суцільна логічна загадка на зразок керролівської «Аліси», своєрідна повість-парадокс для найменших. Скажімо, ви знаєте велосипедок, що живуть над Річ-ковою Дорогою? Вони «такі дрібні, й при тому такі високоверхні», — стверджує Маленький Хтось, який живе у стільці. «Ти маєш на увазі, зверхні?» — ди-вується професор Ґлючкінс. «Як вони можуть бути зверхніми, якщо малі на зріст і при тому не літають? Щоб вони не були над тобою зверхніми, навіть під-стрибувати не треба. Досить хіба на коліна стати — бо коли на пузі лежатимеш, то таки будуть зверхні-ми», — обурено пирхає Маленький Хтось. Логіка Ма- ленького Хтося залізна — не посперечаєшся.

Хай там як, а від малого мудрагеля можна бага-то чому навчитися; він, як сказали би філософи, до-помагає кожному дійти до суті речей. Адже, попри невеличкий зріст, Хтось на диво зріло розмірковує: про механізм називання, про тих самих велосипе-док і няв-нявок, а найбільше — про сліпсів, невлови-мих істот, які невідь-чому прагнуть бути кимось ін-шим. От хоч би й стільцем прикинутися, або татом Лу, або й кожним із нас. Спробуй потім відрізнити себе від сліпса, а сліпса від себе! Тож мало не в кож-ному підозрюючи підступного сліпса, Маленький Хтось розпочинає полювання на лицемірних істот.

Щоправда, Хтось навіть не підозрює, що й він є що-найсправжнісіньким сліпсом — безіменним, бездом-ним маленьким сліпсом, який щосили вдає незво-рушного всезнайка. І раптом логічна ломиголовка в дусі Керрола перетворюється на зворушливу істо-рію самотньої дитини, яка всього-на-всього шукає домашнього затишку й материнського тепла.

До речі, книжка має ще одну рису, що її авторка могла запозичити в Льюїса Керрола: іронічне став-лення до науки та книжності загалом. Навряд чи її відчитає найменший читач, однак матусі й татусі на-певне тихцем підсміюватимуться з професора, що має виразне наймення — Ґлючкінс. Професор живе у Прозорій Кулі, мов Гомункул із «Фауста» Гете, і, як то годиться поважному науковцеві, пише тотальну книжку — Якнайповнішу Енциклопедію Лісу. От тіль-ки — йой! — книжку зжер Маленький Хтось, до того ж, як виявилося, справа життя професора Ґлючкінса — прісна й зовсім несмачна. Річ у тім, що Хтось вимі-рює якість книжки — поживи для розуму — не ціка-вістю, інформативністю, чи, крий Боже, науковістю викладу, а «смаком». Тож немає нічого смачнішого, ніж Книга Рецептів Мами Лу, від якої віє духом бу-лочок із корицею, з горіхами, пряною підливою та коржиками з маком...

1 Василь Шкляр. Чорний Ворон Київ, Ярославів Вал, 2009 (40 грн.)

2 Українська літературна газета Числа 1–3, 2009, 2009 (3 грн.)

3 А. Листопад. Соловки: поетична епопея Київ, Смолоскип, 2009 (45 грн.)

4 Микола Неврлий. Минуле й сучасне Київ, Смолоскип, 2009 (50 грн.)

5 Майк Йогансен. Вибрані твори Київ, Смоло скип, 2009 (35 грн.)

6 Український журнал Число 10, 2009 (7 грн.)

7 Моя Україна: атлас Київ, Картографія, 2009 (41 грн.)

8 Пітер Баррі. Вступ до теорії Київ, Смолоскип, 2008 (25 грн.)

9 Український декламатор Київ, Смоло скип, 2006 (15 грн.)

10 Юстейн Гордер. Замок в Піренеях Львів, Літопис, 2009 (30 грн.)

11 Лєшек Колянкевич. Світ видовищ культури Київ, Смолоскип, 2009 (5 грн.)

12 Юрій Лавріненко. Розстріляне відродження Київ, Смолоскип, 2009 (35 грн.)

13 Володимир Набоков. Оригінал Лаури Харків, Фоліо, 2009 (40 грн.)

14 Олег Ольжич. Вибрані твори Київ, Смолоскип, 2009 (30 грн.)

15 Олена Теліга. Вибрані твори Київ, Смолоскип, 2008 (30 грн.)

16 Тарас Шевченко. Кобзар. Повна ілюстрована збірка Харків, КСД, 2009 (50,50 грн.)

17 Анатолій Бойко. Наше САЛО Київ, Видавець В. Брехуненко, 2007 (7 грн.)

18 Борис Гуменюк. Лук’янівка Київ, Факт, 2005 (18,50 грн.)

19 Олег Коцарев. Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого Київ, Смолоскип, 2009 (17 грн.)

20 Марія Матіос. Кулінарні фіґлі Львів, Піраміда, 2009 (61 грн.)

Полювання для «чомусиків»

Літературний додаток до часопису творчої молоді «Смолоскип України»

Грудень 2009

Таким чином авторка зіставляє два способи мис-лення — аналітичний розум старшої людини, яка вірить в існування єдиної й неділимої істини, й не скуту рамками об’єктивного світу фантазію малої дитини — Хтося. І якщо енциклопедист багато чого не знає — ні хто такі няв-нявки, ні хто такі велоси-педки, ні хто такі сліпси — то для Хтося немає нічого невідомого: все, чого він не знає, малому домальо-вує уява! То як гадаєте, що ліпше?

Гай-гай, не знаю, чи ви помітили, а мені не дають спокою всі ці чудернацькі істоти, що їх авторка по-навигадувала у своїй книжці, — всі ці лулуки, нуш-ки, гримзи, шурли, мурли, шурли-мурли… Шкода, що Маленький Хтось з’їв Ґлючкінсову Енциклопедію, адже у звичайних, доступних нам із вами, навряд чи щось про цих персонажів знайдеться. Єдине, що достеменно відомо читачеві, — всі вони мають довге густе хутро, в яке, за словами Хтося, хочеть-ся заритися лапами й лишитися в ньому жити (як пам’ятаєте, Маленький Хтось знає все!). А значить — здогадується читач — усі вони напрочуд добрі й ма-ють величезне гаряче серце, тож неодмінно полюб-ляться маленькому читачеві.

Христя Нечитайко

Чим відрізняються діти від дорослих? Дорослі спри-ймають мову як даність, як звичну й цілком зрозу-мілу річ, не надто замислюючись над тим, чому, скажімо, ми називаємо яблуко яблуком, а мухо-мор — мухомором. Але діти сприймають мову як абсолютно новий для себе феномен, як забавку, іграшку, механізм якої їм конче потрібно збагнути. Чому слова сконструйовані так, а не інакше? Свого часу відомий у середовищі сюрреалістів професор, який буцімто народився й помер у віці шістдесяти трьох років, дивувався: чому всі вважають, що го-динник круглий, коли з більшості ракурсів він має форму еліпса? Чому люди думають, що їх звуть Іван-ками, Марійками, Ганнусями та Андрійками, якщо насправді кожен із нас має безліч наймень: самі себе ми називаємо «я», хтось називає нас «ти», тоді як іще хтось — «він», «вона», «воно»? — у свою чер-гу не збагне симпатичний персонаж-«чомусик» Ка-терини Паньо. Однак дорослі з віком забувають, як відповідати на такі запитання. І безліч дитячих «чо-мусиків», на жаль, так і лишаються без відповідей.

Найпершим питання мовних і логічних «чомуси-ків» поставив руба Льюїс Керрол у першій повісті про Алісу. Пам’ятаєте славнозвісне «чи їдять коти кротів»? Як на мене, книжечка Катерини Паньо —

Адреса української книгарні «Смолоскип»: вулиця Межигірська, 21 (біля перехрестя Межигірської і Валів)

Українська книгарня «Смолоскип» рекомендує видання

улюблені видання покупців

Мандрівкасвятого Миколая

Ольга Вербенець,Віра Манько

Обряди і стравиСвятого Вечора

На землі родився Бог:саморобка-вертеп

Львів, Свічадо, 2008 (200 с.) Ціна — 48,50 грн.

Надвечір’я Різдва Христового сповнене церковних відправ, виконання народних обрядів і звичаїв. Чи-мало народних традицій, які сягають ще язичниць-ких часів, набули християнської символіки і несуть у собі ідеали любові, прощення, щедрості, є яскра-вим свідченням української ментальности.

З цієї книжки читач глибше пізнає суть приготу-вання до Різдва Христового, довідається про обряди і традиції різних місцевостей України, а також про давні та сучасні переписи свят-вечірніх страв.

Книжка зацікавить і тих, хто щороку готується до Свят-вечора, і тих, хто вперше спробує самостійно приготувати 12 страв, відродити призабуті звичаї у своїй родині та спов нити переддень Христового Різдва радісною, світлою, святковою атмосферою.

Львів, Свічадо, 2009 (16 с.) Ціна — 12 грн.

Ця книжка-саморобка — подарунок журналу «Зер-нятко» та видавництва «Свічадо» своїм маленьким читачам на Різдвяні свята. Проведи перші дні кані-кул та святкових вихідних, власноруч майструючи святковий вертеп! Не забудь запросити до роботи тата, маму, старшого брата чи сестричку.

Ось побачиш: твій вертеп буде такий гарний, як справжній, великий! Він прикрашатиме оселю аж до закінчення свят, а наступного року знову зможе прислужитися, якщо не викинеш, а старанно запа-куєш і збережеш у сховку.

Окрім саморобки ти знайдеш тут іще й міні-книжечку з різдвяними віршиками та віншівками. Почитай її, вивчи слова та ділися Доброю Новиною про народження Спасителя з рідними і друзями!

Іван Малкович

Золотий Павучок

Уклала Зоя Жук. Львів, Свічадо, 2009 (80 с.) Ціна — 61 грн.

«Сніжнокрилі янголи» — барвисте подарункове ви-дання для дітей дошкільного та молодшого шкіль-ного віку. Це збірник різножанрових творів для ді-тей, який містить казки, оповідання, легенди, вірші, колискові та дитячі молитви.

Хто приносить добрі дитячі сни? Що засмучує Янгола-Охоронителя? Де взявся пухнастий сніг? Як стати помічником святого Миколая? Коли шукати Живу Водицю? Чому такою важливою є маленька колядницька зірничка? Де й собі можна відшукати янгольські крила? Відповіді на всі ці запитання є на сторінках цієї книжки.

Такі твори не лише подарують родині кілька каз-кових вечорів, але й допоможуть батькам обгово-рити з дитиною чимало важливих тем: зокрема як перемогти страх темряви та самотності.

Київ, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2009 (24 с.) Ціна — 44,50 грн.

Цю історію на Свят-вечір любив оповідати мій ді-дусь... Не тепер і не колись у нашому містечку жила собі одна сім’я: тато, мама і троє діточок — Тарасик, Настуся та Ільчик. У їхній привітній оселі завжди було багато радості і сміху. На свята вони винайма-ли бричку з золотогривим конем і їхали за місто до лісу. Але одного дня все перемінилося…

У цій сумно-щасливій різдвяній історії ти довіда-єшся, що на Свят-вечір можуть траплятися справж-ні, а не вигадані дива. Витончені й проникливі ілюс-трації Катерини Штанко допоможуть тобі глибше й тонше відчути всі мінливі настрої цієї незвичайної казки, написаної поетом, який став казкарем, — Іва-ном Малковичем.

Видання 2009 року — оновлена версія книжки, яка буде цікава всім малятам — від 2 до 102 років.

Сніжнокрилі Янголи

Київ, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2009 (27 с.) Ціна — 44,50 грн.

З казки про рукавичку починається наше дитин-ство. Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, кабан-іклан, ведмідь-набрідь — ці неперевершені герої ті-шили ще твоїх пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-дідусів і бабусь та неодмінно ще тішитимуть твоїх пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-внуків і внучок. І всім завжди було цікаво: а що ж далі?

Ця книжечка розповідає про щасливу різдвяну пригоду, яка трапилася з твоїми улюбленими геро-ями після того, як вони оселилися в рукавичці.

Продовження української народної казки розпо-вів Іван Малкович. Ілюстрації Костя Лавра.

Раніше видання цієї книжки було відзначено тре-тьою премією в дитячій номінації Національного конкурсу «Книга року 2004».

Різдвяна рукавичка

Уклала Зоя Жук. Львів, Свічадо, 2008 (180 с.) Ціна — 30,50 грн.

Мабуть, кожна українська дитина з нетерпінням че-кає на День святого Миколая. Мандрує небесний опікун світом, несе гостинці для всіх чемних і слух-няних: іграшки, солодощі та, звичайно ж, книжки.

В антології зібрано оповідання, казки, нариси про свято Миколая. Серед них — і добре знані, і ціл-ком нові твори, переказ житія святителя Миколая та кілька народних легенд про його дива. А наприкінці збірника є нарис про те, як потрапив архиєпископ Мирликійський на сторінки книжок для дітей.

Книжка призначена для дітей молодшого, серед-нього шкільного віку та родинного читання. Стане в пригоді вчителям української літератури, україно-знавства, християнської етики, катехитам, служите-лям недільних шкіл і християнських гуртків.

Катерина Паньо. Полювання на сліпсаКиїв, Грані-Т, 2009 (104 с.). Ціна — 24,50 грн.

# 4

Ярос

лавс

ька

Ниж

ній

Вал

Верх

ній

Вал

Хори

ва

Спас

ька

Сков

ород

и

вулиця Межигірська

«Смолоскип»

«Жовтень»

НаУКМА

Сковорода

Контрактоваплоща

Ну як таке могло трапитися? Здається, вже давно Валя з батьками жила в цьому місті. Дів чинка звик-ла до району, до школи, але чомусь зовсім не мала друзів, лише пес дворовий та кіт під’їздний… Оце й усі товариші!

Річ у тім, що, на відміну від інших дітлахів, Валя не мала нічого з сучасної техніки: ні телефона, ні плеєра, ні телевізора. А найгірше те, що вже котру зиму їй доводилося вдягати до школи старий ко-жушок, який ще мама носила. Якби ж матуся знала, як хотілося Валі такого пуховичка, як в Олени! Але батьки не могли його придбати, бо не мали грошей, а що вже лишалося дівчинці?!

Не розуміла Валя й того, чому до неї вже котрий рік не приходив Святий Миколай, хоч вона сумлін-но писала листи і просила про гарний настрій для мами і… про такий пуховик, як в Олени.

«Ну як таке могло трапитися, що Святий Миколай не отримує моїх листів?»

Ну як таке могло трапитися? Сьогодні Наталка Чуб дізналася, що її тато знай-

шов роботу у столиці. Вони вже кілька років мріяли про переїзд до великого міста. І тут така радість!

— Збирайся, Натко, до столичної школи!Речі пакувалися швидко. Кілька годин роботи —

і куди не глянь: клунки, пакунки, коробки, валізи… Сім’я — щаслива! Тато з мамою заклеювали останні коробки, а Наталку вже відправили до ліжка, бо ж прокинутися треба рано — дядько Андрій чекатиме на них удосвіта.

Наталка пірнула під теплу ковдру, але не спалося. Вона сіла на край ліжка, тихо відхилила штору і по-глянула на дитячий майданчик. Крізь темряву Ната помітила, що посеред кучугур снігу сидить дівчинка. Придивившись, вона впізнала той старий, потертий кожушок. «Та це ж те сусідське маля! — прошепотіла сама до себе. — Ну хто міг придумати натягти таку жахливу річ на дівчинку?»

Вона ще кілька хвилин розглядала дівчинку на дитячому майданчику. І тут її обпік здогад: «А що, коли Валя нічого немає, окрім цього кожуха?»

Наталка відразу згадала, що чула, як батьки го-ворили про сусідів і жаліли, що ніяк не можуть їм допомогти — нічим. Вона вискочила з-під ковдри, кинулася до валіз і дістала яскравий рожевий пу-ховик, який на неї став замалий: оглянула кишені, кнопки, замки — все ціле. Хотіла покликати дівчинку, але не встигла, бо Валя вже пішла.

Наталка ретельно запакувала пуховик, перехи-лилася через перило і закинула його на сусідній балкон. За мить уже опинилася в ліжку й задоволе-но заснула. Прокинулася, лиш коли тато гукнув:

— Дядько Андрій тут!»Дружна сім’я перенесла всі речі та подалася до

столиці. Від’їжджаючи, Наталка ще раз поглянула на сусідський балкон.

«Ну як таке могло трапитися?» — запитувала себе Валина мама, тримаючи яскравий рожевий пухо-вик замерзлими руками. Перевіривши всі кишені, мама знайшла невеличку записку зі словами «Для Валі». З повними сліз очима матуся міцно обійняла пуховик, а за мить сховала його до шафи.

Ранок був звичайний: сніданок, розмова, дорога до школи. Та цього ранку мама сміялася по-іншому — відверто і радісно. Це видалося дитині дивним.

«Ну як таке могло трапитися?! — гірко промовила Валя вранці, не знайшовши нічого під подушкою. — Мамо, я вже третій рік пишу Миколаю листи і про-шу його, прошу…»

Матуся дістала зі шафи великий пакунок і про-стягнула Валі. «Ось, — відповіла, — Святий Миколай попросив тобі передати. Ну, дивися ж скоріш!»

Дівчинка відкрила пакунок. «Пуховик! — вигукну-ла щасливо. — Такий, як в Оленки! — поглянувши на себе в дзеркало, додала: — Не такий — кращий!»

Дорогою до школи матуся розповіла Валі, що Святий Миколай живе далеко і йому доводиться проходити довгий шлях, аби дітям принести пода-рунки. Інколи він навіть передає подарунки добри-ми людьми. Але Миколай завжди пам’ятає про те, що його просять, тому листи йому необхідно пи-сати, бо як же він буде знати, який саме подарунок принести.

Валя слухала матусю, а в голові снували думки: «Ну як же таке могло трапитися? Я просила пуховик як в Олени, а отримала кращий! Ну як таке могло трапитися?!»

Оксана ЛущевськаНині проживає у Пітсбурзі (США). До того — студію-вала філологію в Уманському державному педаго-гічному університеті. Пише прозу для дітей і поезію для дорослих.

Казки Оксани Лущевської — світлі, добрі і радіс-ні, як належиться дитячій літературі. У них щоразу стаються дива, і причини їх — зовсім не фантастич-ні, а цілком реальні. Втім, це не руйнує віри в чудеса. Адже якщо мрія бідної дівчинки про красиву куртку втілилася тільки тому, що інша дівчинка, переїжджа-ючи на нову квартиру, закинула свого старого пухо-вика на сусідній балкон, — це не означає, що поряд не було святого Миколая.

Авторка і співупорядниця кількох книжок та без-лічі публікацій у різних виданнях — паперових та онлайнових. Лауреатка ІІ премії літературного кон-курсу видавництва «Смоло скип» у номінації «Дитя-ча книжка» за збірку «Ворожіння на черевичках».

Випуск 4 (Грудень 2009 року)Літературний додаток до часопису

творчої молоді «Смолоскип України».Реєстраційне свідоцтво: КВ № 4040 від 15.02.2000

Адреса редакції: 04071, Київ, вул. Межигірська, 21.Видавництво «Смолоскип» (www.smoloskyp.org.ua)Телефон: (044) 425 23 93

Редакційна колегія: Ольга Погинайко, Ростислав Семків, Оксана Щур.Думки авторів публікацій не завжди збігаються з точкою зору редакції.

Дизайнер: Микола КовальчукДрук видання: Цифрова гарнітура «Нат Ґротеск».КП КОР «Друкар». 02100, Київ, вул. Краківська, 6-А. Замовлення № 349. Наклад 2500 примірників.

Мала Міля ледве долала снігові кучугури. Коли оми-нала, коли перескакувала, а коли й поринала ледь не по коліна. Одягнена в десяток светриків, штанців, ще й у пуховому пальтечку, вона почувалася вель-ми незграбно. То те загубить, то те підійме. Ось уже вкотре доводилося діставати плетену рукавицю із холодного, промерзлого снігу. А тато сміявся, підба-дьорював, заохочував Мілю жвавіше рухатися й не супитися як той сич. Міля мовчала навмисне, тіль-ки шарфик дужче на носа натягувала, показуючи, як їй зимно.

— Та чому губки дуєш, Меланочко? — озивався татко вкотре, ніби жартуючи. — Заколядуєш дядь-кові, а на те ще й гостинця отримаєш!.. Колядка — це ж диво, надзвичайне свято душі і серденька! Ко-лядка — коляда — коло сонця — сонце коло, — мов найнявся тато, — дар святковий, молитва до Бога — промінці сонячні у святковий день…

Міля не звертала уваги. Наче в рот води набра-ла — не до розмов їй зараз. Он, кучугура така, що мало й не здасться. От, ще ту перескочить, а тоді все таткові скаже. Це ж треба таке — от уже тато! — задумати Мілю до села привезти. І з якого це дива вона повинна дядькові Толі колядувати, коли на-справді його раз чи два тільки й бачила? І того не пам’ятає, бо замала ще була. Інша справа, якби ді-дусеві чи бабусі колядку заспівати: ті, принаймні, в місті, поруч живуть. Та в місті якось не заведено. Мілині друзі отак попід хати не ходили б. Чого? Бо можна не одну колядку по телевізору прослухати. Та й нецікаво, як не крути. Але тато наполягає, от, немає йому чим зайнятися!.. Мілі ті колядки як зай-цеві бубон: нічого особливо — і все тут! А тато все своєї:

— … Де коза ходить,Там жито родить,Де не буває,Там жито вилягає,Де коза туп-туп…

«Туп-туп! Туп-туп» — сердито бубніла собі Міля під ніс. «Ну, ось іще цей сніговий намет — і начувайся, таточку! — думала дівчинка. — Отак сяду тут, край снігового пагорбу і не зрушу, доки до міста не по-вернемося!» Та тільки Міля, за допомогою татової дужої руки, перескочила кучугуру, як враз і хатина дядька Толі, наче зі снігу, постала. А тут і дядько, як на те, вже на порозі стоїть!

— Невже колядники йдуть? — гукнув радісно.— Авжеж! Дозвольте колядувати, дядечку! — мо-

вив тато.Міля зніяковіла. Вийшло все якось несподівано.

«Хм, що ж робити?» — почала було роздумувати, але тато знову повторив:

— Чи дозволите колядувати, дядечку?— Та колядуйте вже, коли Божа ласка! — дядько

глянув на спантеличене дівча, підкрутив вуса і від-ступив убік, а з-за дверей раптом вигульк нув куций хвостик. До порогу вибігло білосніжне козеня. А на його малесеньких ріжках висіла невелика шита тор-бинка з цукерками. Козеня стукнуло ріжками об по-ріг, і цукерки посипалися перед Мілею, наче золоті копійки.

— … Де коза тут-туп,Там жита сім куп,Де коза рогом,Там жито стогом, —

заговорила раптом Міля, ніби примовляючи козеня-ті, котре аж витанцьовувало перед нею вибиваючи копитцями край порогу.

— Але дай Боже! — приказував дядько, дякуючи за колядку-примовлянку, коли дівчинка вмовкала. — Ходімо, ходімо до хати, он, — дядько Толя вказав ру-кою, — козеня, гоцки-гоцки, до столу вже побігло. Ходімо, любі гості, ходімо дорогі!

Міля зазирнула у вітальню, куди щойно вскочило дивне, пухнасте, веселе козенятко; туди, де дядько поклав святковий стіл, — і їй здалося, що там якось по-особливому світло і затишно, що там порається, накриваючи на стіл, не пані Галина, дядькова дру-жина, а сама Богородиця — так, вона! — облаштовує тепло і затишок для святочної вечері, а над її голо-вою сходить ясне колядкове сонце.

— Ну, ходімо, Меланочко! — тато лагідно торк-нувся доччиного плеча. — Добрий вечір, Святий ве-чір… — повів тато, наче у своєму дитинстві, а Міля радісно ступала, повторюючи кожне слово за тат-ком, аж поки не сіли за стіл.

Вечеря була напрочуд смачною, затишною, ще й веселою, бо ж кізка Зіронька раз по раз підбігала до Мілі, підносячи то запашне яблучко, то бублик.

«Але ж свято, — думала Міля, — свято душі і сер день-ка! Буде що друзям у місті розказати. Може, вони теж колядуватимуть? Та певно! Колядка — коляда — коло сонця — сонце коло — коляд-коляд-коляд ни-ця… Добрий вечір — Святий вечір!»

Відтоді Міля, дякуючи татові, часто навідувалася до дядька Толі на справжнісіньке диво-свято і кожно-го Різдва наспівувала нову колядку для дядечка, ті-тоньки і кізки Зіроньки.

Коляда Кожушок

Одного дня, напередодні Різдвяних свят, я йшла повз магазинні вітрини у пошуках незвичайних різдвяних подарунків. Різноманітні ялинкові при-краси, розцяцьковані лампадки, срібні стрічки та золоті бантики — все сяяло, виблискувало перед очима. Але серцю хотілося чогось іншого: мріялося потішити свою родину святковим затишком та бла-говісною величчю. «Що би такого вигадати? — все думала я. — Що би надзвичайного?!»

І тут до мене донісся дитячий голосок: — Мамо, дзвоники! Та де там — дзвони! Точнісінь-

ко такі, як на церковній ратуші! — маленький хлоп-чик захоплено дивився на шибу з-за котрої красу-валися пластмасові й металеві дзвоники, а поміж них майоріли великі дзвони, схожі на ті, що зазви-чай усьому світу сповіщають величне пришестя Христа.

— Матусенько, а чиї вони? — Дзвони? — Авжеж! — кивнув хлопчик. — Купимо — будуть наші! — засміялася мама. — Але хто їх вигадав — такі, — дитина розвела ру-

ками, — гучні і гарні? — Ангели! — сивовусий чоловік хрипло відповів

хлопчику. — Ось послухай… — розпочав він.Але матуся зробила кілька кроків назад, міцно

взявши сина за плечі, ніби остерігаючись вусато-го старця.

— Я тобі легенду розкажу! — продовжував чоловік услід їм. — Справжню…

Тоді вже й я не втрималася і підійшла ближче, бо цікавість охопила мене: було щось у тому чолові-кові загадкове.

— Мені розкажіть, дядьку! Хлопчик потягнув маму за рукав пальта.

— І мені, і мені! — радісно викрикнув, набираю-чись хоробрості.

— Дзвони, діти мої, — сивовусий старець кивнув головою, — сотворили янголи. Те трапилося багато років тому. Тихо було у світі при народженні Хрис-та Спасителя: хто чув, той славив його, а хто ні, то де їм було про те довідатися — звідки?! Отож, якось прийшли ангели до Бога і мовили: «Боже наш, Ба-течку! На все воля Твоя — на все слово Твоє. При-йшли до Тебе за благословенням, бо хто як не ми про пришестя Сина Твого маємо голосно сказати всенькому Світу — всенькому Небу. Просимо Тебе, Господи, на справу гарну нас направити, бо заду-мали ми дзвони зі срібла небесного лити. Але такі гучні, аби при ударі в них — усі служителі Господні благовіст чули той». Бог ні хвилини не сумнівався у благочесті задуму величного. «Благословляю вас, діти Мої!» — сказав тихо.

— І що? — гукнув хлопчик, бо йому кортіло дові-датися все й одразу.

— Довго працювали ангели. Тяжко було добува-ти срібло небесне, а ще тяжче було дзвони зі сріб-ла того лити. Але вони впоралися. А сотворивши кільканадцять величних дзвонів, Старший Архан-гел до Господа знову пішов. «Благослови нас, Боже, на Землю спуститися і благу вість людям донести, дзвони їм подарувати і назвати мудрих служителів Твоїх — дзвонарями».

— І що? — бубонів хлопчик. — Нелегко те було зробити: довелося на кожні-

сінькій церкві ратушу добудовувати. Люди працю-вали щосили, але й ангели молитвами допомагали. Коли Грудень сивовусий передав плин часу срібно-чубому Січневі, дзвони були готові. Тоді ангели по-летіли по всьому світу в пошуках тих, хто б хотів

вістку про пришестя Христа з року в рік сповіщати. І багато охочих чоловіків було — і багато з них дзво-нарями стали, присвятивши своє життя волі Божій. Серед них і я…

— То ви, діду, оті мелодії під час Різдва на дзвонах виграєте? — знову гукнув хлопчик.

— Не виграю, синку, — сказав старий дзвонар, — дзвони самі перегукуються і сповнюють серця лю-дей радістю та благодаттю Божою. На свята у церк-вах всього світу лунають дзвони, вітаючи пришестя Божого Сина. Співи — святі, як молитви наші, співи ті возвеличують душу!

— А дзвонарі тоді нащо? — задумливо мовив хлоп-чик.

— Дитя моє, дзвонарі для того, аби піклуватися про велич дзвонів і передавати їх із покоління в по-коління молодим, ще недосвідченим, людям…

— То що, діду, і я дзвонарем можу стати? — О, ще б пак! — чоловік дістав з кишені кілька

невеликих гучних дзвоників. — Ось, — простягнув їх нам, — з наближенням Свята вас! Хай благодать живе у ваших серцях та душах! Хай радість буде!

Я глянула на дзвіночки, і рішення прийшло саме по собі: а чому б не прикрасити всенький дім різ-номанітними дзвонами-дзвіночками?! Хай перегу-куються між собою, даруючи нам радість Світлого Дня — Різдва Христового. Поки я думала, сивовусий дідок повільно пішов вулицею. Я так хотіла наздо-гнати чоловіка з кількома запитаннями, але снігова завіса сховала його сліди.

Хлопчик потягнув матусю до магазину «Дзвін», а я в передчутті незвичайного свята теж попрямувала за ними. Дзвіночок у кишені дзеленькав у такт моїм крокам та сповіщав про наближення Великого При-шестя Божого, як у легенді дідуся.

Різдвяний благовіст

Микола Леонович про збірку Анатолія Дністрового «Хроніка друкарської машинки».Мала проза Олега Коцарева та Галі Ткачук.

Далі буде