7

1

Як вона називала себе та інших

Лєна народилась у Сан-Франциско і називалася Лєна.Сан-Франциско — невелике українське містечко

більше на захід, ніж на схід. Таку назву воно отрима-ло у пам’ять про тих, хто на початку 20-го століття виїхав до Сполучених Штатів у пошуках країни мрій. Ті, що залишилися, сказали: «А нам і тут Америка. І назвали своє місто Сан-Франциско».

Після Другої світової комуністи, звичайно, перейме-нували його, але Лєна й далі називала батьківщину на американський манір і навіть казала, що реальне, американське Сан-Франциско, куди менш реальне, ніж українське.

Саму ж себе Лєна завжди називала Лєною і ніяк інакше. Вона могла би бути Оленою чи Оленкою, але ці два варіанти ненавиділа більше, ніж росій-ське Лєна. А «російське» вона ненавиділа так само, як і більшість мешканців Західної України, раз і на-завжди.

Напевно, у помсту російське причепилося до її іме-ні, і вона вже ніколи нікуди від нього не поділася. Так завжди стається з тим, що ненавидиш, воно ніколи тебе не відпускає.

Малою Лєну примусили вивчити напам’ять віршик із читанки про маленьку Оленку, і перший його рядок

8

звучав так: «Оленко маленька, чому ти раденька?» А ця Оленка відповідає: «Бо в мене весела сім’я!»

Лєнині родичі дуже тішилися і безперервно проси-ли її розповідати цей віршик. Лєна червоніла і від-прошувалась, але видно було, що родичі не по-ступляться. Тому вона все-таки вставала з-за столу і голосно викрикувала: «Оленко маленька, чому ти дурненька? Бо в мене весела сім’я!» Потім Лєна ма-ла неприємності, її ставили в куток або просто не розмовляли з нею день-два.

Ім’я Оленка асоціювалося Лєні з дурістю, а бути дурною — це єдине, чого вона все життя намагалася уникнути і чого не уникла.

У дитинстві вона боялася щось втратити, чогось не-дознати і тому бути дурною. Пізніше зрозуміла, що від цього все одно не втечеш і мудрість не залежить від кількості прочитаних книжок. Мудрість, казала Лєна, залежить від сміливості зізнатися, що і як ду-маєш. Треба мати свою думку, і тоді, може, прийде мудрість. Але думку обов’язково треба мати. При цьому треба також уважно слухати інших людей і ви-рішувати, чи ти згодний з їхньою думкою, чи зали-шаєшся при своїй. Важливо бути перед собою чес-ним. Важливо переймати думки інших, якщо вони ліпші за твої.

У тому, що Лєна ненавиділа все російське, вона са-ма взагалі-то не винна. По-перше, вона народилася там, де не любити Росію — справа історичної справед-ливості. По-друге, Лєна пішла у дитячий садок якраз тоді, коли виховательки і няні здирали портрет Лені-на зі стіни в актовому залі. Вони, було видно, нена-виділи його від усього серця. У дитсадку Лєні багато разів пояснювали, що Україна дуже натерпілась від Леніна, і від комуністів, і від багатьох інших росіян. І тому Росію нема за що любити. До комуністів була

9

Російська імперія, яка називала Україну Малоросією і забороняла українську мову. Розповідали про тюр-ми, де сиділи та вмирали українці, про Сибір, куди українців висилали на вірну смерть серед снігів, тундр і білих ведмедів. Її вчили співати пісні, в яких молоді українські хлопці йшли на війну, щоб захистити рід-ний край, зазвичай залишаючи вдома вагітну наре-чену. Лєні було дуже шкода цю наречену.

Лєна знала в деталях біографію Шевченка Тараса Григоровича і завжди плакала на тому місці, де ма-ленький Тарас хоче вчитися, а п’яний дяк б’є його і примушує босим носити взимку воду з річки. Неві-домо, чи казали Лєні, що п’яний дяк був росіянином, чи ні. Можливо, він був поляком. Поляків Лєна теж не любила, але це вже інша історія.

Тоді ж, у дитсадку, Лєна пережила психологічну трав-му, пов’язану з російською мовою.

Вихователів у неї було багато, всі жіночки середніх років зі штучними куцими завитульками на голові й безмежною любов’ю до рідного краю. Вони нічим більше не запам’яталися. Але одна вихователька кардинально відрізнялася від інших. Вона була стар-ша. Мала довге сиве волосся, яке завжди закручу-вала в здоровенну ґулю на потилиці. Ця ґуля була більша за саму голову. І вихователька не любила рід-ний край.

Лєна з нею, щоправда, про рідний край не говори-ла, але було очевидно, що вихователька його не лю-била. Не згадувала, на відміну від інших, про рідний край жодним словом. Вона розмовляла з дітьми росій-ською, що було дуже дивно на тлі гіперпатріотично-го дитячого садка. Замість Леніна в актовому залі по-чепили чимось схожий на свого попередника портрет Шевченка, також у повний зріст, і всі дивилися на нього з повагою і страхом, як на ікону.

10

Одна ця вихователька поводилася інакше. Може, не знала, хто такий Шевченко, може, не вважала йо-го гідним посісти місце вождя.

Вихователька прожила в Сан-Франциско все жит-тя, але так і не навчилася говорити по-людськи. Або не хотіла, або не могла. Її російська звучала комічно, з виразним українським акцентом, упереміш із укра-їнськими словами, котрі вона вставляла, як правило, не туди, куди треба. Напевно, жилося виховательці тяжко, бо з такою мовою серед чужих надто не по-щасливієш.

Лєна називала її Великою Ґулею.Велика Ґуля любила дітей, зокрема Лєну. Вона вчи-

ла її співати і завжди казала, що з Лєни вийдуть ве-ликі люди. Невідомо, звідки ці великі люди мали кон-кретно вийти, з якої саме частини Лєниного тіла, але тоді Лєна страшенно собою пишалась і співала так го-лосно, аж дзеленчали шиби у вікнах.

Велика Ґуля також казала Лєні, що та виросте врод-ливою жінкою і матиме вродливого чоловіка і врод-ливих дітей. Це було очевидною брехнею. Лєна мала пампулястий тулуб і коротке, нерівно стрижене тупи-ми ножицями волосся. Вихователька казала Лєні, що не варто зараз перейматися своїм тулубом і волоссям, бо в дитинстві всі люди негарні. І це теж була неправ-да, адже навколо себе Лєна бачила інших дівчаток, із довгими світлими косами, в пишних сукенках, із мов намальованими личками.

Зате Лєна найголосніше співала, і Велика Ґуля каза-ла російською мовою, що з неї виростуть великі люди.

Якось виховательку викликала до себе директриса дитсадка і наказала їй спілкуватися з дітьми тільки українською. Вихователька пообіцяла виконати на-каз. Місяць або й два вона пробувала, як могла, з усіх сил, але ці спроби виглядали жалюгідно. Їй

11

просто не повертався язик. Ламався на півслові. За-мість «Добрий день, діти» вона говорила «Добрий дєнь, дити». «Дити» реготали, Велика Ґуля плака-ла. Лєна пробувала під час сонної години поговори-ти з нею, аби трохи заспокоїти. Щоб віддячити їй за великих людей.

— Ну, ви ж розумієте, — казала Лєна, — Росія ду-же погана і зла країна. Через неї повмирало багато українців. У Сибіру і на Білому морі теж.

У виховательки від сліз почервоніло і спухло лице. Вона мовчала, і це мовчання не давало Лєні спокою.

Лєна вела далі:— Скажіть, а ви росіянка? Бо якщо ви росіянка, то

могли би бути моїм ворогом.— Я росіянка, — сміливо відповіла Велика Ґуля не-

відомо якою мовою.— Ну, значить, ви добра росіянка. Бувають і такі.

Не втрималась і пішла на аудієнцію до директриси.Ця директриса була дуже суворою. Дітей від одно-

го її погляду кидало в холодний піт, але заради до-брої справи Лєна переконала себе, що вистоїть.

Тихо постукала у двері її кабінету і, не дочекавшись відповіді, просунула голову всередину. Директриса сиділа за своїм столом, у незмінному білому халаті, який чомусь носила в дитсадку так, ніби в лікарні.

— Що таке?! — крикнула вона нервово.Лєна пролізла в кабінет, як ласка, про яку їй роз-

повідали, що вона вміє пролізати крізь найменші, мі-кроскопічні шпари, розтягуючи і розпласкуючи тіло як завгодно. Ну от, Лєна, як ласка, пролізла крізь про-чинені двері й тремтячим голосом зацебеніла:

— Я хочу вас, пані директрисо… Директрисо Васи-лівно, попросити, щоб ви дозволили їй говорити з на-ми російською мовою. Або хоча б зі мною. Бо я все розумію. Мені не тяжко.