ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ...

1

АСОЦІАЦІЯ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ УКРАЇНИ

ЗДОБУТТЯНЕЗАЛЕЖНОСТІ

УКРАЇНИ 1991Історія проголошення, документи, свідчення

У двох томах

Том 1

ЖИтомИР «РУта» 2011

2

Редакційна рада Асоціації народних депутатів України:олександр БаРаБаШ (голова), Яків ЗаЙКо (відповідальний редактор), Іван БоЙКо, олександр КоСтЮК, олена КРаНдаКова, володимир КРИЖаНІвСЬКИЙ, микола БаЛаНдЮК, микола ІСтРатЕНКо, олександр КоЦЮБа, віталій мЕЛЬНИЧУК, володимир СЕваСтЬЯНов, олексій хИЛЮК, володимир ПИЛИПЧУК.

Фото: олексій хИЛЮК, олександр КЛИмЕНКо, Сергій КоваЛЬЧУК, микола БІЛоКоПИтов, олексій ваЩЕНКо, володимир БоНдаРЕНКо, з фондів УКРІНФоРм, ЦдКФФа України ім. Пшеничного, з приватних колекцій авторів.

УдК 323.22/.28ББК 66.043 З-46

© асоціація народних депутатів України, 2011© олександр Барабаш, 2011© Яків Зайко, 2011© ПП «Рута», 2011

ISBN 978-617-581-091-0ISBN 978-617-581-092-7 (т. 1)

ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 1991. Історія про-голошення, документи, свідчення. У 2 т. т. 1. – Житомир : Рута, 2011. – 752 с.

ISBN 978-617-581-091-0ISBN 978-617-581-092-7 (т. 1)Це видання, підготовлене Редакційною радою асоціації народних депутатів

України, є документально-публіцистичною розповіддю про проголошення неза-лежності України у серпні 1991 року.

до книги включені документальні матеріали, що стосуються процесів 1990–1992 рр. у верховній Раді України з підготовки, поступу до власної державності, безпосередньо проголошення незалежності України та перших кроків нової держа-ви, – правові акти, стенограми обговорення найважливіших питань і результати го-лосування та інші, – а також статті вчених-істориків та спогади і роздуми народних депутатів України І скликання верховної Ради та деяких інших політиків – безпо-середніх учасників і творців тих історичних подій. Розповідь про здобуття незалеж-ності України ілюструється фотографіями того часу.

Книга призначена для широкого кола читачів: політиків, істориків, дослід-ників, журналістів, студентської та учнівської молоді, допитливих, патріотичних читачів – усіх, хто цікавиться сучасною історією України, історією її боротьби за незалежність, свободу, демократію.

випуск книги «ЗдоБУттЯ НЕЗаЛЕЖНоСтІ УКРаЇНИ 1991. Історія проголо-шення, документи, свідчення» присвячується 20-ій річниці прийняття акта прого-лошення незалежності України (24 серпня 1991 року).

УДК 323.22/.28ББК 66.043

З-46

3

ЛІТОПИС ДЕРЖАВОТВОРЕННЯПРОДОВЖУЄТЬСЯ

Редакційна передмова

Асоціація народних депутатів України продовжує підготовку і випуск документально-публіцистичних видань щодо ключових подій сучасної історії України у серії, яку можна назвати «Літопис державотворення». У 2010 році, до 20-ї річниці прийняття Декларації була видана книга «ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ. Історія прийняття, до-кументи, свідчення». Сьогодні, до 20-ї річниці прийняття Акта проголо-шення незалежності України, виходить у світ книга «ЗДОБУТТЯ НЕЗА-ЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 1991. Історія проголошення, документи, свідчення», присвячена погляду на події в Україні у 1990–1992 роках.

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року – видат-на, вікопомна подія в тисячолітній історії України. Проте й сьогодні, 20 років потому, в українському суспільстві існує безліч версій, пояс-нень, навіть міфів щодо глибинних причин, цілей, історичної й суспіль-ної природи і механізмів політико-правових процесів, що відбувалися в Україні у той час.

Тому Асоціація народних депутатів України – єдина всеукраїнська громадська організація, що об’єднує в своєму складі народних депу-татів України усіх скликань Верховної Ради України, в тому числі аб-солютну більшість безпосередніх учасників і творців тих історичних подій – завжди вважала своїм головним громадянським обов’язком на-дати суспільству свій колективний погляд на відповідні події – погляд максимально об’єктивний, заснований перш за все на документах, ре-альних фактах в реальному історичному контексті, а також на сукуп-ності суб’єктивних свідчень безпосередніх дійових осіб.

Ювілей 20-річчя Незалежності України – більш ніж достатній привід для реалізації цієї мрії.

На жаль, до нашого прагнення залишилися абсолютно байдужими практично усі державні органи і інституції. Тому цей проект здійсне-ний виключно зусиллями Асоціації, на пожертви членів Асоціації.

Редакційній раді, на жаль, не вдалося (з безлічі об’єктивних і ще біль-ше – суб’єктивних причин) одержати спогади, аналітичні статті від усіх

4

потенційних авторів. Робота над рукописом проходила в умовах екс-тремально стислих строків і дефіциту ресурсів. Крім того, виходячи з неосяжності усієї повноти і глибини теми здобуття незалежності Украї-ни, Редакційна рада обмежилася ключовими 1990–1992 роками того історичного періоду і роллю Верховної Ради (членами якої ми у той час були) в тих історичних процесах.

Проте, на переконання Редакційної ради, наявних у книзі мате-ріалів – документів, свідчень – достатньо для збалансованого пред-ставлення діяльності, перш за все, Верховної Ради Української РСР/Украї ни – ключового політичного інституту у цей період – з підготовки і поступу до здобуття державної незалежності, проголошення незалеж-ності України 24 серпня 1991 р., перших кроків України з реального наповнення української державності.

Ми завершили цю роботу з почуттям виконаного обов’язку і з на-мірами продовжувати літопис державотворення з позицій його безпо-середніх учасників.

Редакційна рада Асоціації народних депутатів України

5

вступ

НА ВІСТРІ ЧОТИРЬОХ РЕВОЛЮЦІЙволею самої Історії, ходом фундаментальних історичних процесів у світі,

Європі, у так званому «таборі соціалізму», і, найголовніше – у супердержа-ві Союзі РСР Україна, як і інші радянські республіки, на початку 90-х років хх століття опинилася в епіцентрі суспільно-політичних катаклізмів, які по-трясли і змінили не тільки Україну, СРСР, а й увесь світ. Серйозна дама Кліо* тоді поставила, зокрема, еліти України та інших республік перед надзвичайни-ми історичними викликами – широкомасштабними і всеохоплюючими кризами усіх систем суспільного організму – політичної, економічної, духовної. Загальні суспільні настрої в СРСР того часу найбільш точно відбивала назва культової кінострічки 90-го року найвідомішого киномитця – «так жить нельзя!».

верховні Ради союзних республік, обрані весною 1990-го року на хвилі цих суспільних настроїв і надій, були налаштовані на серйозні, радикальні реформи. Правда, реформи різного ступеня радикальності та без чіткого й яс-ного плану дій, кінцевих цілей і моделей.

верховна Рада Української РСР хІІ скликання, вперше обрана на демок-ратичних виборах на основі обов’язкової альтернативності висування кан-дидатів, уже через два місяці своєї роботи у складних і запеклих дебатах майже одноголосно у кінцевому підсумку сформулювала своє бачення стра-тегічного шляху республіки, прийнявши 16 липня 1990 року декларацію про державний суверенітет України. Повнота політичного суверенітету, повно-владдя народу республіки як основа для процвітання республіки – такою була генеральна лінія верховної Ради, підтримана на всеукраїнському опитуванні 17 березня 1991 року 80 %-ми населення України. водночас, Законом «Про економічну самостійність Української РСР» та Програмою переходу до рин-кової економіки було визначено напрям трансформації економічної системи України. Схожі процеси відбувалися й в інших республіках СРСР.

Почався процес виростання нових економічних, політичних, державних моделей. Процес надзвичайно складний і важкий, перш за все через свою іс-

* Кліо – муза історії у давньогрецькій міфології.

6

торичну новизну в усіх аспектах, неймовірно ускладнений до того ж безліччю проблем ідеологічного, історичного, ментального, етнічного, культурного і просто особистісно-амбіційного характеру тощо. Цей непростий і небезкон-фліктний процес міг тривати довго і достатньо болісно для народів, але, най-головніше, він був еволюційним і відносно мирним.

Проте, у цей процес глобальної трансформації, який охопив не тільки СРСР, а й країни Центральної Європи (падіння «Берлінського муру» й об’єднання Ні-меччини, «оксамитові» революції та падіння комуністичних режимів у краї нах варшавського договору і розпад цієї організації тощо), було здійснено грубе насильницьке втручання з метою зупинити хід історії. антиконституційний путч ГКЧП у москві 19–21 серпня 1991 року не міг зупинити і не зупинив лавину невблаганних і нестримних історичних процесів. але ця агресивна демонстрація консервативного керівництва СРСР, що поставила народи СРСР перед реальною смертельною небезпекою, безповоротно завершила еволю-ційний етап. Глобальні зміни в усіх сферах життя набули лавиноподібного, обвального характеру.

Фактично у цей час відбулося як мінімум чотири істинні революції:– державного устрою: «супердержава» СРСР розпалася на 15 незалежних

держав;– політичного устрою: від всевладдя КПРС, яка в одну мить припинала своє

існування, здійснено перехід до багатопартійного демократичного управ-ління державою і суспільством;

– економічного устрою: від адміністративно-командної соціалістичної еко-номіки – до багатоукладної ринкової;

– ідеологічна: від «соціалістичного вибору» (який ще у травні 1991 року був зазначений верховною Радою УРСР у Концепції нової Конституції Украї-ни) до заборони Компартії України.Причому, саме в Україні усі ці революції мали найбільш глибокий і об-

вальний характер. важко оцінити «внесок» кожної з цих революцій у подаль-ший перебіг історії, зокрема – в Україні. але видається, що найбільший вплив мала саме сукупність, кумулятивність революційних перетворень, збіг бага-тьох найважливіших різнопланових подій у часі «день у день». важко знайти історичний аналог такого збігу масштабних і глибоких трансформацій. хіба що події у Російській імперії 1917 року та громадянської війни 1918–1921 рр. тільки тоді усі ці революції мали зворотний напрямок і завершилися океана-ми людської крові і трагедій планетарного масштабу.

тобто насправді виклик Історії постав перед верховною Радою України не-баченої складності і відповідальності. У серпні 1991 року різко завершився процес «вільної творчості» у побудові законодавчих моделей економічного,

7

політичного та іншого устрою майбутньої суверенної України. Розпочався етап будівництва в екстремальних умовах реальних механізмів реальної дер-жави і суспільства. одночасно необхідно було приймати невідкладні рішення в усіх сферах суспільного життя – міжнародних справах і конфліктах, дер-жавного управління, розбудови збройних сил і ядерного роззброєння, право-охоронної діяльності, управління економікою і ринкові реформи, соціального захисту, гуманітарній сфері тощо і тощо.

Сьогодні, через 20 років після проголошення незалежності України, існує безліч теорій і гіпотез про природу і суть процесів, що відбулися в України у 1990–1991 роках, – від маси конспірологічних до екзотичних. Говорять про злі змови («Заходу»; «імперіалізму»; «націоналістів»; окремих угрупувань, наприклад – частини української партократії; окремих осіб – зокрема, Горба-чова, Єльцина, Кравчука тощо), про так званий «переляк» частини комуністів у верховній Раді 24 серпня 1991 року або їх обман демократами, про «подару-нок неба» від ГКЧП чи то від російських «демократів» тощо.

Усі ці версії мають, напевно, право на існування як версії. Не вступаючи з ними в дискусію, зазначимо тільки, що вони є відверто антиісторичними і об-разливими для верховної Ради України І скликання, для усього українського керівництва того часу, зрештою – для українського народу, який двічі у 1991 ро ці (17 березня і 1 грудня) шляхом всенародного голосування абсолютною біль-шістю голосів підтримав рішення і дії верховної Ради із здобуття незалежнос-ті. Жодне інше рішення верховної Ради будь-якого скликання не мало такої підтримки народу і навряд чи матиме у найближчому майбутньому!

ми – народні депутати України І скликання, безпосередні учасники по-дій державотворення у 1990–1994 роках (яких в інших країнах називають «батьками-засновниками») не наполягаємо на єдиному можливому («єдиному вірному») погляді на події здобуття Україною незалежності в 1991 році. ми прагнемо лише об’єктивного і чесного підходу і, відповідно, оцінок. Підходу, що ґрунтується на фактах, документах, реальних подіях і діях політиків того часу. Лише такий погляд на недалеке минуле нашої держави, на важливий і відповідальний процес її народження, на природу, цілі, цінності, що лежали в основі цих історичних трансформацій, залишає шанс на формулювання гідно-го бачення майбутнього України.

Саме тому ми вважали за потрібне, перш за все, зібрати в одному виданні усі найважливіші документи щодо діяльності верховної Ради за весь цей фан-тастичний період 1990–1992 років: рішення, голосування, стенограми тощо. Краще будь-яких агітаційних статей ці документи засвідчують справжні намі-ри, справжню діяльність верховної Ради – спочатку на шляху реалізації дек-ларації про державний суверенітет України, а потім – на шляху невідкладних

8

рішень з розбудови нової держави. Суха мова документів доповнена людським виміром – спогадами і аналітичними статтями учасників подій та аналітиків-сучасників.

добірка документів і матеріалів здійснена нами, виходячи з наших відчут-тів динаміки, духу, пульсу того часу. Саме сукупність цих документів найкра-ще і об’єктивно свідчить, що верховна Рада України І скликання була, перш за все, будівничим. в усіх революціях (державній, економічній, політичній, ідеологічній) на долю верховної Ради України припав найскладніший і най-невдячніший етап – так би мовити «інженерний» етап конструювання і ство-рення нових структур і механізмів в усіх сферах суспільного життя.

Стрес, який перенесло населення України від усіх революцій і потрясінь 1990–1994 років, відбився на результатах виборів 1994-го року до верховної Ради України, коли переобрані до нового парламенту України були всього 50 народних депутатів України з 450.

ми прийняли на себе шторм людських переживань від зламу усіх укладів і устоїв, хоча наша історична місія була якраз в іншому – у створенні нової держави, нових політичної, економічної, управлінської та інших систем на іс-торичних руїнах обвалу попередніх. І ми можемо пишатися, що безпрецедент-ний, неймовірно складний процес глобальних трансформацій в Україні нами був проведений успішно, без суспільних катаклізмів і трагедій. У 1994 ро ці ми передавали іншому поколінню політиків абсолютно іншу державу – не-залежну, демократичну Україну з усіма державним інститутами, з основами ринкової економіки і усіма свободами людини і громадянина. Суспільство з новими проблемами, але й з новим обріями і можливостями.

Як цими можливостями розпорядилися інші покоління політиків – це пред-мет інших досліджень. ми свою місію виконали чесно.

9

Ч а с т и н а І

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ:ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ

Погляд вчених-істориків

І . НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ: ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ

10

Володимир ЛИТВИН,Голова Верховної Ради України,

Академік НАН України

ВІД ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ – ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Короткий, всього в декілька років відрізок вітчизняного літопису, увібравши в себе значущі й знакові для долі країни події, навічно вкарбувався в пам’яті народу доленосним, поворотним моментом його історії.

Йдеться про період, коли відбулося закладення правових підвалин для легітимі-зації процесу державотворення на його початковому етапі. він обмежується двома актами засадничого політико-правового значення, які, серед іншого, спрямовували-ся на конституалізацію процесів становлення самостійної держави. Цей період від 16 липня 1990 р. – дати прийняття верховною Радою України декларації про дер-жавний суверенітет України – до схвалення нею 24 серпня 1991 р. акта проголошен-ня незалежності України, позначений іншими рішеннями українських парламента-ріїв, спрямованих на реалізацію положень декларації. таким чином, вибудовування правового ланцюжка актів на підтвердження цих положень логічно завершується фінальним акордом – актом проголошення незалежності України.

За цих обставин варто акцентувати увагу на правовій стороні декларації про дер-жавний суверенітет, що за загальним визначенням є політико-правовим документом.

для утвердження ж реального суверенітету Україні потрібно було зробити інші, на-самперед законодавчого спрямування, кроки для правового наповнення цього поняття.

варто зазначити, що і заснування СРСР відбувалось не зовсім бездоганно з точки зору міжнародного права. адже ідею укладення повноцінного міжнародного догово-ру було відкинуто. Натомість Радянський Союз було проголошено через «Звернення до народів і урядів світу» в липні 1923 р. Після чого республіки ратифікували Кон-ституцію, тобто внутрішньодержавний закон.

У цьому сенсі показовим є випадок, що стався після набуття Україною незалеж-ності в серпні 1991 р. Коли українські дипломати в 1991 р. звернулися до Генераль-ного секретаря ооН Б. Бутрос-Галі із заявою про те, що Україна стала незалежною, він здивовано відповів, що, як член-засновник ооН, Україна є незалежною з 1945 р.

Яким же реально був цей короткий відтинок часу в правовому та політико-історичному контексті.

Володимир ЛИТВИН

11

восени 1989 р. верховна Рада УРСР внесла важливі поправки в закон про ви-бори. тепер виборчий закон не допускав обрання однієї третини депутатів поза ви-борчими округами. Не допускалося й обрання за загальносоюзним прикладом такої представницької влади, як З’їзд народних депутатів. Передбачалися прямі й рівні ви-бори до верховної Ради УРСР з висуванням будь-якої кількості кандидатів на одне депутатське місце, з цілковитою свободою обговорення виборчих програм, що про-понувалися кандидатами, з можливістю реального контролю з боку громадськості за підрахунком голосів.

вибори відбулися 4 березня 1990 р. вони відзначалися значною активністю вибор-ців: на виборчі дільниці з’явилися 85 відсотків тих, хто був занесений до виборчих списків. Лише у чотирьох округах з 450 бюлетені містили тільки одну кандидатуру.

верховна Рада УРСР 12-го скликання оновилася на 90 відсотків. Це формально засвідчило входження в політику нової генерації людей. Чимало депутатів прийшло до влади на хвилі щирого обурення виборців з приводу «незаконних привілеїв парт-номенклатури». в ситуації гласності ці привілеї вперше вийшли на поверхню і врази-ли багатьох. опозиція будувала на них значною мірою свою критику влади.

30 березня ЦК КПУ проаналізував результати виборів (за станом на 19 березня, коли було обрано 443 народні депутати УРСР з 450 і 284 647 депутатів місцевих рад з 307 267). У документі «Про підсумки виборів народних депутатів Української РСР та місцевих рад республіки» вказувалося, що верховна Рада на 85 відсотків складалася з членів КПРС, тобто на 16,5 пункта більше, ніж було комуністів у парламенті 11-го скликання. відсоток членів КПРС у місцевих радах дорівнював 51,8, тобто на 8 пунк-тів більше, ніж раніше. Комуністи, здавалося б, одержали цілковиту перемогу.

Насправді партійний склад українського парламенту не давав жодних підстав для тверджень про перемогу цієї політичної сили. в революційній ситуації, що склалася, членство в КПРС не було таким показником. Перш за все, політику перебудови почи-нала сама партія. опозиційний їй рух виникав на противагу консервативній частині КПРС і, водночас, як союзник її реформаторського крила. Під час виборів навесні 1990 р. він ще зберігав свою первинну назву – Народний рух України за перебудову. Щоб скласти уявлення про переможців і переможених, треба аналізувати успіхи і провали представників «внутрішньої партії».

Серед народних депутатів УРСР збільшилося представництво інженерно-технічної інтелігенції, працівників науки, освіти, охорони здоров’я.

Компартійна номенклатура зберегла позиції у верховній Раді нового складу, де налічувалося 93 партійні працівники. але вона програла вибори у багатьох місцевих радах. до складу обласних рад не потрапили навіть окремі секретарі обкомів. За-галом в Україні було забалотовано майже 90 попередніх голів виконкомів міських і районних рад.

вибори показали, що поляризація та розмежування політичних сил набрали чіт-ких обрисів, лінії та кінцеві цілі визначилися. Розпочалася боротьба за принципом «хто – кого?». 13 березня виконком Стрийської міської ради за участю 22 новообра-


12

них депутатів ухвалив рішення підняти над будинком міськради синьо-жовтий пра-пор. Підняття національного прапора відбулося наступного дня у присутності 5 тис. жителів, що зібралися з цієї нагоди.

Ця подія викликала колосальний резонанс не стільки у західних областях, скільки в столиці республіки. ЦК КПУ запропонував Львівському обкому дати політичну оцінку таких дій і зорієнтував обкоми партії «на забезпечення протидії організаціям екстремістського та національного характеру». характерно, що у цьому документі екстремістські організації ставилися на одну дошку з націоналістичними.

Зрозуміло, що така позиція була характерна лише для керівників Компартії Укра-їни, та й то не для всіх: у Політбюро ЦК КПУ почали міцніти «суверен-комуністи». Комуністи партійного апарату, які вперше відчули залежність від виборців, а не від керівників вищої ланки, стали поступово змінювати свою позицію. Про це свідчила епопея з підняттям синьо-жовтого прапора біля будинку Київської міської ради.

опозиція, яка була у меншості в Київраді, поставила на обговорення питання про національну символіку і використання її у столиці. в день, коли це питання обгово-рювалося, активісти Руху мобілізували киян на підтримку депутатів опозиції в Київ-раді. При черговому турі голосування голос комуніста Нестеренка став вирішальним. о сьомій годині вечора 24 липня 1990 р. у центрі столиці України на високій щоглі замайорів синьо-жовтий прапор.

Рада міністрів УРСР зробила свій «внесок» у передвиборну боротьбу – зволікан-ням реєстрації НРУ. хоч установчий з’їзд Руху відбувся у вересні 1989 р., організацію офіційно зареєстрували тільки в лютому наступного року, коли кампанія висування кандидатів у депутати була вже закінчена. активісти Руху були висунуті різними трудовими колективами, але добитися концентрації зусиль при відсутності загаль-нореспубліканської організації виявилося досить складно. І все-таки за тиждень до виборів кандидатами в народні депутати верховної Ради УРСР були зареєстровані 130 членів і 70 співчуваючих НРУ при загальній кількості зареєстрованих – 3091. та-ким чином, на 450 депутатських міст претендувало тільки 200 кандидатів від Руху.

демократичний блок здобув 111 депутатських місць: у першому голосуванні – 38, у повторному – 73. Зважаючи на невелику кількість висунутих кандидатів, це був безперечний успіх.

У Львівській області під час перших виборів 4 березня було обрано 18 депута-тів демблоку по 24 виборчих округах. У Києві демократичний блок переміг в 10 з 22 округів. У донецьку опозиція перемогла в 6 з 9 виборчих округів. У волинській області вона виявилася переможницею в 6 округах з 9 наявних. У харківській об-ласті кандидати демблоку виграли вибори в 9 з 28 округів, в Чернігівській – у 3 з 13 округів, в одеській – у 3 з 23 виборчих округів.

Сільська місцевість залишалася ще опорою компартійно-радянської номенклату-ри. 13 з 14 працівників ЦК КПУ були обрані в сільських округах.

15 травня верховна Рада УРСР 12-го скликання вперше почала працювати як пар-ламент – на постійній основі. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три


13

дні, як раніше. Сформувалися два блоки депутатів: парламентська більшість («За Ра-дянську суверенну Україну») і опозиційна «Народна рада». Робота верховної Ради постійно транслювалася у прямому ефірі по радіо і телебаченню. Полеміка між де-путатами негайно ставала відомою в суспільстві і сприяла його подальшій політиза-ції. І навпаки, процеси, що відбувалися в суспільстві, негайно переносилися в стіни верховної Ради. Учасниками цих дискусій завдяки засобам масової інформації від-чували себе мільйони людей.

31 травня голосами більшості Головою верховної Ради України було обрано в. Івашка.

до складу Народної ради увійшло 128 депутатів, тобто більше, ніж обиралося за неофіційним списком Народного руху. Головою Народної ради став І. Юхновський.

З 446 народних депутатів, які стали до роботи на першій сесії верховної Ради, близько 380 місць належало комуністам, які йшли за в. Івашком. треба віддати на-лежне більшості: маючи можливість виключити опозицію з законотворчого процесу, вона спробувала налагодити діалог.

в. Івашко погодився, аби опозиція була представлена пропорційно своєму кількіс-ному складу в парламентських і урядових структурах, але категорично не бажав від-дати посаду першого заступника Голови верховної Ради академіку І. Юхновському. 7 з 23 постійних комісій, за пропозицією Івашка, очолили представники Народної ради.

Події в Україні мали властиву для національної республіки специфіку, але злива-лися в єдиний революційний потік, що охопив СРСР.

15 травня 1990 р. на позачерговому З’їзді народних депутатів м. Горбачов був об-раний Президентом СРСР. державна влада, що небезпечно хиталася між Політбюро ЦК КПРС, яке було позбавлене своїх колишніх повноважень конституційною рефор-мою, і верховною Радою СРСР, нібито консолідувалася в руках однієї людини.

однак обидві посади м. Горбачова були дещо «ущербні». З’їзд народних депу-татів СРСР скасував 6-ту статтю Конституції, чим поставив КПРС у юридично од-накове становище з усіма іншими політичними партіями. м. Горбачов не наважився витримати всенародне голосування і обрався Президентом СРСР голосами народних депутатів.

обидві посади м. Горбачова базувалися на загальносоюзному центрі. але з суве-ренізацією Росії, України, інших союзних республік саме поняття загальносоюзного центру ставало умовним.

Коли КПРС–КПУ позбавилася владних повноважень, вона одразу втратила всю свою принадність для багатьох. У 1988 р. приріст Компартії України відбувся за ра-хунок комуністів, які прибули з інших республік (збільшення на 25 126 осіб, або на 0,8 відсотка).

На тлі зменшення кількості бажаючих вступити до партії, починаючи з 1987 р., ке-рівництво КПУ зіткнулося й з таким явищем, як добровільний вихід з її лав. На першо-му етапі ххVIII з’їзду Компартії України (червень 1990 р.) відзначалося, що за п’ять місяців поточного року її залишили понад 28 тис. осіб. а за весь цей рік про своє не-


14

бажання перебувати в Компартії заявили 250 951, тоді як вступили в партію тільки 11 446 чоловік (відповідні цифри за шість місяців 1991 р. – 142 940 і 12 421). На серед-ину 1991 р. чисельність КПУ налічувала 2 732 408 осіб, скоротившись до рівня 1981 р. Кількість партгруп зменшилася вдвічі, а цехових парторганізацій – на третину.

Намагаючись вийти з кризи, керівництво Компартії України провело кампанію заміни кадрів. З січня по квітень 1990 р. у республіці залишили посади 11 перших се-кретарів обкомів партії з 25. впродовж року змінилася третина секретарів первинних організацій, кожний четвертий секретар міськкому або райкому.

майже одночасно з відкриттям верховної Ради УРСР 12-го скликання, із запіз-ненням на один день, у москві почав працювати Перший з’їзд народних депутатів Російської Федерації. З приходом Б. Єльцина та сил, які його підтримували, до влади в Росії докорінно змінилася політична ситуація в усій країні.

вибори до верховних Рад союзних республік у березні 1990 р. породили 15 но-вих центрів радянської влади. Новий владний центр виник і в москві. Після того, як верховну Раду РРФСР очолив непримиренний противник загальносоюзного центру, в москві склалося двовладдя. в країні імперського типу двовладдя в центрі не могло не призводити до різкого послаблення влади. в Компартії України стали стрімко мно-житися лави «суверен-комуністів».

в. Івашко зрозумів, що не зможе одночасно керувати парламентом і партією. Під час виборів керівних органів ЦК він відмовився від своєї партійної посади на користь С. Гуренка.

У передз’їздівських і з’їздівських документах КПУ з’явилося немало положень з програми Народного руху України, які раніше називалися лідерами комуністів анти-радянськими і націоналістичними. для такої переорієнтації існували справді вагомі причини. І все-таки партія залишалася вірною собі – законсервованою в догматизмі, неспроможною на реформи.

Народні депутати союзних республік, які вперше після березневих виборів 1990 року збиралися на сесії, відчули себе справді господарями становища. Над ра-дянськими органами влади більше не тяжів компартійний тиск, вони були вільні в своїх діях і могли реально ухвалювати закони. Щоправда, над республіканськими парламентами стояла верховна Рада СРСР. але хто достеменно знав, у чому ж поля-гали її права і обов’язки щодо парламентів союзних республік? У Конституції СРСР, у конституціях союзних республік була норма про право на вихід кожної республіки з Союзу. тепер ця норма набувала реального значення.

Парламенти союзних республік почали один за одним декларувати свій суверені-тет. Заявка на словах ні до чого не зобов’язувала, але давала відчуття незалежності. Першою, уже 9 березня 1990 р., з такою заявкою виступила Грузія. 11 березня 1990 р. литовський парламент ухвалив не декларацію про державний суверенітет, як заявку на майбутнє, а документ сьогоднішнього дня: «Про відновлення незалежності Ли-товської держави». Більш обережні за формулюваннями акти 30 березня ухвалила Естонія, а 4 травня – Латвія.


15

12 червня 1990 р. Перший з’їзд народних депутатів РРФСР прийняв історичний документ – декларацію про державний суверенітет РРФСР. У сьомому пункті де-кларації повторювалася норма радянських конституцій: «РРФСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР в порядку, встановлюваному Союзним договором і заснованому на ньому законодавстві».

декларація була спрямована не проти Радянського Союзу, а лише проти загально-союзного компартійно-радянського центру. вона, як і декларації інших республік, послужила прикладом для найбільшої національної республіки – України.

У верховній Раді УРСР, яка, завдяки конституційній реформі, перетворилася на центр влади в Україні, переважала номенклатура. вибори засвідчили втрату Компар-тією України монополії на владу, однак опозиція їх все-таки програла.

Проте в складній ситуації революційного безладдя і економічної кризи вона не знала, які закони і постанови слід ухвалювати. Ініціативу в парламентському житті виявляли чисельно менші депутати, обрані від «демократичного блоку». Саме вони пропагували свої цілі та нав’язували їх більшості. опозиція взяла в свої руки керівни-цтво деякими парламентськими комісіями. Зокрема, «Народна рада» контролювала комісії з прав людини, культури і духовного відродження, науки та освіти, зовнішніх справ, економічних реформ, чорнобильської катастрофи.

28 червня 1990 р. український парламент розпочав розглядати питання про дер-жавний суверенітет.

Розгляд цього питання тісно переплітався з іншою політичною подією – ххVIII з’їздом КПРС.

ххVIII з’їзд КПРС відкрився у москві 2 липня 1990 р. Увечері 1 липня велика гру-па народних депутатів відбула в москву. Посилаючись на те, що парламент обговорює доленосне в історії України питання, 5 липня в. Чорновіл виголосив заяву Народної ради з вимогою негайно відкликати всіх депутатів-делегатів з’їзду КПРС. У разі ігно-рування цієї вимоги порушувалося питання про зміну керівництва парламентом.

в. Івашко розумів, що, коли обговорюватиметься декларація про державний су-веренітет, він повинен працювати в Києві, однак не міг покинути з’їзд, тому що був обраний головою редакційної комісії.

Із заявою Народної ради солідаризувалося понад 300 депутатів, у тому числі 200 представників фракції більшості. Саме через це майже всі делегати ххVIII з’їзду КПРС повернулися з москви. Не повернувся лише в. Івашко. 11 липня І. Плющ за-читав заяву, в якій голова верховної Ради оголошував про свою відставку. Коли І. Плющ зачитував цю заяву, в. Івашко балотувався на посаду заступника генераль-ного секретаря ЦК КПРС.

м. Горбачов, очевидно, вважав, що забезпечив своє політичне майбутнє, коли став президентом СРСР. але він бажав зберегти за собою й крісло Генерального секрета-ря ЦК КПРС. Щоб зробити можливим суміщення цих посад, виявилася потрібною нова посада заступника Генерального секретаря ЦК, якої раніше в правлячій партії не існувало. На неї претендував Є. Лігачов, який у горбачовській команді реформа-


16

торів здобув стійку репутацію консервативного діяча. але Горбачов рекомендував з’їзду обрати в. Івашка.

Згода в. Івашка обійняти цю посаду не знайшла розуміння у членів фракції «За Радянську суверенну Україну» та керівництва Компартії України. в умовах, що скла-лися, перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко не міг і не хотів претендувати на те, аби зайняти крісло спікера. верховна Рада офіційно не відреагувала на заяву в. Івашка. вона продовжила обговорення питання про суверенітет України. Лише після тріум-фального прийняття відповідної декларації парламент повернувся до організаційно-го питання і 18 липня обрав головою верховної Ради України Л. Кравчука. За нього було подано 239 голосів представників парламентської більшості.

За тим, як приймалася декларація про державний суверенітет України, стежила вся республіка: парламент працював у прямому ефірі. добре усвідомлюючи значення документа, депутати багаторазово зважували кожне слово. остаточний текст було ухвалено 16 липня поіменним голосуванням. він здобув схвалення майже всіх депу-татів верховної Ради, які брали участь в обговоренні. «Проти» висловилося чотири депутати, один утримався.

верховна Рада проголошувала, що від імені народу України може виступати тіль-ки вона сама. державний суверенітет визначався як верховенство, самостійність, повнота й неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівно-правність у зовнішніх зносинах. територія УРСР в існуючих кордонах оголошувала-ся недоторканною.

Щоб наповнити поняття економічної самостійності конкретним змістом, верхо-вна Рада проголошувала намір створити власні банки включно із зовнішньоеконо-мічним, а також цінову, фінансову, митну й податкову системи. Україна повинна була самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності – впровадити власну грошову одиницю.

У декларації проголошувалося бажання держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості, традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя: політичній, соціально-економічній, культурній. Усім національностям, що проживали на терито-рії республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

декларація проголошувала право України на власні збройні сили, внутрішні вій-ська та органи державної безпеки. вказувалося на те, що українська держава само-стійно визначає порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір України стати у майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принци-пів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерну зброю.

діяльність Народного руху України сприяла створенню багатопартійності. На по-чаток 1991 р. було зареєстровано 13 політичних партій. однак сукупна їх чисельність (за винятком комуністичної) не перевищувала 30 тис. осіб.


17

Політичні партії поділялися на три течії: національно-демократичну, ліберально-демократичну і комуністичну. Переважна більшість партій національно-демокра-тичного спрямування входила в Народний рух України.

ххVIII з’їзд Компартії України, як і ххVIII з’їзд КПРС, проходив у два етапи, з пів-річною перервою. другий етап з’їзду відбувся в грудні 1990 р., коли було прийнято ста-тут, який визначав ідейну і організаційну єдність Компартії України в рамках КПРС.

Під час підготовки ххVIII з’їзду КПРС комуністи з демократичними поглядами запропонували альтернативний варіант платформи партії. Представники демокра-тичної платформи в КПРС проголошували пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, відкидали принцип «демократичного централізму» як такий, що веде до створення тоталітарної партії, відстоювали свободу фракцій і обґрунтовували те-риторіальний принцип побудови партії з широкими горизонтальними структурами замість виробничо-територіальних.

другі всеукраїнські збори (з’їзд) Народного руху України відбулися наприкін-ці жовтня 1990 р. делегати представляли 632 тис. членів НРУ. основна їх кількість (майже 57 відсотків) представляла три області Галичини (Львівську, тернопільську, Івано-Франківську) і Київ. Переважну більшість делегатів (95 відсотків) складали українці. Понад дві третини делегатів були інженерно-технічними працівниками, службовцями, науковою і творчою інтелігенцією.

На з’їзді були розглянуті і затверджені доповнення до програми і статуту, скоро-чено назву організації (знято слова «за перебудову»). Головною метою діяльності НРУ визнавалося відновлення незалежності України. Ідея співробітництва з КПРС тепер відкидалася. Була заснована нова ланка керівництва – політична рада, а пре-зидія НРУ перейменована на центральний провід.

Економічна криза в країні, яка призвела до втрати управління народним госпо-дарством внаслідок безперервних спроб вдосконалити його, виявлялася передусім у зникненні з магазинів товарів народного споживання. в Україні продовольча криза ставала все більш гострою, але у багатьох регіонах Російської Федерації становище було набагато гіршим.

У такій ситуації більшість депутатів верховної Ради УРСР поводила себе дуже обережно і не збиралася негайно втілювати в життя революційні норми декларації про державний суверенітет. тим більше не бажала змінювати суспільно-політичний устрій республіки. Під час парламентських дебатів голова верховної Ради Л. Крав-чук чітко заявив про те, що суспільно-політичний устрій базуватиметься на «великих принципах радянської влади й соціалістичного вибору». тільки під сильним тиском громадськості верховна Рада здійснювала обмежене наповнення декларації справ-жнім змістом. Зокрема, 30 липня 1990 р. вона ухвалила рішення про повернення в Україну для продовження служби всіх солдатів Радянської армії, призваних з тери-торії республіки.

На початку жовтня 1990 р. верховна Рада зібралася на свою другу сесію. відра-зу їй довелося розглядати вимоги голодуючих студентів, які мали суто політичний


18

характер. Студенти вимагали розпуску верховної Ради й проведення нових виборів, проходження військової служби громадянами України тільки на своїй території, на-ціоналізації майна Комуністичної партії і комсомолу, визначення ставлення до Со-юзного договору, відставки голови Ради міністрів в. масола.

У середині листопада головою Ради міністрів УРСР було обрано в. Фокіна: з 1971 р. він працював у держплані УРСР, у 1987 р. – заступник голови Ради міні-стрів, голова держплану.

вплив політбюро ЦК Компартії України на роботу верховної Ради неухильно слабшав. Про це свідчив аналіз поточного стану справ, проведений в апараті ЦК КПУ. виявилося, що з 380 комуністів, які стали народними депутатами, на початок серпня 1990 р. 44 були виключені або заявили про свій вихід з партії, з них 40 увійшли до опозиції. аналіз роботи депутатів-комуністів, проведений у відділах ЦК КПУ, пока-зав, що лише третина з них істотно впливала на діяльність верховної Ради, вносила пропозиції та доповнення до законопроектів, активно використовувала в політичних цілях депутатську трибуну, засоби масової інформації.

майже половина народних депутатів від КПУ мала слабку професійну підготовку: відчувалися брак правових знань, нездатність швидко і точно формулювати свої думки, небажання розібратися в аргументації опонента. Кожний десятий з них жодного разу не виступив на пленарних засіданнях і не виявив активності в постійних комісіях. Па-сивно поводили себе не тільки рядові працівники, а й деякі секретарі партійних коміте-тів усіх рівнів, господарські керівники, відповідальні працівники ЦК КПУ.

Компартія України дедалі більше втрачала свою монопольну позицію в засобах масової інформації, особливо в регіонах та містах, де на виборах перемогла опозиція. У зв’язку зі створенням власних видань верховної Ради («Голос України») і Ради мі-ністрів («Урядовий кур’єр») Політбюро ЦК КПУ вирішило припинити випуск газет «Радянська Україна» і «Правда Украины» як спільних органів КПУ і верховної Ради, а на їх основі створити нові органи ЦК КПУ під тими ж назвами. Було вирішено за-лишити без змін статус газет ЦК КПУ «Сільські вісті», «Робітнича газета», журналів «Комуніст України», «Україна», «Радянська жінка», «Перець», а журнал «Під прапо-ром ленінізму» перейменувати на «Політика і час». в областях, де випускалися дві газети, було дозволено одну з них передати у підпорядкування обласним радам.

однак інтерес і довіра до офіційних видань швидко падали. На кінець 1990 р. опозиція мала вже близько 200 видань. Її лідери вміло використовували компартійні і радянські засоби масової інформації для пропаганди своїх поглядів.

вкотре розглянувши ситуацію у верховній Раді в листопаді 1990 р., Політбюро ЦК КПУ змушене було констатувати, що непорозуміння й розгубленість серед біль-шості дають можливість опозиції блокувати вирішення важливих питань. Зазначало-ся, що на «послідовних партійних позиціях» залишалося на той час близько 200 на-родних депутатів. Із 190 депутатів, котрі працювали на постійній основі в комісіях верховної Ради, майже 80 представляли опозицію і були активістами партій і полі-тичних угруповань «антисоціалістичної спрямованості».


19

тим часом верховна Рада остаточно посіла центральне місце в суспільно-полі-тичному житті республіки. Сесійна зала парламенту стала своєрідним генератором суспільних процесів. У опозиції не було кращого місця для експериментальної пере-вірки форм боротьби за владу. Якщо на першій сесії і на початку другої сесії тиск на парламент заради зміцнення позицій Народної ради здійснювався ззовні, то з кінця 1990 р. боротьба точилася уже всередині верховної Ради. опозиція здійснювала ак-тивні спроби примусити владу втілювати в життя політику демократичного блоку.

Після того, як м. Горбачов став президентом СРСР, він створив консультативний орган, названий Президентською радою. в ній були представлені люди різних по-літичних позицій.

Формально маючи всі владні повноваження, м. Горбачов бачив, що інститути вла-ди стали неефективними, оскільки республіки більше не бажали підпорядковуватися центру. м. Рижков, голова союзного уряду, публічно заявляв, що перебудова прова-лилася, на засіданнях Президентської ради ремствував, що він нікого не може викли-кати, ніхто не поспішає виконати його вказівки. У верховній Раді СРСР оформилися депутатська група «Союз», яка закликала президента і голову уряду вжити силові заходи для оздоровлення становища. 16 листопада 1990 р. «союзники» на черговій сесії верховної Ради порушили питання про відставку уряду м. Рижкова.

того ж дня в Кремлі зібралося спільне засідання Політбюро ЦК КПРС і Прези-дентської ради. На засіданні прозвучали пропозиції домогтися постанови верховної Ради СРСР про припинення на півроку мітингів і демонстрацій, перехід до прези-дентського правління. Секретар ЦК КПРС П. Лучинський бачив головну проблему у врегулюванні відносин між центром та республіками і з цією метою запропонував провести референдум про збереження СРСР.

вислухавши пропозиції, 17 листопада м. Горбачов на засіданні верховної Ради оголосив про реорганізацію влади. Рада міністрів повинна була перетворитися на Кабінет міністрів під безпосереднім керівництвом Президента. Президентська рада ліквідувалася, замість неї створювалася Рада безпеки як конституційний орган. За-проваджувалася посада віце-президента.

Усі ці заходи зі зміцнення влади були реалізовані на черговому, четвертому, З’їзді народних депутатів СРСР, який відкрився 17 грудня 1990 р.

Четвертий з’їзд народних депутатів СРСР поіменним голосуванням ухвалив рі-шення про збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, а також про збереження історичного найменування федерації – Союз Ра-дянських Соціалістичних Республік. Було оголошено про проведення всесоюзного референдуму з питань збереження єдності «оновленої радянської федерації».

в Україні з тривогою спостерігали за спробами президента СРСР і верховної Ради СРСР «притиснути» союзні республіки. У пошуках союзників українська компартійно-радянська еліта готова була зблизитися з Б. Єльциним. Б. Єльцин при-летів в Київ 19 листопада 1990 р. і підписав договір між Україною і Росією. Цей акт істотно посилив політичний вплив «суверен-комуністів». Цю назву з негативним під-


20

текстом надала союзна преса тим, хто відстоював державний суверенітет союзних республік.

На своїй першій прес-конференції після обрання головою верховної Ради УРСР Л. Кравчук заявив: «Жити сьогодні поза Радянським Союзом означає втратити для себе і для своїх перспектив дуже багато, якщо не сказати більше – усе». однак Е. Шеварднадзе в інтерв’ю газеті «Голос України» повідомив: «Я спілкувався з Леонідом макаровичем в основному в останній період моєї роботи в міністерстві закордонних справ, коли доводилося брати участь у різноманітних засіданнях ви-щого політичного ешелону. мені запам’ятались виступи Леоніда макаровича, його висловлювання – вони відзначались принциповістю позицій. Уже тоді я зробив для себе висновок: передбачаючи хід подій, український лідер узяв курс на незалеж-ність України».

У листопаді 1990 р. м. Горбачов розіслав у союзні республіки проект нового Со-юзного договору. документ проголошував кожну республіку суверенною державою, яка мала всю повноту влади на своїй території. однак він був складений у кращих традиціях радянського державного права, яке обмежувалося демагогічними деклара-ціями. в ньому проголошувалося повновладдя центру щодо захисту суверенітету й територіальної цілісності Союзу РСР. майже всі положення проекту суперечили де-кларації про державний суверенітет України. Зокрема, це стосувалося положень про підписання міжнародних договорів, розроблення та здійснення зовнішньої політики, представництва в міжнародних організаціях. Проект Союзного договору повністю суперечив ухваленому верховною Радою УРСР 3 липня 1990 р. Закону «Про еко-номічну самостійність Української РСР». Усі суперечності з документами, що були прийняті в республіках, проект Союзного договору розв’язував за допомогою поло-ження про верховенство законів Союзу над республіканськими.

У грудні 1990 р. у верховній Раді УРСР розгорнулася дискусія навколо положень Союзного договору. Члени постійної комісії з питань державного суверенітету, між-республіканських і міжнаціональних відносин висловилися в цілому за проект, хоча й визнали, що він суперечить уже схваленим законам. в. Гриньов, І. Юхновський, інші депутати закликали не поспішати, а ретельно вивчити проект Союзного догово-ру в комісіях верховної Ради. вони знайшли підтримку у Л. Кравчука, який заявив, що Україна має намір брати участь у переговорах щодо підготовки проекту лише на основі декларації про державний суверенітет.

Згідно з рішенням четвертого З’їзду народних депутатів СРСР, м. Горбачов звер-нувся за підтримкою свого проекту Союзного договору до населення країни. Питання про майбутню долю СРСР він виніс на всесоюзний референдум у такому формулю-ванні: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?».

Зробивши наголос на «рівноправності суверенних республік», «правах і свободах людини», проти яких не могли голосувати учасники референдуму, він у завуальова-


21

ній формі протягував головну свою ідею – «збереження СРСР». Що, слід визнати, за результатами референдуму йому і вдалося зробити.

виняткової складності форма запитання, перевантаженість його позбавленими юридичного змісту публіцистичними виразами («оновлена федерація», «повною мі-рою») свідчили про намагання центру добитися схвалення своєї політики, бажання утримати союзні республіки все в тому ж стані.

Підготовка до референдуму відбувалася в умовах постійного загострення від-носин центру з союзними республіками. Якщо до лідерів Російської Федерації м. Горбачов і його нове оточення, яке складалося виключно з «ортодоксів», стави-лися більш-менш обережно, то з іншими республіками вирішили не церемонитися. в. Крючков у своїх мемуарах записав, що в кінці грудня 1990 р. на нараді у м. Горба-чова було вирішено «застосувати силу проти дій екстремістів в Латвії і Литві».

7 січня 1991 р. ЦК Компартії Литви (на платформі КПРС) звернувся до м. Горба-чова з вимогою запровадити в республіці пряме президентське правління. 10 січня м. Горбачов відгукнувся на це ультиматумом верховній Раді Литви з вимогою відно-вити на території республіки повною мірою дію Конституції СРСР. одночасно б

ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ...

Documents