6

“СЛОВО Просвіти” ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р.

«Просвіта» сьогодні

ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевчен-ка в листопаді провела в УНІАНпрес-конференцію на тему: “Пропідсумки роботи ІІ Всеукраїнсько-го з’їзду працівників освіти”.

У центрі уваги — Національнадоктрина розвитку освіти Українив ХХІ столітті. З цього приводуучасниками прес-конференціїзроблено таку заяву:

ЗАЯВА

8–9 жовтня у Києві відбувсяІІ з’їзд педагогічних працівників Укра-їни — своєчасна і важлива подія, ме-тою якої було обговорення сучасно-го стану та шляхів розвитку освітян-ської галузі країни. У центрі уваги де-легатів був проект Національної док-трини розвитку освіти України вХХІ ст., який учасниками з’їзду взятоза основу для підготовки остаточно-го тексту цього документу.

У зв’язку з перебігом подій,пов’язаних з проведенням з’їзду тайого ухвалами, ВУТ “Просвіта”ім. Т. Шевченка, Національна Спілкаписьменників України, УкраїнськаВсесвітня Координаційна Рада, Кон-грес української інтелігенції, Асоціа-ція “Україна і світове українство”,Спілка освітян України, Президія АНВищої школи України, Всеукраїнськепедагогічне товариство ім. Г. Ващен-ка заявляють:

1. Всупереч сподіванням гро-мадськості на з’їзді так і не булороз’яснено, яка була доконечна пот-реба заміни одного основоположно-го для галузі документа — Держав-ної Національної Програми “Освіта.Україна ХХІ ст.”, що діє лише вісімроків (з грудня 1993), іншим осново-положним документом — Національ-ною доктриною розвитку освіти Ук-раїни у ХХІ ст.

2. Викликає нерозуміння те, щохід та стан виконання Державної На-ціональної програми “Освіта. Украї-на ХХІ ст.” на з’їзді так і не було про-аналізовано, як і загалом цю Програ-му жодного разу за всі минулі рокине було проаналізовано на урядово-му рівні.

3. Фактично обговорення проек-ту Доктрини значною мірою відволік-ло увагу делегатів з’їзду від пошукуконкретних шляхів виходу освітян-ської галузі з украй ненормальної,принизливої економічної та фінансо-вої ситуації, про що, передусім, свід-чать злиденні розміри зарплат на-ших педагогів, частина яких перебу-ває за межею бідності.

4. Не дано принципової оцінкитакому вкрай тривожному явищу, якрізке скорочення шкіл у сільській міс-цевості всупереч відомій істині: якщов селі є школа, то є і саме воно — се-ло.

5. Не заперечуючи того, що Дер-жавна Національна Програма “Осві-та. Україна ХХІ ст.”, природно, потре-бувала б сьогодні певних доповненьі коректив, є всі підстави стверджу-вати, що основні її концептуальні ак-центи, які стосуються національнихорієнтирів української освіти та ви-ховання, у новому документі — Док-трині, — значною мірою розмиті тазнейтралізовані.

6. Хоча під тиском громадськостів проекті Доктрини й з’явився окре-мий розділ про виховання, назва йо-го чомусь звучить не як “Національ-не виховання” (так це позначено вДержавній Національній Програмі),а як “Національне і громадянське ви-ховання”. Дана назва викликає лишеподив, адже побудована вона на не-логічному протиставленні націо-нальному вихованню одного з йоговажливих інгредієнтів, що ним є гро-

мадянське виховання. 7. Фактично на з’їзді та в його до-

кументах було обійдено увагою пи-тання українознавчого змісту освіти,українознавства як такого, загаломідеології та світоглядних засад осві-ти в Україні, що мають сьогодні вирі-шальне значення для національноговідродження українського суспільс-тва.

8. Так само вкрай слабко й не-конкретно було сказано з’їздом пронеобхідність невідкладного подолан-ня такого явища, як зросійщення ос-віти в Україні, особливо вищої, що набільшій частині території держави йдосі не позбавлена колоніальногомовного спадку.

9. І в тексті Доктрини, і в ході з’їз-ду фактично було проігноровано ре-золюцію ІІІ Всесвітнього форуму ук-раїнців, яка, по суті, є наказом світо-вого українства урядовим структу-рам держави. Вимоги даної резолю-ції у документах з’їзду врахованівкрай недостатньо.

10. Величезна кількість (до2300) зауважень, змін і доповненьдо проекту Доктрини засвідчуютьне тільки інтерес громадськості доцього документу, але і його неякіс-ність, недосконалість, обумовлену,зокрема, недостатнім часом, що йо-го було виділено на обговорення, які тим, що до розробки Доктринифактично не було залучено освітян-ські громадські організації.

11. Невипадково цілому рядовіназваних авторитетних організаційорганізаторами з’їзду було наданоквоту лише по одному делегату, щонегативно позначилося на підсумкахз’їзду, який переважною мірою являвсобою адміністративне дійство.

12. З огляду на все вищезазна-чене закликаємо Міносвіти та наукинайґрунтовніше доопрацювати текст

Доктрини перед поданням її на під-пис Президентові.

13. Вважаємо за доцільне про-вести спільне засідання КомітетуВерховної Ради України з питань на-уки та освіти з керівниками громад-ських організацій, що підписали цюзаяву, присвятивши його підсумкам ІІз’їзду педагогічних працівників Украї-ни та питанню вироблення остаточ-ної редакції Національної доктринирозвитку освіти України у ХХІ століт-ті.

П. МОВЧАН, Голова Всеукраїнського товариства “Просвіта”

ім. Т. Шевченка, народний депутат України

В. ЯВОРІВСЬКИЙ, Голова Національної спілки

письменників України

А. ПОГРІБНИЙ, Голова Всеукраїнського

педагогічного товариства ім. Г. Ва-щенка

М. ДРОБНОХОД, Президент Академії наук

Вищої школи України

М. ГОРИНЬ,Голова Української Всесвітньої

Координаційної Ради

В. ГУМЕНЮК,Голова Спілки освітян України

П. КОНОНЕНКО,Президент Асоціації “Україна

і світове українство”

Г. СКРИПНИК,Голова Конгресу

української інтелігенції

В ЦЕНТРІ УВАГИ — ОСВІТА

Що ми знаємо про славне ук-раїнське місто Переяслав? Хібалиш те, що він — Хмельницький.Що буцімто колись Богдан Хмель-ницький “возз’єднав” тут Україну ізРосією. І хоча ніяких історичнихдоказів нема, та триста років (зукраїнським гаком!) ми святкуємонашу муку. Аякже: “Переяслав ажгуде”. Нам і досі невтямки, що Пе-реяслав має іншу славу — давню,справжню і велику:ще князівську, і ко-зацьку, і Шевченкову.Тільки не шукайте тієїслави у підступній табрехливій УРЕ — Ук-раїнський РадянськійЕнциклопедії. Там (ні-би між іншим) є коро-теньке повідомленняпро, те, що в 1845 –1859 роках Переяс-лав одвідав Т. Шев-ченко. Та сучасніпросвітяни, а заодноіз ними вчителі та уч-ні, гордо пишуть, щопізньої осені 1845 ро-ку у славному Пере-яславі Тарас Григоро-вич Шевченко напи-сав свої вершиннітвори. Нам відомі нинідостеменні дати: 13листопада — поема“Наймичка”, 18 листо-пада — поема “Кав-каз”, 22 листопада —присвята П. Шафарикові до поеми“Єретик”. А в недалекому В’юнищі,теж на переяславській землі, наві-ки закарбовані: 14 грудня — “І мер-твим, і живим…”, 17 грудня — “Хо-лодний Яр”, 19 грудня — “Давидо-ві псалми”, 20 грудня — “Малень-кій Мар’яні”, 21 грудня — “Минаютьдні, минають ночі”, 22 грудня —“Три літа”. І знов у Переяславі —

25 грудня у будинку його друга, на-родного лікаря А. О. Козачковсько-го з-під пера Шевченка з’явився ге-ніальний “Заповіт”. Одного лиш“Заповіту” було б досить, аби наві-ки Переяслав став Шевченковимбезсмертям.

“Переяславська осінь Кобза-ря” — так назвали просвітяни Пе-реяслава своє перше (сподіва-

юсь: не останнє) Шевченкове свя-то. Гарний намір моїх давніх зем-ляків і друзів охоче підтрималидепутати міськради, зокрема їхнебайдужий голова Григорій Со-кур. Цю благодатну акцію схвали-ло і підтримало правління Всеук-раїнського товариства “Просвіта”ім. Т. Шевченка, опісля чого на пе-реяславське свято була споряд-

жена наша київська депутація:заступник голови ВУТ “Просвіта”Микола Нестерчук, народна ар-тистка України Галина Яблонська,заступник редактора газети “Літе-ратурна Україна” Валентин Чеме-рис, відповідальний секретар Ки-ївської обласної “Просвіти” Гали-на Калмикова, бандурист ВіталійМороз, радіожурналістка НаталкаБондарчук та автор цих рядків. У

самому Переяславідо нашої бригади при-єдналися наші побра-тими: відомий артистЕдуард Драч, поетОлег Князенко, публі-цист Іван Шпиталь і,звичайно, голова міс-цевої “Просвіти” Ми-кола Товкайло.

Із двадцяти п’ятимузеїв Переяславами в цей день відвіда-ли один. Але ж який:музей-садибу Козач-ковського. В манюпу-сенькій кімнатці, детяжко хворий поетзвертався до майбут-ніх поколінь, ми зати-хали, наче діти нашкільному уроці. Осьцей столик і його пе-ро… “Не забудьтепом’янути незлим ти-хим словом”. Пом’яну-ли піснею і словом.Того дня під вечір у

багатолюдній залі районного бу-динку культури відбулося літера-турно-мистецьке свято “Переяс-лавська осінь Кобзаря”, де висту-пали київські артисти, письменни-ки та учасники художньої самоді-яльності. Звертаючись до всіхприсутніх, секретарка міськрадиОлена Іванівна Розовик (наша ко-лега — колишня журналістка,

упевнено сказала: “Це свято нашеперше, та ми надумали продовжи-ти його, зробити традиційним —всеукраїнським. Шевченків Пере-яслав того вартий…”

Микола СОМФотографії

ØÅÂ×ÅÍʲ ÏÅÐÅßÑËÀÂ

Тут творився наш безсмертний “Заповіт”

МОВА – ОСЕЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ

Під цією назвою відбулася конферен-ція на філологічному факультеті Прикар-патського університету імені В. Стефани-ка. Рідна мова — це найважливіша осно-ва, на ній зростає духовно й культурнокожний народ, підкреслив декан МиколаЛисюк. Члени “Молодої Просвіти”, студен-ти факультету висвітлили в своїх рефера-тах низку тем, які є актуальними на сьо-годнішній день для нашої держави. Ціка-вими були виступи поляків-викладачів.Вони переконалися, які культурні й освітніможливості мають нечисленні польськіпоселення в Україні. Окрім польської фі-лології, при університеті працює школа зпольськими класами, в Івано-Франківськупрактично відновлено всі костьоли, а в м.Галичі збудовано новий. До того ж на те-ренах Прикарпаття працює два десяткипольських недільних шкіл. Демократич-но? А як щодо українців, які проживаютьна території сучасної Польщі? Мені дове-лося побувати в м. Перемишлі, яке післяII-ої світової війни було заселено на 50%українцями. Тут Українська Греко-като-лицька єпархія мала понад 300 церков —зараз їх залишилось одиниці, а на Лемків-щині давно в наших церквах “вкоренили-ся” костьоли.

У приватних розмовах часто скар-жаться росіяни нашого міста: мовляв, із 4-х російських шкіл залишилась одна. Я до-дам: у кількох школах міста є російськікласи, практично ні одна російська сім’я,яка хотіла вчити дітей рідної мови, не за-лишилася поза нею. Серед “Проблем ук-раїнського малоросійства” була та, що, ні-бито, в Галичині не люблять російськоїмови.

Тут була жвава дискусія: досить побу-вати в нашій столиці, східних реґіонах Ук-раїни, і на кожному кроці “всем понят-ный”, або суржик… Можна було чути відмолоді критику державних чиновників,урядовців, вже не кажучи про олігархів уВР, які проявляють національний нігілізм,малоросійську психологію. Антидержав-ники найбільше бояться національно сві-домого українства і прагнуть зробити все,аби не допустити розвитку національноїосвіти і національного виховання, функці-онування української мови, виховання мо-лоді в патріотичному дусі. Сподіваємося,що “Молода Просвіта” через кілька роківзамінить нас, а далі — стане державнимчинником і впроваджуватиме українськумову, культуру, національну самоповагу істане керівною елітою.

Одночасно в Обласному Народномудомі “Просвіта” святкували День україн-ської писемності та мови. Вітали усіх таговорили про нерозв’язані проблеми голо-ва обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”п. Ігор Михайлович Коваль, редактороб’єднання Михайлина Тимофіївна Бод-нар. Відповідальний секретар міськогооб’єднання п. Наталія Синиця демонстру-вала свої вишивки, а завершилося святоконцертом аматорів просвітянських ко-лективів.

Степан БОЙКО,м. Івано-Франківськ

ПІСЕННЕ МІСТО КЕРЧНе уявляють свого життя без музики,

без натхненного слова кримчани — це щераз засвідчив Перший міський фестивальавторської пісні “Земле моя співуча”, орга-нізований Управлінням культури Керчен-ської міської Ради та Керченською місь-кою організацією товариства “Просвіта”ім. Т. Г. Шевченка спільно з Керченськимвідділенням спілки “Об’єднання компози-торів Криму” і Республіканським науково-методичним центром творчості. Фести-валь відбувся наприкінці жовтня в Керчен-ському Палаці дитячої та юнацької твор-чості. Участь у ньому взяли понад 50 вико-навців, причому більшість із них — юні та-ланти, учні Керченських шкіл. Переможцівта людей, завдяки чиїм зусиллям сталоможливим проведення цього дійства, булонагороджено дипломами, спеціальнимисувенірами. Організатори цього заходусподіваються, що фестиваль стане тради-ційним і щороку скликатиме до гостинногоміста Керч шанувальників авторської пісніз усієї України.

Інф.

Київські просвітяни, артисти і письменники біля будинку Козачковського у Переяславі

14

“СЛОВО Просвіти” ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р.

На велелюдному Хрещатику зус-трілися двоє. Давно, ще зі студент-ських часів, не бачилися. Одного до-ля закинула в чарівне Закарпаття, адругого — в індустріальний Донбас.

— Скільки літ, скільки зим!— І не кажи.— То, може, з цієї нагоди?.. — Сам Бог велів!Якраз під боком — шинок “У Ге-

орга”. Зайшли, замовили, почаркува-лись:

— Ну?

— Будьмо!Взялися сьорбати незбагненне

пійло, яке замовляли як каву.— Де ти нині? Як ти? Хто ти?— Та, розумієш, роботи за фахом

не стало. Вирішив зайнятися бізне-сом.

— Великим чи малим?— А яка різниця?— Е-е-е! Це далеко не одне й те

саме. Тут є свої варіанти.— Ух ти! А я й не знав.— Тоді слухай уважно. Якщо ти

займешся малим бізнесом, то це,блін, вобше. А коли великим, то тутє два варіанти. Або ти прогориш од-разу, або випливеш крутим.

— Так-так-так. Я записую…— Якщо прогориш одразу, то це,

блін, вобше. А коли випливеш кру-тим, то тут є два варіанти. Або ти невисовуватимешся, або захочеш ходи-ти в малиновому піджаці.

— Ти ба!— Якщо ти не висовуватимешся,

то це, блін, вобше. А якщо захочешходити в малиновому піджаці, то тутє два варіанти. Або тебе дістане по-даткова інспекція, або на тебе “на-їде” рекет.

— Не спіши, я ж записую…— Якщо тебе дістане податкова

інспекція, то це, блін, вобше. А коли“наїде” рекет, то тут є два варіанти.Або ти будеш покірним ягнятком івони тебе “доїтимуть” на всю котуш-ку, або ти захочеш огризнутись.

— Боже ж мій!..— Якщо ти будеш покірним яг-

нятком, то це, блін, вобше. А коли за-хочеш огризнутися, то тут є два варі-анти. Або ТИ їх, або ВОНИ тебе.

— Ага, ага…— Якщо ТИ їх, то це, блін, воб-

ше. А коли ВОНИ тебе, то тут є дваваріанти. Вони або зразу угрохаютьтебе, або спалять тобі квартиру, дачуй машину з гаражем.

— Ну, це, блін, вобше!— Це ще не вобше! Вобше, блін,

— це коли вони тебе одразу угроха-ють. А коли спалять квартиру, дачу ймашину з гаражем, то тут є два варі-анти. Або ти підеш до них з повин-ною, або заявиш у міліцію.

— Так-так… Так-так… Так-так…

— Якщо ти підеш до них з по-винною, то це, блін, вобше. А колизаявиш у міліцію, то тут є два варіан-ти. Або міліція візьме тебе під за-хист, або здасть тому самому рекетуз потрохами.

— Що ти кажеш?!— Якщо міліція візьме тебе під

захист, то це, блін, вобше. А колиздасть тебе рекету, то тут є два варі-анти. Або рекет скалічить тебе доневпізнання, або тебе знайдуть узашморгу в покинутій хатині на да-лекій околиці твого улюбленого Уж-города.

— Ну, знаєш!— Якщо тебе скалічать до не-

впізнання, то це, блін, вобше. А колизнайдуть у зашморгу, то тут є два ва-ріанти. Або органи відкриють кримі-нальну справу, або офіційна версіяствердить факт самогубства.

— Слухай, може, ще по сто?..

— Зачекай! Устигнемо. Якщо ор-гани відкриють кримінальну справу,то це, блін, вобше. А коли буде дове-дено факт самогубства, то тут є дваваріанти. Або тебе ховатиме сім’я,або проведе в останню путь рекет.

— Ну, ні, я замовляю ще. Коньякпитимеш?

— Питиму. Якщо тебе ховатимесім’я, то це, блін, вобше. А коли востанню путь проведе рекет, то тутє два варіанти. Або твоя дружина-красуня стане коханкою їхнього па-хана, або ніхто не знатиме, де твоямогила.

— І це ти серйозно?— Якщо твоя дружина стане ко-

ханкою їхнього пахана, то це, блін,вобше. А якщо другий варіант, то тине ображайся, коли я не покладу натвою могилу квіти.

— То що ж робити?— Як це що? Ти ж збирався ко-

ньяк замовляти. Давай вип’ємо зазустріч і процвітання твого бізнесу.

ДОМАШНЄ НАВЧАННЯНавчає Гриць малу сестричку,Розклавши книги на столі:— Від ста віднімем одиничку,То скільки буде?— Два нулі.

МЕРТВЕ МОРЕУчитель:— Діти, Мертве море —Одне з географічних див. —А Лесик тягне руку вгору:— Скажіть, а хто його убив?

ПРИГОДА З ІСТОРІЄЮ— Не вчить історію Кузьма.— Чому?— Підручника нема.— А де ж він?— Та впустив у сніг,Як навпростець на лижах біг.— Ну й що?

— Підручник, як на зло,Поземком свіжим занесло.— Який же вихід у Кузьми?— Чекать закінчення зими.

ВАГОМА ПРИЧИНА— Наталочко, візьми повісьНа сонце вишиванку прану.— На сонце? Дивні ви якісь.Та я ж до Сонця не дістану.

ШТАНИ— Штани — це слово-дивина,

—Всміхнувсь Іванко

до Антоші, —Вгорі, де пояс, — однина,А множина — там, де холоші.

ХИМЕРНА ВДАЧАХимерна вдача у Миколи.Нелегко тут знайти розгадку.

П’ять двійок принесе зі школиІ каже:— Заробив десятку.

ЩИРЕ ЗІЗНАННЯ— Ти школу пропускаєш,

синку?— Та ні, заходжу на хвилинку.

ЯК НАВЧАННЯ?Каюсь: в мене задавнена звич-

ка“Як навчання?” питати

в Наталі.— А ти спробуй, —

говорить сестричка, —

Дотягтись до дванадцяти ба-лів.

ФУТБОЛЧатую пильно на воротяхІ відчуваю тім’ям протяг,Тому що власну шапку, бач,Я зафутболив, наче м’яч.

ЧИМ ДОВША ПИСАНИНА…Зі школи йде хлопчинаІ меле, як млинок:— Чим довша писанина,Тим більше помилок.

ЦІКАВЕ СПОСТЕРЕЖЕННЯВмостившись під розлогою

вербою,Знічев’я розмірковує Роман:— Читав байки. В них

ослик та баранГоворять, Петре, так,

як ми з тобою.СЛУШНА ПОРАДАСпитали друзі у Павлуші:— Коли найкраще

рвати груші? —Той кинув їм через паркан:— Коли прив’язаний Полкан.

ЧОМУ У ЗАЙЦЯ ГАРНИЙ ЗІРЯ чув не раз, не два —

повір! —Цю вигадку-смішинку.Мовляв, у зайця гарний зір,Бо він гризе морквинку.

Про це балакали в авто,В метро і на базарах,Бо, справді, зайця ще ніхтоНе бачив в окулярах.

ДЕ ГРИЦЬ?Гриць завмер, не зводячи очейЗ виставки загублених речей.А тим часом тато спохопився:— Де ж це Гриць мій?

Чи не загубився?

СОМСом у заводі зітхає,

Довго й смачно позіхає,Бо рибалки-супостатиНе дали йому поспати.

НЕРОЗГАДАНА ТАЄМНИЦЯЗ яйця проклюнулось курча.Це зрозуміло нам.

Хоча…Хоча неясно все одно,Де у яйці взялось воно.ПИСКЛЯМій менший братик ще пискля,А вже дає мені щигля.

ВИХІДНИЙРибалка цей такий чудний,У риби, каже, вихідний.

ЯК ЗВЕТЬСЯ ПТАШЕЧКА?— Як зветься пташечка

он та? —Звернулась до сестрички Алла.— Ота сріблясто-золота,Що знай стукоче: — та-та-та?

Як зветься пташечка ота? —На жаль, я в неї не спитала.

“КОЛОБОК”Пагорбом, доломІ знов на горбок —Котиться полемТугий колобок.Гульк! — аж вовчиськоЗ глухих роздоріжКрадеться близько:— Я з’їм тебе!— Їж.

М’ячик-стрибайчик,пустун-витівникПлиг — наче зайчик,На вовчий язик.В того очиськаПолізли з орбіт,Вмить для вовчиськаПотьмарився світ.Виє, голосить

ХТО ДО НАС ПРИЙШОВ?(Про автора)

Сьогодні на редакційному “Сорочинському ярмарку”гостює (базарює — це не те) Віктор Баранов — відомийпоет і прозаїк, лірик і сатирик, перекладач і літературнийкритик, автор знаменитої пісні “До українців”. А ще — ре-дактор унікальної газети “Веселі вісті”.

Переступивши поріг нашої редакції, Віктор Баранов со-нячно всміхнувся. І тут ми його запитали: “Чому ви, ша-новний Вікторе Федоровичу, завжди усміхаєтесь?” Поетсерйозно відповів: “Світ уцілів, бо сміявся”.

Вадим СКОМАРОВСЬКИЙ

ÐÅÏ’ßØÎÊ ÄÎ ÐÅÏ’ßØÊÀ ÄËß ÊÎËÞ×ÎÃÎ ÑÒ²ÆÊÀ

Віктор БАРАНОВ

ЦЕ, БЛІН, ВОБШЕ!

Малюнки Юрія Козюренка

13

ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Дорожні нотатки

Закінчення. Початок у числі 32 за 2001 рік

Пробачте мені за баналь-ність, але справді: кожен народзаслуговує на таких поводирів,яких сам виховав і допустив довлади. У Польщі також.

ВИХОВУЮЧИ НАЦІЮ І ЇЇ ПОВОДИРІВБігаючи вулицями Кракова під час ран-

кових вправ, натрапив на незвичайний вер-нісаж: увесь мур з обох боків навколо шко-ли № 1 (до речі: на вул. Київській!) був роз-мальований кольоровими творами у стиліграфіті і коміксів. Діти виразно і творчо за-демонстрували у малюнках світ своїх проб-лем та інтересів. А головне: дорослі нада-ли їм таку можливість.

Заступник директора школи пані До-ната Дурек: “Засвоєння засад демокра-тичного суспільства, зокрема, взаємноїтолерантності його членів, відбуваєтьсясаме у підлітковому віці. Тому педагогіч-ний колектив нашого інтегрального ком-плексу шкіл намагається, в процесі вихо-вання майбутніх громадян, максимальновикористати дитячий потяг до справед-ливості, враховуючи вікові особливостірозвитку учнів.”

Комплекс шкіл, розташованих на однійтериторії, складається з початкової школи— від першого до шостого класів, гімназії— три роки навчання, і ліцею — 3–4 роки, взалежності від складності отримуваногофаху.

Інтегральність школи полягає в специ-фіці виховного процесу, тло якого форму-ється в інтегральних класах змішаногоскладу: 15 учнів — звичайних і 5 учнів — ізсередніми обмеженнями рухів і мислення.Всі гімназійні класи — інтегральні, а отженайбільш контроверсійний період розвиткуособистості відбувається в умовах вимогпозитивної взаємності. Об’єктивна необхід-ність уважного, люб’язного ставлення учнів(як сповна здорових, так і тих, що не дуже)один до одного погамовує властиву молодіневрівноваженість характерів і локальнунеадекватність реакцій.

В інтегральних класах, крім вчителя-предметника, на кожному уроці і на перер-вах присутній також спеціальний вихова-тель, який, у разі необхідності, надає допо-могу і неповносправним, і звичайним уч-ням. Крім того, є ще й звичайний класнийкерівник.

Батьки платять. Платять суттєво: за всіпідручники й посібники, за внутрішню й зов-нішню охорону школи, частково за органі-зацію шкільних імпрез і конкурсів (у ційшколі їх відбувається до 55 на рік) тощо.

Безкоштовні підручники і посібники дер-жава надає лише національним меншинам.Зокрема, такий привілей мають учні 59-тиукраїнських шкіл і класів державної систе-ми навчання, а також 72-х шкільних пунктіввивчення української мови, організованих

Спілкою Українців Польщі.Зовнішня охорона слідкує за тим, щоб

учні, виходячи зі школи, не мали небезпеч-них контактів із сумнівним контингентом,серед якого можуть трапитись розповсюд-жувачі наркотиків (нерідко — підлітковоговіку) тощо.

Двосеместровий навчальний рік триваєвід 1 вересня до початку червня, з двотиж-невою перервою на зимові канікули у люто-му. Крім того, встановлено короткочасні пе-рерви в навчанні на святкові дні: День Ос-віти, Свято Непідлеглості, Різдвяний тиж-день, два дні Великодніх свят, Свято Кон-ституції і ще два-три дні релігійних свят. Ні-яких шкільних чвертей і перерв між ними вПольщі немає.

Учнів учать цінувати час — єдиний ре-сурс, обсяг якого залишається для кожногоз нас невідомим, але постійно скорочуєть-ся, а отже, має бути використаний макси-мально продуктивно.

В обідню перерву всі бажаючі — учні івчителі — можуть з’їсти заздалегідь замов-лений, дуже смачний і поживний обід за 3,5злотих. Для зіставлення: мінімальна вар-тість (бо залежить від тривалості) однієї по-їздки в міському транспорті — 2,2 зл., 1 кгбананів — 1,3 зл. (тобто 0,31 дол. США), 1л бензина А-95 — 3,33 зл. Тоді як заробітнаплата вчителя складає 1300–1700 зл., апенсія — 1100–1200 зл.

Всі громадсько-грошові справи вирішуєРада батьків, спираючись на батьківські“трійки” в кожному класі (голова батьків-ських зборів, секретар і скарбник).

Загальноприйнята виховна ідея тракту-ється однозначно: центр виховання — цесім’я, родина; школа лише допомагає роди-ні, спираючись разом з нею на християнськіцінності, закладені у 10 заповідях Божих.За спостереженнями педагогів, з 640 учнівцієї школи лише 10 відвідують заняття з ре-лігії. Припускається, що саме ці діти, з різ-них причин, не можуть отримати релігійнихзнань у своїх сім’ях.

Загалом вважається, що 93 відсотки на-селення Польщі — віруючі. Церква є потуж-ною просвітницькою інституцією держави.Згідно з підписаним у лютому 1999 року Кон-кордатом між урядом РП і Ватиканом, Цер-ква бере активну і безпосередню участь уморально-патріотичному вихованні нації.

А як виховують самих вихователів? Проце я розмовляв з ректорами двох найвідо-міших в Польщі педагогічних закладів.

Ректор Академії Педагогічної в Кра-кові, проф. Міхал Сьліва:

“800 наших науково-дидактичних пра-цівників навчають 15800 студентів і слу-хачів у 21 напрямках спеціалізації. Ми задо-волені тим, що навчаємо молодь не з ве-ликих міст, а переважно з провінції. Сту-денти знають, що повернуться до своїхмісцевостей, щоб піднімати культуру іосвіту в своєму середовищі, формуючимісцеву інтелігенцію. Польща — скрізьПольща, а не тільки в Кракові чи Варшаві.

Незважаючи на безробіття, на доб-

рих педагогів завжди існує попит. А щобвони певніше себе почували, даємо їмрозширену освіту: наприклад, якщо біо-лог, то водночас еколог або хімік, чиприродознавець. Сучасний вчитель неможе бути однопредметником і, навіть,має бути морально і психологічно гото-вим не тільки до праці вчителя.”

Підтвердження цих слів я відчув на со-бі, тоді ж, під час місячного навчання вАкадемії, коли крім засвоєння класичних“учительських” предметів, від нас вимага-ли задемонструвати результати отрима-них знань з культури живого слова (цейпредмет, вочевидь, був би дуже кориснийбагатьом відомим політикам, громадськимдіячам та адміністраторам в Україні), пое-тики (здавалося б, навіщо?) — для органі-зації мислення, особливо у сфері націо-нально-патріотичних інтересів, інші “екзо-тичні” дисципліни, не кажучи про практич-ну стилістику, культурологічні елементимови тощо.

Ректор Вищої Духовної Семінарії вКракові, проф. Едвард Станєк, який вод-ночас очолює кафедру гомілетики у Пап-ській Теологічній Академії, є автором 52-хунікальних книжок про духовний світ люди-ни, її непрості обов’язки і стосунки з Богом:

“Досліджуючи ранні праці теологів зІV ст., я відкрив, що Церква — це яйце, вньому бачимо лише шкаралупу, тоді яквсередині шкаралупи визріває пташеня,якого не бачимо. І увесь цей процес жит-тя пташеняти, котре вилупиться (бошкаралупа залишиться на землі, тоді якпташеня вилетить до неба) — це є Цер-ква. Шкаралупа дуже потрібна і повиннабути тісною, і навіть, якщо потрібно,пригнічувати, а часом бути нестерпною;але якщо б її було пошкоджено, пташенязіпсується. Буде горбате…

Наші семінаристи і молоді священикичудово це розуміють. Але й я розумію, щовони мають право на свою лексику, свійстиль, на нову мову для порозуміння. Новепокоління вже дуже відрізняється від нас,шістдесятилітніх, але, головне, що вониприбічники правди й навчилися протисто-яти брехні. Я щиро бажаю молоді України,щоб вона була прибічником правди”.

Патріотична лінія виховання проходитьчерез повсякденність. Перед входом нацвинтар у центрі Закопаного бачимо мемо-ріальну дошку з написом: “Вітчизна — цеземля і могили. Нації, які втрачаютьпам’ять, втрачають життя…”

Білий Орел — символ і Герб Польщі.Його бачимо над класною дошкою у будь-я-кому класі, аудиторії, за кріслом кожної по-садової особи. Патріотичні пісні співаютьсямайже на кожній недільній Службі Божій.

Християнське “Радіо Марія” безком-промісно і гостро критикує державну владуз патріотичних позицій: “Головними органі-заторами злочинних гангстерських син-дикатів у сучасній Польщі є колишні спів-робітники комуністичного апарату. Їм ітим, хто їх підтримує в уряді, маємо зав-

дячувати за 3 млн. безробітних поляків, втому числі 1 млн. внаслідок виконанняпринизливих умов ЄС, тоді як в Німеччиніза наш рахунок створено 200 000 додат-кових робочих місць.”

Країна переживає значні труднощі. Усхідних воєводствах рівень безробіття до-ходить подекуди до 15%. Як бачимо, цифрицілком співмірні з нашими реаліями. Пра-возахисна організація “Ліга польських сі-мей” пропонує створити міжнародний три-бунал для розслідування афер, які мало нещомісяця вибухали цього року в Польщі,викликаючи неабиякий резонанс.

Натомість депутат Сейму Антоні Ма-цєревіч вважає: “Замість шукати спра-ведливості шляхом звернень до міжнарод-них організацій, треба боротися за спра-ведливість у власній державі. Я рішучестою на тому, що відсутність справед-ливості в нашій країні веде до втрати су-веренності.”

Чи не правда, знайомі проблеми і нот-ки? От тільки в Польщі, на відміну від нас,ці проблеми і їх вирішення відбуваються назначно вищому суспільно-економічному іцивілізаційному рівні життя нації. Простішекажучи, там набагато менше розкрадаютьсвою державу. Бо свою.

“Що сьогодні робиш для відновлен-ня обличчя своєї землі?” — це одна з ти-пових тем мало не цілодобових передач“Радіо Марія”. А водночас, середньомупольському громадянинові вигідніше за2500 зл. виїхати на двотижневий відпочи-нок до Греції, ніж до рідного Сопота чи За-копаного, в яких тільки за проживання в се-редніх умовах треба викласти щодня50–70 зл.

Котлету з курятини зі смаженою картоп-лею і спаржею можна з’їсти в центрі Крако-ва за 9,5 зл., тоді як повний обід (з точно та-кою котлетою) в студентській їдальні Ака-демії Педагогічної — 10 зл. Тим не менше,черга з 8–10 осіб до банкомату о пів на сьо-му вечора в центрі Кракова багато говоритьпро суперечливий, але динамічний розви-ток господарства країни, яка за темпамиприросту ВВП упродовж п’яти останніх ро-ків постійно перебуває на одному з чільнихмісць в Європі.

Але найбільш характерним явищем длянинішньої Польщі є не справи бізнесові, аорганізовані колони прочан: цивільні й вій-ськові, видатні особистості і рядові грома-дяни, впродовж 7–15 днів, долаючи щоден-но по 30–40 кілометрів, дорогами і лісови-ми стежками, з усіх кінців країни та з-за кор-дону, під розгорнутими прапорами і корог-вами, зі співами і молитвами, пішки, несучидітей та везучи інвалідів у візках, йдуть доЧенстохови на Ясну Ґуру, до святого обра-зу Божої Матері — покровительки Польщі,щоб знову задемонструвати свою згуртова-ність і єдність перед лицем чергового вип-робовування. І ми бачили, що означає поту-га нації, коли 15 серпня під час Служби Бо-жої на молитовному полі Ясної Ґури і при-леглих алеях парку зібралося близько пів-мільйона прочан.

ÄÈÂËß×ÈÑÜ ²Ç ÏÎËÜÙ² ВРАЖЕННЯ

Це розмаїття малюнків — витвір творчої фантазії учнів школи № 1 м. Кракова, що на вул. Київській

4

“СЛОВО Просвіти” ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р.

Суспільство і ми

Два листи, один із Харкова, дру-гий — з Полтави, хай будуть камер-тоном до того, про що піде мова.

Ось із Харкова. “Дорогий про-фесоре! Давно хотілося написатиВам листа, бо дуже шаную Вас замужню громадянську позицію, а Ва-ші передачі для мене — як ковтоксвіжої джерельної води. Думаю ж ясобі ось про що: а чи є у Вас такі жмужні колеги? Ставлю так запитан-ня, адже бути українським інтеліген-том і сьогодні надто важко навіть усвоїй родині. Я це відчуваю майжещодня, тому що навіть найближчімої родичі — то російськомовні ук-раїнці, і я відчуваю спротив і деякуіронію з їхнього боку, коли намага-юся спілкуватися з ними літератур-ною українською. Мимоволі дово-диться переходити на російську абона огидний суржик. Помічаю: стаювсе замкнутішою, бо ж волію спілку-ватися українською, але, крім сина,з ким?

Ось такі мої міні-роздуми якпредставниці не так україномовного,як україночутливого Харкова, осьтак доводиться мені бути білою во-роною на рідній землі серед рідногонароду. З Вашою допомогою яутверджуюся у своєму єстві, милийпрофесоре. Бажаю Вам здоров’я,наснаги, успіхів у благородній спра-ві. Щасти Вам! Травень 2001 р. Хар-ків. Неля Михайлівна.

P. S. Раптом будете цитуватицього листа по радіо, то прошу неназивати мого прізвища та адреси.Чому? Бо не хочу будь-чиєї іронії”.

Що ж, я дотримався побажаннярідної і мені духом моєї дописувач-ки, цілковитим контрастом до листаякої може бути бодай ось цей ульти-матум Тетяни Волошиної з Полта-ви: “Я украинка, но если вы будетепринуждать меня силой возвра-щаться к языку, от которого я отка-залась еще в юности, я буду жало-ваться на вас у соответствующиеорганы. Не насилуйте меня или, каквы говорите, не гвалтуйте”.

Що можу сказати у відповідь нацю тираду? Хіба ось що: Бог з вами,Тетяно Волошина. Ну, як, даруйте, яб вас ґвалтував, коли самі ж ви зіз-наєтеся, що було те з вами вдіяноще у вашій юності? Стосовно мови,звичайно.

Вже навіть з цих двох листів ба-чимо, які ми часто різні, діаметраль-но протилежні — ті, що кореневоналежимо до одного українськогороду. Одні як велику святощ бере-жуть і леліють власну національнуідентичність, інші ж, як та ж ТетянаВолошина, — то вже, на лихо, зде-націоналізовані українці, частинаяких для української нації — диві-мося правді у вічі — безповоротновтрачена.

Втрачена — то, може, щиропригорнена іншою нацією? Як мо-виться, гай-гай! З’яничарення: своїне сприймають, чужі не шанують.Ну, та вже хто яку долю собі обирає,Тетяно Волошина з Полтави.

Ось такими різними підійшли миі до такої важливої сьогорічної дер-жавної акції, як всеукраїнський пе-репис населення, у ході якого гро-мадяни мають відповідати й на такізапитання, як “ваша національ-ність” та “ваша рідна мова”. Прості,здавалося б, запитання, одначескільки насправді маємо у житті лю-ду, який потребує найпопулярнішихроз’яснень! Не доведемо ми ціроз’яснення до свідомості багатьохукраїнців — і, будьмо певні, що час-тина з них знову зазначить так, як тонаполегливо та невтомно підказуєїм колонізатор-зросійщувач: мов-ляв, ваша рідна — російська.

Згадаймо попередні переписинаселення. В одних випадках такий

запис в анкетах частини українціввипливав з їхньої цілковито свідо-мої відступницької позиції, але в ін-ших вже й і не самі переписувані тезазначали, а, скорше, відповіднопроінструктовані працівники пере-писної служби, котрі, “допомагаючи”заповнювати переписні листи і чую-чи схожу на російську мову, власне,й вирішували зміст запису на ко-ристь російської мови.

Мій дописувач о. Зиновій Ка-рась з м. Коломиї інформує мене,як це відбувалося навіть у середо-вищі політв’язнів, до числа яких йо-му випало в совєтські часи належа-ти: “Оті добре підготовлені перепи-сувачі в сибірських концтаборах —був то 1959-й рік — вживали всякихпідступів, різноманітних аргументів,щоби в’язень погодився, що він доб-ре не знає рідної мови, а відтак і непозначав її як рідну. Мовляв, росій-ську знає краще, отже, вона і є длянього рідною. Ми ж, політв’язні,вживали свої аргументи, як-от: бу-ває, що дитину виховує не рідна ма-ма, а інша, і нехай навіть та другамама дуже багато зробила для ди-тини, а все ж рідною залишаєтьсята, з лона якої дитина вийшла. Так із мовою. Хіба не ясно, з лона якоїмови всі ми, українці, вийшли?”

Зрештою, відомий і “найуспішні-ший” спосіб, завдяки якому прак-тично враз майже всі українці стали“русскими” на Кубані в часи перепи-су населення цього краю в середині20-х років. Відповідаючи під дуламинаганів на запитання: “Ты русскийили петлюровец?” — переписуванівибирали, звісно, перший варіант…

Отак не без сприяння переписів

і наростили ми в Україні значнобільшу кількість російськомовнихгромадян і взагалі росіян, аніж є їхнасправді.

Тож ось та істина, що її напере-додні цьогорічного перепису необ-хідно донести до свідомості якомо-га більшої кількості і переписува-них українців, і тих, хто їх перепи-суватиме: рідна мова — то не кон-че, не завжди та, якою ми найчас-тіше говоримо. Основа слова рід-на — ясно ж ми це чуємо — рід.Рідна — рід. Тобто рідна мова —то перш за все мова роду кожногоз нас, мова наших батьків, дідів,прадідів і т. д.— саме нашого ро-ду, що йде у глибини віків. Відтакнехай би ніхто з нас, українців, незневажав пам’яті своїх предків, бото ж — нонсенс, аби хтось, визна-ючи, що рід його — український,водночас вважав, що його ріднамова вже не українська, а, дляприкладу, російська. Хіба це про-тиставлення, що його немала час-тина українців допускається і можедопуститися і в часі перепису, не єнепростиме геростратство, не є по-топт по власному ж корінню? Бо як,і справді, можна вважати рідною тумову, якою, може, тільки і говоритьданий індивід (чи ще близькі до

нього за віком родичі), але не гово-рили нею у незліченних поколінняхйого роду? Не говорили батьки, ді-ди, прадіди, прапрадіди, бо говори-ли тільки українською.

Тобто — зовсім очевидно, щорідна мова — то не так та мова,якою вам особисто з різних причинвипало у житті спілкуватися (бу-ло б просто аморальним вирішува-ти це питання суто егоїстично), інавіть далеко не завжди мова “ма-мина” (бо скільки ж тих мам відби-лося од свого слова у совєтські ча-си та і чад своїх скалічило!), як са-ме ваша родова мова, мова вашогороду, принаймні кількох найближ-чих до вас поколінь.

Загалом кажучи, кожна культур-на, вихована людина дорожить та-кою кількістю ланок свого роду, проякі тільки й здатна вона щось знати.Та, на жаль, більшість з нас, грома-дян України (українців, росіян та ін.)знає небагато. Трапляються навіть“екземпляри”, які вже й імен своїх

дідів та прадідів не пам’ятають.У тому, що це — одна з прикмет

нашої недокультурності, наочно япереконався, побувавши свого часувдома в одного німецького профе-сора під Мюнхеном (у Дахау). Тоді,пригадую, особливу мою увагу при-вернула галерея олійних портретівякихось осіб, що густо прикрашалистіни вітальні. Більшість тих, хтотам зображені, була в середньовіч-ному вбранні, нагадувала якихосьрицарів чи й князів, а господар віл-ли на моє запитання коротко і гордовідповів: “Ні, це — мій рід, починаю-чи з ХV століття”. Знав він й іменакожного, хто був зображений напортретах.

Пам’ятаю, я був майже приго-ломшений... Наочно я тоді відчуввагу культури нації, її здатності ша-нувати родову пам’ять, традицію. Іось у зв’язку з цією темою я ідумаю: перед отими шерегами по-передніх поколінь того або іншогороду хіба і знайшовся б який-небудьнімець (екстраполюймо: швед, по-ляк, норвежець, англієць і т. д.), кот-рий мав би клопіт з відповіддю назапитання, яка в нього мова рідна?

Нас же, українців, котрі це уточ-нюють, на жаль, досить багато. І тотільки тому, що вельми старанно з

нас було вибивано історичнупам’ять, тому, що ще й сьогодні різ-ні політикани, затуманюючи людямголови, знешкоджують у них про-мінчики національної, родової сві-домості. Звідси й дикі, алогічні зая-ви на взір: “У моих родителей род-ным языком был украинский, но умене уже родной — русский, и вдетей моих тоже, хотя и живем мына Украине”, — як пише мені у сво-єму листі Ольга Шиленко з м. Ми-колаєва.

Наймасовіша епідемія переходуукраїнців на “руську” мову, як і їх за-писування “руськими”, припадає назовсім-зовсім недавні часи — другуполовину ХХ століття, тобто все тедіялося на наших очах. Тож бодайхоч ось ці свіжозросійщені українці,зі ще незадавненою хворобою, по-винні знати, що їхня рідна мова та-ки українська, а не російська, — та-ке роз’яснювальне завдання усі ми,небайдужі до цих проблем, мусимоперед собою ставити.

Зауважуючи це, я усвідомлюю,що відчуження од своєї мови за-йшло в частині українців вже занад-то глибоко. Немало хто — мусимозмиритися з цим — вже і не в змозібуде вилікуватися, адже, як прига-дуємо, Сірки ставали Сєрковими, аГолохвості Галохвастовими ще вХІХ столітті, тож їхні нащадки гово-рять “по-культурному” вже більш-менш пристойно, можна сказати —вони вже знатуралізовані в росій-ській мові, сиріч — цілком асимільо-вані. Апелювати, отже, маємо, упершу чергу, до тих (а таких біль-шість), хто генетично і ментальноще не втрачений для українськоїнації, хто розуміє неприродністьсвого мовного “я” і має хоч якусь го-товність до мовного відродження.

Трапляються випадки, коли рід-ну мову індивіда визначити непрос-то. Ось як у ситуації, з приводу якоїЛідія Дундученко з м. Луганська за-питує: “Що я маю відповідати прорідну мову, коли її у мене, як вияв-ляється, нема? Чому? Тому, що ма-ти моя — грекиня (з приазовськихгреків), батько — напівукраїнець,напівросіянин, а користувалися мив сім’ї російською. Найпростіше бу-ло б мені зазначити, що рідна моямова — російська. Але ж і за місцемнародження, і, сказати б, за покли-канням душі я відчуваю себе україн-кою. Одначе так виходить, що з ог-ляду на те, що моє оточення і булозавжди, і зараз є російськомовним,я буду вимушена зазначати: “росій-ська”, хоч це скорше за все — моваспілкування, а не рідна, за яку в мо-їй ситуації могли б змагатися дві

мови: грецька та українська. А также не хотілося б мені вимушенопримножувати собою відсоток такзваного російськомовного населен-ня, що ним злісно спекулюють полі-тикани. Повідомте мені Вашу думкупро це”.

Неоднозначна, і дійсно, ситуа-ція, але я впевнений, що в даномуразі російська мова — просто третійзайвий. Вибір тут, і справді, муситьбути лише між грецькою та україн-ською. Якщо моя дописувачка воло-діє грецькою, то годі й мати сумнівистосовно неї. Але якщо це володін-ня відсутнє, і “покликанням душі”виразно є українська мова, то самевона і є для цієї особи рідною. Це жстосується, звичайно, і громадян(неукраїнців за походженням) не зізмішаних сімей.

Ну, а що ж стосується українців,то добре було б, аби проблему рід-ної мови усі, зокрема, в Харкові, такчітко розуміли, як зрозуміла її таки жхарків’янка В. Карасьова, яка меніякось написала: “Наша сім’я покищо російськомовна і тільки теперповертається до рідного слова. Алеж хто нас зробив такими? Ось наспереконують, що раз ми розмовляє-мо по-російськи, то вже російська і єнаша рідна мова. Але ж вдумаймо-ся у це слово “рідна”, де в основіслово “рід”. Якщо російська для нас

рідна, то хто ж тодідля нас ті, що ле-жать у землі, — нашібатьки, діди, прадіди,що розмовляли укра-їнською? Що — вонивже нам не рідні? За-певняю: наша ріднамова — українська.Чужою ж ми говоримопоки що і то тількитому, що її було намнакинуто”.

Або ось як трактуєце питання Дарія Спі-вак зі Львова: “Одназнана російськомовнажурналістка (до речі, згарним українськимім’ям — Наталя, та йгарним українськимпрізвищем) стверджу-вала на телеканалі“Інтер”, нібито вивчен-ня української мовитак званим “русскоя-зичним насєлєнієм”призведе до деграда-

ції, оскільки людина розвиває своїтворчі здібності рідною їй мовою. Ятут заперечу, бо рідна мова людини— то не конче мова батька й мате-рі або і їхніх батьків. Це — мова ро-ду, що віками передавалася з поко-ління у покоління і раптом, зовсімнедавно в когось чи й у багатьох бу-ла підмінена. А крім того, хай виба-чить мені журналістка Наталя завідвертість, але ж якраз сама вона іє зразком того, як примусове вив-чення російської мови призвело додеградації її особи — боронить бовона типову манкуртську позицію”.

Власне, ці дві мої дописувачкичудово зрозуміли те, що мій колега,знаний мовознавець професор ІванЮщук у своїй книжці “Мова наша ук-раїнська” формулює так: “Рідна тамова, яка вироблена рідним наро-дом на його споконвічній землі…Вона є рідною не тільки для всьогонароду, а й для кожного окремого ін-дивіда, що належить до цього наро-ду, незалежно від того, з якою мо-вою йому довелося зіткнутися припояві на світ. Рідна мова — це мовапредків і землі, а не мова, привне-сена зовні”.

Не маємо права легковажитицими істинами, аби, крий Боже, несталося так, щоб хтось з нас, укра-їнців, не наговорив на себе чогосьзайвого і в часі нинішнього перепи-су населення.

Анатолій ПОГРІБНИЙ

ÙÎÁ ÍÅ ÍÀÃÎÂÎÐÈÒÈ ÍÀ ÑÀÌÈÕ ÑÅÁÅ ÇÀÉÂÎÃÎ

Всеукраїнський переписнаселення, що відбудеться з5 по 14 грудня ц. р., станеще одним іспитом на мірунаціонального самоусвідом-лення українців, насампередтих, що відбилися од рідноїмови. Зростає чи зменшу-ється кількість “русских” серед українців? Зміцнюємосячи навпаки — слабшаємо ми як нація? Мовно-психологіч-ному аспектові перепису, найактивніше долучитися доякого з роз’яснювальним словом між людей — то обов’я-зок кожного просвітянина, кожного свідомого українця,присвячена стаття відомого культурно-громадського ді-яча.

Малі міста

ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р. “СЛОВО

9

Таку красу земної природи годі щедесь побачити. Під’їжджаючи до містеч-ка з будь-якого боку — залізницею чи ав-то — побачиш, як із соковитої зеленіраптово виринає ошатна білявка, щопритулилася на задумливому пагорбі івдивляється з нього в прозорі тихі водиріки, яка щасливою підковою охоплює її.

Це — Балаклія, невеличке українськемістечко на Слобожанщині.

Щедро наділила природа ці місця полямий річками, родючою землею. Багатющі ліси ізаплави Сіверського Дінця щороку прийма-ють тисячі відпочиваючих — туристів, риба-лок, грибників, мисливців. А вони ж їдуть ісплавляються байдарками по річці з Харковай Києва, Донбасу, з усієї Слобожанщини. Чо-му саме сюди?

Мабуть, тому, що тут у густих лісах є де“загубитися”, спокійно відпочити, помріяти,побути наодинці з її величністю Природою,яка в цих місцях ще має первозданний стан,неполохана. Адже Сіверський Дінець із трьо-ма його притоками (Ляхівкою, Волоською таСередньою Балаклійками) створили навколоміста таке дивовижне мереживо тоненькогоблискучого павутиння, таку земну благодать,що порушити її рука не піднімається. Тисячо-гектарні угіддя лісів і лук тут зроду-віку нікимне займані, бо це — заливні луки і заплави.Завжди спокійний і навіть ледачкуватий, ста-рий і сивий Дінець після зими у квітні-травніпрокидається й заливає всю округу — усе,окрім своєї коханої білявки, що так само віль-но вдивляється зі свого пагорба у прозорі во-ди.

Офіційно Балаклія заснована як місто-страж у 1663 р. козачим полковником ЯковомЧерніговцем. Але сама назва міста — “рибнаріка” — має тюркське походження, що свід-чить про її прадавню історію. Ось яку версіюісторії виникнення міста, почуту від своєї пра-бабці, уродженки цих місць, записав відомийросійський письменник Григорій Петрович Да-нилевський, що мешкав тут якийсь час:

“Був, кажуть, тихий весняний вечір. Поцей бік Дінця, на крутогір’ї, з’явився на зморе-ному коні чубатий гетьманець. І їхав він, бідо-лашний, без дороги, пустельками та озерця-ми, і, немов якась вечірня тінь, виринув з-закосогору, з пищаллю та торбиною за плечи-ма, голодний, занехаяний, обношений та ужей із себе не молодий. Рятувався від ворожо-го погрому.

Проминув він одну лісову галявину, другу.Зліз із коня, напоїв його з джерельця. Перех-

рестившись, сам напився, піднявся на уз-вишшя, оглянув оком божу тиху і затишнупустелю, і серце зомліло.

Упав козак коліньми на траву і вирвалосяз грудей: “Бути тут селищу! І краще мені осіс-ти тут у тебе, матір-пустине, в сусідстві з ка-баном та вовчиськом, ніж пропадати, як соба-ці, від польських канчуків”.

Тепер ми вже знаємо, що то був за козакі чого саме він отут заснував поселення. Апустелею місця ці можна називати лишеумовно, бо територію, на якій розташованаБалаклія, було заселено ще в часи неоліту.На просторих степах, де, як мовиться у дав-ніх літописах, трави сягають аж по груди, ароси по траві, як вода, пасли коней скіфи,сармати, гуни, аварці, половці, татари. По-близу міста збереглися залишки древніхпоселень: трьох — епохи неоліту, двох —епохи бронзи і раннього заліза.

З XIV століття Московська держава поча-ла розширювати свої володіння, освоюватипівденні степи. Для захисту кордонів спору-джувалася оборонна лінія, при цьому вико-ристовувалося природне розташування рі-чок, озер, боліт і лісів.

Отож козак, про якого Данилевському зтаким романтизмом розповідала його пра-бабця, з’явився на березі Сіверського Дінцядуже вчасно. Тут створювалися укріпленнятак званої “засічної лінії”.

Ось як описує заснування міста видатнийукраїнський історик Д. І. Багалій:

“Між тим ширилося заселення і південної

Слобожанщини, і там склався Балаклійськийполк. У 1663 р. приїхав у Бєлгород козачийотаман Яків Степанович Черніговець і прохавдозволу оселитися зі своїми українськимизадніпрянськими переселенцями на татар-ських перелазах по р. Дінцю на гирлі річки Бу-ликлеї. За ним же не було ще ніякої оселі,крім Святих Гір (нині — Святогорськ,Слов’янськ).

Окрім Балаклії, Черніговець збудував щекріпості на татарських бродах — міста і сло-боди на Дінці: Андрієві Лози, Бишкинь, Са-винці і Лиман. А що найбільш важливо, ба-лаклійський осадник збудував і кріпость Ізюм.Тож цар зробив осадника-отамана балаклій-ським полковником.”

Родючі землі, м’який клімат сприяли роз-витку землеробства, бджільництва, рибальс-тва, ремісництва. За переписом 1732 р. у Ба-лаклії нараховувалось 211 старшин і козаків,770 козацьких підпомічників, у тому числічеркесів, 107 сусідів, 98 робітників, а всього1186 душ.

Багато води з того часу безповоротносплинуло в Дінці. Багатопоколінь людей змінило-ся в Балаклії, творячи їїпросту і водночас велич-ну історію, розбудовуючий прикрашаючи виглядсвоєї милої білявки.

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ КРАЮ

Та прегарні краєвиди— не дивина для Балак-лії. Справжній зеленийвінок з хвойних та зміша-них лісів охоплює місто зпівдня і заходу. А на пів-нічній околиці розташу-вався один з найбільшихв Європі цементно-ши-ферний комбінат “Бал-цем”. Планова потуж-

ність гіганта — 2,4 млн.тонн високоякісного пор-тланд-цементу і 200 тис.тонн товарного клінкеру нарік.

Роком народження“Балцему” вважається1963-й, а до цього, в 1949-му, було закладено першурозвідувальну свердлови-ну майбутнього Шебелин-ського родовища україн-ського природного газу —на той час одного з най-більших у світі. Його запасиоцінювалися в 600 млрд.кубічних метрів газу. І вже з1956 р. підземними стале-вими магістралями газ по-чав надходити в Харків,Бєлгород, Курськ, Орел,Брянськ, Москву, Ленінград. Друга підземнанитка протяглася в напрямку на Дніпропет-ровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Херсон, Оде-су. Через Полтаву шебелинський газ досягКиєва, Білорусі й інших реґіонів тодішньоїєдиної радянської країни.

Так починалася нова — промислова сто-рінка в історії Балаклійщини. Нині це — по-тужний промислово-сільськогосподарськийрайон Слобожанського краю з добре розви-неною транспортною системою, широкоо-сяжною інфраструктурою, міцним агропро-мисловим комплексом. Тут працюють відомі

на всю Україну Курганськаптахофабрика, Савинськийцукрозавод, Андріївськашвейна фабрика, Балаклій-ський комбікормовий завод таінші.

Багатою видалась історіяБалаклійщини і в часи ДругоїСвітової війни. Понад двітисячі балаклійців бралиучасть в боях 1941 – 1945 рр.за свободу і незалежність на-шої Батьківщини проти ні-мецько-фашистських загарб-ників. Понад 500 з них за муж-ність і відвагу відзначені висо-кими державними нагорода-ми, а вісім осіб стали ГероямиРадянського Союзу, жили тут іпоховані на Балаклійщині.

Героїзм батьків наслідува-ли і їхні сини. Понад 200 молодих балаклійцівпройшли вогонь та напалм Афганістану. Більі смуток викликають обеліски на міськомуцвинтарі, позначені червоними зірочками.Занадто їх багато…

ВІДОМІ ІМЕНАГоворити про Балаклію і не сказати про

людей, котрими пишається маленьке містеч-ко, було б гріхом. Адже вони, ці люди, є діть-ми всього українського народу. Про них бага-

то можна дізнатися, відвідавши пречудовийкраєзнавчий музей, що працює тут з 1989 р.;його відвідує щорічно близько 4 тис. осіб.Розташований він у старовинному особняку,якому вже понад 150 років, і нині тут кількаекспозицій: “Етнографія рідного краю”, “Окса-на Петрусенко — видатна українська співач-ка”, “Балаклійщина в роки Великої Вітчизня-ної війни” та міні-виставка “Мій біль, Афганіс-тан”, а його фонд нараховує понад 6 тис. екс-понатів.

Годі й говорити про українського соло-

вейка початку XX віку Оксану Петрусенко.Вона принесла славу всьому українськомумистецтву. Її сріблястий спів зворушувавлюдські серця, символізуючи співучу душунашого народу. І сьогодні, залишений наплівках, голос Оксани збирає в музеї при-хильників видатного таланту. Ось як відгук-нувся на її пісенну творчість Павло Тичина:

Співала ж дзвінко, дужо, незрівняно!А голос був із чистого срібла.Ой, рано, рано, дуже рано,Оксано, ти від нас пішла…

Г. П. Данилевський, автор історичних ро-манів і повістей — “Сожжённая Москва”,“Княжна Тараканова”, “Мирович”, “Чумаки”,оповідань та нарисів, присвячених письмен-нику Г. Ф. Квітці-Основ’яненку, засновникуХарківського університету В. Н. Каразіну, ви-датному українському філософу Г. С. Сково-роді та іншим діячам культури і науки тежзаймає в музеї почесне місце.

Але і нині є в Балаклії люди, котрими мо-же пишатися цей край. Це народні поети Ву-кол Лопатін, Володимир Стальний, що з нат-хненням і великою любов’ю оспівують непов-торну красу рідного краю. Не можна не при-гадати і уродженців Балаклійщини — лауреа-та державної премії ім. Т. Г. Шевченка Леоні-да Талалая й Анатолія Перерву, які не живутьзараз у рідному місті, але ніколи не покинутьсерця своїх земляків.

Балаклія дала Україні двоє народних де-путатів від Слобожанщини — ОлександраАндрійовича Тризну (колишній) та Валенти-ну Андріївну Гошовську, які дуже багато зро-били для рідного міста і його людей. Слід ок-ремо сказати, що завдячуючи саме старан-ням Валентини Гошовської (яка і стала їхфундатором), в Балаклії засновані й нинідіють свої навчальні заклади. І багатьом міс-цевим дітям уже можна отримати педагогіч-ну чи юридичну освіту, не виїжджаючи доХаркова чи Києва.

Один із них — міськийколедж (директор — Дени-сова Наталя Володимирів-на), що є структурнимпідрозділом Харківськогодержавного педагогічногоуніверситету ім. Г. С. Ско-вороди, за п’ять років існу-вання вже набув доситьповажного авторитету, і донього з’їжджаються нанавчання з усього краю.

Відомий у районі і Ба-лаклійський ліцей (дирек-тор — Раїса Іванівна При-чиненко), куди батьки із за-доволенням віддають сво-їх дітей для опануванняпосиленої шкільної прог-рами 9–11 класів, готуючиїх до вступу у вищі нав-чальні заклади.

Живе Балаклія. Живуть її сестри й супут-ники — Андріївка, Савинці, Шебелинка. Живеневтомний народ Балаклійщини, будує своємайбутнє, вчиться і працює, виховує дітей.

Миру вам, балаклійці, спокою та чистогонеба!

Про рідну Балаклію написавОлександр СИДОРЕНКО

Á²ËßÂÊÀ ÍÀÄ ÑÈÂÈÌ Ä²ÍÖÅÌ

Найстаріша споруда Балаклії

Куточок історії Балаклійщини

Рояль Оксани Петрусенко

На відкритті комп’ютерного класу в Балаклійському коледжі

Сільськогосподарська експозиція музею

12 Палітра

У садку Київського університетуаж гуде. То хлопчаки обступили пох-муру кам’яну брилу і розважаються.Брила — невиразна подоба люд-ської постаті. І не збагнути дітям, щоу давнину ця каменюка була ідолом,його боялися, на нього молились.Діти вилазять на кам’яну брилу, асин університетського механікаПорфира Антоновича Архипенка,малий Сашко, вмостився на голові вполовецького бога. Та це тількивдень. Минуть роки, і всесвітньо ві-домий скульптор Олександр Архи-пенко згадуватиме: “Ввечері, колибраму зачиняли й садок порожнів, ялякався її та обминав десятою до-рогою. Вона була якась таємнича істрашна…”

Ми не випадково згадали цей,здається, незначний епізод з біогра-фії нашого митця. У життєсприй-манні Архипенка органічно поєдну-вались сучасність і архаїка, якускульптор сприймав з філософ-ським розумінням.

Було в Архипенка ще одне дже-рело творчої наснаги. Був переко-наний, що між людиною й космосоміснує постійний зв’язок, породженийвічним космічним динамізмом. Біль-ше того: він почував себе, за його жвисловом, “носієм космічної енергії,яка діє і в наших клітинах. Косміч-ний динамізм регулює життя — відлюдини до рослини й мінералу. Лю-дина черпає енергію та ідеї з косміч-ної творчої сили і розвиває власнутворчість до граничного ступеня, дедух і матерія з’єднуються”.

Народився Олександр Порфи-рович Архипенко 1887 року в Києві,як він жартома “уточнював”, — “у Ки-ївському університеті”. Батько заві-дував університетськими кабінетамита фізичними лабораторіями. Бувприродженим винахідником, ство-рив чимало цікавих, оригінальнихпристроїв, але матеріального дос-татку не винайшов. Інженером Архи-пенко-молодший не став, а винахід-ництво поважав. Згодом напише:

“Винахідництво! Чи є щось кра-ще за нього? Я глибоко перекона-ний, що немає”.

1902-го Архипенко вступає доКиївського художнього училища.Надходить бурхливий 1905-й. Групаталановитих юнаків (серед них і Ар-хипенко) змушені були залишитиучилище за участь у студентськихзаворушеннях. Та лихо не без доб-ра. Київський художник С. Світос-лавський, обурений репресіями,

влаштовує 1906 року виставку тво-рів студентів-бунтівників. Преса ви-окремила твори Архипенка, писала,що у молодого скульптора є “іскраБожа” .

1908 року він вирушає до Па-рижа.

На мистецькому небосхилі зася-яла нова зірка — кубізм. Очолює те-чію геніальний Пабло Пікассо. Миненебагато років, і Архипенка назива-тимуть “Пікассо у скульптурі”. А по-ки що він у пошуках. Швидко перес-відчився, що програма навчання упаризькій Академії майже не відріз-няється від київської і московської.Треба йти своїм шляхом. І він іде.“Приїхавши до Парижа я, звичайно,пішов у Лувр подивитися на “Джо-

конду” і “ВенеруМілоську”, про якістільки чув. Алемене чекало жор-стоке розчаруван-ня: те, що я поба-чив там, анітрохине зворушило ме-не й не наснажи-ло. Навпаки. Пев-на річ, я не хочусказати, що це нешедеври. Але цеінший світ, іншапланета…”

Його “планета”була поряд, і знай-шов він її теж уЛуврі. Тут відбуло-ся знайомство на-шого земляка знегритянським ар-хаїчним мистец-твом. Вірніше, цебула нова зустріч,на новому щаблійого розвою. Бо те,що побачив, не бу-ло для нього нови-

ною. Негритянські скульптури збуди-ли спогади про бачене ще в Києві.Він був переконаний, що ці скульпту-ри, їхня подібність породжені схожи-ми умовами життя прадавньої люди-ни, колективною жагою виживаннясеред природних стихій. Архипенкорозкриває для себе таємниці архаїч-ного мистецтва. Пізніше він дивував ідрузів-художників, і широке коло гля-дачів тим, як легко відкривалися пе-ред ним культурні пласти сивої дав-нини, як швидко настроювалася йогопсихіка на емоційну хвилю неоліту,Єгипту, Еллади, Візантії. Твердив,що архаїка пробуджує волю до жит-тя. Протиставляв її живодайну силувитончено-химерному, нематеріаль-но поетичному світові зажури й без-вілля, якими були позначені творибагатьох його сучасників. Зокремасимволістів.

3і своєї батьківщини Архипенкопривіз на Захід дух наївності й прос-тоти — протиотруту від агресивнос-ті й “інфернальної” сексуальності,на яку хворіла західна культура. Ар-хипенко сперечається з Фрейдом,доводить, що існують чинники, пов-ністю незалежні від сексу і голоду.Людина, її тіло, нерви, мозок при-четні до чистих стихій: руху, води,вогню.

У колі паризьких кубістів Архи-пенко був своїм. Вони працювали зживописною формою, як поет зі зву-ком: римували, ритмізували, зістав-ляли округлості й кути об’ємів, дося-гаючи музичного звучання, особли-во помітного у натюрмортах Брака інервово дисонансного в колажах Пі-кассо. Кубофутуризм самого Архи-пенка у 1910-х роках — це кутастадинаміка нескінченного колообігу.

На початку 1910-х років Архи-

пенку було непереливки: кубістич-ними скульптурами прихильники но-вого мистецтва щиро захоплювали-ся, але... їх ще ніхто не купував.Французи — народ веселий. Фер-нан Леже знайшов спосіб поповнитипорожню кишеню свого друга. Взявгітару і повів збентеженого киянинана гомінкі вулиці міста. Сам грав.Архипенко співав українських та ро-сійських пісень, а ласі на видовищай розваги паризькі перехожі охочеслухали новоявлених музик і спла-чували за “концерт” невеличкі “гоно-рари”. І така сторінка була у життіскульптора Олександра Архипенка.

Українські й російські “парижа-ни”, до яких належав і Архипенко,оновлювали свою пластичну мову.Колірний аскетизм французьких ко-лег їх не задовольняв. Вони принес-ли у світ кубізму східну барвистість,мелодійну і всерадісну, почерпнутуз кераміки, лубків, ікон, вишиванок,килимів, писанок.

Архипенко часто згадував на-родних майстрів України з їхнім без-помилковим смаком. І значною мі-рою під їх впливом зважився на те,чого не могли зробити європейськіскульптори протягом багатьох сто-літь. Він укрив веселковими кольо-рами грані і площини своїх скуль-птур, додавши динаміки і радості їх-нім рухливим формам.

Ось одна з робіт — “П’єро-кару-сель” (1911 р.). Рухливості, динаміз-му надає їй саме різнобарвність.

Новий винахід Архипенка — ма-шина, він сам назвав її архипенту-ра, для демонстрації змінних набір-них кольорових зображень. Скуль-птор писав: “Ця машина створюєілюзію руху намальованого сюжету,подібно до уповільненого руху в кі-но”. Двигуном був електричний ме-ханізм, умонтований внизу апарата.На принципах архипентури працю-ють рекламні бігборди, що нимирясніє нині земна куля.

Та попри гучну славу, він нара-жався на недовіру в Європі і в Аме-риці. Архипенко згадує: “Католиць-кий кардинал публічно викляв твори,виставлені на Бієннале у Венеції1920-го, за деформації людського ті-ла. Хоча я йшов шляхом стилістич-них трансформацій, які подибуємо врелігійній готиці, в індусів та єгиптян.Не менш фантастичним виглядаєполітичний епізод, висвітлений вамериканській пресі: один конгрес-мен 1949-го дійшов абсурдного вис-новку, буцімто модерні тенденціїмистецтва, включно змоїми творами, інспі-ровані марксизмом.Конгресмен не знав,що я не цікавлюсь по-літикою. На його дум-ку, дадаїзм та футу-ризм, конструктивізм,супрематизм, кубізм,експресіонізм, сюрре-алізм та абстракціо-нізм — це все інстру-мент і зброя руйнації.Яка мета тих фантас-тичних асоціацій? По-літики трактуютьусеньке модерне мис-тецтво як комуністич-не, тим часом у кому-ністичних країнах те саме модернеоголошують небезпечною примхоюзахідної буржуазії. Який хаос! Кому-ністи вилучили мої твори і всі модер-ні мистецькі речі зі своїх музеїв. Гіт-лер просто знищив їх під час полі-тичного цькування вільного духу. Су-часне мистецтво не пов’язане ні зкомунізмом, ані з іншою політичноюдоктриною чи релігією. Воно живевід себе і для себе. І служить для ро-зумового і творчого виховання”.

Він проповідував кревність люд-ських культур. “Одного разу в етног-рафічному музеї Трокадеро зупиня-юсь перед вітриною. І що, ви гадає-

те, бачу? Дерев’яний тарільз українським орнаментом.Та ба, дивуюсь я, тут є де-що з наших країв. Підходжуближче, аби прочитати на-пис, і раптом бачу, що річзвідкись з Океанії. Ідеї — вповітрі, казав Платон, їхможна брати звідусіль. Ідітьі беріть, коли можете”. Ар-хипенко йшов і брав.

Та повернімося до ви-находів нашого митця. Осьяк народився один із них:“Десь 1911 чи 1912 я глибо-ко усвідомив роль порож-нього простору, але, якщобути відвертим, то требасказати, що ця ідея не да-вала мені спокою вже дав-но... Я був ще дитиною, ко-ли мої батьки купили дві ва-зи на квіти. У мене (ні сілоні впало) з’явилося бажан-ня присунути їх ближче од-ну до одної. Поставив обидві поряд,і що ж я побачив? Нематеріальнупрозору третю вазу, яку утворивпростір між двома справжніми. Таквиникла моя теорія порожньогопростору, який символізує неісную-чий предмет. Після цього відкриттяраптом почав скрізь бачити порож-ній простір, який нагадував мені різ-ні предмети. Я почав використову-вати ці предмети в своїх пластиках.Опукле в них замінював увігнутим,повне — порожнім, створював сим-воли постатей і предметів, яких небуло поряд”.

Отвори створюють несподіва-ний ефект: масивний, непроникли-вий матеріал стає ажурним, внут-рішньо осяйним, а вся скульптурарухливою. Отже, уявна порожнистаформа, композиційний інтервал,пауза, те, що в музиці називається“білий звук”, дає багатьом творамновий вимір, полегкість, повітря-ність, як вікна і двері — архітектурі.І водночас — недомовленість, “те,що вимовить не вмію”, як сказав биШевченко.

У Парижі великим прихильни-ком скульптора був поет Аполлінер,автор зухвалого вірша “Лист запо-рожців турецькому султанові”. Хтоміг переказати французові зміст од-чайдушного бурлеску, складеногозапорозькими казнодіями у далеко-му XVII столітті? Найімовірніше,Сашко Архипенко.

1921-го він їде до Німеччиниуже як законодавець світової скуль-

птури. Відповідно знайшлись покуп-ці на його твори. Один багатій прид-бав двадцять найкращих експери-ментальних творів Архипенка, йоготак зване скульптомалярство: ре-льєфи, помальовані чистими весел-ковими фарбами. Багатій емігруваввід фашизму до Палестини. Згодомйого колекція скульптур стала влас-ністю музею Тель-Авіва. Зберегла-ся, вціліла... Коли відзначалося сто-ліття від дня народження Архипен-ка, музеї Тель-Авіва й Вашингтонавлаштували великі виставки нашогоуславленого земляка, на той часвизнаного генієм скульптури.

1923-го Архипенко з дружиноюАнжелікою переїздить до Америки.Починається новий період його жит-тя — власна школа в Нью-Йорку,викладання в школі індустріальнихмистецтв Чикаго, а згодом в універ-ситеті Канзас-сіті.

Доки міг, підтримував зв’язки зВітчизною. На початку 1930-х стаєчленом Львівської Асоціації неза-лежних українських митців і даруєсвої твори музеям Львова. 1929-гоКиївський художній інститут запро-сив великого земляка до складупрофесури. Митець відповів пал-ким листом: “Праця у Києві — це бу-ла б нагорода за мою художню ді-яльність. Проте обставини моєїмистецької і педагогічної роботи закордоном не дозволяють тепер пе-реїхати до Києва. Для зміцненнязв’язків з Києвом пропоную прийня-ти як подарунок бронзове погруд-дя— портрет диригента В. Менгель-берга”. (Нині зберігається в Націо-нальному художньому музеї). Пор-трет виконано в дусі “необароко”:відгомін юнацьких вражень від ба-рокових пам’яток, що ними ряснівКиїв того часу.

Помер Олександр Архипенко1964 року. Його творча спадщина— не тільки створені ним скуль-птури. Пластичні ідеї українськогомитця вріжуться округлими отво-рами в скульптуру англійця Мура,сплющать до двомірності видов-жені фігури швейцарця Джакомет-ті, нададуть руху “мобілям” амери-

канця Калдера, поборознять рішу-чими лініями рельєфи італійцяМанцу...

Відсилаючи на батьківшину по-груддя диригента, Олександр Пор-фирович додав до скульптури написна табличці, короткий та зворушли-вий: “Присвячується матері моїй”(мати — Прасковія Василівна Махо-ва). І, певно, протягло озвалося йо-го серце: матері Україні...

Дмитро ГОРБАЧОВ,Паола УТЕВСЬКА

ÑÓÂÎвÑÒÜ ² ͲÆͲÑÒÜ

“СЛОВО Просвіти” ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р.

Шевченко — пророк. 1935. Синтетична смола

У грудні 2001 Національний художній музей України (Ки-їв) влаштовує виставку скульптора світової міри Олек-сандра Архипенка (1887 – 1964) і міжнародну конференціюна тему “Архипенко і світова культура”.

Клеопатра (Відпочинок). 1957. Пофарбоване дерево, кераміка

На велелюдному Хрещатику зус-трілися двоє. Давно, ще зі студент-ських часів, не бачилися. Одного до-ля закинула в чарівне Закарпаття, адругого — в індустріальний Донбас.

— Скільки літ, скільки зим!— І не кажи.— То, може, з цієї нагоди?.. — Сам Бог велів!Якраз під боком — шинок “У Ге-

орга”. Зайшли, замовили, почаркува-лись:

— Ну?

— Будьмо!Взялися сьорбати незбагненне

пійло, яке замовляли як каву.— Де ти нині? Як ти? Хто ти?— Та, розумієш, роботи за фахом

не стало. Вирішив зайнятися бізне-сом.

— Великим чи малим?— А яка різниця?— Е-е-е! Це далеко не одне й те

саме. Тут є свої варіанти.— Ух ти! А я й не знав.— Тоді слухай уважно. Якщо ти

займешся малим бізнесом, то це,блін, вобше. А коли великим, то тутє два варіанти. Або ти прогориш од-разу, або випливеш крутим.

— Так-так-так. Я записую…— Якщо прогориш одразу, то це,

блін, вобше. А коли випливеш кру-тим, то тут є два варіанти. Або ти невисовуватимешся, або захочеш ходи-ти в малиновому піджаці.

— Ти ба!— Якщо ти не висовуватимешся,

то це, блін, вобше. А якщо захочешходити в малиновому піджаці, то тутє два варіанти. Або тебе дістане по-даткова інспекція, або на тебе “на-їде” рекет.

— Не спіши, я ж записую…— Якщо тебе дістане податкова

інспекція, то це, блін, вобше. А коли“наїде” рекет, то тут є два варіанти.Або ти будеш покірним ягнятком івони тебе “доїтимуть” на всю котуш-ку, або ти захочеш огризнутись.

— Боже ж мій!..— Якщо ти будеш покірним яг-

нятком, то це, блін, вобше. А коли за-хочеш огризнутися, то тут є два варі-анти. Або ТИ їх, або ВОНИ тебе.

— Ага, ага…— Якщо ТИ їх, то це, блін, воб-

ше. А коли ВОНИ тебе, то тут є дваваріанти. Вони або зразу угрохаютьтебе, або спалять тобі квартиру, дачуй машину з гаражем.

— Ну, це, блін, вобше!— Це ще не вобше! Вобше, блін,

— це коли вони тебе одразу угроха-ють. А коли спалять квартиру, дачу ймашину з гаражем, то тут є два варі-анти. Або ти підеш до них з повин-ною, або заявиш у міліцію.

— Так-так… Так-так… Так-так…

— Якщо ти підеш до них з по-винною, то це, блін, вобше. А колизаявиш у міліцію, то тут є два варіан-ти. Або міліція візьме тебе під за-хист, або здасть тому самому рекетуз потрохами.

— Що ти кажеш?!— Якщо міліція візьме тебе під

захист, то це, блін, вобше. А колиздасть тебе рекету, то тут є два варі-анти. Або рекет скалічить тебе доневпізнання, або тебе знайдуть узашморгу в покинутій хатині на да-лекій околиці твого улюбленого Уж-города.

— Ну, знаєш!— Якщо тебе скалічать до не-

впізнання, то це, блін, вобше. А колизнайдуть у зашморгу, то тут є два ва-ріанти. Або органи відкриють кримі-нальну справу, або офіційна версіяствердить факт самогубства.

— Слухай, може, ще по сто?..

— Зачекай! Устигнемо. Якщо ор-гани відкриють кримінальну справу,то це, блін, вобше. А коли буде дове-дено факт самогубства, то тут є дваваріанти. Або тебе ховатиме сім’я,або проведе в останню путь рекет.

— Ну, ні, я замовляю ще. Коньякпитимеш?

— Питиму. Якщо тебе ховатимесім’я, то це, блін, вобше. А коли востанню путь проведе рекет, то тутє два варіанти. Або твоя дружина-красуня стане коханкою їхнього па-хана, або ніхто не знатиме, де твоямогила.

— І це ти серйозно?— Якщо твоя дружина стане ко-

ханкою їхнього пахана, то це, блін,вобше. А якщо другий варіант, то тине ображайся, коли я не покладу натвою могилу квіти.

— То що ж робити?— Як це що? Ти ж збирався ко-

ньяк замовляти. Давай вип’ємо зазустріч і процвітання твого бізнесу.

15

ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р. “СЛОВО

ДОМАШНЄ НАВЧАННЯНавчає Гриць малу сестричку,Розклавши книги на столі:— Від ста віднімем одиничку,То скільки буде?— Два нулі.

МЕРТВЕ МОРЕУчитель:— Діти, Мертве море —Одне з географічних див. —А Лесик тягне руку вгору:— Скажіть, а хто його убив?

ПРИГОДА З ІСТОРІЄЮ— Не вчить історію Кузьма.— Чому?— Підручника нема.— А де ж він?— Та впустив у сніг,Як навпростець на лижах біг.— Ну й що?

— Підручник, як на зло,Поземком свіжим занесло.— Який же вихід у Кузьми?— Чекать закінчення зими.

ВАГОМА ПРИЧИНА— Наталочко, візьми повісьНа сонце вишиванку прану.— На сонце? Дивні ви якісь.Та я ж до Сонця не дістану.

ШТАНИ— Штани — це слово-дивина,

—Всміхнувсь Іванко

до Антоші, —Вгорі, де пояс, — однина,А множина — там, де холоші.

ХИМЕРНА ВДАЧАХимерна вдача у Миколи.Нелегко тут знайти розгадку.

П’ять двійок принесе зі школиІ каже:— Заробив десятку.

ЩИРЕ ЗІЗНАННЯ— Ти школу пропускаєш,

синку?— Та ні, заходжу на хвилинку.

ЯК НАВЧАННЯ?Каюсь: в мене задавнена звич-

ка“Як навчання?” питати

в Наталі.— А ти спробуй, —

говорить сестричка, —

Дотягтись до дванадцяти ба-лів.

ФУТБОЛЧатую пильно на воротяхІ відчуваю тім’ям протяг,Тому що власну шапку, бач,Я зафутболив, наче м’яч.

ЧИМ ДОВША ПИСАНИНА…Зі школи йде хлопчинаІ меле, як млинок:— Чим довша писанина,Тим більше помилок.

ЦІКАВЕ СПОСТЕРЕЖЕННЯВмостившись під розлогою

вербою,Знічев’я розмірковує Роман:— Читав байки. В них

ослик та баранГоворять, Петре, так,

як ми з тобою.СЛУШНА ПОРАДАСпитали друзі у Павлуші:— Коли найкраще

рвати груші? —Той кинув їм через паркан:— Коли прив’язаний Полкан.

ЧОМУ У ЗАЙЦЯ ГАРНИЙ ЗІРЯ чув не раз, не два —

повір! —Цю вигадку-смішинку.Мовляв, у зайця гарний зір,Бо він гризе морквинку.

Про це балакали в авто,В метро і на базарах,Бо, справді, зайця ще ніхтоНе бачив в окулярах.

ДЕ ГРИЦЬ?Гриць завмер, не зводячи очейЗ виставки загублених речей.А тим часом тато спохопився:— Де ж це Гриць мій?

Чи не загубився?

СОМСом у заводі зітхає,

Довго й смачно позіхає,Бо рибалки-супостатиНе дали йому поспати.

НЕРОЗГАДАНА ТАЄМНИЦЯЗ яйця проклюнулось курча.Це зрозуміло нам.

Хоча…Хоча неясно все одно,Де у яйці взялось воно.ПИСКЛЯМій менший братик ще пискля,А вже дає мені щигля.

ВИХІДНИЙРибалка цей такий чудний,У риби, каже, вихідний.

ЯК ЗВЕТЬСЯ ПТАШЕЧКА?— Як зветься пташечка

он та? —Звернулась до сестрички Алла.— Ота сріблясто-золота,Що знай стукоче: — та-та-та?

Як зветься пташечка ота? —На жаль, я в неї не спитала.

“КОЛОБОК”Пагорбом, доломІ знов на горбок —Котиться полемТугий колобок.Гульк! — аж вовчиськоЗ глухих роздоріжКрадеться близько:— Я з’їм тебе!— Їж.

М’ячик-стрибайчик,пустун-витівникПлиг — наче зайчик,На вовчий язик.В того очиськаПолізли з орбіт,Вмить для вовчиськаПотьмарився світ.Виє, голосить

ХТО ДО НАС ПРИЙШОВ?(Про автора)

Сьогодні на редакційному “Сорочинському ярмарку”гостює (базарює — це не те) Віктор Баранов — відомийпоет і прозаїк, лірик і сатирик, перекладач і літературнийкритик, автор знаменитої пісні “До українців”. А ще — ре-дактор унікальної газети “Веселі вісті”.

Переступивши поріг нашої редакції, Віктор Баранов со-нячно всміхнувся. І тут ми його запитали: “Чому ви, ша-новний Вікторе Федоровичу, завжди усміхаєтесь?” Поетсерйозно відповів: “Світ уцілів, бо сміявся”.

Вадим СКОМАРОВСЬКИЙ

ÐÅÏ’ßØÎÊ ÄÎ ÐÅÏ’ßØÊÀ ÄËß ÊÎËÞ×ÎÃÎ ÑÒ²ÆÊÀ

Віктор БАРАНОВ

ЦЕ, БЛІН, ВОБШЕ!

Малюнки Юрія Козюренка

8

“СЛОВО Просвіти” ч. 35 (113), 30 листопада 2001

1. Чарівним “спасибі” вис-ловлюємо: спаси тебе Боже.

2. Привітальним “здрастуй”кажемо: зичу тобі здоров’я.

3. Скромним “вибачте, будьласка” — милосердно знімає-мо провину.

4. Поважним “дозвольте” —відкриваємо дорогу.

5. Оборонне “хай не вадить,коли чує” — захищає від злихпомислів.

6. Доброзичливе “даруювам мирний сон” — приноситьспокій.

7. Ніжне “матінко-калино” —знімає втому, тож поклонітьсяматері за терпіння.

КОЗАЦЬКА БУЛАВА

Не піду я на город,Мак-мачину не зірву.Бо стеблина дуже схожаНа козацьку булаву.

БЛАГОСЛОВЕННЯ

Господи Боже!У ясну днину,У гожу годинуБлагослови дитину.

На добре починання,Бо нелегке навчання.Та дитя все зможе!Благослови, Боже…

ПЕРШЕ ПРИЧАСТЯ

Радіють хлоп’ята —Всміхається щастяСьогодні приймаютьХристове причастя.

Причастя до віри,До отчого краю.До рідної мови,Яку так плекають.

Петрусю, Павлусю,Збулись ваші мрії.Хай збудуться щасно.Батьківські надії!

ПАВУК

Запитали ми хлопчину:— Хто снує цю павутину?— Я не знаю.

— Набере він слини в лапки,Сам собі мережить хатку.— Слини в лапки?

— Без сокири, без рубанку,Нова хата біля ґанку — Я не бачив.

Розказали ми хлопчині:Й лазить він не по драбині.— Не по драбині?

Залетить в тенета муха,Й зловить він її щодуху.— Ага.

В павука ж то мертва хватка.В павука казкова хатка.— Ну звичайно.

Павуки й вночі не спали,Вони світ нам заснували.Правда, правда, то не сміх!Павуків вбивати гріх.— Я не буду.

ВСЕ ВІЧНОЖИВЕ

Наталю, бач, ромашечкаЧерез асфальт пробилася…На ній сидить мурашечкаІ жде, щоб ти вклонилася.Не наступи,І не зірви,Квітує хай —Благослови!Земля і небо,Вода, тварина,То все росте,То все живе,І ти вічножива,Моя дитино!

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ

Вовчик в лісі стриб та стриб,

Зайчик в лузі скік та скік —

Вже приходить Новий рік.І ти, хлопче, уставайТа стежину промітай,Бо вже ходить Миколай.Святий, святий,

чудотворнийЙде до нас в мороз

проворно,Він усіх дітей пригорне.Для усіх малят гостинціУ мішку несе, в торбинці — Всім дарує поодинці.І гостинці, й подарункиНезвичайнії пакункиІ для тебе, для ласунки.Тож, Наталко, уставай,Та стежину промітай —Вже в дорозі Миколай!Зайде в нашу він хатину,Привітає всю родину,Вдячна будь йому, дитино.

ПОКРОВА

Покрівонько, Покрова. Вже холодом повіва. Землю листя покрива, Прийшло свято — Покрова.

Покрівонько, Покрова. Омофором всіх вкрива.

Осінь втратила права, Їх забрала Покрова…

Покрівонько, Покрова, Тебе просить дітвора, Від нещасть усіх та зла, Щоб ти їх уберегла.

РІЗДВО

Коляд, коляд, колядники, Різдвянії розрадники! Наша радість не погасла — Народивсь Христос у яслах.

Коляд, коляд, колядники, Різдвянії розрадники. Відчиняйте двері й сіни, Народивсь Христос на сіні!

ЙОРДАНЬ

Там, на річці, на Йордані, Ісуса кропили. На тій річці, на Йордані Ісуса хрестили. То ж на свято, на Водохрещ Цілюща водиця. Від хвороби святеницю Зберігать годиться. На Водохрещ величальну Хор співа Христові. Пийте, діти, святу воду, Щоб росли здорові.

ВЕЛИКДЕНЬ

Клопоталась бабуся Параска —

У печі випікалась паска.В хаті тістечко пахкотіло,А малеча ж паски хотіла.

Посміхалась бабуся Параска.

На столі рожевіла паска.Сонце сяяло, місяць скресІ всі віталися:— Христос воскрес!— Христос воскрес!!— Христос воскрес!!!

ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ

Зелена неділя, зелена.Ідіть, мої діти, до мене.Бог Отець із Сином

і Духом СвятимОсвятили землю

сонцем золотим.Пресвятая Тройця —

Божий час.Збережу я трави про запас:Купіль із любистку,

шовкова трава… Не хворіли б діткам

ніжки й голова. Задзвонили

в церкві дзвонарі, Голуби літають угорі. Бог Отець із Сином

Варвара ГРИНЬКО

«ÇÀѲÂÀÉÒÅ,ÕËÎÏ×ÈÊÈ, ÇÀѲÂÀÉÒÅ!»

Варвара Гринько — заслужений учитель України, лауреат кон-курсу “Учитель року — 90”, письменник, автор 11 поетичних збі-рок.

Працює в Київській школі № 102. Викладає українську мову, лі-тературу та народознавство.

У її доробку є книги лірики, куди ввійшли вірші, пісні та бала-ди. Але, в основному, Варвара Гринько — дитячий письменник.

Нещодавно вийшла її трилогія для дошкільнят — і це вперше вУкраїні, — “Абетка”, “Букварик-дошколярик”, які вже є в продажу;незабаром надійде й “Дошкільна математика”, — все для шестилі-ток.

Варвара Гринько вболіває за рідну мову, шукає шляхи доне-сення її до дітей. Адже так багато зменшилось дитячих установ іне всі батьки можуть підготувати малюків до школи. На допомогубатькам та дитячим установам прийшли ці книги як художня літе-ратура і як дошкільний посібник, бо вони з грифом Міністерстваосвіти та науки України.

“Абетка” — у символах. Починається вона благословінням.Символи-предмети, що нагадують літери. Вони скрізь: у хаті, захатою, на подвір’ї. Є дерево, що схоже на літеру І, молоток — літе-ра Т і т.д. Вірші мініатюрні, легкі, з алітерацією.

Малювала автор “Абетку” сама, аби догодити найменшому, на-йулюбленішому читачеві. Дуже цікавий “Букварик-дошколярик”.

Вірші з нової книги “Засівайте, хлопчики, засівайте!” написаніавтором і вже використовуються на уроках народознавства. Книганаповнена змістом народознавчих звичаїв, традицій, коротких

9

ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р. “СЛОВО

і Духом Святим Всіх благословляють

ранком золотим.

МАКОВІЙ

Сниться серпню свято Маковія,

Сниться серпню мати Соломія.

Сім синочків любих породи-ла

І на смерть за віру всіх благословила.

Ходить серпень в золотійлівреї,

Сняться серпню мужні Маковії…

Сім в букеті маківочок святять,

Поспішають квіти розцвісти до свята:

Чорнобривці, васильки та м’ята —

Від лихого духа вберігають хату.

НА ІВАНА, НА КУПАЛА

На Івана, на Купала,Я лілеї в річці рвала.Щоб самій сплести віночок,Щоб з сестрою йти

в таночок.

На Івана, на Купала,Моя лялька в річку впала.По місточку ходжу, плачу,Ходжу, лялечки не бачу.

На Івана, на КупалаЧерез ватру я стрибала.Моя лялька не втонула,Через річку стрибонула.

На Івана, на Купала:Моя лялька ніч не спала.І вона вінок пускала,З нами свято зустрічала.

СПАС

Пахнуть сливи — літній час!

По садочку ходить Спас — Покровитель урожаю, Ходить з кошиком, я знаю… Наш духмяний Спас,

Спаси нас!

Пахнуть груші — серпня час,

Пахне яблуками Спас. Йдемо в церкву на посвяту, В нас в сім’ї велике свято. Ясноликий Спас,

Спаси нас!

КОЛЯДКА

Коляд, коляд, колядин Я прийшов, та й не один. Я з сестрою йшов

і з братом, Із Різдвом вас привітати.

Коляд, коляд, колядин — Народивсь в Марії син. Засвітіть ви свічі знову — Народився син —Христос.

КОЛЯДА

Глянь, дитино,Глянь, кохана,НаступаєНіч різдвяна.

Будуть зоріМерехтіти,На колядкуЙтимуть діти.

Йтимуть дітиІз козою,Із звіздоюРіздвяною.

Ой, дитино,Ой, кохана,Вже в дворі в насНіч різдвяна.

Із ведмедемВолохатим,З колядоюЙдуть до хати.

Не дрімай,Заспівай!

КОЛЯДКА

Коляд, коляд, колядники, Різдвянії розрадники…Відчиняйте двері й сіни —Народивсь Христос на сіні.

Коляд, коляд, колядники, Різдвянії порадники, — Вийдіть, дядьку,

зустрічайте, Долар з бубликом давайте!

НОВОРІЧНА ЗАСІВАЛЬНА

Сію, сію, засіваю, З Новим роком всіх вітаю! Щоб велося у господі, У садочку й на городі. Не було щоб суховіїв, І щоб вітер тепло віяв. Щоб цвіло все, не горіло, І щоб діти не хворіли. Щоб родили груші й вишні, І щоб дочки заміж вийшли. І щоб хлопці поженились, Щоб всі в хаті помістились, Всі були, як маків цвіт, Щоб радів вам білий світ. Сію, сію, засіваю, З Новим роком всіх вітаю.

ЗАСІВАЛЬНА № 2

Кожен хлопчик, Кожен хлопчик Хай не спить, Хай не спить!

Старий звичай, Старий звичай, Так велить, Всім велить!

Щоб мужчини Засівали, Перші в хаті Побували.

Для щастя, Для здоров’я На Новий рік.

Господарю Й господині І малесенькій Дитині, — Всім —Щасливий вік.

КУТЯ(щедрівка)

В когось діток череда, А я в батька лиш одна. Я весела, гарна, пишна Щедрувать до вас

я вийшла.

Хай на дачі родять дині, Зичу щастя господині. Хай в городі родить мак І горох, і пастернак.

Щоб весела була хата, Щоб кутя була багата, Щоб вам кури сокотіли, Щоб було, що ви хотіли.

Щоб роїлись часто бджоли, Не хворіли ви ніколи. В Святий вечір щедрувала, Тітка бубликів давала.

НА ЗБУВАННЯ(щедрівка)

На Святвечір йдем до хати, Будем нині щедрувати. Щедре наше щедрування, Нехай буде на збування:

Щоб Чорнобилі сховались, Водоспади не прорвались, Щоб ліси росли могучі, Щоб тримались

гори й кручі.

І щоб люди були раді На Вкраїні нашій владі, Щоб мечі на шмат

не рвали, —Всі до миру завжди звали.

Милосердно щедруємо, В мороз далі мандруємо. Люди! В хаті про нас чуйте Та гостинці нам готуйте

На Святвечір!

ПІВНІ(щедрівка)

Щедро, щедро ми щедруєм, Всю родину ми віншуєм. Щоб в дворі росло

цар-зілля, Кожний рік було весілля.

Щоб співали рано півні, Щоб велися в хаті гривні. Були діточки сторукі До комбайна й до науки.

Хай стрічають сонце в полі, Буде хай всього доволі. У Святвечір та й у будень Хай сторицею прибуде.

Вийдіть, пане, до порогу, Дайте грошей на дорогу. А ви, панно, поспішайте, Чередоньку пригощайте. Святий вечір, добрий вечір, Добрим людям на здоров’я.

ВИЙДИ, ГОСПОДАРЮ(щедрівка)

Вийди, господарю, вийди, величний,

Ми тобі зичим буть довговічним.

Буть довговічним і бути любим,

Щоб твої діти були у шлюбі.

Щоб господиня всміхалася зранку,

Щоб вся ясніла, як вишиванка

І щоб любистком пахло у хаті,

На хліб, на сіль були багаті.

Щоб бідним людям дали в дорогу,

Щоб слали дяку ви пану Богу.

Дай, Боже, сили плоди пожати,

Святого вечора на той рік ждати.

СВЯТКОВІ СВІЧІ

(щедрівка)

Я вам щедрую, я вас вітаю, Тепла від сонця

я вам бажаю, Тепла від сонця,

щастя від неба. Хай вам прибуде усе,

що треба.

Щоб був прибуток в хаті, в кошарі,

Щоб панна красна жила у парі.

Щоб була мила, як і годиться.

Душа хай квітне і молодиться.

Будьте здорові, будьте веселі,

Зичу вам щастя в новій оселі.

Я вас вітаю не раз, а тричі. Хай світять ясно

святкові свічі.

ВЕЧІР ЩЕДРУВАННЯ(щедрівка)

Я у вечір щедрування Вам несу свої вітання:Щоб родило рясно жито, Щоб було вам краще жити.

Щоб вам бджоли мед носили,

Щоб ще більше було сили, Щоб родив увесь садочок, Віддали щоб заміж дочок.

Щоб шуміли ясеночки, Поженилися синочки, Щоб не знали горя-муки І діждалися онуків.

Щедрик-ведрик-щедрівець —

Тут щедрівочці кінець. Несіть шинку,

несіть гроші —Побажання в нас хороші.

ВЖЕ СВЯТВЕЧІР-

ЗОРЯНИЦЯ(щедрівка)

Вже Святвечір-зоряниця, А була вже колядниця. Колядниця рідзвяная, Кутя була медвяная.

На Меланки, на Меланки, На Святвечір щедруванки. Щедрик-ведрик щедрування Старим людям на збування.

Малим дітям на потіху, На цукерки та горіхи. Зимнім пташкам —

щебетання, Молодятам на кохання.

Ідіть, дітоньки, щедруйте — Рідне слово подаруйте. На Святвечір, на Меланки Щедрик-ведрик

чути зранку.

Чути зранку по країні, Шевченковій Україні Щедрий вечір, Добрий вечір…

ЩЕДРИК-ВЕДРИК(щедрівка)

Щедрик-ведрик щедрувати Посилає батько й мати:До дідуся до старого Та до дядька молодого.

І до тітки й до сусіда Вийшов я після обіду, Обійшов всіх, не минав, Долі світлої бажав:

Щоб хлоп’ята чорноброві Були сильні та здорові. Обминала всіх тривога, Рушником лягла дорога.

Світлий Боже, зглянься ти, Нашу землю освяти, Освяти мою країну, Мою матір Україну.

Хай, як птах, вона зліта Та й на многії літа.

10

“СЛОВО Просвіти” ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р.

Погляд

ФОТОГРАФІЇМаленькі діти бачать усе. Під-

ростаючи, вони вибудовують навко-ло себе стіну, залишаючи відкрити-ми лише окремі сектори: дім, робо-та, звичний маршрут на базар чи,якщо з кар’єрою пощастило більше,до фірмових магазинів. Це для до-рослих зима, весна, осінь настаютьнесподівано: одного дня раптом від-волікся від думок, глянув під ноги —а там сніг (пожовкле листя, моло-денька трава, квіти). Як гарно! — за-хоплено вигукують глядачі, милую-чись на призахідне сонце на листів-ці, хоч за їх вікном сонце заходитьнітрохи не менш мальовничо. Якийжах! — зітхають перед портретамивуличних дітей, хоча щодня прохо-дять повз маленьких жебрачків уметро, поринувши у власні клопоти.А може, це психологічний захист —щоб могти прямо подивитися у вічіцим дітям, треба перевернути всесвоє життя. Не кожен на це зважить-ся. Тож для нас із вами, для тих, хтодосі в стороні, й організовано в Ук-раїнському домі фотовиставкуОлександра Глядєлова “У пошукахвтраченого”. Триватиме вона недов-го: у грудні вирушить у мандрівку ре-ґіонами України. Щоб розбудити.

ДІТИДіти, позбавлені сімейного за-

тишку, люблять малювати будиноч-ки — під вікнами ростуть квіти, із ди-маря в’ється димок, а до дверей ве-де широка стежка. Це Дім, якого в

них немає, можливо, ніколи й не бу-ло, але який — вони дуже, дуже ві-рять — десь є і чекає на них.

Населення України —49 500 000. Загальна кількість ді-тей — 11 143 000. Понад 103 000сиріт та дітей, позбавлених бать-ківського піклування. Понад 50 000 зних перебувають у державних таінтернатних закладах різного ти-пу. Кожного року кількість дітей,позбавлених батьківського піклу-вання, в Україні зростає. За остан-ні 5 років кількість дітей-сиріт, якіперебувають у дитячих будинках(0–7 років), зросла на 41 %, а кіль-кість дітей, які перебувають ушколах-інтернатах (7–17 років),зросла на 65 %.

Ідея цієї виставки, власне, ненова: діти завжди були одним зулюблених джерел натхнення длямитців. Та в основному практикува-лися два підходи: щасливе дитинс-тво або трагедія дітей вулиці. Метаж цієї виставки, як зазначила вико-навчий директор Представництваорганізації “Надія і житло для дітей”в Україні, Білорусії та Молдові Гали-на Постолюк, — не просто звернутиувагу на проблему, але і вказати ви-хід. І вихід цей — дитячі будинки сі-мейного типу.

Дитячий буди-нок сімейного типу— це сім’я, якастворюється под-ружжям чи окремоюлюдиною, і бере навиховання та спіль-не проживання неменш, ніж 5 сирітабо дітей, позбав-лених батьківсько-го піклування. Міс-цева державна вла-да ухвалює рішеннящодо створеннятакого будинку.

Навпроти фо-тографій малолітніхбомжів, чиє сірежиття скрашуєтьсяхіба що тюбиками

синтетичного клею, та вихованців ін-тернатів, що з безнадією дивлятьсяв об’єктив, — усміхнені малюки се-ред квітів, курчаток, в обіймах чис-ленних родичів. Вони знайшли своїхмаму й тата, і свій дім — адже так іповинно бути.

ОРГАНІЗАТОРИМіжнародна благодійна органі-

зація “Надія і житло для дітей”, одиніз організаторів фотовиставки (ра-зом із Всеукраїнським благодійнимфондом Надії і добра та Національ-ним комплексом “Експоцентр Украї-ни”), була заснована в 1994 році уВеликобританії Марком та КеролайнКук з метою відродження розбитихжиттів дітей, які стали жертвами во-єнних конфліктів, стихійних лих такатастроф. В Україні вона розпоча-ла свою діяльність у серпні 1998 ро-ку із головним проектом — створен-ням і підтримкою дитбудинків сімей-ного типу. За три з половиною роки вУкраїні було відкрито понад 40 такихбудинків, у яких знайшли любов танадію на нормальне життя майже500 сиріт. Можливо, це тільки крап-лина в морі. Та якщо врахувати, щосереднє заповнення державних зак-ладів для таких дітей — 200–250 чо-

ловік, зусиллями організації простозапобігли створенню ще двох інтер-натів.

БАТЬКИ“…Десь тут я бачила наших ді-

тей. — Не може бути.Стіни цілі? — Наче цілі. —Тоді їх тут не було… Абоїх вчасно забрали. (Сміх)”.(З розмови Батьків.)

Вони дуже звичайні, цілюди. Пройдеш повз них іне помітиш. Це видаєтьсядивним: я чомусь думала,що їх упізнаєш в будь-яко-му натовпі, що вони маютьчимось разюче відрізняти-ся від усіх нас, співчутливо-бездієвих. Їм не подобаєть-ся, коли їх запитують, чомувони за це взялися і навіщоїм це потрібно — так, нібиповинні виправдовуватись.А їм безкінечно ставлять цізапитання, сподіваючись увідповідь почути рецепт зціленнявласних душ.

“…Обоє мають бізнес, заможні,будинок, машини… Не те, що я тави. І віддали. — Невже віддали? —Вернули назад, кажуть, ми не зна-

ли, що вони ТАКІ. —Ну та й ти подиви-ся! Які — такі? Аякими ж їм бути?”(З розмови Бать-ків.)

Страшно за сус-пільство, яке хоч ізасуджує хабарни-ків, злодіїв, безприн-ципних політиків,здатне, щонаймен-ше, зрозуміти їх мо-тиви, зате повірити улюдяність, безко-рисливість і самовід-даність (і кого —з в ич айн і с і н ь ки хближніх!) просто неможе. Здавалося б,такі сім’ї потрібно ві-тати, та, як свідчать

опитування, пересічні громадяниставляться до них часом навіть від-верто негативно, вбачаючи якісь ко-рисливі цілі, і взагалі, “чому це ЇМдопомагають, а не, припустимо,НАМ?” Тож найтяжче у роботі орга-

нізації — змінити психологію людей,і урядовців зокрема. Переконати,що сироти з вулиць та інтернатів,якими б вони не були, — це насам-перед ДІТИ, а батьки, що хочуть їхусиновити, роблять подвиг, за якийдержава не зможе віддячити їм, на-віть якщо засипатиме гуманітарноюдопомогою.

* * *На першому і другому поверхах

Українського дому у розпалі ярма-рок. У передсвятковій атмосферірозкуповують пальта, черевики, кос-метику. Стоси товарів, натовпи лю-дей, гамір та штовханина... Органі-затори виставки просять вибаченняза непередбачену затримку — бага-то з тих, кого чекали на прес-конфе-ренцію, заблукали на ярмарку, дове-лося їх виловлювати. Звичайнафраза звучить раптом із сумноюдвозначністю — нас серед жвавоїторгівлі загубилося, майже безпово-ротно, набагато більше, чи стане навсіх тих, хто, як один сивобородийрибалка, одного разу вирушив лови-

ÏÐΠIJÒÅÉ ² ÄÎÐÎÑËÈÕ

Сьогодні українську жінку,яка наважилася народититрьох або більше дітей, інколипросто не розуміють. Мовляв,у нинішній скруті… Їй співчува-ють, її жаліють, чимось вип-равдовують. А що думає вонасама, її діти, — врешті, як жи-веться їм?.. Принаймні, багато-дітна сім’я, з якою мені нещо-давно випало познайомитися,не підпадає під категорію “неб-лагополучна”.

Тієї гожої весняної днини полі-сяни, помітивши на вулицях своєїХаритонівки кілька машин одразу,не губилися в здогадах — до когоїдуть гості з області. Звісно, що доподружжя Білошицьких. Ось і їхнєобійстя. Заїхали у двір, де нас зус-трічають Надія та Леонід Білошиць-кі. Із простої селянської хати випур-хнули кільканадцять дітлахів, при-тулилися до батьків і мовчки спос-терігали, як з доброго дива хазяй-нують у дворі дяді та тьоті. А робо-та кипіла.

— Розвантажуйте машину, —розпорядився директор Житомир-ського поштового відомства Воло-димир Закусило і, підхопивши мі-шок з цукром, поніс до хати.

Приїжджі, хоч і начальники, алелюди не горді — Олег Андрійчук,начальник відділу маркетингу Жи-томирської дирекції, Іван Ігнатчук,голова обкому профспілки праців-ників зв’язку, Володимир Нетеса,

голова Користишівської районноїради, Віктор Синецький, начальникКористишівського вузла зв’язку, Лі-дія Титова, начальник відділеннязв’язку с. Харитонівки — вмить ви-вантажили мішки з борошном, кру-пами, цукром.

— Де велосипед? — занепоко-ївся Володимир Закусило.

— Невже забули?— Та ні! Привезли, — відказав

хтось із гурту.— Він в іншій машині їхав.Церемонії вручення подарунків

не було. І якоїсь помпезності —теж. Просто з’їхалася додому вели-ка і дружня родина: матері — квіти,батькові — велосипед, а дітям —

цукерки…До речі, про солодощі. Жодне з

малюків навіть не торкнулося їх.Кожне робило вигляд, що зовсім непомічає ящика із шоколадом. Цевикликало зливу запитань із бокумоїх колег-житомирян, які теж булитого дня на гостинах.

— Мабуть, ви щодня смакуєтемедяниками? — запитав хтось ізжурналістів у п’ятирічної Аліни.

— Коли мама дозволить — тодіі візьмемо по цукерці, — не розгу-билася дівчинка. — А над усе милюбимо борщ, вареники і пиріжки.

Здивуванню не було меж:— Ви схожі на нормальну щасли-

ву сім’ю, а не на замучену турботами

й проблемами багатодітну родину…— А ми і є нормальна щаслива

сім’я, — запевнило подружжя Біло-шицьких.

— Коли ми з Леонідом познайо-милися на весіллі у друзів, — роз-повідає Надія Павлівна, — а неза-баром побралися, — навіть і гадкине мала про те, що стану багатодіт-ною матір’ю. Двадцять чотири рокитому народилася Наталя, потім —Тетяна (обидві одружені, маютьсвоїх дітей), далі мішок розв’язав-ся: Ігор, Оля, Саша, Поліна, Олена,Леонід, Надія, Олеся, Аліна, Люба,Вадим, а найменшенькій Аллі —нещодавно виповнився рік і чотиримісяці.

— Надіє Павлівно, діти ваші доб-ре навчаються, одягнуті так, що ніхтоне скаже: “Багатодітна родина…”

— Матеріально, звичайно, намнелегко. Декретні були 24 гривні 13копійок, а з минулого місяця 35 гри-вень. Як на такі гроші прожити?Спасибі, не забувають нас і з райо-ну, і з області. Вже вкотре приїз-дять… Суттєво нам допомагаютьгромадські організації. Як би скрут-но не було, але просити не ходимо.Від великого до малого усі трудять-ся нарівні з нами. А прикласти, яккажуть, рук та розуму є до чого. Ма-ємо 60 соток городу, дві корови. Ірибу ловимо, ягоди, гриби в лісізбираємо. Он і торік виручили відцих промислів понад 3 тисячі гри-вень. Наш батько працює листоно-шею. Як підмінив мене 25 років то-му, коли вперше пішла у декретнувідпустку, так і по сьогодні.

— До речі, Леонід Леонідович,— втрутилася в розмову Лідія Тито-

ва, начальник тамтешнього відді-лення зв’язку, — лідер серед листо-нош, мабуть, і в області. Дуже йогоповажають люди.

— Багатьом незрозуміло, —продовжує Надія Павлівна, — якнам вдається виховувати стількохдітей. Я думаю, секрет простий.Треба їх по-справжньому любити. Ітоді, чим більше діток — тим з нимилегше, бо старші турбуються променших. У нас не заведено ухиля-тися від будь-якої роботи. Наприк-лад, вареники — а їх треба сотнітри — разом ліпимо за хвилин со-рок.

У нашій сім’ї ніхто не курить. Го-рілка у хаті є завжди, але тільки длягостей. І конфліктують діти дужерідко. Хіба що малеча іграшку неподілить. Старші намагаються зра-зу встановити справедливість. Пас-ка та “кутка” у нас немає. Прови-нився — замість того, щоб пограти-ся, будеш зайвий раз прибирати вхаті, рвати траву худобі…

Я називаю Ігоря своїм заступ-ником. Вже школу закінчує — ви-пускник. Чоловік цілими днями нароботі. Ось і залишається хлопецьза головного в сім’ї — і поремонту-вати щось може, і уроки у малечіперевірити. Я на нього покладаюсяяк на себе.

Отак і живемо. І не пропадемо,бо ми — справжня сім’я.

— А як раптом лелека ще ма-люка принесе? — цікавлюся обе-режно.

— Значить, так має бути.— Ми усі в батьків бажані діти,

— докинув 17-літній Ігор. — І ніхтоне буває гіршим за іншого чи кра-

ÙÀÑËÈÂÀ ÕÀÒÀ, ßÊ Ä²ÒÅÉ ÁÀÃÀÒÎ

Паша, сім’я Горелкіних,м. Сімферополь

Сімейний Будинок родини Шполянських, с. Стара Богданівка Миколаївської області

Сімейний Будинок родини Нені, м. Суми

переконана Надія Білошицька, мати 14 дітей, листоноша Харитонівського відділення зв’язку Коростишівського вузла зв’язку, що на Житомирщині

12

“СЛОВО Просвіти” ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р.

Комісар Хома Неживий прагне перемогинад куркульським світоглядом Івана Іванови-ча. Половець із ідеологічних мотивів не хочезайняти посаду головного каламаря. ТеофілПопідтиненко перший у Малополовецькомузрозумів суть марксистсько-ленінської ідео-логії: пролетаріат не повинен стидатися торб!

Комісар Хома наказав фурманові не при-їздити до нього вранці.

Тяжкі думи нагнули його голову долі, йдля того, аби розібратися в плетиві тих ду-мок, потрібен був вільний час, щоб не зустрі-чатися з людьми, щоб їхні голоси не переба-ранчали тій внутрішній розмові, що звучала вньому.

Коли йдеш до ревкому пішки, дорогоюмало кого й зустрінеш. Ховаються… І дума-ється, думається — про вселюдське щастя вкомуні, про те, скільки ворогів у комуни й щоз ними робити. Чи, може, їх усіх, як каже но-ва Свята Трійця… кгм!.. Але ж дуже багатодоведеться… гм!.. то, може, треба й того…хе!

Але чорт, що сидів на ньому, мабуть, чувХомині думки й, лагідно давши йому ляпаса,наставляв — найлегше, мовляв, жити, ХомоНеживий, це — дотримуватися партійноїклятви, робити те, що скажуть тобі зверхни-ки, тоді ти ні за що не будеш відповідати йстанеш навіть щасливим з того, що підкоря-єшся чужій волі, як будуть щасливі й ті, комути так само перекажеш ту волю, через те, щонижчі за тебе передадуть ту волю нижчим іменшим. Отож буде мовби ланцюг єдиної ве-ликої волі.

— А як партії не стане? — засумнівавсяХома.

— Партія била, єсть, партія всєгда будітєсть! — розгнівався Хомин ідеолог. — Пиль-но придивляйся, який знак подасть тобі пар-тійна пророчиця, бо вона з самого народжен-ня вивищується над тобою. Адже товаришкаАлла Бєляєва належить до нового обраногонароду й за цією ознакою буде для тебе свя-щеником-левитом. І досить уже тобі гратисяв націонал-комунізм!

Так учив-повчав бідного Хому його ідей-ний керівник, що заприсягся Сатані привестицю простецьку душу до світлого майбутньогов шеолі.

Хомина душа знову жадала боротьби.Звичайно, з ворогами комуни. Але не з дур-ними, як-от багаті та горлаті Масли, а з таки-ми, як бідна, але не свідома свого соціально-го стану пророчиця Секлетина чи Іван Поло-вець, що, безперечно, затаїв ненависть досовєцької влади за справедливу покару йогосина та батька.

Нехай хоч словесна, а сутичка з такимрозумним ворогом, може, підбадьорить його,Хому, який після губернської партійної кон-ференції занепав духом.

І хоч він був свідомий своєї влади й рево-люційної правоти, проте, перш ніж зайти доПоловцевої хати, відчув себе мовби роздягне-ним, що стоїть на березі сірої листопадової річ-ки, вкритої дрібною хвилькою, яка скидаєтьсяна бляшану тертушку. Зловив себе на думці,що ось-ось затремтить усім тілом і ухне.

— Гм! — сказав він і перекинув ногу черезперелаз.

Половці собак не тримали й ніхто на ньо-го не покотився, тільки здоровий сірий кіт,якого викинули з хати за якусь провину, бо-ком поступився йому дорогою, спочаткудзвінко вереснув, а відтак хрипко зашипів, ізатим згинці, так само бокаса, югнув до сі-ней.

Хомин ідейний керівник радісно замоло-тив свого жеребця ратицями.

— Наш-ша пабєда, і враг біжит, біжит, бі-жит! — проспівав ворог роду людського.

— Ти ж мінє ни дискридитіруй перед кур-куляками, — лагідно попросив Хома чорта.— Я ж буду сражатця з ними до конця!

— Ладна, хахол, сражайса с имі за нашуобщаю родіну Росєюшку, как я сражаюс!

Одвірок був низький і Хома, оберігаючисвого ліпшого друга, аж склався в животі,входячи до хати. Зирнув на лаву. Там усе щестояла розкрита труна. Віко лежало на долів-ці, мусить бути, хтось спав у домовині й щене встигли її накрити.

— Ви тут спите? — кивнув Хома великимпальцем.

— Авжеж, — закивав головою Іван Івано-вич. — Здрастуйте, здрастуйте!

— Та вже добридень, — буркнув Хома йсів на лаву під образом Миколи Чудотворця.Але одразу й підхопився, бо чорт боляче по-тяг його догори за носа, а затим замолотивпо боках, як коняку.

“Ізвеняй, товаришу, — подумки сказавХома до чорта, й не знав, як йому вже й ста-ти, щоб не образити антирелігійні почуттясвого ідейного спільника. — Ти уш сам пока-жи мінє вєрне направлєніє”.

Проте чорт примушував його крутитися,бо образів у Половців було чималенько.Врешті ідеолог трохи заспокоївся, пересівшина ліве Хомине плече так, щоб той прикривавйого від святощів своєю постаттю.

— Стой і ні падставляй міня пад удар! Ніто лішу тібя мужской гордасті!

“Я постараюся, товарищу нечистий!” —подумки пообіцяв йому Хома.

— Та й чого це ви, Половцю, спите в тру-ні, а не з законною жоною? А вона ще — гм!..— сказав вголос, відставив ногу й похитавноском чобота.

— А на що це ви натякаєте? — йсобі запитала Хому господиня.

— А на те вкотре намікаю, щобтвій труну прибрав із хати та не лякавлюдей. Ніби тут і справді мертві.

— Неживі? — й собі натякнулаЮгина. — Чи нас ви вже залякуєтемертвими?

— Не агітуй! — суворо протяг ко-місар.

І Югина замовкла. Підказав Хомійого ідейний зверхник заповітне сло-во, що заціплює роти пащекуватим. АХома вже передав те слово в спадоксвоїм партійним товаришам у першо-му, другому й третьому поколіннях.

Але тоді ще не всі розуміли страшну силуцих двох слів — “не агітуй”, і Іван Іванович,хоч і дуже обережно, щоб не дратувати на-родну владу, мовив лагідно:

— А нема, Хомо Пудовичу, такого декре-ту, щоб труну, яку я собі змайстрував, та три-мати, ну, скажімо, в погребі чи в свинюшнику.Й нема такого закону, щоб забороняв спочи-вати в труні. На те й совєцька влада, щоб ко-жен мав собі напохваті труну! Бо за царатунавіть багатий не міг наперед запасати собітруну!

— Ох, і зловредний ти, Половцю! Навітьколи ти й хвалиш совєцьку власть, то й тодітреба тримати наган напохваті!

— Не розумію я, Хомо Пудовичу, чого виод мене хочете. Відняли батька, й синові білікісточки десь дощі полощуть, відібрали б і ос-танній кусень хліба, й навіть мене, найстар-шого тепер у роду, хтіли б загнати в землюбез труни!

— А й справді, не розумієш ти нас. Бо ми,комуністи, добра тобі хочемо. Навіть караючитебе, куркуляку, ми думаємо про вселюдськедобро. А караємо тому, що ти своєю поведен-цією відбиваєш людей од комуни! А комуна —та ти знаєш, яке це діло?! Це така радість, та-ке щастя, що якби навіть увесь люд поліг, тобуло б не даремно, бо ті, що зостануться, бу-дуть нарівні з вашим Богом, такі вони будутьчисті, як перемиті! Й вони знов заселять зем-лю новими прегарними людьми. Та не будутьховатися зі своїм хлібом — він буде обчий. І небудуть у ліси тікати від рідної влади в “зелені”,та всі будуть думати одну правильну думку —про сіцілізьм та комунізьм, та любити нашу со-вєцьку власть, нашу Росєю!

— Боюсь я комуни, — безрадісно сказавІван Іванович. — І щастя вселюдського осте-рігаюся. Та хочу я, аби не тривожили моєїдружини, та сина, нещасного штунду, та щеодного — каліку, та невісток, та внуків!

— Та без комуни не будуть вони жити. Бокомуна — то є, сказано, щастя! А ти, матьтвою в обшмугляну обмотку, не хочеш добране тільки всевітньому пролетар’ятові, а й сво-їй хатній малій буржуазії! А ми ж даємо тобі,нашому ворогові, право жити на землі, та щей дихати з нами одним воздухом! А могли б ізакрутити той крантик, що воздух пускає…Щоб ти дихнув кілька разів крізь мотузок, та йвивалив язика… Та щоб тобі легені розірва-

ло без того воздуху!..— Як гарно ви це знаєте… — задумливо

сказав Іван Іванович.— Комуніст, — така вже його служба, по-

винен знати, як людям жити і як помирати…й кому жити, й кому помирати… Бо це й у ва-шому Святому Письмі сказано… що грішникибудуть понищені…

— Ох, як мені стра-а-ашно!.. — захитавсяПоловець з боку на бік.

— От, значить, я й переміг тебе в нашійклясовій боротьбі — бо ти, мать твою в сол-датській лазні, боїшся мене!.. А ще хтів я доб-ро тобі вчинити. Прийшла, значить, вказівка зповіту, щоб трохи розвантажити волоснихревкомів та влаштувати у волосних селахсвої сільські ревкоми. Я вже обміркував, кого

поставити малополовецьким сільським рев-комом, а кого писарем. Хтів поставити вас, якдуже грамотного, головним каламарем…

— Гм! — самими очима всміхнувся Поло-вець. — А кого ж тоді головною печаткою?..

— А того, хто буде обстоювати нашу со-вєцьку власть, нашу Росєю, хто справжнійпролетар’ят! Ану, вгадаєте, чи ні?

Іван Іванович розвів руками.— Головною сільською совєцькою вла-

дою буде Попідтиненко Туфіль!— Ма-а-атінко моя! — сплеснув руками

Половець. — Все сіно скосили, а це вже пе-рейшли на другу-третю гнилу отаву!

— Не чіпай пролетар’яту! — стис кулакХома й потрусив ним. — Сказано ж — “хтобув нічем, той стане всєм!” І затямте собі,куркуляки, мать вашу в бікфордів шнур, щона кожного пострадавшого незаможника бу-де десять ваших заручників! І що проллєтьсясторіками кров у синє море… Отже, кажу, небратиму я вас головною чорнильницею. Боголовне не грамота, а клясова боротьба!

— Не беріть, — зітхнув Іван Іванович. —Бо це щось зі страху наплутаю, а вам дове-деться знов робити для мене червонийтерор…

— А правда ваша, — пожував губами Хо-ма Пудович. — Можна сказати, я ще не зов-сім святий партієць, коли оце ладен дати вамтаку високу посаду!.. Ну, що ж, це мені науканадалі… Так що, мать його в піроксиліновушашку, довго я не прийду у вашу куркульськуоселю з контрреволюційною труною! Аж тоді,може, прибуду, як ревтрибунал покладе вас унеї.

В сінях Хома тупнув чоботиськом на кота,що зашипів на нього з темного кутка, й по-дався собі на село.

Днів за кілька потому Іван Іванович із ці-кавості вирішив подивитися на нову сільськувладу.

В Малополовецькому ще не знали, де во-на знайшла собі пристановисько.

Мужики, як водиться, були не дуже до-питливі, зате бабусі знали все, навіть із випе-редженням подій.

Виявляється, нова влада вибрала собі заосідок приміщення колишньої монопольки. Ащоб люди призвичаїлись, Хома Неживийспрямовував увесь малополовецький люд,що валив до нього в справах, до свого ново-

го заступника.— Ходіть, люди добрі, до мого замістітіля

Туфіля Кіндратовича в монопольку.Люди непорозуміло кліпали, бо ніяк не

вкладалося в голови, щоб жебрак Теофілмав собі не тільки торбу, а й батька.

— Ну, мать же твою в стару онучу, — кри-ли колишні фронтовики, перейнявши партій-ну лайку в Хоми, — та мене, хазяїна, ніхто накутку не кличе по батькові, а тут старець таквеличається!..

— А так і тра! — припечатував свою мовуНеживий, стукаючи кулаком по столі, — ска-зано ж бо в нашому новому Святому Письмі,— воздайте, мовляв, всякую шану проле-тар’ятові!..

Отак, допитавшися про все, пішов ІванІванович до монопольки.

Застав там саму тільки проро-чицю Секлетину, призначену всільревком писарем.

Дуже охайна була стара дівка,тож приміщення мало свіжий ічистий вигляд. І хоч і не полюблявІван Іванович Секлету, однак по-думав: “А недаремно ж панотецьпризначив її проскурницею!”

Дівка підвела очі від паперу,котрий старанно виписувала, ви-солопивши кінчик язика, забачиласвого сусіду, всміхнулася і, не че-каючи привітання, повідомила:

— А Туфіль Кіндратович щеспочивають.

— Та й доки ж йому спочивати— сонце вже ген-ген де!

— Вони тепера керівник, тощоб люди поважали, не тра ква-

питись.Іван Іванович насупився: “А ще накинула

його нам у куми!”Мов почувши його думки, Секлетина нап-

ророчила.— …І царство його буде довгим, але не

вічним. І кінчиться воно, коли Хрест Господ-ній здолає сатанинську звізду!..

— Гм, гм!.. — Іван Іванович роззирнувся.На прилавку монопольки, який люди, за ста-рою звичкою, називали шинквасом, стояливряд торби різного розміру, починаючи з біль-шого, на яких було написано: “Торба на пар-тію”, “Торба на государство”, “Торба на при-водящих в ісполнєніє”, “Торба на комсомол”,“Торба на борців за світову революцію”, “Тор-ба на нещасних негрів”, “Торба на самооб-кладання” і ще якісь — Іван Іванович не ро-зібрав.

— Оце вже найбільша новина, — покру-тив він головою.

— “Подайте, не минайте”, — самими очи-ма всміхнулася пророчиця. — Як хто по-ткнеться, так і давай внесок до торби. Це Ту-філь Кіндратович придумали. Так вони й ска-зали Хомі Пудовичу, — не можу, мовляв, безторб, торба, сказати б, або смерть!.. ХомаПудович дуже хвалив Туфіля Кіндратовича йказав відповідально — пролетар’ятові немачого стидатися торб, бо, мовляв, і слово цеозначає бідаків, які не мають нічого, крімторб. І ще сказав, — це, мовляв, правильно,що торбу для партії поставили найбільшу, бовона, наша партія, дбає про те, щоб усі булиз торбами. Й сказав, щоб поставили ще тор-бу для якоїсь приспілки. А що воно таке, товін ще не знає і чекає вказівки з повіту.

— І це ви вдвох із Теофілом справляє-тесь… з усіма тими торбами?

— Ще в нас робить Тодоська Невмивана,Туфільова жона. Підмітає підлогу, ходитькликати на розправу й випорожнює торби. Незнаю, куди вона те все носить… Це, муситьбути, державна таємниця… Тільки недовговона працюватиме, бо незабаром у неї нас-тане декретне — це вона має привести дитядля пролетар’яту. Туфіль Кіндратович дужепишаються — ми, мовляв, із Тодоськоювстругнули дитину незгірш за буржуїв. Ну, аза пролетар’ят кажуть, що він буде вічно, абагатих кровопивців не буде. Й що ми, мов-ляв, зробимо пролетарями всіх, для цього йреволюцію зчинили…

— Ну, а як ви на це дивитесь?— …І порушать хрести з Господніх хра-

мів, і буде плач і скрегіт зубовний, і настанутьглади страшні, й вимре мало не половиназемлі вкраїнської, і гряде побоїсько велике, йукриється земля трупом і череп’ям, і все тетриватиме доти, аж поки знову воздвигнутьсязолоті хрести на оновлених храмах, і зригнетоді земля сатанинське кодло в тартарари!

— Амінь, — сказав Іван Іванович. Але відтого йому легше не стало. Бо в пророцтва

З блокнота письменника

Віктор МІНЯЙЛО

ÐÎÇÄ²Ë Ç ÐÎÌÀÍÓ

«Â²×ÍÈÉ ²ÂÀÍ»

13Коли я взяв до рук остан-

ню книжку Наталки Поклад зтих, що вийшли, мене схви-лювала широка присутність уній епіграфів з Євгена Плуж-ника, що, безсумнівно, ство-рило необхідне філософське інастроєве тло. “Їм промовля-тиме моя спокійна щирість”,— написав Плужник. Так самоі збірка поезій “Всупереч” (Ки-їв, 2001) привертає увагу ор-ганічним поєднанням того, чо-го соромляться і чим зловжи-вають — громадської та ін-тимної лірики, також поетич-них штрихів і навіть жартів.Власне, у поезіях НаталкиПоклад немає чітких жанро-вих розмежувань. Це немоводна промова поетки з нор-мальним жіночим досвідом,яка може говорити про все, боцей світ належить їй. До тогож, усі скучили за безпосеред-нім, “прямим” людським мов-ленням, без позерства і сно-бізму. Вже одна ця риса ро-бить книжку “Всупереч” поміт-ною подією нашого літератур-ного життя.

Авторка має відповіднімовленнєві пріоритети. Зокре-ма, характеризуючи стиліс-

тичне тло книжки, поруч ви-тонченого Плужника зустріча-ємо у неї ще й іншого Євгена,прозорого й визначеного Ма-ланюка, який двома рядкамизі свого “Посланія” окресливувесь сенс українсько-росій-ського “діялогу”:

І по паркету наших саль ступати лаптю

буде сковзько…

Цієї традиції дотримуєтьсяі Наталка Поклад:

А ти йому: “Які високі зорі!”

А він тобі здивовано: “Чаво?..”

Ці рядки є дуже далекимивід якоїсь тематичної тавтоло-гії. Справа набагато простіша— поезія “Всупереч” порушує

саме ті питання, які хвилюютьнас із вами, тут і сьогодні. ВНаталки Поклад традиційноневирішена українська проб-лематика ніколи не виглядаєбанальною. Навіть коли мовайде про те, що інтелігенціякличе за собою свій народ, атой не хоче йти до світлогомайбутнього. Маланюк мавпоетичне право картати і ка-рати українців словом. Теперактуальнішим є інше тракту-вання ситуації. Нашим недо-лугим політикам дедалі біль-ше радять перед тим, як жалі-тися на власний народ, спо-чатку подивитися на себе вдзеркало: за ким, власне,йти? І куди?

Авторка твердо визначаєпостулати своєї українськоїпризначеності:

“Приреченість як формулалюбові”. Водночас — “Душа пе-реростає мудрість стелі”.Тобто мова йде про певну інте-лектуальну запрограмованість.

У цьому випадку інтелі-гент не банує, а робить сві-домий вибір своєї долі, якоюб вона не була. Безсумнівно,це мужній крок, зважаючи навиняткову важливість та од-ночасно — комунікативнуефемерність власного ро-мантизму. Це також сказанопро наш добрий і “со-лов’їний” народ:

Що їм — землі цієї віщі луни

опісля тарабарщини комуни?

Запорукою відпорної силицільного характеру поеткивиступає творча виробленістьїї натури. Вона може відрізни-

ти дійсну вартість від не-справжнього, тому що давнонесе в душі смак поетичноїпросвітленості:

І стоять, і чекають невидимі храми —

то слова, що були у дитинстві бога-

ми.

У поезії Наталки Покладзбувається багато істин. Пере-дусім через їхнє художнє від-творення і з’ясування. Аджесенс істини полягає не так в їїозвученні, як у мистецькомупереживанні. Вона не малюєсвою правду, а через індивіду-альний поетичний досвідпросто і спокійно визнає своюпоразку-перемогу:

Не зафіксоване нідетвоє століття.Лиш соло вітру —

постмодерн —і голе віття.

Поруч із тим — шляхетнеставлення до дійсності, беззлоби й розпачу. В неї

Час — мов хитлива срібна ртуть.

Особливе звучання маютьностальгійні поезії, коли спов-нені емоцій спогади пов’язаніз конкретним часом і певнимимісцевостями. Такими є цикли“Ірпінь” і “Балта”, поезії “У Ма-лишковій хаті” та “Ностальгіяхмарочосів”. Короткочаснийперепочинок наодинці з мрія-ми й вічністю дає наснагу наздорове творче життя у май-бутньому. Тому так хочетьсяповернутися до тих незабутніх

часів спокою і надій. Також са-мі речі та краєвид живуть пе-режитим, спогадами поета,промовляють до нас доторка-ми колишніх власників, прис-трастями свідків їхнього мину-лого.

Таємну запону зірвав листопад —

і видно, і чутивсе те, що минуло —

й не верне назад,все те, що — назустріч.

Асоціативне мислення На-талки Поклад дозволяє їй жи-ти у власному світі метафорта алюзій, про який вона інодіповідомляє нам при особливійнагоді настрою. Тоді трагізмситуації переростає через ме-тафору у зворотний бік, про-довжуючи багатозначну асоці-ацію:

А на дзвіниці, на дзвіниці, під халамидою пітьми — зерно клювали

райські птиці, а нам здавалося: то — ми.

Авторка восьми поетичнихзбірок, поет, публіцист, перек-ладач, педагог, громадськадіячка, вона внутрішньо від-повідає всім цим своїм озна-

ченням і тому виступає переднами чесним і неприхованимлітератором, її настановуможна схарактеризувати так— поетична турбота про світ.У текстах домінує позитивнеемоційне тло, що виходитьпереважно з любові, а не зненависті, хоч і не виключаєостанню. Поезія для неї —спосіб життя у цьому світі йодночасно — спосіб впливуна нього. Вона не може зми-ритися. Світ повинен ставатикращим. Хоч:

Усе менше святинь, усе менше святих, усе вужча дорога до храму. Я благаю: не згинь, Слово

Вуст Вогняних, і не дайся

сторукому хаму!..

Ризикуючи викликати агре-сивну феміністичну реакціюна “чоловічий шовінізм”, наос-танку згадаємо, що шляхетнажіноча постать у поезіях На-талки Поклад виступає будів-ничим самого життя — черезвиконання власного призна-чення, через сум і сумніви.Адже завжди хочеться чогосьіншого, більшого, проте усві-домлення себе як любові ста-вить жінку у центр цього світу.Вона візьме чоловіка такого,яким він є, і зробить з ньогобога, розведе вогонь у бога надолоні. Не відзнака, не покара— доля.

— А де зірки, які мені обіцяно справіку?

— А ти вари борщі смачні і богу, й чоловіку.

Наталка Поклад показала,що українська жінка грає всіролі у непростому постмодер-ному театрі сучасного життя.Не знаю, добре це чи погано,але так є. Причому вона нелише може бути всім — вонаможе бути всім одночасно.

Книжкова полиця

ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

в×ÊÀ ª ËÈØ ÒÎÌÓ, ÙÎ Ó Í²É — ÒÅײß

Упродовж багатьох років янайчастіше спілкуюся не з по-етичними метрами, а з юними,ще неопереними талантами.Мене хвилює все “дитинне,злотоцінне” — за геніальнимвиразом Тичини. Я давно пе-реконався в тому, що “малень-кії діти — великі піїти”. Асправжні поети — теж дитинній злотоцінні, бо вони задивле-ні у світ чистими дитячимиочима. Задивлені у диво! Танайбільше диво — не лишелюдина. Хай простить менімудрий Софокл, але сучаснийлюд у переважній більшостімені зовсім нецікавий — як і ядля нього. Нині люди надтопрагматичні, без поезії в душі,без музики дощу і вітру. То лю-ди “із риб’ячим оком” — як лю-бить говорити один із найціка-віших поетів, наш сучасникМикола Вінграновський. Менедивують також інші творчі лю-

ди: поети, композитори, ху-дожники і всі, хто рано чи пізноіде до поезії, відкриває влас-ний дивосвіт і дивослово. Се-ред них постала в образі ціка-вого поета Олена Логвиненко.Справді, цікавого, творчо зух-валого, вельми вимогливогодо людей, що зневажають імордують Слово: “Усім встати!Слово іде!”

У коротенькому слові досвоїх читачів Олена Логвинен-ко справедливо каже: “Будь-яка поезія, на мою думку, по-чинається там, де немає са-мовпевненості, самозамилу-вання, самозаспокоєності…Поезія, як сказала одна мудралюдина, — це те, що залиша-ється по тому, коли все заги-не”. Сказано страшно… І цетим більше, що слова такої пе-чалі й розпуки стверджує, спо-відує не тільки поетеса. Мидавніше знаємо пані Олену яквельми авторитетного дослід-ника сучасної української літе-ратури, вдумливого критика іповажного літературознавця.Відтепер — ще й поетеса, ав-тор збірки віршів “Гілка небес-ного вогню”, де її критичнийрозум перевитий непідробнимсмутком життєлюбства, запи-саний простою мудрістюшвидкоплинної миті і вічностілюдського буття,

Бо люди разом з епохамиПриходять і відходять,А земля зостається.

Земля живе…

Тема живучості Землі — цетакож тема дива світу. Якщо

по суті: всеоб’ємна тема усієїлітератури. Та у цій прозорійцарині ще буває забагатоголих вигуків, зайвих емоцій,безмірна кількість знаків окли-ку. Навіть яскраві й самобутніпоети іноді вдаються до деше-вого оптимізму, безпредмет-ності. Тільки жінка, що самадарує нам життя, може ско-лихнути нашу думку, поверну-ти нам первинний чи первіс-ний зміст життя, поставити ру-ба ось таке природне запитан-ня:

Чому немає в райдузіЧорного мазка?

Відповідь конкретна, до-сить переконлива:

Бо схожа райдугаНа радість,Що не буваєЧорно-білою.Чорно-білим бути можеЛише неусвідомленеЧиєсь життя,В якому райдугиНемає.

Тепер звернімося до назвизбірки: “Гілка небесного вог-ню”. Це поетичний образ блис-кавки — небесної миттєвостіземного існування. Знову ди-во, оповите таїною і зафіксо-ване у поетичній формулі:життя, як спалах блискавки.Осяйна мить, що висвітлюєвічність природи, землі і неба.Тут поетична мудрість зверне-на до нас: не проґавте своюмить, запишіть і замалюйте гі-лочку вогню. Людське кохання

— також мить вогню на гранівічності:

З тобою і без тебеПовік мені тужить.А час — космічне мево —Біжить собі й біжить.

Перегортаючи сторінки су-часної жіночої лірики, я помітиводну неприємну деталь: деякіпоетеси пишуть суто чоловічимпочерком, занадто рівним ітвердим. А дехто з них, коли сі-дає за письмовий стіл, одягаєофіцерське галіфе, віддає на-кази, закликає до бою, судить ілінчує половину людства. Їхнівірші, певна річ, далекі відсправжньої жіночої лірики, відніжної щирості, смутку і жалю,— від того, що сповідує ОленаЛогвиненко. Глибина її жіночоїпоезії — сльоза. Найбільшаглибина. Одначе:

Хоч в очах моїх світ засльозився,

Я до сонця — по хмарах іду!

Такі вірші емоційні і розум-ні, навіть експресивні. Щоп-равда, з деяким порушеннямдзвінкої української фонетики.Та я, насамкінець, охоче прис-таю до думки нашої автори-тетної поетеси і просвітянкиГалини Тарасюк. У короткійпередмові “І в диві — збутись!”(рядок із вірша О. Логвиненко)пані Галина вітає свою літера-турну посестру із дивом, якевідбулося.

Микола СОМ

У серії “100 найкращих тво-рів українського письменства”,що виходить під орудою Ліги ук-раїнських меценатів, з’явиласякнижка незабутнього ГригораТютюнника “Смерть кавалера”.Під такою назвою об’єднані по-вісті “Вогник далеко в степу” та“Облога”, відомі всім новели“Поминали Маркіяна”, “Синприїхав”, “Три зозулі з покло-ном”, “Оддавали Катрю”, “Пече-на картопля” та інші, вже давнохрестоматійні твори. Тут уміще-ні також і ті перлини з новеліс-тики Г. Тютюнника, що, зазнав-ши утисків радянської цензури,прийшли до нас у пізніші роки.Серед них і ця дитинно чиста,геніальна оповідка “Смерть ка-валера”, що явила назву всієїкнижки. “Відповідно до вимогчасу оповідання “Смерть кава-лера” “не проходило” ні в на-ших, ні в московських видав-ництвах — тільки по смерті ав-тора з’явилося в однотомникувибраного”, — пише автор пе-редмови Анатолій Шевченко. Іслово мого мадригалу тут якраздоречне, бо воно — це щире ісердечне слово — про АнатоліяЯковича Шевченка, гарну і чис-ту людину, мудрого читача і та-лановитого оповідача, чи непершого вірного критика бага-тьох поетів-шістдесятників, ав-торитетного літературознавця інинішнього редактора незалеж-ної “Народної газети”. У друж-ньому товаристві столичнихакадеміків та уславлених “інже-нерів людських душ” його здав-на кличуть просто Шевою.

Я знаю Анатолія Шевченкамайже півстоліття. І він, і я жи-ли в одній гуртожитській кімна-ті в товаристві Василя Симо-ненка, Анатоля Перепаді та ін-

ших наших однокурсників. Вжетоді наш розум’яка Толік писавколючі і дотепні фейлетони нанедолугі брошури із комуніс-тичного виховання деяких про-фесорів нашого столичногоуніверситету. Було йому, бу-ло… Не можу я забути і того,як у футбольних поєдинкахнаш настирний Шева в образінападника забивав м’ячі в імп-ровізовані ворота, що їх захи-щав майбутній член ЦК БорисІлліч Олійник. Інші “генії” з да-лекого майбутнього у воротаІлліча не могли не те що заби-вати, а й поцілити. Десь пізні-ше на літературній стезі я ра-до зустрічався з Анатолієм удобірному та веселому това-ристві Василя Земляка, Ми-хайла Слабошпицького та Гри-гора Тютюнника. Він завждибув рівним серед рівних. Гри-гір відчував у ньому і духовнусилу, і неабиякі знання з літе-ратури та мистецтва, і головне— красиву душу.

Я знову бачу цю красиву ду-шу у дружньому, вельми кон-кретному і, як завжди, розумно-му слові Анатолія Шевченкапро літопис і життєпис нашогонеперевершеного оповідача.Сама поява передмови вартанашої уваги й прочитання сеїповноцінної статті: “Щастя і зло-щастя Григора Тютюнника”. Тутмайже в кожному абзаці —щось нове, якась деталь життячи гострий погляд на типажписьменника. А говорячи промужність Гр. Тютюнника, авторпередмови робить такий висно-вок: “Громадянська мужністьвродженою не буває. Спадко-вою теж… У кінцевому підсумкугромадянська мужність — цезапорука усіх малих і великихперемог, що здобуваються якокремою людиною, так і всімнародом. Саме її нам і забрак-ло і в сталінське лихоліття, і вбрежнєвське урочисте безго-міння. Та й нині — чи виста-чить, щоб остаточно утвердитиомріяну й вистраждану неза-лежність?”

Анатолій Шевченко — тежлюдина виняткової мужності.Якби ж всі були такими…

Микола СОМ

ÄÈÂÎ, ßÊŠ²ÄÁÓËÎÑß

СЛОВО — ПРО АВТОРА ПЕРЕДМОВИ

12 Український родовід

“СЛОВО Просвіти” ч. 35 (113), 30 листопада 2001

…Таткова рука, велика, гарна,сильна, гладила волоссячко доні. Со-фія принишкла. Вона дуже любилататка. Але він рідко розмовляв з нею,а ще рідше пестив. Софійка любилайого руки, особливо ліву. Пальчики наній були незвичайні — широкі на кін-цях і погано згиналися. У ті рідкісніхвилини, коли їй щастило опинитисяу татка на колінах, вона перебиралаці пальчики, жаліла їх. Одного разуспитала, чому вони такі. Татко забравруку і нічого не відповів. А дядькоІван, який саме був у них у гостях, по-яснив: “Це, Софієчко, зробили чекіс-ти. У тюрмі допитували, хто його дру-зі, а твій татко не хотів сказати. От во-ни дверима притискали йому пальціодин по одному. А він все одно несказав. Твій татко — герой, Софійко!”

Софійка згадала, як одного разупритиснула пальчика дверима. Зов-сім легенько, навіть сліду не лишило-ся. А як було боляче! Навіть від одно-го спогаду про той біль вона здригну-лася! А таткові не просто притиснули— поламали… Вона узяла важку тат-кову руку і поцілувала один пальчик— найменший. Йому, напевно, болі-ло найбільше. “Татку, треба було їмсказати!” — заплакала від жалю. Та-то мовчав і гірко усміхався. “А хто та-кі чекісти?” — спитала, не сподіваю-чись на відповідь. Замість татка від-повів дядько Іван: “Чекісти, Софійко— це дуже погані люди. Це найгіршілюди на світі!” “Гірші від блатних?” —уточнила Софійка. Вона любила чіткікласифікації.

“Блатними” в селищі називали ко-ротко стрижених і завжди п’яних дядь-ків, що жили у двоповерховому гурто-житку. Вони розмовляли своєю особли-вою мовою, жили особливим життямза особливими законами, і батьки унайсуворіший спосіб забороняли дітямне лише розмовляти з ними, а навітьнаближатися до гуртожитку.

Поки Софійка впорядковуваласвою класифікацію, тато суворо вичи-тував Іванові: “Іване, облиш дитину.Навіщо їй знати ці слова — чекісти,блатні? Не дитяча це справа. Бачиш,воно ж як чистий папірець, де сажа непролетить, на ній слід лишає! Хіба жвоно винне, що в зоні живе? То нашірозмови послухає — то пісню почує,ходить, співає, а та сексотка за стіноютеж не глуха — випитує, хто співав, зким співав. Тепер про твоїх чекістівщось бовкне, а мені знову ходи, роз-бирайся. Мовчи, хай вона менше чуєі знає, легше житиме!”

Через багато років Софія зрозу-міла батькову педагогіку. Він вихову-вав її, як король Рене свою сліпу віднародження дочку Іоланту. Опернийкороль заборонив усім у замку розпо-відати дівчинці про її сліпоту, уникативсього, що мало б навести її на дум-ку про власну неповноцінність і такимчином бажав запобігти трагедії. Іо-ланта не знала, що вона сліпа, не ро-зуміла, що таке зір, навіщо їй очі і невідчувала власного нещастя.

Любий татко, якби він був коро-лем, правив державою, де все підко-ряється його волі, може б, тоді на де-який час йому б це вдалося… Адже йІоланта врешті дізналася про своюхворобу, а дізнавшись, захотіла бачи-ти і прозріла.

З одного боку, Софія росла ціл-ком щасливою дитиною: мала люб-лячих батьків, росла між друзями,мала усе, що могли батьки дати їй утих умовах. Був дитячий садок, потімшкола, ігри, іграшки… І ще — мороз.Багато-багато снігу і санчата.

Вона не знала іншого дитинства,

не знала іншої землі і була щаслива.Як Іоланта. Для чого потрібні очі? Ду-же просто: щоб плакати!

З іншого боку, вона відчувала, щощось не так, вони не такі, як інші лю-ди, вони тут чужі і, напевне, погані.Вовка, син тітки Наташі й військовогодядька, коли хотів дражнитися, глузу-вав: “А ти — дочка ворогів народу!” Цезвучало дуже образливо, хоч і не зро-зуміло. Тітка Наташа, яка нібито дужелюбила розмовляти із Софійкою, час-то розпитувала, цікавилася, хто у нихбуває, про що розмовляють, яких пі-сень співають, водночас не дозволялаВовці бавитися з нею, зі Славчиком, ізЯринкою. Також називала їх дітьмиворогів народу. Софійка не моглазбагнути своєю дитячою голівкою, хтож вони такі, ці “вороги народу”. З нев-ластивою дітям логікою розмірковува-ла приблизно отак: народ — це всі лю-ди, а вороги народу — це ті, хто протилюдей. Це погані, найгірші люди у сві-ті. А найгірші люди, за її класифікаці-єю — чекісти, це вони катували її ма-мусю й татка. Але ж мама й татко нечекісти, навпаки — вони проти чекіс-тів, отож, чекісти — це Вовка, тітка На-таша і отой їхній дядько в погонах.Знову розмістивши все по поличках,одного разу на дошкульне Вовчине“дочка ворогів” Софійка відповіла: “Ати — чекіст!” І аж заплющила очі з пе-реляку — це ж, напевно, найгіркішаобраза з усіх! А Вовці байдуже, він на-чебто аж задоволений: “Так, я син че-кіста!”

Та сварилися вони нечасто. Дітейу селищі було дуже мало, на пальцяхперелічити, тому, хочеш не хочеш, до-водилося гратися разом, ділитися не-мудрими іграшками, їздити на санча-тах, бавитися у сніжки. У них було од-не дитинство — у глибоких колимськихснігах. Одне на всіх, воно не розбира-ло, де діти ката, а де — жертви.

***Батька поховали одразу після но-

ворічних свят. Всюди ще сяяли вогня-ми та іграшками ялинки. А в їхній ха-ті оселився холод і печаль. Ні Софія,ні мама Люба ніяк не могли зрозумі-ти, що трапилося, чому це трапило-ся, не могли прийняти невідворот-ності факту.

Непомітно минув Святвечір. На-певно, вперше у житті мама забулапро кутю. Завжди, навіть у таборі,дівчата-українки лаштували щось по-дібне на різдвяну вечерю, навіть у ча-си великої біди. Біда, що впала наних зараз, була така безмежна, щонавіть Боже Різдво не тішило.

Саме на Святвечір до хати посту-кали.

— Відчиняйте, господарі, гостійдуть, — гучно й радісно привітався зпорога здоровенний чолов’яга з ве-личезним пакунком цукерок.

— Ти, напевно, Софійка? Яка жвелика! В якому класі? Ну, тримай, цетобі! Пам’ятаю, ти за цукеркою в ок-ріп могла стрибнути. Чи розлюбиласолодке? Бери, не соромся. Клич ма-му, тата! Ну, виходьте, де поховали-ся?

Софія з отим важким пакунком уруках стояла, не знаходячи слів, щобпояснити, де поховалися, власне, депоховали татка. Вона нібито десь ба-чила цього чоловіка, але дуже давно.

— Ну, Софійко, де тато?Де тато, Софія тепер і сама не

знала. Стояла мовчки. Нарешті виду-шила:

— Тата немає.— Як немає? Досі на роботі? От

анцихрист! Різдво, а він на совєтавкалує!

— Татко … не на роботі. Його не-має. Зовсім… немає.

Тепер слова видушував уже нез-найомий:

— Ти … ти хочеш сказати, що…що татка немає в Тернополі? — знай-шов нарешті найменш страшний зваріантів дядько.

— Ні, ні… — Софія не вміла щесказати, що батько помер, їй здава-лося, поки вона цього нікому не ска-

зала, він може повернутися. Якщовона вимовить ці слова, ляда впадеостаточно і все, все втрачено…

З ліжка важко підвелася мама.Кинулася до незнайомого.

— Іване? Іване, братику! Доню,це ж Іван Литвин, татів побратим! Ой,Іванку, немає вже нашого Андрія, —заголосила вперше так жалібно, щосім ножів розтяли Софійчине серце,мама. — Поховали ми його. Все вит-римав, все пройшов, а тут, на волі,дістали його вони…

— Чекісти кляті? — скреготнувзубами дядько. Тепер Софійка упіз-нала його. Ця людина звідти, з Коли-ми, з її дитинства. А дядько Іван про-довжував: — А мені з нового рокущось у серце штрикає — їдь до Анд-рія, їдь до Андрія, кличе він тебе. Оті приїхав…

Оплакували батька вже втрьох:— Андрій мені за побратима був.

Це ближче, ніж рідний брат, Софійко.Першої зими в таборі, найлютішої,найстрашнішої, найважчої, він меніжиття врятував. Ми тоді на роботуходили далеко, кілометрів за шість.Мороз — мінус сорок. Зранку сьор-бнеш гарячого, отримаєш пайку — і вліс… Ще зранку трохи сили було. Аувечері, коли назад поверталися —все. Падали. Ти ж знаєш, Любо, хтовпав — дострілювали, або й так, на-півживим з дороги стягали. Шкода ку-лі, сам замерзне. Пам’ятаєш, як вес-ною страшно було, коли сніг танув, із’являлися руки, ноги…

— Їх “підсніжниками” називали…— Посилали спеціальні бригади

навесні ці “підсніжники” збирати. Пое-ти, таку їхню… От був би і я серед тих“квіточок”, якби не твій батько, Софій-ко, якби не Андрій. Ми з ним і не зна-лися раніше. Побачив він, що я охляв,от-от упаду, підставив плече. Три кі-лометри ніс мене до табору. Отакоюлюдиною був твій батько. Брат длябрата цього не зробить.

— Як же вам вдалося там вижи-ти, вам обом?

— Після першої зими нас із усьо-го етапу душ двадцять залишилося— самі “доходяги”. Якщо чесно пра-цювати, виконувати норму, вижитибуло неможливо — надто багато силвитрачалося. Андрій це одразу зрозу-мів, він розумний був, добре матема-тику знав, його ж з гімназії забрали,влаштувався нормувальником, колиновий етап пригнали, і отак пома-леньку… А ще — злий був і ненави-дів їх. “Я, казав, від землі беру силу,а від снігу — ненависть. Вона допо-може мені вижити.” І вижив, усе прой-шов, а тут…

— Серце не витримало… — по-яснила мама.

***Згадалось, як вони приїхали до-

дому, в Україну. На материк.Там, на далекій півночі, батьків-

щину називали материком. Ніби тобула велика земля, земля материн-ська, а вони, її безталанні діти, буреюзакинуті на острів у ворожому морі,навчилися жити на цьому острові, ви-жили і жили однією надією — на по-вернення додому. На материк.

Там, на материку, тепло. Там зов-сім трішечки зими, а решта — літо.Там — ліси, сади, дерева, на якихростуть різні-різні овочі і фрукти: яб-лука, грушки, а ще — сливи. Це такімаленькі сині яблука з кісточкою все-редині, Софійці одного разу далиспробувати сусіди, що саме поверну-лися з відпустки — з материка. А щена тих деревах, фантазувала собіСофія, ростуть помаранчі, помідори,картопля, цибуля. А ще є там, на цьо-му чарівному материку, величезнедерево, на якому ростуть кавуни. Як-би колись Софії вдалося вилізти наце дерево, вона б з’їла тих кавуніводразу п’ять. Ні, краще вісім. Або де-сять.

Тут, на вічній мерзлоті, не росло ні-чого. Власне, саме не росло. Але ж нетой народ українці, щоб їсти сушенукартоплю, моркву — ні смаку, ні пожив-

ності. Якщо є хоч клаптик землі, хочтрішки сонця, хоч дещиця води і бодайодин українець — у нього обов’язковобуде город. Напевно, Робінзон Крузотеж був українцем, думала Софійка.Мама з татом не чекали милостей відприроди — брали їх самі.

Мерзлота називається вічною то-му, що навіть улітку прогріваєтьсятільки тонкий шар ґрунту, недостат-ній для того, щоб посадити овочі. Табатько з друзями не дармували: на-сипали шар родючого ґрунту, обгоро-дили грядки дошками, щоб земля нерозсипалася — вийшли неначе пря-мокутні клумби — і посадили цибулю,часник, моркву, картоплю. Доглядалиті грядки-клумби, наче маленьких ді-тей, і за коротке колимське літо отри-мували урожай вітамінів.

Згодом батько влаштував справ-жнє диво: теплицю для вирощуванняогірків і помідорів. Збудував, заскливдах. От тільки грядки для овочів роз-ташував не на землі, а десь на мет-ровій висоті. На величезні широкі по-лиці насипав землю, а знизу пустивтруби з теплою водою. 3 материкамамі прислали насіння. 3 нього в ма-леньких горщиках вона вирощуваларозсаду. Маленькі рослини висаджу-вали в ґрунт, коли було ще холодно,тому для підтримання потрібної тем-ператури постійно горіла піч і трубиобігрівали споруду. Варто було прос-пати одне чергування — і праця усьо-го року звелася б нанівець. Та мама йтато по черзі стежили за теплицею —і на кінець літа мали добрий урожай.

Тьотя Наташа називала їх за це“хитрые хохлы” і “кулаки”. Кулаки втата й справді були чималенькі. Со-фія аж часом шкодувала, що він ніко-ли не застосовує їх проти тих, хто об-ражає їхню родину.

На материк… Софія не хотілаїхати на материк. Ні, звичайно, добребуло б подивитися, як там, погрітисяна сонечку, скуштувати дивовижнихягід і фруктів. Та полишати назавждимісце, де виросла, вона не хотіла.Тут вона знає кожен куточок, тут у неїшкола, друзі. Тут сопки рожево пала-ють Іван-чаєм, а під осінь — рясночервоніють брусницею. Тут випада-ють глибокі сніги, і можна викопатисобі печеру — чисту і світлу, наче ко-ролівський палац. А хтозна як будетам. Вона не знала іншого світу, ніжцей, і боялася змін.

І от настав день, коли під крила-ми літака востаннє майнули сопки.

Магадан приголомшив Софіюсвоїми розмірами. Щоб обійти йогонавколо, знадобилася б, мабуть, цілі-сінька година! А будинки! Величезніхмарочоси, по три і навіть п’ять по-верхів. Вулицями їздили гігантськихрозмірів машини, завбільшки з кімна-ту, вони називалися автобуси.

Потім були літаки. Софії здавало-ся, що вона вже ніколи не ступить наземлю — летітиме, летітиме. Все утих літаках видавалося гарним і зруч-ним — крісла, круглі віконечка-ілюмі-натори, навіть колисочка для немов-лят передбачена. Стрункі красиві ті-тоньки у блакитній формі розносятьтаці з цукерками. Але запах… Специ-фічний, нудотно-гидкий… Може, за-пах був причиною, а може й ні. Дів-чинку закачувало, і перельоти спочат-ку з Магадана до Хабаровська, потімдо Москви і, нарешті, до Києва злили-ся в один суцільний кошмарний сон.

У Москві трохи перепочили.Кремль, Цар-Дзвін, Цар-Гармата і всіінші приваби столиці не залишилиособливого сліду у пам’яті. Залишив-ся чомусь страх. Софія знала, що са-ме тут, в Москві, в Кремлі живе голов-ний чекіст, і боялася, що зараз вінвийде зі своєї оселі, побачить маму йтата, закричить страшним голосом ізнову спровадить їх туди, звідки при-їхали — у “зону”.

У Москві татко купив їй лялечку— маленьку балеринку і гарне-гарнерожеве пальтечко. А мама напахтилачимось приємним хусточку і прикла-ла Софійці до носика, коли вони зно-ву сідали у літак.

— Це останній літак, донечко, —заспокоювала мама.

Софія закрила носика і зосереди-лась на ляльці. Десь за годину польо-ту татко поглянув крізь ілюмінаторуниз і урочисто проказав:

— Поглянь, доню, це Україна.Дніпро.

Софія глянула і не побачила жод-ної різниці. Така ж земля і річка, ну той що? Оце вже материк? Оце вона,та казкова земля, про яку стільки го-ворили? Ліси як ліси, і річка нічим некраща. За дні перельоту Софія поба-чила їх безліч, отих річок, більших,менших, вузьких і широких. А лісів…От тайга — то справді ліс. Що ж у ційземлі особливого? Розчарованообернулася до татка і побачила те,чого ні до, ні після не траплялося збатьком, ні у тюрмі, ні на засланні —він плакав.

Літак торкнувся землі. Софія пог-лянула на татка і маму. Вони не мету-шилися, як інші пасажири. Обличчябули такими… Такими серйозними,урочистими, як на Різдво, коли моли-лися над кутею.

— Андрію, от і вдома. На ріднійземлі… Як то воно буде?…

— Тепер все буде добре, Лю-бонько, все лихе вже позаду. Рушай-мо.

— А про мене забули? — обра-жено смикнула маму за сукню Софія.— В мене сьогодні, между прочим,день народження!

— Не между прочим, а між ін-шим, доню. Ти тепер на своїй землі,розмовляй своєю мовою. А день на-родження ми ще відсвяткуємо. Отут,у Києві.

Доки летіли, долаючи часові поя-си, час ніби стояв на місці, тому лікдням і ночам зсунувся. В Києві надво-рі лиш сутеніло, а вдома, на Колимі,вже панувала глупа ніч. Софії дужехотілося спати, тому вона байдужеспостерігала, як тато отримує багаж,а мама біжить назустріч якимось дядіі тьоті. Ба ні, ці тітка й дядько вияви-лися знайомими, вони прийшли їхзустрічати.

Київ виявився найкрасивішиммістом з усіх, що їй довелося побачи-ти за всю подорож. Кращим навіть заМоскву. Високі будинки, широкі вули-ці, дерева. А написи на крамницяхтакими ж буквами, як у “Кобзарі” —над “і” вгорі крапочка!

Вже споночіло. Машина мчала їхспочатку широкими вулицями, а по-тім — вздовж річки.

— Слухай, друже, загальмуй, мивийдемо, — попросив татко водія. —Дивись, доню, оце — Дніпро.

Волею долі день народження Со-фійки випав цього року на неділю, ос-танню неділю липня. СвяткувалиДень військово-морського флоту. Уз-довж широкого блакитного плеса ви-шикувалися кораблі Дніпровськоїфлотилії, прикрашені прапорцями івогнями. Розпочався святковий са-лют. Тисячі вогнів зацвітали у небі,розліталися навсібіч, утворюючи токулі, то квіти, то спіралі. Софії пере-хопило дух від вражень.

Як же тут гарно, в Україні!— Татку, — широко відкритими

очима вбираючи красу річки, вогнів,міста, прошепотіла Софійка, — а тут,в Україні, щодня так?

— Ні, Софійко, — не зрозумівшиглибинної суті запитання, відповівбатько, сам у захваті від картини, щовідкривалася.

— Татку, — наполягала Софійка,— може, тут так… гарно… щонеділі?

— Ні, донечко, — нарешті зрозу-мів, до чого вона веде, тато. — Сьо-годні в Україні велике свято. — Він нестав тлумачити дитині про День вій-ськово-морського флоту, пояснив яквідчував. — Сьогодні твоє свято,особливий день, день твого народ-ження в Україні. Це вона вітає тебе,свою доню, що так довго була в зас-ланні.

Софія чомусь одразу повірилататкові.

Так от чому довкола так гарно! От

Леся РОМАНЧУК

ÍÅ ÇÀËÈØÀÉ ÌÅÍÅ ÎÄÍÓ

5З блокнота письменника

ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р. “СЛОВО

Закінчення. Початок у числах 32, 33 за 2001 рік

3. Віталій КАРПЕНКО: У ВІДСТУПНИЦТВІ НЕ ЗАПРИМІЧЕНИЙ

Таке можливо хіба що в Україні: на де-сятому (!) році її Державної Свободи заги-нув “Вечірній Київ”. Всеукраїнська, справдінезалежна газета, вся діяльність якої булаосвячена українською національною ідеєю.Першу сторінку видання прикрашав Дер-жавний Герб України.

Загинуло видання, яке в числі небага-тьох (“Літературна Україна”, “Народна газе-та”, “Молодь України”, “Рабочее слово”, “Завільну Україну”, “Шлях перемоги” та ін.) такнаполегливо виборювало Український Дер-жавний Суверенітет.

Біда, велика біда: висохло ціле озеродуховності, чисте джерело українського на-ціонального патріотизму — і нікому нема дотого діла! Ні плюсклим доморослим патріо-там, ні діаспорним. Українофоби повалиличасопис, який так послідовно, так непоступ-ливо відстоював саме українські національ-ні інтереси.

Віталій Карпенко перший (або один ізнайперших), хто вивів свою газету з-підкомпартійного диктату, активно пропагувавідею Державної Свободи України; стоячи наплатформі Народного Руху України, “Вечір-ка” згуртовувала національно-демократичнісили, виховуючи колишнє “насєлєніє” насправді гордих прикладах історії, сприяладемонтажу системи кривих дзеркал в оцінціісторичних подій та їх висвітленні…

Редагований В. Карпенком “Вечірній Ки-їв” (від 1985 р. й до кінця 2000-го) був ком-пасом для українця, допомагав йому орієн-туватися в Океанії жовто-бульварної преси,яка за великі лантухи чужих (і українськихтакож) грошей із твані аморальності, із жа-буриння безкультур’я організовувала й ор-ганізовує нескінченні психічні атаки на Укра-їнську Державність, на перші, щеневкорінені, сходи українського на-ціонального Відродження, на ду-ховне здоров’я Нації.

Як же сьогодні інтелігентномучитачеві (читачеві, який не дозво-ляє ображати свою людську й наці-ональну гідність) не вистачає “Ве-чірнього Києва” із його неодмінною“Колонкою головного редактора”! Тай крім виступів головного, газетуприкрашали публікації цілої низкиавторитетних авторів: Григорія Му-сієнка, Євгена Голібардова, ЛевкаЛук’яненка, Анатолія Погрібного,Івана Белебехи… Багато й іншихпатріотів говорили з читачами “не-ложними устами” (Шевченкове).

Я впевнений: настане час, колифеномен Віталія Карпенка як го-ловного редактора “Вечірнього Киє-ва” вивчатимуть у журналістськихвузах. Адже в історії українськоїжурналістики небагато таких щас-ливих прикладів, коли керівник ко-лективу, як добрий поціновувач чу-жих талантів, є ще для них і прикла-дом особистої небувалої праце-любності, творчої невситимості. Ко-жен виступ Карпенка був прапоромномера, або, як тепер частіше пи-шуть, числа. А найголовнішим дляВіталія Карпенка завжди були ті ук-раїнські проблеми, на які інші зап-лющували очі або висвітлювали їх у криво-му дзеркалі.

Цим він, талановитий учений, педагог іпубліцист, доктор філології та доктор сус-пільно-економічних наук Українського Віль-ного Університету (Мюнхен), професор Інс-титуту журналістики Київського національ-ного університету імені Т. Шевченка, не дошмиги антиукраїнству, яке доклало всіх зу-силь до знищення улюбленої газети киян інекиян!

В основу нової книжки покладено тезидоповіді, з якою автор виступив в Україн-

ському Вільному Університеті (Мюнхен)9 жовтня 2000 року.

Яка ж величезна різниця між роздумамиВіталія Карпенка, людини високої політич-ної та професійної культури, й маразматич-ною писаниною преси бульварної, яка всінаші біди й нещастя, зумовлені злочиннимидіями антиукраїнства, що засіло у владнихструктурах, зумисно тенденційно, а точнішекажучи, підло-спекулятивно пов’язує із са-мим фактом нашої Незалежності!

Вже сам перелік розділів книжки свід-чить про те, що її автора мучить наш за-гальнонародний, наш Національний біль:“Економічна політика”, “Відсутність держав-ної ідеології”, “Мовна політика”, “Справицерковні”, “Інформаційний простір”, “Свобо-да слова”…

Сумлінний документаліст, глибокий ана-літик, совісний в оцінці джерел інформації,коректний у висловлюваннях на адресуопонентів (часто найлютіших ворогів Украї-ни), непохитний у вірі в народні сили, в Ук-раїнську Перспективу, критичний і самокри-тичний щодо співвітчизників в оцінці їхніхздобутків та промахів — таким я бачу В.Карпенка у його публіцистиці.

Якого розділу не торкнешся, там знай-деш пояснення найпекучіших проблемУкраїни сьогоденної.

Карпенко скупий на слово: у нього не-має розлогих емоційних періодів, словесно-кучерявих красивостей. Він не смакує нега-тив, якому так радіє бульварно-професійнанедолугість. Карпенко описує події й доби-рає факти та цифри, які не потребуютьособливих коментарів, самі спроможнісправляти на читача відповідний емоційнийвплив. Він як свідок часу оцінює провалиекономічної політики, називає імена кон-кретних злочинців-антидержавників, коруп-ціонерів і злодюг, замаскованих і явнихприслужників чужим державам, яким зда-ють українські економічні та й загальнона-родні інтереси малоросійські временщики.

Одна з найболючіших проблем — ідео-логія для України. “Як не парадоксально, —пише В. Карпенко, — але Україна впродовждесятиріччя своєї незалежності так і не ви-робила чіткої державної ідеології. А безцього державі, як судну без стерна і навіга-ційних приладів, неможливо прокласти пра-вильний курс у безмежному житейськомуморі”.

Сам же Карпенко ще 7 квітня 1995 р. у“Колонці головного редактора” “ВечірньогоКиєва” сформулював своє бачення основідеології для України. Вже тоді він писав:

“…без чіткої державної ідео-логії неможливо здійснитиефективно ні політичне ре-формування суспільства, ніекономічне… Жити без дер-жавної ідеології — значить жи-ти наосліп. Мабуть, це бага-тьох влаштовує”. Чи не томуПечерськ не знає (чи удає, щоне знає), що будувати? Чи нетому, заохочувані таким “нєвє-данієм”, деякі наші вчені-догід-ливці уникають цієї “незруч-ної” для них роботи?

Пригадую, у травні 1998 р.на прес-конференції, яка пе-редувала СковородинівськимЧитанням у Переяславі, на за-питання “Чи розробляє Інсти-тут філософії НАН України ідеологічну кон-цепцію для України? Адже, як показали ви-бори, такої концепції у нас немає…” — одиніз київських мислителів (патріарх філосо-фів) відповів:

— Немає і не може бути державної іде-ології. Комуністична ідеологія в колишньо-му СРСР була державною, і це був ідеоло-гічний диктат, ніякі відхилення не допуска-лися. Зараз у нас багато партій і кожна пар-тія може мати свою ідеологію… Розмови жпро якусь “офіційну ідеологію” — тільки від-голосок минулих комуністичних часів. У насє відділ, який досліджує формування гро-мадянського суспільства в Україні” (“ВісникПереяславщини”, 5 травня 1998).

Ось вам, читачу, “віддача” від науки, якаскаржиться на незадовільне фінансове за-безпечення державою наукових розробок.Нам, бач, байдужі, Державо, твої безве-сельні борсання у морі житейському, байду-же, яка ідеологія і куди тебе потягне: у “світ-ле минуле” чи в новий шинок на дегустацію“перваку”! Байдуже! Ми облюбували темутак званого “громадянського суспільства”.Тобто ловко уникаємо й мови про ідеологіюзагальнодержавну, загальнонародну. Аджев її основу неминуче треба буде покластиукраїнську національну ідею, українськийнаціоналізм, бо саме він, націоналізм, яксвідчить багатющий історичний досвід нинірозвинутих країн, був тією державотворчоюсилою, яка забезпечила розквіт європей-ської (і не тільки!) цивілізації.

В. Карпенко наводить цитату з книги Во-лодимира-Юрія Даниліва “Солідарність і со-лідаризм” (К., 2000). Там читаємо: “Французь-ка революція була першою маніфестацієюнаціоналізму. Небавом він поширюється у ці-лому світі… XIX століття — це доба націона-лізму в Європі. В ХХ столітті націоналізм ставмогутнім фактором в Азії й Африці”.

Але ж ми — комуно-малороси, печерніінтернаціоналісти; нам не до шмиги Європаз її курсом на забезпечення передусім наці-ональних інтересів! Це там, у них, відсталихєвропейських хуторян, “держава сталаідентифікуватися з нацією, а цивілізація —з національною цивілізацією” (за тим жеВ.-Ю. Данилівим).

Читачу! Чи не час рішуче вибити грунт з-під ніг тлумачів концепції “громадянськогосуспільства”?! Ну, справді! Що за туман улабораторній пробірці! Скажімо, один відо-мий учений в академічних еполетах (той,що категорично заперечує існування укра-їнської національної ідеї, мовляв, “у нас не-має цієї самої ідеї”) хіба що компроміснопов’язує її з “построением гражданского об-щества”, “которое базируется не на нацио-нальных приобретениях, а на цивилизован-ных принципах”, “где нет деления на корен-ную и некоренную национальность” (“Киев-ские ведомости”, 10 лютого 1996).

Що ж то за “цивилизованные принци-пы”? Виявляється, це принципи, які перед-бачають потребу “построения гражданскогообщества”, “где права каждого абсолютноравны” (те саме джерело).

Господи! Ну навіщо ж ідею велосипеда,який давно вже ганяє по планеті, видавати,як щось нове, досі ніким не бачене диво! Хі-ба “национальные приобретения” (хай не

наші — інших народів) не вписуються зі сво-їми матеріальними й духовними цінностямив набутки цивілізації загальноземної?! Хібаукраїнська національна ідея (як і ідея іншихдемократичних держав) — ідея, яка неод-мінно має лежати в підмурках нашого наці-онального державотворення, заперечує“принципы гражданского общества”, “гдеправа каждого абсолютно равны”?!! Хіба непро це саме читаємо у дійсно першого(Кравчук не перший) Українського Прези-дента Михайла Грушевського?

І вченим, і невченим, яким ідея “граж-данского общества” не дає спати, зацитуюкілька думок Великого Українця з його праці“Чи Україна тільки для українців?” “Ми ду-маємо якраз, що Україна не тільки для укра-їнців, а для всіх, хто живе на Україні, а жи-вучи, любить її, а люблячи, хоче працюватидля добра краю і його людності, служити їй,а не оббирати, не експлуатувати для себе.

Всякий, хто водиться з такими погляда-ми, дорогий співгромадянин для нас, неза-лежно від того, хто б він не був — велико-рос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живи-тися з праці народної, бути паразитом, пої-дателем солодких кусків — той нам не пот-рібен, без ріжниці, чи він неукраїнець, чи ук-раїнець”.

Схожі думки висловлено в статті “На-родностям України”: “Ми хочемо, розумієть-ся, вірити, що й представники національнихменшостей України відповідно зрозуміютьсвоє становище: підуть зі свого боку назус-тріч українським політичним домаганням ітим скріплять позицію оборони прав націо-нальних меншостей”. “Ті, що стануть при ук-раїнцях рішуче, одверто і сміло в сей рішу-чий момент, створять на будуче міцний ду-ховний, сердечний зв’язок між українськимнародом і собою. Ті, що будуть триматисяоддалік або вороже, не можуть, розумієть-ся, претендувати на особливо теплі почуттяі з української сторони” (“Великий Украї-нець”. К., “Веселка”, 1992, стор. 106, 107,109).

Таки так! Справді, без особливо теплихпочуттів пише Віталій Карпенко про тих, хторішуче протистоїть “українським політич-ним домаганням”, хто не те що тримаєтьсяоддалік, а й одверто вороже протидіє Укра-їнському Державотворенню!

І все ж автор закінчує свою книгу опти-містичним акордом: “…Якщо громадяни не-залежної держави у переважній більшостіперестануть бути хохлами, коли питома ва-га справжніх українців набере критичної ма-си, здатної переломити ситуацію, тоді будеУкраїна — Українська національна держа-ва… Коли ми нашу землю зробимо своєю,а свою владу нашою, українською, тодінас змушені будуть поважати, з нами зму-шені будуть рахуватися і Схід, і Захід”.

Цілком приєднуюся до заклику вченогой публіциста: “Українці, тримаймося разом— і вистоїмо; єднаймося в національні ше-ренги — і переможемо; кріпімо національ-ний дух, плекаймо національну гідність, зга-даймо національний гонор — і заживемощасливо”.

Іван ШПИТАЛЬ

ДО ЧИСТИХ ДЖЕРЕЛ ДУХОВНОСТІ

ÒÐÈ ÐÀÄÎÑÒ²  ÃÎÑÒ², ÀÁÎ ÒÐÈ ÓÐÎÊÈ ÏÀÒвÎÒÈÇÌÓ

12

“СЛОВО Просвіти” ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р.

Незабутні

Це ім’я стало мені відоме у вісімдесятіроки двадцятого століття. Відшукуючи пор-трети бандуристів, аби проілюструватизадуману збірку віршів “Гомери України”,знайшов і світлину із зображенням кобза-ря, художника, діяча національно-визволь-ного руху Миколи Сарми-Соколовського.На тій світлині він молодий красень, у ви-шиванці, з бандурою в руках. На жаль, недовелося мені почути його гри та співу, алецю прогалину заповнили численні віршірозмаїтих ритмів, добре віднайдений зву-копис рідної, пісенної мови. Мелодійність,розкутість, вільність віршованої мови, по-єднані зі свіжістю думки, логічна послідов-ність викладу змісту — все приваблювало,збагачувало уявний образ людини поваж-ного віку.

Чимало інтимних, глибоко ліричних вір-шів, та переважна більшість тих, що по-трапляли до мого зору, високопатріотично-го звучання, і при такому знайомстві з вір-шами раптово з’явилася думка: “Сарма зву-чить, як сурма! Слово Сарми — закличне,сурма теж хіба не кличе до наступу, до дії,до перемоги?”

Виникло бажання обов’язково привітатийого з днем народження, з високою датою.Стало відомо, що його спіткала важка неду-га. Про це і він сам повідомляв у листі, кот-рого продиктував своїй дружині ВарваріСтепанівні, а вона й надіслала мені.

Сумно стає від багатьох віршів. От хочаб і такого:

Перед кожним моїм бажаннямзачинені двері.Щоб, нарешті, відчинилися —треба довго в них стукати.

Та є в мене такі бажання,перед якими дверіаніколи не відчиняться,бо я вже втратив силустукати в них.

19 травня 2000 року Україна відзначала90-річчя з дня народження свого славногосина. І перед ним, ніби в калейдоскопі, ми-готіли епізоди власного життя, як рядки ав-тобіографії:

…три втечі з-під конвою,два роки партизанки,пастка оперативників МГБ,трибунал,

п’ятнадцять діб смертної камери,із заміною розстрілу

на двадцять п’ять роківпівнічних концтаборів,де я з попереднім ув’язненням відбув сімнадцять років.

Як наслідок мого давноминулого,мене мучить кашель:

щоб викашляти колючий дріт,я б’ю себе кулаком у груди,

аж мені черепом відлунюють:Карелія, Інта, Мордовія.

Після мого вітання почалось і листуван-ня. Отримую від нього одну за одною книж-ки: “Коріння пам’яті” (1997 р.), “Дорогоюжнив” (2000 р.), “Моя причетність до ОУН”(Видання журналу “Самостійна Україна”,Київ—Торонто).

Я теж надіслав йому книжку, а незаба-ром і вірша, присвяченого йому. Він охочевідповідав мені і була відчутна радість, щоз’явився ще один адресат у нього, адже вінважко хворий і не має живого зв’язку злюдьми, прикутий до ліжка… А перекинути-ся словом, то вже ніби зустріч, хоча й нетривала.

Ці кілька листів передають його стан.Хай же познайомиться з ними й читач.

“Дорогий друже Олексо, здоров, слав-ний!

Оскільки ти козак, то я Тебе по-батьковіне величаю, хоч і поважаю дуже, як відомо-го поета України. Ти напевне колись маврозкішного чуба, від якого залишилася по-ловина біля лівого вуха, яка виглядає си-вим крилом. Ти увесь час намагаєшся сивекрило накинути на лисину, однак Ти далеколетиш і сягнув аж до журналу “Визвольнийшлях”, що видається в далекому Лондоні

(справді, два вірші були там передрукованіз українських видань. — О. Ю.). Твої віршівоістину досконалі. “Визвольний шлях” охо-че друкує і мої вірші теж. Друкую й новели.Якщо Тобі не довелося прочитати мою но-велу, постарайся прочитати. Вона назива-ється “Пролог”. Ти у листі назвав мене Го-мером, але я ще Гомер тільки до половини,бо ще трохи бачу. Все одно цього листадрукує моя дружина. Я, як переконаний на-ціоналіст та багаторічний в’язень совєтськоїімперії, довго був підопальним каральноїцензури і лише зараз я дихаю вільно і на-віть 23 травня цього року мені вручено дип-лом лауреата премії Фонду ім. Т. Шевченка.А це значить — я переміг, але моя радість усумі з гіркотою: вже п’ять років, як я паралі-зований і моя бандура п’ять років німує настіні, наче та шпаківня-пустка. Я кобзарствозапочаткував ще у Миргороді з 1927 рокувід кобзаря Івана Максимовича Яроша,який хлопчаком був поводирем у МихайлаКравченка. А вже юнаком став кобзарем. У1930 році за мою причетність до підпільноїорганізації СУМ мене було засуджено нап’ять років Соловецьких таборів, що булирозташовані в лісах Карелії. Покарання явідбував на Парандовському тракті, де самсобі зробив бандуру і розважав співом тагрою бідних невільників. І вже тоді я знавдуму про Мазепу. Пізніше, коли вже збуду-вався Біломорський канал, я сфотографу-вався в селі Шижня. Світлина збереглася,датована 1932 роком. Це було дуже давно.Карелія наче наснилася мені. А в 1997 роціфундація ім. Олега Ольжича видала моюкнижку поезій “Коріння пам’яті”, і я тобі, якпобратимові, надсилаю це “Коріння”, якчасточку свого серця. Якщо Ти цікавишся іс-торією кобзарства, то звертайся до мене. Ядуже багато кобзарів знав і Тобі охоче роз-повім. Бажаю Тобі, друже, міцного здоров’я.Коли одержиш книжку “Коріння”, телефо-нуй: 2-29-43. З Тобою говоритиме моя дру-жина, яка тебе вітає, як нашого спільногодруга.

Молитовно Твій о. Микола Сарма-Соко-ловський.

Красно дякую за вітання з ювілеєм. Длямене була вельми приємна несподіванка.30.6.2000 р.”

Книжка справила на мене добре вра-ження і свої думки я висловив у листі донього. Ось частинка з листа.

“Прочитав Вашу книгу, переживав по-братньому Вашу Голготу. Слава Богу, що Вирозповіли поетично, схвильовано про своєжиття-буття, затаврували нелюдів, катів на-шого народу. Ваші короткі вірші, наче влуч-ні кулі…

Надсилаю свою книжку “Гомери Украї-ни”. Ваше життя викликає в мене багато ду-мок, поруч з Вами в моїй уяві проходить ве-лика галерея справжніх синів України, бор-ців за її Волю. Уклоняюсь їх пам’яті і Вам.

Бажаю, щоб завжди було з Вами оте по-чуття, передане у віршах “Постукаю серцему браму”, хай переважає настрій, який огор-нув і мене:

Любов — це коли хочеться дивитись і дивитись, слухати і відчувати й відчувати…

(Лист від 17. VII. 2000 р.)

Сарма-Соколовський, закоханий у пое-зію Павла Тичини, Володимира Сосюри,знайомиться навіть в останні свої літа з по-етичними новинками, і до своїх віршів, якепіграфи, бере рядки наших класиків. Із вір-ша Сосюри, за своїм настроєм, ставитьслова “Такий я ніжний, такий тривожний”,або з Тичини “Надо мною, підо мною горятьсвіти”… Слова Олександра Олеся “Сміють-ся, плачуть солов’ї” викликали в нього такірядки:

Я завше вірив у свободу, А нині маємо її,І знов сміються солов’ї І б’ють піснями в груди, —Любімо ж Україну всі,бо другої не буде.

І сина Олеся — Олега Ольжича — ша-нує не лише як діяча визвольної боротьбиза Україну, а й за його поезію. Йому не да-вало спокою забруднення нашої мови, за-силля низькопробної літератури типу “рус-ский мат”, порнографії. Він любить образо-творче мистецтво і навіть у нестерпній си-туації, під арештом, йому мріється:

…бачу диво:вже хата біла, а не мур,квітують квіти Катерини Білокур.а з нею — моя півонія кривава.

В одному листі він висловлює своє ба-жання розповісти мені про багатьох кобза-рів, яких він знав, але так і не пощастилоскористатися його обізнаністю в кобзарстві.

Навіть у тяжкий час недуги його не по-кидала думка про долю рідного краю:

Мені болить і нині Україна:яку ж її покину по собі?!Рожевих мрій розпалась павутина — нам далі нидіти в журбі.А все одна у нас халепа, колись про неї написав Мазепа:“Всі покою щиро прагнуть, А не в єден гуж тягнуть:Той направо, той наліво,А всі — браття, то-то диво!”

Я надіслав свою збірку “Пізня осінь”. От-римую відповідь:

“Дорогий друже Олекса, здоров, слав-ний поете України! Я прещиро вдячний Тобіза чудовий вірш, присвячений мені, і дякуюза книжку “Пізня осінь”, але прочитати її мояВаря ще всю не встигла. Вона друкує все,що я диктую: на кінцевій зупинці намагаюсяякнайбільше зробити. Та на заваді моя слі-пота. Ти, Олексо, мене тішиш своєю справ-жньою дружбою.

Фундація ім. Олега Ольжича запланува-ла видати книжку моїх тридцяти новел. Ячекав нетерпляче її виходу в світ, бо менестрашить політична ситуація “доктрини”Президента. Лише покладаюся на Бога.

Друже Олексо, обов’язково надішли ме-ні адресу Спілки кобзарів з індексом та пріз-вищем голови Спілки. Вже авансую Тебещирою вдячністю. Тебе вітає моя дружина.І дай Боже, щоб лист цей не був останній,бо стан мого здоров’я вельми хисткий. Од-нак міцно обіймаю Тебе, мій хороший дру-же. Зичу Тобі всіх гараздів і швидкого оду-жання після операції. Молитовно Твій Мико-ла Сарма-Соколовський.

13. V. 2001 р.”Час іде. Від Миколи Мірошниченка дові-

дуюся про погіршення стану здоров’я патрі-ота-кобзаря. Та ось таки знову отримуюлиста.

“Дорогий друже Олексо, здоров, слав-ний поете!

Я давно тебе бачив, однак ясно пам’я-таю, не тільки Твого сивого чуба, подібногодо крила. І пам’ятаю Твої рахманні очі, пов-ні творчої мислі. (Певне ж таки, ми бачи-лись у Дмитра Паламарчука в Ірпені, але то

така давня зустріч та й занадто коротка, щоя не можу, хоч туманно, пригадати її… За-питати ж Паламарчука теж не можу, бо йогокілька літ як провели в найдальшу дорогу.— О. Ю.) Мислю і я, навіть сліпуючи і щосьпишу. Надсилаю тобі мій скромний поетич-ний доробок, збережи його, як пам’ять промученика-поета. А я Тебе, друже, пам’ята-тиму і на тому світі. А що є Бог, так свідчитьпоява на Україні Папи Римського, як гостя,Найсвятішої особи, перед якою навіть схи-лився наш Президент Кучма, який у полі-тичній боротьбі виграв, не зважаючи наМоскву. Багатьом політикам варто перегля-нути своє ставлення до Кучми. Я вірю, що умайбутніх президентських виборах виграєВіктор Ющенко. За нього може проголосу-вати багато українців. Допоможи пану Вікто-ру і нам усім, Милосердний Боже! А тобі,друже, я і моя дружина бажаємо міцногоздоров’я та всіх гараздів!

Молитовно твій о. Микола Сарма-Соколовський.

29.6.2001 р.” До конверта вкладено вірші.

Микола Сарма-Соколовський

ЗА ПІЗНЬОЇ ОСЕНИ

Нев’янучому співцеві української поезії Олексі Ющенкові

Мряка у небі і на землі. У ній криється селов непорушній тиші.Одлетіли останні журавлі, однак лишилося тепло Твоїх гойних віршів.

29. 6. 2001 р.

І насамкінець:

МОЯ СКАРГА

“І кропилом будем, бра-те, нову хату вимітати”.

Т. Шевченко

Ще немає України, Маємо лиш назву.І з духовної руїни вийдемо не зразу.Біда наша знов і знову Здається марою:Занедбали рідну мову,цвенькаєм чужою.В церквах наших лжепастирі — носії омани,Молитви їх не пластирі — сіль в Господні рани.А отара як отара, їй би тільки ризита високі митри:ошукані руколизипатріархом хитримвсенької Росії другим Олексієм.Час до праці, брати, стати, щоб робилось діло — вимітаймо нашу хату московським кропилом! 2001 р.”

На цьому й закінчилося наше листу-вання.

Невдовзі земля Новоселиці, як називавкобзар місто Новомосковськ, а областьСічеславською, прийняла славного сина увічні обійми…

Виконую кобзареве прохання — аби збе-рігся його останній подих у останньому вірші,закінчую ним цю оповідь, та додаю ще її кіль-кома рядками вірша, присвяченого йому:

Я кобзи Вашої вчуваю гру:То серце обізвалося грозово,То Ваша обізвалася душа,І “САРМА” вже звучить,

як “СУРМА” — слово, —Воно до мене в гості вируша.То ж Ваше слово визріле, пророче,На крилах соколиних доліта,І вірю я — побачать Ваші очі,Як розцвіте Вкраїна золота,Омріяна,

нескорена,жадана,

Спаливши віковічні горе, лжу, І скаже: — Слово Сарми полум’яне На довгі літа людям збережу!

ÑÀÐÌÀ ÇÂÓ×ÈÒÜ, ßÊ ÑÓÐÌÀ...Ïàì’ÿò³ Ìèêîëè Ñàðìè-Ñîêîëîâñüêîãî

15

ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Таємниці розкриває

Серед українських свят, які дій-шли до нас із сивої давнини, є і тро-хи призабутий Колодій, відзначува-ний упродовж тижня навесні, колистрічаються весна і зима. Що засвід-чує зв’язок свята з Сонцем, бо коліс-ницю Сонця в індійській міфологіїмчить семерик коней, які символізу-ють дні тижня.

Свято багате на обрядові дійс-тва. Першого дня відзначають наро-дини Колодія. Кладуть на стіл полін-це й сповивають його — отже, Коло-дій народився. Тричі обходять дов-кола столу, славлячи Колодія, Сонцей Весну, потім сідають за стіл: “По-шануймо, люди добрі, наше Сонечковесняне, яке прибуло до нас в обра-зі Колодія”. На столі обрядові напоїта наїдки. Літніх, недужих і дітей при-чащають “Колодієвими напоями” зцілющих трав, що їх радять питиособливо кволим. Колодієві напоїпідносять ще й сварливим та заз-дрісним (УНМ, 322 — 327).

Колодій — понеділок сирноготижня, коли справляють колодку.Колодка тут — полінце: цього дня за-міжні жінки прив’язують його до ногинежонатого парубка. І той мусить во-лочити колодку, поки не відкупить-ся. Справляти колодія — випиватина викуп за колодку. А віддавати ко-лодку — звичай, коли на Пасху дів-чина христосується з парубком і даєйому писанку. За це хлопець маєнайняти танець — замовити музи-ку до танцю.

Колодка — і замок (взяти в ко-лодки — замкнути). Що цілком прик-ладається до заполоненого злимизимовими силами Сонця. В’язницютреба одімкнути, щоб сонце вийшло,народилося. Вбиватися в колодки— набиратися сили.

Колодій, сирний тиждень і мас-ляна взаємопов’язані й мають чима-ло спільного з Холі, індійським свя-том весни, яке завершує холоднийсезон і пов’язується з сонячним бо-гом Вішну — Всевишнім. І для Коло-дія, і для Холі характерні ритуали,пов’язані з магією родючості; їх, якна дослідників, індоарії принесли змісць свого попереднього проживан-ня, тобто і з України. Обрядово-ма-гічні дійства на весняне рівноденняблизькі до пасхальної обрядовості,що сходить до язичницьких часів —вона перейшла до пасхальної обря-довості слов’янських народів, середних і українців.

Колодій причетний до весняногорівнодення і відзначається в лютому.Холі теж пов’язане з весняним рівно-денням і відзначається в місяціпхальґун (лютий-березень за індій-ським місячним календарем, відлікднів — із середини місяця).

Первісний звичай фарбувати ку-рячі яйця трансформувався в обли-вання на Холі один одного розчине-ними фарбами, особливо червоною.І в слов’ян, і в індійців червоний ко-лір пов’язаний із родючістю, снагою(барва воїнського стану — червона).

На масляну в деяких слов’янсь-ких ареалах возять жердину з коле-сом, яке весь час крутять. А на Холітанцюють довкола жердини з коле-сом угорі (символом Сонця) і крутятьйого мотузками.

У Колодії відчутні сліди матріар-хату. Це суто жіноче свято — на ньо-му верховодять жінки. А на Холі дів-чина або жінка може залицятися добудь-якого хлопця чи чоловіка. Мо-же навіть безкарно лупцювати його,якщо той не сприймає її залицяння.

На Колодія жінки та чоловікибенкетують і співають сороміцькихпісень. І тільки на Холі можна вжива-ти алкогольні напої й співати подіб-них пісень. В оселях, на сходках і на-віть у храмах декламуються еротич-ні уривки з “Бгаґавати-пурани” —твору про життя Крішни.

Інша назва Колодія — Сирний

тиждень. Навколо “колодки” на сто-лі розставляють вареники з сиром,масло, сметану, яйця й горілку. Длясвят Крішниного кола неодмінні мо-лочні продукти, надто кисле молоко,з яким пов’язаний навіть особливийобряд. Сам Крішна — пастух, зріссеред пастухів. Існує безліч оповідейпро те, як малий Крішна цупив у пас-тушок сир, масло, сметану й молоко.

На Колодія танцюють колові тан-ці. А на Холі дівчата й заміжні жінкиімітують хороводи юних пастушокнавколо Крішни. А Крішна в Індії —бог насамперед жінок.

На Колодія жінки випивають укорчмі на виручені за “колодку” гро-ші. На Холі гурти ходять по селу зпіснями й танцями, а зароблене йдена колективне частування.

Особливість Колодія — соціаль-на рівність. Тут не важить, багатий тичи бідний, вищого стану чи нижчого.Те саме маємо і в Холі, найдемокра-тичнішому з усіх індійських свят —на ньому всі рівні. З чого виснову-ють, що свято надзвичайно давнє.

На Колодія навіть пересваренізабувають взаємні образи й мирновідзначають свято. На це свято на-лежало миритися. Сьомого дня, звідходом Колодія, на цілий рік малиодійти заздрощі й ворожнеча. Так іна Холі — тут не буває образ, що бхто не витівав.

Степан Килимник схильний гада-ти, що “колодка” — “узи Гіменея” і щов основі свята — давнє божествошлюбу (УР, 24). В індійській міфоло-гії Вішну і його дружина Лакшмі(балт. Лайме, слов. Лада) пов’язані зодруженням і сімейною злагодою.Коли розгніваний Шіва спопелив бо-га кохання Каму, той відродився яксин Крішни й Рукміні (пор. латиськепрізвище Рукмане). А Крішна й Рук-міні функціонально тотожні Вішну йЛакшмі.

УКРАЇНСЬКЕ КОЛО, ІНДІЙСЬКА ЧАКРАКоло в назві Колодій може озна-

чати — “сонце”, “сонячний диск” (Ко-лесом, колесом сонечко вгоруйде). Українському коло відповідаєсанскр. чакра, споріднене з авест.чахра, грец. киклос і лат. циклос —“коло”, “колесо”, “круг”.

У санскриті chakra — колесо,диск, район, округа, спілка, військо,влада (СРС, 204) і теж пов’язане зСонцем. Сонце має епітети Чакра,Чакрабандгу, (“З диском”), Чакрад-вара — “Брама Сонця” (санскр. dva-ra — “двері”, “ворота”) та ін. (HN,80—81).

Чакра-диск — атрибут і зброяВішну-Крішни. Вішну — сонячне бо-жество, а Крішна — його земне вті-лення. Саме з Сонця-Сур’ї викуванодиск-чакру для Вішну й тризубецьдля Шіви. І Вішну має імена Чакраб-гріт, Чакрадгара, Чакрапані —

“Чакродержець”, Чакреша, Чакреш-вара — “Владика чакри”, Чакраюдга— “Озброєний чакрою” (HN, 80—81).Санскр. чакра й укр. коло творятьбагато значеннєво тотожних термініві словосполучень:

чакраяна — віз, укр. кола (Вий-ди, мила, з коли, покажи личенькородові);

чакра — обрій. Укр. видноколо,виднокруг (Вже сонце в крузі);

чакра — гурт, спілка. Пор. колородичів, коло друзів. У запорожцівкозацьке коло (рада), віщове колесо,судне колесо — судові збори козаків,радне колесо — збори з важливихпитань;

чакра — вир. Укр. коловорот,коловерть, коловертень;

чакра — коловий танок. Укр. ко-ло — танок;

чакра — територія, область. Укр.околиця, округа. Індія колись діли-лася на округи — чакри (чакли). То-му був термін чакрадар (чакладар)— “начальник округи”, який сьогодністав прізвищем;

чакрават — вихор. Укр. круго-верть, коловерть;

чакрадріш — видноколо (санскр.drish споріднене з укр. зрити);

чакра-в’юха — колове розташу-вання людей або військ (Увесь поїздіз музиками іде за молодим і стаєколо діжі кругом — колесом). Запо-рожці не раз захищалися, обгоро-дившися возами;

ґхаті-чакра, “колесо з глеками”— колодязь. Укр. колодязь міститьколо — “колесо” й означає “колотяг”,“витягання води колесом”. Ґхаті-чакра, колесо з глеками — сучаснийчигир. Цей пристрій діставати водузнає ще “Ріґведа”. Укр. коліш — коле-со на валу над колодязем (у хіндічакрі). Індійське Чакрапур — “Чакро-піль” тотожне українському Чигирин.А пенджабське воїнське ім’я Чухир(похідне від чакра) тотожне україн-ському прізвищу Чигир (детальнішепро чигир і Чигирин: ТРС, 120—130);

Чакраван, “Наділений чакрою”— ім’я (санскр. ван — суфікс, наяв-ний у слов’янських іменах Іван-

Йван-Йован, Радован, Милован).Ім’я може відповідати слов. Коливан;

чакравартін — “чакровертун”,“колесовертун”. Найвищий титул са-модержавного царя в Давній Індії,цар над царями. Колись важливийтермін, а сьогодні — прізвище Чак-раварті, Чокроборті (бенґальськаформа). Двоє бенґальців із прізви-щем Чокроборті прислужилися й Ук-раїні: один переклав бенґальськоюдавньоукраїнське “Слово о полку Іго-ревім”, а другий написав для індій-ських бібліотек підручник українськоїмови. Мітхун Чакраварті — відомий

індійський кіноактор (йогодочка — Швета).

Індійському Чакравар-ті-Чокроборті відповідаєслов’янське прізвище Ко-ловрат. Його мав бояринЄвпатій Коловрат, захис-ник Рязані від татаро-мон-голів (ХІІІ ст.). Чакравар-ті-Чокроборті-Коловрат— воїнське ім’я, а в назвіРязань якраз і відбитотермін на означення воїна— раджанья. Тож назваРязань означає “Воїнь”.

ІНДІЙСЬКИЙ ЧАКРАДЕВ, УКРАЇНСЬКИЙ КОЛОДІЙЗ українських даних

випливає, що Колодій —давнє, ще дохристиянськебожество, якому поклоня-лися наші предки. Оскіль-ки свято весняне й у ньо-му виразні сонячні мотиви, то, найі-мовірніше, йдеться про молоде вес-няне Сонце, яке увіходить в силу,збільшує день, проганяє холоди йнесе тепло. А з ними — весну, про-будження землі, врожай і добробут.

“Ріґведа” знає “колесо Сонця”.Важливу роль колесо-чакра відігра-вало під час обрядів, пов’язаних іздвома сонячними фазами — весня-ним рівноденням (масниці, масляна)і літнім сонцестоянням (Купала). АКолодій — з масницького циклу(цикл теж чакра-коло). На масляну,зустрічаючи весняне сонце, возятьжердину з колесом, яке весь часобертається; потім це колесо спалю-ють. У чехів була старовинна гра —пошуки золотого кільця-Сонця, схо-ваного за хмарами й зимовими тума-нами.

Тож і Коло в назві Колодій можеуособлювати Сонце й означати“Сонце”. А дій або дей споріднювати-ся із санскр. deva й хінді dev — “бог”.Прізвище Дей побутує в українців,дей входить у двоосновні козацькі йсучасні прізвища (Болудей, Білдей,

Матирдей тощо). Ім’я Балодей зас-відчують боспорські написи ІІІ сто-ліття, як і імена Сакдей, Хардей, Гер-модей — всі вони мають індійськихдвійників. Причому імена й прізвищаз дей-дій не іранські, бо в іранськихмовах дев несе негатив — “злийдух”, “демон”. Позитивне дев тількив індійських, слов’янських і грецькіймовах. Тож цілком можливо, що йКолодій містить дій — “бог”. І що Ко-лодій означає Колобог, Сонцебог,мовою хінді Чакрадев (санскр. Чак-радева). А ім’я Чакрадев справді іс-нує, причому належить воно Вішну-

Крішні. Тож у такому разі Чакрадев і Ко-

лодій означають не лише Чакробог іКолобог, а й Сонцебог. ГрецькийАполлон — сонячне божество, як іВішну-Крішна. І теж має диск, щосимволізує Сонце. Боспорські прави-телі шанували Аполлона. Скажімо,180 року до н.е. цар Перісад IV (ім’ямає індійські паралелі), підніс знаме-нитому святилищу Аполлона в Дель-фах золоту таріль, яка символізува-ла Сонце. А грецький Аполлон, індій-ський Ґопалан-Ґопала й українськийКупала тотожні і функціонально, і по-ходженням імен (ТРС, 93 — 99).Аполлон і Ґопалан-Ґопала-Купалавічно юні, епітет Аполлона — Юнийбог.

Тож Чакрадева-Чакрадев-Чакро-бог-Сонцебог на означення Вішну-Крішни — значеннєвий двійник Ко-лодея-Колодія-Колобога-Сонцебо-га. Вони пов’язані з народженнямЮного, Весняного Сонця. “Влесовакнига” знає божества Вишень і Кри-шень, а ці імена в нинішніх українців— прізвища. Так само в українціввідбите й прізвище Колодій, пов’яза-не з цими божествами. От хоча б уписьменників: поети Василь Колодійі Віталій Колодій, прозаїк Євген Ко-лодійчук.

Слід зазначити й таке: назвисвят Колодій і Холі (Хола, Холака)виявляють фонетичну подібність. Які англ. holyday (холідей) — “свято”,“канікули” (досл. “святий день”). І якв українців побутує прізвище Коло-дій, так у англійців побутує прізвищеХолідей.

Колодій збирав людей у тісне ро-динне коло. Тому коло в імені Коло-дій може споріднюватись і з санскр.kula — “родина”, “рід”. І тоді санс-критське ім’я Куладева (хінді Куль-дев) — “Родинне/Родове божество”знову-таки відповідатиме україн-ському прізвищу Колодей, Колодій.

Ой спасибі, Колодію, Що зібрав докупки.Гостювали, цілувались, Аж злипались губки.

СРС — Санскритско-русскийсловарь. — М., 1978.

ТРС — Наливайко С. І. Таємницірозкриває санскрит. — К., 2000.

УНМ — Товстуха Є. С. Україн-ська народна медицина.– К., 1994.

УР — Килимник С. Українськийрік у народних звичаях. Кн. ІІ. — К.,1994.

HN — Gandhi, Maneka. Hindu Na-mes. — New Delhi, 1993.

Степан НАЛИВАЙКО

ÊÎËÎ-×ÀÊÐÀ, ×ÀÊÐÀÄÅÂ, ÊÎËÎIJÉÊÎËÎÄ²É ² ÕÎ˲ — ÑÂßÒÎ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÅ, ÑÂßÒÎ ²ÍIJÉÑÜÊÅ

Крішна-дитина

Хоровод на честь Крішни

Сонце-Сур’я

11Про-читання

ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р. “СЛОВО

Ім’я Олександра ЯРОВОГО не нале-жить до тих, які постійно перебувають увсіх на слуху. Але в літературних колахОлександр знаний як поет, прозаїк і кри-тик. Він активний гість багатьох твор-чих молодіжних тусовок. Проте вже невважає себе молодим поетом і не лю-бить, коли його кличуть, як прийнято умолодих тусовщиків, панібратськимпсевдо. Бо він також є членом Спілкиписьменників України й викладає у Ки-ївському Національному університетіім. Т. Шевченка. Незвичайний своєюзвичайністю, ліричний навіть у власно-му прагматизмі й земний, але не при-землений Олександр Яровий відпові-дає на питання стосовно літературногопроцесу й своєї творчості, і, безпереч-но, відповідає за свої слова…

— Коли Ви відчули, що увійшли в лі-тературний процес?

— Якісь часові межі проводити дужеважко… Можна сказати: коли у 1995 роцівийшла перша збірка — “Небо в нетрях”.Але відгуків, як таких, на неї майже не бу-ло… Може, з того часу, коли в “ЛітературнуУкраїну” почав подавати якісь матеріали,тобто коли став не лише творити літпроцес,а й відгукуватися на нього… Словом, десь удругій половині 90-х. Хоча, чесно кажучи,не певен і зараз: чи увійшов я в нього, чи ні.

— Критики розберуться.— Якщо будуть розбиратися…— Оце ж зараз критики розбира-

ються, існує в нас “жіноча” і “чоловіча”поезія чи ні. Як Ви гадаєте, такий поділправомірний?

— Всякі поділи умовні. Скажімо, поезіюЛіни Костенко ми куди віднесемо: до чоло-вічої чи жіночої? Пише жінка, а мотиви —мужні. Мужеське начало чоловіка-воїна, яксказав би Маланюк. А візьміть поезію ІриниЖиленко — це поезія суто жіноча. Жіноча— не в якомусь зниженому розумінні, а че-рез почуття, тонкість переживання. Тобто,як на мене, можливий такий поділ, якщо йо-го не абсолютизувати і не вносити сюди іро-нії, що чоловіча — це поезія, а жіноча — цесльози, розмазані по паперу.

— У Вашому оповіданні “Заєць” —стандартна ситуація: герой — колиш-ній поет — підвозить на машині дівчи-ну. І попри “закон жанру” не тягне її вліжко, а навпаки — тікає. Чому ж він церобить?

— Ну, оце я стикаюся з тим моментом,що автори не дуже люблять пояснюватисвої твори, або й не можуть пояснити того,що їм написалося… Бо де ж тоді таємниця,

про яку йдеться, де романтич-ний флер? Тоді не залишитьсямісця для таємниці, якщо геройне втече від тієї жінки, якщо вінусе доведе до логічного кінця…Та й поведінка героїні — це вип-робування на сміливість, на ре-акцію героя, який став настількизвичайним, настільки правиль-ним і буденним, що просто ляка-ється чогось, що виходить зарозліновані ряди усталеної ре-альності, героя, який прагне бу-ти звичайнішим од інших. А зага-лом, я не конструював якогосьзадуму. Так написалося.

— Але залишається пи-тання: чи є той герой авто-біографічним? Адже Ви не-дарма робите його поетом?..

— Той герой автобіографіч-ним не є. Хоча в кожного мого ге-роя є щось таке. Скажемо так,це більше герой, ніж я.

— А Ви прихильник ефек-тів у творчості?

— Я прихильник помірнихефектів. Ефект на межі епатажу— то вже не моя стихія. Тобтоввернути якийсь матюк чи ана-

томічний термін… по-моєму, й без менедостатньо таких літераторів. А ефект нес-подіваного сприйняття — то звичайний за-сіб активізації уваги читача. І не мною вига-даний.

— Свого часу Оксана Забужко проВалерія Шевчука сказала, що він не знаєжіночої психології й жінки в його тво-рах — то суто декоративний елемент.Яке місце жінці відводите Ви у своїйтворчості? Це ідеал чи цілком земна іс-тота?

— А якби я сказав: і те, і те?.. Нам зда-ється, що то речі якісь непоєднувані, алетакими речами переповнений весь світ.Жінки, яких я описую, — різні. А загаломмене цікавлять нестандартні варіації цілкомстандартних ситуацій. Зокрема у стосункахжінки з чоловіком… Щоправда, мені не ду-же імпонує фемінізм, бо це трохи й кумед-но: доводити, що жінка — це навіть більше,ніж людина. Хоч, може, я трохи й спрощенокажу про ці речі… Не хотів коментуватифразу Забужко щодо Шевчука, але такискажу: мені здається, вона не зовсім права,коли каже, що Шевчук не знає жінки. Може,це просто різні погляди на жінку: в Шевчукабільш піднесений, ідеалізований, а Забужконіби анатомує жінку зсередини, не соро-миться виносити на огляд найпотаємнішідумки й бажання.

— Ви служите Музі чи Муза Вам?— Я не знаю, чи Муза служить мені…

Може, скоріше опирається. Це, можна ска-зати, дружба-боротьба. Це і приємні момен-ти піднесення й натхнення, і страдницькімоменти, щоденна метушня, яка заважаєписати. Тобто в нас із музою ніби й кохання,ніби часом і сваримось, а буває, треба йпримушувати її на якесь кохання до себе…

— Як Ви гадаєте, вашій дружиніважко з Вами? Все-таки Ви творча лю-дина, зі своїми “кониками”…

— Я не гадаю, я знаю, що важко. Коженмитець якоюсь мірою егоїст. Можна це об-ставляти більш красивими словами: мов-ляв, кожен письменник — схимник, офір-ний, саможертовний чоловік, який спалюєсебе на вогні слова… Складно крутитисямитцеві між двома Музами: земною й літе-ратурною. Але це й почесніше. Етичний мо-мент теж має посідати не останнє місце.Письменник має йти хоча б до задекларо-ваного у творах ним самим, щоб не сороми-тися самого себе, мовляв, що ж ти пишеш,не маючи того, до чого закликаєш інших?Це моя концепція. І, мабуть, то на щастя,що моя дружина — не поетеса. Бо там, дедва митці, — рідко буває, щоб і борщ бувзварений, і не лунала сварка: хто геніальні-

ший.— У Вас ніколи не виникало бажання,

як-от у деяких сучасних літераторів,повоювати зі Спілкою письменників?Своєрідна мода все-таки…

— Такого бажання в мене не виникало.Спілка письменників — явище неоднознач-не, як і більшість суспільних угруповань. Утворчій спілці — кожен особистість, при то-му, що там існує якнайширший спектр полі-тичних і релігійних переконань. І якогоськонсенсусу годі й чекати. Воювати зі Спіл-кою як з інституцією — це абсурд. Вона недає зараз директив, як у радянські часи: які кому писати. Немає зараз там ніякого дик-тату. Спілка потрібна як соціальна опораписьменникам. Інша річ, що в наш хаотич-ний період вона не виконує цих своїх зав-дань. І скільки разів вона стояла на межірозвалу — організаційного чи фінансово-го!.. Я не готовий зараз оцінювати діяль-ність Спілки всебічно, тим паче, що тепертам нове, прагматичніше керівництво…Єдине скажу, що Спілка більш жива, ніжмертва, і принесла більше користі, ніж шко-ди.

— Якби Ви реформували шкільнупрограму з української літератури, ко-го б Ви викинули з тієї хрестоматії ікого б туди ввели?

— Мені важко говорити, кого б я вики-нув, я взагалі маю не настільки повне уяв-лення про шкільні програми… Я, наприк-лад, не викидав би звідти Головка, бо цепрекрасний стиліст, своєрідний письмен-ник. Звісно, що там не обійтись без Гонча-ра. Потрібні й письменники молодшого по-коління, бо для вчителів це зараз проблема(розумієте, література ж не завершилась на“шістдесятниках”). Римарук, Герасим’юк,Пашковський… А може, хай би і Яровийбув, я не проти, аби воно тільки щось шко-лярам давало. Література там повинна бу-ти представлена повно. А щодо “викину-ти”… Я не думаю, що там є щось зайве.

— Твори якого письменника Ви вва-жаєте для людства шкідливими?

— Знаєте, я не можу навести якоїсь кон-кретики, якщо ото не пригадувати Ружді зйого “Сатанинськими віршами”, де він обра-жає почуття мусульман. Якщо ж говорити втеорії, то для людства можуть бути шкідли-ві твори, де пропагується якась релігійна,національна, расова нетерпимість, фа-шизм, порнографія, твори, які апелюють доякихось ницих інстинктів. Але ще небезпеч-ніші твори ті, які подають це все в завуальо-ваній і гірше того — в талановитій оболонці.

— Ви викладаєте на відділенні “Лі-тературна творчість” у Національно-му університеті Т. Шевченка. Чи не бу-вало у Вас відчуття, що сієте в пус-тельний ґрунт, адже перед Вами си-дять молоді митці, кожен зі своєю те-орією творчості, власним світобачен-ням…

— Знаєте, в Євангелії є такий випадок,коли паростки пшениці поглушив терен. Отцього я більше боюся, коли зерно Слова гу-биться за життєвими клопотами, коли бу-денність затирає митця. А на літвідділеннісправді кожен студент є особистістю, зі сво-єю “творчою шизою”, і це дуже добре. І дотакої різновекторності я був психологічноготовий: досвід обертання у Спілці…

— Якою Ви бачите ситуацію в укра-їнській літературі XXI століття?

— Може, те, що я скажу, з огляду нанаш сучасний стан видасться комусь аб-сурдним, але мені здається, що на нашомуслов’янському просторі, на давніх Київ-ських землях — буде струмінь відроджен-ня. Ми й зараз між шматком хліба й піснеювибираємо пісню. Тож саме тут Мистецтвовціліє й розвинеться. В літературу ж, меніздається, прийде більше людей справді зорієнтацією на великих. Не в плані манерчи стилів, а в плані життя. Тобто — міцниймоноліт життя і творчості. Ми цей моментуже зачіпали: щоб проголошувані пись-

Îëåêñàíäð ßÐÎÂÈÉ: «ß ÏÐÈÕÈËÜÍÈÊ ÏÎ̲ÐÍÈÕ ÅÔÅÊҲ»

Днями у Полтавському краєзнавчому му-зеї відбулася презентація четвертого випус-ку наукового збірника “Полтавська Петлюріа-на”. Вихід у світ цього, поза сумнівом, уні-кального видання здійснило обласне об’єд-нання Всеукраїнського Товариства “Просві-та”. Його упорядниками також стали чільніпредставники місцевого просвітянського ру-ху: Микола Кульчинський — народний депу-тат, голова обласного об’єднання ВУТ “Прос-віта” та Тарас Пустовіт — лідер міського осе-редку цієї громадської організації. Книжкамістить у собі матеріали V Петлюрівських чи-тань, проведених тією ж полтавською “Прос-вітою” у травні цього року.

На зібранні виступили такі гранди пол-тавської інтелектуальної еліти як письмен-ник і літературознавець Петро Ротач, істо-рик-соціолог Олександр Юренко, архітекторВалерій Трегубов. Відбулася щира, відвертарозмова, тематика якої виявилася набагатоширшою за обговорення постаті Петлюри.Провідна думка виступів — чудову традиціюнеобхідно продовжувати, адже “ПолтавськаПетлюріана” стала візитівкою місцевої“Просвіти”. Окрім пошанування постаті вели-кого атамана Петлюри, збірники водночасвідновлюють пам’ять про багатьох наших та-лановитих земляків.

“Варто зачепитися за Петлюру, як “потяг-нулися” інші наші земляки, — ділиться вра-женнями від роботи над виданням ТарасПустовіт. — До того ж про доволі високий рі-вень цієї сподвижницької праці свідчить і тойфакт, що серед авторів розвідок “Полтав-ської Петлюріани” ще від найпершого випус-ку є й такі, які нині захищають докторські ди-сертації з Петлюрознавства. Це, зокрема,Сергій Литвин”. Тарас Пустовіт також відзна-чив, що справа видання цих наукових збір-ників знайшла підтримку та розуміння як убагатьох наукових колах, так і в діаспорі.

Полтавські науковці вже працюють надматеріалами до наступного, п’ятого видання“Полтавської Петлюріани”, яке сподіваютьсявипустити до 10-ої річниці Петлюрівських чи-тань — у серпні 2002 року.

Інф.

«СИМФОНІЯ КОХАННЯ» ЯРОСЛАВА ЧОРНОГУЗА

Нещодавно в читальному залі Парла-ментської бібліотеки на презентації другоїпоетичної збірки Ярослава Чорногуза “Сим-фонія кохання” зібралися шанувальники йо-го творчості. Видана першодруком збіркасина відомого українського сатирика ОлегаЧорногуза мала назву “У всесвіті серця”. Ба-гато теплих слів було мовлено на адресугармонійної триєдності обдарування Ярос-лава: бандуриста-співця, поета, журналіста.Письменник Олексій Дмитренко згадав проте, як з легкої руки Івана Немировича (самевін призвичаїв Ярослава до бандури) малийЧорногуз закохався в цей прадавній україн-ський інструмент. Деякі його поезії покладе-но на музику і в такий спосіб ще красномов-ніше розкривають весь свій потаємнийзміст. Одну з таких пісень із чудовим опти-містичним змістом “Коли даруєш жінці квіти”виконав Віктор Сушко –– учасник “ЧервоноїРути” і давній товариш Ярослава Олеговича.

За словами самого автора, в його поезіїдомінує тема кохання. Підкріплюючи сказа-не цитатою з П’єра Рошаля, Я. Чорногуззавважив, що жоден поет не зможе створи-ти чогось живого без цього прекрасногопочуття.

Особливе місце в ліричному доробкуЯрослава належить сонетам. У вісімнадця-тирічному віці він написав перший свій віноксонетів, що, як відомо літераторам, потребуєзначних зусиль і здібностей. Творення соне-тів, зазначив автор, має сакральну причину:збіг дня народження Ярослава із днем на-родження славетного основоположникажанру — Франческо Петрарки…

На завершення зустрічі Ярослав Чорно-гуз виконав декілька романсів під бандуруна власні вірші та “Зоре моя вечірняя…”Тараса Шевченка.

Ольга АЛЕКСАНДРОВИЧ

ПОБАЧИЛА СВІТ «ПОЛТАВСЬКА ПЕТЛЮРІАНА-4»

14 Святині

“СЛОВО Просвіти” ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р.

КОЗАЦЬКИЙ МОНАСТИР

Писана історія Межигір’я починається напорозі ХVІ ст. 12 березня 1523 року датова-на грамота Великого князя литовського Си-гізмунда, який дозволяв на прохання козаківвідновити монастир, спустошений у 1482році татарами. Але легенди вперто відно-сять часи заснування монастиря до епохиприйняття християнства на Русі. Ще напри-кінці ХІХ ст. у Межигір’ї росли величезні “во-лодимирові дуби”, які немовби посадив самВеликий князь. За іншою версією, ктитороммонастиря вважався Андрій Боголюбський,який деякий час був удільним вишгород-ським князем: Вишгород розташований ли-ше за 4-х км від Межигір’я. Великий репре-зентативний портрет Андрія Боголюбськогобув у Спасо-Преображенському соборі мо-настиря. Є припущення, що суздальськийкнязь дав гроші на побудову монастиря яккомпенсацію за вивезену ним ікону Вишго-родської Божої Матері, яка стала відомою вусьому християнському світі як найбільшасвятиня Русі під ім’ям Володимирської. Три-валий час вона перебувала в соборній цер-кві у Володимирі, нині ця ікона — у Третя-ковській галереї в Москві… У всякому разі,Межигірський монастир вважається одниміз найдавніших в Україні.

Монастир зажив неабиякої шани в наро-ді, особливо серед українського козацтва,завдяки високому авторитету ченців і нас-тоятелів монастиря. У 1610 році ігуменАфанасій Межигірський домігся ставропігії:монастир безпосередньо підпорядковував-ся патріарху. Незалежність від митрополіїза складних умов покатоличення Українидавала монастирю, захованому в лісах міжгорами, можливість зберігати православ’я,яке в уяві народу ототожнювалося з неза-лежністю України, було символом соціаль-ної і національної ідеї. Монастир мав приві-леї від польських королів і російських царів,які змушені були рахуватися з українськимкозацтвом. Святинею опікувалися ПетроСагайдачний і Богдан Хмельницький, кот-рий вважався ктитором монастиря: під часВизвольної війни монастир був розорений, ігетьман надав йому право на володіннянавколишніми селами, “жеби отець Варна-ва Лебедевич, ігумен тамошній, і вся братіяйого слушноє виживлєніє імєлі”. Після Бог-дана всі наступні гетьмани опікувалися мо-настирем, дарували йому землі і привілеї.До 1690 року Межигір’я володіло Вишгоро-дом, Старими і Новими Петрівцями, Черни-ном, Козаровичами, Глібівкою, Ясногород-

кою, Демидовом, Борками, Харківцями,Бобровицею, Турівщиною, Мощанами, Лю-тежем, Юсковою Греблею, Старосіллям,Холмом, а ще багатьма хуторами, острова-ми на Десні та Дніпрі, рудокопальнями.

Та головну підтримку монастирю нада-вала Запорозька Січ. Від 1576 року військо-вим січовим монастирем вважався Трахте-мирівський, де був притулок для старих і не-мічних козаків і шпиталь для поранених. У1664-1665 роках поляки розорили Трахте-мирів, його функції перебрав Межигірськиймонастир. 1676 року кошовий отаман ІванДмитрович Сірко, який за життя став леген-дою, написав листа ігумену Межигірськогомонастиря з проханням прислати ченця длябогослужіння в Покровській січовій церкві,бо “свіцькі панове дяки не вміють цінуватиласки військової і спокійно жити на Січі”. Од-ночасно сповіщав, що запорожці посилаютьгроші монастирю, “де моляться за козаків ілікують їх”. Офіційні сто-сунки між Січчю і монасти-рем були оформлені післясмерті Івана Сірка, 1683року. Кошовий отаман Гри-горій Іваника з суддею Ме-ченком, писарем Констан-тиєвичем, отаманами івсім товариством низовим“окремим писанієм” під-твердили особливий ста-тус Межигір’я як головноговійськового монастиря,“аби церква Святої Покро-ви наша Запорозька і всяпарафія при них завше бу-ла”.

У період розквіту мо-настиря йому підпорядко-вувались 44 церкви, 13каплиць, 2 скити в 53 на-селених пунктах Січі, а та-кож Трахтемирівський іСамарський монастирі. Межигірські ченцівчили молодь на Січі та дітей у парафіяль-них школах грамоті, Святому Письму, влаш-товували шпиталі. Запорожці щедро віддя-чували монастирю: кожен запорозький ко-зак вважав своїм обов’язком побувати в Ме-жигір’ї, подарувати або заповісти частинусвого майна. Перший пай військової здоби-чі також ішов на церкву. Ось як співаєтьсяпро це у козацькій думі:

“…першу часть брали, на церкви покла-далиНа святого Межигірського Спаса,На Трахтемирівський монастир,

На святу січову Покрову давали,Котрі давнім козацьким скарбом будува-

ли,Щоб за них, вставаючи і лягаючи,Милосердного Бога благали…”Багато козаків приймали схиму і дожи-

вали віку в монастирі, бувши дуже сувори-ми до себе ченцями.

Козацька старшина і гетьмани поділялищирі почуття козаків: щедро жертвували нацеркви, будували їх своїм коштом. Ця допо-мога була турботою державних діячів: вибо-рюючи незалежність України, вони розумілизначення незалежності церкви.

У ХVІІ ст. тут був створений відомийМежигірський монастирський літопис —видатна пам’ятка літератури та історії. Лі-топис відображає історичні події на Київ-щині та Волині 1393—1620 років, а такожподає відомості про Визвольну війну укра-їнського народу 1648—1654 років.

У Межигір’ї сходилися долі різних людей.Тут залишили слід пращур великого пись-менника, гетьман Правобережної УкраїниОстап Гоголь, керівник козацько-селянськогоантипольського повстання на початку ХVІІІст. Семен Палій (Гурко), гетьман Іван Мазе-па, останній кошовий Петро Калнишевський.Монастир, який за своїм багатством і духов-ним впливом поступався лише Києво-Печер-ській Лаврі, після скасування Січі існував не-довго. Навесні 1786 року його було закрито,ченців переведено на південь, ризницю і біб-ліотеку розпорошено по інших церквах. Піс-ля ліквідації монастиря планувалося влаш-тувати притулок для поранених і скалічених

офіцерів, та навесні 1787 року, напередодніприїзду Катерини ІІ, будівлі монастиря згорі-ли. Ця трагічна подія мала широкий суспіль-ний і мистецький резонанс, зокрема в твор-чості Т. Г. Шевченка.

Перші розділи експозиції — “Легенди Ме-жигір’я” і “Головний монастир Війська Запо-розького” представлені на виставці знахідка-ми численних археологічних експедицій уВишгороді, картинами і фотографіями з ви-дами місцевих святинь — вишгородськогохраму святих Бориса і Гліба, Миколаївськоїпустині, Межигірського Спаса, чудових крає-видів. Зібрано багато матеріалів, пов’язаних

з Січчю: документи, карти, портрети гетьма-нів та церковних ієрархів того часу, козацьказброя і предмети вжитку. Заповідник “Києво-Печерська Лавра” передав на виставку кіль-ка ікон, написаних майстрами Лаври.

НЕ ТІЛЬКИ ФАЯНС

Окрема частина експозиції присвяченаперебуванню на Вишгородщині Т. Г. Шев-ченка. Великий поет двічі побував у Межи-гір’ї — в 1843 і 1846 роках. Він цікавився ко-зацьким минулим: записав кілька пісень проСемена Палія, походив біля старезних во-лодимирових дубів, попив водички з Дзвін-кової криниці, залишив зображення монас-тирських церков. Цікавило Тараса і життясела: у Нових Петрівцях він зробив кільказамальовок, які стали основою офортів се-рії “Живописна Україна” — “Старости” і“Судна рада”. Багато років потому в Ново-

петровському укріпленні, назасланні, йому наснилосяМежигір’я (запис в “Журналі”від 18 червня 1857 року). Застарими спогадами він пишепоему “Чернець” — про Се-мена Палія та козацькі зви-чаї.

Коли Т. Г. Шевченко був уМежигір’ї, там вже працюва-ла Києво-Межигірська фаян-сова фабрика. Жителі НовихПетрівець здавна виготовля-ли з місцевих глин різнома-нітний посуд і вогне-тривкуцеглу-“межигірку”. Вона й до-сі цінується фахівцями і ви-

користовується за призначенням. 1796 рокуцивільний губернатор Києва В. Малашевич доповів мануфактур-колегіїпро межигірські глини, випробувані віце-гу-бернатором князем Хованським і майстромКраніхом; останній довів, що глини придат-ні для виготовлення порцеляни і високо-якісного фаянсу. Вирішено було вироблятидоступний широким верствам населенняфаянс. Смерть Катерини ІІ дещо відстрочи-ла заснування фабрики, указ було підписа-но Павлом І 3 липня 1898 року, а першапродукція випущена у 1801 році.

Виробництво межигірського фаянсу роз-

Межигір’я… Ця назва мальовничої міс-цевості поблизу села Нові Петрівці, щопід Києвом, збуджує уяву, викликає впам’яті образи титанів духу і звитяги,бурхливі події, що лишили гучний відго-мін в історії України. Про Межигір’я писа-ли видатні вчені ХІХ–ХХ ст.: Максим Бер-линський, Микола Закревський, МихайлоМаксимович, Михайло Грушевський. Інте-рес до давньої української святині особ-ливо посилився за десятиріччя незалеж-ності України. У статтях Нелі Гераси-менко, Наталі Крутенко, Данила Кулиня-ка, Миколи Візира та багатьох інших по-рушувалися різні питання — від пошуківбібліотеки Ярослава Мудрого та історіїСпасо-Преображенського Межигірськогомонастиря до керамічного виробництвав Межигір’ї. Хвилює і сучасне Межигір’я: з1935 року тут містяться державні дачі,територія Межигір’я огороджена висо-ким парканом; тільки раз — у 1990—1992роках — тут працювала експедиція Інс-титуту археології НАН України, яказнайшла залишки фундаментів монас-

тирських і фабричних будівель ХVІІ–ХІХст. і фрагменти керамічних виробів Киє-во-Межигірської фаянсової фабрики.Жодних решток монастирської бібліоте-ки знайти не вдалося. Сьогодні Межи-гір’я залишається сплавом легенд і дос-товірних подій, цікавою сторінкою істо-рії України. Усвідомлюючи свій кровнийзв’язок з Межигір’ям, адміністрація Дер-жавного музею-заповідника “Битва заКиїв у 1943 р.” (директор — Заслуженийпрацівник культури України І. П. Вікован)вирішила влаштувати виставку “Доляукраїнської святині”, присвячену 2000-річчю Різдва Христового. Це — першаспроба відтворити історію Межигір’я вякомога повнішому обсязі, розповістиправду й згадати про міфи, що склалисяупродовж століть. Було проведено і нау-кову конференцію за участю відомих іс-ториків, археологів, мистецтвознавців.На жаль, матеріали конференції ще неопубліковані з банальної причини — забраком коштів.

Таким побачив і змалював у 1651 році Спасо-Преображенський монастир нідерландський мандрівник і художник А. Ван-Вестерфельд

ÌÅÆÈòВß: ËÅÃÅÍÄÈ

Межигірський фаянс

15

ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Святині

вивалося в руслі загальноєвропейських тен-денцій. Він не поступався кращим зразкамані за художніми, ні за технічними якостями.Асортимент складали чайні та столові серві-зи, вази, статуетки, лампади, писанки, деко-ративні тарілки з портретами відомих людейта пейзажами Києва, Межигір’я, петербур-зьких околиць. Вперше в тодішній імперії са-ме у Межигір’ї використали друкований ор-намент. Фабрика мала своїх замовників, ма-газини, професійну школу. Місцеві майстрипривносили в декорування виробів україн-ські народні мотиви: грона і листя виногра-ду, різноманітні квіти. Поряд з друком широ-ко використовувався рельєф. Щільний гіпю-ровий орнамент з рослинних і геометричнихмотивів нагадував народну вишивку. Ефектпідсилювався вдало підібраними поливами:зеленими різних відтінків, рожевими, корич-невими, блакитними, жовтими.

Незважаючи на популярність виробів,фабрика не давала прибутку. Її підпорядко-вували різним відомствам, потім здали воренду, проте і орендарі не досягли успіху.В 1874 році фабрику закрили. Залишилисявироби — веселі, яскраві, сповнені любовідо землі, до природи. Вони становлять яск-раву сторінку українського мистецтва, явля-ють собою неповторні витвори народноготаланту. Найбільші колекції межигірськогофаянсу зберігаються в Державному музеїукраїнського народного декоративного мис-тецтва (частину своєї колекції музей експо-нував на виставці в Нових Петрівцях), у На-ціональному музеї історії України, в Музеїісторії Києва, в музеях Росії, Великої Брита-нії, Франції, у приватних колекціях.

СКАРБИ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Після закриття фабрики Межигір’я спус-тіло. Дахи поросли чагарником і травою, увибитих шибках гуляв вітер, на горищахоселилися куниці. На великі свята лаврськіченці відправляли службу в уцілілих післяпожежі 1787 року кам’яних храмах — Спасо-Преображенському соборі і Петропавлів-ській церкві, побудованій коштом останньо-го кошового отамана Петра Калнишевсько-го. Стало питання про продаж Межигір’я зторгів. Київське духовенство не могло цьогодопустити. Митрополит Платон хотів, “щобожила в народі слава Межигір’я і стала оби-тель школою працелюбства і благочестя”.Давню святиню вирішили відродити до 900-річчя прийняття християнства на Русі. Ме-жигір’я передали Троїцькому монастирю.Його настоятель отець Іона (в миру Іван Мі-рошниченко) був призначений архімандри-том Межигірського Спасо-Преображенсько-го монастиря. Життя в Межигір’ї почало від-роджуватись. 1894 року монастир відійшовдо Покровського жіночого монастиря, засно-ваного великою княгинею ОлександроюПетрівною, в іночестві Анастасією. Монахи-ні працювали в саду і на городі (монастирмав 100 десятин землі), відкрили лікарню іготель. Знову до Межигір’я потяглися люди,воно стало улюбленим місцем відпочинкукиян. У квітні 1918 року ігуменія Софія під-писала угоду на влаштування в Межигір’ї са-наторію для “слабогрудих, стомлених, вис-нажених, хірургічних та інших хворих”. Сана-торій діяв два сезони під керівництвом про-фесора Ф. Вербицького та приват-доцентаС. Тимофеєва. Згідно з декретом про відді-лення церкви від держави Межигір’я було ві-дібрано у монастиря.

1919 року ІІІ Всеукраїнський з’їзд Радухвалив заснувати в Межигір’ї керамічнушколу. Наступного року школа відкрилася.З Глинська на Полтавщині приїхали дирек-тор — художник Лев Крамаренко, кількавикладачів і 60 учнів. Перший навчальнийрік — 1920—1921 — був дуже тяжким. Небуло ні майстерень, ані обладнання, вчите-лі й учні голодували. З великими трудноща-ми побудували перше горно, дістали кількаверстатів.

У 1921 році до школи на стажуванняприїхали студенти — випускники Україн-ської Академії мистецтв (так називався то-ді Київський художній інститут), учні профе-сора Михайла Львовича Бойчука — ВасильСедляр, Оксана Павленко, Павло Іванчен-ко, Іван Падалка. Їхнє стажування перерос-ло в самостійну багаторічну діяльність:Крамаренко зрадів, що приїхала завзятамолодь, і поїхав з Межигір’я. 1922 рокушкола отримала статус технікуму,

незмінним директором якого став ВасильТеофанович Седляр.

Седляр із товариством щиро прагнувстворити новий осередок культури на заса-дах співпраці учнів і учителів. Єдиним діє-вим засобом збереження школи за скрутнихобставин післявоєнного часу могла статиорганізація виробництва, яке б давало при-буток. У грудні 1921 року вдалося виготови-ти зразки посуду, у вересні 1922 року орга-нізовано першу виставку, на якій було пред-ставлено понад тисячу робіт майоліковогопосуду, розмальованого і скульптурно деко-рованого. Виставка привернула до себеувагу як громадських, так і урядових кіл. На-дійшли перші замовлення, які дали змогурозвивати навчальний і виробничий проце-си. Технікум отримав всю територію колиш-нього монастиря: 5 корпусів, глинища, запа-си керамічних матеріалів. Вироби технікумуекспонувались на художніх виставках уПразі, Венеції, Парижі, Берліні, а в 1923 ро-ці — на Всесоюзній художньо-промисловійвиставці в Москві, яку відвідав колективтехнікуму на зароблені гроші.

Навчальний процес, розрахований на 4роки, ставив завдання підготувати для кера-мічної промисловості фахівців вищої кваліфі-кації. Основний принцип програми — синтезтехніки і мистецтва, загартування практикою.У виробах поєднувалось використання новиххудожніх форм, наближених до сучасногожиття, та українських народних традицій. Унавчальній практиці технікуму вперше вУкраїні було впроваджено техніку декору задопомогою аерографа, яка давала можли-вість виконувати складні композиції, викорис-товувати як тонові, так і контрастні сполучен-ня кольорів. Сама природа Межигір’я, йогонезвичайна історія, знахідки уламків межигір-ського фаянсу ХІХ ст. збуджували творчу уя-ву, давали наснагу.

У 1928 році технікум був реорганізова-ний у Технологічний інститут кераміки іскла. В. Седляра, який не був членом пар-тії, 1930 року звільнили з посади. У 1931 р.інститут перевели до Києва, згодом йогооб’єднали з хімічним факультетом політех-нічного інституту.

Доля В. Седляра, талановитого органі-затора і художника широкого діапазону (вінбув монументалістом, керамістом, графі-ком, першим за радянських часів ілюстра-тором “Кобзаря” Т. Г. Шевченка), склаласянещасливо. У 1937 році були репресованіМ. Бойчук і його учні — В. Седляр, І. Падалка; їх монументальні розписи в Ки-єві, Харкові і Одесі були знищені (О. Пав-ленко врятувалась, бо ще в 1929 році виї-хала з України).

Разом із “бойчукістами” була репресова-на їхня школа — школа людяності, високоїдуховності. Людська і громадянська честьрозстріляних бойчукістів була захищена за-коном в 50-і роки, а їхнє мистецтво виразнопромовляє до нас дивом уцілілими уламка-ми.

ОСТАННЯ СТОРІНКА

Традиції Межигірського мистецько-ке-рамічного технікуму розвивали колишнівикладачі й учні, які розійшлися по різнихвиробництвах і установах. У Києві випуск-ниця технікуму Ніна Федорова протягом ба-гатьох років очолювала створену 1946 року експериментальну майстернюархітектурно-художньої кераміки при Ака-демії будівництва і архітектури УРСР. Домайстерні Федорової було перенесено най-цінніший скарб Межигір’я — мікрокліматтворчого запалу і взаєморозуміння, збере-ження кожної творчої індивідуальності. Ке-рамічні панно, виконані художниками цієїмайстерні, прикрашають станції метро“Хрещатик” і “Нивки”, Будинок кіно, готелі“Київ” і “Київська Русь”. В оформленні цьо-го розділу експозиції вагомий внесок зроби-ли: Національний художній музей України,який передав на виставку оригінальні тво-ри Василя Седляра, Державний музей на-родного декоративного мистецтва України,заповідник “Києво-Печерська Лавра”, друзіі родичі Н. І. Федорової. Оригінальні творидоповнені фотографіями і документами.Частина з них має етнографічний характер:відтворює життя поліського села 20—30-хроків ХХ ст.

Остання сторінка історії Межигір’я маєтрагічне забарвлення. В 1934 році тут щевирувало життя: в Межигір’ї розташувався

будинок відпочинкуписьменників. Тут жилиі працювали Павло Ти-чина, Юрій Яновський,Андрій Малишко, кіно-режисер ОлександрДовженко, режисер іактор Лесь Курбас табагато інших видатнихдіячів української куль-тури. У Петропавлів-ській церкві розмісти-лася експозиція краєз-навчого музею, експо-натами якого були речіперіоду Київської Русі,знайдені під час розко-пок у Вишгороді. Заві-дував музеєм учительНовопетрівської школиІван Сидорович Марчук(заарештований і вис-ланий у 1937 році).

У 1934 році столицюУкраїни перенесено зХаркова до Києва, і до-ля Межигір’я була вирі-шена. Наступного рокуколишні монастирськібудівлі, у тому числі двікам’яні церкви — свідкиукраїнської історії і ви-датні пам’ятки архітектури — були знищені,брухт пішов на прокладання дороги. Пер-шим господарем державної дачі став П.Постишев, останнім — В. Щербицький. Недовго працювали в Ме-жигір’ї археологи, а потім все повернулося“на круги своя”. Та залишилася нашапам’ять про безцінні втрати: розстріляні ху-дожники Межигірського керамічного техніку-му, підірвані храми, знищені витвори мис-тецтва, та високоякісна глина, що розмива-ється рукотворним Київським морем.

Не заростає стежина до Дзвінкової кри-ниці. За легендою, назву свою джерело, щоб’є з-під крутої гори, дістало від монахів, якіпроклали там металеві смуги, щоб вода,спадаючи, дзвеніла. Тут на свята збираєть-ся все село для молебнів, приходять людипопити водички, яку пив колись молодийТарас Шевченко. Недалеко від джереларосте “дуб кохання”, нащадок володимиро-

вих дубів. Традиції гончарства підтриму-ються острівцями кустарного виробництва.

Виставка в Нових Петрівцях заверши-лася, проблеми Межигір’я залишились. На-укова конференція, проведена в Державно-му музеї-заповіднику “Битва за Київ у 1943році” 7 червня 2000 року, прийняла резолю-цію, в якій наголошується на необхідностідонести до людей історичну правду про до-лю української святині, створити постійноді-ючу експозицію з історії Межигір’я, віднови-ти археологічні дослідження на його терито-рії, організовувати екскурсії в урочищеДзвінкова криниця. Все це можливо і необ-хідно втілити в життя — за умови уваги доМежигір’я з боку держави і всіх, кому не

² ÄÎÑÒβÐͲÑÒÜ

Галина АНДРУСЕНКО,ст. науковий працівник

Державного музею-заповідника“Битва за Київ у 1943 році”

Нині у молодіжному колі немодно роз-мовляти про книги. Намагаючися заохо-тити молодих людей, своїх ровесників,обговорити прочитану книгу, часто дістаювідповіді на зразок: “Нема коли читати”,— або, що вже ближче до теми: “А де цезараз українські книжки?” Тоді починаюдискутувати, доводити, що українськакнижка існує (справді-бо, давно вже недіє Валуєвський циркуляр та Емськийуказ), що створюються нові видавництва,які випускають справді українську літера-туру. Хіба ж ні?

Нещодавно побувала на столичномукнижковому ринку “Петрівка”. Мерехтін-ня яскравих палітурок створює вражен-ня, що книжковий ринок в Україні справ-ді існує. Щоправда, довгий час не поли-шає думка, що він увесь — на “Петрівці”.Та, на жаль, українським виданням від-ведено незначне місце. Безліч росій-ськомовних видань розважальної, кла-сичної і сучасної російської літературизатьмарюють україномовні книжки,представлені переважно навчальною ідовідковою літературою. Пощастило по-бачити нові видання “програмних” творівукраїнських класиків І. Франка та О. Ко-билянської. Твори сучасної українськоїлітератури є, але вони досить дорогі дляпересічного читача.

Люди бажають відволіктися од проб-лем сьогодення — і саме у книжках зна-ходять новий світ чужих відчуттів і ду-мок. Популярними є такі літературніжанри, як детективи, фантастика та лю-бовний (чи то жіночий) роман. Ці бестсе-

лери видаються великим накладом, час-то у м’яких палітурках (“кишенькові” ви-дання), вони широко розрекламовані, аціна помірна. Єдина проблема — бес-тселерів українською мовою немає, на-віть популярні світові бестселери в укра-їнських перекладах — явище фантас-тичне. Тому-то й шикуються черги біля“розкладок” за Марініною, Пєлєвіним чито Дашковою.

Отже, вигідніше продавати україн-цям російські бестселери? А чому б нестворити сприятливі, передусім законо-давчі, умови для розвитку вітчизняногокниговидання?

Нагадаймо, в цьому зв’язку, що навітьу роки заборони українського слова ви-датний просвітянин Борис Грінченко пра-цював для того, аби книжка стала дос-тупною для народу: збирав відгуки натвори української літератури, вивчав чи-тацькі запити, за вісім років видав у Чер-нігові 50 окремих книжок (перекладених івласне українських) загальним накладом200 тисяч примірників. За тих історичнихумов — цифри вражаючі.

Хіба це не гідний приклад, щоб і су-часні громадські діячі його наслідува-ли? Адже читачі продовжують терплячечекати на українські книжки, сподіваю-чись на відродження вітчизняної книго-видання.

Олена РЕШЕТОВА

УКРАЇНСЬКИЙ БЕСТСЕЛЕР –ЦЕ ФАНТАСТИКА!

Василь Седляр, 1926 р.

14 Святині

“СЛОВО Просвіти” ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р.

КОЗАЦЬКИЙ МОНАСТИР

Писана історія Межигір’я починається напорозі ХVІ ст. 12 березня 1523 року датова-на грамота Великого князя литовського Си-гізмунда, який дозволяв на прохання козаківвідновити монастир, спустошений у 1482році татарами. Але легенди вперто відно-сять часи заснування монастиря до епохиприйняття християнства на Русі. Ще напри-кінці ХІХ ст. у Межигір’ї росли величезні “во-лодимирові дуби”, які немовби посадив самВеликий князь. За іншою версією, ктитороммонастиря вважався Андрій Боголюбський,який деякий час був удільним вишгород-ським князем: Вишгород розташований ли-ше за 4-х км від Межигір’я. Великий репре-зентативний портрет Андрія Боголюбськогобув у Спасо-Преображенському соборі мо-настиря. Є припущення, що суздальськийкнязь дав гроші на побудову монастиря яккомпенсацію за вивезену ним ікону Вишго-родської Божої Матері, яка стала відомою вусьому християнському світі як найбільшасвятиня Русі під ім’ям Володимирської. Три-валий час вона перебувала в соборній цер-кві у Володимирі, нині ця ікона — у Третя-ковській галереї в Москві… У всякому разі,Межигірський монастир вважається одниміз найдавніших в Україні.

Монастир зажив неабиякої шани в наро-ді, особливо серед українського козацтва,завдяки високому авторитету ченців і нас-тоятелів монастиря. У 1610 році ігуменАфанасій Межигірський домігся ставропігії:монастир безпосередньо підпорядковував-ся патріарху. Незалежність від митрополіїза складних умов покатоличення Українидавала монастирю, захованому в лісах міжгорами, можливість зберігати православ’я,яке в уяві народу ототожнювалося з неза-лежністю України, було символом соціаль-ної і національної ідеї. Монастир мав приві-леї від польських королів і російських царів,які змушені були рахуватися з українськимкозацтвом. Святинею опікувалися ПетроСагайдачний і Богдан Хмельницький, кот-рий вважався ктитором монастиря: під часВизвольної війни монастир був розорений, ігетьман надав йому право на володіннянавколишніми селами, “жеби отець Варна-ва Лебедевич, ігумен тамошній, і вся братіяйого слушноє виживлєніє імєлі”. Після Бог-дана всі наступні гетьмани опікувалися мо-настирем, дарували йому землі і привілеї.До 1690 року Межигір’я володіло Вишгоро-дом, Старими і Новими Петрівцями, Черни-ном, Козаровичами, Глібівкою, Ясногород-

кою, Демидовом, Борками, Харківцями,Бобровицею, Турівщиною, Мощанами, Лю-тежем, Юсковою Греблею, Старосіллям,Холмом, а ще багатьма хуторами, острова-ми на Десні та Дніпрі, рудокопальнями.

Та головну підтримку монастирю нада-вала Запорозька Січ. Від 1576 року військо-вим січовим монастирем вважався Трахте-мирівський, де був притулок для старих і не-мічних козаків і шпиталь для поранених. У1664-1665 роках поляки розорили Трахте-мирів, його функції перебрав Межигірськиймонастир. 1676 року кошовий отаман ІванДмитрович Сірко, який за життя став леген-дою, написав листа ігумену Межигірськогомонастиря з проханням прислати ченця длябогослужіння в Покровській січовій церкві,бо “свіцькі панове дяки не вміють цінуватиласки військової і спокійно жити на Січі”. Од-ночасно сповіщав, що запорожці посилаютьгроші монастирю, “де моляться за козаків ілікують їх”. Офіційні сто-сунки між Січчю і монасти-рем були оформлені післясмерті Івана Сірка, 1683року. Кошовий отаман Гри-горій Іваника з суддею Ме-ченком, писарем Констан-тиєвичем, отаманами івсім товариством низовим“окремим писанієм” під-твердили особливий ста-тус Межигір’я як головноговійськового монастиря,“аби церква Святої Покро-ви наша Запорозька і всяпарафія при них завше бу-ла”.

У період розквіту мо-настиря йому підпорядко-вувались 44 церкви, 13каплиць, 2 скити в 53 на-селених пунктах Січі, а та-кож Трахтемирівський іСамарський монастирі. Межигірські ченцівчили молодь на Січі та дітей у парафіяль-них школах грамоті, Святому Письму, влаш-товували шпиталі. Запорожці щедро віддя-чували монастирю: кожен запорозький ко-зак вважав своїм обов’язком побувати в Ме-жигір’ї, подарувати або заповісти частинусвого майна. Перший пай військової здоби-чі також ішов на церкву. Ось як співаєтьсяпро це у козацькій думі:

“…першу часть брали, на церкви покла-далиНа святого Межигірського Спаса,На Трахтемирівський монастир,

На святу січову Покрову давали,Котрі давнім козацьким скарбом будува-

ли,Щоб за них, вставаючи і лягаючи,Милосердного Бога благали…”Багато козаків приймали схиму і дожи-

вали віку в монастирі, бувши дуже сувори-ми до себе ченцями.

Козацька старшина і гетьмани поділялищирі почуття козаків: щедро жертвували нацеркви, будували їх своїм коштом. Ця допо-мога була турботою державних діячів: вибо-рюючи незалежність України, вони розумілизначення незалежності церкви.

У ХVІІ ст. тут був створений відомийМежигірський монастирський літопис —видатна пам’ятка літератури та історії. Лі-топис відображає історичні події на Київ-щині та Волині 1393—1620 років, а такожподає відомості про Визвольну війну укра-їнського народу 1648—1654 років.

У Межигір’ї сходилися долі різних людей.Тут залишили слід пращур великого пись-менника, гетьман Правобережної УкраїниОстап Гоголь, керівник козацько-селянськогоантипольського повстання на початку ХVІІІст. Семен Палій (Гурко), гетьман Іван Мазе-па, останній кошовий Петро Калнишевський.Монастир, який за своїм багатством і духов-ним впливом поступався лише Києво-Печер-ській Лаврі, після скасування Січі існував не-довго. Навесні 1786 року його було закрито,ченців переведено на південь, ризницю і біб-ліотеку розпорошено по інших церквах. Піс-ля ліквідації монастиря планувалося влаш-тувати притулок для поранених і скалічених

офіцерів, та навесні 1787 року, напередодніприїзду Катерини ІІ, будівлі монастиря згорі-ли. Ця трагічна подія мала широкий суспіль-ний і мистецький резонанс, зокрема в твор-чості Т. Г. Шевченка.

Перші розділи експозиції — “Легенди Ме-жигір’я” і “Головний монастир Війська Запо-розького” представлені на виставці знахідка-ми численних археологічних експедицій уВишгороді, картинами і фотографіями з ви-дами місцевих святинь — вишгородськогохраму святих Бориса і Гліба, Миколаївськоїпустині, Межигірського Спаса, чудових крає-видів. Зібрано багато матеріалів, пов’язаних

з Січчю: документи, карти, портрети гетьма-нів та церковних ієрархів того часу, козацьказброя і предмети вжитку. Заповідник “Києво-Печерська Лавра” передав на виставку кіль-ка ікон, написаних майстрами Лаври.

НЕ ТІЛЬКИ ФАЯНС

Окрема частина експозиції присвяченаперебуванню на Вишгородщині Т. Г. Шев-ченка. Великий поет двічі побував у Межи-гір’ї — в 1843 і 1846 роках. Він цікавився ко-зацьким минулим: записав кілька пісень проСемена Палія, походив біля старезних во-лодимирових дубів, попив водички з Дзвін-кової криниці, залишив зображення монас-тирських церков. Цікавило Тараса і життясела: у Нових Петрівцях він зробив кільказамальовок, які стали основою офортів се-рії “Живописна Україна” — “Старости” і“Судна рада”. Багато років потому в Ново-

петровському укріпленні, назасланні, йому наснилосяМежигір’я (запис в “Журналі”від 18 червня 1857 року). Застарими спогадами він пишепоему “Чернець” — про Се-мена Палія та козацькі зви-чаї.

Коли Т. Г. Шевченко був уМежигір’ї, там вже працюва-ла Києво-Межигірська фаян-сова фабрика. Жителі НовихПетрівець здавна виготовля-ли з місцевих глин різнома-нітний посуд і вогне-тривкуцеглу-“межигірку”. Вона й до-сі цінується фахівцями і ви-

користовується за призначенням. 1796 рокуцивільний губернатор Києва В. Малашевич доповів мануфактур-колегіїпро межигірські глини, випробувані віце-гу-бернатором князем Хованським і майстромКраніхом; останній довів, що глини придат-ні для виготовлення порцеляни і високо-якісного фаянсу. Вирішено було вироблятидоступний широким верствам населенняфаянс. Смерть Катерини ІІ дещо відстрочи-ла заснування фабрики, указ було підписа-но Павлом І 3 липня 1898 року, а першапродукція випущена у 1801 році.

Виробництво межигірського фаянсу роз-

Межигір’я… Ця назва мальовничої міс-цевості поблизу села Нові Петрівці, щопід Києвом, збуджує уяву, викликає впам’яті образи титанів духу і звитяги,бурхливі події, що лишили гучний відго-мін в історії України. Про Межигір’я писа-ли видатні вчені ХІХ–ХХ ст.: Максим Бер-линський, Микола Закревський, МихайлоМаксимович, Михайло Грушевський. Інте-рес до давньої української святині особ-ливо посилився за десятиріччя незалеж-ності України. У статтях Нелі Гераси-менко, Наталі Крутенко, Данила Кулиня-ка, Миколи Візира та багатьох інших по-рушувалися різні питання — від пошуківбібліотеки Ярослава Мудрого та історіїСпасо-Преображенського Межигірськогомонастиря до керамічного виробництвав Межигір’ї. Хвилює і сучасне Межигір’я: з1935 року тут містяться державні дачі,територія Межигір’я огороджена висо-ким парканом; тільки раз — у 1990—1992роках — тут працювала експедиція Інс-титуту археології НАН України, яказнайшла залишки фундаментів монас-

тирських і фабричних будівель ХVІІ–ХІХст. і фрагменти керамічних виробів Киє-во-Межигірської фаянсової фабрики.Жодних решток монастирської бібліоте-ки знайти не вдалося. Сьогодні Межи-гір’я залишається сплавом легенд і дос-товірних подій, цікавою сторінкою істо-рії України. Усвідомлюючи свій кровнийзв’язок з Межигір’ям, адміністрація Дер-жавного музею-заповідника “Битва заКиїв у 1943 р.” (директор — Заслуженийпрацівник культури України І. П. Вікован)вирішила влаштувати виставку “Доляукраїнської святині”, присвячену 2000-річчю Різдва Христового. Це — першаспроба відтворити історію Межигір’я вякомога повнішому обсязі, розповістиправду й згадати про міфи, що склалисяупродовж століть. Було проведено і нау-кову конференцію за участю відомих іс-ториків, археологів, мистецтвознавців.На жаль, матеріали конференції ще неопубліковані з банальної причини — забраком коштів.

Таким побачив і змалював у 1651 році Спасо-Преображенський монастир нідерландський мандрівник і художник А. Ван-Вестерфельд

ÌÅÆÈòВß: ËÅÃÅÍÄÈ

Межигірський фаянс

15

ч. 38 (116), 21 грудня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Святині

вивалося в руслі загальноєвропейських тен-денцій. Він не поступався кращим зразкамані за художніми, ні за технічними якостями.Асортимент складали чайні та столові серві-зи, вази, статуетки, лампади, писанки, деко-ративні тарілки з портретами відомих людейта пейзажами Києва, Межигір’я, петербур-зьких околиць. Вперше в тодішній імперії са-ме у Межигір’ї використали друкований ор-намент. Фабрика мала своїх замовників, ма-газини, професійну школу. Місцеві майстрипривносили в декорування виробів україн-ські народні мотиви: грона і листя виногра-ду, різноманітні квіти. Поряд з друком широ-ко використовувався рельєф. Щільний гіпю-ровий орнамент з рослинних і геометричнихмотивів нагадував народну вишивку. Ефектпідсилювався вдало підібраними поливами:зеленими різних відтінків, рожевими, корич-невими, блакитними, жовтими.

Незважаючи на популярність виробів,фабрика не давала прибутку. Її підпорядко-вували різним відомствам, потім здали воренду, проте і орендарі не досягли успіху.В 1874 році фабрику закрили. Залишилисявироби — веселі, яскраві, сповнені любовідо землі, до природи. Вони становлять яск-раву сторінку українського мистецтва, явля-ють собою неповторні витвори народноготаланту. Найбільші колекції межигірськогофаянсу зберігаються в Державному музеїукраїнського народного декоративного мис-тецтва (частину своєї колекції музей експо-нував на виставці в Нових Петрівцях), у На-ціональному музеї історії України, в Музеїісторії Києва, в музеях Росії, Великої Брита-нії, Франції, у приватних колекціях.

СКАРБИ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Після закриття фабрики Межигір’я спус-тіло. Дахи поросли чагарником і травою, увибитих шибках гуляв вітер, на горищахоселилися куниці. На великі свята лаврськіченці відправляли службу в уцілілих післяпожежі 1787 року кам’яних храмах — Спасо-Преображенському соборі і Петропавлів-ській церкві, побудованій коштом останньо-го кошового отамана Петра Калнишевсько-го. Стало питання про продаж Межигір’я зторгів. Київське духовенство не могло цьогодопустити. Митрополит Платон хотів, “щобожила в народі слава Межигір’я і стала оби-тель школою працелюбства і благочестя”.Давню святиню вирішили відродити до 900-річчя прийняття християнства на Русі. Ме-жигір’я передали Троїцькому монастирю.Його настоятель отець Іона (в миру Іван Мі-рошниченко) був призначений архімандри-том Межигірського Спасо-Преображенсько-го монастиря. Життя в Межигір’ї почало від-роджуватись. 1894 року монастир відійшовдо Покровського жіночого монастиря, засно-ваного великою княгинею ОлександроюПетрівною, в іночестві Анастасією. Монахи-ні працювали в саду і на городі (монастирмав 100 десятин землі), відкрили лікарню іготель. Знову до Межигір’я потяглися люди,воно стало улюбленим місцем відпочинкукиян. У квітні 1918 року ігуменія Софія під-писала угоду на влаштування в Межигір’ї са-наторію для “слабогрудих, стомлених, вис-нажених, хірургічних та інших хворих”. Сана-торій діяв два сезони під керівництвом про-фесора Ф. Вербицького та приват-доцентаС. Тимофеєва. Згідно з декретом про відді-лення церкви від держави Межигір’я було ві-дібрано у монастиря.

1919 року ІІІ Всеукраїнський з’їзд Радухвалив заснувати в Межигір’ї керамічнушколу. Наступного року школа відкрилася.З Глинська на Полтавщині приїхали дирек-тор — художник Лев Крамаренко, кількавикладачів і 60 учнів. Перший навчальнийрік — 1920—1921 — був дуже тяжким. Небуло ні майстерень, ані обладнання, вчите-лі й учні голодували. З великими трудноща-ми побудували перше горно, дістали кількаверстатів.

У 1921 році до школи на стажуванняприїхали студенти — випускники Україн-ської Академії мистецтв (так називався то-ді Київський художній інститут), учні профе-сора Михайла Львовича Бойчука — ВасильСедляр, Оксана Павленко, Павло Іванчен-ко, Іван Падалка. Їхнє стажування перерос-ло в самостійну багаторічну діяльність:Крамаренко зрадів, що приїхала завзятамолодь, і поїхав з Межигір’я. 1922 рокушкола отримала статус технікуму,

незмінним директором якого став ВасильТеофанович Седляр.

Седляр із товариством щиро прагнулистворити новий осередок культури на заса-дах співпраці учнів і учителів. Єдиним діє-вим засобом збереження школи за скрутнихобставин післявоєнного часу могла статиорганізація виробництва, яке б давало при-буток. У грудні 1921 року вдалося виготови-ти зразки посуду, у вересні 1922 року орга-нізовано першу виставку, на якій було пред-ставлено понад тисячу робіт майоліковогопосуду, розмальованого і скульптурно деко-рованого. Виставка привернула до себеувагу як громадських, так і урядових кіл. На-дійшли перші замовлення, які дали змогурозвивати навчальний і виробничий проце-си. Технікум отримав всю територію колиш-нього монастиря: 5 корпусів, глинища, запа-си керамічних матеріалів. Вироби технікумуекспонувались на художніх виставках уПразі, Венеції, Парижі, Берліні, а в 1923 ро-ці — на Всесоюзній художньо-промисловійвиставці в Москві, яку відвідав колективтехнікуму на зароблені гроші.

Навчальний процес, розрахований на 4роки, ставив завдання підготувати для кера-мічної промисловості фахівців вищої кваліфі-кації. Основний принцип програми — синтезтехніки і мистецтва, загартування практикою.У виробах поєднувалось використання новиххудожніх форм, наближених до сучасногожиття, та українських народних традицій. Унавчальній практиці технікуму вперше вУкраїні було впроваджено техніку декору задопомогою аерографа, яка давала можли-вість виконувати складні композиції, викорис-товувати як тонові, так і контрастні сполучен-ня кольорів. Сама природа Межигір’я, йогонезвичайна історія, знахідки уламків межигір-ського фаянсу ХІХ ст. збуджували творчу уя-ву, давали наснагу.

У 1928 році технікум був реорганізова-ний у Технологічний інститут кераміки іскла. В. Седляра, який не був членом пар-тії, 1930 року звільнили з посади. У 1931 р.інститут перевели до Києва, згодом йогооб’єднали з хімічним факультетом політех-нічного інституту.

Доля В. Седляра, талановитого органі-затора і художника широкого діапазону (вінбув монументалістом, керамістом, графі-ком, першим за радянських часів ілюстра-тором “Кобзаря” Т. Г. Шевченка), склаласянещасливо. У 1937 році були репресованіМ. Бойчук і його учні — В. Седляр, І. Падалка; їх монументальні розписи в Ки-єві, Харкові і Одесі були знищені (О. Пав-ленко врятувалась, бо ще в 1929 році виї-хала з України).

Разом із “бойчукістами” була репресова-на їхня школа — школа людяності, високоїдуховності. Людська і громадянська честьрозстріляних бойчукістів була захищена за-коном в 50-і роки, а їхнє мистецтво виразнопромовляє до нас дивом вцілілими уламка-ми.

ОСТАННЯ СТОРІНКА

Традиції Межигірського мистецько-ке-рамічного технікуму розвивали колишнівикладачі й учні, які розійшлися по різнихвиробництвах і установах. У Києві випуск-ниця технікуму Ніна Федорова протягом ба-гатьох років очолювала створену 1946 року експериментальну майстернюархітектурно-художньої кераміки при Ака-демії будівництва і архітектури УРСР. Домайстерні Федорової було перенесено най-цінніший скарб Межигір’я — мікрокліматтворчого запалу і взаєморозуміння, збере-ження кожної творчої індивідуальності. Ке-рамічні панно, виконані художниками цієїмайстерні, прикрашають станції метро“Хрещатик” і “Нивки”, Будинок кіно, готелі“Київ” і “Київська Русь”. В оформленні цьо-го розділу експозиції вагомий внесок зроби-ли: Національний художній музей України,який передав на виставку оригінальні тво-ри Василя Седляра, Державний музей на-родного декоративного мистецтва України,заповідник “Києво-Печерська Лавра”, друзіі родичі Н. І. Федорової. Оригінальні творидоповнені фотографіями і документами.Частина з них має етнографічний характер:відтворює життя поліського села 20—30-хроків ХХ ст.

Остання сторінка історії Межигір’я маєтрагічне забарвлення. В 1934 році тут щевирувало життя: в Межигір’ї розташувався

будинок відпочинкуписьменників. Тут жилиі працювали Павло Ти-чина, Юрій Яновський,Андрій Малишко, кіно-режисер ОлександрДовженко, режисер іактор Лесь Курбас табагато інших видатнихдіячів української куль-тури. У Петропавлів-ській церкві розмісти-лася експозиція краєз-навчого музею, експо-натами якого були речіперіоду Київської Русі,знайдені під час розко-пок у Вишгороді. Заві-дував музеєм учительНовопетрівської школиІван Сидорович Марчук(заарештований і вис-ланий у 1937 році).

У 1934 році столицюУкраїни перенесено зХаркова до Києва, і до-ля Межигір’я була вирі-шена. Наступного рокуколишні монастирськібудівлі, у тому числі двікам’яні церкви — свідкиукраїнської історії і ви-датні пам’ятки архітектури — були знищені,брухт пішов на прокладання дороги. Пер-шим господарем державної дачі став П.Постишев, останнім — В. Щербицький. Недовго працювали в Ме-жигір’ї археологи, а потім все повернулося“на круги своя”. Та залишилася нашапам’ять про безцінні втрати: розстріляні ху-дожники Межигірського керамічного техніку-му, підірвані храми, знищені витвори мис-тецтва, та високоякісна глина, що розмива-ється рукотворним Київським морем.

Не заростає стежина до Дзвінкової кри-ниці. За легендою, назву свою джерело, щоб’є з-під крутої гори, дістало від монахів, якіпроклали там металеві смуги, щоб вода,спадаючи, дзвеніла. Тут на свята збираєть-ся все село для молебнів, приходять людипопити водички, яку пив колись молодийТарас Шевченко. Недалеко від джереларосте “дуб кохання”, нащадок володимиро-

вих дубів. Традиції гончарства підтриму-ються острівцями кустарного виробництва.

Виставка в Нових Петрівцях заверши-лася, проблеми Межигір’я залишились. На-укова конференція, проведена в Державно-му музеї-заповіднику “Битва за Київ у 1943році” 7 червня 2000 року, прийняла резолю-цію, в якій наголошується на необхідностідонести до людей історичну правду про до-лю української святині, створити постійноді-ючу експозицію з історії Межигір’я, віднови-ти археологічні дослідження на його терито-рії, організовувати екскурсії в урочищеДзвінкова криниця. Все це можливо і необ-хідно втілити в життя — за умови уваги доМежигір’я з боку держави і всіх, кому не

² ÄÎÑÒβÐͲÑÒÜ

Галина АНДРУСЕНКО,ст. науковий працівник

Державного музею-заповідника“Битва за Київ у 1943 році”

Нині у молодіжному колі немодно роз-мовляти про книги. Намагаючися заохо-тити молодих людей, своїх ровесників,обговорити прочитану книгу, часто дістаювідповіді на зразок: “Нема коли читати”,— або, що вже ближче до теми: “А де цезараз українські книжки?” Тоді починаюдискутувати, доводити, що українськакнижка існує (справді-бо, давно вже недіє Валуєвський циркуляр та Емськийуказ), що створюються нові видавництва,які випускають справді українську літера-туру. Хіба ж ні?

Нещодавно побувала на столичномукнижковому ринку “Петрівка”. Мерехтін-ня яскравих палітурок створює вражен-ня, що книжковий ринок в Україні справ-ді існує. Щоправда, довгий час не поли-шає думка, що він увесь — на “Петрівці”.Та, на жаль, українським виданням від-ведено незначне місце. Безліч росій-ськомовних видань розважальної, кла-сичної і сучасної російської літературизатьмарюють україномовні книжки,представлені переважно навчальною ідовідковою літературою. Пощастило по-бачити нові видання “програмних” творівукраїнських класиків І. Франка та О. Ко-билянської. Твори сучасної українськоїлітератури є, але вони досить дорогі дляпересічного читача.

Люди бажають відволіктися од проб-лем сьогодення — і саме у книжках зна-ходять новий світ чужих відчуттів і ду-мок. Популярними є такі літературніжанри, як детективи, фантастика та лю-бовний (чи то жіночий) роман. Ці бестсе-

лери видаються великим накладом, час-то у м’яких палітурках (“кишенькові” ви-дання), вони широко розрекламовані, аціна помірна. Єдина проблема — бес-тселерів українською мовою немає, на-віть популярні світові бестселери в укра-їнських перекладах — явище фантас-тичне. Тому-то й шикуються черги біля“розкладок” за Марініною, Пєлєвіним чито Дашковою.

Отже, вигідніше продавати україн-цям російські бестселери? А чому б нестворити сприятливі, передусім законо-давчі, умови для розвитку вітчизняногокниговидання?

Нагадаймо, в цьому зв’язку, що навітьу роки заборони українського слова ви-датний просвітянин Борис Грінченко пра-цював для того, аби книжка стала дос-тупною для народу: збирав відгуки натвори української літератури, вивчав чи-тацькі запити, за вісім років видав у Чер-нігові 50 окремих книжок (перекладених івласне українських) загальним накладом200 тисяч примірників. За тих історичнихумов — цифри вражаючі.

Хіба це не гідний приклад, щоб і су-часні громадські діячі його наслідува-ли? Адже читачі продовжують терплячечекати на українські книжки, сподіваю-чись на відродження вітчизняної книго-видання.

Олена РЕШЕТОВА

УКРАЇНСЬКИЙ БЕСТСЕЛЕР –ЦЕ ФАНТАСТИКА!

Василь Седляр, 1926 р.

4

“СЛОВО Просвіти” ч. 30 (108), 26 жовтня 2001 р.

Святині

КОЗАЦЬКИЙ МОНАСТИР

Писана історія Межигір’я починаєтьсяна порозі ХVІ ст. 12 березня 1523 року да-тована грамота Великого князя литовсько-го Сигізмунда, який дозволяв на проханнякозаків відновити монастир, спустошений у1482 році татарами. Але легенди впертовідносять часи заснування монастиря доепохи прийняття християнства на Русі. Щенаприкінці ХІХ ст. в Межигір’ї росли вели-чезні “володимирові дуби”, які немовби по-садив сам Великий князь. За іншою версі-єю, ктитором монастиря вважався АндрійБоголюбський, який деякий час був уділь-ним вишгородським князем: Вишгород роз-ташований лише у 4-х км від Межигір’я. Ве-ликий репрезентативний портрет АндріяБоголюбського був у Спасо-Преображен-ському соборі монастиря. Є припущення,що суздальський князь дав гроші на побу-дову монастиря як компенсацію за вивезе-ну ним ікону Вишгородської Божої Матері,яка стала відомою в усьому християнсько-му світі як найбільша святиня Русі під ім’ямВолодимирської. Тривалий час вона пере-бувала в соборній церкві у Володимирі, ни-ні ця ікона — у Третяковській галереї вМоскві… У всякому разі, Межигірський мо-настир вважається одним з найдавніших вУкраїні.

Монастир користував-ся великою шаною в наро-ді, особливо серед україн-ського козацтва, завдякивисокому авторитету чен-ців і настоятелів монасти-ря. У 1610 році ігумен Афа-насій Межигірський домігсяставропігії: монастир без-посередньо підпорядкову-вався патріарху. Незалеж-ність від митрополії заскладних умов покатоли-чення України давала мо-настирю, захованому в лі-сах між горами, можли-вість зберігати правос-лав’я, яке в уяві народуототожнювалося з неза-лежністю України, булосимволом соціальної і на-ціональної ідеї. Монастир мав привілеї відпольських королів і російських царів, якізмушені були рахуватися з українським ко-зацтвом. Монастирем опікувалися ПетроСагайдачний і Богдан Хмельницький, кот-рий вважався ктитором монастиря: під часВизвольної війни монастир був розорений,і гетьман надав йому право на володіннянавколишніми селами, “жеби отець Варна-ва Лебедевич, ігумен тамошній, і вся бра-тія його слушноє виживлєніє імєлі”. ПісляБогдана всі наступні гетьмани опікувалисямонастирем, дарували йому землі і приві-

леї. До 1690 рокуМежигір’я володі-ло Вишгородом,Старими і Нови-ми Петрівцями,Чернином, Коза-ровичами, Глібів-кою, Ясногород-

кою, Демидовом, Борками, Харківцями,Бобровицею, Турівщиною, Мощанами, Лю-тежем, Юсковою Греблею, Старосіллям,Холмом, а ще багатьма хуторами, острова-ми на Десні та Дніпрі, рудокопальнями.

Та головну підтримку монастирю нада-вала Запорозька Січ. Від 1576 року вій-ськовим січовим монастирем вважавсяТрахтемирівський, де був притулок длястарих і немічних козаків і шпиталь для по-ранених. В 1664-1665 роках поляки розори-ли Трахтемирів, його функції перебрав Ме-жигірський монастир. 1676 року кошовийотаман Іван Дмитрович Сірко, який за жит-тя став легендою, написав листа ігуменуМежигірського монастиря з проханнямприслати ченця для богослужіння в Пок-ровській січовій церкві, бо “свіцькі пановедяки не вміють цінувати ласки військової іспокійно жити на Січі”. Одночасно спові-щав, що запорожці посилають гроші монас-тирю, “де моляться за козаків і лікують їх”.Офіційні сосунки між Січчю і монастирембули оформлені після смерті Івана Сірка,1683 року. Кошовий отаман Григорій Івани-ка з суддею Меченком, писарем Константи-євичем, отаманами і всім товариством ни-зовим “окремим писанієм” підтвердилиособливий статус Межигір’я як головноговійськового монастиря, “аби церква Святої

Покрови наша Запорозька і вся парафіяпри них завше була”.

У період розквіту монастиря йому підпо-рядковувались 44 церкви, 13 каплиць, 2 ски-ти в 53 населених пунктах Січі, а такожТрахтемирівський і Самарський монастирі.Межигірські ченці вчили молодь на Січі та ді-тей у парафіяльних школах грамоті, Свято-му Письму, влаштовували шпиталі. Запо-рожці щедро віддячували монастирю: кожензапорозький козак вважав своїм обов’язкомпобувати в Межигір’ї, подарувати або запо-вісти частину свого майна. Перший пай вій-

ськової здобичі також ішов на церкву. Ось якспівається про це у козацькій думі:

“…першу часть брали, на церкви покла-далиНа святого Межигірського Спаса,На Трахтемирівський монастир,На святу січову Покрову давали,Котрі давнім козацьким скарбом будува-

ли,Щоб за них, вставаючи і лягаючи,Милосердного бога благали…”Багато козаків приймали схиму і дожива-

ли віку в монастирі, бувши дуже суворимидо себе ченцями.

Козацька старшина і гетьмани поділялищирі почуття козаків: щедро жертвували нацеркви, будували їх своїм коштом. Ця допо-мога була турботою державних діячів: вибо-рюючи незалежність України, вони розумілизначення незалежності церкви.

У ХVІІ ст. тут був створений відомийМежигірський монастирський літопис — ви-

датна пам’ятка літературита історії. Літопис відобра-жає історичні події на Київ-щині та Волині 1393—1620років, а також подає відо-мості про Визвольну війнуукраїнського народу 1648—1654 років.

У Межигір’ї сходилисядолі різних людей. Тут зали-шили слід пращур великогописьменника, гетьман Пра-вобережної України ОстапГоголь, керівник козацько-селянського антипольськогоповстання на початку ХVІІІст. Семен Палій (Гурко), геть-

ман Іван Мазепа, останній кошовий ПетроКалнишевський. Монастир, який за своїмбагатством і духовним впливом поступавсялише Києво-Печерській Лаврі, після скасу-вання Січі існував недовго. Навесні 1786 ро-ку його було закрито, ченців переведено напівдень, ризницю і бібліотеку розпорошенопо інших церквах. Після ліквідації монастиряпланувалося влаштувати притулок для по-ранених і скалічених офіцерів, та навесні1787 року, напередодні приїзду Катерини ІІ,будівлі монастиря згоріли. Ця трагічна подіямала широкий суспільний і мистецький ре-

зонанс, зокрема в творчості Т. Г. Шевченка.Перші розділи експозиції — “Легенди

Межигір’я” і “Головний монастир Війська За-порозького” представлені на виставці зна-хідками численних археологічних експеди-цій у Вишгороді, картинами і фотографіямиз видами місцевих святинь — вишгород-ського храму святих Бориса і Гліба, Микола-ївської пустині, Межигірського Спаса, чудо-вих краєвидів. Зібрано багато матеріалів,пов’язаних з Січчю: документи, карти, пор-трети гетьманів та церковних ієрархів тогочасу, козацька зброя і предмети вжитку. За-повідник “Києво-Печерська Лавра” передавна виставку кілька ікон, написаних майстра-ми Лаври.

НЕ ТІЛЬКИ ФАЯНС

Окрема частина експозиції присвяченаперебуванню на Вишгородщині Т. Г. Шевчен-ка. Великий поет двічі побував у Межигір’ї —в 1843 і 1846 роках. Він цікавився козацькимминулим: записав кілька пісень про СеменаПалія, походив біля старезних володимиро-вих дубів, попив водички з Дзвінкової крини-ці, залишив зображення монастирських цер-ков. Цікавило Тараса і життя села: у НовихПетрівцях він зробив кілька замальовок, якістали основою офортів серії “Живописна Ук-раїна” — “Старости” і “Судна рада”. Багатороків потому в Новопетровському укріплен-ні, на засланні, йому наснилося Межигір’я(запис в “Журналі” від 18 червня 1857 року).За старими спогадами він пише поему “Чер-нець” — про Семена Палія та козацькі зви-чаї.

Коли Т. Г. Шевченко був у Межигір’ї, тамвже працювала Києво-Межигірська фаянсо-ва фабрика. Жителі Нових Петрівець здавнавиготовляли з місцевих глин різноманітнийпосуд і вогнетривку цеглу-“межигірку”. Вонай досі цінується фахівцями і використову-ється за призначенням. 1796 року цивільнийгубернатор Києва В. Малашевич доповівмануфактур-колегії про межигірські глини,випробувані віце-губернатором князем Хо-ванським і майстром Краніхом; останній до-вів, що глини придатні для виготовленняпорцеляни і високоякісного фаянсу. Виріше-но було виробляти доступний широкимверствам населення фаянс. Смерть Катери-ни ІІ дещо відстрочила заснування фабрики,указ було підписано Павлом І 3 липня 1898року, а перша продукція випущена у 1801році.

Виробництво межигірського фаянсурозвивалося в руслі загальноєвропейськихтенденцій. Він не поступався кращим зраз-кам ані за художніми, ні за технічними якос-тями. Асортимент складали чайні та столо-ві сервізи, вази, статуетки, лампади, писан-ки, декоративні тарілки з портретами відо-мих людей та пейзажами Києва, Межигір’я,петербурзьких околиць. Вперше в тодішнійімперії саме у Межигір’ї використали друко-ваний орнамент. Фабрика мала своїх за-мовників, магазини, професійну школу. Міс-цеві майстри привносили в декорування ви-робів українські народні мотиви: грона і лис-тя винограду, різноманітні квіти. Поряд здруком широко використовувався рельєф.Щільний гіпюровий орнамент з рослинних і

Межигір’я… Ця назва мальовничоїмісцевості поблизу села Нові Петрівці, що підКиєвом, збуджує уяву, викликає в пам’яті об-рази титанів духу і звитяги, бурхливі події, щолишили гучний відгомін в історії України. ПроМежигір’я писали видатні вчені ХІХ-ХХ ст.:Максим Берлинський, Микола Закревський,Михайло Максимович, Михайло Грушевський.Інтерес до давньої української святині особ-ливо посилився за десятиріччя незалежностіУкраїни. У статтях Нелі Герасименко, НаталіКрутенко, Данила Кулиняка, Миколи Візира табагатьох інших порушувалися різні питання —від пошуків бібліотеки Ярослава Мудрого таісторії Спасо-Преображенського Межигірсько-го монастиря до керамічного виробництва вМежигір’ї. Хвилює і сучасне Межигір’я: з 1935року тут містяться державні дачі, територіяМежигір’я огороджена високим парканом;тільки раз — у 1990—1992 роках — тут працю-вала експедиція Інституту археології НАН Ук-

раїни, яка знайшла залишки фундаментів мо-настирських і фабричних будівель ХУІІ-ХІХ ст.і фрагменти керамічних виробів Києво-Межи-гірської фаянсової фабрики. Жодних рештокмонастирської бібліотеки знайти не вдалося.Сьогодні Межигір’я залишається сплавом ле-генд і достовірних подій, цікавою сторінкоюісторії України. Усвідомлюючи свій кровнийзв’язок з Межигір’ям, адміністрація Державно-го музею-заповідника “Битва за Київ у 1943 р.”(директор — Заслужений працівник культуриУкраїни І. П. Вікован) вирішила влаштувативиставку “Доля української святині”, присвя-ченої 2000-річчю Різдва Христового. Це —перша спроба відтворити історію Межигір’я вякомога повнішому обсязі, розповісти правдуй згадати про міфи, що склалися упродовжстоліть. Було проведено і наукову конферен-цію за участю відомих істориків, археологів,мистецтвознавців. На жаль, матеріали конфе-ренції ще не опубліковані з банальної причи-

слідами виставки у Нових Петрівцях

Таким побачив і змалював у 1651 році Спасо-Преображкенський монастир голландський

мандрівник і художник А. Ван-Вестерфельд

ÌÅÆÈòВß: ËÅÃÅÍÄÈ

Межигірський фаянс

13

ч. 30 (108), 26 жовтня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Святині

геометричних мотивів нагадував народнувишивку. Ефект підсилювався вдало підіб-раними поливами: зеленими різних відтін-ків, рожевими, коричневими, блакитними,жовтими.

Незважаючи на популярність виробів,фабрика не давала прибутку. Її підпоряд-ковували різним відомствам, потім здали воренду, проте і орендарі не досягли успіху.В 1874 році фабрику закрили. Залишилисявироби — веселі, яскраві, сповнені любовідо землі, до природи. Вони становлятьяскраву сторінку українського мистецтва,являють собою неповторні витвори народ-ного таланту. Найбільші колекції межигір-ського фаянсу зберігаються в Державномумузеї українського народного декоратив-ного мистецтва (частину своєї колекції му-зей експонував на виставці в Нових Пет-рівцях), у Національному музеї історії Ук-раїни, в Музеї історії Києва, в музеях Росії,Великої Британії, Франції, у приватних ко-лекціях.

СКАРБИ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Після закриття фабрики Межигір’я спус-тіло. Дахи поросли чагарником і травою, увибитих шибках гуляв вітер, на горищахоселилися куниці. На великі свята лаврськіченці відправляли службу в уцілілих післяпожежі 1787 року кам’яних храмах — Спа-со-Преображенському соборі і Петропав-лівській церкві, побудованій коштом остан-нього кошового отамана Петра Калнишев-ського. Стало питання про продаж Межи-гір’я з торгів. Київське духовенство не моглоцього допустити. Митрополит Платон хотів,“щоб ожила в народі слава Межигір’я і ста-ла обитель школою працелюбства і благо-честя”. Давню святиню вирішили відродитидо 900-річчя прийняття християнства на Ру-сі. Межигір’я передали Троїцькому монасти-рю. Його настоятель отець Іона (в миру ІванМірошниченко) був призначений архіман-дритом Межигірського Спасо-Преображен-ського монастиря. Життя в Межигір’ї почаловідроджуватись. 1894 року монастир відій-шов до Покровського жіночого монастиря,заснованого великою княгинею Олексан-дрою Петрівною, в іночестві Анастасією.Монахині працювали в саду і на городі (мо-настир мав 100 десятин землі), відкрили лі-карню і готель. Знову до Межигір’я потягли-ся люди, воно стало улюбленим місцем від-починку киян. У квітні 1918 року ігуменія Со-фія підписала угоду на влаштування в Ме-жигір’ї санаторію для “слабогрудих, стомле-них, виснажених, хірургічних та інших хво-рих”. Санаторій діяв два сезони під керів-ництвом професора Ф. Вербицького та при-ват-доцента С. Тимофеєва. Згідно з декре-том про відділення церкви від держави Ме-жигір’я було відібрано у монастиря.

1919 року ІІІ Всеукраїнський з’їзд Радухвалив заснувати в Межигір’ї керамічнушколу. Наступного року школа відкрилася. ЗГлинська на Полтавщині приїхали директор— художник Лев Крамаренко, кілька викла-дачів і 60 учнів. Перший навчальний рік —1920—1921 — був дуже тяжким. Не було німайстерень, ні обладнання, вчителі і учні го-лодували. З великими труднощами побуду-вали перше горно, дістали кілька станків.

У 1921 році до школи на стажування при-їхали студенти — випускники Української Ака-демії мистецтв (так називався тоді Київськийхудожній інститут), учні професора МихайлаЛьвовича Бойчука — Василь Седляр, ОксанаПавленко, Павло Іванченко, Іван Падалка. Їх-нє стажування переросло в самостійну бага-торічну діяльність: Крамаренко зрадів, щоприїхала завзята молодь, і поїхав з Межигір’я.1922 року школа отримала статус технікуму,незмінним директором якого став Василь Те-офанович Седляр.

Седляр з товаришами щиро прагнулистворити новий осередок культури на заса-дах співпраці учнів і учителів. Єдиним діє-вим засобом збереження школи за скрутнихобставин післявоєнного часу могла статиорганізація виробництва, яке б давало при-буток. У грудні 1921 року вдалося виготови-ти зразки посуду, у вересні 1922 року органі-зовано першу виставку, на якій було пред-ставлено понад тисячу робіт майоліковогопосуду, розмальованого і скульптурно деко-рованого. Виставка привернула до себе ува-

гу як громадських, так і урядових кіл. Надій-шли перші замовлення, які дали змогу роз-вивати учбовий і виробничий процеси. Тех-нікум отримав всю територію колишньогомонастиря: 5 корпусів, глинища, запаси ке-рамічних матеріалів. Вироби технікуму екс-понувались на художніх виставках у Празі,Венеції, Парижі, Берліні, а в 1923 році — наВсесоюзній художньо-промисловій виставців Москві, яку відвідав колектив технікуму назароблені гроші.

Учбовий процес, розрахований на 4 роки,ставив завдання підготувати для керамічноїпромисловості фахівців вищої кваліфікації.Основний принцип учбової програми — син-тез техніки і мистецтва, загартування практи-кою. У виробах поєднувалось використаннянових художніх форм, наближених до сучас-ного життя, та українських народних тради-цій. У навчальній практиці технікуму впершев Україні було впроваджено техніку декору задопомогою аерографа, яка давала можли-вість виконувати складні композиції, викорис-товувати як тонові, так і контрастні сполучен-ня кольорів. Сама природа Межигір’я, йогонезвичайна історія, знахідки уламків межигір-ського фаянсу ХІХ ст. збуджували творчу уя-ву, давали наснагу.

У 1928 році технікум був реорганізова-ний у Технологічний інститут кераміки і скла.В. Седляра, який не був членом партії, 1930року звільнили з посади. У 1931 р. інститутперевели до Києва, згодом його об’єднали зхімічним факультетом політехнічного інсти-туту.

Доля В. Седляра, талановитого органі-затора і художника широкого діапазону (вінбув монументалістом, керамістом, графі-ком, першим за радянських часів ілюстрато-ром “Кобзаря” Т. Г. Шевченка), склалася не-щасливо. У 1937 році були репресовані М.Бойчук і його учні — В. Седляр, І. Падалка;їх монументальні розписи в Києві, Харкові іОдесі були знищені (О. Павленко врятува-лась, бо ще в 1929 році виїхала з України).

Разом з “бойчукістами” була репресова-на їхня школа, школа людяності, високої ду-ховності. Людська і громадянська честьрозстріляних бойчукістів була захищена за-коном в 50-і роки, а їхнє мистецтво виразнопромовляє до нас дивом вцілілими уламка-ми.

ОСТАННЯ СТОРІНКА

Традиції Межигірського мистецько-кера-мічного технікуму розвивали колишні викла-дачі й учні, які розійшлися по різних вироб-ництвах і установах. У Києві випускниця тех-нікуму Ніна Федорова протягом багатьох ро-ків очолювала створену 1946 року експери-ментальну майстерню архітектурно-худож-ньої кераміки при Академії будівництва і ар-хітектури УРСР. До майстерні Федорової бу-ло перенесено найцінніший скарб Межигір’я— мікроклімат творчого запалу і взаєморозу-міння, збереження кожної творчої індивіду-альності. Керамічні панно, виконані художни-ками цієї майстерні, прикрашають станціїметро “Хрещатик” і “Нивки”, Будинок кіно, го-телі “Київ” і “Київська Русь”.

В оформленні цього розділу експозиціївагомий внесок зробили: Національний ху-дожній музей України, який передав на вис-тавку оригінальні твори Василя Седляра,Державний музей народного декоративногомистецтва України, заповідник “Києво-Пе-черська Лавра”, друзі і родичі Н. І. Федоро-вої. Оригінальні твори доповнені фотогра-фіями і документами. Частина з них має ет-нографічний характер: відтворює життя по-ліського села 20—30-х років ХХ ст.

Остання сторінка історії Межигір’я маєтрагічне забарвлення. В 1934 році тут щевирувало життя: в Межигір’ї розташувавсябудинок відпочинку письменників. Тут жили іпрацювали Павло Тичина, Юрій Яновський,Андрій Малишко, кінорежисер ОлександрДовженко, режисер і актор Лесь Курбас табагато інших видатних діячів українськоїкультури. У Петропавлівській церкві розміс-тилася експозиція краєзнавчого музею, екс-понатами якого були речі періоду КиївськоїРусі, знайдені під час розкопок у Вишгороді.Завідував музеєм учитель Новопетрівськоїшколи Іван Сидорович Марчук (заарештова-ний і висланий у 1937 році).

У 1934 році столицю України було пере-несено з Харкова до Києва, і доля Межигір’я

була вирішена. Наступ-ного року колишні мо-настирські будівлі, у то-му числі дві кам’яні цер-кви — свідки україн-ської історії і видатніпам’ятки архітектури —були знищені, брухт пі-шов на прокладання до-роги. Першим господа-рем державної дачістав П. Постишев, ос-таннім — В. Щербиць-кий. Недовго працюва-ли в Межигір’ї археоло-ги, а потім все поверну-лося “на круги своя”. Тазалишилася нашапам’ять про безціннівтрати: розстріляні ху-дожники Межигірськогокерамічного технікуму,підірвані храми, знище-ні витвори мистецтва,та високоякісна глина,що розмивається рукот-ворним Київським мо-рем.

Не заростає стежинадо Дзвінкової криниці. За легендою, назвусвою джерело, що б’є з-під крутої гори, діста-ло від монахів, які проклали там металевісмуги, щоб вода, спадаючи, дзвеніла. Тут насвята збирається все село для молебнів,приходять люди попити водички, яку пив ко-лись молодий Тарас Шевченко. Недалеко відджерела росте “дуб кохання”, нащадок воло-димирових дубів. Традиції гончарства підтри-муються острівцями кустарного виробниц-тва.

Виставка в Нових Петрівцях завершила-ся, проблеми Межигір’я залишились. Науко-ва конференція, проведена в Державномумузеї-заповіднику “Битва за Київ у 1943 ро-ці” 7 червня 2000 року, прийняла резолюцію,в якій наголошується на необхідності донес-

ти до людей історичну правду про долю ук-раїнської святині, створити постійнодіючуекспозицію з історії Межигір’я, відновити ар-хеологічні дослідження на його території,організовувати екскурсії в урочище Дзвінко-ва криниця. Все це можливо і необхідно вті-лити в життя — за умови уваги до Межигір’яз боку держави і всіх, кому не байдужа істо-рія України.

² ÄÎÑÒβÐͲÑÒÜ

Галина АНДРУСЕНКО,ст. науковий працівник

Державного музею-заповідника“Битва за Київ у 1943 році”,

с. Нові Петрівці Вишгородського району

Київської області

Нині у молодіжному колі немоднорозмовляти про книги. Особисто мені рід-ко вдається заохотити молодих людей,своїх ровесників, обговорити нещодавнопрочитану книгу. Часто чую відповіді назразок “нема коли читати” або, що вжеближче до теми, - “а де це зараз українськікнижки?” Тоді починаю дискутувати, дово-дити, що українська книжки існує (справді-бо, не діє вже Валуєвський циркуляр таЕмський указ), що створюються нові ви-давництва, які випускають справді україн-ську літературу. З кожним своїм аргумен-том розумію, що, здається, більше немачого сказати на захист вітчизняних видань.

Нещодавно побувала на столично-му книжковому ринку “Петрівка”. Блукаю-чи серед книжкових навалів, відчула, якзапаморочилась голова. Така кількістьполіграфічної продукції, мерехтіння яск-равих палітурок справляє непохитне вра-ження того, що книжковий ринок в Українісправді існує. Щоправда, довгий час непокидає думка, що він не виходить за те-риторіальні межі “Петрівки”, де нечислен-ним українським виданням відведено нез-начне місце. Безліч російськомовних ви-дань від розважальної до класичної і су-часної російської літератури затьмарю-ють книжки України, представлені пере-важно учбовою і довідковою літературою.Пощастило побачити нові видання “прог-рамних” творів українських класиківІ.Франка та О.Кобилянської. Твори сучас-ної української літератури є, але моднінині філософські тенденції в оповідях неспонукають читача, так би мовити читача“пересічного”, придбати видання, до тогож доволі дороге. Люди бажають відволік-тися від проблем сьогодення і саме укнижках знаходять новий світ чужих від-чуттів і думок. Популярністю користують-ся такі літературні жанри, як детективи,фантастика та любовний (чи то жіночий)

роман. Звичайно, українські книжки су-часних письменників мають свого читача,але сьогодні є попит саме на книжки лег-кого жанру. Ці бестселери видаються ве-ликими накладами, часто у м’яких палі-турках (“кишенькові” видання), вони ши-роко розрекламовані, при цьому їхня цінавідносно помірна. Єдина проблема – бес-тселерів українською мовою немає, на-віть популярні світові бестселери в укра-їнських перекладах – явище фантастич-не. Тому-то й вишикуються черги біля“розкладок” за Марініною, Пєлєвіним чито Дашковою. Отже, вигідніше продаватиукраїнцям російські бестселери, ніж ство-рити сприятливі, передусім законодавчі,умови для розвитку вітчизняної книгоін-дустрії, прибравши перешкоди на шляхукниги до читача.

У роки заборони українського сло-ва видатний просвітянин Борис Грінченкопоклав усі сили на те, щоб книжка сталадоступною для народу. Він збирав відгукина твори української літератури, вивчавчитацькі запити і за вісім років видав вЧернігові 50 окремих книжок (перекладе-них і власне українських) загальним накла-дом 200 тисяч примірників. За тих страш-них історичних умов ці цифри можна вва-жати рекордними.

Хотілося б, щоб приклад діяльностіБориса Грінченка спонукав до наслідуван-ня сучасних громадських діячів. Адже чи-тачі чекають на українські книжки і ще спо-діваються, що нинішній період в україн-ському книговиданні передує майбутньомувідродженню вітчизняної книгоіндустрії.

УКРАЇНСЬКИЙ БЕСТСЕЛЕР –ЯВИЩЕ ФАНТАСТИЧНЕ

Василь Седляр, 1926 р.

Олена РЕШЕТОВА

15

ч. 35 (113), 30 листопада 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Спорт-дайджест

СТАТИСТИКА УКРАЇНЦІВ У НХЛ

Руслан Федотенко (Філадельфія,нападник) — 20 ігор, 6 очків (4 голи+2 передачі), +/– 0, 11 хвилинштрафу, 1 переможний гол, 33 кидки.Олексій Житник (Баффало, за-

хисник) — 23 гри, 12 очків (0+12), +4,18 хвилин штрафу, 47 кидків.Дмитро Христич (Вашингтон,

форвард) — 7 ігор, 1 очко (0+1), +1,4 хвилини штрафу, 5 кидків.Сергій Варламов (Сент-Луїс,

форвард) — 12 ігор, 1 очко (1+0), +1,8 хвилин штрафу, 17 кидків.Віталій Вишневський (Анахайм,

захисник) — 22 гри, 2 очка (0+2), -3,23 хвилини штрафу, 14 кидків.Оле Твердовский (Анахайм, за-

хисник) — 22 гри, 11 очків (3+8), +1,10 хвилин штрафу, 52 кидки.

СТАТИСТИКА УКРАЇНЦІВ У НБА

Віталій Потапенко (Бостон) — 8ігор, 88 хвилин, 3,1 очка в середньо-му за матч, 3,3 підбори, 0,6 передач,0,25 блок-шотів, 0,6 втрат.Станіслав Медведенко (Лей-

керс) — 10 ігор, 94 хвилини, 4,0 очки, 1,8 підборів, 0,5 передач, 0,3 блок-шота, 0,4 втрат.Андрій Кириленко (Юта) —

12 ігор, 261 хвилина, 8,2 очка, 5,5підборів, 1,0 передача, 1,0 перехоп-лення, 1,8 блок-шотів, 0,9 втрат.

ЧЕ-2003

У суботу, 24 листопада, чоловічазбірна України з баскетболу провеласвій другий матч у рамках відбірко-вого турніру на Чемпіонат Європи-2003. Результатом зустрічі сталаупевнена гостьова перемога україн-ської команди над збірною Голлан-дії.А 25-го листопада в Любліні від-

бувся черговий матч кваліфікаційно-го турніру ЧЕ-2003 у групі Е середжінок. За підтримкою 1500 болільни-ків збірна Польщі перемогла коман-ду України.

ХІД КОНЕМ

25 листопада у Державному Крем-лівському палаці відбулася урочистацеремонія відкриття четвертої Світо-вої першості з шахів під егідою ФІДЕ(Міжнародна шахова федерація). Завідсутності першого і другого номеріву світовому листі-рейтингу — ГарріКаспарова (2838 очків) і ВолодимираКрамника (2809) — фаворитом № 1вважається діючий чемпіон світу ФІ-ДЕ індійський гросмейстер Вішвана-тан Ананд (2797), який у перший жедень зумів програти найгіршомуучаснику першості. На звання чемпі-она світу претендує також і украї-нець Василь Іванчук (2731).

НЕГР У «КАРПАТАХ»

Як повідомив генеральний дирек-тор львівських “Карпат” ОлександрЄфремов, після перегляду багатьохіноземців клуб підписав контракти зтрьома легіонерами. Це 18-літнійпівзахисник з Нігерії Самсон Гудвін,а також два югослави — 24-літнійзахисник “Колубари” Іван Мілошевичі 21-літній півзахисник бєлградськогоОФК Душан Шимич.

УДАР В СПИНУ

Чемпіон WBO у суперважкій вазіВолодимир Кличко одержав травмум’яза інфроспіналес і вийде на рингтільки у січні-лютому 2002-го року. Узв’язку з цим він не буде боксувати зДевідом Ізоном, а останній зустрі-неться з Фресом Оквендо.

ХОКЕЙ

БАСКЕТБОЛ

ШАХИ

ФУТБОЛ

БОКС

За матеріаламиІнтернету

сторінку підготував

Історія національної командиУкраїни з футболу настільки ко-ротка і небагата досягненнями, щовідносини в її стані часом затьма-рюють гру не дуже вдало виступа-ючого колективу.

Перші матчі команди відбули-ся ще в 1992 році, але, як потімвиявилося, вони офіційними невважалися. Що і дозволило зго-дом українським гравцям захища-ти кольори збірної Росії. Тому літо-пис збірної починають з осені1994-го, коли Україна вперше офі-ційно зіграла у відбірковому турні-рі першості Європи.

Тодішні керівники федераціїфутболу не мали, як виявилося, нінайменшого уявлення про те, якформувати національну команду.У результаті на свій перший офі-ційний матч наша збірна вийшлабез єдиного динамівця. І справанавіть не в поразці вдома від Лит-ви, і не в тренерській чехарді, количи не до кожної нової гри в збірніймінявся наставник. Справа в гро-шах, яких у збірної не було. Малоне кожен обід для спортсменівдоводилося вибивати.

Зайнявши у своєму першомувідбірковому циклі четверте місце,збірна України одержала до нас-тупного офіційного старту ЙожефаСабо як головного тренера і мате-ріальне забезпечення від новогоглави національної футбольноїфедерації — Валерія Пустовой-тенко.

Саме тоді кістяк збірної України склали гравці київського

“Динамо”. Хазяї київського супер-клубу надали збірній можливістьготуватися на своїй базі в Конча-Заспі. З тих пір три роки поспільзбірна України являла собою “пе-ревдягнене” київське “Динамо”.Так було простіше, зручніше і зпогляду організаційного, і зі спор-тивного.

Тим часом команда під керів-ництвом Йожефа Сабо мало нестворила футбольну сенсацію. Укампанії до першості світу 1998 ро-

ку українці зненацька випередилипортугальців, фінішувавши в групідругими слідом за Німеччиною. Устикових матчах Україна поступила-ся Хорватії за результатами двохігор і залишилася вдома. Наступнийцикл до Євро-2000 проходив уже “утіні” Лобановського. Динамівці 1975року народження, які перебували врозквіті таланту (Шовковський,Дмитрулін, Ващук, Шевченко), ра-зом з товаришами по команді велидраматичну боротьбу з француза-ми і росіянами, поступившись в під-сумку першим і випередивши дру-гих. Тоді не пощастило в стикових іг-рах зі Словенією, і українські футбо-лісти знову нікуди не поїхали.

Здавалося, що молодій і пер-спективній збірній не вистачає

тільки тренерського генія Лоба-новського, щоб пройти на пер-шість світу 2002 року, тим більшещо відбіркова група видалася від-носно легка. Однак саме післяпризначення на посаду тренеразбірної Лобановського його тре-нерська інтуїція стала частішезвичайного давати збої. Не провів-ши напередодні відбіркового тур-ніру жодного товариського матчу,збірна зненацька поступиласявдома полякам 1:3. На друге місце

в групі Україна вий-шла не стільки зав-дяки футбольним,скільки позафут-больним обстави-нам, що супроводжу-вали останні три мат-чі відбіркового турні-ру.

У ході останньоївідбіркової кампаніїпринцип формуван-ня збірної довелосязмінити. По-перше,за кордон виїхалитроє ведучих гравців“Динамо” Шевченко,Лужний і Ребров. По-друге, неможливо бу-ло далі ігнорувати

нового претендента на футбольнелідер-ство — донецький “Шахтар”.Лобановський включив до основ-ного складу Зубова та Воробея,яких перед цим не бачив упритул.

Протиріччя інтересів “Динамо”і збірної було помічено ще влітку,коли й було обіцяно “роз’єднати”посади тренерів збірної і клуба.

Поразка від німців прискорилацей процес, і тепер усім ясно, щоЛобановського в збірній не буде.За наявною на сьогодні інформа-цією він не подав у відставку післяпровалу збірної, а просто “вибрав”київське “Динамо”. Щож, сподіва-тимемося, що новий тренервпише до історії збірної тільки

— Що змінилося у збірній зчасу вашого перебування у ній?

— Коли я керував “Динамо” ізбірною, тоді часи були трошки інші.Тоді була КОМАНДА. Зараз багатолюдей пішли, багато хто постарів. Ін-ші просто втомилися. Крім того, усьогоднішній збірній України є фут-болісти просто безхарактерні. Менітоді як тренеру збірної було легше,якщо порівнювати з нинішньою ситу-ацією. Якби ми в той час потрапилина чемпіонат світу чи Європи, то не

були б там гіршими. Але часіде і за ці роки й рівень чем-піонату України упав, і дужебагато футболістів постарі-ли: вони вже не можуть ви-конати те завдання, яке пе-ред ними поставлене. А що-до характеру — так його ви-ховувати треба, а де він за-раз виховується?

Я хочу сказати, що треба реаль-но оцінювати наші шанси, рівень на-шого футболу і рівень нашої збірної.І на майбутнє в нас будуть проблемизі складом збірної команди. Тому щобагато хто закінчує свою футбольнукар’єру і їх більше не буде в збірній.А де шукати їм заміну? Я не згоднийз тими, котрі говорять, що в нас пов-но в Україні вмілих футболістів, тре-ба тільки відкрити очі. Давайте поди-вимося: у нас є молодіжна збірна. Іот я хочу запитати в таких фахівців:

кого із сьогоднішньої “молодіжки”можна взяти в національну коман-ду? Я не бачу футболістів, що заразмогли б грати за першу збірну.

— Це, мабуть, наша основнапроблема. А що ви, як фахівець,можете запропонувати?

— Мені здається, що треба датитренеру збірної, котрий буде післяЛобановського, спокійно зважити всі“за” і “проти”, дати йому можливістьпопрацювати й протягом якогосьтерміну створити боєздатну коман-ду. Допомагати йому створювати ка-лендар товариських ігор, щоб біль-ше спарингів проводила наша збір-на з західними командами. І не пот-рібно дивитися на результат. Ні вякому разі! Я закликаю функціоне-рів, керівництво Федерації, засобимасової інформації допомогти цьо-му тренеру: якщо ми хочемо, щоб унас була збірна, то не треба після

першого ж програшу вимагати знят-тя його з посади головного тренеракоманди. Такого бути не повинно.

— Ми знову не потрапили насвято великого футболу, зно-ву нам доведеться витримативелику паузу, після якої вболі-вальник знову буде вірити в те,що ми потрапимо на Євро-2004.Встигнемо створити коман-ду?

— Потрібно реально дивитисяна речі. Я думаю, що ми в чемпіо-наті Європи 2004-го року братиучасть не будемо. Тому що я реаль-но оцінюю речі. Поки що в нашоїзбірної є проблеми і вони будутьнайближчим часом. Я не знаю, хтобуде працювати зі збірною, алетреба йому допомогти всіма сила-ми, щоб він створив цю команду. Змолоді, природно. Треба шукатимолодих футболістів. Ну і звичай-но, треба враховувати, що ті ж Шев-ченко і Ребров ще поки далеко нестарі. Єдине, чого хочеться побажа-ти всім нашим легіонерам і тим, хтоними стане, які залучаються підпрапори збірної: вони повинні ду-шею своєю уболівати за свою дер-жаву, тобто вони повинні цілкомвіддаватися грі і підготовці до неї.Приїжджаючи в Україну, вони по-винні розуміти, що грають за своюдержаву. Так, як це роблять югос-лави, хорвати, словени, поляки: во-ни приїжджають у свої збірні і “уби-ваються”, є таке слово. На фут-больному полі вони віддають усе,що в них є, для досягнення мети.

І на закінчення. Насамперед,наш чемпіонат повинен крокувативперед, а не назад. На жаль, рі-вень чемпіонату України дуженизький. І хто що б не говорив, алефутболу як такого в Україні прак-тично немає. Це моя думка. Гово-рять, є “Динамо” і “Шахтар” — так,є дві команди. А де ж інші? Я не-давно чув висловлювання про те,що в нас повно талантів, але не-має тренерів. Я вважаю, що в нас єтренери, і непогані тренери, але ін-ша справа — як вони працюють. Зтією ж молоддю. У нас є провал уроках, ми це відчуваємо і будемо,на жаль, ще відчувати найближчим

ÊÓÄÈ ÉÄÅÌÎ?²ñòîð³ÿ îäí³º¿ çá³ðíî¿

Третє місце у спортивних танцях зайнялиОлена Грушина та Руслан Гончаров у Санкт-Пе-тербурзі на п’ятому етапі серії Гран-Прі з фігурно-го катання. Поступилися вони визнаним майс-трам — парі з Ізраїлю Хаіт/Сахновський та геніямсучасних танців на льоду — чемпіонам світу іта-лійцям Барбарі Фузар та Мауріціо Моргальйо. Увсіх інших видах найсильнішими були росіяни.

Українські дівчата відзначилися у Болгарії начемпіонаті світу з вільної боротьби — командоювони вибороли дві медалі. Ірина Мельник у най-легшій вазі виборола золото. Серед чоловіківтільки на бронзу спромоглися Ельбрус Тадєєв таВадим Тосоєв. Традиційно сильна збірна Росії,яка останнім часом практично не знає поразок,додому повезе чотири золотих, одну срібну та од-ну бронзову медалі.

Чемпіонат світу з гирьового спорту, що завер-шився цього тижня в Санкт-Петербурзі, приніс ук-раїнським спортсменам друге місце. На першомумісці гирьовики збірної Росії, а замкнули трійкупризерів представники Татарстану.

У столиці Азербайджану Баку завершилася

перша в історії аматорського боксу першість світусеред юнаків. Українські боксери в командномузаліку посіли третє місце. На рахунку наших хлоп-ців 2 золоті, 1 срібна і 3 бронзові нагороди. Напершому місці — Росія (3-3-4), на другому —Азербайджан (2-4-4).

Вшосте відбувся у Києві турнір пам’яті видатно-го українського гандбольного тренера Ігоря Турчина.На жаль, українські гандболістки, представлені дво-ма командами (і збірною клубів України), зайняті су-перечками між собою, пропустили уперед суперни-ків і дружно зайняли два останніх місця. Достроко-вою переможницею турніру стала збірна Росії. Надругому місці — угорки, які перемогли збірну клубівУкраїни (21:36). Суперники були непростими, алескоро чемпіонат світу, і з такою грою вдома туди їха-ти не варто.

Виконком РФС затвердив список 33 кращихгравців чемпіонату Росії. Серед семи легіонерівпредставлено четверо українців. Покійний СергійПерхун з ЦСКА на другому місці серед трійки кра-щих воротарів.

ÇÄÎÁÓÒÊÈ ÇÀ ÒÈÆÄÅÍÜ

Йожеф Сабо — заслужений майстер спорту України. Пів-захисник. Чемпіон СРСР 1961, 1966, 1967, 1968 р., срібний призер 1960, 1965, 1969 р. Володар Кубка СРСР 1964, 1966 р. У списках 33-х кращихгравців країни — п’ять разів. Власник бронзової медалічемпіонату світу 1966 року. Бронзовий призер Олімпійських ігор 1972 року. З 1996 по 1999 — головний тренер збірної України.

«У ЧЕМПІОНАТІ ЄВРОПИ 2004-гоМИ БРАТИ УЧАСТЬ НЕ БУДЕМО»

ЙОЖЕФ САБО: