УДК 94 (477 · web viewЗаснований у 1890 р. Одеський елеватор...

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

КАФЕДРА СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІСТОІЇ

ПИТАННЯ АГРАРНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ

Матеріали десятих наукових читань,

присвячених пам’яті Д. П. Пойди

Дніпропетровськ

2014

1

УДК 94(477+470)-058.232.6 «18/19»ББК 63.3 (4 УКР) П 35Друкується за рішенням вченої ради історичного факультету

Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара(протокол № 4 від 4 грудня 2014 р.)

Редакційна колегія:

д-р іст. наук, проф. В. В. Іваненко (відп. редактор), д-р іст. наук, доц. Д. В. Архірейський (відп. секретар), канд. іст. наук, доц. В. П. Бурмага, д-р іст. наук, проф. Г. Г. Кривчик, д-р іст. наук, проф. О. В. Михайлюк, д-р іст. наук, проф. О. Ф. Нікілєв, д-р іст. наук, проф. Ю. П. Присяжнюк, д-р іст. наук, проф. С. І. Світленко.

Рецензенти:д-р іст. наук, проф. Ф. Г. Турченко,

д-р іст. наук, проф. В. К. Якунін

П 35 Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали десятих наукових читань, присвячених пам’яті Д. П. Пойди: зб. наук. пр. / редкол.: В. В. Іваненко (відп. ред.) та ін. – Д.: «Сандарт-Сервіс», 2014. – 146 с.

У збірнику вміщено матеріали десятих наукових читань з аграрної історії України та Росії, присвячених пам'яті відомого українського історика-аграрника, заслуженого працівника вищої школи України, доктора історичних наук, професора Дмитра Павловича Пойди, які традиційно проводяться на історичному факультеті Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Призначений для наукових працівників, фахівців з історії України та Росії, викладачів, аспірантів, студентів.

Матеріали збірника подаються в авторській редакції.Зміст наукових праць не завжди співпадає з точкою зору редакційної

колегії.

Збірник видано за фінансового сприяння авторів

© Колектив авторів, 2014© Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, 2014

2

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Непрості, багато в чому буремні й навіть драматичні часи переживає нині

Україна, намагаючись, з одного боку, віднайти ефективні інструменти

якнайшвидшого подолання руйнівних наслідків бездарного правління

олігархічно-кланового режиму В. Януковича й породженої ним глибокої

соціально-економічної і політичної кризи, а з іншого – зупинити абсолютно

безглуздий збройний конфлікт на сході країни, спровокований зовнішньою

агресією Росії. При цьому вище політичне керівництво сусідньої держави

цинічно маніпулює нашим спільним минулим, прагнучи саме «історичною

мотивацією» довести свої відверто експансіоністські, загарбницькі наміри щодо

південно-східної України.

Тож ми, професійні історики, маємо бути сьогодні, як ніколи, пильними,

чесними, об’єктивними, щоб не дати щонайменших «приводів-аргументів»

очільнику Кремля в його виразно імперських амбіціях й не збочити таким

чином в болото сепаратизму та антиукраїнської риторики.

Сучасна українська історична наука, попри твердження скептиків про її

нібито триваючу «кризу», зберігає, на наш погляд, неабиякий творчий

потенціал і має серйозні здобутки в переосмисленні багатьох віх нашої

минувшини з позицій новітніх методологічних підходів та принципів, особливо

її складних, суперечливих, а то й фальсифікованих сторінок (в тому числі щодо

інтерпретації українсько-російських взаємин на різних етапах історії), реалізації

масштабних загальнодержавних проектів та програм на кшталт «Реабілітовані

історією» (більше 50 томів), «Національна книга пам’яті жертв Голодомору

1932-1933 років в Україні» (18 томів) та ін. За роки незалежності в регіонах

сформувалися і вагомо заявили про себе нові дослідницькі центри з вивчення

широкого спектру концептуально й тематично свіжих проблем вітчизняної

історії. Водночас нові імпульси отримали наукові школи, започатковані ще в

середині минулого століття, й з-поміж них – дніпропетровська школа істориків-

аграрників, заснована на історичному факультеті Дніпропетровського

3

університету доктором історичних наук, професором, заслуженим працівником

вищої школи України Дмитром Павловичем Пойдою (1908–1992).

На пошану відомого українського вченого починаючи з 1993 р. регулярно

проводяться наукові читання з аграрної історії України та Росії. Ініціатором їх і

незмінним організатором є кафедра східноєвропейської історії (в різні часи –

історії народів СРСР, історії СРСР та УРСР, російської історії), якою понад

чверть століття керував Дмитро Павлович, демонструючи високий науково-

педагогічний професіоналізм, життєву мудрість, людську порядність й щедро

передаючи свій багатий досвід не одному поколінню молодих істориків. З ним

завжди було легко і комфортно спілкуватися, відчувати потужний патріотичний

заряд, отриманий з юних літ в рідному селі Бородаївські Хутори на

Дніпропетровщині, а потім всемірно закріплений в наступні десятиліття його

непростої, опаленої війною біографії. Безперечно, інтелектуальний та життєвий

багаж цієї людини може слугувати взірцем для наслідування і в наші дні.

Спираючись на сучасні підходи й значні масиви нових документальних

джерел, чимало з яких вперше вводяться до наукового обігу, автори

представленого збірника висвітлюють різні сюжетні лінії аграрної

проблематики, звертаючись, зокрема, до осмислення персоналістичних тем,

політико-економічних, правових, соціальних, релігійних та інших аспектів

історії українського селянства XIX – XX ст. Сподіваємось, ці матеріали не

залишаться не поміченими в нашому фаховому середовищі й знайдуть свого

читача.

Глибоко переконаний, що традиції, закладені професором Д. П. Пойдою в

науковій розробці низки актуальних, соціально значущих проблем аграрної

історії України, не втратили своєї теоретичної і фактологічної цінності й

дотепер. Ці питання надихають сучасних істориків на нові творчі пошуки,

збагачуючи тим самим українську історіографію цікавими дослідженнями.

В. В. Іваненко, доктор історичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

4

УДК 378(4 ДНІ)(092)

В. В. Іваненко, В. Д. Мирончук

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

М. П. ДОЛИНІН – ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ІСТОРІЇ СРСР ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Висвітлено основні напрямки діяльності М. П. Долиніна та його внесок в розвиток історичного факультету, підготовку кадрів та наукових досліджень.

Ключові слова: М. П. Долинін, історик, науковець, викладач, наставник молоді, методист, людина, особистість.

Освещаются основные направления деятельности Н. П. Долинина и его вклад в развитие исторического факультета, подготовку кадров и научных исследований.

Ключевые слова: М. П. Долинин, историк, научный работник, преподаватель, наставник молодежи, методист, человек, личность.

The pedagogical and scientific contribution of M. P. Dolinin is examined to development of historical faculty of DGU, training of personnels of higher qualification. The role of M. P. Dolinin is analysed in the issue of scientific products of department, first scientific collections, where placed the articles of D. P. Poyda`s, V. Y. Borschevskiy`s and other. Underlined that M. P. Dolinin actively published in a magazine "For front-rank science", paid regard to necessity of increase of role of knowledges, independent work of stuenta.

Keywords: M. Dolinin, historian, research worker, teacher, tutor of young people, methodist, man, personality.

Серед непересічних особистостей, які стояли біля витоків історичного

факультету ДНУ, почесне місце по праву належить Миколі Петровичу

Долиніну – знаному досліднику історії Росії початку XVII ст., кандидату

історичних наук, доценту, завідувачу кафедри історії СРСР Дніпропетровського

державного університету (1949–1953, 1955–1956).

На жаль, ця непересічна постать, його внесок в розбудову історичного

факультету, підготовку кадрів-істориків у 1949–1956 рр. тривалий час

залишались поза увагою дослідників. У зв’язку з цим виникла нагальна потреба

у залученні широкого кола як архівних, так і опублікованих джерел з метою

ґрунтовного вивчення життєвого та творчого шляху М. П. Долиніна, який був

пов’язаний з історичним та історико-філологічним факультетами ДДУ в кінці

40-х – середині 50-х рр. ХХ ст.

В. В. Іваненко, В. Д. Мирончук, 20145

Перша згадка про М. П. Долиніна була знайдена авторами в Музеї

історії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Зокрема, в особистій справі професора В. Я. Борщевського зберігається список

наукових праць Валентина Яковича, датований 9 травня 1953 р., завірений

завідувачем кафедри історії СРСР ДДУ М. П. Долиніним [21, арк. 1]. Згодом,

під час дослідницького пошуку в Науковій бібліотеці ДНУ імені Олеся Гончара

було виявлено некролог Миколи Петровича Долиніна в журналі «История

СССР» за 1969 р. Його підписав відомий історик О. О. Зимін [13].

В той же час основний інформативний матеріал щодо етапів життя та

науково-педагогічної діяльності М. П. Долиніна було знайдено в його особистій

справі (червень 1949 – жовтень 1957 рр.), яка зберігається в Архіві ДНУ імені

Олеся Гончара.

Джерельна база поповнилась також за рахунок періодичної преси.

Зокрема, це – статті М. П. Долиніна, відомості про збірники історичного

факультету, огляди вузівського життя, які знайшли своє відображення на

сторінках газети «За передову науку» (1954–1955) [12; 27]. Вона видавалась у

Дніпропетровському державному університеті, починаючи з вересня 1934 р.

Микола Петрович Долинін народився 17 квітня 1906 р. у м. Ярославль у

родині робітників [14, арк. 79]. Батько – Тютюшкін Петро Павлович мав

селянське походження, тривалий час працював двірником та сторожем у

приватних осіб, самостійно навчився читати і писати. Після жовтневих подій

1917 р. Петро Павлович освоїв професію швейцара та кур’єра, працюючи в

ощадній касі [1, арк. 4].

Непростий життєвий шлях батька, його «університети» підштовхували

Миколу до відповідального вчинку. Після смерті батька у 1929 р. він змінює

прізвище і відтоді стає Долцніним [20, арк. 6].

Мати – Тютюшкіна Харитина Василівна також походила з селянської

родини. Працювала кухаркою та прачкою. Пізніше стала домогосподаркою,

зосередивши увагу на вихованні сина. Померла у 1947 р.

6

Микола був єдиною дитиною в родині. З юнацьких років прагнув

допомогти батькам матеріально, працював двірником. У 1917 р. закінчив

трикласну приходську школу. В автобіографії зазначається, що «в роки

громадянської війни і іноземної інтервенції служив канцеляристом в

Ярославському губернському відділі Робфаку» [1, арк. 4].

У 1924 р. юнак закінчив середню школу для дорослих і вступив на

суспільно-економічне відділення Ярославського педагогічного інституту, яке

закінчив у 1928 р. Після того працював спочатку в середній школі, а згодом

викладав суспільні дисципліни у вищих навчальних закладах м. Іванове. Так

званий «іванівський» період його викладацької діяльності тривав із серпня

1928 р. до квітня 1943 р. [14, арк. 79 зв.].

Велика Вітчизняна війна не обійшла стороною життя молодого

викладача. У 1943–1945 рр. Микола Петрович перебував в діючій армії,

виконуючи обов’язки політрука полку та агітатора. Був поранений, тривалий

час лікувався, проте залишився на все життя інвалідом ІІ групи [1, арк. 4 зв.]. За

свій ратний подвиг був нагороджений чотирма бойовими нагородами. Серед

них – орден Червоної Зірки та орден Вітчизняної війни [14, арк. 80 зв.].

Після демобілізації М. П. Долинін переїхав до Дніпропетровська. Разом

із ним була велика родина: дружина – Ніна Андріївна, сини – Юліан та Валерій

і донька Наталія, без яких важко уявити «дніпропетровський» період життя та

діяльності вченого-історика [1, арк. 4 зв.].

У 1946–1948 рр. Микола Петрович працює старшим викладачем у

Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті [14, арк. 79 зв.]

Протягом 1948–1949 рр. навчався у Москві на курсах дисертантів Академії

суспільних наук при ЦК ВКП(б). 13 травня 1949 р. успішно захистив у столиці

кандидатську дисертацію з теми «Развитие общественной мысли в России в

начале XVII в.». Це стало підставою для листа заступника міністра вищої освіти

СРСР Самаріна до ректора Дніпропетровського держуніверситету

Л. І. Сафронова від 23 травня 1949 р. з пропозицією розглянути кандидатуру

7

М. П. Долиніна «на должности заведующего кафедрой истории СССР

вверенного Вам университета» [18, арк. 1].

З Дніпропетровським державним університетом пов’язані вісім років

плідного науково-педагогічного життя М. П. Долиніна (1949–1957 рр.). Він

продовжив справу попередників Д. Ф. Красицького та Д. П. Пойди, які стояли

біля витоків історичного факультету ДДУ, очолювали кафедру історії СРСР

відповідно у 1943–1946 рр. та 1946–1948 рр.

Микола Петрович обіймав посаду завідувача кафедри історії СРСР у

непрості часи (1949–1953, 1955–1956). Він виявив себе здібним організатором,

вимогливим керівником. Був одним із засновників першого збірника наукових

праць «Научные записки Днепропетровского университета. Сборник работ

исторического факультета» (1951), який друкувався у видавництві Київського

державного університету. Прикметно, що М. П. Долинін був причетний до

появи й наступних трьох збірників (1953, 1954, 1956), будучи членом

редакційної колегії. Під час роботи на історичному факультеті ДДУ

М. П. Долинін викладав низку навчальних дисциплін. Серед них – історія

СРСР, історіографія і джерелознавство історії СРСР та ін. [23, арк. 74].

У «Научных записках Днепропетровского университета» завідувач

кафедри історії СРСР надрукував основну частину своєї кандидатської

дисертації та студії «Общественно-политические взгляды Ивана Тимофеева»,

«Н. Г. Чернышевский о единстве, дружбе и воссоединении украинского и

русского народов», «Административная и социально-политическая

деятельность подмосковных полков («казачьих таборов») в 1611–1612 гг.» [5;

8–10]. Разом з ним на сторінках згаданих видань публікувалися праці його

колег по кафедрі – Д. П. Пойди, В. Я. Борщевського, І. Л. Болясного.

В період перебування В. Я. Борщевського на посаді завідувача кафедри

історії СРСР (1953–1955) Микола Петрович деякий час працював доцентом [14,

арк. 79 зв.]. За наказом ректора проф. Г. Б. Мельникова «у зв’язку зі

8

скороченням навчального навантаження по кафедрі історії СРСР з 26 вересня

1956 р. він був переведений на 0,5 ставки по заочному відділенню» [3, арк. 90].

Микола Петрович працював керівником студентського гуртка з історії

СРСР, очолював лекторську групу історичного факультету, неодноразово

виступав з доповідями перед робітниками міста та області [24, арк. 55].

У 1957 р. починається новий період у житті та діяльності

М. П. Долиніна, пов’язаний з кафедрою історії СРСР Донецького державного

університету. Тут він підготував монографію «Подмосковные полки («казацкие

таборы») в национально-освободительном движении 1611–1612 гг.», яка

вийшла друком у Харкові в 1958 р. [11].

Смерть обірвала життя М. П. Долініна 17 жовтня 1968 р. Своєрідним

пам’ятником вченому стала докторська дисертація на тему «Классовая и

национально-освободительная борьба в Русском государстве в конце 1610–

1614 гг.» обсягом майже 50 друкованих аркушів, яка, на жаль, не була

захищена. На думку О. О. Зиміна, цим дослідженням Микола Петрович

«узагальнив свої багаторічні дослідження з історії Першої селянської війни в

Росії» [13, с. 252].

Микола Петрович Долинін, перебуваючи на посаді завідувача кафедри

історії СРСР, гідно продовжував традиції попередників – Д. Ф. Красицького та

Д. П. Пойди. У непрості часи він залишався справжнім вченим, принциповим і

авторитетним керівником, наставником молоді. Його солідний науковий

доробок не втратив свого значення й сьогодні.

Бібліографічні посилання1. Автобиография Долинина Николая Петровича // Архів Дніпропетровського

національного університету імені Олеся Гончара (далі – Архів ДНУ). – Ф. 1, оп. 1, спр. 1088.

2. Аттестат доцента (Н. П. Долинина) // Там само.3. Выписка из приказа № 324 от 28. 06. 1956 г. по Днепропетровскому госуниверситету о

переводе Н. П. Долинина 0,5 ставки по заочному отделению // Там само.4. Выписка из протокола № 3 заседания Ученого совета Академии общественных наук

при ЦК ВКП(б) // Там само.5. Долинин Н. П. Административная и социально-политическая деятельность

подмосковных полков («казачьих таборов») в 1611–1612 гг. / Н. П. Долинин // Научные

9

записки Днепропетровского госуниверситета. Сборник работ творческого отделения историко-филологического факультета. – 1956. – Т. 56. –Вып. 4. – С. 87–108.

6. Долинин Н. П. К вопросу о социальной программе крестьянской войны в начале XVII в. / Н. П. Долинин // Материалы науч. конф. кафедры ист. наук Донецкого университета (25–27 декабря 1967 г.). – Харьков – Донецк, 1968. – С. 187.

7. Долинин Н. П. К изучению иностранных источников о крестьянском восстании под руководством И. И. Болотникова 1606–1607 гг. / Н. П. Долинин // Международные связи России до XVII в. – М., 1961. – С. 462–490.

8. Долинин Н. П. Чернышевский о единстве, дружбу и воссоединении украинского и русского народов / Н. П. Долинин // Научные записки Днепропетровского госуниверситета. Сбор. работ творческого отделения историко-филологического факультета. – 1954. – Т. 56. – Вып. 3. – С. 31–40.

9. Долинин Н. П. Общественно-политические взгляды Ивана Тимофеева / Н. П. Долинин // Научные записки Днепропетровского госуниверситета. Сбор. работ творческого отделения историко-филологического факультета. – 1953. – Т. 42. – Вып. 2. – С. 135–164.

10. Долинин Н. П. Развитие национально-политической мысли в условиях крестьянской войны, иностранной военной интервенции в начале XVII века / Н. П. Долинин // Научные записки Днепропетровского госуниверситета. Сборник работ творческого отделения историко-филологического факультета. – 1951. – Т. 40. – Вып. 1. – С. 109–137.

11. Долинин Н. П. Подмосковные полки («казацкие таборы») в национально-освободительном движении 1611–1612 гг. / Н. П. Долинин. – Х., 1958.

12. Долинин Н. П. Разом з російським народом / М. П. Долінін // За передову науку. – 1954, 24 травня. – С. 3.

13. Зимин А. А. Николай Петрович Долинин (некролог с образом работ о памятниках Смутного времени) / А. А. Зимин // История СССР. – 1969. – № 2. – С. 251–252.

14. Личный листок по учету кадров (Н. П. Долини) // Архів ДНУ. – Ф. 1, оп. 1, спр. 1088.15. Мирончук В. Д. Добре слово про найстарішу кафедру ДНУ / В. Д. Мирончук //

Бористен. – 2011. – № 10. – С. 28–29.16. Мирончук В. Д. Історичний факультет ДДУ: перші повоєнні випуски (1945–1946 рр.) /

В. Д. Мирончук, В. Ю. Медяник // Бористен. – 2012. – № 1. – С. 22–24.17. Мирончук В. Д. Праонук Кобзаря Дмитро Красицький на історичному факультеті

ДДУ / В. Д. Мирончук, В. Ю. Медяник // Бористен. – 2012. – № 2. – С. 12–13.18. Направление Долинина Н. П. на переговоры по вопросу его использования в

должности заведующего кафедрой истории СССР // Архів ДНУ. – Ф. 1, оп. 1, спр. 1088.19. Приказ №551/11 по Днепропетровскому государственному университету от 18 августа

1949 г. об утверждении Н. П. Долинина на должность заведующего кафедрой СССР // Там само.

20. Свидетельство о рождении Н. П. Долинина // Там само.21. Список научных работ кандидата исторических наук, доцента кафедры истории СССР

ДГУ В. Я. Борщевского // Музей історії ДНУ імені Олеся Гончара. –Ф. 1, оп. 1, спр. 25.22. Список научных работ доцента Долинина Н. П. // Архів ДНУ. – Ф. 1, оп. 1, спр. 1088.23. Характеристика доцента, заведующего кафедрой истории СССР ДГУ Долинина Н. П.

от 20.04.1956 г. // Там само.24. Характеристика на кандидата исторических наук, доцента кафедры истории СССР

ДГУ Долинина Н. П. от 24.02.1954 г. // Там само.25. Характеристика на кандидата исторических наук, зав. кафедрой истории СССР ДГУ

Долинина Н. П. от 30.05.1950 г. // Там само.26. Характеристика на кандидата исторических наук, зав. кафедрой истории СССР ДГУ

Долинина Н. П. от 08.02.1953 г. // Там само.10

27. Ювілейна збірка // За передову науку. – 1954, 24 травня. – С. 3.

Надійшла до редколегії 01.10.2014

УДК 930.2(477):058.244 «20/21»

Ю. П. Присяжнюк

Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького

МІЖ ВІРОЮ Й ОМАНОЮ:РЕЛІГІЙНА ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

Релігійна минувшина українського селянства відносно рідко потрапляла в поле зору істориків передусім тому, що формування знань про його релігію як віру, почуття, обов’язки потребує якісно глибших уявлень про інакший (нерідко альтернативний тим, які мають самі дослідники) культурний світ. Звідси, концептуальне поглиблення релігійних аспектів історії селянства є перспективним, зокрема в контексті подолання кон’юнктури авторських симпатій/антипатій.

Ключові слова: історіографія, релігійна історія, конфесія, православ’я, протестантизм, реформація, українське селянство.

Религиозное прошлое украинского крестьянства относительно редко попадало в поле зрение историков прежде всего потому, что формирование знаний о его религии как вере, чувстве, обязательствах требует качественно углублённых представлений о ином (нередко альтернативному тем, что имеют сами исследователи) культурном мире. Отсюда, концептуальное углубление религиозных аспектов истории крестьянства есть перспективным, в частности в контексте преодоление конъюнктуры авторских симпатий/антипатий.

Ключевые слова: историография, религиозная история, конфессия, православие, протестантизм, реформация, украинское крестьянство.

The author states: the religious past of peasantry received little emphasis in the works of Ukrainian historians. The reason for this is that the formation of knowledge about religion as faith, feelings, obligations needed more profound understanding of another cultural worlds which were alternative to those the researchers knew about. Moreover such understanding should be free of any prejudice. The researchers on the contrary tried to clarify the inter-confessional relations, that is they explained the religious history as history of church (instead of a more logical term «religious-churchly» the term «churchly-religious» was used). It was convenient because researchers could confine themselves to the official sphere where such «inerrable» sources as statutory and regulatory documents, statutes are traditionally dominant, say nothing of the «always actual» reasoning of officials and authoritative people, about «objective» statistics. This way there was an opportunity to state an own religious doctrine. That’s why no surprise that historians usually glorified «their»” church (a representative fact for this is the use of capital letters in the name) and markedly humiliated the «alien» ones («sectary», «apostates», «schismatic» etc.). Considering all this the author tries to prove that conceptual extending of religious aspects of the history of Ukrainian peasantry is perspective first of all in the context of overcoming the conjuncture of likings/disliking of particular authors. This is not the only problem which historians of

Ю. П. Присяжнюк, 201411

religion have to deal with. Under the influence of the new period of the humanities it is necessary nowadays to create more universal syntheses paying more attention to the «parallel world» – the above mentioned faith, feelings, obligations and manners of social behaviour. This will contribute to a more qualitative reconstruction of historical religiosity as well as to the solving of actual social problems of the present time.

Key words: historiography, religious history, confession, orthodoxy, Protestantism, Reformation, Ukrainian peasantry.

Послуговуючись звичним для українських істориків виокремленням

періоду другої половини ХІХ – початку ХХ ст., спробуємо окреслити

перспективні напрямки релігійної історії українського селянства цієї доби. При

цьому під терміном «релігійна історія», слідом за думкою Л. Рєпіної, будемо

розуміти «не історію церкви як інституту.., і не історію офіційної церковної

доктрини.., і навіть не історію єресей та релігійних сект як певної опозиції

останній, а історію релігійної свідомості і мислення – історію вірувань та

ідеалів, котрі поділяються як духовенством, так і мирянами…» [4, с. 101, 102].

До сказаного додамо: у повсякденні селян згадані вірування та ідеали

виконували роль своєрідних інтерпретаційних моделей, «виступали одним із

вирішальних чинників орієнтації особової та групової інтелектуальної чи

квазіінтелектуальної діяльності». Безперечно, важко буде обійтися без аналізу

основних церковних доктрин, надто в цьому випадку, коли в епіцентр пізнання

потрапляє епоха формування в Україні модерного, кажучи конкретніше,

інтелектуального суспільства, з характерним для неї процесом поширення

протестантизму, що не лише охоплюватиме традиційне селянське середовище, а

й помітно «віддаватиме йому перевагу» [Там само, с. 102].

Актуальність теми неабияк посилюється збереженням у наш час, тобто в

перші десятиріччя ХХІ ст., руйнівного для української національної

державності релігійно-церковного розколу, який, очевидно, не тільки виступає

помітною ознакою політичного життя країни, а й претендує на роль багато в

чому визначальної риси загальної ментальної мапи українського суспільства.

Історіографія проблеми представлена незначною кількістю праць,

причиною чого можна вважати схильність дослідників віддавати пріоритет

академічній історії церкви, а також значною розпорошеністю в архівних та 12

бібліотечних фондах джерельної бази [5, с. 119]. Втім, ситуація не виглядає

безнадійною. Зокрема й у методологічному аспекті, насамперед завдяки

оригінальному внеску в дослідницьке поле проблематики вчених-гуманітаріїв –

етнологів та релігієзнавців.

Серед виявлених у літературі тематичних положень і висновків варто,

вважаємо, взяти до уваги міркування, які належать М. Грушевському,

висловлені професором у праці «З історії релігійної думки на Україні» [1, с. 5–

135]. Цінним у них є те, що знаний історик звернув увагу на різні сторони

української селянської обрядності, зокрема й т.зв. «останки старої релігії на

селі». Але передусім ґрунтовно простежив «релігійні шукання в українських

масах у ХІХ ст.». Зробив це напрочуд вдало, зрозуміло, відповідно до рівня

розвитку сучасної йому науки. З-поміж усього корисного, що його запропонував

Грушевський, виокремимо думку вченого про власне етнічні відмінності

українських селян, які так чи так позначалися на їхніх «конфесійних шуканнях»

і котрі нерідко й дотепер перебувають на маргінесі наукових знань [Там само,

с. 112–115]. Частіше всього історики їх просто заперечують, відверто відносячи

до розряду «малозначущих», «несуттєвих».

Мета розвідки – уникаючи спроб підтримки чи осуду жодного з

християнських вірувань (відповідно – церков), поширених у селах

Наддніпрянської України пореформених десятиліть, водночас зважаючи на

тематично суміжні напрацювання, які пропонує новітня гуманітаристика,

запропонувати нові підходи до тих тематичних досліджень, що торкаються

ключових сторін життєдіяльності українських селян, як вони виявлялися в

уявленнях і практиці поводження представників «домінуючого» на селі

православ’я та «опозиційного» протестантизму. Зрозуміло, в межах цієї статті є

можливість лише окреслити задумане.

Українське селянство, що компактно мешкало в 9 губерніях

підросійської України після Великої та інших реформ 1860–1870-х рр.,

зберігало вірність християнству, здебільшого його східному, православному

13

обряду. Альтернативні віросповідання не приваблювали тутешній

хліборобський люд, цю, як вдалося нам довести, культурно-самобутню

землеробську спільноту [3]. Значною мірою тому, що історично відбулося,

бодай і в багатьох випадках болюче, «порозуміння» селян із офіційною,

підтримуваною владою Російською православною церквою. Але не менш

значуще через власне такою ж мірою усталений релігійний світогляд, яким

залишався просякнутий увесь річний цикл сільських мешканців, точніше

кажучи, їхнє світосприйняття та повсякденне життя. Тож, так би мовити,

«новітня реформація на селі» могла відбуватися виключно в рамках самого

християнства, що власне й продемонстрував перебіг подій періоду, що його

досліджуємо.

До речі, щодо нижньої хронологічної межі пропонованого наукового

пошуку, то вона зумовлена помітним зрушенням у сільських низах, де старий

(ментально тутешній, «український») клір, що тримався на давніх місцевих

традиціях, російська влада невпинно витісняла вихованцями нової школи –

«чужинцями-москалями». Цей процес, відомо, тривав щонайпізніше з першої

половини ХVІІІ ст., однак сільську місцевість Наддніпрянщини він охопив

якраз на порозі активізації модернізаційних змін 1860-х років. Тому в

пореформений період українські селяни, якими б аполітичними вони не були

(що пояснюємо збереженням в умовах суспільної модернізації основ

історичного традиціоналізму), вже не могли залишатися байдужими до

проблеми «націоналізації» релігійно-церковного життя. М. Грушевський

справедливо зазначатиме: «…На Наддніпрянщині… помічається сильний рух

від офіціальної православної церкви і шукання задоволення релігійного почуття

поза церквою, особливо в тих її частинах, де живчик народного життя бився

жвавіше і людність була рухливіша та активніша» [1, с. 113].

А втім, згадане оновлення релігійно-церковного життя в українському

селі середини – другої половини ХІХ – початку ХХ ст. логічно не ввійшло в

історіографію під відомою назвою «реформація». Є підстави думати тому, що

14

зміни, хоча й нагадуватимуть аналогічний процес ХVI-го і наступних століть у

Західній і Центральній Європі, не будуть настільки масштабними, і, відповідно,

радикальними. До того ж, помітно вирізнятимуться своєю регіональною

самобутністю. Як відомо, у європейському досвіді вони охоплюватимуть елітну

верству та урбанізовані прошарки населення, тоді як в українській

Наддніпрянщині – попервах і досить тривалий час здебільшого анклави

сільської людності.

Особлива ситуація з релігійністю населення, що склалася в, умовно

кажучи, посткріпосному українському селі, була пов’язана з появою та

зростанням суспільної ролі нової історичної верстви – інтелігенції. Причому

ХХ ст., з його радикалізацією поглядів та ідей, тут мало що змінить. Тож із тих

пір і дотепер у колах громадськості, зокрема й професійних істориків, не

вщухають зумовлені переважно політичними мотивами дискусії про вплив

«думаючого прошарку людей» на «народні маси». Наразі вони ускладнені

помітно заниженим статусом самих інтелектуалів, що дістався їм у спадщину

від російсько-радянської імперської доби.

В українському випадку проблема «інтелектуалізації» релігійного життя

завжди виглядатиме складнішою ще й тому, що вона міститиме відому етнічну

упередженість до «малоросійського середовища». Зважмо, «завдячуючи»

стійкій залежності від російського чинника, вперше україномовна Біблія

побачить світ лише після революційних подій 1905 р. Але чи варто шукати

причини такої інертності виключно в зовнішньому імперському тиску?

Вочевидь «недорозвиненість» внутрішніх мотивів була не менш вагомим

чинником. Принагідно погоджуємося з думкою М. Грушевського, що після

кирило–мефодіївців українські інтелектуали ставилися «байдуже, або й

неприхильно… до будь-яких релігійних справ» [Там само, с. 114]. Іншими

словами, ці справи історично не потрапили до числа «важливіших і рішальних

сторін народного життя», якими мали перейматися провідники суспільних змін

– інтелігенти (російський історик М. Коялович, коли досліджував українське

15

сільське населення, що мешкало на етнічному прикордонні з білорусами,

звернув увагу на наступне спостереження: «Інтелігенція… рідко коли добре

поводиться в церквах») [2, с. 3]. Тобто «націоналізація» релігійно-церковного

життя вимушено відбувалася не на власне інтелектуальному та політичному, а

радше побутовому, питомо народному ґрунті.

Вкрай недостатнє зацікавлення релігійним життям народу в

Наддніпрянщині, що його фіксуємо принаймні до початку ХХ ст., як і певним

чином схожа ситуація (але вже через інші причини) за прийдешньої радянської

доби, тобто й надалі відчутних змін у середовищі української інтелігенції також

не спостерігаємо, призведе до того, що якоїсь виняткової ролі в трансформаціях

релігійності українських селян інтелігенція не відіграє. Не торкаючись

проблеми безпосередньої причетності інтелектуальних прошарків населення до

православної релігійної традиції на селі як такої (почасти через те, що вона

ліпше висвітлена в українській історіографії) [6], звернемо увагу на наступне:

український досвід (загалом модерний, але на селі більшою мірою

традиційний) засвідчив, що здобуття освіти, рекрутування людей до кола тих,

хто віддавав перевагу розумовій праці, не надто впливатиме на вибір віри.

Тенденція зберігатиметься протягом другої половини ХІХ ст. і надалі. Це, між

іншим, означатиме, що релігійність народу, того ж таки селянства, не буде

настільки глибоко охоплена модернізацією, що могло б дати підстави вести

мову про серйозну еволюцію його релігійних уявлень та почуттів. Радше

відбуватиметься своєрідний «природний відбір», результатом якого стане поява

(формування) відносно освіченішої соціальної групи селян-протестантів

(вчителів, пресвітерів та ін.). Питомою ознакою цих людей буде інтерес до

знань як способу «вдосконалення богопізнання». І він, зрозуміло, далеко не

завжди означатиме підвищене для епохи модерності поцінування освіти як

такої. Тут помітні зміни історики зможуть фіксувати пізніше, уже в період

сталінських «соціалістичних перетворень», коли набагато потужніша

модернізаційна хвиля почне серйозно впливати на традиційне обличчя села.

16

На місцях траплятиметься багато-багато випадків, коли в цілому низьку

освіченість (1–3 класи початкової школи) чи взагалі неписьменність, скажімо

селянського релігійного активіста, вправно вдаватиметься «компенсувати» його

знаннями Біблії. Приміром, серед адвентистів сьомого дня, які очікуватимуть

відносно швидкий другий прихід Ісуса Христа (згідно їхньому тлумаченню

Святого Письма), поширеним буде нехтування ролі, значення освіти як

«непотрібної на останній час». Щоправда, уже в ХХ ст. ситуація почне

змінюватися. Надто після буремних подій Другої світової війни. Але далеко не

скрізь. Людей на селі з подібними міркуваннями можна буде зустрічати навіть

після краху комуністичної системи, тобто в 1990–2000-х роках. Тому не варто

думати, що тільки модернізаційні процеси визначатимуть корекцію ставлення

селян до шкільної справи від байдужо-негативного до схвально-затребуваного.

Це підтверджуємо прикладом інверсійного мислення. А саме, у власне

селянській традиції українці на свій лад позитивно оцінюватимуть тих, хто міг

«вибитися в люди». Згадаймо хоча б шанобливе ставлення хліборобів-гречкосіїв

до Т. Шевченка – належне поцінування генія, який вийшов із сім’ї кріпака, і

завдяки інтелектуальній адаптації в культурно-мистецьких колах суспільства

став знаменитим на весь світ. Відтак відсутність тісної співпраці українських

сільських протестантів із місцевою та делегованою культурно-мистецьким

містом інтелігенцією була значною мірою зумовлена «інтелектуальною

самодостатністю» загалом малоосвічених селян, проте спроможних генерувати

зі своїх рядів добре обізнаних із канонічними нормами пресвітерів-наставників,

учителів. Це, як не дивно, видимо консервувало селянську спільноту в межах її

культурного світу, що так чи так позначалося на традиційній відданості

православному віросповіданню.

Отже, задля вирішення історично назрілих завдань потрібен був

потужний діалог, який охоплював би не лише міжконфесійну площину, а й

власне внутрішні релігійні імперативи. В етнічному досвіді українців, здавалося

б, релігійно розмаїтому, «демократичному», він виявився заслабким.

17

Самобутність селянства в цьому випадку продемонструвала достатню стійкість

до збереження етнокультурної ідентичності, тоді як перспектива творення

модерної (національної) єдності отримувала чергову перепону у вигляді ще

одного конфесійного розколу. Це помітно ускладнюватиме вирішення тих

завдань, які стоятимуть перед українськими національно-визвольними

змаганнями, і ця історична колізія зберігатиметься аж до початку ХХІ ст.

Дослідники часто обмежували свої студії з’ясуванням міжконфесійних

відносин, тобто релігійну історію тлумачили як власне церковну (про це

свідчить характерна підміна понять: замість більш логічного «релігійно-

церковний» зазвичай прийнято було вживати термін «церковно-релігійний»).

Так було зручно тому, що в цьому разі їм, по-перше, повсякчас можна було

обмежитися сферою офіційною, де традиційно «господарюють» такі джерела як

нормативно-правові документи, статутні положення, не кажучи вже про

«завжди актуальні» міркування посадовців та авторитетних громадських діячів,

про «об’єктивну» статистику. По-друге, у такий спосіб зберігалася нагода

досить легко підсилювати й стверджувати власну релігійну доктрину, якщо вже

не відданість їй, то принаймні симпатію. Тож не дивує, що здебільшого

служителі Кліо звеличували «свої» церкви (показовим тут є використання у

назвах конфесій великих літер) та помітно принижували «чужі» (що засвідчує

відповідна термінологія – «сектанти», «штундисти», «відступники»,

«розкольники» та ін.). З огляду на зазначене, автор статті спробував довести, що

концептуальне поглиблення релігійних аспектів історії українського селянства є

перспективним насамперед у контексті подолання кон’юнктури авторських

симпатій/антипатій. Однак це не єдина проблема, яка постає перед

дослідниками народної релігії. Під впливом новітньої гуманітаристики настав

час творити більш універсальні синтези, звернувши першочергову увагу на той

таки «паралельний світ» – вищезгадані віру, почуття, обов’язки, манери

соціальної поведінки. Це сприятиме не лише якіснішій реконструкції історичної

релігійності, зокрема й селянства, як такій, а й вирішенню багатьох інших

18

актуальних наукових та суспільних проблем сьогодення, завдань націо- та

державотворення.

У новітньому історіописанні науковці покликані уникати ризиків

упереджено-конфесійного представлення минулого. Надто коли їм доводиться

дискутувати в площинах індивідуального, групового, станового та

загальноісторичного досвіду релігійного світосприйняття селянства. З-поміж

іншого варто зважати, що релігійні постулати православних і протестантів в

українському селі епохи модерності виявилися настільки різними, що

відповідні переконання та тлумачення в майбутньому матимуть позитивним

результатом хіба що визнання логіки мислення в опонентів, однак аж ніяк не

погодження (за незначним виключенням) істинності альтернативних поглядів.

Бібліографічні посилання1. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні / М. Грушевський // Духовна

Україна: зб. творів. – К., 1994.2. Коялович М. На этнографической границе белорусского и малорусского племени /

М. Коялович. – СПб., 1887.3. Присяжнюк Ю. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна

історія другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / Ю. Присяжнюк. – Черкаси, 2007.4. Рєпіна Л. Інтелектуальна історія сьогодні: методи, проблеми, перспективи / Л. Рєпіна //

Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки / гол. ред.: В Смолій, відп. ред. І. Колесник – К., 2005. – Вип. 1. – С. 89–106.

5. Сітарчук Р. Зародження адвентизму на теренах Волинської і Подільської губерній / Р. Сітарчук // Наука. Релігія. Суспільствознавство. – 2007. – № 4. – С. 114–119.

6. Шамара С. Сільська інтеліґенція Наддніпрянської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.12 – «Українознавство» / С. Шамара. – К., 2008.


УДК94(477): 338:339.543

О. В. Морозов

Академія митної служби України (м. Дніпропетровськ)

РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕРНОВОГО ЕКСПОРТУ УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

О. В. Морозов, 201419

ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

В статті розглянуті політико-економічні фактори, що впливали на експорт зерна з українських губерній на рубежі ХІХ–ХХ ст. Проаналізовані законодавчі ініціативи уряду Російської імперії, а також підприємницьких кіл щодо покращення умов експорту зерна.

Ключові слова: тарифна справа, біржа, протекціонізм, експорт.

В статье рассмотрены политико-экономические факторы, которые влияли на экспорт зерна из украинских губерний на рубеже ХІХ–ХХ вв. Проанализированы законодательные инициативы правительства Российской империи, а также промышленных кругов по улучшению условий экспорта зерна.

Ключевые слова: тарифное дело, биржа, протекционизм, экспорт.

Article О. V. Morozov reveals the following aspects of foreign economic policy of the last quarter of the XIX – early XX. In terms of protectionism, government, responsible for the export and customs policy should always cooperate with exporters to create the optimal legal regimes to support the latest on world markets. The important role of the Ukrainian stock exchange committees in the development of classification quality for the export of grain and initiative to legislate their organization suggests that protectionism as a complex socio-political phenomenon must contain a continuous contact between the state and the part of the society that creates economic potential of the country. The intentions and actions of the Ukrainian industrial and commercial circles in relation to the protection of its interests abroad demonstrate a process of continuous economic growth, and therefore political influence. And political and economic activity of Industrialists and entrepreneurs was quality indicator a positive impact of protectionist policies on industrial development. With the beginning of intensive activity new railway tariffs, exchange committees, elevators coincided and stabilization of grain prices on world markets. Exports corresponded to its currency valuation, especially during the pre-war economic boom. From 1909 to 1913 the value of exports compared with 1891–1895, doubled as compared with 1861–1865. These figures indicate that at the turn of the century commodity-export component of agriculture required a scientific approach to planning its future prospects. Export specialization of agricultural sector of Ukrainian provinces, in turn, influenced the development of agricultural machinery, processing industry, transport. The export potential of Ukrainian village gave impetus to the reform of the railway tariff system, created the conditions for the restructuring of foreign trade of agricultural products from the archaic form of the modern for that time, with the involvement of Bank capital and foreign investment.

Keywords: tariff deal, exchange, protectionism, export.

В останню чверть ХІХ ст. Російська імперія зайняла провідне місце

серед експортерів зернових культур. Завдяки потенціалу Українських губерній,

Донської та Кубанської областей імперія міцно утримувала 1/2 світового збору

жита, 1/5 світового збору пшениці, 1/3 світового врожаю ячменю, 1/4 вівса.

Частка України досягала 50 %. Вивезення хліба перетворилося на основне

джерело отримання вільних коштів, так необхідних для промислового розвитку.

Отже, питання про аграрний експорт українських губерній безпосередньо 20

пов’язане з проблемою реалізації політики модернізації.

Проте внутрішній ринок у вигляді неземлеробського населення

залишався вузьким, оскільки загальноросійський показник частки міського

населення становив 15 % (для українських губерній цей показник дорівнював

13 %), а його розширення відбувалось повільними темпами, що стимулювало

пошук зовнішніх ринків. До того ж подальший прогрес сільського господарства

залежав від ступеня розвитку переробної промисловості. Світовий ринок також

усе більше наповнювався не аграрною сировиною, а переробленими

продуктами. За цих умов Росія мала можливість утриматись на ринку лише

шляхом зниження цін на хліб, а також за рахунок розвитку переробної

промисловості [3, с. 229].

Дійсно, інтенсивний соціально-економічний прогрес у країнах Західної

Європи відкривав перед урядом Російської імперії перспективи скористатися

експортом сільськогосподарських продуктів для прискореного отримання

необхідних коштів на індустріалізацію. Протягом зазначеного часу експорт

збіжжя здійснювався декількома етапами, для яких характерні періоди спаду і

піднесення. Так, спади у торгівлі на європейських ринках у 1892, 1898–1900,

1907–1908, 1912 рр., чергувалися з дуже успішними 1893–1895, 1905, 1910–

1911 рр. Аналізуючи динаміку експорту збіжжя, необхідно враховувати

економічну ситуацію, яка склалася в країнах Європи в останню чверть ХІХ ст.

Із середини 1870-х рр. у Західній Європі розпочинається аграрна криза, яка

позначилась на зовнішній торгівлі Російської імперії. Ринок відчув різке

коливання цінової політики на збіжжя і вироби з нього. На експортну політику

Росії крім європейської цінової нестабільності також вплинули і внутрішні

фактори. Так, у 1901 р. голод охопив 19 губерній, які постачали збіжжя на

експорт. Цей факт і складні соціальні наслідки голоду змусили уряд в 1891 р.

обмежити експорт пшениці, через що Росія втратила позиції на англійському

ринку, де провідні позиції захопили США [13, с. 79].

Основними торговельними центрами південних, степових і південно-

21

західних губерній України з початку 1880-х рр. були значні чорноморські й

азовські портові міста, а також річкові порти Дніпра, Дністра, Південного Бугу:

Одеса, Миколаїв, Феодосія, Генічеськ, Маріуполь, Херсон. Через цей важливий

район також проходили потужні залізниці: Харківсько–Миколаївська, Курсько–

Харківсько–Севастопольська, Катерининська. З кінця ХІХ ст. торгівля почала

зосереджуватись навколо Києва, Харкова (саме ці фактори сприяли

перетворенню Харкова на митний центр і відкриття там складської митниці),

Полтави, Катеринослава, Кременчука, Олександрівська, Херсона. Поряд із

стаціонарними формами торгівлі у Південному краї діяли ярмарки, яким

належала вагома роль в системі торгівлі, оскільки обсяги їхнього товарообігу

сягали 5–12 млн крб. [8, с. 51]. Але в умовах протекційного курсу значення

внутрішніх ярмарок поступово зменшувалось, особливо аграрної

спрямованості. Як свідчать статистичні дослідження Ю. Янсона, розвивалася

стійка тенденція згортання ярмаркових форм торгівлі у прямій залежності від

розвитку залізничного транспорту [14]. Закордонний ринок усе більше

приваблював українського виробника гарантованими й значно вищими

прибутками. Залізниця перетворилась на головний фактор, від якого тепер

залежав успіх експортної політики. Така залежність полягала в тарифній

політиці залізничних компаній, рівня розвитку інфраструктури залізниць для

якісного збереження й переробки вантажу. Зростання обсягів продукції,

призначеної для вивезення за кордон, стало дієвим стимулом розширення

мережі залізничних шляхів і їх подальшого удосконалення.

Слід зазначити, що до початку 1880-х рр. переважала тенденція

оформлення вантажів у балтійських портах. У 1880 р. на балтійські портові

міста припадало 52 % хлібного експорту, на порти Чорного й Азовського морів

– 29,2 %, на західний сухопутний кордон – 18 % [7, с. 61]. Починаючи з 90-х рр.

ХІХ ст. ситуація почала різко змінюватися, а перше місце з переробки

експортного збіжжя поступово перехопили чорноморські та азовські портові

міста.

22

Таку переорієнтацію зернових вантажів на південні порти можна

пояснити реформуванням тарифної системи залізниць і початком нового

ставлення держави до ролі комунікацій у процесі розширення обсягів експорту.

При новій системі господарювання залізниця набувала стратегічних якостей.

Розпочаті М. Х. Бунге реформи тарифної системи були доповнені

І. А. Вишнеградським і запроваджені у 1889 р. Реформа 1889–1890 рр.

відкривала новий етап тарифної політики – її державне регулювання. Вона

повністю відповідала протекційному курсу, залучала до світового товарообміну

українські губернії, суттєво розширювала можливості експорту. Вироблена

тарифна політика на залізницях не обмежувалось лише регулюванням кількості

привезених товарів, а й напряму впливала на інтенсивність переміщень

вантажу, визначення їх напрямків. Запроваджені реформи підтримували

економіку окремих регіонів і захищали інтереси сільського виробника від

коливань міжнародної ринкової кон’юнктури.

У доповіді Олександру ІІІ від 13 липня 1890 р. І. О. Вишнеградський

зазначав: «Промислове життя країни, її успіхи господарського розвитку, а також

її матеріальна міць знаходяться у тісній залежності від системи залізничних

тарифів. Настав час, коли виникла можливість підпорядкувати тарифну

діяльність залізниці першорядним державним інтересам» [9, с. 89].

В основу нової тарифної схеми було покладено диференційоване

зменшення пудоверстних ставок залежно від збільшення відстані перевезень.

«Відкриття» зовнішніх ринків для потужних зернових районів України

максимально спростило процес вивезення товару. Уперше в практику

запроваджувалися спеціальні тарифи для тимчасового зберігання зерна в

елеваторах на шляху прямування експортного зерна. Призначенням елеваторів

було рівномірне розташування хлібних запасів на внутрішній території для

недопущення накопичення його у портах та інших експортних центрах.

На підставі аналізу архівних документів можна стверджувати, що в

1889 р. реформа залізничного тарифу не закінчилась. Ця реформа спонукала

23

губернські земські збори, залежно від їх ролі в експортній діяльності, виступати

з ініціативою доповнень до тарифного законодавства з метою врахування

місцевих особливостей. Так, на обговорення чергової ХХХІХ сесії

Катеринославських губернських зборів 1904 р. було внесено пропозицію про

зміни до тарифного законодавства з урахування ролі Катеринославської губернії

у виробництві зерна і його збуті. Також у доповіді вказувалось на значення

Катерининської залізниці для підтримки високих показників транспортування

експортного зерна [4, арк. 589]. Очевидним був і прямий державний інтерес у

реформуванні залізничного сполучення для концентрації та максимального

збільшення фінансових надходжень до імперського бюджету за рахунок

підвищення ефективності перевезення зерна, що йшло на експорт.

З початку 90-х рр. ХІХ ст. на південному напрямку руху зерновий вантаж

поступово займає провідне становище. У 1895 р. обсяги перевезення зерна до

чорноморських і азовських портів досягло 53 % від загального вантажообігу. У

1902 р. цей показник збільшився до 62 %. І навпаки, до балтійських портів рух

зернового вантажу скоротився з 33 % у 1895 р. до 27 % у 1909–1910 рр., якраз у

найбільш сприятливий період для експортних операцій [2, с. 86, 87]. А якщо

врахувати, що 58,5 % перевезень у 1910 р. здійснювались на відстань до

500 верст, то зрозуміло, що українські сільськогосподарські виробники були

основними користувачами південних портів і залізниць, а відповідно і

головними постачальниками експортного зерна. Непрямим доказом цієї тези

можуть бути дані про торговельний потенціал Катеринославської губернії. У

1908 р. загальна вартість виробленого зерна становила 107 152 000 крб., або

11 % від усієї продуктивності губерній України [1, с. 64].

Дії уряду із протекційного захисту зернового експортеру не

обмежувалися лише реформуванням тарифної системи і націоналізацією шляхів

сполучення. Наступним урядовим кроком стала розбудова мережі елеваторів.

30 березня 1888 р. затвердили «Положение о товарных складах», згідно з яким

до їх організації допускалися земські, купецькі, біржові товариства, акціонерні

24

компанії та окремі особи [5, с. 98]. У цьому ж році було розроблено «Примерное

предположение системы елеваторов от Волги до Балтийского моря», яке

призначалося для подальшого упорядкування хлібної торгівлі. Через різке

падіння цін на зерно у європейських країнах в 1887–1888 рр. гостро постало

питання щодо роботи елеваторів. У зв’язку із цим чергова комісія

запропонувала В. К. Плєве вжити заходів щодо механізації зберігання зерна на

основі останніх наукових розробок. Згідно з рішеннями комісії на елеватори

покладалося виконання функцій регуляторів продовольчого забезпечення

населення та збирання податків у вигляді зерна з метою скорочення ринкової

пропозиції цього товару й підвищення цін (фіскальна функція). Особливо

підкреслювалась зовнішньоторговельна складова елеваторів, яким дозволявся

комісійний продаж зерна на закордонних ринках. Таким чином, елеваторна

мережа продовжувала надавати посередницькі послуги і виконувати роль

регулятора ринку й запобіжника від вседозволеності торговців. Тим часом

«елеваторна проблема» обговорювалася й на Загальноросійському торгово-

промисловому з’їзді у 1896 р. У резолюції з’їзду наголошувалося, що

різноманітна діяльність елеваторів поставила на порядок денний питання про

об’єднання в елеваторній справі державних, громадських і приватних капіталів,

а також об’єднання всіх зерносховищ у єдину координовану систему. На нараді

1899 р. при департаменті торгівлі й мануфактур система елеваторів

розглядалась вже як сукупність різновидів зерносховищ: звичайних складів,

земських зерносховищ. При обговоренні майбутнього устрою й діяльності

елеваторного господарства також залучались представники від

сільськогосподарських промисловців та від купецтва. У 1902 р. розпочалась

робота Особливої наради з питань сільгоспвиробництва, на обговорення якої

внесли проекти елеваторних господарств, розроблені представниками

сільгоспвиробників українських губерній. Серед них проект від 21 жовтня

1902 р. великого землевласника В. І. Константинова, представника

Конотопського земства. Автор пропонував створити мережу земських

25

зерносховищ у районах, що виробляли зерно, де протягом року мали

здійснюватися виключно торговельні операції, і паралельно формувати систему

залізничних елеваторів на шляху пересування зерна до зовнішніх ринків [6,

арк. 332, 334].

До кінця 1897 р. Міністерство шляхів сполучення вже мало 62 елеватори

і 198 зерносховищ з обсягом переробки 42,4 млн пудів зерна. Найбільшими

потужностями відзначалась Курсько–Харківсько–Севастопольська залізниця.

Так, вузлові станції Лозова і Харків мали в розпорядженні 2 елеватори

потужністю 400 тис. пудів [9, с. 136]. У 1899 р. обсяг переробленого зерна

сягнув уже 48 млн. пудів, де на долю портових елеваторів припадало 16 млн.

пудів. Серед усіх елеваторів найбільшою потужністю виділявся Миколаївський.

У хлібну кампанію через нього пройшло 8,5 млн. пудів, а 1902 р. – уже

12,5 млн. Заснований у 1890 р. Одеський елеватор потужністю 1,6 млн пудів

працював зі змінним успіхом. Якщо у 1891 р. прибуток становив 10 тис. крб., то

хлібна кампанія 1892 – 1893 рр. принесла значні збитки. З метою виправлення

ситуації й покращання торгівлі Одеське агентство Південно-Західних залізниць

запровадило низку пільг для елеваторних вантажів. Фактично сталося

поєднання транспортних операцій з кредитуванням і торгівлею [11, с. 62].

Однією з характерних рис протекційної політики є піднесення на більш

високий рівень ролі банків, переорієнтація їх на обслуговування

зовнішньоторговельних операцій. Залучення потужного торговельного й

банківського капіталу у сферу торговельних зв’язків порушувало стару,

архаїчну систему торгівлі. Банки поступово перетворились на вагомий фактор і

почали монополізовувати продаж сільгосппродуктів. Так, за даними

П. П. Мігуліна, в 1905 р. загальна сума товарних кредитів Держбанку досягла

100,4 млн крб., позички під експорт зерна забезпечували банкам у середньому

14 – 15 % чистого прибутку, що у грошовому вимірі дорвнювало 51,9 млн крб.

Для 1909 р. ця сума вже становила 124,4 млн крб. Державний курс на підтримку

зернового експорту створив, у свою чергу, сприятливі умови для поширення

26

інституту торговельного посередництва.

Через те, що найбільший потік експортного зерна надходив з

українських губерній і прямував до європейських ринків через чорноморські

порти, у цьому регіоні зосередилися крупні торговельні фірми. Серед них

потужна фірма із французьким капіталом «Луї Дрейфус К». Щорічно

представництва цієї фірми через Миколаїв, Херсон, Бердянськ вивозили до

портів Франції, Італії, США 50 млн пудів зерна. Важлива роль у закордонній

торгівлі Одеси і Миколаєва належала німецькій фірмі «М. Нейфельд і К». За

обсягом хліботорговельних операцій вона займала одне з провідних місць.

Тільки у 1893 р. ця фірма експортувала з Миколаївського порту 16 млн пудів

зерна за допомогою «Товариства південноросійських елеваторів Миколаєва»,

що становило 1/3 загального вивезення за цей рік (49 млн пудів). У 1894 р. вона

вже відправила за кордон 23 млн. пудів, при загальному вантажообігу

80 млн пудів. До того ж представники фірми були членами біржових комітетів

Бердянська, Одеси, Миколаєва, що надавало їм змогу контролювати експортні

операції майже на всіх етапах їх проведення [11, с. 268]. Крім того, на

зерновому ринку Півдня України працювали такі відомі фірми, як «Трахтенгерц

і К», «Р. М. Фавелевич», «Д. М. Молдавський», торговельний дім «Ф. Фрітен».

Для успішної боротьби з іноземними конкурентами й ефективного

захисту свого експортера необхідно спиратися на міцну капіталізовану

торгівлю. Але на шляху виконання цієї умови була така перешкода, як

відсутність класифікації зерна, що значно знижувало його ринкову ціну. У

1892 р. з ініціативи С. Ю. Вітте було проведено дослідження якості експортного

зерна, за результатами якого виявили доволі низьку якість зернових продуктів.

Для вирішення цього питання в 1892 р. при Департаменті торгівлі й

мануфактури розпочала роботу нарада промисловців-експортерів зерна. Однак

уповноважені на цій нараді так і не змогли прийняти узгоджених рішень для їх

законодавчого закріплення. Тому ініціатива надходила від місцевих біржових

комітетів. Одеський біржовий комітет здійснив класифікацію зерна врожаїв

27

1892 і 1894 рр., а встановлені ним норми визнали решта експортерів

українських губерній. Процес самоорганізації контролю якості зерна набув

стихійного характеру, через що виникла потреба спрямувати його у законодавче

русло. Тому в 1899 р. нарада при Департаменті торгівлі знову порушила

питання про законодавче оформлення експертизи якості зерна, але Міністерство

внутрішніх справ, Міністерство землеробства і державного майна відхилили

проект наради, вважаючи його несвоєчасним.

У той же час ситуація на світових ринках вимагала негайного

розв’язання цієї нагальної проблеми, а контрольні органи почали виникати

стихійно. Українські губернії показали при цьому приклад оперативності й

ґрунтовності. У 1902 р. у Миколаєві, а в 1903 р. в Одесі на повну потужність

діяли контрольні комітети при товарних біржах [10]. Ще в 1891 р. Київське

товариство сільського господарства і сільськогосподарської промисловості

звернулось до Міністерства фінансів з клопотанням про створення при цьому

органі Особливого комітету для встановлення прямих контактів з

європейськими хлібними ринками. Пропонувалося надати комітету дуже

широкі повноваження для збуту зерна й придбання сільгоспобладнання.

Клопотання Київського товариства підтримав і генерал-губернатор, але

Міністерство фінансів, втягнувшись у боротьбу з протекційними заходами

німецького уряду, втратило шанс використати місцеву ініціативу для надання

більшої мобільності й гнучкості політиці протекціонізму.

17 січня 1905 р. набрав чинності закон «О биржевом контроле

экспортного зерна», який на підставі вже отриманого досвіду організації

відповідної роботи в портових містах Півдня України закріпив їх провідне

становище на цьому ринку експортних послуг. Згідно з цим законом біржові

комітети Миколаєва, Одеси, Феодосії, Бердянська на 5 років отримали

повноваження контролюючих органів якості зерна, яке експортувалось [5,

с. 185]. Постановою Ради Міністрів від 3 травня 1910 р. дія цього закону

продовжувалася ще на 5 років. До появи зазначеного законодавчого акту біржові

28

контрольні комітети вже вели активну роботу щодо захисту інтересів

вітчизняних експортерів на світових ринках. У 1904 р. Одеський комітет

офіційно заявив хлібним біржам західноєвропейських міст: Гамбурга, Генуї,

Марселя, Гулля, Ліверпуля, Лондона, що в наступних торговельних операціях

користуватиметься лише власною шкалою розцінок, розробленою на основі

біржового класифікатора якості зерна. Після цього 30 одеських експортних фірм

також заявили про рішення укладати торговельні угоди з іноземними

споживачами на основі правил Одеської товарної біржі.

Отже, на рубежі ХІХ–ХХ ст. товарно-експортна складова сільського

господарства вимагала наукового підходу до планування її перспектив.

Експортна спеціалізація аграрної галузі українських губерній у свою чергу

вплинула на розвиток сільськогосподарського машинобудування, переробної

промисловості, транспорту. Експортний потенціал українського села дав

поштовх до реформування залізнично-тарифної системи, створив умови для

перебудови зовнішньої торгівлі аграрними продуктами з архаїчних форм на

сучасні для того часу, із залученням банківського капіталу та іноземних

інвестицій.

Бібліографічні посилання

1. Весь Екатеринослав. 1911 год. – Екатеринослав, 1911.2. Весь Екатеринослав. 1912 год. – Екатеринослав, 1912.3. Витчевский В. Торговля, таможенная и промышленная политика России /

В. Витчевский. – СПб., 1909.4. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 11, оп. 1, спр. 447.5. Гуляев А. И. Торговля и торговые установления / А. И. Гуляев. – М., 1912.6. Державний архів Харківської області. – Ф. 84, оп. 1, спр. 63.7. Елизарова Н. А. Аграрный кризис конца ХІХ в. в России / Н. А. Елизарова. – М., 1959.8. Канделаки И. Роль ярмарок в русской торговле / И. Канделаки. – СПб., 1914.9. Китанина Т. М. Хлебная торговля России 1875–1914 гг. / Т. М. Китанина. – Л., 1978.10. Кругляк Б. А. Товарні біржі в Російській імперії / Б. А. Кругляк // Український

історичний журнал. – 1992. – № 2. – С. 101–106.11. Кунцевич Ф. П. Экспорт хлеба за границу и его влияние на развитие зернового

хозяйства в Таврической губернии в конце ХІХ–нач. ХХ ст. / Ф. П. Кунцевич. – Л.,1972.12. Лошкарев А. Элеваторы / А. Лошкарев // Интендантский журнал. – 1900. – № 3. –

С. 61–72.13. Лященко П. И. История народного хозяйства СССР / П. И. Лященко. – М., 1952. – Т. 2.14. Янсон Ю. Статистическое исследование о хлебной торговле в Одесском районе /

Ю. Янсон. – СПб., 1907.

29


УДК: 94(477)

О. В. Михайлюк

Національна металургійна академія України

КОРУПЦІЯ В СЕЛЯНСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

Прояви корупції в селянському середовищі кінця ХІХ – початку ХХ ст. розглядаються в соціокультурному, юридичному та економічному аспектах.

Ключові слова: селянство, традиційне суспільство, корупція.

Проявления коррупции в крестьянской среде конца ХІХ – начала ХХ в. рассматриваются в социокультурном, юридическом и экономическом аспектах.

Ключевые слова: крестьянство, традиционное общество, коррупция.

Problem of corruption - one of the most thorny problems for modern Ukraine. It is known that most a corruption takes place in those countries, that, in the conditions of lack of vital resources, became on the way of capitalist modernization, but considerable remains of traditionalism were saved in the culture of that. The phenomenon of corruption in a peasant environment can be examined in sociocultural, legal, and the economic plane. In a sociocultural plan this phenomenon follows from such features of traditional society, as priority of interpersonal, informal relations above official, formal; in a legal plan it is related to the ordinary right and peasant legal nihilism; in an economic plan a corruption is the display of informal economy and related to such her forms in traditional society, as an exchange gifts, outmarket redistribution and others like that. It appears the family indemnification, substituting for a formal economy that «malfunctions» in society of «hybrid» transition-type.

Behavior of people that held a position in the local organs of self-government remained a peasant typically – they in every way tried to use official position in own interests, keeping psychology of pilferer here. Imperious plenary powers of heads on a background actual absence of the proper material payment of their labour were beneficial soil for abuses. But fellow-villagers were, as a rule, lenient to these sins.

Modernization was destroying tradition, penetration of capitalist relations in a village formed an individualistic moral that acquired the distorted forms.

Keywords: peasantry, traditional society, corruption.

Проблема корупції – одна з найскладніших і найболючіших проблем для

сучасної України. Навколо неї палають політичні пристрасті, виникають різного

роду колізії та спекуляції. Та мало хто ставить собі за мету дослідити об’єктивні

передумови та витоки корупції в суспільстві. В цьому плані вивчення проявів

того, що ми зараз називаємо корупцією, в селянському середовищі ХІХ –

О. В. Михайлюк, 201430

початку ХХ ст. вбачається надзвичайно актуальним. Особливо, зважаючи на те,

що більшість населення сучасної України має селянське походження і в тій, чи

іншій мірі зберегла елементи селянської ментальності та культури.

З другої половини ХІХ ст. в зв’язку з підготовкою і проведенням

селянської реформи та викликаними нею змінами зростає число досліджень,

присвячених окремим аспектам селянського життя. Питанням правового

становища селянства, його правосвідомості присвячені праці П. О. Вихляєва,

М. П. Дружиніна, О. Я. Єфименко, К. Р. Качоровського, О. О. Корнілова,

О. О. Леонтьєва, В. В. Тенішева та ін. В цей час окремими етнографами та

юристами активно проводилися дослідження зі звичаєвого права. Не можна

сказати, що питання правової свідомості селян кінця ХІХ – початку ХХ ст.

посідають важливе місце у вітчизняній науковій літературі. Проте, сучасні

дослідники проявляють досить високий інтерес до звичаєвого права. При цьому

серед українських авторів переважає, на наш погляд, необґрунтовано

апологетичний підхід до звичаєвого права, що не сприяє об’єктивному

дослідженню правової культури селянства та, власне, проявів корупції в його

середовищі.

Корупція – термін, що звичайно означає використання посадовцем своїх

владних повноважень і довірених йому прав, а також пов’язаних з цим

офіційним статусом авторитету, можливостей, зв’язків в цілях особистої вигоди,

що суперечить законодавству та моральним настановам. Відомо, що найбільші

масштаби корупція має в тих країнах, які в умовах дефіциту життєвих ресурсів

стали на шлях капіталістичної модернізації зберігши в своїй культурі значні

залишки традиціоналізму. Явище корупції в селянському середовищі може

розглядатися в соціокультурній, юридичній, та економічній площинах. В

соціокультурному плані це явище витікає з таких особливостей традиційного

суспільства, як пріоритет міжособистісних, неформальних відносин над

офіційними, формальними; в юридичному плані воно пов’язане зі звичаєвим

правом та селянським правовим нігілізмом; в економічному плані корупція є

31

проявом неформальної економіки і пов’язана з такими її формами в

традиційному суспільстві, як обмін дарами, потлач, позаринковий перерозподіл

тощо. Вона постає свого роду компенсацією, заміщенням формальної

економіки, яка «не спрацьовує» в суспільстві перехідного, «гібридного» типу.

Сільська громада була багатофункціональною організацією. З одного

боку селянська община залишалася традиційним для селян органом

самоуправління, а з іншого – вона вписувалась в адміністративну систему

Російської імперії, була її завершальною ланкою, низовим осередком. Громада з

одного боку вирішувала насущні питання життя своїх членів, а з іншого –

виконувала державні завдання під загальним керівництвом і контролем

адміністрації. Селянські органи стали виконавчою інстанцією царської

адміністрації, додатковою і безкоштовною адміністративно-поліцейською

ланкою. Колективізм, егалітаризм, демократизм органічно поєднувалися в

селянській общині з авторитаризмом. Сільські й волосні сходи, можливо,

втрачали в очах народу довіру, та все ж вони залишалися найважливішим

органом, який регулював всі сторони сільського життя.

Прихильність селян до норм звичаєвого права визначалася традиціями

аграрної праці, самобутністю громадського устрою і сільським менталітетом. В

основі правових уявлень селян лежало не послідовне застосування правових

норм до однорідних справ, а принцип справедливості. Правосуддя намагалися

чинити «по справедливості й з огляду на людину». Селянському менталітету

притаманне гостре відчуття справедливості, хоча майже завжди трактованої на

свою користь. Застосування норм звичаєвого права було складним, а часом і

неможливим в юридичній практиці. Норми звичаєвого права, якими переважно

користувалися в сільському судочинстві, були усними, гнучкими і, відповідно, у

селян не сформувалося поняття про «твердість права» взагалі. Внаслідок того,

що селянське звичаєве право мало примітивний і невизначений характер, за

рішеннями багатьох волосних судів, в тих випадках, коли вони посилалися саме

на звичай, часто стояли або інтереси впливової селянської групи усередині

32

суспільства, або фінансові чи адміністративні вимоги поставлених над

селянами відомств. Нерідко вирішальним фактором при прийнятті рішення було

відерце горілки, виставлене однією із зацікавлених сторін [5].

Діючи цілком у дусі селянської «моральної економіки», розуміючи її як

право кожного на необхідний життєвий ресурс, самі селяни були схильні «при

нагоді» до порушення закону, крадіжки того, «що погано лежить», потрави

тощо, не вважаючи це злочином. Селянам, взагалі, була притаманна психологія

дрібного злодія, або, навіть більше того, кожен селянин міг бути потенційним

злодієм, залежно від «випадку» [7, с. 199, 200].

На сільських сходах проводилися вибори посадових осіб: старости,

десяцького, збирача податків, церковного старости, уповноважених та ін. Цілі,

механізми виборів, процеси та рамки компетенції встановлювалися і

контролювалися у місцевому масштабі фактично без втручання держави.

Виборні посади займали тільки місцеві мешканці. Кожний знав і визнавав

неписані правила виборів, так само як і рамки компетенції обраних осіб.

Дуалізм становища виборної сільської адміністрації полягав у тому, що

вона, будучи представницьким органом селянського миру, водночас

завершувала систему низового державного управління. На початку ХХ ст.

розрив між громадою й виборним місцевим апаратом влади посилився, що

нагадувало перетворення виборних посадовців на чиновників. В селянському

середовищі зростало невдоволення тим, що волосні й сільські старости, мирові

судді беззаперечно виконували накази адміністрації. Однак виборні не стали

чиновниками. Суспільна думка, відсутність у них значних привілеїв, постійний

зв’язок з виборцями й матеріальна залежністю від них (селяни платили

виборним платню) перешкоджали цьому. Відносини між сільською

адміністрацією і громадою могли змінюватися залежно від того, яка з двох

тенденцій переважала в даній ситуації.

Вищою посадовою особою в сільській громаді залишався староста. Його

функції були дуже різноманітні. Посада старости хоч і давала певні переваги,

33

але сприймалася як почесний і водночас занадто відповідальний,

«заморочливий» і обтяжливий обов’язок, що не дає значних вигод. Грошового

забезпечення, виплачуваного громадою, було явно недостатньо, а сумлінне

виконання обов’язків вимагало багато часу й сил, що нерідко шкодило

інтересам власного господарства. Селяни, у тому числі й заможні,

погоджувалися на цю посаду тільки після тривалих домовленостей. Слід

зазначити, що посади сільського самоврядування давали деякі переваги і мали

певну привабливість оскільки існувала можливість використовувати посадове

становище у власних інтересах. Як у ході проведення виборів на ці посади, так

і при вирішенні мирських справ хабарі, могоричі, різного роду підкупи,

кумівство та сватівство відігравали чи не вирішальну роль. В тих громадах, де

влада перебувала в руках «мироїдів», вибори перетворювалися на фікцію із

заздалегідь відомим результатом.

Староста нерідко виконував роль посередника між інтересами громади,

яка його обрала, й інтересами чиновників, які його контролювали. З одного

боку він повинен був відстоювати й захищати інтереси громади, а з іншого –

втілювати в життя розпорядження органів державної влади, не залишаючи при

цьому й особисті інтереси.

Для вирішення особливих справ, пов’язаних головним чином зі

зносинами із зовнішнім світом (оренда чи покупка землі, судові справи, різного

роду клопотання перед адміністрацією тощо), сільський сход обирав

уповноважених і наділяв їх відповідними коштами. Уповноваженими, як

правило, обирали людей досвідчених, писемних, які користувалися довірою

односельчан. Але до категорії таких осіб нерідко намагалися потрапити місцеві

куркулі, оскільки це відкривало можливості для зловживань, розтрати

виділених коштів для власних потреб тощо.

Поведінка людей, які займали посади в місцевих органах

самоврядування залишалася типово селянською – вони всіляко намагалися

використати службове становище у власних інтересах, зберігаючи при цьому

34

психологію дрібного злодія. Владні повноваження старост на фоні фактичної

відсутності належної матеріальної оплати їхньої праці були благодатним

ґрунтом для зловживань. Але односельчани були, як правило, поблажливі до

цих гріхів. Будучи схильними до дрібних правопорушень, селяни не

засуджували тих, хто «бере собі». Більш того, вони визнавали таке «право» за

іншими, зокрема тими, хто «при посаді». Нормальним явищем були могоричі та

хабарі («задобрювання»), які стали традиційними і в селянському середовищі

практично ніколи не засуджувалися. Частування та підношення «за роботу»

становили норму звичаєвого права. Протиправне й аморальне з погляду

загальноприйнятих норм поводження селянської еліти значною мірою було

традиційне для села. На думку Ф. Дж Бейлі, «те, що в сучасному світі

засуджується, як кумівство і корупція, у світі традиційному часто є всього лише

виконанням обов’язків» [1, с. 28].

«Риторика влади» була надзвичайно персоніфікованою, а більш

формалізовані й безособові методи управління залишалися для селян чужими і

незрозумілими. Влада і управління сприймалися категоріями неформальних

відносин: милості, заступництва, покровительства тощо. Вважалося, що

«милості» можна досягти, головним чином, шляхом задобрювання, підношення.

За словами Г. Сетон-Ватсона, «хабар в Росії був не тільки формою

підпорядкування, але і, що більш суттєво, методом негоціації й навіть

самоствердження. За допомогою хабара селянин міг встановити відносини

особистого зв’язку з представником влади. В убогій і відсталій країні корупція

необхідна для того, щоб пустити в хід колеса державної машини, а непотизм є

необхідний субститут соціальної держави» [3, с. 306, 307]. Можливо, тут теж

мало місце протиставлення офіційного (писаного) права звичаєвому, та все ж

вбачається, що головну роль відігравало прагнення перевести офіційні,

формальні, ділові взаємини з представником влади в неофіційні, неформальні,

міжособистісні, включити його в мережу взаємних зобов’язань і відносин, за

звичним язичницьким принципом «я – тобі, ти – мені». Саме прохач

35

зацікавлений у наданні відносинам багатопланового характеру, переведення їх у

моральну площину. Якщо селянин намагався підкупити чиновника – він, по

суті, намагався чинити на нього тиск, розуміючи його як складову своєї

моральої спільності [1, с. 217]. У корупції були зацікавлені всі – хабародавці,

хабарники і навіть сама держава, розглядаючи її як своєрідну систему доходів

чиновників при низькому рівні їх матеріального забезпечення. У селян були

досить чіткі уявлення про «справедливість» і вони негайно реагували якщо

побори посадовців перевищували прийнятний рівень. В основі незадоволення

місцевим чиновництвом було прагнення селян замінити низовий апарат,

демократизувати й позбавити його поліцейських функцій, а також зменшити

витрати на його утримання. У будь-якому випадку, селяни чітко розділяли

верховну владу і місцевих чиновників, ставлення до яких визначалося

насамперед можливістю «домовитися».

Чиновник водночас виконував функцію посередник між селянами і

верховною владою. Якщо селяни зазвичай «крізь пальці» дивилися на

поведінку представників влади, то в екстремальних умовах (неврожай, голод,

епідемії тощо) у своїх бідах звинувачували (заслужено й незаслужено)

чиновників, апелюючи, головним чином, до верховної влади і покладаючи на

неї свої сподівання. Причому, довіра до вищих органів влади у селян значно

перевищувала довіру й сподівання на місцеві органи.

В селянському середовищі існувала своєрідна більш-менш упорядкована

система відносини між дворами, яка базувалася на клановому принципі.

Нерідко різні клани були пов’язані також і між собою різноманітними

родинними узами. Неформальні малі контактні групи (вікові й сімейні клани)

відігравали найважливішу роль у житті селянина. Членами сільського клану

були родичі, свояки, куми або приятелі. Сімейно-кланові зв’язки виконували

значну роль в економічному і суспільному житті селян. Належність до певного

клану підвищувала авторитет представників сільської чи волосної адміністрації.

Між жителями одного села складалися тісні складні взаємини, засновані на

36

спільних господарських справах, родинних чи кланових зв’язках, сусідських

контактах й ін. У повсякденному житті різні види взаємин часто перепліталися,

збігалися, іноді вступали у протиріччя. Один вид відносин міг служити

підставою для налагодження інших, які в свою чергу могли зміцнюватися і

підтримуватися.

Селянська економіка функціонувала як складова і одночасно

альтернатива дореволюційній державній економіці патерналістського типу та

капіталістичній ринковій економіці, яка також запроваджувалася переважно

зверху. В умовах, коли згуртованість і солідарність громадських колективів є

запорукою групового виживання, стосунки в групі не можуть будуватися на

ринковій основі. До того й сам ринок в звичному розумінні цього слова ще

відсутній. Втім це явище набагато ширше, для характеристики якого сучасні

дослідники використовують терміни «моральна», «роздаточна», «експолярна»

чи «неформальна» економіка [2; 6].

Взаємини між селянами, що мали характер общинних, тобто

неформальних, особистісних, заснованих на емоціях, симпатіях, прихильності,

статі й віку поступово трансформувалися в зв’язки суспільного типу, засновані

на прагматичному розрахунку, раціональному обміні послугами і речами, на

відмінності в майновому становищі. Паралельно з деперсоналізацією взаємин і

розпадом сусідських зв’язків посилювалися протиріччя між селянами, в основі

яких лежала відмінність інтересів різноманітних страт селянства. Цей процес на

1917 р. був ще далекий від завершення [4, с. 484–486].

Ірраціональне «прагнення до наживи» закладене в природі людини і має

деструктивну спрямованість. В «традиційних суспільствах» воно стримувалося

традицією, релігією, суспільною думкою тощо. Модернізація викликає

порушення традиційної соціально-економічної рівноваги. Вторгнення

чужорідних культурних елементів, ринкових відносин пробуджує саме це

прагнення, викликає зростання і появу нових потреб. А оскільки рівень

споживання і майнові відносини в традиційному суспільстві включенні в

37

соціокультурну сферу, невіддільні від відносин соціального престижу, владних

відносин, то це призводить і до поширення проявів корупції.

Перехідні процеси руйнували традицію, проникнення капіталістичних

відносин у село формувало індивідуалістичну мораль, яка часто набувала

спотворених форм. Численні матеріали вказують на трансформацію масової

свідомості й тенденції ментальних зрушень, які були проявом кризи

традиційної системи цінностей селянства. Елементи нового у свідомості

сполучалися як з видозміненими, так і з ізоморфними соціальній архаїці

формами традиційного менталітету. Ці зрушення значною мірою випливали з

самого укладу селянського життя та особливостей селянської ментальності.

При цьому зберігається стійкість архетипів селянської ментальності, нові

тенденції не могли їх цілком зруйнувати, існували паралельно та у взаємодії з

ними.

Бібліографічні посилання1. Бэйли Ф. Представление крестьян о плохой жизни / Ф. Бэйли // Великий незнакомец:

крестьяне и фермеры в современном мире: хрестоматия: пер. с англ. / сост. Т. Шанин; рус. ред. А. В. Гордона; предисл. к рус. изд. В. П. Данилова. – М., 1992.

2. Виноградский В. «Орудия слабых»: неформальная экономика крестьянских домохозяйств / В. Виноградский [Електронний ресурс] // Социологический журнал. – 1999. – № 3–4. – Режим доступу: http://www.nir.ru/socio/scipubl/sj/sj3-4-99vino.html

3. Макаренко В. П. Русская власть (теоретико-социологические проблемы) / В. П. Макаренко. – Ростов–на–Дону, 1998.

4. Миронов Б. Н. Социальная история России периода Империи (XVIII – начало ХХ в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: в 2 т. / Б. Н. Миронов. – СПб., 1999. – Т. 1.

5. Успенский Г. И. Из деревенских заметок о волостном суде. Водка и честь / Г. И. Успенский / /Собр. соч: в 9 т. – М., 1956. – Т. 5. – С.440–457.

6. Шанин Т. Формы хозяйства вне систем / Т. Шанин // Вопросы философии. – 1990. – № 8. – С. 109–115.

7. Энгельгардт А. Н. Из деревни: 12 писем, 1872–1887 / А. Н. Энгельгардт. – М.,1987.


УДК 93/94:930.85(477)

С. В. Савченко

Национальная металлургическая академия Украины

С. В. Савченко, 201438

КРЕСТЬЯНЕ И ЦЕРКОВНО-ПРИХОДСКАЯ ПРОПОВЕДЬ ХІХ − НАЧАЛА ХХ ВЕКА

У статті мовиться про соціокультурні передумови появи нового формату церковно-парафіяльної проповіді ХІХ ст., зорієнтованої на виховання селян як законослухняних і лояльних підданих імперії. У цьому контексті розглядається проблема особливостей церковного народництва, конструювання образу селянства у церковній інтелектуальній продукції «для народу», ідеологічні та стилістичні вимоги до проповідей, а також йдеться про інформаційні можливості повчань, бесід, проповідей як історичних джерел.

Ключові слова: селяни, церква, проповідь, пастирі, паства.

В статье говорится о социокультурных предпосылках появления нового формата церковно-приходской проповеди в ХІХ века, ориентированной на воспитание крестьян как законопослушных и лояльных подданных империи. В этом контексте рассматривается проблема особенностей церковного народничества, конструирования образа крестьянства в церковной интеллектуальной продукции «для народа», идеологические и стилистические требования к проповедям, а также речь идет об информационных возможностях наставлений, бесед, проповедей как исторических источников.

Ключевые слова: крестьяне, церковь, проповедь, пастыри, паства.

In the article told about social and cultural conditions of appearance of the new church-parochial sermon in ХІХ of century as a means of the moral and political education of peasants. The problem of features of church populism, constructing of character of peasantry in church intellectual products «for people», ideological and stylistic requirements is in this context examined to the sermons, and also speech goes about informative possibilities of the church discipling, conversations, sermons as historical sources.

Key words: peasants, church, sermon, pastors, congregation.

В эпоху становления просвещенного абсолютизма в Российской империи

ХVIII в. общество не воспринималось как полноправный субъект политической

жизни. Единственным источником и инициатором благотворных социальных

действий государство считало себя. По словам Н. Е. Копосова, «идея

общественности человеческой природы имела тенденцию истолковываться в

политическом смысле. Она оказывалась частью того этического идеала

воспитанного, светского, благородного человека, который получил широкое

распространение в ХVII в. и служил выражением проекта «цивилизации

нравов» [15, с. 134]. Критерии цивилизованности были достаточно узкими, в

них не вписывалось не только «безмолствующее большинство» крестьян с их

привычными суевериями, но и многие традиционные проявления православной

39

веры. Например, государство крайне подозрительно относилось к народному

почитанию чудотворных икон, мощей и святых источников, к юродивым и

блаженным, странникам и прозорливым старцам. Священники должны были

доносить властям, «не обретаются ли где кликуши, не проявляет ли кто для

скверноприбытчества ложных чудес при иконах, при кладезях, при

источниках?» [16, с. 12]. Специальные сыскные команды прочесывали леса в

поисках незарегистрированных подвижников, стремившихся подобно древним

преподобным к уединенному житию [8].

Человек мог подвергнуться репрессиям как за веру в чудотворность

иконы (особенно, если она не была внесена в синодальный реестр), так и за

публичное отрицание ее чудотворности; за чрезмерный культ святого, так и за

присвоение псу христианского имени [36, с. 209]. До составления акта

освидетельствования любые подвижники считались «ханжами и тунеядцами»,

любой странствующий нравоучитель – еретиком, которого надлежало «заковать

в ручные и ножные кандалы», любой юродивый был «притворцем и

лицемером», а любая икона, почитаемая в народе чудотворной, считалась

творящей «ложные чудеса» [16, с. 12]. Жития святых должны быть строго

исследованы на предмет выявления в них нерациональных сюжетных линий и

фактов, «не суть ли некия от них ложно вымышленныя, сказующия чего не

было <...>, или бездельныя и смеху достойныя повести». Сам же православный

народ, по мнению «Духовного Регламента», в простоте своей «не может между

десным и шуим рассуждать» [6, с. 14].

В эпоху просвещенного абсолютизма картина мира сельского мужика

мало кого интересовала, а замечание Дениса Фонвизина о том, что мужик лишь

только внешностью отличается от скота, четко выражало культурную или даже

«видовую» дистанцию между ним и дворянином [19, с. 383]. И дело здесь не

только во внутренней колонизации, конструировавшей искусственные

культурные отличия между народом и «благородными людьми» в тех случаях,

когда не хватало отличий естественных [41, с. 14, 15], но и в инерции

40

средневековых традиций описания крестьянина как «Другого». Этот «Другой»,

по выражению Пола Фридмана, нередко ассоциировался с «человекообразными

существами, принадлежащими мифическим расам Востока, ведущим свой род

от Каина» [45, с. 38].

Тем не менее, считалось, что это существо возможно превратить в

человека путем «внушений», призваных «уврачевать немощь человеческую», то

есть, глупость, темноту и суеверность. Человеческое сознание представлялось

как сосуд, который можно опустошить и наполнить любым полезным

содержанием. Уже «Духовный регламент» Феофана Прокоповича (1721 г.)

рассуждает о том, что неплохо было бы иметь такую краткую и понятным

языком написанную «книжицу», способную включить в себя «все, что к

народному наставлению довольно есть, а тыи книжицы прочитывать по частем

в недельные и праздничные дни в церкве перед народом» [6, с. 17]. Иными

словами, содержание этой «книжицы» в меру ее усвоения должно дословно и

буквально совпасть с содержанием сознания «простого человека». Однако идея

единого простого текста, который унифицирует религиозное сознание на всем

всероссийском пространстве оказалась лишь имперской утопической мечтой.

Ее осуществление было невозможно даже не столько по техническим, сколько

по мировоззренческим причинам.

В 1745 г. впервые была издана работа св. Димитрия Ростовского «Розыск

о раскольнической брынской вере, о учении их, о делах их». Автор, претендуя

на предельную простоту изложения, испытывает неудобство перед

интеллектуалами своего круга: «Сей мой убогий труд аще кому от

благоразумных и богомудрых читателей случится чести, молю, да не удивляется

зде просторечию и некрасному сочинению; ибо не ради мудрых и в

Божественном Писании искусных сия написашася, но ради самых препростых

людей, силы Писания неведущих, имже и простая беседа едва внятна бывает. К

таковым же и древнии святители и учители просторечии своя простираху

беседы, якоже святый Златоуст, иже сперва обыкл бяше премудре сочиняти своя

41

словеса: увещан же быв женою, отложи премудре риторствование, ятся же

просторечия...» [34, с. ІV]. В таком духе святитель написал введение, где на трех

страницах, ссылаясь на древнейшие авторитеты, пытается извинится как за

«простоту слога», так и за то, что главным адресатом своего текста он избрал

простой народ. Однако семиотика простоты Дмитрия Ростовского и других

духовных писателей конца ХVII–ХVIII вв. была слишком тесно связана с

барочной риторикой, игравшей темой простоты, умилявшейся простоте, но не

стремившейся к действительному опрощению.

В второй половине ХIХ в. ситуация изменилась в том смысле, что

«народ» из культурной периферии или даже из вне-культурного пространства

перемещается в центр культуры. В каком-то смысле он сам стал культурой и

церковь не могла с этим не считаться. «Образованое общество», государство и

«господствующая» церковь заинтересовались «душой народа», то есть,

глубинным содержанием сознания крестьянина. Эта переориентация была

связана, судя по всему, со стремительной модернизацией имперского общества,

[1, с. 32, 35] включавшей, помимо «растущей рационализации человеческого

мышления и деятельности», индивидуализацию и новое, более глубокое, по

сравнению с Просвещением, понимание человека. Семен Франк выразил его в

таких словах: «Сущность человека лежит не в его «разуме», а в том, что он есть

средоточие и вершина космических сил, некий микрокосм; и «доброта»

человека не есть здесь уже его прирожденное свойство, а есть плод духовного

самовоспитания...» [44, с. 73].

Если для «Духовного регламента» рассудочность едва ли не главная

христианская добродетель, то К. П. Победоносцев противопоставляет «живую

веру» народа и «рассудочную логику» богословов [27]. Если архиереи–

чиновники ХVIII в. считали своим долгом преследовать почитаемых народом

старцев как «невежд», «суеверов» и «лицемеров», то архиереи рубежа

ХIХ−ХХ вв., не переставая быть чиновниками, верили в то, что именно эти

невежественные старцы спасут православие, Россию и монархию [43, c. 23]. И

42

даже то, что они не умели отличить старцев от проходимцев вроде Распутина,

свидетельствует об окончательном утверждении народничества в церковном

сознании.

«Народ» и «крестьяне» − понятия абстрактные, с неопределенным,

изменчивым и дискурсивно определяемым объемом [22, с. 41–49]. Во второй

половине ХIХ в. государство теряет монополию на репрезентацию народа

глазами «образованных людей». Интеллигенция с ее враждебностью к власти и

чувством вины перед народом открыла новое интеллектуальное пространство,

где развернулась борьба за его «идеологическое присвоение». Участниками

конкуренции за народ стали, кроме государства, либералы, консерваторы,

революционеры, миссионеры, приходские пастыри, публицисты, писатели,

поэты, журналисты, сектантские проповедники. Одним словом, все, кто мог

писать о народе, строили собственные планы относительно его будущего,

казавшегося великим и славным [30, с. 118]. Охваченная со всех сторон волной

народнического энтузиазма церковь также участвовала в этой борьбе.

Как «мистическое Тело Христово» церковь стремилась превратить

крестьян в христиан (или сохранить их как христиан), а как «ведомство

православного исповедания» − гомогенизировать, модернизировать,

унифицировать имперское идеологическое пространство, воспитать лояльных

подданных, учитывая при этом культ народа и народности. Делать и то, и

другое можно было лишь путем деликатной замены аутентичных и хаотичных

проявлений народной культуры ее официально санкционированными

имитационными образцами. Частные собрания крестьян для чтения Библии

вытеснялись «внебогослужебными собеседованиями»; крестьянские секты –

церковными братствами, странствующие чернички и старцы – разъездными

штатными миссионерами и книгоношами, сектантская трезвость –

православными обществами трезвости. Вместо любимых народом кулачных

боев православным прихожанам предлагалось стать «ревнителями

благочестия», участвуя как «орудие в руках Божиих» в арестах и избиении

43

«заблудших» еретиков [18]. Не всегда эти замены проходили гладко, например,

имитируя институт финансовой взаимоподдержки, эффективно

функционирующий у штундистов, церковь сталкивалась с нежеланием крестьян

участвовать в кассах взаимопомощи. Это объяснялось как отсутствием должной

сознательности относительно общественной пользы, так и бюрократизацией

общественной благотворительности, вследствие чего крестьянами и самими

попечителями она воспринималась как разновидность казенной службы [11,

с. 465–472] Ничего не вышло и с планами заменить огромное разнообразие

народных праздников, связанных с преувеличенным и неканоническим

почитанием второстепенных святых, «табельными» праздниками,

утвержденными Св. Синодом [31, с. 5].

Особую роль в проекте воспитания крестьян играли церковно–

приходские проповеди, беседы и поучения. Их предназначение состояло в том,

чтобы наполнить религиозное сознание крестьян контролируемым и

корректируемым содержанием. Проповеднику уже недостаточно было

оправдывать появление на свет своего текста ритуальным уничижением, уверяя

читателя в своей простоте, неучености и безыскусности. Нужно было в

действительности выражаться до примитивности просто без всяких

предисловий и извинений. Устаревшая схоластическая манера проповедовать не

удовлетворяла не только прихожан, но и самих священников. «Как на зло, −

вспоминает бывший семинарист С. И. Сычугов, − мне выдавались самые

скучнейшие слова и поучения разных иерархов. В виде пролога берется из

Священного Писания какой-либо текст, который доказывается тоже текстами,

нахватанными из того же Писания. А затем в заключение следует какое-либо

увещевание <...>. Я 13-14-ти летний мальчишка тогда уже понимал, что

проповеди такие похожи на то, как если бы кто-либо сказал: «Петров – хороший

человек». На вопрос: почему вы так думаете? – последовал бы ответ: да потому,

что Петров сам считает себя хорошим человеком. Такая неотразимая

44

аргументация не удовлетворяла мой пытливый, наклонный к скептицизму

умишко, и я перестал читать проповеди» [40, с. 59, 60].

Официальная церковная власть такие тенденции и настроения

учитывала. В гомилетике ставится цель преодолеть как средневековое

витийство, так и поверхностное просвещенчество, в том числе, идеологически,

стилистически и лингвистически. «Народ» воспринимается уже не только как

пассивный объект поучений, но и как культурный образец для самих

проповедников, к которому нужно приспосабливаться и с которым необходимо

вступать в диалог. Синод издает указы о том, «чтобы приходские священники...

по возможности читали проповеди на простом, общепонятном языке, или

изъясняли катехизис в виде бесед» [10, с. 28]. Беседы ни в коем случае не

должны были излагаться «в виде отвлеченных рассуждений» [7, с. VI]. Из

проповеди нужно изгнать не только богословскую схоластику, но и сленг

современного интеллигента, переполненный такими словами как «прогресс»,

«цивилизация», «общество» и др. [47, с. 270]. Проповедь желательна быть

краткой, живой, наглядной, общедоступной и устной, ей нужно, помимо того,

учитывать врожденную неспособность «простецов» мыслить абстрактно,

поэтому речь проповедника должна «направляться от ощущений к

представлениям, от представлений к понятиям, от понятий к суждениям, от

суждений к умозаключениям, а не наоборот» [7, с. IХ]. Предполагалось, что

понятия возникнут в сознании крестьянина естественно, если формировать их

постепенно и эмпирическим путем. Крестьянину надлежит пройти тот же путь,

которым прошел первобытный человек в своей эволюции, однако под

руководством мудрых пастырей он имеет шанс пройти его в ускоренном

режиме.

Юрий Лотман назвал указанную тенденцию «лингвистическим

демократизмом». Вместо того, чтобы быть предметом самодовлеющего

эстетического любования, слово должно было стать «выражением природной

чистоты естественного человека» [20, с. 381], средством не только воздействия,

45

но и взаимодействия. Вместо св. Дмитрия Ростовского, Стефана Яворского,

св. Тихона Задонского появляются новые авторитеты, предлагающие

совершенно новый формат проповеди: прот. Родион Путятин, о. Григорий

Дьяченко, прот. Иоанн Сергиев, о. Григорий Петров. Идеально народным

проповедником долгое время, еще с 40–х гг. ХIХ в., считался о. Родион

Путятин. Рецензенты преимущества его проповедей видели в том, что ему

лучше всех удается имитировать простонародную речь, не впадая при этом в

пошлую вульгаризацию, избегать богословия даже в катехизических поучениях,

заменяя его нравоучениями. Похвальным также считалось то, что «содержание

поучений проповедник ограничивает обыкновенно одною-двумя мыслями,

нередко оставляя их без всякого развития и доказательства, как непререкаемое

требование евангельского закона...» [28. с. 214]. Крестьянин, как существо

пралогичное и алогичное, не нуждался ни в логике, ни в богословии. Зато он

нуждался в предельно краткой инструкции.

Светская скептически настроенная интеллигенция конца ХIХ – начала

ХХ в. оценила, наконец, стремление церкви сблизиться с народом. Даже обычно

въедливо–критичный Василий Розанов был почти в восторге от проповедей

петербургского священника о. Григория Петрова. «Образованный,

просвещенный, и притом европейским просвещением, а не одною

академическою схоластикою, он имел мужество убрать из своих тем, из своих

оборотов речи все «интеллигентное», все сколько-нибудь затруднительное для

понимания простецов, и бредет могучей речью, громовым голосом в

нравственном «буки-аз-ба», в самом начальном «молочке», которое одно и

усвоимо для младенца» [32, с. 303].

Этот восторг, впрочем, разделяли далеко не все. По мнению церковных

консерваторов, излишняя демократизация проповеди в контексте заигрывания с

народом приводит «к самой крайней вульгаризации», «балаганщине», а сам

проповедник превращается в «застольного говоруна» [47, с. 270]. Многие

проповедники так и не смогли удержать равновесие между опрощением и

46

благопристойностью. Например, по мнению рецензентов из редакции

«Руководства для сельских пастырей», о. Петр Орлов позволяет себе

недопустимое заигрывание с простонародным языком, употребляя выражение:

«Да, христиане, это апостольское наставление должен каждый из нас зарубить

на носу» [3, с. 217]. Иногда критики не жалели и самого «русского Златоуста» −

упомянутого о. Путятина. «Желая предохранить свою паству от несчастных

случаев отравления соленой рыбой, он в одно время произнес с церковной

кафедры поучение о соленой рыбе, начав его так: «Сегодня я буду говорить о

соленой рыбе» [12, с. 232]. Книжечка священника Ф. Архангельского «Двадцать

шесть поучений к своим прихожанам» была подвергнута критике за излишнюю

приземленность и физиологизм. Она давала чрезмерно «подробные наставления

о том, как лучше удобрять землю, к каким акушеркам обращаться, или же

практически изображается судьба пьяного человека, при чем описывается даже

неприглядный процесс рвоты» [Там само, с. 235].

И в то же время осуждалось употребление фраз «совершенно

непонятных для народа». В проповедях о. Петра Орлова «непонятными» были

признаны следующие выражения: «не отличалась жизнь предков блеском,

внешним лоском, просвещением»; «прислушиваясь к голосу совести и

нравственному состоянию других, мы должны прийти к нежелательному

выводу»; «идеал жены»; «воз, наполненный жизненными продуктами»;

«монастыри не чужды были и общественных интересов»; «всякая христианка

должна воспитывать детей в страхе Божием и в приличном образовании» [3,

с. 217]. «Золотая середина» церковно-приходской гомилии, таким образом,

находилась где-то между описаниями рвоты и разговоров о блеске

просвещения.

Во второй половине ХIХ в. отношение и церкви, и власти к

крестьянским суевериям существенно меняется в сторону смягчения, хотя это и

неудобно было признавать. Даже публикации миссионеров и священников о

суевериях все менее напоминали жесткие обличения в стиле «Духовного

47

регламента» и все более походили на этнографические исследования и заметки.

По мнению Александра Эткинда, «доминирующие дискурсы представляли

суеверного крестьянина как фигуру за гранью разумного познания, вне

категорий рациональности и прогресса» [50, с. 307]. Это замечание справедливо

для ХVIII и даже для первой половины ХIХ вв., но в пореформенную эпоху

борцы с суевериями испытывают новые пути и возможности: они нередко стали

предпочитать ригористическим обличениям пропаганду естественно–научных

знаний, пытаясь проверить, способен ли на крестьян подействовать научный

аргумент. При этом им следовало учитывать «малое развитие их в умственном

отношении», как выразилась одна из воспитанниц женского епархиального

училища, указывая на то, что крестьяне панически-суеверно боятся слов

«доктор», «больница» и «лекарства» [51, c. 472]. Погружаясь в жизнь своего

прихода, пастыри вскоре осознавали, что в семинарии их учили не тому, что

нужно. «Наш брат семинарист получает в своем роде широкое образование – от

обзора философских учений до высших теорем математики, от законов

космографии до того поэтического вздора, какой в спальне говорил Парис своей

Елене: а между тем он не знает законов строения и развития собственного

телесного организма» [23, с. 116]. Компенсируя недостатки духовного

образования, матушки брали на себя роль культурных посредниц между

медициной (наукой) и крестьянами, рассказывая последним о пользе прививок

и фармакологии, а батюшки, кроме обычных нравоучений, просвещали

крестьян по поводу современной агрономии и агротехники.

Естественно-научное знание, благонамеренно изложенное пастырем, а

не каким-нибудь безбожным интеллигентом, считалось совместимым с

нравственной чистотой народа. «Лучшее средство для борьбы с предрассудками

и суевериями народа – показать, что природа в своих явлениях подчиняется

определенным законам <...>. Следовало бы дать рассказы о существующих в

народе суевериях и предрассудках и сопоставить их с правильными взглядами

на природу...», − советовали «Епархиальные ведомости» [46, с. 133]. Некоторые

48

богословы шли еще дальше, объясняя природу воскресшего Господа с

помощью закона гравитации в рамках классической механики [52, с. 224]. А

мнение св. Игнатия (Брянчанинова) о газообразной природе ангелов («эти

газообразные разумные существа») стало ярким примером союза позитивизма и

православия [39].

Прежде чем научить крестьянина, его следовало понять. Одним из

ключей к пониманию был топос младенчества и дикаря. Понять младенца и

дикаря – значит понять мышление, чаяния и интересы крестьян . В качестве

агентов цивилизации священники, хотя и не очень охотно, использовали

собственных детей, агитируя друг друга не бояться посылать их в сельские

школы: «Ложному стыду или страху пред грубостью крестьянских детей не

должно быть места. Отдавая своих детей в народную школу, духовенство внесет

вместе с ними в эту школу любовь к детям крестьян, грубость которых от

общения с первыми смягчится...» [5, с. 465]. Учитывая то, что основная масса

детей священников становилась семинаристами, трудно представить, каким

образом герои «Очерков» Николая Помяловского [29] могли бы смягчить чью-

либо «грубость», однако речь идет не о реальности, а о сословных стереотипах

и ментальных проекциях.

Целенаправленная примитивизация и инфантилизация паствы вытекала

не только из неизменной библейской темы «овец и пастыря» (Ин., 10: 27) или

детей, восхищающих Царствие Божие (Мф., 18: 3), но и из просвещенческих

представлений о воспитании как пути ко всеобщему нравственному и

социальному прогрессу. Рецепт счастья народа состоял в сохранении его

первобытной нравственной чистоты и блаженного неведения. И прежде всего,

этого «младенца во Христе», как выражались проповедники, необходимо

защитить от ложных мировоззренческих альтернатив. Теологические знания в

поучениях и аскетической литературе нередко ассоциируется с лжеименной

Мы не склонны связывать функционирование этого топоса исключительно с дискурсом внутренней колонизации в России. Это скорее универсальный мотив христианской риторики не зависящий от времени и пространства, усложненный сословными стереотипами.

49

мудростью, тождественной с той лжемудростью, которой по наущению

лукавого вкусили Адам и Ева в райском саду. И лучше вообще не знать ничего о

христианстве, чем познавать его из ложных источников [35, с. 124].

Миссионерам рекомендовалось не допускать к соучастию в частных

собеседованиях с сектантами православных прихожан, чтобы не возбуждать у

них сомнение [25, с. 202]. Министерство внутренних дел по инициативе

архиереев устанавливало опеку над сектантскими детьми, чтобы оберегать их

«православие» путем изоляции от родителей [42, с. 100]. В последнем случае

под «православием» понималось состояние tabula rasa или purorum naturalium

− чистой естественности без признаков какого-либо сознательного

мировоззрения. Несмотря на то, что официальные требования к проповеди

включали догматический, нравственный и исторический компонент, приходская

гомитетика формировала образ «православия для народа» как исключительно

моралистического учения, состоящего из прещений и предписаний. Главная

обязанность пастыря – «возвещать народу страшные истины суда,

неизреченные блага рая и бесконечные муки ада…» [13, с. 174]. Испуганная и

простодушная паства лучше той, которая богословствует и впадает в ересь [24,

с. 210].

Крестьянин воспринимал православие не как веру, а как собственный

образ жизни, включающий не только воскресное посещение храма, но и все

остальное: семейную жизнь, пьянство, работу, веру в приметы и гадания,

крестьянскую одежду, быт, привычки и проч. Вера как осознанный выбор

определенной модели видения мира не могла возникнуть в результате

воздействия проповеди пастыря, поскольку он обычно исходил из

предположения будто крестьяне православны сами по себе, как бы в силу своей

«крестьянскости», и его задача состояла лишь в том, чтобы эту

«православность» охранять. Иногда, ссылаясь на врожденную

«православность» крестьян, некоторые священники вообще отказывались

проповедовать. Состояние «верной паствы» семиотически соотносилось с

50

состоянием Адама до грехопадения; его пребывание в блаженном неведении

необходимо было охранять с помощью изоляции от любых источников

информации, способных породить богословские или экзистенциальные

вопросы, выходящие за рамки бытовых крестьянских интересов.

Между тем, в рамках своих категориальных возможностей крестьянин

такие вопросы ставил, чаще всего без ответа или же получая подозрения и

обвинения в «уклонении от истины». Поскольку последняя многими

представителями церкви трактовалась чисто бюрократически – как навеки

утвержденная Святейшим Синодом «табель» − дальновидные церковные

публицисты призывали к «особой осторожности и разборчивости при

заявлении о неправильности религиозных верований <...> своих прихожан»,

поскольку «нередко самые добрые проявления религиозной деятельности

человека именуются неверием, атеизмом, осуждаются» [21, с. 384]. Переход

православного крестьянина в ту или иную секту часто был связан не с тем, что

ее учение ему нравилось больше, чем православие, а с тем, что секта

предлагала хоть какое-нибудь объяснение окружающего мира, его ужасов, боли,

страданий, дисгармонии и парадоксов. На уровне субъективного опыта

обращение в секту было не переходом из одной религии в другую, а обретением

осмысленной веры вообще.

Таким образом, православная российская церковь, состоя на «службе

государевой», рассматривала проповедь (в широком смысле – слово пастыря в

устном и печатном виде) как главное средство влияния на крестьянство, его

воспитания и перевоспитания в нужном для государства духе. Сам же

крестьянин («народ») понимается как воодушевленное и наделенное разумом

существо, которому церковь должна указать, желательно в форме максимально

четких инструкций, как правильно этим разумом пользоваться. Крестьянин –

нечто потенциально опасное и неопределенное, инфантильное и

подозрительное, лишь при должном уходе способное к упорядочению и

нравственной жизни.

51

***

В контексте изложенных рассуждений стоит отметить, что проповеди и

поучения ХIХ − начала ХХ вв. – очень недооцененный пласт источников.

Историки обычно не знают, что с ними делать ввиду их низкой

фактографической информативности. В худшем случае подобные тексты

игнорируются, а в лучшем – предлагается скучнейший пересказ поучений

какого-нибудь иерарха, разбавленный датами из его биографии.

В историографии сложилось два подхода к изучению проповедей.

Первый состоит в простом пересказе содержания проповеди того или иного

проповедника, эмпирическом описании тематики проповедей в церковной

периодике, изучении биографий их авторов, жанровых требований и т. д. Такие

публикации обычно переполнены патетикой, заимствованной из изучаемых

текстов и используемой как для описания объекта, так и для построения

выводов. Поэтому последние довольно предсказуемы, например: «Значительное

место в церковных проповедях занимали проблемы морали, формирования

личности и общества в рамках православной этики. На страницах журнала

(«Полтавские епархиальные ведомости») утверждалась одна из центральных

идей православия – невозможность существования нравственности без религии

<...>. Авторы проповедей рассматривали все мировоззренческие и даже

бытовые вопросы жизни общества с позиции христианских ценностных

ориентаций. Образцом нравственной личности, естественно, был Иисус

Христос» [14, с. 42]. В конечном итоге, все сводится к тому, что христианские

пастыри проповедовали христианство.

Вот еще один пример подобного типа исследования, яркой чертой

которого является состояние своеобразной романтической «влюбленности»

историка в свой объект: архиепископ Иннокентий (Борисов) «проповедовал

любовь к Богу, призывал людей следовать святым заповедям, ставать на путь

духовного усовершенствования, помогать бедным, всячески бороться со злом в

своих сердцах <...>. В проповедь вкладывал сколько силы своей души, веры,

52

таланта, артистизма, что они привлекали тысячи людей <...>. Херсонские

архиереи способствовали делу укрепления православия и просвещения

населения» [4, с. 75, 80].

Второй подход не ограничивается пересказом содержания проповедей

(хотя элементы романтизации и стилистической зависимости от объекта

изучения также заметны), но и задается вопросом о том, как они

воспринимались. Однако исследовательские выводы формируются на основе

рассказов самих проповедников, как правило, разочарованных в своих

слушателях. «Им говоришь одно, а они продолжают делать другое», −

жаловался на прихожан батюшка, оправдывающий свое нежелание говорить

поучения [37, с. 640]. «Мы должны обличать пороки тех, от которых зависит вся

наша участь», − с горечью писал священник А. Розанов, − «а у них недостает

терпения прослушать самого краткого поучения <...>. Как только выходит

проповедник, то половина народа сейчас бросается к дверям» [9, с. 144]. Таким

образом, историк оказывается под влиянием нарратива, экзотирующего

крестьян как полуязычников, умственных примитивов и лентяев. Тем временем,

проповедники, озабоченные впечатлением, которое производило их служение

на народ, описывали не столько обыденность, сколько «казусы» − случаи

непонимания, недопонимания, излишне «творческого» понимания,

представляющие литературный и этнографический интерес. Некоторые

пастыри составляли что-то вроде коллекции из перлов крестьянского

богословия: «и остави долги наша» прихожане понимали как «не остави», «в

молитве «Богородице Дево» «яко Спаса родила еси душ наших» читают «Спаса

родила и вси души наша». В молитве «Достойно есть» вместо «пренепорочную»

говорят «непренепорочную», вместо «славнейшую» – «безславнейшую» [26,

с. 261].

Некоторые проповедники замечали, что их поучения нравятся

крестьянам, по крайней мере, те как будто внимательно их слушали. Чтобы

усилить этот эффект, они сокращали славянизмы, использовали Exemplum, т. е.,

53

примеры из сельской жизни и житийной литературы. Иногда же крестьян

привлекала именно непонятность и «темнота» проповеди, ассоциировавшаяся в

их сознании с сакральностью. «На них, − пишет А. Н. Розов, − производит

глубокое впечатление сам процесс пастырского изречения, особенно

эмоционально ведут себя старухи, которые сокрушительно вздыхают,

всхлипывают, а нередко и плачут».

Все возможно так и было. Однако, описывая вслед за священниками

ХIХ в. эти случаи, современный историк часто не отдает себе отчет в том, что

приучается смотреть на крестьян глазами пастырей, заимствует в качестве

собственной нарративной модели их видение мира, а иногда даже и

просветительский, учительный, пафосный тон повествования. «Через

проповедь, − патетически заключает упомянутый А. Н. Розов, − произносимую

талантливым проповедником, осуществлялось подлинное единство прихожан и

пастыря» [33]. Пастыри не скрывали, что им тоже очень этого бы хотелось.

Исследователь проповеди принимает на веру мотивы, декларируруемые самими

проповедниками, интерпретирует «открытый», нередко популистский уровень

их текстов, даже не задаваясь вопросом о возможных скрытых коннотациях,

идеологических практиках, семиотических «кодах» и механизмах, заложенных

в приходских гомилиях.

В пределах обозначенной темы мы бы наметили несколько направлений

для исследования, которые кажутся нам перспективными: это специфика

адаптированного изложения богословских вопросов, в частности, сотериологии;

использование скрытых и прямых цитат из Нового и Ветхого Завета;

конструирование образа Бога для крестьян и особенности репрезентации

трансцендентного; отличие внешней и внутренней миссионерской проповеди от

церковно–приходской; использование идеологически важных для ХVIII–

ХIХ вв. топосов «естественного человека», «младенца», «дикаря», «человека

без логики», а также масонских, просветительских, народнических мотивов;

определение границы между верой и суеверием, чудом и естественным

54

порядком вещей; рамки компромисса с приходской религиозностью;

превращение храмовой гомилетики в прихрамовый фольклор и обратное его

влияние на проповедников; наконец, правила или закономерности

фольклоризации проповеднического текста, вторичное возникновение смысла в

композиции обрывков литургии, проповедей, внебогослужебных

собеседований, поучений, чтений «книжечек для народа» [17, с. 307, 311].

Поиск и формулирование убедительных ответов на поставленные

вопросы предусматривает исследование не единичных текстов выдающихся

проповедников (например, архиепископов Никанора Бровковича или

Иннокентия Борисова) [2; 38], а рассмотрение пастырского слова как массового

нарративного источника сквозь призму структурного и семиотического анализа.

Как справедливо заметил известный фольклорист К. В. Чистов, «каждое

произведение, бытуя в определенной социальной среде, проходит через

сознание значительного числа представителей этой общности, которые

выступают не просто как «потребители» стабильного текста, но и как его

соавторы, отбирающие, дающие ему жизнь, осмысляющие, воспроизводящие и

т.д.» [48, с. 42]. Отношения между проповедниками и мирянами стоит

рассматривать как частный случай взаимоотношений «высокой» и «низовой»

культур. Роже Шартье предлагает анализировать их сквозь призму таких

категорий как переусвоение, переадресация, вызов и сопротивление.

«Осознание этого должно вести к полному переосмыслению отношений между

публикой, называемой «народной», и исторически многовариантной

продукцией, которую ей предлагают». Крестьянин не столько подчиняется

«всемогуществу идеологического послания» в виде проповеди, сколько

трансформирует его путем «культурного потребления» [49].

Понимание проповеди (и любой интеллектуальной продукции для

народа) как диалогического, интертекстуального поля, пространства

смыслообразования и семиотического конфликта, как способа моделирования

Читателя (потребителя), как места встречи или пересечения церковной,

55

книжной, «высокой» культуры и крестьянской, устной, «низовой» − должно

стать методологическим ориентиром исследования.

Библиографические ссылки1. Ван дер Лоо Х., ван Райен В. Модернизация. Проект и парадокс / Х. ван дер Лоо,

В. ван Райен // Ab Imperio. − 2002. − № 1.2. Восемь бесед Высокопреосвященного Никанора, архиепископа Херсонского и

Одесского. − Одесса, 1891.3. Воскресный собеседник. Вып. 5. Сборник статей для внебогослужебных

собеседований священника Петра Орлова. – М., 1898 – 173 стр. [Рецензия] // Богословский библиографический листок. Приложение к журналу «Руководство для сельских пастырей». − Октябрь, 1898. − Вып. 10.

4. Діанова Н. Проповідницька діяльність Херсонських архієпископів у другій половині ХІХ ст. / Н. Діанова // Гілея. − 2011. − Вип. 44.

5. Думы и чаяния Екатеринославского духовенства // Екатеринославские епархиальные ведомости (Далі – ЕЕВ). − 1908. − № 13.

6. Духовный регламент. − СПб., 1776.7. Дьяченко Г. Полный годичный круг кратких поучений / Г. Дьяченко. − М., 1896. –

Т. 1.8. Житие Феодора Санаксарского [Электронный ресурс] – Режим доступа:

http://www.sanaxar.com/index.php?option=com_phocadownload&view=category&id=1:&Itemid=33

9. Записки сельского священника.− СПб., 1882.10. Извлечение из Отчета Обер-Прокурора Святейшего Синода за 1839 г. − СПб., 1840.11. К вопросу о церковно-приходских попечительствах // ЕЕВ. − 1886. − № 19.12. Книги, наиболее необходимые для сельских пастырей при проповедании ими Слова

Божия с церковной кафедры // ЕЕВ. − 1889. − № 9.13. Книги, наиболее необходимые для сельских пастырей при проповедании ими Слова

Божия с церковной кафедры // ЕЕВ. − 1889. – № 6.14. Колесник О. Церковне проповідництво як самобутній духовний жанр (за матеріалами

часо-пису «Полтавские епархиальніе ведомости») / О. Колесник // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету.. − Рівне, 2008. − Вип. 12.

15. Копосов Н. Е. Как думают историки / Н. Е. Копосов. − М., 2001.16. Лебедев А. О борьбе духовных властей в бывшей епархии белогородской с

суевериями / А. Лебедев // Киевская старина. − 1890. − № 1. 17. Левинтон Г. А. К проблеме изучения повествовательного фольклора / Г. А. Левинтон

// Типологические исследования по фольклору. Сборник статей памяти Владимира Яковлевича Проппа (1895–1970). − М., 1975.

18. Личные свидетельства (1851–1893). Прокопий Евгеньевич Евсюков − (Евангельское движение в Евразии. Материалы и документы. ЕААА, 2004) − 1 електрон. опт. диск (CD-ROM) ; 12 см. – Систем. вимоги: Pentium ; 32 Mb RAM ; Windows 95, 98, 2000, XP ; MS Word 97-2010.

19. Лотман Ю. М. Руссо и русская культура ХVIII – начала ХIХ века // Ю. М. Лотман. Избранные статьи. В 3-х томах. − Т. 3. − Таллинн, 1993.

20. Лотман Ю. М. Слово и язык в культуре Просвещения // Ю. М. Лотман. Избранные статьи. В 3-х томах. − Т. 3. − Таллинн, 1993.

21. Меры для борьбы с сектантством, выработанные Миссионерским комитетом благочиния 1 округа Верхнеднепровского уезда // ЕЕВ. − 1886. − № 2.

22. Михайлюк О. В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: соціокультурні 56

процеси / О. В. Михайлюк. − Д., 2007.23. Недельский А. Братский совет новорукоположенному в сельский приход священнику

(Опыт практического руководства для пастырей) / А. Недельский. − К., 1883. − Вып. 1.24. О штундистах в селе Волосском Екатеринославского уезда // ЕЕВ.−1886. − № 8.25. Опыт руководства для православных пастырей в борьбе с южно–русским

сектантством (продолжение) // Руководство для сельских пастырей. − 1898. − № 9.26. П. А. К. Моя практика // ЕЕВ.− 1908. − № 1.27. Победоносцев. Московский сборник. − М., 2005. [Электронный ресурс] – Режим

доступа: http://www.wco.ru/biblio/books/pobedonoscev1/Main.htm28. Полное собрание поучений протоиерея Родиона Путятина с портретом его. Издание

И. Л. Тузова 23-е. СПб., 1898 [Рецензия] // Богословский библиографический листок. Приложение к журналу «Руководство для сельских пастырей». − Октябрь, 1898. − Вып. 10.

29. Помяловский Н. Г. Очерки бурсы / Н. Г. Помяловский. − М., 1958.30. Портнова Т. В. Селянство в уявленнях української інтелігенції 60-80-х років ХIХ ст.

Дис... канд. іст. наук. / Т. В. Портнова. − Д., 2008.31. Распоряжения епархиального начальства (к сведению духовенства Екатеринославской

епар-хии) // ЕЕВ. − 1883. − № 1.32. Розанов В. Около церковных стен / В. Розанов. − М., 1995.33. Розов А. Н. Фольклорно-этнографические элементы в русской проповеди для

сельского населения второй половины XIX – начала ХХ вв. / А. Н. Розов. [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://www.ruthenia.ru/folklore/rozov4.htm

34. Розыск о раскольнической брынской вере, о учении их, о делах их и изъявление яка вера их неправа, учение их душевредно и дела их небогоугодна. − М., 1855.

35. Святитель Игнатий Брянчанинов. Аскетические опыты. − Т. 1. − Спасо–Преображенский Мгарский монастырь, 2001.

36. Смилянская Е. Б. Волшебники. Богохульники. Еретики. Народная религиозность и «духовные преступления» в России ХVIII века / Е. . Смилянская. − М., 2003.

37. Соколов П. А. К вопросу об упадке нашей церковной проповеди / П. А. Соколов // ЕЕВ. − 1904. − № 21.

38. Сочинение Иннокентия, архиепископа Херсонского и Таврического. − СПб., 1908. − Т. 1.

39. Сочинения святителя Игнатия Брянчанинова. − Т. 5. – Часть 9. – [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://na-lazarevskom.ru/izdatelstvo-im-svt-ignatija/sochinenija-svjatitelja-ignatija-brjanchaninova/62/681/

40. Сычугов С. И. Нечто вроде автобиографии. В семинарии / С. И. Сычугов // Голос минувшего. − М., 1916. − № 5/6.

41. Там, внутри. Практики внутренней колонизации в культурной истории России / Под ред. А. Эткинда и др. − М., 2012.

42. Указ по вопросу о порядке закрытия раскольнических молелен // Законы о раскольниках и сектантах. Издание А. Ф. Скорова. − М., 1903.

43. Фирсов С. Время в судьбе / С. Фирсов. − СПб., 2005.44. Франк С. Достоевский и кризис гуманизма / С. Франк // Путь. – Париж, 1931. − № 27. 45. Фридман П. Образ крестьянина в позднесредневековой Германии (по Гуго

Гримбергскому и Феликсу Химмерли) / П. Фридман // Одиссей. − М., 1994.46. Церковно–приходская школа. Книга для классного и домашнего чтения, примененная

к обучению родному языку [рец.] // ЕЕВ. − 1888. − № 5.47. Чего надо желать для жизни нашей Церкви // ЕЕВ. − 1886. − № 10.48. Чистов К. В. Специфика фольклора в свете теории информации // Типологические

исследования по фольклору. Сборник статей памяти Владимира Яковлевича Проппа (1895–1970) / К. В. Чистов. − М., 1975.

57

49. Шартье Р. Парадигмы интеллектуальной истории: от коллективных представлений к автор-ским интенциям / Р. Шартье // Новое литературное обозрение. − 2004. − № 66. – [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://magazines.russ.ru/nlo/2004/66/shart2-pr.html

50. Эткинд А. Внутренняя колонизация. Имперский опыт России / А. Эткинд. − М., 2013.51. Ювченко А. Жена священника как помощница его при подаянии медицинской

помощи заболевающим прихожанам-поселянам / А. Ювченко // ЕЕВ. − 1886. − № 16.52. Ястребов М. Пособие к изучению догматики / М. Ястребов. − К., 1908.


УДК 94(477)«18/19»: 334.73

І. А. Фареній

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

ПРО ХЕРСОНСЬКІ ЗЕМЛЕРОБСЬКІ АРТІЛІ МИКОЛИ ЛЕВИТСЬКОГО

Повідомлення присвячено селянським землеробським артілям, що існували в Херсонській губернії наприкінці ХІХ – у перші роки ХХ ст. Представлені маловідомі аспекти діяльності херсонських артілей та їх організатора М. В. Левитського.

Ключові слова: селянство, землеробські артілі, М. В. Левитський.

Сообщение посвящено крестьянским земледельческим артелям, которые существовали в Херсонской губернии в конце ХІХ – в первые годы ХХ в. Представлены малоизвестные аспекты деятельности херсонских артелей и их организатора Н. В. Левитского.

Ключевые слова: крестьяне, земледельческие артели, Н. В. Левитский.

Post is dedicated to peasant agricultural artel existed in Kherson province late XIX – early in the twentieth century. Presents little-known aspects of Kherson farms and their organizer M. V. Levytskyy. Revealed a number of issues related to the interpretation of the founding of the first farm, the appearance of the title of the Levites – «artisanal father» economic culture of the peasantry, considered version of mystification existence of agricultural production companies. Shown economic efficiency Kherson farms that during its existence has significantly improved financial position of its members. From 1895 to 1898 the value of property 125 members of agricultural societies in cash increased by 140 thousand. Rubles. This figure reflects fundamental changes in the production equipment of farmers who participated in the organization of co-operative management. Availability members artisanal horses, oxen and tools has tripled, the sown area increased almost twice as arrears of tax payments decreased by 5 times. Created in 1890 in Kherson province peasant agricultural cooperatives existed in various forms until 1904.

Keywords: farmers, agricultural cooperatives, M. V. Levytskyy.

Інформацію про заснування всесвітньовідомим українським

кооператором Миколою Васильовичем Левитським у 1890-х роках у

І. А. Фареній, 201458

Херсонській губернії селянських артілей можна здобути в досить широкому

колі літератури. Однак, автор цієї розвідки насмілився повернутися до теми

херсонських землеробських товариств і нагадати про доволі незвичний і

непопулярний для наших днів спосіб господарювання, що сприятиме певному

розширенню існуючого уявлення про цей соціально-економічний феномен

кінця ХІХ ст. Мета представленого повідомлення – познайомити наукову

громадськість з маловідомими й водночас досить важливими сюжетами

артільної епопеї М. В. Левитського.

Привертає увагу початок артільної діяльності на Херсонщині. Як відомо,

активна робота серед херсонських селян розпочалася у вересні 1894 р., коли до

Левитського прибула делегація хліборобів с. Федвар з проханням допомогти в

організації колективного землеробства. При цьому Левитський вказує дві дати

цієї події: 17-го [10, арк. 9], а за іншими даними, 18-го вересня 1894 р. [19,

c. 81]. Спільне походження обох дат підказує, що для «артільного батька»

важливим було підлаштувати час прибуття федварських селян та створення з

них артілі до Дня віри, надії і любові. Левитський ніколи не забував

підкреслювати, у який символічний день він розпочав свою артільну епопею. У

своїй промові на Першому Всеросійському кооперативному з’їзді, наприклад,

він підкреслював, що це сталося «по случайному совпадению» [23, c. 455].

Контакти з федварськими хліборобами розпочалися скоріш за все задовго до

святкування Дня віри, надії і любові, а остаточне оформлення колективу

відбулося напевно напередодні, найвірогідніше 17–го вересня. Сам Левитський

зізнавався, що візиту передували тривалі переговори з селянами. У своїх

спогадах він зазначав, що «в 1894 році прийшли до мене селяни, з якими я

говорив про організацію артілей рік тому назад» [9, c. 940].

Цікавим є механізм доволі швидкого поширення артільного

землеробства та специфіка складеного Левитським артільного договору.

Факторів, що зумовлювали популярність ідеї колективного землеробства було,

очевидно, багато. Однак при цьому велике значення мало поширення серед

59

селянського загалу інформації про артілі в доступній формі. Довідавшись про

нову справу, селяни активно вивчали її і запозичували досвід, використовуючи

напрацювання попередників. Микола Васильович був свідком того, як у

с. Сентово Олександрійського повіту прибули ходаки з с. Каніпса сусіднього

Єлисаветградського повіту для ознайомлення з артільним договором, і навіть

виявили готовність викупити його. Оскільки сентовські артільники мали лише

один примірник договору, то дозволили лише його прочитати. За це каніпські

селяни на знак подяки виставили могорич. Левитський згадував, що

«...вообще… о могарычах за прочтение договора мне приходится часто

слышать» [19, c. 86, 87].

Артільний договір був створений Левитським не лише у відповідності до

тодішнього законодавства, а й з урахуванням специфіки світогляду селянства.

Левитський підкреслював, що артільний договір розроблявся, «прислушиваясь

к проявлениям народной мысли», і він «есть продукт народного сознания» [6,

с. 181].

Власне, в примітках одного з видань артільного договору було відверто

сказано, що «Настоящий «артельный договор» не представляет собою – договор

в строго юридическом смысле … – это скорее лишь мотивированная программа

– схема организации земледельческих артілей» [1, с. 1]. Очевидно так воно й

було. Відомий економіст–аграрник, сучасник подій артільного руху 1890–х

років, професор М. О. Каришев з цього приводу зазначав: «…общие принципы,

на которых строятся херсонские артели, не представляют собой ничего

выдуманного, кабинетного, доктринерского, а почерпнуты из народной жизни,

выработаны вековым опытом общинных отношений и составляют

принадлежность народного миросозерцания» [18, с. 231].

Період діяльності землеробських артілей був відзначений полемікою

стосовно того, чи існують вони взагалі. Єлисаветградська земська управа

направила агрономічного наглядача П. Я. Кузьменка до сіл Панчево та Каніж

для ознайомлення з артільним життям на місці [21, с. 224]. За наслідками

60

обстеження, повітові земські чиновники зробили висновок, що «в сущности

говоря, никаких артелей … нет» [14, с. 3–5]. Як наслідок, Єлисаветградські

земські збори, висловивши симпатії до артільного господарювання як такого, не

відзначилися співчуттям до результатів діяльності Левитського. Головуючий на

зібранні Я. Є. Ерделі заявив, що називати засновані ним утворення артілями

взагалі не можна, бо це «поведёт к недоразумению» [3, с. 235, 236].

Водночас Херсонська губернська земська управа виявилася більш

прихильною до селянського артільного руху. У серпні 1895 р. для ознайомлення

з артілями був відряджений член управи Н. А. Бошняк. Останній зробив досить

обережні висновки щодо селянських артілей, зазначивши, що селяни–

артільники «относятся к общему делу вполне сознательно; но что окажется в

будущем – предсказывать трудно». Управа проаналізувала враження Бошняка, а

також рішення щодо ініціатив Левитського Олександрійського та

Єлисаветградського земства і звернулася з відповідними пропозиціями до

губернського земського зібрання [20, с. 237–245.]. Останнє в листопаді 1895 р.

«единогласно постановило: поручить управе произвести подробное местное

исследование артілей», а також «большинством 17 голосов против 14 приняло

предложение … о выражении Н. В. Левитскому благодарности» [4].

Левитський також терпів звинувачення від земців у непристойній

популяризації своєї діяльності – в тому, що вдався до «самой неприличной

рекламы» і «представил публике … свой портрет в «Одесских новостях» с

очень и очень скромной надписью ”Батько южно–русских артелей”». Після цієї

публікації, як зазначав секретар Єлисаветградської земської управи Є. Борисов,

розпочався великий резонанс навколо діяльності Левитського, внаслідок чого

земська управа хотіла допомогти артілям. Однак, останніх у повіті за станом на

1895 р. не виявилося [11, арк. 20–26 зв., 30 та ін.].

Твердження секретаря Єлисаветградської земської управи Є. Борисова,

можливо, проливає світло на походження статусу «артільного батька», який з

часів виникнення херсонських артілей закріпився за Левитським і пройшов з

61

ним через усе його життя. Є. Борисов, по суті, засудив Левитського в тому, що

той сам титулував себе високим ім’ям. Якщо артілей Левитського в дійсності не

існувало, то земський чиновник, однозначно, мав підстави звинуватити Миколу

Васильовича в нескромності й містифікації. Але якщо артільне землеробство

існувало в реальності, то одразу слід обірвати норов єлисаветградського земця,

бо той, хто народив своїх нащадків не може не відчути себе батьком і має повне

право називати себе таким. Водночас не можна не помітити і гіперболізовану

самооцінку новоявленого «артільного батька». Якщо в 1895 р. артілі справді

існували, то чи варто було так називати себе з огляду на надто скромні

результати їхнього поширення і діяльності на той період? Можливо Микола

Васильович знався, говорячи сучасною мовою, на інформаційних технологіях і

вмів привернути увагу до себе та своїх починань.

Щоправда могло бути й інше. Підпис «Батько южно–русских артілей»

міг з’явитися і з ініціативи редакції газети «Одесские новости». Репутація

«батька» за Левитським також могла закріпитися і до появи згаданої публікації.

Очевидно, таки переконлива самовідданість Миколи Васильовича в

роботі стала причиною формування у хліборобів відчуття, так би мовити,

батьківської турботи про себе. У 1898 р. журнал «Живописное обозрение»

писав: «Артельным батькой зовется среди крестьян в Херсонской губернии

присяжный поверенный при Елисаветградском окружном суде Николай

Васильевич Левицкий, инициатор и организатор среди них известных

земледельческих артілей» [25, с. 683]. «Слово «батька» для них, – вказував

журнал «Літературно-науковий вісник», – непохитний закон; се знає всякий, хто

бував у спілках та бачив, з якою прихильністю, любовю та пошаною

зустрічають члени спілок Миколу Василєвича і слухають його ради в усяких

дїлах» [8, с. 73].

Свідченням народного визнання є фіксування діяльності Миколи

Васильовича Левитського в літературній творчості селянства. Мешканець

с. Казарни склав вірша, у якому схвально відобразив артільне життя своїх

62

односельців і констатував, що творцем колективного землеробства є «Добрый

пан мужыцькый. Той що встроив скризь артели – Николай Левицькый» [5].

Звертає на себе увагу господарська ефективність херсонських

хліборобських артілей. Наприкінці травня – на початку червня 1896 р.

38 артілей були обстежені відомим вченим-економістом, професором

Харківського університету Володимиром Фавстовичем Левитським. Вчений

констатував колективний характер господарювання в них. «Я лично наблюдал, –

писав він, – постройку артельных сараев сообща всей артелью», «видел

артельный табун лошадей (47 штук) с особым пастухом». Характеризуючи

артілі с. Сентово, професор В. Ф. Левитський зазначав, що вони разом

орендують казенну землю, яка обробляється ними «поартельно, а частью всеми

артелями, предполагая … общую запашку». І що не менш важливо, «среди

огромного большинства артелей, – вказував вчений, – наблюдается общий

подъём духа и ясное понимание преимуществ артельной организации

хазяйства» [11, арк. 15, 16].

Оптимістичні результати показало і обстеження артілей, проведене

наприкінці серпня – на початку вересня 1896 р. Херсонською губернською

земською управою. Управа констатувала, що «На основании имеющихся

данных … соединение нескольких хозяйств до 8 и даже до 10 для ведения

общего хозяйства возможно и среди малорусского населения Херсонской губ.»,

для селян «общий труд и имущество не составляют новости; как с этим быть

они знают». Результати обстеження показали значне зростання добробуту

хліборобів-артільників. «Сравнение имущественного положения артельщиков

до поступления в артель с тем, что они имеют теперь, поражает громадной

разницей экономического благосостояния», – зазначалося у висновках управи

[15, арк. 1].

Дійсно, за період артільного господарювання 287 колишніх селянських

господарств, об’єднаних за станом на осінь 1896 р. в 79 землеробських

товариств, у декілька разів поліпшили свої основні виробничі показники.

63

Кількість робочої худоби зросла майже в 4,5 рази, возів та фургонів – 2 рази,

плугів – більш ніж у 3 рази, оброблювані площі збільшилися майже вдвоє [2,

с. 10].

На 1898 р. кількість землеробських артілей у Херсонській губернії

досягла 125-ти. Вони об’єднували 550 селянських сімей, у складі яких було

3040 людей. За період артільного господарювання кількість робочої худоби та

реманенту в них збільшилася майже в 3 рази, оброблювані площі зросли у

2 рази, обсяги заборгованості по податкам зменшилися в 4,5 рази [12, арк. 1–

7 зв.].

В Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені

В. І. Вернадського зберігаються таблиці з даними щодо змін у майновому

становищі селян-артільників. Вони яскраво відбивають динаміку майнового

становища та господарського забезпечення селян – учасників артільного руху.

Наприкінці однієї з таблиць містяться наступні дані: «Итого в имущественном

положении артельщиков получилось улучшение в виде прибыли, в размере

90,468 р.». Однак, ця цифра, як можна пересвідчитися з тих же таблиць,

відбиває зростання доходів лише від вирощування зернових культур. У той же

час вартість сільськогосподарського реманенту артільників виросла на

16 287 руб., худоби – на 27 973 руб. Крім цього від експлуатації лісових угідь

було отримано 3 тис. руб. та ще, як сказано в документі, «Заработано скотинок»

3760 руб. Отже, загалом вартість майна селян-артільників зросла на

141 488 руб., не враховуючи цінності землі, площа якої збільшилася на 36 %.

Щоправда, такі показники господарського розвитку були досягнуті із

використанням добутих М. В. Левитським кредитів. Однак, зростання майна на

більш ніж 140 тис. руб. при 22,5 тис. чи 24 тис. руб. позики свідчить про

високий рівень продуктивності артільного виробництва, який дозволив

приростити до позичених грошей щонайменше близько 120 тис. руб.

Господарський устрій землеробських товариств, організованих

М. В. Левитським, не був одноманітним. За даними неопублікованих рукописів

64

історика української кооперації О. П. Савича, тільки 10 % артілей відзначались

високим рівнем усуспільнення засобів виробництва. 45 % були товариствами

спільного обробітку землі, а решта 45 % виступали різними формами

хліборобських об’єднань. В останніх через існування черезполосиці,

відсутності громадських випасів, віддаленості земельних ділянок артільників

спільне господарювання на всій надільній землі здійснювалося не завжди.

Артілі об’єднували по декілька селянських родин. 63 % артілей мали у своєму

складі в середньому 4-5 сімей, 27 % – 2-3 сім’ї. Земельне забезпечення артілей,

як правило, коливалося в межах 10–25 дес. [17, арк. 3 зв.].

Вважається, що під впливом діяльності Левитського на Херсонщині ідеї

артільного господарювання поширилися на Катеринославщину, Полтавщину,

Чернігівщину, Донщину та інші регіони [27, с. 14; 22, с. 12], включаючи навіть

Сибір [24, с. 606, 607]. В загальному коловороті артільних подій видається

найцікавішою діяльність М. В. Левитського у Чигиринському повіті Київської

губернії. На початку 1897 р. в єлисаветградській пресі повідомлялося, що

декілька сільських громад Чигиринщини уповноважило Левитського придбати

ділянку землі на Кавказі для влаштування на ній селянських артілей. Свій вибір

Микола Васильович зупинив на землях біля П’ятигорська в маєтностях князя

Любанова-Ростовського. Обговорювалося питання про придбання 4,3 тис. дес.

для 80 артілей із 400 селян Оситняжської волості Чигиринського повіту.

Сторони мали суттєві розбіжності в ціні – власник просив 85 руб. за десятину

землі, а Левитський пропонував 60–65 руб. [16, арк. 11, 11 зв.]. Є підстави

вважати, що цей проект вдалося втілити в життя. Принаймні, в листі групи

латиських селян до Миколи Васильовича говорилося про нього як про

здійсненний. «…желательно было бы нам, – говорилося в листі, – переселиться

на Кавказ, где, как мы слышали, благодаря вашим стараниям, пристроены

крестьяне Чигиринского уезда, около Пятигорска» [26, с. 12].

Створення 80 колективних господарств із 400 сімей селян-переселенців

Чигиринського повіту видається справою не менш масштабнішою, ніж

65

херсонські артілі. Однак, про артільний проект на Кавказі практично нічого

невідомо, і, на відміну від херсонських артілей, він ніколи широко не

обговорювався. Можливо, його реалізація не була повною мірою успішно

проведена. Однак, принаймні про один артільний проект на Чигиринщині нам

відомо відносно докладно. Йдеться про землеробську артіль у с. Рементарівці,

яка діяла за станом на 1897 р. Микола Васильович, очевидно, мав безпосередню

причетність до її створення. Відомо, що він був добре знайомим із старостою

цієї артілі Гордієм Гончаренком і забезпечив його виступ з питань колективного

землеробства на засіданні Імператорського Вільного наукового товариства [13,

арк. 20].

Наукова і навчальна література надто песимістично ставиться до долі

херсонських артілей, які, за основною версією, вже до кінця ХІХ ст. припинили

існування. Однак, останні згадки про землеробські артілі виявлені нами за

1904 р. На той час ще 16 із створених у 1890-х роках селянських артілей з

перемінним складом учасників продовжували працювати [7]. Отже,

щонайменше десять років діяв артільний проект на Херсонщині.

Бібліографічні посилання1. Артельный договор для земледельческих артелей. – б. м., б. д.2. Божко Л. М. Левитський як кооператор і його хліборобські спїлки / Л. М. Божко. –

Львів, 1909.3. Выписка из журнала очередного Елисаветградского земского собрания, 7-го сентября

1895 г. // Труды Императорского Вольного экономического общества. – Спб., 1896. – Т. 1. – Ч. 2.

4. Выписка из журнала очередного Херсонского губернского земского собрания, 20-го ноября 1895 г. // Труды Императорского Вольного экономического общества. – Спб., 1896. – Т. 1. – Ч. 2.

5. Годовщина артели в с. Казарны // Днепровская молва. – 1899. – № 14. – С. 424–425.6. Заседание ІІІ-го отделения Императорского Вольного Экономического общества, 13-го

января 1896 г. // Труды Императорского Вольного экономического общества. – Спб., 1896. – Т. 1. – Ч. 2.

7. Земледельческие артели // Союз потребителей. – 1904. – № 1. – С. 28–29.8. Іван Ф–в. Хліборобські спілки М. Левитського / Іван Ф–в // Літературно-науковий

вісник. – 1900. – Річник ІІІ. Т. Х. – С. 65–78.9. Из воспоминаний Н. В. Левитского (Перевод с украинского). Записал П. Х. /

Н. В. Левитский // Муравейник. – 1916. – № 48–49. – С. 939–941.10. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі –

ІР НБУВ). – Ф. 327. – № 58.

66

11. Там само. – № 65.12. Там само. – № 114.13. Там само. – № 548.14. Там само. – № 810.15. Там само. – № 820.16. Там само. – № 1189.17. Там само. – № 2423.18. Карышев Н. Из литературы вопроса о крупном и мелком сельском хозяйстве /

Н. Карышев. – М., 1905.19. Левитский Н. Земледельческие артели Херсонской губернии (Александрийского и

Елисаветградского уездов) / Н. Левитский // Труды Императорского Вольного экономического общества. – Спб., 1896. – Т. 1. – Ч. 2. – С. 79–94.

20. О сельскохозяйственных товариществах (Доклад Херсонской губернской земской управы Губернскому земскому собранию очередной сессии 1895 года) // Труды Императорского Вольного экономического общества. – Спб., 1896. – Т. 1. – Ч. 2. – С. 237–245.

21. О земледельческих артелях в Елисаветградском уезде (Доклад Елисаветградской земской управы Уездному земскому собранию 1895 года) // Труды Императорского Вольного экономического общества. – Спб., 1896. – Т. 1. – Ч. 2. – С. 223–235.

22. Павликовський Ю. Микола Левитський. В 50–ліття його громадсько-кооперативної праці. 1878–1928. (Біографічний нарис з портретами ювілянта) / Ю. Павликовський; Бібліотека Ревізійного союзу українських кооперативів. Ч. 13. – Львів, 1928.

23. Первый Всероссийский съезд представителей кооперативных учреждений в Москве 16–21 апреля 1908 года. Труды, изданные Бюро Московского союза потребительных обществ. – М., 1908.

24. Розенсон Я. Артели // Россия к концу ХІХ века / Я. Розенсон; Министерство финансов. – Спб., 1900. – С. 601–608.

25. Фаресов А. Артельный батька. Очерк / А. Фаресов // Живописное обозрение. – 1898. – № 34. – С .683–685.

26. Фаресов А. Народники и марксисты / А. Фаресов. – Спб., 1899.27. Я. Д. Артільний батько (з нагоди 45-ліття кооперативно-колективістичної діяльності

М. В. Левитського) / Я. Д. // Сільський господар. – 1923. – Ч. 15–16. – С. 13–14.


УДК 94(477) «ХХ»

Д. В. Архірейський


АГРАРНІ ПЕРЕДУМОВИ МАХНОВСЬКОГО РУХУ(ДО ПРОБЛЕМИ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН ТА

ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ СЕЛЯНСТВАПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ У ПЕРЕДДЕНЬ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 р.)

Розглянуто земельні відносини на Півдні України на початку ХХ ст. як передумову махновського руху доби революції 1917–1921 рр. З використанням статистичних даних проаналізовано диференціацію південноукраїнського селянства.

Д. В. Архірейський, 201467

З’ясовано значення у житті передреволюційного села степової зони селян-середняків, найактивнішого сегменту махновського війська.

Ключові слова: Південна Україна, аграрні відносини, земельна власність, селянство, махновський рух.

Рассмотрены земельные отношения на Юге Украины в начале ХХ в. как предпосылка махновского движения времени революции 1917–1921 гг. С использованием статистических данных проанализирована дифференциация южноукраинского крестьянства. Выяснено значение в жизни предреволюционного села степной зоны крестьян-середняков, активнейшего сегмента махновского войска.

Ключевые слова: Южная Украина, аграрные отношения, земельная собственность, крестьянство, махновский движение.

Considers land issues in Southern Ukraine in the early twentieth century a prerequisite of Makhno’s movement period of revolution of 1917–1921. Using statistical information analysis of the differentiation of the South Ukrainian peasantry. Agrarian reform 1906–1917, initiated by P. Stolypin, is considered. Its influence on the increase of amount of households of the poor and the well-to-do peasants due to the simultaneous diminishing of number of middle peasants household is set. It was found significance in the life of pre-revolutionary rural steppe zone of the middle peasants, the most active segment of the Makhno army. Worsening of position of middle peasants of Southern Ukraine in the period between revolutions 1905-1907 and in 1917 is considered as a valid reason for their radicalization and politicization. This, in turn, and led to their active contribution to the insurgency Nestor Makhno days of the revolution of 1917–1921.

Keywords: Sonth Ukraine, agrarian relations, agrarian property, peasantry, movement of Makhno.

Активність махновців під час революції прямо зумовлювалася

соціально-економічними особливостями їх базових районів, а також

сформованими у махновського командування оригінальними поглядами щодо

облаштування соціального та економічного життя рідного краю. Передовсім

треба виходити з того факту, що переважна більшість махновців були селянами.

Епіцентром і своєрідним символом махновського руху було, як відомо,

село (фактично містечко) Гуляйполе Олександрівського повіту

Катеринославської губернії. Уродженим цього села був сам Н. Махно.

Гуляйпільці складали кістяк махновського війська, ледь не третину командного

складу повстанців. Таку концентрацію гуляйпільців у махновському русі навряд

чи можна пояснити тільки тим фактом, що вони були земляками Махна. Іншими

важливими осередками махновщини стали два інші села – Великомихайлівка

того ж Олександрівського повіту та Новоспасівка Маріупольського повіту

68

Катеринославської губернії. Ці населені пункти також дали махновському

рухові значний відсоток надійних повстанців і командирів. Три зазначені села

не були сусідніми, але все ж таки перебували на незначній відстані одне від

одного, знаходячись у межах Лівобережної Катеринославщини. Крім того, мали

ще одну важливу спільну рису: вони не були панськими, а їх мешканці і на

початку ХХ ст. пам’ятали про свій козацький родовід.

Катеринославська губернія разом із Таврійською (за винятком

особливого в усіх відношеннях Криму) та Херсонською складали

південностепову зону України, у той час як шість інших губерній країни –

лісову та лісостепову. Географічна, ландшафтна, кліматична специфіка кожної

зони природно визначала особливості розвитку місцевого сільського

господарства (насамперед номенклатуру і способи виробництва) і соціальну

диференціацію селянства.

Через свої економічні та природно-кліматичні особливості Степова

Україна стала в Російській імперії основним виробником товарного хліба,

половина якого, близько 3,2 млн т на початку ХХ ст., йшла на експорт, серйозно

впливаючи на світову кон’юнктуру хлібного ринку [9, с. 24]. До Першої світової

війни за виробництвом товарного хліба Катеринославська губернія, наприклад,

посідала шосте місце в імперії [2, с. 225].

Всі степові губернії були зоною екстенсивного зернового господарства,

на відміну від інших територій України, де орієнтувалися на інтенсивні

сільськогосподарські культури (буряк, картоплю) та споживчі види зернових

(озиме жито, овес). Отже, сільське господарство нестепових губерній країни

мало переважно споживчий характер, степових – товарний. Селяни Південної

України вирощували здебільшого товарний хліб – ярову пшеницю та ячмінь.

Ще економісти дореволюційної доби порахували, що 16 478 тис. селян шести

нестепових українських губерній у 1910–1914 рр. постачали на ринок 178 млн

пудів надлишкового хліба, в той час як 6 405 тис. селян Півдня – 237,2 млн [4,

с. 35].

69

Безсумнівно, що саме екстенсивність і переважна товарність

селянського господарства Південної України стимулювали значний попит і

відповідне розповсюдження сільськогосподарських машин, що, у свою чергу,

активізувало процеси капіталізації місцевого селянського господарства і

диференціацію місцевого селянського суспільства. В 1913 р. на Україну

припадало 52,9 % загальноімперського виробництва сільськогосподарських

машин, причому левова частка цього виробництва рахується саме за степовими

губерніями. Зокрема, у Херсонській губернії того року було виготовлено 16,3 %

сільськогосподарських машин, Катеринославській – 12,3, Таврійській – 12,1 %

від загальнодержавного виробництва. Для порівняння візьмемо «передовика» з

виробництва сільськогосподарської техніки з-поміж російських губерній –

Московську. В ній у 1913 р. було виготовлено лише 10,6 % машин [Там само,

с. 36]. Станом на 1914 р. у трьох степових губерніях України знаходилась п’ята

частина (107 з 514) підприємств сільськогосподарського машинобудування

імперії [2, с. 226].

Південноукраїнські губернії перед революцією посідали чільні місця в

Російській імперії не тільки з виробництва сільськогосподарських машин, а й із

використання їх. Продаж сільськогосподарської техніки здійснювався в той час

зі складів земств, а основними покупцями були селяни, які, звісно, навряд чи

купували машини в інших губерніях, якщо їх виготовляли тут, на місці. З-поміж

усіх губерній імперії за закупівлями сільськогосподарських машин перші два

місця посідали Херсонська та Катеринославська губернії [4, с. 36]. Відчутне

відставання від них Таврійської губернії (28-е загальнодержавне місце)

пояснюються тим, що значна частина губернії була непридатна до хліборобства

через масиви солончаків або гірський ландшафт (Крим). Поза сумнівом, що

селяни материкових повітів Таврійської губернії купували техніку для

сільського господарства не менш активно, ніж їх катеринославські та херсонські

сусіди.

Однією з причин подібної орієнтації Південної України на технічний

70

прогрес у сільському господарстві треба вважати бурхливу аграрну діяльність

місцевих германомовних колоністів, передовсім німців. Економічні успіхи

останніх не завжди схвально сприймалися селянами інших національностей

(українцями, болгарами, росіянами, греками, молдованами), але так чи інакше

під тенденції технічного розвитку підпадали всі. Дослідники зазначають, що

селянство Степової України в цілому було краще забезпечено

сільськогосподарським реманентом порівняно з іншими регіонами [Там само,

с. 37].

Екстенсивність сільського господарства Південної України ґрунтувалася

на існуючій перед революцією в багатьох районах перелоговій системі. Це

означало мінімальне використання гною, що, у свою чергу, свідчило про

невелику врожайність селянських господарств Півдня порівняно з іншими

регіонами України. Аби компенсувати незначну врожайність, селянство

степової зони прагнуло розширити площу посіву зернових, що, власне кажучи,

є однією з ознак екстенсивності господарства. Втім, зайвої, нічийної землі на

Півдні на початку ХХ ст. вже не було: земля, що не належала селянам, була

поміщицькою. Таким чином поміщики (переважно дворяни), підтримувані

соціально-правовою традицією держави, ставали основним соціально-

економічним ворогом місцевого селянства. Забігаючи наперед, нагадаємо, що

лише із білими, яких під час революції сприймали як захисників поміщиків,

махновці ніколи не укладали ніяких угод, і це закономірно.

Отож, як переконливо, на основі статистичних даних, доводить

запорізький дослідник О. Приймак, «...напередодні революції 1917 року на

Півдні України мало місце поєднання прусського та американського варіантів

аграрного капіталізму» [8, с. 99].

За статистикою, земельна власність поміщиків Південної України була

найбільшою порівняно з іншими українськими регіонами. Станом на 1905 р.

поміщики Катеринославщини володіли 50,4 % земельного фонду губернії,

Таврії – 52,6 %, Херсонщини – 51,5 %. У сусідніх з Катеринославською

71

губернією Полтавській і Харківській поміщицька земельна власність,

наприклад, становила відповідно 46,1 та 35,8 %. Щоправда, О. Приймак вважає,

що вже до 1905 р. селяни Півдня України були власниками 75 % усієї посівної

площі [8, с. 100]. Внаслідок же проведення у 1906–1917 рр. столипінської

аграрної реформи поміщицьке землеволодіння відчутно скоротилося, проте

поміщики до самої революції 1917 р. залишалися вагомим суб’єктом аграрних

відносин на Півдні України. Радянській дослідник М. Кубанін бачив прямий

зв’язок між тим фактом, що поміщики степових губерній мали найбільше землі,

і тим, що саме в цьому регіоні під час революції розвинулась махновщина,

найпотужніший селянський повстанський рух України [4, с. 39].

Втім, радянський історик Ю. Кирьяков, описуючи аграрні відносини

Південної України передреволюційної доби, оперую дещо іншою статистикою.

Він, зокрема, констатує, що «латифундії (Півдня) зосереджували від 13,7 % до

16,9 % всього землеволодіння, на куркульські покупні землі припадало від

17,7 % до 25,3 %. Куркульські господарства степової України в цілому за своєю

економічною потужністю перевищували господарства дворян» [2, с. 225]. Чому

така різниця у цифрах? По-перше, Ю. Кирьяков враховує лише дворянські

латифундії, хоча власниками маєтків після реформи 1861 р. могли бути і

недворяни. По-друге, М. Кубанін бере дані за 1905 р., тобто до столипінської

реформи, а Ю. Кирьяков розглядає проблему землеволодіння безпосередньо

перед революцією.

Таким чином, обов’язково слід враховувати, що на Півдні далеко не всі

поміщики були дворянами. Після реформи 1861 р. право викуповувати у дворян

землю, крім селян, отримали представники інших соціальних категорій (купці,

міщани), деякі з яких значно розширили за півстоліття свою земельну власність

і стали справжніми поміщиками-недворянами або різночинцями. Натомість

поміщики-дворяни, продаючи землю, значно скоротили за цей час свій

земельний фонд. Сучасні дослідники вважають, що питома вага дворянського

землеволодіння у степовій зоні до початку ХХ ст. істотно скоротилася і була

72

найнижчою в Україні [9, с. 23]. Проте поміщики Південної України були

власниками найбільших за площею маєтків [4, с. 40]. Поміщицьке господарство

Півдня також було екстенсивним і товарним. Організація праці у маєтках

відбувалася за однією з двох форм: частина поміщицьких земель оброблялася

селянами-наймитами, а інша частина здавалася селянам в оренду. На думку

М. Кубаніна, орендні відносини між поміщиками та селянами степових районів

на початку ХХ ст. характеризувалися значними залишками натурально-

кріпосницьких форм [4, с. 40]. Інакше кажучи, орендувавши у поміщика землю,

селянин розраховувався за неї переважно часткою зібраного врожаю (т. зв.

часткова оренда), меншою мірою – грошима [Там само, с. 41]. Виникав, на

перший погляд, певний парадокс: у Степовій Україні, де капіталізація та

індустріалізація сільського господарства були найбільшими порівняно з іншими

регіонами імперії, водночас зберігалися найбільша залежність селян від

поміщиків. Наскільки рентабельно використовував свою землю поміщик Півдня

України – питання риторичне, проте очевидно, що він «не давав можливість

(селянину) розширити екстенсивне заорювання, яке було основним засобом

капіталовкладення селянського господарства в цьому районі» [Там само, с. 42].

Одним із шляхів збільшення селянського земельного фонду була

скупівля поміщицької землі, і треба зазначити, що на Півдні ці процеси були

дуже активними. Від 1862 до 1914 р. дворяни-поміщики степових регіонів

продали 4 525 тис. дес., тобто 58,3 % своєї землі, і 80 % цієї землі викупили

саме селяни. Здавалося, що активна скупівля селянами поміщицької землі та

перехід у промисловість мали б зняти напругу у поміщицько-селянських

відносинах на Півдні, але цього не сталося. Причиною того було стрімке

зростання чисельності місцевого селянського населення. Від початку 1860-х рр.

населення степової зони України зросло на 296 % [4, с. 43], і це був найбільший

приріст порівняно з іншими регіонами країни. Як наслідок, після аграрної

реформи 1861 р. «із зростанням чисельності населення розмір окремого

селянського господарства повсякчас зменшувався – аж на чверть у чорноземних

73

районах» [3, с. 19]. Роздроблення селянського господарства, зменшення

розмірів селянських наділів природно породжувало такі категорії аграріїв як

безземельне та малоземельне селянство. Ці категорії фактично балансували на

порозі виживання, вибираючи між можливостями розірвати із селянським

способом життя, перейшовши працювати кудись на промислове підприємство,

та можливостями наймитування чи орендування землі у більш удачливих

односельців чи навіть поміщиків. Перший варіант полегшувався для селян

східної частини Південної України наявністю в регіоні значної кількості

фабрик, заводів, копалень та інших промислових підприємств.

Зростання чисельності селянського населення Півдня за умов прагнення

селян збільшити земельну власність шляхом скупівлі поміщицької землі

природно випливало на зростання ціни на землю. Якщо по всій Україні від

1860-х рр. вартість землі станом на початок ХХ ст. збільшилася у 9,3 рази, то у

південних районах – у 14,5 [4, с. 44]. Коло, по суті, замикалося:

південноукраїнські селяни прагнули викупити поміщицьку землю, що, у свою

чергу, роздувало ціну на неї і, як наслідок, унеможливлювало перехід її у руки

селян.

Те, що напруга в українському селі у дореволюційний час зростала,

свідчать чисельні факти заворушень, непокори, навіть повстань як проти

поміщиків, так і держави в цілому. Доволі потужним було т. зв. Полтавсько-

Харківське селянське повстання 1902 р. [3, с. 20; 7], яке відбулось, як бачимо, на

кордоні степу і лісостепу, у районах активної діяльності майбутніх махновців.

Неспокійно на Півдні, звісно, було і під час революції 1905–1907 рр. Розпочата

в 1906 р., у розпал революції, аграрна реформа, названа на честь її ініціатора

прем’єр-міністра Російської імперії П. Столипіна, мала заспокоїти село, зняти в

ньому соціальну напругу. Конкретний вплив цієї реформи на аграрний розвиток

Південної України досліджено згадуваним О. Приймаком [8].

Насамперед столипінська реформа прискорила процеси капіталізації

селянської спільноти. Як наслідок, «на Півдні України зменшилася площа

74

казенного, дворянського та купецького землеволодіння. За рахунок останніх

збільшився розмір селянської земельної власності. Напередодні революції він

дорівнював 9 914 720 десятин й складав 56,2 % всієї території регіону» [8,

с. 95]. Проте, як пам’ятаємо, збільшення селянського землеволодіння не робило

всіх селян заможними і самодостатніми. Столипінська реформа помітно змінила

структуру аграрних відносин Степової України. Якщо «...на загальні показники

розміру посівної площі, кількості худоби та реманенту, що знаходилися у селян

Півдня України, Столипінська реформа суттєво не вплинула», то соціальну

структуру південноукраїнського селянства протягом 1906–1917 рр. вона

значною мірою змінила [Там само, с. 96]. Реформа була спрямована на злам

традиційної селянської общини та індивідуалізацію селянського господарства.

Община, як формальний посередник між державою та окремим селянським

господарством, по суті ліквідовувалася, хоча як різновид неформальної

селянської самоорганізації пережила столипінську реформу. Саме

санкціонована державою руйнація общини робила незаможних, середніх та

заможних селян повноцінними соціальними категоріями сільського суспільства.

Така диференціація урізноманітнила соціальне життя не тільки села, а й імперії

в цілому, що не залишилося непоміченим представниками політичних сил. Саме

з цього часу зазначені категорії набувають, крім соціально-економічного, і

політичного значення.

О. Приймак звернув увагу на те, що визначальні зміни під впливом

реформи П. Столипіна в степовій зоні України «відбувалися не в загальній, а в

селянській системі землеволодіння. Внаслідок того, що реформа була

спрямована на індивідуалізацію господарювання, площа земельної власності

селян-одноосібників зросла у порівнянні з 1905 роком у 2,5 рази, а общинної –

зменшилася у 1,5 рази. При цьому в общинах регіону частка куплених земель

збільшилася в 1,2 рази» [Там само, с. 95].

Найбільші преференції від аграрної реформи 1906–1917 рр. отримало

заможне селянство. Це проявилося, насамперед, у тому, що «кількість

75

господарств заможних селян збільшилася на Півдні України в 1,5 рази.

Напередодні революції їх налічувалося 215 тис. (а до початку реформи їх було

143 тис.), що дорівнювало 33 % від загальної кількості дворів. Сільська

буржуазія сконцентрувала в своїх руках 68 % селянської посівної площі, 62 %

робочої худоби, 74 % простого та 94 % покращеного реманенту. В середньому

на одне господарство заможного селянина припадало у 1917 році 44 десятини

посіву, 3 коня, 8 голів худоби, 11 одиниць реманенту». Значна частина заможних

селян, що виходили з общини, водночас переселялися із сіл на власні хутори та

так звані відруби. Проте можливістю остаточного розриву зв’язків з общиною,

що її надавала столипінська реформа, на Півдні України скористалися близько

70 тис. заможників, тобто лише третина від загальної їх кількості тут. Дві ж

інші третини залишалися, подекуди суто формально, у складі общини. Ця

статистика є важливою з точки зору розуміння, чому махновці, які представляли

здебільшого середняцько-бідняцькі прошарки, під час революції 1917–1921 рр.

у принципі не вважали куркулів класовим ворогом і не прагнули їх знищувати,

як це пропонували більшовики. Крім того, дослідники не помічають «суттєвих

відмінностей між господарствами заможного селянина-общинника й міцного

самостійного хуторянина» [8, с. 96]. Небажання двох третин заможних не

виходити з общини можна пояснити у тому числі й суб’єктивним прагненням

дотримуватися давніх сільських традицій.

Одночасно із збільшенням чисельності заможних селян зростала

кількість і бідняцьких господарств. За даними О. Приймака, «якщо у 1905 році

їх частка дорівнювала 39 % загальної кількості дворів в регіоні, то в 1917 році –

53 %». Дослідник дає важливий критерій, за яким бідняцьке господарство

відрізнялося від середняцького: «В середньому на одне господарство бідняка

припадало 5,1 десятини посіву, яких не було достатньо навіть для забезпечення

прожиткового рівня». Дані О. Приймака дуже важливі у тому сенсі, що науково-

історична література, присвячена проблемам соціального структурування

селянства досліджуваного часу, як правило, не визначає чіткі критерії

76

диференціації селян, унаслідок чого важко провести межу між незаможником і

середняком залежно від конкретних регіонів, зокрема й для Південної України.

На жаль, запорізький дослідник не пояснює достатньо ясно механізм збідніння

селян в контексті столипінської реформи. Невже це відбувалося тільки тому, що

з виходом з общини третини куркулів занепала сама община, яка стала скоріше

формальним явищем і вже не надавала ніякої підтримки або менше

підтримувала своїх незаможних членів?

Таким чином, виглядає природно, що із збільшенням чисельності

незаможних та заможних селян внаслідок проведення столипінської реформи

скорочувалася кількість середняцьких господарств – на Півдні України у 2,4

рази. За даними того ж О. Приймака, у переддень революції 1917 р. тут їх

налічувалося 123 тисяч, що дорівнювало 17 % загальної кількості селянських

дворів у регіоні, причому «на один середняцький двір припадало 19,5 десятин,

яких було достатньо для ведення самостійного господарства» [Там само, с. 97].

Отже, кількість незаможних і заможних збільшилася за рахунок зменшення

кількості середняків. Та частина їх, яка збідніла, не могла не звинувачувати у

своїх проблемах столипінську реформу та державу, яка зініціювала останню.

Безперечно, це посилювало соціальне напруження в селі, і в епіцентрі

незадоволення у другій декаді ХХ ст. опинилася саме ця категорія колишніх

середняків. Їх незадоволення рано чи пізно мало конвертуватися у певну

систему політичних поглядів, можливо, й дій.

Збільшення чисельності бідняків і куркулів за рахунок середняків –

ситуація, характерна не тільки для Півдня України, проте лише тут та на

Поволжі, на думку О. Приймака, «внаслідок реформи виник чисельний

прошарок заможних селян. В інших регіонах більша частина середняків

поповнила ряди сільського пролетаріату» [Там само, с. 98]. Наведена цитата

потребує вдумливого осмислення, адже виходить, що середняцтво інших

регіонів, чий соціальний статус знизився до бідняцького, від реформи

постраждало значно більше, ніж відповідна частина середняків Степової

77

України. На Півдні ж за рахунок того, що інша частина середняків стала

заможнішою, у селі мав би знизитися градус соціального напруження.

Розглянемо деякі статистичні дані, що увійшли у науковий обіг, для розуміння

проблеми соціальної диференціації південноукраїнського села внаслідок

реалізації аграрної реформи П. Столипіна.

Звісно, селянське середовище Півдня, яке не було однорідним за

економічними показниками, зазнало певних суперечностей. У 1917 р.,

наприклад, селянські господарства Катеринославської губернії за розмірами

посівної площі, за даними радянського дослідника М. Кубаніна, розподілялися

таким чином: безпосівні – 28,8 %; до 1 десятини – 5,2 %; від 1 до 3 десятин –

14; 3–6 дес. – 16,3; 6–9 дес. – 12,1; 9–15 дес. – 12,9; понад 15 дес. – 10,7 % [4,

с. 45]. Інакше кажучи, безпосівних і малопосівних (до 3 дес.), тобто фактично

незаможних, господарств було 48 %, середньопосівних або середняцьких (від 3

до 9 дес.) – 28,4 %, із значною посівною площею або заможних (понад 9 дес.) –

23,6 %. Напередодні революції 1917 р. частка заможних у загальній масі

капіталізованих господарств Південної України дорівнювала 84 % [Там само,

с. 100].

Сучасні історики подають дещо іншу статистику, повідомляючи, що у

південноукраїнських губерніях у цілому станом на 1917 р. нараховувалось

37,5 % заможних селян, 19,1 % – безземельних (у цілому по Україні їх

нараховували 16,9 %), 43,4 – середняків [9, с. 23]. Щоправда, в останньому

випадку не враховується категорія малоземельних (незаможних) селян, тому

можна припустити, що вони розглядаються деякими істориками як підкатегорія

середняків. Маємо констатувати, що існують різні критерії, інколи абсолютно

штучні, визначення соціально-економічного статусу селянина початку ХХ ст.,

через що відповідні статистичні дані про диференціацію селянства, узяті із

різних джерел, дещо відрізняються між собою. Втім, всі ці дані дозволяють

дійти в цілому однозначного висновку про те, що диференціація селянства

Південної України, включно із майбутніми махновськими районами, була

78

найрізкішою: тут, порівняно з іншими регіонами України, утворилися

найчисельніші групи незаможних та заможних селян, проте важливу роль у

сільській спільноті відігравали середняки.

Щоправда, статистичні дані сучасних гуляйпільських краєзнавців про

диференціацію селянських господарств Гуляйполя на початку ХХ ст. свідчать

про дещо іншу ситуацію у майбутній столиці махновського руху. За даними

перепису 1899 р., тобто до початку впровадження столипінської реформи,

гуляйпільським селянам, зокрема, належало 12 242 десятини землі, яка

нерівномірно розподілялося між 1 045 селянськими господарствами. В селі було

тільки 15 т. зв. сторонніх, тобто безземельних господарств, 835 бідняцьких, 155

середняцьких і 40 куркульських [6, с. 15]. Тобто напередодні аграрної реформи

П. Столипіна селянство Гуляйполя диференціювалося таким чином:

безземельних – 1,4 %, незаможних – 80, середняків – 14,8 і заможних – 3,8 %.

Останні мали від 50 і більше десятин кожне, додатково орендуючи у

незаможних і середняків близько 2 тис. дес. На жаль, краєзнавці не наводять

необхідні критерії, за якими можна було б чітко відмежувати бідняцькі

господарства від середняцьких. Проте ясно, що в цілому господарства

незаможних селян та середняків за багатьма показниками були подібними,

водночас радикально відрізняючись як від безземельних, так і заможних. Також

на жаль, краєзнавці не описують соціальні трансформації селянського

середовища Гуляйполі, які відбулися під впливом столипінської реформи, хоча

не маємо жодних сумнівів, що на це село поширювалися загальні тенденції

Південної України.

Натомість щодо балансу поміщицького та селянського землеволодіння

дані гуляйпільських краєзнавців деякою мірою не відповідають висновкам

сучасних українських істориків. Пам’ятаємо, що О. Приймак оцінює частку

посівних площ поміщиків Півдня станом на 1905 р. приблизно у 25 % [8,

с. 100]. За даними ж краєзнавців, у 1899 р. навколо Гуляйполя понад 20

поміщицьких маєтків-господарств володіли понад 17 тис. дес. землі [6, с. 15],

79

або ж 58,5 % земельного фонду волості. Щоправда, і це треба усвідомлювати,

частина цієї землі могла не мати сільськогосподарське призначення.

У цілому внаслідок столипінської реформи селянство Півдня України

розшарувалося за такими пропорціями: незаможних і середняки – по 2/5,

куркулі – 1/5 [8, с. 100].

У лісостепових губерніях України, не кажучи про лісові, диференціація

селянства була не такою значною. Наприклад, у сусідніх із Катеринославською

губернією Полтавській і Харківській поділ селянських господарств на три

вищезазначені групи за розміром посівної площі був відповідно таким: 48,9,

37,6, 13,5 % та 40,1, 33,7, 26,2 % [4, с. 46]. Диференціація степового селянства

була суттєвішою і за іншими економічними показниками, наприклад за

кількістю коней у господарстві [4, с. 46, 47]. Багато хто з істориків підтверджує

той факт, що “в українському степу економічна диференціація селянства була

інтенсивнішою, аніж в інших місцях” України [2, с. 225, 253; 5, с. 67].

Не дуже відрізняються від сказаного й висновки М. Кубаніна: «1) процес

диференціації селянства у степу напередодні революції зайшов набагато далі,

ніж лісостепу; 2) степ мав більшу кількість бідняцьких елементів, ніж лісостеп;

3) середняцький прошарок... був набагато тонший у губерніях степу, ніж у

губерніях лісостепу. Середняк усе ж таки був основною групою села; 4)

середняк степу був більш заможний, ніж середняк лісостепу: перший в

основному був двокінний, маючи від 3 до 9 десятин посіву, другий був

однокінний за тієї ж кількості десятин посіву». Такі узагальнення радянського

дослідника, на нашу думку, тільки підтверджують і економічні позиції

південноукраїнських середняків, і їх політичний потенціал.

Свого часу, відповідно до нав’язаної історикам радянської доби

концепції класової боротьби, основна увага дослідників аграрної історії мала

фокусуватися на сільських незаможниках, нібито теоретичних союзниках

пролетаріату та його авангарду у вигляді ленінців-комуністів, і куркулів,

класового ворога трудящих. За такої установки значення середняка

80

недооцінювалося. Недарма М. Кубанін у своїй праці аналіз диференціації

південноукраїнського селянства початку ХХ ст. завершує висновками про

незаможників, мовляв, вони не мали політичної ваги, тому біднота на Півдні

«не впливала на життя села, адже за наявності значної індустрії вся вона

перетікала в неї, на селі залишалися середняки та заможні» [4, с. 48]. Звісно,

незаможники змушені були вирішувати переважно щоденні проблеми і

основній їх масі було не до політики. Проте, як можна побачити на прикладі

того ж Гулійполя, частина бідняцької молоді під впливом актуальних і

популярних тоді революційних ідей обирала шлях політичного радикалізму. У

1905–1910 рр. у селі діяла доволі чисельна анархістська група під

красномовною назвою «Союз бідних хліборобів» [6, с. 16, 17]. Крім того,

радянські дослідники, виходячи з теорії класової боротьби, завжди

абсолютизували соціальну диференціацію села взагалі і українського зокрема.

Для аргументації, як правило, використовувалися анґажовані джерела

інформації. Дослідник Г. Куромія звертає увагу, наприклад, на дані поета

В. Сосюри, який стверджував, що «народна ненависть до куркулів була в степу

дуже сильною» [5, с. 67]. Радянський дослідник Ю. Кирьяков взагалі називає

боротьбу селян з поміщиками першою соціальною війною, а боротьбу бідноти

із заможними селянами, куркулями – другою [2, с. 248].

Проте сучасні історики, в тому числі вітчизняні, доходять висновку, що

соціальний антагонізм українського села був менш проблемним, ніж стосунки

села і зовнішнього світу (міста, поміщиків, чиновництва, держави як такої).

Перед зовнішньою загрозою, навіть потенційною, село, як правило,

об’єднувалося. Недаремно під час революції 1917–1921 рр. більшовики доклали

максимальних зусиль, аби штучно розколоти українське село: це був єдиний

спосіб узяти його під повний контроль. Ось і Р. Конквест переконаний у тому,

що «дефект у більшовицьких поглядах на проблему села... – «винахід» або

принаймні значне перебільшення соціальних чи економічних відмінностей у

селянському середовищі». Крім того, британський історик помітив, що, «по

81

суті, ні Ленін, ні його спадкоємці так і не спромоглися дати чітке визначення:

хто такі куркуль, середній і бідний селянин з точки зору соціально-економічної

категорії» [3, с. 27]. Дійсно, якщо більшовики називала куркуля головним

соціально-політичним ворогом сільської бідноти, намагаючись нацькувати її на

заможних, то вони мали принаймні дати чіткі критерії куркуля як верстви.

Проте більшовицький режим як у теорії, так і на практиці трактував куркуля у

різних ситуаціях по-різному: як експлуататора, лихваря чи просто власника

значного наділу землі та великого поголів’я худоби. З цього випливає тільки

один висновок: куркуль слугував для цього режиму своєрідним жупелом, у

боротьбі з яким можна було встановити свою владу у селі.

Важко уявити, що до революції суперечності між різними категоріями

селянства становили основу соціально-економічного життя села. Припустимо, у

незаможників були підстави заздрити статкам заможних та вимагати від них

справедливішого ставлення до себе. Але для незлюмпенізованої частини

бідноти заможний селянин, куркуль завжди залишався взірцем справжнього

господаря, ґазди, яким хотів стати і сам незаможник. Навряд чи інше ставлення

до куркуля мав середняк. Обмежити земельні апетити заможних, не дати їм

можливість використовувати зв’язки з волосною адміністрацією, пом’якшити

економічну експлуатацію односельців – ось якими були основні вимоги до

заможного селянина з боку незаможного, але тут не було місця для мрій, тим

більше бажань про ліквідацію куркуля як явища. Тим більше не було підстав у

заможних бажати незаможним та середнякам лиха. Проте існувала ідея, яка

об’єднувала всі категорії селян в єдину корпорацію: позбавити поміщика його

землі, а якщо треба, то знищити усіх, хто стане на перешкоді тому. Ось тут і

треба шукати сутність майбутнього махновського й загальноукраїнського

селянського повстанського руху часів революції.

Другий важливий чинник загострення соціально-економічного життя

південноукраїнського села у передвоєнний і передреволюційний період також

був визначений державою, тобто зовнішньою щодо селян силою. У ході

82

реалізації столипінської реформи, як справедливо, на наш погляд, зазначає

О. Приймак, «руйнування урядом традиційних форм господарювання стала

причиною зростання соціального напруження на селі. Головним об’єктом

боротьби різних прошарків селянства в цей період була земля. У збереженні

колективної форми володіння нею були зацікавлені на Півдні України селяни-

середняки. Община, як виразник їх інтересів, чинила сильний опір

Столипінській реформі. Основними методами останнього були перехід від

общинного до подвірно-спадкового землекористування, відмові бажаючим на

вихід з общини та застосування щодо односельців економічного й

психологічного тиску з боку “миру”» [8, с. 106]. Отже, відносини між різними

категоріями південноукраїнського селянства між собою та й ще в контексті

впровадження по суті нав’язаної селянству державою аграрної реформи,

сильного зовнішнього подразника, важко у дійсності назвати іділією, проте й не

йшлося про братовбивчу боротьбу, як це намагалася показати радянська

історіографія. Навряд чи одна частина общини бажала знищити іншу, йшлося

тільки про відновлення традиційної общинної гармонії, у якій найбільше були

зацікавлені саме середняки, значною мірою незаможні та якоюсь мірою заможні

селяни.

Махновщина, представлена здебільшого бідняцтвом і середняцтвом,

ставала, таким чином, на захист общинних традицій. Якою мірою з цим

стикується ідеологія анархізму (особисто Махно надавав перевагу

колективному, хоча поцінував індивідуальне), – питання риторичне. У

підтримці махновцями общинних порядків, звісно, можна побачити й архаїзм,

проте таку інтерпретацію махновської ідеології можна відразу визнати

примитивною.

Як пам’ятаємо, дані радянських та сучасних істориків щодо

статистичного балансу між кількістю незаможних, середняцьких та заможних

господарств Півдня України помітно розходяться. Хоча М. Кубанін зазначає

джерело статистичних даних, на яких обґрунтовує соціально-економічний поділ

83

селян Катеринославщини (це матеріали економіста УСРР М. Гуревича,

підготовлені у 1925 р. до чергової партконференції [1]), проте їх походження не

дає підстав для повної довіри: виникає враження навмисного збільшення

кількості незаможників за рахунок зменшення чисельності середняків. Але для

чого? Очевидно більшовицькому режимові було важливо показати більшу

кількість бідноти (яка, не забуваймо, вважалася союзником комуністів), що мало

б символізувати безперспективність боротьби за прихильність

південноукраїнського села для будь-якої іншої політичної сили, включаючи

махновський рух. Тобто така статистика теоретично унеможливлювала

перемогу останнього. Для штучного збільшення кількості незаможників треба

було, ясна річ, зменшити показники по інших категоріях селян. Заможних не

чіпали: їх кількість, по-перше, мала обґрунтувати усю складність боротьби

більшовиків за українське село, по-друге, довести куркульський характер

махновщини. Отже, є підстави вважати, що більшовицькі економісти штучно

занижували кількість середняків Півдня. Середняк у науково-історичних

дослідженнях радянської доби завжди мав невизначену політичну фізіономію,

трактувався як дрібний сільський буржуа, якого більшовикам у принципі не

важко було переконати у своїй правоті.

На наше переконання, проблема середнього селянства Південної

України є ледь чи не основною при з’ясуванні дійсної суті селянського

повстанського руху у степовій зоні під час революції, зокрема махновщини та

григор’євщини. Саме середняки склали бойове ядро махновського руху, дали

абсолютний відсоток його командного складу. У дореволюційний період

середняк, маючи можливості для власного господарювання (земля, робоча

худоба, реманент, якийсь капітал), не поспішав кидати господарство і йти у

промисловість. У нього, на відміну від незаможника, не було потреби

наймитувати у поміщика. Але, не маючи можливостей для розширення

земельного наділа, він, як будь-який працьовитий селянин, прагнув покращити

результати свого господарювання, стати більш заможним. Проте брак землі на

84

Півдні ставав йому на заваді. Значна кількість середняків, які не з власного

бажання, а внаслідок проведення аграрної реформи П. Столипіна потрапили в

розряд бідноти, лише загострювала соціальне-економічне життя

передреволюційного села. Загальна ситуація в Російській імперії на початку

ХХ ст. переконувала середняцтво та розорених середняків у тому, що

еволюційно-правовим шляхом змінити своє безперспективне становище шансів

не було. Звикши бути самостійним в економічному сенсі, середняк намагався

бути самостійним і в політичних поглядах. Насиченість регіону промисловими

центрами, де зосереджувалися чималі сили тодішньої революціонерії, сприяла

політичному розвиткові й села, в якому основним споживачем революційної

ідеології здебільшого ставало середняцтво і та частина незаможних, яка не

поспішала залишити село і в усьому орієнтувалася на середняків. Про певну

активність незаможно-середняцької частини південноукраїнського селянства на

початку ХХ ст. свідчить той факт, що саме ця верства дала махновському рухові

левову частку командного складу. Якби у дореволюційний період, включаючи

добу Першої світової війни, махновські командири не мали розвинутої системи

певних політичних поглядів і переконань, їм важко було б під час революції

очолювати і вести за собою таку велику кількість людей і витримувати

фактичну конкуренцію з боку інших, доволі потужних військово-політичних

сил.

Бібліографічні посилання1. Гуревич М. Б. К вопросу о дифференциации крестьянского хозяйства

УССР. Материалы к Всеукраинской партконференции / М. Б. Гуревич. – Х., 1925. – Оч. 1.

2. Кирьяков Ю. Крестьянство степной Украины в годы первой мировой войны (1914–1916 гг.) / Ю. Кирьяков // Особенности аграрного строя России в период империализма. – М., 1962. – С. 223–253.

3. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і гоодомор / Р. Конквест; пер. з англ. – К., 1993.

4. Кубанин М. Махновщина / М. Кубанин // Шумов С. А., Андреев А. Р. Махновщина. – М., 2005. – С. 25–293.

85

5. Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки / Г. Куромія; пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; передм. Г. Немирі. – К., 2002.

6. Кушнір І. Гуляй-Поле / І. Кушнір, В. Жилінський. – Запоріжжя, 2007.7. Лещенко М. Н. Полтавсько-Харківське селянське повстання 1902 /

М. Н. Лещенко // Українська Радянська енциклопедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://leksika.com.ua/10430717/ure/poltavsko-harkivske_selyanske_povstannya_1902

8. Приймак О. Столипінська аграрна реформа на Півдні України. (1906–1917 рр.) / О. Приймак. – Запоріжжя, 2002.

9. Турченко Ф. Г. Південна Україна: Модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. – 1921 р.): Історичні нариси / Ф. Г. Турченко, Г. Ф. Турченко. – К., 2003.


УДК 94(477) «1906»

Н. А. Ковальова

ДВНЗ «Український державний хіміко-технологічний університет»

ПРОБЛЕМА «СЕЛЯНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ» У ДІЯЛЬНОСТІІ ДЕРЖАВНОЇ ДУМИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1906 р.)

У статті проаналізовано ставлення депутатів І Державної думи до селянського руху, розуміння ними масштабів і гасел селянської боротьби. Охарактеризовано позиції в обговоренні аграрно-селянської проблеми фракцій конституційних демократів, трудовиків та РСДРП.

Ключові слова: Державна дума, «селянська революція», аграрне питання, селянство, «земля і воля».

Анализируется отношение депутатов I Государственной думы к крестьянскому движению, восприятие ими масштабов и лозунгов крестьянской борьбы. Характеризуются позиции при обсуждении аграрно-крестьянской проблемы фракций конституционных демократов, трудовиков и РСДРП.

Ключевые слова: Государственная дума, «крестьянская революция», аграрный вопрос, крестьянство, «земля и воля».

The article considers the characteristic of «peasant revolution» problem given by the deputies of State Duma І in Russian Empire (27, April – 8, July, 1906). The target of the research is to ascertain attitude of the deputies of State Duma І towards the peasant movement and their realizing of peasant requests in revolution 1905–1906. The source of the research is based on stenographic reports and memories of Duma І deputies.

The author has analyzed attitude of government, land owners, representatives of different factions and parties (cadets’, trudoviks’, democratic reforms) towards the reasons of peasant movement and their understanding of peasant struggle scale. The role of political situation in solving agrarian question is also noted – the Duma performed considering of peasants’ requests not from economical but political point of view.

The characteristics of position of constitutional democrats, trudoviks and RSDWP as for agricultural & peasant problem are given. It is mentioned that the ways of solving

Н. А. Ковальова, 201486

http://leksika.com.ua/10430717/ure/poltavsko-harkivske_selyanske_povstannya_1902

http://leksika.com.ua/10430717/ure/poltavsko-harkivske_selyanske_povstannya_1902

agrarian question and appeasing of peasantry generally corresponded to parties programs: cadets and trudoviks proposed their own agrarian bills, and RSDWP faction came to nothing more than declaration of their program of land municipalization.

The uniting slogan for Duma І was the request of «land and liberty» (in more complete treating: «rights, land and liberty»). Duma debate on agrarian question, that had spontaneous type, facilitated peasantry political breeding and strengthening of parties’ organizational activities in State Duma ІІ. Drastic character of methods of approach towards agrarian question expressed in Duma debate became one of the main reasons of Duma І dissolution.

Key words: State Duma, «peasant revolution», agrarian question, peasantry, «land and liberty».

Селянський рух в умовах революції 1905–1907 рр. визначив одним з

основних у діяльності І та ІІ Державних дум Російської імперії обговорення

аграрного питання. Якщо діячі РСДРП на партійних з’їздах за кордоном

пропонували революційний шлях вирішення аграрного питання («аграрна

революція»), то на засіданнях І-ІІ Дум представники різних політичних сил,

селянські депутати отримали можливість легально висловити не менш

радикальне ставлення до вирішення аграрно-селянської проблеми. Ініціаторами

думського аналізу «селянської революції» стали конституційні демократи та

трудовики.

В історичній науці тема аграрної проблематики у діяльності І-

ІІ Державних дум є привабливою для вітчизняних науковців. Аналізу участі

українських депутатів та розробці думських аграрних законопроектів

присвячені праці О. О. Коника, В. І. Милька, О. П. Реєнта [5; 6; 10; 12]. Однак

поза увагою дослідників залишаються аспекти діяльності І-ІІ Державних дум,

пов’язані з розвитком ідеї «селянської революції», прихильниками якої

виступали діячі РСДРП.

Метою даного дослідження є з’ясування ставлення депутатів І Думи до

селянського руху та усвідомлення ними селянських вимог періоду революції

1905–1906 рр. Джерельну базу дослідження складають стенографічні звіти

І Думи, які є цінним джерелом для вивчення соціальної свідомості селянства [6,

с. 58] та характеристики політичного аспекту аграрно-селянської проблеми у

Російській імперії.

87

Діяльність І Думи тривала з 27 квітня до 8 липня 1906 р. Її робота

відбувалася на тлі сильного революційного руху [3, с. 119] і, зокрема,

селянських заворушень. Могутньою зброєю для координації народних повстань

у 140 мільйонній країні вважав обговорення аграрного питання у Думі один з

лідерів меншовиків Ф. І. Дан [15, с. 299]. Думські дебати, основою яких стало

земельне питання, розтягнулися на три тижні [4, с. 32]. Обговоренню земельної

реформи були присвячені 16 із 38 засідань І Думи [10, с. 38].

Першими свій варіант вирішення аграрного питання запропонували

представники фракції конституційних демократів: 8 травня 1906 р. на шостому

засіданні Думи вони подали «проект 42-х», який передбачав примусове

відчуження частини поміщицьких земель за викуп [1, с. 248–251]. В основу

програми партії кадетів були покладені погляди з аграрного питання відомого

фахівця з фінансового права, професора Московського університету

М. Я. Герценштейна. Він був головою аграрної комісії у партії кадетів, у І Думі

– головою першої (головної) підкомісії аграрної комісії з аграрного питання і

тричі виступав на засіданнях І Думи з аграрного питання (18, 19 та 23 травня

1906 р.). Його позицію, за спогадами В. Г. Короленка, бурхливо підтримували

селяни і так само ненавиділи праві депутати [7, с. 94, 96]. Члени фракції

кадетів, до якої входив 161 депутат [16, с. XXIV], стали ініціаторами думських

дебатів з аграрно-селянської проблеми.

Представники уряду і великих землевласників дотримувалися спільної

позиції, відстоюючи тезу про неприпустимість примусового відчуження

приватновласницьких земель, у тому числі і придбаних селянами, про що

заявив голова Ради міністрів І. Л. Горемикін 13 травня 1906 р. на 8 засіданні

І Думи [1, с. 322]. Товариш міністра внутрішніх справ В. І. Гурко 23 травня

1906 р. визнав особливу гостроту малоземелля частини населення лише у

деяких губерніях, насамперед малоросійських (Чернігівська, Полтавська,

Подільська) [Там само, с. 566]. Великі землевласники винними у розгортанні

селянських виступів вважали революціонерів. Князь М. С. Волконський, один із

88

засновників партії октябристів, автор праць із питань поміщицького

землеволодіння, у своєму основному виступі з аграрного питання 18 травня

1906 р. причиною земельних рухів і пограбувань назвав агітацію лівих сил, які

використовували прагнення селян отримати землю для підняття «однієї частини

населення проти іншої». На його погляд, інтенсивність селянського руху

залежала не від малоземелля, а від діяльності агітаторів [Там само, с. 458].

Виступ князя М. С. Волконського викликав бурхливу полеміку, участь у

якій взяли кадети, трудовики, представники інших фракцій. Увагу депутатів

І Думи на нерозуміння урядом соціальних і економічних причин аграрних

заворушень звернув 23 травня 1906 р. один із лідерів земського руху, член партії

кадетів, депутат від Тверської губернії І. І. Петрункевич [Там само, с. 569].

Гострота політичного моменту («життя поставило селянське питання ребром»),

на його погляд, загрожувала Росії «новою Цусімою». Уряд не вивчав селянські

виступи, вбачаючи їх причини в агітації і підбурюванні. «Невже російський

народ – суцільний грабіжник, якого обіцянкою землі можна нацькувати на свого

сусіда?» – задавав питання І. І. Петрункевич [Там само, с. 570]. Із

звинуваченням правих у нерозумінні причин селянських повстань виступив

депутат від Подільської губернії, трудовик І. К. Заболотний: «Агітатором був

голод» [Там само, с. 701]. Відкинув роль агітації лівих партій у виникненні

селянських заворушень і депутат від Чернігівської губернії, трудовик

Л. З. Остроносов: «Селяни стали знати ліві партії недавно, а до цих пір ми,

селяни, не знали цих партій» [Там само, с. 868].

«Короткозорим поглядом» охарактеризував 4 липня 1906 р. вплив

агітації й діяльності революціонерів на розвиток селянського руху депутат від

Тверської губернії, земський діяч, засновник партії демократичних реформ

В. Д. Кузьмін-Караваєв. На його погляд, аграрні заворушення були викликані

комплексом чинників [2, с. 1960, 1961]. Інший член партії демократичних

реформ, депутат від Херсонської губернії (волосний писар) М. П. Федченко на

засіданні 9 червня 1906 р. намагався знайти «золоту середину» у цій дискусії,

89

коли одні депутати звинувачували уряд, а інші – революціонерів. М. Федченко

був очевидцем двох погромів (вчиненого мобілізованими до війська в

Олександрії та розграбування поміщицьких маєтків). Причина селянських

виступів, на його думку, полягала у безпросвітній темноті і безправ’ї селянства

[Там само, с. 1190, 1191].

Масштаби селянської боротьби визнавали навіть помірковані праві

депутати. О. О. Гвоздєв (земський начальник Крапивенського повіту Тульської

губернії) 4 липня 1906 р. констатував: «Аграрні заворушення і аграрні погроми

охопили всю Росію; в одному місці вони сильніші, в іншому слабші, але майже

немає такої місцевості, де б їх не було» [Там само, с. 1971]. «Аграрною війною»

5 червня 1906 р. назвав селянські виступи представник кадетської фракції,

земський службовець, депутат від Курської губернії, Г. М. Шапошников. У ході

цієї «аграрної війни» селянство «рідше мечем, а частіше вогнем, змушене було

завойовувати собі землю і волю» [Там само, с. 978].

На гостроту політичної ситуації при вирішенні аграрного питання

постійно звертали увагу Думи кадети і трудовики. М. Я. Герценштейн 19 травня

1906 р. констатував, що у час, який переживає Росія, треба діяти надзвичайно

енергійно [1, с. 524]. Не зволікати із вирішенням аграрного питання закликали

кадетські депутати Ф. В. Татаринов (Орел), А. Ф. Грабовецький (Київська губ.),

М. А. Колпаков (Санкт-Петербурзька губ.), Г. М. Шапошников (Курська губ.)

[Там само, с. 819, 837; 2, с. 932, 980], а також селянські депутати-трудовики,

зокрема представник Харківської губернії Д. І. Назаренко [Там само, с. 494,

495]. В умовах тривалих дискусій чи бездіяльності Думи селяни, як попереджав

М. Колпаков, візьмуться за вирішення аграрного питання революційним

шляхом [2, с. 932]. Цьому сприяв, на думку кадета, земського діяча

П. О. Сафонова (Костромська губ.), висловлену 4 липня 1906 р., настрій села,

зумовлений масштабними репресіями: «крайнє нервовий і напружений,

тривожний» [Там само, с. 1982]. Депутат від Чернігівської губернії, професор,

трудовик Т. В. Локоть відзначав, що у земельному питанні І Дума стояла

90

швидше на революційному, ніж конституційному ґрунті, розглядаючи його не з

господарської точки зору, а з політичної. Іншого виходу для заспокоєння країни

вона не бачила [8, с. 213].

Шляхи вирішення аграрного питання і способи заспокоєння селянства

представники різних фракцій пропонували відповідно до своїх земельних

законопроектів. М. Я. Герценштейн 19 травня 1906 р. констатував: «Нині

пожежа, її треба гасити, а погасити можна лише збільшенням площі

землеволодіння» [1, с. 529]. У виступі 23 травня він відкинув висунуті урядом

звинувачення партії кадетів у чорному переділі, назвавши їх «аграрною

провокацією». Партія відмовилася від націоналізації землі і її програма не

порушувала інтересів дрібного землеволодіння. Однак без примусового

відчуження аграрна реформа, на його погляд, була неможливою [Там само,

с. 574, 575]. Інший член партії кадетів, професор Л. Й. Петражицький 18 травня

1906 р. обґрунтував правові підстави примусового відчуження землі [Там само,

с. 451, 452]. Поряд з наділенням селян землею, вважаючи його тимчасовим

заходом, він пропонував й іншу «розумну аграрну політику», спрямовану на

працевлаштування вихідців з селян у містах, їх перехід до інших, більш

заможних і освічених класів [Там само, с. 453]. Таким чином, вирішення

аграрного питання він вбачав у ліквідації перенаселення, необхідності

поширення освіти серед селянства [Там само, с. 456].

Трудовики власний аграрний «проект 104-х» подали 23 травня 1906 р.

[Там само, с. 560]. Підготувала свій «проект 33-х» і фракція соціалістів-

революціонерів [2, с. 1142, 1153–1156]. Однак 8 червня 1906 р., після гострої

критики з боку правого крила, октябристів та кадетів, більшістю голосів (140

проти 78) депутати І Думи забалотували передачу цього законопроекту до

аграрної комісії [Там само, с. 1150].

16 червня 1906 р. вперше з декларацією думської фракції РСДРП, яка

відображала програмні вимоги партії, в тому числі муніципалізацію землі,

виступив С. Д. Джапарідзе [4, с. 56; 9, с. 198–202]. Соціал-демократична

91

фракція у І Державній думі оформилася досить пізно – у червні 1906 р. Очолив

її журналіст Н. М. Жорданія. До її складу ввійшли 18 осіб, які були виключно

меншовиками. Серед них були чотири депутати від українських губерній –

робітники М. І. Михайличенко, З. І. Вировий, Б. Д. Діденко та В. О. Ільїн [5,

с. 223; 9, с. 484; 14, с. 181, 214]. Представництво соціал-демократів становило

3,5 % від загального складу Думи (499 депутатів) [14, с. 180]. Розвинути своєї

діяльності соціал-демократична фракція не встигла і її вплив на роботу Думи

був досить слабким [8, с. 264]. Однак соціал-демократи внесли у діяльність

Думи ідею політичної боротьби, використовуючи думську трибуну для

пропаганди своїх поглядів [4, с. 56, 57, 132].

Депутати різних фракцій також озвучили накази, які вони отримали від

селян. Як відзначає О. І. Скворцов, заклик «землі і волі» став гаслом майже всієї

Думи. Навколо нього об’єдналися як ліві (соціалістичні) партії, так і

представники поміркованого лібералізму (конституційні демократи) [13, с. 106,

122, 124]. Представники партії кадетів А. Ф. Грабовецький (Київська губ.),

Г. М. Шапошников (Курська губ.), автономіст Щ. А. Понятовський (Волинська

губ.), соціал-демократ М. І. Михайличенко (Катеринославська губ.) відзначили,

а то й намагалися проаналізувати основні вимоги селян – «землі і волі» [1,

с. 838; 2, с. 978, 981, 982]. Найбільш обґрунтовано селянські вимоги виклав

трудовик А. Ю. Тесля (Полтавська губ.): «Права, земля і воля». На його погляд,

безземелля, обмеженість у правах, відсутність доступу до освіти, перешкоди по

службі тощо довели селян до «межі терпіння і спокою» [Там само, с. 848]. За

надання селянам землі, права, вільного життя, доступу до науки виступав член

партії демократичних реформ М. П. Федченко (Херсонська губ.) [2, с. 1191].

Вимога землі була наріжним каменем для селян, переважна більшість яких

сподівалася отримати її законним шляхом [4, с. 117, 118]. Уперше на високому

представницькому рівні селянські депутати отримали можливість розповісти

про народні страждання, через що І Дума отримала назву «Дума народного

гніву» [Там само, с. 85; 8, с. 22]. Дискусії з аграрного питання, за спогадами

92

депутата від Пензенської губернії, кадета М. Ф. Єзерського, проходили

безсистемно, мали академічний характер. Більш плідні розмови про землю, які

впливали на свідомість селянських депутатів, йшли в кулуарах Думи [Там само,

с. 33]. Думські дебати відіграли значну агітаційну, спонукальну роль у

політичному вихованні народних мас [Там само, с. 86; 8, с. 4, 5].

На початку червня 1906 р. аграрні проекти було передано до комісії і

тимчасово обговорення на думській трибуні припинилося [Там само, с. 70].

Після урядового звернення до народу від 20 червня 1906 р. Дума 26 червня

ухвалила необхідність проголошення власного звернення [Там само, с. 73]. На

засіданні 6 липня 1906 р. депутати редагували звернення Думи до народу з

аграрного питання, у якому викладалися принципи реформи, запропоновані

аграрною комісією Думи [Там само, с. 105]. 8 липня відбулося засідання

аграрної комісії. Однак звіт двох останніх засідань 6 і 7 липня після розпуску

І Думи був вилучений за розпорядженням уряду [Там само, с. 79, 80].

І Державна дума проіснувала всього 72 дні і була розпущена 8 липня

1906 р. Вже наступного дня близько половини депутатів зібралися на нараду у

Виборзі (територія Фінляндії). До них приєдналися представники Центральних

комітетів кадетської партії, РСДРП та соціалістів-революціонерів. Результатом

роботи цих самочинних зборів стала поява 10 липня відозви «Народові від

народних представників» (її підписали 180 депутатів). Вона містила

запропонований кадетами заклик до громадянської непокори, тобто відмову від

сплати податки і несення військової служби [14, с. 185, 186].

Селянство цієї відозви не зрозуміло – Російська імперія виявилася не

готовою до таких способів боротьби. У Сорочинцях на Полтавщині, за

спогадами депутата І Державної думи, члена партії народної свободи

Я. К. Імшенецького, селяни, які прочитали цю відозву, говорили, що можна було

б розгромити винну крамницю чи здійснити інші подібні дії, а несплата

податків і відмова постачати рекрутів не були характерними для їхнього життя

[11, с. 43]. У Російській імперії наступила політична криза, яка тривала

93

протягом близько трьох тижнів.

18 липня 1906 р. один з головних ідеологів кадетської партії та її

аграрної програми М. Я. Герценштейн був вбитий чорносотенцями у

курортному містечку Теріокі на території Фінляндії (нині Зеленогорськ). Він

був, за спогадами М. Ф. Єзерського, найбільш авторитетним і популярним

фахівцем в Думі з аграрного питання [4, с. 122]. Багато депутатів Думи, зокрема

тих, що підписали Виборзьку відозву, зазнали переслідувань з боку влади.

І Державна дума, намагаючись уникнути революційного шляху

вирішення аграрного питання, започаткувала дискусію за участю різних

політичних сил. Депутати (кадети, трудовики, представники інших партій)

проаналізували причини селянського руху, його масштаби, гасла селянської

боротьби. Об’єднуючим гаслом для І Думи стали вимоги «землі і волі» (у більш

повному трактуванні: «права, земля і воля»). Думські дебати з аграрного

питання, які мали стихійний характер, сприяли політичному вихованню

селянства, посиленню організаційної діяльності партій у ІІ Державній думі.

Однак радикальний характер висловлених у думських дебатах підходів до

вирішення аграрного питання став однією з основних причин розпуску І Думи.

Бібліографічні посилання1. Государственная дума, созыв первый, 1906, сессия первая / Стенографические отчеты.

Т. 1: Заседания 1–18 (с 27 апреля по 30 мая). – Спб., 1906.2. Государственная дума, созыв первый, 1906, сессия первая / Стенографические отчеты.

Т. 2: Заседания 19–38 (с 1 июня по 4 июля). – Спб., 1906.3. Дубровский С. М. Крестьянское движение в революции 1905–1907 гг. /

С. М. Дубровский. – М., 1956.4. Езерский Н. Ф. Государственная дума первого созыва / Н. Ф. Езерский. – Пенза, 1907.5. Коник О. О. Депутати Державної думи Російської імперії від губерній Наддніпрянської

України (1906–1917 рр.) / О. О. Коник. – Д., 2013.6. Коник О. О. Селянські депутати з України в І і ІІ Державних думах Російської імперії /

О. О. Коник // Український історичний журнал. – 1995. – № 1. – С. 58–66.7. Короленко В. Г. Земли! Земли!: Мысли, воспоминания, картины / В. Г. Короленко. – М.,

1991.8. Локоть Т. В. Политические партии и группы в Государственной думе / Т. В. Локоть. –

М., 1907.9. Меньшевики. Документы и материалы. 1903 – февраль 1917 гг. – М., 1996.10. Милько В. І. Аграрне питання у діяльності депутатів від українських губерній та міст

І-ІІ Державних дум Російської імперії (1906–1907 рр.) / В. І. Милько // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2011. – Вип. ХІХ. – С. 37–58.

94

11. Нестуля О. О. До характеристики громадського руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. на Полтавщині (автобіографія Я. К. Імшенецького) / О. О. Нестуля // Археологічний літопис Лівобережної України. – 1997. – № 1–2. – С. 39–44.

12. Реєнт О. П. Українці в Державній Думі Російської імперії / О. П. Реєнт // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2009. – Вип. XVI. – С. 318–335.

13. Скворцов А. И. Аграрный вопрос и Государственная дума / А. И. Скворцов. – С.-Пб., 1906.

14. Тютюкин С. В. Меньшевизм: страницы истории / С. В. Тютюкин. – М., 2002.15. Четвертый (Объединительный) съезд РСДРП. Апрель (апрель–май) 1906 года.

Протоколы. – М., 1959.16. Члены Государственной Думы (портреты и биографии): Первый созыв, 1906–1911 г.

(сессия продолжалась с 27 апреля по 9 июня 1906 г.) / сост. М. М. Боиович. – М., 1906.


УДК 94(477.63) «1919»

В. П. Бурмага


ДО ПИТАННЯ ПРО ВЗАЄМОВІДНОСИНИ МІЖ УКРАЇНСЬКИМ СЕЛЯНСТВОМ ТА ЧАСТИНАМИ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ У 1919 р.

(НА ПРИКЛАДІ КАТЕРИНОСЛАВЩИНИ)

У статті зроблено спробу розкрити окремі елементи складного процесу формування відносин між українськими селянами та частинами Червоної армії. Наводяться факти щодо згубності дій представників військового відомства, які сприяли суттєвому напруженню в регіоні й формували негативне ставлення до радянської влади з боку селян.

Ключові слова: громадянська війна, Червона армія, українські селяни, продовольче питання, постачання, реквізиції.

В статье сделана попытка раскрыть отдельные элементы сложного процесса формирования отношений между украинскими крестьянами и частями Красной армии. Приводятся факты относительно губительность действий представителей военного ведомства, которые способствовали существенному напряжению в регионе и формировали негативное отношение к советской власти со стороны крестьян.

Ключевые слова: гражданская война, Красная армия, украинские крестьяне, продовольственный вопрос, снабжение, реквизиции.

The article shows the role of the military units of the Red Army in reinstating of the Soviet regime at the end of 1918 – in the beginning of 1919 in Katerynoslav region. Political departments of military forces provided the organization of local revolutionary committees. Being the bearer of the Bolshevik authoritiy Red Army didn’t stand out with a high level of discipline, training and organization. Documents certifying the numerous violations of law and abuses that were committed by separate departments of Ukrainian Workers and Peasants Red Army.

Subsequently commanders and soldiers were involved in mass resolving of food issues

В. П. Бурмага, 201495

on the territory that was under Bolsheviks control. During such measures there were often some conflicts between the Ukrainian peasants and the military that have quickly evolved to a rather tough confrontation. This was also caused by a large number of abuses and violations that were committed by the military. At the same time in some regions quite business relations were formed between the local population and military that was achieved mainly through mutual understanding.

It is also reported that under conditions of Civil War there has been considerable increasing of marginal sentiments, especially it can be seen in the example of the «lower classes».

Key words: civil war, the Red Army, Ukrainian peasants, foodstuff issue, supply, requisitions.

Становлення радянської влади в Україні відбувалося доволі складно й

болісно, у кілька етапів, що обернулося для населення країни та українського

селянства зокрема багатотисячними людськими жертвами, масштабними

матеріальними втратами та руйнівними морально-психологічними

стражданнями. Встановлення і дослідження нових історичних фактів, про які

можна дізнатись із документів цього періоду, допомагає відтворити загальну

картину соціальної катастрофи та сприяє глибшому розумінню складного й

загадкового феномену громадянської війни, в тому числі й на теренах

Катеринославщини.

В останні дні 1918 р. повстанці під керівництвом більшовиків спільно з

махновцями оволоділи Катеринославом, після чого місцевий воєнно-

революційний комітет повідомив про поновлення радянської влади [11, с. 263].

Але на більшості території України, а згодом і на Катеринославщині, носієм

радянської влади, її збройним оплотом стала Червона армія, політвідділи якої з

просуванням фронту створювали ревкоми, первинні органи більшовиків.

Незабаром військові частини стали рушійною силою організованих

більшовиками докорінних змін і нововведень. Принагідно зазначимо, що

Червона армія комплектувалася переважно селянами; у соціальній структурі

Катеринославщини українські селяни ж, відповідно до своєї чисельності,

посідали чільні позиції. Отже, дослідження окремих аспектів складних і

суперечливих стосунків між військовими частинами більшовицької армії й

96

українськими селянами на тлі загальних подій сприятиме, на наш погляд,

повнішому і чіткішому розумінню атмосфери громадянської війни.

В умовах війни командири зобов’язані управляти підпорядкованими

військовими частинами та установами, встановлювати відповідний режим на

території їх дислокації, контролювати тил для розташування різних військових і

допоміжних структур, до обов’язків яких належить організація евакуаційного,

продовольчого та іншого вкрай важливого забезпечення. При вирішенні цих

завдань неабияке значення має ставлення цивільного населення до воюючих

сторін. Процес формування цивільно-військових відносин періоду

громадянської війни має певні особливості, пов’язані з тим, що в центрі

багатьох заходів новостворених органів більшовицької влади нерідко

опинялися червоноармійці та їхні командири. Візьмемо хоча б вирішення

стратегічно важливого для радянської влади продовольчого питання й

реалізацію відповідної політики на Катеринославщині, жертвою якої ставало

українське селянство. Ці заходи супроводжувалися масовими конфліктами та

різного роду ексцесами, які подекуди попросту розхитували й без того нестійке

становище пануючого режиму, підштовхувало селян до різного роду спротиву,

включаючи збройні виступи. Не секрет, що для ліквідації селянського

повстанського руху більшовики були вимушені створити так званий внутрішній

фронт, військовий контингент якого з боку влади навесні 1919 р. сягав близько

24 тис. бійців, що безперечно впливало на формування політичної атмосфери

на селі [2, с. 108].

Аби надати більшої об’єктивності у висвітленні поставленої проблеми,

необхідно враховувати передумови, які склалися напередодні цих подій.

Наведемо спогади російського генерала П. Краснова, котрий у квітні 1917 р.

командував 2-ю зведеною козачою дивізією під час бойових дій на території

сучасної Білорусі. Після лютневих 1917 р. подій ситуація у військах набула

вибухонебезпечного характеру. Практично повна відсутність дисципліни та

хаос стали нормами армійського повсякдення. Так, наприклад, солдати 172-ї

97

піхотної дивізії, йдучи через білоруські села до лінії фронту на зміну з’єднанню

Краснова, «вогнем і мечем відбирали у мешканців все їстівне, заради утіхи

розстрілювали із гвинтівок корів, ґвалтували жінок, відбирали гроші». Офіцери

переважно були залякані й виявилися неспроможними контролювати ситуацію

у військових частинах [10, с. 13]. В умовах бурхливих революційних

перетворень солдати нерідко поводилися як жорстокі маргінали, що очікували

обіцяного «земного раю» та соціального дива [9, с. 102].

Перші кроки більшовицького уряду щодо формування збройних сил

відповідали принципам демократичності (духу часу), які виявилися

несумісними із загальноприйнятими нормами військового будівництва.

Декретні документи більшовиків, видані у листопаді та грудні 1917 р., усували

армійські ранги й підпорядковували військові формування солдатським

комітетам (виборчим органам), які, до речі, обирали собі командирів [12, с. 61].

У січні–травні 1918 р. червоногвардійські загони комплектувалися з числа

добровольців, але реальне життя внесло суттєві корективи, й через відповідні

обставини більшовицький уряд був вимушений запровадити загальний

військовий обов’язок і провести на контрольованій території низку мобілізацій.

Такий механізм забезпечував швидке чисельне зростання війська, але його

боєздатність та дисциплінованість залишалися на низькому рівні. За спогадами

учасників подій, це була здебільшого слабко навчена, погано забезпечена, з

«партизанськими замашками» піхота й кіннота [1, с. 52].

Не відрізнялась особливою дисциплінованістю й Українська робітничо-

селянська червона армія, основу якої складали добровільно сформовані

підрозділи, а контроль за їх діяльністю здійснювала Вища військова інспекція.

За результатами перевірки Катеринославського гарнізону в березні 1919 р. було

встановлено, що в складі комендатури міста працював особливий відділ,

діяльність якого існуючими штатами не передбачалась. До того ж його робота

була спрямована на боротьбу з «політичними злочинами, спекуляцією та

пияцтвом серед цивільного населення». Співробітники відділу вдавалися до

98

вилучення у населення «надзвичайного податку», проводили арешти та

обшуки. Силова підтримка таких заходів забезпечувалась загоном матросів

чисельністю у 25 чоловік, особливою охоронною ротою чисельністю 200 бійців

та летючим загоном особливого призначення такого ж складу. Особовий склад

усіх цих загонів було розміщено в номерах готелю «Брістоль». У зведенні, крім

того, відзначалося, що облік на продовольство не вівся взагалі, а серед

оплачених рахунків привертали увагу ті, які надавалися за обіди

червоноармійців у кафе та ресторанах [15, арк. 12]. Стан справ у штабі 12-го

Українського радянського полку був не кращий. Гроші, призначені на

закупівлю продуктів, знаходилися на руках у командира й начальника

господарчої частини, мандати на проведення реквізицій видавалися хаотично,

обліку на вилучені матеріальні цінності та продовольство не було [14, арк. 35].

Для розслідування діянь, скоєних бригадою особливого призначення 12-ї армії,

особовий склад якої відбирав у населення хліб, продукти і навіть спалював

будинки, головою комісії було призначено представника ЦК КП(б)У [15,

арк. 66]. Отже, цивільне населення, зокрема українське селянство, мало

достатньо аргументів, щоб із недовірою ставитися до представників тільки-но

встановленої радянської влади та її армії.

Поряд із подібними зловживаннями і порушеннями, які мали місце з

боку підрозділів і частин Червоної армії, в окремих регіонах стосунки

залишалися доброзичливими. Так, за доповіддю начальника

Миколайпольського штабу військ (Катеринославщина), що надійшла в лютому

1919 р., у районі їх дислокації місцеве населення позитивно сприйняло нову

владу, виконуючи всі накази командування і забезпечуючи червоноармійців

фуражем та продовольством [4, арк. 250]. Подібна картина спостерігалася в

Павлоградському повіті, де громада проявляла велику турботу про

забезпечення продовольством та розквартирування військ. Останні взяли на

себе відповідні зобов’язання й підтримували в місті спокій та загальний

порядок. У донесенні підкреслювалося, що все це було досягнуто завдяки

99

взаємному порозумінню та спільному бажанню уникати конфронтації [8,

арк. 53].

Зауважимо, одначе, що в умовах недостатньої забезпеченості

командирам усіх рівнів було вкрай важко утримати особовий склад від

незаконних дій та реквізицій. У бюлетені Наркомвоєна України за квітень

1919 р. вказувалося, що в складі групи військ Харківського напрямку, а саме в

Першій задніпровській дивізії, виникають постійні сутички між

червоноармійцями та командним складом на підґрунті незадовільного

забезпечення військових частин [16, арк. 15]. Через економічні труднощі та

незадовільне постачання інтереси селян під час проведення реквізицій до уваги

не брались взагалі. Так, у Миколайпольській волості було реквізовано 24 коней,

попри те, що для обробітку 9 700 десятин посівної площі тих, що залишились,

було явно недостатньо [4, арк. 71]. За інформацією Катеринославського

губпродкому, окремі червоноармійці та військові частини вдавалися до

самовільних реквізицій м’яса як у приватних торговців, так і в лавках

губпродкому [7, арк. 49].

Як видно з доповіді, що надійшла в ЦК КП(б)У з Катеринославської

губернії, становище радянської влади на селі було «невизначеним», а ставлення

селян до неї скептичним. Під час проведення сходів Новомосковського повіту

з’ясувалося, що виведені із терпіння селяни зі злістю відзивалися про дії

радянських органів, працівники яких по чотири місяці не отримували

заробітної платні й украй недбало ставилися до виконання службових

обов’язків, породжуючи бюрократизм у небувалих масштабах. Незважаючи на

зміни, селяни продовжували жити своїм життям. В одне із сіл, що знаходилося

у 27 верстах від повітового центру, з моменту встановлення нової влади й до

травня 1919 р. заїздило лише два відповідальних працівники з метою

роз’яснення завдань розбудови місцевих органів та політики уряду [13, арк. 34].

Тим часом, реквізиції, які здійснювалися військовими, набували різних

форм та розмаху. У Нікопольському повіті, приміром, практично всі радянські

100

господарства було зруйновано «безсистемними реквізиціями» відділів

постачання військових частин. Усі хутірські господарства розвалювалися, поля

не оброблялися, а господарі розбігалися, покинувши все. Сприяв цьому і досить

розвинений кримінальний бандитизм. Завідувач одного з відділень

Катеринославського губпродкому наводив приклади, коли за документами було

реквізовано 25 голів великої рогатої худоби однієї ваги, а їх закупівельна ціна

була явно заниженою [6, арк. 11].

Ставлення деяких червоноармійців до селян було відверто

зневажливим. Скошений хліб масово використовувався як підстилка для коней,

фрукти в садах знищувалися великими групами бійців, а озброєна охорона

радянських господарств роззброювалася вояками [там само, арк. 26, 29].

Мали місце випадки, коли відносини між військовими та селянами

складалися як між завойовниками та переможеними. Так, начальник ударної

групи військ Олександрійського напрямку, вимагаючи компенсацію сім’ям

загиблих радянських працівників, наказав Варварівській сільраді, на території

якої це скоїлося, негайно зібрати контрибуцію в розмірі 10 тис. крб.,

погрожуючи застосувати проти селян заходи «за законами воєнного часу» [4,

арк. 424]. Два жителі с. Борисівки Нікопольського повіту, повернувшись з армії

у короткострокову відпустку, відбирали у селян гроші та особисті речі, через

що останні змушені були звертатися за допомогою у виконком [5, арк. 24].

З огляду на сказане, можна стверджувати, що у взаєминах між

українськими селянами та військовими в першій половині 1919 р. існувала

значна напруженість. Почасти саме це дало змогу армії генерала А. Денікіна

швидкими темпами захопили більшість території України. Але черговий

окупаційний режим у стосунках із цивільним населенням залишив по собі

такий же кривавий слід, як і інші. Співробітники військової контррозвідки

відшукували і жорстоко розправлялися з усіма, хто був причетний до

утвердження радянської влади. Дисципліна в армії, укомплектованій переважно

офіцерами, що поводились з населенням, за образним висловом, «як білі серед

101

африканців», була досить низькою [3, с. 35]. Зрештою, білогвардійці аж ніяк не

показали себе більш справедливими порівняно із більшовиками, вдаючись до

пограбувань та мародерства [12, с. 68].

Отже, в умовах революції, а згодом і в період громадянської війни,

відбувалося доволі швидке нівелювання моральних цінностей, порушилися

сталі норми поведінки усіх соціальних груп населення, практично повністю

знецінилося людське життя. Подібне посилення маргінальних настроїв, яке

особливо яскраво простежується на прикладі «соціальних низів», притаманне в

тому числі й для особового складу частин Червоної армії. Усе це разом з

невдалими спробами вирішити на контрольованій території болісне земельне

питання, реалізувати «воєннокомуністичну» продовольчу політику, низький

рівень забезпеченості військ призвели до швидкої втрати симпатій і підтримки

з боку селян. Останні в таких умовах нерідко віддавали перевагу махновщині.

Бібліографічні посилання1. Бурмага В. П. Взаємовідносини селянства та частин Червоної армії на

Катеринославщині у 1920 р. (в контексті вирішення продовольчого питання) / В. П. Бурмага // Грані. – 2003. – № 3. – С. 51–56.

2. Верстюк В. Ф. Внутренний фронт: стратегия и тактика борьбы / В. Ф. Верстюк // Украина в 1917–1921 гг. Некоторые проблемы истории. Сб. науч. трудов. – К., 1991. – С. 102–173.

3. Воля. Тижневик. – Відень, 1919. – Т. 2, ч. 1.4. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 2690, оп. 1, спр. 1.5. Там само. – Ф. 4367, оп. 1, спр. 14.6. Там само. – Спр. 32.7. Там само. – Ф. 5010, оп. 1, спр. 33.8. Там само. – Ф. 5011, оп. 1, спр. 10.9. Зарубин А. Г. Без победителей: из истории Гражданской войны в Крыму /

А. Г. Зарубин, В. Г. Зарубин. – 2-е изд., испр. и доп. – Симферополь, 2008.

10. Краснов П. Н. На внутреннем фронте / П. Н. Краснов; предисл. и поясн. прим. С. Пионтковского. – Л.: Прибой, 1925.

11. Солдатенко В. Ф. Гражданская война в Украине. 1917–1920 гг. / В. Ф. Солдаденко. – М., 2012.

12. Хоскинг Д. История Советского Союза 1917–1991 / Д. Хоскинг. – 2-е изд., испр. и дополн. – М., 1995.

13. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. – Ф. 1, оп. 20, спр. 16.

14. Там само. – Спр. 17.15. Там само. – Спр. 19.16. Там само. – Спр. 119.

102


УДК 94 (477) «1919/1920»: 338.43.02

С. В. Корновенко

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

ЗАХОДИ ОСОБЛИВОЇ НАРАДИ З РОЗШИРЕННЯ ПОСІВНИХ ПЛОЩ В УКРАЇНІ (1919 р.)

Статтю присвячено аналізу маловивченого аспекту аграрної історії України періоду революції 1917–1921 рр. На основі опрацьованого широкого кола джерел автором розкрито заходи Особливої наради, спрямовані на відновлення та розширення посівних площ в Україні у 1919 р. Обґрунтовано тезу про те, що властям загалом вдалося виконати поставлене завдання. У селян ініціативи властей щодо відновлення та розширення посівних площ в Україні у 1919 р. не викликали заперечень.

Ключові слова: посівні площі, Особлива нарада, селянство України.

Статья посвящена анализу малоизученного аспекта аграрной истории Украины периода революции 1917–1921 гг. На основе исследования широкого круга источников автором раскрыты мероприятия Особого совещания, направленные на восстановление и расширение посевных площадей в Украине в 1919 г. Обосновано мнение о том, что властям в общем удалось выполнить поставленное задание. У крестьян инициативы властей по восстановлению и расширению посевных площадей в Украине в 1919 г. не вызывали возражений.

Ключевые слова: посевные площади, Особое совещание, крестьянство Украины.

The article is devoted to the analysis of the poorly understood aspects of the agrarian history of the Ukrainian revolution period of 1917–1921. The author revealed the activities of the Special Conference aimed at the restoration and expansion of the cultivated areas in Ukraine in 1919 based on the study of a wide range of sources. The view that the authorities in general managed to do this task is substantiated. The peasants didn’t protest against the initiatives by the authorities to restore and expand the acreage in Ukraine in 1919 because they were impressed that the government even thus concerned with their everyday life. The author underlines that the content messages from the event places processed by us during the work on the topic, do not fix the negative attitude of the peasantry of Novorossiysk, Kharkiv and Little Russian provinces that were under the authority of the White movement in the Southern Russia, the methods and means of organizing and conducting Special Conference of the spring sowing campaign.

Many difficulties of the objective nature, making it difficult to perform this very important task in all respects are elucidated in the article in particular the fact that after two years of the revolution and civil war, the social and economic situation in the Ukrainian village changed dramatically and it had a direct impact both on land tenure/land use, and the economic power of the business entities. The author explains that first of all landlord estates are suffered from losses and individual peasant households were also not in the best situation.

Keywords: cultivated areas, a Special Conference, the peasants of Ukraine, landlord estates, individual peasant households.

Одним із ключових питань революційної доби в Україні 1917–1921 рр. С. В. Корновенко, 2014

103

було питання про землю. Від того, у чиїй власності вона перебуватиме, від

аграрної політики загалом залежала підтримка селянством тієї чи іншої

суспільно-політичної сили – учасниці революційних подій в Україні 1917–

1921 рр. Беручи до уваги, що селянство лише Наддніпрянської України

становило 80 % тогочасного населення, фактично йшлося про перспективи того

чи іншого режиму, його перемогу у збройній боротьбі. Зважаючи на таку

актуальність аграрного питання, всі без винятку учасники революції

реалізовували чи намагалися реалізовувати аграрну політику. Не стали

винятком і представники Білого руху Півдня Росії.

В історіографії представлено різні аспекти аграрної політики білих.

Водночас предметнішого розгляду потребують заходи, ініційовані цивільною

адміністрацією Білого руху Півдня Росії (Особливою нарадою), спрямовані на

розширення посівних площ в Україні в 1919 р. Автор статті ставить за мету

розкрити цей аспект із діяльності Особливої наради.

9 березня 1919 р. постановою Особливої наради власники угідь

зобов’язувалися їх засіяти. У документі, зокрема, йшлося про те, що уряд

А. Денікіна зацікавлений у тому, щоб до остаточного вирішення аграрного

питання поля були «своєчасно та успішно засіяні». Власники угідь, селяни та

селянські товариства, у користуванні яких перебували землі, зобов’язувалися

негайно приступити до весняних польових робіт. Держава, як зазначалося, не

стояла осторонь цієї проблеми, не залишала власників та користувачів сам на

сам із нею. Вона брала на себе зобов’язання врахувати інтереси тих, хто засіяв

поля, під час реалізації врожаю 1919 р. [3, арк. 2] Ця постанова була розіслана

на місця представникам білих цивільних властей. Губернатори доводили її зміст

до відома не лише селянам, а і чиновникам менших рангів, вживали енергійних

заходів із її реалізації.

Так, уповноважений УЗіЗу по Євпаторійському повіту отримав чіткі

інструкції стосовно до виконання розпорядження уряду. У них йшлося про те,

що він несе персональну відповідальність за виконання посівної кампанії в

104

повіті. Йому настійливо рекомендувалося до посівної активно залучати селян,

«оголосивши їм, що під час збору врожаю фактичні посівники отримають 4/5

від урожаю зернових хлібів та масляних рослин, 9/10 від врожаю коренеплодів»

[2, арк. 2]. Тобто, засівщикам гарантувалося право на більшу частину врожаю.

18 березня 1919 р. Особливою нарадою Управлінню продовольства була

виділена позика в розмірі 250 млн. руб. на закупівлю насіннєвих фондів,

сільськогосподарських машин та реманенту, щоб забезпечити цим необхідним

селянські господарства під час посівної кампанії [3, арк. 83]. За історичними

джерелами, опрацьованими нами, отримані кошти були негайно «пущені у хід».

Чиновники Управління продовольства та інших відомств уряду А. Денікіна

розгорнули активну роботу з закупівлі та постачання селянам необхідного для

забезпечення весняної посівної.

Постанови цивільних властей білих стосовно посівної, конкретні кроки

адміністрації на місцях із їхньої реалізації схвально сприймалися селянами. Їм

імпонувало те, що влада хоч у такий спосіб переймається їхнім повсякденним

життям. Різнопланові за змістом повідомлення з місць, опрацьовані нами під

час роботи над темою, не фіксують негативного ставлення селянства

Новоросійської, Харківської та Малоросійської губерній, що перебували під

владою Білого руху Півдня Росії, до методів і засобів організації та проведення

Особливою нарадою весняної посівної кампанії [5].

Водночас стан із посівними площами не був ідеальним. Попри всі

зусилля, що докладалися державними органами влади білих, селянами,

поміщиками тощо, не скрізь вдалося повністю засіяти угіддя. Існувало чимало

труднощів об’єктивного характеру, що ускладнювали виконання цієї вкрай

важливої з усіх поглядів справи. За два роки революції та громадянської війни

соціально-економічна ситуація в українському селі зазнала кардинальних змін.

Це безпосередньо позначилося як на землеволодінні/землекористуванні землею,

так і на економічних потужностях суб’єктів господарської діяльності.

Насамперед збитків було завдано поміщицьким господарствам. Робоча

105

худоба, реманент, приміщення сільськогосподарського призначення економій

були значною мірою розграбовані, знищені, угіддя перетворилися на

самозахоплення селян. Комуни, створені на їхніх уламках, ледь животіли. У них

особливо не хотіли йти селяни, а радянська держава не мала необхідного

економічного потенціалу, щоб стимулювати та підтримувати їхній розвиток.

Власники маєтків або загинули, або втекли, і лише окремі з них наважувалися

повертатися і відновлювати господарювання. Не кращим було становище й

одноосібних селянських господарств. За спостереженнями сучасника тих подій,

їм «бракувало коней, худоби, кормів; сільськогосподарські знаряддя або

зношені, або зламані…; не вистачає мастильних матеріалів тощо» [7]. Це й

зумовлювало те, що селяни, наприклад, у Полтавській губернії, не мали змоги

обробляти у повному обсязі як свої, так і колишні поміщицькі землі [8, арк. 20].

Селяни відчували страх не лише перед масовими реквізиціями, з яким

вони постійно жили у 1917–1918 рр. (непомірна продрозверстка та інші

непродумані кроки в економічній політиці урядів, що калейдоскопічно

змінювали один одного упродовж цих двох років), але й перед поверненням

поміщиків [9]. Непередбачуваність та ненормованість фіскальної політики

радянської влади призводила до того, що селяни відмовлялися обробляти всі

площі угідь, що їм належали. Свою позицію вони мотивували тим, що

«комісари посадять на фунти все одно. Залишать лише зерно, необхідне для

того, щоб не вмерти з голоду, а решту відберуть за квитанцію…» [1].

У подібній ситуації перебували і власники великих маєтків. З одного

боку, страх перед тим, що їхні господарства насамперед стануть об’єктом

фіскальної політики властей, а з іншого – острах перед невгамовною

селянською стихією, що знищує все на своєму шляху. У зв’язку з цим ні ті, ні

інші не поспішали збільшувати посівні площі своїх господарств. Безперервні

бойові дії упродовж 1914–1919 рр. зумовлювали постійні мобілізації селян до

лав воюючих сторін. Як правило, їй підлягали фізично здорові чоловіки у віці

від 18 до 49 років, які у переважно або гинули на фронті, або поверталися

106

покаліченими. Тому основною робочою одиницею залишалися жінки, підлітки,

літні люди. Все це надзвичайно загострювало проблему дефіциту робочих рук,

впливаючи на скорочення посівних площ.

Отже, значною мірою заходи, вжиті урядом А. Денікіна, стосовно

організації посівної, незважаючи на цілий ряд труднощів, були

результативними. Опосередковано цю нашу тезу підтверджують і розрахунки

радянських фахівців. Згідно з ними, станом на 1920 р. загальна посівна площа

на території Новоросійської, Харківської та Малоросійської губерній

скоротилася на 15 %, а пшениці, жита, вівса, ячменю – на 1/3 [6, с. 84].

Вважаємо, що ці показники могли бути іншими, якби різні уряди, у тому числі

Особлива нарада, не долучалися до допомоги селянам під час посівних

кампаній.

Бібліографічні посилання1. Голос Юга. – 1919. – № 53.2. Державний архів Автономної Республіки Крим. – Ф. Р-1668, оп. 1, спр. 1 а.3. Там само. – Ф. Р-2235, оп. 1, спр. 4.4. Державний архів Російської Федерації. – Ф. Р-439, оп. 1, спр. 42.5. Землеустройство (Беседа с помощником начальника Управления Земледелия и

Землеустройства Г. Бурлаковым ) // Объединение. – 1919. – № 4.6. Історія селянства Української РСР. У 2 т. – Т. 2. – К., 1967.7. Л. Г. Земельный вопрос / Л. Г. // Полтавский День. – 1919. – № 29.8. Російський державний військовий архів. – Ф. Р-39540 с, оп. 1, спр. 153.9. Якушкин И. Посевы 1920 года / И. Якушкин // Наш путь. – 1919. – № 38.


УДК 94(477.7):32

В. А. Сливенко


ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ПРОДОВОЛЬЧОЇ МІЛІЦІЇ УСРР ПІД ЧАС ГОЛОДУ 1921–1923 рр.

Проаналізовано мету та умови створення продовольчої міліції, її роль у здійсненні репресій в українському селі під час голоду 1921–1923 рр.

Ключові слова: продовольча міліція, продналог, продпаспорт, хлібоздачі, продовольчі дружини, організація, забезпечення, репресії.

В. А. Сливенко, 2014107

Проанализированы цели и условия создания продовольственной милиции, ее роль в осуществлении репрессий в украинском селе во время голода 1921–1923 гг.

Ключевые слова: продовольственная милиция, продналог, продпаспорт, хлебосдачи, продовольственные дружины, организация, обеспечение, репрессии.

The paper analyzes the process of legalization and support of the police to monitor the food in the country for Ukrainian famine of 1921–1923. The aim of the study is to analyze the role of police repression in the Ukrainian famine wood for 1921–1923. The relevance of research in volume that police reform should budu3vaty on an analysis of historical experience. The negative experience of police in Ukrainian Soviet republic prevent errors in reforming the legal system of modern nutrition surveillance. Scientific problem solved by using complex methods: a comparative analysis, synthesis, and synthesis.

During the summer of 1921 in Ukraine upgraded to tax food accompanied by the use of brute force. This was organized by a special repressive unit – Police in nutrition surveillance. This military unit was acting under the direction of administration for catering provinces. Established that material support food police units were assigned to the army and was in poor condition. The reasons for low social status of the food police. It is noted that the command enjoyed methods «revolutionary terror» against the Ukrainian people. Been shown that the local population is extremely hostile attitude to the police. It is established that the rejection of the tax on food in May 1923 was the cause of disbanding the police to monitor the food. In the future, these studies will be associated with the author's analysis of the problems of law enforcement in the state in terms of crisis and democratic reforms.

Keywords: food police, tax on food, passport for food, norm of taking away the bread, units to collect food, organization, security, repression.

«Якщо ви ще не за гратами, то це не ваша заслуга, а наша недоробка», –

відомий вислів Ф. Дзержинського. На жаль, це гасло іноді актуальне і зараз.

Соцопитування довели, що українці бояться міліції більше, ніж бандитів. А

драматичні події періоду Євромайдану та Революції гідності призвели до того,

що сьогодні рівень довіри до правоохоронних органів «не дотягує» навіть до

статистичної похибки. Тому 22 жовтня 2014 р. Кабінет міністрів України

затвердив Концепцію та Стратегію реформування Міністерства внутрішніх

справ (МВС). Зокрема, уряд затвердив законопроект, який регулює питання про

можливість ліквідації більшості спецпідрозділів МВС, які перетворилися на

репресивні апарати або корупційні «годівниці», не виконуючи при цьому свого

призначення. Завдяки реформі з МВС замість карального органу буде створено

сучасне європейське правоохоронне відомство. Тема функціонування

правоохоронної системи в умовах соціального зламу та становлення

авторитарного режиму залишається недостатньо вивченою. Для успішного

108

реформування правоохоронних органів, підвищення ефективності їх діяльності,

встановлення чітких принципів взаємодії з місцевими органами влади та

населенням, істотну допомогу може надати історичний досвід, який дозволить

не повторювати помилок минулого.

Окремі аспекти діяльності правоохоронної системи УСРР під час голоду

1921–1923 рр. висвітлювались у роботах відомих вчених В. Н. Алтуєва,

Д. В. Архірейського, В. В. Іваненка, І. В. Калініченка, Г. А. Кутіної,

П. П. Михайленка, В. І. Ревегука, В. В. Ченцова, Я. Ю. Кондратьєва та ін. Але

дослідження питання організації та діяльності продовольчої міліції в УСРР, на

наш погляд, мають переважно фрагментарний та заідеологізований характер.

Отож, дана стаття присвячена аналізу ролі продовольчої міліції у

здійсненні репресій в українському селі під час голоду 1921–1923 рр. в умовах

соціального зламу та становлення авторитарного режиму.

Протягом літа 1921 р. в Україні, хоч і з запізненням, порівнюючи із

РСФРР, почався перехід від продовольчої розкладки до продовольчого податку,

який селяни були змушені сплачувати натурою – хлібом. Оскільки вони, як і

раніше, не збиралися віддавати безоплатно хліб радянській владі, то

продовольчий податок також стягувався за допомогою грубої військової сили.

Враховуючи, що партійні органи на місцях з початком голоду роботу з

організації збору хліба послабили, за справу взявся особисто В. Ленін. Він

прямо вказав: «Приостановили работу несколько больших заводов в Питере.

Бросить этих рабочих поголовно на Украину. Бессмысленно голодать, если

можна отвоевать хлеб» [10, с. 4]. Одночасно посилився тиск на партійне

керівництво України. В. Ленін заборонив голові РНК УСРР Х. Раковському

створювати спецкомісії з голоду, які б визначали економічну спроможність сіл

стосовно хлібоздачі, допустиму межу при «викачці» хліба (як це було в Росії).

За розпорядженням В. Леніна КП(б)У зобов’язувала губкоми партії відправляти

хліб на північ у такому обсязі: Чернігівська губернія – три вагони, Запоріжжя і

Одещина – по п’ять, Київщина і Полтавщина – по десять вагонів щоденно [4,

109

с. 78]. Влада доклала значні зусилля щодо виконання цього плану: «Мы послали

на Украину наши лучшие продовольственные силы. И уже в один голос

получили такое извещение: «Запасы хлеба большущие, но все сразу вывезти

нельзя, нет аппарата... Если будет оружие в руках и будет аппарат, на первое

июня получите за это 50 миллионов пудов хлеба» [8].

Підготовка для України такого «апарату» почалася з постанови Ради

праці та оборони УСРР від 12 серпня 1921 р. про негайне вжиття найрішучіших

заходів примусового характеру при «викачці» хліба. Цією постановою в села

України за хлібом направлялася значна озброєна сила. Постановою Раднаркому

«Про поділ України на військові округи для боротьби з бандитизмом» Україна

передавалась під контроль армії на чолі з М. Фрунзе. Саме армія й повинна була

стати основною силою «викачки» хліба з українських сіл. І хоча на Півдні

видався неврожай, Ленін вимагав від Фрунзе негайних кроків: «Урожай на юге

прекрасный. Теперь главный вопрос всей Советской власти, вопрос жизни и

смерти для нас – собрать с Украины 200-300 миллионов пудов» [6, с. 196].

Проте цього виявилося мало. Були потрібні нові спеціальні репресивні

підрозділи. Для реалізації цієї ідеї Рада Праці та Оборони 2 вересня 1921 р.

видала спеціальну постанову: «Про набір добровольців для комплектування

Української продміліції». Згідно неї влада приступила до комплектування

20 тисяч добровольців «з числа колишніх червоноармійців і молодих

робітників». Комплектування продовольчої міліції було доручено Революційній

військовій раді республіки. Так, у відповідності з наказом Київського

військового округу від 9 липня 1921 р. повітові військові комісаріати

зобов’язувалися передати збройні загони комітетів незаможних селян для

комплектування батальйонів продовольчої міліції. До складу продміліції були

включені також бійці розформованих російських продовольчих дружин, які з

весни 1921 р. перебували в Україні (у 88 проддружинах налічувалося 3164

бійці) [9]. Причому здебільшого вона формувалася з червоноармійців родом з

Північної Росії. На думку начальника ВУЧК В. Манцева, продміліція

110

формувалась «из красноармейцев родом с северных губерний, исходя из тех

расчетов, что они не связаны с местными условиями, есть более стойким

элементом» [10, с. 215].

Фактично продміліція України виявилася органом, аналогічним

військовим продовольчим дружинам. Вони виконували ті ж завдання, що і

продміліція, але мали з останньою різну внутрішню організацію. На практиці

місцеві органи влади часто змішували війська продміліціі й частини Червоної

Армії, не уявляючи різниці між ними. Разом з тим продміліція була постійною

військової силою, яка обслуговувала виключно потреби продорганів губерній, а

частини Червоної Армії надавалися тимчасово для тих чи інших бойових

продовольчих завдань, і за розпорядженням начальника частини могли бути в

будь-який час відкликані [5, с. 129].

Таким чином, на кінець жовтня 1921 р. в усіх губерніях України було

сформовано продміліцію: по одному батальйону в кожному повіті. У кожному

батальйоні налічувалося близько 20 чоловік командного складу і до 500 рядових

міліціонерів [9]. Забезпечення підрозділів продміліції формою та озброєнням

було покладено на армію та перебувало у вкрай незадовільному стані. Так,

обмундируванням вона була забезпечена лише на 40 %, взуттям – на 65 % [11,

арк. 82]. Незадовільне грошове забезпечення призвело до того, що охочих іти до

її лав було небагато, і тому загальна штатна чисельність продміліції поступово

зменшувалася. Рівень заробітної плати особового складу був нижчим у

порівнянні з іншими категоріями зайнятого населення. Рівень технічного

забезпечення не відповідав вимогам часу: не було обладнання для проведення

фахових експертиз, не вистачало засобів мобільного пересування, особовому

складу не вистачало табельного озброєння. Унаслідок цього вкрай низьким був і

соціальний статус працівників продміліції [7, с. 85].

Оскільки формувала продміліцію армія, то й у своій діяльності її

командування користувалося настановою народного комісара з військових та

морських справ РСФРР Л. Троцького: якщо «ситуація викликає серйозної уваги,

111

рекомендуємо застосовувати радикальні заходи» [8]. Одним з таких

найжахливіших «радикальних» заходів у репресивній діяльності продміліції

проти селянства стала її участь у запровадженні так званого режиму «чорних

дошок» щодо колгоспів, сіл, районів та навіть окремих осіб. На «чорну дошку»

потрапляли українські села й цілі волості, які не виконували продподаток,

чинили опір владі. Вони оголошувалися «чорнопрапорними». Туди

направлялися каральні загони продміліції, звідти брали заручників і не завозили

промислові товари [12].

Прикладом іншої настанови з організації діяльності продміліції під час

стягнення продподатку можна вважати інструкцію Вознесенського повітового

особливого продовольчого комітету: «Взять в каждой волости от 15 до 25

человек заложников с кулацкого и середняцкого населения. В случае, если

какое-нибудь село откажется дать расписку о круговой ответственности или же,

дав подписку о выполнении продналога за 48 часов, не выполнит, такое село

объявляется врагом севетской власти. Половина заложников должна быть

осуждена вплоть до применения высшей меры наказания – расстрела, после

чего взято будет следующую группу. Всё зерно, независимо от продразверстки,

конфискуется» [3, с. 141].

Зазначимо, що до функцій продміліції також належало: обов’язкова

конфіскація зерна у випадках, коли селяни намагалися продати хліб до

виконання продподатку або за відсутності продовольчого паспорта

(продпаспорт – документ про виконання продподатку); встановлення норми

привозу зерна на базар; переслідування селян, в яких не було документів;

закриття базару внаслідок невиконання продналогу та ін. [11, арк. 114].

Зауважимо, що в результаті виконання репресивних функцій місцеве

населення вкрай вороже ставилося до міліціонерів, які вели себе як окупанти.

Наостанок наведемо своєрідне літературне свідчення. У повісті С. Григор’єва

«З мішком за смертю» продміліція показана особливо непривабливо, як сита,

безглуздо жорстока сила. «На станціях у зустрічних поїздів розсипалися

112

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96_%D0%B4%D0%BE%D1%88%D0%BA%D0%B8

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%BE%D1%80%D0%BD%D1%96_%D0%B4%D0%BE%D1%88%D0%BA%D0%B8

ланцюгом солдати продміліціі. Огляд поїзда. Крики, плач, лайка, з вікон і

дверей вагонів летять мішки і торбинки, короваї чорного хліба. За сумкою,

викинутої з вагона, звалився хлопчик іі впав на неї, кричачи. Солдат схопив

сумку, хлопчисько повис на ній, і солдат крутив його в повітрі навколо себе

разом з сумкою, як крутять цуценя, яке вчепився в ганчірку зубами. «Віддай,

віддай віддай!» – кричав хлопчик. Поїзд рушив. Солдат розтиснув руки.

Хлопчисько, не випускаючи з рук сумки, покотився по землі, схопився, кинувся

до вагона – звідти простяглися руки і втягли його у вагон... З потягу кричали,

погрожували кулаками солдату, а він сміявся» [2, с. 141].

Продміліція існувала до травня 1923 р. і з відміною продналогу втратила

свої функції. Особовий склад її був частково звільнений, а частково (після

реорганізації правоохоронної системи УСРР) переведений до нових штатів

загальної міліції губерній.

Перехід від продовольчої розкладки до продовольчого податку

протягом літа 1921 р. в Україні супроводжувався застосуванням грубої

військової сили, оскільки селяни, як і раніше, не збиралися віддавати

безоплатно хліб радянській владі. Крім армії та інших допоміжних загонів для

цього було організовано спеціальний репресивний підрозділ – продовольчу

міліцію, яка діяла виключно під керівництвом продорганів губерній.

Матеріальне забезпечення підрозділів продміліції було покладено на армію і

перебувало у вкрай незадовільному стані тому, що здійснювалося за

залишковим принципом. Унаслідок цього низьким був і соціальний статус

працівників продміліції. У своїй діяльності командування користувалося

широким набором методів фактично «революційного терору» проти

українських селян, унаслідок чого місцеве населення вкрай вороже ставилося

до міліціонерів. З відміною продналогу у травні 1923 р. продміліція втратила

свої функції та була розформована.


113

1. Архірейський Д. Влада і селянство у 20-ті рр. / Д. Архірейський, В. Ченцов // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1999. – № 1–2. – С. 87–127.

2. Григорьев С. С мешком за смертью / С. Григрьев. – М., 1930.3. Іваненко В. В. Голод 1921–1923 рр. на Катеринославщині і рух допомоги міжнародної

громадськості (нові підходи до вивчення проблеми) / В. В. Іваненко // З минувшини Подніпров’я: Зб. наук. конф. – Д., 1995.– С. 131–141.

4. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор / Р. Конквест. – К., 1993.

5. Кутьина Г. А. Становление советской налоговой системы в период непа. 12.00.01 – теория и история государства и права: Дис… канд. юрид. наук / Г. А. Кутьина. – М., 2002.

6. Ленин В. И. Телеграмма тов. Фрунзе М. В. / В. И. Ленин. Полн. собр. соч.: в 55 т. – 5-е изд. – М., 1982. – Т. 52. – 1982. – С. 196.

7. Михайленко П. П. Історія міліції України в документах і матеріалах (1917–1953 рр.) у 3 т. / П. П. Михайленко, Я. Ю. Кондратьєв. – К., 1999. – Т. 1: 1917–1925 рр.

8. Поцілунок радянського удава. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://memorial.kiev.ua/genocyd-ukrajinciv/duhovnyj-i-kultunyj-genocyd/158-pocilunok-radjanskogo-udava.html

9. Ревегук В. Червоний терор на Полтавщині (1917-1923 рр.). [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://histpol.pl.ua/ru/component/content/article?id=7941

10. Ткаченко Б. І. Під чорним тавром. Документи, факти, спогади. – Суми, 2008.11. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1, оп. 20, спр. 635.12. «Чорні дошки» Голодомору. [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://www.istpravda.com.ua/research/2010/11/27/6591/


УДК 94 (477. 63) «1930/1931»

Н. Р. Романець

ДВНЗ «Криворізький національний університет»

ДЕПОРТАЦІЯ КУРКУЛІВ 1931 р.: ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ, НАСЛІДКИ

У статті досліджується депортація куркулів, проведена владою в Україні у 1931 р. На основі аналізу архівних документів, що вперше вводяться до наукового обігу, визначені причини, особливості реалізації, механізми, цілі карально-репресивних заходів влади.

Ключові слова: репресії, куркулі, депортація, колективізація, селянство.В статье исследуется депортация кулаков, проведенная властью в Украине в

1931 г. На основе анализа архивных документов, которые впервые вводятся в научный оборот, определены причины, особенности реализации, механизмы, цели карательно-репрессивных мероприятий власти.

Ключевые слова: репрессии, кулаки, депортация, коллектизация, крестьянство.

The article is devoted to investigation of the deportation of kulaks held power in Ukraine in 1931. Based on the analysis of new archival documents, the author defines the causes, features, mechanisms, purposes оf the punitive-repressive measures of authorities. The

Н. Р. Романець, 2014114

feature of the deportation in 1931 was its conduction in an already dekulakized village, which survived three massive evictions of peasants. That`s why mostly middle and even the poor peasants, who didn`t want to join the collective farms, and those, who came out of their staff, were under pressure of dekulakization. Also authorities has used repressive measures against activists who opposed collectivization in 1930 and were members of peasant mass unrest A new repressive operation was carefully being prepared by the authorities considering errors committed in 1930. Trying to prevent new mass peasant uprisings, security organs strengthened the information work, carefully tracking the slightest variations in political attitude of all walks of village.

As during previous repressive campaigns, two mass operations preceded deportation to seize criminal and counterrevolutionary elements. The GPU conducted the operation of extracting the active counterrevolutionary elements of villages in march 1931, first completing a sweep of the right bank and the border zone, where supposedly was a large number of insurgent cells, and areas affected by last counterrevolutionary mass actions. As a result of operations the authorities of gpu of ussr arrested about 19 000 people and eliminated counterrevolutionary organisations that allegedly prepared an armed uprising in spring and had an extensive network of insurgent cells.

The operation lasted from june 1 to july 9 in 1931. Its feature was not simultaneous, but gradual purification of kulak elements the Ukrainian SSR with the help of the defined OGPU sequence: first of all the most dangerous regions – the frontier and the right bank, then the prairie stripe (strategically important zones of complete collectivization – Odessa and Dnipropetrovsk regions), next Donbass industrial areas and finally the left bank,which was the lowest level of collectivization. Distribution defined on eviction 30 thousand kulak families in areas of Ukraine – was carried out with such criteria as the level of collectivization, the accounting of kulak farms, the size of the eviction, held in 1930, the political features, the degree of activity of the kulaks, etc. The deportation plan was traditionally exceeded: instead of 30 000 peasant families, 31 655 families numbering 131 409 people were sent to the Urals.

Key words: repressions, kulaks, deportation, collectivization, peasantry.

Депортація куркулів 1931 р. безумовно належить до «білих плям»

вітчизняної історії. Зазвичай, науковці детально аналізують лише першу

куркульську депортацію, проведену на початковому етапі суцільної

колективізації протягом лютого – березня 1930 р. Щодо розкуркулення і

вислання селян у 1931 р., то навіть провідні українські дослідники сталінського

«великого перелому» і масових репресій С. Кульчицький [14, с. 153–156],

В. Васильєв [2, с. 43] висвітлюють їх побіжно, обмежуючись наведенням

загальної чисельності депортованих. Відсутність належного дослідження

вказаної проблеми пов’язана з обмеженістю джерельної бази. Відтак дана

стаття є намаганням заповнити існуючу лакуну, спираючись на виявлені архівні

документи і опубліковані джерела.

Як свідчать документи, Кремль починає готувати нову депортацію

селянства на початку 1931 р. Обґрунтовуючи необхідність «чергового удару» по 115

куркулю, органи ОДПУ вказували на дві основні причини: посилення

«куркульської активності» й початок «нової потужної хвилі колективізації».

Особливістю депортації 1931 р. було те, що вона проводилася у вже

розкуркуленому українському селі, яке протягом 1930 р. пережило три

масштабних виселення селянства. За таких умов виявлення нових куркульських

господарств за критеріями, установленими постановою РНК СРСР від

21 травня 1929 р., перетворилося на надскладну справу. Нагадаємо, що ця

постанова дозволяла кваліфікувати селянське господарство як куркульське за

наявності хоча б однієї з таких ознак:

1) систематичного використання господарством найманої праці для

сільськогосподарських робіт або в кустарних промислах і підприємствах у тих

межах, які згідно із законодавством про вибори Рад не позбавляють господаря

виборчих прав;

2) володіння млином, крупорушкою, овочесушаркою чи будь-яким

іншим промисловим підприємством за умов використання на ньому

механічного двигуна, або ж водяного млина чи вітряка з двома й більше

поставами;

3) постійної здачі в найм складних сільськогосподарських машин з

механічними двигунами;

4) здачі в найм на сезон чи на тривалий час окремо обладнаного

приміщення під житло або підприємство;

5) заняття торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом чи

будь-яких інших нетрудових прибутків.

При цьому розмір прибутку при оподаткуванні мав становити понад

300 крб на їдока, але не менше 1500 крб на господарство [13, с. 163].

Зрозуміло, що після тотального розкуркулення 1930 р. господарств, які б

відповідали вказаним критеріям, в українському селі не лишилося. За таких

умов влада, яка й не думала припиняти каральні акції проти селянства, знайшла

оригінальний спосіб виходу з патової ситуації. Постановою ЦВК та РНК СРСР

116

від 23 грудня 1930 р., а згодом і Законом про єдиний сільгоспподаток на 1931 р.

раднаркомам союзних республік, крайовим і обласним виконкомам дозволялося

визначати ознаки куркульських господарств відповідно до місцевих умов [12,

с. 254]. Таким чином, установлення критеріїв куркульських господарств було

віддане на відкуп місцевим можновладцям, що остаточно розв’язало їм руки,

посиливши свавілля й беззаконня на селі.

Аналіз облікових карток куркулів та членів їх родин, висланих з

території Дніпропетровщини, дозволяє зробити певні узагальнення щодо

критеріїв, якими керувалася місцева влада, визначаючи кандидатів на

виселення.

По-перше, більшість депортованих селян оподатковувалася в

експертному порядку. Наприклад, у Новомосковському районі експертниками

були 112 власників селянських господарств із 115, в Апостолівському районі

відповідно 44 із 58, Божедарівському – 77 із 103, Царичанському – всі 47

розкуркулених [4–7]. Проте у даному випадку потрібно враховувати наступний

момент. Переважно це були колишні експертники, тобто індивідуальне

оподаткування застосовувалося до цих селянських господарств у попередні

роки: в 1927/28, 1928/29 або 1929/30 рр. Щодо оподаткування в 1930/31 р., то

воно здійснювалося на загальних підставах. Таким чином, можна дійти

висновку, що заможні селянські господарства на той час або

саморозкуркулились шляхом розподілу чи розпродажу майна або були

розкуркулені.

По-друге, серед депортованих значну частину складали селяни, які в

облікових картках фігурують як розкуркулені в 1930 р. [4, арк. 2]. Скоріш за все,

це селянські господарства, які зарахували до третьої категорії куркулів, що

зберігали право залишитися на території району, але мали проживати в

спеціальних висілках, утворених на відведених за межами колективних

господарств ділянках.

По-третє, жертвами депортації стали селяни, які не виконали

117

хлібозаготівельні плани або на сплатили встановлені державні податки, за що їх

майно було конфісковане, а їх самих засуджено. Скажімо, в обліковій картці

мешканця с. Костромка Апостолівського району О. Бедринця вказано, що він «у

1930 р. не виконав план хлібозаготівлі розміром 462 пуди, за що був

розпроданий» [Там само, арк. 4]. Враховуючи, що протягом 1930/31 р. тверді

завдання з хлібозаготівель використовувалися владою як вагомий «аргумент»

для відновлення масової колективізації, зрозуміло, що серед твердоздавців

переважали середняки і навіть незаможні селяни.

Ще одним критерієм для зарахування селян до куркульських списків

стала їх участь в антиколгоспних виступах, зокрема волинках, а також

негативне ставлення до сталінської аграрної політики, що кваліфікувалося як

«вороже ставлення до заходів Радвлади на селі». Наприклад, мешканця

с. Прядівка Царичанського району І. Канцура в обліковій картці

охарактеризували як «контрреволюціонера, який приймав активну участь у

волинках, спрямованих проти Радянської влади у 1930 р.» [5, арк. 17]. А 17

селян, яких депортували із Нікопольського району, названі у

політхарактеристиках учасниками антибільшовицького Троїцького повстання

1919 р. [9].

Крім того, під час визначення кандидатів на депортацію діяв принцип

відповідальності за родинною належністю. Так, із аналізу облікової картки

мешканця с. Борисівка Нікопольського району І. Семенка зрозуміло, що його

зарахували до куркулів через батька, який «систематично займався

антирадянською агітацією проти колективізації і хлібозаготівлі», а також був

засуджений і висланий на п’ять років за невиконання хлібозаготівельного плану

[9, арк. 54 зв.]. Інших, так би мовити, економічних підстав для його

розкуркулення виявити не можливо. Досить часто в політхарактеристиках

депортованих зустрічаються наступні примітки: «вся сім’я вороже ставиться до

кампаній, які здійснюються Радвладою на селі, активно і відкрито виступаючи

проти колективізації і хлібозаготівлі», «родичі були учасниками

118

контрреволюційної організації СВУ», «батька розкуркулено в 1930 р.» [5,

арк. 7].

Показово, що серед депортованих значну частину складали селяни, які

були членами колгоспу але потім або вийшли із його складу після публікації

сталінської статті «Запаморочення від успіхів», або були «вичищені як куркулі».

Наприклад, із 58 висланих селян Апостолівського району 19 побували у

колективних об’єднаннях [4, арк. 1–58]. Факти перебування «класово-ворожих

елементів» у складі колгоспів органи ДПУ пояснювали підступністю куркулів,

яким нібито вдалося проникнути до колгоспів ще до або на початку

розкуркулення, заздалегідь розбазаривши своє майно чи приховавши його від

конфіскації. У доповідній записці інформвідділу ОДПУ від 30 січня 1931 р.

стверджувалося, що в деяких районах «класово-ворожі елементи» складали 2-3

і більше відсотків від загальної кількості колгоспників. Саме у великій

«засміченості» колгоспів, особливо колгоспного керівництва колишніми

куркулями, торговцями, поміщиками чекісти вбачали причини

безгосподарності, що панувала в багатьох з них, саботажу основних

господарсько-політичних кампаній на селі, масових виходів із колгоспів

бідняків і маломіцних середняків [16, с. 578]. За даними весняного перепису

колгоспів 1931 р., у країні 26,6 % колективних об’єднань виключили зі своїх

складів куркульські господарства [10, с. 34].

У матеріалах ОДПУ «З питань куркульської контрреволюції»,

підготовлених на 1 лютого 1931 р., визначалися перші орієнтовні кількісні

показники майбутньої депортації. За межі України планувалося виселити

20 тис. куркульських господарств [16, с. 593]. Важливу роль у здійсненні

депортації мали відіграти органи місцевої влади. Спільна постанова ЦВК та

РНК СРСР від 1 лютого 1931 р. надала облвиконкомам і урядам автономних

республік право виселення куркулів за межі районів суцільної колективізації [1,

с. 59].

Додаткове підґрунтя для проведення депортації створювало й

119

розкуркулення, яке вже здійснювалося в районах суцільної колективізації.

Місцеві органи влади, конфіскувавши майно куркулів, вимагали від

республіканського партійного керівництва санкціонувати їхнє виселення. Тому

11 лютого 1931 р. політбюро ЦК КП(б)У звернулося до ЦК ВКП(б) з проханням

«дати з цього питання відповідні директиви» [18, арк. 62]. Відповіддю Кремля

на ініціативи ОДПУ й місцевої влади з розкуркулення стала постанова

політбюро ЦК ВКП(б) від 20 лютого 1931 р., яка зобов’язала ОДПУ розпочати

підготовчі роботи: визначити й підготувати протягом 6 місяців райони для

створення куркульських поселень на 200-300 тис. родин під управлінням

спеціально призначених комендантів [17, с. 90]. Керувати роботою з виселення

й розселення куркулів мала спеціальна комісія, створена за рішенням політбюро

ЦК ВКП(б) 11 березня 1931 р. та очолена кандидатом у члени політбюро

ЦК ВКП(б), заступником голови РНК СРСР А. Андрєєвим. До складу комісії

увійшли Г. Ягода (заступник голови) і П. Постишев. Партійне керівництво

держави потурбувалося й про фінансове забезпечення репресивної операції,

виділивши ОДПУ із резервного фонду РНК 6 457 000 крб [15, с. 274, 283].

В Україні аналогічна спецкомісія в складі П. Любченка, В. Балицького і

М. Демченка з’явилася 4 квітня 1931 р. під егідою політбюро ЦК КП(б)У — від

неї незабаром надійшла пропозиція вислати за межі УСРР не менше 40 тис.

розкуркулених господарств. Саму депортацію планувалося організувати після

закінчення весняної сівби з тим, щоб завершити її вже в червні [19, арк. 61].

Звертаючись з таким клопотанням до центру, українське керівництво

демонструвало справжній більшовицький прагматизм: виселення «куркулів»

після посівної кампанії дозволяло передати їхні засіяні ділянки землі

колективним господарствам.

Нова репресивна операція ретельно готувалася владою з урахуванням

помилок, допущених у 1930 р. Намагаючись не допустити нових масових

селянських виступів, органи держбезпеки посилили інформаційну роботу,

ретельно відстежуючи щонайменші коливання в політичних настроях усіх

120

верств села, «особливо в уражених пунктах».

Як і під час попередніх репресивних кампаній, депортації передували

дві масові операції з вилучення кримінального та контрреволюційного

елементів. Спільна директива ДПУ і Головного управління Робітничо-

селянської міліції УСРР «Про операцію щодо вилучення кримінального

соцнебезпечного елементу із сільських місцевостей» була підготовлена 21 січня

1931 р. Необхідність нової зачистки села від «кримінальщини» влада вже

звично пояснила тим, що «куркульство чимраз ширше спирається на

кримінальні елементи, використовуючи їх для активних виступів проти заходів

Радвлади та для здійснення терористичних актів, спрямованих проти партійних,

радянських і громадських робітників». Контингент кримінальних елементів, що

підлягали адмінвисланню, мав складатися тільки з таких категорій злочинців, як

«бандити, грабіжники, палії та конокради». Для проведення операції при

секторах ДПУ знову створювали трійки в складі відповідальних працівників

ДПУ, міжрайонної прокуратури й опергрупи міліції під головуванням перших.

Підготовку операції передбачалося закінчити до 1 березня 1931 р., а саме

вилучення планувалося здійснити впродовж однієї доби «після одержання

окремого розпорядження» [3, арк. 10, 10 зв.]. Зазначимо, що, на жаль, автору не

вдалося виявити архівних документів, які б дозволили реконструювати перебіг

цієї репресивної акції.

Операцію з вилучення «активних контрреволюційних елементів села»

українські чекісти провели в березні 1931 р., здійснивши зачистку передусім

«вибухонебезпечних регіонів»: Правобережжя та прикордонної смуги, де нібито

існувала велика кількість повстанських осередків, і районів, «уражених у

минулому контрреволюційними масовими виступами». Нагадаємо, що саме з

цих місцевостей, охоплених навесні 1930 р. «волинками» та повстаннями,

передбачалося виселити «значну кількість куркульських сімей». У результаті

проведеної операції органи ДПУ УСРР заарештували близько 19 тис. осіб і

ліквідували контрреволюційні організації, які начебто готували збройне

121

повстання навесні й мали «розгалужену мережу повстанських осередків, що

охопили населені пункти кількох районів» [11, с. 109].

Аналіз кримінальних справ доводить, що більшість селян притягували

до кримінальної відповідальності за ст. 54-10 КК УСРР, інкримінуючи їм

здійснення контрреволюційної агітації. Типовим був і вирок – вислання через

повноважне представництво ОДПУ до Північного краю терміном на три роки.

Серед обвинувачених переважали селяни, головна провина яких полягала у

виході з колгоспу після публікації сталінської статті «Запаморочення від

успіхів» – здебільшого їх обвинувачували в навмисному розвалі СОЗу. Іншою

провиною були «антиколгоспні розмови». Божедарівський райапарат ДПУ,

наприклад, у березні 1931 р. сфабрикував справу, за якою проходили селяни

Роман та Савелій Сокури, З. Саква, Ф. Компанієць. Висунуті їм обвинувачення є

типовим зразком чекістської казуїстики: «Указана група, щоб приховати власне

куркульське обличчя, вступила в 1930 р. до СОЗу, переслідуючи за мету

розкладення такого. <…> Досягли своєї мети, розклали його і самі вийшли,

залишивши в СОЗі для продовження роботи одного зі своєї групи,

Ф. Компанійця». Подібних доказів провини виявилося достатньо, щоб засудити

З. Сакву, Ф. Компанійця та Р. Сокура до п’яти років концтабору, а С. Сокура –

до п’яти років заслання [8, арк. 62–64 г].

Під час березневої акції українські чекісти також вилучали активістів,

які виступали проти колективізації в 1930 р. або були учасниками масових

заворушень. Так, за антиколгоспну агітацію в ході масової колективізації

1929/30 р. репресували мешканця с. Назарівка Олександро-Біловської сільради

Божедарівського району Г. Мозгового, відправивши на три роки в заслання до

Північного краю [Там само, арк. 319–321].

Остаточні контингенти куркульських сімей, що підпадали під

депортацію за межі України, визначила постанова політбюро ЦК ВКП(б) від

20 травня 1931 р. У її основу покладені рекомендації, викладені в довідці

ОДПУ, підготовленій для комісії А. Андрєєва. Згідно з постановою, з України до

122

Уральської області планувалося виселити 30 тис. селянських сімей [15, с. 309].

Готуючи депортацію, партійне керівництво за звичним ритуалом

попередило місцеві партійні організації про недопущення перегинів і

викривлень класової лінії. У листі секретаря ЦК ВКП(б) П. Постишева від

29 травня 1931 р. особливо наголошувалося, що до списків депортованих слід

включати тільки «дійсно куркульські елементи», не допускаючи виселення за

лише формальними ознаками – «позбавлення виборчих прав, наявність

твердого завдання тощо». Окремо вказувалося на неприпустимість виселення

середняків і бідняків, які не бажають вступати до колгоспу, виступають проти

місцевих органів [19, арк. 91]. Категорично заборонялося репресувати родини

членів партії та комсомолу, колишніх червоних партизанів,

військовослужбовців. Від заслання куркульські родини могла врятувати й

відсутність працездатних чоловіків. Організовуючи депортацію, центральна

влада демонструвала раціональний підхід – до місць заслання відправляли

лише тих, кого можна було «по-господарськи використати» в інтересах

соціалістичної економіки. Зрозуміло, що «класово витримані» попередження

очільників держави не могли вплинути на практику розкуркулення: урядові

рознарядки на депортацію можна було виконати лише за рахунок незаможних

верств села. Під час виселення поширеним явищем стало надання сільрадами

«неправильних даних про соціально-майнове становище окремих господарств

шляхом штучного підвищення податкових показників». Як визнавали органи

ДПУ УСРР, нерідко його спричиняло зведення особистих рахунків [11, с. 111].

Справжню ціну владним деклараціям про недопущення перекручень

прекрасно розуміли й мешканці села, через що нова депортація викликала

паніку. Намагаючись уникнути розкуркулення, середняки почали тікати із сіл

[19, арк. 90], однак влада передбачала можливість такого перебігу подій. Щоб

попередити масові втечі селян до початку виселення, ДПУ УСРР вилучило

голів і працездатних чоловіків куркульських сімей, заарештувавши 35 тис. осіб

[11, с. 110, 111].

123

Отримавши санкцію Кремля на виселення, на повні оберти запрацювала

республіканська репресивна машина. Уже 21 травня 1931 р. ДПУ УСРР

підготувало проект телеграми, яка визначала порядок депортації куркульських

сімей, а наступного дня (22 травня) ця інструкція за підписом С. Косіора була

надіслана секретарям міськкомів і райкомів партії. Виселення куркулів та їхніх

сімей з України планувалося провести протягом 1 червня – 15 липня. Його

особливістю стало не одночасне, а поступове «очищення УСРР від

куркульського елементу» за визначеною ОДПУ послідовністю: спочатку

найбільш небезпечні регіони – прикордонна смуга й Правобережжя (територія

Житомирського, Вінницького, Київського оперсекторів та АМСРР), потім

степова смуга (стратегічно важливі зернові області, зони суцільної

колективізації – Одеський і Дніпропетровський оперсектори), за ними

промислові райони Донбасу та наостанок Лівобережжя, яке мало найнижчий

рівень колективізації (Сумський, Полтавський, Харківський оперсектори) [20,

арк. 43]. Розкладка контрольного числа виселення – 30 тис. куркульських сімей

по районах України – здійснювалася з урахуванням таких критеріїв, як стан

колективізації, облік куркульських господарств, розмір виселення, проведеного

в 1930 р., політичні особливості, ступінь активності куркульства тощо [11,

с. 109]. Таким чином, соціально-економічне становище селян було лише одним

із показників належності до куркульської верстви. Бідняків і середняків було

легко зарахувати до куркульських списків, кваліфікувавши як колишніх

петлюрівців, гетьманців, повстанців тощо. У прикордонних регіонах

кандидатами на депортацію ставали за міфічні зв’язки з Польщею й Румунією.

Для забезпечення реалізації підготовчих заходів з виселення в районах

знову створювали трійки в складі секретаря РПК, голови РВК і начальника

ДПУ, які мали координувати роботу партійно-радянських і чекістських органів.

Під час організації депортації була задіяна вся республіканська структура

органів ДПУ: районні апарати, оперативні сектори, а також 49 міжрайонних

оперативних груп, спеціально створених «у колишніх окружних центрах та

124

інших пунктах, до яких тяжіють райони». Ретельна підготовка, на думку

українських чекістів, дозволила уникнути «активних контрреволюційних

виступів та ексцесів», здійснити репресивну акцію відповідно до розробленого

й затвердженого ОДПУ оперативного плану. Хоча в деяких районах

(Березівському, Попільнянському, Куп’янському) відбулися жіночі «волинки».

Операція з виселення тривала з 1 червня до 9 липня 1931 р., і план з виселення

за традицією був перевиконаний: замість 30 тис. селянських сімей на Урал

відправили 31 655 сімей чисельністю 131 409 осіб. Найбільше куркулів

депортували з Лівобережжя – 58 279 осіб у складі 13 389 сімей, де на початку

1931 р. ще залишався значний одноосібний сектор [Там само, с. 111–113].

30 серпня 1931 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову, яка

заборонила «виселення куркульських сімей із районів суцільної колективізації у

масовому порядку». Подальші виселення куркулів дозволялося здійснювати «в

індивідуальному порядку невеликими групами сімейств відповідно до їх

виявлення, після суворої перевірки і попереднього визначення можливості

господарського влаштування за місцем виселення» [15, с. 387].

Таким чином, депортація 1931 р. стала не менш масштабною, ніж акція,

здійснена попереднього року. Особливої трагічності їй додавало те, що селян

розкуркулювали в уже розкуркуленому українському селі. Серед депортованих

переважали середняки й бідняки, яких виселенням карали за непоступливість –

за відмови вступати до колгоспів та за участь у масових антиколгоспних

виступах 1930 р.

Бібліографічні посилання1. Адамовський В. І. Депортації населення України в першій половині XX століття:

причини, наслідки, шляхи повернення на батьківщину: дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / В. І. Адамовський. – К., 2004.

2. Васильєв В. Діяльність органів ДПУ УСРР та настрої населення доби «великого перелому» й початку суцільної колективізації (1928–1931 рр.) / В. Васильєв // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2012. – № 1. – С. 23–45.

3. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. Р-1519, оп. 1, спр. 1.4. Там само. – Ф. Р-6483, оп. 1, спр. 1.5. Там само. – Спр. 5.

125

6. Там само. – Спр. 8.7. Там само. – Спр. 9.8. Там само. – Спр. 10.9. Там само. – Спр. 28.10. Зеленин И. Е. Осуществление политики «ликвидации кулачества как класса» (осень

1930 – 1932 гг.)/ И. Е. Зеленин // История СССР. –1990. – № 6. – С. 31–49.11. История сталинского Гулага. Конец 1920 – первая половина 1950-х годов: Собр.

документов в 7-ми т. / Т. 1. Массовые репрессии в СССР / Отв. ред. Н. Верт, С. В. Мироненко. Ответ. сост. И. А. Зюзина. – М., 2004.

12. Колективізація і голод на Україні, 1929–1933 / АН України. Інститут історії України та ін.: Упоряд.: Г. М. Михайличенко, Є. П. Шаталіна; Відп. ред. С. В. Кульчицький. – К., 1992.

13. Коллективизация сельского хозяйства. Важнейшие постановления Коммунистической партии и советского правительства. 1927–1935. – М., 1957.

14. Кульчицький С. В. Опір селянства суцільній колективізації / С. В. Кульчицький // Історія українського селянства. Нариси в 2-х т. – Т. 2. – К., 2006. – C. 139–158.

15. Политбюро и крестьянство: высылка, спецпоселение. 1930–1940: В 2 кн. Кн. 1 / Отв. ред. Н. Н. Покровский. – М., 2005.

16. Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. 1918–1939. Документы и материалы. В 4-х т. / Т. 3: 1930–1934 гг. Кн. 1: 1930–1931 гг. / Под ред. А. Береловича, В. Данилова. – М., 2003.

17. Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939: Документы и материалы. В 5-ти т. / Т. 3: Конец 1930–1933 / Под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. – М., 2001.

18. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1, оп. 6, спр. 204.19. Там само. – Ф. 1, оп. 16, спр. 16.20. Там само. – Оп. 20, спр. 4277.


УДК [631.61 + 333.13] (09)

В. П. Мотревич

Уральский государственный аграрный университет

ЦЕЛИННАЯ ЭПОПЕЯ НА УРАЛЕ(К 60-ЛЕТИЮ НАЧАЛА МАССОВОГО ОСВОЕНИЯ

ЦЕЛИННЫХ И ЗАЛЕЖНЫХ ЗЕМЕЛЬ В СССР)

Дається аналіз причин, що призвели до масового освоєння цілинних і перелогових земель у середині 1950-х рр., охарактеризовано поставлені державою цілі і масштаби майбутніх робіт. Докладно описані складнощі, що виникли перед целинниками у ході реалізаціїї завдання, хід і результати освоєння цілинних земель, виявлено позитивні та негативні результати його проведення. Показано, що освоєння цілини не змогло забезпечити постійний і стійкий підйом сільськогосподарського виробництва. Робиться висновок про те, що до масового освоєння цілини в СРСР приступили передчасно.

В. П. Мотревич, 2014126

Ключові слова: цілина, зернові, посівні площі, колгоспи, радгоспи, матеріальні труднощі, новосели, продовольчі товари, промислові товари.

Дается анализ причин, приведших к массовому освоению целинных и залежных земель в середине 1950-х гг., охарактеризованы поставленные государством цели и масштабы предстоящих работ. Подробно описаны возникшие перед целинниками трудности, показан ход и результаты освоения целинных земель, выявлены положительные и отрицательные результаты его проведения. Показано, что освоение целины не смогло обеспечить постоянный и устойчивый подъем сельскохозяйственного производства. Делается вывод о том, что к массовому освоению целины в СССР приступили преждевременно.

Ключевые слова: целина, зерновые, посевные площади, колхозы, совхозы, материальные трудности, новоселы, продовольственные товары, промышленные товары.

Analyses the reasons that led to the mass development of virgin and fallow lands in the middle of the 1950s, characterized delivered the state of the purpose and scope of the forthcoming works. Detail facing virgin landers difficulties, and shows the progress and results of development of virgin lands, positive and negative results of its carrying out. Proven in the exploitation of serious violations had been committed in applying farming, as a result of the grain crop yield on the virgin snow was low, and the cost of grain is higher than in the old cultivated areas. Mass development of the virgin lands could not ensure the constant and steady rise in agricultural production. It concludes that to the mass adoption of new lands in the USSR started prematurely. In those years, the country still did not have sufficient funds for such a Grand and expensive project that has affected the pace and results of its implementation. The direction of the huge material and human resources in new areas predetermined the extensive way of development of agriculture in the USSR. The development of new lands were sent huge funds, which takes away from the traditional grain regions of the country. It weakened attention to the agricultural sector in other areas, particularly in the Russian regions, which were in need of emergency assistance. However, this cannot be belittled feat million settlers, who, being in very difficult circumstances, their work could smash massive amounts of new lands. Therefore the 1950s and entered the history of the Soviet country as a heroic epic of development of virgin lands.

Key words: virgin soil, grain, acreage, land, farms, state farms, harvest the yield, agrotechnics members,financial difficulties, settlers, food products, industrial goods.

Освоение целины – это комплекс мероприятий по ликвидации

отставания сельского хозяйства и увеличению производства зерна в СССР в

1954–1960 гг. путем введения в оборот обширных земельных ресурсов в

Казахстане, Поволжье, Урале, Сибири и на Дальнем Востоке. Великая

Отечественная война нанесла тяжелый удар зерновому хозяйству СССР.

Поэтому в первые послевоенные годы большое внимание в стране было

уделено восстановлению посевов зерновых культур. Однако к началу 1950-

х гг. стало все отчетливее выявляться несоответствие между существующим

уровнем развития зернового хозяйства и возрастающими потребностями

127

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BA

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%B1%D0%B8%D1%80%D1%8C

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D1%80%D0%B0%D0%BB_(%D1%80%D0%B5%D0%B3%D0%B8%D0%BE%D0%BD)

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%B6%D1%8C%D0%B5

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%85%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%A1%D0%A1%D0%A0

http://ru.wikipedia.org/wiki/1960

http://ru.wikipedia.org/wiki/1954

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%A1%D0%A1%D0%A0

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B5_%D1%85%D0%BE%D0%B7%D1%8F%D0%B9%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE

страны в хлебе. В условиях нехватки продовольствия особую актуальность

приобрел вопрос об освоении новых земель для быстрого увеличения

производства зерна. Освоение уральской целины получило освещение в

историографии, как в специальных исследованиях по данной проблемe [2, с. 1–

30; 3, с. 50–57; 4, с. 573, 574; 7, с. 1–30], так и в более общих работах,

посвященных развитию сельского хозяйства на Южном Урале в 1950-е гг. [5,

с. 42–45; 6, с. 27–29].

В начале 1950-х гг. в стране имелись крупные земельные массивы,

пригодные под распашку и посев сельскохозяйственных культур. Их освоение

могло стать важным фактором увеличения производства

сельскохозяйственной продукции. Подготовка к освоению новых земель

началась осенью 1953 г. B конце 1953 г. – начале 1954 г. ЦК КПСС провел

совещания в краях и областях РСФСР и Казахстана. После этого вопрос «О

дальнейшем увеличении производства зерна в стране и об освоении целинных и

залежных земель» был рассмотрен на февральско-мартовском (1954 г.)

Пленуме ЦК КПСС. Подчеркнув, что зерновое хозяйство является основой

всего сельского хозяйства, Пленум принял решение о необходимости

увеличения производства зерна, как путем повышения урожайности зерновых

культур, так и за счет расширения посевов под зерновыми культурами в

результате освоения целинных и залежных земель в восточных и юго-

восточных районах страны. Было решено поднять в 1954–1955 гг. не менее

13 млн га новых земель. С них планировалось получить 1,1-1,2 млрд пудов

зерна, в том числе 800-900 пудов товарного [1, с. 359–391; 8, с. 471].

Массовый подъем целины начался весной 1954 г. В ходе полевых работ

колхозы и совхозы в России и Казахстане значительно перевыполнили

плановые задания по посеву на новых землях зерновых культур. При плане

2,3 млн га в стране посеяли 3,6 млн га. Успешно освоение целины

происходило на Урале, где было распахано 1827 тыс. га новых земель. В

Башкирии подъем целины производили во всех районах за исключением двух.

128

В 1954 г. там распахали 380,3 тыс. га целины и залежей вместо 160 тыс. га по

плану. Свыше миллиона гектаров подняли в Оренбуржье, что не только

превышало плановые задания, но и взятые областью повышенные

обязательства [14, л. 10].

В обстановке первых полученных результатов 13 августа 1954 г. ЦК

КПСС и Совет Министров СССР приняли постановление «О дальнейшем

освоении целинных и залежных земель для увеличения производства зерна» [8,

с. 476]. В нем намечалось уже в 1956 г. довести посевы сельскохозяйственных

культур на вновь осваиваемых землях до 28-30 млн га. Большую часть

новых земель предполагалось освоить с помощью колхозов. Однако наиболее

отдаленные участки целины должны были распахать совхозы, особенно

новые. С весны 1954 г. их стали организовывать на целинных землях. Так, в

марте в Челябинской области на неиспользуемых землях Чесменского

овощесовхоза был создан зерносовхоз им. Горького, а за счет земель соседних

колхозов и разукрупнения овцеводческого совхоза «Путь Октября» – совхоз

«Победа». Два зерносовхоза были образованы в Башкирии – «Урал» и

«Хайбуллинский», восемь – в Оренбургской области: Адамовский,

Восточный, Ириклинский, Кульминский, Озерный, Полевой, Таналыкский и

Тобольский. В соответствии с принятым в августе 1954 г. решением планы

подъема новых земель были увеличены. С этой целью в целинных районах

Урала продолжилось строительство новых совхозов. Два новых зерносовхоза

были созданы в Башкирии, три – в Оренбургской области и семь – в

Челябинской области [11, л. 194].

Освоение целинных земель было связано с преодолением огромных

трудностей. Они объяснялись нехваткой материальных и денежных ресурсов,

отсутствием дорог, плохой обеспеченностью рабочей силой. Поэтому

колхозы, МТС и совхозы целинных районов укрепляли кадрами

специалистов, а также техникой. Особенно остро в те годы стоял вопрос о

массовых кадрах. Решить его обычным путем – за счет постепенного

129

сельскохозяйственного переселения было нельзя: дело затянулось бы на

долгие годы. Поэтому с февраля 1954 г. ЦК ВЛКСМ совместно

Министерством совхозов СССР и Министерством сельского хозяйства

СССР стали проводить отбор добровольцев из числа городской и сельской

молодежи для освоения целины. На целинные земли выехали одной только

молодежи 350 тыс. человек. Активное участие в этом общенародном деле

приняли уральцы. В первый год массового освоения новых земель в

Оренбуржье на целине работали 11,5 тыс. комсомольцев, в том числе 4,5

тыс. из городов области (800 человек направили из Орска, 500 – из Бузулука,

столько же из Медногорска, тысячу из Оренбурга и т. д.) [9, л. 179, 182,

188].

Большинство людей ехали на целину с желанием работать, однако

поспешность, с которой готовилось ее освоение, ведомственная неразбериха и

отсутствие необходимых материальных ресурсов приводили к

возникновению многих серьезных проблем, прежде всего, материально-

бытового характера. Новоселы сталкивались с трудностями сразу же после

прибытия в новые районы. Прежде всего, их негде было разместить.

Недостаток строителей и необеспеченность стройматериалами, нехватка

транспорта и другие причины привели к тому, что жилья в целинных районах

было мало и строили его медленно. Приехавших было сложно расселить и

среди местных жителей, так как те сами остро нуждались в жилье. Поэтому

целинников размещали в зданиях школ, различных районных организаций, в

хозяйственных постройках и других местах. Так, прибывших в феврале

1955 г. в Варненский район 320 человек из Челябинска в 20-градусный

мороз разместили в вагончиках. Горожан, приехавших в Ак-Булакский район

Оренбургской области, поселили в шалашах. Очень тяжело обстояло на целине

с питанием. Купить в магазинках потребкооперации продовольственные

товары, за исключением водки, можно было не всегда. В продаже часто не

было овощей, сахара, масла, мяса, круп, случалось, не хватало и хлеба.

130

Фрукты, печенье, колбасы в продажу практически не поступали. Некоторые

совхозы были плохо обеспечены и водой. Не компенсировало нехватку

продовольственных товаров в торговой сети и общественное питание,

которое в большинстве хозяйств было организовано плохо. К тому же из-за

высоких цен в совхозных столовых и низкой заработной платы не все

работники могли в них питаться [10, л. 163, 165; 11, л. 127].

Не обеспечивались новоселы и промышленными товарами. В Ново-

Орском районе Оренбургской области дефицитными были такие товары

первой необходимости, как мыло, спички, керосин, папиросы. В магазинах не

было костюмов и платьев, белья, обуви, товаров зимнего ассортимента и т. д.

В целинных совхозах отсутствовали парикмахерские, бани, прачечные,

мастерские по ремонту обуви и одежды. Из-за нехватки врачей плохо была

налажена медицинская помощь. В результате многие целинники не

выдерживали этих трудностей и уезжали, что приводило к высокой текучести

кадров. Так, в 1954 г. в совхозы Оренбургской области прибыло 5,2 тыс.

человек, а выбыло 3 тыс. (57 %), в 1955 г. – соответственно 4,1 и 2,4 тыс.

(58 %), в 1956 г. – 4,4 и 2,9 тыс. (66 %). [15, л. 12].

Всего за 1954–1957 гг. в стране на целине было создано 425 крупных

зерновых совхозов. Формирование нового района зернового производства

сопровождалось направлением на целину значительных инвестиций, поэтому

уровень механизации зернового производства там был достаточно высоким.

Однако на целине не были подготовлены зернохранилища, была неразвита

транспортная сеть, недоставало ремонтных мощностей. В результате во время

уборки и после ее завершения происходили большие потери зерна. Кроме того,

ежегодно в восточные целинные области для уборки урожая приходилось

перебрасывать технику и людей из центральных и южных районов, где урожай

созревал раньше. Все это требовало значительных расходов, в результате

себестоимость целинного зерна оказывалась выше, чем в среднем по стране.

131

Осенью 1955 г. страна ожидала первых результатов от освоения

новых земель, однако они оказались весьма скромными. Главная причина

заключалась в том, что целинные районы имели крайне сложные условия для

производства зерна. Здесь требовалось с особой тщательностью проводить все

агротехнические мероприятия, что делалось далеко не всегда. Большие

потери были допущены и на уборке. Они происходили из-за отсутствия

зернохранилищ и зерносушилок, асфальтированных токов, недостатка

транспорта. К тому же новые совхозы с опозданием получили комбайны, что

затянуло хлебоуборку.

Однако, несмотря на первые неудачи, массовое освоение целины

продолжалось и дальше. 1956 г. в отличие от предыдущих лет оказался

урожайным. В 1956 г. сельские труженики Урала собрали 14 млн т зерна

(11 ,2 % от общесоюзного производства). Полученный урожай в два раза

превысил среднегодовой сбор зерна в регионе за предыдущие 10 лет. Всего за

1954–1956 гг. в целом по стране в районах массового освоения целинных и

залежных земель удалось распахать 35,9 млн га, в том числе на Урале –

2,6 млн. Освоение целины продолжалось и в последующие годы. Однако

поскольку наиболее крупные и плодородные массивы были уже распаханы, то

стали осваивать земли более низкого качества. Темпы работ заметно снизились.

Всего за 1954–1960 гг. в стране было поднято 41,8 млн га целины и залежи, в

том числе 25,5 млн га в Казахстане и 16,3 млн га в РСФСР (в районах

Сибири и Дальнего Востока – 11,1 млн га, на Урале – 2,9 млн га, в Поволжье

– 2,3 млн га). Освоение целины позволило значительно увеличить

производство зерна в стране. Если в 1949–1953 гг. в среднегодовой валовой

сбор зерна в СССР составлял 81 млн т, то в 1956–1960 гг. – 121,5 млн т, т. е. на

половину больше. На Урале среднегодовое производство зерна за эти годы

возросло с 8,1 до 12 млн. т (на 48,2 %). В результате на Востоке страны была

создана новая мощная хлебная житница [13, л. 59–70].

132

Однако целинные земли в значительной мере находились в засушливой

зоне и требовали новой системы земледелия, которая была выработана не

сразу. В ходе освоения целины серьезные ошибки были допущены при

применении агротехники. В целинных районах вводилась монокультура

пшеницы, запахивались многолетние травы, до минимума сокращались чистые

пары, мало применялись удобрения и т. д. В результате на целине быстро

истощались миллионы гектаров ранее плодородных земель, поля стали

засоряться, усилилась подверженность почв ветровой и водной эрозии.

Поэтому средняя урожайность зерновых в целинных районах в 1954–1960 гг.

была невысокой.

Таким образом, предпринятые в середине 1950-х гг. в СССР

чрезвычайные меры по подъему сельского хозяйства позволили в короткий

срок увеличить общий объем производимой сельскохозяйственной продукции.

Однако массовое освоение целины не смогло обеспечить постоянный и

устойчивый подъем сельскохозяйственного производства. Очень хорошо

характеризовал ситуацию с целиной В. М. Молотов. Он вспоминал: «Целину

начали осваивать преждевременно. Безусловно, это была нелепость. В таком

размере – авантюра. Я с самого начала был сторонником освоения целины в

ограниченных масштабах, а не в таких громадных, которые нас заставили

огромные средства вложить, нести колоссальные расходы вместо того, чтобы в

обжитых районах поднимать то, что уже готово. А ведь иначе нельзя. Вот у

тебя миллион рублей, больше нет, так отдать их на целину или уже в обжитые

районы, где возможности имеются? Я предлагал вложить эти деньги в наше

Нечерноземье, а целину поднимать постепенно. Разбросали средства – и этим

немножко, и тем, а хлеб хранить негде, он гниет, дорог нет, вывезти нельзя...»

[16].

В целом представляется, что к массовому освоению целины в СССР

приступили преждевременно. В те годы страна еще не имела достаточных

средств для столь грандиозного и дорогостоящего проекта, что сказалась на

133

темпах и результатах его осуществления. Направление огромных материальных

и трудовых ресурсов в новые районы предопределило преимущественно

экстенсивный путь развития сельского хозяйства СССР в последующие годы.

На освоение новых земель были направлены огромные средства, которые

отнимались у традиционных зерновых районов страны. Это ослабило внимание

к аграрному сектору в других районах, особенно в российском Нечерноземье,

которое нуждалось в неотложной помощи. Однако это не может принизить

подвиг миллионов целинников, которые, находясь в тяжелейших условиях,

своим самоотверженным трудом смогли распахать огромные массивы новых

земель. Поэтому 1950-е гг. и вошли в историю страны как героическая эпопея

освоения целины.


1. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. – 9-е изд. – Т. 8. – М., 1985.

2. Кузнецова О. В. Повседневная жизнь первоцелинников (1954–1965 гг.) (на материалах Оренбургской области): автореф. дис. … канд. ист. наук. – Оренбург, 2008.

3. Мотревич В. П. Освоение уральской целины // Проблемы истории регионального развития. – Свердловск, 1992.

4. Мотревич В. П. Целина // Уральская историческая энциклопедия. – Екатеринбург, 1998.5. Мотревич В. П. Развитие сельского хозяйства на Урале: ретроспективный анализ //

Аграрный вестник Урала. – 2012. – № 1 (93).6. Мотревич В. П. Эволюция зернового производства в Уральском регионе // Аграрный

вестник Урала. – 2012. – № 2 (94). 7. Пахомова Е. В. Обеспечение районов освоения целинных и залежных земель

трудовыми ресурсами в 1954–1956 гг. (на материалах Южного Урала): автореф. дис. … канд. ист. наук. – Оренбург, 2007.

8. Экономическая жизнь СССР. Кн. 2. – М., 1967.9. Российский государственный архив социально-политической истории. – Ф. 1, оп. 9,

д. 298.10. Там само. – Д. 326.11. Российский государственный архив экономики. – Ф. 7803, оп. 6, д. 1153.12. Там само. – Ф. 374, оп. 30, д. 4582.13. Там само. – Ф. 1562, оп. 324, дд. 5916, 6176, 6437, 6440, 6996.14. Государственный архив Оренбургской области. – Ф. 846, оп. 3, д. 1576.15. Там само. – Ф. 2567, оп. 1, д. 244.16. Источник: Освоение целины // Википедия: свободная энциклопедия. Сайт: URL:

http://ru.wikipedia.org/wiki (дата обращения 03.01.2014).


134

http://ru.wikipedia.org/wiki

УДК У 94(477).316.334 «1950/1965»

О. Ф. Нікілєв


СТАН ДУХОВНО-КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА 1950-х – СЕРЕДИНИ 1960-х рр.

Розглядається стан духовно-культурної сфери села та спроможність її задовольнити потреби сільського населення Зазначається, що основними осередками духовно-культурного життя на селі були клуби та бібліотеки. Показано, що через політику укрупнення колгоспів, відбулося скорочення у селах кількості осередків культурно-духовного життя, через що жителі багатьох сільських населених пунктів втратили можливість задовольняти свої духовно-культурні потреби.

Ключові слова: українське село, духовно-культурне життя, сільські бібліотеки, сільські клуби.

Рассматривается состояние культурно-духовной сферы села и ее возможности обеспечить потребности сельского населения. Отмечается, что основными центрами духовно-культурной жизни на селе были клубы и библиотеки. Показано, что в результате политики укрупнения колхозов, произошло сокращение в селах центров культурно-духовной жизни, из-за чего жители многих сельских населенных пунктов утратили возможность удовлетворять свои духовно-культурные потребности.

Ключевые слова: украинское село, духовно-культурная жизнь, сельские библиотеки, сельские клубы.

The issue that is investigated in this article – the state of mental and cultural sphere. It is also noted that the main centers of mental and cultural life in the countryside were clubs and libraries, also readers rooms and so called “red groups”. The presence of these objects in rural settlements and their quantitative discrepancy to population needs are shown in this article. Here was made the analysis of the material base, types and forms of cultural services of peasants, ability to meet the needs of the population.

It was revealed that through collective amalgamation policy, there was number reduction of rural centers of cultural and mental life, which is why many inhabitants of rural communities have lost the opportunity to satisfy their mental and cultural needs. In the newly amalgamated farms clubs or cultural centers functioned only at the central estates, and in the brigade villages they were transferred to such category as “red groups”, the function of which was to carry out advocacy work.

There were no forms of cultural service practices in many villades at all. It is also reported that material resources of rural cultural institutions were extremely scanty. Cinemas clubs, for lack of space, were also used as dancing halls. In the absence of electrifying, young people had fun with accordion and gramophone. There were not even any radios in these village clubs. Many clubs could not satisfy the peasants wishes to watch movies.

Regional cultural institutions did not have any opportunity to rectify the situation. In the article is shown that libraries were not even at the every collective farm. The current book fund was outdated and limited.

Key words: Ukrainian village, sіpiritually-cultural life, rural libraries, rural clubs.

О. Ф. Нікілєв, 2014135

Проблематика повоєнного українського села має солідну

історіографію. Однак основна маса праць присвячена аналізу матеріальної

сфери галузі [3; 7; 9; 19]. В останні роки увага науковців звернута до

соціальних проблем села [5; 6]. Проте цілий ряд аспектів ще потребує свого

вивчення. До їх числа належить і такий, як духовно-культурне життя села

та реалії забезпечення духовних потреб сільського населення. Дане

повідомлення є спробою до певної міри заповнити існуючу наукову, власне

показати ситуацію за часів Хрущовської відлиги, коли була проголошена і

здійснювалася політика потужного піднесення села.

Основними осередками культурного життя на селі виступали бібліотеки

і клуби. Вони так і розглядалися державою і правлячою комуністичною

партією. Проте через їх політику на селі вони загалом не виконали свого

призначення. Пояснювалося це, передовсім, тими організаційно-

господарськими змінами, що відбувалися на селі упродовж 1950-х – першої

половини 1960-х рр., а саме укрупненням колгоспів, що, у свою чергу,

супроводжувалося скороченням культурно-освітніх осередків, які

функціонували в них. У новостворених укрупнених господарствах клуби або

будинки культури функціонували лише на центральних садибах, а у так званих

бригадних селах клуби переводилися на категорію «червоних гуртків», функції

яких полягали у проведенні агітаційно-пропагандистської роботи серед

колгоспників, читання їм лекцій з питань культури, зовнішньої і внутрішньої

політики. В результаті з 1950 по 1955 рр. через таку політику держави кількість

колгоспних клубів в Україні зменшилася на 5194 [16, арк. 95]. І населення

багатьох бригадних сіл втратило можливість відвідувати бібліотеки,

переглядати фільми.

Осередки культури утримувалися за рахунок колгоспів. Тому їх

фінансування здійснювалося у вкрай обмежених розмірах. Через це матеріальна

база їх була у незадовільному стані. Так, клуби розміщувалися у непридатних

для цього приміщеннях, доволі часто аварійних, і мали обмежені можливості

136

для задоволення духовних потреб селян. Як згадує Г. К. Швидько, професор

Дніпропетровської гірничої академії, у їхньому селі Дмитрівка

Павлоградського району Дніпропетровської області під клуб у середині 1950-

х рр. було переобладнано зерносховище. Там було влаштовано кінозал та

бібліотеку, з одного боку, та ще магазин – з іншого [18, с. 33, 34].

У багатьох селах взагалі не практикувалося жодних форм культурного

обслуговування. В них навіть існуючі приміщення клубів і будинків культури

використовувалися не за призначенням: в якості зерносховищ, контор правлінь

колгоспів, молокопунктів або приміщень для худоби, як, наприклад, у

с. Селище Шепетівського району Кам’янець-Подільської області, де у клубі

голова колгоспу наказував утримувати телят [4, с. 454]. В інших селах клуби

існували лише «на папері». В них нічого не робилося через відсутність будь-

яких приміщень. Наприклад, у 1955 р. таких клубів було 3 461 [14, арк. 17].

Проте і функціонуючі культурні заклади значною мірою не виконували свого

призначення. Так певна частина з них взагалі не мала залів для демонстрації

кінофільмів. У 1955 р. таких, за офіційною статистикою, було 830 [Там само,

с. 282], у 1957 – 669 [Там само, с. 454]. Хоча реальна цифра була значно

більшою, адже напівзруйнована будівля діяла лише у звітах. Більшість

існуючих кінозалів не була розрахована на ту кількість жителів, що мешкала в

населеному пункті. І не могла повноцінно забезпечувати їх потреби.

Наприклад, у 1955 р. у с. Мєшково-Погорєлово Октябрьського району

Миколаївської області з населенням 2 600 чол. мався зал лише на на 60 чол. [17,

арк. 68]. Взагалі така ситуація була типовою для села. Навіть за офіційною

статистикою, у 1955 р. клубів, що мали зали до 100 місць малося 30, 5%, а

більше 300 – лише 5 % [16, арк. 93].

Примітивною та надзвичайно убогою була і матеріальна база сільських

закладів культури. Кінозали клубів, за браком площ, використовувалися і як

зали для танців. За відсутності електрифікації молодь там веселилася під

гармошку та грамофон. Більше того, клуби не мали навіть радіо. У 1955 р. з

137

7 164 колгоспних будинків культури і клубів та хат-читалень, було

радіофіковано лише 41,8 %. У цілому ряді областей цей показник був ще

нижчим. Так у Херсонській він становив 39,5, а в Миколаївській – 32,5 % [Там

само, арк. 94]. Навіть у 1964 р. ще 10 % колгоспних клубів і будинків культури

залишалися нерадіофікованими [15, арк. 15].

У багатьох сільських клубах і будинках культури були відсутні меблі,

стільці для глядачів. Найчастіше малися лавки, яких не вистачало на всіх, тож

колгоспники мусили ходити на демонстрацію кінофільмів з власним

«обладнанням».

Багато клубів не могли задовольнити бажання селян дивитися

кінофільми через відсутність власної кіноустановки. Наприклад, у 1955 р. з

17 845 колгоспів їх мали лише 12,8 %. Проте було багато регіонів, де ситуація

була значно гіршою. Наприклад, у Полтавській області лише 5,2 % господарств

мали такі установки, у Житомирській – 4,3 % [17, арк. 65].

Певною мірою виправити ситуацію покликані були пересувні

кіноустановки районних органів культури. Проте їх хронічно не вистачало.

Наприклад, у 1955 р. одна така кінопересувка припадала на 3 сільради, а це від

25 до 30 сіл. З іншого боку, якість їх роботи була такою, що аж ніяк не могла

задовольнити попит населення на «найбільш масовий вид мистецтва». Через

простої, викликані відсутністю запчастин до кіноапаратів, транспорту, самих

кіномеханіків, несвоєчасним отриманням картин, зривалися кінопокази. І така

ситуація мала сталий характер. Наприклад, у 1955 р. простої пересувних

кіноустановок становили 15 442 дні, а в 1964 р. лише за перше півріччя – 15 700

[16, арк. 65]. Тож демонстрація фільмів відбувалася вкрай нерегулярно. Навіть

за офіційними даними один житель села на рік міг відвідати кінозал лише 4

рази [16, арк. 68]. Насправді ж ситуація у більшості господарств була значно

гіршою. Селяни місяцями не бачили кінофільмів. Наприклад, упродовж другого

кварталу 1955 р. жодного разу не відбулося показу фільму у 1 403 селах

республіки [17, арк. 66]. Три місяці не бачили кінофільмів населені пункти

138

Долинського району Станіславської області [Там само, арк. 68], а жителі

с. Покровка Нікопольського району Дніпропетровської області – шість [Там

само, арк. 69]. У 1962 р. у багатьох клубах Тернопільської, Кіровоградської,

Миколаївської, Луганської областей упродовж усіх дванадцяти місяців не

демонструвалися фільми [11, арк. 21]. У с. Попівка Іванківського району на

Київщині фільми не демонструвалися більше року [Там само, арк. 20].

Проте, навіть коли й відбувався показ фільму, це зовсім не означало, що

сільські жителі отримували належне. Основною проблемою була якість

кінопоказу. Сільські жителі дивилися кінофільми значно пізніше їх виходу на

екран, ніж міські. Основну масу фільмів, що демонструвалися на селі, на

відміну від міста, становили навіть на середину 1960-х рр. картини випуску 10–

30-тилітньої давності [19, арк. 34]. Через довготривалий прокат, плівки були

поганої якості, затерті, неодноразово склеєні, причому часто так, що важко

було розібрати суть показуваного, рвалися по декілька разів за сеанс. Звичним

був показ одного фільму по декілька разів на рік, причому навіть протягом

доволі короткого часу. Наприклад, у колгоспі «Червоний хлібороб»

Кіровоградської області вісім разів за рік року було здійснено демонстрацію

однієї й тієї ж картини.

Масовий характер мали зриви фільмів через відміну керівництвом

господарств, яке призначало саме на вказану дату і зазначений час

загальноколгоспні збори чи інше масове зібрання. У 1964 р. таких зривів

кінопоказів з вини керівників господарств по Україні було 6 500 [11, арк. 21].

Не менш складно колгоспникам було задовольнити і інші свої духовні

потреби. Через обмеженість у площах, вкрай низьку оплату праці

культпросвітніх працівників, у переважній більшості сільських клубів, будинків

культури, не малося можливості для проведення гурткової роботи. Наприклад,

у 1955 р. лише 41 % сільських клубів, мали приміщення для занять

культмасовою роботою [13, арк. 17]. У 1960 р. 9 000 сільських клубів або 49 %

139

від їх загальної кількості не мали кімнат для гурткової роботи, а в 5 660 клубів

їх малося лише по одній [10, арк. 51].

Через відсутність опалення взимку клуби взагалі припиняли своє

функціонування. Більшість господарств практично зовсім не мали можливостей

для проведення будь-яких культурних заходів. У їх звітах найчастіше

подавалася наявність тих гуртків, діяльність яких не потребувала значних

організаційних зусиль і фінансових затрат. Це – хорові, танцювальні та музичні

гуртки. Проте реально ситуація й у цій царині була нерайдужною. Наприклад, у

1955 р. відсоток сільських клубів, де не малося навіть таких гуртків коливався

від 30 до 85 %. Наприклад хорових колективів не мали 53,4 % – у Сталінській,

62,8 % – у Полтавській; музичних – 77,5 % – у Волинській, 82,6 % – у

Херсонській; танцювальних 69,9 % – у Кіровоградській, 79,3 % – у Сталінській

[16, арк. 95]. У клубах, де такі гуртки «малися», ситуація була не кращою.

Музичні колективи вкрай бідно були забезпечені або не забезпечені взагалі

інструментами, хорові й танцювальні – костюмами. Наприклад, у 1964 р. 68

клубів у Львівській області не мали музичних інструментів, 170 – у

Закарпатській [12, арк. 48].

Робота клубів на селі практично зводилася до демонстрування фільмів

та проведення танців. Це фіксували і науковці. Здійснені у першій половині

1960-х рр. дослідження ролі клубів у забезпеченні культурних і духовних

потреб працівників колгоспного виробництва, показали їх вузьке призначення:

кіно і танці. 62 % їх відвідувачів була молодь 17-25 років. Люди від 25 до 45

років становили 16 %, більше 40 років – 7 %, підлітки і діти складали 15 % [6,

с. 99].

Аналогічна ситуація спостерігалася з бібліотеками. Далеко не в

кожному населеному пункті, більше того, навіть не в кожному колгоспі малися

такі осередки культури. Так, у 1955 р. лише у 46 % господарств були

бібліотеки. Складною була ситуація у забезпеченні духовних потреб

працівників і державних сільськогосподарських підприємств. Так у 1955 р. з

140

812 радгоспів бібліотеки мали 367 або 44 %, а з 1 397 тракторних станцій –

лише 48,9 % [17, арк. 70].

Через п’ять років, у 1960 р., ситуація мало змінилася на краще. Лише

50 % колгоспів республіки мали свої бібліотеки. Хоча забезпеченість

господарств бібліотеками у ряді регіонів була значно нижчою від середніх

республіканських показників. Так, у Херсонській області з 195 колгоспів

бібліотеки малися лише у 37,4 % господарств, у Черкаській – у 27 % [10,

арк. 53]. І така тенденція продовжувала зберігатися й надалі. На середину 1960-

х рр. у 20 000 сіл були відсутні бібліотеки [4, с. 459]. Послугами книгозбірень

не мали можливості користуватися жителі як маленьких, так і великих

населених пунктів. Наприклад, у 1965 р. у Донецькій області навіть у населених

пунктах з числом жителів більше за 1 000 чол. у 481 з них не було бібліотек [10,

арк. 53].

Матеріальна база бібліотек була відображенням загального стану

бібліотечної справи на селі. Вони знаходилися у старих, часто аварійних,

непридатних для виконання своїх функцій приміщеннях. Наприклад, у

с. Макаринці Козятинського району Вінницької області бібліотека була

розміщена у залізничному вагоні. У селах Слободище, Мухи, Яструбинці,

Кришталівка, Кальник, Копівка, Рахни Дашівського району цієї ж області вони

розміщувалися у кімнатах площею 12 кв. м [4, с. 460]. А виконком

Криничанської районної ради Дніпропетровської ж області так записав у січні

1964 р. з приводу ситуації у своєму районі: «Особливо в занедбаному стані

знаходиться робота і стан приміщення Новоселівської сільської бібліотеки, яка

майже перетворилася в ожидалку автобусної зупинки. В коридорі бібліотеки

брудно, стіни пописані, закурені» [1, арк. 16].

Книжковий фонд бібліотек складала застаріла література. Поповнення ж

новою відбувалося нерегулярно, у недостатній мірі і без урахування потреб

жителів села. Через неувагу до роботи бібліотек колгоспи виділяли їм кошти на

придбання книжок рідко і в мінімальних розмірах. Районні відділи культури,

141

які самі забезпечувалися за традиційним для культури, освіти і науки

залишковим принципом, не могли надавати їм належної допомоги, тож

виділяли також кошти по мірі можливості. Наприклад, бібліотека села Одарівка

Криничанського району Дніпропетровської області, яка обслуговувала жителів

двох сіл з загальним числом жителів 1 672 чол., мала станом на 1965 р. загалом

книжок 2 553, отримала лише один раз на рік літератури на 100 крб, виділених

районним бюджетом [2, арк. 24].

Аналогічною була ситуація з забезпеченням духовних потреб

працівників і сільськогосподарських підприємств державної форми власності.

У більшості машинно-тракторних станцій та радгоспів для цього просто не

малося можливостей через відсутність взагалі будь-яких осередків культури.

Так у 1958 р. з 812 радгоспів бібліотеки мали лише 357 господарств або 44 % їх

загальнореспубліканської кількості, а з 1397 МТС – 48,9 %. З клубними

установами ситуація складалася не краще. Лише у 55,2 % радянських

господарств малися клубні приміщення. Ще гіршим було становище у

машинно-тракторних станцій. Навіть за офіційними даними тільки 6,9 % їх

мали клуби та ще 49,9 % – червоні кутки. Проте, як і в колгоспах, наявний

мінімум культурних осередків використовувався не за своїм призначенням. На

багатьох підприємствах вони віддавалися для виробничих, адміністративних та

інших потреб: під контори господарств, бухгалтерії, диспетчерські і навіть

квартири, як, наприклад, у МТС села Пологи Запорізької області [там само].

Більше того, далеко не всі ці підприємства, мали можливості забезпечити умови

своїм працівникам для долучення до надбань культури і задоволення хоча б

мінімальних їх духовних потреб навіть через радіо. Бо не були радіофіковані.

Наприклад у 1958 р. 16,1 % МТС і 18,6 % радгоспів не були підключені до

радіотрансляційної мережі [15, арк. 23].

Тож недостатній розвиток мережі культурно-освітніх осередків на селі,

їх украй низьке матеріальне забезпечення, хронічна обмеженість у забезпеченні

142

духовних потреб різних категорій мешканців села, незалежно від форми

власності господарств, були реаліями сільського життя.

Бібліографічні посилання1. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 1703, оп. 1, спр. 594.2. Там само. – Ф. 1703, оп. 1, спр. 620.3. Звєрєв С. М. Діяльність Комуністичної партії України по зміцненню і розвитку

громадського господарства колгоспів (1951–1959) / С. М. Звєрєв. – К., 1969.4. Історія українського селянства: У 2-х томах. – К., 2007.– Т. 2.5. Кагальна М. Організація культурного життя на селі в перше постсталінське

десятиліття / М. Кагальна // Історія повсякденності: Теорія та практика. Матеріали Всеукр. наук. конф. 14–15 травня 2010 р. – Переяслав-Хмельницький, 2010.

6. Кувеньова О. Ф. Громадський добробут українського селянства. Історико-етнографічний нарис / О. Ф. Кувеньова. – К., 1966.

7. Панченко П. П.. Сторінки історії України ХХ ст. (українське село: поступ, сподівання, тривоги) / П. П. Панченко. – К., 1995.

8. Романюк І. М. Українське село у 50-х – першій половині 60-х рр. ХХ ст./ І. М. Романюк. – Вінниця, 2005.

9. Талан Е. П. Колгоспи Української РСР в період завершення будівництва соціалізму (1951–1958 рр.) / Е. П. Талан. – К., 1966.

10. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 1, оп. 22, спр. 14.

11. Там само. – Спр. 159.12. Там само. – Спр. 161.13. Там само. – Ф. 582, оп. 10, спр. 793.14. Там само. – Оп. 24, спр. 793.15. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1, оп. 6, спр. 2281.16. Там само. – Оп. 31, спр. 23.17. Там само. – Спр. 586.18. Швидько Г. К. Минуле у променях пам’яті / Г. К. Швидько. – К., 2004.19. Юрчук В. Б. Боротьба Компартії України за відбудову і розвиток народного

господарства (1945–1952 рр.) / В. Б. Юрчук. – К., 1965.


143

НАШІ АВТОРИАрхірейський Дмитро Володимирович – доктор історичних наук, доцент, професор

кафедри східноєвропейської історії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Бурмага Володимир Петрович – кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри східноєвропейської історії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Іваненко Валентин Васильович – доктор історичних наук, професор, професор кафедри східноєвропейської історії, проректор з науково-педагогічної роботи у сфері гуманітарної освіти та виховання молоді Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Ковальова Наталія Анатоліївна – кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри українознавства ДВНЗ “Український державний хіміко-технологічний університет” (м. Дніпропетровськ).

Корновенко Сергій Валерійович – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри інтелектуальної власності та цивільно-правових дисциплін Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Мирончук В’ячеслав Дмитрович – кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри східноєвропейської історії Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Михайлюк Олександр Володимирович – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри документознавства та інформаційної діяльності Національної металургійної академії України (м. Дніпропетровськ).

Морозов Олег Вікторович – доктор історичних наук, доцент, професор кафедри теорії та історії держави і права Академії митної служби України (м. Дніпропетровськ).

Мотревич Володимир Павлович – доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії Уральського державного аграрного университету (м. Єкатеринбург, РФ).

Нікілєв Олександр Федорович – доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії України Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Присяжнюк Юрій Петрович – доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Романець Наталя Радомирівна – кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри історії України Криворізького педагогічного інституту ДВНЗ «Криворізький національний університет».

Савченко Сергій Володимирович – кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри документознавства та інформаційної діяльності Національної металургійної академії

144

України (м. Дніпропетровськ).Сливенко Вячеслав Альбертович – кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри

менеджменту та туристичного бізнесу Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

Фареній Ігор Анатолійович – доктор історичних наук, професор, професор кафедри архівознавства, новітньої історії та спеціальних історичних дисциплін Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

ЗМІСТСлово до читача……………………………………………............... 3Іваненко В. В., Мирончук В. Д. М. П. Долинін – завідувач

кафедри історії СРСР Дніпропетровського державного університету………………………………………………………………… 5

Присяжнюк Ю. П. Між вірою й оманою: релігійна історія українського селянства другої половини ХІХ – початку ХХ ст…………. 11

Морозов О. В. Регулювання зернового експорту українських губерній Російської імперії останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст……... 20

Михайлюк О. В. Корупція в селянському середовищі кінця ХІХ – початку ХХ ст………………………………………………………………... 30

Савченко С. В. Крестьянская и церковно-приходская проповедь ХІХ –начала ХХ века……………………………………………………….. 39

Фареній І. А. Про херсонські землеробські артілі Миколи Левитського………………………………………………………………….. 58

Архірейський Д. В. Аграрні передумови махновського руху (до проблеми земельних відносин та диференціації селянства Південної України у переддень революції 1917 р.)…………………………………… 68

Ковальова Н. А. Проблема «селянської революції» у діяльності І Державної думи Російської імперії (1906 р.)…………………………….. 86

Бурмага В. П. До питання про взаємовідносини між українським селянством та частинами Червоної армії у 1919 р. (на прикладі Катеринославщини)………………………………………………………… 95

Корновенко С. В. Заходи Особливої наради з розширення посівних площ в країні (1919 р.)…………………………………………… 103

Сливенко В. А. Особливості організації та діяльності продовольчої міліції УСРР під час голоду 1921–1923 рр………………… 108

Романець Н. Р. Депортація куркулів 1931 р.: особливості проведення, наслідки……………………………………………………….. 115

Мотревич В. П. Целинная эпопея на Урале (к 60-летию начала массового освоения целинных и залежных земель СССР)……………….. 127

Нікілєв О. Ф. Стан духовно-культурного життя українського села

145

1950-х – середини 1960-х рр………………………………………………... 135Наші автори………………………………………………………… 145

Наукове виданняПИТАННЯ АГРАРНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ

Матеріали десятих наукових читань,присвячених памя’яті Д. П. Пойди

Українською та російською мовами________________________________________________________________________________

146