РОЗДІЛ ІІ

ПРОБЛЕМАТИКА ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

ОЧИМА СТУДЕНТІВ

160

161

Баранова А. С.

ОСНОВНІ СФЕРИ ЗАЙНЯТОСТІ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

В КІНЦІ XVI - НА ПОЧАТКУ XVIII СТ.

Запорозькі козаки проживали на найродючіших землях, які вважалися

власністю усього Війська Запорозького. Хоча правом займання земельної

ділянки формально користувався кожен козак, але користуватися могли ли-

ше ті козаки, які мали відповідні кошти для цього і здобули письмовий

дозвіл у Коша.

У Запорозькій спільноті головними галузями господарства були рибаль-

ство, землеробство та скотарство (тваринництво). Також розвивалися город-

ництво, бджолярство, садівництво та мисливство, хоча вони і не набули зна-

чного поширення.

Розвиток рибальства характеризувався гарним місцезнаходженням Січі.

Порядок користування рибними угіддями встановлювався Запорозьким Ко-

шем. Щороку, за традицією, рибні промисли перерозподілялися шляхом же-

ребкування між куренями, а точніше, приписаними до них козаками–

рибопромисловцями. Формально ж кожен козак мав право заснувати рибний

промисел. Але скористатися таким правом міг далеко не кожен, бо для цього

потрібні були чималі кошти. Найдорожче коштували рибальські снасті. За-

звичай на рибному промислі перебувало 12 - 15 робітників. Запорозький

рибний промисел являв собою своєрідну мануфактуру, оскільки в його осно-

ву був покладений принцип розподілу праці, що вимагав від робітника

спеціальних навичок, певної професійної вправності.

Про розвиток землеробства на Запорожжі свідчить будування млинів.

Скотарство на Запорозькій Січі відігравало важливу роль, оскільки ху-

доба була, так би мовити, рухомим майном, бо її можна було вчасно відігна-

ти в безпечне місце під час татарських набігів. Скотарству також сприяли

природні умови запорозького краю. Розводили коров, овець волоської поро-

ди та коней.

Розведення коней відігравало важливу роль для підтримання боєздат-

ності запорозької вільної військової спільноти. Коні, яких розводили відзна-

чалися надзвичайною міцністю й витривалістю. Сучасники називають їх

«вітроногими».

Форми козацького господарювання обумовили характер їхнього харчу-

вання. Щоденними стравами були саламаха, щерба, мамалига, галушки, ка-

ші, подавалася також риба та м‘ясо, гриби, горіхи та різні ягоди. Крім того з-

за кордону привозилися цитрусові, прянощі та інші делікатеси. Улюбленими

напоями - пиво, наливки, брага, горілка, яку наливали у дерев'яні коновки.

Отже, козацька спільнота, незважаючи на постійні набіги татар, змогла

не тільки відстоювати свою землю від загарбників, а ще й мала змогу вести

господарчі справи. Це допомагало забезпечувати себе їжею та іншими про-

162

довольчими продуктами, а також хлібом. Хоча землеробство не набуло ви-

значного характеру на Запорозькій Січі, але воно дозволяло створювати

прийнятні умови для життя. Також особливу роль відігравали промисли, які

були спрямовані на продаж. Головним з поміж таких промислів був рибний,

який дозволяв вести добру торгівлю. З-поміж інших занять вирізнялося та-

кож розведення худоби, оскільки на коней, які розводили козаки був великий

попит. Бджолярство давало козакам вигоду: соти вживалися в їжу, з меду го-

тувалися напої, віск використовувався для виготовлення свічок як для січо-

вої церкви, так і для монастирських і парафіяльних церков. Таким чином, за-

няття господарськими справами дозволяло козакам забезпечувати спільноту

всім необхідним.

Бойко Я. В.

ПРОБЛЕМИ ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА В ІСТОРІОГРАФІЇ

Проблема походження козацтва віддавна привертала увагу як вітчиз-

няних, так і зарубіжних дослідників.

Слово «козак» надовго вкарбувалося в народну пам‘ять як синонім

українського лицаря, захисника своєї Вітчизни. Проблема появи та форму-

вання козацької верстви досі є дискусійною.

Перші спроби дослідження виток козацтва було зроблено ще на почат-

ку ХVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із

самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст

М.Стриховський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка Ко-

зака, який вдало боровся з татарами.

У трактовці В. Коховського козаки — це військовий елемент, вільний

від влади. Хроніст торкається етимології слова "козак", яке, на його думку,

веде свою назву від "сарга", тобто "коза". "Воїни, що відзначилися у бага-

тьох справах, дуже швидкі, яких прийнято називати козаками, ця назва піш-

ла від сарга (по-місцевому коза)... бо їх козацькі закони відмічені стрімкими

походами..., а самі вони ні про що не піклуються, нічому не підкоряються".

Таке тлумачення походження слова "козак" було поширеним у польсь-

кій історіографії в XVII ст., зокрема, воно зустрічається у польського істори-

ка Павла П`ясецького, твором якого, в свою чергу, користувався

В.Коховський.

З часом викристалізувалися й інші версії, що пояснюють походження

козацтва, але жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виник-

нення та формування козацтва.

Зважаючи на ту виняткову роль, яку козацтво відіграло в історії Украї-

ни, було розроблено багато теорій його походження. Наприклад, «етнічних

витоків», «уходницька», «захисна», «соціальна» тощо.

163

Згідно з теорією «етнічних витоків» козаки — це особлива група на-

щадків інших народів (хозар, черкесів). «Уходницька» теорія, основи якої

заклав М. К. Любавський, пов'язує появу козацтва з «уходом» населення в

Придніпров'я на промисли за рибою, сіллю, дикими кіньми тощо.

Відповідно до «захисної» теорії В. Голобуцького, козаки з'явились у

зв'язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар.

«Соціальна» теорія, яку підтвердив В. О. Щербак, пов'язує виникнення

козацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національ-

ного та релігійного гніту.

В радянській історіографії найбільш поширеною була теорія, за якою

виникнення козацтва пояснювалося посиленням феодального та релігійно-

національного гноблення, наступом феодалів на селянство, загарбанням

польськими панами селянських земель (Д. Яворницький).

Доречно сприймати виникнення та становлення козацтва як складний

багатоплановий процес, у перебігу якого, вочевидь, певну роль відіграли всі

з названих чинників.

Броднікова К. А.

ВЕСІЛЬНІ ОБРЯДИ ДОНСЬКИХ КОЗАКІВ

Весільний обряд в духовній культурі донського козацтва займає, ма-

буть, центральне місце як по збереженню елементів, так і за обсягом обрядо-

во-ритуальних дій, мовних та фольклорних текстів, атрибутів, предметів, ді-

ючих осіб. Весілля — найбільш популярний обряд серед донських істориків,

краєзнавців, етнографів, фольклористів, а тепер — і етнолінгвістів.

Донське весілля, незважаючи на місцеві відмінності, в загальних рисах

збігається з весільними обрядами, поширеними на Русі. Загальна структура

включає сватання («рукобитье» або змови — відповідають за змістом зару-

чинам), «местоглядение» («дивляться грубу»), «сидіння» нареченої або «ти-

ждень», вечірки, дівич-вечір у нареченої і прощальний вечір у нареченого,

збори до весільного поїзду і підготовка до вінчання, застілля у нареченої, ві-

д'їзд до вінця, зустріч молодих в будинку нареченого, весільне гуляння у на-

реченого, дари, обряди другого дня («каравайні обіди») і різні обряди, що

укладають весілля.

Основні моменти весілля відзначалися спеціальними піснями, що вико-

нувалися подругами нареченої та запрошеними співачками. Наречена не спі-

вала, а голосила на ранковій і вечірній зорі, прощалася на кладовищі з поме-

рлими родичами.

В обряді були представлені численні предметні символи: ритуальне пе-

чиво — коровай чи калач, коровайні дітки — шишки, витушки, що симво-

лізують родючість, багатство і добробут; весільне деревце (гілка), гілка ка-

164

лини — символ продовження роду; подушки — як ритуальний дар у зна-

ченні єднання пари.

До своєрідних рис шлюбної церемонії донських козаків можна віднести

наявність весільного кортежу — так званого «хороброго поїзда» — загону

верхових молодих козаків, які супроводжували нареченого на шляху до дому

нареченої, до церкви і до свого дому після вінчання. Наречений і козаки їха-

ли верхи, співали військових пісень, стріляли у повітря.

Другий своєрідний обряд — «подушки» — хода жінок з подушками в

будинок нареченого, що супроводжувалася співом і танцями.

Своєрідним обрядом козачого весілля були «коровайні обіди» на другий

день весілля. Під час яких чоловіки співали билинних та історичних пісень,

розважали гостей небилицями, а також демонстрували мистецтво боротьби

(«на поясках»).

Малько О.М.

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ ОБРЯДИ ТА ТРАДИЦІЇ

НА СУЧАСНІЙ СЛОБОЖАНЩИНІ

В історії нашої країни були такі часи, коли українська культура всіляко

пригнічувалась і тому деякі обряди та традиції були забуті. З часів незалеж-

ності України інтерес до національної культури підвищився. Питанню патрі-

отичного виховання підростаючого покоління стало приділятись багато ува-

ги в засобах масової інформації.

Метою моєї роботи є розкриття такої теми, як виявлення інтересу рес-

пондентів до українських традиційних культурних цінностей; надання слу-

хачеві можливості пізнати й зрозуміти, що культурний та духовний потенці-

ал – це найбагатший скарб, яким володіє наша нація.

Мною була використана така методика дослідження, як соціологічне

опитування, яке дало змогу з‘ясувати чи дотримуються на Слобожанщині

українських обрядів та традицій. В опитуванні, яке було проведено в січні

2011 р., брали участь 80 осіб віком від 18 до 75 років. Було задано наступні

питання:

1. Чи дотримуються в Вашій родині українських обрядів та традицій?

2. Які українські свята Ви поважаєте більш за все?

3. Чи достатньо, на Вашу думку, на Слобожанщині шанують українські

традиції?

4. Обряди якого циклу в Вашій родині шанують більш за все?

5. З яких джерел, на Вашу думку, діти мають дізнаватись про звичаї та

традиції свого народу?

За результатами опитування було виявлено, що обряди зимового циклу

є найбільш популярними.

165

Підсумки анкетування щодо двох найбільш важливих запитань наступ-

ні.

Чи дотримуються в Вашій родині українських обрядів та традицій?

Було виявлено такі результати:

Вікова категорія від 18 до 24 років 1% респондентів зажди дотримуються українських обрядів і традицій;

70% респондентів дотримуються, але не повною мірою; 29% взагалі не до-

тримуються.

Вікова категорія від 25 до 45 років.

40% респондентів завжди дотримуються українських обрядів і традицій;

58% дотримуються, але не повною мірою; 2% взагалі не дотримуються.

Вікова категорія від 46 до 60 років.

20% респондентів завжди дотримуються українських обрядів і традицій;

70% дотримуються, але не повною мірою; 10% взагалі не дотримуються.

Вікова категорія від 60 до 75 років.

60% респондентів завжди дотримуються українських обрядів і традицій;

30% дотримуються, але не повною мірою; 10% взагалі не дотримуються.

З вище зазначеного стає зрозуміло, що молоде покоління цікавиться

українською культурою не менше, ніж люди старшого віку.

Але це не є приводом для заспокоєння. Вважаю, що любов до українсь-

кої культури потрібно прививати з самого раннього віку. В дошкільних на-

вчальних закладах потрібно проводити всі українські свята, вчити з дітьми

колядки, щедрівки та інші малі фольклорні форми. В шкільному розділі іс-

торії України необхідно зосередитись на культурному та духовному житті

українського козацтва. Таким чином, людина поетапно буде накопичувати

знання про традиції та обряди свого народу і потім передавати їх наступному

поколінню.

Манзул А. О.

ЩОДО ПИТАННЯ ПРО ОСОБЛИВОСТІ

СТРАТЕГІЇ ТА ТАКТИКИ ЗАПОРОЖЦІВ

Українське козацтво, як суспільний стан в Україні почало формуватися

з кінця XV початку XVI ст. Перша згадка про українських козаків датована

1492 р. Українські козаки завжди відрізнялися силою, відвагою, вправністю,

швидкістю у боях, часто використовували різні хитрощі, що давали їм ре-

зультат і славу як в Україні, так і за її межами.

На думку багатьох дослідників, військове мистецтво не поступалося пе-

ред найкращими європейськими арміями. Запорозька піхота вважалася най-

боєздатнішою в Європі. Вона шикувалася у три шеренги: перша стріляла,

друга подавала рушниці, третя заряджала їх. Козацька кіннота наступала ла-

вою, тобто півколом, й атакувала ворога не лише з фронту, а й з флангів.

166

Ефективно працювали сторожова й розвідувальна служби. Маяки, запалені

сторожею, створювали своєрідний світловий телеграф, яким повідомляли

про наближення ворога. Для оборони козаки використовували табір — чоти-

рикутне рухоме укріплення з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою

ланцюгами возів, усередині якого розташовувалося козацьке військо. Табір

використовували у боях і у переходах. У разі тривалої або кругової оборони

вони могли засипати землею, створюючи вал, а довкола викопували шанці

(«вовчі ями») із загостреними кілками на дні. Козаки вміли успішно штур-

мувати ворожі фортеці, здійснювати морські походи на своїх суднах-чайках.

За часів середньовіччя воювали, як правило, тільки вдень, козаки ж для

спіху використовували і нічну атаку. Захищаючи українську землю, козаки

винайшли незвичайну військову організацію, систему керування нею. Коза-

цькі способи ведення битв на морі на суші, наступальний характер дій збага-

тили скарбницю світового військового мистецтва.

Козаки були дійсно яскравими особистостями. Віра в Бога, любов до

свободи і рідної землі, вірність законам козацького побратимства, високі по-

няття честі і гідності — ось що визначало їхнє життя.

Із поглибленням польського національного та релігійного гніту та збі-

льшенням татарського нахабства козаки все більше усвідомлювали себе як

єдину дієву українську силу. Остаточно перехід від «козацького вільного

лицарства» до «народу руського» відбувся в період Хмельниччини під час

боротьби на всіх можливих напрямках.

Козацький устрій, сформований у причорноморських степах, почав ви-

користовуватись тепер для управління всією територією Української держа-

ви; козацьке військо перетворилось на регулярну армію і окрему соціальну

верству, утворився устрій, який якнайкраще відповідав світогляду та тради-

ціям нації.

Російське командування широко використовувало козацьку кавалерію в

авангардних боях. Найчастіше вона протидіяла татарській кінноті. Крім того,

козаки вели розвідку, відправлялись у рейди під ворожі фортеці. Часто коза-

цька піхота притягувалась до земельних робіт, несла гарнізонну службу. Ко-

зацький гребний флот охороняв узбережжя, контролював переправи. Неве-

ликі флотилії захоплювали турецькі кораблі, перериваючи постачання при-

бережних фортець противника. Після завершення літньої кампанії козаки й

зимою продовжували свою службу — охороняли кордони на форпостах.

Після ліквідації російським урядом українського козацтва можливості

для розвитку його самобутнього військового мистецтва були вичерпані. До-

сягнення українського козацтва у військовому мистецтві справили вплив на

розвиток європейської військової науки, а козацькі традиції використову-

ються при побудові української армії.

167

Нагорна К. О.

ПЕТРО КОНАШЕВИЧ САГАЙДАЧНИЙ — ГЕТЬМАН

ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

В історії України період козаччини посідає особливе місце. З ним

пов`язані такі героїчні часи нашої минувшини, як боротьба за волю україн-

ського народу, центром і натхненником якої стала Запорозька Січ, станов-

лення українського народу як нації, вироблення і перше запровадження ад-

міністративного державного устрою України тощо. Саме в цей період фор-

мувалися національно-культурне життя України демократичні засади її роз-

витку.

Гетьман П. Конашевич-Сагайдачний досить видатна постать українсь-

кої історії у період козацтва. Сьогодні важливий комплесний підхід до розг-

ляду та відображення історичних подій минулого. Актуальність розкриття

історичної правди, відбитої в сучасних дослідженнях, пояснюється тим, що

серед складових, які сприяли формуванню української державності, треба

віддати належне козацтву, яке із століття в століття було єдиним і могутнім

засобом збереження незалежності, гідності й чесності України як держави.

Гетьман українських реєстрових козаків народився приблизно 1560

року в селі Кульчицях поблизу Самбора в Галичині, у сім‘ї дрібного україн-

ського шляхтича. Батька майбутнього гетьмана звали Конон, або Конаш,

звідки й друге прізвище — Конашевич. Навчався Сагайдачний в Острозькій

школі, першому українському навчальному закладі, заснованому князем

Костянтином-Василем Острозьким. Після Острозької школи Сагайдачний

навчався у школі Львівського братства, де зблизився з Йовом Борецьким.

Після приїзду до Києва Сагайдачний був домашнім учителем у київського

судді Аксака. 1596 року після Брестської унії, що фактично ставила право-

славну церкву поза законом, Сагайдачний був серед тих православних, які

виступили проти рішень унії. Наприкінці XVI — на початку XVII століття

Сагайдачний опинився на Січі, де невдовзі став помітною особою серед

старшин та козацтва. Спершу був обозним, завідував артилерією Січі, зго-

дом його обирають кошовим отаманом. Він стає учасником і організатором

багатьох успішних походів козацького війська.

Слава безстрашного воїна, обдарованого провідника козацьких законів

прийшла до Сагайдачного після участі у знаменитих морських сухопутних

походах на володіння султанської Туреччини і Кримського ханства у перших

десятиліттях 18 століття. Перебуваючи на Запорожжі, Сагайдачний швидко

здобуває авторитет. Коли вперше його обрали гетьманом – невідомо. Пере-

бування на цій посаді у ті часи могло бути недовгим. Гетьманом нерідко

обирали у залежності від конкретної ситуації – для організації походу тощо.

Навряд чи Сагайдачний час од часу втрачав гетьманську булаву лише через

розправи з козаками, які порушували запорозькі закони.

168

Таким чином, оцінюючи життєвий шлях Сагайдачного, слід зауважити,

що ніхто з його сучасників чи істориків нового часу не заперечував полково-

дчого хисту цієї людини. Що ж до його політичного кредо, то воно виклика-

ло (і продовжує викликати) суперечки та наукові дискусії. Безумовно, геть-

ман був обережним і прагматичним політиком. Відкрита військова конфрон-

тація з польським урядом здавалася йому менш прийнятною, ніж шлях пере-

говорів і компромісів. Вони приносили певні успіхи, але були також і

невдачі. Разом з тим ми не вправі ігнорувати великого внеску Петра Сагай-

дачного у розвиток визвольного руху в Україні. За його безпосередньою

участю 1620 р. відновила свою діяльність православна церковна ієрархія, що

являло собою далекоглядну політичну акцію. Не можна недооцінювати й

піклування гетьмана про розвиток Київського і Львівського братств, його

матеріальну підтримку шкіл, прагнення дати освіту десяткам молодих лю-

дей. Так, переплітаючись, доповнюючи або суперечачи одна одній, ці риси

характеру створювали цілісний і самобутній образ Петра Конашевича-

Сагайдачного - відомого політичного діяча першої половини XVII ст., коза-

цького ватажка, просто людини.

Насонова К.А.

РИТУАЛЬНА «ПОСВЯТА» В ЗАПОРІЖЖІ:

АГОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ

Виходячи з сутності основних рис козацтва, ігровий елемент невідділь-

ний від козаків – носіїв пасіонарного козацького духу.

Змагання, боротьба, конфлікт – розширюючи інтерпретаційний зміст

поняття «агон», збільшується можливість застосування цього поняття в яко-

сті екстраполяції його поліваріативних характеристик для аналізу різних со-

ціокультурних феноменів [2].

Агон розкриває глибинні прояви козацького руху через взаємообмін

між ритуалом та ігровою поведінкою, через залучення до формування свого

утилітарного комунікативномовного етнокомплексу різноманітних чинників,

що запускають механізм культурного взаємообміну між представниками різ-

них культур.

Пристосування до степових прикордонних умов в українського, пере-

дусім козацького, населення йшло саме по лінії етнокультурних запозичень у

степовиків, які асимілювалися ним. Усі види господарської діяльності ко-

заків так чи інакше формувалися під впливом місцевого причорноморського,

у козацькі часи переважно тюркського, населення [1].

Лицарський епос козаків теж мав багато елементів східного, і, зокрема,

тюркського, походження. І навіть саме слово «козак» має тюркське поход-

ження [3].

169

Звісно, всі означені запозичення адаптувалися в середовищі українських

козаків до їхніх потреб і необхідним чином коригувалися та вдосконалюва-

лися, набуваючи вже нової специфіки, властивої саме їм.

Козаки значною мірою серйозно проймалися ідеєю оборони християнс-

тва й власного народу [1]. Але в гуманітарному та культурному просторі іс-

нують двi протилежнi точки зору щодо релiгiйності запорозького козацтва.

Козаки П. Сагайдачного на політичному рівні запекло обстоювали правос-

лавні структури, виступали ревнителями православ‘я в ідеології і водночас

виявляли релігійну індиферентність на побутовому рівні. Лише з часом укра-

їнські козаки перетворилися на справжніх «лицарів віри».

В період Нової Січі у запорозьких козаків під впливом всіх цих факторів

склалася й існувала оригінальна релігійність. Вона яскраво проявилась в

ставленні до представників інших релігій, конфесій i національностей.

Принцип агональності є стрижневим компонентом феномену гри [2].

Коли новачок з'являвся в Січі, його зараховували в «молодики», вписували

до одного з січових куренів. Зовнішній вигляд молодиків, їх заняття та по-

водження з ними козаків підкреслювали їхню ініціаційну порубіжність [3].

Особливо чітко карнавальний характер культури запорожців виявлявся

в головних обрядових діях, про які маємо найбільше відомостей. Ідеться про

ритуали прийому до січового товариства та виборів старшини в Січі. Під-

креслюється, що козак належить уже не до світу людей, а до царства мерт-

вих.

Відповідно до норм ініціації, для становища молодиків як лімінальних

істот була характерна приниженість. Об'єктом глузувань слугували риси ха-

рактеру, фізичні якості й зовнішній вигляд новачків, що відбивалося в пріз-

виськах, які давали їм козаки. З одного боку, глузування були поводженням,

протилежним до прийнятих в світі людей, чим підкреслювалася і символічна

смерть посвячуваних, а з іншого — ритуальний сміх, спрямований на пе-

реборення смерті й нове народження ініційованих. Крім того, впродовж

усього періоду перебування у молодиках ініціанта перевіряли на винахідли-

вість, здатність не втрачати самоволодіння у складних обставинах.

Фаза інкорпорації ініціанта до січового товариства оформлювалася ри-

туалом посвячення його в повноправні запорожці, а також прийняттям до

одного з куренів як повноправного члена. Посвячення в козаки передбачало

також обрядове перейменування і переодягання, що, відповідно до ініціацій-

ної символіки, знаменувало його нове народження, вже у новому статусі.

В описах виборів кошового й старшини в Січі звертають на себе увагу

дві обставини — час, коли вони відбувалися, й «анархія черні», що за-

пановувала при цьому. Час виборів припадав на період новорічних свят.

Адже це був період повернення світу до первісного хаосу з наступним упо-

рядкуванням його в заново структурований світ. Новорічні свята — це пері-

од так званої «космічної ініціації», що включає фазу лімінального хаосу. В

основі такого порядку лежить дві визначальні ідеї: чергування добра і зла

170

(тобто благотворного й загрозливого аспектів влади) і періодичного віднов-

лення раніше існуючого, освяченого традицією порядку речей.

У сполученні з нормами лімінальної фази ініціації введення в посаду

старшини, а також із сакральним часом новорічних свят, коли до світу людей

діставала вільний доступ «нечиста сила», «антисвіт» запорозького соціуму

саме в такому сплеску карнавальної інвертованості діставав своє концентро-

ване вираження.

Поведінка запорожців у ході повсякденних занять, а також під час воєн-

них походів і дій теж, без сумніву, була, як того вимагала епоха, достатньо

сильно ритуалізованою.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Сiч у

західноєвропейських літературних пам'ятках). — К.: Днiпро, 1992.

2. Хейзинга Й. Homo ludens. В тени завтрашнего дня / Й.Хейзинга; пер. с

нидерланд. В. Ошиса. — М.: ООО ―Издательство АСТ‖, 2004. – С. 83 -

129.

3. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — Т. 1.- 3. — К., 1990 -

1993.

Пефтєєва О. Д.

ГЕРАЛЬДИКА УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Початки геральдики, як специфічно європейського явища, сягають епо-

хи хрестових походів. Якщо розглядати початки українського (руського)

герботворення, вони сягають XII – XIII ст. Нова епоха в історії української

геральдики пов‘язана з виходом на історичну арену козацтва і формування

ним нових політичних організмів та нового суспільно-політичного устрою на

центрально-українських землях.

Найістотніші ознаки герботворення українського козацтва – зображен-

ня зброї або символів військової доблесті, мужності, шляхетності та пере-

моги.

Надання герба верховною владою в тогочасному суспільстві сприйма-

лося як своєрідна перепустка в лави привілейованої верхівки. А з огляду на

те, що герб було надано всьому козацтву, то все воно автоматично одер-

жувало привілейований статус.

Впровадження практики використання козацького герба свідчить про

визнання Запорожжя, як самостійної політичної сили. Герб Війська Запо-

розького широко застосовувався на практиці від самих початків національно

– визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького.

Вже навесні 1648 р. козака з самопалом було розміщено в полі військо-

вої печатки новоствореної держави гетьмана Хмельницького. А невдовзі по

171

тому державний герб оздоблював гетьманські портрети, клейноди та осо-

бисті речі. Відтоді «рицар Войска Запорожсзкого» незмінно репрезентує ко-

зацьку України аж до самого занепаду гетьманства. Образ козака на держав-

ному гербі відбиває військовий характер Української держави того часу.

Розквіт козацького герботворення припадає на ХVІІІ ст. Зі скасуванням

гетьманства у 1764 р. блискуча доба українського козацького герботворення

раптово припиняється.

Родова геральдика є найчисельнішим за своїм складом комплексом

гербів козацької геральдики. Першим і найшановнішим геральдичним зна-

ком родової геральдики був герб «Божою милостию великого государя Бог-

дана Хмельницкого, гетьмана Войска Запорозского».

Козацька земельна геральдика склалась порівняно пізно — в першій по-

ловині ХVІІІ ст. У 1722 р. з‘являється розгалужена система місцевого управ-

ління. Діяльність таких установ вимагала використання урядових печаток;

постала необхідність у створенні земельних гербів — атрибутів місцевого

самоврядування.

Взаємовплив між міською та земельною геральдикою Гетьманщини

зумовив практику запозичення земельними гербами сюжетів із міських

гербів відповідних полкових та сотенних осередків. Полкові та сотенні кан-

целярії визначали зміст відповідних земельних гербів, що давало змогу

відображати в них суспільні та політичні погляди, а також світогляд козаць-

кої старшини певної місцевості. У земельній геральдиці Гетьманщини пере-

важала військова тематика.

Система міської геральдики Української козацької держави почала

формуватися відразу після початку Національно–визвольної війни. Пере-

важна кількість козацьких міських гербів була новотворами. На сьогодні

відомі 168 міських гербів, що складають комплекс міської геральдики коза-

цької доби. Наявність у міському герботворенні Війська Запорозького вели-

кої кількості нових гербів пов‘язана насамперед із функціональним призна-

ченням міських гербів як зовнішніх атрибутів міського самоврядування, за

допомогою яких відбувалася соціальна ідентифікація міщанства як при-

вілейованої верстви суспільства.

Історія української геральдичної традиції є унікальним феноменом, ко-

ли українське козацтво витворило геральдичну систему, відмінну від тра-

дицій герботворення інших країн Європи. Ця обставина дає підстави ствер-

джувати, що забуті світи козацької геральдики є окрасою не лише українсь-

кої, а й загальноєвропейської культурно-історичної спадщини.

172

Пульна К. В.

СТАВЛЕННЯ ДО СТАРШИХ ТА БАТЬКІВ

У КОЗАЦЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ

Повага до старших була характерною рисою етики в козацькому сере-

довищі на Україні в ХVI – XVIII століттях. Шанування батьків, хрещеного і

хрещеної було не просто звичаєм, а внутрішньою турботою про них сина і

дочки. У спілкуванні з батьками і взагалі зі старшими діти дотримувалися

стриманості, ввічливості і поваги.

Під час церемонії сватання добре виховані діти просили благословення

своїх батьків. Авторитет батька з матір‘ю був абсолютно незаперечним. Без

благословення батьків не починали ніякої роботи, не приймали рішення що-

до найбільш важливих справ. На подальшу долю дитини впливав батьківсь-

кий спадок: батьки були вправі ним розпоряджатися і заповідати будь-кому.

Козаки цінували і боготворили своїх батьків: піклувалися за мамою й татом,

особливо коли вони були вже у похилому віці. Синівський і дочірній обов'я-

зок перед батьками вважався виконаним після того, як були виконані помин-

ки сорокового дня, після відходу їх в інший світ.

Повага до старшого — одне з головних звичаїв козаків. Віддаючи дани-

ну поваги прожитим рокам, перенесеним негараздам, козаки згадували слова

священного Писання: «Перед лицем сивого вставай, шануй лице старого…».

Існування Межигірського монастиря, який утримував шпиталь для ста-

рих козаків, свідчить про те, що про старих і немічних козаків піклувалися.

Про особливий статус старих на Січі писав класик французької літератури

Проспер Меріме в своїх наукових українознавчих студіях (1854 р.): «На Січі

існувала повна рівноправність козаків; певні повноваження надавались тіль-

ки старим козакам, зокрема, право вирішувати спірні питання за давніми

звичаями і традиціями козацької ватаги».

Звичай поваги і шани старшого за віком зобов‘язували молодших коза-

ків дотримуватися певного етикету. В разі появи старого всі повинні були

встати — козаки при формі докласти руку до головного убору, а без форми

— зняти шапку і вклонитися. У присутності старшого не дозволялося

сидіти, курити, розмовляти без його дозволу і тим більше – непристойно

висловлюватися. Вважалося непристойним обганяти старого (старшого за

віком), потрібно було попросити дозволу пройти.

Непристойним вважалося молодшому вступати в розмови у присутності

старшого. Молодший повинен був проявляти терпіння і витримку, за будь-

яких випадків не перечити. Слова старшого були для молодшого

обов‘язковими.

Таким чином, можна зробити висновок, що в козацькому середовищі з

повагою, пошаною, любов‘ю і вдячністю ставилися до людей старшого віку.

173

Пшенична А.С.

ЖІНКИ-КОЗАЧКИ НА УКРАЇНІ В ХVІ - ХVІІІ ст.:

СПОГАДИ СУЧАСНИКІВ

Українській жінці-козачці належить видатна роль в історичному процесі

творення українським народом матеріальних, моральних і духовних ціннос-

тей, у козацькому вихованні.

Вивченню образу жінки-козачки сприяє значна кількість свідчень су-

часників, які описують їх життя. Письменник, мандрівник, архідиякон

П.Халебський (подорожував протягом 1654 - 1658 рр. по Україні) залишив

згадку про високу освіченість української жінки та повагу до неї в козацькі

часи. Наприклад він писав: «Від міста Рашкова і по всій землі козаків ми по-

мітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: усі вони, за винятком не-

багатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок

церковних служб і церковні співи...».

Арабський мандрівник архідиякон Павло Алепський у середині ХVІІ

ст., двічі побувавши в покозаченій Україні, свідчив: «По всій землі україн-

ській ми помітили прекрасну рису, що викликає наше здивування: всі вони

(жінки), за винятком небагатьох, навіть більшість їх, уміють читати і знають

порядок церковних служб і церковні співи».

Малюнки зовнішнього вигляду українських жінок, що їх зробили інозе-

мці, а також український портретний живопис XVI - XVIII сторіч дають уяв-

лення про риси їх обличчя та вбрання. Від княгині Беати Острозької (1539 р.)

до селянок XVIII сторіччя на нас дивляться вродливі, граціозної краси жінки

з великими очима, зі злетом брів, мов політ чайки, маленьким ротом і витон-

ченим носом з горбинкою.

Як свідчать сучасники, в досліджуваний період незалежності українсь-

кій жінці могла позаздрити дворянка будь-якої європейської країни. Вона

була рівноправною з чоловіком, мала такі самі громадянські права, особисту

незалежність, як її чоловік. Жінка була членом церковних братств, заснову-

вала школи, монастирі, богадільні, служила у війську, вільно вибирала собі

нареченого, виховувала дітей, сама розпоряджалася своїм майном, управляла

ним, розривала шлюб.

Постійна відсутність чоловіка-козака, що пішов на Січ, у похід або за-

гинув, сприяла формуванню в українській жінці незалежного характеру, ви-

сокого авторитету та поваги в сім‘ї. На це звернув увагу Г. Боплан. У своїй

книзі «Опис України» він пише: «Тут, на відміну від звичаїв і традицій ін-

ших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала.

Їхній традиційний та незламний забобон майже завжди дівчині в цьому до-

помагає, та й вона більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився пер-

шим свататися до обраної дівчини...».

Жінка-мати стояла на висоті розуміння інтересів України. Перекази про

роль жінки — козачки передавали з покоління в покоління. Мати видатного

174

вченого-творця космічних кораблів Сергія Корольова передавала сімейні пе-

рекази: «...порядкувала в домі, як і годиться, моя мати — енергійна, вольова,

бідова жінка — Марія Матвіївна. Весь Ніжин знав її гострий розум і бурхли-

ву, веселу й водночас круту вдачу. Ще б так — адже ми за тодішнім суспіль-

ним поділом належали до козаків. І не тільки на папері. Колись були на Січі

Запорізькій такі славні козаки — фурси. Один з них навіть ходив в осавулах.

Числились у реєстрі Січі Москаленки та Лазаренки. Все то — мої діди та

прадіди. Як істинні лицарі, вони показували свою хоробрість та силу на полі

бою і в походах, а от удома всю владу віддавали жінкам. Скільки пам‘ятаю і

наскільки знаю з переказів, у нашому роду панував матріархат. Коли щось

запитували в мого батька, він казав: «Спитайте матері. Як вона скаже, так і

буде!».

Сучасники в своїх спогадах дають уявлення про такі риси жінки-

козачки, як: доброта, милосердя, щедрість, вірність, працелюбність, дотеп-

ність, веселість, співучість. Особливий подив викликає повага козаків до ма-

тері та своєї дружини.

Авраменко А. С.

ПРОБЛЕМА КОЗАЦТВА

В «КНИЗІ БУТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ»

Сто дев'ять параграфів «Книги буття українського народу» — це

розповідь про історію України, про те, як вона потрапила в московську нево-

лю, за яке майбутнє слід боротися. Особливо ідеалізується козацтво: «І день

со дня більше росло і умножалось козачество, і незабаром були б усі на

Вкраїні козаками, себто вільні і рівні, не мали над собою царя і пана, тільки

Бога єдиного». Так само ідеалізовано народний побут України: «І всякий

чужеземець, заїхавши туда, дивувався, що ні в одній стороні на світі не було

такого братства, такої віри, ніде муж не любив так щиро своєї жони, а діти

батьків».

Високо оцінені братства при церквах в Києві, Луцьку, Львові. Зроблено

оцінку війни 1648 - 1657 pp., а рішення Переяславської Ради трактується, як

те, що «Україна пристала до Московщини... щоб жити вкупі…».

Однак у 89 параграфі зазначалося: «Але скоро побачила Україна, що

попалась в неволю, вона по своїй простоті ще не знала, що то єсть цар, а цар

московський, значе усерівно, що ідол і мучитель». Далі історичний сюжет

продовжувався так:

§ 90 «І одбилась Україна від Московщини, і не знала бідна, куди їй схи-

лити голову».

175

§ 92 «Роздерли її пополам … по ліву сторону Дніпра москалеві, по пра-

ву — ляхові».

Далі розповідається, як боролась Україна за свободу 50 років, але «ви-

билась із сил» і запанували на правому березі поляки, а на лівому «цар Петро

положив сотні тисяч козаків в канавах і на костях їх збудував собі столицю».

§ 96 «А цариця Катерина — німка, безбожниця явна — доконала козац-

тво…».

§ 97 « І так пропала Україна, але так здається».

Цитування дає змогу відчути дух документа для епохи 1846 - 1847 рр.

Без перебільшення можна сказати, що програма національного і соціаль-

ного визволення українського народу на прикладі козацьких війн, висунута у

«Книзі Буття…», була максимальною для свого часу і такою залишалася у

своїй основі для всього українського національно-визвольного руху.

Блінова І.В.

ЗАПОРОЗЬКІ КОЗАКИ – НОСІЇ ТРАДИЦІЙ АРІЙСЬКИХ ВОЇНІВ

Одним із провідних звичаїв у запорозьких козаків було побратимство.

Коли хто з козаків обирав собі побратима, то це означало, що віднині він за

нього піде навіть на смерть. Обряд братання відбувався так: два майбутні

побратими, надрізавши пальці, капали кров у чашу з вином, занурювали в

неї леза мечів, а потім, тримаючись один за одного, випивали. Після цього

ніщо вже не могло розлучити їх.

Побратимство було наріжним каменем політичного устрою Запорозь-

кого Війська, бо брат за брата стояв горою. Однією з ворожих акцій, які було

здйснено проти запорзького козацтва, стало введення польським королем

Стефаном Баторієм козацького реєстру, який розділив козацтво за майновою

ознакою і був фактично диверсією, спрямованою на підрив засад козацького

братства.

Занепад звичаю побратимства був одним із чільних факторів занепаду

запорозького козацтва як самостійної української військової потуги і розчи-

нення його в середовищі військ інших держав.

Інше явище у середовищі козацтва, таємниче, овіяне легендами — ха-

рактерництво. Характерники були козаки, які мали екстрасенсорні і парано-

рмальні здібності — навіювання, яснобачення, телепатія. За переказами ха-

рактерників готували з малечку. Вчитель передавав учню ті знання, якими

він сам був наділений від свого вчителя. Процес навчання був системою

психофізичної підготовки, магічних ритуалів та військових навчань. Функції

характнрників у війську: вони були, що дуже важливо, порадниками у ко-

мандуванні, лікарями, неперевершеними бійцями, розвідниками.

За напрямками діяльності і рівнем розвитку виділяється принаймні три

типи воїнів посвячених у езотеричні знання: характерники, галдовники, хи-

176

мородники. Характерник втілював у собі ідеали честі і слави, засадничі

принципи суспільної моралі. Воїнів, які володіли секретами парапсихології,

арії назвали «магаратха» - великі воїни, або скоріш великі колісничі.

Характерниками були такі відомі особистсті нашої історії, як князь

Всеслав Полоцький, князь Віщий Олег, козацькі полководці Северин Нали-

вайко, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Максим Кривоніс, Іван Сірко,Максим

Залізняк та багато інших.

Занепад характерництва був ще одним із важливих факторів занепаду

козацтва. Поки було характерництво, був зв'язок з надзвичайно потужним

егрегором (інформаційним полем), яке створювалося десятками тисяч років

нашим народом.

Щодо інших набутків хотілося б звернути увагу на таку, сказати б,

класичну ознаку запорозького козака, як зачіска — так званий «оселедець».

Багато істориків з великою обережністю говорячи про її древ-

ність,відзначають, що така зачіска відома вже у князя Святослава і це вважа-

ється найдавнішою згадкою.

Отже, слід ще раз наголосити на тому, що запорозькі козаки генетично

були прямими нащадками стародавніх арійських воїнів-кшатріїв, носіями і

продовжувачами їх військових традицій і звичаїв.

Блінова Н. О.

ТРАДИЦІЙНЕ ЖИТЛО, УКРІПЛЕНІ МІСТЕЧКА

І СТАНИЦІ ДОНСЬКИХ КОЗАКІВ

Історія матеріального побуту донського козацтва належить до числа

найменш вивчених проблем. У науковій роботі досліджується розвиток жит-

ла під впливом етногенезу слов'ян в сучасній історіографії. До числа першо-

рядних завдань, що стоять перед архітекторами, художниками, фахівцями з

історико-культурної спадщини історичних міст належить вміле використан-

ня та збереження традицій минулого у вигляді забудови історичного ядра мі-

ста.

Як свідчать письмові та фольклорні джерела, найбільш стародавнім ти-

пом будівель, що споруджувалися донськими козаками, в період з Х до по-

чатку ХХ століття були землянки і напівземлянки. Земляні споруди добре

відповідали особливостям козачого військового побуту: на час тривалих по-

ходів такі помешкання закидали або руйнували. Для того, щоб побудувати їх

знову, не потрібно було особливого будівельного матеріалу і великих витрат

часу.

По мірі переходу козаків до землеробської праці й осілого способу жит-

тя однокамерні споруди замінялися на двокамерні. Подальший розвиток жи-

177

тла забезпечувався за рахунок застосування різних способів організації його

внутрішнього простору: шляхом спорудження додаткових капітальних стін

або за рахунок зміни положення російської печі і спорудження внутрішніх

дощатих перегородок.

Надзвичайна різноманітність будівельних матеріалів та технологій та-

кож була характерною особливістю традиційного житла донських козаків.

Кам'яні, саманні, турлучні і глинобитні будівлі споруджувалися ними поряд

з переважаючими зрубними аж до середини XX століття. А монгольські кани

були лише злегка модифіковані і пристосовані до особливостей багатокаме-

рних споруд. Землянки ж використовували в якості літніх кухонь та інших

господарських приміщень.

Еволюція традиційного козачого житла йшла шляхом ускладнення го-

ризонтального і вертикального планування (від землянок до наземних бага-

токамерних будівель) і була пов'язана зі зміною його конструкції.

Курені з'явилися раніше, ніж містечка отримали найменування станиць.

У XI - XIII ст. курінна побудова кочовищ козаками була запозичена у монго-

лів. Куренем вони називали поселення, що складалося з кибиток, а юрта з її

круглим планом і центральним розташованням вогнища відповідно — «ва-

жливою ланкою в еволюційному ряді розвитку класичного козачого куреня».

Осілий спосіб життя козаків призвів до утворення містечок, а з часом —

станиць. Будувались дерев'яні укріплення за старовинним звичаєм, з розка-

тами і вежами. Житлова забудова станиці містить в собі одночасно як нові

будови, так і споруди минулого. Вони зводилися із застосуванням різномані-

тних матеріалів і будівельних конструкцій, що належали до різних епох.

З роками в ході розвитку житла поступово стиралися традиційні особ-

ливості, що були пов'язані з різноманітністю природних і соціально-

економічних умов життя в різних районах Росії, з етнічною специфікою ет-

нографічних груп. Одні традиції, характерні для житлового комплексу тих

чи інших районів, поступово відмирали (старовинне планування житлового

приміщення, російська піч, як основний тип опалення, глинобитна підлога,

солом'яний дах і т.д.), інші — поширилися на значну територію (зведення

стін з цегли, різні форми залізного даху).

Богданов І. С.

УЧАСТЬ СЛОБІДСЬКОГО КОЗАЦТВА

У РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІЙ ВІЙНІ 1735 - 1739 рр.

Для завоювання Криму разом з військами фельдмаршала Мініха відпра-

вилося 4000 слобідських козаків. 17 травня 1736 р. російська армія підійшла

до Перекопу. Доступ на півострів зупиняв укріплений вал, на якому було

встановлено 184 гармати. Російське командування вирішило взяти пере-

копські укріплення штурмом. Атака почалася зранку 20 травня. Спішені

178

слобідські, донські, чугуївські козаки разом із піхотинцями кинулися в рів,

за допомогою списів піднялися на вал.

Уперше в історії російське військо вступило на землю Криму. До сере-

дини червня 1735 р. Мініх зайняв Козлов (Євпаторію) і Бахчисарай. По-

дальші дії дуже утруднялися тим, що третина армії була хворою, хронічно не

вистачало продовольства і питної води. До початку вересня армія поверну-

лася до Перекопу, а потім, за рішенням військової ради, відійшла до своїх

кордонів.

У 1737 р. слобожани знову ходили в Крим, цього разу під командуван-

ням фельдмаршала Лассі. Він не став штурмувати Перекоп, а повів військо в

обхід. Піхота переправилася по наведеному на бочках мосту, кіннота — бродом.

Вогнем і мечем пройшла армія по татарських селищах північно-

східного Криму. Козаки відзначалися особливою немилосердністю.

Харківський обозний Іван Григорович Квітка (згодом ізюмський полковник)

залишив щоденник, де з нехитрою прямотою зафіксував усі тяготи цієї кам-

панії: «До 9 июля в Крыму повольно ходячи, татарские деревни палили:

14 дня город Карас-Базар спалили; 15 дня баталия была с татарами под Ка-

рас-Базаром чрез день... где меня два раза с пушки, а два раза с мелкого ру-

жья мало не вбило ... Июля 16 пошли до Занзару на переправу. 22 июля в ве-

черу бог милосердный помиловал, даровал пресильный дождь. И дождевой

воды набрали на всякую потребу и скот поили. От обездождия много скота и

людей померло». У вересні Лассі відвів війська в Україну на зимові кварти-

ри. Улітку 1738 р. фельдмаршал повторив набіг на північну частину Криму.

Поки козаки були в походах, земля залишалася необробленою. Війська,

проходячи слобідськими землями або зимуючи тут, за свідченням харківсь-

кого полковника С.І. Тевяшева, «большею частью брали все без платы, а ко-

гда и с платою — по самым низким ценам и то под расписку...». Багато меш-

канців, розорившись, продавали свої наділи, деякі тікали, часто прямо зі

служби. На додаток до всіх негараздів у 1738 р. війська, що повернулися з

Криму, занесли на Слобожанщину чуму. Того ж року кримський хан

здійснив останній набіг на Україну. Одержавши звістку про наближення та-

тар, харківський полковник зміг зібрати для захисту міста всього 70 козаків.

На щастя, орда обминула слобідські землі.

З величезними труднощами вдалося виставити необхідну кількість лю-

дей для участі в кампанії 1739 р. Мініх вів бойові дії в Молдавії. Слобідські

козаки непогано показали себе при облозі Хотина і переслідували турок

після Ставучапського бою. Мир, укладений 18 вересня в Белграді, завершив

війну, результати якої в цілому виявилися для Росії незначними.

179

Вишнецька І. В.

ТРАДИЦІЇ СВЯТКУВАННЯ НОВОГО РОКУ

В ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ

За кілька днів до Нового року козаки, що жили на зимівниках, на річках,

на озерах або в степах та працювали там, — хто господарював, хто ловив

рибу, хто полював, — всі поспішали до Січі.

На Новий рік козаки протягом цілого тижня ходили вітати зі святом

кошового отамана, генерального суддю, писаря й осавула, приносили їм по-

дарунки, частувалися й пригощалися різними напоями і під час частування

стріляли з гармат.

В самий день Нового Року козаки вставали дуже рано. Вмивалися, одя-

галися в найліпший одяг — в «матеріальні» квітчасті жупани, червоні чер-

кески з довгими вильотами, чоботи-сап'янці, високі шапки, мережані шов-

кові пояси, озброювались шаблями, пістолями, кинджалами, ятаганами і

спішили до Січової церкви Покрови Пресвятої Богородиці.

У церкві козаки слухали службу Божу, яку правили ченці Київського

Спасо-Преображенського Межигірського монастиря.

Коли священик читав Євангеліє, козаки бралися за руків'я своїх шабель

і виймали їх до половини з піхов на знак того, що готові битись за Слово

Боже з невірними народами.

На Новий рік відбувався вибір гетьмана, генеральної старшини та поділ

земель. Після виборів старшини мали місце різні дії в рамках новорічних об-

рядів карнавального характеру: танці, пісні, змагання вершників.

Привертає увагу рядження в чорта під час запорозьких новорічних об-

рядів: «…химерний запорожець» переодягався чортом, «а для більшої поді-

бності з нечистим обливався дьогтем з голови до ніг. Справжній чорт!». За

спостереженням дослідників, новорічна обрядовість запорожців не містила

елементів, пов‘язаних із землею та землеробською діяльністю, звичних для

обрядової культури українців.

Те, що запорожці виступали оборонцями віри христової, безперечно,

наклало відбиток на звичаї та обрядовий світ запорожців. Зокрема, в день

Нового року відбувалися урочисті служби в церкві, а також хресні ходи.

Воропаєва О. С.

ВНЕСОК КОЗАЦТВА ДО СКАРБНИЦІ КУЛЬТУРИ

СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

В історичному минулому українського народу мале місце таке непо-

вторне і героїчне явище, як козацтво. Козацтво України – одна з легендарних

сторінок літопису боротьби українського народу за політичну незалежність,

180

національну самобутність. Козаччина настільки тісно пов‘язувалась з

Україною, що довгі часи весь український народ звали «козацькою нацією».

Ще в ХVІІ ст. Р. Тилер у книзі про українських козаків писав, що Україна —

це край, населений волелюбною нацією козаків. Українське козацтво було не

тільки військовим явищем, а й соціальним станом, який виконував функції

провідної, консолідуючої верстви української нації.

Запорозьке козацтво з кінця XVI ст. утверджується не лише як військо-

ва, але й політична сила, яка поступово перебирає на себе вирішення важли-

вих загальнонародних питань. Авторитет запорожців зріс в часи гетьманства

Петра Сагайдачного, коли козаки здійснили ряд вдалих походів проти Крим-

ського ханства та Туреччини, взяли в 1616 р. Кафу й звільнили тисячі неві-

льників.

У Хотинській війні запорозьке козацтво врятувало восени 1621 р. від

розгрому Річ Посполиту. Сам гетьман здобув славу відважного полководця,

оборонця віри, культури українського народу. У 1620 р. він разом з усім вій-

ськом Запорізьким вступив до Київського братства.

Роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має

аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття Украї-

ни козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші завдання, що

стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою силою в їх

здійсненні.

Козацтво вплинуло на формування самосвідомості українців і міцно

увійшло складовою частиною в культуру сучасного українського народу.

Гайдаржи Ю.О.

ЖИТЛА КОЗАКІВ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Запорізькі козаки поділялися на січовиків та зимовиків. Січовики про-

живали безпосередньо на Січі. Зимовики — це козаки, що жили на хуторах

на території, яка належала Запорізькій січі.

У центрі Січі був майдан, навколо нього розташовувалися курені та бу-

динки старшини. В Січі існувала церква Покрови пресвятої Богородиці.

За межами укріплень містилися різні підсобні споруди, майстерні, кузні

та ливарні. Там також було зведено приміщення для тимчасового розміщен-

ня іноземних послів і купців.

Курінь — дерев‘яна будівля (велика хата) без кімнат та перегородок, де

проживали запорізькі козаки. Такий курінь міг вмістити кількасот чоловіків.

В середині куреня вздовж стін стояли настили з дерев‘яних дощок, вздовж

всієї будівлі протягався трапезний стіл, з обох боків якого стояли лави.

У сінях куреня стояла піч — кабиця, над нею висів великий казан. Для

зігрівання людей узимку в курені стояли груби, на покуті кожного куреня

обов‘язково мали бути ікони.

181

Цiлкoм iнaкшe склaдaлoся життя кoзaкiв-зимiвчан, кoтpi жили у

степy. 3имiвникaми нa Зaпоpіжі називaли невеликi хyтopи (фiльвapки). B

кoжнoмy зимiвникy бyлo двi-тpи xaти для людей i piзнi гoспoдapськi

6yдiвлi. Хaти будувaли з pублeнoгo дepевa, чaсoм — вони були плетeнi з

хмизy й oбмaзaнi глинoю.

B сeрединi кoжнoї хати бyлa кiмнaтa й oкpeмa кoмopa. Хaти бyдyвaли

сеpед великoгo пoдвip'я, oтoчeнoгo тинoм aбo частoкoлoм; нa пoдвip'i 6ули

хлiви, клyнi, стайнi, льохи aбo пoгpеби, омшаники (зимoвi примiщення

бджіл).

Найстародавнішим або первинним стаціонарним житлом місцевих жи-

телів була напівземлянка, яку козаки називали «бурдюгом». Цікавим є опис

бурдюга, наведений Д. І.Яворницьким: «У викопаній у землі ямі ставили чо-

тири стіни з плетеного хмизу, навколо стін нагортали землю, зверху робили

дах, а все це разом обмащували знадвору глиною і кізяком і обставляли ку-

раєм, у стінах залишали отвори для круглих віконечок». Всередині бурдюга

не було ні печі, ні димаря: піч заміняла «мечеть», на котрій пекли хліб, та

кабиця, на котрій варили страви.

Гараєва Л. І.

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Значну роль у визвольній боротьбі українського народу відіграло козац-

тво, що сформувалося в Південній Україні, яка в XV ст. являла собою окраї-

ну великого князівства Литовського. Наприкінці XV ст. ця територія від Чо-

рного моря аж по р. Рось була спустошена кримськими татарами й турками.

Адміністративно Південна Україна поділялась на повіти: Канівський, Черка-

ський, Вінницький і Брацлавський.

Литовський уряд мало дбав про захист південних українських замель

від татар і турків. Єдиною, ненадійною і хиткою охороною населення були

окраїнні замки — в Каневі, Черкасах, Вінниці, Брацлаві, Барі, Хмільнику.

Багатою і розкішною була природа Подніпров'я, Брацлавщини, дніпров-

ського Низу. Родючі грунти, безкраї степи, де випасалися табуни диких ко-

ней, стада диких кіз та ін., численні ріки, які кишіли різноманітною рибою

(білуга, осетер, севрюга, сом, сазан, судак, щука, лящ, тараня та ін.), дніп-

ровські плавні, де водились бобри, видри, куниці, дикі свині та інші звірі і

водяні птахи — гуси, лебеді, качки та ін. У балках та байраках водилися ли-

сиці, зайці, вовки, ведмеді.

У цих благодатних краях, під постійною загрозою смерті або турецького

полону, під прикриттям, хоч і ненадійним, нечисленних замків продовжува-

ло жити місцеве населення. За даними люстрацій (описів), на середину XVI

ст. в названих вище чотирьох повітах, а також Київському і Житомирському

існувало 208 поселень, в яких було 3399 «димів» і налічувалося приблизно

17 тис. осіб населення. Ці дані далеко не повні, але й вони рішуче спро-

182

стовують твердження деяких польських істориків про нібито повне «запус-

тіння» Південної України. До речі, вони й назвали цю територію «диким по-

лем».

Оскільки існувала постійна загроза нападу татар і турків, більшість на-

селення зосереджувалася в «острогах» при замках і навколо та поблизу зам-

ків. Селяни й міщани, що прийшли з північних районів, займалися переваж-

но рибальством, мисливством, бортництвом і хліборобством. Міщани та-

кож займалися ремеслами й торгівлею.

У містах жили й урядовці та служилі люди — старости й підстарости із

своїм штатом, бояри і слуги, зем'яни, що відбували військову службу. Земле-

власники — князі, бояри, зем'яни — одержували землі від уряду або місце-

вих старост і воєвод чи захоплювали пустища шляхом займаншини. Місцеві селяни, які займалися хліборобством і уходництвом, до середи-

ни XVI ст. були вільними, не закріпаченими, могли переходити з одного мі-

сця на інше. Податки і повинності, що їх селяни відбували на користь госпо-

дарського, великокнязівського замку (подимне, пушкарівщина, стації) та на

користь власника — держави чи приватних осіб (натуральний податок —

пшеницею, вівсом та ін., або чинш),— були порівняно легкі. Фільварків,

панщини на цій території тоді ще не існувало. Через часті набіги татар усе

населення жило по-військовому, готове у першу-ліпшу годину відбити во-

рожий напад. Навіть наприкінці XVI ст., як про це писав у своєму щоденни-

ку Еріх Лясота, посол австрійського імператора до Запорізької Січі, «кожен

селянин, виходячи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі і шаблю

або тесак біля пояса...»

Територія Південної України, особливо Подніпров'я і Побужжя, й стала

місцем, де в XV ст. виникло козацтво, якому судилося посісти важливе місце

в історії українського народу.

Джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве подніпровське

населення, що продовжувало жити на території Південної України і Серед-

нього Подніпров'я, незважаючи на постійну загрозу з боку татар, і втікачі,

переважно селяни, із Західної і Північної України, які, рятуючись від покрі-

пачення, масами тікали в ці малозаселені вільні місця, де не було ще пансь-

кого гніту.

Слово «козак» — східного походження, очевидно, тюркське. Воно озна-

чало вільний воїн, вільна людина, їздець. У розумінні «вільна людина, неза-

лежна від феодала й уряду» це слово закріпилося в Україні.

Перші вірогідні згадки про козацтво відомі з кінця XV ст. Тоді україн-

ські козаки згадуються в дипломатичному листуванні між Росією, Польщею,

Кримом, Туреччиною, Молдовою і Валахією (1489, 1492, 1494, 1499 рр.).

Так, у 1489 р. у дипломатичному листуванні між московським і литов-

ським князями говориться, що того року загони козаків під проводом отама-

нів Богдана, Голубця і Василя Жили з'явилися на низів'ях Дніпра, на лівому

березі на Таванській переправі, розігнали татарську охорону, захопили в ку-

пців частину товарів, а деяких потопили. У 1492 р. козаки напали на татарсь-

183

ке судно під Тягиною на Дніпрі, розбили його, полонили кілька чоловік, за-

хопили майно, гроші, стада волів, коней та ін. На скаргу про це хана великий

князь литовський Олександр наказав місцевим старостам розшукати погра-

боване і повернути татарам. У 1494 р. козаки напали на посла московського

князя боярина І. Суботу, який ішов від валаського господаря Стефана разом

з його послом у Крим до Менглі-Гірея. Їх на шляху «козаки потоптали, все

поимали, пеша оставили...». Про це сповіщав Менглі-Гірей князя Івана III. У

1499 р. про козаків говорилося в уставній грамоті м. Києва: козаки ходять з

Києва по Дніпру вниз і з усього, що здобудуть там, платять воєводі десяту

частину.

На основі цих та інших перших документальних звісток кінця XV - по-

чатку XVI ст. можна дійти висновків про те, що, по-перше, козаки — це міс-

цеві, а не прийшлі звідкись люди («черкаси») і, по-друге, оскільки уже на-

прикінці XV ст. про козаків говориться в дипломатичному листуванні між

урядами держав, то, очевидно, козацтво набуло на той період певної сили,

для досягнення якої йому потрібен був певний час. Отже, козацтво, мабуть,

виникло не наприкінці XV ст., а десь в середині цього століття або принайм-

ні у другій його половині.

Герасименко Д. В.

КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ

Літопис — історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Укра-

їні, Росії та Білорусі, в якому розповідь велася за роками. Літописи — важ-

ливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії

з давніх часів до XVIII століття включно.

Особливе значення серед літописів другої половини XVII - початку

XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси

їх умовна назва — «козацькі».

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Само-

видця (про події 1648 - 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-

Романовський), Грабянки (1710 р., про події від виникнення козацтва до

1709 р.) та Самійла Величка (1720 р., про події в Україні 1648 - 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну

війну українського народу 1648 - 1654 років, а й подається економічна,

політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі,

Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні

спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові

офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних

істориків, народні легенди, перекази тощо.

184

Самовидець вперше був надрукований О. Бодянським 1846 року в

Москві. Вдруге цей літопис, за повнішим і ближчим до оригіналу списком,

видала у 1878 р. Київська Тимчасова Комісія для розбору давніх актів.

Літопис Самовидця, як джерело для вивчення історії України і пам`ятка

історіографії та літератури, є одним з найцікавіших, де висвітлюється історія

бурхливої доби XVII ст. Літопис Самовидця дійшов до нас без імені автора і

місця його написання. Складання літопису почалося в 70-х роках XVII ст.

Всі попередні події від початку визвольної війни зображені на підставі ряду

джерел і особливо народних переказів. Разом з тим у літопису є багато таких

свідчень, які автор, як сучасник, міг записати з власних спостережень. Від

1617 р. літопис Самовидця змінює свій характер. Він хоч і продовжується, як

і раніше за роками, але перетворюється на своєрідний щоденник. Трапля-

ються записи, які справляють враження нотаток, зроблених відразу ж після

того, як відбулися події. Автор більше не забігає наперед в своїх оповідан-

нях, як це робив раніше. Цілісні оповідання часто перериваються вставками,

здобутими, очевидно, літописцем пізніше. Отже, слід вважати, що початок

складання літопису Самовидця відноситься до 70-х років XVII ст. і закін-

чується 1703 роком.

Серед козацьких літописів літопис Самовидця являє собою одну з

найцінніших пам`яток української історичної літератури XVII ст. Своїм

змістом він відобразив важливі питання історії України цього періоду як

джерело і пам`ятка історіографії. Як достовірне і важливе історичне джерело

літопис Самовидця використовували українські історики М. Костомаров,

О. Лазаревський, О. Левицький, Д. Яворницький, Д. Багалій, І. Крип`якевич

та ін., а також російські, білоруські, польські, молдавські дослідники. Все це

свідчить про великий вплив літопису Самовидця на подальший розвиток

української історіографії та важливе значення його як пам`ятки української

літератури й мови.

Другим за часом написання вважається «Літопис Григорія Грабянки»,

козацького старшини, який у 1730 р. став гадяцьким полковником. Зміст

літопису передає його поширений заголовок «Події превеликої, з вини по-

ляків кривавої й небувалої брані Богдана Хмельницькою, гетьмана запорозь-

кого з поляками, за найясніших королів польських Владислава, потім Ка-

зиміра, яка в 1648 році почала виправлятися за літ десять по смерті Хмель-

ницького незакінченої. Із різних літописців з діаріуша на тій війні списаного

в місті Гадячі, працею Григорія Граб'янки зібрано і стверджено самобутніх

старожилів свідченнями Року 1710 р.». Грабянка розповідає про історію ко-

зацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поді-

лити на три частини. В першій розповідається про події від початку козацтва

до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, - про саму війну, а

в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смер-

ті Богдана Хмельницького.

Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький. Це

головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи

185

та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною

вершиною, прикладом для наступних поколінь.

Літопис Самійла Величка дійшов до нас не повністю: є в ньому дефекти

на початку, в середині (1649 - 1652 рр.) і в кінці. Прогалину (відсутність

кінця першої, другої, третьої, четвертої та п'ятої частин першого тому) ви-

давці заповнили матеріалом із другого твору Величка — «Космографії», яку

він продиктував, уже осліпнувши на схилі літ.

Сам Величко поділив свій твір на три томи, кожен із яких має окремий

заголовок. Джерельний матеріал твору надзвичайно великий і різноплано-

вий. Вражає передусім величезна кількість документального матеріалу: літо-

писець наводить повні тексти урядових і приватних листів, акти, універсали,

топографічні описи, грамоти, реєстри. Твір Величка можна вважати

своєрідною збіркою літературних творів різних авторів — польських і

українських. Про давньоруські тенденції стилю Літопису Самійла Величка

чи не першим писав М. Драгоманов, що літописи Київського періоду є пря-

мими родоначальниками тих мемуарів, які велись у козацькі часи.

Гуро П.А.

ПОБУТ ДОНСЬКИХ КОЗАКІВ

Історія побуту і походження донського козацтва належить до числа

найменш вивчених в сучасній історіографії.

Козаки жили в станицях або містечках по річках Дон (та його притоках),

Ведмедиця, Хопер, та інших. Таких містечок у середині XVII ст. налічувало-

ся близько 30, на початок XVIIІ — 125.

Головними промислами і ремеслами донських козаків були мисливство,

рибальство, бортництво, скотарство, зипун (військові трофеї). Землеробства

на Дону не існувало (в XVII столітті рішенням військового кола постановле-

но було заборонити обробку землі під страхом покарання).

Необхідний хліб козаки отримували здебільшого у вигляді платні від

уряду, шляхом торгівлі з жителями сусідніх російських областей, яким вони

продавали рибу, турецькі та татарські товари. В XVIII ст. розвивалося вино-

градарство і садівництво.

У внутрішньому оздобленні дому козаки багато чого сприйняли від го-

рців, татар та інших народів. Стіни «світлиці» (або залу) прикрашали кили-

ми. На них розвішували зброю і кінську збрую. На вільних ділянках поміща-

ли сімейні портрети та картини. В одному з кутків кімнати був «святий кут»

з іконами. Під іконами ставили столик, вкритий скатертиною, де лежали це-

рковні книги. У світлиці знаходилася шафа для посуду, в якій зберігалися

найцінніші порцелянові, скляні і срібні предмети.

У повсякденному житі козацькі родини користувалися глиняним («ма-

хотки», «макітри», глечики, чашки (миски) і металевим посудом (ножі, лож-

186

ки, щипці), кавниками, самоварами. У будь-якому будинку була хоча б одна

рідкісна річ, привезена козаком здалеку.

У другій половині XIX - на початку XX ст. у станицях поселяються іно-

городні торговці і ремісники (теслярі, столярі, ковалі, кравці, модистки, ше-

вці, бондарі, слюсарі, візники, швачки, шапкарі, мідники, бляхарі, каретники

та інші). На зміну експортованим меблям, посуду та одягу приходять речі

місцевого виготовлення на замовлення, з урахуванням смаку споживача.

Як матеріали для пошиття одягу використовуються частіше не домотка-

ні, а покупні фабричні тканини: вовняні — сукно, кашемір; бавовняні — міт-

каль. Льняні полотна використовували для домашнього робочого одягу. У

святковому вбранні непоодинокими були дорога парча, атлас, шовковий ба-

тист.

Дослідження побуту донських козаків залишається провідним завдан-

ням етнографів та спеціалістів в галузі соціальної історії.

Дацковська В. Ю.

КИЄВО-МЕЖИГІРСЬКИЙ МОНАСТИР –

ОСЕРЕДОК ДУХОВНОГО ЖИТТЯ КОЗАКІВ

Києво-Межигірський монастир займає важливе місце в історії українсь-

кого козацтва, його духовній культурі та традиціях.

Найбільш вірогідно починати історію монастиря з XII ст., коли, за свід-

ченням давньоруських літописів, в Межигір‘ї існувала «божниця», яка, мож-

ливо, і поклала йому початок.

У 1482 р. монастир став жертвою набігу татар. Відбудова монастиря по-

чалася з 20-х рр. XVI ст., коли великі литовські князі та польські королі, щоб

привернути на свою сторону православне духовенство, надавали йому при-

вілеїв та земельні володіння. У 1523 р. монастир перейшов під патронат

польського короля і великого литовського князя Сигізмунда І. Крім цього,

монастир отримував у свою власність землі і звільнявся від деяких податків.

Станом на 1555 р. в Межигір‗ї діяли три церкви. Недалеко від монастиря, на

Пекарницькій горі, було закладено ще й печерну церкву.

На початку XVII століття коштом нового ігумена монастиря Афанасія

(протеже князя К. Острозького) замість старих занепавших храмів будують-

ся нові. У 1604 була зведена Надбрамна Петропавлівська церква, у 1609 р. —

Трапезна Микільська, а в 1609 - 1611 рр. — Преображенський собор.

У 1610 (за іншими даними — у 1609) році Межигірський монастир

дістав право ставропігії (церковної автономії).

У першій половині XVII ст. Межигірський Спасо-Преображенський мо-

настир був одним з осередків антиуніатської боротьби в Україні. Земельні

маєтності монастиря зросли після 1654 - 1656 р. за рахунок дарунків від

українських гетьманів та московських царів. Після зруйнування у 60-х рр.

187

XVII століття польсько-шляхетським військом Трахтемирівського монасти-

ря, Межигірський монастир став шпиталем для старих запорожців. На їхнє

утримання Запорізька Січ передала у власність монастиреві земельні во-

лодіння та щорічно виплачувала значні грошові кошти.

Монастир був центром духовного життя козацтва. У Межигір‗ї за раху-

нок Січі був влаштований військовий шпиталь — для утримання убогих, ка-

лік, зранених лицарів. Гетьмани України, отамани Запорозького війська,

полковники і безліч рядових козаків жертвували частину військової здобичі,

гроші, багаті угіддя. Дарували «в спокутування гріхів» , «на спомин душі».

У 1678 р. при шпиталі на пожертви січового товариства було зведено

Благовіщенську церкву. З 1683 року козацька рада наголосила запрошувати

до Січової Покровської церкви служителів саме з Межигірської обителі. З

1691 р. монастирю підпорядковують найближчі до Січі монастирі: Лебедин-

ський, Самарський тощо. На кінець XVII ст. Межигірський монастир був од-

ним з найбільш шанованих в Україні.

У 1717 р. у монастирі сталася сильна пожежа, яка знищила значну

частину монастирських будівель. У 1735 р. козаки, що утвердилися кошем

на річці Підпільній, підтвердили «військовий» статус Києво - Межигірського

монастиря. У 1774 р. коштом кошового отамана П. Калнишевського була

побудована мурована Петропавлівська церква. Після знищення Катериною ІІ

Запорозької Січі (1775 р.) становище монастиря значно погіршилося. Станом

на 1777 р. в Києво-Межигірському монастирі діяло п‘ять церков: муровані

— Спасо-Преображенська і Петропавлівська, дерев‗яні — Святодухівська,

Микільська і Благовіщенська. А вже в 1786 році монастир було закрито.

Києво-Межигірський монастир користувався великою шаною серед украї-

нського козацтва, завдяки високому авторитету ченців і настоятелів монастиря.

Він став осередком збереження православ‘я у запорозьких козаків.

Деркач В. М.

ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО СЛОБІДСЬКИХ КОЗАКІВ

Українське козацтво — феномен вітчизняної історії. Неможливо знайти

у минулому України якесь інше явище, яке б так глибоко вплинуло на істо-

ричну долю всього українського народу. Переконаність у надзвичайно важ-

ливій ролі козацтва в історії України — це одна з тих істин, яка не викликає

сумніву у людей з різними поглядами на політику, ідеологію та історію. Це

та сторінка історії, яка інтегрує, об‘єднує наше й досі розколоте суспільство.

Козацьке минуле так глибоко й органічно вкарбувалося в історичну пам‘ять

народу, що на його тлі сьогоденні політичні розбіжності набувають другоря-

дного значення.

188

Військове мистецтво козаків почало формуватися з кінця XV ст. і заве-

ршилося з ліквідацією останніх козацьких формувань (XIX ст.). Історія вій-

ськового мистецтва поділяється на декілька періодів:

I період — формування військового мистецтва низового козацтва в бо-

ротьбі з турецько-татарською агресією (XV - XVI ст).

II період — становлення військової культури під час козацько-

селянських повстань проти польської влади (кінець XVI - середина XVII

ст.).

III період — час розквіту періоду Визвольної війни (1648 – 1653 рр.)

українського народу проти польсько-шляхетського гноблення.

IV період — класичний період військового мистецтва (1654 - 1700).

V період — період регресу (XVIII ст.).

VI період — занепад військового мистецтва (перша половина XIX ст.).

Основним принципом козацького бойового мистецтва було досконале

володіння холодною та вогнепальною зброєю. У козаків також існували мо-

рально-етичні «лицарські» правила: дотримання братерства, військового

уставу, моралі.

Основною зброєю козаків була шабля і спис. Козаки розробили багато

різних методик ведення бою холодною зброєю (пробивання, бічник, круче-

ник, хлудина). Підготовка козака до оволодіння мистецтвом бою відбувалась

з самого дитинства: батько вчив хлопця основним принципам, а потім уже

знайомив з холодною та вогнепальною зброєю.

Важливою для козаків також була техніка бою на кораблях – чайках.

Також важливим аспектом був рукопашний бій. Він формувався на ос-

нові базисних рухів зі зброєю (шаблею чи мечем). Для підтримання військо-

вої дисципліни у козаків існували військові суди та ціла система покарань

(козака, який вбив свого товариша, заживо ховали з убитим).

Десятник Ю. Л.

ОХТИРСЬКИЙ ПОЛК: ІСТОРІЯ УТВОРЕННЯ

Охтирський полк — адміністративно-територіальна і військова одиниця

Слобідської України. Полковий центр — Охтирка (нині місто в Сумській об-

ласті). Сформований у 1655—1658 рр. на Слобожанщині переселенцями із

Правобережної України. Першим полковником був Іван Гладкий (1658). В

складі полку налічувалось 12 міст, 27 слобід та сіл, 22 хутори і слобідки.

Слобідські полки створювались як військові організації і одночасно те-

риторіально-адміністративні одиниці. Складались вони, в свою чергу, з

менших підрозділів — сотень, котрими визначалась не лише певна тери-

торія, а й кількість козаків. У буквальному розумінні ця назва не відповідала

числу: в сотні могло налічуватися до двох тисяч чоловік. Характерно, що

189

поділ міста на сотні залишався довгий час. В Охтирці досі нерідко можна

почути: «Живу на другій сотні». Але це тепер просто данина традиції.

Навесні 1677 року козаки Охтирського полку брали участь у відсічі на-

ступу великої турецької армії під командуванням досвідченого і підступного

Ібрагіма Паші. Та історія полку не обмежувалась битвами з зовнішніми во-

рогами. На Слобожанщині в умовах розвитку феодально-кріпосницьких від-

носин основна маса населення ледве животіла, розорялась, а воєводська ад-

міністрація, козацька старшина, монастирська верхівка, нещадно експлуату-

ючи трударів, збагачувались.

Соціально-економічний гніт став ще жорстокішим після народної війни

під керівництвом Степана Разіна. Влітку 1679 року розгорілось повстання в

Охтирському полку.

У 1732 полк поділявся на 20 сотень, адміністративними центрами яких

були міста Охтирка, Богодухів, Боромля, Гайворон, Коломак, Колонтаїв, Ко-

тельва, Краснокутськ, Мурафа, Рублівка, Хухра та ін. На той час на території

полку існувало 13 міст, 63 села і слобід, 11 хуторів.

Після ліквідацїї 1765 царським урядом полкового устрою в Слобідській

Україні полк був реорганізований на гусарський полк російської армії, а його

територія ввійшла до складу Слобідсько-Украінської губернії.

Драгой А. М.

РИБАЛЬСТВО УРАЛЬСЬКИХ КОЗАКІВ

Основним заняттям уральських козаків, що забезпечувало війську не-

абиякий достаток, у всі часи було рибальство. Багата на осетрові річка Урал

давала в царській Росії основний «врожай» чорної ікри і червоної риби.

Нижче Уральська козаками був побудований учуга, пристосування з колод,

пізніше з залізних прутів, що не дозволяло великій рибі піднятися вище по

річці. Право на побудову учуга, підтверджене багатьма законодавчими акта-

ми, складало один з важливих і старовинних привілеїв Уральських козаків.

Простір перед учугом охоронявся караулом, озброєним аж до гармат. Всі

правила рибного полювання були розписані до найдрібніших подробиць.

Існували зимові, весняні, осінні сезони лову. Ловити рибу на Уралі козаць-

кими порядками було заведено 4 рази на рік.

Перший і найголовніший лов - багреньє. Він проводився в січні. Сигна-

лом до початку лову був постріл з гармати. За гарматного пострілу козаки

прагнули зайняти найкращі місця на льоду, під якими, на їх думку, перебу-

вали ятові - заглиблення у дні, де накопичувалася на зимівлю риба. Потім пі-

сля рушничного пострілу козаки починали рубати лід і баграми витягати

рибу з ополонки. Рибу кидали на лід, в основному осетрів і білуг.

Другий лов — севрюжий, він проводився в травні, так як у червні се-

врюга йде в море. Севрюгу козаки ловили тенетами з човнів — бударів. Це

190

був цілеспрямований лов, бо всі інші сорти (породи) риб, які потрапили в сі-

ті, випускали назад у воду. За виконанням цього правила суворо стежили

наказний отаман і старшини війська. У разі порушення умов лову, винні

несли покарання.

Третій лов — плавня, проходив у жовтні. За знаком отамана стріляла

гармата і козаки, разом з бударами і снастями для лову, мчали з яру до води.

Цей лов проводився неводом довжиною більше 100 сажнів з частими осе-

редками, здатними утримати чорну рибу невеликих розмірів. Невід тягнувся

по обох берегах річки групою козаків - артіллю. Тяга проводилася без

зупинки протягом двох діб з невеликою перервою. При вибірці невід підтя-

гувався до "піску" одного з берегів. Після нічного відпочинку риба вибира-

лася із сіті, проводився розподіл улову і засолювання риби.

Останній - четвертий лов проходив у листопаді. Козаки ловили рибу

кожен своїми тенетами. Риба призначалася для домашнього вжитку.

Рибальство на Яїку більше було схоже на бойовий маневр або на війсь-

ково-спортивне змагання, ніж на рибний промисел. Недарма у підготовці до

чергового лову брала участь вся військова канцелярія на чолі з наказним

отаманом, а сама ловля називалася «ударом». Академік Паллас, що спо-

стерігав рибальство на Яїку писав: «Головний промисел полягає в рибному

лові, який ніде в Росії так добре не обговорений і законами не обмежений, як

в тутешньому місці».

Рибальство являлося одним з найголовніших традиційних занять ураль-

ських козаків, бо «хлібопашество там не могло розвиватися за відсутності

сприятливих для того земель». Участь у промислі вважалась не тільки необ-

хідністю, але й ділом честі для уральців.

Задвернюк О. С.

ІНСТИТУТ ЧЕРНЕЦТВА УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Одним із головних завдань козацтва був захист православної віри, оскі-

льки вона була міцною опорою єдності народу. Козаки були одними з тих,

хто намагався зберегти православ‘я. Вони об‘єднувалися задля спільної мети

із чернечими общинами.

Київ став відправним пунктом у поширенні на Русі чернечого життя,

монастирської богослужбової практики. Київ був святим місцем для всіх

православних Східної Європи.

Софійський монастир вирізнявся на тлі інших київських монастирів за-

вдяки кафедральному статусу. Його статус впливав на стосунки з Військом

Запорозьким Низовим, яке значною мірою матеріально підтримувало монас-

тир.

Межигірський монастир підвищив свій авторитет та отримав джерело

матеріальних надходжень, зробивши землі Війська Запорозького Низового

191

своєю парафією. Однак у монастирі ченців із козаків було взагалі мало. Та-

кож у монастирі утримувався шпиталь для старших козаків.

На прикладі відносин Києво-Межигірського монастиря та Війська Запо-

розького можна побачити, що Кіш не здійснював окремої, оригінальної цер-

ковно-релігійної політики й ішов шляхом поступового, але цілковитого під-

порядкування своєї церкви центральній духовній владі Російської імперії.

Кошова старшина не була самостійною й у розв‘язанні церковних питань ке-

рувалася загальноімперським духовним законодавством та традиціями укра-

їнського козацтва.

Отже, протягом XVI - XVIII ст. українське козацтво боролося за поря-

тунок православної віри від зазіхань ворогів — татар, турків, поляків, уніатів

тощо, однак, серед козацтва чернецтво не стало популярним. В ченці стриг-

лися лише старі козаки, що часто відправлялися до монастирів доживати

свого віку.

Іванищів А.В.

ОСОБЛИВОСТІ НАСТУПАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ КОЗАКІВ

Головними рисами запорозьких наступальних операцій козаків на су-

ходолі були раптові напади, засіки, нічні рейди. Вдень козаки відволі-

кали ворога малими боями, щоб вночі атакувати його й зненацька за-

скочити в пітьмі.

Козаки розпочинали битви з ворогом з двобою окремих найсміливіших

козаків або невеликих загонів. Такий козак-сміливець сам або на чолі загону

наближався до ворожого табору і закликав до двобою. Військова козацька

старшина вважала за честь викликати ворога на поєдинок.

Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його обло-

гу. Так було на Жовтих Волах у травні 1648 р., а також під Зборовом у серп-

ні 1649 року.

Для артилерійського обстрілу ворожого табору поблизу нього під захи-

стом валів та шанців обладнувались під час темряви вогневі позиції. Якщо ж

командування супротивника вирішувало дати бій, то його військо виходило з

табору і шикувалось в бойові порядки.

Відповідно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо. В

центрі бойового порядку ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги.

На флангах піхота ставала в три шеренги. В розривах між піхотними підроз-

ділами за звичай ставали гармаші з легкою артилерією.

Піхота наступала під захистом шанців, які вона сама копала. Якщо під

час атаки козацьке військо змішувалось з ворожим, то такий бій вони нази-

вали «галасом».

Головною метою бою було виснаження супротивника та його деморалі-

зація. З цією метою в таборі створювався резерв, який у вирішальний момент

мав завдати раптового удару.

192

Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в тил, створення резерву

та засідки, раптовість удару та вміле використання рельєфу місцевості — ха-

рактерні риси наступальних операцій запорозьких козаків.

Усі морські воєнні операції козаки здійснювали на «чайках» - невели-

ких безпалубних човнах з червоного дерева. Морські походи козаків здійс-

нювалися переважно в осінній час, в особливо хмарні дні й темні ночі і за-

звичай мали грабіжницький характер. Козаки, обійшовши всі пастки ворогів,

вибирали якесь безлюдне місце на березі моря, приставали туди всіма чов-

нами і, залишивши декількох козаків охороняти човни, озброївшись, атаку-

вали найближче місто.

Вони плавали морем, намагаючись залишитись непоміченими, так як їх

судна виступали над поверхнею приблизно на один метр, і зовсім ховалися

за хвилями. Так, дочекавшись темряви, вони починали атакувати ворожий

човен. Одна половина козаків веслувала, а інша кидалась на абордаж.

Отже, військові навички козаків як на суходолі, так і на морі були дуже

високого рівня, що давало змогу воювати з будь-яким супротивником.

Іванова О.С.

ГЕНЕЗА УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Козацтво в Україні — явище самобутнє, національне, суто народне.

Воно виникло і сформувалося як форма протесту українського народу проти

зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення

кріпацтва і розвитку кріпосного права.

В умовах іноземного панування козацтво виступило захисником

українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної

асиміляції.

Незважаючи на відсутність державності, жорстку політику уряду Речі

Посполитої, козацтво зуміло добитися визнання за собою окремого

юридичного статусу, який визначав місце козаків у системі соціально-

економічних та політичних відносин. Одночасно утвердилися морально-

етичні цінності «людей лицарських», що позначилося на їхньому

світобаченні та нормах поведінки. Все це дає підставу констатувати, що на

середину XVII ст. козацтво остаточно сформувалося як соціальний стан

українського суспільства.

Генеза козацтва була закономірним результатом вікової боротьби

осілого землеробського населення зі степовими кочівниками в зоні так

званого «Великого кордону», який розділяв європейську й азійську

цивілізації. Наявність типологічно подібних соціальних явищ у Болгарії,

Угорщині, Трансильванії, Молдові, Хорватії (гайдуки, секеї, ускоки,

граничари), Криму, Московії свідчить про певні закономірності організації

вільної людності, не обмеженої державними правовими нормами. Всі вони

193

виникли в рамках одного хронологічного періоду (XV - XVI ст.) і мали

багато спільних рис внутрішнього устрою, господарських і військових

занять, соціального становища .

Водночас, подібність українського козацтва до аналогічних явищ не

виключала його специфіки та унікальності щодо місця й ролі у вітчизняній

історії. Адже еволюція козацтва в Україні сприяла утворенню вищої форми

суспільної організації — держави, в формуванні якої воно відіграло провідну

роль.

Аналоги козакування відомі на українських теренах з давніх часів.

Проте наявні джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої

половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-

промисловці дістали назву козаків. При цьому вони не виходили за межі

своєї становості, не звільнялися від обумовлених нею обов‘язків. Чисельне

зростання і консолідація козаків, зокрема через організацію Запорозької Січі,

привертали увагу властей. Тим паче, що вже в середині XVI ст. на

Подніпров‘ї та Поділлі козацтво переросло в окрему групу населення з

певним видом занять і специфічним способом життя.

Різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела

формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в кінці XV —

на початку XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту

військово-службової людності на південному прикордонні. Таким чином, до

козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі

представники місцевої адміністрації. Уходництво покликало на широкі

степові простори велику хвилю людей, мало пов‘язаних з безпосереднім

матеріальним виробництвом, переважно вихідців із міст та містечок. Хоча

цілком ймовірно, що козацьким промислом займалися й селяни.

Формування козацького стану нерозривно пов‘язане з відродженням

української державності. Демократичні засади суспільних відносин, вироб-

лених в запорозькій громаді, активно поширювалися на волості під час коза-

цьких повстань в кінці XVI - першій половині XVII ст. Таким чином, козацт-

во перехопило естафету державотворчої функції у представників князівських

родин та шляхти. Очоливши національно-визвольний рух, воно зробило зна-

чний поступ в еволюції політичної думки українського етносу. Прагнення

козацтва здобути автономію в межах Речі Посполитої трансформувалося в

ідею створення власної держави, яка реалізувалася в ході національно-

визвольної війни.

Коваленко А. А.

КОЗАЦЬКА РОЗВІДУВАЛЬНА ТА СТОРОЖЕВА СЛУЖБА НА

СЛОБОЖАНЩИНІ В XVII - XVIII ст.

За умови постійної загрози нападів татар особливого значення набува-

ло безперебійне функціонування розвідувальної та сторожової служби, що

з′явилася на степовому прикордонні Російської держави ще в XVI ст. (у ви-

194

гляді т.зв. станичників та сторожів), а в середині XVII ст., з появою

слобідського козацтва, зазнала певних змін.

Перш за все, на Слобожанщині не склалися категорії сторожів та ста-

ничників, притаманні Бєлгородській лінії. У деяких слобідських містах було

по кілька сторожів та станичників (зокрема, в 1670-х рр. по кілька чоловік

було в Охтирці, Чугуєві, Мурафі, Богодухові, Салтові, Цареборисові, Бала-

клії, Валках, Змієві), проте їхня незначна кількість з плином часу ще змен-

шилася, бо їхні функції перебирали на себе слобідські козаки полкової та го-

родової служби.

Їхніми обов′язками були огляд найближчих до міста урочищ, балок,

берегів річок та виявлення слідів присутності татар. Прихистком для станич-

ників та слобідських козаків, що виконували подібні ж розвідувальні

функції, були в XVII ст. острожки та караульні башти, при деяких з яких бу-

ли невеликі загони сторожів, що вели спостереження за степом. На деяких

баштах влаштовувалися шестисаженні маяки, з яких вартові подавали сигнал

про наближення ворога.

Крім патрулювання прилеглої до міст та ліній місцевості, станичники

та козаки-слобожани нерідко їздили для виконання особливих доручень пол-

ковників та воєвод на Дон, Лівобережну Україну та вглиб запорозьких зе-

мель, ведучи розвідку в степу. Так, у 1695-1696 рр. охтирський козак Ф.

Пододня декілька разів успішно їздив у степ ―за Орельские и Самарские

вершины‖, здобуваючи ―язиків‖- турків та татар. Цінні розвіддані нерідко

отримували від утікачів з татарського полону.

Крім сторожів та станичників, тогочасні документи нерідко згадують

також ―вожів‖ – провідників-розвідників з числа слобідських козаків, що

добре знали степ. Такі вожі з числа козаків Харківського полку супровод-

жували в 1680 р. до Криму російське посольство В. Тяпкіна та М. Зотова; та-

кож слобідські вожі взяли участь у Кримському поході 1689 р. Такі

провідники-розвідники були справжніми майстрами своєї справи – напри-

клад, за зовнішнім виглядом татарської сакми в степу виявляли кількість во-

рогів, що йшли в похід.

У XVIII ст. система розвідувальної та сторожової служби на загал за-

лишалася схожою, хоча острожки та дерев′яні башти тепер були замінені

форпостами (що являли собою дерев′яно - земляні укріплення закритого ти-

пу – редути, з казармами та стайнями), на яких позмінно несли варту слобід-

ські козаки з невеликою кількістю регулярних солдат і драгун, а з 30-х рр.

XVIII ст. – ще й ландміліція.

Слобідські форпости, що знаходилися здебільшого на південь і півден-

ний схід від Сіверського Дінця, розташовувалися на відстані від трьох до

дванадцяти верст один від одного, причому з одного мало бути добре видно

інший. На форпостах, а інколи – просто на підвищеннях у степу розміщува-

лися ―фігури‖- маяки, у XVIII ст. – по три на форпост; вони являли собою

обкручені соломою та облиті смолою стовпи або піраміди з діжок.

195

Підпалення сторожею одного маяка означало рух татар до кордонів,

двох – татарське вторгнення почалося, трьох – татари напали на форпости. В

середньому форпостна команда налічувала 20-30 кінних козаків того чи ін-

шого полку, залежно від того, де розміщувався форпост. Через погане поста-

чання продовольством, теплим одягом і велику 115 небезпеку від татар

служба на форпостах була нелегкою, нерідкими були втечі козаків з фор-

постних команд додому.

Для спостереження за місцевістю навколо форпосту висилалися бекети

– групи по три - чотири козаки, що провадили ближню розвідку. І в XVII, і в

XVIII ст. в степи організовувалися близькі й далекі роз′їзди для добування

інформації про ворожі наміри. Такі загони, більші за бекети, дотримувалися

тактики активної оборони, нерідко самі нападаючи на невеликі татарські за-

гони.

Так, у травні 1659 р. загін цареборисівських козаків та донців, що

налічував 49 чоловік, розгромив на р. Самарі більший за чисельністю загін

татар, зірвавши ворожий напад на Цареборисів. Але головним завданням

роз′їздів було все ж швидко повідомляти про рух орд, аби полкова старшина

змогла вчасно зібрати полки для прикриття важливих напрямків. Так, у 1694

р. звістка про наближення татар, вчасно подана водолазькими козаками че-

рез харківського полковника бєлгородському воєводі, дала змогу швидко

зібрати Харківський, Охтирський та Ізюмський полки, і татари повернули

назад.

Корженко Т. С.

КОЗАЦТВО У РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІЙ ВІЙНІ 1735 - 1739 рр.

Історія козацтва є однією з провідних проблем української історіографії,

а образ козака-лицаря, звитяжного захисника. Українські історики звертали

увагу переважно на військово-політичні події, в першу чергу, тих періодів,

коли козацтво виступало самостійним суб‘єктом історії.

Вибір лівобережного козацтва як об‘єкта дослідження був обумовлений

низкою причин. Слобідські козацькі полки сформувалися та функціонували

у дещо відмінних, ніж інші іррегулярні підрозділи, умовах і традиційно

знаходилися у значно більшій залежності від російського уряду, тоді як для

лівобережних козаків у 1730-х рр. така залежність тільки ставала реальністю

і вплив цього чинника на самоусвідомлення козацтва як військової спільноти

не з‘ясовано.

Протягом війни лівобережні козаки використовувалися як у дальніх, так

і в ближніх походах. Дальній похід передбачав вихід козацького відділу за

межі Гетьманщини, ближній — оперування в її кордонах.

Певну специфіку мали козацькі команди, які відряджалися для ремонт-

них робіт в Азов та Очаків. Хоча географічно такий похід був дальнім, проте

в нього вирушали, перш за все, незаможні козаки. Очевидно, керівництво

196

ГВК розглядало в якості дальнього власне бойовий похід у складі армії, а всі

інші трактувало як ближні.

Отже, можна констатувати, що актуальність козацького питання зросла

наприкінці 1720 - початку 1730-х рр. Це пояснюється, перш за все, хворобою

польського короля Августа ІІ та претензіями на трон Станіслава Лєщінсько-

го, підтриманого Францією. В умовах несприйняття в Росії цієї кандидатури

українські емігранти на чолі з П. Орликом стали об‘єктом французької

політики, зацікавленої в ослабленні Росії.

Власне, наявність на еміграції П. Орлика та запорозьких козаків змушу-

вала російський уряд йти на певні поступки щодо автономних прав Геть-

манщини, що втілилося у відновлення інституту гетьманства. У зв‘язку з пе-

реходом запорожців під юрисдикцію Російської імперії вага українського

чинника на міжнародній арені зменшується. Росія не відчувала тепер особ-

ливої потреби у ліберальному ставленні до українських домагань і почувала

себе настільки сильною, що в 1734 р. не дозволила виборів нового гетьмана.

Протягом війни на міжнародній арені продовжував діяти П. Орлик та

його представники, проте їхня вага суттєво зменшується. Фактично против-

ники Росії продовжували підтримувати намагання гетьмана-вигнанця лише

номінально, не маючи великих надій на організоване козацьке повстання

проти влади Петербурга. У той самий час певні надії на такий розвиток подій

залишалися, що не дозволяло ані Росії, ані Туреччині повністю ігнорувати П.

Орлика.

Лівобережне козацтво у 1730-х рр. багато в чому втратило властиві йо-

му риси військової спільноти. Для більшості козаків та старшин війна не бу-

ла способом життя, а на перше місце в пріоритетах вийшли добробут та

спокій. Участь у бойових діях реанімувала певні риси та навички, проте

прагнення воювати гетьманці в означений період не виявляли. Для невеликої

частини козацтва російсько-турецька війна 1735-1739 рр. була шансом вир-

ватись з замкненого кола щоденності, пошукати свій шанс на кар‘єру чи здо-

бич у бою. Російсько-турецька війна 1735 - 1739 рр. засвідчила, що лівобе-

режне козацтво в цей час перебувало на етапі перетворення з військового

стану на стан, у якому переважають цивільні ознаки, які все більше

домінували.

Котлярова О.І.

ВІЙСЬКОВА СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ:

СУТНІСТЬ, ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ

Стратегія — найвища область військового мистецтва, що охоплює пи-

тання теорії і тактики підготовки війська до війни, її планування і ведення.

З середини XVI століття, не маючи державності, український народ

створив збройні сили — козацтво — одну із головних ознак держави. Цей

період історії української землі пов‘язаний з іменем славетного гетьмана

197

Дмитра Вишневецького, який для надання міжнародного значення запорізь-

кому козацтву розробив певний стратегічний план — для боротьби з ворогом

залучити збройні сили інших держав — Польсько-Литовської, Московської,

Молдавської. Як не відзначити той факт, що в результаті особистої зустрічі

Д.Вишневецького й російського царя Івана Грозного козаки отримали мате-

ріали для виготовлення човнів — козацьких чайок.

Запорозьке Військо славилось своєю високою боєготовністю і військо-

вою майстерністю. Воно було регулярним і значна його частина перебувала

в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденно

бойовою підготовкою.

Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за коро-

ткий час зібрати велике військо. Висока військова майстерність Запорозько-

го Війська досягалась за рахунок добре налагодженого військового навчан-

ня. Прагнення козаків добре володіти зброєю зумовлювалось постійною не-

безпекою нападів кочівників. Причому йшлося не про поодинокі вторгнення,

а про системну стратегію, спрямовану на спустошення якомога більшої те-

риторії задля розширення зони кочівників.

В умовах постійного очікування небезпеки виник новий тип вояка-

універсального, витривалого, готового до швидкої зміни обстановки і, що не

менш важливо, такого, що сприймай свою військову діяльність крізь призму

боротьби Хреста з Півмісяцем. Поступово виробилися як стратегія, так і так-

тика козацького війська.

Запорозьке Військо не мало окремих родів військ, а кожен козак був

універсальним воїном. Та неперевершену славу козаки здобули як піхотинці.

Ця риса Запорізького Війська складалася історично, так як козацтво внаслі-

док своєї нечисельності та економічних чинників не мало змоги утримувати

потужну кавалерію. Ведення бойових дій у голому степу з ворогом (татара-

ми), чисельність, а також час нападу якого неможливо було передбачити,

примушувало запорозьких козаків виробляти власні тактичні прийоми, яки-

ми стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з

мушкетів та артилерії.

Як було зазначено раніше, найбільшої слави в козацькому війську

набула козацька піхота. Під час бою вона шикувалася у три шеренги.

Стріляла тільки перша лава, друга подавала, а третя заряджала рушниці.

Під час особо жорстоких битв застосовувався й інший бойовий лад, так

звана битва галасом, коли козацьке військо змішувалося з ворожим.

Найоригінальнішим і найпопулярнішим серед козаків був бойовий

порядок, що називався табором. Такий порядок застосовувався на марші,

в обороні та наступі. Він будувався з возів, скріплених ланцюгами у

кілька рядів та влаштованих чотирикутників, півмісяцем або овалом.

Наперед виводилися три-чотири гармати, з боків — по одній, позаду —

дві. Військо перебувало в середині укріплення. Наступаючи на ворога,

піхота виходила назовні, але в разі небезпеки поверталися в захисне

198

кільце. Сучасники називали табір «рухомою фортецею», бо козаки під

прикриттям возів могли долати сотні кілометрів голим степом.

У запорозькому війську були сторожова служба й дозір. Козацькі

розвідувально-сторожові підрозділи розташовувалися в земляних або в

дерев'яних укріпленнях на кордонах українських земель. Для спостере-

ження за місцевістю козаки також використовували давні могили-

кургани. Винаходом козацтва була система димової сигналізації, що

сповіщала населення про наближення нападів.

Запорожці також були великими майстрами артилерійської справи.

Вони віддавали перевагу легким гарматам, які дозволяли вільне маневру-

вання під час бою. Гармата була незамінною за навального козацького на-

ступу. Для штурму козаки використовували різноманітні укриття, зок-

рема, гуляй-городи — спеціальні пристрої з дерев'яних щитів на колесах

або полозах з отворами (амбразурами для рушниць і гармат.

На озброєнні у козаків були фальконети та гармати. Фальконети —

це малокаліберні гармати, снаряди — свинцеві ядра. За деякими даними, за-

порожці заряджали фальконети замість ядер дробовим зарядом, що на ближ-

ніх дистанціях та в морських боях, призводило до значної дробової осипі,

вражаючи велику кількість живої сили супротивника. Гармати були тро-

фейними, захопленими в турецьких та татарських містах.

Кравченко В. Л.

ІВАН СІРКО – ВИДАТНИЙ ПОЛКОВНИК СЛОБІДСЬКОЇ

УКРАЇНИ

Іван Сірко займає значне місце в історії нашого краю. Згідно з історич-

ним джерелом відомо, що в 1665 р. кошовий отаман Війська Запорізького

став полковником у Харкові.

Іван Сірко є однією з найбільш легендарних і улюблених історичних

постатей козацької епохи. Про це, зокрема, свідчить велика кількість пере-

казів, історичних дум і пісень, що виникали вже за життя отамана і зберегли-

ся дотепер.

Деякі історики вважають, що він уродженець слободи Мерефа (нині мі-

сто Харківської області), деякі — що він родом з Поділля, можливо Віннич-

чини. Наразі і рік народження Сірка не встановлено. Науковці вважають, що

він народився на початку ХVІІ ст., приблизно між 1605 - 1610 рр.

Можна припустити, що у дитячі роки він здобув певну освіту, оскільки

був грамотним. Дослідники також схильні вважати, що Іван Сірко народився

у дрібній православній шляхетській, а не козацькій сім‘ї.

За історичними свідченнями 60-ті роки ХVІІ ст. (за деякими даними – у

1664 - 1668 рр.) можна назвати харківським періодом І.Сірка. Його родина

проживала на хуторі Сірківка (тепер Сєріковка) за дві верстви від слободи

Мерефа, мала будинки, млин, займалася господарюванням. І. Сірко був од-

199

ружений, мав двох синів і двох дочок. Один із синів був одружений із доч-

кою молдавського господаря Хінкула, загинув під час воєнного походу у

липні 1673 р. Другий син одружився із дочкою покійного гетьмана

І. Брюховецького. Доньки вийшли заміж за козаків і проживали неподалік

від Мерефи.

У 1668 р. на Лівобережній Україні вибухнуло повстання, організоване

гетьманом Іваном Брюховецьким. Іван Сірко очолив виступ на Слобожан-

щині. За повідомленням чугуївського воєводи Рагозіна білгородському воє-

воді, «полковник Івашко Сірко і Зміївські, і Цареборисова міста і Маяцькі, і

Волковські і на Торських озерах черкаси… в. г. зрадили. І в тих містах

воєвод і приказних людей розстріляли… і в. г. порохву і свинцеву казну по-

грабували. І місто Зміїв, і Цареборисів, і Валки вогнем спалили». Із великих

міст Слобожанщини не підтримав І. Сірка лише Харків.

Іван Сірко рушив на чолі війська до Дніпра, здобув перемоги над мос-

ковським військом поблизу Охтирки й Полтави. Після скинення Івана Брю-

ховецького з гетьманського уряду Іван Сірко підтримав гетьмана Петра До-

рошенка, хоч невдовзі їхній союз розпався.

З 1669 р. – знову на Запорожжі. За зв‘язки з керівником селянського по-

встання в Московському царстві Степаном Разіним 1672 р. Івана Сірка за-

арештовано й заслано в Тобольськ

Будучи харківським полковником, Сірко не пориває тісних зв‘язків з

Гетьманщиною і Запоріжжям. У другій половині 1660-х рр. він брав участь у

боротьбі проти претендента на гетьманську булаву П.Суховія. У 1667 р. ра-

зом із запорожцями під проводом кошового І. Рога здійснив спустошливий

набіг у Крим, змусивши ханський двір переховуватися у горах.

Вісім разів Запорозька Січ обирала Івана Дмитровича Сірка кошовим

отаманом. Він був талановитим стратегом і винахідливим тактиком, діяв не-

сподівано і блискавично, завжди був непрогнозованим для ворогів. Майже

27 років боронив Україну від ворожих нападів, провівши загалом близько

ста великих і малих дуже вміло організованих воєнних походів. Але Сірко

ніколи не відкидав можливості мирного розв‘язання проблем міждержавних

відносин. Помер Сірко у серпні 1680 р. на хуторі Грушівка (тепер с. Іллінка

Томаківського району Дніпропетровської обл.; похований поблизу села Кап-

лунівки, тепер Нікопольського району тієї самої області).

Постать Івана Сірка займає особливе місце в пантеоні української слави.

З його ім‘ям пов‘язано переказ про дотепний лист запорожців туркам, що

став сюжетом для відомої картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа ту-

рецькому султану».

Сірко був одним з перших полковників на Слобожанщині. Це велика

гордість, що ім‘я цієї людини пов‘язано з нашим краєм.

200

Кузуб Ю. М.

РЕЄСТРОВЕ КОЗАЦТВО

Останнім часом в українській історіографії намітилась низка пріоритет-

них тем, увага до яких викликана їх науковим і суспільно-політичним зна-

ченням. Серед них важливе місце займає історія українського козацтва, існу-

вання якого становить цілу епоху в історії України, а поняття «козацтво» та

«український народ» довгий час знаходились в одному асоціативному ряді.

Дослідження проблеми українського козацтва перебуває в центрі наукових

зацікавлень істориків. В останнє десятиріччя тематичний індекс нараховує

сотні видань, що підтверджує існування окремого дослідницького напрямку

— козакознавства.

Підсумком формування на рівнинах Придніпров'я нового суспільства

стала поява нового стану, що міг народитися лише на порубіжжі, — стану

козаків.

Українське реєстрове козацтво послідовно використовує кращі здобутки

багатьох поколінь своїх попередників, утверджує, розвиває і боронить наці-

ональну ідею, сприяє захисту політичних, економічних, культурних та істо-

ричних досягнень українського народу, бере активну участь у забезпеченні

його духовного розвитку, фізичного здоров'я, високої моральності.

Українське Реєстрове Козацтво визначило головною метою своєї

дiяльностi захист полiтичних, економiчних, культурних та iсторичних досяг-

нень народу України, пiдвищення його духовностi й матерiального добробу-

ту, забезпечення фiзичного здоров'я, високої моральностi, розвиток україн-

ської мови, культури, мистецтва та правопорядку, становлення України як

демократичної, правової держави, розвиток засад громадянського

суспiльства, iнтеграцiю України до європейського спiвтовариства.

Визначаючи мiсце та роль реєстрового козацтва в сучасному українсь-

кому суспiльствi, треба виходити з того, що iснує нацiональна модель,

згiдно з якою український реєстровий козак — це надзвичайно хоробрий

лiдер, морально чиста, високодуховна й матерiально незалежна людина, яка

керує своїми емоцiями, розумом i волею, постiйно морально, психологiчно,

духовно й фiзично готує себе до оборони Батькiвщини, захисту родини, сво-

го роду та всього українського народу, дбає про єднiсть козацтва й украї-

нцiв усього свiту, є полум'яним патрiотом України.

Феномен Українського Реєстрового Козацтва та його роль в історії

України ще є певною науковою проблемою. І, по-перше, це стосується гене-

зи реєстрового козацтва. Ця проблема є надзвичайно складною, заплутаною і

чекає на розумних, об‘єктивних та неупереджених дослідників. На мій пог-

ляд, процеси виникнення реєстрових козаків є центральною складовою зага-

льної генези козацтва, тому що ключем до розуміння виникнення козацького

стану є той факт, що козацтво сформувалося як стан привілейований.

Тематично історія українського козацтва охоплює безліч різнопланових

сюжетів. Вона багатогранна, як саме його життя. Козацтво — це не лише су-

201

спільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове

формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних

відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною мо-

деллю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм,

своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститу-

тами, культурою, фольклором. З козацтвом пов‘язана і величезна кількість

специфічних термінів та виразів, які сьогодні малозрозумілі не лише широ-

кому загалові, а й багатьом професійним історикам. Козацтво — це надзви-

чайно широкий у своїх вимірах і різноманітний у проявах світ — загадковий

і заманливий. Він завжди притягував до себе небайдужих і творчих людей.

Посісти своє мiсце в суспiльствi й успiшно та ефективно вирiшувати

проблеми сьогодення українське козацтво зможе тiльки шляхом пробу-

дження та змiцнення духовностi народу України. В Українi немає бiльш ва-

жливого чинника, який би був i центром, i перехрестям, i змiстом переважної

бiльшостi соцiальних процесiв та бiльш важливого компонента нацiональної

й територiальної консолiдацiї, нiж козацтво. Саме цей феномен сприяв ви-

робленню такого способу життя українського етносу, який допомiг йому ви-

жити в умовах не тiльки вiдсутностi своєї держави, але й за часiв тотального

знищення всього нацiонального, самобутнього.

Кузьмина А. Е.

ТЕОРИЯ ВОЗНИКНОВЕНИЯ ДОНСКИХ КАЗАКОВ

В ИСТОРИОГРАФИИ

О времени возникновения донских казаков среди историков нет единой

точки зрения. Н.С. Коршиков и В.Н. Королѐв считают, что «кроме широко

распространѐнной точки зрения о происхождении казаков от русских беглых

людей и промышленников существуют в качестве гипотез и иные точки зре-

ния». По мнению Р.Г. Скрынникова, первоначальные казачьи общины состо-

яли из татар, к которым присоединялись затем русские элементы.

Л.Н. Гумилѐв предлагал вести историю донских казаков от хазар, которые,

смешавшись со славянами, составили племена бродников.

Ряд историков склоняются к тому, что истоки донского казачества сле-

дует искать в древнем славянском населении, которое согласно археологиче-

ским открытиям последних десятилетий существовало на Дону в VIII - ХV

вв. История донского казачества – это история непрерывной борьбы на степ-

ных просторах южных рубежей русского государства. По образному выра-

жению Льва Николаевича Толстого – «граница породила казачество, а каза-

ки создали Россию».

Казаками становились не только русские и украинцы, но и выходцы из

среды местных народов. В конечном итоге, сближение пришлого люда с ко-

ренным населением сказалось на материальной и духовной культуре казаче-

ства, определило его специфические этнические приметы. Подьячий По-

202

сольского приказа Григорий Катошихин в конце XVI века так написал о

донских казаках: «…а люди они, породою москвичи и иных городов, и ново-

крещѐнные татарва, и запорожские казаки, и поляки, и ляхи, и многие из них

московских бояр, и торговые люди, и крестьяне. И дана им на Дону воля

своя и начальных людей меж себя атаманов и иных избирают и судятся во

всяких делах по своей воле, а не по царскому указу…». Все, кто уходил на

Дон, находили там пристанище, не опасаясь, что их настигнет рука власти.

Не случайно в плоть и кровь донских казаков вошла поговорка: «С Дону вы-

дачи нет».

К середине XVI века начинается более активно процесс заселения рус-

скими людьми просторов «Дикого Поля». К этому времени относятся изве-

стия о появлении постоянных казачьих поселений – городков. Казачьи го-

родки служили опорой для русских царей, в их стратегии продвижения к

Азовскому и Чѐрному морям.

Первое письменное упоминание о казачьих городках относится к 1549

году. Ногайский князь Юсуф жаловался царю Ивану IV Грозному: «Холопы

твои, некто Сары-Азман словѐт, на Дону в трѐх и в четырѐх местах городы

поделали… да наших послов …и людей стерегут, да разбивают…».

Кулішов С. В.

СУДОЧИНСТВО НА ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ

Судочинство на Запорізькій Січі є важливим етапом розвитку судової

системи на українських землях. Судові функції тут виконували усі представ-

ники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судо-

вим органом. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну

інстанцію.

Основні судові функції покладалися на військового суддю, який розг-

лядав кримінальні й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він

передавав кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий су-

ддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на україн-

ських землях протягом останніх століть.

Судові повноваження інших представників військової старшини були

менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та

стежив за виконанням судових рішень. У межах своїх повноважень вико-

нували судові функції курінні та паланкові отамани. Цікаво, що на Запоріж-

жі діяв принцип: «де три козаки — два третього судять».

У роки Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького було

здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних. Були

створені Генеральний, Полковий та Сотенний суди. До складу Генерального

суду входили двоє генеральних суддів. Генеральний суд був апеляційною

інтонацією для Полкових та Сотенних судів. Але повністю провести роз-

203

поділ влади в Україні того часу не вдалося. Органи адміністративно-

територіального управління продовжували виконувати судові функції.

Кількість судових інстанцій у Запорізькій Січі не була чітко визначеною

і законодавчо унормованою. Чинними на Запоріжжі дослідники вважають

наступні судові установи, серед яких судом першої інстанції вважався:

— паланковий суд або суд паланкового полковника. Компетенція суду

поширювалася на територію паланки, яку очолював паланковий полковник,

він же голова суду. Розглядалися справи про злочини, за які передбачалися

незначні покарання. Діяли колегіально у складі паланкового полковника,

осавула, писаря. Члени суду обиралися терміном на три роки;

— курінний суд або суд курінного отамана — суд другої інстанції,

розглядав апеляційні справи з паланкового суду. Його очолював курінний

отаман, компетенція якого поширювалася лише на козаків одного куреня. У

разі належності позивача і відповідача до різних куренів справу розглядав

суд отаманів обох куренів;

— суд військового (генерального) судді колегіально чи одноосібно

розглядав важливі кримінальні справи у першій інстанції. Вирок міг бути ос-

каржений у найвищій судовій установі — у кошового отамана;

— суд кошового отамана — здійснював юрисдикцію на всій території

Запоріжжя. Вироки суду оскарженню не підлягали. Кошовий здійснював

помилування та переглядав вирок у бік зменшення санкцій;

— суд козацької ради — своєрідний верховний суд Запорізької Січі. Як

правило, збирався кошовим чи наказним отаманом для вирішення резонанс-

них справ. Вирок виносився голосуванням чи підкиданням шапок усього ко-

зацького загалу, у тому числі й паланкових козаків.

Отже, запорізька судова система була самобутньою і носила традицій-

ний характер. Водночас можна стверджувати, що судова система була одним

з тих факторів, які дозволяли стверджувати, що Запорізька Січ була суверен-

ною, незалежною державою.

Куцина Є. В.

ФЕДІР ШИДЛОВСЬКИЙ – ВИДАТНИЙ ПОЛКОВНИК

СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ

Власні збройні сили і сьогодні є необхідним атрибутом абсолютної бі-

льшості державних утворень. Важливим є вивчення історії українського вій-

ська, української військової традиції, що яскраво проявила себе саме в добу

існування козацтва в різних регіонах України. Одним із таких регіонів є

Слобідська Україна, де в другій половині XVII – XVIII ст. існували козацькі

полки. Вони відіграли надзвичайно важливу роль у заселенні краю та в за-

хисті від кочівників. Тому на сьогодні є потреба в комплексному до-

слідженні військової історії козацьких військових формувань, зокрема

слобідського козацтва.

204

Одним із полковників Слобідської України був Шидловський Федір Во-

лодимирович. Спочатку він був полковником Ізюмським в 1694 р., потім

бригадиром над Харківським і Ізюмським полками, а з 1709 р. генералом-

майором над чотирма слобідськими полками. Він був сином сотника Мос-

ковських стрільців Шилова.

Служив у Харківському слобідському полку наказним полковником. У

1694 р. після смерті Ізюмского полковника Дінця, він був призначений пол-

ковником в Ізюмський полк. З ним Шидловський робив походи проти татар і

шведів у 1696 та 1698 рр.

У 1708 р. брав участь у приборканні Булавінського бунту і був призна-

чений у команду гвардії майора князя Долгорукова. Тут він командував бри-

гадою, що складалася з Охтирського та Сумського полків.

Після взяття Черкас Булавіним, Шидловський наданий власним силам,

не наважувався йти проти заколотників. Тоді ж, окрім діяльності військової,

в зіткненнях з бандами Булавіна йому довелося виявити багато адміністра-

тивного такту, утримуючи підвідомчі йому слободи від захоплення Булавін-

ська пропагандистськими листами.

Під проводом Шидловського Харківський та Ізюмський полки брали

участь у Полтавській битві. Петро I іменним указом призначив Шидловсько-

го на посаду генерал-майора над усіма слобідськими полками.

Взяттям Новосергієвської фортеці закінчилася службова діяльність Ши-

дловського, так як після повернення з походу він несподівано був заарешто-

ваний, а всі маєтки його були описані. Провина його полягала в тому, що він

через посланих ним капітана Чиркова та поручика Макарова захопив кілька

сіл, що лежали у володіннях польського короля, порушивши тим недотор-

канність кордону, але, в пошану бойових заслуг, покарання обмежено було

позбавленням чину і майна.

Шидловський був звільнений з під арешту і потім до самої своєї смерті,

(близько 1719 р.), жив у родичів, то в Харкові, то в Москві, просячи про по-

вернення чину і, хоча б, майна.

Маркова Я. В.

ОЗБРОЄННЯ ТА ФОРМА ОДЯГУ СЛОБІДСЬКИХ КОЗАКІВ

Власні збройні сили і сьогодні є необхідним атрибутом абсолютної бі-

льшості державних утворень. З набуттям Україною в 1991 р. статусу незале-

жної держави і утворенням її збройних сил як ніколи важливим є вивчення

історії українського війська, його складу, вивчення української військової

традиції, форми одягу, озброєння.

Слобідські козацькі полки були озброєні шаблями, пістолетами, рушни-

цями й списами. Велика увага приділялася зовнішньому виду шабель, бо

крім бойового використання вони слугували також предметом франтівства й

прикрашалися золотими й срібними насічками. Перевага віддавалася шаблям

205

турецького виготовлення. Піхви вкривалися червоним бархатом, прикраша-

лися дорогоцінними каменями й сріблом.

У фортецях були гармати. Пістолети й рушниці, які знаходилися на

озброєнні полків, були німецького, турецького й тульського виробництва.

Бойові припаси носили в рогах, ладунках й баришах, оздоблених золотом і

сріблом. Полки пересувалися верхом на конях. Сідла були виготовлені таким

чином, що допомагали вклонятися вершнику від шабель. Вуздечки і збруя

були оздоблені сріблом.

Одяг слобідського козака складався з черкески з відкидними рукавами,

нижнього кафтана, широких шаровар яскравих кольорів на кумачевій підк-

ладці. Кафтан підперезувався поясом з ґудзиками зі срібла. Шапки козаки

носили хутряні. Полковники зверху на одяг додатково одягали мантію.

Волосся козаки підстригали кружком , підбривали голову трохи вище

вух. Бороди козаки голили й носили довгі вуса.

Усе населення полку складали козаки, міщани, селяни. Основою були

козаки. Вони ділилися на дві великі групи: виборні і підпомічники. Перші

повинні були нести військову службу, другі - споряджати їх для цього. Коза-

ки і складали власне полк, як військову одиницю.

Головним обов'язком слобідських козаків була військова служба. Усе

необхідне для неї озброєння і спорядження, включаючи коней, козаки куп-

ляли за свій рахунок. У нагороду за службу вони звільнялися від інших по-

винностей і мали ряд пільг. До них відносилися: право безперешкодно за-

ймати порожні землі, мати особливий «козацький» устрій і самоврядування,

безмитно займатися всілякими промислами, утримувати на відкупі мости,

митниці, перевезення.

Таким чином можна сказати, що військове спорядження слобідських ко-

заків було найрізноманітнішим. Вони були добре забезпечені військовою ат-

рибутикою, проте численні походи погано впливали на стан їх господарства,

яке у XVIII ст. стало головним джерелом поповнення їх бюджету. У резуль-

таті знижувався рівень боєздатності козацьких підрозділів, що призвело до

стирання слідів національної самобутності в озброєних силах.

Марьенко Н.С., Заец В.Н.

НАЦИОНАЛЬНО–ОСВОБОДИТЕЛЬНАЯ ВОЙНА 1648 – 1657 гг.

ПОД РУКОВОДСТВОМ Б. ХМЕЛЬНИЦКОГО: НЕИЗВЕСТНЫЕ

СТРАНИЦЫ

Важным событием украинской истории XVII века стала национально–

освободительная война украинского народа. А сам период войны охвачен за-

гадками, которые даже спустя время раскрыть не удается. И это направле-

ние является одним из самых перспективных и актуальных в исследовании

истории украинского казачества.

206

Конец XIV - начало XVII вв. - время подъема этнического самосознания

украинского народа. Оно сопровождалось зарождением и развитием казаче-

ства. Своим свободолюбивым, демократичным характером казачество пере-

кликалось с гуманистическими движениями Запада, было той общественной,

политической военной силой, которая обеспечила производство культурных

ценностей. Украина все отчетливее включалась в западноевропейское Воз-

рождение и Реформацию, ее культура все больше приобретала светский ха-

рактер, самобытных черт.

Украинский народ, который почувствовал свое гражданское и человече-

ское достоинство, не мог оставаться в рабстве и унижении. В таких условиях

в конце 40-х годов XVII в. началась великая национально-освободительная

борьба. Появилась объективная потребность в большом человеке — руково-

дителе такой борьбы. Эту роль взял на себя Богдан Хмельницкий.

Мечта о социальном и национальном освобождение всколыхнула широ-

кие народные массы, организовала их и вдохновила на борьбу. В сжатые

сроки была сформирована своя политическая элита, появились новые, энер-

гичные и талантливые вожди.

Б. Хмельницким было создано национальное государство, построение

которого, однако, не удалось довести до конца. Именно он обеспечил преем-

ственность украинской истории, помог сделать достоянием казачества опыт

княжеских времен, а легенду казачества передал просветителям националь-

ного возрождения.

Авторитет гетмана был бесспорным до конца жизни. Б. Хмельницкий,

учитывая интересы различных классов и социальных групп, сумел объеди-

нить их в достижении главной цели — национального освобождения Роди-

ны.

Огромный размах антифеодальной борьбы не мог не сказаться на характере

аграрных отношений.

Таким образом, можем констатировать, что по своему политическому

устройству Украина стала гетманским государством, с республиканской

формой правления, с казацким землевладением, демократическими правами

населения.

После смерти гетьмана на Украине образовалась достаточно сложная,

политическая и социально — экономическая ситуация, которая повлекла

поражение украинской революции.

Медінцева М. О., Шкуліпа Ю. О.

СОЦІАЛЬНИЙ УСТРІЙ СЛОБІДСЬКОГО КОЗАЦТВА

Соціальний устрій слобідсько-українського суспільства нагадував Геть-

манщину. Бо слобожани з Гетьманщини принесли на нові місця основи на-

ціонального життя — свої стародавні українські звичаї.

На Слобожанщині були представлені такі стани:

207

- Козаки, державні піддані. Після того, як у Гетьманщині дуже швидко поча-

ли виділятися і складатися різні стани, у козаки записувалися заможні.

- Міщани. З грамоти бєлгородського воєводи (1685 р) видно, що харківці

міської служби ділилися на міщан, на чолі яких стояв війт, і цехових, над

якими стояли цехмістри. Цехи існували і в Правобережній Україні, і в Ге-

тьманщині — звідтіля слобожани перенесли їх і в Слобідську Україну.

- Компанійці і підпомічники. Вони поділялися на виборних козаків, або

компанійців, і на підпомошників. Виборним козакам підпомічники допома-

гали провіантом та грішми на військову потребу.

Слобідська Україна з соціального боку в другій чверті XVIII ст. була

наполовину козацька країна, а наполовину посполита. Панських сіл, слобід

та хуторів було вже дуже багато. В цей період було засновано стан держав-

ців — панів, які володіли землями і підданими. В майбутньому ці пани пере-

творяться на слобідсько-українське дворянство.

Мироненко О. С.

ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

(НА ПРИКЛАДІ ЗАДНІСТРОВСЬКОГО КОЗАЦТВА)

Розпад СРСР був закономірним підсумком ігнорування правлячою елі-

тою інтересів своєрідних «радянських станів». Суттєві розходження в ідео-

логії Імперії та Союзу не дозволили СРСР структурувати суспільство до та-

кої міри, щоб його представники вважали державу, в якій живуть, не лише

своєю етнічною, а й політичною батьківщиною. Цю помилку намагається не

повторити молода Українська держава.

В останній час багато уваги приділяється історії козацтва, бо українсь-

кому народу притаманний дух козацтва, козацький спосіб життя, діяльності і

поведінки, традицій самоврядування.

Козацькі організації в сучасній Україні виокремлюються в загальній ма-

сі об‘єднань громадян за інтересами, соціальним статусом або грішми. Акти-

візація політичного життя під гаслом визволення України ініціювала відро-

дження козацько-лицарських традицій в Україні, появи козацьких осередків

та об‘єднання їх в єдине Українське козацтво.

Сучасне українське козацтво — система самодіяльних об‘єднань грома-

дян України, створених із метою відродження традиційних козацьких цінно-

стей (з урахуванням реалій сьогодення) як фундаменту розбудови незале-

жної української держави. Представниками цього руху є нащадки козацьких

родів, окремі громадяни, які вважають себе козаками, та козацькі громадські

організації, які відстоюють національну козацьку ідею, сприяють захисту

політичних, економічних, культурних та історичних досягнень українського

народу, беруть участь у забезпеченні духовного розвитку, фізичного здоров'я

та високої моральності українського суспільства, використовуючи здобутки

багатьох поколінь своїх попередників.

208

Задністровське козацтво зародилося ще в 1917 р. під назвою «Вільне ко-

зацтво Задністров‘я». Воно відігравало важливу роль в політичному і куль-

турному житті, разом з усім народом будувало державу, головною військо-

вою силою якої стало селянське ополчення «вільних козаків», січових стрі-

льців, українських козацьких дивізій сірожупанників, синьожупанників. Але

вже у 1924 р. ця організація припинала своє існування через утиски з боку

Радянської влади, хоча є свідчення, що існували козацькі осередки на Бу-

джаку і в радянські часи (Задністрове Вільне Козацтво – 1973 - 1988 рр.).

У часи дегероїзації і деморалізації значної частини населення лише

культ лицарства, наслідування козацько-лицарських традицій дозволять вий-

ти суспільству з моральної кризи. Тому нащадки старовинних козацьких ро-

дів відродили в 1989 році Задністрове козацтво.

Ця організація має козацькі осередки в ряді навчальних та позашкільних

закладів. Дані осередки покликані давати учням додаткову сучасну козацьку

освіту, забезпечити їх надійний духовний зв'язок із предками, зорієнтувати

козачат на інтереси нащадків, виховати фізично здорових, морально чистих,

по-лицарськи мужніх і сильних духом громадян України.

У своїй роботі педагогічні колективи цих закладів широко використо-

вують давні козацькі традиції, кодекси лицарської честі, гуманістичні та де-

мократичні і адекватні засоби виховного впливу на підростаюче покоління.

Діячі задністровського козацтва приділяють увагу роботі з піднесення наці-

ональної культури козачат. Було створено багато козацьких колективів: ду-

ховий оркестр, хор української народної пісні «Мрія», ансамблі «Веселка»,

«Гроно», «Алкалія», «Кредо», гурти «Русичи», «Отаман та Берегиня», які

бережуть фольклорні традиції України і доводять, що український козацький

фольклор не лише існує, а й має значні сили.

Мороз Д. А.

ПРИЧИНЫ ВОЗРОЖДЕНИЯ КАЗАЧЕСТВА В УКРАИНЕ

Сегодня в Украине стараются возродить казачество, тщательно изуча-

ют жизнь казаков, их обычаи, традиции, создают современные отряды каза-

ков.

Историю возникновения казачества на постсоветском пространстве се-

годня можно представить в виде многогранной призмы, где каждая из ны-

нешних казацких организаций имеет свою, отдельную грань, свое видение

прошлого.

Необходимым условием для развития современного казачества являет-

ся знание его истории. В современном мире существует множество казаче-

ских организаций, которые придерживаются, казалось бы, одних и тех же

целей и идеалов. Но это только на первый взгляд. В жизни же каждая из та-

ких организаций придерживается целей, отличных от остальных. Это обу-

словлено недостаточным объѐмом информации об истинных казаках, их

209

жизнедеятельности и идеалах. Основной же целью современных казаков

должно стать почтение бесстрашных предков, их умения вести бой, ездить

на коне, стрельбы и сабельного боя.

В современной Украине происходит развитие таких видов спорта как

«Казачий двобой» и «СПАС», открытие детских казаческих лагерей. В них

детям предоставляется возможность почувствовать себя настоящими каза-

ками: спать на возах, в палатках, готовить полевую кашу, распознавать ле-

карственные растения, биться на саблях, охранять ночью территорию в каче-

стве часового.

Казачество — это прочная почва для развития на ней очень прочного

духа патриотизма и преданности Родине.

Москальова Н.П., Губар А.А.

ФАКТОРИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЧОГО

ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ У ХVII ст.

ХVII ст. знаменувало кардинальні зміни в українській історії та культу-

рі. В ході Національно-визвольної війни українського народу проти шляхет-

ської Польщі в основному було завершено процес формування Української

національної держави. Головну роль у формуванні її відіграв гетьман Богдан

Хмельницький. Як вказує історик Єфименко О.Я.: «..Богдан Хмельницький

був певною мірою підготований до тієї видатної політичної ролі, яку

нав‘язала йому доля». Частина вчених вважає, що гетьманат був державою

перехідного типу — республікансько-монархічною. Її верховного правителя

- гетьмана обирали козаки. Але влада його була абсолютною і поєднувала у

собі три гілки — законодавчу, виконавчу і судову. Навколо гетьмана сфор-

мувався загін політичної і військової еліти української держави. Гетьман ак-

тивно підтримував талановитих людей. Серед них: Іван Богун, Данило Не-

чай, Михайло-Станіслав Кричевський, Максим Кривоніс, Іван та Василь Зо-

лотаренки, Лаврін Капуста, Остап Гоголь, Іван Виговський та сотні інших.

Хмельницький був не тільки видатним політиком, але й грамотним економі-

стом. Незважаючи на постійні війни, він зумів сформувати ефективні подат-

кову і фінансову системи своєї держави таким чином, що її щорічний бю-

джет був бездефіцитним. Існує версія, що з 1649 року Б.Хмельницький почав

карбувати в Чигирині свою монету, щоб поступово перевести на неї весь

грошовий обіг в Україні.

Соціально-економічні зрушення, які сталися в Україні внаслідок пере-

можної Національно-визвольної війни, дуже вплинули на весь процес дер-

жавного будівництва, на соціально-економічне і правове становище міст і

сіл. Змінилася соціально-економічна роль міст. На середину ХVII ст. в

Україні налічувалося до 1000 міст і містечок. Деякі міста ще з польсько-

литовських часів мали самоврядування за Магдебурзьким правом (Львів, Ки-

210

їв, Кам‘янець-Подільський, Чигирин, Переяслав, Ніжин, Чернігів). Менші

містечка мали неповне, так зване ратушне самоврядування.

В загальноекономічному розвитку позитивно позначилась ліквідація ве-

ликих магнатських латифундій, торгових монополій єврейських магналій і

польської старостинської адміністрації. Наслідком цього стало зростання

економічної свободи міщанства, міжнародної торгівлі і зрештою — економі-

чне піднесення українських міст. Відбувся швидкий і глобальний перерозпо-

діл власності. Радикально змінилася система землеволодіння, і, як наслідок,

— система розселення людей.

Одразу ж після Хмельниччини проблеми володіння землею не існувало,

тому виник новий район України — Слобожанщина. У політичній площині

найважливішими чинниками розвитку країни стали поява нової правлячої

еліти і значне збільшення класу вільних підприємливих людей — городового

козацтва і міщанства. Після Хмельниччини соціальна структура українського

суспільства включала такі стани, як шляхта, духовенство, козацтво, міщанс-

тво, селянство. Були ліквідовані, за невеликим винятком, велике і середнє

землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання і кріпацт-

во, зросло землеволодіння православних монастирів, відбувався процес

утвердження козацької земельної власності, значна частина земель перейшла

до рук селян. Провідна соціальна роль у цю добу належала козацтву. Духов-

ний клімат доби визначався розвитком освіти, найвищими осередками якого

були Києво-Могилянська академія, колегіуми в Чернігові, Харкові, Переяс-

лаві, що певною мірою врівноважили старші католицькі навчальні заклади в

Галичині і Волині.

Отже, українська держава, утворена за часів Б.Хмельницького, стала ре-

альним фактором європейського державотворчого процесу.

Павлуцький А. В.

ПРОБЛЕМА ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Відродження козацьких традицій, що пожвавилися в останні десятиліт-

тя, зумовлені потребою вивчити досвід попередніх поколінь, щоб зрозуміти

проблеми сьогодення і знайти шляхи для покращання духовної та матеріаль-

ної сторін життя народу кожної країни.

Козаччина з початку свого існування займала значне місце в житті укра-

їнського народу. Вона тривалий час вважалася захисником інте-

ресів християнства від устремлінь мусульманського світу. І залишила по со-

бі добру славу в народній пам`яті про вміння успішно господарювати, по-

батьківські дбати про підростаюче покоління, з повагою ставитися до старо-

сті, берегти і збагачувати перлини житейської мудрості, народні знання.

Оформлення й згуртування козаччини швидше відбувається у тих регіо-

нах, де загострюються міжнаціональні та міждержавні конфлікти. Сучасні

211

козацькі формування мають можливість стати повноцінною національною

гвардією, яка буде поставлена на службу народу.

Козаки повинні вирішити ряд серйозних проблем у своєму товаристві.

Для початку вони просто зобов`язані припинити безпідставно надавати один

одному військові звання і стати іррегулярними формуваннями. Як показу-

ють попередні опитування, близько половини особового складу козацьких

військ — це підполковники і полковники.

Нагальними проблемами для козацьких осередків мають стати заходи в

галузі культури та освіти. Наприклад, упорядкування місць і пам`яток, що

тісно пов`язані з козацькою історією; заснування церков і закладів, які спри-

ятимуть відродженню духовності як козаччини, так і народу в цілому; відро-

дження господарських традицій; відкриття кінноспортивних секцій та шкіл,

де юнацтво буде досліджувати історію козацтва; вивчення військової історії

та бойового мистецтва, в основі якого лежить філософське підґрунтя мисте-

цтва та виховання особистості.

У наш час козацькі війська справляють негативне враження. Їх у кож-

ному регіоні (області, місті), як правило, декілька. І кожне з них наголошує,

що воно «справжнє». Відсутність добрих справ з боку козаків відштовхує

населення від теперішньої козаччини. Не імпонує пересічним громадянам і

використання козацьких організацій різними політичними партіями, рухами

і навіть сектами.

До лав козацьких військ прийшла велика кількість випадкових людей,

яка не тільки не знає історії народу, але й має надто поверхневі уявлення про

козацькі звичаї та традиції.

Відроджене козацтво повинно стати широкою суспільно-політичною і

культурницькою течією, яка згуртує всі верстви українського народу і зможе

цивілізованими методами вирішувати нагальні питання сьогодення в ім`я

народу і для народу.

Пейганович О.Є.

ВІДРОДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ КУБАНСЬКОГО КОЗАЦТВА

В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ

Актуальність теми історії козацтва у ХХІ ст. диктується необхідністю

більш пильної уваги до проблеми взаємодії держави як політичного інститу-

ту з сучасним козацтвом, оскільки останнє разом з підтримуючими його со-

ціальними групами складає на даному етапі розвитку суспільства значний

шар населення, що займає досить активну політичну позицію.

Бажання відродити козацький дух на Кубані з‘явилось лише після роз-

паду СРСР. Так, на початку 1990-х років виникло Кубанське козаче військо,

яке оголосило себе продовжувачем історичних традицій козацтва і нараховує

нині 30 тисяч реєстрових козаків.

212

Нині козацтво — це частина російського народу з характерними, само-

бутніми рисами матеріальної і духовної культури.

Політична культура сучасного козацтва є складною і неоднорідною. Ос-

новними чинниками її становлення виступають існуючі історичні та еконо-

мічні особливості даної соціальної спільноти. Серед факторів, що активно

впливають на формування політичної субкультури козацтва, слід виділити

державу, конкретні козачі організації в регіонах і православну церкву.

У системі взаємовідносин сучасного козацтва з органами державної

влади з початку 90-х років XX ст. простежуються дві тенденції. Перша поля-

гає в прагненні використовувати законодавчі інститути для захисту інтересів

козацького руху та реалізації його програм виконання нормативних вимог.

Друга тенденція полягає у передачі місцевого самоврядування до рук коза-

ків, тобто у створенні станичних правлінь на чолі з отаманами.

У сучасних умовах козацтво стає однією з найбільш активних і, що осо-

бливо важливо, політично організованих груп населення.

Пенцов А. С.

ИСКУССТВО КАЗАЧЕСТВА

Все сведения о жизни и культуре запорожских казаков можно черпать

из летописаний, где рассказывается, главным образом, о войнах и походах,

общественной и культурной жизни.

Казацкая старшина, которая приобретала образование и дома, и в ино-

странных университетах, осуществила переворот в летописании - переход от

летописей до научных исторических произведений.

Казацкие летописи являются свидетельством деятельности прежде всего

казацкой верхушки, что, безусловно, обозначалось на их содержании. Но и

широкие массы казацкого народа, «казацкая голытьба», были авторами ис-

торических работ.

Движущей силой православного возрождения Украины была старинная

Киево-Печерская лавра, материально поддерживаемая зажиточной казацкой

верхушкой и богатыми православными шляхтичами.

Изобразительное искусство развивалось в пределах иконописи. Народ-

ные художники-иконописцы понемногу освобождались от канонов визан-

тийской иконописи; их иконы обозначались объемностью форм, применени-

ем ярких красок и главное - изображением на иконах людей - современников

иконописцев. Распространилась в Украине традиция выполнения икон в сти-

ле «Запорожской Покровы»: там на иконах рядом с казаками изображали

также военные клейноды запорожцев.

Светская живопись того времени воспроизведенна в народных картинах

с изображением казака Мамая, которые украшали тогда каждый крестьян-

ский и казацкий дом. Кобза, которую держал казак, символизировала народ-

ную историю и мечты, конь - его волю, дуб - его могущество. Часто на этих

213

картинах можно увидеть копье с казацким флажком, а также штоф и рюмку.

Это были вещи, связанные со смертью казака - копье относилось на место

погребения, штоф и рюмка ложились в могилу, и напоминали они о быстро-

течности жизни и казацкой судьбы, ведь угроза смерти в бою была повсе-

дневной реальностью.

В то же время распространился так называемый «книжный портрет» -

изображение основателей церквей или людей, которые оказывали монасты-

рям значительную финансовую поддержку.

В духовной культуре высокого развития достигло хоровое искусство.

На протяжении многих веков национально-освободительной борьбы украин-

ский народ создавал думы - героическую, драматизированную и вместе с тем

пронизанную лиризмом поэзию, которая выполнялась под аккомпанемент

бандуры, кобзы или лиры.

Думы и народные песни - это социальная память народа, его видение

жизни и истории. Творцами и хранителями народного эпоса были кобзари.

Пинчук Н. С.

ИВАН СИРКО – ВЫДАЮЩИЙСЯ ГЕТМАН ЗАПОРОЖСКОЙ СЕЧИ

Запорожская Сечь во второй половине XVII в. являлась мощной воен-

ной силой, неутомимо защищала родную землю от разрушительных набегов

ордынцев и освобождала из плена тысячи украинских пленников. Иван Сир-

ко — величайший кошевой атаман за всю историю Запорожских Сечи.

Иван Сирко родился предположительно в начале XVII в. в Винницкой

области в семье мелкого украинского шляхтича. О его жизни и деятельности

сохранилось мало сведений. С будущим украинским гетманом Богданом

Хмельницким еще 1646 был во Франции, где запорожцы воевали вместе с

армией принца Конде.

Исторические документы свидетельствуют об участии Ивана Сирко в

Национально-освободительной войне, в частности в Жванецкой осаде осе-

нью 1653 г. Согласно письменным источникам 15 раз его избирали кошевым

атаманом на Запорожье.

И. Сирко был выдающимся полководцем, который провел более 60

сражений против войск Османской империи, Крымского ханства и ногай-

ских орд и ни разу не потерпел поражения. Особенно благоприятные усло-

вия для борьбы против турецко-татарских завоевателей сложились после

Андрусовского перемирия. Руководителем и организатором большинства то-

гдашних походов был Иван Сирко.

Своими блестящими походами он прослыл непобедимого полководца.

Считалось, что никто лучше не может противодействовать турецко-

татарским захватчикам. Не случайно, когда в 1672 г. Ивана Сирко по науще-

214

нию недоброжелателей был заключен и отправлены в Сибирь, о его осво-

бождении ходатайствовал сам польский король Ян III Собеский.

Вернувшись из ссылки, кошевой атаман с головой окунулся в водоворот

военных действий казачества и вскоре даже овладел молдавским престолом.

Оставив Молдавию, Сирко и впредь наносил чувствительные удары турец-

ко-татарским захватчикам. Проводя многочисленные военные операции про-

тив Турции и Крыма, Иван Сирко никогда не отвергал возможности мирного

решения проблем межгосударственных отношений. Источники свидетель-

ствуют о гибкой дипломатическую деятельность кошевого атамана, который

лично переписывался с влиятельными тогдашними политиками.

Переписывался с гетманами Украины, монархами Московии, Речи По-

сполитой, Крыма и Турции. О нем писали тогдашние европейские газеты,

летописцы и хронисты многих стран, его воспевали украинские и иностран-

ные поэты. Сирко - герой многих народных легенд и преданий.

Обогатившись опытом победных походов, возглавляемых Иваном Сир-

ко, запорожцы достойно продолжили дело легендарного кошевого и после

его смерти (Иван Сирко умер 1 августа 1680 г.).

Плужник М. В.

ЗВИЧАЇ КОЗАКІВ

Розглядаючи звичаї та побут козаків, можна чітко уявити їх життя та

характер. Запорозькі козаки носили як відмінний знак на маківці голови чуб,

великий, наче жмуток пір'я. Решту голови вони голили. Вони надавали тако-

го значення цьому чубові, що коли один козак виривав його в іншого, то му-

сив заплатити йому п'ять карбованців.

У запорожців курені завжди були відчинені. Будь-який мандрівник чи

перехожий міг туди зайти і з'їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть

нікого немає вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як що він усе з'їсть, але він

не міг нічого забрати з собою, якщо не хотів наразитися на суворе покаран-

ня, бо існував священний принцип недоторканності будь-якої речі, що

знаходиться в курені.

З цього принципу, якого вони ретельно дотримувалися, випливає обо-

в'язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив'язати свою знахідку

до високого стовпа й лишити її там протягом трьох днів, після того, як не

з'явиться її власник, він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не

виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив'язують до ви-

сокого стовпа посередині майдану й кладуть поряд чимало київ. Кожен, хто

проходить повз прив'язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І

якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі

негайно схвалять цю дію оплесками. Після трьох ударів потерпілого часту-

ють чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи: «Пий,

вражий сину!».

215

Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або па-

горби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь за-

гинув у бою за Батьківщину, то йому споруджували такий самий мавзолей,

навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні можна побачити бага-

то курганів у степах Очакова та Криму.

Козаки кожного куреня мешкали разом зі своїм отаманом. Для приготу-

вання їжі у кожному курені був кухар, якому допомагали кілька хлопчиків,

що приносили йому воду й чистили казани після обіду. Цей кухар одержував

два карбованці на рік від куреня і по п'ять копійок від кожного козака, який

харчувався у курені.

Їжа була дуже проста. Обід складався з двох страв. Перша звалася «са-

ламаха», вона нагадувала кашу, приготовлен з борошном, водою та сіллю.

Друга мала назву «тетеря» і являла собою суміш борошна, крупи та проса.

Вона була трохи рідша за саламаху, бо в неї додавали багато слабенького

пива або рибної юшки. Провізію купували за гроші куреня. Згадані страви

подавали у великих посудинах, які звалися «ваганками», але ніколи не вжи-

вали хліба. Козаки, які не задовольнялися звичайними стравами, а хотіли

їсти м'ясо або рибу, купували їх за власні гроші у складщину гуртом.

Радіонов М. П.

ПІСЕННА ТВОРЧІСТЬ КОЗАКІВ

Пісенна традиція, без сумніву, є одним із найбільш знакових феноменів

національної словесності і культури. Думи та історичні пісні, створені у часи

козаччини, сповнені неприхованої гордості за тогочасних воїнів — безстра-

шних і непримиренних до ворога, але не позбавлених рис духовності та хри-

стиянської моралі. Надприродні можливості пісенних персонажів, їхні над-

звичайної духовної сили вчинки вивищують героїв епіки над світом звичай-

них явищ. Пісенна розповідь, де міфологізовано кожен образ і де кожне сло-

во має неабияку вагу і значення, полонить слухача, поступово втягуючи його

у свій художній світ.

Тематика, функція й стиль козацьких дум становлять гармонійну ціліс-

ність, що виокремлює ці твори у неповторний жанр. На довершеність їх пое-

тики і музичної форми вплинула індивідуалізація творчого процесу в XVI -

XVII століттях — бароковий майстер, спираючись на народну стихію, зумів

піднятися на якісно новий щабель творчості.

З козацького середовища, яке творило козацьких думовий епос у трансі

воєнних дій і перепочинків, від покалічених козацьких лицарів козацькі ду-

ми перейшли до кобзарів і лірників, здебільшого сліпих музикантів.

З XVII-XIX століть дійшли відомості про братства, школи, цехи епічних

співців в Україні, Болгарії, Сербії. Навчання у таких осередках, якими керу-

вали «пан-майстри», «пан-отці», зобов'язувало учнів вивчити епічний репер-

216

туар (в Україні це були козацькі думи, духовні вірші, псальми, історичні піс-

ні), оволодіти конспіративною лебійською мовою (від грецького лебій - дід),

навчитися грати на музичних інструментах — кобзі, бандурі чи лірі, пройти

посвяту в кобзарі чи лірники в присутності майстрів.

У бездержавному на той час українському суспільстві кобзарські братс-

тва, школи відігравали роль важливих народно-просвітницьких осередків

світсько-релігійного характеру. Харизматичність постатей кобзарів і лірни-

ків, наділених поетичним даром, мистецьким хистом, зумовила особливий

інтерес до них в епоху романтизму і національного відродження в Україні й

Славії. Не випадково свою доленосну збірку поезій Тарас Шевченко назвав

«Кобзар».

Головний герой козацьких дум, історичних пісень — козацтво. Воно діє

як військова організація в межах трьох імперій у складній, неоднозначній

ролі оборонця національних та релігійних інтересів України і охоронця кор-

донів чужих держав. Драматизмом такої ситуації пройняті козацькі думи, іс-

торичні пісні.

Історичні пісні можуть бути визначені як жанр малої епіки. Формую-

чись спочатку спонтанно в лоні інших жанрів пісенної творчості, історична

пісня (як і дума) досягає кульмінації у XVII - XVIII ст. — в епоху козаччини

в Україні. Вона відрізняється хронікальністю, тяжіє до уважного стеження за

історичними подіями, за долями конкретних героїв. Такою є відома на всіх

теренах України, зафіксована у багатьох варіантах пісня про Байду.

Прототипом героя був Дмитро Вишневецький, черкаський староста з

роду Гедиминовичів, засновник Запорозької Січі. У 1563 р. він здійснив по-

хід у Крим, того ж року був покликаний боярами на господарство в Молда-

вію, куди вирушив із невеликим загоном козаків. Під Сучавою потрапив у

полон до свого супротивника Стефана Томжі, котрий видав його туркам. За

свідченням польської хроніки М. Бєльського, за відмову перейти в мусуль-

манство султан Селім ІІ наказав його закатувати, повісивши за ребро. Звели-

чаний у пісні образ мужнього лицаря Байди став символом героїзму й непо-

хитності, незламності козацької волі. Пісню іноді іменували думою. Нового

звучання вона набула у вокально-хоровій та оркестровій обробці Гната Хот-

кевича під назвою «Дума про Байду».

Поширившись по всій Україні, історичні пісні адаптували риси пісенно-

го стилю тих територіально-мистецьких середовищ, де їх найбільше любили

й виконували. Це засвідчують численні варіанти тих же пісень, позначені ба-

рвами локальних стилів Подніпров'я, Причорномор'я, Волині, Карпат тощо.

217

Решетняк К. М.

СЛОБІДСЬКИЙ ПОЛКОВНИК ГРИГОРІЙ ДОНЕЦЬ

Вивчення багатовікової історії України на прикладах особистої відваги і

мужності наших предків є принциповим фактором виховання національної

самосвідомості.

Важливим періодом в історії України, який можна вважати визначаль-

ним для формування її сучасної території, є період української колонізації

слобожанських земель у XVII – XVIII сторіччях. Видатним козацьким діячем

цього періоду був Григорій Донець. Будучи харківським полковником з 1668

р. він активно розбудовував козацькі поселення на Слобідській Україні, за-

селяючи їх українцями, які прибували з Правобережжя. Впродовж майже

двадцяти трьох років він залишався беззаперечним символом авторитетності

та непорушності.

Метою даної роботи є вивчення історичних відомостей про життя і дія-

льність слобідського полковника Григорія Донця та аналіз його ролі в розбу-

дові України.

Григорій Єрофійович Донець став засновником відомого далеко за ме-

жами Слобожанщини, славного старшинського козацького роду, однак, дос-

теменних відомостей про походження не має. Вважають, що прийшов він із

пониззя Дону, про що свідчить його прізвище, не маючи за душею нічого,

крім свитки та шаблі. Розпочинав він своє сходження «виборним козаком».

На той час він уже мав достатній козацький гарт, не раз бував у боях з тата-

рами, турками та черкесами; знався на козацьких звичаях і традиціях.

У 1665 році козацька рада обирає його Харківським сотником, тобто ві-

дтепер він очолював не лише козацький підрозділ, але й адміністративну со-

тню. Й нарешті в 1668 році, одразу по смерті Харківського полковника Фе-

дора Ріпки, спеціальним Указом російського царя за військові заслуги перед

Московією по захисту її західних кордонів, Григорія Донця було призначено

полковником Харківським.

Добре відомо, що він розсилав своїх агітаторів по різних полках Геть-

манської України, закликаючи охочий безземельний люд, що шукав кращих

місць та умов життя, переселятися в слобожанські землі. Саме під його кері-

вництвом, за кресленнями воєводи Косогорова, було побудовано фортеці,

ряд сторожових постів, укріплені вали, безперервна система яких захищала з

півдня Харківський полк і його головне місто Харків.

Так поступово було створено оборонну лінію Слобідської України, за-

селені Валки, Зміїв, Мерефа і багато інших слобод. Саме за наказом Г. Дон-

ця, і під його наглядом, українські козаки збудували місто Ізюм. Вже за жит-

тя Г. Донця Ізюмщина розрослася та залюднилася так, що в 1685 році вона

була відокремлена в Ізюмські полк. Зберігаючи за собою управління Харків-

ським полком, Г. Донець переселився в Ізюм, а в Харкові в цей час наказним

полковником був його син — Костянтин.

218

Григорій Донець доклав багато зусиль до оборони і захисту околиць від

набігів татар, яким він наносив жорстокі поразки. У 1680 р. він розбив само-

го хана й відібрав у нього здобич. Загартований воїн, енергійний і здібний

адміністратор, Григорій Єрофійович ревно ставився і до релігії: він заснував

поблизу Харкова Курязький монастир з церквою Преображення Господньо-

го, вклавши в будівництво багато своїх коштів. У документах Курязького

монастиря між імен благодійників значиться перший титар Овдій Єрофійо-

вич — очевидно Григорій Донець, який прийняв чернецтво й ім'я Овдія.

Помер Г. Донець у 1691 р. у селищі Водолага, їм самим заснованим. Пі-

сля його смерті полковником Харківським став молодший син Федір, а пол-

ковником Ізюмським залишився Костянтин. Тобто, розбудувавши свій Хар-

ківський полк, Григорій Донець по суті перетворив його на спадкове полко-

вницьке володіння. Але слід сказати, що полковницька династія Донців не

осоромилася і посіла належне місце в історії.

На долю Донця не випало прославитись у великій війні, в славетному

поході, чи увічнити своє ім'я якимось надзвичайним подвигом. І все ж таки

маємо цілковите право говорити про нього, як про талановитого воєначаль-

ника і невтомного, непогамовного розбудовника і захисника українських зе-

мель. Таким чином слобідський полковник Григорій Донець є видатною іс-

торичною постаттю не лише Слобідської, але й усієї України.

Рильцева Н.В.

КОЗАЦЬКА ПЕДАГОГІКА ЯК УНІКАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

СВІТОВОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДМКИ

Козацька педагогіка – це унікальне явище, частина етнопедагогіки, яке

увібрало в себе народну виховну мудрість, ідейно-моральний, емоційно-

естетичний та психолого-педагогічний зміст богатирської епохи життя на-

ших пращурів періоду славетної Київської Русі.

Одним з провідних завдань козацької педагогіки було формування якос-

тей майбутнього захисника Вітчизни. Ось деякі положення статуту, який ма-

ли козацькі школи і якого неухильно повинен був дотримуватися кожен

учень: козак вірний Батьківщині, ввічливий, ощадливий, ніколи не падає ду-

хом і намагається вийти зі скрутного становища героєм, зобов'язаний у будь-

який час бути готовим врятувати життя іншим людям, допомогти скривдже-

ним і щодня робити добро, не очікуючи за це подяки.

Залишається тільки захоплюватися тим, як мудро і вміло козаки вихову-

вали майбутнього чоловіка, в якому культивували мужність, відвагу, справе-

дливість і доброту.

У вихованні дівчаток-козачок були сформовані певні традиції. Батьки

суворо стежили за стосунками до шлюбу. Після заміжжя сімейні обов'язки

важким тягарем лягали на плечі козачки, а коли чоловік ішов на військову

службу жінки працювали, виконуючи і чоловічу роботу.

219

У козацькому середовищі виникло і закріпилося кілька специфічних си-

стем фізичних і психофізичних вправ, спрямованих на самовдосконалення

особистості. Серед запорозьких козаків значного поширення набули різно-

манітні системи єдиноборств. Найвідоміша лягла в основу козацького танцю

«гопак», що формує інтелектуальне, духовне, фізичне та естетичне багатство

юності.

Окремі козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту,

коли «тіло грає» (у такому разі больові удари противника не відчувалися).

Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в ту частину свого

тіла, куди спрямовувався удар нападника. Подібні явища притаманні й схід-

ним системам боротьби, наприклад, мистецтву тибетських ченців катода , в

кунг-фу та карате, а також бразильському бойовому мистецтву – капоейра.

Однак історію переробити і відродити не можна, перенести старовину в

сьогодення без творчого підходу теж практично не можливо, бо з'явились

нові умови, обставини, нарешті, люди стали іншими, не такими, якими були

в період формування традицій, обрядів, ритуалів, звичок, основ культурних

характеристик епохи. Аналогічно і зі здобутками козацької педагогіки у фо-

рмуванні інтелектуальної козацької духовності й вихованні молоді, що теж

потребують творчого підходу при практичному перенесенні досягнень ми-

нувшини на ґрунт сьогодення. Тільки в конкретних справах, активній інтеле-

ктуальній і практичній діяльності можна успішно розвивати в собі козацьку

кмітливість, винахідливість, творчу ініціативність.

Рочняк Н.Ю.

ГЛИБИННЕ НАЦIОНАЛЬНЕ КОРIННЯ

УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Одну з найславетніших сторінок в історії України вписало козацтво.

Вчені по-різному визначали час появи цього соціального феномена нашої

історії. Переважна більшість радянських істориків зародження українського

козацтва виводила з першої згадки про нього на Поділлі під 1489 p., інші

(Грушевський) вбачали його ще в давньоукраїнських бродниках і берладни-

ках.

На глибинне національне коріння запорізького воїнства вказували в

1621 р. ієрархи української православної церкви: «Це ж бо те плем'я славно-

го народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чо-

рним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха

руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константинополь

штурмувало. Це ж вони за Володимира, монарха руського, воювали Грецію,

Македонію, Ілірік». Таке усвідомлення людьми національної основи козац-

тва забезпечило йому всенародну любов і шану, хоч для цього й потрібне

було не одне століття.

220

Отже, протягом XV - XVII століття в суспільстві формується нова соці-

альна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій сис-

темі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лі-

дера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого

масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього

освоєння, самоствердження і самореалізації.

Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація но-

вих земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних

протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози

з боку турків та татар. Запорозька Січ, маючи низку головних ознак держав-

ності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою

повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домі-

нування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демо-

графічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі

та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу

української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий

слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно,

залишила.

Хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими зе-

млями наприкінці XVI – на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основ-

ними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале

озброєння повстанців; локальний характер дій; мала чисельність лав повста-

лих; тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом; неузгодженість

дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок;

гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців.

Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли

значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували про-

цеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, під-

вищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду бо-

ротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення

народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

На зламі XVI – XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнарод-

ного життя. Військо козаків не тільки захищало українські землі від турець-

ко-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку

імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у

Речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежали від

позиції козацтва.

Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол Росії, Молдавії та

інших країнах. Водночас через недостатній політичний досвід, стабільність

економічної бази, відсутність єдності та інші причини козацтво, ставши

впливовою силою, не перетворилося на самостійний чинник міжнародного

життя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть

відіграючи головну роль) тій чи іншій державі її проблеми.

221

Рыбачук Ю. М.

ОБРЯД ИНИЦИАЦИИ В СРЕДЕ ДОНСКИХ КАЗАКОВ

Рождение мальчика у казаков считалось большим счастьем, так как

каждый мужчина получал еще при рождении надел земли, так называемый

«пай». Однако в источниках есть указание на то, что мальчику делались и

особые подарки «на зубок»: «Дед с бабкой идут, тетка там, обязательно

несут какой-то подарок». Саблю дарили, когда мальчику исполнялось семь

лет.

Сажали ребенка на коня с раннего возраста, что можно расценивать, как

элемент мужской инициальной обрядности. Если двухлетний ребенок мог

схватиться за луку (выступающий изгиб переднего или заднего края седла),

то это всегда примечали: «Сразу видно, что он будет наездник хороший,

настоящий солдат!». Таким образом, «посажение» на коня является спосо-

бом определить дальнейшую судьбу и качества казака-воина.

В дальнейшем мальчики должны были научиться держаться в седле

(для чего собственно при рождении ребенка и приобретали коня, чтобы они

с раннего возраста привыкали друг к другу), а также хорошо орудовать пи-

кой и шашкой. Лет с тринадцати мальчики участвовали в скачках. Проводи-

лись они каждый год после сбора урожая. Их приурочивали к престольному

празднику иконы Донской Божьей матери (1 сентября).

Проводы в армию также являлись неотъемлемой частью жизни донских

казаков. Повсеместно на территории Ростовской и Волгоградской областей

фиксируются описания обрядов проводов в армию: перед выходом из дома

казак должен был попрощаться с печью («чтобы здоровым вернуться»), ка-

заки стреляли в верею (столб, на который навешивается створка ворот), в

порог.

В хуторе Каныгин Усть-Донецкого района был записан такой текст (ор-

фография и стилистика сохранена): «Раньшы ленты привязывали. Кагда в

армию праважали, знамя брали, цвитами украшали [новобранца]. Я кагда

первава внука праважала, гаварю: «Давай, мы тибе лентами пиривяжем». А

он: «Баба, да ты что!» Были ленты краснаи, да так красивей жы и хватагра-

хвировали все».

Самарина А. В.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ

Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього

Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, Руського і Же-

майтійського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту

і пробудженням самосвідомості українського народу.

222

Слово «козак» означає «вільна озброєна людина, яка несе прикордонну

сторожову службу». Подібна категорія людей існувала також в інших наро-

дів, але унікальність козацтва в Україні полягає в тім, що тут воно стало

окремим суспільним станом з певними правилами й привілеями і мало свою

територію.

Обрядова система козаків була пов‘язана насамперед з основним занят-

тям — військовою справою та воєнізованим побутом. Зокрема, характер

воїнських ініціацій мали обряди прийому в запорожці. На Січі новачок про-

ходив обряди прийому в «молодики», які включали урочисту присягу на

вірність товариству і, ймовірно, прийняття православ‘я, якщо молодий козак

був іншої віри.

Ставши «молодиком», ініціант витримував термін навчання військової

справи і правил поведінки запорожця. Завершувалася ініціація прийомом но-

вого козака до одного з січових куренів і обрядом перейменування, який

означав нове народження посвячуваного, вже як козака. Календарні свята

запорожці не зустрічали аграрними обрядами. В такі дні відбувалися врочис-

ті церковні служби і хресні ходи. На Водохреще козаки салютували з гармат

і рушниць. На Різдво і Великдень вони ходили поздоровляти кошового і

старшину, приносили їм подарунки.

Архаїчним елементом козацького культурного комплексу були кобзарі

— військові співці слави українського козацтва. Кобзарство не є виключно

українським феноменом, а важливою складовою індоєвропейського мілітар-

но-культурного комплексу, одним з важливих елементів якого і були війсь-

кові співці.

Одним з архаїчних елементів у культурному комплексі українського ко-

зацтва є зв‘язок битви та бенкету. В усній народній поетичній творчості, а

саме в творах, пов‘язаних з козацтвом, широко побутувала традиція порів-

нювати і пов‘язувати козачий бенкет з кровопролитною битвою. Крім того, в

козацькому світосприйманні битва і бенкет набували особливого містично-

героїчного забарвлення. Фольклорні матеріали свідчать, що битва і бенкет

для козаків навіть мали сакральний характер. Битва — це головне поле їх

діяльності, бенкет — це нагорода за їх мужню військову працю. Під час бит-

ви воїн — головна діюча особа-виконавець.

Зв‘язок битви і бенкету набуває, крім ритуально-героїчного, ще й хтоні-

чного (підземного) змісту, тому що загиблі на полі бою воїни-герої продов-

жували і в потойбічному світі вести вічну війну і вічно бенкетувати. Життя

козаків можна символічно розділити на два головних періоди-цикли, що

постійно змінювали один одного: військовий (битва) і мирний (бенкет).

Отже, культура українського козацтва розкриває зародження та розви-

ток деяких архаїчних елементів культури. Інтегративний підхід дає змогу

простежити розвиток деяких елементів військової культурної традиції, від їх

зародження до проявів в культурі українського козацтва.

223

Свіріновська О. Д.

ЕТАПИ ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ

Відправною точкою, першим дзвоником, що сповіщав про відродження

з попелу могутньої, мужньої і сильної, мудрої й щирої сили козацького духу

в Україні, можна вважати появу першого козацького земляцтва у вересні

1984 р. серед молодих студентів-істориків Донецького державного універси-

тету. Показовим у цьому випадку є той факт, що ініціаторами утворення

цього неформального об'єднання були родові кубанські козаки.

Перший період козацького відродження в Україні, охопив події 1989 -

1991 рр. і характеризувався бурною активністю та самодіяльністю первин-

них козацьких осередків, які прагнули поєднати відродження козацької спа-

дщини з визволенням України.

Тоді за активної підтримки громадських національно-патріотичних ор-

ганізацій по всій Україні виникають різноманітні клуби і товариства україн-

ського козацького спрямування: «Вільне Козацтво», «Козацька Просвіта»,

«Варта РУХу», «Щире братство» та інші.

В цей час козацьке відродження відбувалось спонтанно, без існування

єдиного центру, котрий би спрямовував і координував цей процес.

Другий період козацького відродження в Україні, що охопив події 1991-

1995 рр. і характеризувався невдалими спробами активізувати козацький рух

та надати йому змістовності, що завершується І розколом «Українського Ко-

зацтва» у жовтні 1995 р.

Протягом другого періоду основну увагу було приділено оформленню

правового статуту організації «Українське Козацтво»: запровадженню єди-

ного принципу устрою, козацька структура участі у загально-українських

національно-патріотичних акціях; налагодженню міжнародних контактів;

спробам визначити сутність і місце козацького руху в сучасному житті.

Третій період козацького відродження охоплював події 1996 - 2001 рр. і

характеризувався збільшенням кількості альтернативних козацьких органі-

зацій на тлі посилення зацікавлення козацьким рухом з боку влади та фор-

муванням напрямку відродження козацького бойового мистецтва.

Активізація політичного життя та роздержавлення економіки за умов

посилення уваги держави до козацького руху призвели до зростання зацікав-

лення відповідного середовища у залученні під свій вплив козацьких струк-

тур через створення нових об'єднань; поряд із цим, стагнація «Українського

Козацтва» не дозволила використати перспективи появи указів Президента

для відновлення свого впливу на козацький рух в Україні

Четвертий період сучасного козацького відродження в Україні розпоча-

вся наприкінці 2001 р. Його характерною ознакою стало подальше розпоро-

шення козацького руху на регіональному та всеукраїнському рівнях, що су-

проводжувалось виникненням нових козацьких структур та відсутністю ак-

224

тивної позиції як у власному розвитку на засадах козацької спадщини, так і у

суспільно-політичному житті України.

Отже, попри зовнішні зміни, титанічні зусилля та формальне об'єднан-

ня, козацький рух так і залишився у стані глибокої кризи та відсутності ви-

значальних пріоритетів для свого оздоровлення. На жаль, йому досі бракує

сил для дійсного відродження козацької спадщини і, в першу чергу, її війсь-

ково-козацької сутності. Таким чином, без усвідомлення рядовими членами

козацьких формувань потреби докорінної реорганізації власних структур та

наполегливого самовдосконалення на засадах родової козацької спадщини не

можливо сподіватися на реформування «згори».

Севрюк В.Е.

РОЗВИТОК СУЧАСНОГО УРАЛЬСЬКОГО КОЗАЦТВА

Між історією козацтва і історією Росії можна поставити знак рівності.

Переломним моментом у долі сучасних козаків став 1990 рік. В січні цього

року в Москві заявило про себе Земляцтво козаків. Перший Засновницький

козацький з‘їзд був проведений в Москві 28 - 30 червня 1990 року. Було про-

голошено про створення Союзу козаків і прийняття програма та уставу Все-

російської козацької організації, отаманом якої був обраний сотник А.Г.

Мартинов.

Козацький рух в Уральському федеральному окрузі володіє значним по-

тенціалом та опирається на сильні традиції.

На території Уральського федерального округу (далі УФО) діє понад 80

козацьких товариств, у тому числі 2 військових козацьких суспільства —

Оренбурзьке та Сибірське. Число козаків, які прийняли на себе обов‘язки

щодо несення державної служби, досягає майже 6 тисяч.

Козацтво УФО бере участь в патріотичному вихованні підростаючого

покоління та підготовці молоді до військової служби. Яскравий тому приклад

— створення кадетських козацьких класів. Вони є в усіх суб‘єктах Федерації

та користуються великою популярністю.

На Великому крузі 27 січня 1996 року було заявлено про відновлення

Уральського козацького війська, отаманом було обрано С. Іртікеєва. Основ-

ним його завданням було відновити історичну справедливість та возз‘єднати

землі уральського козацтва.

Об‘єднання «Уральсько-Яїцьке Козацтво» почало існувати в 1999 році.

Перший круг відбувся в м. Уральськ 25 вересня 1999 року. Основною метою

цієї організації є відродження Уральсько-Яїцького козацтва, історичних,

культурних та духовних цінностей козацтва.

225

Скорбач Г. В.

РОСІЙСЬКИЙ ВПЛИВ НА СОЦІАЛЬНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ

ПОСЕЛЕНЦІВ СЛОБІДСЬКИХ ПОЛКІВ XVII - XVIII ст.

Дослідження інтеграційної політики Російської влади стосовно слобід-

ського козацтва є важливим для розуміння української історії XVII - XVIII

ст. Ця політика була однією з складових заходів Російської імперії щодо пог-

линання козацьких автономій України в XVIII ст. При цьому, слобідські пол-

ки і їх козацький стан з огляду на низку причин слугували імперським санов-

никам своєрідним полігоном для вироблення моделі поглинання автономій та

інтеграції її населення до нового імперського соціуму.

Випробувані на слобідському козацтві ці інтеграційні перетворення з пе-

вними відмінностями були застосовані щодо Війська Запорізького низового

та козацького стану Гетьманщини. При втіленні їх у життя імперським уря-

дом було виявлено відсталість тієї моделі управління, що існувала у козаць-

ких автономіях у порівнянні з модернізованою протягом XVIII ст. управлін-

ською системою Російської імперії.

Одночасно було засвідчено слабкість регіональної ідентичності місцевих

еліт, що дозволило російському урядові здійснити інтеграційні звершення,

які фактично не зустрічали істотного опору з боку представників козацької

старшини чи рядового козацтва слобідських полків та інших автономій. При-

чини подібного стану речей крилися в незавершеності від часу утворення

слобідських полків соціальних трансформацій та державотворчого процесу в

слобідських полках, їх істотній залежності від московського уряду. Це пере-

шкоджало здійсненню внутрішньої модернізації автономій, яка була необхід-

ною для вдалого протиставлення інкорпораційній політиці Російської імперії

у XVIII ст.

На Російську інтеграційну політику, що пролягає у часі більш ніж на ці-

ле століття з кінця XVII до початку XIX ст., впливала низка факторів. По-

перше, географічне розташування та наближеність автономних окраїн до ім-

перського центру. По-друге, рівень державного розвитку притаманний тій чи

іншій прикордонній спільноті. По-третє, ступінь політичної та економічної

залежності українських державних утворень Гетьманщини, слобідських пол-

ків, Війська Запорізького низового від царського уряду. Нарешті, на час вті-

лення в життя інтеграційних заходів сильно впливали зовнішньо і внутріш-

ньополітична ситуації в Московській державі, а з кінця 1721 р. в Російській

імперії.

Від часу своєї появи на Слобожанщині українські переселенці з Гетьма-

нщини були інструментом московської колонізації Дикого Поля. Використо-

вуючи український елемент в експансіоністських змаганнях із Кримським

ханством, царська адміністрація надавала новоприбулим значні пільги, спря-

мовані на подальше заохочення переселення до регіону всіх охочих.

226

Cвоєрідні взаємовідносини Москви і слобідських полків проявляються в

процесі розгляду фіскальної політики Російської держави на Слобідській

Україні. Ця політика була запроваджена у 1665 р. і зустріла переважно паси-

вний опір з боку української людності, зокрема, і козацтва, які просто ігнору-

вали сплату мит до царської скарбниці. Незабаром у 1668 р., з огляду на бур-

хливі події повстання Брюховецького на Гетьманщині, царський уряд, аби

втримати під своєю зверхністю козацьке населення Слобідської України, пі-

шов на значне скасування фіскальних нововведень, відмовившись від стягу-

вання податків із винних котлів і шинків. Проте намагаючись уникнути пов-

ної втрати фіскальних надходжень із регіону і, не маючи можливості отриму-

вати прямий фінансовий зиск, царська адміністрація прагнула здобути його

хоча б в опосередкований спосіб, віддаючи з 1688 р. на відкуп старшині стя-

гування з митниць, мостів і перевозів.

Ці дії російського уряду дуже посприяли збагаченню та виокремленню

старшини з козацького загалу. Одночасно визнання царським урядом за сло-

бідським козацтвом деяких привілеїв на самоврядування та звільнення від

низки економічних податків прислужилось і рядовому козацтву. Своїми по-

жалуваннями царський двір, з одного боку, визнав слобідських козаків приві-

лейованим станом «людей військових», з іншого — ставив їх вище за підвла-

дних Кремлю московських служилих людей.

Таким чином, наприкінці XVII - на початку XVIII ст. царська влада по-

чинає провадити щодо державних утворень «Великого кордону» інтеграційну

політику, яка стосувалась і слобідських полків. Одним із напрямків даної по-

літики була соціальна інтеграція населення даної української автономії до

складу Російської Імперії.

Соловйова К. О.

ПРИРОДНІ ТА КЛІМАТИЧНІ УМОВИ

РОЗВИТКУ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Значну роль у формуванні українського козацтва відіграли природні та

кліматичні особливості Півдня України. Boлoдiючи шиpoкими стeпaми,

щo пpoстилалиcя нa вeличeзнy вiдстaнь на схiд i зaхiд вiд Днiпpа,

зaпopiзькi кoзaки зaвжди ввaжaли центpoм свoiх вoльнoстeй саме Днiпpo:

нa Днiпpi чи пoблизy Днiпpa вoни влaштoвyвали Ciчі.

Днiпрo — цe священнa й зaпoвiтнa для зaпopожцiв piка. Мaйжe весь

бeрегoвий пpoстip Днiпpа, зa виняткoм пopoгiв, був вкpитий poзкiшними

й мaлoпрохiдними плaвнями, щo дaвали зaпopiзьким кoзaкaм i лiс, i сiнo,

й бeзлiч дичини та звіра. Хаpактepним явищeм степового кpaю бyв тaкoж

бpaк лiсy: лiси тyт poсли лише в низoвинних мiсцях, на бepегaх piчок, oзеp,

лимaнiв, на сxилaх бaлoк, яpiв, пaгopбiв.

Кліматичним недоліком даного регіону був стpaшний хoлoд y зимoвий

час і неймовірна лiтня спeкa.

227

Чудoвi пaсoвища для худоби, бeзмежнi простори для птахiв,

неoгляднi степи для звipiв, глибoкi лимaни й численнi oзepa для pиби

poбили зaпopiзький кpaй пpивабливим, a сaмe життя в ньoмy пpивiльним.

Ha всьoмy пpoстopi зaпopiзьких степiв вoдилacя cилa нaйpiзнoмaнiтнiших

звipiв i птaхiв, a в piкaх, oзepaх тa лиманax вeликa кiлькiсть piзнoї pиби та

рaкiв. Зi звipiв бaгaтo бyлo вoвкiв, лисиць, зайцiв, диких кiшoк, oлeнiв,

лaнeй, бaбaкiв, диких кaбaнiв, вeдмeдiв, лoсiв, борсуків, горностаїв, річко-

вих бобрів.

Із птaхiв y стeпaх вoдилися: лeбeдi, гyси, кaчки, бaклaни, жypaвлi,

лeлeки, чaплi, кypiпки, шпaки, гoлyби, opли, сoкoли, яcтpуби, чaйки, сoлoв'ї,

стpижi, галки, сopoки, вopoни, чижi, кулики, жaйвopoнки тa iншi.

Бiльшiсть згaдaних звipiв i птaхiв бyли пpeдмeтoм пoлювання для

зaпopoжцiв i важливим джеpелoм їх пpибyткiв.

Ловили запоріжці у piчкaх, oзеpaх тa лимaнaх багато риби: білyгу,

oсeтpів, сeвpюгу, стepлядь, сoмів, сaзaнів, кopoпів, сyдaків. Зaпopiзькі коза-

ки розводили бджіл.

Природні умови були досить благодатними для запорізьких козаків.

Станкевич Я. Ю.

ПЕСЕННОЕ ТВОРЧЕСТВО КАК ВАЖНЫЙ ИСТОЧНИК

ИЗУЧЕНИЯ ИСТОРИИ ДОНСКОГО КАЗАЧЕСТВА

Казачий фольклор — это специфическая и весьма значительная область

фольклора (в основном русского и частично украинского), уходящая корня-

ми в искусство восточных славян. Богато поэтическими образами и глубоко

самобытно устное творчество донских казаков. Донской песенный фольклор

красочен, своеобразен, разнообразен по жанрам и охватывает огромный ис-

торический период. Он дает замечательный материал для суждения не толь-

ко о высших художественных качествах творчества народа, но и о том, как

откликался он на те или иные исторические события, какие образы героев

вдохновляли его в прошлом, воспитывали и укрепляли в нем доблесть.

В.Г. Белинский, высоко отзываясь о донском фольклоре, писал: «Дон-

ские казачьи песни причислить к числу исторических… В них весь быт и вся

история военной общины, где русская удаль, отвага, молодечество и разгул

нашли себе гнездо широкое и привольное…».

Казаки любили петь. Песни были неизменными спутниками трудового

казачества. Сама жизнь, природа давали богатый и разнообразный материал

для создания песен. Донские песни дают представление о среде, их создав-

шей. Песенное творчество Дона разнообразно по своему жанру. Обилие сю-

жетних песен связано с определенными историческими событиями. В песнях

отражены различные стороны жизни донских казаков. Здесь и песни истори-

ческие, походные, любовные, семейные, охотничьи, гулебно-плясовые, ка-

лендарные, и полный круг казачьей свадьбы.

228

В каждом жанре выявляется самое специфическое: в военно-бытовых

песнях — характерные черты донского быта с его устройством, связанным с

походной жизнью казаков; в любовных и семейных – необычайное богатство

чувств и настроений: от нежности первой любви до страданий разлуки; в

плясовых — безудержное веселье, озорство; в календарных — игры и торже-

ственные шествия; свадебные песни составляют целостное театральное дей-

ство, чем и была по существу старинная казачья свадьба.

Особое место в многообразной песенной коллекции казачьих песен за-

нимают исторические песни. Историческим песням Дона свойственны бо-

гатство и глубина поэтического содержания. В песнях даны богатые ком-

ментарии к фактам, народные думы и чувства по поводу событий. В истори-

ческих песнях переданы лучшие народные идеалы, тревоги и заботы о судь-

бах родины. Песни раскрывают лучшие национальные черты: силу, храб-

рость и удаль, готовность пожертвовать собой во имя свободы и независи-

мости трудового народа.

Трофименко Д. Г.

СТАВЛЕННЯ КОЗАКІВ ДО ЖІНОК ТА ШЛЮБУ

Останнім часом одним із актуальних напрямків досліджень українських

науковців є соціальна історія, зокрема, повсякденність, тобто вивчення не-

офіційного, приватного, побутового життя людей різних історичних епох. У

зв'язку з цим актуальності набуває проблема дослідження шлюбно-сімейних

відносин, а саме, таких її аспектів, як створення сім'ї, шлюбний вік, відносин

між чоловіком і жінкою у козацькій родині. Також малодослідженим аспек-

том історії козацтва є ставлення до виховання дитини.

Жінки на Запорізьку Січ не допускалися. «Самий старий звичай, що

строго зберігається, у запорізьких козаків, — зауважує сучасник українського

козацтва, француз Лазюр, — був той, котрий виключав, під страхом бути

страченим, появу в Січі жінки; відступ від цього звичаю ніколи не проходив

безкарно, і в цьому випадку здивованіше усього те, що ця оригінальна рес-

публіка знаходилася в тих місцях, де було, по переказі, царство амазонок».

Відмову від жінок пояснювали тим, що вищою святинею і цінністю для

запорожця була воля. Заради неї вони готові були відмовитися не тільки від

родини, але й узагалі від спілкування з жіночою статтю. «Степ і воля — ко-

зацька доля» — говорили в народі.

Потрапляючи до січовиків, людина мимоволі залучалася до таїнства,

символічно вінчався з «нареченною» — волею. — «Оженися на вільній волі,

на козацькій долі» — писав Тарас Шевченко. Іншою «жіночою» фігурою ко-

зацького символічного вінчання була смерть: «Узяв собі панночку в чистому

полі земляночку».

229

Ці два традиційні образи доповнювали один одного. Хто присвячував

своє життя волі, піддавав себе безлічі небезпек, і зрештою, стикався зі смер-

тю, що, до речі, трактувалася нерідко, як рятування від несвободи земного

життя.

Запорожці вважали небажаним козаку женитися з молодих років. В ос-

нові цих звичаїв було, по-перше, бажання мати реґулярне військо з високою

бойовою готовністю. Це досягалося за рахунок відречення запорожців від

сімей, жіноцтва взагалі, і концентрації всіх своїх розумових і фізичних сил

на військовій справі. По-друге, в козака було дуже небезпечне життя, над

ним повсякчасно кружляла смерть, мати дружину та дітей за таких обставин

означало свідомо прирікати їх на сирітство.

Як повідомляє Д. Яворницький, на одному з запорізьких прапорів був

зображений козак на коні, а під ним — напис: «Козак куди хоче, туди й ска-

че, ніхто за ним не заплаче». Проте це не відповідало дійсності, бо в кожного

козака була мати, були й сестри, кохані, наречені, дружини з дітьми. Ви-

ряджаючи козака на Січ, у похід, вони чекали роками його повернення, вели

без чоловіків домашнє господарство, ростили й виховували синів, дочок.

Проводам козаків, розлученню сина з матір‘ю, хлопця з дівчиною, чо-

ловіка з дружиною присвячено багато народних пісень та літературних тво-

рів. Серед найпопулярніших пісень цього жанру – «Гомін, гомін по дібро-

ві...», «Йшли корови із діброви...», «Їхав козак за Дунай», «За світ встали ко-

заченьки» та інші.

Постійна відсутність чоловіка-козака, що пішов на Січ, у похід або за-

гинув, сприяла формуванню в українській жінці незалежного характеру, ви-

сокого авторитету та поваги в сім‘ї.

Отже, ще раз підкреслимо, що звичай заборони появи жінки на Січі та

пропагування безшлюбності серед запорожців був викликаний не зневагою

до жінки, а навпаки — високою пошаною до неї та відповідальністю козака

за свої чоловічі обов‘язки перед дівчиною, дружиною, матір‘ю.

Тухар С. Ю.

ЩЕРБІНІНСЬКА КОМІСІЯ ТА СКАСУВАННЯ СЛОБІДСЬКИХ

ПОЛКІВ 1762 – 1764 рр.

Проблема ліквідації Слобідських полків загострилася у зв`язку з

комісією 1762 – 1764 рр., яку очолював майор Євдоким Щербінін. Висновки

роботи комісії були підставою для скасування козацького устрою на Слобо-

жанщині.

Комісія Щербініна була направлена царським урядом з метою впоряд-

кувати фіскальну систему, розслідувати земельні справи, з`ясувати причини

важкого становища обивателів. Головне, гвардії секунд-майору Євдокиму

Щербініну дозволили на свій розсуд приймати скарги і розслідувати справи

про зловживання старшин в усіх слобідських полках.

230

Таким чином, Комісії Щербініна надавались практичні права з управ-

ління краєм, усунення і призначення старшин. Окремо слід зазначити, що

спрямуванням щербінінської Комісії було не вирішення нагальних супереч-

ностей і питань, а впорядкування фінансових та фіскальних відносин. Дане

впорядкування передбачало усунення слобідських старшин від керівництва

податками, перепис населення для виявлення його фінансового становища,

запровадження «приходных» и «расходных» книг на загальноросійський

кшталт.

Крім цього, Комісія реформувала юридичну систему в слобідських пол-

ках: призначалися нові судді, полковий суд ставав найнижчою ланкою в за-

гальноросійській судовій системі. Комісія Щербініна усунула місцеву еліту

від фіскальних та судових справ.

Комісія Щербініна, як і всі попередні «слідчі дії» російського уряду, ко-

ристувалася потужною соціальною демагогією, запевняючи, що причина її

дій – захист нижчих прошарків населення. Наприклад, щойно Є. Щербінін

прибув до Острогозька, туди почала надходити велика кількість доносів і

скарг на старшин. Острогозький полковник С. Тев`яшов був одразу усуне-

ний від командування, багато представників старшин заарештовано (зви-

нувачення у витраті коштів зібраних у населення, хабарництві).

До Комісії сипалися скарги від козаків, селянських громад, дрібних ста-

ршин, підпомічників на сотників і полкову старшину (велика кількість скарг

від обивателів Харківського полку на тамтешнього полковника Матвія Ку-

ликовського, дещо менше скарг на старшин Ізюмського і Острогозького

полків, найменше — на старшин Сумського і Охтирського полків).

Найчастішими зловживаннями були безкоштовне використання обива-

телів на «партикулярних роботах», захоплення старшиною обивательських

земель, вирубки старшиною лісів, захоплення майна і грошей тощо.

Отже, Комісія Щербініна насамперед мала вирішити справу щодо по-

карання старшин, винних у зловживаннях. В липні 1764 р. всю винну стар-

шину слобідських полків було усунено від влади.

Комісія Є. Щербініна підтвердила факти численних старшинських зло-

вживань і, щоб викликати милосердя у імператриці, винні писали листи з пе-

рерахуванням причин власних провин. До поганих звичаїв старшини відно-

сили місцеву самостійну фінансову політику — збір податків на «разные об-

щественные полковые и городские надобности», що сприяєла зловживанням

у фінансовій сфері. Недоліком устрою слобідських козаків старшина визна-

чала відсутність станового поділу та чітко визначених правил, що сприяло

використанню підпомічників і козаків на «партикулярних роботах без опла-

ти їх праці». У підставах своїх зловживань козацька еліта бачила не власні

провини, а існування «неправильного» звичаю, неправильної традиції.

Така позиція політичної еліти на Слобожанщині в другій половині

ХVIII ст. привела поступово до втрати автономії в даному регіоні.

231

Ушенко Я. Г.

УЧАСТЬ СУЧАСНОГО КОЗАЦТВА У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ

УКРАЇНИ

Гостра політична боротьба, яка відбувалася в Україні після проголо-

шення незалежності, відбилася і на становищі Українського козацтва. Час-

тина козацької старшини «Запорозької Січі» не сприйняла національно-

демократичних засад відродження козацтва і була звинувачена більшістю в

антиукраїнських діях.

Українське Реєстрове Козацтво (сучасне) — всеукраїнська громадська

організація, яка була зареєстрована Міністерством юстиції України 8 липня

2002 р. Цю організацію було створено за ініціативою Головного отамана

«Спілки Козацтва Донеччини» (Донецька обласна громадська організація

українського козацтва) Шевченка А.І.

У 1999 р. громадська організація «Українське козацтво» ініціювала ви-

сунення кандидата у президенти України свого керівника, народного депута-

та І. Білуса, який був зареєстрований Центральною виборчою комісією, але

невдовзі зняв свою кандидатуру.

Враховуючи історичне значення і заслуги козацтва у становленні націо-

нальної державності та з метою відродження традицій і звичаїв українського

козацтва, 4 січня 1995 р. президент України видав указ «Про відродження іс-

торико-культурних та господарських традицій Українського козацтва».

У червні 2005 р. президент України видав указ про створення Ради

Українського козацтва та призначення її секретарем, а також своїм радником

з питань козацтва С. Аржевітіна.

Першим кроком до об`єднання численних козацьких організацій стало

підписання 23 квітня 2005 р. отаманами майже всіх всеукраїнських громад-

ських організацій козацького спрямування Меморандуму, в якому зазнача-

лося: «Ми, керівники козацьких організацій України, ухвалили об`єднатися

навколо Президента — Гетьмана України задля кращого майбутнього своїх

родин, нації та держави».

Однак питання об‘єднання козацьких осередків залишається актуальним

питанням розвитку козацького руху в сучасній Україні.

Філімонов Є. О.

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА В 1991 – 2000 рр.

Сучасне українське козацтво — система самодіяльних об‘єднань грома-

дян України, створених із метою відродження традиційних козацьких цінно-

стей (з урахуванням реалій сьогодення) як фундаменту розбудови незале-

жної Української держави.

232

Відродження українського козацтва почалося в умовах демократизації

суспільного життя в Україні. У 1990 в Запоріжжі було оголошено про намір

утворити самодіяльне громадське об‘єднання — Запорізьке козацьке това-

риство «Запорозька Січ». Серед ініціаторів його створення були члени прав-

ління Запорізького обласного товариства української мови імені Т. Г. Шев-

ченка В.А. Чабаненко, Д.І. Симоненко, В.Ф. Тимчина та інші ентузіасти.

14 жовтня 1990 в день Покрови Пречистої Богородиці (свято, особливо

шановане серед козаків) ініціативна група просвітян зібралася на острові

Хортиця і провела реєстрацію всіх, хто бажав стати козаками. Зареєструва-

лося протягом дня понад 300 осіб.

8 грудня 1990 відбулася Установча велика козацька рада усіх зареєстро-

ваних, на якій члени новоствореної козацької організації склали козацьку

присягу і обрали керівництво. Отаманом став В. Мельник, у свій час війсь-

ковий лікар, капітан медичної служби.

Створення козацьких об‘єднань на початку 1990-х років відбувалася в

усіх регіонах України. Так, козацьке товариство «Карпатська Січ» виникло у

Львові, «Прикарпатська Січ» — в Івано-Франківську, «Буковинська Січ» — у

Чернівцях, «Волинська Січ» — у Луцьку, «Поліська Січ» — у Житомирі, До-

нецьке козацьке земляцтво, Донецький курінь, «Кальміуська паланка» — у

Донецьку, Київське козацьке товариство у столиці, «Закарпатська Січ» — в

Ужгороді та ін.

Новостворені козацькі об‘єднання брали активну участь у всенародному

святкуванні 500-річчя Українського козацтва, організованому національно-

демократичними силами України, в інших масових громадсько-політичних

акціях в 1990 – 1991 роках, палко вітали проголошення незалежності

України.

Поступово відбулося об‘єднання регіональних козацьких структур у за-

гальноукраїнську організацію — Українське козацтво (УК). Це сталолося

14 жовтня 1991 р. у Києві на Всеукраїнській установчій козацькій раді.

Першим гетьманом УК став В. Чорновіл, відомий діяч українського

національно-демократичного руху, депутат Верховної Ради України.

17 березня 1992 р. Міністерство юстиції зареєструвало Статут УК. Після

цього розпочався швидкий процес створення козацьких підрозділів. У Запо-

різькій області, наприклад, козацькі підрозділи утворилися у Гуляйполі, Ва-

силівці, Енергодарі, Оріхові, Мелітополі, Токмаці, селищі Балабиному та де-

яких інших населених пунктах.

Конструктивний державотворчий характер діяльності українського ко-

зацтва був підтриманий державою. Президент України Л. М. Кравчук 4 січня

1995 р. підписав Указ «Про відродження історико-культурних та госпо-

дарських традицій Українського козацтва». Цей Указ відкрив нові перспек-

тиви розвитку козацтва.

У червні 1996 Запорізьке козацьке товариство «Запорозька Січ» було

перейменоване у Запорозьке Військо Низове «Запорозька Січ», яке на почат-

ку 2000 р. мало 16 підрозділів і нараховувало біля 850 козаків. Чисельне

233

зростання та організаційне зміцнення козацтва відбувалося і в інших регіо-

нах України.

Особливо успішно скористалися ними на Івано-Франківщині, Тер-

нопільщині, на Буковині, а також у Донбасі, де козаки стали помітним фак-

тором суспільно-політичного, культурного і навіть економічного життя.

Фіщук І. С.

ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Актуальність теми полягає в дослідженні зародження нової української

державності. Козацька адміністративна і судова влада, поширювалася, як на

козаків так і на те населення, яке проживало за межами Запоріжжя в укріп-

леннях — «паланках». Кош очолював виборний кошовий отаман. Йому до-

помагали виборний суддя, писар, обозний осавул, хорунжий. Найважливіші

питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях

Військової Ради.

Збиралася Військова Рада тоді, коли для вирішення того чи іншого пи-

тання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і

1 жовтня — вона збиралася обов'язково. Існували також ради на рівні куре-

нів, які називалися «сходками», і вони збиралися для вирішення питань міс-

цевого значення. Для цих цілей скликали і сходки в паланках.

Відзначимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система сформу-

валася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-

територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і держа-

вними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар

складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою Радою

щорічно 1 січня. У мирний час військова старшина виконувала адміністрати-

вні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке вій-

сько, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову,

адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував

перед Військовою Радою, його повноваження обмежувалися річним термі-

ном перебування на посаді.

Військовий суддя був другою посадовою особою на Запоріжжі. Він

здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи Запорі-

жжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі,

завідував охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

До кінця XVI століття на Запоріжжі вже існувало військо з чіткою орга-

нізацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною

військовою одиницею був полк у 500 мушкетів. Полк ділився на сотні, а ті, у

свою чергу, — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника,

сотника, отамана, який командував десятком (пізніше — курінного отамана)

234

були виборними. У своїх грамотах і листах вони іменували себе титулом

«Військо Запорозьке».

Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий

козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді

використовувався лук і стріли. Чисельність Запорізького війська не була чіт-

ко визначеною. До кінця XVI століття воно налічувало близько 15 тисяч ко-

заків.

Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів — чайок або

байдаків. У походах на Крим і Туреччину виходило 100-150 чайок.

Військо Запорізьке мало свою печать — герб із зображенням козака з

рушницею на плечі, з шаблею та списом, встромленим у землю поруч із ко-

заком.

Виборча демократична система, яка склалася на Запоріжжі, була істори-

чною ниткою, що пов'язує нашу давню історію з історією України козацько-

го періоду. Запорізька Січ відіграла важливу роль у формуванні політико-

державної свідомості українців. Таким чином, в організації козацького само-

врядування, яке склалося в Запорізькій Січі, ми бачимо зародження майбут-

ньої української державності, яка заявить про себе в повний голос в роки Ви-

звольної війни українського народу 1648 - 1654 років.

Харенко В.А.

ОСОБЛИВОТІ ПРАВОЧИНСТВА ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Як у виборі військової старшини і розділі земель, так і в судах, пока-

раннях і стратах запорожці керувалися не писаними законами, а «старожи-

тнім військовим звичаєм», словесним правом і здоровим глуздом.

Громада козаків занадто мало мала за собою минулого, щоб виробити ті

чи інші закони, привести їх у систему і виразити на папері. Писаних законів

у запорізьких козаків не могло бути ще і тому, що все історичне життя їхнє

було наповнене майже безперервними війнами, що не дозволяли їм багато

зупинятися на пристрої внутрішніх порядків власного життя; нарешті, писа-

них законів запорізькі козаки навіть намагалися уникати, побоюючись, щоб

вони не змінили їхніх вільностей.

Від того покарання і страти в запорізьких козаків усього більше стосу-

валися карних і майнових злочинів. Це —загальне правило для всіх народів,

що знаходились на перших етапах суспільного розвитку: насамперед людині

потрібно відгородити свою особистість і своє майно, а потім уже думати про

інші більш складні сполучення громадського життя.

Звичай, замість писаних законів, визнавався, як гарантія міцних поряд-

ків. Не можна сказати при цьому, однак, щоб запорізькі судді у своїй прак-

тиці винятково звичаєм, дозволяли собі свавілля і допускали тяганину

справ: і незначне число запорізького товариства і чисто народний пристрій

його, і цілковита приступність будь-якого члена козацької громади до ви-

235

щих начальників робили суд простим, швидким і правим в повному і точ-

ному змісті цих слів; скривджений і кривдник словесно викладали перед

суддями сутність своєї справи, словесно вислуховували рішення їхні і від-

разу припиняли свої непорозуміння, причому, перед суддями були однако-

во рівні — і простий козак і знатний товариш. Прості козаки і старшина

вважалися рівними, але насправді останні домагалися для себе вигідних рі-

шень кошового чи паланкових судів. Формальна рівноправність не відпові-

дала фактичній нерівності бідних і багатих козаків у суді.

Череватенко О. В.

ТЕРИТОРІАЛЬНО-АДМІНІСТРАТИВНИЙ

ТА ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Територіально Вольності запорозьких козаків спершу поділялися на ві-

сім, а до середини XVIII ст. - на десять паланок, із яких три містилися на

правому березі Дніпра, а сім — на лівому. Паланка являла собою певну те-

риторіальну одиницю поза межами козацького Низу. Кожна з паланок мала

свій адміністративний центр — містечко, селище чи село, в якому розташо-

вувався орган управління — паланкова адміністрація. їй підпорядковувалися

лише хутори посполитих (селян) та одружених козаків. Зимівники та слобо-

ди лише формально підпорядковувались адміністрації Запорозької Січі. Фак-

тично ж вони мали значну автономію, а їх залежність визначалася припис-

кою господаря до одного з козацьких куренів.

Запорозька Січ мала більшість ознак державності: територію, населення

та верховну владу. Проте в сучасному розумінні її назвати державою не мо-

жна. Як інші держави, вона не мала свого громадянства. Спершу козаки були

підданими Литви, потім Речі Посполитої, пізніше Гетьманщини, зрештою,

московського царя. Вона не мала повнокровної економіки, фінансової систе-

ми, господарської інфраструктури, власних грошей. Не було міст, узагалі

кам'яних будівель. Навіть за часів найвищого розвитку населення Запорожжя

не перевищувало 100 тис. осіб. Але фактично від часу заснування до повної

ліквідації Запорозька Січ зберігала свій автономний статус.

Політичний устрій Запорозької Січі базувався на принципах козацької

демократії. Йдеться про народовладдя в межах одного суспільного стану —

козаків. Лише вони мали право на вирішення внутрішніх справ, могли оби-

рати, бути обраними, мали право обіймати військові, адміністративні, судові

посади. У Запорозькій Січі хоча й перебували особи, що не належали до ко-

зацького стану, вони не були ані рабами, ані кріпаками. Майнова нерівність

існувала, але мала лише економічний, а не юридичний характер. Багатші не

мали права-привілею над біднішими. До складу військових начальників та-

кож входили: військовий суддя, військовий писар, військовий осавул.

Військовий суддя — друга посадова особа на Запорожжі. Він здійсню-

вав суд над козаками, призначав начальника артилерії, інколи заміщав кошо-

236

вого отамана. Військовий писар керував канцелярією, вів листування від

імені усього Війська Запорозького. Військовий осавул наглядав за дотри-

манням козаками порядку на Січі, стежив за поповненням продовольчих за-

пасів війська, організовував виконання судових рішень, провадив дізнання

щодо вчинених злочинів як на Січі, так і на територіях паланок.

Окрім перелічених посадовців, статус військової старшини мали й ку-

рінні отамани — обрані керівники військових підрозділів, що називалися ку-

ренями.

Чорнобай Ю.О.

ОРГАНІЗАЦІЯ СУДНОПЛАВСТВА В ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ

Давньоруське мореплавство мало важливе політичне, військове, еко-

номічне значення не лише для Русі-України, а й для всієї Центральної Євро-

пи. Бродники ХІІ - ХІІІ ст. стали тією ланкою зв‘язку, завдяки якій морське

мистецтво русичів було успадковане й розвинуте запорожцями. Завдяки

бродникам Русь-Україна зберігала за собою вихід в моря Середземноморсь-

кого басейну. Воєнізоване населення степової зони формувалось з меш-

канців Волині, Поділля, Черкащини. Сферою їх впливу був південний за-

хисний пояс у кочівницькому степу, що утримував під контролем водні

зв‘язки між Європою і Сходом. Флоти Базавлуцької, Микитинської Січей

другої половини XVI - XVII ст. характеризувалися найвищою бойовою ак-

тивністю, походи на турецьке і кримське узбережжя стають майже щорічни-

ми. Об‘єктами козацьких штурмів були фортеці-порти, морські міста та фор-

тифікаційні об‘єкти, звідки організовувалась агресія на українські землі та

зосереджувалися невільницькі ринки.

Запорозька Січ з часів самоорганізації і до ліквідації в 1775 р. розвива-

лася емпірично. Військове мистецтво козаків — військова політика, структу-

ра війська, концепція воєнних дій — еволюційно були пов‘язані з воєнним

досвідом Руси-України, діяльністю причорноморських бродників та досві-

дом раннього козацького прикордоння першої половини XVI ст.

Зародження, становлення та розвиток флоту Запрозької Січі органічно

пов‘язаний з організацією та функціонуванням всього козацького війська.

Боротьба козаків на морі носила превентивний упереджувальний характер.

Ця боротьба спрямовувалася на ліквідацію блокади Туреччиною Запорозької

Січі в гирлах великих рік Причорномор‘я, важливих воєнних і торгових

шляхів в басейні Чорного і Азовського морів.

Через емпіричність розвитку, а також значну відірваність воєнних дій

від основної тилової бази Січі козаки не змогли закріпитись у завойованих

фортецях-портах в пониззі Дніпра і перейти до наступальної стратегії задля

оволодіння стратегінчними морськими і сухопутними шляхами.

237

Боєготовність козацького флоту Запорозької Січі була різною в залеж-

ності від періоду його розвитку, рівня його організації та матеріально-

технічного забезпечення.

Морські війни козацтва були конструктивними за своєю суттю, вони за-

хищали український та інші слов‘янські народи від повного винищення, ви-

конували визвольну місію щодо поневолених християн.

Завдяки участі Запорозької Січі у всіх російсько-турецьких війнах кінця

ХVII та всього XVIII ст. Російська імперія виборола за Ясським мирним до-

говором (1791 р.) право мати воєнний флот у Чорному морі.

Щерба М. В.

ПОЛКОВО-СОТЕННИЙ УСТРІЙ СЛОБІДСЬКИХ КОЗАКІВ

В наш час проблема існування та організації державних збройних сил

залишається актуальною. Україна після проголошення незалежності у 1991

р. відчула усі негативні аспекти при створенні власної армії. Тому важливо

дослідити основні аспекти організації війська в минулому. Одними з най-

кращих військових підрозділів на Україні були слобідські козацькі полки.

У військово-адміністративному відношенні слобідське військо поділя-

лось на п'ять полків: Харківський, Сумський, Ізюмський, Охтирський та Ос-

трогозький, що підпорядковувалися бєлгородському воєводі, який стояв на

чолі Бєлгородського розряду і однойменного полку. Воєвода Бєлгородського

розряду мав організовувати оборону краю від кочовиків, слідкувати за внут-

рішньополітичною ситуацією, не допускаючи виникнення заворушень проти

царської влади. Слобідські полки з самого моменту їх утворення підпоряд-

ковувалися Розрядному приказу, що керував обороною південних районів

країни.

З виникненням у XVIII ст. колегій замість приказів слобідські полки у

військовому відношенні перейшли у відання Військової колегії (1724 р.). У

1706 р. козацькі полки Лівобережної та Слобідської України були об'єднані в

Українську дивізію, якою командував російський генерал, який крім власне

військових функцій, виконував і судові функції. У підпорядкуванні коман-

дира Української дивізії перебував бригадир слобідських полків.

На чолі полку і полкового уряду стояв виборний полковник і полкова

старшина. Спочатку полковника і полкову старшину обирали загальним

зібранням усіх козаків полку, потім і полковника, і полкову старшину обира-

ла сама полкова старшина. Пізніше полковників затверджував або призначав

Бєлгородський воєвода, а згодом — уряд або сам цар. У 1700 р. Петро І фак-

тично відмінив вибори полковників та видав грамоту, щоб полковники до

смерті залишалися при своїх урядах.

Уся полкова старшина (полковий уряд) збиралася для військових справ

на Полкову раду, на чолі котрої стояв полковник. Усі мали по одному голо-

238

су, а полковник - два. Справи судові теж вирішувалися у ратуші тими сами-

ми членами ради, але порядкував тут суддя.

Чималими були військові функції полковника. Він відповідав перед бєл-

городським воєводою, а пізніше — перед бригадиром слобідських полків та

командиром Української дивізії за швидкість і якість проведення мобілізації

козаків до походу. У разі нападу татар полковник мав вчасно зібрати ос-

новні сили полку і дати відсіч ворогу. За відсутності полковника полк у по-

ході очолював наказний полковник. Важливі військові функції виконували:

полковий обозний, полковий суддя, осавул та хорунжий.

Слобідський козацький полк поділявся на сотні, кількість і розмір яких

постійно змінювалися. Сотні очолювалися сотенними урядами, які складали-

ся із сотника, отамана, осавули, хорунжого і писаря. Сотня порядкувалася

сотником. У сотенній ратуші отаман, суддя і писар порядкували цивільними

справами, а осавул і хорунжий допомагали сотнику у військових справах.

Хорунжий опікувався ще сотенним прапором, на якому був зображенний

хрест і позначення полку та сотні.

Сотника обирала полкова старшина чи призначав полковник, але Уні-

версал на сотенний уряд видавав полковник. Сотник сам призначав собі со-

тенну старшину і міг її скинути з уряду. У військовому відношенні сотня

була найнижчою офіційно визнаною мобілізаційною ланкою: саме по сотнях

розсилалися з полкової канцелярії накази про мобілізацію, сотенна старшина

надавала інформацію про кількість і стан наявних козаків, озброєння та ко-

ней. Кількість козаків у сотнях іноді дуже різнилась, проте в середньому со-

тня нараховувала бизько 100 козаків. Нерівноцінними були різні сотні і за

станом озброєння. Бойова здатність усього полку залежала від того, наскіль-

ки якісною була підготовка окремих сотень.

Ющенко В. В.

ВІЙСЬКОВА ТА ФІЗИЧНА ПІДГОТОВКА НА ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ

З появою козаків починається нова доба в історії українського війська.

Козаччина повстала таким способом — вона вийшла з суспільних низів, була

від початку народним військом. Перші козацькі ватаги складалися з людей

різного походження, різних станів і, навіть, різних народів.

Велике пізнавальне й виховне значення, зокрема, для сучасної молоді,

має опанування мистецтв єдиноборств запорізьких козаків. Існувало кілька

систем, найвідоміша лягла в основу танцю гопака. У сучасному вигляді го-

пак втілює в собі численні специфічні прийоми, наприклад «повдунці», «го-

лубці», «тинки», «пістоль», «розпіжка», «шулик» тощо, реалізація яких ви-

магає гнучкості всіх частин тіла, блискавичної реакції.

Система козацької боротьби — гойдок — була призначена в основному

для розвідників — пластунів.

239

Дуже мало ми знаємо про козацьку систему боротьби — спас. Вона мала

не атакуючий, а суто оборонний характер. Для неї характерне філігранне,

скурпульозне відпрацювання блокування дії супротивника.

Тілесне і психофізичне загартування козаків було складовою частиною

комплексної і цілісної системи ідейно-морального, емоційно-естетичного і

військово-спортивного виховання. Чимало компонентів цієї системи сього-

дні забуто.

Запорожці створили досить ефективні спеціальні фізичні і психофізичні

вправи, спрямовані на самопізнання, саморозвиток, тілесне, психофізичне та

моральне вдосконалення воїна. Ця система, за твердженням сучасників, бу-

ла однією з найкращих у світі.

Яковенко М. Ю.

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ

ГЕТЬМАНІВ ЯК ЕЛЕМЕНТ УКРАЇНСЬКОЇ ДИПЛОМАТІЇ ХVІІ-

ХVІІІ ст.

Дипломатична служба козацтва, на відміну від інших держав, була на-

самперед провідником інтересів народу в боротьбі за національне та соціа-

льне визволення з-під гніту іноземного поневолення.

У складному переплетінні міжнародних подій того часу гетьмани зумі-

ли знайти дипломатичні засоби, необхідні для автономності Гетьманщини як

суб‘єкта міжнародних відносин. Так, уряд Б. Хмельницького визнала Вене-

ція, Швеція, Польща, Росія та інші держави. Зовнішня політика Б. Хмельни-

цького була яскравим проявом філігранної української дипломатії з її надзу-

силлями утвердити Україну як державу у балто-чорноморському геополіти-

чному просторі.

Заслуги Хмельницького в тому, що він домігся від турецького уряду

проведення політики позитивного нейтралітету стосовно України.

Б.Хмельницький у різні часи своєї діяльності встановив і підтримував свої

відносини з багатьма країнами Європи, зокрема Польщею, Туреччиною, Мо-

лдавією, Волощиною, Венецією, Швецією, Австрією, Трансільванією, Бран-

денбургом тощо [3].

Гетьману вдалося те, що не вдавалося до нього нікому, — вирвати Укра-

їну із смертельних обіймів Речі Посполитої, змусити польського короля ра-

хуватися з нею, спонукати Росію виступити у ролі гаранта «українських во-

льностей». Він забезпечив Україні як незалежній самостійній державі чис-

ленні міжнародні зв'язки, політичні союзи. В останні роки життя Богдан

Хмельницький мав намір відійти від союзу з Москвою, яка порушувала укра-

їно-російський договір, наступала на права та вольності України [1,4].

Гетьман Іван Виговський - наступник Богдана Хмельницького - намага-

вся продовжити його справу, протидіючи наступові Москви на Україну, Ви-

говський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії. Однак Гадяць-

240

ка угода з Польщею 1658 р., хоч і була укладена на основі федеративного

союзу, який надавав Україні внутрішньої самостійності, призвела до народ-

ного повстання проти Виговського [2].

Гетьман Петро Дорошенко поклав за мету відновити Українську держа-

ву, подолати руїну, яка була наслідком Андрусівського перемир'я 1667 р., за

яким Москва віддавала Польщі Правобережну Україну. Дорошенко вимуше-

ний був погодитися на васальну залежність від турецького султана з умовою

невтручання останнього в справи України. Але султан спустошував і руй-

нував Правобережну Україну, знищував її населення. Народ, який раніше

вітав Дорошенка як визволителя, відвернувся від нього.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу,

підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиліт-

тя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так

багато, як Мазепа, для розвитку культури та духовності українського народу.

Спроба гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати ве-

лику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала краху. Але

протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок

українського народу. Корені сучасної незалежності України певною мірою

лежать у великій ідеї Мазепи.

Гетьману Пилипу Орлику довелося діяти в еміграції, за межами

України. Він доклав багато зусиль, щоб включити питання визволення

України в європейський політичний процес, організувати коаліції європей-

ських держав проти завойовницької політики Російської імперії.

Останні українські гетьмани Іван Скоропадський, Данило Апостол і Ки-

рило Розумовський вже не взмозі були відродити Гетьманшину і тим паче

не могли вони підтримувати відносини з іншими державами, так як перебу-

вали у повній залежності від Росії.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Брехуненко В. Витоки кримської політики Б. Хмельницького // Українсь-

кий історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 87 - 91.

2. Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. — К.: Варта, 1994. —

560 с.

3. Дубровський В. Богдан Хмельницький і Туреччина // Український істо-

рик. — 1975 — № 3 - 4. — С. 22-27.

4. Цибульський В. Деякі проблеми зовнішньої політичної діяльності уряду

Б. Хмельницького у зарубіжній історіографії // Український історичний

журнал. — 1995. — № 4. — С. 77 - 87.

241

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

Авраменко Антон Сергійович, студент механіко-технологічного фа-

культету Харківського державного технічного університету будівництва та

архітектури, гр. Т-12

Азаренков Андрій Вікторович, студент Медичного інституту, м. Суми

Азаренков Віктор Миколайович, старший викладач кафедри фізично-

го виховання Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.

Макаренка

Арзуманова Тетяна Вікторівна, кандидат історичних наук, доцент

кафедри українознавства та політології Харківського державного технічного

університету будівництва та архітектури

Бабельчук Володимир Дмитрович, Міжнародна організація Козацт-

во України «Слобожанське козацтво єднальне», академік Міжнародної ака-

демії козацтва

Багмут Леонід Станіславович, кандидат економічних наук, доцент

кафедри економічної теорії Харківського державного технічного університе-

ту будівництва та архітектури

Балакін Павло Олексійович, президент Запорозької Академії Козацт-

ва МГО «Міжнародна Академія козацтва», генерал-майор козацтва

Баличева Лариса Вікторівна, кандидат історичних наук, доцент кафе-

дри українознавства Харківського національного економічного університету

Баранова Аліна Сергіївна, студентка санітарно-технічного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. ТВГ – 14

Бердута Михайло Захарович, кандидат історичних наук, доцент кафе-

дри історії України ХНУ ім. В.Н. Каразіна

Блінова Інна Володимирівна, студентка санітарно-технічного факуль-

тету Харківського державного технічного університету будівництва та архі-

тектури, гр. ВВ – 12

Блінова Наталія Олегівна, студентка будівельного факультету Хар-

ківського державного технічного університету будівництва та архітектури,

гр. П – 15

Богданов Іван Сергійович, студент будівельного факультету Харківсь-

кого державного технічного університету будівництва та архітектури, гр. П - 13

Божедай Віктор Кузьмич, підполковник запасу МВС України

Бойко Яна Валентинівна, студентка санітарно-технічного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. Е – 11

Броднікова Катерина Андрійовна, студентка будівельного факуль-

тету Харківського державного технічного університету будівництва та архі-

тектури, гр. П – 15

242

Василенко Анастасія Юріївна, науковий співробітник відділу «Запо-

розька Січ» Національного заповідника «Хортиця»

Василенко Сергій Валентинович, старший науковий співробітник

відділу охорони природи Національного заповідника «Хортиця»

Вишнецька Інна Володимирівна, студентка будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 11

Власенко Валерій Миколайович, кандидат історичних наук, доцент;

докторант історичного факультету Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Власенко Ольга Ігорівна, доцент кафедри українознавства та політо-

логії Харківського державного технічного університету будівництва та архі-

тектури

Воропаєва Оксана Сергіївна, студентка санітарно-технічного факуль-

тету Харківського державного технічного університету будівництва та архі-

тектури, гр. ВВ – 12

Гайворонський Олександр Анатолійович, кандидат економічних на-

ук, доцент кафедри економічної теорії Харківського державного технічного

університету будівництва та архітектури

Гайдаржи Юрій Олександрович, студент будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. Г – 16

Гараєва Лілія Ігорівна, студентка будівельного факультету Харківського

державного технічного університету будівництва та архітектури, гр. П – 13

Гацюк Олександр Олексійович, здобувач Харківського інституту

управління, Міжнародна організація Козацтво України «Слобожанське ко-

зацтво єднальне», академік Міжнародної академії козацтва, генерал армії

козацтва

Герасименко Дмитро Володимирович, студент механіко-

технологічного факультету Харківського державного технічного університе-

ту будівництва та архітектури, гр. Т-12

Гітін (Явір) Валерій Григорович, Головний отаман Харківського

округу Козацького Війська імені Гетьмана Мазепи, лауреат літературного

конкурсу імені гетьмана Мазепи, почесний член Національної Спілки пись-

менників України, професор

Голікова Олена Михайлівна, кандидат історичних наук, доцент кафе-

дри історичних і соціально-політичних дисциплін Харківського національ-

ного аграрного університету імені В.В. Докучаєва

Горових Віталій Олександрович, голова житлово–будівельного ко-

оперативу «Козацька слобода»

Горових Микола Іванович, генерал-лейтенант, заступник директора -

керівник ректорату Харківського науково-дослідного інституту козацтва,

професор

243

Горових Микола Миколайович, керівник юридичного відділу Харків-

ського науково-дослідного інституту козацтва

Горових Олександр Іванович, керівник інвестиційного проекту Хар-

ківська «Козацька слобода», полковник запасу СБУ

Горових Тетяна Вікторівна, зам. начальника Управління культури та

туризму Харківської облдержадміністрації

Губар Анна Андріївна, студентка Харківського національного техні-

чного університету сільського господарства ім. П. Василенка, група 13-ЕП

Гуро Павло Андрійович, студент будівельного факультету Харківського

державного технічного університету будівництва та архітектури, гр. П – 15

Дацковська Влада Юріївна, студентка будівельного факультету Ха-

рківського державного технічного університету будівництва та архітектури,

гр. П – 11

Дем’янчук Юлія Анатоліївна, кандидат історичних наук, старший ви-

кладач кафедри філософії і історії України Харківської державної зоовете-

ринарної академії

Деркач Владислав Миколайович, студент будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 13

Десятник Юлія Леонідівна, студентка санітарно-технічного факульте-

ту Харківського державного технічного університету будівництва та архітек-

тури, гр. Е – 11

Драгой Андрій Миколайович, студент будівельного факультету Хар-

ківського державного технічного університету будівництва та архітектури,

гр. П – 15

Дубовецька Зінаїда Іванівна, вчитель історії вищої категорії

Куп‘янської ВЗШ, керівник ММО учителів правознавства, член Всеукраїн-

ської асоціації учителів історії «Нова доба», учасник та переможець конкур-

су «Слідами історії»

Дубровський Ігор Михайлович, кандидат соціологічних наук, доцент

кафедри соціологїї ННІПМК Харківського національного університету внут-

рішніх справ, генерал-майор Українського Реєстрового Козацтва

Дубровський Михайло Львович, директор Харківського науково-

дослідного інституту козацтва, доктор філософії, почесний доктор Академії

праці та соціальних відносин, генерал-полковник Українського Реєстрового

Козацтва

Євсєєв Сергій Євгенович, кандидат історичних наук, доцент кафедри

економічної теорії Харківського державного технічного університету будів-

ництва та архітектури

Жуганець Евеліна Анатоліївна, директор Палацу школьників та мо-

лоді «Істок»

Жуков Сергій Васильович, Верховний отаман МГО Міжнародний

Союз Козаків «Козацтво Запорозьке імені отамана Близнюка», генерал коза-

цтва

244

Журавльов Олег Юрійович, провідний спеціаліст відділу містобудів-

ного кадастру Управління містобудування та архітектури Харківського

міськвиконкому

Журавльов Юрій Володимирович, кандидат технічних наук, доцент,

декан механіко-технологічного факультету Харківського державного техніч-

ного університету будівництва та архітектури

Журба Леонід Афанасійович, кандидат економічних наук, доцент,

Харківського інституту управління, академік Академії козацтва, генерал-

хорунжий

Задвернюк Олеся Сергійовна, студентка будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. Г – 16

Заєць Валерія Миколаївна, студентка Харківського національного

технічного університету сільского господарства ім. П. Василенка, гр. 45-ТС

Зайончковський Юрій Валентинович, доцент кафедри українознавс-

тва та політології Харківського державного технічного університету будів-

ництва та архітектури

Закіпний Іван Васильович, отаман Харківського міського товариства

«Українське Реєстрове Козацтво», генерал-полковник УРК

Засядьвовк Юрій Іванович, голова Ради фундаторів лицарського ор-

дену «Іван Сірко», генерал-полковник козацтва

Іванищів Андрій Васильович, студент будівельного факультету Хар-

ківського державного технічного університету будівництва та архітектури,

гр. П – 11

Іванова Олександра Сергіївна, студентка санітарно-технічного факу-

льтету Харківського державного технічного університету будівництва та ар-

хітектури, гр. ТВ-11

Іващенко Марина Володимирівна, асистент кафедри економічної те-

орії Харківського державного технічного університету будівництва та архі-

тектури

Ісаєнко Ольга Михайлівна, вчитель історії Маріупольського міського

ліцею, магістр історії, аспірант Маріупольського державного університету за

спеціальністю Історіографія, джерелознавство та СІД

Каплуновська Олена Іванівна, кандидат історичних наук, доцент ка-

федри українознавства та політології Харківського державного технічного

університету будівництва та архітектури

Карасенко Віталія Юріївна, старший науковий співробітник науково-

просвітницького відділу Національного заповідника «Хортиця»

Кидалов Леонід Іванович, ад'юнкт-професор МКА, академік Академії

козацтва, генерал-хорунжий, заступник директора Центру післядипломної

освіти Харківського інституту управління

Кісь Олександра Олександрівна, студентка архітектурного факульте-

ту Харківського державного технічного університету будівництва та архітек-

тури, гр. А – 14

245

Кобозєв Микола Михайлович, кандидат педагогічних наук, доцент

кафедри фізичного виховання Сумського державного педагогічного універ-

ситету ім. А.С. Макаренка

Коваленко Дмитро Олександрівна, студент будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 11

Кондратенко Юрій Миколайович, викладач кафедри фізичного вихо-

вання Сумського державного педагогічного університету

ім. А.С. Макаренка

Коновалова Олена Вікторівна, зав. організаційно-екскурсійним секто-

ром науково-просвітницького відділу Національного заповідника «Хортиця»

Копилова Світлана Володимирівна, кандидат філософських наук,

старший науковий співробітник Національного заповідника «Хортиця»

Корженко Тамара Сергіївна, студентка санітарно-технічного факуль-

тету Харківського державного технічного університету будівництва та архі-

тектури, гр. ТВ-11

Корогодов Микола Васильович, кандидат філософських наук, доцент,

завідувач кафедри українознавства та політології Харківського державного

технічного університету будівництва та архітектури

Костянко Ольга Петрівна, кандидат історичних наук, доцент

Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. академіка Степана

Дем‘янчука (м. Рівне)

Коршунова Ірина Павлівна, доцент кафедри соціальних та гуманітар-

них дисциплін Харківського державного університету харчування та торгівлі

Котлярова Ольга Ігорівна, студентка будівельного факультету Хар-

ківського державного технічного університету будівництва та архітектури,

гр. Г – 16

Кравченко Вікторія Леонідівна, студентка будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 14

Кравченко Олена Владиславівна, викладач кафедри українознавства

та політології Харківського державного технічного університету будівництва

та архітектури

Криловець Микола Григорович, доктор педагогічних наук, професор

кафедри географії Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя

Кузуб Юлія Михайлівна, студентка санітарно-технічного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. ТВ-11

Кузьмина Анастасія Едуардівна, студентка санітарно-технічного

факультету Харківського державного технічного університету будівництва

та архітектури, гр. ВВ – 12

Кулішов Сергій Віталійович, студент будівельного факультету Хар-

ківського державного технічного університету будівництва та архітектури,

гр. П – 11

246

Куцина Єлизавета Володимирівна, студентка будівельного факуль-

тету Харківського державного технічного університету будівництва та архі-

тектури, гр. П – 14

Лінецький Леонід Михайлович, кандидат історичних наук, доцент

кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування», філософії та історії

України Харківського національного технічного університету сільського го-

сподарства ім. П. Василенка

Лозовий Анатолій Вікторович, кандидат економічних наук, доцент,

завідувач кафедри економічної теорії Харківського державного технічного

університету будівництва та архітектури

Лукашова Олена Василівна, аспірантка Маріупольського державного

університету, бібліотекар МДУ

Мазепа Микола Миколайович, академік Міжнародної Кадрової Акаде-

мии, почесний професор МКА, маршал Українського Реєстрового Козацтва

Макаренко Ольга Валеріївна, кандидат технічних наук, доцент кафедри

фізико-хімічної механіки та технології будівельних матеріалів і виробів Хар-

ківського державного технічного університету будівництва та архітектури

Макєєв Сергій Геннадійович, здобувач вченого ступеня кандидата іс-

торичних наук, викладач кафедри природничих, соціально-економічних і гу-

манітарних дисциплін Харківського інституту управління, сотник «Слобо-

жанського козацтва єднального»

Малько Олена Михайлівна, студентка санітарно-технічного факуль-

тету Харківського державного технічного університету будівництва та архі-

тектури, гр. ТВ – 22

Манзул Антон Олександрович, студент санітарно-технічного факуль-

тету Харківського державного технічного університету будівництва та архі-

тектури, гр. ТВ – 11

Маслова Любов Валентинівна, старший викладач кафедри україно-

знавства та політології Харківського державного технічного університету

будівництва та архітектури

Маслов Микола Павлович, кандидат історичних наук, професор ка-

федри історії Харківського національного педагогічного університету ім.

Г.С. Сковороди

Матросов Ілля Ігорович, студент факультету економіки та менеджме-

нту Харківського державного технічного університету будівництва та архі-

тектури, гр. Ф-21

Маркова Ярослава Володимирівна, студентка будівельного факуль-

тету Харківського державного технічного університету будівництва та архі-

тектури, гр. Г – 16

Мар’енко Микито Сергійович, студент Харківського національного

технічного університету сільского господарства ім. П. Василенка, гр. 41-ТС

Медінцева Марина Олександрівна, студентка санітарно-технічного

факультету Харківського державного технічного університету будівництва

та архітектури, гр. Е – 12

247

Міносян Андрій Сергійович, кандидат історичних наук, професор ка-

федри соціальних та гуманітарних дисциплін Харківського державного уні-

верситету харчування та торгівлі

Мірошниченко Олександр Олексійович, Міжнародна організація

Козацтво України «Слобожанське козацтво єднальне», генерал - осавул

Мироненко Олександр Сергійович, студент будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 13

Моісеєнко Світлана Петрівна, старший науковий співробітник науко-

во-просвітницького відділу Національного заповідника «Хортиця»

Мороз Данііл Олександрович, студент будівельного факультету Хар-

ківського державного технічного університету будівництва та архітектури,

гр. П – 13

Москальов Борис Григорович, кандидат історичних наук, професор

кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування», філософії та історії

України Харківського національного технічного університету сільського го-

сподарства ім. П. Василенка

Москальова Надія Петрівна, кандидат історичних наук, доцент кафе-

дри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування», філософії та історії

України Харківського національного технічного університету сільського го-

сподарства ім. П. Василенка

Музика Лариса Григорівна, директор харківської загальноосвітньої

школи №113, берегиня Українського Реєстрового Козацтва, майор Українсь-

кого Реєстрового Козацтва

Нагорна Каріна Олександрівна, студентка санітарно-технічного факу-

льтету Харківського державного технічного університету будівництва та ар-

хітектури, гр. ТВ – 12

Насонова Катерина Андріївна, студентка архітектурного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. А-21

Носач Віктор Іванович, почесний професор Санкт-Петербурзького

Гуманітарного університету профспілок, доктор історичних наук, Заслуже-

ний діяч науки РФ, академік Академії гуманітарних наук, генерал-майор ко-

зацтва

Олешко Олег Миколайович, контр-адмірал козацтва, капітан 1-го ра-

нгу запасу

Осіпов Олександр Михайлович, старший викладач кафедри україно-

знавства та політології Харківського державного технічного університету

будівництва та архітектури

Павлуцький Олексій Віталійович, студент будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 13

248

Паньков Михайло Васильович, старший викладач Військово-

дипломатичної академії (м .Київ), генерал армії Українського Реєстрового

Козацтва

Пейганович Олена Євгеніївна, студентка будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 15

Пенцов Олександр Сергійович, студент механіко-технологічного фа-

культету Харківського державного технічного університету будівництва та

архітектури, гр. М-12

Пефтєєва Ольга Дмитрівна, студентка будівельного факультету Хар-

ківського державного технічного університету будівництва та архітектури,

гр. Г – 16

Писковацький Юрій Георгійович, заступник голови адміністрації

Українського Реєстрового Козацтва у Східному регіоні України, генерал-

майор УРК, кандидат фармацевтичних наук

Пінчук Микита Сергійович, студент будівельного факультету Харківсь-

кого державного технічного університету будівництва та архітектури, гр. П– 13

Плужник Маргарита Вікторівна, студентка механіко-технологічного

факультету Харківського державного технічного університету будівництва

та архітектури, гр. М-12

Полковниченко Юрій Олександрович, отаман ХОГО «Слобожансь-

ко-запорозького козацького округу»

Потапов Сергій Юхимович, директор ТОВ «Схід-Рембуд», крайовий

отаман Харківського Крайового козацького товариства ―Харківський коза-

цький Слобідський полк‖ Українського козацтва

Поштар Микола Онуфрійович, старший викладач кафедри історич-

них і соціально-політичних дисциплін Харківського національного аграрно-

го університету імені В.В. Докучаєва

Приходько Тамара Миколаївна, кандидат історичних наук, старший

викладач кафедри філософії і історії України Харківської державної зоове-

теринарної академії

Пульна Ксенія Володимирівна, студентка будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 11

Пшенична Анастасія Сергіївна, студентка будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 11

Радіонов Микита Павлович, студент санітарно-технічного факульте-

ту Харківського державного технічного університету будівництва та архітек-

тури, гр. ВВ – 12

Радченко Богдан Євгенійович, здобувач наукового ступеня доктора

філософії в галузі права, начальник правового департаменту Харківського

науково-дослідного інституту козацтва, адвокат, завідуючий юридичної кон-

сультації

249

Рассоха Ігор Миколайович, кандидат філософських наук, доцент Хар-

ківської національної академії міського господарства

Рева Лариса Григорівна, кандидат філологічних наук, науковий співро-

бітник Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України

Резнік Ольга Іванівна, вчитель географії Харківської спеціалізованої

школи І –ІІІ ступенів № 156 Харківської міської ради Харківської області

Решетняк Катерина Максимівна, студентка будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 14

Рибачук Юрій Михайлович, студент санітарно-технічного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. ВВ – 12

Рильцева Наталя Вікторівна, студентка 5-го курсу факультету інозе-

мної філології Харківського гуманітарно-педагогічного інституту

Романюк Тетяна Вікторівна, вчитель історії Святогірської ЗОШ І-ІІІ

ступенів, асоційованої при ЮНЕСКО (Донецька область)

Рочняк Наталія Юріївна, студентка санітарно-технічного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. ТВ – 11

Самаріна Анастасія Володимирівна студентка санітарно-технічного

факультету Харківського державного технічного університету будівництва

та архітектури, гр. ВВ – 12

Свіріновська Ольга Димитрівна, студентка будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 13

Севрюк Валерія Едуардівна, студентка будівельного факультету Хар-

ківського державного технічного університету будівництва та архітектури,

гр. П – 15

Сидоренко Ольга Романівна, викладач кафедри фізичного виховання

Сумського державного педагогічного університету ім. А.С.Макаренка

Скорбач Генадій Володимирович, студент будівельного факультету Ха-

рківського державного технічного університету будівництва та архітектури,

гр. П – 13

Соловйова Катерина Олексіївна, студентка будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. Г – 16

Солошенко Олена Михайлівна, кандидат історичних наук, доцент ка-

федри українознавства та політології Харківського державного технічного

університету будівництва та архітектури

Сорокопуд Станіслав Анатолійович, студент факультету економіки

та менеджменту Харківського державного технічного університету будівни-

цтва та архітектури, гр. Ф-21

250

Станкевич Яна Юріївна, студентка санітарно-технічного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. ВВ – 12

Старік Олександр Володимирович, кандидат історичних наук, ста-

рший науковий співробітник відділу археології Дніпропетровського націо-

нального історичного музею ім. Д.І. Яворницького

Степанов Віталій Володимирович, суддя ХОГО «Слобожансько-

запорізького козацького округу»

Стрілець Валерій Васильович, заступник начальника Люботинсько-

го міського відділу освіти

Тверезовський Володимир Григорович, викладач кафедри фізичного

виховання Сумського державного педагогічного університету ім.

А.С. Макаренка

Тіщенко Олена Миколаївна, заступник начальнику департаменту Ха-

рківського науково-дослідного інституту козацтва

Тодріна Інна Валеріївна, кандидат економічних наук, доцент кафедри

економічної теорії Харківського державного технічного університету будів-

ництва та архітектури

Трофименко Дарія Геннадіївна, студентка будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 11

Трубчанінов Микола Анатолійович, викладач кафедри історії Харків-

ського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди

Тухар Сергій Юрійович, студент будівельного факультету Харківського

державного технічного університету будівництва та архітектури, гр. П – 13

Ушенко Яна Геннадіївна, студентка будівельного факультету Хар-

ківського державного технічного університету будівництва та архітектури,

гр. П – 13

Федоряка Олександр Дмитрович, помічник отамана Харківського

міського товариства «Українське Реєстрове Козацтво», генерал-майор

Фесенко Наталія Володимирівна, аспірант Маріупольського державно-

го університету, вчитель історії Маріупольської спеціалізованої школи № 3

Філімонов Євген Олександрович, студент будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 13

Фіщук Інна Сергіївна, студентка 3 курсу НТУ ХПІ, лейтенант козацт-

ва Харківського науково-дослідного інституту козацтва

Харенко Вадим Олексійович, студент санітарно-технічного факульте-

ту Харківського державного технічного університету будівництва та архітек-

тури, гр. ТВ-11

Ходас Володимир Олександрович, зав. відділом археології Дніпропе-

тровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького

Хряпін Едуард Олександрович, викладач кафедри соціально-

економічних дисциплін Харківського гуманітарного-педагогічного інституту

251

Череднік Димитрій Леонідович, перший проректор ХДТУБА з науко-

во-педагогічної роботи

Череватенко Ольга Володимирівна, студентка IІІ курсу Харківського

національного економічного університету

Чорнобай Юлія Олександрівна, студентка санітарно-технічного фа-

культету Харківського державного технічного університету будівництва та

архітектури, гр. ТВ – 41

Широколава Михайло Володимирович, викладач кафедри соціально-

економічних дисциплін Харківського гуманітарно-педагогічного інституту

Шкарупа Степан Степанович, кандидат технічних наук, доцент кафед-

ри фізико-хімічної механіки та технології будівельних матеріалів і виробів Ха-

рківського державного технічного університету будівництва та архітектури

Шкуліпа Юлія Олександрівна, студентка санітарно-технічного факу-

льтету Харківського державного технічного університету будівництва та ар-

хітектури, гр. Е – 12

Щерба Микита Володимирович, студент будівельного факультету

Харківського державного технічного університету будівництва та архітекту-

ри, гр. П – 13

Щурик Олександр Володимирович, доцент Інституту соціальної без-

пеки (м. Київ)

Ющенко Віталій Володимирович, студент санітарно-технічного фа-

культету Харківського державного технічного університету будівництва та

архітектури, гр. ТВ-11

Яковенко Михайло Юрійович, студент Харківського інституту фінан-

сів УДУФМТ

Ярещенко Артур Павлович, член-кореспондент УЕАН, доктор філосо-

фії, професор філології, професор кафедри управління якістю освіти КВНЗ

«Харківська академія неперервної освіти», генерал-полковник козацтва

252

ДЛЯ НОТАТОК

_______________________________________

___________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

253

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

254

255

256