ВІСНИК-6 21 03files.visnikkau.org/200000020-59cf55ac8f/%d0%92%d1... · Л. М....

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ

Збірник наукових праць №6

Засновник і видавець –

Харківський національний університет внутрішніх справ

Виходить 3 рази на рік

Заснований 2012 р.

Зареєстрований у системі російського індексу наукового цитування

(РІНЦ) Платформа SCIENCE INDEX (http://elibrary.ru/titles.asp)

Харків 2014

ISSN 2304-4556 Вісник Кримінологічної асоціації України. 2014. № 6

2

УДК 343.2(477)(075.8) ББК 67.9 (4УКР)305 В 45

Рекомендовано до друку рішенням правління Кримінологічної асоціації України

19 березня 2014 р.

Головний редактор – Бандурка Олександр Маркович,

доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, президент Кримінологічної асоціації України,

Відповідальний секретар редколегії – Литвинов Олексій Миколайович,

доктор юридичних наук, професор, відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України

ЧЛЕНИ РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕГІЇ:

Давиденко Леонід Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Денисова Тетяна Андріївна, доктор юридичних наук, професор; Джужа Олександр Миколайович, доктор юридичних наук, професор; Ємельянов В’ячеслав Павлович, доктор юридичних наук, професор; Житний Олександр Олександрович, доктор юридичних наук, доцент; Левченко Катерина Борисівна, доктор юридичних наук, професор; Литвак Олег Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Мартиненко Олег Анатолійович, доктор юридичних наук, доцент; Негодченко Олександр Володимирович, доктор юридичних наук, про-фесор; Рущенко Ігор Петрович, доктор юридичних наук, професор; Стрельцов Євген Львович, доктор юридичних наук, професор; Трубников Василь Михайлович, доктор юридичних наук, професор; Харченко Вадим Борисович, доктор юридичних наук, доцент; Юхно Олександр Олександрович, доктор юридичних наук, доцент; Ярмиш Олександр Назарович, доктор юридичних наук, професор.

В45

Вісник Кримінологічної асоціації України № 6 : збірник наукових праць [редкол. Л. М. Давиденко, Т. А. Денисова, О. М. Джужа та ін.]. – Х. : Золота миля, 2014. – 240 с.

Статті збірника висвітлюють широке коло наукових кримі-нологічних питань, актуальних проблем боротьби зі злочинністю, запобігання злочинам, удосконалення національного законодавст-ва, правового регулювання, інформаційно-аналітичного та органі-заційно-управлінського забезпечення протидії злочинності в Україні тощо.

Для науковців, правоохоронців-практиків, слухачів, курсан-тів та студентів, а також всіх тих, хто цікавиться пробле-мами реформування кримінальної юстиції.

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій.

Харківський національний університет внутрішніх справ, 2014


3

ЗМІСТ

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ Бандурка Олександр Маркович, Литвинов Олексій Миколайович

СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ ЗАПОБІЖНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ..........6

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Черевко Кирило Олександрович ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНУ «АБОРТ» В МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТАХ ..............................................................15

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Авдєєв Олександр Олександрович КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТАТТЕЮ 188-1 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ..............................................................25

Гуренко Дмитро Юрійович ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНУ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ ................35

Житний Олександр Олександрович ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ФУНКЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ (ОКРЕМІ ПИТАННЯ)............................................45

Кондратов Дмитро Юрійович ВІДМЕЖУВАННЯ ВТЯГНЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ У ЗЛОЧИННУ ДІЯЛЬНІСТЬ (СТ. 304 КК УКРАЇНИ) ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ .......................................53

Олішевський Олександр Володимирович ДЖЕРЕЛА ПРАВОСЛАВНОЇ РЕЛІГІЇ ЯК ОСНОВА ВИДІЛЕННЯ СУСПІЛЬНО-НЕБЕЗПЕЧНИХ ДІЯНЬ ...........62


4

Пашнєв Дмитро Валентинович

НЕОБХІДНІСТЬ СПЕЦІАЛЬНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ КРИТИЧНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ...............................................................73

Северин Оксана Олександрівна ДО ПИТАННЯ ДОСТРОКОВОГО ЗНЯТТЯ СУДИМОСТІ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ.....................................................82

Цвіркун Наталія Юріївна ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПІДСТАВ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА БЕЗГОСПОДАРСЬКЕ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ .................................................88

Шевченко Ольга Вікторівна ОСОБЛИВИЙ ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНИЙ СТАН ЖІНКИ ЯК ОБОВ’ЯЗКОВА ОЗНАКА СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 117 КК УКРАЇНИ ...........................98

Шульга Андрій Михайлович СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ ЗЛОЧИННОГО ЗАБРУДНЕННЯ АБО ПСУВАННЯ ЗЕМЕЛЬ ....................108

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Казначеєва Дар’я Володимирівна ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ ЩОДО ОСІБ ПОХИЛОГО ВІКУ: АНАЛІЗ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ.........................................118

Назаренко Дмитро Олександрович КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ НАРКОТИЗАЦІЇ ЯК ФОНОВОГО ДЛЯ ЗЛОЧИННОСТІ ЯВИЩА................................................................................128

Орлов Юрій Володимирович ХАРАКТЕРИСТИКА МОТИВАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЗЛОЧИНУ............................................................................147

Орлов Юрій Володимирович, Миронюк Дмитро Миколайович

КРИМІНОЛОГІЧНИЙ МОНІТОРИНГ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ...................................................................161


5

Фіалка Михайло Ігорович

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИ, ЯКА ВЧИНЮЄ СЛУЖБОВЕ ПІДРОБЛЕННЯ............................177

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ Малярова Валерія Олегівна

ДІЯЛЬНІСТЬ СЛІДЧОГО З ПРОФІЛАКТИКИ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ МОРАЛЬНОСТІ У СФЕРІ СТАТЕВИХ ВІДНОСИН .....................................................187

Рибалка Наталія Олегівна Балабан Сергій Миронович

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ: МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ ПІДХІД........196

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ Бесчастна Вікторія Вікторівна

ВІДНОВЛЕННЯ ПОРУШЕНИХ ПРАВ ПОТЕРПІЛОГО ШЛЯХОМ ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ КОНФІСКАЦІЇ МАЙНА................................................................................213

Лагода Катерина Олександрівна ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ФАКТОРІВ НЕВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ ...............................219

Щербакова Альона Костянтинівна КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИ, ЯКА ВЧИНЯЄ БАНДИТИЗМ ......................................................227

НАШІ АВТОРИ.......................................................................................................................234

ДО УВАГИ АВТОРІВ .......................................................................................................237


6 © Бандурка О. М., Литвинов О. М., 2014

АКТУАЛЬНА ТЕМА ВИПУСКУ

Бандурка Олександр Маркович, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України,

президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ),

Литвинов Олексій Миколайович, доктор юридичних наук, професор,

відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.9 (477)

СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ ЗАПОБІЖНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Статтю присвячено структуруванню процесу запобіжної дія-льності. Проаналізовано форми, об’єкт, предмет і суб’єкт запо-біжної діяльності. Здійснено класифікацію названих елементів за різними підставами. Ключові слова: запобігання злочинам, запобіжний процес, запо-біжна діяльність, форма, об’єкт, предмет, суб’єкт.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства, який

безпосередньо пов’язаний з процесами широких перетворень у всіх сферах соціальної практики, головним напрямком діяль-ності держави у галузі охорони прав, свобод та інтересів грома-дян стає запобігання злочинам та іншим правопорушенням. І небезпідставно саме запобігання злочинам є пріоритетним: злочини є найбільш соціально небезпечними діяннями; вони завдають шкоди життєво важливим соціальним благам, зава-жають становленню та розвитку суспільних відносин.

Проблема запобігання злочинам будь-якого характеру або спрямування пов’язана з певними соціальними групами, індивідами та життєвими ситуаціями, до яких вони потрапля-ють. Запобігання у цьому сенсі є цільовим актом, зорієнтова-ним на ті чи інші категорії людей. Запобігання злочинам є спе-цифічною соціальною системою. Її цілісне бачення та сприй-няття як об’єкту відповідного організаційного впорядковуючого впливу допомагає позбавитись абсолютизації внутрішніх зако-номірностей її функціонування та розвитку, підміни ефектив-ності та її критеріїв проблемами структурних та функціональ-них змін і виводить на значно новий рівень з’ясування ступеня відповідності впливу системи запобігання злочинам на факто-


7

ри злочинності її завданням. Як цілісна, система запобігання злочинам може розглядатися лише у тому випадку, коли в її ході дії державних органів та установ, громадських формувань і окремих громадян координуються, як це притаманно соціальним системам та науковому управлінню суспільними процесами.

Ці проблеми останнім часом знайшли широке висвіт-лення у сучасній правовій доктрині в роботах Г. А. Аванесова, О. М. Джужи, А. Е. Жалинського, О. Б. Сахарова, О. М. Бандурки, Л. М. Давиденка, О. М. Литвинова. Але питання структуризації процесу запобігання злочинам залишились поза увагою дослід-ників. Проте, процедурна характеристика цієї системи має ва-жливе прикладне значення, адже забезпечує можливість ви-значення спільних рис правоохоронної та запобіжної діяльності на основі інструментальної, методичної, методологічної та пси-хологічної єдності основних організаційно-функціональних засад названих видів соціальної діяльності, якими є форма, об’єкт, предмет і суб’єкт діяльності.

Здійснюючи будь-який вид діяльності, суб’єкт діяльності реалізує відповідні суспільні потреби, що є об’єктивним джере-лом його діяльності. Якщо даний вид діяльності належить до певного соціального типу діяльності, то конкретна форма дія-льності суб’єкту повинна бути співвіднесена з відповідним пси-хологічним типом діяльності. Це означає, що вид діяльності вказує на певну сферу соціального додатку діяльності, який відповідає певній суспільній потребі, а форма діяльності пред-ставляє собою конкретний процес, у ході якого здійснюється реалізація суб’єктом певних потреб в рамках того або іншого виду діяльності.

Приступаючи до дослідження структури процесу діяль-ності певного суб’єкта необхідно передусім виділити форму здійснення даного процесу, в межах якої відбувається послідов-на зміна різноманітних фаз і етапів процесу діяльності. Такий загальновизнаний підхід до поняття форми діяльності, вироб-лений соціальною психологією; його ми будемо дотримуватися надалі.

Традиційним є виділення в структурі запобіжного про-цесу двох форм запобігання злочинам: раннього та безпосеред-нього [1, с. 20]. Скоріше за все мова тут повинна йти про види запобіжного впливу, підставою для виділення яких є характер об’єкту (індивідуального або колективного), який знаходиться на різноманітних стадіях «готовності» до вчинення злочину.


8

На нашу думку, форма запобіжної діяльності безпосе-редньо пов’язана з її суб’єктами. Запобігання злочинам − це різновид діяльності малих соціальних груп (колективна діяль-ність). Суб’єкти запобігання злочинам відносяться до груп з формальною структурою. Формою реалізації їх прагнень та інтересів є відповідна діяльність, яка також носить формалізо-ваний (заздалегідь заданий) характер. У свою чергу, вона здійс-нюється у формі різних актів або дій, які регламентовані зако-нодавством. Через це можна говорити про процесуальну форму діяльності. Якщо ж запобіжні дії не врегульовані нормативно-правовими актами, форма цього виду діяльності буде носити непроцесуальний характер.

У процесі виникнення та розвитку будь-якої системи запобігання злочинам між її елементами встановлюється на-ступна залежність: властивості об’єктів – властивості засобів і форм її здійснення – властивості суб’єктів запобігання злочи-нам. Сутність залежності, що аналізується, полягає в тому, що якісна своєрідність певного криміногенного процесу, а також структури суспільства, де він проявляється, з необхідністю ви-магає проведення специфічних запобіжних заходів, які можуть бути виконані певними суб’єктами.

Велике значення для запобіжної діяльності має прави-льний вибір об’єкта запобіжного впливу. У кримінологічній літературі спостерігається розбіжність поглядів щодо цього питання.

Поняття об’єкта запобігання злочинам з’явилося у спе-ціальній літературі порівняно недавно. В радянські часи спеці-альних досліджень із цієї проблематики не проводилось. Навіть у фундаментальних роботах та кримінологічних розробках пи-тання про об’єкт запобігання злочинам фактично не розгляда-лось, хоча очевидно, що воно є ключовим з точки зору ідеології, політики, стратегії і тактики запобіжної діяльності.

Внаслідок невирішеності цієї проблеми в науці мають місце суперечливі судження. Спостерігається ситуація, коли різні автори одне й те саме явище називають або об’єктом, або предметом, а окремі − розглядають об’єкт і предмет як тотож-ність, категорії, що мають непринципові термінологічні відмін-ності. На цій основі склалась ситуація, коли, наприклад, проти-річчя у суспільних відносинах називають предметом, а наслід-ки цих протиріч – криміногенні фактори – об’єктом запобігання


9

злочинам. Вважаємо цю ситуацію такою, що потребує чіткого визначення.

Об’єкт – це філософська категорія, яка виражає те, що протистоїть суб’єкту в його предметно-практичній і пізнаваль-ній діяльності [2, с. 911]. «Все те, що пізнається, представляє собою об’єкт дослідження, оскільки воно ще не пізнано і проти-стоїть знанню» – зазначає В. М. Садовський [3, с. 181-182]. Але таке визначення об’єкту носить занадто формалізований фор-мальний характер. Для теорії і практики правозастосовної дія-льності недостатньо лише визначення об’єкта запобігання зло-чинам, важливо розкрити його зміст.

Ті види суспільних відносин, які представляють найбі-льшу соціальну цінність охороняються за допомогою права, зокрема, кримінального. Тому в теорії кримінального права об’єктом злочину є суспільні відносини, які поставлені під охо-рону закону про кримінальну відповідальність. Вчиненням злочину та настанням певного результату суспільним відноси-нам заподіюється значна шкода. Для відновлення або усунення такої шкоди потребуються матеріальні витрати, зусилля бага-тьох людей. Суспільство та державу це не влаштовує. Тому виникає система інших суспільних відносин щодо запобігання злочинам. Отже, ця система відносин також виконує охоронну функцію.

Відмінність між ними полягає в тому, що закон має справу зі злочином, а запобігання злочинам – з криміногенними чинниками (причинами та умовами, які сприяють вчиненню цього злочину). Запобігання покликане усувати, нейтралізува-ти, блокувати ці причини та умови. Отже, об’єкт запобігання злочинам − це криміногенні чинники, на які спрямовано діяль-ність відповідних суб’єктів [4, с. 12-14]. Іншими словами це те, на що безпосередньо впливають суб’єкти з тим, аби зменшити кількість правопорушень, запобігти конкретному реально мо-жливому злочину, попередити його або припинити його вчи-нення.

Визначення ознак типових об’єктів запобігання злочи-нам значною мірою залежить від методологічних позицій до-слідників. Оскільки радянська та пострадянська кримінологія спирається переважно на соціологічну парадигму і акцентує суспільні відносини, вважаючи тільки їх об’єктами злочинів, то й об’єктами запобігання визначаються різного роду недоліки у функціонуванні суспільних відносин [5, с. 85-87].


10

Західні кримінологи вважають об’єктами запобігання злочинам, насамперед, людські вади та хвороби, як отримані у спадок, так і надбані в процесі життєдіяльності, хоча не запе-речують також криміногенного впливу об’єктивних умов буття. Відповідно до цього в якості об’єктів запобігання злочинам роз-глядаються сімейне виховання дітей, субкультура малих соціа-льних груп, девіантна поведінка неформальних молодіжних об’єднань, неналежна ефективність правоохоронної системи, явища соціальної анемії, а також агресивність та егоїзм людей, психопатологія та акцентуація особистості, шкідливі звички тощо [6, с. 32-46].

На наш погляд, запобігання злочинам як вид соціальної практики і соціальна цінність відображає сегмент суспільних відносин з приводу і в зв’язку з протидією злочинності, тому саме вони (відносини), а не їх недоліки, є її об’єктом.

Особливим об’єктом запобігання злочинам є потенційні жертви злочинних посягань. Тут йдеться про так званий вікти-мологічний аспект запобігання злочинам. Віктимологічна про-філактика – система взаємопов’язаних, організаційно забезпе-чених державних, громадських та індивідуальних заходів, спрямованих на виявлення й усунення або нейтралізацію чин-ників, які формують особисту чи масову можливість стати же-ртвою злочину [7, с. 158]. За даним визначенням, віктимологіч-на профілактика поширюється на все населення країни, але насамперед на численні групи підвищеного ризику, які харак-теризуються значною маргіналізацією або належать до нефор-мальних об’єднань асоціального спрямування.

Як вже відзначалося, в процесі функціонування будь-якої системи запобігання злочинам обов’язково встановлюється певна залежність між об’єктами, засобами, формами і суб’єктами цієї діяльності. Аналіз змісту останньої категорії також представляє певний науковий інтерес.

Суб’єктами запобігання злочинам можуть бути всі юри-дичні та фізичні особи, які, не порушуючи чинного законодав-ства та природних прав людини, свідомо і цілеспрямовано здій-снюють припинення або запобігання злочинам [8, с. 100]. Суб’єктами запобігання злочинам є: в соціологічному плані – суспільство в цілому, колективи, групи, індивіди; в соціально-політичному плані – держава в цілому, державні органи та гро-мадські організації, громадяни. Множинність суб’єктів, які роз-різняються за характером, масштабом, формами та методами


11

діяльності − одна з суттєвих особливостей запобігання злочи-нам як системного утворення та виду соціальної практики.

З урахуванням різноманітності злочинних проявів, а також різноманітності причин і умов, які сприяють їх вчинен-ню, в якості суб’єктів можна назвати: органи державної влади та місцевого самоуправління, а також органи, які при них ство-рюються; правоохоронні органи; підприємства, установи та організації всіх форм власності; громадські організації і об’єднання громадян; окремих громадян.

Також всі суб’єкти запобігання злочинам можна поділи-ти на спеціалізовані та неспеціалізовані.

До суб’єктів першої групи відносяться: правоохоронні органи (органи внутрішніх справ, прокуратура, СБУ, податкові органи тощо); спеціалізовані громадські формування правоохо-ронної спрямованості [9, с. 107]. Ці суб’єкти забезпечують під-тримання правопорядку в суспільстві шляхом реалізації право-вих норм, а також здійснюють запобігання злочинам шляхом застосування спеціальних заходів впливу. Для них запобігання злочинам є одним із статутних функціональних завдань, не завжди головним, але обов’язковим. Так, наприклад, п. 2 ст. 10 Закону України «Про міліцію» вказує на обов’язок міліції «ви-являти, попереджувати, припиняти та розкривати злочини». У п. 6 цієї ж статті цей обов’язок деталізується через завдання «...виявляти криміногенні чинники, усувати їх, брати участь у правовому вихованні населення». Спеціалізованими суб’єктами запобігання злочинам слід вважати усі без винятку підрозділи МВС України.

Не викликає сумніву також необхідність виконання спеціальних функцій органами та підрозділами інших право-охоронних органів.

Складнішим є питання про те, чи слід вважати спеціа-льними суб’єктами запобігання злочинам суди та прокуратуру [8, с. 115]. Традиційно у кримінологічних дослідженнях з відпо-відної проблематики на це питання даються стверджувальні відповіді [10, с. 61]. Можливо, саме тому з подачі своїх радників Президент України у 1999 р. призначив Генерального прокуро-ра України Головою Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. Більше того, проку-ратуру багато хто вважає природним координатором дій усіх спеціалізованих суб’єктів запобігання злочинам [11, с. 61].


12

Вважаємо цю позицію доволі спірною. Узгоджені захо-ди, спрямовані на усунення криміногенних чинників, мають здійснюватись виключно під керівництвом виконавчої влади. Тільки вона має необхідні для цього повноваження, технічні та матеріальні ресурси. Прокуратуру, як вищий наглядовий орган у державі, має бути усунуто від керівництва діяльністю суб’єктів запобігання злочинам, адже природа та зміст цієї дія-льності саме управлінський. Координаційні повноваження прокуратури мають поширюватись лише на спільну діяльність правоохоронних органів з метою всебічного забезпечення за-конності та підвищення ефективності виявлення ознак злочи-нів, їх розкриття, розслідування та запобігання засобами пра-воохоронної діяльності.

Що стосується судової влади, яка створена аж ніяк не для боротьби зі злочинністю, а заради здійснення правосуддя, то згідно з Конституцією України суди є незалежними і підпо-рядковані лише законові. Ніякі інші міркування, в тому числі інтереси запобігання злочинам, не повинні впливати на судові рішення. Тож суд не можна вважати спеціалізованим суб’єктом запобігання злочинам. Резюмуємо: і прокуратуру, і суди необ-хідно віднести до неспеціалізованих суб’єктів запобігання зло-чинам.

До другої групи суб’єктів також відносяться: органи за-конодавчої влади; органи виконавчої влади; адміністрації під-приємств, установ, організацій; громадські об’єднання; окремі громадяни [9, с. 107].

Головною функцією неспеціалізованих суб’єктів є здій-снення загальносоціального запобігання злочинам в межах со-ціальної політики. Ця діяльність поєднується із господарчою, організаційною, управлінською, культурно-виховною та інши-ми видами діяльності.

Завершуючи розгляд структури процесу запобігання злочинам, слід звернути увагу на такі принципові висновки, отримані в ході дослідження.

По-перше, класифікуючи суб’єктів запобігання злочи-нам, потрібно враховувати їх функціональні взаємозв’язки та відсутність субординаційної підпорядкованості.

По-друге, основним призначенням спеціалізованих суб’єктів запобігання злочинам є боротьба зі злочинністю як вид соціальної практики (правоохоронної діяльності). Боротьба, як активна форма протидії, є адекватною відповіддю реальній


13

загрозі злочинності, умовно припустимим засобом її утримання в межах соціально толерантної норми. Характер та зміст цієї діяльності обумовлює необхідність її ґрунтування на системі державно-владних інститутів.

По-третє, запобігання злочинам є антиподом боротьби зі злочинністю. Їй притаманні менш агресивні, більш соціальні форми протидії. Сприяючи реалізації охоронних функцій опо-середковано та більш тривало у часових межах, вона є магіст-ральним напрямком соціальної практики, який повинен розви-ватись адекватно з розвитком правоохоронної системи. Основу цієї діяльності складають соціальні інститути та відповідні за-ходи, а пріоритет має надаватись широкому залученню громад-ськості до запобіжних процедур. Список використаних джерел:

1. Аванесов Г. А. Криминология : учебник / Аванесов Г. А. – М. : Академия МВД СССР, 1984.

2. Советский энциклопедический словарь. – М., 1985. 3. Садовский В. Н. Методические проблемы исследования

объектов, представляющих собой системы / Садовский В. Н. // Со-циология в СССР. – Т.1. – М., 1966.

4. Голіна В. В. Попередження злочинності : лекція / Голіна В. В. – Харків, 1994.

5. Долгова А. И. Организация предупреждения преступно-сти с учетом детерминации / Долгова А. И. // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 47. – М., 1988.

6. Быргэу М. М. Опыт системного исследования профилакти-ки преступлений. Современное состояние проблемы / Быргэу М. М., Литвинов А. Н. − М. : «Юркнига», 2004. − 160 с.

7. Курс кримінології: Загальна частина : підручник: У 2 кн. / О. М. Джужа, П. П. Михайленко, О. Г. Кулик та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. – К. : Юрінком Інтер, 2001.

8. Литвак О. Загальнотеоретичні підвалини спеціально-кримінологічного запобігання злочинності / Литвак О. // Право України. – 2001. − № 5.

9. Быргеу М. М. Организация профилактики преступле-ний органами внутренних дел: концептуальные основы, практика, перспективы совершенствования (опыт Республики Молдова) / Под общ. ред. д-ра юрид. наук, проф. Бандурки А. М. : монография. − Харьков : Изд-во Нац. ун-та внутр. дел, 2004.

10. Кримінологія : підручник для студентів вищих навч. за-кладів / О. М. Джужа, Я. Ю. Кондратьєв, О. Г. Кулик, П. П. Михай-ленко та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. – К. : Юрінком Інтер, 2002.


14

11. Рощина І. Нове у законодавстві України і перспективи запобігання злочинності / Рощина І. // Право України. – 2004. − № 3. Статья посвящена структурированию процесса предупредитель-ной деятельности. Проанализированы формы, объект, предмет и субъект предупредительной деятельности. Проведена классифи-кация названных элементов по различным основаниям. Ключевые слова: предотвращение преступлений, профилактичес-кий процесс, профилактическая деятельность, форма, объект, предмет, субъект. The article is devoted to the structuring process of preventive activity. The forms, the object and the subject of preventive activity are analyzed. The classification of these elements on various grounds is done. Key words: crime prevention, proactive, preventive maintenance activities, form, object, subject.

Стаття надійшла до редакції 03.03.2014


15

© Черевко К. О., 2014

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

Черевко Кирило Олександрович, кандидат юридичних наук

(Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.621

ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНУ «АБОРТ» В МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТАХ

Досліджено норму про кримінальну відповідальність за незакон-не проведення аборту деяких зарубіжних країн, а також особли-вості кримінальної відповідальності та кваліфікації цих злочи-нів. Зроблено висновки щодо покращення кримінального законо-давства України та Основ законодавства про охорону здоров’я. Ключові слова: аборт, міжнародне законодавство, міжнародний досвід, незаконне проведення аборту, кримінальна відповідаль-ність за аборт

Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її жит-тя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна-ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Одним з голо-вних завдань кримінального права України є охорона життя та здоров’я людини. Стан наукової розробленості проблеми абор-тів і кримінально-правового захисту життя ще ненародженої дитини в Кримінальних кодексах низки зарубіжних країн но-сить суперечливий, неоднозначний характер. До теперішнього часу в Україні ґрунтовної наукової розробки питань криміна-льно-правової характеристики незаконного проведення аборту не проводилось. Проте окремі проблеми кримінальної відпові-дальності за незаконне проведення аборту досліджували такі вчені-юристи, як: С. В. Анощенкова, М. І. Бажанов, Ю. В. Бау-лін, Ф. Ю. Бердичевський, М. О. Бєляєв, В. І. Борисов, С. В. Бо-родін, В. О. Глушков, Ю. В. Гоголь, І. І. Горелик, П. С. Дагель, О. М. Джужа, П. А. Дубовець, М. І. Загородніков, А. А. Жижиле-нко, А. М. Красіков, Н. Є. Крилова, В. М. Куц, Т. О. Лаврентьє-ва, Г. К. Лапко, Л. А. Лозанович, О. В. Лукічьов, Г. Ю. Мане, Г. О. Мендельсон, Є. М. Моісєєв, В. А. Мисливий, Л. А. Остапен-ко, А. М. Орлеан, О. М. Попов, В. В. Панкратов, А. А. Піонтков-ський, М. В. Радченко, С. Ю. Романов, І. Є. Роткіна, В. В. Ста-


16

шис, М. С. Таганцев, В. Я. Тацій, В. В. Устименко, М. Б. Фіш-ман, Р. Д. Шарапов, М. Д. Шаргородський, Н. М. Ярмиш та ін.

Аналіз кримінального права зарубіжних країн свідчить про те, що ставлення їх законодавців до проблеми абортів і кримінально-правової охорони життя ще ненародженої дитини суттєво відрізняється. У деяких європейських державах, зок-рема, Швейцарії, Ірландії, Португалії штучне переривання ва-гітності дозволене лише за наявності медичних показань. В інших, наприклад, у Франції переривання вагітності допуска-ється лише до закінчення 12-го тижня вагітності з моменту за-пліднення, а в подальшому – лише за наявності медичних пока-зань. У третіх – вагітність може бути перервана за медичними та соціальними показаннями (Англія, Угорщина, Ісландія, Фін-ляндія та ін.).

У КК Австрії норми про відповідальність за незаконне переривання вагітності розміщені в окремому розділі «Перери-вання вагітності». На підставі Австрійського КК штучне пере-ривання вагітності не карається, якщо воно проводиться ліка-рем на протязі перших трьох місяців вагітності, за медичними показаннями для попередження серйозної небезпеки для жит-тя вагітної жінки – незалежно від строку вагітності. У КК Авс-трії відповідальність за незаконне переривання вагітності ди-ференціюється в залежності від суб’єкта злочинного діяння, способу здійснення та наявності або відсутності згоди вагітної жінки на операцію. Виділяються такі склади:

1) штучне переривання вагітності лікарем за згодою ва-гітної жінки за відсутності обставин, що роблять штучне пере-ривання вагітності безкарним;

2) те ж саме діяння, скоєне у вигляді промислу; 3) переривання вагітності особою, яка не має диплома

лікаря, за згодою вагітної жінки; 4) те ж діяння, скоєне у вигляді промислу, або те, що по-

тягло за собою смерть потерпілої; 5) переривання чи допущення переривання самою вагі-

тною жінкою; 6) переривання вагітності без згоди вагітної жінки; 7) те ж діяння, якщо воно спричинило смерть потерпі-

лої. Особа, яка скоїла діяння, передбачені в пунктах 6 і 7, не карається, якщо переривання вагітності здійснене для спасіння життя вагітної жінки від безпосередньої небезпеки, настання якої неможливо запобігти в інший спосіб за наявності обставин,


17

які не дозволили отримати згоду вагітної заздалегідь [1, c. 49-50]. Згідно з КК Німеччини 1871 року, жінка повинна усві-

домлювати, що ще ненароджена людина на кожній стадії вагіт-ності має особисте право на життя. Статті, що стосуються пе-реривання вагітності (сім статей), віднесені до розділу 16 «Ка-рані діяння проти життя».

У кримінальному законодавстві ФРН існує склад зло-чину – «агітація» за переривання вагітності. Дане злочинне діяння може виражатися в таких діях, як публічна реклама з корисною ціллю особистих чи чужих служб, здійснюючих пе-реривання вагітності чи сприяючих цьому, рекламування засо-бів, предметів чи приладів, які можуть бути використані для переривання вагітності (параграф 219-А). Також КК ФРН пе-редбачає відповідальність за збут засобів для переривання вагі-тності [1, c. 49].

В Ізраїльському кримінальному законі про покарання від 1977 р. у главі «йюд» є окремий розділ «бет». Статті даного розділу докладно розглядають кримінальний аспект здійснення штучного переривання вагітності. У статті 313 йдеться про те, що той, хто свідомо здійснив переривання вагітності у жінки шляхом медичного втручання або будь-яким іншим способом карається позбавленням волі на строк до 5-ти років. У ст. 314 йдеться про те, що лікар не буде нести відповідальності за про-ведення штучного переривання вагітності у жінки за наявності двох умов:

1) штучне переривання вагітності було проведене в ме-дичному центрі, який має ліцензію для здійснення даної цілі від міністра охорони здоров’я;

2) жінка заздалегідь отримала дозвіл спеціальної комісії [2, с. 66–67].

У КК Данії містяться норми щодо ненадання допомоги вагітній жінці. Позбавлення волі строком до 1-го року або штраф можуть бути призначені будь-якому чоловіку, який не надає вагітній від нього жінці допомогу, якої вона потребує для пологів, якщо вона через це опиняється в скрутному становищі. Також покаранню у вигляді взяття під варту підлягає будь-який член сім’ї вагітної жінки, який не надасть їй необхідну допомо-гу [3, с. 168].

У КК Швейцарії відповідальність за переривання вагіт-ності визначена у пункті 2 розділу 1 «Злочинні діяння проти життя і здоров’я». Згідно цих норм караються як сама жінка за


18

переривання вагітності чи допущення цього (ст.118), так і особа, яка перериває вагітність за згодою або без згоди жінки (ст. 119). Обтяжуючою другий із цих злочинів обставиною є вчинення його у виді промислу. Стаття 120 КК визначає умови некарано-го переривання вагітності. Порушенням визнається неповідом-лення лікаря про проведене ним в умовах крайньої необхіднос-ті переривання вагітності (ст. 121) [4, с. 160–169].

У КК Польщі злочини проти нормального розвитку плоду віднесені до злочинів проти життя і здоров’я (глава XIX). Ними визнаються: переривання вагітності за згодою жінки з порушенням приписів закону; надання жінці допомоги у тако-му перериванні вагітності або схиляння її до цього (ст. 152); пе-реривання вагітності без згоди жінки із застосуванням до неї насильства чи в інший спосіб, або доведення вагітної жінки до переривання вагітності шляхом насильства, погроз чи обману (ст. 153). Звернімо увагу на те, що обтяжуючими ці діяння об-ставинами є вчинення їх тоді, коли плід досяг здатності до са-мостійного життя поза організмом вагітної жінки, а так само настання смерті вагітної жінки (§ 3 ст. 152, § 2 ст. 153 і ст. 154) [5, с. 126–127].

У КК Франції спеціальний розділ І книги 5 присвячено певним злочинним діянням у галузі охорони здоров’я. Його норми спрямовані на кримінально-правовий захист:

1) людського виду. Ідеться про ст. 511-1, якою передба-чена відповідальність за «практичну реалізацію євгеніки з ме-тою організації селекції людей»;

2) людського організму, зокрема: отримання від людини будь-якого з її органів, тканин, клітин чи продуктів життєдія-льності на умовах оплати або посередництво у ньому (ст. 511-2 і ст. 511-4); вилучення органу, тканини, клітини чи продуктів життєдіяльності у людини за відсутності її згоди, отриманої у встановленому законом порядку (ст. 511-3 і ст. 513-5); збір або вилучення гамет (статевих клітин) живої людини без її письмо-вої згоди (ст. 511-6); вилучення чи трансплантація органів або вилучення чи пересадка, консервація чи перетворення тканин, або пересадка клітин в установі, яка не має на це відповідного дозволу (ст. 511-7); поширення чи передача органів, тканин, клітин чи продуктів життєдіяльності людини з метою даруван-ня без дотримання санітарних правил (ст. 511-8); розголошення інформації, яка дозволяє встановити людей, які здійснили да-рування чи отримання в дар гамет (статевих клітин) (ст. 511-10);


19

збір чи вилучення гамет (статевих клітин) з метою запліднення без проведення необхідних тестів (ст. 511-11); незаконне штучне запліднення подарованою спермою (ст. 511-12);

3) людського ембріону, зокрема: придбання людського ембріону на умовах оплати (ст. 511-15); здійснення зачаття поза материнським тілом у промислових чи комерційних (ст. 511-17), дослідницьких чи експериментаторських цілях (ст. 511-18); не-законне експериментування над ембріоном (ст. 511-19); розго-лошення інформації, яка дозволяє встановити пару, яка відмо-вилась від ембріону, і пару, яка прийняла його (ст. 511-23).

Набагато ретельніше розробленим у цьому плані є КК Естонії. У його главі 9 «Винні діяння проти особи» є спеціаль-ний розділ 4 «Незаконне штучне переривання вагітності». Ним передбачена відповідальність за такі злочини, як: (1) штучне переривання вагітності проти волі вагітної жінки (ст. 125); (2) штучне переривання вагітності за волею вагітної жінки, вчинене особою, яка за законом не має права на проведення операцій з переривання вагітності (ст. 126). Кваліфікуючою цей злочин обставиною є те саме діяння у разі, якщо термін вагіт-ності перевищує 21 тиждень; (3) штучне переривання вагітнос-ті за волею вагітної жінки, вчинене пізніше передбаченого за-коном строку (ст. 127); дача жінкою згоди на протизаконне штучне переривання своєї вагітності чи штучне переривання пізньої вагітності (ст. 128) [6, с. 892].

Незаконному поводженню з людським ембріоном при-свячено розділ 5 глави 9 «Винні діяння проти особи» КК Есто-нії. Статтями 129–132 передбачена відповідальність за: заподі-яння шкоди людському ембріону, що знаходиться в матці, шля-хом пошкодження, уведення якої-небудь речовини чи іншою дією; клонування людини, а також створення гібридної чи хи-мерної людини; екстракорпоральне створення людського емб-ріона без мети його переносу в порожнину матки, або поза установою, або особою, що не має на те законного права, або екстракорпоральне збереження людського ембріону в не замо-роженому виді понад установлений законом термін, або вчи-нення угод щодо людського ембріону у приватному порядку; перенесення чужої яйцеклітини чи створеного з неї людського ембріону жінці, яка завідомо має намір після пологів відмови-тися від розвиненої з ембріона дитини (незаконне сурогатне материнство) [7, с. 116–119].

Стаття 126 КК Болгарії, яка встановлює відповідаль-


20

ність за незаконне умертвіння плоду за згодою жінки (ч.ч. 1–3), або без її згоди (ч. 5), розміщена у розділі «Вбивство». При цьо-му в ч. 4 цієї статті спеціально підкреслено, що при вчиненні злочинів, передбачених її ч.ч. 1–3, ця жінка понесе відповідаль-ність, у тому числі за підбурювання і пособництво [8, с. 99–100].

В Білорусії аборти дозволені законодавством, яким установлені критерії і терміни переривання вагітності за ба-жанням жінки (до 12 тижнів вагітності), по медично-соціальним (до 22 тижнів вагітності) та по медично-генетичним показанням.

Ст. 123 КК Російської Федерації передбачає відповіда-льність за незаконне проведення аборту особою, яка не має вищої медичної освіти відповідного профілю, у вигляді штрафу чи виправних робіт. Якщо дане діяння потягнуло за собою че-рез необережність смерть потерпілої чи спричинення тяжкої шкоди її здоров’ю, то воно карається позбавленням волі на строк до 5-ти років з позбавленням права займати певні посади чи займатись певною діяльністю на строк до трьох років чи без такого [9, с. 297–299].

У РФ перервати вагітність без пояснення причин можна в термін до 12 тижнів. Це не стосується підлітків молодших 15 років; їм дозвіл на аборт повинні давати батьки. На більш пізніх термінах (від 12 до 22 тижнів) дозволений аборт по меди-чним або соціальним показанням. Соціальні причини для пере-ривання вагітності жінка повинна підтвердити документально. Вони можуть бути, наприклад, такими: чоловік вмер під час вагітності або є інвалідом першої або другої групи; майбутні батьки знаходяться в місцях позбавлення волі, позбавлені бать-ківських прав, не мають роботи; жінка незаміжня, розведена, проживає в гуртожитку, уже має більше 3 дітей. Право на аборт за соціальними показниками мають також жертви сексу-ального насильства і біженки.

Крім Росії, аборт у перші 12 тижнів вагітності дозволе-ний у Бельгії, Данії, Німеччині, Норвегії. Однак на практиці в Данії аборти робляться і на термінах 13–16 тижнів. У Норвегії аборти на термінах більше 18 тижнів дозволяються тільки «з особливо вагомих причин». У перші 8 тижнів дозволений аборт у Гайані; у перші 10 тижнів – у Туреччині, де на аборт потрібна згода чоловіка, і у Франції; у перші 14 тижнів – в Австрії і Кам-боджі; у перші 13 тижнів – в Італії. У США довгий час були за-боронені будь-які аборти, але між 1967 і 1973 роком 17 штатів


21

змінили місцеве законодавство. На яких термінах можливий аборт, кожен штат встановлює самостійно.

У Канаді федерального закону про аборти не існує, і кожна тамтешня провінція самостійно регламентує цю проце-дуру. Найбільший термін, на якому жінка може зробити аборт у цій країні, – 18 тижнів і 6 днів.

Аборт з соціально-економічних причин на пізніх термі-нах (до 24 тижнів) дозволений в Англії, але заборонений у Шот-ландії. У Фінляндії аборти за соціальними показниками дозво-лені тільки до 12 тижнів, а на більш пізніх термінах – тільки у випадку загрози життю і здоров’ю матері, або при серйозних аномаліях плоду. «Соціальні» аборти дозволені також в Угор-щині, Ісландії, Люксембурзі.

В Японії дотепер не дозволені до продажу протизаплідні таблетки, і аборт залишається головним засобом регулювання народжуваності. За законом, прийнятому в 1948 році, показан-нями для абортів є сексуальне насильство, погана спадковість, загроза здоров’ю жінки. У 1949 році до цього списку додалися економічні розуміння. До 1976 року аборти були дозволені на термінах до 28 тижнів. У 1991 році цей термін, незважаючи на протест громадськості, був знижений до 24 тижнів.

В Іспанії закон, що дозволяє аборти, був прийнятий у 1985 році. Аборт допускається тільки на ранніх термінах (до 12 тижнів) у випадках, якщо вагітність з’явилася результатом сексуального насильства, або у плоду виявлені серйозні анома-лії, є загроза життю, фізичному і психічному здоров’ю жінки. Схожий закон діє в Португалії.

У Польщі, Аргентині, багатьох країнах Латинської Аме-рики дозволені аборти тільки при загрозі життю і здоров’ю жінки. У Непалі, Об’єднаних Арабських Еміратах, Афганістані, Анголі, Єгипті, у Новій Гвінеї аборти цілком заборонені. У Не-палі жінок, що нелегально зробили аборт, судять за убивство і відправляють у в’язницю.

В Україні аборти офіційно легалізовані, передбачені чинним законодавством, зокрема, таким документом, як Осно-ви законодавства України про охорону здоров’я, в статті 50 яко-го говориться, що аборт в Україні дозволений (за бажанням жінки) до 12 тижнів і (згідно з медичними чи соціальними пока-зниками) від 12 до 22 тижнів вагітності [10].

Стаття 50 Конституції України дозволяє аборти за соці-альними та медичними показниками, правда, якими саме не


22

вказано, а стаття 57 надає право жінці самій вирішувати про-блему материнства, тобто, робити чи не робити аборт. У містах України ліцензії на проведення абортів видані як державним, так і приватним медичним закладам. Таких тисячі. За різними даними, вартість операції приблизно від 100 до 300 у.о. Кожна жінка має право на анонімність. Відтак, частими клієнтами українських клінік є громадянки Польщі, де заборонено прово-дити аборти, які прирівнюються до вбивства людини. Для при-кладу, коли Україна у 1995 році за кількістю абортів посідала у світі 3 місце, то Польща – 94. Тут відчутний вплив саме церкви, яка категорично висловлюється проти абортів, створює чимало інституцій для збереження життя дитини і материнства, пла-нування родини. Подібне зараз відбувається і в Україні. До того ж, не усі священики мають право давати розгрішення для жі-нок, які зробили аборт. Батько УГКЦ Орест Фредина зазначив: «Цей гріх настільки важкий, що він є завжди задержаний для єпископа. Майже кожен адміністратор храму має благословен-ня від єпископа відпустити цей задержаний гріх. Дають роз-грішення у часі Великодньої сповіді усі священики. Але мусить бути для цього підстава. Для того, щоб людина отримала про-щення за цей гріх, заплачена дорога ціна – Кров Ісуса» [11].

На відміну від кримінального законодавства більшості зарубіжних країн проблеми захисту життя ще ненародженої дитини в кримінальному законодавстві України належним чи-ном не вирішені. Чинним КК передбачено лише одну статтю стосовно незаконного проведення аборту, в якій вищезазначені проблеми не розглядаються.

Кримінальний кодекс України передбачає відповідаль-ність за два види аборту.

– за проведення аборту особою, яка не має вищої медич-ної освіти (ч. 1 ст. 134 КК). Суб’єктами цього злочину визнають-ся особи, які не мають вищої медичної освіти (медсестри, аку-шерки, фельдшери та інші особи, що мають середню медичну освіту), незалежно від того, де вони провели аборт, а також осо-би, які взагалі не мають ніякої медичної освіти.

– за кваліфікований аборт (ч. 2 ст. 134 КК). Незаконний аборт визнається кваліфікованим, якщо його проведення спричи-нило тривалій розлад здоров’я, безплідність чи смерть потерпілої.

Проаналізувавши деякі аспекти виникнення та розвит-ку відповідальності за незаконне штучне переривання вагітно-сті, можна зробити певні висновки: по-перше, аналіз криміна-


23

льного законодавства низки зарубіжних країн свідчить про те, що законодавець на один рівень захисту життя і здоров’я мате-рі ставить захист життя ще ненародженої дитини. Це відобра-жається в диференціації кримінальної відповідальності в за-лежності від строку вагітності та життєздатності плоду. По-друге, кримінальне законодавство більшості зарубіжних країн досить детально, не обмежуючись однією статтею КК, а декіль-кома, або, навіть, розділами, регламентує питання, пов’язані з кримінальною відповідальністю за незаконне штучне перери-вання вагітності. По-третє, існує явна необхідність узгодити норми кримінального законодавства України в даному напряму з Основами законодавства про охорону здоров’я України, що дало би можливість диференціювати кримінальну відповідаль-ність за незаконне штучне переривання вагітності в залежнос-ті від строку вагітності та життєздатності плоду. Список використаних джерел:

1. Крилова Н. Е. Ответственность за незаконное производ-ство аборта и необходимость уголовно-правовой защиты, будущей жизни / Н. Е. Крилова // Вестник МГУ. Сер. 11. Право. – 2002. – № 6. – С. 38–51.

2. Дорфман М. М. Искусственное прерывание беременнос-ти по уголовному праву Израиля / М. М. Дорфман // Закон и право. – 2004. – № 2 . – С. 66–68.

3. Уголовный кодекс Дании / науч. ред. С. С. Беляев ; пер. А. Рычев. – М. : Изд-во Моск. Ун-та, 2001. – 171 c.

4. Уголовный кодекс Швейцарии / науч. ред., предисловие и перевод с нем. А. В. Серебренниковой. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2002. – 350 с.

5. Уголовный кодекс Республики Польша / науч. ред. канд. юрид. наук, доц. А. И. Лукашов, докт. юрид. наук, проф. Н. Ф. Кузне-цова ; пер. с польского. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. – 234 с.

6. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, про-блеми гармонізації : монографія / М. І. Хавронюк – К. : Юрискон-сульт, 2006. – 1048 с.

7. Уголовный кодекс Эстонской Республики. / под ред. акад. В. В. Запевалова. – СПб. : Изд-во «Юридический центр Пре-сс», 2001. – 262 с.

8. Уголовный кодекс Республики Болгария / пер. с болгар-ского Д. В. Милушова ; под. ред. акад. А. И. Лукашева. – СПб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. – 298 с.

9. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Феде-


24

рации / под общ. ред. Ю. И. Скуратова и В. М. Лебедева. – Изд. 2-е. – М. : НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – 832 с.

10. Закон України «Основи законодавства про охорону здо-ров’я» : від 19.11.1992 р., № 2801–XII // ВВР України. – 1993. – № 4. – Ст. 19.

11. Терещук Г. Аборт для української жінки – це звичне явище / Г. Терещук [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/932621.html.

Исследована норма про уголовную ответственность за незакон-ное проведение аборта в некоторых зарубежных странах, а та-кже особенности уголовной ответственности и квалификацию этих преступлений. Сделан вывод, согласно которого необходимо улучшить уголовное законодательство Украины и Основ зако-нодательства про охрану здоровья. Ключевые слова: аборт, незаконный аборт, генезис законода-тельства, уголовная ответственность за аборт. The rate of about criminalizing abortion is illegal in some foreign countries, also, the features of criminal responsibility and qualifications of these crimes. The conclusion, according to which the need to improve the criminal law of Ukraine and the fundamentals of legislation about health care, is made. Key words: abortion, illegal abortion, the genesis of the legislation criminalizes abortion.



25

© Авдєєв О. О., 2014

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Авдєєв Олександр Олександрович, кандидат юридичних наук


УДК 343.721

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТАТТЕЮ 188-1

КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

В статті визначено кримінально правову характеристику складу злочину, передбаченого статтею 188-1 КК України, про-аналізовано чинне законодавство в означеній сфері та статис-тичні дані. Ключові слова: викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання.

Особливістю сучасного розвитку економіки України є

забезпечення ефективності реалізації людиною її невід’ємного права бути власником. Кожен має право володіти, користува-тися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути проти-правно позбавлений права власності. Воно є непорушним [1]. Тому, гарантуючи стабільність відносин власності, держава забезпечує їх захист, у тому числі від злочинних посягань. Кримінальний кодекс України одним із своїх завдань має пра-вове забезпечення охорони власності від злочинних посягань незалежно від її форми. Однак офіційна статистика свідчить про те, що сьогодні злочини проти власності становлять одну з найбільш поширених і суспільно небезпечних груп злочинних діянь (у структурі злочинності вони складають 65 %). Одним із таких злочинів є визначене в ст. 1881 КК України, як викраден-ня електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання [2]. Згідно із статистичними даними, у паливно-енергетичному комплексі України за 2013 рік нараховано всьо-го 1597 злочинів, що становить на 12,8% менше, ніж у минулому році – 1832 злочини [9].


26

Кримінально правова характеристика викрадення елек-тричної або теплової енергії шляхом її самовільного викорис-тання, як предмет наукових пошуків перебував у центрі уваги Кириченко Ю. В., Чумаченко Т. А., Панова М. І. та інших нау-ковців, проте детально не розглядався.

Тож метою статті є: визначення кримінально правової характеристики складу злочину передбаченого статтею 188-1 КК України, аналізування чинного законодавства в означеній сфері та статистичних даних.

Зважаючи на те, що енергетика є базовою галуззю наці-ональної економіки, відіграє провідну роль у розвитку техніч-ного прогресу і підвищенні життєвого рівня людей, а також те, що викрадення електричної або теплової енергії набуло знач-ного поширення, Верховна Рада України Законом України № 2598-IV від 31 травня 2005 р. доповнила розділ VI Особливої частини КК України (Злочини проти власності) статтею 1881 (Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її само-вільного використання). Зазначене законодавче рішення мож-на розглядати як спробу держави відреагувати на стрімке зрос-тання незаконного споживання електроенергії, як прагнення забезпечити належну охорону власності на електричну та теп-лову енергію, а також як спробу дисциплінувати її споживачів.

Необхідність дослідження об’єктивних та суб’єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 1881 КК, зумовлена тим, що відсутня єдність підходів щодо кваліфікації відповід-них посягань, тому метою даної статті є обумовлення

В теорії кримінально права загальновизнана вертика-льна (загальний, родовий та безпосередній) та горизонтальна (основний та додатковий, обов’язковий та факультативний) класифікації об’єктів злочину.

На думку Панова М.І., безпосередній об’єкт цього зло-чину – відносини власності в галузі використання електричної або теплової енергії.

Додатковим безпосереднім об’єктом є відносини, пов’язані із забезпеченням електроенергією та тепловою енер-гією споживачів [10].

Деякі вчені кажуть про недоцільність включення зага-льного об’єкту до вертикальної класифікації об’єктів злочинів, бо загальним об’єктом вважається сукупність всіх об’єктів, які охороняються кримінальним законом. А вся ця сукупність не


27

може бути об’єктом у складі одного злочину. І пропонують таке визначення об’єкту даного злочину [12].

Основним безпосереднім об’єктом злочинів проти влас-ності є суспільні відносини у сфері власності, під якими розумі-ється двоєдина економіко-правова категорія, у якій виражені відносини між людьми та їх колективами в процесі виробницт-ва, розподілу цих благ та обміну ними, а також своєрідна пра-вова оболонка у вигляді гарантованих законом трьох правомоч-ностей власника (володіння, користування, розпорядження). У зазначеному сенсі вона виступає родовим об’єктом. Тоді видовим об’єктом є її форма – приватна, державно-комунальна тощо [11].

Безпосереднім об’єктом злочину, який розглядається, слід вважати власність на електричну чи теплову енергію кон-кретного (безпосереднього) суб’єкта, якому вона належала на законних підставах до моменту її самовільного злочинного ви-користання.

Основний безпосередній об’єкт знаходиться в структурі об’єктів, тому ним можна визначити право власності на елект-ричну або теплову енергію відповідних державних та приват-них підприємств. Це виходить з того, що відповідно до ст. 6 За-кону України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 ро-ку її об’єкти можуть перебувати у державній та приватній вла-сності. У подібній ситуації знаходиться і теплова енергетика, але на відміну від об’єктів електроенергетики, об’єкти теплопо-стачання можуть перебувати і в комунальній власності [4].

А додатковим об’єктом викрадення електричної та теп-лової енергії шляхом її самовільного використання слід вважа-ти встановлений порядок виробництва, передачі, транспорту-вання, постачання і використання електричної та теплової енергії та безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, а також енергетичну безпеку України, життя та здоров’я людей [11].

Предмет злочину – електрична або теплова енергія, яка самовільно використовується суб’єктом злочину. Електрична енергія – це різновид енергії, пов’язаної з використанням елек-тричного струму, який передається від джерела електроенергії до споживача по електричних мережах. Призначенням елект-ричної енергії є перетворювання її на теплову чи механічну енергію шляхом застосування теплонагрівальних чи інших приладів. Теплова енергія – це гаряча вода і пара, що виробля-ються паровими або атомними електростанціями, геотермаль-ними, геліотермальними та іншими нетрадиційними джерела-


28

ми, котельнями, теплоутилізаційними установами. Теплова енергія передається від джерела до споживача через теплові мережі, тобто систему теплопроводів (трубопроводів).

Але щодо предмету цього злочину існують також супе-речки вчених, бо електрична та теплова енергія, згідно з п. 39 ст. 1 чинного Митного кодексу України, визнаються товаром, кожен з яких має свої властивості: специфіку виробничого процесу; об’єкти, на яких кожна з них виробляється; мають різне призначення, що полягає у перетворенні її у теплову чи механічну енергію шляхом застосування теплонагрівальних чи інших приладів і устаткувань, а теплової – опалення, підігрів питної води, інші господарські й технологічні потреби спожи-вачів; одноразовості використання (споживання) такої енергії, що свідчить про неможливість її оновлення (відновлення) в натурі; форми електричної та теплової енергії: а) електричний струм та б) рідка або газоподібна речовина, що обумовлює ви-знання предметом названого злочину не самої теплової енергії, а теплоносія – рідкої або газоподібної речовини (гарячої води, пари), що циркулює у трубах або каналах і передає теплову енергію в системах теплопостачання, опалення, вентиляції та технологічних установках (так звані «змістовні ознаки»); по-стачання виробленої електричної та теплової енергії безпосе-редньо споживачу, що здійснюється для його власних потреб на підставі укладеного договору купівлі-продажу (для електроенергії) та постачання (для теплоенергії); права власності на ці види енер-гії, яке залежить від форми власності об’єктів електроенерге-тики, на яких вона виробляється як товарна продукція [3].

Тож, можна зробити висновок, що предметом цього зло-чину може бути електрична та теплова енергія, що визнаються товаром (товарною продукцією) та виробляються на об'єктах електроенергетики. Також специфічною ознакою названих об'єктів електроенергетики, на яких виробляють електричну чи теплову енергію, є те, що вони можуть бути складовою локаль-ної енергомережі або енергосистеми, а вироблена на них енер-гія може призначатися виключно для власного споживання [14].

Загальним і притаманним всім зазначеним видам енер-гії (далі – енергії) є те, що вони:

1) пов’язані з наявністю певних енергоносіїв, які здатні перетворюватися на інші види енергії;

2) пов’язані з наявністю певного джерела енергії і окре-мо від нього існувати не можуть.


29

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується викраданням електричної або теплової енергії, яка згідно зі ст.1881 КК вчинюється шляхом:

1) самовільного використання електричної або теплової енергії без приладів обліку (якщо використання таких приладів обов’язкове);

2) внаслідок умисного пошкодження приладів обліку; 3) у будь-який інший спосіб. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є суспільно-

небезпечні наслідки – спричинення зазначеними діями власни-ку значної шкоди.

Викрадення електричної або теплової енергії полягає в протиправному вилученні чужої для суб’єкта злочину електри-чної чи теплової енергії і використанні її у своїх чи інших інте-ресах. Вилучення енергії може бути відкритим або таємним, що не впливає на кваліфікацію, але має значення для оцінки сту-пеня суспільної небезпеки вчинюваного злочину. Протиправ-ність вилучення енергії дістає вираз в тому, що особа не має на енергію, яка викрадається, ні дійсного, ні передбачуваного пра-ва, вона діє самовільно, ця енергія для неї є чужою.

1) Викрадення електричної і теплової енергії шляхом її самовільного використання без приладів обліку (якщо викори-стання таких приладів обов’язкове) полягає у протиправному підключенні особою до мереж постачання електричної чи теп-лової енергії і самовільному користуванні і споживанні винною особою енергії, що поступає по цих мережах. Причому викори-стання енергії здійснюється в обхід приладів обліку, тобто без-контрольно і без підрахування кількості (обсягів) енергії, що протиправно споживається.

2) Викрадення електричної або теплової енергії вна-слідок умисного пошкодження приладів обліку дістає вираз в тому, що шляхом пошкодження приладів обліку (лічильників електричного струму, лічильників споживаючої теплової енер-гії – гарячої води, пару та ін.) винна особа ухиляється від обліку енергії, яку споживає, і при цьому ухиляється від сплати варто-сті фактично споживаної нею енергії. Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України №10 від 6 жовтня 2009 р., умисне пошкодження приладів обліку передбачає приведення таких приладів у стан, який виключає їх повноцінне викорис-тання за цільовим призначенням і забезпечує не контрольова-не такими приладами (без обліку чи з неповним обліком) вико-


30

ристання (споживання) електричної чи теплової енергії (на-приклад, розбирання окремих елементів приладів обліку, руй-нування їх окремих частин тощо) [7]. У випадках, коли пошко-дження приладів обліку енергії, що споживається, містить у собі склад злочину, передбаченого ст. 194 КК, все вчинене ква-ліфікується за сукупністю злочинів.

3) Викраденням електричної або теплової енергії у будь-який інший спосіб є самовільне підключення до електрич-ної чи теплової мережі, у результаті якого енергія споживаєть-ся без укладення договору про її споживання, або підключення з порушенням встановлених правил користування енергією; втручання в роботу технічних засобів передачі і розподілу ене-ргії тощо. Характеризується тим, що винна особа використовує інші (різні), не вказані у ст. 1881 КК способи чи дії, їх особливос-ті і специфічні ознаки не мають суттєвого значення для вста-новлення складу злочину як підстави кримінальної відповіда-льності і правильної кваліфікації злочину, але впливають на оцінку ступеня його суспільної небезпечності. Проте і в даному випадку треба встановити, що особа протиправно (самовільно) споживає чужу для неї енергію і заподіює тим самим власнику цієї енергії значну шкоду.

Склад злочину, передбачений ст. 1881 КК є матеріаль-ним і може мати місце лише у випадку, коли внаслідок викра-дення електричної або теплової енергії власнику такими діями завдано значної шкоди, тобто коли вона в сто і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян (примі-тка до ст. 1881 КК України).

При обчисленні розміру збитків, завданих власнику енергії, треба керуватися відповідними законами чи підзакон-ними нормативно-правовими актами, які регулюють ці питан-ня. Наприклад, при викраденні електроенергії, вирішуючи пи-тання про обчислення розміру збитків, завданих електропоста-чальнику внаслідок порушення споживачем правил користу-вання електричною енергією, треба користуватися відповідною «Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил ко-ристування електричною енергією», затвердженою Постано-вою Національної комісії регулювання електроенергетики України №562 від 4 травня 2006 року [8]. Ця Методика визнає такими, що втратили чинність Постанову НКРЕ від 22.11.99 р. №1416 та Постанову НКРЕ від 05.12.2001 р. №1197. Вона встано-


31

влює порядок визначення обсягу на вартості електричної енер-гії, не облікованої внаслідок порушення споживачами Правил користування електричною енергією, затверджених Постано-вою НКРЕ України від 31.07.1996 р., або Правил користування електричною енергією для населення, затверджених Постано-вою КМУ України від 26.07.1999р. №1357 [5]. Пунктами 2.1 та 3.1 Методики визначається перелік порушень зазначених вище Правил, а також порядок розрахунку обсягу та вартості елект-ричної енергії, не облікованої внаслідок порушення спожива-чами правил користування нею. Також, розрахунок вартості та обсягу електричної енергії визначається Порядком визначення розміру і відшкодування збитків, завданих енергопостачальни-ку внаслідок викрадення електричної енергії, затвердженим Постановою КМУ від 08.02.2006 року №122. Згідно з ним, факти пошкодження приладів (систем) обліку, пломб на приладах, а також факти втручання в їх роботу, що призвели до заниження показань, встановлюються спеціалізованими організаціями (підприємствами), які мають право на проведення відповідної перевірки, із залученням представників Держспоживстандар-ту. Розрахунок вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування елек-тричною енергією, здійснюється за встановленими для відпові-дної групи споживачів тарифами, що діяли у період порушен-ня. Споживач електричної енергії здійснює оплату зазначених збитків протягом 30 днів після отримання рахунка [6].

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, який поєднаний з корисливим мотивом та метою.

Зміст інтелектуального елементу умислу при вчиненні злочину, передбаченого ст. 1881 КК, полягає в усвідомленні осо-бою фактичної сторони вчинюваного. Усвідомлюючи фактичну сторону вчинюваного, така особа усвідомлює: 1) соціальне зна-чення своїх дій, пов’язане із самовільним використанням (спо-живанням) електричної або теплової енергії, що відбувається за відсутності будь-яких підстав щодо такого використання (спо-живання); 2) передбачає настання результату свого діяння – збагачення (отримання майнової вигоди) або уникнення певних матеріальних затрат, внаслідок чого власнику електричної або теплової енергії завдається шкода. Зміст вольового моменту при вчиненні злочину, передбаченого ст. 1881 КК, полягає в тому, що дії, спрямовані на збагачення (отримання майнової вигоди) та уникнення певних матеріальних затрат, завжди є


32

бажаними для винної особи як і наслідки, передбачені цією статтею.

Корисливий мотив при вчиненні цього злочину може полягати у прагненні винної особи збагатитись за рахунок не-законного використання (споживання) електричної або тепло-вої енергії, яка належить на праві власності іншій особі (осо-бам). Таким мотивом при вчиненні названих у ст. 1881 КК дій можна визнати і так звану «корисливу зацікавленість» – усві-домлюване прагнення незаконно збагатити третіх осіб за раху-нок вчинення дій, описаних у ст. 1881 КК. Корислива мета при вчиненні таких дій являє собою уявний результат у виді збага-чення (отримання майнової вигоди) або уникнення певних ма-теріальних затрат, якого винна особа прагне досягти, вчиняючи незаконне використання (споживання) електричної або тепло-вої енергії [13].

Суб’єкт злочину – будь-яка особа, яка не є службовою. Такими особами є:

1) споживачі (промислових споживачів) електричної або теплової енергії – фізичних осудних осіб, які досягли 16-річного віку, оскільки саме цей вік згідно з чинним законодавством надає таким особам права:

а) укладати договір про користування електричною ене-ргією;

б) укладати договір про надання послуг з централізова-ного опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідве-дення;

в) займатися підприємницькою (господарською комер-ційною) діяльністю та бути зареєстрованим державними орга-нами як підприємець;

2) фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, що здійснюють діяльність, пов’язану з виробництвом, переда-чею та постачанням електричної енергії, комбінованим вироб-ництвом теплової та електричної енергії, виробництвом тепло-вої енергії на теплоелектроцентралях та установках з викорис-танням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії, які (суб’єкти) отримали ліцензію на провадження діяльності, пов'я-заної з виробництвом, передачею та постачанням електричної енергії, комбінованим виробництвом теплової та електричної енергії, виробництвом теплової енергії на теплоелектроцентра-лях та установках з використанням нетрадиційних або понов-люваних джерел енергії;


33

3) суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють постачання теплової енергії, виробленої на теплоелектроцент-ралях та установках з використанням нетрадиційних або поно-влюваних джерел енергії;

4) суб’єктів підприємницької діяльності, що здійснюють виробництво (на теплоелектроцентралях та установках з вико-ристанням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії), транспортування, постачання теплової енергії [13].

Такі самі дії службової особи слід кваліфікувати за ст. 364 КК – зловживання владою або службовим становищем.

Частина 2 ст. 1881 КК передбачає відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно (див. ст. 33 КК), за попередньою змо-вою групою осіб (див. ч. 2 ст. 28 КК) або якщо вони завдали шкоду у великих розмірах, тобто таку, що в двісті п’ятдесят разів і більше перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (примітка до ст. 1881 КК).

Норми, передбачені статтями 1881 КК та 192 КК, спів-відносяться, як спеціальна і загальна норми. У випадках, коли вчинене діяння одночасно підпадає під ознаки обох норм, за-стосовувати треба спеціальну норму, тобто ст.1881 КК.

Незаконне використання електричної або теплової ене-ргії набуло загрозливого поширення, і протидіяти цьому без застосування кримінальної відповідальності в сучасних умовах неможливо. При цьому наявні статистичні дані не відобража-ють реального стану його поширеності, що пояснюється висо-ким рівнем латентності таких посягань.

До основних причин та умов, що сприяють вчиненню злочину, передбаченого ст. 188-1 КК України, належать: низь-кий рівень життя населення країни; соціальна нерівність чле-нів суспільства та незахищеність окремих його верств; відсут-ність належної системи правового виховання населення; недо-статній контроль за використанням електричної або теплової енергії з боку енергопостачальних компаній; недосконалість відповідної кримінально-правової норми; відсутність роз’яснень Верховного Суду України щодо застосування цієї норми; недостатній рівень запобігання органами внутрішніх справ цим злочинним проявам; безпідставна відмова у пору-шенні кримінальних справ. Список використаних джерел:

1. Конституція України. – http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр/print1393752749498937.


34

2. Кримінальний Кодекс України. – http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/2341-14.

3. Митний Кодекс. – http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4495-17.

4. Закон України «Про електроенергетику» від 16.10.1997 року;

5. Постанова Кабінету Міністрів України від 26.07.1999 року №1357 «Про затвердження Правил користування електричною енергією для населення»(зі змінами).

6. Постанова Кабінету Міністрів України від 08.02.2006 року №122 «Про затвердження Порядку визначення розміру і відшкоду-вання збитків, завданих енергопостачальнику внаслідок викраден-ня електричної енергії».

7. Постанова Пленуму Верховного Суду №10 від 06.11.2009 року «Про судову практику у справах про злочини проти власнос-ті».

8. Постанова Національної комісії регулювання електро-енергетики України №562 від 04.05.2006 року «Про затвердження Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користу-вання електричною енергією».

9. Статистика МВС України – 2013 рік. – http//mvs.gov.ua/. 10. Кримінальний Кодекс України: Науково-практичний

коментар / Ю. В. Баулін, С. Б. Гавриш та ін. За заг. ред. В. В. Ста-шиса, В. Я. Тація. Вид. четверте, доповнене. – Х. : ТОВ «Одіссей», 2008. – С. 1208.

11. Гончаренко О. А. Об’єкт викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання / Гончарен-ко О. А. // Вісник Одеського національного університету. – Т.14. – Випуск1. – 2009. – С. 72-77.

12. Куц В. Об’єкт незаконного використання електричної та теплової енергії / Куц В., Кириченко Ю. // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2008. – №3. – С. 49-54.

13. Чумаченко Т. А. Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (ст.1881 КК України): кримінально-правова характеристика : автореф. дис. … канд. юрид. наук. : спец. 12.00.08 / Т. А. Чумаченко ; Київський національний університет ім. Т.Шевченка. – К., 2008. – С. 18.

14. Чумаченко Т. А. Предмет викрадення електричної та теплової енергії шляхом її самовільного використання: проблеми визначення / Т. А. Чумаченко // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 8. – С. 41-44.


35 © Гуренко Г. Ю., 2014

В статье определено уголовно правовую характеристику соста-ва преступления предусмотренного статьей 188-1 УК Украины, проанализировано действующее законодательство в указанной сфере и статистические данные. Ключевые слова: похищение электрической или тепловой энер-гии путем ее самовольного использования. The article defined the criminal legal characterization of the offense provided for in Article 188-1 of the Criminal Code, analyzed the existing legislation in this field and statistics. Key words: kidnapping or electricity and heat through its unauthorized use.


Гуренко Дмитро Юрійович, кандидат юридичних наук


УДК 343.35

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНУ ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОСЯГАННЯ НА ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА

ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ

Розглянуто питання можливості вдосконалення законодавства щодо охорони життя та здоров’я працівника правоохоронного органу. Ключові слова: працівник правоохоронного органу, посягання на життя, спеціальна норма, загальна норма.

Постановка проблеми: Однією з найважливіших складо-

вих предмета науки кримінального права є вдосконалення кримінально-правових норм. На думку Н. Ф. Кузнецової, «предмет науки кримінального права включає: а) коментуван-ня, по-іншому – доктринальне тлумачення закону; б) розробку рекомендацій для законодавства і правозастосовної практики; в) вивчення історії кримінального права; г) порівняльний аналіз вітчизняного і зарубіжного права; д) розробку соціології кримі-нального права, тобто вивчення реального життя кримінально-го права шляхом вимірювання рівня, структури і динаміки зло-чинності, вивчення ефективності закону, механізму криміна-


36

льно-правового регулювання, обґрунтованості і обумовленості кримінального закону, криміналізації (декриміналізації) діянь; е) дослідження міжнародного кримінального права» [1, с. 5]. «Саме наука кримінального права, – зазначив М. І. Бажанов, – вивчаючи кримінальне законодавство, з’ясовуючи його соціа-льне призначення, характер усіх його інститутів, їх ефектив-ність, виявляє практичне значення кожної норми, прогалини в правовому регулюванні, досліджує проблеми удосконалення кримінально-правових норм» [2, с. 20].

На підставі вказаних канонів щодо предмета науки кри-мінального права і було проведено це дослідження, яке переко-нує в необхідності певного вдосконалення кримінально-правової норми, що виконує функцію охорони життя праців-ника правоохоронного органу та інших суб’єктів правоохорон-ної діяльності.

Аналіз останніх публікацій, в яких започатковано

розв’язання даної проблеми. Певні проблеми кримінально правового захисту життя працівників правоохоронних органів були розглянуті у працях таких вітчизняних вчених як П. П. Андрушко, М. І. Бажанов, О. Ф. Бантишев, П. А. Воробей, В. О. Глушков, О. М. Джужа, В.Т. Дзюба, В. П. Ємельянов, А. П. Закалюк, М.Й. Коржанський, П. П. Михайленко, М. І. Мель-ник, М. І. Хавронюк, В. І. Шакун, с. С. Яценко та інших вчених.

Виклад основного матеріалу дослідження. З моменту введення в кримінальні кодекси радянських республік відпові-дно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 15 лютого 1962 року «Про посилення відповідальності за посягання на життя, здоров’я та гідність працівників міліції і народних дружинни-ків» спеціальної норми, що передбачала відповідальність за посягання на життя працівника міліції або народного дружин-ника у зв’язку з їх діяльністю щодо охорони громадського по-рядку, санкція цієї норми практично завжди була предметом конструктивної критики з боку науковців. І це зрозуміло, бо нижча межа розміру покарання, встановленого санкцією цієї спеціальної норми, в усіх радянських кодексах виявилася знач-но меншою, ніж нижча межа розміру покарання у санкції зага-льної норми про умисне вбивство за обтяжуючих обставин, що, безумовно, є прикладом неузгодженості загальної та спеціаль-ної норми.

Так, ст. 93 КК УРСР 1960 р., яка встановлювала відповіда-льність за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах


37

і в п. «в» містила таку кваліфікуючу ознаку, як умисне вбивст-во у зв’язку з виконанням потерпілим свого службового або громадського обов’язку, передбачала у своїй санкції покарання у вигляді позбавлення волі строком від восьми до п’ятнадцяти років або смертної кари, тоді як відповідно до ст. 190-1 КК пося-гання на життя зазначених у цій статті осіб каралося позбав-ленням волі на строк від п’яти до п’ятнадцяти років, а при об-тяжуючих обставинах – смертною карою [3].

Виходило, що ця спеціальна норма не тільки не посилю-вала кримінально-правовий захист зазначених у ній осіб, а, навпаки, лише погіршувала його. У зв’язку з цим в одній з ро-сійських наукових праць (а таких праць в той час було дуже багато) коментар до нової ст. 191-2 КК РРФСР (ст. 190-1 КК УРСР) виглядав наступним чином: «Стаття 191-2 КК РРФСР (посягання на життя працівника міліції або народного дружин-ника) незважаючи на усічену конструкцію складу (згідно з чим замах на вбивство кваліфікується як закінчений злочин), від-повідальності не посилювала. Більш того, порівняння мінімумів і максимумів санкцій спеціальної норми ст. 191-2 УК РСФСР і загальної норми ст. 102 п. «в» УК РСФСР (умисне вбивство за обтяжуючих обставин, здійснене у зв’язку з виконанням потер-пілим свого службового або громадського обов’язку) дозволяє вважати, що згаданий Указ Президії Верховної Ради СРСР по-слабив правову основу охорони життя працівників міліції і на-родних дружинників (мінімуми санкцій вказаних статей – п’ять років і вісім років позбавлення волі – за відсутності в криміна-льному праві обов’язкового пом’якшення покарання за замах на злочин. Уже замах на таке вбивство не виключає призначення страти, тоді як її застосування за ст. 191-2 УК обмежується на-явністю обтяжуючих обставин)» [4, с. 19].

Після отримання Україною незалежності ця законодавча помилка була усунена Законом України від 2 жовтня 1996 року № 388/96-ВР «Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України і Кодексу Укра-їни про адміністративні правопорушення щодо посилення від-повідальності за посягання на життя, здоров’я і майно суддів, працівників правоохоронних органів, осіб, які беруть участь в охороні громадського порядку, та громадян». Відповідно до по-ложень цього Закону України нарешті була досягнута абсолю-тна відповідність між санкціями загальної та спеціальних норм КК, які встановлювали відповідальність за посягання на життя


38

особи у зв’язку з виконанням нею службового або громадського обов’язку. Зокрема, ст. 93 КК, яка в п. «в» містила таку квалі-фікуючу ознаку, як умисне вбивство у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку, передбача-ла покарання у вигляді позбавлення волі строком від восьми до п’ятнадцяти років або смертної кари; ст. 190-1 КК, яка встанов-лювала відповідальність за посягання на життя судді, праців-ника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з охороною громадського по-рядку, передбачала покарання у вигляді позбавлення волі стро-ком від дев’яти до п’ятнадцяти років або смертної кари; ст. 58 КК, яка встановлювала відповідальність за посягання на життя державного діяча, вказаного у диспозиції цієї статті, передба-чала покарання у вигляді позбавлення волі строком від десяти до п’ятнадцяти років або смертної кари.

Однак у новому Кримінальному кодексі України 2001 ро-ку ця відповідність санкцій загальної та спеціальних норм була порушена, а законодавча помилка стосовно встановлення по-карання за посягання на життя судді або працівника правоохо-ронного органу відтворена, на що, безумовно, звертається увага у сучасній науковій літературі.

Так, В. В. Мульченко, відзначивши, що відповідно до чин-ного КК посягання на життя особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку, військового начальника карається позбавленням волі на строк від 10 до 15 років, за посягання на життя працівника правоохоронного органу – від 9 до 15 років, а за посягання на суддю, захисника або представника іноземної держави – від 8 до 15 років, робить висновок, що «таке немотивоване, свавільне визначення мінімальної межі покарання, з нашої точки зору, не сприяє виконанню завдань кримінальної політики та профіла-ктики злочинів» [5, с. 148].

Ніби підводячи підсумок у розгляді цього питання, В. І. Осадчий пише наступне: «Посягання на життя судді, на-родного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК), посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльніс-тю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК), мі-німально карається позбавленням волі на строк 8 років, пося-


39

гання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК) – 9 років. Умисне вбивство особи у зв’язку з виконанням нею службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК) мі-німально карається суворіше – позбавленням волі – 10 років. Але ж це (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК) – загальна норма, порівняно зі спеціальними нормами, передбаченими статтями 348, 379, 400. Спеціальні норми для того і вводяться, щоб посилити відпові-дальність. За даних умов спеціальні норми погіршують рівень захищеності працівників правоохоронних органів, суддів, захи-сників. У зв’язку з цим є потреба «вирівняння» мінімальних розмірів позбавлення волі у згаданих статтях КК» [6, с. 214].

Цілком погоджуючись з такою позицією, вважаємо за не-обхідне також звернутися до зарубіжного досвіду тих країн, які в кримінальних кодексах передбачають спеціальні норми, що встановлюють відповідальність за посягання на життя праців-ника правоохоронного органу.

Перш за все, слід зауважити, що в Кодексах усіх цих держав загальна норма, що передбачає відповідальність за умисне вбивство, містить таку кваліфікуючу ознаку, як вбивст-во особи чи її близьких у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку, і максимальна межа покарання загальної та спеціальних норм співпадають, тож звернемо увагу на встановлення мінімальної межі покарання щодо цих статей.

Так само ситуація, як і в КК України, має місце лише в КК Республіки Таджикистан. Тут мінімальна межа загальної норми (ст. 104) – 15 років [7, с. 126], тоді як діяння, передбачене ст. 329 КК (посягання на життя працівника правоохоронного органу або військовослужбовця), мінімально карається позбав-ленням волі на строк 12 років [7, с. 338], а діяння, передбачене ст. 357 КК (посягання на життя особи, яка здійснює правосуддя або попереднє розслідування), тягне мінімальне покарання – 10 років позбавлення волі [7, с. 358].

У кодексах інших зарубіжних країн, що містять спеціа-льні норми про захист працівників правоохоронних органів, санкції спеціальних норм встановлено або більш суворими, ніж санкція загальної норми, або хоча б такими ж само, що має міс-це у загальній нормі.


40

Так, у КК Азербайджанської Республіки санкція загаль-ної норми (ст. 120 КК) і санкція спеціальної норми, яка встано-влює відповідальність за посягання на життя особи, яка здійс-нює правосуддя або попереднє розслідування (ст. 287 КК), пе-редбачають мінімальне покарання 12 років позбавлення волі [8, с. 147, 297]; у КК Республіки Казахстан санкція загальної норми (ст. 96 КК) і санкція спеціальної норми, яка встановлює відповідальність за посягання на життя особи, яка здійснює правосуддя або попереднє розслідування (ст. 340 КК), передба-чають мінімальне покарання 10 років позбавлення волі [9, с. 128, 373–374]; у КК Киргизької Республіки санкція загальної норми (ст. 97 КК) і санкція спеціальних норм, які встановлюють відповідальність за посягання на життя особи, яка здійснює правосуддя або попереднє розслідування (ст. 319 КК), і за пося-гання на життя працівника правоохоронного органу або війсь-ковослужбовця (ст. 340 КК) передбачають мінімальне покаран-ня 12 років позбавлення волі [10, с. 124, 308, 324].

Водночас у КК Республіки Білорусь санкція загальної но-рми (ст. 139 КК) передбачає мінімальне покарання 8 років по-збавлення волі [11, с. 122], а санкція ст. 362 КК, яка встановлює відповідальність за вбивство працівника міліції у зв’язку з ви-конанням ним обов’язків щодо охорони громадського порядку, передбачає мінімальне покарання 10 років позбавлення волі [11, с. 224]. У КК Російської Федерації санкція загальної норми (ст. 105 КК) передбачає мінімальне покарання 8 років позбав-лення волі, а санкція спеціальних норм, які встановлюють від-повідальність за посягання на життя особи, яка здійснює пра-восуддя або попереднє розслідування (ст. 295 КК), і за посяган-ня на життя працівника правоохоронного органу або військово-службовця (ст. 317 КК) передбачають мінімальне покарання 12 років позбавлення волі [12, с. 41, 125, 132].

Здійснюючи вдосконалення закону про кримінальну від-повідальність за посягання на життя працівника правоохорон-ного органу, необхідно перш за все встановити чіткі межі по-няття «працівник правоохоронного органу» шляхом вичерпного переліку правоохоронних органів, діяльність яких підлягає спеціальному кримінально-правовому захисту, якщо не в ст. 2 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3781-XII, то у примі-тці, якою слід доповнити ст. 348 КК України. Зрозуміло, що цей перелік не може бути остаточним, і згодом до нього можуть вноситися нові зміни та доповнення, але цей вичерпний пере-


41

лік повинен існувати, бо приблизний перелік, який має місце у чинному законодавстві, не може задовольнити потреб криміна-льного закону, оскільки порушує принцип суб’єктивного став-лення до провини у зв’язку з тим, що, якщо законодавець не може чітко визначитися з приводу того, який орган вважати правоохоронним, то тим більш важко це зробити пересічному громадянину. Аналоги встановлення вичерпного переліку мали місце у диспозиціях статей 189-2 – 189-5 КК 1960 року в їх реда-кції до 1996 року та присутні у диспозиціях статей 112, 344, 346, 377, 378 і 379 чинного КК України.

При цьому вдосконалення закону про кримінальну відпо-відальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу та інших суб’єктів правоохоронної діяльності треба здійснювати згідно з установленими у науці кримінального права принципами криміналізації, бо чинний закон не повною мірою відповідає цим принципам.

Зокрема, існуюче в чинному законодавстві визначення поняття «працівник правоохоронного органу» не відповідає принципу визначеності та єдності термінології, а та обставина, що поняття «працівник правоохоронного органу» визначається як родове поняття, тоді як поняття «державний діяч» і «праців-ник суду» – шляхом вичерпного переліку конкретних осіб, не відповідає принципу системно-правової несуперечливості. То-му запропонований підхід до визначення поняття «працівник правоохоронного органу» шляхом встановлення вичерпного переліку у примітці до ст. 348 КК таких органів допоможе усу-нути вказану суперечливість, що існує у чинному законі.

Не відповідає принципу системно-правової несуперечли-вості і те, що в нових редакціях статей 342 і 343 КК поряд з по-няттям «працівник правоохоронного органу» окремо міститься поняття «державний виконавець» («працівник державної вико-навчої служби»), тоді як в іншій статті (в тому числі ст. 348 КК), що здійснюють захист правоохоронної діяльності, такі зміни не внесено. У зв’язку з цим вважаємо за потрібне врахувати останні зміни у кримінальному законодавстві щодо співвідно-шення понять «працівник правоохоронного органу» і «держав-ний виконавець» та поширити здійснюваний статтею 348 КК захист життя також і на працівника державної виконавчої служби, ознаками якого доповнити диспозицію ст. 348 КК.

Принципу системно-правової несуперечливості криміна-лізації діяння не відповідає й та обставина, що в санкції ст. 348


42

КК передбачається менший розмір покарання, ніж у санкції загальної норми, хоча в період з 1996 по 2001 рік санкція відпо-відної статті (ст. 190-1 КК) була більш суворою, ніж санкція загальної норми (ст. 93 КК), тим більш, що в чинних кодексах зарубіжних країн, які містять спеціальну норму про криміна-льно-правовий захист працівника правоохоронного органу, са-нкція цієї спеціальної норми, як правило, встановлюється або більш суворою, ніж санкція загальної норми, або хоча б такою само, що має місце у загальній нормі. Виходячи з положень чинного КК України, вважаємо, що оптимальним буде такий варіант вдосконалення санкції розглядуваної статті, коли пе-редбачений нею розмір покарання перебуватиме на одному рівні з розміром покарання, передбаченим загальною нормою.

Принцип безпрогалинності порушується тим, що в ст. 348 КК, крім посягання на життя працівника правоохоронного ор-гану, криміналізовано також посягання на життя лише його «близьких родичів». Це породжує прогалину в законі, оскільки за межами спеціального кримінально-правового захисту зали-шається багато інших близьких працівнику правоохоронного органу осіб, доля яких йому далеко не байдужа. На невдалість терміна «близькі родичі» та на недоцільність його використан-ня у кримінальному законі, як було згадано раніше, постійно вказується у науковій літературі. Тому вважаємо, що усунення вказаної прогалини необхідно здійснити шляхом заміни термі-ну «близькі родичі» на термін «близькі».

Принцип повноти складу порушується тим, що спеціаль-ний кримінально-правовий захист життя члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кор-дону поширюється лише на випадки, пов’язані з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку, а не з будь-якою громад-ською діяльністю, передбаченою законом, оскільки відповідно до ст. 9 Закону України від 22 червня 2000 року № 1835-III «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» головні завдання цих формувань визначаються не тільки у сфері охорони громадського порядку, але й в інших сферах суспільного життя, а саме: 1) у сфері охорони громадсь-кого порядку; 2) у сфері охорони державного кордону; 3) у разі виникнення надзвичайних ситуацій [13]. Тому слід криміналі-зувати посягання на життя цих осіб у зв’язку з виконанням ними будь-якого громадського обов’язку, що виконується у ме-жах, встановлених законом для діяльності громадських формувань.


43

Також спеціальний захист військовослужбовця не треба обмежувати лише випадками, пов’язаними з діяльністю щодо охорони громадського порядку, і позитивним прикладом у цьо-му плані є ст. 340 КК Киргизької Республіки, ст. 317 КК Росій-ської Федерації та ст. 329 КК Республіки Таджикистан, які се-ред злочинів проти порядку управління передбачають склад злочину, що встановлює відповідальність за посягання на жит-тя працівника правоохоронного органу, військовослужбовця, а так само їх близьких у зв’язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки [10, с. 323–324; 12, с. 125; 7, с. 338]. Тобто захист життя військовос-лужбовця треба здійснювати не тільки у зв’язку з його діяльні-стю щодо охорони громадського порядку, але й у зв’язку з його діяльністю щодо забезпечення громадської безпеки.

Водночас указаний зарубіжний досвід виявляє ще одну невідповідність положень ст. 348 КК України принципу повно-ти складу – те, що кримінально-правовий захист, відповідно до цієї статті, не поширюється на близьких осіб членів громадсь-ких формувань та близьких осіб військовослужбовця, чим та-кож слід доповнити цю статтю.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що диспозиція та санкція ст. 348 КК України потребує певного коригування та вдосконалення. Список використаних джерел:

1. Курс уголовного права. Общая часть : учебник для вузов : Т. 1 : Учение о преступление / под ред. Н. Ф. Кузнецовой, И. М. Тяжковой. – М. : Зерцало, 1999. – 592 с.

2. Кримінальне право України. Загальна частина : підруч-ник / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов [та ін.] ; за заг. ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 2-е вид., перероб. і доп. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – 480 с.

3. Кримінальний кодекс Української Радянської Соціаліс-тичної Республіки : прийнятий Законом Української РСР від 28 грудня 1960 року ; набув чинності з 1 квітня 1961 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 14.

4. Руднев Н. Уголовно-правовая защищенность работников милиции и военнослужащих / Н. Руднев, В. Мальцев // Социалисти-ческая законность. – 1991. – № 11. – С. 19–21.

5. Мульченко В. В. Кримінально-правова охорона життя суддів / В. В. Мульченко // Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи : Матер. наук. – практ. конф. (Харків, 22–23 квітня


44

2004 року) / редкол. : Сташис В. В. (голов. ред.) та ін. – К. ; Х. : Юрін-ком-Інтер, 2004. – С. 146–148.

6. Осадчий В. І. Кримінально-правовий захист правоохо-ронної діяльності / В. І. Осадчий. – К. : Атіка, 2004. – 336 с.

7. Уголовный кодекс Республики Таджикистан / предисл. А. В. Федорова. – СПб : Юридический центр Пресс, 2001. – 410 с.

8. Уголовный кодекс Азербайджанской Республики / науч. ред., предисл. докт. юрид. наук, проф. И. М. Рагимова ; пер. с азерб. Б.Э. Аббасова. – СПб : Юридический центр Пресс, 2001. – 325 с.

9. Уголовный кодекс Республики Казахстан / предисл. докт. юрид. наук, проф. И. И. Рогова. – СПб : Юридический центр Пресс, 2001. – 466 с.

10. Уголовный кодекс Кыргызской Республики / предисл. канд. юрид. наук А. П. Стуканова, канд. юрид. наук П. Ю. Констан-тинова. – СПб : Юридический центр Пресс, 2002. – 352 с.

11. Уголовный кодекс Республики Беларусь / вступ. статья А. И. Лукашова, Э. А. Саркисовой. – 2-е изд., испр. и доп. – Мн. : Тесей, 2001. – 312 с.

12. Уголовный кодекс Российской Федерации. – М. : ТК Вел-би ; изд-во Проспект, 2003. – 160 с.

13. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону : Закон України від 22 червня 2000 року № 1835 – III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 40. – Ст. 338.

Рассмотрены вопросы возможности совершенствования законо-дательства относительно охраны жизни и здоровья сотрудни-ка правоохранительного органа. Ключевые слова: сотрудник правоохранительного органа, пося-гательство на жизнь, специальная норма, общая норма. The questions of the possibility of improving the legislation on the protection of life and health of a law enforcement officer. Key words: law enforcement officer, assault on life, a special rule, the general rule.



45

© Житний О. О., 2014

Житний Олександр Олександрович, доктор юридичних наук, доцент


УДК 343.211

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ФУНКЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ (ОКРЕМІ ПИТАННЯ)

Розглянуто окремі аспекти реалізації функцій кримінального права України в умовах глобалізації в цілому і правової глобалі-зації зокрема. Визначене місце національного кримінального права в цих процесах як об’єкта глобалізації та як засобу конт-ролю за її негативними наслідками. Ключові слова: національне кримінальне право, кримінальне законодавство, охоронна функція, міжнародні відносини, глоба-лізація.

Як наголошує В. Тацій, окреслюючи основні проблеми су-часного кримінального права України, залишаючись стабіль-ним у своїх принципових положеннях, воно має «ефективніше реагувати на ті зміни, які відбуваються в політичних, соціаль-но-економічних умовах життя суспільства і держави, адекватно відповідати на будь-які нові суспільно небезпечні виклики з боку злочинного середовища» [1, с. 33]. Чимало таких змін про-дукує феномен глобалізації, який за значущістю й інтенсивніс-тю перебуває на одному з чільних місць серед факторів впливу на розвиток сучасного світу. Глобалізація є складним процесом, обумовленим економічним, технологічним і соціальним прогре-сом останніх десятиліть [2]. Його ґенезу визначають демографо-екологічні фактори (стрімке зростання населення планети та його потреб), розвиток техносфери (створення світового техно-логічного й інформаційного простору, наднаціональних транс-портних й телекомунікаційних мереж), інтеграційні процеси в світовій економіці, геополітична інтеграція, поява численних міждержавних зв’язків і залежностей, інтенсивний соціокуль-турний взаємообмін [3, с. 7-11]. Наслідки глобалізації проявля-ються в різних сферах життя держави та суспільства, що пере-бувають під впливом права, змінюють суспільні відносини, які є предметом кримінально-правової охорони та кримінально-правового регулювання. Тому без врахування чинника глобалі-


46

зації при організації й реалізації кримінальної політики немо-жливо гармонійно узгодити національні засоби соціально-правового контролю над злочинністю з міжнародними підхода-ми та стандартами. Серед українських авторів, які приділяли особливу увагу питанням розвитку кримінального права в умо-вах глобалізації – Ю. Баулін, В. Борисов, Є. Лащук, С. Лихова, А. Музика, В. Навроцький, Ю. Пономаренко, В. Попович, А. Савченко, П. Фріс та деякі інші фахівці. Активні наукові пошуки в сфері кримінально-правової глобалістики здійсню-ють зарубіжні науковці (О. Бойко, Н. Генріх, Ю. Голік, А. Жалінський, О. Кібальник, А. Коробеєв, В. Лунеєва А. Нау-мов, Т. Родіонова, А. Спірідонов, Ю. Трунцевський).

Суспільство, яке входить в період глобалізації, робить це цілком, і злочинність не може бути ізольована від цього транс-місійного процесу: в її якісно нових проявах вона є тіньовою, негативною стороною глобалізації [4, с. 16]. У процесі глобалі-зації злочинність стала більш мобільною, правопорушники майстерно використовують відкритість кордонів, пробіли у законодавстві, нерівномірність у правовому регулюванні й пра-вовій охороні у законодавстві різних країн, розвиваються транснаціональні форми злочинної діяльності, з’являються нові злочинні практики (внутрішній і міжнародний тероризм, незаконний обіг наркотичних засобів, зброї, військової техніки, радіоактивних речовин і матеріалів, органів та тканин людини для трансплантації, фальшивомонетництво, відмивання неза-конно отриманих коштів та майна, работоргівля, комп’ютерне шахрайство, злочини, пов’язані із творами мистецтва та куль-турної спадщини, крадіжки інтелектуальної власності, контра-банда автомобілів, міжнародна корупція, злочинність в сфері дорожнього руху тощо) [4, с. 16; 5, с. 271; 6, с. 7]. Усвідомлення цих обставин вимагає вжиття заходів, спрямованих на захист кримінально-правовими засобами суспільних відносин від но-вих форм суспільно небезпечних посягань, у зв’язку із чим оці-нка спроможності національного кримінального права забезпе-чувати охорону соціальних цінностей й регулювання суспіль-них відносин в умовах глобалізації стає актуальною проблемою.

Враховуючи загальні тенденції глобалізації, притаманні їй позитивні й негативні наслідки, серед положень криміналь-ного права України можна виокремити групи кримінально-правових норм, які, реалізуючи функції галузі, здатні забезпе-чувати нормальний порядок позитивних процесів глобалізації


47

та норм, що убезпечують об’єкти кримінально-правової охоро-ни від негативних наслідків глобалізації. Зокрема, до положень, що забезпечують нормальний порядок розвитку позитивних процесів глобалізації можна віднести:

а) норми, які забезпечують порядок геополітичної інтег-рації суб’єктів міжнародних відносин і цілісність держави як суб’єкта інтеграційних процесів. Це приписи про кримінальну відповідальність за дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК), про посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК). Оскільки головним суб’єктом процесів глобалізації є держава, важливим є збере-ження її стабільності й цілісності (територіальної й політичної). Особливу актуальність це питання набуває з урахуванням одні-єї з небезпек, яку несуть глобалізаційні процеси у геополітич-ному вимірі та про яку одностайно говорять всі дослідники, – втрати національного суверенітету;

б) норми, що забезпечують правомірний розподіл майно-вих і фінансових активів між суб’єктами інтеграційних проце-сів в економічній сфері, порядок переміщення товарів, послуг і фінансових ресурсів у процесі економічної глобалізації. До них належать положення про кримінальну відповідальність за кон-трабанду (ст. 201 КК), легалізацію доходів, одержаних злочин-ним шляхом (ст. 209 КК), умисне порушення вимог законодав-ства про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) до-ходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 209-1 КК), незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю (ст. 231 КК), не-законне використання інсайдерської інформації (ст. 232-1 КК), порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю (ст. 333 КК). Водночас, невирішеним у кримінальному законодавстві зали-шається питання встановлення кримінальної відповідальності за рейдерство, яке визнається одним із негативних феноменів сучасної економіки та еволюціонує саме в умовах глобалізації фінансових ринків [7, с. 85];

в) норми, що забезпечують порядок транскордонного переміщення населення в процесі глобалізації. Атрибутом гло-балізації є міграція – територіальні переміщення населення, які супроводжуються зміною місця проживання. У законодавстві України про кримінальну відповідальність передбачено деякі


48

засоби впливу на цей процес (встановлено відповідальність за незаконне переправлення осіб через державний кордон Украї-ни ст. 332 КК). Об’єктом кримінально-правової охорони обрано лише відносини в сфері зовнішньої міграції. Водночас, нагада-ємо, що до 2004 р. в кримінальному законі існувала й підстава кримінальної відповідальності за незаконне перетинання дер-жавного кордону України (її містила ст. 331 КК, яку було ви-ключено на підставі Закону України № 1723-IV від 18.05.2004 р.);

г) інститут, який забезпечує порядок раціонального вико-ристання природних ресурсів, захист екології України від де-структивної промислової і сільськогосподарської діяльності транснаціональних корпорацій в ході глобалізації. До нього входять положення розділу VIII Особливої частини КК «Зло-чини проти довкілля»;

д) положення, що забезпечують порядок вирішення полі-тичних конфліктів між суб’єктами глобалізації, який відповідає нормам і принципам міжнародного права. Такими є норми про пропаганду війни (ст. 436 КК), планування, підготовку, розв’язування та ведення агресивної війни (ст. 437 КК), пору-шення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК);

е) положення, які забезпечують збереження культурного, етнічного, конфесійного різноманіття та толерантності як одні-єї із соціокультурних засад глобалізації (кримінально-правові норми про боротьбу зі злочинними проявами нетерпимості за ознакою раси, національності чи релігії – ст. 161 КК, положення які посилюють суворість кримінальної відповідальності за по-сягання, вчинені з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості);

є) положення, які забезпечують кримінально-правовий

захист від агресивних, насильницьких форм антиглобалістич-ної діяльності. Сюди слід віднести «антитерористичний» блок кримінально-правових приписів, а також положення про відпо-відальність за напад на об’єкти, на яких є предмети, що станов-лять підвищену небезпеку для оточення (ст. 261 КК), погроза вчинити викрадання або використати радіоактивні матеріали (ст. 266 КК), блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства (ст. 279 КК), групове порушення громадського порядку (ст. 293 КК), масові завору-шення (ст. 294 КК), заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295 КК);


49

ж) положення, що забезпечують порядок залучення тру-дових ресурсів і законність використання (експлуатації) праці людини. Це норми про кримінальну відповідальність за торгів-лю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини (ст. 149 КК), експлуатацію дітей (ст. 150 КК), порушення вимог законодавст-ва про охорону праці (ст. 271 КК);

з) положення, що забезпечують захист глобального інфо-рмаційного простору, засобів його створення й підтримання (розділ XVI Особливої частини КК «Злочини у сфері викорис-тання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), сис-тем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку»);

и) положення, які забезпечують законний порядок ухва-лення юридично значущих рішень особами, що можуть брати участь в управлінні глобалізаційними процесами від імені дер-жав, транснаціональних корпорацій, міжнародних організацій (розділ XVII Особливої частини КК «Злочини у сфері службо-вої діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг»);

і) положення, які забезпечують соціальний контроль за розробкою і впровадженням новітніх технологій в різних галу-зях науки й техніки. Сьогодні до них можна віднести норми про кримінальну відповідальність за порушення в сфері розробки і впровадження біомедичних технологій – порушення прав паці-єнта (ст. 141 КК), незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК), порушення встановленого законом порядку транс-плантації органів або тканин людини (ст. 143 КК), порушення встановленого порядку доклінічного вивчення, клінічних ви-пробувань і державної реєстрації лікарських засобів (ст. 321-2 КК). Водночас, український законодавець поки що забезпечив правовий захист відносин лише в сфері трансплантації органів і тканин людини, та залишає поза увагою протидію суспільно небезпечним формам використання таких бiомедичних техно-логій, які вже відомі у світі та відзначені у міжнародному праві та в іноземному кримінальному законодавстві як потенційно небезпечні (недозволені генетичні маніпуляції, клонування людини). «Відсутність необхідної нормативної бази негативно відбивається на стані захищеності важливих суспільних відно-син, допускає вільне вчинення у сфері медицини діянь, які створюють суттєві загрози для таких найважливіших ціннос-тей, як здоров’я та життя людини, її тілесна недоторканність, честь і гідність особи», – зазначає Г. Чеботарьова [8, с. 87]. Тому


50

слід підтримати вітчизняних і зарубіжних дослідників, які об-ґрунтовують доцільність криміналізації таких діянь, як умисна зміна генотипу людини з метою, не пов’язаною із лікуванням; терапевтичне й репродуктивне клонування людини; інші мані-пуляції з генами людини, які призводять до втрати нею генети-чної індивідуальності; незаконні генетичні маніпуляції на мо-лекулярному, клітинному рівні з використанням модифікованих РНК та ДНК для створення генно-модифікованих організмів.

Процеси глобалізації можуть зумовлювати й відмову від кримінальної відповідальності за деякі види людської поведін-ки (впливати на декриміналізацію окремих деліктів). Так, саме в умовах глобалізації соціокультурної сфери внаслідок розвит-ку й закріплення в праві ліберально-лібертатної концепції (згі-дно якої громадська влада поширюється лише на ті дії особи, які зачіпають інших людей, але дії, які стосуються виключно самої особи, перебувають в її власній владі), відбулося скасу-вання в багатьох європейських країнах кримінальної відповіда-льності за невдале самогубство, гомосексуалізм, проституцію [9]. Декриміналізація гомосексуалізму (добровільного мужолоз-тва) була скасована в Україні у 1991 р. Аналогічні зміни відбу-лися в цей час і в кримінальному законодавстві багатьох інших колишніх радянських республік. Проституцію в Україні було декриміналізовано у 2006 році. Для глобалізації характерна й лібералізація фінансових операцій. Тому здійснену в 2011 р. декриміналізація ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (злочин передбачався ст. 207 КК) та незаконного від-криття або використання за межами України валютних рахун-ків (ст. 208 КК) можна пов’язати із впливом глобалізації на віт-чизняний фінансовий ринок.

Ознакою впливу процесів глобалізації на вітчизняне кримінальне право виражається також в поглибленні правової глобалізації. В цих умовах помітні зміни відбуваються у відно-синах між державами, підвищився ступінь сприйняття право-вим конкретних країн положень, визначених принципами та нормами міжнародного права, на їх основі відбувається збли-ження правових систем різних країн і регіонів. Одна з основних тенденцій правової глобалізації – це взаємодія національного права із регіональними й світовою системами права (рецепція галузей та інститутів права, сприйняття світових пріоритетів правового регулювання) [10, с. 4]. Особливе значення це має для розвитку кримінального права України, оскільки в цій галузі


51

поки що не відпала потреба вдосконалення й оновлення згідно з духом, принципами й нормами міжнародного права. Водно-час, процеси уніфікації, які характеризують правову глобаліза-цію, можуть бути небезпечними для кримінального права дер-жави, якщо перетворюються на спонтанний процес. Обґрунто-вано вказуючи на це, С. Лихова наводить низку доказів, які засвідчують, що вітчизняний законодавець, бажаючи будь-що пристосувати кримінальне право України до міжнародних і, зокрема, загальноєвропейських стандартів, припускається ба-гатьох принципових помилок, нехтує доктринальними принци-пами криміналізації й декриміналізації, що призводить до не-стабільності в зазначеній галузі, призводить до невідповіднос-тей між її традиційними засадами й міжнародними зо-бов’язаннями в кримінально-правовій сфері [11, с. 46–47]. Тому амбівалентність змісту та результатів глобалізації в правовій сфері вимагає, з одного боку, продовження процесу гармоніза-ції кримінального права України щодо міжнародних стандартів правової охорони найбільш важливих соціальних цінностей, а з іншого – загострює важливість проблеми збереження націона-льної специфіки цієї галузі, уникнення хаотичних процесів перебудови вітчизняного кримінального законодавства.

Викладене дозволяє побачити, що враховуючи зміст те-нденцій глобалізації, притаманні їй позитивні й негативні нас-лідки, вітчизняне кримінальне право може розглядатись і як об’єкт глобалізації, і як елемент механізму національного конт-ролю за деякими її процесами. Зокрема, в ньому можна виділи-ти низку положень, що мають використовуватись для забезпе-чення правопорядку в різних сферах суспільно-політичного життя при розгортанні процесів глобалізації. Підводячи підсу-мки зазначимо, що кримінальне право держави, зважаючи на його історично зумовлені функції забезпечувати охорону й регулювання найбільш важливих суспільних відносин в держа-ві, не повинне й не може залишатись осторонь процесів глоба-лізації, а має в межах його можливостей використовуватись в комплексі заходів контролю над ними та мінімізації їх негатив-них впливів. При цьому новітні глобальні загрози (у т.ч. й вияв-лені на рівні міжнародного спілкування), які з’являються в ході всесвітньої економічної, політичної й культурної інтеграції й глобалізації, слід оперативно екстраполювати на сфери забез-печення національних інтересів, прав та свобод громадян Укра-їни, що дозволить організувати їх вчасний захист національним кримінальним правом. Юридична наука в таких умовах пови-


52

нна слідкувати за процесами глобалізації й прогнозувати вплив їх результатів на сфери суспільних відносин, що є об’єктом кримінально-правової охорони. Список використаних джерел:

1. Тацій В. Я. Проблеми застосування кримінального зако-нодавства України та шляхи його вдосконалення / В. Я. Тацій // 10 років чинності Кримінального кодексу України: проблеми за-стосування, удосконалення та подальшої гармонізації із законодав-ством європейських країн : матеріали міжнар. наук. – практ. конф. (м. Харків, 13–14 жовтня 2011 р.) / ред. колегія : В. Я. Тацій (голов. ред.), В. І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. – Х. : Право, 2011. – С. 29–34.

2. Лубська В. В. До питання взаємозв’язку понять «глобалі-зація» та «вестернізація» / В. В. Лубська // Проблеми міжнародних відносин: зб. наук. праць. – К. : КиМУ, 2012. – Вип. 5. – С. 193-207.

3. Яковец Ю. В. Глобализация и взаимодействие цивилиза-ций / Ю. В. Яковец– М. : ЗАО «Изд-во «Экономика», 2003. – 441 с.

4. Голик Ю. В. Преступность – планетарная проблема (К итогам XI Конгресса ООН по предупреждению преступности и уголовному правосудию) / Ю. В. Голик, А. И. Коробеев. – СПб. : «Юридический центр Пресс», 2006. – 215 с.

5. Баулин Ю. В. Глобализация, угрозы «новой преступнос-ти» и возможности уголовного права / Ю. В. Баулин // Уголовное право: стратегия развития в ХХІ веке : сборник материалов треть-ей Международной научно-практической конференции. – М. : МГЮА, 2006. – С. 271–273.

6. Глобализация и девиантность / науч. ред. Я. Гилинский. – СПб. : Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2006. – 393 с.

7. Федоров А. Ю. Рейдерство: общественная опасность, про-блемы противодействия / А. Ю. Федоров // Противодействие совре-менной преступности: оценка эффективности уголовной политики и качества уголовного закона : сборник научных трудов ; под ред. д.ю.н., проф. Н. А. Лопашенко. – Саратов : Сателлит, 2010. – С. 72–85.

8. Чеботарьова Г. В. Кримінально-правова охорона правопо-рядку в сфері медичної діяльності : монографія / Г. В. Чеботарьова. – К. : КНТ, 2011. – 616 с.

9. Аюпов В. Ш. Право и мораль в условиях глобализации : автореф. дис … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / В. Ш. Аюпов. – М., 2009. – 20 с.

10. Васечко Л. О. Національне право в умовах глобалізації (загальнотеоретичний аспект) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Л. О. Васечко. – Луганськ, 2011. – 20 с.

11. Лихова С. Я. Глобалізація та кримінальне законодавство (позитивні результати та негативні наслідки) / С. Я. Лихова // Тео-


53 © Кондратов Д. Ю., 2014

ретичні основи забезпечення якості кримінального законодавства та правозастосовчої діяльності у сфері боротьби зі злочинністю в Україні : матеріали наукової конференції (м. Харків, 15 травня 2009 р.). – Х. : Право, 2009. – С.45–48.

Рассмотрены некоторые аспекты реализации функций уголов-ного права Украины в условиях глобализации в целом и правовой глобализации в том числе. Определено место национального уго-ловного права в этих процессах как объекта глобализации и как средства социального контроля за ее негативными последстви-ями. Ключевые слова: национальное уголовное право, уголовное зако-нодательство, охранительная функция, международные догово-ры, глобализация.

Some aspects of implementing the functions of criminal law of Ukraine in the context of globalization in general and legal globalization including. The place of national criminal law in these processes of globalization as an object and as a means of social control over its negative effects. Key words: national criminal law, criminal law, security function, international treaties, globalization.


Кондратов Дмитро Юрійович, кандидат юридичних наук


УДК 343.3

ВІДМЕЖУВАННЯ ВТЯГНЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ У ЗЛОЧИННУ ДІЯЛЬНІСТЬ (СТ. 304 КК УКРАЇНИ)

ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ

У статті, на основі аналізу діючих кримінально-правових при-писів та спеціальної наукової літератури, зроблена спроба ви-рішити питання правильної кваліфікації діянь, що спрямовані на втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304 КК Украї-ни), а також їх відмежування від суміжних складів злочинів. Ключові слова: відмежування, кваліфікація, неповнолітня особа, склад злочину, суміжні склади злочинів, злочинна діяльність.


54

На сучасному етапі, в умовах інтеграції України до Єв-

ропейського Союзу, одним з актуальних завдань нашої держави стає підвищення ефективності діяльності державних органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю, та дотримання цими орга-нами основних прав та свобод людини. Виходячи з цього, роз-робка питань правильного застосування норм кримінального законодавства має важливе теоретичне і практичне значення.

Кваліфікація злочину є найскладнішим видом правоза-стосування. Ніяка інша правозастосовча діяльність не вимагає врахування такої кількості конкретних обставин вчинення ді-яння, такого досконалого знання законодавства, що передбачає відповідальність за його вчинення, та слідчо-прокурорської і судової практики. Саме в цій діяльності припускається й найбі-льша кількість помилок. Більшість вироків змінюється і скасо-вується через неправильну кваліфікацію злочинів [1, с. 3]. Між тим правильна кваліфікація злочину має вирішальне значення в процесі здійснення кримінального судочинства.

Загальновідомо, що у кримінальному праві кваліфікаці-єю називається юридична оцінка злочину і встановлення (за-стосування) тієї кримінально-правової норми, яка повніше опи-сує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин означає вста-новити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка пе-редбачає відповідальність саме за вчинення цього злочину [1, с. 5; 2, с. 51].

Кримінально-правова кваліфікація передбачає встанов-лення того, який саме злочин вчинено, якою статтею (статтями) Особливої частини КК передбачена відповідальність за пося-гання. Констатація вказаних обставин водночас означає ви-знання того, що у скоєному немає ознак іншого злочину, що в даному випадку не повинна застосовуватися якась інша норма (норми) кримінального закону, що діяння не становить собою адміністративний проступок чи інше правопорушення. Таким чином, кримінально-правова кваліфікація нерозривно пов’язана з розмежуванням злочинів, як фактів дійсності, пра-вових норм та диспозицій статей закону, в яких виражені ці норми, складів злочинів, що становлять собою теоретичні мо-делі певних посягань.

За висловлюванням В. М. Кудрявцева, «відмежування суміжних складів злочинів – це зворотний бік кваліфікації» [3, с. 126]. Відмежування полягає у відшуканні ознак, які індивіду-


55

алізують склад того чи іншого злочину, це дозволяє відрізнити його від суміжних (схожих) складів злочинів. Іншими словами, необхідно знайти критерії відмежування суміжних складів зло-чинів, якими можуть виступати тільки відмінні ознаки, що сприятиме правильній кваліфікації діяння, та реалізації прин-ципу законності під час кримінального провадження. При цьо-му, звичайно, встановлення явно відмінних ознак труднощів не становить – непростою є задача встановлення неочевидних, латентних відмінних ознак. Вона може бути успішно вирішена за умови використання правильної методики, що передбачає здійснення всіх необхідних досліджень системно, послідовно та логічно. Тому ця проблема залишається досить актуальною, оскільки розробка питань правильного застосування норм кри-мінального законодавства має важливе як теоретичне, так і практичне значення.

Загальні рекомендації відмежування суміжних злочинів розроблені, головним чином, у працях А. Ф. Зелінського, М. Й Коржанського, В. М. Кудрявцева, В. О. Навроцького, С. А. Тарарухіна та інших вчених. Зокрема, як правильно за-значає В. О. Навроцький, «розмежування будь-яких явищ, про-цесів, предметів, у тому числі й злочинів, включає проведення наступних дій: 1) знаходження спільного – того, що об’єднує порівнювані об’єкти, які відзначаються як споріднені – суміжні злочини чи інші правопорушення; 2) виведення ознак, за якими порівнювані об’єкти відрізняються між собою; 3) встановлення, в чому же полягає відмінність у виявлених розмежувальних ознаках» [2, с. 477-478].

Метою запропонованої статті є вирішення питання пра-вильної кваліфікації діянь винного, що спрямовані на втягнен-ня неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304 КК України), а також їх відмежування від суміжних складів злочинів.

В юридичній літературі висловлюється слушна думка про те, що складу злочину властиві різноманітні функції, одні-єю з яких є розмежувальна [4, с. 213-217]. Погоджуючись з цією тезою, ми вважаємо, що лише із врахуванням ознак, які мають юридичний (нормативний) характер та слугують критеріями відмежування злочинів, тобто, лише за допомогою системного аналізу юридичних ознак складів конкретних злочинів, можли-во здійснити правильне відмежування злочинів від адміністрати-вних правопорушень та від інших суміжних складів злочинів.


56

При цьому, суміжні склади злочинів необхідно відрізня-ти від конкуренції кримінально-правових норм. Відмінність між цими категоріями полягає в тому, що суміжні склади роз-межовуються між собою за одною чи декількома ознаками, тоб-то один із суміжних складів злочинів має ознаку, якої немає в іншому складі, але при цьому інший склад має ознаку, відсутню в першому складі злочину. При конкуренції ж норм лише одна з них має ознаку, яка відсутня в іншій. При цьому, як зазначає Л. П. Брич, характерною ознакою розмежувальних ознак у су-міжних складах злочинів є їх взаємовиключність, оскільки «розмежувальні ознаки – це пара (група) однойменних ознак, що відрізняються між собою за змістом, кожна з яких є озна-кою окремого складу злочину, і якісно по-різному характери-зуючи одну і ту саму властивість, яка визначається відповідни-ми ознаками складу, своєю присутністю унеможливлює наяв-ність у цьому складі іншої ознаки, і навпаки» [4, с. 215].

Аналізуючи позицію К. С. Хахуліної щодо встановлення відмінностей між проблемою конкуренції норм та проблемою розмежування суміжних складів злочинів, В. О. Навроцький аргументовано доводить, що «основне питання такого співвід-ношення треба ставити так: чи знаходяться норми, що містять суміжні склади злочинів, у конкуренції, чи ні. При позитивній відповіді на питання в процесі кваліфікації треба застосовува-ти правила подолання конкуренції, при негативній – правила розмежування суміжних складів злочинів. Разом з тим треба мати на увазі, що у більшості правозастосовних ситуацій кон-куренції між нормами із суміжними складами злочинів взагалі не можна виникнути, оскільки теоретичне співвідношення їх ознак в конкретній практичній ситуації не може змінитися» [2, с. 480-481].

При проведенні розмежування суміжних злочинів важ-ливо встановити, на які суспільні відносини, соціальні цінності, блага або законні інтереси посягає те чи інше діяння, тобто чо-му саме і яку шкоду воно завдає. При цьому важливо чітко встановити і всі окремі специфічні юридичні ознаки, які харак-теризують того чи іншого потерпілого, а також заподіяні йому наслідки. Тому, на нашу думку, найбільшу складність стано-вить кваліфікація діянь, які спрямовані на тотожні безпосеред-ні об’єкти посягання і які утворюють низку послідовних, пов’язаних між собою дій. Так, у судовій та слідчій практиці можуть виникати певні складнощі при відмежуванні злочину,


57

передбаченого ст. 304 КК України, та злочинів, при вчиненні яких потерпілими можуть виступати неповнолітні або малолі-тні особи.

Як прямо зазначає Пленум Верховного Суду України у п. 3 постанови «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» від 27 лютого 2004 р. № 2 «Су-дам треба мати на увазі, що відповідальність дорослих осіб за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність встановлена не тільки ст. 304 Кримінального кодек-су України, а й іншими статтями цього Кодексу (ч. 3 ст. 300, ч. 3 ст. 301, ч. 3 ст. 302, ч. 3 ст. 303, ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317, статтями 323 і 324), котрі є щодо неї спеціальними нормами. У разі вчинення злочину, передбаченого спеціальною нормою, кваліфікувати дії винної особи ще й за ст. 304 КК не потрібно» [5, с. 409].

Проте, у перелік спеціальних норм, який міститься в п. 3 постанови Пленуму, чомусь не включені спеціальні норми, передбачені ч. 2 ст. 181 та ч. 2 ст. 307 КК України. А це, у свою чергу, може породити нові неоднозначні судження стосовно суб’єкта останніх норм, а, відповідно, й нові проблеми у право-застосовчій практиці. І найбільш вірним рішенням у ситуації, що склалася, вбачається виключення з Кримінального кодексу усіх спеціальних норм, що дозволить усунути всі породжені їх існуванням протиріччя та встановити однаковість в законі та правозастосовчій практиці.

Тим не менше, ми маємо закон, що діє, тому повинні ви-конувати його приписи, а, отже, у ситуації, що склалася, мова йде про конкуренцію статей, які передбачають загальну та спе-ціальну норму.

Як зазначається у науковій літературі, в основі квалі-фікації при конкуренції статей, які передбачають загальну та спеціальну норми, лежать правила, вироблені ще давньоримсь-кими юристами. Одне із них звучить: lex speciale derogate generale – спеціальний закон виключає (у даній справі) дію за-гального. Інше ж виглядає так – judicis est pronuntiando sequi regulam, excepiione non probata – якщо підстави для винятку не доведені, то суддя зобов’язаний слідувати правилу. Тому в кри-мінально-правовій літературі одностайно пропонується прави-ло правозастосування при конкуренції загальної та спеціальної


58

норм: в цих випадках повинна застосовуватись лише спеціаль-на норма [2, с. 420].

Проте, на цьому проблемні питання кваліфікації втяг-нення неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську від-повідальність не закінчуються. Зокрема, аналіз чинного кримі-нального законодавства України показує, що у ньому передба-чено низку статей, які встановлюють відповідальність за пося-гання на неповнолітніх, їх фізичний, психічний, соціальний та духовний розвиток. Зокрема, до таких норм необхідно віднести ст. 150-1 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом.

На нашу думку, саме недосконалість практичного засто-сування ст. 304 КК України щодо осіб, які втягують малолітню особу у жебрацтво, змусила законодавця криміналізувати діяння, що полягає у використанні малолітньої дитини для заняття жеб-рацтвом (ст. 150-1 КК України). Тому доречною є думка про існу-вання тісного зв’язку між зазначеними вище нормами.

Необхідно зауважити на тому, що однією із форм втяг-нення неповнолітніх у злочинну діяльність є втягнення їх у заняття жебрацтвом, тобто умисне схиляння неповнолітнього в будь-який спосіб до систематичного випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб як само-стійно неповнолітнім, так і спільно з дорослими особами.

Зазначимо, що схиляння може проявлятись у підмов-ленні або примушуванні неповнолітнього до самостійного за-няття такою антигромадською діяльністю або в залученні його до участі в ній разом із дорослим. Так, згідно з п. 5 вже згадува-ної нами постанови Пленуму Верховного Суду України втяг-нення передбачає певні дії дорослої особи, вчинені з будь-яких мотивів і пов’язані з безпосереднім впливом на неповнолітньо-го з метою викликати у нього рішучість займатись, зокрема, антигромадською діяльністю [5, с. 410].

Отже, втягнення полягає у впливі на свідомість конкре-тного неповнолітнього завдяки переконуванню в доцільності, вигідності певної поведінки. Воно здійснюється шляхом умов-лянь, залякування, підкупу, обману, розпалювання почуття помсти, заздрощів або інших низьких спонукань, розповідей про легкість і доступність певних дій, навчання способам та прийомам їх виконання тощо.

Також має важливе практичне значення встановлення моменту закінчення злочину, передбаченого ст. 304 КК Украї-


59

ни. так, більшість науковців дотримуються думки, що цей зло-чин вважається закінченим з моменту вчинення винним дій, спрямованих на залучення або схиляння неповнолітнього до вчинення злочину або іншого антигромадського діяння, неза-лежно від того, чи вчинив неповнолітній будь-який злочин або антигромадські дії, оскільки інтереси попередження злочинно-сті неповнолітніх потребують припинення антигромадського впливу на них з боку дорослих осіб на ранніх стадіях їх вияву [6, с. 17; 7, с. 12].

Слід наголосити на тому, що це положення також відпо-відає абз. 3 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2004р. № 2 [5, с. 410]. Злочин, передбачений ст. 304 КК вважається закінченим з моменту вчинення винним дій, спрямованих на втягнений неповнолітнього у злочинну або іншу антигромадську діяльність незалежно від того чи вчинив неповнолітній злочин або інші правопорушення, зазначені в законі. Вказані положення свідчать про те, що втягнення непо-внолітнього в заняття жебрацтвом розглядається як процес (здійснення дорослою особою дій, спрямованих на втягнення неповнолітнього в систематичне жебрацтво), а не як результат (дитина займається систематично жебрацтвом). При цьому слушною є думка В. В. Дзундзи з приводу того, що «...категорія систематичності тут повинна пов’язуватись також з діями не-повнолітнього, а не тільки з діями дорослого втягувача, оскіль-ки у неповнолітнього цілком може виникнути бажання систе-матично займатися вказаними антигромадськими діями не тільки в результаті неодноразових втягувань, але і в результаті одноразового, ретельно підготовленого і переконливо проведе-ного втягування» [8, с. 145].

Інша ситуація складається при використанні малоліт-ньої дитини для заняття жебрацтвом. Так, відповідно до ч. 1 ст. 150-1 КК України під використанням батьками або особами, які їх замінюють, малолітньої дитини для заняття жебрацтвом розуміються систематичне випрошування грошей, речей, ін-ших матеріальних цінностей у сторонніх осіб. Власне такими діяннями можуть бути: тримання на руках немовляти чи іншої маленької дитини, контролювання зовні дій дитини, яка само-стійно випрошує матеріальні цінності у сторонніх осіб тощо. При цьому випрошувати матеріальні цінності у сторонніх осіб може як дитина, так і доросла особа, яка використовує дитину (найчастіше – у випадках, коли дитина ще не вміє розмовляти).


60

Випрошування може відбуватися усно, письмово або конклю-дентними діями (акт поведінки, який сам собою свідчить про наміри чи бажання особи).

Злочин, передбачений ст. 150-1 КК України, є продов-жуваним злочином – злочином, що складається із двох чи біль-ше тотожних діянь, які є реалізацією єдиного злочинного намі-ру винної особи щодо використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом.

На відміну від «втягнення» дітей у жебрацтво, передба-ченого ст. 304 КК України, що по суті є свідомим рішенням ди-тини, поняття «використання» стосується не здатних усвідом-лювати вчинки немовлят або дітей молодшого віку, яких зло-чинці використовують в якості не людини, а «корисної речі», що відкриває гаманці громадян. Систематичність при цьому означає вчинення зазначених дій багаторазово (три і більше епізоди усного висловлення прохання подати милостиню або письмове чи конклюдентними діями висловлення такого ж прохання трьом і більше стороннім особам). Таке положення, безумовно, ускладнює процес доказування цього складу злочи-ну, оскільки відповідної адміністративної відповідальності за таке правопорушення загалом не передбачено. Дитина викори-стовується систематично, тобто при кваліфікації враховується не тільки процес, але й результат. Злочин вважається закінче-ним від початку третього епізоду випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб з використанням.

Отже, підсумовуючи сказане, необхідно додати, що на відміну від втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, при використанні малолітньої дитини для заняття жебрацтвом суб’єкт злочину не здійснює безпосереднього впливу на свідо-мість та волю потерпілої особи з метою викликати у неї рішу-чість (бажання) займатися жебрацтвом, а лише використовує малолітнього як своєрідне «знаряддя» при випрошуванні майна у сторонніх осіб (наприклад, використання немовляти при ви-прошуванні грошей у перехожих). У разі ж встановлення за-значеного впливу, дії винної особи необхідно кваліфікувати не за ст. 150-1, а за ч. 2 ст. 304 КК України як за втягнення малолі-тньої особи у заняття жебрацтвом. Список використаних джерел:

1. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів / М. Й. Кор-жанський. – К. : Юрінком Інтер, 1998. – 416 с.

2. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфі-


61

кації : навч. посібник / В. О. Навроцький. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.

3. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступ-лений / В. Н. Кудрявцев. – [2-е изд., перераб. и дополн.]. – М. : «Юристъ», 2001. – 304 с.

4. Брич Л. П. Значення ознак суб’єкта для розмежування складів злоичинів / Л. П. Брич // Науковий вісник Львівського дер-жавного університету внутрішніх справ. Серія юридична : збірник наукових праць / головний редактор В. Л. Ординський. – 2006. – Вип. 3. – С. 208–218.

5. Про застосування судами законодавства про відповідаль-ність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромад-ську діяльність : постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 від 27 лютого 2004 р. // Кримінальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (ста-ном на 20 квітня 2010 року). – Х., 2010. – С. 408-414.

6. Трофимов Н. Вовлечение несовершеннолетних в пре-ступную деятельность / Н. Трофимов // Советская юстиция. – 1968. – № 14. – С. 17-19.

7. Харшак Е. Роль взрослых в совместной преступной дея-тельности с несовершеннолетними / Е. Харшак // Советская юсти-ция. – 1967. – № 23. – С. 12-13.

8. Дзундза В. В. Кримінальна відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / В. В. Дзундза. – Х., 2005. – 189 с.

В статье, на основе анализа действующего законодательства об уголовной ответственности и специальной научной литерату-ры, сделана попытка решения вопроса о правильной квалифика-ции деяний, направленных на вовлечение несовершеннолетних в преступную деятельность (ст. 304 УК Украины), а также их отграничения от смежных составов преступлений. Ключевые слова: отграничение, квалификация, несовершенно-летний, состав преступления, смежные составы преступлений, преступная деятельность.

The paper is an attempt to solve the problem of correct qualification of acts directed at the involvement of minors in criminal activity (Article 304 of Penal Code of Ukraine), and their separation from contiguous compositions of crimes. The empirical base of the paper includes current legislation on criminal liability and special scientific literature.


62

Олішевський О. В., 2014

Key words: distinguishing, qualification, minor person, corpus delict, contiguous compositions of crimes, criminal activity.


Олішевський Олександр Володимирович, кандидат юридичних наук


УДК 343.97

ДЖЕРЕЛА ПРАВОСЛАВНОЇ РЕЛІГІЇ ЯК ОСНОВА ВИДІЛЕННЯ СУСПІЛЬНО-НЕБЕЗПЕЧНИХ ДІЯНЬ

Проаналізовано Священні Писання і Передання в якості визна-чальних при виділенні суспільно-небезпечних діянь. На основі шести заповідей, що стосуються відносин людей між собою, ін-ших положень Біблії та вчення святих розглянуто походження злочину. Ключові слова: джерела православної релігії, Десять Заповідей, суспільно-небезпечне діяння.

Повернення до втрачених знань та досвіду Православної

Церкви представляється одним із головних напрямів станов-лення народу України. Розуміння історії, витоків власного сві-тогляду є необхідною умовою процвітання нації. І навпаки, ша-блонне копіювання чужого – пряма дорога до втрати себе. У зв’язку з цим, актуальним постає аналіз джерел Православ’я на предмет походження злочину.

До даної теми частково торкалися такі кримінологи як Г. Л. Касторський та О. В. Касторська, проте окремого ґрунто-вного дослідження цього питання не проводилося. Тому метою даної статті є спроба проаналізувати джерела православної релігії як основу виділення суспільно-небезпечних діянь.

Основу досліджуваної віри складають Священні Писання і Передання. Перше – це Біблія, яка складається зі Старого та Нового Завіту. Старий Завіт містить книги написані до Різдва Христового (з XIII ст. до н. е. – IV ст. до н. е.), а Новий – незаба-ром по смерті й воскресінні Іісуса Христа. Священне Передан-


63

ня представляє собою життя і досвід всієї Церкви в усній та письмовій формах. Останнє гармонійно доповнює перше.

Показати виділення суспільно-небезпечних діянь із дже-рел Православ’я можна наступним чином: взявши за основу десять заповідей, доповнити їх іншими положеннями з Біблії та вченням святих.

Десять заповідей, які дав Бог на Синайській горі містяться в другій книзі Старого Завіту – Вихід (Глава 20:12-17):

1. Я є Господь, Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене.

2. Не сотвори собі ідола, і ніякої подоби до того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у водах під землею: не по-клоняйся їм і не служи їм.

3. Не називай імені Господа Бога твого даремно. 4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його: шість днів

працюй і роби в них всі діла твої. А день сьомий – субота Госпо-ду Богу твоєму.

5. Шануй батька свого та матір свою, щоб добре тобі було та щоб довголітнім був ти на землі.

6. Не вбивай. 7. Не чини перелюбу. 8. Не кради. 9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього. 10. Не бажай дружини ближнього твого, не жадай дому

ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, ні всякого скоту його, ні всього, що є у ближнього твого [1, с. 73].

Вказані заповіді дані на двох скрижалях (кам’яних дош-ках), з яких перші чотири стосуються відносин людини з Богом, а наступні шість – стосунків людей між собою. Враховуючи світський характер дослідження, розглянемо ті заповіді, що стосуються земного.

П’ята заповідь «Шануй батька свого та матір свою, щоб добре тобі було та щоб довголітнім був ти на землі» закликає шанобливо ставитися до батьків, не ображати їх ні словом, ні вчинком, коритися їм у всьому, крім порад, направлених проти заповідей Божих, допомагати, піклуватися про них і тому поді-бне. Дана заповідь охоплює не лише гріхи дітей проти батьків, але й зло по відношенні до родичів, батьків проти дітей, вихо-ванців і вихователів, в дружньому союзі, підлеглих відносно начальників і навпаки та інше [2, с. 151-238]. В Старому Завіті


64

сказано: Слухай, сину мій, повчання батька твого і не відкидай заповіту матері твоєї (Притч. 1:8). Нерозумний нехтує настав-ляння батька свого; а хто прислуховується до викривань, той розсудливий (Притч. 15:5). Хто злословить батька свого і свою матір, того світильник згасне серед глибокої темряви (Притч. 20:20). Проклятий той, хто злословить батька свого або матір свою! І весь народ скаже: амінь (Втор. 27:16). Крім цього, в цій частині Біблії містяться ще й суворі санкції за порушення вка-заного, а саме: Хто вдарить батька свого, або свою матір, того слід віддати на смерть (Исх. 21:15). Хто злословить батька свого, або свою матір, того слід віддати на смерть (Исх. 21:17). Однак, зауважимо, що описані тілесні санкції в Старому Завіті втрати-ли свою силу з Новим, оскільки в останньому найголовніше зводиться до любові. Разом з тим, в християнському розумінні зберігаються духовні закономірності, що визначені в першій частині Біблії (за гріх, визначений в Старому Завіті наступить духовна відповідальність на Страшному Суді).

Подібне зазначено і в Новому Завіті: Діти, покоряйтеся своїм батькам у Господі, бо цього вимагає справедливість. Ша-нуй батька свого та матір, – це перша заповідь з обітницею: щоб добре тобі було та щоб довголітнім був ти на землі (Еф. 6:1-3). Діти, будьте слухняні батькам вашим у всьому, бо це благоугод-но Господу (Кол. 3:20) і тому подібне.

Вказані постанови знайшли своє часткове продовження в ст. 165 «Ухилення від сплати коштів на утримання непрацезда-тних батьків» КК України [3]. Це єдина спеціальна норма, в якій встановлена відповідальність за порушення саме п’ятої заповіді.

Пряме відношення до цієї заповіді мають гріхи батьків проти дітей. Господом покладено обов’язок на батьків вихову-вати своїх дітей. В крайніх випадках Священне Писання зо-бов’язує: Не залишай юнака без покарання: якщо покараєш його різкою, він не помре; ти покараєш його різкою і спасеш душу його від пекла (Притч. 23:13-14). Проте, також в Новому завіті зазначено: І ви, батьки, не дратуйте дітей ваших, а вихо-вуйте їх у вченні і наставлянні Господньому (Еф. 6:4). Батьки, не дратуйте дітей ваших, щоб вони не падали духом (Кол. 3:21).

Відповідальність батьків передбачена статтями 164 «Ухи-лення від сплати аліментів на утримання дітей», 166 «Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування», 167 «Зловживання


65

опікунськими правами» та частинами другими статей 304 «Втя-гнення неповнолітніх у злочинну діяльність» та 323 «Спону-кання неповнолітніх до застосування допінгу» КК України.

Шоста заповідь: «Не вбивай» здається простою і не потре-бує ніяких пояснень, однак це не зовсім так. Новий Завіт вно-сить зміни, де заборони вчиняти суспільно-небезпечні діяння стали більш суворими: Ви чули, що сказано древнім: не вбивай, а хто вб’є, підлягає суду. А Я кажу вам, що всякий, хто гніваєть-ся на брата свого даремно, підлягає суду; … а хто скаже безум-ний, підлягає геєні вогненній (Матфея 5:21-22). Ви чули, що було сказано: око за око і зуб за зуб. А Я кажу вам не противи-тися злу. Але якщо тебе хто вдарить у праву щоку твою, підстав йому і другу (Матфея 5:38-39). … вбивць …участь в озері, яке горить вогнем і сіркою (Откр. 21:8). Заборона вбивства містить-ся і в багатьох інших місцях. За таке діяння людина, відповідно до новозавітних постанов, Царства Божого не успадкує, якщо не принесе належного покаяння, а відповідно до земної санкції, що міститься в п. 66 Апостольських правил: Якщо хтось із клі-ру під час сварки когось ударить, і одним ударом уб’є, то буде видалений за дерзновіння своє. Якщо ж мирянин це створить, то буде відлучений [4, с. 133].

Відповідно до ст. 115 КК України, вбивство – умисне про-типравне заподіяння смерті іншій людині. Під біблейською постановою не вбивати мається на увазі не лише заподіяння смерті іншій людині, але й самогубство, завдання тілесних ушкоджень, аборт, побої, мордування, залишення без допомоги пораненого, жорстоке поводження з тваринами, наказ, порада, допомога у вчиненні зазначених дій та інше [2, с. 239-285]. Вка-зані положення знайшли розвиток в кримінально-правових нормах: переважно Розділ II «Злочини проти життя та здоров’я особи» КК України – різні види умисних вбивств (статті 115 – 118), вбивство через необережність (ст. 119), доведення до само-губства (ст. 120), погрозу вбивством (ст. 129), різні види тілесних ушкоджень (статті 121 – 125, 128), побої і мордування (ст. 126), катування (ст. 127), специфічні види тілесних ушкоджень: за-раження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліков-ною інфекційною хворобою (ст. 130), зараження венеричною хворобою (ст. 133), також окремі статті з інших розділів – пося-гання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або війсь-


66

ковослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника інозе-мної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), диверсія (ст. 113), терористичний акт (ст. 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), розбій (ст. 187, частина третя статей 262, 308) та інші зло-чини, наслідками яких є заподіяння незалежно від форми вини смерті, тілесних ушкоджень або фізичних страждань.

З іншої сторони, не кожне вбивство, завдання тілесних ушкоджень чи інший примус в православ’ї є гріхом. Злочин-ність діяння визначається мотивом та умовами в яких відбуло-ся. З метою стримування проявів беззаконня Церква благосло-вляє створення правоохоронних та судових органів для попере-дження й розслідування злочинів, покарання та перевиховання осіб, які їх вчинили. Саме Святе Письмо закликає можновлад-ців використовувати силу держави для обмеження зла й під-тримки добра, у чому й вбачається моральний сенс існування держави (Рим. 13:3-4).

Згідно з п. 3 Розділу IX Основ соціальної концепції Украї-нської Православної Церкви, здійснений і засуджений за зако-ном злочин передбачає справедливе покарання. Смисл його полягає у виправленні людини, яка порушила закон, а також у захисті суспільства від злочинця та припиненні його протипра-вної діяльності. Церква, не стаючи суддею людини, яка пору-шила закон, покликана мати піклування про її душу. Саме тому вона розглядає покарання не як помсту, але як засіб внутріш-нього очищення людини, яка вчинила гріх [5].

Таким чином, покарання як захід примусу, що застосову-ється від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину та його види, що передбачені ст. 51 КК України (штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж-бовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі) допускаються у православ’ї як вимушена необхідність.

Іншим випадком допущення в Церкві вбивства є війна. У п. 2 Розділу VIII Основ соціальної концепції Української Пра-


67

вославної Церкви зазначено, що визнаючи війну злом, Церква, проте, не забороняє своїм чадам брати участь у бойових діях, якщо йдеться про захист ближніх і відновлення порушеної справедливості. Тоді війна вважається хоча й небажаним, але вимушеним засобом. Православ’я за всіх часів ставилося з ве-ликою пошаною до воїнів, які ціною власного життя оберігали життя й безпеку ближніх. Багатьох воїнів Православна Церква приєднала до сонму святих, зважаючи на їхні християнські че-сноти й слова Христа: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13) [5].

Крім цього, вбивство, завдання тілесних ушкоджень чи інший примус допускається не лише на державному, але й на особистому рівні з метою самозахисту та особливо захисту ін-шої людини, що вважається праведним ділом. Ці положення перекликаються із ст. 36 КК України про необхідну оборону.

Сьома заповідь: «Не чини перелюбу» говорить про забо-рону порушувати подружню вірність і мати незаконний, нечис-тий, блудний зв’язок: інтимні відносини неодружених чоловіка і жінки, шлюбна зрада, гомосексуалізм, педерастія, лесбіянст-во, транссексуалізм, розтління дітей, онанізм, груповий секс, насильницьке розтління, проституція, сутенерство, дії пов’язані з порнографією та інше [2, с. 286-380]. В Старому Заві-ті міститься сувора санкція: якщо хтось буде чинити перелюб з дружиною ближнього свого, – нехай будуть віддані на смерть і перелюбник і перелюбниця (Лев. 20:10). В Новому Завіті напи-сано, що ні блудники … ні перелюбники, ні малакії, ні мужоло-жці … Царства Божого не успадкують (1 Кор. 6:9-10). Всякий хто дивиться на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму (Матф. 5:28). … розпусників … участь в озері, яке горить вогнем і сіркою (Откр. 21:8). Відповідно до п. 25 Апос-тольських правил, якщо єпископ, або пресвітер, або диякон в блудодіянні … буде викритий, то нехай буде позбавлений свя-щенного чину, але не буде відлученим від спілкування церков-ного. Бо писання говорить: [да] не помстишся двічі за одне. Та-кож й інші причетники [4, с. 56].

Вказані положення в значній мірі втратили свою силу в сучасному суспільстві. Проте, деякі з них ще мають своє продо-вження в Розділах ІV «Злочини проти статевої свободи та ста-тевої недоторканості особи» та XII «Злочини проти громадсько-го порядку та моральності» КК України: статті 152 «Зґвалту-вання», 153 «Насильницьке задоволення статевої пристрасті


68

неприродним способом», 154 «Примушування до вступу в ста-тевий зв’язок», 155 «Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості», 156 «Розбещення неповнолітніх», 301 «Вве-зення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів», 302 «Створення або утримання місць розпусти і звідництво», 303 «Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією».

Восьма заповідь «Не кради» забороняє присвоювати собі будь-яким чином те, що належить іншим. Згідно з п. 1 ст. 185 КК України, крадіжка – це таємне викрадення чужого майна, проте в церковному розумінні до гріхів проти цієї заповіді від-носяться ще й грабіж, клептоманія, зберігання або скупка кра-деного, приховування злодія, присвоєння, знищення чужого майна, спекуляція дефіцитними товарами, гробокопательство, хабарництво, підробка грошей, речей, ухилення від сплати по-датків, професійне жебрацтво, марнотрацтво, скупість та інше [2, с. 381-421].

Неприпустимість такого гріха повторюється у Священно-му Писанні багато разів. Характерні для Старого Завіту суворі санкції – … всякий хто краде, буде знищений, … (Захарія 5:3). Не кривди ближнього твого і не грабуй. Плата найманцеві не повинна залишатися в тебе до ранку (Левит 16:13). В Новому Завіті акцент перенесено на виправлення злодія – Хто крав, більше не кради, а краще трудися, роблячи своїми руками ко-рисне … (Ефесян 4:28). Щоб ви ні в чому не поводилися із бра-том своїм протизаконно і користолюбно; тому що Господь – месник за це все… (1-е Фесалонікійцям 4:6). … ні злодії, ні лих-варі, … Царства Божого не успадкують (1 Кор. 6:10). Відповідно до п. 25 Апостольських правил, якщо єпископ, або пресвітер, або диякон в … татьбі (крадіжці, розбої, шахрайстві) буде ви-критий, то нехай буде позбавлений священного чину, але не буде відлученим від спілкування церковного. Бо писання гово-рить: [да] не помстишся двічі за одне. Також й інші причетники [4, с. 56].

Зазначене вище отримало розвиток у КК України: Розділ VI «Злочини проти власності» (наприклад, статті 185 «Крадіж-ка», 186 «Грабіж», 191 «Привласнення, розтрата майна або за-володіння ним шляхом зловживання службовим становищем», 193 «Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї», 198 «Придбання, отри-мання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шля-


69

хом» тощо); Розділ VII «Злочини у сфері господарської діяльно-сті» (статті 204. «Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів», 205 «Фі-ктивне підприємництво», 209 «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом», 224 «Виготовлення, збут та вико-ристання підроблених недержавних цінних паперів», 233 «Неза-конна приватизація державного, комунального майна» і т.п.); Розділ VIII «Злочини проти довкілля» (статті 239-1 «Незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) зе-мель», 239-2 «Незаконне заволодіння землями водного фонду в особливо великих розмірах», 246 «Незаконна порубка лісу», 247 «Порушення законодавства про захист рослин», 248 «Незакон-не полювання»), а також норми з інших розділів.

Дев’ята заповідь «Не свідчи неправдиво на свого ближ-нього» закликає любити правду і не говорити неправди про іншого, ні на кого не зводити наклеп, чи ображати. До гріхів проти цієї заповіді відносять: неправдиві свідчення, виправдан-ня в суді винного за отримання хабара, розпалення ворожнечі між іншими, розповсюдження слухів про когось, засудження ближнього, підозрілість по відношенні до людей, образа, на-смішки, недоброзичливе, грубе поводження з людьми, обман, невиконання обіцянки, пустослів’я та інше [2, с. 422-486].

В Старому Завіті зазначено, що не буде жити в домі моє-му той, хто діє підступно. Не залишиться перед очима моїми той, хто говорить неправду (Пс. 100:7). Лжесвідок не залишить-ся непокараним, і хто говорить неправду, не врятується (Притч. 19:5). В Новому Завіті написано: Ваш батько диявол; і ви хочете виконувати похоті батька вашого. Він був людиновбивцею спо-конвіку і не стоїть в істині, бо немає в ньому істини. Коли гово-рить він неправду, від себе говорить, бо він брехун і батько не-правди (Ин. 8:44). Кажу ж вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь в день судний: бо за сло-вами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш за-суджений (Матфея 12:36-37). Тому, відкинувши неправду, гово-ріть правду кожен ближньому своєму, бо ми члени один одному (Ефесян 4:25). … всіляка неправда не від істини (1Ин. 2:21). … всіх брехунів участь в озері, яке горить вогнем і сіркою (Откр. 21:8).

В багатьох випадках вказані дії можуть бути кваліфікова-ні за статтями 148 «Підміна дитини», 151 «Незаконне поміщен-ня в психіатричний заклад», 158 «Фальсифікація виборчих до-


70

кументів, документів референдуму чи фальсифікація підсум-ків голосування, надання неправдивих відомостей до органів Державного реєстру виборців чи фальсифікація відомостей Державного реєстру виборців», 173 «Грубе порушення угоди про працю», 223-1 «Підроблення документів, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів», 259 «Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи по-шкодження об’єктів власності», 290 «Знищення, підробка або заміна номерів вузлів та агрегатів транспортного засобу», 358 «Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів», 366 «Службове підроблення», 372 «Притягнення завідомо невинно-го до кримінальної відповідальності», 375 «Постановлення суд-дею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухва-ли або постанови», 383 «Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину», 384 «Завідомо неправдиве показання», 385 «Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків», 386 «Перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи виснов-ку», 387 «Розголошення даних оперативно-розшукової діяльно-сті, досудового розслідування», 409 «Ухилення від військової слу-жби шляхом самокалічення або іншим способом» КК України.

Проте, не кожен обман є гріхом в Церкві або протиправ-ним, аморальним діянням в світській державі. Відповідно до правила 97 Номоканона, якщо обмане і да спасе душу, то гріха немає [6]. Тут мається обман для спасіння себе і свого ближньо-го, наприклад, щоб врятувати життя, зберегти честь невинної людини, утримати іншого від тяжкого гріха та інше. Продов-женням цього положення можна вважати норми статей 39 «Крайня необхідність» 41 «Виконання наказу або розпоря-дження», 42 «Діяння, пов’язане з ризиком», 43 «Виконання спе-ціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації» КК України.

Десята заповідь «Не бажай дружини ближнього твого, не жадай дому ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні ра-бині його, ні вола його, ні осла його, ні всякого скоту його, ні всього, що є у ближнього твого» забороняє будь-які недобрі по-бажання і думки відносно них. Вказане не могло отримати і не


71

отримало свого розвитку в нормах кримінального законодавст-ва, однак має кримінологічне значення.

Подальше дослідження співвідношення православних джерел та кримінального законодавства приводить до наступ-ного висновку: якщо в Десяти заповідях визначення гріхів має відносно самостійне значення, то в одній нормі КК України може міститься сукупність вказаних гріхів. Наприклад, одно-часна відповідальність за порушення заповідей:

1) «Не кради» і «Не свідчи неправдиво на свого ближньо-го» може наступити за статтями 190 «Шахрайство», 192 «Запо-діяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання дові-рою», 199 «Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою використання при продажу товарів, збуту або збут підроблених грошей, держав-них цінних паперів, білетів державної лотереї, марок акцизного збору чи голографічних захисних елементів», 200 «Незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, електронними гро-шима, обладнанням для їх виготовлення», 205 «Фіктивне під-приємництво», 216 «Незаконне виготовлення, підроблення, ви-користання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених контрольних марок», 222 «Шахрайство з фінансо-вими ресурсами», 224 «Виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних паперів», 233 «Незаконна приватизація державного, комунального майна», 262 «Викра-дення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням слу-жбовим становищем», 318 «Незаконне виготовлення, підроб-лення, використання чи збут підроблених документів на отри-мання наркотичних засобів, психотропних речовин або прекур-сорів», 357 «Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження» тощо;

2) «Не вбивай» і «Не кради» – статті 186 «Грабіж», 187 «Розбій», 277 «Пошкодження шляхів сполучення і транспорт-них засобів», 278 «Угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна», 294 «Масові заворушення», 446 «Піратство» КК України і тому подібне;


72

3) «Не вбивай» і «Не чини перелюбу» – стаття 303 «Сутенер-ство або втягнення особи в заняття проституцією» КК України;

4) «Не чини перелюбу» і «Не кради» – стаття 301 «Ввезен-ня, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів» КК України;

5) «Не чини перелюбу» і «Не свідчи неправдиво на свого ближнього» – статті 154 «Примушування до вступу в статевий зв’язок», 303 «Сутенерство або втягнення особи в заняття прос-титуцією» КК України;

6) комбінації всіх вище зазначених заповідей – стаття 296 «Хуліганство» КК України.

Таким чином, із зазначеного аналізу джерел православно-го вчення можна зробити наступні висновки. По-перше, норми діючого КК України в більшій мірі закріпили заборони, визна-чені в Біблії. Оцінка неналежної поведінки в Священному Пи-санні стала основою визначення ступеня суспільної небезпеки злочинів в сучасному праві. Крім цього, винятки із загальних християнських правил знайшли продовження в кримінальному законодавстві у вигляді обставин, що виключають злочинність діяння. Засади одного із центральних таїнств – покаяння відо-бразилися в ряді норм, що стосуються інституту звільнення від кримінальної відповідальності. По-друге, Особлива частина КК України побудована на основі родового об’єкту посягання, а Десять заповідей – виду суспільно-небезпечного діяння (об’єктивної сторони злочину), за виключенням останньої забо-рони (відображає суб’єктивну сторону злочину). По-третє, такі два факти, що вимоги Біблії та КК України не вчиняти проти-правної поведінки співпадають у значній мірі, а також неоці-ненний вплив Української Православної Церкви на значну час-тину населення країни, свідчать про велике кримінологічне значення Священних Писання і Передання в протидії злочин-ності та профілактики злочинів. Список використаних джерел:

1. Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – Почаев. : Издательство «Свято-Успенская Почаевская Лавра». – 2008. – 1376 с.

2. Священник Алексий Морозов. Исповедаю грех, батюшка. – 9-е изд., испр. и доп. – М., СПб. : ООО «СМИРЕНИЕ» – 576 с.

3. Кримінальний кодекс України [Електронний ресурс] / прийнятий Верховною Радою України 05 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.


73 © Пашнєв Д. В., 2014

4. Правила святых Апостолов и святых Отец, Святых По-местных Соборов, Святых Вселенских Соборов с толкованиями. В 3-х книгах. Том 1. Правила святых апостол и святых отец. – Моск-ва. : Издательство Московского Общества любителей духовного просвещения.,1876. – 822 с.

5. Основи соціальної концепції Української Православної Церкви [Електронний ресурс] / ухвалені Собором Української Пра-вославної Церкви. – Режим доступу : http://orthodox.org.ua/page/sots%D1%96alna-kontsepts%D1%96ya.

6. Номоканон [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.agioskanon.ru/nomokanon/#97.

Проанализированы Священные Писания и Предания в качестве определяющих при выделении общественно опасных деяний. На основе шести заповедей, касающихся отношений людей между собой, других положений Библии и учения святых рассмотрено происхождение преступления. Ключевые слова: источники православной религии, Десять За-поведей, общественно-опасное деяние. The Holy Scripture and Tradition as determining socially dangerous acts are analysed. Based on the six commandments concerning relations between people, other provisions of the Bible and the saints’ teachings the origin of a crime is considered. Key words: sources of the orthodox religion, the Ten Commandments, socially dangerous act.


Пашнєв Дмитро Валентинович, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.3

НЕОБХІДНІСТЬ СПЕЦІАЛЬНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ КРИТИЧНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

В статті виявлена різна суспільна небезпечність посягань на інформаційну безпеку на різних її рівнях відповідно до об’єкту (держава, суспільство, особа). Обґрунтована необхідність спеці-альної кримінальної відповідальності за суспільно небезпечні


74

посягання на інформаційно-телекомунікаційні системи суспі-льного та державного значення (об’єкти критичної інформацій-ної інфраструктури). Ключові слова: кримінальна відповідальність, комп’ютерний злочин, критична інформаційна інфраструктура

Зважаючи на процеси поступової модернізації безпеко-вого сектору в Україні та стремління ствердитися у якості пов-ноправного партнера на європейському та трансатлантичному безпековому просторі, питання захисту критичної інфраструк-тури стає все більш актуальним.

З-поміж техногенних загроз критичній інфраструктурі держави особлива увага приділяється втручанням в роботу ав-томатизованих систем управління технологічним процесом на підприємствах та об’єктах інфраструктури. Хоча у світі досі не повідомлялося про факти руйнувань унаслідок кібератак на критичну інфраструктуру, однак було зафіксовано численні (за оцінками експертів, на 45 тис. об’єктах по всьому світу) випад-ки зараження автоматизованих систем управління технологіч-ним процесом (перепрограмування контролерів) вірусом Stuxnet [1], а серед останніх подій – спроби втручання в роботу автоматизованих систем управління об’єктів газотранспортних систем США [2].

З огляду на такі тенденції, розпочалося становлення но-рмативно-правової бази у сфері захисту критичної інфрастру-ктури. Напевно, найбільших успіхів у цій сфері досягли США, де було прийнято низку правових заходів в рамках національ-ної програми «Захист критичної інфраструктури», серед яких: Адміністративний наказ Президента США № 13010 «Про роботу з дослідження вразливості захисту критичної інфраструктури від кібернетичних і фізичних загроз» (липень 1996 р.), Дирек-тива Президента США № 63 (травень 1998 р.) [3], Національний план із захисту інформаційних систем (січень 2000 р.), адмініс-тративний наказ Президента США № 13231 «Про захист націо-нальних критичних інформаційних систем» (жовтень 2001 р.), Політика у сфері кіберпростору (2009 р.) [4].

У цих нормативних актах одержала офіційне визнання повна залежність інфраструктури сучасної країни від інфор-маційних систем та мереж і уразливість останніх. Аналогічна залежність спостерігається і в Україні, проте, за висновками експертів, чинна вітчизняна нормативно-правова база у сфері


75

протидії злочинам в кіберпросторі лише частково задовольняє потреби часу та не завжди охоплює всі ключові елементи, які необхідні для ефективної протидії кіберзлочинам всіх рівнів складності [5].

Нещодавні хакерські атаки, в результаті яких були ви-ведені з ладу сайти центральних органів влади [6], яскраво по-казують уразливість державних інформаційних ресурсів і комп’ютерних систем. Це дозволяє тільки припускати виснов-ки про стан захищеності об’єктів критичної інформаційної ін-фраструктури держави, і відсутність поки що посягань на них, крім все ж таки ще не великого ступеню залежності критичної інфраструктури від інформаційних систем, може бути поясне-на тільки наявністю здорового глузду в осіб, здатних на це.

В такій ситуації, зважаючи на зростання негативних на-слідків для держави, які завдаються кібератаками на інформа-ційну інфраструктуру органів державної влади, та на можливу шкоду, пов’язану з можливими кібератаками на промислові та інші об’єкти критичної інфраструктури, їх підвищену суспіль-ну небезпечність, підвищеної актуальності набуває криміналь-но-правова охорона критичної інформаційної інфраструктури.

Взагалі, питання кримінальної відповідальності за комп’ютерні злочини торкалися в своїх дослідженнях багато вчених, зокрема: М. І. Панов, П. П. Андрушко, В. М. Бутузов, Д. С. Азаров, В. О. Голубєв, С. В. Дрьомов, Т. В. Міхайліна, М. В. Плугатир, С. О. Орлов, Н. А. Розенфельд, М. В. Рудик. Аналіз цих досліджень показує, що дискусійними залишаються питання про ознаки й сутність інформації як предмета злочи-ну, зміст інших ознак складів «комп’ютерних» злочинів (ст.ст. 361–3631 КК України), напрями вдосконалення відповідних по-ложень законів про кримінальну відповідальність. Актуалізує означені питання очевидна неефективність засобів криміналь-ної юстиції в цій сфері, про що свідчить аналіз відповідної су-дової практики [7, с. 32].

Загальна думка наукової співдружності щодо питання саме кримінально-правової охорони критичної інформаційної інфраструктури простежується у Рекомендаціях однієї із останніх міжнародних конференцій, де зауважується на необ-хідності «деталізації правових норм щодо відповідальності за несанкціоноване втручання та несанкціоновані дії щодо держа-вних електронних інформаційних ресурсів та інформаційно-телекомунікаційних систем об'єктів критичної інформаційної


76

інфраструктури держави, диференціації відповідальності за вчинення таких протиправних посягань» [8].

Нещодавно такі рекомендації було втілено у життя. Кримінальний кодекс України доповнено статтями 3613, 3614 та 3621 Законом України від 16.01.2014 р. № 721-VII «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та про-цесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян» [9], який втратив чинність на підставі Закону Украї-ни від 28.01.2014 р. № 732-VII «Про визнання такими, що втра-тили чинність, деяких законів України» [10]. Проте в тексті КК України на офіційному сайті Верховної Ради України ці статті присутні із коментарем «Кодекс доповнено статтею … згідно із Законом № 721-VII від 16.01.2014 – втратив чинність на підставі Закону № 732-VII від 28.01.2014» [11].

Причини такої ситуації напевно пов’язані із складними часами, у які ці зміни були прийняті та відмінені. Єдиний ре-зультат, який залишився: завдання кримінально-правової охо-рони інформаційної складової критичної інфраструктури України не вирішене. Отже метою цієї статті є з’ясування не-обхідності спеціальної кримінально-правової охорони критич-ної інформаційної інфраструктури на основі аналізу вітчизня-них досліджень та закордонного досвіду.

Питання охорони критичної інформаційної інфрастру-ктури тісно пов’язане із інформаційною безпекою держави. У загальнотеоретичних дослідженнях питань безпеки як кате-горії права пропонується виділяти такі її види, як безпека осо-би, безпека суспільства та безпека держави. До безпеки особи відноситься здатність і готовність держави, суспільства захи-щати індивіда від загроз та небезпек для його життя, здоров’я, майна, цивільних прав, свобод і законних інтересів. Під безпе-кою суспільства розуміється певна множинність станів соціа-льної системи, за якої забезпечується її стабільність і розвиток. Нарешті, безпека держави відображає соціальну потребу – по-требу суспільства та його громадян у забезпеченні територіа-льної цілісності та суверенітету держави, основ політичного, економічного та конституційного ладу як найважливішої умови економічного, національного, духовного розвитку суспільства та кожного його члена [12]. Отже, можна говорити про такі ви-ди інформаційної безпеки за ознаками джерела інформаційних потреб: інформаційна безпека особи; інформаційна безпека суспільства; інформаційна безпека держави.


77

В жодному разі не встановлюючи певну ієрархію пріо-ритетів інтересів вказаних об’єктів безпеки, ми хочемо зверну-ти увагу на очевидний, на наш погляд, факт зворотної залеж-ності безпеки одних об’єктів від стану безпеки інших: пору-шення безпеки держави у будь-якому разі потягне за собою шкоду для безпеки суспільства та особи, а шкода безпеці суспі-льства не омине безпеку особи.

Таким чином, з кримінально-правової точки зору пося-гання на інформаційно-телекомунікаційні системи суспільного та державного значення мають більшу ступінь суспільної не-безпеки. Відповідно і міра кримінальної відповідальності має бути суворішою, що і було реалізовано в санкціях норм, які були додані до КК України 16.01.2014 р.

Як вірно вказує Д. С. Азаров, характер суспільної небез-пеки комп’ютерних злочинів обумовлюється ще одним факто-ром: специфікою та важливістю їхнього об’єкта – суспільних відносин у сфері комп’ютерної інформації, які акумулюють у собі значні сегменти інших галузей життєдіяльності людства [13, с. 36].

Виходячи з цього на практиці часто виникають певні проблеми кваліфікації цих злочинів, пов’язані із порушенням при їх вчиненні не тільки свого безпосереднього об’єкта, але й інших об’єктів кримінально-правової охорони. Єдиним шляхом урахування підвищеної суспільної небезпечності таких злочи-нів є кваліфікація їх за правилами сукупності зі статтями ін-ших розділів КК України [14].

Проте іноді такий підхід реалізувати не вдається через відсутність прямої шкоди іншим суспільним відносинам, крім тих, що входять до родового об’єкту розділу 16 КК України. Шкода завдається лише інформаційним відносинам і відсут-ність диференціації їх за різними сферами суспільного життя в кримінальному законі дозволяє враховувати ступінь їх суспіль-ної небезпечності для певної сфери лише в рамках існуючої санкції відповідної статті розділу 16 КК України. Але ж, як бу-ло вказано вище, рівень важливості інформаційних відносин залежно від рівня об’єкту безпеки (держава, суспільство, особа) суттєво відрізняється.

На підтвердження наших доводів звернемося до кримі-нального законодавства іноземних країн, де можна зустріти не один приклад норм, спрямованих на охорону інформаційно-телекомунікаційних систем державного та суспільного значення.


78

Зокрема, серед федеральних законодавчих актів США, норми яких передбачають кримінальну відповідальність за злочини у сфері комп’ютерної інформації, насамперед потрібно назвати 18-й звід законів США, а саме ст. 1030 глави 47, якою передбачена відповідальність за такі діяння: збирання інфор-мації, яка стосується національної безпеки, міжнародних зно-син, атомної енергетики, використання цієї інформації на шко-ду США або в інтересах інших держав; збирання або отримання інформації від фінансових та урядових установ; втручання в роботу комп’ютера, який використовується урядом; шахрайст-во, вчинене з використанням доступу до федерального комп’ютера [15, с. 105].

КК Нідерландів у розділі XXVІІ «Знищення або нане-сення шкоди» передбачає відповідальність за руйнування, псу-вання, приведення у непридатність чи несправність, знищення комп'ютера чи системи для зберігання і обробки даних, телеко-мунікаційного приладу призначених для використання насе-ленням або для національної оборони (статті 351, 351bis) [16].

Кодекс Франції передбачає відповідальність за дії, вчи-нені з комп'ютерною інформацією на шкоду інтересам держа-ви. Перелік даних складів злочинів також досить великий: збір чи передача міститься у пам'яті ЕОМ або картотеці інформації іноземній державі, знищення, розкрадання, вилучення або ко-піювання даних, що носять характер секретів національної оборони, що містяться в пам'яті ЕОМ або в картотеках, а також ознайомлення з цими даними сторонніх (ст.ст. 411-7, 411-8, 413-9, 413-10, 413-11). У КК Іспанії відповідальність встановлена за розкриття та видачу таємниці та інформації, пов'язаних з наці-ональною обороною, вчинені з використанням інформаційних технологій (ст.ст. 598, 599).

У ст. 269 глави ХХХІІІ «Злочини проти охорони інфор-мації» КК Республіки Польща передбачена відповідальність за знищення, пошкодження, видалення або зміну запису на комп’ютерному носії інформації, що має значення для обороно-здатності держави, безпеки зв’язку, функціонування урядової адміністрації, іншого державного органу або адміністрації ор-гану самоврядування, або порушення чи унеможливлення ав-томатизованого збирання або передачі такої інформації; зни-щення чи заміну носія інформації або знищення чи пошко-дження пристрою, що служить автоматизованому перетворен-ню, збиранню або передачі такої інформації [17].


79

Отже, досвід іноземних країн вказує на підвищену увагу до кримінально-правової охорони державних інформаційних ресурсів, що визначається у встановленні відповідальності за посягання на них не у загальних, а у спеціальних нормах. І з огляду на приведені нами вище доводи, такий підхід є виправ-даним, оскільки посягання на державні інформаційно-телекомунікаційні системи, зважаючи на їх значення для сус-пільства, повинні тягти за собою спеціальну відповідальність.

Кримінальний кодекс України містить шість статей, які призвані охороняти інформаційно-телекомунікаційні системи від суспільно небезпечних посягань (ст. 361–3631). Їх зміст супе-речить вказаному підходу, оскільки державні інформаційно-телекомунікаційні системи та інформаційні ресурси є лише окремим видом предмету складів цих злочинів, поряд з іншими, посягання на які мають значно нижчий ступінь суспільної не-безпечності. Це не дозволяє виокремити особливості суспільно небезпечних діянь, вчинених з використанням комп’ютерних технологій проти інформаційно-телекомунікаційних систем державного та суспільного значення, індивідуалізувати відпо-відальність осіб, які їх вчинили.

В такій ситуації порушується одна із загальнокерівних засад кримінального права – принцип справедливості, який передбачає, зокрема, найбільш повне врахування об’єктивних ознак вчиненого особою діяння, а також пом’якшуючих та об-тяжуючих покарання обставин при притягненні її до криміна-льної відповідальності, при призначенні покарання, вирішенні питань звільнення від покарання та його відбування, погашен-ня та зняття судимості.

Таким чином, приходимо до висновків: 1. Інформаційна безпека на різних рівнях має суттєву

різницю у ступені суспільного значення, що за спаданням слід розташувати так: держава-суспільство-особа. Відповідно і пося-гання на цих рівнях мають різну суспільну небезпечність, що повинне враховуватися у Законі про кримінальну відповідаль-ність, проте існуючі положення КК України не дозволяють дотримуватися таких вимог.

2. Аналіз реалізації таких вимог у законодавстві інших країн показує, що врахування суспільної небезпечності пося-гань на різні об’єкти інформаційної безпеки відбувається шля-хом встановлення спеціальної відповідальності за злочини про-


80

ти державних інформаційно-телекомунікаційних систем та інформації, яка в них оброблюється.

3. Доповнення Кримінального кодексу України стаття-ми 3613, 3614 та 3621 є цілком актуальним, необхідним і доціль-ним. Відміна таких змін разом з іншими Законами, які були прийняті 16.01.2014 р., є помилковою. Отже слід розробити вже окремий законопроект, за змістом аналогічний частині відпові-дного закону, яким були внесені ці зміни, та прийняти його з метою вирішення завдання спеціальної кримінально-правової охорони критичної інформаційної інфраструктури України. Список використаних джерел:

1. Stuxnet Dossier // Symantec Security Response. – February. – 2011. – 68 p.

2. ICS-CERT Monthly Monitor. – 2012. – April [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу: http://www.us-cert.gov/control_systems/pdf/ICS-CERT_Monthly_Monitor Apr2012.pdf.

3. Critical Infrastructure Protection Federation of American Scientists : PDD-63 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.fas.org/irp/offdocs/pdd/ pdd-63.pdf.

4. Cyber space policy review: Assuring a Trusted and Resilient Information and Communications Infrastructure / The White House. – Washington, 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/assets/documents/Cyberspace_Policy Review_final.pdf.

5. Дубов Д. Проблеми чинної вітчизняної нормативно-правової бази у сфері боротьби із кіберзлочинністю: основні на-прями реформування : Аналітична записка [Електронний ресурс] / Дубов Д., Ожеван М. ; Відділ досліджень інформаційного суспільства та інформаційних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/454/.

6. Захист інформаційних мереж є питанням державної безпеки – голова Держспецзв'язку Геннадій Резніков [Електронний ресурс] / Віталій Сич ; УКРІНФОРМ. – 29.08.2012 р. – Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/ukr/news/zahist_informatsiynih_mereg_e__pitannyam_dergavnoii_bezpeki___golova_dergspetszvyazku_gennadiy_reznikov_1752176.

7. Кримінально-правова охорона інформаційної безпеки України : монограф. / М. В. Карчевський ; МВС України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2012. – 528 с.

8. Рекомендації VI Міжнародної конференції «Захист демократичних цінностей і дотримання прав людини у діяльності


81

спецслужб» (Київ, 24 квітня 2013 року) [Електронний ресурс] / Служба безпеки України. Режим доступу: http://ssu.kmu.gov.ua/sbu/doccatalog/document?id=117284.

9. Закон України від 16.01.2014 р. № 721-VII «Про внесен-ня змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та про-цесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки гро-мадян» // Голос України. – 21.01.2014 р. – № 10.

10. Закон України від 28.01.2014 р. № 732-VII «Про визнан-ня такими, що втратили чинність, деяких законів України» // Голос України. – 01.02.2014 р. – № 19.

11. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-III [Електронний ресурс] / Верховна Рада України : Законодавство. – 28.02.2014 р. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

12. Зинченко Н. И. Обеспечение безопасности личности, общества и государства: концептуально-теоретический аспект / Н. И. Зинченко // Социально-гуманитарное знание. – 2006. – № 6. – С. 175 – 188.

13. Азаров Д. C. Кримінальна відповідальність за злочини у сфері комп’ютерної інформації : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Д. C. Азаров. – К., 2002. – 246 с.

14. Васильєв А. А. Особливості кваліфікації злочинів у сфері використання ЕОМ (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку / А. А. Васильєв, Д. В. Пашнєв // Віс-ник Кримінологічної асоціації України : збірник наукових праць [редкол. Л. М. Давиденко, Т. А. Денисова, О. М. Джужа та ін.]. – Х. : Золота миля, 2013. – С. 34–42.

15. Айков Д. Компьютерные преступления. Руководство по борьбе с компьютерными преступлениями: Пер. с англ. / Айков Д., Сейгер К., Фонсторх У. – М. : Мир, 1999. – 351 с.

16. Уголовный кодекс Голландии / [науч. ред. докт. юрид. наук, заслуж. деятель науки РФ, проф. Б. В. Волженкин ; пер. с англ. И. В. Мироновой] – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. – 510 с. – (Законодательство зарубежных стран).

17. Уголовный кодекс Республики Польша / [науч. ред. канд. юрид. наук, доц. А. И. Лукашов, докт. юрид. наук, проф. Н. Ф. Кузнецова ; вступ. статья канд. юрид. наук, доц. А. И. Лука-шова, канд. юрид. наук, проф. Э. А. Саркисовой ; пер. с польск. Д. А. Барилович]. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. – 234 с. – (Законодательство зарубежных стран).

В статье выявлена разная общественная опасность посяга-тельств на информационную безопасность на разных ее уров-нях в соответствии с объектом (государство, общество, чело-


82

© Северин О. О., 2014

век). Обоснована необходимость специальной уголовной ответс-твенности за общественно опасные посягательства на инфор-мационно-телекоммуникационные системы общественного и государственного значения (объекты критической информаци-онной инфраструктуры). Ключевые слова: уголовная ответственность, компьютерное преступление, критическая информационная инфраструктура

The different public danger of infringements on information security at its different levels, in accordance to object (state, society, people) is revealed in the article. The necessity of a special criminal liability for social and dangerous infringement on the telecommunication system of public and state importance (the objects of critical information infrastructure) is substantiated. Key words: criminal liability, computer crime, critical information infrastructure.


Северин Оксана Олександрівна, кандидат юридичних наук


УДК 343.846

ДО ПИТАННЯ ДОСТРОКОВОГО ЗНЯТТЯ СУДИМОСТІ ЩОДО НЕПОВНОЛІТНІХ

Статтю присвячено дослідженню питання щодо вимог та умов погашення та зняття судимості неповнолітніх, передбачених Кримінальним кодексом України; запропоновано шляхи його удосконалення. Ключові слова: неповнолітній, судимість, її погашення, зняття.

Важливим атрибутом демократизації українського соці-уму виступає вдосконалення підходів до вивчення проблем призначення, виконання і відбування покарань, питань пога-шення та зняття судимості. Не менш актуальними вони є і що-до неповнолітніх. Злочинність неповнолітніх завжди виклика-ла підвищену увагу, оскільки порушення ними кримінального закону свідчать про існуючі недоліки виховання, відсутність умов для включення молоді в життєдіяльність суспільства,


83

проблеми гармонійного розвитку держави. Поряд із загальними положеннями, Кримінальний ко-

декс 2001 р. [1] передбачає певні особливості кримінальної від-повідальності, покарання, звільнення від його відбування, по-гашення та зняття судимості стосовно неповнолітніх.

Новий Кримінальний кодекс України, виділяючи окре-мий розділ про особливості кримінальної відповідальності не-повнолітніх, передбачає в межах цього розділу особливості за-стосування кримінальних покарань до неповнолітніх правопо-рушників. В літературі наголошується, що поява в новому Кримінальному кодексі окремого розділу, присвяченого непов-нолітнім як спеціальному суб’єкту кримінального права, роз-глядається як перший крупний, кодифікаційно закріплений крок на шляху становлення ювенальної юстиції [2, с. 34]. Ці особливості не протиставляються загальним інститутам відпо-відальності і покарання, а деталізують щодо неповнолітніх зміст та межі загальних інститутів, виходячи з реальних особи-стих особливостей неповнолітніх. Законодавець визнає, що неповнолітній – це правопорушник особливого роду, який по-требує не тільки примусового впливу, а й захисту з боку суспі-льства та держави. У зв’язку з цим, питання кримінальної від-повідальності неповнолітніх коригується низкою спеціальних норм [3, с. 25; 4, с. 44-45].

Норми, які спрямовані на забезпечення охорони норма-льного фізичного й психічного розвитку неповнолітніх, помі-щені в ряді статей Загальної частини КК України. До них від-носяться ті, які: регламентують вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК України); передбача-ють як пом’якшуючу покарання обставину вчинення злочину неповнолітнім (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК України), а обтяжуючі пока-рання – вчинення злочину щодо малолітнього (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК України) або з використанням малолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК України). В Особливій частині КК України є принаймні 45 норм, якими передбачене посилення відповідальності за злочи-ни щодо неповнолітніх, та якими спеціально встановлюється караність посягань щодо них.

Разом із посиленням кримінально-правового захисту неповнолітніх, закон встановлює певні особливості притягнен-ня неповнолітніх до відповідальності та звільнення від відпові-дальності, призначення покарання, звільнення від покарання та його відбування, погашення та зняття судимості. Такі норми


84

об’єднані у розділі XV Загальної частини КК України «Особли-вості кримінальної відповідальності та покарання неповноліт-ніх», де зосереджені лише норми, які стосуються особливостей кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх.

Необхідність спеціальних норм про відповідальність не-повнолітніх за діяння, передбачені кримінальним законом, обу-мовлена принципами справедливості й гуманізму, економії кримінальної репресії. Саме тому законодавець встановлює для неповнолітніх обмеження щодо суворості видів і розмірів пока-рань; передбачає більш широкі, ніж до повнолітніх, умови зві-льнення від кримінальної відповідальності; регламентують більш м'які вимоги для звільнення від кримінального покаран-ня, погашення та зняття судимості.

Якщо ж ті чи інші питання не регламентовані статтями розділу XV Загальної частини КК України, то при розгляді справ неповнолітніх слід керуватися положеннями, викладе-ними в інших розділах КК України.

З усіх видів покарань, передбачених КК України, до не-повнолітніх можуть бути застосовані лише ті, які прямо вказа-ні у ст. 98 КК України.

У тих випадках, коли покарання, які за законом не мо-жуть бути призначені неповнолітньому, передбачені санкцією статті Особливої частини КК України про злочин, за який засу-джується така особа, суд їх не призначає, а натомість обирає покарання з інших, які названі у ст. 98 КК України.

В окресленому контексті актуалізується важливість ви-вчення правової природи та ефективності покарань та інших заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з по-збавленням волі.

Вирішенню проблеми виховного впливу на неповнолітніх правопорушників присвячено багато наукових праць О. В. Бакаєва, І. Г. Богатирьова, В. М. Бурдіна, Ю. А. Кашуби, С. Н. Пономарьова, В. І. Селіверстова, В. М. Трубникова, А. О. Ярового та ін. Проте, в сучасному законодавстві існує ще значна кількість недоліків і прогалин стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Однією з таких прогалин є питання зняття судимості неповнолітніх.

Як відомо, судимість – це особливе правове становище особи, яке виникає внаслідок засудження її за вчинений злочин з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і триває визначений законом термін, і тягне певні несприятливі


85

для засудженого кримінально-правові та загально-правові нас-лідки [5, с. 347]. Її наявність без сумніву впливає на статус не-повнолітнього. Отже, її погашення або зняття має суттєве зна-чення для подальшого нормального розвитку неповнолітнього, для забезпечення його прав та законних інтересів.

Питанню погашення та зняття судимості присвячені ст.ст. 88- 91КК України (щодо повнолітніх) та ст. 108 КК (щодо неповнолітніх). А саме, ст. 89 КК передбачає, що вважаються такими, що не мають судимості:

1) особи, засуджені відповідно до статті 75 Кримінального кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом. Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після від-буття цього додаткового покарання;

2) жінки, засуджені відповідно до статті 79 цього Кодек-су, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо після закінчення цього строку не буде прийняте рішення про направлення для відбування покарання, призна-ченого вироком суду. Якщо засуджена не була звільнена від додаткового покарання і його строк перевищує тривалість іс-питового строку, то жінка визнається такою, що не має судимо-сті, після відбуття цього додаткового покарання;

3) особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю після виконання цього покарання;

4) особи, які відбули покарання у виді службового обме-ження для військовослужбовців або тримання в дисциплінар-ному батальйоні військовослужбовців чи достроково звільнені від цих покарань, а також військовослужбовці, які відбули по-карання на гауптвахті замість арешту;

5) особи, засуджені до основного покарання у виді штра-фу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мініму-мів доходів громадян, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

6) особи, засуджені до обмеження волі, а також засуджені за злочин невеликої тяжкості до позбавлення волі, якщо вони


86

протягом двох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

7) особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

8) особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за тяжкий злочин, якщо вони протя-гом шести років з дня відбуття покарання (основного та додат-кового) не вчинять нового злочину;

9) особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основно-го та додаткового) не вчинять нового злочину.

Ст. 91 КК передбачає порядок і умови дострокового знят-тя судимості: «1. Якщо особа після відбуття покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі зразковою поведінкою і сумлінним став-ленням до праці довела своє виправлення, то суд може зняти з неї судимість до закінчення строків, зазначених у статті 89 цьо-го Кодексу. 2. Зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у статті 89 цього Кодексу...» [1].

Щодо неповнолітніх, то чинна редакція ст.108 КК перед-бачає наступне: «1. Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили зло-чин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється відповідно до статей 88-91 цього Кодексу з урахуванням поло-жень, передбачених цією статтею. 2. Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні: 1) засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання; 2) засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або се-редньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня від-буття покарання не вчинять нового злочину; 3) засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; 4) засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.


87

3. Дострокове зняття судимості допускається лише щодо особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, за підставами, передбаченими в частині першій статті 91 цього Кодексу, після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного в частині другій цієї статті».

Не важко помітити, що, на відміну від дострокового зняття судимості щодо повнолітніх, дострокове зняття судимо-сті щодо осіб, які до досягнення 18-річного віку вчинили злочин невеликої та середньої тяжкості, законом не передбачено. Зро-зуміло, що тривалість за вчинення таких злочинів і так неве-лика, але відсутність можливості достроково зняти судимість певною мірою обмежує права та законні інтереси осіб.

Отже, зважаючи на викладене вище, вважається доці-льним викласти ч.3 ст. 108 КК України у такій редакції:

«3. Дострокове зняття судимості допускається лише що-до особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі за зло-чин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, за підставами, пе-редбаченими в частині першій статті 91 цього Кодексу, після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного в частині другій цієї статті». Список використаних джерел:

1. Кримінальний кодекс України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/2341-14.

2. Боровиков С. А. О месте принудительных мер воспитате-льного воздействия в системе мер уголовно-правового характера / Боровиков С. А // Уголовно-исполнительная система: право, эконо-мика, управление. – 2006. – № 3. – С. 30–34.

3. Скрябин М. А. Общие начала назначения наказания и их применение к несовершеннолетним / Скрябин М. А. – Казань : Из-дательство Казанского ун-та, 1988. – 128 с.

4. Сперанский К. К. Уголовно-правовая борьба с преступ-лениями несовершеннолетних и против несовершеннолетних / Сперанский К. К. – Ростов-на-Дону : Издательство Ростовского ун-та, 1991. – 180 с. Статья посвящена исследованию вопроса о требованиях и усло-виях погашения и снятия судимости несовершеннолетних, предусмотренных Уголовным кодексом Украины; предложены пути его усовершенствования. Ключевые слова: несовершеннолетний, судимость, ее погашение, снятие.


88

© Цвіркун Н. Ю., 2014

The article is devoted to the question of requirements and conditionality needed for juvenile repayment and removal of conviction under the Criminal Executive Code of Ukraine; ways of improvement are proposed. Key words: juvenile, conviction, repayment of conviction, removal of conviction.


Цвіркун Наталія Юріївна, кандидат юридичних наук


УДК 343.222.4 (477)

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПІДСТАВ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА БЕЗГОСПОДАРСЬКЕ ВИКОРИСТАННЯ

ЗЕМЕЛЬ

У даній статті проведено аналіз та зроблено висновок, що задля забезпечення належного захисту земель від безгосподарського використання, зменшення рівня зловживань службових осіб сфе-рі земельних відносин, а також запобігання поширенню та по-вторності суспільно небезпечних діянь, пов’язаних із безгоспо-дарським використанням земель та порушенням сівозмін, що спричинило негативні наслідки, доцільно вдосконалити диспози-цію ст. 254 КК України, доповнивши її такими кваліфікуючими ознаками як: вчинення безгосподарського використання земель повторно, щодо земельних ділянок загальною площею 1 га та більше, вчинення цих дій службовою особою з використання свого службового становища. Ключові слова: безгосподарське використання земель, сівозміни, кваліфікуючі ознаки, повторність, службова особа

Наявність відносної свободи вибору поведінки є етич-

ним обґрунтуванням кримінальної відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант цієї поведінки. Ч. 1 ст. 2 КК України визначає, що єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності є наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні ознак складу злочину, передба-ченого КК. Отже, підставою кримінальної відповідальності за безгосподарське використання земель є вчинення особою сус-


89

пільно небезпечного діяння, передбаченого ст. 254 КК України, яке містить об’єктивні і суб’єктивні ознаки, що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин. Склад злочину визначає межі розслідування, тому що основним завданням слідства і є встановлення об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину.

Аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 254 КК України, переконує в необхідності певного вдосконалення кримінально-правової норми, якою встановлюється відповідальність за вчинення безгосподарсько-го використання земель. Така необхідність обумовлюється мо-жливістю створення більш ефективного механізму протидії порушенням у сфері земельних відносин, сприяння раціональ-ному використанню і охороні земельних ресурсів, тощо.

Незважаючи на важливість детальної регламентації та правового захисту земель в житті суспільства, судова статис-тика свідчить, що кримінальні справи за фактами безгосподар-ського використання земель порушуються дуже рідко. Так, за даними ДІТ МВС України, в період 2001–2010 рр. було зареєст-ровано 204 злочини, передбачених ст. 254 КК України, з них 97 — кримінальні справи, за якими розслідування закінчено. Обвинувальні вироки за названою статтею виносяться ще рід-ше. Отже, слідча та судова практика застосування норми, при-свяченої безгосподарському використанню земель, також свід-чить про її недосконалість та конструктивні недоліки, що акту-алізують потребу в розробці та внесенні відповідних змін до ст. 254 КК України, а саме: розширення кола кримінально ка-раних дій, доповнення чинної статті кваліфікуючими ознаками.

Варто зауважити, що на сьогоднішній день все більшої шкоди землям сільськогосподарського призначення завдає не-дотримання сівозмін. Дана проблема була і є на сьогодні пред-метом хвилювань не лише ґрунтознавців та аграріїв. Так, депу-татами Верховної Ради України було запропоновано внести зміни до чинного КК України щодо посилення відповідальності за недотримання сівозмін вирощуваних культур [1].

Сьогоднішні землекористувачі та землевласники, у сво-їй більшості, на жаль, не замислюються над питаннями про важливість застосування системи сівозмін, необхідність вне-сення добрив, правильність обробітку ґрунту, тощо. Втім, про позитивність чергування сільськогосподарських культур для підвищення родючості ґрунтів було відомо ще за часів древньо-


90

го Риму. Ще тоді було встановлено, що правильне чергування культур дає можливість більш ефективно використовувати наявні в ґрунтах елементи живлення та вологу, тоді як постійне вирощування однієї культури призводить до одностороннього виснаження ґрунтів. Тому правильне чергування вирощуваних культур значно підвищує результативність боротьби з бур’янами, знижує можливість захворювання культури, сприяє підвищенню врожайності та отриманню якісної продукції [2].

В чому ж полягає небезпечність порушення сівозмін? Справа в тому, що, наприклад, соняшник виснажує землю, і вирощувати його можна на одному місці, згідно з чинним зако-нодавством, не частіше, ніж через 7 років [3]. Як зазначено в пояснювальній записці до проекту Закону України «Про вне-сення змін до КК України» (щодо посилення відповідальності за недотримання встановлених сівозмін вирощуваних культур), якщо це відбувається частіше, то на такій ділянці знизиться родючість землі, що тягне за собою унеможливлення подаль-шого використання ділянки за цільовим призначенням. Ріпак має інші недоліки: хрестоцвіті блішки, галиця, попелиця, капу-стянка стеблова, ріпаковий пильщик, приховано–хоботники — усі ці та безліч інших шкідників дуже полюбляють цю олійну рослину. Кількість шкідників швидко зростає і поширюється на інші культури. В результаті, щоб урятувати вирощене, не-обхідно обробляти весь майбутній врожай великою кількістю пестицидів, що також не найкращим чином впливає на якість ґрунтового покриву земель сільськогосподарського призначення.

Щоб уникнути таких наслідків, і складаються сівозміни. Протягом 7–10 років, які ґрунтовий покрив має відпочивати від певної культури, склад мінеральних речовин гумусу повинен відновитися. За цей період поле звільняється також від специ-фічних шкідників і збудників хвороб. У той же час, внаслідок надмірного вирощування соняшнику в українських ґрунтах накопичилося багато шкідливих для соняшника організмів. Хвороби, які раніше не мали економічного значення, зараз стають серйозною небезпекою. У таких умовах поширюється і забур’яненість полів, особливо таким карантинним бур’яном як амброзія полинолиста. Тому не дивно, що дедалі більше соняш-никових полів в Україні має потворний, чорний вигляд [1]. Ре-зультатом такого повсюдного нехтування наукою стало те, що в ґрунтовому покриві земель та й на рослинних залишках за останні п’ятнадцять років накопичилося стільки збудників хво-


91

роб соняшнику, що в деяких місцевостях його вже взагалі не можна вирощувати. Внаслідок порушення сівозмін вирощува-них культур врожайність земель стає дуже низькою, для відно-влення її якостей потрібні серйозні кошти.

В Україні, яка є одним з світових виробників та експор-терів соняшникової олії та ріпаку, порушення сівозмін цих культур стало систематичним. Суб’єкт господарювання або землевласник у випадку недотримання сівозмін вирощуваних на земельних ділянках культур недобросовісно здійснює госпо-дарську діяльність, порушує правовий обов’язок по охороні та раціональному використанні земель сільськогосподарського призначення. Вбачається, що порушення сівозмін, що спричи-нило накопичення в них збудників хвороб, тягне за собою три-вале зниження або втрату родючості, виведення земель із сіль-ськогосподарського обороту та порушення структури ґрунту. Отже, дане діяння можна вважати окремим видом безгосподар-ського використання земель.

Зважаючи на вищевикладене, з метою збереження яко-сті земель, гумусовий шар яких пошкоджується внаслідок сис-тематичного недотримання власниками та орендаторами земе-льних ділянок сільськогосподарського призначення встановле-них сівозмін вирощуваних культур, та за відсутності реальних важелів впливу на порушників сівозмін диспозицію ст. 254 КК України доцільно було б доповнити вказівкою на цей вид суспі-льно небезпечного діяння. Виглядати це може таким чином: «Безгосподарське використання земель та порушення сівозмін вирощуваних на них культур, якщо це спричинило накопичен-ня в них збудників хвороб, тривале зниження або втрату їх ро-дючості, виведення земель із сільськогосподарського обороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту, — карається…».

Для забезпечення належного захисту земель від безгос-подарського використання, зменшення рівня зловживань у сфері земельних відносин, а також запобігання поширенню суспільно небезпечних діянь, пов’язаних з безгосподарським використанням земель та порушенням сівозмін, що спричини-ло негативні наслідки, було б доцільно вдосконалити диспози-цію ст. 254 КК України, доповнивши її специфічними кваліфі-куючими ознаками. Взагалі, кваліфікуючі ознаки використо-вуються в кримінальному праві як засіб диференціації відпові-дальності. За їх допомогою коригується обсяг відповідальності,


92

визначаються інші мережі караності. Орієнтиром підвищення ступеня суспільної небезпечності діяння є санкції відповідних частин статей — за вчинення кваліфікованого злочину має на-ставати більш суворе покарання, ніж за вчинення основного, що характеризує підвищену суспільну небезпечність діяння порівняно з основним складом [4]. Саме тому в частині другій ст. 254 КК України необхідно закріпити кваліфікуючі ознаки — такі, що несуть в собі підвищену суспільну небезпеку та поси-люють кримінальну відповідальність, а саме: повторність, вчи-нення діяння, передбаченого ч. 1 ст. 254 КК України, щодо зе-мельних ділянок загальною площею 1 га та більше, вчинення цих дій службовою особою з використання свого службового становища.

З приводу повторності слід зауважити, що в ст. 254 КК України встановлена кримінальна відповідальність за безгос-подарське використання земель, але в ній відсутній такий сут-тєвий важіль як недопущення повторного порушення вимог закону. Тому, зважаючи на великий обсяг екологічної, економі-чної та іншої шкоди, внаслідок низького рівня екологічної культури землевласників, безвідповідального ставлення до земельних ресурсів, а також з метою припинення негативного антропогенного впливу на землі та зменшення шкідливих нас-лідків від безгосподарського використання земель пропонуєть-ся введення додаткової кваліфікуючої ознаки — більш суворого покарання за ті ж дії, якщо вони були вчинені особою повторно. В даному випадку буде мати місце повторність тотожних зло-чинів. Отже, повторним слід вважати вчинення безгосподарсь-кого використання земель, якщо це спричинило тривале зни-ження або втрату родючості, виведення земель із сільськогос-подарського обороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту, вчинені особою, яка вже вчинила такий зло-чин у вказаних формах.

При введенні в якості кваліфікуючої ознаки повторного вчинення безгосподарського використання земель слід врахо-вувати ч. 2 ст. 32 КК України стосовно відсутності повторності при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним на-міром. Продовжуваний злочин зовні схожий на повторність тотожних злочинів, тому що складається з декількох тотожних діянь, але між ними є суттєві відмінності. Так, при продовжу-ваному злочині особа має єдиний злочинний намір, що охоплює


93

заздалегідь поставлену загальну мету і єдиний умисел, що об’єднує всі тотожні діяння, вчинені нею. При повторному ж вчиненні тотожних злочинів кожен з них має свої специфічні особливості ознак об’єктивної та суб’єктивної сторони [5, c. 103–104]. Слід зазначити, що повторність при безгосподарському використанні буде мати місце незалежно від того, була чи ні засуджена особа за раніше вчинений нею злочин, при цьому слід враховувати положення ч. 4 ст 32 КК України, згідно з яким повторність буде виключатися, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято.

Щодо другої кваліфікуючої ознаки вчинення діяння, пе-редбаченого ст. 254 КК України, доцільно запозичити досвід зарубіжних країн у сфері кримінально-правової охорони зе-мель. Так, наприклад, в ч. 2 ст. 297 КК Грузії «Псування землі» в якості кваліфікуючої ознаки є вчинення діяння, що потягнуло псування великої площі землі [6]. У випадку безгосподарського використання земель, якщо суспільно небезпечні наслідки, зазначені у ст. 254 КК України, охопили значну площу земель сільськогосподарського призначення (наприклад, 1 га дорівнює 10000 м2), покарання має бути суворішим. Реалізувати це мож-на, диференціювавши покарання в залежності від розміру зе-мельної ділянки шляхом введення в ч. 2 ст. 254 КК України такої кваліфікуючої ознаки як вчинення безгосподарського використання земель щодо земельних ділянок загальною пло-щею 1 га і більше.

Обґрунтовуючи цю пропозицію, варто зазначити, що Державною інспекцією з контролю за використанням і охоро-ною земель та її територіальними органами на підставі матері-алів обстежень земельних ділянок використовується Методика визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (ро-дючого шару ґрунту) без спеціального дозволу (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 року № 963). Згідно із зазначеною методикою, для розрахування роз-міру завданої шкоди у конкретні формули обов’язково входить розмір площі земельної ділянки у гектарах (самовільно зайня-тої, такої, що використовується не за цільовим призначенням, на якій виявлено зняття ґрунтового покриву (родючого шару


94

ґрунту) без спеціального дозволу). Отже, чим більша земельна ділянка, яка зазнала наслідків від безгосподарського викорис-тання (тривале зниження або втрата родючості, виведення зе-мель із сільськогосподарського обороту, змивання гумусного шару, порушення структури ґрунту), тим більша шкода завда-ється довкіллю, державі, територіальним громадам, власності конкретних осіб.

Щодо такої кваліфікуючої ознаки як вчинення безгос-подарського використання земель службовою особою, треба зазначити, що вчинення будь-якого злочину спеціальним суб’єктом — службовою особою становить підвищену суспільну небезпеку. В Україні більшість випадків вчинення земельних злочинів вчинюється саме з відома або за згодою службових осіб [7]. Як свідчить судова практика, безгосподарське викорис-тання земель — злочин, наслідки якого часто є причиною не-дбалого відношення до земель службових осіб (незаконні рі-шення по зміні цільового призначення земель, необґрунтоване проведення певних земельних робіт, тощо). Тому було б доціль-но передбачити кримінальну відповідальність за безгосподар-ське використання земель, вчинені службовою особою з вико-ристанням свого службового становища.

Згідно з ч. 3 ст. 18 КК України, службовими визнаються особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноважен-ням здійснюють функції представників влади чи місцевого са-моврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в ор-ганах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціа-льним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Так, безгосподарське використання сільськогосподарсь-ких угідь через недбале виконання своїх службових обов’язків керівників господарств або сільськогосподарських підприємств призводить до ерозії ґрунтів, заболочення, заростання земель чагарниками й дрібноліссям, через що поступово знижується родючість полів і частина земель вибуває із сільськогосподар-ського обороту. В багатьох господарствах земля використову-


95

ється нераціонально. За останні роки загострилась проблема підтоплення земель через підняття рівня ґрунтових вод внаслі-док грубих порушень у проектуванні та будівництві, а також в експлуатації гідротехнічних і меліоративних систем. Крім того, у багатьох сільськогосподарських підприємств техніка в знач-ній мірі зношена, а прямим обов’язком керівників підприємств різних форм власності є контроль за використанням та своєча-сною заміною зламаного устаткування з метою запобігання псуванню земельних ділянок. Таким чином, у використанні непридатної сільськогосподарської техніки на землях сільсько-господарського призначення, що призвела до тривалого зни-ження або ж, наприклад, стійкої втрати родючості, є вина поса-дових осіб, керівників підприємств, які відповідальні не тільки за екологічну безпеку на певних територіях, а й за справний стан об’єктів сільського господарства [8, c. 130]. Виробнича дія-льність суб’єктів земельних правовідносин, що пов’язана з гос-подарським використанням земель сільськогосподарського призначення, повинна не погіршувати їх стан, а сприяти відно-вленню та поліпшенню родючості ґрунтів та їх корисних влас-тивостей.

Вчинення злочину, передбаченого ст. 254 КК України (так само, як і решти екологічних злочинів), саме службовими або спеціально уповноваженими особами несе в собі велику суспільну небезпеку. Саме на цих осіб особливо покладається контроль та відповідальність за дотримання законодавства про охорону та раціональне використання земель, відтворення їх корисних властивостей та підтримання належного рівня родю-чості під час безпосереднього управління людьми, виробничи-ми процесами, засобами виробництва, тощо. Усуненню недолі-ків у використанні земель допоможе притягнення до криміна-льної відповідальності винних службових осіб юридичної особи публічного та приватного права, що також буде сприяти під-вищенню вимогливості з їхнього боку і вмілому користуванню наданими їм правами. На підставі вищевикладеного пропону-ється доповнити диспозицію ще однією кваліфікуючою озна-кою — вчинення безгосподарського використання земель слу-жбовою особою з використанням свого службового становища, передбачаючи підвищену відповідальність за скоєння такого діяння спеціальним суб’єктом.

Отже, ст. 254 КК України потребує вдосконалення, а са-ме: встановлення кримінальної відповідальності за порушення


96

сівозмін вирощуваних культур, окреслення кваліфікуючих ознак за безгосподарське використання земель, вчинення цього діяння повторно, щодо земельної ділянки 1 га та більше, служ-бовою особою з використанням свого службового становища

Вдосконалення підстав кримінальної відповідальності за безгосподарське використання земель в подальшому сприя-тиме раціональному використанню і охороні земельних ресур-сів та належному забезпеченню реалізації конституційних прав громадян.

Список використаних джерел:

1. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України(щодо посилення відповідальності за недотримання встановлених сівозмін вирощу-ваних культур) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc34?id=&pf3511=36218&pf35401=153933.

2. Єлефтеріаді Т. І. Екологічно доцільно, економічно вигі-дно [Електронний ресурс] / Т. І. Єлефтеріаді. – Режим доступу: http://www.zem.zp.ua/cms_files/17/46/Stattya_neobh__d__st__s__vozm__n.doc.

3. Про затвердження нормативів оптимального співвідно-шення культур у сівозмінах в різних природно-сільськогосподарських регіонах: постанова КМ України від 11 лю-того 2010 р. № 164 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 13. – Ст. 613. – (Бібліотека офіційних видань).

4. Мошняга Л. В. Кваліфікуючі ознаки складів злочину, що передбачають відповідальність за злочини проти конституцій-них основ національної безпеки України / Л. В. Мошняга // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2010. – №2. – 182-188.

5. Кримінальний кодекс України.: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, с. Б. Гавриш [та ін.] ; за заг. ред. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Видання друге, перероблене та доповнене. – Х. : ТОВ «Одіссей», 2004. – 1152 с.

6. Уголовный кодекс Грузии / [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу : http://law.edu.ru/norm/norm.asp?normID=1241370&subID=100095257, 100095259,100095269,100095649,100095660#text.

7. Чепка О. В. Заходи щодо вдосконалення кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 197-1 КК України [Електронний ресурс] / О. В. Чепка // Право і суспільство. – 2010. – №2. – Режим доступу: http://www.pravoznavec.com.ua/period/chapter/9/49/1644#chapter.


97

8. Попова Ю. В. Уголовно-правовая охрана земли : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Ю. В.Попова. – Краснодар, 2004. – 214 c.

В данной статье проведен анализ и сделан вывод, что для обес-печения надлежащей защиты земель от бесхозяйственного ис-пользования, уменьшения уровня злоупотреблений должност-ных лиц сфере земельных отношений, а также предотвращения распространения и повторности общественно опасных деяний, связанных с бесхозяйственным использованием земель и нару-шением севооборотов, что повлекло негативные последствия, целесообразно усовершенствовать диспозицию ст. 254 УК Укра-ины, дополнив ее такими квалифицирующими признаками как: совершение бесхозяйственного использования земель повторно, по земельным участкам общей площадью 1 га и более, совершение этих действий должностным лицом с использованием своего служебного положения. Ключевые слова: безхозяйственное использования земель, севоо-бороты, квалифицирующие признаки, повторность, должност-ное лицо This paper analyzes and concludes that in order to ensure adequate protection of Wasteful land use, reducing abuse of officials in land relations and the prevention of repetition and socially dangerous acts related wasteful land use and crop rotation violation that a negative consequence, it is advisable to improve the disposition of article 254 of the Criminal Code of Ukraine, expanding its qualifying signs such as committing wasteful land use on land with total area of 1 hectare or more, commit these actions by an official using his official position. Key words: Wasteful land use, crop rotation, aggravating circumstances, repetition, officer



98

© Шевченко О. В., 2014

Шевченко Ольга Вікторівна, кандидат юридичних наук


УДК 343.622

ОСОБЛИВИЙ ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНИЙ СТАН ЖІНКИ ЯК ОБОВ’ЯЗКОВА ОЗНАКА СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУ,

ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 117 КК УКРАЇНИ

У статті розглянуто ознаку суб’єкта злочину, передбаченого ст. 117 КК України, а саме «особливий психофізіологічний стан» матері при вчиненні дітовбивства. Досліджуються зміни у фізі-ологічній, психічній і психологічній сферах материнського орга-нізму під час вагітності та пологів. Автор пропонує нову редак-цію ст. 117 КК України з зазначенням особливого психофізіологі-чного стану матері в якості обов’язкової ознаки даного складу злочину. Ключові слова: дітовбивство, особливий психофізіологічний стан, пологи, вагітність, обмежена осудність.

Сьогодні вже не рідкість почути повідомлення у засобах

масової інформації про знаходження трупу новонародженої дитини у сміттєвому контейнері, на смітнику або в підвалі бу-динку чи гуртожитку. Частіше за все знайдені мертві діти є жертвами вбивства вчиненого власними батьками.

Жінка, яка вбила свою новонароджену дитину, як пра-вило, підлягає кримінальній відповідальності за злочин, перед-бачений ст. 117 КК «Умисне вбивство матір’ю своєї новонаро-дженої дитини під час пологів або відразу після пологів». Слід вказати, що вбивство вчинене матір’ю може кваліфікуватися і за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК України «Умисне вбивство малолітньої дитини» – в тому випадку, якщо вбивство було вчинено через певний час після пологів. Виокреммо випадки кваліфікації дій матері за ч. 2 ст. 135 КК «Завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбав-лена можливості вжити заходів до самозбереження через ма-лолітство, якщо ці дії вчинені матір’ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані». Така кваліфікація відбувається в випадку вбивства ди-тини матір’ю шляхом бездіяльності, і як зазначається в законі, жінка повинна не перебувати в обумовленому пологами стані.


99

Постає питання – що це за обумовлений пологами стан у жінки і чи є він у кожній породіллі? Яке кримінально-правове значення такого стану в рамках закону і чому він не вказаний у ст. 117 КК України?

У кримінально-правовій науці сформоване певне поло-ження, що дії матері-дітовбивці підлягають кваліфікації за ст. 117 КК України, якщо під час вчинення вбивства новонародже-ної дитини вона знаходилася в особливому психічному і фізіо-логічному стані, обумовленому пологами, який послаблює її здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними. Цілком ло-гічно, що саме наявність такого особливого психофізіологічного стану жінки під час пологів або відразу після них, за якого вона неспроможна в повній мірі розуміти характер своїх дій та ке-рувати ними і зумовлює зменшену суспільну небезпечність цього злочину, у порівнянні з іншими видами вбивств.

Але закон не вимагає встановлення наявності ніякого осо-бливого стану психіки при кваліфікації дій винної особи, голо-вне при кримінально-правовій оцінці дій винної особи встано-вити час вчинення злочину. Таке положення закону спростовує соціальну обумовленість зменшеної суспільної небезпеки цього злочину і є алогічним.

Позиція судової практики, що сформована у Постановах Пленуму Верховного Суду України, збігалася з позицією докт-рини кримінального права, зокрема в Постанові Пленуму Вер-ховного Суду України «Про судову практику в справах про зло-чини проти життя та здоров’я людини» від 1 квітня 1994 р. № 1 зазначалось, що умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини слід кваліфікувати за ст. 96 КК 1960 р. (ст. 117 КК 2001 р.), якщо воно вчинене за наявності особливого психічного і фізичного стану жінки, який знижує її спроможність керува-ти своїми діями під час пологів або відразу після пологів. Але в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я осо-би» від 7 лютого 2003 р. № 2 це не зазначено і такий стан взагалі не розглядається в якості обов’язкової ознаки злочину, перед-баченого ст. 117 КК України. Там ідеться лише про час вчинен-ня вбивства: «Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини слід кваліфікувати за ст. 117 КК, якщо воно вчинене під час пологів або одразу ж після них. Вчинення цих дій через деякий час після пологів за відсутності кваліфікуючих ознак,


100

передбачених ч. 2 ст. 115 КК, тягне відповідальність за ч. 1 за-значеної статті» [1, c. 117].

На наш погляд, у тексті статті повинна бути відображена така суттєва ознака, як перебування матері під час вбивства в особливому психофізіологічному стані. Адже саме наявність такого стану, а не стільки факт вбивства під час пологів або після них, визначає соціально-правове обґрунтування віднесен-ня складу злочину, передбаченого ст. 117 КК України до приві-лейованих.

Особливий психофізіологічний стан, обумовлений поло-гами, навряд чи властивий кожній вагітності й пологам і має місце в усіх випадках дітовбивства. Очевидно, що вагітність і пологи можуть мати різний вплив на психіку жінки – від не-значних до тяжких змін фізіологічного, психічного чи психоло-гічного рівня. Тим не менш, певні психофізіологічні зміни за-знає кожна жінка, яка виношує та народжує дитину.

Дослідження психофізіологічного стану матері при роз-гляді суб’єкта даного злочину є необхідним і дає можливість засвідчити вплив вагітності та процесу пологів на свідомість і волю жінки.

Термін «особливий психофізіологічний стан матері», є похідним від терміна, який запропонувала Л. І. Тиміна – «особ-ливий психофізичний стан», він характеризує стан жінки під час пологів та післяпологовий стан. Указаний термін підкрес-лює, що зміни відбуваються одночасно у кількох сферах людсь-кого організму: фізіологічній, психічній і психологічній, вони у своєму зміненні взаємопов’язані і взаємообумовлені. і, як слу-шно зазначає Л. І. Тиміна, такий стан є особливим, оскільки у звичайних умовах не існує [2, c. 113].

Вагітність є достатньо сильним емоціогенним фактором у житті жінки, який впливає на її психосоматичну організа-цію [3, c. 110]. Тобто вагітність впливає на жінку як на фізіоло-гічному рівні, так і психолого-психічному. Фізіологічні особли-вості стану суб’єкта злочину, передбаченого ст. 117 КК, нада-ють можливості збагнути механізм взаємодії психіки людини та навколишнього середовища. Такі особливості слід розуміти не як біологічно зумовлену тенденцію до вчинення дітовбивст-ва, а як необхідне врахування емоційних, вольових, інтелектуа-льних особливостей суб’єкта, завдяки яким соціальні чинники, що впливають опосередковано, можуть обумовлювати вчинен-ня злочину.


101

Зміни фізіологічного рівня полягають у тому, що мате-ринський організм під час вагітності перебудовується та при-стосовується до нових умов, причому ця перебудова відбуваєть-ся не тільки в місці імплантації заплідненого яйця, але й захоп-лює весь організм у цілому [4, c. 56]. Відбуваються зміни в нер-вовій, ендокринній, імунній системах, в обміні речовин. Зміна гормонального фону, підвищення рівня прогестерону і спад рівня естрогену призводить до зниження загального імунітету та нестабільного емоційного стану вагітної жінки. Спостеріга-ється дратівливість, імпульсивність, неврівноваженість, плак-сивість, різкі перепади настрою. Зі змінами фізіологічного рів-ня тісно пов’язані зміни психічного рівня вагітної жінки. Як відмічає І. Д. Полховська, навіть така вагітність, що плине нор-мально, викликає зрушення у всьому організмі жінки, у вагіт-них спостерігається підвищена дратівливість, нестабільність психіки [5, c. 3]. Тимчасові функціональні зрушення в організмі жінки, які виникають під час вагітності, інколи призводять до появи невластивих у звичному становищі психічних станів тривожності, невпевненості в собі, образливості, помисливості, різких коливань настрою, роздратованості, що сприяють вини-кненню емоційних зривів [6, c. 54].

Під час вагітності, перш за все, змін зазнає діяльність центральної нервової системи у зв’язку зі зміною гормонально-го фону [7, c. 82] і, відповідно, певних змін зазнає й психіка жі-нки. Найбільшого впливу та змін психіка жінки зазнає саме під час пологового процесу. Пологи є специфічним стресом, який переживає породілля. Фізіологічна складова такого стресу є природною: зміна кров’яного тиску, серцево-судинної діяльнос-ті, м’язова напруга, частіше дихання та ін. Психологічна скла-дова може проявлятися в тривожності, безпорадності, напру-женості, роздратованості, утомленості, відчутті неспокою, зниженні самоконтролю. Протікання пологового стресу супро-воджується деякими елементами дезорганізації поведінки, на-явністю реакції розгубленості, разом із тим, жінки можуть ви-конувати цілеспрямовані дії, наслідком яких є заподіяння сме-рті дитині та приховування вчиненого злочину. Для повної ха-рактеристики особливого психофізіологічного стану необхідно дослідити усвідомлення та осмислення ситуації жінкою. Усві-домлення ситуації – це інтегроване поняття, що включає відо-браження мети дії, предмета, кінцевого результату. Осмислен-ня ситуації являє собою правильне розуміння її внутрішньої


102

картини на суб’єктивно-особистісному рівні [8, с. 181]. Під час пологів жінки усвідомлюють зовнішню сторону ситуації, але розгубленість, страх, больові відчуття, стан високої нервово-психічної напруженості, тимчасові розлади мислення та деякі особистісні риси можуть викликати фрагментарне усвідомлен-ня власних дій.

Хоча пологи є природним процесом, біль при пологах відноситься до одних із найсильніших фізичних страждань. Єдиної думки щодо природи болю не існує. Уважається, що це суб’єктивне відчуття, яке несе інформацію про загрозу виник-нення або вже існуючі порушення органів і систем організму та має емоційне забарвлення. Біль – це всі процеси, які відбува-ються на рівні свідомості (рефлекторні, емоційні та інші реак-ції) [9, c. 216].

Однак під час вагітності та пологів психічне здоров’я не кожної жінки зазнає відхилень у вигляді розладів та психозів непсихотичного характеру. Переважно їх мають особи, які схи-льні до відхилень у психічній діяльності. Але необхідно заува-жити, що психічні відхилення і розлади, які є компонентом особливого психофізіологічного стану, обумовленого вагітністю та пологами, не повинні бути пов’язані з психічним захворю-ванням, у зворотному випадку постає питання про неосудність особи або обмежену осудність.

Якщо фізіологічні процеси під час вагітності в організмі жінок вивчаються медиками тривалий час, то вивченням особ-ливостей психологічної сфери вагітних жінок фахівці почали займатися в другій чверті минулого сторіччя. Дослідники пси-хоемоційного стану та психосоматичного статусу вагітних жі-нок виявили майже 70 психологічних чинників, які впливають на процес вагітності, пологи, готовність до материнства, став-лення до дитини. В основі негативного ставлення до немовля лежить сполучення соціальних, економічних, психологічних та інколи патопсихологічних факторів. Під час вагітності, особли-во небажаної, можлива наявність факторів, які тимчасово по-слабляють організм людини, такі як стомленість, фізичне та психічне перенапруження, тривожність, вразливість, емоційна неврівноваженість, почуття страху. Як свідчить аналіз справ, жінки, які вчинили такі вбивства, майже в усіх випадках не планували мати дитину, збереження вагітності було вимушене. Про це свідчить й такий факт, що після того, як жінка дізнава-лася, що вона вагітна в 80 % випадків не ставала на облік до


103

лікаря-гінеколога і приховувала свою вагітність від оточуючих, родичів, друзів, знайомих.

Протягом всієї небажаної вагітності дитина не включаєть-ся у сферу самосвідомості злочинниці, ігнорується. Жінки намага-лися приховати вагітність від родичів, побоювалися розголошення їх стану, намагалися приховати пологи, народжували без лікарсь-кої допомоги поза медичними закладами. Психологічний стан жінок у таких випадках складний та амбівалентний, тобто, з одно-го боку, стан вагітності викликає страх, приниження, почуття погрози власній безпеці, статусу, з іншого боку – психологічне відкидання або заперечення власного материнства, бажання яко-мога довше відтягнути час для вирішення долі новонародженої дитини. Отже, стресогенна ситуація, яка передує вчиненню зло-чину, має такі особливості: по-перше, жінка відчуває безпорад-ність, страх «ганьби незаконної вагітності», по-друге, переживає складні взаємовідносини з батьком дитини, родичами, по-третє, жінки мають низькі матеріальні статки, і, нарешті, по-четверте, побутова невлаштованість, фінансові проблеми разом з особливо-стями особистості і невмінням вирішити ситуацію.

Особливий психофізіологічний стан матері, обумовле-ний пологами, полягає також у змінах психологічного стану, які проявляються в збудженні та емоційній нестабільності. Утім, емоційна напруженість нерідко виникає ще до пологів під час вагітності. Такі особистісні характеристики, як залежність, нетовариськість, покірність, старанність, виконуваність, со-ром’язливість, сприяють зростанню емоційної напруженості. У свою чергу, це тягне фізичну і психічну ізоляцію вагітної жінки, зростання внутрішнього конфлікту і подальшого загос-трення емоційної напруженості аж до емоційного зриву при пологах або після них, який може проявитися в імпульсивному вбивстві дитини. На нашу думку, природа психологічних пере-живань (емоційна напруженість, агресивність) у жінок при вбивстві новонародженої дитини виходить із негативного став-лення до вагітності і до появи дитини. Жінки, що вчинили діто-вбивство, у більшості випадків вже на ранніх стадіях вагітності характеризують її як небажану. Психологічний стан матері при небажаній вагітності може виражатися в глибокій емоційній кризі, депресії.

Депресивний стан частіше за все спостерігається в жін-ки в післяпологовий період. До ознак депресії відносяться: си-льна нервозність, відчуття занепокоєння і страху, апатія, сон-


104

ливість, відмова від їжі, гостре відчуття власної неповноціннос-ті, що збільшується відчуттям провини перед дитиною, страх самотності, сподівання на допомогу та підтримку, прагнення до усамітнення. Протягом перших місяців після пологів більшість матерів знаходяться в депресивному стані. На ґрунті фізичної, психічної та психологічної утоми в жінки виникає післяполого-ва депресія. Причиною післяпологової депресії є зниження рів-ня естрогенів та прогестерону, що відбувається у всіх породілей після пологів. Однак половина з породілей не відчувають при-гніченості, оскільки ці гормональні зміни впливають не на всіх. Стан депресії звичайно не затягується більше ніж на 48 годин. Якщо ж депресія прийняла тяжкі форми: пригнічений стан триває більше двох тижнів, з’явилися думки про самогубство або смерть, безсоння, агресія по відношенню до дитини – тоді така жінка підлягає лікуванню фармакологічними засобами.

При дослідженні особливого психофізіологічного стану закономірно постає питання: чи кожна жінка, яка народжує дитину, перебуває в особливому психофізіологічному стані, обумовленому пологами?

Науковці, які вивчали дану проблематику, займають протилежні позиції. Так, О. Л. Старко обґрунтовує положення про те, що особливий психофізичний стан притаманний кожній вагітності й пологам та має місце у всіх випадках дітовбивст-ва [10, c. 10; ]. Так само особливий психофізичний стан жінки в кожному випадку вагітності і пологів презюмується М. О. Трясоумовим [11, c. 83-84]. На відміну від них, А. Л. Карасова заперечує наявність такого стану у всіх матерів і пропонує встановлювати його в кожному конкретному випадку за допомогою комплексної судової психолого-психіатричної експертизи [12, c. 100-105].

Слід зазначити, що вагітність і пологи можуть мати різ-ний вплив на психіку жінки – від незначних змін до тяжких патологій. Дійсно, певні зміни мають місце завжди, але вони не обов’язково і не з необхідністю впливають на здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними. Як слушно зазначає О. Л. Старко, вагітність і пологи – це процеси, які не можуть відчуватись однаково у всіх жінок [13, c. 23], відповідно, харак-тер відхилень та інтенсивність їх протікання можуть бути різ-ними. Особливий психофізіологічний стан жінки є результатом певних відхилень у психічній діяльності, але не пов’язаний із її тяжкими патологіями (психічної діяльності).


105

Отже, можна зробити висновок, що особливий психофі-зіологічний стан наявний не у всіх випадках вагітності і поло-гів, та полягає в змінах у фізіологічному, психічному та психо-логічному станах, які призводять до обмеження здатності особи усвідомлювати фактичні властивості своїх дій та/або керувати ними. Тому в кожному випадку умисного вбивства матір’ю сво-єї новонародженої дитини необхідно проводити комплексну судову психолого-психіатричну експертизу для встановлення наявності або відсутності особливого психофізіологічного ста-ну, тому що від цього залежить правильна оцінка дій особи. Необхідно зазначити, що особливий психофізіологічний стан певним чинним співвідноситься зі станом обмеженої осуд-ності, але не зводиться до нього. Вчинити злочин, передбачений ст. 117 КК, може не тільки обмежено осудна особа. Про обме-жено осудну особу можна говорити лише в тих випадках, коли ця особа страждає психічними аномаліями, які призвели до нездатності нею усвідомлювати повною мірою свої дії та/або керувати ними під час вчинення злочину, передбаченого ст. 117 КК. У той же час не можна стверджувати, що, перебуваючи в особливому психофізіологічному стані, особа обмежена в інте-лектуальних та вольових здібностях, не може страждати психі-чними аномаліями. Саме тому існує необхідність у проведенні комплексної судової психолого-психіатричної експертизи у даних справах.

Як зазначає Ф. С. Сафуанов, існують чинники, які не зводяться до хворобливих психічних розладів, не є в строгому значенні психопатологічними (як цього вимагає медичний кри-терій обмеженої осудності), але в той же час можуть зумовити в людини, що скоїла правопорушення, обмеження здатності до повноцінного довільного і усвідомленого контролю своїх дій [14, c. 162]. Особливий психофізіологічний стан матері від-носиться саме до таких чинників, він обмежує здатність особи усвідомлювати фактичні властивості своїх дій та/або усвідом-лено керувати ними.

Як вже зазначено вище, у тексті статті обов’язково по-винна бути відображена така ознака, як перебування матері в особливому психофізіологічному стані під час вбивства. Суспі-льна небезпечність дій, якою б вона не була (у нашому випадку зменшена), повинна ясно і чітко визначатися не шляхом роз-ширеного тлумачення, а шляхом вдалого законодавчого конс-труювання ст. 117 КК.


106

Ми пропонуємо ст. 117 КК викласти в такій редакції: «Убивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або після пологів, якщо мати перебувала в особливому психо-фізіологічному стані, зумовленому пологами, – карається ...». Список використаних джерел:

1. Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах: 1963-2009 рр. / [упоряд. Н. О. Гуторова, О. О. Житний]. – Вид. п’яте, зі змінами та доповненнями. – Х. : «Оді-сей», 2009. – 544 с.

2. Тимина Л. И. Ответственность за детоубийство по сове-тскому уголовному праву : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Ти-мина Людмила Ивановна. – М., 1980. – 207 c.

3. Васильева В. В. Особенности психоэмоционального ста-туса женщин при физиологической и осложненной беременности и программа их психологического сопровождения / В. В. Васильева, А. В. Авруцкая // Психологический журнал. – 2008. – Том 29, №3. – С. 110-119.

4. Акушерство : підручник для лікарів-інтернів / В. С. Ар-тамонов, М. Г. Богдашкін, Б. М. Венцковський та ін. ; за ред. В. І. Грищенка. – Х. : Основа, 2000. – 608 с.

5. Полыховская И. Д. Патология нервной системы при бе-ременности, родах и в послеродовом периоде : автореф. дис. ... канд. медиц. наук : спец.19.00.04 «Медицинская психология» / И. Д. Полыховская. – М., 1963. – 23 с.

6. Ситковская О. Д. Новые направления судебно-психологической экспертизы : справ. пособ. / О. Д. Ситковская, Л. П. Конышева, М. М. Коченов. – М. : Изд-во «Юрлитинформ», 2000. – 160 с.

7. Акушертво и гинекология : учеб. пособие / С. Д. Шилова. – Мн. : Выш. шк., 2003. – 252 с.

8. Мамайчук И. И. Экспертиза личности в судебно-следственной практике : учеб. пособие / И. И. Мамайчук. – СПб. : Речь 2002. – 225с.

9. Плиска О. І. Фізіологія : навчальний посібник для студ. природнич. фак-тів пед. навч. закладів / О. І. Плиска ; М-во освіти і науки України. – К. : Парламентське видавництво, 2004. – 361 с.

10. Старко О. Л. Умисне вбивство матір’ю своєї новонаро-дженої дитини (кримінально-правове та кримінологічне дослі-дження) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12. 00.08 / О. Л. Старко. – К., 2007. – 22 с.

11. Трясоумов М. А. Уголовно-правовые и криминологичес-кие проблемы борьбы с детоубийством : дис … канд. юрид. наук :


107

12.00.08 / Трясоумов Михаил Александрович. – Екатеринбург, 1999. – 218 с.

12. Карасова А. Л. Убийство матерью новорожденного ре-бенка (теоретико-прикладные аспекты ответственности по ст. 106 УК РФ) : дис. …канд. юрид. наук : 12.00.08 / Карасова Анна Леонть-евна. – Ростов-на-Дону, 2003. – 225 с.

13. Старко О. Л. Проблеми тлумачення суб’єкта злочину, передбаченого статтею 117 КК України / О. Л. Старко // Науковий вісник Київського університету внутрішніх справ. – 2006. – № 4. – С. 21–27.

14. Сафуанов Ф. С. Судебно-психологическая экспертиза в уголовном процессе : научно-практическое пособие / Ф. С. Сафуа-нов. – М. : Гардарика, Смысл, 1998. – 192 с.

В статье рассматривается признак субъекта преступления, предусмотренного ст. 117 УК Украины, а именно «особенное пси-хофизиологическое состояние» матери при совершении детоу-бийства. Исследуются изменения в физиологической, психичес-кой и психологической сферах материнского организма во время беременности и родов. Автор предлагает новую редакцию ст. 117 УК Украины с указанием особенного психофизиологического сос-тояния матери в качестве обязательного признака данного состава преступления. Ключевые слова: детоубийство, особенное психофизиологическое состояние, роды, беременность, ограниченная вменяемость. Subject’s component of crime provided by article 117 of the Criminal Code of Ukraine, namely «special psychophysiological state» of the mother while committing maternal infanticide, is considered in the article. The changes in the physiological, psychical and psychological spheres in maternal organism during pregnancy and childbirth are investigated. The author proposed a new redaction of article 117 of the Criminal Code of Ukraine with specifying special psychophysiological state of the mother as a mandatory feature of this crime. Key words: infanticide, special psychophysiological state, childbirth, pregnancy, partial insanity.



108

© Шульга А. М., 2014

Шульга Андрій Михайлович кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.3.7(477)

СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ ЗЛОЧИННОГО ЗАБРУДНЕННЯ АБО ПСУВАННЯ ЗЕМЕЛЬ

Статтю присвячено з’ясуванню суспільної небезпечності зло-чинного забруднення або псування земель – як однієї з підстав криміналізації діяння. Охарактеризовано складові суспільної небезпечності цього злочину – ступеню та характеру. У статті робиться висновок про достатній рівень суспільної небезпеки забруднення або псування земель для визнання такого діяння злочинним. Ключові слова: суспільна небезпечність, забруднення або псу-вання земель, підстави криміналізації, ступень та характер суспільної небезпечності.

Одним з основних правових засобів охорони земель в

Україні від забруднення або псування виступає кримінальна відповідальність. Вона виступає найбільш дійовим засобом правової охорони земель від цих злочинних посягань на сього-днішній день. Настання кримінальної відповідальності можли-ве лише за умови існування кримінально-правової норми, якою передбачені основні об’єктивні та суб’єктивні ознаки діяння у чинному законі про кримінальну відповідальність. Віднесення законодавцем певного діяння до категорії злочину називається криміналізацією.

Криміналізація – це певний процес, який полягає у з’ясуванні цілей, умов, підстав та можливості встановлення кримінальної відповідальності за те або інше діяння. Її резуль-татом, як підкреслюється в літературі, можна визнати сукуп-ність юридичних норм кримінального права, які містять пере-лік злочинів та передбачених за них покарань, а також підстав та умов притягнення винних до кримінальної відповідальності та звільнення від неї [1, с. 197]. Тобто, криміналізацію можна розглядати як у динаміці (в якості певного процесу), так і у ста-тиці (як результат цього процесу) [2, с. 61].

У свій час були сформульовані певні передумови необ-хідності криміналізації діяння – «критерій підвищеної суспіль-


109

ної небезпеки та критерій необхідних умов для реалізації принципу невідворотності покарання» [3, с. 101-103]. У той же час була висловлена думка, що основний сенс соціальної обу-мовленості кримінально-правової норми міститься в розкритті способу, яким відбувається «перелив» суспільної потреби в но-рму кримінального права. Суспільна небезпека не вважається єдиною передумовою криміналізації, виділялися підстави кри-міналізації і криміналізаційні приводи. При цьому підставами охоплювалися процеси, які здійснюються в матеріальному та духовному житті суспільства. Саме їх розвиток визначає об’єктивну необхідність у встановленні чи скасуванні криміна-льно-правової норми. В якості ж криміналізаційних приводів розглядаються певні одиничні явища, які привертають увагу законодавця [4, с. 102-119]. Наприклад, В. В. Кузнєцов до фак-торів, що стали рушійними при вдосконаленні КК України, відносить: міжнародно-правовий, конституційно-правовий, судовий, економічний, політичний, кримінологічний, соціально-правовий і нормативний [5, с. 102-119].

У кримінально-правовій літературі можна зустріти різ-номанітні класифікації передумов криміналізації. Виділяють-ся, наприклад, «критерії криміналізації», «принципи криміна-лізації», «підстави криміналізації», «умови криміналізації», «криміналізаційні приводи», «фактори, що зумовлюють обсяг, характер та способи криміналізації», «соціальні фактори, що зумовлюють кримінально-правову заборону» та ін. Уявляється, що немає необхідності для визначення підстав та умов кримі-налізації користуватися якимись іншими термінами, тому їх доцільно розглядати як такі, що існують самостійно. Зважаючи на те, що під фактором прийнято розуміти умову, рушійну си-лу будь-якого процесу або явища [6, с. 1526]. У контексті кримі-налізації усі фактори можна умовно поділити на підстави та умови.

Детальна наукова розробка проблем криміналізації діянь розпочалась у другій половині ХХ століття. Вагомий внесок у розвиток теорії криміналізації зробили, зокрема, такі вчені: І. М. Гальпєрін, П. С. Дагель, Г. О. Злобін, С. Г. Келина, О. І. Коробєєв, В. М. Кудрявцев, П. О. Фєфєлов та інші. Серед робіт, присвячених криміналізації, які з’явились у пострадян-ський період, звертають на себе увагу наробки наступних авто-рів: А. Д. Антонова, О. М. Готіна, Н. О. Лопашенко, А. А. Мит-


110

рофанова, В. О. Навроцького, Т. О. Плаксіної, П. Л. Фріса та інші.

Головною підставою криміналізації є висока ступінь та характер суспільної небезпеки діяння, оскільки саме нею опе-рує суспільна думка, визнаючи те чи інше діяння злочинним, іноді навіть раніше, ніж це зробить законодавець. У літературі доречно зазначається, що на суспільну небезпечність злочину впливають такі обставини: 1) суб’єктивна сторона діяння; 2) кваліфікуючі ознаки складу злочину; 3) ступінь реалізації злочинного наміру; 4) форма участі особи у злочині; 5) особли-вості місця, часу, та способу вчинення злочину тощо [7, с. 154-155]. До цього переліку треба додати ще й важливість об’єкта кримінально-правової охорони. Достатньо звернути увагу на те, що Конституцією України (ст. 14) земля визнається основним національним багатством, яке перебуває під особливою охоро-ною держави. Окрім того згідно з конституційними приписами земля – приналежність українського народу. Охорона земель тіс-но пов’язана із екологічною безпекою всього довкілля [8, с. 5].

На думку М.Й. Коржанського, «соціальна обумовленість кримінально-правової заборони визначається соціальною цін-ністю суспільних відносин, економічними факторами та ефек-тивністю правової охорони» [9, с. 171]. Іноді окрім суспільної небезпеки діяння виділяють також інші обставини, які поро-джують необхідність в регулюванні кримінально-правовими заходами, наприклад, об’єктивні закономірності життя суспіль-ства; соціальні наслідки покарання; матеріальні ресурси, які необхідні для реалізації кримінально-правової заборони та де-які інші [10, с. 50-51].

Певна оцінка суспільної небезпеки злочинного діяння здійснюється в двох аспектах: законодавчому та правозастосо-вному [11, с. 75]. Законодавча оцінка суспільної небезпеки про-являється тоді, коли законодавець криміналізує якесь конкрет-не суспільно небезпечне діяння, а правозастосовна оцінка сус-пільної небезпеки здійснюється правозастосовцем у процесі розгляду конкретної кримінальної справи. У свою чергу, колек-тивна суспільна правосвідомість, що виражена правосвідоміс-тю законодавця, через призму права оцінює діяння з точки зору їх корисності або шкідливості та небезпеки спричинення шко-ди, в залежності від чого схвалює одні і забороняє інші діяння [12, с. 65].


111

Як іноді слушно зазначається в науковій літературі, сус-пільна небезпечність діяння визначається важливістю, цінніс-тю об’єкта злочинного посягання [13, с. 50]. Земля вважається одним з головних елементів довкілля і основним національним багатством держави, яке перебуває під особливою охороною держави (ст. 14 Конституції України). Дане положення висту-пає належною базою для забезпечення правової охорони зе-мель як об’єкта природи, об’єкта господарювання і об’єкта пра-ва власності. Цим також визначається суспільна небезпека забруднення або псування земель і необхідність кримінально-правової охорони земель від зазначених діянь.

Суспільна небезпека злочину – це багатогранне та ком-плексне явище. В залежності від виду конкретного злочину та умов його вчинення зазначене явище включає структурно два елементи: по-перше, характер суспільної небезпеки, а по-друге, ступінь суспільної небезпеки. Характер суспільної небезпеки забруднення або псування земель визначається тим, що цей злочин спрямований на заподіяння шкоди нормальному приро-дному якісному стану землі як необхідній умові екологічної безпеки. Погіршення якісного стану земель, наприклад, сільсь-когосподарського призначення в кінцевому результаті може позначитись або реально позначається на здоров’ї людей та функціонуванні інших елементів довкілля.

Ступінь суспільної небезпеки забруднення або псування земель є високою. Це пов’язано з тим, що земля – продукт самої природи, вона виникла і існує незалежно від волі та свідомості людини. Руйнування, забруднення, псування чи знищення ґрунтового покриву в результаті як природних процесів, так і внаслідок неправильної господарської діяльності, тягне за со-бою порушення зв’язків у природі, які сформувалися протягом тривалого часу, а також знижує продуктивність ґрунтів і при-датність землі для потреб суспільства. Так, на 5-й Всеєвропей-ській конференції міністрів навколишнього середовища «До-вкілля для Європи», яка відбулася у травні 2003 року, були оприлюднені показники, які в сучасних умовах характеризують якісний стан окремих об’єктів навколишнього природного се-редовища в Україні, зокрема земельних ресурсів. Наприклад, у 2001 році надходження до земельних ресурсів забруднюючих речовин склало 45928 тис. т., а надходження забруднюючих речовин у розрахунку на душу населення – 944 кг. Протягом


112

наступних років цей показник зростав та постійно зростає й до сьогодні.

За своєю територією Україна є найбільшою країною Єв-ропи, а за якісним складом ґрунтів та біопродуктивністю угідь – однією з найбагатших держав світу. Висока природна продук-тивність визначає провідну роль земельного фонду як одного з найважливіших видів ресурсів розвитку та найціннішої части-ни національного багатства. Зазначені обставини суттєво акту-алізують проблему кримінально-правової охорони земель від забруднення або псування як негативного та екологічно небез-печного явища, яке потребує відповідної правової оцінки.

У кримінально-правовій науці прийнято вважати, що су-спільна небезпека діяння вказує на той вихідний пункт руху пізнання, від якого воно повинно відштовхуватися під час до-слідження питань обґрунтованості криміналізації діяння. Ті або інші діяння забороняються кримінальним законом насамперед тому, що вони є суспільно небезпечними, а не навпаки – стають суспільно небезпечними лише тому, що забороняються. Крите-рієм відмежування злочинів від правопорушень виступає сту-пінь суспільної небезпеки. Для того, щоб криміналізувати діян-ня, необхідно визначити, що ступінь його суспільної небезпеки настільки висока, що воно не може розглядатись як проступок, а повинно тягнути за собою застосування кримінально-правових заходів [14, с. 70].

За своїми негативними наслідками правопорушення у сфері використання та охорони земель в літературі іноді умов-но поділяють на: малозначні та суспільно небезпечні [15, с. 65]. При вчинені малозначних – суспільно шкідливих земельних правопорушень настає адміністративно-правова відповідаль-ність, а вчинення суспільно небезпечних земельних правопо-рушень тягне за собою кримінальну відповідальність. Так, одні й ті ж самі земельні правопорушення в залежності від часу, етапу розвитку суспільства та інших чинників можуть стано-вити більшу чи меншу суспільну небезпеку або і зовсім її втра-чати. Тому із врахуванням суспільної небезпеки конкретні зе-мельні правопорушення законодавець відносить до адміністра-тивних проступків або злочинів.

Під ступенем суспільної небезпеки в кримінальному пра-ві прийнято вважати кількісну сторону матеріальної ознаки злочину, яка залежить головним чином від розміру шкоди, що завдається чи може бути завдана злочинним посяганням


113

об’єкту кримінально-правової охорони, а також від способу злочинного посягання, характеру та форми вини, мотиву і ме-ти. Ступінь суспільної небезпечності характеризується як оці-ночне поняття, адже уявлення стосовно певних обставин мо-жуть змінюватися під впливом цілої групи факторів, серед яких слід виділити рівень розвитку державності, перебудову і реформування економіки, екологічні і демографічні зміни і навіть науково-технічний прогрес. Так, надзвичайно високий рівень ерозії земель на території України і питомої ваги еродо-ваних ґрунтів створили підстави для криміналізації злочинів, предметом яких є земля, зокрема, забруднення або псування земель (ст. 239 КК України) [16, с. 45-46].

Шкода, що завдається злочинним забрудненням або псу-ванням земель об’єкту кримінально-правової охорони, характе-ризується декількома моментами. По-перше, вона завдається як фізичним, так і юридичним особам. По-друге, забруднення або псування земель характеризує та обставина, що негативні наслідки цих діянь проявляються не одразу, а через деякий час. По-третє, настання шкідливих наслідків для людини та довкіл-ля, їх характер та розмір залежить від багатьох об’єктивних та суб’єктивних факторів (погодних умов, пори року, а також виду та концентрації забруднюючої речовини тощо). Шкода від нега-тивних змін якісного стану земель в результаті забруднення або псування завдається людині, а також опосередковано об’єктам природи (наприклад, через продукти сільськогоспо-дарського виробництва, через тваринний чи рослинний світ та ін.).

Суспільна небезпека злочинного забруднення або псування земель багато в чому залежить і від інтенсивності та способу вчи-нення зазначеного суспільно небезпечного діяння. Ці фактори також об’єктивно впливають на ступінь суспільної небезпеки зло-чину, передбаченого ст. 239 КК України. Спосіб вчинення злочи-ну, як справедливо підкреслюють, характеризує об’єктивну не-безпеку самого злочинного діяння [17, с. 131]. Він визначає інтен-сивність злочинного посягання, впливаючи тим самим на тяж-кість злочинних наслідків і на ступінь суспільної небезпеки зло-чину. Спосіб відбиває якісну своєрідність злочинного посягання та багато в чому визначає характер шкоди, яка може бути заподіяна об’єкту злочину за чинним кримінальним законодавством Украї-ни. Забруднення або псування земель буде злочинним лише за умови, коли ці наслідки виступатимуть результатом порушення спеціальних правил поводження із шкідливими матеріалами. Від-


114

повідні правила закріплюють обережне поводження із шкідливи-ми для людини чи довкілля речовинами, відходами чи іншими матеріалами. Якщо відповідною особою порушуються названі правила і тим самим завдається чи створюється реальна загроза завдання шкоди ґрунтовому покриву землі у вигляді її забруднен-ня або псування, то така особа підлягає кримінальній відповідаль-ності згідно зі ст. 239 КК України. Але для притягнення до кримі-нальної відповідальності за забруднення або псування земель ре-човинами, відходами чи матеріалами необхідно встановити, що вони є шкідливими для життя, здоров’я людей чи довкілля, в ін-шому випадку наступає лише адміністративна відповідальність (ст. 52 КУпАП).

Злочинне забруднення або псування земель характеризу-ється суспільною небезпекою, оскільки воно посягає на екологічну безпеку суспільства, а в кінцевому підсумку шкода ним може за-вдаватися життю, здоров’ю людини та іншим елементам навко-лишнього природного середовища (рослинному, тваринному сві-ту, водним об’єктам, атмосферному повітрю, надрам тощо) [18, с. 56]. Значна ступінь суспільної небезпеки забруднення або псуван-ня земель визначається також тим, що цей злочин заподіює чи створює реальну загрозу заподіяння шкоди не тільки названим об’єктам, але й багатьом іншим об’єктам кримінально-правової охорони: національній безпеці України, відносинам власності, нормальному порядку здійснення певної господарської діяльності, громадській безпеці тощо.

Характер та ступінь суспільної небезпеки залежить та-кож від суб’єктивних ознак злочинного діяння. Серед науковців і на сьогодні немає єдності з приводу визначення критеріїв сус-пільної небезпечності. Одні вчені вважають, що сутність суспі-льної небезпечності злочинного діяння полягає в суб’єктивному відношенні особи до тих чи інших цінностей у суспільстві. Інші, навпаки, визнають основним показником суспільної небезпеч-ності діяння тяжкість можливих наслідків та ймовірність їх настання. Наприклад, А. А. Митрофанов вказує, що ступінь суспільної небезпечності діяння, яке потребує заборони під загрозою кримінального покарання, залежить від наступних умов: 1) від об’єкта кримінально-правової охорони — блага, що є найбільш цінним для суспільства; 2) від інтенсивності посяган-ня, яка визначається способом вчинення діяння; наслідками, які наступили або поставлені під загрозу настання в результаті вчинення діяння; обставинами часу і місця вчинення діяння; знаряддями його вчинення; 3) від соціального статусу осіб, що


115

вчинили злочин, або ж від повторності вчинення особами пев-них діянь; 4) від характеру і форми вини особи [19, с. 66]. На-приклад, різний рівень має суспільна небезпека забруднення або псування земель, а відповідно і різний рівень юридичної відповідальності за вказані діяння, якщо вони вчиняються за-гальним суб’єктом або ж суб’єктом, який має певні ознаки, на-приклад, службової особи. Про ступінь суспільної небезпеки діяння (це стосується і забруднення або псування земель) свід-чить також ступінь вини особи, що вчиняє таке діяння. Як ві-домо, діяння, що вчиняються умисно, характеризуються більш високим рівнем суспільної небезпеки порівняно з такими ж діяннями, вчиненими з необережності. Законодавець при конс-труюванні норми, передбаченої ст. 239 КК України, не закріпив конкретної форми вини. Стосовно цього питання немає єдності і в науковій літературі [20, с. 639]. Тому вбачається доцільною постановка питання про визнання злочинним лише умисного забруднення або псування земель.

Суспільна небезпека злочинного забруднення або псування земель безпосередньо пов’язана з об’єктом злочинного посягання. Від важливості останнього теж залежить характер та ступінь суспільної небезпеки цього злочину. Об’єкт злочину, що передба-чений ст. 239 КК України, та його особливості докладно буде про-аналізовано у наступному розділі цієї роботи. Але вже зараз мож-на стверджувати, що суспільна небезпека злочинних посягань на землю, її ступінь та характер залежить від особливостей землі як елемента екологічної безпеки та об’єкта земельних правовідно-син, а також від предмета цього злочину.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що суспільна небезпека забруднення або псування земель має ціл-ком достатній рівень для здійснення криміналізації зазначено-го діяння. Список використаних джерел:

1. Основания уголовно-правового запрета: криминализация и декриминализация / Под ред. В. Н. Кудрявцева и А. М. Яковлева. – М. : Наука, 1982. – 304 с.

2. Коробеев А. И. Советская уголовно-правовая политика: проблемы криминализации и пенализации : монография / Коробе-ев А. И. – Владивосток : Изд-во Дальневосточного университета, 1987. – 267 с.

3. Фефелов П. А. Критерии установления уголовной нака-зуемости деяний / Фефелов П. А. // Сов гос-во и право. – 1970. – № 11. – С. 101-103.


116

4. Злобин Г. А. Некоторые теоретические вопросы крими-нализации общественно опасных деяний / Злобин Г. А., Келина С. Г. – В кн.: Проблемы правосудия и уголовного права. – М. : Инс-титут государства и права АН СССР, 1978. – 187 с.

5. Кузнецов В. В. Сучасні фактори нормотворення у сфері кримінального права / В. В. Кузнецов // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 12 (88). – С. 37-40.

6. Великий тлумачний словник укр. мови [ уклав і ред. В. Т. Бусел]. – К. : Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. – 1736 с.

7. Становский М. Н. Назначение наказания / Становский М. Н. – СПб., 1999. – 480 с.

8. Вівчаренко О. А. Правова охорона земель України: Атво-реф. дис. … доктора юрид. наук: спец. 12.00.06 / О. А. Вівчаренко. – Київ, 2013. – 36 с.

9. Коржанский Н. И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны / Коржанский Н. И. – М. : Академия МВД СССР, 1980. – 243 с.

10. Коган В. М. Социальный механизм уголовно-правового воздействия / Коган В. М. – М. : Наука, 1983. – 184 с.

11. Кримінальне право України: Загальна частина : підруч-ник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін..; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і допов. – Х.: Право, 2010. – 456 с.

12. Митрофанов А. А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація / А. А. Мит-рофанов. – Одеса : Вид-во Одеського юридичного інституту НУВС, 2004. – 132 с.

13. Гуторова Н. О. Кримінально-правова охорона державних фінансів / Гуторова Н. – Х. : Вид. НацУВС, 2001. – 383 с.

14. Коробеев А. И. Советская уголовно-правовая политика: проблемы криминализации и пенализации : монография. – Влади-восток : Изд-во Дальневосточного университета, 1987. – 267 с.

15. Хом‘яченко С. Поняття і види земельних правопорушень / Хом‘яченко С. // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000 р. – № 8. – С. 65-66.

16. Кримінальне право України. Загальна частина : підруч-ник. / Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько [та ін.]; за ред. М. І. Мельника, В. А. Климен-ка. – вид. 3-тє, переробл. та до-пов. – К. : Юридична думка, 2004. – 352 с.

17. Панов Н. И. Способ совершения преступления и уголов-ная ответственность / Панов Н. И. – Х., 1982. – 160 с.

18. Новоселов Г. П. Без преступных последствий нет преступ-лений / Новоселов Г. П. // Российськая юстиция. – 2001. – № 3. – С. 56.

19. Митрофанов А. А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація / А. А. Мит-


117

рофанов. – Одеса : Вид-во Одеського юридичного інституту НУВС, 2004. – 132 с.

20. Науково-практичний коментар до Кримінального кодек-су України від 5 квітня 2001 року / За ред. М. І. Мельника, М. І. Ха-вронюка. – К. : Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с.

Статья посвящена уяснению общественной опасности престу-пного загрязнения или порчи земель – как одного из оснований криминализации деяния. Охарактеризовано составляющие об-щественной опасности данного преступления – степени и хара-ктера. В статье делается вывод о достаточном уровне общест-венной опасности загрязнения или порчи земель для признания такого деяния преступным. Ключевые слова: общественная опасность, загрязнение или порча земель, основания криминализации, степень и характер общественной опасности. The article is devoted to clarifying the social danger of felonious contamination or deterioration of land – as one of the grounds for criminalization of this activity. The components of social danger of this crime, such as degree and character, are characterized. In the article concludes that the level of social danger of contamination or deterioration of land is sufficient for admitting this activity as criminal. Key words: social danger, contamination or deterioration of land, grounds for criminalization, the degree and character of social danger.



118 © Казначєєва Д. В., 2014

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

Казначеєва Дар’я Володимирівна, кандидат юридичних наук


УДК 343.211

ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ ЩОДО ОСІБ ПОХИЛОГО ВІКУ: АНАЛІЗ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ

В даній статті проаналізовані абсолютні та відносні показни-ки кількості потерпілих похилого віку, що відображають дина-міку стану їх віктимізації; досліджено динаміку структури віктимізації осіб похилого віку в залежності від їх статі; вивче-но структури злочинів, вчинених щодо осіб похилого віку, що, в свою чергу, дозволило виділити найпоширеніші види злочинів, в яких потерпілим є особа похилого віку, а також простежити динаміку вчинення основних видів злочинів за останні два роки. Ключові слова: особа похилого віку, латентна злочинність, ди-наміка, структура злочинів.

Сьогодні в Україні спостерігаються негативні тенденції розвитку злочинності, що обумовлені соціально-економічними змінами, які відбуваються у суспільстві. Разом з тим збільшу-ється не тільки рівень криміналізації населення, але й значними темпами зростає кількість потерпілих від злочинів. При цьому впродовж останніх років все частіше злочинці обирають у якос-ті жертв суспільно небезпечних посягань людей похилого віку – найменш захищену і слабку категорію населення.

Статистичні дані свідчать, що стосовно пенсіонерів в Україні вчиняється кожний 13 злочин, і така тенденція неухи-льно зростає. Так, У 2013 році всього потерпілими від злочинів на території України було 426651 особи, з них 33119 – особи по-хилого віку. Це пов’язано не тільки із підвищенням рівня зло-чинності, а і з тим, що у нашій країні, як і у всьому світі, про-стежується тенденція до поступового «старіння» населення, тобто щорічного збільшення кількості осіб старше 60 років.

Злочинні загрози щодо однієї з найбільш соціально неза-хищених категорій населення підривають конституційні гаран-тії прав і свобод, недоторканості та безпеки громадян. У той же час усі цивілізовані суспільства одним зі своїх моральних


119

обов’язків вважають пріоритетний захист старшого покоління громадян.

Важливим питанням у таких умовах стає удосконалення форм і методів запобігання злочинності. У контексті такої кате-горії осіб, як громадяни похилого віку, одним з найбільш ефек-тивних напрямків запобігання вчиненню щодо них злочинів вбачається віктимологічна профілактика. Питанням вивчення особи потерпілого похилого віку у вітчизняній кримінологічній науці до цього часу приділялась недостатня увага. Так само не-достатньо вивчалися і детермінанти злочинності щодо вказаної категорії потерпілих, відповідні напрацювання щодо ефективної протидії.

Тому питання протидії злочинам, вчиненим стосовно осіб похилого віку, а також прогноз розвитку криміногенної ситуації у цій сфері є досить актуальним.

Окремі питання кримінологічної характеристики злочи-нів, що вчиняються щодо осіб похилого віку досліджували такі науковці, як В. В. Антипов, А. А. Байбарін, О. В. Барсукова, Л. В. Борових, С. В. Бородін, В. М. Бурдін, Є. Б. Дороніна, Ю. І. Євстратов, О. Ф. Кістяківський, А. П. Козлов, P. І. Михеєв, М. А. Неклюдов, В. Г. Павлов, Т. А. Плаксіна, О. М. Попов, П. В. Разумов, В. Спасович, О. Д. Сітковська, М. С. Таганцев, В. В. Тирський, П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк, В. Б. Хатуєв, В. Л. Чубарєв та ін. Однак вивчення зазначених проблем, а особ-ливо прогнозування динаміки злочинів вчинених щодо осіб по-хилого віку ускладнюється відсутністю або обмеженим доступом до статистичних даних щодо віктимологічного обліку потерпі-лих похилого віку від різних видів злочинів, особистості злочин-ця, обстановки та способів вчинення злочинів даної категорії.

Аналіз динамічних рядів абсолютних та відносних показ-ників віктимізації осіб похилого віку свідчить про те, що з 2005 по 2014 роки вона мала хвилеподібний характер.

Так, за статистичними даними МВС України у 2005 році від злочинів постраждали – 26 9862 пенсіонера, що складає 8,72 % від загальної кількості потерпілих на території України (у 2005 pоці – 309208 осіб); у 2006 pоці – 16 613 пенсіонерів, що скла-дає (6,5 %) (із загальної кількості потерпілих – 255122 осіб); у 2007 p. – 13 417 пенсіонерів, що складає (5,82 %) (із загальної кількості потерпілих – 230468 осіб); у 2008 pоці – 12 535 пенсіонерів, що складає (5,83 %) від загальної кількості потерпілих (із загальної кількості потерпілих – 214848 осіб); у 2009 pоці – 17049 пенсіоне-


120

рів, що складає (6,4 %) (із загальної кількості потерпілих – 265982 осіб); у 2010 pоці – 28419 пенсіонерів, що складає (8,84 %) (із зага-льної кількості потерпілих – 321228 осіб); у 2011 pоці – 20313 пен-сіонерів, що складає (11,2 %) (із загальної кількості потерпілих – 129667 осіб); за 2012 pік – 17577 пенсіонерів, що складає (10,8 %) (із загальної кількості потерпілих – 118558 осіб); за 2013 рік – 33119 пенсіонерів, що складає (7,8 %) (із загальної кількості по-терпілих – 426651 особа) (Діаграма 1).

Діаграма 1

Питома вага потерпілих-пенсіонерів у загальній структурі

потерпілих

8,7%7,8%

10,8%11,2%

8,8%

6,4%

5,8%5,8%6,5%

0,00%

5,00%

10,00%

15,00%

2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013

Отримані в ході дослідження абсолютні та відносні пока-

зники кількості потерпілих похилого віку відображають динамі-ку стану їх віктимізації. Аналіз виявлених показників свідчить, що частка жертв похилого віку у загальній структурі потерпі-лих в Україні у цілому не перевищує 11,2%. Однак, якщо з 2005 по 2007 роки кількість злочинів стосовно осіб похилого віку по-ступово знижувалося, то з 2008 року спостерігається тенденція щодо стійкого зростання рівня віктимізації потерпілих осіб по-хилого віку (загалом на 5 %). У 2013 році має місце тенденція щодо зниження частки потерпілих пенсіонерів загалом на 3 % від попереднього року [1].

Крім того, значна частка як вчинених злочинів, так і по-терпілих від них є латентними.

Наприклад, про рівень латентності свідчить проведене опитування потерпілих осіб похилого віку [2]. Зокрема, у запитан-ні: «У яких відносинах Ви перебували з винною особою до вчинен-ня злочину?» лише 43,5 % респондентів зазначили, що не були знайомими зі злочинцем. Аналізуючи відповіді осіб похилого віку


121

встановлено, що 9,3 % респондентів визначили, що злочин щодо них був вчинений їх рідними (дітьми, онуками); 20,4 % – осіб похи-лого віку перебували у дружніх стосунках зі злочинцем; 26,8 % – знали один одного візуально. Проте не всі особи похилого віку ви-явили бажання повідомити про факт вчинення щодо них злочину (так, 31,9 % респондентів відповіли, що не повідомляли про вчине-ний щодо них злочин), акцентуючи увагу на тому, що для цього у них були поважні причини, які літні люди відмовилися назвати. Заслуговує на увагу той факт, що майже 30 % респондентів у запи-танні: «Чи звернулися б Ви до міліції, якщо злочин був би мало-значним?» обрали варіант – «ні». Варіант «залежно від обставин» визначили 16,7 % осіб похилого віку. Такими обставинами для за-значеної категорії осіб є: наявність особистої цінності, яку стано-вить річ (вона не завжди може мати матеріальний характер), що стала предметом корисливого злочину (переважно стосується кра-діжок), сором перед іншими людьми за вчинки своїх рідних чи близьких, небажання псувати майбутнє особі, що вчинила б злочин (оскільки вважають, що будь-яка людина «не застрахована» від помилкових вчинків) тощо. Проте існують й інші причини ухилен-ня особами похилого віку від повідомлень про факт вчинення щодо них злочину. Як правило, літні люди керуються різними мотивами: відсутністю бажання вступати у контакти з правоохоронними ор-ганами через страх помсти з боку злочинців, через значний про-міжок часу з моменту вчинення злочину, малозначністю збитків, незнанням закону тощо. На запитання: «Чи звернулися б Ви до міліції, якщо злочин був би вчинений особою, з якою Ви перебува-єте у родинних стосунках?», майже 53 % респондентів обрали варі-ант відповідь – «ні», що на нашу думку може становити значний масив латентної злочинності.

Таким чином, на сьогодні простежується тенденція збе-реження високого рівня латентності віктимізації осіб похилого віку як об’єктивної (природної), так і суб’єктивної (штучної).

Інтерес становить дослідження динаміки структури вік-тимізації осіб похилого віку в залежності від їх статі. Так, пито-ма вага жінок-пенсіонерок за останні роки склала 52,7%, чолові-ків, відповідно 47,3%, що свідчить про стабільність віктимізації жінок і чоловіків похилого віку, незалежно від загальної кілько-сті зареєстрованих злочинів з такими потерпілими.

Таким чином потерпілі пенсіонери-жінки стають жерт-вами злочинів частіше, ніж чоловіки. Разом з тим, за окремими видами злочинів динаміка віктимізації дещо інша.


122

Аналіз статистичних даних свідчить, що кількість тяж-ких тілесних ушкоджень, спричинених пенсіонерам-чоловікам практично у 2 рази перевищує кількість тяжких тілесних ушко-джень щодо пенсіонерів-жінок (+ 27,3%). Схожа динаміка вікти-мізації простежують при вчиненні умисних ушкоджень серед-ньої тяжкості (чоловіки – 56,6%, жінки – 43,3%) та при вчиненні умисних вбивств (чоловіки – 52%, жінки – 48%) (Діаграма 2).

Діаграма 2

5248

63,6

36,3

56,6

43,349,2

50,8

36,2

63,7

40

60

35

65

0

20

40

60

80

100

%

ст. 115 ст. 121 ст.122 ст. 185 ст. 186 ст. 187 ст. 190

Структура злочинів, вчинених щодо осіб похилого віку у 2013 році

в залежності від статі потерпілого

чоловіки

жінки

Аналіз приведеної структури злочинів свідчить про бі-льшу віктимізацію чоловіків похилого віку від тяжких насиль-ницьких злочинів, ніж жінок такої ж вікової групи. Разом з тим спостерігається повне домінування потерпілих-жінок серед жертв корисливих та корисливо-насильницьких злочинів (кра-діжка, шахрайство, грабіж, розбій). При цьому, частка потерпі-лих жінок від грабежів, розбоїв та шахрайств значно перевищує частку потерпілих чоловіків (+ 30%). Таке співвідношення в структурі потерпілих похилого віку в залежності від статі для основних видів злочинів є зако-номірним. Так, враховуючи спосіб вчинення крадіжки, а також велику розповсюдженість даного злочину, закономірно, що він вчиняється приблизно однаково як по відношенню до чоловіків, так і до жінок; грабежі, розбої та шахрайства легше вчинити щодо жінок похилого віку (вони більш слабкі фізично, більш довірливі тощо); у більшості випадків потерпілими від злочинів проти життя та здоров’я є чоловіки, це може пояснюватись ве-ликою кількістю вчинення таких злочинів на побутовому ґрунті (під час розпиття спиртних напоїв у компанії чоловіків, сварок між ними, фізичною слабкістю чоловіків похилого віку тощо).


123

Слід зазначити, що за статистичними даними МВС Укра-їни досить велику частку злочинів, що вчиняються до осіб похи-лого віку становлять тяжкі та особливо тяжкі злочини: у 2012 році ця частка склала 50,5% від загальної кількості злочинів, вчинених щодо пенсіонерів, з них тяжкі 48,2%, особливо тяжкі – 2,27%, а у 2013 році – 50% від загальної кількості злочинів, вчи-нених щодо пенсіонерів, з них тяжкі 47,2%, особливо тяжкі – 2,7%, що свідчить про тенденцію збереження показників цієї категорії.

Інтерес становить вивчення структури злочинів, вчине-них щодо осіб похилого віку, що, в свою чергу, дозволить виді-лити найпоширеніші види злочинів, в яких потерпілим є особа похилого віку, а також простежити динаміку вчинення основних видів злочинів за останні два роки (див. Діаграми 3, 4).

Аналіз зазначеної структури злочинів, в яких потерпі-лими стали особи похилого віку дозволяє виділити їх найбільш розповсюджені види.

Це, в першу чергу, крадіжка (ст. 185 КК України), питома вага потерпілих-пенсіонерів від даного злочину складає у 2012 році склала 73%, у 2013 році – 71%.

Диаграма 3

Структура злочинів, вчинених щодо осіб похилого віку у 2013 році

73,0%

5,5%1,4%

8,0%

0,8%0,6%

1,7%

ст. 115

ст. 121

ст. 122

ст. 185

ст. 186

ст. 187

ст. 190

На другому місці шахрайство (ст. 190 КК України), пито-ма вага потерпілих-пенсіонерів від даного злочину складає у 2012 році 8%, у 2013 році – 9%. На третьому та четвертому місцях грабіж (ст. 186 КК України) та розбій (ст. 187 КК України), пи-тома вага потерпілих-пенсіонерів від даних складів злочинів становить у 2012 році 5,5% та 1,4%, у 2013 році – 5,4% та 1,4% від-повідно.


124

Діаграма 4

0,810,9 0,58

0,6 1,74 1,8

7371

5,55,4

1,4 1,4

89

0

10

20

30

%

ст. 115 ст. 121 ст.122 ст. 185 ст. 186 ст. 187 ст. 190

Динаміка основних видів злочинів, які вчиняються

щодо осіб похилого віку

2012 рік

2013 рік

Питома вага злочинів проти життя та здоров’я особи

(умисні вбивства, спричинення тяжких тілесних ушкоджень та ушкоджень середньої тяжкості) щодо осіб похилого віку разом складають лише 3,1 % (у 2012 році) та 3,3 % (у 2013 році). Серед злочинів проти життя та здоров’я основна частка потерпілих зазнала тілесних ушкоджень середньої тяжкості (у 2012 році – 1,74%, у 2013 році – 1,8%), умисні вбивства щодо осіб похилого віку становлять найменшу кількість: 0,8% у 2012 році та 0,9% у 2013 році.

Аналіз темпів приросту динаміки структури віктимізації від основних видів злочинів свідчить, що за останні два роки всі основні види злочинів, які вчиняються щодо осіб похилого віку демонструють усталеність показників, і найбільш поширеними з них є злочини проти власності, тобто з корисливих мотивів, а самим розповсюдженим злочином, що вчиняється проти осіб похилого віку є крадіжка. Питома вага цього виду злочину є ду-же високою і складає близько 70%.

Вчинення корисливих злочинів стосовно осіб похилого віку пояснюється, перш за все, характерними саме для цього віку фізіологічними, психологічними та соціальними особливос-тями, а саме: фізіологічні особливості похилого віку (фізична слабкість, вади зору та слуху), психологічні (надмірна довірли-вість, добродушність, необачність, занадто висока чи занадто низька самооцінка, нездатність швидко орієнтуватися у склад-них життєвих ситуаціях та приймати оптимальні рішення) та


125

соціальні (недостатній рівень знань, що спричинений стрімким розвитком новітніх технологій, низька соціальна активність, сімейний стан (відсутність рідних або наявність не зовсім гар-монійних сімейних стосунків), невдоволеність своїм життям (зумовлена неможливістю продовження професійної діяльнос-ті)) особливості тощо.

Аналіз статистичних даних свідчить, що квартирні крадіжки щодо осіб похилого віку злочинці вчиняють переваж-но у містах та селищах міського типу (61%), з них у обласних центрах – 25%, у сільській місцевості – 39%; квартирні крадіжки вчиняються переважно вдень (з 09 до 16 год.) – 29% , в транспорті та на вулиці у вечірній час (з 16 до 22 год.) – 43%. Здебільшого предметами злочинних посягань при вчиненні кишенькових крадіжок є гроші та мобільні телефони. Залежно від вікових груп, розподіл потерпілих від крадіжок такий: 60-70 років – 64,3 %, понад 70 років – 35,7%.

Грабежі, як правило, вчиняються на вулиці (46,4 %), у транспорті, на ринках, а також у під’їздах житлових будинків (35,7 %). Грабежі переважно вчиняються у містах та селищах міського типу (83%), з них у обласних центрах – 39%, у сільській місцевості – 17%. Що стосується часу, то грабежі вчиняються найчастіше з 16 до 22 години (41 %). Предметами грабежів най-частіше є сумки, гаманці та мобільні телефони. Розподіл потер-пілих від грабежів за віковими групами такий: 60-70 років – 72,6 %, понад 70 років – 27,4%.

Шахрайства переважно вчиняються за місцем прожи-вання осіб похилого віку (47,6 %). Даний вид злочину переважно вчиняються у містах та селищах міського типу (88%), з них у обласних центрах – 48%, у сільській місцевості – 12%. Непооди-нокими є випадки, коли шахраї незаконно заволодівають оселя-ми самотніх осіб похилого віку. Шахрайства вчиняються пере-важно вдень (з 09 до 16 год.) – 59%. Насамперед жертвами таких злочинів стають люди похилого віку, які схильні до зловживан-ня алкогольними напоями. Розподіл потерпілих за віковими групами від шахрайства такий: 60-70 років – 54,8 %, понад 70 ро-ків – 45,2%.

Розбійні напади щодо осіб похилого віку найчастіше вчиняються на вулиці (55,6 %), а також у під’їздах будинків, (на-приклад, у ліфтах), зазвичай у вечірній та нічний час (73%). Да-ний вид злочину переважно вчиняються у містах та селищах міського типу (69%), з них у обласних центрах – 26,5%, у сільсь-кій місцевості – 31%. Розподіл за віковими групами осіб похило-


126

го віку від розбійних нападів такий: 60-70 років – 48,5 %, понад 70 років – 51,5%.

Вбивства осіб похилого віку, а також нанесення їм тіле-сних ушкоджень переважно вчиняються за місцем проживання жертви (66,7 %), як правило, у робочі дні тижня з 16 до 22 години. Знаряддями їх вчинення здебільшого є колючо-ріжучі предмети, а серед жертв переважають особи жіночої статі. Розподіл за віковими групами осіб похилого віку від розбійних нападів та-кий: 60-70 років – 47,6 %, понад 70 років – 52,4%.

Зазначимо, що майже 90 % злочинів були вчинені чоло-віками. Як правило, особи жіночої статі вчиняли щодо осіб по-хилого віку злочини, які не вимагають застосування насильства (наприклад, крадіжки, шахрайства). Значна злочинна актив-ність щодо вчинення злочинів стосовно осіб похилого віку, про-являється серед молодих осіб (до 35 років).

Так, у 2012 році частка осіб, які раніше вчиняли злочи-ни становить 24,2 %, злочини щодо осіб похилого віку були вчи-нені у за попередньою змовою групою осіб у 7,2% випадків, не-повнолітніми – 3,9%, непрацюючими особами – 26,6%.

Використовуючи прогностичні методи дослідження, можна передбачити вірогідність формування наступних тенде-нцій, що характеризують дану категорію, а саме вчинення зло-чинів стосовно осіб похилого віку:

− простежується негативна тенденція зросту як абсо-лютних, так і відносних кількісних та якісних показників зло-чинів, потерпілими від яких є особи похилого віку (з 2008 року спостерігається тенденція щодо стійкого зростання рівня вікти-мізації потерпілих осіб похилого віку (загалом на 5 %));

− простежується тенденція збереження високого рівня латентності віктимізації осіб похилого віку як об’єктивної (при-родної), так і суб’єктивної (штучної), що негативно впливає на одержання повної інформації про динаміку стану та структури віктимізації від злочинів, вчинених щодо осіб похилого віку;

− аналіз темпів приросту динаміки структури віктиміза-ції від основних видів злочинів свідчить, що за останні роки всі основні види злочинів, які вчиняються щодо осіб похилого віку демонструють усталеність показників, і найбільш поширеними з них є злочини проти власності з корисливих мотивів (крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство), самим розповсюдженим злочином, що вчиняється проти осіб похилого віку є крадіжка (питома вага цього виду злочину є дуже високою і складає близько 70%);

− характерною є тенденція збереження великої частки


127

тяжких та особливо тяжких злочинів, що вчиняються до осіб похилого віку на рівні 50,5% від загальної кількості злочинів, вчинених щодо даної категорії осіб;

− зберігається тенденція більшої віктимізації потерпілих чоловіків похилого віку від тяжких насильницьких злочинів (уми-сні вбивства, тяжкі тілесні ушкодження), ніж жінок такої ж вікової групи; разом з тим характерне повне домінування потерпілих-жінок серед жертв корисливих та корисливо-насильницьких зло-чинів (крадіжка, шахрайство, грабіж, розбій), при цьому, частка потерпілих жінок від грабежів, розбоїв та шахрайств значно пере-вищує частку потерпілих чоловіків (приблизно на 30%);

− зберігаються і основні ознаки, що характеризують особу злочинця, який вчиняє злочин щодо осіб похилого віку (у 90 % випадків це чоловіки, як правило, особи жіночої статі вчи-няють щодо осіб похилого віку злочини, які не вимагають засто-сування насильства (наприклад, крадіжки, шахрайства), значна злочинна активність щодо вчинення злочинів стосовно осіб по-хилого віку, проявляється серед молодих осіб (до 35 років), без певного роду занять. Список використаних джерел:

1. Статистична інформація за 2005-2013 роки [Елект-ронний ресурс]: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html/.

2. Гришко О. М. Латентність корисливих злочинів, вчинених щодо осіб похилого віку | Гришко О. М. // Вісник Ака-демії Адвокатури України – № 2. – 2009. – С. 97-101. В данной статье проанализированы абсолютные и относите-льные показатели количества потерпевших пожилого возраста; исследовано динамику структуры виктимизации лиц пожилого возраста; изучено структуру преступлений, совершенных в отношении лиц пожилого возраста. Ключевые слова: лицо пожилого возраста, латентная преступ-ность, динамика, структура преступности. This article examines the absolute and relative indicators of the number of victims elderly, reflecting the dynamics of their victimization, the dynamics of patterns of victimization of older persons based on their sex, The structure of the crimes committed against the elderly, which in turn allowed identify the most common types of crimes in which the victim is elderly, as well as trace the dynamics of the commission of the crimes in the past two years. Key words: elderly, latent crime, dynamics, structure offenses.



128 © Назаренко Д. О., 2014

Назаренко Дмитро Олександрович, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.976

КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ НАРКОТИЗАЦІЇ ЯК ФОНОВОГО ДЛЯ ЗЛОЧИННОСТІ ЯВИЩА

Досліджено сучасний стан наркотизації. Виявлено високий її рівень, несприятливу динаміку та ускладнену структуру. На-голошено на високому рівні латентності наркотизації. На під-ставі аналізу динаміки, географії, ціни наркотизації та зло-чинності у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психо-тропних речовин, їх аналогів та прекурсорів зроблено висновок про наявність ідентичних тенденцій у їх відтворення та засві-дчено, таким чином, обумовлюючий зв’язок цих явищ. Проаналі-зовано показники злочинності осіб з наркозалежністю та осіб, які вчинили злочини у стані наркотичного сп’яніння в резуль-таті чого встановлено, що рівень цих злочинів залишається досить високим, а динаміка – несприятливою. Ключові слова: наркотизація, злочинність, фонове явище, рі-вень, динаміка, структура, географія, ціна.

Проблема наркотизації є медико-соціальною проблемою

світового масштабу. Так, відповідно до Всесвітньої доповіді по наркотикам ООН 2013 року, у всьому світі хоча один раз забо-ронені наркотичні речовини вживали близько 211 млн. осіб, або 4,8 % населення у віці від 15 до 64 років. З них – біля 14 млн. осіб вживали наркотичні засоби внутрівенно. Вочевидь, наркотиза-ція відноситься до розряду деструктивних факторів соціально-го розвитку, що становлять безпосередню загрозу національній безпеці в частині найбільш цінної її складової – генофонду. По-гіршення останнього (збільшення частоти й погіршення струк-тури вроджених захворювань різного ґатунку) призводить до зниження інтелектуального рівня населення, поступової при-мітивізація потреб, неосвіченості, поширенню психічних роз-ладів тощо. В розрізі знань про загальносоціальний рівень про-тидії злочинності на основі ліберальної стратегії останньої, наркотизація сприймаються як обструктивний фактор фунда-ментального характеру, поширення якого підриває базовий компонент наукового обґрунтування й механізму реалізації кримінологічної політики держави – людський потенціал. Від-так, протидія наркотизації – один з пріоритетних напрямів за-гального оздоровлення суспільства та протидії злочинності.


129

Кримінологічним проблемам протидії наркотизації були присвячені праці таких вчених, як Ю. В. Александров, Ю. М. Антонян, І. В. Баклан, В. С. Батиргареєва, С. В. Бородін, А. А. Габіані, М. П. Горобей, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, А. П. Закалюк, В. В. Князєв, Н. Ф. Кузнєцова, І. П. Лановенко, О. М. Литвинов, Т. В. Родіонова, І. П. Рущенко, В. П. Сальніков, Є. Г. Самовичев, С. В. Степашин, Н. В. Тарасова та ін. Визнаючи в цілому суттєвий внесок у розробку вказаної проблематики, слід, все ж, зауважити на відсутності сучасної та повної інфор-мації про наркотизацію, яка б виявляла її кримінологічно зна-чущі риси як фонового для злочинності явища, чим і зумовлю-ється актуальність теми цієї статті.

Метою статті є характеристика сучасного стану нар-котизації як фонового для злочинності явища шляхом кримі-нологічного аналізу її рівня, динаміки та структури.

Аналізуючи рівень наркотизації, слід, перш за все, зве-рнути увагу на кількісні показники захворюваності на нарко-манію∗ (див. діаграму 1).

Діаграма 1 Динаміка поширення захворюваності на наркоманію в Україні за період з 1994 року по 2012 рік (тис. осіб)

35,842,7

49,5 51,7 55,8 62,5 69,2 75,4 78,6 82,8 83,7 92,8 93,6 87,8 81,4 78,9 77,8 77,2 76,4

3,13,6 3,8 4,1 4,5 4,7 4,8 5,1 5,3 5,4 5,6 5,7 5,7 5,1 5

5,9 5,9 5,6 5,3

1

10

100

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

Перебування на обліку Первинна реєстрація

Як можна бачити з наведених даних, наркотична ситуа-ція демонструє загальну тенденцію до зростання кількості осіб, хворих на наркоманію. В той же час абсолютні пікові значення

∗ Дані щодо наркоманії та токсикоманії, вживання нарко-тичних засобів та психотропних речовин аналізуються уніфікова-но, враховуючи спорідненість вказаних засобів й речовин за харак-тером впливу на організм людини та відносно незначну частку психотропної залежності порівняно з наркотичною.


130

осіб, які перебувають на обліках в наркологічних диспансерах фіксувалися протягом 2004-2009 років. При цьому, починаючи з 1994 року й до 2006 року (коли було зафіксована максимальна кількість осіб вказаної категорії) відбулося більш ніж двократ-не зростання хворих на наркоманію. Темпи зростання захворюваності на наркоманію, розра-ховані ланцюговим способом, відображають наступні значення: 1995 р. – 1,193; 1996 р. – 1,159; 1997 р. – 1,044; 1998 р. – 1,079; 1999 р. – 1,12; 2000 р. – 1,107; 2001 р. – 1,09; 2002 р. – 1,04; 2003 р. – 1,042; 2004 р. – 1,053; 2005 р. – 1,011; 2006 р. – 1,109; 2007 р. – 1,009; 2008 р. – 0,938; 2009 р. – 0,927; 2010 р. – 0,986; 2011 р. – 0,992; 2012 р. – 0,989. Отже, відносні показники захворюваності на наркоманію засві-дчують можливість здійснити умовну диференціацію аналізо-ваного періоду на два етапи – до 2008 року, коли мав місце темп зростання, більший за одиницю та після 2008 року – коли темп зростання демонстрував низхідні значення. Середній темп зро-стання на першому етапі становив 1,312 тис. злочинів щороку, а на другому – 0,958 тис. злочинів.

Зазначені показники в цілому співпадають за трендом з динамікою первинної постановки на обліки в наркологічних диспансерах. Однак, можна відмітити також й ту обставину, що в 2008 році, коли набула усталених рис тенденція до зниження кількості стало облікового контингенту, абсолютна кількість первинно поставлених на обік в 2009 та 2010 роках виявила зростання та набула максимального значення за весь аналізо-ваний період.

Означений певний дисонанс показників можливо, на нашу думку, пояснити тим, що основними причинами змен-шення кількості осіб, хворих на наркоманію та які перебували на обліках в наркологічних диспансерах, були відповідні рі-шення лікарсько-консультативних комісій (у відповідності до Інструкції про порядок виявлення та поставлення на облік осіб, які незаконно вживають наркотичні засоби або психотропні речовини, затвердженої спільним Наказом МОЗ, МВС, Генера-льної прокуратури України та Міністерства юстиції України № 306/680/21/66/5 від 10.10.97 р.), а також смерть наркозалежних. Зокрема, середній темп приросту смертей від вживання нарко-тичних засобів в Україні в період з 1994 року по 2008 рік стано-вив 7,2 %, середній темп зростання – 1,34 тис. осіб щороку. З 2008 по 2012 рік ці показники становили 6,9 % та 1,2 тис. осіб відповідно. Тобто, не дивлячись на зростання в 2009 та 2010 ро-


131

ках кількості осіб, що вперше поставлені на облік в наркологі-чному диспансері, загальна кількість облікового контингенту зменшувалась завдяки високому темпу приросту та зростання смертей від вживання наркотичних засобів.

Певним чином корегує уявлення про тенденції в нарко-тизації населення України зіставлення кількості останнього з абсолютними показниками захворюваності на наркоманію (див. таблицю 1).

Таблиця 1

Відомості щодо кількості населення України,

кількості хворих на наркоманію та коефіцієнтів

наркотичної активності

Рік Постійне

населення (тис. осіб)

Чисельність населення із середньо-душовим загальним доходом, нижчим

за прожитковий мінімум (% від зага-льної кількості населення)

Абсолютна кіль-кість осіб, хворих

на наркоманію (тис. осіб)

Кількість наркозалежних

на 10 тис. насе-

лення

1994 рік 51715,4 89,2 35,8 6,9

1995 рік 51300,4 86,7 42,7 8,3

1996 рік 50874,1 85,5 49,5 9,7

1997 рік 50400 79,6 51,7 9,7

1998 рік 49973,5 78,8 55,8 11,2

1999 рік 49544,8 62,3 62,5 12,6

2000 рік 49115 87,9 69,2 14,1

2001 рік 48663,6 89,0 75,4 15,5

2002 рік 48240,9 88,4 78,6 16,2

2003 рік 47823,1 83,4 82,8 17,3

2004 рік 47442,1 73,8 83,7 17,6

2005 рік 47100,5 64,0 92,8 19,7

2006 рік 46749,2 59,4 93,6 20

2007 рік 46465,7 39,8 87,8 18,9

2008 рік 46192,3 25,6 81,4 17,6

2009 рік 45963,3 30,4 78,9 17,2

2010 рік 45782,6 29,6 77,8 17

2011 рік 45598,2 25,7 77,2 16,9

2012 рік 45453,3 26,1 76,4 16,8

Аналіз змін коефіцієнтів наркотичної активності дозво-

ляє зробити висновок про відносно незначний вплив демогра-фічних факторів на динаміку захворюваності населення на наркоманію. На фоні неухильного зниження абсолютної чисе-


132

льності постійного населення України, відношення наркозале-жних на 10 тис. осіб так само неухильно зростала аж до 2006 року, коли набула найбільшого значення й досягла показника у 20 осіб, хворих на наркоманію на кожні 10 тис. населення нашої країни. Володіючи власними, внутрішньо притаманними зако-номірностями відтворення, наркотизація виявляє також й сла-бку залежність з детермінантами економічного характеру. Тренди розвитку наркотизації та показників питомої ваги на-селення із середньодушовим загальним доходом, нижчим за прожитковий мінімум, прокладаються на зустрічних курсах: в той час, як з 2001 року маємо змогу спостерігати зниження кі-лькості осіб з числа тих, які мають доход нижчий за прожитко-вий мінімум, і абсолютний рівень наркозалежних, і коефіцієнт наркотизації аж до 2006 року включно продовжують зростати. В цьому аспекті можливо поставити питання про застосування окремих положень теорії економічної експансії в поясненні процесів детермінації наркотизації населення в Україні. Зок-рема, із зростанням матеріального благополуччя зростають й фінансові можливості щодо забезпечення потреб у споживанні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів, з’являється певна економічна свобода у виборі шляхів досяг-нення змінених станів свідомості. Прагнення ж до останніх в свою чергу, зумовлено цілою низкою факторів іншої природи – культурно-психологічної, інформаційної тощо. Більш ґрунто-вна увага до проблем детермінації наркотизації, а так само й інших фонових явищ, різновидів асоціального фону злочинно-сті, буде приділена в наступному розділі цієї роботи.

В цілому ж, як можна бачити, темпи наркотизації насе-лення в Україні є достатньо високими, хоча і відмічається позити-вна тенденція щодо стабілізації наркотичної ситуації. В той же час не можна не зауважити на проблемі латентизації вживання наркотичних засобів й поширення захворювання на наркоманію. Так, за результатами низки ініціативних досліджень, проведених останніми роками в України, фактичний рівень лише ін’єкційних наркозалежних осіб в Україні в 5-6 разів перевищує офіційно зареєстрований та сягає 400 тис. осіб [1 , с. 7; 2, с. 5]. Ана-ліз співвідношення поширеності немедичного вживання різних видів наркотичних засобів згідно офіційних статистичних відомо-стей щодо осіб, які перебувають на обліках в наркологічних дис-пансерах МОЗ України дає підстави стверджувати, що найбільш поширеними наркотичними засобами залишаються опіоїди та


133

каннабіноїди. Так, близько 69 % наркозалежних, що перебувають на обліку ін’єкційно вживають опіоїди (в тому чисоі й їх замінники – трамадол, коаксил), ще близько 10 % – вживають каннабіноїди, 2,8 % – екстазі, 0,3 % – галюциногени, 17,9 % – по кілька різних наркоти-чних засобів (діаграма 2).

Діаграма 2

Графічне зображення структури немедичного

вживання наркотичних засобів за їх видом

2,8

69

100,317,9

Опіоїди (69 %)

Каннабіноїди (10 %)

Галюциногени (0,3 %)

Змішане вживання (17,9 %)

Екстазі (2,8)

Звичайно, вказане співвідношення слід сприймати з пе-

вним ступенем критичності та зважати на дані існуючих соціо-логічних досліджень щодо ступеню поширення вживання так званих «легких наркотиків», тобто наркотичних засобів групи каннабіноїдів. Так, лише серед учнівської молоді віком від 15 до 17 років відсоток осіб, які хоча б раз у житті вживали психоак-тивні речовин складає 74,6 %. З них – 12,4 % – вживання канна-біноїдів [3, с. 64]. За даними дослідження, проведеного у 2010 р. Українським медичним та моніторинговим центром з алкоголю та наркотиків МОЗ України, біля 16 % учнів загальноосвітніх шкіл та прирівняних до них навчальних закладів мають досвід вживання каннабіноїдів [4, с. 7]. Отже, фактичний рівень вжи-вання наркотичних засобів групи каннабіноїдів щонайменше у півтора рази перевищує офіційно зареєстрований. Проте, на-віть якщо спиратися на дані офіційної статистичної звітності щодо співвідношення між різними наркотичних засобів у стру-ктурі їх споживання, ґрунтуючись на відомостях щодо рівня латентності вживання опіоїдів, можна дійти висновку, що реа-льний рівень осіб, які допускають немедичне вживання нарко-тичних засобів в Україні становить близько 600 тис. осіб.

Зіставляючи виявлені показники щодо рівня й динаміки на-ркотизації з відповідними показниками наркозлочинності в Україні можна простежити наступні закономірності (див. діаграму 3).


134

Діаграма 3

Порівняльне графічне зображення динаміки поширення

захворювання на наркоманію та злочинності у сфері неза-

конного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх

аналогів та прекурсорів (тис. злочинів/осіб)

35,842,7

49,5 51,755,8

62,569,2

75,4 78,682,8 83,7

92,8 93,687,8

81,4 78,9 77,8 77,2 76,4

30 30,1 33,4 32,5 32 31,2 31,3 31,3 31,227,2 29,4

78,6 79,8 80,3 81,285,6

96,7101,4

107,1112,534

119,9124,8

152,4 154,4

173,3 174,1

164,8

152,3 151,6 151,8

25,929,1

28,227,926,124,721,1 22,3

38,2 38,3 40 42,8 45,7 47,9

58,1 57,465,7 63,3 64,6 63,8 63,7

57,6 56,9 53,2 52,9

38,128,3

0

20

40

60

80

100

120

140

160

180

200

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

2011

2012

Кількість осіб, які перебувають на обліку в наркологічних диспансерах

Кількість осіб, засуджених за вчинення злочинів у сфері НОН

Кількість осіб, які перебувють на обліках в ОВС за немедичне вживання наркотичних засобів

Кількість злочинів у сфері НОН

Аналіз динаміки поширення захворювання на наркома-

нію та злочинності у сфері незаконного обігу наркотичних за-собів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів вияв-ляє ідентичність тенденцій у відтворенні означених явищ. В той же час можна зробити висновок й про те, що основним фа-ктором постановки осіб на облік в наркологічних диспансерах є саме діяльність правоохоронних органів щодо розкриття та розслідування злочинів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів, яка, зазвичай, супроводжується їх взаємодією з відповідними закла-дами МОЗ в площині обліку аналізованої категорії осіб та орга-нізації надання їм наркологічної допомоги. Тобто відносно не-значна частина осіб, які вживають наркотичні засоби та/або страждають на наркоманію поповнюють обліковий масив нар-кологічних диспансерів ініціативно або ж з інших приводів, не пов’язаних з кримінальним переслідуванням. Ці обставини обумовлюють додаткові аргументи на користь позицій про сут-тєву латентність процесів наркотизації, а також про вкрай ни-


135

зьку ефективність загальносоціальної профілактики і спеціа-лізованих превентивних програм запобігання поширенню нар-команії що реалізуються поза юрисдикційними сферами. Від-так, маємо констатувати, що аналогічний стан справ має місце й щодо тієї частини злочинності, яка виявляє детермінаційні зв’язки з процесами поширення захворюваності на наркоманію та не обумовлене хворобливими станами немедичне вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів.

Найбільш виразно зв’язки наркотизації зі злочинністю виявляються при аналізі показників злочинів, вчинених особа-ми, хворими на наркоманію та особами у стані наркотичного сп’яніння (див. діаграму 4).

Діаграма 4 Кількість хворих на наркоманію, які вчинили злочини

та осіб, які вчинили злочини у стані наркотичного сп’яніння (тис. осіб)

5,7

9,5

1412,5 12,2 12,2 12,3 12,7

15,714,6 14 14,2

12,210,9

9,68,7 8,9 8,9

9,6

7,8

11,1

16,3

14,6 14,2 14,5 14,4 14,5

18,3

16,715,9 16,1

14,112,9

11,810,6

11,3 11,111,7

1,2 1,6 2,3 2,1 2 2,3 2,1 1,82,6 2,1 1,9 1,9 1,9 2 2,2 1,9 2,4 2,2 2,1

0

10

20

19 94

19 95

19 96

19 97

19 98

19 99

20 00

20 01

20 02

20 03

20 04

20 05

20 06

20 07

20 08

20 09

20 10

20 11

20 12

З діагнозом наркоманія

Загальна кількість осіб, хворих на наркоманію і які вчинили злочини та осіб, які вчинили злочини у

стані наркотичного сп’яніння У стані наркотичного сп'яніння

Як видно з наведеної діаграми, рівень злочинності осіб з наркозалежністю та осіб, які вчинили злочини у стані наркоти-чного сп’яніння залишається досить високим з переважною більшістю частки осіб, хворих на наркоманію та які вчинили злочин поза станом наркотичного сп’яніння. При цьому загаль-на динаміка залишається нестабільною та відображає неіден-тичні тенденції з показниками динаміки постановки на облік в ОВС осіб, які вживають наркотичні засобами, а також динаміки злочинів у сфері незаконного. Це, на нашу думку, можна пояс-нити високим рівнем кримінологічного рецидиву серед осіб, що страждають на наркоманію або допускають немедичне вжи-


136

вання наркотичних засобів без наркозалежності. В свою чергу це зумовлено негативними морально-психологічними характе-ристиками особистості та специфічними психофізіологічними потребами у постійному вживанні наркотичних засобів, а, від-так й у постійному джерелі відносно високих доходів.

Тому цілком логічною видається та обставина, що у структурі злочинності осіб з наркозалежністю та тих, які вчи-нили злочини у стані наркотичного сп’яніння частка загально-кримінальної корисливої спрямованості сягає 24,7 %. Тобто вчинення кожного четвертого злочину має на меті отримання прибутку. Ще 40,7 % займають злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів. 19,2 % займають вбивства та тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості, 12,3 % – хуліганства та зґвалтування, 1,6 % – злочини у сфері незаконного обігу зброї, боєприпасів, 1,5 % – інші злочини (див. діаграму 5). При цьому на осіб, які вчинили злочини у стані наркотичного сп’яніння припадає абсолютна більшість хуліганств та зґвалтувань з числа тих, що зазначені вище. В той же час, для осіб, хворих на наркоманію та які пере-бували поза станом наркотичного сп’яніння характерними ви-являються злочини спрямовані на безпосереднє придбання, виробництва, виготовлення наркотичних засобів без мети збу-ту, а також корисливі й агресивно-насильницькі злочини.

Діаграма 5 Структура злочинності осіб, хворих на наркоманію та осіб,

які вчинили злочини у стані наркотичного сп’яніння

40,7 %

24,7%

1,5%1,6%

19,2%

12,3%

Загальнокримінальні корисливі

злочини (24,7 %)

Злочини у сфері НОН (40,7 %)

Вбивства та тілесні

ушкодження (19,2 %)

Хуліганства й згвалтування

(12,3 %)

Злочини у сфері незаконного

обігу зброї (1,6 %)

Інші злочини (1,5 %)

Аналіз структури вказаного різновиду злочинності на-


137

очно засвідчує: по-перше, аддиктивний характер досліджувано-го фонового явища, що накладає відбиток й на характері зло-чинності, в цілому зумовленої попитом на наркотичні засоби; по-друге, зв’язок психофізіологічної залежності з формуван-ням стійкої присутності корисливої мотивації в повсякденній діяльності наркозалежних та, як наслідок, їх схильність до вчи-нення злочинів корисливої спрямованості. Серед злочинів ко-рисливої спрямованості переважають крадіжки, які займають 80,9 %; грабежі становлять 10,1 %, шахрайства – 5,5 %, розбої – 3,1 %, інші – 0,4 %; по-третє, звертає на себе увагу й суттєва час-тка агресивно-насильницьких злочинів, які у сукупності скла-дають 15,7 %.

З приводу останньої обставини, доцільно, на нашу дум-ку, також провести зв’язки між поширеністю розладів психіки та поведінки внаслідок вживання наркотичних засобів, психо-тропних речовин∗ з відповідними показниками злочинності. Так, станом на 01.01.2012 р. кількість осіб з означеними розла-дами становила 77105 (або 169,1 на 100 тисяч населення), з них – 70464 осіб уживали наркотичні речовини внутрішньовенно. Серед цієї групи осіб на обліку перебувають: 53963 осіб внаслі-док вживання опіоїдів; каннабіноїдів – 5182 особи; кількох нар-котичних речовин та інших психоактивних речовин – 16651 особа. З огляду на досить суттєве поширення розладів психіки через вживання наркотичних засобів, психотропних речовин вбачається щільний зв’язок між агресивно-насильницькою зло-чинністю та наркотизацією. Зокрема, відомо, що більш ніж половина злочинів означеної категорії вчиняється особами з розладами психіки, що не виключають осудність. Звичайно,

∗ Відповідно до положень спільного Наказу МОЗ України, МВС України, Генпрокуратури України, Міністерства юстиції України від 10.10. 1997 №306/680/21/66/5 всі неанонімні клієнти (ті, хто звернувся за власним бажанням або за направленням право-охоронних органів до наркологічних медичних закладів), у яких у встановленому порядку було діагностовано розлади психіки та поведінки через уживання наркотичних речовин (у відповідності до МКХ – 10), вносяться до спеціальної системи реєстрації та спо-стереження – так званого «наркологічного нагляду», із оформлен-ням відповідної облікової документації. У системі реєстрації виді-ляються дві групи пацієнтів: особи, яким встановлено діагноз за-лежності, входять до групи «диспансерного наркологічного нагля-ду», а ті, хто вживає наркотичні речовини епізодично і не має за-лежності - до групи «профілактичного наркологічного нагляду»


138

джерела й види психічних розладів у осіб, які вчинюють агре-сивно-насильницькі злочини далеко не обмежуються фактора-ми наркотизації, однак вони все ж мають місце бути, про що свідчать результати низки досліджень.

Так, близько 13 % з числа всіх засуджених за вчинення на-сильницьких злочинів і які мають психічні аномалії страждають на розлади психіки у зв’язку з наркоманією. Ще у 1,3 % випадку фіксується поєднання олігофренії та наркоманії, у 0,6 % – поєд-нання психопатії з наркоманією. Узагальнюючи ці дані, можна дійти висновку,що у структурі психічних аномалій серед насиль-ницьких злочинців без обліку психічно здорових осіб, сукупно наркоманії займають майже 15 %. [5, с. 226]. Іншими словами: вчи-нення практично кожного 6 агресивно-насильницького злочину з числа тих, що вчиняються собами з аномаліями психіки, обтяже-ний наркотичною залежністю особи злочинця.

Структура агресивно-насильницької злочинності осіб, хворих на наркоманію має наступний вигляд (див. діаграму 6).

Діаграма 6

Кримінально-правова структура агресивно-насильницької злочинності осіб з розладами психіки – хворих на наркоманію

Тяжкі тілесні

ушкодження (16,4

%)

Вбивства (36 %)Інші насильницькі

злочини (5 %)Хуліганство (23,4

%)

Згвалтування (9

%)

Середньої

тяжкості тілесні

ушкодження (10,1

%)

Наведені відомості щодо кримінально-правової струк-


139

тури агресивно-насильницької злочинності осіб з розладами психіки – хворих на наркоманію, а також загальної структури злочинності вказаної категорії осіб, наочно демонструють ви-сокий ступінь їх суспільної небезпечності, міцні позиції агреси-вності в емоційно-вольовій підструктурі особистості, зневаж-ливе ставлення до життя, здоров’я, особистої тілесної, психіч-ної недоторканості, статевої свободи, норм суспільного спів-життя. В той же час з упевненістю можна констатувати наяв-ність міцних зв’язків обумовлення наркотизації та загально-кримінальної корисливої, агресивно-насильницької й наркоз-лочинності. Окремо слід зауважити на високій ціні наркотизації. Вираховуючи останньою, ми приймали до уваги такі критерії з числа найбільш детермінаційно наближених до процесів від-творення наркотизації грошово-витратних факторів, як: 1) усе-реднені витрати з державного бюджету, пов’язані з лікуванням однієї особи, яка перебуває на диспансерному обліку; 2) усеред-нені показники витрат щодо надання грошової допомоги на поховання померлих внаслідок передозування наркотичними засобами та хвороб, пов’язаних із їх вживанням; 3) усереднені витрати, пов’язані з наданням допомоги на поховання у відпові-дності до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою праце-здатності та витратами, зумовленими народженням та похо-ванням» від 18.01.2001 р. № 2240-III в разі смерті застрахованої особи від вживання наркотичних засобів, психотропних речо-вин, їх аналогів; 4) усереднені витрати, пов’язані з виплатами пенсій у зв’язку з втратою годувальника, що призначалися не-працездатним членам сім’ї померлого (потерпілого від вбивст-ва, вчиненого у стані наркотичного сп’яніння або наркоманом поза таким станом) годувальника, які були на його утриманні на підставі ст.ст. 32, 36 Закону України «Про загально-обов’язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 р. № 1058-IV; 5) усереднені показники прямої майнової шкоди від злочинів загальнокримінальної корисливої спрямованості, а також хуліганства, пов’язаного зі спричиненням майнової шкоди. Базою розрахунку розміру прямої майнової шкоди від злочинів вчинених особами у стані наркотичного сп’яніння та особами, хворими на наркоманію поза станом сп’яніння стали усереднені показники розмірів ціни цивільних позовів, що за-являлися потерпілими в кримінальних провадженнях (кримі-


140

нальних справах), за якими відбувся судовий розгляд. Вибірка останніх за кримінально-правовими критеріями становила: а) за ст. 185 КК України – 150 кримінальних проваджень; б) за ст. 186 КК України – 120 кримінальних проваджень; в) за ст. 187 КК України – 115 кримінальних проваджень; г) за ст. 190 КК України – 120 кримінальних проваджень; д) за ст. 296 КК Укра-їни – 150 кримінальних проваджень. Хронологічні межі вибірки – 2002–2012 роки. Слід зазначити, що необхідною складовою ціни нарко-тизації також є розміри витрат на лікування та страхових ви-плат у разі тимчасової втрати непрацездатності потерпілих від агресивно-насильницьких злочинів, вчинених особами у стані наркотичного сп’яніння та особами, хворими на наркоманію поза станом сп’яніння. Однак, нажаль, доводиться констатува-ти, що в нашій державі відсутня налагоджена система моніто-рингу зазначеної інформації, а тому її збирання й аналіз вияви-лися неможливими. Крім того до ціни наркотизації доцільно було б також включити й усереднені витрати, пов’язані з орга-нізацією виконання та відбування немайнових видів покарань за вчинення злочинів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів, а також злочинів, вчинених у стані наркотичного сп’яніння та особами, хворими на наркоманію поза станом сп’яніння. Однак ця сторона дослідження є надто об’ємною для даного дослі-дження, а її предмет виходить за межі проблем ціни наркоти-зації, що не дозволяє нам його охопити. З наведених вище критеріїв ціни наркотизації видно, що до них включені й ті, що охоплюють витрати суспільства й держави, пов’язані з існуванням та протидією злочинності осіб, хворих на наркоманію та осіб, які вчинили злочини у стані нар-котичного сп’яніння. Такий крок ґрунтується на вихідних мето-дологічних настановах, окреслених в першому розділі цього дослідження, а також розумінні складної феноменологічної природи наркотизації, яка відтворюються у нерозривному зв’язку зі злочинністю осіб, що допускають немедичне вживан-ня наркотичних засобів з тією чи іншою мірою інтенсивності та продиктований необхідністю формування комплексного бачен-ня проблем деструктивного тиску наркотизації за якомога ши-ршим переліком «контрольних точок» на платформі утвер-дження прогресивно гуманістичних тенденцій розвитку украї-нського суспільства.


141

Отже, середній розмір матеріальної шкоди від одного злочину, вчиненого особою, хворою на наркоманію або у стані наркотичного сп’яніння становить: шкода від однієї крадіжки – 473 грн.; від одного грабежу – 385,4 грн.; від одного розбою – 402,7 грн.; від одного шахрайства – 943,5 грн.; від одного хуліган-ства – 87,3 грн. Перерахунок зазначених показників з ураху-ванням середньозваженої кількості злочинів відповідних кате-горій, які кожного року (протягом останніх 10 років) вчинялися зазначеними особами дозволяє зробити висновок, про те, що пряма майнова шкода за вказаним критерієм ціни наркотизації щорічно складає близько 1.552.084,4 грн.

Обсяги витрат, пов’язані з наданням допомоги на похо-вання та виплат пенсій у зв’язку із втратою годувальника пря-мо та сукупно залежить від: а) кількості потерпілих від вбивств та тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть, які були вчинені хворими на наркоманію або у стані наркотичного сп’яніння; б) усередненого показника виплат з розрахунку на одну особу; в) кількості непрацездатних членів сім’ї, які були на утриманні у потерпілого.

За результатами аналізу й узагальнення зведених ста-тистичних відомостей МВС України встановлено, що середньо-річний рівень потерпілих від вбивства та тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть та які були вчинені хвори-ми на наркоманію або у стані наркотичного сп’яніння протягом останніх десяти років становить 12 осіб. З них в середньому – кожні 9 були застраховані, а 3 – безробітні. З тих, які були за-страховані (тобто були працевлаштованими) – кожні 5 осіб ма-ли на утриманні по одному неповнолітньому. Розрахунок обу-мовленою настанням смерті складової ціни наркотизації здійс-нюється із врахуванням наступних положень чинних нормати-вно-правових актів.

Статтею 29 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» перед-бачена допомога на поховання у разі смерті безробітного, роз-мір якої встановлюється на рівні прожиткового мінімуму.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про загально-обов’язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 р. № 1058-IV пенсія у зв’язку з втратою годувальника признача-ється в розмірі: на одного непрацездатного члена сім'ї – 50 від-сотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та біль-ше непрацездатних членів сім’ї – 100 відсотків пенсії за віком


142

померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками. Допомога на поховання застрахованої особи надаєть-ся в розмірі, що встановлюється правлінням Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, але не менше розміру прожиткового мінімуму. На сьогоднішній день цей розмір згідно Постанови Правління Фонду соціального страху-вання з тимчасової непрацездатності «Про встановлення розмі-ру допомоги на поховання» від 16.11.2011 р. № 55 складає 2200 грн.

Отже, на підставі проведення арифметичних операцій множення належних складників розрахунку, враховуючи рі-вень прожиткового мінімуму, встановлений Законом України «Про державний бюджет України на 2013 рік» (а оперування нормами саме цього закону необхідне для забезпечення реаль-ного сприйняття ціни наркотизації в абсолютних величинах з урахуванням цінової й соціальної політики сьогодення), маємо змогу дійти висновку, що ціна наркотизації від вбивств та тяж-ких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого щорічно складають близько 71241 грн.

Аналогічним чином визначаються усереднені показники витрат на поховання померлих внаслідок передозування нар-котичними засобами та хвороб, пов’язаних із їх вживанням, як, з огляду на їх середньорічну кількість у 2114 осіб протягом останніх десяти років, становлять 2.424.758 грн. (із розрахунку допомоги у розмірі прожиткового мінімуму, встановленого на 01 січня 2013 року – 1147 грн.).

Для виявлення рівня витрат на надання наркологічної допомоги в розрахунку на одного хворого нами було проведе-ний контент-аналіз звітної документації МОЗ України за пері-од листопад 2010 – вересень 2013 року, а також опитування 450 лікарів-наркологів Харківської, Кіровоградської, Донецької, Херсонської, Львівської, Рівненської, Житомирської та Одесь-кої областей України та Автономної Республіки Крим. За ре-зультатами дослідження було встановлено, що середньомісячні витрати на лікування одного наркохворого за критерієм варто-сті ліків складає 398,40 грн. Середній рівень ряду осіб, які пере-бувають на обліку в наркологічному диспансері та отримують наркологічну допомогу за останні 10 років складає 151900 осіб. Відтак, щорічно з державного бюджету витрати на лікування складають приблизно 60.516.960 грн. 726.203.520 грн.

Забезпечення одного ліжко-місця в наркологічних дис-пансерах в середньому по Україні обходиться у 3 грн. на день (у


143

різних областях ця цифра варіює від 2,85 грн. до 3,24 грн.). Су-купно в наркологічних диспансерах та наркологічних лікарня по державі станом на 01.01.2013 р. розгорнуто 5943 ліжка. Відтак, щорічно їх забезпечення обходиться державі у 6.418.440 грн. Таким чином, проведені вище розрахунки дають підста-ви для висновку, згідно з яким ціна наркотизації в приблизному грошовому виразі, що лягає фінансовим тягарем на державний бюджет України та суспільство в цілому, становить 736.670.043 грн. щорічно. Одразу ж слід наголосити на тому, що далеко не всі критерії були включені до розрахунку через об’єктивну немо-жливість акумулювання та аналізу відповідної інформації. Крім того, варто згадати й про рівень латентності наркотизації та злочинності, пов’язаної з нею в Україні, низький рівень роз-криття крадіжок (біля 43 %), грабежів (біля 62 %), розбоїв (біля 50 %), шахрайств (біля 28 %) та деяких інших злочинів, які зна-ходять значне своє відтворення в поведінці наркозалежних, що також вносить істотні корективи до ціни наркотизації. Тому слід ще раз наголосити на дуже відносному значенні вказаної цифри, відхилення якої від реальної в бік зменшення складає біля 150 %. Тому, вважаємо, реальна ціна наркотизації переви-

щує один мільярд гривень щороку без врахування витрат дія-льності Державної пенітенціарної служби щодо організації ви-конання та відбування покарань наркозалежними та особами, які вчинили злочини у стані наркотичного сп’яніння чи пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів психотроп-них речовин, їх аналогів та прекурсорів∗. Проте, прийняття до уваги навіть вказаного значення ціни наркотизації наочно за-свідчує масштаби тиску на бюджет держави, суспільство, особли-во в умовах хронічних кризових явищ в національній економіці. Географія поширення наркотизації виявляє диспропор-ції між різними областями України. Так, найбільш несприятли-

∗ Вказані відомості у ДПтС України централізовано не об-робляються, що унеможливлює її отримання за запитами згідно процедури публічного доступу до інформації. В офіційних звітах також інформація зазначеного характеру не фігурує. Крім того, можливість її співвідношення з компенсаціями від трудової діяль-ності засуджених становить суттєві методологічні й фактологічні труднощі через постійне варіювання ринкових цін на товари й послуги, кількості працюючих серед досліджуваної категорії осіб, обсягів їх доходів тощо.


144

вою в означеному контексті є наркотична ситуація в Дніпропе-тровській, Луганській, Миколаївській, Херсонській областях, де частка наркозалежних осіб від загальної чисельності мешкан-ців регіону майже вдвічі перевищує середньодержавний показ-ник. Щодо абсолютної кількості наркозалежних осіб, то за останні п’ять років ситуація кардинально не змінилася: почи-наючи з 2007 року й дотепер на Одеську, Донецьку, Дніпропет-ровську, Луганську області припадає понад третини усіх нарко-споживачів України, які перебувають на обліку [6, с. 20].

Також слід зауважити й на особливостях соціально-територіальної локалізації процесів наркотизації. Поширення захворювання на наркоманію й немедичного вживання нарко-тичних засобів, психотропних речовин має «осередковий» ха-рактер. Як слушно з цього приводу зазначає О. О. Сердюк, є підстави для фіксації виникнення осередків компактного про-живання локальних груп наркоманів, збут і торгівля відбува-ються в основному за місцем проживання торговців і наркома-нів, причому ця закономірність стосується й адміністративно-територіальної та регіональної структури України. Наркома-нія, як і раніше, залишається захворюванням головним чином міського населення України, проте протягом останніх років відзначається тенденція до збільшення серед наркоманів част-ки сільських жителів [7, с. 14]. Зокрема, середньорічний темп приросту наркозалежних мешканців сільської місцевості в пе-ріод з 1994 року по 2005 рік становив 1,41 [8, с. 233], а з 2005 по 2012 рік хоча й знизився, проте залишився більше одиниці – 1,08, що на фоні загального зниження кількості наркозалежних виявляє суттєву проблему наркотизації українського села. Найпоширенішими місцями придбання наркотичних засобів згідно результатів проведеного нами on-line опитування в соціальних мережах «Facebook», «Одноклассники» та «ВКон-такте», яке охопило 15624 респонденти з можливістю надання одночасно відповідей за кількома позиціями, є: 1) дискотеки, бари – близько 47 %; 2) вулиця – близько 33 %; 3) вечірки – бли-зько 29 %; 4) ринки – близько 24 %; 5) аптеки – близько 21 %; 6) навчальні заклади – близько 12 %; 7) парки – близько 8 %; 8) інтернет-ресурси – близько 6 %; 9) працівники міліції – бли-зько 0,1 %. Отже, розважальні заклади, місця проведення свят-кових заходів та аптеки очікувано лідирують у «рейтингу» місць незаконного придбання наркотичних засобів. Разом з тим, викликає стурбованість суттєва частка респондентів, які


145

надали зауважили на тому, що не викликає труднощів придба-ти наркотичний засіб у навчальних закладах та через інтернет-ресурси. Це свідчить про суттєві прорахунки в організації на-вчально-виховної роботи в закладах освіти, незадовільний рі-вень профілактичної роботи підрозділів БНОН на відповідних об’єктах обслуговування, зокрема у взаємодії з адміністрацією вказаних закладів. Крім того, підтвердилась гіпотеза й про те, що джерелом незаконного придбання наркотичних засобів зо-стаються в низці випадків незаконні дії працівників ОВС. Зок-рема, на цю обставину вказали 15 респондентів (або 0,1 % від загальної кількості). У зв’язку з цим проблема наркотизації виводиться на орбіту зв’язків з проблемою іншого ґатунку – злочинністю працівників ОВС. Окремі працівники вказаних органів долучаються до процесу задоволення попиту на нарко-тичні засоби, включаючись до детермінаційного комплексу наркотизації, а остання, в свою чергу – до детермінації злочин-ності працівників ОВС. В цьому контексті виявляється ще одна кримінологічно значуща грань відтворення в суспільстві фоно-вих для злочинності явищ, й зокрема – наркотизації. Список використаних джерел:

1. Зріз наркотичної ситуації в Україні (дані 2007 року). – К. : Український медичний та моніторинговий центр МОЗ України, 2008. – 16 с.

2. Лікування наркозалежності в Україні та оцінка його ефективності : звіт про дослідження / А. М. Вієвський, С. В. Дво-ряк, С. В. Сидяк [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.irf.ua/files/ukr/programs_health_news_1477_ua_PR.pdf.

3. Рівень поширення і тенденції вживання тютюну, алко-гольних напоїв, наркотичних речовин серед учнівської молоді України : 2011 / О. М. Балакірєва (кер. авт. кол.) ; Т. В. Бондар, Ю. П. Галіч. Укр. ін-т соціол. дослідж. ім. О. Яременка. – К. : ТОВ ВПК «ОБНОВА», 2011. – 176 с.

4. Зріз наркотичної ситуації в Україні (дані 2010 року) – К. : Український медичний та моніторинговий центр з алкоголю та наркотиків МОЗ України, 2011. – 26 с.

5. Ходимчук О. О. Насильницька злочинність осіб з пси-хічними аномаліями та її запобігання : дис. … канд. юри. наук : 12.00.08 / Оксана Олегівна Ходимчук / Національна академія внут-рішніх справ України МВС України. – К., 2005. – 244 с.

6. Раєцька Л. В. Кримінологічні засади протидії наркома-нії в України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Л. В. Раєцька. – К., 2007. – 227 с.


146

7. Сердюк О. О. Наркотизм як соціальне явище : його те-нденції та напрямки профілактики : автореф….канд. соц. наук : 22.00.03 / О. О. Сердюк. – Х., 2003. – 23 с.

8. Юношев О. В. Примусове лікування від наркоманії : кримінально-правовий та кримінологічний аспекти : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / О. В. Юношев. – Донецьк, 2006. – 248 с. Исследовано современное состояние наркотизации. Выявлен высокий её уровень, неблагоприятная динамика и усложненная структура. Обращается внимание на высокий уровень латент-ности наркотизации. На основании анализа динамики, геогра-фи, цены наркотизации и преступности в сфере незаконного обращения наркотических средств, психотропных веществ, их аналогов и прекурсоров сделан вывод о наличии идентичных те-нденций в их воспроизведении и доказана, таким образом, обус-ловливающая связь этих явлений. Проанализированы показа-тели преступности лиц с наркозависимостью и лиц, которые совершили преступления в состоянии наркотического опьяне-ния в результате чего установлено, что уровень этих преступ-лений остается достаточно высоким, а динамика – неблагопри-ятной. Ключевые слова: наркотизация, преступность, фонове явление, уровень, динамика, структура, география, цена.

The modern state of drug addiction has discovered. His high level, unfavorable dynamics and complicated structure, has educed. Attention on the high level of drug addiction’s latentness. On the basis of analysis of drug addiction’s dynamics, geography, price and criminality in the field of illegal appeal of narcotic facilities, psychotropic substances, their analogues has drawn conclusion about the presence of identical tendencies stipulating connection of these phenomena is well-proven in their reproducing, thus. The indexes of criminality of persons with drug addiction and persons, that committed crime in a state of narcotic intoxication it is set as a result, that the level of these crimes remains high enough has analysed. Key words: drug addiction, criminality, background for criminality, level, dynamic, structure, geography, price.



147

© Орлов Ю. В., 2014

Орлов Юрій Володимирович, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.23

ХАРАКТЕРИСТИКА МОТИВАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЗЛОЧИНУ

Стаття присвячена дослідженню особливостей політичного мотиву й мотивації політичного злочину. На основі аналізу іс-нуючих в психології, юриспруденції підходів до визначення моти-ву, надається авторське бачення його сутності у єдності таких категорій, як потреба, воля та мета. Формується поняття політичного злочину. Надається характеристика його мотивації на основі аналізу механізму особистісно-політичного конфлікту. Ключові слова: мотив, потреба, воля, мета, мотивація, полі-тичний злочин, конфлікт.

Загострення в Україні суспільно-політичної обстановки,

що спостерігається останнім часом, має своїм наслідком суттє-ве погіршення практично всіх параметрів соціодинаміки – від економічних показників розвитку народного господарства до вкрай негативних тенденцій у відтворенні злочинності. В стру-ктурі останньої можливо фіксувати збільшення частки так званих політичних злочинів, тобто тих, вчинення яких так чи інакше детерміноване протиріччями політичного характеру, або ж інакше – політично умотивованих.

Феномен політичної злочинності, як кримінологічна гносеологічна одиниця, притягує увагу дослідників вже достат-ньо тривалий час. Ідеї фундаментального й прикладного харак-теру щодо характеристики соціально-правової природи, меха-нізму вчинення й детермінації політичного злочину і політич-ної злочинності, особистості злочинця містяться у працях О. М. Бандурки, Б. Вассоні, С. Вібера, В. О. Глушкова, В. В. Голіни, Г. М. Горшенкова, Л. Н. Дунаєвої, В. М. Дрьоміна, М. А. Зелінської, П. А. Кабанова, М. П. Карпушина, О. М. Костенка, В. В. Лунєєва, О. М. Литвака, О. М. Литвинова, М. І. Мельника, А. А. Музики, О. С. Овчинського, І. В. Паславського, А. Л. Смор-гунової, А. С. Сотули, В. А. Шабаліна, Д. А. Шестакова, Г. Й. Шнайдера, Т. Р. Янга та ін. На монографічному рівні кан-дидатських дисертацій означені питання порушувались А. Ф. Кулаковим (2002 р.), В. О. Чірікіним (2003 р.), Д. А. Квоном (2008 р.) Г. В. Маляр (2010 р.), докторських дисертацій –


148

П. О. Кабановим (2008 р.). Втім, проблеми мотивації політичних злочинів й досі залишаються багато в чому не вирішеними. Зокрема, відсутнє достатньо повне знання про сутність полі-тичного мотиву, його типи та й взагалі – про можливість існу-вання, наукову коректність, що і зумовлює актуальність теми цієї статті.

Мета статті – надати характеристику мотивації полі-тичного злочину як основного особистісного компоненту меха-нізму його вчинення.

Дослідження мотивації політичного злочину, керуючись логікою сполучення термінів у цьому понятті, змушує залучити до орбіти наукового пошуку такі дотичні до заявленої пробле-матики аспекти кримінологічного знання, як, власне, сутність мотиву й мотивації злочинної поведінки, а також зміст катего-рії «політичний злочин». Відтак, визначимось спочатку з пер-шою вихідною категорією – мотивом злочину та похідним від нього поняттям – мотивацією злочинної поведінки.

Проблемами сутності, спрямованості мотивів і мотива-ції поведінки в цілому та, зокрема, злочинної, займалася плеяда видатних вітчизняних та зарубіжних психологів, юристів, а саме: В. К. Вілюнас, П. А. Воробей, І. М. Даньшин, А. Ф. Зелінський, В. М. Кудрявцев, О. М. Леонтьєв, А. Маслоу, Е. Ф. Побегайло, С. В. Познишев, С. Л. Рубінштейн, А. В. Савченко, В. С. Установ, Г. С. Фельдштейн, X. Хекхаузен, М. П. Чубинський та ін. Однак, єдності в поглядах на означену проблематику так і не було досягнуто. В свою чергу, дещо парадоксальним та не-виправданим з точки зору юридичної техніки (застосування так званого «погано визначеного» поняття), видається оперування в тексті КК категорією «мотив», а звідси і закріплення юридич-ного обов’язку щодо його доказування, в обстановці наукової невизначеності та дискусійності перш за все в наукових колах психологів. У зв’язку з цим, спершу дещо зупинимося на опи-санні проблемних аспектів розуміння мотиву. У працях вітчизняних вчених з кримінального права та кримінології чи не у всіх підручниках, дисертаційних та інших дослідженнях можна знайти тезу, що мотив – це внутрішнє спонукання до вчинення тієї чи іншої дії (бездіяльності). Як правило, автори беруть це визначення за постулат та вибудо-вують на ньому теоретичні конструкції мотивів тих чи інших видів злочинів, виробляють відповідні правила кримінально-правової кваліфікації, характеризують особистість злочинця.


149

Проведений аналіз наукової літератури з психології та кримінального права дає підстави стверджувати, що на сього-днішній день склалося кілька напрямків у розумінні категорії «мотив». Перший напрямок представлений у працях таких вчених, як О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінтштейн, С. А. Тарарухін, К. Є. Ігошев, Б. С. Волков, А. В. Наумов та ін. Визначення мо-тиву зазначеними науковцями надається через призму усвідо-млення наявної потреби. Так, наприклад, за О. М. Лентьєвим та С. Л. Рубінтштейном мотив – це «предметована» потреба [1, с. 14; 2, с. 56]. Тобто при визначенні сутності мотиву увага акце-нтується на конкретному предметові. Виходячи з такого розу-міння, мотив виступає проміжною ланкою між потребою та кінцевим результатом, метою і є усвідомленим началом людсь-кої діяльності. Схожу позицію висловлює і Х. Хекхаузен, вка-зуючи, що мотив є бажаним цільовим станом у рамках відно-шення «індивід – середовище» [3, с. 81]. Але проблемним в цьо-му баченні видається розмитість сутнісної характеристики мо-тиву та його вираження через інші, суміжні категорії, такі як потреба, цілі, предмет. Цим же недоліком відзначається і низка західних теорій мотиву, в яких останній наповнюються змістом через характе-ристику потреб, інстинктів, потягів (Р. Ардрі, К. Лоренц, А. Ма-слоу, Д. Моріс, З. Фрейд та ін.), або ж через описання процесу протікання реакції людини на зовнішні подразники (Л. Берко-віц, Р. Берон, Б. Скінер та ін.) Інша група вчених (Б. В. Харазишвілі, В. С. Чубинський та ін.) при з’ясуванні змісту мотиву акцент робить на емоцій-ному стані та вольовому компоненті особистості. Як зазначає Б. В. Харазишвілі, мотив – це емоційний стан особи, який вияв-ляється у прояві волі, пов'язаної з розумінням необхідності да-ної поведінки і бажанням її здійснення [4, с. 154]. Аналогічну позицію займав і В. С. Чубинський, який вбачав у мотиві перві-сну ланку вольового процесу. Ця точка зору, як видається, є більш сутнісною за попередні, адже дає підстави описати родо-ву приналежність мотиву до певного емоційного стану. Однак, слабкістю даної позиції, на нашу думку, є, по-перше, пов’язування емоційного стану з вольовою складовою особисто-сті, що далеко не завжди має прямий безпосередній зв’язок та, по-друге, постулювання усвідомленості (розуміння) джерела походження відчування необхідності, що також є доволі сумні-вним.


150

Одним з останніх комплексних досліджень мотиву у вітчизняному кримінальному праві є праця А. В. Савченка «Мотив і мотивація злочину», в якій вчений на підставі аналізу різних наукових підходів доходить висновку, що під мотивом слід розуміти «інтегральний психічний утвір, який спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його під-ставою» [5, с. 14]. Дане визначення, попри глибоке теоретичне обґрунтування видається доволі дискусійним через його до пе-вної міри узагальнений, неконкретизований характер, обтяже-ність феноменологічною складовою. Крім того, неважко помі-тити, що позиція А. В. Савченка по суті дублює викладену ви-ще, згідно з якою мотив визнається внутрішньою спонукою до будь-якої діяльності. Таким чином, жодна з викладених позицій не може пов-ноцінно забезпечити науковим обґрунтуванням теоретичну та законодавчу категорію «мотив злочину», наситити її конкрет-ним, структурованим змістом. Поряд з цим, аналіз численних поглядів на природу мотиву дає підстави виокремити три клю-чові поняття, якими оперують дослідники, надаючи йому ви-значення:

1) Потреби. Прийнято вважати, що незадоволена по-треба є вихідним станом в процесі розгортання процесу діяль-нісної активності, поведінки. Вважаємо за можливе з цим пого-дитись. У зв’язку з цим, звертає на себе увагу праця «Мотива-ція та особистість» американського психолога Абрахама Мас-лоу. В ній вчений виклав результати багаторічних досліджень мотиваційної структури особистості та сформулював перелік (ієрархію) базових потреб людини, які і фундують, власне, по-дальший процес формування цілі, активації волової сфери та початку відповідної дії. До таких потреб вчений відносить на-ступні: а) фізіологічні потреби; б) потреба в безпеці (в тому чи-слі – у соціальній безпеці); в) потреба в коханні та приналежно-сті; г) потреба в повазі; д) потреба в самоактуалізації; е) базові когнітивні потреби, тобто прагнення до отримання нового знання; ж) естетичні потреби. Зазначений перелік потреб у його завершеному вигляді в цілому визнається у сучасній пси-хології [6, с. 117].

2) Воля. Поняття «воля» має різні трактування у психо-логії. За В. Селівановим, під волею слід розуміти активність особистості – і передусім активність регуляції в умовах подо-


151

лання труднощів. Ця активність має два аспекти: змістовий та аспект форми виявлення процесу [7, с. 43].

За В. О. Іванніковим, під волею слід розуміти довільну форму мотивації зі створенням додаткового спонукання (чи гальмування) до суспільно-необхідної чи соціально-контрольованої дії. Воля – це остання стадія в оволодінні люди-ною власними процесами, а саме – в опануванні власним моти-ваційним процесом. Воля – це довільне створення спонукання до дії через уявний мотив. Воля є не лише особливим способом мотивації, а її особливою формою – довільною мотивацією. Во-ля належить до особистісного рівня регуляції, який характери-зується наявністю особистісного смислу – тобто відображення у свідомості людини відношення мотиву до цілі та умов дії [8, с. 75].

За К. Левіним, якщо поведінка взагалі є результатом розвантаження тієї енергії, джерелом якої є наші потреби, то воля – це така поведінка, яка опирається на джерела енергії не природних потреб, а квазіпотреб. Ці квазіпотреби – уявні потреби – створюють напруження, яке й призводить до рішення [9].

Жодна з наведених думок не додає ясності у розумінні волі та її співвідношення з мотивом, адже в одних випадках трактується як форма мотиву, в інших – її передумовою, або ж наступним етапом розвитку мотиваційного стану особи.

Не втягуючись до дискусії, зазначимо, що найбільш оп-тимальним для розуміння та логічно довершеним є інтегратив-не розуміння волі, згідно з яким остання розглядається як фе-номен регуляції суб’єктом своєї діяльності і поведінки, що за-безпечує формування цілей та концентрацію внутрішніх зу-силь на їх досягнення [10, с. 67]. При цьому воля може мати як усвідомлений характер (при усвідомленості потреби), так і ре-флекторний (при неусвідомленому характері потреб).

3) Мета (ціль) – це усвідомлений кінцевий результат ді-яльності людини. Мета є результатом дії волі, спрямованої на пошук предмету, здатного задовольнити актуальну потребу.

Таким чином, як випливає з наведеного, динамічна ха-рактеристика (механізм) процесу розгортання поведінкової активності охоплює: а) актуалізацію потреби, яке викликає почуття незадоволеності. Останнє може відбуватися як в усві-домленій формі джерел такого відчуття, так і у неусвідомлених формах у виді тривожності, бажання; б) активізацію вольових процесів, спрямованих, по-перше, на пошук предмету, який здатен задовольнити потребу (вольова фаза цілепокладання)


152

та, по-друге, на консолідацію фізичних, психічних зусиль та конкретних форм поведінки, спрямованих на досягнення ви-значеної мети.

Враховуючи викладене, логічним буде припустити, що категорія мотиву є неонтологічною, адже не відповідає реально існуючим нервово-психологічним процесам, консолідує описані гносеологічно автономні явища і процеси психіки та поняття, що їм відповідають. Разом з цим, видається за можливе визнати доцільність існування у науковому обігу означеної категорії, відводячи їй синтетичну функцію: об’єднуючи потреби, волю та предмети діяльності (мету), мотив характеризує загальну спря-мованість поведінки на основі специфічного емоційного цілес-прямованого стану, обумовленого дією волі. На підставі цього пропонуємо під мотивом розуміти науковий конструкт, який відображає у єдиній ланці психічної активності потребу, волю та мету (цілі). В цьому контексті мотивація є поняттям, що пе-реносить статичне уявлення про мотив поведінки на площину динамічних взаємодій описаних вище складових мотиву та, таким чином, може бути представлена як механізм актуалізації й задоволення конкретної потреби засобами вольової активнос-ті і цілепокладання. До цього процесу, звичайно, можуть втру-чатися й інші компоненти психіки, такі, як емоції, тривожність, особливості індивідуального сприйняття зовнішніх подразників тощо. Однак, ці компоненти відіграють роль факторів впливу на процес мотивації, не складаючи його основний зміст.

Відомо, що злочин є суть соціальний конструкт, в якому виражається певна оцінка законодавця, обумовлена конкретно-історичним етапом розвитку суспільства й іншими аспектами доцільності, що мають місце в процесі законотворчості та не завжди пов’язуються з об’єктивними чинниками (корпоративні інтереси, вплив організованої злочинності на процеси державо-творення й правотворчості тощо). Іншими словами, лише не-значна кількість злочинів (таких як, наприклад вбивства, зґва-лтування, крадіжки і т.п.) є явища непрохідними , а властивими роду людському в незалежності від політичного режиму, форми правління, типу правової системи та інших факторів соціального характеру, в тому числі й державності як такої. В решті ж – є під-стави для цілковитої екстраполяції типових рис мотивації по-ведінки й на мотивацію злочинних практик за деякими виклю-ченнями, які стосуються імпульсивних, звичних злочинів й злочинів осіб з аномаліями психіки, що не виключають осуд-


153

ність. Відтак, є достатньо підстав вважати, що процес мотивації так званого політичного злочину має охоплювати у психічній динаміці (яка може мати достатньо тривалу темпоральну хара-ктеристику з різними фазами інтенсивності й тимчасовими замісними механізмами) вказані вище елементи, а саме: потре-бу, волю та мету. Їх конкретний зміст з’ясовується вже через аналіз поняття політичного злочину.

Щодо останнього, в науці не склалося єдиної точки зору. Так, Г. В. Маляр визначає політичний злочин, як умисне суспі-льно небезпечне діяння, передбачене відповідними міжнарод-но-правовими актами, та/або криміналізоване національним законодавством, що вчиняється з політичного мотиву (курсив

наш – О. Ю.) і є однією з протиправних форм боротьби за владу в державі чи на міжнародному рівні [11, с. 5]. Таким чином, вчений виказує розуміння політичного злочину в контексті двох провідних його ознак: політичний мотив та мета боротьби за владу. Аналогічну думку висловлює також і Д. А. Квон [12, с. 14], В. Дж. Чеймбліс [13, p. 187–188]. Таку позицію в цілому слід визнати достатньо виваженою. Разом з тим, залишається не до кінця зрозумілим, який же, власне, зміст так званого по-літичного мотиву (який, до речі, не відомий психологічній нау-ці). На думку Г. В. Маляр політичний мотив є бажанням (кур-

сив наш – Ю. О.) особи у протиправний спосіб прийти до влади, утримати, використати або вплинути на державну владу на національному та/або міжнародному рівні [11, с. 6]. Проте, до-статньо проблематичним з точки зору наукової коректності видається ототожнення мотиву з бажанням, адже останнє є лише зовнішнім, поверхневим, епізодичним проявом мотива-ційного процесу, а змістовно тяжіє радше до мети, аніж до мо-тиву. Тому бажання прийти до влади, утримати, використати або вплинути на державну владу виражає процес й результат цілепокладання, який, в своїй більшості не виражає сутності актуалізованої потреби – базової детермінанти мотивації.

На цьому ж, до речі, наполягає і сама Г. В. Маляр, вка-зуючи, що політичний злочин може вчинятися не лише з полі-тичною метою (наприклад, встановлення тоталітарного режи-му), а й з іншою метою (зокрема, отримати доступ до природних ресурсів іншої держави) [11, с. 6]. Відтак, політичний мотив в принципі не може бути зведений до бажання отримати, утри-мати державну владу в тій чи іншій її частині, а тому і політич-


154

ний злочин не може описуватись виключно на основі описання політичної мети.

Дещо інший погляд на сутність політичного злочину пропонує А. Тарк, відповідно до якого злочини є політичними остільки, оскільки вони визнаються такими існуючою публіч-ною владою. Законодавче визначення ряду злочинів у якості політичних не буде мати ніякого змісту, оскільки практично будь-який закон може бути використаний владою як зброя для боротьби з непримиренною опозицією. Кримінологи ж, на дум-ку А. Тарка, повинні зосередити увагу не на спробах класифі-кації політичних злочинів з погляду закону або мотиву їхнього здійснення, а на нейтралізацію свавілля влади, яка оголошує звичайні злочини політичними [14, p. 43–45]. Не важко поміти-ти, що вчений стоїть на позиціях соціального конструктивізму й вважає за доцільне визначати політичний злочин через фор-мування про нього поняття в законі про кримінальну відпові-дальність суб’єктом політичної влади, а не через визнання його самостійної унікальної мотиваційної природи. Ідентична думка відображена і у працях С. Шейнголда [15]. Вважаємо цей підхід більш обґрунтованим за попередній. Дійсно, коли йдеться про оцінку характеру суспільної небезпечності злочину, виражено-го через штучні юридичні конструкти (в тому числі й такі, як державний суверенітет, владні повноваження тощо), недоціль-ним видається їх механічне перенесення на сферу психічного, тобто природного. В протилежному випадку маємо констатува-ти зв’язок між політичними оцінками певної групи діянь як відповідних злочинів, що мають місце за різних політичних режимів і систем позитивного права із принциповими механіз-мами мотивації людської поведінки, що, звичайно, є неприпус-тимим. Такі операції можливо описати в категоріях редукціоні-зму. Останній далеко не завжди є виправданою методологічною основою, тим паче у галузі суспільствознавчих, комплексних (антропо-соціологічних) досліджень, до числа яких відносяться й кримінологічні.

Відтак, політичний злочин можливо, на нашу думку,

визначити як передбачене законом про кримінальну відпові-

дальність умисне суспільно небезпечне діяння, спрямоване на

отримання, утримання державної влади, зміни окремих її

складових (органів, посадових осіб, програми розвитку, ідеоло-

гії тощо), а також суспільної думки про функціонування та-

кої влади. Кримінально-правова оцінка таких діянь можлива


155

виключно через опосередковане закріплення окремих ознак, у зв’язку з чим політичність злочину є радше його внутрішньою властивістю, аніж зовнішнім проявом. Саме означена вище мета (спрямованість) наділяє певну суспільно небезпечну пове-дінку (терористичний акт, масові заворушення, групове пору-шення громадського порядку тощо) політичним забарвленням. І саме останнє є тим критерієм, використовуючи який ті діяння, які навіть і визначені в законі про кримінальну відповідаль-ність як злочини, набувають характеру незлочинних, суспільно корисних при видозміненому політичному режимі. На підтвер-дження цієї тези можливо навести відомі приклади реабілітації політичних в’язнів після переоцінки значення їх діянь і навпа-ки – наділення ознаками злочинної діяльності політичних ліде-рів після їх відставки, що неодноразово мало місце і в радянсь-кій історії, і в історії незалежної України. Тож, вочевидь, сут-ність політичного злочину полягає саме в оцінці діяння як тако-го, що посягає на відносини владарювання, намагаючись внести в них зміни прямо чи опосередковано, вчиняючи кримінально карані діяння проти основ національної безпеки, громадської безпеки і громадського порядку, життя і здоров’я, у сфері слу-жбової діяльності тощо. Конкретна ж оцінка діяння цілковито залежить від системи координат, в якій відбувається сприйнят-тя й відображення інформації про подію злочину як самим винним, так і сторонніми особами.

В свою чергу зазначена система координат є нічим ін-шим як спрямованістю особистості, що виражається у відпові-дних її установках, диспозиціях (на індивідуальному рівні) та політичною суспільною свідомістю (на масовому рівні). Як пе-рше, так і друге ґрунтуються на універсальних властивостях психіки щодо відображення соціально сконструйованої

∗

∗ Соціальне конструювання здійснюється за допомогою широкого спектру засобів, які мають єдину мету – вплинути на ідеологічну, світоглядну компоненту як масових соціальних проце-сів, так і індивідуальної свідомості. Інструментарій такого впливу досить широкий – від легального й вельми прозорого створення нормосистем в межах правотворчої діяльності органів державної влади й до корпоративного фреймингу новин, використання у ЗМІ, рекламі знаково-символічних, аудіовізуальних нейротехнологій, здатних викликати емоційний резонанс, підвищену тривожність, корегування змісту навчальних програм у системі освіти тощо.


156

об’єктивної дійсності крізь призму суб’єктивних ціннісно-категоріальних надбудов свідомості й комплексу підсвідомого, в тому числі й колективного несвідомого. В цьому контексті по-літичний злочин виявляється як конфлікт між пропонованим соціальним конструктом (як з боку суб’єктів політичної влади, так і з боку їх опонентів) та суб’єктивними можливостями його індивідуального психічного сприйняття, вбудовування й підст-руктуру диспозицій та подальшого відображення, усвідомлення й регуляторного впливу Сам конфлікт може стосуватися будь-якої із вказаних функцій психіки та мати наступні варіації:

а) вплив на особу інформацією політичного характеру з викривленим значенням, або значення якої їй невідоме, в ре-зультаті чого її сприйняття не можливе в істинному значенні або ж в принципі. Як влучно з цього приводу «зазначав» Козь-ма Прутков: «Многие вещи нам непонятны не потому, что на-ши понятия слабы, но потому, что сии вещи не входят в круг наших понятий» [16]. Відсутність належного знання про полі-тичну сферу організації суспільного життя у широких верств населення зумовлює з одного боку відомий ступінь її закритос-ті, а з іншого – закладає фундаментальні протиріччя, конфлік-тність політичних відносин. Суттєвий внесок у підживлення дестабілізаційного політичного підґрунтя вносять білі плями політико-ідеологічного виховання в системі освіти, поширення соціальних міфів про те, що політика – брудна справа і т. п. Окремою проблемою, дотичною до вказаної, є умисна масова дезінформація про політичні події, поширення оцінок «експер-тів», що висвітлюють лише фрагменти суспільно-політичної дійсності тощо;

б) інформація сприйнята у дійсному значенні, усвідом-лена, однак впливає на регуляцію поведінки у неналежному соціальному контексті. В такому разі також має місце конф-лікт між суб’єктивними очікуваннями та об’єктивними можли-востями. В цьому разі регуляція поведінки відбувається з ура-хуванням сприйнятої, усвідомленої інформації, але для задово-лення особистих потреб, які в конкретній ситуації задовольня-ються всупереч параметрам зовнішньополітичної кон’юнктури, у зв’язку з чим і знаходять негативну соціальну оцінку, розці-нюються як злочин. При цьому варто зауважити, що сфера політики – це завжди сфера взаємодії груп населення заради урегулювання спільних інтересів окремої частини (більшої чи меншої – питання етичного підґрунтя державної влади, її спра-


157

ведливості) суспільства засобами реалізації можливостей дер-жавного суверенітету на певній території. Тому, вказані особи-стісні потреби у випадку вчинення політичного злочину завжди так чи інакше екстраполюються на потреби групові (ототож-нюються з ним самим суб’єктом. Наприклад, наявність у особи інформації про організовані злочинні угруповання, члени якого входять у депутатський корпус, уряд сприяє актуалізації по-треби у забезпеченні особистої соціальної безпеки, що поши-рюється на безпеку групову – певної частини населення (або ж всього населення) держави, що врешті-решт зумовлює радика-льні прояви протесту, що мають ознаки складу конкретного злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідаль-ність) та/або групові потреби переносяться на сферу особистіс-ного, сприймаються як власні.

Викладені міркування дозволяють зробити висновок, що мотивація так званого політичного злочину підпорядкована загальним закономірностям психічної діяльності. Формування ж так званого політичного мотиву, який, підкреслимо, не є, на наше переконання, самостійною гносеологічною одиницею, перебуває в площині актуалізації потреб, які так чи інакше детерміновані проявами групової приналежності особистості, поширенням свого особистого психологічного простору на сфе-ру корпоративних інтересів і навпаки. Спираючись на розроб-лену А. Маслоу ієрархіє потреб особистості, є підстави ствер-джувати, що базовою потребою політичного злочину, а відтак і основою його мотиву, є потреба у приналежності. Остання ви-ражається у необхідності особи співвідносити себе з певною групою, переносячи на себе її здобутки, проблеми. Сприяти активізації такого співвіднесення може спільне (групове) емо-ційне переживання певної події∗, наявність однотипних зовні-шніх атрибутів (таких як мова, формений одяг тощо), спільних

∗ Продуктивним засобом для досягнення цієї мети, як засві-дчує досвід застосування політичних технологій в процесі безстру-ктурного соціального управління, є героїзація окремих подій, осо-бистостей, акцентування уваги на спільній для групи людей дійсній чи уявній загрозі (якщо така відсутня – вона створюється, обґрун-товується буденними смислами й символами, знаками, які обов’язково мають зачіпати емоційну сферу особистості й спону-кати до образи, страху, гніву), стресовому негативному емоційному переживанню тощо.


158

ворогів. Схильність особистості, яка знаходиться під впливом означених чинників, ідентифікувати себе із групою та відстою-вати саме групові інтереси, в тому числі й шляхом самопожер-тви, в науці прийнято описувати категоріями такого колектив-но-психологічного феномену як груповий нарцисизм, зміст якого достатньо вивчений. Відстоюючи групові інтереси, особи-стість, таким чином, задовольняє власну актуалізовану потребу в безпеці, яка виявляється трансформованою й екстрапольова-ною на політичну сферу суспільних відносин.

Таким особам зазвичай властиво вчиняти злочини, як прояв непокори пануючому політичному режим. С. Шафер та-ких осіб називає «абсолютними політичними злочинцями», тобто такими, які переконані у гострій несправедливості існу-ючого стану речей (економіки, судоустрою тощо), причина чого вбачається саме в політичній організації суспільства, хибах державного владарювання конкретної політичної групи [17, р. 29–38]. Суто індивідуальна потреба в забезпеченні безпеки

та/або приналежності засобами цілепокладання пов’язується із зовнішнім предметом – політичним режимом в цілому або ж окремим представником діючої державної влади. Мета ж зло-чину завжди має віддалені контури – зміна розстановки сил на політичній арені. В такому розумінні політичний мотив пред-ставляється як мотив особистого убезпечення, захисту соціові-тальних інтересів, а самого злочинця можливо віднести до екс-травертованого типу.

Дещо інший – реверсний – механізм мотивації політич-ного злочину прослідковується в тих ситуаціях, коли особис-тість намагається задовольнити особисті потреби (в безпеці, самоактуалізації, повазі, приналежності), апріорі ідентифіко-вані з потребами груповими (інколи, історія знає і такі випадки, – всенародними, національними) шляхом використання нада-них політичною посадою владних повноважень …. Така особ-ливість мотивації політичного злочину характерна для шизоїд-них й істероїдних особистостей, так званих «політичних ман’яків» (інтравертований тип злочинця). Проявляється за-звичай у злочинах, ззовні спрямованих на утримання політич-ної влади, придушення опору, нівелювання активності полі-тичної опозиції, отримання, посилення завуальованого впливу


159

на неї∗, або ж розширення політичного впливу шляхом військо-вої агресії, територіальної експансії. Втім, як і в попередньому випадку, в основі мотиваційного процесу знаходяться ті ж не-задоволені потреби у самоактуалізації, безпеці, приналежності. Відмінними з огляду на різницю у криміногенних ситуації ви-являються конкретні цілі та можливі засоби її досягнення, що є у розпорядженні суб’єкту владних повноважень.

Отже, підводячи підсумок нашому дослідженню, зазна-чимо, що мотивація політичного злочину виявляє універсальні механізми й закономірності психічної діяльності, ґрунтується на незадоволених в результаті особистісно-політичного конф-лікту потребах у самоактуалізації, безпеці, приналежності, за-звичай обтяжується явищем групового нарцисизму. У зв’язку з цим вважаємо, що злочини, які вчиняються службовими особа-ми, які займають особливо відповідальне становище, держав-ними діячами з використанням владних повноважень та спря-мовані на отримання майнової вигоди не відносяться до полі-тичних злочинів за свою суттю. Остання ж проявляється у за-доволенні особистих потреб винного засобами досягнення по-

літичних цілей – отримання, утримання, зміну державної вла-ди, окремих її ланок чи суб’єктів владних повноважень, вплив на їх діяльність. Відтак, спостерігається своєрідний приватно-публічний синтез, перенесення особистісного психологічного простору на сферу публічних інтересів. При цьому корисли-вість принципово не може перебувати в основі цього механізму. Вчиняючи політичний злочин, особа, перш за все, забезпечує власну безпеку, утверджує власну значущість, виражену у си-мволах приналежності до групи, народу. Саме в цьому й полягає найбільш суттєва особливість мотивації політичного злочину. Список використаних джерел:

1. Рубинштейн С. Л. Основи общей психологи / С. Л. Рубинштейн. – М. : Наука, 1946. – 704 с.

∗ Г. Й. Шнайдер, наприклад, вважає один з видів політич-них злочинів, які вчиняються правлячим угрупуванням в межах демократичної системи правової держави, спрямовані або проти власної держави та її громадян, або проти іноземних держав та їх громадян. Він відносить до цього виду такі зловживання представ-ників влади, як прослуховування телефонів політичних опонентів і т.п. [18, с. 389].


160

2. Леонтьев А. Н. Потребности, мотиви й змоции / А. Н. Леонтьев. – М. : Наука, 1971. – 40 с.

3. Хекхаузен X. Мотивация й деятельность: В 2 т. Пер. с нем. / Под ред. Б. М. Величковского / Х. Хекхаузен. – М. : Педагоги-ка, 1986. – Т. 1. – 408 с.

4. Харазишвили Б. В. Вопросы мотива поведения престу-пника в советском праве / Б. В. Харазишвили // Советское государ-ство и право. – 1964. – № 5. – С. 153–157.

5. Савченко А. В. Мотив і мотивація злочину : монографія / А. В. Савченко. – К. : Атіка, 2002. – 144 с.

6. Маслоу А. Мотивация и личность. – 3-е изд / А. Маслоу. – СПб : Питер, 2006. – 352 с.

7. Селиванов В. И. Воля и ее воспитание / В. И. Селиванов. – М. : Знание, 1976. – 187 с.

8. Иванников В. А. Психологические механизмы волевой регуляции / В. А. Иванников. – М. : Изд-во Московского ун-та, 2001. – 342 с.

9. Левин К. Намерение, воля и потребность / К. Левин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.twirpx.com/file/507329/?rand= 3465654.

10. Вилюнас В. К. Психологические механизмы мотивации человека / В. К. Вилюнас. – М. : Изд-во МГУ, 1990. – 283 с.

11. Маляр Г. В. Політична злочинність як об’єкт криміно-логічного дослідження : автореф. …дис. канд. юрид. наук : 12.00.08 / Г. В. Маляр. – К., 2010. – 19 с.

12. Квон Д. А. Политическая преступность : проблема кон-цептуализации и актуальне практики : автореф. дис…. канд. юрид. наук : 12.00.08 / Д. А. Квон. – М., 2008. – 24 с.

13. Chamblis W. J. State-Organized Crime / W. J. Chamblis // Criminology. – 1989. – Vol. 27. – P. 183–208.

14. Turk A. Political Criminality. The Defiance and Defense of Authority / А. Turk. – London : Sage Publications, 1982. – 432 p.

15. Scheingold S. Constructing the New Political Criminology : Power, Authority, and the Post-Liberal State / S. Scheingold // Law and Social Inquiry. – 1998. – Vol. 23. – P. 48–57.

16. Ширмин Г. И. Мысли заветные К. Пруткова / Г. И. Ши-рмин [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://crydee.sai.msu.ru/Universe_and_us/2num/v2pap15.htm.

17. Schafer S. The political criminal : The problem of morality and crime / S. Schafer. – New York : Free Press, 1974. – 189 р.

18. Шнайдер Г. Й. Криминология / Г. Й. Шнайдер / Пер. с нем.; Под общ. ред. и с предисл. Л. О. Иванова. – М. : Издательская группа «Прогресс» – «Универс», 1994. – 436 с.


161 © Орлов Ю. В., Миронюк Д. М., 2014

Статья посвящена исследованию особенностей политического мотива и мотивации политического преступления. На основе анализа существующих в психологии, юриспруденции подходов к определению мотива, приводится авторское виденье его сущнос-ти в единстве таких категорий, как потребность, воля и цель. Формируется понятие политического преступления. Предоста-вляется характеристика его мотивации на основе анализа ме-ханизма личностно-политического конфликта. Ключевые слова: мотив, потребность, воля, цель, мотивация, политическое преступление, конфликт. The article is devoted to research of political reason and motivation of political crime. On the basis of existing in psychology, jurisprudence analysis of reason’s determination, authorial vision over of his essence is brought in unity of such categories, as a necessity, will and aim. The concept of political crime is formed. Description of his motivation is given on the basis of personality-political conflict’s mechanism analysis. Key words: reason, necessity, will, aim, motivation, political crime, conflict.


Орлов Юрій Володимирович, кандидат юридичних наук, доцент

(Харківський національний університет внутрішніх справ), Миронюк Дмитро Миколайович,


УДК 343.9 (477)

КРИМІНОЛОГІЧНИЙ МОНІТОРИНГ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРАВОВО-ГО РЕГУЛЮВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Стаття присвячена дослідженню наукових засад провадження кримінологічного моніторингу ефективності правового регулю-вання. На підставі аналізу природи кримінологічного монітори-нгу надається характеристика кримінологічного моніторингу ефективності правового регулювання як інструменту протидії злочинності. В якості формалізованих параметрів моніторин-гової діяльності запропоновано визнати критерії кримінологіч-


162

ної неефективності нормативно-правових актів, як основи ме-ханізму правового регулювання. Надається їх характеристика. Ключові слова: кримінологічний моніторинг, ефективність правового регулювання, нормативно-правові детермінанти зло-чинності, кримінологічна ефективність нормативно-правових актів, критерії, протидія злочинності.

Обраний курс на розбудову правової, соціальної, демок-

ратичної держави України в контексті приєднання до європей-ського цивілізаційного поступу висуває перед українським сус-пільством якісно нові орієнтири та принципи в своїй організа-ції на базі рівності, гуманізму, справедливості та безпеки. Се-ред найбільш гострих проблем, які блокують прогресивні трансформації практично в кожній сфері суспільних відносин, зостаються високий рівень злочинності, її несприятлива струк-тура й динаміка, а також низька ефективність антикриміналь-ної діяльності. В характеристиці останньої на особливу увагу заслуговує проблема правового регулювання у сфері протидії злочинності, зокрема, його кримінологічної ефективності, ада-птивності до умов здійснення. В контексті інтенсивної соціоди-наміки практично за всіма її параметрами – від політичних, економічних до культурно-психологічних, етичних – трансфо-рмаційні процеси у правовій системі в цілому виявляються своєрідним фактором ризику. На думку багатьох учених-правників, правове регулювання в Україні характеризуються певною безсистемністю та конфліктністю. Правові помилки, допущені у процесі позитивно-правової нормотворчості, а та-кож відсутність вчасного корегування нормативно-правових актів з метою приведення їх у відповідність зі сформованими запитами, тенденціями розвитку в тій чи іншій кримінологічно значущій сфері суспільних відносин, можуть посилити соціа-льну напруженість, створити можливості для зловживання правом, спричинити дисфункцію окремих елементів криміна-льно-превентивної діяльності та набути, таким чином, криміно-генно небезпечного характеру. Відтак, постає необхідність у формуванні дієвих інструментів контролю за кримінологічною ефективністю юридичних чинників механізму протидії зло-чинності.

Одним з найбільш ефективних засобів контролю у сфе-рі управління протидією злочинності в науці прийнято вважати кримінологічний моніторинг. Останній зазвичай розуміється як


163

відкрита, динамічна, нелінійна, постійно діюча система спосте-реження, змістом якої є здійснювані на науковій основі збиран-ня, аналіз, узагальнення й оцінка кримінологічно значущих явищ, процесів і станів об’єктів в різні періоди часу з метою підвищення (підтримання) ефективності управління протидією злочинності. Провадження кримінологічного моніторингу пра-вового регулювання відкриває широкі можливості інформацій-ного забезпечення модераторів системи протидії злочинності щодо дійсного стану, а також динаміки змін та прогнозованих параметрів в об’єкті кримінально-превентивного впливу з ура-хуванням положень про нормативно-правову детермінацію злочинності. Наразі ж доводиться констатувати, що таке забез-печення здійснюється несистематизовано, а його наукові та методичні основи залишаються в достатній мірі не розробле-ними. У зв’язку з цим нагальною видається потреба у вироб-ленні науково-методичних засад та обґрунтованих рекоменда-цій щодо провадження кримінологічного моніторингу ефекти-вності правового регулювання у сфері протидії злочинності, а також використання його результатів у кримінально-превентивній правотворчій та правозастосовній діяльності. Теоретичні дослідження кримінологічних аспектів мо-ніторингової діяльності в тій чи іншій мірі висвітлені у працях як Ю. М. Антоняна, О. М. Бандурки, В. С. Батиргареєвої, М. М. Биргеу, В. В. Василевича, М. Г. Вербенського, С. Ю. Віцина, В. О. Глушкова, В. В. Голіни, І. М. Даньшина, Т. А. Денисової, О. М. Джужи, А. І. Долгової, А. П. Закалюка, О. Г. Кальмана, В. М. Кудрявцева, О. М. Литвинова, В. В. Лунєєва, В. М. Поповича та інших дослідників. У 2013 році побачила світ фундаменталь-на наукова праця під авторством Є. М. Блажівського за темою «Моніторинг протидії злочинності в Україні», в якій висвітлено концептуальні положення у розумінні сутності, організаційно-методичних основ провадження кримінологічного моніторингу. Разом з тим, визнаючи суттєвий внесок вказаної плеяди вчених у розроблення означеної проблематики, слід все ж зауважити, що й досі в недостатній мірі залишаються вирішеними наукові й практичні проблеми організації і здійснення кримінологічно-го моніторингу правового регулювання, що й зумовлює актуа-льність теми цієї статті. Метою статті є визначення наукових засад прова-дження кримінологічного моніторингу ефективності правового


164

регулювання в контексті протидії нормативно-правовій детер-мінації злочинності.

Кримінологічний моніторинг є однією з невід’ємних складових системи протидії злочинності – операційно-аналітичним ядром її управлінської складової, яке забезпечує повною, всебічною, оперативною, прогностичною інформацією процес прийняття кримінологічно значущих рішень, зміни па-раметрів функціонування системи в цілому. Саме від належної організації кримінологічного моніторингу залежить гнучкість, адаптивність, випереджаючий характер кримінально-превентивної діяльності.

Будучи змістовно й процедурно достатньо складним утворенням у системі протидії злочинності, кримінологічний моніторинг відображає, з одного боку, сегментованість у відпо-відності до структурних елементів предмету кримінологічної науки, виявляючись в низці випадків єднальним ланцюгом, в якому поєднуються знання про криміногенну детермінацію, профілактику, запобігання злочинам, особливості методики й організації кримінологічних досліджень, кримінологічне про-гнозування й планування. Такий гносеологічний формат сприйняття моніторингової діяльності дозволяє пов’язати низ-ку атрибутивних його рис як суть пошуково-аналітичної проце-дури із сутнісними, змістовними характеристиками фундамен-тально-доктринального порядку. Вказана якість дозволяє виді-лити моніторинг протидії злочинності (кримінологічний моні-торинг) в окремий комплексний інститут кримінологічної практики і, відтак, в самостійний предмет наукового дослі-дження.

Як слушно зауважує Є. М. Блажівський кримінологіч-ний моніторинг є поняттям настільки ємним, що його зміст важко вкласти у єдине визначення. Тож вчений обґрунтовано, на нашу думку. пропонує у вузькому значенні під кримінологі-чним моніторингом розуміти відкриту, динамічну, нелінійну постійно діючу систему спостереження, змістом якої є здійсню-вані на науковій основі збирання, аналіз, узагальнення та оцін-ка кримінологічно значущих явищ, процесів і станів об’єктів у різні періоди часу з метою підвищення (підтримання) ефектив-ності управління протидією злочинності. У широкому ж – спе-ціалізовану постійно функціонуючу інформаційну технологію забезпечення ефективного кримінологічного аналізу, прогно-зування та контролю в системі протидії злочинності, засіб під-


165

тримання її адаптивності й інтеграції із соціальним середови-щем [1, с. 20, 34]. З наведеного можна бачити, що кримінологіч-ний моніторинг у структурно-функціональному зрізі є своєрід-ною технологією оптимізації елементів самоорганізації суспі-льства із системою протидії злочинності шляхом отримання від соціуму найбільш повної, сучасної, науково обґрунтованої, упо-рядкованої, аналітично обробленої й прогностично адаптованої інформації про обопільні параметри функціонування, що роз-глядаються крізь призму завдань суб’єктів кримінально-превентивної діяльності у зниженні рівня й характеру кримі-нальних загроз. І в цьому контексті правове регулювання як інструмент публічного адміністрування виявляє підвищений інтерес з огляду на кілька обставин.

По-перше, за своєю природою правове регулювання є примусовим заходом соціального управління. Така якість апрі-орі накладає криміногенно ризикований відбиток на правотво-рчу й правореалізаційну діяльність, так як забезпечує певну модель поведінки, соціальний конструкт, державно-владним імперативом, який у принциповій своїй основі, ґрунтуючись на принципі законності, не передбачає елемент суб’єктивного, ситуативного, невідповідного реальним потребам й запитам суспільства, окремої його частини. Нерозвиненість судового прецеденту як джерела права у вітчизняній правовій системі в силу її приналежності до континентального типу ще в більшій мірі загострює потенційну криміногенність правового регулю-вання як такого.

По-друге, об’єктивно правовому регулюванню прита-манна певна інертність. В інформаційній матриці правової ма-терії постійно стикаються соціальний традиціоналізм та інно-вації розвитку. А враховуючи динамізм суспільних перетворень на сучасному етапі державотворчого процесу, імовірність роз-балансування у потребах реальної міри і якості можливої пове-дінки та зумовленими позитивним правом, юридичною фор-мою її межами й змістом стає досить високою, чим також зумо-влюється потенційна криміногенність правового регулювання без належного кримінологічного супроводу.

По-третє, в умовах становлення демократичної, соціа-льної, правової держави перехідного типу із суттєвим впливом організованої злочинності на державний апарат, існує чимала вірогідність суб’єктивного втручання в правотворчий процес з метою задоволення певних корпоративних інтересів на шкоду


166

інтересам більшості суспільства, що тягне за собою загострен-ня існуючих протиріч (в тому числі й криміногенного характе-ру) та появу нових.

Отже, кримінологічний моніторинг ефективності пра-вового регулювання спрямований на спрямований на забезпе-чення своєчасного й всебічного інформування управлінської ланки суб’єктів протидії злочинності щодо дійсного й потен-ційно можливого стану відтворення несприятливих факторів впливу елементів позитивного права на криміногенну ситуа-цію, формувати інформаційну модель нормативно-правової детермінації злочинності в цілому з метою організації постій-ного корегуючого впливу в межах подальших дослідницьких (кримінологічна експертиза) й практичних (правотворча діяль-ність) процедур.

Слід звернути увагу на те, що вітчизняні дослідники проблематики правової детермінації злочинності за критерій криміногенної небезпечності нормативно-правового акта (чи окремої норми права) беруть теорію ефективності норми права, специфікуючи її до потреб кримінології і виводячи, на основі цього, поняття і критерій кримінологічної ефективності [2, с. 104; 3, с. 192; 4, с. 133]. Зазначений підхід, на нашу думку, ціл-ком узгоджується з логікою розуміння проблеми та формує можливість обрати за «контрольні точки» організації інформа-ційно-пошукової, аналітично-прогностичної моніторингової діяльності відповідні критерії кримінологічної неефективності нормативно-правових актів. Останні ж, як відомо, відіграють одну роль з центральних елементів в механізмі правового регу-лювання на ряду з правовідносинами, правовою поведінкою. В той же час, на відміну від останніх двох, юридичні норми при-датні для здійснення операцій формалізації а, відтак, є основою формування інформаційної моніторингової системи, оброблю-ваної за допомогою сучасних комп’ютерних технологій. У зв’язку з цим, в цьому дослідженні ми в більшій мірі зосере-димо увагу саме на параметрах кримінологічної ефективності (неефективності) нормативно-правових актів як предметної основи моніторингу ефективності правового регулювання в цілому.

У зв’язку з цим слід зупинитися на понятті ефективнос-ті норми права, оскільки погляди представників різних право-вих шкіл з цього приводу різняться. Так, під ефективністю норм права розуміють як їх здатність чинити вплив на суспіль-


167

ні відносини у заданому напрямку (А. С. Пашков, Д. М. Чечот), так і сприяти досягненню бажаної мети (М. Д. Шаргородський), або забезпечувати досягнення соціально корисної і об’єктивно обґрунтованої цілі (В. А. Козлов) чи забезпечувати нормальний хід правосуддя (М. Д. Чечот) [5, с. 104; 6, с. 192; 7, с. 133]. Дифе-ренціація у підходах до розуміння ефективності норм права обґрунтовується різними вихідними позиціями авторів – від юридико-догматичної до соціологічної. Так, яскраво виражену юридико-догматичну позицію обирає С. С.Алексєєв, вказуючи, що «взагалі ефективність права з суто юридичного, спеціально-го правового боку характеризується безвідмовною та чіткою роботою усіх компонентів правової системи, усіх механізмів правового регулювання, злагодженістю, дієвістю всього взаємо-зв’язаного ланцюга юридичних засобів» [6, с. 172]. Не зважаючи на безперечну логіку, даний підхід до проблеми, на жаль, не може задовольнити потреби нашого дослідження через те, що увага акцентується на якості реалізації норми права, а не на ній самій.

Тому більш прийнятною у цьому аспекті нам вважаєть-ся соціологічна позиція В. В. Лапаєвої, яка вказує, що під ефек-тивністю норми права слід розуміти міру її вкладу в зміцнення правових начал державного і громадського життя, у формуван-ня й розвиток елементів свободи в суспільних відносинах [6, с. 33]. Те ж саме можна сформулювати і в звичних термінах спів-відношення мети і результату, оскільки ефективність – це перш за все міра цілеспрямованого впливу. Але мова йде не про зовнішні по відношенню до права економічні, політичні, ідео-логічні та інші цілі, а про іманентну правову мету, що полягає в узгодженні соціальних інтересів на базі правоутворюючого інтересу і у забезпеченні, таким чином, максимально можливої загальної міри свободи для розвитку відповідної сфери суспі-льного життя.

Аналогічної точки зору притримувався і академік А. П. Закалюк, який зазначав, що еталоном оцінки соціальної ефективності правової норми зазвичай є відповідність цій нор-мі не самої поведінки (в цьому вбачається її юридична ефекти-вність), а більш віддалені соціальні наслідки її реалізації [3, с. 192]. Слід також зазначити, що правоутворюючий інтерес – це не інтерес яких-небудь конкретних соціальних груп, а деяка загальна модель вираження і захисту різних інтересів, певна


168

теоретична конструкція (і в цьому сенсі – теоретична абстракція), яка кожен раз повинна бути творчою знахідкою законодавця.

З огляду на викладене розуміння ефективності права у соціологічному сенсі (тобто соціальної ефективності), цілком обґрунтованою вважаємо пропозицію А. П. Закалюка щодо ви-ділення кримінологічної ефективності закону як різновиду соціальної ефективності. Критеріями останньої при цьому слід визнати стимулювання дії антикриміногенних чинників, усу-нення (нейтралізацію) детермінантів злочинності, які діють у сфері, що регулюється законом, створення для них несприят-ливих умов [3, с. 192]. Це пояснюється тим, що найближчою соціальною метою будь-якої норми права як складової системи права, є утвердження правопорядку. Останній же апріорі пе-редбачає прийнятні для конкретного суспільства показники злочинності і ефективну систему її запобігання.

Таким чином, кримінологічна ефективність норматив-но-правового акта, як об’єктивованої форми норми права є кри-терієм кримінологічної якості останнього. При цьому концеп-туальними критеріями кримінологічної неефективності нор-мативно-правового акту слід, на нашу думку, визнати: а) детер-мінування вчинення злочинів; б) блокування дії антикриміна-льних заходів. Враховуючи загальні положення теорії детермі-нації злочинності, вважаємо, що вказані положення норматив-но-правового акта, які відповідають зазначеним критеріям, можливо об’єднати єдиним поняттям – нормативно-правові детермінанти злочинності.

Таким чином, під нормативно-правовими детермінан-тами злочинності пропонуємо розуміти такі положення норма-тивно-правового акта чи його проекту, які детермінують чи здатні детермінувати вчинення злочинів або ж блокують дію антикримінальних заходів, що вживаються суспільством і дер-жавою. Разом з цим варто зробити зауваження стосовно поло-жень проекту нормативно-правового акта, що здатні детермі-нувати злочинність. Зауваження пов’язане, перш за все, з тим, що у суворо діалектичному значенні ці положення мають лише потенційну здатність до криміногенної детермінації, адже до прийняття відповідного акта не мають юридичної сили. Відтак, вони перебувають у статичному стані, який можна охарактери-зувати терміном «ризик».

У сучасному гуманітарному і соціальному знанні існу-ють різні визначення ризику, обумовлені різними ситуаційни-


169

ми контекстами та особливостями застосування. Зазвичай по-няття ризику пов’язується з небезпекою, з імовірністю настан-ня небажаних наслідків, із соціокультурним способом сприй-няття ситуації як небезпечної тощо. Так, Г. Г. Малинецький під ризиком розуміє можливу небезпеку настання небажаного нас-лідку [8, с. 88]. Схожу позицію стосовно поняття ризику вислов-лює Ю. Л. Воробйов, який вказує, що ризик – це ймовірність втрат. С. П. Капиця та С. П. Курдюмов розуміють ризик як не-визначеність результату [9, с. 40] тощо. Узагальнюючи існуючі в літературі визначення, вважаємо за можливе розуміти ризик як можливість (імовірність) настання небажаних наслідків. У такому значенні кожен ризик в певному сенсі є пропорцій-ним як очікуваним втратам (міра ризику), що можуть бути спричинені ризиковою подією, так і ймовірністю цієї події.

Поняття ризику відоме багатьом сферам наукового знання, які так чи інакше ставлять перед собою завдання про-гнозу та вироблення засобів запобігання небажаному результа-ту. Не має бути винятком і кримінологічна наука, яка, на наше переконання, потребує введення до свого термінологічного ін-струментарію поняття криміногенного (від лат. crimen – злочин та грец. genus – зародок) ризику, який можливо, на нашу думку розуміти як характеристику об’єкта, явища, діяльності, що

пов’язана з невизначеністю її результату і можливими не-

бажаними наслідками у кримінологічній обстановці (ситуа-

ції)∗

. Потреба у оперуванні зазначеним терміном виникає зде-більшого у сфері кримінологічного прогнозування як не-від’ємна складова кримінологічного моніторингу. Таким чином під нормативно-правовим криміногенним ризиком вважаємо за

∗ Варто зазначити, що відносно тлумачення вживаного на-ми поняття «кримінологічна обстановка» серед науковців немає єдиного розуміння. Так, ряд авторів (К. К. Горяїнов, А. І. Силаєв, А. Б. Сахаров та ін.) під кримінологічною обстановкою розуміють стан злочинності, як результат дії детермінуючих факторів різної природи і спрямованості в даний час і на певній території. Ми ж підтримуємо тих учених, які визначають кримінологічну обстанов-ку як стан злочинності, що є наслідком дії як детермінуючих, так і стримуючих її факторів. Саме таке її розуміння дає можливість отримати найбільш повну картину щодо дії того чи іншого соціа-льного або правового чинника з урахуванням його криміногенно детермінаційних можливостей.


170

можливе розуміти кримінологічно обґрунтовану ймовірність негативних змін у кримінологічній обстановці у зв’язку з мож-ливою реалізацією норми права, яка об’єктивована у проекті нормативно-правового акта. При цьому нормативно-правові криміногенні ризики виступають формою існування норматив-но-правових детермінант злочинності у їх потенційному стані і є, таким чином, їх характеристикою.

Наявність в нормативно-правовому акті нормативно-правових детермінант злочинності та/або криміногенних ризи-ків є загальним критерієм його кримінологічної неефективнос-ті. Відтак, пропонуємо під кримінологічною неефективністю

нормативно-правового акту розуміти сукупну властивість

правових норм, яка полягає у негативному впливі правового

регулювання на елементи системи протидії злочинності

та/або створенні додаткових чи ускладнення існуючих кри-

міногенних факторів. При цьому вельми важливим, як з тео-ретичної, так і з практичної точки зору є визначення конкрет-них критеріїв кримінологічної неефективності.

У зв’язку наведеним цікаво буде відмітити, що критері-єм оцінки законопроекту при проведенні кримінологічної екс-пертизи у Республіці Білорусь визначено «…імовірність вини-кнення ризиків криміногенного характеру в процесі застосу-вання цього закону, в тому числі обумовлених неоднозначністю його норм і неповнотою правового регулювання ним відповідної сфери суспільних відносин» [10]. Однак, як нам здається, таке формулювання є невиправдано широким.

Більш розширений перелік критеріїв надається у п.12 Методичних рекомендаціях по проведенню кримінологічної експертизи проектів законів Республіки Білорусь [11]. До них, зокрема, віднесено недоліки, пов’язані з: а) соціальною неадап-тованістю, безсистемністю та конфліктністю методів і форм правового регулювання; б) невизначеністю об’єктно-предметного і суб’єктного складів правовідносин, умов і підстав їх виникнення, зміни та припинення; в) невизначеністю та роз-балансованістю інтересів суб’єктів правовідносин, їх прав та обов’язків, а також порядку їх реалізації та виконання; г) відсу-тністю соціальних, економічних та організаційно-правових ме-ханізмів забезпечення реалізації проекту закону, а також від-сутністю контролю за виконанням його положень; д) встанов-ленням юридичної відповідальності, порядком її застосування і виконання.


171

Наведений перелік індикаторів криміногенності норм права та нормативно-правового акта в цілому, на нашу думку, є доволі обґрунтованими. Однак це не заважає нам зробити певні зауваження стосовно його повноти та конкретики. У зв’язку з цим, пропонуємо покласти в основу диференціації критеріїв криміногенності норм права обґрунтовану нами типологію но-рмативно-правової детермінації злочинності.

Проведений аналіз наукової літератури з кримінології, теорії права та соціології, а також низки нормативних докуме-нтів дає підстави, із врахуванням викладених вище міркувань, виділити низку блоків (груп) недоліків нормативно-правових актів чи їх проектів, які характеризуються відносною функціо-нальною однорідністю та здатністю детермінувати злочинність. У своїй багатовекторності критерії кримінологічної неефекти-вності нормативно-правового акта чи його проекту можуть бу-ти розподілені на наступні категорії:

І. За динамічним типом нормативно-правової детер-

мінації∗: 1. Відставання норм права від реальних суспільних по-

треб, неадекватне їх випередження чи інша невідповідність правової регламентації. Як влучно з цього приводу зазначив відомий економіст Е. Де Сото, 50-80 % населення йде працювати до тіньової економіки не для того, щоб ухилитися від оподатку-вання, а тому, що чинні закони держави не відповідають потре-

∗ Детальніше про динамічний та статичний типи нормати-вно-правової детермінації див.: Орлов Ю. В. Типи нормативно-правової детермінації злочинності / Ю. В. Орлов // Девіантна пове-дінка: соціологічний, психологічний, юридичний аспекти: Матеріа-ли науково-практичної конференції (Харків, 14 березня 2009 р.). – Х. : Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2009. – С. 28-31; Ор-лов Ю. В. Нормативно-правовая детерминация преступности как центральный элемент экспертно-криминологического исследова-ния нормативно-правовых актов и их проектов / Ю. В. Орлов // Проблемы борьбы с преступностью и подготовки кадров для орга-нов внутренних дел: материалы Международной научно-практической конференции (г. Минск, З0 июня 2010 г.). – Минск : Академия МВД Республики Беларусь, 2010. – С. 251-252; Орлов Ю. В. Кримінологічна експертиза нормативно-правових актів і їх проектів: науково-методичне забезпечення : монографія / Ю. В. Орлов. – Сімферополь : КРП «Видавництво «Кримнавчпед-держвидав»», 2010. – 266 с.


172

бам, намірам і можливостям людей [12, с. 156]; 2. Соціальна збитковість регулювання правовідносин,

коли негативні наслідки і соціальні витрати перевищують по-зитивні соціальні результати.

3. Привнесення до соціального життя елементів конф-ліктності інтересів і поведінки різних соціальних груп.

4. Наявність правових передумов для формування ко-лізій правових інтересів у кореспондуючих суб’єктів правовід-носин.

5. Невідповідність норм права системі загальноприйня-тих більшістю населення життєвих цінностей, культурних тра-дицій, а також соціальним очікуванням населення, стереоти-пам законослухняної поведінки.

6. Надлишковість публічно-правових форм і методів регулювання суспільних відносин, що невиправдано обмежу-ють свободу соціально-економічної діяльності і можуть призве-сти до дестабілізації правопорядку.

7. Невідповідність способів (типів) правового регулю-вання (дозвільний, зобов’язальний, заборонний; диспозитивний, імперативний) сфері та предмету правового регулювання, його цілям, принципам, а також вимогам правопорядку та законності.

8. Необґрунтована комерціалізація обігу суспільних благ. 9. Фінансово-економічна, організаційно-управлінська,

наукова, кадрова та інша незабезпеченість практичної реаліза-ції положень нормативно-правого акта чи його проекту.

ІІ. За статичним типом нормативно-правової детер-

мінації: 1. Невизначеність об’єктно-предметного та суб’єктного

складу правовідносин, умов і підстав їх виникнення, зміни чи припинення: а) порушення принципу справедливості та прозо-рості суб’єктного складу правовідносин; б) у відповідних випад-ках – відсутність особистісних, професійних, освітніх чи еко-номічних вимог, що пред’являються до учасників правовідно-син; в) відсутність вимог щодо отримання спеціальних дозволів (ліцензій) для здійснення окремих видів діяльності, які можуть спричинити шкоду приватним, суспільним чи державним інте-ресам, а також відсутність порядку і умов здійснення ліцензій-них видів діяльності; г) відсутність необхідних заборон чи об-межень для учасників правовідносин; д) завищені вимоги до особи, що пред’являються до неї як умова реалізації її прав або виконання обов’язків; е) відсутність або недостатньо чіткий


173

опис підстав чи умов виникнення, зміни чи припинення право-відносин (наявність оціночних (чи погано визначених) понять і словосполучень, що виступають як підстави чи умови виник-нення, зміни чи припинення правовідносин).

2. Невизначеність і розбалансованість інтересів суб’єктів правовідносин, їх прав та обов’язків: а) порушення балансу прав, законних інтересів і обов’язків учасників право-відносин; відсутність кореспондування праву громадянина чи юридичної особи обов’язку державного органу; б) створення умов для зловживання пільговими правовими режимами чи компенсаційними схемами; в) створення передумов для моно-полізації способів здійснення суб’єктивних прав і свобод, окре-мих видів діяльності, ринку товарів і послуг; г) дублювання фу-нкцій і повноважень державних органів і посадових осіб; д) не-визначеність підстав та умов прийняття рішень або вчинення дій державними органами чи службовими особами або наділен-ня їх надмірними дискреційними повноваженнями; е) невипра-вдано широке надання реєстраційних, дозвільних, контрольних та юрисдикційних нормотворчих повноважень державним ор-ганам і службовим особам за формулою «мають право».

3. Недоліки в механізмі реалізації нормативно-правового акта: а) невизначеність порядку реалізації суб’єктивних прав чи виконання юридичних обов’язків; б) неза-безпеченість нормативно-правового акта (чи окремих його норм) адміністративними процедурами – нормативно встанов-леним порядком і строками виконання обов’язків державних органів, службових, юридичних і фізичних осіб; в) відсутність способів примусового виконання нормативних положень, від-новлення і захисту порушених прав та законних інтересів; г) відсутність нормативно закріплених засад здійснення контро-лю (в тому числі системи звітності) за державними органами та службовими особами та громадянами; д) відсутність порядку здійснення повноважень контролюючими державними органа-ми і службовими особами; е) надмірна обтяженість контроль-них процедур для підконтрольних осіб; ж) відсутність конкурс-них (аукціонних) процедур при отриманні і реалізації матеріа-льних цінностей.

4. Недоліки, пов’язані із встановленням юридичної від-повідальності, порядку її реалізації: а) відсутність відповідаль-ності за суттєві порушення вимог нормативно-правового акта чи його проекту; б) конкуренція типів і видів юридичної відпо-


174

відальності (співпадання юридичних ознак правопорушень в нормативно-правовому акті чи його проекті, що піддається екс-пертизі з ознаками правопорушень, передбачених в інших га-лузях права); в) неконкретизований чи обмежений опис ознак складу правопорушення; г) невідповідність видів і розміру стя-гнень чи покарання (в межах юридичної відповідальності) ха-рактеру і ступеню суспільної шкідливості (небезпечності) пра-вопорушення; д) наявність необґрунтованих юрисдикційних імунітетів, що виключають можливість притягнення до юриди-чної відповідальності; е) невизначеність чи недоліки у визначе-ності (необґрунтоване застосування оціночних або погано ви-значених понять) підстав чи умов для звільнення від юридичної відповідальності або її пом’якшення; є) відсутність у державних органів чи службових осіб достатніх повноважень (або ж їх дуб-лювання) для застосування заходів юридичної відповідальності; ж) відсутність механізму виконання заходів юридичної відпові-дальності.

5. Недоліки формально-логічного, лінгвістичного та юридико-технічного конструювання норм права: а) наявність логічних помилок у конструюванні норм права (наприклад, підміна поняття, тези тощо), що призводить до неоднозначності можливостей їх застосування; б) суперечливість (колізійність) змісту кількох норм права, що також створює можливості си-туативного маніпулювання в процесі їх застосування; в) неви-правдано велика кількість відсильних чи бланкетних норм пра-ва, що фактично надають органам державної виконавчої влади право відомчої правотворчості і право самостійно встановлюва-ти правила поведінки; г) відсутність у нормативно-правовому акті заохочувальних норм, що стимулюють законослухняну поведінку; д) невиправдане використання у тексті норми права оціночних та погано визначених понять типу «у разі необхідно-сті», «вжити усіх можливих заходів», «всебічно сприяти», «до-кладати зусиль» тощо.

Як видно з наведеного переліку, досить часто в основу відповідного критерію покладена оціночна категорія на зразок «надмірно», «невиправдане» і т. п. Їх використання обумовлене індивідуальним характером кожного нормативно-правового акта чи його проекту (своєрідністю його предмета, методів, со-ціальних сфер взаємодії тощо), а тому має вирішуватись експе-ртом у кожному випадку окремо.


175

В цілому можна зазначити, що система права є інстру-ментом стабілізації і розвитку соціальної системи. Специфічна роль, що відводиться у суспільстві її правовому компоненту, обумовлює необхідність посиленої уваги при його конструю-ванні. Критерій адекватності нормативного ядра правової сис-теми реально існуючим у суспільстві відносинам, запитам, тра-диціям та інноваціям, є запорукою успішного виконання його примусово-регулюючої та охоронної функцій. Однак, невідпо-відність може призвести до виникнення системних дефектів, дестабілізувати суспільний порядок, сприяти появі конфліктів між суб’єктами права, вчиненню злочинів. Саме тому необхід-ним елементом наукового забезпечення правотворчості має стати кримінологічна експертиза нормативно-правових актів і їх проектів. Невід’ємною умовою її провадження є наявність системи критеріїв кримінологічної неефективності норматив-но-правових актів та правового регулювання. Не претендуючи на винятковість та довершеність, запропоновані вище відпові-дні критерії, вважаємо, мають сприяти подальшому науковому пошуку найбільш оптимальних форм та методів кримінологіч-ного моніторингу ефективності правового регулювання. Список використаних джерел:

1. Блажівський Є. М. Моніторинг протидії злочинності в Укра-їні : монографія / Є. М. Блажівський. – Х. : Золота миля, 2013. – 372 с.

2. Закалюк А. П. Про запровадження в Україні криміно-логічної експертизи / А. П. Закалюк // Право України. – 1999. – № 7. – С. 102–108.

3. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. Кн. 3 / А. П. Закалюк. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 317 c.

4. Джужа О. М. Кримінологічна експертиза як засіб удо-сконалення законотворчого процесу / О. М. Джужа, А. В. Кирилюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. – 2003. – № 8. – С. 125–137.

5. Кудрявцев В. Н. Эффективность правовых норм / В. Н. Кудрявцев, В. И. Никитинский, И. С. Самощенко, В. В. Гла-зырин. – М. : ВНИИСЗ, 1980. – 176 с.

6. Алексеев С. С. Общая теория права: в двух томах. Т. 2. / С. С. Алексеев. – М. : Юрид. лит., 1981. – 361 с.

7. Лапаева В. В. Эффективность закона и методы её изу-чения / В. В. Лапаева // Эффективность закона: методология и кон-кретные исследования. – М. : Институт законодательства и срав-


176

нительного правоведения при Правительстве Российской Федера-ции, 1997. – С. 28–43.

8. Малинецкий Г. Г. Управление риском и редкие катаст-рофические события / Г. Г. Малинецкий // Математическое моде-лирование. – 2002. – № 8. – Т. 14. – С. 86–90.

9. Капица С. П. Синергетика и прогнозы будущего / С. П. Капица, с. П. Курдюмов, Г. Г. Малинецкий. – М. : Эдиториал УРСС, 2003. – 468 с.

10. Указ Президента Республики Беларусь «О криминоло-гической экспертизе проектов законов Республики Беларусь» : от 29.05.2007 р., № 244 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.pravo.by/pdf/2007-132/2007-132(004-009).pdf.

11. Приказ Генерального прокурора Республики Беларусь «Об утверждении методических рекомендаций по проведению криминологической экспертизы проектов законов» : от 17.09.2007 г., № 35 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.center.gov.by/expbett. html.

12. Де Сото Э. Загадка капитала. Почему капитализм тор-жествует на Западе и терпит поражение во всем мире / Э. Де Сото. – М. : НОРМА, 2001. – 230 с.

Статья посвящена исследованию научных основ осуществления криминологического мониторинга эффективности правового регулирования. На основании анализа природы криминологичес-кого мониторинга даётся характеристика криминологического мониторинга эффективности правового регулирования как ин-струмента противодействия преступности. В качестве фор-мализованных параметров мониторинговой деятельности предложено признать критерии криминологической неэффек-тивности нормативно-правовых актов, как основы механизма правового регулирования. Даётся их характеристика. Ключевые слова: криминологический мониторинг, эффективность правового регулирования, нормативно-правовые детерминанты преступности, криминологическая эффективность нормативно-правовых актов, критерии, противодействие преступности. The article is devoted to research of the criminology monitoring of the legal adjusting efficiency scientific bases. On the basis of analysis of criminology monitoring nature has gieven description of the criminology monitoring of legal adjusting efficiency as an instrument of criminality counteraction. As the formalized parameters of monitoring activity it offers to confess the criteria of criminology


177 © Фіалка М. І., 2014

uneffectiveness of normatively-legal acts, as bases of the legal adjusting mechanism. Their description is given. Key words: criminology monitoring, efficiency of the legal adjusting, normatively-legal factors of criminality, criminology efficiency of normatively-legal acts, criteria, counteraction of criminality.


Фіалка Михайло Ігорович, кандидат юридичних наук


УДК 343.92

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИ, ЯКА ВЧИНЮЄ СЛУЖБОВЕ ПІДРОБЛЕННЯ

В статті здійснений кримінологічний аналіз особи, яка вчинює службове підроблення і розкритий зміст її основних характер-них рис: соціально-демографічних, кримінально-правових, соціа-льно-рольових та морально-психологічних. Ключові слова: службове підроблення, особа злочинця, властиво-сті особи злочинця

Вдале попередження злочинів можливе лише в тому

випадку, коли увага буде сконцентрована, в першу чергу, на особі злочинця. Це пояснюється тим, що вона є носієм причин вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь. Іншими словами, особа злочинця виступає як основна та найважливіша ланка всього механізму існування та виникнення злочину. При цьому наша точка зору ґрунтується на думці, якої дотримують-ся як вітчизняні, так і закордонні науковці, висловлені В. М. Гринчаком: «Однією з основних складових предмета нау-ки кримінології є вчення про особу злочинця. Без нього немож-ливо до кінця з’ясувати всі інші кримінологічні проблеми, будь-то детермінанти злочинності чи організація боротьби з нею» [1, 92]. Відомий російський кримінолог Ю. М. Антонян наголо-шував, що особа злочинця завжди була однією з центральних проблем всіх наук кримінальної спрямованості, особливо, в першу чергу, кримінології [2, 11]. Незважаючи на те, що про-блема особи злочинця займає значне місце в юридичних нау-ках, чіткої позиції у визначенні її серед науковців не має. Але


178

при цьому всі вони погоджуються з тим, що вивчення особи злочинця в кримінології підпорядковано виявленню закономір-ностей злочинної поведінки, злочинності як масового явища, їх детермінації і розробці науково обґрунтованих рекомендацій щодо боротьби зі злочинністю. Визначаючи сам термін «особа злочинця», науковці, незважаючи на ті чи інші розбіжності, погоджуються в тому, що це є сукупність певних значущих ознак, властивостей, зв’язків і відносин, які характеризують її як людину, що вчинила злочин [3].

На думку В. М. Гринчака, всі ці властивості можна по-ділити на наступні групи: а) соціально-демографічні; б) кримінально-правові; в) соціальні ролі і статус; г) морально-психологічні характеристики [1, 95-97].

До речі, все це загальнокримінологічні питання, що притаманні будь-якому виду злочинності, дослідженням яких займалися багато науковців, а саме: С. Н. Абельцев, Ю. М. Ан-тонян, В. М. Алієв, Ю. Д. Блувштейн, К. Е. Ігошев, В. М. Куд-рявцев, В. Є. Ємінов, О. Б. Сахаров та інші. Але в той же час в роботах названих науковців проблемі характеристики особи злочинця, що вчинює службове підроблення, належної уваги не приділялося. Крім того, необхідно наголосити на тому, що за останнє десятиріччя спостерігається тенденція до збільшення зареєстрованої кількості службових підроблень в Україні. Так, наприклад, в 2003 році було зареєстровано 5035 злочинів, а в 2013 році – 6477.

Динаміка змін абсолютної кількості службових підроблень,

зареєстрованих в Україні за період з 2003 року по 2013 рік

50354756

5702

6740

7412

8694 85818280

6442

4105

6477

0

1000

2000

3000

4000

5000

6000

7000

8000

9000

10000

2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013

кількість зареєстрованих злочинів відповідальність за які передбачена ст. 366 КК України


179

Враховуючи викладене вище, метою нашого дослі-дження став аналіз кримінологічних рис, що характеризують цю особу.

В межах проведеного нами дослідження, ми викорис-товували експрес-інформацію про стан злочинності в Україні за 2013 рік, яку підготував Департамент інформаційних техно-логій МВС України (далі ДІТ).

Першою групою ознак, що характеризують особу, яка вчинює злочин, пов’язаний з підробкою документів та їх вико-ристанням, є соціально-демографічні ознаки. Вони передба-чають характеристику особи за статтю, віком, освітою, місцем народження і проживання, громадянством та іншими відомос-тями демографічного характеру.

Проаналізувавши статистичні дані щодо віку особи злочинця (за інформацією ДІТ), ми можемо констатувати, що найбільш показові вікові групи представлені наступним чином: 29-39 років – 23,1 %, 40-54 років – 41,5 %. Весь спектр цього пи-тання відображено в Таблиці № 1.

Таблиця № 1

Віковий склад осіб, які вчинили злочини,

передбачені ст. 366 КК України за 2013 рік

Вік особи злочинця на момент вчинення злочину

Пер

іод

Ви

яв

ле

но

ос

іб, я

кі в

чи

ни

ли

зло

чи

ни

14-15 років

16-17 років

18-28 роки

29-39 років

40-54 років

50-59 років

60 років і більше

2013 рік

1358 - - 144 314 564 138 117

Що стосується неповнолітніх осіб, то серед досліджу-

ваної сукупності осіб, які вчинили відповідні злочини, така ка-тегорія взагалі не була зареєстрована. Викладені вище цифри дають можливість вважати, що найбільш схильними до вчи-нення суспільно небезпечних діянь пов’язаних зі службовим підробленням є особи зрілого та старшого віку, а саме від 29 до


180

54 років. При цьому вони складають більш ніж 60 % від усієї суку-пності осіб злочинців, що вчинюють службове підроблення.

Що стосується статевої належності особи, то серед ви-явлених осіб, у межах проведеного дослідження, 61,2 % склада-ють чоловіки та 38,8 % – жінки. Тобто більше, ніж у третині випадків, підроблення документів вчинюється жінками.

За освітнім рівнем виявлені особи, які вчинили служ-бове підроблення, найбільш частіше характеризувались як осо-би які мають повну вищу і базову вищу освіту, а саме – 72,7 %. Загальний розподіл осіб за освітою на момент вчинення злочи-ну наведено у Таблиці № 2.

Таблиця № 2

Розподіл осіб, які вчинили злочини,

передбачені ст. 366 КК України за освітою на час вчинення

злочину в 2013 році

Рівень освіти особи

Повна вища і базова вища

Професійно-технічна

Повна загальна середня та базова загальна середня

Початкова загальна та без

освіти

Кількість виявлених

осіб 987 (72,7 %) 241 (17,7 %) 130 (9,6 %) -

Серед категорії осіб, що розглядається, 98,8 % виявили-

ся громадянами України, інші – іноземці (1,2 %). Наступна група ознак має кримінально-правовий ха-

рактер, що у свою чергу, визначають спрямованість і мотива-цію злочинної поведінки, одноосібний чи груповий характер злочинної діяльності, види співучасті (виконавець, організатор, підбурювач, пособник), інтенсивність кримінальних проявів, наявність судимості тощо.

Аналізуючи архівні кримінальні справи, вдалось з’ясувати, що особа, яка вчинює відповідні злочини, здійснює це вперше – майже 90 % засуджених, і тільки 10 % мають на мо-мент вчинення злочину судимість.

Більш детально хотілось б зупинитись спрямованості і мотивації злочинної поведінки.

Характеризуючи мотив та мету службового підроблен-ня, на нашу думку, необхідно розглядати їх у межах механізму злочинної поведінки. До речі, сучасні кримінологи з цього при-


181

воду не мають єдиної думки. Так, наприклад, І. М. Даньшин, розглядаючи «механізм» конкретного злочину в межах причин та умов одиничного злочину, центральне місце відводить кри-міногенній ситуації [4, 87-89]. С. А. Тарарухін, у свою чергу, роз-глядає механізм злочинної поведінки крізь призму процесу соціалізації [5, 14]. З іншого боку проблему механізму злочинної поведінки розглядає В. Н. Кудрявцев. По-перше, він механізм злочинної поведінки визначає як повну послідовність розвитку злочинних дій. По-друге, механізм умисного злочину, на його думку, як правило, включає в себе три основні ланки: мотивацію злочину; планування злочинних дій; їх реалізацію [6, 178-180].

Іншим чином розкриває механізм злочинної поведінки особи С. М. Іншаков. Він наголошує на тому, що цю проблему необхідно розглядати через розуміння структури причин окре-мого злочину. На його думку, формування злочинної поведінки проходить окремі етапи, які, в свою чергу, мають певні особли-вості: формування у людини негативних якостей; набуття нега-тивними якостями стійкого стану; взаємодії поведінки особи з обставинами, що ускладнюють правомірну поведінку, чи обста-вини, що полегшують протиправну; прийняття особою рішен-ня; реалізації злочинного наміру та досягнення певного резуль-тату, тобто мети злочину [7, 61-65].

Отже усвідомлюючи місце мотиву та мети в криміно-логічній характеристиці особи, необхідно наголосити на тому, що ці характерні ознаки є ключовими в механізмі формування злочинної поведінки.

Аналізуючи матеріали архівних кримінальних справ, які кваліфікували злочинні діяння, як службове підроблення, ми дійшли висновку, що переважна більшість з них вчинюєть-ся з корисливим мотивом і невелика частка має легковажно-безвідповідальний мотив або, так зване, неправильне розуміння службових обов’язків.

Матеріальна зацікавленість, як мотив злочинної пове-дінки, пов’язана з прагненням до задоволення матеріальних потреб людини (потреби в речах, грошових коштах, певних послугах тощо). Коли ці потреби деформовані, мотивація но-сить назву – корислива. Причини виникнення такої мотивації можуть бути різні: починаючи від бажання постійно накопичу-вати матеріальні цінності і закінчуючи недостатнім рівнем життя та скрутним фінансовим становищем. Проводячи дослі-дження архівних кримінальних справ та розглядаючи проблему мотивації поведінки злочинців, ми дійшли висновку, що корис-лива мотивація виступає на перше місце.


182

При цьому, в усіх випадках винні особи мали внутрі-шнє стимулювання до того, щоб вчинювати відповідні злочинні дії. І головне полягає у тому, що в кожному випадку, в усіх іс-нувало бажання отримати, будь-яким чином, відповідну ко-ристь від своїх дій. Саме це було основою корисливого мотиву.

Що ж до характеристики мети злочину, то у механізмі вчинення злочину вона з’являється на етапі прийняття рішен-ня про злочинний намір. Особа, що на цей момент, вже набула криміногенних ознак, які, в свою чергу, були нею закріплені в свідомості, визначає для себе певні пріоритети та напрями майбутньої «діяльності». Тобто, особа намічає собі той резуль-тат, який вона буде намагатися досягти. Кримінальне право та інші юридичні науки визначають цей результат, як мету зло-чину. В нашому випадку, винна особа завчасно ставить собі за мету підроблення офіційного документа, тобто службове підро-блення, з подальшим його використанням. При цьому, така ситуація спостерігається у 90 % кримінальних справ, що нами аналізувались. Тобто, існує певний етап готування злочину, який полягає, в певних діях по підробці відповідних документів для подальшого їх використання.

Що стосується одноосібного чи групового характеру злочинної діяльності, а також видів співучасті (виконавець, організатор, підбурювач, пособник), то треба відмітити, що приблизно в 80 % випадків винна особа вчинювала службове підроблення одноособово, а в 10 % – мала співучасників. При цьому, як правило, співучасть мала просту форму, тобто всі співучасники виступали у ролі виконавців. І тільки в окремих випадках – складну, тобто був присутній рольовий розподіл на види співучасників.

Крім того, характеризуючи особу злочинця з боку кримінально-правових ознак, треба зазначити, що в 95 % випа-дків засуджені особи визнали свою вину в повному обсязі. Це свідчить про те, що всі вони, в переважній більшості, не стави-ли за мету існувати в загальнокримінальному середовищі, а злочин вчинили, у переважній більшості, під впливом певних об’єктивних чинників.

Необхідно наголосити на ще одній особливості у хара-ктеристиці винної особи з кримінально-правового боку – в пе-реважній більшості випадків суд визнав наявність у діях цих осіб пом’якшуючі обставини. Як правило, це вчинення злочину вперше, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, збіг тяжких особистих та сімейних обставин, скрутне фінансо-ве становище та інше.


183

Наступна, соціально-рольова група ознак, розкриває функції індивіда, обумовлені його становищем у системі суспі-льних відносин, належністю до певної соціальної групи, взає-модією з іншими людьми та організаціями у різних сферах життя (робітник чи службовець, рядовий виконавець чи керів-ник, неодружений чи глава сім'ї, працездатний чи непрацезда-тний, безробітний і т. п.).

Розглядаючи ознаки цієї групи, особливо коли мова йде про злочини, пов’язані зі службовим підробленням, важли-вого значення набуває питання: працювала людина на момент вчинення злочину чи ні. Під час вивчення статистичної інфор-мації, що була надана ДІТ, було з’ясовано, що винні особи в 10,2 % випадків ніде не працювали і не навчались. Іншими сло-вами, мова йде про те, що переважна більшість осіб, які вчини-ли службове підроблення, є такими, що мають певне місце в соціальній структурі. Найбільш характерними сферами зайня-тості таких осіб можливо виділити – державна служба, посадові особи місцевого самоврядування, працівники правоохоронних органів та військовослужбовці. Іншими словами, особа, яка вчиняє такий злочин, є службовою особою. І це найбільш зна-чуща риса соціально-рольового характеру, яка визначає основ-ний зміст особи злочинця, що вчиняє службове підроблення.

Таблиця № 3 Розподіл осіб, які вчинили злочини,

передбачені ст. 366 КК України за зайнятістю на час вчинення злочину в 2013 році

Зайнятість особи на час вчинення злочину

Пер

іод

поса

дові

та

служ

бові

осо

би

проф

есій

ні с

удд

і

прац

івни

ки п

раво

охор

онни

х ор

гані

в

поса

дові

та

служ

бові

осо

би ін

ших

орга

нів

влад

и

війс

ьков

осл

ужбо

вці

учні

та

студ

енти

нав

чал

ьних

зак

лад

ів

прац

езда

тні,

які н

е пр

ацю

ють

і не

навч

ають

ся

без

роб

ітні

дер

жав

ні с

луж

бовц

і

деп

утат

и

поса

дові

осо

би м

ісц

евог

о са

мов

ряд

у-

ванн

я

2013 рік

7 - 56 8 27 14 84 55 80 6 63


184

Що ж до питання сімейного стану винних осіб, то в бі-льшості випадків вони мали свою родину, при цьому на вихо-ванні були неповнолітні діти.

Розглядаючи морально-психологічну групу ознак, що характеризують особу злочинця, необхідно дослідити моральні та психологічні якості, сукупність яких дозволяє пізнати внут-рішній світ особи: її світогляд та моральні риси, погляди, пере-конання, ціннісні орієнтири тощо.

До моральних ознак належить світогляд особи, її духо-вність, відповідні погляди, установки та цінності орієнтації. Особа злочинця, що вчинює підроблення документів та їх вико-ристання, характеризується, як правило, зневажливим став-ленням до суспільних інтересів та обов’язків, не додержанням правових норм, певним рівнем егоїзму тощо.

Психологічні ознаки особи злочинця ми розглядаємо через її інтелектуальні, емоційні та вольові властивості.

З інтелектуального боку особа, що підроблює офіцій-ний документ, характеризується високим та середнім рівнем освітніх знань, у певному сенсі, доволі широким колом світо-гляду.

До емоційних ознак цієї особи ми можемо віднести стриманість у поведінці та висловлюваннях, обміркованість своїх вчинків, безконфліктність та неагресивність, постійність у стосунках з іншими людьми.

Особливість вольових ознак полягає в тому, що особі підроблювача притаманне уміння свідомо регулювати свою поведінку, здатність приймати і виконувати свої злочинні рі-шення, при цьому досягати поставленої мети, зокрема: підроб-лення офіційного документу та його подальше використання.

Необхідно також наголосити на тому, що розглянуті на-ми ознаки особи злочинця перебувають у взаємозв’язку і взає-мозалежності. Так, соціально-демографічні ознаки особи знач-ною мірою визначають її соціальні ролі та, разом з останніми, є вирішальним фактором у формуванні моральних та психологі-чних якостей особи. Низка ознак може мати альтернативний характер, тобто, одночасно їх можна віднести до кількох груп (наприклад, громадянство, партійність).

Таким чином, комплексне вивчення особи злочинця, що вчинює суспільно небезпечне діяння, яке пов’язане із службо-вим підробленням, не повинно обмежуватися встановленням певних окремих ознак, які нерідко лише поверхово характери-


185

зують особу, а має проводитись з достатньою глибиною і у їх взаємодії. Це буде гарантією більш повного виявлення чинників генезису особи злочинця з метою застосування адекватних за-ходів для її корекції і недопущення вчинення злочинів у майбу-тньому. Список використаних джерел:

1. Курс кримінології: Загальна частина : підручник: У 2 кн. / О. М. Джужа, П. П. Михайленко, О. Г. Кулик та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – С. 92.

2. Антонян Ю. М., Кудрявцев В.Н., Эминов В. Е. Личность преступника. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. – С. 11.

3. Криминология / А. А. Герцензон, В. К. Звербуль, Б.Л. Зотов и др. / Отв. ред. проф. И. И. Карпец, В. Н. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнецова, А. Б. Сахаров. – М. : Юридическая литература, 1976. – С. 150.; Антонян Ю. М., Кудрявцев В.Н., Эминов В. Е. Лич-ность преступника. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. – С. 14.; Кримінологія: Загальна та Особлива частина: [Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів] / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Даньшина. – Харків: Право, 2003. – С. 65-66.; Инша-ков С. М. Криминология: Учебное пособие. – М. : Юриспруденция, 2002. – С. 40.; Курс кримінології: Загальна частина : підручник: У 2 кн. / О. М. Джужа, П. П. Михайленко, О. Г. Кулик та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – С. 94.; Криминология : учебник / Под ред. В. Н. Кудрявцева и В. Е. Эминова. – 3-е изд., пе-рераб. и доп. – М. : Юристъ, 2004. – С. 151.

4. Кримінологія: Загальна та Особлива частина: [Підруч-ник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів] / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Да-ньшина. – Харків: Право, 2003. – С. 87-89.

5. Тарарухин С. А. Установление мотива и квалификация преступления. – К. : «Вища школа», 1977. – 150 с.

6. Криминология : учебник / Под ред. В. Н. Кудрявцева и В. Е. Эминова. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 2004. – С. 178-180.

7. Иншаков С. М. Криминология: Учебное пособие. – М. : Юриспруденция, 2002. – С. 61-65. В статье осуществлен криминологический анализ лица, совер-шает служебный подлог и раскрыто содержание ее основных характерных черт: социально-демографических, уголовно-правовых, социально-ролевых и морально-психологических.


186

Ключевые слова: служебный подлог, личность преступника, свойства личности пре ступника. The article made criminological analysis of a person who commits forgery and reveal the contents of the main characteristic features: socio-demographic, criminal, social, role-playing, moral and psychological. Key words: fraud, identity of the perpetrator, properties of offender.



187

© Малярова В. О., 2014

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

Малярова Валерія Олегівна, кандидат юридичних наук, доцент


УДК 343.851

ДІЯЛЬНІСТЬ СЛІДЧОГО З ПРОФІЛАКТИКИ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ МОРАЛЬНОСТІ У СФЕРІ СТАТЕВИХ ВІДНОСИН

Статтю присвячено аналізові профілактичних дій слідчого, здійснюваних ним в ході розслідування злочинів проти мораль-ності у сфері статевих стосунків. Висловлено пропозиції щодо необхідності нормативного врегулювання даної діяльності. Ключові слова: профілактика, слідчий, злочини проти мораль-ності, досудове розслідування, подання, причини та умови.

Як відомо, обов’язки правоохоронних органів виходять

за рамки безпосереднього розкриття та розслідування злочи-нів. Держава наділяє їх функціями безпосереднього виявлення ознак злочинів, а також функціями профілактичної діяльності.

У загальнодержавній системі протидії злочинності, спрямованій на виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень і злочинів, профілактична діяльність правоохоронних органів займає особливе місце. Її цілі та завдання мають, поряд із загальними, специфічні аспек-ти − запобігання, припинення конкретних злочинів і усунення обставин, що сприяють вчиненню конкретного злочину.

Слід зазначити, що в криміналістичній теорії це питан-ня досліджувалось в роботах Ю. П. Аленіна, В. П. Бахіна, Р. С. Бєлкіна, А. Ф. Волобуєва, В. А. Журавля, Н. С. Карпова, В. О. Коновалової, В. В. Лисенка, В. Г. Лукашевича, Г. А. Мату-совського, М. А. Погорецького, О. С. Саінчина, М. В. Салтевсь-кого, В. В. Тіщенка, С. С. Чернявського, В. Ю. Шепітька, Б. В. Щура, О. О. Юхна та ін. Разом з тим слід зазначити, що в криміналістиці бракує комплексних досліджень проблем про-філактики злочинів проти моральності у сфері статевих стосу-нків; гостро відчувається необхідність у відокремленні та ана-


188

лізі елементів профілактичної діяльності, формуванні відпові-дної програми запобіжного впливу. Тож метою написання цієї статті є здійснення комплексного криміналістичного аналізу дій слідчого з профілактики злочинів проти моральності у сфері статевих відносин та розробка відповідних комплексів прикладних рекомендацій.

Діяльність із профілактики може починатися з вияв-лення формування злочинного наміру і вжиття заходів щодо недопущення його реалізації.

Незважаючи на те, що зазначена розумова діяльність має прихований для більшості характер, частина її може мати зовнішнє вираження, оскільки формування злочинного наміру зазвичай відбувається поступово і психологічно проходить ни-зку стадій від виникнення самої ідеї до уявного моделювання змісту задуму і дій з його реалізації [1].

У ситуаціях, коли в особи формується задум на вчинен-ня злочину проти моральності у сфері статевих стосунків, він може знайти своє вираження в тому, що потенційний злочи-нець ділиться своїми планами із друзями; проявляє активну зацікавленість можливими способами вчинення злочинів; ак-центує увагу на вивченні певної літератури, змінює свою пове-дінку, коло спілкування і т.д.

Зазначені «сигнали» можуть бути отримані оператив-ними працівниками у процесі оперативного обслуговування території, при проведенні цілеспрямованих оперативно-розшукових заходів щодо розкриття іншого злочину, від негла-сних співробітників. Відповідна інформація може бути отри-мана і слідчими в процесі досудового розслідування інших кримінальних проваджень; працівниками кримінальної міліції у справах дітей, підрозділів по боротьбі з торгівлею людьми, кіберзлочинністю, дільничними інспекторами тощо.

Як тільки такого роду дані стають відомими працівни-кам ОВС, ними повинні розроблятись заходи, спрямовані на відмову особи, що виявила намір, від його реалізації.

У зв’язку з тим, що формування наміру не є стадією вчинення злочину і не спричиняє притягнення до кримінальної відповідальності, його запобігання може здійснюватися тільки шляхом реалізації заходів виховного впливу. До них відносять-ся широко застосовувані на практиці профілактичні бесіди, роз’яснення норм закону про кримінальну відповідальність,


189

адміністративного, цивільного, сімейного, трудового законо-давства.

Ефективність таких форм не завжди є високою, але в ряді випадків профілактичні бесіди можуть мати потрібний вплив на осіб, які вперше замислили вчинення злочину.

З метою посилення впливу на особу, з якою проводиться бесіда, за її підсумками доцільно скласти протокол профілак-тичної бесіди, де відобразити привід до неї, роз’яснені норми закону, результати. З’ясувавши осіб, що сприяли формуванню або закріпленню злочинного задуму, з ними також необхідно провести аналогічні бесіди. У зв’язку з цим доцільно підтрима-ти ідею про те, що якщо надалі попереджений про неприпус-тимість злочинної поведінки все-таки вчинить злочин, цей факт слід оцінювати як обтяжуючу обставину [2, с. 22].

Найбільш доступними для виявлення і, відповідно, для припинення є такі різновиди діяльності з реалізації злочинного задуму, як готування або замах на вчинення злочину.

По досліджуваній категорії злочинів інформація про дії, що відносяться до підготовчих, виражається зовні не тільки у вигляді інформації, що не має матеріального відображення (усна інформація про наміри особи підшукати приміщення для заняття проституцією, дати об’яву в газету про прийом на робо-ту, про наміри особи надавати свою квартиру для заняття прос-титуцією іншими особами і т.д.), але й у вигляді матеріальних слідів. Так, на стадії готування до організації заняття проститу-цією або втягнення до неї злочинцями можуть підшукуватися приміщення, укладатись договори оренди, найму цих примі-щень, купуватись термінали стільникового зв’язку для викори-стання їх у злочинних цілях, друкуватися і розклеюватися ого-лошення із вказівкою номерів контактних телефонів, створю-ватися умови, при яких особа буде змушена займатися прости-туцією, тощо.

Профілактична діяльність у цій сфері обумовлює також вжиття загальних заходів запобігання (бесіди, роз’яснення за-кону, вжиття адміністративних заходів і т.д.), і тільки з почат-ком досудового розслідування (внесення відповідних даних до ЄРДР) до злочинців можуть бути застосовані і кримінально-процесуальні запобіжні заходи.

Під кримінально-процесуальними запобіжними захода-ми прийнято розуміти сукупність можливих процесуальних дій, що мають, поряд з основними, цілі припинення подальшого


190

продовження злочинних дій. Найбільш ефективними в цьому плані є обрання запобіжного заходу підозрюваному (насампе-ред, взяття під варту), проведення обшуків, оглядів знарядь і засобів вчинення злочину.

Виходячи з вимог законодавчих приписів, профілакти-чна діяльність не вичерпується необхідністю припинити зло-чин. У процесі досудового розслідування слідчий зобов’язаний, по-перше, виявити обставини, що сприяли вчиненню злочину, адже без цього неможливо встановити коло інших обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК України) і, по-друге, вправі поінформувати про виявлені обставини заінтересованих суб’єктів.

Процес виявлення обставин, що сприяли вчиненню зло-чину, повинен мати характер процесуального доказування, хоча ці обставини і не віднесені законодавцем до предмета до-казування. Однак для того, щоб вони були встановлені з доста-тньою повнотою, необхідно, насамперед, знати, що розуміється під ними, яка природа цих обставин. З’ясування цих питань є тим більш важливим, що на практиці слідчі найчастіше не встановлюють конкретні обставини, що сприяли вчиненню злочину, тому що не поінформовані про те, що під ними розу-міється. Тим більше законодавець, виключивши ці обставини з предмета доказування, нівелював їх значення для досудового розслідування.

Кримінологічне визначення причин і умов, які сприя-ють вчиненню злочину, як правило, містить у собі два взаємо-залежних аспекти: антигромадську установку особистості і конкретну життєву ситуацію, що складається до моменту вчи-нення злочину [3, с. 105-106]. При цьому необхідно підкреслити, що при вчиненні умисних злочинів вирішальну роль, як прави-ло, відіграє антигромадська установка, тоді як при вчиненні необережних злочинів зростає роль життєвої ситуації.

На наш погляд, кримінологічне визначення розглянутих категорій обмежує їх застосування у практичній площині пра-воохоронної діяльності, в першу чергу, під час проведення до-судового розслідування та судового розгляду кримінальних проваджень, а також прокурорського нагляду. Обумовлено це тим, що для названих видів діяльності значущість причин та умов, які сприяють вчиненню злочину, визначається, насампе-ред, окресленням меж, в рамках яких ці обставини підлягають виявленню.


191

У процесі вивчення практики профілактики злочинів проти моральності у сфері статевих стосунків ми визначили низку типових ситуацій, для яких у правоохоронній практиці є можливим виробити алгоритми (програми) профілактичних дій як відносно потенційного злочинця, так і можливої жертви. Варіанти цих ситуацій мають наступний вигляд:

– відома конфліктна ситуація між двома або декіль-кома особами, в якій однозначно визначені можливий злочи-нець і можлива жертва (жертви), при цьому зміна ролей між ними виключена;

– відома така ж конфліктна ситуація, але високою є вірогідність зміни ролей у системі «злочинець – жертва»;

– відомий потенційний злочинець і ситуації, в яких він може діяти, не визначена лише можлива жертва;

– відомі потенційна жертва і ситуації, в яких жертва по-водиться певним чином, не відомий лише можливий злочинець;

– відомі ситуації, явно небезпечні для більш-менш широкого коло осіб, з погляду можливості стати злочинцем або жертвою злочину.

Встановивши у процесі досудового розслідування за-значені обставини, що сприяли вчиненню злочину, слідчий вправі поінформувати відповідну організацію або відповідну посадову особу про зміст і характер виявлених факторів соціа-льного середовища. Ця діяльність слідчого жодним чином не регламентована кримінальним процесуальним законом (на від-міну від колишнього КПК, який у ст. 23, 231 визначав, що по-дання слідчого підлягає розгляду з обов’язковим повідомленням про вжиті заходи не пізніше одного місяця від дня його вине-сення [4].

Як видно, зазначені кроки законодавця є доволі супере-чливими, тому роблять неефективною і малопродуктивною профілактичну діяльність слідчого в цілому. Переконані, що така ситуація потребує змін на законодавчому рівні.

По-перше, виходячи з розширювального тлумачення предмета доказування, виявлення обставин, що сприяли вчи-ненню злочину, є логічною дією, складовою частиною доказу-вання обставин, які є обов’язковими. Проте, не завжди в ході розслідування такі обставини з’ясовуються. Їх може і не бути зовсім. Наприклад, рішення людини одержувати доходи від заняття звідництвом у багатьох випадках обумовлене у першу


192

чергу її особистісними якостями – жадібністю, лінню, небажан-ням працювати і т.д.

У зв’язку з цим, якщо буде ухвалено рішення про необ-хідність регламентації даного напрямку діяльності слідчого, відповідну норму КПК доцільно сформулювати в такий спосіб: «У випадку виявлення у процесі досудового розслідування об-ставин та/або осіб, які сприяють вчиненню злочину, слідчий вправі внести подання» і далі по тексту.

По-друге, кілька зауважень з приводу встановлення строку для реагування організацій і посадових осіб на внесені подання про усунення причин та умов вчинення злочинів. З одного боку, місячний строк, який був визначений у колиш-ньому КПК, здається надто коротким для того, щоб були здійс-нені наступні дії: 1) внесення подання у відповідну організацію або відповідній посадовій особі; 2) розгляд ними цього подання; 3) вжиття заходів з усунення причин та умов, що сприяли вчи-ненню злочину; 4) одержання результатів цієї діяльності; 5) складання повідомлення про вжиті заходи і результати, а також направлення його слідчому; 6) одержання слідчим повід-омлення і його перевірки. З огляду на це, на перший погляд, видається логічним внесення подання у відповідні органи або відповідним особам не пізніше ніж через місяць після початку досудового розслідування. Однак на практиці це не завжди є можливим з об’єктивних причин.

У зв’язку з цим представляється доцільним скоротити строк, протягом якого відповідні організації і посадові особи повинні будуть повідомити слідчого про заходи щодо усунення обставин, що сприяли вчиненню злочину, до десяти днів. Од-нак, виходячи з того, що не всі заходи можуть бути проведені у цей строк, тим більше дати позитивний результат, необхідно надати в правоохоронні органи звіт про виконані та намічені заходи. Доцільно також законодавчо закріпити форму цього документа і назвати його «повідомлення про заходи реагування на подання слідчого».

Проте, на сьогоднішній день слідчі обмежені у реаліза-ції власної профілактичної діяльності. Тому можна запропону-вати інший механізм вирішення цієї проблеми із застосуван-ням форм прокурорського реагування.

Слід відзначити, що неефективність профілактичної роботи слідчого обумовлена не тільки законодавчими вадами, але й багато в чому неналежним її здійсненням.


193

Найбільш істотною помилкою слідчих, яка була харак-терна для них у минулому та якій варто запобігти у майбутньо-му, є трафаретність внесених подань і обрання неналежних осіб і органів, на адресу яких вони направляються.

Аналіз матеріалів архівних кримінальних справ про злочини проти моральності у сфері статевих стосунків засвід-чив, що подання складаються за допомогою тотожних фраз: «...не забезпечив належну увагу профілактиці злочинів на під-відомчій ділянці, що привело до вчинення злочину...», у зв’язку з чим слідчі вимагають «...вжити відповідних заходів».

Слідчі не приділяють належної уваги визначенню всьо-го кола осіб і організацій, що допустили формування умов, сприятливих для вчинення таких злочинів. Навіть у тих випад-ках, коли злочин скоює неповнолітній, подання вносяться в основному на адресу керівників підрозділів органів внутрішніх справ (міліції громадської безпеки, кримінальний міліції, служ-би дільничних інспекторів, карного розшуку). Керівникам ад-міністрацій районів, в органи опіки і піклування, директорам середніх і середньо-професійних навчальних закладів, голо-вним лікарям лікарень, батькам за місцем роботи, на адресу керівників будинків культури, установ з питань зайнятості, дозвілля, заняття спортом чи інші організації подання практи-чно не вносяться.

Звернімо увагу, що подання має бути складене на основі виявлених обставин, що сприяли вчиненню злочину, викладене коротко, але із вказівкою конкретних осіб, котрі можуть зміни-ти умови, що сприяють злочинам, та заходів, які необхідно вжити для ліквідації негативних факторів соціального середо-вища.

Ефективними заходами в цій підсистемі згодом стануть також узагальнення відповідей на внесені подання про усунен-ня причин та умов вчинення злочинів, підбиття підсумків реа-гування на них з боку адміністрацій підприємств, установ, ор-ганізацій, посадових осіб або окремих громадян, порушення питання про притягнення осіб, які проігнорували висунуті ви-моги, до передбаченої законом відповідальності [5, с. 100-106].

Насамкінець необхідно торкнутись і такої проблеми, як обґрунтованість внесення подань про усунення причин та умов під час досудового розслідування.

По-перше, внесення слідчим названого подання не ви-ходить за рамки його компетенції, адже встановлення будь-


194

яких обставин на стадії досудового розслідування, а не лише причин та умов, має попередній характер, тож не передрікає висновків суду щодо винуватості особи у вчиненні злочину.

По-друге, попередній характер доказування, здійснюва-ного в ході досудового розслідування, не свідчить про необґрун-тованість і передчасність внесення слідчим подання про усу-нення виявлених у процесі розслідування обставин, що сприя-ли вчиненню злочину, оскільки відповідно до закону однією з підстав повідомлення особі про підозру є наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопо-рушення (ст. 276 КПК України). Тож при доведеності тих або інших фактів слідчий вправі внести у відповідні інстанції або посадовим особам подання з усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину.

По-третє, зволікання у встановленні та усуненні причин та умов, що сприяли вчиненню злочину, може привести до вчинення аналогічних злочинів у майбутньому.

Інший вид профілактичних заходів утворює сукупність тактичних засобів, застосовуваних у рамках кримінально-процесуального закону у процесі провадження і спрямованих на запобігання або припинення відповідних форм поведінки або дій. Сюди відносяться слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові дії), пошукові заходи, криміналістичні операції профілактичної спрямованості, суб’єктами реалізації яких ви-ступають слідчі. Змістовними формами таких заходів є прото-коли слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшуко-вих) дій, повідомлення учасникам кримінального провадження, їх клопотання, погоджені плани проведення слідчих дій і опе-ративно-розшукових заходів. Профілактичні заходи цієї групи спрямовані на запобігання і припинення дії окремих криміно-генних факторів, які потрапили в орбіту досудового розсліду-вання.

До інших форм здійснення профілактичних заходів, спрямованих на усунення причин та умов, що сприяли вчинен-ню конкретних злочинів проти моральності у сфері статевих стосунків, слід віднести:

− інформування зацікавлених осіб, а також громадсько-сті про обставини вчинення конкретного злочину, причини та умови, які сприяли його вчиненню, вжиті заходи щодо їх усу-нення та результати цього;

− публікації у ЗМІ, виступи на телебаченні та на радіо з


195

інформацією про встановлені причини та умови злочинів, не-обхідні заходи самозахисту, з роз’ясненням положень чинного законодавства та з інших актуальних питань. Список використаних джерел:

1. Бурлаков В. Н. Индивидуальная профилактика правона-рушений: проблемы и суждения // Вестник Ленинградского униве-рситета. – Серия: Экономика. Философия. Право. – 1982. – № 23. – С. 103–108.

2. Шевчук Т. А. Протидія насильству в сім’ї: деякі питання вдосконалення кримінального законодавства // Вісник Криміноло-гічної асоціації України : матер. наук. – практ. конфер. − Х. : ХНУВС, 2011. – С. 219-222.

3. Курс кримінології: Загальна частина : підручник : у 2 кн. / О. М. Джужа, П. П. Михайленко, О. Г. Кулик та ін.; за заг. ред. О. М. Джужи. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 1. – 352 с.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України: Офіц. ви-дання. − К. : Вид. Дім «Ін Юре», 2003. − 416 с.

5. Давиденко В. Л. Поняття та зміст процесуальної діяльно-сті суб’єктів кримінального судочинства по виявленню причин і умов, які сприяють вчиненню злочину // Наук. вісн. Дніпропетр. держ. ун-ту внутр. справ : зб. наук. пр. – Спец. випуск. – 2007. – № 1 (36). – С. 100–106. Статья посвящена анализу профилактических действий следо-вателя, осуществляемых им в ходе расследования преступлений против нравственности в сфере половых отношений. Высказано предложение о необходимости нормативного урегулирования данной деятельности. Ключевые слова: профилактика, следователь, преступления против нравственности, досудебное расследование, представле-ние, причины и условия. This article analyzes investigating preventive actions undertaken by him in the investigation of crimes against morality in sexual intercourse. Been proposals for normative regulation of this activity. Key words: prevention, investigating crimes against morality, pre-trial investigation, presentation, causes and conditions.



196

© Рибалка Н. О., Балабан С. М., 2014

Рибалка Наталія Олегівна, доктор юридичних наук, доцент

(Національна академія прокуратури України), Балабан Сергій Миронович,

(Прокуратура Богородчанського району Івано-Франківської області)

УДК 342.92

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ:

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ ПІДХІД

Стаття присвячена дослідженню наукових засад визначення ефективності адміністративно-правового регулювання. Ґрун-туючись на інтегративній концепції праворозуміння, надаєть-ся аналіз поняття правового регулювання. З урахуванням особ-ливостей предмету адміністративного права й особливостей механізму правового регулювання виділено та проаналізовано структурний і функціональний блоки параметрів (критеріїв) ефективності адміністративно-правового регулювання. Ключові слова: адміністративно-правове регулювання, меха-нізм, ефективність, стадія, спосіб, метод, тип, норма права.

Становлення демократичної, правової, соціальної дер-жави України з об’єктивною необхідністю супроводжується дисонансом правового регулювання та запитами, очікуваннями суспільства. Цей дисонанс обумовлений природною інертністю правового регулювання, його залежністю від правотворчих процедур, провадження яких через низку об’єктивних та суб’єктивних причин далеко не завжди сприяє вчасному реагу-ванню на виникаючі потреби у забезпеченні суспільних відно-син правовими засобами їх організації, впорядкування, гаран-тування та захисту. Разом з тим, очевидною, наразі, виявляєть-ся й проблема, пов’язана з неналежним науковим супрово-дженням процесу адміністративно-правової правотворчості, низькою якістю нормативно-правових актів відповідного спря-мування. Останні в багатьох випадках не лише не усувають сформовані суспільні протиріччя, не задовольняють в повній мірі потреби у гармонізації суспільних відносин адміністратив-но-правовими засобами, а й створюють додаткові юридично зумовлені конфлікти, стають чинниками трансформації інсти-


197

тутів державного примусу, як складової правового регулюван-ня, у елементи легалізованого насильства, розвитку не забезпе-чених вимогами справедливості бюрократизованих нашарувань на механізмі державного управління, збільшенню обсягів необ-ґрунтованих витрат бюджетних коштів, наростанню соціальної напруженості та недовіри населення до влади. Такі параметри взаємодії суспільства та держави виявляють суттєвий обструк-тивний потенціал на шляху до розбудови громадянського сус-пільства, переведення взаємин між громадянами та владою з площини диктату у режим конструктивного діалогу.

Крім того, динамізм соціальних перетворень вимагає налагодження постійного науково спостереження за результа-тами адміністративно-правового регулювання суспільних від-носин з метою вчасного корегування змістовних та процедур-них елементів його механізму у напрямку забезпечення про-гностично-випереджаючої адаптивності. При цьому діяльність щодо забезпечення ефективності адміністративно-правового регулювання має пронизувати всі цикли державного управлін-ня та ґрунтуватися на виваженій науковій основі. Водночас, на сьогоднішній день така діяльність має несистематизований, вибірковий характер, а оцінка ефективності дії нормативно-правових актів управлінського спрямування не забезпечена в достатній мірі універсалізованим науковим вченням й практи-чними рекомендаціями його реалізації.

Теоретичним дослідженням різних аспектів ефектив-ності правового регулювання ще з радянських часів приділяла-ся значна увага, перш за все, науковцями у сфері загальної те-орії держави і права, серед яких С. С. Алексєєв, М. І. Байтін, А. Б. Венгеров, В. М. Горшеньов, О. А. Гаврилов, Д. А. Керімов, Г. В. Мальцев, В. К. Мамутов, М. І. Матузов, В. С. Нерсесянц, В. І. Нікітинський, Ф. Н. Фаткуллін, Р. О. Халфіна та інші. Од-нак, з набуттям незалежності нашою державою ця проблема-тика не лише не втратила своєї актуальності на ниві загально-теоретичних правничих досліджень, а й набула подальшого розвитку, що знайшло своє відображення у фундаментальних працях відомих науковців сучасності, серед яких Т. Г. Андрусяк, с. В. Бобровник, В. В. Головченко, О. В. Зайчук, О. Ф. Скакун, В. В. Цвєтков, Ю. С. Шемшученко та інші. У 2004 році О. М. Мельник була захищена кандидатська дисертація за темою «Правове регулювання та шляхи підвищення його ефек-тивності», що стало в певній мірі знаковою подією у науковому


198

супроводженні процесів державотворення на початку ХХІ сто-ліття. Ця тенденція наукового пошуку була поширена і на предмет адміністративного права. Розробкам концептуальних основ адміністративно-правового регулювання присвячені пра-ці В. Б. Авер’янова, О. Ф. Андрійко, О. М. Бандурки, І. Л. Бачило, Ю. П. Битяка, Д. М. Гвішіані, І. П. Голосніченка, Л. В. Коваля, М. В. Коваля, В. К. Колпакова, В. К. Шкарупи та інших авторів. Проблеми забезпечення адміністративно-правового регулю-вання в окремих сферах суспільних відносин, в тому числі й у сфері протидії злочинності, були предметом досліджень таких науковців, як О. О. Бандурка, А. І. Берлач, Д. А. Бекерська, В. Т. Білоус, Є. М. Блажівський, М. М. Весельський, Ю. В. Гаруст, О. П. Дзісяк, В. В. Кириченко, М. П. Кучерявенко, Т. Є. Кушнарьова, О. М. Литвинов, Н. А. Маринів, Т. О. Мацелик, В. Я. Настюк, А. М. Новицький, С. П. Позняков, В. І. Полюхович, Ю. В. Орлов, В. М. Попович, Т. О. Проценко, Н. Ю. Пришва, Д. М. Рева, А. В. Роздайбіда, Ю. І. Руснак, Л. А. Савченко, А. О. Селіванов, П. М. Чистяков, О. О. Яковенко та інші. Визнаючи суттєвий внесок означених науковців в розробку заявленої проблемати-ки, слід все ж вказати наявність значної кількості вільних зон наукового пошуку як фундаментального, так і прикладного значення в аспекті удосконалення теоретичного знання про сутність адміністративно-правового регулювання, його етапи, компоненти, вплив на відносини у сфері протидії злочинності. Викладені обставини обумовлюють актуальність теми цієї статті. Мета статті – надати характеристику концептуаль-ним засадам визначення ефективності адміністративно-правового регулювання в контексті протидії злочинності. Логіка нарощування наукового знання про ефектив-ність адміністративно-правового регулювання диктує необхід-ність позначення вихідних феноменологічних настанов щодо природи, сутності правового регулювання як такого, особливос-тей його специфікації до контурів предмету адміністративного права, а також співвіднесення з концепціями ефективності правового регулювання, в тому числі й в кримінологічному ас-пекті. Перш за все, варто зробити деякі зауваження з приводу сучасних проблем праворозуміння. Аналіз наукової літератури з проблем теорії права дозволяє виокремити щонайменше чо-


199

тири найбільш об’ємних групи теорій (наукових напрямів) пар-ворозуміння: юридичний позитивізм, соціологічний позити-візм, теорія природного права, інтегративна концепція. Не втя-гуючись до дискусії, яка не є основним безпосереднім предме-том нашого дослідження, зауважимо, що попри достатню об-ґрунтованість кожної з наведеної груп теорій, найбільш визна-ною та плідною з методологічної точки зору, є саме інтегратив-на концепція. Як слушно з цього приводу зазначає А. О. Нечипоренко інтегративний підхід покликаний не механі-чно поєднати, а синтезувати теоретично значущі моменти, опрацьовані конкуруючими науковими теоріями: нормативний аспект права і його специфічний механізм функціонування в державі – в етатистському підході; суб’єктивно-діяльнісний аспект права – в соціологічній школі; сприйняття права як цін-ності – у юснатуралізмі; психічна складова права – у прибічни-ків психологічної школи права тощо. Подібна теорія може «примирити» існуючі в різних варіантах праворозуміння тео-ретичні опозиції «ідеального» і «матеріального», «раціонально-го» і «ірраціонального», «належного» і «сутнісного», «суб’єктивного» і «об’єктивного», «природного» і «сконструйо-ваного» у праві, оскільки право, як багатовимірне, багатогранне явище, включає в себе всі ці сторони [1, с. 53]. Дійсно, прийма-ючи до уваги глибоке теоретичне підґрунтя наведених концеп-цій, теорій, напрямів, кожен з них до певної міри є неповним, формує обмежений погляд на сутність права, а, відтак, і право-вого регулювання, на його онтологічну природу. Справедливим в означеному контексті, на нашу думку, слід визнати міркування А. В. Полякова, який стверджує, що право одночасно – ідея і текст, норма і правовідносини, імпера-тивно-атрибутивні переживання і соціалізовані цінності. Жодне з цих положень взятих окремо не істинне, лише в межах ціліс-ного сприйняття права вони набувають ейдетичний смисл. І хоча в силу своєї багатогранності право може пізнаватися різ-ними способами, але цілісно проглядається у феноменолого-герменевтичному ракурсі [2, с. 78]. Таким чином, право, будучи своєрідним об’єктивізованим суб’єктивно детермінованим геш-тальтом виражає деяке усереднене значення між волею корпо-ративного суб’єкту, уособленого в корпусі того чи іншого пра-вотворчого органу, інформативними спроможностями тексту нормативно-правового акту, можливостями його сприйняття, усвідомлення, відображення адресатами норм права, та корек-


200

тності його «вбудови» у підструктуру диспозицій, установок особисті. Такий дещо компромісний варіант дозволяє виробити достатньо конструктивний підхід до проблем правового регу-лювання, відійшовши від абсолютизації як позитивної природи права, що зводить атрибутивні його характеристики до рангу сутнісної даності, апріорної справедливості, так і його суб’єктивної сторони буття, яке без формалізованих рис втра-чає обов’язкові властивості права, відмітні від інших соціаль-них регуляторів, таких як норм моралі, релігії тощо. Використання окресленої інтегративної системи гносе-ологічних координат праворозуміння, дозволяє сформувати наступні уявлення про природу й інші важливі в аспекті нашо-го дослідження характеристики правового регулювання взагалі та адміністративно-правового регулювання, зокрема. Правове регулювання вирізняється з-поміж інших видів соціального регулювання інтерсуб’єктивним підтекстом та примусовим характером. Тобто формалізоване його джерело видається за об’єктивований припис, націлений на оптимізацію суспільних відносин, що в принципі не залежить жорстко від волі адресата відповідної правової норми. Звичайно, для коор-динаційного методу правового регулювання ця теза в меншій мірі виражена, аніж для субординаційного. Проте, механізм правового регулювання, яким би методом і у який би спосіб воно не здійснювалось, обов’язково включає в себе імперативну компоненту у виді загрози застосування санкцій за порушення (невиконання, утримання від необхідної дії) нормативно-правових приписів. Відтак, маємо прийняти до уваги й потен-ційно високий ступінь небезпечності (шкідливості) від неадек-ватного правового регулювання. Постулювання цієї думки при-звело до постановки в кримінологічній науці проблеми кримі-ногенності нормативно-правових актів та вироблення науково-методичних засад кримінологічної експертизи нормативно-правових актів і їх проектів∗. В той же час, відомо, що сфери

∗ Див., наприклад: Барановский Н. А. Методология крими-нологической экспертизы проектов нормативно-правовых актов / Н. А. Барановский // Юстиция Беларуси. – 2006. – № 5. – С. 56-62; Джужа О. М. Кримінологічна експертиза як засіб удосконалення законотворчого процесу / О. М. Джужа, А. В. Кирилюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. – 2003. - № 8. – С. 125-137; Закалюк А. П. Про запровадження в Україні кримінологічної екс-


201

адміністративно-правового та кримінально-правового регулю-вання досить щільно переплітаються, межують, а елементи відповідних суспільних відносин взаємопроникають один до одного, створюючи міждисциплінарне підґрунтя вивчення криміногенних властивостей недоліків саме адміністративно-правового регулювання. Це пояснюється, по-перше, предметом адміністративного права та, по-друге, переважанням субордина-ційного методу регулювання, застосування якого апріорі формує ареол девіантогенних, в тому числі й криміногенних ризиків. Отже, правове регулювання характеризується підвище-ною соціальною ризикованістю в силу своїх іманентних влас-тивостей. Відтак, формування науково обґрунтованого вчення про ефективність правового регулювання взагалі й адміністра-тивно-правового регулювання, зокрема, покликане забезпечити стабільність функціонування суспільних відносин, максималь-но конструктивної реалізації в них людського потенціалу, ви-робничих можливостей й духовних потенцій соціуму на конк-ретно-історичному етапі. Зазвичай у теорії права під правовим регулюванням розуміють здійснюваний всією системою юридичних засобів державно-владний вплив на суспільні відносини з метою їх впорядкування, закріплення, охорони та розвитку [3, с. 31; 4, с. 138 та ін.]. І в цьому контексті важливо чітко відмежувати аналізовану категорію від правового впливу. Ці два поняття мають близький зміст, який не є тотожним. Поняття «вплив» за обсягом є ширшою категорією, ніж «регулювання», оскільки вплив охоплює як регулювання за допомогою певної правової норми, так й інші правові засоби і форми впливу на поведінку людей. Тому неможливо зводити правові засоби і форми впли-ву права на суспільні відносини лише до правового регулюван-ня [3, с. 20]. В цьому плані можна погодитись з С. С Алєксєєвим,

пертизи / А. П. Закалюк // Право України. - 1999. - № 7. - С. 102-108; Орлов Ю. В. Кримінологічна експертиза нормативно-правових актів і їх проектів: науково-методичне забезпечення : монографія / Ю. В. Орлов. – Сімферополь : КРП «Видавництво «Кримнавчпед-держвидав»», 2010. – 266 с.; Орлов Ю. В. Кримінологічна неефек-тивність нормативно-правових актів: поняття та критерії / Ю. В. Орлов // Форум права. – 2011. – № 3. – С. 570-576 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-3/11ojvptk.pdf та ін.


202

який визначає правовий вплив ширшим поняттям, ніж правове регулювання, що характеризує право в дії, всі напрямки та фо-рми впливу права на суспільне життя, в тому числі й на функ-ціонування права як духовного фактора [4, с. 145].

В теорії права одні дослідники вважають, що правове регулювання охоплює всі види впливу права на свідомість і поведінку людей, інші – виводять за його межі ідеологію, вихо-вання. Дехто з вчених під правовим регулюванням розуміє пра-вовий вплив, тобто сукупність різних видів і форм впливу пра-ва на суспільні відносини, на поведінку та свідомість людей. Можна підтримати іншу думку, згідно з якою правове регулю-вання – це вплив права на суспільні відносини за допомогою системи спеціальних юридичних засобів, оскільки не кожна правова категорія безпосередньо регулює суспільні відносини, але можна з упевненістю сказати, що кожна з них впливає на ці відносини [3, с. 20].

Так, О. Ф. Скакун вважає, що правовий вплив з усією його багатоманітністю здійснюється на суспільне життя, на свідомість та поведінку людей за допомогою правових і непра-вових засобів. Вчена зазначає також, що правовий вплив здійс-нюється на людину двома шляхами: інформаційним і ціннісно-орієнтаційним, а також завдяки вихованню – пропаганді право-вих знань, юридичній освіті [5, с. 350]. В той же час правове регулювання охоплює лише владний юридичний вплив, торка-ється безпосередньо зовнішньої поведінки (дії, бездіяльності) суб’єктів права. В ньому задіяні самі правові норми та індивіду-ально-правові акти компетентних органів і осіб, необхідні для регулювання певної групи суспільних відносин, належної реа-лізації диспозицій чи санкцій цих норм. Не випадково, що регу-лятивність вважається змістовною властивістю безпосередньо самого права, і ще ніхто не довів, що вона такою ж мірою при-таманна всім іншим засобам юридичного впливу, у тому числі правосвідомості, правовій культурі, правовій літературі тощо [8, с. 145]. Втім не слід, вважаємо, категорично-імперативно сприймати и наведене міркування стосовно природи правового регулювання. Зокрема, як зазначає О. М. Мельник, не можна погодитись з розумінням регулювання суспільних відносин як жорсткого і владного їх нормування державою, законом. Воно не є тотожним примусу, жорсткому і владному припису. Пра-вова норма є моделлю відносин, у якій суспільні інтереси поєд-нуються з інтересами членів суспільства, причому право широ-


203

ко використовує такі засоби регулюючого впливу на поведінку людей, як стимулювання, заохочення, надання прав [3, с. 21]. В цій думці знайшов своє втілення інтегративний підхід до пра-ворозуміння, який передбачає відхід від абсолютизовано догма-тичного сприйняття права як соціального регулятора й синтезу його з суб’єктивним, духовним, екзистенційним.

Таким чином, правове регулювання є специфічним пра-вовим випливом, що здійснюється правом як нормативним, загальнообов’язковим регулятором. Вплив же права як ідеоло-гічного, виховного інституту не є для нього специфічним. Як слушно зауважував з цього приводу С. С. Алексєєв і ідеологіч-ний, і виховний вплив права на суспільне життя не відрізняєть-ся від впливу на неї інших ідеологічних форм (агітації, пропа-ганди, масової політичної інформації, морального виховання та ін.) [6, с. 284]. Інша справа – що на сучасному етапі розвитку нашої держави майже всі зазначені С. С. Алексєєвим форми ідеологічного впливу на населення країни еліміновані: їх немає ані в шкільних, ані у вузівських навчальних програмах, повніс-тю зруйнована система патріотичного виховання у системі са-моосвіти, на виробництві, у діяльності трудових колективів, зруйнований ідеологічний зв’язок між громадянином і держа-вою, що породжує відомі соціальні протиріччя. Саме тому дер-жавотворчі й правотворчі процеси України на початку ХХІ століття вирізняються гіпертрофованим інформаційно-ідеологічним навантаженням на право. Саме з нормативно-правових актів населення дізнається про волю суб’єктів полі-тичної влади, яка не супроводжується широкою роз’яснювальною роботою, обґрунтуванням доцільності, утвер-дженням суб’єктивного переконання у необхідності саме такого типу поведінки, саме такої організації суспільних відносин. Право для населення, наразі, виступає як даність, вплинути на яку можливо виключно шляхом тіньового лобізму або масових рухів, революційних зрушень. Звичайно, – це суттєва проблема, яка зачіпає, перш за все, сферу адміністративно-правового ре-гулювання, до орбіти якого залучаються проблеми визначення формату функціонування органів державної влади, системи координат, в якій відбуватиметься їх взаємодія з населенням.

Визнаючи загальну проблему деформації інформацій-но-ідеологічної функції правового регулювання слід, все ж, приймати до уваги не лише актуалізовані, тимчасові й в цілому нетипові його властивості, а й, перш за все, внутрішньо прита-


204

манні його якості, які незмінно виражені у єдності нормативної й правореалізаційної, діяльнісної компоненти соціального бут-тя правової матерії. При чому саме у зв’язку юридичної форми й реальної соціальної практики, у його міцності, конструктив-ності, взаємоспрямованості виражається ефективність право-вого регулювання.

Проблема ефективності права й правового регулювання в доктрині належить до числа одних з найбільш дискусійних й теоретично насичених. Так, під ефективністю норм права ро-зуміють як їх здатність чинити вплив на суспільні відносини у заданому напрямку (А. С. Пашков, Д. М. Чечот), так і сприяти досягненню бажаної мети (М. Д. Шаргородський), або забезпе-чувати досягнення соціально корисної і об’єктивно обґрунтова-ної цілі (В. А. Козлов) чи забезпечувати нормальний хід право-суддя (М. Д. Чечот) [7, с. 23–24]. Диференціація у підходах до розуміння ефективності норм права обґрунтовується різними вихідними позиціями авторів – від юридико-догматичної до соціологічної. Так, яскраво виражену юридико-догматичну по-зицію обирає С. С. Алексєєв, вказуючи, що «взагалі ефектив-ність права з суто юридичного, спеціального правового боку характеризується безвідмовною та чіткою роботою усіх компо-нентів правової системи, усіх механізмів правового регулюван-ня, злагодженістю, дієвістю всього взаємозв’язаного ланцюга юридичних засобів» [8, с. 127; 9, с. 572]. Втім, історія нашої дер-жави має багато прикладів «ефективних» норм права, які спрямовувались на досягнення заангажованих, надто ідеологі-зованих політичних цілей, в результаті чого, досягаючи постав-леної в них мети, вони перетворювались з соціального регуля-

тора на інструмент політичних репресій, легалізованого наси-льства.

У зв’язку з цим більш виваженою видається позиція В. В. Лапаєвої, яка вказує, що під ефективністю норми права слід розуміти міру її вкладу в зміцнення правових начал дер-жавного і громадського життя, у формування й розвиток еле-ментів свободи в суспільних відносинах [10, с. 33]. Те ж саме можна сформулювати і в звичних термінах співвідношення мети і результату, оскільки ефективність – це перш за все міра цілеспрямованого впливу. Але, як слушно зазначає Ю. В. Орлов, мова йде не про зовнішні по відношенню до права економічні, політичні, ідеологічні та інші цілі, а про іманентну правову мету, що полягає в узгодженні соціальних інтересів на


205

базі правоутворюючого інтересу і у забезпеченні, таким чином, максимально можливої загальної міри свободи для розвитку відповідної сфери суспільного життя [9, с. 573]. На цьому ж ак-центував увагу і А. П. Закалюк, вказуючи, що еталоном оцінки соціальної ефективності правової норми зазвичай є відповід-ність цій нормі не самої поведінки (в цьому вбачається її юри-дична ефективність), а більш віддалені соціальні наслідки її реалізації [11, с. 192].

Таким чином, ґрунтуючись на змісті поняття «правове регулювання» та сутності ефективності норм права, можливо запропонувати визначення ефективності правового регулю-вання, під яким слід розуміти показник його соціальної значу-щості, що визначається на підставі повноти реалізації функцій правового регулювання в цілому, окремих й його складових з огляду на цілі правотворчого органу, а також запити, потреби суб’єктів суспільних відносин в усунення соціальних протиріч, сприянню в реалізації конструктивного людського потенціалу. Відповідно до цього під ефективністю адміністративно-

правового регулювання можливо розуміти міру вкладу реаль-

ної дії норм права в усунення соціальних протиріч та спри-

яння в реалізації конструктивного людського потенціалу,

що досягається на підставі оптимізації функціонування

суспільних відносин у сфері державного управління. До таких відносин, зокрема, відносяться: а) відносини між фізичними або юридичними особами, які звернулись до суб’єкта публічної ад-міністрації з вимогою забезпечити їх публічні права і свободи, в цьому випадку суб’єкт публічної адміністрації діяти владно щодо об’єкта управління не може, бо є зобов’язальним перед ним; б) відносини між суб’єктом публічної адміністрації та фі-зичними й юридичними особами, які порушують права свободи третіх осіб, інтереси громадянського суспільства та держави. Тут виникають класичні адміністративно-правові відносини: суб’єкт публічного управління є імперативно владним, а об’єкти зобов’язані виконувати його законні вимоги; в) імперативно владні відносини між вищестоящими та нижчестоящими суб’єктами публічної адміністрації засновані на праві [12].

В контексті деталізації уявлення про ефективність ад-міністративно-правового регулювання важливим буде заува-жити, що не можна погодитись із позицією деяких науковців які зазначають, що адміністративно-правове регулювання ха-рактеризує спеціально-юридичний механізм впливу адмініст-


206

ративного права на поведінку і діяльність його адресатів [12]. Спираючись на інтегративну концепцію праворозуміння, мож-на стверджувати, що адміністративно-правове регулювання, на нашу думку, характеризує не механізм впливу адміністратив-ного права на поведінку, а виражається в правовій поведінці, в якій втілено юридичні норми, сприйняті та відображені у соці-ально значущій діяльності їх адресатами. Тож і ефективність адміністративно-правового регулювання визначати не лише виходячи з механізму впливу на поведінку, а з урахуванням механізму правового регулювання в цілому, до якого, як відомо входять не лише норми права, а й правовідносини, акти засто-сування норм права, акти реалізації прав та обов’язків. Тобто оскільки правове регулювання не мислиме у відриві від діяль-нісного суб’єкта, соціального актора, остільки ж й визначення ефективності правового регулювання взагалі й адміністратив-но-правового – зокрема, має враховувати всю глибину індивіду-альної свідомості, відображеної, звичайно, у найбільш загаль-них рисах на рівні суспільної свідомості. Особливості останньої – моральна й логічна підстава видання (прийняття) будь-якого нормативно-правового акту. Тим більше, коли мова йде про сферу регулювання владних відносин, застосування імперати-вного (субординаційного) методу правового регулювання, влас-тиві саме для предмету адміністративного права.

Таким чином, аналіз ефективності адміністративно-правового регулювання, ґрунтуючись на цілісному уявленні про останнє, апріорі повинен вибудовуватись на структурно-функціональній основі, тобто враховувати як структурні

елементи механізму адміністративно-правового регулюван-

ня, так і його функціональні компоненти. До перших слід віднести стадії, методи, способи, типи адміністративно-правового. До других – такі складові механізму, як, власне, юридичні норми, правовідносини, акти застосування й реаліза-ції адміністративно-правових норм.

Отже, враховуючи специфіку предмету адміністратив-ного права й положення про механізм адміністративно-правового регулювання можливо запропонувати наступні бло-ки параметрів (критеріїв) ефективності адміністративно-правового регулювання:

І. Структурний блок параметрів ефективності адмі-

ністративно-правового регулювання:


207

1) відповідність між змістом адміністративно-правового регулювання і його стадією. Серед стадій адміністративно-правого регулювання, як і правового регулювання загалом, в наці зазвичай виділяють такі: а) стадія видання юридичної но-рми та її загальної дії; б) стадія виникнення прав і обов’язків (правовідносин); в) стадія реалізації прав та обов’язків, втілення їх у реальній поведінці учасників суспільних відносин; г) факу-льтативна стадія – застосування права, коли компетентний орган видає владний індивідуальний акт [6, с. 283]. Перша ста-дія характеризується власною специфікою, що виражається через характеристику дій з підготовки тексту нормативно-правового акту, процедури його парламентського опрацювання, юридичної експертизи тощо. На ній первинний зміст, розроб-лений науковцями, або ж групою зацікавлених осіб, може бути суттєво змінений чи-то з об’єктивних причин (наприклад, для забезпечення узгоджених системно-правових зв’язків, усунен-ня колізій і т.п.), чи-то із суб’єктивних (корпоративних). В цьо-му аспекті важливо зберегти первинну спрямованість норма-тивно-правового акту на дійсне задоволення потреб, заради яких ініціювалася його розробка, на усунення тих протиріч, які стали об’єктивною підставою для появи відповідного механізму адміністративно-правового регулювання.

На другій стадії важливою умовою забезпечення ефек-тивності правового регулювання є забезпечення належного інформування адресатів відповідних норм права, роз’яснення їх змісту, проведення методичних семінарів, курсів підвищення кваліфікації тощо.

Ефективність адміністративно-правового регулювання на третій його стадії багато в чому залежить від створення не-обхідних допоміжних інструментів у реалізації визначених прав та виконання покладених на адресатів адміністративно-правових норм обов’язків. Під цими інструментами ми розумі-ємо належна організаційна й технічна інфраструктура (напри-клад, наявність доступу до мережі Інтернет, комп’ютерного обладнання для забезпечення обов’язкового щоденного елект-ронного фінансового звітування перед органами фінансового контролю тощо), матеріально-фінансове, кадрове, інформацій-но-аналітичне та інше забезпечення можливості існування від-повідної групи адміністративно-правових відносин; ефективна діяльність правоохоронних й судових органів щодо забезпечен-ня оперативного відновлення порушених прав, компенсації


208

завданої адміністративним правопорушенням шкоди і т. п. При цьому аналогічний комплекс умов забезпечення ефективності адміністративно-правового регулювання виявляється власти-вим і для четвертої – факультативної – його стадії;

2) відповідність методу адміністративно-правового регу-люванню змістовним характеристикам суспільних відносин, що входять до його предмету. Це означає, що, не дивлячись на без-умовне переважання імперативного (субординаційного) методу, у регулюванні суспільних відносин варто виважено підходи до сбалансування публічного й приватного у праві, в тому числі і перш за все, у відносинах державного управління. Відомо, що Україна перебуває наразі у фазі докорінних змін і атрибутив-них рис конституційного ладу, і ідеологічного його підґрунтя, і загальної методології публічного адміністрування. В цьому контексті вельми важливим є послідоване запровадження ге-неральної лінії державного будівництва від видання загально-державних адміністративних нормативно-правових актів до індивідуальних нормативних актів, в кожному з яких неодмін-но має втілюватись глибинна ідея лібералізації суспільно-політичного устрою, утвердження гуманістичних його устрем-лінь на широкій, науково обґрунтованій сервісній модельній платформі. Наявні соціологічні й кримінологічні дослідження наочно засвідчують сформованість очікувань населення у пе-ретвореннях саме в такому руслі. Відтак, нехтування внутрі-шніми трендами суспільного розвитку в процесі здійснення державного управління, зокрема, із застосуванням адміністра-тивно-правого регулювання, призведе до ескалації соціальної напруженості, конфліктам між державою та елементами гро-мадянського суспільства, погіршення, врешті-решт, криміно-генної ситуації;

3) відповідність способу адміністративно-правового ре-гулювання суспільним відносинам, що входять до його предме-ту. Способи – це шляхи адміністративно-правового регулюван-ня, що розкривають особливості застосування відповідних ме-тодів в окремих сферах суспільних відносин та виражаються в особливостях адміністративно-правових норм. В останніх, як відомо, може втілюється дозвіл, заборона чи зобов’язання. І в цьому контексті ефективність адміністративно-правового ре-гулювання залежить від дотримання того, наскільки у способі регулювання відобразиться, по-перше, специфіка конкретних суспільних відносин та, по-друге, соціально-історичного, еко-


209

номічного, культурного контексту їх виникнення, розвитку, припинення. На окрему увагу з цього приводу необхідно зосе-редити на науковому опрацюванні методики використання конкретного способу адміністративно-правовому регулюванні через закріплення, перш за все, у нормативно-правому акті відповідної юридичної конструкції, спрямованої на мінімізацію корупціогенності позитивного права. Так, як слушно зауважує Ю. В. Орлов, поширенню останнього сприяє надмірно широке використання дозвільного пособу адміністративно-правового регулювання правового статусу й повноважень службових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування та їх нор-мативне закріплення за формулою «має право» чи «вправі» [14, с. 177]. Подібні фактори зниження соціальної ефективності адміністративно-правового регулювання, які в низці випадків здатні бути детермінантами злочинності, властиві і для необ-ґрунтованого використання зобов’язуючого чи забороняю чого способів регулюванню. Проблемам визначення конкретних критеріїв ефективності їх використання у межах механізму адміністративно-правового регулювання має бути присвячене окреме монографічне дослідження;

4) відповідність типу адміністративно-правового регу-лювання його засадам, предмету, суб’єктам. Типи адміністрати-вно-правового регулювання – це загальна спрямованість впливу адміністративного права на суспільні відносини, яка залежить від того, що покладено в основу регулювання – дозвіл чи забо-рона. В юридичній науці та практиці існують дві юридичні фо-рмули, на основі яких виділяють два типи правового регулю-вання. Перша формула: «дозволено все, крім того, що прямо заборонено в законі». Це загальний дозвіл. На цій формулі по-будовано загальнодозвільний тип правового регулювання. За цим типом встановлюються чітко сформульовані заборони. Як правило, їх кількість невелика, а обсяг дозволеного не визначе-но. Можна робити все, що не заборонено. Це означає, що суб’єкти можуть здійснювати будь-які дії, які не увійшли до переліку заборонених. Цей тип правового регулювання сприяє або принаймні не заважає прояву ініціативи, активності. Пер-ший тип правового регулювання використовується громадяна-ми, які не мають будь-якого публічного статусу, не є посадови-ми чи службовими особами. Ст. 23 Конституції України ствер-джує: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї осо-бистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи ін-


210

ших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому за-безпечується вільний і всебічний розвиток її особистос-ті». Друга формула правового регулювання звучить інакше: «заборонено все, крім того, що прямо дозволено законом». Цей тип називається звільненням від заборони, або спеціальним дозволом. Це означає, що учасник правових відносин може здійснити тільки дії, прямо дозволені законом, а всі інші дії заборонено. Другий тип правового регулювання є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, посадових і службових осіб [12].

У зв’язку з цим невід’ємною умовою забезпечення як за-гальносоціальної, так і галузевої ефективності адміністратив-но-правового регулювання є дотримання наведених принципо-вих положень щодо обрання конкретного типу правового регу-лювання, який би в повній мірі відповідав статусу суб’єкта ад-міністративно-правових відносин, характеру й обсягу його пов-новажень. В іншому випадку матиме місце розбалансованість прав і обов’язків учасників суспільних відносин, на які поши-рюється юрисдикція органів публічного управління, що потен-ційно може втілитись у конфліктах різної природи, в тому чис-лі й криміногенної.

ІІ. Функціональний блок параметрів ефективності

адміністративно-правового регулювання: 1) внутрішньо-галузева й системна правова узгодже-

ність, несуперечність, техніко-юридична виваженість юридич-них норм, націлених на регулювання суспільних відносин у сфері державного управління, а також їх змістовна актуаль-ність, реальна соціальна затребуваність, безконфліктність;

2) стан адміністративно-правових відносин, що є скла-довою механізму адміністративно-правового регулювання і який має відповідати інноваційним тенденціям соціального розвитку, забезпечувати дійсні можливості реалізації прав і свобод, законних інтересів, виконання юридичних обов’язків з мінімальною корупційною складовою та максимальною заціка-вленістю у їх підтриманні, розвитку адресатів юридичних норм;

3) відповідність актів застосування й реалізації адмініс-тративно-правових норм вихідним цілям адміністративно-правового регулювання, вимогам законності, своєчасності й соціальної справедливості.


211

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що проблеми за-безпечення ефективності адміністративно-правового регулю-вання перебувають у міждисциплінарній площині наукових знань. Концептуальні засади їх вирішення передбачають кон-солідацію та планомірне нарощування гносеологічного адмініс-тративно-правого потенціалу на базі загальнотеоретичного вчення про механізм правового регулювання, предмет адмініс-тративного права й сучасних викликів та очікувань суспільства у сфері реформування публічного адміністрування. Список використаних джерел:

1. Нечипоренко А. О. Сучасне праворозуміння : інтегра-льний підхід / А. О. Нечипорук // Збірник тез доповідей та наукових повідомлень учасників всеукраїнської науково-практичної конфе-ренції молодих учених та здобувачів 13 листопада 2012 р. / За заг. ред. А. П. Гетьмана. – Харків: НУ «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». 2012. – С. 53–56.

2. Поляков А. В. Общая теория права : курс лекций / А. В. Поляков. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2001. – 642 с.

3. Мельник О. М. Правове регулювання та шляхи підви-щення його ефективності : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / О. М. Мельник. – К., 2004. – 208 с.

4. Алексеев С. С. Теория права / С. С. Алексеев. – М. : Бек, 1993. – 224 с.

5. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун. – Харків : Консум, 2001. – 656 с.

6. Проблемы теории государства и права : учебник / Под. ред. С. С. Алексеева. – М. : Юрид. лит., 1979. – 392 с.

7. Кудрявцев В. Н. Эффективность правовых норм / В. Н. Кудрявцев, В. И. Никитинский, И. С. Самощенко, В. В. Глазырин. – М. : ВНИИСЗ, 1980. – 176 с.

8. Алексеев С. С. Общая теория права: в двух томах. Т. 2. / С. С. Алексеев. – М. : Юрид. лит., 1981. – 361 с.

9. Орлов Ю. В. Кримінологічна неефективність нормати-вно-правових актів: поняття та критерії / Ю. В. Орлов // Форум права. – 2011. – № 3. – С. 570-576 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-3/11ojvptk.pdf та ін.

10. Лапаева В. В. Эффективность закона и методы её изу-чения / В. В. Лапаева // Эффективность закона: методология и кон-кретные исследования. – М. : Институт законодательства и срав-нительного правоведения при Правительстве Российской Федера-ции, 1997. – С. 28–43.


212

11. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. Кн. 3 / А. П. Закалюк. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. – 317 c.

12. Галунько В. В. Поняття та зміст адміністративно-правового регулювання / В. В. Галунько, О. М. Єщук // ACTUAL PROBLEMS OF CORRUPTION PREVENTION AND COUNTERACTION. – 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.law-property.in.ua/articles/general-administrative-law/94-the-concept-and-content-regulation-administratyvnopravovoho.html.

13. Стеценко С. Г. Адміністративне право України : Навча-льний посібник / С. Г. Стеценко. – К. : Атіка, 2007. – 624 с.

14. Орлов Ю. В. Кримінологічна експертиза нормативно-правових актів і їх проектів: науково-методичне забезпечення. Монографія / Ю. В. Орлов. – Сімферополь : КРП «Видавництво «Кримнавчпеддержвидав»«, 2010. – 266 с. Статья посвящена исследованию научных принципов определе-ния эффективности административно-правового регулирова-ния. Основываясь на интегративной концепции правопонима-ния, проводится анализ понятия правового регулирования. С учетом особенностей предмета административного права и особенностей механизма правового регулирования выделены, проанализированы структурный и функциональный блоки па-раметров (критериев) эффективности административно-правового регулирования. Ключевые слова: административно-правовое регулирование, механизм, эффективность, стадия, способ, метод, тип, норма права.

The article is devoted to research of scientific principles, witch are using for discovering efficiency of administrative-law adjusting efficiency. Being base on integrative conception of understanding law, the analysis of concept of the legal adjusting is conducted. Taking into account the features of the article of administrative law and features of mechanism of the legal adjusting distinguished and analyzed structural and functional blocks of parameters (criteria) of efficiency of the administrative-law adjusting. Key words: administrative-law adjusting, mechanism, efficiency, stage, method, type, norm of law.



213

© Безчасна В. В., 2014

ТРИБУНА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ

Бесчастна Вікторія Вікторівна, (Донецький національний університет)

УДК: 343.241/242

ВІДНОВЛЕННЯ ПОРУШЕНИХ ПРАВ ПОТЕРПІЛОГО ШЛЯХОМ ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ КОНФІСКАЦІЇ МАЙНА

У статті розглядаються проблемні питання відновлення прав потерпілого під час застосування покарання у виді конфіскації майна. Розроблені пропозиції щодо вдосконалення чинного зако-нодавства. Ключові слова: потерпілий, права, конфіскація, реституція, покарання.

Процес демократичних перетворень в Україні нерозді-льно пов'язаний з побудовою правової держави, здатної забез-печити захист своїх найвищих цінностей від злочинних пося-гань. Серед засобів, що застосовуються державою в системному впливі на злочинність, найсуворішим за своїм проявом є кри-мінальне покарання, яке виступає наслідком злочину, а тому кримінальний закон не тільки визначає, які суспільно небезпе-чні діяння варто віднести до злочинів, а й встановлює покаран-ня за кожен з них [1, 3]. Але, як зазначає В.Т. Маляренко, різні види покарань та зміна їх характеру дедалі втрачають свою ефективність, вплив на стан злочинності, яка росла і зростає в прискореному темпі [2, 399].

Ця проблема посилюється ще й тим, що у відносинах, які виникають на підставі вчинення злочину, акцент зміщуєть-ся від таких суб’єктів, як «потерпілий (- лі)» – «злочинець (- ці)» до «держави» та «злочинця (- ців)». У зв’язку з цим всі питання розв’язання кримінально-правового конфлікту вирішують державні органи, що у більшості випадків виключає можли-вість потерпілого задовольнити очікувану від правосуддя по-требу: відшкодування збитків та компенсування витрат, запо-діяних злочином.


214

Факт соціальної неефективності покарання досить показовий і змушує шукати шляхи його вдосконалення, пере-міщення акцентів на використання нових засобів кримінально-правового законодавства. За своїм характером ці засоби покли-кані сприяти відновленню прав потерпілого, створювати умови для осмислення правопорушником наслідків вчиненого діяння, і, з рештою, виконувати своє головне завдання – забезпечувати охорону прав та законних інтересів громадян. Тому тільки шляхом реформування інституту покарання в Україні можна забезпечити кримінально-правовий захист передбачених кон-ституційних прав та свобод людини і громадянина.

В чинному Кримінальному Кодексі (далі – КК) Украї-ни не визначається кримінально-правовий статус потерпілого, а про захист його порушених прав та інтересів майже не згаду-ється. Більшість норм звернені лише до злочинця і погрожу-ють йому певною карою за вчинений злочин. І це відбувається в той час, коли КК України повинен виявляти свої гуманістичні принципи насамперед до суспільства, до потерпілих громадян і в останню чергу – до злочинців, а не в зворотній послідовності [3, 8].

У сучасних теоретичних розробках звертається увага на необхідність фундаментальних наукових досліджень про-блем кримінального покарання з урахуванням відповідності його змісту природи людини, нормам права і моралі цивілізо-ваного суспільства, забезпечення збалансованого задоволення прав та інтересів громадянина, суспільства і держави, захисту та відновлення прав потерпілого. Ці ідеї набули розвитку у дослідженнях М. І. Бажанова, В. В. Голіни, О. М. Джужи, О. І. Коваленка, В. М. Когана, М. І. Коржанського, Н. Ф. Кузнє-цової, О. М. Литвака, В. В. Лунєєва, А. С. Михліна, В. В. Сташи-са, С. А. Тарарухіна, В. Т. Трубнікова, І. К. Туркевич, В. П. Фі-лонова, І. В. Шмарова, С. С.Я ценка та інших. Але не зважаючи на це, проблема захисту жертв злочинної діяльності залиша-ється різноплановою і досить складною.

Для вдосконалення кримінально-правового захисту порушених прав та інтересів потерпілих від злочину вважаємо за доцільне переглянути конфіскацію майна як додатковий вид покарання за КК України шляхом проведення комплексного юридичного аналізу національного законодавства та КК деяких зарубіжних країн.


215

Виявлення суті конфіскації майна важливо як у тео-ретичному, так і в практичному значенні. Але правильне розу-міння юридичної природи та місця цього покарання у системі кримінальних покарань неможливе без аналізу поставленої перед ним мети. У кримінально-правовому законодавстві Укра-їни загальна мета покарання визначена у ч.ч. 2 і 3 ст. 50 КК України, на досягнення якої спрямовані всі види покарань. Але слід зазначити, що для кожного виду покарання мають бути визначенні певні межі, тому що вони різняться одне від іншого за змістом, як засоби досягнення конкретних цілей. З огляду на те, що в КК України відновлення прав потерпілого не закріп-лене як мета покарання, вважаємо за доцільне передбачити в ч.2 ст. 50 КК України положення, яке б визначало, що покаран-ня має на меті не тільки кару, виправлення засуджених, зага-льну та спеціальну превенцію, а ще й відновлення соціальної

справедливості. Для реалізації цієї мети необхідно закласти механізм

відновлення в саме покарання, в процес його призначення су-дом та відбування винною особою. Саме тому пропонуємо нада-ти покаранню у виді конфіскації майна рис, властивих кримі-

нально-правовій реституції, яка є одним із заходів поновлення прав і законних інтересів потерпілого від злочину шляхом від-шкодування обвинуваченим, підсудним чи засудженим завда-ної потерпілому матеріальної і моральної шкоди [4, 8].

Чинне кримінально-правове законодавство не містить визначення поняття кримінально-правової реституції, хоча своє безпосереднє закріплення й регулювання вона одержала в нормах кримінального права (наприклад, ст.ст. 45, 46, 175, 212 КК України).

В Україні та інших постсоціалістичних країнах пи-тання відновлення прав особи, потерпілої від злочину, тради-ційно належить до сфери кримінально-процесуального, циві-льного і цивільно-процесуального права, а тому у кримінально-правовому законодавстві майже не відображається.

Так, наприклад, ст. 1177 Цивільного кодексу України «Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину» прямо зазначає, що «майнова шкода, завдана май-ну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується держа-вою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною» [5]. Слушно з цього приводу за-значає А. В. Савченко, який стверджує, що наведена норма за-


216

лишається декларативною, адже в Україні відсутні чіткі меха-нізми її реалізації, а від цього – становище жертв злочину про-довжує бути більш скрутним, ніж становище злочинців [6, 257].

Вважається за необхідне звернутися до зарубіжного досвіду закріплення, реалізації та застосування реституції, де вона набуває різних форм. Так, відповідно до ст. 66 КК Польщі особа, яка підлягає кримінальній відповідальності, паралельно відшкодовує завдану вчиненням злочину шкоду згідно з циві-льним та цивільно-процесуальним законодавством [7, 345]. По-дібне положення містить й національне кримінально-правове законодавство. Ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України), передбачає право потерпілого подати цивільний позов про відшкодування завданої злочином шкоди в кримінальному процесі або в процесі цивільного судо-чинства. Але, на відміну від КК Польщі, ці норми закріплюють-ся в процесуальному, а не в матеріальному законодавстві, та закріплюють лише можливість, а не обов’язок відшкодування шкоди злочинцем.

У кримінальному законодавстві США реституція роз-глядається у ролі окремого (додаткового) виду покарання, що має властиву йому специфіку. Її призначення врегульовано законодавчо федеральними нормами (§ 3556 «Наказу про рес-титуцію» гл. 227 розд. 18 федерального законодавства США). За загальним правилом розмір призначеної судом реституції не повинен перевищувати розміру штрафу, який іноді може сяга-ти десятки мільйонів доларів [6, 253].

Вважаємо, що реституція ні в статусі цивільного по-зову в кримінальній справі (КК Польщі), ні як окреме покаран-ня (Федеральний збірник законів США) не здатна забезпечити найбільш повного відновлення прав потерпілого. В цьому аспе-кті більш зручним, на нашу думку, було б поєднання ознак рес-титуції та покарання у виді конфіскації майна (адже безпово-ротне вилучення в дохід держави майна засудженого позбав-ляють того чи іншого суб’єкта матеріальних благ, змушуючи їх замислитися над своєю поведінкою).

Конфіскація майна відповідно до ст. ст. 52 та 59 КК України – це додатковий вид покарання, який полягає в приму-совому безоплатному вилученні у власність держави всього чи частини майна, яке є власністю засудженого. На основі аналізу структури видів покарання, призначених засудженим особам у 2002-2006 роках (за вироками, що набрали законної сили) авто-рами розроблена таблиця «Застосування до засуджених осіб


217

конфіскації майна у 2002-2006 роках (за вироками, що набрали законної сили)» [8]. Вона надає можливість: простежити прак-тику застосування додаткових видів покарань та призначення конфіскації майна як додаткового покарання; ознайомитися з тенденцією призначення конфіскації майна у відношенні до кількості засуджених осіб за статтями КК України, санкції яких передбачають конфіскацію майна (тобто використаної можливості суду призначити це покарання); проаналізувати відсоток кількості засуджених, яким призначена конфіскація майна до кількості засуджених осіб, яким призначено додатко-ве покарання; визначити роль конфіскації майна в питомій вазі застосування усіх видів покарань.

Відповідно до роз’яснень, що містяться в п. 19 Поста-нови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінальних покарань», вирішуючи питання про застосування конфіскації майна, суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу, за тяжкі та особли-во тяжкі корисливі злочини. У вироку має бути зазначено, конфіскується все майно чи його частина, причому потрібно уточнити, яка саме частина, або перелічити відповідні предме-ти [9, 79].

Разом з тим, не всі суди при судовому провадженні справ ретельно перевіряють, чи є заарештоване майно дійсно особистою власністю підсудного або спільною з іншими особа-ми. Так, Запорізьким обласним судом при розгляді справи щодо Р. та інших установлено, що п'ять автомобілів, заарештованих слідчим, не є власністю підсудних. У справі по обвинуваченню К. та інших установлено, що три автомобілі, описані під час слідчого провадження справи, належали іншим особам. У зв'я-зку з цим обласним судом у зазначених справах автомобілі бу-ли звільнені від арешту (вироки відповідно від 26 жовтня та 8 грудня 1998 р.) [10].

Конфіскація за КК України повинна бути цивілізова-ним майновим покаранням, яке не передбачає позбавлення в правопорушника найостаннішої речі. Тому під час його при-значення суд має враховувати: суму збитків, які зазнала кожна жертва в результаті вчинення злочину; фінансові ресурси під-судного, фінансові потреби та заробітні можливості підсудного та залежних від нього осіб (тих, хто перебуває на його утри-манні), а також інші фактори, які мають значення для суду.


218

Підсумовуючи викладене, доходимо висновку, що взає-мообумовленість конфіскації майна та реституції зможе нада-ти відновлюючого характеру вітчизняному кримінально-правовому законодавству, що стане засобом захисту особи як найважливішої, найвищої суспільної цінності. Список використаних джерел:

1. Антипов В. В. Обставини, що виключають можливість застосування певних видів покарань : автореф. дис. … канд. юрид. наук / Антипов В. В. – К. : Національна академія внутрішніх справ України, 2005. – 19 с.

2. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів : монографія / Маля-ренко В. Т. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.

3. Вандышев А. Стратегия профилактики / Вандышев А., Овчинский В. // Сов. юстиция. – 1991. – С. 6-10.

4. Бойко А. М. Кримінально-правовий обов'язок відшкоду-вання заподіяної злочином шкоди : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Бойко А. М. – К., 1995 – 14 с.

5. Цивільний кодекс України //http://zakon1.rada.gov.ua. 6. Савченко А. В. Кримінальне законодавство України та

федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Аме-рики: комплексне порівняльно-правове дослідження : монографія / Савченко А. В. – К. : КНТ, 2007. – 596 с.

7. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, про-блеми гармонізації : монографія / Хавронюк М. І. – К., Юрискон-сульт, 2006. – 1048 с.

8. Верховний Суд України. Інформаційний сервер // http://www.scourt.gov.ua.

9. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах: 1973-2005 рр. – Х. : «Одіссей», 2006. – 528 с.

10. Вус С. М., Панєвін О. С. Практика застосування судами конфіскації майна // Вісник Верховного Суду України. – 2000. – № 3 (19) // http://www.scourt.gov.ua.

В статье рассматриваются проблемные вопросы восстановле-ния прав потерпевшего при применении наказания в виде кон-фискации имущества. Разработаны предложения по совершенс-твованию действующего законодательства. Ключевые слова: потерпевший, права, конфискация, реститу-ция, наказания.


219

© Лагода К. О., 2014

The article deals with the problematic issue of restoring the rights of the victim at the time of punishment in the form of confiscation. Suggestions for improving the existing legislation. Key words: victim, law, forfeiture, restitution, punishment.


Лагода Катерина Олександрівна, (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.97

ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ФАКТОРІВ НЕВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ

Стаття присвячена дослідженню окремих правових та органі-заційно-управлінських факторів невиконання судових рішень. Акцентується увага на криміногенних недоліках норм матеріа-льного права, зокрема, конструювання їх санкцій, що сприяють ухиленню від виконання судових рішень. Відстоюється думка про суттєвий криміногенний вплив корупції в судових органах, Державній виконавчій службі, відсутності належного судового й внутрішньовідомчого контролю за виконанням судових рішень, а також кримінологічно обґрунтованої методики прийняття (винесення) таких рішень, забезпечення їх виконання. Ключові слова: судове рішення, невиконання, правові фактори, організаційно-управлінські фактори, контроль, корупція.

Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рі-шення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території держави. Ця норма закріпила одну з основ механізму розбудови правової, демократичної, соціальної держави. І в цьому сенсі правосуддя має бути жи-вим. Його онтологічний вимір втілюється не тільки у справед-ливому, об’єктивному, неупередженому судовому розгляді, а й у реалізації прийнятих судом рішень, упорядкуванні життє-діяльності згідно його приписів, що мають вирішувати в право-вому полі соціальні конфлікти, знімати напруженість, утвер-джувати основоположні принципи ліберально-демократичного суспільного устрою, зміцнювати вектор розвитку, націлений на цінності громадянського суспільства. Разом з тим, як засвідчу-ють дані офіційної статистичної звітності МВС України щоро-


220

ку реєструється близько 300 злочинів, передбачених ст. 382 КК України – невиконання судового рішення. Значне поширення кримінальної активності за означеним напрямком підриває функціональну спроможність судової влади, а заразом – й дер-жавної влади в цілому. Інтенсивне відтворення невиконання судових рішень створює живильне підґрунтя для правового нігілізму, зростання розриву зв’язку між громадськістю та апа-ратом публічного управління, консервування останнього на виконанні вузькокорпоративних, а інколи – й політизованих, задачах при збереженні номінальних параметрів легітимності. Відтак, створюються й умови для активізації злочинної діяль-ності – похідної від процесів нівелювання судових механізмів впливу на суспільні відносини.

У зв’язку з цим можна стверджувати, що невиконання судових рішень є потужним фактором самодетермінації зло-чинності, розгортання якої зумовлює криміногенні наслідки як на індивідуальному рівні відтворення злочинної поведінки, так і у їх проекції на площину масових соціальних практик. Наразі вказані проблемні аспекти реалізації правосуддя в Україні ли-шають чимало вільних зон для наукового пошуку, провадження якого на сьогоднішній день видається нагальною потребою. Теоретичним дослідженням протидії злочинам проти правосуддя приділялася увага такими вченими, як Ю. В. Александров, М. І. Ануфрієв, М. І. Бажанов, О. М. Бандурка, В. І. Борисов, Ю. В. Баулін, А. М. Бойко, І. Г. Богатирьов, О. О. Вакулик, А. В. Воронцов, А. В. Галахова, М. Н. Голоднюк, В. В. Голіна, В. О. Глушков, Н. О. Гуторова, С. А. Денисов, Т. М. Добровольський, О. М. Джужа, О. О. Дудоров, А. П. Закалюк, В. С. Зеленецький, О. Г. Кальман, В. Ф. Кириченко, М. Й. Кор- жанський, О. М. Костенко, М. І. Колос, М. В. Косюта, В. М. Кудрявцев, О. М. Литвак, О. М. Литвинов, В. Т. Маляренко, О. І. Медведько, М. І. Мельник, П. П. Михайленко, С. С. Міро-шниченко, А. А. Музика, Ю. В. Орел, В. І. Осадчий, Л. М. Палюх, М. І. Панов, І. О. Плужнік, А. В. Савченко, Г. П. Середа, В. О. Туляков, А. В. Раденький, Ш. С. Рашковська, Б. В. Романюк, О. М. Сокуренок, В. В. Сташис, Є. Л. Стрельцов, Е. Г. Стоматов, С. А. Тарарухін, В. Я. Тацій, В. І. Тютюгін, П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк, М. Д. Шаргородський, с. С. Яценко та інші На дисертаційному рівні кримінологічні проблеми запобігання злочинам проти правосуддя були досліджувані у докторській дисертації С. С. Мірошниченка (2012 рік). Разом з тим, визнаю-


221

чи суттєвий внесок означеної плеяди вчених у вирішення заяв-леної проблематики, слід все ж зауважити на відсутності ком-плексних сучасних наукових розробок, присвячених описанню, поясненню, аналізу процесів детермінації невиконання судових рішень. Викладені обставини у своїй сукупності засвідчують актуальність терми цієї статті. Метою статті є формування узагальненої інформа-ційної моделі детермінаційного комплексу невиконання судо-вих рішень. Детермінація злочинності традиційно відноситься до числа одних з найбільш дискусійних та ускладнених теоретич-ною перевантаженістю предметів кримінологічного досліджен-ня. Сучасна доктрина рясніє багатьма концепціями, напрямами, в межах яких надається характеристика як принципових, уні-версальних закономірностей криміногенної детермінації, так і окремих її різновидів. До них, зокрема, відносяться численні теорії позитивістського толку, ранжовані на соціологічний, психологічний, біологічний позитивізм, а також синергетична концепція, модульна теорія конструювання соціуму тощо. Вони є загалом відомими, а тому не потребують додаткового описан-ня в межах цієї роботи. В той же час, аби забезпечити компози-ційну монолітність дослідження зауважимо, що за його методо-логічною основу ми обрали інтегративну концепцію, у контурах якої опиняються філософія діалектичного детермінізму з доти-чними до неї принципом системності, історизму, законом діа-лектичного протиріччя, всезагального універсального зв’язку, а також генеалогічний підхід до аналізу детермінаційної природи злочинності, структурно-функціональний аналіз її факторів. Наведений світоглядний базис наукового споглядання в цілому визнається в тій чи іншій варіації у сучасній кримінологічній науці в якості оптимального [1, с. 45; 2, с. 20; 3, с. 11 та ін.]. Опе-рування його положеннями дозволяє зробити висновок про те, що невиконання судових рішень виявляє низку детермінацій-них зв’язків із чинниками правового, організаційно-управлінського, економічного, соціально-психологічного харак-теру. І якщо останні дві групи мають загальну приналежність до більшої частини злочинності, то перші дві – мають специфі-чний відтінок, притаманний саме детермінації невиконанню судових рішень. Стисло їх охарактеризуємо. Правові фактори невиконання судових рішень вияв-ляють своє буття у сфері взаємодії неформальних соціальних


222

практик та елементів механізму правового регулювання. В цьому контексті перш за все мова йде про криміногенні недолі-ки позитивного права. На сьогодні законодавство України не-збалансоване, суперечливе та невиважене, містить значну кі-лькість економічно не забезпечених гарантій, які неможливо виконати через обмеженість ресурсів, якими володіє держава. Неможливість виконання судових рішень у такому разі є похі-дною, вторинною проблемою, наслідком незбалансованості за-конодавства. Маються на увазі такі проблемні питання, як не-передбачення в державному бюджеті коштів для виплат, бю-джетне фінансування яких гарантоване законодавством (ком-пенсації, пільги, надбавки тощо), встановлення відповідно до законодавчих актів мораторію на примусову реалізацію майна, що унеможливлює виконання судових рішень, або зупинення виконавчого провадження щодо певних категорій підприємств [4]. Також звертають на себе увагу й інші вади матеріально-го права, зокрема ті, що виявляються у конструюванні санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Бю-джетного, Податкового, Митного кодексів, інших нормативно-правових актів, які в низці випадків не в повній мірі забезпе-чують можливість обрання належного виду й міри покарання, того чи іншого стягнення (адміністративно-правового, фінансо-вого-правого тощо), цивільно-правової, господарсько-правової реституції, зумовлюють їх сприйняття як несправедливих. Л. С. Явич з цього приводу зауважує, що справедливість не тільки одна з найважливіших етичних категорій, вона одночас-но є і юридичною категорією, оскільки справедливість поши-рюється далеко за межі моральних відносин і виступає однією з найважливіших засад права, законності, правосуддя [5, с. 23]. Дійсно, сучасне правове поле України далеке від ідеалів соціа-льної справедливості. Недарма в наці час від час порушується проблема зловживання правом, яка, до речі, й досі не знайшла свого вирішення, зокрема в контексті кримінологічно значу-щих властивостей цього явища. Справедливість знаходить своє переломлення в різних урегульованих правом сферах, у тому числі й у правоохоронній діяльності, у застосовуваних до засуджених заходах покарання, де справедливість здобуває якості правової категорії. Так, спра-ведливість стала принципом кримінального законодавства, принципом застосування покарань після включення категорії


223

«справедливість» у понятійний апарат кримінального права (наприклад, у ст.ст. 6, 43 КК Російської Федерації) [6, с. 316]. При цьому, як вважає А. І. Екімов, здобуваючи юридичну спе-цифіку, справедливість не втрачає притаманних їй якостей. Правильно буде сказати, що вимога справедливості, виражена через право, виступає і як моральна, і як правова вимога. При-чому, якби вона перестала бути справедливою з погляду моралі, то і будучи вираженою у праві, також не була б справедливою. Отже, справедливість, що виражається в праві, є етико-юридичним феноменом [7, с. 70]. Втіленню справедливості у праві має слугувати забезпечення його відповідності існуючим інноваційним тенденціям суспільного розвитку та наявним загрозам їх обструкції, в тому числі й криміногенними проява-ми. На сьогоднішній день, на жаль, порушення норм позитив-ного права не завжди означає наявність реальної суспільної небезпечності чи шкідливості, що є наслідком як природної інертності права, так і недоліків у правотворчій діяльності, що не забезпечена в достатній мірі належним науковим, в тому числі й кримінологічним, супроводженням; Певними недоліками, які також здатні набувати кримі-ногенних рис, характеризується й стан правового регулювання діяльності Державної виконавчої служби. Наразі Державна виконавча служба входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадо-вих осіб) відповідно до законів України. Однак, не дивлячись на низку вжитих заходів з реформування її правового статусу, повноважень, Державна виконавча служба поки що не може забезпечити право кожного громадянина на своєчасне і повне виконання судових рішень. Організаційно-управлінські фактори також виявля-ють потужний вплив на поширення невиконань судових рі-шень. До них, на нашу думку, слід віднести наступні: – надвисокий рівень корупції в судовій системі, яка ні-велює основні принципи функціонування судової гілки влади, формує нігілістичний антураж довкола державного апарату в цілому, поглиблює кризу довіри громадян до суду як справед-ливого соціального арбітра;

– відсутність безпосереднього зв’язку між ухваленням судового рішення та його виконанням. Цей зв’язок був втраче-ний після ліквідації посад судових виконавців у складі загаль-


224

них судів та створення окремої виконавчої служби в системі органів виконавчої влади. Цілком зрозуміло, що зроблено це було з метою усунення непритаманних судам функцій щодо забезпечення виконання власних рішень, з урахуванням реко-мендацій відповідних європейських інституцій. Однак практи-ка, що склалася в Україні, свідчить про недоцільність цілкови-того відокремлення виконавчої служби від судової системи, що певним чином негативно вплинуло на ефективність системи виконавчого провадження та значною мірою нівелювало фун-даментальний принцип здійснення правосуддя – принцип обов’язковості судового рішення. Згідно з практикою Європей-ського суду з прав людини право на виконання судового рішен-ня є невід’ємною складовою права на доступ до суду, передба-ченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основопо-ложних свобод. Тому, вважаємо, слід погодитись із думкою, що для розв’язання проблеми невиконання судових рішень необ-хідно визначити комплексний підхід, у тому числі шляхом за-провадження структурних змін в організації діяльності Держа-вної виконавчої служби [8];

– відсутність належного рівня й якості судового контро-лю за діяльністю Державної виконавчої служби;

– суди не мають на озброєнні в достатній мірі криміно-логічно обґрунтованої методики прийняття (винесення) тих чи інших рішень, яка б мінімізувала об’єктивні ризики їх невико-нання;

– відсутність належного наукового та організаційно-правового забезпечення кримінологічної діяльності державних виконавців як суб’єктів індивідуальної профілактики невико-нання судових рішень та інших злочинів. На нашу думку, вка-заний аспект діяльності державних виконавців має знайти на-лежне своє втілення у системі їх професійної підготовки, на-вчання й практики забезпечення виконання судових рішень;

– слабкий внутрішньовідомчий контроль у системі Державної виконавчої служби, що має своїм наслідок поши-рення практики несумлінного ставлення державних виконавців до своїх службових обов’язків, вчинення ними корупційних діянь. Так, зокрема, за даними Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, кількість скарг на дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи Державної виконавчої служби зросла з трохи більш як


225

13 тисяч у 2011 році до майже 17 тисяч у 2012 році, що стано-вить близько 30 %;

– відсутність комплексної стратегії реформування Дер-жавної виконавчої служби, яка б передбачала системні інсти-туційні перетворення найбільш фундаментальних основ її фу-нкціонування – від спеціалізованої підготовки кадрів до розви-нених, диференційованих науково обґрунтованих методик за-безпечення виконання судових рішень в залежності від галузе-вої приналежності судового провадження, змістовної специфі-ки типових рішень, їх адресатів тощо.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що наведені фак-тори невиконання судових рішень можуть розглядатися лише як окремі криміногенні прояви нормативно-правового та орга-нізаційно-управлінського характеру, які, втім, ілюструють складність, насиченість й багаторівневість всього детерміна-ційного комплексу аналізованих злочинів. Їх системне дослі-дження та вироблення стратегічно й тактично виваженого комплексу заходів протидії їм є завданням подальшого науко-вого пошуку в цьому напрямку. Список використаних джерел:

1. Курс лекций по криминологии / Под ред. проф. Дань-шина И. Н. (Общая часть) и проф. Голины В. В. (Особенная часть). – Х. : «Одиссей», 2007. – 280 с.

2. Орлов Ю. В. Кримінологічна експертиза нормативно-правових актів і їх проектів: науково-методичне забезпечення : монографія / Ю. В. Орлов. – Сімферополь : КРП «Видавництво «Кримнавчпеддержвидав»«, 2010. – 266 с.

3. Шепеленко Л. А. Преступность как система: попытка критического анализа : монография / Л. А. Шепеленко. – Луганск : РИО ЛГУВД, 2006. – 94 с.

4. Романюк Я. М. Тези виступу на парламентських слу-ханнях «Про стан виконання судових рішень в Україні» 22 травня 2013 року / Я. М. Романюк [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://static.rada.gov.ua/zakon/new/par_sl/sl2205113.htm.

5. Явич Л. С. Право развитого социалистического общества (сущность и принципы) / Л. С. Явич. – М. : Юрид. лит., 1978. – 224 с.

6. Степанюк А. Х. Актуальні проблеми виконання пока-рань (сутність та принципи кримінально-виконавчої діяльності: теоретико-правове дослідження) : дис. … докт. юрид. наук : 12.00.08 / А. Х. Степанюк. – Х., 2002. – 393 с.

7. Экимов А. И. Справедливость и социалистическое пра-во / А. И. Экимов. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1980. – 120 с.


226

8. Татьков В. І. Тези виступу на парламентських слухан-нях «Про стан виконання судових рішень в Україні» 22 травня 2013 року / В. І. Татьков [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://static.rada.gov.ua/zakon/new/par_sl/sl2205113.htm. Статья посвящена исследованию отдельных правовых и организа-ционно-управленческих факторов невыполнения судебных реше-ний. Акцентируется внимание на криминогенных недостатках норм материального права, в частности, конструировании их санкций, что способствует уклонению от выполнения судебных решений. Отстаивается мысль о существенном криминогенном влиянии коррупции в судебных органах, Государственной исполни-тельной службе, отсутствии надлежащего судебного и внутриве-домственного контроля за выполнением судебных решений, а так-же криминологически обоснованной методики принятия (вынесе-ния) таких решений, обеспечения их исполнения. Ключевые слова: судебное решение, неисполнение, правовые фа-кторы, организационно-управленческие факторы, контроль, коррупция. The article is devoted to research of some legal and organizationally-administrative factors of non-fulfillment of court decisions. Attention on the criminogenic lacks of material law norms is accented, in particular, constructing of their approvals, that assists avoiding implementation of court decisions. An idea is defended about substantial criminogenic influence of corruption in judicial bodies, Government executive service, absence of the proper judicial and interdepartment control after implementation of court decisions, and also criminology reasonable methodology of acceptance (taking away) of such decisions, providing of their execution. Key words: court decision, nonperformance, legal factors, organizationally-administrative factors, control, corruption.



227 © Щербакова А. К., 2014

Щербакова Альона Костянтинівна, (Харківський національний університет внутрішніх справ)

УДК 343.851

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИ, ЯКА ВЧИНЯЄ БАНДИТИЗМ

Статтю присвячено аналізові даних, що характеризують осо-бу, яка вчиняє бандитизм, а також систематизації відповідних відомостей для цілей прогнозування. Ключові слова: злочинність, особа злочинця, бандитизм, хара-ктеристика, ознаки.

Найважливішу роль у складній взаємодії багатьох об-

ставин, які обумовлюють злочин, відіграє особа злочинця, в якій відображаються усі ознаки та особливості кримінального діяння [1, с. 5]. Характеристика особи злочинця, вивчення її властивостей та ознак дозволяє правильно визначити характер і ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння, встановити причини конкретного злочину та злочинності в цілому, розро-бити науково обґрунтований прогноз та здійснити програму-вання запобіжних заходів.

У цьому зв’язку проблема особи злочинця в кримінології по своїй значимості відноситься до числа провідних. Вагомий внесок у розвиток вчення про особу злочинця внесли вчені-кримінологи Ю. М. Антонян, Ю. Д. Блувштейн, В. М. Бурлаков, Л. М. Давиденко, П. С. Дагель, О. М. Джужа, А. І. Долгова, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузе-цова, Г. М. Міньковський та деякі інші.

У той же час у кримінологічній науці існують різні точ-ки зору по ряду питань цієї проблеми, у тому числі й щодо са-мого поняття «особа злочинця», яке відноситься до числа дис-кусійних. Різні автори, використовуючи дане поняття, тлума-чать його неоднозначно, у той самий науковий термін вклада-ють різний зміст. Отже метою написання цієї статті є аналіз емпіричних даних, які характеризують особу злочинця певного типу, через призму відповідної кримінологічної концепції. Її наукова новизна полягатиме в поданні систематизованих даних про особу злочинця даного типу, що можуть бути використані в прогностичних цілях.

Вважаємо, що особу злочинця варто визначати як суку-пність соціальних і соціально-значимих властивостей, ознак,


228

зв’язків та відносин, які характеризують особу, яка порушує кримінальний закон, у поєднанні з іншими (неособистісними) умовами та обставинами, які впливають на антигромадську поведінку [2, с. 3-5]. Таке визначення є, на нашу думку, най-більш вдалим, адже підкреслює пріоритет соціальної складової над іншими.

Оскільки одним з головних завдань кримінології є ви-значення специфічних особистісних властивостей злочинця і виявлення його розходжень з особою законослухняного грома-дянина, є цілком логічним вивчення відповідних особливостей, тому що жодна ознака, властива всім людям, не може розгляда-тися як фактор, який породжує злочинну поведінку. Більше того, аналіз матеріалів кримінальних справ показує, що при розслідуванні злочинів слідчим, часом, буває важко дати юри-дичну оцінку тим або іншим діям, врахувати різні обставини, пов’язані із ситуацією злочину або життям обвинувачуваного, тим більше, коли у справі проходять кілька людей. Часто і ува-га суду зосереджена в основному на доведенні вини обвинува-чуваного, при цьому ігноруються інші дуже важливі аспекти скоєного злочину.

Вивчення особи пов’язане з виявленням її особистісних якостей та властивостей, поєднуваних у групи, сукупність яких кримінологи називають структурою особистості [3, с. 62-69].

З точки зору прикладних завдань дослідження, най-більш зваженою виглядає позиція, згідно якої якості, які скла-дають кримінологічну характеристику особи злочинця, можуть бути зведені в три відносно самостійні характеристики: соціа-льно-демографічну, кримінально-правову, морально-психологічну. Зазначена система, безумовно, може бути застосовна і до хара-ктеристики особи агресивного злочинця. При цьому слід мати на увазі, що дана категорія є родовою.

Вивчення особи злочинця даного типу в даний час набу-ває особливого значення. Той факт, що особи, що вчиняють бандитизм, мають свої характерні риси, ні в кого не викликає сумнівів. Усі особливості пов’язуються з морально-психологічною характеристикою особи, мотивацією відповідної злочинної поведінки. Зростання рівня агресивної злочинності, загострення її якісних характеристик, дозволяють висунути гіпотезу про те, що і в самій особі злочинця міститься комплекс специфічних рис та якостей, які відрізняють її від інших кате-горій злочинців. Тому необхідно виділити особу, яка вчиняє


229

бандитизм, в самостійний тип у структурі вчення про особу злочинця. Причому, якщо остання є загальною категорією, то особа агресивного злочинця буде розглядатися як її складова, структурний елемент певного роду, а особа, наприклад, учас-ника бандитського угруповання − підструктурний елемент на правах окремого.

Особа злочинця найбільш повно характеризується саме в момент вчинення злочину, і тут простежуються кримінологі-чні особливості поведінки певної категорії злочинців. Зокрема, особа, що вчиняє бандитизм, відрізняється набором ознак, ха-рактерних лише для неї, а саме − специфічних навичок, вмінь, комплексу інтересів та інших істотних і стійких властивостей, які закономірно сформувалися під впливом негативних елеме-нтів соціального середовища, що врешті-решт реалізувались у таких формах як організація банди, участь у ній або у вчиню-ваних нею нападах. Усе це з повною мірою відноситься до хара-ктеристик вивчених нами осіб, що вчиняють бандитизм.

Вивчення архівних кримінальних справ та матеріалів кримінальних проваджень про бандитизм показує, що серед осіб, які вчинили ці злочини, переважну більшість складають чоловіки (98 %). За даними інших авторів, цей показник дорів-нює 89-95% [4, с. 69]. Очевидно, що розбіжності не дуже істотні, й, на нашу думку, вони не виражають тенденцію зменшення питомої ваги жінок у даному виді злочинів, а є, швидше за все, наслідком статистичної девіантності. Стійка перевага чоловіків обумовлюється характером злочинної діяльності.

Певний інтерес представляють особливості вікових ха-рактеристик розглядуваного типу злочинців, оскільки на кож-ному віковому етапі розвитку соціальний зміст особистості змінюється. Вікові особливості певних періодів життя сприя-ють формуванню змін у психології конкретних осіб. У кримі-нологічному плані велике значення має і те, в якому віці люди-на починає скоювати злочини: чим раніш вона порушує кримі-нальний закон, тим вище ймовірність рецидиву у майбутньому.

За даними нашого дослідження, серед засуджених вікові характеристики мають явно виражену специфіку. Зокрема, питома вага неповнолітніх лише 0,5%, хоча серед інших груп та категорій злочинів цей показник від 4 до 20 разів вищий. Для неповнолітніх характерним є вчинення спонтанних злочинів. Сучасні агресивні злочинці мають певний життєвий досвід, авторитет, навички скоєння злочинів, здатність до досягнення


230

злочинних цілей за допомогою насильства, гарно фізично під-готовлені тощо. Природно, такі якості ще не сформувалися у неповнолітніх.

Кримінальну активність найчастіше виявляють особи від 18 до 30 років, частка яких складає 61% від загальної кілько-сті вивчених осіб. Хоча названий вік притаманний для осіб, які вчиняють не тільки названі діяння, але й інші насильницькі злочини, з початку 90-х років спостерігається зростання пито-мої ваги осіб старше 30 років: з 21% до 26%. Цю тенденцію відо-бражають і результати нашого дослідження: питома вага віко-вої групи 30-40-літніх − 36%.

Звертають на себе увагу дві вікові групи − від 18 до 24 років і від 25 до 29 років, представники яких сукупно найбільш численні (61%). З цього випливає, що досить велика частина засуджених за бандитизм − це особи, які цілком сформувались на ґрунті явної антигромадської спрямованості особистості.

Зміст інтересів та прагнень, їх розвиток та зміни зале-жать, як правило, від рівня освіченості. Низький освітній рі-вень у більшості випадків − показник обмеженого кола інтере-сів; але це зовсім не означає, що людина через це є злочинцем. Такі інтереси служать лише сприятливим ґрунтом для розвит-ку негативних властивостей та якостей особистості. Цілком зрозуміло, що в осіб з однаковим освітнім рівнем часто збіга-ються погляди на життя, їм легше встановлювати дружні сто-сунки між собою. За нашими даними, у 50 випадках з 85 ці злочи-нці мали однаковий освітній рівень, дуже вузьке коло інтересів та прагнень: гроші, їжа, алкоголь, наркотики, престижні речі.

Проте серед них спостерігається зростання освітнього рівня: кожен третій має вищу або середню фахову освіту, ко-жен другий − середню. Можна назвати ряд обставин, які обумо-вили названу вище тенденцію. Визначальною серед них, на наш погляд, є девальвація освіти, як середньої спеціальної, так і вищої. Не можна ігнорувати також втягнення в злочинність осіб з числа інтелігенції, які стала головною «жертвою» проце-су зубожіння в результаті лібералізації економіки. Багато мо-лодих людей після одержання середньої освіти, закінчення технікуму, орієнтуючись на швидке досягнення високого рівня матеріального добробуту, вибрали кримінальний шлях, вдалися до лав організованої злочинності. Нарешті, в умовах криміналі-зації соціальних відносин у злочинне середовище, у тому числі в банди, активно включаються колишні військовослужбовці,


231

працівники силових структур, які опинились за межами соціа-льних формацій в результаті помилкової кадрової політики або непродуманих реорганізацій.

Відомо, що шлюб, родина є важливим регулятором по-ведінки людини. Сімейний статус осіб, які вчинили злочини, впливає на формування особистісних якостей, певним чином визначає спрямованість і стійкість злочинної поведінки. Отри-мані нами дані показують, що більшість цих злочинців (61%) не були одружені, розведені або живуть у дезорганізованих роди-нах, тобто одружені, але з родиною не проживають.

З числа сімейних чітко виділяється категорія осіб у віці 25-29 років, значна частина з яких має дітей. Для них злочин-ний промисел − це свідомо обраний спосіб матеріально забезпе-чити свою родину. Постулат про цінність батьків, дружин і ді-тей, що складають родину, є присутнім у системі цінностей членів організованих злочинних груп.

Інтерес представляє і рід занять розглянутого типу зло-чинців. На підставі проведеного дослідження нами встановле-но, що для більшості злочинців характерною є наявність такого поєднуючого моменту, як схожий професійний рівень. У 52% випадків професійний склад учасників банд був однаковим. Це і природно, оскільки люди, які мають однаковий рід занять, легше зближаються. Дійсно, в групах зі змішаним складом співучасників відзначають ті ж закономірності, що й у групах з однорідним складом, а саме − кількість тих, що не мають про-фесії, перевищує кількість тих, у кого є хай би то яка, навіть сама примітивна професія. Це говорить про те, що такі спів-учасники підбиралися або за регіональною ознакою, або за осо-бистим знайомством.

Вивчення судово-слідчої практики показало, що протя-гом періоду, який передував спільній злочинній діяльності, частина учасників банд добре знали один одного за місцем проживання (більш 40%) або через спільне дозвілля (23%). Деякі з цих осіб були знайомі ще з юнацького віку: разом училися в середній школі, училищі, відвідували заняття в спортивній секції. У ряді випадків злочинці раніше працювали на одному підприємстві, відбували покарання в одній виправній установі. Але найчастіше, звичайно ж, спільним є, насамперед, мотив злочинної діяльності.

Вивчення показало, що протягом 90-тих років серед за-суджених за бандитизм зменшилась частка як робітників, так і


232

службовців. Їх питома вага, за нашими даними, зараз дорівнює відповідно 13% та 18%. Ці зміни, на наш погляд, обумовлені зго-ртанням вітчизняного виробництва, розвитком приватного сек-тора економіки, відтоком значної кількості робітників та служ-бовців з державних підприємств. Питома вага студентів скла-дає 6 %.

За даними нашого дослідження більше половини (56%) осіб, які вчиняють бандитизм, не мають постійного джерела доходу. Мотивація поведінки найчастіше визначається корис-ливими інтересами, а переважними мотивами є: накопичення грошей та цінностей, володіння коштовними речами, прове-дення дозвілля в престижних місцях, створення гідного рівня забезпеченості родини. При цьому для більшості цих злочинців досить сильний соціально-психологічний вплив продовжує здійснювати «злодійська» ідеологія. У цьому зв’язку насторо-жує той факт, що дана субкультура, навіть у новому, трансфо-рмованому виді, втягує у злочинне середовище усе більше мо-лодих людей.

У плані кримінологічного вивчення особистості органі-зованого агресивного злочинця велике значення має дослі-дження питання про стійкість антигромадської орієнтації та поведінки суб’єкта. З числа осіб, засуджених за бандитизм, майже 30% вчинили два або більше злочинів, близько 20% ско-ювали злочинні дії в складі організованої групи. Майже кожен другий (42%) раніше притягувався до кримінальної відповіда-льності за корисливі злочини, 11% − за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Кожен четвертий до скоєння злочину перебував на оперативному обліку в ОВС. Викладене вище дає підставу стверджувати, що рецидив серед цих злочинців перевищує аналогічні середньостатистичні показники.

Підбиваючи певні підсумки проведеного дослідження, можна відзначити наступні типові властивості особи, яка вчи-няє бандитизм:

1. У сучасну агресивну злочинність, зокрема, організо-вану і бандитизм, активно втягуються особи молодого віку (від 18 до 30 років), які не знайшли свого місця в житті та обрали кримінальний спосіб існування. Збільшується питома вага осіб зрілого віку, які виконують, як правило, функції лідерів.

2. Зменшується частка робітників та службовців, у той же час зростає кількість представників приватного бізнесу і комерційних структур. Різко збільшується питома вага осіб, які


233

не мають легального джерела доходів. Остання тенденція по-вною мірою відображає виникнення в нашому суспільстві особ-ливого прошарку, який є найбільш криміногенним, і визначає на сьогоднішній день як особливості вітчизняної злочинності, так і особистісні характеристики осіб, які скоюють злочини.

3. Спостерігається досить високий освітній рівень зло-чинців, що обумовлює їх поведінку. Сформувався новий імідж агресивного злочинця (члена організованої, бандитської групи). Складовими нового «образа» є компетентність у злочинному бізнесі та авторитет в злочинному середовищі. Список використаних джерел:

1. Абельцев С. Н. Личность преступника и проблемы кри-минального насилия / Абельцев С. Н. − М. : Закон и право, ЮНИТИ-ДАНА, 2000. ‒ 207 c.

2. Личность преступника / Кудрявцев В. Н., Кондрашков Н. Н., Лейкина Н. С. и др. – М. : Юрид. лит., 1975. – 272 с.

3. Дагель П. С. Учение о личности преступника в советском уголовном праве / Дагель П. С. − Владивосток Изд-во Дальневост. ун-та, 1970. ‒ 132 c.

4. Пан Т. Д. Раскрытие и расследование бандитизма и пре-ступлений, совершенных бандами / Пан Т. Д. ‒ Томск : Изд-во Том. ун-та, 2000. ‒ 86 c. Статья посвящена анализу данных, характеризующих лич-ность пре ступника, совершающего бандитизм, а также систе-матизации соответствующих сведений для целей прогнозирова-ния. Ключевые слова: преступность, личность преступника, бан-дитизм, характеристика, признаки. The article is devoted to the analysis of aggressive criminal personality data and also systematizations of the proper information for the aims of prognostication. Key words: crime, the identity of criminal, banditry, characteristic, signs.



234

НАШІ АВТОРИ

� Авдєєв Олександр Олександрович, викладач кафедри кримінального права та кримінології факультету підгото-вки фахівців для підрозділів слідства Харківського націо-нального університету внутрішніх справ, кандидат юри-дичних наук

� Балабан Сергій Миронович, прокурор прокуратури Бо-городчанського району Івано-Франківської області

� Бандурка Олександр Маркович, президент Кримінологі-чної асоціації України, радник ректора Харківського на-ціонального університету внутрішніх справ, доктор юри-дичних наук, професор, академік НАПрН України

� Бесчастна Вікторія Вікторівна, студентка економіко-правового факультету Донецького національного універ-ситету

� Гуренко Дмитро Юрійович, старший викладач кафедри кримінального права та кримінології факультету підгото-вки фахівців для підрозділів слідства Харківського націо-нального університету внутрішніх справ, кандидат юри-дичних наук

� Житний Олександр Олександрович, професор кафедри кримінального права та кримінології факультету підгото-вки фахівців для підрозділів слідства Харківського націо-нального університету внутрішніх справ, доктор юридич-них наук, доцент

� Казначеєва Дар’я Володимирівна, старший викладач кафедри кримінального права та кримінології факульте-ту підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківсь-кого національного університету внутрішніх справ, кан-дидат юридичних наук

� Кондратов Дмитро Юрійович, доцент кафедри криміна-льного права та кримінології факультету підготовки фа-хівців для підрозділів слідства Харківського національно-го університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Лагода Катерина Олександрівна, здобувач кафедри


235

кримінально-правових дисциплін факультету права та масових комунікацій Харківського національного універ-ситету внутрішніх справ

� Литвинов Олексій Миколайович, відповідальний секре-тар Кримінологічної асоціації України, начальник кафед-ри кримінального права та кримінології факультету під-готовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор

� Малярова Валерія Олегівна, професор кафедри кримі-налістики, судової медицини та психіатрії факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

� Миронюк Дмитро Миколайович, здобувач кафедри кри-мінально-правових дисциплін факультету права та масо-вих комунікацій Харківського національного університе-ту внутрішніх справ

� Назаренко Дмитро Олександрович, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін факультету права та масових комунікацій Харківського національного універ-ситету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, до-цент

� Олішевський Олександр Володимирович, старший ви-кладач кафедри кримінального права та кримінології фа-культету підготовки фахівців для підрозділів слідства Ха-рківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Орлов Юрій Володимирович, доцент кафедри криміна-льного права та кримінології факультету підготовки фа-хівців для підрозділів слідства Харківського національно-го університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

� Пашнєв Дмитро Валентинович, доцент кафедри кримі-нального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-льного університету внутрішніх справ, кандидат юридич-них наук, доцент

� Рибалка Наталія Олегівна, завідувач кафедри організа-


236

ції роботи та управління в органах прокуратури Націона-льної академії прокуратури України, доктор юридичних наук, доцент

� Северин Оксана Олександрівна, доцент кафедри кримі-нального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-льного університету внутрішніх справ, кандидат юридич-них наук

� Фіалка Михайло Ігорович, доцент кафедри кримінально-го права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного уні-верситету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Цвіркун Наталія Юріївна, викладач кафедри криміналь-ного права та кримінології факультету підготовки фахів-ців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних на-ук

� Черевко Кирило Олександрович, старший викладач ка-федри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Шевченко Оля Вікторівна, викладач кафедри криміна-льного права та кримінології факультету підготовки фа-хівців для підрозділів слідства Харківського національно-го університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук

� Шульга Андрій Михайлович, професор кафедри кримі-нального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського націона-льного університету внутрішніх справ, кандидат юридич-них наук, доцент

� Щербакова Альона Костянтинівна, здобувач Харківсько-го національного університету внутрішніх справ


237

ДО УВАГИ АВТОРІВ

ВИМОГИ щодо оформлення наукових статей, які публікуються

в збірнику наукових праць «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»:

1. Щодо структури наукових статей:

� постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями;

� аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започат-ковано розв’язання даної проблеми і на які спирається ав-тор, виділення невирішених раніше частин загальної про-блеми, котрим присвячується означена стаття;

� формування цілей статті (постановка завдання); � виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванням

отриманих наукових результатів; � висновки з даного дослідження і перспективи подальших

розвідок у даному напрямі.

2. Щодо оформлення тексту наукових статей:

� обсяг статті – 8-15 сторінок, інтервал – 1,5, шрифт – Times New Roman, кегель 14, поля: верхнє, нижнє, праве, ліве – 2 см. Обсяг рецензії – до 7 сторінок;

� перший рядок (посередині) – прізвище, ім’я, по батькові автора (співавторів) (шрифт напівжирний);

� другий (за необхідності й третій) рядок (посередині) – нау-ковий ступінь, вчене звання, почесне звання, посада та місце роботи автора (співавторів);

� нижче (ліворуч) вказується УДК; � нижче (посередині рядка) назва статті великими літерами; � нижче розміщуються анотації (2-4 речення) та ключові

слова (3-5 слів) українською, російською та англійською мовами;

� через інтервал – текст статті; � посилання на використані джерела здійснюється у квад-

ратних дужках з зазначенням номеру джерела та конкре-тних сторінок, напр. [1, с. 25-26], а самі назви джерел наво-


238

дити в кінці статті у порядку згадування у тексті (розділ – «Список використаних джерел»).

3. Щодо надання матеріалів у редакцію:

� роздрукований примірник наукової статті (підписаний у кінці автором);

� електронний варіант статті; � довідку про автора (співавторів) із зазначенням – П.І.Б.,

науковий ступінь, вчене звання, місце роботи й посада, контактний номер телефону, електронна пошта та по-штова адреса з індексом, на яку необхідно направити примірник збірнику наукових праць, розділ наукового збірника (нижче наведені розділи), у який доцільніше розмістити статтю;

� якщо автор не має наукового ступеня, додатково подаєть-ся рецензія кандидата або доктора наук відповідної спеці-альності та витяг з протоколу засідання відповідної кафе-дри (відділу) про рекомендацію статті до друку.

Матеріали: а) стаття; б) довідка про автора можуть надсилати-ся електронною поштою ([email protected]). У та-кому випадку, для осіб, які не мають наукового ступеня, також надсилаються сканована кольорова копія рецензії та витяг з протоколу засідання відповідної кафедри (від-ділу) про рекомендацію статті до друку.

Редакційна колегія має право рецензувати, редагувати, скорочувати та відхиляти статті. У разі недотримання зазначе-них вимог щодо оформлення рукописів, редакційна колегія залишає за собою право не розглядати їх. Адреса: 61080, Україна, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27, Харківський національний університет внутрішніх справ, ка-федра кримінального права та кримінології факультету підго-товки фахівців для підрозділів слідства, корп. 4, каб. 407, 410. Телефони: (057) 7398-029; (057) 7398-030; (057) 7398-031; (093) 449-29-37 Байлов Антон Володимирович

РОЗДІЛИ ЗБІРНИКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ»:

1. Доктрина кримінального права та кримінології.


239

2. Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального права і кримінології.

3. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального права.

4. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології. 5. Актуальні проблеми кримінальної юстиції. 6. Трибуна молодих дослідників. 7. Рецензії.


240

________________________________________

Наукове видання

Вісник Кримінологічної асоціації України

№6 (2014)

Збірник наукових праць Зареєстрований у системі російського індексу наукового цитування

(РІНЦ) Платформа SCIENCE INDEX (http://elibrary.ru/titles.asp)

Підп. до друку 17.03.2014. Формат 60 х 84/16. Друк офсетний. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 13, 7. Обл. -вид. арк. 12,7.

Наклад 100 прим. Замовл. № 32/13. Видавець і виготовлювач –

ТД «Золота миля», просп. Московський, 135, м. Харків Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3223 від 24.06.2008.


241

ВІСНИК-6 21 03files.visnikkau.org/200000020-59cf55ac8f/%d0%92%d1... · Л. М....

Documents