Боновіч В.Капелюх на воді. Розповіді про отця Тішнера : есеї / Войцех

Боновіч. — К. : Грані-Т, 2013. — 296 с. (Серія «De profundis»)ISBN 978-966-465-395-1

Герой цієї книжки Юзеф Тішнер (1931–2000) — один із найвідо-міших польських філософів ХХ століття, авторитетний свяще-ник, якого називали «капеланом „Солідарності“». Він був однією з ключових постатей в інтелектуально-духовному житті Польщі.

Свої світоглядні концепції отець Тішнер — напрочуд світла людина з неабияким почуттям гумору — значною мірою буду-вав на основі народної філософії ґуралів, а свої лекції та виступи неод мінно присмачував ґуральськими анекдотами та характе-ристичними сценками з побуту цієї гірської народності.

Із польської переклала Богдана Матіяш, ґуральську говірку передав говіркою гуцульською Василь Карп’юк. Передмову на-писав професор Ярослав Грицак. Проект здійснено за підтримки Польського Інституту в Києві.

УДК 821.162.1-94ББК 84(4Пол)6-4

УДК 821.162.1-94ББК 84(4Пол)6-4

Б81

Б81

Серія «De profundis» заснована 2007 р.EсеїПереклала з польської Богдана МатіяшҐуральську говірку передав гуцульською говіркою с. Брустури Василь Карп’юкАвтор передмови Ярослав Грицак

ISBN 978-966-465-292-3 (Серія «De profundis»)ISBN 978-966-465-395-1 © «Грані-Т», майнові права, 2013

© by Wojciech Bonowicz

This translation is published by arrangement with Społeczny Instytut Wydawniczy ZNAK Sp. z o.o., Kraków, Poland

Зміст

Чого вчить о. Тішнер (передмова Ярослава Грицака). .7Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27«Передусім я людина...». . . . . . . . . . . . . . . . 31Коріння. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37Корчма у Ґронкові . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42Два світи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45Говірка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50Замолодий, щоб стріляти . . . . . . . . . . . . . . . 55Тарілочка. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60Мрія про стрибання . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66Рішення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71Поголена голова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76У семінарії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80Каламар на вершині . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87Зубри . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91Сіяч неспокою. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94Інґарденів пес . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97Чи можна закохатися в ксьондза? . . . . . . . . . 104Краватка з папугою . . . . . . . . . . . . . . . . . 109«А все-таки маю рацію!» . . . . . . . . . . . . . . 116Цілющий язик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123Хто вдався Господу Богу. . . . . . . . . . . . . . . 128

Стая . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133Вибір Петра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140Із віями в кишені . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144«Що за хлопець!» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150«Солідарність» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155Інтерновані . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 162Місце контактів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 168Капелюх на воді . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 174Філософія в перекладі . . . . . . . . . . . . . . . . 178Акушер правди . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 183Сади Кастель Ґандольфо . . . . . . . . . . . . . . 187Сцена . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 195Конфлікт ласк. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 202Старі гріхи, нові насолоди . . . . . . . . . . . . . 208Двері в двері . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 215Одне речення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 220Сповідальниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 227«Саме час скомпрометувати себе». . . . . . . . . 232Сім чеснот по-ґуральськи . . . . . . . . . . . . . . 239Утома . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249«Кропильце» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 256Йов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261Плакат . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 274Джерела . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 276

7

Чого вчить о. Тішнер

Ось уже декілька років у співпраці з видавництвом «Грані-Т» намагаюся познайомити українського читача з доробком центральноєвропейських ін-телектуалів — або, як їх інколи називають, «цен-тральноєвропейських джентльменів». Це люди, що народилися в першій половині ХХ ст. на землях між Берліном і Москвою (чи, якщо хочете, між Віднем і Харковом), але зреалізувалися і стали всесвітньові-домими на Заході. Щоб краще розуміти, про кого йде мова, назву принаймні декілька імен: окрім кла-сичної пари Людвіґа Вітґенштайна і Карла Поппе-ра1, до цього товариства належать З иґмунт Баума н, Ісайя Берлін, Збіґнєв Б жезинський, Ернест Ґеллнер,

1 Найкращим, на мою думку, впровадженням у центрально-європейський вимір дискусії між Вітґенштайном і Поппером є книжка: David Edmonds and John Eidinow, Wittgenstein’s Poker. The Story of a ten-minute argument between two great philosophers. London, 2002. Я рецензував її у своєму есе «Ігри з кочергою» — див.: Ярос-лав Грицак, Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. Київ, 2004, с. 247-253; 2-е вид., Стара історія на новий лад. Київ, 2011, с. 125-132. Ще до виходу згаданої книжки з’явилося посмертне видання праці Ернеста Ґеллнера про Вітґенштайна та Броніслава Малі-новського, в якій він віртуозно концептуалізує цей центральноєв-ропейський вимір, значною мірою пишучи про самого себе і про свій власний досвід — див.: Ernest Gellner, Language and Solitude.

8

Александр Ґершенкрон, Лєшек Колаковський, Мі-лош Кундера, Чеслав Мілош, Карл Полані… Нині мало хто пам’ятає про їхнє походження, хоча саме центральноєвропейський досвід був важливим елементом їхнього успіху і їхнього сприйняття світу.

До цього часу «Грані-Т» видали збірки есеїв двох із них — Романа Шпорлюка та Лєшека Кола-ковського. Зараз Ви тримаєте в руках книжку про ще одного «центральноєвропейського джентльме-на», о. Юзефа Тішнера.

У передмові до збірки Романа Шпорлюка я про-бував дати означення цій породі2. Тут наголошу лише на деяких головних рисах. Роки їхнього ди-тинства чи молодості (1) припали на Другу світову війну, і війна справила великий вплив на їх станов-лення. Відтак (2) стара класична освіта, яка давала інше відчуття світу, — а водночас (3) почуття гумо-Wittgenstein, Malinowski and the Habsburg Dilemma. Cambridge, UK, New York, NY, Melbourne, Australia. 1998.

2 Це означення я запозичив із некролога Тоні Джадта на Л єшека Колаковського: http://www.nybooks.com/articles/archives/2009 /sep/24/leszek-kolakowski-19272009/?pagination=false. Напри-кінці свого життя Тоні Джадт працював над інтелектуальною історією ХХ ст., де особлива роль мала бути відведена власне цим інтелектуалам. Його передчасна смерть не дала йому мож-ливості завершити цей проект. Уявлення про його загальні кон-тури й окремі тези можна скласти на підставі книжки-інтерв’ю Тоні Джадта з Тимоті Снайдером: Tony Judt and Timothy Snyder, Thinking the Twentieth Century. London, 2012.

9

ру й іронії, нерідко над самим собою. Щоб вижи-ти, більшість із них (4) перед війною чи після неї рятувалася втечею на Захід від Гітлера чи Сталіна, а нерідко й від обох. Нові хвилі їхньої еміґрації на Захід були спровоковані комуністичними репресі-ями після Будапешту 1956 р. чи Праги і Варшави у 1968 р. Один старенький американський професор розповів мені, що саме факт масової еміґрації цих інтелектуалів із комуністичних країн переконав його, що комунізм не має майбутнього: не може мати майбутнього лад, який позбувається таких першокласних голів!

Зрозуміло, що в біографії кожного видатного центральноєвропейського інтелектуала не конч е мусять бути присутні всі чотири згадані вище озна-ки. О. Юзеф Тішнер підходить під цю породу за трьома з них: він хоча й доволі часто виїжджав за кордон, однак ніколи там не залишився. Він на-родився у міжвоєнній Польщі й на час війни був уже достатньо дорослим, щоб цю війну пам’ятати. Останні роки його життя припали на некомуніс-тичну Польщу, однак більшість свого життя о. Тіш-нер провів саме в комуністичній Польській Народ-ній Республіці, причому з цим періодом пов’язана його найбільша слава. Якби не було ПНР, то не було б і Тішнера — того, ким він став і яким ми його знаємо. Та якби не було о. Тішнера, то невідо-мо, як би довго ще існував комунізм у Польщі; а з

10

огляду на ефект доміно, до якого спричинилася пе-ремога місцевої антикомуністичної опозиції влітку 1989 р., — як би довго проіснував комунізм у Цен-тральній і Східній Європі взагалі.

Тут немає потреби переказувати його біографію. Це набагато краще робить книжка Войцеха Боно-віча, яку Ви тримаєте у руках3. Я ж лише спробую означити те, чого немає в цій книжці й чого, на мою думку, приклад о. Тішнера може навчити нас, укра-їнців — передовсім у тих обставинах, які ми пере-живаємо нині. За певними ознаками, сучасна ситуа-ція в Україні нагадує ту, в якій найкраще проявився талант отця, — комуністичної Польщі 1970—80-х років. Це був час, коли польська економіка поволі занепадала, раз у раз вибухали робітничі протести, тоталітарна система «спустила дух» і перетворила-ся на авторитарну (або, як її тоді називали, «тоталі-таризм із вибитими зубами»), але всі спроби надати їй людського виразу обличчя закінчувалися нічим. Більшість поляків перебувала в депресії і вдавалася до внутрішньої чи зовнішньої еміґрації. Здавалося, що так триватиме дуже довго, якщо не вічно.

3 Крім цієї, Войцех Боновіч написав ще одну, академічну біо-графію о. Юзефа Тішнера: Wojciech Bonowicz. Tischner. Kraków, 2002. Я звертався до цієї біографії при написанні свого тексту, а також до книжки-інтерв’ю Адама Міхніка і о. Юзефа Тішне-ра: Adam Michnik, Józef Tischner, Jacek Żakowski. Między Panem a Plebanem. Kraków, 2001.

11

Що суттєво відрізняло і нині відрізняє Поль-щу від України — це церковний вимір. Поляки не були розділені між декількома церквами, як укра-їнці. Після війни, коли Гітлер «вичистив» Польщу від євреїв, а Сталін — від східних, білоруських і українських окраїн, тут утвердилася проста фор-мула «поляк = католик». До того ж у комуністич-ній Польщі ніколи не було таких масових кампа-ній щодо навернення громадян в атеїзм, як в СРСР. Навіть члени місцевої комуністичної (Польської об’єднаної робітничої) партії у неділю і свята йшли до костелів — факт, якого неможливо було уявити собі в Радянській Україні.

У кожному разі, період ПНР для польської Като-лицької Церкви несподівано став періодом її росту. Досить сказати, що після війни у Польщі було на-віть більше священиків, монахів і монахинь, аніж перед війною. З-поміж усіх комуністичних країн ніде позиції церкви не були такими сильними, як у Польській Народній Республіці. Окрім коротко-го періоду кінця 1940 — початку 50-х років, вона не зазнавала репресій. Показовим є факт, що вона утримувала Католицький Університет у Люблі-ні — єдиний (!) у комуністичному світі недержав-ний університет.

Попри все це, церковна ієрархія почувала-ся одинокою. У цьому, принаймні, признавав-ся о. Т ішнерові її голова, кардинал Вишинський.

12

Сам Тішнер порівнював Вишинського з пізнім де Ґолем, якого французи називали «Великим Анах-ронізмом». Католицька Церква й надалі послугу-валася мовою, що більше пасувала передвоєнним, аніж повоєнним часам — мовою релігії закритої і панівної — приблизно так само, як теперішня Ро-сійська Православна Церква.

Ця мова могла промовляти до віруючих стар-ших поколінь і з нижчою освітою. Вона, однак, була менш переконливою для людей більш осві-чених і молодих, котрі, користаючи з доступності освіти при соціалізмі, масово закінчували універ-ситети і стали новою інтеліґенцією. У своїй біль-шості вони не були лояльними комуністами. Але багато з них трималося трохи осторонь від церкви. Вони були заражені агностицизмом та модерною західною культурою, котра без серйозних пере-шкод доходила до комуністичної Польщі (варто нагадати, що Польща була єдиною комуністич-ною країною, де виступали «Rolling stones») — і церква не знаходила для них достатньо вагомих аргументів.

Існувала також нечисленна група польських лівих дисидентів. Після розправи вони позбулися ілюзій, що комуністичну систему можна реформу-вати, і перейшли в жорстку опозицію. Вони, однак, теж трималися осторонь церкви; що більше — не підходили під жодну частину рівняння «поляк =

13

католик», бо не були ані католиками, ані поляками у вузькому, етнічному розумінні цього слова — ба-гато з них мали єврейське походження.

У комуністичній Польщі 1970-х витворилася си-туація, схожа на сучасну українську: непопулярній владі протистояли декілька опозиційних осеред-ків, кожен із яких існував сам по собі; а суспільство, яке теж не любило владу, воліло чи зі страху, а чи й просто з конформізму тримати дулю у кишені. О. Тішнер був одним із тих, хто допоміг об’єднати ці disjecta membra (розсіяні частини) в одне ціле — у майбутню «Солідарність». Що більше: він став її негласним капеланом.

Звісно, в його історії перетворення простого священика на ідеолога польської опозиції можна завважити багато випадковостей — так ніби його долею провадив Святий Дух, котрий, як відомо, діє своїми, незвіданими шляхами. Така перспек-тива радше відповідала б нашому східноєвропей-ському сприйняттю — чи то атеїстичному, де не-віра і скепсис до великого йдуть рука в руку, чи то східнохристиянському, яке звертає більше уваги на духовний, молитовний аспект кожного тако-го перетворення. Католицька традиція вчить, що самої лише молитви мало. Треба «ora et labora» — «молитися і робити». Власне, о. Тішнер став тим, ким став, завдяки інтенсивній інтелектуальній праці.

42

Корчма у Ґронкові

Це сталося під час Різдвяних свят 1933 року. Веро-ніка Тішнерова була із сином у родичів у Юрґові. Юзьо вередував, скаржився на болі в животі. До-машні способи лікування не допомогли, тож ви-кликали лікаря, який саме був на свята у Буковині. Лікар констатував, що хлопчик, вочевидь, з’їв щось нестравне, і виписав проносне. Але по тому, як лікар пішов, біль посилився. Дід вирішив відвезти дочку й онука до лікарні в Новому Тарґу. Застелив сани, за-пріг коня — і поїхали. Крізь замети, в завірюху, мо-лячись, щоб дитина витримала цю важку подорож.

«Споконвіку, — за багато років згадував Тіш-нер, — при дорозі, що біжить від Юрґова через Бял-ку і Ґронь до Нового Тарґу, на краю Ґронкова стоя-ла корчма, яка вдовольняла найрозмаїтіші людські потреби, найпершою з яких була потреба випити. Можна здогадуватися, що не один залишив там усе, що мав, іще хтось — своє здоров’я, а для душ-пастирів була вона невичерпною скарбницею тем для проповідей, особливо під час посту. Так стало-ся, що одного грудневого дня везли мене саньми як ледве чи трилітнього бахура до лікарні з гнійним

43

запаленням сліпої кишки. Без жартів. Десь біля корчми я почав помирати. І тоді мій дідо, щоб я не помер ось так, на дорозі, заніс мене до цієї корчми. Не пригадую, що сталося, але... я ожив».

Як розповідають брати, мати тоді зробила Юзе-фові щось на кшталт «єлеопомазання». Дитина опритомніла, дід заніс її в сани й рушили далі в дорогу. До Нового Тарґу залишилося ледве кілька кілометрів. Іще того ж дня в лікарні зробили опера-цію, яка тривала дві години й була успішною. Ма-лий Юзьо, прокинувшись, плакав і зривав бинти. Коли йому міняли пов’язки, він на все горло вере-щав. Але рани швидко гоїлися, і через десять днів дитина повернулася з мамою додому.

«Хоч би що казали, — писав Тішнер, — мусило бути в тій ґронківській корчмі щось, що повертало життя вмираючому. І як тут проклинати всі корчми загалом, а корчму в Ґронкові зокрема? Злого кос-тьол не виправить, доброго корчма не зіпсує. Мож-на іще додати: що має жити, житиме, за умови, що вчасно потрапить у відповідну лічницю».

У середині дев’яностих Тішнера запросили на конґрес анестезіологів, який відбувався в Закопано-му. Отець почав виступ із роздумів про те, чи мож-ливе відпущення гріхів... під наркозом. Потім на-став час на особисті спогади: йшлося про операцію грижі, яку він пережив улітку 1992 року. Тішнер приятелював із відомим кардіохірургом Антонієм

44

Дзятковяком. «Вирішили, — розповідав він, — що професор Дзятковяк задля розваги одного разу зро-бить операцію іншого типу. Тож перед операцією я його й запитую: „Пане професоре, а Ви знаєте, де то розташовано?“ А він мені каже, що саме перегля-дав такий радянський анатомічний атлас, тому все буде гаразд. Що мені там вирізали, то тільки Гос-подь знає, що мені зашили, цього теж не знаю, бо, звісна річ, тоді я був без свідомості. Тільки — стра-шенно прошу мені вибачити, але зацитую дослів-но — коли мене будили, я почув голос анестезіоло-га, який хотів повернути мене до життя. А оскільки я іще був під впливом блокади і не міг нічим по-ворухнути, то собі подумав: „А, я маю вас у дупі!“ І коли я отримав це запрошення, то подумав, що це величезний обов’язок — щоб не виглядало, що мій діалог із анестезіологами на цьому закінчився».

Після такого вступу Тішнер виголосив довгу лекцію про розмаїті концепції медицини і про те, який вплив на них мала філософія. А наприкінці несподівано наголосив... знеболювальну цінність бабакового сала. «Коли пані Шимборська отрима-ла Нобелівку, то саме була в Закопаному. І телеба-чення бігло робити з нею інтерв’ю. А якась бабця запитує, куди то біжать. „А бо, — кажуть, — Шим-борська має Нобеля“. І тоді та бабця: „О, на нобля то найліпши бабакове сало“».

45

Два світи

«У мене було доволі особливе дитинство», — розпо-відав Тішнер. «З одного боку, як дитина вчителів я мусив бути головою трохи серед інтеліґенції, а з дру-гого боку, як мешканець села я не міг відрізнятися від інших дітей — мусив балакати, як вони, лаятися, як вони, намагатися робити більш-менш те саме, що й вони. І ось так я жив ніби на межі цих двох світів».

Ця подвійність — буття водночас «усередині» й «назовні» світу, в якому Тішнер виростав — без-сумнівно, сприяла рефлексивним натурам. Але вчительські діти також носили в собі певну тугу за «втраченим раєм»: «не пасли корів на полонинах, не спали по стаях, незалежно від погоди», їх тро-хи ховали під ковпаком. «Пам’ятаю, як моїх това-ришів, коли вони ще були малими хлопцями, їхні батьки відправили в стаю. Мати наварила їм карто-плі, але щоб миші й соні не з’їли їм цієї картоплі, повісила горнець високо під дахом. Бідні хлопці, вони весь день плакали від голоду, бо горнець був надто високо і вони не могли його дістати. Аж уве-чері прийшла мати і зняла їм цей горнець. У мене таких досвідів не було, і я їм якось заздрив. Мій

46

наймолодший брат утікав із дому на весь тиждень і сидів із хлопцями в горах у стаях, але це теж було не те саме, бо він не отримував лупки, як корови зайшли в чуже».

Життя, яке так вабило Тішнера, мало й свій тем-ний бік. У ньому діяли досить жорстокі закони. «Пам’ятаю, як колись, граючись в армію, ми стріля-ли з пляшок із вапном. В одного з товаришів пляш-ка не розірвалась, тож він її дістав, струснув, і тоді стався вибух. Йому залляло вапном очі. Треба було якнайшвидше завезти його до лікарні. Але батько не дав коня, бо кінь був натомлений... Тож бідаку вела мати, і він ішов до лікаря близько десяти кіло-метрів із пов’язкою на очах».

Тішнери, як багато сільських учителів у той час, отримали житло у школі — невеликому дерев’яному будинку, в якому, крім того, містилися дві класні кімнати. «Юзік був дуже спокійною ди-тиною, — згадує Марія Смардух. — У його батьків було багато знайомих і приятелів, постійно хтось приходив. Колись пані Тішнерова розмовляла з жінкою, що була шкільним сторожем, і та розпо-відала про важливу подію. Хлопець був зайнятий своєю улюбленою справою — перекладав книжки з однієї полиці на другу. Увечері прийшла інша жінка і теж заговорила про ту подію. В її розповіді виявилося змінене слово. Тоді Юзік втрутився: „Ви недобре кажете, тут інакше розповідали“. Виявило-

47

ся, що гра не заважала йому уважно слухати». Тоді йому було п’ять, може, шість років.

Тішнерів батько вибрав Лопушну з огляду на близькість Нового Тарґу та залізничної станції. Із сьогоднішньої перспективи видно, що це був щас-ливий вибір і з інших причин. Лопушна — це село з традиціями: тут стоїть дерев’яна церковця з по-чатку XVI століття, у якій іще зберігся давніший триптих із центральною сценою коронації Пре-святої Діви Марії; а також поміщицький маєток із XVIII століття, який у ХІХ столітті був власністю ро-дини Тетмаєрів. У цьому маєтку після листопадово-го повстання переховувався прозаїк і поет Северин Ґощинський. Тут він написав «Щоденник подоро-жі до Татрів», у якому не одну сторінку присвятив Лопушній і її жителям.

Достеменно не відомо, коли Тішнер прочитав твір Ґощинського. При якійсь нагоді він згадав, що знайшов його на полиці в домі Червошів — селян-ської родини, яка, однак, дуже дбала про освіту дітей і тому приятелювала з Тішнерами. Тож мож-ливо, що він ознайомився зі «Щоденником» іще до війни. У кожному разі, він узяв із нього низку ідей і спостережень, що стосуються ґуралів — їхніх ві-рувань, звичаїв, характеру — які потім ретельно ви-користовував.

У Ґощинського, зокрема, він вичитав про диво-жон — напівжінок, напівзвірів — які, за словами

48

мешканців Лопушної, ховалися в околицях Малої Гори. Коли згодом, за багато років, у телепрограмі Аліції Ресіх-Модлінської прозвучало запитання, чи в Лопушній є дракони, Тішнер відповів, що ні, але є дивожони. «Там є дірка, в якій вони живуть, часом з’являються, крадуть дітей — нечемних дітей — що там із ними роблять, то не знаю. Мене лякали диво-жонами, коли я був малий». А оскільки журналіст-ка хотіла дізнатися докладно, що в дивожоні було від жінки, Тішнер відповів: «Підозрюю, що душа була від тієї — дуже перепрошую, пані Аліціє, але так казали — скотини, а тіло було жіноче. І не ви-ключено, що це потім вплинуло на моє життя. Я вже не хотів перевіряти...»

Тож світ малого Тішнера роздвоївся також на те, що переживалося, і написане. Учительський дім і близькість місць, пов’язаних із літературою, спричи-нилися до того, що він почав серйозно думати про те, щоб присвятити себе письму. Під час війни — коли родина Тішнерів мусила залишити Лопушну й оселитися спочатку в Рабі Вижній, а потім у Ро-ґожніку — він дуже багато читав. Його книжки з тих років — це, зокрема, «Трилогія» Сєнкевіча і «Листи із Закопаного» Корнеля Макушинського. У жовтні 1944 року він почав вести щоденник, перший розділ якого назвав «Моя біографія і моє минуле».

«Під час якоїсь вільної розмови ми зійшли на родинні теми, — згадує Тішнерів кузин Анджей

49

Хованєц. — Пам’ятаю, що Юзек сказав: „Якби мені треба було іще раз обирати собі батьків, я теж ви-брав би вчителів“. Тоді як звичайні сільські діти мусили допомагати в полі або в хаті, він мав час вчитися. Попри це, Тішнери дуже стежили за тим, щоб сини не ставилися до інших дітей зверхньо. Зрештою, самі давали приклад. Колись Юзьків батько був свідком того, як селяни сміялися із сусі-да й обзивали його жебраком, бо він не ремонтував пошкодженого дому. Батько пішов додому, зібрав свої заощадження і позичив тому висміюваному. „Відремонтуй свій дім, щоб із тебе не сміялися, а як могтимеш, то повернеш мені гроші“».

«Мене виховували виконувати обов’язки», — згадував багато років по тому Тішнер у розлогій розмові з Доротою Занько і Ярославом Ґовіном. «Їх було небагато, зате реґулярні: головною мірою я мусив дбати про опалення. Рубання дерева ще не було таким обтяжливим; можна було уявляти собі, що — вибачте — стинаєш голови німцям (бо це був час окупації). Але вже пиляння було до хо-лєри нудне і виснажливе. Однак цю закоріненість в обов’язках я сприймаю як велику цінність. Сьо-годні діти часто не мають інших обов’язків, окрім навчання, себто вдосконалення себе. Тим часом мої товариші мусили вдосконалювати гусей, овець чи корів... Це вчило долати еґоцентризм».

50

Говірка

Відсвіти лопушанського маєтку видно й у пізнішо-му захопленні Тішнера творчістю Казимира Пшер-ви-Тетмаєра, особливо його оповіданнями, зібра-ними в книжці «На скелястому Підгалі». На думку Тішнера, Тетмаєр феноменально відчував дух ґу-ральської говірки, зміг використати її можливості, щоб говорити про основні екзистенційні досвіди: любов, свободу, честь і смерть, про красу і трагізм людського життя. «Коли я буваю в Лопушній, часто розмовляю із селянами по-ґуральськи і часто гово-рю краще за них. Натомість коли беру найбільш ґуральські тексти Тетмаєра, то бачу, що, бажаючи висловити ту саму думку, я зробив би це гірше, ніж він. Впорядкування слів у текстах Тетмаєра геніаль-не! Воно відображає певний лад, згідно з яким пли-не думка. Вона зовсім інакше точиться, коли на пев-ний ландшафт або певне явище дивиться ґураль і коли дивиться інтеліґент».

Говірка, не раз наголошував Тішнер, це не пев-ний спосіб вимовляння слів, але особливий стиль мислення, інший, ориґінальний спосіб бачення і опису світу. Дуже важливу роль у ньому відіграє

51

вміння скорочувати, синтезувати, зводити певні складні явища до сентенцій із одного-двох речень. А також уміння ефектно завершити цю ситуацію жартом або вишуканим слівцем. Колись на лекції, присвяченій персоналізмові, Тішнер зацитував розповідь, почуту від іншого філософа, отця Та-деуша Стичня, який був у Закопаному свідком та-кої події: «Один із тамтешніх лижних інструкторів розчистив собі ділянку, щоб учити на ній жителів рівнини їздити на лижах. Але прийшов якийсь інший інструктор і зайняв ту ділянку. Дійшло до сварки. Незваний гість не поступився. Поступився працьовитий орендатор. Чому? Бо, каже, “Потовчу розтелепу, а відповідатиму за персону”».

Подібний сенс мала інша оповідка, яку розпо-відав Тішнер. Якось у Новому Тарґу ґураль мав судовий процес через побиття міліціонера. Йому загрожувало серйозне покарання. Проте під час слухання він боронився особливим арґументом. «Перед тим, як ми почили си бити, високий суде, я їму збив шєпку з ґовні». «І це має бути доказом не-винності?» — запитує суд. «Йо. Бо потому я вже бив не міліціянта, а ґідчього сина».

У розмові із журналісткою видання «Rzecz-pospolita» Малґожатою Суботіч за найважливішу ознаку говірки Тішнер визнав «спосіб пізнання світу — без мотиву поневолення світом». Він пояс-нював, що в говірці кожен досвід, навіть найтяж-

52

чий, найболісніший, стає об’єктом так здійсненої рефлексії, щоб урешті відбулося визволення з пут, які цей досвід накладає на людину. Дуже важли-ву роль тут відіграє великий запас самоіронії. «Є і дистанція, але в моєму розумінні є передовсім мотив свободи». Виявом цієї свободи є саме жарт, дотеп, ефектне формулювання. «Якщо йдеться про ґуралів, то я не знаю розмови, яка не мала би дотепного звучання. Навіть найсерйозніші розмо-ви мають у собі мотив дотепу, норовливості». Бо «дотеп визволяє нашу щоденність від тиску — а сьогодні є такий тиск, що як не добиватимемо, не існуватимемо. А там люди не добивають».

Коли на початку дев’яностих років закордон-ні журналісти просили Тішнера прокоментувати ситуацію в Польщі, він скористався ґуральським жартом: «У нас тепер так, як на канатній дорозі на Каспрів верх: види чудові, блювати хочеться, а ви-йти не можна». Часто, щоб розрядити якусь ситу-ацію, він вдавався до висловів, узятих із Тетмаєра або почутих від друзів із Підгаля: «Враз кірувати не будиш, але шо накіруєш, то меш мати»; «Роби, як собі хочиш, але вважєй, як робиш», «Хлопови баба не гине, лиш си мінєє», «Є три ґатунки правди: сві-та правда, такіж правда, гівно правда», «Не правди шукай, а колєґів». Особливо охоче він цитував од-ного сільського старосту з Підгаля, який, залежно від настрою, починав свої виступи: «Не буду вам

53

багато говорити, бо й нема до кого», або: «Хокь я тут мижи вами сільський голова, але му вам гово-рити як простий хлоп».

«Колись на семінарі, — розповідає Тадеуш Ґа-дач, — ми дискутували з Тішнером про те, що від-бувається з людиною, коли вона обіймає керівну посаду. Він розповів нам тоді такий анекдот. Ґураль спить із жінкою в хаті. Раптом хтось гупає у вікно і кричить: „Франеку, твою бабу кривдять!“ Франек дивиться: баба спокійно спить поруч. „Певно, то якийсь п’єнюга“, — думає він і намагається засну-ти. А ситуація повторюється знов і знов. Урешті Франек не витримує і як є — в сорочці й босоніж — вискакує з кімнати, хапає сокиру й вибігає надвір. І жене цього непроханого гостя довкола хати. Ро-бить одне коло, друге, третє. Раптом стає, дивиться у вікно — і що бачить: справді кривдять. „І так то є, — підсумував Тішнер, — із другого боку видно зовсім інакше“».

«Говірка, — казав Тішнер у програмі Аліції Ре-сіх-Модлінської, — це просто інший світ: світ не-ймовірно дотикальний, неймовірно простий, реа-лістичний і такий захопливий, що, попри те, що я хоч і живу в цьому світі, він постійно мене дивує. Коли декілька днів тому чую, що хлопець-третьо-класник прийшов додому зі школи, кинув ранець у куток і каже: „Тату, я би хоків, аби нам цися буда завалиласи“... І тепер, що б ми сказали цій дитині,

54

щоб вона захотіла вчитися? Ну: „Як не будеш вчи-тися, буде тобі кепсько, будеш ні до чого не при-датний...“ Ні-ні, ґураль добре знає, що знання і гроші не ходять у парі. Тож каже їй так: „Донику, як я ходив до школи, то вна була шє гіршя, а не за-валиласи“. Хоч би не знаю, скільки я думав, мені б не спало на думку таке бачення світу», — сміявся Тішнер. «Є в ньому якийсь фаталізм, не фаталізм, у кожному разі щось ориґінальне».