Літературними стежками рідного краю

Михайло Дубов

Народився 23 листопада 1958 року у селі Красносілля Володимирецького району в селянській родині.

Після закінчення школи працював різноробочим у колгоспі, мулярем на будовах міста Рівного. У 1983 році закінчив українське відділення філологічного факультету Рівненського педагогічного інституту.Працював вчителем української мови та літератури в Біленській середній школі, Зеленівській восьмирічній школі. Кожен його урок був пізнанням, знахідкою, осмисленням і відкриттям нових імен і талантів. Для школярів вдумливо, до дрібниць обладнав кабінет рідного слова. Михайло Андрійович був незмінним керівником шкільного гуртка «Джерело», де проводилися вечори, зустрічі з літераторами району, області. У свій час газета «Зміна» представила широкому читацькому загалу шкільний літературний гурток, опублікувавши твори студійців з передмовою М. Дубова. Михайло Дубов був палким пропагандистом рідного слова. Вчителем з великої літери.У 1990 році Михайла Дубова запросили на роботу в газету «Рівне», де він зарекомендував себе здібним журналістом. Його пристрасні кореспонденції на мистецько-культурні теми, рецензії, в яких він доброзичливим словом підтримував тих, хто ставав на нелегку стежку літературної творчості, систематично вміщувались на шпальтах газети. Водночас Михайло Андрійович очолював обласну молодіжну літературну студію «Червоні сурми».

Михайло Дубов йшов у літературу чесно, талановито. Уперше ще школярем приніс свої вірші у районну газету. Згодом твори його з’явилися друком в обласних періодичних виданнях, всеукраїнських

часописах «Сільські обрії», «Дзвін», «Українська мова і література в школі», «Барвінок», «Перець», «Малятко».

Поезія Михайла Дубова не була пригладженою, легкою на сприйняття. У нього не було речей прохідних, декларативних. Він був дуже вимогливим до слова, ставився до нього зі священним трепетом, мав чітку громадянську позицію, не терпів фальші.

Михайло Андрійович займався перекладом, зокрема поетичних збірок білоруських авторів. Поезії Михайла Дубова перекладалися тувинською мовою. Він прожив до болі мало, але те, що залишилось у спадок, віддзеркалює непересічним талантом.Сил і наснаги набирався Михайло Дубов з любові до дітей, до своєї вчительської праці, до мудрого животворящого слова. Не шкодував себе. Щедро дарував усім талант вчителя, журналіста, поета, людини. Тим і жив, не чекаючи ні від кого подяки.

За життя Михайло Андрійович не побачив своїх книг. Уже прикутий хворобою до ліжка, встиг лише у гранках вичитати чималу добірку віршів у часописі «Дзвін».

У 1991 році вийшла перша книга для дошкільнят «Сонячний годинник» видана дубенськими літераторами. Другу книгу, збірку поезій «Вербниця» (1991), благословило видавництво «Молодь». В ліричних творах Михайла Дубова звучить його добре слово, його відверта душа, біль його серця. Третя книга - збірка поезій «Довіра» (1998) вийшла у видавництві «Азалія».Останній свій вірш «Видіння», датований 16 грудня 1990 року, він присвятив Україні.

Помер Михайло Дубов 27 січня 1991 року. Рівненська письменницька організація вже посмертно прийняла поета до спілки письменників України.

Література:

Твори:

1. Вербниця: Поезії. – К.: Молодь, 1991. – 40 с. – (Перша книжка поета).

2. Сонячний годинник: Вірші, скоромовки, лічилки, загадки: Для дошк. і мол. шк. віку / Упоряд. Л. Пшенична; Худож. В. Вальчун. – Дубно: Незабудка, 1991. – 12 с.

3. Довіра: Поезії / Передм. Є. Шморгуна. – Рівне: Азалія, 1998. – 115 с.

***

Літературна Рівненщина: Антологія: До 20-річчя обл. орг. письменників. – Рівне: ВАТ «Рівнен. друкарня», 2005. – 530 с. – Із змісту: Михайло Андрійович Дубов: [Біогр. довідка]; Безіменні могили 1947-го; Синові; Солона кров…; Не сполохати б раннє плесо…; Баняк; Чорничний солод повниться селом…; Чигирин, Турбаї…; Жорна; Зона; Народженим навесні 1986-го; 22 червня; Балада про коня; Відчахнута гілка…; Латає зима в рудій талині…; Не розцвіла – і вже зов’яла; Коли вертають з вирію лелеки...

***

Хрестоматія: Письменники Рівненщини – дітям. – Рівне: Азалія, 2005. – 400 с. – Із змісту: Михайло Дубов: [Біогр. довідка]; Вірші; Скоромовки; Лічилки; Загадки; Акровірші.

***

Акрозагадка // Барвінок. – 1991. - № 8. – С. 28-29."Беручка і жвава тітка…"; "Де кінчається алейка": Загадки // Барвінок. – 1991. - № 4. – С. 23.Джерела, яким не зміліти: [Вірші] // Дзвін. – 1991. - № 3. –С. 15-18.Жорна; Віче; Стояв біля колодязя сільського… // Вітрила, 89. – К.: Молодь, 1989. – С. 16-17.

***

Він з нами жив на цій землі // Вільне сл. – 1992. – 25 січ.Городний О. Він залишився з нами // Володимирец. вісн. – 1998. – 4 груд. Кидрук І. Слово його з нами // Червон. прапор. – 1991. – 2 берез.Ковтунець І., Городна Н. Джерельна глибина слова: Дещо про образність поезії Михайла Дубова//Володимирец. вісн. – 1996. – 27 січ.Криловець А. «Хай вам буде на пам’ять світло!..»:Михайлу Дубову – 40//Погорина: Літ.-мист. альм. – Рівне: Азалія. – Вип..3. – С. 36-37.Кулакова О. Пам’ятаємо Михайла Дубова//Вільне сл. – 1996. – 17 лют.Михайло Дубов // Літературна Рівненщина: Довідник - Рівне: Азалія, 2003. – С. 29.Підлісна Н. Людина і її обов’язок: (За творчістю М. Дубова) // Володимирец. вісн. – 1998. – 14 лют.Пшеничний М. «З усіх сил пропагую рідне…»: Листи Михайла Дубова // Волинь. – 1992. – 12 черв. Руднік В. За чужими спинами не ховався…: Ще один штрих до портрета Михайла Дубова//Володимирец. вісн. – 1998. – 25 листоп."Я вірю, що мою весну чи осінь Пташа або листочок доживе…"//Володимирец. вісн. – 1993. – 24 листоп. – Зміст: Городний О. «Мамо, ти кажеш, йому добре?..» Спогади В.А. Горецької, сестри Михайла Дубова; Кулакова О. Він був

поруч; Лозяк С. Житиме поміж нас; Жало Т. Вірили в нього."Якщо й спіткнуся об камінчик смутку, останній спалах мій знайдеш у небі…": [Спогади] // Володимирец. вісн. – 1992. – 25 січ. – Зміст: Городний О. Поет, людина, правдолюб; Міхеєв П. Пломінь вічного життя; Кидрук І. Добром зігріте слово; Сидорчик І. У промінні його доброти.

***

Береза Ю. «… Поки людина у нас не воскресла»: [Рец. на кн. М. Дубова «Вербниця» (1992)] // Рівне. – 1992. – 21 берез.Кидрук І. Нев’януча квітка: [Рец. на кн. М. Дубова «Вербниця» (1991)] // Вісті Рівненщини. – 1992. – 12 трав.Рибенко Л. «Я вірю, що мою весну чи осінь Пташа або листочок доживе…»: [Рец. на кн. М. Дубова «Довіра» (1998)] // Сім днів. – 1998. – 29 серп.

Городний О. Живий вогонь: [Віршпам’яті М.Дубова]//Володимирец.вісн.–1992.– 25 січ.Лютко В. Пам’яті М.Дубова:[Вірш]//Володимирец. вісн. – 1992. – 25 січ.Сидорчик І. «…А нам, як і завше, забракло і совісті, й часу…»: [Вірш пам’яті М.Дубова]//Володимирец. вісн. – 1992. – 25 січ.Цимбалюк Є. Поети відходять і так, і не так, як усі…: [Вірш] Пам’яті Михайла Дубова//Рівне. – 1991. – 2 берез.

***

 

Іван Катрук

Народився 15 жовтня 1945 року в селі Нетреба Володимирецького району Рівненської області.

Закінчив Дубнівське культурно – освітнє училище. З 1967 року працював завідуючим бібліотекою у рідному селі.

За роки творчості з під пера вийшло понад двох сотень поезій, поетичних та гумористичних мініатюр, віршів для дітей. Пише прозу. Його легенди, новели, нариси в свій час друкувала районна газета “Володимирецький вісник”

Іван Катрук – поет – краєзнавець, поет митець, чиє ім'я знайоме далеко за межами району, адже його вірші неодноразово друкувались в обласних періодичних виданнях.

Перші вірші друкувалися в колективному районному збірнику “Символіка роду” ; 1993р.

В 1995 році бібліотечка “Володимирецького вісника” випустила збірочку поетичних творів під назвою “Жити і бачити сонце.” Поетичні твори напрочуд ліричні, задушевні, щирі. Вони легко запам'ятовуються, легко співаються. Рівненський композитор Володимир Толканьов поклав окремі з них на музику.

Чисті, глибокі, самобутні поезії склали назву збірки “Очима повними любові” виданої бібліотечкою “Володимирецького вісника” (2005р.) при підтримці Володимирецького держлісгоспу. Доля рідного краю, краса і велич – головні мотиви творчості поета.

*

Віктор Мазаний

Народився 28 лютого 1955 року в селі Городець Володимирецького району на Рівненщині.  Закінчив з відзнакою факультет журналістики Львівського державного університету ім. і. Франка, Міжнародний центр журналістики ICCJ у США.

Працював у газетах «Молодь України» (Київ), «The Gazette» (м. Сіде Репідс, США).

Власний кореспондент Українського Національного інформаційного агентства Укрінформ у Рівненській області.

Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Всеукраїнської спілки краєзнавців. Лауреат обласної премії ім. Світочів 2004 року. Заслужений журналіст України.

Автор книг: «…І мить у вічність проростає» (1998), «Спалах ядра» (2000), «Рівненська АЕС: доля» (2001), «З Капітолійського пагорба» (2001), «Осіння жінка» (2002), «Погляд сльози» (2003), «Корінь вогню» (2005), «Тінь павука» (2006), «Танок бджоли» (2008), «Рівненщина працьовита» (2009), «Поклик долі» (2010), «Працею осяяна земля» (2011), «Дубно – зоря століть» (2014). Книга «Тінь павука» у 2007 році була номінована на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка.

Художні твори публікувалися у журналі Національної спілки письменників України «Дзвін», у газетах «літературна Україна», «Молодь України». Публіцистичні статті друкувалися в українській періодиці, у газетах США і  Канади.

Відповідальний редактор енциклопедії «Уславлені постаті України».

Автор проекту літературно-мистецького свята «Городецький автограф», яке щорічно проходить в селі Городець на Рівненщині.

Засновник Поліського літературного музею.

Проживає в м. Рівне.

***

Мазаний В. …І мить у вічність проростає: Рівненській АЕС- 25 років. – Агенція МІКо, 1998. – 166 с.

Будучи пристрасним документалістом, Віктор Мазаний надав фактам станційного життя публіцистичне звучання, гідно відзначив віхи у біографії енерговелета, а також шанобливо повідав про найголовніше – працелюбних творців Рівненської АЕС. Звичайно, не можна охопити неосяжне, але це видання стане для майбутніх поколінь енциклопедією, до якої звертатимуться допитливі як до джерела знань про епоху молодості своїх батьків і матерів, дідусів і бабусь.

Історія станції, закарбована в слові, - це назавжди.

Мазаний В.С. Рівненська АЕС: доля. Документальні етюди. – Рівне: Видавниче агентство «АЕС- ПРЕСА, 2001. – 92 с.

У книзі відомого публіциста, краєзнавця Віктора Мазаного розповідається про початкові етапи становлення колективу експлуатаційників Рівненської АЕС, яка була введена в дію двадцять років тому – видав струм її перший енергоблок. Автор, зосередившись на долях окремих людей, підкреслює, що вони повномірно репрезентують тисячі таких же однодумців, котрі формували передумови для безпечного приборкування ланцюгової реакції. Це вже третя книга Віктора Мазаного про Рівненську атомну електростанцію. Видання розраховане на широке коло читачів, які цікавляться історією розвитку атомної енергетики в Україні.

Мазаний В. С. З Капітолійського пагорба: Нотатки на межі світів. –

Рівне: АЕС-ПРЕСА, ПФ «Ліста», 2001. – 142 с.

Книжка публіциста Віктора Мазаного написана у формі асоціативних фрагментів, які своєрідно вибудовують картини побаченого ним у США. Екскурси в історію, лірико-філософські відступи про особисте, поліфонічна мовна палітра – цим створюється змістовний образний лад подорожніх нотаток. Досліджуючи факт, автор ретельно дотримується законів художньо-документальної прози, ненав’язливо пропонуючи читачеві осмислити феномен поступу американської країни.

Мазаний В. С. Осіння жінка: Повість. – Рівне: 2002. – 96 с.

Повісті іноді запізнюються до читача, як пані на побачення. Подібне сталося і з «Осінньою жінкою». Але вона все ж прийшла, винісши із минулої епохи вічно болюче запитання: що є любов? Відповідаючи на це, автор хоче збагнути мотивацію вчинків своєї героїні, котра прагне справжнього кохання, шляху до якого так і не знаходить.

Мазаний В. С. Погляд сльози: Повість. – Рівне: «Літератор», 2003. – 96 с.

У повісті «Погляд сльози» йдеться про долю вигнанця зі своєї батьківщини, котрий зазнав поневірянь і вдома, й на чужині. Його прагнення кинути себе у вимір інших обставин, здається, розстріляне на мосту, який сполучає різні світи.Присвячено тим, хто шукає шлях із рабства.

Мазаний В. Спалах ядра: Есе-монологи. – Рівне: Видавниче агентство «АЕС-ПРЕСА», 2004. – 168 с.

У книзі автор виокремлює постать віце-президента НАЕК «Енергоатом» Володимира Коровкіна, який очолював Рівненську АЕС

двадцять дев’ять років поспіль. У розповіді, що насичена спогадами-монологами задля створення повномірного образу сучасника, досліджується духовно-інтелектуальний зміст його характеру, подається історія спорудження атомного енерговелета на Поліссі.

Мазаний В. Корінь вогню. – Рівне: : Видавниче агентство «АЕС-ПРЕСА», 2005. – 168 с.

У книзі йдеться про історичні віхи розвитку атомної енергетики України, на тлі яких показано людей, котрі зробили значний внесок у створення ядерних енергетичних потужностей. У розповіді, що насичена спогадами-монологами задля створення повномірних образів сучасників, досліджується духовно-інтелектуальний зміст характерів творців, показано шляхи вивчення вітчизняних АЕС на світовий рівень експлуатації.

Мазаний В. Тінь павука: Повісті. – Рівне: Овід, 2006. – 160 с.

Прозаїк Віктор Мазаний, осмислюючи крихкий, просякнутий стражданням воєнного і повоєнного покоління суспільно-історичний матеріал, філософічно занурюються у потаємні глибини тіней, у вир підсвідомого, в якому містично переплітається минуле і сучасне, вгадується майбутнє, і цим викристалізовується поза просторова суть буття.

Анотомізуючи відбуле життєве тло у повісті «Погляд сльози», автор переймається долею українства, яке, либонь, одвічно приречене на пошук шляхів виходу з рабства. Йдеться про поневіряння людності, вигнаної з прабатьківщини і засудженої до страждання у чужій країні. Темпоритм, заданий фрагментарними вкрапленнями, динамічно перемежовує трагедійні ознаки долі та спалахи любові, що теж стають карою.

Мазаний В.С.Танок бджоли: Публіцистика.– рівне:ВАТ «Рівненська друкарня»,2008.– 152 с.

Йдеться про картини побаченого у США, вибудовані екскурсно, позначені лірико-філософськими відступами, поліфонічною мовною палітрою – чим створюється змістовний образний лад подорожніх нотаток. Досліджуючи факт, повертаючи його несподіваними гранями, автор ретельно дотримується законів художньо-документальної прози і ненав’язливо пропонує читачеві осмислити феномен поступу суперечливого американського суспільства.

Публіцистика, представлена у книзі, має витоки із глибини духовності і питомих співпереживань. Саме таку ознаку чистоти цього виду творчості культивує Віктор Мазаний із професійною честю.

Рівненщина працьовита. – Рівне, 2009. – [64 с.] : фото, ілюстр. – (До 70-річчя Рівнен. обл.).

Документально-художнє видання з яскравими, майстерно виконаними фотоілюстраціями розповідає про Рівненський край, багатий не лише мальовничою природою, але й талановитими, працьовитими людьми.

Мазаний В. С. Поклик долі : 30-річчю пуску Рівненської АЕС присвячується / В. С. Мазаний. – Рівне : Каліграф, 2010. – 38 с. : фотоіл.

Яскраво ілюстроване видання розповідає про історію та сьогодення Рівненської атомної станції, про колектив сильних, гармонійних особистостей, які вбачають смисл свого буття на цьому світі у тому, щоб, даючи енергію, дбати про благополуччя людей, рідної природи – землі.

Мазаний В. Працею осяяна земля / В. Мазаний ; фото А. Похилюка.

– Рівне : В. О. Нестеров, 2011. – 64 с.

У виданні, підготовленому до 20-річчя створення Рівненської обласної служби зайнятості, представлено Рівненщину – перлину поліського краю, де живуть люди, які своєю невтомною працею намагаються збагатити рідну землю. Атомна енергетика, хімічна промисловість, переробна, скляна, й електротехнічна галузі пишаються сьогодні працівниками, які прийшли на виробництво при безпосередньому сприянні служби зайнятості Рівненщини. Інформація про м. Рівне та кожний район області проілюстрована яскравими фотографіями.

Мазаний В. Дубно – зоря століть: Публіцистика.– Вступ укр. і англ. мовами. – Рівне: 2014.– 240 с.: іл.

Книга українського письменника Віктора Мазаного про одне із найдревніших європейських міст Дубно – це своєрідна розмова з епохами. У формі есе автор відобразив окремі знакові фрагменти історії та контексти майже тисячолітнього існування княжого граду на волинській землі. Йдеться і про подвижництво засновників та будівничих міста князів Острозьких, для яких воно було головною середньовічною резиденцією, і про інші уславлені постаті, котрі тут звершували змісти свого життя, і про події, що мали вплив на гуманітарно-соціальний державний поступ.

Акцентовано увагу і на новітніх сталих величинах економічної та культурної активності Дубно.

Вабливий образ його у виданні створено 535-ма кольоровими світлинами, які метафорично показують сутність людських діянь, духовну потугу і гордість за самобутню стародавню та сучасну красу, виплекану на перехресті правічних світових шляхів.

Вступна стаття автора подана українською та англійською мовами.

Книга видана за презентаційним європейським стандартом, повнокольорова, має формат А-4, у твердій обкладинці.

***

 

Олеся Піднебесна

Олеся Піднебесна народилася 1 травня 1960 року в місті Локачі на півдні Волині.

Там і зростала на хуторі села Хорів.

Шкільні роки пройшли у Володимирці Рівненської області, де жили і працювали батьки – педагоги.

Закінчила 8 класів Володимирецької СШ№1. Спеціальність фармацевта здобула в місті Житомирі. Майже 30 років пропрацювала в аптеці селища Володимирець. Нині на заслуженому відпочинку.

Любить подорожувати. Займається садівництвом, колекціонуванням старовини, реставрує та шиє вбрання порцеляновим лялькам.

А найважливіше її захоплення – писати вірші. Її вірші – її життєва філософія.

Пише також і прозові твори.

Три любові.

Безсмертний образ в мармурі застиг-

Мадонна із Дитям-любові символ.

Самопожертва материнства-вищий оберіг,

Що осяватиме твої дороги, сину.

Сильніша-це любов Небесного Отця,

До нас дітей Його, невдячних часто.

Покинуть тебе всі, лиш Він Свого Лиця

Не відверне. Покайся і любов Його незгасне.

А ця земна любов, така омріяна,

Буває схожою на сонячну погоду,

Сьогодні щастям тішить і дає надії нам,

А завтра, вітер враз приніс негоду.Коли буває важко на душі..

Коли буває важко на душі,

Невдачі ударяють, як ножі,

І розпач огортає: як же буть,

Бо стільки мук невитерплю, мабуть?

Стогнати жалітись не спіши,

Не нарікай, даремно не гріши,

Спинись і пильно подивись навколо,

Неупереджено подумай охололо:

Когось ще гірше це життя поб’є,

Мине і те, яким воно не є,

Мовчання й час-найкращі лікарі,

Усе лихе очистять сльози до зорі.

Життя-спіраль, де досить радості і бід,

Всміхнеться доля і печалі зникне слід.

Україні.

Своя, Богом нам дана земля,

Що Україною зоветься у серцях.

Страждала в рабстві, рідна ти моя,

Віками терплячи гніт, голод, страх.

Твої найкращі дочки і сини,

За рідну мову, пісню, дух свободи,

У таборах сибірських полягли,

Та не скорились «братові» зі сходу.

І ось кайдани, скинувши важкі,

Ти піднялась з колін, моя Вкраїно,

Повір у себе, зрости і розцвіти,

Чужинці-зайди шкодять нам-вони загинуть!

Нелегкий шлях, постати рівною і гідною,

Серед народів світу та країн.

Та вірю я, о земле моя рідная,

Що дасть Господь тобі, усіх благословінь!Олеся Піднебесна

***

Микола Дуляницький

Хто напророкував йому таку долю? Може, сива зозуля накувала-напророчила?..Вже першого дня, такого пам’ятного навіть в історії – 22 червня 1941 року, - коли він з’явився на світ Божий. Пережила тяжке воєнне лихоліття сім’я Дуляницьких з Канонич. Війна вже котилася на захід, коли біда постукала у вікна їхнього будинку. Рано-вранці 44-го, ще й сонце не сходило, забрали їх голих-босих – матір і його, зовсім маленького: дитину, безневинну, та вже «ідейну» і «небезпечну» для радянської влади. За «гріхи» чоловіка і батька. Посадили на підводу і повезли до Володимирця. Кинули в містечку в тюрму-темницю. Лише вгорі було маленьке загратоване віконце, і жінки, що сиділи разом з ними, часто піднімали хлопчика, аби він побачив хоч клаптик неба. …Пальцы цепкие В прутья решетки я вплел, Подтянулся, и хруснули зубы: Я увидел в расщелину Старый костел И резную окалину дуба. – Вилилось згодом у вірші. (Чи не по іронії тієї ж злої долі через двадцять років, пройшовши крізь колючі терни, він знову потрапив сюди і вже сам зміг побачити купол костелу і розлогу крону дуба). Ось так, з тюремної камери, почалося життя Миколи Дуляницького. Тут почав писати свою стражденну біографію. Тут сердобольні жінки навчили його «Отче наш» і «Ангела охоронителя», які він запам’ятав назавжди. Можливо, добрий Ангел і беріг Миколу на всіх його крутих життєвих дорогах, можливо, він допомагав перенести неймовірні страждання в Сибіру, куди його з мамою в 1945-му депортували як «неблагонадійних». Біля суворого Вітіму, притоки Лени, притулилося їхнє поселення, де За отца отбывали с мамашей… Не страдал я. Ведь в три не умеют страдать. Не беда, что окно из металла. Мне лишь детских игрушек Не стало хватать Да воздушной среды не хватало. Це вже згодом, підрісши, зрозумів невідворотність долі. Тріскучий мороз під шістдесят, вічна мерзлота, тяжка, виснажлива робота в шахті, де він, малолітній, зі своїми однолітками, мамою та її подругами по нещастю добував слюду – таким було їхнє буття. Промерзлі наскрізь бараки, мокрий, зледенілий одяг…Плакала душа, ридала і кричала: «За що, за що?..» Здавалось, що вона теж заледеніє. АЛЕ ДУША жила. Цей

живий шматочок плоті прагнув тепла, сонця, світла. І всупереч всьому зароджувалась і нуртувала у ньому любов та звучала мелодія. Ще з того самого дитинства, коли вперше почув «Рябину кудрявую» - і почав підбирати ноти на баяні, який невідомо звідки взявся в бараці. Так поступово формувався музикант. Формувався характер людини-громадянина. Зі своїм баченням світу, зі своїм мисленням. До мелодії ніби самі собою почали народжуватись слова. Спочатку, можливо, прості, та все ж складались вони в риму. Згодом жорсткі, тверді, мов криця, мов отой мороз, який пробирав до самісіньких кісточок, та все ж не міг вистудити думку, слово, образ, почуття. Закінчив школу. Три роки служив в армії у Хабаровську. Двадцяте літо своє зустрів у далекому суворому краї, і писав вірші. Російською. Для нього, уродженого українця, вона мимоволі стала рідною Затерялась в далях грустная дорога, - Там за горизонтом не мои края. Здесь мои печали, здесь моя тревога – Радость и надежда – родина моя. Про Полісся знав тільки з розповідей маминих, та ще українські тужливі пісні викликали якийсь особливий чи то щем, чи то біль у серці. І теж виливались у рядки: Край Полесский – Забытая Богом дыра – Наказание людям за что-то: Средь дремучих лесов Хутора…хутора.., А вокруг то песок, то болото. Оцей біль, за чимось дорогим і втраченим, так і залишився в серці у Миколи Сергійовича і звучить у кожному рядку громадянської поезії в силу його розуміння, його таланту, якого не могла вбити каторга. Тяжкою була дорога додому – довжиною у двадцять років. Пошук роботи і пошук себе у рідному краї, де він нікому не був потрібний. Хатину їхню забрали, ніде не прописували. Спотикався Микола, боляче падав, збивав до крові коліна і знову вставав А бывает , отчаюсь… К обрыву иду и ныряю, Как в надежду, как в зов Как в спасенье свое, в пустоту. А потом тяжело глухарем огрузневшим взлетаю И набрать почему-то никак не могу висоту. Три місяці митарств, невпевненості і непевності та відчаю. І повернення - до Сибіру, тепер уже добровільно. І все ж, думкою ні-ні та був уже там, на землі батьків, перше враження від якої Запах сена тягуч и сочен, В небе желтый накат луны. Тож через якийсь час (хоч і з тяжкою душею та з тією ж непевністю) знову іде на Вкраїну. Поступово обживався. Забрав маму. Вступив до Рівненського педінституту. Успішно закінчив навчання, працював у Білому та в рідних Каноничах. Саме в школі, серед дітей, відходив-відтавав серцем і, мабуть, черпав натхнення для своєї творчості. Та ще довго жив тим минулим, яке не давало спокою, приходило у важких снах, і тоді дружина співчувала-заспокоювала: «Что, опять над Сибирью кружил?» У двох тоненьких книжечках надруковано його доробок. Це автобіографічна «Так соткана жизнь»

Дуляницкий Н.С. Так соткана жизнь:(поэма). –Костопіль: РВП «РОСА», 2000 – 42с. І збірка віршів «На кромке ночи»

Дуляницкий Н.С. На кромке ночи: стихи.- Костопіль: РВП «РОСА», 2001-59с.

Вони, звісно, не вмістили всього того, що зберігають зошити, записники, що ще тісниться у передчасно посивілій голові і ще обов’язково ляже на папір осмисленною і виваженою думкою. Кожен рядок його поезії – мов натягнутий нерв: Что мы ведали-знали Тайги пацаны И концлагеря Мамского дети… Виноватыми были Без всякой вины И не знали, что тоже в ответе. Вона пройшла через нього, ота сувора й жорстока сибірська дійсність: Где Тайга – то Закон! А медведь – прокурор! И кедровкой простор засекречен… Где бандеровский отпрыск И каторжный вор Одинаковой меткой помечен. Пройшла і назавжди залишиться з ним. Зараз багато пише. Тепер уже й українською (його «Пісню про Україну» співає хор хлопчиків з Кузнецовська). Має вірну дружину і дорожить доньками і внуками. І по-своєму щасливий. Бо музика душі і вічна загадка любові – це те, заради чого варто жити і творити. І він живе. І творить. Не лише для себе, а й заради майбутнього, заради пам’яті про матір, яка тяжкохворою повернулася з Сибіру і померла. Пусть узнают дальние потомки Что в глухом украинском селе Женщина жила с душою тонкой, В сыне след оставив на земле… Нехай живе ця добра пам’ять. І нехай виболене, вистраждане поетичне слово Миколи Дуляницького ще не раз знайде відгук у людських серцях.

Єва Хутка

Публікації творів у збірниках та періодичних виданнях

Дуляницький М . Покаяние: вірш: В кн.: Барви надстир’я: ВАТ «Володимирецька районна друкарня»,2001. - №1. – С. 36.

Дуляницький М. Дочерям // Маків цвіт. – Володимирець, 2003. – С. 69-70. Дуляницький М. Край Полесский // Маків цвіт. – Володимирець, 2003. – С. 68-69.

Дуляницький М. Журавель і Лось: притча // Володимирецький вісник. – 2000. – 29 січня.- С. 4.

Дуляницький М. «Дышали шумно и устало…» // Володимирецький вісник. – 2001. – 1 січня. – С. 6.

Дуляницький М. Дочерям : (Уривок) // Володимирецький вісник. – 2004. – 7 лютого. – С. 4.

Дуляницький М. Белый платок : вірш // Володимирецький вісник. – 2003. – 21 листопада. – С. 8.

Дуляницький М. «Евангелист»: вірш // Володимирецький вісник. – 2007. – 12 січня. – С. 4.

Публікації про Миколу Дуляницького та його творчість

Пащук І.Г. Літературно-краєзнавча енциклопедія Рівненщини. – Рівне: Волинські обереги, 2005. – 212 с.: іл.

Сафоник Ф.С. Літературна Володдимиреччина: літературно-краєзнавчий путівник. – Володимирець: ВАТ «Володимирецька

районна друкарня», 2008. – 95 с.

Скібчик С. «Длиною в четверть жизни» була дорога з Колими нашого земляка поета Миколи Дуляницького // Володимирецький вісник, 2001.

– 18 липня. – С. 2.

Хутка Є. Музика душі і вічна загадка любові… // Володимирецький вісник, 2005. – 16 грудня. – С. 4.

Хутка Є. І вічна загадка любові…// Вільне слово. – 2006. – 7 лютого. – С. 4.

***

 

Михайло Кобилянський

Потяг пісню веде, Співає здалека, Залізний кінь гуде – Нова Рафалівка.

Приспів: Містечко зелене Знають всі в окрузі, На пероні мене Зустрічають

друзі.

Серце Рафалівки – Вокзал, путі дзвінкі, «Привіт, поліщуки! Привіт,

поліщуки!»

Ліс, болото, горби, Де лось могутній жив, Ліг шлях, кругом скарби, Тут я

малим ходив.

Через центр ми ідем Додому залюбки, Радіють новим днем Онуки й земляки.

«Серце Рафалівки». Михайло Кобилянський

Михайло Савич Кобилянський відомий краєзнавець і поет народився 1 січня 1941 року в селищі Рафалівка Володимирецького району Рівненської області.

(Будинок Кобилянських в селищі Рафалівка)

Закінчив місцеву середню школу та Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка в 1966 році. Працював вчителем географії у школах району. Останні роки трудився і трудиться в Кузнецовській СШ № 2, був педагогом – організатором, заступником директора по виховній роботі, вчителем географії. Має звання «Вчитель - методист»,

нагороджений медаллю «Ветеран праці», значком «Відмінник освіти України». Літературною діяльністю займається з шкільних років, публікувався у Володимирецькій районній газеті та в Кузнецовських міських газетах. Нині проживає в Кузнецовську, продовжує працювати в школі. Перша книга Михайла Кобилянського «Краєзнавчі замальовки» вийшла у 2006 році.

Кобилянський М. Краєзнавчі замальовки. – Володимирець: ВАТ «Володимирецька районна друкарня», 2006 – 48с.; іл.

Видання знайомить з творчим доробком краєзнавця і поета про легенду Полісся – Біле озеро, яке знаходиться у п’ятнадцяти кілометрах на північний захід від Кузнецовська серед лісів і боліт. Місцеві жителі ще за часів Польщі озерну воду возили аж до Варшави, бо вона лікувальна. Партизани, вояки УПА, що воювали в цих болотах, згадували про цілющу воду Білого озера. Нею заживлювали рани, виходжували підстрілених коней. Відоме озеро і як місце відпочинку. Тут розташувалася зона оздоровлення РАЕС. До Білого озера веде кілька туристських маршрутів. Враження від дивокраю Білого озера дуже сильне, як для тих, хто буває тут вперше, так і для тих , хто живе тут постійно. Люди з навколишніх сіл жадібно (хоч на перший погляд це непомітно) вбирають в себе його красу, вносять її в свою душу та побут, передають у вишивках, піснях, легендах, казках… Прозора цілюща вода і чудові піщані пляжі Білого озера, зелене намисто лісів приваблюють до себе тисячі людей, тому цей сяючий діамант поліського краю повинен мати своє майбутнє. Багато років автор приділив вивченню разом із юними геологами ЗОШ № 2 цікавих своєрідних форм рельєфу, що знаходяться в Кузнецовську та його околицях. Вони виділяються, коли їхати в місто зі сторони селища Рафалівка, привертають увагу горбкуватою місцевістю. Їх найвищі підняття відомі під назвами Бахова, Вовча та Хомецька піщані гори. Це морені горби – геолого – геоморфологічна пам’ятка природи, які таять у собі сліди далеких минулих епох. Цікавою видалась для автора та його вихованців туристична екскурсія Кузнецовськ – Дубно, про яку він розповідає в краєзнавчій замальовці «На побачення в Дубно через Рафалівку». «Через десять хвилин, - пише автор, - прибули на станцію Рафалівка. Вокзал Рафалівки стоїть на пагорбі, до нього ведуть ще старих часів сходинки. Гарна будівля серед високих дерев в осінньому вбранні виглядає урочисто, поважно. Далі – площа автовокзалу, новий магазин, через дорогу – школа-інтернат, ринок. Великий вантажний

кран, лісоестакада, впорядкований вигляд мають склади лісу.

За ними – перехід через залізничні колії. Потопаючи в зелені і жовтолисті, розкинулись старе кладовище, корпуси лісгоспу. На кладовищі у братській могилі поховано в 1919 році єврейського поета Ошера Шварцмана, який загинув поблизу у бою з білополяками. Народився Ошер на Житомирщині. В середині жовтня, в день його народження, до могили приходять люди, прибувають з Рівного, Житомира представники єврейських общин». Михайло Кобилянський присвятив єврейському поету вірш.

Ошеру.

Там, де спить, нині Ошер, Поряд станція, колії. Життя – то є Божий дар, Минуло –

краплина історії.

Поет мав талант, крила, Молодість і мрій океан, Серце його горіло, Землю захмарив червоний туман.

Сміливий був командир. Загинув він грізного дня Десь поблизу річки Стир, Коли йшла громадянська війна.

У могилу тут поліг Народу єврейського син, На цей останній поріг Несе Рафалівка земний уклін.

2002 рік.Станція і селище в 2002 році святкували 100-річчя та 75-річчя школи. Рафалівка – це ворота Рівненської АЕС, важливий транспортний вузол. З Кузнецовська йде автошлях через Рафалівку на Полиці до автостради «Варшава - Київ», з Рафалівки автомобільні дороги прямують до Володимирця, Білого озера. Прокладено залізничну колію в селі Полиці до базальтового кар’єру. Геологи відкрили в районі «Рафалівка - Полиці» дуже цінні мідні руди, які будуть, очевидно, розроблятися в майбутньому. Рафалівка – селище міського типу Володимирецького району. Поселення виникло як невелика залізнична станція під час

будівництва у 1902 році колії Київ-Сарни-Ковель. Станція отримала назву Полиці від розташованого за 8 кілометрів села. У 1927 році Полиці перейменували на Рафалівку за назвою містечка, що було повітовим центром (тепер – село Стара Рафалівка). У 1940 році створено Рафалівський район, який у 1959 році ліквідовано. Рафалівка у 1957 році отримала статус селища міського типу». З великою любов’ю і теплом описує автор все побачене під час цієї екскурсії. Найбільше всіх захопив, звичайно, Дубенський замок, збудований в 1492 році князем Костянтином Івановичем Острозьким. Ця оборонна споруда упродовж століть ніким не була взята приступом. Біля цих мурів ламались списи кримських татар, дзвеніли шаблі козаків Максима Кривоноса, відлунювались постріли російських військ Шереметьєва. Дубно неодноразово горіло і руйнувалось, а ця твердиня над річкою Іквою була непохитною. Видання містить пісні на слова Євгенії Кобилянської. Фотографії та копії документів надані Михайлом Кобилянським із власного архіву. Великою любов’ю пронизані пісні на слова автора «Люблю я Полісся» та «Поліське море», які розпочинають видання.

Кобилянський М. Люблю я Полісся. – Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня»,2007 – 44с.; іл.

В публікації «Пам’ятка архітектури» краєзнавець розповідає про історію пам’ятки ХVIII століття Свято – Миколаївську церкву, яка знаходиться в селі Стара Рафалівка.

«У храмі, - пише автор - є чимало історичних і культурних пам’яток різних епох, церковні атрибути минулих часів. Велику наукову цінність мають рукописи і книги XVI-XIX століть, богослужбова література, нотні збірки XVIII-XIX століть, офіційні документи. Древній кіот вівтаря Свято – Миколаївської церкви освітлює ікона Божої Матері із

відбитком кисті її святої руки (XVIII ст.)». У Свято – Миколаївській церкві нараховується 11 дзвонів. Найдревніший датується 1783 роком. В даний час на дзвіниці 8 дзвонів, які мелодійно розливаються округою напередодні відправ та свят. (У 2008 році пам’ятці історії та архітектурі виповнилось 225 літ). « «Зозулька» - так на Рівненському Поліссі називають потяг з чотирма вагончиками.» - такими словами розпочинає свою розповідь автор у публікації «Найдовша вузькоколійка в Європі», яку почали будувати близько 1905 року. Столітньою вузькоколійкою користуються і понині. Вона має довжину 106,6 км., схожа на дитячу залізницю. Служить часто єдиним пасажирським транспортом у північно – західній частині Рівненщини, в краю лісів і боліт. Її будували поляки, але разом з ними працювали і українські селяни-поліщуки. Місцевим купцям, за кошти яких будували дорогу, було вигідно вузькоколійкою підвозити ліс на продаж, певну частину лісу переробляли на станціях Антонівка, Рафалівка (завод «Галли») лісопильні підприємства. Вузькоколійкою також вивозили ліс до річки Горинь для сплаву. У 60-х роках ХХ століття, коли доріг стало більше, а лісу менше, коли клімат став більш посушливим, вузькоколійна дорога перестала фактично возити ліс. Її майже закинули, не поновлювали новими механізмами і транспортними засобами, а в 90-ті хотіли закрити зовсім. Для людей вона не втратила свого значення і дотепер. Вузькоколійка (приблизно 750 мм. між коліями), що йде із Антонівки на Зарічне, є чемпіоном – найдовша у Європі, чим і гордиться. Як пишуть у пресі, це «…не бронепоїзд, але через непрохідні поліські місцини пробивається гонорово!...» «Доброзичливі місцеві жителі, бабці і дідусі, - пише автор – розповідали, що під час сніжних зим потяжок інколи застрявав у лісі на кілька днів. Люди йшли по великому снігу, грілися дровами біля багать. Бувало… Справжнісінький «край світу»! Потяжок часто зупиняється прямо біля хат, хуторів, у лісі, де треба пасажирам. Хочеш – збирай гриби, ягоди, а кошики повні – чекай, зупиниться «зозулька». Все це росте поруч. Трава густо поросла по колії. Інколи здається, що ми їдемо просікою лісу, місцями видно піщані дюни, луги, поля, озера, болота… Сюди теж йде цивілізація: зрідка вже асфальтні дороги перетинають колію, їдуть модерні іномарки, подекуди видно гарні сучасні котеджі, магазини, крамнички. Паровозик («К - 15») час від часу зупиняється. Швидкість його 40-50 км/год., але може досягти і 80 км/год., якщо є потреба. Потяжок був не електрифікований, справді старовинний. Європейські туристи-залізничники (німці, шведи, данці, голландці, поляки) їдуть сюди, щоб побачити це диво, неповторну природу, повернутись у минуле, де все вражає. На станції Володимирець – це будинок у лісі, є жезловий апарат, він дуже давній. Цей антикваріат – прикраса залізниці. …Віримо, що Поліський «трамвай»буде мати велике майбутнє, довго ще служитиме людям. » Це видання також містить вірші автора, фотографії та інші матеріали Книга.

Кобилянський М. Серце лишило спомин. – Рівне, 2008. – 40с., іл.. присвячена 25-річчю ЗОШ № 2 м. Кузнецовська (1982-2007) та 80 – річчю Рафалівської ЗОШ ІІ-ІІІ ступенів.

Цим прекрасним датам автор присвятив пісню «Ювілей прийшов», музику до якої написав М. Білковський.

Ювілей прийшов

В школі друзі знов,

На гостей чекаєм,

Свято зустрічаєм.

Приспів: Дівчатка й хлопчики, Наші журавлики Стають дорослими, Несуть дорогами Славу любій школі, Вам, друзі – вчителі. Хто буквар читав, Школі честь придбав, Щиро ми приймаєм, Радо всіх вітаєм.

Приспів:

Вчителів своїх,

Добрих і простих,

Як батьків, шануєм,

Завжди пам’ятаєм.

Приспів:В 2007 році Рафалівській ЗОШ ІІ-ІІІ ступенів виповнилось 80 років. Стіни цієї старенької будівлі пам’ятають виступ артистки Рими Зеленої, її поріг переступали композитори Георгій та Платон Майбороди, тут бували поет Павло Усенко, байкар Петро Красюк, тепло зустрічали відомого кіноактора Володимира Талашка та інших знаних людей. В публікації «Друга школа» з теплотою розповідає про перших директорів ЗОШ № 2 м. Кузнецовська Рєпіну Олену Іванівну, досвідченого педагога, яка створила колектив, організувала по-сучасному роботу учбового закладу. «Олена Іванівна була хорошим

директором. Вчителі згадують її добрим і щирим словом, педради проходили цікаво і змістовно, їх чекали, як свято. Це вчитель-лірик, вчитель з Великої букви. Вона була життєрадісною, чесною, правдивою, вміла захопити всіх роботою, з повагою відносилась до людей. Лише один рік у другій школі, а скільки приємних спогадів про неї у кожного із колег. Душевне тепло і доброта, посіяні першим директором, проросли навічно в цьому учбовому закладі. Стали його обличчям.» Особлива сторінка в історії другої Кузнецовської школи належить Шелковичу Феодосію Івановичу, який працював директором з січня 1987 року по серпень 1998 року. Багато подій, змін пов’язано з цим періодом. Друга школа стає найбільшою у місті, працює майже в три зміни. Директором було прийнято дуже правильне нестандартне рішення – зробити добудову навчального приміщення для початкових класів. І незважаючи на багато перешкод здійснює добудову. Феодосій Іванович приступає до втілення нових ідей – перебудувати вестибюль, збільшити площу для роздягальні, перенести з темного приміщення медичний кабінет, який тулився біля їдальні. Замість лінолеуму всю підлогу в коридорах перекрито міцними, зручними довговічними плитами. Цей приклад наслідують інші школи. Разом з вчителями, учнями і батьками директор прибудовує другий спортивний зал, тим самим розв’язує складнощі в розкладі з уроками фізичного виховання. Чорнобильська аварія додала роботи з дітьми – почалося їх оздоровлення. Феодосій Іванович піклується про кожного школяра, допомагає в організації відправлення груп, сам їде з дітьми; добудовує приміщення їдальні.. Введення інформатики в шкільну програму зустрічає із захопленням, допомагає в обладнанні і відкритті відповідного кабінету. В книзі поміщені фото із історії життя школи та із святкування 25-річчя ЗОШ № 2 м. Кузнецовська в палаці культури РАЕС. Для майбутніх поколінь – безцінний скарб. Дуже часто учні шкіл та студенти цікавляться легендами рідного краю. Дві легенди від Михайла Кобилянського до послуг читачів у книзі «Серце лишило спомин». Це «Легенда про біле озеро: вистава для дітей» та легенда «Хомецька гора». Великою любов’ю до рідного краю пронизані твори , які увійшли до книги.

Кобилянський М. Це поліський край наш. – Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня», 2009. – 24с.; іл.

З особливою теплотою автор пише про край рідний, де батьків дім про своє рідне село Рафалівку, якій він присвятив багато своїх творів. В публікації «Сім чудес краю(в межах Володимирецького району – м.

Кузнецовськ)» автор розповідає про сім чудес Володимиреччини. Це:

1. Поліський «трамвай».

2. Біле озеро.

3. Рафалівські базальти.

4. Льодовикове моренне пасмо (Кузнецовськ – Н.Рафалівка – Володимирець - Бережниця).

5. Воронківське озеро.

6. Свято-Михайлівська церква.

7. Рівненська АЕС – м. Кузнецовськ.

Пісня Михайла Кобилянського «Поліський «трамвай»» стала гімном Етнотуристичного фестивалю «Бурштиновий шлях» в рамках проекту «Поліський «трамвай»»

Тут тихий Стир проліг, Сосновий ліс, жита, Бурштин, де лось пробіг, Озера й болота.

Оселі привітні, Чуть гомін малечі, Дорога столітня На

землях лелечих.

Приспів:

Спішить на заріччя, Туди, де світу край, Де Стир Погост стріча. Поліський наш «трамвай».

Спішить назад хлопча, Ріко

Горинь, стрічай Поліський наш «трамвай» Поліський

наш «трамвай».

Ведуть танок куща Зелена царина, Туманні річища, Морочна місцина.

Під свято Івана Цвіт – папороть сяє, В ліс манить

жадана, Де щастя блукає.

Приспів:

Мов іграшка, здаля Казковий протяжок, Колише немовля Дубовий дід-місток.

«Трамвай» над рікою. Качок клин, узлісся, Нас вабить

вербою Глибинка Полісся.

Приспів:

Співають ліс, луги Вітрам свої пісні. Лунають навкруги «Зозульки» позивні.

«Добридень!» - вітають Скрізь люди ті звуки,

Теплом обігріють, Потиснуть вам руки.

В книзі є фото колективу «Надвечір’я» із села Хіночі , який колядує у поїздку вузькоколійки Антонівка – Зарічне. На передньому плані – керівник і наша колега заступник директора по роботі з дітьми Людмила Босик. Січень 2009 рік.

Майже в кожному творі Микола Савич повертає читачів із сьогодення в історію. Болить йому і голодомор, і воєнне лихоліття, і Чорнобиль. Він закоханий в старовинні звичаї і традиції українців. З трепетом і великою любов’ю він описує давню поліську хату в однойменному вірші. Аж душу огортає спокій і туга за чимось чистим і теплим.

Давня поліська хата.

Давня поліська хата Звичаями, начинням багата:

Освяченні зілля, верба, ікони,

Образ Миколая, в кутку ослони,

Стіл на покуті з тканим обруском,

Дзеркальце, ремінець за ушаком.

На сундуку біля вікна

Гребінь, шматок полотна,

В русалках лубок-килимок

Облюбував ліжко, другий куток,

Над ним висяча колиска,

Поряд рубель – качалка як праска.

Глиняну піч – пишноту,

Красу трипільську оту

Зберегла вміла рука

В пам’яті поліщука

Очі бавить розмальована піч кругом,

Подружились з нею піл, вкритий кожухом,

Коцюба, казан, рогач, курчата,

Горщики, цебрики, дерев’яна лопата…

В діжці тісто, мак для пирога,

Блищить чисто змазана підлога.

Навколо царство вишивок –

Горинові журавлини серед

волошок,

Дивні узори глечиків мисника

Лягли між квітки рушника.

Вечір, робота стає,

Дід молиться, поклони б’є,

Журлива сопілка пастушка

Кличе товар здалека,

Торбинка легка з льону

Пахне хлібом із дому,

Йде череда, мов пливе ріка,

Вим’я повні молока,

Все спить, спочиває,

Лиш цвіркун співає.Є в нього і хвилюючі твори духовно – релігійного змісту, які заставляють нас задуматись над людським буттям. Як наприклад пісня.

«Чарують дзвони нас»

Господь – творець життя, Прекрасні дні буття, Вечірній тихий час, Господи, Боже наш, Господи, Боже наш, Господи, Боже, Чарують дзвони нас.

Приспів:

Боже, всіх сохрани,

Боже, всіх сохрани, Помилуй, бережи.

Долю, щастя пошли, Прости гріхи наші.

Очисть людські душі, Боже,

всіх збережи. Хрести під небеса,

Там творять чудеса Молитви та спокій, Господи, Боже мій, Господи, Боже мій Господи, Боже, Тут править дух святий.

Приспів:

Піду без вороття,

Згадай із забуття Тернистий шлях земний. Господи, Боже мій, Господи, Боже мій, Господи, Боже,

Спаси наш рід людський. Приспів:

Михайло Кобилянський дуже закоханий в свою професію педагога і віддає їй всього себе, а весь свій досвід і знання передає своїм учням. Часто проводить для них цікаві екскурсії. В публікації «Ози, ками» надрукованій в книзі

Кобилянський М.// Доброго ранку. – Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня», 2010. – 28 с.; іл.

він розповідає про декілька геологічних екскурсій, які здійснив автор разом з учнями. Він пише про значення цих екскурсій: «Льодовикові форми рельєфу поблизу сіл Собіщиці та Балаховичі в літературі не описані. Тому вважаємо, що це є нашим відкриттям, винагородою за багато років занять і досліджень з геології. За любов до цікавої науки про землю». В книзі подані фото, які закарбували цікаві миті і знахідки цих екскурсій. Його вихованці юні краєзнавці ЗОШ № 2 займали призові місця в різноманітних обласних конкурсах та олімпіадах.

Пісня «Стара Рафалівка» та поема «Стир все біжить» присвячені Старій Рафалівці. В книзі «Доброго ранку» є багато оригінальних фото, і особливо цікаве серед них – старовинне фото 30- х років ХХ століття: станція Рафалівка. Біля старого вокзалу.

Публікації праць у періодичних виданнях.

Кобилянський М. Веселка над озером: легенди про Біле озеро // Енергія. – 2005.- 18 вересня. – С.7.

Кобилянський М. Наш край – очима юних мандрівників // Вісті: Міська газета. – Кузнецовськ, 2007. - №23/1 червня. – С.

Публікації про Михайла Кобилянського та його творчість.

Сафоник Ф.С. Літературна Володимиреччина: літературно – краєзнавчий путівник. – Володимирець: ВАТ, Володимирецька районна

друкарня, 2008. – 95с., іл..

Кондратишина О. А. Край, відкритий Кобилянським: літературна вітальня // Володимирецький вісник. – 2010. – 25 листопада.

***

 

Анатолій Хуткий

Анатолій Гаврилович Хуткий народився 7 листопада 1950 року в смт. Володимирець Рівненської області. У 1957 році пішов до першого класу місцевої десятирічки, яку закінчив у 1967 році. Того ж року вступив до Дубенського культосвітнього училища. Восени 1968 року призваний до лав Радянської Армії і до січня 1971 року проходив дійсну військову службу на Семипалатинському ядерному випробувальному полігоні (Нині Республіка Казахстан). Офіцер запасу. Після звільнення в запас деякий час працював у рідному селищі керівником духового оркестру районного будинку культури, мотористом розчинного вузла будівельної організації, комсомольським секретарем Володимирецького СПТУ-9. З 1975 по 1981 роки заочно навчався в Київському державному університеті ім.Т.Шевченка на факультеті журналістики. До виходу на заслужений відпочинок працював у районних ЗМІ, пройшов шлях від кореспондента до заступника редактора районної газети. Одружений. Дружина Надія Семенівна – також пенсіонерка, закохана в квіти і рукоділля. Мають двох доньок, яким дали вищу освіту, та п’ятеро онуків. Улюблені заняття Анатолія Гавриловича – духова музика (26 років віддав грі на духових інструментах), щира українська пісня та риболовля. Будучи на пенсії, був обраний депутатом селищної ради, де очолює одну із постійних депутатських комісій. З 2001 по листопад 2009 року очолював районну організацію Народного Руху України, був учасником історичного Майдану в Києві. В міру сил і можливостей займається організацією благодійництва, обравши для опіки лікувальні та дитячі дошкільні заклади райцентру. У 2010 році вийшли дві книги автора: «Жертовні телята або Два Чорнобилі одного життя» і «Що чую в імені твоїм: художньо-історична повість-гіпотеза».

Пропонуємо вашій увазі нові праці Хуткого Анатолія Гавриловича.

Неймовірно правдиві історії колгоспного шофера дядька Марка, розказані ним у присутності очевидців. Світлій пам’яті мого доброго

знайомого БАСЮКА Марка Макаровича присвячую.

На відміну від літературних капітана Врунгеля, барона Мюнхгаузена чи космічного мандрівника капітана Небрехи дядько Марко - фігура цілком реальна. Майже все своє життя відпрацював шофером у місцевому колгоспі, що носив тоді назву вождя світового пролетаріату,

мав урядові нагороди за добросовісну працю (ордени і медалі), користувався неабияким авторитетом. Поряд з цим, Марко Макарович мав славу невгамовного фантазера і оповідача, а його байки захоплювали уяву слухачів своєю начебто буденністю, відсутністю в них чогось на зразок польоту на ядрі. І хоч в рідному селі дядька Марка майже кожен знав ці історії, проте волів слухати їх із вуст самого автора. Мені теж не один раз доводилося опинятися в ролі слухача, більше того, декілька цих придибенцій дядька Марка опрацьовував для опублікування в районній газеті "Володимирецький вісник". Нема вже дядька Марка Басюка, відійшов на вічний спокій—хай буде йому Царство небесне. Але залишив він у моїй пам"яті гарний яскравий слід своєю самобутністю і великим оптимізмом. Я й сьогодні бачу його статечну фігуру в колі сільських механізаторів, чую неспішну мову, його обов"язкове посилання на очевидців неймовірних пригод: без підтримки свідків будь-яка із історій в його очах втрачала свою цінність і ставала звичайною побрехенькою. Принагідно сказати, що кожен із слухачів (будь-то голова колгоспу чи парторг, бригадир чи простий колгоспник) завжди готовий був засвідчити правдивість сказаного, навіть якщо згадувана подія відбувалася ще до його появи на світ.

Історії дитячо-юнацькі.Мисливські.

Коза і лоза

РУШНИЦЯ в мого батька була - на все село, як він казав, а то й на кілька ближніх,на всю округу. Доглянута, вичищена й ретельно змащена вона так і притягувала до себе мій погляд. Дуже кортіло зняти її із стіни та й пройтися із задертим носом по селу на заздрість шмаркатим одноліткам. Але на це наважитися боявся, пам"ятаючи одним делікатним місцем першу й поки що останню спробу. Як найвищий прояв батькової доброти були для мене дні полювання, коли мені великодушно дозволялося нести рушницю до лісу, або ж додому. Це тепер я знаю, що то була звичайнісінька пукавка-одностволка, але тоді!.. ...І кращого мисливця, як мій батько, годі було знайти. Цього не може заперечити жоден односелець: всі добре його знали. І на полювання він любив брати когось із сусідів, аби той міг посвідчити батьківські мисливські здобутки. Неподалік від нас мешкав немолодий вже літами Степан—чоловічок неоковирний такий, плюгавенький, завжди голодний та ще й накульгував неборака. Отож, якось батько й гукнув його скласти компанію на дику козу. Я, звичайно ж, за браком років годився лише в «зброєносці». Мало не цілісінький день ми вистежували здобич і батько таки вполював чималу козулю. Позаяк діло йшло вже до вечора, то й вирішено було не білувати її на місці, а всю тушу нести додому. Батько знайшов поблизу повалену берізку, відрубав від неї товсту гілку, аби та витримала потрібну вагу, і всіма мотузками, які в нас знайшлися, прив"язав до неї тіло вбитої кози.

Потім із Степаном підняли тяжку ношу на плечі і рушили в напрямку села. Та пройшли ми лише якийсь десяток метрів, як Степан із гучним зойком впав на землю, міцно обхопивши живіт руками. Ми кинулися до нього, розчепили йому руки і побачили жахливу картину: від важкої ноші в Степана ... розв'язався пуп. Через отвір, що утворився посеред живота, на світ божий поволеньки виповзали тоненькі, геть зовсім порожні кишки. Мені стало зле і я подався в кущі, а батько почав шукати якоїсь розради: не дати ж людині померти серед лісу! Помалу вправив бельбухи назад, а зав"язати кляту дірку нічим - всі мотузки на козу пішли. Але що то значить мужицька кебета! Уздрівши поруч кущик ситнику, він швидко відірвав стеблину і стягнув дірку. Трохи відлежавшись, Степан прийшов до тями і поволеньки підвівся. Але ж треба якось не тільки додому дійти, а ще й впольоване до села донести, не кидати ж здобич в лісі! Батько на мить задумався, вирізав довжелезну лозину, щось почаклував над нею і міцно підперезав сусіда. Всього цього вистачило, аби без нових пригод дістатися домівки. Вже в селі Степан кинув наш кортеж і навіть від своєї частки здобичі відмовився. Відтоді його було в ліс і бубликом не заманити. ...Вже в зрілому віці, спостерігаючи по телевізору за змаганнями із важкої атлетики, я звернув увагу, як штангісти затягують свій поперек широким ременем. Теж, мабуть, за свої пупки бояться.

Качиний переліт

ДАВНО це було - ще як поблизу нашого села протікала річка (тепер на тому місці лише неширокий меліоративний канал). Так-от, на березі річки ріс величезний дуб, подібного якому і в лісі важко знайти. Під ним завжди водили свої ігри сільські хлопчаки, або ж мужики збиралися, щоб зметикувати «на трьох». Якось навесні я прибіг до дуба і побачив дивну картину: все плесо річки наподалік було вкрите качками. Схоже, повертали в рідні краї з вирію, втомилися і вибрали це гарне місце для відпочинку. Мене ніби жаром обдало: таку удачу доля посилає раз на віку! Це ж скільки дармового харчу приземлилося?! Дорога додому зайняла лише кілька хвилин, і ось я вже з батьківською рушницею тихеньки наближаюся до заповітного місця. Та ба! - на воді лише кілька пір'їнок плаває. -Утекли, - розчаровано думаю. Та раптом над головою щось крякнуло. Підводжу очі догори - а дуб геть обліплений качками, навіть гілок не видно. Швидко наставляю рушницю на самісіньку середину дерева і натискую гачок. Не знаю, чим був оснащений набій, але після пострілу мало яка пташка спромоглася летіти -всі качки товстим килимом встелили землю під

дубом: яка від шроту околіла, яка - з переляку. Вхопивши в руки по парі качиних тушок, я знову гайнув додому, аби взяти там кілька мішків для здобичі. Здається, й часу багато не потратив, але, повернувшись до дуба, застав там лише вже відомого вам сусіда - кульгавого Степана - з одним-єдиним диким селезнем в руці. -Запізнився, голубе, -сказав він мені. - Тут за п"ять хвилин майже все село пройшло, розібрали дичину вмить. Відтоді я назавжди запам'ятав одну істину: до щастя ще й розуму треба. А якщо ви не вірите цій історії, то запитайте Степана, він не дасть збрехати.

Кожух

СІЛЬСЬКІ підлітки завжди мають багату фантазію, якщо мова йде про якісь ігри чи розваги. Тож і ми, як тільки з'являлася можливість, видумували для себе нове заняття, цікаву пригоду. Якось, згадавши батькову розповідь про вовче лігво, я вирішив із сусідським однолітком Павлом розшукати нору і спробувати видерти вовченят, якщо вони там будуть. Кампанія ризикована, але за успішного її проведення ми мали б добрий зиск: хутірські дядьки платили добрі гроші за вовченя, яке мало «освіжити» кров їхніх мисливських і сторожових собак. Отож і вирушили ми на пару до найближчого лісу. Довго пробиралися хащами, навіть заблукали одного разу, але все ж знайшли заповітну галявину. Спочатку полежали в кущах, спостерігаючи, чи нема «хазяйки» лігва, потім вирішили, кому із нас лізти в нору - це дісталося мені. Знявши фуфайку, я вужом прослизнув у досить-таки широкий лаз нори, а Павло лишився стерегти вхід до неї і при потребі відігнати вовчицю, якщо та надумає повернутися в цей момент додому.

Проліз я вже кілька метрів углиб нори і навіть почув попереду вовтузіння і скімлення вовченят, коли щось іззаду притислося до моїх ніг. Якось спромігся вигнутися у вузькому лазі, рукою лапнув позад себе -- якась шерсть. -- Куди ти мені кожуха пхаєш? Тут і так нема чим дихати, — заволав я, думаючи, що це напарник вирішив «утеплити» мій тил. Я не знав, що пере¬ляканий Павло в цей момент сидів уже на дереві, а вовчиця задки сунулася в нору. Втім, як виявилося згодом, зачувши мій голос, сіроманка кулею вилетіла назовні і мертвою впала за метр від входу до своєї домівки: серце не витримало переляку. Непогано ми тоді заробили із Павлом, гарно заплатили нам хуторяни за трьох вовченят, та й шкура їх мами коштувала солідну суму. Та

найбільше я "заробив" від батька за самовільний вовчий промисел - кілька днів міг сідати тільки на м"яке, а в кухні їв біля столу стоячи.

Заячий жир

Батькова рушниця була предметом мого постійного дитячого марення. Де б я не був, чим би не був зайнятий, а ота металева трубка з дерев'яним прикладом не сходила з думки. Тож, коли подорослішав і став працювати, першим ділом і на першу зарплату купив собі омріяну рушницю: тепер я вже повноправний член сільської мисливської громади, а не батьків зброєносець. До нас в село на мисливський сезон приїздило немало колишніх односельців, позаяк довколишня округа завжди славилася достатком дичини. Народ збирався в основному грошовитий, міг дозволити собі і ліцензію придбати на відстріл вепра чи дикої кози, а то й лося. Як правило, до гурту охоче приймалися й місцеві полювальники - і на номери їх ставили, і в загінку пускали. Якось раз на відкриття сезону полювання на хутрового звіра придбали дозвіл на відстріл козулі. За традицією визначилися з гуртом, щоб здобутої дичини не кришити на півтора десятка людей, та й вирушили в напрямку Бишляка. До шістки мисливців потрапив і я, оскільки добре знав тамтешні місця. То був не наш день. Не один десяток кілометрів здолали болотами і важкопрохідними хащами, а звір наче вимер, ніби здалеку чув наш дух і встигав сховатися. Коли вже зовсім відчаялися щось вполювати, прийшло, як кажуть, свято і нашу вулицю - собаки вигнали на нас дикого козла. Поки всі інші похапцем розчохлювали своїх рушниці, я вже встиг зробити прицільний і роковий для звіра постріл. Може не треба було вбивати козла, хай би ще бідолаха пожив і тіла нагуляв. А то почали ми його білувати, а на ньому тільки шкура та роги з копитами. Ще, правда, хвостик маленький. Щодо м'яса, то його й ділити не довелося - все в один маленький казаночок влізло, навіть додому нічого на показ взяти. Швиденько організували багаття, скип'ятили в казанку води, кинули туди свою здобич, заправили все це крупами та зелом з городу. За якийсь час густий запах варива сповістив про його готовність. Сіли тісненько довкруг казанка, дружно опустили в нього ложки та й в момент побачили дно закопченої посудини. Довелося вже після першої чарки "перепрошувати" взяте з дому сало, аби втамувати голод. Вже поблизу села змовилися наступного ранку піти на зайців, може з ними удача буде більш реальною. Дякувати долі вгадали. Щоправда, зайця підстрелили тільки одного. Але якого! Вдвох несли його до підводи, якою цього разу добиралися на полювання (напередодні добряче "вбили" ноги). Освіжовану шкуру подарували найстаршому, котрий мав свій шикарний будинок десь під столицею і мріяв прикрасити просторий зал шкурою дикого звіра, як це зазвичай роблять з ведмежими, лосиними чи вепрячими. М'ясо розділили по шести заплічних мішках і рюкзаках. Додому вирушали пішки обіч воза, який був вщерть завантажений нашою здобиччю. Вже вдома стопили весь заячий жир, якого виявилося не багато-не мало - цілих два пуди. В мене й досі зберігається великий баняк, в якому я тримав свою частку натопленого лою.

Історії вже дорослі. Шоферські

Щука і карась

ВИ не подумайте, шановні, що це я вибирав у житті ситуації, які згодом перетворювалися в чергову історію, — вони самі переслідували мене, ніби їм когось іншого не траплялося. Але я настільки звик до цих оказій, що сприймав їх, як обов"язкову приправу до мого життя. Траплялося, що найчистіша правда (присягаю кермом свого "газончика") ставилася мені в карб, як нагла брехня. За це я міг кривднику й по мармизі прокатати. ...На ту пору я вже шоферував у нашому колгоспі імені Леніна, центральна садиба якого розташовувалася в райцентрі - за десяток кілометрів від мого рідного села Половлі. Шофер, як відомо, собі роботи не вибирає -виконує, яку накажуть. Так-от, відправили мене з напарником Григорієм возити металобрухт на залізничну станцію Сарни - десь так кілометрів більше півсотні в один кінець, та ще й при поганій дорозі. Поки завантажились, заїхали, розвантажились - вже й обідати пора. Заходимо в їдальню, замовляємо комплексний обід і приступаємо до прийому їжі. Коли це чую — за сусіднім столиком двоє чоловіків щось про рибалку толкують: мовляв, піймав один цими днями в річці Горинь щуку кілограмів на сім з половиною, Коли вони змовкли і захопилися своїм пивом, я голосно (аби й сусіди почули) повідомив: -- А знаєш, Гришо, коли в нашому селі була річка, то в ній старий Матвій піймав карася вагою 86 кілограмів! Реакція сусідів була миттєвою: вони кинули своє пиво і, видно ображені моїм нечуваним зухвальством, посунули на нас, ніби чорна грозова хмара, Та їх запалу вистачило дійти тільки до нашого столика. Забачивши півторацентнерну статуру мого напарника та ще й замотаний в газету монтажний ломик, з яким той розлучався, хіба копи спати лягав, хлопці миттєво заспокоїлися і швидко полишили заклад - навіть пива не допили. Цей епізод навчив мене не тільки притримувати свій язик, айв подібних випадках мати при собі щось заспокійливе —металеве й важкеньке.

Той самий карась

ЗРЕШТОЮ, повертаючись із Сарн додому, я зумів переконати напарника Гриця, котрий теж був засумнівався у вазі пійманого карася, що я не збрехав ні на грам. ...Власне кажучи, історія з карасем-велетнем сталася в селі ще в ту пору, коли я тільки спинався на ноги, отож активної участі в тих подіях не брав, а пізніше користувався спогадами односельців. Отож, не буду видумувати, яким способом і на яку снасть виудив старий Матвій цього річкового патріарха: факт, що це дійсно відбулося! Очевидці цього унікального улову згодом переказували сусідам, скільки мотузок потрібно було зібрати, аби обмотати слизьку рибину і перетягти волоком через городи. Бо де вже нести на руках мокру, вкриту слизом рибу, яка до того ж іще й добряче пручається! Розповідають, що карасятини вистачило для смаженини всьому селу, на весілля Матвійової внучки, а з голови ще й зварили юшку, якою на обжинках частували всіх механізаторів та скиртувальників. Викинуті карасячі ребра ( величиною з телячі) ще тиждень поза селом тягали сільські собаки. Багато часу пройшло відтоді, вже майже забулася між людьми ця історія, коли якось в одній із хат я побачив прибиту до стіни

досить інтересну штуку, що нагадувала собою велику перламутрову тарілку для холодцю. Лише помацавши її рукою, я зрозумів, що це... луска. Так-так, луска з тієї самої Матвієвої рибини! Тоді ж згадав, що вік риби можна визначити по річних кільцях на лусці, як вік дерева - по кільцях на зрізі стовбура. Після нескладного підрахунку виявилося, що річковий гігант прожив до своєї кончини 117 літ! Не вірите? А ви зазирніть коли-небудь до хати Матвійових нащадків, переконайтеся в правдивості моїх слів!

Дорога згуба

У ЗВ'ЯЗКУ з тим, що мешкав я (про це я згадував раніше) в бригадному селі, за десяток кілометрів від центральної садиби, а завершував роботу пізно та й автобусного сполучення тоді між райцентром і рідними Половлями не існувало, то колгоспне керівництво дозволило мені ставити на ніч машину в обійсті. Все одно, авто ремонтував я сам, а бензин у ті часи копійки коштував -колгосп в накладі не залишався. ... Тієї ночі ніщо не віщувало чогось незвичайного: поїздка, як поїздка, хіба що тільки до ночі затяглася, та й морозець із сутінками почав прихоплювати. Іду шосейкою, у світлі фар іній поблискує, інколи переляканий (розвелося ж вас, страхопуди, багатенько) заєць вистрибне на світло. Все, майже, як завжди. Та, виявилося, лихо мене підстерігало вже за Зеленицею (сусіднє з нами село, однієї сільради), коли, замислившись на мить, забув про чималу виямку, в якій тепер добряче струсонуло. Прибився я додому, розвернувся на подвір'ї та й дай, думаю, воду зіллю, щоб радіатора не розморозити. Піднімаю кришку капота, а там ... мамо рідна!., мотором вже навіть не пахне. Де, мислю сам собі, міг згубити? Не інакше, як під Зеленицею, у тій триклятій ямці. Зиркнув я на село - темінь кругом, усі вже сплять. Тільки в моїй домівці світиться віконце, бо дружина ще чекає із давно захололою вечерею. Та яка вже тут може бути вечеря?! Кличу дружину на поміч, кидаю в кузов кілька міцних дощок, штовхаємо машину з горбочка і вскакую в кабіну. Слава Богу, що додумався поставити авто передом до воріт, а то б з буксира ніяк не завів би. На моє щастя, згуба лежала саме там, де я й сподівався її знайти.

Добре, що дорога до нас глуха, вночі майже ніхто не їздить, то й мотор виявився не чепаним мародерами. Якось вкотили удвох з дружиною ту чималу залізяку-агрегат по дошках в кузов і повернулися додому. Вже вранці гукнув місцеву чоловічу братію, хутенько поставили мотор на місце і вже до початку робочого дня, як нічого й не трапилося, сидів у кабінеті механіка за черговим нарядом. Довго я нікому з конторських не розповідав про пережиту притичину, але хіба шило в мішку сховаєш? Та ще коли півсела в курсі! Але якось швидко все це забулося, от тільки дружина, якщо їде поруч, після кожної вибоїни обов"язково штовхне під бік: - Вийди, подивися, чи нічого не згубив!

Смерч пожартував

МОЖУ присягнути, що ніколи не шукав якихось придибенцій, а завжди вони мене самого находили. Як, скажімо, отой унікальний випадок із моєї шоферської практики, що його я й досі не можу пояснити. ... Того літа спека стояла несамовита. Скошена на сіно трава буквально на очах набирала потрібних для зберігання кондицій - встигай лишень косити , ворушити, згрібати й возити до господи. За три тижні - жодної краплини дощу. Добряче нагарувавшись на сіножаті, останній стіжок привезеного додому сіна вже не вивантажував на вишки, а залишив у кузові до ранку: ніде воно не дінеться, погода наступного дня обіцяла бути такою ж сонячною. Із спокійним серцем і чистою совістю відправився спати, аби вранці із свіжими силами завершити усі сінозаготівельні справи. Навіть подумати не міг, який сюрприз чекає на мене вже після коротенької літньої ночі. Рано-вранці, поки ще сонце ліниво розганяло нічну темінь і не встигло накалити довколишній простір, визирнув на подвір"я і остовпів: посеред двору замість завантаженої сіном машини стояла ... гола рама на колесах, щоправда, з мотором, а всеньке подвір"я наче корова язиком підмела - навіть тобі сліду людського. Ні кабіни, ні кузова ніде й близько не видно. Невже, думаю, сільські парубки повеселилися! Але ж ні, подібні ігрища влаштовуються зазвичай на щедруху: тоді можуть і двері в хату зав"язати, і димаря склом затулити, і ворота на стріху підняти, і безліч всякої-всячини натворити. Та щоб серед літа машину розібрати та ще й двір підмести?! Ні, ось на таке вони не здатні!.. Довго, мабуть, я гадав би, хто тут розважався, якби не примітив статечного дідка Семена, котрий прошкував від свого кутка в напрямку моєї домівки. Хитро посміхаючись, старий привітався і промовив до мене: - І чого це ти. Марку, свою машину з сіном на моєму городі сховав? Може, воно якесь крадене? Чесно сказати, я геть отетерів: це ж треба - більше десятка хат між нашими обійстями, а якась нечисть зуміла перенести вантажівку повітрям на околицю. Лише по тому я звернув увагу на одну обставину, якої досі не зауважував - прямо через мій двір, точнісінько через залишки машини тягнувся ідеально виметений слід, який вів до сусідського садка і кудись далі. Кинулося у вічі те, що в зоні цього сліду на деревах не лишилося не те, що фруктів, а навіть зеленого листу. І вже тоді я згадав, як крізь сон чув могутній свист: то, виявляється, вночі смерч селом прокотився. Добре, що хоч хати минув, а то довелося б декому по сусідах та родичах розселятися. Щодо збитків, то найбільше постраждав все-таки я: прийшлося розвантажувати сіно, аби поставити кабіну і кузов на місце, знову

вантажити його і перевозити до хати. Довелося хлопцям і могорич ставити за допомогу. Зате село ще довго переповідало оцю пригоду, котра, як вже й повелося, сама мене знайшла, бо такого смерча ні до того, ні після ніхто й не знав. Не вірите тому, що сталося? Та вам у селі це розповість навіть маля, що вже навчилося говорити!

Оце запасся!

ЧАС був досить пізній, світло від фар вихоплювало з-під придорожніх кущів гарно в'їжджену грунтівку, спокійне сопіння колеги-тракториста Василя, рівномірне гудіння автомобільного мотора - як мамина пісня над колискою мого дитинства. Навіть несила боротися із спокусою сну, хоч сірники між повіками повставляй. І може я й заснув би за кермом, якби не раптова поява в колії ... автомобільного колеса, що котилося в попутньому напрямку.

-І який це бовдур, - думаю собі - викочує з кущів колеса? Та ще й таких розмірів, як в мого "газончика". Загальмував, вийшов з кабіни й гукнув у темінь заростей. Ані гу-гу! Гукнув удруге - теж безрезультатно! Що ж робити, не залишати добро в лісі, бо ще хтось украде. Перевалюю з Василем знахідку через задній борт -- і вперед додому! Буквально через сотню метрів машину знову обганяє точно таке ж колесо. Сон вже зовсім вивітрився з моєї голови, поступившись місцем надокучливій думці: -- Хто ж це вирішив пожартувати зі мною? Якщо завгар, то міг би видати мені ці два колеса прямо в автопарку. А якщо це так бавиться якась невідома мені лісова нечисть, що хоче виміняти мою душу за пару коліс? Страшно стало виходити із затишної кабіни, але й жаба душить - шкода ж знахідки. Все-таки господарське начало взяло гору над переляком і ось вже друге колесо покоїться в кузові поряд з першим. Додому дістався вже без пригод, спокійно проспав до ранку. І коли вже збирався раненько вирулювати на вулицю, аби їхати до райцентру на роботу, побачив таке, що волосся дибки стало: в моїй вантажівці немає ... обох передніх коліс! Вилажу на кузов - лежать обидва, мов лялечки, ще й мої персональні мітки на них, як паспорти. Оце тобі й лісова нечисть, оце тобі нічні знахідки! То ще добре, що не дізнався я про це вночі, відразу ж на місці, а то б додому пішки добиралися з попутником.

Кущ із поворотом

Ліс в наших краях - що батько рідний. Здається, забери його від

поліщуків, - і дня не проживуть. Споконвіку він служить тутешнім людям і матеріалом для житла, і джерелом тепла, і годувальником, і рятівником від зимових вітрів-заметілей. Тож не дивно, що однією з найпотрібніших і найважливіших господарських справ є заготівля дров. Хтось вирушає до лісу з візком чи санчатами, хтось впрягає у віз чи сани конячину, я ж міг привезти дров машиною, яка щодня ночувала в моєму дворі. Отож, якось суботнього ранку разом із двоюрідним братом та його сином відправилися автомашиною в бік Воронок, аби привезти звідтам виписані в лісництві складометри палива. Це тільки сказати легко - привезти. Насправді ж ця робота забирає вельми багато часу і сил: і доріг нормальних у лісі нема, і не до кожного заготовленого складометра під'їдеш, а то ще й лісника півдня шукати доводиться. Десь до обіду навантажили-таки шість метрів дров для брата і повезли до села. Вивантажити дрова - справа не хитра і вже через півгодини-годину ми вантажили мої дрова. Добре вхекалися, бо кавалки сосни і берези траплялися дуже грубими, доводилося відразу втрьох хапатися за кожен, аби вкинути в кузов. Нарешті впоралися, застелили газетиною широкого пенька, швиденько розклали харчі і "замогоричили" зроблену справу. До вечора було ще далеченько, отож верталися без поспіху: головне, що дрова вже в кузові, а техніка витримає. Поволеньки кручу кермо, вибираючи, де краще проїхати між дерев і кущів, доки не потрапляю на якусь тракторну колію. Вже незабаром виводить вона нас на лісову дорогу, яка згодом понад меліоративною системою через колгоспні поля виходить аж до села. Без жодних проблем дісталися мого подвір'я, розвантажилися, ще трохи посиділи за столом, та й хлопці пішли по домівках. Я ж вирішив змести кору і тирсу з кузова, отож зайнявся прибиранням машини. Обійшов її довкруг і ледве не вибатькувався: замість сигналу лівого повороту з-під кузова лише голі дроти стирчать. Не така вже велика й втрата, але без неї в поїздку не вирушиш -міліціянти з ДАІ неполадки не пробачать. Робити нічого - сідаю на ровера і швиденько до гаю. Свою згубу побачив ще здалеку. Та й як було не побачити, коли мій обірваний сигнал висів на гілляці величезного куща, повз який ми везли дрова, і весело підморгував своєю червоною лампочкою.

Можу заприсягтися, що так все й було!

Історія заключна. Світська. Розказана про дядька Марка очевидцем.

Викрутився!

БУЛО це в ті часи, коли колективні господарства (колгоспи) ще трохи процвітали, а керівництво їх мало змогу влаштовувати колективні корпоративки (читай - гулянки) з приводу різноманітних партійно-державних свят. Було в цьому переліку гуртових торжеств і відзначення Нового року. Як вже повелося, місцем проведення Старого року і зустрічі Нового ставав зал у сільському будинку культури, куди запрошувалася вся сільська еліта. Одним із найбільш почесних гостей в цьому товаристві був і колгоспний передовик, орденоносець, чудовий оповідач і просто щирий і чуйний товариш -дядько Марко. Поруч із ним — привітна і якось по-дитячому довірлива дружина Паша Йосипівна. Гулянка тривала вже довгенько, Старий рік давно пішов за поріг та й Новий вже встиг побувати за столом, перекинути хмільну чарку. Товариство, трохи переобтяжене випитим і закушеним, гуртувалося довкіл танцюючих пар і вело неспішні балачки про се, про те і про все інше. До гурту, в якому спілкувалися про щось голова колгоспу, парторг та механік підійшла дружина дядька Марка - Паша Йосипівна, яка нещодавно оформилася на заслужений відпочинок. Знаючи про цю обставину, трійка співрозмовників хитро переморгнулася і повела мову про якісь нібито зміни в пенсійному законодавстві, до доповнення до пільг. Останнє вельми зацікавило жіночку, тож вона підступилася ближче до бесідуючих, котрі зробили вигляд, наче не помічають сусідки. - От уже добре буде пенсіонерам, - повідав парторг. - Відтепер їм дозволятиметься переходити вулицю в будь-якому місці, навіть на червоне світло. А ще - купатися в небезпечних місцях, запливати за сигнальні буйки. - А ще кажуть, ніби їм дозволено віднині працювати на будівництві без захисних касок і їздити на мотоциклах без шоломів і обмеження швидкості, - підтримав колегу голова колгоспу.—Уявіть собі, вони навіть можуть собі дозволили спати на залізничних рейках і ніхто їх за це не каратиме! — Ага, мені дядько Марко теж про це розказував, - вніс і свою лепту в розіграш механік. Паша Йосипівна не дуже повірила сказаному, але ж такі солідні люди і так переконливо говорять — може це дійсно так7 Відшукала очима свого чоловіка та й хутенько до нього: - Марку, це правда все те, про що ти мужикам розказував? Про нові закони пенсійні, про якісь додаткові пільги для них. Де ти про таке читав7 Дядько Марко, який в цей момент обмірковував якусь цікаву новинку з технічного журналу, отриманого напередодні, і, як звичайно, прочитаного ним від першої до останньої літери, навіть не почув, про що запитує дружина. Лише після повторного запитання він вловив "Де ти про таке читав?", на що швидко відповів, аби не відволіктися від своєї думки: "А в журналі "За рульом"!" Якщо ви мені не повірите, то запитайте очевидців - колишнього парторга Мефодія Волчецького та голову правління Сергія Купрія. Вони не дадуть збрехати!

Післямова

ХОРОША була пара - дядько Марко і тітка Паша БАСЮКИ -добра, щира, порядна і шанована в селі, А ще - з хорошими сімейними традиціями. Він - простий колгоспний шофер і вона - скромна сільська бібліотекарка на совість прожили своє життя, виховали своїх дітей і допомагали виховувати онучат так, як виховувалися самі - в дусі поваги до старших, чесними й правдивими, людяними і доброзичливими, готовими прийти на допомогу ближньому. Тож хай їх смиренні душі упокояться в Царстві Небесному, а ця книжечка хай буде земним пам"ятником цим прекрасним людям.

Малюнки – Сиротюк Ніни Олександрівни.

***

 

Федір Сафоник

Народився 15 вересня 1941 року в с. Сварині Володимирецького району в селянській сім'ї. У 1967 році закінчив Рівненський педагогічний інститут і отримав фах вчителя математики. Під час навчання почав працювати вчителем Городецької восьмирічної школи. В 1968 році був переведений заступником директора з питань навчально-виховної роботи Городецької школи, де пропрацював до 1970 року. У 1971 -1981 роках - директор Ромейківської середньої школи, в 1982-2004 роках - директор Сваринівського навчально-виховного комплексу. З 2004 року - вчитель Сваринівського навчально-виховного комплексу.

Має відзнаки "Отличник народного образования СССР", "Відмінник народної освіти України".

У 2006 році видано історико – публіцистичний нарис «Сварині», у 2007 році – народознавче дослідження "Що край - то звичай".

Перестало битися серце поета у липні 2009р.

***

У книжці "Що край - то звичай", шановний читачу, ти прочитаєш про цікаві, корисні і повчальні традиції і звичаї, які віками побутували на

Волинському Поліссі і в селі Сварині зокрема.

Прочитавши цю книжку ти перегорнеш сторінки славної і трагічної минувшини, знайдеш для себе і своєї сім'ї багато корисного, цікавого, повчального. Це неоціненний скарб, накопичений багатьма людськими поколіннями, віками випробуваний життям. Дотримуючись прадідівських традицій і звичаїв, наше суспільство розвивалося духовно і морально, збагачуючи себе впродовж століть.Сварині - село поліської глибинки, одне із древніх поселень Рівненського Полісся. Його історія сягає понад 5 століть. Це село, в якому збережено властивий лише йому мовний діалект. На сваринівській говірці складено багато приказок, прислів'їв, пісень, легенд, переказів. Це свідчить про те, що в селі в усі часи його існування жили справжні майстри і слова, і діла. У Сваринях дуже добре збереглись давні традиції, звичаї і обряди, які дещо відрізняються від традицій і обрядів сусідніх населених пунктів, однак здебільшого подібні до традицій і обрядів села Городець. В цій книзі стисло розкрито народні традиції і обряди і традиції села Сварині, показано глибинну народну мудрість, закладену в їх основі.

***

Історико – публіцистичний нарис «Сварині» - це історія села Сварині. Села, яке весь свій історичний час існувало в ролі пасинка, будучи завжди залежним від сусідніх сіл. Воно страждало від різних реформувань в системі державної влади, його передавали з рук в руки, незлічені рази змінювали адресу. Воно пережило лихоліття всіх воєн, нашестя білогвардійців, поляків та інших завойовників.Однак Сварині вижили, вистояли – і відродилися. Сьогодні це село, в якому зберігся  живий український дух, не забуті дідівські традиції, які були властиві краю з глибини віків. Сварині – це скарб поліського краю, скарб поліської глибинки.

***

Нова книга Федора Сафоника, що побачила світ у 2008 році – це розповідь-екскурсія про літературні місця краю, про самодіяльних і професійних майстрів слова, яким натхнення для творчості дала наша

поліська земля.

Це своєрідна літературна карта району. Адже розповідає про творців художнього слова, які мешкали чи мешкають тут, як-от Анатолій Урбанівський, Юзеф Крашевський, Авенір Коломієць, Ванда Василевська, Галина Гордасевич, Михайло Дубов, Іван Сидорчик, Віктор Мазаний, Іван Кидрук та багато інших. Знайде читач у путівнику і запрошення на «Городецький автограф» - щорічне літературне свято, на яке приїздять письменники лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка.

***

Ольга Камінська

Народилася 3 квітня 1992 року в смт. Володимирець Рівненської області.

Закінчила Володимирецький  районний колегіум, а нині є студенткою Київського національного університету ім..Т.Г.Шевченка.

Ольга давно відома читачам, адже її твори друкувалися в місцевій пресі. Восени 2008 року вона здобула перемогу в літературному конкурсі «Перло многоцінне», проведеного Рівненською обласною організацією ВУТ «Просвіта» ім..Т.Г.Шевченка.

Її твори були опубліковані в літературному альманасі «Проріст». Ольга член МАН і її твори , як переможниці увійшли до альманаху творчості юних літераторів «На мольбертах днів».

А на логічне завершення збірка «У полоні думок», яка видана на кошти гранту голови Рівненської облдержадміністрації та голови Рівненської

обласної ради обдарованій молоді в галузі літератури, театрального, музичного та образотворчого мистецтва, хореографії, народного мистецтва, кінематографії для створення та реалізації творчих проектів.

Презентація збірки творів «У полоні  думок» відбулася 14 серпня 2009 року в районній бібліотеці для дітей.Варто сказати окремо про юну авторку збірочки «У полоні думок» - Ольгу Камінську, дівчинку неординарної думки. В її поетичних та прозових творах криється глибина відчуттів вже, як на мене, досить сформованої особистості.

Її доробки - спів, крик, ейфорія дитячої   душі, - світлого пагінця нашого майбутнього на хоч і плідному, та забур’яненому ґрунті української духовності. Скажете: «рідкісний випадок таланту». Ні, - це, швидше, непереборна істина нашого буття, побачена  дитячими очима, виражена  суперечливими барвами юної душі, якій ще важко розібратись в  неприємно чудернацькому світі добра та зла.

Та світ наш вже змінюється на краще, якщо вона   стверджує, що

«…ніколи  не здолає Ця нерівна боротьба.

Хоч в душі загасла свічка, Та палає в серці жар…

Не заступить сонця нічка,Не загасить нам Стожар…»

Ольга неодноразова переможниця літературних конкурсів району та області, призер 11 етапу Всеукраїнського конкурсу - захисту науково-дослідницьких робіт, дійсний член МАН. Добірка її творів публікувалась раніше на сторінках «Володимирецького вісника», вміщена в альманасі творчості юних літераторів «На мольбертах днів-2008».

З творчого доробку О. Камінської.

Камінська О. В. У полоні думок: Поетичні та прозові   твори. – Володимирець, 2009.

***

ВЕСНЯНІ АКВАРЕЛІ

Блакитний, зелений, жовтий, червоний, білий – це все кольори пахучого, співучого травня. Тепло, любо на вулиці, в отім садку весни.

Солодко пахнуть квіти, ніжно віє вітерець. Підіймаю вгору очі, а там – у прозорому світлому небі пливуть білі, як молоко, хмаринки. Ой! Яскравий жовтий метелик! Який гарний!.. Він сідає на розніжену під сонцем квітку і теж любується, як зараз і я цією красою. Красою весняних фарб… Ступаю по траві, а вона зелена-зелена і ніби аж рипить під ногами. Вдихаю на повні груди запашне повітря, а в голові звучить музика. Тіло пронизує дух ейфорії, і стає так солодко й добре, немов від ладану. Музика… Знов звучить музика… Гм. Якась знайома? О, згадала! Це музика весни! Весни!..

***

МУЗИКА!

Кажуть, що нема ніяких ліків,Коли сумно і душа

Згубила спокій, лиш тривогувіднайшла…

Та ти не вір – послухай музику!..Душі заїр -чарівну музику!..

Якось у мене запитали: якої я думки про музику… Музика, музика… Гм?!. Музика – це мій світ, мій біль, моя любов, моє життя… Вона така різна. То лякає, то манить, то чарує, то хвилює, то заспокоює. Ударні, гучні акорди гітари або ж ніжне поєднання саксофона і фортепіано… Коли йду повз музичну школу, не можу стриматись, щоб не завітати. Кидаю портфель на стілець – і миттю в зал. Сідаю за рояль і граю, граю. Граю аж до самозабуття. Інколи навіть не знаю, що саме. Музика ллється крізь мене. Її енергія дурманить голову. Східні мотиви – Хачатурян; готична архітектура – Моцарт; пишні бали – Штраус. А пальці ніби неможливо зупинити, і вони невгамовно кружляють у дивному поєднанні з клавішами. Гете казав: «Архітектура – це застигла музика». А я скажу, що музика – це живі почуття, які потрібно плекати, викохувати, пропускати крізь найглибші криниці душі. Природа – це Музика. Ми – це Музика, Всесвіт – це Музика. Шум водоспаду, трелі соловейка, важкі краплини дощу на моїй теплій долоні. Все це Вона. І неважливо, чи звучить мелодія з диска, касети або платівки: з плеєра, магнітофона чи з старенької бабусиної радіоли. Важливо лише чути і відчувати, переживати кожен момент, кожен звук, кожен подих…

Раптом я починаю дивитись на світ іншими очима, Її очима, очима Музики. Ніби настало довгоочікуване блаженне прозріння. Ніби важкі повіки спали і тепер я – це Вона… Пояснити це важко, та я й не намагатимусь. Просто я є в Музиці, а Музика є в мені. Взаємна гармонія…

***

Цикл «ЖИТТЄВІ ЕСКІЗИ»

СЕЛО РОСТЕ

-У нашому селі всі хати розкупили. Не встиг ніхто вмерти чи кудись переселитися, як хату в один момент купляють.- І цегляні купують чи тільки дерев’яні?- А чого ти, молодичко, так питаєш?- Ну, думаю: дерев’яні на дрова, а цегляні кому у вашій глухомані треба?  - На які дрова? Чи ти здуріла, людино добра, хороми на дрова переводити! Жениться у нас багато. І з села не хочуть виїжджати. І воду попроводили, і якісь станції попридумували. Е-е-е! А ти кажеш на дрова. Село росте! От що, людинонько добра…

В ДОРОЗІ

- Куди ідеш, небого ? Може, підвезти? - Підвезіть, коли ласка. - А куди ж ти так їдеш? В гості чи по роботі? Вйо, Гладиш, трохи підбіжи, таку паняночку везеш! А може, до хлопців наших?Дівчина ніяково посміхнулася, але сміливо запитала: -А гарні? -О, ще й які гарні. Як дуби! -А зуби у них гарні? -От таке питаєш. Хіба вони коні, щоб я їм у рот заглядав? Ох і дівчина ти хитра! -Дідусю, я не хитра, а практична. Я зубний лікар і їду до вас на роботу.Дід Терешко аж зіскочив із воза, “ тпрукнув ” на коняку і собі  роззявив рота.-От, ти ж дивись. То правду моя стара казала, що зубну больницю одкривають, а я й не вірив. От, ти ж дивись… А мені оцього кутнього дістанеш?..

-А я й не вірив, що у нашому краї зубну больницю одкриють. От, ти ж дивись...

***

ПОЕЗІЯ

Цикл «У ПОЛОНІ ДУМОК»

 МІЙ НАСТРІЙ

Мій настрій – непередбачуваний:То веселий, то зовсім зсобачений,То сумний, то нестерпний до болю,А то – як дуж-вітер у полі.Все щось рве, кудись несеться,

Хтозна за чим женеться.

Але й таке в житті  буває

Скажіть: чому таке буває,Кого любиш, - той тебе не кохає,Не знає і знати не хоче,А іншій голову морочить?Та інша ще когось там любить.Чи очманіли, може, люди?..Але й таке в житті буває:Ти любиш, і тебе кохають!

ЛЮБЛЮ ВЕСНУ КУЧЕРЯВУ

Не люблю я літа, бо жарко,Не люблю я зиму, бо шпарко.Не люблю я осінь сльотаву,А люблю весну кучеряву!

Навесні пташки прилітають,Навесні бузок розцвітає,Навесні зеленіє долина,

Навесні щасливіша людина!

* * *

Сиплеться сніг іскристий, Небо горить вогнем,

Дим з димарів аж свище,Вітер летить конем.

Лунко дзвенять підкови,Світиться сріблом лід,А у дворі розпашілий Дрова рубав мій дід.

* * *

Як би хотілось, щоб  сонцеСвітило на небі яскраво.

Як би хотілось, щоб людиМали волю і право.

Як би хотілось, щоб меншеЛиха було в Україні.

Як би хотілось, щоб щастяЗавжди усміхалось людині.

* * * У когось в садку калина,У когось – вишня цвіте.

І тут, і там – моя Україна,

Усе любе серцю і все святе.

Десь там – колоситься жито,Десь там яр-пшениці лан.

Із заходу аж до сходу -Хліба-золота океан.

Комусь – найрідніші гори, Комусь любі поле і гай.

І  все це – рідні простори, І все це – мій любий край!

 * * *

Сказать лихе – мов плюнути в криницю, В якій джерельна точиться вода.

Мов зруйнувати ту душевну крицю, Коли ти ще невинно-молода.

Сказать лихе – то черву запустити, Що в яблуках точитиме дірки.

І вже не дасть тобі вона спочити, Аж доки в дерева закінчаться листки.

* * *

Сусід узяв та й зрізав абрикосу.Якраз тоді, коли вона цвіла.Упали на межу рожеві коси,

Уже не сяде більш на них бджола.А я чомусь заплакала від жалю:Хай не моє! Але ж яка краса…А уночі наснились абрикоси Рум’янощокі,і на них – роса.

А якось тато з ярмарку приїхав,І посадили саджанець в дворі –

Нехай росте, нехай цвіте на втіху

Мені і всій сусідській дітворі.

----------------

СПОВІДЬ

Розкажу тобі я, Весно,Що нікому не казала.Розповім тобі про те, щоДосі я й сама не знала.Про Кохання, люба Весно,Про життя бурхливий плин,І про те, як тяжко, Весно,

Коли в світі ти – один.Розповім, як пожирає Моє серце зла Журба.Та ніколи  не здолає Ця нерівна боротьба.Хоч в душі загасла свічка, Та палає в серці жар…Не заступить сонця нічка,Не загасить нам Стожар…

              * * * І там, і тут моя журба, Немов на чорнім ворожба. І вороняччя душу рве Й з собою в вир нічний несе.Тепла у серці вже нема, Панує вічна тут Зима. Із уст, що вміли говорить, Вже зграя кажанів летить.Угору руки вознесла, Немов та птаха два крила.Хотіла ж бо не зна чого, Шукала ж бо, чогось свого.Тепер мій світ – лиш тишина,

І крик нічного кажана…

---

 

Іван Сидорчик

Народився 11 вересня 1955 року в селі Ромейки Володимирецького району. Закінчив місцеву восьмирічку, Дубенське медичне училище. Служив у армії. Працював фельдшером у рідному селі. Нині - помічник санітарного лікаря у службі санітарного нагляду Рівненської АЕС.

Брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

Після закінчення місцевої школи та Дубенського медичного училища - у 1975-77 роках служив у армії, де працював за фахом у хірургічному

відділенні одного з військових штатів Групи Радянських Військ у тодішній Німецькій Демократичній Республіці. Опісля працював фельдшером, завідувачем фельдшерського пункту в рідному селі, а ще пізніше, з 1981 року - на посаді помічника санітарного лікаря з гігієни праці в санітарній службі на Рівненському Атомобуді. У 1987 році брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧорнобильськійАЕС.

Ще з шкільних років пробує писати вірші та прозу.

Автор збірок поезій "Сповідь любов ' ю"(1992), "На святі смутку"(1995), "Паморозь"(1997), "Застільна розмова"(1997), "Скрипка для осені"(2000), "Поросль"(2002), "Сполоханий грім"(2004) нова книжка віршів автора, в котру ввійшли твори кількох останніх років.

Іван Сидорчик - член Національної Спілки письменників України.

Окремі видання творів Івана Сидорчика.

Сидорчик І. С. Застільна розмова: Поезії/ І.Сидорчик .- Володимирець, 2004.- 112 с.

Сидорчик І.С. На святі смутку: Поезії/ І. Сидорчик.- Рівне: Азалія, 1995.- 88 с.

Сидорчик І.С. Паморозь: Поезії.- Рівне: Азалія, 1997.- 88с.

Сидорчик І. С. Поросль: Поезії/І.С. Сидорчик; Ред. М. Пшеничний; Худ. Оформ. С.Камець.- Володимирець, 2002.- 103 с.

Сидорчик І. С.Скрипка для осені : Поезії/ І.С. Сидорчик.- Рівне: Азалія, 2000.- 103 с.

Сидорчик І. С. Сповідь любов' ю / І. Сидорчик.- Володимирець, 1992.- 73 с.

Сидорчик І. С. Сполоханий грім:Поезії/ І. Сидорчик.- Костопіль: Роса, 2004.- 91 с.

***

Публікації творів Івана Сидорчика в збірниках та періодичних виданнях.

Сидорчик І.С. Батьківщині: Вірш// Ленінська зоря.- 1979.- 1 травня.

Сидорчик І.С.В нас люблять волю // Хрестоматія: Письменники Рівненщини - дітям. -Рівне: Азалія.- 2005.-С. 347.

Сидорчик І.С. Весілля// Вісті Рівненщини.- 1992.- 15 вересня.

Сидорчик І.С. Ви любите Вкраїну, що без сліз// Хрестоматія: Письменники Рівненщини - дітям.-Рівне: "Азалія".- 2005.-С. 349.

Сидорчик І.С. Вкраїнство виставивши босе// Хрестоматія: Письменники Рівненщини - дітям. -Рівне: Азалія.- 2005.-С. 26

Сидорчик І.С. Дивіться прямо - не під ноги// Хрестоматія: Письменники Рівненщини - дітям.-Рівне: Азалія.- 2005.-С. 351.

Сидорчик І.С. Дивлюся зверхникам у вічі// Символіка роду.- 2001.- С. 28.

Сидорчик І.С.Дідові криниці// Символіка роду.-1993.- С. 16.

Сидорчик І.С.Кажуть, раб- і на троні раб// Хрестоматія: Письменники Рівненщини - дітям. -Рівне: Азалія.- 2005.-С. 349.

Сидорчик І.С. Коли сумління виповзе зі споду// Символіка роду.- 2001.- С. 29.

Сидорчик І.С. Кузня// Ленінська зоря.- 1988.- 9 липня.

Сидорчик І.С. Ми іще й дотепер атеїсти.- // Хрестоматія: Письменники Рівненщини - дітям. -Рівне: Азалія.- 2005.-С. 350.

Сидорчик І.С. Ми - юність: Вірш// Зміна.- 1978.- 21 жовтня.

Сидорчик І.С. На лезі// Володимирецький вісник.- 1992.- 10 жовтня.

Сидорчик І.С. Невідворотність// Символіка роду.- 2001.- , 26.

Сидорчик І.С. Незабутнє: Вірш// Ленінська зоря.- 1981.-

Сидорчик І.С. Ніж// Символіка роду.- 1993.- С. 17.

Сидорчик І.С. О, не відчаюйся, Людино// Хрестоматія: Письменники Рівненщини - дітям. -Рівне: Азалія.- 2005.-С.31.

Сидорчик І.С. Осінь- філателістка// Володимирецький вісник.- 200 верес.- С.4.

Сидорчик І. С. Останні яблука: Оповідання// Барви Надстир ' я. Вип.1.- Володимирець.- 2001.- С.6.

Сидорчик І. С.Продали. Пропили.Просвистали// Хрестоматія: Письменники Рівненщини - дітям. -Рівне: Азалія.- 2005.-С.348.

Сидорчик І. С. Прошкувала юність боса нники Рівненщини - дітям. // Хрестоматія:Письменники Рівненщини-дітям.-Рівне: Азалія.- 2005.-С.347.

Сидорчик І.С.Під звичне "Козаче, а як поживаєш"// Символіка роду.- 2001.- С.28.

Сидорчик І. С. По війні// Символіка роду.-2001.- С.29.

Сидорчик І. С. Після тих асфальтів// Символіка роду.- 2001.- С.17.

Сидорчик І. С. Поліські замальовки// Ленінська зоря.-1981.- 29 серпня.

Сидорчик І. С. Силою сміху// Ленінська зоря.- 1987.- 17 жовт.

Сидорчик І. С.Сум: З нових поезій// Зміна.- 1990.- 29 вересня.

Сидорчик І. С. Так і в житті- як на руїнах// Хрестоматія: Письменники Рівненщини- дітям.- Рівне: Азалія.- 2005.- С.353.

Сидорчик І. С. Такі часи: Оповідання// Барви Надстир'я. Вип. 1.- Володимирець.- 2001.- С.67.

Сидорчик І.Тесля: Вірш// Червоний прапор.- 1987.-17 жовт.

Сидорчик І. С." Торгували лісом- аж тріски летіли…": Вірш// Володимирецький вісник.- 2003.- 30 квіт.

Сидорчик І.С. Такі часи// Барви Надстир'я. Вип. 1.- 2001.-С.17.

Сидорчик І. С. Українці мої , незрадливими душами щирі// Символіка роду.-2001.- С.27.

Сидорчик І. С. Чи українці чи хохли// Хрестоматія: Письменники Рівненщини- дітям.- Рівне: Азалія.- 2005.- С.349.

Сидорчик І. С.Хліборобові: Вірш// Ленінська зоря.- 1981.- 1 травня.

Сидорчик І. С. Чого ви, друзі, раптом зажурилися? //Хрестоматія: Письменники Рівненщини- дітям.- Рівне: Азалія.- 2005.- С.30.

Сидорчик І. С. Юрбо стихійна- вулканічна лаво//Хрестоматія: Письменники Рівненщини- дітям.- Рівне: Азалія.- 2005.- С.355.

Сидорчик І. С.Я родом із дивомрій: Із нових віршів// Вісті Рівненщини.- 2003.- 18 лип.

Сидорчик І. С. Яка довга зима// Хрестоматія: Письменники Рівненщини- дітям.- Рівне: Азалія.- 2005.- С.355

Сидорчик І. С. Якщо я не скажу, якщо ти промовчиш// Хрестоматія: Письменники Рівненщини- дітям.- Рівне: Азалія.- 2005.- С.354.

Публікації про Івана Сидорчика та його творчість.

Доменко С. Нова книга І Сидорчика// Нова Волинь.- 2002.- 7 листопада.

Кидрук І. Сповідь любов ' ю// Вільне слово.- 1993.- 6 січня.

Куліш Л. Поезія любові і печалі// Вільне слово.- 1995.- 5 серпня.

Куліш Л. Третя зустріч// Володимирецький вісник.- 1997.- 7 березня.

Літературна Рівненщина: Довідник.- Рівне.- 2003.- С.92.

Остапенко Г. Вічний неспокій: Про Івана Сидорчика// Ленінська зоря.- 1988.- 5 травня.

З творчого доробку І.Сидорчика.

Скрипка для осені

В сяйві оздоби срібноросої

Вимайструю скрипкку я для осені.

•  На, сестрице- чарівнице, грай,

•  Та душі дрімати не давай!

Оживає хай, зітхає, ахає,

Від любові полум'ям спалахує.

Ноти до мелодії урочої

Листям в небі святиться золоченим.

Лиш бери смичка у руки, й грай.

Осене, погаснути не дай!..

( Із збірки "Скрипка для осені").

***

Цій сиротині- Україні,-

То знищ мене і спопели,

І вітром рознеси по світі

Нікчемний прах мій.

Звесели

Орду, що уярмила в сітях

Уже і пам ' ять про орлів,

Перетворивши на забаву,

На глум,

на зашморг на щоглі

І нашу силу,

й нашу славу,

І в душі плюнула - " Хахли!.."

Хіба я, Господоньку, винен,

Що прагну щастя Україні?!

( Із збірки " Поросль").

***

В нас люблять волю -

через те й Волинь,

А ще-

шанує пісню Україна,

Хоч доля уже стільки попоколінь,

Глузуючи ,жбурнула на коліна.

І вибила упень і квіт, і плід,

Записуючи оптом в малорос

А ми-

Ще й не воскреснувши як слід-

Дивуєм знову світ дзвінкоголоссям!..

(Із збірки "Сполоханий грім").

***

 Ігор Морозенко (Колесник)

Ігор Морозенко (Колесник) народився в смт .Володимирець Рівненської області 03 вересня 1956 року в сім’ї службовців. Навчався в Володимирецькій середній школі, яку закінчив у 1973 році. Після закінчення школи вступив у Рівненський інститут інженерів водного господарства на факультет «торфорозробки» , який закінчив у 1978 році. З 1979 року по 1984 рік працював інженером-технологом на заводі «Ситал». Перший вірш написав майже в п’ятдесят років. Непогано йому вдаються також сатиричні твори. Ігор дуже багато читає, любить природу, часто буває в лісі. Влітку рибалить і займається збором грибів та ягід. Мріє познайомитися з композитором, який його поезію покладе на музику.

Слушай, Иерусалим !

Все чаще будоражат мою кровь

далекой родины забытые мотивы

и пам'ять воскрешает вновь и вновь

пустыни, реки, горные массивы.

И пусть песчинкою в толпе олим

я снова возвращусь в твои просторы,

шалом алейхем, Иерусалим ! -

пришел к тебе пророк из Торы.

Из памяти моей пронзительно звеня,

тебе расскажет каждая минута,

каким же горьким для меня

был хлеб последнего Галута.

Духовной жаждою томим,

я припаду к родным истокам

и возвещу:- Не будеш ты уже гоним

от запада и до востока.

Придут на поклонение народы,

молитвы домом станешь ты для них,

светильник правды и свободы,

тебе я посвящаю этот стих.

И клятвой душу теребя,

скажу всегда, любимая столица,

что если позабуду я тебя,

забудь меня моя десница.

Богатство поэта

Между мной и поэтами разница есть,

Моих недостатков не перечесть.

Имеется в жизни такой негатив

Не в меру горяч и не в меру строптив.

Завожусь, как всегда с полоборота,

Как еще держит земля обормота.

Никак на замке не удержится рот,

Немало досталось кому-то острот.

Невзирая на всякий чиновничий ранг,

Бичевал прохиндеев мой бумеранг.

Но потом возвращался однако ко мне,

Синяки оставляя на глупой спине.

Потому что никак не желала сгибаться,

Под чей-то дурацкий шаблон прогибаться.

Оттого и талант уж не ценится мой,

Никто не желает знаться со мной.

Окутала зависть тьмою густой,

Кошелек огорчает своей пустотой.

Но богатство мое не измерить деньгами

И когда я, свободный, шагаю лугами.

Отбираю звенящие рифмы у ветра

И слов серебром награждает Деметра.

Благодарен судьбе, что не корчился в тине

И истины вечной адепт я поныне.

Январь 2010 года. И. Морозенко.***

ВОЛОДИМИРЕЦЬ

Коли іду по рідній я землі,

Милує зір краса її казкова,

Бентежить знову пісня колискова,

Яку зронили нам на згадку журавлі.

І пісня ця постійно стука до сердець,

Ведучи крізь життя до сивої могили,

Колиска наша-Володимирець,

Де ми зросли і набирались сили.

 Хоч розлетілись потім, наче голуби,

Але в душі живе весь час потреба,

Що не дає забути колір неба,

Води твоєї плеса голубі..

І серед тих озер єдиний острівець

Не дасть пропасти у скрутну хвилину,

Фортеця наша – Володимирець,

Надійний захист і доньці, і сину.

У імені твоїм є слово мир

І злагоди дощем впаде воно на місто,

З його краплинок зробим ми намисто,

Хай потічком новим просочиться у Стир.

І всяким ворогам хай буде грець,

Смертельний атом не зруйнує долі,

Надія наша – Володимирець,

Чарівна квітка, що зросла на волі.

Січень 2010 року. І.Морозенко.

***

Кохання чистого сльоза

Як гроно виноградної лози,

Мої думки наповняться тобою,

Краплиною щасливої сльози

Впадуть у вир любовного напою.

Бентежним покликом весняної грози

Прийду в травневому світанні

І діамантами прозорої роси

Засяють очі милі і кохані.

Вже частокіл пухнастих вій

Не заховає в них волошки неба

І променистий погляд твій

Мені підкаже – слів не треба.

Очей розмову щиру і німу

Я перерву несмілим поцілунком,

До себе пригорну і обніму,

А серце стугонить шаленим клунком.

Нехай світи почують голос мій,

Про тебе буду все життя співати,

Але прошу, кохана , лиш зумій

Не в унісон мені зозулею кувати.

Березень 2009 року. І.Морозенко.

***