Неля Шейко-Медведєва

Дума про козака Голоту

П’єса-казка на 2 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Б а н д у р и с т , він же к о з а к Г о л о т а

П о в о д и р , він же Д ж у р а

С о л д а т

С м е р т и х а

М а т и - в д о в и ц я

Д і в ч и н а К а л и н а

Х а н

С т а р ш и н а З л о т о ж у п а н

С у л т а н

К о р о л ь

Б о я р и н

ДІЯ 1

Картина 1

Степ. Багряний щит сонця поволі хилиться за сизі кургани. Край шляху

горить багаття, на якому вариться юшка. Хлопчик П о в о д и р час від

часу помішує вариво, а сліпий Б а н д у р и с т , схилившись вад бандурою,

стиха наспівує:

«Ой на горі вогонь горить,

А в долині козак лежить.

Накрив очі китайкою,

Заслугою козацькою».

П о в о д и р (виймаючи з торбини жменю крупи і кидаючи її в казанок.).

Ох і смачної риби нам чумаки дали! Важна юшка буде... (Ковтаючи слину).

А то все сухарі та й сухарі...

Б а н д у р и с т . Звикай, козак, що часом буде з квасом, а часом — так...

(Наспівує).

У головах ворон кряче,

А в ніженьках коник плаче...

П о в о д и р . Знову ви сумної завели... Ліпше розкажіть що-небудь про

козака Голоту.

Б а н д у р и с т . Так він тобі полюбився?

П о в о д и р . Еге... (Зітхнувши). Я ж теж Г о л о т а безродна...

Б а н д у р и с т (провівши рукою по дитячій голові). Гаразд. (Злегка

торкнувшись струн, заспівав):

Ой був собі козак, та козак Г о л о т а !

Не боявся ні вогню, ні меча, ні третього болота!

П о в о д и р (перебиваючи). А з якого він села родом, діду?

Б а н д у р и с т . Зі степу родом. Сонце йому батьком було, а землиця —

ненькою...

П о в о д и р . А чи правда, що він велетом був і такі вуса мав, що як візьме

їх у руки та розправить, то й у найширші двері не влізе?

Б а н д у р и с т (посміхаючись). Хм... Може, й мав.

П о в о д и р . Покажіть мені його, діду!

Б а н д у р и с т . Себто як «покажіть»?

П о в о д и р (хитро). А так... Всі ж кажуть, що ви чародій. Ману

напускати вмієте. От і напустіть на мене ману...

Б а н д у р и с т (вдавано сердито). І хто ж це такий поговір пустив?

П о в о д и р (палко). Бублейниця Пидорка! Присягалася, що коли ви про

Голоту співали і так рукою махнули, то він із-за вашої спини вискочив і так

до неї підморгував, що вона йому аж дві в’язки бубликів дала!

Б а н д у р и с т (посміхнувшись). Це не я... Це пісня її зачарувала.

П о в о д и р (гірко). Не хочете... А я би для вас усе зробив... Усе...

(Примовкли).

Б а н д у р и с т . Ну гаразд. (Повернувшись обличчям до далеких курганів).

Що ти там бачиш?

П о в о д и р . Сонце заходить... Кургани синіють... Сполохана чайка

кричить... Котиться перекотиполе.

Б а н д у р и с т (несподівано дужим голосом, торкнувшись струн). Дивись

лучче! Бачиш, сонце сходить над шляхом широким, над селами веселими!

Заспівала бандура, і кургани стали веселими хатинами. Зійшло сонце... А

перекотиполе перетворилося на худу кощаву б а б у в хустині з ріжками і

брудній сорочці, з замашною косою в руках.

П о в о д и р . Бачу! (Показуючи на бабу). А це хто?

Б а н д у р и с т . А це С м е р т и х а . Колись вона на наші землі орду

навела... Триста літ по них з косою гуляла... Нарешті зібралися всі богатирі

руські, орду розбили, а клятій Смертисі косу поламали... Тепер вона, на

нову косу розжившись, знову прикотилася... Помсти жадає...

С м е р т и х а (танцює, приспівуючи).

Вжик, вжик — і нема,

Ні города, ні села,

Ні старих, ні малих,

Ні розумних, ні дурних...

Задзвеніла струна, і сполохана чайка, впавши на землю, перетворилась у

засмучену ж і н к у . Вона, тулячи до грудей китайку, зашепотіла: «Сини

мої! Накрили вам очі китайкою... Та й заслугою козацькою... У головах

ворон кряче... А в ніженьках — коник плаче... Ой сини мої...»

П о в о д и р (Б а н д у р и с т ові). А це хто?

Б а н д у р и с т . А це — М а т и -вдовиця. Наша з тобою землиця. Синів,

Смертихою скошених, оплакує.

П о в о д и р . Ой, що ж це буде?!

Б а н д у р и с т . Тс-с.

Затужила бандура. Згасло багаття. Зникли Б а н д у р и с т і П о в о д и р .

А С м е р т и х а , танцюючи, підскочила до жінки.

С м е р т и х а (регочучи). Плач, вдово, ридай... Бо скоро й тобі буде край!

Найсильніших я скосила, найслабших — купила... Лишилися тільки старі

люди і малі діти... Та скоро й ті підуть зі світу!

М а т и - в д о в и ц я . Хоч над ними змилуйся, Смертихо.

С м е р т и х а . І не проси! Усіх зведу! Щоб ні коріння, ні насіння! На

пострах усьому світові!

М а т и -в д о в и ц я (заступаючи їй шлях до тихих сіл). Гей, люди! Хто

смерті не боїться?! Обороніть!

С м е р т и х а . Пізно схаменулася. (Відштовхуючи її). Молися ліпше, бо

коса у мене бач яка замашна. До вечора управлюся.

Танцює довкола похиленої жінки, поспівуючи:

Турок косу кував,

Шляхтич косу точив,

Хан держално робив.

А тутешній панок

Дав мені грошви мішок

За хорошую роботу,

За покошену голоту.

Ухкаючи, йде до далеких сіл.

М а т и (випроставшись). Ні, не бувати сьому... (Простягнувши рука до

сонця).

Сонце світле, благодатне,

Ти життя невтомно сієш,

Смертний морок розганяєш...

Порятуй наш край веселий!

Дай мені, сівачу, сина,

Щоб мав кров твою гарячу,

Щоб Смертихи не боявся,

Міг на прю і з нею стати!

Задзвеніла струна, і до ніг жінки впала сонячна краплина-насіннина,

почала кільчитися, рости і за якусь мить перетворилася на

велетенський гарбуз. Жінка махнула китайкою, і гарбуз, навпіл

репнувши, розкрився. З однієї половинки коник вороний вискочив... А у

другій, мов у колисці, к о з а ч и н а дужий спочив. Права рука шаблюку

стискає, у лівій — пістоль дрімає. Спить к о з а ч и н а і, похропуючи,

смокче свою люльку-черепульку.

(Веселим голосом). Прокинься, синку. Прокинься, Голото!

Г о л о т а (спросоння). Ще рано... Ще півні не співали...

Перекидається на інший бік. Гарбузове ложе починає хитатися й

приколисувати Г о л о т у . М а т и махнула китайкою, і в далеких селах

відчайдушно загорлали півні. Г о л о т а почав жвавіше смоктати люльку,

замахав уві сні шаблюкою.

М а т и (суворіше). Вставай, козаче!

Г о л о т а (позіхаючи). Ще рано. Ще кінь не іржав.

Заіржав заклично коник вороненькнй.

(Спросоння). А бодай тебе вовки з’їли! Я ж щойно заснув!

М а т и . Гріх спати, сину, коли Смерть твій рід викошує.

Г о л о т а (вмить вискочивши з гарбуза). Де? Де вона, мамо?!

М а т и (показуючи). Туди подалася (Витираючи сльозу). Чванилася, що

до вечора... всіх...

Г о л о т а . Овва! Я ж родився недарма!

Танцює, аж курява довкола клубочиться, приказуючи:

Я ж її, біду, навчу:

Шаблею похрещу,

Кулями посічу!

Черепок — у ставок!

Гостру косу — на гачок!

Знай, коцюба, свій куток!»

М а т и (собі). Але ж хвалькувате, гарбузове насіння... (Голоті, суворо).

Не хвалися, на січ ідучи... Вона ж безсмертна.

Г о л о т а . Це, мамо, байка для немовляти. (Скочивши на коня). Бувайте

здорові! Ввечері виглядайте. І гарбузової каші наваріть.

М а т и (хапаючи його за стремено). Стій! Куди?!

Г о л о т а (хвацько). На бій зі Смертихою!

М а т и . Тпру! Завертай! І лети степом до перехрестя всіх доріг!

Г о л о т а . За яким лихом, мамо?!

М а т и . Там Солдат на варті стоїть. У нього такий хитрий ранець є, що

варто лише сказати: «Хоп — у ранець!» — і Смертиха туди сама

стрибне. Заприязнися з ним і попроси, щоб поміг тобі в той ранець

Смертиху піймати.

Г о л о т а . Та що ви, мамо?! Ще подумає служивий, що я не козак, а

кізяк... А я ж гляньте який! Я сам з нею упораюся!

М а т и . Помовч! Для цього діла не лише сили-відваги, а й неабиякої

кмітливості треба. Соколом лети! Ніде не зупиняйся, ні з ким у розмову

не вступай, бо, як перша зоря зійде, Солдат у свою землю помандрує і

тоді — пропали ми. Чуєш?

Г о л о т а (повертаючи коня, неохоче). Та чую.

М а т и . Над усе дбай, аби Смертисі на очі не потрапити.

Г о л о т а . Та годі вже, мамо... Годі... Хіба я немовля, щоб... Прощавайте!

Помчав, на весь степ співаючи.

Біжи, коню, дорогою,

Степовою — широкою,

Щоб вороги не піймали,

Сіделечка не здіймали.

Сіделечка золотого

З тебе, коня вороного!

Гей!

Глянула злякано М а т и на перекотиполе, що коти лося шляхом, хитнула

докірливо головою... Задзвеніла струна, і стала М а т и чайкою, а

перекотиполе — С м е р т и х о ю .

С м е р т и х а . Хто ж це тут щойно горло дер? (Вдивляючись у степ).

Козацюра?! Відкіля узявся? Куди летить? (Озирнувшись на чайку,

погрозливо). Мене не облетиш, не об’їдеш!

Зойкнула струна, і С м е р т и х а , ставши перекотиполем, погналася за

вершником.

Картина 2.

Іде Г о л о т а степом і не журиться тим, що його перекотиполе обганяє.

Аж раптом спіткнувся вороний об клубок трави, який покотився собі

далі, і заіржав злякано.

Г о л о т а . Чого це ти, коню, спотикаєшся?

Повернув коник голову вліво. Глянув Г о л о т а , а на придорожньому

камені спиною до нього д і в к а , білою хусткою запнута, сидить. А коло

дівки — баклажка стоїть.

А маєш! Наче дівка... А коло дівки наче медівка...

Знову заіржав кінь, дибки став.

Г о л о т а . Ну чого ти схарапудився? Дівка ж глянь яка гожа... Мов повная

рожа... І баклага гожа... (Ковтнувши слину). Теж, мабуть, повная... (До

дівки). Добридень, дівчино!

Д і в к а (затуляючи обличчя краєм хустки). Добридень, козаче!

Г о л о т а . Чого це ти одна серед степу сидиш?

Д і в к а . А чого ти сам степом мчиш?

Г о л о т а . Долю доганяю.

Д і в к а . А я долю виглядаю.

Г о л о т а (красуючись у сідлі). Придивися, може, це я — твоя доля.

Д і в к а (засміявшись). Якщо злізеш з коня — придивлюся...

Г о л о т а . Чом би не злізти... (Зляканому коневі). Та цить... (Злізаючи й

сідаючи біля неї). А чого ти лице затуляєш, наче бусурманка?

Д і в к а . Щоб личко під сонцем не почорніло...

Г о л о т а . Ач яка... Відхили хустину. Хай хоч гляну на тебе.

Д і в к а (дрібно сміючись). Я соромлюся.

Г о л о т а (присуваючись). Ну чого ти... (Співає).

Прийшов кум до куми,

Аж кума миє ложки.

Покинь, кумо, ложки,

Поговорим трошки...

Відхили!

Д і в к а (несподівано гостро). Ні! Їдь собі геть!

Г о л о т а . Чого це ти так... раптом?

Д і в к а . Бо впізнала тебе. Ти Панько, лакиза панський!

Г о л о т а . Я? Я козак Голота! Не боюся ні вогню, ні меча, ні третього

болота!

Д і в к а . Овва! Може, ти й смерті не боїшся?

Г о л о т а . А таки не боюся!

Д і в к а . Чого ж ти від неї тікаєш?

Г о л о т а (насторожившись). Хто тобі сказав, що я від неї втікаю?

Д і в к а (схлипуючи). Сама знаю, що вона отам гараздує... Братів моїх

скосила...

Г о л о т а . Не плач, ластівко! Скоро я її навіки в ранець зажену!

Д і в к а (злякано). Який ранець?!

Г о л о т а . Солдатський!

Д і в к а . А де ж ти його візьмеш, соколику?

Г о л о т а . На перехресті всіх доріг. У Солдата. До вечора мушу туди

дістатися, бо ввечері той додому піде...

Д і в к а . Ой лишенько! То він тут? Так близенько?! Випий моєї медівки і

лети чим скоріше!

Г о л о т а (беручи баклагу). А відхилиш хустку?

Д і в к а (лукаво). Відхилю...

Г о л о т а . Твоє здоров’я! (Випивши «медівки»). А тепер покажи личко.

Д і в к а (радісно верескнувши). Дивись!

Глянув Г о л о т а , аж то С м е р т и х а .

Г о л о т а . Ти?!

Вхопився було за шаблю, але закрутилася під ним земля, і упав козак мов

підкошений на камінь.

С м е р т и х а . Спи, спи, дурню... А я до того С о л д а т а подамся... За

ранцем... Треба його за будь-яку ціну добути... (Пританцьовуючи, співає).

Плач, вдова, і журися,

Бо вже син твій оженився:

Узяв собі паняночку —

В чистім полі земляночку.

Схлипнула бандура. С м е р т и х а , ставши перекотиполем покотилася

шляхом. А над Голотою коник вороненький заіржав, затужив на ввесь

степ. Де не взялася чайка, закружляла над непорушним к о з а к о м і,

впавши на землю, м а т і р ’ ю стала.

М а т и (нахилившись над ним). Ох Голота, голово гарбузова. Спиш і не

клопочешся, що сонце високо, що дорога далека... (Цілуючи. його).

Встань синку! Подолай смертний сон!

Але козак не ворушиться.

(Собі, стиха). Викапаний батечко... Той теж любить на дівчат

задивлятися. (Сонцеві). Гей, батьку, розбуди-но свого сина-джигуня. І

відроди його силу, бо тепер йому втричі важче буде.

Задзвеніла бандура, і сонце стало схожим на розжарену мідну таріль.

Та так почало шкварити камінь, на якому спав Г о л о т а , що той за

якусь мить став пекельно-червоним. Г о л о т а спочатку засовався, а

далі затанцював на ньому, наче карась на сковорідці.

Г о л о т а (ойкаючи). Це ж я, мабуть, уже в пеклі! (Гарцюючи на камені).

Та за які ж гріхи ви мене так смажите, чортяки!

М а т и . А за те, що ти матері не послухався, лобуряко!

Г о л о т а (знічено). Ви, мамо... А я... наче задрімав.

М ати. Дрімав би ти вічно, якби мене твій воронок не прикликав!

Г о л о т а (ховаючи очі). Хто би міг подумати, що така гожа дівка...

М а т и . Поквапся... Бо та «дівка» теж до служивого подалася.

Г о л о т а (сідаючи на коня). Хай... Я її однак випереджу.

М а т и (докірливо). Ох... Гляди ж, ні з ким у розмову не вступай. Бо я вже

не порятую. (Сідаючи на камінь, втомлено). З останніх сил летіла.

Г о л о т а . Не буду! Я вже вчений, мамо!

Бадьоро задзвеніла бандура. Поскакав козак.

Картина З.

Поволі, втомлено пирхаючи, котиться пустим степом перекотиполе.

Аж ось гнівно озвалася бандура, і перекотиполе, зачепившись за

придорожній кущ, стало Смертихою.

С м е р т и х а (відсапуючись і витираючи піт). Яка спекота...

(Погрожуючи сонцеві косою). Ану вгамуйся, трикляте! Всі ж кісточки

вимлоїло, висушило... (Собі). Тільки під землею, в моїй господі, є святий

лад, а на землі скрізь безладдя... (Сідаючи під кущ). Вже недалеко й

Солдатське перехрестя. Треба добре черепком покрутити, поміркувати,

як у того солдацюри ранець виманити, бо то такий харциз... Підкосила я

його колись... У пекло кинула... Та він почав у свій ранець найкращих

чортів ловити... І прогнала його назад, на землю, пекельна братія... Я

знов до нього, а він мене... (Схлипує). У ранець загнав... Добре, що я

скрізь приятелів маю, бо й досі сиділа б там. (Знімає з шиї черепок і

крутить його, наче дзиґу).

Ч е р е п о к . Знаю! Знаю!

С м е р т и х а («натягнувши» черепок, погладжуючи його рукою).

Молодець! Ловко викрутився. Добре, що я Голоту зі світу звела, бо якби

вони з Солдатом спарувалися, таки був би мені шкарбун...

Чути стукіт копит.

С м е р т и х а (визираючи з-за куща). Голота?! (Дрібно затрусившись.) А

може, він з отих, з невмирайків? (Ховаючись.) Зараз побачимо!

А Голота мчить степом, наче буревій. Раптом чує під кущем хтось

жалібно плаче.

Г о л о т а (пришпорюючи коня). Хто се плаче? (Нахиляючись над кущем.)

Немовля? (Гнівно.) Отаке пискля покинути?.. (До немовляти.) Не плач. Я

тебе з собою заберу. Виростеш — джурою мені будеш... (Тривожно

заіржав вороний.) Еге-ге! А може, це знову витівки Смертихи? (Голосно.)

Ні, на цей раз не проведеш! І не сподівайся!

Поскакав далі. А немовля кричить-скаржиться.

Г о л о т а (повертаючись). Ні, таки справжнє... (Бере сповиток і тулить

до грудей.) Аж охрипло, сердешне...

Чайкою крикнула бандура, бо немовля перекинулося на С м е р т и х у , яка

міцно обхопила ручиськами шию козака, намагаючись поцілувати його.

С м е р т и х а (пригинаючи Голоту до землі). Женишок! Залицяльник мій

приїхав! Любчик довгожданий!

Г о л о т а (пручаючись). Впіймався-таки, необачний!.. (Відштовхуючи її.)

Тьфу! Ти ж могилою смердиш, стара коцюбо!

С м е р т и х а (знову кинувшись йому на шию). Дарма що стара, а

приголублю ліпше, ніж молодайка! Поцілуй мене, чорновусе! Безсмертним

станеш...

Г о л о т а (штовхнувши її так, що вона впала). Геть! Краще тричі

вмирати, ніж таку гидку мару цілувати!

С м е р т и х а (піднімаючись). То вмри!

Розлючено махає косою, намагаючись «відкосити» Голоту. А той оголив

шаблю і почав боротися з клятою бабою. Смертиха низько косою махне,

то Г о л о т а ії, підскочивши, зверху по черепку кресоне. Якщо вище

косою вжикне, Г о л о т а , присівши, ноги їй шаблею перехрестить. Довго

билися. Нарешті стяв козак Смертисі черепок і закинув його в чисте

поле, а кісточки самі розсипалися.

Г о л о т а . Ху! Шкарабун бабі! А ви, мамо, казали... (Знявши шапку, завів

глузливо). Упокоїлася раба божа, молодичка вельми гожа, Трясця

Смертихівна... Лежить, сердега, німує... (Сплюнувши.) Хай її лисий чорт

поцілує! Алілуя! (Сказав і онімів, бо черепок жваво назад прикотився, з

кістками злучився і встала перед ним, пританцьовуючи, біла пані.)

С м е р т и х а (регочучи). Спасибі, козаче, що гарно кісточки перетрусив...

Підмолодив бабусю...

Г о л о т а (з серцем). А бодай тобі!

Свиснув, і підлетів до нього коник.

(Сідаючи на коня.) Будь здорова, чорноброва!

С м е р т и х а (стягуючи його з коня, заверещала глузливо). Не покидай

мене! Загину без тебе!

Г о л о т а (пручаючись). Відчепися, поторочо!

С м е р т и х а . Не відчеплюся! Той Солдат нас обох в ранець зажене і

кине, серце Голото, аж у третє болото!

Г о л о т а (борючись з нею). Нехай... Аби лишень з тобою вкупці,

кралечко...

Довго боролися... Такий гук степом котився, мовби вони в два ціпи

молотили. То Г о л о т а верх бере, то С м е р т и х а . Нарешті, упали:

баба, мов коцюба, а Г о л о т а , як тугий сніп, на сиру землицю.

С м е р т и х а (важко дихаючи). А ти, козаче, міцненький горішок…

Г о л о т а (ледве піднімаючись). І ти, тітко, неабияка хвороба...

С м е р т и х а (медовим голосом). Еге... Давай, синку, трохи подрімаємо...

Г о л о т а (лягаючи). Давай...

Лягли, а чайка над ними літає, кричить схвильовано. Нарешті захропла

Смертиха.

Г о л о т а (сідаючи). Казали ж Мати, а я... Ех! Сонце сідає... Втікати від

клятої баби треба, бо ще, на біду, проґавлю Солдата... (Відповзає від

Смертихи).

С м е р т и х а (сідаючи). Що, не спиться, лебедику? Чайка заважає?

(Розмахуючи косою.) То я її враз заспокою!

Г о л о т а (тамуючи роздратування). Та вгамуйся, тітко! Ти ж нині і

косила, й молотила, й кості перетрушувала! Зглянься на свій вік! Бо колись

розсиплешся і не зберешся!

С м е р т и х а . Твоя правда... Приколиши мене, голубе.

Г о л о т а починає співати бабі колискову.

Ходить сон край вікон,

А дрімота коло плота.

С м е р т и х а (дитячим голоском).

Питається баби дід,

Що зварила на обід...

Г о л о т а (стиха лайнувшись).

Ходить сон край вікон

У біленькій льолі.

С м е р т и х а .

Спить Голота, як колода,

У чистому полі...

Г о л о т а (спалахнувши й торохнувши бабою з усіх сил об землю). Та

будеш ти спати, трясце, чи ні?!

С м е р т и х а . Аби ти, дурню, розум мав, то знав би, що я — невсипуща.

А тебе рано чи пізно таки сон зморить... Упокоїть...

Г о л о т а (рвучко вставивши). Відступися від мене, бабо!

С м е р т и х а . Завтра, серденько... Перебудемо сю нічку вдвох, а завтра

йди собі, куди хочеш...

Застогнав Г о л о т а від болю за власну неміч. Знову пролетіла над його

головою, тривожно заквиливши, чайка. Стрепенувся козак, почухав

потилицю і крикнув на весь степ: «Спасибі, чаєчко, за добру звістку!»

С м е р т и х а (стрепенувшись). Що вона тобі сказала?!

Г о л о т а (вдавано весело). Аби я тобі, коцюба, подякував за те, що ти зі

мною час згаяла. Бо поки ти мене забавляла, брати мої ранець до рук

прибрали! (Танцює, співаючи).

Гоп, чуки, чуки, чуки,

Приберемо й тебе в руки!

Чикіль, микіль, чикидранець,

Запакуємо у ранець.

С м е р т и х а (підстрибнувши). Брешеш! Ти один був!

Г о л о т а . Пес бреше... Я ж бо, молодичко, з гарбуза вискочив. А де ж ти

бачила, щоб гарбуз мав лишень одну насінину?

С м е р т и х а (безтямно). Скільки ж вас було?

Г о л о т а . Троє, бідолашко... Я наймолодшенький... Тоді вискочив, коли

старші вже поїхали...

С м е р т и х а . Пробі! (Поривається втекти, але Г о л о т а хапає її за

сорочку.)

С м е р т и х а . Пусти мене, облуднику!

Г о л о т а . Тпру, любко солоденька! (Посадивши її на землю.)

Я і сам не піду,

І тебе не пущу,

Бо ти мене, молодого,

Ще покинеш на біду.

С м е р т и х а . Пусти!

Г о л о т а . Е, ні... Через годину-другу вони вже тут будуть.

С м е р т и х а . Відпусти! В чужі краї подамся і, присяйбі, ніколи сюди не

вернуся!

Г о л о т а . Гаразд. Клади мені до ніг косу і втікай.

С м е р т и х а . Ні! Не дам! Це моя найкраща коса!

Г о л о т а (вдавано безтурботно). Як знаєш... Не мене ж у болото кинуть,

а тебе...

Примовкли.

Смертиха (повертівши сюди-туди черепком). Гей, Голота! А давай з

тобою у парсуни пограємо. Виграєш — твоя коса!

Г о л о т а . Ні, я не вмію.

С м е р т и х а . Ет! Дурне діло — нехитре... (Виймає з-за пазухи величеньку

купу малюнків). Отут у мене і королі, й хани, й Султани. Є й дівки, й

парубки, й Солдати. Витягнемо тричі по парсуні (по портрету) і нехай

вони між собою воюють. Якщо твоя хоч раз переможе, бери косу і йди

хоч на край світу!

Г о л о т а . А якщо ні?

С м е р т и х а . Тоді мусиш мене, голубе, поцілувати... А відаєш, що воно

таке — мій цілунок?

Г о л о т а . Здогадуюся... Довічний сон?

С м е р т и х а . Еге...

Г о л о т а (собі). А може, поталанить? (Смертисі.) Давай!

С м е р т и х а . Тільки, цур: ми в їх битву не втручаємося. Хто втрутиться,

той програв.

Г о л о т а . Згода.

С м е р т и х а (кладучи біля своїх ніг косу). А ти поклади шапку.

Г о л о т а (кидаючи шапку). Ех! Тричі не вмирати!

С м е р т и х а . Тягни!

Г о л о т а (собі). Якби ж тебе, Солдатику, якби... (Витягуючи,

розчаровано.) Дівка...

С м е р т и х а . Бий нею об землю!

Кинув Г о л о т а малюнок об землю. Горлицею заворкувала бандура і

з’явилася перед Голотою красуня-дівчина.

Д і в ч и н а (Голоті, стоячи спиною до Смертихи). Ой, хто ти?

Г о л о т а (розгублено). Козак Голота.

Д і в ч и н а . А я Калина... Ми з дівчатами на вигоні коло водили... Аж

раптом щось вихором налетіло й вхопило мене... Це ти був?

Г о л о т а . Наче я...

С м е р т и х а (яка тим часом тихцем порпалася в малюнках). Тепер я

тягну!

К а л и н а (озирнувшись, злякано). Хто це?

Г о л о т а (смутно). Біла пані...

С м е р т и х а (витягуючи парсуну, радісно). Хан!

Кидає парсуну на землю. Зойкнула бандура. Степ переповнюється

тупотом коней, диким вереском, і перед Смертихою з’явився рідкозубий,

кривоногий Х а н з сіткою в руках.

Хан (низько вклонившись Смертисі):

Юрза-Мурза, шакал Султана!

(Зауваживши дівчину.)

О, красна дівка! Роксолана!

(Метнувшись до неї.)

Не утікай, моя ханума,

Мов зліплена з рахат-лукума,

Ти ж у земний потрапиш рай,

У мій палац, в Бахчисарай!

Вхопився за голову Г о л о т а .

Д і в ч и н а (ухиляючись від ханської сітки). Порятуй, козаче! Або вбий!

Хан (полюючи за дівчиною).

Змирись, русява Роксолано,

Бо розгнівиш — і завтра ж рано

Продам тебе в таку неволю,

Що гірша, аніж смерть у полі.

Г о л о т а . Ех!

Кидає під ноги Ханові свою люльку-черепульку і подає знак дівчині, щоб

утікала.

Хан (вхопивши люльку). Гарна люлька! (Пхаючи до рота.)

Пак! Пак! Пак!

Дай ще й тютюну, козак!

Г о л о т а (орлом налетівши на Хана). Ти чого чуже хапаєш, паскуднику?

(Поклавши його на коліно і б’ючи по сідницях). Ось тобі люлька! Ось тобі

черепулька! Ось тобі, шакале, козацький тютюнець!

Х а н несамовито заверещав. Тупіт копит і крики людоловів вщухли.

С м е р т и х а . Ти чому втручаєшся?

Г о л о т а . А чого це він мою люльку в свою слиняву пельку поклав?

(«Витріпуючи» Хана.) Я гидую. Гидую!

С м е р т и х а (намагаючись вирвати Хана з його рук). Брешеш, ти його за

дівку лупцюєш!

Г о л о т а . Ні, за люльку!

С м е р т и х а . Віддай!

Г о л о т а . На! Та щоб і духом його в степу не смерділо, бо я за свою

люльку... й чорта вбити можу!

С м е р т и х а (приводячи зомлілого Хана до тями). Ух, тля ненажерлива...

На стару люльку спокусилася! Тьфу! (Кинувши Хана за себе, в степ.)

Програв ти, Голота! Програв!

Г о л о т а . Чому це я програв?

С м е р т и х а . Бо втрутився! Бо мого Хана прибив! Бо дівку вирятував!

Г о л о т а (сміючись). Значить, виграв!

С м е р т и х а . Ні! Моя шапка!

Г о л о т а . Та бери... Буде голова, знайдеться й шапка...

С м е р т и х а (забравши шапку). Вдруге тягни.

Г о л о т а . Якби на сей раз та справжнього козака. Якби...

С м е р т и х а . Клади свою люльку.

Г о л о т а . Ні! Люльку не дам!

С м е р т и х а . Тоді кирею...

Г о л о т а (скидаючи кирею). Це можна... (Витягнувши парсуну, радісно.)

Козарлюга!

Кидає парсуну на землю. Зітхнула бандура, і перед Голотою виріс

ч е р е в а н ь у золоті й кармазинах, з розкішними вусами, викоханим

оселедцем і довжелезною шаблюкою у правій руці. Ч е р е в а н ь підняв

вгору шаблюку, підпер рукою круглий бік і завмер. С м е р т и х а ,

роззявивши від здивування рота, несамохіть вклонилася пишному

лицареві.

Г о л о т а (обійшовши довкола непорушної «парсуни»). Гей, чоловіче, чого

стоїш отак і не ворушишся?

Ч е р е в а н ь (крізь зуби, бундючно). А хто ти такий, щоб перед тобою

ворушився?

Г о л о т а . Свій я... Козак...

Черевань (не міняючи пози). А ти потрусися, тоді я побачу, хто ти...

Г о л о т а , здивовано хмикнувши, затрусився.

Черевань (зневажливо). Дрантогуз ти й Голота, а не козак... Ось

послухай, як повинен дзвеніти справжній козак.

Затрусився і так задзвенів, що Г о л о т а аж за вуха вхопився.

Г о л о т а (вражено). Ого! Дзвениш, наче бочка золотих.

Черевань (пихато). Так і є... (Прийнявши знову «парадну» позу.)

Я, старшина Злотожупан,

Служив усім, ким тільки зван,

Ходив на хана з королем.

Ходив на короля з Султаном.

Султана з білим бив царем,

І бив царя з Султаном й ханом.

Чимало золота нагріб.

Ось тута мій «козацький хліб».

Г о л о т а (торкнувшись дзвінкого черева). Еге... Чималенький буханець...

Кажеш, що славний з тебе вояка?

З л о т о ж у п а н . Знакомитішого і відважнішого лицаря нема ні в

турецьких землях, ні в шляхетських!

С м е р т и х а (яка тим часом знову перебирала «парсуни»). Ну, досить

базікати! Я тягну!

З л о т о ж у п а н , побачивши її, зойкнув і, затрусившись, задзвенів на весь

степ.

Г о л о т а . Ну чого ти? Невже старої баби злякався?

С м е р т и х а (витягнувши «парсуну»). Султан!

Затужила бандура. Кинула С м е р т и х а «парсуну», і встав перед нею

С у л т а н в зелених штанах, величезній чалмі, увінчаній золотим

півмісяцем. Степ переповнився дзвоном шабель, гортанними вигуками,

молитовними завиваннями. С у л т а н , ледь вклонившись С м е р т и с і ,

розгорнув списаний кучерявими літерами сувій і, звертаючись до козаків,

почав читати.

Я, могутній Султан,

Половини світу пан,

Вам наказую, чубаті,

Мене паном величати

Й підлягти під мою руку!

Якщо ж ні, — на люту муку

Приречу ваш край і люд!

Чорна пустка буде тут!

Забили барабани, заревіли невидимі полчища.

Г о л о т а . Ов-ва! (З л о т о ж у п а н о в і , який встиг сховатися за його

спину). Ану, знакомитий лицарю, навчи цю бусурманську папугу, цю

гадюку рогату, як слід з козаками розмовляти!

З л о т о ж у п а н (знову ховаючись за його спину). На цей раз ти навчи... А

то все я, та й я...

Г о л о т а (вражено). Ти... чужим королям служиш, а своїй землі...

послужити не хочеш?!

З л о т о ж у п а н (пошепки). Змилуйся, Голото! Черево заважає... І, окрім

того... (жалібно) штани чомусь мокрі...

С м е р т и х а , розреготавшись, презирливо плюнула у бік зацного лицаря.

С у л т а н (гордовито). То який буде одвіт?

С м е р т и х а (не без співчуття). Здавайся, Голота...

Г о л о т а (виштовхнувши З л о т о ж у п а н а вперед, стиха). Приймай

виклик, мокрогузе, бо вб’ю...

З л о т о ж у п а н (кинувшись до ніг С у л т а н а). Не карай, Султанчику!

Захисти, османчику! Давно мені під твою руку охота... Та бач,

супротивиться клята Голота...

Переможно заревіло невидиме військо.

С у л т а н (вдоволено хитнувши головою, зневажливо). Цілуй пантофлі й

присягай на вірність...

Г о л о т а (метнувшись до З л о т о ж у п а н а). Я тобі поцілую! (Вхопивши

лицаря за грудки.) Оце так ти звитяжиш, вошо козацька, скарбонко

бусурманська й лядська?!

С м е р т и х а . Не втручайся!

Г о л о т а . Геть, бабо?

Підняв очманілого від страху З л о т о ж у п а н а і заходився ним, наче

колодою, гамселити С у л т а н а.

Г о л о т а (З л о т о ж у п а н о в і ). Цілуй! Міцно цілуй! І в лукавий лоб! І в

криваві вуста! І в ті ноги, що тебе топчуть!

С у л т а н , обурено заґелґотівши, намагається втекти.

Г о л о т а (С у л т а н ові, вхопивши його за полу халата й притягнувши до

себе). А тепер ти, османчику, поцілуй його... Ось сюди... в мокрі штани.

С м е р т и х а . Та що це ти витворяєш?

Г о л о т а (стукаючи їх лобами). Довічну вірність... скріпляю... козачими

печатями... Ось вам наш одвіт: негодні ви землю топтати, а не те, що нас

під собою мати! Землею і водою будемо битися... (С у л т а н о в і .) З тобою!

(З л о т о ж у п а н о в і .) Із тобою!

Загорлало невидиме військо: «Шайтан! Шайтан!» — і примовкло.

Видерла Смертиха добряче пом’ятого С у л т а н а з цупких Голотиних

рук, і той, закрутившись, мов смерч, пропав у степу. Г о л о т а ,

крутнувши над головою З л о т о ж у п а н о м , послав його вслід

С у л т а н о в і .

Г о л о т а . Доганяй, вражино! (Втомлено сів на землю.)

С м е р т и х а (забираючи кирею). Знову ти програв, Голота..

Г о л о т а (спроквола). Ні, бабо, і на цей раз я виграв...

С м е р т и х а . Мабуть, доведеться тобі, Голото, мене поцілувати...

Г о л о т а . Мабуть... (Сумно.) Я ще, молодичко, жодної красуні не

цілував... Ти будеш першою...

Схилив голову на груди, примовк, слухаючи журбу чи то вітру, чи то

бандури.

ДІЯ 2

Картина 4

Сонце вже зовсім низько, а Г о л о т а із С м е р т и х о ю все ще сидять

край шляху. Козак зосереджено смокче свою люльку, а С м е р т и х а ,

позираючи в люстерко, чепуриться: брови чорнить, лик рум’янить.

С м е р т и х а (штовхаючи його гострим ліктем). Глянь, Голото, яка в

тебе гарна кума буде.

Г о л о т а (з відразою). Така гарна, як відьма в ступі та сто чортів укупі.

С м е р т и х а (сердито). Знімай чоботи!

Г о л о т а (знімаючи чоботи). Бери... До пекла й босоніж дійду, а там

тепло...

С м е р т и х а (подаючи йому малюнки). Тягни!

Г о л о т а . На цей раз ти тягни першою.

С м е р т и х а (витягнувши «парсуну», радісно заверещала). Королик

лядський, звитяжець хвацький!

Г о л о т а (собі, закурюючи люльку). Недарма кажуть: з багатим не

позивайся, а зі Смертю не грайся...

Смертиха кидає «парсуну» на землю. Глухо озвалася бандура і, важко

зітхнувши, замовкла. В степу залунав стогін катованих, свист шабель,

лукавий шепіт молитви, і перед С м е р т и х о ю постав пишний К о р о л ь .

Ґречно вклонився С м е р т и с і , і та, запишавшись, присіла перед ним,

наче високородна пані.

К о р о л ь (запобігливо).

Пані Смерть, ми так вчинили,

Як нам пані повеліли.

Хлопів в ярма повпрягали,

Владців в шляхту записали.

На призвідців й бунтарів

Впав мечем шляхетський гнів.

І тепер завдяки пані

Живемо, як вош в жупані.

С м е р т и х а (вередливо). Не чваньтеся! Бо скрізь досі смердить

правдивою козаччиною. Апчхи!

К о р о л ь . Апчхи! (Догідливо.)

Ваша правда, пані Смерть.

У краях цих гожих

Так козацьким духом тхне,

Що помилуй боже...

І парфуми лили скрізь...

й ладаном курили,

А шляхетством не пахтить.

Знай смердить... Гаврилом...

Прикладає хусточку до носа. Смертиха регоче.

К о р о л ь . З чого це йде такий міцний сопух?

С м е р т и х а . А ти озирнися, вельможний.

К о р о л ь (озирнувшись). Козак?!

С м е р т и х а (глумливо). Чорна кість, королику. Голота неупокорена!

К о р о л ь . Гей, військо коронне! До валки! Голота голову піднімає!

Заграли сурми, захвилювалося невидиме військо. Задзвеніла було бандура,

але тут хтось, люто шарпнувши струни, обірвав її пісню.

С м е р т и х а (Голоті, регочучи). Тягни, сіромо, свою фортуну!

Г о л о т а (вийнявши «парсуну», тихо). Джура...

Кинув, безнадійно махнувши рукою, малюнок на землю. Ледве озвалася

обірвана струна, і перед козаком з’явився стрункий юнак.

Д ж у р а (чемно кланяючись). Я, батьку. Твій Джура вірненький.

Г о л о т а . Може, й вірненький, але дуже вже молоденький... (Пошепки).

Біжи, хлопче, на перехрестя всіх доріг, до Солдата. Попроси, щоб поміг

тобі у свій ранець Смертиху піймати...

Д ж у р а . А ти, батьку?

Г о л о т а . А я... з нею ряд уклав... І мушу, кляту, поцілувати.

Д ж у р а . Ні! Я вас вирятую... Бо тут не сили, а кмітливості треба.

С м е р т и х а . Що це ви там змовляєтеся?

Г о л о т а . Прощаємося.

Д ж у р а . Вірте мені й робіть, що казатиму.

С м е р т и х а . Досить! Наступай, Королю!

К о р о л ь , набундючившись, рушив на Джуру, а за ним все невидиме

військо.

Д ж у р а (кланяючись Королеві). Вітаю найяснішого Короля і все мостиве

панство...

Загальне здивування.

К о р о л ь . Хто такий?

Д ж у р а . Козачок, хоч і зелений, а в боях хрещений, та в школах

панських розуму навчений...

Г о л о т а (з розпачем). І цей... зрадник!

С м е р т и х а (зі співчуттям). Пропав ти, Голота...

К о р о л ь . Ти не хочеш воювати, школяре?

Д ж у р а . Не хочу марно кров проливати.

С м е р т и х а (Королеві). Боїться! Боїться тебе, лицарю!

Д ж у р а (твердо).

Боюся, що ця правиця дужа,

У землю вб’є ясного мужа.

То ж, аби нам не воювати,

Давайте ліпше танцювати.

Загальне здивування.

Д ж у р а .

Той, хто усіх перетанцює,

Нехай довіку тут панує.

С м е р т и х а . Мудра рада! Давайте потанцюємо! Я ще ніколи не

танцювала з таким пишним кавалером!

К о р о л ь (Смертисі, пошепки). А якщо вони верх візьмуть?

С м е р т и х а (посміюючись). Не бійся... Мене ніхто не перетанцює...

К о р о л ь . Хм... Але тільки під мою, а не під хлопську музику!

Д ж у р а . Хай буде по-вашому.

С м е р т и х а (нетерпляче). Ну, замовляй музику, кавалерику!

К о р о л ь . Прошу королівський танчик.

Невидимий музика грає повільний танець. С м е р т и х а і К о р о л ь ,

церемонно вихиляючись, починають танцювати. Г о л о т а і Д ж у р а ,

сміючись, наслідують їх рухи. Д ж у р а щось нашіптує Г о л о т і .

С м е р т и х а (сердито). Та хіба це музика? Над мертвим і то веселішої

грають. Ану, вшкварте мені тієї, що про діда й бабу!

Розсміялася бандура й заграла замовлену бабою пісню, а баба,

потягнувши короля в танець, заспівала.

У місяці, у іюлі, випала пороша,

А дід бабу полюбив, бо баба хороша!

А дід бабу полюбив, купуючи дині.

Дід на бабу поглядає, — баба в кожушині!

Ух!

Д ж у р а і Г о л о т а (підлітаючи до них).

Коби мені зранку

Горілочки в дзбанку

І до того люлька

Й дівчинка Ганнулька.

Горілочку пив би,

Тютюнець курив би,

Дівчину Ганнульку

До серця тулив би!

Так розійшлася С м е р т и х а , що й не помітила, як Г о л о т а , танцюючи,

зник із виду.

Д ж у р а (викидаючи перед Королем і бабою такі колінця, що аж курява

довкола клубочиться, співає).

Коби мені зранку

Кави філіжанку,

Сухарця й до того

Хлопця молодого!

Кавоньку би пила,

Сухарець би їла,

Хлопця молодого

До серця тулила!

Ух!

Тулить К о р о л я до С м е р т и х и і теж, танцюючи, зникає.

С м е р т и х а (залицяючись до Короля).

Кукуріку, півнику, гайда!

Була в мене дівчина найда.

На курочці пір’я рябоє,

Любімося, серденько, обоє...

(Озирнувшись). Обоє... втекли... (Затрусившись, гупнулася на землю.) До

С о л д а т а... (Королеві.) Чого стоїш, як бовван? Навперейми біжи! Бо якщо

він з тим Солдатом заприятелює, то буде тобі... «кукуріку, півнику» ...

Гайда!

К о р о л ь . Лечу, ясна пані, лечу!

І помчав, наче вихор.

С м е р т и х а (згортаючи Голотину одежу в клунок). Ох, як вони мене

виморили... (Закинувши клунок за спину і пошкутильгавши шляхом). Аби

якось до того перехрестя дотягтися... А там побачимо, чия візьме... Хто

танцюватиме, а хто в болоті лежатиме...

Зайшлася сміхом бандура.

Картина 5.

Перехрестя всіх доріг. На перехресті стоїть вицвілий намет і

старенька гармата. Біля гармати порається високий, дужий С о л д а т .

За плечима в нього великий ранець.

С о л д а т (начищає гармату співаючи)

Простоял солдатик

В карауле день.

Говорит солдатик:

«Мне стоять не лень».

Раз, два, три!

Простоял солдатик

В карауле ночь.

«Отпустите, братцы,

Уж стоять невмочь!»

Раз, два, три!

Отвечают братцы:

«Погоди, солдат,

Все ушли на битву,

Некому стоять».

Раз, два, три!

Отстоял солдатик

В карауле жизнь.

Говорят солдату:

«Еще покрепись».

Раз, два, три!

«Снова двинул недруг

На наш край войной.

Кончится сраженье —

Все пойдем домой».

Раз, два, три!

Погодил солдатик,

Простоял сто лет.

А тому сраженью

Еще конца нет…

(зітхнувши). Раз, два, три... Ось вже й перша зоря зійшла. (Гарматі.)

Прощавай, гармато-душенько, славно ми з тобою приятелювали, вдвох

шляхи дороги, що в отчий край ведуть, обороняли... А нині зміна мені

буде... (Зачувши чиєсь хекання і швидкі кроки). Ось і вона (Придивившись).

Ні, щось не те...

На одній із доріг з’являються Д ж у р а і Г о л о т а , а на другій К о р о л ь .

С о л д а т (хапаючись за рушницю). Стійте! Стрілятиму!

Г о л о т а . Не стріляй!

Д ж у р а . Свої.

К о р о л ь (випереджаючи їх і падаючи на коліна). Стріляйте, пане

воєводо! Стріляйте в розбійників! Я сам чув, як вони змовлялися супроти

пана воєводи. Хочуть панський ранець украсти, а його самого турецькому

Султанові запродати!

С о л д а т . Ого-го! (Суворо.) А на ядрі покататися на хочете?

Г о л о т а . Бреше він, Солдатику! Козаки ми...

Д ж у р а . Ранець нам для доброго діла потрібен..

С о л д а т (Королеві). А ти хто будеш?

К о р о л ь . Король лядський, вельми честивий і, як сльоза божа,

правдивий! А вони — розбишаки й облудники!

С о л д а т . Хм... Зараз перевіримо, хто правду каже, а хто лжу сіє..

(Наказує.) Ану, вишикуйтеся тут, гості неждані.

«Гості», здивовано перезирнувшись, вишикувалися перед дулом гармати.

С о л д а т (прицілившись). Раз! Два...

К о р о л ь (затремтівши). Що се ви задумали, воєводо?

С о л д а т . А задумав я полову від зерна відсіяти!

К о р о л ь . Яким це побитом?

С о л д а т . Гармата у мене страх яка розумна та правдива. А ядра — ті

брехню за сто верст чують. Хто правду каже, того минають, а хто бреше —

в того попадають... Летять за брехуном, як мухи за медком, доти, доки не

наздоженуть. (Цілиться.) Раз!

Не встиг вимовити «Два», аж К о р о л ь зайцем чкурнув в степ.

С о л д а т (розсміявшись). Бачите, яка розумниця... Так хто ви будете,

люди прийшлі?

Г о л о т а . Сам бачиш, козаки...

С о л д а т . Звідкіля взялися?

Г о л о т а . Я ось, з гарбуза вискочив...

С о л д а т (розсміявшись). З гарбуза... А мене в капусті знайшли... (До

Джури.) А ти звідкіля вискочив?

Д ж у р а . Казали мати, що посіяли хмелинку, а вродилася дитина...

С о л д а т (сміючись). Так ми, значиться, з одного городу? З мужицького

роду?

Г о л о т а . Авжеж, брате.

С о л д а т . А навіщо вам мій ранець?

Г о л о т а . Смертиха в наших краях хазяйнує... Половину люду скосила.

Якщо не поможеш нам її в свій ранець піймати, — усім погибелі не

минути.

С о л д а т . Чув про ваше лихо.

Д ж у р а . Кажуть, ти вже її колись упіймав?

С о л д а т . Було... Закинув безносу аж у третє болото. Так Боярин повелів

витягти, та ще й чуба нам’яв за те, що казенне добро в болото кинув...

Д ж у р а . Зажени її ще раз... Гарне діло зробиш.

С о л д а т . З дорогою б душею, братушко. Та ранець мій — непорожній.

Поглянули козаки на ранець, аж там і справді щось ворушиться, сопе.

Г о л о т а . Що це за проява?

С о л д а т (поклавши ранець на землю). Боярин Златошубін... Сам скочив,

угніздився й живе...

Ранець відкривається, і з нього, позіхаючи, визирає бородатий боярин у

соболевій шапці й дорогій шубі.

Б о я р и н (позіхнувши, суворо). Хто такі? З чим пожалували?

Г о л о т а . Козаки...

Д ж у р а . З проханням до вас.

Б о я р и н (озираючись). А де ваші приношенія?

Г о л о т а (розгублено). Нема... Ми так, по-сусідськи, пусторуч.

Б о я р и н . А хто пусторуч приходить, той пусторуч назад біжить!

(Солдатові.) Жени, службо, цю голоту аж за третє болото!

С о л д а т . Неодмінно пожену, якщо матиму від вас письмовий указ.

Б о я р и н (позіхнувши). Зараз напишу. (Ховається у ранець).

С о л д а т (гірко). Ось бачите... Що не роблю, а він за спиною... Укази

пише, доноси на мене цареві шле...

Д ж у р а . Так давай ми його витрусимо звідти — і квит!

С о л д а т . Hе можу... Присягу склав, що й пальцем його не рушу...

Нікому не дам рушити..

Г о л о т а Ох, брате. й тобі, бачу, не мед ...

Д ж у р а . А якщо ми, пальцем не торкнувшись, викуримо його звідтіля,

— поможеш?

С о л д а т . З радістю!

Д ж у р а . Клади ранець біля намету і затуляй носа. А ти, батьку, лізь у

намет і кури там усмак свою черепульку.

Так і зробили. Через якусь мить з намету повалив густий дим. С о л д а т

тихцем відкрив ранець. Б о я р и н завовтузився, закашляв.

Б о я р и н (виткнувшись із ранця). Апчхи! Що це так смердить?

С о л д а т (виструнчившись). Не можу знати, ваша милість.

Б о я р и н (задихаючись від диму). Намет горить! Гаси пожежу!

С о л д а т . Неодмінно загашу, якщо матиму від вас письмовий указ!

Б о я р и н (кашляючи). Зараз напишу. (Лізе в ранець та через якусь мить

з’являється знову задихаючись.) Без указу... погаси...

С о л д а т . Ніяк не можна без указу! Такий був указ!

Б о я р и н вистрибує з ранця і, кашляючи, втікає.

С о л д а т . Куди це ви, ваша милість?

Б о я р и н . До царя. Указ підписати...

С о л д а т . А мені ж коли міна буде?

Б о я р и н (зникаючи з виду). Жди указу!

Зареготали С о л д а т і козаки, а з ними й бандура.

С о л д а т (піднявши загублений Боярином «Указ»). Спасибі вам... Так

прудко втікав, що й «указ» посіяв...

Д ж у р а (стурбовано). Гляньте-но, чи не Смертиха суне?

Г о л о т а . Смертиха. Як же нам її, трясцю, впіймати? Вона ж, побачивши

нас укупі, дремене казна-куди... І шукай її...

С о л д а т . Сховайтеся в намет і тримайте ранець напоготові ... А решта

— мій клопіт.

Д ж у р а і Г о л о т а , взявши ранець, ховаються н в наметі. С о л д а т ,

виструнчившись, завмирає біля гармати.

С м е р т и х а (скинувши з плеч клунок, здалека). Здрастуй, служивенький!

С о л д а т (здивовано). Здрастуй, бабко. Яким це тебе вітром сюди

занесло?

С м е р т и х а . Гарячим, службо, гарячим ... (Озираючись.) Ти один?

С о л д а т . Ні, не один.

С м е р т и х а (відступаючи). А хто ще з тобою?

С о л д а т . Гармата.

С м е р т и х а (з полегшенням зітхнувши). Чи прибігав до тебе хто-небудь?

С о л д а т . Прибігали, бабко!

С м е р т и х а (Злякано). Хто прибігав?

С о л д а т . Три зайці. Один чорненький, другий біленький, а третій

рябенький!

С м е р т и х а (з полегшенням). Зайчики... (Собі.) Молодець, Король.

Затримав пеських синів... (Солдатові.) А чого це ти, лебедику, додому не

йдеш? Зоря ж зійшла...

С о л д а т . Таємниця, бабко!

С м е р т и х а (благально). Відкрий мені, Солдатику, свою таємницю, і я

тобі двісті літ життя вділю.

С о л д а т . Двісті літ? Та за двісті літ я... Тільки дивись, не одури!.. Маю

царський указ. (Розгортає «указ» і пошепки «читає».) «Велю передати

козакові Голоті солдатський ранець». А того Голоти й досі нема.

С м е р т и х а . Змилуйся, служба, не передавай! Краще мені продай!

С о л д а т (суворо). Не маю права продавати казенну амуніцію!

С м е р т и х а . Ет! Я тобі триста літ життя вділю.

С о л д а т . Ого! А правду кажеш?

С м е р т и х а . Правду, Солдатику, правду!

С о л д а т . (пошепки). Забирай! Він у наметі. Скраю лежить.

С м е р т и х а (кинулася було до намету, але вчасно схаменулася). Е ні ...

Знаю я тебе... Сам винеси й сюди кинь...

С о л д а т . Не маю права... На варті стою.

С м е р т и х а . Якщо винесеш, п’ятсот літ житимеш...

С о л д а т . П’ятсот літ? (Собі.) Цікаво було б подивитися, як воно буде

через п’ятсот літ. Може, вже ні царів, ні бояр не буде!

С м е р т и х а . Подай ранець, і все побачиш... Наживешся усмак,

натішишся життям...

С о л д а т (зітхнувши). Ні! Сама бери! П’ятсот літ для Солдата —

забагато...

С м е р т и х а . Хе-хе, службо... Мене не обдуриш... Це вже було...

С о л д а т (з обуренням). То ти й узяти лінуєшся? (Кричить.) Гей, Голото,

де ти? Біжи-но сюди! (Бабі.) Бери, поки не пізно!

С м е р т и х а . Спасибі... Обійдуся. (Люто.) Але в першому ж бою не

помилую...

Швидко йде геть.

Г о л о т а (визираючи з намету). Пішла ... Що ж його тепер робити?

С о л д а т . Тс-с... Є сало, то буде й миша.

І справді через якийсь час з’являється С м е р т и х а в одежі Г о л о т и ,

та ще й з вусами, зробленими з сухої трави.

С м е р т и х а (басом). Тут я, Солдате!

С о л д а т (сердито). Де тебе, вражий козаче, вітер носить? Хіба не

бачиш, що місяць зійшов?

С м е р т и х а (басом). Та забарила мене одна молодичка...

С о л д а т . «Забарила» ... А я вже збирався той ранець костяній нозі

продати… Бери швидше… Він у наметі… Бо я додому поспішаю.

С м е р т и х а . Невже й справді продав би?

С о л д а т (сміючись). Де там... Хотів її сам туди вкинути, та, бач,

догадалася, лукава баба... Втекла.

С м е р т и х а . Ух, і хитра ж катюга...

С м е р т и х а (підійшовши до намету). Тепер я вас обох...

Г о л о т а . Хоп — у ранець!

С м е р т и х а (кинувши косу). Ох! Ох!

І зникла. Зашморгнув Г о л о т а ранець, у якому вовтузилася, попискуючи,

їхня ворогиня. Підняли козаки й С о л д а т косу й поламали її на дрібні

шматки. Заспівала на весь степ бандура. Впала на землю чайка і стала

матір’ю.

М а т и . Добрий вечір, діти... Спасибі, що від неволі й погибелі

порятували... А я вам ось гарбузову кашу зварила...

С о л д а т . Спасибі, матінко... (Нюхаючи.) Ох, і славна ж каша... З

димком...

Д ж у р а . А Смертиху куди подінемо?

Г о л о т а . Закинемо її в чорнороту...

С о л д а т .... Аж у сьоме болото!

Спалахнув вогник багаття, вихоплюючи а нічної пітьми постаті

П о в о д и р я і Б а н д у р и с т а.

Б а н д у р и с т .

Не на день, не на два, а на увесь вік,

Як ніч з місяченьком...

П о в о д и р . А де вони всі тепер, діду?

Б а н д у р и с т . Сидять, мабуть, на печі та їдять калачі.

Небо за курганами заясніло, начебто там водночас спалахнули десятки

багать. Б а н д у р и с т , зачувши якийсь віддалений гуркіт,

насторожився.

П о в о д и р . А Смертиха й досі в болоті лежить?

Б а н д у р и с т . Тсс... (Стурбовано). Наче гармати гавкнули...

(Стрепенувшись). Хто се йде?

Степом, до шляху, йде зовсім сивий С о л д а т , стиха наспівуючи:

«Простоял Солдатик в карауле день... Раз, два, три...»

Б а н д у р и с т (вставши). Ти! Невже це ти, Солдате?!

С о л д а т . Голота! Живий!

Обнялися. Хлопчик від здивування аж рота відкрив.

Б а н д у р и с т (змахнувши з очей сльозу). Звідкіля й куди йдеш, брате?

С о л д а т . Зі свого перехрестя. Прочув я, побратиме, що вороги наші

визволили Смертиху... Нову косу їй кують...

Б а н д у р и с т . Ех! Що ж тепер діяти будемо? Сам бачиш: затупилася моя

шабелька... Не здужаю з Смертихою змагатися... Та й ти, мабуть, сивий, як

голуб?

С о л д а т (зітхнувши). Сивий... Але ноги ще носять... Ходжу, люд

піднімаю... Молодих і відважних на битву з Смертихою кличу...

Б а н д у р и с т . І я з тобою. У моєї бандури такий голос, що його на весь

степ чути... На всю Русь!

П о в о д и р . А юшка? Хоч скуштуйте моєї юшки.

С о л д а т . Не час... (Погладивши його по голові.) Живі будемо — нову

зваримо...

Б а н д у р и с т (хлопцеві). Біжи, дитино, в село. Попроси в добрих людей

притулку...

П о в о д и р . Ні! (Благально, до Б а н д у р и с т а і С о л д а т а.) Візьміть

мене за джуру! Я вам добрим джурою буду! Візьміть!

С о л д а т . Ходи, хлопче.

Пішли втрьох туди, де двиготіла земля, де кричала сполохана чайка, де

червоніло, мов пелюстка маку, небо.

Завіса