Історичний екскурс:Моя мала Батьківщина.Історія заснування села Новомиколаївка.

Новомиколаївська

сільська

бібліотека 2012

рік

Так влаштовані ми,люди. Можемо бути по-справжньому щасливі на земній кулі лише в рідній

стороні.

Наша земля чудова. Яка краса в наших лісах,горах,рівнинах,річках,дорогах,які ведуть у великі й малі

міста і села! Їх не можна не любити!!! Сердце назавжди віддане тому шматочку землі,де,на думку

інших,немає нічого особливого. Але для нас тут – початок всього батьківський дім,материнська пісня.

Тут ми народились,виросли,звідси почались всі наші життєві дороги. Тут живуть люди,до яких у нас

особлива повага,- земляки наші.

Я живу на півдні в мальовничому селищі Новомиколаївка Скадовського району,в якому мені дороге

все: історія,природа,люди.

Більше 300 років тому південь України,що прилягає до Чорного моря,був безлюдним,безкраїм

степом,укритим дикими травами. Щовесни над пирієм,мітлицею та ковилою спалахували яскравим

килимом дикі маки,посміхаючись до тендітних ромашок,сокирок та грициків. Коли ж наставало

спекотне літо,уся рослинність висихала,завмирало від спеки усе живе і безмежними просторами

гуляли сухі вітри несучи з собою піски аж із берегів Дніпра. «Води»,- шепотіла спраглими устами

рослинність. «Води»,- була єдина мрія чумаків,що звідусіль рипіли возами в напрямку Сиваського

озера чи звідтіль,везучи біле золото-сіль.

Люди не поселялися тут назавжди,а причинною було безводдя та безкінечні набіги турків і татар,що

з’являлися в Криму,несучи розруху,грабуючи поодинокі села. Вони ж захоплювали найбільш придатні

для життя території,оселялися на наших землях,почуваючи себе господарями. Так, неподалік від

шляху, що пролягав від Дніпра до Чорного моря,турки заснували свої поселення,копали глибинні

колодязі,знайшли тут гарну воду,глину,почали будувати собі житла,господарювати.

1772 р. Землі Причорномор’я були приєднані до російської держави. Його родючі,ніким не орані

землі привернули увагу пожадливих панів,що бачили великі бариші,котрі можна взяти,обробляючи ці

незаймані степи. І потяглися на південь України валки дешевої робочої сили із

Бесарабії,Сумщини,Чернігівщини,з усієї України й навіть з російських губерній. Оселялися

здебільшого уздовж Дніпра,хоч часто невеликі селища виростали й серед степів навколо рукотворних

джерел,що стали своєрідними оазисами серед степового безмежжя.

Наше село « Новомиколаївка заснована в 1861 р переселенцями із Подністров’я спадкоємцями

запорізьких козаків та кріпаками- втікачами,»-знаходимо запис у «Історія міст і сіл Української РСР»

видавництва 1938 р.,Інститут історії Академії Наук УРСР.В знаменний для селянства час,засноване

село. Час падіння кріпосного права мирним шляхом,без грандіозних революційних потрясінь,а

значить моря крові та людських страждань.

Тієї весни сива причорноморська земля вкотре за свою багатовікову історію приймала в своє лоно

новий людський потік. Звістка про жадану волю блискавкою облетіла безмежні простори неосяжної

країни. Спраглими вустами її підхопили тисячі колишніх біглих з України,козаків та іншого люду,що

втікав свого часу від поневолення,особливо після ліквідації Запорізької Січі,осідав на територіях,які

тоді належали Туреччині та Румунії. За таких обставин виникло чимало українських сіл на чужині.

Різні долі тих людей. Та споконвічна туга за батьківщиною,дух непокори,що кров’ю матері оселився у

їх серцях,прагнення бути вільними,звели їх на один шлях-шлях на землі пращурів. Це були сильні й

відважні люди. Адже кидали вони на призволяще нажите й набуте на чужині тяжкою працею. Знову

робили виклик долі,стаючи втікачами.

Цей за своїм характером стихійний процес царський уряд використовує для здійснення реформ у

селянському питанні і одночасно забезпечує організоване заселення величезних просторів півдня

країни після переможних воєн над Туреччиною в кінці ХVIII століття. Відразу після цього значна

частина земель була роздана у володіння російським феодалам та магнатам іноземного

походження. Поміщики Шредери,Вассали,Куликовські,Потьє та інші заселяли подаровані ім.

латифундії,в першу чергу кріпаками з внутрішніх губерній. Вони й складали основу населення

багатьох населених пунктів,що виникли в кінці ХVIII на початку ХIХ століття на території нинішнього

Скадовського району. Це села – Красне,Приморське,Широке,Михайлівка.

Поміщики нещадно експлуатували і своїх підданих,і землю,як даровану царем,так і ту,що вважалася

державною. Чималий шмат такого здичавілого степу Північної Таврії і став місцем,куди протягом

весни-літа 1861 року прибули валками поселенці –засновники нинішньої Новомиколаївки.

Саме цей рік вважають часом заснування села у своїх спогадах старожили,потомки перших поселян.

Ось що,приміром розповідає Федір Сергійович Степанов:

Наша трудова династія почала свій родовід за Дунаєм. За переказами домочадців дід мій –Мина

Сергійович Степанов переселився до Таврії у 1861 році. Потрапив в ці краї після того, як здійснив

втечу через кордон. Разом з іншими багатьма втікачами опинився спочатку в таборі переселенців.

Звідти з допомогою урядових службовців,які займалися організацією переселення ,бажаючих у степи

Таврії,валка поселян рушила шляхами,що вели до Чорного моря.Так і опинився в Краснянській

волості ,одержав наділ землі в районі урочища Катлахай,де з таких,як він,виникло нове поселення.

Дістало назву Новоселівка –це перша назва села.

Підтверджує правдивість цієї розповіді і старожил села Антон Сергійович Захаров,дід якого- Дем’ян

Захаров в числі перших потрапив у ці краї. Теж називається дата – 1861 рік. Друга назва села

Миколаївка,а на початку ХХстоліття- Новомиколаївкою. Першими поселенцями тут ,на нашій землі

,були:Білий Юрій,Сервуля Володимир,Дудник Максим.та інші.

Для нас реформи 1861 року тривалий час вважалися грабіжницькими для селян. За такого

трактування можна було б стверджувати,що поселенці опинилися сам на сам з суворими

обставинами степового життя. Однак,з документу – Статистичних відомостей по Дніпровському

повіту – переконуємося:селяни одержували всіляку підтримку і допомогу з боку царського уряду в

освоєнні земель Північної Таврії. «…Поселенцям надавалась допомога в сумі 125 карбованців на

сім’ю. Хліб на першу зиму. Пільги від військових повинностей і свободу від сплати податків на 8

років.» За 5-8 карбованців тоді можна було придбати корову.

Незважаючи на досить сприятливі умови для обзаведення власним господарством,не всі переселенці

знайшли в собі сили осісти на виділеній державою землі. Після відносно привільного життя на Дунаї

було важко освоювати безводний степ. Через кілька років,як засвідчують документи,близько 20 сімей

переселенців втікає до Туреччини,6- пішло в біги по степах Причорномор’я, декілька - знайшли

притулок на землях Криму.

Та замість тих, хто не витримував труднощів,прибували все нові й нові шукачі селянського щастя .У

1870 році до сільської громади прибули на поселення і одержали земельні наділи 6 сімей

греків.Через рік -8 сімей сербів,6 –австрійських підданих. Місцеві організували прибулих пробити на

урочищі Джумі артезіанський колодязь,побудували поряд вітряк і з його допомогою качали воду,

звели перші свої хати із глини,якої тут було багато.

Йшов час і молоде покоління,яке зростало в умовах таврійського степу,серйозно взялося за

землеробство і скотарство.Це вже були корінні степовики,які знали ціну праці на землі,були

остаточно позбавлені кочових інстинктів,потягу до бродячого життя.

На 1885 рік в користуванні селян Новомиколаївки було вже 3348 десятин орної землі. 199- займали

пасовиська сільської общини,а 72- присадибні ділянки. (Одна десятина- 1,1гектара).З документів

виявл’яється,що новомиколаївці мали в своєму розпорядженні чи не найкращі землі Краснянської

волості. Одна третина орних – це темнокаштанові грунти,тоді як переважна їх більшість у волості були

солонцюватими та супіщаними. Цей фактор значною мірою сприяв прискореному розвитку

селянських господарств Новомиколаївки. Вони вигідно відрізняються своїм достатком від тих,що

були в інших селах волості ще й тому,що новомиколаївці були народжені вільними. Тому

знадобилося 20-30 років від початку заснування села для того,щоб воно за кількістю дворів,і

населенням,і заможністю та укладом вийшло вперед.

На кінець ХІХ століття Новомиколаївка за кількістю дворів і населення посідає друге місце у

волості,після Красного. Без сумніву сприяло соціально-економічному розвитку села й те,що воно

стояло на шляху,який єднав центр повіту з центром волості. З виникненням Скадовського морського

торгівельного порту,який був за 25 кілометрів від села,відкрилася ще одна можливість розширення

економічних зв’язків,розвитку торгівлі й збуту сировини та сільгосппродукції- зерна

пшениці,баштанних культур,м’яса,шкір та вовни.

Все це одночасно сприяло й іншому процесу- розшарування селян на багатих і бідних. Основна їх

маса тоді жила у напівземлянках-мазанках,критих очеретом,в кращому випадку- черепицею. Та на

1885 рік в селі вже було декілька будинків міського типу і торгівельних лавок під бляшаним дахом. А

це свідчить,що хазяїни були заможніші від своїх односельців.

Зростало,розбудовувалося село- з’являлася необхідність робити ще два колодязя. Росли цілі вулиці,

уже 1914р їх було 5.Усі жителі працювали на землі. Одні багатіли :скуповували за безцінь

землі,беручи в панів у оренду величезні наділи,значно дорожче здавали її в оренду селянам

невеличкими шматками. Так з’явилися куркулі Сервулі,Прокопови,Іваненки,Цілинки,Григор’єви.

У цетрі села заклали,а потім побудували й 1882 року освятили церкву.Ще в 1881 році на сільській

сходці було прийнято рішення побудувати школу. Через два роки вона прийняла перших учнів їх було

12,а навчала дітей перша в селі вчителька Бублик Олена Родіонівна. Жодного лікаря,

зоотехніка,агронома,ветлікаря не було. У 1905 році було побудоване нове,кам’яне приміщення

школи,де навчалися 35 учнів,учителів було 3.

Упродовж наступних 5-ти років у селі з’явився перший лікар- Бублик І.С.,а далі перший агроном

Бардір’єр О.А.

Початок ХХ ст.для селян Новомиколаївки був періодом зубожіння. З кожним роком у руках

поміщиків,куркулів опинялося усе більше землі,а селяни перетворювалися у наймитів,яких нещадно

експлуатували.

Хвиля революційних заворушень,невдоволень.що в 1905 р. прокотилася по всій Україні,досягла й

нашого села. Того року влітку почалися погроми і в Новомиколаївці.

Підбурювані активістами Дудником,Білим,Горуном бідняки захоплювали панські землі,громили

економії,клуні куркулів. У такий спосіб вони виливали злість на тих,хто збагачувався,експлатуючи їх

робочу силу.Та в село вступив каральний загін козаків.Усе населення було зігнане на площу в центрі

села. За вказівкою куркулів було схоплено найбільш активних учасників погромів. Їх прив’язували до

лав і били різками й нагайками. Одного чоловіка закатовано на смерть сорок-жорстоко побито.

Куркулям і панам повернули худобу,землю,речі. Виступ селян придушено,але причини,що породили

погроми,усувати ніхто не збирався.

Малоземелля,злидні,безправ’я,напівголод продовжувалися.

Не менш страшною та непоправною трагедією став для ново миколаївців голод 1921 року.

Знову звертаємося до спогадів старожилів,що пам’ятають посушливе літо,неврожай. Та найбільшою

бідою були продрозкладки,продзагони,що викачували у селян зерно для потреб уряду,забирали його

в наявній кількості тобто під мітлу. Отже,голодувати в селі почали з перших днів 1921 р. Біля 200

мешканців тоді знайшли свій останній притулок на кладовищі. Їх не врятувала ні втеча із села,ні

дорізана вся худоба. Так втілювалась на Україні політика військового комунізму,що під корінь косила

ослаблене село,приводила до його занепаду…

За виконання продрозкладки особисту відповідальність ніс голова сільради. Першими керівниками

місцевої влади на селі були спочатку Михайло Васильченко,за ним – Сергій Степанов.

Із цього ж таки року новомиколаївці почали відчувати на собі прийняту Х з’їздом РКП(б) нову

економічну політику.Помірний податок,свобода торгівлі надлишками сільгосппродукції,новий

перерозподіл землі на душу населення. Зростає кількість заможних жителів села та хуторів,що

виросли навколо нього. У пам’яті нащадків жителів тих часів спливають імена Герасима

Сервалі,Махтія Максименка,Трифона Іваненка,хуторян

Шевченка,Соломашенка,Никищенка,Злодєєва,що був власником першого закордонного трактора.І

знову пішов угору процес розшарування села: багатші використовують працю своїх збіднілих

односельців,які на власній шкурі відчули «радощі» примусової праці,за яку ( із спогадів М.Філенка)

мали сякі-такі харчі,скудний заробіток а часто і побої за найменшу провину.

І все ж це був прогрес,він позначився перш за все на рівні культури,адже зріс інтерес селян до

господарювання,стабілізовувалося життя: у селі починає працювати школа ліквідації безграмотності.

Початкову школу реорганізовують в семирічку (директор А.І.Грубий).Тепер тут навчаються 35 учнів.

У першому клубі ім. 11-річчя Жовтня діють хоровий і драматичний гуртки,куди приходять усе більше і

більше обдарованих ново миколаївців. Учителі - активні учасники гуртків. У селі організовується

споживче товариство,(перший обраний голова –Ратушний І.В.),створюється перше ТСОЗ – товариство

по спільному обробітку землі. Щоправда, із 350 сімей,що проживали на цей час у Новомиколаївці,до

нього добровільно записалися лише 19 активістів та найбідніших селян. Це був 1928 рік.

А вже наступного року почалася нищівна атака на міцного господаря,практично його фізичне

знищення як класу. У пам’яті старожилів залишилися непоодинокі епізоди,коли можна було бачити в

селі трагікомічну сцену: попереду господар веде до колгоспної стайні корову чи коня,за ним,

голосячи йде дружина,перелякані діти,а позаду – підпилий гармоніст виграє бравурні

мелодії,прославляючи радість колективного господарювання.

Ярлики «ворог народу» та «саботажник» намертво приклеїлися до селян,що продовжували вести

одноосібне господарство. З ними було покінчено упродовж наступних двох років: позбавили прав

громадянства,наклали непомірні податки, судили та висилали на Урал за неспроможність їхньої

сплати. Отже,селянин змушений був нажите, навіть мізерне,добро,оброблений фактично самими

руками шматок поля,коня, корову – годувальницю, навіть домашніх птахів згідно з програми

колективізації здавати в колективне господарство. А так як добровільно на це ніхто не йшов,справою

так званої добровільної колективізації займалися загони КДБ.

Із спогадів голови одного із створених пізніше в Новомиколаївці колгоспів Слісаренка А.М. :

- У 1930 до жителів села дійшла звістка,що десь на Херсонщині збунтувалися

жінки.Зрозуміло,вони мали надію,що озброєні загони КДБ не стрілятимуть у своїх

матерів,сестер,тому вийшли боронити своє добро з вилами та косами,сокирами. Солдати

почали стріляти вгору,але коли постріли збурили землю біля ніг страйкуючих,натовп охопив

жах:відлітаючи рикошетом, кулі створювали звуки,яких ні з чим не можна було зрівняти,щось

середнє між скреготом і вереском дітей. У паніці страйкуючі розбіглися,але їх хапали,били,а

декілька жінок арештували.

У Новомиколаївці ця подія знайшла продовження. Селянка Прокопова організувала жіноцтво на

бунт. Вони вигнали із конфіскованої каральними органами громадянку Філенко,матір одного із

активістів колективізації,випустили відібраних у селян корів,коней і, грозячи розправою,рушили в

центр села до приміщення сільради,у якому розміщалася і контора колгоспу.

Спогади продовжує тодішній секретар комсомольського осередку Заворуєв І. Е.: «Боячись

розправи,якої можна було чекати від розгніваних жінок, я прибіг до сільради,звідти позвонив у

Скадовськ про безчинства. Дуже скоро приїхав загін ГПУ. Було оточено площу біля церкви,де йшов

мітинг (тут зібралося мало не все село ),солдати розганяли мітингуючи,заарештували зачинщиків

безпорядку,серед них і Прокопову,яка була засуджена і в село ніколи не повернулася. Прокопову

Меланію Матвіївну,Марію Герасимовну,Лукерію Вакуловну відіслали в концтабір терміном на 3 роки.

Прокопову Ірину Корніївну,Пропокову Пелагею Юхимівну,вислали на північ,а ще трьох Єременко

Ганна Харитонівна,Швачка Марія Фоківна і Сервуля Марія Макарівна засуджені до 3 років ВТТ

(умовно).Всіх їх було реабілітовано.

Йшов 1930р. На цей період,не зважаючи на опір селян,на території Новомиколаївської сільради

було створено шість колективних господарств.

«Хвиля революції» - сюди ввійшли господарства селян Робочої та Кооперативної вулиць.

Імені Котовського – вулиці Піонерська та Котовського.

Імені Кагановича – вулиця Радянська і Поштова.

«Червона Іскра»- на території села Іскри,що за 10 км. від Новомиколаївки в бік Петрівки.

«Червонораденське» - у селі Раденське за 3 км. від сільради в північно-західному напрямку.

«Перемога» - у селі Максимівка,за 12 км.на захід,між Топазами та с.Першотравневе.

Почався період виживання кожного колгоспу. Найбільше душили плани здачі зерна державі.

Насувався новий голод.

Як згадував Слісаренко А.М.,урожай 1932 року був не такий уже й поганий. Колгоспи виконали план

здачі зерна,але вслід за цим прийшло розпорядження райкому партії,про те,що треба виконати ще

один такий же план. Урізуючи заробітки селян на 1 трудодень,зменшивши видачу фуража на

поголів’я колгоспної худоби,цей план із слізьми на очах виконали. Але негайно прийшов наказ про

третій план: Радянський Союз тоді заключив кабальні угоди із Західною Європою,із Америкою і

виконував свої обіцянки ціною обдирання жителів українських сіл.

Третій план наші колгоспники не змогли потягнути. А так як ішла мова про те,щоб забрати у селян

усе,що вони мали,господарі почали ховати зерно в спеціальні горлові ями,рятуючись від голоду,що

насувався.

Жахливу картину тоді можна було побачити в селі Іскра,у самій Новомиколаївці,у Максимівці.

Спецзагони із низкою возів прочісували кожен двір: залізними щупами шукали в дворах,на городах,у

конюшнях ями із зерном,а вилучивши його,грузили на вози. Господарів оголошували ворогами

радянської влади,бо вони,бачите, «гноїли» хліб,заарештовували. У центрі села, біля контори

колгоспу,за наказом райкому партії було вивішено на древку прапор із мішковини,на якому повзла

черепаха. Вона й символізувала «стрімкі» кроки ново миколаївців до соціалізму.

Зайшла зима 1932-1933р.р.Голод стукав майже у кожну оселю. Колгоспна худоба була приречена на

вимирання. Саме тоді,нібито з метою порятунку,значну частину худоби погнали до Скадовська. Де

вона поділася - ніхто не знає.

Щоб не допустити голоду серед дітей,у школі варили якусь баланду із сої. Говорили,що її українцям

великодушно подарували американці. Діти щодня носили із собою в торбах мисочки і ложки,щоб

отримати свою порцію. Деякі,найбідніші, носили частину отриманого додому, щоб

підтримати,врятувати від голодної смерті молодших братів і сестер.

Процес суцільної колективізації в Новомиколаївці завершився у 1933- 1934 роках.

Для успішного обробітку земель потрібна була техніка, і вона з’явилася як повелінню палички мага:

на північній околиці села засновується машинно-тракторна станція. Будівельними матеріалами для

контори, майстерень,нафтобази послужили розібрані будівлі та млин колишніх багатіїв,висланих за

непокору,трактори,молотильні машини відібрано у багатих селян усієї округи. Благополуччя других

робили за рахунок інших. МТС обслуговувала 16 господарств району. На курсах МТС готують кадри

механізаторів. Перші з них у 1931році закінчило 36 селян з населених пунктів,які обслуговувала

станція.

Завдяки МТС,яка мала свою електростанцію,дехто з селян Новомиколаївки одержав можливість

підвести до своїх подвірь електроенергію. У село приходить світло,радіо,чого ще довго не могли

отримати жителі навколишніх сіл. Однак життя було не таким раудужним. Беззводдя,відсутність

потрібної кількості техніки не сприяли підвищенню урожайності. Але справжньою наругою над

селянами й землею стало насильницьке запровадження вирощування бавовнику. 20 років (1930-

1950) тривав цей експеримент,що завдавав селу лише збитків. До того керували колгоспами

малограмотні та безграмотні люди. Наприклад,агрономом у одному із колгоспів була призначена

Захарова Федора. Зовсім не вміючи читати,вона побувала на 3-місячних курсах,де ази агрономічної

науки опанувала,працюючи ланковою.

Наслідком розгнузданої антирелігійної пропаганди стало знищення у 1935 році церкви. Додолу летіли

дзвони, уламки дзвіниці. Церкву завалили. Розібрали навіть і огорожу.

Одночасно з цією руйнацією у селі відкривають хати-читальні,де тепер селян навчаютьдобру і

справедливості,агітують більшовики за соціалізм,який не в загробному царстві,а в недалекому

майбутньому принесе загальне благоденство і щастя.

У Новомиколаївці на віру сприймають усе,що їм говорять комуністи,працюють до сьомого поту,беруть

участь у стахановському русі. Доказ- Почесна Грамота делегатові обласного з’їзду ударників праці

трактористу І.І.Дробітьку,якою хлібороб нагороджений за першість у освоєні сільськогосподарської

техніки. Такою ж грамотою нагороджений був і вчитель нашої школи,закоханий у свою справу сількор

Сергєєв А.В. за активну роботу серед селян,спрямовану «на боротьбу за зміцнення рішень ХІІ-ХІІІ

партз’їздів та лозунгу вождя нашої партії тов. Сталіна –перетворити всі колгоспи на більшовицькі,а

колгоспників- на заможних»,кинутого «вождем усіх народів» у травні 1930р.,зразу ж після жахливого

голодомору,наслідки якого в повній мірі відчули на собі ново миколаївці. Хліб тієї пори з присмаком

лободи і пелюсток білої акації багато хто з них пам’ятає. Немало тоді сімей,особливо багатодітних

залишилися в страшених злиднях.

Кажуть старожили,що село обійшли сталінські репресії 1937 року. І ось тільки в 1991 році стало

відомо,що саме того страшного року жителі села Федір Іванович Пропоков ,Бондарь Йосип

Григорович,Леонід Дмитрович Семенов потерпіли від тодішнього тоталітарного режиму. Їх

реабілітовано тільки через 39 років.

Весна 1941-го за весь період розвитку колективного господарювання нарешті порадувала ново

миколаївських хліборобів добрими видами на врожай ранніх зернових культур. Такого агрофону тут

ще не знали. Та ніхто з трудівників не міг передбачити,що хліб доведеться збирати під виття ворожих

літаків і гуркіт артилерійської канонади. 22 червня - напередодні жнив прилетіла на поля страшна

звістка – війна!.. Фашистська Німеччина порушила кордони країни. Пекучим нестерпним болем

врізались ці недобрі вісті в селянські серця,враз обриваючи надії і сподівання на кращу долю,на

заможне життя.

Вже наступного дня в центрі Новомиколаївки відбувся мітинг. Голова сільської Ради Ф.Я.Федоров

повідомив про указ Президії Верховної Ради СРСР про проведення мобілізації. Сельчани з тривогою

ловили кожне слово Федора Яковича,якого поважали,якому вірили. Три роки був він головою

колгоспу імені Котовського. У 1938-му став головою сільради. Уже в червні-серпні 350 чоловік

отримали повістки й відправилися на фронт. Було рішення про евакуацію,був страх,але була ще й віра

в те,що радянські воїни зупинять шалений натиск ворога.

14 серпня 1941 р. фашисти вступили у село: у школі розташувалася комендатура,серед села

шибениця. Арешт і розстріл в Цюрупинському гестапо голів двох колгоспів (Іскрянського та

Максимівського) Кобзаря С.Г. Ямшинського І.А.,облави на євреїв,арешти,праця під нагаєм…

Забирали худобу,продукти харчування,одяг. Беззахисні селяни змушені були коритися долі. Голий

степ навкруг,звісно не міг сприяти розвиткові партизанської боротьби. І все ж,опір фашистам чинився.

Хто як міг ухилявся від роботи,хоч за це можна було поплатитися життям.

До більш рішучих дій вдалися юнаки і дівчата села. Так трапилося,що в окупації залишилася сім’я

директора школи Сергія Никифоровича Коваленка –дружина і син Анатолій. Це він відшукав деталі і

самотужки зібрав детекторного радіоприймача. Це він приховав у потаємних місцях прапори-

загальношкільний і піонерської організації. Спочатку Анатолій сам слухав повідомлення Радянського

інформбюро,записував почуте. Якось при зустрічі з однокласником Олександром Сервулею поділився

своєю таємницею,своїми думками. Їх стало двоє. Пізніше Олександр розповів все своєму товаришу з

сусідньої Михайлівки Олексію Фількіну,який на той час вже мав контакти з юними патріотами Голої

Пристані.

Так на початку 1942 року в Новомиколаївці почала діяти антифашистьська молодіжна підпільна група.

До неї, крім вищеназваних хлопців,входили Віктор Горун,василь Чуприненко, Марія максимова і

Любов Загуменна. Коожному з них на той час було лише по 16-17років. Юнаки і дівчата поширювали

серед односельців правдиві повідомлення про події на фронті. Саме завдяки діяльность членів цього

маленького підпілля новомиколаївці дізналися про розгром гітлерівських військ під Сталінградом.

Антифашисти почали збирати зброю,боєприпаси. Незабаром вони мали кілька гвинтівок і сотень

патронів до них. Ховали все це в траншеях Катлахаю. Потім перенесли в село.

Біда чатувала юних підпільників. Вона крилася в їх недосвіченості. Сталося так, що фашисти дізналися

про існування підпільників. Восени 1942 року їх було заарештовано. Під час обшуку в хаті Анатолія

Коваленка знайшли радіоприймач. Після звірячих катувань,якими супроводжувалися допити,2 січня

1943 року Анатолія було розстріляно в Голій Пристані. Олександра Сервулю,Олексія Фількіна, Віктора

Горуна, Марію Максимову і Любов Загуменну гітлерівці кинули до цюрупинського концентраційного

табору. Побіг з нього вдалося здійснити тільки Олександру Сервулі. До підходу радянських він

переховувався у пісчаних кучугурах.

Довгий шлях був до свободи решти членів підпілля. Олексій Фількін,василь Чуприненко і Віктор Горун

побували за гратами Херсонської тюрьми,потім у концтаборі Бухенвальд. Працювали юнаки на

підземному заводі. Живими звідти мало хто виходив. Та їм судилося жити,бо опинилися в групі

в’язнів,яких вивезено до концтабору у Франції. Тільки після остаточної перемоги над гітлерівською

Німеччиною їх звільнили з фашистської неволі. Після тривалих поневірянь повернулася додому Марія

Максимова і Любов Загуменна.

За період окупації на каторжні роботи до Німеччини з Новомиколаївки та населених пунктів,що

входили до території її сільради,було вивезено 86 дівчат і юнаків. Фашисти залишили після себе ще

безліч злодіянь на ново миколаївській землі. Так, Максима Дем’яновича Стрюка розстріляли тільки

за те,що він привселюдно висловлювався про безправ’я селян,насильницьке ставлення до них з боку

гітлерівських властей.

В пам’ять очевидців навічно вкарбувався ще один страхітливий злочин окупантів,здійснений ними у

1942 році. Біля села Червонораденського ними було розстріляно 14 циган. Циганський табір з’явився

на околиці села в один з травневих ранків. Буквально через кілька годин по тому прибула машина з

карателями. За якусь хвилину табір опинився у кільці есесівців. Залунали автоматні черги. В числі 14

розстріляних - половина дітей. На місці поховання цих невинних жертв і до сьогодні збереглася

могила.

Два страшних роки тривала фашистська окупація для ново миколаївців. Принесла вона горе й

смерть,вщент зруйнувала економіку й так до війни слабких колгоспів. Визволення від гітлерівських

катів прийшло 2 листопада 1943 року. Його принесли ново миколаївцям воїни 33-ї Гвардійської

стрілецької дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу генерал – майора Угрюмова. І був

мітинг,і були сльози невимовної радості та печалі. Скільки їх ще проллється з жіночих очей матерів і

солдаток? Скільки ще прийде похоронок і повідомлень з коротким і страшним «пропав безвісті».

Війна продовжувалася. Її заграви палали на заході. На фронтах Великої Вітчизняної війни тоді в кінці

1943-го,билися з ворогом ще десятки й десятки солдатів з невеличкого таврійського села

Новомиколаївки.

Лідія Мефодіївна Шевченко, Іван Іванович Куценко,Кузьма Іванович Григорьєв, захищали

Севастополь. В блокадному Ленінграді пізнали голод і холод його оборонці Федір Михайлович

Слісаренко,Микола Миколайович Соценко,Іван Якович Кушнаренко. Іван Антонович Завгородній і

Федір Якович Федоров загинули смертю хоробрих в боях за визволення цього легендарного міста на

Неві.

Федір Кіндратович Ульянкін воював з фашистами у складі Ценрального та Першого Українських

фронтів. В одному з боїв виніс на собі пораненого командира роти,прийняв командування нею на

себе. Особисто вбив двох гітлерівців і захопив ручний кулемет. В наступному бою знищив 40

фашистів. Його трофеї – ще два кулемета. Тяжко пораненим потрапив до госпіталю.

Одужавши,повернувся додому.

Звільняли Україну і свої рідні степи Херсонщини від гітлерівської нечисті Іван Федорович

Захаров,Юхим Самійлович Картавцев, Афанасій Несторович Кушнаренко, Володимир Іванович

Соловйов. В битві за Дніпро і Київ брала участь Марія Олександрівна Васильєва. Микола Іванович

Коваленко в ході прориву оборони противника на плацдармі річки Вісла у Польщі 14 січня 1945 року

підняв бійців в атаку,особисто знищив 11 фашистів. Загинув в одному з боїв.

У визволенні народів Білорусі,Прибалтики,Угорщини,Чехословаччини брали участь Микола Петрович

Бичуєв, Антон Сергійович Захаров,Федір Миронович Корінний,Олександр Іванович Іваненко. На

Кавказі мужньо відстоювали свободу,нещадно громили ворога Микола Павлович Гончаров,Микола

Гаврилович Філенко,Яків Михайлович Сердюк,Григорій Микитович Дудник,Яків Михайлович Черевко.

В битві за Сталінград відзначився Петро Леонтійович Анастасенко. Тяжкий, кривавий шлях війни

завершили в логові фашистів – Берліні Олександр Іванович Сервуля, Микола Юхимович Якущенко,

Олексій Андрійович Білий.

На фронтах Великої Вітчизняної війни билися проти ворога до 700 новомиколаївців.200 з них

відзначено орденами і медалями. На честь 237 воїнів односельців 9 травня 1966 року споруджено

обеліск Слави,до підніжжя якого приносять квіти учні,солдатські вдови тієї лиховісної пори,діти,онуки

загиблих,які піднімали,відроджували з руїн рідне село.

Школа носить ім’я сина директора школи тих років,організатора молодіжної підпільної групи

Коваленка А.

30 березня 1944 року після звільнення від фашистських загарбників міста Херсона Новомиколаївка,як

і увесь Скадовський район,територіально входить до складу новоствореної Херсонської області.

Війна відкочується від села все далі й далі. Та її важкий тягар не спадає з селянських плечей.

Новомиколаївці у надзвичайно тяжких умовах беруться за роботу по відродженню та відбудові села.

«Для того хто воював і бачив руїни,- пише у своїх спогадах колишня фронтовичка Марія

Олександрівна Васильєва,- кожнє уціліле село здавалося раєм. Таким видалася мені і післявоєнна

Новомиколаївка,в якій по демобілізації з армії мені випала доля оселитися і жити. Та недовго тішило

мене це враження. Кілька мандрівок по сільських вулицях вщент розвіяли його. Низькі,під очеретом і

глиною хати,якось повростали в землю і дивилися на світ малими,забитими жестею і фанерою

віконцями. На все село дві криниці. Ні радіо,ні електрики. Все зруйновано».

«Новомиколаївка зустріла нерадісно. Вулиці потопали в багнюці. Не було доріг,води. Житлом

слугували напівземлянки,транспортом – коні і воли. На селі діяла семирічна школа,клуб

розміщувався у будинку колишнього священнослужителя. Там була невеличка

бібліотечка,демонструвалися кінофільми». Таким ось запам’яталося село Якову Михайловичу

Сердюку,якого у 1947 році призначили на посаду заступника МТС,а в подальшому і директора

сільського музею.

Ще в гіршому стані перебували інші населені пункти Новомиколаївської сільради. Зовсім

зруйнованою була матеріально-технічна база всіх шести колгоспів,МТС,сільського споживчого

товариства. Не вистачало найнеобхіднішого – техніки, сільгоспінвентаря, робочої сили. З усіма

роботами в основному вправлялися жінки,підлітки,люди похилого віку.

Перші два-три роки після війни ново миколаївці мали у своєму розпорядженні лише два трактори,які

вдалося реставрувати,декілька десятків коней,корів що чудом вціліли. Ними й орали і

сіяли,виконували безліч інших робіт. Часом впрягалися в ярмо самі люди,навіть газета «Голос

колгоспника» повідомляла у травні 1946 р.,що колгосп «Червона Іскра» завершив оранку земель з

допомогою живої сили (людей) та корів колгоспників.

Посуха 1946-1947 р. р. Голод і усе ж ті плани заготівель,які неможливо не виконати, розорюючий

сільгоспподаток на підсобне господарство… Подітися від них було нікуди,залишалося одне – знову

тягнути самотужки,рятувати якось дітей від голодної смерті,працювати з ранку до вечора,валячись з

ніг від голоду. Хлібороби Новомиколаївки одержують врожайність зернових,яка не перевищує

півтора центнера з гектара. Нестача кормів призводить до падежу значної кількості худоби.

Насувається голодомор.

Гіркоту і біль тих років у повній мірі пізнали ті ново миколаївці,кому довелося жити і працювати у

відбудовний період. Федір Сергійович Степанов повернувся з війни у липні 45-го на милицях. Не

встигли ще й рани як слід загоїтися,а довелося приймати тракторну бригаду. Адже таких як

він,покалічених на пальцях можна було порахувати. В бригаді тільки двоє тракторців. Добре довелося

помізкувати й потрудитися,щоб привести їх до ладу. Це вже пізніше надійшла потужна техніка з

Алтаю. І,навіть,коли її одержали,виявилося,що нікому на ній працювати. Досвічені механізатори або

загинули на фронті,або ще були в армії. З чоловіків у бригаді – бригадир та ще такий же інвалід війни

Олександр Леонтійович Соценко.

Довелося нашвидкуруч вчити чоловічій справі жінок. Тоді термінові курси закінчили колгоспниці Раїса

Олександрівна Біла (Іваненко),Наталія Степанівна Дробітько, Лідія Іванівна Олійніченко. Ці трудівниці

в механізаторах пробули 2-3 роки,а от Лідія Дмитрівна Павлова аж до самісінької пенсії.

Комбайнерському ділу навчилися Ніна Семенівна Захарова(Гречана) та Марія Тимофіївна Іваненко.

Тільки той,хто знає,що то були тоді за трактори,може зрозуміти,наскільки важку,непосильну для

тендітних рук дівчат працю,з дня-у-день виконували колгоспниці.

Однак,на думку Федора Сергійовича Степанова,то була далеко не найважча робота. З його розповіді

постають перед очима картини дійсно рабської праці під час вирощування бавовни. Боронувалися

посіви цієї культури ручними грасами (чіпляли їх до «Універсала») шість штук,які весь час треба було

підтримувати людям,що вони йшли у міжряддях. Трактор йшов зі швидкістю 6 кілометрів на годину.

Підтримували ці граси молоді жінки. Протягом робочого дня,в спеку,в неймовірній пилюці пробігали

вони за трактором по 25-30 кілометрів.

Тяглова жіноча сила використовувалася й на закритті вологи на посівах пшениці. Всі жили витягувала

у жінок ця робота. На все життя її запам’ятали колгоспниці Ульяна Саврадим, Марія Черевко,Орина

Федорова,багато інших трудівниць. Це вони спеціальними граблями,виготовленими колгоспним

ковалем М.І.Дзюбенком,боронували пшеницю. На замовлення жінок Макар Іванович виготовив і так

званий полегшений плуг. В нього впрягались четверо жінок,бо меншою силою не потягнути і в такий

нелюдський спосіб орали тоді присадибні ділянки.

Така була робота,таке знедолене життя. Працювали наче раби,оплату одержували як гультяї.

Нараховувалася вона трудоднями. Виплачувалася по закінченню року. Часто – густо її не вистачало на

сплату податків.

1950 рік. Курс держави на укрупнення колгоспів. Першим головою об’єднаного колгоспу ім.Кірова

обирають Мартинова М.М. Головним агрономом нове правління призначає Володимира Івановича

Соловйова,головним бухгалтером – Івана Михайловича Тертишного.

Об’єднання докорінно змінює ситуацію на користь ново миколаївців,створює кращі передумови для

розвитку села. Новий колгосп – це вже більш потужне багатогалузеве господарство. Однієї землі він

мав у своєму розпорядженні 10770 гектарів,в тому числі орної – 8960. На фермах утримується 1083

голови великої рогатої худоби,з них – 180 корів,1960 голів овець,620 свиней,250 коней і 3800 голів

птиці. Укрупнення господарства,зростання його масштабів вимагало більш чіткої системи управління.

Мартинову вона виявилася не під силу. Відразу виникає немало проблем. Гостро не вистачає

трудових ресурсів техніки. Немало селян виїздить до міста,бо далеко не всі в змозі витримувати таке

навантаження,таку працю і її важкі умови. Не радують і результати виснаженого труда. Перший рік

господарювання в умовах укрупнення дав лише по 11 центнерів зерна з кожного гектара. Виплата

хліба на трудодень становила один кілограм зерна. Знову,як і раніше,все тримається на ентузіазмі

людей,а не на їх зацікавленості в кінцевих результатах своєї праці. На селі залишаються тільки ті,хто

серцем прикипів до рідної землі,не міг уявити свого існування без неї,як би важко не було. У квітні

1951 року колгосп поповнився 15 сім’ями,що прибули з Ровенської області. В наступні роки кількість

переселенців з інших регіонів України,що виявили бажання жити в Новомиколаївці,зростала. З часом

частина з них – виїхала. Та немало з колишніх переселенців тих років сьогодні вважаються корінними

жителями села.

Надзвичайно повільно,з великими потугами колгосп все ж стає на ноги. Конторою тоді слугувало

невеличке приміщення. Адміністрація нараховувала 21 чоловік,з них 5 – працівників бухгалтерії. У

колгоспі налічувалося 6 тракторних бригад. Всі виробничі приміщення тільки з саману. Крім школи

жодної капітальної споруди на селі не було.

Очевидно однією з причин уповільненого розвитку господарства були часті зміни керівництва. В січні

1953 року звільнили М.М. Мартинова. Але і наступні голови колгоспу не утримувались довго на цій

посаді,лише Сердюк Я.М. пробув аж 7 років. Господарство було дуже бідним,звичною картиною на

фермі були підв’язані до бантин корови,щоб не падали голодні.

1957 рік поклав початок якісно новим змінам не тільки в керівному складі господарства,провідні

галузі якого відтепер очолюють добрі,грамотні фахівці,а не практики. Новомиколаївська середня

школа дає колгоспові поповнення з середньою освітою. Перші її 26 випускників влилися до колективу

у 1955 році.

Помітні зрушення відбуваються у соціальній сфері. Стає до ладу сільський будинок культури на 450

місць. В цетрі села закладається парк. Організатором і душею цієї справи був агроном Г.В. Глазуков.

За його кресленнями здійснювалась розбивка насаджень на тригектарній площі в центрі

Новомиколаївки. Посадковий матеріал завезли з Криму. Кулеподібна акація,платан,береза,татарська

жимолость,мильне дерево,сумах пушистий та інші чагарникові. Все це згодом,завдяки піклуванню і

турботі жителів села,особливо молоді й школярів,перетворилося в чудову зону відпочинку,

невпізнано змінило вигляд села.

Власне,саме в цей період було започатковано роботу по його комплексному озелененню. Вона бере

розмаху після спорудження в Новомиколаївці водонапірної башти, прокладання на селі тоді тільки до

кілометра протяжністю водонапірної мережі, встановлення колонок на вулицях. Того ж 1957-го року

стає до ладу і перша колгоспна електростанція потужністю 105 кіловат. Одночасно створюється

матеріальна база для ремонту колгоспної техніки : вводяться в дію майстерня,де розмістилися

слюсарний,токарний та електрозварювальний цехи. Зводяться вони руками будівельників.

Наступного року МТС реорганізовується у Новомиколаївське відділення Скадовської рай

сільгосптехніки. (Директор - Гребенюк В.К.). Техніка цього підприємства підлягає продажу

господарствам району. Завдяки цьому вдається і ново миколаївським колгоспникам значно зміцнити

матеріально- технічну базу господарства. Тоді закупили 34 трактори. В основному «ДТ-54», «ХТЗ»,

«Універсал», 3- марки «Бєларусь»,12 зернових і 7 силосозбиральних комбайнів.

Період цей позначений змінами в сільському господарстві у зв’язку з хрущовськими реформами.

Починаючи з 1959 року, колгосп в цілому переходить на гарантовану оплату праці. Трудодні

відходять у минуле. Певною мірою підвищується зацікавленість новомиколаївців у підвищенні

продуктивності праці. Звідси – збільшення доходів в цілому по колгоспу. А це, в свою чергу,дає

можливість вкладати більше коштів в соціально – культурний розвиток села. Саме тоді закладалися

перші цеглинки фундаменту нової соціальної політики,і голова колгоспу Я.М. Сердюк зрозумів: без

такої політики село загине.

На посаді голови Яків Михайлович пробув майже 7 років,до 1963 –го. З дитинства,пізнавши селянську

працю,любив і поважав землю. Селяни ж знали його впродовж десятирічної його діяльності в МТС.

Знали відвертість і душевність, совістність і чесність цієї людини. Вірили ій і не помилились у свєму

виборі: Яків Михайлович Сердюк немало зробив для становлення колгоспу,відродження села. Тяжка

тривала хвороба прикувала його до ліжка,перервавши напруженну діяльність людини,для якої

найголовнішою завжди була турбота про зростання та добробут односельців. Тільки ця обставина

стала причиною того,що в колгоспі постало питання про обрання нового керівника.

І ось серпень 1963 р. Районе керівництво пропонує колгоспникам кандидатуру 30- річної жінки

Грищенко Л.О, затвердження якої після довгих суперечок стало доленосним для господарства,для

села,що незабаром перетворилося в перлину Таврійського степу.

«Довгими вулицями розбрелися хати. Приземкуваті,саманні,криті соломою,очеретом,а подекуди,по

степовій старинці,стояли без дахів. Похила покрівля,змазана твердою глиною,для міцності

перемішана соломою. Уздовж ценртальної вулиці простягся рівчак,засипаний кучами попелу та

сміття. Видно копаний він для огорожі садиб від худоби.».

Так описує зовнішній вигляд Новомиколаївки початку семидесятих автор книги «Сказання про

степовичку» Павло Цокота,яку він присвятив Герою Соціальстичної Праці,голові колгоспу імені Кірова

Скадовського району Л.О.Давиденко. Таким постало село перед очима Лідії Опанасівни у пам’ятному

для неї 63-му. Та побачила вона й інше. Вже тоді подекуди на місці старих хат виднілися

новобудови,споруджувалися нові будинки для колгоспників.

Маючи досвід керівної роботи як районого,так і сільського маштабу,вона добре знала,настільки

важко в умовах постійного тиску і диктату «верхів»,проявляти самостійність у роботі,проводити свою

лінію,а не тих хто командував. Але вона,й ніхто інший,відповідальна за долю новомиколаївців,їх

майбутнє. Водночас вона розуміла,що буде сильною і продовжить роботу по створенню більш

кращих умов праці для життя селян,тільки з їх допомогою,бо тільки спільна праця всіх членів

колективу – основа тих докорінних змін,які мають відбутися.

Так необхідну на перших порах підтримку Лідія Опанасівна отримує у жіноцтва села. Трудівниці саме

на неї поклали надії у боротьбі з горілчатим змієм. Такий союз увінчався успіхом. Все меншає

випадків зловживання алкоголем ще й тому, що,використовуючи будь-які можливості

адміністративного і психологічного характеру,їй вдається привернути на свій бік головних

спеціалістів,бригадирів,створити атмосферу особистої відповідальності кожного за доручену роботу.

Поволі підбираються кадри спеціалістів.

28 грудня 1963 року района газета «Чорноморець» написала статтю Лідії Опанасівни: «Нинішній рік

не балував хліборобів дощами.Однак,незважаючи на посушливі умови весни,трудівники полів

одержали непоганий врожай зернових.На площі 3580 гектарів вирощеного в середньому по 13,4

центнера озимої пшениці з гектара. В колгоспі збудовано два корівники,вівчарню й

свинарник,телятники,кормозапарники. Побудовано й здано в експлуатацію новий корпус школи.

Закінчується робота по спорудженню лікарні. Хороший подарунок одержали жінки-матері. Для їх

дітей колгосп збудував дитячі ясла.

Зростає культура села. На будівлях багатьох трудівників з’явилися телевізійні вишки,проведено

електричне світло,працюють гучномовці. В 50 будинків колгоспників завезено газові плити.» В 1970

році здається в експлуатацію нове приміщення правління колгоспу,а сільська малеча одержує

подарунок – дитсадок. В цей же період розгортаються роботи по фундаментальному благоустрою

центральної садиби колгоспу – Ново миколаївки.

Одночасно здійснюється обґрунтована,чітко продумана програма зміцнення економіки господарства.

Відбувається концентрація зусиль і коштів на головних напрямах сільськогосподарського

виробництва,перш за все у рільництві. Це дає можливість з року в рік підвищувати врожайність

зернових,бобових,кормових культур. Створюється добра база для тваринництва. Споруджуються

комплекси для утримання овець,молочного стада,свиней. Колгосп впевнено стає на шлях

госпрозрахунку,самоокупності і самофінансування. Розвивається будує об’єкти виробничого і

соціально – культурного призначення. Все робиться за рахунок власних заощаджень.

В грудні 1972 року стає до ладу центральний механічний колгоспний двір. До нього входять

центральна ремонтна майстерня,пункт технічного обслуговування,гараж,котельні,Будинок

механізатора,в якому розмістилися магазин і їдальня,запасна електростанція,диспетчерська,склад

для запчастин,душові. Тут же, у мехдворі – заправка пальним,ангари для зберігання і ремонту

комбайнів,пожежне депо,асфальтовані майданчики для зберігання техніки та сільгоспінвентаря.

Наступного року будівельники здають в експлуатацію новий будинок Новомиколаївської сільської

Ради,в якому крім неї,розмістилися будинок побуту і ощадкаса. Через рік завершуються роботи по

благоустрою центральної частини села – проспекту імені Кірова. В цьому ж, 1974 році,стає до ладу

цех по виробництву обезводнених кормів,здається до експлуатації приміщення складу для зберігання

гранул на 1000 тонн. Протягом семи років споруджується каналізаційна мережа села з виведенням на

поля фільтрації.

Саме в цей період свого розвитку колгосп імені Кірова стає відомим на всю Херсонщину. 14 грудня

1973 року Херсонська обласна рада народних депутатів прийняли рішення про занесення колгоспу на

обласну Дошку пошани господарств,які досягли високої культури землеробства.

У 1981 році вводиться нова структура управління галузями і ланками колгоспу. У відповідності з нею

колгосп складається з двох виробничих дільниць,до складу котрих входить по дві тракторні

бригади,по дві польові і одна садово-огородня,дві ферми великої рогатої худоби,дві вівчарські,свино-

і птахоферми.

На цей час колгосп має гараж на 100 автомашин,в тому числі – 64 вантажних,центральну ремонтну

майстерню на 300 умовних ремонтів на рік, механізований центральний тік,насіннєвий тік,цехи по

виготовленню гранул і трав’яного борошна та виготовлення комбікормів,консервний і маслобійний

цехи. Будівництвом на селі займається спеціальна будівельно-монтажна дільниця,яка щороку

виконує робіт на суму до 1 мільйона карбованців. Такої матеріально – технічної бази на той час не

мало,жодне господарство району.

У 1981 році колгосп стає племінним заводом по розведенню червоно степової породи худоби. Крім

того, вівце – і свиноферма реалізують племінний молодняк.

Всі свої знання цій справі віддає головний зоотехнік Петро Ананійович Дубіковський. Слава про ново

миколаївських доярок з року в рік все більшає і лине далеко за межі району і області. Ще у 1963 році

надої від кожної корови становили не більше 1500 кілограмів молока. Першими в районі колгоспні

трудівниці долають двотисячний,тритисячний,чотиритисячний і п’ятитисячний рубежі по надоях. Все

кращими,вагомішими стають здобутки колгоспних вівчарів,відгодівельників молодняка рогатої

худоби,працівників свиноферми. Тваринницька галузь давно вже рентабельна і приносить

господарству чималі прибутки.

Високі показники тваринників були б неможливими без успішної роботи працівників рослинної

галузі. Її піднесення почалося разом з приходом у 1974 дніпрової води. До цього висока врожайність

всіх сільгоспкультур досягалася виключно в богарних умовах та ще й на великих площах.

Восени 1984 року в дію вводиться ще 1307 гектарів зрошення. Тепер воно становить 32 проценти від

всього орного клину господарства.

З 1985 року агрослужба колгоспу підтримує контакти з науковими центрами Харкова,Краснодару,

Ставрополля,обласними дослідними станціями

Херсонської,Миколаївської,Кримської,Дніпропетровської та Донецької областей. Звідси висока

врожайність практично без винятку сільськогосподарських культур,що вирощуються на зрошені. У

1986 році вперше за історію існування колгоспу врожайність зернових склала по 42,4 центнера з

гектара. В колгоспі вирощують чудові кавуни,різноманітну

городину,соняшник,кукурудзу,сою,багаторічні трави та інші культури. І в кожної з них завжди

одержується врожайність вище планової. Рослинницька галузь високо розвинута,з високим рівнем

рентабельності. Мільйони і мільйони карбованців принесла вона колгоспові.

Та не вони є головною цінністю,а ті хто їх створює чудові хлібороби і тваринники,спеціалісти і

керівники,чиїми руками господарство перетворено в економічно сильний виробничий комплекс по

виробництву важливих видів сільгосппродукції. Адже чи не кожний колгоспник має як не урядові

нагороди,так почесні грамоти за самовіддану працю,за героїзм буденної роботи,за недоспані ночі і

нелегкі росяні чи сніжні світанки,нагороди за весь той тернистий шлях,який в процесі становлення і

розвитку пройшли покоління ново миколаївців.

Перші медалі «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» одержали біля 40

жителів,що проживали тоді на території Новомиколаївської сільради.

У 1950 році медалі «За трудову доблесть», але вже за звитяжну працю на трудовому фронті у мирний

час удостоюються жителі села Ф.М. Слісаренко,О.В. Кирилов,Г.М.Дудник,а медалі «За трудову

відзнаку» - О.Д. Степанов. Перший орден Трудового Червоного Прапора в грудні 1955року засяяв на

грудях передового комбайнера МТС Ф.М. Слісаренка. В лютому 1958-го вже дев’ять трудівників

колгоспу удостоюються державних нагород. Орденом Леніна нагороджується свинарка

А.Д.Бецько,орденом Трудового Червоного Прапора – бригадир рільничої бригади К.І. Бойко і

старший чабан І.Т.Петух,орденом «Знак пошани» - голова колгоспу Я.М. Сердююк і комбайнер І.М.

Коваленко,медаллю за трудову відзнаку – головний агроном В.І. Соловйов і будівельник

О.Т.Дубаченко.

Квітень 1966 –го. Орден «Знак Пошани»засяяв на грудях тракториста І.Я.Петриченка,старшого чабана

Г.Й.Кравченка,голови колгоспу Л.О.Давиденко. Медаль «За трудову доблесть» одержали бригадир

рільничої бригади М.І.Ванденко,тракторист О.В.Кайдаш,свинарка К.А. Савка. У 1970 році орденом

Трудового Червого Прапора нагороджується доярка Г.П. Ковальчук.

Пам’ятний для багатьох ново миколаївців 1971 рік. Володарями ордена «Жовтневої Революції»

стають комбайнер Ф.В.Горун,голова колгоспу Л.О.Давиденко,комбайнер Є.А.Акимов,ордена «Знак

пошани»- токар М.П.Бичуєв, медалі «За трудову доблесть»- головний бухгалтер С.Т. Білий,завідуючий

свинофермою Н.А.Горун,медалі «За трудову відзнаку» - тракторист С.З.Гнатюк,доярка

О.П.Кость,головний агроном В.І.Соловйов.

Через два роки Вітчизна знову відзначає високопродуктивну працю ново миколаївців. Орденом

Леніна удостоюються голова колгоспу Л.О.Давиденко і комбайнер Ф.В. Горун,ордена «Жовтневої

революції» - бригадир тракторної бригади І.Ф. Леонов та комбайнер Є.А.Акимов,ордена Трудового

Червоного прапора – бригадир М.І. Ванденко,доярка В.Г. Концева,доярка

О.М.Красновська,колгоспниця А.Д. Григорьєва,комбайнер С.В. Мельниченко,заступник голови

колгоспу Я.М.Сердюк,завідуючий молочнотоварною фермою о.І.Сервуля,орден «Знак Пошани» -

доярка Я.А.Вахняніна,бригадир рільничої бригади П.О.Гузенко,доярка Т.К.Краснолуцька,скотар М.П.

Ковальчук,трактористи М.І.Петриченко та М.І.Чайковський,медалі «За трудову доблесть» -

М.І.Гаркуша.

В 1975 році орден «Знак Пошани» вручається старшому чабану Ю.В.Савінцю і доярці

молочнотоварної ферми №1 М.Є. Носик,медаль «За трудову доблесть» - начальнику цеху

обезводнених кормів Є.К. Присяжному,медаль «За трудову відзнаку» - токарю Г.П.Бичуєву,бригадиру

садово-городньої бригади М.І.Владимировій,доярці молочнотоварної ферми №2 Ф.І. Лобановій.

Наступного року орденом Леніна нагороджується старший чабан Г.Й.Кравченко,орденом Трудового

Червоного Прапора – старший чабан В.Я.Бондар,орденом «Знак Пошани» головний зоотехнік

П.А.Дубикоковський,головний інженер – механік І.Т.Фірман.

1977 рік особливо щедрий на нагороди. Звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена

Леніна та золотої медалі «Серп і Молот» присвоюється голові колгоспу Л.О. Давиденко,ордена Леніна

удостоюється комбайнер Є.А.Акимов і заступник голови колгоспу Я.М.Сердюк. Начальник виробничої

дільниці №1 П.О.Гузенко одержує орден «Жовтневої революції»,а орден Трудового Червоного

Прапора – начальник виробничої дільниці №2 М.І.Ванденко,слюсар тракторної бригади №1

В.А.Акимов,тракторист О.Ф.Корінний,орден «Знак Пошани» - бригадир тракторної бригади №2

Ф.Г.Артемов,комбайнер В.В.Якущенко,орден Трудової Слави ІІІ ступеня – комбайнери

В.В.Мельниченко та О.В. Кайдаш,медаль «За трудову доблесть» - трактористи В.А.

Яценко,П.О.Ісайченко,І.К.Іващенко,М.Ф.Горун,медаль «За трудову відзнаку»- шофер С.І.

Терентьєв,тракторист В.М.Лисовенко.

Грудень 1980-го. Орденом «Знак Пошани» нагороджується доярка Г.М. Горун,а доярка Н.К. Філіпова –

медаллю «За трудову відзнаку».

Знаменним для ново миколаївських хліборобів став 1981 рік,в якому весь колектив колгоспу

нагороджується орденом Трудового Червоного Прапора,чим підкреслюється його особливий вклад у

економіку країни. В травні цього року медаль «За трудову доблесть» одержав тракторист В.В.Кайдаш.

У 1982-му оператор по відгодівлі худоби М.А. Сковпина нагороджується орденом «Знак Пошани».

Наступного року орден Трудового Червоного Прапора вручається доярці В.Г.Концевій.

1984 рік знову нагороди. Орден «Жовтневої Революції» одержує завідуючий молочнотоварною

фермою №1 О.І.Сервуля, медаль «За трудову відзнаку» - доярка Л.І. Гаврилішина,орден Трудової

Слави ІІІ ступеня –тракторист П.А.Дробітько і механізатор Л.К. Васильчук. У 1986 році орден

«Жовтневої Революції» вручається головному зоотехніку П.А.Дубіковському,орден Трудового

Червоного Прапора – доярці Г.М. Горун,орден «Дружби народів» - голові колгоспу Л.О.

Давиденко,орден «Знак Пошани» комбайнеру М.С.Брюкову,орден трудової Слави ІІступеня –

трактористу Б.А.Личаку,орден Трудової Слави ІІІ ступеня –шоферу А.Г.Таймашову,медаль «За трудову

доблесть» - трактористу А.М. Іванову,медаль «За трудову відзнаку» -доярці А.Н.Захаровій і секретарю

Новомиколаївської сільради Л.В.Іваненко. Всі ці нагороди результат копіткої праці ново миколаївців.

І ось травень 1991 року Новомиколаївка відзначає 130 ліття. Площа,на якій розміщено село,становить

304 гектари.Ценральна вулиця проспект Кірова.Його протяжність 2 кілометри 200 метрів.Початок

облаштування проспекту було покладено в грудні 1966 року після спорудження автотраси Гола

Пристань – Скадовськ,яку в межах населеного пункту розширили до 22 метрів. Це візитна картка

нашого села.

В його центральній частині розміщені всі життєво важливі споруди:приміщення сільської Ради і

правління колгоспу,Палац культури і торгівельний центр,кафе «Золотий колос»,готель,відділення

зв’язку і ощадбанку,середня школа.

Надають селу вигляд справжнього невеличкого містечка двоповерхові будинки спеціалістів,котеджі

та будинки індивідуального типу,спроектовані у відповідності з потребами і запитами колгоспників.

Обшир простору і чародійної краси особливо влітку проспекту надають тротуарні доріжки,вкладені

плиткою,розарії і газони. А затінок і прохолоду – розкішні крони каштанів і платанів,тополь.

Аристократизму і вишуканості – сріблясті ялинки,які добре вписуються в загальний ландшафт

проспекту,надають йому довершеності.

Можливо менш величний,але настільки ж благоустроєний вигляд мають всі ,16,вкритих асфальтом

вулиць села. Весною вони втопають у квітінні яблунь,вишень,абрикосів. Схожі на аллеї,вони пестять

око перехожих своїм розмаїттям. У кожної вулиці своя історія. Є старі за

назвою:Кооперативна,Поштова,Робітнича,Котовського;але абсолютно нові за своєю забудовою.

Давно вже відійшли в минуле напівземлянки і хати-мазанки з солом’яною чи очеретяною покрівлею.

Будинки новомиколаївців цегляні,під шифером,зі смаком збудовані просторі оселі. Що недвір – то

садок,виноградник,квітник.Немало вулиць виникло за 4 останні десятиліття.Збудовано понад 400

будинків присадибного типу з усіма зручностями.

У 1989 році завершилося будівництво газопроводу Скадовськ –Новомиколаївка. В цьому ж році

розпочав свою роботу Палац культури в якому зал на 670 глядачів,велика сцена.

З 1975 року на селі працює дитяча музична школа,де дітей навчають грі на баяні,фортеп’яно,гітарі.

20 років становлення незалежної України залишило для нових нащадків новомиколаївців далеко не

райдужні палаци: зруйновано МТФ №1 –колись гордість села,району і області,куди приїздили

подивитися гості із-за кордону,майже стихли голоси сільськогосподарської архітектури,пустує

комплекс СБ – 1,5,мізерне навантаження приймають два колгоспних токи,болючими струпами

бовваніють серед села недобудови,виродилися на дикий чагарник троянди,якими славилося село

упродовж десяти років,приваблюючи око кожного,хто приїздив сюди чи хоча б проїздив через нього.

І все ж наше село має безліч прекрасних традицій,які зберіглися і живуть у серцях людей похилого та

середнього віку. Вони завжди готові підтримати усі починання молоді,яка по-новому мислить,по-

новому прагне господарювати.

Найбільшим трудовим колективом залишається СГВК «Лідія»,названий на честь Давиденко Лідії

Опанасівни,яким керує колишній учень Новомиколаївської школи Коваленко М.А.,впроваджуючи

найновіші технології господарювання,спрямовані на переробку сільськогосподарської продукції,яка

реалізується у селі,районі,області.

Розвиваються і міцніють фермерські господарства.Отримавши в приватну власність землю,вчаться по-

новому господарювати на ній усі жителі села. Уже давно звичними у кожному дворі стали

автомобілі,тепер додалися трактори,іншу сільськогосподарську техніку,з якою легше і з більшими

прибутками працють на своїй землі.

Про зростання добробуту селян говорить цілий ряд малих підприємств,що успішно процвітають.

На відміну багатьох сіл району,тут діє і нині дитячий садок,музична школа,Будинок культури.

Будинок культури впродовж довгих років очолює митець своєї справи Ковальчук С.М. На всю Україну

славиться народний квартет «Любисток».Напрочуд гарні запальні танки можна побачити на сцені

Будинку культури у виконанні гурту «Каприз» керівник ПушковаН.Б.

Знаменним був 2011рік для сільської бібліотеки. Бібліотека отримала комп’ютерне обладнання і

ліцензійне програмне забезпечення. Тепер наші односельці мають змогу безкоштовно користуватись

Інтернет ресурсами. З цього приводу було влаштовано урочисте відкриття Інтернет –центру в

сільській бібліотеці. Бібліотекар Канівець В.О відкрила це свято,на ньому були присутні представники

«Бібліоміст»:заступник директора з комунікацій М.Абдураззакова,координатор Л.Ямщикова.Для

присутніх був підготовлений концерт,після якого всі присутні попрямували до бібліотеки і сільський

голова Юрчук Ю.Л. та п.Мумтаза перерізали червону стрічку.

2009 рік створюють сільськогосподарський обслуговуючий кооператив «Марфуша».Метою створеня –

збір молока і закупівля.

Новомиколаївська ЗОШ І-ІІІ ступенів здобула визнання не лише в районі,а й в області,адже тут працює

згуртований,творчий колектив учителів та учнів,керований Соценко С.О.,спроможний вирішувати

одне з найголовніших завдань нової України –формувати високу національну свідомість нового

покоління українців.

Серед оносельців є талановиті люди мають хист до написання творів

Д.Годун,Н.А.Сторожук,С.Чуприненко,М.Чуприненко,С.Беззубко.

Хочеться вірити,що Новомиколаївка й надалі розвиватиметься,житиме повноцінним життям,зацвіте

знову квітами,заспіває різноголоссям українських пісень.

Використана література:

Годун «Незаконнонароджений».

«Реабілітовані історією».

А.Скрипченко «Колос на семи вітрах».

В.Г.Шевченко «Новомиколаївка – найкраще в Таврії село».

П.Цокота «Сказання про степовичку».