Юрій Тютюнник: від „Двійки” до ҐПУ. Документи і...

ЮРІЙ ТЮТЮННИК: ВІД „ДВІЙКИ” ДО ҐПУ

Документи і матеріали

Київ 2011

Юрій Тютюнник: від „Двійки” до ҐПУ. Документи і матеріали /Інститут історії України НАН України; Упоряд.: В.Ф. Верстюк, В.В. Скальський, Я.М. Файзулін. – К.: ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ, 2011. – 616 c., з іл.ISBN 978-966-378-207-2

ISBN 978-966-378-207-2 © ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ, 2011

Видавці: Леонід Фінберг, Костянтин СіговВступна стаття: Владислав Верстюк Упорядники: Владислав Верстюк, Віталій Скальський, Ярослав Файзулін Науковий редактор: Оля ГнатюкКомп’ютерна верстка: Світлана НевдащенкоДизайн обкладинки: Ірина Пастернак

Основу цієї книги складає листування Тютюнника, відомого українського військового діяча, генерала Армії УНР. Ці оригі-нальні матеріали публікуються вперше й мають важливе наукове та суспільно-політичне значення, оскільки проливають світло не лише на життя і діяльність одного із найвизначніших українських військових діячів, а й містять чимало інформації про українські визвольні змагання на початку 1920-х років, становище україн-ської політичної еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії, суспільно-політичне життя в УСРР і діяльність радянських орга-нів держбезпеки.

УДК 947.7:821.161.2.09

Рекомендовано до друку Вченою Радою Інституту Історії України НАНУ

ЗМІСТВід упорядників .................................................................................... 3

ВСТУПДРАМА ЮРІЯ ТЮТЮННИКА В СВІТЛІ НОВОВИЯВЛЕНИХ ДОКУМЕНТІВ .............................................. 5

РОЗДІЛ 1ЛИСТИ ЮРІЯ ТЮТЮННИКАПІД ЧАС ЙОГО ПЕРЕБУВАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ПОЛЬЩІ(1921 – ПЕРША ПОЛОВИНА 1923 років) .................................................... 19

РОЗДІЛ 2ЛИСТИ ДО ГЕНЕРАЛА ЮРІЯ ТЮТЮННИКА ПІД ЧАС ЙОГО ПЕРЕБУВАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ПОЛЬЩІ(1921 – ПЕРША ПОЛОВИНА 1923 рр.) ......................................................................123

РОЗДІЛ 3ЛИСТИ ЮРІЯ ТЮТЮННИКАПІСЛЯ ЙОГО „ВИВЕДЕННЯ” ДО УСРР(ДРУГА ПОЛОВИНА 1923 – 1929 роки) ...................................................................197

РОЗДІЛ 4ЛИСТИ ДО ЮРІЯ ТЮТЮННИКАПІСЛЯ ЙОГО „ВИВЕДЕННЯ” ДО УСРР(ДРУГА ПОЛОВИНА 1923 – 1929 роки) ...................................................................289

РОЗДІЛ 5ОГЛЯД ОПЕРАТИВНОЇ РОЗРОБКИ, ПРОВЕДЕНОЇОРГАНАМИ НК-ДПУ УКРАЇНИ У 1921-1923 рокахЗ „ВИВЕДЕННЯ» ГЕНЕРАЛА АРМІЇ УНР ЮРІЯ ТЮТЮННИКА ..................................510

РОЗДІЛ 6НЕОПУБЛІКОВАНА СТАТТЯ О. КОБЦЯ„ВЕРТАЙТЕСЬ ДО ДОМУ (ІСТОРІЯ ДОЛІ Ю. ТЮТЮННИКА)” ..................................554

ПЕРЕЛІК ДОКУМЕНТІВ ТА МАТЕРІАЛІВ ........................................................566РЕЗЮМЕ ПОЛЬСЬКОЮ МОВОЮ ........................................................................581ЗМІСТ ПОЛЬСЬКОЮ МОВОЮ .............................................................................583ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК ............................................................................................584ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК ..............................................................................591

Від упорядників

Документи з особистого архіву Юрія Тютюнника, які публікуються вперше, мають важливе наукове та суспільно-політичне значення. Вони проливають світло не лише на життя і діяльність одного із найвизна-чніших українських військових діячів, а й містять чимало інформації про українські визвольні змагання на початку 1920-х років, становище української політичної еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії, суспільно-політичне життя в УСРР і діяльність радянських органів держбезпеки.

Більшість представлених у збірнику матеріалів потрапили до архі-вів радянських спецслужб після захоплення Тютюнника органами ҐПУ 16 червня 1923 р. Очевидно, передача Тютюнником власного архіву до ҐПУ була однією з умов його амністування. Тому в липні 1923 р. Юрій Тютюнник дав вказівку Павлу Бондаренкові поїхати до Івана Семанюка (Марка Черемшини) у Снятин і таємно вивезти до Румунії його архів. Звідти документи були перевезені до УСРР. Керівництво ҐПУ викорис-товувало їх для дискредитації Голови Директорії Симона Петлюри та інших лідерів уенерівського руху, розкладу української політичної емі-грації й організації „поворотства” до УСРР, компрометації урядів Поль-щі, Франції, Румунії, які надавали підтримку державним органам УНР та українським діячам.

Документи ж, які висвітлюють „радянський” період в житті Юрія Тю-тюнника були конфісковані під час другого арешту генерала. 12 лютого 1929 р. в його будинку по вул. Революції (Губернаторській), 9 у Харкові співробітники ҐПУ провели обшук. Вони вилучили 24 фотокартки, які нам не вдалося віднайти, один порваний рукопис, алфавіт з адресами та „кіпу” різної переписки. Переважна частина вилучених в Юрія Тютюн-ника листів опублікована в нашому збірнику.

Виявлені в архівах і публіковані у даній книжці документи і матеріали поділено на п’ять розділів: листи Юрія Тютюнника під час його пере-бування на території Польщі (1921-1923), листи до Юрія Тютюнника під час його перебування на території Польщі; листи Юрія Тютюнника після його „виведення” на територію УСРР (1923-1929); листи до Юрія Тютюнника після його „виведення” на територію УСРР (1923-1929) та огляд оперативної розробки, проведеної органами ЧК-ҐПУ України 1921-1923 рр. з „виведення” Ю. Тютюнника.

Переважну частину збірника документів становлять листи Ю. Тю-тюнника або інших авторів, які писали до нього. Майже всі вони є ру-кописами з авторськими правками і примітками. Лише деякі з них (від державних установ або копії, зроблені в ҐПУ) друкувалися на друкар-ській машинці.

Листи зберігаються в архівних справах в окремих конвертах і блок-нотах. Їхні сторінки не пронумеровані й розміщені вони не по порядку. Тому окремі фрагменти доводилося відшукувати за змістом і почерком їх авторів.

Всі листи Юрія Тютюнника були написані українською мовою. Окре-мі копії з листів генерала, зроблені в ҐПУ російською мовою.

Усім листам надано порядковий номер, заголовок, у якому вміще-но інформацію про автора (листи до Тютюнника) або адресата (листи Ю.Тютюнника) та датування. Авторські дати подаються у тому ж на-писанні та у тому ж місці, де вони стоять у листі. Редакційна дата напи-сання подається незалежно від авторської дати над текстом праворуч курсивом. У випадку відсутності прямої інформації, датування вста-новлюється на основі інформацій у змісті листа. Зміст багатьох листів засвідчує, що чимало кореспонденцій не збереглося.

Усі документи і матеріали публікуються повністю, без змін та ско-рочень, зі збереженням оригінального способу запису, за винятком інтерпункції та написання частки „не” з дієсловами, які наближено до сучасного правопису. Кожному документові надано порядковий номер. Утрачені або нечитабельні фрагменти позначено трикрапками у ква-дратних дужках […]. Скорочені слова відновлені у квадратних дужках. Нерозшифровані підписи позначено так: [підпис]. Під кожним листом вміщено архівну легенду.

Публікація документів супроводжується коментарями, що мають до-відковий характер. Для зручності користування виданням складено пе-релік документів, іменний та географічний покажчики.

Як додаток публікується стаття Олексія Кобця (псевдонім Олексія Варавви) віднайдена в архіві Української вільної академії наук (Вінніпеґ, Канада). Упорядники висловлюють щиру вдячність проф. Володимиру Сергійчуку за надання цього матеріалу.

В іменному покажчику сторінки, на яких вміщено примітку з біогра-фічною довідкою про особу виділено жирним шрифтом.

Віталій СкальськийЯрослав Файзулін

Вступ

ДРАМА ЮРІЯ ТЮТЮННИКА В СВІТЛІ НОВОВИЯВЛЕНИХ ДОКУМЕНТІВ

Протягом останніх двох десятиліть в Україні відбувається процес роз-секречення архівних документів радянських державних органів. Ці до-кументи змінюють наше уявлення про історичне минуле, дозволяють робити суттєві уточнення, дезавуюють рештки радянської міфології. Без-умовним лідером у оприлюдненні закритої архівної інформації в останній час виступав Галузевий державний архів Служби безпеки України. Услід за ним пішов і Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України. Після проголошення незалежності України у складі Служби без-пеки України було створено Головне управління розвідки. З 14 жовтня 2004 року СЗР України функціонує як самостійний державний орган. У спадок від радянських розвідувальних спецслужб СЗР дістався чималий архів. 24 листопада 2009 року відповідно до Указу Президента України „Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні Галузевим державним архівом Служби зовніш-ньої розвідки України були оприлюднені цифрові копії 2247 документів, які датуються другою половиною 30-х років, головно – 1935-1939 рр. і розкривають еміграційну діяльність гетьмана Павла Скоропадського. Ви-явлені документи потрапили до МДБ СРСР після капітуляції нацистської Ні-меччини у 1945 р, а в 1946-1947 рр. – до МДБ УРСР. Переважна більшість документів це – листування гетьмана Скоропадського з сином Данилом. Наступним траншем Галузевого архіву СЗР стало виявлення і оприлюд-нення понад 2000 оригінальних документів пов’язаних з діяльністю Юрія Тютюнника, відомого українського військового діяча, генерала Армії УНР. Серед цих документів найцікавішим для дослідників є листування Тютюн-ника, яке складає основу цієї книги.Юрій (Юрко) Тютюнник народився 1891 р. у с. Будищі на Звенигородщи-

ні. Його ровесники – Михайло Авдієнко, Василь Бойко, Сергій Вікул, Кость Вротновський-Сивошапка, Йосип Гермайзе, Андрій Заливчий, Олександр Зарудний, Яків Зозуля, Володимир Кедровський, Микола Ковалевський, Микола Любинський, Гнат Михайличенко, Анатолій Пісоцький, Михайло Полоз, Олександр Севрюк та чимало інших, – були наймолодшим поко-лінням українського національно-визвольного руху, яке влилося в нього на останній, третій фазі розвитку, коли завдання руху набрали чіткої по-літичної завершеності. Це було покоління найрадикальніших українських

6

Вс т упЮРІЙ ТЮТЮННИК: ВІД „ДВІЙКИ” ДО ҐПУ. Документи і матеріали

діячів, переважна більшість якого пов’язала свою діяльність з УПСР та УСДРП. У їхніх політичних біографіях революція 1905–1907 рр. та Перша світова війна були найяскравішими сторінками. У революції 1917 р. вони вбачали унікальний шанс для України, а водночас і поле блискучих мож-ливостей для самореалізації.Юрій Тютюнник закінчив відому сільськогосподарську школу в Умані, а

в роки Першої світової війни потрапив на фронт, мав звання поручника. Після Лютневої революції 1917 р. долучився до боротьби українського на-роду за державність і незалежність, брав активну участь в українізації вій-ськових частин, зокрема, – створенні Першого Сімферопольського полку імені Гетьмана Дорошенка, був членом Української Центральної Ради та організатором загонів вільного козацтва на Звенигородщині. У 1919 р. на чолі українських військових частин Тютюнник протистояв більшовицькій та білогвардійській окупації України, був одним з натхненників і керівни-ків виступу отамана Никифора Григор’єва, згодом – помічником команду-ючого армією УНР Михайла Омеляновича-Павленка у Першому Зимово-му поході, у лютому 1921 р. був призначений керівником Партизансько-повстанського штабу і командиром Повстанської армії у Другому Зимово-му поході 1921 р., який готувався на території Польщі і був наслідком союзу Пілсудського та Петлюри. Публіковане у виданні листування походить саме з цього періоду, тому й про це – трохи докладніше.Наприкінці листопада 1920 р. Дієва армія УНР, залишившись сам на

сам з переважаючими збройними силами більшовиків, змушена була відійти на територію Польщі, де була інтернована. Симон Петлюра як Го-лова Директорії УНР та Головний отаман не лише заборонив розпускати армію, але й наказав вищому командуванню зосередити свої зусилля на організації та підготовці до повернення на Україну. Шанс для цього, з од-ного боку, давав широкий розмах повстанського антикомуністичного руху в Україні. Адже по всій її території діяли сотні великих і малих загонів, які чинили опір диктатурі пролетаріату та політиці „воєнного комунізму”. З ін-шого боку, таке повернення на власну територію було можливим лише з підтримкою польської влади. 2 грудня 1920 р. польське міністерство вій-ськових справ видало інструкцію, яка визнавала армію УНР дружньою та союзною та передбачала її утримання в таборах. Однак підписання 18 бе-резня 1921 р. у Ризі мирного договору між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею – з іншого, значно обмежило можливості польської сторони. Вона формально заборонила на своїй території дію державних установ УНР, в тому числі і військових, але неформально і неафішовано така діяльність продовжувалась, як і співпраця з відповідними польськими структурами. Зокрема, діяльність Повстансько-партизанського штабу (ППШ) контролю-валась Другим відділом Генерального штабу Польського війська (так зва-ною „Двійкою” – польською військовою розвідкою). У квітні 1921 р. ППШ був передислокований з Тарнова до Львова, де розташувався в стінах


7

міського відділу польської розвідки. Очевидно, з польського боку спра-вами ППШ опікувався сам керівник львівського відділу „Двійки”, майор Казімєж Фльорек, який безпосередньо звертався до свого керівництва у Варшаві з проханням надати ППШ якомога більшу підтримку. Йшлося про матеріальні засоби для організації роботи штабу та його підрозділів, дозвіл використовувати інтернованих вояків-українців, забезпечення докумен-тами, формування двохтисячного десанту, який мав вирушити в Україну. Було розроблено кілька планів походу, більш ранні з яких не були втілені в життя з вагомих об’єктивних і суб’єктивних причин. Більшовики кинули всі свої сили на боротьбу з повстанським рухом; в неї були задіяні як чекісти, так і військові. До того ж, 1921 р. в Україні розпочався масовий голод, ви-кликаний почасти несприятливими кліматичними обставинами, але пере-довсім – реквізиційною більшовицькою політикою та знищенням народ-ного господарства. Водночас, з осені 1921 р. в Україні була введена нова економічна політика замість „воєнного комунізму”. Все це разом суттєво вплинуло на скорочення повстанського руху. Керівництво польської роз-відки наприкінці серпня 1921 р. попереджало Юрія Тютюнника про те, що ситуація в Україні змінилася не в кращий бік для проведення військового походу. Однак очільник Повстансько-партизанського штабу не дослухався до цих застережень. З іншого боку, Симон Петлюра покладав на похід сер-йозні надії. 25 вересня 1921 р. він писав Юрію Тютюннику: На вас покладається обов’язок: підняти та скерувати загальне повстан-

ня українського народу з метою повалення окупаційної влади на Украї-ні та підготовки обставин для повороту до рідного краю законного уряду УНР і її армії, які мають остаточно закріпити ті придбання, які здобуде повстанча акція, чи зміцнити ту акцію повстанчу, коли би це викликалось обставинами боротьби.З огляду на державну вагу покладеного на Вас обов’язку переводити

його в життя Ви повинні з належною поважністю та державною обачністю і тактом.Надавати повстанню всеукраїнський характер Ви маєте право лише

тоді, коли почуватимете ґрунт для цього і перевірите можливості належно, щоби, боронь Боже, якоюсь необачністю чи поспіхом в цій справі не на-разити її на невдачу і тим не поставити дальшу боротьбу нашого народу за державність в нові тяжкі обставини1.Похід розпочався лише наприкінці жовтня. Він виявився невдалим і за-

кінчився трагічно: 359 полонених учасників походу були розстріляні біль-шовиками біля містечка Базар на Житомирщині.Хоч постать Юрія Тютюнника висвітлена значно краще, ніж більшості ді-

1 «На Вас покладається обов’язок підняти та скерувати загальне повстання українського народу». Невідомі листи С. Петлюри до Ю. Тютюнника (червень-жовтень 1921р.). Публікація М. Ковальчука // Військово-історичний альманах. К., 2006. Ч. 13. С. 62.

8


ячів Української революції, то дотепер залишається чимало нез’ясованого в його біографії. Недослідженими є, зокрема, взаємини Юрія Тютюнника з керівництвом польського Генштабу, умови проживання генерала в Польщі, стосунки між різними центрами та лідерами української політичної емігра-ції, чекістська операція з „виведення” Тютюнника з території Польщі до радянської України, доля його родини, використання Тютюнника радян-ськими органами влади для компрометації української національної ідеї та лідерів українського визвольного руху, арешт генерала та його перебу-вання у в’язниці. У зв’язку з обмеженою кількістю оприявнених архівних матеріалів, історики вдаються лише до загального і фрагментарного опису подій. Представлений збірник документів дозволяє суттєво просунутись в пошуках відповідей на поставлені питання.Переважна більшість документів, що публікуються, – епістолярна спад-

щина Юрія Тютюнника. Це понад 200 листів. Більшість з них датується 1922-1923 роками, тобто часом безпосередньо після трагічного завер-шення Другого Зимового походу. Вони розкривають погляди генерала Юрія Тютюнника та його однодумців на українську державність, стано-вище української політичної та військової еміграції у Польщі та Румунії, діяльність українських громадських і політичних організацій за кордоном, здійснення антибільшовицької боротьби, умови проживання, особисті контакти і родинне життя Тютюнника. Очевидно, після трагедії Базару та повернення Тютюнника до Польщі

ставлення до нього з боку оточення Симона Петлюри було прохолодним. Як пише Тютюнник в одному з листів до генерала Олександра Удовиченка, спочатку планувався його переїзд на територію Румунії для керівництва тамтешніми українськими силами та повстанськими загонами півдня України, але згодом цей проект був відкладений, і фактично Тютюннику довелося вести справу самостійно, без будь-якої фінансової підтримки з боку Головного Отамана та уряду УНР. Це відповідним чином позначилось і на ставленні Тютюнника до Петлюри. У листах до своїх респондентів він не втримується час від часу від їдких характеристик: всі міністри Петлюри працюють в одній кімнаті. Та ще й як працюють!

Один одному пишуть офіційні папери з підписами і відповідних директо-рів департаментів, скажемо для прикладу, про ліквідацію одного діловода в штатах Лубенського чи Канівського повітового комісаріяту... одно слово працюють!2. Відчуження між Тютюнником і Державним Центром УНР зростає. Так,

у листі до Олександра Удовиченка від 10 серпня 1922 р. Юрій Тютюнник відзначав:

...Не маю ні часу, ні грошей, ні навіть бажання їхати до Варшави, а до

2 Лист № 44 Ю. Тютюнника до Ю. Пирогіва. 14 січня 1923 р. – С. 83.


9

таборів не можу їхати, бо це такий галас підніме не так серед ворогів, як серед своїх „добрих людей”...3. Листи Юрка Тютюнника – яскраве свідчення наявності в середовищі

української еміграції численних течій, між якими існували не просто роз-біжності, а велася гостра суперечка. Очевидно, Тютюнник намагався зна-йти опертя серед опонентів Петлюри. В одному з листів він зізнається: Особливо цікавить мене Скоропадський і його компанія, що обіщають

„життя своє положити за неньку Україну”. „Сам” гетьман передає мені і всім моїм співробітникам привіт. Ці люди все мріють про повернення ста-рого. Петлюрівський центр збірається умірати від голоду, але, певно, по-ляки не допустять до того, бо де ж вони других таких знайдуть?4.

Тютюнник явно переоцінював свої сили і можливості, намагався гра-ти самостійну роль, яка полягала в пошуках співзвучних собі сил в колах української еміграції в Румунії та Польщі. З цією метою він здійснював поїздки до Чернівців, Кишинева, які у той час перебували у складі Румунії, та інших міст. Про одну з таких поїздок до Кишинева Тютюнник пише лист близькому другові, Григорію Заярному: Дорогий Грицьку. ...Перше озна-йомлення з „роботою” тутешньої нашої еміграції наводить на сумні дум-ки – багно. Та все ж можна знайти окремих осіб, котрі ще будуть робити.Генерал Тютюнник підтримує зв’язок з політичними і військовими діяча-

ми, які разом з ним брали участь у визвольних змаганнях. Зокрема, у листі до Йосифа Добротворського Тютюнник писав: В Кишиневі бачився з п. Отмарштейном – журиться і сумує. В інтере сах

справи, щоби у Львові в день роковин 21.5 смерті Юрія Отмарштейна була відслужена панахида по ньому... Панахиди влаштовую в Чернівцях і Кишиневі. P.S. Бажано, щоби газети (львівські) присвятили статті пам’яті Юрія Отмарштейна5. У листах за 1922-1923 років відображені погляди Тютюнника на націо-

нальну революцію. Він наголошував на тому, що головною метою Україн-ської революції 1917 – 1921 років було вирішення національної пробле-ми, формування сучасної української національної ідентичності. Під час перебування за кордоном Юрій Тютюнник вважав радянську

владу в Україні окупаційною і вірив у можливість продовження визвольних змагань. Так, у листі до Міністра Уряду УНР від 12.07.1922 р. він писав:

...Я рахую, що рано ще тікати – не виключено, що доведеться ще актив-но (збройно) боротись за нашу справу...6. В іншому листі до Михайла Полозова Тютюнник відзначав:

3 Лист № 3 Ю. Тютюнника до О. Удовиченка. 10 серпня 1922 р. – С. 24.4 Лист № 9 Ю. Тютюнника до П. Гоцуляка. 24 серпня 1922 р. – С. 37.5 Лист № 197 Ю. Тютюнника до Є. Архипенка. 25 листопада 1923 р. – С. 250.6 Лист № 1 Ю. Тютюнника до Міністра Уряду УНР. 12 липня 1922 р. – С. 19.

10


Не зважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні Росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше. Зараз вони обсадили Румунську границю кавалерією і уперто чекають прорива „Тютюніковських банд”. Часом дивно буває, що вони нас боять-ся до цього часу. Але, коли бояться, то, мабуть, відносно наші сили не такі вже малі...7.У листі до Олександра Удовиченка від 10 серпня 1922 р. Юрій Тютюн-

ник відзначав, що Я продовжую свою „разрушительную работу” і росіяне (червоні) лають-

ся на чім світ стоїть8. З наказу Юрія Тютюнника в Україну переходили повстанські загони, які

проводили антибільшовицьку боротьбу. Зокрема, у листах згадується, що в серпні 1922 р. „Палій” (очевидно – Михайло Палій-Сидорянський) з за-гоном пройшов до Дніпра і знищує відділи ЧК на своєму шляху.Тютюнник ретельно вивчав радянську пресу, збирав дані про соціально-

економічне становище в радянській Україні та антибільшовицькі виступи українського населення. Він вважав, що політика більшовиків була зло-чинною і мала призвести до розпаду більшовицької системи. Відповідно, українська еміграція мала стати каталізатором цього процесу:

...Треба де з чим поспішити, бо події можуть заскочити нас. Час найкра-щий спільник нам. Ви напевне й сами бачите той розкладовий процес, який веде до катастрофи держави наших ворогів. В критичний момент нам треба допомогти цьому процесові і використати Руїну ворогів, – від-значав Тютюнник. Частиною політичної діяльності Юрія Тютюнника стала його публіцисти-

ка. Як і переважну більшість безпосередніх учасників Української револю-ції, генерала мучили пошуки відповіді на питання про причини поразки, якої зазнали українці. Він відверто говорив про необхідність врахування прорахунків та помилок, допущених українською владою та військовим командуванням армії УНР. Серед таких він називає відсутність чіткої так-тики і стратегії боротьби. З іншого боку Тютюнник добре розумів масш-таб революційних подій, особливість їх місця в модерній історії України та необхідність якомога повніше зафіксувати ці події в національній пам’яті. Зокрема, він збирав матеріали до історії повстанського руху. Це відповід-но віддзеркалювалося і в листуванні:

...Ідея „повстанського альбому” виникла в мене, я поділився думками з Ів. Захаров., і він зараз підготовлює „моральний” грунт серед „грошіма-ючих”, а тим часом розшукуєм матеріали і співробітників. Справа не є дуже спішною, але Ви як матимете час, підготовте своє, а я напишу коли вислати...9.7 Лист № 2 Ю. Тютюнника до Міністра Уряду УНР. 17 липня 1922 р. – С. 20.8 Лист № 3 Ю. Тютюнника до О. Удовиченка. 10 серпня 1922 року. – С. 249 Лист № 37 Ю. Тютюнника до М. Михайлика. 21 грудня 1922 р. – С. 72.


11

Листи Тютюнника віддзеркалюють процес написання і видання його праці „Зимовий похід 1919 – 1920 рр.” про перебіг Першого Зимового походу Армії УНР, який на думку генерала „не мав собі рівних у новітній історії”.У листі до видавництва „Бистриця” у Станіславові від 10 серпня 1922 р.

Юрій Тютюнник просив розглянути можливість видання першої частини цієї книги: Пишу записки про боротьбу нашого війська і повстанців зимою

1919 – 20 рр. на Вел[икій] Україні. Праця обнімає період з 1 листопада 1919 року по травень 1920 р. і містить в собі аналіз політичний і військо-вий подій в обох арміях Українській Галицькій і Наддніпрянській в зв’язку з перебуванням їх від політичних центрів. Про Укр[аїнську] Гал[ицьку] Ар-мію пишу особливо багато в політичному огляді, до чого маю відповідні матеріали в документах. Наддніпрянська армія в той час опинилась в центрі цілої боротьби, тому про неї більше буде у частині політичній... Шу-каю видавця поки що на першу частину, котра вже викінчена. Коли би Ваше Видавництво згодилось на видання, то прошу повідомити мене10.Тютюнник планував, що праця матиме 15-18 друкованих аркушів і скла-

датиметься з трьох частин: 1) політичний огляд; 2) бойові події та організа-ція повстанської боротьби; 3) авторські спостереження і враження.У той час він розмірковував над можливостями здобуття трибуни – укра-

їнського друкованого органу. Я спинився на „Заграві” (виходить зараз у Львові під редакцією Донцо-

ва), в котрій я особисто беру найважливішу участь. Треба зробити, щоби „Заграву” читали по всій Україні11. У іншому листі від 30.04.1923 р. Тютюнник пише: „...Передаю до Київа

примірник своєї книжки і „Заграву” (зараз не маю нічого більше), але до 15.05. матиму більшу кількість літератури. Це буде духовний зв’язок по-між активними елементами нації, що опинилися по двох боках границі, яка пошматувала Україну...”.Як відомо, радянські органи держбезпеки свою діяльність на початку

1920-х років спрямували проти еміграції, в тому числі й української та її політичних центрів. За кордоном до розкладу еміграції залучалася радян-ська зовнішня розвідка – іноземний відділ ВНК і ВУНК (згодом ОДПУ і ДПУ УСРР). На початку 20-х рр. радянська розвідка провела операції „Трест” і „Синдикат”, суть яких полягала в тому, щоб, діючи нібито від імені анти-радянського підпілля в СРСР, захопити лідера „Всероссийского комитета защиты родины и свободы” Бориса Савинкова та його оточення. За по-дібною схемою співробітники ДПУ УСРР провели операцію „Тютюн”. Ке-10 Лист № 5 Ю. Тютюнника до адміністрації видавництва “Бистриця” у Ста ні-славові. 10 серпня 1922 р. – С. 27.11 Лист № 65 Ю. Тютюнника до М. Палія-Сидорянського. 19 квітня 1923 р. – С. 104.

12


рівництво ДПУ ставило собі за мету встановити контроль за українською еміграцією, дезінформувати розвідки Польщі та Румунії, а головне – пере-конати Юрія Тютюнника в необхідності нелегального повернення в Украї-ну з метою особисто „очолити потужний постанський рух в Україні”.З цією метою до його найближчого оточення було введено декількох

більшовицьких агентів. Найближчими до генерала були Йосип Добротвор-ський, який тривалий час виконував обов’язки його помічника, та Григо-рій Заярний, якого Тютюнник взагалі вважав своїм товаришем. Сотник Заярний увійшов в оточення Юрка Тютюнника ще 1919 р., коли той був начальником штабу в отамана Григор’єва. Коли Тютюнник командував Київською групою Об’єднаної Української армії, Заярний був на посаді державного інспектора. З Тютюнником він пройшов Перший зимовий похід, був поранений у ногу, пройшов кампанію 1920 року. І, природно, коли Тютюнника призначили начальником Партизансько-повстанського штабу (20 лютого 1921 року), сотник Заярний опинився в складі цього штабу, під керівництвом полковника Ступицького, в оперативному відділі. За завданням полковника або ж самого генерала Тютюнника він багато разів переходив кордон і встановлював зв’язки з українським підпіллям і повстанцями. Під час одного з таких переходів кордону у липні 1921 р. він був арештований, а згодом завербований радянською розвідкою, яка ак-тивно використовувала його для дезінформації Тютюнника, збору інфор-мації про повстанський рух та плани української політичної еміграції. Крім того, Заярний отримував від чекістів сфабриковану інформацію, яка пе-редавалася не лише в Партизансько-повстанський штаб, а й французькій та румунській розвідкам. Сотник Заярний, завербувавши кілька козаків серед інтернованих у таборах, створив систему переправки на територію УРСР розвідників Тютюнника, які згодом потрапляли прямо в руки чекістів або під їхній нагляд, що призводило до провалів в українському підпіллі. У Заярного було кілька псевдо: для чекістів він був „№103” або Гордієнко, для Тютюнника та його штабу – Гриць Попов. Справжнє ж його ім’я – Гри-горій Львович Заярний. Робота Заярного на користь радянської розвідки у листопаді 1921 р. стала вагомою причиною провалу Другого Зимового походу. Інформації агента №103 дозволили керівництву ЧК завчасно ді-знатися про місце переходу повстанцями кордону, їхній маршрут та чи-сельність загону Добротворський і Заярний стали важливими дійовими особами „спра-

ви №39”, спланованої і розпочатої чекістами 1922 р. Вони і надалі корис-тувалися довірою Тютюнника, виконували важливі доручення і знали про всі його дії та плани. У листі до Грицька (Г. Заярного) 30.04.1923 р. Тютюнник писав:...Буду чекати Вашого приїзду, тоді будемо говорити. Інформації від


13

Вас підбадьоруюче впливають на мене і дають мені базіс для моєї ро-боти тут...12 ,а в листі до Й. Добротворського від 24.05.1923р. інше: Дорогий Йосипе Михайловичу! Сиджу і чекаю відповіди, після якої

сподіваюся на краще, хоч і зараз не погано. Зараз у мене Гриць Заяр-ний – вітає Вас. Відносно переїзду доктора, річ дуже проста аби лише він добрався до Неполанівець, а тут я все зроблю і буде в цілковитій безпе-ці. Техніку переїзду знає Дишлевий і йому ця справа (для всіх) доручена мною. Кузьм.-Титаренко шарпнули по дорозі, але він вибрався із небез-пеки і зараз відпочиває...13.Всю інформацію, яка стосувалася Тютюнника зазначені агенти пере-

давали до радянських органів. З деталями чекістської операції можна познайомитись в матеріалах п’ятого розділу книги, де представлений огляд оперативної розробки справи з „виведення” генерала Тютюн-ника на радянську територію. Завершальна фаза операції розпочала-ся 4 червня 1923 року, керував нею начальник відділу контррозвідки Державного політичного управління (ГПУ УРСР) Журинда, безпосереднім виконавцем акції був призначений Григорій Заярний, він же Гордієнко, він же Гриць Попов.Ще після повернення з Другого зимового походу Тютюнник послав За-

ярного в Україну. Той переслав йому шифровку: він довідався від секрета-ря Вищої військовий ради Андрієвського, що з метою загального повстан-ня в Україні в Харкові створено повстанську організацію на чолі з Доро-шенком, яка хотіла б бачити своїм начальником генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Генерал повірив Заярному і зважився на перехід в Україну, прибувши 16 червня 1923 року в Нагоряни, звідти – до берега Дністра. Близько до світанку Юрко Тютюнник переплив Дністер і опинився в руках чекістів. Для широкої громадськості поширено було версію, що він пе-рейшов в УРСР добровільно, це ж саме було сказано й про його штабних співробітників. Нагадаємо, генералу було надано інформацію про діяльність в Україні

Вищої Військової Ради, яка організовує повстанців для боротьби з більшо-виками і те, що він має її очолити. Тому Тютюнник й обрав рішення про повернення в Україну. 16 червня 1923 р., після того як генералу супро-воді декількох осіб переправився через Дністер на „радянську сторону”, його було заарештовано. Хоч офіційно радянська влада заявила про до-бровільний перехід генерала, однак документи цього не підтверджують: у жодному з виявлених в архіві Служби зовнішньої розвідки України листів Ю. Тютюнника не йдеться про наміри припиняти боротьбу, а тим більше переходити на радянські позиції.12 Лист № 68 Ю. Тютюнника до Г. Заярного. 20 квітня 1923 р. – С. 108.13 Лист № 82 Ю. Тютюнника до Й. Добротворського. 24 травня 1923 р. – С. 118-119.

14


Потрапивши до рук ДПУ Ю. Тютюнник зрозумів, що операція з його „ви-ведення” була ретельно підготовлена більшовицькими спецслужбами з залученням людей з його оточення. У листі до М. Осадчого він пише:

...факт мого „уловлення” є причиною перебільшення своїх сил і здібнос-тей деякими з „причастних к собитію” осіб...14.У листі до Заярного, що взяв безпосередню участь у переправі генера-

ла через Дністер, Тютюнник 09.08. 1923 р. писав: Описувати Вам детально, як усе сталося, вважаю не доцільним. Зазна-

чу тільки, що я прийняв рішення цілком самостійно, коли орієнтувався в дійсній сітуації на Україні. Зроблено крутий і рішучий поворот. При по-баченні зі мною для Вас буде все ясним... Одно слово: дивні діла Грицьку! Побачитися нам треба обов’язково і я сподіваюся, що це не тяжко буде для Вас зробити15.В іншому листі до Заярного, написаному через три дні після попе ред-

нього, Тютюнник писав: [Розу]мію, що Вас трохи здивує той поворот справи, але вважаю, що

дуже здивувати Вас багато тяжче, ніж мені перейти через Дністер і по-їхати в Харков, як громадянинові УСРР. Гадаю, що зараз я особисто і всі наші, що погодяться з моїм новим напрямком, зможемо багато ко-риснішими бути для національної справи, ніж перебуваючи в ролі по-літичних паралітиків – емігрантів. Не знаю, чи дозволять Вам обставини негайно вирушити на побачіння зі мною, щоби потім (коли схочете) по-вернутися знов за Збруч, а переговорити нам особисто дуже бажано, хоч би й пізніше16.У листі до Добротворського, який теж співпрацював з ДПУ і був при-

четний до підготовки операції з „виведення” Ю. Тютюнника, останній на-магався пояснити мотиви свого вчинку:

...Зараз я на Україні. Обставини склалися так, що перед мною стала дилема: або перейти Дністер або віддати себе і всіх, котрі йшли зі мною, в повне розпорядження розвідчих органів „приятелів наших”, віддати без будь-яких умов і застережень. Я вибрав перше: зроблено раптовий і крутий поворот, та для Вас він не повинен бути не зрозумілим, бо Ви один з тих, що знають мої переконання. Щоби не трапилося, в якій би ролі мені не довелося тут виступати, знайте, що я не скажу ні одного слова, не підпишу ні одного паперу, коли не буду переконаний, що те треба зробити во ім’я нашої справи17.Листи до близьких, дружини Віри показують нам Тютюнника в іншій,

раніше невідомій іпостасі, як сентиментального і люблячого чоловіка, 14 Уривок з листа № 153 Ю. Тютюнника до М. Осадчого. 21 липня 1923 р. – С. 199.15 Лист № 162 Ю. Тютюнника до Г. Заярного. 9 серпня 1923 р. – С. 208.16 Лист № 163 Ю. Тютюнника до Г. Заярного. 12 серпня 1923 р. – С. 209.17 Лист № 160 Ю. Тютюнника до Й. Добротворського. 4 серпня 1923 р. – С. 206.


15

чуйного батька. Найперше, що турбувало Тютюнника після „повернен-ня” до радянської України – це доля його родини. Як відомо з листування, матеріальне становище дружини у той час було жалюгідним. Він нама-гався вивезти її таємно через польсько-радянський кордон до УСРР, щоб вона не стала заложницею в руках поляків. Про це йдеться у більшості його тогочасних листів. Так, у листі до Ігора Дуткевича від 07.07.1923 р. Тютюнник наголошував на тому, що в перших числах серпня його родину потрібно обов’язково вивезти з Польщі до Нагорян (румунська терито-рія). Він настоював на тому, щоб цю операцію здійснювати таємно від французьких і румунських розвідувальних органів18. В іншому листі до Дуткевича (20.07.1923 р.) Тютюнник наголошує: Справа надзвичайно делікатна... У всякому разі надіюся, що Ви змо-

жете передбачити всі несподіванки, щоби не засипатися перед румуна-ми. Чекаю вісток про родину. Перед її переїздом нам мабуть не вдасться побачитися, а тому обміркуйте справу її перевезення і напишіть мені, як саме те можна буде зробити...19.У листі до невідомого адресата, який, вочевидь, мав зв’язок з більшо-

вицькими органами, Тютюнник просить його долучитися до організації перевезення його родини до УСРР – надати людей для цього, взяти участь у підготовці цієї акції. Крім того, він наголошує на тому, що

...не думаю, що мою родину вмовлять перевезти, коли я сам (або хтось із близьких мені людей) не буде на березі Дністра: вона не повірить і не поїде...20.У цьому ж листі він переконує, що ...в Польщі можуть розгадати де і в яких приблизно обставинах я зна-

хожуся. Тільки виїзд із відтіль моєї родини може переконати всіх, що я „улаштувався в Румунії21.

25.07.1923 р. Юрій Тютюнник повідомив дружину про переїзд до ра-дянської України:

...швидко збіраюсь послати до тебе Павла Ів.[ановича] (Бондарен-ка – прим. авт.) або когось иншого, котрий і перевезе тебе з дітьми до мене. Той кому буде доручено перевезти тебе, обов’язково повинен привезти тобі листа від мене. По приїзду в Румунію ти багато дечого узнаєш, що тебе страшенно дивуватиме, але при побаченні я потроху все роз’ясню... Мої справи непогано влаштовуються, одно тільки пога-но, що не маю вільної хвилини, щоби користуватись літом і жити вкупі з рідними22.18 Лист № 150 Ю. Тютюнника до І. Дуткевича. 7 липня 1923 р. – С. 197.19 Лист № 152 Ю. Тютюнника до І. Дуткевича. 20 липня 1923 р. – С. 199.20 Лист № 155 Ю. Тютюнника до невідомого респондента. липень 1923 р. – С. 201.21 Там само.22 Лист № 159 Ю. Тютюнника до В. Тютюнник. 25 липня 1923 р. – С. 205.

16


Відповідальну місію з перевезення своєї родини з території Польщі до радянської України Тютюнник доручив Павлу Івановичу Бондаренку, якого його дружина знала особисто. У листі до Павла Бондаренка від 09.08. 1923 р. Тютюнник давав останні настанови, що стосувалися цьо-го питання: Зараз треба перевезти на Україну тільки мою родину. Така раптова пе-

реміна для Віри буде цілком несподіваною і я боюся, що вона не зразу рішиться на переїзд. Виїхати з Польщі треба негайно, що б не спізнитися. Тому абсолютно необхідно, щоби Ви особисто повезли їй мого листа і під-твердили на словах, що їй не можна залишатися в Польщі ні одного дня і що при виїзді її необхідно схоронити повну таємність – навіть близькі люди повинні залишатися переконаними, що родина виїзжає в Руму-нію... Вірі скажете, що Ви зі мною бачилися і що я живу в Харькові, як громадянин УСРР, працюю і що мені нічогісінько не загрожує. Зате коли довідаються поляки, то можуть затримати родину в Польщі на довгий час, тому вона повинна якнайшвидче тікати на цей бік Збруча. Писати все одверто дружині до Косова я не хочу, остерігаючись захоплення листа по-ляками. Тому прошу Вас, Павле Іванович, особисто з’їздити за нею. Вас Віра знає і з Вами не побоїться вирушити в подорож23. Чекісти таємно перевезли з Косова і доставили до Харкова Віру Андрі-

ївну з двома доньками. Вони проживала до 1932 року на станції Кущівка Південно-Кавказького краю.Опинившись у руках радянських органів держбезпеки, Юрій Тютюнник

змушений був підтримувати оперативну гру, яку вони проводили. Зокре-ма, у листах до своїх знайомих він переконував їх в існуванні Вищої Вій-ськової Ради, як керівного органу повстанської боротьби в Україні. Хоча насправді це була організація, створена ДПУ для виявлення і захоплен-ня керівників антибільшовицьких змагань. Після слідства Тютюнник був звільнений, викладав у Школі червоних старшин у Харкові, читаючи курс лекцій з тактики та стратегії партизанської війни, знімався в кінофільмі „П.К.П.” („Пілсудський купив Петлюру”), граючи самого себе, написав три книжки, із яких найвідоміша „З поляками проти Вкраїни”, яка була вида-на в жовтні 1924 року. Іншим завданням, яке, очевидно, поставило ДПУ перед Тютюнником –

було здобуття документів, які б переконливо свідчили про співпрацю Державного Центру УНР з румунськими і французькими державними органами. Це давало можливість радянським дипломатам готувати ноти протесту до урядів цих країн. Так, у листі до М. Осадчого від 21.07. 1923 р. Тютюнник відзначає, що Ціллю нашої роботи є добути дискредитуючі документи у француз і ру-

23 Лист № 161 Ю. Тютюнника до П. Бондаренка. 9 серпня 1923 р. – С. 209.


17

мун. У мене є сумніви, що те нам поведеться... Гадаю, що здобути сер-йозні документи буде не легко і для того потрібно буде часу багато...24.Одним з завдань, які виконував Юрій Тютюнник була дискредитація

уенерівського державницького центру та безпосередньо його лідера Си-мона Петлюри. У листі до Йосипа Добротворського від 04.08. 1923 р. він наголошує: Вам за всяку ціну треба залишитись в Галичині. Робота повинна продо-

вжуватися в дотеперішньому напрямку. Особливо зверніть увагу на віді-рвання війська од Петлюри – роля його повинна бути зведена до нуля. Чим швидше, тим краще...25.

Тютюнник критикував Петлюру за його нібито пропольську політику. У листі до Добротворського від 14.08. 1923 р. він продовжує антипетлюрів-ську риторику: Петлюру тут не люблять як невдачника. Але є значні кола, які його по-

літику вважають просто зрадницькою. Одно слово, його діяльність вважа-ють або великою глупотою або такою ж підлотою. Йти за Петлюрою – це значить йти шляхом, який врешті приведе до озброєної боротьби проти українського народу за інтереси наших національних ворогів. Ми, як на-ція повинні вести самостійну політику, а не зв’язувати свою долю з тим чи иншим сосідом. І жаль, і дивно мені, як не розуміють того провідники інтернованих військ – люди розумні і чесні?...26.

Для послаблення позицій української еміграції в Польщі більшовики намагалися організувати масовий „поворот” авторитетних українських діячів до радянської України та заходи, які б показували їх прихильність до комуністичної ідеології та дій радянських органів влади в Україні. До цієї пропагандистської роботи був залучений також Тютюнник. Він у листах до багатьох своїх знайомих відзначав, що інтерновані в польських табо-рах українські діячі мають офіційним шляхом повертатися до радянської України, де влада забезпечує всі умови для життя і діяльності. При цьому подавалася апологетика комунізму: Кожна інтелігентна людина (українська сила) має можливість робити на

рідній ниві. Комуністи багато розумніші від здегенерованої шляхти – за-раз українізують всі свої апарати і навіть армію. Роблять це рішуче і по-слідовно. Грунт для протирадянської роботи таким робом зникає, бо со-ціяльні реформи є корисними для української нації...27.Непросто зрозуміти мотиви, які рухали Тютюнником в цій справі. Можли-

24 Уривок з листа № 153 Ю. Тютюнника до М. Осадчого. 21 липня 1923 р. – С. 199.25 Лист № 160 Ю. Тютюнника до Й. Добротворського. 4 серпня 1923 р. – С. 206.26 Лист № 164 Ю. Тютюнника до Й. Добротворського. 14 серпня 1923 р. – С. 209.27 Лист № 160 Ю. Тютюнника до Й. Добротворського. 4 серпня 1923 р. – С. 206.

18


во, він піддався спокусі комуністичних ідей, як це зробило чимало відомих європейських інтелектуалів. Принаймні, він не виглядав зломленим ОДПУ. В цьому сенсі досить промовистим є один епізод, що стався у Харкові 1928 року. У клубі Робмису (профспілки робітників мистецтв), на Нетечен-ській набережній тодішньої столиці УСРР, завершувалася тривала дискусія навколо роману Юрія Смолича „Фальшива Мельпомена”, антигероями якого є члени націоналістичного підпілля. Думки дискутантів щодо твору та його героїв діаметрально протилежні. Одні підтримують викривальну позицію автора, інші ж звинувачують його в „оспівуванні націоналізму”… Ведуча диспуту прагне завершити дискусію, коли один із присутніх напо-легливо вимагає надати йому слово і при підтримці залу отримує його. З глибини залу, від вхідних дверей, попрямував до трибуни якийсь не-

відомий мені чоловік, – згадував у своїх „Розповідях про неспокій” Юрій Смолич. – Невисокий на зріст, але кремезний, з широкими плечима й чіт-кою, військової муштри, ходою. Його чисто виголене підборіддя було май-же квадратове, на лоба спадав русявий чубчик, сірі глибокі очі поглядали якимсь холодним сталевим блиском пильно й пронизливо. (…)

— Мене звуть Юрко Тютюнник.— Що за ідіотські жарти! – гукнув хтось з першого ряду.— Ніяких жартів, – відказав чоловік на трибуні, – я той самий Тютюнник,

про якого ви й подумали. Отаман Юрко Тютюнник.У залі враз запанувала тиша. (…)— Тут розійшлися думки з приводу визначення ідейного сенсу роману…

(…) Можливо, аудиторії буде цікаво почути й мою думку? Вважаю себе дещо компетентним у цьому питанні. (…) Я був не тільки лідером націона-лізму, а й командиром армії націоналістів та керівником націоналістич-ного підпілля. Отже, маю певний досвід у цій справі. (…) Заявляю, коли б отакою, як описано в романі, виявилася у своїй підпільній діяльності боївка націоналістів, яких я посилав у підпілля на Україну, то я б наказав тих нікчем розстріляти!”І пішов з трибуни геть. Ймовірно, це був останній чи один з останніх публічних виступів Тютюн-

ника.12 лютого 1929 року його знову заарештували. У березні переправили

до Москви, у розпорядження контррозвідувального відділу ГПУ, а 3 грудня 1929 року Колегія ГПУ СРСР присудила генерал-хорунжого армії УНР Юрія Йосиповича Тютюнника до вищої міри покарання – розстрілу. Вирок ви-конано 20 жовтня 1930 р.

Владислав Верстюк

554

РОЗДІЛ 6

НЕОПУБЛІКОВАНА СТАТТЯ О. КОБЦЯ1 „ВЕРТАЙТЕСЬ ДО ДОМУ (ІСТОРІЯ ДОЛІ Ю. ТЮТЮННИКА)”2

У бараці щасливих вигнанців із нещасливої Батьківщини – України було холодно й непривітно. Під стелею з неструганих дощок ледве блимала, розрахована на ощадність німецька електролямпка, надво-рі лютувала хуртовина, закрижаніла сніговія билася в тмяні віконця барака, аж вони жалібно дзеленчали. А з київської радіовисильні со-лодко виспівуває ніжний і благальний голосок української дикторки. Вона, молода дочка українського народу, намагалась надати тому голоскові найбільше щирости й чарівливої правдивости. Але вбача-лося над чолом її незримо звисає наган енкаведистського бандита. І переказує вона черговий заклик наїзників на Україну до всіх укра-їнців за межами Батьківщини, щоб поверталися додому. Там їх чекає праця й всілякі почесті.

І той непривітний барак, і та хуртовина, і той тремтливий, невпев-нений голос української дикторки, – усе це спонукало мене ще раз перечитати, дрібним письмом писаний у совєтському шкільному зошиті, на поганому папері, рукопис мого недавнього найбільшого друга Валеріяна Старого. Багато-багато, повних тревоги й смертель-

1 Варавва Олексій (Олексій Кобець, Олексій Воронин) (1882-1967) – україн-ський письменник, поет і редактор. Народився в с. Лазірці (тепер Канівський р-н). Навчався у Вищому економічному інституті ім. М. І. Туган-Барановського в Києві. Учасник Першої світової війни, був одним із співробітників Союзу Визволення України. Згодом – редактор газети „Каневские ведомости” та журналу „Нова громада”. Підготував автобіографічний твір „Записки поло-неного”, що був заборонений та вилучений із книгарень та бібліотек. Автор оповідань, нарисів для молоді, поетичних збірок „Ряст” і „Під чужим небом” (1913), „Чайка”. Працював на Одеській кіностудії ВУФКУ. До 1925 р. жив у Києві, а потім переїхав до Харкова. У 1930-х рр. займався перекладами росій-ської класичної літератури. У 1934 р. член спілки письменників України. Під час Другої світової війни із сім’єю емігрував за кордон. З 1950 р. жив у США, де й помер. 2 Статтю виявив в архіві та передав упорядникам д.і.н., проф. В.І. Сергійчук.

НЕОПУБЛІКОВАНА СТАТ ТЯ О. КОБЦЯ „ВЕРТАЙТЕСЬ ДО ДОМУ (ІСТОРІЯ ДОЛІ Ю. ТЮТЮННИКА)”

555

них небезпек, днів і ночей перебували ми з Валериком разом, щоразу далі втікаючи від смерти, уперто, наполегливо змагаючись за життя. Поки однієї нещасливої ночі, десь між Пассау і Плятлінгом у низовій Німеччині шалена бомба з американського, а може й московського повітряного хижака влучила в повіточку край містечка, де на буря-ну ніч притулок собі знайшли зголоднілі, вимучені, знесилені втікачі. Старі й молоді, жінки й діти. І все, що залишалось мені на згадку про молодого, усупереч його прізвищу – Старий, Валерика – це недопа-лена в огні ручна валізка з вишитим українським рушничком і при-ладом для голення, та цей напівзгорілий зошит, у якому вцілів тільки один спогад мого друга – „Як справді було з генералом Тютюнником”.

І сьогодні я цей спогад перечитую ще раз.__________________

„То було влітку 1923 ще року. Мене познайомили в Харкові з інструк тором сільсько-господарської кооперації Заярним. Коопера-торів знав я багато, знали кооператори й мене, отже нічого особливого на перший погляд нове знайомство мені не обіцяло. Заярний пра-цював у „Сільському Господарі” (на вулиці 1-го травня, колись Мос-ков ській). Був це чоловічок років 30-ти, нижче середнього зросту, білявий, з застиглими, безбарвними очима, рідкими рудими бро ва-ми; мав пухкі дівочі губи, був вайлуватий, неповоріткий, завжди ніби глибоко задуманий. Припадав на одну ногу. Чи то в нього природня була вада, чи набута в бурхливому житті нашого віку, не знаю.

Зацікавило мене в Заярному те, що він був тоді не тільки „радіо-малахольний”, як і більшість харківських людей, і я між ними (радіо саме входило в моду), а також, як мені відрекомендували його – сам радіо-майстер. Він робив радіо-апарати. Моє захоплення новим зна-йомством кінчилося тим, що Заярний за кілька місяців змайстрував мені дуже незграбну на вигляд, чорну, квадратової форми, коробку на одну радіо-лямлу, і вициганив за неї з мене досить велику пла-ту. І я мав утіху, – через причеплені до коробки навушники, інколи, крім звичайного шкварчання, – почути ще й деякі музичні какофо-нії з харківської студії Всеукраїнського радіо-комітету, що містився всього за кілька кварталів від мого житла.

Поки Заярний виготовляв той радіо-приймач, я мав нагоду ближче до нього придивитися. Цікавило: що то за чоловічок? Насамперед, від першої нашої зустрічі він почав відразу звертатись до мене на

556

Розділ 6 ЮРІЙ ТЮТЮННИК: ВІД „ДВІЙКИ” ДО ҐПУ. Документи і матеріали

„ти”. Була така звичка у підсовєтських людей. Але не було в ній ні-чого щирого, справді дружнього. І дуже скоро став я підсвідомо від-чувати, що хлопець має на душі щось невисловлене, все намагається звести свої розмови зі мною на національні українські справи, ви-словлюється туманними натяками, набивається, – просто набива-ється людина! – на інтимну дружбу...

І думалось мені: Заярний знав, що я причетний до письменства, і мені здавалося, що всі ті його намагання походять від звичайно-го, властивого кожній людині, бажання поділитися з тим, хто пише: чимось пережитим, або й цілою історією свого життя. І я старанно уникав таких розмов. Але часом спадало на думку й інше: чи не ге-пеупівською пасткою тхне від тебе, громадянине Заярний? Бо, як і кожна підсовєтська людина, я мусів бути обережним. Подвійно я був обережний з Заярним ще й тому, що він же – комуніст. Цю мою, настороженість до нього він, мабуть, відчував, бо за першої ліпшої чергової невдачі втягти мене у відверту розмову виразно сумнів, за-мовкав, швидко прощався, але все похвалявся:

– Ну, ось уже незабаром „апарат” буде готовий – занесу, прила-штую, тоді поговоримо...

Адресу мою він знав. Але я, чимдалі більше розчаровуючися в його здібностях, як радіо-конструктopa, сподівався, що той час на-стане не швидко, і на тому заспокоювався.

Та якось одного осіннього вечора Заярний з’явився з готовим радіо-приймачем у моїй кімнаті на п’ятому поверсі харківської кам’яниці. І я примушений був стати єдиним слухачем його „спо-віді”, якщо можна так назвати його схвильовану розповідь про дні українського Відродження та про ролю в ньому його, теперішнього кооперативного інструктора Заярного.

Мені дуже хотілось обмежити нашу розмову обсягом досить ту-манних для мене понять про катоди й аноди та про властивість до-вгих і коротких радіо-хвиль, але Заярний, швидко вичерпавши цю тему, несподівано, ніби між іншим, сказав:

– Бачив сьогодні на Сумській Тютонника...І пильно подивився на мене: яке враження?Я відповів якнайбайдужіше:– Ну і що?Нічого... У наркомторзі працює колишній наш генерал...


557

– Ну, і нехай собі працює... Слухай, Василю, а що, коли твій при-ймач перестане працювати? – намагався я звернути гостя з драж-ливої теми.

– Та кинь ти про це! – благально вимовив Заярний, – як треба буде, я й десять разів прийду й направлю... А чи знаєш ти, що в жит-ті генерала Тютюнника я відіграв не останню ролю?

І на моє, знову байдуже, „не знаю”, Заярний став похапцем, напо-легливо, стараючися, щоб я, часом, не перервав його, розповідати...

Порушуючи будь-які вимоги літературної архітектоніки, мушу на-перед сказати, що то була розповідь провокатора, у звичайнісінько-му розумінні цього слова, і водночас, то був несамовитий крик на-болілої людської душі. Крик душі скаліченої, спотвореної й ганьбою прокляття таврованої, української людини.

Так, Заярний був українець. З діда-прадіда українець родом, з юнацьких своїх літ – українець переконаннями. Більше того – бо-рець за долю свого нещасного, поневоленого народу. Борець, який раз, єдиний раз, перед обличчям смерти, спіткнувся, звернув із пра-вої дороги борця і . . . покотився в бездню вічного прокляття.

Розповідь Заярного несподівано мене захопила; вона була повна високо драматичних моментів, але повна й усяких побічних від-ступів, досить, зрештою, хаотичних, тяглася всю ніч – до світанку. Щоб переказати її дослівно, треба було б списати цілу гору паперу. Обмежуся переказом фактів.

Заярний згадав про знану відозву генерала Тютюнника, яку той опублікував тут, звертаючись до залишків колишньої своєї армії за кордоном, із закликом повертатися додому, як це добровільно, мов-ляв, зробив сам Тютюнник, і працювати, спільно з совєтською вла-дою, на користь українського народу.

Я знав, що такий заклик справді був опублікований. Але ж, як і кожний підсовєтський українець, не вірив, у кожному разі, в добро-вільність такого заклику генерала до колишніх своїх вояків. Тішив себе тим, як і більшість українців, що колись історія скаже слово чистої правди і про цю трагічну подію в долі нашого народу.

Для мене цю правду несподівано тієї ночі сказав Заярний.Заярний був членом української комуністичної партії. Верхівка

цієї партії в двадцятих роках злилася з капебеушниками – москов-ськими комуністами, з партією КП(б)У. Заярний не „злився” – зали-

558


шився осторонь. Київська чека кинула його в підземелля. Колишній однопартієць і соратник його в боротьбі за кращу долю україн-ського народу, Затонський відвідав Заярного у в'язниці вже тоді, коли Заярний відбув належний іспит усяких допитів із тортурами. Приніс йому смертний вирок. Сказав, що виконати вирок можуть кожної хвилини на наказ його, Затонського. Затонський, як відомо, „злився”, і тоді був у комуністів всемогутньою людиною. Це його руками червона Москва жорстоко розправлялася з непокірною Україною, десятками тисяч винищуючи цвіт української нації. Це він, разом із Петровським та Балицьким, підписав вирок про роз-стріл 359 героїв Базару.

Затонський натякнув Заярному, що той має вибрати між смер-тю і життям, що є вихід, про який він йому скаже докладно завтра, а сьогодні Заярний повинен тільки погодитись на беззастережну службу комуністам... І на тому залишив камеру Заярного.

Заярному стало ясно, що його хочуть зробити зрадником усього того, чому він віддав так багато років свого юного життя. Він розпо-відав, що то була найстрашніша ніч у його житті. Він мусів вибирати між зрадою і смертю. І вибрав... зраду.

Другого дня Затонський власною автомашиною завіз його до яко-гось багато умебльованого мешкання одного з тодішніх київських комуністичних вельмож. Там було добірне товариство: голова губ-чека Ліфшиць, усі члени ревкому і ще якісь майстри таємничих справ. За розкішно уставленим дорогими винами і стравами сто-лом (це в час, коли на вулицях Києва десятками валялись трупи за-гинулих від голоду людей – підкреслив сам Заярний), йому запро-понували умовити генерала Тютюнника повернутися з закордону.

Плян був справді диявольський, Заярному влаштують голосну „втечу” з ЧК, широко оповістять про це в пресі, газети потраплять за кордон, отже, там до нього поставляться з довір'ям, як до втікача з пекла. До того він матиме безліч власноручних листів від найближ-чих друзів і соратників самого генерала та його штабістів (писаних, розуміється, в підземеллях ЧК). А найголовніше – Тютюнника треба впіймати на гачок всеукраїнського повстання проти совєтів, нібито цілковито підготованого на терені всієї України. Чекають, мовляв, тільки на нього, Тютюнника, щоб очолив цей рух. І Україна, нарешті, буде визволена, – саркастично було заявлено Заярному. Потрібна


559

була тільки згода самого Заярного. За успішне виконання цього завдання йому обіцяли, по-перше, прощення його „провин” перед пролетарською державою, партією й урядом, отже – життя, а по-друге – життя багате й безтурботне в майбутньому. За невиконан-ня – невблаганна, невідклична смерть, яка його скрізь знайде...

Заярний згоду дав.Перший виїзд його й побачення за кордоном із генералом

Тютюнником успіху не мали. Незважаючи на купу листів і особистих спільних знайомств, незважаючи на авреолю „героя”, яка витала над „утікачем із лабетів ЧК”, генерал Тютюнник поставився до всіх про-позицій Заярного недовірливо, а до нього самого – підозріло. Був момент, коли Тютюнник майже переконаний, що бачить у Заярному провокатора, притиснув був до його скроні нагана, і залишалось тільки натиснути гашетку... Але тут, уже з власної ініціативи, про-вокатор, іще раз рятуючи своє життя, ударив генерала Тютюнника в найболючіше місце людського серця. Він пообіцяв вернутись в Україну й привезти власноручного листа від дружини генерала, тоді ще зовсім молодої жінки, яка все ствердить...

Заярного відпустили, і він повернувся до Києва. Затонський дуже лютував. Може тому, що не сам додумався наділити провокатора ще й листом від дружини генерала Тютюнника, яка теж сиділа в ЧК і була в його цілковитій волі, а може й тому, що взагалі справа загаль-мувалася, а перед Москвою вислужуватись треба... Отже, він ухопив-ся за пропозицію Заярного, і вже через день провокатор мав довгого листа, писаного власною рукою дружини генерала Тютюнника, під диктант може й самого Затонського...

Заярний вирушив за кордон іще раз. Цього разу генерал Тютюнник сумнівів уже не мав. Biн погодився – з єдиним провідни-ком Заярним – виїхати на Батьківщину, щоб очолити всеукраїнське повстання проти червоних гнобителів. Таємний перехід кордону відбувся на румунській території. Треба було переплисти човном Дністер. Підкуплена з обох боків чималими грішми румунська вар-та з цього боку охоче пропустила двох порушників кордону. Те, що генерал Тютюнник погодився переходити кордон у супроводі тіль-ки одного Заярного, схоже на байку, але Заярний клявся, що було саме так, і що в цьому – його особиста заслуга, яку, знову таки, треба завдячувати листові до генерала його дружини, що в своїх писан нях

560


змалювала Заярного, як найвідданішу людину, як рідного сина ...Тільки човен із двома перебіжчиками пристав до українського бе-

рега, Заярний пошепки попросив генерала Тютюнника пройтися за ним кілька кроків – делегація повстанців, мовляв, чекає ось тут, за уступом скелі, і сам пішов наперед. За ним рушив і генерал. І вже через кілька кроків з-поза найближчої скелі вискочив здоровило-чекіст і з усієї сили вдарив генерала наганом по голові. Тютюнник упав непритомний. Його підхопили на ноші й несли кілька кіломе-трів до автомашини на битому шляху. Заярний невідступно ступав поруч нош. По дорозі до авта генерал на одну мить очуняв. Підвів го-лову, оглянувся навколо, очевидно, усе зрозумів, побачив Заярного і вимовив тільки одну фразу:

– Ага, ти тут, Юдо?..А потім знову знепритомнів.Дійшовши до цього місця розповіді та вимовивши слова опритом-

нілого бранця, Заярний на хвилину замовк, ніби ще раз переживаючи глибочінь свого нелюдського злочину, або, може, чекаючи, чи не за-реагую на цей драматичний момент якимось чином я. Я промовчав. Як мовчав і під час усієї розповіді. Тоді Заярний розказував далі.

Генерала Тютюнника забрали в ЧК. Від нього зажадали листа-заклику до всіх його співпрацівників за кордоном, щоб поверта-лись на Батьківщину. Поставили ті самі умови, що й Заярному і ге-нераловій дружині: або смерть або лист. Генерал Тютюнник вибрав смерть...

Але Москва вимагала більшого за смерть, хоч і видатної одиниці: їй треба було добитися, – хоч би там що, – власноручного листа-заклику Тютюнника. І слухняні наймити московські довго добива-лися від в'язня всіма доступними для них засобами такого листа. Але генерал Тютюнник непохитно вирішив: ліпше вмерти. Тоді знову, – може якраз на підшепти Заярного (цього він сам не ска-зав), чи вже з власної ініціативи, чекісти використали останній за-сіб. Генералові влаштували побачення в казематі з його дружиною, з маленькою дочкою на руках – з подругою його життя – виму-ченою, сторостерзаною, як із хреста знятою. І новий ультиматум: або лист, або смерть і їй, і дитині, і, звичайно, йому – найбільшому „винуватцеві”...

Заярний з особливим притиском підкреслив, що цього не зміг ви-


561

тримати і сам генерал Тютюнник. Він своє звернення, під дослівний диктант чекістів, написав і підписав...

__________________За якийсь час Тютюнника випустили на волю. Він справді пра-

цював, як фахівець, у народньому комісаріяті зовнішньої торгівлі в Харкові, у будинку промисловости на майдані Дзержинського. Крім того, відомо, що за його сценарієм було зроблено одну видат-ну українську кінокартину. Другий його сценарій – про селянські заворушення на Лівобережжі України в ХVII столітті – схвалений кіно-фабрикою, не побачив світу, бо незабаром і для самого генера-ла Тютюнника світ закрився навіки. Вивезений до Москви, він зник, і донині невідомо, де і як його знищили.

__________________Заярний, „висповідавшись”, прощався зі мною на світанку. Перед

відходом він, ніби жартуючи, сказав:– Ти ж дивись, нікому про це – ані слова... сам розумієш... А

втім – усю цю історію добре знає і, здається, вже опублікував для загального відому славнозвісний, невсипущий Бурцев3 у Парижі...

Я запевнив Заярного, за тодішньою обов'язковою формулою, ви-твореною в задушливому підсовєтському житті, що я не тільки нічо-го не чув від нього, а що він і взагалі цієї ночі в мене не був, бо й сам я в ці дні був десь поза Харковом... Заярний на це в'яло посміхнувся.

А взагалі – здавалося мені, що він якось побадьорішав, ніби зва-лив великий тягар із душі. Проте, на прощання, я запитав його:

– А як же тобі, Василю, віддячили?– Віддячили. Мені запропонували або орден Леніна, або тисячу

карбованців грішми.– І ти вибрав...?

3 Ймовірно Бурцев Володимир (1862-1942) – російський громадський діяч, журналіст, редактор та видавець. Член народовольських гуртків. У 1885 р. за-арештований та засланий в Іркутську губернію, емігрував за кордон. У 1889 р. у Женеві почав видавати газету „Вільна Росія”, висланий із Швейцарії, зго-дом – із Франції за зв’язок з російськими емігрантами. У 1905 р. повернувся в Росію, а в 1907 р. знову емігрував. У 1914 р. повернувся в Росію, але був заарештований на кордоні та засланий в Туруханський край. Після революції знову емігрував у Швейцарію. Зустрічався з лідерами антибільшовицького руху та критикував більшовицький режим.

562


– Серебряники... – з уїдливим сарказмом відповів провокатор і , відчувши млявість стискання моєю рукою його руки на прощання, а може спостерігши огиду, яка мусіла перекривити моє обличчя, зно-ву враз посумнів, повернувся до мене спиною й вийшов у затінений ранковими туманами сутінків коридор моєї кімнати.

__________________Тієї осени, на вимогу лікарів, я мусів виїхати з Харкова на довгий

час, і з Заярним ніколи більше в житті не зустрічався. Але ще довгі роки насторожено чекав, чи не налетять несподівано серед ночі, чи не посадять у „чорного ворона”, та чи не пришиють справи за „недо-носительство”, десь у глибині душі приховуючи побоювання, чи не посланий був Заярний, за чекістською методою, впіймати ще одну жертву, що, вислухавши таку „сповідь” – державну таємницю, не до-несе, а, значить, не співчуває владі, а, значить, – „ворог народу...”. До налету трохи згодом таки дійшло, але серед тисяч шитих мені на до-питі „злочинів”, злочину, якого причиною був би Заярний, не було. З того я пересвідчився, що Заярний у своїй сповіді таки був щирий.

__________________До Харкова я повернувся тільки на початку 1930 року, щоб за-

селити пайову квартиру в новозбудованому будинку письменників „Слово”. Родина й усе майно ще лишались на півдні, частина речей була в дорозі залізницею, і я сидів день чи два в новій квартирі само-тній, на вузлах і валізках. Не було в хаті ані стільця, ані ліжка.

Саме тоді в Харкові почався прилюдний процес Спілки Визволення України, а по всій Україні відбувався незримий процес винищування всього свідомого українського елементу, так чи інакше причетного чи й зовсім непричетного до Спілки Визволення України. Розстріл більш, як двох тисяч юнаків – ніби членів Спілки Української Молоді, розстріл цілого українського полку десь на Полтавщині, масові арешти, розстріли й заслання вчителів, інженерів, агрономів, лікарів; широка, у зв'язку з цим, праця провокаційної сітки агентів ГПУ, розрахована на ловлення душ людських – це була атмосфера, в якій здригався в ті дні повалений, але непідкорений народ україн-ський і вся Українська Земля.

Десь може на третій день мого повернення до Харкова, до мого нового помешкання надвечір хтось несміливо постукав. Не сподіва-ючись ніяких відвідувачів, бо ще мало хто з моїх знайомих знав про мій приїзд, я кинувся відчиняти.


563

– Я до вас, товаришу Старий, – почув я жіночий вимучений голос у темному коридорі.

– Прошу, заходьте.– Провів одвідувачку до освітленої кімнати. На порозі її стала

струнка, вищесереднього зросту, з інтелігентним українським об-личчям, із глибоко запалими темними очима, неймовірно з вигляду виснажена, ще недавно, безперечно, вродлива жінка. Біля неї бояз-ко тулилась – достоту тулилась – як зовсім маленька, дівчинка ро-ків десятьох – тінь людської дитини. Обоє вони були дуже змучені, вбрані вбого, і зовсім легенько, коли зважити на тодішню погоду.

Без передмови в світлій кімнаті відвідувачка почала:– Я – дружина генерала Тютюнника Юрка... А це – донька наша...– Дуже радий... Чим можу служити ?( А в голові блискавицями тисячі думок, припущень, передбачень,

здогадів...).– Може б ви мені чимось помогли... Бідуємо... Мене послав до вас

товариш Сосюра4...Згадка відвідувачкою Сосюри – того, безперечно Богом обдаро-

ваного, юнака, але людини дуже несталої в переконаннях і далекої від додержання мінімальних вимог того, що всі ми звикли звати в буденному житті загальнолюдською мораллю, умить затамувала в мені найсвятіші почуття – почуття глибокого жалю до відвідувачки, до її сердешної дитини, нагадала про тодішню дійсність, і я тільки й міг (якось аж надто холодно) видушити з себе слова:

– Але вибачте, товаришко, я зараз у такому стані... Ось тільки що повернувся до Харкова... Речі не розпаковані... У кишені – ані шеля-га грошей ( і це була свята правда)... Стільця навіть у хаті немає, щоб запросити вас посидіти...

– Дякую, не турбуйтеся, – байдуже якось відповіла відвідувач-ка. – Я вже якось так...

А через одну коротку мить:– А може б ви мені порадили, до кого з товаришів письменників

звернутись нам по допомогу?..( І в голові – блискавицями шаленні перестороги: прислав Сосюра,

4 Сосюра Володимир (1897-1965) – український поет. Народився на ст. Де-бальцеве (тепер – Донецька область). У 1918-1919 рр. служив в Армії УНР, згодом – у Червоній армії. З 1921 р. жив у Харкові. Автор поетичних творів.

564


я послав до іншого – готова, за гепеупівським рецептом, „змова”

контрреволюційна, готова „організована” участь у допомозі „воро-гам народу...”).

Образ Заярного спалахнув тоді в моїй уяві, лист моєї гості до сво-го чоловіка, подиктований їй у казематі ЧК – лист, що вирішив долю не тільки генерала Тютюнника, а й став фатальним для тих тисяч і тисяч, що повірили правдивості його заклику й повернулись на Батьківщину, щоб сьогодні, чи завтра бути знищеними невблаган-ною машиною – м'ясорубкою ЧК... А де гарантія, що й сьогодні, за допомогою Сосюри, ГПУ не використає цю сердешну, як сліпе зна-ряддя своєї сатанинської політики виловлювання й винищування?..

– Даруйте, але, їй-Богу, і сам не знаю, що вам порадити. За кожни-ми дверима цього будинку живе тепер якийсь письменник... Можете спробувати перші-ліпші двері, якщо хочете...

Жінка попрощалась і тихо рушила до виходу.Я повільно замкнув двері...

__________________

Два дні перед тим мене двічі підряд відвідував, з виразною думкою спровокувати на подібну допомогу родині обвинуваченого в проце-сі Спілки Визволення України Андрія Ніковського5 – колишнього мі-ністра іноземних справ Української Народної Республіки, знайомий бухгалтер видавництва, недавно випущений із в'язниці ГПУ. Плів і переплітав якісь нісенітниці – ніби його особисто прислав до мене Андрій Васильович Ніковський. Того я збув рішучою відмовою, де-лікатно показавши на двері і давши зрозуміти, що я ні на шеляг не вірю його післанництву. І був певний, що про мою рішучу відмову того ж дня ГПУ було поінформоване.

Всього того мені було забагато.

5 Ніковський Андрій (1885-1942) – громадський і політичний діяч, літера-турознавець, журналіст. Народився у с. Малий Буялик Херсонської губернії. Редактор газет „Рада” і „Нова рада” та журналу „Основа”. Член Центральної Ради. В 1920 р. – міністр закордонних справ в уряді В. Прокоповича та голова Комісії з вироблення Конституції Української Народної Республіки. У 1921 р. брав участь у переговорах із Б. Савінковим про спільні дії проти більшовиків. В 1924 р. приїхав до Радянської України. Займався науковою діяльністю. За-суджений у справі Спілки визволення України.


565

Якось, зустрівши на редакційній нараді журналу „Червоний Перець” прокурора Республіки Ахматова6 – політичного редактора журналу (фактичним редактором і душею журналу був Остап Вишня), я від-вів його в куточок кімнати і нашвидку переказав про відвідини мене жінкою генерала Тютюнника і колишнім бухгалтером видавництва, про те, що я добре розумію пляновану провокаційність тих відвідин, і при тому висловив своє обурення такими методами виловлювання „ворогів народу”. (Ахматов був хоч і комуніст, але дуже симпатична людина, неперевершено грав на більярді в письменницькому клю-бі, йому українські письменники багато в чому довірялись, а під час єжовщини був знищений і він).

Прокурор Республіки уважно мене вислухав і серйозно сказав:– Добре, що ти мені розповів це. І мудро: бо ти уникнув щонай-

менше десятьох років далеких таборів... На цей раз...”__________________

В бараці щасливих, бо недосяжних для довгих пазурів ГПУ, ви-гнанців із нещасливої Батьківщини – України, холодно й незатишно. А молодечий голос української дикторки з київської радіо-висильні звучить так перелякано і тому так підроблено-щиро... А заклик про повертання на Батьківщину підписали Гречуха й Коротченко... Теж – українці. Може того самого типу, що й Заярний. А може й ні... Та однаково перед їхніми скронями незримо зорить лиховісна цівка гепеупівського нагана. І тому голос української дівчини-дикторки такий підроблено-щирий і переляканий...

__________________А знаєте, що сталося з дружиною українського генерала Юрка

Тютюнника?Вона збожеволіла...

Архів Української вільної академії наук (Вінніпег). – Фонд „Військово-історичного музею-архіву. – Т. 4. – Спр. 89. – Арк. 1-11.

6 Ахматов Лев (1899-1937) – радянський державний та партійний діяч. Наро-дився в м-ку Жашків. У 1917-1918 рр. – член Української комуністичної пар-тії (боротьбистів). У 1920-1922 рр. – секретар Раднаркому УСРР, згодом – до 1925 р. – прокурор губернського суду. З 1925 р. – прокурор Верховного суду УСРР, 1934-1935 рр. – прокурор Дніпропетровської обл. Репресований і роз-стріляний радянською владою.

Генерал Армії УНР Ю. Тютюнник. Фото. 1920-ті рр.

Підполковник Армії УНР М. Палій-Сидорянський. Фото. 1920-ті рр.

Генерал Армії УНР А. Гулий-Гуленко. Фото. 1920-ті рр.

Генерал Армії УНР О. Удовиченко. Фото. 1920-ті рр.

Полковник Армії УНР Ю. Отмарштайн. Фото. 1919 р.

Головний отаман військ УНР С. Петлюра (одна з останніх фотокарток). Фото. 1920-ті рр.

Генерал Армії УНР М. Омелянович-Павленко.

Поштівка. 1930-ті рр.

Головний отаман військ УНР С. Петлюра в таборі українських інтернованих вояків у Польщі. Фото. 1920-ті рр.

Вояки з табору українських інтернованих вояків на центральній площі міста в час святкування Різдва. Фото. 1920-ті рр.

Юрій Тютюнник: від „Двійки” до ҐПУ. Документи і...

Documents