Микола Рябчук

"Яничари" і "свидомиты".

Про дві версії української ідентичності та їхній

конфліктний/конфронтaційний потенціал

Київ, 22.09.20121

2

3

Основні тези (1)1. За двадцять років в Україні не вдалося послідовно

реалізувати ані проекту суто громадянської нації, ані нації етно-культурної.

а) Громадянський проект не мав шансів утілитися з огляду на загальну дисфункціональність держави та вкрай низьку привабливість її інституцій – політичних, правових та економічних – для позитивної самоідентифікації громадян.

б) Етнокультурний проект утілився лише почасти, амбівалентно й непослідовно. «Національне відродження» як сукупність певних інституційних змін та українізаційних практик заторкнуло лише певні сфери життя і переважно лиш ту частину населення, котра й перед тим зберігала виразну національну самосвідомість, тобто, у романтичних термінах, мала що «відроджувати». Натомість інша частина населення залишилася у рамках традиційних російських та, імпліцитно, русифікаційних практик і переважно незреформованих інституцій, сприймаючи, відповідно, зреформовані інституції та українізаційні практики як чужі або й відверто ворожі. 4

Основні тези (2)2. Фактично в Україні сформувалися дві кардинально відмінні

версії української ідентичності, котрі у перспективі можуть стати основою формування двох кардинально відміних націй – української «аборигенної» та української «креоль-ської» («укрАинской») – з абсолютно відмінними мовно-культурними кодами, системами цінностей та уявленнями про власне минуле, майбутнє й одна про одну, вимушених при тому співіснувати на одній території, в одній державі.

а) Українська «аборигенна» (етнокультурна) нація є типовим продуктом східноєвропейського (бездержавного) націєтворення (за схемою М.Гроха – етнокультурної емансипації до політичної), що б/м успішно відбулося в підавстрійській частині України, але не в підросійській.

б) Українська «креольська» нація є продуктом вимушеної політичної емансипації колоніального (колоністського) населення на території України внаслідок зовнішніх чинників (розпад СССР) зі збереженням домінантного соціального становища й культурного статусу, але без виразної етнокультурної емансипації від метрополії.

5

Основні тези (3)3. Формування «креольської» української ідентичності як

альтернативної щодо традиційної «аборигенної» залишається недопоміченим і недооціненим із ряду причин.

а) До незалежності ця ідентичність не претендувала на статус національної, будучи суто реґіональним (малоросійським) різновидом ідентичності російсько-імперської. Багато хто її так сприймає й досі.

б) Носії цієї ідентичності не окреслюють себе як національну меншину в межах України, ані, тим більше, як якусь «альтернативну» щодо українців націю. Навпаки, вони вважають себе щонайсправжнішими українцями («укрАинцами»), утіленням норми, стосовно якої, власне, їхні (україномовні) опоненти є певним відхиленням.

в) Носії «аборигенної» (етнокультурної) української ідентичності мають переважно примордіалістське розуміння української нації, а тому переоцінюють природні чинники (есенціалістське «національне відродження») й недооцінюють соціальні, зокрема – структурні деформації, які забезпечують постколоніальне домінування «креольської» спільноти, та потугу успадкованого нею імперського дискурсу.

6

Основні тези (4)4. Конфліктний потенціал між обома спільнотами зумовлений

прагненням кожної з них до соціально-економічного, політичного та культурного домінування, що проявляється насамперед у символічній апропріації всієї країни та про-мовлянні від її імені, а також у дискурсивній марґіналізації опонентів – виштовхуванні їх у сферу обсесії й девіації.

а) Аборигенний націоналізм марґіналізує своїх опонентів просторово («Даунбас»), часово (совок, що ностальгує за утопійним минулим), політично (авторитаристи), соціально (бандюки, примітиви), морально (яничари, перевертні, зрадники, московська п’ята колона).

б) Креольський націоналізм марґіналізує своїх опонентів подібним чином: просторово («галицаи»), часово (домодерні селюки), політично (нацики), соціально (колхоз, невігласи, злидні), морально (німецькі колаборанти, американські прихвосні, зрадники слов’янсько-православної єдності).

в) Аборигенний націоналізм має потужніший (історично розробленіший) символічний ресурс, проте слабший матеріальний (через історичну недоурбанізованість та соціальну марґіналізованість аборигенів).

7

Основні тези (5)5. Ігнорування конфліктного потенціалу, наявного в обох

версі-ях української ідентичності, може призвести до формування в одній державі двох антагоністичних націй і, відтак, не розколу, а, радше, ольстеризації України. Сподівання на об’єднавчий ефект спільної для всіх груп громадянської ідентичності нереальні без усунення низки чинників, які гальмують або й унеможливлюють інтеґраційний процес.

а) По-перше й насамперед, це слабкість або й відсутність тих громадянських цінностей та інституцій, котрі за відсутності спільних культурних маркерів могли б ефективно виконувати об’єднавчу функцію.

б) По-друге, це не усунена й навіть нележно не артикульована колоніальна спадщина, яка й досі підтримує фактичну марґіналізацію українського/україномовного населення у більшості реґіонів та в багатьох сферах суспільного життя.

в) І по-третє, це засадничо неправовий характер держави та її нездатність забезпечити баланс інтересів двох найбільших спільнот, будучи безсто-роннім арбітром, а не активним гравцем у суспільних конфліктах.

8

14

Національнa ідентичність Ентоні Сміт: здатність (само)окресленої спільноти

ототожнювати себе, розумово, й емоційно, зі «своєю» групою, зокрема

– з її символами, цінностями, історією, територією, культурою (етнокультурний компонент),

– з її державними та правовими інституціями, політичними й економічними інтересами (civic).

Ширше (публіцистичне) значення:

– синомім національної свідомості (як певної інтелектуальної рефлексії над ідентичністю, результатом її у-свідомлення),

– метонімія націоналізму (як певної ідеології).15

«Зовнішні» та «внутрішні» функції N.ID.

Зовнішні:

– територіальні (демаркація історичної території як певного соціального простору),

– економічні (забезпечення контролю над територіальними ресурсами, зокрема людськими)

– політичні (опора для держави та її органів і леґітимізація єдиних юридичних прав та обов’язків).

Внутрішні:

– згуртування членів спільноти, розбудова соціальних зв’язків між ними на підставі спільних вартостей, символів і традицій,

– сприяння самовизначенню і самоорієнтації індивіда у світі крізь призму колективної особистості та своєї самобутньої культури.

Сила ідентичності і почуття єдності• Силa/слабкість національної ідентичності: «мірa, якою

члени нації справді почувають себе її членами та наставлені до неї позитивно».

• Національна єдність (злютованість, cohesion): позитивні versus неґативні почуття, що люди мають одне до одного як членів тієї самої/іншої спільноти (солідаризація versus іншування).

• В Україні (як видно з подальших табл.) національна ідентичність є досить сильною, натомість національна єдність низька. Парадокс легко пояснюється існуванням ДВОХ національних ідентичностей, кожна з яких по-своєму досить сильна, але почуття єдності обмежується переважно своєю групою. 17

18

19

20

21

Відчуження між реґіонами

• жителі Заходу України вважають однаково ближчими до себе жителів Польщі, ніж жителів Донбасу;

• жителі Центру – вважають ближчими жителів Росії, ніж Буковини, Галичини та Закарпаття;

• жителі Півдня – ближчими жителів Росії, ніж Слобожанщини, Києва і всього Центрального регіону, а жителів Росії і Білорусі [sic!] – ближчими, ніж Волині, Закарпаття, Буковини та Галичини;

• жителі Сходу – вважають ближчими жителів Росії, ніж навіть Криму, всього Південного регіону та Києва, а жителів Росії і Білорусі (!) – ближчими від жителів Буковини, Закарпаття, Волині та Галичини.

22

Сепаратизм “a rebour”• лише 8% опитаних на Донбасі хочут ь відокремлення свого реґіону,

натомість 10% хотіли б відокремлення Галичини (як метонімічного втілення альтернативної/«бандеровской» ідентичності) - Рейтинґ 2012

• лише 1% на заході хотів би відокремлення Галичини, зате 2% хотіли б відокремлення Донбасу (галичани – більші «соборники», ніж донбасці)

• назагал по Україні Галичина сприймається як головний trouble-maker (порушник спокою): лише 84% респондентів не підтримує ідею її відокремлення, зате проти відкремлення Криму й Донбасу – по 90%

• це лише почасти зумовлено оскаженілою антигалицькою пропаґандою в російських та деяких українських мас-медіях

• головна причина – західна Україна репрезентує альтернативний тип національної ідентичності, некомфортний для «креольського» населення, оскільки функціонує там в усіх соціальних стратах і сферах суспільного життя як ідентичність цілком модерна, урбанізована, – а відтак не піддається дискурсивній марґіналізації як ідентичність буцімто суто селянська (колхоз) чи девіаційно-інтеліґентська (жменька «национально озабоченных») 23

Ціннісний аспект нац. ідентичності• Національна ідентичність за визначенням має істотний ціннісний

компонент, оскільки самоототожнення особи з певною спільнотою передбачає зокрема й уявлення про ідеальний/ідеалізований образ тієї спільноти та відповідні нормативні цінності, що їх особа вважає бажаними і намагається у процесі самоідентифікації засвоїти.

• Стівен Шульман на обширному емпіричному матеріалі показав, що українська “етнонаціональна” («аборигенна») ідентичність позитивно корелює з демократичними та капіталістичними цінностями і відтак сприяє їхній консолідації, тимчасом як “східнослов’янська” (креольська) ідентичність навпаки – їх гальмує.

• Цей висновок загалом логічно випливає з теоретичних уявлень про залежність політичного та економічного розвитку від панівних цінностей та поглядів, тобто від політичної культури, притаманнної тому чи тому типові національної ідентичності.

• S.Shulman, “National Identity and Public Support for Political and Economic Reform in Ukraine”. Slavic Review, 1, 2005.

24

Ідентичність і перспективи реформ• “Еліти, котрі формують [українську етнонаціональну] ідентичність, як

правило, протиставляють українців та Україну в культурно-історичному плані росіянам та Росії – народові і країні, що мають, на їхню думку, сильні колективістські та авторитарні нахили. Водночас вони стверджу-ють, що українці мають багато спільного у культурно-історичному плані з Європою... [Відтак] демократія та капіталізм символічно підносять статус етнічних українців, утверджуючи в країні цінності, котрі асоціюються з уявленою українською етнічною культурою”.

Натомість -• “Прихильники [“східнослов’янської”] ідентичності серед еліт стверджу-

ють, що етнічні українці та росіяни – і в Росії, і в Україні – мають надзви-чайно близькі й гармонійні історичні та культурні зв’язки і що світогляд цих “братніх” народів суттєво відрізняється від європейського; Європа є для цієї ідентичності головним “Іншим”. Натомість Росія – головним “Нашим”.

25

Ідентичність і перспективи реформ(2)

• “Особливо важливо тут, що Росія має великий досвід авторитарного і тоталітарного урядування та неліберальні економічні інституції і сприймається елітними прихильниками цієї ідентичності як країна з переважно колективістькою – на противагу індивідуалістській – культурою. Відповідно… прихильники східнослов’янської ідентичності не надто підтримують ліберально-демократичні та капіталістичні цінності та інституції, оскільки вважають їх чужими для основної – східнослов’янської – групи (українців та росіян) та для основної нації (Росії), з якою зіставляють ідентичність України. Водочас уявлення про тісний історичний та культурний зв’язок Європи з капіталізмом та демократією і подібне уявлення про засадничу культурну відмінність між європейцями та східними слов’янами зменшує бажання прихильників східнослов’янської ідентичності підтримувати демократизацію та маркетизацію в Україні” [70].

• NB! Дослідження Шульмана не встановлює жорстко детермінованого зв’язку між ідентичністю та сповідуваними цінностями, лише показує досить значну кореляцію між ними і загалом логічно і переконливо її витлумачує.

26

Висновки

• Для українських політиків, зацікавлених в ефективній модернізації, себто вестернізації та демократизації України, пріоритетом мало би бути плекання проєвропейського (“етнонаціонального”, в термінах Шульмана) варіанту української ідентичності та пов’язаних із нею цінностей.

• Ця ідентичність, однак, залишається в Україні значно слабшою від антизахідної (“східнослов’янської”), а сповідувані більшістю населення цінності – значно ближчими до російських авторитарно-патерналістських, ніж до європейських ліберально-демократичних.

• Фактично українці (як і росіяни та білоруси) не вирішили досі проблеми формування модерної нації – не виокремилися з домодерної православно-східнослов’янської спільноти – «руського міра» як аналога середньовічної мусульманської «умми» чи Pax Christiana, - що гальмує зокрема засвоєння модерних (індивідуалістських і громадянських на противагу колективістським і підданчим) цінностей.

27

Висновки (2)

• Не додає оптимізму й те, що авторитарні лідери в Україні (як і в Росії та Білорусі) свідомо плекають саме “східнослов’янську” антизахідну ідентичність – як носія антиліберальних, антидемократичних, негромадянських цінностей.

• Така політика підтримує відносну, стагнаційну в своїй основі стабільність, проте не вирішує головного завдання, що стоїть перед Україною, – навздогінної модернізації.

• Вирішити це завдання на основі експліцитно антизахідної й імпліцитно антимодерної “східнослов’янської” ідентичності, засадничо конформістської й консервативної, навряд чи можливо.

• Рано чи пізно українським реформаторам, якщо такі коли-небудь з’являться, доведеться задіювати мобілізаційний потенціал проєвропейської ідентичності та пов’язаних із нею ліберально-демократичних цінностей.

28

29

30