Оля Гнатюк

Між літературою і полі-тикою

Есеї та інтермедії

Київ, «Дух і Літера», 2012 (368 с.).Ціна: 65 грн.

Центральна тема книжки — взаємодія між сфе-рою літератури і політики в контексті україн-ської та польської історії XX століття. Мова йде про вплив політики на різні виміри культурно-го життя: від тотального контролю держави над усіма сферами творчості, через нібито ней-тральну її позицію, до політики пам'яті і забут-тя. Увага зосереджена, однак, не лише на дер-жавній політиці, але й на стратегіях поведінки різних особистостей і спільнот.

Олександр Борґардт

Дві культури

Друге видання. Київ, «Простір», 2012 (400 с.).Ціна: 94,5 грн.

Книга Олександра Борґардта «Дві культури» є спробою (можливо, й першою) зіставити та порівняти дві культури: «вєлікую русскую» та «провінційну і занедбану» українську. Хоч оста-точне порівняння і не завжди виходить на ко-ристь. «вєлікой», так би мовити, за визначен-ням. У гострій публіцистичній манері, прита-манній саме О. Борґардту, все зветься класни-ми іменами, без звичних евфемізмів, коли зви-чайний геноцид перехрещується на якусь «ет-нічну чистку».

Леся Українка

Руфін і Прісцілла

Драма у п'яти діях

Ілюстрації С. Якутовича. Київ, «Либідь», 2011, (200с.). Ціна: 54 грн.

До уваги читачів — одна з найцікавіших драм Лесі Українки, а на думку Володимира Панчен-ка — й одна з найзагадковіших. Поневолення залишається поневоленням — хоч би якими шляхетними гаслами воно прикривалося. Ця думка, проголошувана у драмі на тлі давньо-римських декорацій, прямо стосується проро-чо передбаченої поетесою тоталітарної пер-спективи XX століття. Втім, це лише одне з трак-тувань «Руфіна і Прісцілли».

Юрій Орлов

Небезпечні думки

Мемуари з російського життя

Київ, «Смолоскип», 2012 (406 с.).Ціна: 50 грн.

Книжка відомого дисидента Юрія Орлова вже давно отримала визнання не лише на теренах колишнього СРСР, а й поза його межами. Це не просто мемуари, а, за висловом Євгена Свер-стюка, своєрідна «інтелектуальна сповідь», чий морально здоровий дух наснажує, споріднює й підносить. Йдеться про становлення російсько-го дисидента-правдолюба зокрема й станов-лення дисидентського руху в СРСР узагалі. Ви-дання стане в пригоді всім, хто цікавиться істо-рією і вболіває за правду.

Альбер Камю

Чума

Харків, «Фоліо», 2012 (462 с.).Ціна: 73 грн.

Цікавість сучасного читача до творів Альбера Камю не зменшується. Тому можна з певністю сказати, що творчість цього письменника ви-тримала найсуворішу і найсправедливішу пе-ревірку — перевірку часом. Романи «Чужий», «Чума» та «Падіння», що представлені у цьо-му виданні, вважаються одними з найкращих у творчому доробку Камю. Їх об'єднує предмет роздумів письменника — це людина, її свідо-мість і психологія, її місце і доля в світі, її пове-дінка в різних життєвих ситуаціях.

Віра Манько

Летіть, соловейки, на рідні земельки

Львів, «Колесо», 2012 (62с.).Ціна: 47 грн.

Пташки давно звили гніздечко в українській культурі: і в прикладному мистецтві, й у фоль-клорі, і в народній звичаєвості. У цій книжечці — першій ластівочці такого характеру — зроблено спробу виокремити цей найдавніший і найпо-ширеніший зооморфний мотив, центруючи при тому увагу навколо звичаю закликання весни і його матеріального вияву — випікання «жайво-ронків». Хочеться, аби цей звичай ожив, а наші діти знову навчилися тішитися природі й ціло-му Божому світові.

Урте Улюне

Сонні Сонечка

Київ, «Прудкий равлик», 2012 (112с.).Ціна: 51 грн.

До книжки молодої литовської письменниці Урте Улюне (їй нещодавно виповнилося 23 ро-ки) увійшли дотепні та зворушливі історії про найменших мешканців нашого великого світу: павучків, мурашок, джмеликів, про їхні думки, відчуття й переживання. Ці оповіді — короткі, легкі, неспішні, їхня дія може відбуватися зараз, а може двадцять років тому. Окрім самих тек-стів, увагу читачів безумовно привернуть ма-люнки без перебільшення видатної литовської ілюстраторки Сігуте Ах.

Михайло Дочинець

Бранець Чорного лісу

Версія роману «Вічник» для юнацтва

Львів, «Апріорі», 2012 (292 с.). Ціна: 27 грн.

Історія дивовижної людини, закинутої волею долі в безлюдну пущу Карпат. Про те, як упро-довж років виживання в природі юнак із ман-дрівника, натураліста, мисливця і вояка стає Воїном духу. Він і нам допомагає відповісти на вічні запитання: хто ми, звідки, для чого живе-мо й куди йдемо?

Процес текстуального узагальнення «ко-лективної пам’яті» про шістдесятництво три-ває. На жаль, не завжди маємо такі суто пози-тивні приводи говорити на цю тему, як вихід «Homo feriens» Ірини Жиленко чи «Коловоро-та» Миколи Плахотнюка. Книжка «У мерехтінні найдорожчих лиць», що вийшла у видавництві «Дух і Літера», позначена виразним мінором на-строю — бо присвячено її Михайлині Коцюбин-ській, котра зовсім нещодавно пішла з життя.

Останнім часом, коли в засобах масової ін-формації чи ще десь заходила мова про неї, часто це бували досить абстрактні слова про значення, масштаби й роль цієї особистості. Ни-нішня ж книжка спогадів якраз конкретно роз-повідає про пані Михайлину, про те, як вона жи-ла і що вона зробила.

«Життєвий сюжет» Михайлини Коцюбин-ської (в загальних рисах накреслений у перед-мові Євгена Сверстюка) був класичним, навіть архетипічним. Вона виросла в родині брата зна-менитого письменника-імпресіоніста, що поєд-нувала в собі високий рівень культури, впевне-не становище в радянському суспільстві, чіт-ку національну ідентичність та ідеологічну ло-яльність. Вочевидь, у поколінні її батьків така компромісна еклектика була вироблена свідо-мо та мусила забезпечити водночас фізичне й моральне виживання. Але молода Михайлина, безперечно, сприймала все вже по-іншому. З її власних слів, спочатку вона щиро вірила в біль-шість радянських догм, а після знайомства з

опозиційною інтелігенцією (здається, най-більше враження на неї справило спілкуван-ня з Іваном Світличним, Борисом Антоненком-Давидовичем, Євгеном Сверстюком), її погляди радикально змінилися.

Михайлина Коцюбинська ніколи не займа-лася суто політичною боротьбою, її не назвеш дисиденткою. Однак вона брала участь і у про-тестних акціях (як-от під час перегляду «Тіней забутих предків»), підтримувала політв’язнів і їхні родини, руйнувала рамки радянської псевдонауки в своїх літературознавчих студі-ях. Ставши й для самих шістдесятників симво-лом «прямостояння». Прагнучи виховати в ду-сі вільної, чесної науки молодших колег. Продо-вжуючи активно працювати й гучно висловлю-вати свої погляди до кінця.

До книжки ввійшли різного обсягу спогади сорока шести людей. Дуже різних — від Елеоно-ри Соловей до Семена Глузмана, від Осипа Зін-кевича до Олі Гнатюк. Звичайно ж, спогади Ва-силя Овсієнка тут значно наповненіші фактами, ніж, скажімо, текст Дмитра Дроздовського. Що Михайлина Коцюбинська була вельми близь-ка до Києво-Могилянської академії, то чималий відсоток авторів споминів теж пов’язаний з цим університетом.

Більшість текстів присвячені загалом кіль-ком темам. Перша — звичайно, суто шістде-сятницька, історія морального спротиву сис-темі, твердості на тлі невлаштованості влас-ного життя. З книжки можна дізнатися чимало

подробиць і про поневіряння, і про стійкість. Ці подробиці зворушливі, вражаючі й кумедні.

Друга — наукове життя Михайлини Коцю-бинської. Її прагнення проламати зовсім не скляні стелі совдепівських методів досліджень. А пізніше, вже в часи незалежності, коли ці об-меження залишилися вже тільки в головах тих, хто продовжував жити по-радянському, Коцю-бинська з усіх сил намагалася «наздогнати» згаяне українською гуманітарною наукою.

І третя — Михайлина Коцюбинська як осо-бистість, як старша колега. Тут найбільш по-казові, гадаю, спогади Елеонори Соловей. Па-ні Михайлина була їй водночас подругою і на-ставницею, доброзичливим, але й послідовним критиком її літературознавчих праць. Цікавий у цьому контексті також текст дослідниці молод-шого покоління Роксолани Свято.

Також книжка містить зразки листування Михайлини Коцюбинської з Елеонорою Соло-вей, Наталією Пилип’як, Опанасом Заливахою, Надією Світличною та Леонідом Плющем, низку її творів публіцистичного характеру.

Вельми потужне враження справляє й інтерв’ю з Михайлиною Коцюбинською, запи-сане Євгеном Захаровим, головою Харківської правозахисної групи. Крім пізнавальних фак-тів, характеристик і самохарактеристик, усьо-го, чого закономірно можна очікувати від поді-бної розмови, що відбувається вже 1997 року, є тут і дещо інше. А саме — критика шістдесятни-цтва, чи радше самокритика. Наприклад, може,

й не дуже гучно задекларована, але, як на ме-не, помітна засмученість пані Михайлини з то-го приводу, що суто культурне шістдесятництво надто вже помітно поступалося політичному складнику руху. Або її неприховане обурення через те, як трималася частина колишніх диси-дентів уже в незалежній Україні, як вони надто легко перейшли до співпраці з одіозними фігу-рантами радянського режиму. Людина органіч-но культурна й освічена, вона вміла висловити ці та інші претензії гостро і разом з тим витри-мано, без образ і примітивної риторики, не со-ромлячись визнати себе в чомусь некомпетент-ною або невпевненою. Цим інтерв’ю Михайли-на Коцюбинська задала високий стандарт обго-ворення явища шістдесятництва. Адже сьогод-ні ми найчастіше маємо або іконографії шіст-десятників, безоглядне піднесення й оспівуван-ня, або так само безоглядне, бездумне запере-чення чи ігнорування їхнього внеску в історію та культуру країни. І чи тільки шістдесятництва це стосується?

Анна Ратушна

Михайлина Коцюбинська: постать на тлі шістдесятництва

Літературний додаток до щомісячного часопису творчої молоді «Смолоскип України» Січень 2013

37

Ці та багато інших книжок українською мовою можна придбати у книгарні «Смолоскип»за адресою: Київ, вулиця Межигірська, 21 (поруч зі станцією метро «Контрактова площа»)

У мерехтінні найдорожчих лиць. Київ, «Дух і Літера», 2012 (576 с.).

У наступному випуску

Аліна Цвєткова про «Найкращі часи» Галини Ткачук

Поезія Василя Лозинського та Віктора Ошовського

Випуск 37 (січень 2013)

Літературний додаток до щомісячного часо пису творчої молоді «Смолоскип України».Свідоцтво: KВ № 4040 від 15.02.2000

Погляди авторів публікацій не завжди збігаються з точкою зору редакції.

Видавництво «Смолоскип»

Телефон: (044) 425 23 93Адреса: 04071, Київ, вулиця Межигірська, 21Сайт: www.smoloskyp.org.ua

Редакційна колегія: Ольга Погинайко, Ростислав Семків, Олег Коцарев

Надруковано ТОВ ПК «Інтерекспресдрук»

Адреса: Київ, вулиця Сім’ї Сосніних, 3Наклад 1000 примірників. Замовлення № 79Цифрова гарнітура «Нат Ґротеск»

Ілюстратор Олена Павлова

Микола ЛеоновичНародився 1981 року в Полтаві. Живе в Києві. Лауреат лі-тературного конкурсу «Смолоскипа» в 2003 році за збір-ку віршів «Агон» (вийшла друком у 2004-му). Більш відо-мий як поет, Микола Леонович, однак, ще й активно пра-цює дизайнером, грає на гітарі, фотографує, а також про-дає книжки в нашій книгарні (натяки на цей факт не-складно відчитуються в опублікованій нижче новелі). Те-пер же до уваги читачів — проза Миколи Леоновича. По-етична і настроєва, сповнена музики. Не знаю, чи можна цю новелу назвати прозовим дебютом, але після її прочи-тання лишається зацікавленість: що ж буде далі?

Юлія СтахівськаНародилася 1985 року в Житомирі, живе у Києві. Також ві-дома переважно як одна з цікавих поеток-«двотисячниць» (у 2008 році отримала премію смолоскипівського літера-турного конкурсу за збірку поезій «Червоні чоловічки», також лауреатка «Молодого вина»), Юлія Стахівська, крім того, — ілюстраторка, займається й журналістикою. Її ма-ла проза вже з'являлася друком у деяких літературних ви-даннях. Зазвичай новели Стахівської ґрунтуються на яко-мусь цікавому сюжетному вузлику, «огорнутому» цілим гроном вигадливих метафор. Цього разу приводом для них стали зворушливі підліткові пристрасті.

описала цей випадок у якому-небудь науко-вому журналі з некрасивою обкладинкою. Мій цинізм виявився старшим рівно на товщину прочитаної книжки з психології. Отож, я підсі-ла ближче, так близько, що могла чути поштов-хи серця, удари молотом у глибинах  копалень, гноми щось крушили, добираючись до своїх білосніжок. Обійняла за плечі, усміхнулась і, поцілувавши у мочку, сказала, що протягом п’яти років сидіння-за-однією-партою завжди хотіла зробити саме це, але не на міліметр тіла більше. Сорочка під моєю рукою зробилася зо-всім мокра. Дурна залізна куріпка із ключиком в дупі! Ні краплі машинного масла! Будова від-повідає виконуваним функціям...

Уже на сходах, чуючи подзенькування до-машніх ключів у просторій кишені мого сара-фана, я зрозуміла, що їх брязкіт нагадує ме-ні одне-єдине слово — «сволоч». Безвідносне, просте і первинне. І що неправильно вставлене питання ключа не відкриє замок відповіді.

Я занурююсь у свою біологію, мов у пери-ну, витягуючи з неї пір’їнки термінів. І так дико розширюється мені середина, так натягуєть-ся лінія поділу, широко-широко розкрита кни-га, аж тріщать сторінки; і я опиняюсь, мов ев-глена зелена, на межі рослинного і тваринного царств. Швидко-швидко притискую палітурку до палітурки, щоб запобігти можливому... але їх уже стає дві, чотири, вісім, мені ніколи вже їх не стулити по-справжньому.

На останньому дзвонику я стою зі сліпучо-білим комірцем, і він мені трохи ріже шию. А мій друг стоїть із моєю подругою. Цікаво, а хоч їй він додумається сказати, що любить?

Оригінал

Наскісний сніг, мокрий горобець, апельси-новий «жигуль», припаркований між двома де-ревами, як закладка між сторінками — усе це в антуражі подільських будинків. У тій сере-динній частині Подолу, де, схожа на цедру, лі-тепла цегла старих будинків потроху розсипа-ється ледь помітним пилком затхлості. Серед тугих сталінок, схожих на ребуси кількаповер-хівок у стилі чеського конструктивізму, рихлих хрущовок, у просвітах і закапелках ще вирос-тають білими печерицями барокові церкви та будинки. Їх підвали і крипти, їх товстоногі фун-даменти поєднані між собою, мов грибниця.

Котлован Житнього базару, торжка, де сти-лізовані давньоруські птиці-сиріни зі стін кри-того ринку з охотою викльовують м’ясні обріз-ки на смітнику та дрібну журавлину зі скля-нок перекупок, по понеділках завмирає. І бу-рі тромби трамваїв, що зупиняються поряд, із несказанною меланхолією випускають із се-бе поодиноких пасажирів: маленьку бабульку, лайливого мужика і пса. Пороша січе обличчя, і вітер надуває на дереві блідо-рожевий пакет, мов повітряну кульку.

Пес явно бабусин. Вони проходять повз чорну перлину величезного «лендровера», і бабуся думає, що він якраз розміром, як її кух-ня, а пес тим часом встигає помітити колесо. Втім, улюблена його забава — роль опівнічно-го коменданта: бігати подільськими вулиця-ми і роздратовано гавкати на яскраві вікна та ліхтарі, вимагаючи цим самим цілковитої тем-ряви. Хто хоч раз бачив цього білого «коміса-ра», знає, що вигулькує він з боку пивзаводу на Оленівську, а звіди, звужуючи кола, заганяє ілюмінацію на Контрактову площу. Знесиле-ний шкребеться він у двері і засинає, посолові-ло дивлячись на світло бабусиного нічника.

Евглена зелена

Якщо не бути роззявою, то он у тій ша-фі можна знайти ще мамину шкільну форму. І тоді зникне потреба випозичання її у знайо-мих на останній дзвоник, відбілювання зжов-клик комірців, пришивання відірваних мере-жок, створення складок-плісе на спідниці. Це чую я від бабусі, сидячи на теплих дошках бал-кона і вчу білети. Але вдаю, що у моїх вухах два корки. І тільки добрий штопор татового голосу здатен щось змінити. Але зараз його нема.  

Я хочу бути біологом. Приміряю все до сво-го організму — вакуолі — без них цвіт яблуні не здавався б ледь рожевим,  у них, мов у ван-нах, зберігається забарвлена певним пігмен-том речовина. Напевно, це груди. Цитоскелет, ясно, без варіантів. Мембрани — шкіра і покри-ви, продихи і повітряні мішки — ніздрі й легені, комплекс Гольджі — тут уже складніше, мож-ливо, шлунок? І як бути із хлоропластами, із фотосинтезом, із енергією АТФ? Як? Неможли-вість віднайти аналогії добиває. Ні, у мене теж є світлочутливе вічко: дивлюсь я на сонце, і ко-тяться сльози. Це доказ. 

Травень. Світ відновився і шукає можли-вість продовження після затяжної менопау-зи зими. Розмноження. Розділ дев’ятий. Будо-ва відповідає виконуваним функціям. Не хоті-ла б я, щоб мене розірвало надвоє, як евгле-ну зелену, простим поділом ядра. Швидко за-криваю книгу, щільно-щільно, ніби запобігаю-чи можливому акту, щоб не стало дві, чотири, вісім... ніби зберігаючи цілість, ніби.

Дзвонить телефон. Антон. За півгодини ми вже ходимо біля наших будинків, мами бавлять-ся з дітьми, тати вигулюють собак, діти у піс-ку лопатками вибирають підозрілі кавалки.

Я хочу тобі дещо сказати — і ми мовчки йде-мо у нетрі ще живого приватного сектору, що зачаївся в облозі панельних блоків, дворів із садками, бузком, старими мопедами біля са-раїв, колонками і смаком крадених вишень. Мабуть, хлопець увімкнув у собі якийсь тай-мер, секундомір, і пройдена відстань набли-жає його до завітної червоної стрілки. Навіть витрушування камінця із мого мокасина — це непоправна зупинка, недозволений привал двох утікачів. Ну, кажи вже, чи ти проковтнув кісточку свого сливового слова? Я завжди гра-юсь словами. Шкода, що в біології так не мож-на, хіба що генна інженерія, але тоді б я ство-рила чудовиськ: створінь водночас мерзенних і прекрасних. Слова, клітини, гени, звуки. Голо-вне питання, ким або чим бути?

Нарешті лавка, Антон бере мене за руку, його долоня трохи пітна, перше, що я хочу зро-бити — висмикнути, але стримуюсь. Він почи-нає говорити із такою серйозною міною на об-личчі, ніби завтра війна, прийдуть чужинці, і я єдина, про кого він буде згадувати в окопній утробі. Чекай, але він дійсно про щось таке го-ворить: про останній дзвоник, про чужі виші та міста. Про те, яка я йому дорога, і він не хо-че аби з ким на гуртожитських матрацах, а хо-че спокійно, без зрадливого рипіння залізних пружин, у по-домашньому облаштованій ла-бораторії з продезинфікованим пінцетом і сте-рильною ватою... У нього над губою виступив піт, і сам він став червоний, мов пожежний ба-лон. Перший цинізм завжди дається важко, да-лі легше, менш болюче, а на енний раз, гляди, вже починаєш отримувати насолоду.

Але я не загасила цього загоряння втечею, навпаки, як майбутнього дослідника мене за-цікавив процес, і якби було моє право, я б

Реторта

— Що, синку, забувся, хто ти такий? Тримай, це допоможе тобі пригадати. Я пригощаю.

В теплій руці старого холодне, наче всю ду-шу з нього вийняли, скло.

В «Реторті» вариться коктейль, і я п'ю його, як тигель п'є млость, розжарену до пристрас-ті. Сьогодні закінчується четвер. Інші дні, на-че конфеті, примарний, штучний сніг, спалахи оптики, кружляють над містом.

Що ж це кружало — лице? Отвір телефон-ного диску? Чи безкінечно абстрактна площи-на столика коло оркестру? Не пам'ятаю.

Але усі вони починаються однаково. Крізь ніч горять сумні вікна. Чекаючи, доки вони про-горять, я борсаюсь у маленькій, чотири на чо-тири, кімнаті. Все, щоби потому борсатися в трохи більшому світі. Заспіває про «це місто» Синатра — час підхоплювати штани, завбачли-во залишені коло ліжка. Привіт, місто!

Ви, напевно, бачили мене, хоча й не знаєте про це. Я продаю книги. Солодкі й гіркі історії для панства і дам, віддруковані на найкращо-му папері від Сяну до Дону. Друкарня імені По-ломойця. Чули? Візьміть-но книжку, перевірте зір! Братішка, купі кніжку! І вам гарного дня.

Я мну дороги, і лямка не тре плече. Ось две-рі є. А ось іще й іще. Які ж із них справді є?

Коли вже немає, куди піти, а в торбі дрімає вітер, я стрибаю через турнікет, щоби доїха-ти до «Реторти». Червоний крик летить під ба-ні надземної каплиці. Міліціонер зривається з місця. Та де там! Я мчу до вас, чуваки!

Стійка «Реторти» — це берег, до якого праг-не пристати кожен моряк. Печера скарбів. Клуб, де знаходиться той самий гучномовець. Тому якби навіть дороги до неї не було, її варто було би знайти. Людина, що транзитом оглядає достойні огляду місця, взагалі не помітить, що там є вуличка — у мить, коли відстань між бу-динками збільшиться настільки, що буде мож-на зазирнути туди, обов'язково повертатиме трамвай від зупинки, або вітер перегорне сто-рінку карти, чи хтось запитає, чи працює ви-ставка квітів. Словом, щось відбудеться. Але якщо підняти комір пальто, перейти за трам-ваєм колію і не виймати руки з кишень, можна дійти до входу, який вдень не світиться. А на-впаки, тьмяніє.

І якщо сьогодні четвер, то Кудря точно за-мовив столик. А Макс, Джері, Стас, Таня і ре-шта вже там. Решта — це всі ті люди, повз яких треба пробитися до столика. В годину, коли на вулицях вимикають світло і порядні заклади зачиняють свої двері, тут панує справжній гар-мидер. Я вітаюсь, штовхаюсь, обтрушуюсь із вулиці, наче пес. Ось-ось почнеться. Щойно чо-ловік, що стоїть у дверях за стійкою, опустить свою філіжанку на порцелянове блюдце, вос-ковий папір тиші розірве звук труби.

В одному ритмі, заданому рухом метро, люди у вагоні непомітно танцюють. Траскають двері на станціях, диктор оголошує треки пе-регонів: «наступна станція — Девіс!» Зморще-не лице, мов оригамі, достатньо одного арку-ша з партитурою, в руках — клунки з інтерва-лами. Кілька репетицій, і от остання поїздка, наче увертюра перед початком вечора.

Над містом — дощ. Водії проклинають зато-ри, пішоходи, накрившись газетами, летять до провулків, наче перелякані голуби. Ціле міс-то парує.

Вечір. Він — це поклик чи особливий стан душі. Все навкруг повільне, мов гріх, звабли-ве, як жінка, і напружено темне, наче кава.

Ось перед зупинкою все світло у вагоні зни-кає. З темряви виринають обличчя, зосередже-ні в своєму сні, підсвічені портативними екра-нами, вирізані глибоко в тіні. Спалах, заслі-плення, ламається графіт. «Обережно, двері відчиняються!» Жінка у формі диригента ме-трополітену вивищується над своїм відобра-женням у мармурі. Потяг вібрує і, розсипаючи скалки пасажирів, втягується в ніщо.

Поспіх колотить педаль так, що тільки три-май бочку! Чорна гума ескалатора іде в про-тихід, висмикується зі східців, наче вокальна партія між тактовими рисками ліхтарів. Назу-стріч — інші, парами й поодинці, тануть, розчи-няються, вириваються в гротески тіней і геть затихають там, внизу.

Сходи вгору, сходи вниз. Музика летить над людьми — тут, як кажуть, ніде голому впасти. Люди, що там, знадвору, не знають одне одно-го, один за одним порушують кордони і скла-дають знамена. Хтось спить, хтось сміється, більшість — п'яні або танцюють. Втім, усі по-троху сплять, потроху танцюють, і загальний градус не впишеться в транспортир. Один по одному виконавці здають позиції, і на якийсь час стають нечутними, а відтак і невидими-ми. Музика стихає, щоби за столиками спа-лахнув гамір. Брейк! Кельнер, наче чутка, об-літає свої володіння. Дівчата за стійкою спала-хують усмішками. Але це ще не все. Сьогодні грають прекрасні люди, і вони ще повернуть-ся. Сьогодні тепло і затишно, і хай це триває завжди.

В «Реторті» вариться коктейль із людей, розмов, звуків. Ми п'ємо його. В горлі пече, і на кілька наступних хвилин до кінця вічності ми втрачаємо дар мови. Та більше нема чого ска-зати. І не треба нічого говорити.

Що я хотів забути, забулося. Що я хотів зга-дати? Не пам'ятаю. Я тут, я — це я, це ми, міль-йони, зроблені з пилу зірок, що давно згасли посеред безкрайньої ночі. Крізь темряву я ро-блю крок, щоби вдихнути чужий запах і видих-нути себе. Повільно тече звук труби над розла-мами гітарної партії. Тінь маленького чоловіка вихлюпується на стіну за барабанами, які вже не виривають квадригу вперед, а лиш тихень-ко шепочуть щось, не розібрати. Всі пошуки розкладено до першооснови. Гармонію визна-чає інтервал між наявністю і відсутністю. Зда-ється, ось зараз останню межу мого тіла буде стерто — так голівка сірника спалахує і зникає в темряві на роздоріжжі.

Зрештою, хіба це важливо, хто я — якщо ми зустрінемось тут? Хіба важливо, що це за зву-ки, якщо ти знаєш, які вони, якщо ти можеш відчути їх так само, як і я? Якщо лице моє — лиш маска, за якою дзеркало, що відлунює ніч? А якщо маска — це ти?

Злива закінчилась. Вичерпалась. Люд ви-трушується з темряви дверей на чорне гілля вулиці. Ще кілька хвилин, і розвіється єдність, що тримала нас. Ми знову перетворимось на слова, замкнені за вустами, які можна торкну-ти так, наче це корінець книги, прочитаної ро-ки тому і забутої навік. Ми знову розділимося. Обійми, потиски рук — низхідна інтонація ве-чора. Кода. На якусь мить стає шкода, що запи-тання, які нам поставив вечір, не знайшли сво-їх відповідей у звуках музики. Але час поспіша-ти, ось-ось — останній потяг метро.

Місто наодинці зазирає у полиски калюж. У глибинах дворів пахне землею і прілим лис-тям.

Щойно я був тут. Але тепер мене немає.