ДЕРЖАВНА УСТАНОВАivinas.gov.ua/images/entsyklopedia_krayiny-svitu-t1.pdf · 2018....

ДЕРЖАВНА УСТАНОВА«ІНСТИТУТ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

НА ЦІО НАЛЬ НОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ»

КРАЇНИ СВІТУ І УКРАЇНА

КРАЇНИ ПІВНІЧНОЇ ЄВРОПИВЕЛИКА БРИТАНІЯ

ДАНІЯ ЕСТОНІЯ ІРЛАНДІЯ ІСЛАНДІЯ

ЛАТВІЯ ЛИТВА

НОРВЕГІЯФІНЛЯНДІЯ

ШВЕЦІЯ

КРАЇНИ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИАВСТРІЯ БЕЛЬГІЯ

ЛІХТЕНШТЕЙН ЛЮКСЕМБУРҐ

МОНАКО НІДЕРЛАНДИ НІМЕЧЧИНА

ФРАНЦІЯ ШВЕЙЦАРІЯ

КРАЇНИ ПІВДЕННОЇ ЄВРОПИАНДОРРА ВАТИКАН

ГРЕЦІЯ ІСПАНІЯ ІТАЛІЯКІПР

МАЛЬТА ПОРТУҐАЛІЯ САН-МАРІНО

КРАЇНИ СВІТУ І УКРАЇНА

Енциклопедія

КиївВидавництво «Фенікс»

2017

ТОМ 1

ПІВНІЧНА ЄВРОПАЗАХІДНА ЄВРОПА

ПІВДЕННА ЄВРОПА

Науковий редактор 1-го томуБульвінський А.Г.

Рекомендовано до друку Вченою радою Державної установи «Інститут всесвітньої історії НАН України»

(протокол № 8 від 16.11.2017 р.)

УДК 030:94(100)+323.2+327+330.34К-77

Країни світу і Україна : енциклопедія : в 5 т. / редкол. : А.І. Кудряченко (голо-ва) та ін.; – ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України». – Київ : Видавництво «Фенікс», 2017 – ___.

ISBN 978-966-136-473-7Т.1 : Північна Європа. Західна Європа. Південна Європа / науковий редактор

1-го тому А.Г. Бульвінський. – 2017. – 564 с.ISBN 978-966-136-474-4 (Т. 1)Енциклопедія «Країни світу і Україна» – перший в Україні багатотомний систематизований

звід знань про країни світу, який у деталізованому форматі подає універсальні та науково вивірені матеріали про історію країн упродовж всього історичного часу, їх політичну систему та особли-вості економічного зростання з другої половини XX ст. до сьогодення, історичні зв’язки з Украї-ною в минулому та на сучасному етапі, об’єкти культурно-цивілізаційної спадщини та інші дані.

У першому томі подано 28 статей про країни Північної, Західної та Південної Європи.Розрахована на широке коло читачів.

УДК 030:94(100)+323.2+327+330.34

© Державна установа «Інститут всесвітньої історії На ціо наль ної академії наук України», 2017

© Видавництво «Фенікс», 2017ISBN 978-966-136-473-7ISBN 978-966-136-474-4 (Т. 1)

Редакційна колегія 1-го тому

Кудряченко А.І., доктор історичних наук (голова редколегії)Ткаченко В.М., доктор історичних наук (заступник голови редколегії)

Бульвінський А.Г., кандидат історичних наук (відповідальний секретар)Бессонова М.М., кандидат історичних наукБогданович І.І., кандидат економічних наук

Гуменюк Б.І., доктор історичних наукДудко І.Д., доктор політичних наук

Зернецька О.В., доктор політичних наукКривонос Р.А., кандидат політичних наукМартинов А.Ю., доктор історичних наук

Метельова Т.О., кандидат філософських наукПогорєлова І.С., кандидат історичних наукСолошенко В.В., кандидат історичних наук

Срібняк І.В., доктор історичних наукЯковенко Н.Л., доктор історичних наук

К-77

Країни світу і Україна 5

100-річчю НАН України та25-річчю Інституту присвячується

ПЕРЕДМОВАРозвиток незалежної України, проблеми її утвердження в світі як дієвого актора міжнародних

відносин, а також виклики, з якими зіткнулася наша держава й суспільство в сучасних умовах, імперативно вимагають оновлення стратегічних підходів до духовної, економічної й оборон-ної сфери, зміцнення вітчизняних позицій в глобальному інформаційному просторі, досягнен-ня максимальної консолідації і єдності всіх верств суспільства.

Вельми затребуваними в даному контексті є ґрунтовні фундаментальні дослідження законо-мірностей історичного розвитку країн світу, взаємодії культур і соціумів у вимірах всесвітньої історії та місця українського народу і нашої держави у світових культурно-цивілізаційних про-цесах, пошук оптимальних шляхів інтеграції України у світове співтовариство. Розв’язанню цих завдань покликані сприяти й сучасні енциклопедичні видання, які розкривають широку паліт-ру історії і сучасного розвитку країн світу, світовий досвід здійснення соціально-економічних та суспільно-політичних перетворень.

Енциклопедія «Країни світу і Україна», перший том якої читач тримає в руках, присвячується 100-річчю НАН України та 25-річчю Інституту всесвітньої історії, покликана стати фундаменталь-ним академічним виданням, що охоплює широке коло проблем з історії становлення сучасних держав світу, еволюції їх державотворчих процесів, суспільно-політичних систем, особливос-тей їх соціально-економічного зростання, а також розкрити історію розвитку взаємовідносин нашого народу і держави з сучасними країнами світу.

Для України, яка відносно недавно відновила свою державну незалежність, нагальними за-вданнями постали подолання історичних схем, міфів та концептуальних підходів націй, домі-нуючих у минулому щодо нашої країни, які ще й сьогодні побутують і справляють вплив у бага-тьох зарубіжних державах. Адже навіть у Німеччині та Франції, з якими зв’язки нашого народу сягають глибини віків, чимало політиків недостатньо диференціюють Україну, її на ціо наль ні ін-тереси від інших країн СНД. Надто важливим постає і завдання вироблення українського бачен-ня всесвітньої історії та місця України в ній, подолання спрощених схем трактування процесів всесвітньо-історичного поступу, його визначальних віх, які домінували в недалекому минуло-му в історичному дискурсі.

Виходячи зі своїх статутних засад, Інститут всесвітньої історії НАН України послідовно працює над вирішенням цих проблем. Певним узагальнюючим і ґрунтовним фундаментальним дороб-ком у цьому напрямі стала підготовка і видання п’ятитомної Енциклопедії «Країни світу і Украї-на». План підготовки Енциклопедії був затверджений Постановою Президії НАН України № 217 від 23 вересня 2015 р. Енциклопедія покликана подати ґрунтовний і систематизований виклад історії й сучасного стану всіх країн світу та їхніх відносин з Україною. За рівнем пропрацювання й комплексністю подачі матеріалу подібних видань у нашій державі досі не було.

Ключовими характеристиками сучасного світу є його глобалізація і надзвичайна інтенсифі-кація зв’язків на державному та індивідуальному рівнях. Перед Україною у сучасному глобалі-

Передмова

6 Енциклопедія. Том 1

зованому світі вкрай гостро стоїть низка принципових проблем. З одного боку, це утвердження України як дієвого і рівноправного партнера міжнародного співтовариства, а з іншого – гостра потреба опертися на фундаментальні історичні знання про інші країни світу, що мають допо-могти суспільству та державі виважено, усвідомлено та ефективно реалізовувати як глибокі внутрішні перетворення, так і успішно втілювати зовнішньополітичні, зокрема – й інтеграцій-ні, стратегії.

У цьому контексті перед вітчизняною історичною наукою серед низки інших стоять два гло-бальних завдання: перше – принципово розширити знання про історію та особливості розвит-ку країн світу; друге – вписати українську історію у всесвітню історію, керуючись принципа-ми об’єктивізму, науковості та показати власне, українське, бачення цих процесів. Підготовка, публікація, активне використання та поширення в Україні і за її межами універсальних, фун-даментальних видань з цієї тематики дасть можливість практично вирішити означені страте-гічні завдання.

Тому виважений науково-академічний підхід, врахування сучасних надбань історичних до-сліджень та вітчизняний погляд на світосистемні трансформації і цивілізаційні зрушення покли-кані сприяти не лише вивченню й аналізу динаміки всесвітньо-історичного процесу, історичних зв’язків України з країнами і народами світу, актуалізації і використанню передового досвіду державотворення, а й поширенню в міжнародному інформаційному просторі даних про істо-ричну тяглість статусу України як міжнародного актора та її можливостей і реальних впливів на сучасний перебіг подій у регіоні й світі.

Предметом особливої уваги в Енциклопедії є аналіз засад подолання кризових етапів роз-витку та успішного сходження держав у ХХ–ХХІ ст. на переломних етапах трансформації між-народних відносин та в умовах глобалізації. Висвітлення ж широкої практики суспільно-полі-тичних перетворень і успішної модернізації життя соціумів багатьох великих і малих держав у складних умовах глибинних геополітичних зрушень і наростаючого суперництва конкурую-чих версій прогресу покликані стати певним мобілізуючим чинником для України, її держав-них інститутів та всього суспільства.

Метою Енциклопедії є подача ґрунтовних, універсальних і науково вивірених знань про особ-ливості історичного розвитку країн світу та зв’язки українського народу, його держави з цими країнами в історичній ретроспективі.

Спеціалізовані енциклопедії про країни світу є у Великій Британії, Росії, Франції тощо.1 В Укра-їні подібна енциклопедія відсутня, тому «Країни світу і Україна» буде першим ексклюзивним фун-даментальним виданням з історії країн світу та взаємовідносин України з ними.

Основний зміст Енциклопедії складає системний і ґрунтовний виклад історичних і політи-ко-економічних складових розвитку країн світу та їх зв’язків з Україною. Особливістю видан-ня є достатньо солідний обсяг статей (у середньому 1,5 друк. арк.), що дозволяє в стислому та водночас логічному, зрозумілому і науково виваженому вигляді представити історію відповід-ної країни, уникаючи телеграфного стилю.

1 Oxford Encyclopedia of the Modern World / Edited by Peter N. Stearns. – Oxford : Oxford University Press, 2008; Энцикло-педия стран мира / глав. ред. Н. А. Симония; РАН, отд. обществ. наук. – М. : ЗАО Издательство «Экономика», 2004; L’encyclopédie de l’état du monde. – Paris, 2007–2015.


Передмова

При розробці концепції Енциклопедії за базові були взяті визначення поняття «країна», дане у «Великому тлумачному словнику сучасної української мови»2 та поділ країн світу за геогра-фічними регіонами Статистичного відділу ООН3.

При підготовці статей Енциклопедії авторами використовувалась значна кількість друкова-них та електронних джерел, зокрема – офіційні дані сайтів Державної служби статистики Укра-їни, статистичних органів країн світу, посольств України в країнах світу та посольств країн світу в Україні, Державної підтримки українського експорту, United Nations Statistics Division, Eurostat, International Organization for Migration, UNESCO (World Heritage List, Intangible Cultural Heritage Lists, Memory of the World Programme), City Population та низки інших.

Географічні назви подані за Інструкціями 4, розробленими ДНВП «Картографія» відповідно до норм Закону України від 31.05.2005 р. «Про географічні назви», та електронним «Газетиром гео-графічних назв світу українською мовою», підготовленим ДНВП «Картографія» у 2006 р. Такий са-мий принцип передачі (транслітерація) застосований до інших власних назв.

Структура тому Енциклопедії. Кожна стаття представляє одну країну. У кожному томі кра-їни поділено за географічними регіонами, у межах яких статті подані за українським алфавітом.

2 «Країна. 1.Територія, що становить єдність з погляду історії, природних умов, населення і т. ін. 2.Держава.» (Великий тлумачний словник сучасної української мови / В. М. Білоножко [та ін.] ; Ін-т укр. мови НАН України, Ін-т мовознав. НАН України, Всеукр. т-во «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. – К. : Дніпро, 2009. – С.471).

3 Composition of macro geographical (continental) regions, geographical sub-regions, and selected economic and other groupings – Режим доступу : http://unstats.un.org/unsd/methods/m49/m49regin.htm

4 Інструкція з передачі українською мовою англійських географічних назв і термінів. Вид. 1. – К. : Міністерство екології та природних ресурсів України, 2001; Інструкція з передачі українською мовою географічних назв і термінів країн іспанської мови. Вид. 1. – К. : Міністерство екології та природних ресурсів України, 2001; Інструкція з передачі українською мовою географічних назв і термінів Італії. Вид. 1. – К. : Міністерство екології та природних ресурсів України, 2001; Інструкція з передачі українською мовою географічних назв і термінів Франції. Вид. 1. – К. : Міністерство екології та природних ресурсів України, 2001; Інструкція з передачі українською мовою німецьких географічних назв і термінів. Вид. 1. – К. : Міністерство екології та природних ресурсів України, 2001; Інструкція з передачі українською мовою географічних назв і термінів Литви. Вид. 1. – К. : Міністерство екології та природних ресурсів України, 2001; Інструкція з передачі українською мовою географічних назв і термінів Швеції. Вид. 1. – К. : Міністерство екології та природних ресурсів України, 2001; Інструкція з передачі українською мовою географічних назв і термінів Данії (Затверджено наказом Державної служби геодезії, картографії та кадастру від 10.03.2006 р. № 20); Інструкція з передачі українською мовою географічних назв і термінів Фінляндії (Затверджено наказом Державної служби геодезії, картографії та кадастру від 10.03.2006 р. № 21); Інструкція з передачі українською мовою географічних назв і термінів Норвегії (Затверджено наказом Державної служби геодезії, картографії та кадастру від 04 жовтня 2006 р. № 101); Інструкція з передачі українською мовою географічних назв і термінів Портуґалії Затверджено наказом Державної служби геодезії, картографії та кадастру від 21 червня 2007 р. № 58); Правила передачі українською мовою географічних назв і термінів Бельгії (Затверджено наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України 11.06.2014 № 220); Правила передачі українською мовою географічних назв і термінів Естонії (Затверджено наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України 11.06.2014 № 223); Правила передачі українською мовою географічних назв і термінів Нідерландів (Затверджено наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України 11.08.2014 № 302); Правила передачі українською мовою географічних назв і термінів Греції (Затверджено наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України 20.08.2014 № 311).

Передмова


Структура статті. Аналіз та висвітлення даних про кожну з сучасних країн охоплює понад тридцять обов’язкових позицій. Кожна стаття складається з п’яти умовних змістовних частин. Перша, довідкова, у якій представлено дані: сучасна назва держави; перша згадка про народ/країну в писемних джерелах; час створення держави; час проголошення незалежності; історич-ні назви держави; площа (в т. ч. у порівнянні з територією України); кількість та етнічний склад населення; очікувана тривалість життя при народженні; кількість українців; чисельність насе-лення столиці та найбільших міст; державна та інші найбільш поширені мови із зазначенням статусу; релігійний склад населення; державний устрій; глава держави; глава уряду; вищий за-конодавчий орган, із зазначенням, коли заснований та з якого року функціонує безперервно; діюча конституція, рік ухвалення першої конституції країни; статус у провідних міжнародних організаціях, союзах; розмір ВВП на душу населення.

Друга, основна, частина, у якій представлено дані: коротка історія країни; політична систе-ма країни з другої половини ХХ ст. до сьогодення; особливості економічного зростання з дру-гої половини ХХ ст., де наводяться дані міжнародних інституцій стосовно показників економіч-ного розвитку відповідної країни і її міжнародних торгово-економічних відносин.

Третя частина присвячена історичним зв’язкам країн світу з Україною до 1991 р. та відноси-нам між країнами після проголошення Україною незалежності у 1991 р. Тут даються відомості щодо торговельно-економічних зв’язків, обсягів інвестицій, спільних підприємств та здійснен-ня головних економічних проектів.

У четвертій частині вміщені дані ЮНЕСКО про об’єкти Світової спадщини, шедеври немате-ріального культурного спадку людства та об’єкти світової документальної спадщини «Пам’ять світу» у відповідній країні.

У п’ятій частині даються посилання на корисні електронні джерела та перелік основної лі-тератури по тій чи іншій країні.

Головним виконавцем та координатором робіт з підготовки Енциклопедії є Державна уста-нова «Інститут всесвітньої історії НАН України». Основу авторського колективу складають фа-хівці Інституту з широким залученням до написання статей науковців з інших інститутів НАН України і вітчизняних університетів, дипломатів.

Енциклопедія «Країни світу і Україна» спроможна стати теоретично і практично зорієнто-ваною відповіддю на зростаючі потреби ідентифікації України в цивілізованому світі, а також затребуваним суспільством компендіумом виважених академічних знань з широкого спектру питань про держави світу, особливості їх розвитку і функціонування та взаємовідносини нашої країни й українського народу з кожною країною світу.

Особлива потреба в подібній вітчизняній універсальній Енциклопедії є у працівників укра-їнських державних установ, політиків і дипломатів, а також у наукових і навчальних закладів, які до сьогодні не мають базового вітчизняного узагальнюючого ґрунтовного видання з істо-рії країн світу та історії зв’язків України з ними. Енциклопедичне видання адресоване і стане слушним в нагоді всім, хто цікавиться міжнародною тематикою, проблемами державотворен-ня й стійкого розвитку країн і народів світу в складних умовах глобалізації, динамічних проце-сів інтеграції та регіоналізації.

А. І. Кудряченко, голова редакційної колегії,директор ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України»


Країни Північної Європи

Сучасна назва держави: Сполучене Ко-ролівство Великої Британії та Північної Ірлан-дії (англ. The United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland). За традицією державу часто називають просто Сполученим Коро-лівством або Великою Британією.

Перша згадка про народ/країну в пи-семних джерелах. Про острів Альбіон впер-ше згадується у VI ст. до н. е. в описі подорожі грецьких купців з Массалії (зараз Марсель) від узбережжя Піренейського півострова до Ір-ландії – «Massaliote Periplus». Цей твір цитує у своєму «Описі морського узбережжя» рим-ський поет і географ IV ст. Авіен.

Перші достовірні відомості про Брита-нію подав у своїй праці «Про океан» грець-кий географ і мандрівник Піфей з Массалії, який близько 325 р. до н. е. здійснив плаван-ня вздовж берегів Північної Європи. Піфей на-звав острови αι Βρεττανιαι, а населення цих ост ровів – Πρεττανοι.

Перша згадка про англів міститься в робо-ті «Ґерманія», написаній в 98 р. н. е. римським істориком Публієм Корнелієм Тацітом.

Створення держави. Першим правите-лем, який поширював свою владу на інші ко-

ролівства англосаксів у Британії і носив ти-тул «бретвальд», став король Сассексу Елла (?–491). Король Мерсії Оффа з 774 р. першим запровадив титул «rex Anglorum», тобто «ко-роль англійців».

У 825 р. король Уессексу Еґберт об’єднав більшість королівств англосаксів в одне ко-ролівство. Першим, хто став використову-вати титул короля англосаксів (rex Anglorum Saxonum, rex Angul-Saxonum), в офіцій-них документах був король Уессексу в 871–899/901 рр. Альфред Великий.

У 927 р. король Етельстан оволодіває Нор-тумбрією і вперше об’єднує всі англійські зем-лі під владою одного правителя. Закріплюючи своє нове придбання, Етельстан 12.07.927 р. організував у містечку Еамонт зустріч з пра-вителями інших областей Британії, які ого-лосили про визнання над собою його вер-ховної влади. З того часу вперше з’являється поняття «королівство Англія» (kinedome of Engelonde), а сам Етельстан прийняв титул «rex Anglorum».

У 1154 р. Генріх II вперше використав титул «rex Angliae» (король Англії). У 1603 р. корони Англії і Шотландії були об’єднані зі сходжен-

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ

ЛондонФРАНЦІЯ

БЕЛЬГІЯ

НІДЕРЛАНДИ

НОРВЕГІЯ

ІРЛАНДІЯ

Велика Британія Країни Північної Європи


ням на трон Якова І (Джеймса VI та I), який пер-шим став носити титул «King of Great Britain» (король Великої Британії).

Незалежність. Англосаксонські незалеж-ні королівства на Британських островах існу-вали з V ст.

Історичні назви держави: Королівство Кент (бл. 455–871); Королівство Сассекс (477–860); Королівство Уессекс (519–927); Королів-ство Ессекс (527–825); Королівство Мерсія (527–918); Королівство Східна Англія (VІ ст. – 918); Королівство Берніція (547–655); Королів-ство Дейра (559–664); Королівство Нортумб-рія (655–954); Королівство Англія (927–1707); Королівство Велика Британія (1707–1801); Англійська співдружність (1649–1653, 1659–1660); Співдружність Англії, Шотландії та Ір-ландії (1653–1659); Сполучене Королівство Великобританії та Ірландії (1801–1927); Сполу-чене Королівство Великобританії та Північної Ірландії (з 1927 р., після проголошення неза-лежності Республіки Ірландія у 1922). З кінця 1870-х рр. офіційно вживався також термін «Британська імперія».

Площа: 244,8 тис. км2, що дорівнює близь-ко 40,4 % площі України.

Населення: 65 млн 648 тис. осіб (на 01.01.2017, На ціо наль ний статистичний офіс).

Очікувана тривалість життя при народ-женні: 81 р. (79,2 – для чоловіків і 82,8 – для жінок) (2015, Євростат).

Етнічний склад населення: білі – 87,1 %, метиси – 2 %, чорні – 3 %, азійці – 6,9 % (зокре-ма індійці – 2,3 %, пакистанці – 1,8 %, інші – 2,8 % (2011, перепис). За даними Міжнародної орга-нізації з міграції, у 2015 р. іммігранти склада-ли 13,2 % загальної чисельності постійного на-селення.

Чисельність українців: 15 тис. осіб (на 31.12.2015, На ціо наль ний статистичний офіс); за даними Міжнародної організації з міграції – 23,4 тис. (2015); на думку керівни-

ків українських громадських організацій, чи-сельність українців становить 30–35 тис. осіб.

Столиця: Лондон – 8 млн 754 тис. осіб (агло-мерація – 13,8 млн). Це найбільше місто у ЄС. Приблизно з 1825 по 1925 р. Лондон був най-більшим містом світу. Найбільші міста: Бір-мінґем – 1 млн 126 тис. (агломерація – 2,9 млн); Ґлазґо – 603 тис. (агломерація – 1,6 млн); Лі-верпуль – 565 тис. (агломерація – 1,6 млн); Брістоль – 560 тис. (агломерація – 787 тис.); Манчестер – 537 тис. (агломерація – 2,9 млн); Шеффілд – 535 тис. (агломерація – 1,4 млн); Лідс – 493 тис. (агломерація – 2 млн) (на 30.06.2015, На-ціо наль ний статистичний офіс).

Державна мова: англійська. Окрім того, у Великій Британії існує шотландська ґерман-ська мова (скотс), якою володіє 1,38 млн осіб (27,5 % населення Шотландії) (2011, перепис). Вживається як розмовна мова в сільській міс-цевості у рівнинній частині Шотландії та в не-великих містах. Шотландська ґельська мова – 57,3 тис. носіїв (1,1 % населення Шотландії) (2011, перепис). З 2005 р. – офіційна мова у Шотландії поряд з англійською.

Валлійська мова – 562 тис. носіїв, що ста-новить 19 % населення Уельсу (2011, пере-пис). Крім того, за оцінками Міжнародної гру-пи з прав меншин, 2008 р. в Англії проживало близько 150 тис. осіб, які говорили валлій-ською. З 1993 р. валлійська отримала рів-ні права з англійською у сфері державного управління та судочинства, а з 2011 р. стала офіційною в Уельсі поряд з англійською.

У Північній Ірландії, за даними перепису населення 2011 р., було 105 тис. осіб (5,8 % на-селення), які розмовляли ірландською ґель-ською мовою. Офіційне визнання ірландська мова у Північній Ірландії отримала в 1998 р., відповідно до Белфастської угоди.

Релігійний склад населення: християни – 59,3 %; мусульмани – 4,8 %; індуси – 1,5 %; не-релігійні – 25,1 % (2011, перепис).


Країни Північної Європи Велика Британія

Державний устрій: конституційна монар-хія з 1689 р. Глава держави: «Божою милістю Королева Великої Британії та Північної Ірлан-дії та її інших Королівств та Територій, Глава Співдружності, захисниця віри». Глава уря-ду: прем’єр-міністр.

Вищий законодавчий орган: Парламент, що складається з Палати громад та Палати лордів. Також неофіційно називається Бри-танським парламентом або Вестмінстерським парламентом.

Парламент Великої Британії бере свій по-чаток від Вітенаґемота – шляхетної ради ан-глосаксонських королівств Англії в VIІ–XI ст. Перший виборний Парламент в Королівстві Англія був скликаний у 1265 р.

Діюча конституція. Функцію Основного Закону в державі виконує низка конституцій-них документів. Ними, зокрема, є: Велика хар-тія вольностей (1215), Білль про права (1689), Акт про престолонаслідування (1701), Акт про реформу виборчої системи (1832), Вестмінс-терський статут (1931) та деякі інші.

Відсутність писаної конституції відрізняє Сполучене Королівство від будь-якої сучасної європейської держави. На сьогодні діють і до-кументи, що видаються періодично: Акт про народне представництво, Акт про Парламент, Акт про Палату лордів, Акт про Палату громад, Акт про міністрів Корони, Акт про місцеві ор-гани самоврядування, Акт про Північну Ірлан-дію та ін. Разом ці документи розглядаються політиками і політологами як «конституція».

Статус у відносинах з ЄС: член ЄС з 01.01.1973 р. Вступ Великої Британії до євро-пейського інтеграційного об’єднання відбувся після двох попередніх спроб (1963 та 1967), ве-тованих Францією. Не є членом Шенґенської і Єврозони. На референдумі 23.06.2016 р. ухва-лене рішення про вихід з ЄС.

Статус в інших провідних міжнародних організаціях, союзах: співзасновник ООН та

один з п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН (1945); співзасновник НАТО та Ради Єв-ропи (1949); співзасновник ЗЄС (1948–2011); співзасновник ОЕСР (1961); співзасновник ОБСЄ (1973); співзасновник Великої сімки (1975); співзасновник СОТ (1995). З 1931 р. Велика Британія є неформальним лідером Співдружності націй – асоціації понад 50 не-залежних держав, що раніше здебільшого вхо-дили в Британську імперію.

Розмір ВВП на душу населення у 2016 р. (в поточних цінах), за даними Євростату, скла-дав 36100 євро (10 місце серед EU-28); за да-ними МВФ – 40096 дол. США (19 місце в світі); за даними Світового банку – 39899 дол. США (18 місце в світі).

КОРОТКА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИІз VIII ст. до н. е. починається переселення

з континенту на територію Британії кельтів, за якими згодом утвердилася умовна назва «брити», успадкована від місцевого населен-ня, піктів, назва яких походить від їх самоназви Pryden. Племена бритів об’єднувалися в пле-мінні союзи на чолі з військовими ватажками.

У 55 і 54 рр. до н. е. римський державний діяч та полководець Юлій Цезар здійснив два походи до Британії, що виявилися невдалими. Систематичне завоювання Британії Римом по-чалося в 43 р. н. е., за часів імператора Клавдія. Британія стала однією з окраїнних провінцій Римської імперії. Завоювання було закріпле-не системою укріплених пунктів і військових доріг. Уздовж північних кордонів були спо-руджені спочатку Адріанів (117–138 рр. н. е., 117 км), а потім, північніше, й Антоніїв вал (142–154 рр. н. е., 63 км).

У IV ст. розпочалися безупинні набіги пік-тів та скоттів на римські володіння в Британії. У 410 р. указом імператора Гонорія римський протекторат над Британією був скасований, а війська виведені.



У V ст. ґерманські племена англів, саксів та ютів почали переселятися до Британії. Англо-саксонське завоювання Британії тривало по-над 150 років і закінчилося, в основному, на початку VII ст. У процесі завоювання англо-сакси винищили велику кількість кельтсько-го населення.

На території нинішньої Англії на почат-ку VI ст. сформувалося сім порівняно великих держав: королівства саксів – Уессекс, Сассекс, Ессекс; королівства англів – Східна Англія, Нортумбрія, Мерсія та королівство ютів – Кент.

Паралельно з освоєнням Британії англо-саксами наприкінці VIII ст. на її східне узбереж-жя розпочали свої атаки скандінавські вікінґи. Систематичне завоювання Англії дани розпо-чали, висадивши велику армію на узбережжі Східної Англії в 865 р. Вони зайняли Східну Ан-глію, Нортумбрію та частину Мерсії.

У IX ст. англосакси під керівництвом ко-роля Уессексу Альфреда Великого змогли зу-пинити наступ данів, а згодом були об’єднані в єдине Королівство Англія. У 1013–1042 рр. Королівством Англія правили данські королі.

У 1066 р. норвезький король Гаральд ІІІ здійснив спробу завоювати Англію. У битві при Стемфорд Брідж 25.09.1066 р. англійська армія на чолі з королем Гарольдом Ґодвінсоном піс-ля важкого бою завдала нищівної поразки ар-мії норвежців. Цією битвою закінчилась двох-сотлітня епоха набігів скандінавів на Англію.

Проте вже 28.09.1066 р. на півдні Англії розпочалось вторгнення військ нормансько-го герцога Вільгельма. Армія англосаксів була розбита норманськими лицарями в битві біля Гастінґса 14.10.1066 р. У битві загинув і остан-ній англосаксонський король Гарольд Ґод-вінсон.

Норманське завоювання 1066 р. в осо-бі Вільгельма Завойовника започаткувало в Англії нову королівську династію – норман-ську – і назавжди поклало край іноземним

вторгненням. Нормани принесли з собою цен-тралізовану феодальну монархію з сильною королівською владою, засновану на євро-пейській лицарській культурі і васально-лен-ній системі. Розвитку країни було дано но-вий поштовх.

Франкомовні норманські лицарі отримали у власність землі та людей, які жили там до на-вали. Верхівка феодалів була підпорядкована безпосередньо королю. Лорди, які стали во-лодарями земель, були підпорядковані своїм феодалам. Селяни, більшість яких становили англомовні саксонці, тепер не могли залиша-ти землю без дозволу господарів.

За часів правління наступної династії Плантаґенетів Англія отримала великі тери-торіальні володіння на континенті. У Фран-ції англійським Плантаґенетам належала вся західна частина країни від Нормандії до Ак-вітанії. Король Генріх ІІ (1154–1189) запрова-див систему загального права та судочинства в державі. У 1215 р. під тиском аристократич-ної опозиції король Іоан Безземельний (1199–1216) був змушений підписати Велику хартію вольностей, яка суттєво обмежувала абсолют-ну владу монарха.

До кінця XIII ст. королівська влада остаточ-но усвідомила необхідність політичної угоди з феодалами всіх рангів і верхівкою городян з метою встановлення політичної та соціаль-ної стабільності. Наслідком такої угоди стало завершення формування органу станового представництва. У 1295 р. королем Едуардом I (1272–1307) був скликаний Парламент, склад якого послужив моделлю для наступних пар-ламентів Англії. Крім великих світських і ду-ховних феодалів, до нього увійшли по два представники від 37 графств (лицарі) і по два представники від міст.

ХІV ст. відоме в історії Англії як «століття чуми», що в результаті трьох спалахів (1349, 1361–1362, 1369) забрала життя майже поло-



вини британського населення. Ця біда три-вала на тлі Столітньої війни (1337–1453) між Англією та Францією, що призвело до руйна-ції економіки та загального рівня життя на-селення обох держав. У 1381 р. спалахує се-лянське повстання, очолене Уотом Тайлером, спричинене результатами епідемії, нестачею людей для обробки земель та запроваджен-ням парламентом нового подушного подат-ку. В результаті поразки Англії в Столітній вій-ні держава втратила майже всі континентальні територіальні володіння, за винятком Кале.

Війна Червоної та Білої троянд (1455–1485), що була збройною боротьбою за ко-ролівський трон між родами Ланкастерів та Йорків, поклала кінець феодальному укладу, що існував в Англії. Результатом війни стало сходження на трон нової королівської динас-тії Тюдорів (1485–1603), започаткованої Генрі-хом VII, остаточним переможцем у вирішаль-ній битві на Босвортському полі (12.08.1485).

За цим настав період відносної стабільнос-ті та сильної королівської влади, що підтриму-валось більшістю населення, виснаженого вій-нами та знедоленням. Генріх VII (1485–1509) зміцнив королівську владу та збудував коро-лівський флот. Інтенсивне торговельне мо-реплавство дало можливість досить швид-ко нагромадити первинний капітал і вже на середину ХVІ ст. створити розвинуту мере-жу капіталістичних мануфактур. Розвинута промисловість Англії дозволила налагоди-ти масове виробництво товарної продукції, створити міцну торгову конкуренцію іншим країнам Європи.

Період правління Генріха VIIІ (1509–1547) позначено Реформацією. В 1530 р. він провів через парламент закон, що анулював владу Католицької церкви в Англії. Такий крок був спричинений не релігійними переконаннями, а бажанням короля мати спадкоємця чолові-чої статі. Заради цього він хотів розлучитися

зі своєю дружиною Катериною Арагонською, але не отримав дозволу від Римського Папи. У 1534 р. Парламент оголосив короля «верхов-ним главою Англійської церкви». Упродовж наступних років були закриті сотні монасти-рів, землі яких було конфісковано й переда-но Короні або «новому дворянству». Генріх VIIІ підкорив Уельс (1536), значно вдосконалив та збільшив морський королівський флот.

Правління Єлизавети І (1558–1603) вважа-ється «золотим віком» англійської історії. За її правління перший англійський мореплавець Френсіс Дрейк здійснив кругосвітню подо-рож (1577–1581). У 1585 р. у Вірґінії була за-снована перша англійська колонія у Північній Америці – Роанок (англ. The Roanoke Colony). Розгром біля узбережжя Англії іспанської Не-переможної армади у 1588 р. суттєво підірвав морську могутність Іспанії і підштовхнув про-цес перетворення Англії на могутню морську державу. У 1600 р. своїм указом Єлизавета І за-снувала Ост-Індську компанію (англ. East India Company).

У результаті сходження в 1603 р. на англій-ський трон шотландського короля Якова VI (англ. James VI) під іменем Якова І Стюарта (англ. James I) відбулось об’єднання корон Англії та Шотландії під владою одного монар-ха, хоча їхні парламенти, адміністративні та законодавчі системи продовжували існува-ти окремо.

У першій половини ХVІІ ст. розпочалась безперервна експансія англійської нації за моря. У той же час орієнтація внутрішньої по-літики на зміцнення абсолютизму, гальмуван-ня розвитку прогресивних економічних та політичних тенденцій, збільшення податків спричинили відкрите протистояння династії Стюартів з парламентом та молодим класом буржуазії. Карл І (англ. Charles I) (1625–1649) ак-тивно підтримував антиреформаторські сили на континенті, зокрема – придушення гуґенот-



ського руху в Франції. У 1629 р. король роз-пускає Парламент, встановлюючи абсолютну владу. Це призводить до згортання буржуаз-них свобод, посилення Католицької церкви, фізичного нищення реформаторів-пуритан.

Політика Карла І спричинила переростан-ня опозиційного руху в збройну боротьбу і утворення Довгого Парламенту (1640–1653). Новий Парламент прийняв документ під на-звою «Велика ремонстрація», що обмежував абсолютизм і здійснив низку прогресивних реформ. На початку 1642 р. Карл І розігнав парламент і заарештував його лідерів. У ре-зультаті в країні почалась громадянська вій-на (1642–1649) між роялістами та прибічника-ми Парламенту.

Громадянська війна, що нерідко назива-ється буржуазною революцією в Англії, за-кінчилася перемогою парламентських сил. Короля Карла І було страчено за вироком пар-ламентського суду в 1649 р.

Лідер парламентських сил Олівер Кром-вель у 1653–1658 рр. став «лордом-протек-тором» республіки з воєнізованим урядом. Цей уряд спромігся зламати опір Ірландії та повністю взяти під свій контроль Британські острови. Режим протекторату являв собою військову диктатуру. Невдовзі по смерті Кром-веля внаслідок непопулярності його системи правління та запровадженої пуританської ети-ки режим диктатора зазнав краху. В державі у 1660 р. відбулася реставрація монархії, і на трон сів Карл ІІ Стюарт (англ. Charles II).

У результаті безкровного державного пе-ревороту, що отримав назву «Славної рево-люції» (1688), на троні Британії опинилася Ган-новерська династія. З початком правління Вільгельма Оранського та його дружини Марії Парламентом було прийнято «Білль про пра-ва» та «Акт про віротерпимість» (1689), що об-межували владу монархії та уможливлювали вільне віросповідання. Трирічний акт (1694)

передбачав постійне скликання Парламенту та обмежив його діяльність трьома роками із забезпеченням регулярних виборів.

У другій половині ХVII ст. відбулися три англо-голландські війни (1652–1654, 1665–1667, 1672–1674), спричинені торговельно-еко номічним та колоніальним суперництвом двох держав.

В результаті унії 1707 р. між Англією та Шот-ландією було створене Королівство Велика Британія шляхом об’єднання обох королівств.

Протягом XVIII ст. Велика Британія наро-щувала свої колоніальні володіння у Новому і Старому світі. Проте у 1775 р. «патріоти» 13 англійських колоній у Північній Америці роз-почали війну проти Великої Британії за неза-лежність. 03.09.1783 р. Велика Британія визна-ла незалежність США.

Станом на початок XIX ст. Велика Британія володіла: в Європі – Ірландією, Ґібралтаром, Мальтою; в Північній Америці – Ньюфаунд-лендом, Землею Руперта, Новою Шотланді-єю, Нью-Брансвіком, Островом Принца Ед-варда, Верхньою Канадою, Нижньою Канадою; в Карібському басейні – островами Сент-Лю-сія, Сент-Кітс, Барбадос, Невіс, Антіґуа, Монт-серрат, Бей, Анґілья, Ямайка, Барбуда, Ґрена-да, Домініка, Тобаґо, Сан-Вінсенте, Ґренадіни, Теркс, Кайкос, Трінідад, а також Вірґінськи-ми, Каймоновими та Багамськими островами; в Південній Атлантиці – островами Святої Єле-ни та Південна Джорджія; в Африці – Сенеґам-бією, Сьєрра-Леоне, Капською колонією, Сей-шельськими островами; в Азії – Мадраським, Бомбейським та Бенґальським президентства-ми; в Індії – залежними князівствами, Бенку-леном, островами Цейлон та Пенанґ; в Оке-анії – Новим Південним Уельсом і Тасманією; в Австралії – островом Норфолк.

У ході війн з республіканською, а потім на-полеонівською, Францією (1793–1802, 1803–1814, 1815) Британія зазнала серйозних по-



трясінь, найбільш небезпечними з яких були Ірландське повстання 1798 р. та загроза вторг-нення Наполеона в 1803 р. Британія вистоя-ла головним чином завдяки перемогам свого флоту, зокрема перемозі, здобутій адміралом Гораціо Нельсоном при Трафальґарі (1805).

З метою остаточного підпорядкування Ір-ландії у 1800 р. було схвалено Акт про Унію з Ірландією, відповідно до якого Королів-ство Ірландія та Королівство Велика Брита-нія об’єднувались у одну державу. За новим законом, 28 ірландських лордів разом з чо-тирма єпископами мали засідати в верхній, а 100 ірландських депутатів – у нижній палаті Парламенту Великої Британії.

Промисловий переворот другої половини ХVIII ст. закріпив провідні позиції Англії у світо-вій економіці. Винахідницький талант англій-ців сприяв тому, що Сполучене Королівство стало найпотужнішою промисловою держа-вою світу. В Англії було винайдено та впрова-джено у виробництво прялку «Дженні» (1764), ватермашину Р. Аркрайта (1769), мюль-ма-шину С. Кромптона (1779), ткацький станок Е. Картрайта (1785), парову машину Дж. Ватта (1769), паровоз Дж. Стефенсона (1814) та інші винаходи. На середину ХІХ ст. промисловий переворот було завершено.

З 1837 р. в Британії почала правити коро-лева Вікторія (1837–1901), розпочалася «Вікто-ріанська епоха», що характеризувалася підне-сенням економічної, колоніальної, військової могутності Англії.

У 1830–1840-х рр. в Англії виник соціаль-ний і політичний рух, що отримав назву чар-тизм. Основні його вимоги полягали у за-провадженні загального прямого таємного і постійного виборчого права. Петиції (хар-тії) про це тричі (1839, 1842, 1848) подавались у Парламент. Збір підписів під хартіями, обго-ворення у зв’язку з цим політичних і соціаль-них питань спричинили небачене досі підне-

сення робітничого руху. Парламент пішов на деякі поступки. 1847 р. було прийнято закон про обмеження робочого дня 10-ма годинами.

Найбільший розквіт англійської економі-ки, а відповідно – і всього суспільства, припав на 1850–1870 рр. В цей час Британія була «май-стернею світу», господарем світового ринку та світової фінансової системи, володаркою най-більшого флоту, найбільшої й найбагатшої ко-лоніальної системи.

В останні десятиліття ХІХ ст. площа Британ-ської імперії збільшилася до 33 млн км2, насе-лення – до 370 млн осіб.

Загалом у XIX ст. Велика Британія приєдна-ла: в Європі – Кіпр; в Північній Америці – Бри-танську Колумбію, Північно-Західну територію, Ванкувер; в Південній Америці – Британську Ґвіану, Британський Гондурас; в Африці – Мав-рикій, Наталь, Лоґос, Басутоленд, Ґану, Тран-свааль, Сомаліленд, Бечуаналенд (Ботсвана), Уґанду, Занзібар, Малаві, Кенію, Судан, Ніґерію; в Азії – Сінґапур, Малакку, Бірму, Саравак, Не-ґері-Сембілан, Селанґор, Перак, Паганґ, Пів-нічне Борнео, Бруней, Оман, Бахрейн, Аден, Мускат, Кувейт, Афганістан, Гонконґ, Пакистан, Банґладеш, Сіккім, Мальдівські о-ви; в Океа-нії – Західну та Північну Австралію, Вікторію та Квінсленд в Австралії, Нову Зеландію, Нову Ґвінею, Піткерн, Кокосові острови, Фіджі, ос-трови Ашмор, острів Різдва, Токелау, Кірібаті, острови Елліс (Тувалу), острови Кука, Соломо-нові острови.

Колоніальна система наклала величезний відбиток на весь подальший розвиток Великої Британії. Вона розглядалася британцями не як континентальна, європейська, а як морсь-ка світова держава, тож до початку ХХ ст. до-тримувалася політики «блискучої ізоляції», не вступаючи в постійні союзи із жодною з євро-пейських держав.

Проте у 1904–1907 рр. Велика Британія приєдналася до союзу Антанта (Франція, Ро-



сія, Англія), перетворивши його на глобальне військово-політичне угруповання. У часи Пер-шої світової війни британський флот встано-вив морську блокаду Німеччини на акваторії від Південної Норвегії до Північної Франції, брав участь у великих морських битвах побли-зу о. Гельґоланд (1914) та в Ютландській бит-ві (1916). У 1917 р. британські війська здійс-нювали наступальні дії на Месопотамському фронті та в Палестині, зруйнували турецький флот та вийшли на кордони з Сірією.

Під час Паризької мирної конференції за результатами виграної Антантою Першої сві-тової війни (1919–1920) Велика Британія ста-ла одним із фундаторів Версальської системи міжнародних відносин.

У другій половині 1930-х рр. уряд Неві-лла Чемберлена (1937–1940) проводив полі-тику «умиротворення» нацистської Німеччи-ни. Проте в ході Другої світової війни Велика Британія під керівництвом уряду Вінстона Черчілля (1940–1945, 1951–1956) була одним з головних учасників антигітлерівської коалі-ції та виявилася єдиною державою, що проти-стояла ворогові з першого до останнього дня війни. Найзначнішими військовими операція-ми за участю Великої Британії були: повітряна Битва за Британію (1940), Битва за Атлантику (1940), битва при Ель-Аламейні (1942) в Пів-нічній Африці, операція «Оверлорд» (1944).

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА КРАЇНИ З ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст. ДО СЬОГОДЕННЯВпродовж ХІХ–ХХ ст. парламентська систе-

ма забезпечувала політичну стабільність су-спільства та ефективне керування державою. Вищим органом законодавчої влади у Великій Британії є Парламент, який має три складо-ві: монархія, Палата громад та Палата лордів.

Як правило, законопроекти мають бути прийнятими обома палатами, після того як ко-ролева дає свою королівську згоду, законо-

проект стає законом. Королева скликає, визна-чає перерву в роботі та розпускає Парламент. Вона зазвичай відкриває нову сесію Парламен-ту тронною промовою, яку для неї готує уряд, і в якій визначається програма уряду.

Королева Єлизавета ІІ (з 1952) також є го-ловою держави у 16 країнах-членах Співдруж-ності.

Верхньою палатою Парламенту є Палата лордів, до складу якої входять два архієписко-пи, 24 старші єпископи Англіканської церкви, спадкові та довічні пери. В результаті реформи Палати лордів, проведеної лейбористським урядом Тоні Блера (1997–2007), її склад тепер регулюється Актом про Палату лордів 1999 р., а не актами про перів 1876 та 1958 рр., що за-кріплювали принципи спадковості.

Важливою демократичною ознакою бри-танської політичної системи є відповідаль-ність уряду перед Парламентом, тобто фор-мування уряду з представників партії, яка отримала перемогу на виборах до Палати громад, та його відставка в разі втрати дові-ри Парламенту.

Загальні вибори відбуваються після розпу-ску Парламенту, або в результаті королівсько-го указу, або по завершенні максимального (5 років) терміну між виборами. Рішення щодо дати проведення загальних виборів прийма-ється прем’єр-міністром.

Британська система виборів базується на засадах простої більшості, тобто той канди-дат, який в одному з 646 округів набрав біль-ше голосів виборців, ніж інший, є обраним. Система виборів до Палати громад, що функ-ціонує в країні з 1885 р., є мажоритарною. Уряд Т. Блера мав намір замість мажоритар-ної системи запровадити систему пропор-ційного представництва до нижньої палати Парламенту. Ця система пройшла в Британії випробування на виборах до Європарламен-ту і на ре гіо наль них виборах 1999 р. Ці плани



підтримував і коаліційний уряд на чолі з Де-відом Кемероном (2010–2016). Проте на ре-ферендумі у травні 2011 р. 67,9 % виборців висловились проти зміни існуючої мажори-тарної виборчої системи.

З приходом до влади лейбористів у 1997 р. Велика Британія почала реалізовувати по-літику делегування повноважень у регіони, що розумілась як суттєвий крок у бік набли-ження держави до загальноєвропейських процесів. Так, у Шотландії на референдумі 11.09.1997 р. була підтримана ініціатива уряду Т. Блера щодо утворення власного парламен-ту (припинив існування в 1707 р.). Парламенту Шотландії були надані широкі повноваження в галузях оподаткування, охорони здоров’я, сільського господарства, охорони навколиш-нього середовища. Шотландія також набула ре гіо наль ної автономії в рамках ЄС: отрима-ла власну квоту депутатів в Європарламен-ті та окреме представництво в Європейській Комісії.

В Уельсі, за результатами референдуму 18.09.1997 р., також було утворено місцевий парламент – Сенедд, до компетенції якого від-несено питання освіти, культури, охорони здо-ров’я, житлового будівництва. У 2005 р. було сформовано місцевий уряд Уельсу. Проте, на відміну від Шотландії, Уельс не вирішує проб-лем місцевого оподаткування.

02.12.1999 р. Лондон офіційно передав частину повноважень Північноірландській Асамблеї (Стормонту) та Виконавчому коміте-ту Ольстеру. Під юрисдикцію Стормонта були передані питання освіти, транспорту, охоро-ни здоров’я, туризму.

Партійна система Великої Британії була започаткована в Парламенті. У ХІХ ст. посту-пово була встановлена практика, що та пар-тія, яка не підтримує уряду, представляє себе альтернативним урядом. З часом ця практи-ка отримала офіційне визнання. Лідер опози-

ційної партії отримував титул «Лідер опозиції Її Величності» і формував «тіньовий кабінет».

Партія консерваторів (Торі) вважає себе найстарішою політичною партією в Європі, яка захищає ідеї приватної власності та віль-ного підприємництва. З ХVІІ ст. Торі є рояліст-ською за духом партією і прихильницею приві-лейованого становища Церкви і не схиляється до підтримки зверхності Парламенту, а під-тримує лише монархію. У 1867 р. Торі офіцій-но перетворилися на Консервативну партію, яка фактично була оформлена на основі по-літичних угруповань англійської земельної аристократії.

У XIX ст. і до 1920-х рр. однією з провід-них партій країни була створена у 1859 р. Лі-беральна партія, спадкоємець Віґів, яка пред-ставляла інтереси комерції і промисловості. Її видатними лідерами були прем’єр-міністр лорд Пальмерстон (1855–1858, 1859–1865), Вільям Ґладстон (1868–1874, 1880–1885, 1886, 1892–1894), Девід Ллойд Джордж (1916–1922). У 1886 р. Ліберальна партія зазнала розколу внаслідок розходжень щодо статусу Ірландії. Як результат, була сформована Партія лібе-ральних юніоністів. Остання утворила альянс з Торі і в 1912 р. стала складовою Консерватив-ної партії, повна назва якої – Партія консерва-торів і юніоністів.

У ХХ–ХХІ ст. Консервативна партія пере-бувала при владі впродовж 1895–1905, 1923–1924, 1924–1929, 1951–1964, 1970–1974, 1979–1997 та з 2010 р.

Лейбористська партія з’явилась на почат-ку ХХ ст. як репрезентант інтересів робітничо-го класу. Досить швидко вона змогла потісни-ти лібералів з місця основних супротивників консерваторів. Впродовж ХХ–ХХІ ст. Лейбо-ристська партія кілька разів приходила до влади і здійснювала керування державою: в 1924 р., 1929–1931, 1945–1951, 1964–1970, 1974–1979, 1997–2010 рр.



Партія ліберальних демократів (ПЛД) – третя за впливом політична сила Великої Британії. Її попередницею вважається Лібе-ральна партія, яка з метою посилення пози-цій у 1988 р. об’єдналася з Соціал-демокра-тичною партією.

На 1997 р. ліберал-демократи контролю-вали 55 місцевих рад і стали другою за мас-штабом партією на місцевих виборах. На пар-ламентських виборах 1992 р. партія здобула 20 мандатів, 1997 р. – 46, 2001 р. – 52, 2005 р. – 62. На загальних виборах 2010 р. Партія лі-беральних демократів сформувала коаліцію з консерваторами. В уряді Д. Кемерона лібе-рал-демократи отримали 5 місць, а їх лідер Нік Клеґґ був призначений заступником нового Прем’єр-міністра Великої Британії.

Н. Клеґґ є нащадком знаного козаць-ко-старшинського роду Закревських. Його засновник, генеральний бунчужний Війська Запорозького Йосип Закревський, був одру-жений з сестрою останнього гетьмана Украї-ни К. Розумовського.

Загалом на парламентських виборах 2010 р. Консервативна партія отримала 306 місць, Лейбористська партія – 258, ПЛД – 57, ще вісім партій – 28 місць.

У січні 2013 р. прем’єр-міністр Д. Кемерон заявив, що якщо консерватори переможуть на виборах 2015 р., то уряд Великобританії проведе переговори про більш вигідні умо-ви членства країни в ЄС, а потім і референдум про членство Великої Британії в ЄС.

За результатами парламентських вибо-рів 2015 р., Консервативна партія отрима-ла більшість у Палаті громад, що дозволи-ло їй сформувати однопартійний уряд – 330 місць, Лейбористська партія – 232, Шотланд-ська на ціо наль на партія – 56, ще вісім пар-тій – 30 місць.

У часи «холодної війни» Велика Британія шляхом втілення стратегії стримування ство-

рила власний ядерний арсенал. У 1952 р. вона провела перше випробування ядерного заряду, ставши третьою у світі країною-членом ядерно-го клубу. У 1957 р. Британія провела перші ви-пробування і водневої бомби. Країна в цій сфе-рі певним чином залежна від США, оскільки не має власного замкнут�

ДЕРЖАВНА УСТАНОВАivinas.gov.ua/images/entsyklopedia_krayiny-svitu-t1.pdf · 2018....

Documents