Генерал Петро Григоренко: Спогади. Статті. Матеріали

129ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×ÍÎ¯ ÏÐÀÂÄÈ...

ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×ÍÎ¯ÏÐÀÂÄÈ – ÇËÎ×ÈÍ ÏÅÐÅÄ ÍÀÐÎÄÎÌ!*

(Ëèñò äî ðåäàêö³¿ æóðíàëó «Âîïðîñû èñòîðèè ÊÏÑÑ»)

Øàíîâíèé òîâàðèøó ðåäàêòîðå!

У № 9 Вашого журналу за 1967 рік була опублікована стаття «В ідейномуполоні у фальсифікаторів історії». Оскільки вона спрямована проти кни-

ги О. М. Некрича «1941. 22 червня», я хочу почати з кількох довідок про цюкнигу і про те, як її у нас зустріли й оцінили.

У світ вона вийшла в 1965 році – два роки тому! – п’ятдесятитисячнимнакладом, який у перші ж дні не зміг задовольнити попиту. Дістати її сьо-годні не те, що у власність, а хоч би для прочитання – це ціла подія.

На книгу негайно відгукнулася і преса, і наукова громадськість.У січні 1966 року журнал «Новый мир» опублікував про неї у своєму

«Книжковому огляді» коротку, але вельми змістовну статтю доктора істо-ричних наук Г. Федорова «Міра відповідальності». Автор цієї статті, зали-шаючись цілком об’єктивним, розкриває основний зміст книги і вельми пе-реконливо дає позитивну оцінку її політичної значущості, наукового рівнята літературних якостей.

У лютому того ж року книга одержала одностайну позитивну оцінку наобговоренні, організованому відділом історії Великої Вітчизняної війни Інсти-туту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Жоден з присутніх (а їх було кіль-касот) не заперечував проти її основної тези про те, що в захопленні супро-тивником в 1941–1942 роках половини європейської території нашої країнивинне тодішнє радянське державне і партійне керівництво.

На обговоренні першим виступив професор Деборін, який погодився зпозитивною оцінкою книги відділом історії Великої Вітчизняної війни і поле-мізував (до речі, супроти майже одностайної думки зборів) тільки з приводу

* Друкується за вид.: Григоренко П. Г. Мысли сумасшедшего: Избр. письма ивыступления Петра Григорьевича Григоренко / Серия «Библиотека самиздата»,№ 4. – Амстердам: Фонд им. Герцена, 1973.

ÏÓÁË²ÖÈÑÒÈÊÀ

130 Ïåòðî Ãðèãîðåíêî. ÂÈÁÐÀÍ² ÒÂÎÐÈ

окремих положень, наприклад, питань про роль гітлерівського керівництва ворганізації польоту Гесса до Англії чи про військову цінність наших 45-ммгармат. Крім того, оратор заперечував проти персоніфікації всієї відповідаль-ності за поразки початкового періоду війни в одному Сталіні; він детальноаргументував, зокрема, особисту провину колишнього начальника розвід-управління Генерального штабу, нині маршала Радянського Союзу Ф. І. Голі-кова як головного дезінформатора тодішнього військового і державногокерівництва.

Позитивну оцінку книги дала й решта промовців. Генерал-майор Тельпу-ховський, наприклад, цілком схвалюючи книгу, додатковими фактами підтвер-див особисту відповідальність Сталіна за наші поразки 1941–1942 рр.

Журнал «Вопросы истории КПСС» є органом Інституту марксизму-лені-нізму, але стаття про книгу, що обговорювалася тут, з’являється в цьому жур-налі тільки у вересні 1967 року. Скажемо прямо – не дуже оперативно!І тим більш дивно, що в оцінці книги цей журнал має іншу позицію порівня-но не тільки з «Новым миром», але і з результатами згаданого обговорення.Та вже не дивуєшся, а прямо-таки ВРАЖАЄШСЯ, коли встановлюєш, щообидва автори даної статті – ті самі Г. А. Деборін і Б. С. Тельпуховський, якібули присутні на обговоренні і виступали (один з них – Г. А. Деборін – навітьдвічі) зі своїми оцінками, діаметрально протилежними всьому змісту ниніш-ньої їхньої статті.

От чому тепер абсолютно необхідний всебічний уважний аналіз і статті, ікниги, якій вона присвячена.

1. ÇÀÃÀËÜÍÈÉ ÀÍÀË²Ç ÑÒÀÒÒ²

Згідно зі здоровим глуздом, дана стаття мала би бути рецензією на книгу,якій вона присвячена. Але з неї не можна скласти навіть приблизногоуявлення про зміст книги. Стаття не може (та, мабуть, і не ставить собі наметі) допомогти читачеві осмислити прочитане або привернути його увагудо тих повчальних висновків, які випливають зі змісту і застосованого авто-ром методу дослідження.

У статті відсутнє абсолютно необхідне для будь-якої рецензії логічне, по-слідовне і зрозуміле висвітлення недоліків і переваг книги; а якщо жоднихпозитивів не виявлено – мала би бути принаймні зрозуміла заява про це.Немає жодного спростування наведених у книзі фактів, жодного зіставленняфактів, що визнаються авторами статті недостовірними, – з іншими, які вонивважають за достовірні, жодної цифри, жодного свого науково обґрунтова-ного висновку, як і жодного переконливо доведеного спростування висновків,наявних у книзі.

Зі статті можна зрозуміти лише те, що її автори книгою дуже незадово-лені. Мимоволі виникає запитання: що ж примусило їх змінити ту позитив-ну думку, яку вони висловлювали про книгу під час обговорення в Інституті


марксизму-ленінізму? Адже мусять бути для такого ризикованого «піруету»достатньо вагомі підстави. А оскільки на вироблення нової думки про книгувитрачено такий тривалий час, то ми мали би право очікувати, що нова точказору авторів буде ними переконливо обґрунтована, а думки й оцінки, вислов-лені на обговоренні, зокрема – ними самими, а також викладені в рецензії ужурналі «Новый мир», – доказово спростовані.

Тим часом нічого подібного в статті немає. Про обговорення в ній навітьне згадується. Статтю ж Г. Федорова автори голослівно посварили, не пояс-нивши навіть своїх із нею розбіжностей.

Дуже важко, шановний товаришу редакторе, з’ясувати суть статті Г. А.Деборіна і Б. С. Тельпуховського. Але все-таки, відкинувши багатослівнулайку, з якої стаття майже виключно й складається, можна встановити, що вній доводиться... – ні, не доводиться, а бездоказово втовкмачується читачевішляхом багаторазового повторення голослівних звинувачень, – що авторкниги нібито зумисне спотворює і події, що відбулися 22 червня 1941 року, іті, що передували цьому дню, тобто пише явну неправду і тим прямо сприяєбуржуазним фальсифікаторам історії. Звинувачувальні вигуки, покликанівпливати відповідним чином на психіку читача, сиплються, як з рогу достат-ку. На тридцяти журнальних сторінках – їх понад сорок. Всі ці звинуваченняне мають під собою жодного ґрунту і в переважній більшості просто без-глузді.

Спростовувати крок за кроком всі ці нагромадження абсурдів неможливо,та й безглуздо. Це виходить за рамки наукової полеміки і є, швидше, спра-вою органів правосуддя. Було б, поза сумнівом, виправдано і дуже кориснодля нашого суспільства, якби О. М. Некрич притягнув авторів статті та Вас,товаришу редактор, до судової відповідальності за дезінформацію. Але це,зрозуміло, справа його. Я ж спробую зробити лише те, що в моїх можливо-стях: якомога наочніше показати неспроможність і антигромадський харак-тер подібного виступу в пресі.

Усі звинувачення, висунуті статтею проти автора книги, виглядають, наперший погляд, дуже серйозно. Але біда критиків у тому, що вони не змоглиобґрунтувати жодне зі своїх звинувачень ні доказами, ні логічними мірку-ваннями.

У всіх тих випадках, коли вони, кидаючи голослівне звинувачення авто-рові книги, намагаються викласти своє розуміння питання, легко встанови-ти, що це «своє» – не що інше, як витягнуте і переписане їхніми словами зтексту тієї ж книги, що рецензується. Так вони вчинили, наприклад, з усімапорушеними ними питаннями з першого і другого розділів цієї книги.

У інших випадках безсоромно застосовуються явні пересмикування. На-веду приклад. На сторінці 139 журналу написано: «На завершальних сто-рінках книжки О. М. Некрич кидає жахливе звинувачення радянським вої-нам, заявляючи, що “фашистські армії не зустріли серйозного опору на кор-доні” (стор. 161)». Так цитують поважні автори статті.


А ось що написано у книзі (а не у «книжці», як презирливо іменуєтьсявпродовж усієї статті праця Некрича), якщо цитувати хоч би від крапки докрапки: «Фашистські армії не зустріли серйозного опору на кордоні, хочарадянські воїни билися героїчно, до останнього патрона, до останнього по-диху». Як бачимо, вся фраза, а не «огризок» від неї, не дає жодних підставдля того, щоб розігрувати обурення недооцінкою героїзму радянських воїнів.Якщо ж глянути на наступну фразу, тобто дійти до смислової крапки, то можнапрочитати ось що: «Тут, на кордоні, вже в перші години боїв народивсятой героїзм, який дозволив Червоній Армії витримати важкі удари і мінли-вості війни та закінчити свій визвольний похід у переможеному Берліні»(стор. 161 книги).

І ось, – думку, висловлену в цих двох фразах, автори статті примудряють-ся визначити як «зразок наклепу», на який мало хто з фальсифікаторів історіїнаважується (стор. 139 журналу). Після цього, товаришу редакторе, дозволь-те Вас запитати: хто ж наклепники? ТРИЧІ НАКЛЕПНИКИ І ФАЛЬСИФІ-КАТОРИ!?

Автори статті багаторазово звинувачують товариша Некрича в тому, щовін то одне, то інше обійшов, або не згадав, або не сказав. Як правило, жоднез цих питань не має прямого відношення до теми книги (наприклад: «У данійкнижці не знайшлося місця навіть для оцінки значення соціалістичного зма-гання в роки перших п’ятирічок», стор. 129 журналу).

Але особливо обурюються вони тим, що події перших днів війни авторрозглядає «не з позицій її останнього дня», а натомість аналізує в зіставленніз явищами і фактами, що передували війні і що зумовили той характер їїпочаткового періоду, який ми спостерігали в дійсності. Доречно запитати:відколи це став називатися марксистським метод, що визнає за причину –наступні, а за результат – попередні події? Дотепер це називалося в науково-му світі змішуванням понять, яке веде до абракадабри, а не до наукових вис-новків.

Є в цій, вибачте на слові, критичній статті й ще більш неохайні прийоми.Вказавши, наприклад, на те, що Некрич нічого не написав про японо-амери-канські переговори 1940–1941 рр. (які, скажу від себе, мають до теми книгиприблизно таке ж відношення, як горезвісна «бузина на городі» до «дядька вКиєві»), «критики» ставлять риторично провокаційне питання: «Що це – не-знання фактів або навмисна фальсифікація?».

Після всього сказаного, думаю, всім зрозуміло, що зовсім це, власне, некритика. Це – нечесне, фальсифіковане звинувачення, цілі якого полягають утому, щоб приховати правду про війну і оббрехати корисну, добросовіснукнигу, щоб налаштувати читачів і можливих видавців вороже до її автора.

Але у цієї статті є і більш зловісна схожість. Вона написана у дусі «по-громницького» періоду апогею репресій 1937–1938 рр., написана майстрамицього «жанру» за недобрими канонами статей-доносів. На підставі такого,


як у цій статті, «матеріальчику» в ті часи, коли саджали, незважаючи намісткість в’язниць, будь-який неосвічений слідчий без зайвих домислів мігби «оформити» справу на «буржуазного переродженця» і «ворога народу», уданому випадку – Некрича.

У зв’язку з цим виникає питання: хто ж автори такої примітної «критич-ної» статті?

2. ÊÎÐÎÒÊÎ ÏÐÎ ÀÂÒÎÐ²Â

Г. А. Деборін і Б. С. Тельпуховський добре відомі у військово-науковомусвіті. Але відомі не своїми вченими працями, не науковими відкриттями, авмінням завжди «бути відповідними». Щоб побачити це, зовсім не обов’яз-ково залізати в нетрі їхньої колишньої творчості, наприклад, сталінськогоперіоду. Досить поспостерігати над їхньою «методикою» на прикладі став-лення до праці Некрича. Протилежні взаємовиключні оцінки цієї праці, щозалежать від «вітру», який «дме» на «учених», – одна з наочних ілюстраційїхнього «наукового» методу.

У науковій суперечці, зазвичай, не прийнято брати під сумнів науковукваліфікацію опонента. Але старанні «критики» вирішили не дотримувати-ся цього правила. У їхній статті прямо заявлено, що О. М. Некрич некомпе-тентний «у питаннях дипломатії, економіки, політики й військової справи»(стор. 136 журналу). Ну що ж, піднімемо рукавичку, кинуту «критиками», іспробуємо розібратися, хто і в чому некомпетентний.

З усіх названих галузей я візьму лише ту, де моя особиста компетентністьнавряд чи стане ким-небудь заперечуватись. Я маю на увазі військову спра-ву, яка, до того ж, у даному випадку є найважливішою. Адже праця ця військо-во-історична!

Уважно вивчивши книгу Некрича, я дійшов твердого переконання, що вній немає нічого, що давало би право засумніватися в компетентності авторау військовій справі. Всі військові питання висвітлені ним грамотно, з ясновираженим розумінням головного – суті військових подій, що відбувалися.

На жаль, про «критиків» цього не скажеш. Хоч би за яке військове питан-ня вони взялися, – відразу виявляється їхня повна безпорадність. Я міг би цепродемонструвати на всій їхній попередній «науковій» творчості. Але ду-маю, достатньо буде і того, що вони самі продемонстрували, взявшись з амбі-цією, але без відповідної «амуніції» за критику – не книжки, запам’ятайте! –а дуже серйозної військово-наукової праці.

Г. А. Деборін викрив себе ще під час вищезгаданого обговорення. Вінвже там намагався, хоч би частково, зганьбити факти, які повідомляє Не-крич. У своєму виступі він раптом узяв та й приголомшив аудиторію «відкрит-тям», що 45-мм протитанкову гармату зняли з озброєння перед війною тому,


що вона була безпорадна проти німецьких танків. Це «відкриття» викликалотоді бурхливе обурення всього залу, що більш ніж наполовину складався звійськових. І – не дивно! Такою заявою оратор продемонстрував свою повнунепоінформованість у темі бойових властивостей і 45-мм гармати, і фашис-тських танків. Останні за своїми бойовими якостями не перевершували нашітанки старих зразків (Т-26, ВТ-5 і ВТ-7), а значна частина їх була ще гірша.Що ж до 45-мм гармати, то вона була грізною зброєю проти бойових машинсупротивника, які були у нього до початку війни, – всіх без винятку типів.Уже в ході війни повернена на озброєння, вона пройшла всю війну і виявила-ся достатньо ефективним засобом боротьби навіть із «тиграми» і «пантера-ми», що з’явилися на полях битв у 1943 році.

Цей гіркий досвід публічного виступу з питання, що виходить за межівласної компетенції, дечому все ж таки навчив. І не тільки Деборіна, але ійого співавтора. Вони обидва, мабуть, зрозуміли, що тепер не можна, як усталінські часи, не боячись викриття, публічно проголошувати дурниці,подібні до тих, що пропонував у своєму оповіданні Марк Твен читачам«Сільськогосподарської газети». Вони зрозуміли, що тепер їм цього не доз-волять, і тому в своїй статті спробували взагалі обійти всі конкретні питаннявійськової справи. Але оскільки праця Некрича військово-історична, вонина кожному кроці перепинаються на питаннях суто військових і, самі того нерозуміючи, уподібнюються до консультанта із сільськогосподарських справ.

Ось один із дуже яскравих прикладів. Перекрутивши автора, рецензентиучепилися за питання, що, як їм здавалося, не має військової специфіки і...сіли в калюжу. Їм ввижалося, ніби наявність достовірних даних про героїзмрадянських воїнів дає можливість повністю спростувати твердження Некри-ча, що фашистським військам не чинилося серйозного опору на кордоні. Алевони не зрозуміли, та через свою військову непідготовленість і не могли зро-зуміти, що, перетворюючи дане питання на предмет суперечки, вони тимсамим наочно демонструють свою повну непоінформованість. Їм думалося,що все просто: оскільки був масовий героїзм, значить, був і серйозний опір.А справа-то набагато складніша. І Некрич це розуміє, а його «критики» – ні.

Їм невтямки, що війська можна ввести в таку ситуацію, коли жоден геро-їзм не врятує. Якщо проти танків, які наступають спільно з піхотою, озброє-ною автоматами, під прикриттям могутнього вогню артилерії і мінометів тапри масованій підтримці авіації, – виставити піхоту, озброєну трьохлінійни-ми гвинтівками і ручними протипіхотними гранатами, то результат даногобою не залежатиме від того, чинитиме ця піхота героїчний опір або розбі-житься без жодного опору. Результат героїзму виявиться лише згодом, колибагатьма героїчними боями ворог буде виснажений, знекровлений, мораль-но надломлений. До речі, саме про це і сказано в тому місці праці Некрича(на стор. 161), звідки його «критики» наводять обгризену ними цитату.


Але «критики», не зрозумівши цього, шукають підтвердження своїх по-глядів навіть там, де шукати марно. Саме з цією метою вони звернулися дослужбового щоденника начальника гітлерівського генерального штабу і про-цитували, дотримуючись свого повсякчасного методу, «огризок» із його за-пису за 24 червня: «Супротивник у прикордонній смузі майже всюди... чи-нить шалений опір... Ознак оперативного відходу супротивника поки немає...»Із торжеством оперуючи цим куцим записом, вони і не підозрюють, що навітьу такому вигляді цитата б’є не по Некричу, а по них самих, підкреслюючиповну відсутність їхніх військових знань. Кожному, хто хоч трохи тямить увійськовій справі, з цього запису стає зрозумілим, що тодішнє вище керів-ництво Червоної Армії ситуації не розуміло і аж до 24 червня нічого не роби-ло для виведення військ з-під загрози оточення, що виникала уздовж всьогокордону. І не засмучено, а задоволено констатує цей факт Гальдер. Боявсявін оперативного відходу наших військ, а не – хоч і героїчного, але некерова-ного зверху і тому неорганізованого, – їх опору.

І ось автори, озброєні такими «глибокими» військовими знаннями, нетільки зважилися взятися за критику навряд чи доступної їхньому розумін-ню дуже серйозної військово-наукової роботи, а ще й наважилися «викрива-ти» її автора. Ви почитайте тільки, якою філіппікою завершують вони своюстаттю: «Таким чином, О. М. Некрич, опинившись в ідейному полоні у бур-жуазних фальсифікаторів історії, зрадив наукові принципи марксистськоїісторіографії, а, відповідно, й історичну правду. І природно, що його книжкавиявилася знахідкою для ідеологів імперіалізму та прийнята ними на озброєн-ня з метою ворожої пропаганди проти Радянського Союзу і наклепу на ньо-го. Видавництво «Наука» безвідповідально поставилося до видання цієї полі-тично шкідливої книжки» (стор. 140 журналу).

Ви відчуваєте, яка сталь звучить у голосі «критиків» при зверненні довидавництва «Наука»? Адже хтось надихнув їх на такий тон. Самі вони нащось подібне не наважилися б. І це – факт тривожний! Але чим він тривожні-ший, тим ґрунтовніше треба викрити цілком необґрунтовану і антигромадськуза своїм характером статтю.

Із цією метою найдоцільніше на якийсь час забути і про неї, і про книгуНекрича. Спробуємо власними силами, незалежно від обох розглянутих до-кументів, відновити справжні факти і події, про котрі йде в них мова, в томувигляді, як вони відбувалися насправді.

3. ÙÎ Æ Â²ÄÁÓËÎÑß Â ÏÅÐØ² ÄÍ² Â²ÉÍÈ?

Удосвіта 22 червня фашистська Німеччина, віроломно порушивши укла-дені нею з Радянським Союзом договори «Про ненапад» та «Про кордон ідружбу», завдала могутній удар своїми збройними силами, завчасно відмобі-лізованими і зосередженими поблизу радянських рубежів, військам наших


західних прикордонних військових округів. Ще не встигли затихнути гасла,що гриміли багато років по всій країні: «Ні п’яді своєї землі не віддамо!»,«На удар відповімо подвійним і потрійним ударом!», «Воювати – на чужійтериторії!», «Воювати – малою кров’ю!» – а на дорогах нашої Батьківщинивже чулося крокування кованих чобіт і брязкіт гусениць ворожих танків; рев-ли, завивали фашистські літаки, бомблячи й штурмуючи авіацію на аеродро-мах, війська, морський флот, міста і села нашої країни.

Це був удар неймовірної сили. Але що було ще страшніше, так це – мо-ральне потрясіння.

Радянські люди, щоб зробити оборону своєї країни неприступною, багатороків обмежували власні потреби, відмовляючи собі навіть у найнеобхіднішо-му, і вірили, що можливому нападу ворога створено непорушну перешкоду.

«Нерушимой стеной, обороной стальной –Разгромим, уничтожим врага», –

співали ми та вірили, що так і буде. Але почалася війна, і вже з перших їїгодин ми побачили, що вся наша віра була міражем, що насправді перед ли-цем озброєного до зубів ворога ми опинилися абсолютно беззахисні.

Хто про це забув або цього не знає, той ніколи не зрозуміє величі подвигунашого народу, що зумів переступити через страшний моральний надлом іменш ніж за півроку зупинити й паралізувати наймогутнішу в світі військо-ву машину. Той же, хто знає все це, але хоче приховати від нових поколіньнаших громадян, той – зрадник свого народу і ворог нашої теперішньоїобороноздатності.

Ті, хто не пережили страшних подій перших місяців війни, хай знають,що долати моральний надлом не легше, ніж іти з протипіхотною гранатою іпляшкою із займистою сумішшю на танк ворога. Першими успіхами гітлерівцізобов’язані не тільки, а можливо, і не стільки раптовості свого нападу, скількикраху ілюзії нашої армії і нашого народу про нібито високу обороноздатністькраїни. Але про це ми дістали можливість говорити лише багато років пото-му. А у той страшний час розвивався стрімкий і для більшості – незрозумі-лий наступ фашистських військ.

Група гітлерівських армій «Центр», що діяла в напрямку головного удару,за перші два дні просунулася більше ніж на 200 км. Це вона рухалася якразтам, де, на думку «критиків», військам супротивника чинився «серйознийопір». До речі, за ці ж два дні було оточене Білостоцьке угруповання нашихвійськ, до складу якого входило більше половини всіх військ Західного особ-ливого військового округу (ЗОВО). На п’ятий день головні частини групиармій «Центр» вийшли до Мінська, а на восьмий – в районі цього міста булозавершено ще одне оточення великого угруповання військ ЗОВО.

До завершення третього тижня фашистські армії на цьому напрямку сто-яли біля воріт Смоленська, завершивши ще одне оточення значних нашихсил. Тіппельскірх повідомляє, що тільки на цьому напрямку в період із


22 червня до 1 серпня 1941 року гітлерівцями узято в полон близько 755тисяч осіб, захоплено понад 6000 танків і більше 5000 гармат1. Відповіднихданих радянського командування у нас не публікувалося. Є лише повідом-лення маршала Радянського Союзу А. А. Гречка про те, що на всьому ра-дянсько-німецькому фронті «супротивникові вдалося за три тижні вивести зладу 28 наших дивізій, понад 70 дивізій втратили від 50% і більше свогоскладу в людях і бойовій техніці»2.

Навіть якщо визнати, що Тіппельскірх перебільшує (це, швидше за все,так і є), навіть у цьому випадку не може виникнути жодного сумніву щодонищівного розгрому всієї нашої армії прикриття (із 170 дивізій понад 100 затри тижні війни або розгромлені, або зазнали втрат, що привело їх у небоє-здатний стан). Такий вирішальний для оцінки початкового періоду війни фактповажні «критики» взагалі обходять, хоча про значення фактів для історич-ного дослідження наговорили у своїй статті немало прекрасних слів. От уже,воістину, «слова – для прикриття непристойних думок і дій».

За 24 доби (до 16 липня – дня вторгнення гітлерівців у Смоленськ) фа-шистські війська пройшли понад 700 кілометрів, рахуючи по прямій, а не подорогах. При цьому вони розгромили війська ЗОВО і резерви, що підходилиїм на допомогу, і зайняли дуже вигідне для подальших дій стратегічне поло-ження.

Наш Південно-західний фронт (колишній Київський особливий військо-вий округ), війська якого, задовільно керовані командуванням та штабомфронту, виявили справжні чудеса героїзму і, серйозно загальмувавши наступгрупи фашистських армій «Південь», вели в цей час бої далеко на захід відДніпра, – в результаті виходу супротивника в район Смоленська опинилисяпід загрозою удару у фланг і тил з півночі. Саме з того часу над Південно-західним фронтом почала все грізніше нависати небезпека тієї трагедії, яку зповною впевненістю можна визнати найбільшою катастрофою ВеликоїВітчизняної війни, – КИЇВСЬКОГО ОТОЧЕННЯ наших військ.

Питання про це оточення виходить за рамки цього, дещо об’ємного, лис-та в редакцію, але я не можу не сказати про те, що з 16 липня, коли загрозанайстрашніших подій достатньо виразно вимагала ефективних заходів, допочатку розв’язки під Києвом пройшло 38 днів, але за цей час не було зроб-лено нічого реального. Більше за те, все, що робилося, як навмисно, було наруку супротивникові. Командування і штаб Південно-західного фронту розу-міли, що над керованими ними військами нависає грізна небезпека, та нама-галися їй протидіяти, але бездарними розпорядженнями тодішнього нашогоВерховного головного командування всі розумні фронтові заходи скасовува-лися, і війська фронту, кінець кінцем, були поставлені в умови повної неспро-можності чинити ворогові ефективний опір.

1 Типпельскирх К. История второй мировой войны. – М., 1956. – С. 178, 184, 186.2 Военно-исторический журнал. – 1966. – № 6.


У результаті трохи більше, як за місяць, наш Південно-західний фронтбув повністю розгромлений. Командувач фронту генерал-полковник Кир-поніс, молодий талановитий генерал – начальник штабу фронту Тупіков, дужездібний розвідник – начальник розвідвідділу фронту полковник Бондарев ібагато прекрасних штабних офіцерів після героїчного, але безуспішного опорутанкам супротивника, що напали на командний пункт фронту, зважаючи наявну загрозу полону, наклали на себе руки. А ті, хто не загинув у бою і невстиг або не зміг застрелитися, склали свої голови у фашистській неволі або,пройшовши через роки важких мук фашистського полону, пережили ще йгіркоту звинувачень у «зраді Батьківщини» і муки сталінсько-беріївських ка-тівень. Уціліла лише частина тих офіцерів фронту, які під час нападу на ко-мандний пункт ворожих танків перебували у військах, виконуючи завданнякомандування. Таким чином уцілів, зокрема, начальник оперативного відділуштабу фронту полковник (нині маршал Радянського Союзу) І. X. Баграмян.

Такими є факти, незалежно від того, подобаються вони комусь чи ні. Оче-видно, що у світлі цих фактів питання про те, чи чинився серйозний опіргітлерівцям на кордоні, чи ні, не може навіть підніматися. Питання можнапоставити тільки так: чому наша країна, що ТРИВАЛО І НАПРУЖЕНО го-тувалася до відбиття імовірного нападу об’єднаних сил СВІТОВОГО ІМПЕ-РІАЛІЗМУ, насправді протягом майже півроку НЕ МОГЛА ефективно ПРО-ТИДІЯТИ удару ОДНІЄЇ німецької фашистської армії, підтриманої лишечастиною сил трьох країн-сателітів? І що ж: такий хід подій є закономірнимабо, навпаки, були здійснені помилки, які призвели до таких плачевних ре-зультатів?

4. ×È ÁÓËÈ ÇÄ²ÉÑÍÅÍ² ÏÎÌÈËÊÈ ÏÐÈ Ï²ÄÃÎÒÎÂÖ² ÊÐÀ¯ÍÈ ÄÎ Â²ÉÍÈ?

Спробуємо і на це питання відповісти, не вдаючись ані до книги Некрича,ані до невиразних і таких, що уникають конкретних фактів, словоутворів її«критиків». Візьмемо за основу свідчення тієї особи, чия компетентність уданому разі не може викликати ні в кого сумніву. Я маю на увазі Сталіна. Так от,всупереч «критикам» у Вашому журналі, навіть він розумів, що не можнаопір, вчинений у перші дні війни нашими військами, вважати серйозним. Зцієї якраз причини він протягом усієї війни (і навіть після її закінчення!)придумував більш-менш задовільні версії для пояснення, чому такого не було.Задовільною, зрозуміло, він вважав тільки таку версію, яка не ставила підсумнів його, Сталіна, мудрість.

Про цю делікатну обставину він був вимушений сказати вже у промовівід 3 липня. Тоді він спробував пояснити наші поразки тим, що, по-перше,«...війська Німеччини були вже цілком мобілізовані й... перебували в станіповної готовності, чекаючи сигналу наступу, в той час як радянським військампотрібно було ще мобілізуватися і наблизитися до кордонів...» та, по-друге,


«...фашистська Німеччина віроломно й несподівано порушила пакт про не-напад...» Усе, як бачимо, достатньо просто. У ВСЬОМУ ВИННІ ФАШИС-ТИ, і не треба більше про це вести мову. Треба бити фашистів, та й по всьому!

Але Сталін не міг не бачити хисткості такої аргументації. Адже з неї самесобою постає питання: а чому не мобілізували і не наблизили війська докордону завчасно ми самі? Хто в цьому винен?

Щоб уникнути таких ризикованих запитань, Сталін береться за підведен-ня під своє пояснення того, чому наші війська у початковий період війнизазнали поразки, міцнішої «теоретичної» бази. У наказі від 23 лютого 1942року він міркує: «Тепер уже немає у німців тієї військової переваги, яку вонимали в перші місяці війни в результаті віроломного нападу... Тепер доля війнивирішуватиметься не таким хистким моментом, як момент раптовості, апостійно діючими чинниками».

Згодом цей самовиправдовувальний абзац сталінськими догідниками іпідлабузниками був перетворений на «геніальне сталінське вчення про ПО-СТІЙНО ДІЮЧІ ЧИННИКИ, які є вирішальними у війні», що на довгі рокипаралізувало всі здорові спроби осмислити, що ж відбулося на початку війни.

Проте сам Сталін, мабуть, продовжував відчувати непереконливість своїхпояснень. Тому в доповіді про 27-мі роковини Великої Жовтневої соціалі-стичної революції він знову повертається до цього питання і висуває цілковитонову версію: «Не можна також вважати випадковістю такий неприємний факт,як втрата України, Білорусії, Прибалтики в перший же рік війни, коли Німеч-чина, як агресивна нація, виявилася більш підготованою до війни, ніж Ра-дянський Союз. Було б наївно пояснювати ці факти особистими якостями...Справа тут – не в особистих якостях, а в тому, що зацікавлені у новій війніагресивні нації... – і повинні бути ліпше підготовані до війни, ніж нації ми-ролюбні... Це, якщо хочете, – історична закономірність...»

Ось воно як! «ЗАКОНОМІРНІСТЬ»!!!Уже тепер не думайте звинувачувати своїх КЕРІВНИКІВ! Вони абсо-

лютно непричетні. Якщо агресор вирішив напасти, то можете навіть не «дри-гатися»: спочатку він вас поб’є обов’язково – і лише потім до справи долу-чаться постійно діючі чинники, які й вирішать долю війни. І нічого протитакого ходу подій не поробиш: адже це «історична закономірність». А хто зцим не згоден, хто не хоче зважати на історичні закономірності, той – немарксист. Ну, а з ними – у нас розмова коротка і зрозуміла.

Цікаво, чи не від цієї, вибачте на слові, «концепції» відштовхуються по-важні критики, що виявили таку велику пристрасть до «закономірностей» ітаку сильну неприязнь до розгляду подій під кутом діяльності історичнихосіб? В усякому разі, для них, як для запеклих захисників і пропагандистіввсіх «геніальних сталінських учень», така поведінка цілком виправдана.

Так, мав слушність – тричі мав слушність! – покійний президент СШАКеннеді, коли заявив, що у перемоги багато родичів, поразка ж – завжди кругла


сирота. Наші поразки 1941 року теж не уникли осиротіння. Всі, хто мав тодівідношення до керування війною, – родичі лише перемоги. Ну, а оскількипоразка не може бути зовсім без рідні, то ця малошанована роль великодуш-но віддається об’єктивним причинам і закономірностям.

Думається, проте, що такий номер не зможе довго утриматися на історич-них риштуваннях. Навіть Сталіну не вдалося повністю ухилитися від особи-стого визнання своєї причетності до поразок початкового періоду ВеликоїВітчизняної війни. На прийомі в Кремлі на честь командувачів військ Черво-ної Армії 24 травня 1945 року він вимушений був, хоч і у властивій йомудемагогічно-лицемірній формі, все ж таки визнати: «У нашого уряду булонемало помилок, були у нас моменти розпачливого стану в 1941–1942 роках,коли наша армія відступала. Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправ-дали наших очікувань, ідіть геть... Але російський народ не пішов на це...Спасибі йому, російському народу, за цю довіру!».

Забудьмо на хвилину, що в той час, коли в Кремлі, на пропозицію Сталі-на, пили за здоров’я РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ, за його ж наказом КРАЩИХСИНІВ ЦЬОГО НАРОДУ, що тілами своїми загальмували наступ фашист-ської військової машини в 1941–1942 рр., десятками і сотнями тисяч ГНАЛИВ СТАЛІНСЬКІ ТАБОРИ. Промовчімо зараз про це. Звернімо увагу лише навизнання Сталіним того, що на початку війни УРЯД ПРИПУСТИВСЯ такихПОМИЛОК, за які йому слід було вказати на двері.

Які ці помилки, в чому їх суть, – Сталін не сказав. Більше того, він спро-бував ще раз підсилити «теоретичну базу» під своїм виправданням. У відповідіна лист полковника Разіна він, прикликавши собі на допомогу стародавніхпарфян і Кутузова, спробував представити поразку нашої армії на початкувійни як свідомий і планомірний відхід з метою заманити сильнішого супро-тивника углиб країни для рішучого його розгрому. Ця безсоромна фальсифі-кація була перетворена догідниками і підлабузниками в «геніальне сталін-ське ВЧЕННЯ ПРО АКТИВНУ ОБОРОНУ», що теж надовго вбило творчудумку у військовій справі та у військово-історичній науці.

Тільки XX з’їзд КПРС, а потім ЦК КПРС в ухвалі 30 червня 1956 рокувказали на Сталіна як на головного винуватця помилок і прорахунків, щопоставили нашу державу на грань катастрофи і привели наші війська до при-голомшливих втрат у перші місяці війни. Повного розкриття сталінськихпомилок та прорахунків у вказаних матеріалах не здійснено. І це – природно.Таке завдання можуть і зобов’язані вирішити лише вчені – історики-маркси-сти згідно з партійними рішеннями.

Цього, проте, не відбулося. Чи то через укорінену звичку чекати спеціаль-них «розжованих» вказівок, як розуміти і як тлумачити ту чи ту подію, чичерез якісь інші причини, але досліджень такого характеру у відкритому друціне з’явилося. Робота Некрича, по суті, єдина, де зроблено спробу якомогаповніше з’ясувати суть помилок і прорахунків при підготовці країни до обо-рони.


На жаль, саме ця найперша спроба зустріла такий необ’єктивний прийомна сторінках редагованого Вами журналу. Щоб підійти впритул до причинцього, продовжимо виклад фактів і подій, що передували війні. І перш за все,давайте пригадаємо, якою конкретно була обороноздатність нашої країни домоменту нападу на неї фашистських орд.

5. ÇÀÃÀËÜÍÀ ÕÀÐÀÊÒÅÐÈÑÒÈÊÀ ÎÁÎÐÎÍÎÇÄÀÒÍÎÑÒ² ÑÐÑÐÄÎ ÏÎ×ÀÒÊÓ Â²ÉÍÈ

Відомо, що обороноздатність країни визначається силою суспільного ідержавного устрою, могутністю економіки даної держави та її збройних сил.

За роки перших п’ятирічок наша країна створила могутню розгалуженупромисловість, зокрема – оборонну індустрію, здатну повністю задовольни-ти потреби в сучасному озброєнні, боєприпасах і бойовій техніці. У сільсько-му господарстві панівним став суспільний сектор, що опирається на могут-ню машинну базу. У результаті індустріалізації країни та осуспільненнясільського господарства ліквідовано класи. У країні утвердився соціалістич-ний лад. На його основі ще більше зміцнилася морально-політична єдністьрадянського суспільства і дружба народів нашої країни. По суті, наша соціа-лістична держава вже за кілька років до початку війни була непохитниммонолітом. Це – факт загальновідомий, підтверджений не тільки авторитет-ними документами, а й самим досвідом Великої Вітчизняної війни.

Червона Армія, за свідченням усіх іноземних військових фахівців, в планітехнічного оснащення була найпередовішою армією в світі. Не поступаласявона щодо цього і фашистському вермахту. Щоб не бути голослівними, наве-демо відповідні порівняння.

Почнемо з аналізу співвідношення сил сторін до початку нападу Німеч-чини та її сателітів на Радянський Союз.

Проте, починаючи цей аналіз, я не можу не сказати про одне дуже дивнеявище. Хто читав книгу Некрича, той міг помітити, що автор дає дані тількипро чисельність і бойове оснащення збройних сил, які напали на нашу краї-ну: відповідних даних про сили, котрі протистояли цьому нападу, в ньогонемає. Ця прогалина абсолютно неприпустима для військово-історичногодослідження. Бо як же можна щось стверджувати про перевагу сил тієї абоіншої країни, наводячи цифри, які стосуються тільки однієї з них? І, якщовже засуджувати Некрича за щось, то, перш за все, слід було б засудити за цегрубе порушення об’єктивно-наукового підходу до аналізу подій. Але авто-ри статті, яка розглядається, ось цього й «не помітили». І, думається, не ви-падково. Річ у тому, що в радянських виданнях такі цифри ніколи не публіку-валися. Хтось, мабуть, зацікавлений в тому, щоб вони не були оприлюднені,і автори статті, а можливо, й видавці книги Некрича належать до тих, хтоцьому сприяє.


Проте цифри ці можна навести, користуючись опублікованими непрями-ми даними. Цю роботу я і виконав. Думаю, що великих похибок не припус-тився й отримав цифри практично точні. Щоб зацікавлені особи могли менеперевірити за найбільш доступними джерелами, можу порекомендувати їмстаттю А. А. Гречка в «Военно-историческом журнале», № 6 за 1966 рік.Необхідно, крім того, врахувати також дані про випуск танків і літаків у пе-ріод з 1935 по 1941 рр. (див.: Очерки истории КПСС: Учебник для полит-школ. – М., 1966).

Отже, яким же було співвідношення сил за даними про супротивника, якінаведені в книзі Некрича, і за з’ясованою мною чисельністю військ і бойовоїтехніки, наявних у наших західних прикордонних військових округах?

СРСР Німеччина (із сателіт.) СпіввідношенняДивізій 170 190 1:1,1Танків 14–15 тис. 3712 4:1Бойових літаків 8–9 тис. 3–3,5 тис. 2,6:1

Що ж до артилерії і мінометів, тут ми теж перевершували гітлерівськуНімеччину.

Таким було кількісне співвідношення сил і засобів до початку війни. Алесама лише кількісна перевага – ще не свідчення переваги. Завжди, а в сучас-них умовах – особливо, величезне, а часто вирішальне значення мають якісніпоказники озброєння і бойової техніки.

Так, наші винищувачі старих зразків, навіть за великої чисельної перева-ги, не могли достатньо ефективно протидіяти «хейнкелям» і «юнкерсам»,тому що поступалися їм у швидкості і в потужності озброєння. Що ж донаших старих бомбардувальників, то вони проти ворожих винищувачів були,по суті, беззахисні. Проте не можна забувати, що у складі наших ВПС було2700–2800 бойових літаків нових конструкцій (тобто трохи менше, ніж угітлерівській Німеччині було тоді всього бойової авіації). А ці наші літаки засвоїми бойовими якостями не тільки не поступалися відповідним типамлітаків ворога, що напав, але багато в чому перевершували їх.

Ще кращим у нас був стан справ з артилерією. І за якістю матеріальноїчастини і, тим більше, – за підготовкою та боєздатністю особового складурадянська артилерія набагато перевершувала гітлерівську. І ця перевага, якусі знають, збереглася з першого дня війни до останньої її години.

Окремо слід сказати про танки. За їхньою кількістю ми перевершувалисупротивника приблизно вчетверо, але всі науковці, які пишуть про початко-вий період війни, ці дані обходять і роблять акцент на тому, що в нашихзахідних військових округах серед танків було всього 9% машин нових зразків.Наводячи цю цифру, вони не згадують про те, що дев’ять відсотків означа-ють значне число – 1700–1800 машин.


Не зачіпають вони і найважливішого питання – про якість німецькихтанків. Тим самим читачеві навіюється думка, що у супротивника танки булизначно кращі, хоча вони, якщо брати весь парк, як уже вказувалося, булиприблизно рівноцінні нашим. Але танки супротивника не можна навіть по-рівнювати з нашими «Т-34» і «KB». Тільки до 1943 року – до Курської битви– супротивникові вдалося створити машини нових конструкцій, що набли-зилися за якістю до тих, які були у наших військах від самого початку війни.Але і ці нові фашистські танки та самохідні машини були все ж таки гірші за«Т-тридцятьчетвірку», що залишилася протягом всієї війни неперевершеноюбойовою машиною.

ЯКІСНА ПЕРЕВАГА наших нових танків над фашистськими була такоювеликою, що останні в тих випадках, коли мали велику чисельну перевагу, неризикували вплутуватися в бій навіть з одиночними «Т-34» або «KB». Якбиці наші танки, яких було лише вдвічі менше, ніж фашистських танків зага-лом, були використані належним чином, то супротивникові не допомогла бне тільки подвійна чисельна перевага, а й перевага в десять разів. Із самимицими нашими танками можна було б не тільки протистояти гітлерівськомутанковому удару, а й розгромити танкові угруповання ворога.

Таким чином, і кількісний, і якісний аналіз співвідношення сил сторінпереконливим чином свідчить, що про жодні матеріальні переваги супротив-ника не може бути й мови. Сил у нас було цілком досить не тільки для того,щоб зупинити ворога, а й для повного його розгрому в перший же рік війни.Легенда про значну перевагу супротивника, яку створив Сталін для само-виправдання і яку досі культивують деякі горе-історики, не витримує пере-вірки цифрами та якісними характеристиками бойової техніки.

Але наші явні військові переваги вищевикладеним не вичерпуються. Неможна не згадати тут і про те, що неймовірною працею всіх народних сил, зроку в рік скорочуючи ради цього решту видатків державного бюджету, – миза десятиліття 30-х років створили вздовж всього нашого старого західногокордону – від Балтики і до чорноморського узбережжя – суцільну смугу дов-готривалих укріплень, що перевершувала за своєю потужністю у багато разівтак звану «лінію Маннергайма» – ту саму лінію, на прорив якої радянськівійська витратили майже півроку і заплатили за це сотнями тисяч життів.

Думаю, тепер зрозуміло, що об’єктивні дані, за які так гаряче ратують (насловах) поважні «критики», цілком і повністю на нашому боці. Мабуть,справжні причини поразок треба шукати там, де дуже не хочеться авторамстатті – в СУБ’ЄКТИВНИХ даних, у людях, які керували підготовкою краї-ни до оборони і зобов’язані були керувати військами, коли на них несподіва-но обрушився потужний удар.

Добре відомо, що для перемоги потрібні не лише відповідні сили і засо-би. Необхідне ще й уміння їх застосовувати – потрібна сучасна військоватеорія, потрібно, щоб війська були навчені у дусі цієї теорії, потрібні ко-


мандні кадри, здатні управляти військами по-сучасному. На жаль, ми до по-чатку війни нічого цього не мали. У цьому і полягає головна причина нашихпоразок на початку війни.

Щоб підтвердити сказане, розгляньмо ці питання докладніше.

6. ÑÒÀÍ ÐÀÄßÍÑÜÊÎ¯ Â²ÉÑÜÊÎÂÎ¯ ÒÅÎÐ²¯ ÄÎ ÏÎ×ÀÒÊÓ Â²ÉÍÈ

Це питання висвітлюється в нашій військово-історичній літературі вель-ми своєрідно. Всі дослідники, які пишуть на цю тему, підкреслюють, щонаша військова теорія випередила військову думку капіталістичних країн,розробивши ще в кінці двадцятих і на початку тридцятих років багато поло-жень, що одержали підтвердження в ході Другої світової війни: принципизастосування великих танкових мас, масоване використання авіації, висадкуі дії в глибокому ворожому тилу значних повітряних десантів та ін. Все це –безперечна правда. Правда, приємна кожній радянській людині, й, мабуть,тому читачі не помічають, що правда тут – далеко не вся.

Не помітив цього і Некрич. Він висвітлює це питання таким же чином.Він пише, що ще в 30-х роках «... радянська військова наука була джереломпередових ідей у світовій військовій науці», що «... у 1932 році в ЧервонійАрмії вперше в світі були сформовані механізовані корпуси, а в 1934–1935рр. – бронетанкові й механізовані частини були виділені в спеціальний рідвійськ», що «Радянський Союз був батьківщиною парашутизму і створенихна цій основі авіадесантних військ» і що «на думку іноземних експертів,Червона Армія була у середині 30-х років однією з найпередовіших і найсу-часніших армій світу» (стор. 79).

Але Некрич і ті, у кого він запозичував ці дані, глибоко помиляються,думаючи, що ця теорія, лише з деякими поправками, дожила до 1941 року.Ні! Доля цієї теорії не менш трагічна, ніж доля її творців. Вона пішла накористь не нам, а нашому ворогові.

У ті далекі роки, задовго до війни 1939–1945 років, основні ідеї цієї теоріїбули запозичені у нас німецькою армією. Тіппельскірх, котрому добре відо-мо про це, намагається приховати той факт, що «вищій расі», яка завждичванилася перевагою своєї військової теорії, довелося свого часу брати уро-ки у «неповноцінних слов’ян». З цією метою він у вже цитованій книзі подаєсправу так, нібито радянська і німецька військові теорії, розвиваючись неза-лежно одна від одної, прийшли до однакових результатів. Він пише: «Зіспівпраці з росіянами в 1933 році було відомо, що російські принципи ве-дення військ ... теоретично відповідали німецьким поглядам» (стор. 173).

Це – брехня, яку ні Тіппельскірх, та й ніхто інший із західних військовихтеоретиків довести не може. У Німеччини до 1933 року ще не було тих прин-ципів, з якими вона розв’язала війну. У 1932–1933 роках вона тільки почала


переймати їх у нашої армії. До цього в Німеччини не було жодної військово-теоретичної праці, де б розроблялися або обстоювалися ці новаторські поло-ження. Але, на жаль, і нам нема чим пишатися, оскільки ми до 1941 року вжене ґрунтували свою військову теорію на тих принципах, які були розробленів кінці 20-х років і на початку 30-х! Ці нові військові ідеї були відкинутінашою армією під час ліквідації наслідків «шкідництва» Тухачевського,Уборевича, Якіра та ін. Дуже гірко це усвідомлювати, але факт залишаєтьсяфактом.

Скористалися цією теорією не ми, а фашисти. Правда, зробили вони це нев повному обсязі. Відбулося так, по-перше, тому, що розроблялася ця теоріядля держави трудящих і була, зважаючи на це, чужа фашистам за духом.Вони змогли взяти з неї лише чисто військову сторону. По-друге, вони немогли дізнатися про цю теорію все, що було відоме її творцям. Тому запози-чена у нас військова теорія була втілена німцями в життя у своєрідномунімецькому виді. І цей вид, що був у багато разів слабшим за оригінал, у1939–1942 рр., коли наша вихолощена і задушена військова думка безпорад-но чіплялася за віджилі теорії позиційної війни, виявився найсильнішоювійськовою теорією в світі.

Лише після того, як ми, повернувшись до теоретичних розробок 20-х і30-х років, трансформували їх з урахуванням досвіду Великої Вітчизняноївійни, яка вже тривала, народилася військова теорія, яка набагато перевер-шувала фашистські військово-теоретичні погляди.

Але до початку війни такої бази у нас не було, і це обійшлося нам дужедорого.

Не менш гірко усвідомлювати, що Тіппельскірх помиляється і тоді, коливисловлює припущення, ніби «... російське вище командування, із власти-вою йому всебічністю і старанністю, вивчило хід війни в Польщі та Франціїі зробило з цього свої висновки» (стор. 173). Насправді все було навпаки. Ті,хто намагався по-справжньому осмислити те, що відбулося в Польщі, підда-валися гонінню і розправам. Побутувало твердження, явно інспіроване «Прав-дою», що військовий розгром Польщі пояснюється зовсім не військовимиперевагами Німеччини і способами ведення війни, а лише «гнилістю режи-му панської Польщі».

Тільки в однієї людини вистачило сміливості, наполегливості, розуму ітактовності, щоб публічно проаналізувати досвід польської кампаніїгітлерівців. Колишній начальник кафедри Військової академії Генеральногоштабу Г. Іссерсон опублікував книгу «Нові форми боротьби», в якій не тількинаважився сказати, а й переконливо довів, що висновок, зроблений нашимтодішнім військовим керівництвом з досвіду війни в Іспанії, докорінно непра-вильний. У Іспанії, говорив він, нові засоби були застосовані в недостатнійкількості, й лише тому війна там набула позиційних форм. Насправді ж пропозиційну війну треба забути. Настав час маневрених воєн, і досвід кампаніїв Польщі підтвердив це зі всією очевидністю.


Гнилість політичного режиму панської Польщі, писав Іссерсон, поза сумні-вом, вплинула на хід і результат цієї війни, але це не повинно приховати тойочевидний факт, що нові засоби боротьби викликали до життя і нові формибойових дій. Засоби наступу стали сильнішими за засоби оборони. Нищів-ний вал наступу стрімко проламує оборону і котиться вперед значно швид-ше, ніж ті, хто обороняються, здатні створювати нові рубежі опору. І від цьо-го факту нікуди не дінешся. Бити активного противника тепер можна тількиактивними діями. І головне – не допустити раптового нападу на країну, оскіль-ки можливість цього закладено в самій структурі та технічній оснащеностісучасних збройних сил. Особливо важливо не допустити, щоб ворожі по-вітряні сили захопили наші літаки на аеродромах, оскільки в цьому випадкуми ризикуємо лишитися без авіації. А без неї наземні війська можуть зроби-тися легкою здобиччю ворожих літаків і підтриманих ними танкових військворога.

Це, по суті, був крик душі людини, що побачила страшну небезпеку, на-вислу над його батьківщиною. Але цей крик залишився голосом волаючого впустелі. Сам же автор названої книги незабаром був арештований і повер-нувся з таборів тільки після ХХ з’їзду партії.

Відсутність стрункої і всебічно розробленої сучасної військової теорії,винятково низький рівень військово-теоретичної підготовки воєначальниківусіх ступенів позначилися буквально у всьому, у всіх практичних кроках зпідготовки збройних сил до війни. Продемонструю це на одному конкретно-му прикладі.

На початку 1941 року, тобто саме напередодні війни, було затіяно реорга-нізацію танкових військ у прикордонних військових округах. З поглядувійськової теорії, це – неприпустимо груба помилка. До сьогодні я пам’ятаю,як професор Академії Генерального штабу Ян Янович Алксніс в одній зі своїхлекцій, прочитаних у 1938 році, говорив: «Організація військ має відповіда-ти їхньому озброєнню і тактиці. Тому організаційні форми військ повиннібезперервно удосконалюватися. Проте при цьому слід пам’ятати, що немаєнічого небезпечнішого, ніж ситуація, за якої війна застане армію в процесіреорганізації. Краще воювати в старих організаційних формах, ніж у найсу-часніших, але не освоєних військами. І зовсім вже згубно, якщо ворог напаву той час, коли реорганізацію почато, але не закінчено. Тому починати її взагрозливий період просто злочинно.

Але ж загрозливий період, – продовжував він, – може тривати роками.Що ж робити, якщо наявна організація військ безнадійно застаріла?! Одно-значно на це питання відповісти не можна. На щастя, для нашої країни зцього становища можна знайти надійний вихід: проводити переформуванняне ближче ніж на Уралі. Там само навчати війська в об’ємі реорганізації ілише після цього висувати їх до кордонів на зміну військам, що підлягаютьпереформуванню».


Але ці здорові, я би сказав, мудрі думки були або не відомі, або не доступ-ні розуму тодішнього керівництва нашої армії. Переформування розпочало-ся в найтривожніший час, напередодні гітлерівського нападу, і проводилосяявно безглуздим чином. Танкові батальйони стрілецьких дивізій розформо-вувалися і перетворювалися на формування механізованих корпусів, які післярозформування у 1937–1938 роках знову відновлювалися. Розформуванняминуло дуже швидко, а формування затяглося, тобто відбулося якраз те, щоАлксніс вважав безумовно згубним.

Ті з корпусів, куди надійшли і люди, і матеріальна частина, нову організа-цію освоїти не встигли та вести бій в нових організаційних формах не вміли.Але це ще півбіди. Вся біда полягала в тому, що частина корпусів з числатих, що існували на папері, була збіговиськом неозброєних людей. Річ у тому,що особовий склад зі стрілецьких дивізій прямував прямо до місць форму-вання, а матеріальна частина здавалася на окружні склади і лише звідти над-ходила до корпусів. З тих або інших причин, – головним чином тому, щочекали на отримання танків нових конструкцій, деякі корпуси мали тількинеозброєний особовий склад (танкістам гвинтівки, однак, не належать). Ду-маю, кожному зрозуміло, яку бойову цінність становили такі корпуси. Це, посуті, були організовано підготовані кадри військовополонених. Очевидно, щоу зв’язку з вищевикладеним, повисають у повітрі й всі нами зроблені під-рахунки співвідношення сил за танками. Частина з них, мабуть, до моментунападу Німеччини на нашу країну, перебувала на складах, будучи мертвоюкупою металу, а не бойовими одиницями.

Були, певна річ, і серед практичних працівників люди, що розуміли не-безпеку так злочинно-безглуздо затіяної реорганізації, й пропонували інші,менш ризиковані, способи її здійснення. На жаль, до таких голосів не при-слухалися. Гіршим є те, що багатьом з тих, хто піднімав свій голос протесту,головою довелося заплатити за свій досвід і знання, якими вони намагалисязупинити згубні кроки. Поплатився і Я. Я. Алксніс. У тому ж 1938 році вінбув арештований і відтоді назавжди зник з армії, як, імовірно, – і з життя.

Ось так само непродумано, без твердого теоретичного осмислення, про-сто «за бажанням», вирішувалися і всі решта питань практичної підготовкидо війни. Дезорієнтована, без будь-якої військової теорії і навіть без ясногорозуміння характеру майбутньої війни, йшла наша армія назустріч тимгрізним випробуванням, які її чекали. Тільки розумне керівництво й однако-во навчені, дисципліновані командні кадри, що мали б незаперечний автори-тет, серед яких – значний прошарок командирів, загартованих у попередніхвійнах і з великим досвідом командування військами в мирний час, – моглидо якоїсь міри пом’якшити гостроту ситуації.

Подивімося, як складалися справи із цим.


7. ÊÎÌÀÍÄÍ² ÊÀÄÐÈ ² Ï²ÄÃÎÒÎÂÊÀ Â²ÉÑÜÊ

Про усунення командних кадрів за часів сталінського лихоліття писалосянемало. Зараз будь-кому, хто цікавиться цим питанням, відомо про знищен-ня, як «ворогів народу» та «агентів іноземних розвідок»:

– М. М. Тухачевського, В. К. Блюхера, О. І. Єгорова, І. П. Уборевича,І. Е. Якіра:

– командувачів військово-морського флоту В. М. Орлова і М. В. Вікторова;– ВСІХ командувачів військових округів;– багатьох вагомих організаторів партійно-політичної роботи в армії та

на флоті.Відомо про те, що з армії були усунені:– ВСІ командири корпусів;– МАЙЖЕ ВСІ КОМАНДИРИ ДИВІЗІЙ, БРИГАД І ПОЛКІВ;– МАЙЖЕ ВСІ члени військових рад і начальники політуправлінь

військових округів;– БІЛЬШІСТЬ комісарів корпусів, дивізій, бригад;– близько ОДНІЄЇ ТРЕТИНИ комісарів полків;– і така кількість нижчих за рангом командирів і політпрацівників, що

не піддається обліку.Було також дуже сильно проріджено ряди начальників штабів і штабних

офіцерів у всіх перелічених інстанціях – військових округах, з’єднаннях ічастинах.

Масові арешти проводилися, крім того, в Генеральному штабі, Наркоматіоборони, військових академіях, у розвідці й контррозвідці. Заарештовувалитакож середній і молодший начсклад.

При цьому у ряді випадків, як відомо, на одну і ту ж посаду припало покілька «заходів».

За найскромнішими підрахунками, загальні передвоєнні втрати вищих ко-мандних кадрів виражаються у величезних цифрах. І основна маса цих утратприпадає на найдосвідченіші військові кадри, що обіймали високі пости.

У жодній війні, включно з Другою світовою, жодна армія в світі не зазна-ла таких втрат у вищому і старшому командному складі. Подібні втрати неможуть бути наслідком навіть повного військового розгрому. В усякому разі,вищий і старший командний склад, що капітулював перед фашистськоюНімеччиною та імперіалістичною Японією, зазнав куди менших втрат.

Але все це – факти відомі. Їх наводять багато авторів. Однак при цьомувсі вони підкреслюють лише моральний бік – той факт, що чесних, ні в чому невинних людей розстрілювали, гноїли в таборах. Проте є ще інший бік цієїсправи. І він не менш важливий. Говорять же про нього дуже мало та невиразно.

Цей другий бік дуже яскраво виявляється на прикладі двох згаданих про-фесорів Академії Генерального штабу. Жоден із них до середини 30-х років


не був на військово-теоретичному небосхилі зіркою першої величини. А тимчасом у першу чергу були знищені такі видатні військові теоретики і практи-ки військового будівництва країни соціалізму, як Тухачевський, Уборевич,Якір. За ними пішли інші, чиї імена були відомі у військовій теорії або упрактичній військовій діяльності.

«Цінних» працівників на кшталт Кулика не чіпали, їх просували по службій підвищували у військових званнях, включно з маршальськими.

Ув’язнювали ж переважно тих, хто виявив хоробрість і неабиякі військовіздібності ще в Першій світовій війні, брав участь у Лютневій і Жовтневійреволюціях, виявив себе як талановитий воєначальник під час громадянськоївійни. Це були командири, які багато і плідно вчилися, глибоко осмислювалиминулий бойовий досвід, вивчали хід розвитку сучасного життя, практикубойового навчання радянських військ, іноземний військовий досвід і, вихо-дячи з цього всього, будували й зміцнювали наші збройні сили, створювалистратегію і тактику збройного захисту країни соціалізму, що перебувала вкапіталістичному оточенні. Це були люди, що розробили найпередовішу всвіті військову науку, створили армію, якій не було рівної на землі. Це буликомуністи, виховані Леніним і його кращими учнями. ЦЕ БУВ КІСТЯК,ОСНОВА АРМІЇ НОВОГО ТИПУ.

І саме по цьому кістяку було завдано нищівного удару. До того ж булоліквідовано не тільки людей, що утворили цей кістяк. Піддалася знищеннюі справа, якій вони віддали всі свої сили і неабиякий військовий талант.Було викорчувано створену ними військову науку, зламано і викинуто ті науко-ві принципи, на яких ґрунтувалося будівництво радянських збройних сил.

Але не лише в цьому згубність тих диких репресій. Ні з чим не зрівнянніті шкідливі наслідки, які були викликані масовим і майже одночасним усу-ненням високопосадовців. Обезглавлені полки, бригади, дивізії, корпуси,військові округи треба було комусь очолити. І ось почалося так зване «сміливевисунення». Були, зрозуміло, серед «висуванців» і чесні, розумні, військовообдаровані люди, хоч і недостатньо підготовані для тих посад, на які їх вису-вали. Але дуже велика кількість їх вербувалася з підлабузників-нездар і про-сто малограмотних у військовому плані (а нерідко – і в умінні читати та пи-сати) людей. Учорашній ледве-но початківець комроти раптом «зростав» докомбата, а то і до комполка; комбат ставав комдивом. За таких умов у команд-ному середовищі пишно розцвіло підлабузництво, кар’єризм; наклепники і«стукачі» ставали «вірними учнями» Сталіна.

Саме такі «кадри», – переважно малограмотні у військовому і політично-му плані, та й загалом неписьменні, ЗАПОВНЮВАЛИ ДО ПОЧАТКУ ВІЙНИКОМАНДНІ ПОСАДИ, а офіцери, що ЗАКІНЧУВАЛИ ВІЙСЬКОВІ АКА-ДЕМІЇ, осідали у спорожнілих вищих штабах.

Наведу приклад, який достатньо наочно характеризує становище з військо-вою підготовкою командирів. У ході однієї з інспекцій було перевірено ква-


ліфікацію 225 командирів полків. Виявилося, що лише 25 з них закінчиливійськові училища. У інших за плечима були тільки курси молодших лейте-нантів. Можна собі уявити, що коїлося нижче.

Чого ж могли вчити підлеглих подібні «кадри», тим більше – в умовах,коли все, чого вчили доти, визнавалося шкідницьким! Скрізь панувалаімпровізація, яка виходила або від військово безграмотних людей, або відтих, хто боявся, щоб його не звинуватили в протягуванні «шкідницьких» по-глядів і тверджень. Імпровізували всі. Навіть нарком оборони не знайшовнічого кращого, як особисто зайнятися навчанням кулеметників стрільби зкулемета. І «Красная звезда», без тіні збентеження, публікувала статті й фо-тографії, що прославляли подібну «діяльність» наркома.

Солдати, які бачили слабку підготовку своїх начальників, аж ніяк не спов-нювалися до них довіри, а психоз командирського «шкідництва», що всілякороздувався, породжував додаткову недовіру до комскладу, підриваючи осно-ву основ усякої армії – військову дисципліну.

Таким чином, ВІЙСЬКА ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ, позбавлені своїх високо-освічених, досвідчених і авторитетних командирів, ВСТУПИЛИ У ВІЙНУна чолі з ЛЮДЬМИ, СЛАБКО ПІДГОТОВАНИМИ ДО КОМАНДУВАННЯ,а нерідко і зовсім до нього не підготованими. При цьому війська не малиуявлення про ведення бойових дій по-сучасному. Гірше того, ВОНИ НЕ ЧУЛИНАВІТЬ ПРО НОВІ СПОСОБИ ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ.

Наш народ жорстоко поплатився за те, що віддав на розтерзання сталін-сько-беріївським заплічних справ майстрам свої цінні кадри, своїх найкра-щих синів. Колосальні, ні з чим не зрівнянні втрати, що зачепили кожну ра-дянську сім’ю, – результат, перш за все, тієї страшної «чистки», яку Сталінпровів серед керівних кадрів у всіх галузях нашого державного і суспільногожиття. Якби ці кадри до початку війни і далі залишалися на своїх постах,наші втрати у війні були би незрівнянно менші. Їх могло і взагалі не бути,оскільки Гітлер міг і не зважитися «схрестити шпаги» з плеядою наших блис-кучих, відомих усьому світу полководців.

На жаль, народ і партія сліпо вірили Сталіну. В основної маси наших лю-дей не виникало навіть думки про те, що з обороною, якій було віддано стількинародної саможертовних турбот, може бути щось недобре. Давайте ж хочзараз із розплющеними очима подивимося, з чим і як ми зустріли війну.

8. ßÊ ÍÀØ² Â²ÉÑÜÊÀ ÁÓËÈ Ï²ÄÃÎÒÎÂËÅÍ² ÄÎ Â²ÄÑ²×²ÐÀÏÒÎÂÎÌÓ ÍÀÏÀÄÓ ÂÎÐÎÃÀ

Після всього викладеного можна підвести підсумки розгляду військовоїсторони питання про готовність країни до відбиття нападу сильної, по-су-часному оснащеної і навченої армії. Підсумки ці зовсім не надихають. Ко-ротко вони зводяться до такого:


Війська наших західних прикордонних військових округів ДЕЩОПОСТУПАЛИСЯ ЗА ЧИСЕЛЬНІСТЮ вірогідній армії вторгнення против-ника, а У ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНОМУ СЕНСІ БУЛИ ЗНАЧНО СИЛЬНІШІЗА НЕЇ. Але: кваліфіковані командні кадри було майже повністю вилучено зармії і піддано репресіям різного ступеня. На їхнє місце прийшли здебільшоголюди малокваліфіковані й просто у військовому плані безграмотні, часто –цілковиті нездари. Авторитет командного складу у зв’язку з цим, а такожунаслідок психозу боротьби з «ворогами народу», різко знизився, дисциплі-на занепала.

Переважна більшість командного складу і війська не мала жодного уяв-лення про характер сучасної війни та тому до неї не була підготована. Вонинавіть не розуміли, наскільки реальною є загроза раптового нападу і що по-трібно зробити, аби їй запобігти.

У військово-історичній літературі другої половини 50-х і першої полови-ни 60-х років неодноразово порушувалося питання: чи було у керівництваРадянської країни достатньо даних, що свідчили про підготовку гітлерівськоїНімеччини до нападу на нас? Некрич у своїй книзі переконливо показав, щобули. «Критики» намагаються спростувати деякі з цих доказів. Підемо їмназустріч. Припустімо – ЖОДНИХ даних про підготовку Німеччини до на-паду на СРСР не було. Але хіба це хоч на йоту зменшує відповідальністькерівництва країни за неготовність до відбиття раптового нападу ворога?Я не кажу, що в цьому випадку постає відповідальність також за відсутністьрозвідки. Але й без неї – хіба керівництво мало право не зважати на світовийдосвід? До нападу на нашу країну Німеччина вчинила напад на Польщу, Бель-гію, Нідерланди, Данію, Норвегію, Грецію, Югославію. І скрізь вона напада-ла раптово, віроломно порушуючи міждержавні домовленості. І скрізь по-слідовність дій була одна і та ж: раптовий авіаційний удар по аеродромах зметою знищення авіації противника на землі й удар танковими клинами укількох напрямках; потім стрімкий розвиток цих ударів за масованої підтрим-ки авіації. До цього хіба ми мали право не підготуватися, навіть за всієї на-шої пошани до міждержавних домовленостей?!

От і подивімося, як вирішувалися питання такої підготовки.1. Аеродромна мережа в західних військових округах була розвинена дуже

слабо і не забезпечувала нормального розміщення численної авіації цихокругів. Нове аеродромне будівництво й реконструкція старих аеродромів,мабуть, через страх викликати у Гітлера підозру, що ми готуємося до нападуна нього, велися не дуже інтенсивно, тож до початку війни НАША АВІАЦІЯПРОДОВЖУВАЛА РОЗТАШОВУВАТИСЯ ВЕЛЬМИ СКУПЧЕНО НА СТА-РИХ, ДАВНО І ДОБРЕ ВІДОМИХ НІМЕЧЧИНІ АЕРОДРОМАХ.

2. Зенітні засоби у військах були наявні в мізерних кількостях. Велика їхчастина була малоефективною. Через ці причини військової ППО у насфактично не виявилося. Тому війська, за відсутності надійного авіаційногоприкриття, залишилися абсолютно незахищеними від авіації супротивника.


Не було організовано і ППО аеродромів. Тому у разі раптового нападуворожих ескадрилей ми вочевидь ризикували залишитися без авіації.

3. Перед самою війною була різко ослаблена здатність військ до боротьбиз танками: зняли з озброєння 45-мм протитанкову гармату і протитанковірушниці. Трохи раніше було знято з виробництва щойно створену нашимичудовими конструкторами багатоцільову 76-мм гармату «ЗІС». Цю гарматунамічалося поставити, зокрема, і на озброєння винищувально-протитанко-вих частин. Але через примху Сталіна, навіяну військово неграмотними людь-ми, чудову гармату було відкинуто, і конструкторам дали завдання розробля-ти іншу – 107-мм протитанкову гармату. Цю останню так ніколи і не булостворено, а 76-мм гармата «ЗІС», прийнята на озброєння в ході війни, вірнослужила військам аж до закінчення ВВВ і виявила себе з найкращого боку.Одним словом, у нас було все, щоб гідним чином зустріти танки ворога. Зу-стрічати ж їх довелося, завдяки «турботам» уряду і верховного командуван-ня, ручними протипіхотними гранатами та пляшками із займистою сумішшю.

4. Наші танкові війська, у зв’язку із затіяним перед війною перефор-муванням, зустріли війну в небоєспроможному і малоздатному стані.

5. Укріплені райони вздовж старого держкордону, побудовані в 30-ті роки,були не тільки роззброєні, а й знищені: вогневі споруди частково передаликолгоспам і радгоспам під овочесховища, а інші знищили. Уздовж новогокордону почали будувати нову смугу укріплень, але, мабуть, не бажаючивикликати незадоволення гітлерівців, вели будівництво так неквапливо, щодо початку війни нічого не підготували.

Таким чином, на шляху імовірного наступу ворога на нашій територіїНЕ БУЛО ЖОДНОГО ЗАВЧАСНО ПІДГОТОВАНОГО ОБОРОННОГОРУБЕЖУ, хоча народних коштів на їх будівництво було витрачено колосаль-но багато.

6. Але шедевром усіх недоумств, рівнозначних прямій зраді (але званихповажними «критиками» чомусь поблажливо: «помилками», «прорахунка-ми» і «недоліками»), є питання приведення військ у бойову готовність. По-кійний міністр оборони СРСР маршал Радянського Союзу Р. Я. Малинов-ський у «Военно-историческом журнале» № 6 за 1961 рік писав: «Військапродовжували вчитися по-мирному: артилерія стрілецьких дивізій перебу-вала в артилерійських таборах і на полігонах, зенітні засоби – на зенітнихполігонах, саперні частини – в інженерних таборах, а “голі” стрілецькі пол-ки дивізій – окремо, в своїх таборах. При загрозі війни, що насувалася,ЦІ ГРУБІ ПОМИЛКИ МЕЖУВАЛИ ЗІ ЗЛОЧИНОМ» (стор. 6–7, підкресле-но мною. – П. Г.).

Як бачимо, вже те, що війська в умовах загрози війни продовжували вчи-тися і розташовувалися по-мирному, – межує зі злочином. А як же назвативесь показаний вище «букет»? Але і це ще не все. Що можна сказати, напри-


клад, про те, що план прикриття, розроблений на випадок раптового нападуворога, не було введено в дію, а групування військ було таким бездарним,що супротивник, який розв’язав війну, міг громити ці війська по частинах!

Маршал Радянського Союзу А. А. Гречко, аналізуючи те, що відбулося вперші дні війни, пише, що в результаті слабкості нашого першого ешелону івеликої відстані між першим та другим ешелоном (300–400 км) супротивни-кові, що мав у складі свого першого ешелону близько 63% всіх з’єднань«Східного фронту», вдалося «завдати могутнього первинного удару значнопереважаючими силами, захопити ініціативу й атакувати війська наших при-кордонних округів у міру підходу їх із глибини, частинами»1.

Переліченим далеко не вичерпуються всі так звані «прорахунки» в підго-товці країни до оборони. Це – лише те, що можна віднести до найбільших зних. Але є ще багато дрібних. Щоб розкрити всі, треба провести ряд дослі-джень. Тут же можна лише продемонструвати, що саме мною віднесено доцих «дрібніших прорахунків».

Ось перший. Понад половина військ Західного особливого військовогоокругу дислокувалася в районі Білостока і західніше, тобто на території, якаглибоко вклинюється в територію імовірного супротивника. Така дислока-ція була би виправдана лише в одному випадку – якби ці війська було при-значено до раптового переходу в наступ. В іншому випадку вони відразу ви-являлися в умовах напівоточення. Супротивникові варто було лише завдатизустрічних ударів у основу нашого вклинення, і оточення ставало повним.Виходить, що ми самі загнали ці війська в мішок.

Другий приклад. Створені для війни запаси озброєння, боєприпасів таінших матеріальних засобів розташували поблизу від держкордону, навітьпопереду інших ешелонів військових округів. Із початком війни супротив-ник, природно, захопив майже всі ці запаси. Подібних прикладів можна на-вести скільки завгодно.

Такі факти. Якщо під виглядом фактів я подав вигадку або щось перекру-тив, це можна тільки спростовувати, але не можна замовчувати або відмахува-тися від серйозного розгляду такими заявами, які роблять поважні «крити-ки» Некрича: «Прагнення однобічно і перебільшено підкреслювати недоліки,помилки, промахи і применшувати, замовчувати великі звершення, самовід-даність і героїзм радянського народу – не новий метод його відвертих во-рогів і уявних друзів».

Та хіба можна «перебільшувати» те, що описано вище?! Цілою серієюнерозсудливих дій (або злочинних – це без спеціального розслідування щене з’ясовано) війська було поставлено в умови неможливості надання воро-гові хоч якогось ефективного опору, а я повинен писати про великі звершен-ня, що відбувалися в інший час і зовсім з іншого приводу!

1 Военно-исторический журнал. – 1966. – № 6. – С. 10.


ЖАРТІВНИКИ!!!Ні, вже краще я візьму на себе ще й завдання показати, якими виявилися

наслідки того, що було описано, в ході подій перших днів війни.

9. ÙÎ Â²ÄÁÓËÎÑß Â ÏÅÐØ² ÄÍ² Â²ÉÍÈ?

Удосвіта 22 червня всі ТРИ повітряні флоти Німеччини одночасно пере-летіли радянський державний кордон і обрушили могутній удар на всі аеро-дроми наших західних прикордонних військових округів. Зважаючи на нашуповну неготовність до відбиття такого удару, втрати в матеріальній частинівиявилися приголомшливими. Велику частину літаків було знищено на землі.А оскільки аеродроми теж були сильно пошкоджені, це серйозно ускладни-ло дії навіть тих наших літаків, які вціліли. Стрімке ж просування забезпечу-вало фашистським військам швидкий вихід у райони нашого аеродромногобазування. В результаті все, що не могло злетіти, довелося знищити нам са-мим. А злетіло ой як мало! Протягом перших трьох-п’яти днів ми позбулисядо 90% своєї авіації. Через що наша авіація не змогла надати жодної допомо-ги своїм військам, які якраз тоді дуже цього потребували.

Німецькі наземні війська, створивши по напрямках своїх ударів великуперевагу в силах і засобах, удосвіта того ж дня перейшли радянський дер-жавний кордон. На шляху цих військ, завдяки «геніальному передбаченню»«великого вождя і вчителя», опинилися лише незначні сили піхоти, «очи-щені» не тільки від танків, що були відправлені на формування мехкорпусів,а й від артилерії, зенітних засобів і саперів, що перебували в цей час далеко втилу – у своїх спеціальних таборах і на полігонах. До того ж ця «гола» піхотане була приведена в боєготовність. Так що ж вона могла зробити з масоютанків, які раптово навалилися на неї, і піхотою ворога, що наступала запідтримки могутнього вогню артилерії та мінометів?

Хто хоч трохи уявляє собі війну, той повинен зрозуміти, який був потрібнийгероїзм, щоб швидко схаменутися від приголомшливої раптовості й руйнів-ності ворожого удару та не розбігтися в паніці, не підняти руки, а вступити вбій з танками, маючи в руках трьохлінійну гвинтівку і ручні протипіхотнігранати. При цьому починати воювати доводилося без дозволу вождя, щосаме собою в ті часи вимагало чималої мужності. Москва, як відомо (але невсім!), тільки через 6 годин після початку гітлерівської агресії дала нарештідозвіл на відкриття вогню, а війська (яка «недисциплінованість»!) відкрилийого відразу, щойно побачили ворога.

Із кожною хвилиною становище нашої піхоти ставало важчим. Вона заз-навала незліченних втрат і витрачала боєприпаси, не маючи нормального їхпоповнення. Підмога до неї не підходила, а супротивник усе нарощував сили,вводячи нові ешелони і резерви. Зі світанком у наших військ з’явився новий,дуже страшний ворог – фашистська авіація, яка, виконавши завдання при-


душення наших ВПС на аеродромах, повністю переключилася на підтримкуназемних військ. Відсутність у нас військової ППО дала змогу ворожій аві-ації діяти безкарно, нахабно-глумливо знижуючись до «поземних» польотів.

БУЛО САМЕ ТАК!!! Але завзяті «критики» нічого цього і знати не хо-чуть. Їм подавай «героїзм» і «великі звершення». Виклад дійсних фактів – цедля них «однобічне» і «тенденційне» підкреслення «помилок» і «недоліків»,«прорахунків» і «недоглядів». Ну що ж, підемо, хоча б частково, назустріч ірозповімо... Ні, не про великі звершення – ми в початковому періоді війни їхщось не помітили. Коли у критиків є щодо цього якісь дані, просимо про-світити і нас. Ми ж розповімо тут про справжній героїзм, прикладів якого впочатковий період війни – незліченна кількість. Правда, це не той казенно-пихатий «літературний» героїзм, що так подобається до всього байдужим«критикам». Це – героїзм неперевершений, виявлений у ті страшні дні не-зліченними безіменними героями. Ці люди не бігли у прапором в руках допереможеного рейхстагу, не кричали перед кінооб’єктивом: «Уперед, за Ста-ліна!». Вони, будучи майже беззбройними, грудьми затулили Батьківщину імовчки, без брехливої патетики, віддали за неї свої молоді життя. Про їхнійгероїзм я й хочу розповісти.

Завдяки «мудрому» керівництву наша піхота залишилася без артилерій-ських протитанкових засобів, і солдат відкривав вогонь по танках із гвинтів-ки – бронебійною кулею. Якщо не було бронебійної, використовував звичай-ну, ведучи вогонь по оглядових щілинах. Він підривав танк зв’язкою ручнихгранат або підпалював його, кидаючи на жалюзі пляшку з бензином, і, най-частіше, платив за це життям. Саме з цієї солдатської ініціативи народиласяідея ручної протитанкової гранати і пляшки із запалювальною сумішшю. Цяж ініціатива вказала на необхідність повернути на озброєння протитанковірушниці.

Не міг змиритися солдат (у це поняття я включаю і сержантів, і офіцерів-фронтовиків) і з безкарністю ворожої авіації. Він веде по ній одиночний ігруповий вогонь із гвинтівок і ручних кулеметів. Він знімає колесо з воза іприлаштовує на нього станковий кулемет, створюючи таким чином «зенітнуспоруду» з круговим обстрілом.

Так, це був дійсно героїзм, але розповідь про нього, вважаю, викличе нелише відчуття гордості за наших людей, а й ненависть до тих, хто поставивїх, цих людей, в умови, в яких захист від ворога рідної землі, своїх близьких,радянського народу не можна було забезпечити навіть масовою самопо-жертвою.

Героїзм був справді масовий. І не тільки в піхоті, а й у всіх родах військ, успеціальних військах і тилах. Але, незважаючи на це, вчинений ворогові опірбув явно недостатнім. Це авторам безвідповідальної і безпринципної статтіне завадило би зрозуміти і запам’ятати.


Авіація, придушена на аеродромах, не змогла злетіти і тому не чинилаопору німецькій авіації. Проте у своїй основній масі льотчики були готові доздійснення подвигів. А ті, кому вдалося піднятися в повітря, довели це всьо-му світу. Подвиги Гастелло і Талаліхіна народилися саме в ті страшні дні.Але переважній більшості піднятися в повітря просто не вдалося. І, відходя-чи на схід пішки, багато хто плакав від злості, дивлячись, як ворожі літакибезкарно тероризують війська і населення. Вони не знали, куди подіти очівід сорому. А їм, однак, соромитися було нічого. Їх поставили в умови без-діяльності. Як бачимо, не те що слабкий, а майже повністю відсутній опірцілком уживається з героїзмом.

Аналогічне відбулося і з артилерією. Їй, як і всім іншим військам, щоперебували в спеціальних таборах і на полігонах, Москва вранці 22 червнядала команду негайно повертатись до своїх з’єднань. Прохання відкластипочаток руху до настання темряви було відкинуто. Нарком оборони ще раз, іпритому – у найкатегоричнішій формі, наказав розпочати рух негайно. Це,м’яко кажучи, злочинне розпорядження особливо згубно відбилося на арти-лерії. Велика частина її була у той час на кінній тязі. І я думаю, звичайно,кожен може уявити собі навіть зараз, що відбувалося, коли на малорухливуколону кінної артилерії, яка розтяглася на вузькій дорозі і не мала у своємускладі жодних зенітних засобів, налітали пікірувальні бомбардувальники іштурмовики. Непоодинокими були випадки, коли командири артилерійськихполків, що втратили в результаті кількох таких повітряних нальотів, які сліду-вали один за одним, весь свій полк, пускали собі кулю в лоб.

Таким чином, у результаті «мудрих» керівних вказівок наша піхота й тан-ки не тільки залишилися без повітряного прикриття і підтримки, а й вимушенібули діяти і без допомоги артилерії. І знову-таки, – слабка артилерійськапідтримка військ не суперечить тому, що радянські артилеристи діяли героїч-но. Втративши тяглову силу, вони тягнули уцілілу матеріальну частину насобі, здобували трактори і коней у колгоспах, відбивали тягачі, гармати і міно-мети у ворога – і билися до останнього снаряда, до останнього патрона, доостанньої гранати. І вже не вони, зрозуміло, винні в тому, що в цілому опірворогові був слабким. Вони зробили все, що могли, і навіть – неможливе, алеїх поставили в умови, що виключали можливість ефективного опору.

А танкісти! Вони добровільно йшли на вогнище в ім’я БАТЬКІВЩИНИ!Це – не обмовка і не літературний прийом. Дійсно – на вогнище! Річ у тому,що наші танки старих конструкцій (як, утім, і німецькі того часу) дуже легкоспалахували. Попадання в танк снаряда, як правило, викликало негайне йогозаймання. І вогонь охоплював машину так швидко, що екіпаж найчастіше невстигав її залишити.

Очевидно, що з такими танками, за відсутності вогневого супроводу арти-лерії, без підтримки авіації і без зенітного прикриття, слід було дотримува-тися тільки однієї тактики: користуючись високою рухливістю танків, у тем-


ний час доби стрімко виходити на шляхи ворожого наступу, займати там ви-гідні рубежі та, зібравши й добре замаскувавши свої машини, зустрічати танкиі піхоту противника високоефективним вогнем танків з місця, з укриття.

Багато хто на місцях розумів це, але Москва вимагала «танкових контр-ударів і контратак». І ось наші танкові лави виходили у відкрите поле – пря-мо назустріч шквалу вогню з боку нічим не стримуваних танків і артилеріїпротивника, під удар його авіації, яка не зустрічала жодної протидії. Незва-жаючи на це, наші танки безупинно йшли вперед. І, всупереч здоровому глуз-ду, деякі все ж таки діставались до ворога. Та завдавали йому великої шкоди.Але з таких атак рідко хто повертався. Тільки стовпи чорного диму, палаючімашини і їх обвуглені кістяки нагадували про трагедію, що розігралася, проакти виняткової мужності й героїзму радянських танкістів. Іноземні дослід-ники минулої війни приходять до висновку, що при втратах, близьких до25%, танкова атака захлинається, й уцілілі танки відходять. Радянські ж тан-кісти продовжували атакувати, поки залишалася хоч одна машина. Чи це –не героїзм!

А підсумок? Протягом перших двох-трьох тижнів війни західні військовіокруги втратили до 90% танків і більше половини танкістів.

Ось які люди зустріли раптовий удар ворога. Цим би людям та хоч трохирозумного керівництва! Це можна бачити на прикладі Київського особливо-го військового округу. Командування і штаб цього округу зуміли зберегтиуправління в своїх руках і не втратили відчуття справжньої відповідальності.Тому всі тяжкі наслідки злочинної підготовки до війни і нерозумного втру-чання головного командування в ті дні, коли вона тільки почалася, були дещопом’якшені. Призвело це до того, що противник на даному напрямку зазнаввеличезних втрат і зміг підійти до Дніпра тільки в другій половині серпня,тобто просувався набагато повільніше, ніж на інших напрямках – із середнімтемпом усього близько 8 км за добу. Цей певний успіх міг виявитися хоро-шою початковою базою для ліквідації найнебезпечнішого просування про-тивника в центрі та на лівому фланзі його «Східного фронту». Але для цьогопотрібне було розумне рішення нашого головного командування або хоч бийого «невтручання». На жаль, воно втрутилося повною мірою нерозумно,якщо не злочинно, і... відбулася київська трагедія. Досягнутий героїзмомвійськ успіх був обернений на шкоду загальній справі, на загибель всьогонашого військового угруповання в Україні.

Сталінський режим, якщо і мав коли-небудь розум, під впливом раптово-го удару гітлерівців повністю його втратив. У перший день війни наркомоборони віддав військам західних військових округів три, по суті, супереч-ливих директиви. До їх виконання ніхто навіть і не приступав, оскільки вониабсолютно не відповідали обставинам. Проте сум’яття, розгубленість, відчайпри такому командуванні було тільки у багато разів посилено – у і без тоговинятково складній ситуації. Самим фактом своїх директив головне коман-


дування позбавило можливості командувачів округів робити що-небудь ізвласної ініціативи.

Згубність становища зростала тим більше, що, втративши розум, сталін-ський режим не втратив своєї лютості. За ініціативу, яка не сподобалася «вож-деві» або найближчому його оточенню, можна було позбутися голови.

Свою лютість цей режим не забарився продемонструвати наочно. Об’єктомдемонстрації було обрано штаб Західного особливого військового округу.Швидкий і, безперечно, неправий суд засудив командувача військ, начальни-ка штабу й начальника зв’язку округу до розстрілу. Вирок було негайно вико-нано, про що відразу ж повідомлено військам. У результаті цього найважли-віший напрямок, де розвивався головний удар ворога, залишився без керів-ництва. Хай це керівництво було слабким – про це сказано вище. Але його,особливо в ході бойових дій, що вже йдуть, треба було спокійно і продуманозміцнювати, а не громити, ще більш роздмухуючи недовіру всіх до всіх.

Решта командувачів військ фронтів, природно, були приведені цим про-цесом у шоковий стан. Хто ж ризикне – після такого суду?! – піддати сумнівунехай навіть найдурніше розпорядження Москви або в чомусь виявити ініціа-тиву, не діставши попереднього схвалення?

А становище можна було врятувати тільки розумним виявом ініціативизнизу, у поєднанні зі спокійно продуманим коригуванням дій військ зверху.Нічого цього, на жаль, не було. Москва, отямившись від першого психічногопотрясіння, продовжувала лютувати. Війська, що висуваються з глибини краї-ни, з тилу, на закриття проломів, одержували розпорядження «розстрілюва-ти зрадників, що відкрили фронт ворогові». І ось героїв, яких я щойно опи-сував, людей, які багато днів і ночей самовіддано чинили опір ворогові та зтруднощами прорвалися до своїх – зустрічали розстрілами. Під розстріл по-трапляли солдати і офіцери служби тилу, піхотинці; льотчики, що залишили-ся без матеріальної частини; дивом уцілілі танкісти, що врятувалися з палаю-чих танків; артилеристи, які сотні кілометрів тягнули на собі вже непотрібні –без снарядів! – гармати. А наступного дня ті, хто розстрілював, самі потрап-ляли в оточення і в майбутньому їх могла чекати така ж доля, як і розстріля-них ними вчора.

Тільки відсутність суцільного фронту та повна дезорганізованість усієїсистеми управління врятували від поголовного безглуздого винищення сотнітисяч людей. Тих, хто уцілів, у спокої не залишили. Для них була винайдена,як ганебна пляма на все життя, презирлива кличка «оточенець». Основна їхмаса пройшла через табори і штрафні частини.

Ми знаємо, що після закінчення війни кожний, хто повертався з полону,потрапляв у сталінсько-беріївські табори, і багато хто провів там роки. Навітьмайор Гаврилов, який очолював героїчну оборону Брестської фортеці, бувзвільнений з таборів тільки після XX з’їзду партії. Якщо зіставити ці фактизі всім вищеописаним, то виходить, що Сталін і його найближче оточеннябуквально з перших днів війни і до останніх її годин були більше за все закло-


потані пошуками «цапів-відбувайл» і знищенням або змушуванням мовчативсіх живих свідків трагічних подій початку війни.

Такими є героїчні справи радянських воїнів і «дивовижні» вчинки вер-ховного керівництва країни.

Усе викладене мимоволі наштовхує на дуже тривожне питання – а чи такавже корисна була для нашої країни передвоєнна зовнішня політика сталін-ського керівництва?

10. ÙÎ ÁÓËÎ ÄÎÑßÃÍÓÒÎ ÑÒÀË²ÍÑÜÊÈÌ «Â²ÄÒßÃÓÂÀÍÍßÌ Â²ÉÍÈ»ÍÀ ÄÂÀ ÐÎÊÈ

Розглянуті події, як бачимо, зовсім невтішні. Але в найбільш поширенихісторичних працях, що беруть свій початок від сталінських часів, нас переко-нують, що могло бути значно гірше, якби не... «мудра зовнішня політика»радянського уряду. Головне досягнення зовнішньої політики автори такихпраць бачать у тому, що вона не дозволила вже в 1939 році спрямувати гітлерів-ську агресію у бік Радянського Союзу і дала нашій країні виграш у два роки.

Я не фахівець з дипломатії, але, знаючи минуле, мимоволі ставлю питан-ня: а що таке виграш часу?

Дотепер вважалося, що визначити це можна лише оцінивши зроблене. Унас же чомусь обмежуються голослівними твердженнями: «Ми виграли двароки і використали їх для зміцнення обороноздатності країни». Думаю, щоця заява нікого задовольнити не може. Щоб з’ясувати, чи дійсно щось буловиграно, чи безнадійно змарновано час, наданий нам історією, треба поди-витися, що ми за ці роки встигли зробити і чого – не встигли з того, що по-винні були встигнути.

Отже, що ж ми встигли?1. Відсунути державний кордон на захід – на 200–300 км і, у зв’язку з

цим, поспішно знищити старі укріплені райони – всю величезну, дорогу обо-ронну лінію від моря і до моря.

2. Подвоїти чисельність своїх збройних сил.3. Наочно продемонструвати не тільки перед гітлерівцями, а й перед усім

світом неготовність нашої армії до ведення сучасної війни (у радянсько-фінському військовому конфлікті).

4. Розформувати танкові батальйони стрілецьких дивізій і почати форму-вання механізованих корпусів.

5. Зосередити мобілізовані запаси в небезпечній близькості від державно-го кордону.

6. Зняти з озброєння 45-мм протитанкові гармати і протитанкові рушниці,а з виробництва – 76-мм гармати «ЗІС».

7. Кинути у в’язницю ряд провідних конструкторів озброєння і бойовоїтехніки, а деяких навіть розстріляти, зокрема, автора знаменитої «Катюші».


Ну, а чого ми не встигли?1. Провести перебудову промисловості на військовий лад. Навіть мобілі-

заційного плану не існувало. Це – дикість з погляду військової науки, алефакт залишається фактом: прийняли його тільки в червні 1941 року, передсамою війною.

2. Організувати масовий випуск нової бойової техніки і озброєння, щобуло розроблене конструкторами до 1939 року. Запустити в серійне вироб-ництво нові винищувачі, пікірувальні бомбардувальники і штурмовики, якіза своїми тактико-технічними даними значно перевершували відповіднінімецькі машини. Те ж саме відбулося і з нашими блискучими танками«Т-34» і «КВ»: вони теж не були запущені в серійне виробництво. Що ж до«Катюші», то її взагалі відклали, не створивши навіть дослідного зразка.Перша батарея цих грізних бойових машин почала створюватися вже в ходівійни.

3. Розширити і вдосконалити аеродромну мережу.4. Сформувати і навчити механізовані корпуси.5. Привести війська в бойову готовність.6. Побудувати укріплені райони вздовж нового кордону.

Як бачимо, ми встигли зробити все, що послаблювало нашу оборону, і невстигли того, що її зміцнювало. Користь навіть таких нібито позитивних дій,як пересунення державного кордону на Захід і подвоєння чисельності армії,була паралізована знищенням уже наявних укріплених районів і неприве-денням військ у бойову готовність.

Таким чином, у плані підвищення обороноздатності нашої країни не лишенічого не виграно, але багато програно: «перемога» – з протилежним знаком.

Ну а чого ми досягли за ці роки в плані зміцнення своїх міжнароднихпозицій?

Ми втратили всіх наших потенційних союзників у ПІВДЕННО-СХІДНІЙЄВРОПІ і на БАЛКАНАХ та повністю ізолювалися від тих, хто вже вів бо-ротьбу з Німеччиною.

Не знаю, як це виглядає з погляду дипломатії, але, в усякому разі, це без-перечно суперечить ленінському принципу: «Будувати свою зовнішню полі-тику на використанні суперечностей в капіталістичному світі». Сталінськийуряд відійшов від цього принципу. Він добровільно прив’язав себе до військо-вої колісниці німецького фашизму і протягом майже двох років покірно плен-тався за цією колісницею, наче бик, якого ведуть на забій.

Справді, якщо пакт про ненапад можна якось виправдати, то навіщо зна-добився Договір про дружбу і кордон? Навіщо потрібно було скрупульозновиконувати обумовлені угодами поставки до Німеччини, котра вела агресивнувійну, якщо вона своїми зобов’язаннями за цими ж угодами нехтувала? Чомуми не зробили рішучих кроків навіть тоді, коли нам явно почали «відтопту-


вати ноги»: ввели війська до Румунії і Болгарії, захопили Грецію і Югосла-вію, зосередили крупне військове угруповання поблизу нашого кордону вПольщі тощо?

Існує досить поширений забобон, цілком підтримуваний критиками Не-крича, ніби радянський уряд поводився описаним чином свідомо, щоб невикликати у фашистського агресора роздратування і не дати йому тим самимприводу напасти на нас. Але, як відомо, і дорога в пекло вимощена благиминамірами. А ось із політичного керівника питають не за те, чого він хотів іпро що мріяв, а за те, що фактично сталося в результаті вчинених ним дій.Понад міру ж ревним захисникам сталінської політики у відносинах з Німеч-чиною не завадило би пригадати байку І. Крилова «Вовк і ягня». Так само, яквовк у цій байці знайшов мотив, щоб з’їсти ягня, так і агресор, якщо будеупевнений у своїй безкарності, завжди знайде привід для нападу. Єдинийаргумент, за допомогою якого можна примусити агресора відмовитися відсвого наміру, – сила.

Тепер часто запитують: а чи можна було запобігти війні?Перш за все, слід відзначити, що відповідь на подібні питання залежить

від дуже багатьох чинників, які повністю врахувати неможливо. Адже і досьогодні не виключений початок Третьої світової війни – причому навіть відненавмисної випадковості. Проте переважно розвиток таких катастрофічнихподій можна не тільки передбачати, але і впливати на них вирішальнимчином.

В усякому разі, очевидно, що будь-який нападник неодмінно враховує силуможливого опору. Бути особливо обережним Гітлера в 1941 році змушуваладалека від завершення війна на Заході, й тому хід історичних подій тоді, без-перечно, великою мірою залежав від нас самих, від нашої готовності проти-стояти агресору. Існує думка, що якби з військами західних військових ок-ругів не затівали жодних переформувань, а привели їх у бойову готовність,зайняли укріплення вздовж нового держкордону та привели в бойову готов-ність старі укріплені райони; якби в районі Волги і Уралу створили дві-тританкові армії, укомплектовані танками «Т-34» і «KB», і замість того, щобвипускати дезінформуюче повідомлення ТАРС, висунули ці армії у бік на-ших західних кордонів; якби фашистську Німеччину серйозно попередили:якщо вона не припинить ворожі щодо нас дії, ми вимушені будемо перегляну-ти своє ставлення до неї; і, до того ж, якби це попередження супроводжувало-ся проведенням відповідного зондування західних противників Німеччини,то, ймовірно, Гітлеру довелося б дуже серйозно подумати, перш ніж зважи-тися вчинити напад на нас.

Але суть питання полягає зовсім не у гадках про можливості запобігтивійні. Поза сумнівом і очевидно, зрозуміло інше: якби навіть у цьому випад-ку уникнути війни не вдалося, то вона, звичайно, велася б у цілковито іншихумовах. Проте цього не відбулося, і ми вступили у війну непідготовленими у


військовому плані більше, ніж у 1939 р., а до того ж – перебуваючи у повнійміжнародній ізоляції. Те, що у нас згодом виявилися союзники, свідчить лишепро далекоглядність державних керівників Англії і США, але не про успіхисталінської дипломатії. Навпаки, вона все зробила, щоб повністю ізолюватинас від названих країн і налаштувати їх проти нас.

Усе сказане спростувати неможливо. Адже було саме так, а не якось інак-ше. Тому перо дослідника, який пише про цей період, може зупинити лишеодин сумнів: а чи не зашкодить повідомлення таких фактів престижу нашоїбатьківщини?

11. ÙÎ Æ ØÊ²ÄËÈÂÅ ÄËß ÁÀÒÜÊ²ÂÙÈÍÈ?

Автори статті у Вашому журналі намагаються переконати, що уважнорозглядаючи причини конкретних подій початкового періоду війни, ми при-нижуємо значення нашої перемоги, применшуємо роль нашого суспільногоі державного ладу в досягненні остаточної перемоги над ворогом.

Не можна сказати більшої неправди, ніж ця.Подивіться, справді, на букет так званих «помилок» і «прорахунків», який

описано вище. Історія не знає інших прикладів, коли б країну так безсором-но видали «на потопт і грабіж» ворогу. Незбагненно, як у таких умовах вонамогла не тільки вистояти, а й перемогти. Навіть найзатятіший наш недобро-зичливець не зможе не визнати, що для цього немає жодних інших причин,окрім внутрішньої сили нашого суспільного і державного ладу, сили нашогонароду. І ми цю істину лише потужніше підкреслюємо, робимо її ще очевид-нішою й переконливішою, коли з якомога більшою повнотою розкриваємоподолані нашим народом найтяжчі труднощі, які були породжені помилка-ми, а мабуть – і злочинами тих, хто був відповідальний за підготовку країнидо оборони.

Навпаки: той, хто намагається приховати все це, грає на руку не тількиконкретним винуватцям наших поразок, заважаючи виключити у майбут-ньому можливість повторення пережитих труднощів, а й на руку гітлерів-ським недобиткам. Бо здавна відомо, що на війні кожна сторона завжди прагнеперебільшити силу переможеного супротивника, щоб підкреслити значущістьсвоєї перемоги. Почитайте Тіппельскірха – і ви не знайдете бодай натяку нанеготовність нашої армії. Якщо виходити з головної тези авторів статті, тоце, виходить, найоб’єктивніше дослідження початкового періоду війни. ЗаТіппельскірхом, наше головне командування взагалі жодних помилок не ро-било. Ми навіть укріплених районів своїх не підривали, тому що доблеснінімецькі дивізії, виявляється, «проривали» так звану «лінію Сталіна». Ось вяку компанію може потрапити той, хто не досліджує явища, а шукає, де тількидоведеться, підтверджень своїх упереджених думок.


Для гітлерівців і неофашистів – резонно чинити таку фальсифікацію. Нуа нам заради чого приховувати правду про початковий період війни навітьчерез двадцять два роки після її закінчення? Адже замовчуючи або примен-шуючи будь-яке своє слабке місце в обороні, не аналізуючи безбоязно, докінця причин біди, що звалилася на нас в 1941–1942 роках, – ми ризикуємоці причини залишити до кінця не усуненими, тобто ставимо під загрозу по-дальшу безпеку своєї батьківщини, життя свого народу. От чому в історіїніколи не прощалися не лише зрада, а й помилки, допущені при підготовцікраїни до оборони. Та і було б дивно, якби прощалися або, тим більше, зали-шалися без уваги. Це виявилося б украй небезпечним «відпущенням гріхів»для наступних поколінь керівників оборони, прямим заохоченням до новихзлочинів і помилок.

У минулій війні не було держави, яка виявилася б менш підготовленою дораптового нападу, ніж Радянський Союз. А тим часом у всіх країнах-союзни-цях, що перебували у стані війни з гітлерівською Німеччиною, у зв’язку зпомилками, допущеними у цих країнах перед війною, було так чи інакшепроведено розслідування.

Англія скинула свій уряд (Чемберлена) тільки за те, що він не зумів запо-бігти розв’язанню війни в невигідних для Англії умовах, тобто лише за по-милки в зовнішній політиці – за Мюнхен.

США провели парламентське розслідування у зв’язку з єдиним за всювійну випадком раптового нападу на їхні збройні сили. Мається на увазі на-пад японського військово-морського флоту на ПЕРЛ-ГАРБОР, військово-морську базу США на Тихому океані.

Франція судила свій уряд за те, що він допустив поразку своєї армії, яка,до речі, в цілому була набагато слабшою за війська наших західних військо-вих округів, особливо у військово-технічному плані.

А ось за помилки НАШОГО уряду, рівнозначні небаченій зраді, розпла-тився тільки народ. Розплатився, по-перше, неймовірними за масштабамивтратами на фронті. Гітлерівці на всіх фронтах Другої світової війни – наСході, Заході, Півдні та в Африці – втратили убитими і померлими від ранблизько 4 мільйонів осіб, а ми – тільки на радянсько-німецькому фронті –13,5 млн, тобто в ТРИ З ПОЛОВИНОЮ РАЗИ БІЛЬШЕ. Розплатився нашнарод, по-друге, життями мільйонів людей, загиблих під час гітлерівськоїокупації. Розплатився, по-третє, мільйонами репресованих під час війни та впіслявоєнний період захисників нашої Батьківщини, її воїнів – солдатів і офі-церів, що виявили в небувалій боротьбі із противником-агресором чудесахоробрості й героїзму.

Ніхто з безпосередніх винуватців того, що наша країна перед лицем агре-сії виявилася беззахисною, жодної відповідальності – навіть моральної! – непоніс.


Це дивно, майже неправдоподібно, але, враховуючи те, що було розкритона XX з’їзді партії, цілком зрозуміло. Набагато важче пояснити появу даноїстатті тепер – статті, яка не тільки намагається перекрутити і заховати подаліправду про наші поразки, а й недвозначно погрожує всім, хто хоче цю прав-ду відкрити. Та й де! – у друкованому органі Інституту марксизму-ленінізму.Навіщо і кому знадобилася така стаття? Не можна повірити, що це ініціативаавторів або Ваша, товаришу редакторе. Ні, на статтю є впливовий замовник!Є, отже, сили і, мабуть, сили впливові, які зацікавлені в тому, щоб про почат-ковий період війни взагалі ніхто не писав. Стаття у вашому журналі – цеспроба віднести початковий період війни, незважаючи на насущні інтересиоборони, в розряд тем «табу».

Дуже тривожні запитання виникають у зв’язку з цією статтею:– чиїм інтересам вона служить?– хто боїться правди про початковий період війни?– що це за сили, які на шкоду радянському народу і обороноздатності

нашої країни наполегливо добиваються, щоби про цей період все ж таки за-були?

– де вони, ці сили, хто вони?Це – страшні для нашої країни сили! Особливо своєчасно бити на сполох

зараз, коли у світі дедалі менше спокою, коли імперіалістичні агресори впер-то розбійничають у різних куточках нашої планети і коли нова світова війнастоїть буквально на порозі. І якщо в цих умовах ті сили, які при підготовціминулої війни зробили те, що можна назвати тільки одним словом – зрада,не лише живі, а й мають вплив, – про цю небезпеку слід кричати на повенголос.

Адже тоді, напередодні війни 1941–1945 років, зроблено було, дійсно,страшне. Ніби хтось спеціально – довго, наполегливо й організовано – пра-цював над тим, щоб полегшити перемогу фашистам, передати їм у кабалувесь наш народ. Я думаю про це, намагаюся уявити, як би могли таке зроби-ти декілька зрадників або навіть відносно розгалужена і згуртована органі-зація. Напружую свою уяву ... і не можу уявити. Мені здається безперечним,що будь-яка організація такого кшталту в будь-якій державі була би дужешвидко викрита і знешкоджена.

Але ж найбільша, небачена в історії зрада вчинена. І не тільки вчинена,а й дотепер приховується від народу. Наскільки ж страшними є сили, на всеце здатні! Народ не може спокійно жити в нинішньому світі, що клекочесуперечностями, поки існують ці сили. Їх треба знайти й знешкодити. І ро-бити це потрібно якнайшвидше. Цього вимагають, перш за все, інтереси обо-рони нашої країни.

Пора, нарешті, твердо сказати – досить! Досить велемовності та порож-ньої балаканини. Совість людська не може більше миритися з лицемірствомі брехнею. Не можна дозволяти нікому ховатися за героїзм тих невідомих


героїв, що загинули з прямої вини любителів базікати про героїзм мертвих.Не можна більше миритися зі знущанням над пам’яттю загиблих, з амні-стією зрадників – минулих і майбутніх. Усі члени ленінської партії, всі свідомігромадяни зобов’язані зажадати розслідування справжніх причин поразки впочатковий період війни. Це підніме міжнародний авторитет нашої Батьків-щини, зміцнить її обороноздатність, витягне з небуття імена таких героїв, якгенерал-лейтенант авіації Проскуров, попередник Голікова в розвідуправлінніГенерального штабу, який пішов на смерть від руки сталінсько-беріївськихкатів, але не став давати бажані Сталіну брехливі відомості про супротивни-ка. Це послужить, нарешті, хорошим застереженням для нинішніх і майбутніхкерівників збройних сил.

12. ÕÒÎ Æ ÂÈÍÓÂÀÒÖ²?

Відповісти повністю на це питання може тільки глибоке і всебічне публічнерозслідування. Але те, що мені відомо, вважаю обов’язком сказати вже тут.

Головним винуватцем, безперечно, був Сталін і уряд, очолюваний ним. Уцьому – як я вже згадував – зізнався навіть він сам, виступаючи в Кремлі 24травня 1945 року.

Персональну відповідальність за все вищеописане, тобто за дії, рівносильніпрямому сприянню фашистам, повинні, крім того, нести наступні особи.

К. Є. Ворошилов, який багато років стояв на чолі Червоної Армії, а потім,аж до початку війни, був заступником голови Раднаркому з оборонних пи-тань. Саме за його керівництва армією в ній було вчинено описане спусто-шення серед командних кадрів. За кілька десятиліть носіння військової фор-ми, а потім і маршальської зірки він не спромігся серйозно зайнятися військо-вою справою, тому так і не зрозумів суті створеної в кінці 20-х і на початку30-х років передової радянської військової науки – і очолив її знищення. Вінже санкціонував усі помилково-злочинні дії у ділянці оснащення армії зброєюі бойовою технікою. Він же брав участь у кривавій розправі над найвидатні-шими полководцями нашої країни – Тухачевським та іншими.

С. К. Тимошенко, що змінив Ворошилова на посту наркома оборони і про-довжував його злочинно-саботажну політику щодо питань підготовки краї-ни до оборони, повинен розділити разом із ним і відповідальність.

У числі перших фігур слід поставити і Ф. І. Голікова. Це він напередоднівійни очолював розвідувальне управління Генерального штабу і навмиснопостачав уряду явну брехню та дезінформацію про супротивника: брехливі,але бажані Сталіну відомості про склад і угруповання військ фашистськоїНімеччини. Навіть один з двох «критиків» книги Некрича, що так боїтьсяправди про початок війни (Г. А. Деборін), виступаючи на згадуваному обго-воренні в Інституті марксизму-ленінізму, назвав поведінку цього дезінфор-матора злочинною.


Зовсім окремо постає питання ще про одну людину. Я маю на увазі мар-шала Радянського Союзу Г. К. Жукова. Своєю самовідданою полководниць-кою діяльністю в ході війни й неабияким військовим обдаруванням він здо-був світову популярність і глибоку шану радянського народу.

Та все ж ми не маємо права замовчувати той факт, що напередодні війниГеоргій Костянтинович займав пост начальника Генерального штабу і був,отже, тією особою, яка несла головну відповідальність: за боєготовністьвійськ, за розбудову сучасних збройних сил, за відповідність військово-тео-ретичних поглядів досягнутому ступеню розвитку військової справи і за пра-вильність оцінки бойової потужності супротивника. Враховуючи його тодішнізнання і досвід, він, безперечно, не міг нести відповідальність за все це. По-сада начальника Генерального штабу була йому на той час явно не до снаги.Щоб переконатися в цьому, досить нагадати, що: 1) це він санкціонував на-передодні війни знищення старих, але цілком сучасних укріплених районів,що були грізною перешкодою на шляхах імовірного наступу ворога; 2) пере-формування танкових військ було затіяне на його особисту вимогу; 3) він незміг правильно оцінити противника, величину навислої над країною загро-зи, визначити, хоч би приблизно, терміни можливого нападу; довіряв явнодезінформаторським відомостям начальника розвідуправління Голікова.

Немає сумніву, що Жуков, який пройшов через горнило війни, не припу-стився б не тільки таких грубих, а й менш істотних помилок. То чому ж вінсам не напише про це? Людина з його розумом навряд чи буде розраховува-ти, що те, що відбулося з ним, удасться приховати від історії. Думаю, вінчудово розуміє, що його ім’я буде збережено в чистоті лише за умови, що вінсамокритично проаналізує всю передвоєнну ситуацію і діяльність керовано-го ним Генерального штабу. І якщо він не зробив цього досі, то, очевидно, нате є причини, від нього незалежні. Сподіватимемося, що у нього вистачитьгромадянської мужності, щоб подолати всі перешкоди і допомогти народурозкрити передвоєнні таємниці, які досі оповивають цю трагедію, що твори-лася за лаштунками.

Хочеться вірити, що і ті наші військові керівники, які до початку війнипосідали вельми скромні посади, а нині перебувають на вершині військово-го керівництва, – теж зроблять свій гідний внесок у розкриття цих таємниць.Це для них дуже важливо – вони не мають жодних інших способів, аби пока-зати народу і своє розуміння завдань, що стоять перед вищим військовимкерівництвом, і свій твердий намір зробити все, щоб ніколи більше не повто-рилося подібне.

13. Â²ÄÏÎÂ²ÄÀËÜÍ²ÑÒÜ ²ÑÒÎÐÈÊÀ

Щоби ближче підійти до істини, ми обходилися досі без матеріалів книгиНекрича, без її аналізу. Тепер, коли лист Вам, товаришу редакторе, підійшовдо кінця, настав час і для цього.


Що ж зробив Некрич?Він поставив за мету написати – і написав! – книгу про причини поразки

наших військ у початковий період війни. Шукав він ці причини, як і повиненїх шукати будь-який нормальний дослідник, у подіях, що передували війні.Той, хто критикує автора за це, або схибнувся від великої «ученості», абонапускає туману із метою, дуже далекою від чесного аналізу.

Який же результат дослідження Некрича? Майже у всіх питаннях дослід-ник дійшов тих самих результатів, що й викладені в даному листі. Але унього все подано набагато м’якше, згладженіше. Дечого в книзі не вистачає,наприклад – співвідношення сил сторін до початку війни. Є питання, висвітле-ні неправильно, наприклад розвиток радянської військової теорії. Геть не-повно, і тому неправильно, висвітлено питання про командні кадри Черво-ної Армії. Абсолютно немає аналізу впливу сталінської політики масовихрепресій на обороноздатність країни.

Я зачепив останнє питання теж лише частково – лише у специфічновійськовому аспекті. Але арешти ж ішли у всіх ланках державного, політич-ного, культурного і господарського життя країни, тобто підривали і розхиту-вали наш суспільний устрій в усіх сферах. Напередодні війни і під час неї втабори було відправлено мільйони придатних до військової служби чоловіків,багато з яких були справжніми фахівцями народного господарства. Охоро-няли цих «ворогів народу» сотні тисяч молодих і здорових, потрібних нафронті чоловіків. І це в той час, коли в країні призовний контингент буловичерпано, а потреби в поповненнях залишалися цілковито не задоволени-ми. Всі ці табори і їхня охорона важким тягарем лягали на бюджет країни,найсерйознішим чином підривали її обороноздатність. Проте питання це щетільки чекає свого дослідника.

З іншого боку, в партійних, радянських, господарських та інших організа-ціях йшло, як і в армії, «сміливе висунення». Люди, зовсім непідготовлені докерівництва і просто нездари, але підлабузники, наклепники та «стукачі»,пролізали на теплі місця. Пишно розцвітав кар’єризм і його неминучий су-путник – окозамилювання. На базі розвитку підлабузництва зміцнювався,утверджувався, можна сказати, кремезнів бюрократизм. Цьому сприяло і те,що Сталін посилено підгодовував вищих сановників надвисокими (і навітьзасекреченими від усіх) зарплатами, персональними машинами і дачами, гро-шовими пакетами, орденами і званнями. Це теж лягало важким тягарем набюджет і підривало боєздатність апарату: ініціатива глухла, розцвітала без-думна покора, інтересами справи поступалися на користь місця. Можливо,саме тому виникали такі явища, як «голіковщина» – доповідання не того, щоє, а того, що може сподобатися начальству. Цілком можливо! Але це питан-ня, знову-таки, потребує спеціального дослідження.

Таких досліджень у Некрича немає. Але звинувачувати його в цьому неможна. Він – перший. І добре вже те, що він підняв хоч краєчок покрову над


таємницями, які були довгий час заховані від очей широких народних мас.Єдине, за що слід було б йому дорікнути, то це за те, що він усіляко пом’як-шує висновки, обходить гострі кути, і тому в нього, за всієї правдивості на-ведених фактів, виходить, що були, все-таки, лише «помилки», «прорахун-ки», «недоліки» і «упущення», за які відповідальність несе один Сталін. Аце – далеко не вся правда.

Але чи можна серйозно звинувачувати Некрича?Безумовно, НІ! І кращий доказ цьому – «критика» його книги у Вашому

журналі. Ця «критика» показує, що Некрич повів дослідження у правильно-му напрямі, що, йдучи цим шляхом, можна дійти до істини. Тож ті, хто цієїістини боїться, наполохалися. Вони зробили спробу ошельмувати Некрича ізалякати інших істориків.

Твердо вірю, що і в Некрича, і в усіх справжніх істориків-марксистів знай-деться достатньо громадянської мужності, щоб не злякатися жалюгідних,шкідливих шаманських заклинань деборіних, тельпуховських та інших про-пагандистів брехні, жерців сталінської історичної лженауки. Ті, хто не зля-кався, зобов’язані продовжити дослідження розглянутого нами періоду і до-могтися, на користь нашої Батьківщини, повного встановлення істини.

А тим, хто, подібно до Г. А. Деборіна і Б. С. Тельпуховського, і далі проти-діятимуть правді, скоюючи тяжкий злочин перед НАРОДОМ І БАТЬКІВЩИ-НОЮ, – не завадило би пригадати мудре і справедливе зауваження великогоСервантеса: «Брехливих істориків треба страчувати, так само, як ФАЛЬШИ-ВОМОНЕТНИКІВ».

Жовтень 1967 р.Григоренко Петро Григорович,

Москва Г-21, Комсомольський проспект,буд. 14/1, кв. 96, телефон Г-6 27 37


ÊÎÌÅÍÒÀÐ ÄÎ ÁÐÎØÓÐÈ«ÏÐÈÕÎÂÓÂÀÍÍß ²ÑÒÎÐÈ×ÍÎ¯ ÏÐÀÂÄÈ – ÇËÎ×ÈÍ ÏÅÐÅÄ ÍÀÐÎÄÎÌ»

ÀÍÄÐ²É ÃÐÈÃÎÐÅÍÊÎ

Я постійно опиняюся у дивному становищі: людини, вимушеної воювати з «по-слідовниками» свого батька, які тлумачать його позицію з точністю до навпаки.Однією з улюблених тем цих «послідовників» є початковий період радянсько-німець-кого зіткнення у Другій світовій війні. У своїй аргументації вони використовуютьброшуру «Приховування історичної правди – злочин перед народом».

Цих «послідовників» анітрохи не бентежить, що ще за життя батько підкреслю-вав: ця робота призначалася для публікації у підцензурному журналі «Вопросы ис-тории», тож він просто не міг у ній розставити всі крапки над і. Після його смерті тесаме повторюю і я, але... наявність вух зовсім не означає здатності чути. Мій по-кійний батько виношував плани серйозного історичного дослідження Другої світо-вої війни, збирав необхідні матеріали, але з багатьох причин, насамперед через те,що був зайнятий невідкладними справами захисту конкретних осіб, цього академіч-ного завдання так ніколи і не здійснив. Водночас він був переконаний, що це до-слідження підхоплять інші. Як тепер знаємо, сподівання виправдались: досліджен-ня та суперечки навколо радянсько-німецької війни, при зародженні яких стоялиНекрич і він, не слабшають і сьогодні. Аж ніяк не випадково, що широко відомийвійськовий історик Віктор Суворов нерідко цитує Григоренка й визнає, що самегенерал змусив його замислитися над істинною роллю СРСР у Другій світовій.

Ті, хто знайомий із динамікою розвитку цих дискусій, пам’ятають, що «Прихо-вування історичної правди...» було першим воєнно-історичним твором, де було по-рушено питання: а до якої війни готувався СРСР із моменту свого виникнення і дофатального 22 червня 1941 року?

Для тих, хто захищає радянську версію подій Другої світової війни, найулюбле-нішим уривком брошури є той, де Петро Григоренко говорить про руйнування до-воєнної лінії укріплень уздовж старого радянського кордону. Хоча часом ці захис-ники і зауважують, що комуністичний уряд СРСР був більше стурбований збере-женням своєї влади, ніж безпекою населення, факт агресивної поведінки СРСР уперіод, що передував війні, повністю ігнорується. Мені здається, що нині, коли впострадянських країнах, і в Україні зокрема, прокомуністичні й промосковські колаза підтримки західних лівих істориків намагаються реанімувати миротворче рено-ме інтернаціонал-соціалістичного (комуністичного) режиму, просто необхідно зно-ву і знову наголошувати на агресивній, імперіалістичній суті цієї ідеології. У жодномуразі не можна дати цим колам можливості викреслити з історії те, що, за словамиПетра Григоренка, «сталінський уряд добровільно прив’язав себе до військової коліс-ниці німецького фашизму і протягом близько двох років покірно плентався за цієюколісницею...».

Петро Григоренко у своїх спогадах «У підпіллі можна зустріти тільки щурів...»,що вийшли друком кількома мовами, також немало говорить про доктрину превен-тивної війни – офіційну довоєнну радянську доктрину, яка була реалізована в ходіанексії прибалтійських держав, малоуспішної для СРСР війни з Фінляндією та


одночасного з Німеччиною нападу на Польщу, прикритого словоблуддям про«захист білоруського та українського населення». Батько також, проникливо розум-іючи, що двом тоталітаризмам може виявитися тісно на нашій малій планеті, вва-жав, що СРСР готує напад і на свого тодішнього союзника – нацистську Німеччину.Зрозуміло, що спогади – це не наукова праця. Крім того, батько намагався вислови-ти свої думки в той далекий час, коли все ще вірив у інтернаціонал-соціалізм (ко-мунізм) та «геніального» Сталіна, але як освічений військовий бачив, що розвитоквійськових дій може принести непередбачені результати, а тому руйнувати старулінію оборони – злочинно. Його питання про те, що скажуть майбутні історики, –чисто риторичне. Відповідь йому була відома ще тоді, але він був не готовий роз-ставити усі крапки над і.

Дехто із сучасних російських істориків вже робив спроби посилатися на спога-ди Петра Григоренка для підвердження своєї концепції про те, що СРСР був чимосьна кшталт невинної пташки, яку зґвалтував віроломний ворог. Мені дуже не хотіло-ся б, щоб українська історична наука і українське суспільство загалом опинилися вполоні такого погляду на недавню історію війни, в якій Україна втратила близькодвадцяти відсотків свого населення.

Повертаючись до цитати з мемуарів генерала Григоренка, присвяченої укріпле-ним районам, я хотів би процитувати не останні два її рядки, як це роблять зазвичайнесумлінні автори, а всю цитату загалом:

Коли я здавав ансамбль, то оглянув кожний кулемет, кожну гармату, наводивїх на протилежний берег і «бачив» наші траси і наші атакуючі війська, підтриму-вані влучними пострілами з ансамблю. І бачив я саме наші атакуючі війська, а ненаступаючого ворога, котрого ми «косили» своїми пострілами. Тільки наївні людидумають, що в останньому полягає головне завдання укріплених районів. Ні,укріплені райони будуються для підтримки наступу. Вони мають забезпечитиприкриття ударних угруповань, не допустити, щоби ворог перешкодив їх роз-гортанню, а з переходом наших військ до наступу – підтримати їх усією своєювогневою потужністю. Жодного з цих завдань наші західні укріплені райони невиконали. Їм випала інша доля. Їх зірвали, не давши зробити жодного пострілу убік ворога.

Але батькові пощастило-таки застосувати тактику укріпленого району в битві засловацьке село Хижни, де переважні сили противника було розбито з малими втра-тами з радянської сторони і тяжкими втратами – з німецької.

У брошурі «Приховування історичної правди...», як і пізніше у спогадах, ПетроГригоренко завдав і першого удару по міфу про непідготованість СРСР до війни. Небуду наводити усіх його аргументів. Процитую лише таке:

Червона Армія, за свідченням іноземних військових фахівців, у плані техніч-ного оснащення була найпередовішою армією у світі... Сил у нас було цілкомдосить не тільки для того, щоб зупинити ворога, а й для повного його розгромув перший же рік війни. Легенда про переважаючу технічну перевагу супротив-ника, яку створив Сталін для самовиправдання і яку досі культивують деякі горе-історики, не витримує перевірки цифрами та якісними характеристиками бойо-вої техніки.


Для тих, хто має вуха на голові не задля того, щоб капелюх на очі не сповзав,Григоренко й прямо відповів на запитання, до якої війни готувався СРСР і чому бувне готовий до оборони. Ось що він пише про передвоєнну дислокацію військ: «По-над половину військ Західного особливого військового округу дислокувалося в райо-ні Білостока і західніше, тобто на території, яка глибоко вклинюється в територіюімовірного супротивника. Така дислокація була б виправдана лише в одному випад-ку – якби ці війська було призначено для раптового переходу в наступ». І далі вінкаже: «...протягом попередніх років нас підготували до агресивної війни. І тут вжене наша вина, що агресію вчинили не ми. Ми до неї були готові...»

Все вищесказане і ті факти, що на новому кордоні було зосереджено великукількість радянських військ, що там ішло термінове будівництво укріплених ра-йонів, що на старому кордоні ці укріплення було зруйновано, що війська, зосере-джені на кордоні, не було глибоко ешелоновано, – говорить про те, що «великі стра-теги» Сталін, Ворошилов, Жуков та інші навіть не подумали, що превентивна війнаможе звалитися на них самих, що їм доведеться не нападати, а оборонятися. За їхнєнеуцтво довелося розплачуватися мільйонам людей. Їх же самих, воєначальників,які керувалися канібальським принципом «людей не шкодувати», обвішали потіморденами і звели, до слова сказати, не без допомоги західних держав, у ранг героїві захисників світу від фашистської неволі.

Я міг би послатися також на те, що чув від батька, те, що він ніколи не написавна папері. Але робити того не буду, бо навіть з написаного ним вдумливий читач самможе зробити правильні висновки.

16 липня 2007 р.,Нью-Йорк

Генерал Петро Григоренко: Спогади. Статті. Матеріали

Documents