1. Школа у Давній Греції: системи освіти Спарти та Афін. Виховання та освіта у Давньому Римі.У Стародавній Греції, яка складалася з невеликих рабовласницьких держав-міст,

найбільш оригінальна система виховання існувала в Спарті — головному місті Лаковії, і в Афінах — головному місті Аттіки. В обох рабовласницьких державах у вихованні підростаючого покоління було багато спільного, але існували й характерні відмінності, що породжувались рівнем їх економічного, політичного і культурного розвитку.

Спартанська система виховання. Спарта займала південно-східну частину Пелопоннеського півострова, де було мало добрих гаваней, зовнішня торгівля, техніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення мало замкнутий характер У Спарті на 9 тис. родин рабовласників (спартіатів) припадало понад 250 тис. рабів та ілотів, серед яких часто виникали заворушення та повстання, що завжди непокоїли володарів Спарти, примушуючи їх повсякчас бути напоготові. Рабовласники цієї країни зберігали військовий характер державного управління в місті, створивши і свою систему військово-фізичного виховання дітей та молоді, готуючи з них воїнів-поневолювачів.Починаючи з семи років, хлопчиків-спартіатів, які до цього часу жили вдома, віддавали в державні навчально-виховні заклади (агели), в яких вони перебували до 18 років під наглядом вихователів-педономів. В агелах вихованців привчали зносити холод, спеку і голод. Вони спали на земляній підлозі, вкритій твердою підстилкою, одержували на рік тільки один плащ, погано харчувались. Майже весь час їх тренували в бігу, стрибках, метанні списа та диска, у боротьбі, а на дозвіллі вони розважались військовими іграми, вчились співати й грати на музичних інструментах. Вихованці брали участь у нічних облавах на рабів (криптіях).На заняттях, які проводилися в агелах, часто бували дорослі, серед них державні діячі, які уважно стежили за поведінкою кожного вихованця, розповідали про державні закони і порядки, про стійкість і мужність їх предків, моральні якості спартіатів. В процесі бесід від вихованців вимагали чітких, швидких і коротких (лаконічних) відповідей. Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приділялось мало уваги. Все виховання було підпорядковане тому, щоб виховати беззаперечну слухняність, витривалість і вміння перемагати різні труднощі і знегоди.Юнаки 18—20 років об’єднувалися в групи ефебів, в яких відбували військову службу. Дівчата також одержували військово-фізичну підготовку, щоб разом з дорослими жінками, під час воєнних походів чоловіків, тримати в покорі рабів і охороняти місто-державу [18,С.274-275].Рабів у Спарті, як і в усій Стародавній Греції, рабовласники вважали «знаряддям, що вміє говорити»; вони були позбавлені всіх людських прав, зокрема й права на освіту.

Афінська система виховання. На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягали в Афінах архітектура, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, математика, різні філософ-ські системи. Тут на рабів існувала не державна, а приватна власність, а між представниками різних класів весь час точилась запекла боротьба.

Особливості економічного становища і політичного життя населення Афін знайшли свій вияв у системі виховання дітей і молоді. Афінська система виховання, як і

спартанська, також здійснювалася в інтересах рабовласників, але була більш різнома-нітною. До семи років діти (хлопчики і дівчатка) виховувалися вдо- ма, в сім’ях. Після семи років хлопчики навчалися в школах,а дівчатка здобували домашнє, сімейне виховання під наглядом матерів або інших жінок. Виховання дівчаток було досить обмеженим і замкнутим, вони навіть перебували здебільшого в окремих частинах житлових приміщень (гінекеях). Школи були платні, а через це не для всіх доступні. Навчання дітей багатих батьків полягало в поєднанні розумового, фізичного, морального і естетичного виховання; трудового виховання дітей не існувало, оскільки фізична праця вважалась обов’язковою тільки для рабів.Хлопчики 7—14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова «дидаско»— навчаю). Учнів до школи та додому супроводили раби — педагоги («пайс»— дитина, «агогейн»— вести). У школах граматистів вчили писати, читати та лічити; писали на навощених дощечках паличкою (стилем), лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. У школах кіфаристів (музики) учнів, крім елементарної грамоти, вчили співати, грати на музичних інструментах, декламувати уривки з «Одіссеї», «Іліади» та інших художніх творів.У школі палестрі (школі боротьби) під керівництвом учителів-педотрибів підлітки і юнаки 14—16 років навчалися п’ятиборству (біг, стрибки, боротьба, метання диска і списа), а також плаванню.Юнаки 17—18 років з родин найзаможніших аристократів виховувалися в гімнасіях (гімназіях), в яких вивчали філософію, політику, літературу та займались гімнастикою. Юнаки 18—20 років готувалися до військової служби (вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави).Афінська система виховання мала яскраво виражений класовий характер і була розрахована на те, щоб не допустити дітей нижчих верств до освіти.Загалом, в Афінах утвердилась ідея "калока-гатії" (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст виховання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної досконалості в їх єдності). Крім того, найздібніші юнаки продовжували своє навчання ще майже 10 років в академії (започаткована Сократом для підготовки філософів і крупних політиків).

Зазначимо, що загальним для обох виховних систем був класовий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи, і їх виховання відбувалось у праці нарівні з дорослими.ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ У ДРЕВНІЙ ГРЕЦІЇАфінська системаМета виховання: різнобічний гармонійний розвиток особистостіФорми та зміст:0-7 р. - сімейне виховання;7-13 р. - мусична школа:школа граматиста (навчання грамоті і лічбі);школа кефариста (літературно-музичне виховання);13-18 р. - гімназійні школи: палестра (школа давнього п'ятиборства); гімнасія (рито-рика, гімнастика, музика);

18-20 р,-ефебія.

Традиційні цінності полісного виховання: єдність, рівність перед законом, ідеал героїчного і безкорисного служіння рідному місту.Спартанська системаМета виховання: підготовка мужніх, дисциплінованих, загартованих воїнів.Форми навчання і виховання:0-7 р. - сімейне виховання;7-18 р. агелли (військові загони);18-20 р. - військова служба (ефебія).Зміст навчання і виховання: володіння зброєю, розвиток сили і витривалості; елементарне навчання читанню й письму, розвиток кмітливості, вміння висловлювати думки аргументовано і лаконічно; естетичне виховання через військові пісні і танці, розвиток почуття краси тіла.Методи виховання: особистий приклад, змагання, формування звичок, покарання,бесіди; общинне виховання.

2. Педагогічні ідеї давньогрецьких та давньоримських філософів: Сократа, Демокріта, Платона, Аристотеля, Квінтіліана.

1. ДемокрітДемокрiт (460-370 рр. до н. е.). Представник матеріалістичного напрямку у

древньогрецькій філософії. Написав біля 70 творів, але дотепер збереглися лише їх уривки.Демокрiт надавав вихованню надзвичайно великого значення. Він вважав, що зовнішні впливи (виховання) відіграють провідну роль у розвитку людини. До найголовніших впливів такого роду відносив: навчання, позитивний приклад дорослих та вправи.Він одним із перших вказав на важливу роль праці у вихованні i навчанні. Саме навчання мислитель розглядає як серйозну трудову діяльність (“Навчання виробляє прекрасні речі тільки на основі праці“).Демокрiту одному з перших у світі належить думка про необхідність виховання у відповідності з природою дитини (у подальшому ця ідея розвивається як “принцип природовiдповiдностi у вихованні“). Вiн вказує, що “природа i виховання подібні“. А саме виховання, йдучи по шляху природи, “перебудовує людину, створюючи їй другу природу“.Важливими умовами досягнення позитивного результату у навчанні Демокріт називає знання внутрішнього світу дитини та наявність в учнів внутрішніх психологічних передумов – скромності та бажання вчитися (“Хто бажає вчити людину, яка високої думки про свій розум, той даремно витрачає час“).Зіставляючи важливість повідомлення дітям різноманітних знань з розвитком у них мислення, філософ віддає перевагу другому, оскільки, як вказує він, “значна частина багатознайок не мають розуму“.

2. СократНайбільшим представником філософії софістів Древньої Греції був Сократ

(470/469 – 399 рр. до н. е.). Його головним дидактичним досягненням можна назвати майевтику (“повивальне мистецтво”) — діалектичну суперечку, що приводить до істини за допомогою продуманих наставником питань.

Суть педагогічних суджень Сократа складає тезис про те, що головною серед життєвих цілей людини повинно бути моральне самовдосконалення. “Завданням життя Сократа було — вивчення чеснот, прагнення через пізнання прийти до знання істини.” [3,С.88]. За Сократом, людина являється власником розумної свідомості, що направлена на добро та істину. Щастя є перш за все в усуненні протиріччя між особистим і суспільним буттям. І навпаки, зосередженість на особистих інтересах, протиставлення їх інтересам своїх ближніх веде до душевного розладу та дисгармонії з суспільством. Сократ — один із основоположників вчення про добру природу людини. Природні здібності людини Сократ пов’язував з правом на освіту. “Могутні духом…, якщо отримають освіту…, стають відмінними…, корисними діячами. Залишившись без освіти…, вони бувають дуже дурними, некорисними людьми”.“Коли Сократу було вже 70 років, декілька незначних людей, проте, начебто, не мавши до нього особистої ненависті, покликали його до суду та звинуватили в тому, що він не визнає народних богів, вводить нові божества та розбещує юнацтво”.Вчительська діяльність для Сократа була дорогша від життя. Коли перед ним постав вибір, зберегти життя чи відмовитися від такої діяльності, Сократ прийняв яд цикути.Сократ викладав своє вчення в довільній аудиторії: на міській площі або на алеї Лікею. Він один із родоначальників діалектики як метода відшукання істини шляхом постановки навідних питань — так званого сократичного методу. Головною задачею наставника Сократ вважав пробудження потужних душевних сил учня. В такому “повивальному мистецтві” він вбачав основні призначення вчителя. Бесіди Сократа були направлені на те, щоб допомогти “самозародженню” істини в свідомості учня. В пошуку істини учень та наставник повинні знаходитися в рівному положенні, керуючись тезисом: “Я знаю тільки те, що я нічого не знаю”. Бесіди Сократа викликали в слухачів особливе емоційне та інтелектуальне піднесення. “Коли я слухаю його, серце в мене б’ється набагато сильніше…, а з очей моїх від його слів ллються сльози; те ж саме, як я бачу, відбувається і з багатьма іншими”, — так змальовував свої враження учень Сократа.”.

3. ПлатонПлатон (427—347 рр. до н, е.) — один із найбільш відомих древньогрецьких

філософів. Учень Сократа. Протягом декількох десятиліть займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гімнасії Академія заснував своєрідну школу для всіх бажаючих вивчати філософію.Платон був ідеологом афінської аристократії, захисником рабовласницького ладу. У двох своїх найбільших творах «Держава» і «Закони» він зобразив утопічну картину ідеальної рабовласницької республіки. У цих працях, як і в багатьох своїх діалогах, вчений виклав струнку систему поглядів на сутність, завдання, зміст, організацію і методику виховання дітей верхівки рабовласницького суспільства, які в майбутньому теж повинні стати керівниками.Держава, про яку мріяв Платон, повинна була являти собою щось на зразок комуністичної общини: філософи-керівники і вої- ни-захисники держави живуть за рахунок продуктів праці землеробів і ремісників, у них же самих нема ні приватної власності, ні сім’ї. Вихованням дітей цих каст, що володіють повнотою влади, на думку Платона, повинна займатись держава. Після народження діти передаються в громадські виховні будинки, де вони повинні

знаходитися до 7-річного віку під наглядом спеціальних осіб. Головним засобом виховання в цей період є різноманітні ігри, розповіді казок і легенд, музика. З 7 років діти повинні відвідувати школи на зразок афінських. Характер фізичного виховання повинен наближатися до спартанського. Платон — прихильник рівності виховання хлопчиків і дівчаток.В ідеальній державі Платона молоді люди, що досягли 20 років і виявили нахил до філософії, займаються науками і далі, щоб після 30 років взяти участь в управлінні державою. Решта після 20 років стають воїнами.Платон в своїх працях детально зупиняється на обґрунтуванні змісту виховання і навчання. При цьому він відштовхується від свого вчення про існування світу вічних, незмінних ідей і світу, в якому ми живемо і який є тільки відображенням світу ідей. У процесі життя людини її душа згадує ті безсмертні ідеї, з якими вона зіштовхувалася до вселення в матеріальну оболонку — тіло людини. У цьому полягає, на думку Платона, сутність пізнання, якому повинно допомагати вивчення різних наук .Ідеї Платона, його педагогічні погляди мали великий вплив на подальший розвиток педагогіки як науки. Цей вплив простежується майже до XX століття.У наведених нижче уривках із праць Платона подано зображення афінського виховання і зміст шкільної освіти.ПРОТАГОРУривок про виховання дітей в Афінах

Виховання й навчання починаються з найперших років існування і тривають до кінця життя. Мати й годувальниця, батько і «пестун», як тільки дитина починає розуміти їх, тільки і дбають про її вдосконалення. Вона не може нічого сказати чи зробити без того, щоб вони не вказали, що оце справедливе, а те несправедливе, що це похвальне, а те — ганебне, що це святе, а те нечестиве, що це роби, а того не роби. І якщо дитина охоче слухається — це добре; якщо ж не слухається, то її виправляють по-грозами й ударами, як скривлене дерево. Далі, пізніше, посилають дітей до школи й дуже просять учителів дбати більше про їх доброчесність, ніж про читання й музику, і вчителі чинять відповідно до цього бажання. І тільки хлопчик вивчить літери й почне розуміти написане, подібно до того, як він раніше розумів лише усну мову, вчителі дають йому твори великих поетів, які він і читає в школі. У цих творах — багато повчального, багато розповідається про давніх славетних людей, уславляються й вихваляються їхні подвиги. Все це хлопчик повинен вивчити напам’ять, щоб наслідувати їм і бажати зробитися таким самим, як вони. Цієї мети прагнуть і вчителі музики (гри на лірі), намагаючись зробити своїх учнів стриманішими і вберегти їх від пустощів. Навчивши дитину грати на лірі, вчителі знайомлять її з поемами інших видатних поетів, що є представниками ліричної поезії. Ці твори вони співають під звук інструмента і привчають свої душі до ритму й гармонії, завдяки чому вони навчаються бути більш благородними, гармонійними й ритмічними і більш здатними для слова і діла, бо все житія людське потребує гармонії й ритму. Потім вони посилають їх (дітей) до вчителя гімнастики, щоб таким чином краще пристосувати їхні тіла для мужнього життя і щоб через тілесну кволість у них не виявлялося малодушності під час війни чи в яких-небудь інших випадках. І так роблять ті, які мають кошти, а мають кошти ті, хто багатий, їхні діти раніше за всіх починають свою освіту і закінчують останніми. Коли діти залишають школу, держава примушує їх вивчати закони й жити за тими зразками,

що є в законах, а не за власною фантазією. Подібно до того, як, навчаючи письма, вчителі накреслюють паличкою літери, дають хлопчикові дощечку і примушують його вирисовувати їх фігури,— так і держава накреслює закони, що було винаходом доброчесних законодавців давніх часів. Ці закони даються юнакові, щоб керуватися ними в становищі і управителя, і підлеглого. І того, хто порушує закон, карають або притягають до відповідальності, і цього додержуються не тільки в нашій країні, а й у багатьох інших країнах . 4. Арістотель

Арістотель (384—322 рр. до н. е.) — один із визначних філософів античного світу, вчений-енциклопедист, авторитет якого був непохитний і в епоху середньовіччя, коли церква відкидала всю спадщину древньої Греції.У своїх працях «Етика», «Політика» Арістотель досить детально розглядав багато важливих питань виховання, що дає мож-ливість говорити про створення ним певної теорії.На противагу вченню Платона, учнем якого він був протягом 20 років, Арістотель не протиставляв світ ідей і світ речей, а ото-тожнював їх: ідея уявлялась йому формою, в якій розміщена матерія.В основі психологічних поглядів Арістотеля лежить уявлення про єдність душі і тіла як форми і матерії і про наявність у людини трьох видів душі: рослинної (функції харчування і розмноження), тваринної (функції відчуття і бажання), розумної (функції мислення).Відштовхуючись від цих уявлень, Арістотель вбачав завдання виховання у розвитку цих видів душі, чому відповідає фізичне, моральне і розумове виховання в їх гармонічній єдності.У «Політиці», уривки з якої наводяться нижче, Арістотель дає обґрунтування необхідності створення системи державних шкіл, розглядає зміст і методи фізичного, морального, розумового і естетичного виховання з врахуванням вікових особливостей дітей. Йому належить одна із перших спроб дати вікову періодизацію розвитку людини від народження до 21 року, коли вона стає пов-ноправним членом суспільства .Гармонійний розвиток фізичних, моральних і розумових сил, які є у зародку в кожної людини, Арістотель вважав необхідним тільки для дітей рабовласників, тому що рабів він уявляв як «знаряддя, що вміє говорити.»ПОЛІТИКАУривки про вихованняПрограма освіти

Цілком очевидно, що з числа корисних у житті дисциплін треба вивчати ті, які дійсно необхідні, але не всі без винятку. А що всі заняття людей поділяються на такі, які личать вільнонародженим людям, і на такі, що властиві невільним, то, очевидно, з першого роду занять треба брати участь лише в тих, які не перетворять людину, що займається ними, на ремісника. А ремісницькими треба вважати такі заняття, такі мистецтва й такі предмети навчання, які роблять фізичні, психічні й інтелектуальні сили вільнонароджених людей непридатними для застосування їх до чесноти й для пов’язаної з нею діяльності. Тому ми й називаємо ремісницькими такі мистецтва й заняття, якими послаблюються фізичні сили. Це ті роботи, які виконуються за платню; вони відбирають дозвілля для розвитку інтелектуальних сил людини й принижують їх. І з числа «вільних» наук вільнонародженій людині можна вивчати деякі тільки до певних меж; надмірне ж наполягання на цих, з тим, щоб вивчити їх у всіх деталях, завдає

згаданої шкоди.Велика різниця існує в тому, для якої мети кожний що-небудь робить чи вивчає. Якщо це робиться в особистих інтересах чи в інтересах друзів, або, нарешті, в інтересах чесноти, — воно гідне вільнонародженої людини; але цілком такі самі вчинки в інтересах чужих часто-густо можуть становити поведінку, властиву найманцеві чи рабові. Поширені нині предмети навчання мають двоїстий характер. Тепер звичайними предметами навчання є такі чотири: граматика, гімнастика, музика й часом малювання. З них граматика й малювання вивчаються як предмети, корисні в житті і часто застосовувані практично; гімнастикою займаються тому, що вона сприяє розвиткові мужності. Щодо музики, то, можливо, виникне сумнів, чи корисно її вивчати, бо тепер здебільшого займаються музикою тільки заради втіхи. Але наші пращури віднесли музику до числа загальноосвітніх дисциплін, тому що сама природа, як це не раз вказувалося, намагається дати нам змогу не тільки правильно скеровувати нашу діяльність, але й прекрасно користуватися нашим дозвіллям. А останнє— ми знову підкреслюємо це— є основним принципом усієї нашої діяльності. Якщо ж необхідні і діяльність, і дозвілля, і дозвіллю треба значною мірою надавати перевагу перед діяльністю, то виникає питання, чим дозвілля це треба заповнити. Звичайно ж, не грою, бо в такому разі неминуче виявилося б, що вона є кінцевою метою нашого життя. Раз це неможливо, то іграм треба скоріше приділити місце серед нашої діяльності: адже трудящій людині потрібний відпочинок, а гра й існує заради відпочинку, всяка ж діяльність тягне за собою напружену працю. Тому ігри повинні мати своє місце, але, призначаючи час ігор, треба користуватися зручним для того моментом, бо вони є свого роду ліками: рух під час ігор веде до заспокоєння душі, і оскільки з грою пов’язана й розвага, він сприяє її відпочинкові. Але дозвілля, очевидно, має вже в самому собі і насолоду, і блаженство, і щасливе життя, і все це припадає не зайнятим людям, а людям, що користуються дозвіллям. Хто робить що-небудь, робить це заради чого-небудь, бо мети він ще не досяг. У той час як щастя саме по собі є мета, і воно сполучається в уявленні всіх людей не з горем, а з насолодою. Проте цю насолоду не всі ще визнають тотожною для всіх; кожний визначає насолоду відповідно до своєї індивідуальності і притаманних їй властивостей: найкраща людина, звичайно, дає перевагу найкращій насолоді, тій, яка випливає з найкращих ії властивостей. Звідси зрозуміло, що для вміння користуватися дозвіллям у житті треба дечого навчитись, в дечому виховатись, і що як це виховання, так і це навчання мають мету в самих собі, в той час як те навчання, яке визнається за необхідне для застосування його до ділового життя, має на увазі інші цілі. Ось чому і наші пращури зарахували музику до загальновиховних дисциплін не як дисципліну необхідну (ніякої нагальної необхідності в навчанні музики немає) і не як дисципліну загальнокорисну, подібно до письменності, яка потрібна і для грошових справ, і для хатнього господарства, і для наукових занять, і для багатьох галузей державної діяльності. І малювання також, очевидно, вивчають тому, що воно дає користь при кращій критичній оцінці художніх творів, як у свою чергу гімнастика зміцнює здоров’я й розвиває фізичні сили. Нічого подібного заняття музикою не дають. Тому лишається прийняти одне, що вона заповнює наше дозвілля, і з цією метою вона, очевидно, і запроваджена у практику виховання. Справді, ті, хто

вводить музику до числа предметів виховання, вважають, очевидно, що вона є інтелектуальною розвагою вільнонароджених людей.6. Марк Фабій Квінтіліан

Марк Фабій Квінтіліан (42—118 рр. н. е.) — видатний представник педагогічної думки древнього Риму. Протягом 20 років він утримував школу риторів, яка користувалась широкою популярністю і знаходилась під опікою імператорів. Школа Квінтіліа- на при імператорі Веспасіане стала першою державною школою в Римі.Квінтіліан — автор знаменитої праці «Про виховання оратора» в 12 книгах. Тут (особливо в перших двох книгах) розглядаються загальнопедагогічні питання. Квінтіліан виступає прихильником громадського виховання, віддаючи йому перевагу перед домашнім. Йому належить прогресивна думка про те, що всі діти є здібними від природи і потребують тільки правильного виховання і навчання з врахуванням їх індивідуальних особливостей. У навчанні він розрізняв три ступені: наслідування, настанови і вправи, був прихильником поєднання заучування з усвідомленням матеріалу. Він сформулював ряд вимог до вчителя і вихователя. Про педагогічні рекомендації Квінтіліана чітке уявлення дають уривки із його твору «Про виховання оратора», які наведено нижче. При цьому необхідно враховувати, що мова йде про виховання дітей рабовласників.ПРО ВИХОВАННЯ ОРАТОРА ( DE INSTITUTIONE ORATORIA)УривкиВсі діти здатні до освіти

Батько, як тільки народиться в нього син, нехай насамперед перейметься найкращими надіями щодо своєї дитини. Такий настрій з самого початку примусить батька виявляти якнайбільше піклування про свою дитину. Бо зовсім безпідставно скаржаться, нібито природа обдарувала тільки дуже небагатьох людей здатністю засвоїти передаване їм знання і нібито багато людей даремно витрачають працю, час при тупості розумових здібностей. Навпаки, можна знайти багато людей розумово-рухливих і здібних до навчання. Це є чимось вродженим у людини. Подібно до того, як птахам дано від природи літати, коням — бігати, а звірям — виявляти лють, так і нам від природи притаманні розумова діяльність і кмітливість. Це змушує вважати, що наша душа — небесного походження. Що ж до тупих, нетямущих людей — можна вважати, що вони відповідають природі не більше, ніж виродливі, або навіть потворні тіла, але ж такі явища дуже рідко трапляються. Вибір «педагогів», або пестунів. Щодо «педагогів», або пестунів, я б найбільше бажав, щоб вони дійсно були людьми знаючими, або щоб вони себе такими не уявляли. Нічого гіршого немає за тих людей, які, тільки трохи обізнавшись з грамотою, починають вважати себе за великих знавців. Вони не бажають поступитися і досвідченим наставникам, і, пишаючись владою, яку такі люди привласнюють собі, нібито за якимсь правом, вони, лишаючись насправді досить дики-ми, передають свою дурість і дітям. Навчання треба починати з грецької мови. Я раджу починати навчання хлопчиків спершу з грецької мови, а не латинської, якої вживає більшість із нас і яка буде засвоюватися навіть коли б ми цього не бажали. Треба також і наук навчати його (хлопчика) спершу грецьких, що від них походять і наші науки. Але я не додержуюся тієї упередженої думки, щоб хлопчик занадто довго розмовляв

грецькою чи занадто довго вчився грецької мови, як це часто спостерігається. Звідси дуже багато буває хиб у вимові в зв’язку з іноземною вимовою і в зворотах мови. Від довгої звички грецькі звороти надто прищеплюються і раз у раз виступають у різних формах мови. Отож, незабаром після грецької мови має йти і латинська, і вони далі мають іти разом. Таким чином, коли ми однаково пильно будемо стежити за обома мовами, жодна з них не зможе зашкодити іншій .

3. Характеристика основних напрямів виховання і навчання у Західній Європі епохи Середньовіччя: системи церковної, бюргерської та лицарської освіти. Зародження університету.

Епоха європейського середньовіччя охоплює часовий період V-поч. XVI ст. Від часів Римської імперії вона унаслідувала християнську релігію в її західному різновиді відомому як католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і освіти в цю епоху.

В основу релігійної ідеології було покладено розроблену церквою аскетичну доктрину, яка вчила байдуже ставитися до мирських благ i проявляти покірливість земним властям. Людина розглядалася як гріховна істота, яка зобов’язана молитвами i праведним життям викупити первородний гріх.

Церква категорично заперечувала майже всю спадщину античної культури, крім латинської мови. Латинська мова стала мовою тогочасної європейської освіченості. Цією мовою велося богослужіння в католицькій церкві, вона ж була i мовою науки. Нею були написані основні твори церковної літератури, зокрема богослужбові книги. Латинська мова, мертва i незрозуміла для учнів, стала на довгий час мовою навчання у середньовічній школі.

В епоху, що розглядається, у Західній Європі склалися такі основні типи виховання й освіти: церковне, рицарське, бюргерське та практичне. Окремим було виховання жінок.Церковне виховання – основний тип середньовічного виховання. Воно здійснювалося у християнських родинах i головним чином в церковних школах, які тоді були найпоширенішими. У церковних школах проповідувався аскетичний спосіб життя і практикувалися суворі покарання, оскільки вони, як стверджувалося, сприяють спасінню душі, виганяють диявольське начало з людини, полегшуючи цим шлях до спокутування гріхів. Церковні школи, які призначались тільки для хлопчиків, ділилися на кілька різновидів: монастирські, соборні (або кафедральні) та парафіяльні. Монастирські школи, які відкривалися при монастирях, були внутрішніми i зовнішніми: у перших навчалися хлопчики, яких батьки віддавали в монахи i які жили в монастирях; зовнішні школи відвідували хлопчики мирян. При єпископських резиденціях відкривалися соборні або кафедральні школи (при кафедрі єпископа). Вони також ділилися на внутрішні і зовнішні. Найбільш поширеними були парафіяльні школи. Ці школи виникали при парафіяльних церквах, утримувалися священнослужителями і призначалися для навчання дітей парафіян. У всіх церковних школах вчителями були духовні особи. Освіта мала строго теологічний характер. Всю істину шукали у святому письмі і вивчали “на зубок“ лише канонічні (дозволені церквою) підручники й інші

священні книги. Навчання будувалося переважно на запам’ятовуванні текстів із священного письма i коментарів до них. У зв’язку з цим у школах панував катехізичний спосіб оволодіння знаннями, коли навчальний матеріал подавався у вигляді запитань і готових відповідей до них. У парафiяльних школах, де група учнів складала, як правило, 3-10 хлопчиків віком 7-15 р., навчали читати, писати, рахувати, а також церковного співу. Читати вчилися буквоскладальним методом. Він ґрунтувався на механічному запам’ятовуванні, оскільки матеріалом для читання служили релігійні книги, написані латинською мовою i їх зміст був недоступний дітям. Після опанування читанням вивчали письмо, техніка якого була такою ж складною. Дітей навчали також найпростішому рахунку в межах додавання, віднімання та множення. Діленням займалися дуже рідко через складність дії. Найважливішим було заучування молитов та релігійних мелодій. Певних термінів і розкладу занять у парафіяльних школах не було.У середньовічній школі в цілому типовою була iндивiдуально-групова форма навчання. Спочатку вчитель читав матеріал для сприймання (латинською мовою звичайно), а учні всі разом повторювали його вголос з метою вивчити почуте напам’ять. Там, де учні володіли письмом, вони ще й записували урок на навощеній дощечці. Потім кожний учень викликався до дошки i повинен був повторювати вивчене без будь-яких затримок.У зовнішніх монастирських та зовнішніх соборних школах навчання було подібним до освіти, яку давали парафіяльні школи. Зміст освіти у внутрішніх школах був дещо ширшим. Тут вивчалися додатково ще “сім вільних мистецтв“ – повне зведення середньовічних наук. У VI ст. це зведення було розділене на два цикли: “тривіум“ – граматика, риторика і діалектика; “квадривіум“ – арифметика, геометрія, астрономія і музика. Найчастіше обмежувались лише “тривiумом“, а в більш великих школах вивчали i “квадривiум“. Вершиною навчання вважалося богослов’я. Цим i вичерпувався весь зміст середньовічної освіти.Лицарське виховання одержували діти світських феодалів. Його метою було виробити у майбутніх лицарів (“панів землі i селян“) кріпосницьку мораль, навчити вести себе у “вищому товаристві“ i дати вiйськово-фiзичну підготовку через часті озброєні сутички між феодалами. Середньовічне лицарство ставилося з презирством до всіх видів праці, включаючи i розумову. Навіть елементарна грамотність аж до XII ст. не вважалася обов’язковою. Тому багато представників лицарського стану (графів, герцогів) у період раннього середньовіччя були неграмотними. Сини феодалів виховувалися в дусі “семи лицарських чеснот“, куди входили: уміння їздити верхи, плавання, володіння списом, мечем i щитом, фехтування, полювання, гра в шахи та вміння складати вірші й грати на музичних інструментах. До 7 років діти виховувалися у сім’ї. А всі згадані вище чесноти старший син феодала здобував при дворі сюзерена (вищестоящого феодала), куди його віддавали у 7-річному віці. Що стосується молодших синів феодала, то вони залишалися вдома i тут вправлялися в лицарських чеснотах. Система практичного виховання охоплювала основну масу бідного населення, яке, як уже відомо, не отримувало будь-якої організованої освіти у школах. Сюди входили передусім селяни, а також – дрібні ремісники. Їх діти виховувалися батьками в повсякденній працi на городі, в полі, у майстерні. Навчання праці, що було

безпосередньою метою такого виховання, i сама праця здійснювались одночасно. Про елементарну розумову освіту дітей у даному випадку говорити не доводиться.Міське (або бюргерське) виховання з’явилося у зв’язку з ростом міст i розвитком торгівлі у X-XI ст. та появою нового соціального стану – горожан (бюргерів).Для задоволення потреб в освіті міського населення виник новий тип навчальних закладів – міські школи. Ці школи були двох різновидів. Ремісники відкривали свої цехові школи, а купці свої гільдійські школи. Поступово вони були перетворені на початкові магістратські школи, які утримувались коштом мiського самоврядування – магістрату. У цих школах вперше почали навчати дiтей рідною мовою та звертати увагу на повідомлення корисних знань. У системі міського виховання загально-освiтня підготовка поєднувалась з професiйно-прикладною.Виховання й освіта жінок в епоху середньовіччя також мали становий характер. Дівчата знатного походження виховувались у сім’ях під наглядом матері i спеціальних виховательок, а також у пансіонах при жіночих монастирях. Дівчат вчили читати, писати, а в пансiонах вони вивчали ще й латинську мову, знайомились з біблією, привчалися до благородних манер. Виховання дівчат, які належали до непривілейованих станів, обмежувалось набуттям навичок вести господарство, навчанням рукоділлю та релігійним настановам.Педагогічна думка в епоху середньовіччя була також пронизаною духом релігійної ідеології. ЇЇ у певній мірі представляли думки про релiгiйно-моральне виховання, що знаходили своє вираження у богословській та філософській літературі.У XII-XIII ст. почали з’являтися окремі керівництва по вихованню дітей вищої феодальної знаті. Одним з найбільш відомих таких творів є твір Вiнцента із Бове (XIII ст.) “Про настанови синам правителів i благородних людей“. Цей твір складали переважно великі уривки про виховання з різних джерел.Типовим прикладом твору, написаного у схоластичному дусі, може служити “Дидаскаліон“ Гуго Сен-Вікторського (XII ст.) .Схоластика і її вплив на зміст і методику навчанняСхоластика – середньовічна філософія, представники якої ставили своїм завданням представити у вигляді наукоподібної системи релігійне вчення i обґрунтувати його посиланнями на авторитет батьків церкви та на священне письмо. Вона зародилася у XI ст. і систематизувалася у науку у XII-XIII ст.Поштовхом до її виникнення стало поширення у цей час єресей, коли релігійні постулати, які раніше сприймалися на віру, почали ставитись під сумнів і їм вимагали пояснення.У цьому зв’язку з’явилися теорії номіналізму і реалізму. Представники першої теорії стверджували, що загальні поняття не існують окремо, а є лише назвами, абстракціями людського розуму. Реалісти, навпаки, твердили, що загальні поняття виникли раніше від речей. Найбільш відомою у середні віки є схоластична система Фоми Аквінського.Позитивними сторонами схоластики було те, що вона оживила на деякий час релігійно-філософську думку, познайомила Європу з багатьма працями древньогрецьких і арабських мислителів (передусім Платона і Арістотеля). Схоластика також розвивала формально-логiчне мислення, тренувала розум.

У XV-XVI ст. схоластика зжила себе, виродившись у формалізовану шкільну мудрість, що знаходилася в гострій суперечності з вимогами життя і представляла безплідні розмірковування. Середньовікова школа була повністю відірваною від життя. Схоластичне навчання вело до начотництва i догматизму. Зі схоластикою пов’язаний пануючий у тодішніх школах катехізичний спосіб навчання (у формі запитань i відповідей). Це приводило до заучування учнями напам’ять готових визначень i до відмови від самостійного мислення.У цілому схоластика стала перепоною поступальному розвитку науки, освіти й школи. Розвиток університетської освіти в епоху середньовіччя

У XII ст. виникають нові освітні заклади – університети. У перекладі з латинської ця назва означає корпорація. Так називали об’єднання викладачів між собою та викладачів зі студентами. Ініціаторами заснування університетів виступали, як правило, вчені, які були незадоволені тим, що церковні школи ігнорували нові знання, оскільки вони не відповідали догматам віри.Серед перших були засновані університети в Болоньї (1158 р., Італія), Оксфорді (1168 р., Англія), Кембриджі (1209 р., Англiя), Парижі (1253 р., Франція), Празі (1348 р., Чехія), Кракові (1364 р., Польща) та iн. На 1500-й р. у Європі нараховувалося уже 65 університетів.Перші університети мали своє самоврядування i користувались певною автономією по відношенню до церкви, феодалів i міських магістратів. Учні називались студентами, що з латинської означає старанно вчитися. Вони об’єднувались у провінції і нації. Викладачі об’єднувались в особливі організації факультети – здатність викладати той чи інший навчальний предмет. Викладачі вибирали голову факультету – декана. Ректором називали голову університету, якого також вибирали. Шляхом виборів призначались й інші посадові особи.Але з моменту виникнення університетів церква, користуючись монополією на навчання, постаралась підкорити їх собі. Для цього давала університетам різні привілеї та матеріальні допомоги, наводнювала їх своїми викладачами i навіть засновувала свої університети (наприклад, так було з Паризьким університетом). Поступово церква добилася своєї мети, а богословський факультет стає найголовнішим.Середньовічні університети мали звичайно 4 факультети: артистичний (або факультет мистецтв), богословський, юридичний та медичний.Артистичний факультет (термін навчання на ньому – 6-7 років) був підготовчим i виконував роль середньої школи. Тут вивчали традиційні “сім вільних мистецтв“. Хто закінчував цей факультет, отримував ступінь “магістра мистецтв“, а також право вступати на інші три головні факультети.Термін навчання на основних факультетах тривав 5-6 років. Особи, які закінчували повний курс навчання (11-13 років), здобували вище звання “доктора наук“.Основними видами занять в університетах були лекції, коли професор читав по книзі текст i коментував його, та диспути. Останні були характерні для середньовічних університетів. Вони організовувались на основі тез, які наперед повідомлялись учням і потім обговорювались. Диспути проходили гаряче i тривали інколи по 10-12 годин з

невеликою перервою на обід. Крім цього всього учні виконували ще й письмові вправи – писали трактати.Слід відзначити, що в середньовічних університетах навчання було схоластичним. Вчені-богослови прагнули примирити науку i релігію. Диспути, що тут організовувались, часто являли собою набір словесних суперечок i хитросплетінь схоластичної вченості, були відірваними від життєвих потреб.

4. Педагогічні ідеї епохи Відродження: Вітторіно де Фельтре, Томас Мор, Томазо Кампанелла, Еразм Роттердамський, Франсуа Рабле, Мішель Монтень. Нові навчальні заклади у Західній Європі в часи Відродження.

Під Відродженням умовно розуміють епоху культурного й ідеологічного розвитку ряду країн у Західній i Центральній Європі, яка охоплює історичний період XIV-XVI ст. і характеризується високим підйомом у науці, літературі, мистецтві. Європейське Відродження почалося в Італії у XIV ст., а звідти перейшло до Франції i в інші країни. Спочатку ця епоха усвідомлювалась як звільнення від впливу церкви, розрив з середньовічним релiгiйно-схоластичним світоглядом та звернення поглядів до античної культури. Звідси i назва: “Відродження“, “Ренесанс“.

Характерною ознакою культури Відродження стають ідеї гуманізму, у зв’язку з якими формується новий погляд на світ i людину. Гуманізм витісняє середньовікову аскетичну доктрину, протиставивши теології світську науку, поставивши у центр уваги людину, яка в ідеалі повинна бути життєрадісною, сильною духом i тілом, яка має право на земну радість i щастя.

Ідеї гуманізму проникають i в тогочасну педагогіку, яку ще називають гуманістичною педагогікою.

Педагоги-гуманісти піддали різкій критиці всю середньовічну схоластичну систему виховання і навчання, протиставили їй таке виховання, що розвиває людину розумово і фізично, формує в неї високі моральні якості.

Одним із головних завдань гуманісти вважали ознайомлення учнів з кращими творами латинських і грецьких авторів, з Біблією й іншими джерелами в оригіналі, у неспотворених церквою формах.

Ряд гуманістів вимагали окрім вивчення історії та античної літератури ще й поширення через школу реальних знань, вважали обов’язковими для вивчення такі науки як математика, астрономія, природознавство, географія, ознайомлення з різними видами людської діяльності.

Проголошувалась ідея гармонійного й багатостороннього розвитку особистості дитини, що було притаманно ще античній педагогіці. Ця ідея відображає ідеал ренесансної людини. У повній відповідності з античністю педагоги-гуманісти дбали, щоб формувалось здорове тілом i духом підростаюче покоління.

По-новому розуміючи мету і завдання виховання, гуманісти проголошували загальну повагу до дитячої особистості, заперечували сувору дисципліну та тілесні покарання. Вони відзначали необхідність враховувати особливості дитячого віку, індивідуалізувати навчання і виховання.

Новими були підходи і до методів навчання та виховання. Гуманісти вважали, що у процесі навчання і виховання діти повинні набути здатність активно мислити, самостійно пізнавати оточуючий світ. Для цього роботу у школі треба зробити привабливою для дітей, щоб навчання розпочиналось з ознайомлення з речами, а потім уже зі словами, що їх означають. Правилам повинні передувати факти, узагальненням – спостереження. Слід широко використовувати з пізнавальною метою прогулянки, екскурсії, ігри тощо.

Важливою звучала вимога багатьох гуманістів здійснювати навчання у школах рідною мовою.

Гуманісти по-новому ставили питання про освіту жінок, вважаючи, що вони мають право навчатися у школах різних типів.

Гуманізм охоплює перш за все тогочасну педагогічну думку i не вносить кардинальних змін в освітньо-виховну практику. Він дістав своє вираження у поглядах та діяльності багатьох мислителів.

Еразм Роттердамський (1466-1536) – відомий нідерландський письменник-педагог, гуманіст, один з перших дав критику середньовічному вихованню й освіті. У своїх сатиричних памфлетах “Похвала глупотi“ та “Грубі вчителі“ він висміяв тогочасну школу, де вчителі кати вбивають у дітей будь-яке бажання вчитися. Критикуючи зміст i методи навчання, Роттердамський вважає, що це навчання повинно бути легким, приємним, враховувати інтереси дітей.

Франсуа Рабле (1494-1553) – французький письменник, вчений-гуманіст. У своєму романі “Гаргантюа i Пантагрюель“, який є гострою сатирою на весь спосіб середньовічного життя, піддав нищівній критиці схоластичне виховання. Він першим запропонував i описав нове гуманістичне виховання, яке пов’язав передусім з реальними, практично корисними заняттями, з продуманим режимом дня дитини, багатосторонньою освітою, що дає реальні знання, розвитком самостійного мислення, творчості й активності.

Мiшель Монтень (1553-1592) – французький мислитель-гуманіст, представник філософського скептицизму. У творі “Досліди“ розробив ряд важливих положень гуманістичної педагогіки. Він пропонував розвивати у дітей критичне мислення, яке не зупиняється перед авторитетами; обґрунтовуючи необхідність всебічного розвитку дитини, Монтень вперше висуває ідею пріоритету морального виховання перед освітою (цю ідею в подальшому підхопив i розвинув відомий педагог XVII ст. Дж. Локк); високо була оцінена педагогікою наступних століть й висунута ним ідея відмови від примусу в навчанні (ця iдея виявилась свого роду основою теорії природного виховання у Руссо).

Педагогічні вимоги гуманістів торкалися в основному дітей із знатних сімей. Виключення у цьому відношенні складали представники раннього утопічного соціалізму: в Англії Томас Мор (1478-1535), в Італії Томазо Кампанелла (1568 – 1639). У них боротьба за удосконалення суспільства пов’язувалась з інтересами всього народу. Т.Мор у творі “Утопія“ i Т. Кампанелла у творі “Місто сонця“ змалювали у фантастичній формі утопічні за своєю суттю комуністичні суспільства. Зокрема, Т. Мором було висунуто ряд нових педагогічних ідей:

– ідея загального громадського виховання для всіх дітей;– принцип обов’язкового для всіх навчання;– ідея навчання рідною мовою;– рівність чоловіків i жінок в одержанні освіти;– ідея трудового виховання, поєднання навчання з працею;– висунуто ряд думок про широку організацію самоосвіти.

Вітторіно да Фельтре (1378-1446) – італійський педагог-гуманіст, створив школу під назвою “Будинок радості“, яка стала зразком для створення нових гуманістичних шкіл у різних країнах Європи. Ця школа знаходилась у мальовничій місцевості. Тут виховувались діти вищої аристократії, хоч попадали i найбільш обдаровані діти з неаристократичних кіл. Велика увага приділялась фізичному вихованню (ігри на свіжому повітрі, фехтування, верхова їзда) та розумовому розвитку дітей (вивчення латинської i грецької мов та літератури, математика, астрономія, природознавство, логіка, метафізика, музика, живопис). У школі не було тілесних покарань, виховання здійснювалось за допомогою нагляду i особистого прикладу вихователів.

Щодо освітньо-виховної практики, то педагогіка гуманізму на ній мало відображалась. Школи залишались типово середньовічними. Виключення складали лише окремі школи гуманістів. Продовжували розвиватись міські школи, в більшості яких навчання здійснювалось рідною мовою. Тут здобували початкову освіту діти ремісників i торговців. В цей же час виникають школи для дівчат, як правило приватні, але були й державні.