УДК 351.74(477) - mvs · 2018-08-22 · УДК 351.74(477) К53...

УДК 351.74(477) К53

Художник-оформлювач Валентина Карасик

Книга пам'яті МВС. Національна поліція України. Державна прикордонна служба України / Артем Шевченко, Олена Родіна, Ігор Лебедь, Ганна Коби-ляцька; упоряд. О. В. Красовицький; худож.-оформлювач В. М. Карасик. — 3-тє вид., виправл. і доп. — Харків : Фоліо, 2018. — 367 [1] с. : іл.

ISBN 978-966-03-8068-4. Це книга-спогад про учасників антитерористичної операції на Сході Украї-ни, які полягли за свободу та незалежність своєї держави. А саме, про загиблих під час виконання службових обов’язків правоохоронців батальйонів патруль-ної служби міліції особливого призначення ГУ МВС та військовослужбовців ДПС України, які відстоювали честь і кордони своєї держави, а також про не-бойові втрати. Кожному Герою присвячено окрему статтю, де указано відомості про дату і місце народження, обставини загибелі та місце поховання, нагородження й ушанування пам’яті. Крім того, наведено деякі світлини, подробиці з фронто-вого життя та смерті, спогади родичів, друзів, знайомих і товаришів по службі про того, хто пішов у вічність.

УДК 351.74(477)

ISBN 978-966-03-8068-4

© А. В. Шевченко, О. В. Родіна, І. І. Лебедь, Г. С. Кобиляцька, 2017

© О. В. Красовицький, упорядкування, 2017© В. М. Карасик, художнє оформ лення, 2017

Упорядник Олександр Красовицький

К53

3

АЛФАВІТНИЙ ПОКАЖЧИК

Національна поліція УкраїниАксененко Олег Олександрович . . . . . . . . . 6Астраков Дмитро Сергійович . . . . . . . . . . . 8Бегма Костянтин Олександрович . . . . . . . . 10Безпалько Петро Васильович . . . . . . . . . . . 12Березовий Микола Вікторович . . . . . . . . . . 14Бєлошицький Ігор Анатолійович . . . . . . . . 16Білінський Зорян Михайлович . . . . . . . . . . 18Бірюков Євгеній Андрійович . . . . . . . . . . . 20Боняківський Валерій Євгенович . . . . . . . . 22Бричук Олександр Васильович . . . . . . . . . . 24Брус Тарас Романович . . . . . . . . . . . . . . . . 26Вовченко Олег Павлович . . . . . . . . . . . . . . 21Воронов Сергій Євгенович . . . . . . . . . . . . . 28Гаврилов Володимир Володимирович . . . . . 30Галва В’ячеслав Анатолійович . . . . . . . . . . 32Горай Олексій Зигмундович . . . . . . . . . . . . 34Гордійчук Микола Миколайович . . . . . . . . . 36Грачов Сергій Валерійович . . . . . . . . . . . . . 38Гребенюк Максим Олегович . . . . . . . . . . . . 31Гребінський Олег Вільямович . . . . . . . . . . . 40Грицик Роман Васильович . . . . . . . . . . . . . 42Гукаленко Володимир Васильович . . . . . . . 44Дмитрієв Юрій Іванович . . . . . . . . . . . . . . 46Добродомов Родіон Костянтинович . . . . . . . 48Домченко Владислав Анатолійович . . . . . . . 50Дорош Тарас Русланович . . . . . . . . . . . . . . 52Дорошок Микола Володимирович . . . . . . . . 54Дрьомін Андрій Сергійович . . . . . . . . . . . . 56Єрмоленко Михайло Володимирович . . . . . 58Єсипок Андрій Анатолійович . . . . . . . . . . . 60Єщенко Віктор Васильович . . . . . . . . . . . . 62Жайворонок Богдан Сергійович . . . . . . . . . 45Жеков Максим Петрович . . . . . . . . . . . . . . 64Жембровський Денис Вікторович . . . . . . . . 66Запека Віктор Олександрович . . . . . . . . . . . 68Іванета Віктор Станіславович . . . . . . . . . . . 70Ільницький Олександр Йосипович . . . . . . . 72Іщенко Андрій Васильович . . . . . . . . . . . . . 74Іщук Володимир Степанович . . . . . . . . . . . 76Каменюк Олександр Олександрович . . . . . . 78Канаков Ігор Анатолійович . . . . . . . . . . . . 79Карабінович Андрій Михайлович . . . . . . . . 80Катрич В’ячеслав Степанович . . . . . . . . . . . 82Кісловський Віктор Олександрович . . . . . . 84Ковальов Владислав Вікторович . . . . . . . . . 86Колдунов Єгор Олександрович . . . . . . . . . . 85Комісар Володимир Юрійович. . . . . . . . . . . 88Кузьменко Віталій Михайлович. . . . . . . . . . 90Курносенко Микола Юрійович . . . . . . . . . . 92

Курочка Анатолій Михайлович . . . . . . . . . . 89Курята Іван Євгенович . . . . . . . . . . . . . . . 94Лаговський Віктор Анатолійович . . . . . . . . 96Леонченко Микита Сергійович . . . . . . . . . . 98Лехмінко Ігор Ігорович . . . . . . . . . . . . . . 100Лисенчук Володимир Васильович . . . . . . . 102Логвин Станіслав Володимирович . . . . . . 101Лось Роман Миколайович . . . . . . . . . . . . . 104Ляшук Максим Володимирович . . . . . . . . 106Мазур Павло Валерійович. . . . . . . . . . . . . 108Макаренко В’ячеслав Володимирович . . . . 110Макідон Віктор Михайлович . . . . . . . . . . . 112Мандрик Віталій Олегович . . . . . . . . . . . . 114Матійчук Олександр Сергійович . . . . . . . . 116Матущак Юрій Віталійович . . . . . . . . . . . 118Матяш Григорій Володимирович . . . . . . . 120Митник Анатолій Михайлович . . . . . . . . . 122Мітягін Олександр Петрович . . . . . . . . . . 111Москаленко Володимир Васильович . . . . . 124Набєгов Роман Валерійович . . . . . . . . . . . 126Назаренко Дмитро Миколайович . . . . . . . 128Найдьон Олександр Вікторович . . . . . . . . 130Науменко Олег Геннадійович . . . . . . . . . . 132Оксентюк Олександр Васильович . . . . . . . 125Остап’юк Петро Володимирович . . . . . . . . 134Пацино Дмитро Вікторович . . . . . . . . . . . 136Пелипенко Дмитро Миколайович . . . . . . . 138Перепічка Олег Григорович . . . . . . . . . . . 140Пермяков Дмитро Олександрович . . . . . . . 142Петренко Віталій Леонідович . . . . . . . . . . 144Петрівський Степан Петрович . . . . . . . . . 146Пєшков Олег Анатолійович . . . . . . . . . . . 145Погорєлов Михайло Анатолійович . . . . . . 148Подгорний Сергій Анатолійович . . . . . . . . 150Помінкевич Сергій Петрович . . . . . . . . . . 152Попович Володимир Васильович . . . . . . . . 154Пошедін Максим Віталійович . . . . . . . . . . 156Реута Сергій Іванович . . . . . . . . . . . . . . . 158Рижак Володимир Юрійович . . . . . . . . . . 160Рудніцький Вадим Володимирович . . . . . . 162Рябокінь Василь Васильович . . . . . . . . . . 164Савченко Василь Іванович . . . . . . . . . . . . 166Савчук Андрій Вікторович . . . . . . . . . . . . 167Саєнко Віктор Олександрович . . . . . . . . . 168Салівончик Руслан Сергійович . . . . . . . . . 170Сацюк Олександр Миколайович . . . . . . . . 172Семанюк Василь Васильович . . . . . . . . . . 174Сивий Олександр Анатолійович . . . . . . . . 176Сімаков Михайло Ігорович . . . . . . . . . . . . 178

4

Сливка Ігор Володимирович . . . . . . . . . . . 180Снітко Андрій Володимирович . . . . . . . . . 182Сокуренко Роман Олександрович . . . . . . . 184Співачук Олександр Володимирович . . . . . 186Старіков Євген Андрійович . . . . . . . . . . . 188Столярчук Мирослав Станіславович . . . . . 190Сторчеус Руслан Олександрович . . . . . . . . 192Стрєлець Дмитро Анатолійович . . . . . . . . 194Сухенко Максим Володимирович . . . . . . . 196Танцура Вадим Анатолійович . . . . . . . . . . 198Татаренко Тарас Валерійович . . . . . . . . . . 173Тафійчук Сергій Володимирович . . . . . . . . 200Терновий Дмитро Олександрович . . . . . . . 202Тіщенко Сергій Володимирович . . . . . . . . 204Ткаченко Олександр Григорович . . . . . . . . 206Токар Дмитро Павлович . . . . . . . . . . . . . . 208

Томілович Денис Григорович . . . . . . . . . . 210Українцев Віталій Леонідович . . . . . . . . . 212Фурик Роман Степанович . . . . . . . . . . . . . 214Халус Руслан Петрович . . . . . . . . . . . . . . 216Харченко Роман Олегович . . . . . . . . . . . . 218Хорольський Антон Петрович . . . . . . . . . 220Цуркан Дмитро Володимирович . . . . . . . . 222Чернишов Олексій Вікторович . . . . . . . . . 219Шарабуряк Володимир Богданович . . . . . . 224Шаригін Артем Віталійович . . . . . . . . . . . 226Шемегінський Михайло Михайлович . . . . . 228Шеремет Руслан Сергійович . . . . . . . . . . . 230Шолуха Віктор Григорович . . . . . . . . . . . 232Щокін Сергій Григорович . . . . . . . . . . . . . 234Юханов Євгеній Георгійович . . . . . . . . . . . 236Яков’як Віктор Петрович . . . . . . . . . . . . . 238

Державна прикордонна служба УкраїниАкутін В’ячеслав Ігорович . . . . . . . . . . . . 242Андрієнко Сергій Володимирович . . . . . . . 243Андрієць Олег Анатолійович . . . . . . . . . . 244Антипов Микола Павлович . . . . . . . . . . . 246Арнаут Дмитро Ілліч . . . . . . . . . . . . . . . . 248Басак Олександр Олександрович . . . . . . . . 250Блажко Володимир Олексійович . . . . . . . . 252Бойко Сергій Олександрович . . . . . . . . . . 254Васильченко Олексій Леонідович . . . . . . . 256Вінніченко Віталій Павлович . . . . . . . . . . 258Глущак Олег Миколайович . . . . . . . . . . . . 260Горчак Григорій Федорович . . . . . . . . . . . 245ГречанийВолодимирВолодимирович . . . . 262Гулюк Сергій Миколайович . . . . . . . . . . . 264Дзідзінашвілі Давід Георгійович . . . . . . . . 266Дзюбелюк Олександр Миколайович . . . . . 268Дияк Павло Станіславович . . . . . . . . . . . . 270Діхтієвський Віктор Миколайович . . . . . . 272Дмитренко Павло Петрович . . . . . . . . . . . 267Дюмін Роман Вікторович . . . . . . . . . . . . . 274Єпіфанов Сергій Петрович . . . . . . . . . . . . 276Заєць Олександр Юрійович . . . . . . . . . . . 278Зайцев Микола Володимирович . . . . . . . . 280Закопайло Максим Олександрович . . . . . . 282Кабак Михайло Григорович . . . . . . . . . . . 284Киричук Сергій Володимирович . . . . . . . . 285Кислицький Олег Володимирович . . . . . . 286Кіс Роберт Петрович . . . . . . . . . . . . . . . . 288Ковальов Олександр Володимирович. . . . . 290Колісниченко Євген Анатолійович . . . . . . 292Коханий Артем Миколайович . . . . . . . . . . 294Кузнєцов В’ячеслав Михайлович . . . . . . . . 296Кумановський Віктор Анатолійович . . . . . 298Лазаренко Павло Миколайович . . . . . . . . 300

Лифар Сергій Іванович. . . . . . . . . . . . . . . 302Лук’янцев Юрій Олександрович . . . . . . . . 304Луцко Анатолій Степанович . . . . . . . . . . . 306Максименко Олександр Олександрович . . . 308Маслій Антон Олександрович . . . . . . . . . . 310Матвієнко Андрій Віталійович . . . . . . . . . 312Момот Ігор Федорович . . . . . . . . . . . . . . . 314Ніколенко Микола Леонідович . . . . . . . . . 318Островський Олександр Олександрович . . 320Паршутін Олег Володимирович. . . . . . . . . 322Петрів Ігор Олексійович . . . . . . . . . . . . . . 324Петухов Денис Анатолійович . . . . . . . . . . 326Пікус Євгеній Михайлович . . . . . . . . . . . . 328Поляков Василь Вікторович . . . . . . . . . . . 330Постольний Микола Миколайович . . . . . . 332Пресняков Володимир Миколайович . . . . . 334Присяжнюк Ігор Васильович. . . . . . . . . . . 336Птіцин Віталій Ігорович . . . . . . . . . . . . . . 338Семенов В’ячеслав Анатолійович. . . . . . . . 340Семеновський Олег Миколайович . . . . . . . 342Сирбу Дмитро Васильович . . . . . . . . . . . . 344Соколовський Віктор Іванович . . . . . . . . . 346Сороченко Олег Сергійович . . . . . . . . . . . 348Тищенко Богдан Володимирович . . . . . . . 350Філіповський Юрій Володимирович . . . . . 352Фірсов В’ячеслав Олександрович . . . . . . . 354Циганков Олексій Вікторович . . . . . . . . . . 356Черемис Руслан Володимирович . . . . . . . . 355Черноморченко Ростислав Олександрович . . . . . . . . . . . . 358Шепентал Віктор Миколайович . . . . . . . . 360Шило Володимир Сергійович . . . . . . . . . . 362Шірпал Леонід Вікторович . . . . . . . . . . . . 364Штолцель Вільгельм Володимирович . . . . 366

Національна поліція України6

АКСЕНЕНКО Олег Олександрович

(позивний «Аксьон»)20 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Київській області.Дата і місце народження: 14 липня 1994 року, м. Луганськ.Дата і місце загибелі: 20 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. Поранений у ногу і око в бою за

звільнення Іловайська (Донецька область). Під час евакуації з поля бою в Олега зупинилося серце. Похований у м. Києві на Байковому кладовищі.Нагородження: Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Аксененко Олег Олександрович на-родився у місті Кіровську Луганської області. Активний життєрадісний хлопчина з дитинства захоплювався футболом, пізніше був активним убо-лівальником луганського футбольно-го клубу «Зоря». Саме там він і отри-мав своє призвістко «Аксьон», яке й стало його позивним.

Активіст Євромайдану. Навесні 2014 року одним із перших вступив до батальйону патрульної служби мі-ліції особливого призначення «Азов» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області. Був рішуче налаштований бо-ронити рідну Луганщину і державу від агресора. Одразу після вступу на службу до органів внутрішніх справ був відряджений для несення служби з охорони громадського порядку в ра-йонах проведення антитерористичної

операції на території Луганської та Донецької областей, де перебував до часу своєї трагічної загибелі.

20 серпня 2014 року під час зачист-ки приватного сектора у м. Іловайську Донецької області Олег отримав смер-тельне поранення.

Сергій Коваленко у присвяченій Олегу статті «Поліг на першій зупинці своєї дороги додому», що вийшла дру-ком у № 40 (5946) журналу «Із іменем Закону» 2 жовтня 2014 року, наводить спогади одного з бойових товаришів загиблого, Івана:

«...Аксьону завжди щастило. Коли він стояв на посту, нам приносили ба-гато продуктів, грошей. Одного разу дівчата навіть принесли торт, який самі спекли для хлопців. На торті було зображення тризуба. Аксьон про цей торт часто згадував, як і про рід-ний Луганськ. Хотів, щоб його місто

Національна поліція України 7

швидше звільнили. Хотів побувати на футболі, адже цього року його луган-ська “Зоря” грає в Лізі Європи.

Аксьон узагалі дуже любив футбол. Був голкіпером збірної “Азова” в това-риському матчі з маріупольською ді-творою. Ми тоді програли, жартували, що через Аксьона, бо він не взяв пе-нальті. А він сказав: “Хлопці, ми ж із ді-тьми граємо. Вони мають вчитися пе-ремагати і звикати до перемог. А нам треба перемогти у війні, щоб ці діти жили в могутній державі“».

Сергій згадує, як мріяв боєць по-вернутися у звільнену від ворога до-мівку: «Я додому буду їхати поступо-во. Спочатку доїду до Іловайська, де вбили наших. Потім — на Донецьк, де вбили багато патріотів, а потім — до Луганська».

В Іловайську 20 серпня 2014 року під час запеклого бою осколки гра-нати влучили в ногу і око Олега.

Товариші надали йому першу допомо-гу, винесли з-під обстрілів, сподіваю-чись, що друг житиме.

Серце патріота зупинилося по до-розі до госпіталю.

У Києві, на Байковому цвинтарі, не в рідному Луганську, спочиває воїн.


АСТРАКОВ Дмитро Сергійович (позивний «В’єтнам»)

20 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант міліції окремого загону спеціального призначення «Азов» Східно-го оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.Дата і місце народження: 5 березня 1994 року, м. Дніпро-петровськ (нині Дніпро).Дата і місце загибелі: 28 грудня 2014 року, м. Маріуполь, Донецька область.

Обставини загибелі. 28 грудня 2014 року близько 20.00 під Маріуполем зі східного на-прямку диверсійно-розвідувальна група терористів обстріляла блокпост, на якому чергу-вали бійці полку «Азов». Цю атаку було відбито. Під час першого вогневого контакту Дми-тро отримав поранення в шию та, не опритомнівши, помер у лікарні. Похований у м. Дніпрі на Ювілейному кладовищі.Нагородження: Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Астраков Дмитро Сергійович на-родився 5 березня 1994 року в м. Дні-пропетровську. Після закінчення 2010 року Дніпропетровської середньої школи № 29 навчався у державному навчальному закладі «Міжрегіональне вище професійне училище з полігра-фічних та інформаційних техно логій».

Патріотом Дмитро був із дитин-ства, плекав любов до своєї землі, рід-них та близьких. Займався бойовими мистецтвами. Але й у повсякденному житті був бійцем — долав перешко-ди, обстоював свої погляди, ніколи не здавався. Усе своє коротке життя юнак ішов дорогою воїна.

Саме тому у листопаді 2014 року Дмитро став до лав полку па-трульної служби міліції особливого

призначення «Азов» Головного управ-ління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, у складі якого виконував завдання з охорони громадського порядку, громадської безпеки, боротьби зі злочинністю в зоні проведення антитерористичної операції на Сході України.

28 грудня 2014 року близько 20.00 під Маріуполем зі східного напрямку диверсійно-розвідувальна група теро-ристів обстріляла блокпост, на якому чергували бійці полку «Азов». Атаку було відбито. Під час першого вогне-вого контакту Дмитра було порано в шию, і, не приходячи до тями, юнак помер у лікарні.

Коли Дмитро їхав у зону прове-дення антитерористичної операції,


він обіцяв рідним: матері, сестрі, ба-бусі з дідусем — повернутися лише з перемогою і забороняв оплакува-ти його у разі чого. Він був готовий не лише битися за інтереси свого народу, а й померти за нього. Він вірив: бути воїном — значить жити вічно.

Відважний, витривалий, надій-ний — таким пам’ятають його това-риші по службі. Для матері й сестри хлопець був захисником і надійною опорою. Для друзів і однодумців — щирим і відданим товаришем.

Друзі кликали його В’єтнамом. І прожив він всього 20 років. Юнак міг скласти іспити й стати кваліфікова-ним фахівцем, кохати дівчину, прово-дити час із друзями, але він обрав ін-ший шлях — шлях воїна.

Поховали Астракова Дмитра Сер-гійовича, молодшого сержанта мі-ліції окремого загону спеціального призначення «Азов», Східного опера-тивно-територіального об’єднання Національної гвардії України у м. Дні-прі, на Ювілейному кладовищі.


БЕГМА Костянтин Олександрович

30 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 8 ба-тальйону патрульної служби міліції особливого призна-чення «Шахтарськ» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області (07.2014–08.2014), рядовий міліції.Дата і місце народження: 18 липня 1983 року, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область.Дата і місце загибелі: 16 липня 2014 року, с. Красногорів-ка, Ясинуватський район, Донецька область.Обставини загибелі. 16 липня 2014 року К. О. Бегма і троє бійців його батальйону здійснювали заходи з охорони гро-

мадського порядку та забезпечення громадської безпеки на території м. Мар’їнка Доне-цької області, де потрапили під обстріл (хлопці потрапили у засідку та були обстріляні з мі-нометів), у зв’язку з чим боєць отримав поранення, не сумісні з життям.Нагородження: вдячні земляки нагородили Костянтина Бегму нагрудним знаком «За за-слуги перед містом» ІІІ ступеня (посмертно).

Бегма Костянтин Олександрович народився у місті Кривий Ріг Дніпро-петровської області. 2006 року за-кінчив Криворізький технічний уні-верситет. За кілька років одружився, і 15 серпня 2012 року дружина Анна народила йому донечку Даринку. А 8 липня 2014 року, коли дружина перебувала на п’ятому місяці вагіт-ності, Костянтин, склавши присягу на вірність українському народу, став ря-довим батальйону патрульної служ-би міліції особливого призначення «Шахтарськ» Головного управління Міністерства внутрішніх справ Украї-ни в Дніпропетровській області.

«Я не можу сидіти вдома і спостері-гати, як інші гинуть за свій народ, за свою землю», — сказав він рідним і до-бровольцем пішов в армію, незважаю-чи на умовляння рідних. Не міг зрозу-міти Костянтин, ніяк не вкладалося

у нього в голові, як можна просто так прийти зі зброєю на чужу землю і си-лою захопити її.

Спекотного 30 липня 2014 року разом з іншими працівниками пол-ку «Шахтарськ» Костянтин був відря-джений до м. Слов’янська Донецької області для несення служби з охоро-ни громадського порядку в районі проведення антитерористичної опе-рації. 15 серпня він привітав донечку з її дворіччям, а вже 16 серпня 2014 року його не стало. Рядовий міліції Костянтин Бегма та троє бійців роз-відувальної групи — Олександр Бри-чук, Олександр Гришан та Сергій Кра-вець вийшли на розвідку на території м. Красногорівка Донецької облас-ті. Несподівано вони потрапили у за-сідку та були обстріляні з міномета. Костянтин отримав травми, не суміс-ні з життям, — обширне поранення


тулуба з численними ушкодження-ми внутрішніх органів та кісток тазу. Його товариш Олександр Бричук за-гинув від поранення голови. Двоє то-варишів залишилися живими і в по-дальшому розповіли побратимам про героїчну смерть Костянтина та Олек-сандра.

21 серпня 2014 року у Кривому Розі було оголошено Днем жалоби через загибель у зоні проведення антитеро-ристичної операції трьох військово-службовців-криворожан, серед яких був і Костянтин Бегма. Рівно через 4 місяці дружина Анна народила йому синочка Георгія, але побачити батька живим тому вже не судилося.

Костянтину так і не виповнився 31 рік. У нього залишилися батьки, дружина, донька і син. Рідні, близь-кі, друзі, сусіди, однокласники й про-сто ті, хто знав Костянтина особисто, відгукуються про нього як про чуй-ну й турботливу людину із загостре-ним почуттям справедливості, яка пожертвувала своїм життям заради рідної землі.

На рідній землі пам’ятають поле-глого героя. Одразу після загибелі

Костянтина земляки оголосили збір коштів на допомогу дружині Анні, яка залишилася сама з дворічною донь-кою. Родина могла залишитися без за-собів для існування, крім того, за кіль-ка місяців жінка мала народити ще одну дитину, тож ситуація, у якій вона опинилася, була вкрай важкою та не-визначеною. Криворожани активно відгукнулися на прохання про матері-альну допомогу, а рідні й близькі до-помогли вдові морально пережити цю страшну трагедію.

На фасаді школи № 116, де Кос-тянтин навчався з 1990-го до 2000 року, йому встановлено меморіальну дошку.

У жовтні 2016 року орденом Мате-рі були нагороджені матері, які вихо-вали справжніх патріотів, серед них — Бегма Світлана Миколаївна.

На честь полеглого героя в зоні проведення антитерористичної опе-рації було перейменовано одну з ву-лиць у Тернівському районі м. Криво-го Рогу.

Також сім’я героя у грудні 2015 року отримала двокімнатну квартиру в Кривому Розі.


БЕЗПАЛЬКО Петро Васильович

33 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший лейтенант міліції, заступник командира взводу № 1 спецпідрозділу «Беркут» Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франків-ській області.Дата і місце народження: 25 жовтня 1980 року, с. Пото-чище, Городенківський район, Івано-Франківська область.Дата і місце загибелі: 29 травня 2014 року, м. Слов’янськ, Донецька область.Обставини загибелі. Того дня, близько 12.00 на блок-пост № 6, що був розташований на горі Карачун поблизу Слов’янська, прилетів гелікоптер, аби здійснити ротацію бійців. На борт піднялись старший лейтенант міліції Без-

палько Петро Васильович та ще п’ятеро працівників СРМ Управління Міністерства внутріш-ніх справ України в Івано-Франківській області, які несли службу на блокпості. За деякий час гелікоптер було збито ракетою, і він вибухнув у повітрі. Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно) та наказом Міністерства внутрішніх справ України від 30 травня 2014 року — нагрудним знаком Міністерства внутрішніх справ України «За від-вагу в службі» (посмертно).

Наталія Безпалько працює вчи-телькою початкових класів в Івано-Франківській загальноосвітній школі № 19. Жінка згадує:

«Про свою роботу розповідати не любив. Якщо допитувалася, запиту-вав: для чого тобі це? Він мене від цього оберігав. Єдине, що сказав на весіллі: буду все робити, щоб ти не пошкодувала про те, що вийшла за мене заміж. Якщо зможеш прийняти мою службу, то в нас усе буде добре. Я знала, що робота в нього буде за-вжди на першому місці. Тож мені до-ведеться миритися з нею, а не йому міняти службу», — згадує дружина по леглого.

Пані Наталія каже, що їй заздри-ли всі подруги. Від чоловіка віяло си-лою, впевненістю, вона почувалася з ним як за кам’яною стіною. «Він з ма-лою Настею спав, гуляв, грався. Усе ро-бив сам: водив донечку вранці в са-док, увечері забирав додому, купував продукти, вирішував побутові спра-ви. Коли народився Женя, обоє мене вранці старалися не розбудити. Ти-хенько снідали, одягалися і їхали в са-док, бо в мене маленька дитина.

А зараз Насті надзвичайно важко, важче, ніж будь-кому. Я ходила з донеч-кою до психолога, до священика. Настя ніяк не може змиритися з такою втра-тою. І зараз каже: мамо, я думаю, що


тато ще повернеться. Перші півроку ми були впевнені, що так і стане ться.

Шкода, що Женя тата не пам’ятає. Малому було два рочки, коли його не стало. Женя знає, хто його тато, роз-повідає, як його любить...

Він мені дуже мало розповідав про роботу. Навіть коли був у Слов’янську, на Карачуні, то я до останнього не знала, що може щось з ним трапити-ся. Коли бачила по телевізору інфор-мацію про те, що там стріляють, казав: та що ти слухаєш! У нас все нормаль-но. Він мене так заспокоював, що я не могла собі уявити, що там іде справж-ня війна».

29 травня в Насті Безпалько був випускний у садочку. Зранку Ната-лія з донечкою пішли в перукарню. «Таточку, таточку, я буду така краси-ва. Сфотографуюся й тобі покажу», — щебетала мала батькові по телефону. Після випускного пані Наталія зате-лефонувала чоловікові, але з ним не було зв’язку. Це її насторожило, адже такого раніше не траплялося. Жінці почали телефонувати знайомі, розпи-тувати про чоловіка. На той час по те-лебаченню вже передали інформацію про те, що під Слов’янськом бойовики збили вертоліт з українськими спец-назівцями.

«Я зателефонувала до його бра-та, він теж казав, що немає зв’язку, — розповідає Наталія Безпалько. — При-їхала додому, подзвонила двоюрідна сестра, почала ридати. Потім зателе-фонували хлопці з бази: ми зараз за-їдемо. Я не вірила: ви ж там не були, звідки знаєте? Може, це неправ-да? Я придумала свій світ, де він був з нами. Вірила, що обов’язково повер-неться».

Побратими чоловіка оточили її турботою. Знаходить розраду у спіл-куванні з дружинами загиблих міліці-онерів. «Спільне горе нас дуже зблизи-ло. Ми часто зустрічаємося на могилах чоловіків, приходимо одна до одної, разом наплачемося, й стає якось лег-ше. Разом із дітьми торік їздили в За-карпаття, були на морі, куди нас від-правляла міліцейська профспілка. Ось зараз Настя в таборі у Вістовій разом із Діанкою Лисенчук та Іванком Несте-руком — сином загиблого Міші Шеме-гінського. Їх тата дружили, й вони ма-ють разом триматися...»


БЕРЕЗОВИЙ Микола Вікторович

(позивний «Береза»)37 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції, виконував обов’язки командира взводу батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Ки-ївській області.Дата і місце народження: 10 жовтня 1976 року, м. Горлів-ка, Донецька область.

Дата і місце загибелі: 10 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув у бою під м. Іловайськом Донецької області. Рота батальйо-ну «Азов» потрапила під перехресний обстріл снайперів. Микола кинувся на допомогу по-раненому побратимові, і його самого поранили в ногу. Куля великого калібру розірвала артерію на нозі в районі паху, і навіть вчасно накладений джгут не зміг зупинити кровотечу. До приїзду медичної допомоги Микола помер. Похований у м. Борисполі Київської області. Залишилися дружина, донька і син.Нагородження: Указом Президента України № 641/2014 від 11 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Березовий Микола Вікторович на-родився у місті Горлівка Донецької області. Разом із дружиною Тетяною Чорновол виховував доньку і сина.

Загинув у бою під Іловайськом (До-нецька область). Рота батальйону «Азов» отримала наказ евакуювати БМП, що вийшов з ладу, і потрапила під снайперський обстріл з двох боків. Микола кинувся до пораненого побра-тима, і його самого поцілили.

Згадує учасник того бою:«Побратим, на допомогу якому він

кинувся, — Андрій Дрьомін (“Світ-ляк”)… Я кинув Миколі індивідуальну аптечку, і він, лежачи на боку, за Дрьо-міним, намагався заліпити йому рану десь на шиї (добре я не роздивився). Коли саме поранили Миколу, — я не

бачив, бо саме в ту мить прикривав лівий фланг. А коли перезаряджав зброю, то почув, як він передавав ра-діоповідомлення: «“Береза” — “трьох-сотий”! Поранення в ногу». І тоді ж я бачив, як він, лежачи за Дрьомі-ним, намагається сам собі закрутити пов’язку на стегні. Тоді все виглядало,


наче поранення там в нього незначне, бо він ще якось наче відмахнувся, щоб хлопці не підходили. Але врешті-решт виявилося, що в нього було наскрізне поранення стегна в районі паха, про-бито внутрішню яремну вену кулею калібром не менше ніж 7,62 мм. Він фактично ще на місці стік кров’ю, але коли ми тягнули спочатку Дрьоміна, а потім Березового під шаленим вог-нем, то не звернули увагу ні на стан “Берези”, ні на його рану. Ми не оціни-ли ступінь небезпеки його поранення. Обстріл був такий, що коли ми тягну-ли Дрьоміна-“Світляка”, то куля влучи-ла магазин на його розгрузці, і декіль-ка набоїв у тому магазині вистрілили біля наших рук. До речі, Дрьоміна під-стрелили, бо він був гранатометни-ком і ніс РПГ.

А Микола Березовий взагалі не мав іти з нами, а як ротовий керувати боєм зі сторони. Та коли побачив, що части-на роти (у тому числі його заступник) не наважилась піти у відкрите поле за БМП, яка постійно ламалася, то пішов сам за нами по соняшниковому полі. Але він не повинен був цього роби-ти. Ми затягнули спочатку Дрьоміна, а потім — “Березу”. Роман Сокуренко

(“Сокіл”)… відзвітував по радіостанції, що “Береза” поранений, не може керу-вати боєм. На питання, хто буде керу-вати, Сокуренко за секунду відповів: “Я!”... “Сокіл” отримав наказ зібрати зброю і відступити. До цього ми три-мали бій, як могли, під таким шаленим вогнем ворога, що навіть доводилось залазити в БМП, щоб не повідстрілю-вали ноги всім, а нас було восьмеро “автоботів”, як називали роту Березо-вого, і два “шахтарці”, одного з них теж поранено...

Дізнавшись, що “Береза” — “двох-сотий”, я не міг у це повірити, аж поки не побачив його тіло...»

Поховали воїна у м. Борисполі Київ-ської області.


БЄЛОШИЦЬКИЙ Ігор Анатолійович

(позивний «Белаз»)26 роківЗвання, посада, підрозділ: лейтенант міліції (посмерт-но) окремого загону спеціального призначення «Азов» Схід-ного оперативно-територіального об’єднання Націо-нальної гвардії України.Дата і місце народження: 8 вересня 1988 року, м. Київ.Дата і місце загибелі: 12 грудня 2014 року, с. Павлопіль, Новоазовський район, Донецька область.Обставини загибелі. 12 грудня 2014 року в районі м. Ма-ріуполя група дозору полку «Азов» та розвідники Зброй-них Сил України поблизу с. Павлопіль (Новоазовський район, Донецька область) виявила та ліквідувала снай-перську пару противника та знешкодила ворожу дивер-сійно-розвідувальну групу, яка влаштувала засідку. Авто-

мобіль, на якому рухався Ігор, підірвався на встановленій терористами протитанковій міні. Похований у м. Києві на Лук’янівському військовому кладовищі (діл. № 4, р. 2, м. 4). Залиши-лася мати.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Бєлошицький Ігор Анатолійович народився і виріс у м. Києві. За слова-ми мами, з самого дитинства Ігор був активною дитиною, завжди мав свою думку і погляди на світ, шукав спра-ведливості й боровся за правду. З ран-ніх років займався спортом: боксував, грав у футбол. Спочатку ганяв м’яч у дворі, а коли подорослішав, став гра-ти у динамівському «Альбатросі».

За освітою Ігор — менеджер з між-народної економіки, 2010 року закін-чив Українську академію бізнесу та підприємництва.

Ігор завжди був надійною опорою для своїх друзів і близьких, готовий

прийти на допомогу в будь-який час. Коли Російська Федерація розпоча-ла збройну агресію проти України, Ігор не зміг одразу поїхати на Схід. Він увесь час переживав, що всі його товариші вже на Сході, а він сидить у Києві й нічого корисного не робить для свого народу. У його душі палав вогонь боротьби з несправедливіс-тю, що й стало його головною моти-вацією від’їзду на фронт. Уже вліт-ку 2014 року Ігор почав готуватися, дуже обережно, намагаючись не хви-лювати близьких. Проте все таємне колись стає явним, і мама здогадува-лась, що син вирішив їхати в зону АТО


захищати Батьківщину. У вересні того самого року Ігор вступив на службу до органів внутрішніх справ, майже від-разу був відряджений до зони прове-дення антитерористичної операції. Матір у цей час не знаходила собі міс-ця, її переповнювали переживання за єдиного сина. Ігор завжди заспокою-вав її: «Все буде добре. Нічого страш-ного статися не може».

12 грудня 2014 року в районі м. Ма-ріуполя група дозору полку «Азов» та розвідники ЗСУ поблизу с. Павло-піль (Новоазовський район, Доне-цька область) виявила та ліквідувала снайперську пару противника. Потім розвідка Збройних Сил України по-трапила під обстріл бойовиків і зне-шкодила ворожу диверсійно-розвіду-вальну групу, яка влаштувала засідку.

Автомобіль, у якому знаходилися «Белаз» і його бойовий товариш «Ти-хий», підірвався на фугасі. Бійці заги-нули миттєво.


БІЛІНСЬКИЙ Зорян Михайлович

29 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант міліції, міліціонер взводу № 1 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ» Управління Міністерства внутрішніх справ України в Іва-но-Франківській області.Дата і місце народження: 21 червня 1985 року, с. Нович-ка, Долинський район, Івано-Франківська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув під час виходу з оточеного

м. Іловайська так званим зеленим коридором на дорозі між с. Новокатеринівка та х. Гор-батенко. 3 вересня 2014 року тіло З. М. Білінського, разом із тілами 96 інших загиблих у так званому Іловайському котлі, було привезено до моргу м. Дніпра. Був упізнаний родичами.Нагородження: Указом Президента України №749/2014 р. від 29 вересня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

29-річний Зорян Білінський, як і будь-хто з його ровесників, будував плани на майбутнє, мріяв про вели-ку дружну родину. А ще його вабила кар’єра правозахисника. Після закін-чення гімназії в м. Долина здобував фах юриста спочатку у виші Івано-Франківська, а потім — у Києві. Утім, працювати за здобутою спеціаль-ністю не склалося. Щоб утримувати сім’ю, навіть виїжджав на заробітки за кордон. Тож, коли навесні 2014 року дізнався про те, що набирають бій-ців до міліцейського спецбатальйону «Івано-Франківськ», без довгих роз-думів вирішив іти на службу. Оскіль-ки завжди був компанійським та лег-ко сходився з людьми, то вже невдовзі став, як то кажуть, душею новоство-реного колективу, із захватом розпо-відав удома про товаришів по служ-бі. А коли приміряв міліцейський

однострій, за словами дружини, його очі сяяли від щастя. Одним словом, стати до лав правоохоронців, до того ж у складний для України час, було для Зоряна Білінського свідомим ви-бором.


Навчання на полігоні в умовах, на-ближених до бойових, було нелегким. Проте складали Присягу на вірність українському народові наприкін-ці липня вже достатньо підготовлені для виконання покладених завдань бійці Прикарпатського спеціально-го батальйону. Тож, коли напередо-дні Преображення Господнього з Іва-но-Франківська вирушали у східний ре гіон України, Зорян та його побра-тими були впевнені у тому, що вони чинять правильно. Заспокоював ма-тір, яка тривожилася за сина, ніжно пригортав до грудей своїх дружину і донечку, котрій не було ще й двох ро-ків, та переконував, що мусить боро-нити рідну землю.

Товариші Зоряна, яким вдалося уці-літи після виходу з «Іловайського кот-ла», розповідають, що навіть у най-скрутніші моменти він залишався оптимістом, умів усім підняти настрій. Чоловік був добрим порадником та надійним напарником. Пригадують, як він сам зголосився кермувати авто-бусом, котрим бійці Прикарпатського батальйону патрульної служби міліції особливого призначення добиралися

до визначеного місця несення служби, як під свистом куль і снарядів підтри-мував бойовий дух у побратимів, як, незважаючи на шквальний ворожий обстріл, біг на допомогу іншим.

Віддати останню шану Зоряну Бі-лінському та двом його бойовим по-братимам зі спецбатальйону, які за-гинули під час виходу колони війська з-під Іловайська, — Михайлові По-горєлову та Андрієві Карабіновичу, 4 вересня біля обласного управління внутрішніх справ зібралися сотні при-карпатців. Загиблих проводжали як справжніх патріотів, що до останньо-го подиху залишалися вірними Прися-зі та Вітчизні. А в Долині свого Героя земляки востаннє вітали, стоячи оба-біч дороги навколішки із запаленими свічками в руках.


БІРЮКОВ Євгеній Андрійович (позивний «Кемпфер»)

34 рокиЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Гарпун» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 5 серпня 1980 року, м. Борис-піль, Київська область.

Дата і місце загибелі: 23 липня 2015 року (помер від поранень).Обставини загибелі. Повертаючись із бойового завдання, унаслідок підриву на «розтяж-ці» дістав осколкове поранення у скроню поблизу блокпосту «Шахта», що між м. Авдіївка та Ясинувата (Донецька область). Не поритомнівши, помер о 03.15 у лікарні м. Дніпра. Ра-зом із Євгеном було поранено троє його побратимів, один із яких, молодший сержант мілі-ції М. Гордійчук, помер дорогою до військового шпиталю м. Красноармійська. Похований у м. Конотопі Сумської області. Залишилися дружина та двоє дітей.Нагородження: Указом Президента України № 546/2015 від 15 вересня 2015 року «за муж-ність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного сувереніте-ту та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орде-ном «За мужність» III ступеня (посмертно).

Із зони АТО прийшла сумна звіст-ка. Військовослужбовець Збройних Сил України, житель Сумської облас-ті отримав смертельне поранення на сході України. Він служив у батальйо-ні патрульної служби особливого при-значення «Гарпун».

Про втрати батальйону повідо-мив народний депутат України Андрій Левус. Батальйон не рекламує свою участь у бойових діях на сході України, хоча і бере в них активну участь. «Ство-рений як добровільне партизанське формування, батальйон взаємодіяв із СБУ, коли я там працював. Я провів багато гарячих днів на фронті з цими хлопцями — ми звільняли заручників, зачищали Донбас від диверсантів, роз-вивали партизанський рух. Сьогодні

батальйон входить до складу Мініс-терства внутрішніх справ України і діє в рамках Сил спеціальних операцій в зоні проведення антитерористичної операції», — написав депутат на своїй сторінці в соціальних мережах.

Євген Бірюков пішов з життя о 03.15 в лікарні. Так про це напи-сав його бойовий товариш Тарас Да-видюк: «Осколок поцілив у скроню, Женя помер не приходячи до тями.

Не будемо з ним пити каву, говори-ти про життя, про Сумщину, сміятися... Перед поїздкою на Схід він так радів, що зміг потрапити на випускний до доньки, вона саме закінчила 4-й клас. Із таким захватом говорив про коха-ну дружину, пишався донькою... Такий хлопець був... Вічна пам’ять...»


ВОВЧЕНКО Олег Павлович

47 роківЗвання, посада, підрозділ: сержант міліції, міліціонер взводу № 3 батальйону патрульної служби міліції особли-вого призначення «Херсон» Управління Міністерства вну-трішніх справ України в Херсонській області.Дата і місце народження: 14 березня 1967 року, м. Хер-сон.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Горбатенко, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточеного Іловайська так званим «зеленим коридором» під час обстрілу російськими десантниками у с. Горбатен-ко. Був тимчасово похований місцевими мешканцями на кладовищі с. Горбатенко разом із бійцями батальйонів: «Миротворець» (В. С. Катрич, Р. В. Набєгов, М. В. Сухенко, О. З. Горай) і «Світязь» (В. Г. Шолуха). 15 вересня 2014 року тіло Вовченка О. П. було ексгумовано та при-везено до м. Запоріжжя пошуковцями місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»), до складу якої належать волонтери всеукраїнської громадської організації «Союз “Народна пам’ять”» та представники Національного військово-історичного музею України. Перепохований у м. Запоріжжя на Кушугумському кладовищі (діл. № 19, поховання № 4148) як невідомий герой. Ідентифікований за результатами ДНК-експертизи, результати якої 20 березня 2017 року визнали батьки.


БОНЯКІВСЬКИЙ Валерій Євгенович

(позивний «Кабул»)44 рокиЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 2 роти № 3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, старшина міліції.Дата і місце народження: 14 січня 1970 року, м. Полтава.Дата і місце загибелі: 16 жовтня 2014 року, с. Нетайлове, Ясинуватський район, Донецька область.Обставини загибелі. Валерія Боняківского було важко

поранено під час обстрілу позицій українських захисників артилерією противника із уста-новок реактивної системи залпового вогню «Град» під час так званого перемир’я 16 жовтня за с. Піски, поруч із донецьким аеропортом. У взвод саме прийшло поповнення. Валерій наказав хлопцям сховатися в укритті, а сам не встиг. Йому відірвало руку по плече. Това-риші, попри шквальний вогонь, винесли його з поля бою. Можливо, він би й вижив, якби в баку машини, на якій його везли в найближчу медсанчастину, не закінчилося пальне. По-хований у м. Полтава на Алеї Героїв центрального міського кладовища. Залишилися мати, три доньки й онук.Нагородження: Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ціліс-ності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Нагороджений відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно). Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Боняківський Валерій Євгенович народився й виріс у Полтаві. Із дитин-ства марив авіацією, мріяв підкорю-вати небо. Другою його пристрастю був живопис. 1988 року Валерій з від-знакою закінчив художню школу, по-долавши 4-річний курс за три роки. Займався спортом: дзюдо, вільною бо-ротьбою, плаванням.

Пройшовши прискорений курс під-готовки льотчиків-штурмовиків, Ва-лерій опанував літак Су-25, отримав офіцерське звання. Проте війна в Аф-ганістані, до якої його тоді готували,

закінчилася, і воїна звільнили у запас.Утім, «військову кісточку» в ньому відчував кожен, хто спілкувався з ним у подальшому цивільному житті: в се-редовищі полтавських митців він був відомий за прізвиськом Полковник.

Член Полтавської обласної органі-зації Національної спілки художників України. Картини Валерія неоднора-зово експонувалися на персональних виставках (зокрема, у Полтавсько-му художньому музеї ім. М. Ярошен-ка), багато з них нині зберігаються в мистецьких колекціях в Україні й за


кордоном. Крім того, він захоплював-ся колекціонуванням холодної зброї.

За словами матері, Валерій з почат-ком російської агресії двічі звертався до військкомату. Не дочекавшись при-зову, приєднався до бійців Доброволь-чого Українського корпусу «Правий сектор» і вирушив на Схід, пояснивши матері: «У мене три доньки, онук — мені є кого захищати…»

Згодом, не полишаючи фронту на Донеччині, він став до лав БПСМОП «Дніпро-1» (у званні старшини мілі-ції). Пройти переатестацію й отри-мати офіцерське спеціальне звання Валерій не встиг: 16 жовтня під До-нецьком, під час виконання бойово-го завдання спільно з розвідниками 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, Валерій був смертельно поране-ний під час ворожого артилерійсько-го обстрілу.

Про нього, бійця з позивним «Ка-бул», досі переповідають легенди: у його підрозділі не було жодного вби-того, а ще він знищив ворожу розві-дувальну групу, замінувавши шлях її відходу, а ще із групою побратимів Ва-лерій захопив блокпост, без жодного пострілу роззброївши бойовиків-се-паратистів. А ще… він обіцяв бойовим друзям після перемоги написати з них портрети.

Кілька робіт Валерія — портрети, пейзажі, натюрморти — згодом були представлені на посмертних вистав-ках, які його друзі організували в ху-дожніх салонах Полтави та Дніпра.

Мати Валерія є активною учасни-цею волонтерського руху.

«Мати єдиного сина і відправити його у воєнне пекло — це дуже тяж-ко, — каже Марія Боняківська, яка на волонтерських засадах усіляко під-тримувала Валерія і його побрати-мів. — Коли він пішов на війну, у мене з’явилося багато синів. І тепер вони — усі мої сини, всі…» Бійці нині реорга-нізованого в полк «Дніпра-1» і тепер отримують від Марії Карпівни посил-ки зі спорядженням, обмундируван-ням, взуттям, продуктами, зокрема з домашніми пиріжками. Крім того, в її оселі часто зупиняються однопол-чани сина, які приїжджають на відпо-чинок — адже рідні домівки багатьох із них залишилися на тимчасово оку-пованих територіях.


БРИЧУК Олександр Васильович

38 роківЗвання, підрозділ, посада: фахівець 2-ї категорії 8-го тарифного розряду групи матеріального забезпечення батальйону патрульної служби міліції особливого призна-чення «Шахтарськ» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області.Дата і місце народження: 11 травня 1976 року, Севасто-поль, АРК.Дата і місце загибелі: 16 серпня 2014 року, м. Красно-горівка, Мар’їнський район, Донецька область.Обставини загибелі. О. В. Бричук та троє бійців баталь-

йону патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ» Головного управлін-ня Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області здійснювали заходи з охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки на території міста Мар’їнка Донецької області. Потрапили під обстріл незаконних збройних формувань, уна-слідок чого О. В. Бричук отримав поранення, не сумісні з життям. Похований 19 серпня у Лозовій на Харківщині, де живуть його батьки. Залишилися дві доньки.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Бричук Олександр Васильович на-родився і виріс у м. Севастополі АРК. 1993 року закінчив загальноосвітню школу № 15.

З п’яти років хлопець активно зай-мався повноконтактним карате в ди-тячо-юнацькій спортивній школі (ДЮСШ) і вже після закінчення деся-тирічки мав посвідчення інструктора зі спортивного туризму.

Саме заняття карате навчило Олек-сандра переборювати себе, шукати іс-тину та ніколи не здаватися і не зупи-нятися на шляху воїна.

Пройшовши службу у військово-морському флоті України, Олександр Бричук переїхав до Самарської об-ласті, де працював при консульстві

України в РФ з розвитку спортивного туризму. Там він одружився, в родині народилася донька Олександра. Коли між Україною та Російською Федера-цією розпочалася відкрита конфрон-тація, Олександр повернувся на Бать-ківщину.

У Севастополі, куди повернув-ся Олександр, він залюбки працював з дітьми. До його поля зору найчас-тіше потрапляли підлітки зі склад-ним характером. Та контакт в Олек-сандра з ними складався з перших хвилин спілкування. Олександр Бри-чук організовував змагання для юних рятувальників, займався з дітво-рою повноконтактним карате, керу-вав спортивно-оздоровчим табором.


Був головою Севастопольського місь-кого відділення Всеукраїнського гро-мадського дитячого руху «Школа без-пеки».

Коли на півострові з’явилися «зе-лені чоловічки», він зрозумів, що його Батьківщині загрожує біда. Не роз-думуючи він попросив батька зна-йти контакти батальйону патрульної служби міліції особливого призначен-ня «Шахтарськ». І вже 13 травня 2014 року Олександр Бричук був у Дніпрі.

«Я добре знав сина і розумів його внутрішній стан. Я сам пройшов п’ять гарячих точок, виконував, як кажуть зараз, бойовий інтернаціональний обов’язок на території іноземних дер-жав, був сім разів поранений. Його дід по матері був заступником коман-дувача Чорноморського флоту. Тому, коли син попрохав дістати контакти у Дніпрі для запису в добробати, я не вагаючись виконав його волю. Я знав, що Сашко з моєю чи без моєї допомо-ги, але буде там, на передовій», — роз-повідає Василь Денисович.

Олександр Бричук був прийнятий на службу в органи внутрішніх справ до батальйону патрульної служби мі-ліції особливого призначення «Шах-тарськ» Головного управління Мі-ністерства внутрішніх справ України

в Дніпропетровській області фахівцем групи матеріального забезпечення.

«Із сином я говорив, як потім з’ясувалося, за півгодини до його за-гибелі… Він зателефонував і говорить, що, мов, ми тут сперечаємося, чи мож-на пройти через відкрите трансфор-маторне поле, як ти думаєш? Знаючи сина, я зрозумів, що це не супе речка, а йому важлива моя професійна точка зору. Я сказав: “Тримайся, синку”», — згадує батько.

16 серпня 2014 року під час вико-нання бойового завдання Олександр Бричук та троє бійців розвідгрупи потрапили у засідку в районі с. Крас-ногорівка Мар’їнського району До-нецької області. Групу обстріляли із фугасу. Олександр Бричук і ще один його побратим загинули.


БРУС Тарас Романович

(позивний «Брус») 27 роківЗвання, підрозділ, посада: рядовий міліції, міліціонер взводу № 3 роти № 2 батальйону патрульної служби мі-ліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управ-ління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропе-тровській області, рядовий міліції.Дата та місце народження: 24 травня 1987 року, с. Лисо-вичі, Стрийський район, Львівська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. У складі батальйону патрульної

служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» виходив з оточеного м. Іловайська До-нецької області. Члени незаконних військових формувань здійснили напад на колону пра-цівників батальйону, під час чого рядовий міліції Брус Тарас Романович отри-мав смертельні поранення. Тіло Тараса разом із тілами 87 інших полеглих під м. Іловайськом було привезено до моргу м. Запоріжжя. Був упізнаний родичами і бойовими товаришами. Тести експертизи ДНК підтвердили його особу. Після ексгумації 19 грудня 2014 року Тараса поховали в рідному селі з молитвами й військовими почестями.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного сувереніте-ту та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагородже-ний орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Указом № 16 від 7 травня 2016 р. нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).

Тарас пішов на Майдан як волон-тер 2013 року, а на війну — як добро-волець. Саме такі добровольці, які за покликом серця і віри йшли воювати за свій народ, і є Героями України.

Він мав багато друзів, спілкуван-ню з якими приділяв більшість до-звілля — на його сторінці у Фейсбуці багато фотографій, зроблених у ком-панії з приятелями саме в ті безтур-ботні часи. Він мріяв створити родину й ростити дітей — у країні, яку лю-бив без пафосних слів і клятв… Він ві-рив у свої сили й у те, що життя можна

змінити на краще, і саме тому з пер-ших днів палко підтримав Революцію Гідності. Тарас не лише їздив до Киє-ва, де разом із друзями жив у наметах, будував і боронив барикади, а й роз-почав волонтерську діяльність, орга-нізовуючи матеріальне забезпечення Євромайдану. Заради цього він продав свій бізнес і навіть узяв кредит (по-вертав його аж до липня 2014-го, бо не хотів жити в борг).

Одним із перших, відчувши набли-ження війни, Тарас продовжував свою волонтерську місію… З різних міст


України, а також з-за кордону, зокре-ма українських громад Італії та Ка-нади, завдяки його зусиллям на під-тримку українських воїнів надходили тонни продуктів, медикаменти, об-мундирування, взуття, споряджен-ня, шоломи, бронежилети. Тривала ця робота, і коли він вирішив стати до лав новоствореного батальйону «Дні-про-1» (нині — полк).

Оберігаючи від хвилювань матір, він не розповідав їй, що воює: говорив, що працює волонтером, що, утім, част-ково було правдою, адже координація народної допомоги поглинала весь його вільний час. Тарас навіть став ге-роєм кількох телевізійних сюжетів. …Розповідаючи «на камеру» про свою волонтерську роботу, Тарас сказав: «Я цим займаюся, бо не можу вдома від-сиджуватись, дивлячись по телевізо-ру, як гинуть наші хлопці… Мені не по-трібно ані грошей, ані якоїсь слави, нічого. Просто коли ти знаєш, що зро-бив якусь хорошу справу, комусь до-поміг, — це найкраще, що може бути». Батьки пізніше згадували: «Він казав: “Я ще ніколи не почувався таким щас-ливим — бо я потрібен людям і в мене все виходить...”»

Добрий, щирий і співчутливий, за-вжди усміхнений — таким згадують Тараса бойові побратими. А ще їм запам’яталося, як він турбувався про свою зброю — його автомат не лише був добре пристріляний і постійно вичищений, Тарас ще й модернізував старого «калашникова», власним ко-штом встановивши на нього сучасний складаний приклад та інші корисні пристосування.

Із цією зброєю в руках рядовий міліції Брус кілька діб відстоював

оточене ворогом місто Іловайськ і по-ліг смертю героя, коли 29 серпня ро-сійські окупаційні війська перетвори-ли гарантований українцям «зелений коридор» на «коридор смерті».

Свідком його загибелі був друг і земляк, інший боєць «Дніпра-1», нині народний депутат України Воло-димир Парасюк. За його словами, кер-муючи автомобілем, що перевозив поранених, Тарас вміло маневрував на великій швидкості — проскочив першу ділянку дороги, яка перебу-вала під шквальним обстрілом воро-га, але за кілька кілометрів від с. Но-вокатеринівка на них чекала ще одна засідка. Брус та Парасюк були єдини-ми, хто міг відстрілюватись, і вони врятували дев’ятеро побратимів — стали до бою, під час якого поране-ний Тарас усе-таки продовжував вес-ти вогонь.

Він зник безвісти під час того страшного бою, родичі та колеги не втрачали надії на те, що йому вдало-ся вижити. Пошуки тривали протягом чотирьох місяців. Але зрештою його впізнали за фото з моргу, тести ДНК остаточно підтвердили: рядовий мілі-ції Брус був похований у м. Запоріжжі як тимчасово невстановлений захис-ник України.

30 серпня 2015 року у центрі м. Моршина Львівської області, біля пам’ятника Т. Г. Шевченку, урочисто відкрито та освячено Меморіальну стелу на честь героя-земляка, рядово-го міліції Тараса Бруса.

28 серпня 2016 року в с. Баня Лисо-вицька Стрийського району на Львів-щині відкрито сквер імені Тараса Бру-са та пам’ятник, який розташований посеред скверу.


ВОРОНОВ Сергій Євгенович (позивний «Ворон»)

42 рокиЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 1 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, прапорщик міліції.Дата народження: 20 травня 1972 року, м. Дніпропе-тровськ (нині Дніпро).Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.

Обставини загибелі. 29 серпня 2014 року, перебуваючи у складі батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1», виходив з оточеного м. Іловайська До-нецької області. У цей час члени незаконних військових формувань здійснили напад на колону працівників батальйону, під час чого прапорщик міліції Воронов Сергій Євгенович отримав смертельні поранення. Залишилися дві доньки, дружина і мати.Нагородження: Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Воронов Сергій Євгенович наро-дився у м. Дніпропетровську (нині Дніпро). Освіту здобув середню спе-ціальну, 1990 року закінчивши СПТУ № 56 у рідному Дніпропетровську.

Коли Сергієві виповнилося 18, він, як і багато хто з його однолітків, став до лав Радянської Армії. Два роки від-дав військовій службі. З 1993-го до 1994 року знову виконував обов’язок перед Батьківщиною — служив у Збройних силах України.

У період з 1994-го до 2014 року працював охоронником та водієм на різних державних та приватних під-приємствах.

Коли в країну прийшов ворог, чо-ловік не міг залишатись осторонь,

і в липні 2014-го був прийнятий на службу в органи внутрішніх справ до батальйону (нині — полк) па-трульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області на посаду міліціонера взводу № 1 роти № 1.

Життя Сергія обірвалося 29 серпня 2014 року в день виходу з Іловайсько-го котла так званим зеленим коридо-ром на дорозі, що з’єднує с. Новокате-ринівка та Горбатенко.

Перебуваючи у складі батальйо-ну патрульної служби міліції особли-вого призначення «Дніпро-1», «Во-рон» останній виходив з оточеного


м. Іловайська Донецької області. Ко-лона, з якою рухався воїн, потрапила в засідку. Члени незаконних військо-вих формувань напали на батальйон, зав’язався бій, під час якого прапор-щик міліції Воронов Сергій Євгенович отримав смертельні поранення. Через шквалистий вогонь та щільні обстрі-ли винести тіло Сергія тривалий час було неможливо. Вважали, що «Во-рон» безвісти пропав.

2 вересня 2014 року тіло С. Є. Во-ронова разом із тілами 87 інших за-гиблих в Іловайському котлі привез-ли у морг м. Запоріжжя. Медики взяли ДНК-матеріал, а потому бійця похо-вали на Кушугумському кладовищі

м. Запоріжжя. Тільки згодом, через дев’ять місяців, його ідентифікували, а родичі вирішили перепоховати чо-ловіка у його рідному місті.

Побратими з теплотою згадують Сергія, кажуть, що поруч із ним відчу-вали себе у безпеці.

Михайло, двоюрідний брат заги-блого, розповідає, що його батько, тіт-ка та бабуся були родом з Московії. Але це не завадило чоловікові піти на фронт добровольцем, захищати Укра-їну від «русского мира». Українську мову знав на «трійку», але шанував Степана Бандеру.

Останній притулок воїна — на Краснопільському цвинтарі в Дніпрі.


ГАВРИЛОВ Володимир Володимирович32 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший сержант міліції, ін-спектор патрульної служби полку патрульної служби До-нецького міського управління Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Донецькій області.Дата і місце народження: 29 травня 1982 року, м. До-нецьк.Дата і місце загибелі: 3 липня 2014 року, м. Донецьк.Обставини загибелі. Розстріляний двома невідомими

у камуфляжній формі в районі транспортної розв’язки на перетині вул. Артемівська та Гір-нича в Куйбишевському районі м. Донецька. Похований у м. Донецьку.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Третього липня 2014 року під час ви-конання службових обов’язків у м. До-нецьку серед білого дня невідомі роз-стріляли інспекторів ППС головного управління міліції Донецької області.

Попри те що 1 липня 2014 року те-рористи захопили будівлю головного управління міліції Донеччини, інспек-тори патрульної служби полку па-трульної служби Донецького місько-го управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ Украї-ни в Донецькій області В. В. Гаврилов, М. І. Сімаков, В. І Танцура та Д. Токар перебували на службі 3 липня 2014 року. Особовий склад на свій страх та ризик продовжував працювати, аби не допустити хаосу на вулицях мегапо-лісу. Наряд ніс службу поблизу заліз-ничного вокзалу по вул. Артемівська, здійснюючи нагляд за дорожнім ру-хом на жвавій транспортній розв’язці. Був спекотний літній день.

Останні миті життя міліціонерів

зафіксував відеореєстратор службо-вої машини ДПС.

Поруч із міліціонерами зненацька з’явилися двоє з пістолетами та у ка-муфльованому одязі.

Пролунали постріли. Патрульних розстріляли зовсім зблизька — в упор.

Убивці хутко зникли, а Вадим, Воло-димир, Дмитро та Михайло залишили-ся лежати на розпеченому асфальті…

Близько чотирьох років прослужив в органах внутрішніх справ 32-річний Володимир Володимирович Гаврилов. Він пишався тим, що є українським мі-ліціонером.

Родом Володимир із Луганської об-ласті. 2009 року закінчив Донбаську національну академію будівництва і архітектури за спеціальністю «Ав-томобілі та автомобільне господар-ство», здобувши кваліфікацію інже-нера-механіка. А ось родину створити не встиг. Загинув на місці, виконуючи службові обов’язки.


ГРЕБЕНЮК Максим Олегович (позивний «Слонік»)

18 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 1 роти № 2 полку патрульної служби міліції особливого призна-чення «Дніпро-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, рядовий міліції.Дата і місце народження: 30 серпня 1996 року, м. Ново-московськ, Дніпропетровська область.Дата і місце загибелі: 24 січня 2015 року, с. Піски, Ясину-ватський район, Донецька область.Обставини загибелі. У січні 2015 року М. О. Гребенюка разом з іншими працівниками пол-ку патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» було направлено для ви-конання завдань командування в район н. п. Піски Донецької області. 24 січня 2015 року приблизно о 18.00 під час мінометного обстрілу незаконними військовими формуваннями позицій підрозділу рядовий міліції Гребенюк Максим Олегович загинув.Нагородження: Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ сту-пеня (посмертно).

Максим — один із найперших до-бровольців батальону «Дніпро-1», і — один з наймолодших українських ге-роїв, який поклав своє життя за рідну землю у бою.

За своє коротке життя Максим встиг здобути середню освіту: 2013 року закінчив СЗШ № 2 м. Новомос-ковська Дніпропетровської області.

Загинув 24 січня 2015 року під час обстрілу російськими збройними фор-муваннями с. Піски (Ясинуватський район) під Донецьком внаслідок пря-мого влучення артилерійського сна-ряду.

Він був дуже завзятим, ніколи не сидів на місці з дитинства. Його мо-лодший брат хоче бути не гіршим за

нього. Теж мріє про війну, але займа-ється волонтерством.

Максим любив мотоцикли і вправ-но ними керував.

Ціла спільнота відчула горе, коли він покинув це життя. Для побрати-мів, а тим більше батьків його заги-бель не логічна, адже він дуже багато планував у своєму житті.

Проте, як кажуть, такі люди ма-ють стати для нас прикладом того, як жити з ціллю і метою, а не просто іс-нувати.

Він любив свою країну, хотів жити в ній вільно і робив багато не лише на словах.


ГАЛВА В’ячеслав Анатолійович

(позивний «Кузьмич»)41 рікЗвання, посада, підрозділ: полковник Головного управ-ління розвідки Міністерства оборони України у відставці, інструктор з підготовки фахівців спецпризначення, ін-структор з бойової підготовки батальйону МВС «Азов».Дата і місце народження: 4 січня 1973 року, ст. Безрічна, Оловяннінський район, Чітинська область, РРФСР.Дата і місце загибелі: 26 серпня 2014 року, м. Ново-азовськ, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 26 серпня 2014 року в районі м. Новоазовська під час від-биття разом із розвідгрупою батальйону «Азов» атаки російських бойовиків. Похований у м. Києві на Берковецькому кладовищі (діл. № 45, р. 17, м. 6). Залишилися батьки, двоє синів та дружина.Нагородження: пам’ятний знак «За заслуги перед містом Черкаси» (посмертно).

Офіцерську кар’єру розпочав на по-саді командира розвідувальної гру-пи спеціального призначення окремої роти спеціального призначення При-карпатського військового округу.

В рамках обміну досвідом між Укра-їною і США пройшов спеціальну під-готовку в контртерористичній групі за программою ФБР. 2002 року прой-шов навчання в Центрі підготовки «Коммандо́» (Франція), — автоном-ні дії в тилу супротивника. Пройшов підготовку в Центрі розмінування у м. Кам’янці-Подільському, отримав статус командира групи розмінуван-ня 2-го рівня. У Центрі підготовки льотного складу Повітряних сил ЗСУ в м. Судаку пройшов курс виживання у гірсько-лісовій місцевості й на морі. У Центрі медицини катастроф у Києві пройшов курс надання невідкладної медичної допомоги під час надзви-чайних ситуацій, отримавши статус

інструктора-парамедика. Пройшов спеціальний курс підготовки снай-перів під керівництвом інструктора спецпідрозділу SAS Великої Брита-нії — дії снайперів у контртерорис-тичній операції в умовах міста.

2010 року звільнився з лав Зброй-них сил України. Працював інструкто-ром з бойової підготовки та крав мага́ (івр. — «контактний бій»), займався підготовкою співробітників особистої охорони.

Під час війни на сході України В’ячеслав добровольцем поїхав на фронт, де застосував свій величезний досвід у підготовці бійців-доброволь-ців різних підрозділів за пришвидше-ним курсом. Зайнявся підготовкою бійців батальйону «Азов», разом із яки-ми брав участь у бойових операціях.

За документами він був зарахова-ний як рядовий міліції 1-го відділен-ня 1-го взводу 1-ї роти батальйону


міліції спецпризначення при Доне-цькому УМВС.

Наприкінці серпня 2014 року під-розділи ЗСУ, прикордонники, баталь-йони МВС «Азов» і «Дніпро-1» зупи-нили наступ російських військ на м. Маріуполь. 25 серпня 2014 року розвідувальний підрозділ батальйо-ну «Азов», із яким був «Кузьмич», пі-дірвав танк противника і першим зай-шов у м. Новоазовськ. Наступного дня вранці В’ячеслава викликали до шта-бу в м. Урзуфі, дорогою його автомо-біль підірвався на протитанковій міні. За іншими даними, він отримував на базі при штабі боєприпаси, «загубле-ні» ворогом під час відступу — два джипи, завантажені бойовим споря-дженням. Взяв до рук одну з гранат, і пролунав вибух, В’ячеслав встиг за-крити гранату собою. 28 серпня в Бу-динку офіцерів у Києві відбулося про-щання з легендарним військовиком, поховали його на Берковецькому кла-довищі. Експерт з понад 10 бойових дисциплін, В’ячеслав Галва створив 4-денну методику інтенсивного на-вчання, за якою готував бійців. Його досвід на сьогодні є унікальним для нашої країни.

«Справу, яку починав В’ячеслав Анатолійович, ми повинні з вами про-довжувати в усьому, — підкреслив ди-ректор Черкаського колегіуму «Бе-региня», у якому навчався В’ячеслав, Василь Андрійович Титаренко. — В’я-че слав продовжив справу свого бать-ка, адже той теж був офіцером, три роки воював в Афганістані».

«Ніхто не знає, що нам доведеться виборювати, захищати, та в нас є та-кий яскравий приклад сили, мужнос-ті, незламності, любові до України.

Ми вирішили увіковічнити пам’ять про В’ячеслава Галву, адже саме наша школа виховала таких Героїв, і нам є чим гордитись», — розповіла випуск ниця Віроніка Скрипай.

«Це був друг дитинства, людина, яку хотілося наслідувати. Зустріча-ючись по службі, я завжди був радий йому й із захопленням розповідав про нього. Це Людина з великої літери, ге-рой, професіонал», — підкреслив по-братим Олександр Олександрович То-машенко.

Найважче з усіх присутніх говори-ти було мамі загиблого бійця: «Я хочу, щоб ви брали приклад з мого сина. Він вчився на подвигах захисників-попере-дників. Я ним горджуся, він — Герой!»

Депутати міської Ради м. Черка-си ухвалили рішення перейменувати вул. Руднєва на вул. В’ячеслава Галви.

У Черкаському колегіумі «Береги-ня» відкрито меморіальну дошку на честь полковника головного управ-ління розвідки Міністерства оборони України, бойового інструктора, учас-ника бойових дій на сході України Гал-ви В’ячеслава Анатолійовича.

Ініціаторами відкриття меморіаль-ної дошки були всі 11-класники коле-гіуму.


ГОРАЙ Олексій Зигмундович (позивні «Змій», «Кобра»)

34 рокиЗвання, посада, підрозділ: лейтенант міліції (посмерт-но), старший інспектор батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Ки-ївській області.

Дата і місце народження: 14 жовтня 1979 року, м. Київ.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Горбатенко, Старобешівський район, Доне-цька область.Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточеного м. Іловай-ська так званим зеленим коридором під час обстрілу російськими десантниками у с. Горба-тенко. Був тимчасово похований місцевими мешканцями на кладовищі с. Горбатенко разом із бійцями батальйонів «Миротворець» (В. С. Катрич, Р. В. Набєгов, М. В. Сухенко), «Херсон» (О. П. Вовченко) і «Світязь» (В. Г. Шолуха). 15 вересня 2014 року тіло О. З. Горая було ексгу-мовано та привезено до м. Запоріжжя пошуковцями місії «Евакуація-200» («Чорний тюль-пан»), до складу якої належать волонтери всеукраїнської громадської організації «Союз “Народна пам’ять”» та представники Національного військово-історичного музею України. Похований у с. Курне Червоноармійського району Житомирської області.Нагородження: Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (по-смертно).

34-річний випускник Київського політехнічного інституту, дипломо-ваний інженер комп’ютерних мереж, гарний стрілець та досвідчений фахі-вець з екстремального водіння, Горай Олексій Зигмундович не зміг залиши-тись осторонь, коли країна опинила-ся у небезпеці. Спочатку він стояв на Майдані, потім, у червні 2014 року, по-кинувши високооплачувану роботу, вступив до добровольчого батальйо-ну «Миротворець» Головного управ-ління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області у зван-ні рядового міліції — лейтенантське

звання він отримав посмертно.Попри те що він після трагічної за-

гибелі брата залишився єдиною опо-рою та втіхою батьків та попри їхні вмовляння, Олексій не вагаючись ви-рушив до зони проведення антитеро-ристичної операції. «Я не можу, там мої друзі… Я їду… за Україну, за всіх нас, за нове наше життя…», — казав Олексій. Серед бойових побратимів він був відомий під позивним «Змій» або «Кобра» як розважливий, швид-кий та маневрений боєць.

Про нього значно старші й до-свідченіші міліціонери говорили


коротко: «Я пішов би з ним і на за-тримання, і в розвідку…» У батальйо-ні його пам’ятають як впевнену в собі, хоробру людину, доброго товариша, фаната автомобільного спорту — фа-хівця з екстремального водіння.

Однак 29 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання з ви-ходу з оточення у м. Іловайську ба-тальйон «Миротворець» потрапив у вогневу засідку противника. Під час запеклого мінометного бою Олек-сій був травмований та помер на полі бою.

Перепоховали Олексія на Жито-мирщині, у с. Курне Червоноармій-ського району, 24 вересня 2014 року після панахиди в Михайлівському зо-лотоверхому соборі, поруч із братом, який помер 12 років тому.


ГОРДІЙЧУК Микола Миколайович (позивні «Гризун», «Гриз»)

29 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Гарпун» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 26 травня 1986 року, м. Рівне.Дата і місце загибелі: 22 липня 2015 року (помер від по-ранень).Обставини загибелі. 22 липня 2015 року, повертаючись із бойового завдання, поблизу блокпосту «Шахта», між м. Авдіївка та Ясинувата (Донецька область), унаслідок

підриву на «розтяжці» дістав численні осколкові поранення кінцівок і тулуба, помер під час евакуації до військового шпиталю м. Красноармійська. Разом із Миколою було поранено трьох його побратимів, один із яких, молодший сержант міліції Є. Бірюков, помер о 03.15 23 липня у лікарні м. Дніпра. Похований на Алеї Слави кладовища м. Кам’янця-Подільського Хмельницької області. Залишилися батьки і брат.Нагородження: Указом Президента України № 546/2015 від 15 вересня 2015 року «за муж-ність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Також отримав нагороду «Залізний пластовий хрест», звання «Почесний громадянин міста», «Почесний громадянин Кам’янець-Подільського району».

У Кам’янці-Подільському одну з ву-лиць перейменували на честь Миколи та було встановлено дві меморіальні дошки (у школі та університеті).

2016 року було надруковано кни-гу, присвячену Миколі Гордійчуку, — «Це твоя і моя війна» (Ю. Кошель), де крім життєвих історій процитовано щоденник героя — опис подій під час його перебування в зоні проведення антитерористичної операції.

Твоє призначення має значення… (Слова з однойменної пісні

Миколи Гордійчука)Гордійчук Микола Миколайович

(позивний «Гризун», «Гриз») у музич-ному середовищі мав творчий псев-донім «Nik Своєрідний». Член органі-зації «Пласт» від 1993 року, належав до гуртка «Леви», що в м. Кам’янці-Подільському. Учасник та інструктор таборів військового пластування «Ле-гіон» 2003-го, 2004-го та 2009 років.

Навчався у Кам’янець-Подільській ЗОШ № 7, згодом — у Кам’янець-Подільському національному уні-верситеті ім. Івана Огієнка за спеці-альністю «психологія». Громадський активіст, ведучий молодіжної програ-ми «Шоу кадрів», засновник і соліст


музичних гуртів «Своєрідне» та The DenDy. Член міської команди страйк-болістів.

Під час Революції Гідності — боєць 15-ї сотні Самооборони Майдану. За-хоплювався військовою справою, пла-нував стати офіцером.

З квітня 2015 року — доброволець батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Гарпун», де отримав звання молодшого сержанта міліції. Виконуючи бойове завдання поблизу блокпосту «Шахта» між м. Ав-діївка та Ясинувата, група підірва-лась на міні. «Гриз» отримав численні осколкові поранення та помер під час транспортування до військового шпи-талю м. Красноармійська.

Слово Миколі: «…Чому я опинився тут, я просто інакше не зміг. Вибачте, що не сказав, мені просто надзвичай-но важливий ваш спокій. До кінця не вірю в справжність цієї війни, але хто б там яку карту в рукаві не ховав, у нас тут ворог, який хоче вбити нас, мене, і вас, мої рідні… Цього зробити я не дам і для цього зроблю все…».

Уривок з вірша

Невже я вже там, де хмари.А можливо, це просто дим.Подивись мені в очі, побачиш. А я мріяв стати зовсім не таким.

Навчився стискати зуби.Навчився долати біль.Так сталось, комусь так треба.Хтось для мене і я для когось — ціль.

Не віддам, як не лякай.Не віддам, як не кричи.Не віддам, як не стріляй.Не віддам, як не бреши.

А знаєш, кохана, мені тут вже не страшно.Я тут такий не один…

(Nік Своєрідний)


ГРАЧОВ Сергій Валерійович

(позивний «Ювелір»)41 рікЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 4 роти № 4 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, рядовий міліції.Дата і місце народження: 22 травня 1973 року, м. Ка м’ян-ка-Бузька, Львівська область.

Дата і місце загибелі: 14 вересня 2014 року, с. Піски, Ясинуватський район, Донецька об-ласть.Обставини загибелі. 14 вересня 2014 року близько 16.00 в районі смт Піски Донецької області група працівників батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» ГУМВС України в Дніпропетровській області, у складі якої був і Грачов Сергій Валерійович, здійснювали прикриття танкової колони Збройних сил України. Під час цього відбулося бойове зіткнення з групою сепаратистів, що здійснювали снайперсько-міномет-ний обстріл позицій ЗСУ, у ході якого рядовий міліції С. В. Грачов отримав вогнепальне по-ранення, від якого помер.Нагородження: Указом Президента України № 924/2014 від 19 грудня 2014 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Грачов Сергій Валерійович наро-дився у м. Кам’янка-Бузька Львівської області.

Освіту здобув середню спеціаль-ну, 1991 року закінчив СПТУ00-71 м. Кам’янка-Бузька Львівської облас-ті. 1994 року одружився. Від шлюбу мав трьох дітей: Романа, Ганну і Сте-пана.

«Сергій їздив на Майдан. Потім до-бровільно пішов воювати. А не кожен піде. На таких, як він, і тримається Україна», — розповіла сусідка Сергія Марія.

Боєць батальйону «Дніпро-1» Дми-тро розповів, що познайомився із

Сергієм на Майдані: «Потім разом во-ювали під Донецьком. Він був справ-жнім товаришем».

Сергій був двічі поранений. Він приїжджав додому на кілька днів, бо його наймолодший син пішов у 1-й клас. Після цього знову вирушив на Схід.

«Він у нашому житті відіграв вели-ку роль. Сергій — герой. Він першим ішов у бій і останнім відступав. Він не оскаржував команди і завжди був побратимом. У рідних я хочу попро-сити вибачення, що ми його не змо-гли вберегти», — сказав під час про-щання командир 4-ї роти батальйону


«Дніпро-1» Володимир Парасюк.За словами командира 3-го взводу

2-ї роти батальйону Зеновія Парасю-ка, Сергій був дуже мужнім. Він геро-їчно вивів автомобіль з-під обстрілів і врятував життя пораненим.

Загинув Сергій Грачов 14 верес-ня. У той день близько 16.00 побли-зу н. п. Піски Донецької області група працівників батальйону патрульної служби міліції особливого призначен-ня «Дніпро-1» ГУМВС України в Дні-пропетровській області, у складі якої був і Грачов Сергій Валерійович, при-кривала танкову колону Збройних сил України. «Сергія та інших хлоп-ців обстріляли у Донецькій області, вони приїхали на наш блокпост. Взя-ли у 93-ї бригади танк і хотіли відби-ти стратегічний напрям на Дніпропе-тровськ. Вони під’їхали до того місця, їх обстріляли з чотирьох точок. Заги-нули троє танкістів і четверо хлопців з батальйону “Дніпро-1”», — повідо-мив Зеновій Парасюк.

Група сепаратистів обстріляла по-зиції АТО із мінометів і снайперської

зброї. Рядовий міліції Грачов Сергій Валерійович отримав вогнепальне по-ранення, від якого помер.

Про нього знято фільм «Піски. Ли-царі Неба», який присвячено усім бій-цям «Дніпро-1», які загинули, захища-ючи Донецький аеропорт у с. Піски.


ГРЕБІНСЬКИЙ Олег Вільямович

43 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший сержант, міліці-онер батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України у Херсонській області.Дата імісце народження: 3 липня 1971 року, смт Крижо-піль, Вінницька область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Горбатенко, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим зеленим коридо-

ром. За кілька хвилин до загибелі потрапив у групу бійців батальйону «Миротворець». За-гинув разом з одним із них — Русланом Халусом. 19 вересня 2014 року пошукова група місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»), до складу якої належать волонтери всеукраїн-ської громадської організації «Союз “Народна пам’ять”» та представники Національного військово-історичного музею України, виявила тіло О. В. Гребінського в похованні поруч із с. Горбатенко й привезла у м. Запоріжжя. Упізнаний вцілілими бійцями «Миротворця» та «Херсона», а пізніше — за допомогою експертизи ДНК. Похований у с. Кринки Цюрупин-ського району Херсонської області.Нагородження: Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). На будівлі школи № 7 у м. Таврійську, у якій навчався воїн, встановлено меморіальну дошку Олегу Гребінському.

«Для мене, звісно, Олег був найкра-щим. За роки спільного життя я не чула жодного поганого слова на адресу сво-го чоловіка. Він був готовий допома-гати усім і завжди. Перед тим як піти в АТО, він працював водієм маршрут-ки. Мав чудові стосунки з пасажирами. Усіх бабусь, дідусів возив безкоштов-но, за що від них завжди отримував і гостинці, й іконки, і хрестики, і всіля-ку всячину, — ділиться спогадами Ма-рина Гребінська. — А для маленьких пасажирів у нього завжди були повні кишені цукерок. Квіти дарував мені постійно. Тепер квіти носитиму йому

я… Моя опора і підтримка сьогодні — рідні та близькі люди, друзі, колеги, сусіди. Усі підтримують, якби не вони, було б набагато важче».

Олег Гребінський вступив до лав добровольчого батальйону міліції спеціального призначення «Херсон» у день його заснування. Він не праг-нув бути героєм, а просто захищав найдорожче — Батьківщину, рідних, друзів.

У серпні 2014-го мужніх, сміливих, оптимістично налаштованих хлоп-ців направили у зону проведення АТО. Майже одразу батальйон потрапив на


передову, до м. Іловайська. Там пере-бували близько тижня, потім місто опинилося в оточенні. Йшли жорстокі бої. Згідно з домовленістю бойовики повинні були надати так званий зеле-ний коридор військовим і доброволь-цям. Та це була підступна засідка і зра-да. Коридор виявився смертельним…

Олег Гребінський понад рік вва-жався зниклим безвісти. Весь цей час рідні страждали через невідо-мість і сподівалися. Та пошуки трива-ли. Перша експертиза ДНК не підтвер-дилася. А потім виявилося, що Олег Гребінський як невідомий солдат по-хований у м. Запоріжжі. Тоді сім’я по-годилася на другу експертизу. І вона підтвердила найгірше.

«Коли транспорт був зруйнований вщент, нам довелося відходити поля-ми, пішки. Саме тоді, під мінометним обстрілом, і загинув Олег, — розповів журналістам свідок, Ігор Буша, член батальйону «Херсон». — Я зміг лише забрати посвідчення, яке потім пере-дав його батькові».

«Говорять, що немає незамінних людей. Насправді вони є. Таким був Олег. Людина виняткової доброти, та

ще й майстер на всі руки. У батальйоні міг виконувати будь-які функції: і бій-ця, і майстра, і навіть кухаря. У нього на все вистачало часу і енергії», — від-значив один із товаришів.

Після школи Олег закінчив судо-механічний технікум, відбув служ-бу в армії, одружився. «Він — це ніби втілення самого життя. Досі не можу повірити, що його немає поряд. Важ-ко, — з болем зізнається дружина. — Це ніби на тебе впало небо. І тепер ти мусиш тримати його одна… Але я на-магаюся відпустити Олега. Недобре тримати людину. У нього нині важли-віші справи. У них на небі свій баталь-йон...»


ГРИЦИК Роман Васильович

28 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант міліції, міліціонер взводу № 1 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ» управління Міністерства внутрішніх справ України в Іва-но-Франківській області.Дата і місце народження: 29 травня 1986 року, м. Івано-Франківськ.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим зеленим коридором на дорозі поміж с. Новокатеринівка та Горбатенко. 3 вересня 2014 року тіло Романа Грицика разом із тілами 96 інших загиблих в Іловайському котлі було привезено до моргу м. Дніпра. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопіль-ському цвинтарі м. Дніпра як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепо-хований 4 квітня 2015 року на міському кладовищі на Алеї Слави у с. Чукалівка Тисмениць-кого району.Нагородження: Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

18 серпня о 06.00 ранку Алла від-правляла свого Романа на Схід. Двоє доньок ще спали. Алла чекала вже на третього, на хлопчика.

«Він дуже хотів сина. Казав, як приї-де, то розпишемось, бо ми офіційно не одружені, хоча шлюб брали, — гово-рить жінка. — І я його відправляла як на роботу, на місяць, у Маріуполь, охо-роняти громадський порядок, а ви-йшло так, що й досі не побачила».

Йому лише 28. Роман Грицик ще під час Майдану рвався у Київ. Тоді Алла його не пустила. А як почув про патрульну службу міліції, то втримати не змогла.

«Йому всі казали: “Ромку, тобі того не треба — відправляться на


Схід”, — згадує Алла. — А він говорив: “Треба їх звідти виганяти, аби не при-йшли сюди”».

28 серпня Алла по телефону роз-мовляла з чоловіком. Казав, що в Ма-ріуполі, хоча туди вони так і не до-їхали, та про це вона вже дізналася пізніше. Казав, що все тихо, спокійно.

«Напевно, не хотів, аби я пережива-ла, та я чула по голосу, що був змуче-ний, невиспаний», — говорить Алла.

А потім батьки здавали аналізи на ДНК. Спершу кров. Але результатів родичі так і не дочекались. «Особис-то я дзвонила у Дніпропетровськ до слідчого, не хочу називати його ім’я, він сказав, що по 20 хлопцях із При-карпаття збігів немає, — розповідає Алла. — А тут нам сказали, що ана-лізи загубилися». Мати Романа Анна Грицик їздила у вересні у Дніпропе-тровськ на здачу ДНК та впізнання. Тіла сина так і не побачила.

«Нам сказали, що є 105 тіл. Ми хо-тіли, аби нам показали, то сказали по-чекати до обіду, — каже пані Анна. — А в обід привезли ще машину, поклали тіла зверху і сказали, що ніхто не буде то з долини витягати і показувати нам. А тим більше, мовляв, тіла всі голі, набухлі, простояли там вже п’ять днів, а то літо — нічого все одно не по-бачимо».

Із тим і поїхали. Потім вже у Фран-ківську здавали зразок букального епітелію з ротової порожнини (сли-ну). І тут виявилося, що є збіг. Так і ви-знали Романа Грицика загиблим.

Та дружина сумнівається у прав-дивості експертизи. Натомість мати Романа Грицика вже готова визнати свого сина загиблим і дала згоду на перепоховання.

«Гірше, як не буде похований по-людськи», — каже пані Анна.

Діти теж чекають тата. П’ятирічна Настя каже: «Тато на війні, стріляє в бандитів, ще трохи постріляє і при-їде». Дворічна Віка ще була мала, як він поїхав, але на фото впізнає тата. Максиму півтора місяці, він схожий на тата.

Прикро, що у такий радісний день поряд із новонародженим не було його батька — боєць спецбатальйону «Івано-Франківськ» Роман Грицик за-гинув під Іловайськом.


ГУКАЛЕНКО Володимир Васильович

53 рокиЗвання, посада, підрозділ: міліціонер взводу № 2 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, молодший сержант міліції.Дата і місце народження: 28 вересня 1961 року, м. До-нецьк.Дата і місце загибелі: 01 листопада 2014 року (помер від ран).Обставини загибелі. 29 жовтня 2014 року близько 05.30

група працівників батальйону, до складу якої належав В. В. Гукаленко, у селі с. Зайцеве по-близу м. Горлівка Донецької області проводила патрулювання місцевості. Наближаючись до будинку сільської ради, група натрапила на засідку незаконного формування, звідки відкрили вогонь з вогнепальної зброї. Працівники міліції відкрили вогонь у відповідь. Під час бою, який тривав близько 20 хвилин, В. В. Гукаленко був тяжко поранений у голову. Від отриманих поранень В. В. Гукаленко помер у лікарні.Нагородження: Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ сту-пеня (посмертно).

Товариш по службі Віталій Овча-ренко розповідав:

«Мені пощастило опинитися у чет-вірці, де старшим був Вова Гукаленко. Щось ми повинні були супроводжу-вати.

І ось ми їдемо, десь в районі Костян-тинівки, а за метрів чотириста, може й більше, попереду почалася стріляни-на. Як потім з’ясувалося, сепаратисти обстрілювали, але не нас.

А наші для профілактики стали бити в «зеленку». Кіпіш, ми вистриб-нули, лягли біля дороги. І тут Вова зрозумів, що я автомат раніше в руках не тримав. Він став виводити нас.

Я вже потім з ним в міськраді Арте-мівська чергував, і тоді ж він мене на полігоні вчив стріляти».


ЖАЙВОРОНОК Богдан Сергійович

32 рокиЗвання, посада, підрозділ: міліціонер взводу № 4 роти № 4 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, рядовий міліції.Дата і місце народження: 24 червня 1982 року, м. Київ.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. 29 серпня 2014 року під час виходу працівників підрозділу з оточення в м. Іловайську Доне-цької області рядовий міліції Б. С. Жайворонок рухався у колоні техніки. Під час виходу колону було обстріляно сепаратистами. Під час бою внаслідок мінометного обстрілу один із снарядів влучив в автобус, у якому знаходився Б. С. Жайворонок. Богдан отримав смер-тельні поранення.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Разом із сім’єю переїхав до м. Остер Козелецького району. Після навчання в школі закінчив Дарницький техніч-ний ліцей м. Києва. У 2001–2003 роках проходив строкову військову служ-бу у військовій частині А1766 (97-ма Полтавська окрема гвардійська меха-нізована бригада).

Не одружений. Мав сина Семена 2011 року народження.

Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточення поблизу міста Іловайськ Донецької області. Перебу-вав у мікроавтобусі разом з бійцями батальйону «Миротворець». Попри попередні домовленості про надан-ня «гуманітарного коридору», колона українських військових потрапила під шквальний обстріл ворожої артиле-рії та танків. Після того як автомобіль

було знищено, пересувалися пішки. Поблизу с. Горбатенко та Новокатери-нівка Старобешівського району Доне-цької області знову потрапили під об-стріл, унаслідок якого боєць отримав смертельні поранення.

2 вересня 2014 року тіло Б. С. Жай-воронка разом з тілами 87 інших за-гиблих в Іловайському котлі було привезено до моргу м. Запоріжжя. Тимчасово похований на цвинта-рі м. Запоріжжя як невпізнаний ге-рой. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепохований 28 жовтня 2015 року в м. Дніпропетровську (нині — Дні-про) на Краснопільському кладовищі (діл. № 79).


ДМИТРІЄВ Юрій Іванович

(позивні «Майор», «Сміт»)50 роківЗвання, підрозділ, посада: командир взводу № 2 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Скіф» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області;командир взводу № 4 роти № 4 полку патрульної служби міліції осо-бливого призначення «Дніпро-1» ГУМВС України в Дніпро-петровській області, майор міліції.Дата і місце народження: 21 липня 1965 року, с. Плотава, Алейський район, Алтайський край (РРСФР).Дата і місце загибелі: 31 липня 2015 року (помер від ран).Обставини загибелі. 22 липня 2015 року позиції праців-

ників полку патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» було обстріляно з автоматичної зброї та мінометів, унаслідок чого Ю. І. Дмитрієв отримав тілесні ушкоджен-ня. Після поранення його доправили до лікарні м. Селідове Донецької області. 23 липня 2015 року Ю. І. Дмитрієва для подальшого лікування було перевезено до обласної клінічної лікарні ім. Мечникова м. Дніпра, де він помер 31 липня 2015 року від ран.Нагородження: Указом Президента України № 573/2015 від 10 жовтня 2015 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ сту-пеня (посмертно). У Вільнянську відкрили пам’ятну дошку Дмітрієву Юрію Івановичу.

Юрій Дмитрієв віддав службі в ор-ганах внутрішніх справ 16 років. До-брий і чуйний, Юрій Іванович обрав для себе працю у кримінальній мілі-ції у справах дітей. Розпочав оперу-повноваженим, а потім обійняв по-саду начальника відділення КМСД Вільнянського районного відділу Го-ловного управління Міністерства вну-трішніх справ України в Запорізькій області. Здобув вищу освіту — 2004 року закінчив Національну академію внутрішніх справ України. 2011 року звільнився за віком.

Коли на Сході України спалахнула неоголошена війна, не зміг залишати-

ся байдужим. У червні 2014 року по-вернувся до лав міліції — командиром взводу у батальйон «Скіф». З люто-го 2015 року був відкомандирований у розпорядження підрозділу «Дні-про-1». Брав активну участь в антите-рористичній операції.

О 23.00 годин 22 липня 2015 року на позиції полку патрульної служби міліції особливого призначення «Дні-про-1» в районі с. Піски Донецької області напала ворожа диверсійна розвідувальна група, яка використо-вувала стрілецьку автоматичну ве-ликокаліберну зброю та міномети. У бою Юрій Дмитрієв отримав важкі


поранення черевної порожнини та ту-луба. Пораненого відвезли до Сели-довської міської лікарні, а 23 липня 2015 року — до обласної клінічної лі-карні ім. Мечнікова м. Дніпра. Лікарі 9 днів боролися за життя міліціонера, але їх зусилля виявилися марними: 31 липня серце росіянина за походжен-ням, але справжнього патріота Украї-ни перестало битися.

Юрій Береза, народний депутат України: «Уночі у лікарні ім. Мечни-кова помер Юрій Дмитрієв, 1965 року народження. Був тяжко поранений під час виконання бойових завдань у Піс-ках. Лікарі боролись за його життя дев’ять днів, проте йому так і не вдало-ся до нас повернутись. Він був справ-жнім воїном та патріотом. Все життя пропрацював міліціонером, вийшов на пенсію. З початком війни на Сході

одним з перших поповнив лави до-бровольців — спочатку запорізького батальйону «Скіф», а згодом — «Дні-про-1». Був добрим другом, порадни-ком і наставником для своїх хлопців».

Людиною він був і залишається хо-рошою. А тому його героїзм — при-клад кожному, хто вагається.


ДОБРОДОМОВ Родіон Костянтинович

29 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції, міліціонер взводу № 1 роти № 1 батальйону патрульної служби мі-ліції особливого призначення «Азов» Головного управління Міністерства внутрішніх справ.Дата і місце народження: 30 жовтня 1984 року, м. Київ.Дата і місце загибелі: 9 травня 2014 року, м. Маріуполь, Донецька область.Обставини загибелі. 9 травня 2014 року загинув у бою з озброєними сепаратистами, які атакували будівлю Марі-упольського міського управління міліції. Під час того бою також загинули старший солдат Богдан Шлемкевич, під-

полковник міліції Віктор Саєнко, прапорщик міліції Михайло Єрмоленко, полковник Сергій Демиденко та солдат Олег Ейсмант. Похований у м. Києві на Байковому кладовищі.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ось як про обставини смерті мілі-ціонерів розповів часопис «Іменем Закону»: «Ранок 9 травня не додав нічого хорошого в маріупольське пе-кло. “Деенерівці” вдалися до чергово-го зухвальства. Шістдесят озброєних чоловіків вдерлися в адмінбудівлю міськуправління міліції. Як розпові-дають очевидці подій, усередині три-поверхівки почалися сутички між

терористами та правоохоронцями. Такого масштабного бою тут не було з часів Другої світової війни, коли у вересні 1943-го радянський десант звільняв Маріуполь від гітлерівців…


Що найгірше — сотні містян, які вийшли на вулиці для участі в захо-дах із нагоди Дня Перемоги, потрапи-ли в епіцентр протистояння. Збурені провокаційними заявами агітаторів ДНР і чутками про “нашестя бандерів-ців”, вони вільно чи мимоволі стали живим щитом для покидьків.

Місто буквально захлеснуло цунамі неконтрольованого насилля й маро-дерства під вигуки “Росія!”. На підмогу заблокованим колегам спершу прибу-ли бійці батальйону міліції особливо-го призначення “Азов”, а потім — гвар-дійці та армійці.

Серед посмертно нагородже-них орденом “За мужність” III сту-пеня є й прізвище Родіона Добродо-мова — хороброго бійця батальйону

патрульної служби міліції особливо-го призначення “Азов” ГУМВС у Доне-цькій області, який загинув у сутичці в центрі Маріуполя й знайшов вічний спочинок на Байковому кладовищі в Києві.

Він не був солдатом і не збирав-ся помирати. Юрист за фахом, Родіон останнім часом трудився в охоронній агенції, брав активну участь у майда-нівських заходах і не дожив кілька мі-сяців до 30-річчя.

Справжній автомайданівець не міг сидіти, склавши руки, у час, коли Українська держава перебувала під загрозою знищення.

Родіона вбили пострілом у спину, коли він прикривав входження групи бійців у приміщення захопленого те-рористами міськуправління внутріш-ніх справ».


ДОМЧЕНКО Владислав Анатолійович

37 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант міліції батальйону патрульної служби міліції особливого при-значення «Львів» Головного управління Міністерства вну-трішніх справ України у Львівській області.Дата і місце народження: 15 листопада 1977 року, с. Стрілки, Старосамбірський район, Львівська область.Дата і місце загибелі: 13 лютого 2015 року, м. Дебальце-ве, Донецька область.Обставини загибелі. Зник безвісти під час бою поблизу м. Дебальцеве. Упізнаний за експертизою ДНК. Похований у м. Львові на полі почесних поховань № 76 Личаківського кладовища.

Нагородження: Указом Президента України № 160/2016 від 15 квітня 2016 року «за муж-ність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної ціліс-ності України, вірність присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку» наго-роджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Домченко Владислав Анатолійо-вич народився і виріс у м. Львові. Був єдиним сином у родині. Після закін-чення спеціального професійно-тех-нічного училища понад 17 років пра-цював у різних охоронних структурах. У серпні 2014 року 36-річний патрі-от України добровільно зголосився на службу в батальйон «Львів» Головно-го управління Міністерства внутріш-ніх справ України у Львівській області.

У січні 2015 року його разом з ін-шими бійцями відрядили для охорони громадського порядку та роззброєн-ня бойовиків на Донеччину, в м. Де-бальцеве. Це була його друга ротація.

Під час виконання бойового за-вдання у м. Дебальцево разом із бій-цями батальйону «Артемівськ» він по-трапив під артилерійський обстріл.

Тоді, зранку 13 лютого, Владислав зі своїми побратимами виїхав із бази

на завдання. Із нього молодший сер-жант не повернувся. Свідків трагедії немає, але за однією із версій під час потужного обстрілу Владислав зі сво-їм побратимом Ігорем вискочили із БТРа і в них влучив снаряд. Тож до-вгий час ідентифікувати останки не вдавалося. До липня 2015-го Владис-лав вважався безвісно зниклим.

«У цьому випадку проводили дві експертизи, оскільки за результатами першої були певні сумніви, а результа-ти другої таки підтвердили, що це він. І було прийнято рішення про похован-ня», — зазначив начальник Головно-го управління Міністерства внутріш-ніх справ України у Львівській області Дмитро Загарія.

Своєму дядькові Віталію чоловік зі-знався, що смерті не боїться і розуміє, на що підписався.

«Він казав: захищати Україну хтось


мусить, я трошки старший, є там мо-лодші хлопці. Він був командиром від-ділення там, воював як належить за захист України», — розповів дядько Владислава Віталій.

Побратими Владислава із баталь-йону «Львів» відгукуються про нього лише позитивно. Кажуть, що чоловік дуже любив куховарити. А ще ніколи не відмовляв у допомозі.

«Він один з найдобріших. Що б там не було, допомогти він завжди зголо-шувався перший. У нас на фронті як таких кухарів не було, то він ставав перший і на вогні готував нам сніда-нок. Він нам і рибку робив, і всяке таке смачне готував», — згадує командир відділення Роман Янишин.

Владиславу Домченку у листопаді мало би виповнитися 38. Чоловік не одружений і дітей не мав. У нього за-лишилася лише мама.

22 липня 2015 року тіло молод-шого сержанта міліції Владислава

Домченка — бійця батальйону па-трульної служби міліції особливо-го призначення «Львів» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області привезли у Львів.

Бійця поховали на полі почесних поховань Личаківського кладовища у Львові. «Владислав був трохи стар-шим за інших бійців, користувався по-вагою та авторитетом. Товариші його цінували за сміливість і рішучість — саме на таких героях, котрі, не шко-дуючи свого життя та здоров’я, за-хищають свою землю, і тримається Україна», — сказав Дмитро Загарія, прощаючись із загиблим бійцем.

Провести в останню путь Владис-лава Домченка прийшли рідні, колеги та побратими, представники влади та громадськість.

2 грудня 2016 року на фасаді бу-динку школи-інтернату в селі Стріл-ки Самбірського району Львівщини відбулось відкриття меморіальної до-шки бійцю батальйону «Львів» Вла-диславу Домченку.


ДОРОШ Тарас Русланович

27 роківЗвання, посада, підрозділ: сержант міліції батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Львів» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області.Дата і місце народження: 30 жовтня 1987 року, с. Мале-хів, Жовківський район, Львівська область.Дата і місце загибелі: 14 січня 2015 року, смт Станиця Лу-ганська, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув під час виконання бойово-го завдання в смт Станиця Луганська Луганської області. Похований у с. Малехів Жовківського району Львівської області. Залишилась дружина.

Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Тарас Дорош народився і виріс у Львові. Після закінчення загально-освітної школи № 42 вступив до Техні-ко-економічного коледжу, який закін-чив з відзнакою, і продовжив навчання в Національному університеті «Львів-ська Політехніка». Ще з юнацьких ро-ків був закоханий у чарівну дівчину, яка в подальшому стала йому дружи-ною. У шлюбі з Уляною прожив півтора роки, але так і не встиг народити дітей.

У травні 2014 року Тарас одним з перших вступив добровольцем на службу в батальйон патрульної служ-би міліції особливого призначен-ня «Львів». Після навчання прийняв Присягу на вірність українському на-роду і відправився в зону бойових дій. В одну зі своїх відпусток Тарас гово-рив: «Краще я сам туди піду і помру за вас, тільки б ніхто більше не бачив, що там відбувається».

Під час перебування у зоні АТО сер-жант Тарас Дорош пройшов зі свої-ми бійцями тернистий шлях. Він брав участь у зачистках с. Кримське, Тош-ківка, Гірське, Золоте та інших насе-лених пунктів, де між міліціонерами та сепаратистами виникали сутички. Разом із побратимами Тарас виконав низку завдань у м. Сєвєродонецьку, Лисичанську та Станиці Луганській.

За сумлінне виконання службо-вих обов’язків, досягнення вагомих результатів в оперативно-службо-вій діяльності, високий професіона-лізм 2014 року був нагороджений по-чесною грамотою Львівської обласної державної адміністрації.

14 січня 2015 року всю Львівщи-ну облетіла трагічна звістка. Бій-ці батальйону патрульної служби міліції спеціального призначення «Львів» назавжди втратили свого


побратима — командира штурмового взводу першої роти сержанта міліції Тараса Дороша, життя якого обірвала куля снайпера в смт Станиця Луган-ська.

Війна завжди забирає найкращих, а Тарас був одним з них. Бойові това-риші цінували його за сміливість і рі-шучість. Він ніколи не боявся брати на себе відповідальність.

Командир 1-ї роти батальйону спе-ціального призначення «Львів» ма-йор за позивним «Кеп» дуже боліс-но сприйняв загибель Тараса Дороша. «Я втратив праву руку, — зізнаєть-ся Сергій Олександрович. — Зараз не уявляю, хто замінить Тараса. Я покла-дався на нього, міг довірити йому під опіку усю роту. Тарас тренував та ви-ховував своїх бійців. Він виконував свою роботу бездоганно».

«Жити в час війни — це найстраш-ніше, що може випасти на долю люди-ни… Тепер я це точно знаю, — гово-рить Уляна Дорош. — Адже і на мою долю випало чекати свого чоловіка з війни. Чекати та вірити, засинаю-чи із слізьми на очах в молитві-бла-ганні, щоб повернувся додому жи-вим і неушкодженим, але не сталось так, як благалось у молитвах, у Госпо-да були на нього свої плани. Як багато слів я так йому і не сказала востаннє, про те, що він у мене найкращий, най-розумніший, найдобріший, найкраси-віший, тому що він мій, мій коханий і найдорожчий чоловік — Мій Герой!»

«Сьогодні мені найбільше не виста-чає його оптимізму та почуття гумору. Пам’ятаю, коли виникали якісь про-блеми, у нього завжди була одна від-повідь: “Все буде добре!”. А ще не ви-стачає нашого спілкування: протягом

дня Тарас дзвонив по 15 разів, просто так… Знаєте, ми були не тільки чоло-вік та жінка, а перше за все друзі, до-брі друзі.

Цінуймо те, що маємо, не розміню-ючись на дрібниці, бо ніколи не зна-єш, що приготувала тобі доля на за-втрашній день. Цінуймо кожен день, кожен час, кожну мить коштовного життя, що дарує нам Господь.

І пам’ятаймо, що герої не вмира-ють, вони дивляться на нас із небес, і ми не маємо права зраджувати їм, ні словами, ні думками, ні діями. Слава Україні!»

Тарас Дорош спочиває у рідному с. Малехів, у якому жив останні роки.

Його іменем назвали вулицю у цьо-му населеному пункті, а також в СШ № 42, де навчався Тарас, встановлено меморіальну дошку.


ДОРОШОК Микола Володимирович

33 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший лейтенант мілі-ції, дільничний інспектор міліції Докучаєвського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області.Дата і місце народження: 15 березня 1981 року, смт Дон-ське, Волноваський район, Донецька область.Дата і місце загибелі: 31 липня 2014 року, м. Докуча-євськ, Донецька область.

Обставини загибелі. Чергового частини Докучаєвського міського відділу о 19.35 про тра-гедію сповістили медики центральної міської лікарні. Їм зателефонував невідомий і сказав, що на автодорозі в районі дачного кооперативу «Мрія», розташованого на території Волно-васького району, в автомобілі «DAEWOO Sens» перебувають двоє вбитих чоловіків. Слідчо-оперативна група, яка виїхала на місце, виявила з численними вогнепальними поранен-нями тіла начальника докучаєвської міліції В. В. Рябоконя і дільничного інспектора міліції М. В. Дорошка, який перебував за кермом. Офіцерів розстріляли з автоматичної зброї, коли вони після служби поверталися в автомобілі додому в с. Донське Волноваського району. Обидва були в цивільному одязі, без зброї. Похований у смт Донське Волноваського райо-ну Донецької області. Залишилися дружина, 11-річна дочка і однорічний син.Нагородження: Указом Міністра внутрішніх справ України № 1660/2014 від 24 серпня 2014 року нагороджений нагрудним знаком «За відвагу в службі» (посмертно).

Дільничний інспектор Докучаєв-ського міськвідділу міліції старший лейтенант Микола Дорошок з юнаць-ких років мріяв стати правоохорон-цем, але не встигла мрія здійснитися, як життя міліціонера обірвали бан-дитські кулі. 31 липня 2014 року під час виконання службових обов’язків неподалік від м. Докучаєвська його розстріляли терористи «ДНР».

Слідчо-оперативна група, що виї-хала на місце, виявила тіло Михайла з численними вогнепальними пора-неннями в автомобілі, за кермом яко-го він перебував. Поруч знаходилося тіло його односельця, керівника мілі-ції м. Докучаєвська Василя Рябоконя. Правоохоронці потрапили у засідку…

Микола Дорошок народився 15 бе-резня 1981 року. З юнацьких років він мріяв стати правоохоронцем. Обираю-чи професію й готуючись вступати до вишу, йому довелося робити нелегкий вибір між авіаційним інститутом та юридичним. Але тоді переміг потяг до точних наук, і Микола вступив до Хар-ківського авіаційного інституту. Тут, навчаючись на 2-му курсі, він і позна-йомився з Оксаною, що стала його на-реченою, а потому й дружиною. Після закінчення навчання Микола разом із дружиною повернувся до рідного се-лища.

Незважаючи на свою давню мрію про міліцію, кілька років про-працював на хіміко-технологічній


фабриці — адже там молодому фахів-цю обіцяли виділити квартиру. Але з житлом так і не склалося.

Микола Дорошок та Василь Рябо-кінь були давніми знайомими, бо у ма-ленькому селищі всі мешканці як на долоні. І ось одного разу здійснилася юнацька мрія Миколи — Василь Ря-бокінь, обійнявши посаду начальни-ка міського управління Міністерства внутрішніх справ м. Докучаєвська, за-пропонував йому посаду дільничного інспектора.

Хлопець із радістю погодився і за-взято почав працювати. Скільки ра-зів дільничний радів, коли вдавалося допомогти подружжю залагодити сі-мейний конфлікт, а яке моральне за-доволення відчував від успішного за-вершення заплутаної справи! Микола

відчував, що потрібен людям. Адже на цій посаді він знайшов своє справжнє призначення, посів гідне місце у сус-пільстві і з радістю допомагав тим, хто цього потребував.

Так минуло три найщасливіших роки в житті Миколи Дорошка. Коха-на дружина, улюблена робота, двійко прекрасних діточок.

Життя обірвали ворожі кулі.Трагедія відбулася незадовго до за-

хоплення Докучаєвська терористами. Миколі Дорошку, як і іншим правоо-хоронцям, що залишалися віддани-ми своєму народові, неодноразово по-грожували, довелося навіть на деякий час вивезти сім’ю до родичів. Але діль-ничний інспектор не підкорився бан-дитським вимогам і продовжував чес-но робити свою справу.


ДРЬОМІН Андрій Сергійович (позивний «Світляк»)

32 рокиЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Київській області.Дата і місце народження: 3 січня 1982 року, с. Великий Глибочок, Тернопільський район, Тернопільська область.Дата і місце загибелі: 10 серпня 2014 року, м. Іловайськ,

Донецька область.Обставини загибелі. Загинув у бою під м. Іловайськом Донецької області. Рота батальйону «Азов» йшла за БМП та потрапила під снайперській обстріл з обох боків. В Андрія влучили п’ять куль, дві з них стримав шолом, а інші завдали смертельних ран. Похований на малій батьківщині у с. Великий Глибочок Тернопільського району Тернопільської області. Зали-шилися батьки.Нагородження: Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Нагоро-джений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).

«У нашій пам’яті назавжди зали-шиться світла згадка про хорошого друга Андрія (“Світляка”). Не пам’ятаю такого дня, коли він був не в піднесе-ному настрої. Дуже любив бавитись з нашими з дружиною дітьми, і вони виробляли з ним що хотіли: лазили, боролися, щипали, кусали і кликали не дядько Андрій, а дядько Світляк.

...В Андрія було дуже багато дру-зів і більша частина з них, я впевне-ний, скаже, що Світляк був найкра-щим і надійним другом, який завжди виручить і ніколи не відмовить та не підведе.

...Коли ми проводжали Андрія на Схід, він казав, що їде в тил, буде на-чебто лише тренуватись, патрони збирати, їсти готувати, запевняв, щоб

були спокійні, не переживали, а сам прагнув на фронт, на передову.

Дякуємо тобі, що ти був у нашому житті, залишаєшся навіки в пам’яті, ти змінив наш світогляд в кращий бік», — згадують із вдячністю друзі Павло та Ліля Фаріон.

«Я пам’ятаю Андрія як широко обі-знану, високоінтелектуальну і твор-чу особистість, — ділиться його трою-рідний брат Ігор Петришин. — Світляк був справжнім другом і порадником, воїном не за посадою, а за покликом серця...

Творчість та військово-спортив-ний вишкіл стали для Світляка осно-вними напрямами життєдіяльності, адже окрім бійцівського характеру, що тоді лише формувався, у ньому


жила душа митця: як музикант він на-вчав мене гри на гітарі, цікаво було також спілкуватися з ним на різнома-нітні теми, оскільки коло його інтер-есів та захоплень надзвичайно вели-ке. За його прикладом і я формував у собі такі якості, як чесність, справед-ливість, мужність та наполегливість у здійсненні поставлених перед собою цілей. Його уважність і благородство проявлялись у різноманітних вчин-ках, які він чинив із такою легкістю, що не захоплюватись ним було просто неможливо. Тонке почуття гумору теж було характерною його якістю...

Події 2014 року, а саме Революція Гідності та наростаючий конфлікт на Донбасі, що дуже швидко перейшов у відкриту війну московського оку-панта — одвічного підступно-нагло-го загарбника землі, історії та слави України, не могли залишити байду-жим Андрія, який на той час, будучи командувачем одного з підрозділів УНА-УНСО, проводив тактичні вишко-ли із ще зовсім юними хлопцями та ді-вчатами.

Бувши єдиним сином у батьків, він не розгубився, а самовіддано, од-ним із перших, записався у добро-вольці і вирушив на Схід держави, де,

зустрівшись із вірними друзями, зго-лосився захищати суверенітет та не-доторканість країни на передовій. Трагічна загибель під Іловайськом на Донеччині важким тягарем лягла на серця рідних та близьких йому людей.

Короткий, але насичений подія-ми життєвий шлях, як і сама особис-тість героя України Андрія Дрьоміна, є зразком працездатності, волелюб-ності та патріотизму для підростаю-чого покоління всієї України, а позив-ний “Світляк”, який йому дали ще на початку 2000 року, відповідає його сутності, оскільки світлою, чистосерд-ною та добродушною, з великої букви Людиною він був і залишається у на-шій пам’яті».


ЄРМОЛЕНКО Михайло Володимирович

37 роківВійськове звання, посада, підрозділ: прапорщик мілі-ції, молодший інспектор зв’язку батальйону патрульної служби Маріупольського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в До-нецькій області.Дата і місце народження: 30 грудня 1976 року, м. Маріу-поль, Донецька область.Дата і місце загибелі: 9 травня 2014 року, м. Маріуполь, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув міліціонер, опинившись

у центрі запеклого бою, що зав’язався того дня на вул. Георгіївській під час спроби бойови-ків захопити головну будівлю маріупольської міліції.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року нагоро-джений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Молодший інспектор зв’язку ба-тальйону патрульної служби Маріу-польського гарнізону того рокового дня перебував на бойовому посту. Ми-хайло Єрмоленко завжди відрізняв-ся стриманістю і порядністю, любив життя й гідно виконував свою роботу. Він не вагаючись поспішив на підмо-гу товаришам, коли почув перші по-стріли біля міськуправління. Михайло Володимирович у буквальному сен-сі слова вийшов на лінію вогню, опи-нився в центрі ведення бою й прий-няв весь удар на себе.

Михайло Єрмоленко залишився в пам’яті товаришів по службі як без-страшний боєць і людина, що завжди прийде на допомогу. Прапорщик Єр-моленко віддав органам внутрішніх справ 19 років свого життя. У колек-тиві про нього говорять як про люди-ну з золотими руками. Він був неза-мінним у питаннях зв’язку на службі,

був надійним товаришем на роботі й душею компанії на відпочинку.

Фатальним ранком 9 травня дру-жина Михайла Оксана прокинулася з відчуттям тривоги. Чоловік не по-вертався з роботи, його мобільний мовчав. За кілька годин їй зателефо-нувала медсестра й вимовила слова, які стиснули кригою серце: «Михай-ло Єрмоленко важко поранений, він в операційній»…

Оксана пам’ятає, як швидко поїхала до лікарні, куди доставили поранено-го Михайла, як із надією чекала на до-брі новини від лікарів, які боролись за життя міліціонера, як о 16.00 почула, що стала вдовою.

Михайло Володимирович загинув на 38-му році життя. У нього залиши-лася 8-річна дочка Емілія. Родині до-велось вчитися жити без надійного захисника, люблячого чоловіка, тур-ботливого батька.


Травень 2014 року вписаний в істо-рію маріупольської міліції трагічними подіями, які забрали життя кадрових офіцерів, змусили всіх жителів міста згуртуватися у великому горі. Вічна

пам’ять тим, хто героїчно постав про-ти терористичної загрози та хаосу, який принесли окупанти на квітучу українську землю.

Герої не вмирають!


ЄСИПОК Андрій Анатолійович

20 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант міліції батальйону патрульної служби міліції особливого при-значення «Миротворець» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 4 січня 1994 року, с. Новий Би-ків, Бобровицький район, Чернігівська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим зеленим

коридором на дорозі поміж с. Новокатеринівка та Горбатенко. 3 вересня 2014 року тіло А. А. Єсипка разом із тілами 96 інших загиблих поблизу м. Іловайська було привезено до моргу м. Дніпра. Був упізнаний родичами. Похований у с. Новий Биків Бобровицького ра-йону Чернігівської області.Нагородження: Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Єсипок Андрій Анатолійович наро-дився 4 січня 1994 року в с. Вільхівці, що на Тернопільщині. У сім’ї був най-молодшим із чотирьох дітей. У дитин-стві, як і всі діти, був непосидючим. У шкільні роки брав активну участь у всіх шкільних заходах, зокрема у ви-ставах.

Удома для батьків був незамінним помічником.

2011 року Андрій закінчив Новоби-ківську загальньоосвітню школу Бо-бровицької районної ради Чернігів-ської області, а за рік його призвали на військову службу до лав Збройних Сил України. Відслуживши строкову служ-бу у військовій частині зв’язківцем, свідомо обрав професію міліціонера, про яку мріяв ще зі школи.

29 травня 2014 року його прийнято мiлiцiонером батальйону патрульної

служби мiлiцiї особливого призначен-ня «Миротворець» Головного управ-ління Міністерства внутрішніх справ Укpаїни в Київськiй областi, у яко-му він прослужив лише три міся-ці. Разом із іншими бійцями «Миро-творця» вирушив у зону проведення


антитерористичної операції. Визво-ляв окупований сепаратистами м. Іло-вайськ, де потрапив в оточення.

29 серпня 2014 року батальйон «Миротворець» виконував бойове за-вдання: так званим зеленим коридо-ром виходив із вогневого кільця. Од-нак під час виходу з оточення поблизу с. Новокатеринівка потрапив у вог-неву засідку противника. Під час за-пеклого мінометного бою Андрій був

поранений та помер на полі бою.Це непоправна втрата для батьків,

братів, сестри і маленької племінниці, яку він дуже любив.

Неможливо забути, не під силу по-вернути той час, коли Андрійко був живий. Його дзвінкий сміх, грандіоз-ні плани на майбутнє обірвались дуже рано. Батьки нестримно сумують за сином, і ця непоправна втрата буде з ними вічно.


ЄЩЕНКО Віктор Васильович

47 роківЗвання, посада, підрозділ: полковник міліції, старший інспектор батальйону патрульної служби міліції осо-бливого призначення «Миротворець» Головного управ-ління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 27 лютого 1967 року, м. Київ.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим зеленим коридором на дорозі поміж с. Новокатеринівка та Горбатенко. 3 ве-ресня 2014 року тіло В. В. Єщенко разом із тілами 96 інших загиблих поблизу м. Іловай-ська було привезено до моргу м. Дніпра. Був упізнаний родичами. Похований у м. Києві на Лук’янівському військовому кладовищі (діл. № 4, р. 1а, м. 7). Залишились три доньки.Нагородження: Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Єщенко Віктор Васильович прой-шов гідний шлях офіцера, служачи в Збройних Силах України та в орга-нах внутрішніх справ.

У травні 2010 року звільнився в за-пас за власним бажанням у званні пол-ковника міліції.

З вересня 2010-го до жовтня 2013-го працював у ПАТ «ТЕРРА БАНК» на-чальником відділу внутрішньої безпе-ки Департаменту безпеки банку.

Віктор Васильович постійно удо-сконалювався. Дуже захоплювався по-люванням і мандрівками з родиною. Любив відвідувати музеї, цікавився розвитком подій Великої Вітчизняної війни, читаючи багато літератури.

Він був тією людиною, із якою хоті-лося прожити все своє життя, зустрі-ти старість. Віктор — надійний, тур-ботливий, ніжний, чуйний вдома. А на роботі — відповідальний, зібраний,

уважний. Маючи аналітичний склад розуму, Віктор ніколи не обіцяв того, що не міг виконати: людина слова, в оточуючих цінував ті самі якості. Його дружина згадує: «Біля такого чо-ловіка було тепло й затишно. Я тіши-лась, бо почувала себе справжньою і щасливою жінкою. У нас була світла, дружна родина». Він намагався вне-сти якнайбільше яскравих і приємних миттєвостей у життя членів сім’ї, ра-дуючи в першу чергу маленьку доне-чку. І отримував від цього колосальне задоволення.

Йому вдавалося об’єднати всіх сво-їх дітей: двох доньок від першого шлюбу Юлію і Наталію та Вікторію — від другого. Дівчата спілкуються і під-тримують одна одну й сьогодні.

Згадують доньки:«Справжній полковник і найкра-

щий тато в світі. Яким він був? Добрим


і водночас суворим. Справедливим і мудрим. Все своє життя тато дуже ба-гато працював, але час, який ми про-водили разом, завжди намагався зро-бити якимось особливим. Тато нас любив балувати, завжди намагався купити те, що ми хотіли, і радів, коли бачив нас щасливими. Тато любив по-дорожувати і показувати нам найгар-ніші місця нашої країни. Так ми по-бачили мальовничі куточки Криму та побували в найкрасивіших місцях Карпат. Після народження найменшої донечки у мріях було поїхати відпочи-ти всім разом на море.

Одним з його хобі була кулінарія. Він намагався здивувати нас новим рецептом, знаходив якісь оригінальні страви, привносив у кожну щось своє. Тато дуже смачно готував! Млинці ми завжди печемо за його рецептом.

З татусем було весело проводи-ти час разом. Такий суворий зовні, він умів пожартувати і побешкетува-ти з нами. Один з найщасливіших мо-ментів — коли тато нас міцно-міцно обіймав і говорив: “Дівчатка, я вас так люблю!”

Тато з дитинства дуже любив чита-ти, знав багато цікавого, постійно роз-вивався та завжди прагнув дізнавати-ся щось нове. Коли він за щось брався, то завжди це робив акуратно і сум-лінно.

Ми дуже пишалися ним, коли він з легкістю пройшов співбесіду і обій-няв посаду начальника відділу вну-трішньої безпеки в одному з найбільш конкурентоспроможних підприємств не тільки в Україні, а й у світі. За ре-зультатами співбесіди відзначили його гострий розум і аналітичні зді-бності».

Він ще міг багато зробити для роз-витку нашої країни.

Можливо, його доньки народять багато нащадків, але він їх вже ніколи не побачить...


ЖЕКОВ Максим Петрович

29 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший лейтенант мілі-ції, старший інспектор взводу батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон» УМВС України у Херсонській області.Дата і місце народження: 22 серпня 1985 року, м. Севас-тополь, АРК.Дата і місце загибелі: 26 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 26 серпня 2014 року під час боїв під м. Іловайськом Донецької області. Похований

у с. Олександрівка Білозерського району Херсонської області.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Максима пам’ятають як сумлінно-го учня, людину з активною позицією. Був відповідальним та щирим. Закін-чив юридичну академію, обіймав по-саду слідчого в одному із райвідділів міліції. З органів внутрішніх справ зго-дом звільнився, але почуття обов’язку спонукало чоловіка захищати Бать-ківщину. У червні 2014 року виявив бажання і пішов служити в батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон».

Молодший лейтенант Максим Же-ков загинув 26 серпня 2014 року в зоні проведення АТО під час боїв під м. Іловайськом, із честю і до кінця ви-конавши свій службовий обов’язок, віддавши за мир в Україні найцінні-ше — власне життя. Напередодні, 22 серпня, йому виповнилося 29 років.

Третього лютого 2015 року в Олек-сандрівській загальноосвітній школі

Білозерського району відбулася лі-нійка-реквієм на честь вшанування пам’яті колишнього випускника шко-ли Максима Жекова. Згадати його по-двиг, висловити співчуття та щиру вдячність рідним Максима прийшли голова районної державної адміні-страції Віктор Романов, голова ра-йонної ради Андрій Донець, перший заступник начальника УМВС Украї-ни в Херсонській області Юрій Квят-ківський, начальник Білозерського РВ УМВС Сергій Керкез, співробітни-ки райвідділу, командування та бойо-ві побратими з батальону «Херсон», громадські активісти, херсонські во-лонтери, друзі загиблого воїна та од-носельці.

Захід розпочався традиційно для нашого часу — зі звучання Гімну Укра-їни. Далі на честь Максима на при-міщенні рідної школи було відкрито


меморіальну дошку, аби його пам’ять завжди залишалась у серцях земля-ків. Кошти на її виготовлення та вста-новлення були зібрані громадськими активістами та волонтерами. Після цього було оголошено хвилину мов-чання, під час якої всі присутні не приховували сліз жалю за загиблим солдатом. Дошку освятив місцевий священик, біля неї одразу поклали живі квіти.

Голова районної державної адміні-страції Віктор Романов зазначив, що пишається подвигом земляка. Також він подякував його матері Світлані Юхимівні та педагогам за гідне вихо-вання, а зростаюче покоління закли-кав брати приклад з таких героїв.

Усі запрошені також мали змогу пригадати загиблого воїна, вшанува-ти його світлу пам’ять та вклонитися матері, яка втратила сина.

Учні школи запалили поминальні свічки, які символізували скорботу та вдячність за подвиг героя.

У шкільному музеї відкрито експо-зицію, що присвячена Максиму Жеко-ву. Там зібрано його особисті речі та фотографії шкільних років життя.


ЖЕМБРОВСЬКИЙ Денис Вікторович

33 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший інспектор з особли-вих доручень відділу дільничних інспекторів міліції управ-ління громадської безпеки Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України у Вінницькій області.Дата і місце народження: 5 листопада 1981 року, м. Ві-нниця.Дата і місце загибелі: 10 лютого 2015 року, м. Крама-торськ, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув унаслідок прямого влучан-ня снаряду на територію дислокації зведеного загону пра-воохоронців під час обстрілу бойовиками реактивними

системами залпового вогню «Град» м. Краматорська. Похований на Алеї Слави Централь-ного кладовища м. Вінниці.Нагородження: Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У Вінниці, де 5 листопада 1981 року народився Денис, пам’ятають і вшано-вують Героя. На його 34-й день наро-дження у його рідній школі № 21 було відкрито меморіальну дошку.

У м. Краматорську Донецької об-ласті на місці загибелі Д. В. Жембров-ського встановлено меморіальну до-шку.

В обласному музеї поліції «Мій край — Поділля» пам’яті Дениса Жемб-ровського присвячено експозицію.

Вінничанин Денис Жембровський у 33 роки пішов у вічність, віддавши своє життя, коротке і яскраве, як спа-лах, заради України.

Він прийшов у міліцію 2002 року після навчання в Одеському юридич-ному інституті. Починав працювати дільничним інспектором у м. Вінни-ця, згодом на різних посадах міліції

громадської безпеки. Майже полови-ну життя присвятив службі, що була його покликанням.

Понад усе він любив рідних і свою країну, тож коли настав час випробу-вань для нашої держави, навесні 2014 року добровольцем записався у зведе-ний загін правоохоронців.

Мати Дениса, Валерія Всеволодів-на, згадує, що серцем відчувала біду, коли на початку 2015 року Денис зі-брався у друге своє відрядження на буремний Схід, не хотіла його відпус-кати.

Денис переконав командира зведе-ного загону в тому, що саме він має по-їхати. А його друг Віталій Шведа має залишатися у Вінниці. Весь час повто-рював, що у Віталія двоє малих дітей. Цей аргумент спрацював.

«Денис зробив усе, щоб я не поїхав


у зону бойових дій, — розповів друг загиблого, інспектор управління пре-вентивної діяльності обласного глав-ку поліції Віталій Шведа. — Ми мало не розсварилися з ним через це. І він, і я уже побували в АТО у складі зведе-ного загону обласної міліції. Ніхто не зобов’язував нас вдруге їхати на Дон-бас. Але більшість хлопців знову про-сяться, йдуть на підмогу тим, хто несе службу на Сході. Ми робили так само».

Батько Віктор Іванович, не при-ховуючи сліз, розповідає про сина: «В день загибелі він повернувся з чер-гування у Попасній, де разом з бойови-ми товаришами виконував завдання. Коли почався обстріл, міг сховатися, втекти, але поруч були люди, і він не міг собі цього дозволити. З ранньо-го дитинства і по життю він зберіг це почуття. Він був справжнім патріо-том, говорячи завжди: “Якщо не я, то хто…”».

«Того дня разом з Денисом чергу-вав Андрій Слободянюк. Знаходив-ся зовсім поруч, приблизно за два ме-три. Ракета впала на подвір’ї будинку, де розташувався наш загін. Спочатку Андрій почув крик жінки, яка прохо-дила по вулиці міста. Пролунав вибух, і вона дуже злякалася, попросилася сховатися на території, яку охороня-ли міліціонери. І раптом впала, мов підкошена. Її поранило в ногу. Слобо-дянюк кинувся допомогти. Покликав Дениса. Коли оглянувся, а той уже ле-жить на землі. Поранення Дениса ви-явилося не сумісним із життям…», — розповів колега і товариш Дениса Валерій Патик.

Того страшного дня, який розірвав життя щасливої родини на «до» і «піс-ля», Валерія Всеволодівна вранці ще

говорила з сином. Він заспокоїв її, що повернувся з Попасної, живий і здоро-вий. А вже по обіді до їхньої оселі при-несли жахливу звістку…

Оптимістичний, завжди привітний та позитивний — таким пам’ятають і колеги Дениса по службі.

Начальник Головного управління Національної поліції у Вінницькій об-ласті Юрій Педос пригадує: «Я особис-то знав Дениса. 2003 року ми разом починали працювати в Ленінському райвідділі міліції. Я був слідчим, Де-нис — дільничним. Я запам’ятав його дуже справедливою людиною, яка прагнула завжди щось змінити на кра-ще; він був такий відвертий і чистий, і в погляді, і в діях, і в рішеннях. Заги-нув як герой, не відсиджувався вдома, одним із перших добровольцем запи-сався в загін захищати свою країну».


ЗАПЕКА Віктор Олександрович

27 роківЗвання, посада, підрозділ: старшина міліції (посмерт-но), міліціонер взводу № 3 роти № 1 батальйону патруль-ної служби міліції особливого призначення «Чернігів» управління Міністерства внутрішніх справ України в Чер-нігівській області.Дата і місце народження: 2 квітня 1987 року, м. Чернігів.Дата і місце загибелі: 16 листопада 2014 року, смт Біло-водськ, Луганської області.

Обставини загибелі. Того дня Віктор Запека разом із бойовими товаришами потрапив у засідку. Пораненого В. О. Запеку доправили до Сєвєродонецької центральної районної лікарні, а потім — до Біловодської центральної районної лікарні, де 16 листопада міліціо-нер помер від ран.Нагородження: Указом Президента України № 942/2014 вiд 19 грудня 2014 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Віктор Запека народився 2 квітня 1987 року в м. Чернігові. З дитинства проявив лідерські якості та бойовий характер. Змалечку був самостійним, відповідальним. Заробляв гроші на власні потреби, завжди підкреслював, що не хоче аби його утримували бать-ки, та ще й, по можливості, допомагав їм. Займався дзюдо — досяг рівня кан-дидата у майстри спорту.

2013 року підтримав Революцію Гідності. Вищу освіту (диплом магі-стра) здобув у Чернігівському дер-жавному педагогічному уні верситеті ім. Т. Г. Шевченка за спеціальні стю «викладач фізичного виховання» 2014 року.

У вересні того самого року потрапив до батальйону «Чернігів» УМВС Украї-ни, а в жовтні був відправлений на схід, у зону АТО. 6 жовтня Віктор потрапив на ротацію в смт Станицю Луганську.

«Не зміг бути на Майдані, тому зараз мушу відстояти

Вітчизну»Віктор зростав спокійною і допит-

ливою дитиною. З дитинства лю-бив автотехніку. Синові виповнило-ся 10 місяців, батько подарував йому книжку про автомобілі. Сам міг подов-гу гортати цю книжку та розглядати малюнки. Дуже рано вивчив марки всіх машин. Водійське посвідчення Віктор отримав на своє вісімнадцятиріччя. Кермував машиною відмінно і мав пра-ва усіх водійських категорій. У нього було своє захоплення: він збирав колек-ційні моделі машин.

Віктор зростав спортивним хлопчи-ком. Велосипед, ролики, скейт — усе було йому доступне. Дуже любив футбол, грав у нього до самої загибелі. У шість ро-ків Вітя захотів займатися карате-до. Того часу таких маленьких на боротьбу


не брали. Дідусь домовився з тренером і син почав займатися із дорослими.

Коли секцію закрили, Вітя перейшов до тренера Маркіна і займався дзюдо аж до закінчення школи, став кандидатом у майстри спорту. Дідусь дуже рано на-вчив Вітю плавати. У сім років, він разом із дідусем перепливав Десну туди і назад.

У житті хлопця було дуже багато спорту. Під час тренувань і змагань Віктор зустрів багато хороших людей, чимало з них стали його друзями. Він міг вирішити будь-які питання. Вітя був «паличкою-виручалочкою» для всіх. Друзі зверталися до нього в будь-який час, і він кожному допомагав. Віктор завжди боровся за справедливість. Не міг пройти повз, якщо когось обража-ють. Був такий випадок. Хлопці піш-ли гуляти на Красну площу, і по дорозі Вітя побачив, як б’ють якогось паруб-ка. Не вагаючись, син кинувся тому на допомогу. Пізніше батько врятовано-го хлопця приходив до нас додому і дя-кував Віктору за цей учинок.

Син завжди був душею компанії, ве-селим і з почуттям гумору. Міг із будь-ким знайти спільну мову. Від друзів

йшов не попрощавшись, за що отримав прізвисько «Англієць», котре і стало його позивним, коли пішов захищати Батьківщину.

На фронт Вітя пішов добровільно. Друзі його відмовляли, але він нікого не слухав.

Коли я намагалася з ним говорити, він сказав, що не зміг бути на Майда-ні, тому зараз мусить відстояти Віт-чизну. Університет закінчив, тепер по-винен захищати свою землю.

Він не дожив до ротації один день...У суботу я розмовляла з ним по те-

лефону, і він пообіцяв, що скоро повер-неться та розповість, що їли, як жили. Та так і не встиг усе розказати. Коли хлопці збираються разом, то згаду-ють епізоди з життя з усмішкою. Вітя прожив коротке, але насиче-не життя. Я можу пишатися ним. За життя він був люблячим сином, пре-красним другом, справжнім чоловіком і воїном.

Віктор збирався одружитися після повернення...

Спогади Запеки Олени Миколаївни, матері Віктора Запеки

ЗАсАДАВ этот осенний деньНикто не ждал беды.Просто просили помочь,И в бой пошли «старики».

Ребята в автобус сели,Готовые ко всему.В дороге смеялись, шутили,Не обращая внимания на тишину.

Выстрелы автобус остановили.Ребята в секунду застыли.Двое на месте остались,Выскочили остальные.

Раненых много попадало,Но бой всё равно продолжался.Ребята отстреливались,Автобус взорвался.

Только ты с такими ранамиНе стонал и не кричал.Широко раскрытыми глазамиОблака на небе провожал.

Осталось совсем ведь немного:День простоять и ночь продержаться.

Но жизнь всё решила сама,И бог их забрал на небеса.

Год прошёл, мы помним про вас.Никто не забудет героев.Тихо хлопцы в земле лежат.Боль из сердца совсем не уходит.

Вірш, присвячений смерті Героя,

написаний його матір’ю Оленою Запекою


ІВАНЕТА Віктор Станіславович

39 роківЗвання, посада, підрозділ: сержант поліції полку поліції особливого призначення «Миротворець».Дата і місце народження: 8 грудня 1976 року, с. Кропив-ня, Іванківський район, Київська область.Дата і місце загибелі: 23 червня 2016 року, м. Лиси-чанськ, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 23 червня 2016 року о 10.15, коли військовий тягач МАЗ-537 із танком на плат-формі в’їхав у службовий вагончик блокпосту, у якому перебували бійці полку «Миротворець». Військовий тягач

пересувався по вул. Першотравнева в Лисичанську (Луганська область). На мосту «Про-летарський» на спуску автодороги в автомобіля не спрацювали гальма. Похований на Алеї Героїв Інтернаціонального кладовища м. Фастова Київської області. Залишилися дружина та дві доньки.

Вікторове життя обірвалося за два тижні до того, як мав повернутися до тих, хто на нього так чекав, напе-редодні дня народження однієї із до-нечок. Вона, молячись перед іконою, просила в Бога лише одного — повер-нення татка додому. Замість усіх по-дарунків, які могла б отримати. Їй не треба було нічого, тільки б він, усміх-нений, сильний, лагідний, найкращий у цілім світі, був поруч…

Віктор Іванета не чекав повістки з військкомату, він за покликом серця пішов боронити рідну землю на схід держави ще у червні 2014 року. Саме тоді записався добровольцем у ба-тальйон міліції «Київщина», а напри-кінці наступного був переведений до полку «Миротворець». Із самого по-чатку він перебував на передовій.

Після ліквідації міліції залишив-ся на службі у поліції. Під час служби Віктор Іванета отримав звання сер-жанта.

Про те, що він по-справжньому лю-бив рідну країну, говорять його бойові товариші, які разом із ним були під об-стрілами, жили із ним в одній кімна-ті й мали за честь бути його друзями: «Він був справжнім патріотом. Він був сміливим, чесним, добрим, чуйним».

На прощанні із Віктором Іване-тою — і біля будинку, де він мешкав зі своєю родиною, і в храмі Святого Ми-колая, який він свого часу допомагав будувати, а потім, після відспівуван-ня — перед міським Палацом культу-ри, де відбулася громадянська пана-хида, не було жодної людини, у чиїх очах не бриніли б сльози.

Дружина Олена весь свій біль вкла-ла в ці рядки:

Ти білим птахом в небо полетів, і янголи взяли тебе під крила,

Ти помирати зовсім не хотів, бо знав: чекають діти та дружина...

Було багато планів... та не встиг. Важкий тягач їх обірвав миттєво.


Я буду сильна, ти нам з неба помо-жи. Разом ми виховаємо гідне поко-ління.

І наші доні в серці пронесуть через роки ту світлу пам’ять, що тато їх загинув, як Герой

За чисте небо й мирну Україну!!!«Завжди будемо згадувати та

пам’ятати Іванету Віктора Станісла-вовича, він був чуйною та вимогли-вою людиною, а саме, як показала наша спільна з ним служба в зоні про-ведення антитерористичної операції, Віктор завжди ставився до виконан-ня своїх службових обов’язків дуже сумлінно, оскільки він усвідомлював, що в нелегкі воєнні часи від виконан-ня своїх завдань залежало життя та здоров’я побратимів, які стояли пліч-о-пліч поруч із ним зі зброєю в руках, на захисті нашої неньки України.

Серед особового складу, який був у силу моїх обов’язків мені підпоряд-кований, та серед інших співробітни-ків Віктора поважали, він був завжди з посмішкою на обличчі та веселим чоловіком, що в подальшому відігра-вало велику роль у підтримці гарного настрою, який відбивався в бойовому дусі підрозділу.

До виконання поставлених нашо-му підрозділу завдань, які часто були пов’язані з небезпекою, Віктор, як справжній патріот своєї Батьківщи-ни, ішов як доброволець у перших ла-вах... Та й взагалі, він до наказів керів-ництва ставився відповідально, без будь-яких сумнівів у їхній доцільнос-ті, оскільки розумів, що від виконан-ня наказів часто залежала успішність досягнення поставлених цілей зага-лом», — розповідає В. В. Бондаренко.


ІЛЬНИЦЬКИЙ Олександр Йосипович

(позивний «Барні»)37 роківЗвання, посада, підрозділ: капітан поліції полку поліції особливого призначення «Миротворець» Головного управ-ління Національної поліції в Київській області.Дата і місце народження: 28 лютого 1978 року, м. Турка, Львівська область.Дата і місце загибелі: 9 січня 2016 року, смт Зайцеве, Гор-лівська міська рада, Донецька область.Обставини загибелі. 9 січня 2016 р. поблизу смт Зайце-ве, що під Горлівкою (Донецька область), під вогонь ро-сійських бойовиків потрапив цивільний автомобіль, було

поранено місцеву мешканку. Олександр, ризикуючи власним життя, зробив усе можливе, щоб зупинити та вивести автомобіль з-під обстрілу, та у цей час його поцілила в голову куля. Похований у м. Турка Львівської області. Залишилися дружина та 7-річна донька.Нагородження: Указом Президента України № 157/2016 від 15 квітня 2016 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ільницький (Галац) Олександр (Олег) Йосифович народився 28 лю-того 1978 року в смт Бориня Турків-ського району Львівської області. У шкільні роки займався спортом та захоплювався історією. Багато читав, особливо цікавився козаками та їхнім життям. Однокласники згадують, що Олександр ішов до своєї мети без упи-ну, не шукаючи легких шляхів, ніколи не здавався, міг постояти за себе й за інших, був завжди усміхненим та по-зитивним.

Після закінчення 1996 року профе-сійно-технічного училища № 51 Тур-ківського району Львівської області служив у Збройних Силах України.

У лютому 2005 року був зарахова-ний до Училища професійної підго-

товки працівників міліції Львівського юридичного інституту Міністерства внутрішніх справ України на посаду курсанта. У період з 2005-го до 2014 року проходив службу на різних по-садах в Управлінні Міністерства вну-трішніх справ України у Львівській області: від дільничного міліціонера, оперуповноваженого карного розшу-ку до начальника ізолятора тимчасо-вого тримання затриманих та взятих під варту осіб.

Із початком АТО у травні 2014 року перейшов до батальйону добро-вольців «Миротворець» ГУМВС Украї-ни в Київській області та вирушив на Схід.

Серед побратимів Ільницький мав позивний «Барні», за те що статурою


був схожий на ведмедика — логотип відомої марки ласощів для дітей: ши-рокий у плечах, невисокий на зріст, усміхнений, добрий.

У серпні 2014 року під час виконан-ня бойового завдання батальйоном «Миротворець» з виходу з оточення у м. Іловайську Олександр отримав поранення. За виявлений при цьому героїзм Указом Президента України № 480/2015 від 20 серпня 2015 року був нагороджений медаллю «Захис-ник Вітчизни».

Після ліквідації міліції Олександр продовжив службу у центральному апараті Національної поліції Украї-ни, однак «Барні» завжди хотів бути на передовій разом із бойовими това-ришами. Тому він повернувся до пол-ку «Миротворець» і знову вирушив у зону АТО.

Під час загострення оператив-ної обстановки в районі смт Зайце-ве та Майорськ Донецької області розвідувально-бойова група на чолі з капітаном поліції О. Й. Ільницьким проводила розвідувальний оператив-но-профілактичний захід.

9 січня 2016 року близько 10.00 в районі смт Зайцеве члени групи по-мітили декілька осіб без якихось роз-пізнавальних знаків. Невідомі від-крили вогонь зі стрілецької зброї по членах групи та по легковому авто-мобілю, котрий рухався з непідконтр-ольної території Донецької облас-ті в бік позицій АТО. Пасажирка авто отримала поранення, через що водій

зупинився і виводив потерпілу жін-ку пішки з-під обстрілу. «Барні» від-вернув увагу нападників вогнем, щоб прикрити потерпілих громадян Украї-ни. Загинув, отримавши кульове пора-нення у голову.

Олександр був люблячим чолові-ком та батьком, який весь вільний час намагався проводити з родиною: гуляли, займалися спортом, брали участь у турнірах. Він мріяв побуду-вати просторий світлий будинок для великої родини. Тепер жінка втілює його мрію.

Капітан поліції Олександр Іль-ницький був справжнім патріотом, здатним на пожертву заради спокою і миру у своїй країні.


ІЩЕНКО Андрій Васильович

35 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції, міліціонер взводу № 1 роти № 1 батальйону патрульної служби мілі-ції особливого призначення «Чернігів» Міністерства вну-трішніх справ України в Чернігівській області.Дата і місце народження: 25 січня 1979 року, м. Чернігів.Дата і місце загибелі: 16 листопада 2014 року, смт Стани-ця Луганська, Луганська область.

Обставини загибелі. Того дня чернігівські міліціонери у службовому автомобілі поспіша-ли на допомогу воїнам Збройних Сил України, на чий блокпост напали терористи. Іщенко Андрій Васильович разом із бойовими товаришами, не доїхавши до блокпосту, потрапив у засідку. Невідомі члени незаконних збройних формувань влучили у лобову частину авто-мобіля снарядами з РПГ. У результаті двоє працівників БПС МОП «Чернігів» УМВС області старший сержант міліції О. В. Найдьон та рядовий міліції А. В. Іщенко, які знаходились на передніх сидіннях, загинули в автомобілі.Нагородження: Указом Президента України № 942/2014 вiд 19 грудня 2014 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Того недільного дня 16 листопа-да бійці батальйону патрульної служ-би міліції особливого призначення «Чернігів» УМВС у Чернігівській об-ласті після тривалого перебування в районі антитерористичної операції готувалися до від’їзду додому. Мрія-ли про зустрічі з родинами та друзя-ми — до планової ротації залишалася одна доба. Аж раптом надійшла ін-формація про напад терористів на су-сідній блокпост Збройних Сил Украї-ни та спробу терористів прорватися вглиб території, контрольованої укра-їнськими військами.

Армійці попросили підкріплен-ня — хоча б п’ятеро бійців. Охочих се-ред чернігівців виявилося восьмеро. Причому деяких молодих доброволь-ців замінили старші побратими,

повторюючи слова героя відомого кі-нофільму про Велику Вітчизняну вій-ну: «В бій підуть лише “старики”». І пішли…

На під’їзді до блокпосту їхній мі-кроавтобус «ГАЗель» потрапив у за-сідку бойовиків і був розстріляний з гранатомета. Унаслідок влучення ку-мулятивної гранати автомобіль спа-лахнув. Бійці, які сиділи попереду, од-разу ж загинули. Решта чернігівців, попри поранення, вступили в нерів-ний бій і відстрілювалися до прибуття підмоги. На щастя, вона не забарилася й атаку вдалося відбити, а бойовиків відкинути. Проте «Чернігів» заплатив за це дорогу ціну: троє бійців загину-ли, п’ятеро дістали поранення.

20 листопада в Чернігові проводи-ли в останню путь полеглих героїв:


35-річного старшого сержанта мілі-ції Андрія Іщенка, 30-річного рядо-вого міліції Олександра Найдьона та 27-річного рядового міліції Вiктора Запеку. Разом із рідними, близькими та бойовими побратимами до кафе-дрального собору Святої великому-чениці Катерини, де відбувалася па-нахида, прийшли тисячі чернігівців, представники органів місцевої влади та чернігівського гарнізону міліції.

Тимчасово виконуючий обов’язки начальника УМВС у Чернігівській об-ласті підполковник міліції Вадим Фі-лашкін віддав останню шану заги-блим та висловив глибоке співчуття родинам полеглих: «Надзвичайно бо-ляче бачити, як батьки оплакують своїх синів, дружини — чоловіків. Це непоправна втрата. Співчуваю роди-нам загиблих і дякую героям за те, що вони до останнього подиху боронили нашу державу. Їхній подвиг назавжди

залишиться в наших серцях. Нехай така тяжка втрата буде останньою, а в нашому спільному домі, який зветься Україна, якнайшвидше запа-нують мир і добробуту!»

Прощаючись з полеглими, колеги згадували їхню відданість Україні та готовність до самопожертви «за други своя». Троє синів Чернігівщини наза-вжди залишаться для всіх нас прикла-дом мужності, героїзму та сумлінно-го виконання священного обов’язку із захисту Батьківщини.


ІЩУК Володимир Степанович

30 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції, міліціонер взводу № 1 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» Управління Міністерства вну-трішніх справ України у Волинській області.Дата і місце народження: 14 серпня 1984 року, с. Бубнів, Локачинський район, Волинська область.Дата і місце загибелі: 25 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув, відбиваючи атаку сепара-

тистів, яких підтримували підрозділи регулярних російських військ. Володимир дістав тяж-ке поранення, однак евакуювати його в госпіталь побратими не змогли — навколо них уже замкнулося вогняне кільце оточення.Нагородження: Указом Президента України №747/2014 вiд 29 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Цей скромний, працьовитий, фі-зично дужий і сильний духом моло-дий чоловік разом із сотнями земля-ків брав активну участь у Революції Гідності. А після повернення додому з Євромайдану, дізнавшись про фор-мування міліцейського спецпідрозді-лу «Світязь», записався до нього до-бровольцем.

На умовляння рідних і близьких, мовляв, залишайся вдома, не кидай молодої дружини із двома маленьки-ми дітьми, Володимир Степанович не зважав. Відповідав, що хоче жити в мирній країні, забезпечити дітям чисте небо над головою… Після про-ходження курсу професійної підго-товки він разом із групою з 40 колег вирушив у район антитерористич-ної операції на сході України, прибув-ши туди у свій тридцятий день наро-д ження…

Майже щодня перебуваючи під об-стрілами, Іщук сумлінно виконував свої обов’язки сапера, застосовуючи армійські навички.

22 серпня 30 волинян, зокрема й рядовий міліції Іщук, разом із бій-цями батальйонів патрульної служби міліції особливого призначення «Ми-ротворець», «Херсон» та «Івано-Фран-ківськ» були направлені до м. Іловай-ська на допомогу бійцям батальйонів «Донбас» і «Дніпро-1». Добровольці зі «Світязя» — колишні правоохоронці та військовослужбовці, водії-далеко-бійники, робітники, вчителі, підпри-ємці — пліч-о-пліч із колегами бра-ли участь у боях за промислову зону південної частини міста. 25 серпня, відбиваючи атаку сепаратистів, яких підтримували підрозділи регуляр-них російських військ, Володимир Степанович дістав тяжке поранення.


Евакуювати його в госпіталь побра-тими не змогли — навколо них уже замкнулося вогняне кільце оточен-ня. Володимира Іщука поховали в рід-них Підгайцях. Віддати йому остан-ню шану прийшли рідні, друзі, колеги й усі ті небайдужі люди, хто розділя-ють горе й велику втрату його ро дини.

Про полеглого пролунало багато теплих спогадів… Начальник УМВС України у Волинській області полков-ник міліції Петро Шпига взяв на себе відповідальність за надання підтрим-ки й матеріальної допомоги сім’ї заги-блого правоохоронця: «Це неймовір-но тяжка втрата і для сім’ї, і для всіх правоохоронців Волині. Володя був справжнім патріотом і сильним ду-хом чоловіком, мав велике бажання захищати свою Батьківщину. Він став до лав спецпідрозділу добровольцем, знаючи, що його рота найближчим ча-сом вирушить на Схід для участі в бо-йових діях. Він свідомо пішов на цей крок. Слава й вічна пам’ять загиблому працівнику міліції!»

«Неймовірний був хлопець, лю-дина-настрій, ініціативний, кмітли-вий. Не втрачав почуття гумору в най-

складніших ситуаціях. Володимир не боявся йти на передову, не щадив себе, навіть коли доводилося працювати над силу», — розповів про підлегло-го командир роти «Світязь» старший лейтенант міліції Олександр Фацевич.

«Хлопці не забудуть, як наш побра-тим помирав... а ми нічим не могли йому допомогти… Для нас він — ге-рой. Одразу після повернення додо-му ми пішли до Володимира, до його могили. “Поговорили” з ним, розпові-ли, як воювали без нього. Відвідали його сім’ю, передали зібрані нами гро-ші — поки що мінімум того, що ми по-винні зробити для його рідних. Облас-не управління міліції взяло під опіку цю родину, адже вона потребує уваги й підтримки з боку держави…»

У Володимира Іщука залишилися дружина й двоє малолітніх дітей: три-річний синок і восьмирічна донечка. Відтепер осиротілі дітлахи знати муть про татуся лише зі спогадів рідних і з сімейних фотографій… Його діти пишатимуться батьком — справжнім міліціонером, який щиро любив рідну землю, віддавши за неї найдорожче — своє життя.


КАМЕНЮК Олександр Олександрович

33 рокиЗвання, посада, підрозділ: капітан міліції, старший ін-спектор групи кадрового забезпечення спеціальної роти судової міліції «Грифон» управління Міністерства вну-трішніх справ України в Полтавській області.Дата і місце народження: 12 листопада 1981 року, м. Полтава.Дата і місце загибелі: 18 лютого 2015 року, м. Дебальце-ве, Донецька область.

Обставини загибелі. 18 лютого 2015 року під час виходу з оточення поблизу м. Дебаль-цеве зник безвісти. Ідентифікований за результатами експертизи ДНК, результати якої 6 квітня 2017 року визнали батьки. Похований у м. Дніпрі на Краснопільському кладовищі (діл. № 79).

Олександра Олександровича Каме-нюка довгий час розшукували і рід-ні, і колеги. Полтавський відділ по-ліції № 1 Полтавського ВП ГУ НП в Полтавській області розмістив ого-лошення в мережі Інтернет про його

зникнення під час виконання служ-бового завдання на території прове-дення АТО (м. Дебальцеве) та розшук. Зрештою виявилося, що Олександра поховано як невпізнаного на цвинта-рі м. Дніпра.


КАНАКОВ Ігор Анатолійович

(позивний «Риба»)45 роківЗвання, посада, підрозділ: вільнонайманий працівник, фахівець групи МЗ полку патрульної служби міліції особли-вого призначення «Дніпро-1» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області.Дата і місце народження: 20 жовтня 1969 року, м. До-нецьк.Дата і місце загибелі: 14 червня 2015 року, смт Піски, Ясинуватський район, Донецька об-ласть.Обставини загибелі. Загинув 14 червня 2015 року під час мінометного обстрілу в смт Піс-ки Ясинуватського району під Донецьком. Похований на Старокримському кладовищі м. Маріуполя Донецької області.

Під час війни на Донбасі Канаков Ігор Анатолійович встиг повоювати в складі батальйонів «Шахтарськ» та «Дніпро-1». Співпрацював із загоном донецьких партизан «Тіні» та баталь-йоном «Карпатська Січ». Був актив-ним учасником Євромайдану в Доне-цьку. Пройшов горнило Іловайського котла, де отримав важкі травми хреб-та. Заново вчився ходити, після оду-жання мріяв знову стати до лав бор-ців за свободу України. Поїздка в смт Піски була оглядовою перед його офі-ційним поверненням. Того дня, 14 червня 2015 року, він був на позиці-ях батальйону «Дніпро-1», привіз бій-цям гуманітарну допомогу. Загинув під час мінометного обстрілу.

Провели в останню путь бій-ця батальйону «Карпатська Січ»,

уродженця Донецька і волонтера Іго-ря Канакова за позивним «Риба» у Ма-ріуполі.

Віддати шану герою зібралися по-над сто бойових побратимів, друзів та рідних Ігоря.. Поховали героя на Ста-рокримському цвинтарі Маріуполя.

«Саме в Пісках він перебував не як військовий, — він же знаходився на лікуванні. Але Ігор не хотів сидіти без діла. Він багато їздив, багато допома-гав хлопцям на передовій. Воду там привезти, бронежилети», — розповів Артур Швецов.

«Людина, яка захищає свою землю, відданий патріот, який любив свою державу, який любив свою справу», — відгукнувся про побратима Олексій Воронцов, боєць батальйону «Карпат-ська Січ».


КАРАБІНОВИЧ Андрій Михайлович

23 рокиЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант міліції, міліціонер взводу № 3 роти № 1 батальйону патруль-ної служби особливого призначення «Івано-Франківськ» Управління Міністерства внутрішніх справ України в Іва-но-Франківській області.Дата і місце народження: 6 грудня 1990 року, с. Дзвиняч, Богородчанський район, Івано-Франківська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. Загін, у якому воював Андрій, по-трапив в оточення під м. Іловайськом. Загинув у бою під час виходу з так званого котла.

Нагородження: Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Коли у травні 2014 року почав ство-рюватися батальйон патрульної служ-би міліції «Івано-Франківськ», до його лав записалися четверо молодих меш-канців с. Дзвиняч: Василь Семків, Во-лодимир та Андрій Карабіновичі, Ігор Перегінець — практично одного віку. Юнаки пройшли підготовку на поліго-ні навчально-тренувального центру «Лисець» і 18 серпня добровольцями вирушили в зону проведення антите-рористичної операції.

Їхній загін потрапив в оточення під Іловайськом. Вийти з того котла суди-лося не всім. У нерівному бою загинув Андрій Карабінович, а його однофа-мілець Володимир отримав численні осколкові поранення.

Щороку у Дзвинячі організову-ють футбольний турнір пам’яті Ан-дрія Карабіновича. В ньому брали участь команди с. Дзвиняч, Глибоке,

Монастирчани, звідки родом мати за-гиблого героя, і місцевих автоперевіз-ників.

Матері загиблого героя, Наталії Михайлівні, важко говорити про сина. В її очах невимовний біль і смуток:

«Після закінчення школи, маючи високі бали із зовнішнього незалеж-ного оцінювання, вступив на держав-ну форму навчання у Львівський на-ціональний аграрний університет, на землевпорядний факультет.

Він дуже любив вчитися, старався не пропускати ні уроків у школі, ні пар в університеті. Ніби боявся щось упус-тити. Але така ситуація в державі, що, здобувши вищу освіту, молода люди-на далеко не завжди може реалізува-ти свої знання за спеціальністю. Ан-дрій змушений був їздити з батьком на заробітки. Не сидіти ж удома моло-дому, сповненому сил юнакові…


Коли дізнався з інтернету, що в Іва-но-Франківську за спрощеною систе-мою набирають добровольців у мілі-цейський батальйон, Андрій вирішив разом зі своїм другом Ігорем Перегін-цем піти туди на службу. Казав, може, там буде якась перспектива. Пара-лельно збирав документи, щоб всту-пити заочно в міліцейський інститут. Потім почалися посилені тренуван-ня на полігоні, хлопцям сказали, що їх відправлять на Схід.

Звісно, мене це дуже тривожило, але я вважала, що в такому віці люди-на повинна сама вирішувати, що їй ро-бити».

Коли в батальйоні вперше відбира-ли міліціонерів для участі в АТО, Ан-дрій Карабінович хоча й хотів, але не потрапив у цей загін. Були підготовле-ніші бійці. Потім у підрозділі відібрали ще 50 добровольців. Мати ніби щось недобре відчувала, просила залиши-тися, мовляв, підеш наступного разу. Але Андрій настояв на своєму. «Ка-зав: потім мені не буде з ким іти, зараз ідуть мої найкращі друзі, — витирає сльози куточками чорної хустки Ната-лія Михайлівна. — Це було 18 серпня. Виїхав на Донбас перед Спасом. Мину-ло два місяці, за цей час я відправила сина, поховала, сорок днів справила...»

Попрощатися з Андрієм Карабіно-

вичем та двома його полеглими по-братимами перед обласним УМВС крім колег по міліцейській службі прийшли сотні івано-франківців, які ніколи не знали цих хлопців.

Під час похорону на цвинтарі у Дзвинячі Наталія Карабінович по-просила не влаштовувати військовий салют на могилі свого сина. Не дуже схвально поставилася й до організації футбольного турніру на його честь, але тепер змінила свою думку.

«Я за натурою тиха людина, — по-яснює. — Думаю собі: моя дитина була там тиждень, що вона навоювала за такий короткий час? А потім зустріла в селі одного чоловіка, і він мені каже: а що з твоїм Андрієм сталося, чого він туди пішов, на війну? Дивись, мій син утік від армії й живий.

Ви знаєте, я таки захистила свого Андрія. Пішла додому, добре все об-думала. І зрозуміла, що треба крича-ти на весь світ, так робити, щоб його пам’ятали. Як й інших хлопців, які там полягли. До того часу я свого Андрій-ка не називала героєм, хоча всі повто-рювали на похороні: герої не вмира-ють!..

А зараз кажу собі: так, він герой — тільки через те, що туди пішов! Не злякався, не зрадив собі й бойовим друзям…»


КАТРИЧ В’ячеслав Степанович

35 роківЗвання, посада, підрозділ: сержант міліції, баталь-йон патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» Головного управління Міністерства вну-трішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 10 березня 1979 року, м. Кали-нівка, Вінницька область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Горбатенко, Старобешівський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточеного Іловайська так званим зеленим коридором під час обстрілу російськими десантниками у с. Горбатен-ко. Був тимчасово похований місцевими мешканцями на кладовищі с. Горбатенко разом із бійцями батальйонів «Миротворець» (О. З. Горай, Р. В. Набєгов, М. В. Сухенко), «Херсон» (О. П. Вовченко) і «Світязь» (В. Г. Шолуха). 15 вересня 2014 року тіло В. С. Катрича було екс-гумовано та привезено до м. Запоріжжя пошуковцями місії «Евакуація-200» («Чорний тюль-пан»), до складу якої належать волонтери всеукраїнської громадської організації «Союз “Народна пам’ять”» та представники Національного військово-історичного музею України. Похований у м. Калинівка Вінницької області. Залишилися батьки, старший брат, дружина та 10-річний син.Нагородження: Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Одним із перших зі складу баталь-йону «Миротворець», хто повернувся додому скорботним «вантажем 200» після трагедії під Іловайськом і навіки упокоївся в рідній землі, був В’ячеслав Степанович Катрич. Бійці цього під-розділу, отримавши бойове хрещення під м. Слов’янськом і Дзержинськом, прийшли на допомогу резервістам батальйону НГУ «Донбас» і колегам з БПСМОП «Дніпро-1», протягом тижня брали участь у запеклих боях за м. Іло-вайськ, зокрема обороняли залізнич-не депо, відбиваючи атаки бойовиків «ДНР» і російських регулярних військ.

29 серпня вони спробували за-лишити місто крізь гарантований

російським командуванням «безпеч-ний коридор», який перетворився на страшну вогняну пастку. Десятки бій-ців батальйону полягли смертю хоро-брих чи дістали тяжкі поранення або потрапили в полон, а із їхньої техніки судилося дивом уціліти лише одному «транспортеру переднього краю» — подарованому громадськими активіс-тами маленькому автомобілю ЛуАЗ, що мав прізвисько «Жужа»…

В’ячеслав Степанович Катрич піс-ля закінчення Калинівської загаль-ноосвітньої школи навчався у про-фесійно-технічному училищі рідного міста, пізніше закінчив Київський на-ціональний університет будівництва


та архітектури. Проходив строкову військову службу у підрозділі «Ягуар» та інших частинах внутрішніх військ МВС України.

У липні 2014 року вступив до лав добровольчого батальйону патруль-ної служби міліції особливого при-значення «Миротворець» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області, у складі якого брав участь у бойових діях на сході України.

«Не міг залишатись осторонь…» — так казали про 35-річного сержан-та міліції В’ячеслава Катрича під час його поховання в рідному місті Кали-нівка, що на Вінниччині.

Дізнавшись від знайомих про ство-рення «Миротворця», він, колишній військовослужбовець строкової служ-би внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, вихованець полку спецпризначення «Ягуар», ви-рішив знову стати до лав правоохо-ронців та 1 липня був зарахований у батальйон, у якому швидко здобув високий авторитет і знайшов багато друзів.

В’ячеслав Степанович запам’ятався колегам як надійний товариш, добро-душна, чуйна людина, у якій із перших хвилин спілкування відчувалися сер-йозний характер і прихована сила.


КІСЛОВСЬКИЙ Віктор Олександрович

(позивний «Батя»)44 рокиЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 4 роти № 4 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, старшина міліції.

Дата і місце народження: 20 жовтня 1969 року, м. Каховка, Херсонська область.Дата і місце загибелі: 14 вересня 2014 року, смт Піски, Ясинуватський район, Донецька область.Обставини загибелі. Того дня близько 16.00 поблизу смт Піски Донецької області група працівників міліції батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дні-про-1», у складі якої був і Віктор Олександрович Кісловський, здійснювала прикриття тан-кової колони Збройних Сил України. Працівники міліції вступили в бій з групою сепаратис-тів, які здійснювали снайперський та мінометний обстріл позицій сил АТО. Старшина міліції В. О. Кісловський отримав смертельне поранення, від якого помер на місці.Нагородження: Указом Президента України № 942/2014 від 19 грудня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

1994 року виїхав за кордон до Поль-щі, де працював та мешкав останні роки. 2014 року, довідавшись, що ба-тальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» здійснює набір працівників міліції, звернувся із заявою про прийняття на службу. 4 липня 2014 року вступив на службу до органів внутрішніх справ до батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропе-тровській області на посаду міліціоне-ра взводу № 4 роти № 4.

У м. Нова Каховка на житловому бу-динку, у якому проживав загиблий, встановлено меморіальну дошку

з прізвищем загиблого і Державний Прапор України.

Напис на дошці українською: «За-гинув в зоні проведення АТО, захища-ючи територіальну цілісність Украї-ни. Слава Героям!». Було знято фільм «Піски. Лицарі неба», присвячений Ві-ктору Олександровичу Кісловському і його побратимам.


КОЛДУНОВ Єгор Олександрович

(позивний «Техас»)28 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 2 роти № 2 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, рядовий міліції.Дата і місце народження: 19 вересня 1985 року, м. Дні-пропетровськ (нині Дніпро).Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. 29 серпня 2014 року під час виходу працівників підрозділу з оточен-ня в м. Іловайськ Донецької області рядовий міліції Є. О. Колдунов рухався у колоні техніки, що виходила коридором з оточення. Під час виходу колону було обстріляно сепаратиста-ми, у результаті обстрілу отримав смертельне поранення.Нагородження: Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за особи-сту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ціліс-ності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

4 липня 2014 року Є. О. Колдунов разом з іншими працівниками баталь-йону патрульної служби міліції осо-бливого призначення «Дніпро-1» був відряджений до м. Бердянська За-порізької області для виконання за-вдань, визначених Законом України «Про боротьбу з тероризмом», та не-сення служби з охорони громадсько-го порядку в районі проведення АТО. Опісля від командування штабу АТО надійшов наказ про передислокацію батальйону до с. Многопілля Доне-цької області для проведення розві-дувальних дій.

3 вересня 2014 року тіло Колдуно-ва Є. О. разом із тілами 96 інших заги-блих у так званому Іловайському кот-лі було привезено до моргу м. Дніпра.

16 жовтня 2014 року тимчасово по-хований на Краснопільському цвин-тарі м. Дніпра як невпізнаний герой. 23 січня 2015 року був упізнаний за тестами ДНК.


КОВАЛЬОВ Владислав Вікторович

(позивний «Док»)30 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліціонер баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон» Управління Міністерства внутрішніх справ України у Херсонській області.Дата і місце народження: 10 січня 1984 року, м. Каховка, Херсонська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим зеленим коридором на дорозі поміж с. Новокатеринівка та Горбатенко. 3 вересня 2014 року тіло В. В. Ковальова разом із тілами 96 інших загиблих поблизу м. Іловайська було привезено до моргу м. Запоріжжя. Був упізнаний бойовими товаришами та родичами. Похований у м. Херсоні на меморіалі пам’яті загиблих бійців АТО кладовища Геологів. За-лишилась дружина та двоє дітей — 2-річна донька й однорічний син.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Під час Революції Гідності Владис-лав очолив медичну службу херсон-ського Євромайдану. У березні 2014-го, коли після окупації Криму загроза російського вторгнення нависла над Херсонщиною, він став до лав місце-вої самооборони та створив загін із медиків-волонтерів. «Я б не замис-люючись довірила йому своє життя, і кажу так не тому, що він мій чоло-вік, — каже дружина Владислава Ко-вальова Вікторія Вагнер. — Влад роз-робив розвантажувальний медичний жилет, у якому було не тільки зруч-но розміщувати медикаменти, а й за-вдяки конструктивним особливостям значно легше евакуювати поранених. Зараз його винахід використовують

медики, які працюють в екстремаль-них та бойових умовах. А нещодав-но зразок розвантажувального жиле-та відправлено до США, де волонтери українського походження взялися ви-робляти його на сучасній технічній базі для потреб України».

За спогадами медика батальйону «Миротворець» полковника Всево-лода Стеблюка, перебуваючи під по-стійним артобстрілом в іловайському депо, Владислав Ковальов під паро-возом, в оглядовій ямі, виконав най-складнішу операцію — пришив бійцю відірвану вибухом руку. Із пластико-вої пляшки Влад зробив стабілізуючу шину, знайшов трубки для дренажу. Під час операції він жартував: зараз


Херсон покаже вам майстер-клас! Бо-єць «Кот» вижив. Рука вціліла.

«Ми разом сиділи під “Градом” та мі-нами, ми разом оперували поранених, ми розкурювали одну сигарету, діли-ли одну консерву на всіх… Востаннє ми бачилися в коридорі смерті, коли Влад передав мені тяжко пораненого і побіг в «зеленку», бо там були інші наші бій-ці», — написав Всеволод Стеблюк на своїй сторінці у Фейсбуці.

Влад дуже любив життя в усіх його проявах. У нього був невичерпний за-пас гумору. Вправляючи вивернутий лікоть та виймаючи осколки, Вла-дислав жартував: «Ти знаєш, Андрю-хо, коли повернемось, відкрию кліні-ку, і ти будеш моїм першим пацієнтом. Знаєш чому? Руку ж лікувати потріб-но буде. І тобі добре, і мені робота!» «У мене було ще декілька осколкових по-ранень та контузія, але лікоть, після того як його вправив Влад, не болить, ніби нічого й не було. Просто якась містика. І Влад був мов зачарований, нічого не боявся…» — ділиться спога-дами «Юг».

Усі бійці батальйону «Херсон» від-значають, що саме завдяки Владис-лаву Ковальову особовий склад був укомплектований всіма необхідними медпрепаратами. А коли з’ясувалось, що жінкам та дітям, які переховува-лись від артобстрілів у підвалах Іло-вайська, потрібна медична допомога, Владислав зібрав з індивідуальних ап-течок ліки та віддав їх місцевим меш-канцям.

Розповідає учасник АТО Андрій Шраменко. «Влад хотів, щоб хлоп-ці сприймали його не лише як меди-ка, а й як воїна. У бойових умовах він був повноцінним стрілком, заступав

на бойові чергування, ходив на рубіж. Навіть під час обстрілу мінометами йшов у небезпечну зону, щоб витяг-нути пораненого бійця. Ми його від-мовляли, але він казав, що допомогу треба надати якнайшвидше, бо по-тім може бути запізно… Тепер за ним дуже сумуємо, часто не віриться, що його нема. Іноді здається, що ось за-раз відчиняться двері і зайде з яки-мось жартом усміхнений Влад…»

На фасаді лікарні УМВС в м. Херсоні відкрито меморіальну дошку на честь Владислава Ковальова, лікаря-хірур-га, добровольця батальйону «Херсон» (позивний «Док»), який героїчно за-гинув, коли разом із побратимами ви-ходив з оточення так званим зеленим коридором з Іловайська. Владиславу було лише 30 років.


КОМІСАР Володимир Юрійович

36 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 4 роти № 2 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, рядовий міліції.Дата і місце народження: 1 січня 1978 року, м. П’ятихатки, Дніпропетровська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Чумаки, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. 29 серпня 2014 року В. Ю. Комісар

під час виходу з бійцями батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» з оточення з м. Іловайськ Донецької області потрапив під прицільний обстріл з важкої та стрілецької зброї з боку терористів, у результаті чого загинув.

Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором». Вос-таннє його бачили в районі урочища Червона Поляна: він відступав у «зе-ленку» та відстрілювався.

3 вересня 2014 року тіло В. Ю. Комі-сара разом із тілами 96 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до моргу м. Дніпра. 16 жов-тня 2014 року тимчасово похований

на Краснопільському цвинтарі м. Дні-пра як невпізнаний герой.

Пiсля майже двох рокiв зусиль за-вдяки експертизам ДНК його зна-йшли. 2 вересня 2016 року тіло було ідентифіковане, та на прохання батькiв 29 вересня 2016 року Володи-мира Юрійовича Комісара перепохо-вали на рiднiй землi в м. П’ятихатки Дніпропетровської області.

Дивлюсь на фото — жарт або прокляття?Найгірше те, що тут пояснення нема.Він не хотів й не мусив вчора помирати,Та не спитала дозволу на те страшна війна…

Німа, безмовна кольорова картка…На ній — щасливе та усміхнене лице…Тепер одне лиш образ може цей сказати:«Нема серед живих — лиш згадка на папері є…»

Це фото омивається сльозами,Це фото притискають до грудей,

Обводять ніжно та дбайливо пальцем,Але, на жаль, все це солдата не верне…

Пішов навіки та зоставив згадку —Свій образ на оцьому папірці…Він не хотів, не мусив та не мав вмирати!Але звучить як вирок: «Згинув на війні…»

Це тяжко, гірко, хочеться кричати!!!Але нічого не змінить уже тобі…Нам залишається лиш вічно пам’ятатиУсіх загиблих, що із бою не прийшли…(Любов Юріївна Комісар, сестра)


КУРОЧКА Анатолій Михайлович (позивний «Дід»)

46 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 7 ба-тальйону патрульної служби міліції особливого призна-чення «Шахтарськ» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, старший сержант міліції.Дата і місце народження: 30 серпня 1967 року, с. Іванів-ка, Гребінківський район, Полтавська область.Дата і місце загибелі: 19 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. 19 серпня 2014 року між 12.00 та 15.00 поблизу м. Іловайська Донецької області під час бою з сепаратистами снайпер поці-лив і вбив Анатолія Михайловича Курочку. Похований у с. Сліпорід-Іванівка Гребінковсько-го району Полтавської області.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Народився і виріс Анатолій Ми-хайлович Курочка на мальовничій Полтавщині. 1985 року закінчив Дні-продзержинський технікум фізичної культури, був одружений, має дорос-лих доньку і сина.

Серед побратимів мав авторитет та отримав позивний «Дід», оскільки діти народили йому трьох онуків.

Бойові товариші А. М. Курочки 18 серпня поїхали у відпустку. Анатолій залишився, йому випадав бойовий похід. Після нього воїн планував на-відатися додому та разом з родиною відсвяткувати свій 47-й день наро-дження. Не судилося…

Наступного після від’їзду това-ришів дня, 19 серпня, у період часу з 12.00 до 15.00 біля м. Іловайська До-нецької області під час бою було вби-то Анатолія Михайловича Курочку. Як

пояснив товариш по службі — свідок, Анатолія Михайловича було вбито ку-лями снайпера сепаратистів. Смерть настала унаслідок наскрізного вогне-вого кульового поранення задньої по-верхні грудної клітини зліва, ушко-дження внутрішніх органів.

Під час відпустки Анатолій мав за-брати бронежилет, який для нього роздобули побратими із самооборони Пирятина, та каску, яку придбали во-лонтери за кошти, зібрані пирятин-ською громадою. Можливо, це важ-ливе для кожного бійця спорядження змогло б захистити нашого героя від ворожої кулі?..

Друзі наголошують, що Анатолій був великим патріотом України й усе життя боровся за справедливість, якої так не вистачає у нашому жорстокому світі.


КУЗЬМЕНКО Віталій Михайлович

29 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції, міліціонер взводу № 2 роти № 2 батальйону патрульної служби мі-ліції особливого призначення «Полтавщина» Управління Міністерства внутрішніх справ України у Полтавській області.Дата і місце народження: 4 червня 1985 року, м. Зіньків, Полтавська область.Дата і місце загибелі: 9 листопада 2014 року, смт Ольхо-

ватка, Артемівський (нині Бахмутський) район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув під час обстрілу російськими збройними формуваннями смт Ольховатка (Донецька область) в районі м. Дебальцеве. Снаряд влучив у житловий бу-динок, де перебували правоохоронці.Нагородження: Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (по-смертно).

На гарячому Сході України бійці батальйону патрульної служби мілі-ції особливого призначення «Полтав-щина» Управління Міністерства вну-трішніх справ у Полтавській області рядовий міліції Віталій Кузьменко та молодший сержант міліції Олександр Матійчук пробули близько місяця й невдовзі мали повернутися додому. Повернулися… навіки героями, які по-лягли, захищаючи Україну й кожного з нас.

…В останню путь героїв проводжа-ли з того самого місця, звідки вони ви-рушали на Схід. Площа біля Управлін-ня МВС України в Полтавській області ледве вміщувала всіх, хто хотів попро-щатися з полеглими земляками. Від-дати шану рядовому міліції Віталію Кузьменку й молодшому сержанту Олександру Матійчуку прийшов увесь особовий склад міліції Полтавщини

на чолі з тимчасово виконуючим обов’язки начальника УМВС Андрієм Балонем, рідні та близькі загиблих, їхні друзі, а також кілька сотень пол-тавців.

«Надзвичайно боляче бачити, як батьки та дружини плачуть за свої-ми синами й чоловіками. Це — непо-правна втрата, — зазначив під час панахиди Андрій Балонь. — Я щиро


співчуваю родинам загиблих і дякую героям за те, що вони боронили нашу державу. Їхній подвиг назавжди зали-шиться в наших серцях. Нехай більше не буде таких тяжких втрат і на нашій землі якнайшвидше запанує мир».

Побратим загиблих, командир третьої роти Сергій Красницький в інтерв’ю одному з місцевих телека-налів розповів, що позицію, яку утри-мували під час бою хлопці, зруйнова-но вщент. «Двоє загинуло, один був тяжко поранений, — зазначив бо-єць, мужньо намагаючись не виказа-ти туги. — Коли приїхав у Дебальцеве,

довго вдивлявся в їхні обличчя… Це дуже велика втрата, але бойовий дух залишається на вищому рівні. Ми го-тові й надалі захищати кордони нашої Батьківщини».

Життя 29-річного полтавця Віталія Кузьменка обірвалося 9 листопада під час обстрілу ворогом позицій україн-ських військових, який тривав кілька годин на блокпості поблизу Дебальце-вого, що на Донеччині.

Справжній патріот, відданий сво-їй країні, у скрутний для неї час Ві-талій став на її захист і був прий-нятий до другої роти батальйону

«Полтавщина». Після його трагіч-ної загибелі на малій батьківщині по-вернення сина не дочекалися батьки, а двоє хлопців-близнюків — старшо-го брата. Без батька залишилася непо-внолітня дитина.

Після народного прощання під ви-гуки «Слава Україні!» та «Герої не вми-рають!» траурна процесія вируши-ла до рідних містечок загиблих — до Червонозаводського та Зіньківа, де вони й знайшли останній земний при-хисток. Віталія Кузьменка й Олексан-дра Матійчука поховали з усіма вій-ськовими почестями.


КУРНОСЕНКО Микола Юрійович (позивний «Спілберг»)

39 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 1 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, старшина міліції.Дата і місце народження: 28 червня 1975 року, м. Дні-пропетровськ (нині Дніпро).Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Горбатенко, Старобешівський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим зеленим коридором на дорозі поміж с. Новокатеринівка та Горбатенко. Старшина міліції М. Ю. Курносенко рухався у колоні техніки, що виходила коридором з оточення. Ко-лону було обстріляно сепаратистами, Курносенка Миколу Юрійовича вбито.Нагородження: Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Микола не випадково отримав по-зивний «Спілберг», адже він справді був творчою та різносторонньо роз-виненою особистістю. Під час служби в полку Микола став ініціатором ство-рення офіційної фейсбук-спільноти полку «Дніпро-1», одним із перших почав знімати відео про події в АТО та вести фотохроніку. Саме він створив перший відеосюжет про полк «Укра-инский нож из осколка Града, приле-тевшего из РФ».

Відомий вікіпедист 2013 року по-сів 2-ге місце у конкурсі «Вікі лю-бить пам’ятки в Україні» у номіна-ції «Музичні пам’ятки» зі світлиною «Будинок органної музики, м. Дні-пропетровськ» (колишня Брянська Миколаївська церква).

1997 року закінчив Державну мета-лургійну академію України, 2000 року закінчив аспірантуру Національної металургійної академії України.

Займався ковальством. Керівник компанії «Альпсіті», яка надавала по-слуги промислового альпінізму. За-хоплювався гірським туризмом, фо-тографуванням та відеозйомкою. Вів дніпропетровський міський інтернет-портал «ГородоВед».

Одружений, має сина Курносенка Сергія Миколайовича, 1998 року на-родження.

У період з червня до листопада 2003 року працював інструктором з рукопашного бою Управління МВС України на Придніпровській заліз-ниці.


Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим зеленим коридором. 20 верес-ня 2014 року тіло було знайдено у полі з соняшниками на південно-західній стороні хутора Горбатенко та приве-зено до м. Запоріжжя пошуковцями місії «Евакуація-200» («Чорний тюль-пан»), до складу якої належать волон-тери всеукраїнської громадської ор-ганізації «Союз “Народна пам’ять”» та представники Національного військо-во-історичного музею України.

Упізнаний за тестами ДНК. Похова-ний 12 вересня 2015 року в м. Дніпро-петровську (нині Дніпро) на Красно-пільському кладовищі.

16 жовтня 2015 року в школі на житловому масиві «Північний» міс-та Дніпро, де навчався Микола Кур-носенко, було відкрито меморіальну дошку.

Тепер діти, які навчаються в цій школі, будуть частіше згадувати про те, що Україну захищали і захищають Герої. Син Миколи також навчається в цій школі.


КУРЯТА Іван Євгенович

(позивний «Блюхер»)41 рікЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 2 роти № 2 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, сержант міліції.Дата і місце народження:17 лютого 1973 року, с. Семе-нівка, Криничанський район, Дніпропетровська область.Дата і місце загибелі: 8 жовтня 2014 року, смт Піски, Яси-нуватський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 8 жовтня 2014 року близько 11.00 у смт Піски Ясинуватсько-го району на підступах до Донецького аеропорту під час здійснення оперативного спосте-реження за противником. Івана Євгеновича Куряту було смертельно поранено унаслідок мінометного обстрілу позицій батальйону. Похований у с. Семенівка Криничанського райо-ну Дніпропетровської області. Залишилися батько, дружина і двоє дітей.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Боляче усвідомлювати, але на укра-їнській землі, де люди повірили у свої сили, у свою державу, все ще ллється кров, гинуть кращі із кращих — сміли-ві і відважні. 41-річний чоловік віддав своє життя за Україну, за нас, за рід-ний край, щоб не ступила сюди нога агресора, загарбника.

Передчасно згасла зірка життя по-рядної молодої людини, захисника Віт чизни, патріота України. Він був товариським, доброзичливим, завжди привітним і усміхненим, щирим на до-бро. Військовослужбовці, чия місія полягає у захисті священних кордо-нів Вітчизни, прибули провести його в останню дорогу.

Увесь час він був на передовій,

брався за виконання найскладніших бойових завдань. Відважний, ціле-спрямований, він вірив, що в єднан-ні можна досягти поставленої мети. Був переконаний, що немає таких пе-репон, які не подолав би наш народ. Ворожий осколок снаряда потрапив йому в голову на Сході держави, а во-ював він за всю Україну. Так чинять справжні патріоти України, так чи-нять герої, — говорили на панахиді кандидат в народні депутати України В. В. Дідич, Семенівський сільський го-лова І. С. Карп’юк та бойові побрати-ми Івана.

Уся громадськість району, усі меш-канці Семенівської територіальної громади висловлюють щирі співчуття


татові Євгенію Івановичу та всій роди-ні з приводу тяжкої втрати. Залиши-лися в Івана двоє дітей: 6-річна Дари-на і 14-річний Євген.

Приходив Ваня у відпустку у верес-ні, просили рідні більше не їхати на Схід, а він сказав: «Я цього зробити не можу. Україну треба захищати далі».

Із честю і гідністю виконав він свою бойову місію, здійснив героїчний вчи-нок. Його доля, його життєвий подвиг є прикладом для юного покоління.

Герої не вмирають! Слава Україні!(Людмила Забора)

Його відома фотографія потрапи-ла у книгу «Аеропорт», першу книгу про війну в Україні журналіста Сергія Лойка.


ЛАГОВСЬКИЙ Віктор Анатолійович

50 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 2 роти № 2 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, молодший сержант міліції.Дата і місце народження: 30 липня 1964 року, м. Жито-мир.Дата і місце загибелі: 13 лютого 2015 року, м. Дебальце-ве, Донецька область.Обставини загибелі. 13 лютого 2015 року група праців-ників батальйону, до складу якої належав В. А. Лаговський,

у м. Дебальцеве Донецької області потрапила під обстріл зі стрілецької, мінометної та гра-натометної зброї. Члени незаконних військових формувань під час нападу смертельно по-ранили В. А. Лаговського у голову. Залишилися мати, дружина і двоє синів.Нагородження: Указом Президента України № 436/2014 від 17 липня 2015 року «за особи-сту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ціліс-ності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Разом із Віктором загинули молод-ший сержант міліції Д. Стрєлець та молодший сержант міліції С. Карпо. Зі слів очевидця тіло загиблого на БТРі було вивезено з поля бою і перенесе-но на автомобіль, який вивозив полег-лих із Дебальцево до Артемівська. Під час руху в автомобіль з тілами влучи-ла міна. Декілька місяців Віктор Ла-говський вважався безвісти зниклим. Його особу було ідентифіковано за ре-зультатами проведеної експертизи ДНК.

Міліціонер батальйону патруль-ної служби особливого призначен-ня «Артемівськ» 50-річний Віктор Ла-говський загинув у зоні проведення антитерористичної операції на Сході України ще 13 лютого, однак похова-ти рідні змогли його лише 30 квітня.

Бойові побратими розповідають, що з їхньої групи, яка виконувала завдання в районі Дебальцевого, двоє осіб загинуло, один отримав поранен-ня, а двоє вижили. На війну всі вируши-ли ще кілька місяців тому, були майже однакового віку, тож швидко здружи-лися і завжди йшли на патрулювання разом. Чоловіки не мали сумніву щодо можливостей один одного й досі не можуть повірити у тяжку втрату, адже загинули справжні патріоти та герої.

Прощання з Віктором Анатолійови-чем Лаговським відбулося на майдані Корольова в Житомирі, а потім похо-ронна процесія вирушили на Смолян-ське військове кладовище, де похова-ли бійця.

З дружиною Віктор прожив 26 ро-ків. Родина не відмовляла його, коли


сказав, що вирушає добровольцем у зону проведення антитерористич-ної операції.

«Я йому лише сказала, що у нас є діти, кому вони будуть потрібні? За-вжди говорив по телефону, щоб не хвилювалася, і обіцяв, що все буде до-бре, — згадує дружина загиблого. — У нього були золоті руки, я не чула від нього жодного поганого слова. Це була дуже добра людина для всіх. Боже, чому ти забираєш таких хоро-ших людей? Мені навіть не дозволили востаннє подивитися на нього і сказа-ли пам’ятати його красивим».

«У нас було завдання — поїхати, за-брати “300-х”. Забрати, вивезти, і все, а виявилось, що там регулярні війська російської армії, морська піхота.

Не дуже зрозуміло було, з чого вони стріляли, тому що спочатку по-чали мінами накривати. Це ще нічого,

а потім — два точних вистріли в БМП і в танк.

Там смертельні поранення були», — розповідає Сергій Журавський, який того дня виконував завдання разом із Віктором.

Багато гарних слів про Віктора Ла-говського сказали його друзі, хреще-ник, активісти й волонтери.

Для багатьох з них він залишить-ся взірцем, а синам Віктора побажали продовжити славні справи свого бать-ка і любити свою землю так, як це від-дано й до останнього робив він.


ЛЕОНЧЕНКО Микита Сергійович

21 рікЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 2 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, рядовий міліції.Дата і місце народження: 31 травня 1993 року, м. Доку-чаєвськ, Донецька область.Дата і місце загибелі: 15 вересня 2014 року, м. Горлівка, Донецька область.Обставини загибелі. 14 вересня 2014 року М. С. Леон-ченко та двоє інших міліціонерів батальйону патрульної

служби міліції особливого призначення «Артемівськ» Д. С. Кордиєв та Д. В. Єрофеєв несли службу на блокпості, розташованому на автодорозі Артемівськ—Горлівка. Близько 20.00 міліціонери готувалися до передислокації на інший вогневий рубіж. М. С. Леонченко знахо-дився на броні БМП. Раптом пролунав постріл — Леонченко Микиту Сергійовича було по-ранено. Рядовий міліції Д. В. Єрофеєв доправив М. С. Леонченка до центральної районної лікарні м. Артемівськ (нині Бахмут), де той 15 вересня 2014 року від отриманих ран помер.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Народився і виріс Микита Сергійо-вич Леонченко в м. Докучаєвську До-нецької області. Освіту здобув серед-ню спеціальну, 2013 року закінчивши Докучаєвський гірничий технікум Державного вищого навчального за-кладу «Національний гірничий уні-верситет».

Перервав навчання хлопець за-для служби в Збройних Силах Украї-ни і повернувся, лише щоб отримати диплом. За покликанням серця Мики-та продовжив служити в Збройних Си-лах, але вже за контрактом. Саме в цей час у нього народився син Михайло.

2014 року Микиту було прийнято на службу в органи внутрішніх справ

до батальйону патрульної служби мі-ліції особливого призначення «Дні-про-1» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області на посаду міліціонера взводу № 4 роти № 4. Того самого року переведений до батальйо-ну «Артемівськ» у взвод № 2 роти № 1.

3 червня 2014 року бійці батальйо-ну «Артемівськ» були відряджені до Донецької області для несення служ-би з охорони громадського порядку в районі проведення антитерористич-ної операції. Серед них був і Микита.

Напруження після чергування впро-довж доби та ще й під прицільним вог-нем окупантів допомагали знизити


тільки підтримка близьких та побра-тимів із батальйону. Микита ніколи не скаржився. Батьків запевняв, що все у нього гаразд.

21-річний міліціонер батальйону патрульної служби міліції особливо-го призначення «Артемівськ» Микита Леонченко загинув 14 вересня 2014 року під час несення служби на блок-пості, що на автодорозі Артемівськ—Горлівка. Він отримав смертельне по-ранення під час обстрілу.

Наприкінці того осіннього дня Ми-кита разом із побратимами ніс службу на блокпості, розташованому на авто-дорозі Артемівськ—Горлівка. Близько 20.00 воїни готувалися до передисло-кації на інший вогневий рубіж.

Леонченко Микита знаходився на «броні» БМП. Пролунав постріл... «Зда-ється, мене поранено», — пошепки сказав Микита.

Хлопця евакуювали до Артемів-ської центральної районної лікарні. Наступного дня він помер.

У бійця залишилися дружина і 10-місячний син. Молодий українець, молодий батько...

«Спи спокійно, наш Герою! Твій ма-люк буде гідним свого батька, який захищав мирне життя в Україні», — такими словами проводжали в остан-ню путь Микиту його близькі.


ЛЕХМІНКО Ігор Ігорович41 рікЗвання, посада, підрозділ: прапорщик міліції баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Львів» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області.Дата і місце народження: 18 листопада 1973 року, м. Яво-рів, Львівська область.Дата і місце загибелі: 13 лютого 2015 року, м. Дебальце-ве, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув у бою під м. Дебальцеве. Похований із почестями 28 березня 2015 року в м. Яворів Львівської області. Залишилися батьки, дружина та син Юрій.

Нагородження: Указом Президента України № 316/2015 від 8 червня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

29 жовтня 2016 року в м. Яворів, що на Львівщині, урочисто відкрили й освятили надгробний пам’ятник за-гиблому учаснику антитерористич-ної операції, бійцю добровольчого батальйону міліції спеціального при-значення «Львів», прапорщику міліції Ігорю Ігоровичу Лехмінку.

Розпочались урочистості Службою Божою у храмі Успення Пресвятої Бого-родиці, опісля усі присутні вирушили на цвинтар до могили Героя України.

У заході взяли участь голова, по-садовці району та міста, родичі та близькі загиблого, духовенство, гро-мадськість міста та бойові побратими.

Священослужителі провели по-минальну панахиду та освятили пам’ятник.

Присутні схилили у жалобі голови і вшанували пам’ять захисника Укра-їни, який загинув у боротьбі за рідну землю, хвилиною мовчання.

На завершення відбулося покла-дання квітів на могилу полеглого Героя.

Залишаючи по собі світлу пам’ять, Ігор Лехмінко буде прикладом патріо-тизму та мужності для багатьох при-йдешніх поколінь.


ЛОГВИН Станіслав Володимирович

29 роківЗвання, посада, підрозділ: майор міліції, оперуповнова-жений відділу внутрішньої розвідки Управління з бороть-би з організованою злочинністю Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій об-ласті.Дата і місце народження: 24 липня 1984 року, м. До-нецьк.Дата і місце загибелі: 1 липня 2014 року, м. Донецьк.Обставини загибелі. Загинув 1 липня 2014 року під час штурму сепаратистами (угрупо-вання Безлера) будівлі Донецького Управління Міністерства внутрішніх справ. Похований у м. Донецьку. Залишились дружина та донька.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом Данила Галицького (посмертно).

Близько 12.00 на 1-й пост адмінбу-дівлі ГУМВС в області увірвалися 40 озброєних бойовиків і відкрили стрі-лянину на ураження. Станіслав пе-регородив шлях загарбникам, нама-гаючись не дати їм прорватися далі, зупинити будь-якою ціною. Терорис-ти розстріляли захисника з автоматів. Ворожі кулі обірвали життя молодого офіцера, до його 30-річчя залишалося менше місяця...

Майор Логвин прослужив в органах внутрішніх справ 13 років і пишався бути українським міліціонером. Стас з дитинства мріяв працювати в мілі-ції і наполегливо йшов до своєї мети. Бувши кандидатом у майстри спорту з боксу, він цілий рік тренувався, аби отримати високий прохідний бал в ін-ститут. У серпні 2001 року його мрія здійснилася, він став курсантом.

Станіслав — з тих людей, спілку-вання з якими завжди викликає бурю

позитивних емоцій. За своєю нату-рою це був відкритий, оптимістич-ний і життєрадісний чоловік, добро-зичлива і чуйна вдача дозволяла йому знаходити спільну мову з різними людьми. Людей притягували в ньому природність, легкий характер, уміння невимушено, по-дружньому дивитися прямо в очі й велика тактовність у ма-нері спілкування.

Терористи назавжди забрали у ба- тьків надійного захисника, а у дружи-ни і маленької доньки — люблячого і турботливого чоловіка і батька.

15 липня 2014 року Указом Прези-дента України за особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та терито-ріальної цілісності України, Станіслав Володимирович Логвин нагородже-ний орденом Данила Галицького (по-смертно).


ЛИСЕНЧУК Володимир Васильович

29 роківЗвання, посада, підрозділ: прапорщик міліції, міліціонер відділення № 1 взводу № 1 спеціальної роти міліції Управ-ління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області.Дата і місце народження: 10 червня 1984 року, с. Лісний Хлібичин, Коломийський район, Івано-Франківська об-ласть.Дата і місце загибелі: 29 травня 2014 року, м. Слов’янськ, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув поблизу м. Слов’янська в районі проведення антитерорис-тичної операції. Знаходився у гелікоптері Мі-8МТ Національної гвардії України, який після розвантаження харчових продуктів та проведення ротації особового складу на 5-му блок-пості, повертаючись з району гори Карачун, обстріляли з лісосмуги, унаслідок чого гелікоп-тер був підбитий.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

«Це був Великдень, Поливаний по-неділок, — розповідає мати загибло-го Героя Марія Лисенчук. — Володя гостював на свято з дружиною та ді-тьми. Після обіду до нас приїхали хлоп-ці з його спецпідрозділу — Віктор Яков’як і Петро Остап’як. Посиділи за столом, потім розмовляли на вулиці. Я чула, як вони відмовляли Володю їха-ти на Схід. Мовляв, ти ж після операції ледь відійшов. Сина минулої осені не-вдало прооперували на апендицит, тож була повторна операція. Медики дава-ли п’ять відсотків, що виживе. Хлопці з “Беркута” здавали для нього кров.

“Ні, я не можу не поїхати, — гаряч-ково казав мені. — Хлопці їдуть, по-їду і я. Ми будемо разом”. У нього ро-бота, друзі були понад усе. Бувало, уранці прокидався, а на мобільному

телефоні — зо два десятки пропуще-них дзвінків. Переглядав їх, одягався й кудись поспішав — комусь допомог-ти, когось виручати».

Перед армією Володимир Лисенчук вивчився на електрогазозварюваль-ника, але з роботою в густонаселено-му краї туго. Знайомий порадив йому піти на службу в міліцію. Парубок пра-цював у патрульній службі в Коломиї. Під час навчання на курсах першопо-чаткової підготовки в Івано-Франків-ську познайомився зі студенткою Ін-ституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Ва-силя Стефаника Світланою. Зустріча-лися два роки й одружилися.

«Коли ми почали зустрічатися, то Володя мені сказав, що живе в Ко-ломиї, працює в патрульній службі


міліції, — повертається в спогади Світ-лана. — ...Він завжди дотримував сло-ва. Дуже хотів працювати в міліцей-ському спецпідрозділі, й через якийсь час його мрія збулася...

Коли Володя перейшов на робо-ту в “Беркут”, то я відчула деяку само-тність. Але мене його командир про це попереджав: потрібно бути готовим до всього. Чоловік може ночами про-падати, у нього будуть постійно ви-їзди, на свята буду сама вдома. Потім я зрозуміла, відчула, наскільки це від-повідальна, небезпечна робота. Дуже переживала за нього. Були різні ситу-ації за ці роки служби. Коли був Май-дан, Володю не взяли в Київ, бо він пе-ред тим переніс дві складні операції. Тому коли почув про відрядження на Схід, то одним із перших записався до-бровольцем. Сказав: “Як не я, то хто? Це мій прямий обов’язок”. Спочатку вони охороняли громадський поря-док у місті Ізюмі, усе було спокійно. Телефонував, що люди дуже добро-зичливі, приносять їжу, каву, сигаре-ти. Потім передзвонив, що їх перево-дять у Слов’янськ....

...Ніби щось передчував. Пам’ятаю таку його фразу, яку проронив перед загибеллю: шкода, що не побачу, як малий почне ходити...»

Світлана розповіла, що чоловік дуже хотів сина... Коли після пологів дізнався, що в нього хлопчик, то так радів! «У мене народився “Беркут”!» Дуже хотів, щоб син пішов його про-фесійними стопами.

«У Віталіка батько — герой, і син буде ним пишатися, — твердо каже молода жінка. — Я дотепер не вірю, що Володі нема. Мені здається, що він нам допомагає, опікується мною

й діточками. Це важко зрозуміти, але я це відчуваю».

«Мамо, а можна я скажу?» — про-сить донька Діана й розповідає, що на другий день після того, як татка не стало, малювала ручкою по зошиту й відчувала, що ніби хтось їй підправ-ляв руку.

«Вона таке не могла придумати, — впевнена Світлана. — А малий… Якось кума його носила на руках, то він весь час тягнувся ручками в коридор і смі-явся, хоча там було темно. Такі малень-кі діти більше відчувають, ніж дорослі.

А ще, знаєте, Діанка каже, що ан-гелики забрали татка на небо, і коли війна закінчиться, вони його відпус-тять…»


ЛОСЬ Роман Миколайович

32 рокиЗвання, посада, підрозділ: сержант міліції, міліціонер взводу № 3 роти № 2 батальйону патрульної служби мілі-ції особливого призначення «Чернігів».Дата і місце народження: 11 травня 1984 року, с. Вишне-ве, Ріпкинський район, Чернігівська область.Дата і місце загибелі: 10 червня 2016 року (помер від ран).Обставини загибелі. 16 листопада 2014 року озброєні бойовики переправилися через річку Сіверський До-нець, обстріляли з автоматичної зброї та гранатометів па-трульний автомобіль батальйону «Чернігів» та блокпост Збройних Сил України в районі автостанції смт Станиця

Луганська. Роман отримав вогнепальні кульові та осколкові поранення різних частин тіла. Діагноз — комбінована вибухово-осколкова травма, контузія головного мозку, численні осколкові поранення тулубу та кінцівок, відкритий перелом правого стегна. Помер о 06.00 10 червня 2016 року в головному шпиталі Міністерства внутрішніх справ м. Києва після 10-місячної коми і лікування у Греції.Нагородження: нагороджений відзнакою Міністерства внутрішніх справ — нагрудним знаком «За відвагу в службі» 2014 року та відзнакою Міністерства внутрішніх справ Украї-ни — нагрудним знаком «За відвагу в службі» 2016 року.

Роман отримав травму під час бо-йових дій у Станиці Луганській, де ра-зом з іншими чернігівцями ніс служ-бу із захисту правопорядку. Було це в листопаді 2014-го. Тоді сепаратисти поцілили в мікроавтобус, яким пере-сувалися чернігівці, була стрілянина, троє бійців — Віктор Запека, Андрій Іщенко та Олександр Найдьон — за-гинули, п’ятеро, серед них і Роман — отримали поранення.

Тривалий час Романа лікували в Чернігівській обласній лікарні. Йому зробили операцію пошкодженого су-глоба на нозі, вживили титанову плас-тину, гроші на яку приносили всі коле-ги Романа. Начебто все було успішно, чоловік і батько 7-річної донечки вже

пробував ставати на ноги і ходити на милицях.

Проте знадобилася ще одна опе-рація. Її робили в столиці Греції Афі-нах. І після операції, що була 20 лип-ня 2015-го, Роман не прокинувся. Щоб поїхати і дбати про чоловіка, його дру-жина Ірина залишила роботу. Майже рік Роман пробув у стані коми...

За словами дружини, в Греції чер-нігівець не міг розраховувати на якіс-ний догляд, у Роми з’явилися не лише пролежні, а й навіть виразки на руці. Ані волонтерам, ані Ірині тамтеш-ні медики не дозволяли мити пацієн-та чи зістригати йому нігті. Враження від «догляду» Ірина описала в гнівно-му пості на Фейсбуці:


«У Греції лікарі не дозволяли не те щоб щось самим робити, а навіть про-стирадло підняти і подивитись, що там робиться, не дозволяли і свари-лись.

Коли ми почали відмивати Ромчика після грецької реанімації, то були всі шоковані. На складках рук бруд взяв-ся кіркою. Таке відчуття, що як тільки я поїхала, то вони його не мили. Якщо так, то фізіотерапії і не було взагалі. А вони стверджували, що фізіотера-пію роблять двічі на день.

За півтора місяця моєї відсутності в нього пальчики на лівій руці майже до кісточок прогнили, з’явились ран-ки на долоні від нігтів, яким не було місця куди рости, то вони почали за-кручуватись навиворіт (Рома тримає руки в кулачках).

На прохання волонтерів обрізати Ромі нігті відреагували лише через два тижні. Але, як з’ясувалось, обрі-зали лише на тій руці, де було видно. Ліва рука була перев’язана бинтом, тому там ніхто нігтів не обрізав.

Узагалі жах!!!Отак Ромине лікування тривало

під особистим контролем посла Украї-ни в Грецькій Республіці!»

Згодом завдяки колосальним зу-силлям дипломатів, чиновників, нар-депів таки вдалося знайти кошти на транспортування Романа додому. І на-весні 2015 року атошника доправили до Києва. Він перебував під наглядом лікарів Головного шпиталю Міністер-ства внутрішніх справ у Києві.

Українські медики також були не-задоволені тим протоколом лікуван-ня, який провадили греки — надто мало уваги і надто сильні антибіо-тики…

Українська громада в Греції в гре-ко-католицькому храмі Ахарноні в Афінах відслужила панахиду за душу покійного Романа Лося…


ЛЯШУК Максим Володимирович

(позивний «Яр»)25 роківЗвання, посада, підрозділ: лейтенант міліції, командир взводу № 2 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» Управління Міністерства вну-трішніх справ України у Волинській області.Дата і місце народження: 18 травня 1989 року, м. Луцьк, Волинська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокатери-нівка, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув під час виходу з Іловай-ського котла так званим зеленим коридором на доро-

зі поміж с. Новокатеринівка та Горбатенко. 2 вересня 2014 року тіло М. В. Ляшука разом із тілами 87 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до моргу м. Запоріжжя. Тимчасово похований на цвинтарі м. Запоріжжя як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ляшук Максим Володимирович на-родився 18 травня 1989 року в м. Луць-ку. Згодом сім’я переїхала до с. Остро-жець Млинівського району.

Закінчивши місцеву школу, хло-пець вступив до Луцького інституту розвитку людини університету «Укра-їна», спеціальність — «фізична реабі-літація».

Після служби у лавах Збройних Сил України працював міліціонером взво-ду № 2 спеціальної роти судової мілі-ції «Грифон» Управління Міністерства внутрішніх справ, був помічником оперуповноваженого відділу швидко-го реагування «Сокіл» УБОЗ Управлін-ня Міністерства внутрішніх справ.

У віці 22 роки завершив службу

в міліції за станом здоров’я. Працював учителем фізкультури та керівником краєзнавчого гуртка при Млинівсько-му центрі туризму.

Був активним учасником Майда-ну в Києві. Одним із перших записав-ся у батальйон «Світязь», був коман-диром взводу.

Залишився живим після Іловай-ського котла, але зустрів смерть 29 серпня 2014 року в зеленому кори-дорі, коли разом із добровольчими ба-тальйонами та військовими колонами покидав місце кривавої битви. У заги-блого залишилися дружина і син.

Рідні розшукували Максима, пріз-вище якого значилося в списку зни-клих безвісти.


Тіло Максима ідентифікували і з Запоріжжя доставили в Острожець, де Герой вічним сном спочиватиме на сільському кладовищі…

Прощання із Максимом відбувало-ся біля навчально-виховного комп-лексу. Провести воїна в останню путь прийшли батьки, дружина, брат і син полеглого, односельці, керівники установ.

Учні запалили лампадки. Присутні виголосили щемливі слова про слав-ного сина України. Низько вклонили-ся батькам Максима Ляшука, а в їх-ній особі — всім, хто виховав лицарів України, які ціною власного життя бо-ронили країну від підступних ворогів.

Учні навчального закладу декламу-вали вірші. Пролунала журлива пісня. Після завершення урочистості школя-рі віднесли лампадки на могилу Мак-сима.

Вшанувати пам’ять Героя прибули воїни-побратими з роти міліції спеці-ального призначення «Світязь», зо-крема командир спецпідрозділу Олег Дрючан, а також родичі інших поле-глих під час АТО бійців «Світязя».

На приміщенні Острожецького на-вчально-виховного комплексу бій-цю спецпідрозділу «Світязь» Максиму Ляшуку (позивний «Яр»), який заги-нув 29 серпня 2014 року під час ви-ходу з Іловайського котла, відкрили пам’ятну дошку.

Меморіальну дошку герою відкри-то в день річниці трагічних подій на Євромайдані, активним учасником якого був Максим.

Побратими Максима зазначили, що на прикладі життя Максима виховува-тимуться майбутні покоління, а вони докладуть зусиль, щоб вигнати ворога

з нашої землі, щоб жодна нечисть не топтала нашу землю, щоб Україна ста-ла вільною і могутньою європейською державою, адже за це віддав життя ге-рой із Острожця.


МАЗУР Павло Валерійович

30 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліціонер баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон» Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області.Дата і місце народження: 12 лютого 1984 року, м. Хер-сон. Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув під час виходу з Іловай-ського котла так званим «зеленим коридором» на дорозі поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 2 вересня

2014 року тіло П. В. Мазура разом з тілами 87 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до моргу м. Запоріжжя. Був упізнаний бойовими товаришами та ро-дичами. Похований на меморіалі пам'яті загиблих бійців АТО кладовища Геологів м. Херсон. Залишилася дружина та трирічний син.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територі-альної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За муж-ність» III ступеня (посмертно).

Павло Мазур пішов захищати укра-їнську державність у червні 2014 року. Маючи військовий досвід і хорошу фі-зичну підготовку, він записався до-бровольцем до батальйону міліції осо-бливого призначення «Херсон», який у серпні було відправлено в зону про-ведення антитерористичної операції.

29 серпня під час виходу з оточен-ня під Іловайськом Павло отримав смертельне поранення.

За особисту мужність і героїзм, ви-явлені під час захисту державного су-веренітету, вірність військовій прися-зі указом Президента України Павло Мазур посмертно нагороджений орде-ном «За мужність» ІІІ ступеня.

12 лютого вшанувати пам’ять героя до будинку, де він мешкав, прийшли

рідні, друзі, колеги, представники влади і звичайні городяни. Тут зу-силлями активістів автомайдану та міської влади встановили меморіаль-ну дошку. Під час відкриття присутні згадували подвиг Павла, який був лю-блячим батьком, братом, чоловіком.


У складний час він не підвів товари-шів у бою.

«Війна накрила частину нашої батьківщини. І незважаючи на те, що Херсонщина далеко від бойових дій, наші кращі чоловіки, добровольці, пішли захищати кордони України. Се-ред них був і Павло. Його ім’я буде на-віки вписано в історію визвольної бо-ротьби. Але це не зменшить тугу його близьких і товаришів, — звернулася до присутніх заступник голови Хер-сонської обласної державної адміні-страції Валентина Січова. — Хлопці роблять дуже велику справу. І втрача-ти їх дуже важко. Разом з тим, мабуть, треба було трапитись біді, аби ми ви-

явили свої найкращі риси. Я пишаю-ся волонтерами і всіма, хто допомагає армії. Сьогодні нас зібрала сумна по-дія. Але все це дає мені велику надію і віру в те, що в нас буде мир. І я молю Бога, щоб до цього часу ми якомога менше зустрічалися з таких приводів».

Про бойового товариша згадав і командир батальйону «Херсон» Ігор Буша. «З Павлом ми починали служ-бу з першого дня існування батальйо-ну. Він був дуже хорошим другом, до-помагав у всьому. Тренував хлопців як

інструктор з рукопашного бою, — за-значив командир. — За родом моєї ді-яльності мені потрібне було постійне прикриття. Цим займався Павло. Сто-яв за моєю спиною. Будучи поране-ним, він мав нагоду виїхати, але від-мовився, сказав, що лишиться зі мною до кінця. Велика вдячність тим, хто не забуває про наших героїв. Вони не вмирають, живуть у наших серцях. Слава Україні!».

(Іван Антипенко, «День», Херсон)


МАКАРЕНКО В’ячеслав Володимирович

(позивний «Студент»)26 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 4 роти № 4 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, рядовий міліції.Дата і місце народження: 27 вересня 1987 року, м. Сніж-

не, Донецька область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокатеринівка, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. 29 серпня 2014 року під час виходу працівників підрозділу з оточен-ня з міста Іловайська Донецької області рядовий міліції В. В. Макаренко рухався разом з ін-шими працівниками батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дні-про-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ у колоні техніки, що виходила «коридором» з оточення. Під час виходу колону було обстріляно сепаратистами, внаслідок чого Макаренко В’ячеслав Володимирович загинув. Перебував у списках зниклих безвісти, внесений до списку загиблих Штабу національного захисту.Нагородження: Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Укра-їни, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Народився і виріс В’ячеслав Воло-димирович Макаренко на Донеччині. Після закінчення школи вступив до Горлівського державного педагогіч-ного інституту іноземних мов, який закінчив 2011 р. Здобув спеціальність учителя української мови та літера-тури, російської мови та зарубіжної літератури. Після закінчення вищо-го навчального закладу працював волонтером в організації АSF та за контрактом у музеї концтабору Штут-гоф у місті Гданьськ (Польща). Заги-нув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зе-леним коридором» на дорозі поміж се-лами Новокатеринівка та Горбатенко.

2 вересня того самого року тіло В. В. Макаренка було привезено до моргу м. Запоріжжя. Тимчасово похо-ваний на цвинтарі м. Запоріжжя як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК та 28 жовтня 2015 року перепохований на Краснопільському кладовищі м. Дніпро (дільниця № 79). Одружений не був. Залишилися бать-ко і сестра.

На сьогодні про нього не так бага-то відомо, але знайомі і побратими розповідають, що для миролюбного колись хлопця рішення піти добро-вольцем на війну стало одним із най-важливіших у житті, яке він поклав за свою рідну Землю та народ.


МІТЯГІН Олександр Петрович

(позивний «Фізрук»)35 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 3 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, молодший сержант міліції. Дата і місце народження: 28 травня 1979 року, м. Ново-московськ, Дніпропетровська область.Дата і місце загибелі: 28 серпня 2014 року, м. Ново-азовськ, Донецька область.Обставини загибелі. Наприкінці серпня 2014 року О. П. Мітягін перебував у складі опера-тивної групи, збирав розвіддані в районі населеного пункту Рози Люксембург Донецької області з бійцями батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дні-про-1». Загинув у бою під Новоазовськом (Донецька область), де розвідувальна група на-трапила на передовий підрозділ кадрової російської армії, яка зайшла на територію Украї-ни. Після бою Олександра не знайшли ні серед поранених, ні серед убитих. Після тривалих пошуків ідентифікований серед загиблих за експертизою ДНК. Похований на малій батьків-щині майже через рік після загибелі, в серпні 2015 року.Нагородження: Указом Президента України № 622/2015 від 3 листопада 2015 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Народився і виріс Олександр Пе-трович Мітягін у м. Новомосковську Дніпропетровської області. 1996 року закінчив Новомосковську ЗОШ № 18.

Займався паверліфтінгом та стриб-ками з парашутом у молодіжному де-сантному клубі «Батя». Був одруже-ний, мав сина. 30 серпня 2014 року під час вторгнення танкової колони з те-риторії Російської Федерації молод-ший сержант міліції О. П. Мітягін пе-ребував у складі оперативної групи, збирав розвіддані в районі населено-го пункту Рози Люксембург Донецької області.

Розвідувальна група натрапила на передовий підрозділ кадрової ро-сійської армії, зав’язався бій, зв'язок з бійцями обірвався. Після бою Олек-сандра та ще одного бійця — Дмитра Пермякова — не знайшли ні серед поранених, ні серед убитих. За непід-твердженою інформацією їх полонили та розстріляли. Після тривалих пошу-ків ідентифікований серед загиблих за експертизою ДНК. 17 серпня 2015 року воїна поховали в м. Новомосков-ську Дніпропетровської області.

Без Олександра залишилися дру-жина та син.


МАКІДОН Віктор Михайлович

44 рокиЗвання, посада, підрозділ: прапорщик міліції, баталь-йон патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» Головного управління Міністерства вну-трішніх справ України в Київській області (у багатьох дже-релах помилково вказано батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1»).Дата і місце народження: 5 листопада 1969 року, м. Ні-жин, Чернігівська область.

Дата і місце загибелі: 22 липня 2014 року, за одними джерелами, у м. Лисичанську, за ін-шими — поблизу м. Луганська.Обставини загибелі. Під час перебування в районі проведення антитерористичної опе-рації помер 22 липня 2014 року від набряку легенів та гострої коронарної недостатності, спричинених фізичним та моральним перенавантаженнями. Похований на малій батьків-щині у Ніжині Чернігівської області. Залишилися дружина та син.Нагородження: Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Макідон Віктор Михайлович наро-дився і виріс у м. Ніжин Чернігівської області. У школі був дуже активним непосидючим хлопцем, шибайголо-вою, але для друзів — вірним товари-шем.

Після закінчення школи вступив до Ніжинського професійно-технічно-го училища. Потім працював на заводі токарем. З 1988 до 1990 року служив в армії.

Після армії пішов працювати в рід-ному місті в міліцію. Керівництво його поважало за відданість справі, друзі — за щиру допомогу та добрі поради.

1994 року Віктор одружився і пере-їхав з дружиною до Києва. Там знову пішов на службу до міліції.

2000 року народився син Михай-ло. Віктор не міг натішитися сином.

Коли Мишку виповнилось 5 років, ку-пив йому рушницю і вчив стріляти. Всі свої вихідні він проводив з сім’єю. Ві-ктор дуже любив відпочинок на при-роді з друзями та рідними. Такий смачний шашлик міг готувати тільки Віктор. Для матері він був люблячим сином, а для братів — опорою і під-тримкою. У нього було велике і добре серце. Любив рибалити, навіть коли не було улова, він був щасливим і за-доволеним, що відпочив на природі.

2010-го року вийшов на пенсію. Працював в охоронній фірмі, проте су-мував, адже служба в міліції була спра-вою всього його життя. За весь час ро-боти він навіть не брав лікарняний, був дуже відповідальний. Одного разу навіть премію отримав за найохайні-шу форму.


Вдова Оксана дуже пишається сво-їм чоловіком. Коли почався Майдан, він тишком бігав та допомагав хлоп-цям. Тяжко переживав смерті на Май-дані. Як тільки почалася антитеро-ристична операція, він не вагаючись вступив до батальйону «Миротво-рець». Скільки було щастя на його обличчі, коли він пройшов військо-во-лікарську комісію та отримав по-свідчення МВС.

Дружина намагалася відмовити його, але він твердо сказав: «Там хлоп-ці молоді гинуть, а я — тут. Я здужаю».

Минув місяць підготовки, і 11 лип-ня 2014 року батальйон вирушив до Луганської області. «Три дні взагалі не було зв’язку, а потім зателефонував і розповів про бій під Попасною. По го-лосу я відчувала, що з ним щось коїть-ся, але не розуміла що.

Востаннє ми розмовляли 22 лип-ня 2014 року з 8.30 до 9.30. Він роз-повідав про хлопців, як їм усім важко, які були обстріли, і як йому недобре. Я просила його звернутися до лікаря, але він відмовився, сказав, що йому соромно. Ще подумають, що він — здоровий чоловік — симулює. Пого-ворив з сином, щось йому розповідав, пояснював. Потім сказав, що дуже ску-чив за нами і хоче додому, але коли за-кінчиться війна.

Вранці наступного дня його друг повідомив: “Віктора більше не-має...“» — розповідає Оксана.

Поховали Віктора в рідному Ніжи-ні. Указом Президента України № 436/ 2015 від 17 липня 2015 року його на-городжено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

Втрата батька вплинула на сина, хлопець вступив до військового ліцею

ім. І. Богуна. Завдяки батьку влучно стріляє і посідає перші місця в ліцеї.

Батько для нього завжди зали-шиться прикладом гідності, мужнос-ті і відданості своїй справі. Як кажуть його побратими, він ніколи не ухи-лявся, не ховався від куль. Завжди по-сміхався, допомагав порадою і ділом.

В оселі Віктора завжди збиралися друзі, поважали й шанували його за розсудливість і щире серце.


МАНДРИК Віталій Олегович

27 роківВійськове звання, посада, підрозділ: старший лей-тенант міліції, оперуповноважений відділу швидкого ре-агування спецпідрозділу «Сокіл» м. Запоріжжя Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в До-нецькій області.Дата і місце народження: 12 квітня 1987 року, м. Красно-армійськ, Донецька область.Дата і місце загибелі: 23 лютого 2015 року, м. Маріуполь, Донецька область.

Обставини загибелі. Троє співробітників спецпідрозділу «Сокіл» та один працівник ДАІ о 18.15 в місті Маріуполь на вулиці Пашковського зупинили автомобіль марки Daewoo для перевірки. У машині виявилися терористи, які відкрили вогонь. Внаслідок бойового зітк-нення Віталій отримав вогнепальне поранення в голову, від якого помер.Нагородження: Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

23 лютого 2015 року група швид-кого реагування у складі трьох бійців відділу швидкого реагування облас-ного Управління боротьби з організо-ваною злочинністю «Сокіл» та співро-бітника ДАІ в Лівобережному районі Маріуполя для перевірки був зупине-ний легковий автомобіль.

На перший погляд, нічого не ви-кликало підозри. Але правоохоронці вирішили ретельно перевірити тран-спорт.

«Зупинили автомобіль, керуючись якимось внутрішнім відчуттям: щось не сподобалось у людях, які перебува-ли в транспортному засобі. Коли зупи-нилися, підійшли, сказали надати до-кументи та відчинити двері салону й багажника автомобіля для огляду. І один із чоловіків, який вийшов з ав-тівки, почав стріляти», — розповідає

начальник ГУНП у Донецькій області В’ячеслав Аброськін.

Все відбулося за лічені секунди. По-ранено було всіх трьох спецпризна-ченців.

Віталій Мандрик упав, а його това-риші, попри поранення, почали пере-слідувати зловмисників. Одного з них правоохоронці вразили з автоматич-ної зброї.

Як потім було встановлено, його напарник, який тікав першим, повер-нувся, зрозумів, що товариш-теро-рист у надважкому стані — бігти вже не зможе, і зробив йому контроль-ний постріл у голову, після чого втік. Правоохоронці, які на той час знеси-лилися через втрату крові, не могли продовжувати переслідування та за-лишилися поруч із тілом загиблого терориста.


Пізніше виявилося, що рішен-ня Віталія Мандрика зупинити саме цю автівку врятувало півмільйон-ний Маріуполь від терактів. Чолові-ки перевозили декілька кілограмів вибухівки і планували серію вибухів у місті.

За тривогою був піднятий весь гар-нізон міліції Маріуполя та обласного главку. Правоохоронці проводили ці-лодобові оперативно-розшукові ро-боти.

Виявилося, що ті двоє в автівці, яку зупинили Мандрик та його товари-ші, були добре підготовленими теро-ристами. Чоловіки належали до скла-ду диверсійної групи, яка проходила підготовку в РФ та прибула до Марі-уполя, аби здійснити низку терактів. Знайти зловмисника для міліції було справою честі.

Протягом місяця правоохоронці встановили місце перебування теро-риста. Під час його затримання зло-вмисник пострілом у голову обірвав своє життя. Терорист готувався за-лишити Маріуполь під виглядом жін-ки — був одягнутий у жіночу білизну та перуку. Поки товариші Віталія роз-шукували його вбивцю, 20-річна дру-жина Катерина та однорічна донечка Діана вчилися жити у світі без чолові-ка та батька.

Про смерть коханого жінка дізна-лася від незнайомої людини. Розпові-дає, що того дня, близько 19-ї вечора, її в соцільній мережі запитала незна-йома жінка, чи правда, що Віталій за-гинув. Для Катерини, яка з хвилини на хвилину чекала чоловіка додому, це питання викликало здивування, зне-віру та паніку. Телефон чоловіка був недосяжний...

Катерина згадує, як вони втрьох залишали палаючий Донецьк напе-редодні його захоплення, як під час штурму бойовиками главку облас-ного відділу міліції Віталій вирішив, що боротиметься з терористичною агресією до кінця. Він стримав своє слово.


МАТІЙЧУК Олександр Сергійович

24 рокиЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант міліції, міліціонер батальйону патрульної служби міліції особли-вого призначення «Полтавщина» Управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Полтавській області.Дата і місце народження: 1 серпня 1990 року, м. Черво-нозаводське, Лохвицький район, Полтавська область.Дата і місце загибелі: 9 листопада 2014 року, смт Ольхо-ватка, Артемівський район, Донецька область. Обставини загибелі. Загинув під час обстрілу російськи-ми збройними формуваннями селища Ольховатка (До-нецька область) поблизу Дебальцевого. Снаряд влучив у житловий будинок, де перебували правоохоронці.

Нагородження: Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (по-смертно).

На «гарячому» сході України бійці батальйону патрульної служби мілі-ції особливого призначення «Полтав-щина» Міністерства внутрішніх справ у Полтавській області рядовий міліції Віталій Кузьменко та молодший сер-жант міліції Олександр Матійчук про-були близько місяця й невдовзі мали повернутися додому. Повернулися… навіки героями, які полягли, захища-ючи Україну й кожного з нас.

Життя полтавця Олександра Ма-тійчука обірвалося 9 листопада під час обстрілу ворогом позицій україн-ських військових, який тривав кілька годин на блокпості поблизу м. Дебаль-цевого, що на Донеччині. Того самого дня, 9 листопада, навіки заплющились очі побратима Олександра Матійчука, його земляка, ще одного відважного бійця другої роти батальйону «Пол-тавщина» — Віталія Кузьменка.

У нього попереду було ціле жит-тя — у серпні юнакові виповнилося всього 24 роки. На службу до Зброй-них Сил України він прийшов, маю-чи за плечима диплом про закінчення технікуму. Згодом звільнився в запас. 2010 року майбутній герой закінчив університет «Україна» і здобув вищу юридичну освіту.

А коли над нашою країною нави-сла загроза війни, не вагаючись, пі-шов боронити спокій у своєму рідно-му домі — Україні. Й боронив.

До останнього подиху… Без єдиного сина залишилася мати,

яка виховувала його сама.…В останню путь героїв проводжа-

ли з того самого місця, звідки вони вирушали на схід. Площа біля Управ-ління МВС України в Полтавській об-ласті ледве вміщувала всіх охочих по-прощатися з полеглими земляками.


Віддати шану рядовому міліції Віта-лію Кузьменку й молодшому сержан-ту Олександру Матійчуку прийшов увесь особовий склад міліції Полтав-щини на чолі з тимчасово викону-ючим обов’язки начальника УМВС Андрієм Балонем, рідні та близькі за-гиблих, їхні друзі, а також кілька со-тень полтавців.

«Надзвичайно боляче бачити, як батьки та дружини плачуть за своїми синами й чоловіками. Це — непоправ-на втрата, — зазначив під час панахи-ди Андрій Балонь. — Я щиро співчу-ваю родинам загиблих і дякую героям за те, що вони боронили нашу держа-ву. Їхній подвиг назавжди залишиться в наших серцях. Нехай більше не буде таких тяжких втрат і на нашій землі якнайшвидше запанує мир».

Побратим загиблих, який та-кож прийшов провести їх в останню путь, — командир третьої роти Сергій Красницький в інтерв’ю одному з міс-цевих телеканалів розповів, що, коли вони приїхали на позиції, де воювали хлопці, там нічого не вціліло. «Двоє за-гинуло, один був тяжко поранений, — зазначив боєць, мужньо намагаючись не виказати туги. — Коли приїхав у Дебальцеве, довго вдивлявся в їхні обличчя… Це дуже велика втрата, але бойовий дух залишається на вищо-му рівні. Ми готові й надалі захищати кордони нашої Батьківщини».

Полтавка Валентина, яка особис-то не знала хлопців, але прийшла по-прощатися зі своїми земляками, спіл-куючись із місцевою пресою, сказала: «Це — наші діти. У нас такий біль, що я не можу передати словами: лежать наші хлопці, молодюсінькі, немов живі...»

Після народного прощання під ви-гуки «Слава Україні!» та «Герої не вми-рають!» жалобна процесія вируши-ла до рідних містечок загиблих — до Червонозаводського та Зіньківа, де вони й знайшли останній земний при-хисток.

Віталія Кузьменка й Олександра Матійчука поховали з усіма військо-вими почестями.


МАТУЩАК Юрій Віталійович

(позивний «Вітер»)27 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 4 роти № 4 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» ГУМВС України в Дніпропетров-ській області, рядовий міліції (07.2014 -08.2014).Дата і місце народження: 15 лютого 1987 року, м. До-нецьк.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. 29 серпня 2014 року під час виходу

працівників підрозділу з міста Іловайськ Донецької області рядовий міліції Ю. В. Матущак рухався в колоні техніки, що виходила так званим «зеленим коридором» з оточення. Коло-на потрапила в засідку, влаштовану терористами, і була обстріляна: у результаті обстрілу Ю. В. Матущак отримав смертельне поранення. Уважався зниклим безвісти. Похований на Краснопільському кладовищі м. Дніпро.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

31 жовтня 2006 року студент тре-тього курсу Юрко Матущак разом з однодумцями створив Донецьку об-ласну молодіжну громадську орга-нізацію «Поштовх», метою якої було сприяння українському національно-му відродженню на Донеччині...

Члени організації пропагували українську мову та культуру, сприяли вивченню «білих плям» історії, випус-кали власну газету, проводили різно-манітні заходи та акції, такі як літе-ратурні вечори, фестивалі різдвяних вертепів, вшанування пам’яті жертв Голодомору і сталінських репресій, і навіть весілля в українському стилі...

Юрій був членом Громадської ради при обласній державній адміністрації.

Після завершення навчання 2011–2012 рр. Юрій проходив стажуван-ня в польському місті Любліні, бе-ручи участь у проекті з відновлення пам’яті про трагедію на Волині 1943 року, збирав свідчення очевидців тих подій. Крім того, він долучився до життя громади місцевих українців, приєднавшись до люблінського Укра-їнського товариства.

Після повернення в Україну пра-цював у школі вчителем історії, мріяв про навчання в аспірантурі.

З початком Революції Гідності Юрій став одним з активних учасників й організаторів донецького Євромай-дану, їздив і на столичний, брав участь у створенні Самооборони Донецька


для безпеки учасників проукраїн-ських акцій...

...А коли у величезному місті по-чали відкрито хазяйнувати озбро-єні бойовики-«ополченці», Юрій і його дівчина... знайшли притулок у Чернівцях. Невдовзі Юрій... поїхав до Дніпропетровська, де разом із кіль-кома друзями записався до баталь-йону «Дніпро-1». ...Потім було пекло «Іловайського котла» й вибух воро-жого снаряда, що обірвав його життя 29 серпня в «коридорі смерті»…

29 травня 2015 року на Красно-пільському кладовищі Дніпропетров-ська на одному з надгробних хрестів замість таблички з номером і написом «Тимчасово невідомий захисник Укра-їни» з’явилася інша — з прізвищем, іменем та по батькові рядового мілі-ції Юрія Матущака. Біля його могили відбулося заупокійне богослужіння, у якому взяли участь рідні, друзі та од-нополчани полеглого героя.

Jacek Szafranski: «Це страшна нови-на. З Юрієм я зустрівся 2013 року під час презентації книги «Поєднання че-рез важку пам'ять» у Любліні.

...Мене захопила його ерудованість та вміння розглядати історію з різних точок зору. Я був під великим вражен-ням і дуже тішився, що є людина, яка здійснює справжнє примирення між нашими народами й може бути в цьо-му питанні мостом між поляками та українцями. Без сумніву, Юрій був перлиною в українському поколінні Колумбів, і це непоправна втрата. Сла-ва Герою! Czesc Jego Pamieci!»

Сергей Швец: «Когда я пришел в «Днепр-1», у меня появился друг Юрка... Через полтора месяца его уби-ли на войне, но у него была мечта... Он

мечтал, чтобы его Донецкому универ-ситету присвоили имя его любимо-го украинского писателя... И он, Юрка Матущак, этого очень долго добивал-ся... И вот прошло много времени... Юрка давно на Краснопольском клад-бище Днепра... Но сбылась его мечта, сбылась с его помощью и с помощью его последователей... Теперь Доне-цкий универ носит имя Василия Сту-са... Исполнилась твоя мечта, Юрчик... Спи спокойно, Друже... Герою Слава!»

...У ДонНУ відкрили меморіальну дошку на честь Юрія Матущака.

(За статтею «Їхні подвиги відзна-чено орденами. Посмертно» у друкова-ному виданні «Іменем Закону» № 31–32 (5989–5990) від 13 серпня 2015 року)


МАТЯШ Григорій Володимирович

(позивний «Блек»)26 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 1 роти № 5 полку патрульної служби міліції особливого призна-чення «Дніпро-1» Головного управління Міністерства вну-трішніх справ України в Дніпропетровській області, мо-лодший сержант міліції. Дата і місце народження: 15 червня 1989 року, м. При-луки, Чернігівська область.Дата і місце загибелі: 31 липня 2015 року, смт Піски, Яси-нуватський район, Донецька область.

Обставини загибелі. 31 липня 2015 о 08.20 під час несення служби в смт Піски Ясинуват-ського району Донецької області учасники незаконних терористичних формувань здійсни-ли мінометний обстріл позицій полку патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1», в результаті якого одна з мін вибухнула поряд з Григорієм. Отримані тілесні ушкодження були не сумісні з життям, Г. В. Матяш загинув на місці.Нагородження: Указом Президента України № 573/2015 від 10 жовтня 2015 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Народився Григорій 15 червня 1989 року в місті Прилуки Чернігів-ської області.

1991 року разом з батьками виїхав для постійного проживання до Киє-ва. До 8-го класу навчався у ЗОШ І–ІІІ ступенів № 211 з англійським напрям-ком, далі продовжив навчання у школі № 240 Києва.

Навчався в Київському суднобуді-вельному коледжі, але за спеціальніс-тю не працював.

Захоплення ковальським мисте-цтвом переросло у професію.

Г. Матяш став відомим ковалем-ре-конструктором школи традиційного ковальства. Його роботи високо ціну-вали колекціонери.

Учасник багатьох Всеукраїнських фестивалів ковальського мистецтва: «Ковальська Весна», «Гамора-2015» та інших.

Працював у Центрі традиційного ковальського ремесла музею народної архітектури і побуту «Пирогів».

Член добровільної громадської ор-ганізації бойових мистецтв «Спас».

Учасник Революції Гідності, піс-ля початку російської агресії одним із перших вступив на військову службу.

Молодший сержант міліції полку патрульної служби міліції особливо-го призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Дніпропетровській області.


Загинув 31 липня 2015 року під час мінометного обстрілу поблизу села Піски Ясинуватського району Доне-цької області.

Юрій Береза, народний депутат України: «Григорій Матяш, 1989 року народження, загинув 31 липня 2015 року в Пісках під час виконання бо-йового завдання. Обстріл, який вівся з міномету із забороненим калібром 120 мм по позиціях полку «Дніпро-1» російськими окупантами, обірвав життя 26-річного хлопця. Він був до-свідчений воїн, коваль, мрійник. До-брий друг і щирий побратим. Світла людина...»

Похований у Прилуках.Про нього йдеться в оповіданні

«Весільна сорочка» із книги Васіліси Трофимович «Любов на лінії вогню»: «Котрий день поспіль Олена працю-вала, не підіймаючи голови, не відри-ваючи рук від вишивання. Стібок за стібком — вона вишивала весільну со-рочку коханому...

Він звичайний коваль. Такий зви-чайний, на перший погляд, хлопець. Козак. З довгим чорним чубом, широ-кими плечима та добрими очима.

...Бойове хрещення Блек пройшов у найгарячішій точці на карті АТО. У Пісках. Двічі бійці полку визволя-ли це селище. Півтора року утриму-вали свої позиції, перебуваючи на пе-редньому краї оборони. Півтора року під «ГРАДами» і мінометами. Півтора року — і щодня в очікуванні наступу.

Так гартувалася сталь.Безперечно, поруч з побратимами,

з вірним та надійним плечем завжди

легше. І буремні вітри Донбасу, що проносяться над бойовими позиція-ми, здіймаючи вгору червоний гли-няний пісок, ніби й не такі страшні. Тут з’являється нова домівка. З бруд-ним чайником, який дарує гарячу каву, з кошенятами, які бігають поряд. І твоє місцезнаходження вже не зда-ється пеклом. Але ж це пекло — тому що кожного дня тобі загрожує смер-тельна небезпека.

...Дівчина з очима янгола чекає на свого коваля, вишиваючи йому ве-сільну сорочку. Скоро остання його ротація, а попереду — подружнє жит-тя. Він так вирішив».


МИТНИК Анатолій Михайлович

(позивний «Толян»)42 рокиЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 3 роти № 5 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, рядовий міліції.Дата і місце народження: 22 жовтня 1971 року, м. Яворів, Львівська область.

Дата і місце загибелі: 31 серпня 2014 року, смт Піски, Ясинуватський район, Донецька об-ласть.Обставини загибелі. 31 серпня 2014 року А. М. Митник разом з бійцями вищезазначеного батальйону під час проведення спеціальної операції в селі Піски Донецької області вна-слідок бойового зіткнення отримав численні осколкові поранення та проникне поранення в область грудної клітини. Після доправлення останнього до лікарні рядовий міліції Мит-ник Анатолій Михайлович від отриманих тяжких травм помер.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особи сту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

«За свою сім’ю і Батьківщину він був готовий на все. Вчинками, а не словами доводив свою любов і піклу-вання про мене і наших дітей», — пер-ше, що згадує про свого чоловіка вже вдова Ірина Митник.

Характер Анатолія Митника фор-мувався під впливом історії та вихо-вання його батьків. Дідуся і бабусю репресували до Сибіру, батько був ка-дровим військовим, звідси — ґреч-ність, повага до оточення, спокій і вміння завжди прийти на допомогу.

З початком Революції Гідності Ана-толій Митник передбачив, що далі буде війна. «Він з самого початку зби-рався їхати в Київ, але чомусь не виїж-джав. Коли я його запитала про це, він

відповів, що скоро потрібно буде захи-щати Україну від зовнішнього воро-га і він буде більше потрібен там», — розповідає дружина загиблого героя Ірина Митник.

Після новин про російську агресію на Сході України Анатолій Митник пі-шов до місцевого військкомату, але йому там відмовили. Тож він прийняв рішення їхати у Дніпропетровськ.

«Мені Толик сказав, що про-сто їде на декілька днів у справах і обов’язково зателефонує. Зателефо-нував. І сказав: «Дорога, можеш мене привітати, відтепер я боєць батальйо-ну «Дніпро». Я знаю, що ви сильні, але я сильніший, тож мушу вас захища-ти». Знаєте, я анітрохи не здивувалась


його вибору. Але весь час пережива-ла», — ділиться спогадами дружина Анатолія Митника, Ірина.

У подружжя була домовленість: щоранку Анатолій телефонував, а як не виходило поговорити, просто ро-бив виклик. «Я постійно дивилась но-вини. І от 14 серпня 2014 року був бій, було багато поранених. Телефонує мені Анатолій і каже, що все в поряд-ку. А я його попросила надіслати своє фото. Він надіслав із госпіталю, був весь перемотаний бинтами. Пізніше, з пораненнями, приїхав додому. Най-більше переживав не за себе, а за бо-йових побратимів.

...Тоді якраз наближався День Неза-лежності, і Анатолій вивісив прапори по периметру будинку і дуже радів, що їх видно з різних точок села. Просив, аби ми їх не знімали.

Зняв шви з ран від поранень, знову поїхав у Дніпропетровськ і більше не повернувся…» — говорить удова Іри-на Митник.

17-річний син Анатолія написав в одній із соціальних мереж: «Герої не вмирають! І ти, рідненький, не помер, ти навічно залишишся не лише в моє-му серці, а й у серцях усіх, хто хоч тріш-ки був знайомий з тобою. А я не здам-ся, я достойно проживу життя за нас двох. Прапор твій, татку, майорить на подвір’ї, я не дозволю його нікому зняти, я знаю, як ти радів, коли його вивішував. Вічна тобі пам’ять».

Дружина: «Дуже за ним багато жа-ліють. Такого майстра не було там, в тім селі в нього ті гаражі були. Приї-хали: «Толь, поможи». Треба, він серед ночі встав, пішов, подивився. Він не міг відмовити людині — такий він був і це не за гроші було, людина любила,

щоб нехай добре слово про нього ска-жуть. Такий він був...»

Син: «Своїм дітям буду розказува-ти, що їхній дід — герой, який у важ-кий для країни час кинув все і пішов захищати свою країну. Про таких, як він, пишуть книги, знімають фільми. Він справді сучасний новітній україн-ський герой, і, перш за все, він — муж-чина».


МОСКАЛЕНКО Володимир Васильович

(позивний «Фін»)37 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 6 ба-тальйону патрульної служби міліції особливого призна-чення «Шахтарськ» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, рядовий міліції. Дата і місце народження: 3 вересня 1976 року, м. Маріу-поль, Донецька область.Дата і місце загибелі: 19 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.

Обставини загибелі. 19 серпня 2014 року близько 08.30 ранку В. В. Москаленко під час штурму міста Іловайська Донецької області разом з іншими бійцями батальйону «Шах-тарськ» потрапив під мінометний обстріл, був смертельно поранений.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

1991 року закінчив Маріупольське професійно-технічне училище № 74 Донецької області.

Службу в Збройних Силах прохо-див з 1996 до 1997 рр. Після повер-нення з лав Радянської Армії працю-вав тренером-викладачем, охоронцем у м. Маріуполь Донецької області. 2000 року вступив до Донецького ін-ституту фізичної культури та спорту.

Від бойових товаришів отримав по-зивний «Фін», оскільки мав світле во-лосся та блакитні очі.

19 серпня 2014 року близько 08.30 В. В Москаленко під час штурму міста Іловайська Донецької області разом з іншими бійцями батальйону «Шах-тарськ» потрапив під мінометний об-стріл, унаслідок якого був смертельно

поранений, після поранення доправ-лений у лікарню, де помер від отрима-них поранень.

Олексій Середюк: «Щирий і друж-ній, завжди веселий. Під час фотогра-фування завжди одягав маску, адже в Луганську в нього лишилися ро-дичі... Казав, що коли візьмемо Лу-ганськ, всю Сотню запросить у гості. Шкода, що Луганськ ми візьмемо без тебе».

Після смерті тіло В. В. Москаленко було кремовано, а прах розвіяно над Азовським морем.

30 червня 2015 року рішенням міської ради м. Маріуполь Донецької області В. В. Москаленку присвоєно звання «Почесний громадянин міста Маріуполя» (посмертно).


ОКСЕНТЮК Олександр Васильович

(позивний «Сват»)50 роківЗвання, підрозділ, посада: фахівець 2-ї категорії групи матеріального забезпечення полку патрульної служби мі-ліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управ-ління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропе-тровській області.Дата і місце народження: 13 квітня 1964 року, с. Радянка, Солонянський район, Дніпропетровська область.Дата і місце загибелі: 15 березня 2015 року, смт Піски, Ясинуватський район, Донецька область.Обставини загибелі. 15 березня 2015 року близько 6 години, прямуючи з позиції підроз-ділу до вежі відеоспостереження для ремонту пошкодженого кабелю у смт Піски Ясину-ватського району Донецької області, Олександр підірвався на розтяжці, яку встановила диверсійно-розвідувальна група бойовиків, не доживши місяця до свого 51-го дня наро-дження. Похований у м. Дніпро. Залишилися дружина, двоє дорослих дітей та онуки.Нагородження: Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ сту-пеня (посмертно).

У листопаді 2014 року Олександр самостійно прийняв рішення всту-пити на службу в органи внутрішніх справ до батальйону патрульної служ-би міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Мі-ністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, рідним сказав, що не може відсиджуватись удома.

За словами його побратимів, він був найдосвідченішим у своєму взво-ді. Військовий у минулому, своїми зна-ннями він ділився з бійцями та не бо-явся приймати рішення.

Боєць «Орест» батальйону «Дні-про-1»: «Це була суміш оптимізму та спокою, впевненості та чоловічої до-броти. Коли він був поруч, усім було спокійно».


НАБЄГОВ Роман Валерійович

(позивний «Шаман»)27 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший лейтенант мілі-ції, старший інспектор батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Ки-ївській області.Дата і місце народження: 11 листопада 1986 року, м. Херсон.

Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Горбатенко, Старобешівський район, Доне-цька область.Обставини загибелі. загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» під час обстрілу російськими десантниками в с. Горбатенко. Був тимчасово похований місцевими мешканцями на кладовищі с. Горбатенко. 15 вересня 2014 року тіло було ексгумовано та привезено до Запоріжжя пошуковцями місії «Евакуа-ція-200» («Чорний тюльпан»), до складу якої належать волонтери всеукраїнської громад-ської організації «Союз “Народна пам’ять”» та представники Національного військово-істо-ричного музею України. Похований на меморіалі пам'яті загиблих бійців АТО кладовища Геологів м. Херсон.Нагородження: Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (по-смертно).

Відпустіть, благаю,Полечу до гаю,До рідного краю,Бо місць краще не знаю.

Та дайте мені крила,Я соколом до небаВідлечу, до сонцяЗ рідного віконця…(Роман Набєгов; 19.12.2006)

Із листа Романа Міністру внутріш-ніх справ України А. Б. Авакову:

«Здрастуйте, шановний Арсене Бо-рисовичу!

Пройшовши деякі етапи запитів, я зрозумів, що, маючи бажання і пе-ребуваючи на посаді слідчого, по-трапити до складу АТО практично неможливо. Хотілося б дуже бути по-чутим і щоб мене правильно зрозу-міли.

... Мені не потрібні ніякі матеріаль-ні зверхкомпенсації і пільги. Все, про що я прошу у Вас, це лише шанс гід-но називатися співробітником міліції і в такий важкий час боротися за свою країну, за людей, які тут живуть і які, безумовно, гідні європейського рівня життя.


Я безмежно вірю в світлу перспек-тиву української економіки і політич-ного світового статусу України, але зараз все, що мені потрібно, це мож-ливість відправитися на територію Донецької та Луганської областей у складі підрозділів, що беруть участь у придушенні бандитських форму-вань, які, маючи зовнішню підтримку, приносять у нашу країну війну.

Для будь-якого свідомого жителя країни і особливо чоловіка дуже важ-ливо мати шанс проявити себе гід-но в найнебезпечніший час, особливо це стосується військових офіцерів або правоохоронних органів.

Я, як ваш підлеглий, як громадя-нин цієї країни і як людина, яка по-важає ваші вчинки, в такий важкий і суперечливий час прошу розгля-нути питання про моє відрядження до складу АТО на час її проведення до стабілізації криміногенної ситу-ації в Донецькій і Луганській облас-тях з можливістю збереження поса-ди слідчого Цюрупинського РВ УМВС України в Херсонській області та по-вернення на обійману посаду в разі благополучного повернення після за-вершення АТО».

26 червня 2014 року офіцера було зараховано на посаду старшо-го інспектора батальйону патруль-ної служби міліції особливого призна-чення «Миротворець» ГУ МВС України в Київській області. У подальшому — розвідник-кулеметник 3-ї роти.

29 серпня 2014 року вранці Роман загинув, не доживши двох місяців до свого 28-річчя.

Його вірші та щоденникові записи знайшли товариші по службі із райвід-ділу, де працював Роман, у робочому

комп’ютері. І на повний голос у вико-нанні друзів пролунали його слова: «Україна — не просто назва держави, не просто набір звуків чи навіть сло-во. Україна — це моє життя» (Щоден-никові записи, 2008).

У серпні 2015 року вийшла кни-га віршів, прози, записів зі щоденни-ка Романа та спогадів його друзів «Ни шагу назад». Саме так написав Роман на своїй сторінці у соціальній мере-жі «ВКонтакте» в серпні 2014 року. Це останній його запис. Ні кроку назад… Він прийняв рішення, і немає вороття.

У пам’ять про Романа встановлено меморіальні дошки «Борцям за волю України» з барельєфом Романа та його віршами в школі, де він навчався, та райвідділі, де працював слідчим.


НАЗАРЕНКО Дмитро Миколайович

(позивний «Коваль»)39 роківЗвання, посада, підрозділ: міліціонер-кінолог, сержант міліції батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 28 жовтня 1974 року, м. Кре-менчук, Полтавська область.

Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокатеринівка, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» на дорозі поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 3 вересня 2014 року тіло Д. М. Назаренка разом з тілами 96 інших загиблих поблизу Іловай-ська було привезено до моргу м. Дніпро. Був упізнаний родичами. Похований у м. Кремен-чуці Полтавської області. Залишилися дві сестри та 16-річний син.Нагородження: Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Одним із перших зі складу баталь-йону «Миротворець», хто повернув-ся додому скорботним «вантажем 200» після трагедії під Іловайськом і навіки упокоївся в рідній землі, був Дмитро Миколайович Назаренко. Бійці цього підрозділу, отримавши бойове хрещення під Слов’янськом і Дзержинськом, прийшли на допо-могу резервістам батальйону НГУ «Донбас» і колегам з батальйону па-трульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1», протягом тижня брали участь у запеклих боях за Іловайськ, зокрема обороняли за-лізничне депо, відбиваючи атаки бо-йовиків «ДНР» і російських регуляр-них військ.

Дмитро Назаренко народився й виріс у м. Кременчуці Полтавської

області. Взірцем чоловіка для нього був дід Іван, якого він безмежно лю-бив. Багато згадував про те, як разом з дідом доглядали за пасікою, ходили рибалити та як він навчав його різних чоловічих справ.


Після закінчення школи вступив до професійно-технічного училища № 7 м. Кременчука, здобував спеціаль-ність наладчика станків та верстатів. Далі сталося лихо: 1991 року померла від раку мама, довелося враз стати до-рослим. Дмитро дуже тяжко пережив смерть найріднішої в житті людини. Він екстерном закінчив училище, вла-штувався працювати на Кременчуць-кий Автомобільний завод. Займався східними єдиноборствами.

1993–1995 рр. проходив службу в армії.

Одне з найбільших захоплень у житті — це книги, багато уваги при-діляв вивченню різних релігій, писав вірші.

Після армії захопився художньою ковкою металу. Швидко навчився ре-месла. Воно стало сенсом всього його життя. Зі шматка металу, завдяки сво-їй фантазії, він міг створити справ-жній витвір мистецтва — казкову тро-янду, підсвічник чи меч.

Життя склалося так, що деякий час Дмитро жив у Каневі, займався ко-вальством. Він став членом органі-зації українського козацтва, активно працював у цій спілці та був справ-жнім козаком — дуже волелюбним, ці-нував товариство, мав свою думку, не розмінював дружбу на гроші. Завжди життєрадісний та компанійський, мав багато друзів.

У період революції вступив до ор-ганізації «Правий сектор», був учас-ником Київського майдану, проти-стояння з «Беркутом», оборони на барикадах. Потім записався в добро-вольчий міліцейський батальйон «Ми-ротворець» при МВС, воював стріл-ком-кулеметчиком у зоні АТО.

29 серпня вони спробували зали-шити місто крізь гарантований ро-сійським командуванням «безпеч-ний коридор», який перетворився на страшну вогняну пастку. Десятки бій-ців батальйону полягли смертю хоро-брих чи дістали тяжкі поранення або потрапили в полон, а із їхньої техніки судилося дивом уціліти лише одному «транспортеру переднього краю» — подарованому громадськими активіс-тами маленькому автомобілю ЛуАЗ, що мав прізвисько «Жужа»…

Похований на Свіштовському кла-довищі м. Кременчука.


НАЙДЬОН Олександр Вікторович

30 роківЗвання, посада, підрозділ: старший сержант міліції, міліціонер взводу № 2 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів» Мініс-терства внутрішніх справ України в Чернігівській об-ласті.Дата і місце народження: 7 листопада 1984 року, м. Горо-дня, Чернігівська область.Дата і місце загибелі: 16 листопада 2014 року, смт Стани-ця Луганська, Луганська область. Обставини загибелі. Того дня чернігівські міліціонери у службовому автомобілі поспішали на допомогу воїнам

Збройних Сил України, на чий блокпост напали терористи. Найдьон Олександр Вікторович разом з бойовими товаришами, не доїхавши до блокпосту, потрапив у засідку. Невідомі члени незаконних збройних формувань у лобову частину автомобіля влучили снарядами з РПГ. У результаті двоє працівників БПС МОП «Чернігів» УМВС області старший сержант міліції О. В. Найдьон та рядовий міліції А. В. Іщенко, які перебували на передніх сидіннях, загинули в автомобілі.Нагородження: Указом Президента України № 942/2014 від 19 грудня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», високий професіоналізм, зразкове виконання службового обов'язку та з нагоди Дня міліції нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Того недільного дня, 16 листопада, бійці батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Чер-нігів» УМВС у Чернігівській області після тривалого перебування в районі антерористичної операції готувалися до від’їзду додому. Мріяли про зустрі-чі з родинами та друзями — до плано-вої ротації залишалася одна доба. Аж раптом надійшла інформація про на-пад терористів на сусідній блокпост Збройних Сил України та спробу те-рорстів прорватися вглиб території, контрольованої українськими вій-ськами.

Армійці попросили підкріплен-ня — хоча б п’ятеро бійців. Охочих

серед чернігівців виявилося восьме-ро. Причому деяких молодих добро-вольців замінили старші побратими, повторюючи слова героя відомого кі-нофільму про Велику Вітчизняну вій-ну: «В бій підуть лише „старики”».

На під’їзді до блокпосту їхній мі-кроавтобус «ГАЗель» потрапив у за-сідку бойовиків і був розстріляний з гранатомета. Внаслідок влучен-ня кумулятивної гранати автомобіль спалахнув. Бійці, які сиділи попереду, одразу ж загинули. Решта чернігівців, попри поранення, вступили в нерів-ний бій і відстрілювалися до прибуття підмоги. На щастя, вона не забарилася, й атаку вдалося відбити, а бойовиків


відкинути. Проте «Чернігів» заплатив за це дорогу ціну: троє бійців загину-ли, п’ятеро дістали поранення.

20 листопада в Чернігові прово-дили в останню путь полеглих ге-роїв: 35-річного старшого сержанта міліції Андрія Іщенка, 30-річного ря-дового міліції Олександра Найдьона та 27-річного рядового міліції Вiктора Запеку. Разом із рідними, близькими та бойовими побратимами до кафе-дрального собору Святої великому-чениці Катерини, де відбувалася па-нахида, прийшли тисячі чернігівців, представники органів місцевої влади та чернігівського гарнізону міліції.

Тимчасово виконуючий обов’язки начальника Головного управління Мі-ністерства внутрішніх справ у Черні-гівській області підполковник міліції Вадим Філашкін віддав останню шану загиблим та висловив слова глибоко-го співчуття родинам полеглих: «Над-звичайно боляче бачити, як батьки оплакують своїх синів, дружини — чо-ловіків. Це непоправна втрата. Співчу-ваю родинам загиблих і дякую героям за те, що вони до останнього подиху боронили нашу державу. Їхній подвиг назавжди залишиться в наших серцях.

Нехай така тяжка втрата буде остан-ньою, а в нашому спільному домі, який зветься Україна, якнайшвидше запанують мир і добробут!»

Прощаючись з полеглими, колеги згадували їхню відданість Україні та готовність до самопожертви «за дру-ги своя».

Троє синів Чернігівщини назавжди залишаться для всіх нас прикладом мужності, героїзму та сумлінного ви-конання священного обов’язку захис-ту Батьківщини.


НАУМЕНКО Олег Геннадійович

26 роківЗвання, посада, підрозділ: сержант міліції, помічник оперативного чергового чергової частини Корюківсько-го районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області.Дата і місце народження: 4 лютого 1989 року, смт Холми, Корюківський район, Чернігівська область.Дата і місце загибелі: 16 лютого 2015 року, м. Дебальце-ве, Донецька область.Обставини загибелі. Був поранений 15 лютого 2015 року в с. Чорнухине Попаснянського району Луганської області

та вивезений до військово-польового шпиталю в Дебальцеве Донецької області. Наступно-го дня колона, що транспортувала поранених в Артемівськ (нині Бахмут), була обстріляна російськими бойовиками. Відтоді вважався зниклим безвісти. У березні 2015 року знайде-ний серед загиблих.Нагородження: Указом Президента України № 316/2015 від 8 червня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Помічник оперативного чергового Корюківського райвідділу внутріш-ніх справ сержанта міліції Олег Ген-надійович Науменко загинув у зоні проведення АТО, де виконував бойо-ві завдання у складі зведеного заго-ну УМВС України в Чернігівській об-ласті.

Про це повідомляє «Високий Вал» з посиланням на Головне управління Міністерства внутрішніх справ Украї-ни в Чернігівській області.

15 лютого 2014 року під час об-стрілу блокпосту російсько-терорис-тичними військами біля с. Чорнухи-не Луганської області Олег Науменко отримав осколкові вогнепальні пора-нення і був доправлений до військо-во-польового шпиталю поблизу м. Де-бальцевого Донецької області.

Наступного дня колона, яка тран-спортувала поранених в Артемівськ, була обстріляна бойовиками, і зв'язок з Олегом перервався. Увесь цей час ке-рівництвом УМВС проводилися пошу-ки зниклого міліціонера. Було створе-но спеціальну пошукову групу.

На жаль, живим Олега Науменка знайти не вдалося.


10 березня тіло загиблого міліціо-нера впізнала його дружина серед по-леглих, переданих представниками терористичної ДНР до бюро судово-медичних експертиз м. Дніпро.

Олег загинув у 26 років від множин-них вогнепальних поранень у груди.

Товариші по службі: «Словами важ-ко загоїти на серці страшну рану від втрати побратима. У цей скорботний час поділяємо біль і сумуємо разом з родиною загиблого. Світла пам’ять Герою, царство йому небесне».

У прощальному слові присутні зга-дували побратима як сумлінного та відданого обов’язку правоохоронця, надійного бойового товариша, чуйно-го чоловіка і люблячого батька.

Керівництво Управління МВС пе-редало родині загиблого Героя ма-теріальну допомогу, зібрану міліці-онерами області. В Олега Науменка залишилася дружина та донька.

У пам’ять про Олега Науменка в жовтні 2015 року на будівлі Щор-ського вищого професійного учили-ща лісового господарства встановле-но меморіальну дошку.


ОСТАП’ЮК Петро Володимирович

25 роківЗвання, посада, підрозділ: старшина міліції, міліціонер відділення № 2 взводу № 1 спеціальної роти міліції Голов-ного управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області.Дата і місце народження: 14 червня 1988 року, с. Торго-виця, Коломийський район, Івано-Франківська область.Дата і місце загибелі: 29 травня 2014 року, м. Слов'янськ, Донецька область. Обставини загибелі. Загинув поблизу Слов'янська в ра-йоні проведення АТО. Перебував у гелікоптері Мі-8МТ Національної гвардії України, який після розвантаження

харчових продуктів та проведення ротації особового складу на п'ятому блокпості, повер-таючись з району гори Карачун, зазнав обстрілу, що вівся з лісосмуги, та був підбитий.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу», нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

У збитому 29 травня 2014 року по-близу Слов’янська вертольоті загину-ли шість бійців з Івано-Франківська. Чоловіки несли службу в спеціальній роті міліції.

Однак родина не одразу змогла по-ховати Петра, оскільки тіло загиблого тривалий час не вдавалося вивезти із зони АТО у зв’язку з активними бойо-вими діями.

Лише за тиждень його доправи-ли на Прикарпаття. Після велелюдної панахиди біля обласного управлін-ня внутрішніх справ загиблого спец-призначенця поховали в рідному селі на Коломийщині.

Після загибелі Петра працівники прикарпатської міліції взяли під опіку його батьків. І коли вони висловили побажання мати на своєму обійсті ка-пличку, міліціонери одразу ж взялися

до справи. Коломийські правоохорон-ці організували її спорудження. Пра-цівники міліції разом з односельцями Петра взяли участь у поминальній па-нахиді за загиблим.

25 січня 2015 року відбулося від-криття Меморіальної дошки в Торго-вицькій ЗОШ І–ІІІ ступенів у пам’ять воїна Остап’юка Петра, який загинув у зоні АТО під містом Слов’янськом.

До сільської школи, де навчався майбутній правоохоронець, приїхали представники обласної та районної влади, керівники органів внутрішніх справ, бойові побратими Петра, зі-йшлися місцеві мешканці.

Відкрили меморіальну дошку бра-ти загиблого міліціонера Іван і Ана-толій Остап’юки. Представники ду-ховенства відправили поминальну панахиду.


Того дня бійці спеціальної роти мі-ліції УМВС України в Івано-Франків-ській області, чимало яких разом з Пе-тром Остап’юком у травні 2014 року несли службу на Донеччині, прийшли до могили побратима, схилили голо-ви в молитві та вже вкотре поклялися бути гідними його світлої пам’яті.

У пам’ять про загиблого односель-ця-правоохоронця, який був неабия-ким прихильником волейболу, жите-лі села Торговиця щорічно проводять змагання з цього виду спорту. Вони

традиційно відбуваються у школі, де він навчався.


ПАЦИНО Дмитро Вікторович

24 рокиЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант міліції, міліціонер батальйону патрульної служби міліції особли-вого призначення «Івано-Франківськ» Головного управлін-ня Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Фран-ківській області.Дата і місце народження: 8 листопада 1989 року, с. Голо-ви, Верховинський район, Івано-Франківська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область. Обставини загибелі. Загинув під час виходу з Іловай-

ського котла так званим «зеленим коридором» на дорозі поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 3 вересня тіло Д. В. Пацино разом з тілами 96 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до моргу м. Дніпра. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепохований 4 квітня 2015 року на малій батьківщині.Нагородження: Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Молодший сержант міліції, міліціо-нер взводу № 1 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ» Го-ловного управління Міністерства вну-трішніх справ України в Івано-Фран-ківській області, мужньо захищав цілісність України.

18 серпня Діма вже був у зоні АТО. Востаннє Марія чула голос сина

зранку 28 серпня. «У цей день було ве-лике свято — Перша Богородиця. Діма привітав мене, побажав здоров’ячка і сказав: “І всім-усім привіт передавай-те!“» — розповідає крізь сльози Марія Василівна.

Під час ніби-то виходу з Іловайська колони українських бійців почали об-стрілювати. Автомобіль, у якому їхав

Дмитро та ще дванадцять хлопців, на-половину був завантажений боєпри-пасами. Коли їх біля другого посту почали обстрілювати, шестеро най-більш спритних, у тому числі й Діма, вистрибнули з УРАЛу і дали відсіч. Найбільше потерпіли ті, хто сидів пра-воруч і спереду.

У Дмитра були розтрощені груд-на клітина, спина, таз і відірвані кін-цівки. Його ніби прибило до дерева. А тим, хто були ліворуч і вистрибнули, вдалося врятуватися. І два хлопці зго-дом розповіли Марії Василівні, що ба-чили Діму неживим.

Марія Василівна зі своїм молодшим сином Іваном двічі здавали матеріал на аналіз ДНК. І все, на жаль, збігло-ся. Сильна духом і мужня жінка каже:


«У мене немає жодних сумнівів. Хоч так би хотілося, щоб це була неправда. Інколи мені здається, що Діма живий, що він прийде, і я його чекаю».

Після першої поїздки до Дніпропе-тровська у вересні 2014 року та після здачі матеріалу на аналіз ДНК Марія Василівна розпочала сорокаденний піст і просила Бога, щоби син якнай-швидше знайшовся живим. Піст уже майже завершувався, але ніякого про-світку не було, ще навіть не було ре-зультатів проведеного аналізу ДНК.

...І тут одного разу син прийшов у сон до Марії: такий усміхнений, кра-сивий, у білому костюмі, і раптом опинився в неї на руках маленьким Ангеликом. «Я зрозуміла, що треба го-туватися до похорону», — каже мама.

Через деякий час з Діминого теле-фону до мами подзвонив сепаратист... Він переконував згорьовану жінку, що не причетний до загибелі її сина: вони просто робили зачистку території і він забрав собі телефон. Написав, що біля деяких тіл знайшли посвідчення та інші документи. Було там і посвід-чення Дмитра Пацино. Але тіло було настільки понівечене (як засвідчи-ла експертиза — від вибухів і оскол-ків), що «я не можу запевнити, що то був ваш син, чи не ваш», — прочитала

в одному із SMS-повідомлень Марія. Чоловік, з яким вона спілкувалася, не був російським солдатом, а жителем Донецької області. ...Одного разу він сказав: «Парни с Ивано-Франковска не сдавались. Поэтому сами рассуж-дайте: жив ваш сын или умер».

Марія Василівна Пацино радіє, що поховала нарешті свого сина на рід-ній землі — ось такі жорстокі реалії нашого сьогодення. Ще вчора ні хто не думав, що незабаром доведеться радіти навіть з такого приводу. Інко-ли мама шкодує, що син не одружив-ся і не подарував їй онуків, яких люби-ла б понад усе. «Але, мабуть, така його доля — чистим Ангелом піти із цього життя».

На фасаді школи, де навчався, а по-тім і працював Дмитро Пацино, вста-новлено пам’ятну дошку на його честь.


ПЕЛИПЕНКО Дмитро Миколайович

(позивний «Пілот»)36 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 1 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, молодший сержант міліції. Дата і місце народження: 2 лютого 1978 року, м. Ленін-град (Санкт-Петербург), РРФСР.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.

Обставини загибелі. 29 серпня 2014 року під час виходу батальйону із міста Іловайська Донецької області так званим «зеленим коридором» у населеному пункті Новокатеринівка особовий склад батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» потрапив під обстріл, унаслідок якого було смертельно поранено молодшого сержанта мі-ліції Пелипенка Дмитра Миколайовича.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Дмитро народився в родині слуха-ча авіаційного факультету Військо-во-Морської академії імені Марша-ла Радянського Союзу А. А. Гречка. Його батько, Микола Іванович Пели-пенко — військовий льотчик, ветеран військової служби, який 1993 року за-вершив 33-річну військову кар'єру у званні полковника. 1994 року закін-чив ЗОШ № 56 м. Миколаєва.

Під час навчання у школі відвіду-вав спортивну секцію з боротьби, з 11 років займався парашутним спортом, 1992–1994 рр. навчався на парашут-ному відділенні Миколаївського авіа-ційно-технічного спортивного клубу «Ікар», виконавши 20 стрибків з пара-шутом.

1994 року вступив до Кременчуць-кого вертолітного училища цивіль-ної авіації. Але 1996-го був комісо-ваний і відрахований з навчального закладу через травму голови, яку він дістав внаслідок нещасного випад-ку і яка призвела до часткової втра-ти зору на одне око. Після лікування, вивчивши напам'ять таблицю для пе-ревірки зору і приховавши наслідки травми на медичній комісії, 1996 року був призваний на строкову військову службу, яку він проходив у 1-й аеро-мобільній дивізії Збройних Сил Украї-ни (м. Болград Одеської області). 1997 року звільнений у запас з посади ко-мандира відділення у військовому званні «молодший сержант».


Потому жив у Миколаєві, працював в охоронних фірмах, заочно навчався в місцевому філіалі Московського дер-жавного університету, але на другому курсі покинув навчання. З 1999 року жив і працював у Дніпропетровську.

10 серпня 2009 року одружився. У вільний час займався польотами на мотодельтаплані — у Дмитра, який виріс буквально в батька на аеродро-мі, любов до неба була «в крові».

Під час Революції Гідності, у берез-ні 2014 року, Дмитро записався до Дні-пропетровської Самооборони, був ко-ординатором Красногвардійського району, у вільний від основної роботи час разом із іншими активістами чер-гував на блокпостах.

Згодом пішов на службу до ново-створеного батальйону патрульної служби міліції особливого призначен-ня «Дніпро-1», обійнявши посаду мі-ліціонера і отримавши позивний «Пі-лот». Колеги також іменували його «Безпілотник» — за те, що він приді-ляв багато часу і зусиль проекту осна-щення підрозділу безпілотними лі-тальними апаратами.

29 серпня 2014 року близько 7.00 Дмитро зателефонував дружині та розповів, що їм обіцяли «зелений ко-ридор» на виході з Іловайська, мовляв «чекай на мене…» Того самого дня, під час виходу з Іловайського котла на до-розі поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко зв'язок з Дмитром обі-рвався.

2 вересня 2014 року тіло Д. М. Пе-липенка разом з тілами 87 інших за-гиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до моргу м. За-поріжжя. Був упізнаний бойовими то-варишами та родичами.

Дружина Дмитра Наталія після його загибелі стала волонтером, нині вона працює координатором з надан-ня допомоги пораненим військово-службовцям та правоохоронцям.

Ім'я Дмитра Пелипенка нині но-сить сотня Самооборони м. Дніпра.

(За виданням «Моменти» № 4 [«Іме-нем закону» №17 [5975] від 30 квітня 2015 року)


ПЕРЕПІЧКА Олег Григорович

26 роківЗвання, посада, підрозділ: сержант міліції, міліціонер взводу № 3 роти № 1 батальйону патрульної служби мілі-ції особливого призначення «Івано-Франківськ» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Іва-но-Франківській області.Дата і місце народження: 14 березня 1988 року, с. Хохо-нів, Галицький район, Івано-Франківська область. Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область. Обставини загибелі. Загинув під час виходу з Іловай-ського котла так званим «зеленим коридором» на дорозі

поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 3 вересня 2014 року тіло О. Г. Перепічки ра-зом з тілами 96 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до моргу м. Дніпра. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дні-пра як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепохований 4 квітня 2015 року на малій батьківщині.Нагородження: Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олег Перепічка відслужив в ар-мії і два роки пропрацював у міліції в службі охорони. Звільнився звідти за власним бажанням, а у травні 2014 року записався в батальйон патруль-ної служби міліції особливого призна-чення «Івано-Франківськ» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області.

У зону проведення антитерорис-тичної операції вирушив 18 серп-ня 2014 року. Востаннє виходив на зв’язок з рідними 28 серпня. З 29 серп-ня 2014 року новин від Олега з Доне-цької області більше не надходило.

Про обставини загибелі Олега відо-мо дуже мало. Автомобіль, на якому

їхали бійці, потрапив у засідку. Його обстріляли вороги, а Олег разом з то-варишами по зброї вистрибнув з ав-томобіля, відтоді його доля була неві-дома.

Тривалий час уважали, що Олег Григорович Перепічка безвісти про-пав. Рідні сподівалися, що він вижив.

Проте згодом виявилося, що вже з 2 вересня 2014 року тіло Олега пере-бувало в морзі м. Дніпра, а експертиза ДНК встановила, що його, як невпізна-ного героя, поховали на Краснопіль-ському кладовищі м. Дніпра ще в жов-тні того самого року.

Перепохований 4 квітня 2015 року на малій батьківщині у с. Хохонів, на Франківщині.


Провести в останню дорогу загиблого бійця приїхали керівники Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Івано-Франків-ській області, працівники міськрайвідділів міліції краю та обласного управління внутрішніх справ. Залишились дружина та дворічний синочок, але, на жаль, обоє серйозно хворіють.

20 липня 2015 року сім’ї Олега Перепічки вруче-но нагоду — орден «За мужність» III ступеня, яким держава вшанувала полеглого героя посмертно.


ПЕРМЯКОВ Дмитро Олександрович

(позивний «Машина»)34 рокиЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 4 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, молодший сержант міліції. Дата і місце народження: 8 січня 1980 року, м. Навої, Бу-харська область, Узбекистан.Дата і місце загибелі: 28 серпня 2014 року, м. Ново-азовськ, Донецька область.

Обставин загибелі. З кінця серпня 2014 року Д. О. Пермяков перебував у складі опера-тивної групи, збирав розвіддані в районі населеного пункту Рози Люксембург Донецької області разом із бійцями батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1». Загинув у бою під Новоазовськом (Донецька область), де розвідувальна гру-па натрапила на передовий підрозділ кадрової російської армії, яка зайшла на територію України. Після бою Дмитра не знайшли ні серед поранених, ні серед убитих. Після тривалих пошуків ідентифікований серед загиблих за експертизою ДНК. 25 червня 2015 року воїна поховали на Краснопільському кладовищі м. Дніпро (дільниця № 79). Залишилися дружина, малолітні донька та син.Нагородження: Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ сту-пеня (посмертно).

Про Дмитра відомо, що він 1995 року закінчив Керносівську ЗОШ Но-вомосковського району Дніпропе-тровської області. У зоні проведення антитерористичної операції перебу-вав у складі взводу № 4 роти № 1 ба-тальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропе-тровській області, молодший сержант міліції.

30 серпня 2014 року під час втор-гнення танкової колони з території

Російської Федерації молодший сер-жант міліції Д. О. Пермяков перебував у складі оперативної групи, збирав розвіддані в районі населеного пунк-ту Рози Люксембург Донецької об-ласті. Розвідувальна група натрапила на передовий підрозділ кадрової ро-сійської армії, розпочався бій, зв'язок з бійцями обірвався.

Після бою Дмитра та іншого бій-ця — Олександра Мітягіна — не зна-йшли ні серед поранених, ні серед убитих. За непідтвердженою інформа-цією їх полонили та розстріляли.


Після тривалих пошуків ідентифі-кований серед загиблих за експерти-зою ДНК. У червні 2015 року воїна по-ховали на дільниці Дніпропетровської області.

23 вересня 2015 року у школі с. Кер-носівка (Новомосковський район, Дні-пропетровська область), де навчався Дмитро, відкрито меморіальну дошку на його честь.


ПЕТРЕНКО Віталій Леонідович

40 роківЗвання, посада, підрозділ: підполковник міліції, пер-ший заступник начальника міського відділу — начальник слідчого відділу Лисичанського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Лу-ганській області.Дата і місце народження: 3 листопада 1973 року, м. Сєвє-родонецьк, Луганська область.Дата і місце загибелі: 17 вересня 2014 року, с. Золотарів-ка, Попаснянський район, Луганська область.

Обставини загибелі. 8 липня 2014 року підполковника міліції Віталія Леонідовича Петрен-ка було викрадено терористами в Лисичанську. Пошуки виявилися марними. Тіло чолові-ка з простреленою головою було знайдено17 вересня 2014 року біля зруйнованого моста через залізничну колію автодороги сполучення між с. Новозолотарьовка Попаснянського району Луганської області та с. Верхньокам’янське Артемівського району Донецької облас-ті. Підполковника міліції Віталія Леонідовича Петренка поховали в Лисичанську 22 вересня 2014 року. Залишилися дружина й дві доньки.

Віталій Леонідович Петренко на-родився 3 листопада 1973 року в міс-ті Сєвєродонецьку Луганської облас-ті. Після служби в Збройних Силах України в лютому 1994 року вступив на службу в органи внутрішніх справ України міліціонером патрульно-по-стової служби.

Пройшов шлях від міліціонера па-трульно-постової служби до першо-го заступника начальника Лисичан-ського відділу міліції — начальника слідчого відділу. Завдяки його само-відданій праці слідчий підрозділ став найкращим у Луганській області.

Волонтери та активісти громад-ської організації «Громадянський Корпус» власним коштом виготовили меморіальну дошку на згадку про за-гиблого міліціонера.

2 жовтня 2016 року в Лисичансько-му відділі міліції, де служив Віталій

Петренко, відкрито дошку пам'яті під-ступно вбитого міліціонера.

Присутні вшанували пам'ять Віта-лія Петренка і всіх патріотів України, які загинули, захищаючи її незалеж-ність, хвилиною мовчання та поклали квіти до меморіальної дошки.


ПЄШКОВ Олег Анатолійович

42 рокиЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції, водій коман-дира батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України України в Херсонській області.Дата і місце народження: 6 жовтня 1971 року, м. Херсон.Дата і місце загибелі: 25 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. На службовому автомобілі разом із командиром батальйону патрульної служби міліції осо-бливого призначення «Херсон» Русланом Олександрови-чем Сторчеусом потрапив у засідку терористів під Іловай-ськом (Донецька область). Похований 29 серпня 2014 року на меморіалі пам'яті загиблих бійців АТО кладовища Геологів, м. Херсон. Залишилися дружина і двоє дітей.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Херсон сколихнула трагічна звіст-ка: 25 серпня під Іловайськом авто-мобіль командира батальйону па-трульної служби міліції особливого призначення «Херсон» Руслана Стор-чеуса потрапив у засідку, влаштовану ворожою диверсійно-розвідувальною групою. Разом із комбатом, батьком трьох дітей, загинув і 42-річний рядо-вий міліції Олег Пєшков.

Олег — професійний водій. Він не-тривалий час служив у підрозділі (його було призначено на посаду мілі-ціонера 16 липня).

Звернув на себе увагу тим, що був спокійним, врівноваженим, небагато-слівним чоловіком. Колеги говорять з повагою — у чоловіка були золоті руки. Він зумів швидко відремонтува-ти виділений батальйону старенький легковик УАЗ.

За кермом саме того автомобіля Олег Анатолійович зустрів смерть, осиротивши двох доньок.

29 серпня 2014 року херсонці при-йшли до обласного Палацу моло-ді, щоб провести в останню путь сво-їх земляків. Серед трьох захисників, яким того дня віддавали військо-ві почесті і за якими в місті було ого-лошено жалобу, був скромний чоло-вік, водій, чоловік і батько двох дітей, Пєшков Олег Анатолійович.

Варто зазначити, що повага до пам’яті полеглих добровольців та тур-бота про їхні родини органів місцевої влади та громади Херсонщини вия-вилися не лише в багатолюдній цере-монії поховання. За клопотанням міс-цевих депутатів було списано борг за банківським кредитом на купівлю житла родині Олега Пєшкова.


ПЕТРІВСЬКИЙ Степан Петрович

(позивний «Близнюк»)22 рокиЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліціонер баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Шторм».Дата і місце народження: 20 червня 1992 року, с. Суши-ця, Старосамбірський район, Львівська область.Дата і місце загибелі: 24 серпня 2014 року, смт Георгіїв-ка, Лутугинський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув під час несення служби на

блокпості на підступах до смт Георгіївка внаслідок потужного артилерійського обстрілу. Похований у с. Сушиця, Старосамбірський район, Львівська область.Нагородження: Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Того дня правоохоронці батальйо-ну «Шторм» несли службу на блок-пості на підступах до селища місько-го типу Георгіївка Луганської області. Унаслідок боїв, які розпочалися тут ще в липні 2014 року, наприкінці міся-ця Георгіївку взяли під свій контроль сили АТО. Однак бойовики-сепаратис-ти не полишали спроб повернути на-селений пункт, періодично обстрілю-вали його й намагалися захопити.

24 серпня 2014 року Георгіївка зно-ву зазнала потужного артилерійсько-го обстрілу. Снаряди ворожих гаубиць поціляли й у блокпост, де несли служ-бу бійці «Шторму». Пряме влучення снаряду обірвало життя Степана, коли він намагався дістатися укриття...

Степан Петрівський мріяв здобу-ти вищу освіту й створити власну родину. 2009 року разом із братом-близнюком вступив на геологічний факультет Львівського національного

університету. Наступного, 2010 року, вони разом почали проходити строко-ву службу в лавах 80-ї окремої аеромо-більної бригади Збройних Сил Украї-ни.

Після оголошення часткової мобі-лізації Степан добровольцем став до лав «Шторму», але, оберігаючи матір від хвилювань, не розповідав рідним, що воює на Луганщині.

Напередодні загибелі, приїхавши додому у відпустку, він встиг скласти державні іспити, здобути диплом ба-калавра та вступити на шостий курс вказаного вишу.

В останньому його записі на сто-рінці в соціальній мережі йдеться: «Роби справу чесно, з душею — твоє до тебе прийде. Це не означає, що за-втра з’являться золоті гори. Треба бути терплячим, але істину золотих слів для нинішнього покоління закри-вають ці золоті гори...».


Товариші по службі — працівники батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Шторм» — пам’ятають відважного воїна.

Нечипорук Олег Болеславович: «Степан “Близнюк”, — це взагалі мо-лодість і чистота. Глибоко вірую-чий, неймовірно добрий і привітний хлопець. Справжній патріот, справ-жній мужчина! Я з ним ходив у роз-відку в Луганській області, в групі він був гранатометником. Дисциплінова-ний, трохи по-дитячому наївний. Свя-то вірив у нашу справу, в перемогу, самовдосконалювався, швидко вчив-ся. Про нього говорили, що він занад-то добрий, майже святий. Напевно це тому, що він в юності був помічником священика в себе на батьківщині. Але віра в перемогу і патріотизм міняла його на очах. Справжній боєць!

Так вийшло, що коли він разом з Рудніцьким Вадимом загинув, я був поруч і першим виявив їхні понівече-ні вибухом тіла. Я не міг повірити, що найкращі представники батальйо-ну ось так одночасно загинули. Вони були, певно, найкращі, людяні, добрі, трохи навіть у цьому однакові. Спор-тивні, без шкідливих звичок. І разом у бою загинули. Вічна пам’ять Вадиму і Степану, справжнім Українцям!»

Вишневський Віктор Анатолійо-вич: «Петрівський Степан («Близ-нюк») ...ще з дитинства мріяв про небо, тож коли виповнився час йти до лав Збройних сил, потрапив до пові-тряно-десантних військ».

Підмазко Сергій Миколайович: «Петрівський Степан («Близнюк») прийшов до батальйону в числі пер-ших. Був завжди готовий прийти на допомогу друзям у скрутну хвилину.

Степан захоплювався поезією і, коли був час, писав вірші про країну, школу і рідний край, які дуже подобалися то-варишам».

У Тершівській ЗОШ у травні 2016 року відкрито й освячено меморіаль-ну дошку випускнику Степану Петрів-ському.


ПОГОРЄЛОВ Михайло Анатолійович

22 рокиЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант міліції, міліціонер батальйону патрульної служби міліції особли-вого призначення «Івано-Франківськ» Головного управлін-ня Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Фран-ківській області.Дата і місце народження: 19 лютого 1992 року, смт Обер-тин, Тлумацький район, Івано-Франківська область. Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув під час виходу з Іловай-ського котла так званим «зеленим коридором» на дорозі

поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 3 вересня 2014 року тіло М. А. Погорєлова разом з тілами 96 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до мор-гу м. Дніпра. Був упізнаний родичами.Нагородження: Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Михайло Погорєлов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Мирослава Василівна Погорєлова разом із покійним чоловіком Анато-лієм Михайловичем усе життя тяжко працювали, виростили п’ятьох дітей. Михайло був четвертою дитиною. Коли йому було вісімнадцять, пішов з життя тато. Анатолій Михайлович згорів від раку за кілька місяців. Так і не побачив свого Михася у військо-вому однострої.

2011 року Михайло Погорєлов пройшов вишкіл у навчальній части-ні внутрішніх військ у Золочеві, а по-тім ніс службу в столиці. Мати каже, що він дуже хотів служити в прези-дентському полку, але туди сиріт не беруть. Тільки-но демобілізувався, за-явив удома, що йде на роботу в мілі-цію. Мирослава Василівна була про-ти. «Ви знаєте, що то за робота така:

ніколи нема чоловіка вдома, буває, що люди проклинають, бо кожному ж не вгодиш, — жінка притискає до грудей натруджені руки. — Я того своєму си-нові не бажала. Він мене послухав, по-їхав на заробітки в Москву. Але в трав-ні 2014 року, коли дізнався, що беруть хлопців до міліцейського батальйону, я вже не могла його втримати.

То така добра дитина була! Ніхто нічого поганого про Михайла в Обер-тині не може сказати. Мав багато дру-зів, і не тільки серед однолітків. Мені вже було надоїло, бо двері в хату не зачинялися. Ще до школи ходив, коли прийшли до нього двоє газдів. Миха-сю, що ти з ними маєш, в них самих є діти? Мамцю, то мої друзі, — відпо-вів. — Прийшли помагати косити ку-курудзянку. Як Михайла привезли


додому, то один з них, Сашко Нічведа, припав до труни. Каже: “Братику наш, прости, що не вберегли!“»

Завжди життєрадісний, з почут-тям гумору Михайло Погорєлов був душею колективу і в батальйоні па-трульної служби міліції особливо-го призначення «Івано-Франківськ». Після напруженого навчання він ра-зом із товаришами патрулював вулиці обласного центру. А коли настала по-треба виїхати в зону проведення АТО, щоб захищати територіальну ціліс-ність держави та її громадян, Михайло зголосився туди добровольцем. Спо-чатку ніс службу на блокпостах у Ста-робешево та Комсомольську, а потім його разом із трьома десятками бій-ців «Івано-Франківська» перекинули під Іловайськ. Про те, що там справ-жнє пекло, можливі втрати серед осо-бового складу, хлопці знали.

Старшина батальйону «Івано-Фран-ківськ» старший сержант міліції Іван Верстюк прийшов у підрозділ одно-часно з Михайлом Погорєловим. «Міша був фізично й морально підготовле-ний до міліцейської служби, — каже Іван Верстюк. — Відчувалося, що він пройшов хороший вишкіл у внутріш-ніх військах. Дуже відповідальний, не губився в найбільш складних ситуа-ціях, завжди казав, що все буде добре. Здавалося, що Міша не знав страху, він справжній герой.

Усі хлопці, які там загинули, вони реально є героями. Зробили для дер-жави все, що було в їхніх силах. І в мене є така мрія, щоби тепер держава зро-била для них якомога більше. Йдеться не тільки про матеріальну підтримку їхніх батьків, дружин чи дітей. Голо-вне — щоб ніколи не забували про

їхній подвиг, самопожертву. Адже це патріоти, добровольці, які знали, на що ідуть.

Крім шістьох загиблих побратимів, ще п’ятеро наших бійців під Іловай-ськом зникли безвісти».


ПОДГОРНИЙ Сергій Анатолійович

43 рокиЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліціонер баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Київ-2».Дата і місце народження: 6 грудня 1970 року, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область.Дата і місце загибелі: 18 серпня 2014 року, смт Чорнухи-не, Перевальський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув під час операції із захоплен-ня диверсантів у смт Чорнухиному (Луганська область). Терористи перебували в будинку з мирними мешканця-ми, тому під час операції бійці батальйону не застосову-вали гранати та інші засоби, ризикували власним життям.

Сергій першим увірвався до будинку і був застрелений. Похований у м. Нова Каховка Хер-сонської області. Залишилися батько, дружина та 24-річний пасинок.Нагородження: Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом Богдана Хмельниць-кого III ступеня (посмертно).

Нерідко в небесній височині можна побачити, як раптово, немов одірвав-шись, падає зоря і згорає блискавич-но, не встигнувши долетіти до землі. Падаюча зірка — це спонтанно обі-рване чиєсь життя. Так і зірка Сергія Подгорного спалахнула на небокраї живим подвигом, який несе істину та правду боротьби за незалежність України та життя загалом з усіма його протиріччями і розбіжностями.

Відійшовши в неповні 44 роки за межу вічності, він залишив по собі ва-гомий спадок, так і не доспівавши, не долюбивши…

Сергій Анатолійович Подгорний народився 6 грудня 1970 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської облас-ті. Згодом його родина переїхала на Херсонщину до Нової Каховки.

До служби в армії закінчив проф-техучилище міста Кривий Ріг.

1989–1990 рр. С. А. Подгорний від-служив строкову службу в лавах Ра-дянської Армії.

Працював у Львівському універси-теті фізкультури.

У листопаді 2013 року він за покли-ком серця приїхав на Майдан, де став до лав Самооборони, очоливши 17-ту сотню, та пройшов до кінця через бу-ремні події Революції Гідності.

20 травня 2014 року Сергій Под-горний розпочав службу в органах внутрішніх справ на посаді міліціо-нера взводу № 2 роти № 2 батальйо-ну патрульної служби міліції особли-вого призначення «Київ-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Києві.


Потім був призначений на посаду міліціонера взводу № 3 роти № 1 ба-тальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Київ-2» Го-ловного управління Міністерства вну-трішніх справ України в Києві.

Він сумлінно виконував обов’язки правоохоронця, дуже пишався отри-маною ним відзнакою МВС — імен-ною вогнепальною зброєю.

У серпні того самого року був від-ряджений у Донецьку область у зону антитерористичної операції.

18 серпня 2014 року обірвалося життя ініціативного, життєрадісно-го, порядного правоохоронця. Стало-ся це неподалік міста Дебальцеве під час проведення операції із захоплення

банди диверсантів у селищі Чорну-хине. Між бійцями полку «Київ-2» та злочинцями із так званої «ДНР» від-бувся бій. Внаслідок чого Сергій отри-мав смертельні вогнепальні поранен-ня, не сумісні з життям.

«Зразковий сім’янин та відданий друг, шанований колега, глибоко ві-руюча й високоморальна людина. Він поспішав жити, завжди збирав навко-ло себе багато друзів, цікавився схід-ною філософією та літературою, обо-жнював зелений чай із медом і бринзу, був палким футбольним вболівальни-ком і затятим рибалкою…» — так зга-дують про нього близькі, друзі та по-братими.


ПОМІНКЕВИЧ Сергій Петрович

(позивний «Чех»)37 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції, міліціонер взводу № 1 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України у Волинській області.Дата і місце народження: 31 липня 1977 року, м. Луцьк, Волинська область.Дата і місце загибелі. 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув під час виходу з оточеного Іловайська так званим «зеленим коридором» на дорозі

поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 2 вересня 2014 року тіло С. П. Помінкеви-ча разом із тілами 87 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до моргу м. Запоріжжя. Тимчасово похований на цвинтарі м. Запоріжжя як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепохований у с. Забороль Луцького району Волинської області.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 09 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III сту-пеня (посмертно).

Він одягнув міліцейську форму і погони не з примусу чи страху, а че-рез винятковий патріотизм і лю-бов до Батьківщини. Уважав своїм обов’язком захищати Україну, тому пі-шов захищати східні рубежі, вступив-ши до лав патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь».

Пройшовши бойові хрещення під Ясинуватою та в запеклих боях за Іло-вайськ, не зрадив присязі, сумлінно виконуючи всі накази. Однак зустрів свою смерть у жорстокому та нерівно-му бою… 29 серпня бійці «Світязю» ра-зом із добровольчими батальйонами та військовими Збройних Сил України залишали Іловайськ, ідучи колоною

через гарантований «зелений кори-дор».

Мирну колону противник заси-пав нищівним вогнем із різних боків. Стріляли з артилерійської зброї уста-новок «НОНА» і танків «ПТУРів». Ви-бухи, залпи…

Довгі місяці рідні та колеги споді-валися, що він живий. Правоохоронця вважали безвісти зниклим. Колеги та керівництво обласного управління мі-ліції доклало чимало зусиль, аби роз-шукати Сергія, дізнатися про його по-дальшу долю.

Волинянин розділив трагічну долю багатьох бойових побратимів, став од-ним із тих Героїв, які полягли смертю


хоробрих. Їхні тіла було віддано землі. Поховали бійців у Запоріжжі.

Відшукати місце поховання ря-дового міліції Помінкевича вдало-ся завдяки титанічним зусиллям рід-них, родичів та збігами ДНК-профілів у ході досудового розслідування.

Колеги зберегли у своїх спога-дах образ максимально дисципліно-ваного та небагатослівного міліціо-нера взводу № 1 Сергія Помінкевича («Чех»). Врятувати, визволити, допо-могти — цим він вирізнявся з-поміж усіх бійців роти.

Зі слів бойових побратимів, мужній правоохоронець дуже відповідаль-но ставився до виконання службових

обов’язків та наказів, був надзвичай-но відважним і рішучим.

Завжди готовий підтримати по-братимів. З таким колегою не було страшно на війні. З ним — хоч у бій, хоч у розвідку.

Дружина втратила останню надію на повернення додому чоловіка. Зі східного фронту не дочекалися бать-ка донечки — 1-річна Марта та 4-річ-на Юлія...

Залишився живим після Іловай-ського котла, але зустрів смерть 29 серпня в «зеленому коридорі», коли разом із добровольчими баталь-йонами та військовими колоною по-кидав місце кривавої битви…


ПОПОВИЧ Володимир Васильович

25 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Львів».Дата і місце народження: 16 березня 1989 року, с. Мо-настирець, Жидачівський район, Львівська область.Дата і місце загибелі: 17 серпня 2014 року, с. Кримське, Слов'яносербський район, Луганська область. Похова-ний у с. Монастирець Жидачівського району Львівської області.Обставини загибелі. 16 серпня Володимир разом із то-варишами по службі вирушив виконувати бойове завдан-

ня — знешкодити озброєну групу бандитів поблизу м. Лисичанськ Луганської області. Пра-воохоронці потрапили в засідку. Трьох бійців було поранено. Володимир помер 17 серпня 2014 року від ран.Нагородження: Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У травні 2014 року, почувши про формування батальйону патрульної служби міліції особливого призначен-ня «Львів» Головного управління Мі-ністерства внутрішніх справ України у Львівській області, Володимир По-пович записався до його лав. Пройшов вишкіл і вирушив разом з товариша-ми в зону проведення антитерорис-тичної операції.

18 серпня боєць батальйону «Львів» молодший сержант міліції Во-лодимир Попович «повернувся» додо-му, в с. Монастирець. Повернувся, ви-конавши бойове завдання.

Його зустрічали в кожному селі. Зу-стрічали як героя, стелили до ніг живі квіти, ставали перед ним на коліна. У рідному селі з особливими почестя-ми зустріли земляка-патріота. Одно-сельці живим ланцюгом зустрічали

кортеж, у якому везли тіло бійця: діти тримали квіти та плакати, на одному з яких був напис: «Мій син — Герой!». Селяни скандували: «Герої не вмира-ють!» Вздовж дороги горіли лампад-ки…

Володимир Попович поповнив Ар-мію Українських Захисників на небе-сах та збагатив нашу історію тим, що став на захист нашої державності так, як це робили українці багатьох попе-редніх поколінь.

19 серпня, у день Свята Преобра-ження Господнього, Володимира По-повича в дорогу до вічності прово-джали кілька сотень людей, його смерть оплакували рідні, односель-чани, громадськість Жидачівщини. «Найцінніший скарб, який він мав, — це благородну душу. Він справді хотів послужити іншим, послужити своєму


народові й своїй державі», — сказав парох села о. Михайло Нанівський.

Про обставини його загибелі розпо-вів виконуючий обов’язки командира батальйону патрульної служби мілі-ції особливого призначення «Львів» Зореслав Каїнський: «16 серпня на-дійшла інформація про те, що неда-леко від Лисичанська переховуються бойовики. Підрозділ, у якому перебу-вав Володя, попав у засідку. Троє чо-ловіків, у тому числі й Володя, були поранені, після чого були доставле-ні в лікарню. На жаль, наступного дня Володя помер. Війна забирає найкра-щих, бо найкращі завжди йдуть у бій першими. Володя — гідна людина, гід-ний громадянин нашої держави, хоро-ший працівник та й взагалі — золо-тий хлопець. Важко про нього казати «був», тому що він назавжди в нашій пам’яті залишиться».

Попрощатись із побратимом по службі приїхали бійці з батальйо-ну «Львів», керівний склад головно-го управління Міністерства внутріш-ніх справ України у Львівській області на чолі з Дмитром Загарією, особовий склад Жидачівського районного від-ділу Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України, голова

Жидачівської районної ради, голова РДА. Усю дорогу від отчого порога до місця вічного спочинку труну з тілом Героя несли побратими. Супроводжу-вав скорботну процесію оркестр Мі-ністерства внутрішніх справ. І вдома, і дорогою церковний хор села співав заупокійних пісень.

У день смерті Героя щире співчут-тя родині висловив міністр внутріш-ніх справ України Арсен Аваков.

Поховали Володимира на місцево-му цвинтарі біля могили батька.

Роман Барсукевич, молодший сер-жант міліції, бойовий товариш: «Зо-лотий був хлопець. Ніколи не жалівся. Ми прийшли в батальйон одночасно, потрапили в один взвод. Оскільки він з Жидачівщини, а я з Самбірщини — спілкувались спочатку як земляки, а потім — як товариші по зброї. Воло-дя ніколи не відмовлявся від завдань, завжди сумлінно виконував нака-зи — і його ім’я назавжди залишиться у списках нашого батальйону».

У рідній школі Володимира Попо-вича в с. Монастирець 1 вересня 2015 року під час урочистостей, присвяче-них Дню знань, встановили меморі-альну дошку та назвали школу іменем загиблого бійця.


ПОШЕДІН Максим Віталійович

23 рокиЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 4 роти № 2 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, рядовий міліції. Дата і місце народження: 22 вересня 1990 року, м. Жовті Води, Дніпропетровська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.Обставини загибелі. 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» на

дорозі поміж с. Новокатеринівка та Горбатенко Максим зник безвісти. 3 вересня 2014 року тіло М. В. Пошедіна разом з тілами 96 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до моргу м. Дніпра. 16 жовтня 2014 року тимчасово поховано на Краснопіль-ському цвинтарі м. Дніпра як невпізнаного героя. Був упізнаний за тестами ДНК та перепо-хований на Краснопільському кладовищі м. Дніпра. Без сина та брата залишилися батьки та молодша сестра.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Активний учасник подій на майда-ні під час Революції Гідності.

Після повернення з Києва для про-тидії сепаратистам організував Жов-товодську сотню самооборони. Самоо-борона патрулювала місто, охороняла масові міські заходи, проводила толо-ки з прибирання міста. Тієї сотні само-оборони вже немає. Майже всі її бій-ці пішли добровольцями захищати Україну.

2014 року закінчив Обласний ко-мунальний вищий навчальний за-клад «Інститут підприємництва «Стратегія». А незабаром вирушив у зону проведення антитерористич-ної операції.

Події в Криму та на Донбасі спону-кали патріотів єднатися в доброволь-чі батальйони для захисту України. Максим вагався, до якого з батальйо-нів йому записатися.

Вибір був між «Азовом» і «Дні-пром-1», саме в цих батальйонах було найбільше його знайомих, товаришів, однодумців. Врешті, порадившись зі своїм учителем Володимиром Пила-том, Максим зупинив вибір на баталь-йоні «Дніпро-1».

Він пояснив свій вчинок так: «Я мріяв стати військовим. Я готу-вався до цього і навіть інколи шко-дував, що часи збройної боротьби за незалежність України минули… Хочу


встигнути повоювати за Україну. На-вчаю дітей любити і захищати Бать-ківщину, а сам?»

29 серпня 2014 року під час вихо-ду працівників підрозділу з оточен-ня в місті Іловайськ Донецької області рядовий міліції М. В. Пошедін рухався в колоні техніки, що виходила кори-дором з оточення. Під час виходу ко-лону було обстріляно сепаратистами. Під час бою зв'язок з останнім було втрачено, а відомості щодо його заги-белі відсутні, в той же час місцезна-ходження невідоме. Максим Пошедін зник безвісти.

1 листопада 2014 року керівни-цтвом Головного управління Мі-ністерства внутрішніх справ Украї-ни в Дніпропетровській області було прийнято рішення щодо припинен-ня службового розслідування до вста-новлення місця знаходження безвісти зниклого міліціонера взводу № 4 роти № 2 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дні-про-1» рядового міліції Пошедіна Максима Віталійовича.

У подальшому, в ході кримінально-го провадження, було проведено мо-лекулярно-генетичну експертизу. За результатами експертизи тіло осо-би чоловічої статі № 620/л визнано М. В. Пошедіним.


РЕУТА Сергій Іванович

(позивний «Падре»)44 рокиЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 1 роти № 5 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, прапорщик міліції. Дата і місце народження: 31 січня 1970 року, м. Лубни, Полтавська область.Дата і місце загибелі: 23 листопада 2014 року, смт Піски, Ясинуватський район, Донецька область.

Обставини загибелі. 23 листопада 2014 року близько 01.00 С. І. Реута, який перебував у приміщенні разом з бійцями батальйону під час несення служби, поблизу селища Піс-ки Ясинуватського району Донецької області, унаслідок щільного мінометного артилерій-ського обстрілу отримав осколкове поранення, від якого помер на місці. Похований на кла-довищі м. Києва. Залишилися дружина і троє дітей, які після окупації Луганська вимушено перебралися до Києва. Нагородження: Указом Президента України № 109/20145 від 26 лютого 2015 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ сту-пеня (посмертно).

Закінчивши 1990 року Київський військово-морський технікум зв’язку, з 1990 до 1991 рр. проходив службу в м. Полярний Мурманської області. З 1991 до 1993 рр. служив на посаді ін-структора навчальної роти школи мо-лодших спеціалістів.

У період з 1993 до 1994 рр. навчався в біблійському коледжі Св. Якова в Ки-єві. Після закінчення навчання з 1994 до 2014 рр. служив пастором незалеж-ної церкви християн Нового Запові-ту «Живое Слово» в м. Луганськ. Саме тому серед бійців його позивним був «Падре».

Коли у квітні 2014 року почалася військова агресія на Донбасі, пастор

Реута і ще четверо чоловіків з церк-ви вирішили піти добровольцями для захисту української державності, а та-кож для духовного служіння серед солдатів.

«...Він ніколи нічого не просив для себе. Пам'ятаю, запитували його з братами, мовляв, Сергій, давай купи-мо тобі берци або бронежилет. Ти ж на війні! А він — нізащо. Каже, у мене все є. Хіба що хлопцям допоможіть, вони мерзнуть.

Знаєте, як ховали Сергія? Як гене-рала. З почесною вартою, з салютом, оркестром.

Адже Сергій помер від осколків снаряда, в Пісках — одному з най-


гарячіших місць війни в Україні. І про-тягом півроку, поки він служив рядо-вим, він мучився питанням, що буде, якщо йому доведеться вибирати між своїм життям і життям нападаючого ворога.

Я не знаю, чи відповів Сергій собі на своє ж запитання. Знаю, що він був людиною, чиєю головною зброєю було серце. Добре, любляче, жаліс-ливе.

Сергій помер героєм. Тому що він жив, як герой», — розповідає пастор Андрій Копилаш.

Члени церкви полеглого, Юрій і Світлана Печені: «Він був Людиною з великої літери. Завжди міг щось під-казати, вислухати, вникнути. Пас-тор був прекрасним сім'янином. І тут йдеться не тільки про його сім'ю, а й про всю церкву. Сергій всіх вміщу-вав. Всі діти в церкві були немов його дітьми, кожного приймав, про кожно-го дбав, як про рідне.

...Він не міг інакше. Коли в Луган-ську почали бити, грабувати, катува-ти людей, ми не могли стояти осто-ронь. ...Ось тому Сергій і зважився стати активним учасником баталь-йону патрульної служби спеціально-го призначення Луганська. Показати людям, що їм є на кого спертися і що вони не кинуті напризволяще».


РИЖАК Володимир Юрійович

(позивний «Мачете»)24 рокиЗвання, підрозділ, посада: фахівець 2-ї категорії 8-го тарифного розряду групи матеріального забезпечення батальйону патрульної служби міліції особливого призна-чення «Шахтарськ» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області. Дата і місце народження: 21 грудня 1989 року, м. Сміла, Черкаська область.Дата і місце загибелі: 2 серпня 2014 року, м. Докучаєвськ, Волноваський район, Донецька область.

Обставини загибелі. 2 серпня 2014 року В. Ю. Рижак та троє міліціонерів батальйону па-трульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ» А. В. Усенко, В. В. Дугін та Є. А. Старіков проводили заходи з охорони громадського порядку та забезпечення громад-ської безпеки на території міста Докучаєвськ Волноваського району Донецької області. Ру-хаючись територією міста в напрямку гаражних боксів підприємства під вивіскою «ДТЭК», міліціонери почули хлопок та побачили, як В. Ю. Рижак упав на землю. Хто та звідки вів вогонь, працівники батальйону А. В. Усенко та В. В. Дугін пояснити не змогли.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Звістку сина про те, що він запи-сався добровольцем та служитиме в батальйоні патрульної служби мі-ліції особливого призначення «Шах-тарськ», батьки сприйняли як очі-кувану. Події листопада 2013 року перевернули все його життя. Із само-го початку Революції Гідності Володи-мир Рижак перебував на Майдані.

У трагічні години протистояння в Будинку профспілок Володимир був одним із тих, хто знову і знову повер-тався до палаючої будівлі та виводив людей із вогняної пастки.

Там Володя близько зійшовся з вої-нами-афганцями, які подарували йому

мачете. Саме «Мачете» стане за півро-ку потому позивним бійця Володими-ра Рижака.

Володимир Рижак записався до-бровольцем на службу в органи вну-трішніх справ до батальйону па-трульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області на посаду фахівця групи мате-ріального забезпечення.

Провівши в районі АТО близь-ко трьох місяців, попри те, що в ба-тальйоні його було оформлено як ци-вільного працівника (про це батьки


дізналися вже після смерті сина), Во-лодимир зі зброєю в руках брав участь у бойових діях, виконував обов’язки кулеметника і снайпера.

Другого серпня четверо міліціоне-рів батальйону патрульної служби мі-ліції особливого призначення «Шах-тарськ», до якої належав і Володимир, виконували бойове завдання на око-лиці міста Докучаєвськ Волновась-кого району (Донецька обл.). У райо-ні гаражних боксів підприємства під вивіскою «ДТЭК» куля снайпера обі-рвала життя Володимира Рижака. На допомогу хлопцю кинувся його побра-тим Євген Старіков, але також був ско-шений кулею ворожого снайпера.

«Володя був надто правильною лю-диною… справжнім… Знаєте, ми розу-міли один одного без слів, коли і гово-рили відверто, то якось по-чоловічому скупо. Востаннє я зателефонував йому 28 липня. Обмінялися парою фраз. На-останок кажу йому: «Тримайся!» — а у відповідь: «Сам тримайся!». Знав би, що востаннє…» — згадує батько Юрій Володимирович Рижак.

Поховали Володимира Рижака в селі Шарин 5 серпня 2014 року. Його ім'я занесено до Книги пам'яті заги-блих працівників Управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Черкаській області та увічнено на обеліску загиблим міліціонерам.

У грудні 2014 випускнику Шарин-ської школи Уманської районної ради, патріоту України, бійцю патрульної служби міліції особливого призначен-ня «Шахтарськ» Рижаку Володимиру Юрійовичу, який загинув під час про-ведення антитерористичної операції на сході України, було відкрито мемо-ріальну дошку пам’яті

Нагороду сина 27 лютого 2015 року передано матері Володимира Ірині Сергіївні Рижак.

Після трагічної загибелі сина його батько Юрій Володимирович записав-ся добровольцем у Національну гвар-дію та півтора роки служив у баталь-йоні оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. На запитання, чому ви-рішив стати солдатом резерву та по-їхати в зону бойових дій, Юрій Воло-димирович відповів просто: «Не хотів, аби інші сини гинули».

Фотографію Володимира він за-вжди тримає при собі. З екрана те-лефону батько ловить такий рідний і такий мудрий погляд навічно 24-річ-ного сина.


РУДНІЦЬКИЙ Вадим Володимирович

(позивний «Сват»)36 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліціонер баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Шторм».Дата і місце народження: 10 лютого 1978 року, м. Вільян-ді, Естонія.Дата і місце загибелі: 24 серпня 2014 року, смт Георгіїв-ка, Лутугинський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув під час несення служби на

блокпості на підступах до смт Георгіївка внаслідок потужного артилерійського обстрілу. Похований у с. Привітів Любарського району Житомирської області. Залишились батьки, дружина та донька.Нагородження: Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Вадим Рудніцький був з числа пер-ших добровольців, які за покликом серця прийшли служити в лавах тіль-ки створеного спецпідрозділу Мініс-терства внутрішніх справ батальйону патрульної служби міліції особливо-го призначення «Шторм» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області на-весні 2014 року. Вадим у числі перших співробітників батальйону вирушив у зону проведення антитерористич-ної операції на Луганщину.

Він загинув у день 23-ї річниці Дня Незалежності України, того самого святкового дня, коли неприхованою стала російська інтервенція в нашу державу.

Того дня правоохоронці батальйо-ну «Шторм» несли службу на блок-пості на підступах до селища міського типу Георгіївка Лутугинського району

Луганської області. Внаслідок боїв, які розпочалися тут ще в липні, напри-кінці місяця, Георгіївку взяли під свій контроль сили АТО. Однак бойовики-сепаратисти не полишали спроб по-вернути населений пункт, періодично обстрілювали його й намагалися захо-пити.

24 серпня 2014 року Георгіївка зно-ву зазнала потужного артилерійсько-го обстрілу. Ворожі гаубиці стріляли й по блокпосту, де несли службу бій-ці «Шторму». Пряме влучення снаря-ду обірвало життя Вадима, коли він спробував дістатися укриття...

Більшість свого свідомого життя Вадим Рудніцький присвятив службі.

Після закінчення ПТУ відслу-жив строкову службу в Зброй-них Силах України, з 1998 до 2002 року проходив службу у підрозді-лах швидкого реагування Головного


управління Міністерства внутріш-ніх справ України в м. Києві. Потім ще майже дев’ять років проходив вій-ськову службу за контрактом у лавах 95-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Зокрема, протягом чотирьох ро-ків брав участь у миротворчих місіях на території колишньої Югославії — і вже тоді став справжнім героєм для рідних односельців.

Нечипорук Олег Болеславович роз-повідає: «Можу сказати про свого по-братима Рудніцького Вадима, позив-ний «Сват», таке. Кажуть, бог забирає до себе найкращих. Так от цей хло-пець дійсно був найкращим.

Вадим служив снайпером, дуже щира і добра людина. Не мав шкід-ливих звичок, посилено займався спортом, бо мав за мету постійно са-мовдосконалюватись. Неймовірно ці-леспрямований. Ніколи не відмовляв у допомозі друзям, справді ніколи!!! Щирий і відкритий, наче цікава книга. Він сам виявляв ініціативу і пропону-вав свою допомогу. Дуже педантичний і акуратний. ...Його бойовий дух на-дихав. Не соромився запитати, якщо

йому було щось не зрозуміло. Вадима поважали і любили всі.

Коли відкривали меморіальну до-шку в його селі, я познайомився з його товаришами з минулої служби. Вони реально захоплювались Вадимом. Та-ких би людей побільше — казали вони».


РЯБОКІНЬ Василь Васильович

51 рікЗвання, посада, підрозділ: підполковник міліції, началь-ник Докучаєвського районного відділу Головного управлін-ня Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області.Дата і місце народження: 21 червня 1963 року, м. Доку-чаєвськ, Донецька область.Дата і місце загибелі: 31 липня 2014 року, м. Докуча-євськ, Донецька область. Обставини загибелі. Чергового частини Докучаєвсько-

го міського відділу о 19.35 про трагедію сповістили медики центральної міської лікарні. Їм зателефонував невідомий і повідомив, що на автодорозі в районі дачного кооперативу «Мрія», розташованого на території Волноваського району, в автомобілі «DAEWOO Sens» двоє вбитих чоловіків. Слідчо-оперативна група, яка виїхала на місце, виявила в автомобілі тіла з численними вогнепальними пораненнями начальника докучаєвської міліції В. В. Ря-боконя і дільничного інспектора міліції М. В. Дорошка, який перебував за кермом. Офіцерів розстріляли з автоматичної зброї, коли вони після служби поверталися в автомобілі додо-му в смт Донське Волноваського району. Обидва були в цивільному одязі, без зброї. Похо-ваний у смт Донське Волноваського району Донецької області. Нагородження: Указом Міністра внутрішніх справ України № 1660/2014 від 24 серпня 2014 року нагороджений нагрудним знаком «За відвагу в службі» (посмертно).

Підполковник міліції Василь Рябо-кінь останні 4 роки до загибелі пра-цював начальником Докучаєвського міського відділу міліції. З початком російської агресії офіцеру постій-но надходили погрози від бойовиків, йому навіть доводилося на деякий час вивозити рідних з міста.

У місті різко зріс рівень вуличної злочинності, батько дедалі менше бу-вав удома. І одного дня не повернув-ся. 31 липня 2014 року сину офіцера, лейтенанту поліції Станіславу Рябо-коню ввечері зателефонували з робо-ти та повідомили, що його батько за-гинув. Перша його думка була — як про це розповісти матері: «Я чудо-во розумів, що таким не жартують,

що це — 100-відсоткова правда. Піс-ля було складно знайти транспорт, всі боялися туди їхати, я зателефонував своєму хрещеному батькові, і ми пої-хали на місце події».

Хлопець сподівався, що батько ще живий і він, його син, допоможе йому. На дорозі він побачив машину, а десь за метр від неї — тіло батька.

«Робота міліціонера змушує бачи-ти і не такі речі. Різниця в тому, що то незнайомі тобі люди, а коли ти бачиш свою близьку людину, свого батька, це в сотні разів болючіше», — ділить-ся хлопець.

Водій, правоохоронець Микола До-рошок, загинув просто на місці, а Ва-силь Рябокінь, борючись за життя до


останнього, вибрався з автівки, але далеко відповзти не зміг.

Вже потім було встановлено, що на-чальник Докучаєвського міськвідді-лу міліції підполковник Василь Рябо-кінь та дільничний інспектор міліції Микола Дорошок потрапили в засідку та загинули від рук терористів. Траге-дія сталася незадовго до того, як місто було повністю захоплено бойовиками.

Василь Рябокінь був всебічно роз-виненою та обдарованою людиною. Він прожив з коханою дружиною 25 років та виховав двох чудових дітей. Незважаючи на складну, майже ці-лодобову роботу, встигав займати-ся спортом, захоплюватися поезію та

передавати все найкраще, що в нього було, своїм синові та доньці. Любов до книг прищепив Ксенії, а до футболу — Станіславу. Підполковник навіть був тренером напівпрофесійної команди з селища Карлівка та членом Волно-васької районної федерації футболу.

Часто смерть людини ламає жит-тя її близьких. У випадку з цією сім’єю все сталося навпаки. Вони згуртува-лися ще міцніше і довели, що вони такі самі сильні духом, як і їхній бать-ко та чоловік.

Загибель підполковника Рябоко-ня — втрата не тільки однієї сім’ї. Це втрата його колег, місцевих мешкан-ців і всієї країни.


САВЧЕНКО Василь Іванович (позивний «Вася»)

31 рікЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 4 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, рядовий міліції.Дата і місце народження: 26 вересня 1982 року, с. Оріль-ка, Лозівський район, Харківська область.

Дата і місце загибелі: 25 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. Уранці 25 серпня 2014 року під час мінометного обстрілу середньої школи № 14 в місті Іловайськ Донецької області був смертельно поранений. Похований на малій батьківщині 29 серпня 2014 року. Залишилися мати, брати, дружина і син.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Василь Савченко народився в смт Орілька на Харківщині, був молодшим серед трьох братів. Васильок, як його називала мама, завжди мав багато друзів, був душею компанії. По закін-ченні 9 класів Орільської школи здо-був професію верстатника широко-го профілю у професійному училищі № 36 м. Лозова. Відслужив строкову службу в «Десні». Працював на будів-ництві, експедитором продовольчих товарів, токарем.

З початком бойових дій на сході України Василь зібрав речі, документи і пішов добровольцем захищати Бать-ківщину. Рядовий міліції, міліціонер батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1». Рідні розповідають, що він ще з ди-тинства хотів бути міліціонером. Здій-снити цю мрію довелося під час війни.

Якийсь час перебував у Бердянську, Маріуполі, після чого підрозділ баталь-йону вирушив до Іловайська, де потра-пив в оточення. 26 серпня 2014 року зранку Василь востаннє телефонував рідним, його підрозділ тоді перебував у будівлі школи № 14 в Іловайську. Бій-ці, озброєні автоматами, вже тиждень утримували позиції під постійними об-стрілами російських терористів. Того дня в результаті артилерійського об-стрілу загинули двоє бійців батальйо-ну, Василь Савченко і Антон Хороль-ський, ще двоє дістали поранень.

29 серпня Василя Савченка похова-ли в рідному селищі Орілька.

Найкращі друзі загиблого — Олек-сій Боярський, Василь Кирпа, Олек-сандр Мураш — допомогли встанови-ти меморіальну дошку на території Лозівської районної ради.


САВЧУК Андрій Вікторович (позивний «Італієць»)

35 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 2 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління України в Дніпропетровській області, рядовий міліції. Дата і місце народження: 23 грудня 1978 року, смт Під-городне, Дніпропетровський район, Дніпропетровська область.Дата і місце загибелі: 31 вересня 2014 року (помер від поранень).Обставини загибелі. 26 серпня 2014 року близько 08.00 у місті Іловайську Донецької об-ласті біля будівлі школи № 14 під час мінометного обстрілу позицій АТО рядовий міліції Савчук Андрій Вікторович отримав тілесні пошкодження та його було доправлено до Дні-пропетровської обласної клінічної лікарні імені І. І. Мечнікова, але 31 вересня 2014 року він помер від отриманих поранень. Похований на кладовищі у м. Підгородне Дніпропетров-ської області. Залишилися мати, дружина та малолітня донька.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Син військовослужбовця з Яво-рова, рано осиротів. У Підгородно-му закінчив школу. Здобув вищу освіту — у 2001 році закінчив Дніпро-петровський державний університет.

Одружився з нареченою Іриною, проживали в селі Наконечне Перше.

Після серйозної аварії дружина ста-ла інвалідом, Андрій її виходив.

На війні — міліціонер батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Мати Андрія Савчука, Галина Васи-лівна, зняла про нього фільм. А на її вірш «Побратим» було знято кліп про події в Іловайську. Гурт «Вертеп» дав життя пісні, знявши кліп та подорожу-ючи з нею від Маріуполя до Бахмута

(тоді Артемівськ). Жителі звільнених міст та військові почули цей твір вліт-ку–восени 2015 року. А ще до цього туру музиканти гурту передавали за-писи пісні на передові позиції нашим воїнам. Матір каже, що єдиним неу-шкодженим органом сина після об-стрілу було серце. Врятувати Андрія не вдалося, але Галина Василівна на-магається рятувати і допомагати ін-шим дітям — пораненим солдатам із зони АТО, які лікуються в клініці імені І. І. Мечникова у м. Дніпрі.

14 грудня 2015 року на будівлі за-гальноосвітньої школи м. Підгородно-го урочисто відкрито та освячено ме-моріальну дошку на честь рядового міліції Андрія Савчука.


САЄНКО Віктор Олександрович

41 рікЗвання, посада, підрозділ: підполковник міліції, началь-ник відділення ДАІ м. Маріуполя при УДАІ ГУМВС України в Донецькій області.Дата і місце народження: 26 вересня 1972 року, с. Бойо-ве, Володарський район, Донецька область. Дата і місце загибелі: 09 травня 2014 року, м. Маріуполь, Донецька область.Обставини загибелі. Уранці 9 травня 2014 року близько 10-ї години озброєні бойовики групи «Мангуста» поча-ли штурм Маріупольського міськуправління. Стріляючи

із вогнепальної зброї, вони зайняли 1-й і 2-й поверхи будівлі. Командири підрозділів ви-кликали підкріплення й прийняли бій. Віктор Саєнко вистрибнув з третього поверху, вже у дворі один з нападників пострілами з автомата завдав йому трьох вогнепальних пора-нень, одна куля влучила в серце. Міліціонер помер від ран. Похований 11 травня в м. Марі-уполі. Залишилися дружина та троє синів.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року нагоро-джений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Віктор Саєнко проходив строкову службу у десантних військах. В орга-нах внутрішніх справ працював з 1993 року.

18 років пропрацював у Держав-тоінспекції, розпочавши службу по-мічником слідчого дорожньої мі-ліції. Обій мав посаду начальника відділення з оформлення дорожньо-транспортних пригод ДАІ Маріуполя.

У вересні 2008 року у званні майо-ра був призначений на посаду началь-ника відділу ДАІ Маріупольського МУ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області. Під час служби на цій посаді отримав звання підполковника.

Вранці 9 травня будівлю Маріу-польського управління міліції штур-мувала озброєна група «Мангуста». Від кулі снайпера загинув заступник

командира 20-го батальйону теробо-рони Сергій Демиденко, смертельне поранення дістав молодший інспек-тор зв'язку батальйону патрульної служби Михайло Єрмоленко.

Заступник начальника відділу ДАІ Маріуполя Іван Чекмак задує, що тієї святкової днини в місті запланували багато заходів і працівники Державто-інспекції мали убезпечувати дорожній


рух. Свято тривало доти, доки не за-дзвонив близько десятої мобільний: «Терміново бери підмогу і прямуй на УВС, нас розстрілюють!». Це останні слова, які Іван Іванович почув від Ві-ктора Саєнка. За 15 хвилин підпол-ковник уже не відповідав на дзвінки, а навколо Управління тріщав автомат-ними чергами й гримів вибухами гра-нат бій. Даївці оточили район, щоб не пустити випадкових перехожих на лі-нію вогню. Іван Іванович розповідає: дізнавався подробиці того, що відбу-лося на вулиці Георгіївській, із преси. На одному з міських сайтів побачив фото, де впізнав свого начальника.

До останнього не вірив власним очам, знов і знов намагався йому до-дзвонитися, набирав знайомих і під-леглих: раптом хтось бачив Віктора Саєнка живим або чув його голос...

Віктор Саєнко, який останні 6 років очолював маріупольську ДАІ, віддав міліцейській службі понад двадцять років: пройшов шлях від помічника слідчого дорожньої міліції до керівни-ка ДАІ.

Гідний офіцер залишився вірним Присязі. У свій підрозділ вклав без-мір сил і часу — відділ став модерно-вим, оснащеним за останнім словом

науки й техніки, а згаданий колектив він як його лідер зробив згуртованою командою.

Рішенням депутатського корпусу міськради Віктору Саєнку посмертно присвоєно звання «Почесний грома-дянин Маріуполя».


САЛІВОНЧИК Руслан Сергійович

(позивний «Позитивчик»)31 рікЗвання, посада, підрозділ: капітан міліції, старший ін-спектор батальйону патрульної служби міліції особли-вого призначення «Херсон» Управління Міністерства вну-трішніх справ України у Херсонській області.Дата і місце народження: 31 січня 1983 року, м. Косто-піль, Рівненська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Червоно-сільське, Амвросіївський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим ко-ридором» на дорозі поміж селами Многопілля та Червоносільське. 3 вересня 2014 року тіло Р. С. Салівончика разом з тілами 96 інших загиблих в Іловайському котлі було приве-зено до моргу м. Дніпра. Був упізнаний бойовими товаришами та родичами. Похований у м. Костополі Рівненської області на кладовищі «Нове», поруч із загиблими героями «Не-бесної сотні». Залишилася дружина та маленька донька.Нагородження: Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III сту-пеня (посмертно).

На Костопільщині 6 та 7 вересня 2014 року оголосили днями жалоби. Рівненщина попрощалася ще з трьо-ма загиблими воїнами. У Рівному про-воджали в останню путь 21-річного Олександра Борисенка, а в Костопіль-ському районі — 31-річного Русла-на Салівончика та 23-річного Віталія Ставського.

У п’ятницю 5 вересня, зібравшись на позачергове засідання та розпочав-ши його з хвилини мовчання, члени міськвиконкому міської ради виділи-ли кошти на поховання.

У суботу батьки, рідні та тисячі кос-топільчан прощалися з 31-річним ка-пітаном міліції Русланом Салівончи-ком, який воював у складі батальйону

особливого призначення «Херсон» та загинув у «зеленому коридорі» під Іловайськом.

Руслан народився в Костополі, на-вчався в Запорізькому юридичному інституті, опісля шість років працю-вав у секторі карного розшуку Кахов-ського райвідділу міліції.

З початком проведення на сході України антитерористичної операції він записався добровольцем у баталь-йон «Херсон».

Колеги з херсонської міліції, які приїхали на похорон свого побрати-ма, розповіли костопільчанам, що під час АТО він мав позивний «Позитив-чик» за свій непідробно позитивний характер.


А коли під час бою загинув коман-дир батальйону, ні миті не вагаючись, взяв командування на себе.

Керівництво та особовий склад мі-ліції Херсонщини висловили щирі співчуття рідним та близьким заги-блого і пообіцяли, що він назавжди залишиться для них прикладом муж-ності, героїзму та самопожертви.

На стіні при вході до Каховського райвідділу міліції, де 6 років працю-вав оперуповноваженим капітан мі-ліції Руслан Салівончик, встановлено меморіальну дошку.


САЦЮК Олександр Миколайович

20 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції, міліціонер взводу № 2 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» Управління Міністерства вну-трішніх справ України у Волинській області.Дата і місце народження: 4 червня 1994 року, с. Кусни-ща, Любомльський район, Волинська область. Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область. Обставини загибелі. Загинув під час виходу з Іловай-ського котла так званим «зеленим коридором» на дорозі поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 2 вересня 2014 року тіло О. М. Сацюка разом з тілами 87 інших заги-

блих в Іловайському котлі було привезено до моргу м. Запоріжжя. Тимчасово похований на цвинтарі м. Запоріжжя як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сашко Сацюк буквально щойно за-кінчив строкову службу в армії, коли на Україну напав ворог. Одразу почав шукати можливість, як стати на за-хист Батьківщини. Пошуки й приве-ли його у «Світязь». Командирам під-розділу хлопець сподобався одразу. На вигляд він був як бувалий вояка. Завжди акуратний, уважний, не дуже говіркий, дисциплінований і бойовий.

Війна — це надзвичайно сильний каталізатор особистих якостей. Тут люди швидко відкривають свої гарні і не дуже сторони.

Сашко Сацюк постав перед коле-гами як світла людина. З таких чес-них романтиків, як він, мала б наро-дитися нова українська міліція. Але вийти з котла Сашкові не судило-ся. Він знав, для чого ішов на війну,

і віддав за Україну найдорожче — своє життя.

Він не встиг створити власну ро-дину... Був дорослим не за роками — в очах бачили розум та мудрість зрі-лого чоловіка. Завжди спокійний та врівноважений, без страху та нервоз-ності, без зайвих емоцій та рухів. За-вжди знав та розумів, що він робить, для кого і навіщо. Зовні зібраний та підтягнутий, самоорганізований. У ви-конаннях поставлених завдань ви-являв справжню рішучість та демон-стрував надзвичайну сумлінність і щире прагнення дійти до кінця, тому завжди стояв поруч бойових побрати-мів — плечем до плеча.

Залишився живим після Іловай-ського котла, але зустрів смерть 29 серпня в «зеленому коридорі»…


ТАТАРЕНКО Тарас Валерійович

33 рокиЗвання, посада, підрозділ: майор міліції, старший опе-руповноважений СДСБЕЗ Ленінського районного відділу Луганського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Луганській об-ласті.Дата і місце народження: 29 березня 1981 року, смт Юві-лейне (м. Луганськ).Дата і місце загибелі: 20 липня 2014 року, м. Луганськ.Обставини загибелі. Був застрелений бойовиками ЛНР 20 липня 2014 року пострілами в голову з автоматичної зброї на вулиці Радянській міста Лу-ганськ, у районі пам'ятника «Трудівник Луганська». Похований у смт Ювілейне (м. Луганськ).


СЕМАНЮК Василь Васильович

34 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший лейтенант міліції, інспектор — черговий чергової частини спеціальної роти міліції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області. Дата і місце народження: 11 листопада 1979 року, с. Нижня Велесниця, Коломийський район, Івано-Фран-ківська область. Дата і місце загибелі: 29 травня 2014 року, м. Слов'янськ, Донецька область. Обставини загибелі. Перебував у гелікоптері Мі-8МТ На-ціональної гвардії України, який після розвантаження хар-

чових продуктів та проведення ротації особового складу на п'ятому блокпості, повертаю-чись з району гори Карачун, зазнав обстрілу, що вівся з лісосмуги, та був підбитий. Старший лейтенант міліції Семанюк Василь Васильович загинув. Похований у Меморіальному сквері м. Івано-Франківськ. У загиблого залишились дружина та неповнолітня дитина.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

21 квітня 2014 року, відповідно до наказу керівника антитерористич-ного центру, працівників спеціальної роти міліції Головного управління Мі-ністерства внутрішніх справ Івано-Франківської області направлено до антитерористичного центру Служби безпеки України, який розташований в м. Ізюм Харківської області, у роз-порядження начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області.

12 травня 2014 року старшого лейтенанта міліції Семанюка Васи-ля Васильовича та ще 5 працівників вказаного підрозділу за вказівкою Ан-титерористичного центру при Служ-бі безпеки України було переміще-но на блокпост № 6 (гора Карачун,

приміська зона м. Слов’янська Доне-цької області).

29 травня 2014 року керівництво Антитерористичного центру прове-ло ротацію (заміну) вищевказаних працівників спеціальної роти міліції Головного управління Міністерства внутрішніх справ в області, які несли службу на блокпості № 6.

Так, близько 12.00 29 травня 2014 року на блокпост № 6 прилетів гелі-коптер із працівниками міліції, які за-лишились на посту для несення служ-би, а працівників спеціальної роти міліції Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області було поміщено на борт гелікоптера із подальшим їх переміщенням до Анти-терористичного центру.


Через деякий час гелікоптер, на борту якого перебував старший лейте-нант міліції Семанюк Василь Васильо-вич та працівники спеціальної роти міліції Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області, з метою передачі продуктів харчуван-ня працівникам першого батальйону Національної гвардії, здійснив посад-ку за 500 метрів від блокпосту № 5, де заздалегідь було підготовлено місце для посадки.

Залишивши продукти харчування на блокпості № 5, гелікоптер піднявся та продовжив політ. За 2500 метрів від

блокпосту № 5 гелікоптер було збито бойовиками за допомогою ракети. Ге-лікоптер вибухнув у повітрі та впав на землю між деревами, де ще раз вибух-нув.

16 лютого 2015 року мешканці Іва-но-Франківська вшанували пам’ять загиблого Героя Василя Семанюка. У рамках міської програми «Івано-Франківськ — місто Героїв» на фасаді ВХПТУ № 3, де він навчався, відкрили анотаційну дошку.

На фасаді Виноградської школи, що в Коломийському районі, де він сво-го часу навчався, відкрили пам’ятну дошку.


СИВИЙ Олександр Анатолійович

(позивний «Док»)23 рокиЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції, фельдшер медичного пункту роти патрульної служби міліції осо-бливого призначення «Світязь» Управління Міністерства внутрішніх справ України у Волинській області. Дата і місце народження: 3 січня 1991 року, м. Луцьк, Во-линська область. Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область. Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим ко-

ридором» на дорозі поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 2 вересня 2014 року тіло О. А. Сивого разом з тілами 87 інших загиблих в Іловайському котлі було привезено до моргу м. Запоріжжя. Тимчасово похований на цвинтарі м. Запоріжжя як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олександр Сивий був санінструк-тором роти «Світязь». Кілька років тому він закінчив Луцький медичний коледж за спеціальністю «Фельдшер-ська справа».

Він розумів, що його знання можуть знадобитися на війні, тому й прийшов у спецпідрозділ.

А ще тому, що був справжнім патрі-отом.

Ще під час підготовки у волинсько-му училищі міліції в Сокиричах хлопці почали називати його Док. Прізвись-ко закріпилося за Сашком і стало його позивним на лінії вогню.

У нього було загострене почуття справедливості, не минув ще й юначий максималізм — Докові виповнилося

всього 23 роки, наступний день наро-дження він мав відзначити 3 січня.

Сашко надзвичайно прискіпливо ставився до своїх обов’язків. Він дуже переживав, аби у відповідальний мо-мент його побратимів не підвело здо-ров’я. Тож серйозно переймався на-віть нежитем.

Також переживав за психологічний мікроклімат серед бійців. Завжди по-вторював: «Я так хочу, щоб між нами усе було добре».

Вже в Іловайську хлопцеві дове-лося пережити неймовірний розпач. Практично в нього на руках помер перший важкопоранений боєць «Сві-тязя» Володимир Іщук (його похова-ли ще влітку). Док робив усе, що міг,


але був безсилий. Іщука потрібно було евакуювати, але на той момент Іло-вайськ уже був фактично у подвійно-му оточенні.

Незважаючи на молодий вік, Олек-сандр Сивий іноді робив такі вольові вчинки, які давали наснагу більш до-свідченим у найскрутнішу хвилину. Один з таких епізодів пригадав Ігор Дрючан.

Частина бійців «Світязя» утриму-вала приміщення дитячого садочка. Сепаратисти, витіснивши вдосвіта мі-ліціонерів із секретів за допомогою снайперського вогню, пішли на штурм будівлі.

У вікно залетіла перша граната і розірвалася, а з двору почувся істе-ричний вигук: «Укропи-наркомани, здавайтеся!» Усі принишкли. Першим оговтався Ігор Дрючан і пустив дві ав-томатні черги в тому напрямку, звідки долинав голос.

У цю мить він почув, як хтось за спиною голосно заспівав: «Ах, лента за лентою — набої подавай…» Це був Док! Миттю підхопили й інші хлопці.

Бойова повстанська пісня ніби надала сил бійцям, і вони відбили наскок бан-дитів.

Як загинув Док, достеменно не ві-домо. Востаннє його бачили живим 29 серпня на армійському БМП. Олек-сандр не дуже любив розповідати про особисте, але казав хлопцям, що збирається одружитися, коли закін-читься війна — вдома його чекала дів чина.


СІМАКОВ Михайло Ігорович

36 роківЗвання, посада, підрозділ: старший сержант міліції, ін-спектор патрульної служби полку патрульної служби До-нецького міського управління Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Донецькій області.Дата і місце народження: 18 лютого 1978 року, м. До-нецьк.Дата і місце загибелі: 3 липня 2014 року, м. Донецьк.Обставини загибелі. Розстріляний двома невідомими в камуфляжній формі в районі транспортної розв'язки на перетині вулиць Артемівської та Гірничої в Куйбишев-ському районі м. Донецьк. Похований у Донецьку.

Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Третього липня 2014 року під час ви-конання службових обов’язків у м. До-нецьку серед білого дня були вбиті прапорщик міліції Танцура Вадим Ана-толійович, старший сержант міліції Сі-маков Михайло Ігорович, старший сер-жант міліції Токар Дмитро Павлович та сержант міліції Гаврилов Володимир Володимирович.

Попри те, що 1 липня 2014 року, те-рористи захопили будівлю головного управління міліції Донеччини, інспек-тори патрульної служби полку па-трульної служби Донецького місько-го управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ Украї-ни в Донецькій області В. В. Гаврилов, М. І. Сімаков, В. І. Танцура та Д. Токар перебували на службі третього липня 2014 року. Попри те, що кілька днів тому, 1 липня 2014 року, терористи за-хопили будівлю головного управлін-ня міліції Донеччини, особовий склад

на свій страх та ризик продовжував працювати, аби не допустити хаосу на вулицях мегаполісу.

Наряд ніс службу поблизу залізнич-ного вокзалу по вулиці Артемівська, здійснюючи нагляд за дорожнім ру-хом на жвавій транспортній розв’язці. Був спекотний літній день.

Останні миті життя міліціонерів за-фіксував відеореєстратор службової машини ДПС.

Поруч із міліціонерами зненацька з’явилися двоє з пістолетами та в ка-муфльованому одязі.

Пролунали постріли. Патрульних розстріляли зовсім зблизька — в упор.

Убивці хутко зникли, а Вадим, Во-лодимир, Дмитро та Михайло зали-шилися лежати на розпеченому асфа-льті…

Михайло Сімаков любив свою робо-ту, цінував колег, був готовий прийти на допомогу всім, хто цього потребує.


Після закінчення Маріупольського училища професійної підготовки пра-цівників міліції почав службу міліціо-нером-водієм підрозділу забезпечен-ня Куйбишевського райвідділу міліції м. Донецька, а з 2007 року працював інспектором дорожньо-патрульної служби. Життя доброзичливого та життєлюбного правоохоронця пере-рвалося в 36 років у рідному районі, де він почувався в безпеці.

Указом Президента України «за особисту мужність і героїзм, виявле-ні в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Гаврилов Володимир Володимиро-вич, Сімаков Михайло Ігорович, То-кар Дмитро Павлович, Танцура Вадим Анатолійович нагороджені орденами Данила Галицького (посмертно).


СЛИВКА Ігор Володимирович

(позивний «Тихий»)37 роківЗвання, посада, підрозділ: лейтенант міліції (посмерт-но) окремого загону спеціального призначення «Азов», Східного оперативно-територіального округу Націо-нальної гвардії України.Дата і місце народження: 23 березня 1977 року, с. Ста-рий Порицьк, Іваничівський район, Волинська область.Дата і місце загибелі: 12 грудня 2014 року, с. Павлопіль, Новоазовський район, Донецька область.Обставини загибелі. 12 грудня 2014 року в районі м. Ма-

ріуполь група дозору полку «Азов» та розвідники Збройних Сил України поблизу с. Павло-піль (Новоазовський район, Донецька область) виявила та ліквідувала снайперську пару противника та знешкодила ворожу диверсійно-розвідувальну групу, яка влаштувала засід-ку. Автомобіль, на якому рухався Ігор, підірвався на встановленому терористами фугасі. Похований у м. Горохові Волинської області. Залишились дружина та двоє синів-близнят.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сливка Ігор Володимирович на-родився 23 березня 1977 року в селі Старий Порицьк Іваничівського ра-йону Волинської області. У шкільні роки навчався дуже добре, захоплю-вався математикою. Брав участь у різ-них спортивних змаганнях, де посідав призові місця.

У період з 1994 до 1997 року здобув освіту з ведення фермерського госпо-дарства у професійно-технічному учи-лищі м. Горохові Волинської області. У цей період одружився. 1999 року сі-мейство Сливок поповнилось двома синочками-соколятами Вадимом та Володимиром.

Зі спогадів Сливки Тетяни Воло-димирівни: «Ігор був найкращим,

люблячим чоловіком та батьком. Ма-ючи велике добро в собі, він вихову-вав хлопців справжніми козаками, чо-ловіками, вмів знайти до них підхід словом. І завдяки чому був для дітей справжнім авторитетом…»

У 2006 році здобув вищу освіту у Львівському Національному універ-ситеті ветеринарної медицини та біо-технології ім. С. З. Гжицького.

Ігор любив спорт, упродовж життя брав участь у семибор’ї.

2014 року Сливку Ігора Володими-ровича прийнято на службу в органи внутрішніх справ на посаду міліціоне-ра батальйону патрульної служби мі-ліції особливого призначення «Азов» Головного управління Міністерства


внутрішніх справ України в Київській області.

«Недовго Ігор обирав собі підроз-діл для захисту своєї рідної, розтер-заної країни», — згадує дружина Те-тяна. У складі Полку брав активну участь і виконував бойові завдання з охорони громадського порядку, гро-мадської безпеки, боротьби зі злочин-ністю в зоні проведення антитеро-ристичної операції на сході України та щиро вірив у перемогу, виявляючи при цьому великий патріотизм та го-товність до самопожертви. За спокій-ний, врівноважений та розсудливий характер Ігор отримав від побратимів позивний “Тихий”».

«Ігор був за кермом, адже ніко-го іншого він туди й не допускав. Прекрасний воїн, учасник не од нієї успішної бойової операції, а скіль-кох хлопців своєю міццю та точністю

влучання прикрив та врятував від за-гибелі! А тут не було кому прикрити… І мене не було… Ще довго в «Азові» бу-дуть пам’ятати, як він почергово стрі-ляв з кулемета та агаес», — написав на Фейсбуці побратим Сливки Павло Данильчук.

Його побратим Володимир Бондар розповідав, що «Ігор був тихим, але гордим українцем, який став на герць з агресором. Він пішов на Схід, щоб за-хистити кожного із вас, щоб розбуди-ти з байдужості. Щоб ви розуміли, що ви українці, патріоти, які можуть за-хистити свою землю, своїх дітей».

Також не залишили без уваги ге-роїчний вчинок Ігоря рідні горохівці, присвоївши йому звання «Почесний громадянин міста Горохів» та 13 лю-того 2015 року рішенням міського го-лови на честь загиблого героя АТО Сливки Ігоря було названо вулицю.


СНІТКО Андрій Володимирович

(позивний «Хома»)18 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 25 січня 1996 року, с. Гораймів-ка, Маневицький район, Волинська область.Дата і місце загибелі: 20 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 20 серпня 2014 року від розриву гранати в бою під час звільнення Іловайська (Донецька область). Групу бійців, у якій перебував Андрій, вороги закидали гранатами, перша з яких впала недалеко від Андрія. Не роздумуючи, він на-крив її своїм тілом, але товаришів урятував. Похований у смт Мане-вичі Маневицького району Волинської області.Нагородження: Указом Президента України № 515/2016 від 21 листопада 2016 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в за-хисті державного суверенітету та територіальної цілісності Украї-ни, самовіддане служіння Українському народу» присвоєно звання «Герой України» (посмертно). Указом № 14 від 26 березня 2016 року нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).

З дитинства Андрій залишив-ся круглим сиротою. Його всинови-ла Раїса Миколаївна Халик, яка на той час вже одна виховувала чотирьох ді-тей — кровних Євгенію та Анастасію і прийомних (дітей другого покійного чоловіка) Івана та Іванку.

Не одразу Андрій назвав пані Раїсу мамою, з його уст вилітало то «тьот-ка», то «Раїса Михайлівна», та од нієї миті це все ж таки сталося. «...Андрій, який гуляв на вулиці, вбіг до хати і щосили вигукнув: “Мамо!?”. Вже й не пам’ятаю, про що він тоді казав. Але після цього почервонів, швидко за-чинив двері і кудись побіг. А донька

Анастасія говорить: “Мамо, я тебе ві-таю з новонародженим”». Навчання давалось Андрію легко. Мав феноме-нальну пам’ять. Як пригадує Раїса Ми-колаївна, щось прочитавши, він прак-тично дослівно перека зував.

Коли відбувалися події на Майда-ні, Андрій також туди рвався. Та мати, яка хотіла вберегти сина, не пуска-ла. Тоді він її послухав. Однак Євгенія, яка навчалася в Луцьку, сказала ма-тері, що Андрій не відвідує заняття. Саме тоді він вирішив, що піде добро-вольцем у зону проведення антитеро-ристичної операції, й почав ходити на тренування.


Разом зі своїм однокурсником Сер-гієм Денисюком (позивний «Сократ») Андрій записався добровольцями в ба-тальйон «Азов», нічого не сказавши своїм рідним. Андрію було лише 18 ро-ків. Спочатку Андрій хотів поповни-ти лави Збройних Сил України через військкомат, але там йому відмови-ли. Тож, покинувши навчання, хлоп-ці пішли боронити рідну землю і вже 24 травня залишили Волинь.

«У липні, так само, як колись, спон-танно назвав мамою, промовив “я вас люблю”, — зі сльозами на очах прига-дує Раїса Миколаївна. — Мене це так стурбувало... А вже в понеділок, перед своєю загибеллю, поговоривши май-же з усіма (що траплялося дуже рідко), вже чітко сказав, що “я вас усіх дуже люблю, не переживайте, я повернуся і все буде добре”».

«Під Іловайськом ми натрапили на загін “Мотороли” — одну з най-сильніших ворожих диверсійних груп, — розповідає Сергій Денисюк “Сократ”. — Я, Хома і Аксьон були ав-томатниками й входили в першу трій-ку нашої десятки. Оскільки в нас було легке спорядження, ми могли швид-ше за інших пересуватися, були свого

роду першопрохідцями. Андрій же взагалі намагався завжди і всюди бути першим, і кожен бойовий виїзд був для нього неначе свято».

Трагедія сталася в обідню пору 20 серпня 2014 року. Під час зачистки міста від бойовиків їхню групу заки-дали гранатами. Перша граната впала поблизу Андрія, він без вагань накрив її своїм тілом, урятувавши бійців, що перебували поруч, від вірної смерті. Із їхньої трійки живим залишився лише Сергій Денисюк «Сократ», який отри-мав осколкове поранення ноги.

У прощальному слові його побра-тим сказав, що Андрій мав шалений дух до перемоги, вважав найбільшою для себе честю загинути за свою дер-жаву.


СОКУРЕНКО Роман Олександрович

(позивний «Сокіл»)31 рікЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант міліції, батальйону патрульної служби міліції особливого при-значення «Азов» Головного управління Міністерства вну-трішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 18 січня 1983 року, м. Корсунь-Шевченківський, Черкаська область.

Дата і місце загибелі: 22 вересня 2014 року (помер від поранень).Обставини загибелі. Поранення отримав 10 серпня в бою за звільнення м. Іловайськ, рятуючи свого командира. Був відправлений на лікування до Німеччини 3 вересня 2014 року разом з іншими 19 пораненими бійцями, які брали участь в антитерористичній опе-рації. Помер 22 вересня 2014 року в госпіталі Бундесверу м. Ульм (Німеччина). Похований у м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області.Нагородження: Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

Все життя Роман активно займався спортом: греко-римською боротьбою, легкою атлетикою, грав у футбол.

Під час подій на Майдані 2013–2014 років був активним членом Кор-сунь-Шевченківської самооборони.

З початком збройного конфлік-ту на сході України разом із кількома земляками вступив добровольцем до батальйону «Азов», у складі якого од-ним з перших брав участь в антитеро-ристичній операції на Донеч чині.

Серед бійців мав позивний «Сокіл». 10 серпня 2014 року під час операції

із зачистки м. Іловайська дістав тяжке поранення, намагаючись врятувати двох своїх побратимів, які потрапили під вогонь снайпера: рядових міліції Андрія Дрьоміна за позивним «Світ-ляк» та виконувача обов’язки коман-дира взводу батальйону патрульної

служби міліції особливого призначен-ня «Азов» Миколу Березового за по-зивним «Береза».

Матері тричі повідомляли, що її син помер. Але Роман вижив.

Потім були десятки операцій та лі-кування в Дніпропетровській облас-ній клінічній лікарні імені І. Мечни-кова, у столичному Національному інституті хірургії та трансплантології імені О. Шалімова, військовому госпі-талі Бундесвера в місті Ульм (Федера-тивна Республіка Німеччина).

Однак і німецькі лікарі виявилися безсилими.

Після 44 днів боротьби за життя Ро-ман помер 23 вересня 2014 року в ні-мецькій клініці.

Зазвичай після такого поранення гинуть на місці, але в Сокола була ве-лика жага до життя…


Того дня рота батальйону «Азов» отримала наказ евакуювати БМП, що вийшов з ладу, і потрапила під снай-перський обстріл з двох боків. Зі спо-гадів учасника тих подій під містом Іловайськ: «...Ми затягнули спочатку Дрьоміна, а потім — “Березу”. Роман Сокуренко (“Сокіл”)… відзвітував по радіостанції, що “Береза” поранений, не може керувати боєм. На питання, хто буде керувати, Сокуренко за се-кунду відповів: “Я!”... “Сокіл” отримав наказ зібрати зброю і відступити...

Отримавши наказ, я пригнувся і, майже не відриваючись від землі, по-тягнувся за гранатометом Дрьоміна. У цей час... я почув, що в мене над го-ловою пройшло декілька автоматних черг. А Роман Сокуренко ліворуч від мене (до БМП і головної лінії фронту ми були з ним спинами), бувши над-звичайно відважним і метким, став

майже на рівні ноги і кинувся за БМП на відкрите місце, щоб ще щось піді-брати, і в цю мить його скосила куля…

Сокуренко впав назад, я чогось подумав тоді, що він отримав в спи-ну кулю, яка прилетіла праворуч від БМП (якщо дивитися на лінію фрон-ту). І ми думали, що це був теж снай-пер, як у випадку Дрьоміна і Березо-вого. Проте, відвідуючи Сокуренка в Київському шпиталі, від мами Рома-на я дізнався, що його вразили дві кулі і що куля зайшла йому спереду і її ка-лібр 5,45. Більше того, одна така сама куля потрапила йому в грудну части-ну «броніка». Тобто, імовірніше за все, це були кулі з тих черг, які пройшли над моєю головою, коли я майже по-пластунськи підтягував РПГ Дрьомі-на. І стріляли або з АК, або з РПК, а не зі снайперської зброї...»


СПІВАЧУК Олександр Володимирович

32 рокиЗвання, посада, підрозділ: майор міліції, старший ін-спектор, батальйон патрульної служби міліції особли-вого призначення «Миротворець» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській об-ластіДата і місце народження: 9 березня 1982 року, м. Хмель-ницький.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-ринівка, Старобешівський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» на дорозі поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 3 вересня 2014 року тіло О. В. Співачука разом з тілами 96 інших загиблих в Іловайському котлі було привезено до моргу м. Дніпро. Похований як невпізнаний герой на Краснопіль-ському кладовищі м. Дніпро. Перепохований 25 січня 2015 року в Секторі почесних похо-вань кладовища в мікрорайоні Ракове м. Хмельницький. Залишилися батьки, брат, сестра, дружина та син.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олександр завжди любив подоро-жувати. Ще в школі він вступив до ту-ристичного гуртка і ходив у походи. Під час навчання у ХНУ він був ста-ростою групи і постійно організову-вав подорожі Хмельницькою областю із рюкзаками, палатками та пісня-ми біля вогнища. Завдяки йому одно-групники всі між собою товаришува-ли та й досі підтримують зв’язки одне з одним.

Після армії вступив до школи мі-ліції в Чернівцях, а після її закінчен-ня почав працювати в міліції спочатку дільничним, потім дізнавачем, слід-чим. Роботу поєднував з навчанням на заочному відділенні Національної академії внутрішніх справ.

Правоохоронець перейшов до лав добровольчого батальйону «Миро-творець» у перші ж дні його створен-ня. З початком АТО Олександр одним із перших вирушив відстоювати ціліс-ність нашої держави на сході.

Однак вже у серпні 2014 року в сум-нозвісному Іловайську зв'язок із Олек-сандром Співачуком обірвався.

18 серпня українські бійці взяли під свій контроль більшу частину цьо-го міста, а 28 серпня опинилися в ото-ченні бойовиків. Олександр та багато його побратимів героїчно загинули, захищаючи територіальну цілісність нашої держави.

«Саша захоплювався футболом. Коли транслювали матч по телевізору,


Саша з Дімою вдягалися в «динамів-ські» футболки, по в'я зу ва ли футболь-ні шарфи і ми всі разом вболівали за нашу команду... Захоплення цією грою передалося і синові — Діма з чотирьох років відвідує футбольну секцію і вже їздить на змагання. У Хмельницько-му тренер футбольного клубу «Нова-тор» О. М. Кучерявий разом із Управ-лінням поліції започаткували турнір з футболу ім. Олександра Співачука, де Дмитрик брав участь і отримав ку-бок «Найкращий гравець команди». Ми знаємо, що Саша пишався б своїм сином і радів би його успіхам.

Саша прищепив мені любов до по-дорожей по нашій Україні. ...Саша ви-шукував якісь цікаві маршрути, куди не возять екскурсії. Ми побували в ба-гатьох фортецях та замках Західної України. Одного разу ми на три дні поїхали в Суботів і Чигирин — пер-шу гетьманську столицю. На один із моїх днів народжень він зробив мені сюрприз: сказав, що поїдемо в Дуб-но, але дорогою завіз у «Тунель кохан-ня» (м. Клєвань). Це було дуже роман-тично.

І куди б ми не їздили, Саша обо-в’язково мав купити книжку про іс-торію фортеці, про визначні місця

України. Він взагалі дуже любив чита-ти. Був зареєстрований у «Книжково-му клубі» і щокварталу купляв кілька книжок. Хлопці з батальйону «Миро-творець» розповідали, що він завжди з собою носив пакет із книжками та за нагоди їх читав. І його останній по-дарунок, який він купив Дімі, але, на жаль, так і не встиг подарувати їх сам, це дві книжки О. Волкова. Тепер в сина це найулюбленіші книжки, які ми весь час перечитуємо.

Саша назавжди залишиться для нас із сином найріднішою людиною на землі. Він завжди житиме в наших серцях…»


СТАРІКОВ Євген Андрійович

32 рокиЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 2 ба-тальйону патрульної служби міліції особливого призна-чення «Шахтарськ» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, рядовий міліції.Дата і місце народження: 2 лютого 1982 року, м. Берди-чів, Житомирська область.Дата і місце загибелі: 2 серпня 2014 року, м. Докучаєвськ, Волноваський район, Донецька область.

Обставини загибелі. 2 серпня 2014 року В. Ю. Рижак та троє міліціонерів батальйону па-трульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ» А. В. Усенко, В. В. Дугін та Є. А. Старіков проводили заходи з охорони громадського порядку та забезпечення громад-ської безпеки на території міста Докучаєвськ Волноваського району Донецької області. Ру-хаючись територією міста в напрямку гаражних боксів підприємства під вивіскою «ДТЭК», міліціонери почули хлопок та побачили, як В. Ю. Рижак упав на землю. Є. А. Старіков кинув-ся до товариша на допомогу. Його миттю скосила куля. Поховали 5 серпня 2014 року в Бер-дичеві на загальноміському кладовищі в секторі почесних поховань. Залишилися дружина та троє маленьких дітей. Мама Євгена, Алла Лаврентіївна, пережила сина лише на рік.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

З майбутньою дружиною Оленою та молодшою сестрою Катею з дитин-ства були нероздільною трійцею. Тож для знайомих, напевно, не стало диви-ною, коли Олена та Євген побралися.

Сім’я жила турботами дітей. У віль-ний час Євген любив ходити на рибо-ловлю і брав з собою сина, як колись, у дитинстві, сам вудив рибу з дідусем. Дідусь з бабусею були для нього дуже близькими людьми. Можливо, саме від дідуся він перейняв врівноваже-ність, спокійний характер та любов до тиші.

«Женя, як ніхто інший, умів слуха-ти. А ще він гарно грав на гітарі, — го-

ворить Олена. — Наша старша дочка Тетянка за характером дуже на нього схожа. А от зовні справжня Старікова то Настенька, молодша».

Восени 2013 року подружжя роз-лучилося, проте дітей виховували ра-зом. За словами колишньої дружини, Євген весь час спілкувався з дітьми та допомагав по господарству.

Події на сході країни перевернули життя і родини Старікових. До зброй-них сил Євгена не взяли, оскільки він мав проблеми зі здоров’ям. Тоді чо-ловік записався добровольцем та піс-ля проходження початкової підготов-ки був прийнятий на службу в органи


внутрішніх справ до батальйону па-трульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області на посаду міліціонера взводу № 2.

Про своє перебування в зоні про-ведення АТО Євген Старіков спочатку не говорив рідним. У січні помер його батько, тож не хотів зайвий раз тур-бувати близьких. Востаннє Євген те-лефонував 31 липня 2014 року. Як зга-дує дружина, того разу був поганий зв’язок і весь час переривався. Коли ж вдалося почути Євгена, то він дов-го говорив із Сергійком та Тетянкою і прохав берегти одне одного і бути підтримкою мамі.

2 серпня 2014 року батальйоном «Шахтарськ» на території міста Доку-чаєвськ (Волноваський район Доне-цької області) проводилися заходи з ліквідації диверсійної групи.

Євген Старіков разом із трьома мі-ліціонерами батальйону рухались те-

риторією міста в напрямку гаражних боксів підприємства «ДТЭК». За мить міліціонери почули хлопок та побачи-ли, як один із їхніх товаришів упав на землю. Євген Старіков кинувся на до-помогу до побратима, однак отримав смертельне поранення в голову.

«Була в Жені мрія, — хотів і нама-гався власними руками старенький «Урал» модернізувати та створити із нього щось на зразок Harley-Davidson. Не встиг…» — додає Олена.

22 серпня 2014 року на будинку, у якому проживав Є. А. Старіков з ро-диною, встановлено меморіальну до-шку з портретом Героя та присвятним написом: «У цьому будинку жив за-хисник України, який віддав своє жит-тя за збереження єдності і цілісності української держави. Рядовий Старі-ков Євген Андрійович, 02.02.1982–02.08.2014».


СТОЛЯРЧУК Мирослав Станіславович

37 роківЗвання, посада, підрозділ: рядовий міліції, міліціонер взводу № 1 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» Управління Міністерства вну-трішніх справ України у Волинській області.Дата і місце народження: 27 січня 1977 року, м. Луцьк, Волинська область. Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокате-

ринівка, Старобешівський район, Донецька область. Обставини загибелі. Загинув під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим ко-ридором» на дорозі поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. 2 вересня 2014 року тіло М. С. Столярчука разом з тілами 87 інших загиблих в Іловайському котлі було привезе-но до моргу м. Запоріжжя. Тимчасово похований на цвинтарі м. Запоріжжя як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК.Нагородження: Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Мирослав Столярчук разом із п’ять- ма побратимами загинув під Іловай-ськом. Тривалий час його прізвище було у списках полонених, а згодом рідні з’ясували, що він під чужим ім’ям похований на Вінниччині. Через шість місяців після трагедії Герой знайшов спочинок у рідній землі…

Останній раз на зв’язок із рідни-ми Мирослав виходив 28 серпня 2014 року, у день, який став для України чорною датою в календарі. Виходя-чи з Іловайського котла, працівники «Світязю» разом із іншими міліцей-ськими і добровольчими підрозділа-ми та військовослужбовцями потра-пили під ворожий обстріл. Чимало захисників Батьківщини загинули, ще більше — потрапили в полон…

У списках полонених трива-лий час було й ім’я рядового міліції

Столярчука, тож родина до останньо-го сподівалася, що він живий. Аж доти, поки вони не впізнали Мирослава на наданих волонтерами фотографіях за-гиблих. Його тіло помилково віддали іншій родині, і його під чужим ім’ям поховали на Вінниччині.

Ця подія стала для родини неаби-яким випробуванням. Зрештою, всі крапки над «і» поставили результа-ти ДНК-експертизи та судові рішення про визнання похованого на Віннич-чині бійця Мирослава Столярчука.

І ось, через шість місяців після тра-гедії під Іловайськом, тіло Героя при-везли на Волинь, аби він знайшов ві-чний спокій у рідній землі.

У Свято-Троїцькому соборі відбу-лося відспівування, а на Театрально-му майдані Луцька в останню путь ге-роя провели всі небайдужі волиняни.


Поховали Мирослава на кладовищі в Підгайцях Луцького району, де він жив разом із родиною. Без надійної підтримки чоловіка лишилася дружи-на Ольга, а без батьківської опіки і те-пла — 15-річна Христина та 3-річна Калина.

«Він безмежно любив Україну, тому одним із перший вступив у лави мілі-цейського спецпідрозділу, аби стати на її захист. Він був рішучим у своєму виборі і переконаннях. Мирослав — хо-роший товариш і надійний побратим, готовий у найтяжчий момент простяг-нути руку помочі. Навіть у критичних ситуаціях він знаходив слова підтрим-ки, ніколи не дозволяв собі паніку-вати і всіляко підтримував колег. За-вжди був спокійним, врівноваженим, відповідальним і надійним… На жаль,

війна забирає найкращих…» — та-ким Мирослав назавжди залишиться у спогадах побратимів.

«Я ніколи не здамся!» — цими сло-вами бойові друзі характеризують життєву позицію захисника Батьків-щини і щирого патріота — рядового міліції Столярчука. І не здався!


СТОРЧЕУС Руслан Олександрович

35 роківЗвання, посада, підрозділ: лейтенант міліції, командир батальйону патрульної служби міліції особливого призна-чення «Херсон» Головного управління Міністерства вну-трішніх справ України в Херсонській області.Дата і місце народження: 11 січня 1979 року, м. Херсон.Дата і місце загибелі: 25 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув, коли на службовому авто-мобілі потрапив у засідку терористів під Іловайськом (До-нецька область). 25 серпня 2014 року в районі м. Іловай-ська Донецької області, де велись бойові дії терористів,

автомобіль, у якому їхав Р. О. Сторчеус, потрапив у засідку і був розстріляний з гранатомета. Командир спецбатальйону «Херсон», батько трьох дітей помер на місці. Похований у мемо-ріалі пам'яті загиблих бійців АТО кладовища Геологів м. Херсон. Залишились дружина і троє дітей.Нагородження: Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III сту-пеня (посмертно).

Руслан Сторчеус здобув кваліфі-кацію вчителя географії, біології та основ економіки в ХДУ. Брав активну участь у громадському житті універ-ситету.

2009 року з відзнакою закінчив Херсонський юридичний інститут Харківського національного універси-тету внутрішніх справ і здобув повну вищу освіту за спеціальністю «Пра-вознавство» та кваліфікацію спеціа-ліста-юриста. Руслан Олександрович був активним учасником «Помаранче-вої революції», Революції Гідності (м. Київ), Народної самооборони м. Хер-сона. Після анексії Криму і у зв’язку з наступом терористів на схід Украї-ни Р. О. Сторчеус одним із перших за-писався добровольцем у батальйон

патрульної служби міліції особливо-го призначення «Херсон» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області, командиром якого став у травні 2014 року.

16 лютого 2015 року на будівлі Херсонського державного універси-тету урочисто відкрито та освячено


меморіальну дошку на честь випус-кника навчального закладу лейтенан-та міліції Руслана Сторчеуса (кошти на її виготовлення зібрали однокурсники героя). У музеї історії ХДУ 16 лютого 2015 року було відкрито експозицію, приурочену вшануванню пам’яті ви-пускника ХДУ, командира батальйону

«Херсон» Руслана Сторчеуса. Виставка була відкрита в музеї історії ХДУ 16 лю-того 2015 року. Експозиція знайомила відвідувачів з життєвим та героїчним шляхом лейтенанта міліції, команди-ра батальйону «Херсон», який загинув у Донецькій області біля м. Іловайська 25 серпня 2014 року.


СТРЄЛЕЦЬ Дмитро Анатолійович

35 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 3 роти № 2 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, молодший сержант міліції. Дата і місце народження: 24 березня 1979 року, с. Ново-михайлівка, Мар’янський район, Донецька область.Дата і місце загибелі: 13 лютого 2015 року, м. Дебальце-ве, Донецька область.Обставини загибелі. 13 лютого 2015 року під час бойо-вого виїзду на околицю міста Дебальцевого, група, у якій

перебував Д. А. Стрєлець, потрапила під обстріл з мінометів та автоматичної зброї, в ре-зультаті чого молодший сержант міліції Стрєлець Дмитро Анатолійович, який перебував на БРДМ, загинув.Нагородження: Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за особи-сту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ціліс-ності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Мрія Дмитра служити в міліції здій-снилася в серпні 2014 року. На жаль, носити омріяну форму йому довелося не довго. 13 лютого 2015 року молод-ший сержант батальйону патрульної служби міліції особливого призна-чення «Артемівськ» Головного управ-ління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській облас-ті Дмитро Анатолійович Стрєлець за-гинув під час виконання бойового завдання на околиці Дебальцевого.

З дитинства Дмитро активно зай-мався спортом. Те, що його при-страстю став футбол, не було диви-ною для батьків. Адже тривалий час родина мешкала в Донецьку, де фут-болом, здається, було пронизане і по-вітря. Хлопець грав навіть у моло-діжній збірній ФК «Шахтар», та через

чисельні травми довелося розпро-щатися з перспективою професійної спортивної кар’єри. І Дмитро загорів-ся мрією служби в міліції.

За словами дружини Ольги, Дмитро мав вроджене почуття гумору і з ним було легко у спілкуванні.

«Він завжди був людиною компа-нійською, проте більше любив прий-мати гостей вдома.

А ще в нього був твердий характер і почуття відповідальності. Коли вліт-ку 2014 року він повідомив нам, що записався добровольцем та буде слу-жити в батальйоні патрульної служ-би міліції особливого призначен-ня «Артемівськ», переконувати його вже було не варто. Мрія служити в мі-ліції здійснилася», — згадує Ольга Стрєлець.


Із серпня 2014 року Дмитро почав нести службу в органах внутрішніх справ. Він був зарахований до баталь-йону патрульної служби міліції осо-бливого призначення «Артемівськ» ГУМВС України в Дніпропетровській області на посаду міліціонера. А з ве-ресня молодший сержант міліції ра-зом з іншими працівниками БПСМОП «Артемівськ» був відряджений до Ізюм ського району Харківської облас-ті для виконання завдань, визначених Законом України «Про боротьбу з те-роризмом» та несення служби з охо-рони громадського порядку в районі проведення АТО.

Отримавши тижневу відпустку на- передодні Нового року, Дмитро про-відав рідних. Усі дні проводив з до-нечками. Під час однієї із прогулянок Даша поділилася своїм бажанням по-будувати справжній замок з конструк-тора «Лего». Вже від’їжджаючи, Дми-тро попросив дружину покласти під новорічну ялинку подарунки для ді-вчаток — для Даші «Замок» «Лего», а старшій Карині — планшет.

«З Дімою ми, з його мамою, говори-ли 12 лютого. Був нестійкий зв'язок.

Зазвичай ми йому передзвонюва-ли, аби він не витрачав свої кошти. А тут він говорить, що не потрібно, він сам зателефонує. У нього в голосі якийсь смуток був… На завтра він за-гинув», — говорить Ольга.

А менш аніж за добу після тієї роз-мови під час бойового виїзду на око-лицю Дебальцевого група, у якій пе-ребував Дмитро Стрєлець, потрапила під обстріл з мінометів та автома-тичної зброї, в результаті чого боєць, який перебував на БРДМ, загинув.

«Тато не помер, він на небі, він нас захищав і зараз охороняє», — гово-рить Даринка, дивлячись в лагідні очі батька на портреті, навічно викарбу-ваного на граніті.


СУХЕНКО Максим Володимирович

(позивний «Трассер»)32 рокиЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» Головного управління Міністерства вну-трішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 28 листопада 1981 року, м. Київ.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Горбатенко, Старобешівський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» під час обстрілу російськими десантниками у с. Горбатенко. Був тимчасово похований місцевими мешканцями на кладовищі с. Горбатенко. 15 вересня 2014 року тіло було ексгумовано та привезено до Запоріжжя пошуковцями місії «Евакуа-ція-200» («Чорний тюльпан»), до складу якої належать волонтери всеукраїнської громад-ської організації «Союз “Народна пам’ять”» та представники Національного військово-іс-торичного музею України. 18 вересня 2014 року тіло Максима було привезено до Києва. 21 вересня 2014 року Максима було поховано на Лук’янівському військовому кладовищі (діл. № 4, р. 1а, м. 6) м. Києва. Залишилися батьки-пенсіонери, три сестри, дружина та дві доньки.Нагородження: Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (по-смертно).

Максим не служив у лавах Зброй-них сил України за станом здоров’я, але у травні 2014 року він добровіль-но зголосився стати на захист Віт-чизни.

За плечима 32-річного киянина були навчання в університеті та по-літехнічному інституті, робота на по-садах фахівця з ІТ-технологій у кіль-кох фірмах, допомагав сестрі у веденні власного бізнесу.

Саме їхне швацьке підприємство одним із перших відгукнулося на за-клик волонтерів, виготовивши для Українського війська чималу партію

Державних прапорів, а нині його пра-цівники виготовляють спорядження для бійців АТО…

Максим був чудовий чоловік для дружини і батько для двох доньок. Він мав широке коло захоплень: обожню-вав гідробіологію (про що досі нага-дують кілька акваріумів у його квар-тирі), постійно підтримував фізичну форму, а ще — понад 10 років займався страйкболом, разом із друзями по клу-бу відтворюючи спецпідрозділ аме-риканської поліції SWAT. Влітку 2014 року для нього, як і для більшості при-хильників цієї військово-спортивної


гри, «баталії» з умовним противни-ком перетворилися на страшну ре-альність. Як згадує дружина Світла-на, Максим завжди й у всьому радився з нею, окрім одного — рішення щодо вступу до лав «Миротворця».

У складі підрозділу молодший сержант міліції Сухенко з позивним «Трассер» виконував роль кулеметни-ка та зарекомендував себе вправним, стійким бійцем. Разом із побрати-мом, сержантом міліції Дмитром На-заренком, вони чимало зробили для

покращення оснащення батальйону й удосконалення його вишколу.

Згодом вони разом брали участь у бойових операціях у Слов’янську та Дзержинську, кілька діб тримали обо-рону залізничного депо в Іловайську.

29 серпня, під час виходу з оточен-ня, діставши тяжкі поранення, Мак-сим продовжував вести вогонь зі сво-го кулемета, прикриваючи товаришів.

Побратими винесли його з поля бою, але вночі, перебуваючи у ворожому кільці, герой помер від втрати крові…


ТАНЦУРА Вадим Анатолійович

39 роківЗвання, посада, підрозділ: старший сержант міліції, ін-спектор патрульної служби полку патрульної служби До-нецького міського управління Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Донецькій області.Дата і місце народження: 18 червня 1975 року, м. До-нецьк.Дата і місце загибелі: 3 липня 2014 року, м. Донецьк.Обставини загибелі. Розстріляний двома невідомими в камуфляжній формі в районі транспортної розв'язки на перетині вулиць Артемівська та Гірнича в Куйбишевсько-му районі м. Донецьк. Похований на малій батьківщині.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014

від 15 липня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного су-веренітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Третього липня 2014 року під час виконання службових обов’язків у міс-ті Донецьку серед білого дня були вби-ті прапорщик міліції Танцура Вадим Анатолійович, старший сержант мі-ліції Сімаков Михайло Ігорович, стар-ший сержант міліції Токар Дмитро Павлович та сержант міліції Гаврилов Володимир Володимирович.

Попри те, що 1 липня 2014 року те-рористи захопили будівлю головного управління міліції Донеччини, інспек-тори патрульної служби полку па-трульної служби Донецького місько-го управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ Украї-ни в Донецькій області В. В. Гаврилов, М. І. Сімаков, В. І. Танцура та Д. Токар перебували на службі третього липня 2014 року. Незважаючи на те, що кіль-ка днів тому, 1 липня 2014 року, те-рористи захопили будівлю головного

управління міліції Донеччини, особо-вий склад на свій страх та ризик про-довжував працювати, аби не допусти-ти хаосу на вулицях мегаполісу.

Наряд ДАІ ніс службу по вул. Арте-мівській у районі залізничного вокза-лу, здійснюючи нагляд за дорожнім ру-хом на жвавій транспортній розв’язці. Був спекотний літній день.

Останні секунди життя міліціоне-рів зафіксував відеореєстратор служ-бової машини ДПС. Раптом поряд з правоохоронцями з’явилися два чо-ловіки в камуфльованому одязі з піс-толетами. Хлопців розстріляли в упор. Вбивці хутко зникли, а Вадим, Михай-ло, Володимир та Дмитро залишилися лежати на розпеченому асфальті…

Пішла з життя людина — 39-річ-ний донеччанин Вадим Танцура. Службу в міліції Вадим розпочав 1995 року. Він був надійною опорою родині,


мріяв, як видаватиме заміж красуню-дочку. Але за одну жахливу, чорну хвилину батьки втратили сина, дру-жина — чоловіка, 14-річна донька — батька.

Четверо працівників ДАІ загинули на службовому посту, розстріляні бан-дитами «ДНР».

Указом Президента України за осо-бисту мужність і героїзм, проявле-ні під час захисту державного суве-ренітету та територіальної цілісності України, Гаврилов Володимир Володи-мирович, Сімаков Михайло Ігорович, Токар Дмитро Павлович, Танцура Ва-дим Анатолійович нагороджені орде-нами Данила Галицького (по смертно).


ТАФІЙЧУК Сергій Володимирович

30 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 1 роти № 2 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, старшина міліції.Дата і місце народження: 28 червня 1984 року, м. Павло-град, Дніпропетровська область.Дата і місце загибелі: 18 вересня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.

Обставини загибелі. 18 вересня поточного року приблизно о 16.00 С. В. Тафійчук разом з бійцями батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» під час зачищення міської забудови в місті Іловайськ Донецької області вступили в бій з сепа-ратистами, під час якого С. В. Тафійчук отримав смертельне поранення в голову. Похований на батьківщині у м. Павлоград Дніпропетровської області. Залишились батьки, сестра, дру-жина та маленький син.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Тафійчук Сергій Володимирович народився і виріс у м. Павлоград на Дніпровщині. Закінчивши школу, здо-був вищу освіту — 2006 року закінчив Міжрегіональну Академію управління персоналом. Працював у пенітенціар-ній службі Павлограда.

2011 року одружився, через рік від шлюбу народився син.

До батальйону патрульної міліції спеціального призначення «Дніпро-1» Сергій пішов добровольцем 21 берез-ня 2014 року. Провести Сергія в остан-ню путь прийшов мер міста Павло-града, бійці батальйону «Дніпро-1», колеги, рідні, знайомі і мешканці міста, котрі за життя ніколи його не знали.

«Важко стояти біля труни люди-ни, котру поважав, любив, як брата,

цінував, як товариша, на котрого роз-раховував. І я хочу вам сказати, що він не підвів.

Він дійсно загинув, як герой, захис-тивши наше життя. Він був дуже врів-новаженим, поміркованим, розумним.

Ми завжди рівнялися на нього. Він своїм прикладом показував, якими повинні бути сучасні захисники, су-часна міліція. Я хочу звернутись до нашої влади, до колег міліціонерів — будьте гідні його.

Він дійсно був великою людиною. Він був істинним героєм.

Я хочу, щоб ви всі це пам’ятали. І за-вжди пам’ятали про те, скільки жит-тів і скільки крові було пролито за нашу незалежність, за те, щоб ми за-раз жили.


Перші сльози наших бійців — це були сльози за Сергієм», — сказав то-вариш Сергія по службі, боєць баталь-йону «Дніпро-1».

Сергія Тафійчука поховали на цен-тральній алеї кладовища, що по вули-ці Шутя в місті Павлоград Дніпропе-тровської області.

24 жовтня 2014 року в Павлограді урочисто відкрито пам'ятну дошку за-гиблим у зоні антитерористичної опе-рації бійцям.

Право відкрити пам'ятну дошку було надано Ірині Абросимовій, син якої загинув під час бойових дій на Донеччині. Під час церемонії в пам'ять про загиблих земляків було оголоше-но хвилину мовчання.

«Абросимов Андрій Вікторович, Курилович Віталій Іванович, Колес-ник Андрій Михайлович, Каменєв Де-нис Сергійович, Тафійчук Сергій Во-лодимирович — імена цих героїчних

чоловіків назавжди залишаться в на-ших серцях. Це сини нашого рідно-го міста, які свідомо, за велінням сер-ця і совісті, залишили вдома матерів, дружин і дітей задля захисту миру і спокою нашої держави.

Сьогодні ми як ніколи цінуємо жит-тя, мир і злагоду, щастя і благополуч-чя своїх земляків, своїх сімей. Мир на землі — це безцінний дар, завойова-ний кров'ю наших героїв, — і ми по-винні зберегти його для нащадків», — пише прес-служба Павлоградської міськради.


ТЕРНОВИЙ Дмитро Олександрович

45 роківЗвання, посада, підрозділ: полковник міліції, начальник відділу внутрішньої безпеки на Донецькій залізниці депар-таменту внутрішньої безпеки Міністерства внутрішніх справ України.Дата і місце народження: 17 травня 1969 року, м. Чер-нігів.Дата і місце загибелі: 10 лютого 2015 року, с. Логвинове, Артемівський район, Донецька область.Обставини загибелі. 10 лютого 2015 року о 15.00 по-близу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі, що сполучає міста Дебальцеве і Арте-

мівськ (Донецька область), група офіцерів Міністерства внутрішніх справ, які їхали на двох автомобілях, підірвалася на фугасі та потрапила в засідку. Від вибуху Дмитро загинув, інші офіцери отримали поранення. Похований на батьківщині у м. Чернігів. Залишилася дружи-на та донька.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

26 лютого правоохоронці, родичі та побратими прийшли віддати остан-ню шану начальнику відділу внутріш-ньої безпеки на Донецькій залізниці Департаменту внутрішньої безпеки МВС України полковнику міліції Дми-тру Терновому, який загинув 10 люто-го біля села Логвинове Донецької об-ласті.

Тоді, 10 лютого, під селом Логвино-ве Донецької області (верхня части-на «дебальцевського виступу») група офіцерів МВС на чолі з очільником мі-ліції Львівщини Дмитром Загарією та командиром спецбатальйону «Львів» Ігорем Вольським потрапила в засід-ку терористів.

Від вибуху фугасу, на який наскочи-ла машина правоохоронців, загинули

начальник відділу внутрішньої безпе-ки на Донецькій залізниці полковник міліції Дмитро Терновий та викону-вач обов’язків начальника Дебальцев-ського міського управління внутріш-ніх справ полковник міліції Євген Юханов.

Вцілілі міліціонери, незважаючи на поранення, не здалися, а прийняли нерівний бій. Правоохоронці фактич-но перебували на території, контр-ольованій бойовиками, вони кілька годин тримали оборону і зуміли ви-йти до бійців батальйону «Львів» та Націо нальної гвардії, які тричі штур-мували позиції терористів, щоб визво-лити своїх бойових побратимів.

Тіло Дмитра Тернового ...знаходи-лося на території, підконтрольній бо-


йовикам. Колеги-правоохоронці з вій-ськовими доклали багато сил, щоб повернути загиблого полковника до-дому...

Відспівували Дмитра Терново-го в Чернігівському Свято-Троїцько-му соборі. Вшанувати пам’ять мілі-ціонера, який загинув, захищаючи незалежність, суверенітет і територі-альну цілісність України, прибули ко-леги з усієї України та районів Черні-гівщини...

Керівництво УМВС передало роди-ні загиблого добровільні пожертви, які для його сім’ї зібрали міліціоне-ри Чернігівщини, та висловило слова підтримки батькам правоохоронця.

(За матеріалами: http://pik.cn.ua/ 143 68/chernigiv-popro shchav sya-iz-zagiblim-v-zoni-ato-polkovnikom-militsiyi-dmitrom-ternovim/)

На будівлі Чернігівської гімназії № 31 встановлено меморіальну до-шку випускникам цього навчального закладу: Віктору Запека, Володимиру Тітарчуку, Дмитру Терновому.


ТІЩЕНКО Сергій Володимирович

32 рокиЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 2 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, рядовий міліції. Дата і місце народження: 18 травня 1982 року, м. До-нецьк.Дата загибелі: 11 серпня 2014 року (помер від ран).Обставини загибелі. 11 серпня 2014 року С. В. Тіщенко та 12 бійців батальйону патрульної служби міліції особливо-го призначення «Артемівськ» здійснювали патрулювання

сільської місцевості поблизу міста Стаханів (нині Кадіїв) Донецької області. Працівники мі-ліції В. В. Чоловський, О. О. Штурханов та Тіщенко С. В. пересувалися на автомобілі місце-вого жителя на ім’я Олександр, який кермував авто, оскільки місцевість міліціонерам була незнайома. Поблизу лісосмуги по цьому транспортному засобу було відкрито вогонь з ав-томатичної зброї та підствольних гранатометів. Водій авто здійснив маневр та виїхав із зони обстрілу. Однак С. В. Тіщенко було поранено в тулуб та плече. Йому було надано першу ме-дичну допомогу та направлено до найближчої лікарні в місті Артемівськ, де від отриманих поранень останній помер.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Сергій був майстром на всі руки. Добре знався на механіці, електриці, електроніці, програмуванні. Займався проектуванням порошкових деталей і прес-форм для них.

Коли в рідному Донецьку з’явилися прапори іншої держави, Сергій постій-но пропадав на вулиці, був активним учасником Євромайдану. Родина ви-мушена була залишити рідну домівку та переїхати до Київської області, де мешкали родичі.

У травні 2014 року Сергій Вікто-рович Тіщенко був прийнятий на службу в органи внутрішніх справ до

батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» ГУМВС України в Дніпропетровській області на посаду міліціонера п’ятої роти четвертого взводу. Незабаром пе-реведений до БПСМОП «Артемівськ». Хто, як не він, корінний донеччанин, мусить захищати сім’ю та відвойову-вати рідне місто.

Спокійний та врівноважений, — та-ким згадує Сергія заступник команди-ра взводу Віктор за позивним «Азов».

«Ми мешкали із Сергієм в одній кімнаті. Він був помічником гранато-метника. Всі ми на практиці вчилися


військового ремесла. У нього було якесь особливо трепетне ставлен-ня до зброї. Вона в нього була завжди в ідеальному порядку. Я по-доброму заздрив його витримці, виважено сті. Від нього віяло впевненістю та надій-ністю. Одного разу ми виїхали вночі на пошуки нашого бійця, який зник під час виконання бойового завдан-ня. Проїжджаючи через село, підкон-трольне сепаратистам, наш авто-мобіль заглух… Холоднокровність і спокій, з яким стояв біля автівки Сер-гій, мене вразила. Цього в нього варто було повчитися», — говорить Віктор.

А ще бойовий побратим згадує, як одного разу, переглядаючи новини, Сергій із посмішкою сказав: «Он, ба-чиш, то — один із так званих міністрів ДНР, я його знаю. Так от, я йому під час Євромайдану в Донецьку надавав по м’якому місцю».

На війні людину пізнаєш значно швидше та краще. І будь-яка, з пер-шого погляду, незначна деталь скаже про людину значно більше, аніж де-сятиріччя мирного життя. Як згадує замком взводу Віктор, після кожного

бойового виходу Сергій, повернув-шись на базу, телефонував дружині.

«Він багато палив, я це добре пам’ятаю. Хоча обіцяв кинути цю згубну звичку після війни. Так от, по-вернувшись із завдання, він запалю-вав цигарку, відходив до вікна і гово-рив із дружиною. А ще Сергій мріяв обов’язково повернутися в УКРАЇН-СЬКИЙ Донецьк та обіцяв після війни навчити мене військового фехтуван-ня», — говорить «Азов».

Того рокового дня замком взводу був далеко від свого підлеглого і сам дивом залишився живим. Повернув-шись у батальйон 13 серпня, Віктор дізнався, що Сергія Тіщенка поховали за день до його повернення.

Сергія Вікторовича Тіщенка похо-вали 12 серпня 2014 року в Бахмуті (Артемівську) — місті, яке і він звіль-няв. Ні батьки, ні дружина, на жаль, в ту хвилину не були поруч з найрідні-шим їм чоловіком.


ТКАЧЕНКО Олександр Григорович

43 рокиЗвання, посада, підрозділ: майор міліції (посмертно), інспектор-черговий чергової частини спеціальної роти міліції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області.Дата і місце народження: 6 листопада 1970 року, м. Глу-хів, Сумська область.

Дата і місце загибелі: 11 липня 2014 року, м. Сіверськ, Артемівський район, Донецька об-ласть.Обставини загибелі. Загинув поблизу м. Сіверськ, що на півночі Донецької області, піді-рвавшись на фугасі. З військовими почестями Олександра поховали на Алеї Слави серед почесних громадян Сум. Нагородження: Указом Президента України № 619/2014 від 26 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

Того дня колона автомобілів з пра-воохоронцями вирушила «зачища-ти» територію щойно звільненого від терористів Сіверська. В одній з ма-шин разом з колегами-сумчанами їхав й Олександр Григорович. Раптом гримнув потужний вибух: автомобіль із правоохоронцями наїхав на проти-танкову міну, яку бойовики-сепара-тисти заклали посеред центральної вулиці міста...

«Олександр опинився в епіцен-трі вибуху. Його швидко доправили до лікарні, але поранення виявились не сумісними із життям, — розпові-дає командир зведеного загону УМВС України в Сумській області підполков-ник міліції В’ячеслав Драновський. — Капітан Ткаченко, без перебільшен-ня, був душею нашого загону, він для кожного знаходив потрібне слово, підтримуючи бойовий дух. Молоді спецназівці називали його “батьком”,

“дідом”, бо він і справді на цій війні був для них і наставником, і порадником, і батьком, і другом.

Олександр казав: “У мене син та-кий, як ось ці хлопці. Я не можу дозво-лити, щоб із цими дітьми щось ста-лося...” Він завжди був першим там, де було небезпечно. На його рахун-ку десятки знешкоджених мін і са-моробних вибухових пристроїв, які залишили після себе бойовики, і, від-повідно, — врятовані десятки чи й со-тні життів. Олександр був надзвичай-но скромною людиною.

Провідні ЗМІ нещодавно розпові-ли всьому світу, що в селі Миколаївці з підвалу Будинку культури були ви-зволені півтори сотні місцевих жите-лів, яких бойовики збирались вико-ристати як “живий щит”. Ім’я героя, який знайшов цих людей, тоді зали-шилось “за кадром”, а це був саме наш Саша...


А ще ми знали його як надзвичайно турботливу й чуйну людину. У визво-лених населених пунктах Олександр Григорович першим кидався на допо-могу людям: допомагав по господар-ству, віддавав зголоднілим свій сухий пайок. Йому постійно телефонува-ли мешканці Донеччини — і він пере-ймався проблемами кожного...

Олександр Григорович закінчив машинобудівний факультет політех-нічного інституту. Десять років тому він став до лав органів внутрішніх справ. У травні 2011 року перевівся до підрозділу міліції особливого призна-чення «Беркут» (нині — спеціальна рота міліції УМВС України в Сумській області), обіймав посаду інспектора чергової частини. За тривалу сумлін-ну службу не раз заохочувався міні-стром внутрішніх справ України та ке-рівництвом УМВС.

Загиблий міліціонер понад усе ці-нував єдність колективу і його честь. Напевно, саме тому останнім прохан-ням Олександра Ткаченка було похо-вати його у формі «Беркута». Колеги-спецпризначенці прийшли на похорон теж у старих одностроях, щоб провес-ти в останню путь міліціонера-героя

та підтримати його дружину й сина, у громадській панахиді, яка відбулась у приміщенні Сумського обласного академічного театру ім. М. Щепкіна.

Наказом міністра внутрішніх справ України капітану міліції Ткаченку Олександру Григоровичу посмертно присвоєно чергове спеціальне звання «майор міліції».

Керівництво УМВС області та вла-да міста порушили клопотання про присвоєння загиблому правоохорон-цеві найвищої нагороди — звання Ге-роя України.

Рішенням Сумської міської ради № 4021-МР від 25 лютого 2015 року Ткаченко Олександру Григоровичу було присвоєне звання «Почесний громадянин міста Суми» (посмертно).


ТОКАР Дмитро Павлович

30 роківЗвання, посада, підрозділ: старший сержант міліції, ін-спектор патрульної служби полку патрульної служби До-нецького міського управління Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Донецькій області. Дата і місце народження: 15 липня 1984 року, м. До-нецьк.Дата і місце загибелі: 15 липня 2014 року (помер від по-ранень).Обставини загибелі. Помер від поранень, отриманих під час нападу 3 липня 2014 року двома невідомими у каму-

фляжній формі в районі транспортної розв'язки на перетині вулиць Артемівської та Гірни-чої в Куйбишевському районі Донецька. Похований у м. Донецьку.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за особи-сту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ціліс-ності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Третього липня 2014 року під час виконання службових обов’язків у м. Донецьку серед білого дня були вбиті прапорщик міліції Танцура Ва-дим Анатолійович, старший сержант міліції Сімаков Михайло Ігорович, старший сержант міліції Токар Дми-тро Павлович та сержант міліції Гав-рилов Володимир Володимирович.

Попри те, що 1 липня 2014 року те-рористи захопили будівлю головного управління міліції Донеччини, інспек-тори патрульної служби полку па-трульної служби Донецького місько-го управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ Украї-ни в Донецькій області В. В. Гаврилов, М. І. Сімаков, В. І. Танцура та Д. Токар перебували на службі третього липня 2014 року. Незважаючи на те, що кіль-ка днів тому, 1 липня 2014 року, те-рористи захопили будівлю головного

управління міліції Донеччини, особо-вий склад на свій страх та ризик про-довжував працювати, щоб не допусти-ти хаосу на вулицях мегаполісу.

Наряд ДАІ ніс службу по вул. Арте-мівській у районі залізничного вокза-лу, здійснюючи нагляд за дорожнім ру-хом на жвавій транспортній розв’язці. Був спекотний літній день.

Останні секунди життя міліціо-нерів зафіксував відеореєстратор службової машини ДПС. Раптом по-ряд з правоохоронцями з’явилися два чоловіки в камуфльованому одя-зі з пістолетами. Хлопців розстріля-ли в упор. Вбивці хутко зникли, а Ва-дим, Михайло, Володимир та Дмитро залишилися лежати на розпеченому асфальті…

Дмитро, який отримав надважке поранення у голову, був ще живий. Він помер згодом у лікарні, у свій день


народження — 15 липня. Йому випов-нилося 30 років.

Дмитро Токар був наймолодшим з чотирьох та 12 днів боровся зі смер-тю. Хлопець із села в Амвросіївсько-му районі хотів бути міліціонером та йшов до своєї мети.

Після служби у Збройних Си-лах України пішов вчитися в Ма-ріупольське училище професійної підготовки працівників міліції, по закінченні якого 2007 року почав

службу інспектором ДАІ Донецького міського управління ГУМВС України в Донецькій області. Одночасно здо-був вищу освіту.

Його три товариши загинули під ворожими кулями на місці.

Указом президента України за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджено орденом Данила Галиць-кого (посмертно).


ТОМІЛОВИЧ Денис Григорович

(позивний «Ден»)32 рокиЗвання, підрозділ, посада: командир взводу № 1 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, молодший лейтенант міліції. Дата і місце народження: 11 березня 1982 року, с. Семе-нівка, Криничанський район, Дніпропетровська область.Дата загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Новокатеринівка, Старобешівський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором». Близько 08.00 під час руху в складі колони з оточення в місті Іловайську Донецької області потрапив у засідку. Під час бою з представниками не-законних військових формувань молодший лейтенант міліції Д. Г. Томілович отримав вог-непальне поранення в голову, від якого помер на місці. 12 вересня 2014 року тіло було знайдено пошуковою групою Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») на дорозі поміж се-лами Новокатеринівка та Ленінське й привезене в морг м. Запоріжжя. Упізнаний родичами. Похований у смт Таромське Дніпропетровської області. Залишилися мати, старший брат, дружина та двоє дітей.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Томілович Денис Григорович 2004 року закінчив Дніпропетровський ін-дустріальний технікум, здобув спеці-альність «монтаж, обслуговування за-собів і систем автоматизації».

Пізніше здобув вищу освіту у Київ-ському славістичному університеті за спеціальністю «менеджмент митної справи». Пройшов строкову військову службу в лавах Збройних Сил України.

Від жовтня 2008 року — директор з виробництва ООО «Метизний завод „Шплінт. УА“» (Кам’янське, колишній Дніпродзержинськ).

З 2004 до лютого 2014 рр. працював на Нижньодніпровському трубопро-катному заводі, Придніпровському метизному заводі, на посадах від різ-ника труб до заступника директора.

Був одружений. Від шлюбу мав двох доньок.

Денис Григорович Томілович — командир взводу № 1 роти № 1 ба-тальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дні-пропетровській області, молодший


лейтенант міліції, героїчно загинув під Іловайськом, рятуючи свій взвод.

Про його смерть стало відомо ще у вересні 2014 року. Проте тіло було не відомо де. Тривалий час його вва-жали зниклим безвісти.

Тіло Дениса знайшли тільки 12 ве-ресня 2014 року, а 1 жовтня того само-го року відбулася панахида та похо-рон загиблого командира.

Вранці в Храмі Святого Духа по про-спекту Металургів було відправлено церковну службу. Попрощатися з ге-роєм прийшли родичі, друзі, знайомі, а поховали Дениса Томіловича на кла-довищі в селищі Таромське.

За розпорядженням міського голо-ви м. Кам’янське Дніпропетровської області від 11 жовтня 2016 року наго-роджений пам’ятною відзнакою місь-кого голови — нагрудним знаком «За-хисник України» (посмертно).


УКРАЇНЦЕВ Віталій Леонідович

(позивний «Вожак»)46 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 2 роти № 5 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, старшина міліції. Дата і місце народження: 20 січня 1968 року, с. Куп’янськ-Вузловий, Куп’янський район, Харківська область.

Дата і місце загибелі: 14 вересня 2014 року, с. Піски, Ясинуватський район, Донецька об-ласть. Обставини загибелі. 14 вересня 2014 року близько 16.00 В. Л. Українцев, перебуваючи у складі екіпажу спецпідрозділу, що здійснював прикриття танкової колони Збройних Сил України, поблизу селища Первомайське Донецької області отримав смертельне поранен-ня в ході бойового зіткнення з військовослужбовцями Російської Федерації. Похований у с. Куп’янськ-Вузловий Куп’янського району Харківської області. Залишилися дружина і дві доньки.Нагородження: Указом Президента України № 942/2014 від 19 грудня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ сту-пеня (посмертно).

Віталій Леонідович Українцев на-родився і виріс на Харківщині. Закін-чивши загальноосвітню середню шко-лу, з 30.05.1986 до 24.06.1988 року служив у Збройних силах.

Здобув вищу освіту — 1994 року закінчив Харківський інститут вну-трішніх справ.

Був одружений. Від шлюбу мав двох доньок.

Про нього знятий сюжет у фільмі режисера Катерини Стрельченко «Піс-ки. Лицарі неба» (студія «12 кадр»). Стрічка є логічним продовженням картини «Іловайськ. Лицарі неба», що була презентована 2015 року. Це роз-повіді рідних, друзів загиблих героїв,

а також інших добровольців, які пліч-о-пліч з героями стрічки воювали в Пісках.

Новий фільм розповідає про най-гарячішу «точку» фронту 2014–2015 рр. Саме тут, у селищі Піски, з лип-ня 2014 до серпня 2015 рр. героїчно обороняли підступи до Донецька бій-ці першого добровольчого підрозділу, колишнього батальйону патрульної служби міліції особливого призначен-ня, а нині полку патрульної служби мі-ліції особливого призначення «Дні-про-1».

Всього в ньому 13 історій про Ге-роїв с. Піски, а також дві історії про бійців, які загинули під час наступу


російської армії на Новоазовськ, біля Маріуполя, у серпні 2014 року.

«Піски. Лицарі неба» — присвята всім українським бійцям, які героїч-но визволяли та захищали Піски, ДАП, Дебальцеве і які назавжди залишать-ся героями історії визвольної бороть-би нашої країни за волю від внутріш-нього та зовнішнього ворога.

Дружина: «Ось у нього позивний був «Вожак». Тому, що він у житті та-кий, — як ватажок, за собою завжди вів.

Він був дуже творчою людиною — самоучка на гітарі, ніхто цього не знає, писав вірші, пісні.

Там, де був він, там вирувало жит-тя. Його ім'я Віталій — це «життєвий». Він любив життя, він умів жити, він хотів жити, і все навколо нього жило...

Товариші, бійці «Дніпро-1» упевне-ні: «Судячи з усього, він був професіо-нал, тому що зовнішність Українцева свідчила про те, що він офіцер. Поста-ва бездоганна. Навіть коли він днів зо два не голився, щетина набувала яко-гось офіцерського шарму. Помітна була впевненість і рішучість — приїде й очолить напад».

Лариса Радкевич, «Дніпро-1»: «…У Віталія було дуже велике серце, і ми там всі вміщалися. Він навколо себе поширював почуття впевненості, воно було глобальним, просто глобальним. У ньому була ось ця цілісність — він був Чоловік з великої літери».


ФУРИК Роман Степанович

51 рікЗвання, посада, підрозділ: підполковник міліції, стар-ший інспектор батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець» Головного управ-ління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області (прикомандирований до батальйону оператив-ного призначення ім. Героя України генерала Сергія Куль-чицького Північного ОТО НГУ).

Дата і місце народження: 20 лютого 1963 року, м. Коломия, Івано-Франківська область.Дата і місце загибелі: 9 січня 2015 року, смт Станиця Луганська, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув під час бою, що спалахнув близько 12.30 9 січня 2015 року в смт Станиця Луганська, у складі підрозділу, який вирушив для виконання бойового завдання в одне із сіл, що поблизу так званої лінії розмежування. У районі вулиці 5-та лі-нія потрапив у вогневу засідку, влаштовану бойовиками незаконних озброєних формувань самопроголошеної «Луганської народної республіки». Під час бою також загинув старший солдат резерву Роман Лагно, ще 14 однополчан дістали поранення. Похований у м. Коло-мия Івано-Франківської області. Залишилися батько, дружина та двоє синів.Нагородження: Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Роман Степанович Фурик мріяв служити прикордонником, тому заз-далегідь видресирував собаку на ім’я Радароку. Та служити випало в іншому роді військ, щоправда, кінологом на військову службу Роман пішов зі своїм вірним чотирилапим другом.

Після демобілізації з армії працю-вав на коломийському заводі «Сіль-маш» та вступив на заочну форму на-вчання в Чернівецький університет імені Ю. Федьковича на спеціальність «Історія».

Закінчивши перший курс універ-ситету, був прийнятий до лав орга-нів внутрішніх справ на посаду мі-ліціонера-водія об’єднаного взводу міліції відділу позавідомчої охорони

при відділі внутрішніх справ Ко-ломийського міськвиконкому Іва-но-Франківської області.

1989 року Фурик Роман здобув вищу освіту. Його вперта вдача, спра-ведливість, цілеспрямованість і по-рядність, завжди відзначені повагою колег, підіймали Романа кар’єрними сходами.

30 червня 2005 року з посади стар-шого оперуповноваженого в особли-во важливих справах Коломийського міжрайонного відділу з боротьби з ор-ганізованою злочинністю УБОЗ УМВС України в Івано-Франківській області вийшов у відставку (за віком).

Не довго Роман насолоджувався за-служеним відпочинком — зібрав речі


та до Києва, на Майдан. Ризикуючи власним життям, Р. С. Фурик разом з іншими, справжніми громадянами своєї країни, почав боротьбу, яка пе-реросла в Революцію Гідності та стала нашою, спільною Історією.

Невдовзі почалася кривава бійня на Донбасі, на що Роман Степанович сказав дружині: «Я йду добровольцем, щоб молодь під кулі не брали. Таким хлопцям, як наші й людські, ще треба одружуватися, дітей родити, вони не мають життєвого досвіду. Нехай кра-ще вже моє покоління виконує вій-ськовий обов’язок! Ми й світу трохи побачили, й армію відслужили, й об-стріляні, і в таких ситуаціях побували, що воєнний досвід маємо».

26 травня 2014 року наказом ГУМВС України в Київській облас-ті Фурик Роман Степанович прийня-тий за заявою на службу в органи вну-трішніх справ на посаду міліціонера батальйону патрульної служби мілі-ції особливого призначення «Миро-творець».

А з 1 січня 2015 року Р. С. Фурика призначено старшим iнспектором ба-тальйону патрульної служби мiлiцiї особливого призначення «Миротво-рець» та наказом МВС України № 333 о/с від 27.02.2015 поновлено спеці-альне звання «підполковник міліції».

На сході України, в зоні проведення антитерористичної операції, Степано-вич часто брав участь у бойових за-вданнях з охорони громадського по-рядку, громадської безпеки, боротьби зі злочинністю та був батьком для ба-гатьох молодих побратимів.

За словами бойових друзів, напере-додні того трагічного бою, Роман Сте-панович сказав: «Сьогодні Степана.

Мій тато Степан — значить, нині ніко-го не вб’ють!»

Р. S. Фурик разом з іншими право-охоронцями, повертаючись із бойо-вого завдання, потрапив у засідку. Зав’язався бій.

Службовий автомобіль, на якому рухався зведений загін, був підпале-ний з метою знищення зброї, яка була в ньому.

Через велику перевагу ворога за-гін був змушений відступати під вог-невим прикриттям двох Романів. Вна-слідок сліпого кульового поранення грудної клітини трагічно загинув Фу-рик Роман Степанович.

Його героїчна самопожертва ще довго буде запалювати вогонь життя в серцях щирих українців.


ХАЛУС Руслан Петрович

37 роківЗвання, посада, підрозділ: капітан міліції, старший ін-спектор батальйону патрульної служби міліції особливо-го призначення «Миротворець» Головного управління Мі-ністерства внутрішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 5 квітня 1977 року, с. Козинці, Липовецький район, Вінницька область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Горбатенко, Старобешівський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим ко-ридором» з бійцем батальйону «Херсон» Олегом Гребінським. 19 вересня 2014 року тіло було знайдено пошуковою групою Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») поруч із с. Гор-батенко й привезене у морг м. Запоріжжя. Упізнаний товаришами та родичами. Похований у смт Чечельник Вінницької області. Нагородження: Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (по-смертно).

Халус Руслан Петрович народився в с. Козинці Липовецького району Він-ницької області. Батько Руслана Пе-тро Федорович працював у міліції, на пенсію вийшов у званні підполковни-ка. Мама Світлана Іванівна, вчитель-ка початкових класів, працювала в Бу-динку дитячої творчості.

Руслан мріяв стати військовим і вступив до Київського автомобіль-ного інституту сухопутних військ. Ма-ючи гарну пам'ять і чудову фізичну підготовку, навчався добре. По закін-ченні вишу Руслана направили пра-цювати викладачем у військову час-тину м. Котовська Одеської області. Згодом військову частину розформу-вали, Руслана було звільнено в запас у званні капітана.

У 2006–2008 роках працював на-чальником служби з надзвичайних

ситуацій при Чечельницькій районній державній адміністрації.

Три роки жив і працював в Італії. Але синівська любов до батьків та рід-ної землі взяла гору, і він повернувся до Чечельника.

Без діла сидіти не міг, працював на різних роботах. Про добру вдачу, щи-рість, порядність, життєрадісність Руслана кажуть усі, хто хоч раз спіл-кувався з ним. Тож військовий у запасі не міг залишатися осторонь, коли роз-горнувся військовий конфлікт на схо-ді України; записався добровольцем у батальйон «Миротворець», пояс-нивши свої дії необхідністю пришвид-шення миру.

У складі «Миротворця» Руслан Пе-трович проходив військову підго-товку на базі під Києвом, а через два місці разом із товаришами по службі


вирушив у зону проведення антите-рористичної операції.

Вони чергували на блокпостах, вели розвідувальні дії, допомагали жителям Дзержинська, Слов'янська, Іловайська.

«Мамо, все буде добре, я скоро по-вернуся додому. Я тебе люблю, ці-лую…», — з мобільного чула Світлана Іванівна слова сина з окупованої теро-ристами території.

Завершувався серпень 2014-го, останні дні якого видались крива-вими. Українські війська опинили-ся в оточенні бандитів і найманих убивць так званої ДНР в Іловайську. Під час виходу з оточення 29–30 серп-ня, попри обіцяний гуманітарний ко-ридор, колони наших військ були ци-нічно розстріляні.

Тож з 29 серпня і до початку жов-тня 2014 року С. І. Халус разом із во-лонтерами та знайомими вела актив-ні пошуки Руслана.

Здала ДНК-матеріал, який беруть у родичів зниклих безвісти або не-впізнаних військових, загиблих у зоні

антитерористичної операції, для при-скорення пошуку.

«Він повернеться! Русланчик із тих, хто знайде вихід з будь-якої ситуа-ції, викарабкається, прорветься… Він у мене такий!» — запевняла всіх і саму себе мама Світлана.

Чечельничани живим ланцюгом із запаленими свічками зустрічали сво-го героя темної ночі 3 жовтня. Без-перервно линув поминальний дзвін з дзвіниці костелу святого Йосипа Об-ручника. Запалені свічі без ліку стоя-ло обабіч дороги, що веде від початку селища (посту ДАІ) через центральну площу, парк і до самого будинку Ха-лусів.

4 жовтня Руслана Петровича Халу-са поховали всім миром та з усіма по-честями.

19 лютого 2015 року в Чечельни-ку за спонсорської підтримки депута-тів селищної ради відкрито меморі-альну дошку на честь героя-земляка Руслана Петровича Халуса на фасаді Чечельницької школи № 2, де він на-вчався.


ХАРЧЕНКО Роман Олегович

29 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 1 роти № 2 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, сержант міліції. Дата і місце народження: 31 липня 1985 року, м. Суми.

Дата і місце загибелі: 18 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. 18 серпня 2014 року близько 11.00 в місті Іловайськ Донецької об-ласті під час бою з представниками незаконних військових формувань сержант міліції Хар-ченко Роман Олегович отримав вогнепальне поранення шиї з пошкодженням сонної арте-рії, від якого помер на місці. Залишилися мати, молодший брат і син.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Народився і виріс Харченко Роман Олегович у м. Суми. Закінчивши шко-лу, пройшов Службу в Збройних Си-лах України з 22.10.2003 до 14.04.2005 року. Здобув вищу освіту — 2013 року закінчив Національну металургійну академію України.

Завзятий бігун, спортсмен, один із засновників клубу шанувальників бігу «DneprRun».

Як розповідають активісти клубу, Роман Харченко був чудовим другом, справжнім пропагандистом здорово-го способу життя і дуже активною лю-диною.

Вів блог, присвячений бігу.Загинув під час бою за звільнення

Іловайська. Операція проводилась силами

Збройних Сил України, батальйо-нів «Дніпро-1», «Донбас» і «Азов». Проти українських військових було

застосовано реактивні системи залпо-вого вогню «Град» і «Ураган», броне-техніку.

Того дня сили АТО звільнили від російських терористів половину міс-та, в центрі міста піднято український прапор.

Був одружений. Від шлюбу мав сина.

Роман — один із найперших укра-їнських добровольців, які пішли вою-вати проти російського окупанта за свою рідну Україну.

На честь бійця відкрито меморіаль-ну дошку в м. Сумах.

Про Романа знято сюжет у доку-ментальному фільмі режисера Кате-рини Стрельченко «Іловайськ. Лицарі неба» (студія «12 кадр»). Стрічку, при-свячену героям, які виходили з-під Іловайська, було презентовано 2015 року.


ЧЕРНИШОВ Олексій Вікторович

(позивний «Махно»)35 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 4 роти № 4 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, рядовий міліції. Дата і місце народження: 31 травня 1979 року, м. Макіїв-ка, Донецька область.Дата і місце загибелі: 14 вересня 2014 року, с. Піски, Ясинуватський район, Донецька область. Обставини загибелі. 14 вересня 2014 року близько 16.00 в районі населеного пункту Піс-ки Донецької області група працівників батальйону патрульної служби міліції особливо-го призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, у складі якої був і О. В. Чернишов, здійснювала прикриття танкової колони Збройних Сил України, під час якого відбулося бойове зіткнення з групою сепаратистів, які здійснювали снайперсько-мінометний обстріл позицій АТО, у ході якого рядовий міліції О. В. Чернишов отримав вогнепальне поранення, від якого помер.Нагородження: Указом Президента України № 942/2014 від 19 грудня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ сту-пеня (посмертно).

Чернишов Олексій Вікторович — уродженець м. Макіївка Донецької об-ласті, жив та навчався в Мирнограді (колишній Димитров). 1995 року за-кінчив ЗОШ № 6 м. Димитров Доне-цької області. З метою працевлашту-вання виїхав до села Бродецького Вінницької області, де в цивільному шлюбі в нього народився син. 2004 року на постійне місце проживання приїхав до міста Макіївки Донецької області. 2009 року одружився.

З початком російсько-української війни пішов служити в батальйон па-трульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1». 14 вересня 2014 року загинув у бою з російською

диверсійною групою біля с. Піски Ясинуватського району Донецької області.

Того дня бійці батальйону разом із танкістами 93-ї ОМБр виїхали від блокпосту та потрапили під обстріл, терористи вели вогонь з чотирьох боків.

Мирноградська міська рада Доне-цької області перейменувала вули-цю Пролетарську на вулицю імені за-гиблого в російсько-українській війні героя Олексія Чернишова.

Також на школі, де він навчався, в Мирнограді встановлено меморіаль-ну дошку з метою увіковічення пам’яті Олексія Вікторовича Чернишова.


ХОРОЛЬСЬКИЙ Антон Петрович (позивний «Хохол»)

40 роківЗвання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 3 роти № 1 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністер-ства внутрішніх справ України в Дніпропетровській об-ласті, рядовий міліції.Дата і місце народження:14 травня 1974 року, с. Котля-рівка, Солонянський район, Дніпропетровська область.Дата і місце загибелі: 26 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.

Обставини загибелі. 26 серпня 2014 року близько 08.30 під час виходу батальйону з міста Іловайська Донецької області поблизу середньої школи № 14 особовий склад батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» потрапив під мінометний обстріл, унаслідок якого було смертельно травмовано рядового міліції Антона Петровича Хорольського. Залишилися дружина і діти.Нагородження: Указом Президента Україн № 873/2014 и від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Хорольський Антон Петрович 1991 року закінчив середню школу № 139 м. Дніпропетровська. Був одружений. Від шлюбу мав доньку та сина.

Коли на сході України розпочали-ся бойові дії, записався до батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» доброволь-цем. Разом із товаришами виконував бойові завдання. Одним із них було взяти й утримати м. Іловайськ. Стри-маний, надійний і відповідальний — таким пам’ятають Антона побратими.

26 серпня 2014 року загинув в Іло-вайську разом із земляком Василем Савченко. Вони обидва доброволь-цями пішли на фронт. Бійці баталь-йону «Дніпро» кажуть, що Антон

Хорольський і Василь Савченко бо-ролися до останнього. Вивели побра-тимів з-під шквального обстрілу. Але вранці 26 серпня загинули.

Дніпро 29 серпня 2014 року по-прощався з двома бійцями спецба-тальйону «Дніпро-1» — Антоном Хо-рольським і Василем Савченко. Їх проводжали в останню путь рідні і бійці батальйону. Вони розказали про події в пекельному Іловайську: «З автоматом проти міномета зроби-ти нічого неможливо. Абсолютно. Че-кали якоїсь підтримки, але її не було. Всі проявили себе як адекватні бій-ці, готові до всього, і я в них упевне-ний. Я б з ними йшов до кінця. Просто їх більше немає», — так відгукнувся


про полеглих побратимів боєць спец-батальйону «Дніпро-1» Петро Клоков.

Про побратима згадує Володимир Парасюк, майданівець, депутат Вер-ховної Ради та колишній боєць полку Дніпро-1: «Антон Хорольський — ко-мандир 3-го взводу 1-ї роти батальйо-ну «Дніпро-1». Таких командирів я ба-чив одиниці.

Це та людина, яка в бій йшла пер-шою, а поверталась останньою.

Пам’ятаю, як в Іловайську ми під сильним артилерійським вогнем від-ходили з одного із технічних примі-щень електростанції.

Частину хлопців забрав автомо-біль, який приїхав по нас, а вся решта побігли через посадку вздовж дороги.

Коли ми пролазили через хащі, я перечепився і впав. Антон повернув-ся, допоміг встати і сказав: «Тут тобі не пляж, чого розлігся».

У нього не було страху і він ніколи не панікував.

Антон був справжнім чоловіком і завжди підтримував своїх бійців.

А ще він часто розповідав як лю-бить свою дружину і дітей. В Анто-на була одна лише мета — перемога України».


ЦУРКАН Дмитро Володимирович

34 рокиЗвання, посада, підрозділ: майор міліції, старший ін-спектор батальйону патрульної служби міліції особливо-го призначення «Миротворець» Головного управління Мі-ністерства внутрішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 14 вересня 1979 року, м. Знам'янка, Кіровоградська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Горбатенко, Старобешівський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором». 14-го вересня 2014 року тіло було знайдено пошуковою групою Місії «Ева-куація-200» («Чорний тюльпан») поблизу с. Горбатенко й привезене у морг м. Запоріжжя. Упізнаний товаришами та родичами. Похований із військовими почестями в м. Знам'янка Кіровоградської області.Нагородження: Указом Президента України № 109/2015 від 26 лютого 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (по-смертно).

У місті Знам’янці, що на Кіровоград-щині, 24–26 вересня 2014 року було оголошено днями жалоби за майором міліції Дмитром Цурканом, громадян-ська панахида за яким відбулася в цен-трі населеного пункту, на площі Героїв Майдану. Син міліціонера — учасника ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, який 1992 року помер від тяжкої хвороби, спричиненої ра-діаційним лихом, випускник юридич-ного факультету Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки, Дмитро Володимиро-вич згодом закінчив із відзнакою На-ціональну академію внутрішніх справ України, у столичному Печерсько-му районному відділі міліції він був одним із найдосвідченіший слідчих, який розкрив чимало «тяжких» справ. «Завжди тихий, спокійний, справжній

патріот України…» — згадують про нього бойові побратими. Дмитро Цур-кан загинув трохи більше ніж за два тижні до свого 35-річчя…

Із Цурканом Дмитром Володими-ровичем, старшим інспектором ба-тальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротво-рець» при головному управлінні Мі-ністерства внутрішніх справ України в Київській області, куди записався добровольцем ще на початку бойових дій у зоні АТО, прощалися у Знам’янці 29 вересня 2014 року.

Антон, знайомий загиблого, роз-казав, що Дмитро з 2001 до 2014 року працював в Одесі слідчим. Вів так зва-ні «політичні справи». Дослужився до майора.

Одна з таких «політичних» справ сколихнула ЗМІ в березні 2014 року.


Тоді Дмитра змусили перепросити на камеру за те, що він вів справу про ак-тивістів, які 2011 року смажили со-сиски і яєчню на вічному вогні в ки-ївському парку Слави. Багатьом досі незрозуміло за що, власне, перепро-шував Дмитро перед трьома учасни-ками так званого «люстраційного ко-мітету» під назвою «Ніколи знову». Діяльність цього «люстраційного ко-мітету» досі незрозуміла для більшос-ті українців. Зате очевидним є те, що Дмитро, на відміну від цих «люстра-торів», був справжнім патріотом своєї країни і загинув за майбутнє України попри все. А де в цей час був «люстра-ційний комітет»?

«Він був одним зі справжніх захис-ників рідної держави та поклав своє життя заради її незалежності. Саме тому, аби величний подвиг Дмитра ві-чно був прикладом героїзму для на-ступних поколінь, усі ми сьогодні

маємо об'єднатися навколо одної мети — перемоги над ворогом та по-будови сильної Держави», — зазана-чив мер міста Знам’янки Ігор Крижа-новський.

Підполковник мілиції Вадим Зін-ченко говорить: «Дмитро був на-дійна, дуже небагатослівна людина. Якщо треба було йти в наряд на кух-ню — йшов у наряд на кухню... у засід-ку, отже, у засідку...»

Після того як усі охочі висловили свої співчуття, було оголошено хвили-ну мовчання. Жодна людина не поки-нула площу до завершення панахиди, попри дощ і вітер. Тут знову скандува-ли «Слава Україні!» і «Герої не вмира-ють!».

Цуркан Дмитро Володимирович і всі полеглі завжди будуть жити в сер-цях українців як люди добрі, чесні і по-рядні. Як той, хто не пошкодував свого життя заради нашого миру і спокою.


ШАРАБУРЯК Володимир Богданович

37 роківЗвання, посада, підрозділ: старший прапорщик міліції, командир відділення № 2 взводу № 1 спеціальної роти мілі-ції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області.Дата і місце народження: 9 жовтня 1976 року, м. Івано-Франківськ.Дата і місце загибелі: 29 травня 2014 року, м. Слов’янськ, Донецька обл. Обставини загибелі. Загинув поблизу м. Слов'янська у районі проведення АТО. Перебував у гелікоптері Мі-8МТ

Національної гвардії України, який після розвантаження харчових продуктів та проведен-ня ротації особового складу на п'ятому блокпості, повертаючись з району гори Карачун, зазнав обстрілу, що вівся з лісосмуги, та був підбитий.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

Володимир, старший прапорщик міліції, разом із п’я ть ма товаришами-спецпризначенцями загинув у травні 2014-го на горі Карачун під Сло в’ян-ськом. З великої родини в Ольги Во-лодимирівни Шарабуряк залишив-ся молодший син Іван. «Хлопці росли слухняними, чемними, — згадує Ольга Володимирівна. — Відвідували спор-тивні секції з футболу, плавання. Іван серйозно займався боксом, а Воло-дя — вільною боротьбою. В школі вчи-лися непогано, й з армії мала за них тільки подяки. Володя навіть якось сказав, що ми їх надто чесними вихо-вали, і тепер їм тяжко жити на світі...»

Після закінчення середньої школи Іван Шарабуряк здобув спеціальність «водій-автослюсар». Служив у ре-монтно-відновлювальному батальйо-ні, був мотористом.

«Першим пішов служити в мілі-цію Іван, — продовжує Ольга Шарабу-ряк. — Чесно кажучи, ми були проти цього синового рішення. Іван працю-вав з татом на одній фірмі, непогано заробляв. Чоловік казав йому: «Робо-ту маєш, чого тобі ще треба». «Я йду — і все», — почули від сина. Коли Володя теж захотів працювати в міліції, я про-сила не йти. Мовляв, дивися, Іван пра-цює і день і ніч. Але їм міліцейська служба подобалася. Вона була для них на першому місці».

2000 року Іван Шарабуряк першим із прикарпатського «Беркуту» побу-вав у миротворчій місії в Косово. Через два роки відбув на свою другу ротацію на неспокійні Балкани. Володимир же починав із патрульно-постової служ-би, бо був період, коли в спецпідрозділ без міліцейського досвіду не брали.


Брати Шарабуряки нерідко виїжджа-ли разом на спеціальні операції із за-тримання злочинців, добами пропада-ли на численних відпрацюваннях.

Ольга Володимирівна аж через кілька років дізналася, що трапилося з її Володею, коли він супроводжував тодішнього Президента України Ві-ктора Ющенка під час походу на Говер-лу. Була дуже сильна гроза, молодший Шарабуряк буквально прикрив своїм тілом очільника держави. Прапорщи-ка «Беркута» так приглушило, що він кілька днів мусив провести в лікарні.

2007 року Іван Шарабуряк вийшов на пенсію, а його молодший брат про-довжував служити в спецпідрозділі. Перед подіями на Майдані Ольга Во-лодимирівна ніби відчувала щось зле, просила Володимира йти на пенсію, бо мав уже вислугу. «“ Мамо, а куди я піду, що буду робити?“ Він себе не бачив на іншій роботі, — промовляє жінка. — Мабуть, то була така його мі-сія в житті? Перед Великоднем Воло-дя сказав, що ходив до сповіді. Я була така рада, що він висповідався! На дру-гий день свят поїхав зі своїми хлопця-ми на схід і кожен день телефонував: «Мамо, як ви почуваєтеся? Не пере-живайте, в мене все добре, тільки б ви були здорові».

Ніколи не жалівся, що їм там чогось бракує, що їх обстрілюють. Зранку 29 травня подзвонив; каже, в нас така гарна погода, сонечко. Я була в селі на Тернопільщині. Попросила, щоб зате-лефонував пізніше, бо буду в церкві. Ледве вистояла в храмі службу, сама подзвонила Володі, а він не бере труб-ку. Не знала, що сина вже не стало…»

Іван також тяжко цю біду пере-ніс. Вони були дуже дружні, один за

одного віддали би все. Старший опі-кувався молодшим з дитинства, водив у дитсадок, потім не давав скривди-ти в школі, на вулиці. А вже на служ-бі, якщо потрібно було йти на ризи-коване завдання, Іван казав: я піду, ти молодший, залишайся на базі. А Воло-дя — ні, я піду, ти маєш сім’ю».

«Я запальний за характером, а Во-лодя — добродушний, — згадує Іван Шарабуряк. — Він любив збирати гри-би, часто їздив з хлопцями в гори. Ці-кавився нетрадиційними методами лікування, навіть спілкувався з моль-фаром Нечаєм.

А ще брат дуже любив читати. Зде-більшого історичну літературу. Не раз бувало, пізно приходив з роботи, вече-ряв і сідав за книжку. Міг до ранку чи-тати. Мені дуже бракує його…»

Ольга Володимирівна розповіла, що 19 жовтня 2015 року в тернопіль-ському селі Лиса відкрили пам’ятник її молодшому синові. Люди збирали кошти всією громадою. «Володя на ка-нікули приїжджав до бабці, пас корову, його добре знали в селі, — каже мати загиблого героя. — Нам дуже приєм-но, що про нього пам’ятають.

Після похорону до мене дуже бага-то людей підходило. Висловлювали підтримку, дякували за Володю, бо ви-явилося, що він багато добра зробив людям. Він був потайливий, ніколи не розказував про свою роботу.

Приїхав чоловік із Калуша, казав, що Володя врятував його сина.

Дзвонили з Житомира, Запоріжжя. Навіть із Донецька телефонував

хлопець, дякував і казав, що мій Воло-дя — герой.

Мені боляче, але я горджуся, що в мене такі сини!»


ШАРИГІН Артем Віталійович

20 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант баталь-йону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області.Дата і місце народження: 29 грудня 1993 року, с. Ново-репівка, Новотроїцький район, Херсонська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, м. Іловайськ, Донецька область.Обставини загибелі. За свідченнями товаришів, загинув під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридором» на дорозі поміж селами Новокатеринівка та

Горбатенко. 2 вересня тіло А. В. Шаригіна разом з тілами 87 інших загиблих у так званому Іловайському котлі було привезено до моргу м. Запоріжжя. Попередньо ідентифікований за тестами ДНК. Похований у с. Новорепівка Новотроїцького району Херсонської області. Залишилися батьки і брат.Нагородження: Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Народився Артем Шаригін у с. Но-ворепівка Новотроїцького району на Херсонщині. Рядовий міліції, солдат батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон» Го-ловного управління Міністерства вну-трішніх справ України в Херсонській області. Добровільно приєднався до лав патріотів, які ціною свого життя виборюють мирне небо для громадян своєї держави.

Бойове хрещення прийняв під Іло-вайськом, третього дня боїв зазнав поранень осколками в голову. 27 серп-ня востаннє зателефонував до рідних. Зник безвісти під Іловайськом під час прориву з оточення. За свідченнями побратимів, поліг 29 серпня під час виходу з Іловайського котла «зеленим

коридором» на дорозі поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. З іще двома побратимами намагався ви-рватися із кільця на автомобілі. У них влучив снаряд. Тривалий час його вва-жали зниклим безвісти.

7 жовтня 2015 року жителі села Новорепівка Новотроїцького райо-ну провели в останню путь 20-річно-го земляка, учасника АТО, який заги-нув в Іловайському котлі, молодшого сержанта батальйону «Херсон» Арте-ма Шаригіна. Попрощатися з ним при-йшла велика кількість земляків. Рід-ні, близькі, знайомі і просто пересічні громадяни прийшли, щоб вислови-ти безмежну вдячність за неоцінен-ний внесок у майбутнє рідної країни і її громадян.


Після панахиди похоронна проце-сія вирушила на місцевий цвинтар. Під час жалобного мітингу перший за-ступник голови райдержадміністрації Олександр Кондратенко, заступник начальника Головного управління Мі-ністерства внутрішніх справ України в Херсонській області Роман Панасюк відзначили, що сьогодні вся Новотро-їцька громада проводжає в останню путь Героя України.

Артем Шаригін з честю і гідніс-тю виконав свій обов'язок, захища-ючи нас і мирне українське небо, ви-конав його до кінця, не порушивши жодної букви Військової присяги.

Представники влади висловили гли-бокі співчуття рідним і близьким у зв'язку з тяжкою втратою.

Про бойовий шлях Героя розповів командир батальйону «Херсон» Мак-сим Жарков, а бойові побратими вша-нували пам'ять свого загиблого това-риша пострілами військового салюту.

27 травня 2016 року в Херсонсько-му професійному суднобудівному лі-цеї відкрили меморіальну дошку за-хиснику.


ШЕМЕГІНСЬКИЙ Михайло Михайлович

30 роківЗвання, посада, підрозділ: старший сержант міліції, мі-ліціонер відділення № 2 взводу № 1 спеціальної роти мілі-ції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області.Дата і місце народження: 28 листопада 1983 року, с. Га-расимів, Тлумацький район, Івано-Франківська область.Дата і місце загибелі: 6 червня 2014 року, м. Слов'янськ, Донецька область. Обставини загибелі. Загинув під Слов'янськом внаслідок мінометного обстрілу терористами блокпосту з території

однієї з місцевих церков; ще двоє співробітників міліції отримали важкі поранення. Похова-ний 9 червня 2014 року в Меморіальному сквері м. Івано-Франківська.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Михайло був наймолодшим з деся-ти дітей у родині, маминим улюблен-цем, помічником по господарству. З дитинства захоплювався автомобі-лями, став водієм.

Любив родинний затишок, радів, спостерігаючи, як росте син, обожню-вав тішити рідних подарунками.

Активно займався спортом, неод-норазово виборював титул чемпі-она області з пауерліфтингу, двічі (у різних вікових і вагових категорі-ях) здобував звання майстра спорту України.

Після проходження строкової вій-ськової служби в лавах внутріш-ніх військ Міністерства внутрішніх справ з 2010 року проходив службу в органах внутрішніх справ на поса-ді міліціонера роти міліції особливо-го призначення «Беркут» Головного управління Міністерства внутрішніх

справ України в Івано-Франківській області (з березня 2014 року — спе-ціальна рота міліції Головного управ-ління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській облас-ті). Заочно навчався у Львівському державному університеті внутрішніх справ.

У правоохоронних органах з 2011 року, двічі майстер спорту України з паеурліфтингу.

За час служби в органах внутріш-ніх справ Шемегінський Михайло нео-дноразово був заохочений грамотами начальника Управління МВС України в Івано-Франківській області.

29 травня 2014 року, відповідно до наказу керівника антитерористично-го центру, старшого сержанта міліції Шемегінського Михайла Михайлови-ча, міліціонера відділення № 2 взво-ду № 1 спеціальної роти міліції УМВС


в області направлено до антитерорис-тичного центру СБУ, який розташо-ваний в м. Ізюм Харківської області, у розпорядження начальника Голов-ного управління Міністерства вну-трішніх справ України в Харківській області.

30 травня 2014 року відділення, у якому служив Михайло, за вказів-кою антитерористичного центру було переміщено на блокпост № 5 (в’їзд до м. Слов’янська з боку м. Краматор-ська Донецької області). Понад місяць брав участь в антитерористичній опе-рації на сході України.

6 червня 2014 року близько 10.00-10.30 блокпост № 5 було обстріля-но з мінометів. Обстріл посту тривав близько однієї години. М. М. Шемегін-ський отримав осколкове поранен-ня грудної клітини та від отриманої травми помер.

За спогадами бойових побратимів, уже діставши смертельне осколкове

поранення в серце, пробіг ще 20 ме-трів...

6 листопада 2014 року на будів-лі Гарасимівської загальноосвітньої школи I–III ступенів було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь Михайла Шемегінського.

Ще одну меморіальну дошку вста-новлено на будинку, де жив Михайло, в рамках ініційованої міською радою програми «Івано-Франківськ — місто героїв».


ШЕРЕМЕТ Руслан Сергійович

(позивний «Світлячок»)23 рокиЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант міліції, міліціонер батальйону патрульної служби міліції особли-вого призначення «Київщина» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Київській області.Дата і місце народження: 7 липня 1991 року, с. Піщане, Золотоніський район, Черкаська область.

Дата і місце загибелі: 6 жовтня 2014 року, м. Сватове, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув близько 01.45 6 жовтня 2014 року у місті Сватове (Луганська область) від вибуху гранати. Руслан загинув на місці, закривши собою товариша, якого було поранено. Похований у с. Піщане Золотоніського району Черкаської області.Нагородження: ім’я Руслана занесено до Книги памя’ті загиблих працівників Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області та увічнено на обеліску заги-блим міліціонерам, що на подвір’ї Головного управління Міністерства внутрішніх справ м. Черкас.

«Світлячок» — такий був позив-ний у бійця добровольчого батальйо-ну «Київщина» Руслана Сергійовича Шеремета, 23-річного однолітка укра-їнської незалежності. У селі його лю-били за добру вдачу й щиру посмішку. Танцівник, футболіст, дуже чутливий до справедливості, яку завжди пори-вався відстоювати, тому мріяв стати міліціонером.

Навесні 2014 року разом з друзя-ми-односельцями Василем Кривен-ком і Віталієм Хоружим вступили в до-бровольчий батальйон, а з травня вже були на сході. Василь служив на блок-пості, а Руслан з Віталієм пішли в роз-відники, ставши спеціалістами сапер-ної справи. Руслан влітку приїздив у відпустку і хвалився своїм другом-командиром — Віталій за бійців сто-їть горою, завдяки чому в їхньому ба-тальйоні немає втрат, жодної.

До ротації залишалося 10 днів, коли 5 жовтня до Піщаної прийшла трагічна звістка: під Сватовим заги-нув Руслан Шеремет. Він накрив своїм тілом гранату, захистивши друга Віта-лія й урятувавши йому життя.

Попрощалися з Русланом 7 жов-тня більше двох годин — ішли дорос-лі й молоді, зовсім старі односельці з ціпками — понад тисячу людей.

Від будинку культури й до цвинта-ря його несли на руках 10 побратимів, які прибули з батальйону. Командири виголосили короткі промови про їх-нього Світлячка.

На жалобному мітингу виступили посадовці, а село оплакувало Руслана гіркими сльозами. Для його бойових побратимів у Піщаній зібрали теплий одяг, медикаменти, продукти харчу-вання. «Хай Бог береже вас», — гово-рили селяни.


Ім’я Руслана занесено до Книги памя’ті загиблих працівників Управ-ління МВС України в Черкаській об-ласті та увічнено на обеліску загиблим міліціонерам, що на подвір’ї УМВС.

Минулими вихідними в різних ку-точках країни прощалися з військо-вослужбовцями Національної гвар-дії України та працівниками міліції, що поклали життя під час антитеро-ристичної операції на східних теренах держави.

Руслан завжди поспішав, він не міг бути довго на одному місці — шукав себе. Закінчивши школу, жодного дня не байдикував, ніколи не жив за раху-нок батьків. До армії і після неї працю-вав завжди там, де був потрібний, а ще встигав займатися спортом і танцями.

«Коли хлопці йшли воювати, — пригадує сільський голова Володи-мир Іванович Єщенко, — у них не було ані взуття, ані амуніції, ні зброї. Всі гуртом у селі збирали для них гроші, купували форму, бронежилети, несли, що в кого є: харчі, одяг — і передава-ли на передову бійцям, які здивува-ли весь світ своєю хоробрістю і ге-роїчними вчинками. Тепер весь світ захоплюється Україною. Після сход-ки в березні сесія сільської ради ухва-лить рішення, і в Піщаному з’явиться дві нові вулиці: імені Руслана Шереме-та, який загинув в АТО, та Віктора Ха-рини, також Героя, який загинув 1987 року в Афганістані».

У Піщанській школі встановили ме-моріальну дошку на честь випускника Руслана Шеремета.


ШОЛУХА Віктор Григорович (позивний «Шериф»)

40 роківЗвання, посада, підрозділ: сержант міліції, міліціонер взводу № 1 роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» Управління Міністерства вну-трішніх справ України у Волинській області.Дата і місце народження: 29 серпня 1974 року, смт Лока-чі, Волинська область.Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Горбатенко, Старобешівський район, Донецька область. Обставини загибелі. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла так званим «зеленим коридо-

ром» під час обстрілу російськими десантниками в с. Горбатенко. Був тимчасово похований місцевими мешканцями на кладовищі с. Горбатенко разом з іншими полеглими бійцями. 15 вересня 2014 року тіло В. Г. Шолухи було ексгумовано та привезено до моргу м. Запо-ріжжя пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Період боротьби бійців «Світязю» в боях за Ясинувату та Іловайськ був доволі стислим. Лишень 20 днів на східних рубежах, але тривожних спо-гадів вистачить на все життя. Про та-ких, як «Шериф», колегам хочеться згадувати і довго говорити. Простота, невимушеність у спілкуванні, відкри-тість серця, життєлюбство — низка його якостей була нескінченна. Досі колеги згадують його як завзятого бійця, щиру, працелюбну людину.

«Віктор, як професійний водій, від початку нашого відрядження на схід працював із добровольцями баталь-йону «Миротворець». Згодом у «зе-леному коридорі» я побачив його об-стріляний автобус. Лобове скло було

прошите автоматною чергою, а за-дня частина автобуса була пошкодже-на «ПТУРами», поряд працював БТР, лежали мертві. Віктора серед них не було. У мене ще тривалий час жеврі-ла надія, що він врятувався: можли-во, у полоні і подасть про себе звістку. На жаль… Як він загинув — ніхто не знає», — згадує побратим Ігор Дрю-чан.

Віктор Шолуха був найстаршим серед загиблих Волинян. У мирному житті він був водієм від Бога. Встиг попрацювати у приватних структу-рах, водив маршрутку в Луцьку.

У «Світязі» Віктору не стали змі-нювати профіль. Шолуха, будучи на «ти» з технікою, сів за кермо ПАЗа,


виділеного на потреби підрозділу. Він цілком міг би залишитися живим, але доля розпорядилася інакше.

Коли 30 бійців «Світязя» отримали наказ іти на зачистку в Іловайськ, во-дій ще з десятком міліціонерів підроз-ділу залишився на базі у Старобешів-ському районі. Але за якийсь час теж опинився в Іловайську. Його прико-мандирували до столичного міліцей-ського спецпідрозділу — батальйону «Миротворець». Київські міліціонери взагалі не мали власного транспорту, тож у їхнє розпорядження віддали во-линський ПАЗ разом із водієм.

Тоді як «Світязь» тримав будівлі школи і садка, «Миротворцю» наказа-ли закріпитися в місцевому депо. Від-тоді Віктор Шолуха практично не зу-стрічався зі своїми побратимами по «Світязю». З котла теж виходив з «Ми-ротворцем».

Уже після обіду 29 серпня Ігор Дрючан, збираючи поранених бійців на місці розстрілу колони українських силовиків, помітив до болю знайо-мий ПАЗик. Він був пошкоджений по-стрілами з ПТУРів і застиг за ме жами дороги. Проте ні на місці водія, ні на

місці пасажира крові не було. Поруч стояв БТР із працюючим мотором, та-кож порожній. Тож ще жевріла надія, що Вікторові вдалося врятуватися, чи, принаймні, він потрапив у полон. Три-валий час його вважали зниклим без-вісти.

Та, на жаль, сподівання не виправ-далися. За трагічним збігом обставин Віктор загинув у день свого 40-річчя. Він не міг пройти повз, не міг залиши-тися осторонь. У рядового Шолухи по-переду було ціле життя, довга стежи-на сімейного щастя, але не судилося. Замість полону Віктор обрав героїчну смерть…


ЩОКІН Сергій Григорович

28 роківЗвання, посада, підрозділ: старшина міліції, помічник чергового чергової частини управління Головного управ-ління Міністерства внутрішніх справ України в Луган-ській області.Дата і місце народження: 15 січня 1986 року, м. Луганськ.Дата і місце загибелі: 10 червня 2014 року, м. Луганськ.Обставини загибелі. Близько 03.15 у Луганську невідо-мими озброєними зловмисниками у кількості близько 30 осіб було здійснено збройний напад на адміністратив-ну будівлю Головного управління України в Луганській

області. У складі добового наряду на службі того дня був і С. Г. Щокін. Попри значну пе-ревагу озброєних автоматичною зброєю та гранатометами нападників, працівники міліції проявили особисту мужність під час захисту адміністративної будівлі підрозділу міліції і не зрадили Присягу працівника Української міліції. Від отриманих поранень старшина міліції С. Г. Щокін загинув на місці події. Залишилися батьки, дружина і син.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Юні, молоді, мужні, завзяті, незлам-ні та готові власним життям борони-ти наш мир і спокій. Такі різні долі, але об’єднані в одну. Об’єднані любов’ю до Батьківщини, боротьбою за цілісність і незалежність України, за наше щас-ливе майбутнє. Такою людиною нашо-го часу був співробітник органів вну-трішніх справ старшина міліції Щокін Сергій Григорович.

Народився він 15 січня 1986 року в м. Луганську. Життя, як у більшості: закінчив школу, служба в Збройних Си-лах України, далі — цікава та перспек-тивна робота. Під час служби в ОВС 2009 року здобув вищу освіту — закін-чив Луганський національний аграр-ний університет за спеціальністю «Ме-ханізація сільського господарства».

Перед Сергієм відкривалась можли-вість кар’єрного росту — стати офі-цером.

10 червня 2014 року близь-ко 03.15 у місті Луганську невідо-мі озброєні зловмисники здійснили збройний напад на адміністративну будівлю управління Головного управ-ління МВС України в Луганській об-ласті. Працівники міліції виявили особисту мужність під час захисту ад-міністративної будівлі підрозділу. Від отриманих поранень старшина міліції С. Г. Щокін загинув.

Трагічно загиблий Сергій Григо-рович сумлінно виконував свої служ-бові обов’язки, зразково тримався в складних умовах міліцейських буд-нів. Жодного разу не скаржився на


суворі труднощі обраного ним шля-ху, лише говорив, жартуючи: «Хто, як не ми». Мріяв більше часу приділя-ти своїй сім’ї — дружині та сину, збу-дувати власний будинок. На жаль, не судилося.

Яким він був у житті? Звичайною людиною. Радів кожному новому дню, сміявся та плакав. Мріяв про краще майбутнє для свого сина. Його пова-жали в колективі, він завжди нама-гався допомогти товаришам по служ-бі. У спілкуванні був доброзичливий та коректний. Постійно працював над підвищенням свого професійного рівня. За час роботи на посаді помічни-ка чергового чергової частини управ-ління ГУМВС України в Луганській об-ласті С. Г. Щокін зарекомендував себе дисциплінованим, працелюбним, умі-

лим працівником. В органах внутріш-ніх справ зарекомендував себе до-свідченим, принциповим та відданим своїй справі. До виконання службових обов’язків за посадою ставився сум-лінно. У разі виникнення складних си-туацій діяв упевнено, приймав пра-вильні рішення.

Він назавжди залишиться в пам’яті та серцях своїх колег та друзів.

За сумлінне виконання своїх обо-в’яз ків, мужність та героїзм у склад-них умовах загрози життю та здо ро в’ю, відданість присязі та Українському народові прізвище С. Г. Щокіна зане-сено до Книги пам’яті загиблих пра-цівників, які загинули під час прове-дення антитерористичної операції на Сході нашої держави протягом 2014–2016 років.


ЮХАНОВ Євгеній Георгійович

38 роківЗвання, посада, підрозділ: полковник міліції, начальник Дебальцевського міського відділу міліції Головного управ-ління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області.Дата і місце народження: 28 жовтня 1976 року, м. До-нецьк.

Дата і місце загибелі: 10 лютого 2015 року, м. Дебальцеве, Донецька область. Обставини загибелі. Загинув у бою з диверсійно-розвідувальною групою російських бо-йовиків у м. Дебальцевому. Похоронений у смт Мангуші під Маріуполем. Залишилися дру-жина і двоє дітей.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 травня 2015 року нагоро-джений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Полковник Юханов очолював мілі-цію у Дебальцевому з початку серп-ня 2014 року. 10 лютого 2015 року під час наступу бойовиків правоохоронця було вбито. 38-річного чоловіка зна-йшли застреленим на узбіччі траси — неподалік від позицій бойовиків. Він вижив під найстрашнішими обстріла-ми та помер саме того дня, коли мав вийти з оточення та з’єднатися з ро-диною.

Товариші здійснили ризиковану ви-лазку, аби забрати тіло друга, і мало не загинули самі під шквальним вогнем.

За словами Ігоря Небаби, начальни-ка Волноваського відділу поліції, мілі-ціонери мали виходити з міста. Євген Юханов поїхав за речами. Згодом їм повідомили, що знайдено труп у буш-латі на узбіччі траси, за містом. Забра-ти тіло полковника вдалося тільки на-ступного дня.

За словами очевидців, полковник Юханов був розстріляний у ході насту-пу бойовиків-чеченців.

«Це один з перших керівників мілі-ції, який приїхав у найгарячішу точку. На той період міліції там фактично не існувало, будівля була кинута, співро-бітники міліції — роз’єднані. Не зна-ли своїх завдань, у якому напрямку рухатися. Приїзд Євгена Юханова — це відродження міліції Дебальцево-го», — пригадує В’ячеслав Аброськін, начальник поліції Донецької області.

Це були складні місяці напруже-ної роботи, адже по Дебальцевому бо-йовики регулярно завдавали масова-


ного ракетного удару. Правоохоронці під керівництвом Євгена Юханова до-помагали жителям лагодити будин-ки — ремонтували дахи, міняли скло у вікнах.

Міліція також допомагала доправи-ти гуманітарний вантаж із Тернопо-ля. Особисто супроводжували колону з гуманітарним вантажем. Міліціоне-ри в Дебальцевому стали у прямому сенсі рятувальниками. «Жителі гру-пами по 5–6 осіб виходили з підва-лів у магазини, у яких було порожньо. Коли ми привозили продукти, люди були готові вбити одне одного за шма-ток хліба. Це було дико у ХХІ сторіч-чі», — говорить Юрій Буздуган.

Обстріли з установок «Град» три-вали від кількох годин до 24-х. Тому 5 січня 2015 року міліція розпочала евакуацію дітей. Співробітники мілі-ції вночі обходили дітей, вказували точку та час збору. Цьому передувала велика робота, бо не всі батьки нава-жувалися розлучитися з дітьми. Про-тягом січня їм вдалося евакуювати по-над 100 дітей.

«Кільце навкруги Дебальцевого за-мкнулося. Наша група підкріплення встигла потрапити в місто. Ми проїха-ли повз російські підрозділи, які роз-горталися біля Логвіново. Російські військовослужбовці були з розпізна-вальними знаками української армії, тобто жовтий скотч, прапори на техні-ці. По прибутті об’їжджали свої пости.

«Євген Георгійович завжди був по-переду усіх. І тому усі йшли за ним. Долю кожної людини він приймав як свою. Він роздав більшій частині жи-телів міста свій номер телефону. Йому телефонували в будь-який час. І жи-телі, і ми в ньому бачили людину, яка допоможе, ми могли підійти до ньо-го зі своїми проблемами, і він почує і усе зрозуміє», — розповів Сергій Радченко.

190 днів він служив дебальчанам, залишивши по собі теплі згадки на-віть у тих, хто потім перейшов на бік бойовиків.


ЯКОВ’ЯК Віктор Петрович

25 років Звання, посада, підрозділ: старший сержант міліції, міліціонер відділення спеціальної роти міліції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Іва-но-Франківській області.Дата і місце народження: 9 серпня 1988 року, с. Голосків, Коломийський район, Івано-Франківська область.Дата і місце загибелі: 29 травня 2014 року, м. Слов'янськ, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув поблизу Слов'янська в ра-йоні проведення АТО. Перебував у гелікоптері Мі-8МТ На-

ціональної гвардії України, який після розвантаження харчових продуктів та проведення ротації особового складу на п'ятому блокпості, повертаючись з району гори Карачун, за-знав обстрілу, що вівся з лісосмуги, та був підбитий. Катастрофа, спричинена пострілом із переносного зенітного ракетного комплексу, забрала життя шістьох військовослужбовців НГУ: генерал-майора Сергія Кульчицького, полковника Сергія Бульдовича, майора Віталія Куриловича, капітана Сергія Кравченка, прапорщиків Валентина Білошкурського і Віктора Ліпського, та шістьох працівників спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франків-ській області: старших лейтенантів міліції Петра Безпалька і Василя Семанюка, старшого прапорщика міліції Володимира Шарабуряка, прапорщика міліції Володимира Лисенчука, старшини міліції Петра Остап’юка, старшого сержанта міліції Віктора Яков’яка. Похований у с. Голосків Коломийського району Івано-Франківської області. Залишилися батьки-пенсіо-нери, четверо братів та сестер, наречена.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

Виріс у багатодітній сільській ро-дині (був у ній четвертим з п’ятьох ді-тей, один зі старших братів Віктора — працівник міліції). 2006 року закінчив Івано-Франківський професійний бу-дівельний ліцей (за спеціальністю «Столяр будівельний; паркетник»), потому працював охоронцем. З квіт-ня 2007 до квітня 2008 року проходив строкову військову службу на посаді стрільця столичної окремої конвой-ної бригади внутрішніх військ МВС

України (в/ч 3066), з 26 травня 2009 року проходив службу в органах вну-трішніх справ на посаді міліціонера роти міліції особливого призначен-ня «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області (з березня 2014 року — спеціальна рота міліції УМВС України в Івано-Франківській облас-ті). Під час подій Революції Гідності, взимку 2013–2014 рр., виконував за-вдання з охорони громадського по-рядку на вулицях столиці. Протягом


понад місяця брав участь в антитеро-ристичній операції на сході України.

Захоплювався легкою атлетикою, був енергійним, чесним, принципо-вим, чуйним: сприймав чуже горе як своє, у будь-якій ситуації швидко зна-ходив спільну мову з людьми. Мав на-мір створити свою родину, його наре-чена досі не може змиритися з тим, що його немає…

29 травня близько 12.30 біля Слов’янська, що на Донеччині, бойо-вики-сепаратисти обстріляли верто-літ Мі-8 Нацгвардії з бортовим номе-ром «16», який виконував плановий обліт блокпостів. Моторошні кадри ві-деозапису свідчать: екіпаж борту «16», підбитого пострілом із переносного зенітного ракетного комплексу й охо-пленого полум’ям, боровся до остан-нього, намагаючись здійснити аварій-ну посадку. Проте внаслідок падіння

вибухнули баки з пальним. Дивом уці-лів лише один гвардієць — другий пі-лот, старший лейтенант Олександр Макеєнко.

Ударом у відповідь сили АТО зни-щили групу терористів, що здійснила обстріл вертольота…

14 листопада 2014 року на Донеч-чині, поблизу Слов’янська, було уро-чисто відкрито і освячено перший ме-моріал жертвам «неоголошеної війни» на сході Україні — пам’ятний хрест, установлений на місці, де близько 12.30 29 травня впав збитий бойови-ками-сепаратистами вертоліт Мі-8МТ Національної гвардії із бортовим но-мером «16», який повертався з блок-посту № 5 у районі гори Карачун.

Небойові втрати особового складу Національної поліції України у зоні проведення

антитерористичної операції

КАРПОВИЧ Анатолій Васильович — капітан міліції, оперуповноважений сектору боротьби з незаконним обігом наркотиків Овруцького районного від-ділення управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області.

28 жовтня 2014 року під час виїзду на завдання в місті Рубіжне Луганської області о 9-й ранку, коли підрозділ вивантажувався з машини, був випадково поранений у голову майором В. М. Левківським. У важкому стані був доправле-ний до міської лікарні, де за кілька годин помер.

ЛИсОКОНЬ Олександр Юрійович — співробітник батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Шторм» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України.

20 вересня 2014 року на 20-му км автодороги «Нікополь — Дніпропетровськ» автобус, в салоні якого знаходились 30 співробітників батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Шторм» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Одеській області, які повертались з Луган-ської області, де приймали участь в проведенні антитерористичної операції до м. Одеси, з’їхав у кювет та перекинувся. В результаті дорожньо-транспортної пригоди співробітники батальйону патрульної служби поліції особливого при-значення «Шторм» Головного управління Міністерства внутрішніх справ Укра-їни О. Б. Романюк та О. Ю. Лисоконь від отриманих тілесних ушкоджень загину-ли на місці пригоди.

РОМАНЮК Олександр Борисович — співробітник батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Шторм» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України.

20 вересня 2014 року на 20-му км автодороги «Нікополь — Дніпропетровськ» автобус, в салоні якого знаходились 30 співробітників батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Шторм» Головного управління Мініс-терства внутрішніх справ України в Одеській області, які повертались з Луган-ської області, де приймали участь в проведенні антитерористичної операції до м. Одеси, з’їхав у кювет та перекинувся. В результаті дорожньо-транспортної пригоди співробітники батальйону патрульної служби поліції особливого при-значення «Шторм» Головного управління Міністерства внутрішніх справ Укра-їни О. Б. Романюк та О. Ю. Лисоконь від отриманих тілесних ушкоджень загину-ли на місці пригоди.

Державна прикордонна служба України242

АКУТІН В’ячеслав Ігорович

24 рокиЗвання, посада, підрозділ: сержант, молодший інспек-тор прикордонної служби — прожекторист відділу при-кордонної служби «Марківка» Луганського прикордонного загону Східного регіонального управління.Дата і місце народження: 3 квітня 1990 року, м. Луганськ.Дата і місце загибелі: 10 серпня 2014 року, с. Юганівка, Станично-Луганський район, Луганська область.Обставини загибелі. 10 серпня 2014 року під час артиле-рійського та мінометного обстрілу з гаубиць «Д-30» і РСЗВ «Град» табору зведеного загону Луганського прикордон-ного загону угруповання «Північ», який розташований на

ділянці відділу прикордонної служби «Станично-Луганське», старший сержант В. І. Акутін був смертельно поранений. Похований на малій батьківщині у Луганській області.Нагородження: Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

В’ячеслав Ігорович народився в селі Лісна Поляна Марківського ра-йону Луганської області в сім’ї щирих, працьовитих та добрих людей.

Закінчив Ліснополянську загаль-ноосвітню школу, де про нього завжди висловлювались як про доброго, спів-чутливого, працьовитого та чуйного хлопця.

2010 року В’ячеслав вступив до лав Державної прикордонної служ-би України за контрактом. Зі слів то-варишів, із якими проходив служ-бу В’ячеслав, він любив мистецтво та гарно малював. Кохав чарівну дівчину і хотів з нею одружитися, але доля ви-рішила інакше. З 4 серпня 2014 року сержант В. І. Акутін постійно перебу-вав у зоні АТО.

Під час виконання завдань в умо-вах загострення обстановки на укра-їнсько-російській ділянці держав-ного кордону брав активну участь у вирішенні непередбачуваних за-вдань, у посиленні охорони державно-го кордону на напрямках ділянки Лу-ганського прикордонного загону. За цей час неодноразово був задіяний у розвідувально-пошукових заходах на загрозливих напрямках державно-го кордону України, у відбитті зброй-них нападів на табір тактичного угру-повання «Північ».

10 серпня 2014 року під час арти-лерійського та мінометного обстрілу табору «Північ» з гаубиць і «Градів» старший сержант В’ячеслав Акутін був смертельно поранений.

Державна прикордонна служба України 243

АНДРІЄНКО Сергій Володимирович

30 роківЗвання, посада, підрозділ: старший сержант, технік групи автоматизованих систем Управління відділу при-кордонної служби «Марківка» Луганського прикордонного загону Східного регіонального управління.Дата і місце народження: 22 листопада 1983 року, смт Марківка, Луганська область.Дата і місце загибелі: 10 серпня 2014 року, с. Юганівка, Станично-Луганський район, Луганська область.Обставини загибелі. 10 серпня 2014 року під час артиле-рійського та мінометного обстрілу з гаубиць «Д-30» і РСЗВ «Град» табору зведеного загону Луганського прикордон-ного загону угруповання «Північ», який розташований на ділянці відділу прикордонної служби «Станично-Луганське», старший сержант С. В. Андрієнко був смертельно поране-ний. У Сергія залишилися батьки, сестри, дружина Валентина та донька Ксенія, яка народи-лася 28 лютого 2012 року. Похований у смт Марківка Луганської області.Нагородження: Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сергій Володимирович народився в смт Марківка Луганської області.

Після закінчення Марківської за-гальноосвітньої школи вступив до Лу-ганського національного аграрного університету.

З 2009 до 2013 року проходив вій-ськову службу в Державній прикор-донній службі України. 2010 року одружився. У складний для країни пе-ріод, коли загарбники посягнули на її цілісність та недоторканність її ру-бежів, 2014 року Сергій був мобілі-зований до Державної прикордонної служби України. Під час виконання завдань в умовах загострення обста-новки на українсько-російській ді-лянці державного кордону завдяки

професіоналізму та всебічній підго-товці брав активну участь у вирішен-ні непередбачуваних завдань, у поси-ленні охорони державного кордону на напрямках ділянки Луганського при-кордонного загону. За цей час неодно-разово був задіяний у розвідувально-пошукових заходах на загрозливих напрямках державного кордону Укра-їни, у відбитті збройних нападів на та-бір тактичного угруповання «Північ».

10 серпня 2014 року під час арти-лерійського та мінометного обстрілу з гаубиць «Д-30» і РСЗВ «Град» табо-ру зведеного загону Луганського при-кордонного загону угруповання «Пів-ніч» старший сержант С. В. Андрієнко був смертельно поранений.


АНДРІЄЦЬ Олег Анатолійович

41 рікЗвання, посада, підрозділ: майор, начальник відділення супроводження інформаційно-телекомунікаційних сис-тем Одеського прикордонного загону.Дата і місце народження: 23 квітня 1973 року, с. Вертіїв-ка, Ніжинський район, Чернігівська область.Дата і місце загибелі: 1 вересня 2014 року, с. Саханка, Новоазовський район, Донецька область.Обставини загибелі. О 21-й годині 1 вересня 2014 року прикордонний наряд на автомобілі «УАЗ» в районі села Саханка поблизу Маріуполя вступив у бойове зіткнення із загоном бойовиків, які, за словами очевидців, під’їхали до перехрестя з боку селища Безіменне на двох БМП. При-

кордонники викликали підкріплення з числа особового складу окремої прикордонної за-стави «Одеса» та до його приходу стримували натиск противника. Унаслідок бою Олег за-гинув. Похований в Одесі. Залишилися мати, дружина та 15-річна донька.Нагородження: Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У районному військово-історич-ному музеї імені М. П. Кирпоноса від-крито експозицію «Ми пам’ятаємо» із окремо виділеним стендом про героя-прикордонника.

У селі Вертіївка встановлено ме-моріальну дошку на приміщенні Вер-тіївської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступеня, у якій навчався загиблий прикордонник; на його честь названо вулицю.

1994 року, після закінчення учи-лища, лейтенант Олег Андрієць був направлений до військової частини зв’язку, а 2002 року розпочав служін-ня у Державній прикордонній служ-бі України. Він пройшов військовий шлях від курсанта до начальника від-ділення супроводження інформацій-но-телекомунікаційних систем відді-

лу зв’язку, автоматизації та захисту інформації Одеського прикордонно-го загону. Служив у Могилів-Поділь-ському, Білгород-Дністровському та Одеському прикордонних загонах. По-над половину свого життя, майже 25 років, Олег Анатолійович присвятив військовій службі.

За роки взірцевої служби та відда-ності справі охорони державного кор-дону майор О. А. Андрієць був неодно-разово відзначений керівництвом. Нагороджений медалями «За сумлін-ну службу в ПВУ», «15 років ДПСУ».

Улітку 2014 року майор Андрієць виконував бойове завдання в складі оперативно-бойової прикордонної за-стави Одеського прикордонного заго-ну тактичного угруповання «Кордон» на східних кордонах країни.


ГОРЧАК Григорій Федорович

32 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший прапорщик, на-чальник відділення інспекторів Білгород-Дністровського прикордонного загону.Дата і місце народження: 26 липня 1981 року, с. Польо-ве, Білгород-Дністровський район, Одеська область.Дата і місце загибелі: 25 липня 2014 року, пункт пропус-ку «Довжанський» (поранення від обстрілу бойовиками).Обставини загибелі. Помер 25 липня 2014 року від ран, отриманих унаслідок неодноразових артилерійських та танкових обстрілів бойовиками позицій прикордонного угруповання на межі Донецької та Луганської областей. Похований у с. Польове Білгород-Дністровського району Одеської області. Залишилися дружина Ірина і двоє діточок: донька Аліна та син Давид.Нагородження: Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

11 листопада 2014 року з метою вшанування пам’яті старшого прапор-щика Г. Ф. Горчака за спільної ініціати-ви керівництва прикордонного загону та Черкеської сільської ради відкрито меморіальну дошку в Черкеській за-гальноосвітній школі Білгород-Дні-стровського району Одеської області.

Григорій Федорович народився в с. Польове Білгород-Дністровсько-го району Одеської області. Провів ди-тинство та юність на Одещині.

Після закінчення Білгород-Дні-стровського сільськогосподарсько-го технікуму 2000 року Г. Ф. Горча-ка призвали на строкову військову службу до військової частини А-1743. З серпня 2002 продовжив службу за контрактом у Прикордонних військах України. 25 червня 2014 року він ра-зом зі своїми товаришами вирушив на ділянку Східного регіонального

управління, аби відстоювати кордони та честь своєї держави.

Старший прапорщик Г. Ф. Горчак прибув до ТУ «Кордон» 26 червня 2014 року у складі зведеного мобіль-ного резерву Південного регіональ-ного управління. Виконував завдан-ня з охорони й оборони державного кордону України, запобігання неза-конному переміщенню через держав-ний кордон України організованих злочинних угруповань і зброї в райо-ні пункту пропуску «Довжанський». У складі підрозділу стримував чис-ленні напади незаконних збройних формувань на позиції Державної при-кордонної служби України.

Загинув Григорій 25 липня 2014 року під час мінометного обстрілу те-рористами позицій Держприкордон-служби України, закривши своїм ті-лом від осколків міни офіцера.


АНТИПОВ Микола Павлович

20 роківЗвання, посада, підрозділ: солдат, курсант Навчально-го центру підготовки молодших спеціалістів ДПС України.Дата і місце народження: 22 грудня 1993 року, с. Рима-рівка, Красноокнянський район, Одеська область.Дата і місце загибелі: 7 серпня 2014 року в районі міста Червонопартизанськ (нині — Вознесенівка) та контроль-но-пропускного пункту «Довжанський» (селище Довжан-ське Довжанського району) Луганської області.Обставини загибелі. Загинув 7 серпня 2014 року під час організованого прориву з оточення у «Довжанському кот-лі» (сектор «Д») на з’єднання з основними силами після

22-денної героїчної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку терористів і з боку Російської Федерації. Похований у с. Нестерове Красноокнян-ського району Одеської області.Нагородження: Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Микола Павлович народився у селі Римарівка Красноокнянського райо-ну, що на Одещині. Після закінчення середньої школи 2009 року вступив на навчання до Котовського медично-го училища. Закінчив навчання 2013 року та здобув кваліфікацію «медич-ний брат». 11 квітня 2014 року Ми-кола Антипов був прийнятий на вій-ськову службу за контрактом до Навчального центру підготовки мо-лодших спеціалістів Державної при-кордонної служби України, проходив військову службу на посаді курсанта.

З 9 червня 2014 року молодший сержант М. П. Антипов виконував за-вдання з охорони державного кордону України в складі зенітно-артилерій-ського взводу тактичного угрупован-ня «Кордон» на ділянках Східного ре-гіонального управління.

Завдяки вмілим діям зенітно-арти-лерійського взводу, до складу якого належав молодший сержант Антипов Микола Павлович, було неодноразо-во відбито напади на прикордонни-ків терористичних груп та не допу-щено захоплення бойової техніки та боєприпасів. Так, 17 червня 2014 року під час мінометного обстрілу теро-ристами місця розташування підроз-ділу в селищі Олексіївському Амвро-сіївського району Донецької області військовослужбовець діяв рішучо та сміливо, вміло та ефективно відбивав озброєний напад.

М. П. Антипова постійно залучали до супроводу автомобільних колон із військовослужбовцями Держприкор-донслужби України та інших військо-вих формувань АТО. Маючи медич-ну освіту, М. П. Антипов, не шкодуючи


власного життя, під час обстрілу сепа-ратистами позицій тактичного угру-повання допомагав евакуйовувати поранених та надавав їм своєчасну кваліфіковану медичну допомогу.

Загинув молодший сержант Мико-ла Антипов 7 серпня 2014 року під час організованого прориву з оточення у «Довжанському котлі» на з’єднання з основними силами після 22-денної героїчної оборони державного кор-дону під постійними масованими об-стрілами з боку терористів. Українські герої з боями вийшли в район Савур-Могили та Амвросіївки.

Двадцять дві доби бійці вели бій проти проплачених проросійських те-рористів та під обстрілами з території країни-агресора — Російської Федера-ції, прорив тривав три доби, бійці ви-йшли до українських сил у районі Са-вур-могили та Амвросіївки. Загинув 7

серпня під час обстрілу колони під час виходу з оточення в «Довжанському котлі» біля Червонопартизанська та КПП «Довжанський», тоді полягло іще 6 бійців, 17 зникли безвісти.

11 серпня в Одеській області оголо-шено днем скорботи. Похований у селі Нестерове, в останню дорогу Героя проводжали односельці, мешканці су-сідніх сіл та міст.

27 березня 2015 року в Римарів-ській школі відкрито меморіальну дош ку випускнику Миколі Антипову.


АРНАУТ Дмитро Ілліч

38 роківЗвання, посада, підрозділ: старший прапорщик, технік відділення інспекторів Луганського прикордонного загону.Дата і місце народження: 18 січня 1976 року, с. Краски-но, Хасанський район, Приморський край, РФ (колишня РРФСР).Дата і місце загибелі: 25 серпня 2014 року, с. Красна Та-лівка, Станично-Луганський район, Луганська область.Обставини загибелі. 25 серпня 2014 року о 15.00 у скла-ді резерву відділу прикордонної служби, яку очолив підполковник Є. М. Пікус, надавав вогневу підтримку прикордонному наряду, який вів бій на напрямку н. п.

Красновка (РФ) — н. п. Талове (Україна) у районі інформаційного покажчика № 359 на від-стані 3000 м від державного кордону з невідомими особами після перетинання ними кор-дону з РФ в Україну. У результаті бойової сутички старший прапорщик Д. І. Арнаут отримав смертельне поранення. Похований старший прапорщик Арнаут Д. І. на кладовищі в м. Сє-вєродонецьк Луганської області, де мешкають батьки.Нагородження: Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

18 січня 1976 року в селищі Крас-кіно Хасанського району Приморсько-го краю РФ в сім’ї військовослужбовця народилися близнюки — сини Дмитро і Олексій. Деякий час сім’я військово-службовця проживала в Німеччині, по-тім батька перевели до Луганська. Піс-ля закінчення 8-го класу Луганської загальноосвітньої школи № 7 Дмитро і Олексій вступили до Київського Су-воровського військового училища (за-раз Київський військовий ліцей іме-ні Івана Богуна), яке закінчили 1993 року. Після Суворовського училища дороги братів розійшлися: Олексій вступив до Ростовського військово-го інституту, Дмитро проходив стро-кову службу в Одесі. З 1998 року слу-жив у Луганському прикордонному

загоні. 1999 року Дмитро Арнаут за-кінчив центр професійної підготовки при Хмельницькій Національної Ака-демії Державної прикордонної служ-би України. 2001 року Дмитро закін-чив Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля.

25 липня 2014 року Дмитро потра-пив у полон бойовиків за наводкою в Луганську. Перебував у полоні у бо-йовиків три тижні в будівлі СБУ. Піс-ля втечі повернувся в свій загін на кордон.

Із початком агресії з боку Російської Федерації та вторгненням терорис-тичних груп на територію України ін-спектор прикордонної служби — стар-ший прапорщик Арнаут Дмитро Ілліч виконував службово-бойові завдання


у складі прикордонних нарядів під-розділів на загрозливих ділянках від-повідальності відділу прикордонної служби державного кордону України.

25 серпня 2014 року о 15.00 отри-мав смертельні поранення на напрям-ку н. п. Красновка (РФ) — н. п. Талове (Україна) у результаті бойової сутич-ки у Красній Талівці — прикордон-ники зупинили диверсійно-розвіду-вальну групу, котра порушила кордон з території Росії.

Бій тривав 2,5 години, терористів підтримували вогнем з території Ро-сійської Федерації — міномети, 2 БТР та 2 БМП.

Також українських прикордонни-ків обстрілювали некерованими ре-активними снарядами 2 бойові верто-льоти Мі-24 Збройних сил РФ. У бою загинули 4 прикордонники, 3-х пора-нено, однак прорив через кордон не відбувся, диверсанти ж вивезли своїх поранених та вбитих під прикриттям

вогню російських БТРів та вертольо-тів до Росії.

Дмитро Арнаут виявив найкращі якості прикордонника, мужньо і са-мовіддано здійснив усе можливе, щоб зберегти життя своїм товаришам по службі.

2015 року в селі Красна Талівка встановлено меморіальну дошку в па-м’ять про загиблих прикордонників.


БАСАК Олександр Олександрович

25 роківЗвання, посада, підрозділ: старший солдат, патруль-ний відділення інспекторів Донецького прикордонного за-гону.Дата і місце народження: 12 квітня 1989 року, с. Пантаїв-ка, Олександрійський район, Кіровоградська область.Дата і місце загибелі: 31 липня 2014 року, с. Василівка, Амвросіївський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 31 липня 2014 року під час мінометного обстрілу ВІПС «Василівка» (ВПС «Амвросі-ївка») в районі с. Василівка (Амвросіївський район) в До-нецькій області. Разом з Олександром загинули сержант О. Паршутін, молодший сержант Р. Черноморченко, мо-

лодший сержант С. Гулюк та прапорщик Ю. Філіпповський. Похований у с. Пантаївка Олек-сандрійського району Кіровоградської області. Залишились батьки. Не одружений, єдина дитина у батьків.Нагородження: Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олександр Олександрович наро-дився в селі Пантаївка Олександрій-ського району Кіровоградської об-ласті. Навесні 2014 року Олександр за мобілізацією прибув на ділянку Східного регіонального управління. З 1 квітня 2014 року в період призо-ву на службу під час першої хвилі мо-білізації на особливий період старший солдат О. О. Басак посилював відділен-ня інспекторів прикордонної служби (з місцем дислокації в н. п. Василівка) відділу прикордонної служби «Амвро-сіївка». Обстановка на ділянці харак-теризувалась активними спробами порушення територіальної ціліснос-ті озброєними бандитськими форму-ваннями з метою вчинення провока-цій на території України та здійснення нападів на прикордонні підрозділи.

Вночі 31 липня 2014 року під час обстрілу військового містечка стар-ший солдат О. О. Басак швидко зайняв позицію для відбиття нападу поруч із товаришами по зброї. Зав’язався запе-клий бій. Бойовиками було здійсне-но декілька пострілів із гранатометів із відстані 100–150 м від місця розта-шування підрозділу та вівся постій-ний вогонь із стрілецької зброї, у тому числі з кулемета. Було пошкоджено адміністративну будівлю відділення. У результаті обстрілу старший солдат О. О. Басак через отримані значні по-ранення, не сумісні з життям, загинув.

Селище Пантаївка прощалася з 25- річним Олександром Басаков, заги-блим у зоні АТО. Батько і мати Сашка на похороні не відходили від сина, на-магалися не пропустити жодної миті


з останньої нагоди побути з ним по-руч. Загиблого привезли у відкритій труні — чисте обличчя, немов живий.

В Олександра з мамою була домов-леність — він телефонував їй щоран-ку. Так тривало чотири місяці, і щодня він повідомляв, як справи.

Сина мобілізували в березні 2014 року, направили на кордон Украї-ни з РФ — в село Василівку Амвросі-ївського району Донецької області. Один раз йому пропонували взяти ко-роткочасну відпустку, на п’ять діб, але Саня не захотів — вирішив, якщо по-вертатися додому, то назавжди.

«31 липня зранку не було дзвін-ка і він не брав трубку, — розповідає сусідка Марія Тищенко. — А потім за-телефонували хлопці, що немає Саші. У дворі такий крик піднявся, що не пе-редати. Батько кричав: “Я не вірю, не вірю, я не вірю, що його не побачу! “».

«Вони важко пережили звістку про смерть, — схлипує хрещена мама Саші Оксана Антонова. — Батько посуд бив, кричав. Він у них єдиний син, дуже домашній був — такий... мамин-та-тів. Але це не означає, що тепличний, а просто спокійний».

На похорон приїхали двоє колиш-ніх товаришів Олександра по служ-бі — його безпосередній командир старший лейтенант Олександр Греча-ний зі Світловодська та сержант Юрій Руденко зі Знам’янки. Товариші по службі згадують, що Басак був весе-лий і оптимістичний.

«Саня завжди говорив: “Не пережи-вай, прорвемося“, це його улюблена фраза була. Ще любив говорити: “Бу-демо живі — не помремо“. Він навіть у бою не втрачав оптимізму, завжди вірив у благополучний результат.

Якось був випадок: нам наказали ван-тажити мішки з піском і обладнати позиції, а всі втомлені — жах, руки-но-ги не піднімаються. Сашко встав, зняв майку, закотив штани і почав один працювати. За п’ять хвилин всі встали і приєдналися», — згадує товариш по службі Юрій Руденко.

Друзі та однокласники сліз не при-ховували: радісний, добрий, чуйний... Згадували, що після школи Олександр закінчив Кіровоградський педагогіч-ний університет за спеціальністю «фі-зичне виховання», міг стати хорошим учителем — іронічним і вимогливим, це чудові якості для педагога, але втрутилася війна. Страшна і підла.

Сусідка розповідала, що якщо Саш-ка свій двір від снігу чистив, то і їй сте-жину обов’язково прокладав.

Коли на кладовищі почали опуска-ти труну в могилу, якась жінка крик-нула: «Герої не вмирають!». Її крик підхопили. Спочатку додався один го-лос, два, десять, п’ятнадцять... і різко пролунав збройовий салют з автома-тів. Люди схилили голови у скорботі і прощанні.

Кращий пам’ятник Олександр Ба-сак створив собі сам — це добра слава і повага людей. Дякуємо, Герою!


БЛАЖКО Володимир Олексійович

32 рокиЗвання, посада, підрозділ: прапорщик, інспектор відді-лення інспекторів Могилів-Подільського прикордонного загону.Дата і місце народження: 25 червня 1982 року, м. Моги-лів-Подільський, Вінницька область.Дата і місце загибелі: 27 липня 2014 року, с. Довжанське, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 27 липня 2014 року під час мінометно-гаубичного обстрілу пункту пропуску «До-вжанський» (Луганська область). Разом із Володимиром загинули старший лейтенант О. Дзюбелюк, старший сер-жант В. Соколовський та старший солдат П. Дмитренко.

Похований у м. Могилів-Подільський Вінницької області на новому кладовищі району «Со-нячне», сектор 7, ряд 3. Залишилися дружина і донька Єлізавета 2008 року народження.Нагородження: Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Володимир Олексійович народився у м. Могилів-Подільський Вінницької області, де і минуло його дитинство. 1999 року закінчив загальноосвітню школу № 1. Зі спогадів учителів був сором’язливим і талановитим учнем. Був призваний на строкову службу 8 листопада 2000 року. Після закін-чення строкової залишився на вій-ськовій службі за контрактом. У бе-резні 2000 року був прийнятий на контрактну службу в 24-й прикордон-ний загін Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

Із червня до липня 2014 року прапорщик В. О. Блажко викону-вав завдання з охорони й оборони державного кордону України в ра-йоні пункту пропуску через держав-ний кордон України «Довжанський»

у складі мобільної прикордонної за-стави «Могилів-Подільський».

За інформацією Держ при кор дон-служ би з 10.00 до 13.05 та з 13.30 до 14.45 було здійснено мінометно-га-убичний обстріл пункту пропуску «Довжанський» (Луганська область). Вогонь вівся з населеного пункту Чер-ніков (РФ), випущено понад 250 сна-рядів. У результаті обстрілу вбито 4 та поранено 2 прикордонників. Жур-налісту РІА вдалося зв’язатися те-лефоном з одним з прикордонників з «Довжанського», він повідомив, що обстрілювали з російської території: «Спочатку били з «Градів». А потім полетіли снаряди, які летять зовсім тихо. Вперше таке бачили. Змішали все із землею. Скрізь воронки у зріст людини. Від пункту пропуску нічого не залишилося. Не знаю, що ще вони


застосовували, але ми звернули ува-гу, що від попадання на берці якоїсь речовини взуття розлазиться одра-зу. Так само злазить фарба з автомо-білів». За словами співрозмовника, поранених і тіла вбитих забрали на територію Росії.

Потрапивши під мінометно-гау-бичний обстріл, Володимир Блажко загинув.

Увічнений у Меморіалі пам’яті геро-їв АТО, урочисто відкритому 24 серп-ня 2016 року в м. Могилів-Подільсько-му Вінницької області, біля входу до міського парку.

У вересні 2015 року в Могилів-По-дільській загальноосвітній школі № 1 відкрито меморіальну дошку на честь прапорщика В. О. Блажка.


БОЙКО Сергій Олександрович

18 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, курсант Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України.Дата і місце народження: 14 грудня 1995 року, смт Кри-жопіль, Вінницька область.Дата і місце загибелі: 7 серпня 2014 року, поблизу курга-на Савур-Могила, Шахтарський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув під час організованого прориву з оточення у «Довжанському котлі» (сектор «Д») на з’єднання з основними силами після 22-денної героїч-ної оборони державного кордону під постійними масова-ними обстрілами з боку терористів і з боку РФ. Українські

герої з боями вийшли в район Савур-Могили та Амвросіївки. Прорив тривав три доби. По-хований у смт Крижопіль Вінницької області.Нагородження: Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сергій Олександрович народив-ся в смт Крижопіль Вінницької об-ласті. 2014 року закінчив Крижопіль-ський професійний будівельний ліцей та здобув кваліфікацію «столяр-буді-вельник ІІІ розряду», «паркетник ІІІ розряду».

Але Сергій мріяв стати прикордон-ником, і вже 11 квітня 2014 року він був прийнятий на військову службу за контрактом до Навчального цен-тру підготовки молодших спеціаліс-тів Державної прикордонної служби України, де проходив військову служ-бу на посаді курсанта.

З 12 червня 2014 року молодший сержант С. О. Бойко виконував завдан-ня з охорони державного кордону України в складі тактичного угрупо-вання «Кордон» на ділянках Східного регіонального управління. Особовий

склад підрозділу, у якому перебував молодший сержант Сергій Бойко, ви-конував завдання на території, зде-більшого контрольованій сепара-тистами, у районі населеного пункту «Зеленопілля». Стійко долав труднощі військової служби, виявляв при цьому мужність, витримку, пильність та ви-сокий патріотизм, за що був заохоче-ний Головою Державної прикордон-ної служби України.

Загинув молодший сержант Сер-гій Бойко 7 серпня 2014 року під час організованого прориву з оточення у «Довжанському котлі» на з’єднання з основними силами після 22-денної героїчної оборони державного кор-дону під постійними масованими об-стрілами з боку терористів. В «Урал», яким керував Сергій, влучила ворожа міна.


У селищі міського типу Крижопіль на фасаді будівлі загальноосвітньої школи №1 імені Героя Радянського Союзу О. А. Бичковського (вулиця Ге-роїв України, 90), де навчався Сергій Бойко, йому відкрито меморіальну дошку.

Під час 2-ї сесії 7-го скликання Кри-жопільської селищної ради було прий-нято рішення про перейменування вулиці 60-річчя Жовтня в селищі місь-кого типу Крижопіль на вулицю Сер-гія Бойка.


ВАСИЛЬЧЕНКО Олексій Леонідович

31 рікЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, молод-ший інспектор Донецького прикордонного загону.Дата і місце народження: 4 вересня 1982 року, с. Успен-ка, Амвросіївський район, Донецька область.Дата і місце загибелі: 23 серпня 2014 року, с. Лисиче, Амвросіївський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 23 серпня 2014 року під час бойового зіткнення з російськими збройними формуван-нями в районі селища Лисиче Амвросіївського району До-нецької області. Разом з Олексієм загинув старшина М. Ні-коленко. Похований у с. Успенка Амвросіївського району Донецької області, де мешкають батьки та родина.

Нагородження: Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олексій Леонідович народився в се- лі Успенка Амвросіївського району До-нецької області. Там минули його ди-тинство та юність. 1999 року Олексій закінчив Успенківську загальноосвіт-ню школу І–ІІІ ступенів.

У листопаді 2000 року Олексія Лео-нідовича призвали на строкову вій-ськову службу до Збройних Сил Украї-ни, де він служив до квітня 2002 року. Військова служба припала йому до душі, і з грудня 2012 року Васильчен-ко Олексій Леонідович зарахований на військову службу за контрактом до лав Державної прикордонної служби України.

З жовтня 2013 року молодший сер-жант Васильченко Олексій Леонідович був призначений на посаду молодшого інспектора прикордонної служби гру-пи інспекторів прикордонної служби відділення інспекторів прикордонної

служби (місце дислокації — н. п. Ва-силівка) відділу прикордонної служби «Амвросіївка» Донецького прикордон-ного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

У серпні 2014 року обстановка на ді-лянці відповідальності відділення ін-спекторів прикордонної служби різко змінилась і характеризувалась постій-ними спробами порушення територі-альної цілісності України озброєними бандитськими формуваннями з ме-тою вчинення провокацій та здійснен-ня нападів на прикордонні підроз-діли, державні підприємства, мирні міста та села.

З-під Амвросіївки підрозділи української армії почали відходити з 19 серпня. У цих умовах проросійські формування відчували, що контролю-ють ситуацію, і діяли зухвало.


23 серпня о 10.00 ранку бійці 19-го полку Національної гвардії Украї-ни побачили колону, що наближалась до їх блокпосту, яка складалася з Ка-МАЗів і Уралів під прикриттям двох БТРів. Колона наблизилась до блок-посту і зупинилась для того, щоб зня-ти український прапор.

У цей момент українські формуван-ня відкрили вогонь, підбивши щонай-менше три вантажівки. Частина ко-лони встигла розвернутися і відійти. Відео, що було зняте місцевим жите-лем з місця бою, дало змогу визначи-ти моделі підбитої техніки — це Ка-мАЗ-4350 і Урал-4320 з дизельним

двигуном ЯМЗ, — така техніка стоїть на озброєнні РФ і в Україну не поста-чалася. Серед вантажу, що перевозила колона, ідентифіковано зенітні раке-ти 9М37 чи 9М37М1 для ЗРК «Стрі-ла-10», а також постріли для РПГ-7 — осколкові гранати ОГ-7В «Осколок», боєприпас, що стоїть на озброєнні РФ і в Україну не постачався (Джерело: https://www.wikiwand.com/uk/%D0%91%D1%96%D0%B9_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%D0%9B%D0%B8%D1%81%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%BC).

Той бій для молодшого сержан-та О. Л. Васильченка став останнім у житті.


ВІННІЧЕНКО Віталій Павлович

40 роківЗвання, посада, підрозділ: майор, викладач Навчально-го центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України.Дата і місце народження: 1 серпня 1973 року, м. Жме-ринка, Вінницька область.Дата і місце загибелі: 14 червня 2014 року, м. Маріуполь, Донецька область.Обставини загибелі. На околиці Маріуполя, в районі за-воду «Азовсталь», із засідки була обстріляна колона авто-мобілів Державної прикордонної служби. Обстріл вівся з автоматів, гранатометів та снайперської зброї. Віталій Ві-нниченко перебував у машині, що рухалася у хвості коло-

ни. Під час протистояння разом із Віталієм загинули майор Зайцев М. В., прапорщик Греча-ний В. В., старшина Єпіфанов С. П. та співробітник Островський О. О., ще семеро отримали поранення. Похований у м. Жмеринка Вінницької області. Залишились мати, дружина та 11-річний син.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Віталій Павлович народився в місті Жмеринка Вінницької області. Після закінчення загальноосвітньої школи 1991 року був призваний на строко-ву військову службу до військової час-тини 2144 та проходив службу на по-садах стрільця, командира відділення, далі була служба прапорщиком. 1995 році вступив до Національної акаде-мії Прикордонних військ України, яку закінчив 1999 року за спеціальністю «Службово-бойове застосування час-тин і підрозділів ПВУ» та здобув ква-ліфікацію бакалавра інженерної меха-ніки.

Пройшов навчання за додатко-вою спеціалізацією «офіцер виховних структур».

З 15 березня до 19 квітня 2014 року майор В. П. Вінніченко у складі другої мотоманевреної групи від Навчально-го центру добросовісно та вміло вико-нував свій службовий обов’язок та по-ставлені завдання під час планування бойових дій та знищення терористів і проросійсько налаштованих банд-формувань.

13 червня 2014 року військово-службовці Навчального центру на ав-томобільній техніці вибули з Бер-дянського прикордонного загону на ділянку Донецького прикордонного загону для супроводу боєприпасів та заміни складу мотоманевреної групи.

На шляху прямування близько 10.00 14 червня 2014 року на мосту


поруч із заводом «Азовсталь» у Марі-уполі колона автомобілів Навчально-го центру Державної прикордонної служби України була обстріляна із за-сідки невідомими.

Обстріл вівся з автоматів і грана-тометів. У ході протистояння загину-ло п'ятеро прикордонників, ще семе-ро отримали поранення.

Серед загиблих був житель Віннич-чини — майор-прикордонник зі Жме-ринки Віталій Винниченко.

Під час перестрілки Віталій заги-нув від кульового проникного пора-нення. Куля влучила йому в бік (ро-зірвала печінку), під бронежилет, у незахищену зону під рукою.

Поховали Віталія Віннічченка 18 че- рвня. Жмеринчани прощалися з ним по-особливому, як він того і заслугову-вав. На панахиду, яка відбулася в храмі Олександра Невського, на площі Миру, прийшло кілька сотень людей: рідні, друзі, колеги-військовослужбовці, ке-рівники області і району — всі, кому не байдужа втрата патріота, борця

за суверенність України, який віддав своє життя за Батьків щину.

«Мій син був найкращим на світі, — плачучи розповідає про свою кровин-ку мати загиблого Любов Олексан-дрівна. — Все своє життя він любив вчитися, відкривати щось нове і до-сягати бажаного. До останнього мені не зізнавався, що був у пеклі війни, говорив, що на навчаннях і скоро по-вернеться. Оберігав мене, як міг. І за це я буду йому вдячна. Буду пам'ятати і оплакувати, скільки Бог дасть часу».

Прикордонник Олександр Панкра-тов розповів: «На мосту... Розумієте, міст такий довгий і на ньому сховати-ся ніде, і з двох боків по них били.

Бій тривав досить тривалий час, і під час бою Віталій Павлович заги-нув». У тому бою загинули ще 4 при-кордонники, 8 отримали поранення.

У липні 2014 року рішенням сіль-ської ради села Руська Поляна (знахо-диться на відстані 3 км від села Орша-нець) ім’ям майора В. П. Вінніченка названо вулицю.


ГЛУЩАК Олег Миколайович

31 рікЗвання, посада, підрозділ: старший сержант, началь-ник радіостанції Могилів-Подільського прикордонного за-гону.Дата і місце народження: 6 лютого 1983 року, м. Моги-лів-Подільський, Вінницька область.Дата і місце загибелі: 11 липня 2014 року, с. Зеленопілля, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 11 липня 2014 року під час обстрілу бойовиками з РСЗВ «Град» о 04.30 ранку ба-зового табору біля с. Зеленопілля Луганської області. Ра-зом з Олегом загинули генерал-майор І. Момот, старший

сержант А. Луцко, сержант В. Поляков, солдат В. Штолцель, солдат П. Лазаренко та солдат Д. Сирбу. Поховали Олега у м. Могилів-Подільському Вінницької області на центральному міському цвинтарі, біля братської могили. Залишилися мати, дружина та 4-річна донька.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олег Миколайович Глущак наро-дився у м. Могилів-Подільському Він-ницької області, 2000 року закінчив Могилів-Подільську загальну серед-ню школу № 3.

Із 2001 року проходив строко-ву службу в Збройних Силах Укра-їни. 2003 року Олег Миколайович розпочав контрактну службу механі-ком-слюсарем об’єднаної ремонтно-технічної майстерні 24-го прикордон-ного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

11 липня 2014 року прикордонни-ки разом з військовослужбовцями ви-йшли в опорний пункт у районі сели-ща Зеленопілля, яке знаходиться за 17 км міста Ровеньки Луганської області. Вони мали прикрити визначену ділян-ку українського кордону. Відповідно,

хлопці не займали бойову позицію, не зводили належних захисних форти-фікаційних споруд. Разом в опорному пункті опинилися прикордонники із 2-ї мотоманевреної групи ДПСУ, а та-кож військовослужбовці ЗСУ, що нале-жали до складу батальйонної тактич-ної групи, сформованої з підрозділів 24-ї механізованої, 72-ї механізованої та першого батальйону 79-ї аеромо-більної бригади.

Старший сержант О. М. Глущак, перебуваючи в службовому відря-дженні у Бердянському прикордон-ному загоні з метою забезпечення заходів з охорони державного кордо-ну України, загинув під с. Зеленопіл-ля Свердловського району Луганської області внаслідок ракетної атаки. По-зиції опорного пункту українських сил, де розмістилися підрозділи 24-ї


механізованої, 72-ї механізованої, 79-ї аеромобільної бригад і мотоманев-рена група прикордонників у Луган-ській області були обстріляні. О 4.30 ранку, за даними Міністерства оборо-ни України, по них відкрили вогонь з відстані понад 15 км з боку держав-ного кордону з Російською Федера-цією. Гатили бойовики з «Торнадо-Г».

Тоді ж полягли Ігор Момот, Анато-лій Глушко, Василь Поляков, Дмитро Сирбу, Вільгельм Штолцель та ще 30 військовослужбовців Збройних Сил України.

Ще близько 100 осіб отримали по-ранення. Це було перше безпосереднє масоване застосування військ РФ про-ти Збройних Сил України і що важли-во — по тих точках, які не були у без-посередній близькості до кордону.

Увічнений у Меморіалі пам’яті ге роїв АТО, урочисто відкритому 24 серпня 2016 року в м. Могилів- Подільському Вінницької області, біля входу до міського парку.

У листопаді 2014 року в Могилів-Подільській гімназії № 3 на знак вша-нування пам’яті колишнього учня, бійця, патріота Олега Глущака створе-но куточок пам’яті в класній кімнаті, де колись він навчався, та встановле-но меморіальну дошку.


ГРЕЧАНИЙ Володимир

Володимирович36 роківЗвання, посада, підрозділ: прапорщик, помічник на-чальника відділення забезпечення спеціальними засобами Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України.Дата і місце народження: 23 березня 1978 року, м. Воз-несенськ, Миколаївська область.Дата і місце загибелі: 14 червня 2014 року, м. Маріуполь, Донецька область.

Обставини загибелі. На околиці Маріуполя, в районі заводу «Азовсталь», із засідки була обстріляна колона автомобілів Державної прикордонної служби. Обстріл вівся з автоматів, гранатометів та снайперської зброї. Володимир Гречаний отримав смертельне поранення, коли постріл з гранатомету влучив у кабіну вантажівки, де він знаходився. Помер на опера-ційному столі в Маріупольській міській лікарні. Під час протистояння разом із Володими-ром загинули майор Зайцев М. В., майор Вінніченко В. П., старшина Єпіфанов С. П. та спів-робітник Островський О. О., ще семеро отримали поранення. Похований у м. Вознесенськ Миколаївської області. Залишились дружина та 12-річна донька.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

У липні 2014 року рішенням сіль-ської ради села Руська Поляна (зна-ходиться на відстані 3 км від села Оршанець) ім’ям прапорщика Греча-ного В. В. названа вулиця.

Володимир Володимирович на-родився в місті Вознесенськ Мико-лаївської області. Після закінчення 9-го класу 1993 року вступив до Воз-несенського професійного технічно-го училища № 32. 1996 року отримав середню спеціальну освіту за фахом тракториста-машиніста (широкого профілю), слюсаря-ремонтника, во-дія. Працював трактористом у Возне-сенському колгоспі «Прогрес».

1996 року Володимир був призва-ний на строкову службу, яку прохо-див у військовій частині 9930, с. Орша-нець, Черкаська область.

Залишився служити за контрактом на посаді водія. З 5 вересня 1997 року був зарахований на навчання до на-вчального центру (в/ч 1490, м. Чугу-їв) з підготовки прапорщиків Прикор-донних військ України. Закінчивши навчання, служив у в/ч 9930 на поса-ді старшого інструктора відділення навчальних машин. У січні 2004 року поїхав навчатися у м. Хмельницький на курси «Сатурн», після закінчен-ня яких два роки проходив службу


на посаді чергового коменданта кон-сульства у м. Франкфурт-на-Майні (Німеч чина).

З 2008 року служив у Навчально-му центрі Державної прикордонної служби України на посаді помічника начальника відділення забезпечення спеціальними засобами відділу інже-нерного та технічного забезпечення.

13 червня 2014 року Володи-мир Гречаний разом із військово-службовцями Навчального центру на автомобільній техніці вибули для

супроводження боєприпасів та заміни складу мотоманевреної групи. О 20.40 колона прибула до розташування Бер-дянського прикордонного загону. Уранці 14 червня близько 10.00 у міс-ті Маріуполі на мосту в районі заводу «Азовсталь» колона була обстріляна із засідки невідомими.

Постріл із гранатомета влучив у кабіну автомобіля МАЗ, який пере-возив боєприпаси. У результаті вибу-ху прапорщик В. В. Гречаний був важ-ко поранений. Помер у лікарні під час проведення операції — його серце за-пускали двічі.


ГУЛЮК Сергій Миколайович

32 рокиЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, водій секції автомобільних перевезень Луцького прикордонного загону.Дата і місце народження: 7 вересня 1981 року, м. Рівне.Дата і місце загибелі: 31 липня 2014 року, с. Василівка, Амвросіївський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 31 липня 2014 року під час мінометного обстрілу ВІПС «Василівка» (ВПС «Амвросіїв-ка») в районі с. Василівка (Амвросіївський район) у Доне-цькій області. Разом із Сергієм загинули старший солдат О. Басак, молодший сержант Р. Черноморченко, сержант О. Паршутін та прапорщик Ю. Філіпповський. Похований

у с. Завизів Острозького району Рівненської області. Залишились дружина та троє дітей: Дмитро, Максим та Софія.Нагородження: Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сергій Миколайович Гулюк наро-дився у м. Рівне. 2002 року був при-званий в армію на контрактній основі. З лютого 2009 року проходив військо-ву службу в інженерно-технічному відділі.

У липні 2014 року був направлений до складу оперативно-бойової при-кордонної застави Луцького прикор-донного загону до зони АТО для вико-нання бойових завдань.

Під мінометними обстрілами во-рога він із честю та гідністю вико-нував завдання щодо забезпечення правопорядку на державному кордо-ні України у Донецькій та Луганській областях.

31 липня 2014 року під час міно-метного обстрілу місця розташуван-ня оперативно-бойової прикордон-ної застави Луцького прикордонного

загону в районі н. п. Веселівка Сергій Гулюк отримав поранення, унаслідок якого помер.

Ніби передчуваючи близьку заги-бель, Сергій напередодні телефонував своїм рідним, висловлюючи остан-ні настанови, серед яких було і ба-жання бути похованим у с. Завизів, де він провів багато часу, де народилися його батьки, а зараз мешкає його ба-буся.

Згідно з рішенням Рівненської місь-кої ради № 5756 від 17 вересня 2015 року присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівне» (посмерт-но). 15 жовтня 2014 року відкрито ме-моріальну дошку на честь молодшо-го сержанта С. М. Гулюка у школі № 13 м. Рівного.

У Луцьку, на будинку, в якому меш-кав загиблий в зоні АТО прикордонник


Сергій Гулюк, відкрили меморіаль-ну дошку. Бойові побратими, сусі-ди, представники влади вшанували пам'ять бійця.

25 квітня 2015 року у м. Києві у рамках всеукраїнської акції «Дерево пам’яті» на честь загиблих бійців АТО перед Жовтневим палацом посадили 7 червоних кленів (дерев-меморіалів). Одним із цих дерев увічнено подвиг прикордонника Сергія Гулюка.


ДЗІДЗІНАШВІЛІ Давід Георгійович

31 рікЗвання, посада, підрозділ: старшина, дозиметрист Лу-ганського прикордонного загону.Дата і місце народження: 6 червня 1983 року, с. Лісна Поляна, Марківський район, Луганська область.Дата і місце загибелі: 10 серпня 2014 року, с. Юганівка, Станично-Луганський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 10 серпня 2014 року вна-слідок обстрілу ТУ «Північ» біля с. Юганівка Станично-Лу-ганського району Луганської області. Разом із Давідом за-

гинули прапорщик В. Шило, старший сержант С. Андрієнко та молодший сержант В. Акутін. Похований у смт Марківка Луганської області, де мешкають рідні.Нагородження: Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Давід Георгійович народився в с. Лісна Поляна Марківського райо-ну Луганської області. Закінчив Ліс-нополянську загальноосвітню школу. Потім навчався в Марківському СПТУ № 122, яке закінчив у 2002 року, та вступив до Луганського політехнічно-го коледжу.

Строкову службу Давід прохо-див у Державній прикордонній служ-бі України з 28 листопада 2002-го до 28 квітня 2004 року. З 11 травня 2006 року продовжив військову службу за контрактом у Державній прикордон-ній службі України.

З 8 серпня 2014 року відповідно до розпорядження начальника Луган-ського прикордонного загону вико-нував завдання з охорони державно-го кордону, забезпечення контролю

ділянки відповідальності ВПС «Ста-нично-Луганське».

10 серпня 2014 року під час арти-лерійського та мінометного обстрі-лу з гаубиць «Д-30» і РСЗВ «Град» та-бору зведеного загону угруповання «Північ», який розташований на ді-лянці відділу прикордонної служ-би «Станично-Луганське», старшина Д. Г. Дзідзінашвілі мужньо та рішучо відбивав вогневі атаки, здійснював безперервне спостереження за обста-новкою навколо табору та повітря-ним простором, місцями вибухів сна-рядів.

Під час обстрілу, який тривав май-же дві години, старшина Давід Дзідзі-нашвілі самовіддано прикривав собою своїх товаришів, чим зберіг їм життя, а сам був смертельно пора нений.


ДМИТРЕНКО Павло Петрович

43 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший солдат, електрик-акумуляторник Могилів-Подільського прикордонного загону.Дата і місце народження: 10 серпня 1970 року, с. Джу-рин, Шаргородський район, Вінницька область.Дата і місце загибелі: 27 липня 2014 року, с. Довжанське, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 27 липня 2014 року під час мінометно-гаубичного обстрі-лу пункту пропуску «Довжанський» (Луганська область). Разом із Володимиром загинули старший лейтенант О. Дзюбелюк, прапорщик В. Блажко та старший сержант В. Соколо-вський. Похований у с. Джурин Шаргородського району Вінницької області. Залишились батьки, дружина та син 1993 року народження.Нагородження: Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Увічнений у Меморіалі пам’яті героїв АТО, урочисто відкритому 24 серпня 2016 року у м. Могилів-По-дільському Вінницької області, біля входу до міського парку.

2015 року у селі Джурині Шарго-родського району Вінницької області урочисто відкрили меморіал воїнам-землякам — загиблому в Афганіста-ні 1984 року Віктору Яковишену, при-кордоннику Могилів-Подільського загону Павлу Дмитренку та офіцеру 93-ї механізованої бригади Валерію Бердакову. Павло Петрович народив-ся в с. Джурин Шаргородського райо-ну Вінницької області. Закінчив за-гальноосвітню школу та Мазурівське СПТУ № 38. 1988 року був призваний на строкову службу до прикордон-них військ України. 1999 року стар-ший солдат П. П. Дмитренко розпочав свою службу на посаді водія-електри-ка роти зв’язку 24-го прикордонно-го загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України. Коли постало питан-ня захищати українські рубежі в один

із найкривавіших періодів віролом-ної війни, Павло Дмитренко без ва-гань вирішив піти на схід для захисту державного кордону, адже знав: у наш спільний дім прийшла біда, і відвести її — святий обов’язок кожного.

У червні 2014 року старший сол-дат П. П. Дмитренко в складі мобіль-ної прикордонної застави «Могилів-Подільський» виконував завдання з охорони й оборони державного кор-дону України в районі пункту пропус-ку «Довжанський» Донецької області.

За важких умов війни Павло ви-явив себе сміливим бійцем, стійким і цілеспрямованим, свято вірив у пе-ремогу над тими, хто приніс війну на нашу землю. 27 липня 2014 року стар-ший солдат Павло Петрович Дмитрен-ко загинув унаслідок мінометно-га-убичного обстрілу пункту пропуску «Довжанський».


ДЗЮБЕЛЮК Олександр Миколайович

24 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший лейтенант, за-ступник начальника мобільної прикордонної застави, Могилів-Подільський прикордонний загін.Дата і місце народження: 23 липня 1990 року, смт Нова Ушиця, Хмельницька область.Дата і місце загибелі: 27 липня 2014 року, с. Довжанське, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 27 липня 2014 року під час мінометно-гаубичного обстрілу пункту пропуску «До-вжанський» (Луганська область). Разом з Олександром за-

гинули прапорщик В. Блажко, старший сержант В. Соколовський та старший солдат П. Дми-тренко. Похований у смт Нова Ушиця Хмельницької області.Нагородження: Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олександр Миколайович народив-ся в смт Нова Ушиця Хмельницької області, там минали його дитинство та юність. Закінчив Новоушицьку за-гальноосвітню школу. 2007 року всту-пив до Національної академії Дер-жавної прикордонної служби України імені Б. Хмельницького. Здобув ба-зову вищу освіту за фахом «Автомо-більний транспорт», офіцер управлін-ня основними підрозділами охорони державного кордону.

2011 року старший лейтенант О. М. Дзюбелюк розпочав свою служ-бу в Могилів-Подільському прикор-донному загоні на посаді старшого інспектора прикордонної служби від-ділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Лядова».

З 2013 року був призначений на по-саду заступника начальника мобіль-

ної прикордонної застави «Могилів-Подільський».

У червні 2014 року Олександр, у складі мобільної прикордонної за-стави, виконував завдання з охорони й оборони державного кордону Укра-їни в районі пункту пропуску через державний кордон України «Довжан-ський» Донецької області.

27 липня 2014 року пункт пропуску «Довжанський» потрапив під шкваль-ний мінометно-гаубичний обстріл, під час якого Олександр загинув.

Розповідає Людмила Катеринич на сторінці сайту http://dpsu.gov.ua/ua/dzyubelyuk-oleksandr-mikolayovich/, присвяченій полеглому Олександру Дзюбелюку:

«Воїни загинули 27 липня в резуль-таті масованого артобстрілу пункту пропуску “Довжанський”. 250 снарядів були випущені з російської території


по позиціях прикордонників. Ось що розповів один із уцілілих бійців:

— Спочатку били з “Градів”, а по-тім почали падати снаряди. Вони леті-ли тихо — ми вперше таке побачили! Все змішалось із землею, повсюди во-ронки зі зріст людини. Не знаю, що це було, але від попадання на берці яко-їсь речовини вони розлазились одра-зу. Хлопці загинули, переховуючись від обстрілу, в одному з бліндажів».

Похований старший лейтенант О. М. Дзюбелюк на малій батьківщині, в смт Нова Ушиця Новоушицького ра-йону Хмельницької області.

У вересні 2014 року в смт Нова Ушиця на Алею слави героїв внесено ім’я старшого лейтенанта О. М. Дзюбе-люка.

У грудні 2014 року відкрито мемо-ріальну дошку на фасаді Новоушиць-кого коледжу в його пам’ять.

Увічнений у Меморіалі пам’яті геро-їв АТО, урочисто відкритому 24 серп-ня 2016 року у м. Могилів-Подільсько-му Вінницької області, біля входу до міського парку.


ДИЯК Павло Станіславович

43 рокиЗвання, посада, підрозділ: прапорщик, старший ін-структор Національної академії Державної прикордонної служби.Дата і місце народження: 27 листопада 1970 року, м. Хмельницький.Дата і місце загибелі: 2 липня 2014 року, с. Маринівка, Шахтарський район, Донецька область.Обставини загибелі. 12 липня 2014 року прикордонни-ки супроводжували на БТРі тіло загиблого генерал-майор Ігоря Момота. Під час повернення до місця дислокації о 16.00, рухаючись на БТРі в районі прикордонного села Маринівка (Донецька область), підірвались на фугасній

міні. Разом із Павлом Дияком загинув майор І. Петрів. Залишилися дружина та дві доньки. Похований у м. Хмельницькому.Нагородження: Указом Президента України № 619/2014 від 26 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Згідно з рішенням п’ятої сесії Хмельницької міської ради № 1 від 16 березня 2016 року нагородже-ний Почесною відзнакою міської громади Хмельницького «Мужність і відвага» (посмерт-но). Рішенням Хмельницької міської ради присвоєно звання «Почесний громадянин міста Хмельницького» (посмертно).

Павло Станіславович народив-ся в м. Хмельницький. З 1978-го до 1986 року навчався у середній школі № 1. 1989 року закінчив Хмельниць-ке СПТУ № 7. З 17 грудня 1989 року до 19 жовтня 1991 року проходив стро-кову військову службу в м. Москва, в/ч 44667, на посаді водія. З грудня 1991 року до січня 1993 року — водій Хмельницької дезінфекційної станції. 4 вересня 1995 року був призваний на військову службу за контрактом в Ін-ститут прикордонних військ України. 2000 року отримав військове звання прапорщика.

З 18 квітня 2014 року Павло пере-бував у складі мотоманевреної групи

для посилення охорони державного кордону на ділянці Азово-Чорномор-ського регіонального управління. Із самого початку загострення суспіль-но-політичної обстановки у східних регіонах України Павло Дияк виявив високі морально-психологічні, вольо-ві та професійні якості у захисті неза-лежності та територіальної цілісності України.

Його мужність, рішучість, патрі-отизм і самовідданість під час бойо-вих зіткнень із незаконними збройни-ми формуваннями, супроводу колон з боє припасами та особовим складом допомагали у розв’язанні складних завдань.


12 липня 2014 року прикордонни-ки супроводжували на БТР тіло заги-блого Ігоря Момота. Під час повернен-ня на місце дислокації о 16.00 за 16 км від населеного пункту Маринівка Шахтарського району Донецької об-ласті машина підірвалася на фугасній міні. Рятуючи своїх бойових побрати-мів від смерті, Павло Дияк віддав най-дорожче — власне життя. Прапорщик Павло Дияк загинув.

Прапорщик Сергій Шорохов був разом із загиблим в одному БТРі. Чо-ловік каже, що завдяки Павлу Дияку залишився живим, хоч і отримав пора-нення.

«Ми довозили поранених, які по-трапили під обстріли. Вчасно не звер-нули і на БТРі потрапили на міну. Я ні-чого не пам’ятаю, отямився лише у лікарні. З Павлом ми служили разом 15 років в одному підрозділі. Він був товариський, але мовчазний», — каже прикордонник.

На честь загиблого героя 30 травня 2015 року відкрито меморіал пам’яті у центрі забезпечення навчального

процесу академії, де він проходив службу.

27 листопада 2015 року відкрито меморіальну дошку в Хмельницькій спеціалізованій середній загальноос-вітній школі І–ІІІ ступенів № 1, де на-вчався Павло Дияк.


ДІХТІЄВСЬКИЙ Віктор Миколайович

48 роківЗвання, посада, підрозділ: старший прапорщик, стар-ший спеціаліст зв’язку Південного регіонального управлін-ня Державної прикордонної служби України.Дата і місце народження: 6 серпня 1966 року, м. Берди-чів, Житомирська область.Дата і місце загибелі: 6 серпня 2014 року, смт Нижній На-гольчик, Антрацитівський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 6 серпня 2014 року під час організованого прориву з оточення у «Довжанському кот-лі» (сектор «Д») на з’єднання з основними силами після

22-денної героїчної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку терористів і з боку РФ. Українські герої з боями вийшли в район Савур-Могили та Амвросіївки. Прорив тривав три доби. Віктор загинув у свій день народження. Похований у м. Одеса на Таїровському кладовищі. У Віктора залишилася донька.Нагородження: Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Віктор Миколайович народився на Житомирщині в м. Бердичів. Там ми-нали його дитинство та юність. Він за-кінчив загальноосвітню школу та ма-шинобудівний технікум.

У 19 років був призваний на стро-кову службу до 26-го прикордонно-го загону Західного прикордонного округу КДБ СРСР.

Останні 11 років віддав бездоган-ній службі на посаді старшого спеціа-ліста СПЗ посту спеціального зв’язку центру спеціального і документаль-ного зв’язку опорного вузла зв’язку Південного регіонального управлін-ня Державної прикордонної служби України.

І так сталося, що саме Віктор Ми-колайович того березневого дня пер-шим прийняв команду «бойова го-товність» та у зв’язку із загостренням

соціально-політичної обстановки у південному регіоні України був на-правлений у складі 5-ї мотоманевре-ної групи Південного регіонального управління для забезпечення право-порядку на адміністративному кордо-


ні з АР Крим. Незважаючи на провока-ції з боку військових угруповань РФ, якісно та вчасно виконав поставлені завдання.

Із червня до серпня 2014 року стар-ший прапорщик В. М. Діхтієвський брав участь в активних бойових діях у зоні АТО у складі 5-ї мотоманевре-ної групи Південного регіонального управління.

Із 6-го на 7 серпня 2014 року, після тритижневої блокади в щільному ото-ченні та під мінометними обстрілами, персонал 5-ї ММГ виходив з оточення.

Марш колони постійно накривав шквальний вогонь БМ-21 «Град».

Під час 62-денної мужньої оборо-ни державного кордону 6 серпня 2014 року старший прапорщик В. М. Діхті-євський героїчно загинув.


ДЮМІН Роман Вікторович

37 роківЗвання, посада, підрозділ: старший прапорщик, інспек-тор відділення інспекторів Донецького прикордонного за-гону.Дата і місце народження: 5 липня 1977 року, смт Голь-мівський, Донецька область. Дата і місце загибелі: 14 серпня 2014 року, с. Успенка, Амвросіївський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 14 серпня 2014 року в ра-йоні мосту с. Успенка в результаті зіткнення з групою озброєних осіб, які рухались з боку с. Степне. Похований у смт Гольмівський Донецької області, де мешкають бать-ки та рідні.

Нагородження: Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов'язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Роман Вікторович народився 1996 року. Закінчив Горлівський індустрі-альний технікум імені К. А. Румянце-ва та здобув спеціальність молодшого спеціаліста — гірничого техніка-елек-тромеханіка. З 1996-го до 1997 року проходив службу на посаді стріль-ця комендантського взводу Окремо-го контрольно-пропускного пункту «Буковина» Північно-Західного на-прямку Прикордонних військ Украї-ни. У лютому 1998 року Роман Вікто-рович успішно закінчив навчання в Навчальному центрі підготовки і пе-репідготовки прапорщиків Прикор-донних військ України. 2002 року, піс-ля 4 років служби контролером на контрольно-пропускних пунктах «Со-киряни» та «Кельменці», прапорщика Р. В. Дюміна переведено для подаль-шого проходження служби до Схід-ного напрямку Прикордонних військ

України на посаду контролера відді-лення прикордонного контролю «Іло-вайськ» контрольно-пропускного пункту «Амвросіївка».

Після 10 років зразкової служби в цьому підрозділі Романа Вікторови-ча було призначено на посаду інспек-тора прикордонної служби відділу прикордонної служби «Донецьк» До-нецького прикордонного загону Схід-ного регіонального управління Дер-жавної прикордонної служби України.

У серпні 2014 року інспектор при-кордонної служби старший прапор-щик Р. В. Дюмін здійснював посилення відділу прикордонної служби «Амвро-сіївка», де тривали постійні спроби порушення територіальної ціліснос-ті України озброєними бандитськими формуваннями.

14 серпня 2014 року о 04.00 Роман Вікторович Дюмін у складі прикор-


донного наряду ніс службу в районі мосту с. Успенка Амвросіївського ра-йону. Наряд виявив групу озброєних осіб незаконного військового фор-мування. Під час спроби затримання терористів зав’язався бій. У бою вій-ськовослужбовець героїчно керував особовим складом, ризикуючи своїм життям, відбивав напад диверсійно-розвідувальної групи. Старший пра-порщик Роман Вікторович Дюмін за-гинув на місці бою, врятувавши життя багатьох військовослужбовців.

«З Романом ми вчилися в школі до 9 класу, непосида і жартівник, принай-мні був тоді, завжди веселив аудито-рію. Після шкільного випуску шляху дороги розбіглися наші, списували-ся вкрай рідко через інтернет. Шоком стала новина, що Роман загинув.

У пам'яті завжди залишиться весе-лий добрий жартівник.

Вічна пам'ять герою!!!!» — такий запис на присвяченій полеглому при-кордоннику сторінці порталу http://memorybook.org.ua/5/dymin.htm зали-шив Юрій Зигуля.


ЄПІФАНОВ Сергій Петрович

31 рікЗвання, посада, підрозділ: старшина, начальник май-стерні з ремонту спеціальних засобів Навчального цент-ру підготовки молодших спеціалістів ДПС України.Дата і місце народження: 22 січня 1983 року, с. Львівка, Золотоніський район, Черкаська область.Дата і місце загибелі: 14 червня 2014 року, м. Маріуполь, Донецька область.Обставини загибелі. На околиці Маріуполя, в районі за-воду «Азовсталь», із засідки була обстріляна колона авто-мобілів Державної прикордонної служби. Обстріл вівся з автоматів, гранатометів та снайперської зброї. Загинув

від кульового поранення в голову. Під час протистояння разом із Сергієм загинули майор М. В. Зайцев, майор В. П. Вінніченко, прапорщик В. В. Гречаний та співробітник О. О. Ост-ровський, ще семеро отримали поранення. Похований у с. Львівка Золотоніського району Черкаської області. У нього залишилися батьки, дружина, дві доньки.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сергій Єпіфанов народився 1983 року в селі Львівка Золотоніського ра-йону Черкаської області. У батьків був єдиним сином.

2000 року закінчив Скориківську загальноосвітню школу в сусідньому селі Скориківка.

Проходив строкову військову служ-бу у лавах Збройних Сил України.

Після звільнення в запас працював механізатором. З 2011 року за очно навчався у Навчально-науковому ін-ституті фізичної культури, спорту і здо ро в'я Черкаського національно-го університету імені Богдана Хмель-ницького за спеціальністю «Фізичне виховання».

Сергій Петрович був людиною ці-леспрямованою. Ще після закінчення

школи вирішив стати прикордон-ником.

Тому згодом вступив на службу за контрактом в Оршанський навчаль-ний центр ДПСУ.

Старшина, начальник майстер-ні відділення забезпечення спеціаль-ними засобами відділу інженерного та технічного забезпечення Навчаль-ного центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордон-ної служби України, в/ч 9930, селище Оршанець, Черкаська область.

Поїхав до Навчального центру, що під Черкасами, де і проходив службу. А вдома на нього чекала дружина.

Зрозумівши, що служба в ДПСУ — це його покликання, перевіз родину до Оршанця.


13 червня 2014 року військово-службовці Навчального центру на ав-томобільній техніці вибули для су-проводу боєприпасів та заміни складу мотоманевреної групи. О 20.40 коло-на прибула до розташування Бердян-ського прикордонного загону.

Уранці 14 червня 2014 року колона вибула з Бердянського прикордонно-го загону за встановленим маршрутом на ділянку Донецького прикордонно-го загону.

На шляху прямування близько 10.00 14 червня 2014 року в м. Марі-уполі на мосту, в районі заводу «Азов-сталь», колона автомобілів Навчаль-ного центру Державної прикордонної служби України була обстріляна із за-сідки невідомими.

На колону чекали і для засідки об-рали відкрите пристріляне місце на мосту. Терористи зробили по колоні три постріли з гранатометів і відкри-ли вогонь з автоматів. Один постріл з гранатомету влучив у кабіну авто-мобіля МАЗ, який перевозив боєпри-паси.

У кабіні перебували службовець (водій) Олександр Островський і пра-порщик Володимир Гречаний. У ре-зультаті вибуху Островський одразу загинув, а Гречаний дістав тяжкі по-ранення і помер на операційному сто-лі в Маріупольській міській лікарні.

Другий постріл з гранатомета влу-чив у задню частину автобуса, який перевозив особовий склад. Військо-вослужбовці кинули машину та всту-пили у бій. По них били снайпери. Ма-йор Микола Зайцев і старшина Сергій Єпіфанов загинули від снайперських куль у голову, коли переміщувалися до укриття.

Майор Віталій Вінніченко був в ав-тобусі, що рухався у хвості колони. Розривна куля влучила йому під бро-нежилет, у незахищену зону під ру-кою, і розірвала печінку. За годину він помер у кареті швидкої допомоги. Бій тривав близько півгодини, загинули 5 прикордонників Оршанського На-вчального центру. Згодом на допомо-гу надійшла група з Донецького при-кордонного загону, а за кілька хвилин і бійці Національної гвардії. Ще 7 при-кордонників у тому бою зазнали по-ранень. Під час бою старшина Сергій Єпіфанов загинув від кульового пора-нення в голову.

Дружина загиблого прикордонни-ка Сергія Єпіфанова Лілія вирішила продовжити справу чоловіка, прийня-ла військову присягу на вірність наро-ду України.

17 червня 2014 року прощання із загиблими прикордонниками про-йшло в Оршанці на Черкащині, де вони служили і жили вже кілька років.

Того самого дня з Сергієм Єпіфано-вим попрощались у Золотоноші. По-хований на кладовищі рідного села Львівці. У липні 2014 року рішенням сільської ради с. Руська Поляна (зна-ходиться на відстані 3 км від села Оршанець) ім’ям старшини С. П. Єпі-фанова названа вулиця.


ЗАЄЦЬ Олександр Юрійович

20 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, курсант Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України.Дата і місце народження: 28 жовтня 1993 року, с. Селя-тин, Путильський район, Чернівецька область.Дата і місце загибелі: 7 серпня 2014 року, с. Маринівка, Шахтарський район, Донецька область.

Обставини загибелі. Загинув 7 серпня 2014 року під час організованого прориву з ото-чення у «Довжанському котлі» (сектор «Д») на з’єднання з основними силами після 22-ден-ної героїчної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку терористів і з боку РФ. Похований у с. Селятин Путильського району Чернівецької області. Залишились батьки та брат.Нагородження: Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олександр Юрійович Заєць наро-дився 28 жовтня 1993 року в с. Селя-тині Путильського району Чернівець-кої області. З 2000-го до 2010 року навчався в Селятинській загально-освітній школі, після закінчення якої вступив до державного вищого на-вчального закладу — Чернівецького політехнічного коледжу за спеціаль-ністю «Будівництво та експлуатація будівель та споруд» та здобув кваліфі-кацію «технік-будівельник».

11 квітня 2014 року Олександр був прийнятий на військову службу за контрактом до Навчального цен-тру підготовки молодших спеціаліс-тів Державної прикордонної служби України, де проходив військову служ-бу на посаді курсанта.

З 12 червня 2014 року молодший сержант О. Ю. Заєць виконував за-вдання з охорони державного кордону

України в складі тактичного угрупо-вання «Кордон» на ділянках Східного регіонального управління.

Особовий склад підрозділу, у яко-му перебував молодший сержант За-єць Олександр Юрійович, виконував завдання на території, здебільшо-го контрольованій сепаратистами, у районі н. п. Зеленопілля. Олександр брав участь у спеціальних прикордон-них операціях з охорони та оборони державного кордону України, завдя-ки цьому не допущено проникнен-ня на територію України збройних сил Російської Федерації, підготовле-них груп та колон терористів, що на-магалися проникнути через кордон на територію Донецької та Луганської областей. Здійснював патрулюван-ня лівого та правого флангів ділянки кордону в районі н. п. Зеленопілля, ніс службу в місцевому пункті пропуску


«Новоборовиці» та на блокпості «Но-воборовиця».

Олександр Заєць загинув 7 серпня 2014 року під час організованого про-риву з оточення у «Довжанському кот-лі» після 22-денної героїчної оборони державного кордону.


ЗАЙЦЕВ Микола Володимирович

37 роківЗвання, посада, підрозділ: майор, начальник відділення забезпечення спеціальними засобами Навчального цент-ру підготовки молодших спеціалістів Державної прикор-донної служби України.Дата і місце народження: 9 березня 1977 року, м. Горішні Плавні, Полтавська область.Дата і місце загибелі: 14 червня 2014 року, м. Маріуполь, Донецька область.Обставини загибелі. На околиці Маріуполя, в районі заводу «Азовсталь», із засідки була обстріляна колона

автомобілів Державної прикордонної служби. Обстріл вівся з автоматів, гранатометів та снайперської зброї. Майор Зайцев загинув від кульового поранення в голову. У ході проти-стояння разом з Миколою загинули майор Вінніченко В. П., прапорщик Гречаний В. В., стар-шина Єпіфанов С. П. та співробітник Островський О. О., ще семеро отримали поранення. Похований у м. Комсомольську Полтавської області. Залишилися дружина та донька.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Микола Володимирович народив-ся в м. Комсомольську (нині Горішні Плавні) Полтавської області.

Захоплювався творчістю: малював, різав по дереву. Протягом п'яти ро-ків навчався у художній школі. Твор-чі таланти поєднував із технічними здібностями. З дитинства мріяв ста-ти військовим. По закінченні серед-ньої школи № 4 продовжив навчання у професійному будівельному ліцеї, де здобув фах машиніста будівель-ного крану — водія. З 1992 до 1995 року зай мався кульовою стрільбою в ДЮСШ № 1.

Після закінчення середньої школи був призваний на строкову військову службу до військової частини А-0462, а вже за рік вступив до Харківського

вищого військового училища Націо-нальної гвардії України (зараз Націо-нальна академія Національної гвар-дії України). 2002 року Микола Зайцев закінчив виш та здобув кваліфікацію інженера-механіка, офіцера військо-вого управління тактичного рівня.

2012 року закінчив Національ-ну академію Державної прикордон-ної служби України за спеціальністю «Автомобілі та автомобільне госпо-дарство» та здобув кваліфікацію магі-стра, інженера автомобільного тран-спорту, офіцера управління органами охорони державного кордону.

14 червня 2014 року близько 10.00 на околиці міста Маріуполь, у райо-ні заводу «Азовсталь», терориста-ми із засідки була обстріляна колона


автомобілів Державної прикордонної служби, яка прямувала на ротацію до підрозділів ДПСУ із вантажем провізії та речового майна.

На колону чекали і для засідки об-рали відкрите пристріляне місце на мосту. Терористи зробили по колоні три постріли з гранатометів і відкри-ли вогонь з автоматів. Один постріл з гранатомету влучив у кабіну авто-мобіля МАЗ, який перевозив боєпри-паси.

У кабіні перебували службовець (водій) Олександр Островський і пра-порщик Володимир Гречаний. У ре-зультаті вибуху Островський одра-зу загинув, а Гречаний дістав тяжкі поранення. Він помер на операцій-ному столі в Маріупольській міській лі карні. Другий постріл з гранатоме-та влучив у задню частину автобу-са, який перевозив особовий склад. Військовослужбовці кинули машину та вступили у бій. По них били снай-пери.

Майор Микола Зайцев їхав у пер-шій легковій машині, яка проскочила засідку, але він зупинився і почав від-стрілюватись з пістолету. Майор Зай-цев і старшина Сергій Єпіфанов заги-нули від снайперських куль у голову, коли переміщувалися до укриття. Ма-йор Віталій Вінніченко був в автобу-сі, що рухався у хвості колони. Розрив-на куля влучила йому під бронежилет, у незахищену зону під рукою, і розі-рвала печінку. За годину він помер у кареті швидкої допомоги.

Бій тривав близько півгодини, за-гинули 5 прикордонників Оршансько-го Навчального центру. Згодом на до-помогу надійшла група з Донецького прикордонного загону, а за кілька хвилин і бійці Національної гвардії. Ще 7 прикордонників у тому бою за-знали поранень.

17 червня прощання із загиблими прикордонниками відбулось в Оршан-ці на Черкащині, де вони служили і жили вже кілька років.

Наступного дня Миколу Зайцева провели в останню путь у рідному міс-ті на Полтавщині. Похований на місь-кому кладовищі м. Горішні Плавні, у секторі почесних поховань.

Залишилися батьки Олена Михай-лівна і Володимир Олександрович Зай-цеви, сестра Наталія Малиновська, дру-жина Людмила та донька Лідія, якій виповнилось на той час лише 23 дні.

Нагороджений пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» (посмертно). Депутати міської Ради м. Черкас прийняли рішення перейме-нувати провулок Фурманова на прову-лок Майора Зайцева.


ЗАКОПАЙЛО Максим Олександрович

24 рокиЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, навід-ник-оператор відділення прикордонної служби Східного регіонального управління.Дата і місце народження: 12 серпня 1989 року, смт Ків-шарівка, Куп’янський район, Харківська область.Дата і місце загибелі: 16 липня 2014 року, с. Юганівка, Станично-Луганський район, Луганська область.Обставини загибелі. 16 липня 2014 року в лісосмузі за 2 км від державного кордону в Станично-Луганському ра-йоні прикордонний наряд натрапив на групу бойовиків, що розміщувала вибуховий пристрій «фугас». У результа-ті бойового зіткнення Максим Закопайло та прапорщик

М. Постольний загинули, прикриваючи відхід товаришів до бронетранспортера. Похова-ний у смт Ківшарівка Куп’янського району Харківської області, де мешкають його рідні.Нагородження: Указом Президента України № 619/2014 від 26 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Максим Олександрович народив-ся в смт Ківшарівка Куп’янського ра-йону Харківської області. З 1995 року навчався в Ківшарівській загально-освітній школі № 11, а з 2004 року — в Ківшарівській загальноосвітній шко-лі № 12. Потім продовжив навчання в РФ, де здобув спеціальність юриста.

2012 року повернувся до рідної до-мівки в смт Ківшарівка.

З 2012 року пройшов підготовку в навчальному центрі підготовки мо-лодших спеціалістів ДПСУ, у тому таки році прийшов служити до окремого відділу прикордонної служби Східно-го регіонального управління.

З 2 липня 2014 року молодший ін-спектор прикордонної служби, навід-ник-оператор відділення спеціальної техніки Окремого відділу прикордон-ної служби Східного регіонального

управління Державної прикордонної служби України молодший сержант Закопайло Максим Олександрович виконував службово-бойові завдання у складі зведеного загону ТУ «Північ» у районі зосередження н. п. Юганівка.

Під час служби здійснював рейдо-ві дії в складі збільшених прикордон-них нарядів, супроводжував колони та забезпечував пересування окремих підрозділів на ділянці відповідаль-ності відділу прикордонної служби «Станично-Луганське» Луганського прикордонного загону. Практично що-денно перебував під артилерійсько-мінометними обстрілами з боку Ро-сійської Федерації, брав неодноразову участь у бойових зіткненнях з теро-ристичними угрупован нями.

Як повідомили 19 липня 2014 року «Сьогодні», 16 липня 2014 року


о 15.40 у складі спільного прикордон-ного наряду «розвідувально-пошу-кова група» від зведеного загону ТУ «Північ» (9 військовослужбовців Дер-жавної прикордонної служби України на одному БТРі та трьох автомобілях УАЗ та 12 військовослужбовців Зброй-них Сил України на автомобілі «Урал») виконував завдання з охорони та обо-рони державного кордону України.

16 липня 2014 року, рухаючись за маршрутом н. п. Юганівка — блокпост у районі н. п. Ільїнка — н. п. Сизе за 2 км до н. п. Сизе в лісосмузі прикор-донний наряд потрапив у засідку, вла-штовану терористами. Нападники, які обстріляли українських бійців з гра-натометів, відступили.

Тіла загиблих — молодшого сер-жанта Максима Закопайла і прапор-щика Миколи Постольного — допра-вили до Харкова на вертольоті із зони АТО того самого дня ввечері.

24-річний Максим прослужив на кордоні всього кілька місяців.

Брат загиблого Руслан Тебель роз-повів, що Максим шість років прожив у Росії, куди разом з батьком переї-хав з України. Хлопець закінчив Мос-ковську фінансово-юридичну ака-демію, але вирішив повернутися на батьківщину до своєї коханої, і неза-баром пішов у прикордонники. За сло-вами товариша по службі Володими-ра, Максим — випускник навчального центру Держприкордонслужби в се-лищі Оршанець під Черкасами. Під час навчання він три місяці провів у До-нецькій області, коли там тільки по-чиналися військові дії. І після того, як отримав диплом і погони, його зно-ву направили в зону АТО. «Нам обіця-ли десять діб відпустки після учебки,

йому навіть цих десять діб не дали. Він перевівся на службу, влаштував-ся на посаду, і через тиждень його від-правили назад в зону АТО. Він хотів захищати свою батьківщину», — за-значив товариш по службі.

12 серпня Максиму Закопайлу ви-повнилося б 25 років...

«Про службу він багато не розпо-відав, не любив говорити про те, що йому буває погано. Це був найкра-щий друг, син і брат. Він був сміливим і добрим», — поділився з нами брат загиблого Руслан (Джерело: http://www.segodnya.ua/regions/kharkov/sosluzhivec-pogibshego-ukrainskogo-pogranichnika-on-hotel-zashchishchat-rodinu-537944.html).


КАБАК Михайло Григорович

27 роківЗвання, посада, підрозділ: старший сержант, технік відділення інспекторів Білгород-Дністровського прикор-донного загону.Дата і місце народження: 10 травня 1987 року, с. Круто-ярівка, Білгород-Дністровський район, Одеська область.Дата і місце загибелі: 2 серпня 2014 року, с. Довжанське, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 2 серпня 2014 року на при-кордонному пропускному пункті «Довжанський» Луган-

ської області. Похований у с. Крутоярівка Білгород-Дністровського району Одеської облас-ті. Залишилась дружина.Нагородження: Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 9 листо-пада 2014 року з метою вшанування пам’яті героя відкрито меморіальну дошку в Крутоя-рівській ЗОШ.

Михайло Григорович народився в с. Крутоярівка Білгород-Дністров-ського району Одеської області.

Закінчив Старокозацьке ПТУ № 37. 2005 року призваний на строкову службу, яку проходив у військовій час-тині А-0804.

Під час служби Михайло Григоро-вич зарекомендував себе як справ-жній фахівець військової справи.

У травні 2011 року зарахований на військову службу за контрактом у ДПСУ.

25 червня 2014 року старший сер-жант Михайло Кабак разом зі своїми товаришами з мобільної прикордон-ної застави «Білгород-Дністровський» вирушив на ділянку Східного регіо-нального управління, аби відстоюва-ти кордони та честь своєї держави.

26 червня 2014 року прибув до ТУ «Кордон» у складі зведеного

мобільного резерву Південного регіо-нального управління.

Виконував завдання з охорони й оборони державного кордону Укра-їни, запобігання незаконному пере-міщенню через державний кордон України організованих злочинних угруповань, зброї та здійснення ін-ших протиправних дій у районі пунк-ту пропуску «Довжанський».

У складі підрозділу тривалий час стримував чисельні напади незакон-них збройних формувань на пози-ції Державної прикордонної служби України.

2 серпня 2014 року старшому сер-жанту М. Г. Кабаку було визначено за-вдання щодо доставки продуктів для персоналу свого підрозділу.

Під час виконання бойового за-вдання він підірвався на ворожій роз-тяжці.


КИРИЧУК Сергій Володимирович

25 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, водій відділення інспекторів Луцького прикордонного загону.Дата і місце народження: 7 січня 1989 року, с. Бережці, Любомльський район, Волинська область.Дата і місце загибелі: 27 липня 2014 року (помер від ран).Обставини загибелі. Помер 27 липня 2014 року в ЦРЛ м. Куйбишеве Ростовської області РФ від поранення (осколкове в голову), отриманого під час збройного напа-ду бойовиків на ППр «Маринівка». Похований у с. Римачі Любомльського району Волинської області.Нагородження: Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сергій Володимирович народився в с. Римачі Любомльського району Во-линської області. Проходив військову службу у відділі прикордонної служ-би «Грабове» Луцького прикордонно-го загону з лютого 2009 року.

З огляду на високу професійну під-готовку та морально-ділові якості мо-лодший сержант С. В. Киричук у липні 2014 року був направлений до скла-ду оперативно-бойової прикордон-ної застави Луцького прикордонного загону. Під мінометними обстрілами ворога він з честю та гідністю вико-нував завдання щодо забезпечення правопорядку на державному кордо-ні України в Донецькій та Луганській областях.

25 липня 2014 року в районі н. п. Ма-ринівка молодший сержант С. В. Кири-чук виконував бойове завдання з охо-рони та оборони місця розташування оперативно-бойової прикордонної за-стави.

Сергій помітив, що у бік дислокації його підрозділу наближається танк.

Встановленим сигналом він спові-стив своїх товаришів по зброї та зай-няв положення для відбиття танково-го вогню, але в останню мить побачив, що танк під Державним прапором України.

Сили незаконного збройного фор-мування, підступно використовуючи державну символіку України, відкри-ли по підрозділу вогонь.

Сергій отримав поранення. Евакуйований 25 липня до цен-

тральної районної лікарні міста Куй-бишево Ростовської області РФ, помер від поранень — осколкове поранення в голову, отримане під час збройного нападу бойовиків на пункт пропуску «Маринівка».

15 жовтня 2014 року відкрито ме-моріальну дошку на честь молодшого сержанта С. В. Киричука у загальноос-вітній середній школі с. Римачі.


КИСЛИЦЬКИЙ Олег Володимирович

31 рікЗвання, посада, підрозділ: сержант, молодший інспек-тор прикордонної служби — водій Білгород-Дністровсько-го прикордонного загону.Дата і місце народження: 30 березня 1983 року, с. Моло-га, Білгород-Дністровський район, Одеська область.Дата і місце загибелі: 6 серпня 2014 року, смт Нижній На-гольчик, Антрацитівський район, Луганська область.Обставини загибелі. Зник безвісти 6 серпня 2014 року під час прориву з Довжанського котла в районі смт Ниж-ній Нагольчик Антрацитівського району Луганської об-ласті. У серпні 2015 року ексгумований пошуковцями місії

«Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). Впізнаний за експертизою ДНК. Похований у с. Моло-га Білгород-Дністровського району Одеської області.Нагородження: Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олег Володимирович народився в с. Молога Білгород-Дністровського району Одеської області. Там минули його дитинство та юність. 2001 року Олег закінчив загальноосвітню школу ІІ–ІІІ ступенів м. Білгорода-Дністров-ського.

У травні 2002 року Олега Кислиць-кого призвали на строкову військову службу до військової частини А-0664. Із червня 2003 року О. В. Кислиць-кий зарахований на військову служ-бу за контрактом до військової час-тини А-0664 Одеського військового округу МО України. У квітні 2006 року О. В. Кислицький був призваний на військову службу за контрактом до лав ДПСУ. Майже три роки проходив службу на посаді водія розвідувально-го відділу (з м. д. Білгород-Дністров-ський) розвідувального центру (з м. д.

Одеса) Управління розвідки Адміні-страції Державної прикордонної служ-би України.

Із червня 2013 року сержант Кис-лицький Олег Володимирович призна-чений на посаду молодшого інспекто-ра прикордонної служби — водія 3-го відділення інспекторів прикордонної служби мобільної прикордонної за-стави «Білгород-Дністровський» 25-го прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

26 червня 2014 року у складі зве-деного мобільного резерву Південно-го регіонального управління сержант Кислицький прибув до тактичного угруповання «Кордон» Східного регіо-нального управління.

Виконував завдання з охорони та оборони державного кордону України,


запобігання незаконному переміщен-ню через державний кордон України організованих злочинних угруповань, зброї та здійснення інших протиправ-них дій у районі пункту пропуску «До-вжанський».

У складі підрозділу тривалий час стримував чисельні напади незакон-них збройних формувань на пози-ції Державної прикордонної служби України. 7 серпня 2014 року під час перевірки особового складу після про-риву та виходу із зони оточення — До-вжанського котла — було виявлено відсутність сержанта О. В. Кислицько-го. 21 серпня 2014 року о 20.00 його телефон з’явився в мережі.

Після здійснення дзвінка на цей номер відповів житель м. Антрацита, який повідомив, що 21 серпня 2014 року він знайшов тіло військовос-лужбовця (за описом схожого на сер-жанта О. В. Кислицького) на відстані близько 3 км від с. Нижній Нагольчик, біля якого лежав мобільний телефон. Знай дене тіло він поховав у селі Ниж-ній Нагольчик.

Понад рік сержант О. В. Кислицький вважався безвісти зниклим. Персонал

ДПСУ та різні волонтерські організа-ції не припиняли його пошуки.

Але дива не сталося, тіло Олега було дійсно знайдене в с. Нижній На-гольчик.

21 жовтня 2015 року він був похо-ваний на своїй Батьківщині в с. Мо-лога Білгород-Дністровського району Одеської області.


КІС Роберт Петрович

24 рокиЗвання, посада, підрозділ: солдат, патрульний Чоп-ського прикордонного загону.Дата і місце народження: 20 травня 1990 року, м. Мука-чеве, Закарпатська область.Дата і місце загибелі: 12 жовтня 2014 року помер від ран, отриманих у районі смт Новотроїцьке, Донецька об-ласть.Обставини загибелі. Помер 12 жовтня 2014 року від поранень, отриманих у районі смт Новотроїцьке (Волно-васький район), що неподалік Докучаєвська (Донецька область), коли під час руху колони Держприкордонслуж-би терористами було здійснено її обстріл зі стрілецької

зброї. Похований на Алеї слави центрального кладовища м. Мукачеве Закарпатської об-ласті. Залишилася дружина та 2-місячна дитина.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Роберт Петрович народився в ма-льовничому місті Мукачеве Закарпат-ської області.

Тут минали його дитинство та шкільні роки.

Після закінчення школи вступив до спеціального професійно-технічно-го училища, де здобув професію куха-ря. У травні 2009 року був призваний на строкову службу до Збройних Сил України. Після завершення служби пе-ребував у запасі ЗСУ, знайшов роботу, одружився.

Коли постала потреба захищати Батьківщину, у серпні 2014 року до-бровільно став до лав Чопського при-кордонного загону Державної при-кордонної служби України.

Спершу обіймав посаду патруль-ного 4-го відділення інспекторів

прикордонної служби відділу прикор-донної служби «Ужгород».

Тоді в молодій сім’ї народився син Денис.

Із початком створення оператив-но-бойової прикордонної коменда-тури прикордонного загону Роберт добровільно став до її лав та після під-готовки в її складі вибув на ділянку Східного регіонального управ ління.

Підрозділ розташовувався в м. Но-вогродівка Донецької області.

Виконував бойові завдання. 10 жов-тня 2014 року спеціалісти ЗСУ про-водили заняття з персоналом роз-відувальних груп ОБПК у с. Велика Новосілка.

Після закінчення занять виру-шив до місця постійної дислокації. Біля с. Оленівка Мар’їнського району


Донецької області колона прикордон-ників потрапила в засідку та була об-стріляна російськими терористами зі стрілецької зброї.

Солдат Роберт Кіс не розгубився, відкрив вогонь у відповідь. У пере-стрілці його двічі поранили, одна куля зайшла в стегно, друга відрикошетила від бронежилета та увійшла в живіт.

Пораненого Роберта відвезли до лікарні в м. Волноваха. Лікарі боро-лись за його життя в реанімаційному відділенні, але 12 жовтня 2014 року

від отриманих поранень Роберт Кіс помер.

Наказом адміністрації Державної прикордонної служби України № 898-ос від 12 жовтня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений нагрудним знаком «За мужність в охороні державного кордо-ну» (посмертно).

Рішенням сесії Мукачівської міської ради від 28 травня 2015 року нагоро-джений званням «Почесний громадя-нин міста Мукачевого» (посмертно).


КОВАЛЬОВ Олександр Володимирович

33 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший прапорщик, на-чальник групи технічних засобів охорони державного кор-дону Донецького прикордонного загону Східного регіональ-ного управління Державної прикордонної служби України.Дата і місце народження: 15 серпня 1980 року, м. Ново-азовськ, Донецька область.Дата і місце загибелі: 5 липня 2014 року, смт Сєдове, Но-воазовський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 5 липня 2014 року внаслі-док обстрілу бойовиками з мінометів та стрілецької зброї пункту технічного спостереження на узбережжі Азов-

ського моря в районі смт Сєдове Донецької області. Похований у м. Новоазовську Доне-цької області. Залишилася донька.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олександр Володимирович наро-дився в м. Новоазовську Донецької об-ласті. Після школи вирішив стати бу-дівельним столяром-теслярем. 1998 року закінчив Новоазовське профе-сійно-технічне училище № 100.

Із грудня 1998-го до квітня 2000 року проходив строкову службу у Збройних Силах України. У серп-ні 2000 року обрав професію прикор-донника. Перша посада — оператор рідіотехнічного посту прикордонної застави «Сєдове» Донецького прикор-донного загону Південно-Східного на-прямку Прикордонних військ Укра-їни. 2007 року відповідального та працелюбного військовослужбовця було відряджено на навчання до Цен-тру підготовки і перепідготовки спе-ціалістів Національної академії Дер-жавної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, де він

отримав спеціальність «старший тех-нік прикордонного підрозділу».

За 14 років прикордонної служби прапорщик Ковальов Олександр Во-лодимирович став одним із кращих фахівців Донецького прикордонного загону.

5 липня 2014 року о 01.10 бандити, під покровом ночі, здійснили обстріл поста технічного спостереження на узбережжі Азовського моря.

Це абсолютно мирний об'єкт — функціонально він призначений для висвітлення надводної обстановки на ділянці ввіреної акваторії.

Близько 15 терористів вели по ньо-му вогонь з мінометів та стрілецької зброї. Нападники підійшли з боку Ро-сії на двох маломірних плавзасобах та причалили в районі населеного пунк-ту Сєдове Новоазовського району До-неччини.


На прикордонному об’єкті військо-вослужбовці зайняли оборону та прий-няли бій. До них на допомогу прибув резерв.

У результаті обстрілу загинув вій-ськовослужбовець — старший тех-нік — начальник групи технічних за-собів охорони державного кордону ВІПС «Сєдове» прапорщик Ковальов Олександр Володимирович, вісім бій-ців отримали поранення.

Під час обстрілу дві міни влучи-ли в будівлю ПТС, одна впала на те-риторію військового містечка, решта мін розірвалася за його периметром. Приблизно через годину в район ве-дення бою прибули сили АТО в складі 20 військовослужбовців на автомобі-лі «КаМАЗ» та посиленими 2 БМП від батальйону «Дніпро», а також інже-нерно-саперна група.

О другій годині ночі бій закінчив-ся, плавзасоби з бойовиками відійшли морем у напрямку РФ.

...Прапорщик Олександр Ковальов був уродженцем Новоазовська, на кор-доні служив з двадцяти років. 15 серп-ня 2014-го Олександру Володимиро-вичу виповнилося б 34.

Він урятував колег від вірної за-гибелі, оскільки першим помітив вночі катери, що підкралися морем з боку Росії. «Олександр вчасно зреа-гував, дав команду «До бою!», хлопці

зайняли оборону, — говорять його товарищі. — Коли б не він, полягли б усі».

Також він повідомив про напад на прикордонний пост і викликав під-тримку. Про Олександра Ковальова водій-прожекторист старшина В’яче-слав Бережний та помічник началь-ника РЛС сержант Андрій Шаповалов розповідали коротко: «Олександр був дуже відповідальний: розіб'ється, але виконає поставлене завдання».

Згадує батько Олександра — Во-лодимир Костянтинович: «Олександр був дуже відповідальний, мріяв стати офіцером, хотів навчатися далі. З ди-тинства займався спортом, захоплю-вався фотосправою, різьбою по дере-ву, любив тримати голубів...

Дай Бог, щоб ці смерті наших ді-тей були не марні» (Джерело: http://dpsu.gov.ua/ua/Kovalov-Oleksandr-Volodimirovich/).


КОЛІСНИЧЕНКО Євген Анатолійович

26 роківЗвання, посада, підрозділ: старший матрос, кон-тролер комендантського відділення відділу організації повсякденної діяльності штабу 1 загону морської охорони Південного регіонального управління Державної прикор-донної служби України.Дата і місце народження: 18 квітня 1988 року, смт Ові-діополь, Одеська область.Дата і місце загибелі: 7 серпня 2014 року, Довжанський котел (сектор «Д»).Обставини загибелі. Загинув під час організованого прориву з оточення у Довжанському котлі (сектор «Д») на з’єднання з основними силами після 22-денної героїчної

оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку терористів і з боку РФ. Похований у смт Овідіополь Одеської області. Залишилися мати та дружина.Нагородження: Указом Президента України № 651/2014 від 14 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Євген Анатолійович народився в районному центрі Овідіополь Одесь-кої області. Після школи закінчив Ові-діопольське професійно-технічне учи-лище.

2009 року — Білгород-Дністров-ський морський рибопромисловий технікум, здобувши неповну вищу освіту

Одразу після навчання в техніку-мі вступив на службу за контрактом в Одеський загін морської охорони.

Із червня 2006 року протягом 5 років проходив службу мотористом і старшим мотористом електромеха-нічної бойової частини корабля Мор-ської охорони 3-го рангу «Тарантул».

Євген Колісниченко знайшов у шляхетній і мужній справі охоронця морських кордонів своє справжнє по-кликання.

Коли в Одеському загоні морської охорони після ускладнення ситуа-ції на українсько-російському кордо-ні було розпочато формування підроз-ділу для відправлення на Схід країни, Євген добровільно увійшов до складу групи.

У період з червня до серпня 2014 року підрозділ брав участь в актив-них бойових діях з оборони дорученої ділянки державного кордону України та знищення колон терористів, які на-магались проникнути через кордон на територію Донецької області в районі пункту пропуску «Довжанський».

Після двотижневої блокади в щіль-ному оточенні та під мінометними об-стрілами 5-та мотоманеврена група виходила з оточення. Марш колони постійно накривав шквальний вогонь «Градів».


Спочатку, коли починався обстріл, бійці зіскакували з бортів і ховали-ся у придорожніх канавах та інших низинах. Але так гаявся дорогоцін-ний час. Тому було прийнято рішення про те, щоб машини постійно рухали-ся, а хлопці бігли поруч, тримаючись за борти, а під час обстрілів вони од-разу залягали. Так пересувалися всю ніч. Уранці, коли обстріли припинили-ся і здавалося, що відстань від позицій ворога безпечна, колону несподіва-но накрив мінометний вогонь... Євген отримав поранення в голову, не суміс-не з життям.

Ось як про Євгена і про останні дні його життя розповідає Наталя Гуме-нюк у статті від 07.07.2016 на сторін-ці порталу Державної прикордонної служби України http://dpsu.gov.ua/ua/Kolisnichenko-vgen-Anatoliyovich/:

«...Спочатку йшло понад триста ма-шин, повністю заповнених людьми. Згодом більше чверті з них були підби-ті. Тих, хто там їхав, підбирав уцілілий транспорт. Щоб не гаяти часу, машини постійно рухалися, а хлопці бігли по-руч, тримаючись за борти. В разі не-безпеки вони одразу залягали.

Так пройшла ціла ніч. Вранці, зда-валося, це пекло закінчилося, про-йшли Степанівку. Хтось скинув каску, хтось навіть розстебнув бронежиле-та і тут — мінометний вогонь... Женя загинув буквально на останніх метрах проривного маршу, отримав осколок у голову...

Коли звістка про загибель Євгена дісталася загону, на всіх бойових оди-ницях було приспущено прапори. То-вариші по службі одразу відгукнулися на страшну звістку, допомогли родині Жені.

«Прекрасний матрос, надійний то-вариш, — ділиться командир загону капітан 1 рангу Дмитро Дуков. — Хо-чемо, щоб про нього знали й ті, хто прийде нам на зміну. Тому ми вихо-димо з клопотанням на Президента України про присвоєння імені Євгена Колісниченка одному з наших кате-рів. А Овідіопольському району запро-понуємо взяти над катером шефство, з тим щоб місцеві хлопці могли на ньому проходити службу».

Батьки із повагою ставилися до життєвого вибору Євгена, до його до-бровільного рішення про відряджен-ня в зону АТО. Мати — Олена Альбер-тівна — вкотре витирає сльози, зітхає з болем, але збирається із силами й розповідає:

«Життя для нас розділилося на “до” і “після“. І я не знаю, що було б зі мною і моїми рідними, якби не підтримка часто зовсім незнайомих людей. Наша сім’я щиро вдячна всім морякам-при-кордонникам Одеського загону за до-помогу, за моральну підтримку, за вша-нування пам’яті мого сина, який всього себе без залишку віддавав службі і за-гинув, захищаючи Батьківщину».

У його рідному місті Овідіополі одну з центральних вулиць, де жив за-гиблий воїн-прикордонник, рішенням Овідіопольської районної ради перей-меновано на вулицю імені Євгена Ко-лісниченка.


КОХАНИЙ Артем Миколайович

31 рікЗвання, посада, підрозділ: майор, заступник комендан-та із матеріально-технічного забезпечення Мукачівсько-го прикордонного загону.Дата і місце народження: 8 січня 1983 року, м. Суми.Дата і місце загибелі: 14 листопада 2014 року, м. Курахо-ве, Мар’їнський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 14 листопада 2014 року в м. Курахове Донецької області під час виконання служ-бового завдання. Похований на Алеї поховань Почесних громадян Центрального кладовища м. Суми. Залишилися дружина та маленька донька.

Нагородження: відкрито меморіальну дошку на вшанування пам’яті загиблих у зоні АТО випускників сумської школи № 25.

Артем Миколайович народився в Сумах, закінчив школу і поїхав до Харкова. 2005 року здобув вищу осві-ту у Харківському військовому інсти-туті внутрішніх військ МВС України за спеціальністю «офіцер управління тактичного рівня».

У студентські роки й зустрів майбут-ню дружину. «Він був дуже позитивною й енергійною людиною, — розпові-дає про чоловіка Людмила. — Довко-ла нього завжди всі посміхалися, суму-вати було неможливо. Він мав багато планів, які мріяв втілити у життя. Ар-тем був чудовим чоловіком і батьком для нашої донечки».

Згодом його відрядили в Західний прикордонний округ, де він працював заступником коменданта Мукачів-ської оперативної бойової коменда-тури з матеріально-технічного забез-печення. Із березня 2014 року служив у зоні проведення антитерористичної операції.

Майор Коханий Артем Миколайо-вич підтримував своїх побратимів, до-помагаючи волонтерам доставляти гуманітарний вантаж до зони АТО під смт Курахівка Донецької області.

14 листопада у м. Курахове він отримав вогнепальні поранення, на-магаючись зупинити протиправні дії двох чоловіків.

Того самого дня міліціонери за-тримали зловмисників, причетних до злочину.


Затримані розповіли, що в ту ніч вони, перебуваючи у стані алкоголь-ного сп’яніння, відібрали автомобіль у водія місцевого таксі, аби розважи-тися.

Однак працівник прикордонної ко-мендатури став свідком, намагався за-вадити цим злочинним намірам, за що й заплатив життям.

16 листопада 2014 року громад-ськість м. Сум з площі Незалежності під пісню «Пливе кача» та гасло «Ге-рої не вмирають!» провела в останню путь свого земляка майора А. М. Коха-ного.

11 вересня 2015 року в школі № 25 м. Сум відбувся мітинг, присвячений відкриттю меморіальної дошки на вшанування пам’яті загиблих у зоні

АТО випускників школи Артема Ко-ханого, Олексія Калюжного та Романа Харченка.

Віднині кожен учень цієї школи знає, що тут навчались справжні герої, яких об’єднала любов до своєї Бать-ківщини.


КУЗНЄЦОВ В’ячеслав Михайлович

39 роківЗвання, посада, підрозділ: старшина, дільничний ін-спектор прикордонної служби Луганського прикордонного загону.Дата і місце народження: 30 червня 1975 року, с. Цирку-ни, Харківський район, Харківська область.Дата і місце загибелі: 9 вересня 2014 року, с. Нижньоба-раниківка, Біловодський район, Луганська область.Обставини загибелі. 9 вересня 2014 року о 14.45 під час виїзду для прикриття лінії державного кордону в районі інформаційного покажчика № 461 на напрямку Калмиков-ка (РФ) — Нижньобараниківка (Україна) автомобіль із при-кордонним нарядом, у складі якого перебував В’ячеслав

Кузнєцов, підірвався на фугасі. Похований у с. Циркуни Харківського району Харківської області. Залишилися дружина та двоє малолітніх дітей.Нагородження. Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

В’ячеслав Михайлович народився в с. Циркуни Харківського району Хар-ківської області.

З початку липня 2014 року ін-спектор прикордонної служби — ін-структор 1-го відділення інспекторів прикордонної служби відділу при-кордонної служби «Біловодськ» Лу-ганського прикордонного загону Дер-жавної прикордонної служби України. Старшина постійно перебував у зоні збройного протистояння прикордон-ників із незаконними військовими формуваннями та диверсійно-розві-дувальними групами Російської Феде-рації.

Під час артилерійсько-міномет-них обстрілів позицій він, ризикуючи власним життям, сміливо та рішуче протистояв нападникам, вів інтенсив-ний вогонь зі стрілецької зброї по

терористах, таким чином прикриваю-чи інших військовослужбовців.

9 вересня 2014 року прикордонний наряд ВПС «Біловодськ», у складі стар-шого лейтенанта Олександра Макси-менка, прапорщика Юрія Лук'янцева, сержанта Артема Кручініна, молод-шого сержанта Віталія Скокова, стар-шини В'ячеслава Кузнєцова, вирушив на виконання завдання з охорони дер-жавного кордону.

Прикордонний наряд також супро-воджував знімальну групу луганської телекомпанії «ІРТА», яка виїхала під-готувати сюжет про загибель від об-стрілу російською артилерією двох сі-мей місцевих жителів.

О 14.45 під час слідування побли-зу села Нижньобараниківка автомо-біль «УАЗ» прикордонників підірвався на фугасі, їх викинуло з машини, яка


одразу ж загорілася. Олександр Мак-сименко, Юрій Лук'янцев та В'ячеслав Кузнєцов загинули, важкопоранені Артем Кручінін і Віталій Скоков від-повзали від місця вибуху. Оператору «ІРТА» вдалося відзняти цей момент на відео.

Прикордонний Біловодський ра-йон ніколи не підтримував сепа-ратистів і не був окупований, тому у Прикордонній службі вважають, що винуватцями трагедії є диверсійні групи російсько-терористичних угру-повань, що функціонують на Сході України. Загинули Олександр Макси-менко, Юрій Лук’янцев та В’ячеслав Кузнєцов, важкопоранені Артем Кру-чінін і Віталій Скоков відповзли від місця вибуху (цей момент відзняли

оператори каналу «ІРТА», що випад-ково опинилися поруч).

У травні 2015 року на будівлі Цир-кунівської загальноосвітньої школи встановлено дошку на честь земляка, який загинув у зоні АТО.


КУМАНОВСЬКИЙ Віктор Анатолійович

39 роківЗвання, посада, підрозділ: солдат Навчального центру підготовки молодших спеціалістів.Дата і місце народження: 19 лютого 1975 року, м. Умань, Черкаська область.Дата і місце загибелі: 7 серпня 2014 року, смт Єсаулівка, Антрацитівський район, Луганська область.Обставини загибелі. 7 серпня 2014 року під автомобілем персоналу мобільної прикордонної застави, який виходив з оточення у Довжанському котлі і яким керував В. А. Кума-новський, стався потужний вибух міни, у результаті якого боєць загинув. Упродовж тривалого часу вважався зни-

клим безвісти. Був тимчасово похований у братській могилі у полі (3 км на південний захід від смт Єсаулівка Антрацитівського району Луганської області), де «Градами» було розстріляно українську колону. 23 листопада 2014 року ексгумований пошуковцями місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). Упізнаний за тестами ДНК. Разом із В. А. Кумановським було ексгумова-но ще сімох бійців (одразу ж впізнані І. В. Присяжнюк, а в серпні 2015 року за експертизою ДНК — В. І. Птіцин). Похований у с. Хижня Жашківського району Черкаської області.Нагородження: Указом Президента України № 622/2015 від 3 листопада 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

На Соборній площі у м. Черкасах встановлено стенд, присвячений ге-роям-учасникам АТО, на якому розмі-щено фото загиблих прикордонників Навчального центру. У Навчальному центрі встановлений стенд на Алеї слави. На розгляд топонімічної комі-сії з питань перейменування вулиць міста Черкас подані пропозиції щодо назви однієї з вулиць міста на честь Віктора Кумановського. Віктор Ана-толійович народився у с. Хижня, що на Черкащині, та виріс у великій та дружній сім’ї. Він був людиною відпо-відальною, мужньою, врівноваженою, цінував дружбу, чесність та справедли-вість — саме ці якості родина заклала

у ньому ще змалечку. 1992 року закін-чив Хижнянську школу, а з 1993-го до 1994 року проходив строкову вій-ськову службу. На військову службу за призовом Віктор Кумановський був відібраний Уманським РВК Черкась-кої області. Зарахований до списків Навчального центру ДПСУ 13 червня 2014 року на посаду водія відділення логістики 1-ї мобільної прикордонної застави. Із 30 червня 2014 року вико-нував завдання з охорони державно-го кордону України у складі мобільної прикордонної застави (на автомобі-лях) територіального угруповання «Кордон» на ділянках Східного регіо-нального управління.


Визначені завдання уміло та ефек-тивно виконував на території, здебіль-шого контрольованій сепаратистами, на підступах до пункту пропуску че-рез державний кордон України «Чер-вонопартизанськ».

Підрозділ, у якому проходив служ-бу солдат В. А. Кумановський, неодно-разово зазнавав артилерійських та мі-нометних обстрілів, однак особовому складу вдавалося утримувати зайня-ті позиції.

Загинув 7 серпня — терористи «Градами» розстріляли українську ко-лону за 3 км на південний-захід від села Єсаулівка Антрацитівського ра-йону, що виходила із Дякового.

Під час організованого прори-ву з оточення у Довжанському котлі (сектор «Д») на з'єднання з основни-ми силами після 22-денної героїч-ної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку терористів і з боку Росії.

Українські герої з боями вийшли в район Савур-Могили та Амвросіївки. Прорив тривав три доби. Віктор за-гинув від вибуху снаряда, що влучив у кабіну автомобіля, яким він керував.

Був тимчасово похований у брат-ській могилі в полі місцевим священи-ком, котрий повідомив згодом україн-ську владу про поховання.

23 листопада 2014-го ексгумо-ваний пошуковцями місії «Евакуа-ція-200» («Чорний тюльпан»). Тоді ж було ексгумовано ще 7 бійців, впіз-наний Ігор Присяжнюк, у серпні 2015-го за експертизою ДНК — Віталій Птіцин. Решта не ідентифіковані, су-дячи зі знайдених при них речей — прикордонники та курсанти Оршан-ського навчального центру ДПСУ.

Не байдужий до чужого горя при-кордонник з початку цієї не проголо-шеної війни та до останнього подиху виконував завдання з охорони схід-них кордонів.

Товариші згадують, що, перебуваю-чи на передовій, Віктор Анатолійович жодного разу не поскаржився на умо-ви, у яких вони всі перебували, хоча не раз доводилось ночувати просто неба.

«Віктор не був чоловіком війни, в ньому не було ні краплі агресії, це був вірний та відданий батько, син, чоловік. Це була людина зі світлою ду-шею. Він розумів, що берегти потріб-но не тільки країну, а й своїх близьких та рідних його серцю людей» — зга-дує бойовий товариш Сергієнко Олек-сандр.

Прощання з Героєм та похорон від-булися в с. Хижня Черкаської області. У Віктора залишилися батьки, брати, дружина та двоє дітей.


ЛАЗАРЕНКО Павло Миколайович

40 роківЗвання, посада, підрозділ: солдат, патрульний-водій відділення інспекторів Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України.Дата і місце народження: 11 січня 1974 року, с. Аркадіїв-ка, Хмельницька область.Дата і місце загибелі: 11 липня 2014 року, с. Зеленопілля, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. 11 липня 2014 року під час обстрілу терористами базового табору прикордонників та підроз-ділів ЗСУ із РСЗВ БМ-21 «Град» у районі н. п. Зеленопілля

солдат Лазаренко Павло Миколайович отримав осколкове поранення та разом з іншими пораненими був евакуйований з поля бою, але колона з пораненими, імовірно, потрапила у засідку та була розбита. Разом із Павлом загинули генерал-майор І. Момот, сержант О. Глу-щак, старший сержант А. Луцко, сержант В. Поляков, солдат В. Штолцель та солдат Д. Сирбу. Похований у м. Черкаси. Залишилися дружина та донька.Нагородження: Указом Президента України № 619/2014 від 26 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Нагоро-джений Почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною» (посмертно).

Павло Миколайович народився в с. Аркадіївці Хмельницької області. Дитинство провів на Хмельниччині. Потім родина переїхала до Черкас, де Павло закінчив загальноосвітню шко-лу № 28. 1993 року був призваний на строкову військову службу у Прикор-донні війська України. Звільнившись у запас, Павло Миколайович певний час працював у Черкасах.

Останні 15 років Павло з родиною жив і працював в Іспанії.

Щойно в Україні розпочалася Ре-волюція Гідності, Павло як справжній патріот повернувся на Батьківщину.

У червні 2014 року Павло Мико-лайович був відібраний Черкась-ким ОМВК на військову службу за

призивом та з 13 червня 2014 року був зарахований на посаду патрульно-го-водія 3-го відділення інспекторів прикордонної служби мобільної при-кордонної застави Навчального цен-тру Державної прикордонної служби України.

Із 30 червня 2014 року солдат Ла-заренко Павло Миколайович викону-вав завдання з охорони державного кордону України у складі тактично-го угруповання «Кордон» на ділянках Східного регіонального управління.

Підрозділ брав участь у спеціаль-них прикордонних операціях з охо-рони й оборони державного кордону України, недопущення проникнення на територію України збройних сил


Російської Федерації, підготовлених груп і колон терористів.

Неодноразово група, до складу якої належав солдат П. М. Лазаренко, залу-чалася до супроводу автомобільних колон військовослужбовців Держав-ної прикордонної служби України та інших військових формувань АТО.

11 липня 2014 року під час обстрі-лу терористами базового табору при-кордонників та підрозділів ЗСУ із РСЗВ БМ-21 «Град» у районі н. п. Зеле-нопілля солдат Лазаренко Павло Ми-колайович отримав осколкове пора-нення та разом з іншими пораненими був евакуйований з поля бою, але ко-лона з пораненими, імовірно, потра-пила у засідку та була розбита.

Близько 10 діб місце знаходження солдата Лазаренка було невідоме.

Пізніше підрозділ Збройних Сил України в лісосмузі знайшов тіло не-відомого чоловіка, на нозі якого під джгутом була записка з часом та датою його накладення та номером телефо-ну старшини мобільної прикордонної застави. Військовослужбовці зателе-фонували за цим номером і встанови-ли, що загиблий — це солдат П. М. Ла-заренко.

21 вересня 2016 року на будівлі Першої міської гімназії м. Черкас від-крито меморіальну дошку на честь Павла Лазаренка.

1 грудня того самого року відкри-то меморіальну дошку на будинку, де жив загиблий учасник АТО. Пам’ятний знак встановили батьки прикордон-ника.


ЛИФАР Сергій Іванович

45 роківЗвання, посада, підрозділ: капітан, заступник началь-ника мобільної прикордонної застави, Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів.Дата і місце народження: 17 лютого 1969 року, с. Мату-сів, Шполянський район, Черкаська область.Дата і місце загибелі: 7 серпня 2014 року, Довжанський район, бої за Савур-Могилу, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув під час організованого прориву з оточення у Довжанському котлі (сектор «Д») на з’єднання з основними силами після 22-денної героїчної оборони державного кордону під постійними масовани-ми обстрілами з боку терористів і з боку РФ. Похований

у м. Шпола Черкаської області. Залишилися дружина, донька та син, який продовжив спра-ву батька і навчається у Навчальному центрі підготовки молодших спеціалістів в Оршанці.Нагородження: Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Сергій Іванович народився у с. Ма-тусів Шполянського району на Черка-щині. Закінчив місцеву школу № 1. Там і познайомився з майбутньою дружи-ною. Це було велике кохання. Дружи-на стала надійним тилом для Сергія під час служби у військовій частині 9792 Забайкальського прикордонно-го округу КДБ СРСР. Коли вони повер-нулися в Україну, на світ з’явився син Олександр.

1994 року Сергій екстерном закін-чив Інститут Прикордонних військ України. Понад 20 років Сергій Івано-вич присвятив службі в підрозділах Прикордонних військ та Державної прикордонної служби України.

Із 13 червня 2014 року був при-званий на військову службу за призо-вом під час мобілізації на особливий

період у Навчальний центр підготов-ки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України та при-значений на посаду заступника на-чальника мобільної прикордонної за-стави (на автомобілях) з персоналу.

Капітан С. І. Лифар з 30 червня 2014 року відбув для виконання завдань з охорони державного кордону Украї-ни на ділянках Східного регіонально-го управління Державної прикордон-ної служби України.

Підрозділ, у якому служив капітан С. І. Лифар, неодноразово зазнавав артилерійських і мінометних обстрі-лів, проте особовому складу вдавало-ся утримувати позиції. Неодноразо-во військовослужбовець брав участь у боях із озброєними формуваннями бойовиків під час спроб незаконного


перетину державного кордону та озброєних нападів на підрозділи Держ прикордонслужби України. Ви-являючи мужність і героїзм, Сергій Лифар із честю виконував завдання з охорони та оборони державного кор-дону України, запобігання незакон-ному переміщенню через державний кордон України організованих зло-чинних угруповань, зброї та здійснен-ня інших протиправних дій на дер-жавному кордоні на ділянці Східного регіонального управління.

Загинув Сергій Лифар 7 серпня 2014 року під час організованого про-риву з оточення у Довжанському кот-лі на з’єднання з основними силами після 22-денної героїчної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку теро-ристів. Українські герої з боями ви-йшли в район Савур-Могили та Амв-росіївки. Прорив тривав три доби.

Влітку 2014 року — бої між укра-їнською армією і проросійськими те-рористичними угруповуваннями са-мопроголошених ДНР та ЛНР в ході війни на сході України за розташова-ний у Шахтарському районі Донецької області курган Савур-Могила (278 м), в ході яких висота була звільнена від терористів, проте, врешті-решт, пере-йшла під контроль самопроголошеної ДНР.

Стратегічна важливість висоти пов'язана з тим, що вона підноситься

над прилеглими степовими простора-ми, дозволяючи контролювати вели-ку ділянку кордону України з Росією. З вершини кургану проглядається те-риторія радіусом в 30–40 кілометрів.

За час, протягом якого висо-та контролювалась терористами, вона була перетворена на укріпле-ний пункт, який дозволяв терористам контролювати постачання південно-го угруповання Збройних Сил України та коригувати обстріли цього угрупо-вання з території Росії.

Нагороджений С. І. Лифар па м’ят-ним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» (посмертно).


ЛУК’ЯНЦЕВ Юрій Олександрович

35 роківЗвання, посада, підрозділ: прапорщик, дільничний ін-спектор прикордонної служби Луганського прикордонного загону.Дата і місце народження: 1 червня 1979 року, с. Барани-ківка, Біловодський район, Луганська область.Дата і місце загибелі: 9 вересня 2014 року, с. Нижньоба-раниківка, Біловодський район, Луганська область.Обставини загибелі. 9 вересня 2014 року о 14.45 під час виїзду для прикриття лінії державного кордону в райо-ні інформаційного покажчика № 461 на напрямі Калми-ковка (РФ) — Нижньобараниківка (Україна) автомобіль з прикордонним нарядом, у складі якого перебував Юрій

Лук’янцев, підірвався на фугасі. Похований у с. Бараниківка Біловодського району Луган-ської області. Залишилися дружина та донька.Нагородження: Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Юрій Олександрович народився в с. Бараниківка Біловодського райо-ну Луганської області.

Із початку травня 2014 року діль-ничний інспектор прикордонної служби інспекторського поста «Ба-раниківка» відділу прикордонної служби «Біловодськ» Луганського прикордонного загону Східного регіо-нального управління Державної при-кордонної служби України прапорщик

«Лук’янцев Юрій Олександрович виконував службово-бойові завдання на небезпечних ділянках державного кордону України. Чи не щоденно пере-бував під артилерійсько-мінометни-ми обстрілами з боку Російської Фе-дерації та неодноразово брав участь у бойових зіткненнях із терористич-ними угрупованнями. Юрій Олексан-дрович дорожив честю військового

колективу, підтримував традиції при-кордонників, мав високе почуття па-тріотизму, відданості державі та укра-їнському народові.

Під час артилерійських обстрілів базового табору «Юганівка» у лип-ні 2014 року, ризикуючи власним життям, під обстрілом, не залишаю-чи своєї вогневої позиції, прапорщик Лук’янцев вів постійний нагляд за підступами до базового табору та по-вітряною обстановкою у своєму сек-торі.

9 вересня 2014 року прикордон-ний наряд у складі старшого лейте-нанта Олександра Максименка, пра-порщика Юрія Лук’янцева, старшини В’ячеслава Кузнєцова, сержанта Ар-тема Кручініна та молодшого сер-жанта Віталія Скокова вирушив ав-томобілем для несення служби. Під


час слідування автомобіль підірвався на фугасі, прикордонників викинуло в повітря, автівка миттєво зайнялася.

Цей момент відзняли оператори каналу «ІРТА», що випадково опини-лися поруч.

Ось як описує ту трагедію Василь Клименко у статті «Криваве поле» на сторінці порталу http://dpsu.gov.ua/ua/Lukyancev-YUriy-Oleksandrovich/: «Дорога тихо стелилася під колеса ма-шини. І враз страшної сили вибух під-няв автомобіль у повітря. Роздався тріск — скрегіт металу і чийсь нелюд-ський миттєвий стогін. Заряд фугасу, закладеного диверсантами у полот-но дороги, був настільки сильним, що прикордонників буквально викину-ло з авто, яке тієї ж миті спалахнуло факелом. Поруч горіла трава. На ній лежали сплюндровані вибухом при-кордонники — старший лейтенант Олександр Максименко, прапорщик Юрій Лук’янцев і старшина В’ячеслав Кузнєцов.

Трохи на відстані від них корчи-лися від нестерпного болю тяжко по-ранені контрактники сержант Артем Кручінін і молодший сержант Віталій Скоков. Це саме вони з відчайдушни-ми зусиллями намагалися чим пода-лі відповзти від палаючого остова ма-шини, звідки смерть від вибухаючих боєприпасів щосекунди могла наздо-гнати поранених прикордонників, не-очікувано потрапили у камеру телео-ператора...

«І загиблих, і поранених того чор-ного для нас вівторка я знаю добре, бо ми разом служили, — каже лейтенант Максим Карплюк. — І про кожного можна говорити тільки з найкращо-го боку, бо всіх об’єднує прикордонна відданість довіреній справі».

...У похороні, важко стримуючи ду-шевний біль, разом з начальником Луганського прикордонного загону полковником Гавелем Олексієм Вікто-ровичем узяли участь бойові побра-тими по службі та місцеве населення, яке провело своїх земляків-прикор-донників у ще не звідану Вічність. І як же ней мовірно важко було бачи-ти ні з чим незміряні горе, біль, сльо-зи і душевні страждання батьків, дру-жин загиблих та їхніх дітей. Останні, мабуть, так до кінця ще й не усвідоми-ли, яку невиліковну рану у подальше їхнє життя наніс день прощання з та-тусями-прикордонниками.

...Мине час. У нерівній борні на Схо-ді країни з підступним ворогом ви-стоять українські патріоти. І знову, як завжди в роки утвердження своєї су-веренності, воїни у зелених беретах в нових історичних умовах на рубежах своєї держави будуть надійно берегти мир і спокій на рідній землі. Не забу-ваючи та щиро шануючи імена ниніш-ніх її захисників. У це віриться з опти-мізмом, інакше й бути не може...»

На місці загибелі прикордонно-го наряду на луганщині встановлено пам’ятний знак.


ЛУЦКО Анатолій Степанович

29 роківЗвання, посада, підрозділ: старший сержант, началь-ник складу відділення продовольчого забезпечення Голов-ного центру зв’язку, автоматизації та захисту інфор-мації.Дата і місце народження: 7 травня 1985 року, м. Бобри-нець, Кіровоградська область.Дата і місце загибелі: 11 липня 2014 року, с. Зеленопілля, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 11 липня 2014 року під час обстрілу бойовиками з РСЗВ «Град» о 4.30 ранку базово-го табору біля с. Зеленопілля Луганської області. Разом із Анатолієм загинули генерал-майор І. Момот, сержант

О. Глущак, сержант В. Поляков, солдат В. Штолцель, солдат П. Лазаренко та солдат Д. Сирбу. Похований у м. Бобринці Кіровоградської області.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Анатолій Степанович народився в м. Бобринці Кіровоградської облас-ті. Служив у Головному центрі зв’язку, автоматизації та захисту інформа-ції Державної прикордонної служби України. Був нагороджений медаллю «За сумлінну службу у Державній при-кордонній службі України».

З 11 березня 2014 року старший сержант Анатолій Луцко, виявляю-чи мужність і героїзм, самовіддано виконував свій службовий обов’язок у складі мотоманевреної групи у зоні проведення антитерористичної опе-рації. Прикордонний пункт пропуску «Довжанський» надовго залишиться для нас кривавою міткою на лінії кор-дону, де старший сержант Анатолій Луцко загинув, рятуючи життя інших.

27-річний Анатолій Степано-вич (незважаючи на молодий вік,

у військовій частині до нього зверта-лися виключно так) мав беззапере-чний авторитет.

Тієї кривавої п’ятниці, за 2 дні до ротації, прикордонники отрима-ли сигнал від військовослужбовців Збройних Сил України, які просили до-помогти вивезти поранених зі щойно обстріляного терористами блокпос-ту поблизу Довжанського. Бронетран-спортер виїхав, але його рух зупинив постріл ПТУРа.

Сержант Володимир Сова, який кермував машиною, озирнувся і по-бачив, що його товариша Анатолія, який сидів на місці оператора-навід-ника, вбито. Володимиру, який отри-мав контузію, пощастило вчасно ви-братися з палаючого БТРа, бо другий постріл терористів підірвав те, що вці-ліло після першого.


Анатолій був відданою своїй спра-ві, відповідальною людиною, з заго-стреним відчуттям справедливості, для якої завжди основним життєвим принципом було збереження миру й спокою на нашій рідній незалеж-ній Україні. У День прикордонника, 28 травня, в Бобринецькій школі № 3 відкрили меморіальну дошку на честь випускника закладу Анатолія Степа-новича Луцка. Разом із Анатолієм за-гинули генерал-майор І. Момот, сер-жант О. Глущак, сержант В. Поляков, солдат В. Штолцель, солдат П. Лаза-ренко та солдат Д. Сирбу.

На території частини, де служив Анатолій Луцко, також встановле-но меморіальну дошку. Символіч-но, що пам’ять про Анатолія увічне-на на Солом’янських пагорбах, там, де

в грізному 1941 році проходила 3-тя лінія оборони міста-героя Києва, там, де на смерть стояли однолітки ниніш-ніх прикордонників.


МАКСИМЕНКО Олександр Олександрович

24 рокиЗвання, посада, підрозділ: оперуповноважений прикор-донної оперативно-розшукової групи відділу прикордон-ної служби «Біловодськ» Луганського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордон-ної служби України, старший лейтенант.Дата і місце народження: 20 січня 1990 року, м. Володи-мир-Волинський, Волинська область.Дата і місце загибелі: 9 вересня 2014 року, с. Нижньоба-раниківка, Біловодський район, Луганська область.Обставини загибелі. 9 вересня 2014 року вирушив ав-томобілем для несення служби прикордонний наряд,

у складі якого був Олександр Олександрович. Під час слідування автомобіль підірвався на фугасі. Похований у м. Володимир-Волинському Волинської області. Залишилися дружина та син.Нагородження: Указом Президента України № 754/2014 від 6 жовтня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Нагоро-джений відзнакою міської ради м. Володимир-Волинського «За заслуги перед містом» (по-смертно).

У квітні 2015 року рішенням Воло-димир-Волинської міської ради Олек-сандру посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин міста Володи-мир-Волинського».

Рішенням Володимир-Волинської міської ради № 46/15 від 9 вересня 2015 року на честь Олександра Макси-менка названо вулицю у кварталі ін-дивідуальної житлової забудови в ра-йоні колишнього цегельного заводу.

Олександр Олександрович наро-дився в м. Володимир-Волинському Волинської області. Із початку агре-сії з боку Російської Федерації опе-руповноважений прикордонної опе-ративно-розшукової групи відділу прикордонної служби «Біловодськ» Луганського прикордонного загону

Східного регіонального управлін-ня Державної прикордонної служби України старший лейтенант Макси-менко Олександр Олександрович ви-конував службово-бойові завдання у складі прикордонних нарядів під-розділів на загрозливих ділянках від-повідальності відділу прикордонної служби державного кордону Украї-ни. Практично щоденно перебував під артилерійсько-мінометними об-стрілами з боку Російської Федера-ції та неодноразово брав участь у бо-йових зіткненнях із терористичними угрупованнями. Олександр дорожив честю військового колективу, підтри-мував традиції прикордонників, був відданий державі та українському на-родові.


9 вересня 2014 року прикордонний наряд ВПС «Біловодськ», у складі стар-шого лейтенанта Олександра Макси-менка, прапорщика Юрія Лук'янцева, сержанта Артема Кручініна, молод-шого сержанта Віталія Скокова, стар-шини В'ячеслава Кузнєцова, вирушив на виконання завдання з охорони дер-жавного кордону.

Прикордонний наряд також супро-воджував знімальну групу луганської телекомпанії «ІРТА», яка виїхала під-готувати сюжет про загибель від об-стрілу російською артилерією двох сі-мей місцевих жителів.

О 14.45 під час слідування побли-зу села Нижньобараниківка автомо-біль УАЗ прикордонників підірвав-ся на фугасі, їх викинуло з машини, яка одразу ж загорілася. Олександр

Максименко, Юрій Лук'янцев та В'яче-слав Кузнєцов загинули, важкопора-нені Артем Кручінін і Віталій Скоков відповзали від місця вибуху. Опера-тору «ІРТА» вдалося відзняти цей мо-мент на відео.

Прикордонний Біловодський ра-йон ніколи не підтримував сепа-ратистів і не був окупований, тому у Прикордонній службі вважають, що винуватцями трагедії є диверсійні групи російсько-терористичних угру-повань, що функціонують на Сході України.

Загинули Олександр Максименко, Юрій Лук’янцев та В’ячеслав Кузнє-цов, важкопоранені Артем Кручінін і Віталій Скоков відповзли від міс-ця вибуху (цей момент відзняли опе-ратори каналу «ІРТА», що випадково опинилися поруч).


МАСЛІЙ Антон Олександрович

25 роківЗвання, посада, підрозділ: головний старшина, коман-дир катеру Маріупольського загону морської охорони.Дата і місце народження: 8 серпня 1989 року, с. Приліп-ка, Козельщинський район, Полтавська область.Дата і місце загибелі: 7 червня 2015 року, Азовське море.Обставини загибелі. Загинув 7 червня 2015 року о 14.20, підірвавшись на плавучому вибуховому пристрої, коли керував малим катером UMC-1000 морської охорони Дер-жавної прикордонної служби під час виконання завдань у 2 милях від входу в порт Маріуполя. Похований у с. При-ліпка Козельщинського району Полтавської області. Зали-шилася дружина.

Нагородження: Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Антон Олександрович народився у с. Приліпка Козельщанського райо-ну Полтавської області. За час служби в підрозділах морської охорони Дер-жавної прикордонної служби Украї-ни зарекомендував себе військово-службовцем, відданим народу України, конституційному обов’язку та справі охорони державного кордону.

До виконання службових обов’язків ставився сумлінно, виявляючи при цьому ініціативу та високі організа-торські здібності. Наполегливо, смі-ливо та рішуче долав труднощі, що виникали під час службової діяльнос-ті. Мав високу професійну підготовку. Дорожив честю військового колекти-ву, підтримував славні традиції моря-ків-прикордонників.

Із початку загострення суспіль-но-політичної обстановки в регіоні дислокації Маріупольського загону

морської охорони брав безпосеред-ню участь в охороні морських рубежів державного кордону України, чим за-побігав проникненню на територію країни зброї та незаконних збройних угруповань. Ніс службу на катерах за-гону в акваторії Азовського моря.

7 червня 2015 року о 14.00 з осно-вного пункту базування порту Маріу-поль на катері UMC-1000 з метою пе-ревірки прикордонного режиму та обстеження берегової лінії здійснив вихід у море. На борту катера перебу-вали вісім осіб.

Головний старшина Маслій Ан-тон Олександрович був командиром. Під час виконання завдань у морі ко-мандир помітив невідомий пристрій, який зближався з катером, та вжив за-ходів для запобігання контакту з ним.

Вибух пролунав, проте завдяки са-мовідданості та рішучості головного


старшини А. О. Маслія вдалось уник-нути повного руйнування та зато-плення катера, а також більших жертв серед осіб, які перебували на борту. Усі поранені члени екіпажу, що перебува-ли на борту катера, були врятовані та своєчасно доставлені в лікувальні за-клади міста.

У результаті вибуху тіло командира катера зникло. Проведені пошуково-рятувальні операції позитивного ре-зультату не дали. 11 червня 2015 року в прибережній смузі між н. п. Мелекі-но та Рибацьке знайшли тіло чолові-ка. За висновками проведених судо-во-медичних та інших експертиз було

встановлено особу А. О. Маслія. У Ма-ріупольському загоні морської охоро-ни організовано куточок вшанування пам’яті загиблих прикордон ників.


МАТВІЄНКО Андрій Віталійович

28 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, молод-ший інспектор-дозиметрист відділення інспекторів при-кордонної служби Донецького прикордонного загону.Дата і місце народження: 7 листопада 1985 року, смт Ар-бузинка, Кіровоградська область.Дата і місце загибелі: 8 серпня 2014 року, поблизу с. Ли-сичого, Донецька область.Обставини загибелі. Під час руху автоколони, яка по-верталася з виконання завдання із захисту рубежів на державному кордоні України, поблизу с. Лисичого Доне-цької області автомобіль УАЗ, у якому знаходився Андрій, підірвався на радіокерованому пристрої типу «фугас».

Важкопораненого прикордонника за допомогою санавіації було евакуйовано до військо-во-польового госпіталя, де він помер від важких поранень. Похований на Алеї Слави Ро-венського кладовища м. Кіровоград. Залишилися дружина та донька.Нагородження: Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Андрій Віталійович народився в смт Арбузинка Миколаївської облас-ті. Мати сама виховувала двох хлоп-чиків-близнюків, вклала в них душу. Прикладом для обох був дідусь Гри-горій, шанована людина. Андрій ріс кмітливим, веселим, дуже розумним, допитливим та ерудованим хлопчи-ком. Змалку йому було притаманне почуття відповідальності, високого обов’язку та поваги до старших.

2003 року, закінчивши школу, Ан-дрій вступив на економічний факуль-тет Кіровоградського інституту регіо-нального управління та економіки, де всі роки наполегливо навчався, про що свідчать грамоти та нагороди. 2006 року був прийнятий на роботу в КБ «ПриватБанк», де зарекомендував

себе як відповідальний співробітник. Із 20 квітня 2007 року до 15 квітня 2008 року проходив строкову службу в окремій 101-й бригаді охорони Гене-рального штабу Збройних Сил Украї-ни в м. Києві, закінчивши також кур-си бойової підготовки у навчальному центрі «Десна». Мав «відмінно» з вій-ськових дисциплін.

2008 року Андрій демобілізував-ся та повернувся в свій банківський колектив. Армія ще більше загарту-вала його міцний характер. Відпо-відно до Указу Президента України від 17 березня 2014 року «Про част-кову мобілізацію» 31 березня 2014 року був мобілізований до Державної прикордонної служби України. Уліт-ку 2014 року молодший інспектор


прикордонної служби дозиметрист 1-го відділення інспекторів прикор-донної служби відділу прикордонної служби «Іловайськ» Донецького при-кордонного загону Східного регіо-нального управління Державної при-кордонної служби України молодший сержант Матвієнко Андрій Віталійо-вич посилював відділ прикордонної служби «Амвросіївка», де обстанов-ка на ділянці характеризувалась ак-тивними спробами порушення те-риторіальної цілісності озброєними бандитськими формуваннями з ме-тою вчинення провокацій на терито-рії України та здійснення нападів на прикордонні підрозділи, а також про-ведення диверсійно-підривної діяль-ності.

7 серпня 2014 року прикордонники повертались після виконання завдан-ня з охорони й оборони державно-го кордону за маршрутом м. Амвро-сіївка — пункт пропуску «Успенка». О 12.47 не доїжджаючи 1600 м до пункту пропуску автомобіль УАЗ наї-хав на фугас. Під час вибуху осколка-ми були поранені кілька військовос-лужбовців. Серед них був й Андрій. Після надання екстреної медичної до-помоги молодший сержант Матвієнко

Андрій Віталійович авіацією був ева-куйований до 61-го ВПШ Міністер-ства оборони в непритомному стані. 8 серпня 2014 року від отриманого по-ранення він помер.

Нагороджений відзнакою Кірово-градської області «За мужність і від-вагу» (посмертно).

Рішенням виконкому Кіровоград-ської ради від 26 серпня 2014 року на-городжений відзнакою «За заслуги 2 ступеня» (посмертно).

23 грудня 2015 року рішенням До-манівської районної ради Кузнеців-ській загальноосвітній школі при-своєно ім’я героя антитерористичної операції Матвієнка Андрія Віталійо-вича.


МОМОТ Ігор Федорович

48 роківЗвання, посада, підрозділ: генерал-майор (посмертно), заступник начальника Східного регіонального управління.Дата і місце народження: 18 серпня 1965 року, м. Тирас-піль, Молдова.Дата і місце загибелі: 11 липня 2014 року, с. Зеленопілля, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 11 липня 2014 року під час обстрілу бойовиками з РСЗВ «Град» о 4.30 ранку базового табору біля с. Зеленопілля Луганської області. Разом із Іго-рем Федоровичем загинули сержант О. Глущак, старший

сержант А. Луцко, сержант В. Поляков, солдат В. Штолцель, солдат П. Лазаренко та солдат Д. Сирбу. Похований на 2-му міському кладовищі у м. Черкасах. Залишилися дружина та донька.Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом Богдана Хмельницького II ступеня. Указом № 21 від 10 лютого 2017 року нагороджений відзнакою «Народний Герой України» (по-смертно). Указом Президента України № 591/2014 від 12 липня 2014 полковнику Момоту І. Ф. присвоєно військове звання генерал-майор (посмертно).

Ігор Федорович народився в м. Ти-располі в родині військового. 1982 року вступив до Свердловського ви-щого військово-політичного тан-ко-артилерійського училища, яке за-кінчив 1986 року. У 1986-1992 роках проходив військову службу у Кер-кинському прикордонному загоні Се-редньоазіатського прикордонного округу.

Із вересня 1986-го до жовтня 1989 року неодноразово брав участь у бо-йових операціях на території Демо-кратичної Республіки Афганістан, за що відзначений бойовими нагорода-ми — медаллю «За бойові заслуги» (1988) та орденом «Червоної Зірки» (1989).

Із 1992 року служив у лавах При-кордонних військ України (нині Дер-жавна прикордонна служба України).

Із грудня 2007 року полковник Ігор Момот обіймав посаду начальника


Навчального центру підготовки мо-лодших спеціалістів Державної при-кордонної служби України.

До виконання посадових обо в’яз-ків ставився з великою відповідаль-ністю.

Був відданий народу України, кон-ституційному обов’язку та справі охо-рони державного кордону.

Із березня 2014 року полковник Момот Ігор Федорович особисто очо-лював створену зі складу Навчально-го центру мотоманеврену групу.

У період з березня до червня 2014 року цей підрозділ вів активні бойо-ві дії з оборони державного кордону України та знищення колон терорис-

тів, що намагалися проникнути че-рез кордон на територію Донецької та Луганської областей. Особовий склад підрозділу, який очолював полков-ник Момот, виявляв мужність, героїзм та відданість присязі у протистоянні більшим за чисельністю та озброєн-ням бандам терористів.

Завдяки вмілому керівництву пер-соналом 2-ї мотоманевреної групи було знищено понад 50 одиниць тех-ніки, знищено близько 500 терорис-тів, захоплено великі арсенали зброї, озброєння та боєприпасів, у тому чис-лі виробництва РФ.

Оперативні та тактичні позиції, створені підрозділом, який очолював Ігор Федорович Момот, стали осно-вою для формування у червні 2014 року на базі цього підрозділу тактич-ного угруповання «Кордон», завдан-ням якого стало взяття під контроль ділянки східного кордону в межах До-нецької та Луганської областей та за-криття його для проникнення груп та колон терористів.


«Ігор Федорович був патріотом своєї країни, і вислуга років та його вік вже дозволяли піти на пенсію, але йому була не байдужа доля Укра-їни», — розповідає майор Олексій Лупан.

11 липня 2014 року Ігор Федоро-вич Момот героїчно загинув, вико-нуючи завдання з охорони й оборо-ни прикордонних рубежів на ділянці Луганської області поблизу н. п. Зеле-нопілля під час обстрілу прикордон-них підрозділів та підрозділів ЗСУ з «Градів».

На плацу Навчального центру він знову постав перед строєм, але цьо-го разу востаннє — у покритій Дер-жавним прапором України труні. Вона була закрита через ураження тіла ге-роя, який пішов з життя полковником,

а вже посмертно отримав без сумні-ву заслужене генеральське звання. Попрощатися з генералом прийшло близько трьох тисяч людей.

Полковник Ігор Павлов пригадує давню розмову з командиром, якому друзі пропонували полишити служ-бу та зайнятися бізнесом. «Я — сол-дат. І запах онучів мені приємніший за парфуми. Таким і залишуся!» — відпо-вів тоді Ігор Момот.

У серпні 2014 року рішенням сіль-ської ради с. Руська Поляна (знахо-диться на відстані 3 км від с. Орша-нець) ім’ям генерал-майора Момота названо вулицю.

24 серпня 2016 року, до Дня Неза-лежності, на площі Слави у Черкасах, поблизу Свято-Троїцького собору,


відкрито пам’ятник генерал-майору Ігорю Момоту. Над монументом пра-цював черкаський скульптор Іван Фізер.

7 грудня 2016 року в Кілії спущено на воду іменне судно «Ігор Момот».

Надані пропозиції на розгляд то-понімічної комісії питань переймену-вання вулиць м. Черкаси на честь за-гиблих прикордонників Навчального центру ДПСУ.

У Навчальному центрі встановлено бюст генерал-майору Момоту Ігорю Федоровичу. Указом Президента Укра-їни № 761/2014 від 07 жовтня 2014 року Навчальний центр ДПСУ назва-но ім’ям генерал-майора Момота Іго-ря Федоровича.


НІКОЛЕНКО Микола Леонідович

28 роківЗвання, посада, підрозділ: старшина, молодший інспек-тор — інструктор кінологічного відділення Донецького прикордонного загону.Дата і місце народження: 21 червня 1986 року, с. Біло-ярівка, Амвросіївський район, Донецька область.Дата і місце загибелі: 23 серпня 2014 року, с. Лисиче, Амвросіївський район, Донецька область.Обставини загибелі: загинув під час бойового зіткнення із російськими збройними формуваннями в районі с. Ли-сиче Амвросіївського району Донецької області. Разом із

Миколою загинув молодший сержант О. Васильченко. Похований у с. Успенка Амвросіїв-ського району Донецької області.Нагородження: Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Микола Леонідович народився в Донецькій області. Коли йому було два місяці, мати залишила його та чо-ловіка. У с. Білоярівка Амвросіївсько-го району минали його дитинство та юність.

Коли 2002 року помер батько, Ми-кола залишився сиротою.

Усе життя всього досягав самостій-но. 2006 року закінчив Амвросіївський професійний ліцей за спеціальніс-тю «тракторист-машиніст сільсько-господарського виробництва, слюсар з ремонту сільськогосподарських ма-шин та устаткування, водій автотран-спортних засобів».

Після служби в Збройних Силах України у вересні 2008 року М. Л. Ні-коленко був призваний на військову службу за контрактом у Донецький прикордонний загін. Закінчивши 2009 року навчання у Кінологічному

навчальному центрі Державної при-кордонної служби України, старшина Ніколенко проходив службу на поса-ді молодшого інспектора прикордон-ної служби — інструктора кінологіч-ного відділення відділу прикордонної служби «Амвросіївка» Донецького прикордонного загону Східного регіо-нального управління.

Микола Леонідович зарекоменду-вав себе як справжній фахівець своєї справи.

Протягом серпня 2014 року обста-новка на ділянці відповідальності від-ділення інспекторів прикордонної служби (місце дислокації н. п. Васи-лівка) відділу прикордонної служби «Амвросіївка» характеризувалась по-стійними спробами порушення тери-торіальної цілісності озброєними бан-дитськими формуваннями з метою вчинення провокацій на території


України та здійснення нападів на при-кордонні підрозділи, державні під-приємства, мирні міста та села.

23 серпня о 10.00 ранку бійці 19-го полку Національної гвардії Украї-ни побачили колону, що наближалась до їх блокпосту, яка складалася з Ка-МАЗів і Уралів під прикриттям двох БТРів. Колона наблизилась до блок-посту і зупинилась для того, щоб зня-ти український прапор. У цю мить українські формування відкрили во-гонь, підбивши щонайменше три ван-тажівки. Частина колони встигла роз-вернутися і відійти.

За повідомленням ЗМІ, БТР з навід-ником Олександром Бабишеном лік-відував 2 БТРи, автомобілі «КамАЗ» і «Урал».

Відео, що було зняте місцевим жи-телем з місця бою, дало змогу визна-чити моделі підбитої техніки — це КамАЗ-4350 і Урал-4320 з дизельним двигуном ЯМЗ, — така техніка стоїть на озброєнні РФ і в Україну не поста-чалася.

Серед вантажу, що перевозила ко-лона, ідентифіковано зенітні ракети 9М37 чи 9М37М1 для ЗРК «Стріла-10», а також постріли для РПГ-7 — оскол-кові гранати ОГ-7В «Осколок», бо-єприпас що стоїть на озброєнні РФ і в Україну не постачався.

Під час бою Микола Леонідович мужньо та героїчно, пліч-о-пліч із по-братимами, ризикуючи своїм життям, відбивав впертий натиск бойовиків.

Завдяки його рішучим і мужнім діям було відбито атаку та не допу-щено подальшого руху колони в глиб держави. Під час зіткнення було зни-щено 2 «КамаЗи» з бойовиками.

У бою отримали поранення чет-веро військовослужбовців і, на жаль, двоє загинули, один з них — старши-на Ніколенко.

Завдяки особистій підготовці при-кордонників, сумлінному ставлен-ню до виконання службових обо-в’яз ків, мужності, виявленій під час відбиття озброєного нападу, не було допущено захоплення підрозділу та врятовано життя багатьом військово-службовцям.


ОСТРОВСЬКИЙ Олександр Олександрович

49 роківЗвання, посада, підрозділ: водій, рота забезпечення Центральної бази зберігання та постачання.Дата і місце народження: 14 липня 1964 року, с. Житні Гори, Рокитнянський район, Київська область.Дата і місце загибелі: 14 червня 2014 року, м. Маріуполь, Донецька область.Обставини загибелі. На околиці м. Маріуполя, в районі заводу «Азовсталь», із засідки була обстріляна колона ав-томобілів Державної прикордонної служби. Обстріл вівся з автоматів, гранатометів та снайперської зброї. Загинув

від пострілу з гранатомету, що влучив у кабіну вантажівки, за кермом якої він перебував. Похований у м. Узин, Білоцерківський район, Київська область.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олександр Олександрович наро-дився в с. Житні Гори Рокитнянсько-го району Київської області. Він був найдосвідченішим водієм автотран-спортних засобів роти забезпечення Центральної бази зберігання та по-стачання. У колективі водіїв частини О. О. Островський пропрацював май-же 12 років. Олександр Олександро-вич був доброю та чуйною людиною, вірним товаришем і взірцем для моло-дого покоління водіїв частини. У тру-дові будні колективу він завжди був у перших лавах. Серед водіїв та пра-цівників автомобільного парку не знайдеться людини, яка не звертала-ся б до нього за порадою.

Товариш по роботі Островського водій А. Верченко розповів про одну з багатьох добрих справ, що їх зро-бив Олександр Олександрович. Ко-лега пригадав, що одного разу вони

разом поверталися з відрядження. Олександр Олександрович поспішав додому, тому виїхав у рейс трохи ра-ніше. Було дуже спекотно; раптом на автомобілі, яким керував Верченко, лопнула передня шина. Верченко за-телефонував Островському, щоб він його не чекав на трасі, тому що через пошкоджену шину він на деякий час затримається. Встановивши домкрат під автомобіль, Верченко почав від-кручувати гайки кріплення колеса, але зрозумів, що самотужки цього він зробити не зможе: гайки не піддава-лись. Тоді водій вирішив попросити допомоги в інших водіїв. Вийшовши на дорогу, він помітив, що назустріч рухається автомобіль. Знадобилися лічені секунди, щоб зрозуміти — то був автомобіль Островського. Разом вони замінили колеса та продовжи-ли рух.


12 червня 2014 року під час про-ведення антитерористичної операції в Донецькій та Луганській областях О. О. Островський був направлений у відрядження для виконання служ-бового завдання з метою забезпечен-ня військовим майном тактичного угруповання «Кордон».

14 червня 2014 року близько 10.00 на околиці міста Маріуполя, в райо-ні заводу «Азовсталь», терористами із засідки була обстріляна колона ав-томобілів Державної прикордонної служби, яка прямувала на ротацію до підрозділів ДПСУ із вантажем провізії та речового майна.

Колону чекали і для засідки обрали відкрите пристріляне місце на мосту. Терористи зробили по колоні три по-стріли з гранатометів і відкрили во-гонь з автоматів. Один постріл з гра-натомету влучив у кабіну автомобіля МАЗ, який перевозив боєприпаси.

У кабіні перебували службовець (водій) Олександр Островський і пра-порщик Володимир Гречаний. У ре-зультаті вибуху Островський одразу загинув, а Гречаний дістав тяжкі по-ранення і помер на операційному сто-лі в Маріупольській міській лікарні.

Другий постріл з гранатомета влкчиув у задню частину автобуса,

який перевозив особовий склад. Вій-ськовослужбовці покинули машину та вступили у бій.

По них били снайпери. Майор Ми-кола Зайцев і старшина Сергій Єпіфа-нов загинули від снайперських куль у голову, коли переміщувалися до укриття, майору Віталію Віннічен-ку розривна куля влучила у бік, за го-дину він помер у кареті швидкої допо-моги.

Бій тривав близько півгодини, за-гинули 5 прикордонників. Згодом на допомогу надійшла група з Донецько-го прикордонного загону, а за кілька хвилин і бійці Національної гвардії. Ще 7 прикордонників у тому бою за-знали поранень.

17 червня прощалися із загибли-ми прикордонниками в селищі Орша-нець на Черкащині, де розташова-ний Навчальний центр прикордонної служби ДПСУ, у якому вони слу жили. 9 травня 2015 року в с. Житні Гори Рокитнянського району Київської об-ласті з ініціативи адміністрації села та керівництва Центральної бази збе-рігання та постачання на честь ге-роя встановлено меморіальну дошку поблизу меморіалу загиблим воїнам у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років.


ПАРШУТІН Олег Володимирович

39 роківЗвання, посада, підрозділ: сержант, молодший інспек-тор відділення інспекторів Донецього прикордонного загону.Дата і місце народження: 14 березня 1975 року, м. Кро-пивницький (колишній Кіровоград).Дата і місце загибелі: 31 липня 2014 року, с. Василівка, Амвросіївський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 31 липня 2014 року під час мінометного обстрілу ВІПС «Василівка» (ВПС «Амвросіїв-ка») в районі с. Василівка Амвросіївського району Доне-цької області. Разом з Олегом загинули старший солдат О. Басак, молодший сержант Р. Черноморченко, молод-

ший сержант С. Гулюк та прапорщик Ю. Філіпповський. Похований на Алеї Слави Ровен-ського кладовища м. Кропивницький. Залишилися мати, брат, дружина та донька.Нагородження: Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Рішенням виконкому Кіровоград-ської ради від 26 серпня 2014 року на-городжений відзнакою «За заслуги» ІІ ступеня (посмертно).

У м. Кропивницькому на честь Оле-га Паршутіна перейменовано вулицю (колишня назва — вулиця Аерофлот-ська).

27 серпня 2016 року в пам’ять про героя на стіні біля центрального в’їзду до ПАТ «Кіровоградський хлібо-завод» урочисто відкрито та освячено меморіальну дошку.

Олег Володимирович народив-ся у м. Кіровограді (зараз Кропив-ницький). Після школи вступив до Кіровоградського професійно-техніч-ного училища № 4, яке успішно закін-чив 1993 року за спеціальністю «зва-рювальник». Олег жив звичайним життям, будував плани та мріяв про

щасливе майбутнє своєї родини — ко-ханої жінки Оксани та доньки Юлії. Але в березні 2014 року з багатьма своїми однолітками вирушив на Схід країни, аби відстоювати кордони та честь своєї держави.

Олегу Володимировичу вдавало-ся поєднувати веселу вдачу із серйоз-ністю.


Із 1 квітня 2014 року в період пер-шої хвилі мобілізації на особливий період молодший інспектор прикор-донної служби 2-го відділення ін-спекторів прикордонної служби відді-лу прикордонної служби «Іловайськ» Донецького прикордонного загону Східного регіонального управління ДПСУ молодший сержант О. В. Паршу-тін посилював відділення інспекторів прикордонної служби (з місцем дис-локації в н. п. Василівка) відділу при-кордонної служби «Амвросіївка», де обстановка на ділянці характеризува-лась активними спробами порушення територіальної цілісності озброєними бандитськими формуваннями з ме-тою вчинення провокацій на терито-рії України та здійснення нападів на прикордонні підрозділи.

Уночі 31 липня 2014 року під час обстрілу військового містечка молод-ший сержант Паршутін швидко зайняв позицію для відбиття нападу поряд із товаришами по зброї. Зав’язався запе-клий бій. Бойовики здійснили близь-ко 5 пострілів з гранатометів з відста-ні 100–150 м від місця розташування підрозділу та вели постійний вогонь зі стрілецької зброї, у тому числі з ку-лемета, у результаті чого було пошко-джено адміністративну будівлю відді-лення.

Під час бою сержант мужньо та ге-роїчно відбивав напад озброєних бо-йовиків, вживав заходів щодо недо-пущення прориву їх на територію підрозділу. У результаті обстрілу він отримав несумісні з життям поранен-ня. У цьому бою молодший сержант Паршутін загинув.


ПЕТРІВ Ігор Олексійович

46 роківЗвання, посада, підрозділ: майор, викладач Навчально-го центру підготовки молодших спеціалістів.Дата і місце народження: 13 жовтня 1967 року, м. Лах-ден пох’я, РРФСР.Дата і місце загибелі: 12 липня 2014 року, с. Маринівка, Шахтарський район, Донецька область.Обставини загибелі. 12 липня 2014 року прикордонники супроводжували на БТРі тіло загиблого 11 липня генерал-майора Ігоря Момота. Під час повернення на місце дисло-кації о 16.00, рухаючись на БТРі в районі прикордонного села Маринівка Донецької області, підірвались на фугасі.

Загинув Ігор Олексійович Петрів та прапорщик П. Дияк. Похований у с. Геронимівка Чер-каського району Черкаської області. Залишилися дружина та донька.Нагородження: Указом Президента України № 619/2014 від 26 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). У серпні 2014 року рішенням сільської ради с. Руська Поляна ім’ям героя названо вулицю.

Ігор Олексійович народився в м. Лах- денпох’я в Карелії. Після закінчення школи був призваний для проходжен-ня строкової військової служби. Ба-жання служити далі було настільки великим, що Ігор залишився проходи-ти службу за контрактом і потрапив у 76-й гвардійський танковий полк 20-ї танкової дивізії Північної групи військ, що у той час дислокувався на території Польщі.

1989 року закінчив школу прапор-щиків при 510-му окремому навчаль-ному танковому полку.

1994 року екстерном закінчив Ін-ститут прикордонних військ України.

2012 року закінчив вищий навчаль-ний заклад «Східноєвропейський уні-верситет економіки і менеджменту» за спеціальністю «правознавство» та здобув кваліфікацію юриста.

Майор Ігор Петрів віддав прикор-донній службі понад 27 років, пере-буваючи на посадах від командира комендантського взводу комендант-ської роти 1-го навчального прикор-донного загону ПВУ до начальника групи — старшого викладача групи спеціальної вогневої підготовки ци-клу тактико-спеціальної підготовки Навчального центру підготовки мо-лодших спеціалістів ДПСУ. Від почат-ку непроголошеної війни Ігор Петрів виконував завдання з охорони схід-них рубежів. Він розумів, що берег-ти потрібно не тільки країну, а й своїх близьких та рідних його серцю лю-дей. Саме тому 15 березня 2014 року у складі мотоманевреної групи відбув на оборону кордонів нашої держави.

Із 4 липня 2014 року у складі групи добровольців, яку очолював генерал-


майор І. Ф. Момот, Ігор Петрів викону-вав завдання в зоні проведення АТО. Група налічувала 13 військовослуж-бовців, що здійснювали інспектуван-ня блокпостів та надання їм практич-ної допомоги, проводила евакуацію поранених, супроводжувала колони й виконувала низку завдань, які міс-тять інформацію з обмеженим досту-пом. 9 липня 2014 року під час здій-снення евакуації поранених з пункту пропуску «Довжанський» силами гру-пи було ліквідовано з великокалібер-ної гвинтівки ворожого снайпера.

11 липня 2014 року в районі н. п. Зеленопілля група потрапила під об-стріл «Градів». Під час обстрілу здій-снювали евакуацію поранених і заги-блих до визначеного пункту збору.

Тієї ночі силами групи було лікві-довано групу коригувальників, чим зберегли безліч життів наших вій-ськовослужбовців під час ворожого артилерійського обстрілу.

12 липня 2014 року група здійсню-вала евакуацію двох поранених вій-ськовослужбовців з н. п. Зеленопіл-ля до н. п. Амвросіївка на двох БТР-80. Близько 15.30 поблизу населеного пункту Дяково БТР-80, у якому пере-бував майор, наїхав на ворожий фу-гас. У результаті підриву І. О. Петрів загинув.


ПЕТУХОВ Денис Анатолійович

26 роківЗвання, посада, підрозділ: старший лейтенант, коман-дир катера Маріупольського загону морської охорони.Дата і місце народження: 16 серпня 1988 року, м. Одеса.Дата і місце загибелі: 31 серпня 2014 року, Азовське море.Обставини загибелі. Зник безвісти 31 серпня 2014 року о 15.10 в Азовському морі у трьох милях від берега в ра-йоні с. Безіменне Новоазовського району Донецької об-ласті під час обстрілу проросійськими бойовиками катеру ДПСУ BG 119. Разом із Денисом Анатолійовичем загинув матрос Б. Тіщенко. Тіло не знайдено.

Нагородження. Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Одесит, старший лейтенант Денис Анатолійович з дитинства мріяв ста-ти моряком, а його вступ до Академії військово-морських сил імені П. С. На-хімова тільки довів серйозність дитя-чих мрій.

За час проходження військової служби в Одеському загоні Морської охорони Денис зарекомендував себе як зразковий офіцер. До виконання службових обов’язків ставився сум-лінно, виявляючи при цьому ініціати-ву та високі організаторські здібності.

Мав високу професійну підготовку. Дорожив честю військового колекти-ву, підтримував славні традиції моря-ків-прикордонників, мав почуття па-тріотизму та відданості.

Від початку загострення суспільно-політичної обстановки у східних ре-гіонах України з 27 червня 2014 року брав безпосередню участь в охороні

морських рубежів на катерах Маріу-польського загону Морської охорони безпосередньо в акваторії Азовсько-го моря.

Із 28 серпня 2014 року тактич-на група катерів Морської охорони від Маріупольського загону Морської охорони, у складі якої перебував ка-тер 1-го рангу, виконувала бойове за-вдання в Азовському морі поблизу н. п. Широкіне та Безіменне Новоазов-ського району Донецької області на відстані 3 миль від берега з метою не-допущення на територію України не-законних збройних угруповань.

31 серпня 2014 року старший лейтенант Д. А. Петухов виконував обов’язки командира катера. О 15.17 катер був обстріляний ракетами, ке-рованими бойовиками з берега.

Унаслідок влучення в катер 5 ракет виникла пожежа та сталася детонація


боєкомплекту. Спроби екіпажу катера загасити вогонь виявились марними.

Особовий склад був змушений за-лишити катер, вистрибнувши за борт.

Пошкоджене судно затонуло.За свідченнями військовослужбов-

ців, які перебували на борту катера, старший лейтенант Петухов під час обстрілів і пожежі зник. Тіла або його фрагментів біля катера не виявили.


ПІКУС Євгеній Михайлович

34 рокиЗвання, посада, підрозділ: полковник (посмертно), старший офіцер з реєстрації та паспортної роботи Схід-ного регіонального управління.Дата і місце народження: 14 вересня 1979 року, м. Він-ниця.Дата і місце загибелі: 25 серпня 2014 року, с. Красна Та-лівка, Станично-Луганський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув у бою з диверсійно-роз-відувальною групою, яка перетнула кордон з території РФ на ділянці «Красна Талівка» Луганської області. Разом з Євгенієм загинули старший прапорщик В. Фірсов, стар-

ший прапорщик Д. Арнаут та молодший сержант О. Сороченко. Похований на Алеї Слави Центрального кладовища м. Вінниці. Залишилися батьки, старша сестра і брат-близнюк.Нагородження: Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений медаллю «За військову службу Україні». Указом Прези-дента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявле-ні у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Указом № 19 від 1 жовтня 2016 року нагоро-джений відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).

Євген Михайлович народився в м. Вінниці. Із 11 липня 2014 року старший офіцер з реєстраційної та паспортної роботи відділу при-кордонного контролю та реєстра-ції штабу Східного регіонального управління підполковник Є. М. Пікус перебував на ділянці Луганського прикордонного загону, де виконував службово-бойові завдання у скла-ді прикордонних нарядів підрозділів на загрозливих ділянках державного кордону України.

Особисто брав участь у супроводі колон з ПММ, продовольчими, техніч-ними засобами та боєприпасами на ді-лянках відділів прикордонної служби «Біловодськ», «Білолуцьк», «Красна

Талівка» та «Станично-Луганське», де майже щоночі здійснювалися зброй-ні напади терористів. Завдяки сміли-вості, мужності військовослужбовців, у тому числі й підполковника Пікуса, підрозділи Луганського прикордон-ного загону своєчасно забезпечува-лися всім необхідним для виконання поставлених завдань з охорони дер-жавного кордону України. 28 липня 2014 року на місцях можливого об-стрілу пункту пропуску «Красна Талів-ка» в районі н. п. Талове, на відстані до 5000 м від лінії державного кордону працювала пошукова група реагуван-ня у складі керівництва тактичного угруповання «Північ» та Луганського прикордонного загону.


Під час обстеження місцевості біля службового автомобіля вибухнув фу-гас, від чого отримали порання пер-ший заступник начальника Східного регіонального управління начальник штабу полковник В. Б. Бабюк та на-чальник Луганського прикордонного загону полковник С. В. Дейнеко.

Після вибуху розпочався міномет-ний обстріл можливого місця пере-бування колони, міни розривалися за 200–250 м перед машинами по лісо-смузі. Підполковник Є. М. Пікус, ризи-куючи власним життям, під обстрілом евакуйовував поранених офіцерів та надавав їм першу медичну допомогу.

25 серпня 2014 року о 15.00 від старшого прикордонного наряду старшого прапорщика Е. Ю. Атрошке-вича, який ніс службу на напрямку н. п. Красновка (РФ) — н. п. Талове (Украї-на) у районі інформаційного покажчи-ка № 359 на відстані 3000 м від дер-жавного кордону, надійшла доповідь про здійснення обстрілу прикордон-

ного наряду зі стрілецької зброї неві-домими особами після перетинання ними кордону з РФ в Україну.

Прикордонний наряд вступив у бій. Підполковник Пікус особисто очолив резерв від відділу прикордонної служ-би й надав вогневу підтримку прикор-донному наряду, що вів бій.

У результаті бойової сутички він отримав вогнепальне поранення та загинув на місці.

Своїм вчинком офіцер виявив най-кращі якості прикордонника, що з по-чуттям патріотизму й відданості своїй державі та народові мужньо та само-віддано зробив усе можливе, щоб збе-регти життя своїм товаришам.

20 березня 2015 року на будівлі Він ницької гімназії № 30, у якій на-вчався прикордонник, урочисто від-крито меморіальну дошку на честь підполковника Євгенія Пікуса.

У Красній Талівці — меморіальну дошку на честь загиблим прикордон-никам.

Ім’ям Євгена Пікуса названо вули-цю у Вінниці.


ПОЛЯКОВ Василь Вікторович

23 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший сержант, началь-ник групи 10-го мобільного прикордонного загону.Дата і місце народження: 2 травня 1991 року, с. Дмитрів-ка, Кілійський район, Одеська область.Дата і місце загибелі: 11 липня 2014 року, с. Зеленопілля, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув під час обстрілу базового табору бойовиками з РСЗВ «Град» о 4.30 ранку біля с. Зе-ленопілля Луганської області. Разом із Василем загинули генерал-майор І. Момот, сержант О. Глущак, старший сер-жант А. Луцко, солдат В. Штолцель, солдат П. Лазаренко та

солдат Д. Сирбу. Похований у с. Дмитрівка Кілійського району Одеської області. Залишили-ся батьки, сестра та наречена.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Василь Вікторович народився в с. Дмитрівка Кілійського району Одеської області. З дитинства Василь мріяв про професію військового. Під час навчання у середній школі він ба-гато уваги приділяв фізичній підго-товці, загартовуванню не тільки тіла, а й духу, брав активну участь у спор-тивних змаганнях.

Після закінчення школи Василя призвали до лав Збройних Сил Укра-їни. У 169-му навчальному центрі Су-хопутних військ Збройних Сил Украї-ни він опанував професію військового оператора-навідника. Строкова служ-ба загартувала його та стала путівкою до прикордонної служби. Звільнив-шись у запас Збройних Сил, Василь вирішив стати прикордонником та вступив до Навчального центру підго-товки молодших спеціалістів Держав-ної прикордонної служби України.

2011 року за власним бажанням старшого сержанта Василя Поляко-ва його відрядили для проходження служби до 10-го мобільного прикор-донного загону, одного з найкращих прикордонних загонів України.

Коли російський агресор напав на Україну, старший сержант Василь По-ляков сам попросився у відрядження на Схід для захисту територіальної ці-лісності та незалежності України. На початку червня 2014 року у складі групи прикордонників 10-го мобіль-ного прикордонного загону він поїхав до Луганської області. Група викону-вала завдання із супроводу та охорони колон техніки, а також ведення роз-відувально-пошукових дій. Неоднора-зово екіпаж старшого сержанта Поля-кова вступав у вогневе протистояння з ворогом і після виконання завдань завжди виходив переможцем.


Наприкінці червня 2014 року на-дійшов наказ командування про взят-тя під охорону та оборону міжнарод-ного пункту пропуску «Довжанський». За всіма правилами військової справи прикордонники облаштували вогневі точки, укриття для особового складу та техніки.

11 липня ворог здійснив силь-ний обстріл із мінометів та стрілець-кої зброї. Від підрозділу Збройних Сил України, який тримав оборону недале-ко від пункту пропуску, прикордонни-ки отримали по радіостанції прохання терміново евакуювати важкопоране-ного військовослужбовця. Незважаю-чи на продовження обстрілу, БТР під командуванням старшого сержанта В. В. Полякова вирушив за пораненим.

Під шквальним вогнем противника Василь залишив бронемашину, щоби врятувати пораненого солдата. Ворог помітив намагання евакуювати вій-ськовослужбовця та переніс весь во-гонь на бронетранспортер. Ворожа куля обірвала життя Василя.

15 жовтня 2015 року в загально-освітній школі І–ІІІ ступенів в с. Дми-трівка, у якій навчався Василь, від-крито меморіальну дошку на честь загиблого героя.


ПОСТОЛЬНИЙ Микола Миколайович

30 роківЗвання, посада, підрозділ: прапорщик, інструктор відділення прикордонної служби Східного регіонального управління.Дата і місце народження: 5 квітня 1984 року, с. Петрівка, Золочівський район, Харківська область.Дата і місце загибелі: 16 липня 2014 року, с. Юганівка, Станично-Луганський район, Луганська область.Обставини загибелі. 16 липня 2014 року в лісосмузі за 2 км від державного кордону в Станично-Луганському ра-йоні прикордонний наряд натрапив на групу бойовиків, що розміщувала вибуховий пристрій «фугас». У результаті

бойового зіткнення Микола та молодший сержант М. Закопайло загинули, прикриваючи відхід товаришів до бронетранспортера. Похований у с. Петрівка Золочівського району Харківської області. Залишилися батьки, дружина та син.Нагородження: Указом Президента України № 619/2014 від 26 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Микола Миколайович народився в мальовничому селищі Петрівка Зо-лочівського району, що на Харківщи-ні, на прикордонні з Росією.

Зелені кашкети змалечку запа-ли в душу Миколі. Він був непосидю-чим, майстром на всі руки, полюбляв географію, історію, біологію. У шкіль-ні роки жодна спортивна подія не від-булась без його участі, адже його де-віз зводився до слів «Жодного дня без спорту!».

Мабуть, тому й дружину Дарину вибрав з тією професією, що дарує здоров’я, — лікар. Сам закінчив спор-тивний ліцей у Харкові та професійно-технічне училище № 1 за спеціальніс-тю «муляр-будівельник».

2004 року пройшов підготов-ку в Навчальному центрі підготов-ки молодших спеціалістів ДПСУ, потім

розпочав службу на прикордонній за-ставі «Золочів», з 2007-го — у прикор-донній заставі «Тимофіївка», пізні-ше — у відділі прикордонної служби «Вільхуватка», а з 2013 року перей-шов до окремого відділу прикордон-ної служби Східного регіонального управління, звідки за першим сигна-лом тривоги виїхав на ділянку Луган-ського прикордонного загону.

В екстремальних ситуаціях опера-тивно приймав оптимальні рішення та забезпечував їх виконання.

В умовах загострення обстанов-ки на кордоні, завдяки професіоналіз-му та всебічній підготовці прапорщик М. М. Постольний залучався до супро-воду та охорони колон з ППМ, продо-вольством, технічними засобами та боєприпасами на ділянці Луганського прикордонного загону, завдяки чому


його підрозділи були своєчасно забез-печені всім необхідним.

Із 14 червня 2014 року прапорщик Постольний перебував у складі так-тичного угруповання «Північ».

16 липня 2014 року о 15.40 спіль-ний прикордонний наряд «розвіду-вально-пошукова група» від зведе-ного загону угруповання «Північ» та батальйонно-тактичної групи Зброй-них Сил України у складі 21 чоло-віка виконував завдання з охорони державного кордону України за марш-рутом н. п. Юганівка — блокпост у ра-йоні Ільїнка — н. п. Сизе. За 2 км до н. п. Сизе в лісі прикордонний наряд потрапив у засідку, влаштовану теро-ристами.

Персонал прикордонного наряду вступив у бій із бойовиками, які вели інтенсивний вогонь зі снайперської та автоматичної стрілецької зброї.

Під час вогневого протистояння прапорщик М. М. Постольний виявив сміливість та рішучість, прикривав вогнем зі стрілецької зброї військо-вослужбовців прикордонного наряду.

Близько 16.00 військовослужбо-вець отримав смертельні поранення.


ПРЕСНЯКОВ Володимир Миколайович

25 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, стар-ший механик відділу зв’язку Донецького прикордонного за-гону.Дата і місце народження: 1 жовтня 1988 року, м. Ново-азовськ, Донецька область.Дата і місце загибелі: 2 липня 2014 року, м. Новоазовськ, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 2 липня 2014 року від об-стрілу з мінометів пункту пропуску «Новоазовськ» на кордоні з РФ у Донецькій області. Похований у м. Ново-азовськ Донецької області. Залишилися дружина та ма-ленька дитина.

Нагородження. Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Володимир Миколайович народив-ся в м. Новоазовську Донецької об-ласті.

Після закінчення 2004 року загаль-ноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 2 м. Новоазовська вступив до професій-ного ліцею у цьому ж місті на спеці-альність електрозварювальника руч-ного зварювання.

Але не судилося Володимиро-ві, мешкаючи у прикордонному міс-ті, залишитися цивільною людиною. І в жовтні 2007 року він із гордістю та радістю приміряв на себе зелений кашкет. Почавши службу з патрульно-го водія, Пресняков Володимир Мико-лайович за 7 років взірцевої служби опанував посаду молодшого інспек-тора прикордонної служби — старшо-го механіка відділення зв’язку відділу прикордонної служби «Новоазовськ» Донецького прикордонного загону.

Зі спогадів заступника начальни-ка відділу прикордонної служби «Но-воазовськ» майора А. М. Ремізова: «Молодший сержант Пресняков Во-лодимир Миколайович був чуйним, вихованим, спокійним, товариші по службі його поважали та любили. Він був сміливою та чесною людиною, за-вжди намагався бути взірцем та при-кладом для решти військовослужбов-ців».

Улітку 2014 року обстановка на ді-лянці відділу прикордонної служ-би «Новоазовськ» характеризувалась спробами порушення територіальної цілісності озброєними бандитськи-ми формуваннями та перетинанням ними пункту пропуску «Новоазовськ» з метою вчинення провокацій на те-риторії України.

2 липня 2014 року о 02.20 розпо-чався мінометний обстріл пункту


пропуску «Новоазовськ». Пропуск гро-мадян та транспортних засобів через пункт було призупинено.

Персонал відділу прикордонної служби «Новоазовськ», піднятий за командою «до бою», зайняв кругову оборону. Обстріл тривав протягом 15 хвилин, було здійснено понад 10 міно-метних пострілів.

О 04.00 молодший сержант Пресня-ков Володимир Миколайович, отри-мавши важкі поранення, загинув.

Завдяки особистій підготовці, сум-лінному ставленню до виконання службових обов’язків, особистій муж-ності, виявленій у ході бою, було ство-рено перешкоду можливому прори-ву через державний кордон України та збережено життя громадян, які пе-ребували на пункті пропуску «Ново-азовськ».


ПРИСЯЖНЮК Ігор Васильович

37 роківЗвання, посада, підрозділ: старший прапорщик, технік секції зв’язку Могилів-Подільського прикордонного загону.Дата і місце народження: 11 січня 1977 року, м. Вінниця.Дата і місце загибелі: 7 серпня 2014 року, смт Єсаулівка, Антрацитівський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув, потрапивши під обстріл «Градами» української колони під час виходу з Довжан-ського котла. Похований на Алеї Слави центрального кла-довища м. Вінниця. Залишилися дружина та син.

Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ігор Васильович навчався у Півден-ноукраїнському державному педагогіч-ному університеті ім. К. Д. Ушинського на вчителя фізичного виховання. Роз-почав свою службу 1997 року як технік-дизеліст електропостачальної станції господарчого взводу роти аеродром но-технічного забезпечення 24-ї окремої авіаційної ескадрильї Південного на-прямку Прикордонних військ України.

Проходячи з 1995 року служ-бу в Одеській окремій авіаескадри-льї, Ігор захопився греблею на каное та почав наполегливо її опановува-ти. Талановитого цілеспрямовано-го спортсмена помітили й призна-чили тренером спортивної команди спорткомітету Держприкордонслуж-би, а згодом — інструктором спортив-ної команди Південного регіонально-го управління ДПСУ.

Вихованець СДЮШОР ім. олімпій-ської чемпіонки Ю. Рябчинської у Він-ниці.

За досить короткий час прикордон-ник здобув звання майстра спорту, ви-боров понад десять спортивних наго-род, виступаючи за збірну України не лише на Батьківщині, а й далеко за її межами. У 2012 році виступав на чем-піонаті світу з веслувального марафо-ну в Римі (Італія).

2013 року Ігор Присяжнюк брав участь у Всесвітніх іграх з неолімпій-ських видів спорту в Кале (Колумбія).

Як згадують бійці, Ігор був «наділе-ний особливим шармом… Умів спілку-ватися з людьми, ніколи не дозволяв собі когось образити. До всіх справ ставився відповідально.

З особливим трепетом ставився до батьків, брата, дружини та сина. Ігор Присяжнюк був справжнім патріотом.

Щиро вболівав за долю Украї-ни і в зону бойових дій поїхав разом з іншими товаришами, не шукаючи відмовок. Він був гідною людиною в усьому».


Старший прапорщик Ігор Присяж-нюк загинув 7 серпня 2014 року.

Бойові побратими із сумом при-гадували, як загинув їхній товариш: «Наша колона, виходячи з-під Довжан-ського, потрапила під жорстокий ар-тобстріл “Градів”. Неподалік машини, у якій перебував Ігор, вибухнув сна-ряд. Ігор загинув миттєво, а за кілька секунд машина запалала, немов смо-лоскип… Доки будемо жити, не забу-демо тієї жахливої миті. Зупинити ко-лону, аби витягти тіло з вогню, ми не змогли — були б нові невиправдані жертви».

Портал http://33kanal.com/33-jj-ka -nal/prorivajuchis-z-otochennja-zaginuv-vidomijj-931.html 14.08.2014 розмістив спогади дружини Ігоря Алли: «2 черв-ня в Ігоря був вихідний від служби, і він гуляв із сином. Йому зателефонували з Могилів-Подільського прикордон-ного загону, аби терміново прибув до місця служби, нічого детально не по-яснивши. Чоловік припускав, можли-во, викликали на навчальні збори. Але він відразу відчув біду. Бо перед виїз-дом по-чоловічому плакав, коли обі-ймав та цілував востаннє сина... Далі був кордон із Кримом. Потім Луганщи-на, — розповідає невтішна вдова. — Далі казав, що вони живуть в окопах серед голого поля, немає ані що поїсти, ані води, ані бронежилетів. А за дея-кий час запевняв уже, що їм дали «бро-ню» та, врешті, годують двічі на день. Розповів коротко про бої, що у ворога є «Град», яким вже розстріляли наших військових — згодом ми дізнались про криваву бійню під Зеленопіллям. Роз-повідав про «зеків»-найманців, «роз-цінки»: тисячу доларів за вбивство ря-дового українського бійця, дві тисячі

за офіцера, певна сума в доларах, аби просто «постріляти по наших». Зго-дом я дізналась, що чоловік був у са-мому пеклі у сумнозвісному пункті пропуску «Довжанський». Що наші во-їни між двох вогнів — терористів та Росії, знищена бойова техніка, а вони ховаються від зливи ракет та снаря-дів в окопах. Своїм батькам та брату він нічого не казав, до останнього роз-повідав, що вони досі стоять на Хер-сонщині. Навіть просив Володимира читати новини зі Сходу, особливо «До-вжанського», буцімто переживаючи за своїх колег там! У Ігоря навіть дум-ки не було, аби не йти на фронт... І на Сході були військові та прикордонни-ки, які переходили на бік Росії, не ви-тримавши цього пекла, або хтось з ко-рисливих міркувань. Але Ігор не міг так вчинити в жодному разі. Востаннє казав, що у них вже скоро ротація і він обов'язково приїде до нас. Його голос завжди був бадьорим та веселим, не-зважаючи на все».

10 листопада 2016 на території Могилів-Подільського прикордонно-го загону урочисто відкрили меморі-альний комплекс на честь прикордон-ників, які загинули на Донбасі у боях з сепаратистами і російськими най-манцями.

У грудні 2016 року у Вінниці з'я ви-лась вулиця Ігоря Присяжнюка.

Був тимчасово похований у брат-ській могилі у полі (3 км на півден-ний захід від смт Єсаулівка Антраци-тівського району Луганської області), де «Градами» було розстріляно укра-їнську колону. 23 листопада 2014 року ексгумований пошуковцями місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). Опізнаний за тестами ДНК.


ПТІЦИН Віталій Ігорович

33 рокиЗвання, посада, підрозділ: солдат, курсант Навчально-го центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України.Дата і місце народження: 23 листопада 1980 року, смт Марківка, Луганська область.Дата і місце загибелі: 6 серпня 2014 року, с. Єсаулівка, Антрацитівський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув, потрапивши під обстріл «Градами» української колони під час виходу з Довжан-ського котла. Похований у смт Марківка Луганської об-ласті.

Нагородження: Указом Президента України № 622/2015 від 3 листопада 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Віталій Ігорович народився в м. Лу-ганськ. Після закінчення загальноос-вітньої школи вступив до Марківсько-го професійно-технічного училища № 122, навчання в якому завершив 1999 року і де здобув професії тракто-риста-машиніста широкого профілю, слюсара-ремонтника та водія автомо-біля категорій «В–С».

11 квітня 2014 року Віталія Пті-цина прийняли на військову службу за контрактом до Навчального цен-тру підготовки молодших спеціаліс-тів Державної прикордонної служ-би України, де він проходив військову службу на посаді курсанта. Там він за-рекомендував себе людиною, відда-ною народові України, конституцій-ному та військовому обов’язку.

Оскільки родом Віталій із Луган-ської області, він не вагаючись відразу поїхав захищати кордони рідної землі

від терористичних груп та проросій-ськи налаштованих бандформувань. Із 9 червня 2014 року солдат Птіцин Віталій Ігорович виконував завдання з охорони державного кордону Укра-їни у складі тактичного угруповання «Кордон» на ділянках Східного регі-онального управління, а саме в райо-ні н. п. Зеленопілля, розташованого на його рідній Луганщині.

Особовий склад підрозділу, у яко-му перебував солдат В. І. Птіцин, вико-нував завдання на території, здебіль-шого контрольованій незаконними військовими формуваннями. Разом із підрозділом військовослужбовець ви-являв мужність, героїзм і відданість присязі, протистояв більшим за чи-сельністю озброєним угрупованням бойовиків. Завдяки його вмілим та рі-шучим діям було неодноразово відби-то спроби нападу на прикордонників


та не допущено захоплення бойової техніки й боєприпасів.

У складі свого підрозділу Віта-лій здійснював патрулювання лівого та правого флангів ділянки кордону в районі н. п. Зеленопілля, ніс службу в місцевому пункті пропуску «Новобо-ровиці» та на блокпості «Новоборови-ця», а також брав участь у спеціальних прикордонних операціях з охорони та оборони державного кордону Украї-ни. Завдяки цьому на територію Укра-їни не проникли збройні сили РФ, а також підготовлені групи та колони терористів, які намагалися пройти че-рез кордон на територію Донецької та Луганської областей.

6 серпня 2014 року солдат Птіцин Віталій Ігорович рухався у складі зве-деної автомобільної колони на про-рив з оточення у Довжанському кот-лі на з’єднання з основними силами після 22-денної героїчної оборони державного кордону під постійними масованими обстрілами з боку теро-ристів. У районі н. п. Дякове колона потрапила під масований артилерій-ський обстріл, прикордонники прий-няли бій, та після відбиття озброєно-го нападу місцезнаходження Віталія не було встановлено. Пошукові заходи із залученням волонтерських органі-зацій також не дали результату.

Віталія Ігоровича тимчасово похо-вали у братській могилі у полі (3 км на південний захід від смт Єсаулівка Ан-трацитівського району Луганської об-ласті), де «Градами» було розстріляно українську колону. 23 листопада 2014 року ексгумований пошуковцями мі-сії «Евакуація-200» («Чорний тюль-пан»). Разом із В. І. Птіциним було екс-гумовано ще сімох бійців (одразу ж

упізнаний І. В. Присяжнюк, а в серп-ні 2015 року за експертизою ДНК — сам В. І. Птіцин). Із місць проведення бойових дій до Запорізького обласно-го бюро судово-медичних експертиз були доправлені рештки тіл. Завдяки молекулярно-генетичним експерти-зам було встановлено особу Птіцина Віталія Ігоровича.


СЕМЕНОВ В’ячеслав Анатолійович

45 роківЗвання, посада, підрозділ: старший лейтенант, заступник начальника першої прикордонної застави оперативно-бойової прикордонної комендатури Мо-гилів-Подільського прикордонного загону.Дата і місце народження: 23 липня 1969 року, м. Жмеринка, Вінницька область.Дата і місце загибелі: 17 лютого 2015 року, смт Фа-щівка, Попаснянський район, Луганська область.

Обставини загибелі. Загинув від важкого осколкового поранення 17 лютого 2015 року під час штурму блокпосту смт Фащівка Попаснянського району російськими танками, що впритул розстрілювали позиції прикордонників. Похований старший лейтенант В. А. Семе-нов у Жмеринці Вінницької області. Залишились батьки, дружина, дві доньки та 4-річний онук.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Указом Президента України № 86/2016 від 11 березня 2016 року «за виняткову особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» присвоєно звання «Герой Украї-ни» (посмертно).

В’ячеслав Анатолійович народив-ся 23 липня 1969 року у м. Жмеринці Вінницької області. 2005 року закін-чив Вінницький політехнічний інсти-тут за спеціальністю інженер-радіо-електронщик. Був одружений, мав двох доньок — Наталію та Євгенію.

4 серпня 2014 року під час прове-дення мобілізації був призваний на військову службу Жмеринським МВК Вінницької області до Могилів-По-дільського прикордонного загону на посаду заступника начальника 2-го відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служ-би «Могилів-Подільський». 30 серпня 2014 року був призначений на посаду

заступника начальника 1-ї прикор-донної застави оперативно-бойової прикордонної комендатури «Могилів-Подільський».

Із вересня 2014 року в складі опе-ративно-бойової прикордонної ко-мендатури «Могилів-Подільський» старший лейтенант В. А. Семенов ви-конував бойові завдання на ділянці відповідальності ОВВ «Краматорськ» Східного регіонального управління.

Наші прикордонники під керівни-цтвом старшого прикордонного на-ряду спільно з військовослужбовцями 128-ї бригади тримали оборону блок-посту. Персонал робив усе можливе для недопущення обходу противника


і флангового удару по позиціях вій-ськовослужбовців ЗСУ.

Протягом дня 17 лютого 2015 року російські збройні формування за під-тримки артилерії та танків штурмува-ли контрольний блокпост смт Фащів-ка Попаснянського району Луганської області поблизу Дебальцевого. Стар-ший лейтенант В. А. Семенов зі сво-їм підрозділом вкотре вів нерівні бої з переважаючими силами противни-ка. Чисельні штурми за підтримки бронетехніки і танків успіху бойови-кам не принесли. Узяти блокпост під свій контроль ворогам не вдалося, хоча самі укріплення були зруйнова-ні. Це дозволило бойовикам наважи-тися на ще один штурм позицій при-кордонників.

Коли почався артобстріл, В’ячеслав вискочив з бліндажа, аби перевірити обстановку. У цей час російський танк вистрелив впритул по позиціях при-кордонників. Осколок пробив задню пластину бронежилета, пройшов під кутом догори під праву лопатку. Коли командира занесли до бліндажа, він був ще живий.

Незважаючи на рану, продовжував керувати підрозділом та особистою звитягою зміг організувати оборону таким чином, щоб не допустити обхо-ду позицій бойовиками.

Залишаючись вірним військовому обов’язку, розуміючи, що без боєпри-пасів, яких залишалося обмаль, вижи-ти зведеному підрозділу не вдасться, офіцер віддав бойовий наказ на здій-снення маневру та евакуації поране-ного військовослужбовця.

Сам, перебуваючи в украй важко-му стані, фактично стікаючи кров’ю, продовжив нерівний бій з ворогом

і героїчно загинув, але врятував жит-тя бойових побратимів. Під час еваку-ації тіла загиблого у БМП влучив ще снаряд, машина загорілась та залиши-лась на окупованій території.

Зі спогадів військовослужбовців: «Старший лейтенант В. А. Семенов був справжнім офіцером і команди-ром. Завжди був із нами на вогневих позиціях. Підтримував нас і вогнем, і словом, і власним прикладом. Під час короткого відпочинку у бліндажі зу-силлями своєї волі демонстрував аб-солютний незворушний спокій. За-вдяки йому ми вчасно дізналися про атаку, яку ніхто з нас не пережив би».


СЕМЕНОВСЬКИЙ Олег Миколайович

35 роківЗвання, посада, підрозділ: старший прапорщик, дози-метрист відділення інспекторів Донецького прикордон-ного загону.Дата і місце народження: 12 липня 1978 року, м. Дудин-ка, Красноярський край, РФ (колишня РРФСР).Дата і місце загибелі: 3 липня 2014 року (помер від по-ранень).Обставини загибелі. Помер 3 липня 2014 року в лікар-ні від поранень, отриманих у ніч на 2 липня 2014 року під час обстрілу терористами пункту пропуску «Ново-азовськ» на кордоні з Російською Федерацією в Доне-

цькій області. В Олега Миколайовича залишилися дружина та двоє синів. О. М. Семенов-ський похований у м. Новоазовськ Донецької області.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олег Миколайович народився в м. Ду дінка Красноярського краю ко-лишньої РРФСР на півострові Таймир. До серпня 1981 року проживав з бать-ками у п. Волочанка Дудінського райо-ну за місцем служби батька. Отримав-ши нове призначення, батько переїхав із сім’єю в Україну, до м. Бердянська.

1985 року Олег пішов у перший клас школи № 7 м. Бердянська. Після її закінчення вступив до Нагайсько-го сільськогосподарського технікуму в м. Приморське. 1996 року був при-званий на строкову службу. Служив у навчальному підрозділі м. Черка-си. Після трьох місяців служби був на-правлений в Сімферопольський при-кордонний загін, а далі — в смт Форос, де був задіяний в охороні державної дачі Президента України.

Закінчивши строкову службу, за-вершив навчання в технікумі. 2000

року почав службу за контрактом у Донецькому прикордонному за-гоні та був направлений на прикор-донну заставу в м. Новоазовськ. 2002 року закінчив курси підготовки ін-спекторів прикордонної служби при Національній академії Державної прикордонної служби України іме-ні Богдана Хмельницького. 2003 року там же успішно пройшов навчання


в школі прапорщиків, після чого йому було присвоєно звання прапорщи-ка. У 2012–2013 роках був відрядже-ний для проходження служби в Доне-цький аеропорт, потім переведений до відділу прикордонної служби «Новоа-зовськ». Військова служба стала спра-вою всього його життя.

На свою останню службу Олег за-ступив 1 липня 2014 року, очолив-ши прикордонний наряд. 2 липня 2014 року о 02.20 розпочався міно-метний обстріл пункту пропуску «Но-воазовськ». Проходження громадян і транспортних засобів через пункт пропуску було призупинено, персо-нал відділу, піднятий за командою «до бою», зайняв кругову оборону.

Обстріл тривав 15 хвилин, було здійснено понад 10 мінометних по-стрілів.

У цей час прикордонний наряд із прикриття даного пункту пропуску «Прикордоний патруль», який очолю-вав старший прапорщик О. М. Семенов-ський, у складі п’яти прикордонників

виявив мінометну обслугу та озбро-єну групу людей, із якими зав’язався бій. Старший прапорщик О. М. Семе-новський зазнав тяжкого поранення в живіт. Йому було зроблено опера-цію. Проте від отриманих травм, не су-місних з життям, Олег Миколайович помер.

Нагороджений Почесним орденом м. Бердянська (посмертно).

На восьмій сесії Бердянської місь-кої ради 18 лютого 2016 року прий-нято рішення про присвоєння йому звання «Почесний громадянин міста Бердянська» (посмертно).

У його рідній школі в м. Бердян-ську створено стенд пам’яті героїчно-го випускника і відкрито меморіальну дошку.


СИРБУ Дмитро Васильович

20 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, курсант Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України.Дата і місце народження: 8 лютого 1994 року, смт Сара-та, Одеська область.Дата і місце загибелі: 11 липня 2014 року, с. Зеленопілля, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 11 липня 2014 року під час обстрілу бойовиками з РСЗВ «Град» о 4.30 ранку базово-го табору біля с. Зеленопілля Луганської області. Разом з Дмитром загинули генерал-майор І. Момот, сержант

О. Глущак, старший сержант А. Луцко, сержант В. Поляков, солдат П. Лазаренко та солдат В. Штолцель. Похований у с. Новоселівка Саратського району Одеської області. Залиши-лись батьки та молодший брат.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року, «за особи-сту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ціліс-ності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Дмитро Васильович народився в смт Сарата Одеської області. З 2000 року до 2009 року навчався у Сарат-ській загальноосвітній школі І–ІІІ сту-пенів. 2009 року вступив до Держав-ного вищого навчального закладу «Одеський коледж економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу» за спеціальністю «Правознавство», який закінчив 2013 року та здобув кваліфі-кацію молодшого спеціаліста з права.

11 квітня 2014 року Дмитро був за-рахований до особового складу На-вчального центру Державної при-кордонної служби України. За час військової служби в Навчальному центрі молодший сержант Сирбу Дми-тро Васильович зарекомендував себе позитивно. Посадові обов’язки вико-нував у повному обсязі, вмів організу-вати виконання поставлених завдань.

Одного разу персонал відділен-ня облаштовував інженерні спору-ди у вигляді окопів (укриттів) для за-хисту від артилерійського ураження. Кожному військовослужбовцю було визначено завдання на облаштуван-ня невід’ємного окремого елемен-та інженерних споруд. Під час здійс-нення контролю за виконанням робіт заступник начальника кулеметного


відділення помітив, що на робочому місці немає Дмитра. Але це не викли-кало жодних хвилювань: наочно його робота була виконана. Незабаром ко-мандир помітив Дмитра: виконавши своє завдання, той допомагав товари-шам. Таких випадків було чимало.

Особовий склад підрозділу, у яко-му служив молодший сержант Дми-тро Сирбу, виявляв мужність, героїзм і відданість військовій присязі, про-тистояв переважаючим за чисельніс-тю та озброєним угрупованням теро-ристів.

Завдяки вмілим та рішучим діям Дмитра було неодноразово відбито спроби нападу на прикордонників те-рористичних груп та недопущені захо-плення бойової техніки і боєпри пасів.

Дмитро Сирбу здійснював патру-лювання лівого та правого флангів ді-лянки кордону в районі н. п. Зелено-пілля, ніс службу в місцевому пункті пропуску «Новоборовиці» та на блок-пості. 11 липня 2014 року під час об-стрілу з «Градів» позицій українських прикордонників поблизу с. Зеленопіл-ля Луганської області Дмитро загинув.

Державну нагороду — орден «За мужність» ІІІ ступеня — батькам за-гиблого героя вручив заступник на-чальника Білгород-Дністровського прикордонного загону полковник Во-лодимир Дідзула.


СОКОЛОВСЬКИЙ Віктор Іванович

27 роківЗвання, посада, підрозділ: старший сержант, водій Мо-гилів-Подільського прикордонного загону.Дата і місце народження: 24 грудня 1986 року, с. Оза-ринці, Могилів-Подільський район, Вінницька область.Дата і місце загибелі: 27 липня 2014 року, с. Довжанське, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 27 липня 2014 року під час мінометно-гаубичного обстрілу пункту пропуску «До-вжанський» (Луганська область). Разом із Володимиром загинули старший лейтенант О. Дзюбелюк, прапорщик В. Блажко та старший солдат П. Дмитренко. Похований у с. Озаринці Могилів-Подільського району Вінницької області на римо-католицькому кладовищі.

Нагородження: Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Віктор Іванович народився в с. Оза-ринці Могилів-Подільського району Вінницької області. 2006 року закін-чив Могилів-Подільський медичний коледж. За час навчання виявив себе порядним, працелюбним, відпові-дальним студентом.

Віктор Соколовський розпочав свою військову службу 2000 року стрільцем-помічником гранатомет-ника комендантського взводу 24-го прикордонного загону Південного ре-гіонального управління Державної прикордонної служби України.

Із червня до липня 2014 року стар-ший сержант В. І. Соколовський у скла-ді мобільної прикордонної застави «Могилів-Подільський» виконував бойові завдання з охорони й оборони державного кордону України в районі пункту пропуску «Довжанський» До-нецької області.

27 липня 2014 року старший сер-жант Віктор Іванович Соколовський загинув внаслідок мінометно-гаубич-ного обстрілу пункту пропуску «До-вжанський».

Він понад усе любив життя, радів кожному дню, завжди йшов на допо-могу друзям. Поруч із ним було затиш-но і спокійно, він був надійним това-ришем.


Не зрадивши військовій присязі в умовах війни, Віктор виявив себе як винятково мужній і відважний боєць. Перед обличчям небезпеки та смер-тельного ризику він не полишив по-зицій, залишаючись вірним Україні та її народові.

Увічнений у Меморіалі пам’яті геро-їв АТО, урочисто відкритому 24 серп-ня 2016 року в м. Могилеві-Поділь-ському Вінницької області біля входу до міського парку.

У червні 2015 року у Могилів-По-дільському медичному коледжі уро-чисто відкрито меморіальну дошку пам’яті на честь старшого сержанта В. І. Соколовського.

У грудні 2015 року на честь Вікто-ра Соколовського та ще двох його од-носельців, які загинули, захищаючи територіальну цілісність нашої дер-жави, у селі Озаринці на фасаді міс-цевої школи відкрито меморіальну дошку.


СОРОЧЕНКО Олег Сергійович

20 роківЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, молод-ший інспектор відділення інспекторів Луганського при-кордонного загону.Дата і місце народження: 24 жовтня 1993 року, с. Мусіїв-ка, Міловський район, Луганська область.Дата і місце загибелі: 25 серпня 2014 року, с. Красна Та-лівка, Станично-Луганський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 25 серпня 2014 року в бою з диверсійно-розвідувальною групою, яка перетнула український кордон з території Російської Федерації на ділянці «Красна Талівка» Луганської області. Разом з Оле-

гом загинули старший прапорщик В. Фірсов, полковник Є. Пікус та старший прапорщик Д. Арнаут. Похований у с. Калмиківка Міловського району, Луганської області, де мешкають батьки.Нагородження: Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олег Сергійович народився в селі Мусіївка Міловського району Луган-ської області.

З початком агресії з боку Росій-ської Федерації та вторгненням теро-ристичних груп на територію України молодший інспектор прикордонної служби Луганського прикордонного загону Державної прикордонної служ-би України молодший сержант Соро-ченко О. С. виконував службово-бо-йові завдання у складі прикордонних нарядів.

25 серпня 2014 року о 15.00 у складі резерву відділу прикордонної служби, яку очолив підполковник Пікус Є. М., надавав вогневу підтримку прикор-донному наряду, який вів бій на на-прямку н. п. Красновка (РФ) — н. п. Талове (Україна) з невідомими особа-ми після перетинання ними кордону

з РФ. У результаті бойової сутички О. С. Сороченко отримав смертельне поранення та загинув у Красній Талів-ці — прикордонники зупинили дивер-сійно-розвідувальну групу, котра по-рушила кордон з території Росії.

Бій тривав 2,5 години, терористів підтримували вогнем з Російської Фе-дерації — міномети, 2 БТР та 2 БМП.


Також українських прикордонни-ків обстрілювали некерованими ре-активними снарядами 2 бойові верто-льоти Мі-24 Збройних сил РФ.

У бою загинули 4 прикордонники, 3-х поранено, однак прорив через кор-дон не відбувся, диверсанти ж вивез-ли своїх поранених та вбитих під при-криттям вогню російських БТРів та вертольотів до Росії.

Своїм вчинком військовослужбо-вець виявив найкращі якості при-кордонника, який із почуттям патрі-отизму та відданості своїй державі й народові мужньо і самовіддано здій-снив усе можливе, щоб зберегти жит-тя своїм товаришам по службі.

2015 року в селі Красна Талівка встановлено меморіальну дошку на честь загиблих прикордонників.


ТИЩЕНКО Богдан Володимирович

22 рокиЗвання, посада, підрозділ: матрос, сигнальник Маріу-польського загону морської охорони.Дата і місце народження: 3 грудня 1991 року, м. Маріу-поль, Донецька область.Дата і місце загибелі: 31 серпня 2014 року, Азовське море.Обставини загибелі. Зник безвісти 31 серпня 2014 року о 15.10 в Азовському морі у трьох милях від берега в ра-йоні села Безіменне Новоазовського району Донецької області під час обстрілу проросійськими бойовиками ка-теру ДПСУ BG 119. Разом з Богданом загинув старший лей-тенант Д. Петухов. Тіло не знайдено. На прохання батьків

загиблого створено місце віртуального поховання на міському кладовищі в м. Маріуполі Донецької області, де вони мешкають.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Богдан Володимирович народив-ся в м. Маріуполь Донецької області. З 7 квітня 2014 року матрос Б. В. Ти-щенко проходив службу в зоні АТО в Маріупольському загоні Морської охорони.

За час служби зарекомендував себе військовослужбовцем, що відда-ний народу України, конституційному обо в’яз ку та справі охорони держав-ного кордону.

Наполегливий, сміливо та рішуче долав труднощі, що виникали під час службової діяльності.

Мав високу професійну підготовку. Дорожив честю військового колекти-ву, підтримував славні традиції моря-ків-прикордонників.

Із початку загострення політич-ної обстановки в регіоні дислокації

Маріупольського загону Морської охорони брав безпосередню участь в охороні морського державного кор-дону України, чим запобігав проник-ненню на територію України незакон-них збройних угруповань.

Із 28 серпня 2014 року катер Мор-ської охорони у складі тактичної гру-пи катерів Морської охорони ніс служ-бу в Азовському морі в районі н. п. Широкіне та Безіменне Новоазовсько-го району Донецької області та спо-стерігав за діями й пересуваннями не-законних військових формувань на березі.

31 серпня 2014 року о 15.17 катер був обстріляний керованими ракета-ми з берега. Під час попадання в ка-тер п’ятьох ракет почалася пожежа та детонація боєкомплекту і палива. На


катері було оголошено бойову триво-гу. На борту катера серед військово-службовців перебував і матрос Б. В. Ти-щенко.

Під час обстрілу Богдан ніс сигналь-ну вахту на ходовому містку. За свід-ченнями військовослужбовців, які пе-ребували на борту катера, Богдан під час пожежі та обстрілів зник.

Спроби екіпажу катера загасити вогонь були марними. Особовий склад був змушений залишити судно. Уна-слідок обстрілу катер Морської охоро-ни затонув. Тіла Богдана Тищенко або його фрагментів біля катеру не вияв-лено.

28 травня 2015 року відбулось уро-чисте відкриття меморіалу пам’яті військовослужбовців Маріупольсько-го загону Морської охорони, які ге-роїчно загинули 31 серпня 2014 року під час виконання бойового завдан-ня, — командира катера старшого лейтенанта Д. А. Петухова та матроса Б. В. Тищенка.


ФІЛІПОВСЬКИЙ Юрій Володимирович

29 роківЗвання, посада, підрозділ: прапорщик, старшина-на-чальник відділення логістики прикордонного посту «Сєдо-ве» Донецького прикордонного загону.Дата і місце народження: 6 липня 1985 року, м. Амвро-сіївка, Донецька область.Дата і місце загибелі: 31 липня 2014 року, с. Василівка, Амвросіївський район, Донецька область.Обставини загибелі. 31 липня 2014 року о 03.12 почався обстріл прикордонного посту «Василівка» відділу прикор-донної служби «Амвросіївка» Донецького прикордонного загону. Бойовиками було здійснено близько 5 пострілів з гранатометів та вівся постійний вогонь зі стрілецької

зброї, у тому числі групової. Під час бою Юрій мужньо та героїчно керував особовим скла-дом, ризикуючи своїм життям, відбивав напад бойовиків. На жаль, кулеметна черга ворога забрала життя героя-прикордонника. Похований прапорщик Юрій Володимирович Філі-повський у м. Амвросіївка Донецької області, де мешкають батьки та родина.Нагородження: Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 року «за особи-сту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ціліс-ності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Юрій Володимирович народився в м. Амвросіївка Донецької області. Після закінчення загальноосвітньої школи № 4 навчався в професій-но-технічному училищі № 155 цьо-го ж міста. 2003 року здобув спеціаль-ність кухаря, кондитера та бухгалтера. 2005 року після закінчення строко-вої служби в Збройних Силах України Юрій Володимирович пов’язав свою долю із «зеленими кашкетами» та зго-дом опанував посаду кухаря-пекаря на прикордонній заставі «Василівка» прикордонної комендатури «Амвро-сіївка» Донецького прикордонного за-гону.

Впродовж десяти років бездоган-ної служби Юрій із гордістю та че-стю виконував покладені на нього

завдання як на суходолі, так і на мор-ській ділянці загону на посаді старши-ни-начальника відділення логістики прикордонного посту «Сєдове».

Коли на Донбасі розпочались бу-ремні події, Юрій Володимирович як старшина підрозділу багато уваги приділяв улаштуванню обороноздат-ності підрозділу. Був прикладом муж-ності та відваги для всього особового складу.

Він неодноразово був призначений старшим прикордонних нарядів на оборону державного кордону України, часто потрапляв під артилерійський вогонь. Проте жодного разу Юрій Во-лодимирович не схибив.

31 липня 2014 року о 03.12 по-чався обстріл прикордонного посту


«Василівка». Прапорщик Ю. В. Філі-повський як помічник старшого зміни прикордонних нарядів доповів керів-ництву відділу, підняв особовий склад за командою «до бою» та з бойовими побратимами зайняв оборону.

Завдяки рішучим діям Юрія Фі-ліповського та своєчасній доповіді було поінформовано взаємодіючі си-лові структури, штаб АТО, керівни-цтво тактичного угруповання «Кор-дон», піднято резерви прикордонних підрозділів. Під час бою Юрій, ризи-куючи своїм життям, відбивав напад бойовиків. Він перший вибіг із будів-лі та вогнем прикривав бойових то-варишів, які контратакували ворога. Завдяки його рішучим і мужнім діям,

умілому керівництву атаку було від-бито та не допущено захоплення вій-ськового містечка.

Старшина підрозділу прапорщик Ю. В. Філіповський загинув, врятував-ши життя багатьох своїх товаришів.


ФІРСОВ В’ячеслав Олександрович

43 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший прапорщик, ін-структор кінологічного відділення Луганського прикор-донного загону.Дата і місце народження: 4 липня 1971 року, смт Стани-ця Луганська, Луганська область.Дата і місце загибелі: 25 серпня 2014 року, с. Красна Та-лівка, Станично-Луганський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 25 серпня 2014 року в бою з диверсійно-розвідувальною групою, яка перетнула кор-

дон з території Російської Федерації на ділянці «Красна Талівка» Луганської області. Разом з В’ячеславом загинули полковник Є. Пікус, старший прапорщик Д. Арнаут та молодший сержант О. Сороченко. Місце поховання В’ячеслава Олександровича Фірсова — смт Біло-луцьк Новопсковського району Луганської області. 2015 року в селі Красна Талівка вста-новлено меморіальну дошку на честь загиблих прикордонників.Нагородження: Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Із початком агресії з боку Росій-ської Федерації та вторгненням теро-ристичних груп на територію Укра-їни інспектор прикордонної служби старший прапорщик Фірсов В’ячеслав Олександрович виконував службо-во-бойові завдання у складі прикор-донних підрозділів на загрозливих ділянках відповідальності відділу прикордонної служби державного кордону України.

25 серпня 2014 року о 15.00 у складі резерву відділу прикордонної служби, яку очолив підполковник Є. М. Пікус, надавав вогневу підтримку прикор-донному наряду, який вів бій з неві-домими особами після перетинання ними кордону з РФ.

Загинув у бойовому зіткненні у Красній Талівці — прикордонники зупинили диверсійно-розвідувальну

групу, котра порушила кордон з тери-торії Росії. Бій тривав 2,5 години, теро-ристів підтримували вогнем з Росій-ської Федерації — міномети, 2 БТР та 2 БМП. Також українських прикордон-ників обстрілювали некерованими реактивними снарядами 2 бойові вер-тольоти Мі-24 Збройних сил РФ. У бою загинули 4 прикордонники, 3-х пора-нено, однак прорив через кордон не відбувся, диверсанти ж вивезли своїх поранених та вбитих під прикриттям вогню російських БТРів та вертольо-тів до Росії.

Своєю самопожертвою військовос-лужбовець виявив найкращі якості прикордонника, із почуттям патріо-тизму та відданості своїй державі та народові мужньо і самовіддано здій-снив усе можливе, щоб зберегти жит-тя своїм товаришам по службі.


ЧЕРЕМИС Руслан Володимирович

34 рокиЗвання, посада, підрозділ: старший сержант, молод-ший інспектор-дозиметрист Луганського прикордонного загону.Дата і місце народження: 1 вересня 1980 року, м. Харків.Дата і місце загибелі: 31 жовтня 2014 року, с. Нижньоба-раниківка, Біловодський район, Луганська область.Обставини загибелі. 31 жовтня 2014 року службовий автомобіль УАЗ підірвався на протитанковій міні ТМ-62 біля села Нижньобараниківка Біловодського району Лу-ганської області на польовій дорозі у 30 м від державного кордону з РФ. Від отриманих поранень Руслан загинув на місці. Похований старший сержант Р. В. Черемис у Харкові, де мешкає його родина.Нагородження: Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіаль-ної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

З 1 квітня 2014 року в період при-зову на службу під час першої хви-лі мобілізації на особливий період молодший інспектор-дозиметрист прикордонної служби 3-го відділен-ня інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби «Біло-водськ» Луганського прикордонного загону старший сержант Р. В. Черемис постійно знаходився у зоні збройно-го протистояння прикордонників з незаконними військовими форму-ваннями та диверсійно-розвідуваль-ними групами військ Російської Фе-дерації.

Неодноразово потрапляв під арти-лерійсько-мінометні обстріли, ризи-куючи власним життям, під обстрілом переміщувався по позиціях, на яких підтримував особовий склад, шукав поранених і контужених, бліндажі із

заваленими входами, грамотно еваку-йовував поранених.

31 жовтня 2014 року під час сліду-вання з метою прикриття лінії дер-жавного кордону на напрямку н. п. Калмиковка (РФ) — н. п. Нижньоба-раниківка (Україна) автомобіль пі-дірвався на фугасі, прикордонників викинуло в повітря, автівка миттє-во запалала. Унаслідок потужного ви-буху баку з бензином старший сер-жант Руслан Володимирович Черемис загинув.


ЦИГАНКОВ Олексій Вікторович

29 роківЗвання, посада, підрозділ: старший солдат, патруль-ний кінологічного відділення Донецького прикордонного загону.Дата і місце народження: 5 грудня 1984 року, с. Шевчен-ківське, Запорізький район, Запорізька область.Дата і місце загибелі: 9 липня 2014 року (помер від ран).Обставини загибелі. 9 липня 2014 року наряд, до складу якого належав Олексій, перебував біля прикордонного посту «Сєдове» неподалік Новоазовська. Воїни побачили групу порушників кордону, які десантувалися на берег із катерів. На запитання прикордонників ті почали стріляти

з автоматів і мінометів. Українські солдати змушені були оборонятися. Під час бою Олек-сій Циганков одержав важкі поранення. Його терміново відправили у госпіталь у столицю України. Але військовим лікарям не вдалося врятувати О. В. Циганкова. Похований стар-ший солдат О. В. Циганков у селі Шевченківське Куйбишевського району Запорізької об-ласті, де мешкають його рідні. В Олексія залишилися батьки, брат, сестра, дружина, донька та син, який народився вже після загибелі батька та названий на його честь.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олексій Вікторович народив-ся в селі Шевченківське Запорізько-го району Запорізької області. Після закінчення школи був призваний на строкову службу у Прикордонні вій-ська України, де на одній із застав пів-дня країни охороняв морські кордо-ни нашої держави. Після закінчення служби Олексій обрав мирну профе-сію хлібороба-механізатора в рідно-му селі. Майже десятиліття працював на потужному Т-150 у місцевому ТОВ «Придонецьке». Хлібороба цінували за сумлінну роботу. «На таких людях і тримається світ», — каже Сергій Ко-верець, який свого часу трудився по-мічником комбайнера у цьому ж това-ристві.

Коли в березні 2014 року поста-ла необхідність відстоювати кордони та честь своєї держави, Олексій разом зі своїм рідним братом (до речі, теж прикордонником) вирушив на схід нашої країни до лав Донецького при-кордонного загону. За спогадами то-варишів по службі, Олексій був добро-зичливим, ввічливим, дуже уважним та терплячим. Він намагався постій-но бути у найнебезпечніших місцях та постійно рвався на передову.

3 червня 2014 року патрульний кі-нологічного відділення відділу при-кордонної служби старший солдат Циганков Олексій Вікторович постій-но перебував у зоні збройного проти-стояння прикордонників із незакон-


ними військовими формуваннями та диверсійно-розвідувальними група-ми Російської Федерації. За цей час неод норазово брав участь у розвіду-вально-пошукових заходах та у від-битті збройних нападів.

5 липня 2014 року о 01.10 до узбе-режжя у районі несення служби біля Новоазовська причалили два мало-мірних плавзасоби з боку Російської Федерації, із яких здійснили висадку на берег близько 15 невідомих осіб. Розпочався мінометний обстріл при-кордонного підрозділу.

Старший солдат О. В. Циганков рі-шуче вживав заходів щодо перекриття можливих напрямків руху бойовиків у тил, відбиття нападу та збереження життя військовослужбовців. За опера-тивними даними мінометний обстріл здійснювався бойовиками з території приватного володіння місцевого меш-канця. Під час обстрілу дві міни влу-чили в будівлю посту технічного спо-стереження, де знаходився особовий склад, одна міна влучила на терито-рію військового містечка, решта розі-рвалась за периметром.

Бойовики вели вогонь як з міно-мета, так і зі стрілецької зброї. Під час здійснення обстрілу бойовика-ми Олексій мужньо та героїчно від-бивав напад озброєних бойовиків, щоб не допустити їхнього прориву

на територію України. Близько 2-ї го-дини ночі бій закінчився, плавзасоби з бойовиками відійшли морем у на-прямку Російської Федерації.

Завдяки високій особистій підго-товці, сумлінному ставленню до вико-нання службових обов’язків, мужнос-ті та рішучості, виявлених у ході бою, було створено перешкоду прориву озброєного бандитського формуван-ня через державний кордон України.

Старший солдат О. В. Циганков по-мер від важких поранень, отриманих у цьому бою, 9 липня 2014 року.

За мужність і героїзм, за особистий внесок у боротьбу за державний суве-ренітет та територіальну цілісність держави герою присвоєно звання «Почесний громадянин села Шевчен-ківське» (посмертно). На будівлі Шев-ченківської ЗОШ встановлено меморі-альну дошку.


ЧЕРНОМОРЧЕНКО Ростислав Олександрович

22 рокиЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, молод-ший інспектор прикордонної служби — інструктор кіно-логічного відділення Донецького прикордонного загону.Дата і місце народження: 23 березня 1992 року, м. Кро-пивницький (Кіровоград).Дата і місце загибелі: 31 липня 2014 року, с. Василівка, Амвросіївський район, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 31 липня 2014 року під час мінометного обстрілу ВІПС «Василівка» (ВПС «Амвро-сіївка») в районі с. Василівка (Амвросіївський район) До-

нецької області. Разом із Ростиславом загинули старший солдат О. Басак, сержант О. Пар-шутін, молодший сержант С. Гулюк та прапорщик Ю. Філіпповський. Похований молодший сержант Р. О. Черноморченко в м. Кропивницькому, де проживають батьки та рідні.Нагородження: Указом Президента України № 640/2014 від 8 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ростислав Олександрович народив-ся в м. Кропивницькому (колишньо-му Кіровограді). Після школи навчався у професійно-технічному навчально-му закладі «Межрегіональний центр ювелірного мистецтва» у м. Київ. 2010 року здобув спеціальність «ювелір-монтувальник». На жаль, Ростислав так і не встиг збудувати власну ро дину.

З 1 квітня 2014 року під час першої хвилі мобілізації на особливий пері-од молодший інспектор прикордонної служби — інструктор кінологічно-го відділення відділу прикордонної служби молодший сержант Ростис-лав Олександрович Черноморченко здійснював посилення відділення ін-спекторів прикордонної служби «Амв-росіївка» (з місцем дислокації н. п. Василівка). Ростислава цінували в ко-лективі. Це була людина особливих душевних щедрот, оптимізму та щирої

любові до людей. Він не міг пройти повз, якщо хтось потребував допомо-ги. Його особлива усмішка дивним чи-ном підіймала усім настрій, додавала життєвого тонусу.

31 липня 2014 року о 03.12 під час обстрілу відділення інспекторів при-кордонної служби молодший сержант Р. О. Черноморченко за командою «до


бою» швидко зайняв позицію для від-биття нападу. Зав’язався бій, у ході якого бойовиками було здійснено близько 5 пострілів з гранатометів із відстані 100–150 м від місця розташу-вання підрозділу та вівся постійний вогонь зі стрілецької зброї, у резуль-таті чого було пошкоджено адміні-стративну будівлю підрозділу. Під час бою Ростислав мужньо та героїчно відбивав напад озброєних бойовиків, вживав можливих заходів щодо недо-пущення прориву їх на територію вій-ськового містечка. Через значні по-ранення, отримані під час обстрілу, Р. О. Черноморченко загинув.

Завдяки підготовці, сумлінному

ставленню до виконання службових обов’язків, особистій мужності, вияв-леній під час озброєного нападу, було не допущено захоплення підрозділу та врятовано життя багатьох військо-вослужбовців.


ШЕПЕНТАЛ Віктор Миколайович

49 роківЗвання, посада, підрозділ: майор, заступник комендан-та оперативно-бойової прикордонної комендатури з ло-гістики Чопського прикордонного загону Західного регіо-нального управління.Дата і місце народження: 25 січня 1965 року, м. Свалява, Закарпатська область.Дата і місце загибелі: 10 жовтня 2014 року, м. Докуча-євськ, Донецька область.Обставини загибелі. Загинув 10 жовтня 2014 року о 16.45 в районі смт Новотроїцьке (Волноваський район, Донецька область), коли під час руху колони Держпри-

кордонслужби терористами було здійснено її обстріл зі стрілецької зброї. Похований ма-йор Шепентал Віктор Миколайович у м. Сваляві Закарпатської області. У Віктора Шепентала залишилися дружина та донька. 13 жовтня 2014 року, у день похорону, у Віктора Микола-йовича народилася онука.Нагородження: Указом Президента України № 213/2015 від 9 квітня 2015 року «за осо-бисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Віктор Миколайович, заступник коменданта оперативно-бойової при-кордонної комендатури з логістики 94-го прикордонного загону Західно-го регіонального управління, наро-дився в місті Сваляві Закарпатської області.

Після закінчення строкової служ-би, яку розпочав 1983 року, вступив до школи прапорщиків Ленінградського військового округу. Через кілька міся-ців став помічником начальника про-довольчої служби 244-го Гвардійсько-го танкового полку 15-ї Гвардійської танкової дивізії. 1987 року був при-значений на посаду старшини роти матеріального забезпечення, а зго-дом і старшини танкової роти. Проте Віктор мріяв про офіцерські погони.

Тому 1988 року вступив до Вольсько-го вищого військового училища на спеціальність «Організація продо-вольчого забезпечення».

Після закінчення служив у Зброй-них Силах України. Із 2003 року пере-бував у запасі.


30 серпня 2014 року майор у від-ставці Віктор Шепентал добровільно вступив до лав Державної прикордон-ної служби України.

Обіймаючи посаду заступника ко-менданта оперативно-бойової при-кордонної комендатури з логістики Чопського прикордонного загону За-хідного регіонального управління, він вирушив на оборону східних кордонів нашої держави.

10 жовтня 2014 року із селища Но-вогродівка до міста Велика Новосіл-ка Донецької області виїхала колона техніки від оперативно-бойової при-кордонної комендатури «Закарпаття» ОВВ «Велика Новосілка» у складі двох автомобілів, які перевозили 14 вій-ськовослужбовців. У колоні слідував і майор Шепентал.

У районі смт Оленівка Мар’їнського району на автодорозі сполучення До-нецьк—Маріуполь між блокпостом 28-го ОМБР ЗСУ та блокпостом росій-ських терористів окупанти обстріля-ли колону зі стрілецької зброї.

Сили були не рівні. Два автомобілі на відкритій місцевості були добрими мішенями для переважаючої сили во-рога.

Виходячи з обстановки, що скла-лася, Віктор Миколайович прийняв

рішення прикривати вихід колони з-під обстрілу.

Під час розвороту автомобіль Ві-ктора Шепентала опинився перед шквальним вогнем. Проте він не ухи-лився. Адже біля нього сидів водій, який мав вивезти інших його побрати-мів із зони небезпеки. Одна з куль влу-чила Віктору Миколайовичу в шию, поранення виявилось смертельним.


ШИЛО Володимир Сергійович

35 роківЗвання, посада, підрозділ: прапорщик, дільничний ін-спектор прикордонної служби Луганського прикордонного загону Східного регіонального управління.Дата і місце народження: 7 лютого 1979 року, смт Мар-ківка, Луганська область.Дата і місце загибелі: 10 серпня 2014 року, с. Юганівка, Станично-Луганський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 10 серпня 2014 року внаслі-док обстрілу ТУ «Північ» біля села Юганівка Станично-Лу-ганського району Луганської області. Разом із Володими-ром загинули старшина Д. Дзідзінашвілі, старший сержант С. Андрієнко та молодший сержант В. Акутін. У Володими-

ра Сергійовича залишилась донька Діана 2002 року народження. Похований прапорщик Шило Володимир Сергійович у смт Марківка Луганської області.Нагородження: Указом Президента України № 660/2014 від 21 серпня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Володимир Сергійович народив-ся в смт Марківка Луганської області в сім’ї щирих, працьовитих та добрих людей. 1986 року Володимир вступив до 1-го класу Марківської середньої школи. Він ріс звичайним хлопчиком: навчався, бешкетував, займався спор-том, допомагав рідним, мріяв. Володи-мир мав різнобічні захоплення, любив природу, тварин. Мав неабиякий хист до творчості, складав казки. 1994 року після 9-го класу вступив до Старобіль-ського радгосп-технікуму і отримав професію механіка.

Після закінчення технікуму пі-шов служити до Збройних Сил Укра-їни. Службу проходив в Івано-Фран-ківську. 2000 року після проходження строкової служби перевівся до Лу-ганського прикордонного загону, де

проходив службу у відділі прикордон-ної служби «Марківка».

З 4 серпня 2014 року дільничний інспектор прикордонної служби Лу-ганського прикордонного загону Схід-ного регіонального управління пра-порщик Шило Володимир Сергійович з ризиком для життя та здоров’я по-стійно перебував у зоні збройного протистояння прикордонників із не-законними військовими формуван-нями та диверсійно-розвідувальними групами Російської Федерації.

Під час виконання завдань в умо-вах загострення обстановки на укра-їнсько-російській ділянці державно-го кордону, завдяки професіоналізму та всебічній підготовці, брав актив-ну участь у розв’язанні раптово вини-каючих завдань, посиленні охорони


державного кордону на загрозливих напрямках ділянки Луганського при-кордонного загону, відбитті збройних нападів на табір тактичного угрупо-вання «Північ».

10 серпня 2014 року під час арти-лерійського та мінометного обстрілу табору зведеного загону Лугансько-го прикордонного загону прапорщик В. С. Шило мужньо та рішуче відбивав вогневі атаки, здійснював безперерв-не спостереження за обстановкою на-вколо табору та повітряним просто-ром, місцями вибухів снарядів.

Під час обстрілу, який тривав май-же дві години, Володимир, не шко-дуючи власного життя, самовіддано прикривав собою своїх товаришів по

службі, чим зберіг їм життя. Проте був смертельно поранений.

У Марківській гімназії було відкри-то меморіальну дошку на честь воїнів, загиблих під час проведення антите-рористичної операції.


ШІРПАЛ Леонід Вікторович

32 рокиЗвання, посада, підрозділ: майор, начальник прикор-донного оперативно-розшукового відділення, Луганський прикордонний загін.Дата і місце народження: 21 липня 1981 року, смт Лети-чів, Хмельницька область.Дата і місце загибелі: 10 липня 2014 року, с. Довжанське, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. 10 липня 2014 року група при-кордонників та військовослужбовців 6-ї роти 24-ї ОМБР на двох БМП висунулися з району КПП Довжанське, аби з`ясувати, звідки ведеться обстріл української території.

На шляху Довжанський — Бірюкове одна з БМП наскочила на фугасний заряд великої по-тужності. Унаслідок вибуху Леонід Шірпал загинув. Разом із ним загинули сержант А. Лесь-ків та старший солдат С. Проць. Похований Леонід Шірпал у селі Суслівці Летичівського району Хмельницької області. У нього залишилися мати, дружина та донька.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Леонід Вікторович народився в смт Летичів Хмельницької області. 1996 року закінчив Летичівську за-гальноосвітню школу № 1 та вступив удо Голосківського аграрного профе-сійного ліцею. 14 листопада 1999 року був призваний до лав ЗСУ.

2002 року вступив до Академії При-кордонних військ України. Після за-кінчення проходив службу в підроз-ділах Луганського прикордонного загону. З 17 червня 2014 року з почат-ком агресії з боку Російської Федерації Л. В. Шірпал — начальник прикордон-ного оперативно-розшукового відді-лення відділу прикордонної служби «Бірюкове» Луганського прикордон-ного загону. Виконував службово-бо-йові завдання у складі прикордонних нарядів підрозділів на загрозливих

ділянках відповідальності відділу прикордонної служби державного кордону України.

Практично щоденно перебував під артилерійсько-мінометними обстрі-лами, які здійснювалися з території Російської Федерації, та брав участь у бойових зіткненнях із терористич-ними угрупованнями.

12 травня 2014 року в районі насе-леного пункту Астахове, що у Сверд-ловському районі Луганщини, терористи у масках обстріляли при-кордонний наряд на чолі з Леонідом Шірпалом.

Службовий автомобіль «Нива», на якому рухались прикордонники, обі-гнав та підрізав автомобіль «Газель» без номерних знаків, із якого відкри-ли вогонь по прикордонниках.


Завдяки своїми знанням, а також умінням, що дозволили не розгуби-тись у складній бойовій обстановці, майор Л. В. Шірпал врятував своїх під-леглих від загибелі. У результаті об-стрілу двоє прикордонників були по-ранені.

10 липня 2014 року об 11.30 під час виконання бойового завдання з об-стеження місцевості та встановлен-ня мінометних позицій, із яких вівся обстріл по пункту пропуску «Довжан-ський», бойова машина піхоти, у якій слідували військовослужбовці, піді-рвалась на фугасі.

Унаслідок вибуху загинуло 3 вій-ськовослужбовці, серед яких був ма-йор Леонід Вікторович Шірпал.

Розпорядженням Летичівської се-лищної ради від 6 січня 2016 року № 3 іменем Леоніда Шірпала названо

вулицю у смт Летичів (колишня на-зва — «вулиця Белавіна»). У Летичів-ській загальноосвітній школі № 1 на честь майора Леоніда Шірпала вста-новлено меморіальну дошку.


ШТОЛЦЕЛЬ Вільгельм Володимирович

22 рокиЗвання, посада, підрозділ: молодший сержант, курсант Навчального центру підготовки молодших спеціалістів Державної прикордонної служби України.Дата і місце народження: 25 травня 1992 року, м. Мука-чеве, Закарпатська область.Дата і місце загибелі: 11 липня 2014 року, с. Зеленопілля, Свердловський район, Луганська область.Обставини загибелі. Загинув 11 липня 2014 року о 4.30 ранку під час обстрілу бойовиками з РСЗВ «Град» базово-го табору біля с. Зеленопілля Луганської області. Разом з Вільгельмом загинули генерал-майор І. Момот, сержант

О. Глущак, старший сержант А. Луцко, сержант В. Поляков, солдат П. Лазаренко та солдат Д. Сирбу. Вільгельма Штолцеля поховано у Мукачеві Закарпатської області. У героя зали-шилися батьки та молодша сестра.Нагородження: Указом Президента України № 593/2014 від 15 липня 2014 року «за осо-бисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної ці-лісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Вільгельм Володимирович наро-дився в місті Мукачеве Закарпатської області. 1999 року пішов у перший клас Мукачівської загальноосвітньої школи № 4. 2007 року вступив до Природничо-гуманітарного коледжу, після закінчення якого отримав ди-плом молодшого спеціаліста за спеці-альністю «Комп’ютерні науки». 2011 року вступив до Ужгородського націо-нального університету, який успішно закінчив, здобувши кваліфікацію фа-хівця з розробки та тестування про-грамного забезпечення.

11 квітня 2014 року Вільгельм Штолцель був зарахований до особо-вого складу Навчального центру Дер-жавної прикордонної служби України.

За час військової служби в На-вчальному центрі молодший сержант В. В. Штолцель зарекомендував себе

виключно позитивно. Енергійний, іні-ціативний, ніколи не відступав перед труднощами, наполегливо йшов до мети.

Мав багато друзів у колективі, ко-ристувався авторитетом серед това-ришів. Рівень підготовки, набутий за короткий час, запас теоретичних знань і практичних навичок дозволя-ли йому успішно виконувати постав-лені завдання. Посадові обов’язки


виконував у повному обсязі, мав орга-нізаторські здібності. На практичних заняттях завжди виявляв розумну іні-ціативу.

З 12 червня 2014 року молодший сержант Штолцель Вільгельм Во-лодимирович виконував завдання з охорони державного кордону Укра-їни у складі тактичного угруповання «Кордон» на ділянках Східного регіо-нального управління.

Особовий склад підрозділу, у якому перебував молодший сержант Віль-гельм Штолцель, виявляв мужність, героїзм і відданість Військовій прися-зі, протистояв переважаючим за чи-сельністю та озброєнням угрупован-ням терористів.

Завдяки його вмілим та рішучим діям було неодноразово відбито спро-би нападу терористичних груп та за-хоплення ними бойової техніки і боє-припасів.

Вільгельм Штолцель здійсню-вав патрулювання лівого та правого

флангів ділянки кордону в районі населеного пункту Зеленопілля, ніс службу в місцевому пункті пропуску «Новоборовиці» та на блокпості «Но-воборовиці».

Загинув 11 липня 2014 року під час обстрілу позицій українських прикор-донників поблизу села Зеленопілля Луганської області.

Рішенням сесії Мукачівської міської ради від 28 травня 2015 року нагоро-джений званням «Почесний громадя-нин міста Мукачевого» (посмертно).

Громадсько-політичне видання

ШЕВЧЕНКО Артем ВалерійовичРОДІНА Олена Вікторівна

ЛЕБЕДЬ Ігор ІвановичКОБИЛЯЦЬКА Ганна Сергіївна

КНИГА ПАМ'ЯТІ МВс Національна поліція України.

Державна прикордонна служба України

3-тє видання, виправлене і доповнене

Упорядник Красовицький Олександр Віталійович

Головний редактор О. В. КрасовицькийХудожній редактор В. М. Карасик

Комп’ютерна верстка: ТОВ «Видавництво Фоліо»

Підписано до друку 25.04.18. Формат 70×100 1/16.Умов. друк. 29,67 арк. . Облік.-вид. арк. 28.07.

Тираж 1000 прим. Замовлення №

ТОВ «Видавництво Фоліо» вул. Римарська, 21А, м. Харків, 61057

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 5244 від 09.11.2016

Сайт та інтернет-магазин видавництва: www.folio.com.ua

Електронна адреса: [email protected]

Віддруковано у ПРАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

вул. Різдвяна, 11. м. Харків, 61052 Свідоцтво суб’єкта видавничої справи

ДК № 3985 від 22.02.2011. www.globus-book.com

УДК 351.74(477) - mvs · 2018-08-22 · УДК 351.74(477) К53...

Documents