МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

ОДЕСА ОДЕУ 2009

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

За редакцією доктора історичних наук, професора Г.К. Парієнко

для студентів денної та вечірньої форм навчання

спеціальностей «Фінанси», «Оподаткування», «Банківська справа», «Облік та аудит»,

«Економічна кібернетика», «Прикладна статистика»

ОДЕСА ОДЕУ 2009

ББК 63(0) І 90 УДК 94(100) Рецензенти: В.М. Хмарський – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Одеського національного університету імені І.І. Мечникова; М.О. Уперенко – доктор економічних наук, професор кафедри загальноекономічної теорії Одеського державного економічного університету Автори: Г.К. Парієнко, В.М. Хмарський, Н.В. Агафонова, Л.Ф. Домбровська, В.П. Ковальчук, В.М. Красовський, Л.В. Петришина, Н.Ф. Щербина, Ю.Б. Махінла, Н.В. Дейнека, О.О. Сечковський. Історія сучасного світу: навчальний посібник / За ред. доктора історичних наук, професора Г.К. Парієнко. Для студентів денної та вечірньої форм навчання всіх спеціальностей. – Одеса: ОДЕУ, 2009. – 238 с. У навчальному посібнику міститься виклад історії сучасного світу від часу завершення Другої світової війни до сьогодення. Розглядається історія як окремих держав світу, так і цілих регіонів, міжнародних об’єднань, структур, організацій. Аналізуються процеси суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку, тенденції духовного й культурного життя, місце та роль визначних постатей , лідерів новітньої доби. Значна увага приділяється взаємовідносинам незалежної України зі світовим співтовариством, визначається роль зовнішньоекономічних зв’язків України з зарубіжними країнами у розвитку української економіки. Для студентів економічних спеціальностей, які вивчають дисципліну «Історія сучасного світу».

ЗМІСТ

Зміст …………………………………………………………………….

Передмова………………………………………………………………

Тема 1. Вступ. Основні тенденції суспільного розвитку країн

світу після Другої світової війни. Україна в контексті світового

розвитку (д.і.н., проф. Г.К.Парієнко, к.і.н., доц.

Л.В.Петришина)…………………...............................................................

1.1. Предмет та основні завдання курсу «Історія сучасного світу».

Джерела та українська історіографія……………………………………….

1.2. Сучасний поділ та класифікація країн світу………………………….

1.3. Зміни у світі після Другої світової війни. Формування нової

системи міжнародних відносин на основі принципу мирного

співіснування………………………………………………………………..

1.4. Основні тенденції світового суспільного розвитку ………………….

Тема 2. Соціально-політичний та економічний розвиток країн

Західної Європи у другій половині ХХ – початку ХХІ століття

(к.і.н., доц. В.П.Ковальчук)……………………………………………….

2.1. Особливості повоєнної відбудови та подальшого розвитку держав

Західної Європи…………………………………………………………….

2.2. Європейська інтеграція. Вплив Європейського Союзу (ЄС) на

розвиток інтеграційних процесів у Європі в новітню добу………………

2.3. Україна і Європейський Союз…………………………………………

Тема 3. Країни Східної Європи. 1945-2009 рр. (к.і.н., доц.

В.П.Ковальчук)…………………………………………………………..

3.1. Основні демократичні перетворення у східноєвропейських країнах

після Другої світової війни. Створення Ради Економічної

Взаємодопомоги……………………………………………………………..

3.2. Наростання внутрішньої нестабільності у 50-80-ті роки.

Демократичні революції кінця 80-х – початку 90-х років………………...

3 6 9 10 14 24 30 34 35 40 44 48 49 52

3.3. Відносини України з державами Східної Європи у новітні часи……

Тема 4. США й Канада та їх вплив на світовий розвиток у другій

половині ХХ століття (ст.викл. Ю.Б.Махінла)………………................

4.1. Зростання зовнішньополітичної активності США у повоєнні часи.

Канада після Другої світової війни: загострення національних проблем.

4.2. Внутрішня та зовнішня політика США у 50-90-ті роки. Соціально-

економічний розвиток Канади у 1980 – 2009 рр…………………………..

4.3. Зростання впливу США на міжнародній арені після розпаду СРСР

та країн комуністичного блоку. Розвиток взаємовідносин незалежної

України зі США та Канадою……………………………………………….

4.4. Економічні та соціально-демографічні характеристики США на

початку ХХІ століття……………………………………………………….

Тема 5. СРСР 1945 – 1991 рр. Виникнення та розвиток нових

незалежних держав на пострадянському просторі (к.і.н., доц.

Н.В.Агафонова, к.і.н. викл. Н.В.Дейнека)………………………….

5.1. СРСР у повоєнні часи. Основні принципи зовнішньополітичної

доктрини СРСР. Радянський Союз і проблеми безпеки в Європі та світі.

5.2. “Перебудова” і розпад СРСР. Загострення національних проблем,

активізація національних рухів…………………………………………….

5.3. Виникнення та розвиток нових незалежних держав. Україна і

країни СНД…………………………………………………………………..

Тема 6. Росія у 1991 – 2009 рр. Україна і Російська Федерація у

новітні часи (д.і.н., проф. В.М.Хмарський, викл.

О.О.Сечковський)…………………………………………………………

6.1. Політичний та соціально-економічний розвиток Російської

Федерації у 1991 – 2009 рр………………………………………………….

6.2. Становлення та розвиток українсько-російських відносин у

новітню добу…………………………………………………………………

Тема 7. Країни Азії та Африки. Країни Латинської Америки

54 59 61 66 78 84 91 92 99 104 111 112 120

(к.і.н., доц. Н.Ф.Щербина)……………………………………………….

7.1. Розпад колоніальної системи, створення та розвиток незалежних

держав афро-азіатського та латинського континентів…………………….

7.2. Особливості політичного та економічного розвитку африканських

країн у новітні часи …………………………………………………………

7.3. Основні тенденції соціально-економічного розвитку країн Азії ......

7.4. Розвиток країн Латинської Америки у новітні часи………………….

Тема 8. Глобальні тенденції розвитку сучасного світу (к.і.н.,

доц. В.М.Красовський, к.і.н., доц. Л.Ф.Домбровська)…………………

8.1. Виникнення та розвиток глобалізаційних процесів у сучасному

світі та їх вплив на суспільство, економіку та культуру ……………........

8.2. Глобалізація та проблеми збереження державного суверенітету……

8.3. Участь України у вирішенні глобальних проблем сучасності……….

Основні терміни (доц. Н.В. Агафонова)…………………………………

Хронологія (проф. Г.К.Парієнко, доц. В.М. Красовський)…………..

Документи і матеріали

(доц. Л.В.Петришина, ст.викл. .Б.Махінла)……………………………

Література

(доц. В.П.Ковальчук, викл. О.О.Сечковський)………………………..

129 130 137 146 155 161 161 168 174 178 185 189 234

ПЕРЕДМОВА

Вивчення та пізнання історії дає можливість кожному народу знайти

своє місце у світовому історичному процесі, самовизначатись, усвідомити

себе окремою етнічною спільнотою, що суттєво сприяє консолідації

суспільства, мобілізації його для вирішення життєво важливих проблем.

Історія вчить молоде покоління, як, спираючись на загальнолюдські

цінності, творчо опрацювати та переосмислити світовий історичний

досвід, засвоїти його уроки, як виробити на цій основі власні переконання,

здобути навики і вміння, необхідні для практичної діяльності. Крім того,

розуміння минулого дає змогу кожному критично поглянути на сучасність,

побачити майбутнє. Тому людство завжди буде шукати шляхи до

розуміння історії взаємозв’язку минулого та сучасного.

Певний внесок у розуміння історії сучасного світу, яка хронологічно

охоплює період після Другої світової війни 1939-1945 рр. до сьогодення,

зробили автори даного навчального посібника. Його укладено відповідно до

програми курсу «Історія сучасного світу», новітніх досягнень сучасної

історичної науки з урахуванням рівня знань зі всесвітньої та вітчизняної

історії студентів вищих навчальних закладів неісторичних спеціальностей.

Історичний розвиток країн світу у другій половині ХХ – на початку

ХХІ століття показує, що для сучасного світу, перш за все, характерна його

глибока взаємозалежність і цілісність. За цей зовсім невеликий період

історичного часу на нашій планеті відбулися суттєві зміни у житті

держав, суспільств, народів, всієї сучасної цивілізації. За даними

енциклопедичного довідника “Країни світу” – К., 2008, сьогодні у світі

налічується більше як 200 держав, із них 192 країни є членами ООН.

Після Другої світової війни світ пройшов шлях від жорсткої

конфронтації в роки “холодної війни” між двома протилежними системами

до політики розрядки у міжнародних відносинах, подальшого зміцнення

співробітництва, розвитку інтеграційних процесів, утвердження

демократичних принципів, ринкової економіки, вирішення складних

глобальних проблем, що сьогодні стоять перед людством. В минулі

десятиліття підтвердилося намагання народів Землі до свободи,

незалежності та суверенітету. Людство поступово прийшло до розуміння

того, що найвищими універсальними цінностями у світі є саме життя, мир,

всебічне співробітництво між країнами. В сучасному світі відбувається

прискорення науково-технічного прогресу в усіх сферах життєдіяльності,

багато уваги приділяється вирішенню нагальних проблем, які постають

перед людством; стрімко розвиваються інтеграційні процеси, підвищується

роль міжнародних політичних, економічних, суспільних організацій. Разом з

тим, на початку ХХІ століття різні країни і народи змушені звертатися до

вирішення питань, які виникають внаслідок зростання глобалізації

суспільно-політичного та соціально-економічного життя у світі. Поряд з

ростом економічних, політичних, інформаційних зв’язків на рубежі

тисячоліть відбувається формування духовної і культурної єдності

людства, основою якої стає розуміння неповторності та важливості будь-

якої національної культури та досягнень кожного народу.

Для всієї другої половини ХХ століття була характерна тенденція до

зростання економічної та політичної інтеграції. Вона проявилася у

створенні багатьох міжнародних організацій (Організація Об’єднаних Націй

(ООН), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світова організація торгівлі

(СОТ), Співдружність незалежних держав (СНД), Європейський Союз (ЄС)

та інші.

Історія України – органічна складова світової історії, перш за все,

європейської цивілізації. Цей чинник набуває особливого значення в умовах

розбудови незалежної України. Українська держава активно інтегрується у

міжнародну політику, систему світового господарства та необхідності

відстоювання у відносинах з іншими державами національних інтересів.

Вона є гарантом безпеки і стабільності в Європі. Істотно, що всі теми

дисципліни “Історія сучасного світу”, яка викладається у вищому

навчальному закладі, прямо чи опосередковано, віддзеркалюють розвиток

історії України в органічному зв’язку зі світовою історією.

Особлива увага приділяється відносинам України як з окремими

країнами, так і з групами країн, регіонами. Прикладом може бути

співробітництво нашої держави з країнами Чорноморського регіону, її

участь у Чорноморському економічному співробітництві (ЧЕС).

Основна мета навчального посібника – допомогти студентам,

засновуючись на наявних знаннях з історії країн світу, усвідомити

особливості політичного та соціально-економічного розвитку країн світу

упродовж 1945 – 2009 рр., зміни у міжнародних відносинах в означений

період; з’ясувати основні тенденції розвитку глобалізаційних процесів у

сучасному світі, засвоїти показники активної участі України в світових

процесах.

Розкриваючи теми курсу “Історія сучасного світу”, ми виходили із

принципово важливої концепції постійного зростання міжнародних зв’язків

у політичній, соціально-економічній та культурній сферах у новітню добу.

Таке зростання стало можливим внаслідок накопичених людством

величезних матеріальних та духовних цінностей, які створюють основу для

розвитку сучасної цивілізації.

Автори навчального посібника приділили увагу таким проблемам курсу:

основні тенденції суспільного розвитку країн світу після Другої світової

війни; країни світу в міжнародних відносинах; інтеграційні процеси у

світовій економіці; участь України у вирішенні глобальних проблем

сучасного світу та ін. Вивчення означених тематичних акцентів допоможе

студентам засвоїти складні й суперечливі процеси розвитку новітнього

світу.

Навчальний посібник орієнтований на вдосконалення самостійної

роботи студентів. Він дає концептуальне бачення найважливіших проблем

світової історії у новітню добу і буде сприяти формуванню у студентів

навичок історичного мислення.

Тема 1

ВСТУП. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

КРАЇН СВІТУ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. УКРАЇНА В

КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО РОЗВИТКУ

Мабуть, не існує на Землі народу, який не цікавився б своїм корінням,

не ставив би питання про своє походження. У давніх скіфів людина, яка не

знала свій родовід до сьомого коліна, вважалася неповноцінною, а

представники всіх давніх цивілізацій відстежували своє походження від часу

створення світу, доповнюючи усні перекази міфами та легендами.

Поняття «світова історія» має загальноприйнятне визначення, її

періодизація охоплює декілька великих етапів:

- історія первісного суспільства. Давня історія пов’язана з часом появи

людини на Землі, приблизно 3-4 млн. р. тому, (на території України – близько

1 млн. р. тому) до падіння у V ст. н.е. Західної Римської імперії (476 р.);

- історія середніх віків (V ст. – перша половина ХVІІ ст.). Для цього періоду

характерним є розвиток феодального ладу, підвищення ролі церкви у житті

суспільства, зародження капіталістичних відносин, великі географічні

відкриття ХV – першої половини ХVІІ ст;

- історія нового часу (друга половина ХVІІ ст. – ХІХ ст.). У цей період

відбувався процес становлення та затвердження буржуазних відносин як

основи західної цивілізації;

- новітня історію світу, яка бере початок на зламі ХІХ – ХХ століть. Її

складовою є політична та соціально-економічна історія сучасного світу, вона

хронологічно охоплює період після Другої світової війни до сьогодення.

Друга світова війна стала одним із переломних етапів історії сучасного світу:

змінилась політична карта світу, утворилася нова світова структура,

відбулися суттєві зміни у розвитку світової цивілізації.

Дисципліну «Історія сучасного світу» введено в програмні курси

вищих навчальних закладів порівняно недавно, і тому існує ще недостатня

кількість науково-методичної літератури з проблем розвитку сучасного світу.

Навчальний посібник орієнтує студентів на вивчення історії країн Європи,

Америки, Азії, Африки другої половини ХХ – початку ХХІ століття,

тенденцій політичного, соціально-економічного та культурного розвитку

країн світу у новітню добу.

Основні поняття: міжнародне співтовариство, колективна безпека,

міжнародне співробітництво, тоталітаризм, “холодна війна”, принцип

мирного співіснування, воєнно–політичні утворення, глобалізація, інтеграція,

країни демократії.

1.1. Предмет та основні завдання курсу «Історія сучасного

світу». Джерела та українська історіографія.

Визначаючи предмет і завдання курсу, доцільно, перш за все, з’ясувати

суть широкого поняття “історія”. По-перше, у широкому розумінні слово

“ історія ” – це загальний процес розвитку. Зокрема, ми говоримо про історію

сучасного світу. По-друге, під історією у більш вузькому значенні цього

слова ми розуміємо життя і розвиток людського суспільства. У процесі

вивчення історії суспільства в історичній науці відбувається спеціалізація,

виокремлення її частин. Насамперед, це всесвітня історія, складовою якої є

історія сучасного світу; історія пов’язаних між собою регіонів (Європа,

Америка, Причорноморський регіон та ін.); історія окремих країн (СРСР,

Україна, Російська Федерація, США, Японія та ін.). Дослідження окремих

сторін розвитку людства призвело до появи таких галузей історичної науки,

як політична, соціальна, економічна, військова тощо. Ми будемо вивчати

історію сучасного світу від часу закінчення Другої світової війни і до

сьогодення. Головну увагу зосередимо на розгляді політичної та соціально-

економічної історії і основних тенденцій розвитку сучасних держав світу,

суспільств, народів, усієї сучасної цивілізації; проблем міжнародних

відносин у новітню добу; участі країн у сучасних світових процесах.

Належне місце у світовому співробітництві посідає Україна.

Досягнення незалежності, розбудова української держави створили умови

для розвитку зовнішньої політики, зовнішньоекономічної діяльності України

на якісно нових принципах – самостійності та рівноправності. І свідченням

цього стало визнання України державами світу.

У сучасних умовах місце і роль України у світових процесах, перш за

все, її інтеграція у світовий економічний простір, залежать від багатьох

факторів. Серед них вагомими є її природно-ресурсний і етнічний потенціал,

рівень економічного і науково-технічного розвитку, профіль спеціалізації (в

регіоні і світовому масштабі), стан зовнішньоекономічної інфраструктури.

Важливою передумовою інтеграції економіки України у світогосподарські

процеси є якісне вдосконалення всіх складових, що визначають становище

країни у світовій економіці, внутрішні ринкові перетворення. Тому значна

увага при вивченні курсу “Історія сучасного світу” приділяється висвітленню

відносин України з зарубіжними країнами, її участі у інтеграційних процесах,

вирішенні глобальних проблем сучасності.

Серед проблем, що розробляються сучасною історичною наукою, є

дослідження історії політичного та соціально-економічного розвитку

сучасного світу, вирішення проблеми виникнення моделі сучасного світу, яке

пов’язане з ХХ століттям. Спираючись на широку джерельну базу

(законодавчі акти, договори, архівні документи, статистичні дані, документи

діяльності міжнародних організацій, кінофотодокументи та ін.), українські

вчені (історики, політологи, економісти) системно вивчають та аналізують

різні питання та проблеми розвитку зарубіжних країн, складні процеси у

сучасному світі.

Ряд вчених вважає, що епоха сучасності розпочинається з ХV століття,

коли почав руйнуватися середньовічний лад, зароджувалася індустріальна

цивілізація та формувалася цілісність світового розвитку (Ю. Горбань,

Б. Білик, М. Карабанов). Визначальним процесом розвитку сучасного світу,

як зазначають у своїх працях вчені, є глобалізація у всіх сферах людської

діяльності. Ця закономірна тенденція світової історії має величезний вплив

на розвиток окремих народів, світове співробітництва в цілому (див.

Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. – К., 2002; Пахомов Ю.М.

Цивилизационные модели современности. – К., 2002; Білорус О.Г.

Економічна система глобалізму. – К., 2003; Білорус О.Г., Мацейко Ю.М.

Глобальна перспектива. – К., 2005, Гальчинський А.С. Глобальні

трансформації: концептуальні альтернативи (Ін-т стратегічних оцінок. – К.,

2006), Мельник С.В. Україна і світ: соціально-економічні зіставлення. –

Львів, 2006).

Важливим є творчий доробок науковців Інституту світової економіки і

міжнародних відносин НАН України в дослідженні актуальних проблем

світової економіки, міжнародних економічних відносин у сучасному світі.

Широко відомі наукові школи вчених Ю. Пахомова, О. ілоуса, В. Кириченка,

О. Плотнікова з цивілізаційного аналізу сучасного світу, політичної,

економічної та соціальної глобалістики, проблем транскордонного і

регіонального співробітництва, ролі провідних країн світу у вирішенні

актуальних проблем сучасності.

Значний внесок у вивчення історії України як складової всесвітньої

історії здійснили українські історики С. Кульчицький, І. Курас, О. Лисенко,

А. люсаренко, В. Танцюра, у наукових працях яких висвітлюються історичні

аспекти зовнішньої політики України, її взаємозв’язки з країнами світу,

участь нашої держави у сучасних світових процесах. Вчені наголошують на

необхідності відстоювання у відносинах з іншими державами національних

інтересів.

Однією із особливостей розвитку сучасного світу є інтеграційні

процеси, постійне підвищення ролі міжнародних політичних, економічних та

громадських організацій (ООН, Європейський Союз (ЄС), Співдружність

Незалежних Держав (СНД), Чорноморське Економічне Співробітництво

(ЧЕС), Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), транснаціональні корпорації

(ТНК), Світова Організація Торгівлі (СОТ) та інші міжнародні організації.

Особливо це стосується європейського континенту.

Вперше закономірності європейської інтеграції були досліджені

Є. Хаасом – вченим університету Барклі (США), політологом німецького

походження, який у 1958 р. у книзі “Объединённая Европа: политические,

социальные и экономические силы. 1950-1957 гг.” – проаналізував діяльність

Європейської Ради вугілля та сталі (ЄРВС). Зазначена праця започаткувала

один із найбільш впливових на сучасному етапі напрямків наукових

досліджень з європейської інтеграції.

Європейська інтеграція знаходиться в центрі уваги вітчизняних

політологів, істориків з перших років розбудови незалежної України.

Розглядаючи перспективи вступу до провідних європейських політичних і

економічних організацій і аналізуючи підходи до євроінтеграційного

процесу, українські вчені О. Ковальова, В. Кремень, Ф. Рудич, Д. Табачник,

В. Ткаченко виходять із необхідності встановлення з європейською

спільністю найтісніших зв’язків у політичній, соціальній, культурній сферах,

що посприяє утвердженню самостійності української держави (Кремень В.,

Табачник Д, Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. – К., 1996.; Україна

в сучасному геополітичному просторі: теоретичні та практичні аспекти. За

ред. Ф. Рудича. – К., 2002; Ковальова. О. Стратегія євроінтеграції: як

реалізувати європейський вибір України. – К., 2003.)

Серед питань, що постали перед науковцями, – розвиток двосторонніх

відносин України з Європейським Союзом (ЄС), визначення пріоритетів

співробітництва, створення внутрішніх передумов для вступу в ЄС.

Як відомо, Україна першою з країн СНД уклала угоду про партнерство

і співробітництво з Європейським Союзом (16 червня 1994 р.), тим самим

визначивши правовий механізм взаємодії сторін. 11 червня 1998 р. Указом

Президента України затверджено “Стратегію інтеграції України до

Європейського Союзу”, в якій проголошено наступне: набуття Україною

повноправного членства в ЄС є стратегічною метою. З 1995 року Україна –

повноправний член Ради Європи.

Як зазначає відомий вчений, представник української діаспори

В. Федорович у роботі “Україна і світова політика” (Київ, 2003), Україна,

враховуючи своє геополітичне розташування, значні зовнішні впливи на

розвиток українських земель держав, до складу яких входила Україна

протягом тривалого часу, впродовж віків перебувала та ще й досі немов на

роздоріжжі між Сходом і Заходом. І сьогодні серед українських вчених,

політиків, частини населення діють протилежні погляди на проблеми

європейської інтеграції України, відносини України з НАТО, ЄС, Російською

Федерацією, іншими країнами близького зарубіжжя. Можна погодитися з

висновками вчених, що головною особливістю відносин України з сусідніми

державами є висока їх залежність не лише від економічних, а й суто

політичних чинників.

Таким чином, інтеграція в Європу, зміцнення політичних, економічних,

культурних взаємозв’язків з Росією, країнами Причорноморського регіону,

іншими державами світу є основними проблемами зовнішньої політики

України, які можна і слід вирішувати на комплексній основі.

1.2. Сучасний поділ та класифікація країн світу

Концептуальне бачення найважливіших проблем сучасної світової

історії є тісно пов’язаним з поділом та класифікацією країн. За підрахунками

вчених на початку ІІІ тисячоліття на земній кулі нараховується понад 200

країн.

Історичний досвід розвитку країн світу показує, що географічна будова

сучасного світу формувалася впродовж тисяч років під впливом людських

досягнень і невдач, розвитку і стагнацій, революцій і стабільності,

взаємозв’язків і ізоляції. Наш світ сьогодні – це взаємопов’язаний світ

подорожей, торгівлі, туризму й телебачення, “світове село”, в якому

мешкають сусіди. Їхні імена – Європа, Південна Америка, Південно-Східна

Азія та інші, дуже знайомі всім нам. Ми називаємо таких глобальних сусідів

географічними світами . Коли світи стають об’єктами історичних досліджень,

виявляється, що кожен з них має свою власну індивідуальність. Вчені-

географи виділяють 12 географічних світів, які в свою чергу поділяються на

дві групи: 1) ті, над якими домінує один головний політичний суб’єкт, з

урахуванням категорій території та населення, або ж обох разом – Північна

Америка / США; Середня Америка / Мексика; Південна Америка /Бразилія;

Південна Азія / Індія; Східна Азія / Китай; Південно-Східна Азія / Індонезія;

Російський світ / Росія; Австралійський світ / Австралія; 2) ті, які охоплюють

багато країн, за відсутності домінуючої країни – Європа, Північна Африка /

Південно-Західна Азія, Африканська Субсахара і Тихоокеанський світ.

1. Європа. Територіально мала і політично фрагментована залишається

непропорційно впливовою у глобальних справах, як серцевинний

географічний світ. Європа охоплює п’ять регіонів: Західну Європу,

Британські острови, Північну (Скандинавську) Європу, Середземноморську

Європу та Східну Європу (іноді її називають Центрально-Східною).

2. Російський світ. Територіально величезна і політично цілісна Росія

була домінантною силою у колишньому Радянському Союзі, який розпався у

1991 році. Країна, що здійснила важкий перехід від диктатури до демократії,

від комунізму до капіталізму. Визначають чотири регіони: Російську

серцевину з периферією, Східне Пограниччя, Сибір і Далекий Схід.

3. Північна Америка. Ще один світ у глобальній серцевині – Північна

Америка – складається із США та Канади. Вчені ідентифікують дев’ять

регіонів: Північноамериканська Серцевина, Приморський Північний Схід,

Французька Канада, Континентальний Внутрішній Регіон, Південь,

Південний Захід, Західне Пограниччя, Північне Пограниччя, Тихоокеанський

Стрижень.

4. Середня Америка. Ніде у світі немає такого контрасту між

серцевинним ареалом і периферією, як між Північною і Середньою

Америкою. Цей малий фрагментований світ чітко поділяється на три регіони:

Мексика, Центральна Америка, Карибський Басейн.

5. Південна Америка. Континент Південна Америка також визначає

географічний світ, у якому іберійські (іспанські та португальські) впливи

домінують у географії культури, але вижили також американо-індіанські

залишки. Вчені вирізняють чотири регіони: Бразилію – гіганта світу; Північ,

що охоплює держави з виходом до Карибського моря; Захід з його сильними

американо-індіанськими впливами; Південний Конус.

6. Північна Африка / Південно-Західна Азія. Цей географічний світ

має декілька назв: деякі з них – Насвазія або Афразія. Тут є сім регіонів:

Єгипет і Басейн Нижнього Нілу; Магриб та його сусіди; Африканська

Перехідна Зона; Близький Схід; Аравійський півострів ; Імперські Держави;

Туркестан.

7. Африканська Субсахара. Цей географічний світ лежить між

Африканською перехідною зоною і крайнім південним мисом Південної

Африки. Він складається з чотирьох регіонів: Західна Африка, Екваторіальна

Африка, Східна Африка, Південна Африка.

8. Південна Азія. Один із найчіткіше визначених з точки зору фізичної

географії географічних світів. Південна Азія має складну географію

культури. Світ складається з п’яти регіонів: Індія у центрі; Пакистан на

заході; Бангладеш на Сході; Гірська Північ; Південні острови, до яких

входить острів Шрі-Ланка.

9. Східна Азія. Обширний Східноазійський географічний світ

простягається від пустель Центральної Азії до тропічних берегів Південно-

Китайського моря і від Японії до Сіньцзяну й Тибету. Тут визначають п’ять

регіонів: власне Китай (плюс Північна Корея ); Тибет на південному заході;

Сіньцзян на заході; Монголія на півночі; Джакотський трикутник (Японія,

Південна Корея і Тайвань) на сході.

10. Південно-Східна Азія. Південно-Східна Азія є різноманітною

мозаїкою природних ландшафтів, культур і економік. Складається з

півострівної материкової частини і дуги з тисячі островів. На розвиток цих

регіонів великий вплив мають Індія, Китай, країни Європи, США.

11. Австралійський світ. Австралія і Нова Зеландія утворюють

Австралійський світ на підставі континентальних розмірів, відокремленості

островів і домінуючої західної культурної спадщини. Чотири регіони:

високоурбанізована серцевина з двох частин і обширна, переважно

пустельна, внутрішня частина в Австралії; два головні острови у Новій

Зеландії, які характеризуються значними географічними контрастами.

12. Тихоокеанський світ. За домінуючим культурним критерієм

виділяють три регіони: Меланезію, Мікронезію, Полінезію. Світ містить

десятки тисяч островів.

Усі країни світу досить помітно відрізняються одна від одної як за

розміром території й чисельністю населення, так і за економічною

потужністю, а отже і місцем у світовому розвитку. Кожна країна має своє

неповторне обличчя, відрізняється від інших за політичними, економічними,

демографічними, культурними й іншими ознаками. Можна виділити групи

країн за розмірами територій (великі, малі, держави-карлики тощо), за

чисельністю населення, за соціально-політичним устроєм (монархії,

республіки), за рівнем економічного розвитку, за географічним положенням.

Вчені також використовують типологічний підхід до класифікації

країн світу, за яким враховуються дві основні характеристики : 1) показники

рівня економічного розвитку; 2) соціально-економічна структура країн. Крім

того, береться до уваги динаміка економічного розвитку, сутність відкритості

економіки, орієнтація на демократичні перетворення.

Найбільш загальний характер має класифікація, запропонована ООН.

Вона виокремлює три групи країн: індустріально розвинуті; країни з

перехідною економікою; країни, що розвиваються (їх поділяють на дві

підгрупи: нові індустріальні країни і найменш розвинені країни).

До індустріально розвинутих країн належать усі країни Західної

Європи (крім Мальти, яка трактується як країна, що розвивається), США,

Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Ізраїль. Іноді до цієї групи

додають ще Південноафриканську Республіку. Тут також виділяють підгрупу

найрозвиненіших країн світу – це “велика вісімка”: США, Японія,

Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада, Росія.

Частка індустріально розвинених країн у сукупному ВНП країн світу

становить 54 відсотки, в тому числі частка “сімки” – 46 відсотків. Останнім

часом цю групу країн називають “Золотим мільярдом” (мільярдом тому, що

населення цих країн нараховує приблизно мільярд жителів, а золотим – через

високий рівень економічного розвитку).

Країни з перехідною економікою – в минулому соціалістичні держави,

що перебудовують економіку на ринкові засади. Серед них – країни СНД,

Естонія, Литва, Латвія, Країни Центральної Європи. Доречно включити до

цієї групи Китай, хоча ООН класифікувала його як країну, що розвивається.

Країни, що розвиваються – колишні колонії, які стали індустріальними

державами: Бразилія, Мексика, Аргентина, Республіка Корея, Сінгапур,

Таїланд, Філіппіни, Індонезія, Тайвань. Інколи, сюди додають також Індію.

Інша підгрупа – це найменш розвинені країни, які не спроможні самостійно

здійснити індустріалізацію, подолати вражаючу бідність. Їхня частка у

сукупному ВНП світу неухильно падає. Згідно з класифікацією ООН, до цієї

підгрупи належать 45 країн, переважна частина яких знаходиться в Африці.

Зокрема, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Ангола, Сомалі, Судан, Чад та інші. В

Азії – Афганістан, Бангладеш, Непал, М`янма (колишня Бірма), Йємен, Лаос.

В Латинський Америці – Гаїті. Існує ще і неофіційна назва країн, що

розвиваються – “третій світ”.

Для подолання розмитості схеми поділу країн на три групи, занадто

загальними характеристиками, Світовий банк запропонував класифікацію за

чіткою градацією рівнів розвитку відповідно до показників ВВП (валовий

внутрішній продукт – це продукція, вироблена резидентами на просторі

країни протягом року) на душу населення кожної країни. Фахівці цієї

міжнародної організації вважають, що конкретно встановлена цифрова межа

дозволить уникнути умовностей, які викликані історичними та іншими

традиціями.

Згідно зі схемою Світового банку країни світу поділяються на чотири

групи:

1. Країни з низьким рівнем прибутковості – менше 785 дол. на душу

населення; таких країн 60.

2. Країни з рівнем прибутковості нижче середнього – від 785 до 3 125

дол.:, таких країн 59, серед них і Україна.

3. Країни з рівнем прибутковості вище середнього – від 3 125 до 9 655

дол.; їх – 37.

4. Країни з високим рівнем прибутковості – вище 9 655 дол. У цю групу,

яка нараховує 53 країни, входять практично всі індустріально розвинені

держави, деякі нафтовидобувні країни Перської затоки, декілька невеликих

держав, що живуть за рахунок туризму (Багамські острови, Кайманові

острови).

Склад кожної групи щороку переглядається Світовим банком

відповідно до змін у рівневі прибутковості.

Недоліком цієї схеми є те, що показник на душу населення сам по собі

не дає ще суспільної характеристики економічного рівня держави. Так,

Багамські острови, Кайманові острови, крім туризму, не мають розвиненої

індустрії; їхній високий показник обумовлюється притоком валюти з–за

кордону, бо вони являють собою так звані “офшорні зони” – куточки для

“втечі” капіталу від високого оподаткування.

До 1990–х років, за ідеологічним поділом періоду “холодної війни”,

міжнародне співтовариство складалося з наступного типу держав: першого

світу – розвинутих капіталістичних країн, які формували “золотий мільярд”

людства, наддержавну мегакоаліцію; другого світу – так званих

соціалістичних держав, до яких належала УРСР. [Назва “другий світ” була не

стільки політичним чи економічним терміном, скільки номенклатурною

схемою для означення 11 країн, з населенням 1 млрд. 475 млн. чол., які

належали до так званого “Pax Sovetica”: Албанія, Болгарія, Китай,

Чехословаччина, Східна Німеччина, Угорщина, Монголія, Польща, Румунія,

СРСР, Югославія. За даними К. Гаджиєва, “соціалістичний табір” (другий

світ) включав у 1986 році 26 країн з населенням 1,7 млрд. чол., або 37

відсотків населення земної кулі. (Гаджиев К.С. Введение в геополитику. – с.

180); третього світу – країн, що розвиваються, – африканських, азіатських та

латиноамериканських держав.

У сучасних умовах цей доволі схематичний поділ застарів, оскільки

відбулися кардинальні зміни у так званому “другому світі”, який розвивався

поруч з ліквідацією табору соціалізму. Більшість держав перейшли до

розряду країн “перехідного стану”. Серед 22 нових держав, що утворилися

після розпаду СРСР, Чехословаччини і Югославії (15 пострадянських країн, у

тому числі Україна, плюс Чехія, Словаччина, Сербія, Боснія і Герцеговина,

Хорватія, Македонія, Словенія), відбуваються процеси глибокої

диференціації, в результаті якої деякі з них мають шанси прилучитися до

НМК, а інші – скотитися до рівня держав четвертого світу, що формується

останнім часом переважно з країн субекваторіальної Африки. [Кажучи про

четвертий світ, важливо пам’ятати, що це означення містить різні поняття:

найбільші країни світу, які за своїми економічно-соціальними показниками

не можуть належати навіть до країн, що розвиваються (тобто до країн

третього світу); також ті понад 5000 етносів, народів і націй, які не мають

власних національних держав і є об’єктом насильства, колонізації і

денаціоналізації з боку держав, до яких ці народи належать (наприклад,

курди, що перебувають під владою п’яти держав). Існування четвертого світу

є геополітичним викликом для ХХІ століття, здатним стати причиною

багатьох міжнародних конфліктів. (Колосов В.А., Мироненко В.С.

Геополитика и политическая география. – М., 2001. – С. 189 – 198].

У третьому світі країн, що розвиваються, також відбуваються

динамічні процеси диференціації – збіднення одних і збагачення інших.

В основі сучасного світопорядку, що формується на зламі століть, як і

тисячу років тому, лежить одне з найдревніших вічних правил гри –

нерівність, гетерогенність держав, їх споконвічний поділ на бідних і багатих,

слабких і сильних. Новим елементом є те, що з одного боку – спостерігається

збільшення розриву між економічним і соціальним розвитком бідних і

багатих країн, з другого – відбуваються стрімкі переміщення держав з однієї

групи до іншої. Такі можливості відкриває динамічний процес глобалізації,

який за вмілого використання дає шанс країнам змінити рейтингову позицію

на вічній шкалі: бідність – багатство, слабкість – сила. Безперечною

особливістю цього процесу є змінення провідної позиції країн, що входять до

Наднаціональної Мегакоаліції. В сучасних умовах зростає значення

регіонального світового розвитку Причорноморського регіону, який і

сьогодні є одним із найважливіших регіонів Європи та світу. Він включає в

себе 8 країн – Грецію, Болгарію, Туреччину, Грузію, Україну, Російську

Федерацію, Румунію та Молдову. В геоекономічному контексті

Чорноморський регіон є сферою інтересів не тільки країн басейну Чорного

моря, але й багатьох країн, що мають тут значні економічні й транспортні

інтереси. Розвиток системи Чорноморської економічної співпраці є одним із

важливих механізмів інтеграції держав південно-східної Європи.

Стратегічне значення регіону полягає в тому, що через нього

пролягають важливі транспортні комунікації, які поєднують розвинені

цивілізаційні центри Європи з багатими на сировинні ресурси країнами

Середнього Сходу та Центральної Азії й далі ведуть до великих ринків

густонаселених країн басейну Індійського океану й Азійсько-

Тихоокеанського регіону. З іншого боку, цей регіон зв'язує Північно-Східну

та Центральну Європу з країнами Середземноморського басейну, формуючи

спільний простір економічних і політичних інтересів у Європі та Азії.

У регіоні добре розвинута виробнича та соціальна інфраструктура.

Регіон має прикордонне, вигідне приморське, транзитне, транспортно-

розподільче економіко-географічне положення, що сприяє формуванню

потужних портів, міжнародних транспортних коридорів, транзитних потоків

товарів, енергоресурсів і відзначається високою часткою

зовнішньоекономічних функцій у господарському комплексі країни.

Близькість європейських та азійських ринків створює передумови для

розвитку зовнішньоекономічної діяльності, спільного підприємництва та

економічної інтеграції у Чорноморському басейні.

На території регіону діють міжнародні організації, які суттєво

сприяють інтеграції регіону в світову економіку.

Міжнародні організації, що діють в Чорноморському регіоні

(загальна характеристика)* Міжнародні організації Країни-члени

міжнародних організацій

Напрямки

діяльності

Організація Чорноморського Економічного Співробітництва (червень 1992 р.)

Російська Федерація, Україна, Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Румунія, Туреччина

промисловість, сільське господарство, транспорт, торгівля, зв'язок, медицина, екологія, туризм.

ГУАМ (жовтень 1997 р.)

Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова.

транспорт, енергетика, комунікації, торгівля.

Асамблея Європейських регіонів (1985 р.)

Країни Європейського континенту – Україна, Болгарія, Греція, Румунія та ін.

економіка, комунікації, прикордонна торгівля, екологія.

Конференція Приморських регіонів Європи ( 1973 р.)

Приморські країни Європи – Україна, Болгарія, Греція, Румунія, та ін.

економіка, новітні технології, транспорт, туризм, АПК; розвиток бізнесу та ін.

Робоча співдружність Придунайських країн (1990 р.)

Країни Придунайського регіону – Україна, Румунія, Молдова та ін.

Економіка, культура, міжрегіональні зв’язки, екологія.

* - Таблиця укладена за даними: Офіційний сайт Організації Чорноморського

економічного співробітництва (www.bseu.org), офіційний сайт організації ГУАМ

(www.guam.org.ua), офіційний сайт Асамблеї Європейських регіонів (www.aer.com),

офіційний сайт Конференції Приморських регіонів Європи (www.srec.org), офіційний сайт

Робочої співдружності Придунайських країн (www.edcc.com).

У межах регіону розробляються стратегічно важливі транспортні

проекти, які передбачають об’єднання енергосистем країн регіону в єдине

кільце, а також формування системи транспортування енергоносіїв.

Заслуговують на увагу проекти створення Євроазіатської магістралі та

Чорноморської кільцевої автостради, будівництво яких дозволить створити

єдину транспортну систему всіх країн Чорноморського регіону. Україна

виступила з пропозицією підписання трьохсторонньої україно-грузино-

азербайджанської угоди про створення Закавказького транспортного

коридору, що передбачає створення єдиної пасажирської та вантажної

транспортної лінії, яка б з'єднала Баку, Тбілісі, Поті, Одесу та Київ, а,

можливо, й інші європейські столиці.

Базові договори про співробітництво України з державами

Чорноморського басейну*

Країни

Рік

підписання

договору

Основні напрямки співробітництва

Росія 1997 промисловість, сільське господарство, транспорт, торгівля, зв'язок, медицина, екологія, туризм.

Болгарія 1992 транспорт, енергетика, комунікації, торгівля.

Греція економіка, комунікації, прикордонна торгівля, екологія.

Грузія 1994 наукові дослідження, поширення новітніх технологій, транспорт, зв'язок, туризм, захист навколишнього середовища; АПК; розвиток бізнесу.

Молдова 1992 економіка, культура, міжрегіональні зв’язки, екологія.

Румунія 1997 промисловість, сільське господарство, транспорт, торгівля, зв'язок, медицина, екологія, туризм.

Туреччина 1998 транспорт, зв'язок, туризм, захист навколишнього середовища; АПК; розвиток бізнесу.

*- Таблиця укладена за даними: Офіційний сайт Міністерства зовнішніх справ

України (www.mzs.gov.ua)

За останні роки у Чорноморському басейні проходило будівництво та

модернізація чорноморських портів та нових терміналів, збільшувався обсяг

контейнерних перевезень, продовжувався розвиток транспортних коридорів

Гельсінкі-Київ-Одеса-Александропулос та Європа-Кавказ-Азія. Близькі до

реалізації проекти з об’єднання національних енергосистем у Єдине

Чорноморське Кільце, з розвитку та інтеграції регіональних транспортних

систем із загальносвітовими транспортними коридорами, з прокладки

оптико-волокняних ліній зв’язку, з охорони навколишнього середовища

регіону Чорного моря тощо.

Такий економічний поділ країн, їх поляризація, по–перше, викликають

бажання багатьох бідних держав приєднатися до команди заможних, і, по–

друге, несуть загрозу нових конфліктів, повстань, терактів, що породжує

нестабільність у деяких регіонах світу.

На думку американського економіста Джеффрі Сакса, сьогодні світ

поділений не ідеологіями, а технологіями. Невелика частина людства, що

складається з 15 відсотків населення Землі, розробляє і впроваджує майже всі

світові інновації. Друга частина, що складає 50 відсотків населення,

застосовує ці інновації у виробництві та споживанні. Залишається більш ніж

третина людства, що проживає у слаборозвинених державах світу.

1.3. Зміни у світі після Другої світової війни. Формування нової

системи міжнародних відносин на основі принципу мирного

співіснування

Друга світова війна – одна з найтрагічніших подій в історії людства,

почалася 1 вересня 1939 року і тривала 6 років. У війні було задіяно 61

державу, де проживало 80 відсотків усього населення землі. Воєнні дії велися

на території 40 держав. Воювали понад 110 млн. осіб. У ході Другої світової

війни загинуло більш як 65 млн. чоловік, із них 27 млн. військовослужбовців

на полі бою, 12 млн. у концтаборах, 2 млн. учасників партизанського руху,

1,5 млн. від бомбардувань, 12 млн. від голоду і епідемій. Україна найбільше

постраждала із усіх воюючих країн. На фронтах загинуло 3 млн. українців,

більш ніж 2 млн. було вивезено до Німеччини, 3,5 млн. евакуйовано.

Демографічні втрати України у роки війни склали 14 млн. чоловік. Під час

війни зруйновано 700 міст і 28 тис. сіл.

Перемога над нацистською Німеччиною, незважаючи на величезні

людські жертви та матеріальні збитки, переконливо продемонструвала

незламну волю народів (серед них українського) до свободи й незалежності.

Головним підсумком Другої світової війни став воєнний розгром

фашистської Німеччини та її союзників, які відкрито претендували на

перерозподіл світу. Фашизм, як суспільна система, альтернативна і

демократії, і комунізму, був знищений. Друга світова війна показала

здатність демократичних сил Землі згуртуватися перед смертельною

небезпекою. У ході війни створено антигітлерівську коаліцію, до якої

наприкінці війни входило 56 держав світу.

Одним із найважливіших підсумків війни, що торкається України,

стало завершення процесу возз’єднання українських земель. Слід відзначити

й те, що Друга світова війна стала одним із переломних етапів в історії

сучасного світу. Змінилася політична карта світу, утворилася нова світова

структура, почався розпад колоніальної системи, закладено підвалини

демократичного розвитку сучасного світу.

Друга світова війна та її наслідки призвели до суттєвих змін у розвитку

країн світу та міжнародних відносин:

- перш за все це стосується таких великих держав як СРСР та

США, які мали значний вплив на всю післявоєнну історію світу. Після

Другої світової війни найсильнішою в економічному відношенні країною

стали США, які вийшли на перше місце у світі за обсягом промислового

виробництва, зміцнили свої позиції світового кредитора. Перемога СРСР у

війні принесла не тільки свободу, але й зміцнила тоталітарний режим, що

був встановлений у країні ще в кінці 20–х років ХХ століття і значно

впливав на політичний та соціально-економічний розвиток держави у

післявоєнні роки.

СРСР та США стали після війни “наддержавами” (з точки зору

наявності в країнах військового потенціалу, в тому числі ядерної зброї).

Навколо цих держав стали об’єднуватися їх союзники. Історичний розвиток

показує, що у другій половині ХХ століття СРСР та США визначали всі

політичні рішення світового масштабу.

Суттєві зміни відбулися після Другої світової війни у міжнародних

відносинах країн світу. Як відомо, ще в роки війни почала формуватися нова

система міжнародних відносин, заснована на принципах мирного

співіснування (проведення конференцій глав уряду СРСР, США та

Великобританії: Тегеранської (1943), Кримської (Ялтинської) (1945),

Берлінської (Потсдамської) (1945). Проте, після закінчення війни у

відносинах між державами відбулися значні зміни внаслідок існування двох

принципово протилежних систем, які на той час називали соціалістичною і

капіталістичною. Одна система включала держави, в яких утверджувалися

моделі радянського зразка, засновані на безроздільному пануванні компартій

у всіх сферах життя. Ці країни дотримувалися прорадянської як внутрішньої,

так і зовнішньої політики. Друга система включала держави, які поділяли

демократичні цінності та принципи ринкової економіки. Між країнами цих

двох систем було встановлено довготривале протистояння, яке увійшло в

історію під назвою “холодної війни ” (1945-початок 90-х років ХХ ст.).

Створення у квітні 1949 року Організації Північноатлантичного

договору (НАТО) різко загострило протистояння між двома сторонами.

Аналогічні НАТО воєнно-політичні союзи – СЕАТО, СЕНТО були створені в

Азії. У травні 1955 року держави радянського блоку заснували Організацію

Варшавського договору. Від цього часу протистояння стало носити блоковий

характер.

Воєнно-політична конфронтація держав після Другої світової війни, під

час якої здійснювалася гонка озброєнь, створювалися військово-політичні

блоки, велися локальні війни, реально існувала загроза розв’язання нової

світової війни, не призвела до прямого зіткнення збройних сил двох

суспільних систем у цілому. Велику роль у підтримці миру та міжнародної

безпеки, вирішенні гострих соціально-економічних проблем, розвитку

міжнародного співробітництва в умовах “холодної війни” відіграла

Організація Об’єднаних Націй (ООН), яка була утворена на установчій

конференції ООН у квітні 1945 року в Сан-Франциско (США). У статуті

ООН, який нині є одним із найважливіших документів міжнародного права,

було зафіксовано принципи мирного співіснування; рівноправність і

самовизначення народів; невтручання у внутрішні справи інших держав;

роз’яснення міжнародних суперечок мирними засобами та ін. Особливо

акцентувалась увага на міжнародному співробітництві з питань прав людини.

В сучасних умовах стала активною діяльність ООН щодо об’єднання зусиль

держав у боротьбі проти міжнародного тероризму, організованої

міжнародної злочинності, вирішенні глобальних проблем розвитку людства.

Україна – фундатор ООН. Українська делегація, яку очолював відомий

український дипломат Д. Мануїльський, брала участь у роботі установчої

конференції ООН у Сан-Франциско. На першій сесії Генеральної Асамблеї

ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а у 1948-1949

рр. вона була постійним членом головного органу ООН – Ради Безпеки; 2001

р. – Україна стала непостійним членом Ради Безпеки, ініціюючи прийняття

важливих резолюцій щодо боротьби з тероризмом.

Українська дипломатія була досить активною. У 1946 році УРСР бере

участь у Паризькій мирній конференції, у 1947 році укладає мирні договори з

Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській

конференції 1948 року, де розглядались питання про право на судноплавство

по Дунаю, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти

збереження конвенції 1921 року, яка забезпечувала привілейоване становище

у цьому регіоні недунайських держав – США, Англії та Франції. Українські

дипломати у 50-60-х роках працювали у 16 міжнародних організаціях,

підписали багато мирних угод і конвенцій.

Можна, звичайно, погоджуватись чи не погоджуватись з думкою

західних істориків про те, що функції українського міністерства закордонних

справ були в радянський період символічними (див.: Субтельний О. Україна:

історія. – К., 1991 – С.424), але слід відзначити, що УРСР не була в цей

період самостійною державою, тому і не могла мати незалежну зовнішню

політику.

Від часу проголошення незалежності Україна активно бере участь у

діяльності ООН. У жовтні 1999 року на сесії Генеральної Асамблеї ООН

нашу державу обрали до складу Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 рр., а

з 1 до 31 березня 2001 року Україна головувала в РБ ООН. Сьогодні Україна

є членом декількох спеціальних комітетів та комісій з безпеки ООН.

Українські військовослужбовці у складі міжнародних сил ООН виконують

миротворчу місію у Косово, Південному Лівані та деяких інших країнах, де

йде війна.

Що стосується питання “формування нової системи міжнародних

відносин на основі принципів мирного співіснування”, то, перш за все слід

відзначити, що на початку 70-х років ХХ століття, незважаючи на “холодну”

війну, міжнародні відносини вступили в новий період: переходу від

протистояння і конфронтації до політики розрядки напруженості та

принципів мирного співіснування у міжнародній політиці. Передумовами

переходу до нової політики у галузі міжнародних відносин стали:

- досягнення на початку 70-х років військово-стратегічного паритету

(рівноваги ракетно-ядерної зброї) між СРСР і США, які унеможливили

проведення зовнішньої політики цими державами з позицій сили;

- усвідомлення людьми планети катастрофічних наслідків ядерної

війни для всього світу;

- посилення взаємозалежності, взаємозв’язків держав світу,

неможливість одній країні вирішувати глобальні проблеми сучасності

(енергетичні, екологічні та ін.).

У зв’язку з цим, політика невизнання країн Східної Європи з боку ФРН

ставала безперспективною. 12 серпня 1970 року був підписаний договір між

СРСР і ФРН, в якому обидві сторони взяли на себе зобов’язання сприяти

розвитку мирних відносин між всіма європейськими країнами. 3 вересня 1971

року була підписана угода чотирьох держав – СРСР, США, Великобританії і

Франції – по Західному Берліну. В грудні 1972 року підписано Договір про

основи взаємовідносин між ФРН і НДР. “Німецьке питання” перестало бути

фактором, який посилював конфронтацію в Європі.

Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (СБСЄ) 1975 року, в роботі

якої брали участь 33 європейські країни, США і Канада і, на якій керівники

35 держав світу підписали Заключний акт, заклала основні принципи

взаємовідносин між державами в умовах мирного співіснування. У 1994 році

СБСЄ перейменовано в Організацію безпеки і співробітництва в Європі

(ОБСЄ). Вона стала впливовою міжнародною організацією, яка вирішує

проблеми міжнародного співробітництва, забезпечення миру та безпеки в

Європі на сучасному етапі.

Епоха “холодної війни” завершилася в кінці 80-х на – початку 90-х рр.

Цьому сприяли і антитоталітарні, демократичні революції в країнах Східної

Європи, об’єднання Німеччини, падіння Берлінської стіни.

У сучасних умовах основною тенденцією розвитку міжнародних

відносин є інтеграційні процеси, що постійно поглиблюються. Історичний

досвід розвитку провідних країн світу у другій половині ХХ – на початку

ХХІ ст. довів, що існування суспільства на основі демократії, як політичної

реальності, дає змогу вирішувати найболючіші питання сучасності:

подолання економічних криз, вирішення екологічних проблем, підвищення

добробуту населення, збереження миру.

1.4. Основні тенденції світового суспільного розвитку

Політичний, соціально-економічний та культурний розвиток країн

світу у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття показує, що для

сучасного світу, перш за все, характерна його, взаємозалежність і цілісність.

За цей зовсім невеликий період історичного процесу на нашій планеті

відбулися суттєві зміни у житті держав: швидкими темпами розвивалися

економіка, культура, наука, техніка. Однак проблем політичного,

національного, соціального, економічного, культурного характеру не

поменшало. Сьогодні для багатьох країн світу поки ще нездійсненною є мрія

організації внутрішнього життя на демократичних засадах, впровадження

системи загального демократичного виховання для молоді, вирішення

екологічних проблем, досягнення соціальної справедливості, розв’язання

національних конфліктів.

У сучасних умовах суспільний розвиток світу характеризують, в

основному, ті самі тенденції, тільки в більш загостреному вигляді, що і в ХХ

столітті. Одна з них – посилення нерівномірності соціально-економічного

розвитку окремих країн світу, їх різних груп та регіонів. Слід зазначити, що

посилення нерівномірності розвитку країн супроводжується політичними

проблемами, глобальними кризами (економічна криза 1990-1992 рр., світова

економічна та фінансова криза 2008-2009 рр.), зниженням економічного

розвитку, погіршенням банківської сфери, зубожінням населення. Для

виходу із економічної кризи, перш за все, передбачається скорочення частки

традиційних галузей та стимулювання розвитку ефективних виробництв,

новітніх галузей, заснованих на високих технологіях та ін. Підвищується

роль державного сектору в економічному розвитку країн, а приватний сектор

перебуває під суворим контролем держави, що спостерігається сьогодні у

США, Японії, Росії.

Провідною тенденцією сучасного світового розвитку є прискорення

інтернаціональної економіки шляхом її інтеграції та глобалізації. Цьому

суттєво сприяють впровадження у виробництво досягнень науки і техніки;

залучення країн до міжнародного розподілу праці й обміну продукцією та

інформацією; діяльність міждержавних регіональних об’єднань

(Європейський Союз (ЄС), Організація Американських Держав (ОАД),

Африканський Союз (АС), та ін.); Транснаціональні Корпорації (ТНК)

Розвинутих Країн Світу а також фінансові інститути (Світовий банк (СБ),

Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) та створена у 1995 р. Всесвітня

торговельна організація (ВТО).

Слід відмітити й те, що глобалізація має нерівномірний і вибірковий

характер, приносить зиски одним, а злидні іншим.

Однією з проблем світової спільноти після Другої світової війни стало

забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Визначальна

роль у вирішенні цієї проблеми належить Організації Об’єднаних Націй.

Визначаючи рівні права чоловіків та жінок одним із основних факторів

стабільності в світі, 1948 р. ООН прийняла основний документ – Загальну

декларацію прав людини, яка наголошує: «Усі люди народжуються вільними

та рівними у своїй гідності та правах». У преамбулі якої підкреслювалось, що

вона повинна стати стандартом, прагнути якого повинні всі народи та

держави. В конституціях близько 100 країн, у тому числі й України,

закладені фундаментальні положення Декларації з прав людини.

Загальна декларація ООН прав людини (10.12.1948 р) – міжнародний

документ, який затвердив принцип загальної поваги прав і основних свобод

людини без жодних винятків та дискримінацій.

- принциповим положенням цього документу є рівність правового статусу

людей.

- усі положення тридцяти статей Загальної декларації прав людини

ґрунтуються на розумінні того, що визнання належних усім членам людської

спільноти гідності та невід’ємності їх прав є засадою свободи, справедливості,

стабільності та миру.

- загальна декларація містить перелік усіх тих прав і свобод, які, на думку

світового співтовариства становлять ідеал вільної людини, мають

отримати загальне визнання, повагу і дотримуватися в усіх країнах.

- у документі вказано, що усі люди народжуються вільними та рівними у

своїй гідності та правах (ст. 1); це те завдання , до розв'язання якого

повинні і прагнути всі народи й усі держави.

У структурах ООН створені спеціальні інститути, що займаються

питаннями гендерної рівності й підвищення ролі жінок:

* Комісія зі становища жінок, що діє в рамках Економічної й

соціальної ради ООН, і її адміністративний орган – Відділ із просування

жінок. У завдання Комісії входить розробка положень про права жінок і

виявлення факторів, що перешкоджають реалізації рівності.

* Комітет з ліквідації дискримінації відносно жінок, що здійснює

моніторинг втілення в життя документів ООН про ґендерну рівність.

Фонд ООН для розвитку інтересів жінок (ЮНІСЕМ), що сприяє

дотриманню політичних і економічних прав жінок у країнах, що розвиваються.

Міжнародний навчальний і науково-дослідний інститут з поліпшення

становища жінок, заснований в 1976 році для проведення ґендерних досліджень і

розробки навчальних програм. Інститут є автономною установою в рамках ООН.

Питання захисту прав жінок і гендерної рівності включені також у діяльність

таких організацій ООН, як ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ (дитячий Фонд ООН), Всесвітня

організація охорони здоров'я, Міжнародна організація праці (МОП)

Протягом другої половини XX століття ООН прийняла більше ста

документів, спрямованих на забезпечення гендерної рівності. Найважливіші

з них:

- Конвенція про політичні права жінок (1952);

- Конвенція про громадянство заміжніх жінок (1957);

- Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (1960);

- Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок (1967);

- Декларація про захист жінок і дітей у надзвичайних ситуаціях і в період

збройних конфліктів (1974);

- Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок (1979);

- Декларація про участь жінок у сприянні міжнародному миру й співробітництву

(1982);

- Декларація про заборону насильства над жінками (1993 р.);

- Пекінська Платформа дій (1995) відкрила нові перспективи –

переключення інституційних механізмів з боротьби за поліпшення

становища жінок на забезпечення ґендерної рівності, тобто на діяльність в

інтересах як жінок, так і чоловіків;

- декларація тисячоліття ГА ООН (2000) визначила рівність чоловіків і

жінок як фундаментальні цінності для міжнародних відносин у XXI ст.

Сучасні економічні й соціальні процеси у провідних країнах світу

свідчать, що модель ринкового господарства і соціально орієнтованої

економіки на основі приватної власності й регулювання з боку держави

(США, Великобританія, Франція, Японія та ін.) здобула перемогу в

історичному змаганні другої половини ХХ – на початку ХХІ століття. Саме

на її основі живуть сьогодні високо розвинуті країни, в яких постійно зростає

життєвий рівень та населення, враховуються суспільні інтереси, вирішуються

соціальні проблеми. Ця модель є зразком для інших держав світу.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть основні підсумки та уроки Другої світової війни. Перед якими

проблемами післявоєнного часу постало людство. У чому виявився

негативний характер протистояння двох “супердержав” – СРСР та США?

2. Серед засновників світової організації ООН була Україна. Розкажіть

про історію участі Української РСР у створенні та діяльності цієї

міжнародної установи.

3. Дайте характеристику глобалізації сучасних міжнародних відносин та

інтеграційних процесів у світовій економіці.

4. Розкажіть про участь України у міжнародних економічних зв’язках та у

міжнародній інвестиційній діяльності.

5. Розкрийте основні тенденції сучасного світового суспільного розвитку.

Тема 2

Соціально-політичний та економічний розвиток країн Західної

Європи у другій половині ХХ – початку ХХІ століття

Після Другої світової війни Європа була політично дезорганізованою,

а її економіка зруйнована. Політичні кордони Європи були визначені

країнами-переможцями (США, СРСР, Великою Британією та Францією) на

конференціях у Ялті (4 – 11 лютого 1945) і Потсдамі (17 липня – 2 серпня

1945). Велика Британія, США та Франція в 1948 р. об’єднали свої окупаційні

зони і сприяли створенню Федеративної Республіки Німеччини (ФРН).

Радянський Союз намагався запобігти діям союзників спочатку шляхом

блокади Західного Берліну, а потім у межах своєї окупаційної зони утворив

Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Таким чином, у 1949 році на

території колишньої Німеччини з’явилися дві держави. Вони одразу посіли

свої місця у двох політичних блоках, на які була поділена Європа. У країнах

Західної Європи, завдяки американській допомозі (план Маршалла з 1947

року) відбулася відбудова господарства і швидкими темпами здійснювалися

соціально-економічні перетворення. Поглиблення процесу економічної

інтеграції сприяло створенню протягом 50-х років декількох європейських

об’єднань, закономірним результатом розвитку яких було виникнення

сучасного Європейського Союзу (ЄС – European Communiti).

Основні поняття: “План Маршалла”, денацифікація, демілітаризація,

декартелізація, європейські співтовариства, Шенгенська угода,

Маастріхтський договір, єдина європейська валюта, євроатлантична

інтеграція, європейський вибір, інтеграційна політика, національні інтереси,

наднаціональний рівень.

2.1. Особливості повоєнної відбудови та подальшого розвитку

держав Західної Європи

Поняття «Західна Європа» використовується в історичній літературі

для виокремлення серед європейських країн політичного регіону, до складу

якого відносять держави, що під час гонки озброєнь та ідеологічної війни між

СРСР та США опинилися на заході від «залізної завіси». Західна Європа – це

24 держави капіталістичного світу: Велика Британія, Фінляндія, Швеція,

Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія (Північна Європа), Німеччина,

Швейцарія, Франція, Ліхтенштейн, Люксембург, Австрія, Нідерланди,

Бельгія, Монако (Західна Європа), Іспанія, Португалія, Італія, Греція,

Андорра, Мальта, Ватикан, Сан-Марино (Південна Європа), які були

вільними від радянської окупації (за винятком східної частини Австрії) і

пізніше переважна більшість з них стала членами Північноатлантичного

альянсу (НАТО), об’єднала свої збройні сили в рамках Західноєвропейського

союзу (ЗЄС) та створила економічні об’єднання – від Бенілюксу, «Спільного

ринку» до «Європейського економічного співтовариства», яке згодом

трансформувалося у Європейський Союз (ЄС).

В історичній науці повоєнну епоху поділяють на декілька періодів: 1)

друга половина 1940–х – 1950–ті роки (відхід від співпраці в

антигітлерівській коаліції, політика “холодної війни”, військово-політичних

блоків та гострої конфронтації двох світових соціальних систем); 2) 1960-ті –

перша половина 1970-х рр. (складні ситуації, породжені “холодною війною”

та перехід до розрядки ); 3) друга пол. 1970-х – 1980-ті рр. (перемога

консервативних тенденцій, нові спалахи “холодної війни“, поступовий

перехід до утвердження демократичних принципів у міжнародних

відносинах); 4) кінець 1980-х – 1990-ті рр. (завершення “холодної війни”,

розпад СРСР і світової соціалістичної системи та пошуки нової моделі

сучасного світопорядку).

У перші повоєнні роки союзники в цілому прагнули діяти спільно та

погоджено працювати над розв’язанням загальних міжнародних проблем:

створення ООН, визначення статусу фашистської Німеччини після її

капітуляції, покарання воєнних злочинців, укладення мирних договорів із

союзниками Німеччини.

Упродовж тривалого часу діяльність ООН була малоефективною,

давалася взнаки “холодна війна” – конфронтація між Заходом і Сходом. Не

дивно, що всі ініціативи СРСР в ООН сприймалися як пропагандистські і

блокувалися. До 1955 року практично було заморожено вступ до ООН

соціалістичних країн (Румунії, Албанії, Болгарії, Угорщини).

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прийняла Загальну

декларацію прав людини. При голосуванні 8 країн утрималися (серед них

СРСР), мотивуючи це тим, що Декларація не забезпечувала дійсних прав

людини. Текст Декларації не друкувався в СРСР аж до середини 1980-х

років.

Питання про долю післявоєнної Німеччини союзники розглядали

впродовж війни. Остаточно воно було вирішене на Потсдамській

(Берлінській) конференції 1945 р. За загальною угодою між СРСР, США,

Англією та Францією Німеччину, включаючи місто Берлін, поділили на

чотири зони окупації. Країни-переможці зобов’язалися здійснювати в своїх

зонах денацифікацію, демократизацію, демілітаризацію та декартелізацію.

Остаточно були визначені кордони Німеччини, територія якої зменшувалася

на ¼ у порівнянні з 1938 р. З територій, що відходили від Німеччини,

німецьке населення виселялося. Союзники домовилися про взаємну

репатріацію військовополонених та про загальну суму репарацій з Німеччини

в 20 млрд. дол., 50 відсотків якої мав отримати СРСР. Союзники вважали

Німеччину єдиним економічним цілим і висловилися за відновлення у

майбутньому демократичної німецької держави, що згодом і відбулося.

Із союзниками Німеччини підписувалися перемир’я. (Німеччина

беззастережно капітулювала!). Для нагляду за дотриманням перемир’я у

кожній з них були утворені союзницькі контрольні комісії (СКК). Одним із

першочергових завдань стало укладення мирних договорів з колишніми

союзниками Німеччини – Італією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. У цій

справі учасники антигітлерівської коаліції проявили в цілому спільну волю

та погодженість. Механізм підготовки проектів договорів повинна була

підготувати Рада міністрів закордонних справ – РМЗС п’яти великих держав:

СРСР, США, Англії, Франції, Китаю. З 29 липня до 15 жовтня 1946 року

тривала Паризька мирна конференція за участю 21 держави. Конференція

завершилася тим, що прийняла рекомендації з укладання мирних договорів.

Остаточно проекти мирних договорів було погоджено на 3-ій сесії РМЗС,

підписано в Парижі, в лютому 1947 року та ратифіковано всіма державами у

вересні 1947 року.

У преамбулах мирних договорів йшлося про припинення війни з

колишніми союзниками Німеччини. Політичні постанови мирних договорів

зобов’язували переможені країни забезпечити своїх громадян незалежно від

раси, статі, мови чи релігії всіма демократичними свободами, не допускати

відродження фашистських організацій, затримувати і судити воєнних

злочинців.

Територіальні постанови: кордони Італії визначалися в межах 1938 р.

(до Югославії відходила східна частина Юлійської країни, півострів Істрія,

Фіуме, острів Пелагоза та ін.); Італія втрачала всі права на колонії. Місто

Трієст оголошувалося вільною територією. Кордони Угорщини фіксувалися

за станом на 1 січня 1938 року (Віденські арбітражі 1938 і 1940 рр. визнано

недійсними); кордони Румунії – за станом на 1 січня 1941 року (Північна

Трансільванія переходила до Румунії); кордони Фінляндії – за договором з

СРСР від 12 березня 1940 р. (окрім цього, фіни віддавали СРСР область

Петсамо (Печенгу) та район Поркаала – Удд в оренду на 50 років, СРСР

відмовлявся від оренди півострова Ханко), кордони Болгарії залишалися

незмінними. Військові постанови визначали кількість національних армій у

переможених країнах.

Репараційні та реституційні постанови передбачали: Болгарія повинна

була виплатити Греції 45 млн. дол. репарацій, Румунія та Фінляндія сплатити

СРСР по 300 млн. дол., Угорщина – 200 млн. дол., Італія – 100 млн. дол.

Окремі статті зобов’язували повернення золотих запасів у країни, з яких вони

були вивезені. За пошкоджену іноземну вартість переможені країни повинні

були сплатити 2/3 її вартості. За такими постановами мирних договорів

розвивалися країни Європи у перші повоєнні роки.

Суспільно-політичний та економічний розвиток Західної Європи у

повоєнний період відбувався в умовах “холодної війни”. “Холодна війна” –

це планетарна двостороння конфронтація СРСР і США та їх союзників на

конкретній ідеологічній основі, яка характеризувалась боротьбою за сфери

впливу, кризами, що поставили світ на межу глобальної війни із

застосуванням ядерної зброї.

Однією з найдраматичніших проблем повоєнних міжнародних

стосунків стало “німецьке питання”. У грудні 1946 року було об’єднано

американську та англійську зони окупації (створено Бізонію), до якої пізніше

приєдналася французька (створилася Тризонія). СРСР не підтримав

пропозицію Заходу про відкриття зональних кордонів, вільне пересування

громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.

Зібравшись окремо в Лондоні в лютому 1948 році США, Англія та

Франція (за участю країн Бенілюксу) домовилися про створення на теренах

своїх зон Західної Німеччини, про скликання Установчих зборів, які мали

виробити Конституцію нової німецької держави, поширити на Західну

Німеччину план Маршалла. Союзники також прийняли рішення про суттєве

скорочення програми репарацій та демонтажу підприємств у Західних зонах.

У відповідь на дії союзників СРСР розпочав у 1948 році блокаду

західних зон Берліну. Так виникла перша берлінська криза, яка тривала до

весни 1949 року, було проголошено ФРН, а у жовтні цього ж року – НДР, з

якою СРСР одразу встановив дипломатичні відносини.

Початком другої Берлінської кризи вважають 1958 рік, коли радянське

керівництво у ноті урядам США, Англії, Франції та ФРН, в ультимативному

тоні зажадало перетворити Західний Берлін на “демілітаризоване вільне

місто”. У разі невиконання цього плану, Москва погрожувала передати під

контроль НДР комунікації між ФРН і Західним Берліном. Нові зустрічі та

пропозиції зацікавлених сторін не дали позитивних результатів.

У серпні 1961 року була споруджена берлінська стіна, після чого будь-

які можливості для розв’язання німецького питання були втрачені. Більш ніж

40-річна історія “німецького питання” завершилася у 1990 році, що стало

можливим у зв’язку з демократичною революцією в НДР, ліквідацією

берлінської стіни та іншими демократичними змінами. У вересні 1990 року

було підписано Договір про об’єднання Німеччини, який набрав чинності у

жовтні. З цього часу Німеччина відіграє велику роль у світовому розвитку як

єдина держава.

Подальшому розвитку держав Західної Європи сприяла зустріч у

листопаді 1990 року в Парижі керівників країн-учасниць Наради з безпеки і

співробітництва в Європі (НБСЄ), на якій на основі гельсінських принципів

було прийнято Паризьку хартію для нової Європи, створено постійні органи:

секретаріат НБСЄ, Бюро вільних виборів, Центр для запобігання конфліктів.

Учасники зустрічі домовилися також про регулярні політичні консультації.

Напередодні Паризької наради країни НАТО та Варшавського Договору

підписали Договір про скорочення звичайних озброєнь в Європі та

Декларацію про відносини партнерства між двома колись ворожими

блоками. Пізніше розпад соціалістичного табору привів до ліквідації у липні

1991 році Організації Варшавського Договору та Ради Економічної

Взаємодопомоги. У сучасних умовах у Західній Європі спостерігається

посилення економічної інтеграції.

Цивільна та військова структура НАТО

У р я д и к р а ї н

2.2. Європейська інтеграція. Вплив Європейського Союзу (ЄС) на

розвиток інтеграційного процесу в Європі

У 1947 році під час виступу перед студентами Гарвардського

університету, державний секретар президента США Гарі Трумена генерал

Джордж Маршалл розповів про план економічного відродження Європи.

“Сполучені штати мають робити все, на що спроможні, аби посприяти

поверненню у світ нормального економічного здоров’я, бо без нього не може

бути ні політичної стабільності, ні гарантованого миру”. Головною метою

цього комплексу економічних і політичних намірів, відомого як “План

Маршалла”, передбачалася стабілізація соціально-політичної ситуації у

Західній Європі, приєднання Західної Німеччини до західного блоку та

зменшення радянського впливу у Східній Європі. ”План Маршалла” діяв

чотири роки – з 1948 року до кінця 1951 року. У липні 1947 року в Парижі

відбулася конференція 16 країн європейського економічного

співробітництва, які прийняли рішення долучитися до “плану Маршалла” –

Комітет оборонного планування (DPC)

Північноатлантична рада (NAC)

Група ядерного планування

(NPG)

Комітети, підпорядковані Раді, DPC та

NPG

Генеральний секретар

Військовий комітет (MC)

Регіональна група планування Канада –

США

Верховне командування ОЗС НАТО в Атланті

Верховне командування ОЗС НАТО в Європі

Англія, Франція, Австрія, Бельгія, Голландія, Данія, Греція, Ірландія,

Ісландія, Італія, Люксембург, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія та

Туреччина. На конференції було створено комітет європейського

економічного співробітництва і прийнято спільну заяву країн-учасниць

конференції на американську допомогу, яку США протягом наступних 4

років надали їм у сумі майже 13 млрд. дол.

План Маршалла («Програма відновлення Європи») – програма

економічної допомоги країнам Європи після Другої світової війни, вступив у

дію у квітні 1948 р. У його здійсненні брали участь 17 європейських країн,

включаючи Західну Німеччину (з 1949 р. – Федеративна Республіка

Німеччини). З 1951 р. План Маршалла перетворився у програму "Взаємного

забезпечення безпеки" – програму надання країнам Західної Європи

американської військової допомоги.

КРАЇНА 1948 - 1949 1949 - 1950 1950 - 1951 Всього

Франція 1085 691 520 2296

ФРН 510 438 500 1448

Греція 175 156 45 366

Ісландія 6 22 15 43

Ірландія 88 45 0 133

Італія та Трієст 594 405 205 1204

Нідерланди 471 302 355 1128

Норвегія 82 90 200 372

Португалія 0 0 70 70

Швеція 39 48 260 347

Швейцарія 0 0 250 250

Туреччина 28 59 50 137

Австрія 232 166 70 458

Данія 103 87 195 385

Бельгія та

Люксембург

195 222 360 777

Велика Британія 1316 921 1060 3297

Всього 4,924 3,652 4,155 12,721

Джордж Кетлетт Маршалл-мол. (31 грудня 1880 — 16 жовтня 1959)

— Державний діяч США, генерал армії (18 грудня 1944), лауреат

Нобілевської премії миру. Обіймав посаду голови Генштабу, державного

секретаря та міністра оборони. У 1947 році Маршалл виступив у Гарварді з

ініціативою надання допомоги європейським країнам, яка стала відома як

«план Маршалла». У 1947—1949 рр. державний секретар США. У 1950 році

з початком війни у Кореї він був призначений міністром оборони. У вересні

1951 року за станом здоров’я пішов у відставку.

“План Маршалла“ надавав щедре фінансування для відбудови та

розвитку європейської економіки. Але вплив цього кроку виявився значно

більшим: він звернув увагу європейських лідерів на те, що потрібна

багатонаціональна економіко-адміністративна структура, подібна до

“Бенілюксу“. Це не був час національних бар’єрів для заборони потоків

товарів і сировини або митних тарифів для перешкоди регіональному

економічному відродженню. Незабаром на конференціях була спроектована

нова об’єднана Європа. Один із результатів полягав у створенні Ради Європи.

Економічному відродженню Європи сприяла діяльність міжнародних

організацій: “Бенілюкс“ (1944), Організація європейського економічного

співробітництва (1948), на основі якого у 1958 році був створений “Спільний

ринок”, Рада Європи (1949), Європейське об’єднання вугілля і сталі (1951).

Однак не всі європейські країни приєдналися до 6 країн “Спільного

ринку”. Спочатку Франція наклала вето на членство Великої Британії, тому

остання створила конкуруючу організацію – Європейську асоціацію вільної

торгівлі (ЄАВТ або ЕФТА), до якої входили, крім засновниці, три

скандинавські країни - Швейцарія, Австрія та Португалія. Але ЄАВТ не була

рівною могутньому ЄЕС, і її учасники, включно із самим Сполученим

Королівством, ясно бачили переваги членства в Європейському

економічному “Спільному ринку “.

Далі події в Європі розвивались таким чином: 1965 рік – підписано

Мергерську угоду між ЄЕС, ЄОВС і Євратомом (чинні з 1967 р.); 1967 рік –

час заснування організації Європейського Співробітництва; 1968 рік –

ліквідовано всі митні податки для внутрішньої торгівлі ЄС; введено спільний

зовнішній тариф. ЄС почало розростатися; 1973 рік – Велика Британія,

Ірландія і Данія були прийняті у члени ЄС, створивши “дев’ятку”; 1979 р. –

відбулися перші загальні вибори Європи – парламенту. Новий законодавчий

орган у складі 410 членів засідав у Страсбурзі.

У 1981 році прийняли Грецію – створилася “десятка”, 1986 рік –

Іспанія і Португалія вступили в ЄС, створена “дванадцятка”. Ратифіковано

Єдиний Європейський Акт, в якому визначено завдання Європейського

Союзу у 1990-х рр.

З 1986 року, коли країн стало дванадцять, організація Європейського

Співробітництва знову змінила свою назву на теперішню - Європейський

Союз і було створено новий прапор. 1987 року – Туреччина і Марокко

подали перші заяви про вступ у ЄС. Марокко відмовили; Туреччину –

повідомили, що дискусії триватимуть. 1990 року – підписали Паризьку

хартію 34 члени Конференції з безпеки і співробітництва у Європі (КБСЄ).

Колишня Східна Німеччина, як частина нової об’єднаної Європи,

приєдналася до ЄС. 1991 рік – Маастрихтська зустріч визначила курс

Європейського Союзу на 1990 – ті роки. 1993 року – вступив у дію Єдиний

європейський ринок. Ратифіковано угоду про модифікацію європейського

Співробітництва у Європейський Союз. 1995 рік – Австрія, Фінляндія і

Швеція вступили до ЄС, створивши “пятнадцятку” – Австрія, Бельгія, Велика

Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди,

Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швейцарія.

Пізніше до них приєднались 4 країни-учасниці Європейської асоціації

вільної торгівлі – ЄАВТ – Норвегія, Швейцарія, Ісландія, Ліхтенштейн.

1999 рік – вступив у дію Європейський валютний союз, єдина валюта

(євро) в 11 з 15 країн ЄС. Гельсінський саміт обговорив домовленості фаст-

трек з шістьма іншими; перспективи для Туреччини відкладаються на

довший термін. 1 травня 2004 року до неї увійшли 10 країн – Естонія, Литва,

Латвія, Польща, Угорщина, Словенія, Мальта та Кіпр.

Країни-члени ЄС Керівні органи ЄС

Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика

Британія, Данія, Греція, Естонія,

Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія,

Литва, Люксембург, Мальта,

Нідерланди, Німеччина, Польща,

Португалія, Румунія, Словаччина,

Словенія, Угорщина, Фінляндія,

Франція, Чехія, Швеція

Європейський Парламент (Страсбур, Франція)

Європейська Рада (Страсбур, Франція)

Рада Європейського Союзу (Брюссель, Бельгія)

Європейська Комісія (Брюссель, Бельгія)

Європейський Суд (Люксембург)

Рух до європейської інтеграції триває. З 1 січня 2007 року членами ЄС

стали Болгарія і Румунія. Група країн у середині Союзу скасовує

формальності при перетині кордонів згідно з Шенгенською угодою, євро

стало основною валютою у 13 країнах Європи. У Євросоюзі

використовуються 23 офіційні мови держав – членів цього міжнародного

об’єднання. Європа сьогодні є впливовим чинником економічного,

політичного та культурного розвитку всього світу.

2.3. Україна і Європейський Союз

Як незалежна держава, Україна прагне встановити добрі відносини з

усім світовим співтовариством. Цьому сприяє обрання Україною статусу

неприєднання до будь-яких військових блоків, добровільна відмова від

володіння ядерною зброєю.

Взаємозв’язки України з іншими державами відбуваються на двох

рівнях – на рівні міжнародному і на рівні двосторонніх відносин.

Україна співпрацює з багатьма міжнародними організаціями, при тому

будучи одним із фундаторів окремих з них. Так, вона була серед засновників

ООН у 1945 р. У Генеральній Асамблеї ООН Україна має рівні права з усіма

членами, декілька разів обиралася непостійним членом Ради Безпеки.

Україна – активний учасник у головному економічному органі ООН –

Економічній і соціальний раді (ЕКОСОР), а також в ЮНІДО, ЮНКТАД та

інших, пов’язаних з економікою. Після здобуття незалежності Україна

вступила у 1992 році до таких могутніх у світовій економіці організацій, як

Міжнародний валютний фонд та Світовий банк.

Міжнародний валютний фонд є найбільшим серед міжнародних

організацій кредитором України, його частка становить 60%. За станом на

1999 рік МВФ виділив Україні кредитів на суму у 4,8 млрд. дол. Вони

спрямовані на економічну трансформацію в Україні: перш за все – на

покриття дефіцитів платіжного балансу й погашення внутрішнього боргу.

Завдяки кредитам МВФ вдалося приборкати гіперінфляцію та ввести в обіг

нову грошову одиницю – гривню. Стабілізація гривні у 2000 – 2001 рр.

відбувалася також не без допомоги МВФ. МВФ регулює потоки капіталу між

державами світу: члени МВФ умовно поділяються на країни-донори (це

розвинені країни) і країни-споживачі допомоги, до яких належить і Україна.

Хоча квота України в МВФ становить лише 0,7 %, її членство у цій

організації дуже важливе для нашої держави, причому не тільки через

можливість безпосередньо отримувати від неї кредити. Фонд не лише

впливає на ситуацію світового валютно–кредитного ринку. Від позицій

Фонду багато в чому залежить політика комерційних банків та інших

кредитних закладів. Неврівноваженість української економіки сприймається

як істотний ризик для надання кредиту. Авторитет МВФ створює так званий

“демонстраційний ефект” – тобто пом’якшує цей ризик.

Україна є членом всіх структур Світового банку: міжнародного банку

реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародної фінансової корпорації

(МФК); Міжнародної асоціації розвитку (МАР) та багатосторонньої агенції

гарантування інвестицій (БАГІ). Серед міжнародних кредитно-фінансових

організацій МБРР є другим після МВФ кредитором України. Його частка

становить 33% всіх позик. Кошти використовуються більш різноманітно.

Вони спрямовані також на реалізацію довгострокових інвестиційних

проектів, підтримку українських підприємств, страхування імпорту. Умови

надання кредитів від Світового банку більш сприятливі. Термін погашення

кредитів продовжується до 20 років з пільговим періодом 5 років (для країн

ІІІ категорії, де рівень доходів нижче середнього). За рахунок Світового

банку в Україні реалізується 16 проектів на загальну суму 2 895 млн. дол. та

15 млн. нім. марок. Значне місце займають позики на структурну перебудову

й розвиток паливно-енергетичної галузі, на реконструкцію сільського

господарства, впровадження ринкових відносин в аграрнопромисловому

комплексі.

Третьою організацією за обсягом кредитів України є Європейський

банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Позики його безпосередньо йдуть на

розвиток виробництва, причому значна їх частка спрямовується на підтримку

приватних малих і середніх підприємств. ЄБРР працює на комерційній

основі, кредити надаються за умов ринкових ставок. За обсягом кредитів

банку Україна посідає друге місце. В галузевому розрізі ЄБРР інвестує

переважно харчову промисловість, видобуток нафти й газу, агробізнес,

телекомунікації, портове господарство, а також вкладає кошти у фінансову

сферу. Україна у 2007 р. стала членом Світової Організації Торгівлі (заявка

про вступ до ГАТТ, так називалася ця організація раніше, була направлена

до цієї міжнародної установи нашою державою ще у 1993 р.).

Стратегічною метою України є вступ до Європейського Союзу.

Бажання України не реалізується через невідповідність економічного

механізму України нормам і вимогам ЄС. У 1994 році була підписана угода

про партнерство і співробітництво між ЄС і Україною. Вона набула чинності

у 1998 році. Основні пункти угоди: розвиток тісних політичних стосунків

шляхом постійного діалогу з політичних питань; сприяння торгівлі та

інвестиціям гармонійним економічним стосункам; забезпечення основ для

взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного

та культурного співробітництва; підтримка України в її зусиллях зміцнювати

демократію та завершення переходу до ринкової економіки. У 1999 році

була прийнята “Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України”, мета

якої - сприяння демократичним перетворенням в Україні як фактора

зміцнення миру, стабільності та процвітання в Європі.

Одним із напрямків співробітництва України з ЄС є програма ТАCІS –

Технічна допомога СНД. Зокрема, на економічні реформи в Україні виділено

гранти для 32 проектів (проекти з реструктуризації сільського господарства,

сприяння розвитку фінансових ринків в Україні та інше). ТАСІS передає ноу-

хау, яким володіють державні й приватні організації, що дозволяє сполучати

досвід з професійними знаннями й навичками на місцях.

Таким чином, період 1945-2009 рр. для країн Західної Європи виявився

надзвичайно насиченим за кількістю історичних подій, наслідком яких стали

кардинальні зміни і перетворення в усіх сферах життя народів цієї частини

світу. Європейські держави за короткий час подолали руйнівні наслідки

війни, здійснили в жорстких умовах «холодної війни» реконструкцію і

перебудову господарства, досягли суттєвих соціально-економічних

результатів. Високорозвинені країни Західної Європи сьогодні є лідерами

сучасного світу, вони складають «золотий мільярд людства», це впливові

члени «великої вісімки» та «великої двадцятки» – за їхньою безпосередньою

участю здійснюється узгодження широкого кола питань з актуальних

міжнародних проблем та координації фінансової і торговельної політики.

Якщо Європейський союз матиме успіх, Європа матиме більше значення в

економічній та політичній історії світу, ніж будь-коли раніше.

Питання для самоконтролю:

1. Яких змін зазнали країни Західної Європи після Другої світової війни?

2. Охарактеризуйте зовнішні та внутрішні політичні чинники, які сприяли

демократичним перетворенням суспільних відносин і економічному

відродженню господарства західноєвропейських держав після Другої

світової війни.

3. Назвіть найвпливовіші міжнародні організації країн Західної Європи,

діяльність яких має визначальне значення для сучасного суспільно-

політичного і економічного розвитку регіону і країн світу?

4. Як відбувався процес євроінтеграції, налагодження та розвитку

міжнародного співробітництва країн Західної Європи з державами світу.

5. Яким чином процес соціально-політичного та економічного розвитку

країн Західної Європи впливає на стан і розвиток сучасного світу?

6. Охарактеризуйте економічні відносини України із західноєвропейськими

державами на сучасному етапі.

Тема 3

Країни Східної Європи. 1945 – 2009 рр.

Боротьба між силами демократії і реакції із завершенням Другої

світової війни не припинилася; скориставшись поразкою капіталістичних

держав, СРСР сподівався змінити співвідношення сил у світі на свою користь

шляхом створення світової системи соціалізму. Полем соціалістичного

експерименту стали країни Східної Європи. У другій половині 50-х років ХХ

ст. уряди цих країн заявили світу про початок побудови соціалізму.

Комуністичні прорадянські режими, спираючись на створені за ініціативою

СРСР економічні (Рада Економічної Взаємодопомоги) та воєнні

(Варшавський договір) інституції, ігнорували об’єктивні фактори розвитку

своїх країн, декларуючи наприкінці 60-х років про перехід до побудови

комуністичних суспільних відносин. Натомість у більшості з цих країн

встановилися авторитарні режими. Розпад СРСР та відкрито антинародний

характер дій комуністів у країнах Східної Європи наприкінці 80-х років

спровокували у цьому регіоні нову хвилю демократичних революцій.

Сьогодні держави Східної Європи у переважній своїй більшості є членами

Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу; вони продовжують

будувати своє майбутнє, спираючись на загальнодемократичні міжнародні

принципи, керуючись законами світової спільноти. Серед них своє місце

шукає і народ України.

3.1. Основні демократичні перетворення у східноєвропейських

країнах після Другої світової війни

Поняття “Східна Європа” почало вживатися після початку «холодної

війни» у 1948 р. і об’єднувало всі європейські країни, які у післявоєнні

десятиліття знаходилися під контролем і впливом СРСР. Термін мав як

політичний, так і географічний характер. Це країни: Албанія, Болгарія,

Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія та (з 7 жовтня 1949 р.)

Німецька Демократична Республіка. Югославія не приєдналася до

радянського блоку, але теж вважалась східноєвропейською країною.

Символічним кордоном між Західною та Східною Європою був Берлінський

мур (серпень 1961р. – січень 1990 р.). Після закінчення «холодної війни» у

1989 р. поняття «Східна Європа» з кожним роком перетворюється в

переважно географічний термін, у складі якого налічується 21 країна: Росія,

Україна, Польща, Чехія, Білорусь, Болгарія, Сербія, Словаччина, Хорватія,

Боснія і Герцеговина, Македонія, Словенія, Чорногорія, Румунія, Греція,

Угорщина, Албанія, Молдова, Литва, Латвія, Естонія. З приєднанням

багатьох східноєвропейських країн до Європейського Союзу, відносно до них

стало поширюватися поняття Центральної Європи. Чітких кордонів між

західними, центральними та східними регіонами Європи не існує. Україну у

світі вважають саме східноєвропейською державою.

Належність Балкан (півострова) до Східної Європи є суперечливим

питанням. За однією з версій – це окремий регіон, який складають країни

Албанія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Румунія, Сербія,

Чорногорія, Словенія та Хорватія не вважаються останнім часом

балканськими країнами через успішні політично-економічні зміни.

У роки Другої світової війни на долю країн Східної Європи випали

драматичні випробування. Польща, Чехія, Албанія і Югославія були

окуповані німецькими та італійськими військами. Угорщина (включаючи

більшу частину Трансільванії і Воєводину), Румунія, Словаччина (з 20

листопада 1940 р.), Болгарія, Югославія (з 1 березня 1941 р. ), Незалежна

держава Хорватія (у складі якої Словенія, Боснія та Герцеговина – з 15

червня 1941 р.) виступили на боці Німеччини і Італії. Протягом 1944 – 1945

рр. Румунія, Болгарія та Угорщина вийшли з фашистського блоку та

приєднались до країн антигітлерівської коаліції. Регіон став одним із

основних театрів воєнних дій на європейському континенті. Економіка

східноєвропейських країн була зруйнована. Крах авторитарних режимів,

широка участь населення у русі Опору створили передумови для глибоких

змін всієї державно-політичної системи.

У більшості східноєвропейських країн влада у останні роки війни

перейшла до урядів Народних фронтів. Національні (Народні) фронти

об’єднували широкі верстви населення: робітників, селян, інтелігенцію,

чиновників, військових. Вони здійснювали перетворення, які мали

демократичний характер.

Демократичні перетворення в країнах Східної

Європи у 1945-1946 рр.

Відновлення парламентських форм правління

Прийняття конституції

Відродження багатопартійності Запровадження загального виборчого права

Налагодження матеріального забезпечення населення

Проведення аграрних реформ

Покарання воєнних злочинців Вирішення нагальних соціальних проблем; Націоналізація власності тих, хто підтримував фашистських злочинців.

Вплив СРСР на внутрішньополітичні процеси в країнах цього регіону

після їхнього визволення від фашистського режиму надав можливість

компартіям захопити всю повноту влади в свої руки. Через короткий час

комуністи створили фактично однопартійні уряди. У 1947-1948 роках вони

офіційно проголосили “побудову соціалізму”. В країнах Східної Європи було

встановлено устрій, який комуністи називали “народною демократією”. За

визначенням марксистської літератури, “народна демократія” – це політична

система, що існувала у країнах Східної Європи та Азії в кінці 40-х років за

підтримки СРСР. Кризові явища в розвитку цієї системи в кінці 1980-х

початку 1990-х років призвели до антитоталітарних революцій і до

демократичних перетворень.

У перші післявоєнні роки внутрішня і зовнішня політика країн Східної

Європи повністю контролювалася радянським керівництвом.

У січні 1949 року для активізації торговельних відносин, координації

господарських планів, вирішення економічних проблем, реалізації загальних

проектів була створена Рада Економічної Взаємодопомоги у складі Болгарії,

Угорщини, Польщі, Румунії, СРСР та Чехословаччини. Пізніше до складу

РЕВ увійшли Албанія, НДР, В’єтнам, Куба, Монголія. Країни-члени РЕВ

співпрацювали з Югославією, Анголою, Іраком, Мексикою, Нікарагуа,

Мозамбіком, Ефіопією, Афганістаном та іншими країнами на основі окремих

угод.

РЕВ не змогла вирішити питання соціально-економічного спрямування

серед країн “соціалістичного табору”. СРСР надавав країнам Східної Європи

в першу чергу природні ресурси, що вело до росту їхньої залежності від

радянського керівництва. Ця організація перестала існувати у 1991 р.

В умовах розгортання “холодної війни”, створення Північно-

Атлантичного блоку та включення 9 травня 1955 року до його складу ФРН

призвело до виникнення аналогічного військово-політичного союзу країн

Східної Європи під егідою СРСР. Варшавський договір про дружбу,

співробітництво та взаємодопомогу був підписаний 14 травня 1955 р.

Польща, Албанія (з 1962 року не брала участь, а з 1968 вийшла з її складу),

Болгарія, Угорщина, НДР (після приєднання до ФРН у 1990 році вийшла з її

складу), Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина об’єдналися з метою

збереження безпеки країн-учасниць та для підтримки миру. Держави

Варшавського блоку створили Об’єднане командування збройними силами

та Політичний консультативний комітет. Діяльність організації

продовжувалась у 1975 та 1985 роках строком на 20 років: 1 липня 1991 р.

після перемоги антитолітарних революцій у Празі Болгарія, Угорщина

Румунія, СРСР та Чехословаччина підписали протокол про припинення дії

цієї організації.

3.2. Наростання внутрішньої нестабільності у 50-80-х роках

Смерть Й. Сталіна у 1953 році і початок “відлиги” призвели до

лібералізації політичного курсу країн Східної Європи. Внутрішня

нестабільність , незадоволення темпами соціально-економічного розвитку

країн соціалістичного табору порівняно з успіхами країн Західної Європи –

своїх сусідів – стали причиною масових виступів населення проти диктату

комуністичних режимів та СРСР.

У 1953 році акції протесту почали робітники НДР, спостерігалась

масова нелегальна еміграція з країни до ФРН.

“Відлига” глибоко захопила Угорщину. У жовтні 1956 року у

Будапешті почалася демонстрація, а потім і повстання проти партійно-

державних структур. Влада в країні перейшла до стихійно створених

революційних комітетів і робітничих рад. Повстання прийняло яскраво

національний характер. 24 жовтня уряд Імре Надя визнав законними вимоги

угорського народу про виведення радянських військ з території країни і

проведення вільних виборів. 1 листопада на знак протесту проти воєнної

акції придушення повстання з боку СРСР, уряд І. Надя проголошує вихід

Угорщини з Організації Варшавського Договору і звертається до ООН з

проханням про захист суверенітету. 4 листопада 1956 року народний уряд

Угорщини був зміщений. Керівника Угорської революції І. Надя та деяких

міністрів засудили і стратили у 1958 році. Наступальні дії радянських військ

на Будапешт продовжувались до 10-11 листопада: майже 2 400 угорців

загинуло під час цих подій, 190 тис. емігрували з країни. Створений за

підтримки Москви уряд Я. Кадара встановив у країні однопартійну систему.

Соціалістична модель економіки в країнах Східної Європи не давала

можливості адекватно реагувати на нові явища і тенденції у світовій

економіці. В умовах науково-технічної революції країни соціалістичного

табору безнадійно відставали від Заходу. На початку 1960-х років у більшості

країн регіону були проведені економічні реформи, але намагання

запровадити в умовах збереження комуністичних режимів ринкові відносини

не мало реальних шансів на радикальні зміни соціально-економічного

характеру. Зростали кризові явища в житті країн Східної Європи.

Про свою самостійність у зовнішньополітичних відносинах заявляла

Румунія. Після засудження культу особи Сталіна розірвала зв’язки з СРСР

Албанія.

Громадяни Східної Німеччини намагалися виїхати у більш заможні

Західний Берлін та ФРН. Щоб запобігти нелегальній і прямо відвертій

еміграції жителів НДР, за ініціативою СРСР у 1961 р. була споруджена

Берлінська стіна, яка відокремила Східний Берлін (столицю НДР) від

Західного, де знаходилася американська, англійська і французька окупаційні

зони. Західний Берлін став об’єктом жорсткого протистояння НАТО і ОВД.

На хвилі критики сталінізму в Чехословаччині виникла реформаторська

течія, лідери якої О.Дубчек та Л.Свобода проголосили курс на побудову

“соціалізму з людським обличчям”. При цьому, на відміну від угорських

подій 1956 р., у країні зберігалися громадянський мир та згода. Процес

здійснення демократичних реформ у Чехословаччині новим керівництвом

країни отримав назву “Празької весни”. Політичний тиск керівництва СРСР,

представників компартії Болгарії, Угорщини, НДР та Польщі з вимогою

відмовитись від демократичного оновлення соціалізму результатів не дав. 21

серпня 1968 р. на територію Чехословаччини увійшли війська п’яти країн –

членів Варшавського договору, керівництво КПЧ було заарештоване,

почалася чистка рядів компартії Чехословаччини. Намаганням

демократизації в країні було покладено кінець.

Загальна криза тоталітарного режиму проявилася у Польщі, про що

яскраво свідчили події 1968, 1970 та 1980-х років. У країні студентські

виступи 1968 року були придушені за допомогою міліції; виступи робітників

Гданська та інших міст проти низької заробітньої плати і підвищення цін на

товари масового споживання у грудні 1970 року були придушені військами і

міліцією.

У 1980-1981 рр. у відповідь на страйковий рух під керівництвом

незалежної профспілки “Солідарність” керівництво польської компартії

запровадило військове становище.

Намагання компартій у 1980-ті роки утримати під контролем розвиток

ситуації непокори в своїх країнах не призвели до успіху.

3.3. Демократичні перетворення у країнах Східної Європи у 80-90-

роки ХХ ст. Україна і східноєвропейські країни

Революції кінця 1980-х – початку 1990-х рр. виявилися наслідком

глибокої системної кризи у політичній, соціально-економічній, духовній

сферах, яку переживали протягом свого існування країни Східної Європи.

Комуністичні режими сприяли політичному і економічному банкрутству

східноєвропейських країн. Події, які відбувалися в цей час, були за своїм

характером революційними, народними, демократичними,

антитоталітарними. Вони призвели до змін кардинального характеру

суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в країнах Східної

Європи, до глибоких змін на міжнародній арені, до змін геополітичних

обставин у світі.

12 вересня 1989 року у Польщі до влади прийшов перший в усій

післявоєнній Східній Європі некомуністичний кабінет Т. Мазовецького. 29

грудня 1989 р. польський парламент скасовує керівну роль комуністичної

партії і відновлює колишню назву країни Республіка Польща. 9 грудня 1990

р. Леха Валенсу обрано президентом Польщі. 12 березня 1999 р. Польща

офіційно стала членом НАТО, а в 2004 р. – членом Європейського Союзу.

Було змінено назву ПНР на Польську Респуліку. Була проведена

департизація армії.

У Німеччині наслідком масового антитоталітарного руху стало

об’єднання ФРН та НДР, починаючи з падіння у листопаді 1989 року

Берлінської стіни. 18 березня 1990 р., на перших за останні 40 років вільних

виборах у НДР, громадяни країни віддають більшість голосів консервативній

партії «Альянс в ім’я Німеччини» , здійснивши тим самим ще один важливий

крок у процесі об’єднання країни. 12 квітня 1990 р. коаліційний уряд НДР

висловився на підтримку возз’єднання з ФРН на основі статті 23 Конституції

і членства країни в НАТО. 20 червня 1991 р. німецькі парламентарі

проголосували за повернення Берліну статусу офіційної столиці.

23 жовтня 1989 р. нова конституція, прийнята парламентом Угорщини,

офіційно проголосила Угорську Республіку як «вільну, демократичну,

незалежну, правову державу», було відкрито шлях до багатопартійних

виборів. 7 квітня 1990 р. у виборах перемогу здобув Угорський

демократичний форум (правоцентристська партія). 12 березня 1999 р.

Угорщина стала членом НАТО, з 2004 р. – членом ЄС.

Події у Болгарії, за умов відсутності масової опозиції існуючому

режиму, загострилися на пленумі ЦК БКП. 10 листопада 1989 року почалися

революційні перетворення: лідер компартії Т. Живков був знятий з посади

секретаря ЦК БКП і голови державної ради. У квітні 1990 року Болгарська

компартія змінила назву на Болгарську соціалістичну партію. 12 липня 1991

року була прийнята нова конституція. У жовтні 1991 року відбулися вибори у

нові Народні збори Болгарії. У січні 1992 року на перших прямих

президентських виборах, які відбулися відповідно до нової конституції,

переміг Ж.Желєв, який до цього 1 серпня 1990 року вже вибирався

президентом Болгарії. 29 березня 2004 р. країна стала членом НАТО, у 2007

р. – членом ЄС.

“Оксамитова революція” у Чехословаччині почалася з розгону владою

студентської демонстрації у листопаді 1989 року. З 21 листопада у відповідь

на дії поліції у Празі почалися масові виступи громадян. Виникли опозиційні

організації – “Громадський форум” у чеських землях і “Суспільство проти

насилля” у Словаччині. Поліція відступила, опозиційні організації

сформували новий коаліційний уряд. Результатом революції стала втрата

влади комуністами, 28-29 грудня 1989 року федеральні збори обрали

президентом Чехословаччини письменника-дисидента Вацлава Гавела

(останній президент Чехословаччини і перший президент Чехії). 20 квітня

1990 р. країна отримала назву – Чеська і Словацька Федеративна Республіка

(ЧСФР). У червні 1991 р. відбулися переговори між керівниками

Громадської демократичної партії та Руху за демократичну Словаччину,

результатом яких стала взаємна домовленість про припинення існування

федерації. 17 липня 1992 року Словацька національна рада проголосила

суверенітет Словаччини. 31 грудня 1992 року ЧСФР припинила існування,

замість неї з 1 січня 1993 року виникли Чеська Республіка і Словацька

Республіка. Мирний процес розпаду федерації отримав назву – «Оксамитове

розлучення». 12 березня 1999 р. Чехія стає членом НАТО, а 29 березня до

альянсу були прийняті Словаччина і Словенія; у січні 2004 р. всі вони були

включені до складу Європейського Союзу.

У 1989 р. влада в Румунії перейшла до рук Фронту національного

спасіння, було створено тимчасовий парламент – Рада національної єдності.

20 грудня 1989 р. війська та поліція відкрили вогонь по багатотисячній

антиурядовій демонстрації в містечку Тимішоара. Повстання охопило

столицю Бухарест. Збройними силами Румунії був арештований президент

Ніколае Чаушеску і 25 грудня – страчений. У травні 1990 року відбулися

вибори, на яких перемогу здобув Фронт національного порятунку, лідер

якого, Іон Ілієску, обирався президентом держави протягом трьох термінів.

12 грудня 2004 р. владу в країні очолив представник опозиційної коаліції

«Справедливість і правда» Троян Бесеску. 29 березня 2004 р. Румунія стає

членом НАТО, а з 1 січня 2007 р. – членом ЄС.

Особливо трагічно події розвивалися в Югославії, де революційні

хвилювання мас сталися внаслідок намагання союзних республік

відокремитися від центру. Соціалістична Федеративна Республіка Югославія

(«Друга Югославія») після утворення в 1945 р. мала декілька назв:

Демократична Федеративна Югославія (1945), Федеративна Народна

Республіка Югославія (1946-1963). Консолідація республік Югославії була

пов’язана з іменем Йосипа Броз Тито.

Йосип Броз Тито (1892-1980) – видатний державний діяч Республіки

Югославія, президент Югославії з 1953 р., голова Президії СФРЮ з 1971 р.,

маршал (1943 р.). Виступав за проведення позаблокової політики, був одним

із лідерів Руху неприєднання. У 1948 р. Тито ініціював вихід Югославії зі

складу «соціалістичного блоку» та розрив міждержавних та міжпартійних

зв’язків Югославії з СРСР. Розробив власну модель соціалістичного

суспільства у країні. Багато зробив для післявоєнної відбудови та

подальшого розвитку Югославії.

Відповідно до Конституції СФРЮ 1974 року суб’єктами федерації

стали соціалістичні республіки Сербія, Македонія, Словенія, Хорватія,

Чорногорія, Боснія та Герцеговина, два автономні краї Косово і Метохія та

Воєводина. У 1990 р. в усіх республіках СФРЮ були проведені місцеві

вибори, перемогу на яких одержали націоналістичні сили. Розпад у січні 1990

р. Союзу комуністів Югославії став початком розпаду Великої Югославії.

Під час громадянської війни від Другої Югославії відокремилися

чотири республіки. 25 червня 1991 р. парламенти Хорватії та Словенії

проголосили незалежність своїх республік. Слідом за ними у тому ж році від

федерації відокремились Македонія, а згодом Боснія та Герцеговина.

Одночасно на території спочатку Боснії та Герцеговини, а потім автономного

краю Косово з метою врегулювання міжетнічного конфлікту між сербами та

албанцями були введені миротворчі сили ООН.

Тим часом Югославія, у складі якої залишалися дві республіки та два

автономні краї, перетворилася у Третю (Малу) Югославію: у квітні 1992 р.

Сербія та Чорногорія створили Союзу Республіку Югославію, з 4 лютого

2003 р. – Державний союз Сербія та Чорногорія, який проіснував до 2006 р.

Після референдуму про незалежність Чорногорії 21 травня 2006 р. 55

відсотків населення країни проголосувало за вихід республіки з

конфедерації; Чорногорія – 3 червня, а Сербія – 5 червня 2006 р. проголосили

незалежність. Мала Югославія перестала існувати.

У 1998 р. загострився конфлікт у сербському краї Косово, пов’язаний з

тим, що президент Слободан Мілошевич почав утиски косовських албанців і

посилив вплив Сербії по всій федерації. Це призвело до гуманітарної

катастрофи. Зокрема, у цей період понад мільйон біженців емігрували або

були евакуйовані з краю. Це викликало незадоволення міжнародної

спільноти. У 1999 р. почалися бомбардування Югославії з метою змусити

С.Мілошевича припинити репресії проти албанців. На переговорах, що

велись через міжнародних посередників, було запропоновано утворити

албанську автономію Косова у межах Сербії. Миротворчий контингент

НАТО увійшов до краю. Внаслідок президентських виборів у 2000 р. у

Югославії до влади прийшла опозиція на чолі з Воїславом Коштуніцею.

С. Мілошевич був заарештований та виданий Міжнародному трибуналу ООН

як військовий злочинець. У січні 2009 р. незалежність Косова визнали 54

країни світу.

Таким чином, зміни демократичного характеру в Східній Європі після

закінчення Другої світової війни зазнали поразки, через узурпацію влади

комуністами в цьому регіоні, які отримували значну підтримку з боку СРСР.

Ускладнення економічної і політичної ситуації в Радянському Союзі в

середині 80-х років ХХ ст. змусило його значно скоротити воєнні витрати.

Це призвело до виведення військ СРСР зі Східної Європи, та стало причиною

повалення комуністичних режимів і зникнення з політичної мапи Європи

соціалістичного табору. У всіх країнах внаслідок виборів до влади прийшли

коаліційні уряди, які запровадили демократичні реформи.

Питання для самоконтролю:

1. Які зміни відбулися в країнах Східної Європи у післявоєнні роки?

2. У чому полягали демократичні перетворення 1945-1946 рр. в країнах

регіону?

3. Охарактеризуйте причини наростання внутрішньої нестабільності в

країнах Східної Європи у 50-80-х роках ХХ ст.

4. Назвіть загальні риси революцій у країнах Східної Європи кінця 1980-х

– початку 1990-х років.

5. Як вплинуло проголошення самостійності незалежних держав у

східноєвропейському регіоні на стан і розвиток сучасних міжнародних

відносин світового співтовариства?

Тема 4

США Й КАНАДА ТА ЇХ ВПЛИВ НА СВІТОВИЙ РОЗВИТОК У ДРУГІЙ

ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

В історії сучасного світу Сполучені Штати Америки посідають

ключове місце, й особливо це стосується другої половини ХХ століття.

Новітня доба в історії людства дуже тісно пов’язана із зовнішньополітичною

діяльністю урядів США, із тією стратегією й геополітичними впливами, що

їх обирали і здійснювали американські адміністрації впродовж 1945 – 2009

років.

Економічний, військовий, науково-технологічний, політичний

потенціал цієї країни завжди дозволяв їй бути не просто високорозвиненою

державою, а й визначальним регіональним та світовим суб’єктом

міжнародних відносин.

На початку ХХІ століття США продовжують залишатися країною з

найбільшим у світі обсягом ВВП, з третьою у світі чисельністю населення, з

потужним військово-промисловим комплексом, з високими соціальними

стандартами і якісною системою освіти, з усталеними демократичними

традиціями і зрілим громадянським суспільством. Крім того, США і надалі

зберігають за собою статус наддержави, яка має свої інтереси і зацікавленості

в усіх куточках земної кулі й готова всіма засобами захищати і відстоювати

власні державні пріоритети та цінності.

Інша країна Північної Америки – Канада – протягом зазначеного

періоду також динамічно розвивалася, будучи зорієнтованою, передовсім, на

внутрішні пріоритети й не маючи значних геополітичних амбіцій. Вийшовши

у 1990-ті роки на перше місце в світі за індексом розвитку людського

потенціалу (ІРЛП), маючи найвищі показники у якості життя, у громадській

та екологічній безпеці, у рівні системи охорони здоров’я, освіченості

населення, його політичної й культурної зрілості, ця країна стала однією з

найпривабливіших для комфортного і заможного проживання, що не могло

не спричинити різкого збільшення імміграційного потоку до неї. Маючи тісні

економічні і політичні зв’язки із своїм південним сусідом – США – країна все

ж засвідчила світові свою здатність до самостійної внутрішньої й зовнішньої

політики, базованої на власних національних інтересах. Втім, суттєвим

подразником у суспільному житті Канади став квебекський прецедент,

спроби сепаратистсько налаштованих кіл відокремити цю франкомовну

провінцію від федерації, фактично розколоти єдину канадську націю. Цей

фактор нестабільності діє і в сучасних умовах, проте в цілому він не змінює

головного – Канада і надалі залишається однією з провідних країн світу,

особливо у соціально-економічній сфері, вона є членом впливової «Великої

вісімки».

Основні поняття: національна безпека, доктрина «стримування

комунізму», конфронтація, «холодна війна», військово-політичні блоки,

карибська криза, біполярний світ, лібералізм і консерватизм, квебекська

проблема, маккартизм, рейганоміка, розрядка міжнародної напруженості,

міжнародний тероризм, глобалізація, міжнародне співробітництво, індекс

розвитку людського потенціалу, транснаціональні корпорації, високі

технології, інноваційний тип розвитку, світове лідерство.

4.1. Зростання зовнішньополітичної активності США у повоєнні

часи. Канада після Другої світової війни: загострення національних

проблем

Повоєнний устрій світу багато в чому визначався стратегічними

інтересами й політичною волею країн-переможниць у Другій світовій війні.

Сполучені Штати Америки (США) зробили великий внесок у розгром

фашизму і мілітаризму в роки Другої світової війни. Людські втрати країни

складали понад 300 тисяч вбитими і 800 тисяч пораненими, полоненими,

пропалими безвісти. Проте США, на теренах яких не велися військові дії,

опинилися єдиною країною, чия економіка вийшла з війни значно більш

зміцненою: за роки війни національний прибуток країни подвоївся. Основні

суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина,

Японія), або потрапили у фінансово-економічну залежність від США (Велика

Британія, Франція). США використали ці обставини для можливості

оволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів і капіталів, створити

розгалужену зону обігу власної національної валюти – долара. На даний

період спостерігається також зростання військової потужності США. На 1945

р. ця держава досягла найвищого за свою історію рівня військової потуги,

зокрема військово-морські й військово-повітряні сили базувалися на

основних напрямках світових комунікацій і у найважливіших стратегічних

пунктах. Наприкінці війни збройні сили США нараховували 12 млн. чол., а

до 1949 року Сполучені Штати монопольно володіли ядерною зброєю, що

створювало передумови для військово-політичної гегемонії у післявоєнному

світі. Характеризуючи головні цілі зовнішньої політики США, слід зазначити

таке: якщо до Другої світової війни зовнішньополітичний курс країни

визначався політикою ізоляціонізму, то із зростанням економічної та

військової потужності відбулася його кардинальна зміна у бік опори на

військову силу, прагнення посилити свій вплив на розвиток подій в усьому

світі. Відповідно, головними цілями зовнішньої політики США у перші

повоєнні роки були: зміцнення національної безпеки, створення союзу

західних демократичних країн, протидія поширенню комунізму, посилення

позицій США в усьому світі.

Для реалізації цих цілей Сполучені Штати здійснювали певні кроки і у

внутрішній політиці, зокрема 25 червня 1947 р. Конгрес, як вищий

законодавчий орган країни, ухвалив Закон про національну безпеку, який

вперше в американській історії запроваджував посаду міністра оборони. Крім

того, були створені такі структури, як Національна рада безпеки і Центральне

розвідувальне управління (ЦРУ). Значних коректив зазнала зовнішня

політика США, методи і засоби її реалізації у зв’язку з приходом у Білий дім

нового глави держави: після смерті Франкліна Делано Рузвельта 12 квітня

1945 р. Президентом США став віце-президент Гаррі Трумен. Зокрема, це

стосувалося перегляду підходів у відносинах із СРСР – з партнерів ці дві

держави перетворилися на супротивників, колишні союзницькі відносини

відійшли у минуле.

Потрібно наголосити, що перші повоєнні роки були позначені

зростанням зовнішньополітичної активності США. Так, Джордж Кеннан,

радник посольства США у Москві, на початку 1946 р. запропонував

«доктрину стримування», яка передбачала захист усього західного світу від

можливого поширення ідеології та практики комунізму. Проблемі боротьби

із зростанням глобального впливу комунізму була також присвячена

«доктрина Трумена», з якою Президент США виступив у березні 1947 р. на

об’єднаному засіданні обох палат Конгресу США. Важливим показником

вагомої ролі США став факт їх особливого впливу при утворенні Організації

Північноатлантичного договору ( НАТО) у 1949 р., адже саме військові США

посіли ключові посади у керівництві цього блоку західних капіталістичних і

демократичних держав. Значно зросла роль США у Європі завдяки реалізації

«Плану Маршалла», адже тоді було надано фінансово-економічну допомогу

16-ти країнам континенту, включаючи й Західну Німеччину. У 1947 р. був

оприлюднений цей масштабний й амбіційний план оздоровлення Європи,

знекровленої війною та розрухою. 5 червня 1947 р., виступаючи з промовою

перед студентами Гарвардського університету, державний секретар США

Джордж Маршалл заявив: «Роль нашої країни має полягати в тому, щоб

надати дружню підтримку Європі при складанні програми її економічного

відновлення, а потім повною мірою, наскільки це можливо, допомогти

проведенню програми в життя. Ця програма має бути спільною для всіх і

виробленою спільно, якщо не всіма європейськими країнами, то багатьма із

них». Програма економічного відродження, підкреслював Маршалл, буде

«спрямована не проти якої-небудь країни чи доктрини, а проти голоду,

злиднів, відчаю і хаосу». Звичайно, висунута Маршаллом програма

заслуговувала на підтримку, однак створені в 1944 р. Міжнародний валютний

фонд і Міжнародний банк реконструкції та розвитку не мали достатніх

ресурсів для її реалізації. Проте такі ресурси були наявними у США. Отже,

головною метою цього плану було відновлення господарства, зруйнованого

за роки війни, фінансування проектів й програм розвитку ринкової

економіки. Пропозиція долучитися до здійснення плану Дж. Маршалла

надійшла і до СРСР, Польщі, Чехословаччини, які, втім, відмовилися,

вбачаючи у цьому загрозу власному суверенітету і основам директивно-

планової економіки. Ті ж 16 західноєвропейських країн, що прийняли умови

«плану Маршалла», протягом чотирьох років, з 1948 по 1951, отримали 12,7

млрд. доларів. Відповідно й зростання міжнародного впливу США у добу

«холодної війни» призводило до подальшої конфронтації двох протилежних

систем та зростання гонки озброєнь у світі.

Інша країна Американського континенту – Канада – більше була

зорієнтована на внутрішні аспекти свого розвитку, вона не мала значних

геополітичних амбіцій, особливо порівняно зі своїм південним сусідом –

США. У політичній системі Канади домінували дві партії поміркованого

характеру – Ліберальна й Прогресивно-консервативна. По завершенні Другої

світової війни, користуючись економічним піднесенням у країні, ліберали

тричі перемагали на виборах до парламенту (1945, 1949, 1953 рр.). У основі

програми лібералів були принципи захисту вільного підприємництва, але із

використанням регулюючої функції держави. Головним гаслом Ліберальної

партії стала ідея побудови в Канаді нового соціального порядку на засадах

концепції «держави загального добробуту». Уряд лібералів започаткував

курс на послаблення політичних зв’язків з Великою Британією і почав

активну діяльність у напрямку досягнення повного суверенітету. В 1947 р. в

країні було ухвалено Закон про канадське громадянство, а також

обговорювався проект розробки нового канадського прапора. Крім того,

Верховний Суд Канади набув статусу вищої апеляційної інстанції у фактично

незалежній країні. 1952 р. відбулася знаменна подія, яка зміцнила

суверенітет країни – вперше генерал-губернатором Канади став канадець за

походженням В. Мессі, а у 1980 р. канадець українського походження Роман

Гнатишин був призначений генерал-губернатором, гідно виконуючи

покладені на нього високі державні обов’язки. Згодом цю посаду обіймали

ряд представниць прекрасної статі – Жанна Сове, Адрієнн Кларксон, Мікаель

Жан, а сама країна набула повної незалежності 1982 р., коли було ухвалено

Акт про Канаду, а дія законодавчих повноважень Великої Британії щодо

Канади повністю припинилася. Втім, англійська королева й надалі

залишалася главою держави, а Канада перебувала у складі Британської

Співдружності націй.

У зовнішній політиці уряди лібералів надавали великого значення

американському ринку, були прихильні до ідеї вільного торгового обміну зі

США. Водночас зростала і залежність Канади від ринку США, у низці

галузей виробництва, передусім, в автомобільній, американський капітал

переважав. Значне зростання імпорту із США вкрай негативно позначилося

на зовнішньоторговельному балансі країни.

На парламентських виборах 1957 р. перемогу отримала Прогресивно-

консервативна партія. В основі її програми знаходилася ідея захисту

принципів вільного підприємництва, розвитку економічної, політичної та

військової співпраці з провідними країнами Заходу. Ця партія виступала

також за обмеження ролі держави в економіці, за скорочення державних

видатків.

Важливим кроком на шляху демократизації країни стало ухвалення у

1960 р. Білля про права, втім, у 60-ті рр. політичне становище в Канаді

відзначалося нестабільністю . Почав проявлятися цілий комплекс кризових

явищ – у двопартійній системі влади, у сфері міжнародних стосунків, у

соціально-економічній, фінансовій галузях. Проте, найбільш гострою для

Канади 60-70-х рр. була етнічна проблема, адже особливістю цієї країни є

наявність двох найбільш чисельних етнічних груп – англоканадців і франко-

канадців, а також значної кількості етнічних меншин.

Національна проблема в Канаді – це, насамперед, проблема провінції

Квебек, й загострення саме етнонаціонального питання створило загрозу для

існування Канади як федеративної держави. В той період франко-канадці

Квебека почали претендувати на збільшення своєї ролі у політичному і

економічному житті країни, в провінції з’явилися сепаратистські організації,

які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. У 1968 р. була створена

Квебекська партія, що об’єднала послідовних прибічників сепарації провінції

від Канади. Проблему Квебека намагався вирішити лідер Ліберальної партії

П. Трюдо, що став у 1968 р. Прем’єр-міністром Канади. У програмі Трюдо

одне з головних місць відводилося подоланню кризи Федерації. За

ініціативою нового прем’єра у 1969 р. канадський парламент ухвалив закон

про надання французькій мові статусу другої державної мови на

федеральному рівні. Трюдо, прагнучи консолідувати канадців у єдиній

державі, намагався втілити у життя ідею існування в країні єдиної нації –

канадської. Проти цієї концепції рішуче виступив квебекський парламент, що

ухвалив у 1974 р. Закон про єдину державну мову у провінції – французьку.

У подальшому квебекська криза лише загострилася: у 1976 р. на виборах у

провінції Квебек перемогла й прийшла до влади партія сепаратистів –

Квебекська партія. Нею було прямо поставлено питання про вихід провінції

зі складу Канади. Згодом було проведено референдум з цього питання (1980

р.), під час якого лише 40% виборців провінції висловилося за надання

Квебеку незалежності. Внаслідок цього проблема канадського Квебеку

залишалася невирішеною, а міжетнічна напруженість стала на довгі роки

дестабілізуючим фактором внутрішньополітичного життя Канади. Про це

свідчать і події 1990 та 1999 рр., коли проводилися наступні референдуми

щодо надання незалежності Квебеку, причому відсоток її прихильників зріс

майже до половини голосів. Водночас, слід підкреслити, що згадані

проблемні аспекти внутрішньополітичного життя Канади не заважали їй

наполегливо підвищувати економічні показники та соціальні стандарти й

врешті посісти перше місце у світі за «Індексом розвитку людського

потенціалу».

4.2. Внутрішня та зовнішня політика США у 50 - 90-ті рр.

Соціально-економічний розвиток Канади у 1980 - 2009 рр.

На президентських виборах 1952 р. перемогу здобув кандидат від

Республіканської партії США, відомий військовий, уславлений генерал часів

Другої світової війни Дуайт Ейзенхауер.

Дуайт Девід Ейзенхауер – народився 14 жовтня 1890 р. в м. Денісон,

штат Техас, після закінчення середньої школи вчився у Військовій академії

«Вест-Пойнт» (1911 – 1915), пройшов службовий шлях від молодшого

офіцера до генерала армії США (1944), став одним із провідних

воєначальників періоду Другої світової війни, займав посаду першого

Верховного Головнокомандувача Союзних військ у Європі, кавалер багатьох

бойових нагород, зокрема й найвищого військового радянського Ордена

«Перемога» (1945), яким відзначалися лише полководці, що сприяли

корінному перелому в ході військових дій, ухвалювали рішення стратегічного

масштабу. Представляючи Республіканську партію США, був обраний, в

якості цивільної особи, Президентом країни (1952), а згодом переобраний на

другу каденцію. Перебував на посаді глави держави з 1953 по 1961 рік,

розробив і втілював у життя власний політичний курс, зокрема у

зовнішньополітичній сфері відомий як «доктрина Ейзенхауера». 34-ий

Президент США ухвалив у 1960 р. закон, що уможливив спорудження у

Вашингтоні пам’ятника Т.Шевченку, а у 1964 р. Д.Ейзенхауер виступив з

промовою під час урочистого відкриття цього пам’ятника Великому

Кобзареві. Визначний американський військовий і державний діяч пішов з

життя 28 березня 1969 р.

Крім того, республіканці забезпечили собі більшість у Сенаті й Палаті

представників Конгресу США. Формулюючи концепцію свого

президентства, Ейзенхауер наголошував на тому, що країна потребує періоду

спокою і об’єднання після потрясінь Другої світової війни. В галузі

внутрішньої політики він проводив досить поміркований курс: з одного боку,

Президент не збільшив соціальні програми, які діяли у попереднє

десятиліття, коли країною керували демократи, але, з іншого боку, він не

дозволив їх скоротити, як того хотіли найбільш консервативні кола

республіканців.

Однією з найбільш серйозних проблем адміністрації Ейзенхауера

залишалася політика «маккартизму». 1954 року Президент США затвердив

закон «Про контроль над комуністичною діяльністю». У ньому компартія

оголошувалася агентом іноземних держав і звинувачувалася у прагненнях

повалити уряд США. Фактично Конгрес залишив компартію поза законом, а

під приводом «комуністичної діяльності» були позбавлені основних прав і

профспілки. Проте активність і завзятість сенатора Джозефа Маккарті набула

надто скандальних форм й у грудні 1954 р. Конгрес США засудив його

поведінку.

У зовнішній політиці уряд Д. Ейзенхауера прагнув забезпечити

домінування США в усьому світі, спираючись на економічні важелі й

технологічне лідерство. Разом з тим президент наполягав на необхідності

скорочення військових видатків і чисельності армії. Для цього потрібно було

запропонувати таку військову стратегію, яка б відповідала завданню захисту

від можливого нападу СРСР. Така стратегія була розроблена і отримала назву

«масована відплата». Сутність її зводилася до того, що керівництво США

висловило готовність протистояти комунізму в будь-якій точці земної кулі.

На дії СРСР у будь-якому регіоні світу США залишали за собою право

відповісти у будь-якому іншому, де вони вважали це найбільш придатним й

при цьому будучи готовими, у разі необхідності, застосувати ядерну зброю.

Але в цілому у галузі зовнішньої політики Д. Ейзенхауер виявив велику

гнучкість, поєднуючи відкриті пропагандистські кроки й таємні операції.

Ейзенхауер активно використовував ЦРУ для таємних підривних операцій

проти країн, де при владі знаходилися нелояльні до США уряди. Разом з тим,

Президент Ейзенхауер не дозволив втягнути США у нову масштабну війну,

загалом позитивними результатами був позначений й візит до Сполучених

Штатів радянського лідера М.Хрущова, що відбувся 1959 р.

На президентських виборах 1960 р. перемогу здобув 43-річний сенатор-

демократ Д. Ф. Кеннеді, який випередив республіканця Р. Ніксона.

Джон Фітцджеральд Кеннеді – народився 1917 р. в одній з

найбагатших і найвпливовіших родин країни, яку називають кланом Кеннеді,

що мав ірландські етнічні коріння та дотримувався католицького

віросповідання. В сім’ї, крім Джона, було 8 дітей, і всі сини присвятили себе

політиці; найбільшої популярності, окрім президента, набув Роберт Кеннеді,

що обіймав посаду міністра юстиції. У роки Другої світової війни Дж.

Кеннеді був морським офіцером, командиром торпедного катера, учасником

бойових дій; нагороджений медаллю ВМС і корпусу морської піхоти. У 30

років став конгресменом, а за декілька років – сенатором від штату

Массачусетс. У 1960 р. обраний Президентом США й за дуже короткий час

став одним із найпопулярніших лідерів у новітній історії країни.

Дотримувався у своїй державній діяльності ліберальних підходів, намагався

протидіяти олігархічним тенденціям у політичному та економічному

житті країни, виявив схильності до конструктивізму і компромісних рішень

у зовнішній політиці. Трагічно загинув 1963 року, причини і обставини тієї

справи остаточно не з’ясовані й досі.

Демократи повернулися до Білого дому після 8-річної перерви, а їх

лідер проголосив основою своєї діяльності на посаді президента концепцію

«нових рубежів». У сфері внутрішньої політики її цілі полягали у тому, щоб

створити Америку, яка стабільно розвивається. Для того, щоб вивести США

на провідні позиції у дослідженнях космічного простору, Кеннеді

запропонував програму «Аполлон», метою якої була висадка американських

астронавтів на Місяці. Мета була досягнута у 1969 р., першою людиною

Землі, що ступила на поверхню Місяця, став американський астронавт Ніл

Армстронг (це сталося 21 липня 1969 р.). Протягом наступного періоду, у

1969 – 1972 роках, було здійснено загалом дев’ять експедицій до супутника

Землі, причому у шести з них відбулася висадка астронавтів безпосередньо

на Місяць. Дванадцять землян мали щасливу та унікальну нагоду ступити на

поверхню загадкового й незвіданого супутника нашої спільної людської

домівки – планети Земля. Завершення пілотованих польотів у рамках

програми «Аполлон» відбулося внаслідок вичерпаних дослідницьких завдань

та через величезні фінансові витрати, хоча й до сьогодні обговорюються

деякі нез’ясовані причини такого раптового зупинення цього масштабного

проекту.

Хронологічний список астронавтів США, що побували на Місяці

№ Астронавт Дата Місія Час перебування

1

2

Ніл Армстронг

Едвін Олдрін

21 липня

1969

Аполлон-11 21 година

3

4

Чарльз Конрад

Алан Бін

19-20 листопада

1969

Аполлон-12 31 година

5

6

Алан Шепард

Едгар Мітчелл

5-6 лютого

1971

Аполлон-14 33 години

7

8

Девід Скотт

Джеймс Ірвін

31 липня-2 серпня

1971

Аполлон-15 66 годин

9

10

Джон Янг

Чарльз Дьюк

21-24 квітня

1972

Аполлон-16 71 година

11

12

Юджин Сернан

Харрісон Шмітт

11-14 грудня

1972

Аполлон-17 75 годин

Зауважимо, що у дослідженнях космічного простору агенція НАСА

досить активно використовувала й жінок – астронавтів, яких на сьогодні

нараховується понад сорок.

Підкреслимо, що в цілому адміністрація демократів досягла вражаючих

успіхів у науково-технологічній та соціально-економічній сфері: за короткий

період президентства Дж. Кеннеді ВНП країни збільшився на 25%.

У галузі зовнішньої політики Президент Кеннеді прагнув посилити

вплив США на перебіг подій у світі й не допустити експансії комунізму.

Водночас, уряд Кеннеді став більш реалістично зважувати власні

можливості, чітко усвідомлювати нові економічні й політичні реалії в

тогочасному світі. На початку 1960-х рр. була ухвалена нова військово-

політична доктрина, що отримала назву «Стратегії гнучкого реагування».

Вона стала офіційною доктриною НАТО і передбачала можливість ведення

як тотальної ядерної війни, так і «обмежених війн» із застосуванням

звичайної та ядерної зброї.

Зазначимо, що прихід до влади на Кубі прокомуністичного уряду у

1959 р. значно посилив військово-політичне протистояння США і СРСР у

Карибському регіоні. Невдовзі планета опинилася на межі ядерної війни, й

лише шляхом інтенсивних переговорів та взаємних поступок з боку двох

державних лідерів – Д. Кеннеді та М. Хрущова – вдалося уникнути

планетарної катастрофи.

Яскрава і багатообіцяюча політична кар’єра Дж. Кеннеді незабаром

трагічно завершилася. Багато з його реформ, і особливо націоналізація

нафтових покладів, заторкнули інтереси великого бізнесу, представників

олігархічних об’єднань. Саме у цьому деякі дослідники та експерти вбачають

причини загибелі Кеннеді. 22 листопада 1963 р., під час перебування в м.

Даллас (штат Техас) й слідування у кортежі відкритим автомобілем, на

Президента США було здійснено замах, внаслідок якого він був смертельно

поранений. Офіційні звинувачення у вбивстві Дж. Кеннеді були висунуті Лі

Харві Освальду, який невдовзі був застрелений під час конвоювання. Про

рівень авторитету і поваги до Президента Кеннеді свідчив і той факт, що

навіть офіційні радянські медіа повідомляли про «загибель видатного

державного діяча Америки та всього світу». Згідно з Конституцією США

посаду голови держави обійняв Віце-президент Ліндон Джонсон. В роки його

президентства (1963-1969 рр.) була завершена значна частина соціально-

економічних програм, запланованих Кеннеді. Але війна у В’єтнамі, що

розпочалася у 1964 році, значно збільшила військові видатки, призвела до

зростання дефіциту федерального бюджету і суттєво знизила авторитет

Л. Джонсона. В 1965-1967 рр. США зосередили у В’єтнамі майже 500-

тисячний військовий контингент, проте ескалація військових дій не

приносила успіхів – південнов’єтнамські партизани та війська ДРВ

продовжували завдавати американцям відчутних ударів й посилювали опір.

Військові дії США в Індокитаї викликали зливу протестів як усередині

країни, так і в усьому світі. Влітку 1969 року адміністрація США

започаткувала курс на «в’єтнамізацію війни», тобто з цього часу війну мали

продовжувати ворогуючі між собою в’єтнамські сторони.

Характеризуючи внутрішнє становище у США в означений період, слід

звернути увагу на одну з найгостріших проблем країни, яка своїм корінням

йде у глибоке минуле. Йдеться про расову проблему. Незважаючи на

проголошене Конституцією рівноправ’я американських громадян, США у 50-

70-ті рр. залишалися країною расової нерівності, дискримінації. Незважаючи

на ухвалення Конгресом у 1957 і 1960 рр. законів антирасистського

характеру, в країні продовжувала здійснюватися політика сегрегації афро-

американського населення у школах, на транспорті, у лікарнях та

громадських місцях. Тому в 1964-1965 рр. значно активізувалися виступи

афро-американців проти расизму, визначним лідером антирасистського руху

став християнський священик Мартін Лютер Кінг. Протягом 1960-х рр. він

організував низку кампаній протесту проти політики сегрегації в США. Кінг

активно виступав проти війни у В’єтнамі, оголосив необхідність боротьби зі

злиденністю. В 1964 році його було удостоєно Нобелівської премії миру, але

1968 року лідер руху за громадянські права афро-американців був убитий.

Зіткнення американців на расовому ґрунті, війна у В’єтнамі, невдала

боротьба із бідністю – все це зумовило поразку Демократичної партії на

президентських виборах у листопаді 1968 року. Натомість лідер

республіканців Річард Ніксон випередив демократа Г. Хемфрі й був

проголошений новим Президентом США. Прагнучи забезпечити

оздоровлення економіки, Ніксон 1971 року оголосив про початок проведення

нової економічної політики, спрямованої на подолання негативних тенденцій

у функціонуванні господарської системи. У зовнішній політиці уряд Ніксона

досяг серйозних успіхів. Відбулися позитивні зміни в американо-радянських

відносинах, зокрема важливе значення мав візит Президента США у Москву

1972 року й підписання десяти угод між США і СРСР. Найважливішим серед

них став Договір про запобігання ядерної війни. У січні 1973 р. було також

підписано Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у

В’єтнамі.

На виборах у листопаді 1972 року Р. Ніксон одержав переконливу

перемогу над демократом Дж. Макговерном. Проте проведення виборів і

початок другого терміну президентства Ніксона відбувалося на тлі

найбільшого у повоєнній історії США політичного скандалу, що отримав

назву «Уотергейт». Під час розслідування порушень законності, що

виявилися в ході передвиборчої кампанії, було встановлено факт

зловживання владою з боку високих посадових осіб. Були оприлюднені

свідчення прямої причетності президента до цих подій. Юридичний комітет

Палати представників оголосив затвердження процедури імпічменту. В цій

ситуації, 8 серпня 1974 року, не чекаючи завершення процедури, Ніксон був

змушений подати у відставку. Посаду глави держави обійняв Віце-президент

Джеральд Форд. Адміністрація Президента Форда, за час свого нетривалого

(1974-1977 рр.) перебування при владі, не змогла упоратися із ключовими

проблемами країни і на виборах 1976 р. поступилася лідеру Демократичної

партії. Відповідно, 39-м Президентом США у листопаді 1976 р. став Джиммі

Картер, який дотримувався ліберальних підходів у внутрішній політиці й

докладав чимало зусиль щодо розрядки міжнародної напруженості.

Цілою епохою в новітній історії США стало наступне перебування у

головному кабінеті Білого дому Р. Рейгана.

Рональд Уїлсон Рейган – народився 1911 р. в містечку Тампіко, штат

Іллінойс. Закінчив коледж 1932 р., здобув популярність як спортивний

коментатор. Уклавши свій перший контракт з провідною кінокомпанією

«Уорнер бразерс», з’явився 1937 р. на екрані у фільмі «Кохання у повітрі» й

до 1964 р., коли вийшла остання картина за його участю, знявся загалом

більш ніж у 50 художніх кінострічках. У 1962 р. Рейган вступив до

Республіканської партії, й вже 1966 р. його обрали губернатором штату

Каліфорнія. Перебуваючи на посаді губернатора Каліфорнії (1967-1975 рр.),

він набув значного і важливого управлінського досвіду, який став у нагоді у

його подальшій політичній кар’єрі. Лише з третьої спроби у 1980 р., ставши

лідером республіканців, Рейган здобув перемогу на виборах Президента США

й обіймав цю посаду до 1988 р. Його неоконсервативний курс у проведенні

економічної та соціальної політики отримав назву рейганоміки. Він також

фактично започаткував процес згортання «холодної війни» і переходу двох

наддержав від конфронтації до діалогу й порозуміння. Пішов з життя після

важкої тривалої хвороби 2004 р. Іменем Р.Рейгана в США названо

Національний аеропорт у Вашингтоні та один із авіаносців флоту США.

Кандидат-республіканець переміг на чергових виборах 1980 р., а отже

40-м Президентом США став колишній голлівудський кіноактор, що, втім, не

завадило йому стати одним із найуспішніших і популярних в народі

політиків. Внутрішньополітичний курс нової адміністрації був спрямований

на досягнення стабілізації соціально-економічної системи шляхом

обмеження або навіть згортання втручання держави в економіку і надання

переваги приватному сектору. Програма Рейгана передбачала значне

скорочення федеральних видатків, на перший план висувалися завдання

раціоналізації виробництва, його структурної та технологічної перебудови.

Цей курс консервативного уряду США отримав назву «рейганоміка». У

соціальній політиці Рейган орієнтувався на середній клас, тобто на більшість

американців, й намагався активізувати й стимулювати його економічну

дієвість. Адміністрації Рейгана вдалося зупинити економічну кризу, що

розпочалася ще за президентства Дж. Картера, підвищити загальні соціальні

стандарти в країні, довести суспільству ефективність своїх програм та

практичних дій. Все це забезпечило Рейгану перемогу на президентських

виборах у 1984 році. Відзначимо, що в США доби «рейганоміки» відбувалося

семирічне піднесення економіки (1983-1989 рр.), а обсяг ВНП збільшився на

28 відсотків.

У зовнішньополітичній сфері адміністрація Р. Рейгана намагалася

зміцнити позиції США у світі, розгорнути тотальну боротьбу з

комуністичними й іншими тоталітарними режимами. Конфронтація з СРСР

протягом 1980-х рр. досягла загрозливих масштабів, почалося розміщення

американських ракет на території Великої Британії, ФРН, Італії. Оголосивши

Радянський Союз «імперією зла», президент Рейган прагнув подолати його

економічно, виснажити його ресурси й потенціал шаленими темпами гонки

озброєнь. У березні 1981 р. Рейган виступив з ідеєю розгортання

«Стратегічної оборонної ініціативи» (СОІ) – тривалої програми створення

широкомасштабної протиракетної оборони з елементами космічного

базування. В наукових і журналістських колах того часу програму СОІ іноді

асоціювали з початком епохи «зоряних воєн». Крім того, в середині

1980-х рр. серйозного резонансу набув скандал навколо розслідування справи

«Іран-контрас», у 1983 р. американська морська піхота окупувала о. Гренада,

де при владі був уряд радянсько-кубинської орієнтації. Всі ці й подібні факти

свідчили про одне – «холодна війна» сягнула свого апогею. Однак розуміння

адміністрацією Рейгана згубності гонки озброєнь змінило ситуацію. Зустрічі

на найвищому рівні в Женеві (1985 р.) та Рейк’явіку (1986 р.)

продемонстрували можливість глибоких змін в американо-радянських

відносинах. Прорив стався 1987 р., коли у Вашингтоні лідери США і СРСР

підписали Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності.

Перебуваючи з офіційним візитом у СРСР 1988 р., під час спільної з

М.Горбачовим екскурсійної прогулянки Москвою й невимушеного

спілкування з жителями радянської столиці, Р.Рейган визнав недоречність

поняття «імперія зла» стосовно Радянського Союзу. В атмосфері все

більшого порозуміння між двома наддержавами це було цілком зрозумілим і

логічним, а додатковим свідченням значного прогресу у взаємовідносинах

став виступ Президента США по Центральному телебаченню СРСР 31

грудня того ж року. Тоді глава американської держави привітав дещо

здивовану багатомільйонну радянську телеаудиторію з Різдвом Христовим та

Новим роком, закінчивши своє звернення словами «Нехай оберігає усіх вас

Господь».

У 1988 р. Президентом США було обрано республіканця Джорджа

Буша. Його каденція співпала з видатним явищем світового масштабу –

завершенням «холодної війни». Під час зустрічей Дж. Буша з М. Горбачовим

на Мальті (1989 р.) і у Вашингтоні (1990 р.) позначилася тенденція до

початку співпраці між двома країнами, а у 1991 р. між США і СРСР було

підписано Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь

(СНО-1). Рубіжна подія відбулася 19-21 листопада 1990 р. в Парижі, під час

зустрічі глав держав і урядів 34 країн – учасниць Наради з безпеки і

співробітництва в Європі (НБСЄ). Напередодні відкриття саміту у залі

урочистостей Єлисейського палацу зібралися глави делегацій і міністри

закордонних справ країн – членів НАТО й ОВД, де вони підписали Договір

про звичайні збройні сили в Європі та Спільну декларацію 22-х держав.

Паризька зустріч на найвищому рівні була другою після проведеної 1975 р. у

Гельсінкі наради, що поклала початок процесу розвитку

загальноєвропейської співпраці. Цей новий форум проходив у момент, коли

Європейський континент і весь світ переживав глибокі зміни. Головне

питання, яке обговорювалося у Парижі, – яким має бути майбутнє Європи та

світу. Підсумком саміту стало ухвалення документу, що отримав назву

«Паризька Хартія для нової Європи», під текстом якого поставив свій підпис

кожний з 34 керівників країн – учасниць НБСЄ, в т.ч. президенти США і

СРСР, Дж. Буш та М. Горбачов. Тоді було проголошено, що світ вступає у

нову еру демократії, миру та єдності, залишаючи позаду добу конфронтації,

ворожнечі та недовіри. Планета отримала реальний шанс подолати одну з

глобальних загроз і перейти у нову якість свого розвитку.

Канада в означений період досягла визначних успіхів у своєму

соціально-економічному розвитку, ставши однією з найрозвиненіших країн

світу з високим рівнем життя населення. Становлення Канади як окремої

політичної нації, самостійної держави з власною самобутньою поліетнічною

культурою нерозривно пов’язано з іменем та діяльністю Прем’єра П.Трюдо.

П’єр Елліот Трюдо – народився 18 жовтня 1919 р. у Монреалі,

здобував освіту у Монреальському університеті, Гарварді, Лондонській

школі економіки, Паризькому університеті, де вивчав право, політологію,

економіку. За віросповідуванням був католиком, за політичними поглядами –

переконаним лібералом, представляв і очолював Ліберальну партію у

політикумі Канади. Перебував на посаді Прем’єр-міністра у 1968-1979 рр., а

також з 1980 по 1984 р., докладав чималих зусиль для вирішення ключових

проблем внутрішнього життя канадського суспільства, проводив

самостійну зовнішню політику. Уряд Трюдо вживав заходів для мирного

розв’язання квебекського питання, недопущення розколу федерації, ініціював

зміни у Конституції з метою припинити законодавчі повноваження

британського парламенту в Канаді. Його вважають найвизначнішим

лідером країни й називають батьком сучасної Канади, який відкрив країну

світові та заклав основи її процвітання у 90-х рр. У червні 1984 р. П.Трюдо

подав у відставку з посади Прем’єр-міністра і лідера партії, після чого до

кінця свого життя (2000 р.) займався юридичною практикою.

На світовому ринку Канада виступає як один із провідних експортерів

сировини, її господарство тісно інтегровано з економічною системою США.

Сучасна Канада за розмірами ВНП входить до першої десятки країн світу,

зокрема у 1995 р. він становив 579 млрд. доларів, а на одного жителя – 19 380

доларів. Технологічний рівень і структура її господарства відповідають

вимогам ХХІ століття, матеріальне виробництво поділяється на дві майже

рівні частини, одна працює на експорт, інша – на задоволення внутрішніх

потреб. Зернове господарство є однією з провідних галузей, що визначає

місце країни у світовому поділі праці, а як експортер пшениці, Канада

поступається лише США. В цілому базою експортних галузей Канади є її

величезні природні багатства, й саме експортні статті відіграють виняткову

роль у житті цієї країни. Вони були і залишаються основним джерелом

надходження іноземної валюти, а також є важливим чинником освоєння цієї

малонаселеної країни. Провідною галуззю обробної промисловості є

машинобудування, зокрема автомобілебудування. Сільське господарство

характеризується високою продуктивністю при мінімальній зайнятості,

середній розмір ферм (230 га) є одним із найбільших у світі. Величезна

територія Канади потребувала розгалуженої й сучасної транспортної

системи, і таку систему було створено. Дві трансканадські залізниці і одна

трансканадська автострада перетинають країну в її південній частині від

Атлантичного до Тихого океану, довжина кожної з цих трас складає близько

8000 км. Провінції Онтаріо і Квебек займають величезну площу – 2,6 млн. кв.

км., але їх населення і господарське життя зосереджені на порівняно

невеликій території міжозерної рівнини і в долині річки Святого Лаврентія.

Тут склалася найбільша в Канаді концентрація міських поселень і фактично

утворюється мегалополіс, що простягається по прямій на 1200 км між

містами Уїнсор та Квебек. Його основу становлять такі відомі центри

канадської економіки, політичного життя, культури, як Оттава, Торонто й

Монреаль (головне місто французької Канади, яке має славу другого після

Парижу франкомовного міста у світі). Крім того, важливу роль у житті

Канади відіграють такі міста, як Вінніпег, Едмонтон, Калгарі, Ванкувер.

Особливе місце посідає північний район країни, площа якого становить

майже 4 млн. кв. км., а мешкає тут менше 100 тис. чоловік. Головна причина

такого становища – суворі кліматичні умови Субарктики і Арктики. Ці

терени мають значні мінеральні, гідроенергетичні, лісові ресурси, але їх

експлуатація поки що практично не розпочалася. Зазначимо, що у 1993 р.

уряд Канади погодився задовольнити вимогу місцевого населення – інуїтів на

передачу їм у власність більше половини площі північних територій. Ці землі

одержали відповідну назву – «Нунавут».

На початку ХХІ століття Канада упевнено крокує шляхом

інноваційного розвитку, використання найновіших наукових здобутків і

технологічних розробок, постійного підвищення соціальних стандартів,

забезпечення високої якості життя, дотримання жорстких екологічних вимог

в процесі виробництва. Ця північноамериканська країна стала за останні

десятиріччя однією з найпривабливіших для проживання й особистісної

самореалізації, лідером у питаннях безпечного, заможного й комфортного

життя її громадян.

4.3. Зростання впливу США на міжнародній арені після розпаду

СРСР та країн комуністичного блоку. Розвиток взаємовідносин

незалежної України зі США та Канадою

У листопаді 1992 р. перемогу на президентських виборах отримав

політичний діяч «нової хвилі», лідер демократів Уїльям Джефферсон

Клінтон, який випередив діючого президента Дж. Буша. На початку каденції

Клінтона в економіці країни позначилася тенденція стабілізації, а наприкінці

ХХ ст. вже спостерігалося стале економічне зростання. Особливу увагу

тодішній уряд приділяв питанням соціальних гарантій і відповідного

фінансового забезпечення, була розроблена програма загальнонаціонального

медичного страхування, зростали виплати для соціально вразливих верств

суспільства. Звичним явищем став профіцит державного бюджету, стабільно

зростали темпи економічного росту, життєвий рівень населення, чисельність

середнього класу. Внутрішньополітичний курс Б. Клінтона базувався на

центристських підходах, уряд президента-демократа в цілому залишався

вірним традиціям Рузвельта-Кеннеді, які заклали основи системи державного

регулювання соціального і економічного життя країни. У 1996 р. Б. Клінтон

знову отримав переконливу перемогу на виборах, випередивши свого

опонента-республіканця, сенатора Р. Доула. Такий результат був тоді цілком

закономірним, адже діючий президент сприймався більшістю суспільства як

людина, що здатна забезпечити стабільний розвиток країни.

Демократична партія США, яка змінила, після 12-річного перебування

у Білому домі, республіканців, прийшла до влади вже у нових міжнародних

умовах. Так, розпався СРСР, припинив своє існування Варшавський договір,

зазнала краху комуністична ідеологія і система, Сполучені Штати стали

безумовним світовим лідером. Новий Президент країни Б. Клінтон

проголосив своїм завданням «відродження Америки» й на практиці

продемонстрував переваги деідеологізованої політики в епоху формування

нового світового порядку.

Уїльям Джефферсон Клінтон – народився у містечку Хоуп, штат

Арканзас, 19 серпня 1946 р. Після закінчення школи 1964 р. вступив до

Джорджтаунського університету у Вашингтоні, згодом працював

помічником у відомого сенатора У. Фулбрайта. Навчався також у

Оксфордському університеті у Великобританії, потім продовжував освіту в

Йєльському університеті. Отримавши диплом юриста 1976 р., Клінтон стає

міністром юстиції штату Арканзас, а дещо пізніше – наймолодшим

губернатором штату в країні. У 1992 р. на з’їзді Демократичної партії був

висунутий кандидатом у президенти, а в листопаді 1992 р. обраний главою

держави. Перебував на посаді Президента США протягом двох каденцій, до

2000 р. Був переконаним прихильником соціально-ліберальних підходів в

економічній сфері, збільшення ролі держави у її функціонуванні.

У 1990-ті рр. США фактично були єдиною наддержавою, що

змушувало суттєво скоригувати ключові підходи у зовнішньополітичній

стратегії. Одна з головних задач адміністрації Клінтона у зовнішній політиці

полягала у тому, щоб максимально використати у власних інтересах

принципово нову геополітичну ситуацію, що склалася у світі по завершенні

«холодної війни», розпаду СРСР і комуністичного блоку. У 1996 р. нова

зовнішньополітична стратегія набула форми певної концепції. Під час

передвиборчих перегонів Клінтон представив ідею формування

«Трансатлантичного європейсько-американського співтовариства». В ній

була сформульована основа «великої стратегії» США, обґрунтовано

принципи розширення НАТО, визначено місце і перспективи Євросоюзу для

створення нової системи безпеки і співробітництва, конкретизовано нові

підходи у розвитку відносин з Росією, Китаєм, Японією тощо.

Важким випробуванням для демократичної адміністрації й особисто

для Білла Клінтона стали події навколо т.зв. «монікагейту» і застосування

Конгресом США процедури імпічменту. Будучи виправданим у ході

парламентського суду, Президент Клінтон все- ж зазнав відчутних втрат у

своєму авторитеті в суспільстві. Проблеми морально-етичного характеру не

могли не відбитися на підсумках проведених у листопаді 2000 р. чергових

президентських виборів. Боротьбу за найвищу посаду у державі вели

демократ Альберт Гор і республіканець Дж. Буш-молодший. У результаті

багаторазового перерахунку голосів виборців, викликаного, передовсім,

ситуацією у штаті Флорида, долю президентської посади зміг вирішити лише

Верховний Суд США. Внаслідок цього, 43-м Президентом США став саме

Джордж Буш – молодший, який в абсолютних цифрах зібрав на кілька сотень

тисяч менше голосів, ніж його головний конкурент.

У подальшій історії США ключову роль відіграли події 11 вересня 2001

року. Цей день багато у чому змінив весь світ, країну та її громадян.

Терористичні акти в Америці вразили громадськість не лише самої країни, а

й усієї планети. Захоплені у той день терористами 4 літаки американських

авіакомпаній були спрямовані на будівлі Всесвітнього торгового центру в

Нью-Йорку та будівлю Міністерства оборони (Пентагон) у Вашингтоні.

Завдавши удару по США, ісламські терористи оголосили війну всьому

цивілізованому світу. Тоді під уламками будівель лише у Нью-Йорку

загинуло понад 3 тис. чол. Президент Буш в ті трагічні дні оголосив тотальну

війну всій мережі організованого міжнародного тероризму. Урядом США

були публічно названі терористичні організації й окремі держави, від яких

виходила головна загроза всьому цивілізованому людству. Президента США

у його намірах вести боротьбу з міжнародним тероризмом підтримали лідери

провідних країн світу, в тому числі країн Євросоюзу, Росії, Індії, Китаю,

Японії. Невдовзі після «чорного вівторка» Дж. Буш проголосив основні

засади нової військово-політичної доктрини США. 7 жовтня 2001 року

Збройні сили США та їх союзників почали міжнародну антитерористичну

операцію. Першим її об’єктом став тоталітарний режим ісламістського,

фундаменталістського руху «Талібан» в Афганістані, який був союзником

терористів з організації «Аль-Каїда» на чолі з Усамою бен Ладеном. Саме ця

людина вважалася у Вашингтоні організатором і натхненником масштабних

терактів. За декілька місяців бойових дій Збройні сили міжнародної коаліції

на чолі з США розгромили основні підрозділи талібів і місцевих загонів

«Аль-Каїди», хоча самого саудівського мільйонера, ідеолога й керівника цієї

організації схопити не вдалося (він залишається у міжнародному розшуку й

до сьогодні).

Впродовж 2002-2004 рр. адміністрація США продовжувала вживати

заходів зі зміцнення безпеки країни. Серед держав, які реально загрожували

безпеці США, Буш називав Іран, Ірак, КНДР. У травні 2002 р. Президент

затвердив закон про безпеку кордонів і жорстко вимагав посилення

контролю щодо в’їзду громадян з метою запобігти проникненню в країну

терористів. Більш того, у червні 2002 р. Президент США видав

розпорядження про створення Міністерства безпеки з особливими

повноваженнями. Його головне завдання визначалося як запобігання

здійсненню терактів. Це нове міністерство почало виконувати покладені на

нього обов’язки 1 січня 2003 р.

В умовах глобалізації нова зовнішньополітична доктрина США

спрямована на збереження і зміцнення провідних позицій країни у світі. Її

основу все більшою мірою складають військові й силові методи. Така позиція

базується на величезній військовій потужності США. У військово-

технічному відношенні вона перевищує всі країни Євросоюзу разом узяті, а

військовий бюджет країни в 2003 р. склав понад 350 млрд. дол. Американські

підрозділи готові вести військові дії у будь-якому регіоні світу, майже без

підтримки тих чи інших союзних сил. Крім того, у 2001 р. Президент Буш

ініціював створення системи Національної протиракетної оборони, а у грудні

2001 р. він заявив про вихід США з Договору про обмеження ПРО,

укладеного між США і СРСР ще у 1972 р. Тоді Буш називав угоду з ПРО

атавізмом «холодної війни». 2002 року Президент США видав

розпорядження про початок розгортання Національної системи

протиракетної оборони. НПРО мала забезпечити захист території США від

можливих ядерних ударів з боку тоталітарних режимів й міжнародних

терористичних організацій. Важливою прикметою функціонування

адміністрації США часів Дж. Буша-молодшого стало залучення на ключову

посаду державного секретаря представників афроамериканської громади –

спочатку генерала Коліна Пауелла, а затим Кондолізи Райс, фахівця з питань

СРСР й Росії. Саме ці особи багато у чому визначали і здійснювали

зовнішню політику США протягом 2000-2008 рр.

В листопаді 2008 р. на чергових президентських виборах у США

конкурували представники Республіканської партії – сенатор Джон Маккейн

і губернатор штату Аляска Сара Пейлін та Демократичної партії – сенатори

Барак Обама й Джозеф Байден. Переконливу перемогу одержав Б.Х. Обама й

44-им Президентом США, вперше за історію цієї держави, став представник

афроамериканської громади. Новий 47-річний лідер Сполучених Штатів

оголосив необхідність радикального, докорінного перегляду всієї

внутрішньої та зовнішньої політики, вироблення нових підходів, що

відповідали б викликам і вимогам часу. Так, Президент Обама запропонував

Росії скоротити на 80% всі ядерні арсенали, а під час офіційного візиту

держсекретаря США Хілларі Клінтон до Москви було висловлено ідею

повного перезавантаження стосунків двох великих країн. Для подолання

наслідків потужної фінансово-економічної кризи, на пропозицію Б. Обами,

Конгрес США ухвалив відповідну програму дій із загальною сумою коштів

понад 700 млрд. доларів. Народ США, народи і країни світу очікують від

нового керівництва єдиної наддержави позитивних зрушень у сучасному

глобалізованому світі, у функціонуванні світового ринку, у зупиненні

збройних конфліктів, у дотриманні екологічної безпеки, у налагодженні

міжкультурного та міжконфесійного діалогу.

Незалежній Україні США завжди надавали особливого значення і

місця у здійсненні зовнішньополітичного курсу Сполучених Штатів,

враховуючи значний економічний потенціал України, її великий внесок у

розвиток сучасної цивілізації. В Україні із розумінням сприймали провідну

роль США у світі й прагнули встановити довгострокові, взаємовигідні,

рівноправні стосунки з американською державою. Так, у січні 1992 р. між

Україною і США були встановлені дипломатичні відносини у повному

обсязі. Підписання у січні 1994 р. Президентами України, США, Росії

тристоронньої Заяви й Угоди щодо ліквідації ядерної зброї в Україні сприяло

політичному покращенню американо-українських відносин.

У травні 1995 р. в Україні з державним візитом перебував Президент

США Б. Клінтон. Це був перший державний візит Президента США до

суверенної України. Сам факт цього візиту засвідчував нове ставлення США

до України як до важливого європейського партнера, покликаного грати

важливу роль у майбутній системі безпеки в Європі. Новий поштовх

американо-українському співробітництву надав візит Б. Клінтона в Україну у

червні 2000 р. Після зміни адміністрації у Білому Домі у січні 2001 р.

україно-американські стосунки не зазнали принципових змін і продовжували

розвиватися в усіх напрямках. Президент Дж. Буш наголошував, що

відносини з Україною будуватимуться на самодостатній основі й не будуть

залежати від стосунків США з іншими країнами, наприклад, з Російською

Федерацією. США активно сприяли розвитку відносин з Україною з боку

таких структур, як Міжнародний Валютний Фонд, Світовий банк,

Європейський Банк Реконструкції та Розвитку, Світова організація торгівлі

тощо. Уряд Сполучених Штатів завжди підтримував курс Української

держави на поглиблення й розширення співпраці з НАТО та Європейським

Союзом. Керівництво США стабільно вбачає в Україні свого важливого

стратегічного партнера в Європі. Особливий підтекст американо-українським

зв’язкам надає факт значної кількості українців, що постійно проживають у

США або є громадянами цієї країни. Багаточисельна українська діаспора у

Сполучених Штатах покладає значні надії на взаємодію двох держав у

різноманітних галузях культури, економіки, політики.

4.4. Економічні та соціально-демографічні характеристики США

на початку ХХІ століття

Сучасні Сполучені Штати Америки мають найбільшу в світі економіку

й перший у світі ВВП, який складає 14,2 трлн. доларів, а у перерахунку на

душу населення – 46 954 долара. При 5% населення на них припадає 25%

світового ВНП, США тримають першість за рівнем продуктивності праці,

розвитком наукових досліджень і наукоємних виробництв та послуг, в

освоєнні космосу і воєнному виробництві. На початку ХХ ст. США

претендують на роль єдиної в світі наддержави і першої постіндустріальної

країни. Сучасні США – це високо урбанізована країна, що має такі

агломерації (метрополітени), як Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія, Балтімор,

Вашингтон, Сан-Франциско, Лос-Анджелес, Сан-Дієго, Чикаго, Пітсбург,

Х’юстон, Детройт . Демографічна ситуація в США є типовою для

високорозвинених країн: низький природний приріст, переважання жінок у

структурі населення, його постаріння. Специфічними для США є проблеми

імміграції й формування американського етносу. Саме процесам імміграції в

США належить виняткова роль, Штати були створені переселенцями й досі

жодна країна світу не приймає стільки мігрантів, як вони. Серед сучасних

іммігрантів можна виділити 3 групи: політичні, спеціалісти вищої

кваліфікації, некваліфікована робоча сила. Розміри політичної імміграції

(100-400 тис. чоловік на рік) коливаються залежно від політичної ситуації в

світі, в окремих регіонах чи державах. Підготовка кадрів вищої кваліфікації

успішно здійснюється власною системою освіти, але водночас щороку до

США мігрує 30-60 тис. вчених, перспективних дослідників,

висококваліфікованих фахівців, підготовлених в інших країнах. Їх

приваблюють висока заробітна платня, гарні можливості для ефективної

науково-дослідної діяльності, особистої творчої самореалізації. Як імпортер

інтелекту, США не мають рівних собі у всьому світі. На початках іноземні

фахівці запрошувалися з країн Західної Європи, у першу чергу з

Великобританії, тепер – переважно з країн Азії та Латинської Америки.

Загалом імміграція в США розглядається як позитивне явище, що примножує

та урізноманітнює можливості країни, сприяє її конкурентоздатності у

сучасному світі.

Окремої уваги потребує питання формування і розвитку

американського етносу, адже це тривалий і складний процес, що

продовжується й донині. Початковими його елементами були європейські

переселенці, аборигени-індіанці та вихідці з Африки. У минулому панівне

становище займали європейці з Північно-Західної Європи – англійці,

ірландці, голландці, скандинави, німці. Чисельно переважали вихідці з

Британських островів, що забезпечило домінування англійської мови та

культури. Після Другої світової війни до США переселилося 100 тис.

українців – політичних емігрантів і так званих «переміщених осіб». В 1990 р.

740 тис. американців заявили, що серед їх предків були українці, з них 165

тис. й досі володіють українською мовою, а 100 тис. спілкуються нею у сім’ї.

Проживають американці українського походження здебільшого на

Північному Сході, а серед міст – у Нью-Йорку, Чикаго та Філадельфії.

Господарство США характеризується не тільки своїми величезними

масштабами, а й найсучаснішою та комплексною структурою. Так, у

первинній сфері зайнято лише 3,3% працюючих (у сільському господарстві,

лісівництві, рибальстві – 2,8 і в добувних галузях – 0,5), у вторинній сфері –

22,4% (в будівництві – 6, в обробній промисловості – 16,4) і в третинній

сфері – 74,3% (на транспорті, в зв’язку, електроенергетиці і комунальному

господарстві – 7,1, в торгівлі – 20,9, у фінансах та страхуванні – 6,7, в галузях

обслуговування – 34,9 і в громадському харчуванні – 4,7%). Такий розподіл

трудових ресурсів є прогресивним і відповідає сучасним вимогам.

Ринкова економіка США поєднує державну, велику корпоративну і

дрібну приватну власність. Державна власність включає багато

інфраструктурних об’єктів – транспортних, комунікаційних, енергетичних,

екологічних, медичних, освітніх та наукових, військове майно, державі також

належать 260 млн. га землі. Вирішальну роль у господарстві відіграють

великі корпорації, зокрема серед найбільших і найвідоміших у світі

знаходяться такі, як «Дженерал Моторз», «Форд Мотор», «Ексон», «Філіпп

Морріс», «Дженерал Електрик», «Уол-Март», «Кока-Кола», «ІВМ»,

«Майкрософт», «Інтел». Світової відомості набув вчений і підприємець,

власник компанії «Майкрософт», мультимільярдер Білл Гейтс. Програмне

забезпечення, розроблене цією компанією, абсолютно домінує на ринку

користувачів комп’ютерної техніки та телекомунікаційних послуг. Натомість

дрібна приватна власність особливо поширена в роздрібній торгівлі,

громадському харчуванні та обслуговуванні.

Важливими складовими господарської системи США в другій половині

ХХ століття стали наукові дослідження і військово-промисловий комплекс.

Наукова діяльність та відповідні дослідження більш як на 2/3 здійснюються

лабораторіями компаній і корпорацій, решта поділяється порівну між

урядовими закладами та університетами. Витрати на науку перевищили на

середину 1990-х років 170 млрд. доларів, воєнні ж витрати досягли у той

період 310 млрд. доларів. Зазначимо, що внутрішній ринок завжди був

головним в економіці США, він є найбільш ємним у світі як для споживчих

товарів масового вжитку, так і для продукції виробничого призначення, а

також для різноманітних послуг, сервісу тощо. Крім того, США займає

перше місце в світі за вартістю мінеральної сировини, яку вони видобувають

самостійно , і водночас – перше місце як її імпортер.

Окремої уваги потребує аграрний сектор американської економіки.

Завдяки сприятливому природному середовищу та ефективному

господарюванню країна повністю забезпечує власні потреби і є найбільшим у

світі експортером сільськогосподарської продукції. Для потреб цієї галузі

використовується 190 млн. га орних земель й 220 млн. га пасовищ, понад 20

млн. га земель зрошується. Сучасне сільське господарство країни є високо

інтенсивним: в середньому врожайність пшениці становить 26 ц/га,

кукурудзи – 75 ц/га, надої молока – 7000 кг на одну корову. Але головною

перевагою агропромислового комплексу США є його висока продуктивність.

Адже за вартістю продукції, виробленої на одного зайнятого, з США можуть

конкурувати лише Канада, Австралія та Нова Зеландія. Висока

продуктивність праці в сільському господарстві країни досягається за

рахунок таких факторів:

1) спеціалізацією територій та ферм;

2) всебічною механізацією виробництва;

3) раціональною, ефективною організацією праці;

4) наявністю сучасної інфраструктури (транспортне, паливно-енергетичне

і комунікаційне забезпечення, розгалужена мережа сільськогосподарських

коледжів, агрометеостанцій, дослідних установ, консультаційних пунктів).

Відзначимо також, що зайнятість безпосередньо у сільському

господарстві є мінімальною – близько 3 млн. чоловік, включаючи фермерів

та найманих робітників. Для американських ферм з самого початку їх

існування була характерна висока товарність, й зараз вона досягає практично

100%. Всі продукти, які споживає фермер та його родина, купуються в

крамниці.

Як велика і розвинена країна, Сполучні Штати мають усі види

транспорту та їх збалансовану систему. В перевезенні вантажів передують

залізниці (38%), також діє автотранспорт (28%), внутрішній водний

транспорт (16%) і трубопроводи (18%), а у перевезенні пасажирів –

автомобільний (82%) та авіаційний (17%).

Заслуговує на увагу й діяльність, пов’язана із природною та

культурною спадщиною країни. Природна спадщина США багата і

різноманітна, культурна ж, порівняно з країнами Європи та Азії, молода.

Ставлення до них з боку держави та суспільства відзначається дбайливістю,

створена і діє спеціальна Служба національних парків. У цю систему входять

безліч об’єктів: власне національні парки, історичні національні парки і

місця, поля визначних битв, національні меморіали та монументи,

національні дороги, узбережжя, долини, річки, стежки, національні

рекреаційні зони, – загалом майже 370 одиниць. 25 найпопулярніших з них

щороку відвідує понад 2,5 млн. чоловік кожний, в т.ч. Долину Блакитних гір

в Аппалачах – 18 млн. чоловік, а національний монумент Статую Свободи –

4 млн. чоловік. Серед курортних місцевостей найпопулярнішими є Флорида і

Гавайські острови, серед розважальних центрів найбільш відомі Голівуд і

Диснейленд у Каліфорнії, Лас-Вегас – у штаті Невада й Діснейуорлд у

Флориді. Практика створення великих культурних і спортивних комплексів

«під одним дахом» вперше мала місце саме в США, які є лідером у цій

справі.

Під сучасну пору серед галузей нематеріальної сфери на перший план

вийшла група наукоємних послуг. На початку 1990-х років до них відносили

комп’ютерні та інформаційні, інженерні та архітектурні, науково-дослідні,

випробувальні та управлінські послуги. Їх надають дослідні установи,

лабораторії корпорацій, урядові заклади та університети. Тут стрімко

розвивається мережа комп’ютерних центрів, банків даних і система

«Інтернет». Слід виділити десять провідних вищих навчальних закладів

країни, які отримують найбільші кошти на проведення фундаментальних і

прикладних наукових досліджень. Це, зокрема такі установи:

- університет Джона Гопкінса в Балтіморі;

- Массачусетський технологічний інститут у Кембриджі (Бостон);

- Стенфордський університет в Пало-Альто (Сан-Хосе);

- Вашингтонський університет у Сіетлі;

- Мічиганський університет в Анн-Арборі (Детройт);

- Три кампуси Каліфорнійського університету (Лос-Анджелес, Сан-

Дієго, Окленд);

- Вісконсінський університет у Медісоні;

- Колумбійський університет у Нью-Йорку.

Зауважимо, що державна підтримка і потужне фінансування освіти, науки,

розробок у сфері високих технологій, ставка на інноваційний тип розвитку,

на просування власної культури і досягнень у світі і забезпечують, значною

мірою, передові, лідерські позиції Сполучених Штатів Америки на початку

ХХІ століття.

Країна США Канада

Площа 9364 тис. кв. км 10,0 млн.кв.км

Населення 280 млн. чоловік 30 млн. чол.

Столиця Вашингтон Оттава

Державний

устрій

Федеративна республіка

у складі 50 штатів і

федерального столичного округу

Колумбія.

Всі штати мають право

на самоврядування, власні конгреси,

закони, обирають губернаторів.

Федерація у складі 10

провінцій

та 2 територій. Канада є

незалежною самоврядною

державою, проте

номінально

її главою є монарх

Сполученого Королівства

Великої Британії,

якого представляє

призначений ним

Генерал-губернатор.

Глава держави нині – 44-й Президент США

Барак Хусейн Обама

Єлизавета ІІ,

Королева Великобританії

та призначений нею

Генерал-губернатор

Мікаель Жан

Голова уряду Посада відсутня згідно Конституцією Прем’єр-Міністр Канади

Стівен Харпер

Віце-Президент Джозеф Байден

Держсекретар Хілларі Родем Клінтон

Обсяг ВВП 14,2 трлн. доларів 1,5 трлн. доларів

На душу

населення

46 954 долара 47 866 доларів

Етноси,

національні

громади

Вихідці з Європи – 190 млн.

Афроамериканці – 30 млн.

Іспаномовні – 22 млн.

Вихідці з Азії – 7 млн.

Аборигени (індіанці,

ескімоси, алеути) – 2 млн.

Англоканадці – 45%

Франкоканадці – 31%

Вихідці з Німеччини –

10%

Вихідці з Італії – 4%

Вихідці з України – 4%

Індіанці – 550 тис.

Ескімоси (інуїти) – 36 тис.

Питання для самоконтролю:

1) В якому стані перебувала економіка США по завершенні Другої світової

війни?

2) Що передбачав план держсекретаря США Дж. Маршалла і коли його було

реалізовано?

3) Охарактеризуйте діяльність Дж. Ф. Кеннеді на посаді Президента США.

4) У чому полягала основна сутність курсу Р. Рейгана в соціально-

економічній сфері?

5) Які причини зумовили перехід США від конфронтації до діалогу у

взаємовідносинах з СРСР наприкінці 1980-х рр.?

6) Який міжетнічний конфлікт серйозно дестабілізував внутрішньополітичну

ситуацію в Канаді впродовж 70 – 90-х рр.?

7) Охарактеризуйте основні ознаки фінансово-економічної кризи, що

охопила США й світову економіку у 2008 – 2009 рр.

Тема 5

СРСР 1945-1991 РР. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК НОВИХ

НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ

Союз Радянських Соціалістичних Республік розпочав своє існування з

30 грудня 1922 року, коли було прийнято Декларацію про утворення СРСР.

До його складу входила і Україна. З 1925 року частина республіканських

прав і обов’язків перейняли союзні органи, які фактично вирішували важливі

державні і міжнародні питання. У компетенцію республік, у свою чергу,

входили лише питання освіти, охорони здоров’я та внутрішніх справ.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни радянські соціалістичні

республіки провели відбудову, продовжуючи свій розвиток у соціально-

економічному, культурному напрямках. Та, зважаючи на обставини, що

склалися у СРСР на кінець 80-х рр. ХХ століття, виникла ситуація, яка

призвела до розпаду Радянського Союзу. Україна, як і інші республіки,

проголосила незалежність і самостійність у своїй внутрішній і зовнішній

політиці. Для підтримки зв’язків між колишніми республіками, та з метою

полегшеного виходу з СРСР була створена Співдружність Незалежних

Держав, яка продовжує своє існування і до сьогодні день.

Основні поняття: лібералізація, «відлига», тоталітарний режим,

космополітизм, «культ особи», реформи, командно-адміністративна

система, пролетарський інтернаціоналізм, неосталінізм, дисидентський рух,

«табір соціалізму», «перебудова», політика гласності, багатопартійність,

національні рухи, антидержавний путч, референдум, наддержавні

утворення, співдружність незалежних держав.

5.1. СРСР у повоєнні часи. Основні принципи зовнішньополітичної

доктрини СРСР. Радянський Союз і проблеми безпеки у Європі та світі

Після переможного закінчення війни населення Радянського Союзу

сподівалося на позитивні зміни у внутрішній політиці, на покращення умов

життя. Але ситуація залишалася такою, як і до війни. З 1945 року була

зміцнена особиста влада Й. Сталіна, посилилася радянська система на

територіях, що були приєднані до СРСР. Проводилася активна політика

русифікації, соціалізації нових земель, на яких розповсюджувався тотальний

ідеологічний контроль. По закінченню війни продовжилася політика, яка

була спрямована на пошук «ворогів народу». Були посилені репресії проти

колишніх учасників війни, що знаходилися у полоні, оскільки вважалося, що

вони могли видати таємниці держави ворогу; проводилися репресії проти

тих, хто в роки війни залишався на окупованих територіях, проти

інтелігенції, проти жителів країн Прибалтики та Західної України, які не

підтримували ідею приєднання даних територій до Радянського Союзу.

Особливе місце у переліку репресій посідає «ленінградська справа» – одна із

справ, що були сфабриковані проти партійних, господарських працівників

Ленінграду наприкінці 40-х – на початку 50-х рр. За цією справою було

репресовано біля 2 тисяч керівників різного рівня і членів їх сімей. У січні

1953 року повідомлялося про розкриття «терористичної групи» лікарів, які

були звинувачені у «зумисному вбивстві» партійного керівництва.

Проводилося переслідування «космополітів», якими вважали всіх, хто

цікавився західною культурою.

Після закінчення війни згідно з договорами СРСР з Польщею,

Чехословаччиною, Румунією були закріплені територіальні зміни щодо

раніше приєднаних земель до Радянського Союзу (Галичина, Волинь,

Закарпаття, Буковина, Бессарабія, Західна Білорусь). Литва, Латвія, Естонія

та Тува, які були приєднані у 1944 році, також залишилися у складі СРСР.

Основними засадами повоєнної міжнародної політики було

проголошено боротьбу за мир, проти загрози війни, за скорочення озброєнь.

З 1945 року СРСР був учасником Кримської, Потсдамської, Сан-Франциської

конференцій. По 1953 рік Радянський Союз підписав низку договорів, які

тією чи іншою мірою сприяли зміні міжнародної ситуації. СРСР розпочав

надавати допомогу комуністичним урядам країн Східної Європи; виступав за

скасування колоніальної системи та за те, щоб надати незалежності країнам

Африки та Азії. Одночасно підтримувалися прорадянські сили у Північній

Кореї, Північному В’єтнамі, Китаї, у яких на той час розпочалися

національно-визвольні революції.

З 1946 року відбулося погіршення відносин СРСР із США та

Великобританією, розпочався період, який отримав назву в історії «холодна

війна».

Після смерті Й. Сталіна в 1953 році у Радянському Союзі розпочалася

політична боротьба за владу, яка завершилася перемогою першого секретаря

ЦК КПРС М. Хрущова (його конкуренти були покарані: Л. Берія був

страчений у 1953 році, а Г. Малєнков у 1955 році був звільнений з займаної

посади). З 1958 року М. Хрущов зайняв посаду голови Ради Міністрів,

зосередивши у своїх руках ще більшу владу.

Микита Сергійович Хрущов (1894-1971) – Герой Радянського Союзу

(1964), Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957, 1961). З 1947-1949 рр. –

перший секретар ЦК КП(б) України, одночасно у 1944-1947 рр. – голова Ради

Народних Комісарів Української РСР. З 1949 р. – секретар ЦК ВКП(б), з

1953 р. – перший секретар ЦК КПРС, одночасно у 1958-1964 рр. – голова

Ради Міністрів СРСР. Член ЦК КПРС у 1934-1966 рр., член Політбюро ЦК у

1939-1964 рр. Один із ініціаторів «відлиги». У 1964 р. був відсторонений від

влади.

На ХХ з’їзді КПРС було затверджено план шостої п’ятирічки.

Кульмінацією з’їзду стала закрита доповідь М. Хрущова «Про культ особи

Сталіна і його наслідки», в якій було вперше оприлюднено чисельні факти

зловживань владою з боку Сталіна і його найближчого оточення,

фальсифікації низки судових справ стосовно партійних, військових, наукових

кадрів. У червні 1956 року була прийнята постанова ЦК КПРС «Про

подолання культу особи та його наслідків». З приходом до влади М. Хрущова

розпочалася лібералізація суспільного життя, яка відобразилася у звільненні і

реабілітації незаконно репресованих у 30-х – 50-х рр. Крім того, нове

керівництво проголошувало необхідність розвитку колективних засад в

управлінні, надання більших прав союзним республікам і місцевим органам

влади.

Розпочинаючи з 1962 року, Хрущов розпочав проведення реформ серед

адміністративного апарату. Він впровадив зміни у КПРС, яка була поділена

на промислову і сільську структури. Було прийнято рішення про оновлення

складу керівних партійних органів та посилився контроль партійних органів

над КДБ. Але командно-адміністративної системи реформи не торкнулися.

Водночас відбувалися зміни і у економічній сфері. Командно-

адміністративна система вступила у чергову фазу кризи. М. Хрущов

ініціював цілу низку реформ, які змогли б поліпшити економіку. У

промисловості були ліквідовані галузеві міністерства, створювалися нові

територіальні органи – раднаргоспи. Запроваджувалася нова техніка. У 1958

році спочатку були реорганізовані, а потім ліквідовані МТС. Їх майно

передавалося колгоспам. А з 1959 року відбулося укрупнення колгоспів та

радгоспів. У селян було зменшено розмір присадибних ділянок, у результаті

чого була обмежена індивідуальна трудова діяльність селян.

Серед реакційних дій Хрущова у економіці були перетворення в

сільському господарстві, що спрямовувалися на освоєння цілинних земель.

Передбачалося освоїти біля 26 млн. гектарів земель Казахстану, Сибіру,

Поволжя. Пріоритетним стало вирощування у широких масштабах кукурудзи

та гороху, що було необґрунтованим. Проводилися спроби щодо збільшення

м’яса, молока і масла. Намагаючись виконати нереальні завдання по

збільшенню м’яса у 3,5 раз, була знищена велика кількість рогатої худоби.

Результатом даних дій стала закупівля м’яса і зерна за кордоном.

У зв’язку із невдалими реформами, погіршенням економічної ситуації з

1961 року, суспільного життя та відсутністю політичних свобод населення

розпочало політичні виступи, антиурядові демонстрації, виступи робітників.

Проти демонстрантів застосовувалася сила і було посилено контроль

державних органів над усіма сферами суспільного життя. А у жовтні на ХХII

з’їзді КПРС було прийнято нову програму партії, в якій ставилося за мету

побудувати комунізм до 1980 року. Це свідчило про необ’єктивність

М. Хрущова, який не враховував дійсний стан суспільства.

Серйозних змін зазнала і зовнішня політика. За основу нової доктрини

ставили мирне співіснування держав з різним суспільно-політичним ладом та

визнання існування різних шляхів побудови соціалізму. З 1956 року

відбулася спроба укласти договір про дружбу та співробітництво між СРСР і

США, але встановити дружні стосунки не вдалося. Вже через два роки СРСР

засудив втручання США у внутрішні справи Лівану, Іраку, Йорданії, у 1960 –

японсько-американський договір, за яким передбачалося збереження

американських баз на теренах Японії; у 1963 році СРСР виступив проти

військового втручання США у Лаосі та В’єтнамі. 1956 рік характеризується

втручанням Радянського Союзу у внутрішні справи Польщі і Угорщини, а

вже наступного року погіршилися відносини з Китаєм та Албанією.

У свою чергу, нормалізувалися відносини Радянського Союзу із

Югославією, був укладений договір про дружбу і співробітництво з КНР, у

1963 році СРСР зініціював підписання договору про заборону випробувань

ядерної зброї у атмосфері, під водою та у космічному просторі.

Політика, яку проводив М. Хрущов, викликала невдоволення у

багатьох членів адміністративного апарату, працівників КДБ,

військовослужбовців. Невдоволена була і інтелігенція. У жовтні 1964 року за

ініціативи секретарів ЦК Л. Брежнєва, М. Подгорного, О. Шелєпіна та голови

КДБ В. Семічастного на засіданні президії ЦК КПРС було прийняте рішення

про усунення М. Хрущова з займаних ним посад. На жовтневому пленумі ЦК

було остаточно ухвалено дане рішення. Першим секретарем (з 1966 року -

Генеральним) ЦК КПРС був призначений Л. Брежнєв, головою Ради

Міністрів – О. Косигін, головою Президії Верховної Ради СРСР –

М. Подгорний.

Час лідерства Л. Брежнєва з 1964 по 1982 рр. історики називають

періодом «застою». Він характеризувався концентрацією влади в одних

руках та посиленням ролі КПРС. М. Хрущов і його політика критикувалися

за волюнтаризм та суб’єктивізм, а в свою чергу, була припинена критика

Сталіна. Почалося відновлення образу «вождя народів». У 1977 році була

прийнята нова Конституція СРСР, у якій були відображені «корінні переваги

розвиненого соціалізму над капіталізмом», хоча постійно знижувався рівень

розвитку економіки, добробут населення.

Населення Радянського Союзу, особливо інтелігенція, які були

невдоволені своїм становищем (переслідування інакомислячих, дисидентів,

учасників правозахисних організацій) виступали проти існуючої влади, і

особисте невдоволення переростало у масові виступи.

Леонід Ілліч Брежнєв (1906-1982) – перший (1964-1966) і генеральний

(1966-1982) секретар ЦК КПРС, голова Президії ВР СРСР (1960-1964, 1977-

1982), Маршал Радянського Союзу (1976), Герой Соціалістичної Праці

(1961), Герой Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981 ). Під час війни

перебував на політроботі у Радянській Армії. З 1946 р. перший секретар

Запорізького, Дніпропетровського обкомів КП(б)У. У 1950-1952 рр. – перший

секретар ЦК КП (б) Молдавії. З 1953 р. – заступник начальника Головного

політуправління Радянської Армії і ВМФ. У 1954-1956 рр. – перший секретар

ЦК КП Казахстану. У 1952-1953, 1956-1960, 1960-1964 рр. – секретар ЦК

КПРС, голова Ради оборони СРСР. Один із основних організаторів усунення

від влади М. Хрущова у 1964 р.

Щодо економічної ситуації, відбулися спроби проведення реформ,

ініціатором яких у 1965 році був голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін.

Перші кроки реформ принесли позитивні зміни: було пожвавлене

сільськогосподарське виробництво, з’явилося більше техніки на селі,

швидкими темпами будували житло і об’єкти соціально-культурного

значення. Але, одночасно зберігалося централізоване планування,

регламентація сільськогосподарського виробництва, не було економічних

стимулів, відбувалося некомпетентне втручання партійних органів у справи

колгоспів і радгоспів. Це призвело до того, що на початку 80-х рр. сільське

господарство опинилося у новій кризі.

Зміни у промисловості також розпочалися з 1965 року. В результаті

частково зросла продуктивність праці, були збільшені фонди суспільного

споживання, з’явилися шляхи вирішення частини соціальних проблем. Але

вже у 70-х рр. темпи економічного росту були уповільнені. Та, одночасно із

уповільненням економічних і промислових темпів розвитку, Радянський

Союз отримував великі прибутки від нафти, чим і покривав прогалини у

інших сферах господарства.

За роки правління Л. Брежнєва відбулося подальше освоєння космосу,

розробки у сфері ядерної енергетики. Щодо військового розвитку, то у

середині 70-х років було поглиблення мілітаризації, утворення воєнно-

промислового комплексу та ігнорування принципу достатності у виробництві

озброєнь.

Зовнішня політика СРСР 60-х – 80-х рр. була, з однієї сторони,

спрямована на відстоювання програми миру та врегулювання конфліктів і

скорочення озброєнь, з іншої сторони, він жорстко відстоював власні

інтереси, при цьому діючи всупереч миролюбивим деклараціям.

У цей період Радянський Союз намагався подолати ворожнечу із США

і країнами Західної Європи. Початок 70-х рр. був пов'язаний із «розрядкою

міжнародної напруженості». Зрушенням у цьому питанні стала Нарада з

безпеки та співробітництва у Європі в 1975 році, у якій брали участь

представники США та Канади. 1 серпня був підписаний Заключний Акт

наради. Позитивними були декларація про принципи співробітництва СРСР і

Франції 1971 року, мирний договір між Радянським Союзом і ФРН, договір

про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1), систем

протиракетної оборони (ПРО) між СРСР і США – 1972 рік. На противагу

миролюбним принципам, існували і інші. Це проявилося втручанням СРСР у

в’єтнамську війну на боці Північного В’єтнаму в 1965-1973 роках, участь у

громадянських війнах в Анголі, Ефіопії, Мозамбіку, Ємені. В 1979 році

відбулося введення радянських військ у Афганістан, з метою утвердження

прорадянського режиму і запобігання впливу у даному регіоні США та

Пакистану. Офіційним мотивом була підтримка «народної революції у ДРА»

і необхідність захисту південних кордонів. Окрім цього, СРСР продовжував

свою політику втручання у внутрішні справи Чехословаччини, Польщі,

Угорщини, Болгарії, НДР, Румунії.

Після смерті Л. Брежнєва, 10 листопада 1982 року, Радянський Союз

опинився у глибокій кризі. Питання щодо поліпшення державного стану у

країні намагалися вирішити нові лідери держави. Так, з 1982 по 1984 роки

при владі знаходився Ю. Андропов, а з 1984 по 1985 – К. Черненко.

Юрій Володимирович Андропов (1914-1984) – Генеральний секретар

ЦК КПРС (1982-1984), голова ВР СРСР з 1983 р. У 1953-1957 рр. – посол

СРСР в Угорщині. У 1962-1967 рр. і з травня 1982 р. – секретар ЦК КПРС.

Член Політбюро ЦК КПРС з 1973 р. У 1967-1982 рр. – голова КДБ СРСР.

Ю. Андропов, який довгий час працював у органах КДБ і знав про

корупційну ситуацію у країні, вирішив розпочати зміни саме з подолання

корупції у житті СРСР. Було застосовано низку санкцій щодо хабарництва,

зловживань службовим становищем, недобросовісних працівників на

робочих місцях, посилився контроль над дефіцитними товарами. Було

проведено низку судових засідань щодо даних осіб. Але ситуація в країні не

покращилася. Окрім цього, населення постійно знаходилося під

адміністративним контролем, чим також було невдоволене. Ситуація

погіршилася ще більше, оскільки Андропов захворів і після його смерті до

влади прийшов вже смертельно хворий К. Черненко, якому не вдалося

провести зміни для покращення становища у державі.

Економіка СРСР у 1950-1985 рр. Рік Сталь

(млн. тон)

Вугілля

(млн. тон)

Експорт

(млн. крб.)

Автомобілі

(тис. штук)

1950 27,3 261 1,6 65

1960 65,3 509 5,0 139

1970 116,0 624 11,5 344

1980 148,0 716 49,6 1327

1985 155,0 726 72,7 1332

*Атлас. Історія Світу. – Київ, 2008. – С. 149

5.2. «Перебудова» і розпад СРСР. Загострення національних

проблем, активізація національних рухів

У березні 1985 року, після смерті К. Черненка, Генеральним секретарем

ЦК КПРС був обраний М. Горбачов. Зважаючи на становище у СРСР та

настрої населення, необхідно було реформувати громадсько-політичне і

соціально-економічне життя. Він розпочав процес змін, який отримав у

історії назву «перебудова». Планувалося реформувати всі сфери життя:

політичну, економічну, ідеологічну, культурну, тоталітарну сутність

суспільства та сприяти його демократичному розвитку.

Михайло Сергійович Горбачов (нар. 2 березня 1931) – президент

СРСР у 1990-1991 рр. Генеральний секретар ЦК КПРС у 1985-1991 рр. У

1966-1968 рр. – перший секретар Ставропольського міськкому КПРС. У

1968-1970 рр. – другий секретар, з квітня 1970 р. – перший секретар

Ставропольського райкому КПРС. У 1978-1985 рр. – секретар ЦК КПРС.

Голова Президії ВР СРСР у 1989-1990 рр. Член Політбюро ЦК КПРС у 1980-

1991 рр. Отримав Нобелівську премію миру у 1990 р.

З метою реформування економіки на XXVII з’їзді КПРС був прийнятий

курс на прискорення соціально-економічного розвитку, ініціатором якого був

М. Горбачов. Економічні зміни повинні були ґрунтуватися на

адміністративних методах, впровадженні досягнень науково-технічного

прогресу у сфери життя, людській відповідальності, боротьбі з пияцтвом,

«нетрудовими прибутками» тощо. Зміни, які у своєму розвитку мали три

періоди, привели до того, що на кінець економічних реформ на 1990 рік була

ухвалена програма, яка передбачала жорсткий державний контроль у процесі

переходу до ринку. Проти неї виступали ліві сили, які були незадоволені

методами, оскільки вони викликали негативні соціальні явища, такі як

інфляцію, розкрадання державної власності.

Необхідність проведення політичних реформ зумовили процес

демократизації суспільства. З 1987 році за ініціативи М. Горбачова

розпочався курс «гласності і демократизації». Завдяки цьому розпочалося

формування демократичного суспільства, свобода слова, думки,

багатопартійності.

Ще на початку реформ їх метою було закріплення керівної ролі КПРС,

пожвавлення діяльності Рад, запровадження принципу поділу влади. У 1988

році було запроваджено З’їзди народних депутатів і республіканські з’їзди, –

нові органи законодавчої влади. Вже у 1989 році відбувся перший З’їзд рад,

на якому розпочалося формування парламентської опозиції. Було утворено

постійно діючий парламент – Верховну Раду СРСР, якому звітувала Рада

Міністрів СРСР. Запроваджувалася посада Президента СРСР, і у березні 1990

року ним було обрано М. Горбачова.

У 1990 році організаційно оформився розкол у республіканських

компартіях. Одна частина переходила на позиції європейської демократії,

інша займала комуністичні позиції. У липні 1990 року відбувся XXVIII з'їзд

КПРС, який проходив в умовах, коли партія втратила свою монополію на

владу і перед нею постало завдання або перетворитися у партію

парламентського типу, або вдатись до силових заходів і відновити колишнє

становище. Завдяки повазі до вищих партійних діячів Горбачов провів

пропозицію про формування Політбюро ЦК КПРС з числа перших секретарів

республіканських парторганізацій. Внаслідок такої реорганізації Політбюро

втратило функції Верховної влади. Тим самим був нанесений ще один удар

по КПРС. Центр політичної влади у державі переміщувався у Ради. Це

призвело до того, що КПРС почала перетворюватись з «державної партії» у

державу в державі, зі своїми лініями зв'язку, мережею інформаторів,

значними матеріальними привілеями тощо. За рік після XXVIII з'їзду КПРС з

неї вийшло більше 4 млн. осіб. Влітку 1991 року частиною членів КП РСФРР

була створена нова партія – Демократична партія комуністів Росії на чолі з

О. Руцьким. Одночасно почав формуватись рух за демократичні реформи,

лідерами якого стали О. Яковлев, Е. Шеварднадзе. Такий розвиток подій вів

до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які у 1991 році

перейшли до рішучих дій. Розгортання демократичних процесів, послаблення

ідеологічного тиску на суспільство, панування партократії, неврахування

національних проблем вивело на передній план у політичній боротьбі права

націй. Але в умовах, коли повага прав людини не була внутрішнім

переконанням більшості населення, ідея суверенітету і незалежності могла

наповнюватись як демократичними так і національними гаслами. На порядок

денний постала проблема забезпечення реального державного суверенітету

союзних республік. Найбільш гостро ця проблема постала під час виборів

1990 року, коли активізувалися національні рухи і в деяких республіках

отримали більшість на виборах (Прибалтика, Грузія, Вірменія, Молдова).

На той час політичні партії у республіках остаточно визначилися із

завданнями щодо національного питання і розпочали послідовно відстоювати

ідею надання суверенітету республікам Радянського Союзу. Серед них:

український «Народний Рух», «Демократичний вибір Росії», Народні фронти

у Прибалтиці, Білорусі, Молдові. Відбулася активізація простого населення

СРСР у формі мітингів, референдумів.

11 березня 1990 року Верховна Рада Литви оголосила про відновлення

державного суверенітету Литви. В цей час З'їзд народних депутатів СРСР

прийняв закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. За

умов, коли 2/3 населення республіки виступало за таке рішення,

встановлювався перехідний період, який би мав забезпечити мирний вихід із

складу Союзу. Тому дії Литви викликали негативну реакцію в Москві, яка

звернулася до неї про негайне скасування прийнятого документу. На

негативну реакцію Литви було припинене постачання нафти, сировини і

деяких видів промислової продукції, що привело до загострення становища.

У зв’язку із ситуацією, що склалася, Литва призупинила свої дії щодо

прийняття рішень на період ведення переговорів, а Рада Міністрів СРСР

відновила постачання. Та, незважаючи на це, Литва поклала початок

«революції суверенітетів». У листопаді 1990 року Верховною Радою ЕРСР

було проголошено державний суверенітет Естонії. Ця подія стала початком

розпаду СРСР.

До березня 1991 року ситуація у СРСР ще більше загострилась.

Шахтарі у безстроковому страйкові вимагали відставки М. Горбачова,

Верховної Ради СРСР, розпуску З'їзду народних депутатів СРСР, передачу

влади тимчасово в руки Ради Федерації. Проведення референдуму про

майбутню долю Союзу, на якому 3/4 населення проголосували за Союз, не

зупинило його розпад. Наслідки референдуму були двоякі. До питань про

збереження Союзу Верховні Ради республік додали питання, чи схвалюють

громадяни декларації про державний суверенітет. І більшість теж була за. У

референдумі офіційно взагалі не взяли участь республіки Прибалтики,

Грузія, Вірменія, Молдова. У відповідь на це, М. Горбачов запропонував

новий варіант. Наприкінці квітня 1991 року у Ново-Огарьові він підписав

угоду з керівниками 9 республік, про найшвидшу підготовку нового

союзного договору. Опублікований проект нового договору декілька раз

змінювався. Головним у цій угоді було те, що через 6 місяців повинні були

бути проведені вибори у нові союзні органи. Ця угода діяла з травня по

липень 1991 року. Основне питання, що вирішувалося, це яким буде союз –

федерацією чи конфедерацією. Найбільш непримириму позицію займали

Росія і Україна.

19-21 серпня 1991 року у Москві відбулася спроба державного

перевороту з метою усунення від влади М. Горбачова. У радянських

республіках було введено надзвичайний стан. Після придушення перевороту

події набули революційного характеру. Була заборонена діяльність КПРС,

оголошено про реформи КДБ, прийнято рішення про радикальну військову

реформу. Але головне було те, що про свою незалежність оголосили

Азербайджан, Киргизія, Латвія, Молдавія, Узбекистан, Естонія, які

розпочали створення власних армій. 5 вересня 1991 року V З’їзд рад

народних депутатів СРСР передав свої повноваження Державній Раді і

Верховній Раді СРСР. 9 вересня на засіданні Державної Ради було визнано

незалежність Литви, Латвії та Естонії.

На той час робилися спроби з боку М. Горбачова щодо збереження

Радянського Союзу. 18 жовтня 1991 року між Вірменією, Білоруссю,

Казахстаном, Узбекистаном, Росією був підписаний Договір про економічне

співтовариство. 14 листопада 1991 року Росія, Білорусь, Азербайджан,

Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан у Ново-Огарьові

висловили бажання щодо створення нового державного утворення – Союзу

Суверенних Держав (ССД). Цей договір планувалося підписати до кінця 1991

року. Але цього не відбулось, оскільки підпис під договором поставив лише

М. Горбачов. Формальним приводом до відтягування підписання було

посилання на необхідність проведення парламентської процедури, але

фактично всі очікували результатів референдуму на Україні.

1 грудня 1991 року в Україні було проведено референдум. Позитивно

проголосували понад 90,92 відсотків виборців. Результати Всеукраїнського

референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову

політичну ситуацію. Було прискорено остаточну ліквідацію СРСР.

5.3. Виникнення та розвиток нових незалежних держав. Україна і

Країни СНД

8 грудня 1991 року у білоруській урядовій резиденції у Біловезькій

Пущі керівники Білорусії, України і Росії (С. Шушкевич, Л. Кравчук,

Б. Єльцин) підписали договір, за яким СРСР припинив своє існування як

суб’єкт міжнародного права. Там же було підписано Угоду про створення

нового об’єднання колишніх радянських республік – Співдружність

Незалежних Держав.

13 грудня 1991 року лідери держав Центральної Азії та Казахстану

зібралися в Ашхабаді, щоб обговорити можливість утворення

Центральноазійської конференції. Але незабаром вони ухвалили рішення про

свою участь у СНД.

Борис Миколайович Єльцин (1.02.1931-) – російський державний

діяч, президент Російської федерації з 1991 року. У 1996 році обраний на

другий термін, 31 грудня 1999 року оголосив про свою добровільну відставку

з президентського поста. З 1976 р. – перший секретар Свердловського

обкому, з 1985 р. – перший секретар ММК КПРС. У 1989 р. обраний

депутатом з’їзду народних депутатів СРСР.

21 грудня 1991 року на зустрічі в Алмати керівники Росії, України,

Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії,

Туркменістану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про

утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і

геополітична реальність перестав існувати; кожна республіка стала

самостійною. Члени Співдружності були цілком незалежними державами.

Цією угодою зазначалося, що СНД не є державою, або наддержавним

утворенням. Учасники співдружності зберігають об'єднане командування

військово-стратегічними силами і єдиний контроль над ядерною зброєю.

Країни СНД гарантували виконання міжнародних зобов'язань колишнього

СРСР.

25 грудня М. Горбачов пішов у відставку, знявши з себе повноваження

Верховного головнокомандувача Збройними Силами СРСР. А 26 грудня 1991

року Рада республік прийняла декларацію про припинення існування

Радянського Союзу.

На сьогоднішній день існує безліч думок, що стало причиною

виникнення СНД. Частина дослідників вважають, що СНД фактично виник

не внаслідок підписання договору у Біловезькій пущі, а визнанням

політичних реалій, які призвели до ліквідації СРСР і появу нового

«несоюзного утворення». Саме розпад тоталітарної системи пришвидшив

розпад Радянського Союзу і посилив дані процеси, зумовлені не лише

активізацією національних факторів, а й гострими соціально-економічними

причинами. Після придушення серпневого заколоту у 1991 році кожна

республіка мала право приймати самостійне рішення. Україна проголосила

незалежність 24 серпня 1991 року. З метою полегшення становища нових

республік 7 грудня 1991 року у Біловезькій Пущі відбулася зустріч

С. Шушкевича, Л. Кравчука, Б. Єльцина, які мали домовитись про

«несоюзне» майбутнє. Створення Співдружності та її завдання вони розуміли

по-різному. Так, Л. Кравчук вбачав у ній «цивілізований спосіб» виходу з

СРСР, С. Шушкевича надихала національно-демократична ідея, а Б. Єльцин

розглядав СНД як варіант забезпечення гегемонії Росії на території

колишнього СРСР.

Леонід Макарович Кравчук (нар. 10.01.1934) – перший Президент

незалежної України. У 1988-1990 рр. – завідувач ідеологічного відділу,

секретар ЦК КПУ, у 1990 р. – другий секретар ЦК КПУ. У 1990-1991 рр. –

член Політбюро ЦК КПУ, з березня 1991 р. – народний депутат Верховної

Ради України. У 1990-1991 рр. – голова Верховної Ради. 1 грудня 1991 – 1994

рр. – Президент України. Народний депутат України X-XIV скликань.

Організаційні основи СНД були визначені Біловезькою Угодою про

утворення СНД і Протоколом до неї, Алмаатинською декларацією, а також

Статутом СНД від 22 січня 1993 року. Головними полюсами СНД стали Росія

і Україна.

Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво.

Всі вони повинні були розширювати міжнародні зв'язки. Молдова планувала

відновити зв'язки з Румунією, Україною і Росією, Казахстан і Білорусь

розпочали орієнтацію на Росію. Україна, в свою чергу, поставила за мету

проведення багатовекторної політики. При створенні СНД лідери України,

Росії, Білорусі домовилися, що координуючими органами СНД стануть їх

Рада глав держав та Рада урядів. Місцем перебування було визначено

Мінськ. Уже на перших засіданнях координуючих органів СНД виявилось,

що у членів Співдружності різні підходи щодо подальшої долі організації.

Так, Україна, Молдова, Закавказькі держави, Туркменістан вважали

основними завдання СНД підготовку кожної з держав до повної

незалежності. Росія і Білорусь прагли перетворити СНД на організацію, яка б

нагадувала федеративну державу на зразок СРСР. З цією метою було

підписано Ташкентський пакт про воєнне співробітництво деяких країн СНД,

з метою уніфікації законодавства створено Міжпарламентську асамблею, між

Росією, Білорусією, Казахстаном і Киргизією створено митний союз. Одна з

найгостріших проблем у відносинах країн СНД є згортання господарських

зв'язків між підприємствами. Головна причина руйнування цих зв'язків

полягає в тому, що вони за радянських часів створювалися для потреб

військово-промислового комплексу (ВПК), який на 1991 рік втратив свою

могутність. Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини

між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Розпад СРСР і

утворення нових незалежних держав зумовили нову розстановку політичних

сил у країнах Співдружністі незалежних держав.

Справжні наміри Росії щодо СНД, колишніх республік СРСР було

розкрито Указом президента РФ «Стратегічний курс Росії з державами-

учасниками Співдружності незалежних держав» у 1995 році. В ньому

відкрито ставилося завдання забезпечити домінування Росії на території

пострадянського простору. Росія стала офіційною спадкоємницею

колишнього СРСР – як у частині його активів, так і відносно його

міжнародних боргів. Після розпаду СРСР в Росії опинилася частина

потенціалу колишнього єдиного народногосподарського комплексу. Частка

Росії становить понад 60 відсотків національного доходу колишнього Союзу,

76 відсотків його території та понад половини населення. Серед інших країн,

утворених на теренах колишнього СРСР, у Російській Федерації склалася

найсприятливіші умови для розбудови національної економіки з найменшим

рівнем залежності від зовнішніх чинників. Цими передумовами є:

- наявність на її території практично майже всіх корисних копалин;

- наявність диверсифікованого виробничого потенціалу всіх галузей важкої

та легкої промисловості;

- наявність потужного науково-технічного потенціалу.

Відношення України до СНД від самого початку було зваженим і

послідовним. Верховна Рада України Угоду про Співдружність ратифікувала

12 грудня 1991 року із зазначенням, що Україна не буде перетворена на

частину нової союзної держави. Додатково була прийнята заява Верховної

Ради України «З приводу укладання Україною Угоди про Співдружність

незалежних держав», у якій наголошувалося, що Україна заперечує

перетворення Співдружності незалежних держав у наддержавне утворення із

своїми органами влади і управління і надання СНД статусу суб'єкта

міжнародного права. Україна чітко визначила умови участі в СНД, які стали

на перешкоді Росії перетворити Співдружність на нове державне утворення,

сприяли активізації діяльності України як суб'єкта міжнародних відносин.

Подальше обґрунтування позиції України до СНД містилось у Постанові

Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями

зовнішньої політики України», що розглядала СНД як міжнародний механізм

багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнював

повномасштабні двосторонні відносини. По суті, упродовж усього першого

етапу функціонування Співдружності чітко простежувались дві концепції

відношення до СНД: політична (російська) і економічна (українська).

Окрім того, зосередившись на західному напрямі,

зовнішньополітичний апарат України не відразу зрозумів необхідність

вивести у низку пріоритетів відносини з країнами ближнього зарубіжжя.

Внаслідок цього керівництво країни не мало уяви про те, якими мають бути

роль і функції України у пострадянському просторі. Згідно зі Статутом СНД,

Україна на правах асоційованого членства намагалася ефективно діяти в

різних структурах Співдружності. Вищим органом СНД є Рада глав держав,

за нею йде Рада голів урядів, а далі – координуючі інститути. Наприкінці

1996 року їх діяло 80, у 57 із них Україна брала участь. На сьогоднішній день

у СНД 64 органи; 99 % всіх пропозицій України враховується у проектах

тексту декларацій. У квітні 1999 року на зустрічі лідерів країн Співдружності

в Москві було прийнято рішення про вдосконалення структури органів СНД.

Насамперед, йшлося про об'єднання Виконавчого секретаріату СНД, що

перебував у Мінську і апарату секретаріату у Москві. Було створено

Виконавчий комітет Співдружності з чисельністю 200 осіб. Загальна

чисельність працівників органів СНД становила 710 чоловік. Беручи до уваги

відмінність, несхожість інтересів кожної з країн, звести їх інтереси до одного

цілого не здатна була жодна з міждержавних і наддержавних структур СНД,

до утворення яких прагнула Росія та інші країни.

Створення розгалуженої структури органів СНД можна вважати

наслідком існування старих стереотипів бюрократичної свідомості

радянських часів. У діяльність Співдружності були привнесені принципи

радянської системи, і це багато в чому спричинило її неефективність.

Фактично рішення органів СНД мають необов'язковий характер, і кожна

країна дотримується лише тих, які для неї вигідні і узгоджуються з

національним законодавством. Так, Україна не підписала Статут СНД і є

лише його асоційованим членом, не бере участі в Митному та Платіжному

союзах, не працює в органах військового співробітництва. У

Міжпарламентській Асамблеї Україна має лише статус спостерігача.

Однак сподівання на створення ефективної моделі міждержавних

економічних зв'язків так і не справдилися. В економічних органах СНД

закріплено російське домінування. Митна угода здебільшого не спрацьовує, а

в торгівлі РФ з країнами СНД існують значні бар'єри. Залежність економік

країн СНД від поставок з РФ остання використовує для підвищення своїх цін

порівняно із світовими з метою політичного тиску або досягнення

односторонніх вигод.

На першому етапі існування СНД зберігалися елементи спільного

військового командування та воєнної інфраструктури сил стратегічного

призначення. З розбудовою національних збройних сил ця функція

поступово відмерла. Спроби її відновити у вигляді Ташкентського пакту

успіху не мали, і фактично військова співпраця переведена у площину

двостороннього співробітництва. Функції захисту кордонів по зовнішньому

периметру країн Співдружності (крім України) свого часу перейняла на себе

РФ, але з розбудовою національних прикордонних військ ця функція також

поступово зникла.

Договори, підписані між країнами СНД у 2000-2001 роках

21 червня

2000 р.

Програма боротьби з міжнародним тероризмом та іншими проявами

екстремізму на період до 2003 року

1 грудня

2000 р.

Договір про утворення Антитерористичного центру. Україна підписала із

застереженням, що воно не повинно суперечити національному

законодавству і інтересам держави.

18 серпня

2000 р.

Заява щодо підготовки і проведення саміту та Асамблеї Тисячоліття ООН,

щодо впливу процесів глобалізації та інтеграції на країни Співдружності.

1 червня

2001 р.

Рада глав держав СНД прийняла Рішення про координацію

зовнішньополітичної діяльності держав

29

листопада

2001 р.

Проект Рішення Ради глав держав стосовно аналітичної доповіді

«Підсумки діяльності СНД за 10 років і завдання на перспективу»;

Міждержавна програма утворення мережі інформаційно-маркетингових

центрів з метою просування товарів та послуг на національні ринки

держав-учасниць СНД на період до 2005 року; Порядок організації

взаємодії держав-учасниць СНД з ліквідації наслідків надзвичайних

ситуацій природного та техногенного характеру; Програма основних

напрямів співробітництва держав-учасниць СНД у галузі культури на

період до 2005 року; Угода про координацію робіт у галузі ліцензування

освітньої діяльності, атестації та акредитації освітніх установ країн СНД;

Міждержавна програма реалізації Концепції формування єдиного

освітнього простору СНД.

За 18 років існування Співдружності Незалежних Держав з метою її

удосконалення 16 вересня 2004 року в Астані та 26 серпня 2005 року у Казані

відбулися засідання Ради керівників держав. На цих засіданнях були

прийняті рішення по удосконаленню та реформуванню органів СНД. На

Казанському саміті була створена Група високого рівня, яка у листопаді 2006

року запропонувала керівництву Доповідь, в якій зазначалося про доцільне

збереження діючої структури організації.

На засіданні Ради голів держав у Санкт-Петербурзі 10 квітня 2007 року

було вирішено розробити План основних заходів щодо реалізації Концепції,

яка була затверджена 5 жовтня 2007 року. Основними положеннями

концепції визначено: спільні дії у боротьбі зі злочинністю, із незаконним

використанням наркотичних та психотропних засобів; співробітництво у

програмі протидії незаконній міграції, у боротьбі з тероризмом, з торгівлею

людьми. Важливим проявом є розроблення Плану основних заходів з

підготовки до 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

Питання для самоконтролю:

1. Складіть порівняльну таблицю, у якій вказано відмінності у

зовнішній політиці СРСР у 50-60 –ті роки та 70-80-ті роки ХХ

століття. Зробіть відповідні висновки.

2. Дайте аналіз основних напрямків зовнішньополітичного курсу

СРСР у 1964 – 1985 рр. Які дії СРСР у цей період привели до

загострення міжнародних відносин?

3. Охарактеризуйте суспільно-політичне та економічне становище

Радянського Союзу у період загострення кризи радянської системи

(1965-1982 рр.).

4. Що вам відомо про «перебудову» у СРСР?

5. Охарактеризуйте процес утворення Союзу незалежних держав.

Тема 6

РОСІЯ У 1991 – 2009 рр. УКРАЇНА І РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ У

НОВІТНІ ЧАСИ

Українсько-російські відносини за багатьма параметрами можна

вважати унікальним явищем світової історії, яке посідає цілком особливе

місце не тільки у формуванні культури двох сусідніх великих народів, а й

впливає на конфігурацію політичної карти Європи та світу.

На початку 90-х рр., з проголошенням незалежності України

почався непростий процес формування принципово нового типу економічних

взаємин між Україною та країнами Чорноморського басейну. Їх і сьогодні

можна вважати унікальним явищем світової історії, особливо це стосується

співробітництва між Україною та Російською Федерацією. Реальне

утвердження суверенного статусу нашої держави, її подальша успішна

розбудова тісно пов’язані з налагодженням рівноправних, взаємовигідних і

стабільних стосунків з Російською Федерацією. Практично одразу ж після

розпаду Радянського Союзу і утворення незалежних держав, Російська

Федерація стала основними стратегічним та економічним партнером

української держави. Українсько-російські економічні взаємозв’язки ніколи

не були простими та однозначними. Близькість двох національних культур,

українська і російська мови, переплетіння історичної долі народів, тривале

спільне проживання в одній державі – все це визначило своєрідність

українсько-російського співробітництва у 1991-2009 рр.

Основні поняття: президентсько-парламентська республіка,

Державна Дума, популізм, централізація влади, адміністративна реформа,

лібералізація економіки, статус великої держави, ринкові перетворення,

геополітична роль.

6.1. Політичний та соціально-економічний розвиток Російської

Федерації у 1991 – 2009 рр.

Російська Федерація є найбільшою за територією державою світу, за

кількістю населення посідає шосте місце (після Китаю, Індії, США, Індонезії

та Бразилії). Вона володіє найбільшими сумарними запасами природних

ресурсів, особливо – паливно-енергетичних. Росія входить у першу вісімку

розвинутих країн світу за обсягом валового внутрішнього продукту.

Росія є офіційною спадкоємницею колишнього Радянського Союзу – як

у частині його активів, так і відносно його міжнародних боргів. Після

розпаду СРСР Росія виступила як спадкоємниця СРСР на міжнародній арені,

зайняла місце постійного члена ради Безпеки ООН і затвердила за собою

статус ядерної держави.

Слід зазначити, що Російська Федерація займає значну частину

території Європи та Азії, що відкриває їй можливості відігравати величезну й

активну роль не лише на двох континентах, а й у всьому світв:

Російська Федерація Територія: 17 075 400 км кв.

Адміністративний поділ: 49 областей, 6 країв, 10

автономних округів, автономна область, 21 республіка, 2

міста федерального підпорядкування.

Населення: 144, 6 млн. чол.

Національний склад: росіян – 80 %

Прибуток на душу населення: 2 250 дол. США.

Отже, Росія займає вигідне геополітичне положення. Сьогодні вона

залишається провідною космічною державою, її ракетно-космічний комплекс

визначається високим технічним рівнем.

Важливим чинником економічного зростання Російської Федерації

становить її людський потенціал. За визначенням іноземних фахівців, рівень

освіченості та професійної підготовки російських громадян робить їх

спроможними вирішувати будь–які технічні й економічні проблеми. Система

підготовки кадрів усіх рівнів відповідає світовим нормам, завдяки чому існує

великий попит на них практично у всіх розвинутих країнах світу.

У Росії проживає найбільш велика українська діаспора – майже 10 млн.

чоловік, що складає три відсотки від загальної кількості населення країни. Це

третя за кількістю нація в Російській Федерації після росіян і татар. (Див.:

Украинская диаспора в мире // Сегодня. – 2006. – 19 августа ).

Місце Росії у світі

Чисельність населення

(млн. чол.) 1. Китай – 1 286, 9

2. Індія – 1 049, 7

3. США – 290, 3

6. Росія 144, 5

ВВП на душу населення

(дол) 1. Люксембург – 56 230

2. Норвегія – 52 030

3. Швейцарія – 48 230

…69 Росія - 3410

Запаси нафти

(млрд. тон) 1. Саудівська Аравія – 36, 3

2. Іран – 18, 9

3. Ірак – 15, 5

..7. Росія – 10, 2

Запаси газу

(трлн. куб. м.) 1. Росія – 47, 8

2. Іран – 26,

3. Катар – 25, 8

Виробництво сталі

(млн. тонн) 1. Китай – 350, 0

2. США – 116, 0

3. Японія – 75, 1

4. Росія – 66, 1

Золотовалютні резерви

(млрд. дол.) 1. Китай – 876, 0

2. Японія – 852, 0

3. Тайвань – 257, 0

4. Росія – 236, 1

Кількість автомобілів на 1000

чол. 1. США - 765

2. Люксембург - 686

3. Малайзія - 641

…53. Росія - 156

Політичний і соціально–економічний розвиток Росії, зростання її

авторитету на міжнародній арені, перш за все тісно пов’язано зі

становленням та розвитком російської державності. Як відомо, процес

становлення російської державності розпочався з прийняття Декларації про

державний суверенітет Росії, яку було прийнято 12 червня 1990 року на

Першому З’їзді народних депутатів РРФСР. Через рік, у червні 1991 року,

більшістю голосів президентом республіки обрано Б. Єльцина. Після

серпневого путчу 1991 року керівництво країни прийняло рішучі заходи

щодо ліквідації структур КПРС та створення російської державності.

Важливим завданням у сфері державного будівництва стало вирішення

питання територіальної цілісності держави. З цією метою було значно

підвищено авторитет автономних республік. 31 березня 1992 року

підписаний Федеративний договір, який регулював відносини між

федеральними органами законодавчої і виконавчої влади та відповідними

органами влади суб’єктів Федерації.

Становлення російської державності відбувалося в умовах здійснення

радикальних економічних реформ, програма яких була ініційована

президентом Б. Єльциним у 1991 році. Вона передбачала введення вільних

цін на товари та послуги з січня 1992 року, створення умов для розвитку

конкуренції в російській економіці. Проведення жорсткої антимонопольної

політики, широкої приватизації сприяло переходу країни до ринкової

економіки. Але ці економічні реформи проводилися методом “шокової

терапії”, тому супроводжувалися соціально-економічною кризою. В країні

посилювалися політична нестабільність та протистояння між виконавчою і

законодавчою владою, президентом і парламентом.

Після розпуску у жовтні 1993 року Верховної Ради Російської

Федерації, а слідом і всієї системи Рад, президентська сторона запропонувала

проект нової Конституції Росії, яка була прийнята в ході проведення

Всеросійського референдуму 12 грудня 1993 року. Відповідно до Конституції

Російська Федерація проголошувалася президентсько–парламентською

республікою.

Глава держави зосереджував у своїх руках всю повноту виконавчої

влади. У кінці грудня 1993 року відбулися вибори до Державної Думи –

нижню палату нового російського парламенту – Федеральні Збори, які

складаються із двох палат – Ради Федерації і Державної Думи.

У квітні 1994 року був підписаний представниками законодавчої та

виконавчої влади, суб’єктів Російської Федерації “Договор об общественном

согласии”, який значно сприяв розвитку російської державності та

внутрішньої політичної стабільності. Хоча негативно впливала на внутрішню

стабільність держави чеченська війна, яка розпочалася у 1994 році.

Слід зазначити, що як і у всіх країн СНД, економічні труднощі та

відсутність реальних результатів щодо підвищення життєвого рівня

населення Росії призвели в кінці 90-х років до чергової соціально-політичної

кризи. Президент Б. Єльцин офіційно оголосив В. Путіна (на той час

керівника ФСБ і секретаря Ради безпеки країни) своїм наступником на

посаду президента Росії, на початку грудня 1999 року президент Б. Єльцин

зробив офіційну заяву про свою добровільну відставку. На президентських

виборах у березні 2000 року В. Путіна обрали президентом Російської

Федерації. 14 березня 2004 року В. Путін був переобраний президентом Росії

на наступний термін.

Важливим напрямком у діяльності президента В. Путіна щодо розвитку

російської державності та централізації державної влади стало здійснення

адміністративної реформи:

- з метою формування демократичної політичної системи в державі

запроваджувалась практика виборів на всіх рівнях голів виконавчої влади, а

також органів законодавчої влади;

- у травні 2000 року відповідно до указу президента В. Путіна створено

сім федеральних округів – структурних одиниць нового адміністративного

поділу Російської Федерації;

- створювалась Державна Рада із голів регіонів Російської Федерації;

- проголошувалась рішуча боротьба з проявами сепаратизму як

головної загрози цілісності Російської Федерації.

З перших днів свого президентства В. Путін звернув особливу увагу на

реформування і зміцнення ВПК та силових структур. Це сприяло зростанню

авторитету Росії на міжнародній арені. Особлива роль стала відводитися

силовим структурам у боротьбі з тероризмом, який у сучасних умовах

представляє реальну загрозу національній безпеці країни.

Якщо говорити про економіку Російської Федерації, необхідно

зазначити, що сьогодні на її розвиток значно впливаює низка чинників – це її

географічне положення на історичному просторі та особливості історичного

розвитку країни. Обидва ці чинники сприяли формуванню ідеї про особливу

роль Росії як зв’язуючої ланки між Заходом і Сходом. Ідея особливості Росії

як цивілізаційної формації народилася спочатку в середовищі російської

інтелігенції, а згодом перетворилася на ідею російського месіанства. Вона

була широко поширена серед інтелігенції (у М. Карамзіна, С. Соловйова,

В. Ключевського, М. Бердяєва та ін.). Російські політики сприймали не лише

ідею месіанства, але й намагалися впровадити її у життя. Ці історичні

фактори мали важливе значення для формування економіки Росії ХІХ – ХХ

століть, їх наслідки значною мірою простежуються й сьогодні: по-перше,

наявністю великого багатонаціонального простору Російської імперії, адже з

російських столиць виходили найважливіші законодавчі акти як політичного,

так і економічного характеру, що мали силу на всій території держави.

Російська культура, мова були панівними. По-друге, Росія контролювала

природні й людські ресурси на величезному просторі, адже до її складу

входило багато держав. По-третє, як велика держава, Росія проводила

активну зовнішню політику і вже перед першою світовою війною була

п’ятою державою світу за розмірами ВВП, мала досить ефективну фінансову

систему. Хоча значну частину економічної могутності Російської імперії

обумовлювали її неросійські території, насамперед, Україна та Польща.

У ХХ столітті роль Росії в межах СРСР та на міжнародній арені

практично не змінилася. Вона залишалася найбільшою за територією,

населенням й економічним потенціалом. Концентрація політичної й

економічної влади в Москві мала певні позитивні наслідки і для розвитку

економіки Росії (створення великої металургійної бази – Кузбасу;

будівництво величезних гідроенергетичних комплексів на Уралі, Сибіру, що

увійшли до числа найбільших у світі; експлуатація нафтогазових родовищ у

Західному Сибіру; будівництво Байкало–Амурської магістралі та ін.).

Росія стала зосередженням практичних наслідків науково–технічного

прогресу на всій території СРСР. У Москві були сконцентровані

найважливіші науково–дослідні інститути й лабораторії, зосереджені

найталановитіші наукові кадри. Давайте згадаємо, що дали світу російські

вчені у ХХ столітті, наукові відкриття яких суттєво змінили світ, перш за все

Росію.

Видатні російські вчені ХХ століття І. Павлов – продовжував розвиток вчення про фізіологію вищої

нервової діяльності;

М. Жуковський, С. Чаплигін, А. Туполєв та ін. – сприяли розвитку

авіації, створенню перших надзвукових літаків;

В. Вернадський – розробив цілісне вчення про біосферу;

М. Семенов – розвинув теорію ланцюгових процесів, яка була

застосована в ядерній фізиці;

М. Вавілов – здійснював дослідження у галузі генетики рослин;

В. Сукачов, С. Шварц – створили вчення про біогеоценози, екологію

популяцій;

Отто Шмідт, І. Папанін – здійснили освоєння Арктики. Перша

багатоденна (274 дня) полярна експедиція;

К. Ціолковський – дав теоретичне обґрунтування можливості польотів у

космос;

П. Капіца – розробки в галузі низьких температур;

А. Сахаров, І. Тамм та ін. – сформували концепцію термоядерного

синтезу, що відкрила світу перспективу отримання дешевої енергії;

О. Фрідман – відкрив модель нестаціонарного розширення Всесвіту;

О. Несміянов, О. Арбузов, Г. Разуваєв – здійснили створення хімії

елементоорганічних з’єднань;

І. Курчатов, Д. Блохинцев, М. Доллежаль – у 1954 р. створили першу в

світі промислову атомну електростанцію у м. Обнінську;

М. Басов, О. Прохоров – створення квантової електроніки, лазера;

С. Корольов – за його участю у 1957 р. був виведений на орбіту перший

у світі штучний супутник землі. Почалася космічна ера. Ю. Гагарін - перша

людина, яка у 1961 р. здійснила політ у космос;

У 1994 році – група інженерів і вчених пробурили Кольську глибинну

свердловину (12262 м.) – цей світовий рекорд до цього часу не побитий.

Жорес Алферов – започаткував наукову розробку в галузі фізико–

технічних наук.

У цілому кількість лауреатів Нобелівської премії Росії нараховує 21

чоловік. Це сьоме місце у світі (1 – США – 281; 2. – Великобританія – 103; 3.

Німеччина – 78).

Розглядаючи соціально-економічний розвиток Росії, слід підкреслити,

що Росія належить до країн з широкогалузевою економікою. За останні роки

у ВВП скоротилася частка обробних галузей, у першу чергу

машинобудування, натомість значно зросла роль видобувної промисловості,

особливо паливно-енергетичної. У сучасних умовах соціально-економічний

розвиток Росії характеризує низка особливостей:

1. На початку ХХІ століття Росія вступила в період постійного

зростання економіки. В її основі – сприятлива кон’юктура для російських

товарів та сировини (перш за все нафти і газу) на світовому ринку, зростання

внутрішніх та зарубіжних інвестицій, значне розширення внутрішнього

попиту на товари і послуги. Сьогодні в структурі ВВП Росії на сільське

господарство припадає 7 відсотків, на промисловість – 34 відсотки і на

послуги – 59 відсотків. За період президентства В. Путіна економічні

реформи почали здійснюватися більш послідовно, комплексно й узгоджено.

Особливо це стосується структурних перетворень в економіці, у першу чергу

у промисловості, проведення реформ у податковій, бюджетній системі та ін.

Сьогодні президент Д. Медведєв продовжує політику реформ російської

економіки, яку було розпочато ще за президентства В. Путіна.

2. Здійснення земельної реформи – один із важливих напрямків

структурної перебудови російської економіки. Її головною метою стали

формування та розвиток ринку землі. В Росії введена приватна власність на

землю, а також прийнято новий Земельний кодекс, що значно сприяє

розвитку сільського господарства країни.

3. Одним із завдань реформування економіки Росії є створення і

зміцнення класу приватних власників. Без цього ринкової економіки не

можна побудувати.

4. Сучасний соціально-економічний розвиток Російської Федерації

тісно пов’язаний з подальшим зміцненням зовнішньоекономічних зв’язків з

країнами світу. Основними торговельними партнерами Росії є США,

Німеччина, Україна, Білорусь, Італія, Нідерланди, Казахстан.

З метою поліпшення зовнішньоекономічних зв’язків уряд Росії

намагається активізувати участь країни в регіональних інтеграційних

угрупованнях. Головними напрямками цих зусиль є: розвиток економічного

співробітництва з країнами СНД, налагодження ефективних стосунків з

Європейським Союзом, зростання економічних позицій Росії в Азіатсько-

Тихоокеанському регіоні. Найбільшою є зацікавленість Російської Федерації

у розвитку економічних взаємовідносин в межах СНД, перш за все з

Україною.

6.2 Становлення та розвиток українсько-російських відносин у

новітню добу

Українсько-російські відносини посідають вагоме місце у системі

зовнішньополітичних пріоритетів сучасної Росії. Суть її стратегічних

інтересів полягає в тому, що через територію України проходять життєво

важливі для Росії транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи,

автомагістралі та залізниці), що з’єднують її з Центральною і Західною

Європою. Сюди ж варто віднести постійне прагнення правлячої еліти

політично домінувати на пострадянському геополітичному просторі, де

Україна є після Росії найпомітнішим суб’єктом. У свою чергу важливість

Росії для України пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв,

усталеними господарськими зв’язками, значним відсотком росіян у складі її

населення тощо.

Перші спроби упорядкувати російсько-українські відносини у новітню

добу відбулись ще за часів існування СРСР, коли представники українського

(“Народна Рада”) та російського (“Демократична Росія”) парламентів

підписали “Декларацію” про принципи міждержавних відносин між

тодішніми ще радянськими республіками. Цей документ став основою

офіційного договору між Росією та Україною, підписаного Б. Єльциним і

Л. Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 року.

Проголошення Декларації про державний суверенітет, розпад СРСР і

поява незалежних російської та української держав кардинально змінили

характер російсько-українських відносин. На дипломатичному рівні стосунки

між двома уже пострадянськими країнами було встановлено 14 липня 1992

року. Спочатку вони регулювались згаданим договором від 19 листопада

1990 року. Наслідком цього стало підписання низки угод – на 1 грудня 1995

року між ними було укладено 80 угод, з яких 46 – економічного характеру.

Разом з тим, у російсько-українських відносинах виникло багато

гострих суперечностей, зокрема, стосовно Криму та долі Чорноморського

флоту, умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв, розподілу активів

колишнього СРСР.

Існує низка основних об’єктивних чинників, що ускладнюють

рівноправне співробітництво України з Росією. Всередині України це:

незавершеність формування національної держави, надмірна, незбалансована

інтеграція національного господарства у нереформований простір СНД,

однобічна залежність від її джерел енергопостачання та окремих видів

сировини, недостатня розвиненість почуття національної приналежності й

патріотизму серед значної частини населення України, наявність комплексу

меншовартості.

Проте найбільшою перешкодою на шляху становлення рівноправних

міждержавних взаємин є позиція самої Росії. Перше і, мабуть, найголовніше

полягає в тому, що серед населення Росії склалося і панує уявлення про

Україну як органічну частину Росії. Слов'янська спорідненість обох народів

сприяє посиленню таких уявлень. Занепокоєна збереженням власної

цілісності, Росія дещо послабила реінтеграційну політику стосовно колишніх

союзних республік. Однак, за умов зміцнення російської державності,

стабілізації її внутрішнього становища, на початку ХХ століття це почало

відчуватися і пострадянські країни не гарантовані від виявів імперського

домінування з її боку. Друга обставина полягає в тому, що після ейфорії,

викликаної перемогою (серпень 1991 р.) над путчистами, російські демократи

починають усвідомлювати величезні втрати, пов'язані з розвалом СРСР.

Найголовніше – Росія втратила статус наддержави. Тепер вона болісно

сприймає будь-які коопераційно-інтеграційні формування без її

безпосередньої участі, що, зокрема, можна проілюструвати діяльностю

організації ГУУАМ, поява якого створює дещо нову ситуацію в інтегра-

ційному процесі на теренах СНД. Незалежність України також позбавила

Росію її домінуючого положення на Чорному морі, де Одеса була життєво

важливим портом для торгівлі з країнами Середземномор’я і всього світу в

цілому.

В українсько-російських стосунках можна простежити певну еволюцію

і поділити їхню новітню історію на чотири періоди: 1) 1991-1997 рр. –

становлення відносин після розпаду СРСР до підписання договору: від

виникнення непорозумінь і конфронтації до знаходження конструктивних

рішень; 2) 1997-2000 рр. – спроба побудови відносин на основі прийнятих

договору і угод; 3) 2000-2004 рр. – прагматизація відносин з початком

президентства В. Путіна; 4) з 2004 р. – зміна конфігурації відносин з

обранням президентом України В. Ющенка.

У системі російсько-українських відносин можна виділити також

декілька блоків проблем: політичний, соціально-економічний та

гуманітарний. Кожний з них зазнавав змін відповідно до наведеної вище

еволюції.

У центрі політичної проблематики знаходиться питання Криму та

Чорноморського флоту. Уже на початку 90-х рр. ХХ століття в громадських і

політичних колах російського істеблішменту почали піддавати сумніву

декрет (19 лютого 1954 р.) і закон (26 квітня 1954 р.) Верховної Ради СРСР

про передачу Кримської області з РРФСР до УРСР, видаючи його не за

державне, а партійне рішення. Етнічний склад Криму, де за переписом 1989

року росіяни становили 67 відсотків, а українці лише 25,8 відсотків (серед

яких майже 48% визнали російську мову рідною) давав їм, неначе, додаткові

підстави для подібних небезпечних сентенцій.

Наслідком таких настроїв стали дії російської парламентської комісії з

питань закордонних справ та зовнішньоекономічних зв’язків, яка в січні 1992

року у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії

проголосити рішення 1954 року щодо Криму недійсним. Російський

парламент на закритому засіданні 21 травня 1992 року прийняв відповідне

рішення. У липні 1993 року ще одна постанова російського парламенту

проголосила утвердження “російського федерального статусу” Севастополя і

забезпечення його фінансування з російського бюджету. Міжнародна

спільнота негативно оцінила позицію Росії у кримському питанні,

кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

Очевидно, що “кримську карту” російська сторона використовувала у

контексті розв’язання проблеми Чорноморського флоту, який включав 45

великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих

суден, 151 літак і 85 гелікоптерів палубної авіації. Це був найменший з усіх

флотів СРСР (складаючи майже 10% всього флоту), який на той час

стратегічно застарів (проте його вартість складала 80 млрд. дол.).

Низка російсько-українських переговорів з приводу статусу Криму та

Чорноморського флоту в Одесі, Дагомисі, Ялті, Москві, Масандрі виявились

безрезультатними. Характерною їх тенденцією були постійні поступки

української сторони у питанні про Чорноморський флот під тиском проблеми

нафтогазового постачання в Україну, яке цілковито контролювала Росія.

Рубіжним у відносинах двох країн стало підписання 30 травня 1997

року Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та

Україною. Цей документ декларував: забезпечення рівноправного й

беззастережного визнання один одного як стратегічного партнера у різних

сферах співробітництва; визнання територіальної цілісності України й

підтвердження легітимності та непорушності існуючого між Україною та РФ

кордону; заперечення використання однїєю державою проти другої сили, в

тому числі економічних та інших методів тиску; невтручання у внутрішні

справи сторін, дотримання прав людини; гарантію захисту етнічної,

культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

вирішення питання Чорноморського Флоту і статус Севастополя;

врегулювання проблеми взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу України

перед РФ (Україні практично списано зовнішній борг у рахунок оплати за 20-

річну оренду військово-морської бази в Севастополі); забезпечення

нормалізації торгово-економічних відносин та розв’язання питання

гарантованого постачання Україні енергоносіїв.

Проте договір не став досконалим інструментом у розв’язанні

кримських протиріч між двома країнами. Так, восени 2003 року спалахнув

конфлікт між Україною і Росією у зв’язку з побудовою дамби російською

стороною у Керченській протоці від Таманського півострова до українського

острова Коса Тузла. Принципова позиція української сторони не дозволила

протилежній стороні порушити територіальну цілісність та існуючий кордон.

На думку президента В. Ющенка, висловлену 17 квітня 2005 року, у

Москви та Києва є три головні проблеми: Чорноморський флот РФ, питання

кордонів та розвиток співробітництва в енергетичній сфері. Під час

офіційного візиту В. Путіна до Києва у 2005 році, було офіційно оголошено,

що головною темою у двосторонніх відносинах має стати врегулювання

державного кордону. Проте проблема розмежування Керченської протоки і

досі залишається нерозв’язаною. Так само предметом непорозумінь стали на

початку 2006 року гідрографічні споруди, зокрема маяки в Криму, що

знаходяться під контролем Чорноморського Флоту, щодо яких Україна

оголосила намір повернути у свою власність.

Нерозв’язаною залишається проблема розмежування кордону в

Керченській протоці, адже Росія не бажає ділити цю протоку за колишнім

внутрішньорадянським кордоном, незважаючи на те, що саме так було

поділено з Естонією кордон у Нарвській та Фінській затоках. Росія

відмовляється робити це згідно з міжнародним правом, оскільки в цьому

випадку втратить контроль над двома третинами протоки.

У соціально-економічній сфері центральне місце посідає енергетична

проблема, адже у паливно-енергетичному комплексі Росія відіграє для

України домінуючу роль. Вона є головним експортером газу в Україну.

Зважаючи на це у червні 2002 року президенти Л. Кучма і В. Путін у Санкт-

Петербурзі підписали спільну заяву, в якій доручили урядам двох країн

підготувати угоду про стратегічне співробітництво в газовій сфері, а на

Кишинівському самміті СНД у жовтні того року таку угоду було підписано.

Згодом “Газпром” Росії почав проводити політику підвищення цін за газ для

України (і не тільки), оскільки на 2006 рік він став, по суті, монополістом у

постачанні цього палива в Україну, адже газ з Туркменії, Казахстану та

Узбекистану проходить по території Росії. Цьому сприяло й те, що Росія

побудувала альтернативний українському газопровід до Європи через

Білорусію (1999).

Також Росія є одним із головних експортерів нафти в Україну.

Українські нафтопереробні заводи будувалися для переробки саме російської

нафти з метою забезпечення високої ефективності експорту нафтопродуктів

до Європи. Їх потужності повністю забезпечували потреби України і

практично весь колишній союзний експорт цієї продукції. Ефективність

кооперації в даній сфері визнає і російський капітал, який з року в рік

нарощує свою присутність в українській нафтопереробній галузі. Російські

нафтові компанії стали власниками двох українських нафтопереробних

заводів, зокрема, найбільшого в Україні – Лисичанського, активно

розширюють мережу автозаправних станцій, що свідчить про їхні

довгострокові плани на українському ринку.

Оскільки вся нафта з Узбекистану та Казахстану так само потрапляє

через територію Росії, Україна активно здійснює пошук альтернативних

шляхів її надходження, зокрема, з Азербайджану, Близького Сходу й

Африки.

Обидві країни взаємозалежні і в атомній енергетиці. Російське АТ

"Концерн ТВЕЛ" щорічно постачає Україні тепловиділяючі збірні механізми

на загальну суму 200-250 млн. дол. США. Власна промисловість задовольняє

лише 15 відсотків потреб ядерно-енергетичного комплексу України в

обладнанні, матеріалах, приладах, решта поставляється з Росії, країн СНД та

Заходу. Водночас 20 відсотків уранової сировини, що надходить до РФ,

видобувається в Україні (45 відсотків – у Казахстані, 10 відсотків – в

Узбекистані).

Загалом для України Росія є найважливішим партнером у сфері

експорту та імпорту товарів широкого споживання та військово-технічного

співробітництва. Обсяг торгівлі України товарами й послугами з Росією у

2001 році склав 11,7 млрд. дол. США (майже 1/3 всього

зовнішньоторговельного обігу України).

Активізується на взаємовигідних засадах співробітництво в

аерокосмічній галузі, нафтопереробній промисловості, енергетиці,

суднобудуванні. Значної динаміки набуває співпраця в металургійному

комплексі, хімічній промисловості, транспортному машинобудуванні.

Відчутно пожвавився розвиток регіональних зв'язків.

Зокрема, Україна поставляє до Росії залізну руду, марганець, титан,

уран. Росія до України – енергоносії, кольорові метали, лісоматеріали,

целюлозу. Так, наприклад, у 2004 році до Російської Федерації

здійснювались найбільші експортні поставки – 18,0 відсотків від загального

експорту товарів з України (для порівняння – до Німеччини 6,3 відсотків,

Туреччини – 5,5 відсотків, США – 5,1 відсотків). Провідними статтями

експорту до Росії є українська машинобудівна продукція (близько третини),

чорні та кольорові метали (понад чверть), продовольчі товари (близько п’ятої

частини).

Найбільші надходження імпорту в Україну також з Росії – 41,2

відсотків (з Німеччини – 9,3 відсотків, Туркменистану – 7,4 відсотків, Польщі

– 3,4 відсотків). У російському імпорті на початку ХХІ століття, як і раніше,

переважають мінеральні продукти (нафта, газ, паливо), які складають дві

третини його обсягу. Другою за вартістю статтею є машинобудівна

продукція (15 відсотків), близько половини від якої складає обладнання для

атомних станцій і ще понад чверть – засоби наземного транспорту.

Отже, простежується залежність і вигідність взаємин обох економік.

Більш того, нині структура поставок до Росії з України залишається дуже

привабливою, оскільки країни Євросоюзу, Близького Сходу, США

споживають, в основному, українську сировину і напівфабрикати, а Росія –

переважно продукцію українських несировинних галузей. Але з боку Росії в

економічній сфері трапляються рецидиви політичних впливів. Так, у січні

2006 року було заборонено ввезення до Росії з України всіх видів продукції

тваринництва (м'яса, м'ясних виробів, яєць, риби, молока, сирів, вершкового

масла, консервів). Хоча причиною було оголошено “численні порушення

російського ветеринарного законодавства”, розглядати це можна як привід, а

причина – спроба економічної дестабілізації в Україні. Оскільки від таких

заходів постраждав не тільки український виробник, а й російський

споживач, то зусиллями обох сторін восени 2006 року відновлено попередні

відносини у цій галузі.

У гуманітарній сфері є також досягнення і гострі точки дотику.

Важливу роль у розвитку багатосторонніх відносин між двома державами

відіграло проведення “Року України” в Росії (2002 р.) та “Року Росії” в

Україні (2003 р.) та ін.

Статус російської мови є одним із питань внутрішнього життя України,

яке привертає прискіпливу увагу російських політиків. На думку деяких

російських політиків та експертів, стан російської мови є катастрофічним

внаслідок політики дискримінації російськомовної культури в українському

публічному соціальному просторі. За оцінкою частини українських експертів

катастрофа виникає через діаметрально протилежні причини − через хибну

політику дискримінації української мови.

Серед проблем в українсько-російських відносинах можна назвати і

перекладання російського керівництва на Україну всього клопоту та

величезних видатків щодо повернення до Криму кримських татар, яких було

примусово вислано сталінським керівництвом у 1944 році.

Отже, на сучасному етапі обидві країни зазнають змін як політичного,

так і економічного характеру, що не може не впливати на їхні відносини.

Але українсько-російські відносини назавжди залишатимуться такими, що

матимуть велике значення, особливо в контексті конструктивного

добросусідства для кожної з держав. Це підтверджується документами

українсько-російських відносин. Є понад 200 міжвідомчих угод, які

необхідно виконувати і Україні, і Росії.

Питання для самоконтролю

1. Чому у сучасних умовах Україна надає великого значення

українсько-російським відносинам?

2. Проаналізуйте зовнішньоекономічні відносини між Україною та

Російською Федерацією у новітню добу.

3. Розкрийте основні тенденції соціально-політичного розвитку

Російської Федерації у 1991-2009 рр.

4. Порівняйте соціально-економічні реформи російських президентів

(Б. Єльцин, В. Путін, Д. Медведєв).

5. Охарактеризуйте місце Російської Федерації у сучасному

глобальному розвитку.

6. Проблема збереження миру на планеті та Російська Федерація.

Тема 7

КРАЇНИ АЗІЇ ТА АФРИКИ. КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

У XX ст. колоніалізм вичерпав себе як система. Після Другої світової

війни розпочався розпад колоніальної системи. Це стало результатом поразки

у війні Італії та Японії, які втратили свої колоніальні володіння, і ослаблення

колоніальних володінь Великої Британії, Франції, Голландії, Бельгії. В

колоніях під час війни прискорено розвивалася економіка, зростала

чисельність національної буржуазії та інтелігенції, розвивався національно-

визвольний рух, створювались політичні організації, національні збройні

сили. Відбулась трансформація економіки в метрополіях. Під впливом НТР

головну увагу почали приділяти наукоємним видам виробництва. Колонії

втрачали попередню цінність як джерела сировини і дешевої робочої сили,

ринки збуту. В умовах національно-визвольного руху стало важко зберігати

владу над залежними країнами. У суспільній свідомості були розвінчані ра-

систські теорії про «цивілізаторську місію» Заходу, нездатність народів Азії,

Африки та Латинської Америки до самостійного розвитку.

Основні поняття: деколонізація, неоколоніалізм, західна модель

розвитку, капіталістичний шлях, “третій світ”, парламентська монархія,

японське “економічне диво”, “культурна революція”, “соціалістична

ринкова економіка”.

7.1. Розпад колоніальної системи, створення та розвиток

незалежних держав афро-азіатського та латиноамериканського

континентів

Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів

Азії та Африки. У другій половині ХХ ст. колоніалізм вже майже повністю

вичерпав себе. По-перше, економічно, адже європейським державам,

насамперед Великій Британії, стало зрозумілим, що набагато вигідніше

вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і

сільськогосподарських підприємств, оскільки тут була зосереджена велика

кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносіїв. Окрім того,

не існувало необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього

середовища, як у Європі. У колоніальних країнах було закладено основи

гірничодобувної промисловості, запрацювала система постачання сировини в

Європу в обмін на промислові товари та сформувалася місцева буржуазія, що

могла контролювати цю діяльність за участю європейського капіталу.

Другою причиною стали зміни в політичному устрої Західної Європи,

загальний рух до демократії, що виявилося несумісними з існуванням

колоній і залежних територій. Отже, європейським метрополіям стало

невигідно утримувати колонії. Водночас в Азії та Африки виникли умови для

посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли

цьому, слід назвати прагнення місцевої національної буржуазії здобути

домінуюче становище, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу,

створення нових партій та організацій. Процес деколонізації, тобто ліквідації

колоніального панування й надання політичної незалежності народам, тривав

кілька десятиліть. Його можна періодизувати наступним чином:

1-й етап (1945-1955 рр.) розпочався революціями у В’єтнамі та

Індонезії. Їхні колишні метрополії – Франція та Голландія, відновивши

власну державність після німецької окупації, спробували повернути

панування над цими країнами, але в тривалій кровопролитній війні зазнали

поразки. Лаос, який у жовтні 1945 р. проголосив незалежність, був знову

окупований Францією і здобув свободу лише 1954 року разом із Камбоджею.

Інакше вчинила Англія зі своїми колоніями в Азії, які вимагали незалежності.

Лейбористський уряд підтримав національні сили залежних країн, передавши

в їхні руки всю повноту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в

Індії та Пакистані, 1948 року – у Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Загалом,

протягом першого етапу деколонізації з’явилося 15 суверенних держав із

населенням 1,2 млрд. чол.

2-й етап (середина 50 – кінець 60-х рр.) був більш організованим і

планомірним у питаннях надання незалежності колоніям. Велика Британія

вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів,

лікарів, прагнучи не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій

вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-

визвольними рухами. У той період незалежність отримали 7 країн Азії, 37 –

Північної та Екваторіальної Африки. Особливе значення мав 1960 р., коли

Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності

колишнім колоніальним територіям. Цей період було визнано „роком

Африки”, коли одразу 17 країн стали незалежними. Лише у ситуації з

Алжиром Франція використала всі сили й засоби, щоб перешкодити

здобуттю ним незалежності. Протягом 1954-1962 рр. вона вела жорстоку

колоніальну війну й лише 1962 року, завдяки підтримці світової

громадськості та ООН, Алжир став незалежним.

На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр., було

ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 році

впала остання з них – Португальська, надавши незалежність Анголі,

Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. одинадцять країн

Тропічної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість

африканських молодих держав зберегли тісні зв’язки з метрополіями. Багато

з них входять до Британської та Французької співдружності націй. Прихід до

влади у ПАР Президента Фредеріка де Клерка та його реформаторського

уряду зумовив ліквідацію расистської системи апартеїду і надання в 1990

році незалежності Намібії – останній колонії в Африці.

Перед незалежними країнами Азії та Африки постало питання вибору

шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну модель, для якої

типовими є ринкові відносини, приватне підприємство, конкуренція,

державні інститути і політичні структури, що захищають як інтереси

суспільства в цілому, так і окремої особи. Приймались конституції,

створювались політичні партії, які вели боротьбу за владу. Змінювався зміст

функції монархій там, де вони збереглися.

Інша модель – комуністична. Її характерними рисами були: відсутність

приватної власності, державна система економіки, диктатура

прокомуністичних або прорадянських сил, колективна діяльність.

Встановлювались авторитарні режими, наявність яких була звичайною для

афро-азіатських суспільств. Як перша, так і друга моделі виявились не зовсім

прийнятними для країн, що визволилися від колоніалізму. Їх господарство

дуже повільно пристосовувалось до світового ринку, зберігало

монокультурний характер, орієнтувалось на вивіз сировини. Важко

приживались звичні для Заходу принципи приватного підприємництва і

конкуренції. Провідну роль у розвитку економіки брала на себе держава.

Створювався державний сектор, прибутки від якого витрачались на

забезпечення потреб еліти бюрократії, військових і лише в останню чергу –

нижчих верств суспільства. Основна частина колишніх колоній і

напівколоній переживала значні економічні труднощі. Однак виділились і дві

групи країн, які знайшли ефективний шлях розвитку. Перша – нові

індустріальні країни (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, надалі

також Малайзія, Індонезія, Таїланд та ін.); вони розвивали наукоємні галузі

виробництва, орієнтовані на експорт. Друга – нафтовидобувні країни

Аравійського півострова (Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські

Емірати, Оман, Катар, Бахрейн). Під контролем і за допомогою держави ці

дві групи країн здійснили структурну перебудову економіки і зайняли

важливе місце в міжнародному поділі праці.

Традиційні для Заходу політичні інститути отримали в Азії та Африці

новий зміст. Партії часто створюються як етнічні, племінні, земляцькі,

кастові, релігійні об'єднання, які використовуються лідерами для

перерозподілу влади і національних багатств на користь окремих племен і

народів. Глава держави сприймається як загальний благодійник і захисник.

Дуже сильним є політичний вплив армії.

Близько 20 країн Азії та Африки обрали некапіталістичний шлях

розвитку і «соціалістичну орієнтацію» (Алжир, Сирія, Ірак, Бірма, Гвінея,

Ефіопія, Бенін, Конго, Танзанія, Ангола, Мозамбік та ін.). З комуністичної

моделі запозичувались її суспільні основи (однопартійність, авторитаризм,

культ особи вождя та ін.). Економічні проблеми намічалось вирішувати через

націоналізацію засобів виробництва, проведення індустріалізації, створення

кооперативів у сільському господарстві. Ця концепція на практиці довела

свою нежиттєздатність.

І західні країни на чолі із США, і СРСР намагались нав'язати

незалежним державам Азії та Африки свою модель розвитку. При цьому

вони прагнули вирішувати свої геополітичні, економічні, ідеологічні

проблеми. У свою чергу, багато колишніх колоній і напівколоній,

скориставшись конфронтацією великих держав, робили заяви про ту чи іншу

орієнтацію і одержували значну допомогу. Змагання двох систем закінчилось

на користь Заходу. На даний період найбільш оптимальним шляхом роз

витку афро-азіатських народів вважається шлях синтезу традиційних

цивілізаційних основ і західних досягнень.

У 80-90-х рр. XX ст. у світі активізувався процес глобалізації –

інтернаціоналізації і взаємозалежності в розвитку світової економіки.

Капітали, товари, робоча сила, інформація та ідеї переміщуються з країни в

країну, з регіону в регіон. Зростає вплив високорозвинутих держав і

транснаціональних корпорацій, які посилюють свій контроль над світовим

ринком і національним господарством окремих країн. Транснаціональні

корпорації (ТНК), об'єднуючи фінанси, виробництво, торгівлю, швидко

підкоряли собі світовий економічний простір і нині їм належить 40% світо-

вих засобів виробництва. Так, щорічний рівень продажу продукції компанії

«Дженерал моторс» у кінці 90-х років перевищував валовий внутрішній

продукт Індонезії, компанії «Ексон» – ВВП Південно-Африканської

Республіки, у «Соні» він дорівнював ВВП Єгипту і був більшим ВВП Нігерії.

П'ять найбільших транснаціональних корпорацій мали більші обсяги реалі-

зації, ніж ВВП усіх країн Близького і Середнього Сходу і Північної Африки

разом узятий. До позитивних наслідків діяльності ТНК належать:

забезпечення зайнятості в багатьох країнах; сплата податків у національні

бюджети, які можна спрямувати на соціальні програми; поширення

передових технологій; сприяння індустріалізації слаборозвинених країн;

формування конкурентного середовища. Проте вони скеровують глобальний

процес перекачування цінностей усіх видів - від матеріальних і валютних до

інтелектуальних - у високорозвинені держави і продовжують збагачувати

невелику групу країн-лідерів. Наприкінці XX ст. виник рух антиглобалістів,

які виступають за перехід до більш справедливого світового економічного

порядку і забезпечення достойного рівня життя всіх народів.

Країни, що визволилися від колоніальної залежності, ставили своєю

метою виробити власну лінію в міжнародній і регіональній політиці. В

1961 р. виник Рух неприєднання, який бореться за загальний мир,

співробітництво, не входження у військові блоки. Афро-азіатські та інші

зацікавлені держави об'єдналися в «групу 77» (1964) для спільного

вирішення економічних проблем. Нині в ній нараховується близько 130

членів. Були створені регіональні об'єднання: Ліга арабських держав (1945),

Організація африканської єдності (1963), Асоціація держав Південно-Східної

Азії – АСЕАН (1967), Асоціація регіонального співробітництва країни –

Південної Азії (1985), Форум Азіатсько-Тихоокеанського економічного

співробітництва (1989), Чорноморське економічне співробітництво (1992) та

ін. Вони розробляють узгоджені програми економічного і культурного

розвитку, спільні дії в зовнішній політиці. Так, Організація Ісламська

конференція (1971) служить зміцненню мусульманської солідарності,

розширенню міждержавної співпраці, ліквідації расової дискримінації і всіх

форм колоніалізму, підтриманню міжнародної безпеки, збереженню святих

місць.

Більшість міжнародних об'єднань на перший план висувають спільну

економічну політику. Так, для членів Британської співдружності націй у

взаємній торгівлі знижені або відмінені мита на товари, що ввозяться.

Найбільша у світі зона вільної торгівлі, яка передбачає відсутність тарифних

і кількісних обмежень на товарообіг, створена Форумом Азіатсько-

Тихоокеанського співробітництва. На початку 90-х років країни - члени

Форуму контролювали 40% світової торгівлі і виробляли майже половину

ВВП світу.

Країна АЗІЯ АФРИКА ЛАТИНСЬКА

АМЕРИКА

Територія,

площа

Найбільша частина світу,

утворює разом з

Європою материк

Євразія. Загальна площа

Азії –

43 534,6 тис км²

Другий за площею і

населенням материк у

світі, після Азії. З

площею понад

30 300 000 км²

Регіон Південної

Америки, площа

якого становить

21 069 501 км²

Кількість

країн

На території Азії до

теперішнього часу

повністю або частково

розташовано 50 держав

Усього на території

Африки станом на 2006

рік – 53 незалежні країни

та 10 залежних територій.

Геополітично

Латинська Америка

поділяється на 20

незалежних держав

і декілька залежних

територій.

ВВП 5,8 трлн. доларів 2 трлн. 190 млрд. доларів 2,26 трлн. доларів

Населення Негроїдна, європеоїдна і

монголоїдна раси.

Негроїдна раса на

південь від Сахари і

Американська гілка

монголоїдної раси

Кількість складає

3981 млн. чол. (на 2007).

європеоїдна в Північній

Африці (араби) і ПАР

(бура і англопівденно-

африканці)

Кількість складає понад

922 млн. чоловік

(на 2005).

та європеоїдна і

екваторіальна.

Кількість складає

560,2 млн. чол.

Мова Близько 40 % всього

населення Азії розмовляє

на мовах сино-тибетської

і 30 % — на мовах

індоєвропейської

макросім'ї.

Арабська,

В'єтнамська,

Іврит,

Китайська,

Корейська,

Монгольська,

Турецька,

Хінді,

Японська мови

Певної усталеної

класифікації

африканських мов немає,

багато з них ще не

вивчені. Але прийнято

вважати за основні такі

мовні сім'ї (сім): семіто-

хамітську, банту, манде

(мандинго), суданську,

нілотську, малайсько-

полінезійську,

індоєвропейську.

Найбільш поширені

арабська, англійська,

французька мова і

африканські мови, що

відрізняються великою

різноманітністю.

Іспанська,

Португальська,

Французька, Кечуа,

Аймара, Науатль,

мови Майа, Гуарані,

Італійська,

Англійська,

Голландська

Релігія Крім світових релігій,

буддизму, християнства і

ісламу, поширені іудаїзм

– в Ізраїлі; індуїзм,

джайнізм, сикхізм –

переважно в Індії;

конфуціанство, даосизм

– в Китаї; дзен-буддизм,

синтоїзм - в Японії.

Крім традиційних,

поширені світові релігії –

іслам і християнство

(католики, протестанти ,

православні, копти), що

нерідко поєднуються з

традиційними.

Не дивлячись на

строкатий

національно-

етнічний склад,

релігійний склад

Латинської

Америки

одноманітний –

католики.

7.2. Особливості політичного та економічного розвитку

африканських країн у новітні часи

На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній

Африці існувало лише дві повністю незалежні держави: Ефіопія та Ліберія. У

центральній та західній частині Африки містилися французькі, англійські,

бельгійські та іспанські колонії, а на півдні континенту — володіння

Португалії та Південно-Африканського союзу. Першою серед європейських

країн вирішила відмовитися від своїх африканських колоніальних володінь

Франція. Бідні на природні ресурси французькі колонії, що лежали на південь

від Сахари, не становили для метрополії великої цінності, тому Париж

добровільно погодився надати їм незалежність. За прийнятою Францією в

жовтні 1946 р. конституцією, всі колишні колонії "чорної Африки" отримали

статус "заморських територій". Мешканцям африканських володінь надали

французьке громадянство і право обирати депутатів до парламенту

метрополії. Утім, незважаючи на лібералізацію колоніального режиму, в

багатьох французьких володіннях усе ж почалися національно-визвольні

виступи. Найбільшим серед них було повстання мальгашів на Мадагаскарі,

що відбулося в 1947 р. Лише з великими труднощами французькій армії

вдалося його придушити.

Процес остаточної ліквідації французьких колоній розпочався в 1958 р.

Враховуючи досвід боротьби з національними рухами в Тунісі, Марокко та

Алжирі, уряд метрополії схилявся до думки про добровільне надання

незалежності країнам, де силове утримання влади обходилося б надто дорого.

У кінці 1958 р. французи ліквідували дві великі колонії: Французьку

Екваторіальну Африку та Французьку Західну Африку. На їх території

створено 11 автономних напівдержавних утворень, що ввійшли до складу

Французької співдружності. Кожна з країн-членів співдружності отримала

широкі повноваження у сфері внутрішньої політики, залишивши у віданні

Франції питання оборони, зовнішньої політики, контролю над фінансовою

сферою та видобутком стратегічної сировини. Серед колишніх французьких

колоній лише Гвінея, згідно з результатами проведеного там референдуму, 28

вересня 1958 р. отримала повну незалежність.

Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція надала повну

незалежність більшій частині своїх колишніх африканських володінь:

Мавританії, Малі, Чаду, Нігеру, Сенегалу, Берегу Слонової Кістки, Верхній

Вольті, Дагомеї, Центрально-Африканській Республіці, Габону, Конго

(столиця — Браззавіль), Мадагаскару, Того та Камеруну. Зважаючи на таку

велику кількість нових незалежних країн, що з'явилися на карті світу, 1960 р.

стали називати "роком Африки". Загалом у цей рік від колоніальної

залежності звільнилося 17 африканських країн (крім французьких колоній,

незалежність отримали також британська колонія Нігерія, Сомалі — держава,

що виникла внаслідок злиття однойменних британського та італійського

володінь, а також Бельгійське Конго).

У 70-х роках незалежність надано останнім французьким колоніям:

Коморським островам у 1975 р. і Джібуті в 1977 р. Франція зберегла на

території частини своїх колишніх колоній військові бази й у наступні роки

неодноразово брала участь у вирішенні етнічних та міжнародних конфліктів

на континенті. Політична доктрина збереження добросусідських відносин із

колишніми колоніями та впливу на їх уже незалежний розвиток отримала

назву теорії "французької присутності".

У період отримання африканськими країнами незалежності багато хто з

них змінив свої назви через різні причини. Це могли бути сецесії, об'єднання,

зміни режиму або отримання країною суверенітету. Явище перейменування

африканських власних імен (назви країн, особисті імена людей) з метою

відобразити африканську ідентичність був названий африканізацією.

Попередня назва Рік Поточна назва

Республіка Дагомея 1975 Республіка Бенін

Протекторат Бечуаналенд 1966 Республіка Ботсвана

Верхня Вольта 1984 Буркина Фасо

Убангі-Шарі 1960 Центральноафриканська Республіка

Республіка Заїр 1997 Демократична Республіка Конго

Середнє Конго 1960 Республіка Конго

Берег слонової кості 1985 Республіка Кот-д'Івуар

Іспанська Гвінея 1968 Республіка Екваторіальна Гвінея

Британський Сомаліленд /

Італійський Сомаліленд

1960 Республіка Сомалі

Золотий Берег 1957 Республіка Гана

Територія Басутоленда 1966 Королівство Лесото

Французький Судан 1960 Республіка Малі

Південно-західна Африка 1990 Республіка Намібія

Занзібар / Танганьїка 1964 Об’єднана республіка Танзанія

Буганда 1962 Республіка Уганда

Північна Родезія 1964 Республіка Замбія

Південна Родезія 1980 Республіка Зімбабве

Дещо складніше деколонізаційні процеси проходили в британських

колоніях Центральної Африки. Лондон дотримувався чіткої схеми

поступової передачі влади в колоніях спочатку органам автономного

самоврядування, а згодом і цілковито незалежним національним урядам. В

Єгипті розгорнувся широкий визвольний рух проти англійського панування і

виведення англійських військ. 1952 р. національно-визвольна боротьба

єгипетського народу перейшла в завершальний етап. Посилилася

партизанська боротьба проти проанглійської монархії. В липні 1952 р.

організація "Вільні офіцери" на чолі з Г. Насером, підтримана усією

єгипетською армією, здійснила переворот. Королівська влада й англійське

панування були повалені. 1953 р. Єгипет був проголошений республікою.

Протягом 50-х років здобули незалежність Лівія, Марокко, Туніс, Судан.

Гамаль Абдель Насер (січень 1918 — 28 вересня 1970) — діяч

панарабського руху, другий президент Єгипту. Учасник арабо-ізраїльської

війни 1948—1949, був поранений. Заснував і ввійшов у керівництво таємної

політичної організації «Вільні офіцери», що підготувала і здійснила в ніч на

23 липня 1952 державний переворот і змусила короля Фарука I відректися

від престолу. У лютому 1954 р. Абдель Насер змістив генерала Нагину з

поста прем'єр-міністра. У червні 1956 р. в Єгипті була прийнята нова

конституція, що проголошувала Єгипет соціалістичною арабською

державою. У країні була введена однопартійна система, офіційною релігією

став іслам. На виборах президента, що послідували, переміг єдиний

кандидат на цей пост – Абдель Насер. У 1958 Абдель Насер став

президентом Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР) – федерації Єгипту і

Сірії. У травні 1962 р. Абдель Насер обнародував програму політичного,

економічного і соціального розвитку відповідно до принципів «арабського

соціалізму».

У березні 1957 р. незалежність отримав Золотий Берег, що,

об'єднавшись у тому ж році з контрольованим адміністрацією ООН

Англійським Того, проголосив незалежність як Республіка Гана. Керівником

країни став відомий діяч незалежницького руху, колишній політв'язень,

католицький учитель Кваме Нкрума. Після проголошення незалежності Гана,

перша незалежна держава серед африканських колоній у "чорній Африці"

стала символом деколонізації. Завдяки закордонним інвестиціям економіка

країни розвивалася досить успішно, але вже в 60-х рр. у Гані почався

економічний спад. Уряд К. Нкруми захоплювався великими та дорогими

проектами, які мали піднести престиж молодої країни. Більшість цих

проектів виявилися збитковими та винятково неефективними.

У мирний спосіб місцевим представникам британці передали владу в

Нігерії 1960 р., Таньганьїці — 1961 р., Уганді — 1962 р., Занзібарі — 1964 р.

У квітні 1964 р. Таньганьїка та Занзібар об'єдналися в єдину державу — Тан-

занію. Останньою з колишніх африканських колоній Лондона незалежність

проголосила в 1980 р. Зімбабве. Єдиним винятком серед британських

колоній, які на загал мирно пройшли шлях до здобуття незалежності, була

Кенія, де ще в 50-х рр. відбувалися збройні виступи місцевого населення.

Однак і там перехід влади в руки африканців відбувся мирним чином уже

після того, як поліція та армія придушили антиколоніальні виступи.

Одна з не багатьох країн Африки, де жодного разу не траплялося

державного перевороту – Південно-Африканська республіка. важливішим

пунктом в історії і політиці ПАР став расовий конфлікт між чорною

більшістю і білою меншиною. Своєї кульмінації він досяг після того, як у

1948 р. був встановлений режим апартеїду, або апартхейда, що проіснував до

1990-х років. Ініціатором введення дискримінаційних законів стала

Національна партія. Ця політика привела до довгої і кровопролитної

боротьби, в якій провідну роль зіграли чорні активісти, такі як Стів Біко,

Десмонд Туту і Нельсон Мандела. Пізніше до них приєдналися багато білих і

кольорових (нащадки змішаного населення), а також південноафриканці

індійського походження. Певну роль в краху апартеїду зіграв також тиск з

боку міжнародного співтовариства. В результаті зміна політичної системи

відбулася порівняно мирно.

Нельсон Роліхлахла Мандела (народився 18 липня 1918) —

південноафриканський політик і юрист, президент ПАР з 1994 по 1999 р.

Став президентом Африканського Національного Конгресу (АНК) з 1991 р.

Як організатор АНК був ув'язнений в 1964 р., де став символом руху проти

апартеїду. У лютому 1990 р. був звільнений, заборона на діяльність АНК

була знята, він почав вести переговори з урядом про багаторасове майбутнє

ПАР. У травні 1994 р. був обраний президентом на повністю

демократичних, не сфальсифікованих виборах. Зміни в політиці в бік

примирення, які Мандела провадив аж до свого звільнення у 1990 році,

полегшили мирний перехід до повної демократії у ПАР. Отримавши понад

сотню нагород за чотири десятиліття, Мандела зараз є поважним

державним діячем, який продовжує висловлювати свою думку на

найголовніші теми. Лауреат Нобелівської премії миру 1993 р. (разом з Ф. де

Клерком).

У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії Фернандо По та Ріо

Муні, які, об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. У Західній Сахарі

(іспанська назва — Ріо-де-Оро), де з 1972 р. вівся видобуток фосфатів,

процес деколонізації затягнувся до 1975 р. У грудні 1975 р. Іспанія передала

цю територію під спільне управління Мавританії та Марокко, проте

Мавританія швидко відмовилася від наданих їй прав. У лютому 1976 р.

Народний фронт визволення Сахари й Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРІО) проголосив

незалежну Арабську Демократичну Республіку Сахари, яка не була визнана

жодною з країн світу. Заручившись підтримкою Алжиру, незадоволеного

посиленням свого західного сусіда, ПОЛІСАРІО розпочав партизанську

війну. Зі змінним успіхом боротьба тривала до 1991 р., коли було підписано

перемир'я.

Останньою з європейських держав, що зберігала африканські колонії,

була Португалія. Колоніалізм становив одну з основ ідеологічної доктрини

Антоніо Салазара, який керував Португалією в 1932—1968 рр. Його

наступник Марсело Каетано (1968—1974) продовжив колоніальну політику

попередніх років, оголосивши португальських колоністів в Африці носіями

спеціальної цивілізаційної місії. Португалія проводила активну колонізаційну

політику, переселивши до своїх африканських володінь лише в повоєнний

період 400 тис. осіб.

Першим національно-визвольним рухом у португальських

колоніальних володіннях став створений 1954 р. Народний рух визволення

Анголи (МПЛА), очолений Агостіньо Нето. Незважаючи на активну

партизанську боротьбу незалежницьких патріотичних рухів, влада в

португальських колоніях була передана представникам місцевого населення

лише внаслідок політичних змін у самій Португалії. Процес ліквідації

португальської колоніальної імперії розпочався після того, як у квітні 1974 р.,

в результаті безкровної "революції гвоздик", у метрополії від влади усунуто

диктаторський режим М. Каетано. У 1974 р. Португалія визнала незалежність

Гвінеї-Бісау, в якій на той час очолювані Амілкаром Кабралом партизани вже

встановили контроль над більшою частиною країни. Через рік Португалія

надала незалежність Анголі, Мозамбіку, Островам Зеленого Мису та

Островам Сан-Томе й Принсіпі.

Останньою колонією півдня Африки, яка отримала незалежність, була

Намібія (до 1967 р. — Південно-Західна Африка). З 1960 р. в Намібії діяла

підпільна прокомуністична Організація народу Південно-Західної Африки

(СВАПО), очолювана Семом Нуйомою. У 1966 р. СВАПО розпочала проти

південноафриканських колонізаторів партизанську війну, однак навіть попри

допомогу Анголи, яку рух отримував з 1975 р., організація С. Нуйоми не

змогла добитися значних успіхів. Лише у зв'язку з міжнародним тиском та

економічною кризою в ПАР, що змусила Преторію скорочувати військові

видатки, колонізаторам довелося піти на переговори. У 1988 р. у Женеві

представники патріотичних сил та ПАР підписали угоду про поетапне

виведення південноафриканських військ з Намібії. У наступному році в

країні відбулися вибори, на яких перемогу здобули прихильники СВАПО. 21

березня 1990 р. Намібія проголосила незалежність.

Відсталість, недосконалість соціальної структури, переважання в

суспільстві родоплемінних зв'язків, поширеність клановості та традиційних

патріархально-патронажних стосунків створювали значні проблеми для

більшості молодих незалежних країн Африки. Зважаючи на те, що в

національному плані майже всі африканські країни є надзвичайно

строкатими, етнічні конфлікти стали в повоєнний період справжнім

прокляттям континенту. Звертає на себе увагу той факт, що міждержавні

війни в другій половині XX ст. траплялися в Африці набагато рідше, ніж

громадянські війни чи навіть випадки етноциду або заворушень на націо-

нальному ґрунті.

Загалом у повоєнний час в Африці відбулося майже півтора десятка

збройних конфліктів, під час яких ті чи інші сили вдавалися до терору на

етнічному ґрунті. Крім Руанди, найбільш масштабні випадки геноциду

траплялися під час громадянської війни в Нігерії, внутрішнього конфлікту в

Занзібарі та визвольної війни в Еритреї. Кількість жертв етнічних конфліктів

у повоєнній Африці оцінюють приблизно у 8 млн. осіб.

Локальні війни та етнічні конфлікти в Африці спричинили появу

сотень тисяч біженців. Бойові дії, а також голод змусили багатьох африканців

покинути свої рідні місця й рятуватися втечею. За даними ООН, у 1994 р. у

світі налічувалося 23 млн. біженців, причому на Африканський континент

припадала майже третина їх загальної кількості — 7,4 млн. осіб.

Ейфорія, викликана в більшості африканських країн здобуттям

незалежності, швидко змінилася розчаруванням. Молоді держави континенту

опинилися перед цілою низкою складних проблем. Одним із найголовніших

питань, яке довелося вирішувати африканцям, стало подолання економічної

відсталості та створення національних народногосподарських комплексів.

Для більшості країн самостійно вирішити цю проблему виявилося не під

силу. Деякі з країн, намагаючись експериментувати в економічній сфері,

вдавалися до реформ марксистського егалітаристського ґатунку, що

найчастіше призводило до повного занепаду промисловості та сільського

господарства.

За даними Міжнародного валютного фонду, в 1993 р. сукупний

національний дохід на душу населення в країнах "чорної Африки" був

нижчим, ніж у 1970 р., себто доводиться говорити про деградацію та занепад

економіки цих країн. У кінці 80-х рр. XX ст. сукупний валовий продукт

майже 50 африканських держав (без ПАР) складав близько 150 млрд. доларів,

що можна зіставити з аналогічним показником однієї лише Бельгії.

Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика

хаотичного позичання грошей за кордоном (сукупний борг африканських

країн на кінець 1990-х рр. складав понад 300 млрд. доларів) призвели до

руїни національну економіку більшості з нових незалежних країн

континенту. Величезної шкоди африканцям завдала примусово накинута їм

політика сільськогосподарських монокультур, які відігравали роль головного

експортного товару, однак порушували традиційний баланс виробництва

продуктів харчування. У Судані, Ефіопії, Сомалі, Анголі, Ботсвані, Замбії та

Зімбабве впродовж останніх років постійно скорочуються площі

сільськогосподарських угідь. Африка, в якій мешкає понад 14% населення

світу, виробляє заледве 1% світової промислової продукції та 6% продуктів

харчування. Країни континенту лише на 80% забезпечують свої потреби в

продуктах харчування. Труднощі із забезпеченням населення їжею особливо

актуальні на тлі швидкого демографічного зростання в Африці. Населення

континенту в 1990 р. становило 642 млн. осіб, тимчасом як в 1960 р. — лише

279 млн.

Слабкий економічний розвиток не дає змоги більшості з африканських

країн створити ефективну систему соціального захисту та охорони здоров'я

населення. У 21 країні континенту середня тривалість життя є меншою за 50

років, а в Гвінеї-Бісау складає лише 39 років! На одного лікаря в Кенії

припадає 71 430, в Нігерії — 66 670, а в Зімбабве — 62 500 пацієнтів. Не

дивно, що в таких умовах в африканських країнах небаченими темпами

поширюється епідемія СНІДу. Оцінки кількості хворих та заражених осіб

коливаються від 2 до 10 млн., але, у кожному разі, рахунок уже йде на

мільйони носіїв ВІЛ-інфекції.

Наступний етап демократичних змін в Африці розпочався в 1990-х рр.

Упродовж 1991 —1994 рр. у 12 країнах континенту відбулися демократичні

вибори. Причиною цих змін став розпад СРСР та припинення ідеологічно

вмотивованої підтримки прокомуністичних режимів, з одного боку, а також

остаточне засудження практики апартеїду країнами Заходу та політичні

зміни в ПАР, з іншого. Серед країн, які намагаються побудувати

демократичне суспільство, є навіть такі "аутсайдери" континенту, як Малі,

Нігер, Центрально-Африканська Республіка, Гвінея, Бенін. Деяким із

найбідніших країн кредитори навіть пробачили частину їх боргів, після того

як у цих країнах відбулися демократичні вибори. Поряд з тим авторитарні

режими утримуються при владі в Нігерії, Гані, Танзанії, Зімбабве, Ліберії,

Сьєрра-Леоне та Сенегалі. Порівняно успішно розвиваються Уганда, Конго,

Габон та Замбія. Однак навіть у цих країнах економічне зростання

забезпечується, здебільшого, експортом сировини, а рівень життя населення є

надзвичайно низьким.

Сучасна Африка продовжує залишатися одним із найбільш проблемних

регіонів світу. У багатьох країнах спроби запровадження європейської моделі

демократичного розвитку приносять прямо протилежні від очікуваних

результати — внутрішньополітичне напруження, розквіт корупції та

економічний занепад. Невирішеність складних соціальних та політичних

проблем Африканського континенту залишається вагомим дестабілізуючим

фактором, що впливає на світову міжнародну ситуацію. Життя переважної

більшості простих африканців зі здобуттям незалежності не стало легшим, а

перспективи виходу їх країн із кризового стану виглядають вельми

примарними.

7.3. Основні тенденції соціально-економічного розвитку країн Азії

Країни Східної Азії в повоєнний період майже постійно були в

епіцентрі світової політики. Китай, Японія та Корея наочно

продемонстрували, наскільки відмінним може бути шлях розвитку країни

залежно від того, яку політичну та економічну модель обере її населення.

Особливо яскраво це виявилося на прикладі Кореї. Розділений унаслідок

війни 1950-1953 рр. Корейський півострів став місцем, де в приблизно

однакових вихідних умовах комуністична та капіталістична моделі

господарювання змогли виявити всі свої позитивні та негативні сторони.

Повоєнна доля Китаю була не менш драматичною, аніж у першій

половині XX ст. Країна почергово пережила громадянську війну, політичні

репресії 50-х рр., низку соціально-економічних експериментів на зламі

50-60-х рр., "велику культурну революцію" 1966-1976 рр. Своїми

бездумними експериментами комуністична влада Китаю призвела до

колосальних людських жертв, безцільного розтринькування економічного та

культурного потенціалу країни, економіка була доведена до передкризового

стану. Після смерті незмінного партійного лідера "червоного Китаю" Мао

Цзедуна країна опинилася на роздоріжжі. Всі попередні спроби збудувати в

країні стабільне та розвинене суспільство виявилися невдалими. Нове

керівництво країни змушене було піти на радикальну перебудову цілої

структури суспільних та виробничих відносин, оскільки маоїстська модель

соціалістичного будівництва виявила свою повну неспроможність.

Мао Цзедун (26 грудня 1893— 9 вересня 1976) — китайський

політичний лідер і теоретик марксизму. Засновник Китайської

комуністичної партії (ККП) у 1921 р., незабаром став її лідером.

Організував Довгий марш 1934—35 рр. і вів визвольну війну 1937—1949 рр.,

що завершилася встановленням Народної республіки і комуністичним

правлінням у Китаї. Очолював партію й уряд країни до смерті. Його вплив

зменшився після ряду економічних невдач (1958—1960 «Великий стрибок»),

але знову став домінуючим у роки Культурної революції 1961—1969 рр.

Адаптував комунізм до китайських умов, що відбито в Маленькій червоній

книзі. У 1958, частково із-за провалу «великого стрибка», частково із-за

намірів зосередитися на своїх обов'язках голови партії, Мао залишив пост

вищого державного керівника. Правління Мао характеризувалося

об'єднанням країни після довгого періоду роздробленості, зростанням

індустріалізації Китаю і помірним зростанням добробуту народу з одного

боку, але також політичним терором, безглуздими кампаніями, занепадом у

сфері культури і культом особи Мао, з іншою.

У кінці 70-х рр. в Китаї почалися економічні реформи. Унаслідок цих

реформ у Китаї було дозволено приватнопідприємницьку діяльність.

Результати такої господарської лібералізації не забарилися. Вже в середині

80-х рр. головні кризові тенденції в китайській економіці подолано, зріс

рівень життя значної частини населення. У країні виникла економічна модель

змішаного типу, в якій поєдналися елементи планового соціалістичного та

ліберального капіталістичного господарювання. Однак відмова від

економічної програми ортодоксального марксизму не викликала жодних змін

в політичній сфері. Комуністична партія зберегла свою монополію на владу,

а спроби її підважити жорстоко придушено. Учасники опозиційного руху, які

вимагали запровадити в країні демократичні свободи, в кінці 80-х рр. були

репресовані. Основна проблема подальшого розвитку Китаю вочевидь

полягала в суперечливому характері співіснування в одній країні ліберальної

економіки із авторитарною, чи навіть тоталітарною, ідеологічною системою.

Втім, Китай не міг відмовитися від комуністичної ідеології та

недемократичних інститутів адміністрування, оскільки, головним чином,

саме завдяки їм вдавалося контролювати цілу низку проблем соціального та

національного характеру.

Повоєнна Японія стала нині майже хрестоматійним прикладом

позитивного динамічного розвитку суспільства, яке завдяки високій

свідомості населення та продуманій політиці урядів змогло досягнути

колосального успіху практично в усіх сферах економіки, культури та

суспільного розвитку. Японія стала прикладом для наслідування для багатьох

країн, котрі йдуть сьогодні "японським шляхом розвитку". Володіючи однією

із найпотужніших у світі економікою, Японія, тим не менше, зовсім не

виявляє імперських амбіцій. Господарське та культурне процвітання

"вилікувало" країну від характерного для всієї японської історії до 1945 р.

мілітаризму. Незважаючи на певні труднощі, які переживає зараз японська

економіка, Японія, без сумніву, належить до найвпливовіших держав світу.

Звільнена на останньому етапі Другої світової війни від японців Корея

майже одразу ж стала полем протистояння двох великих світових держав —

СРСР та США. Радянсько-американське суперництво на Корейському

півострові в кінцевому результаті призвело до проголошення водночас двох

корейських держав — Республіки Корея на півдні та Корейської Народно-

Демократичної Республіки на півночі півострова.

Республіка Корея стала політичним клієнтом США. У країні

сформувалася складна суспільна модель, що поєднувала значні економічні

свободи із авторитарними методами правління. Попри те, що в окремі

періоди в Республіці Кореї формально діяли демократичні інститути,

реальний стан речей був далеким від декларованого демократизму. Однак, з

часом, спрацював принцип, згідно з яким економічно незалежна від держави

людина не може толерувати недемократичних форм правління. Після

тривалого періоду протестів та опозиційної боротьби з правлячим режимом

військових у 1993 р. влада в Південній Кореї в мирний спосіб була передана

представникам, обраним народом. Нормалізація політичного життя дала

суттєвий поштовх процесам економічного зростання південнокорейської

економіки. Хоча внаслідок Східно-Азійської фінансової кризи 1997 р.

Південна Корея зазнала значних збитків, країна все одно продовжує

залишатися однією із економічно найсильніших держав Азії та Африки.

Одразу після поділу півострова Північна Корея швидкими темпами

почала будувати тоталітарний режим. Його особливістю стало поєднання

комуністичної ідеології з деякими традиційними рисами східної деспотії.

Незважаючи на принципову неефективність комуністичних моделей

економічного розвитку, у 60— 80-х рр. КНДР зуміла продемонструвати певні

успіхи в галузі промислового будівництва та суспільного розвитку. Цього

вдалося добитися завдяки традиційній для корейців високій дисципліні праці,

помноженій на жорсткі порядки казарменого ґатунку. У Північній Кореї

сформувався культ особи керівника країни Кім Ір Сена. Обожнювання

партійного лідера КНДР не припинилося після його смерті, а навпаки,

набрало ще більших, подекуди карикатурних форм.

У 70-90-ті рр. впевнено заявили про себе на світовій арені й інші країни

Південно-Східної Азії – Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, згодом

– Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни. Незважаючи на особливості

внутрішньополітичного становища в кожній з них, країни цього регіону

досягли значних, іноді вражаючих успіхів у економічному розвитку. В їх

основі знаходилися ринкові реформи, відкрита економіка, пріоритетний

розвиток інформатики, освіти, наукомістких галузей виробництва, певний

протекціонізм з боку США та Японії, велика частка державного

регулювання, орієнтація на кон’юнктуру світового ринку, пошук нових

ринків збуту. Швидким темпам розвитку сприяли інвестиції капіталу, а

також працьовитість, дисциплінованість, ощадливість населення. Темпи

економічного зростання Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу і Сінгапуру,

яких стали називати „азійськими драконами”, у 70-80-ті роки були чи не

найвищими у світі й становили в середньому близько 8-10% на рік.

На час закінчення Другої світової війни в Південній Азії існувала одна

велика британська колонія Індія, а також два гірські пригімалайські

королівства — Непал і Бутан. У 1947 р. Великобританія передала владу в

Індії представникам місцевого населення, унаслідок чого виникли два

британські домініони — Індійський Союз та Пакистан. Роком пізніше, у

1948 р., незалежність зі статусом домініону отримав острів Цейлон, що

проголосив державність під назвою Республіка Шрі-Ланка. Після тривалої

економічної кризи в результаті національно-патріотичного руху бенгальців, у

1971 р. зі складу Пакистану вийшов Східний Пакистан (Східна Бенгалія),

який проголосив незалежність як Республіка Бангладеш. Бутан, котрий мав

традиційно міцні стосунки з Індією, в 1947 р. підписав із Делі угоду, згідно з

якою перетворився на фактичний протекторат. Бутан зобов'язався

координувати свою зовнішню політику із політичним курсом Індії, а також

керуватися у внутрішній політиці порадами індійського уряду.

Серед країн регіону порівняно демократичну модель парламентського

правління вдалося створити лише Індії та Шрі-Ланці. Після отримання

незалежності Індія переживає непорозуміння і протистояння на релігійному і

соціальному ґрунті в різних частинах країни. Проте, Індія опинилася здатна

підтримувати свій статус світської держави з ліберальною демократією, за

винятком короткого періоду з 1975 по 1977 рік, коли прем'єр-міністр Індіра

Ганді оголосила надзвичайне положення з обмеженням цивільних прав. Слід

зазначити, що після Другої світової війни з кожним роком посилюється

гендерний аспект у політиці, на політичну арену виходять жінки, які своїми

поглядами, переконаннями, своєю діяльністю привертають увагу не тільки

свого власного народу, а й усього світу. Серед них можна назвати Індіру

Ганді, Беназір Бхутто, Сірімаво Бандаранаіке та інших.

Список жінок – глав держав/урядів ГЛАВИ

ДЕРЖАВ/УРЯДІВ

ПОСАДА КРАЇНА РОКИ ПРАВЛІННЯ

А З І Я

Сухбатарин Янжима Президент Монголія 1953 - 1954

Хертек Анчімаа-Тока Президент Танну-Тува 1940 – 1944 (1972)

Сірімаво Бандаранаіке Прем’єр Шрі-Ланка

(Цейлон)

1960-1965, 1970-1977,

1994-2000

Чандріка Кумаратунга Президент Шрі-Ланка 1994-2005

Голда Меїр Прем’єр Ізраїль 1969 - 1974

Індіра Ганді Прем’єр Індія 1966 – 1977, 1980 - 1984

Корасон Акіно Президент Філіппіни 1986 - 1992

Глорія Макапагал Арройо Президент Філіппіни 2001 – до сьогодні

Беназір Бхутто Прем’єр Пакистан 1988 – 1990, 1993 – 1996

Халеда Зіа Прем’єр Бангладеш 1991 – 1996, 2001 – 2006

Хасіна Вазед Прем’єр Бангладеш 1996 – 2001, 2009 -

Тансу Чіллер Прем’єр Туреччина 1993 - 1995

Мегаваті Сукарнопутрі Президент Індонезія 2001 – 2004

Пратібха Патіл Президент Індія 2007 – до сьогодні

А Ф Р И К А

Елен Джонсон-Серліф Президент Ліберія 2006 – до сьогодні

Л А Т И Н С Ь К А А М Е Р И К А

Марія Естелла (Ісабель)

Мартінес де Перон

Президент Аргентина 1974 - 1976

Крістіна Фернандес де

Кіршнер

Президент Аргентина 2007 – до сьогодні

Мішель Бачелет Президент Чілі 2006 – до сьогодні

Індіра Ганді (19 листопада 1917 — 31 жовтня 1984) — прем'єр-

міністр Індії (1966—1977, 1980—1984)., донька Джавахарлала Неру –

відомого лідера національно-визвольного руху і Індійського національного

конгресу, що став першим прем'єр-міністром Індії після отримання країною

незалежності. Вона була дуже досвідченим і розумним державним діячем і

істинним індійським націоналістом. У своїх заявах як глава уряду пані Ганді

неодноразово підкреслювала необхідність збереження основних принципів

політики Джавахарлала Неру, а саме — неучасті Індії у військових блоках

підтримки миру і міжнародної співпраці, подальшого розвитку і зміцнення

дружніх радянсько-індійських відносин, здійснення планового розвитку

національних основ економіки. Виступала із засудженням агресії США у

В'єтнамі. В історію своєї країни Індіра Ганді увійшла не тільки як перша

жінка, що очолювала протягом декількох років уряд Індії. Розумний і

енергійний політик, вона багато зробила для зміцнення міжнародного

авторитету держави, стала одним з лідерів Руху неприєднання до

військових блоків.

Протягом повоєнного часу в Пакистані відбулося три, а в Бангладеш —

чотири державні перевороти. Пакистан та Бангладеш ось уже півстоліття

демонструють політичну нестабільність та економічне відставання. Дехто із

дослідників пов'язує таку особливість розвитку держав Південної Азії із

властивими для перших двох країн традиціями індо-буддистської цивілізації,

що кардинально відмінні від мусульманських державницьких традицій

Пакистану та Бангладеш. Незалежність від Великобританії була отримана в

1947 р., до цього ж часу Пакистан входив до складу колоніальної Індії.

Статусу республіки він набув у 1956 р. Натомість Східний Пакистан став

самостійною державою Бангладеш у 1971 р. Після громадянської війни

країну очолив Зульфікар Алі Бхутто, який згодом був усунений від влади

генералом Зія уль-Хаком (1977) і страчений в 1979 р. В Пакистані було

встановлено диктаторський режим, громадянські та політичні права були

суттєво звужені. Опозиційні сили виступали за поновлення демократії,

парламентаризму, зокрема агітація за проведення вільних виборів була

розпочата Беназір Бхутто в 1986 р. Внаслідок перемоги Пакистанської

народної партії на виборах 1988 р. Б.Бхутто стала прем’єр-міністром країни.

Згодом уряд Ісламського демократичного альянсу запровадив у країні закони

шаріату і почав здійснювати програму приватизації (1991). У 1993 р. Фарух

Легарі був обраний президентом Пакистану, в планах якого було відновлення

повноцінної парламентської політичної системи, а Беназір Бхутто була

обрана тоді ж прем'єр-міністром країни.

Беназір Бхутто (21 червня 1953 — 27 грудня 2007) — прем'єр-міністр

Ісламської республіки Пакистан в 1988—1990 і 1993—1996 роках, перша у

новітній історії людства жінка-лідер мусульманської країни. У листопаді

1988 на перших, більш ніж за десятиріччя, вільних парламентських виборах,

Народною партією Пакистану (НПП) отримала перемогу, і Бхутто зайняла

пост прем'єр-міністра. Новий кабінет досяг деяких успіхів у виконанні

програми соціальних і політичних реформ. У 1993 р. на чергових виборах

Бхутто отримує перемогу під гаслом боротьби з корупцією і бідністю. Уряд

Беназір Бхутто загалом досяг певних успіхів – була проведена

широкомасштабна електрифікація сільських районів країни, підвищені

витрати на освіту і охорону здоров'я, але корупція в роки правління Бхутто

набула ще більшого розмаху. На виборах 1997 р. НПП зазнала нищівної

поразки. Більшість часу Бхутто проводила в Лондоні і Дубаї, виступала по

всьому світу з лекціями і підтримувала контакти з керівництвом НПП.

Після тривалого перебування в еміграції повернулася на батьківщину, де

протягом останніх місяців 2007 року на неї було зроблено два замахи.

Внаслідок другого терористичного акту 27 грудня 2007 року Беназір Бхутто

загинула.

Отримавши незалежність, практично всі країни Південної та Південно-

Східної Азії розпочали інтенсивне будівництво державного капіталізму,

який, зокрема в Індії, навіть отримав назву "соціалістичне орієнтованої"

економіки. Однак, на відміну від ортодоксально марксистських урядів

Південно-Східної Азії (В'єтнам, Камбоджа, Лаос), які одержавили практично

всі сторони господарства, Індія, Шрі-Ланка, Пакистан та Бангладеш зберегли

приватнопідприємницький сектор в сільському господарстві, промисловості

та сфері послуг. Втручаючись у регулювання економічного життя, держава

встановила контроль насамперед над стратегічними галузями: важким

машинобудуванням та видобутком сировини. Однак вже в 90-х рр. всім

країнам регіону довелося здійснити економічну лібералізацію, обмеживши

контроль держави над промисловістю.

У повоєнний період у країнах Південно-Східної Азії виник цікавий

феномен симбіозу соціалістичної ідеології з традиційними моральними

цінностями буддизму. Більш ортодоксально-марксистський варіант такого

поєднання продемонстрували в 60-70-х рр. Лаос та Камбоджа, й дещо

ліберальніший – "бірманський соціалізм" був властивий для Бірми.

Економічні реформи в напрямку обмеження приватнопідприємницької

ініціативи, спроб регулювання вільноринкових відносин та поширення

колективної праці прихильники "буддистського соціалізму" намагалися

виправдати, апелюючи до традиційних цінностей буддистського суспільства.

У В'єтнамі будівництво соціалістичного суспільства відбувалося за

китайським маоїстським сценарієм розвитку, що передбачав агресивне

втручання держави в економічні справи. Для всіх країн регіону, які

намагалися здійснити соціалістичні перетворення, ці експерименти

обернулися значними соціальними конфліктами та економічними втратами.

Особливо трагічною була доля Камбоджі, де екстремістський комуністичний

режим "червоних кхмерів" винищив у 1975-1978 рр. кілька мільйонів своїх

співвітчизників.

Отже, у перші роки незалежності більшість країн Сходу переживали

значні економічні труднощі, пов’язані як із слабкістю національних

економік, зорієнтованих на видобуток сировини та виробництво

напівфабрикатів, демографічним бумом, нерозвиненістю інфраструктури, так

і з нерівноправним міжнародним розподілом праці. Незважаючи на всі ці

проблеми, більшість країн Азії у другій половині ХХ століття перетворилися

з переважно аграрних на аграрно-індустріальні, а деякі навіть стали

передовими індустріальними державами. Феноменом трьох останніх

десятиріч став вихід на передові позиції у світовій економіці нових

індустріальних країн Сходу, які відіграють дедалі більшу роль в економічних

процесах сучасності.

7.4. Розвиток країн Латинської Америки у новітні часи

У роки Другої світової війни більшість держав Латинської Америки

приєдналася до антигітлерівської коаліції. Внаслідок зростання попиту на

сільськогосподарські товари і промислову сировину на світовому ринку

економіка латиноамериканських країн у період війни помітно пожвавилася.

Розвивалися нафтопереробна, текстильна, цукрова, харчова галузі

промисловості, шкіряне виробництво, споруджувалися електростанції,

зростало цементне виробництво. Втім, після завершення війни економічна

ситуація ускладнилася. Маючи гостру потребу в промисловому устаткуванні

та машинах, країни Латинської Америки витрачали величезні суми на імпорт.

За цих умов виникла ідея створення власного машинобудування та інших

галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку. Для

впровадження цієї ідеї в життя здійснювалося одержавлення значної частини

економіки через викуп або пряму націоналізацію приватних підприємств, а

також зростало будівництво підприємств державного сектора. Особливо

інтенсивно цей процес відбувався в Чілі, Аргентині, Мексиці, Бразилії.

Прикладом цієї політики може слугувати президентство Хуана-Домінго

Перона в Аргентині (1946-1955рр.). Він провів часткову націоналізацію,

сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними

промисловими товарами.

Особливістю розвитку даного регіону завжди був потужний вплив

США, які в період 40-60-х років були занепокоєні проблемою запобігання

проникнення СРСР до країн Латинської Америки. Для здійснення цього

США робили ставку на посилення військового потенціалу і на військово-

політичне співробітництво з латиноамериканськими державами. На той час

було укладено угоду про колективну безпеку (1948 р.), створено Організацію

американських держав (1948 р.), американці переозброїли місцеві армії та

сформували нову військову еліту, яка пройшла фахову підготовку у США.

У 50-60-ті роки розпочався новий етап соціально-економічного

розвитку країн Латинської Америки. Це було пов’язано з тим, що ресурси

для проведення індустріалізації було вичерпано. Державний бюджет із

великими зусиллями підтримував надмірний державний сектор економіки.

Дефіцит державного бюджету був спричинений також здійсненням

масштабних, амбіційних проектів. Економічні труднощі, соціальна

нестабільність призвели до військових переворотів, які відбулися у 60-ті роки

в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Бразилії.

У низці країн прийшли до влади представники ліворадикальних

політичних сил, зокрема на Кубі, в Чілі та Нікарагуа. Так, на Кубі боротьбу

проти диктатури Ф. Батисти розпочала група молодих революціонерів, до

складу якої входили зокрема Фідель Кастро, Рауль Кастро, Камілло

Сьєнфуегос, Ернесто Че Гевара. Збройне повстання проти режиму Батісти

тривало до 1 січня 1959 р., коли відбулося повалення диктатури. Революція

перемогла, а Ф. Кастро очолив уряд Куби. Своє завдання, як голова уряду,

Ф. Кастро вбачав у зміцненні незалежності Куби від США. Незважаючи на

потужну протидію з боку США, революційний уряд націоналізував усю

американську власність й почав зближення з СРСР, що сприяло швидкому

перетворенню Ф. Кастро на прибічника комунізму, а Куби – на тоталітарну

країну в лавах «світової соціалістичної співдружності».

Фідель Алехандро Кастро Рус (народився 13 серпня 1926 р.) —

кубинський революційний і політичний діяч, команданте, керівник Куби з

1959 по 2008 роки. Разом зі своїм братом Раулем Кастро і аргентинцем

Ернесто Че Гевара очолив революційний рух на Кубі проти диктатора

Батісти. Після перемоги революції 1 січня 1959 р. Фідель Кастро став

прем'єр-міністром Республіки Куба. З 1976 по 2008 рік — Фідель Кастро

голова Держради Республіки Куба. Він пережив за своє життя не один

замах. За замахами, що планувалися і здійсненими на нього, стояли як

американський уряд, так і кубинські супротивники Кастро, а також

американські мафіозні групи. Не дивлячись на те, що маленька Куба успішно

чинила опір сусідові-гігантові, вона також і брала участь у багатьох війнах

по всьому світу. Фідель Кастро не обмежився боротьбою з США; він

активно допомагав революційним силам багатьох країн третього світу.

Паралельно з реформуванням економіки в 70-80-ті роки у Латинській

Америці розгорталася боротьба за політичні реформи, за демократичний

розвиток. Але цей процес був досить складним, драматичним і одним із

яскравих прикладів є ситуація в Республіці Чилі. Там перемогу на

президентських виборах 1970 р. отримав кандидат від лівої коаліції „Народна

єдність” Сальвадор Альєнде, який негайно перейшов до радикальних

перетворень – націоналізації головних галузей промисловості, здійснення

аграрної реформи.

Сальвадор Ісабеліно Альєнде Ґоссенс (26 червня 1908, — 11 вересня

1973) — чилійський політик і президент Чилі з 1970 року до своєї смерті

протягом перевороту 11 вересня 1973 року. Кар'єра Альєнде в чилійському

уряді тривала біля 40 років. Він був співзасновником (в 1933 році) та

сенатором, депутатом, міністром, кандидатом в президенти Чилі в 1952,

1958, 1964 роках, та остаточно був обраний президентом 1970 р. Він був

першим марксистським главою держави у світі, що отримав владу шляхом

демократичних виборів. Фронт «Народна дія», який висував Альєнде на

президентську посаду в 1952, 1958 і 1964 роках. На президентських виборах

1970 р. Альєнде набрав 36,2 % головів, чим випередив по кількості голосів

двох інших кандидатів. У своїй економічній програмі Альенде заявив про

проведення аграрної реформи і націоналізації найбільших приватних

компаній і банків. Незадоволеність значної частини населення правлінням

Альєнде вилилася в масові демонстрації і страйки в 1972 і 1973 роках. 11

вересня 1973 роки в столиці був здійснений військовий переворот. Під час

штурму заколотниками палацу «Ла Монера» президент Альєнде загинув.

Економічне становище країн Латинської Америки відразу після війни

було досить сприятливим — віддаленість від головних театрів війни, попит

на сировину, промислові та сільськогосподарські товари, підвищення цін на

них створили сприятливу ситуацію для розвитку в них економіки. У цих

країнах почали розвиватися металургія, машинобудування, нафтохімія,

електропромисловість. Особливістю післявоєнного економічного розвитку

країн Латинської Америки стало створення і зміцнення в них державного

сектору в промисловості. Були націоналізовані або викуплені підприємства в

нафтовій промисловості, залізниці, комунальне господарство тощо. Особливо

інтенсивно одержавлення галузей народного господарства відбувалося в

Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі. Ця політика здійснювалася військовими

авторитарними режимами, які мали достатньо широку народну підтримку. В

Аргентині це період правління президента Хуана Домінго Перона (1946-

1953), в Мексиці — президента Мігеля Алемана (1946—1952), в Бразилії —

президента Жетуліу Варгаса (1950-1954), в Чилі — президента Гонсалеса

Відели (1946-1952).

В умовах розгортання "холодної війни" США зміцнюють військово-

політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У 1948 р. вони

уклали багатосторонній договір про колективну безпеку, у цей же рік була

створена Організація американських держав. Американці переозброїли

місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку в

США. Вашингтон підтримував тісні зв'язки з такими одіозними

диктаторськими режимами, як Батісти на Кубі, Сомоси в Нікарагуа, Дювальє

на Гаїті.

Протягом 80-90-х років авторитарні режими було повалено в 13 країнах

регіону, перехід від диктатури до демократії відбувався в більшості випадків

мирним способом. Проте в Гренаді (1983) і Панамі (1989) мало місце

військове втручання США, в Нікарагуа й Сальвадорі тривалий час

продовжувалася громадянська війна. Ситуація в Республіці Нікарагуа також

є дуже показовою для новітньої історії Латинської Америки. Тривала

громадянська війна завершилася 1990 р. проведенням вільних виборів,

Президентом Нікарагуа було обрано Віолетту Барріос де Чаморро,

представника демократичних сил, а міністром оборони став лідер сандіністів

Даніель Ортега.

Військові диктатури латиноамериканських країн виявились нездатними

вирішувати назрілі проблеми (зупинити зниження середньорічних темпів

зростання валового національного продукту, зупинити інфляцію, зменшити

зовнішню заборгованість). Заходи економії за рахунок населення і нестримне

зростання цін призвели до масових страйків і народних заворушень у

багатьох країнах. У 80-ті роки розпочинається відновлення демократичних

режимів: 1980 р. – в Перу, 1982 р. – в Болівії, 1985 р. – в Бразилії, Гватемалі,

Гондурасі, Уругваї, 1989 р. – в Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. – в Чилі. До

1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився

демократичний лад, зміцнилися конституційні форми правління. Демократія

та ринкова економіка стають визначальними для розвитку країн Латинської

Америки. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів

виробництва, до відкритості економіки. Повсюди намітився відхід від

системи протекціонізму; латиноамериканці стали активно включатися у

світове господарство. Стали активно залучатися американські, японські,

німецькі, англійські, французькі інвестиції. У 1989 – 1992 рр. лише Мексика

залучила до свого економічного розвитку 35 млрд. дол. У 90-ті роки у цих

країнах поглиблюються реформи, що зводяться до збалансування бюджетів,

стабілізації ринків, скасування торговельних обмежень, розпродажу держав-

них підприємств. Це привело до помітного економічного зростання (7-10%) в

Аргентині, Венесуелі, Чилі. Пішла на спад інфляція: у середині 90-х вона не

перевищувала 10% у Бразилії, Мексиці, Болівії. Нові уряди намагаються

зробити економіку більш соціально орієнтованою.

На рубежі ХХІ століття у більшості країн Центральної та Південної

Америки чітко позначилася тенденція до роздержавлення і приватизації, до

відкритості економіки, до вільного й конкурентного ринку, почався відхід від

системи державного протекціонізму. Країни регіону почали активно

інтегруватись у світове господарство, до економіки активно залучаються

американські, японські, німецькі, французькі, британські інвестиції.

Іноземний капітал фінансує такі високотехнологічні галузі як електроніка,

електротехніка, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. На

сучасному етапі Латинська Америка вступила в новий період свого розвитку.

Однак в країнах даного регіону все ще очікують свого вирішення такі

проблеми, як нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній

борг (близько 500 млрд. дол.), скорочення державних витрат, подолання

бідності тощо.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте розвиток відносин України з країнами Азії та Америки.

2. Охарактеризуйте соціально-економічний і суспільно-політичний розвиток

Китаю на рубежі століть. Які основні протиріччя характерні для цієї

країни у цей період?

3. Охарактеризуйте розвиток Індії в другій половині 1980-1990-х рр. Які

головні досягнення Індії на шляху модернізації? У чому полягають

особливості внутрішньополітичного стану і зовнішньополітичного курсу

країни на сучасному етапі?

4. Визначте головні передумови появи “нових індустріальних держав” серед

країн Південно-Східної Азії.

5. Охарактеризуйте загальні тенденції економічного розвитку Африканських

країн на рубежі століть. Які негативні фактори залишаються в економіці

та соціальній сфері?

6. Охарактеризуйте особливості соціально-економічного розвитку країн

Латинської Америки у повоєнні часи.

7. Назвіть провідних державних і політичних діячів країн регіону, які

зробили значний внесок у розвиток Азії, Африки, Латинської Америки.

Тема 8

Глобальні тенденції розвитку сучасного світу

Важливою особливістю історичного процесу у ХХ – на початку ХХІ ст.

є загальне зростання кількості держав: від 57 у 1900 р. до більш як 200 на

початку ХХІ ст. Певною мірою це є наслідком реалізації народами принципу

національного самовизначення, проголошеного ще американським

президентом В. Вільсоном. В кінці ХХ ст. фактично створено передумови

для глобальної демократизації суспільного розвитку. Це найзначиміша в

загальноцівілізаційному вимірі тенденція.

Характерною особливістю сучасності є посилення впливу глобальної

інтеграції на функціонування і розвиток держави як суспільного інституту.

Незважаючи на порівняно невеликий досвід української державності та

недосконалість ряду державних інституцій, слабкість фінансово-економічної

системи, Україна з перших днів незалежності стала відкритою країною і бере

активну участь у процесах глобалізації.

Основні поняття: глобалізація, глобалізаційні процеси,

антиглобалістський рух, глобальні ресурси, політична глобалізація,

економічна глобалізація, глобальні проблеми сучасності, міжнародний

тероризм.

8.1. Виникнення та розвиток глобалізаційних процесів у

сучасному світі

На рубежі ХХ – ХХІ століть у світі формується новий тип

міждержавних відносин, домінуючими в яких ставали інтеграційні процеси –

глобалізація. Глобалізація – це процес зростання взаємозалежності країн в

політичній, соціальній, культурній, військовій, екологічній та інших сферах.

Глобалізація прийшла на зміну періоду «холодної війни» у відносинах

держав часів двополярного світу. Розв’язання невідкладних проблем щодо

самозбереження людства у 70-80-ті рр.. ХХст. Пов’язувалося з реалізацією

політики зближення конфронтуючих тоді між собою соціально-політичних

систем. Конвергенція, – підкреслював А.Д.Сахаров, – є необхідною умовою

розв’язання глобальних проблем світу, екології, соціальної і геополітичної

справедливості.

Із розпадом світової системи соціалізму у 1990-2000 рр. Склалася нова

геополітична реалія – однополярний світ. Провідні позиції монополізували в

ньому Сполучені Штати Америки. Усвідомлення американцями власного

виключної ролі у світі спирається на потужний економічний і ядерний

потенціал, на переконання, що саме їхня держава може бути моделлю для

всіх інших. Крім того, США домінують в ООН, Світовому банку,

міжнародному Валютному Фонді. На думку Б.Гаврилишина, глобалізація

триває, і деякий час вона розвиватиметься за законами, продиктованими

американцями.

Глобалізація дедалі сильніше впливає на політичний та соціально-

економічний розвиток світу, проникає в усі сфери державного життя, змінює

традиційні уявлення про прояви національної держави, підносить одні країни

на вершини багатства й могутності та кидає інші у прірву злиднів й

відставання. Водночас вона удосконалює національні економіки, формує

нову психологію мільйонів людей планети.

Однак глобалізація не знімає міжнародні і міждержавні суперечності

повністю, оскільки у світі ще довго будуть існувати держави з різним рівнем

політичного, соціально-економічного і культурного розвитку, із різною

ідеологією, релігією, менталітетом.

Поглиблення інтеграційних процесів характерне для країн Європи,

Північної, Латинської Америки, Азії. Наприкінці ХХ ст. оформилися три

найбільш впливові економічні простори, куди входять географічно близькі

держави.

Європейська інтеграція здійснюється на основі міжурядових угод зі

створенням наднаціональних органів влади в таких життєво важливих

галузях співпраці як політика, економіка, фінанси, право, культура.

Важливими кроками до об’єднаної Європи було створення Оборонної

організації Західного Союзу (1948 р.), Європейського економічного

співробітництва – ЄЕС(1957 р.), згодом Європарламенту валютно-

економічного Союзу (1991 р. – м. Маастрихт), Європейського Союзу

(1992р.). Спільна політика визначається Європейською Радою, рішення в якій

приймаються за принципом «кваліфікованої більшості» (згода не менше 8 із

12 країн співдружності на 1992 р.).

Впродовж 90-х рр. ХХ – та початку ХХІ ст. триває процес

удосконалення європейських органів управління: розширено повноваження

Ради Міністрів, Комісії Європейських Співтовариств; перетворено НБСЄ на

постійно діючу Організацію з безпеки і співробітництва в Європі – ОБСЄ

(1994 р.), яка стала провідною політико-правовою державою не тільки

Європи, а й всього світу. З 1 січня 1999 р. введено спільну європейську

валюту – євро.

На Північноамериканському континенті після підписання угод між

США, Канадою, Мексикою (1988, 1991 рр.) активно формується

північноамериканський світовий економічний центр.

У Південно-Східній Азії у 1989 р. створено Азійсько-Тихоокеанську

економічну раду, на основі якої йдуть процеси створення єдиної економічної

зони, яку утворюють Японія, Таїланд, Сінгапур, Малайзія, Філіппіни,

Гонконг, Тайвань, Республіка Корея, Китай, В’єтнам, Індія.

Таким чином біполярний світ часів «холодної війни» змінюється на

реальну багато полюсність. У центрі кожного полюсу стають держави з

найбільш розвиненим економічним потенціалом.

Формування багатополюсного світу відбувається на тлі загострення

відносин між розвинутими країнами, де панують право і матеріальний

добробут, та країнами «третього світу» з їх економічними й екологічними

кризами, фінансовою, політичною нестабільністю, наркобізнесом , проявами

релігійного фанатизму.

Однією з найнебезпечніших проблем сучасного світу є міжнародний

тероризм, який поступово трансформується з національного чи регіонального

до світового рівня. Він наднаціональний, не має кордонів, є жорстоким та

«впливовим» тиском на розвинені країни. Навіть наддержава – США, із її

економічним та військовим потенціалом, виявилася непідготовленою до

безпрецедентних за масштабами руйнувань та жертв терористичних актів 11

вересня 2001 р., внаслідок яких були зруйновані два приміщення хмарочоси

Всесвітнього торгівельного центру і 47- поверховий будинок у Нью-Йорку

та західна частина приміщення Міністерства оборони у Вашингтоні. За

станом на 17 вересня зниклими безвісти числилися 5097 осіб, загинули також

усі 266 пасажирів та члени екіпажу, які перебували на борту чотирьох

літаків, викрадених терористами.

Жорстока відповідь США та їх союзників терористам в Афганістані,

можливо була єдино правильною на той час, але покінчити з тероризмом не

змогла. Бомбардуваннями не вирішити проблем бідності, безробіття,

етнічного протистояння, відсутності більш-менш реальної перспективи

економічного поступу тощо. Від війни страждають мільйони мирних людей,

що в свою чергу посилює їх невдоволення політикою великих держав,

заганяє в глухий кут реально існуючі проблеми, а отже підживлює тероризм.

На зламі тисячоліть спостерігаються глобальні зміни у всіх сферах

людського суспільства-політиці, економіці, виробництві, фінансах, торгівлі,

інформації, культурі, комунікацій. Тобто, глобалізацію спрощено поділяють

на фінансово-економічну, технологічну, політичну, культурну, ідеологічну,

духовну, хоча насправді вона уявляє значно складніший і динамічніший

процес. Великою проблемою є розуміння і усвідомлення сучасного світу.

Глобалізація, як історичне явище і об’єктивна закономірність розвитку

людського суспільства, є однією із найважливіших тенденцій сьогодення.

Термін глобальний (від франц. – загальний) – означає всесвітній,

загальний, який охоплює усе суспільне життя планети. Тому, в умовах

розбудови української державності на сучасному етапі, не можна

спрогнозувати майбутню долю держави поза світовим контекстом. Окрім

того, глобалізація несе людству не лише небачені раніше можливості

розвитку і якісного зростання, а й нові проблеми, глобальні конфлікти. Серед

них такі глобальні проблеми людства, як:

- попередження світової термоядерної війни;

- подолання відмінностей у рівні соціально-економічного розвитку між

окремими державами;

- попередження екологічних бід;

- забезпечення населення необхідними і найрізноманітнішими ресурсами

життя, джерелами енергії;

- позбавлення неграмотності, голоду, жебрацтва;

- запобігання катастроф – причетні до кожної країни, кожної людини.

Необхідно зауважити, що всі вони викликані не лише значним

зростанням впливу діяльності людини на навколишній світ, а й вагомими

суперечностями суспільного соціального розвитку в цілому.

За таких умов спостерігаються гостре і безкомпромісне протистояння

сильних і слабких держав, суспільств. Тому, важливо на першому місці

вирішити головну проблему – як максимально швидше й результативніше

зміцнити власну державу.

Які ж основні передумови виникнення та розвитку глобалізаційних

процесів у сучасному світі?

1. Основною передумовою виникнення та розвитку глобалізаційних

процесів став політичний розвиток країн світу у другій половині ХХ – на

початку ХХІ століття, постійне посилення взаємозв’язків і взаємозалежності

держав світу, розвиток політичної інтеграції на міжнародній арені.

Свідченням цього стало створення та діяльність таких міжнародних

організацій, як ООН, НАТО, Європейський Союз, ОБСЄ та інші, які дедалі

сильніше впливають на ситуацію у світі, сфери державного життя,

міжнародне співробітництво.

2. Розвиток світової економіки за останні десятиліття свідчить про

значні зміни в економічній сфері. Це стосується перш за все інтеграційних

процесів в економіці; створення транснаціональних корпорацій, які

відіграють сьогодні вирішальну роль у світовій економіці; інтернаціоналізації

виробничої діяльності; інтенсивного розвитку міжнародної торгівлі

(створення Європейського Союзу, НАФТА, МВФ, Світової організації

торгівлі та ін.)

3. Суттєві зміни у культурній сфері, які свідчать про

інтернаціоналізацію у галузі науки, освіти та мистецтва; зближення духовних

цінностей, які відстоює людство на сучасному етапі. Таке зближення стало

можливим завдяки накопичення людством великих матеріальних та духовних

цінностей. Проте, важливо пам’ятати, що доступ до інформації та наявність

Інтернету сприяють запозиченню культур, способу життя іззовні, а це не

завжди сприяє розвитку національних культур.

4. Однією із передумов виникнення та розвитку глобалізаційних

процесів став інтенсивний розвиток сучасних інформаційних технологій,

широке їх розповсюдження у світі. В результаті інформаційно-

телекомунікаційної революції формується всесвітній інформаційний простір.

5. Слід зазначити, що глобалізація, як показує практика, не тільки

приносить людині, суспільству користь, блага, а й значно загострює багато

проблем сучасного світу (посилення конкурентної боротьби, зростання

соціальної нерівності, посилення загрози економічної, особистої безпеки

тощо). Тому за останні роки значно зросло негативне відношення до процесів

глобалізації населення різних регіонів планети.

Для того, щоб точніше орієнтуватись в єдиному, але далеко не

однорідному потоці глобалізації, слід виокремити низку видів цього

процесу:

1). політична глобалізація (поширення єдиних політичних доктрин і

технологій);

2). технічна глобалізація (інформаційні, комунікаційні технології);

3). промислово-виробнича (розповсюдження технологій виробництва

комп’ютерів, автомобілів тощо);

4). фінансова (перекачування фінансових потоків через банківську систему);

5). торгівельна (світове розповсюдження і продаж товарів);

6). демографічна та міграційна;

7). екологічна (зміни клімату і т.п.);

8). інформаційно-культурна (розповсюдження Інтернету, CNN, культурних

видовищ);

9). епідеміологічна ( епідемії, інфекції і т.п.);

10). наукова глобалізація;

11). злочинна (міжнародна корупція, поширення тероризму, зброї і т.п.).

Важливо підкреслити, що глобальні проблеми сучасності – це

сукупність проблем, які постали перед людством у другій половині ХХ

століття і вимагають вирішення об’єднаними зусиллями всього світового

співтовариства. Одна частина проблем пов’язана із взаємовідносинами у

середовищі самого людського суспільства (збереження миру на землі,

ліквідація інфекційних захворювань, боротьба проти наркоманії та

наркобізнесу, проти міжнародної злочинності, тероризму; інша – є

відображенням кризи у взаємовідносинах між суспільством та природою

(продовольча, демографічна, енергетична, екологічна). Вирішення

глобальних проблем сучасності вимагають об’єднання зусиль всього

людства, визнання необхідності міжнародного співробітництва у всіх сферах

діяльності людини. На жаль, багато глобальних проблем, що постають

сьогодні перед країнами світу, загострюються. Різко зростають масштаби

впливу діяльності людини на природу, хоча мізерна кількість коштів

виділяється на її збереження та захист. Негативно впливає на вирішення

глобальних проблем і нерівномірність соціально-економічного та науково-

технічного розвитку країн і регіонів, посилення протиріч на міжнародній

арені між окремими державами та групами держав та ін.

Таким чином, до глобальних проблем сучасності, вирішення яких є

першочерговими, слід віднести:

- проблеми існування й розвитку людства з метою запобігання нової

світової війни і забезпечення миру для усіх народів. Воєнно-політична

конфронтація і пов’язана з нею гонка озброєнь є однією із головних загроз

для людства. Особливу загрозу для усього світу представляє ядерна зброя;

- енергетична проблема на сучасному етапі. Вирішення її тісно пов’язано з

підвищенням ефективності використання енергії; зменшення брудних

відходів та забруднення атмосфери внаслідок нових технологій, очищення

використаних газів; змінами структури топливно-енергетичного балансу;

- глобальні екологічні проблеми. Вони пов’язані з забрудненням повітря,

води, грунту, із значними змінами клімату на землі. Тому і виникла

необхідність об’єднання зусиль світового співтовариства запобігання

катастрофічному забрудненню навколишнього середовища. Слід зазначити,

що за останні роки вироблено основні напрямки міжнародного

співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища (створення

міжнародних фінансових фондів охорони навколищнього середовища,

співробітництво з ліквідації екологічних катастроф, у використанні

природних ресурсів світового океану тощо);

- подолання голоду та бідності, які є сьогодні одними із основних проблем

людства, з якими тісно переплітаються і багато інших проблем. На початку

ХХІ століття на землі нараховується майже 1 млрд. людей, яким щорічно

загрожує смерть від недоїдання;

- ліквідація небезпечних захворювань. Проблеми зростання небезпечних

захворювань викликані загальними протиріччями у розвитку людства і

пов’язані перш за все з рівнем соціального забезпечення людини, екологією,

способом життя. Тому боротьба з небезпечними захворюваннями залежить

як від самої людини, міжнародних організацій, так і всього світового

співтовариства.

8.2. Глобалізація та проблеми збереження державного суверенітету

У сучасних умовах однією з глобальних, фундаментальних проблем став

зростаючий конфлікт між національною державою, межами її самостійності

й суверенітету і глобалізаційними процесами, які постійно посилюються у

світі. На ранніх стадіях розвитку глобалістської ідеології виникло уявлення

про відмирання в недалекому майбутньому національних держав і

встановлення єдиної світової системи, керованої глобальним урядом.

Прообраз такого уряду деякі дослідники бачили в ООН. Слід зазначити, що у

сучасному світі 192 країни є членами ООН, але у різних регіонах світу

безперервно спалахують конфлікти, що свідчить також про зниження ролі

ООН у розв’язанні світових проблем.

Уперше від часів Вестфальського миру (1648), коли в Європі почалося

формування сучасних національних суверенних держав, ознакою яких був

повний контроль держави над територією і кордонами, наприкінці ХХ

століття посилилася тенденція до зміни цих традиційних понять. Особливо

це стосується принципів суверенітету.

Слід зазначити, що увага до питань суверенітету загострилась

наприкінці ХХ століття: по-перше, у зв’язку з поглибленням процесів

глобалізації. Про це свідчить розвиток всесвітніх інформаційних, фінансових,

промислових, екологічних, культурних мереж, що обмежують суверенітет і,

по-друге, від результату виникнення конфліктів, під час яких масово

порушуються права людини (Косово, Руанда, Афганістан тощо).

Давайте нагадаємо, що поняття суверенітет грунтується на Конвенції

Монтевідео (1933) щодо прав та обов’язків держав. Головними критеріями

суверенітету було визначено стале населення країни, її територія та діючий

уряд. Після Другої світової війни поняття суверенітету було доповнено

положенням Хартії ООН, за яким світова організація, заснована на принципі

суверенної рівності всіх держав світу і поваги до територіального

суверенітету кожної країни, є невід’ємною основою міжнародних відносин.

Хоча принцип невтручання у внутрішню політику держави продовжував

залишатися основоположним для поняття державного суверенітету в системі

міжнародних відносин, часто існування репресивних держав у ХХ столітті

вів до багаточисельних людських трагедій і загрожував міжнародній та

регіональній безпеці. Крім того, загрозі державному суверенітету сприяє

послаблення в деяких країнах режиму кордонів, розколи, поділи держав;

розширення критеріїв загроз миру і безпеці, таких як масове порушення прав

людини і геноцид (репресії Іраку проти курдів, убивство мирного населення

в Боснії, Косово, Сьєра-Леоне; неспроможність деяких держав ефективно

здійснювати контроль над своєю територією і захищати населення своєї

країни (Ліберія, Сомалі).

В умовах розвитку процесів глобалізації у всіх сферах людської

діяльності, особливо в економічній, відбувається все більший “наступ” на

принцип державного суверенітету. Так, потреби економічного розвитку

держав світу постійно вступають у протиріччя з принципом існування

державного суверенітету. Підпорядковуючись диктату економічної

доцільності, держави відкривають свої кордони, даючи можливість

проникненню у країну транснаціональних корпорацій, іноземних валют,

потоків інформації з інших держав, наркотичних засобів та ін. Все це знижує

ефективність функціонування державного апарату та вимагає шукати нові

форми вирішення внутрішніх проблем розвитку держави, а також рахуватися

із тими змінами, що приносить глобалізація. Мобільність потоків капіталу

ускладнює контроль за ними з боку національних держав, посилює

можливість проведення спекуляційних операцій, знижує стабільність

національних валют.

Характерною особливістю сучасності є посилення впливу глобальної

інтеграції на функціонування і розвиток держави як соціального інституту.

Під тиском дій світових економічних механізмів відбувається загострення

суперечностей між державою і суспільством. Міжнародні економічні і

політичні інститути посилюють свій вплив на національні держави,

примушуючи їх владні структури поступатися частиною своїх повноважень,

що веде до обмеження суверенітету держави взагалі.

Потужним конкурентом національних інститутів влади виступають

транснаціональні корпорації, загальною кількістю у світі до 40 тисяч.

Контролюючи майже половину світового промислового виробництва і ще

більший відсоток світової торгівлі, вони впливають не тільки на економічну,

а й на соціально-політичну ситуацію в окремих країнах світу. За таких

обставин держава може втратити значення гаранта збереження

демократичних засад суспільства, оскільки життєво важливі рішення

приймаються не демократично обраними інститутами, а групами осіб за

своїми корпоративними інтересами.

Серед нових чинників міжнародного життя епохи глобалізації, які

диктують свої умови суверенним державам і значно впливають на їх

економічний та соціальний розвиток, можна назвати зростання за останні

десятиліття ролі наднаціональних міжнародних інституцій (Міжнародний

Валютний фонд (МВФ), Світовий Банк (СБ), Світова організація торгівлі

(СОТ), ООН та її спеціалізовані органи-Всесвітня організація інтелектуальної

власності, Міжнародне агенство атомної енергії тощо. Сьогодні значно

посилюється значення формальних і неформальних об’єднань країн, рішення

яких відіграють важливу роль у сучасному світі. Різко збільшилася кількість

таких міжнародних організацій: з 37 у 1909 році до 260 на початку ХХІ

століття (НАТО, Європейський Союз, Рада Європи, СНД та ін.)

Державний суверенітет суттєво обмежується не тільки міждержавними

міжнародними, але й міждержавними громадськими організаціями і

асоціаціями. На кінець ХХ ст. їх кількість зросла до 5472 у порівнянні за 176

– у 1909 році. Порівнюючи їх кількість з державними міждержавними

організаціями можна побачити, що саме громадські організації, а не державні

дедалі більше претендують на роль виразника інтересів громадян,

приймаючи активну участь у прийнятті рішень з життєво важливих питань у

багатьох країнах світу.

У той же час у світі існують країни (Чечня, Афганістан, Македонія та

ін.), в яких державні інститути поступово втрачають контроль над

використанням зброї і приборканням насилля, натомість кримінальні,

релігійні, етнічні утворення при підтримці міжнародних екстремістських

організацій прагнуть встановити реальну владу над окремими територіями.

Виміри глобалізації

Система національних держав

Світова капіталістична Світовий військовий

економіка порядок

Міжнародний поділ праці

Сценарій з використанням кримінально-терористичних технологій

реалізуються в Сомалі, Ліберії, Руанді на Африканському континенті. У

низці країн виникають зони, не контрольовані центральними урядами: «зона

племен у Пакистані, Шанська держава у М’янмі; держави з «локальним

Суверенітетом» – Абхазія, Карабах, Південні Осетія. Існують країни з

«обмеженим суверенітетом», в яких присутні сили міжнародної безпеки і

онтролю – Ірак, Сьєра – Леоне, Боснія та ін.

Впродовж ХХ – на початку ХХІ століття триває процес національної

самоорганізації людства. З 57 у 1900 до 202 у 1997 р. зросла кількість держав

у світі, народи яких реалізували своє природнє право на самовизначення.

Втім, ці зміни в історичній долі окремих народів не привели до зміцнення

світового порядку. Через слабкість діючих міжнародних організацій

виникають загрози керованості світом загалом і в частині розв’язання його

глобальних проблем. Підтвердженням цьому відмова 24 держав підтримати

програму ООН щодо планування сімї, ігнорування 12 державами світу

Монреальської декларації про припинення виробництва субстанції, що

руйнує озоновий шар та інші приклади.

Важливою рисою сучасної доби є пріоритет загальнолюдських

цінностей над формаційними. Усвідомлення нових світових реалій

політичними і економічними елітами провідних країн Заходу і Сходу сприяє

наповненню національних економічних систем соціальним змістом,

демократизації власності. Солідарні витрати на вдоволення потреб людини

здійснюють як держава, так і недержавні інституції – страхові компанії,

пенсійні фонди тощо. На початку 90-х років ХХ ст. Вони тримають майже 50

відсотків акцій 100 найбільших корпорацій США.

Ціною значних соціальних витрат відбувається перехід до ринкової

економіки і демократії в постсоціалістичних країнах. Лібералізм породив

високі рівні безробіття, падіння на третину життєвого рівня, зростання рівня

смертності.

Розвиток демократії, соціальний прогрес, високий рівень життя,

спільність політичних інтересів не знімають проблеми, пов’язані з

розвитком етносів та їх самосвідомості. Серед причин – криза сучасних

інститутів державності, їх корумпованість та нездатність розв’язання

назрілих проблем, що й посилює відчуття етнічної належності та культурної

окремижності. Як наслідок, посилення тенденцій до децентралізація та

артикуляції. Причому вони властиві не тільки країнам, що розвиваються та

постсоціалістичним, але й країнам традиційних зон стабільності (Швеція –

рух «майбутньої Скані», Італія – боротьба «Ліги Півночі» за створення

Паданії та ін.). нерідко міжетнічні конфлікти переростають у збройне

протистояння, загрожуючи територіальній цілісності країн, політичній,

стабільності в регіонах. За даними ООН, після падіння Берлінської стіни у

світі відбулося 82 конфлікту, 79 з яких були громадянськими війнами.

У сучасних умовах система національних держав, залишаючись

важливим компонентом глобального політичного порядку, уже не визнається

єдиною (як це було в ХІХ – першій половині ХХ ст.) домінуючою силою в

світовій економіці, яка розвивається за іншими – не національними, а

глобальними законами.

Разом з тим, ні світова економіка, ні інші вияви глобалізації не можуть

існувати ізольовано від національних держав. Але важливо пам’ятати, що

ніякі політичні системи, цивілізації, структури, культурні цінності до того ж

не можуть за таких умов бути універсальними.

8.3. Участь України в процесах глобалізації

Розкриваючи це питання, перш за все, необхідно зазначити, що

незважаючи на порівняно невеликий досвід державності та недосконалість

деяких державних інституцій, слабкість фінансово-економічної системи,

Україна з перших днів незалежності стала безпрецендентно відкритою

країною і бере досить активну участь у процесах глобалізації. Розглянемо

деякі аспекти цієї проблеми. Досвід розвитку нашої держави показує, що

Україна є дієвим учасником всесвітньої міжнародної організації – ООН.

Завдяки можливостям, які надає ця організація в плані налагодження

міждержавних контактів, у 1991-1992 роках українські дипломати досить

швидко встановили дипломатичні відносини з рядом країн. Представник

України Г. Удовенко був обраний Головою Генеральної Асамблеї ООН, а

2001 року Україна стала непостійним членом Ради Безпеки ООН,

ініціювавши прийняття важливих резолюцій щодо боротьби з тероризмом.

Україна взяла участь у 29 місіях ООН (14 з підтримання миру, 15 – у

зонах конфліктів), в яких було задіяно майже 38 тисяч військовослужбовців,

поліцейських і цивільних осіб з 89 країн-членів ООН. Починаючи з 1992

року, понад 12 тисяч громадян України (військовослужбовців, міліціонерів,

цивільних осіб) брали участь у миротворчих операціях та місіях ООН.

Географія участі України в цих операціях була дуже широкою й

охоплювала Афганістан, Анголу, Боснію і Герцоговину, Хорватію, Східний

Тімор, Ефіопію та Еритрею, Грузію, Гватемалуу, Мозамбік, Сьєрра-Леоне,

Південну Африку, Молдову (Придністров’я), Таджикистан, Демократичну

Республіку Конго, Союзну Республіку Югославію, Республіку Македонію.

Україна протягом майже п’яти років виступає як значний постачальник

військового й цивільного персоналу для операцій ООН з питань підтримання

миру, посідаючи провідне місце за чисельністю миротворців серед 20-30

країн, що беруть участь в операціях ООН. Від початку 2000 року Україна

майже в 20 разів збільшила свій внесок військовим і цивільним персоналом

до поточних та нових миротворчих операцій ООН (Див.: Миротворча

діяльність України. Кооперація з НАТО та іншими структурами

Європейської безпеки. – К., 2002. – С. – 134)

Окрім того, Україна підтримувала режим санкцій Ради Безпеки ООН

щодо Лівії, Іраку, Югославії, щоправда, дійшовши при цьому висновку про

часткову неефективність і навіть їх шкідливість, тому що від них нерідко

страждає цивільне населення, зазнають збитків і учасники міжнародної

торгівлі. Так, у результаті запровадження санкцій щодо Югославії і

обмеження її економічних зв’язків з державами регіону, зокрема,

торговельних перевезень Дунаєм, Україна втратила майже 2,6 млрд. доларів.

Сьогодні Україна плідно співпрацює з міжнародними фінансовими

організаціями – МВФ і Світовим банком. Це головні інституції, що

визначають процеси глобалізації. Вони були створені ще у роки Другої

світової війни (1944) як результат монетаристської і фінансової конференції

ООН в Бретон-Вуд (США). Ідейним наставником створення МВФ і Світового

банку став відомий британський економіст Джон Кейнс. Ці організації були

створені для запобігання світовим депресіям і проведення колективних дій на

глобальному рівні, з метою економічної стабілізації. Україна є активним

членом Наради з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ),

Чорноморського економічного співробітництва, Міжнародного валютного

фонду і Світового банку та ін.

Україна приєдналася до Міжнародного Договору про відкрите небо у

1992 році, довівши цим своє бажання відкрити на взаємній основі повітряний

простір для спостереження. На конференції з авіаційної безпеки (Монреаль,

2002) зазначалося, що “…використання повітряного судна як знаряддя

тероризму створює нові виклики для глобального авіаційного

співтовариства”. Для того, щоб уявити грандіозність процесу “глобалізації

неба”, варто знати, що у 2001 році в небі самих лише Сполучених Штатів

перебувало одночасно 45 000 літаків і здійснювалося 35 000 зльотів і посадок

на день.

Однак, незважаючи на те, що Україна є однією з небагатьох країн у

світі, які забезпечують повний цикл розвитку авіаційної промисловості

(конструювання, побудова літаків та їх випробування й запуск у серійне

виробництво), попри те, що завдяки конструкторському генію Олега

Костянтиновича Антонова, в Україні були побудовані найбільші літаки в

світі – АН–124 “Руслан” і АН–225 “Лерія”, – незважаючи на всі ці

досягнення, роль України в глобалізаційних процесах є незначною.

Говорячи про участь української держави в процесах глобалізації, слід

зупинитися на відносинах України зі Світовою організацією торгівлі (СОТ),

яка була створена у 1995 році і стала потужним інструментом глобалізації

економіки, об’єднуючи 145 держав світу. СОТ відіграє вирішальну роль у

посиленні процесів лібералізації міжнародної торгівлі. На держав-членів

СОТ сьогодні припадає майже 90 відсотків світового валового продукту і в

них проживає понад 85 відсотків населення планети.

Україна в числі інших 35 країн світу поки що належить до

спостерігачів при СОТ, хоча в кінці листопада 2006 року Верховна Рада

ухвалила останній закон, який є серед вимог вступу до цієї міжнародної

організації.

З посиленням процесів глобалізації, що охопили планету, почала

стрімко зростати корупція й організована злочинність. За визначенням,

наведеним у довіднику ООН, “корупція – це зловживання державною владою

для одержання вигоди з особистою метою”. Не виключенням є і Україна, яка

стала слабкою і вразливою ланкою глобальної фінансово-кримінальної

мережі. Було б несправедливо сказати, що держава нічого не робить для

подолання цього негативного для суспільства явища: створено

координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою

злочинністю, проведено десятки засідань за участю Президента, створено

відповідні структури в МВС та СБУ, видано низку указів Президента і

прийнято ряд законів, започатковано розробку системи ефективних заходів

боротьби з корупцією. Але слід пам’ятати, що злочинність і корупція не є

виключно українською проблемою, і повинна вирішуватися спільними

зусиллями світового співтовариства.

Не зважаючи на існування багатьох проблем сучасності, слід

пам’ятати, що в сучасних умовах основним залишається зміцнення

міжнародного миру та безпеки, ослаблення міжнародної напруженості,

взаємне співробітництво між усіма державами незалежно від їх соціальних і

економічних систем, загальне та повне роззброєння під суворим і

ефективним міжнародним контролем, утвердження принципів

справедливості, рівності та взаємної вигоди у відносинах між країнами та

здійснення права народів, що перебувають під іноземним і колоніальним

пануванням та іноземною окупацією, на самовизначення та незалежність.

Отже, участь України у глобалізаційних процесах не вичерпується

розглянутими нами напрямками. Важливо акцентувати увагу на тому, що

саме держава продовжує залишатися основою розвитку сучасного світу. Від

неї залежать темпи економічних перетворень, її участь у процесах інтеграції

та глобалізації. Держава створює відповідну законодавчу базу, фінансову

систему, економічні регуляційні механізми, які певною мірою впливають на

розвиток процесів глобалізації в країні. А для успішного розв’язання

глобальних проблем необхідно здійснювати правильну внутрішню політику,

розвивати всестороннє міжнародне співробітництво, навчитися жити в мирі з

усіма і при цьому не втрачати унікальність своєї країни, народу, етносу.

Питання для самоконтролю:

1. Покажіть вплив глобалізації на соціально-політичний розвиток світу у

сучасних умовах.

2. Покажіть участь України у вирішенні глобальних проблем сучасності.

3. Поясніть значення терміну «економічна глобалізація».

4. Доведіть, що у новітню добу національні держави є основою розвитку

сучасної цивілізації її участь залежить темпів економічних перетворень та

інтеграційні процеси у країнах світу?

5. Розкрийте основні виміри глобалізації.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

Автономія – ( грец. – незалежність ) – самоврядування певної частини

держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним

законом (Конституцією).

“Берлінська стіна” – споруда з бетону і колючого дроту, яка була

побудована на кордоні між Східним і Західним Берліном. 13 серпня 1961

року з метою перешкодження масовій втечі жителів НДР у Західну

Німеччину. Будівництво стіни, розпочате за схваленням СРСР та інших країн

Варшавського договору, було здійснено протягом 10 днів. Ця стіна мала

довжину – 45,1 км і відразу ж стала символом “холодної війни”. В кінці

1980-х рр. у житті НДР розпочалися демократичні зміни і вони вирішили

долю стіни. 9 листопада 1989 року новий уряд НДР оголосив про

безперешкодний перехід зі Східного Берліна в Західний і навпаки.

Розпочалося стихійне розбирання стіни. Офіційний демонтаж відбувся у

січні 1990 року, але частина стіни була залишена як пам’ятка подій.

Британська Співдружність Націй – (назва існувала до 1947 р.), далі

Співдружність – об’єднання, до якого входять Великобританія і багато її

колишніх домініонів та колоній. Правовий статус Співдружності визначений

Вестмінстерським статутом 1931 року, який було уточнено в 1947 р. Діє

Секретаріат Співдружності, проводяться щорічні конференції. У складі уряду

Великобританії є міністр у справах Співдружності.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – сукупна вартість у ринкових

цінах кінцевого продукту (продукції, товарів, послуг), створеного за рік у

межах країни виробниками, які знаходяться на її території.

Валовий національний продукт (ВНП) – сукупний річний прибуток,

створений національними виробниками як у країні, так і за її межами.

Вакуф – у мусульманських країнах рухоме і нерухоме майно, земля,

передані державою та окремими особами на релігійні потреби, економічна

основа впливу мусульманського духівництва.

Глобальні проблеми сучасності – сукупність проблем, які постали

перед людством у другій половині ХХ століття і вимагають вирішення

об’єднаними зусиллями всього світового співтовариства. Частина глобальних

проблем сучасного світу пов’язані з внутрішніми взаємовідносинами у

самому людському суспільстві (боротьба проти гонки озброєнь, міжнародної

злочинності, тероризму тощо). Частина глобальних проблем є відображенням

кризи у взаємовідносинах між суспільством та природою (демографічна,

екологічна, продовольча, енергетична).

“Група восьми” (велика вісімка) – неформальне об’єднання семи

найбільш розвинених у економічному відношенні країн світу (США, Японія,

Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада) і Росія. З 1975 р.

щороку проходять зустрічі на рівні лідерів, у ході яких обговорюються

основні економічні та політичні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.

Депортація (лат. – вислання) – примусове виселення з місця постійного

проживання, навіть вигнання за межі держави, особи чи групи осіб, частини

населення, визнаних правлячою владою як соціально небезпечні.

Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади,

сукупність взаємозв’язаних установ і організацій, які здійснюють управління

суспільством від імені народу.

Держава демократична – тип держави, в якій народ є джерелом влади, де

державні демократичні соціально-політичні інститути забезпечують

органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із

широкими громадянськими правами і свободами.

Держава правова – тип держави, основними ознаками діяльності якої є

верховенство закону, правовий захист особи.

Держава соціальна – держава, що прагне до забезпечення кожному

громадянину гідних умов життя, соціальної захищеності та справедливості.

Доктрина – найважливіші принципи внутрішньої та зовнішньої політики

держави, які визнають її майбутнє.

Домініон – держава в складі Британської імперії, яка має самоуправління,

але визнає главою англійського короля.

Європейський Союз ( ЄС ) – міжнародне об’єднання, яке включає у собі

риси міжнародної організації та елементи конфедеративної держави.

Створений у 1992 р. а початок 2005 року до ЄС входили 25 країн.

Стратегічними цілями ЄС є формування ринкового простору із вільним

рухом товарів і капіталів; створення умов у політичній, економічній та

фінансовій сферах до зближення країн; здійснення узгодженої зовнішньої

політики, включаючи питання безпеки світового співробітництва.

Концесія – право на експлуатацію іноземною державою, компанією або

окремою особою природних багатств, підприємств, інших господарських

об'єктів протягом певного часу на підставі .спеціального договору.

Кримська (Ялтинська) конференція 1945 р. глав уряду трьох союзних

держав у Другій світовій війні: Й.В. Сталін (СРСР), Ф.Д. Рузвельт (США) і

У. Черчіль (Великобританія) – 4-11 лютого в Ялті. Виробили і узгодили

військові плани союзних держав і намічені головні принципи їх політики

після закінчення війни для забезпечення міцного миру і системи міжнародної

безпеки… учасники Кримської конференції сформували свою мету –

знищити німецький мілітаризм і нацизм; узгодженно рішення про створення

в Німеччині зон окупації трьох держав (а також Франції, якщо вона

погодиться) і також загальнонімецького контрольного органу союзних

держав, про сплату Німеччиною репарацій, про створення ООН. Через два-

три місяці СРСР мав за певних умов вступити у війну проти Японії.

Організація Об’єднаних Націй (ООН) – універсальна міжнародна

організація, створена у 1945 р. для підтримки миру у світі, міжнародної

безпеки і розвитку співробітництва між державами. Засновниками ООН

стали 50 держав. Сьогдні членами ООН є 192 держави. Статут ООН був

підписаний 26 червня 1945 р. на конференції у Сан-Франциско, вступив у дію

24 жовтня 1945 р. Статут ООН – єдиний міжнародний документ, положення

якого є обов’язковим для всіх держав-членів ООН. Україна є одним з

фундаторів ООН.

Організація Північноантлатичного договору (НАТО) – військово-

політична організація, яка утворена у 1949 р. у складі 12 держав для

забезпечення колективної оборонної стратегії країн Західної Європи, США та

Канади. З кінця ХХ століття діяльність НАТО трансформувалася у бік

урегулювання конфліктів за допомогою миротворних сил, забезпечення

безпеки в Європі та інших регіонів світу.

Організація з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ) – створена

у грудні 1994 р. на базі Наради з безпеки та співробітництва в Європі, яка

проходила у Хельсинки (Фінляндія) у 1975 році.

Організація держав-експортерів нафти (ОПЕК) – ОПЕК створена у

1960 р. для координації поставок нафти на світовий ринок та цінової

політики держав – виробників нафти. Контролює майже половини світового

обсягу торгівлі нафтою, встановлює офіційну ціну на сиру нафту., яка може

визначати світовий рівень цін. До складу ОПЕК входять: Венесуела, Іран,

Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, Катар, Індонезія, Лівія, Алжир, Нігерія,

ОАЕ, Еквадор, Габон.

План Маршалла – програма відновлення і розвитку Європи після Другої

світової війни за допомогою США. Розроблений у 1947 р. Дж. К. Маршаллом

(почав діяти у квітні 1948 р.). Брали участь у здійсненні цього плану 17

європейських країн (включаючи Західну Німеччину). План Маршалла

зміцнював позиції США в Західній Європі. Згодом у 1951 році був замінений

законом “про взаємне забезпечення безпеки”, що передбачав разове надання

економічної і військової допомоги.

Потсдамська (Берлінська) конференція 1945 р. (17 липня – 2 серпня,

Потсдам) глав представництв провідних держав-переможиць у Другій

світовій війні: СРСР (Й.В. Сталін), США (Г.Трумен), Великобританії

(У.Черчіль, з 28 липня К.Еттлі). Прийнято рішення про демілітаризацію та

денацифікацію Німеччини, про репарації, знищення німецьких монополій,

про західний кордон Польщі. Було підтверджено предачу СРСР м. Кенігсберг

(нині – Калінінград) і прилеглого до нього району тощо.

Політика розрядки напруженості у міжнародних відносинах – відмова

від взаємної недовіри, підозрілості, суперництва, загрози застосовування

сили, накопичення озброєння; урегулювання конфліктів мирним шляхом.

Розпочалася з початку 70 - х років ХХ століття.

Рада економічної допомоги (РЕВ) – у 1949-1991 рр. міжурядова

економічна організація. До неї входили: Албанія (у 1961 р. вийшла зі складу)

РЕВ і припинила роботу в ній), Болгарія, Угорщина, В’єтнам. НДР (до 1990

р.), Куба, Монголія, Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина. РЕВ

припинила своє існування після розпаду СРСР.

Революція 1956 р. в Угорщині – виступи угорського народу проти

комуністичного режиму в країні. За допомогою силового втручання СРСР

його було придушено. У липні 1953 р. новий уряд на чолі з І. Надєм

відмовився від політичного курсу на радянський зразок. Прорадянські сили

країни домоглися відставки І. Надя навесні 1955 р. Проте напруження

посилювалось і в жовтні 1956 р. відбулася масова демонстрація протесту та

підтримки реформаторських сил у Польщі. Були введені радянські війська в

Будапешт 4 листопада 1956 р. і скинуто уряд І. Надя, який вдруге прийшов

до влади, за допомогою наступу радянських військ на Будапешт. Наслідками

угорських подій стала загибель близько трьох тисяч чоловік, майже 200 тис.

угорців були змушені емігрувати, І. Надь і ряд міністрів його уряду були

осуджені і у 1958 році – страчені. Згодом у Москві створили уряд Я. Кадара і

за підтримки СРСР він продовжував його політику в Угорщині.

Революція 1989 року в Румунії, в результаті якої у березні того ж року

опозиція відправила у відставку Н. Чаушеску, звинувативши його в

руйнуванні економіки, невиконанні Конституції. Але він не сприймав цих

рішень і змін, які несла “перебудова” СРСР. Вагу невдоволення народу

доповнила депортація угорського пасторя. Це невдоволення переросло у

повстання. Н. Чаушеску видав наказ армії, за яким було розстріляно

демонстрантів. Після цього по всій країні розпочалися виступи. Н. Чаушеску

разом з дружиною змушений був змінити своє місце перебування, та невдовзі

їх схопили і 25 грудня 1989 року за рішенням суду стратили. Подальші події

в Румунії супроводжувались протестами шахтарів, інших верств населення,

лібералізацією економіки, внутрішньополітичними кризами, пониженням

рівня життя населення.

Референдум – спосіб прийняття законів та рішень найважливіших питань

державного життя шляхом всенародного голосування.

Сепаратизм – стремління окремих груп населення до відокремлення від

даної держави.

Серпневий путч 19-21 серпня 1991 року – спроба антиконституційного

перевороту, який здійснювала консервативна частина керівництва СРСР і

КПРС. Переворот був направлений на відновлення влади і впливу партійно-

державної номенклатури. На чолі заколоту був Державний комітет з

надзвичайного стану (ДКНС). До його складу увійшли: О.Д. Бакланов,

В.А. Крючков, Г.І. Янаєв та ін. Опір заколоту організувало керівництво

РРФСР на чолі з президентом Б.М. Єльциним, якого підтримувало активно

населення Москви. Відбулося зіткнення людей з військами. Путч закінчився

поразкою. Наслідки його призвели до падіння комуністичного режиму і

прискорили розпад СРСР.

Співдружність Незалежних держав (СНД) – міжнародне об’єднання, до

якого увійшли Білорусія, Росія та Україна. 8 грудня 1991 р. у Мінську

підписано угоду, за якою держави заявили про глибоку кризу і розпад СРСР і

про припинення його існування, але вони готові співпрацювати в політичній,

економічній, гуманітарній, культурній та інших сферах. Згодом 21 грудня

1991 р. до цієї угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан,

Киргизія, Молдавія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан. Було також

підписано у Алма-Аті Декларацію про цілі та принципи СНД. У 1993 році до

СНД приєдналася Грузія і в цьому ж році прийняли Статут СНД.

“Тиха революція” 1989 р. в Угорщині – подія відбулася у рік краху

всіх комуністичних урядів у Східній Європі, коли і комуністична партія

Угорщини зазнала краху. Навесні 1990 року відбулися вибори прем’єр-

міністра, ним став лідер Угорського демократичного форуму – Йожеф Антал,

а президентом – відомий перекладач – А.Генц. Розпочалися реформи,

приватизація державних підприємств, які супроводжувались ростом інфляції,

зниженням рівня життя. Тому коаліційний новий уряд 1994 року на чолі з

Д.Хорном, успішно розпочав здійснення нової програми реформ, хоча вони

супроводжувались більш жорсткими економічними заходами. Але вони дали

свої позитивні плоди – добробут населення зріс. У травні 1998 р. влада, в

Угорщині перейшла до партійної коаліції, яка складалась з Союзу молодих

демократів. Угорщина стала однією із трьох колишніх комуністичних держав

(разом з Польщею і Чеською Республікою), які були запрошені в НАТО як

повноправні її члени.

Тегеранська конференція 1943 р. – під час Другої світової війни

конференція трьох союзних держав: СРСР (Й. Сталін), США (Ф. Рузвельт) і

Великобрітанії (У. Черчіль) відбулася 28 листопада – 1 грудня в Тегерані

(Іран). Було прийнято Декларації про спільні дії у війні проти Німеччини і

післявоєнне співробітництво трьох держав, рішення про відкриття не пізніше

1 травня 1944 року другого фронту в Європі, про післявоєнні кордони

Польщі та інші рішення.

Терор або тероризм (від лат. – страх, жах) – насильницькі дії

(переслідування, захват заложників, диверсійні акти та ін.)з метою розсіяння

страху, подавлення волі, нав’язування тієї чи іншої лінії поведінки людині.

Терористична діяльність може приймати форми внутрішнього і

міжнародного тероризму.

Тоталітарний режим, тоталітаризм – політичний лад, при якому влада у

державі зосереджена в руках певної групи (політичних партій), яка знищує

демократичні свободи, повністю підкорює всі сфери суспільного життя своїм

інтересам та утримує контроль над суспільством шляхом терору.

Халіфат – форма організації державної влади в мусульманських країнах,

коли в руках правителя зосереджені світські і релігійні функції.

“Холодна війна”– військово-політична конфронтація держав світу після

Другої світової війни (др. пол. 40-х-60-ті рр.), при якій утворювалися

військово-політичні блоки та угрупування , існувала реальна загроза миру. В

цих умовах посилювався міжнародний вплив СРСР та США, характерною

рисою цього періоду були “гонка озброєнь”.

ХРОНОЛОГІЯ

1945 р., 4-17 лютий – Кримська (Ялтинська) конференція глав урядів трьох

союзних держав у Другій світовій війні: Й.В. Сталіна (СРСР),

Ф.Д. Рузвельта (США), У. Черчилля (Великобританія).

1945 р., 25 квітня – Створення Організації Об’єднаних Націй (ООН).

1945 р., 8 травня – Капітуляція фашистської Німеччини.

1945 р., 17 липня – 2 серпня - Потсдамська (Берлінська) конференція глав

урядів СРСР, США, Великобританії. Прийняла рішення про

демілітаризацію Німеччини, знищення німецьких монополій, про

репарації, про західний кордон Польщі; підтвердила передачу СРСР м.

Кенігсберг (нині – Калінінград) та ін.

1945 р., 6-9 серпня – Ядерне бомбардування Збройними силами США

японських міст Хіросіма та Нагасакі.

1945 р., 2 вересня – Капітуляція Японії. Закінчення Другої світової війни.

1945 р., 16 листопада – Створення організації ЮНЕСКО .

1945 р, 20 листопада – 1946 р., 1 жовтня – Нюрнбергський процес

проводився у м. Нюрнберг у Міжнародному військовому трибуналі до

відповідальності були притягнені вищі військові та державні діячі

фашистської Німеччини. На Нюрнберзькому процесі вперше в історії

агресія була визнана тяжким злочином проти людства.

1946 р., 10 січня – Відкриття Першої сесії Генеральної Асамблеї ООН.

1947 р., 5 червня – Проголошення США "плану Маршалла". Програма

відновлення і розвитку Європи після Другої світової війни шляхом

надання їй американській економічній допомозі.

1947 р. – Британське Співтовариства націй об’єднання до якого входять

Великобританія і багато її колишніх домініонів і колонії.

1949 р. – Створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ).

1949 р. – Створення Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

1949 р. 1 жовтня – Проголошення Китайської Народної Республіки.

1952 р. – Створення НАТО.

1955 р. – Створення Організації Варшавського договору.

1957 р., 4 жовтня – Запуск у СРСР першого штучного супутника Землі.

1957 р. – Утворення Європейського Економічного Співтовариства

1959 р.,1 січня – Перемога народної революції на Кубі.

1962 р., 12 квітня – Політ у космос радянського космонавта Ю. Гагаріна.

1972 р. – Договір «Про скорочення стратегічних наступальних озброєнь»

1985 р. квітень – Проголошення в СРСР курсу на перебудову.

1986 р., 26 квітня – Аварія на Чорнобильській АЕС.

1989 р., грудень – Об'єднання Німеччини.

1990 р., 16 липня – Декларація про державний суверенітет України.

1991 р., 24 серпня – Проголошення незалежності України.

1991 р., 1 листопада – Декларація прав національностей України.

1991 р., 1 грудня – Всеукраїнський референдум і вибори Президента України.

1991 р., 8 грудня – Підписання угоди, за якою Радянський Союз як суб'єкт

міжнародного права припинив своє існування.

1992 р. – Договір про Європейський Союз.

1999 р. – Впровадження в Європі спільної європейської валюти — євро.

2001 р. березень – в Іркутську (Росія) відбулися переговори Президента РФ

В. Путіна з прем’єр-міністром Японії Йосіро Морі, на яких досягнуто

домовленості щодо прискорення переговорів про укладання мирного

договору між двома країнами;

2001 р., 11 вересня – напад терористів на Світовий торговельний центр у

Нью-Йорку та будівлю Пентагону у Вашингтоні, загибель понад 3 тисяч

чоловік;

2001 р., жовтень-листопад – військова операція США та їх союзників проти

режиму талібів та «Аль-Каїди» у Афганістані під назвою «Незламна

воля»;

2002 р., 13 червня – вихід США з системи протиракетної оборони (ПРО),

створеної згідно договору 1972 р.;

2002 р., вересень – у Йоганнесбурзі завершилася планетарна зустріч у верхах,

яка ухвалила «План дій» «Декларацію», що містили заклик до підтримки

екологічної рівноваги, боротьби з бідністю, збереження природного

розмаїття світу, ратифікації Кіотського протоколу про обмеження

шкідливих викидів в атмосферу;

2003 р., березень – початок військової операції Збройних Сил США та

Великобританії в Іраку, внаслідок якого було покладено край

тоталітарному правлінню Саддама Хусейна;

2003 р., 15 жовтня – Китай стає третьою країною у світі, що самостійно

здійснила пілотований політ у космос, першим тайконавтом

(космонавтом) КНР став військовий льотчик Ян Лівей;

2005 р., травень – у Варшаві завершилася 3-тя зустріч у верхах країн –

членів Ради Європи, яка ухвалила декларації щодо запобігання

тероризму, боротьби з відмиванням злочинних доходів, протидії

торгівлі людьми;

2005 р., травень – канцлер ФРН Г. Шредер у посланні Президенту України

В. Ющенку приніс офіційні вибачення за страждання і несправедливість,

які були завданні українському народу під час Другої світової війни;

2005 р., липень – у Единбурзі (Шотландія) відкрилася 31-а зустріч у верхах

країн «Великої вісімки», головними темами якої були глобальні

кліматичні зміни і заборгованість найбідніших держав світу;

2005 р., жовтень – присудження Нобелівської премії миру Міжнародному

агентству з атомної енергетики (МАГАТЕ) та його керівнику –

єгиптянину Мухаммеду аль-Фарадеї;

2005 р. – затвердження парламентом Федеративної Республіки Німеччини

(бундестагом) на посаді канцлера першої в історії жінки, лідера ХДС

Ангели Меркель;

2006 р., 3 червня – проголошення державної незалежності Республіки

Чорногорія і остаточний розпад колишньої Югославської федерації,

втрата Сербією виходу до моря;

2007 р. – відставка багаторічного глави британського уряду Т. Блера і

затвердження Прем’єр-міністром Великобританії нового лідера

Лейбористської партії Г. Брауна;

2007 р. – перемога Н.Саркозі на президентських виборах у Франції у

суперництві з політиком-жінкою, лідером Французької соціалістичної

партії Сіголен Руаяль;

2007 р., грудень – загибель внаслідок теракту Беназір Бхутто, лідера опозиції

і першої жінки на посаді Прем’єр-міністра в ісламському світі;

2008 р., 24 лютого – Національна Асамблея Республіки Куба з результатом у

97,7% голосів обирає Рауля Кастро новим Головою Державної Ради, а

згодом затверджує його головою Ради Міністрів та Верховним

Головнокомандувачем Збройних Сил Куби; незмінний впродовж

десятиліть «Команданте Революції» Фідель Кастро залишає офіційні

державні посади;

2008 р., травень – офіційний вступ на посаду Президента Російської

Федерації Д.А. Медвєдєва та затвердження Державною Думою

В.В. Путіна на посаді голови уряду РФ;

2009р., січень – офіційний вступ на посаду Президента США (інавгурація)

Барака Обами, першого в історії країни представника афроамериканської

громади;

2009 р., квітень – зустріч на найвищому рівні лідерів провідних, економічно

розвинених держав світу (саміт G-20) з метою вироблення рішень з

подолання світової економічної кризи;

2009 р., квітень – відзначення Дня катастрофи в Ізраїлі та вшанування

пам’яті жертв геноциду єврейського народу (холокосту) під час Другої

світової війни;

2009 р., квітень – ювілейний саміт в Брюсселі та Страсбурзі з нагоди 60-

річчя утворення Організації Північноатлантичного договору (НАТО),

оголошення Президентом Н. Саркозі рішення про повне повернення

Франції до структур блоку;

ДОКУМЕНТИ ТА МАТЕРІАЛИ

З КУРСУ «ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ»

ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Прийнята на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948

року, що відбулася у Парижі, і проголошена як завдання, до виконання якого

повинні прагнути всі народи і всі держави

(резолюція 217А/111 від 10.12.1948 р.)

Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам

людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи,

справедливості та загального миру: і беручи до уваги, що зневажання і

нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють

совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати

свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено

як високе прагнення людей; і беручи до уваги, що необхідно, щоб права

людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина

не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти

тиранії і гноблення; і беручи до уваги, що необхідно сприяти розвиткові

дружніх відносин між народами; і беручи до уваги, що народи Об'єднаних

Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і

цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і жінок та вирішили

сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій

свободі; і беручи до уваги, що держави-члени зобов'язались сприяти у

співробітництві з Організацією Об'єднаних Націй загальній повазі і

додержанню прав людини і основних свобод; і беручи до уваги, що

загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення для

повного виконання цього зобов'язання;

Генеральна Асамблея проголошує цю Загальну декларацію прав

людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі

держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди

маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти

поважанню цих прав і свобод і забезпеченню, шляхом національних і

міжнародних прогресивних заходів, загального і ефективного визнання і

здійснення їх як серед народів держав-членів Організації, так і серед

народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією.

Стаття 1

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах.

Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до

одного в дусі братерства.

Стаття 2

Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією

Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або

інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або

іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі

політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина

наложить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною,

несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті.

Стаття 3

Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту

недоторканніть.

Стаття 4

Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; рабство і

работоргівля забороняються в усіх їх видах.

Стаття 5

Ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або

такого, що принижує його гідність, поводження і покарання.

Стаття 6

Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її

правосуб'єктності.

Стаття 7

Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на

рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б

то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не

було підбурювання до такої дискримінації.

Стаття 8

Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах

компетентними національними судами в разі порушення її основних прав,

наданих їй конституцією або законом.

Стаття 9

Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або

вигнання.

Стаття 10

Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення

обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право,

на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з

додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом.

Стаття 11

1. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право

вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в

законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй

забезпечують усі можливості для захисту.

2. Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення

будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили

злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може

також накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване

на час вчинення злочину.

Стаття 12

Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і

сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла,

тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина

має право на захист закону від такого втручання або таких посягань.

Стаття 13

1. Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце

проживання у межах кожної держави.

2. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й

свою власну, і повертатися у свою країну.

Стаття 14

Кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших

країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути

використане в разі переслідування, яке в дійсності ґрунтується на вчиненні

неполітичного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам

Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 15

1. Кожна людина має право на громадянство.

2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або

права змінити своє громадянство.

Стаття 16

1. Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких

обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і

засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо

одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

2. Шлюб може укладатися тільки при вільній і повній згоді сторін, що

одружуються.

3. Сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на

захист з боку суспільства та держави.

Стаття 17

1. Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і

разом з іншими.

2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Стаття 18

Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право

включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу

сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з

іншими, прилюдним або приватним порядком в ученш, богослужінні і

виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Стаття 19

Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх

виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх

переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та

ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

Стаття 20

Кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій. Ніхто

не може бути примушений вступати до будь-якої асоціації.

Стаття 21

1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною

безпосередньо або через вільно обраних представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби в

своїй країні.

3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна

виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні

провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного

голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу

голосування.

Стаття 22

Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне

забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для

вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній

галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва

та відповідно до структури і ресурсів кожної держави.

Стаття 23

1. Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на

справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

2. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну

оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і

задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її

сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального

забезпечення.

Кожна людина має право створювати професійні спілки і входити до

професійних спілок для захисту своїх інтересів.

Стаття 24

Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право

на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну

відпустку.

Стаття 25

1. Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу,

одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який

є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім’ї, і

право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства,

старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від

неї обставини.

2. Материнство і дитинство дають право на особливе піклування і

допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні

користуватися однаковим соціальним захистом.

Стаття 26

1. Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути

безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути

обов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути

загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для

всіх на основі здібностей кожного.

2. Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи

і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна

сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами,

расовими або релігійними групами і повинна сприяти діяльності

Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру.

3. Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх

малолітніх дітей.

Стаття 27

1. Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті

суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і

користуватися його благами.

2. Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних

інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць,

автором яких вона є.

Стаття 28 Кожна людина має право на соціальний і міжнародний

порядок, при якому права і свободи, викладені вцій Декларації, можуть

бути повністю здійснені.

Стаття 29

1. Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й

можливий вільний і повний розвиток її особи.

2. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати

тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою

забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та

забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і

загального добробуту в демократичному суспільстві.

3. Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно суперечити

цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй.

Стаття 30

Ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій

державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою

діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод,

викладених у ції Декларації.

З РЕЗОЛЮЦІЇ 1-ї ЧАСТИНИ 1-Ї СЕСІЇ ГЕНЕРАЛЬНОЇ АСАМБЛЕЇ ООН

(січень, 1946 рік) Документ свідчить про зростання авторитету Української РСР на

міжнародній арені, що є наслідком успіхів і досягнень у соціально-

економічному розвитку.

Генеральна Асамблея обрала членами Економічної і Соціальної Ради

такі 18 країн: Бельгію, Канаду, Чілі, Китай, Колумбію, Кубу,

Чехословаччину, Францію, Грецію, Індію, Ліван, Норвегію, Перу, Українську

Радянську Соціалістичну Республіку, Союз Радянських Соціалістичних

Республік, З’єднане Королівство, Сполучені Штати Америки, Югославію.

Генеральна Асамблея трьома послідовними голосуваннями вирішила:

…що такі країни будуть членами Ради на строк в один рік: Колумбія,

Сполучені Штати Америки, Греція, Ліван, Українська Радянська

Соціалістична Республіка, Югославія (Членом Економічної і Соціальної Ради

УРСР була до 31 грудня 1946 р.).

Українська РСР на міжнародній арені: Зб. документів і матеріалів. –

К.: Держполітвидав, 1963. – С. 104.

УРИВОК З ПРОМОВИ УІНСТОНА ЧЕРЧІЛЛЯ

«ЗАЛІЗНА ЗАВІСА»

Нижченаведену промову він виголосив 1946 р. у містечку Фултоні, в

США. Твердячи, що обидві тоталітарні системи — радянська і нацистська

— зліплені з одного тіста, Черчілль попереджав західні демократії: їх чекає

довга й важка боротьба з комуністичним світом, який намагатиметься

силою нав'язати їм свою ідеологію і спосіб життя. Вірячи в кінцеву перемогу

демократичних ідей над тоталітарними, він, як це довели події останніх

років, мав повну слушність.

«Я радий, що сьогодні я тут, у Вестмінстерському коледжі, і влещений,

що ви вшановуєте мене почесним дипломом. Слово «Вестмінстер» мені не

чуже, мені вже доводилося його чути. Адже саме у Вестмінстері я здобув

основні знання у галузі політики, діалектики, риторики і ще двох-трьох дис-

циплін. По суті, ми з вами одержали освіту в одному або подібному чи

принаймні спорідненому навчальному закладі.

Також вважаю честю, що мене, приватну особу,— факт, мабуть,

небувалий, — рекомендує вченому загалові сам Президент Сполучених

Штатів. Обтяжений своїми обов'язками і справами, які він поклав на себе

добровільно й терпляче виконує, Президент проїхав тисячу миль, щоб надати

нашій сьогоднішній зустрічі належної гідності і ваги й дати мені нагоду

звернутися до вашого, спорідненого з моїм, народу, а також і до моїх

співвітчизників за океаном і, може, й до народів інших країн. Президент

сказав вам, що бажає, як, певен, бажаєте й ви, аби я вільно висловив свої

щирі й відверті міркування щодо подій, які відбуваються в наш неспокійний і

складний час. Звичайно, я скористався можливістю відверто висловити свої

думки, бо вважаю, що здобув на це право: адже те, чого я досягнув у житті,

перевершило всі мої юнацькі мрії. Проте хочу попередити, що я не є чиїмсь

офіційним речником і не маю ніякого офіційного статусу і відтак висловлюю

тільки свої особисті погляди. Мені нема чого приховувати від вас.

Отже, підкріплений своїм чималим життєвим досвідом, я дозволю собі

оглянути проблеми, які спіткали нас відразу ж після нашої повної перемоги, і

спробую довести, наскільки матиму спромогу: те, що ми здобули ціною

великих жертв і страждань, нам слід зберегти задля майбутньої слави і

безпеки людства.

Нині Сполучені Штати стоять на вершині світової влади. Це пам’ятка

мить для американської демократії. Здобувши таку владу, вона взяла на себе

величезну відповідальність за майбутнє. Якщо ви подивитеся довкола, то

маєте відчути не тільки задоволення від того, що зробили, а й тривогу перед

загрозою втратити свої здобутки. Загроза така існує тепер, виразна й певна,

для обох наших країн. Якцо ми відкинемо її, або знехтуємо, або будемо її

довго й нудно аналізувати, нащадки нам цього не пробачать. Треба щоб

англомовні народи лишилися вірні своїм поглядам, твердо йшли до своєї

мети і керувалися дуже простими рішеннями і в мирний час, як це вони

робили в часи війни. Ми повинні якнайповніше відповідати цим суворим

вимогам, і, я певен, ми будемо їм відповідати.

Коли американські військові беруться за складну операцію, вони часто

називають свій директивний документ словами «Загальна стратегічна

концепція». Це мудрі слова, бо вони дають ясність думкам. То яка ж загальна

стратегічна концепція, що її нам слід виробити сьогодні? Це, як мінімум,

безпека і добробут, свобода і поступ у всіх домівках і родинах усіх чоловіків і

жінок у всіх краях. Зокрема, я маю на увазі ту силу-силенну хат та квартир, у

яких годувальник сім'ї, долаючи злигодні і труднощі життя, силкується

уберегти свою дружину і дітей від нестатків і виховати сім'ю у страху

Божому чи на моральних засадах, які часто справляють потужний вплив.

Щоб забезпечити мир і спокій цим незчисленним домівкам, їх треба

захистити від двох велетенських мародерів — війни і тиранії. Усі ми знаємо,

які страшні злигодні доводиться переживати родині, коли вир війни

засмоктує і годувальника, і тих, про кого він дбає. Ми бачимо на власні очі

страшну розруху, яка охопила Європу з її славним минулим і велику частину

Азії. Коли зловмисні наміри лиходіїв чи агресивні почуття могутніх держав

руйнують повсюдно підвалини цивілізованого суспільства, перед простими

людьми постають труднощі, які вони не спроможні подолати. Їм здається, що

світ перекосився, розламався, навіть потрощився на дрібні скалки.

Коли я стою тут цього погожого дня, я з жахом думаю про те, що

відбувається тепер з мільйонами людей і що з ними станеться в найближчому

майбутньому, коли землю опанує голод. Ніхто не може підрахувати те, що

названо «невизначеною сумою людських страждань». Найголовніше наше

завдання і найперший обов'язок охороняти домівки простих людей від жахів і

злигоднів нової війни. Щодо цього ми всі дійшли спільної думки.

Тепер я хочу розглянути другу небезпеку, яку являють ті двоє

мародерів, що загрожують хаті, квартирі, простим людям,— а саме тиранію.

Ми не можемо заплющити очі на той факт, що свободи, якими користуються

громадяни всієї Британської імперії, не діють у багатьох країнах і деякі з цих

країн вельми могутні. У цих державах прості люди перебувають під

контролем всеосяжних поліційних урядів різного штабу. Влада держави

здійснюється без будь-яких обмежень; здійснює її або диктатор, або купка

тісно пов'язаних між собою можновладців, які орудують за посередництвом

привілейованої партії і політичної поліції. У цей час, коли нам доводиться

долати стільки труднощів, ми не вважаємо своїм обов'язком втрутитися

силоміць у внутрішні справи країн, які ми не завоювали в процесі воєнних

дій. Але ми повинні безнастанно і безстрашно проголошувати великі

принципи свободи і прав людини, які є спільним спадком англомовного світу

і які за посередництвом Великої Хартії, Закону про права, Наbеus Соrpus,

суду присяжних і англійського звичаєвого права знайшли свій славетний

вираз у Американській Декларації Незалежності.

Все це означає, що народ будь-якої країни має право і повинен мати

змогу шляхом вільних, нічим не обмежених виборів з таємним голосуванням

обрати або змінити характер чи форму уряду, під владою якого він живе; щоб

у країні діяла свобода слова й думки, щоб суд, незалежний від виконавчої

влади і неприхильний до будь-якої партії, виконував правосуддя згідно з

законами, які були схвалені значною більшістю або освячені часом і звичаєм.

Ось документи, які підтверджують існування свободи, і вони повинні лежати

в кожній сільській хаті. Ось та ідея, яку британський і американський народи

мають передати людству. Тож хай наші слова не розходяться з ділом і хай

наше діло не розходиться з словами...

На країни, які ще недавно були осяяні світлом перемоги союзників,

упала глибока тінь. Ніхто не відає, що радянська Росія і її комуністична

міжнародна організація має намір робити в найближчому майбутньому і до

якої межі (якщо вони визначили цю межу) вони збираються поширювати

свою владу і своє вчення. Я захоплююся доблесним російським народом,

щиро шаную його і маршала Сталіна, з яким я потоваришував під час війни.

Ми в Британії, як, певно, і ви тут,— відчуваємо глибоку симпатію і приязнь

до народів усієї Росії і сповнені рішучості залагодити численні незгоди та

конфлікти заради встановлення тривалих дружніх стосунків. Ми розуміємо,

що росіяни хочуть почуватися безпечно на своїх західних кордонах, а для

цього треба усунути будь-яку можливість німецької агресії. Ми раді, що

Росія посіла своє законне місце серед провідних держав світу. Ми раді

бачити її прапор на морях. І найдужче ми раді тому, що зростають і

частішають постійні контакти між російським народом і нашим по обидва

боки Атлантики. Проте я вважаю своїм обов'язком ознайомити вас із деякими

фактами, які стосуються теперішнього стану речей у Європі,— я ж бо певен,

що ви бажаєте, аби я виклав вам ці факти так, як я їх бачу.

Від Штетіна на Балтійському морі до Трієста на Адріатичному на

Європу опустилася залізна завіса. За цією лінією опинилися столиці давніх

держав Центральної та Східної Європи. Варшава, Берлін, Відень, Будапешт,

Белград, Бухарест і Софія, всі ці славетні міста і все навколишнє людство

опинилися в тому, що я повинен назвати радянською сферою, і всі вони

підпали в тій чи іншій формі не тільки радянському впливові, але й, у

багатьох випадках, дедалі сильнішому контролю з Москви. Тільки Афіни —

Греція з своєю безсмертною славою — вільні вирішувати своє майбутнє на

виборах під наглядом британських, американських і французьких

спостерігачів. Польський уряд, який перебуває під орудою Росії, заохотили

до великомасштабного і несправедливого захоплення німецьких земель, і

тепер там відбувається масове вигнання мільйонів німців у таких жахливих

розмірах, які досі нікому не снилися навіть у страшному сні. Комуністичні

партії, які були дуже малі в цих східноєвропейських країнах, здобули вплив і

владу, що зовсім не відповідає їхній чисельності, і прагнуть установити

скрізь тоталітарний контроль. Мало не в кожній з цих країн створено уряди,

які діють поліційними методами, і справжньої демократії немає ніде, окрім

Чехословаччини.

Туреччина і Персія глибоко стурбовані і занепокоєні територіальними

до них вимогами і тиском з боку московського уряду. В Берліні росіяни,

активно сприяючи політичним діячам лівих поглядів, намагаються створити

партію комуністичного зразка, яка має діяти в радянській окупаційній зоні

Німеччини. У червні минулого року, після закінчення воєнних дій,

американська і британська армії, за попередньою домовленістю, одійшли на

захід у деяких місцях на 150 миль по лінії завдовжки майже чотириста миль,

щоб дати змогу нашим російським союзникам зайняти цей чималий обшир,

який західні демократії захопили силою зброї.

Якщо тепер радянський уряд намагається сепаратними діями створити

на цих землях прокомуністичну Німеччину, це викличе нові серйозні

труднощі в британській і американській зонах і дасть переможеним німцям

можливість грати на суперечностях між Радянським Союзом та західними

демократіями. Хоч які висновки можна зробити, виходячи з цих фактів,— а

це є незаперечні факти,— але це не та визволена Європа, заради створення

якої ми воювали. І це не та Європа, яка може бути запорукою постійного

миру.

Безпека світу вимагає нової єдності в Європі, з якої жодна держава не

повинна бути виключена назавжди. Світові війни, свідками яких ми були, а

також ті, які відбулися в минулі часи, спричинилися через розбрат між

сильними корінними народами Європи. Двічі за життя нашого покоління ми

бачили, як Сполучені Штати всупереч своїм бажанням і традиціям, усупереч

аргументам, силу яких важко не оцінити, були втягнуті в ці війни саме

вчасно, щоб забезпечити перемогу правого діла, але тільки після того, як

сталася жахлива бійня і Європа зазнала страшних спустошень. Двічі

Сполученим Штатам довелося посилати через Атлантику кілька мільйонів

своїх молодих людей, щоб вони взяли участь у війні; тепер же війна може

прийти сама в будь-яку країну — чи там, де сонце сходить, чи де воно

заходить. Певна річ, ми повинні працювати, ставлячи перед собою мету

створити в Європі зону суцільного миру, діючи в складі структур Організації

Об'єднаних Націй і відповідно до її Хартією. Я вважаю це справою великої

політичної ваги.

По цей бік залізної завіси, яка ділить Європу, відбуваються події, які

також викликають тривогу. В Італії комуністична партія переживає чималі

труднощі, змушена підтримувати вимоги вихованого в комуністичному дусі

маршала Тіто щодо колишніх італійських земель на півночі Адріатики. І досі

невідомо, як вирішиться доля Італії. Так само не можна уявити собі

відродженої Європи без сильної Франції. Протягом усього свого

громадського життя я працював для створення сильної Франції і ніколи не

втрачав віри в її майбутнє, навіть у найважчі часи. Не втрачаю я віри і нині.

Проте у багатьох країнах, які розташовані далеко від російських кордонів і в

різних частинах світу, створені комуністичні п'яті колони, що діють у повній

єдності і безвідмовно виконують вказівки, отримані з комуністичного центру.

За винятком Британської співдружності націй і США, де комунізм перебуває

у зачатковому стані, компартії або п'яті колони являють собою дедалі більшу

загрозу і небезпеку для християнської цивілізації. Ці факти неприємно

згадувати наступного дня після перемоги, здобутої таким блискучим

військовим співробітництвом і в ім'я свободи та демократії, але ми б виявили

повну відсутність здорового глузду, якби не дивилися їм просто в обличчя,

поки ще є час.

Вважаю своїм обов'язком звернути вашу увагу на тінь, що покрила світ

як на Заході, так і на Сході. Я був міністром під час укладення Версальського

договору і близьким другом Ллойд-Джорджа. Я не погоджувався багато з

чим, що там робилося, але ті перипетії залишили глибокий слід у моїй

пам'яті, а от від того, що відбувається нині, враження куди гірше. Тоді ми

були сповнені надій і глибокої віри в те, що війнам настав кінець і що Ліга

Націй стане всемогутня. Я не бачу і не відчуваю такої віри і навіть таких

надій у нинішньому похмурому світі.

Та водночас я не згоден змиритися з думкою, що нова війна неминуча,

чи навіть більш того, що вона ось-ось розпочнеться. Не згоден я тому, що

впевнений: наша доля поки що в наших руках і ми маємо досить сили, щоб

забезпечити своє майбутнє; я відчуваю обов'язок висловити свою думку,

коли маю нагоду і можливість зробити це».

Невичерпність демократії: Видатні діячі минулого і сучасності про вільне, демократичне суспільство і права людини / Упоряд.

О.І.Терех, Я.Г.Оксюта. – К., 1994.- С.98-104

З КОНВЕНЦІЇ ПРО ЛІКВІДАЦІЮ ВСІХ ФОРМ

ДИСКРИМІНАЦІЇ ЩОДО ЖІНОК

Схвалена на 34-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (Резолюція 34/180 від 18 грудня 1979 р.)

Держави – учасниці цієї Конвенції, враховуючи, що Статут Організації

Об'єднаних Націй знову утвердив віру в основні права людини, в гідність і

цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок, враховуючи,

що Загальна декларація прав людини підтверджує принцип недопущення

дискримінації і проголошує, що всі люди народжуються вільними та

рівними у своїй гідності та правах і що кожна людина повинна мати всі

права і всі свободи, проголошені в ній, без будь-якої різниці, в тому числі

щодо статі;

враховуючи, що на держави – учасниці Міжнародних пактів про права

людини покладається зобов'язання забезпечити рівне для чоловіків і жінок

право користуватися всіма економічними, соціальними, культурними,

громадськими та політичними правами;

беручи до уваги міжнародні конвенції, укладені під егідою Організації

Об'єднаних Націй та її спеціалізованих установ з метою сприяння

рівноправності чоловіків і жінок;

враховуючи також резолюції, декларації та рекомендації, прийняті

Організацією Об'єднаних Націй та її спеціалізованими установами з метою

сприяння рівноправності чоловіків і жінок;

будучи, проте, занепокоєними тим, що незважаючи на ці документи, як

і раніше, має місце значна дискримінація щодо жінок;

нагадуючи, що дискримінація жінок порушує принцип рівноправності і

поваги людської гідності, перешкоджає участі жінок нарівні з чоловіками у

політичному, соціальному, економічному і культурному житті своєї країни,

заважає зростанню добробуту суспільства і сім’ї та ще більше перешкоджає

повному розкриттю можливостей жінок на благо своїх країн та людства;

будучи занепокоєними тим, що в умовах злиднів жінки мають менший

доступ до продовольства, охорони здоров’я, освіти, професійної підготовки

та можливостей для працевлаштування, а також до інших можливостей;

будучи впевненими, що встановлення нового міжнародного

економічного порядку, заснованого на рівності і справедливості, значно

сприятиме забезпеченню рівності між чоловіками й жінками;

підкреслюючи, що ліквідація апартеїду, всіх форм расизму, расової

дискримінації, колоніалізму, неоколоніалізму, агресії, іноземної окупації й

панування та втручання у внутрішні справи держав є необхідною для

повного здійснення прав чоловіків і жінок;

підтверджуючи, що зміцнення міжнародного миру та безпеки,

ослаблення міжнародної напруженості, взаємне співробітництво між усіма

державами незалежно від їх соціальних і економічних систем, загальне та

повне роззброєння, особливо ядерне роззброєння, під суворим і

ефективним міжнародним контролем, утвердження принципів

справедливості, рівності та взаємної вигоди у відносинах між країнами та

здійснення права народів, що перебувають під іноземним і колоніальним

пануванням та іноземною окупацією, на самовизначення та незалежність, а

також повага національного суверенітету і територіальної цілісності

держав будуть сприяти соціальному прогресу та розвитку і, як наслідок

цього, сприятимуть досягненню повної рівності між чоловіками та

жінками;

будучи впевненими, що повний розвиток країни, добробут усього світу

та справа миру вимагають максимальної участі жінок нарівні з чоловіками

в усіх сферах;

враховуючи внесок жінок у добробут сім'ї та у розвиток суспільства,

що до цього часу отримав повне визнання, соціальне значення материнства

та ролі обох батьків у сім'ї та у вихованні дітей і усвідомлюючи, що роль

жінки у продовженні роду не повинна бути причиною дискримінації,

оскільки виховання дітей вимагає спільної відповідальності чоловіків і

жінок та всього суспільства в цілому;

визнаючи, що для досягнення повної рівності між чоловіками та

жінками необхідно змінити традиційну роль як чоловіків, так і жінок у

суспільстві та в сім'ї;

сповнені рішучості здійснити принципи, проголошені в Декларації про

ліквідацію дискримінації щодо жінок, і з цією метою вжити заходів,

необхідних для ліквідації в усіх її формах і проявах, погодилися про нижче

наведене:

ЧАСТИНА І

Стаття 1

Для цілей цієї Конвенції поняття «дискримінація щодо жінок» означає

будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямоване

на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення

жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності

чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній,

економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій

галузі.

Стаття 2

Держави-учасниці засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх її

формах, погоджуються негайно всіма відповідними заходами здійснювати

політику ліквідації дискримінації щодо жінок і з цією метою

зобов'язуються:

а) включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої

національні конституції або інше відповідне законодавство, якщо цього ще

не було зроблено, та забезпечити за допомогою закону й інших відповідних

заходів практичне здійснення цього принципу;

б) вживати відповідних законодавчих та інших заходів, включаючи

санкції, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію

щодо жінок

в) встановити юридичний захист прав жінок на рівній основі з

чоловіками та забезпечити за допомогою компетентних національних судів

та інших державних установ ефективний захист жінок проти будь-якого

акту дискримінації;

г) утримуватися від вчинення будь-яких дискримінаційних актів або

дій щодо жінок та гарантувати, що державні органи та установи діятимуть

відповідно до цього зобов'язання;

д) вживати всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо

жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства;

е) вживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо

зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що

являють собою дискримінацію щодо жінок;

ж) скасувати всі положення свого кримінального законодавства, що

являють собою дискримінацію щодо жінок.

Стаття З

Держави-учасниці вживають в усіх галузях, і зокрема в політичній,

соціальній, економічній і культурній, всіх відповідних заходів, включаючи

законодавчі, щодо забезпечення всебічного розвитку та прогресу жінок, з

тим щоб гарантувати їм здійснення і користування правами людини та

основними свободами на основі рівності з чоловіками.

Стаття 4

1. Вжиття державами-учасницями тимчасових спеціальних заходів,

спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності між

чоловіками та жінками, не вважається, як це визначено цією Конвенцією,

дискримінаційним, проте воно ні в якому разі не повинно тягнути за собою

збереження нерівноправних або диференційованих стандартів; ці заходи

повинні бути скасовані, коли будуть досягнуті цілі рівності можливостей і

рівноправного відношення.

2. Вжиття державами-сторонами спеціальних заходів, спрямованих на

охорону материнства, включаючи заходи, що містяться в цій Конвенції, не

вважається дискримінаційним.

Стаття 5

Держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів з метою:

а) змінити соціальні та культурні моделі поведінки чоловіків і жінок

для досягнення викорінення забобонів, звичаїв та всіх інших проявів, що

ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї із статей або

стереотипності ролі чоловіків і жінок;

б) забезпечити, щоб сімейне виховання включало правильне розуміння

материнства як соціальної функції і визначення загальної відповідальності

чоловіків і жінок за виховання та розвиток своїх дітей за умови, що в усіх

випадках інтереси дітей мають перевагу.

Стаття 6

Держави-учасниці вживають усі відповідні заходи, включаючи

законодавчі, щодо припинення всіх видів торгівлі жінками та використання

проституції жінок.

ЧАСТИНА II

Стаття 7

Держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів для ліквідації

дискримінації щодо жінок у політичному та суспільному житті країни і,

зокрема, забезпечують жінкам на рівних умовах з чоловіками право:

а) голосувати на всіх виборах і публічних референдумах та бути

обраними до всіх публічно виборних органів;

б) брати участь у формуванні та здійсненні політики уряду та займати

державні посади, а також здійснювати всі державні функції на всіх рівнях

державного управління;

в) брати участь у діяльності неурядових організацій і асоціацій, що

займаються проблемами громадського та політичного життя країни.

Стаття 8

Держави-учасниці вживають усіх відповідних заходів, щоб

забезпечити жінкам можливість на рівних умовах з чоловіками і без будь-

якої дискримінації представляти свої уряди на міжнародному рівні та брати

участь у роботі міжнародних організацій.

Стаття 9

І. Держави-учасниці надають жінкам рівні з чоловіками права щодо

набуття, зміни або збереження громадянства. Вони, зокрема, забезпечують,

що ні одруження з іноземцем, ні зміна громадянства чоловіка під час

шлюбу не тягнуть за собою автоматичної зміни громадянства дружини, не

перетворюють її на особу без громадянства і не можуть змусити її

прийняти громадянство чоловіка.

2. Держави-сторони надають жінкам рівні з чоловіками права щодо

громадянства їхніх дітей.

ДОГОВОР О ЕВРОПЕЙСКОМ СОЮЗЕ

от 7 февраля 1992 г. с изменениями, внесенными Амстердамским договором

от 2 октября 1997 г. и Ниццким договором от 26 февраля 2001 г.

Предисловие

Договор о Европейском Союзе – один из главных учредительных

документов этой организации. Он закрепляет:

1) общие принципы устройства и функционирования Союза как

интеграционного объединения европейских стран и народов, в том числе,

правовые основы “продвинутого сотрудничества” между его государствами-

членами;

2) компетенцию Союза в 2-х сферах общественной жизни –

внешнеполитической (“общая внешняя политика и политика безопасности”)

иправоохранительной (“сотрудничество полиций и судебных органов в

уголовно-правовой сфере”).

Все остальные сферы деятельности Союза, а также статус его

институтов (Европейский парламент, Совет и др.) подчиняются нормам

Договора об учреждении Европейского сообщества 1957 г. Последний

фактически выступает не только самым крупным по объему (свыше 300

статей плюс 2 приложения и 35 протоколов), но и важнейшим по значению

источником “первичного права” Европейского Союза в целом!

В сфере атомной энергетики деятельность союзных институтов по-

прежнему основана на положениях Договора об учреждении Европейского

сообщества по атомной энергии 1957 г.

Структура Договора о Европейском Союзе включает преамбулу и

восемь разделов, из которых самостоятельное значение имеют пять (разделы

I и V - VIII). Остальные разделы (II - IV) содержат поправки в договоры,

учреждающие Европейские сообщества. Эти поправки были

инкорпорированы соответственно в Договор об учреждении Европейского

экономического сообщества (ныне Европейское сообщество), в Договор об

учреждении Европейского сообщества по атомной энергии и в Договор об

учреждении Европейского объединения угля и стали 1951 г. (утратил силу 24

июля 2002 г.).

Договор о Европейском Союзе в настоящее время содержит 63 статьи

(в том числе 10 с дополнительными).

Преисполненные решимости перейти на новый этап в процессе

европейской интеграции, начатом созданием Европейских сообществ;

Напоминая об историческом значении прекращения разделенности

европейского континента и о необходимости установить прочные основы для

строительства будущей Европы;

Подтверждая свою приверженность принципам свободы, демократии,

уважения прав человека и основных свобод, принципу правового

государства;

Потверждая свою приверженность основным социальным правам, как

они определены в Европейской социальной хартии, подписанной в Турине 18

октября 1961 г., и в Хартии Сообщества об основных социальных правах

работников 1989 г.;

Преисполненные желания углублять солидарность между своими

народами при уважении их истории, культуры и традиций;

Преисполненные желания усилить демократический характер и

эффективность функционирования институтов с целью дать им возможность

лучше выполнять в рамках единого институционного механизма те задачи,

которые им поручены;

Преисполненные решимости укреплять свои экономические системы, а

также обеспечить их сближение, и образовать экономический и валютный

союз, включающий в соответствии с положениями настоящего Договора

единую и стабильную валюту;

Побуждаемые стремлением содействовать экономическому и

социальному прогрессу своих народов с учетом принципа устойчивого

развития и в рамках завершения строительства внутреннего рынка, усиления

взаимного сплочения и защиты окружающей среды, а также претворять в

жизнь политику, обеспечивающую прогресс одновременно и в

экономической интеграции, и в других областях;

Преисполненные решимости ввести гражданство, общее для граждан

своих стран;

Преисполненные решимости проводить общую внешнюю политику и

политику безопасности, включая поступательное формирование общей

оборонной политики, которая, возможно, приведет к общей обороне в

соответствии с положениями статьи 17, укрепляя тем самым

индивидуальность Европы и ее независимость в целях содействия миру,

безопасности и прогрессу в Европе и во всем мире;

Преисполненные решимости содействовать свободному передвижению

лиц, обеспечивая при этом безопасность и надежную защиту своих народов

путем создания пространства свободы, безопасности и правосудия в

соответствии с положениями настоящего Договора;

Преисполненные решимости продолжать процесс создания постоянно

укрепляющего свою сплоченность союза народов Европы, в котором

принятие решений, по возможности, максимально приближено к гражданам в

соответствии с принципом субсидиарности;

Исходя из перспективы дальнейших этапов, переход к которым

необходим в целях обеспечить поступательное развитие европейской

интеграции;

Решили учредить Европейский Союз и назначили с этой целью в

качестве полномочных представителей:

РАЗДЕЛ I

ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ

Статья 1

Настоящим Договором Высокие договаривающиеся стороны

учреждают между собой Европейский Союз, далее именуемый “Союз”.

Настоящий Договор знаменует новый этап в процессе создания

постоянно укрепляющего свою сплоченность союза народов Европы, в

котором принятие решений осуществляется при как можно более полном

соблюдении принципа гласности и, по возможности, максимально

приближено к гражданам.

Союз основан на Европейских сообществах, дополненных сферами

политики и формами сотрудничества, введенными настоящим Договором. Он

имеет своей задачей организовать на базе сплоченности и солидарности

отношения между государствами-членами и между их народами.

Статья 2

Союз ставит своими целями:

- содействовать экономическому и социальному прогрессу, а также высокому

уровню занятости, достигнуть сбалансированного и устойчивого развития,

особенно путем создания пространства без внутренних границ, укрепления

экономического и социального сплочения и путем образования

экономического и валютного союза, включающего в конечном итоге единую

валюту в соответствии с положениями настоящего Договора;

- утверждать свою индивидуальность на международной арене, в частности,

посредством осуществления общей внешней политики и политики

безопасности, включая поступательное формирование общей оборонной

политики, которая, возможно, приведет к общей обороне в соответствии с

положениями статьи 17;

- усилить защиту прав и интересов граждан государств-членов путем

введения гражданства Союза;

- сохранять и развивать Союз в качестве пространства свободы, безопасности

и правосудия, внутри которого обеспечено свободное передвижение лиц во

взаимосвязи с надлежащими мерами в сфере контроля за внешними

границами, предоставления убежища, иммиграции, а также предотвращения

преступности и борьбы с этим явлением;

- полностью сохранять достижения Сообщества и развивать их на предмет

изучения вопроса о том, в какой мере введенные настоящим Договором

сферы политики и формы сотрудничества подлежат пересмотру для

обеспечения эффективности механизмов и институтов Сообщества.

Цели Союза достигаются в соответствии с положениями настоящего

Договора, на условиях и согласно ритмам, которые им предусмотрены, при

соблюдении принципа субсидиарности, как он определен в статье 5 Договора

об учреждении Европейского сообщества.

Статья 3

Союз располагает единым институционным механизмом, который

обеспечивает согласованность и преемственность мероприятий,

осуществляемых для достижения его целей, при соблюдении и дальнейшем

развитии достижений Сообщества.

Союз, в частности, заботится о согласованном характере всей своей

внешнеполитической деятельности, осуществляемой в рамках его политики в

сфере внешних сношений, политики безопасности, экономической политики

и политики развития. Совет и Комиссия несут ответственность за

обеспечение такой согласованности и сотрудничают друг с другом с этой

целью. Они обеспечивают, каждый в рамках своих полномочий,

осуществление этих направлений политики.

Статья 4

Европейский совет дает Союзу необходимые для его развития

побудительные импульсы и определяет для него общие политические

ориентиры.

Европейский совет объединяет глав государств или правительств

государств-членов, а также Председателя Комиссии. Их сопровождают в

качестве помощников министры иностранных дел и один из членов

Комиссии. Европейский совет собирается не реже двух раз в год под

председательством главы государства или правительства того государства-

члена, которое осуществляет функции Председателя Совета.

Европейский совет представляет Европейскому парламенту доклад

после каждого из своих заседаний, а также ежегодный письменный доклад о

прогрессе, достигнутом Союзом.

Статья 5

Европейский парламент, Совет, Комиссия, Суд и Счетная палата

осуществляют свои полномочия на условиях и в целях, предусмотренных, с

одной стороны, положениями договоров, учреждающих Европейские

сообщества, и последующих договоров и актов, которые внесли в них

изменения или дополнения, с другой стороны, – иными положениями

настоящего Договора.

Статья 6

1. Союз основан на принципах свободы, демократии, уважения прав человека

и основных свобод, а также принципе правового государства – принципах,

которые являются общими для государств-членов.

2. Союз в качестве общих принципов права Сообщества уважает основные

права, как они гарантированы Европейской конвенцией о защите прав

человека и основных свобод, подписанной в Риме 4 ноября 1950 г., и как они

вытекают из общих для государств-членов конституционных традиций.

3. Союз уважает национальную индивидуальность своих государств-членов.

4. Союз наделяет себя средствами, необходимыми для достижения своих

целей и для успешной реализации своей политики.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

(24 серпня, 1991 рік)

Акт проголошення незалежності України – документ, прийнятий

позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 р., яким

проголошено незалежність України та створення самостійної держави –

України. Ним було покладено край юридичному існуванню УРСР. Положення

Акту були схвалені на загальноукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в

зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та

іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна

Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

проголошує незалежність України та створення самостійної української

держави – України.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і

закони.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України Голос України. – 1991. – 29 листопада.

ЗАЯВА ГОЛОВ ДЕРЖАВ РЕСПУБЛІКИ БЄЛАРУСЬ, РРФСР,

УКРАЇНИ ПРО РОЗПАД СРСР І УТВОРЕННЯ СНД

(8 грудня 1991 р.)

7-8 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі Президент України Л. Кравчук,

Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич і Президент Росії

Б. Єльцин констатували розпад СРСР і підписали угоду про утворення СНД

(Співдружності і Незалежності Держав). 21 грудня в Алмати Декларацію

про утворення СНД підписали керівники країн Середньої Азії, а також

Азербайджану, Вірменії, Молдови, Росії. СРСР припинив існування.

Незалежність України стала реальним фактом.

Ми, керівники Республіки Бєларусь, РРСФСР, України – відзначаючи,

що переговори про підготовку нового Союзного договору зайшли в глухий

кут, об’єктивний процес виходу республік із складу Союзу СРС і утворення

незалежних держав став реальним фактом;

– констатуючи, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої

економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, катастрофічного

зниження життєвого рівня практично всіх верств суспільства;

– беручи до уваги зростання соціальної напруженості в багатьох регіонах

колишнього Союзу СРС, що призвело до міжнаціональних конфліктів з

численними людськими жертвами;

– усвідомлюючи від повільність перед своїми народами і світовим

співтовариством та назрілу потребу в практичному здійсненні політичних і

економічних реформ, заявляємо про утворення Співдружності Незалежних

Держав, про що сторонами 8 грудня 1991 року підписано Угоду.

Співдружність Незалежних Держав у складі Республіки Бєларусь,

РРФСР, України є відкритою для приєднання всіх держав – членів Союзу

РСР, а також для інших держав, які поділяють цілі і принципи цієї Угоди.

Держави – члени Співдружності мають намір проводити курс на

зміцнення міжнародного миру та безпеки. Вони гарантують виконання

міжнародних зобов’язань, які впливають для них з договорів і угод

колишнього Союзу РСР, забезпечують єдиний контроль за ядерною зброєю

та її нерозповсюдження.

Голова Верховної Ради

Республіки Бєларусь С. Шушкевич

Президент РРФСР Б. Єльцин

Президент України Л. Кравчук

Голос України. – 1991. – 10 грудня.

ОРГАНІЗАЦІЯ ЧОРНОМОРСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО

СПІВРОБІТНИЦТВА.

25 червня 1992 р.

Стамбул (Туреччина)

До ОЧЕС входять такі країни: Азербайджан, Албанія, Болгарія,

Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія, Туреччина та

Україна.

Створені та активно діють такі інституції, що стосуються ЧЕС:

Парламентська Асамблея (ПАЧЕС), Чорноморський банк торгівлі та

розвитку (ЧБТР), ділова рада (ДР ЧЕС) та Міжнародний центр

чорноморських досліджень (МЦЧД). Ці органи діють згідно з принципами,

викладеними у Стамбульській Декларації та Статуті ОЧЕС, і виконують свої

функції відповідно до власних статутних документів. З метою налагодження

більш тісної співпраці в рамках системи органів ЧЕС проводяться періодичні

координаційні наради за участю головуючої в ОЧЕС країни та керівників

секретаріатів згаданих структур.

Відповідно до Статуту держави-члени співпрацюють на таких

напрямках: торгівля та економічний розвиток, банківська справа i фінанси,

зв'язок; енергетика, транспорт, сільське господарство i агропромисловiсть,

охорона здоров'я i фармацевтика, охорона навколишнього середовища,

туризм, наука i технології, співробітництво у сфері культури, обмін

статистичними даними та економічною інформацією, співробітництво між

митними органами, гуманітарні контакти, боротьба з організованою

злочинністю тощо.

Згідно зі Статутом ОЧЕС, період головування країни в Організації

складає 6 місяців, ротація головування відбувається відповідно до

англійського алфавіту. На період головування міністр закордонних справ

країни є головою ОЧЕС та має координувати усю діяльність в рамках

Організації, гарантувати належне керування справами так само як і

виконання прийнятих Резолюцій та Рішень. У випадку відмови від

головування країною, воно автоматично переходить до наступної за списком

країни.

У 2001 р. в рамках ОЧЕС був прийнятий документ „Економічний

порядок денний для ОЧЕС”, який фактично є колективною стратегію,

спрямованою на досягнення конкретних результатів та цілей ОЧЕС.

Головним постійним органом ОЧЕС, що приймає рішення, є Рада

мiнiстрiв закордонних справ. Засідання Ради проводяться, як правило двічі на

рік. Рада вирішує всі питання щодо функціонування ОЧЕС, розглядає

результати діяльності допоміжних органів i приймає вiдповiднi резолюції,

рішення та0 рекомендації. У період між засіданнями Ради координацію

діяльності в рамках ОЧЕС здійснює Діючий голова – міністр закордонних

справ головуючої в ОЧЕС країни.

Комітет старших посадових осіб (КСПО) ОЧЕС репрезентує міністрів

закордонних справ країн-членів і діє від їх імені. Зокрема, КСПО розглядає

діяльність допоміжних органів, виконання рішень і рекомендацій Ради, готує

пропозиції щодо прийняття Радою нових рішень та вносить для

затвердження Радою проект бюджету ОЧЕС.

Допоміжними органи ОЧЕС є робочі групи, які проводять регулярні

засідання для обговорення конкретних напрямків галузевого

співробітництва. В рамках Організації функціонують робочі групи з таких

питань: сільського господарства, банків та фінансів, боротьби зі злочинністю,

інфор0маційних та телекомунікаційних технологій, співробітництва у

надзвичайних ситуаціях, енергетики, захисту навколишнього середовища,

обміну статистичними даними, охорони здоров'я i фармацевтики, науки i

технологій, малого та середнього бізнесу, туризму, торгівлі та економічного

розвитку, транспорту, освіти, організаційних. 1 листопада була створена

Робоча група з питань культури. Можуть створюватися тимчасові робочі

групи експертів з конкретних питань.

Виконавчим органом Організації є Постійний Міжнародний

Секретаріат ОЧЕС у м. Стамбул. Секретаріат функціонує під загальним

керівництвом Діючого голови ОЧЕС. Безпосереднє керівництво здійснюється

Генеральним секретарем ПМС ОЧЕС (з 1 травня 2006 р. по 30 квітня 2009

року - представник Греції Посол Л.Хризантопулос).

Діє механізм ''Трійка'', який скликається за пропозицією Діючого

голови з метою обміну думками щодо поточної роботи, напрямків

майбутньої діяльності ОЧЕС та її відносин з іншими міжнародними

організаціями та установами.

З метою надання фінансової підтримки розробці та реалізації

міжнародних галузевих проектів, що сприятимуть розвитку регіонального

співробітництва у регіоні ОЧЕС створено Фонд розвитку проектів.

ОЧЕС налагодила співробітництво з іншими міжнародними

регіональними організаціями та ініціативами. З жовтня 1999 р. ОЧЕС має

статус спостерігача в Генеральній Асамблеї ООН. Проводиться робота по

налагодженню співробітництва з ЄС.

На сьогодні статус спостерігача в ОЧЕС мають Австрія, Білорусь,

Ізраїль, Італія, Єгипет, Німеччина, Польща, Словаччина, США, Туніс,

Франція, Хорватія, Чехія, а також Міжнародний Чорноморський клуб,

Секретаріат Енергетичної хартії, Комісія із захисту Чорного моря. За

результатами Ювілейного саміту ОЧЕС (25 червня 2007 р.) Європейська

Комісія також набула статусу спостерігача в Організації.

Низка міжнародних неурядових організацій отримали в ОЧЕС статус

секторального діалогового партнера.

В рамках Організації укладено Угоду про співробітництво у боротьбі зі

злочинністю, зокрема організованою, Додатковий протокол до цієї Угоди,

Угоду про співробітництво у галузі запобігання та ліквідації наслідків

природних та техногенних катастроф та низку угод, що стосуються

міжнародно-правового статусу Організації. Готуються до підписання угоди

про спрощення візового режиму для водіїв вантажного автотранспорту та

бізнесменів – громадян країн-членів ОЧЕС. На 16-му засіданні РМСЗ ОЧЕС

були підписані Меморандум зі спільного розвитку автомагістралі

„Чорноморське кільце”, Меморандум з розвитку водних магістралей та

Меморандуму про взаєморозуміння у співробітництві між Дипломатичними

академіями та інститутами при Міністерствах закордонних справ країн-

членів ОЧЕС.

25 червня 2007 р. у м. Стамбул відбувся Ювілейний саміт Глав держав

чи Урядів ОЧЕС з нагоди 15-річчя заснування Чорноморської ініціативи

співробітництва, за підсумками якого було схвалено Декларацію.

У рамках програми Саміту відбулося спеціальне засідання Ради

міністрів закордонних справ країн-членів ОЧЕС, у ході якого Міністр

закордонних справ України А. Яценюк представив пріоритетні напрямки

діяльності ОЧЕС на час головування України в Організації, яке розпочнеться

з 1 листопада ц.р.

З КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ (28 червня 1996 р.)

Конституція України – Основний Закон, що законодавчо закріплює її

суспільний і державний устрій. Перша Конституція УСРР була затверджена

14 березня 1919 р. 30 січня 1937 р. надзвичайний XІV Всеукраїнський з’їзд

Рад прийняв нову Конституцію УРСР. 20 квітня 1978 р. Верховною Радою

УРСР було схвалено нову Конституцію на основі Конституції СРСР 1977 р.

У 1991р. після утвердження незалежності України Верховною Радою було

прийнято зміни в Конституції, які визначали новий політичний статус

України. У 1994 р. було затверджено склад Конституційної комісії, яка

підготувала нову Конституцію України, прийняту Верховною Радою 28

червня 1996 р.

Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян

України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на

основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на

самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних

умов її життя, Піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі

України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову

державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю,

попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом

проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1

грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію –

Основний Закон України.

Розділ І

Загальні засади

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна,

правова держава.

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого

кордону є цілісною і недоторканою.

Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,

недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною

цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість

діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком

держави.

Стаття 4. В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і

припинення громадянства України визначаються законом.

Стаття 5. Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ

здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи

місцевого самоврядування.

Право визначити і змінювати конституційний лад в Україні належить

виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або

посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу

на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої

повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до

законів України.

Стаття 7. В Україні визначається і гарантується місцеве

самоврядування.

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші

нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і

повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду

для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина

безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надано

Верховною Радою України, є частиною національного законодавства

України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції

України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції

Україною

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української

мови усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист

російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та

визначається законом.

Стаття 11. Держава сприяє консолідації розвиткові українській нації, її

історичної свідомості, традиції і культури, а також розвиткові етнічної,

культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і

національних меншин України.

Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України

28 червня 1996 року. – К.,1996. – С. 3-4.

УРИВОК З КНИГИ УЇЛЬЯМА ДЖЕФФЕРСОНА КЛІНТОНА

«МІЖ НАДІЄЮ Й ІСТОРІЄЮ»

1996 р.

Жодна дискусія про майбутнє світового співтовариства не буде повною

без обговорення ролі Америки в цьому співтоваристві. Ми не зможемо гідно і

відповідально увійти в XXI століття і зміцнити нашу власну спільноту, якщо

ми відмовимося залишатися світовим лідером у боротьбі за мир і свободу,

безпеку і процвітання... Сьогодні, завдяки безмежній жертовності

американського народу і наших союзників, внутрішньому розпаду радянської

системи і відвазі тих, що були ув'язнені цією системою, Холодна війна

закінчилася. Свобода перемогла, світ уникнув загрози ядерного знищення,

від цього виграли люди в усьому світі, включаючи народи колишнього

Радянського Союзу. В цю епоху з'явилися нові можливості і надії, а

демократія поширилася в усьому світі ще більше, ніж раніше. Збільшилася

зона вільного ринку, що підняло рівень життя тих, хто використовує його

переваги. Незважаючи на те, що падіння Берлінської стіни значно змінило

світ, з нього все ж остаточно не зникли небезпеки і загрози. Доки люди

боротимуться за владу і ресурси, існуватиме конфлікт.

Парадоксально, що саме те, що вселяє в нас найбільшу надію на

згуртування, — особливо швидкий обмін ідеями, інформацією, технологіями

і людьми через кордони вільного суспільства, — і робить нас більш

вразливими для руйнівних сил. Дезінтеграція колишнього Радянського

Союзу знищила найбільшу загрозу, але відкрила багато інших: зростання

заплутаної і небезпечної мережі міжнародного тероризму, злочинності і

шляхів поширення наркотиків, агресивність войовничих держав і

жорстокість етнічних та релігійних конфліктів, поширення небезпечного

озброєння, у тому числі ядерного, біологічного та хімічного, небезпека

поширення захворювань, перенаселення та деградація навколишнього

середовища...

Будьте впевнені, Америка не може бути світовим полісменом, але ми

можемо бути першими творцями миру в світі. Ми не можемо самостійно

«зробити світ безпечним і демократичним», як колись мріяв Вудро Вільсон.

Але ми можемо допомагати світові захищати демократію...

Сьогодні, коли нас турбують старі і нові проблеми, старі і нові загрози,

старі і нові незгоди між державами і всередині них, наша мета залишається

незмінною. Ми повинні бути впевнені, що Сполучені Штати залишаються

найбільшою силою, яка захищає мир і добробут на Землі. Коли я став

президентом, я сказав, що нам потрібна нова стратегія для досягнення цієї

мети, бо ми входимо в XXI сторіччя. Ця стратегія складається з трьох

основних частин. По-перше, ми повинні захистити американський народ,

зміцнюючи наше озброєння і наші союзницькі угоди, щоб ми могли

протистояти основним загрозам нашій безпеці, як, наприклад, поширенню

зброї масового знищення чи тероризмові. По-друге, ми повинні очолювати

могутній світовий рух за мир і демократію. По-третє, ми повинні

збільшувати наш добробут всередині країни, відкриваючи нові ринки за

кордоном...

Сьогодні лише примарна загроза наших сил може зупинити можливого

агресора, як ми бачили нещодавно у Перській затоці, коли ми зупинили

невдалі спроби великих збройних об'єднань Саддама Хуссейна наблизитися

ще раз до кордонів Кувейту...

У Європі ми переглянули нашу участь в НАТО, зміцнивши зв'язки зі

старими друзями, і цього року розширили можливості для наших

європейських союзників бути лідерами в діяльності союзу і там, де це

можливо, взяти на себе більший тягар щодо захисту наших спільних

інтересів. Я пишаюсь тим, що саме Америка відкрила двері до НАТО для

нових європейських демократичних держав, спочатку за допомогою

програми «Партнерство заради миру», а згодом — через розширення власне

НАТО... Ми хочемо, щоб НАТО співробітничав із Росією та іншими

осередками європейської інтеграції, щоб створити те, що в європейській

історії існувало лише як мрія. Це дійсно об'єднана вільна Європа.

Ми хочемо зосередитися також на кількох регіонах, які становлять для

нас особливий інтерес. У Росії, наприклад, ми продовжуємо працювати,

підтримуючи реформи російського ринку в його історичній трансформації на

демократію вільного ринку... Ми використали той самий підхід для

підтримки незалежності ринкових реформ і демократії в Україні, Балтійських

країнах, на Кавказі, в Центральній Азії та Центральній Європі.

В Азії наша стратегія безпеки має такі чотири пріоритети: збільшення

нашої збройної присутності в регіоні, підтримка кооперації в галузі безпеки

між азіатськими країнами, лідерство в боротьбі з різноманітними загрозами і

підтримка нових демократій. Ми наполегливо працюємо з Китаєм, у тому

числі з питань нерозповсюдження ядерної зброї, угоди з дотримання правил

вільної і чесної торгівлі, кооперації в питаннях регіональної безпеки і

гарантуванні основних людських прав для своїх власних громадян. Одним

словом, ми хочемо, щоб відроджений Китай посів своє належне місце як

провідна сила у позитивних змінах для власного народу і решти світу...

У той час, як я став президентом, внаслідок розпаду Радянського

Союзу виникло ще чотири ядерні держави: Росія, Білорусія, Казахстан та

Україна. Я вважаю одним зі своїх найважливіших завдань продовжити

намагання моїх попередників зменшити небезпеку з боку Росії і повністю

усунути її з боку трьох інших нових незалежних країн...

Намагаючись зміцнити безпеку в Америці, ми повинні зменшувати

небезпеку від трьох пов'язаних між собою загроз. Я маю на увазі

міжнародний тероризм, злочинність і наркотики...

Ми розробили триступеневу стратегію проти тероризму.

Спершу ми згуртували світове співтовариство навколо нашої позиції. Я

маю на увазі зустріч в Шарм-ель-Шейху в Єгипті, де 13 арабських держав

вперше засудили терор в Ізраїлі та на Середньому Сході, а також: Угоду

проти терору, яку було укладено на зборах членів Великої Сімки разом з

Росією. Згідно з цією Угодою ми маємо здійснити спільні акції боротьби

проти тероризму...

По-друге, нашу антитерористичну стратегію спрямовано на жорстке

подолання і невблаганне покарання терористів у нашій країні...

По-третє, ми збільшимо безпеку наших літаків і наших національних

аеропортів...

Ми також намагаємося скооперуватися з усім світом у галузі обміну

інформацією щодо поширення наркотиків, операцій із відмивання грошей,

створення компаній для приховування злочинних дій, викриття корупції,

пов'язаної з поширенням наркотиків, і забезпечуємо збройну підтримку для

знищення міжнародного ринку наркотиків...

Америка також має відігравати особливу роль у захисті та розширенні

співтовариства демократичних держав і залишається активною силою

захисту миру в світі, який роздирають конфлікти... Ізраїльські, палестинські,

арабські лідери і ми набагато ближчі сьогодні до всеохоплюючого миру на

Близькому Сході, ніж будь-коли раніше. Частково завдяки нашій допомозі є

надія на мир і в Північній Ірландії. На Гаїті ми успішно завершили наше

військове завдання. Зараз ми намагаємося допомогти гаїтянам стати вільними

від страху і злиднів. Також у Боснії, де було вчинено чи не найжорстокіші

злочини з часів Другої Світової війни, американські військові разом зі своїми

партнерами з багатьох країн світу зупинили снайперів і мінерів. Зараз вони

допомагають народам Боснії відбудовувати їхнє життя і їхню країну.

У цю нову епоху ми не повинні забувати, що заходи, спрямовані на

гарантування безпеки наших людей, повинні бути орієнтовані не лише на

їхню фізичну безпеку, а й на піднесення їхнього економічного добробуту... За

допомогою GAТТ та NАFТА, а також за допомогою постійної роботи, яку ми

провели, наприклад, з Японією щодо ліквідації торговельних бар'єрів,

американські товари впали в ціні і наш експорт досяг рекордних показників.

...А зараз я пропоную вам повернутися від відкритого ринку в Азійсько-

Тихоокеанському регіоні, — місця, де економічне зростання відбувається

найшвидше в світі, — до практичної реальності. Ми і надалі

продовжуватимемо поширювати досягнення практики вільної торгівлі на

інші континенти, особливо на наших сусідів в обох Америках... Дайте нашим

виробникам ширші можливості вільно торгувати, і вони ще збільшать

добробут Америки, і водночас допоможуть економічному зростанню всього

світу.

Світ дивиться на Америку не лише тому, що ми великі і сильні, а й

тому, що він знає, що саме ми захищаємо і проти чого боремося. Ми і надалі

залишаємося маяком свободи, бастіоном демократії, живим прикладом

обіцяної свободи для людей всього світу...

Желіба О., Крапив’янський С. Новітня історія в документах, завданнях, графках, схемах, таблицях.–

К., 2006. — С. 42.

З ДОГОВОРУ ПРО ДРУЖБУ, СПІВРОБІТНИЦТВО І ПАРТНЕРСТВО МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ

(31 травня 1997 р.) Україна і Російська Федерація, далі «Високі Договірні Сторони»,

спираючись на тісні зв’язки, що історично склалися, відносини дружби і

співробітництва між народами України і Росії, відзначаючи, що Договір між

Українською РСР і РРФСР від 19 листопада 1990 року сприяв розвитку

добросусідських відносин між обома державами, підтверджуючи свої

зобов’язання, що впливають із положень Угоди між Україною і Російською

Федерацією про подальший розвиток міждержавних відносин, підписаної у

Дагомисі 23 червня 1992 року, вважаючи, що зміцнення дружніх відносин,

добросусідства, взаємовигідного співробітництва відповідає докорінним

інтересам їхніх народів, служить справі миру і міжнародної безпеки,

прагнучи надати нової якості цим відносинам і зміцнити правову основу,

сповнені рішучості забезпечити необоротність і поступальність

демократичних процесів в обох державах, враховуючи домовленості в рамках

Співдружності Незалежних держав, підтверджуючи свою прихильність до

норм міжнародного права, перш за все до цілей і принципів Статуту

Організації Об’єднаних Націй, і додержуючись зобов’язань, які взяті в

рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі, домовились про

таке:

Стаття 1. Високі договірні Сторони як дружні, рівноправні і

суверенні держави засновують свої відносини на взаємній повазі та довірі,

стратегічному партнерстві та співробітництві.

Стаття 2. Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту

ООН і зобов’язань за Заключими актом Наради з безпеки і співробітництва в

Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують

непорушність існуючих між ними кордонів.

Стаття 3. Високі договірні Сторони будують відносини одна з одною

на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної

цілісності, непорушності кордонів, регулювання спорів, незастосування сили

або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права

народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні

справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між

державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також

інших загальновизнаних норм міжнародного права.

Стаття 4. Високі Договірні Сторони виходять з того, що

добросусідство і співробітництво між ними є важливими факторами

підвищеня стабільності і безпеки в Європі і в усьому світі. Вони здійснюють

тісне співробітництво з метою зміцнення міжнародного миру і безпеки. Вони

вживають необхідних заходів для того, щоб сприяти процесу загального

розброєння, створенню та зміцненню системи колективної безпеки в Європі,

а також посиленню миротворчої ролі ООН і підвищенню ефективності

регіональних механізмів безпеки.

Сторони докладають зусиль для того, щоб врегулювати всіх спірних

проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у

відверненні та врегулювання конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні

інтереси.

Стаття 13. Високі Договірні Сторони розвивають рівноправне і

взаємовигідне співробітництво в економіці, утримуються від дій, які можуть

завдати економічної шкоди одна одній. У цих цілях, визнаючи необхідність

поетапного формування і розвитку загального економічного простору

шляхом створення умов для вільного пересування товарів, послуг, капіталів і

робочої сили. Сторони вживають ефективних заходів для погодження

стратегії здійснення економічних реформ, поглиблення економічної

інтеграції на основі взаємної вигоди, гармонізації господарського

законодавства.

Сторони прагнутимуть до узгодження своєї фінансової, грошово-

кредитної, бюджетної, валютної, інвестиційної, цінової, податкової, торгово-

економічної, а також митної політики, до створення рівних можливостей і

гарантій для господарюючих об’єктів, приятимуть формуванню і розвитку

прямих економічних і торговельних відносин на всіх рівнях, спеціалізації і

кооперації технологічно пов’язаних виробництв, підприємств, об’єднань,

корпорацій, банків, виробників і споживачів продукції.

Високі Договірні Сторони сприятимуть збереженню і розвитку на

взаємовигідній основі виробничої і науково-технічної кооперації між

промисловими підприємствами при розробці і виробництві сучасної

наукоємної продукції, включаючи продукцію для потреб оборони.

Стаття 14. Високі Договірні Сторони забезпечать сприятливі умови

для прямих торговельних та інших економічних відносин і співробітництва

на рівні адміністративно-територіальних одиниць відповідно до діючих

національних законодавств, приділяючи особливу увагу розвитку

економічних зв’язків прикордонних регіонів.

Стаття 15. Високі Договірні Сторони забезпечують сприятливі

економічні, фінансові і правові умови для підприємницької та іншої

господарської діяльності підприємств і організацій другої Сторони,

включаючи стимулювання і взаємний захист їхніх інвестицій. Сторони

заохочуватимуть різні форми кооперації і прямих зв’язків між

господарюючими суб’єктами обох держав незалежно від форм власності.

Стаття 16. Високі Договірні Сторони взаємодіють в ООН та інших

міжнародних організаціях, включаючи економічні, фінансові, надають

підтримку одна одній у вступі до міжнародних організацій і приєднанні до

угод і конвенцій, учасницею яких не є одна зі Сторін.

Стаття 17. Високі Договірні Сторони розширяють співробітництво в

галузі транспорту, забезпечують свободу транзиту осіб, вантажів і

транспортних засобів через території одна одної відповідно до

загальновизнаних норм міжнародного права.

Виконано у м. Києві 31 травня 1997 року у двох примірниках, кожний

українською і російською мовами, обидва тексти є автентичними.

Україна і Росія: хроніка взаємин 1991-2003 рр.- Том 1. – О., 2004. – С.507 – 518.

ДЕКЛАРАЦІЯ РАДИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ЩОДО УКРАЇНИ

(9 лютого, 2005 рік) Нещодавні події в Україні ясно засвідчили, що народ України обрав

демократичний шлях розвитку своєї країни на основі головних свобод і миру.

Це є надійним доказом того, що європейські прагнення України спираються

на спільні цінності, які поділяють як держави, так і громадяни Європи.

Рада вітає обрання нового Президента Віктора Ющенка та

широкомасштабні і амбітні політичні та економічні реформи, які він планує

впровадити в Україні протягом строку його повноважень, а також його

зобов’язання дотримуватися спільних європейських цінностей та його

бажання посилити і розширити співпрацю України з Європейським Союзом.

Новий демократичний уряд, налаштований на здійснення реформ, відкриває

шлях до посилення відносин між ЄС і Україною.

На тлі цього далекосяжного процесу Рада хотіла би наголосити на

повній підтримці Президента Ющенка та Українського народу з боку ЄС і

хотіла б підкреслити, що ЄС готовий посилювати свої відносини з Україною,

таким чином якнайповніше використовуючи нові можливості, що

пропонуються Планом дій.

Рада, відмічаючи із задоволенням, що переголосування другого туру

виборів Президента тісніше наблизило Україну до міжнародних стандартів, з

приємністю відмічає, що зможе на засіданні Ради з питань співпраці Україна-

ЄС, яке заплановано на 21 лютого, започаткувати впровадження Плану дій,

розробленого ЄС та Україною спільно, таким чином відкриваючи шлях до

тіснішої співпраці між ЄС і Україною.

У цьому контексті Рада вітає лист Високого представника та Комісії, у

якому визначено десять конкретних заходів, спрямованих на посилення

співпраці між Україною та ЄС.

http://www.delukr.ec.europa.eu/page262.html – офіційний сайт Представництва Європейської Комісії в Україні.

З ДЕРЖАВНОЇ ПРОГРАМИ

З УТВЕРДЖЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ

СУСПІЛЬСТВІ НА ПЕРІОД ДО 2010 РОКУ

Затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2006 р. N 1834

Досягнення рівності між жінками і чоловіками є однією з передумов

забезпечення стабільного розвитку українського суспільства на засадах

демократії.

Україна підписала міжнародні документи, в яких визнається

ґендерна дискримінація, і взяла зобов'язання щодо її подолання.

Дискримінація за ознакою статті спостерігається в усіх сферах

життя українського суспільства. В органах законодавчої влади жінки

становлять 8,5 відсотка, серед голів обласних державних адміністрацій

лише три жінки, у великому промисловому бізнесі жінки обіймають лише

два відсотки посад, серед власників середнього і малого бізнесу - 20

відсотків. Заробітна плата жінок майже на третину менша, ніж чоловіків,

безробітних жінок значно більше, ніж безробітних чоловіків, пенсія жінок,

за прогнозом, через 20-30 років становитиме у середньому 40-45 відсотків

пенсії чоловіків. Жінка працює фактично на 4-6 годин більше, ніж чоловік.

Праця у домашньому господарстві не враховується як продуктивна.

Разом з тим у країні дуже загострились проблеми чоловіків. Чоловіче

безробіття зростає швидшими темпами, ніж жіноче. Чоловіки йдуть на

пенсію на п'ять років пізніше, ніж жінки, хоча тривалість їх життя на 12

років менша. Такі хвороби, як туберкульоз, алкоголізм, наркоманія, і таке

явище, як суїцид, панують переважно в чоловічому середовищі.

Надзвичайно гострою є проблема збереження репродуктивного здоров'я

чоловіків.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аслунд А. Розбудова капіталізму. Трансформації в країнах

колишнього радянського блоку / Пер. з англ. – К., 2003.

2. Атлас. Економічна і соціальна географія світу. – К., 2007.

3. Білорус О.Г. Економічна система глобалізму. – К., 2003.

4. Білорус О.Г., Мацейко Ю.М. Глобальна перспектива. – К., 2005.

5. Блій Г. де, Муллер Пітер. Географія: світи, регіони, концепти / Пер.

з англ. Та розділ «Україна» О. Шаблія. – К., 2004.

6. Бурдяк В. Республіка Болгарія на зламі епох. Політична трансформація

суспільства. – Чернівці, 2004.

7. Гальчинський А.С. Глобальні трансформації: концептуальні

альтернативи. – К., 2006.

8. Ґендерні проблеми сталого розвитку України / Л.С. Лобанова,

О.В. Бердник та ін. – К., 2004.

9. Герман С. Обличчя сучасної Польщі. – Львів, 2001.

10. Глобалізація і безпека розвитку. – К., 2001.

11. Голованов С.В. Всесвітня історія. – К., 2007.

12. Гуськова Е. История югославского кризиса (1999-2000). – М., 2001.

13. Дахно І.І. Історія країн світу:Довідник. – К., 2007.

14. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России.

Мыслить пространством. – М., 1999.

15. Європейський Союз – Україна: 2005. – К., 2005.

16. Желіба О, Крапив’янський С. Новітня історія в документах, завданнях,

графіках, схемах, таблицях. – К., 2006.

17. Жуков Ю. Сталин: тайны власти. – М., 2007.

18. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. – Львів, 2002.

19. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована

історична хроніка міжнародних відносин. – К., 2004.

20. Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945 – 2002).

– Вінниця, 2003.

21. Ігнатьєв П.М. Країнознавство. Країни Азії. – Чернівці, 2006.

22. Історія сучасного світу: соціально-політична історія ХV-ХХ століть:

Навч.посіб./ Ю.А.Горбань, Б.І.Білик, Л.В.Дячук та ін.; За

ред.Ю.А.Горбаня. – К., 2007.

23. Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент.

В.Ю. Короля. – К., 2001.

24. Історія Центрально-Східної Європи. – Львів, 2001.

25. Істория Китая. 3-е изд. Под. ред. А.В. Мелексетова. – М., 2004.

26. Кипаренко Г., Мовчан С. Вивчення проблем новітньої історії країн

Європи і Америки // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ

століть: здобутки і проблеми. – Львів, 2004.

27. Ковальова О. Стратегія євроінтеграції: як реалізувати європейський

вибір України. – К., 2003.

28. Козик Л.П. СНГ: реалии и перспективы. – М., 2001.

29. Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. – Львів, 2005.

30. Копійка В., Шинкаренко Т. Європейський Союз: заснування і етапи

становлення. – К., 2001.

31. Копійка В.В. Розширення Європейського Союзу. Теорія і практика

інтеграційного процесу. – К., 2002.

32. Кріль М. Історія Словаччини. – Львів, 2006.

33. Кріль М.М. Історія країн Центрально-Східної Європи (кінець ХХ-

початок ХХІ ст.): Навч. посіб. – К., 2008.

34. Крушинський В.Ю. Міжнародні відносини та світова політика, 1945 –

1980: Навч. посіб. – К., 2007.

35. Кульчицький С.В. Україна і Росія: переваги і небезпеки “особливих

відносин”: Роздуми історика. – К., 2004.

36. Литвин В., Смолій В., Шпаковатий М. Україна: поступ історії. – К.,

2003.

37. Макаренко Є.А. Європейська інформаційна політика. – К., 2000.

38. Мельник С.В. Україна і світ: соціально-економічні зіставлення. –

Львів, 2007.

39. Міжнародні організації / І. Савчук; Ред. рада: Н. Муніч та ін. – К.,

2007.

40. НАТО. Довідник. – Брюссель, 2001.

41. Новітня історія України (1900-2000): Підруч. / А.Г.Слюсаренко,

В.І. Гусєв, В.М. Литвин та ін.. Вид.2-ге перероб.і доп. – К., 2002.

42. Орлова Т.В. Історія сучасного світу (XV – XXI століття). – К., 2008.

43. Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. – К., 2002.

44. Паркер Дж. Атлас «Історія світу» / Д. Паркер; пер. з англ. Н. Сивак,

О. Ходзінська. – К., 2008.

45. Пахомов Ю.М. Цивилизационные модели современности. – К., 2002.

46. Перепелиця Г. Залучення України до миротворчості регіональних і

субрегіональних організацій. – К., 2002.

47. Розвиток України в регіональній перспективі: політичні, економічні,

соціальні проблеми регіоналізації. – К., 2002.

48. Рыжов К.В. Кто есть кто в мировой истории. – М., 2006.

49. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. – К., 1999.

50. Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичні і практичні

аспекти / За ред. Ф. Рудича. – К., 2002.

51. Україна і Росія в історичній ретроспективі / С. Кульчицький,

Б. Парахонський. – К., 2004.

52. Україна і Росія: Хроніка взаємин (1991-2003 рр.). – Одеса, 2004.

53. Українське суспільство на шляху перетворень: західна інтерпретація. –

К., 2004.

54. Федорович В. Україна і світова політика. – К., 2003.

55. Щербак Ю. Україна: виклик і вибір. Перспективи України в

глобалізованому світі ХХІ століття. – К., 2003.

56. Яровий В. Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських

країн ХХ ст. – К., 2005.