Додаток Х

Сторітелінг

«Україна пам’ятає» до Дня пам’яті жертв голодомору та

політичних репресій

2016

Хід сторітелінгу

(захід супроводжується тихенькою жалісливою музикою)

Бібліотекар: Шановні учні, запрошені, вчителі. Сьогодні наш захід буде присвячений пам’яті жертв голодомору та політичних репресій 1932-1933 рр. На мою думку, одні факти, визначення не повинні обтяжувати вас. Тому наш захід пройде у невимушеній, спокійній атмосфері із зачитуванням розповідей очевидців, показу цікавих сюжетів та відеороликів. Отже, сьогодні наша розповідь буде проходити у формі сторітелінгу (від англ. storytelling – розповідання історій) - спосіб передання інформації через розповідання історій. Розпочнімо нашу розповідь про жахливий злочин радянської тоталітарної системи проти українського народу із сюжету про ті часи.

(показ сюжету про голодомор)

Бібліотекар: До вашої уваги жахливі кадри життя змучених людей, людей, котрі не розуміли, яку винну вони мусять спокутувати, людей, які сподівалися на краще життя і вірили, що воно настане.

Ведуча: Зараз вже добре розуміють причини голодомору, а тоді – їх замовчували (читає вірш ):

Ті роки, в історії, наче чорна хмара...При згадці з жахом хрестишся подумки...Ходили люди, жили мов примари –На голодну смерть їх прирекли недоумки.За що, кати, нас знищити хотіли?Ми ж, ніби, з прадідів були братами...А чим ті бідолашні діти завинили?..І вкотре свічка пам`яті бринить сльозами.

Той геноцид вже не забудеться, Бо народ й історію нашу не стерти.Відплата Богом-долею присудиться.Вічна пам`ять жертвам... важко так померти.***Ті роки не вдалося приховати, І будем переказувати з роду в рід, Про те, чого, не дай Боже пізнати...І Україну, Боже, бережи від бід...

Яна Бім

Бібліотекар: До вашої уваги свідчення людей, що вціліли, а тепер розповідають, як це було.

Завгородній М.Д., 1928 р.н. « Мені в рік голодомору було лише 4 роки, але добре пам'ятаю всі ті страхіття, багато пухлих людей, а також мертвих прямо на дорогах. Ми жили в селі Шелестові поблизу Коломака. По дворах ходили люди з металевим прутами, вганяючи їх в землю, шукали закопане зерно, яке селяни ховали, щоб врятувати родину від голоду. Хто не встиг заховати, все забирали. Ми їли все, щоб вижити: сушили листя з берестка, дикий щавель, мерзлу картоплю, яка залишилася в землі після збору врожаю, пекли коржі із сушеного листя та мізерної частки борошна. Коли стало зовсім скрутно із харчами( в родині було четверо дітей), батько мій перевіз нас до Колонтаєва, влаштувався на роботу в млині, зміг врятувати всю свою родину. На новому місці жилося краще: сприяла цьому професія батька - мірошник. Пригадую ще й жінку, яка заманювала маленьких дітей, вбивала їх, а м'ясо продавала. Батьки ,вбитих дітей, дізнавшись про це, били ту жінку. Вона запрошувала і мене до себе, обіцяла дати червоні чобітки, але я не пішов. Мій батько, Дмитро Тимофійович, одного разу змолов пшеницю куркулю, за що зазнав арешту 7 днів. Знайшлись добрі люди, які допомогли йому вийти на волю через тиждень.» ( Записано в лютому 2008 року) 

Остапенко Анна Микитівна ( в дівоцтві Цехмістер), 14 листопада 1927 р.н. Народилася в Харківській області, Красноградський район, село Хрестище. В 1929 році родину розкуркулили. На час голоду 1932 -1933рр. батько Микита Романович працював в совхозі, а сім'я жила в полі Кас'янове. Жили дуже бідно. Мама , Марія Петрівна , почала пухнути. В родині було 5 дітей. Поблизу була скирта віки, то вночі ходили, вибирали зернятка і так же вночі наварять на печі віки, нагодують всіх, а вдень нічого не їли. Весною, коли сіяли совхозні поля, діти ходили до сіялки, і люди давали зерно. Вася (мій братик) довго ходив в кожушку, вже і тепло було, а він все в кожушку, бо на полах були пришиті всередині кармани, то сівачі насипали йому туди хто зерна, а хто картоплі. Так маму відволодали від смерті. В 1934 році посадили картоплю( саме лушпиння з паростками), земля була погано оброблена. Я була найменша, то вдвох піднімали грудку, а я під неї клала лушпиння. їжу варили в баночці з - під сапожного крему. Приходили активісти, шукали золото. Обшукували все, навіть у головах дітей шукали. Діжку з водою вилили, так і не знайшли. Золото в родині було, мама вивозила його в ТОРГСІН, обмінюючи його на борошно. Після Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945рр. родина переїздить в Караван. Про голод 1946 - 1947 рр. згадую з полегшенням: в Каравані в цей час голоду не було, але приходили люди з іншої місцевості, підходили до «барди». Директор говорив, щоб наливали їм густішого. (Записано 14.01.2008року)

Бібліотекар: Зараз на екрані дослідження соціологів «Пам’ять, яка має об’єднувати». Ви ознайомитесь із картиною, як сприймають голодомор сучасні українці, чи вважають вони його геноцидом?

Ведуча: А ось про що говорить Галина Архипівна Балон (1928 р.н.) с. Волиця, Фастівського р-ну:

В той час мені було 5 років, але ці страшні враження залишилися на все життя.Моя мама, Головко Антоніна Данилівна, виросла в сім’ї, де було велике господарство (землі — 20 десятин+ 5 городу+ 5 сіножаті). У ті роки це було найбільше господарство в селі Волиці.

Під час колективізації діда й бабу забрали, а потім відпустили. Відпустили після того, як дід дав розписку, що вступить до колгоспу.Весною 1933 року у нас позабирали все: худобу, зерно, одяг (з-поміж неї всі зимові кожухи), ковдри, які бабуся сама ткала. Ці ковдри вона постелила на підлогу і закрила старим рядном, а зверху посадила нас, дітей, але забрали все із старим ганчір’ям. Грабували свої, сільські «активісти», які не хотіли працювати. Мій дід Павло перед Великоднем у 1933 році поїхав до Фастова, щоб змолотити зерно, але кінь повернувся додому з убитим дідом і порожнім возом. Кінь подох від голоду, його з’їли, а тітка теж померла, її поховали в городі. Мій батько в той час працював на залізниці і отримував пайок — приблизно 3 кг хліба. У нього був кінь і він їздив у село Триліси на спиртзавод за брагою і брав мене з

собою. Я пам’ятаю, як за возом йшли люди з чашечками в руках. Тато поливав їм брагу. Пам’ятаю, як люди лежали просто на дорозі, пухлі від голоду з чашечками в руках… А я своїм дитячим розумом не змогла зрозуміти, чому вони такі гладкі, а не працюють, а моя бабуся така худенька і так багато робила… Людей, які лежали, вантажили на вози і везли на цвинтар, всі вони були з закритими очима. Серед мерців був чоловік живий з відкритими очима, але його теж погрузили і повезли на цвинтар. Коли я запитала, чому, мені відповіли, що він до вечора не доживе…Пам’ятаю, як дорослі розповідали, що в селі Півні (поруч з нашим селом) батьки з’їли своїх дітей… Записала розповідь Г.А. Балан — Н.Коломієць

Бібліотекар: Багато людей загинуло. До вашої уваги Карта «Втрати через надсмертність в областях України внаслідок голоду у 1933 році», підготовлена Українським науковим інститутом Гарвардського університету. Цифри вражають. Серце стискається від жаху, що багато загинуло діток, маленьких діток, які ще зовсім не відчули смак життя.

Досліджень проводилось багато . Вони продовжуються і у наш час. Всі вони різні, але у них одна мета – показати ніщівний характер системи влади, її насилля проти мирного населення. Цей злочин пам’ятають і у наш час. Схиляють голову перед жертвами голодомору наші співвітчизники.

Пам’ять про людей, які загинули у ті роки буде жити вічно у наших серцях. Тож, любі діти, пам’ятайте ці чорні сторінки історії. Шануйте людей, які вижили у ті страшні роки, схиляйте голови перед їхнею мужністю, витривалістю, бажанням захистити своє найдорожче – своїх дітей.

Ведуча: Дякуємо за увагу.

(звучить пісня Оксани Білозір у супроводі фото про голодомор)

Використана література

1. Офіційний сайт Люботинської міської ради.2. Спогади про голодомор //Персонал Плюс. - №3(305) 22-28 січня

2009 3. Як сприймають голодомор сучасні українці // Тиждень ua. – 2013.