188 x 92 2012Жінка як кінець початку серія А і офорт

188 x 92 2012Жінка як початок кінця серія А і офорт

К а т е р и н а М і х а л і ц и н а

ЖІНКА

(кінець початку)чуюся краплею на старому піску

знаю, він пропуститьпоступитьсязробить стежку всередині себеаби я лиш була

аби лежала впокореноу його сипкому нутріу нурті піщиноку тріщинах на їхніх кристалічних бокахщо завжди повертаються до сонцянайхолоднішими зрізами

аби снилася йомуяк великий круглий макчорний од спекимайже сипкий на дотикмайже рідний йомумайже у нього вкорінений

знаю, як він хоче знайти місцезвідки я проростаю

але то не любова страх бути без…

чуюся краплею на старому піскувипаровуюся

К а т е р и н а М і х а л і ц и н а

ЖІНКА

(початок кінця)чуюся краплею на молодому стеблі

а стебло волохатемайже сиве від пишних ворсинок

воно вміє бавитися у зрілістьвміє триматиторкати за кожну молекулузмінювати вигини і западинипростір над шкіркоюі рух соків під неювміє ставати усім чим захочу

навіть розтуляє овальний пуп’янокчотирма окрайцями долоньнавіть випускає на волюгусто-червоний єдваб зморшкуватих пелюстокнавіть дозволяє називати себе макомхоч насправді воно квіткачи рух до квіткичи просто – рух

чуюся краплею на молодому стеблібіжу вниз

Я р и н а Б у р б а н

ЖІНКА ЯК ПОЧАТОК КІНЦЯ… ЖІНКА ЯК КІНЕЦЬ ПОЧАТКУ…

Жінка – це натюрмортз чашею, мушлею, замковою щілиною,ущелиною, розщелиною, отвором – в-твореним чи за-твореним –зі змієм-спокусником, змієм спокушеним;з ласощами, лестощами, пестощами,квітками розчахнутими очей і очима квітів;з платівкою, що під тонармомкрутиться впертов один лише бік –все те сáме, те сáме, те сáме… –з чужими руками, націленими на обійми,на цілу обойму обіймів;з альфою і омегою,із золотим перетиномчи-то розтином,схожим на cлід від леза Оккама,який вона носить в собі, на собіпотай, як найкоштовнішу в світі прикрасу,як роковану кожній одвічну спіраль,закручену зроду в один лише бік:і правий її завиток – то кінець початку,і лівий її завиток – то початок кінця…Жінка – це натюрмортв космічному інтер’єрі…

Я р и н а Б у р б а н

ЗАКОХАНІ В ЧОВНІ

Ми любимось тихо, тихесенько, якнайтихіше:Щоб тільки човéн не схибнувсь! – щоб ця спрага не зникла!На дні у човні ми удвох, наче в дивній криниці,З якої вода утекла – і довкола застигла…

Ми любимось тихо і так віртуозно-статично,Як пара зелених жучків на осиковій гілці:Вони завмирають в єднанні, здається, навічно,Неначе поснули – і наче цей світ їм наснився.

А ми у хисткому човні все пливéмо, пливéмо,Ніхто нас не чує, не бачить – ні ближні, ні дальні…Щодня і щоночі над нами схвильоване небо,І риби у хвилях, і голови в хмарах печальні…

123 x 180 2012Закохані в човні серія Закохані подорожні офорт

123 x 150 2012Закохані верхи на драконі серія Закохані подорожні офорт

Ю л і я М у с а к о в с ь к а

ЗАКОХАНІ ВЕРХИ НА ДРАКОНІ

ніч має крила дракона під які уміщає світчорна луска лоскоче нас а в іншу митьми прилипаємо вростаємо в неї грудьмитак що не видно межі де вона а де ми місяці кігті рибини прибило до берегівміж луски ребра стирчать мов кам’яні богинаші тіла вкриті ніччю із голови до нігніч затуляє своїх собою а ти би змігвигодувати зірки крихтами своїх снівпоки вони не в змозі вилетіти з гніздапоки ти ще мені всього не доказавчи то дракон всередині насчи то ми верхи на нім

Н а т а л я Т р о х и м

ЗАКОХАНІ ВЕРХИ НА ДРАКОНІ

Жив собі був дракон.Та такий же!.. – не знати який! І весь у брунатній лискучій лусціз райдужним переливом.І була в нього одна голова –круторога, з розверстою пащею.І було в нього чотири лапиз пазурами хижими, наче у півня,а на кожній лапі – по оку:щоб краще бачити, видіти себто. А в пащі у нього було сто зубів і один язик.І язик його був такий самий, як хвіст,тільки тонкий і червоний.А хвіст його був отакий, як язик,тільки зелений і грубий.А тулуб у нього був довжелезнийі все кільчився безперестанку,наче ціле кублище змій.І придумав собі Дракон свої Сонце і Місяць –всього по два –і вчинив ті світила багряними,щоб ніхто і ніколи не міг розпізнати, де ж тут Сонце, де Місяць:всі чотири великі були й багряніли,як призахіднє сонце на обрії,як місяць уповні на обрії.І придумав собі Драконсвою ніч –бо людської було йому мало –

і розстеляв її, де заманеться й коли заманеться.А дня не придумав собі Дракон –дня зовсім не треба йому було. Літав-літав той Дракон попід небесами,тай натрапив зненацька на пару закоханих.І відчув він, що нудно йому самому,тай каже:– Ану, голуб’ята, сідайте мені на спину! Еххх, прокачууу!!!– А де в тебе спина? – спитали вони.– А де сядете, там вам і спина! – відказав норовливо дракон. –– Ну ж бо, мерщій сідайте!Ті закохані не злякалися – сілиодне навпроти одногона спину драконову.А той закільчив їх своїм тулубом,підніс ген високо-високо,розстелив свою ніч по всіх усюдах,розклав по кутах ті багряні сонця-місяці, –і несе їх, несе понад світомтай сміється.А закохані світять очима.А в дівчини перса – мов дві білі голубки,впіймані вмілим ловцем-птахоловом,горнуться тихо одна до одної.І голови закоханихтихо одна до одної горнуться.Побачив оце Драконсвоїми очима на лапах,розчепірив страшні пазурі,закоцюрбив страшного хвоста,

роздраконив страшну пащекутай став пускати вогонь через всі свої пори!А закохані не злякались –роззирнулись хитренько,обережно вхопили нічпальчиками за найтонший краєчок,нечутно згорнули їїразом з тими сонцями-місяцями,разом з усім, що в тій ночі було –і намотали Драконові на голову.А самі злинули вгору,наче пара прекрасних янголів, –тай полинули в день.А Дракон ніде не подівся –він лише спустився на землю,виборсався зі своєї ночій далі жив так само, як доти,і літав собі понад світом,тільки більше ніколи-ніколине садовив на спину собі закоханих:це ж морока з ними, най Бог боронить!Цур їм та пек!

123 x 180 2012Закохані на велосипеді серія Закохані подорожні офорт

О с т а п С л и в и н с ь к и й

ЗАКОХАНІ НА ВЕЛОСИПЕДІ

Вона їде на рамі, як пташка, щоненадовго присіла на гілку, роздмухана і оперена,з двома стуленимиколінцями, що шлють солодкі позивніводіям зустрічних вантажівок.

Його бачимо невиразно, зате чути, як фляга його постукує об сідло з кожним натисканням педалей. Мугикає мелодійку,з якого фронту він її привіз? Тут такої не знають.

Вона тримає у жмені лісові горіхи, частує його,не обертаючись – точніше, підносить їх навмання, а він ловить горіхи вустами, що нагадуютьбрунатну поторочену латку.

Назад, зі станції, вона вертатиметься сама,більше схожа на фігурку з паперу,суха, рівна, двовимірна, звикла вправлятися в цій любові, як у добуванні обіду з нічого –жменьки чаю і двох картоплин.Буде їхати крізь перші удари дощу,перемотуючи ногами засвічену плівку, безкінечнийпорожній кадр, у якому він колись забігав до вітальніі крутив її довго в обіймах.

От, пуста мова любові, що торгується із надією,як одноногий стілець із пічкою: ще хоч до полудняне чіпай, якщо вже не дано меніпережити ніч.

1 2 3

4

5 6

7

М а р і а н н а К і я н о в с ь к а

СЕРІЯ “ШІСТЬ ДРУЖИН ГЕНРІХА VIII”

Жінки — як метелики. Ентомологія. ОчіПрикриті повіками, наче пройшли крізь однеЗ семи перетворень, а потім спинилися, неТакі, як до того. І шати єдвабні жіночі,Крізь той золотистий пилок, що подібний на пил, —У вихорі часу, в спасінні — нетлінні, незмінні.А з іншого боку портретів — підрамники й тініПрожитого і непрожитого, шрамів і крил.

серія Шість дружин Генріха VIII

Катерина Арагонська

Анна БолейнДжейн СеймурАнна КлевськаКатерина ГовардКатерина Парр

1

234

56

офорт 207 x 85 (1 — 6); 207 х 103 (7) 2011 — 2012

Генріх VIII7

К а т е р и н а М і х а л і ц и н а

СТРАХ(та, що п’є біле вино)

та що п’є молоконазиваючи білим виномімена забуваєзбираючи краплі губамизате знає напевне коли випадатиме дощскільки в міста подряпині хто їй затулить при браміперші кроки до втечіхто стане їй наперекірабо так навпереймирозводячи руки як крилабо вона пам’ятаєщо вчора була наче звір котрий вскочив у пасткуа завтра складе орігамізі своїх двох долоньоклопаток чи ніздрів чи всіхневідправлених мейлівщо враз обростуться паперомїй завжди буде мало зелених розпоротих ніргіацинтів у горщиках слів кави вітрудереване дадуть їй злетіти хоч першопричина – то ВінкОтрий в брамі стоїтьі сліди її ловить на шворкуВін великий і стиглийВін важчий ніж ребра човнівщо несли її з домуВін вміло здирає обгорткуі вилущує зЕрня в якому вже видима цвіль

та що п’є молокоі край келиха гріє губами завжди буде при Ньому

хоч світ має тисячі кілта що п’є молоковже ніколи й не вийде із брами

142 x 97 2012Біле вино серія Вино офорт

165 x 130 2011Атлантида серія Континенти офорт

А н д р і й В о р о н о в - З и м н и й

*** АТЛАНТИДА

Якийсь кипучий біль, вигнання з раю.Ми перші виявили міт або ж пра-давність майбутніх днів на грозовому негативі ПараБрами, на вихорах етеру…Те, дитинство — провалля віри, наосліп винаходячи батьків,не предків — прародителів, не звірів — лише кров і піт.

Безлюдні храми, береги, глухі й високі,нас обіймали вечоровим безголоссям дня.Ще юні, ще і ще колись назад не втомні,але вже сивиною пахли руки, спів надломлений лунав.

Ніхто уже не біг в домівки голоребрим лугом,зібравшись колом на дворі, пісок тремтівпід стопами, десь хвилі бились гулкоодні об дно, немов вжé згинув горизонт й погас…

Ми все чекали — стріли і серця напоготові,красиві й злі, несамовиті — діти божевільних рас.Стояла тиша гулом невагомим, востаннє: ранок…пошепки…вода…сон…тьма.

Н а т а л я Т р о х и м

БАРСЕЛОНА

Все тоне в червоному:навіть хрестдоземним своїм раменом;навіть місяць,хоч він між морем і небом, як парус;навіть світлофори,хоч вони жовті, червоні й зелені;навіть риби,хоч вони і не тонуть…

Все двоїться у мареві:навіть хрест,доземним раменом в червоне занурений;навіть місяць,між морем і небом, як парус – їх тепер два чи три!;і світлофори, і риби – їх тепер не злічити!;все двоїться, троїться –і тоне в червоному:Барселона!

700 x 650 2012Барселона глибокий друк, змішана техніка

Н а т а л я Т р о х и м

ОМ МАНІ ПАДМЕ ХУМ

Сяйво перлини коштовної,тихе і тепле, як молоко,б’є джерелом із найглибших глибин,із найвищих висотлине…Лишися з ним віч-на-віч,зіниці втопийому в серце,затамуй погляд, як подих –і побачиш:розтане перлина,зостанеться тільки німб,корона довкола сяйної безодні,в якій розчиняється зір; –і побачиш, що всі –птахи, звірі, комахи, і риби морські,і дерева, і трави, і зорі небесні,всі ми – лиш Божі літери,на прозорих пелюстках Всесвіту написанітак,щоб видно було й потойбіч…

700 x 650 2012Ом мані падме хум глибокий друк, офорт, змішана техніка

© Ярина Бурбан, текст, 2013 © Андрій Воронов-Зимний, текст, 2013© Маріанна Кіяновська, текст, 2013© Катерина Міхаліцина, текст, 2013© Юлія Мусаковська, текст, 2013© Остап Сливинський, текст, 2013© Наталя Трохим, текст, 2013© Роман Романишин, ілюстрації, 2013© творча майстерня Аґрафка, дизайн, 2013