* * *В селi К. згубила себе з рома-нтичного причинений церковна хористка... Ховати її чином цер-ковним тамошнiй священик по-зрiкся. Люди принесли йому до-мовину з мерцем на подвiр'я, по-ставили перед вiкнами, а самi розiйшлися. Ховала полiцiя.(З газетної хронiки)

IБуйне зелення в саду вже осiн-нi золотарi позолотили, а поде-куди палає воно, мов огненне.Тихо в моїй кiмнатi. Вiкно в сад стоїть одчинене, i рине в його

повiтря, чисте й холодне, дише, як вино. Зверху по стiнi блука-ють од далеких хмар рожево-зе-ленявi тiнi.Сиджу, зiгнувшись над своєю торбою-мандрiвницею, похап-цем рiзне паперове шмаття в до-рогу переглядаю, читаю давнє дрiбне писання,- суворо шелес-тять у руках папери, нiби псал-тир над мертвим.Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обiрваний шматок... Вiршi... зеленi, зеленi, як рута...Все поодцвiтало, поопадало, як iз дерева посохлий лист восени: спокiйно, дрiбно - на шмаття - й

за вiкно, без жалю... Летiть вiт-рам на забавки, вечори змарно-ванi, а ночi недоспанi.Жмут пожовклого паперу, дав-нього, полинялого... якiсь кон-спекти, рисунки, химернi мере-жива з рiзних математичних значкiв... Навiщо вiн менi, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю, дивлюся...Помiж дрiбним лiсом цих колю-чок та дерези, i на полях, i все-рединi визирають колоски, лис-точки, рукою задуманою мальо-ванi. Ось вiрша початок якогось чи пiснi...Чи вже ж оце писала колись

моя рука? Коли саме? Де?..Одразу задзвенiло в ушах, зад-звенiло ясно, як тодi колись уно-чi несподiвано у вiкно, в мою кi-мнату:"Ви оце не спали iще, книжник i чернець?.."I став пожовклий папiр ожи-вати. Стиха-стиха, нiби з глибо-кої води, зринають на йому у вi-ночках iз довгих вiй блискавi карi очi, вихватилась коса ясна, що повiсьмо льону, замаяна си-ньою стьожкою.Дивиться у вiкно, смiється:"Ви ще не спали?"Мене пiдiймає од мого збiжжя, водигь по кiмнатi, поставило ко-

ло вiкна, мов залiзом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари рожевi, а за ними синi, а за синi-ми грiзнi... розцвiтають i гасну-ть, знову червоним маком полу-менiють, одна одну заступають, що тiї дими димлять. Помiж ни-ми, нiби в хвилях, вечiрнє сонце потопає, борсається, мовби упi-ймалося в сiтi; промiнням за хмари хапається палить сiтi ча-ром-золотом.Димлять дими, грають, очi од-водять, будують диво... I не ви-дно вже хмар на обрiї, бачу я: лiс вiкодавнiй стiною зростає, чор-ний в жалобi велетень лiс... I ви-

ступає з лiсу того чорного у спо-кою та у величi процесiя мовча-зная, сувора... Стяги майорять фiолетовi, темнi, вихитуються корогви червоно-огненнi, а пiд корогвами у квiтках несуть ко-гось... У квiтах, у стрiчках, у гi-рляндах хризантемових бiлих, у вiнках золотих...Ой... на марах, на марах...Оце ж тi юнощi, що з карими очима, попи старi - в їх бороди сивi - несуть, щоб у землю похо-вати, оце ж тi юнощi... Оце ж во-ни тiї, що були, як iскра, та нев-покiйнi, непокiрнi...Що були i свiжi, i бiлi, як арома-товий, як бiлий на веснах уночi

очеремховий цвiт...Вже чую: встає, iде, гуде на ме-не з тих днiв, що минули, хмара-спогаданка...Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую дощовую, тут не пе-рестою.Усю - од осiннього жовтого ли-стя до листя...I встає перед очима руїна - чо-рна, як головешка, нiби од печа-лi пригорiла. Посерединi - про-валений дах Стрiха з одного бо-ку висока, з другого - схилилась мало не до самого долу. Вигну-лися наперед трухлявi дверi, на-щось окутi в залiзо.

На дверях - великий заржавi-лий замок. А бур'яну того кру-гом, як лiсу! Шумить, розкошує вiн на дозвiллi; не потовпивши-сь у шкiльному подвiр'ї, виско-чив на старий дах, що порiс мо-хом, темнiє вгорi, як повiтряний сад.Ходжу кругом школи, обдивля-юся подвiр'я i знову вертаюся до дверей, туди, де хурщик поскла-дав мої подорожнi речi.Сонце зайшло; у небi затучи-лось. Iз поля, з того мiсця, де ли-снiє в долинi рудка якась, що по-росла очеретом, дує рiзкий холо-дний вiтер.Насуває темрява, чорна, як во-

ронина; бризнуло дощем.Бере нудьга...В темрявi обiзвався незнако-мий голос:- Зараз одчинимо, зараз.Виростає високий силует у ку-длатiй шапцi, що в присмерку скидається на дерев'яне вiдро.- Хто це? - питаю.- Свiй, сторож... Я, казати прав-ду, нiкого вже й не сподiвався: Андрiй Маркевич казав, що тi-льки в недiлю вернеться, та я вже не думав сьогоднi й навiду-ватись сюди: одному якось, про-сти господи, аж сумно серед цiєї пустинi.Говорить до мене, нiби давно

вже мене знає. Не спитав навiть, чи я той, що вони дожидали.Поволi одiмкнув дверi й через тiсненькi сiнцi увiв у якусь кiм-нату.- Отут має бути й ваша квар-тира,- мовив вiн, засвiтивши ма-ленький каганчик, чорний од кi-птю.Поламаний стiл, двоє старих стiльцiв, лiжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване... свiжа на йому солома...Стою, задумавшись, над лiж-ком; стоїть поруч мене дiд; ми-луючись, дивиться старими очи-ма на свою роботу:- Таке-сяке зляпав, а все ж буде

краще на йому, нiж долi.Погомонiв про те, про се, збира-ється йти:- Цю нiч я ще переночую вдома - не прихватив iз собою нiчого з одежини, а ночi вже холоднi. Спiть спокiйно,- злодiйщини у нас не чути.Оддав добранiч, пiшов...Не хочеться чогось нi розташо-вуватись, нi роздягатись.Взяв каганець, пiшов дивитись у клас. Нiби щось аж сполохну-лося, коли убоге свiтло хитнуло в класi темрявою. Дмухнуло вог-ким, холодним льохом. Роздив-ляюся: стеля схилилась низько, а далi в глибинi ще нижче. Посе-

рединi, де її можна було досягти рукою, стоять пiдпiрки-стовпи. По боках - манячать ряди нефа-рбованих парт, побитих та поме-режаних школярськими ножа-ми. У вiкна давить чорна нiч. На-дворi тюжить дощ, i через стелю чвiркають десь на парту краплi води. Поставив каганчик на сто-лi, сам сiв на стiльцi, нероздя-гнутий, як був у дорозi.Думаю: "Знову починати, знову привикать, нагрiвати собi мiсце в цьому сумному закутку?.. Зно-ву попи, урядники, горiлка, гри-зота, безпораддя?.. Нi, нi, не буду тут я довго, сюди - на час. Тiльки на який час..."

I помалу встає передо мною моє радiсне, моє тепле, те, що за-вжди тепер свiтить i грiє менi,- унiверситет... Все зникає з очей.Минає невелика година; ходжу од порога до стiни, мов п'яний спотикаюся на парти.I увижається вiн менi, цей храм юностi чарiвний, десь далеко-далеко, палацом надхмаряним... Шляхи до його, єдинi доступнi менi шляхи, юнаковi бездипло-мному, хащами позаростали не-пролазними... Мурами високими їх перегороджено, глибокими бе-зоднями перекопано, та смiливо й радiсно топчу я тi хащi ногами, сiчу терни, голими руками мури

ламаю, мов крилами перелiтаю безоднi... Лечу...Самотньо й лунко одгукується в нiмих стiнах моя помiрна хода, ясно палає огонь моїх мрiй.Загорiлось бажання нетерпля-че, невпокiйне - не стояти без дi-ла на мiсцi, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрiю.I мене нiби магнiтом потягло до того мого чемоданчика, що на днi в йому поскладанi мої пi-дручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер смiялись, проте не можу втерпiти, щоб хоч не глянути на їх.Думаю: "Все одно - нiхто того

не буде бачити..." I я швидко бi-жу по чемодан, несу його в клас.Незабаром жужмом летять з його в один бiк сорочки, коти-ться засохлий у дорозi хлiб у другий, швидко витягую книж-ку, що олiвцем посерединi за-кладена, i помiж розкиданого збiжжя сiдаю з нею до каганця."Я тiльки хоч погляну очима",- умовляю себе. I, розгорнувши книжку, зразу, як у водi, потонув у їй...Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелi, гучно ляскає на мостину... Кидаюсь, як зо сну:"Де я?"Порощить дощ за вiкном. Пiд

партою десь одноманiтно скре-гоче миша, тягаючи сухар. Як червона зiрочка з туману, бли-має перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває надворi, де-далi ряснiший, голоснiший. Нiч все темнiша стає та глибша...А з усiх бокiв шумлять вiкна - плачуть... Так плачуть, так пла-чуть, обливаються рясними слi-зьми, гiркими, безнадiйними, i стиха причитують, що нiколи вже не буде сонця анi ясних днiв.В мене грає радiсть, як вино, i шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, да-ремних слiв. Так, бувало, колись

ми, малi дiти, розумом недiйшлi, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночi засиди-ться десь у забарнiй гостинi. То-дi нам, малим, в темрявi здава-лося, що вже мати нiколи, нiко-ли не вернеться додому...Ой ви, дурненькi, заплаканi вiк-на: сонце - буде, будуть днi радi-снi, яснi, будуть пiснi, квiти, бу-дуть радощi, смiхи... Будуть!..В дощовому шелестi стало чу-ти, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якiсь очеретя-нi дудки: пiвнi найглухiшу нiч спiвали.

IIРанок. Щось стукає в дверi.- Хто такий?За дверима здавлений голос:- Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я - тутешнiй дяк...Увiходить: сива шапка, пальто - наопашки, пiд рукою кавун. Смi-ливi сiрi очi, шовковi русi кучерi - гарний...Знайомиться:- Дяк Запорожець. Довiдався, що ви приїхали в школу, не вте-рпiв, щоб не зайти познакоми-тись. Вибачте, у нас по-просто-му...Понесло горiлкою, разом iз тим

бачу - в кишенi з червоною голо-вкою пляшка казенки... Сором-ливо заховав її од моїх очей. По-сiдали, почали розмову. Про од-не, про друге... Про попа.- Дерiй, зажера, заїдливий...Питаю:- Не в миру з ним?- Не любимо й на перехiд один одного. Не людина - собака пiня-ва...Помовчав.- Коли сказати правду, то я на-вмисне й прийшов до вас, заранi попередити: якомога дальше од його; тiльки путня людина при-буде в село - з'їсть.Дяк пiдсунувся ближче, i пере-

до мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворож-нечi попа з дяком.Звичайно, пiп давно б "з'їв" дя-ка, коли ж Запорожцiв дядько - в консисторiї, i люди - теж за дя-ком. Крiм того, поблизу - штун-да.- То й що? - питаю.Осмiхається. Помовчавши:- Бачите, вони давно вже пiдмо-вляють мене до себе - вподоба-ли...Приглядаюся уважнiше: коло губiв креска непокiрна, уперта.Iнтимно:- Ви знаєте, нема того мiсяця, щоб не тягли: як не до преосвя-

щенного, то в консисторiю, а то - в монастир на покуту.- I це було? - заохочую.- Ще й не раз, недавно два тиж-нi сiяв борошно в монастирi. На тому тижнi тiльки вернувся...- За що?- Вийшло маленьке непорозу-мiння: на Маковiя за бороду ба-тю посмикав у церквi. Трошки, - додав вiн скромно. Зiтхнув: - Ех, огидло все це менi до краю.- То ви б покинули, якої неволi сидiти в дяках?Пiдвiв голову й серйозно поди-вився на мене:- В москалi вiзьмуть.Задумався. Далi стрепенувся,

кинув на мене запозирливий, го-стрий погляд:- А ви самi - якого роду?Я сказав.- Умгу...- А що таке?- Я - так.Заспокоївся.Вистукує щось пучками по сто-лу. Стиха почав спiвати. Голос затремтiв юнощами, мрiйно i ла-гiдно.Далi прояснiв, засмiявся, енер-гiйно труснув кучерями, й очi засяяли ясно, весело - по-бурса-цькому.До мене:- Ви спiваєте?

- Спiваю.- Цю знаєте? - I на всю школу несподiвано шугнуло:Де ти бродиш, моя доля...Разом iз тим вiн широким ру-хом вийняв iз кишенi пляшку, нiби про це вже була в нас мова ранiш, вибив пробку, повiв очи-ма по кiмнатi:- У вас тут чарки, або хоч шкля-нки не буде?Я сказав, що горiлки не буду пити.Вiн не почув чи не зрозумiв:- Що?- Кажу, що я пити не буду.- Чому?- Не п'ю.

Вiн пильно дивиться менi в вi-чi, неймовiрно:- Ви - козак?Смiюся:- Козак.- I не будете? - В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.Кажу спокiйно й рiшуче:- Нi.Довго дивиться в очi, далi по-малу, нерiшуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свiй кавун, встає.- Не треба. Казали - приїде до нас такий i такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе...- Вiн махнув безнадiйно рукою, кинув на кучерi шапку, пiшов.

У порозi спинився, саркастично зажмурив око:- Знаю, звiдкiля цей вiтер... Пев-не, вже наговорили... Ну i к чо-рту - плакати не буду.Ляснув дверима, зник.Дивлюсь услiд.Химерна якась людина.IIIАндрiй Маркевич, старший учи-тель в школi,- рудий кремезний паруб'яга. Обличчя - червоне, в ластовиннях; у синiх очах, як скеля з-пiд води, виблискує кри-ця. Ходить у свитi в бобриковiй, а штани носить на випуск. На го-

ловi - кашкет iз оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здiймає вiн з голови того кашке-та обережно, як архирей митру, i раз у раз здуває порох.Людина занадто практична, ре-тельно акуратна, хитренька, до всього допитливий. Не припав вiн менi спершу до душi.Думав: певне, вертiй на зразок сiльських юристiв.До мене вiн теж поставився зразу, вiри не доймаючи: репу-тацiя невпокiйного учителя, що про неї якось вiн уже довiдався, викликала у його рiшучу собi догану.Пiсля перших розмов я почав

тiкати од усякої з ним зустрiчi.В школi навчання ще не почи-налось: я сiв за свої книжки i си-дiв за ними часом допiзна.Став помiчати - мiй колега спо-зирає за мною.Глянувши якось увечерi у вiк-но, я загледiв, як блиснула кока-рда...Затулив вiкно. Став ще далi де-ржати себе од його.Коли ж Андрiй Маркевич, на моє диво, дедалi стає лагiднi-ший до мене, шукає зустрiчi, охотнiше стає на розмови. Здає-ться, хоче про щось говорити, тi-льки не наважиться.Одного вечора чую - легенько

стукає в дверi.Увiходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрiбни-цею. Далi пiдходить до столу, на-швидку, пильними очима їсть мої книжки.Питає так, нiби мiж iншим:- Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щове-чора?- Читаю потроху, - неохоче од-казую.- Книжки якi цiкавi маєте? - прихиляється до столу, кидає го-стрий зiр на сторiнку розгорну-тої книжки.- Бiльше - шкiльнi пiдручники.- Може, до якогось iспиту го-

туєтесь?Признаватися йому в своїх тає-мних замiрах менi не хочеться, i я одповiдаю навмисне якнайсу-хiше:- Так, маю таку думку.Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.Почервонiв. Помовчав.Проте було помiтно: чим не-привiтнiшi мої до його слова, тим бiльше розгорається у його цiкавiсть. Трохи переждавши, несмiливо, проте з незламною упертiстю вiн почав знову:- Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь iспиту?Брала нудьга - одповiдаю з до-

садою, з ясним бажанням скiн-чити про це розмову:- Маю думку держати екзамен на атестат зрiлостi...- В унiверситет думаєте?Мовчу.Андрiй Маркевич засяяв, i на його обличчi я побачив незви-чайну, нiжну до себе почтивiсть. Погляд очей став ясний, по-ди-тячому довiрчивий.- Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь...- Вiн за-шарiвся, як дiвчина, i винувато осмiхнувся: - Я теж маю смiли-вiсть... нахабство колись спробу-вать i собi продертись в унiвер-ситет. Звичайно, менi ще багато

треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь... привик. Тiль-ки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого роз-питати.Слухаю далi i сам собi вiри не дiймаю: нiколи я не сподiвався знайти в цьому селюковi, в цьо-му на перший погляд грубувато-му, практичному в життi паруб-ковi, знайти такої гарячої жаги до науки, такого нiжного суму за нею, такої туги.- ...Часом глянеш, якi нам став-лять мури на тому шляху, то iно-дi одчай вiзьме. I хочеться пiти туди, стати пiд брамою унiвер-ситету: кричати, прохати, за по-

ли хапати, щоб впустили туди, а як нi - то краще, не одходячи, об той мур розбити голову...Нiби не та людина: здалося, щось тепле, щось рiдне почув я у йому.Розмова загорiлася, як сухий хмиз на огнi.Щира, гаряча, довга.IVУ якесь свято познайомився i з нею, з Тетяною.Прийшла до Андрiя Марковяча по книжки: десь, певне, прочула, що прибув новий учитель, при-йшла на довiдки.

Iще нi разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дiвчи-на вчилась у городськiй школi... в головi вiтер... Спiває в церков-ному хорi. Заводить любощi з регентами i з сiльськими писа-рями. О. Василь бере її собi за помiчницю в церковнiй школi i, коли вiрити людям, купує їй ро-жевi чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю. Охоча до жартiв, до вигадок. Багато дечого говори-ли, i малював я її собi в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кiмнатi Андрiя Маркевича, я нi-як чомусь не мiг пойняти вiри,

що це вона. Все, що про неї гово-рили, забулося одразу.На мене пильно дивились цi-кавi очi.Великi, довiрчивi, карi.Цi очi зразу викликали в мене якесь хвилювання i без слiв ка-зали, що це та дiвчина, що про неї мусять люди говорити.Висока, ставна, аж нiби пониж-чала стеля од неї в кiмнатi в Андрiя. Коса бiляста. Старанно причiсана й пригладжена, проте непокiрно набухає i в'ється по головi кучерявою березкою... Щось невпокiйне на обличчi... Коло губ якась сумовита крес-ка... Щось загадчане... Хто вона?

Звiдки?Я мимоволi притихнув. Дивлю-сь, мовчу.Андрiй тим часом ходив спокi-йно по кiмнатi, розтягуючи яку-сь нудотну розмову; помiтивши, яке враження справила на мене його гостина, вiн добродушно прикусив у себе на губах осмi-шку i змовк. Його синi очi пiд ли-чаними вiями засяяли хитро й лагiдно.Пiдiйшовши мовчки до Тетяни, вiн моргнув менi оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку i жартовливо почав:- Ну то що ж, Тетяно Гнатiвно, будемо й цього року театри гра-

ти?Тетяну нiби хто з незнаний вколов голкою:- Одчепiться з своїм театром...Таємничий вигляд, нiби покри-вало упало з неї, одразу одмiни-вся.Соромливо, як селянська дiвчи-на, вона рукавом затулила спо-лохане лице.I стало помiтно i шию, степо-вим сонцем запалену, i стернею подряпанi руки.Таємнi чари розвiялись, як i не було їх.Андрiй не одводив од неї насмi-шкуватих очей.- Розумiєте,- звернувся до ме-

не,- театр - Вавилова клуня, сце-на - пара перекинутих саней, грим - уголь та крейда, i вона собi поклала в голову, що у їх справдi театр.- Дарма,похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.- Завiса - з драних ряден, дзво-нять у битий чавун...- Дарма,горить, як у огнi, на мi-сцi не всидить...- А що найцiкавiше, так це му-зики,- допiкає Андрiй,- рудий Га-врило дирчить у рубель кача-лкою, а кривий Микола, як у бу-бон, вибиває в заслонку.Не втерпiла, як вiтер, схопила-ся з мiсця, ображено, гаряче:

- Неправда, неправда, ви ж самi знаєте, що це на нас вигадали таке вороги нашi...Андрiй Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засороми-лась, далi сама засмiялась.- Ой, вже менi оцей Андрiй Мар-кевич, може, хто б i не знав, так зразу все викаже.- Ехе-хе! - зглибока зiтхнув Ан-дрiй.- Знаєте,без жарту промовив вiн до мене i показав очима на Тетяну,- як зробить у "Заступни-ку мiй" оте соло: "тру-у-уд i болi-знь"... хрест мене бий - як снiгом сипне поза спиною.Тетяна вдячно подивилась на

Андрiя; засоромившись, опусти-ла вiї.- Е, ви ще не знаєте нашої Тетя-ни... От хоч би...- Далi живiше, моргнувши оком: - Тетяно Гнатi-вно, ану ось отiєї,- Андрiй узявся в боки:Ой послала ж мене матиЗеленого жита жати...Почервонiла:Отож пак. Немає чого робити менi, то оце б спiвати заходи-лась.А сама смiється, очi заблищали: помiтно - охоче заспiвала б - со-ромиться.- Ось нехай вона освiйчається з вами - почуєте. Вона в нас дiвчи-

на не горда, товариська... Хiба ото тiльки, що книжок боїться,- згодом додав вiн, i знову насмi-шкуватий огник заблищав у йо-го в очах,- каже, що од їх з ума сходять.Подивився на неї скоса:- Взялась була готуватися на вчительку - через тиждень поки-нула.Тетяна винувато зiтхнула.- Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тi-льки собi думаєте, Гнатiвно? - починає стиха жувати її. Немає кому нагнати вас, то ви зовсiм свою науку занедбали, про кни-жки й забули, на полицю поза-кидали.

Нудьга й тоска спливає в Тетя-ни на виду, одказує стиха, сер-дито:- На чорта вони менi?- Як - на чорта? Та ви ж таки ко-лись думаєте держати iспит? Чи, може, вже годi?- Нiкуди я не пiду, нiяких iспи-тiв держати не буду.- Будете витинати в ковалевiй клунi.- Андрiй тихенько заспi-вав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:I хлiб пекти,Й по теляти йти- Буду.

Упертiсть закам'янiла на її об-личчi.- А там i до Явдохи на досвiтки пiдете.- I пiду.Зразу, несподiвано, снопами бризнув з її очей смiх; вона хит-нула головою. Схопилась, вирi-внялась i, взявшись по-дiвочому за щоку рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь iз досвiток дiвку, залящала, як десь на левадi:Зеленая лiщинонько,Чом не гориш ти, все куришся...- Хiвря Цимбалiвна. Єй-бо, Хiв-ря! - смiявся Андрiй. Проте недо-вго: став слухати. Далi кивнув у

її бiк головою до мене.- Бачите?Я й без цього вже не зводив з неї очей.Почавши спiвати жартома, зго-дом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, нiби скинула з себе щось зайве, гордо свiнула очима й без жодного вже жарту смiливо зайшлася пi-снею, виявляючи на диво силь-ний, чарiвного тембру голос.Гралася ним, нiби на злiсть i на заздрiсть ворогам.Взялася в боки, смiливо позир-нула на Андрiя, моргнула бро-вою. Андрiй суворо опустив очi.Не кидаючи спiвати, Тетяна ки-вала йому очима, рукою закли-

каючи до себе.Андрiй уперто боровся: прези-рливо одвертався, недбайливо кривився:"Та й що буде? Ну, що далi?"Потiм змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, i одразу си-нi очi його закурiли, заясiли, як волошки пiсля дощу. Махнув ру-кою, засмiявся: "От чорт, не дiв-чина!"Почервонiв, зiрвавсь на рiвнi но-ги, по-парубоцькому обгорнув за стан, став поплiч.Зразу виявилось: не тiльки "апо-стола" в церквi вiн умiє гримiти:Коло броду беру воду,

По тiм боцi мої карi очi.Стою зачарований, здивований, не збагну, що це за люди тут... А як перестали спiвати, Андрiй зi-тхнув i похилив голову. Йому нi-би було соромно за той порив. Похитав докiрно головою й про-мовив до мене, винувато осмiха-ючись. Сумовита нотка забринi-ла в його голосi:- Оце, як бачите... Правду ото кажуть: скiльки ти не вчи його, скiльки не стружи,- мужик оста-неться мужиком. Нi-нi - та й по-каже себе.- Далi звiв очi на Тетя-ну i знову синьо зацвiли вони у його: - Тетяно, золото! Може, з

нас щось вийде, може, з нас лю-ди будуть, давайте учитись.Тетяна сидiла задумана, ушi па-лали, як цвiт королевий, а в очах цвiли, як золотий свiтанок, тi мрiї, що впину їм немає.- Чуєте, Тетяно?Зiтхнула:- Та чую ж...Схилилась на руку, ще глибше загадалась. I знову, як було спо-чатку, на обличчi в неї випливло щось нерозгадане, знову не мо-жна було одiрвати очей од неї, а в грудях чогось починав зроста-ти, як i вперше, якийсь невпокiй.

VПiсля перших раннiх дощiв ви-сохло й стояло довго на годинi. Люди цього року спiзнилися по-силати дiтей до школи, i з'яви-лась тривога, що вони зовсiм про неї забули. Аж ось упали хо-лоднi ночi, наблизилась покро-ва, i з села, з хуторiв, нiби згук-нувшись, люди гуртами посуну-ли до школи писати новакiв. Но-ваки приходили з батьками й з матерями, в повному своєму на-рядi: у великих чоботях, у бать-кiвських жилетках, з пошарпа-ними букварями пiд рукою, при-чесанi, вмитi, з червоними носа-

ми: перед дверима школи з їх носiв старанно видавлювали за-йвий сiк; увiходили з рiшучим виглядом брати ту науку зразу за роги; i тут же пiд суворим ба-тькiвським оком вичитували свої оченашi, демонстрували здiбно-стi й знання. Все народ бадьо-рий, цупкий, з дому наструнче-ний, i всi, як один,- казали бать-ки їх - таланти, здiбностi, великi сподiванки."I не вчив би його, сякого-тако-го хлопця, коли ж вам таке до всього зарадне, таке беруче - на що не гляне, те й зробить: треба вчить".Приходили i без батькiв, самi.

Слухаєш - шкряботить за двери-ма. Одчиняєш - спершу нiкого не видно, i тiльки звiвши очi вниз, побачиш над порогом величезнi чоботи, як гринджоли, i над ни-ми кудлату шапку. Сопучи й сту-каючи, чоботища перелазять че-рез порiг, помалу, зате енергiй-но чвалають ближче, простяга-ють для привiтання руку, з ку-рячу лапку завбiльшки, i хрип-ким баском заявляють, що вiн, "Гелман Вашильович" (прозван-ня забув по дорозi), прийшов писатися в школу. Брало легень-ке хвилювання.Праця в школi налагодилась. Власної роботи не починали.

Хоч, правда, Андрiй нiколи не забував про свої пiдручники, i часом на перервах можна було бачити, як вiн прихватом жадi-бно горнув очима з книжки, як ложкою з миски.Стали сходитися вечорами то в нашiй школi, то в Тетянинiй. Звичайно, було бiльше жарту й реготу, нiж того вчення, - найбi-льш надiї ми покладали на лiто, коли всi будемо вiльнi од шкi-льної роботи.Робота була тяжка в школi, все ж жили без суму, навiть весело.Розповiдає, скажемо, Тетяна про те, як писарчук iз волостi "по-панському" виявлявся їй в

своєму коханнi. Андрiй з реготу хилиться з стiльця, бiжить до кухнi пити воду i, вернувшись звiдти, знову заходиться од ре-готу. Пересмiявшись, вiн побож-но зiтхне й докiрно похитає го-ловою:- Регочемося, дурiємо, а чи має-мо ж ми на це право, нещаснi недоуки?Тетяна, найперша виновниця незаконних смiхiв, набирає сум-ного вигляду, а в її очах знову вже виблискує якийсь новий жарт.Бувало, в темну, найтемнiшу нiч, коли темрява билася у вiк-на, як хвилi безмежного моря,

пiд вiконню несподiвано зчини-ться гомiн, у шибках процвiте цiлий рiй цiкавих очей - синiх, сi-рих, карих... Здається, що пiд-пливали вони на чорних хвилях, як черiдка цiкавих рибок до са-мiтного в морi темряви огника в вiкнi. Увiйдуть в школу - книжки набiк, гомiн, смiх, спiви... З'яви-ться скрипка - танки...Нашумлять, нагомонять i знову в темряву одлинуть. З пiснями, з гомоном, мов на човнах кудись одпливають.Випаде снiг - зiб'є бучу: їхать на санях; гуртом їдемо в сусiднє се-ло, до старого вчителя в гостi. Метелиця, гребнi - свiту не вид-

но, а з нами мов якась мара ве-села починає загравати: вигуку-ємо, смiємось, спiваємо, пiдска-куємо на кожному гребнi й, ха-паючись один за одного, переки-даємось у снiг. Хурщик, дядько, чухає голову: невпокiйна це i клопiтна справа - од села до села перевезти в хуртовину хуру ре-готу.Навмисне ми нiколи не шукали собi веселощiв, ми їх одкладали надалi, "на колись", на той час, коли будемо мати на те, як каже Андрiй, законне право. Проте тi веселощi нiби дражнилися з на-ми. Вони налiтали до нас разом iз Тетяною, передчасно. Лiзли

непроханi у вiкна, у дверi, роби-ли гармидер, i ставало так тепло й затишно в цьому закутковi, що iнодi було шкода мiняти їх на тi далекi, непевнi сподiванки."А чому б не жити тут завжди?" - миготiла в такi хвилини думка....Рiзно стоїть у моїх спогадах за тi часи один вечiр. Коли саме бу-ло теє-не пригадаю: так нiби у снi воно менi снилося. Цвинтар... мiсяць вповнi, нiч ясна, сумови-та...Бачу - на пiску коло брами двi химернi тiнi: одна - кошлата, ст-рахiтна; друга - скидається на черницю. Iду ближче: о. Василь, коло його, на моє диво, Тетяна.

Вiн якось по-молодечому вихи-тує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слу-хає мовчки. Побачивши мене, о. Василь хитнув їй головою, пi-шов, наспiвуючи глас, Тетяна ос-талась. Стояла в тiй же задума-нiй позi.- Тетяно Гнатiвно!Мовчить, тiльки плече здриг-нуло.- Ви додому?Мовчить.- Що вам, Тетяно?З тоскою, з довiр'ям:- Скажiть, бога ради, чого йому треба од мене?

- А що саме?Скривилась, махнула рукою.- Ой, який вiн менi огидний та бридкий, то я вам i сказати не можу... Доведеться, мабуть, по-кинути свою школу...Було це, кажу, як у снi, швидко забулося, i тепер спливло, як не-розгадана колись загадка...Село було тихе... Школа стояла за селом, i щовечора було видно, як свiтились у селi на часинку каганчики, кволi, мутнi - блис-нуть i швидко гаснуть... Тiльки вряди-годи невпокiйний дяк зг-валтує темну нiч, з гуком, з бря-зком розбиваючи паплiскою по-пiвськi вiкна. Погомонять - i зно-

ву тихо i темно, а пiд солом'яни-ми дахами нiби шашелi гризуть.VIЖили осiнь, жили й зиму, мов краї невiдомi в своїй школi, як у ковчезi, перепливали. Пiд вiкна-ми мiнялися береги. Були вони яснi й смутнi, з золотими листо-падами, iз заходами огняно-че-рвоними, узорами з листу осiн-нього помережанi; далi пливли темними краями в туманах та дощах... Пливли, пливли i на один ранок випливали несподi-вано на бiлi, казковi береги. Про-свiтлiло од їх, i тихою радiстю

засяяло в сумних шкiльних стi-нах. Перший випав снiг... Попли-вли дiамантовими зорями, бiли-ми iнеями при мiсяцi, пiд морози спiвучi. Далi стали: мело, вiкна снiгом замiтало, курiли скрiзь гребнi, як бiлi вулкани. Аж ось - знагла все рушило навкруги й загуло. В маленькi дзвiночки вдарили струмки, застугонiли потоки, разом, як по змовi, рев-нули бескеття, провалля, греблi, розлилися дунаями води. Де що було прибитого, де що снiгами та морозами задавленого - все оживало, чепурилося, радiло. Лани, левади, сади зеленими по-жарами спалахнули, пирскнули

скрiзь iскрами першого синьоц-вiту... День, другий - і свiнули помiж гiллями в саду шлюбнi свiчки: снiго-рожевi бутони в яблуннi та грушовиннi. Буйни-ми гриватими кiньми, весiльни-ми поїздами посунули в небi за-квiтчанi хмари - бояри. I на золо-тiй зорi вечiрнiй, мов на шлюб споряджаючись, у стрiчках ви-йшла з сiней у гостi до ночi дi-вчина з очима, зiллям-чаром за-правленими. А з тих очей крiзь нiгу i крiзь мрiю - гей, стережи-ся! - б'ють громи i яскряться грози! Тi пахучi грози пiд цвiт-невий вечiр, коли хрещатi хма-ри, на обрiї стiну змурувавши,

грiзнi башти збудувавши, на вi-тання веснi молодiй грохонуть громами, громами, заблищать мечами, синєосяйними блиска-вицями, мов птахами огняними, геть-геть зашугають понад сада-ми, огняним цiлуванням вiтаю-чись, рожеву смагу на бiлий цвiт надихаючи. Гей, стережися!..Андрiй у своєму класi, я поруч, у другому... Слiпучим блиском б'є у вiкна гарячий весняний де-нь. В класi стоїть стримане ди-тяче квилiння, i вся сумовита кi-мната скидається на клiтку, що туди накидано повно курчат. У вiкна, як у дiрку з нори, видно синє вгорi небесне мурування;

тягне туди, як на шнурах. Розти-каю дiтям сякi-такi завданки, пi-дходжу до вiкна... Обгортає зеле-на п'яна лiнь, а десь у грудях ко-лькою стало щось нез'ясоване; чи то кудись треба пiти, чи щось зробити, а нi - то когось побачи-ти... В цей час за тоненькою стi-ною срiбним дзвоником задзве-нiв несподiвно в Андрiєвому класi знакомий голос...Два тижнi вже ми не бачили Те-тяни - прийшла. Зразу в грудях затремтiло. Лiнь, соняву мов свi-жою водою змило. Пориває бiга-ти, смiятись... Сам дивуюсь:"Ого! Та й що це зо мною?"За стiною весела про щось су-

перечка... Долiтає Андрiєве зiпа-ння:- Тетяно Гнатiвно, дайте нам лекцiю закiнчити.- Далi люто: - Тетяно, що-бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!.....Шелестять папери, пищать нi-жки стола чи стiльця, а далi: ля-сь! лясь! - звук паперiв об мости-ну...- Пробi, рятуйте! Розбiй!Дiти голову вгору, наструнчи-лись:- Дурiють! Дурiють!..Махаю рукою:- Цс...Вщухли...За стiною дурiли: почалося яке-

сь борюкання, тупотiння, приду-шений смiх... риплять парти, гу-ркотять дверi... Вкiнцi - радiсний вигук перемоги.- Отам собi прогуляйтесь.Затихло.В коридорi чути тихi, мов коша-чi, ступнi...Хтось iз дiтей радiсно, на весь клас:- Сюди йдуть!Стукнуло в грудях: "Чи не сю-ди, справдi?"Так.Тихо, крадькома одчинило две-рi, на порозi вона... Коса набiк, лице шарiє, як не займеться, по-блискують очi - злодiйкувато

озирає клас.Дiти в галас:- До нас! До нас!Набираю дiлового вигляду, впи-няю. До Тетяни сухо:- Ви до мене, Тетяно Гнатiвно? Заскалила око:- До вас.- Дiло маєте?- Маю,запишалась.Помiчаю - одмiнилася за цi ти-жнi, мов не вона: не та мова, не той смiх, погляд смiливий, на-смiшкуватий.- Не полохайтесь - я на часин-ку.- Iде до стола. Стала близько поруч. Зразу не каже, чого їй, на-гинається над столом, дивиться:

- Що це у вас за книжка?В грудях загуло, як у млинi, га-ряче в лице... Луплю очi на кни-жку: чорт її знає, що воно за кни-жка!.. Перегортаю палітурку - тьху! - задачник.Подивилась, одсунула набiк.- Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обiщаєте зро-бити?- Що саме?Позирнула на школярiв, нижче схилила голову, почала говори-ти швидко, гаряче, таємниче. Що саме - зразу не збагну: пасмо шовкового волосся пече менi щоку, як огнем. Тiльки по дея-ких окремих словах починаю де-

що розумiти. Збираються виста-вляти десь "Наталку Полтавку"; вона - Наталка, я мушу грати Пе-тра.Зазирає у вiчi:- То згода? Кажiть, згода?Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись,- не маю за що... Легкодухiсть опа-нувала зразу якась безсоромна, неймовiрна: махнув би рукою на клас, на школярiв, на все...- Заждiть,пригадую, аби тiльки сказати,- ми ж умовлялись ко-лись, що, як одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.Махнула з досадою рукою:- Ой, успiємо...- I знову тихо, ла-

гiдно: - Ну, кажiть - згода? Чуєте, "Петре"?..Одступила назад, стала в позу, мрiйно, захоплено:Пiдеш, Петре, до тiєї,котру тепер любиш...Рясно заляскотiли оплески в класi:- Ще! Ще! Ой, як же ловко, ло-вко! За стiною гукає з свого кла-су Андрiй:- А все ж таки з цього нiчого не буде: отець Василь розжене ва-шу банду.Тетяна кидається, як бойовий кiнь, очi загорiлись рiшуче, заво-

їсто.- Що? Отець Василь? Хай спро-бує тепер. У!..- посварилась кула-ком. Дiти:- Що це буде? Що це буде?Тетяна вийшла на середину класу, рiшуче:- От що, дiти! Зараз iдiть усi до-дому, а прийдете знову аж у ту недiлю прямо в театр. Вийшов такий наказ.Галас, писк... Дехто з дiтей - за книжки.- Тетяно! Тетяно Гнатiвно! - гримить за стiною Андрiй.- Iдiть на часинку сюди. Примовкли.- Чого?- Листа забув вам передати,

швидше!Тетяна йме вiри, помалу вихо-дить iз класу. На порозi спини-лась, до мене:- Глядiть же не зрадьте...- Далi приплющила очi, простягає ру-ки: - "Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нуждi та в горi i забув про свою..."Пiшла.Трохи згодом чути: дзень - ключ у замку i далi енергiйна iз-за стiни Андрiєва команда:- Замкнiть дверi!Дiти духом почули зрадливу Андрiєву думку i з дивною легкi-стю перебiгають у ворожий та-бiр: з гуком, iз галасом повиска-

кували iз-за парт, почiплялися за клямку:- Держiть! Давайте ключа! В'я-жiть мотузком! З коридора поча-ло щось дьоргати, та було вже пiзно: хтось iз школярiв витяг з-пiд парти якогось патика й засу-нув за дверну клямку:- Так оце ви такi до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр - нi одного не пущу...Погомонiла за дверима, пiшла нiби.Дiти не одходять од дверей, по-прихиляли ушi, дослухаються.Один пiдняв пучку вгору, пове-ртає шустре личко, нишком, тає-мниче:

- Вони ще тут...Справдi, одчувається, що у цiй тишi є ще хтось задуманий, мо-лодий.Хвилинка. Чуємо - так: луною пiшло по коридору, мов там десь у кiнцi заговорила тиха-тихень-ка струна:Чого вода каламутна,Чи не хвиля збила?..Порвалось...Притаїли дух, занiмiли...Так хочеться, щоб iще бринiла ця дивна струна, аж серце б'єть-ся. Дожидаємо - нема. I вiдразу чогось од-чулося, що тиша за

дверима спорожнiла.Хтось визирнув у вiкно:- Пiшли! Он-он пiшли поза повi-ткою...Подивився: тiльки-тiльки май-нула синенька блузка поза шкi-льним садом.Визирнули сумнi стiни в класi, свiнули такою нудьгою, що не знаю, куди подiв би очi. Жаль, досада, злiсть, а чого, на кого, того до ладу i сам не скажеш. По-риває порозкидати книжки, по-розчиняти всi вiкна й дверi... Нi, дiла не буде, день мусить пропа-щий бути...Пускаю дiти додому.Дотягнули до iспитiв; школа

спорожнiла. Надiйшов час, коли ми, ще по давнiй нашiй умовi, мусили щиро взятися до своєї пiдготовки. Згадали про Тетяну: давно вже вона очей не показу-вала. Переказували - не прийшла.Зрештою Андрiй довiдався:- Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачi сюди не затягнеш.Розповiдає: справа з виставами стала на певний шлях: у пансь-кий маєток наїхали iз Києва гостi, мiж ними - небiж панi, сту-дент... Збирає парубки й дiвчата, лагодить хор, будує на пансько-му подвiр'ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й но-чує.

Додає смутно:- Шкода дiвчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде...Трохи згодом:- А студента того я знаю...Поговорили, посумували.Далi:- Ну що ж,шкода не шкода - ми вже тому не зарадимо. Треба до своєї роботи братися.Стрепенулися, мов живою во-дою окропило: де та й сила взя-лася, бадьорiсть.Постановили: не збочувати, не давати собi волi, гонити без жа-лю веснянi спокуси, молодi при-нади, каменем на все лiто сiсти за книжки.

VIIКвiтувало жито, красувалося...Здавалося, сторiнки книг горi-ли пiд нашими очима. I вдень i вночi, i вдень i вночi.Нiби тiльки крiзь намiтку бачи-ли, як сади одцвiталися, як май-нула крилами, одлетiла весна. Заглянеш до його в кiмнату: си-дить над книжкою, як муровина, непорушний, мовчки ниже ряд-ки очима, ниже й ховає, глитає, як жеретiя.Гукнеш:- Андрiю Маркевичу!Не одриваючись од книги, сер-дито:

- Га?- Чи є ще порох у порохiвницях?Пiдводить голову: лице прима-рнiле, чуб поплутаний, очi - ту-ман застеляє... Коротко, спокiй-но:- Хватить.I знову лице в книжку, суворе, непохитно рiшуче.Нiхто до нас, i ми нi до кого. За-глянув тiльки чогось разiв зо два Запорожець, затурбований, не п'яний. Не сварився, не зава-жав, мовчки лежав на лiжку, ку-рив, щось думав... Далi, чогось червонiючи, попрохав одного пi-дручника для якогось свого то-вариша, пiшов.

I попливли мимо моїх вiкон ночi за ночами, проносили огонь i отруту. Спiвали пiвнi за пiвня-ми, гасились заходи, за свiтан-ням розцвiтали рожевi свiтання, днi сплiталися в тижнi, одлiта-ли...Сиджу...В кiмнатi тихо. На столi свiчка шелевiє. Перед очима книжка...Тихо, тихо в кiмнатi...Причувається: за спиною коло порога стоять мої жарти i смiхи примовклiї, мов пустуни-школя-рi, що навколiшки поставленi.Короткий кашель... скрипне стi-лець, шелесне перегорнута сто-рiнка - i здається, десь пiд дрiмо-

тами заворушиться хтось iнший, невсипущий....Пiдходжу до вiкна, прочиняю трохи вiконницю, дивлюся в щi-линку: "Чи не свiтає?"Небо темне, ночнеє; мiсяць не гасне, яскриться. Нi, ще не свi-тає.Стою ще хвилинку - не можу одiрватися, високо-високо в небi пливе самiтна хмаринка: як та ночна казка, до мiсяця пiдкрада-ється, в прозорих шатах, в нами-стах, у срiбних перах... Пiдкрала-ся позаду, засяяла i хвать - мiся-цевi лице, мов руками, затулила, - i все внизу затьмарилось, засо-ромилось...

Зiтхнув, вiкно причиняю: "Нi, ще не розвидняється..."Знову до стола... Хвилина, друга - потонув у глибинi мережаних рядкiв...Щось шкряботить у вiконницю - слухаю, мов крiзь сон...Гуркотить вiконницею - чую й не проснуся.I раптово ударили живi слова...Слова, що ними обiзвалася до мене нiма перед очима стiна:- Ви ще й досi не спали, книж-ник i чернець?..Кидаюсь, зразу не вгадаю звiд-ки, озираюсь: вiкно одчинене. В його нiч зазирає, як срiбне по шовку вишивання, а на його тлi

у квiтках, у намистах-засватана дiвчина Наталка...- Тетяна?..Смiється:- Я вас налякала? - Далi: - Ось iдiть сюди. Швидше.Виходжу.Сидить, схилившись, на шкiль-них ганках. Лице трохи зблiдло, пiд пасмами розмаяної коси очi сяють, палахкотять ушi. Не знає, що почать, смiється:- Гляньте, яка нiч! Яка нiч! Iшла оце житами сама-самiсiнька, а менi здавалось, що за мною му-зики грають, спiвають... Як хоро-ше, боже, як хороше на свiтi!Несподiвано до плеча горнеть-

ся, очi склепила, сама, як у огнi.Ворушиться якась тривога.- Що таке вам, ТетяноПiдводить голову, розплющує очi.- Думаєте - п'яна? - похитала го-ловою.- Нi, неправду кажуть лю-ди - не пила й не буду пити.В очах промайнуло ясне й пра-вдиве.- Слухайте...- I хоче вона щось сказати, i боїться: нi, нi, може, цьому ще неправда...- Слухайте... тiльки не смiйтеся з мене, дур-ної...- Вона прихилила мою голо-ву i знишка промовила над ухом: - Кажуть - у мене талант...Iскрою пронизало мене таємне

слово, аж серце забилося.А вона - схилила, як сирота, го-лову; здалося - гiрко плаче. Пiд-вела очi: горять радощами, як золотi темної ночi зорi.Розповiдала: зараз оце вона з театру. Там були з столицi гостi, що наїхали до панi. Пiсля спек-таклю всi товпились коло неї, вi-тали її, руки стискували i всi в одно впевняли, що у неї - та-лант... Що так не слiд його зане-хаяти... Обiщали в город одвез-ти... учитись...Од хвилювання Тетяна не мо-гла спокiйно говорити.- Ви поїдете в город?Зiтхає:

- Ой, поїду...Одчинивши своє вiкно, свiтить цигаркою Андрiй. Чогось ка-шляє та й кашляє.- Андрiю Маркевичу, сюди йдiть!- А чого там? - озивається суво-ро, так нiби йому до нашої роз-мови зовсiм байдуже.- Та йдiть до гурту - тут скажемо.Виходить поважно, держиться суворого дiловитого вигляду, а в очах цiкавiсть аж свiтиться...- Що це у вас таке веселе? - пи-тає нiби знехочу, а в самого очi так i стрiляють - то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна,- розповiдаємо наперебiй.- Що? Талант? Який талант?..

Слухає: нахмуренi брови, ней-мовiрний вигляд, а вже чогось зашарiлися кiнчики ушей. Суво-ро до Тетяни:- Хто це казав вам?- Всi казали. Артист там один був, професор...Андрiй не дiймає вiри:- Може, якийсь професор магiї та хiромантiї.- Нi, нi, справжнiй, видатний, вi-домий,- гаряче впевняла Тетя-на,- такий лисенький, в золото-му пенсне...Андрiй просяяв, i губи в його почали розсуватися в широчен-ну осмiшку. Аж ось знову спли-ває на обличчi хмарка, допитує-

ться нетерпляче, грубовато:- Заждiть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На якi ко-шти?- Лiдiя Вiталiївна обiщалась до-помагати. Казала, що можна бу-де й стипендiю добути.Лiдiя Вiталiївна попечителька багатьох шкiл у повiтi, панi бага-та i впливова. Андрiй поважає її.Тепер вiн зiтхає шумко, з поле-гшенням. Осмiшка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очi засяяли, i вiн гарконув з та-кою нерозмiреною силою, що кинулись зо сну i захиталися на акацiї гiлочки, а полем геть-геть пiшла луна, одгукнувшись аж

там десь, у сонному хуторi:- От так Тетяна! От так Гнатi-вна!.. - Далi швидко одкинув ка-шкета на потилицю, казав iз незрiвнянною щирiстю, з безмi-рною теплотою й нiжнiстю. - Значить, в науку пiдемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скiльки мучимо себе, готуємося, не спимо днi i ночi та й самi ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крила-х-у саму столицю...- Я й сама ще не йму вiри, що цьому правда, нiби це тiльки сон,- мрiйно й радiсно казала Те-тяна, проте вiри, щирої, наївної, було в неї, мабуть, бiльше нiж

слiд. Те чарiвне слово, як блис-кавиця, ослiпило її. Разом iз нею i нас...Легко зробилося надзвичайно. Хотiлось вiрити й вiрилось в лю-дей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої яснi, радiснi прийдущi днi.Нiби серед будня несподiвано свято собi нарядили. Були - як п'янi, пустували - як дiти, без ла-ду спiвали, без потреби регота-лися; будували плани. Розмов-ляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.- Ге-ге! - смiявся Андрiй.- Пустi-ть-но мене тiльки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив'я-

ному мiшку додому притербiчу!Реготали:- В саквах...- На драбиняку!- Гей-гей,гукнув на всi груди кудись у поле,- одмикайте зам-ки, одчиняйте брами, посланцi з хуторiв iдуть!Iз вiкна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкi-льного дiда:- Що таке?Пауза. Регiт, мов трiснула в по-вiтрi й iскрами розсипалась ра-кета.Згодом:- Ну то як, Тетяно? Не зiгнемо-ся? Понесемо? У вас же сила - та-

лант. Ви багато зможете. Чи, мо-же...- В Андрiя неспокiйно спала-хнув в очах ревнивий огник: - Чи, може, дайте тiльки з цих злидень вибратись, тодi i не до-ступиш до вас, забудете й шлях у село?- Нiколи! Нiколи в свiтi,- гаряче перебила його Тетяна, не при-ймаючи в жарт. Помiтно було, що вона про це думала.- Чого доброго,- уже гiрко казав Андрiй,- там слава, розкiш, бля-ск - а тут що?- Та чого ви напалися на мене? - разом i сердилась, i смiялась Те-тяна.- Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не

продам же його нi за грошi, анi за тую славу! Стала червона, як пiон.- Руку, Тетяно! - Андрiй ловив її руку. Тетяна вирвала її у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось iнших слiв. Далi пiдвела голову до неба i лице її заясiло, стало блiде i та-ке покiрне, покiрне. Звела, як дитина, руки до неба:- Дано менi малiсiньку iскорку святую... Малiсiньку-малiсiньку... I освiтила вона моє життя бiд-неє, щастям нагрiла моє серце... Та хай же погасне краще iскра в менi свята i хай буде марне моє життя й темної темнiше ночi,

коли оддам її в наругу чи в боло-то втопчу.Почали впиняти:- О, та й нащо так?У неї на очах горiли росинки щастя...Плакала...Марили, вiрили, радiли...VIIIГай-гай!.. Ждемо день i другий - немає Тетяни. Побачили - надве-чiр кудись мчали пани фаето-ном; мiж ними вона, як квiтка. Мов i знать нас не знала - не гля-нула, як i не вона. Вiри не дойма-ли: чи то була справдi та нiч об-

марена, чи то тiльки минущий сон. Довiдались, що в театрi ре-петицiя, пiшли. Червонiє, одвер-тається, нiби чогось нас сороми-ться.I дивуємось, i обурюємось:- Що ж се таке?День, другий. В селi почали дз-вонити:- З паничем зв'язалась, по жи-тах волочиться...- Ось що!..Отець Василь лютий, як звiр:- Пiвчу покинула, спiвакiв од церкви однадила - розпуста, со-ром.Пророкують:- Не буде з неї добра - поназди-

витесь! Думає - довго будуть па-нькатись iз нею-поки награють-ся...Гомiн, шум...Ранiш мов її й не бачили, тепер i те згадали, що вродлива вда-лась, пащекують:- Не дурно Гнатиха дочку в ша-влiї купала - знала, для кого ко-хала.А в мене, а в Андрiя - жаль: так нiби люди нам на неї очi роз-плющили.Книжки покидали. Як шаленi ходили, кипiли....Цiлий день у полi дзвонили коси, як у дзвони, шумiла стигла пшениця, як вода...

Вночi - не шелесне.Довго блукав по ланах, бринiв стернею. Лiчив полукiпки, зорi дивився.Сiв на чиїйсь нивi на тугий, ри-пучий снiп.Пливе тiнь, шелестить стер-нею: щось iде з другого кiнця. Придивляюсь: хто це? Чи не Ан-дрiй не спить до цього часу? Ближче - вiн. Тоскний, самiтнiй, нiби мiй подвiйник. Iде - нудьгу несе, бере досада: "Чого iще цей..."Пiдходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини, нетерпля-че бажання щось розказати, по-

жалiтись... Сiдає на другий снiп, поруч, мнеться... Мовчимо.Позiхаючи:- А знаєте, за малим-малим не було оце пожежi: чуть не згорiла Тетянина школа...По його позiханню, робленому, нещирому, я вгадую, що вiн має казати щось гостре, цiкаве. На-сторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю лiниво, пiд нiс:- А що таке?- Тетяна наша з тим своїм зали-цяником мало не спалили.- З ким? - стукнуло в грудях.- Та з ним же, з студентом.- Як саме?Розповiдає: проходив вiн, Анд-

рiй, "випадково" коло її школи, побачив - в кiмнатi горить свiч-ка. Заглянув - аж там сидять во-ни на лiжку, обнялися...- Що? Обнялися?..Так, так... Звичайно, це йому не цiкаве, i вiн пiшов собi далi. Аж геть туди в поле, до млинiв про-йшов. Вертаючись, бачить, аж у вiкнi жухає свiт; зазирнув - щось горить. Туди: в хатi нiкого, дверi скрiзь порозчинянi, долi коло горщика чиясь собака порядкує. Свiчка на стiл впала: горять якi-сь папери, горить на вiкнi зана-вiска...- Не заглянь я в кiмнату - досi б школа тiльки курилася.- Виво-

дить висновки: - Так от я й кажу: ну, цiлуйтеся собi, женихайтеся, та не кидайте огню в кiмнатi непогашеного, бо це вже чортвi-ть-що виходить, аж правда? Те-пер жнива, люд томлений...Жаром ударило в лице, мовчу.Зiтхає:- А шкода дiвчини. Цей студент - вiдомий бабонюх. Я чув про нього. В таких справах - артист, маху не дасть, не пожалiє...- Сама вона дитина, не знає, що робить? - кажу, стримуючи себе.- Воно, звичайно, було б байду-же, коли б були вони одне одно-му рiвня. А то ж все одно вiн її не вiзьме - пограється й покине.

Закипає чогось злiсть у грудях:- Та чорт її нехай вiзьме, яке нам, зрештою, до цього дiло? Може, це буде у її життi найкра-щий спогад.Андрiй не розумiє мене: тим же голосом спокiйним, розсудли-вим:- Навряд. Хiба ви не знаєте, якi тут у нас люди? Проходу їй не дадуть. А, боронь боже, як ще бу-де дитина,- живцем загризуть, з'їдять...Та "дитина" як гарячим залiзом шпигнула мене в груди. Ревнощi лютi, палючi пожежею спалахну-ли, вступили туманом у голову. Я визвiрився на Андрiя:

- Ну, а вам що до того? Що до того вам?- Як-то що? Шкода,- тягне вiн задумано,- добре, коли знайде-ться така добра душа, що вiзьме й покриткою, а як нi, що тодi?Менi здалося, що за ту "добру душу" вiн потаємки має себе, i моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме бо-люче влучить:- За це не турбуйтеся, Андрiю Маркевичу, завжди знайдеться якийсь охотник до панських не-доноскiв, що вiзьме й таку. Iз отих, знаєте, що носять дарованi з панської ноги приношенi чере-вички, пiджачки з панського

плеча, "бруки"... Вiзьме, пiдла-тає, почистить та й пiде франти-ть, ручки в кишенi позакла-давши.Андрiй iз жахом дивиться на мене, очi стають круглi, як гудзi:- Слухайте, що ви кажете! То ж людина! Хiба можна рiвняти її з якимось дрантям? То ж душа, жива душа!..Захвилювався...- Ай, душа, душа!.. Не що iнше, як душу i вiзьмуть у неї, залиши-вши в нас один її труп, що буде довiку нудитися серед мужиць-кого життя.Дивиться:- Нi, ви людина егоїстична, жо-

рстока, несправедлива!Перебиваю:- Вибачте, Андрiю Маркевичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозумiти того, що...- Е, це вже чорти батька зна що,- встає спокiйний, ображе-ний,- з вами сьогоднi говорити не можна.- Та який вас чорт прохає за це!Пiшов мовчки, з самоповагою.- I к бiсу!..Лiг горiлиць на покоси.В лице дивилась зорями-очима смуглява жнив'янка-нiч. Одна з тих ночей, що її шкода стає зба-вляти марне, в самотi... Давило груди.

IXДнi летять, як у огнi. Гасав по полю, по кручах, гасив огонь у грудях, що палав там, як суха на вiтрi гiлка. Здавалося iнодi, що вже себе перемiг, поборов. При-ходив в кiмнату, дивився в визi-р'я: обличчя - як у заплаканого барана, в очах - солодкий туман. Брала лють на себе. Кулаком сварився в дзеркальце, ляскав дверима, гонив знову в поле...А в селi як день, то новина: хтось одної ночi вимазав у дьо-готь Тетянину школу.Ворухнулась зла радiсть: гидко, проте... цього й треба було спо-

дiватися... Нiби чогось полегша-ло.Ранок...Увiходить сторож дiд, мне в ру-ках шапку, головою хитає:- Догралися нашi - чули?Жадiбно:- А що таке?- Всiх порозганяла i театр заби-ла. Панича в город одiслала, а Тетяну й у двiр не звелiла впу-скати - вигнала.Нiби стало жаль. Далi пiдня-лась, закипiла мутна гаряча хви-ля:- Так тобi й треба...Почував якесь задоволення; ча-рiвний образ, здавалось, почав

блiднути, марнiти...Аж ось - ще один день:...Втекла.... забрала в матерi з скринi скiльки було грошей, в город за паничем подалась...Здалека майнули правдивi зас-мученi очi: "Петре, Петре, де ти тепер?" Образ чистий, непотьма-рений i знадний, як ще нiколи. Вхопився за голову руками...Цiлу нiч свiтилися на шкi-льному подвiр'ї зеленi бур'яни пiд мiсяцем, на дривiтнi горiли свiжi трiски, як срiбло. Цiлу нiч не спалося - тинявся сновидою коло школи. Рвав iз грудей з ко-рiнням, iз живим м'ясом... Болiло - був радий - так i треба... А як

стала вже нiч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почут-тя... Погасало - це вже я бачив... I несподiвано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотiлось сiсти в бур'янi, зарюмати, як дитина. Голою, об-шарпаною, обiкраденою здалася менi молодiсть моя...Впала роса, мов розгубленi ключi пiд мiсяцем заблищали в травi. Лiг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взя-лося.На сходi свiтало. В другий бiк - на кучерявих хмарах, як на хви-лях, гойдався досвiтнiй мiсяць,

блiдий, як мертвий труп старого дiда, що за нiч любощами його замордовано - вночi замордова-но, а на ранок викинуто в зелене на водi баговиння. Вертаюся до кiмнати втомлений.Беру визiр'я: глибоко запалi очi, змарнiле лице й строгий, су-хий вираз на йому. Солодкого туману немає й слiду в очах: по-гляд задуманий, чистий... здало-ся навiть, що в глибинi очей промайнув блиск тiєї холодної крицi, що я її не раз колись помi-чав в очах у Андрiя...- Ага!Осмiхнувся.Спокiйно окинув думкою; "Нi,

тепер уже нiщо не стане на за-вадi..."XМинає днiв зо три - все гаразд. Коли ось: заходжу вранцi до Ан-дрiя. В його якась жiнка з села, селянка. Сидить на стiльцi, руки на грудях склала, заплакана. Андрiй затурбований, задума-ний, кусає губу, дивиться кудись у вiдчинене вiкно: погляд блу-кає десь далеко-далеко. Вслуха-юсь в розмову.Андрiй:- Скажiть менi, тiльки по прав-дi: ви не гримали на неї, не дорi-

кали, коли вона вернулась до ха-ти?Жiнка кинулась:- Анi словечка! Тiльки вона на порiг, я одразу помiтила, що їй недобре,- то я й розпитувати не стала. Кажу: "Ну, оце й добре, що ти, доню, вернулася - поможеш менi в роботi".Придивляюся до жiнки - в очах, на обличчi нiби щось знайоме. Зразу стукнуло в грудях: стiй, либонь же, це Тетянина мати.- Роздяглася ото вона, сiла на лавцi. - Говорю до неї - мовчить. Кине нехотя слово, друге - i зно-ву, як води в рот набере. Потiм помiчаю: лихо! Не спить, не їсть,

як поставить кудись у куток тi очi - не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею нагля-дати, думаю, щоб не заподiяла собi чогось. Та хiба ж услiдиш!Очi в жiнки вiдразу налилися сльозами, не здержалася, од пла-чу затремтiла.- О, то чого ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окошилося...- розважає Андрiй.Жiнка зробила зусилля, впини-ла в собi плач. Витерла рукавом очi, почала спокiйнiше:- А як ото вже одрятували її, я й питаю: "На кого ж ти, доню, хотi-ла мене покинути при старостi моїй? Чи, може, ти на мене яке

серце мала?" - "Нi,- каже,- мамо, ви менi нiколи нiчого лихого не заподiяли - грiх було б це каза-ти, свiт,- каже, менi спротивив-ся..."Примовкла.Андрiй:- Ну, як же тепер? Отямилась?- Та так... нiби трохи одумалась, їсти сiдає, словом озивається, тi-льки... ох... як подивлюся я на неї, а найбiльше - на її очi, то так менi й здається, що не мило їй на свiт дивитися ясний... Правду скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.Загадалася; далi кинулась, на

сонце позирнула:- Ой, засидiлась...- До Андрiя: - То я вже буду прохати, Андрiю Маркевичу, вона вас шанує, по-слухається: поговорiть ви з нею, дурною, бо сама вже я нiчого не вдiю, i з якого боку зайти до неї - не знаю.- Далi пильно, з довiр'ям подивилась менi в лице: - I вас прошу, прийдiть iз Андрiєм Мар-кевичем, може, гуртом швидше тi дурницi виженемо з голови.Пообiщались. Пiшла.- Що ж таке, власне, зчинилося?- А ви нiчого не чули?- Нi.- В колодязi топилася...Нiби аж потемнiло в кiмнатi.

XIВечорiло.Вiв мене Андрiй городами. Бу-ряки, капуста, картоплi... По ме-жах соняшники рядами - посхи-ляли важкi голови, нiби щось погубили в межах. Мiж заплута-ми - величезнi гарбузи, як голi дiти... свiтять рожевими спина-ми. Мак - як вiйсько, коноплi - як темнi бори...А по верхах грядок нiби покро-пив хто фарбами: нагiдки, чор-нобривцi, рiзнобарвнi гайстри...- Ну й земелька!.. Ех, та й земе-лька ж,- бубонить собi пiд нiс Андрiй.

По городах то там, то в iншому мiсцi порались люди. Стали. Придивляється Андрiй, очi жму-рить.- Гляньте, а то чи не буде й на-ша Тетяна? - показав гонiв за двоє на грядках росляву постать у жiночiй свитi: схилилась, за-ступом копає картоплю.Пiдiйшли ближче; Андрiй голо-снiше:- Вона ж, вона i є!Тетяна кинулась, пiдвела голо-ву. Побачивши нас, здригнула; на обличчi промайнула нудьга. Стала, осмiхається в'ялою, блi-дою осмiшкою. Так, аби тiльки, знехочу...

Щось нове на обличчi. Не те щоб вона змарнiла,- здавалося тiльки, нiби на виду огрубiла; очi чужi, незнакомi, i водила во-на ними помалу, неохоче.Привiталися.Андрiй одступив трохи назад, од нiг до голови оглянув її вбра-ння:- Дивiться, яка з неї дiвега ви-йшла! Одягнеться у ту блузку та суконьку-то її й не помiтно: ху-денька, щупленька, а надiне сви-ту, запнеться хусткою - i гляньте - дiвчина тобi, як тая тополя.З байдужою осмiшкою, мляво, Тетяна озирнула й собi свою по-стать.

Про те, про iнше...Далi Андрiй рiшуче кладе їй на плече руку. Заглянув глибоко у вiчi, промовив суворо й нiжно:- Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були?Тетяна раптово зчервонiла й поставила очi в землю. Нахмури-лась, почала швидко-швидко пе-ребирати пацьорки на хустцi.Нескладно говорив Андрiй, хвилювався, проте аж бризкала од його енергiя, жива сила вiт-ром вiяла з його очей, од його рухiв, од голосу. Оддавало вiрою од його слiв незламною, як гора кам'яная.Вона мовчала, як мур.

Казав:- Перша невдача, i ви вже на дно сiдаєте? Ви гадали, що жит-тя - це веселий жарт? Нi, Тетяно! Справжнє життя - з хрiном, з кропивою жалючою, з полином. Нiчого, що горенить, нiчого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть - бадьорiше бу-деш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподiвався я од вас такого...Сiли на обнiжку.- Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж га-ньба, це ж грiх, це ж...Нi слова, мов i рiч не до неї. Щи-пала на обнiжку блакитно-огне-

вi черевички, вибирала з них найкращi й механiчно тулила в букетики; кидала додолу i знову рвала. Тiльки все нижче схиляла голову та губи стуляла мiцнiше...Упрiв. Зняв кашкет. Енергiйно провiв рукою по чубовi: надвечi-рнє промiння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвiти-ло над нею веселку. Думав. Далi схопився, осмiхнувся, рiшуче взяв її за плечi, струснув нею, разом жартома й сердито:- Тетяно, та ви чуєте чи нi?Пiдводив їй голову.Вона пробувала одвести од йо-го очi то в один бiк, то в другий. I вiдразу - зiв'яла... Пирснули з

очей сльози... Поривом припала до плеча...Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на головi хустку.Осмiхнулась:- О, чого ж це я вас до хати не кличу!Обличчя прояснилось, так нiби в погашеному лiхтаревi боязко засвiтилася свiчка.Сiдало десь у полi сонце, вели-ке, червоно-вишневе. Далеко за лiсом смутнiло осiннє небо, як виплаканi чиїсь думнi очi... Пiш-ли до хати.

XIIВ чубатих туманах вставало со-нце та в тумани й сiдало.Днi короткi, та й тi невеселi, а ночi...Нецiкава стала Тетяна: i погляд боязкий, мова тихiша, нiби й са-ма понижчала, з лиця спала. Бої-ться комусь перешкодити, на-бриднути, ходить городами, глу-хими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сiренька... Зайде, трохи посидить - зараз тi-кає... Хотiли якось додому про-вести - сполохалась, аж почерво-нiла:- Нi, нi - не треба!

- Чому?- Тепер свято - скрiзь люди ве-штаються... буде й того, що маю...Зiтхав Андрiй, хитав головою: "Убили щось у дiвчини..."Один раз було тiльки: сидимо якось у школi, розгомонiлась бi-льше, як завжди. Поживiшала, спробувала щось навiть заспi-вати. Буває, так журлива пташка в клiтцi сидить, надувшись, ну-дьгує, мовчить... Пригрiє сонце - вона зворухнеться й цвiрiнькне. Проспiвала кiлька слiв, боязко озирнулась i замовкла. Сiла на парту, задумалась.- I поспiвати немає де: в пiвчу

отець Василь не пускає, театр дошками позабивали... Живеш, як у темницi,- махнула без надiї рукою.Далi раптово хитнула головою, хруснула пучками, i в очах зая-скрилася непокiйна давня туга, горда, палюча тоска, таємна, не-вгасима. - Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?Схилилась до парти, плаче.Витерла сльози, блиснула очи-ма:- Знаєте, коли я вперше побачи-ла iз сцени стiльки перед собою людей, в менi нiби щось огнем загорiлось, i я таку силу в собi почула, таку огненну, що аж са-

мiй стало радiсно i страшно. Зда-валось, театр поламаю, всiх лю-дей од землi пiдiйму.Загадалась.Було це, кажу, всього раз, далi знову погасла. Стала покiрна, боязка.На селi стало тихо. Переговори-ли люди... вирiшили - схамену-лась дiвчина, за розум береться. Отець Василь - i той пом'якшав. Казав:- Її одарував господь талантом, щоб вона в церквi прославляла iм'я його святеє, а вона з ним на пляси та на грища - ворога роду людського тiшити,- от бог i по-карав її за теє. Її зовсiм од церк-

ви треба було б одлучити, та бог з нею - хай прийде попрохає - дозволю вже в хорi спiвати...Думалось: затихне лихо, поро-сте травою, позаростають рубцi - буде якось жити, а коли спра-вдi є в неї той талант, то ще, мо-же, й немарне. Чи то ж мало їх, тих невiдомих iскор, в народi, що так жартома, задарма грiють людям серце, темне життя їх ок-рашають? Не питають цiни тому святому даровi, та й не знають нi болю, анi того жалю...Думалось...

XIIII досi воно перед моїми очима, те незграбне будування з сосно-вих дощок та обаполiв - народ-ний театр... Довго пiсля того сто-яло воно iз забитими дверима, чорне од дощiв, сумне. Вiльха, кущi бузини щiльно тулились до його, по стiнах вився дикий хмiль; бур'яном, глухою кропи-вою стежки позаростали, заве-лися сичї, плакали ночами. Лю-ди навiть удень минали його, розповiдали страшне. Казали, хоч би хто-небудь, добра душа, спалив оту озiю. Iдеш мимо, то аж на серцi холоне...

А про те, що зчинилось на тому меду в селi Ярках на Другу пре-чисту, далеко прогула луна.Вся в золотi сяяла на цвинтарi липа. Саме жовкло тодi на дере-вi листя.Увiходимо.В церквi людей - тиск. Хор свi-жих, нагуляних за лiто голосiв спiває бадьоро, шумко, хоч i не завсiди влад. Пригинаючись i хо-ваючись за чужими плечима, стояла мiж спiваками й Тетяна - вигляд суворий, замкнений, на-вiть ворожий до людей. Пригнi-чена, забута...Кiнчали службу.В церквi стало урочисто, тихо.

Спiваки заворушились, захви-лювалися, готуючись до концер-ту. Забринiв по церквi камертон. Густо загули баси:- "Утоли болiзнi..."За басами - тенори; далi крадь-кома увiйшло сопрано, вибрало-ся над усiма i раптово згори, з-пiд церковних верхiв, сипнуло на людей дощем гарячих iскор: "...многовоздихающия душi мо-єя...".По церквi пiшов шелест:- Хто се? Це тая сама?..- Де вона, де?- Ото в бiлiй хустинi? А змарнi-ла як! Глянь!- Цитьте!

Замовкли.Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвiтився лю-дськими очима. В церквi виднi-шало, яснiло, нiби вiдтуляли в нiй вiкна. А лице Тетяни вже ся-яло, як свiчка, лице живе, наївне, скорботою натхнене, з тими ве-ликими, ймовiрними очима, що про їх люди говорити мусять.- "Ти бо чоловiком болiзнi од-гониши i скорбi грiшних розрi-шаєши".- Руки вгору, очi стрiлою в небо - криком пронеслося по церквi, жива туга гострою колю-чкою встромилась людям в гру-ди: - "...Ско-о-рбi розрiшаєши..."Здалося, скрiзь iз ветхих це-

рковних стiн посипався порох. Кам'янi лики святих злякано од-летiли кудись далеко-далеко; здивованi, стурбованi слухають цю живу, невтриману, з грiшно-го свiту скорботу, що вперше за-кричала тут помiж мертвими стiнами.Забувалося, де в церквi вiкна, де дверi.Торкнуло щось у груди: "Оце, мабуть, i є той самий талант..."Тетяна, здавалось, росла. Нiби почувши свою владу над людь-ми, вона виступила з ряду напе-ред, стала в гордiй, незалежнiй позi, запишалась. Одчувалася си-ла. Сила нова, непокiйна, жагуча,

сила грiзна, що од неї торохтiло сухе дерево й чорнiла стара по-злота в церквi, осипалася, як од вiтру. Ось-ось, здавалось, роз-ступляться темнi стiни, стане видна далечiнь зелена, синє не-бо та ясне сонце. Вiвтар був за-бутий...Щось стороннє, настирливе по-чало густи, шипiти, намагаю-чись звернути на себе увагу. Де-далi - дужче й дужче.На клиросi помiж спiваками по-чалася якась руханина, нелад в голосах; один iз спiвакiв злякано замахав руками, i хор замовк. Тодi ясно стало чути стриманий, а роздратований, гнiвний голос:

- Годi! Замовкнiть! Схаменiть-ся! Тут святе мiсце, тут храм бо-жий. Годi, кажу!У малi дверi з вiвтаря визирав отець Василь, блiдий, як глина, очi зеленявi, злiснi. Дивився на Тетяну й шипiв:- Це ж що за вигадки? Нащо во-ни менi? Артистiв менi не треба. Тут не опера.Люди нiчого не розумiли: пере-зирались i перешiптувались.Тетяна стояла рiвна, як струна, i, як бiль, бiла. Помалу почала червонiти й зразу, мов квiтка, розцвiла - полуменем зашарiла-ся.Промовила стиха:

- Що ж я такого зробила?- Мовчи, грубiянко! Не смiй ме-нi суперечити в церквi. Тебе по правилу не слiд би було й на по-рiг сюди пускати.Очi Тетяни гнiвно закурилися. Щось думала. Промовила стри-мано, проте так, що всi в церквi почули:- Чого ж то так, батюшко? Менi коси нiде ще не стригли.Церков завмерла. На селi поде-йкували, що хтось iз селян за-стукав попа коло своєї молодицi. Хотiв косу серпом одтяти - одку-пився.Пiп затупотiв ногами:- Вон, негодяйко, з храму!

Тетяна йому грубо:- Не маєш права, не твоя церк-ва.Пiп:- Сторож! Сторож! Виведи її звi-дцiля, негiдницю!Рябий бородатий сторож, що стояв коло вiвтаря, кашлянув у руки i рiшуче став протискува-тись до пiвчi.Тетяна шпурнула ноти на пюпi-тер, вийшла з клиросу.Розштовхуючи собi дорогу, чер-вона, гаряча, з потуманеними очима, вона опалювала дихан-ням людей i прямувала до две-рей, як буря... Люди розступали-ся перед нею, як перед огняним

вiтром. Коло порога поверну-лась:- Я поїду жалiтися... я до архи-рея... я... я...- побiгла.Пiп їй услiд, iз глумом:- Iди, iди, жалiйся! Я за тебе ось ще не так вiзьмуся. Десь там ти-нялася в ката по балаганах, при-йшла до церкви - бешкет заво-дити. Бачили таке? Артистка...Люди чуманiли...Раптово в бабинцi мiж жiнками одна кинулась, як зо сну, зiрва-лась iз мiсця, побiгла з церкви навздогiн, мало не з нiг валяючи людей. Пiшло по церквi:- Мати...Стояв тривожний настрiй. До-

дому люди не розходилися: зi-бралися на цвинтарi, хвилюва-лися, гули.До гурту пiдходив отець Васи-ль, стурбований, винуватий, з робленим суворим виглядом:- Бачите, як ви своїх дiтей нав-чаєте? Бачите, до чого доводить своя воля?Iз натовпу обiзвався стрима-ний голос:- Так-то так, батюшко, коли ж i вам чинити так, як ви зробили, не годиться.За ним другий, жiночий:- Отак опаскудити, обплювати дiвчину, та ще принародне в це-рквi. А спитати б, за що? Мало

ще залили сала за шкуру?Далi одно по одному загули з громади iншi голоси, кидаючи виваженi й стриманi слова му-жицького, грубого та гарячого, доймаючого жалю:- Ну, нехай би вона й справдi там провинилась, то й що ж: зра-зу йому камiнь на шию та як ще-ня - у воду?З другого боку:- Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота - то воно й не жаль.- Молоде, дурне - що йому: по-бiжить та з того жалю й заподiє собi щось: кому буде грiх?О. Василь вертиться на мiсцi, злодiйкувато лупає очима:

- Нiчого їй не станеться - верне-ться.- Та добре ж то, як вернеться, а як...До гурту бiгла Гнатиха.Зразу попа забули, всi до неї:- Ну що, немає?Блiда. Важко дихає:- ...Скриня одiмкнена, вся її дi-визна, книжки, папери - все по-розкидано, а її немає. До крини-цi бiгала, до ставу - не знайшла.Ламає руки, благає, плаче.- Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала.Примовкли.- Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять...

Дiд - високий, суворий:- Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може, хтось-таки та знайде. А нумо, люди!.. Треба ж якось.З гурту хтось крикнув:- А цитьте. Зашумiли:- Що таке? Що таке?Нетерплячi голоси:- Та ось цитьте - он щось гукає.Всi змовкли.Через майдан стояла економi-чна брама. За штахетом було ви-дно пiд глухою вiльшиною, з ша-льовок збудовану, казарму-те-атр. Коло одчинених дверей ме-тушились парубки й дiвчата, ма-хали руками до цвинтаря, гука-

ли. Натовп скам'янiв. О. Василь зблiднув, заклiпав очима. I тодi, коли стало тихо, як у вусi, з дво-ру долетiли чiтко слова... Опали-ло, як огнем.I раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цви-нтаря у ворота, в хвiртку, через штахет, спотикаючись, один од-ного попереджаючи... Бiгли до панського двору, аж земля гула.XIVВисоко-високо залетiло вгору в днi свої останнi бабине лiто, ви-свiчує сивиною на сонцi, коро-ткими радощами старечими ос-

мiхається, а ще вище, десь аж пiд холодним небом, iз синього кри-шталю гарячою тугою рвуть по-вiтря срiбнi дитячi дзвiночки:- "Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воз-зови мя спасе..."Мають короговки фiолетовi, те-мнi, вихитуються стяги черво-но-огненнi, а за ними люди йду-ть, а над людьми мари пливуть, заквiтчанi, замаянi, рушниками пов'язанi...Ховали гвалтом. Одiбрали клю-чi у титаря, одiмкнули церков, взяли мари, корогви.Нарядили, несуть.Перед поповими ворiтьми про-цесiя стала, замовкла. Хтось пе-

рескочив через тин, одчинив во-рота - понесли мари, натовп, як вода, заповнив двiр.В дворi - нi лялечки; дверi в по-пiвськi кiмнати позамиканi, вi-конницi позачиненi.Поставили мари пiд кленами.Мов вiтром холодним подуло по людях - чуби наструнчились, як дрiт, в очах блиснуло колюче.- Ламайте дверi, чого там...З гурту вийшов Андрiй. Вiн ви-рiс. Примарнiло обличчя. Очима рiзав, як крицею:- Стiйте. Пiдождiть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.Вщухли. Пiдiйшов до вiкна. За-гуркотiв у вiконницю:

- Скажи востаннє: будеш хова-ти чи нi? Чуєш? ...Бiжить з кухнi пiдтикана най-мичка. Коси розкошланi, блiда, злякана:- Батюшки немає вдома.Загули, заревли:- Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?Побiгла. Всi посiдали на морiж-ку коло мар, рядком на призьбi, на тину мiж кiллями. Дожида-ють. Брови хмурять. Мовчать.Знову вибiгла:- Батюшка казали, що не вий-дуть. Сховалась.Андрiй встав i урочисто пiдiй-шов до труни. Одкашлявся, об-

вiв усiх очима. Кругом пiшло:- Тихше, тихше!..Кидав, як камiннями:- Серед темної ночi у нашому закутковi, оцьому покинутому й забутому, засвiтилася пiд убо-гою стрiхою мужицькою божа iс-кра...Промова до людей - це була но-вина в селi. Мов вiтер, мов буря полетiла, затупотiли, зашумiли, кинулись до гурту з гарячими, жадiбними очима, тiсно оступи-ли промовця, замовкли... стояли, як скеля нiма... ...Хтось подав го-лос:- На колiна!Стали на колiна, всi натовпом;

в повiтрi затремтiли слова оста-нньої розлуки... Прощалися.- Тепер - додому! Всi до одного! - гукнув, як в трубу металеву, Андрiй.Зашумiли, загули, як пiд гра-дом, заметушилися, покидали серед двору корогви, i швидко на подвiр'ї - нi духу.Впала залiзна тиша... Все понi-мiло, покам'янiло...Тiльки осiннє сонце забавляло покинуту дiвчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчикiв.

XVБудували, сподiвались - ударив грiм: розбив, по полю розвiяв...Сидимо, пожурилися...Книжки в кутку пилом попри-падали, погубили зшитки - в го-ловi не те.Похмуро свiтить лампа; стiною надворi осiння нiч; на серцi - ка-мiнь.Не береться розмова - все й без того ясно...До о. Василя наїхали з мiста урядовцi чинити слiдство.Туди ж сьогоднi приїхав приз-начений в школу новий учитель. Цiлий день бiгали до нас знако-

мi з села люди:- Ой, що ж то буде, що буде: всiх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит - i малого й ве-ликого...Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того унiверситету, мабу-ть, скiльки будемо й жити... Оце буде.Свiт стемнiв, невеселий такий став, нерадiсний, неправдивий... Походить один по кiмнатi, сяде, другий починає ходити... Нудьга.Андрiй дiстає десь обтрiпанi карти:- Сiдаймо в дурня абощо...Аж ось одчинило дверi. Сторож.- А йдiть-но послухайте, що во-

но там кричить за городами.- Де?- Морока його знає. Либонь, там коло болота чи, може, в бо-лотi. Кричить, нiби там його рi-жуть або давлять.Вийшли у двiр. Тiльки за дверi - зразу мов чорним рядном на-крило: темно, аж у головi моро-читься. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прiрви. Далi почи-нає тужити.- Це якась п'яна марюка загру-зла в болотi,- сердито промовив Андрiй.- А чи не буде ж це наш дяк? - кинув догадку сторож.Менi вчулося теж щось у голосi

знакоме.- Чи не вiн, справдi?Андрiй не хоче вiрити. Запоро-жець давненько вже поїхав iз се-ла, i була чутка, що вiн поступив десь в учительський iнститут.- Який там дяк? Де вiн тут вiзь-меться? Це якась личина...Андрiй не доказав, голос у тем-рявi несподiвано з голосiння пе-реходить у лiрику, i з болота до-лiтає:Чого вода каламутна,Чи не хвиля збила?..Тетянина улюблена пiсня...- Тума б тебе взяла!.. Вiн! - сти-

ха промовив Андрiй i замовк... Тремтiло в грудях, нiби звiдтiля, з яру, бив хтось у дрiт. Було чу-дно i дивно. Образ дiвчини, з ти-ми дивними очима, сплинув, як живий, над болотом, в iмлi нi-чного туману, таємничий i смут-ний...Стояли, як понiмiлi, поки пiсня не замовкла.- Чого вас там носить нечиста? Сюди iдiть!У вiдповiдь радiсний з темряви голос:- Голубчики ви мої, братики, де я?- Берiться сюди - побачите.- Не знаю куди - кругом болото.

- Прямуйте на голос.Стало чути, як щось почало бовтатися в калюжинах... плю-щати, i зрештою перед очима стовпом стала якась тiнь...- Либонь, це школа? Яким же це чином?.. Тут щось не так...Мовчки беремо його за руки, витягуємо на ганок, iде покiрно, як дитина, ковзається п'яними ногами, зiскоса позирає на нас. Увели в кiмнату... Плеснув рука-ми Андрiй: чоботи, одежа, лице - все в Запорожця було вимащене в болото, викачане в реп'яхах, у колючках... Якась манiя - не лю-дина...I коли б не тi молодi очi, що то-

скно свiтилися на розмальова-нiм обличчi, можна було б поду-мати, що вiн нарядився так нав-мисне, на смiховище людське,- Чого вас понесло в ту прiрву?Декламує:- "Серце моє раненоє, смятеся дух мiй, i понесла мене нiч на крилах своїх".Умили, переодягли... Розпитує-мо:- Чого ви приїхали? Казали ж, що ви в iнститут поступили?Нахмурився:- Покинув.Андрiй аж крикнув:- Як? Поступили й покинули?- Роздивився - тюрма, взяв до-

кументи i втiк.Очi Андрiя спалахнули обурен-ням, далi пойнялися глибоким жалем:- Пропаща ви людина навiки,- махнув без надiї рукою.- Цс! Годi...Запорожець повiв у повiтрi ру-кою, мов написав останню рису.Андрiй смутно:- Навчились хлопцi...Затихло в кiмнатi.Мов над головою та хмара за-йшла.Сидiли похиленi, аж поки плив-ла над нами та хмарина. Далi За-порожець пiдвiв голову, очi зац-вiли нiжним жалем, смутно-сму-

тно осмiхнувся... Пильно поди-вився одному у вiчi, другому, хи-тає головою:- Так отак же...Дивимось, про що це вiн?Прищурив очi, знову:Чого вода каламутна...Легко, як водою, пiдвело нас iз мiсця. Встав один, хруснув пуч-ками, почав ходити, за ним дру-гий...- Так... талант...Розмовляли довго-довго. Про Тетяну, про її долю... Про долю того кращого цвiту народного, некоханого, дощами неполива-ного, що гнеться з торбами, сон-цем запалений, смутний, скрiзь

попiд позамиканими брамами мурованих шкiл.Полягали спати. Тiльки примо-вкли - знову кинулась, люто си-пнула з усiх куткiв густа стума, труїла, обмарювала: не там вiк-на, не туди стiни, вся кiмната тоне кудись в чорне провалля.Мовчали, проте одчувалось, що спати нiхто не спить. Запороже-ць лежить зо мною на одному лi-жку, од його несе ще горiлкою, чути, як невпокiйно б'ється в йо-го серце. Ворочається, зiтхає. Обiзвався якимось словом, йому нiхто не одповiв. Накрився ко-жухом, далi зiрвав його з себе, схопився, сiв. Рвонув звисока, як

у степу, з тугою, тоскою; заспi-вав:Нiч темнаяТа невидная,Головонька моя бiдная!- Що це ви? Годi! Спати треба!Разом загомонiли на його. З ро-згону бухнувся головою в поду-шку, замовк.Гаснуть на стiнi тихо-райдужнi одсвiти огняних хмар. Темнiє небо, смутно тьмариться сад, що осiннi малярi його золотили та малювали.А на заходi важкi рядна небо застеляють. Тiльки там десь у щiлинку, у ту, що над самою землею, притьмаро свiтить чер-

вона стрiчка вечiрнього погаса-ння, кожної хвилини мiниться, тане... Ось уже самотньо сяє там один маленький вiнчик... Вiнчик iз огняного маку, золотими ни-тками заплетений.Вiтер стерiг його десь за горою: шугнув, дмухнув темрявою, хо-лодком повiяв, до хмар до самих помчав - задув, погасив...Темно...I зашумiло пiд вiкнами море су-хого листя... Море плачу, море слiз... Лавою, хвилею мчиться воно, як те вiйсько безталанне, що розбив його ворог, розвiяв, куди видно жене...Зупинилося пiд чужою хатою

спочити одну часинку, тремтить, тулиться одно до одного, крiзь сльози шепче несмiливу скаргу:"Куди його, та й куди його про-ти ночi?"