більше,

НІЖ

12/05/2015випук №6

03. Потягом до АТО

ми у “Вконтакті”: https://vk.com/public89451514 * ми у “Facebook”: https://www.facebook.com/groups/bilshenizh/ * ми у “Instagram”: https://instagram.com/bilshenizh

––––––––У номері––––––––

19. Вулицями мого

натхнення

1

27. Залізне серце України

09. Подорож у київськіджунглі

ми у “Вконтакті”: https://vk.com/public89451514 * ми у “Facebook”: https://www.facebook.com/groups/bilshenizh/ * ми у “Instagram”: https://instagram.com/bilshenizh

––––––––У номері––––––––

2

27. Залізне серце України

29. Хвилина натхнення

3

фото з yandex.ua

4

Потягом до

АТО532-ий поїзд, «Київ-

Лисичанськ». Вже сімнад-цять годин у дорозі. Допункту прибуття лиши-лося якихось 15 хвилин. Таось –зупинка. За бруднимивікнами мого плацкарту –ліс, блок-пост українськоїармії та міст через Сіверсь-кий Донець, можливо, замі-нований. Одним словом,зона АТО.

Саме відчуття під часпоїздки незвичайне. Колиб вам сказали, що ви їдетедо прифронтового містароків зо п’ять тому, танехай навіть два, що б від-чували? Певно, страх таприреченість. Там йдевійна, там небезпечно,звідти можна й не поверну-тись. У вагоні ви дуже зди-вуєтесь, коли раціональнемислення несподівано на-гадає: «Ти їдеш до зониАТО». І лише тоді ваші емо-ції, які дотепер спали, від-криють усі страхи війни.Але це триватиме недовго,бо за вікном ліс і тиша. Той,хто не бачив війни, – не по-дорослішав від думок про їїромантизм. Дитяча наїв-ність малює силуети солда-тів та зброї, ви нервуєте, івам це подобається. Та на-справді серед очікуванихкількох десятків озброєнихлюдей –лише два, якімирно сидять на своєму

пості, оберігаючи спокійзвільненого міста. Десь,можливо, на підсвідомомурівні ви чутимете постріли,вибухи, крики, відчувати-мете смерть та вируванняхаосу. Але реальність при-несе спів пташок та двінудні години очікуванняперед останнім мостом доміста Лисичанська.

Слухаючи розмовилюдей про стоянку, вкотревпевнюєшся, що українці –творчий народ. Фізики щене придумали стільки тео-рій знищення Землі,скільки їх було розказано увагоні під час затримки по-їзда. Одна гірша від іншої. Івсі, ніби на справжній філо-софській дискусії, захища-лися суб’єктивнимитвердженнями. Чоловікиговорять – жінки охають.Дзвонять телефони, і на за-лізничній станції прибуттявже непокояться та мету-шаться люди. А за вікном –весна!

Така приємна красаСходу. Як і рік тому, квітнеліс. Тільки-от дерев, пова-лених снарядами, тепербільше... На згадку про ін-дустріальне минуле висо-чіють терикони, але теперземля навколо пошрамо-вана окопами. Ще доне-давна тут «господарювала»війна.

5

Пасажирів у вагонілишилось небагато – пере-важна більшість вийшла наминулих станціях. І це згур-товує. Серед присутніхобов’язково знайдеться гу-морист, з добрих жартівякого всі дружньо сміються.До розмови долучаєтьсяпровідниця Наталя. З її слівдізнаємося, що рейс, наякому вона зазвичай пра-цювала, відмінили, і у неїбув вибір між Лисичансь-ком та Трускавцем:–То я вибрала цей. Вовкабоятись – у ліс не ходити.–От у лісі й лишишся, –влучно прокоментувавякийсь дідусь.

Пасажири посміялиь.У цій ситуації трохи гумору(нехай і чорного) не зава-дить.

Також є ті, хто, не вит-рачаючи час дарма, дочити-ватимуть чергову сторінкубульварного роману. Знай-дуться і завзяті філософи,які твердитимуть одні й тіж самі слова, що й тисячі (таде там – мільйони!) такихсамих, як вони. Питання по-літики: яка в нас поганавлада. Питання війни: на-віщо та за що? Питанняціни на хліб: винні олігархита капіталісти! Ці мислителідумають, що виводять фор-мули унікальних думок таоригінальних тверджень.

Завжди дивуєшся, на-скільки проникливі люди:вони знайдуть та вига-дають усі негативні якостібудь-кого, тільки, звісно, несебе.

Ось, наприклад, дядяКоля (так відрекомендувавсебе сусід по блоку післячергових ста грамів) аж ки-пить від надлишку енергії.Йому років 50, і більшу ча-стину життя він пропрацю-вав у Метробуді. УДніпроперовському таКиївському метро у ньогобуло достатньо часу замис-литись над банальнимитвердженнями про безлад україні. Він досі не розуміє,за кого послали на фронтйого зятя, і чому взагалі по-чалася війна. Дядя Колядосконало вивчив жахливусутність бюрократів і знає,чому долар так злетів. А зсобою він везе дві зв’язкиарматури, які взяв із будів-ництва. Правильно, в госпо-дарстві знадобиться.Стомившись чи то від свогозахопливого монологу, чито від передозування «бі-ленькою», дядя Коля куняєна своїй полиці.

Потяг рушив. Народприлинув до вікон та зата-мував дихання: ось пост, осьміст, і – все… Все спокійно,нічого не трапилось. Чомустояли дві години, так і ли-шиться загадкою. Хтосьрадіє, хтось обурений – очі-кував більш жвавого роз-витку подій. Та коженвиглядає станцію, котрастає все ближчою.

На пероні – ра-дісні обличчя та обійми, ві-тання і безліч запитань.Цього разу подорожньомуточно є, що розповісти...

автор: Аня Капля

6

фото з yandex.ua

7

8

фото з yandex.ua

9

сайт kiev-hotel.net

Подорож у

київські

джунгліРанок починається з

SMS. Лунає стандандартнийрингтон “Nokia”. Я повністюрозгублена підхоплююся зліжка: народ? Де? Що?Куди? Різкий перехід відсну до реальності ніколи невдавався мені легко. Встаюі беру це породження зла,подарунок диявола ХХ-омустоліттю, цю нещасну «мо-білу». «Два нових повідом-лення...» Так-так, невжеОбама дзвонив пересвідчи-тися, що у мене все добре?Чи може Білл Мюррей за-прошує на каву? Дивлюсяна екран...

«Фейсбук». Обожнююїх повідомлення.

Позіхаю і повертаюсядо ліжка. Тіло блаженнорозтягнулося, голова майжеторкнулась подушки...

Я Ж ХОТІЛА БІГАТИЗРАНКУ!

Намагаюся прийнятицю моторошну, жахливудумку. Мотивую себе тим,що, як не встану і не піду бі-гати, влітку на пляж замістькупальника вдягатимущось на кшталт вбраннямусульманських жінок.Працює.

Виходжу з квартири,мама зачиняє двері, і рап-том я згадую: сьогодні ж

День матері! Захопленацими думками і панічнимбрейнстормінгом «А що жтакого влаштувати мамі збабусею?», спускаюся напробіжку з п’ятого поверхуліфтом. «Спортсмєнка»...Я на вулиці. Все таке со-нячне, зелене, людей майженемає. Повітря пахне вес-ною! Якось мимохіть з'яв-ляється на обличчі усмішка,а ще донедавна ліниві сонніноги активно несуть меневперед.

Поки бігала навколобудинку, аби відволіктисявід свого дихання розлюче-ного бегемота , думала проте, як проведу сьогоднішнійдень із моїми улюбленимижінками. Зводити їх у кіно?Але за такої погоди не хо-четься сидіти в чотирьохстінах. Ролердром? Так, алеякою молодою та неорди-нарною не була б моя ба-буся, навряд вона оцінитьтаку ідею. Ботанічний сад?Мейнстрім... А можливо...Можливо, зоопарк? Ми тамдуже давно не були! Хочусолодкої вати. Боже, я ж наранковій пробіжці, якийцукор?

Подолавши перепонупід назвою «лінь», повер-таюся на рідний п'ятий по-

сайт yandex.ua

10

сайт focus.lv

сайт yandex.uaфото з joinfo.ua

сайт yandex.ua

сайт yandex.ua

11

верх сходами. Повідомляюпро свою геніальну ідеюмамі та бабусі. Всі «за»!

І от вже через годинуми стоїмо у величезній 50-метровій черзі під пекучимсонцем. В голові одна лишедумка: «А я ж казала, щотреба онлайн квитки купу-вати!» Звідусіль лунаютькрики, сміх і плач дітей, ви-гуки їхніх батьків, гулнатовпу, який так довго очі-кує. Раптом чуємо від когось:«Ви даремно тут стоїте, тамвільна друга каса!». Вирішуюпіти розвідати обстановку. Явсе ж таки журналіст! У го-лові грає музика з детекти-

вів, заглушуючи голос сум-ління (адже там всі ці люди,а я...). Розправивши плечі, япрямую туди. А раптом по-щастить купити квитки безчерги? Аж як... О диво! Я вжебачу гарантований успіх істаю за кількома людьми докаси №2. Через п'ять хвилинтримаю у руках бажаніквитки. Телефоную мамі ігордо кажу: «Ідіть сюди, явже все купила!»

Отак ми й потрап-ляємо у зоопарк. Почина-ється наша маленькаекскурсія «київськимиджунглями». Перші, когобачимо, — пелікани. Один

чистить собі пір'я, двоєінших поважно сидять, за-плющивши очі, останній зквартету задумливо ди-виться у глибини ставка. Усусідній водоймі плаваютькачки, серед яких вже, як указці, обрано те саме«гидке», неугодне пташи-ному загалу. Його застереж-ливим «кличем» виганяютьна берег. Потім бачимо чор-них лебедів, що під'їдалиякийсь невидимий людсь-кому оку харч на березі і те-ревенили з голубами — тежгостями зоопарку.

Після того, як ми нади-вилися на орнітологічне

царство, перейшли до воль-єрів із парнокопитними: мо-гутніми зубрами, сумнимита лінивими бізонами, гор-дими конями Пржеваль-ського, цікавими оленями,ласкавими і неймовірно ми-лими поні, дружелюбнимизебрами, благородними таумиротвореними ламами,сусідкою напроти яких вия-вилася грізний та обуренийпугач.

Спостерігаючи за бай-дужістю лами до нескінчен-них фотоспалахів і криківдітей, за її «одухотворенимобличчям» та «аристокра-тичною осанкою», мама го-

ворить: «У них більше людя-ного, ніж у нас самих. Заразсаме ми поводимо себе, якзвірі. Подивись, як вона налюдей реагує. Таке величавестворіння!»

Далі бачимо верблюда.Він, на відміну від лами, пи-шається своєю «королівсь-кою поставою», масивнимигорбами та густою шевелю-рою на спині, і гордовитокрасується перед фотокаме-рами.

Зупинилися поїсти мо-розива: аж надто апетитносмакували його діти на-вкруги (один маленькийхлопчик взагалі опустив об-

личчя у ріжок аби швидшезасвоїти його солодкийвміст)! Зовсім поруч буввольєр з носорогом, якийлежав абсолютно нерухомо,а дихав так непомітно, що япочала хвилюватися: цежива істота чи ж пам'ятник.Але неочікувано твариназдригнулася (мабуть, потяг-нула набряклу від «ле-жачки» ногу або зігналанадокучливих мух), і ми з по-легшенням зітхнули. По-бачили слона, пішли донього. Молодий азіатськийгість із кремезним лобом імаленькими вушками вигля-дав трохи меланхолічно. Ма-

12

сайт yandex.ua

верх сходами. Повідомляюпро свою геніальну ідеюмамі та бабусі. Всі «за»!

І от вже через годинуми стоїмо у величезній 50-метровій черзі під пекучимсонцем. В голові одна лишедумка: «А я ж казала, щотреба онлайн квитки купу-вати!» Звідусіль лунаютькрики, сміх і плач дітей, ви-гуки їхніх батьків, гулнатовпу, який так довго очі-кує. Раптом чуємо від когось:«Ви даремно тут стоїте, тамвільна друга каса!». Вирішуюпіти розвідати обстановку. Явсе ж таки журналіст! У го-лові грає музика з детекти-

вів, заглушуючи голос сум-ління (адже там всі ці люди,а я...). Розправивши плечі, япрямую туди. А раптом по-щастить купити квитки безчерги? Аж як... О диво! Я вжебачу гарантований успіх істаю за кількома людьми докаси №2. Через п'ять хвилинтримаю у руках бажаніквитки. Телефоную мамі ігордо кажу: «Ідіть сюди, явже все купила!»

Отак ми й потрап-ляємо у зоопарк. Почина-ється наша маленькаекскурсія «київськимиджунглями». Перші, когобачимо, — пелікани. Один

чистить собі пір'я, двоєінших поважно сидять, за-плющивши очі, останній зквартету задумливо ди-виться у глибини ставка. Усусідній водоймі плаваютькачки, серед яких вже, як указці, обрано те саме«гидке», неугодне пташи-ному загалу. Його застереж-ливим «кличем» виганяютьна берег. Потім бачимо чор-них лебедів, що під'їдалиякийсь невидимий людсь-кому оку харч на березі і те-ревенили з голубами — тежгостями зоопарку.

Після того, як ми нади-вилися на орнітологічне

царство, перейшли до воль-єрів із парнокопитними: мо-гутніми зубрами, сумнимита лінивими бізонами, гор-дими конями Пржеваль-ського, цікавими оленями,ласкавими і неймовірно ми-лими поні, дружелюбнимизебрами, благородними таумиротвореними ламами,сусідкою напроти яких вия-вилася грізний та обуренийпугач.

Спостерігаючи за бай-дужістю лами до нескінчен-них фотоспалахів і криківдітей, за її «одухотворенимобличчям» та «аристокра-тичною осанкою», мама го-

ворить: «У них більше людя-ного, ніж у нас самих. Заразсаме ми поводимо себе, якзвірі. Подивись, як вона налюдей реагує. Таке величавестворіння!»

Далі бачимо верблюда.Він, на відміну від лами, пи-шається своєю «королівсь-кою поставою», масивнимигорбами та густою шевелю-рою на спині, і гордовитокрасується перед фотокаме-рами.

Зупинилися поїсти мо-розива: аж надто апетитносмакували його діти на-вкруги (один маленькийхлопчик взагалі опустив об-

личчя у ріжок аби швидшезасвоїти його солодкийвміст)! Зовсім поруч буввольєр з носорогом, якийлежав абсолютно нерухомо,а дихав так непомітно, що япочала хвилюватися: цежива істота чи ж пам'ятник.Але неочікувано твариназдригнулася (мабуть, потяг-нула набряклу від «ле-жачки» ногу або зігналанадокучливих мух), і ми з по-легшенням зітхнули. По-бачили слона, пішли донього. Молодий азіатськийгість із кремезним лобом імаленькими вушками вигля-дав трохи меланхолічно. Ма-

13

буть, наше українське сонцене гріє серце так, як сонцеСходу.

Перейшли до бегемота.А в нього неприйомний день:неділя все ж таки! І не со-ромно з'являтися у полу-денну годину, колинайприємніше спати у за-тінку дерев? Він сьогодні неналаштований на спілку-вання, тож ми вирішили руха-тись далі.

Нарешті знайшлимісце, де мешкають дикікішки. Здалеку помітилиплями на шерсті гієн – одна зних відпочивала у холодку,захищена від прямих проме-нів кам'яною колоною, іншанавпаки – ніжилася на со-нечку. Минаючи просторийвольєр сплячих красунь, пі-дійшли до царського помеш-кання левів. Перша леді світузвірів приймала сонячніванни на траві, схожа на кра-сунь з полотен прерафаелітів.Її образ, як образ справжньоїжінки, був оповитий витон-ченістю до кінчиків кігтів,вус та кисточки хвоста. Ле-жачи у полуденному сяйві,вона привертала до себе всюувагу. Мабуть, її чоловік, щоспокійно лежав зверху накам'яному парапеті у тіні,глибоко усередині насолод-жувався фурором, який ви-кликала його дама серця. Вінманірно прикрив очі, абиявно не виказувати свого за-доволення.

Сусідами левів вияви-лися вовки. Їхня пара —уособлення виразу «Проти-лежності притягуються».

Один — флегматичний філо-соф, що богемно лежав до всіхспиною, другий — активнийшукач пригод, що постійнобігав однією і тією самою сте-жинкою по занадто маломудля його вільної натури воль-єру.

Амурський тигр, певно,просвяткував увесь минулийдень, бо сьогодні міцно спав.Він не змінював позу протя-гом 30 хвилин, і все, щоможна було побачити з-за ко-лони,— пучечки його лап. Тутстало зрозуміло, що бабусявтомилася (вона ж бо від-крито про це заявила), але миз мамою таки потягнули її дотераріуму.

Жителі акваріумів – га-рантовано прихильники фі-лософії Фалеса —розуміють,що час плинний, як та вода, уякій вони мешкають. Соннічерепахи зовсім зрідка клі-пають своїми мудрими окса-митовими очима, варани таящірки застигли в одній позі,як грецькі скульптури, жаби-перфекціоністи компози-ційно розляглися на гілочці,удав гіпнотизує поглядомвсіх, хто по той бік скла. Кро-кодили обрали найменш від-криту для публіки зону інасолоджувалися своєю ви-нахідливістю.

Це не лінивий світ ссав-ців, де уповільнений стильжиття наслідок спеки і втомивід надмірної уваги. У підвод-ному царстві розміреність —це свідомий вибір.

Слабкість вже захоплюєй нас із мамою. Починаєморухатися у бік виходу з зоо-

сайт yandex.ua

сайт yandex.ua

14

буть, наше українське сонцене гріє серце так, як сонцеСходу.

Перейшли до бегемота.А в нього неприйомний день:неділя все ж таки! І не со-ромно з'являтися у полу-денну годину, колинайприємніше спати у за-тінку дерев? Він сьогодні неналаштований на спілку-вання, тож ми вирішили руха-тись далі.

Нарешті знайшлимісце, де мешкають дикікішки. Здалеку помітилиплями на шерсті гієн – одна зних відпочивала у холодку,захищена від прямих проме-нів кам'яною колоною, іншанавпаки – ніжилася на со-нечку. Минаючи просторийвольєр сплячих красунь, пі-дійшли до царського помеш-кання левів. Перша леді світузвірів приймала сонячніванни на траві, схожа на кра-сунь з полотен прерафаелітів.Її образ, як образ справжньоїжінки, був оповитий витон-ченістю до кінчиків кігтів,вус та кисточки хвоста. Ле-жачи у полуденному сяйві,вона привертала до себе всюувагу. Мабуть, її чоловік, щоспокійно лежав зверху накам'яному парапеті у тіні,глибоко усередині насолод-жувався фурором, який ви-кликала його дама серця. Вінманірно прикрив очі, абиявно не виказувати свого за-доволення.

Сусідами левів вияви-лися вовки. Їхня пара —уособлення виразу «Проти-лежності притягуються».

Один — флегматичний філо-соф, що богемно лежав до всіхспиною, другий — активнийшукач пригод, що постійнобігав однією і тією самою сте-жинкою по занадто маломудля його вільної натури воль-єру.

Амурський тигр, певно,просвяткував увесь минулийдень, бо сьогодні міцно спав.Він не змінював позу протя-гом 30 хвилин, і все, щоможна було побачити з-за ко-лони,— пучечки його лап. Тутстало зрозуміло, що бабусявтомилася (вона ж бо від-крито про це заявила), але миз мамою таки потягнули її дотераріуму.

Жителі акваріумів – га-рантовано прихильники фі-лософії Фалеса —розуміють,що час плинний, як та вода, уякій вони мешкають. Соннічерепахи зовсім зрідка клі-пають своїми мудрими окса-митовими очима, варани таящірки застигли в одній позі,як грецькі скульптури, жаби-перфекціоністи компози-ційно розляглися на гілочці,удав гіпнотизує поглядомвсіх, хто по той бік скла. Кро-кодили обрали найменш від-криту для публіки зону інасолоджувалися своєю ви-нахідливістю.

Це не лінивий світ ссав-ців, де уповільнений стильжиття наслідок спеки і втомивід надмірної уваги. У підвод-ному царстві розміреність —це свідомий вибір.

Слабкість вже захоплюєй нас із мамою. Починаєморухатися у бік виходу з зоо-

сайт yandex.ua

сайт yandex.ua

15

парку. Проходимо повз воль-єри з ведмедями, повнимипротилежностями одне од-ного. Гімалайський із блис-кучою чорною шерстю ібілою грудкою веселитьприлиплих до скла носамидітей майже цирковимитрюками й грайливими ру-хами. Вітчизняний, себто

наш бурий, трохи незграбнопідігнув під себе задні лапи,і з виразом «а-ля П'єро» по-глядав на оточуючих.

Прямуємо далі. Щенизка скляних «кубів» –«притулків» дикої природи.Всі порожні. Аж раптомбачимо малесенького тхорав одному з вольєрів. Ми

майже торкнулися йогочерез сітчасту смужку знизу!Перев'язка (таку назву но-сить цей у чорну і білу плямунапів'єнот, напівшиншила)була дуже рада нас бачити.Здається, ніхто не звертав нанеї уваги вже довгий час. Алескаржиться на втому, тожмаємо йти.

Останнім подарункомвід зоопарку була пара котів(судячи з усього, місцевих),що гралися на травичці зпрекрасними качками. Хочмурчики, як відомо, і гу-ляють самі по собі, алелюбов до комфорту та мар-нославство перевищилилюбов до пригод на сірих ву-

лицях Києва. І от вони об-рали собі такий дім — зви-чайний для інших тварин ізовсім неординарний длякішок.

Дитинство має свої пе-реваги. Не володіючи пев-ними знаннями, ми маємоможливість дивуватися табути враженими. Зустрічаю-

чись із чимось вперше, не по-мічаємо недоліків. Але колити дорослий, чомусь, окрімзвичайної людської радостівід зустрічі із милими, чудо-вими тваринами, у душу за-крадається жалість і сум.Бачиш їхній стомлений і сум-ний погляд, занедбанийстан. Бачиш, як вони хо-

ваються від усіх, як хочутьдотягтися до листя дерев читравички навколо і не мо-жуть, як плавають у гетьбрудних ставках, і стає такприкро. По-старому, по-ди-тячому хочеться обійняти їх

і попестити, але водночасмрієш про те, щоб відпу-стити цих звірів на волю, по-вернути їх у природнесередовище. Одразу уявляєшсобі, як судитимешся із ди-ректором зоопарку, як підні-

меш пікет, екологічну рево-люцію, як запросиш сюдиВсесвітню організацію захи-сту тварин. Як хотілося б пе-ретворити це місце насправжній осередок радості,яким зоопарк і мав би бути в

ідеалі!День завершився ом-

ріяною вечерею вдома –хрумкий салат «Цезар», якийми, як справжні герої рома-нів Харді, запиваємо сидром.П'янкий яблучний напій роз-

тікається по жилах, і вже невідчуваєш, як болять відходи п'яти. «Спасибі за цейдень, – каже мама. – Спасибіза свято». Відчуваю себе гор-дою (врешті-решт феєрич-ний задум піти до зоопарку

належав моїй світлій голові)і щасливою. Бо у мене є моїнеймовірні жінки, мої мама ібабуся, моя родина. І як же яїх все-таки люблю!

автор: Аня Кудрявцева

1616

парку. Проходимо повз воль-єри з ведмедями, повнимипротилежностями одне од-ного. Гімалайський із блис-кучою чорною шерстю ібілою грудкою веселитьприлиплих до скла носамидітей майже цирковимитрюками й грайливими ру-хами. Вітчизняний, себто

наш бурий, трохи незграбнопідігнув під себе задні лапи,і з виразом «а-ля П'єро» по-глядав на оточуючих.

Прямуємо далі. Щенизка скляних «кубів» –«притулків» дикої природи.Всі порожні. Аж раптомбачимо малесенького тхорав одному з вольєрів. Ми

майже торкнулися йогочерез сітчасту смужку знизу!Перев'язка (таку назву но-сить цей у чорну і білу плямунапів'єнот, напівшиншила)була дуже рада нас бачити.Здається, ніхто не звертав нанеї уваги вже довгий час. Алескаржиться на втому, тожмаємо йти.

Останнім подарункомвід зоопарку була пара котів(судячи з усього, місцевих),що гралися на травичці зпрекрасними качками. Хочмурчики, як відомо, і гу-ляють самі по собі, алелюбов до комфорту та мар-нославство перевищилилюбов до пригод на сірих ву-

лицях Києва. І от вони об-рали собі такий дім — зви-чайний для інших тварин ізовсім неординарний длякішок.

Дитинство має свої пе-реваги. Не володіючи пев-ними знаннями, ми маємоможливість дивуватися табути враженими. Зустрічаю-

чись із чимось вперше, не по-мічаємо недоліків. Але колити дорослий, чомусь, окрімзвичайної людської радостівід зустрічі із милими, чудо-вими тваринами, у душу за-крадається жалість і сум.Бачиш їхній стомлений і сум-ний погляд, занедбанийстан. Бачиш, як вони хо-

ваються від усіх, як хочутьдотягтися до листя дерев читравички навколо і не мо-жуть, як плавають у гетьбрудних ставках, і стає такприкро. По-старому, по-ди-тячому хочеться обійняти їх

і попестити, але водночасмрієш про те, щоб відпу-стити цих звірів на волю, по-вернути їх у природнесередовище. Одразу уявляєшсобі, як судитимешся із ди-ректором зоопарку, як підні-

меш пікет, екологічну рево-люцію, як запросиш сюдиВсесвітню організацію захи-сту тварин. Як хотілося б пе-ретворити це місце насправжній осередок радості,яким зоопарк і мав би бути в

ідеалі!День завершився ом-

ріяною вечерею вдома –хрумкий салат «Цезар», якийми, як справжні герої рома-нів Харді, запиваємо сидром.П'янкий яблучний напій роз-

тікається по жилах, і вже невідчуваєш, як болять відходи п'яти. «Спасибі за цейдень, – каже мама. – Спасибіза свято». Відчуваю себе гор-дою (врешті-решт феєрич-ний задум піти до зоопарку

належав моїй світлій голові)і щасливою. Бо у мене є моїнеймовірні жінки, мої мама ібабуся, моя родина. І як же яїх все-таки люблю!

автор: Аня Кудрявцева

сайт yandex.ua

17

18

Весни

пожежа підпалила

ранок – і знову день

окрилений, і знову день

п’янливий.

Богдан-Ігор

Антонич.

19

Вулицями мого натхненняУ невеликому місті відчуваєш себе великою людиною. Вільний простір без важких

хмарочосів та десятків машин на вузькій дорозі дозволяє тобі вдихати життя на повнігруди. І навіть не кашляти від пилу та бруду, що падає з неба мегаполісу. Це тут, у місті знаселенням трохи більше 200 тисяч, у тебе є шанс побути наодинці, заховатися від чужихочей та поговорити тет-а-тет із собою.

Тепер, коли моє життя кипить у Києві, інколи булькаючи так, що зриває дах, Луцькдля мене - закуток спокою. Раніше я менше любила це європейське місто, бо здавалося,що тут мало простору, можливостей та хороших кафе. Але тепер мені є з чим порівняти.І є за що його нестримно любити.

5:50Потяг із Києва прибуває о 5.50. Свіже

ранкове повітря відразу цілує твої щоки, ві-таючи з приїздом. Шкода тільки, що це по-вітря не допоможе нести важку дорожнюсумку.

Людей немає. Хіба що ті, які приїхалиразом з тобою. Іду, розглядаючи жовтістіни вокзалу, які стали вартими увагилише в 2012. Якщо порівняти, то колись цебула бідняцька хатинка, а тепер – ціла фор-теця з балконами та великим годинником.На жаль, сходи залишилися недоторка-ними. На них страшно ступати, адже нави-ків польоту без страхування поки що не

отримала. Але я безстрашно піднімаюся, івідчувши себе в безпеці на мосту, іду впе-ред. Зліва – залізничні колії, справа – до-рога, за якою гордість міста – «PortCity».

Згадую, яким це було дивом, – вели-чезний (порівняно) торгово-розважальнийцентр із модними бутіками, кінотеатром такількома кафе. Пам’ятаю ще, як Скрябінспівав частушки Путіну на відкритті. Отакна моєму обличчі і з'являється сумно-ра-дісна посмішка з присмаком минулого.

Іду далі, минаю маленькі магазин-чики, вдихаю запах мокрих дерев та чи-стоти. Жодних авто… Тиша та спокій.

17:10Розмови з батьками, чай о шостій

ранку та швидкоплинний сон на дивані.Тепер уже день – сонячний, теплий та ра-дісний весняний день. Гріх у таку погодуховатися у чотирьох стінах, дочитуючиулюблену книгу. Перебороти лінь – моясьогоднішня місія. Трохи зусиль - і я вже вцентрі. Колись я їздила маршруткою, алетепер (навіть не зважаючи на те, що тутпроїзд коштує всього 3 гривні) прийшласюди пішки. Все одно дорога до центру

сотні разів була витоптана мною та моїмидрузями. Особливо люблю минати 5-тушколу з її масивною білою огорожею, висо-кою стелею та грецькими колонами. Цешкола з поглибленим вивченням росій-ської. Ось бачите, ніякої дискримінації, бан-дерівців та автоматів – патріотизмзалежить не від мови.

Центр у нас теж модернізований. У2011-ому тут горів центральний універмаг.Досі залишається таємницею, хто ж його

20

вокзал старий; вокзал новий

сайт www.skyscrapercity.com

сайт volynnews.com

21

ЦУМ старий; ЦУМ новий

підпалив (хоча ЗМІ пишуть, що він сам за-горівся). Тепер тут новий модний ЦУМ з ес-калаторами та великими дзеркальнимивікнами.

Навпроти – площа, театр, Леся Укра-їнка. Цікаві у нас були проектувальники:

біля драмтеатру імені Тараса Шевченкагордо стоїть Лариса Петрівна, а на універ-ситет імені Лесі Українки дивиться задум-ливим поглядом Тарас Григорович. Та ценеважливо: головне, що є театр і пам’ятьпро великих людей.

18:03Дилема: куди піти? Перший варіант –

ЦУМ, у якому для дівчини є купа спокус:магазини одягу, магазини взуття, магазини

аксесуарів, знову магазини одягу. Другий –спуститися вниз проспектом Лесі Українки(старожили досі називають його Радянсь-

22

Драмтеатр імені Тараса Шевченка; Університет імені Лесі Українки

ким) та погуляти у старому місті. Третій –повернути ліворуч та насолодитися пар-ком (знову ж таки, імені Лесі Українки).

«Сів метелик на травичку, і сказавякусь дурничку. Раз, два, три...» Метеликобрав старе місто.

Іду по бруківці, майстерно викладе-ній луцькими будівельниками. Вулиця «хи-литься» вниз, наче втомлена від людей тамагазинів, які тиснуть на неї. Ось біля пив-ного бару сидить швейк (скульптура), уякого ніс блищить яскравіше, ніж золото.Певно, у кожному місті є пам'ятка, якійтреба щось потерти на удачу. Дійшовши до

кінця дороги, зупинилася, аби поглянутина Луцький замок, що так ошатно виглядаєз-за дерев. Скільки разів я там бувала, і весьчас почувалася по-новому, по-особливому.Я пишаюся, коли бачу ці величні вежі насторінках підручників з історії. Знаю, щозамок був резиденцією Великого князя, щотут жили і не тужили Любарт і Вітовт, аостанній узагалі влаштував з'їзд європей-ський монархів. Це місце славиться нелише своєю архітектурою, виглядом, але йісторіями про привидів.

Ось, наприклад, екскурсовод Олег Ви-ноградов любить розповідати, як колись у

23

24

коридорі (довжина його – 30м), що веде докриниці, згоріло відразу 15 лампочок. Іколи він із помічницею прийшов на годинураніше від усіх, то цей коридор був затоп-лений по чобіт. І тут чоловік у німій тем-ряві побачив білу пляму, що вмить з одногомісця перемістилася в інше. Зникло «воно»тільки тоді, як помічниця запалила свічку.

Ще є привиди чоловіка в костюмі у

18-му будинку на Ковельській, МагдалиниТализіної, що блукає біля своєї гробниці упідземеллях, дівчинки Оксани в замку табагато інших. Але ж поки день – ніякі при-види не страшні. Варто сонцю заховатисяза схили, комунальникам увімкнути ліх-тарі – і мурашки по тілу бігатимуть ажпоки ви не сховаєтеся під ковдру.

20:34Нічний Луцьк – ще кращий. Поки

мама не дзвонить із допитами тасхвильованим голосом, можна гуляти.Іду по бруківці, чіпляючись поглядом закожен ліхтар, кожен кут старих будин-ків. Дійшла до дому Косачів. Місячнесяйво освічує виснажені стіни, тор-кається світлом величезного Лесиногодуба. Тому тут, напевно, стільки всього«імені Лесі Українки»: у Луцьку жила їїсім'я, тут ступала її нога, народжува-лися натхненні вірші та звучала сумнамузика фортепіано.

Не можу обминути Костел святогоПетра і Павла. Білі стіни здіймаютьсявгору до чорно-синього неба. Бездо-ганні лінії та витончені візерунки, май-стерно виконані арки та дві величніпостаті святих – робота італійця Джа-комо Бріано. Соромно, що я ніколи небула всередині, а лише стояла надворі,насолоджуючись архітектурою. Прой-шла трохи далі – і серце завмерло утерпкому захваті від лютеранськоїкірхи. Особливої витонченості додаютьліхтарі та місяць, що наче сів на висо-ченний шпиль. Часто, буває, їдеш помосту, спостерігаєш за рибалками, щошукають улову у водах Стиру, і поглядмимоволі переводиться на кірху. Зда-

ється, що вона так і хоче вистрибнути зцієї зелені, котра обіймає її високу тахуду фігуру. А зараз ніч приспала хви-люючу музику органу, що так заман-ливо лунає звідти вдень.

Здається, час йти додому. Згадуюсьогоднішнього музиканта-клоуна,якого знають усі лучани. Він завждиусміхається, навіть тоді, коли грає насвоєму саксофоні. Я ним пишаюся. А щетим, що я лучанка, як і талановита тарозумна Оксана Забужко, голосистийпатріот Сашко Положинський. Тут на-родився й Анатолій Тимощук, якого чо-мусь потягнуло в російський «Зеніт».Прекрасний режисер Олесь Санін дея-кий час жив тут, ходив до школи, і в«Поводирі» яскраво відбиті волинськісліди. Усі ці люди зараз мешкають вінших містах, смакуючи життя, пра-цюючи на славу, згадуючи дитинство.Але, можливо, вони відчувають себевдома тільки тоді, коли приїздять дотихого та помірного Луцька, гуляють уцентрі, втоптують бруківку старогоміста та вдихають насичене спокоєм по-вітря.

автор: Люда Корнієвич

25

Луцьк, район 33

26

27

Про Кривий Ріг, ма-буть, ніхто не напише кращевід місцевих мешканців. Ту-рист наврядчи розгледитьтут щось інше, окрімкар'єрів, териконів та ра-дянської атмосфери. Але ті,хто живуть у “сталевомусерці України”, точно знають,що це місто дивує красою на-весні, овіює душу радістювлітку, кличе мріяти восенита наповнює людей святомвзимку.

Під час травневих святу Кривому Розі завжди пануєякийсь особливий настрій.Немов на дворі знову 1986-

ий, “АрселорМіталл” ще не“КриворіжСталь”, парадидосі гучні й пишні, а люди гу-ляють вулицями забувшипро буденні справи. Така не-звичайна “радянізація” вжодному разі непогана. Ско-ріше навпаки – мешканціміста влаштовують субот-ники, допомагають облаш-тувати парки та двори длясвят; 9 травня діти, яксправжні піонери, даруютьветеранам квіти; люди вихо-дять на святкування, радісніта гарно вбрані.

Іноді хочеться простопокататитися на швидкіс-

ному трамваї (це цікавинканашого міста). Все, як уметро, але по рельсах підземлею, замість великих тапросторих вагонів, у нас їз-дять звичайні трамваї. І на-віть є дві гілки, ніби усправжніх мегаполісах. ВУкраїні більше немає анало-гів цьому диву радянської ін-женерії.

Завжди так цікаво спо-стерігати за тим, як ріднемісто стає все кращим і кра-щим. Найбільший у світіквітковий годинник – збудо-ваний, човнева станція назлитті річок Саксагань та Ін-

гулець – відреставрована,фонтани у кожному парціпрацюють увесь сезон. Душупереповнює гордість, що всеж є люди, які по-справж-ньому люблять свій ріднийкрай.

Кривий Ріг – найдовшемісто Європи. Щоби проїхатиусі ці 140 із гаком кілометрів,необхідно витратити поло-вину дня (а це всього лише удовжину). Цікаво те, що вкожному районі є гірничоз-багачувальні комбінати,тому важко не помітити те-рикони. Люди вже давно нездригаються від вибухів на

шахтах, бо для мешканців цезвична справа. Ті, хто живутьу центрі міста, недалеко від“Криворіжсталі”, знають, щовипрані речі на балконі су-шити не можна, адже вели-чезні доменні печівикидають величезну кіль-кість пилу та бруду у по-вітря. Новітні технології,сучасні фільтри, дива тех-ніки, що межують з фанта-стикою, на жаль, не рятуютьлюдей від хвороб, які на нихчекають.

Ті, хто говорить: “Про-вінція, ліміта”, мабуть забу-вають, що це “провінційне

містечко” є найбільшим екс-портером сировини вУкраїні, сплачує до бюджетуУкраїни кожного року суми,які страшно навіть напи-сати, і є одним з найбільшихміст нашої держави.

Цікавою відмінністю єй те, що кожен наш мешка-нець знає гімн Кривого Рогунапам'ять. Від початку і докінця. Тому що ми любимоусі тамтешні майдани, ву-лиці та бульвари “з присма-ком заліза”.

автор: Ліза Криворучкіна

Залізне серце України

28

Про Кривий Ріг, ма-буть, ніхто не напише кращевід місцевих мешканців. Ту-рист наврядчи розгледитьтут щось інше, окрімкар'єрів, териконів та ра-дянської атмосфери. Але ті,хто живуть у “сталевомусерці України”, точно знають,що це місто дивує красою на-весні, овіює душу радістювлітку, кличе мріяти восенита наповнює людей святомвзимку.

Під час травневих святу Кривому Розі завжди пануєякийсь особливий настрій.Немов на дворі знову 1986-

ий, “АрселорМіталл” ще не“КриворіжСталь”, парадидосі гучні й пишні, а люди гу-ляють вулицями забувшипро буденні справи. Така не-звичайна “радянізація” вжодному разі непогана. Ско-ріше навпаки – мешканціміста влаштовують субот-ники, допомагають облаш-тувати парки та двори длясвят; 9 травня діти, яксправжні піонери, даруютьветеранам квіти; люди вихо-дять на святкування, радісніта гарно вбрані.

Іноді хочеться простопокататитися на швидкіс-

ному трамваї (це цікавинканашого міста). Все, як уметро, але по рельсах підземлею, замість великих тапросторих вагонів, у нас їз-дять звичайні трамваї. І на-віть є дві гілки, ніби усправжніх мегаполісах. ВУкраїні більше немає анало-гів цьому диву радянської ін-женерії.

Завжди так цікаво спо-стерігати за тим, як ріднемісто стає все кращим і кра-щим. Найбільший у світіквітковий годинник – збудо-ваний, човнева станція назлитті річок Саксагань та Ін-

гулець – відреставрована,фонтани у кожному парціпрацюють увесь сезон. Душупереповнює гордість, що всеж є люди, які по-справж-ньому люблять свій ріднийкрай.

Кривий Ріг – найдовшемісто Європи. Щоби проїхатиусі ці 140 із гаком кілометрів,необхідно витратити поло-вину дня (а це всього лише удовжину). Цікаво те, що вкожному районі є гірничоз-багачувальні комбінати,тому важко не помітити те-рикони. Люди вже давно нездригаються від вибухів на

шахтах, бо для мешканців цезвична справа. Ті, хто живутьу центрі міста, недалеко від“Криворіжсталі”, знають, щовипрані речі на балконі су-шити не можна, адже вели-чезні доменні печівикидають величезну кіль-кість пилу та бруду у по-вітря. Новітні технології,сучасні фільтри, дива тех-ніки, що межують з фанта-стикою, на жаль, не рятуютьлюдей від хвороб, які на нихчекають.

Ті, хто говорить: “Про-вінція, ліміта”, мабуть забу-вають, що це “провінційне

містечко” є найбільшим екс-портером сировини вУкраїні, сплачує до бюджетуУкраїни кожного року суми,які страшно навіть напи-сати, і є одним з найбільшихміст нашої держави.

Цікавою відмінністю єй те, що кожен наш мешка-нець знає гімн Кривого Рогунапам'ять. Від початку і докінця. Тому що ми любимоусі тамтешні майдани, ву-лиці та бульвари “з присма-ком заліза”.

автор: Ліза Криворучкіна

Залізне серце України

29

30

Есть связь не только меж любимыми -

Влюбиться можно в города.

Как же легко по ним бродить,

Их воздух рассекать - мечта!

Как мало нужно человеку,

Хотя б чтоб кто-то его ждал.

Друзей и близко нет в помине:

Пусть ожидают улица, бульвар..

Тем повезло, кто их узнал,

Средь неумолимой красоты.

Мне посчастливилось родиться тут,

И привязалась я, увы.

Мой город - каштановый герой,

Наверное, вы все уж догадались.

Да, Киев строгим кажется порой,

Но уезжая, вы б не улыбались.

Н

фото: Крістіна Клочай

–––––––

Розвиваймося разом !–––––––

Головний редактор: Люда Корнієвич

Літературний редактоор: Анна Кудрявцева

Журналіст: Ліза Криворучкіна

Журналіст, фотограф: Крістіна Клочай

Журналіст: Ганна Капля

Верстальник: Дара Концидайло