Серія «Видатні постаті КНУКіМ» Випуск 3. В...

Міністерство культури України

Київський національний університет культури і мистецтв

Наукова бібліотека

Серія «Видатні постаті КНУКіМ»

Випуск 3

В’ЯЧЕСЛАВ МЕДВІДЬ

Біобібліографічний покажчик

До 65-річчя від дня народження

Київ

2015

2

УДК 016:929+82(092)]Медвідь

ББК 91.9:83

М420

Серія «Видатні постаті КНУКіМ». Вип. 3

Заснована у 2012 році

Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради

Київського національного університету культури і мистецтв

(Протокол № 9 від 29 жовтня 2015 р.)

Укладачі: Ю. І. Горбань, кандидат культурології, доцент, директор наукової бібліотеки,

В. В. Степко, завідувач інформаційно-бібліографічного відділу,

Г. О. Стешенко, провідний бібліотекар інформаційно-бібліографічного відділу.

Редакційна колегія: М. М. Поплавський, доктор педагогічних наук, професор,

Т. О. Долбенко, доктор культурології, професор,

В. М. Медведєва, кандидат педагогічних наук, професор.

Рецензенти: М. С. Васьків, доктор філологічних наук, професор,

Г. П. Чміль, доктор філософських наук, професор, академік Національної академії

мистецтв України,

В. О. Кононенко, завідувач науково-бібліографічного відділу Національної

парламентської бібліотеки України.

М420 В’ячеслав Медвідь : біобібліогр. покажч. : до 65-річчя від дня

народження / М-во культури України, Київ. нац. ун-т культури і мистецтв, Наук.

б-ка ; уклад.: Ю. І. Горбань, В. В. Степко, Г. О. Стешенко. – Київ, 2015. – 189 с. :

іл. – (Серія «Видатні постаті КНУКіМ» ; вип. 3).

Біобібліографічний покажчик присвячений відомому письменнику, лауреату

Національної премії України імені Тараса Шевченка В’ячеславу Медведю.

Покажчик містить нариси про життя та творчість В. Медведя, основні дати біографії,

бібліографію творів письменника та літератури про нього. В покажчик включені

висловлювання письменників та літературознавців про В. Медведя, цитати з його творів,

епістолярну спадщину, світлини.

Видання розраховане на науковців, філологів, літературознавців, культурологів,

учителів, працівників бібліотек та інформаційних служб, а також всіх, хто цікавиться

творчістю сучасних українських письменників.

УДК 016:929+82(092)]Медвідь

ББК 91.9:83

3

ЗМІСТ

Від укладачів 4

Основні дати життя і творчості 8

В’ячеслав Медвідь: феномен творчості і грані слова 12

Долбенко Т. О. Слово до читача 13

Васьків М. С. «Я знаю силу слова» 18

Микитенко О. Таїна буття за прозаїком В’ячеславом Медведем 21

Семенюк М. В’ячеслав Медвідь. Кодня. Житомирщина 26

Видання творів В’ячеслава Медведя 29

Окремі видання 30

Художні твори в збірниках та періодичних виданнях 31

Публікації в антологіях, альманахах 35

Переклади іноземними мовами 36

Переклади з іноземних мов 37

Літературознавчі та літературно-філософські есе 38

Публіцистичні, мистецтвознавчі, критичні статті 43

Авторські колонки у періодичних виданнях 46

Передмови, рецензії 49

Інтерв’ю 51

Редакційна діяльність В’ячеслава Медведя 55

Упорядкування 56

Член редколегій 57

Література про життя та творчість В’ячеслава Медведя 58

Літературні дискусії 71

Літературно-мистецькі проекти 73

Творчі вечори 74

Літературно-мистецькі свята 75

Літературні проекти 76

Діячі культури, письменники,

літературознавці про В’ячеслава Медведя 77

З епістолярної спадщини 97

Іменний покажчик 102

Список періодичних видань 109

Життя в світлинах 112

Додатки 140

4

Від укладачів

Біобібліографічний покажчик підготовлено до 65-річчя від дня

народження відомого українського письменника, лауреата Національної премії

України імені Тараса Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України

В’ячеслава Григоровича Медведя.

Покажчик є третім випуском серії «Видатні постаті КНУКіМ», яка

започаткована Науковою бібліотекою Київського національного університету

культури і мистецтв у 2012 році.

Укладачі поставили за мету всебічно розкрити творчість та життєвий

шлях В’ячеслава Медведя. Покажчик складається з десяти розділів та

довідкового апарату.

«Основні дати життя і творчості» написані самим В’ячеславом

Григоровичем в притаманному йому стилі.

Розділ «В'ячеслав Медвідь: феномен творчості і грані слова» складається

з чотирьох нарисів. Про роки навчання письменника в Київському державному

інституті культури (нині КНУКіМ) розповідає в своїй статті Т. О. Долбенко.

Особливості творчості письменника розкриваються в нарисах М. Васьківа та

О. Микитенка. Про дитячі роки та перші кроки в письменництві В. Медведя

згадує М. Семенюк.

Матеріали покажчика з можливою повнотою відображають публікації за

1968–2015 роки (всього 466 записів). Бібліографічні записи подано в

хронологічному порядку – за роками видання, в межах року – в алфавіті

прізвищ авторів або назв публікацій.

Бібліографічна частина покажчика складається з чотирьох розділів. До

розділу «Видання творів В. Медведя» включено бібліографічні описи окремих

видань; художніх творів в збірниках та періодичних виданнях; публікацій в

антологіях, альманахах; перекладів іноземними мовами; перекладів з іноземних

мов; літературознавчих та літературно-філософських есе; публіцистичних,

мистецтвознавчих, критичних статей, а також авторські колонки у періодичних

виданнях, передмови, рецензії та інтерв’ю.

5

Видання, упорядником яких був В. Медвідь, а також перелік періодичних

видань, в яких письменник був членом редколегії, зібрані в розділі «Редакційна

діяльність В. Медведя».

До розділу «Література про життя та творчість В. Медведя» включені

публікації про життєвий шлях, творчу, громадську та культурно-просвітницьку

діяльність письменника.

Окремим розділом подаються літературні дискусії, натхненником та

учасником яких був В’ячеслав Медвідь.

До розділу «Літературно-мистецькі проекти» включені відомості про

творчі вечори, літературно-мистецькі свята та літературні проекти,

організатором, ведучим, автором сценарію, учасником яких був письменник.

У розділі «Діячі культури, письменники, літературознавці про В’ячеслава

Медведя» про творчість письменника висловлюються визначні діячі

української культури: Микола Жулинський, Павло Загребельний, Олександр

Климчук, Борис Харчук, Арон Тростянецький, Григір Тютюнник, Василь

Добрянський, Василь Шкляр, Юрій Ковалів, Леонід Кореневич, Ігор Михайлин,

Юрко Гудзь, Людмила Таран, Віктор Положій, Валерій Шевчук, Володимир

Яворівський, Юрій Мушкетик, Євген Гуцало, Ярослав Голобородько, Олексій

Микитенко, Євген Пашковський, Сергій Квіт, Михайло Бриних, Степан

Процюк, Євген Баран, Ніла Зборовська.

В розділі «З епістолярної спадщини» подані вибрані листи Миколи

Кравчука, Романа Андріяшика та Броніслава Грищука до В’ячеслава Медведя.

Довідковий апарат видання складається зі «Змісту», «Іменного

покажчика» та «Списку періодичних видань».

В розділі «Життя в світлинах» вміщені фотографії, відібрані та підписані

особисто В’ячеславом Медведем.

Покажчик має додатки, в яких подано: цитати з творів письменника;

вірші Гриця Гайового, Ігора Січовика та Ігора Римарука, присвячені

В. Медведю; Указ Президента України Про присудження Національної премії

України імені Тараса Шевченка; виступ на врученні Національної премії

України імені Шевченка; відзнаки, подяки, вітальні листи; автографи

6

письменників на книгах з особистої бібліотеки; документи Асамблеї лауреатів

Національної премії України імені Тараса Шевченка; сторінки спогадів матері

В. Медведя та його інтерв’ю.

Відбір матеріалу завершено у листопаді 2015 року.

При підготовці покажчика використано матеріали з особистого архіву

письменника і опрацьовано каталоги та фонд Наукової бібліотеки КНУКіМ.

Більшість матеріалів опрацьовано de visu.

Бібліографічний опис здійснено згідно з ДСТУ ГОСТ 7.1:2006

«Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила

складання» та ДСТУ 3582:2013 «Інформація та документація. Бібліографічний

опис. Скорочення слів і словосполучень українською мовою. Загальні вимоги

та правила».

Видання розраховане на науковців, філологів, літературознавців,

культурологів, викладачів, аспірантів та студентів вищих навчальних закладів,

працівників бібліотек та інформаційних служб. Покажчик стане в пригоді всім,

хто цікавиться сучасним літературним процесом, питаннями культури і

духовності.

7

В’ ячеслав Медвідь

письменник

8

Основні дати життя і творчості

(в авторській редакції В’ячеслава Медведя)

1951

Був третьою дитиною (з-посеред трьох сестер) в сім’ї своїх батьків –

Медвідя Григорія Кириловича та Миколайчук Ярини Гаврилівни. Народився 22

лютого (запис зроблено 23-го) в селі Кодня на Житомирщині, хрещений у

православній церкві, навпроти якої проживали.

1958–1968

Перші творчі потуги: різьбив усілякі фігурки з грудочок сухої глини,

пізніше – гіпсу; малював; згодом друкував у районній газеті поезії, етюди,

нариси. Школу закінчив зі срібною медаллю.

1968–1972

Помер батько. Опісля невдалої спроби вступити до Київського

національного університету ім. Тараса Шевченка опинився на бібліотечному

факультеті Київського інституту культури ім. О. Корнійчука. Багато часу

проведено в Національній бібліотеці ім. В. І. Вернадського: Ніцше,

Винниченко, Хвильовий, Свідзинський, преса 20–30 років ХХ ст.

1972–1974

В Ужгороді, цьому «маленькому Парижі», де працював в обласній

бібліотеці для дітей методистом, стався злам: поетичні тексти «перетворилися»

на прозові, – згадав своє Полісся, село. В армії, продовж року, мережив

записники по-українськи.

9

1975–1976

Півроку жив у Боярці, працював у Республіканській бібліотеці ім. КПРС

на посаді редактора; написав кілька оповідань; оселився в Києві, одружився з

Валентиною Кушнір. Працював бібліотекарем, книготоргівцем, редактором

видавництва «Дніпро». Народилася дочка Леся.

1977

Видрукував у журналі «Ранок» оповідання «Вечірній духовий оркестр».

1981

Виходить друком книжка оповідань «Розмова». Географія подорожувань:

Київ–Кодня, Київ–Миколаївщина (батьківщина дружини).

1982

Став членом Національної спілки письменників України.

1984

Книжка прози «Заманка». Найбільша втрата – смерть мами.

1987

Перевидав обидві книжки як роман «Таємне сватання».

1988

Полишив службу і став професійним письменником. З цього часу бере

початок есеїстична праця.

1989

Роман «Збирачі каміння».

10

1990

Купив хату в селі Лісовичі на Київщині, обробляв землю, плекав сад.

Створено прозо-поетичний цикл «Happy nation, або Сповідування архітектури»

(первісна назва «Нація»).

1992–1994

Співпраця в газетах «Слово», «Літературна Україна», журналах

«Українські проблеми», «Сучасність», «Золоті ворота». Новела «Катерина».

1993

У журналі «Київ» надруковано роман «Льох». Кілька місяців працював

редактором прози в журналі «Основа».

1994

Участь у міжнародному круїзі Середземномор’ям: Греція, Туреччина,

Болгарія, Румунія. Став членом літературного гурту «Пси Святого Юра».

1995

Лауреат літературної премії «У свічаді слова» Євгена Бачинського (США)

за рукопис роману «Кров по соломі».

1994–1996

Брав участь у створенні та діяльності Асоціації «Нова література» та

Асоціації українських письменників як почесний член. У журналі «Українські

проблеми» друкуються найвагоміші твори цього періоду: роман «Кров по

соломі», щоденники «Філософія страху, або ж Проклятий народ».

11

1996–2002

Український центр культурних досліджень Міністерства культури і

мистецтв України, старший науковий співробітник. Після десятиліття

невидання книжок з’являються друком прозові: «Льох», «Кров по соломі»,

щоденники, есе: «Pro domo sua», поетична: «Happy nation, або Сповідування

архітектури».

Авторські колонки у газетах «День», «Українське слово».

Нагороджений Почесною грамотою Кабміну України з нагоди 50-річчя.

Лауреат літературної премії Асоціації «Нова література» «Український стиль».

2002–2006

Національна спілка письменників України, секретар Ради, заступник

голови НСПУ. На сторінках «Літературної України» новели «Українські

колядники», «Світло і дощ», «Палаючий вагон».

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України».

2006–2010

На творчій роботі. Книжки щоденників, мемуарів, есе «Тоталітарні пси

свободи», «Без гніву і пристрасті», прозові «Збирачі каміння» (Бібліотека

Шевченківського комітету), «Лови».

Звання почесного громадянина с. Городець на Рівненщині.

2011–2015

У газетах «Літературна Україна», «Українська літературна газета»,

журналі «Київ» новели «Траса», «Ганджа», «На горбах», «Потьма», «Zar(r)a».

Член Правління Національної спілки письменників України.

Відповідно до Указу Президента України призначена дворічна державна

стипендія.

12

В’ ячеслав Медвідь:

феномен творчості і грані слова

13

Тетяна Олексіївна Долбенко,

доктор культурології, професор,

член-кореспондент Міжнародної академії інформатизації,

заслужений працівник культури України

Слово до читача

Третє видання у серії «Видатні постаті КНУКіМ», яку започаткувала

Наукова бібліотека Київського національного університету культури і мистецтв

у 2012 році, присвячене письменнику, лауреату Національної премії України

імені Тараса Григоровича Шевченка, студентові першого випуску університету

Медведю В’ячеславу Григоровичу.

Значно пізніше у своїх інтерв’ю та мемуарах він досить скромно згадував,

що за час навчання на бібліотечному факультеті Київського державного

інституту культури (так тоді називався університет), якісь творчі поривання не

спостерігалися, не дивлячись на те, що ще школярем він друкував свої вірші,

нариси, прозові етюди в районній газеті і мав неабияку славу «шкільного

поета».

Денна форма Київського державного інституту культури (раніше філіалу

Харківського державного інституту культури) розпочалася в 1968 році, коли

вступні іспити в усіх київських вузах закінчилися, тому на бібліотечний

факультет набиралися абітурієнти з інших гуманітарних вузів Києва

(університету ім. Т. Г. Шевченка, педагогічного інституту та інституту

іноземних мов), яким не вистачило кількох балів для вступу. Набір

здійснювався на дві спеціальності: «науково-технічні бібліотеки» і «масові

бібліотеки». Науково-технічні бібліотеки знаходилися у містах, тож саме на цю

спеціальність переважно набиралися кияни, а на спеціальність «масові

бібліотеки» – більше абітурієнти, які проживали у селі, щоб потім вони могли

повернутися на роботу за місцем проживання.

В’ячеслав, який прагнув одержати журналістську або філологічну освіту,

опинився серед тих, кому належало опановувати трохи незвичну, але, як

виявилося, надзвичайно цікаву науку бібліотекознавства та бібліографії, фах

бібліотекаря-бібліографа вищої кваліфікації.

14

З усних розповідей, деяких згадок, з інтерв’ю, статей В’ячеслава Медведя

дізнаємось, що згодом майбутній Шевченківський лауреат ніколи не

пошкодував про такий поворот долі. Адже філологічні, журналістські навички

закладалися в нього ще з дитинства – друкувався в районній пресі, читав твори

М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана та інших, які в достатній

кількості були у шкільній та сільській бібліотеках, що сприяло напрацюванню

відчуття мови та літературної стилістики.

Відчуваючи внутрішній поклик до знання розвитку літературного

процесу, В’ячеслав не надто достатньо приділяв увагу таким «провідним»

дисциплінам у підготовці спеціалістів, як «Політекономія», «Історія КПРС»,

«Марксизм-ленінізм», маючи іноді заборгованості із заліків. Але не всі знали,

що не надто старанний студент мало не щодня (ніби-то ходив на роботу), сидів

у Академічній бібліотеці (нині Національна бібліотека України ім.

Вернадського), – студентам бібліотечного фаху, як виняток, дозволялося

користуватися її фондами з першого курсу.

Що ж цікавило там допитливого студента-бібліотекаря? Спогади

письменника свідчать, що протягом чотирьох років він ретельно вивчав

літературний процес 20-30-х років ХХ століття. І, як свідчить сам В’ячеслав, в

цьому йому дуже допомогло опанування процесом користування каталогами

(цьому навчали на бібліотечному факультеті). Оскільки більшість книжкових

видань художньої літератури того періоду перебували в «спецсховищах», тобто

під забороною, то В’ячеслав виписував цілими стосами періодику, яка була у

вільному доступі, і з неї вичитував саме ті заборонені твори – Володимира

Винниченка, Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Бориса

Антоненко-Давидовича, Михайля Семенко, Євгена Плужника, Тодося

Осьмачки, Володимира Свідзинського… І це дуже йому допомогло у 90-х

роках ХХ століття, коли він, вже по двох десятиліттях, відпрацювавши у

Закарпатській обласній бібліотеці для дітей, відбувши службу в армії,

пропрацювавши у Державній республіканській бібліотеці ім. КПРС, обласному

бібколекторі Київкниготоргу, надійно облаштувавшись у столиці, став

провідною особистістю в літературному житті, «по-ведмежому» поблажливо

15

дивився на своїх колег-літераторів, які лише в ці роки почали відкривати для

себе всі оті заборонені імена та твори.

Саме завдяки бібліотечній освіті, письменник В’ячеслав Медвідь

випередив на кілька десятиліть запізнілі суспільні й культурні прозріння,

збагатив свій досвід, свою світоглядність вчасним вивченням того, що

називаємо забороненим.

Мабуть, не кожній людині вдавалося так безболісно «ошукувати» ті

складні (тоталітарні) обставини, адже у вузах, як і загалом у суспільстві

панувала сувора «ієрархія» приписів, заборон, покарань. А доля бунтівних

шістдесятників давно вписана у сторінки нашої героїчно-трагічної історії.

Якоюсь мірою і Медведя, хоч і не за віком, можна віднести до цього покоління.

Студентське життя кінця 60-х – початку 70-х років ХХ століття

складалося не лише з лекцій, іспитів, практик, майже армійського

гуртожитського побуту (по четверо, а то і п’ятеро в кімнаті!), – бували всілякі

веселі, комічні пригоди, розваги, відвідування театрів, літературно-мистецьких

акцій…

Як згадують друзі, не надто вирізняючись поведінкою серед

студентського середовища, В’ячеслав час-від-часу вдавався до якіхось витівок.

Ось з’явилася чутка, що він одружився. І справді, у гуртожитку на Дашавській

в одній із кімнат відбулося «весілля»: гості, привітання, а Гарік Шапіро, вже

тоді професійний фотограф, завзято увінчував те дійство. Насправді ж, це був

звичайнісінький жарт, розіграш. А насправді В’ячеслав одружився у 1976 році з

Валентиною Кушнір, що тоді працювала у Державній республіканській

бібліотеці для дітей, а тепер – відомий науковець у бібліотечній та

викладацькій царині, професор КНУКіМ.

Був випадок, що міг закінчитися для майбутнього письменника

виключенням з інституту. На той час він добре знав літературну ситуацію,

бував на творчих вечорах, знайомився з відомими письменниками: І. Драчем,

Б. Антоненком-Давидовичем, В. Коротичем, відвідував музей Івана Гончара,

що вважалось тоді за крамолу, як щось негідне радянського студента. Тож і

собі, «як у Драча», якось вив’язав на шиї строкату хустку і так з’явився на залік

16

до самого ректора Сокальського. Ректор висварив студента-модника, – мовляв,

прийдете здавати залік без хустки.

Та, не зважаючи на такі «огріхи», він був активною молодою людиною,

навідував свою маму Ірину Гаврилівну, що проживала в селі Кодня на

Житомирщині, сестер, Віру і Любу, у містах Богуслав і Кагарлик (на жаль,

батько, Григорій Кирилович, помер, коли Слава щойно закінчив навчання в

школі). Бував у будзагоні нашого інституту, працював на будовах Тюменської

області, а на зароблені гроші, як сам розповідав, відразу купив собі нові туфлі і

мішок борошна, який приніс на своїх плечах до маминої хати.

Насправді ж, студентське життя (навчальний корпус на Чигоріна, 20 та

гуртожиток на Дашавській) було сповнене цікавими подіями та пригодами і це

могло б стати ще одним неповторним сюжетом для нового твору письменника.

Та чомусь він такого твору так і не написав.

В’ячеслав Медвідь має велике коло людей, з яким спілкується. Але були в

його житті друзі, які пройшли і йдуть з ним протягом всього життя.

Насамперед це Григорій Прензилевич, який уже довгий час проживає з

родиною у Швейцарії і працює в українському представництві бібліотеки ООН,

але їх стосунки продовжуються до сьогоднішнього дня. Саме він, як

з’ясувалося, призвичаїв В’ячеслава до відвідин Національної бібліотеки ім.

Вернадського, де більшою мірою штудіював філософську літературу. Там таки,

у читальному залі вперше познайомилися з деякими творами Фрідріха Ніцше,

теж на той час забороненого.

А ще Микола Шевченко, найбільшим захопленням для якого було

грунтовне вивчення німецької мови. Тривалий час вони листувалися і, як

зізнається В’ячеслав Григорович, Миколині листи, написані надзвичайно

оригінальним почерком (чорнильною ручкою), тепер зберігаються серед

письменницького архіву у Музеї літератури. В’ячеслав провідував свого

товариша ще на початку і в середині 90-х років у його рідних Будках неподалік

Сміли Черкаської області, де той проживав самотиною у батьківській хаті і

вчителював у сільській школі. А якось, на початку 2000-х, повертаючись з

дружиною з її рідної Миколаївщини, заїхав по дорозі провідати товариша, та

17

вже не застав. Як свідчать спогади В’ячеслава, Григорій і Микола були

важливою часткою його життя. Це зв’язок з роками становлення, однодумці,

люди, з якими можна було обговорювати складні на той час питання, яким

можна було довіряти, відчути рівень розуміння тієї або іншої проблеми і не

боятися за наслідки.

Микола добре знав німецьку, В’ячеслав спонуковував його до

перекладацької праці для журналу «Всесвіт», і кілька невеликих перекладів з

німецької там були надруковані. З Миколою Шевченком була пов’язана майже

«детективна» пригода, до якої долучився і Медвідь. Микола, навчаючись в

інституті культури, прагнув все-таки вивчати німецьку мову, і паралельно,

якимсь хитромудрим способом, став ще і студентом Київського педагогічного

інституту і провчився там рік, що на той час не дозволялося. А коли це

розкрилося під час участі у спортивних змаганнях, Миколі загрожувало

вигнання з обох вузів. Тож на бесіду до ректора педінституту пішов Медвідь,

перед цим поголивши голову, щоб хоч трохи бути схожим на студента

Шевченка…

Доречно нагадати, що в тодішньому суспільстві були обставини, не надто

сприятливі для розкутості або якогось розбишацтва. На час закінчення вузу

(1972) припадає, як відомо, і «остання» хвиля репресій проти української

інтелігенції. Та це вже інша тема, або, повторюся, можливий сюжет для якогось

твору письменника В’ячеслава Медведя – адже ці події так або інакше теж

відбилися на його долі…

Насамкінець хотілося б процитувати висловлювання класика української

літератури Павла Архиповича Загребельного – про Медведя і його

лауреатський роман «Кров по соломі»: «Колись я десь сказав чи написав про

нього: «Бібліотекар, який пише без початку й кінця». Це тому, що Медвідь

справді закінчив бібліотечний факультет, як скажімо, Валерій Шевчук закінчив

факультет архівний. Цілком закономірно, Медвідь відтоді не може видобутися

на волю з лабіринтів описаної аргентинцем Борхесом всесвітньої бібліотеки, а

Валерій Шевчук навіть якусь молоду житомирську міщаночку ладен розглядати

крізь призму тисячолітніх архівних писань».

18

Микола Степанович Васьків,

доктор філологічних наук, професор

«Я знаю силу слова» Донька, котра вперше перебувала в товаристві В’ячеслава Медведя, після

всього здивовано спитала мене, чи не хворий він, бо майже весь час мовчав.

Заспокоїв її, що – не хворий, бо такий мовчкуватий він завжди. Така

мовчазність може видатися дивною, якщо врахувати означення письменника, з

вислову Павла Загребельного, як «бібліотекаря, який пише без початку і кінця»

(В. Г. Медвідь здобув фах бібліотекаря-бібліографа вищої кваліфікації у

Київському інституті культури, теперішньому Київському національному

університеті культури і мистецтва). Але ця ж мовчазність Медведя дає ключ до

розуміння його текстів «без початку і кінця».

Періодичне спілкування переконує, що письменник – не відлюдник, але

він надає величезної ваги кожному сказаному слову, відчуває неймовірну

відповідальність за озвучені обіцянки, означення реалій, підтримку чи

невдоволення. «Непосвяченому» важко спілкуватися з Медведем, бо, як і у

творах, його висловлювання «у житті» образні, притчові, не дають якихось

прямих рецептів чи оцінок, а залучають до «співтворчості», до роздумів.

Найчастіше вони парадоксальні, мають власний, незвичний погляд на світ, бо

не заангажовані, як у більшості з нас, мас-медійними чи політичними (а це

фактично одне й те саме) технологіями й маніпуляціями, а спираються на увагу

й повагу до кожної точки зору, на поцінування людини незалежно від того,

належить вона до «наших» чи до «чужих», або й «ворогів».

Попри такий «завуальований» характер письменник не уникає прямоти,

навпаки, він максимально відвертий. Як відвертий і в художніх творах. Треба

тільки зуміти відчути цю відвертість, зуміти налаштуватися на потрібну хвилю,

і відчуєш беззахисність письменника і його персонажів перед жорстокістю

світу, який дає шанс лише тим, хто зламався під його тягарем, перед

прагненням довкілля уніфікувати людину, переробити всіх на один копил. Тому

доводиться протистояти світові, який невтомно ловить, але не може піймати

19

мовчазного Медведя (образ Григорія Сковороди, його афоризми постійно

дають поштовх до роздумів нараторові чи персонажам Медведевих творів).

Проте сказане письменником слово переконує у справедливості

афоризму: хочеш дізнатися якомога більше про письменника – читай його

тексти. І це стосується не тільки його внутрішнього світу, думок, переживань,

світогляду тощо. Вдумливий читач вичитає з рядків Медведевих текстів чимало

фактів його «зовнішньої» біографії, значна частина яких уважається

неможливою до оприлюднення, скелетами в шафі, що їх приховують від

сторонніх. Для Медведя читач видається, проте, не стороннім. Це той ідеальний

читач, із яким можна ділитися найсокровеннішим, розмірковувати, страждати

разом із ним, вивертати перед ним душу. Розповідати йому про те, про що

можна сказати лише одному-двом найближчим, найріднішим. Тому пише

письменник «непривабливі» речі про персонажів, прототипами яких є і він сам,

і його батько, і дружина, і навіть центр його художнього і життєвого світу –

мати. Та після такої максимальної відвертості ще більше сприймаєш високий

гуманізм Медведевих персонажів, які вистояли у жорстоких випробуваннях

жорстокої доби, хоча неодноразово гнулися, падали, але знову вперто

підводилися, бо за ними стояв віковічний досвід предків, тяглість селянського

життя з його непереможними уявленнями про сутність справедливості, добра,

щоденного буття, наполегливої праці.

У творах Медведя наратор майже відсутній. Або ж він такий самий

мовчазний спостерігач, фіксатор усього, визначного і нібито дріб’язкового, що

відбувається навколо. Мовлять лише персонажі його творів. На перший погляд,

мовлять безкінечно, надмірно багато. Хоча уважніше прочитання переконує,

що кожне слово – не випадкове, не художня надмірність. Слова, як цеглини

дому, припасовуючись одне до одного, вибудовують цілий світ українського

буття, максимально реалістичний попри параболічність, «дотичність»

мовлення. Світ, який складається, своєю чергою, з окремих світів персонажів.

Насамперед це органічний світ буття селян, котрі народжуються в гармонії з

довкіллям, із кожною травинкою й комашкою, потім прагнуть усе життя не

втратити чи повернути цю гармонію. А жорстокий несвіт нищить її, затягує у

20

вир нелюдських пристрастей, заздрості, захланності. Село як основа

української ментальності, котра втілює в собі найвищі загальнолюдські

цінності, ще тримається, але чи надовго вистачить його міцності й опірності?

Драматизм, трагізм звучання Медведевих текстів дає більше підстав для

песимізму, ніж оптимізму. Цілком може статися, що неповторний, унікальний

культурно-світоглядний досвід українського села залишиться, як у музейних

залах, хіба що в творах В’ячеслава Медведя.

Часто скаржаться, що читати твори Медведя дуже важко. Коли про це в

різних формах кажуть письменникові, то він не спростовує таких тверджень, не

кидається пояснити те чи те «темне» для читача місце у власних текстах. Ми

вже звикли до легкого чтива, котре заполонило полиці книжкових крамниць,

розжовує до дрібниць, що і як потрібно розуміти у творі. Читача книги

здебільшого не спонукають думати, бо за нього все уже продумав і додумав

автор, який від цього став і сам шаблонно-одновимірним, пласким. Медвідь

уважає, вочевидь, що література, як і завжди, тепер теж повинна бути

«серйозною», спонукати читача до співтворення, а це вимагає чималих зусиль.

Але ж істинне естетичне задоволення викликає не те, що лежить на поверхні, а

ті перли, що ти виносиш із морських глибин, «хоч і труду мав досить». Коло

читачів Медведя обмежене, бо мало серед загалу тих, хто здатен не просто

перебігати очима сторінками текстів, а трудитися разом із автором, вживатися в

буття його персонажів, переживати разом із ними катарсисні моменти,

відчитувати за висловленим ще й невисловлене. Після такої напруженої праці

часто відчуваєш себе вимученим і спустошеним, але так само кожен раз

усвідомлюєш, що ось це і є справжня Література.

А в житті письменник, попри мовчазність, уміє і любить поспілкуватися,

пожартувати, навіть побешкетувати. Людина енциклопедичних знань, із

неповторною і надзвичайно цікавою філософією, Медвідь уміє робити прості

речі геніальними і геніальні – простими. Може, тому не завжди зауважують

його велич?

21

Олексій Микитенко,

журналіст, письменник,

член Національної спілки письменників України

Таїна буття за прозаїком В’ячеславом Медведем

Коротке слово до тих, хто забажає познайомитися з повною творчістю

одного з перших новаторів-пошуковців – як за формою, так і змістом - в

царині новітньої української літератури, лауреата Національної премії

України імені Тараса Шевченка.

Перш ніж розпочати мову про значний творчий набуток автора, хотів би

насамперед зазначити про той далеко не всім відомий факт, що людство нині

знаходиться, за визначенням американського вченого Елвіна Тофлера, на

гребені Третьої Хвилі розвитку нашої цивілізації – інформативної. Перша

Хвиля розвитку, до слова сказати, пов’язана з виникненням сільського

господарства, а друга – з промисловою революцією. Третя Хвиля розвитку

вражає не лише в плані передачі та поширення інформації через різноманітні

технічні засоби, а насамперед у творчому плані, коли на квадратному

сантиметрові площі розміщується безмір смислової та емоційної інформації.

Новітня українська національна література з честю продемонструвала, що вона

тут теж має значні творчі здобутки, що цілком справедливо й заслужено

ставить її в один ряд з іншими розвиненими націями та національними

літературами. Адже справжня творчість завжди супроводжується глибокими, а

то й доленосними для нації відкриттями як у царині осягнення таїни людського

буття, так і щодо віднайдення найбільш адекватної на даний момент

літературної форми та узаконення мовного набутку. І піонерами, як на мій

осібний погляд, на цьому надзвичайно нелегкому та ризикованому шляху в

царині української поезії стали – Василь Голобородько, котрого, задовго до

його визнання та поцінування на Батьківщині, всесвітньо відомий російський

поет та Нобелівський лауреат Йосип Бродський визнав єдиним із-поміж

українських письменників, хто достойний премії Альфреда Нобеля; а в царині

української прози – В’ячеслав Медвідь.

22

Творчими пошуками в першу чергу позначені стилістика й мовна

архітектоніка прозового письма В’ячеслава Григоровича. Хоча саме вона стала

для багатьох читачів основною перешкодою нормального сприйняття та

глибинного розуміння закладених у творах ідей, які для письменника

насамперед полягають у віднайденні смислу й розгадки таїни буття людини та

суспільства в цілому винятково на національному ґрунті. Тоді як проза

покоління «шістдесятників», його безпосередніх творчих попередників, була

характерна тим, що далеко не з усією повнотою, проте все-таки явила на своїх

сторінках феномен дивовижного користолюбного пристосовництва людини в

тодішній «совітській імперії зла». Як сільського жителя, так і міського. Більше

того, жителя міста насамперед. Завдяки такому відкриттю покоління

«шістдесятників» упритул наблизилося до розкриття, а не лише сльозливої

констатації, справжньої природи всіх трагедій минулого століття в межах

колишнього Радянського Союзу, як то громадянських воєн, включаючи

регіональні в Карпатах та Прибалтиці, декількох нищівних голодоморів,

колективізації, а також могутньої хвилі безпричинних репресій 1937 року. Бо

насамперед місто породило весь цей абсурд. А показушна безадресність та

безособовість авторів і виконавців подібних трагедій лиш неабияк

поглиблювали трагізм народу й робили його спадковим для суспільства на

багато довгих років, якщо не цілих десятиліть. Але партноменклатурники від

існуючої влади так і не дозволили літературі «шістдесятників» повністю вийти

на цей значний і знаковий рубіж самоусвідомлення своєї трагічної історії та не

менш трагічного буття. Як не дали здійснити їй і пошук шляхів уникнення

подібних трагедій через утвердження в людині совісливості та прагнення

добротворення. Якщо щось подібне й малося в тодішньому суспільстві на увазі,

то це насамперед приписувалося наслідкам економічних та соціальних

досягнень доби соціалізму, а не одвічній ґенезі такої совісливості й доброти в

кожній людині та кожному українцеві зокрема. Формулу збереження та

всебічного розвитку цієї ґенези для жителя міста віднайшли й відтворили, хоч

як це не дивно прозвучить, саме представники покоління вихідців із містечок

районного масштабу, до якого належить і В’ячеслав Медвідь. Ота «містечкова»

23

проза проклала цей рятівний місток для знедуховленого – і це теж один із

парадоксів – жителя великого індустріального центра. Хоча «містечкове»

світосприйняття значно відрізняється від сільського, й у першу чергу за рівнем

та насиченістю своєї абстрактності, але одночасно «містечкове»

світосприйняття ніскільки не позбавлене одвічних людських ознак, які

насамперед притаманні жителю села, – совісливості, співпереживання та

відчуття відповідальності за долю свого ближнього, як за свою власну. Все це,

до речі, зумовлено насамперед близьким сусідством людини з живою

природою. До того ж уже перші книги письменника «Розмова» (1981 р.) та

«Заманка» (1984 р.), а також дещо пізніші: «Таємне сватання» (1987 р.),

«Збирачі каміння» (1989 р.), «Льох» (1993 р.) засвідчили, що замість

пропаганди й утвердження загальноприйнятних і всім зрозумілих ідей

комуносоціалістичного штибу тієї доби він раптом заходився дошукуватися

якихось, на перший побіжний погляд, абстрактних і зовсім не прийнятних для

більшості загальнолюдських цінностей на власному, себто українському ґрунті.

Навіть деким із старших і молодших колег по письменницькому цеху те спершу

переважно сприймалося як такі собі формотворчі «витребеньки» й тільки.

Але то спершу. Бо вже невдовзі вдумливий читач відзначив для себе

значну місткість творів В’ячеслава Григоровича. Він настільки спресував фразу

і речення, які воднораз мали сконденсувати в собі з найменшими подробицями

чиєсь життя, а то й цілу епоху та поєднати раніше просто непоєднувані речі, що

для реалізації свого творчого задуму йому вже не потрібно було створювати

надто розлогі за форматом прозові твори, які були характерні для його

авторитетних попередників і навіть сучасників. На доказ цього варто зазначити,

що кожна з його книг не перевищувала за розміром 10 друкованих аркушів.

Тоді як за змістом та достовірністю закладеної в прозовому тексті інформації

про життя простої містечкової людини і цілого народу його твори були

надзвичайно насиченими. Ніскільки не дивно, що подеколи одне речення могло

розтягнутися на декілька сторінок. А між іншим, текст все одно залишався

досить пружним й образним. Певно на цьому неабияк позначився той факт, що

В’ячеслав Медвідь починав свій творчий шлях із поетичних спроб. Пізніше він

24

навіть сподобиться видати збірничок досить оригінальних поетичних шкіців.

Як би там не було, а ті вправи в поетичній майстерності все-таки не минулися

дарма.

На творчій манері письменника неабияк позначилася й інша особливість

його характеру. Оскільки загальноприйнята прилизана й кастрована на реальні

події та факти історія країни, народу і краю в початковий період його творчості

на догоду куцим ідеологічним міркуванням була брехана-перебрехана, то

В’ячеслав Медвідь робить ще одне творче надзусилля над собою й в основу

особистих авторських вислідів кладе історію власного роду як по батьківській,

так і материнській, в основному, лінії. Не вигаданого, а реального. І зовсім не

тому, що прозаїк не міг придумати щось захоплюючіше й цікавіше. Адже

творчої фантазії йому ніколи не бракувало. А тому для свого абсолютно

справедливого художнього «присуду» колишнім, теперішнім та до певної міри

й майбутнім поколінням українців йому потрібна була майже документальна

основа.

Не виняток і роман «Кров по соломі», за який він отримав Національну

премію України імені Тараса Шевченка. Тим самим він продемонстрував ще

один приклад письменницької «самопожертви». Бо далеко не кожен із нас

зважився б на таку крайню відвертість у художньому зображенні своїх батька,

неньки, численних близьких і далеких родичів, себе особисто. Зате цим для

читача в першу чергу гарантована правдива достовірність того складного

людського буття, що подає нам автор, а значить і «справжність» тих людей та

їхніх доль (баби Богиньки, старого Більмовича, його сина Юрка, «кондового

совєтського патріота» Лагути, кожного члена родини Гендзюрів і багатьох-

багатьох інших), що потрапили в поле його обсервації. І хоча герої творів не

покидають меж його рідної Кодні на Житомирщині, а проте вони достатньо

об’ємно й з усією повнотою представляють ментальність не лише одного

самобутнього регіону, а й України в цілому.

Роман «Кров по соломі» наповнений також іншими творчими

відкриттями, які засвідчують у ньому майстра прози високо-європейського, як

тепер звично казати, штибу. І не показушних, для годиться, а саме на рівні ідей,

25

досить самобутніх та оригінальних. Насамперед у романі читацьку увагу

привертають постійні календарні записи «на полях». Проте уважніше

вчитавшись у «паралельні» прозові тексти, розумієш, що йдеться не про

поширене цитування знаних світових творів, символів, культових документів.

Письменник небезпідставно вважає, що найкращою «цитатою» може бути

тільки саме життя. Ось чому календар-щоденник української жінки – як

достеменний документ – на рівних сусідує з авторським текстом. Що тут є

основним текстом – цей календар чи створена автором проза? Який із текстів

доповнює інший та є своєрідним до нього коментарем? В такий спосіб автор

порушує перед читачем досить суттєву проблему: що є справжнім у

національному бутті й чим ми всуціль ту справжність намагаємося замінити?

Тим самим В’ячеслав Медвідь робить цікаве художнє відкриття: не тлумачить,

не переконує, не напучує, а пропонує кілька варіантів текстів, що чимось і

схожі – насамперед житейською основою, – але ніби й змагаються межи собою.

Не буду радісно констатувати, що нарешті маємо справжній

національний постмодерний твір. Адже задум автора не вичерпується повністю

лише такою звабливою класифікацією. Тож роман вимагає значно глибшого

осягнення й усвідомлення. І мені залишається лиш побажати читачам творів

В’ячеслава Медведя не шкодувати часу й зусиль для такого осягнення й

усвідомлення. Нині українці вступають у новий вимір свого існування. І вони

або вийдуть переможцями, або будуть відкинуті як древня цивілізація на

околицю цивілізації світової. Твори В’ячеслава Медведя роблять цей їхній

поступ значно впевненішим і твердішим.

26

Микола Семенюк,

письменник, член Національної

спілки письменників України

В’ячеслав Медвідь. Кодня. Житомирщина

Почну з того: з В’ячеславом Медведем зазнайомилися ще у дитячому віці

– семи-восьми років. Він народився у славнозвісному селищі Кодня, неподалік

Житомира, за десять кілометрів від селища Червоного та села Малих

Мошківець, де на той час мешкав і я. Саме в Кодню мене щоліта до діда

Владика і баби Ольги привозила старша сестра моєї мами – Олександра.

«Знайомство» відбулося на Барталівському (Браталівському) мосту над

річкою Коденкою, де я збирався ловити рибу, наспіх змайстрованою дідом

вудкою. Саме через неї і сталися негаразди з місцевою дітворою. Пізніше

розповідали, що серед тих бешкетників було і сусідське хлопченя. А оскільки

сусідами мого діда були Медведі, то й був серед них, мабуть, і малий Славко.

До річки сам після того випадку вже не ходив, хоч мене приваблювали

пташині голоси в очеретах, кування зозулі в лісі, ледь вдалині, що Дубиною

звався, річковий світ із водоростями, ліліями, рибою: карасі, плітки, лини,

щуки, в’юни!

Дід Владислав Щепаник ще стане у майбутньому прообразом героїв у

творах письменника. А поки він трудиться в МТСі токарем (поряд із церквою,

навпроти якої жив отой Славко). До того ж, токарем неабияким на всю

Житомирщину, та й на сусідні області. Бо в повоєнні часи надто важко було із

запасними деталями. А щоб гарячої пори не простоювали трактори та комбайни

– всі до діда Владика, бо тільки він міг бездоганно виточити на верстаті

потрібну деталь. А допомагала йому в цій філігранній роботі… музика. Так-

так! Дід чудово грав на скрипці, фортеп’яно твори Шопена, полонез

Огінського…

У селі всі знали: Владислав у чотирнадцять років став біженцем. Дістався

Кодні з самого Кракова. Революційну сім’ю, що підтримала генерала

Домбровського, російський цар заслав до Сибіру, а малий утік, і лишився

27

живим. Його і прихистив мій прадід. У прадіда було три доньки і жодного сина,

а чоловічих рук не вистачало. Пізніше Владислав одружився з середульшою –

Ольгою.

Згадується й інший дід по батькові, Іван, який частенько говорив мені,

коли щось вчудю: «А щоб тебе Кодня не минула» Я, звичайно, тоді не знав,

чому Кодня повинна мене не минати. Це вже пізніше, на шкільних уроках

історії дізнався – у Кодні польські магнати страчували гайдамаків з усієї

України. А ще це селище було українсько-польсько-єврейське, і доказом

служили: православна церква, костьол, синагога. Медвідь завжди пишається

тим, що виріс на «сумішку» різних етносів і культур.

Розлогі береги річки Коденки прикрашали всю місцину, а пагорби

возвеличували її. Багато чого ховалося у тих пагорбах, бо були там і підземні

ходи, і зброя гайдамацька, і різні потаємні поховання. Ще давніше учні

Коденської школи під орудою вчителя співів і математики Канарського (а

Медвідь і досі наспівує завчені від нього і «Діду мій, дударику», і білоруську

народну «Чаму ж мня ня пєць») проникли у підземний хід у «глибокій»

вуличці, що веде до Барталівського мосту і над якою, на узвишші, жили мої

родичі, яле далеко не пройшли, бо забракло повітря, а хідник був завширшки і

увиш на трьох коней! Словом, село стоїть на самій історії.

Слава якось згадував, як десь у шостому-сьомому класі написав першого

вірша: про Шевченка, і в клубі вперше прочитав зі сцени перед односельцями.

Ото й було його перше хрещення на письменника. Сам той вірш загубився, але

письменник і нині з веселістю згадує, як його представляли на клубних сценах

чи й не всього району – як учасника художньої самодіяльності: «А зараз учень

(такого-то) класу Коденської середньої школи прочитає свого власного вірша,

якого він сам написав» (саме так і не інакше).

Хіба що мав «клопоти» у стосунках з дівчатами, – бо що то шкільний

поет! – свята дитина у Кодні!

А згодом – публікації у районній газеті, де з’являлися його поезії, нариси,

невеличкі етюди, оповідання. Тоді ж і спізнав насолоду перших авторських

гонорарів. Відтоді – і його письменницький стаж.

28

Уже в поставі зрілого майстра у своїх «поліщуцьких» новелах особливо

полюбляв діалоги – справжні, сільські. У тих діалогах звучало і веселе, і сумне,

без чого життя людське не існує. Траплялися й казуси: якось юний поет мав

грати роль малого Тараса Шевченка у виставі, приніс із собою цинкове відро

(дерев’яного не знайшлося), яким треба було «носити воду дякові», але дяк,

сільський парубок Микола, не прийшов на виставу. Багато пізніше цей «сюжет»

Медвідь використав в одній зі своїх ранніх новел «Тут ходив Шевченко».

Тож не випадково професор Юрій Ковалів, побувавши на Житомирщині,

здивувався, вперше почувши, як розмовляють Славкові односельці. «Та це ж

герої з романів Медведя, і як точно, влучно мовлять вони».

На жаль, тодішня критика не сприймала поліської говірки у творах

письменника, його нищівно «бомбували», а то й узагалі подейкували – Медвідь

не уміє писати, тому вдається до «голих» діалогів.

А дехто з критиків усерйоз вважав, що він користується магнітофоном.

Та з часом прийшли нові поціновувачі Медведевого слова. І, як

з’ясувалося, його діалоги були незвичні – це окультурені, багатосмислові

художні осяяння, наче передані мовою односельців, за ними стоїть багато чого

такого, що до Медведя не побутувало в українській літературі. Отже, народ,

говорячи своєю мовою, виявився не таким вже й простим, як на перший погляд,

і мовить він хоч і «затемнено», про «ніщо», але за тими буденними балачками

вгадувалося щось трагічно-щемливе і – високе. Саме Медведю належить

унікальне відкриття в нашій літературі – мова, мовлення, промовляння і є

«наріжним каменем» українського буття. Навіть якщо це зойки, нарікання,

голосіння, уповання. Згодом цей «метод» він возведе до рівня справдешньої

філософії у своєму лавреатському романі «Кров по соломі».

Я не ставив завдання аналізувати творчість видатного письменника,

просто хотів коротко розповісти, з чого він починався.

29

Видання творів

В’ ячеслава Медведя

30

Окремі видання

1981

1. Розмова : оповідання. – Київ : Радян. письменник, 1981. – 180 с.

1984

2. Заманка : книжка прози. – Київ : Молодь, 1984. – 240 с.

1987

3. Таємне сватання : роман. – Київ : Дніпро, 1987. – 275 с.

1989

4. Збирачі каміння : роман. – Київ : Радян. письменник, 1989. – 260 с.

1999

5. Льох : Prosus rusticus. – Львів : Кальварія, 1999. – 178 с.

6. Pro domo sua : щоденники, есе. – Київ : Укр. письменник, 1999. –

223 с.– (Сучасна українська література).

2001

7. Кров по соломі : роман. – Львів : Кальварія, 2001. – 400 с.

2002

8. Happy nation, або Сповідування архітектури : поезії. – Київ :

Неопалима купина, 2002. – 48 с.

2005

9. Лови : вибр. твори. – Львів : Піраміда, 2005. – 212 с.

2006

10. Збирачі каміння : романи / [вступ. слово С. М. Квіта]. – Київ :

Україна, 2006. – 864 с. – (Бібліотека Шевченківського комітету).

2009

11. Без гніву і пристрасті : есеї, мемуари, щоденники. – Київ : Грані-Т,

2009. – 400 с.

12. Тоталітарні пси свободи : щоденники, есе, літ. мемуари. –

Кіровоград : Код, 2009. – 488 с.

31

Художні твори в збірниках

та періодичних виданнях 1968

13. І міст Браталівський… : [вірш] : до 200-річчя Коліївщини // Зоря

комунізму. – 1968. – 2 лип. – С. 1.

14. Мрія : [три поезії] // Радян. Житомирщина. – 1968.

15. Прощання : (етюд) // Зоря комунізму. – 1968. – 8 серп. – С. 3.

16. Сонце : (етюд) // Зоря комунізму. – 1968. – 14 верес. – С. 4.

1969

17. Криниця : (етюд) // Зоря комунізму. – 1969. – 26 лип.

1977

18. Вечірній духовий оркестр : оповідання // Ранок. – 1977. – № 9.

1978

19. Жили люди : спроба роману // Ранок. – 1978. – № 11.

1979

20. Дощ на околицях Єревана // Вітрила-79. – Київ, 1979. – С. 143–146.

21. Дядька везуть / передм. Є. Гуцала // Україна. – 1979. – № 38.

22. Такою тебе бачу… // Молодь Закарпаття. – 1979. – 6 січ.

23. Цього літа ; Варчина коса // Життя кличе : оповідання / В. Медвідь,

В. Положій, К. Пісоцький [та ін.] – Київ, 1979. – С. 6–28.

1980

24. До терапевта / передм. Є. Гуцала // Літ. Україна. – 1980. – 18 лип.

25. Тут ходив Шевченко // Прапор. – 1980. – № 7.

26. Тюменські ескізи // Ранок. – 1980. – № 2.

1981

27. Бокс за шкільної пори : оповідання // Ранок. – 1981. – № 1.

28. Іван Горобець : (уривок з роману) // Молода гвардія. – 1981. –

12 верес.

29. Ота Петрова тітка Паша ; Таємне сватання ; Сільські аборигени /

післяслово В. Яворівського // Вітчизна. – 1981. – № 4.

32

1982

30. Сварилася баба на дощик : оповідання // Ранок. – 1982. – № 2.

1983

31. Свято // Україна. – 1983. – № 27. – С. 10–11.

32. Свято // Оповідання’83. – Київ, 1983.

33. Шатківниця // Літ. Україна. – 1983. – 29 груд.

1984

34. Заманка // Ранок. – 1984. – № 1.

1987

35. До терапевта // Мир тобі, земле : збірник. – Київ, 1987. – С. 55–57.

36. Повсюдники // Літ. Україна. – 1987. – 1 жовт.

1988

37. Відвідини // Наука і культура. Україна. – 1988. – Вип. 22. –

С. 102–104.

1990

38. Варчина коса : оповідання // Перед останнім уроком : oповідання та

повісті про старшокл. : для ст. шк. віку / [упоряд. А. М. Скрипник ; худож.

О. В. Набока]. – Київ, 1990. – С. 19–26.

1992

39. Катерина : з «Книги Небуття» // Сіл. обрії. – 1992. – № 4. – С. 22–23.

40. Кров у мисці під ліжком // Слово. – 1992. – Ч. 15/16. – С. 3–4.

41. Спомини навиворіт // Світо-вид. – 1992. – № 1. – С. 7–10.

1994

42. Кров по соломі : (з «Книги Небуття») // Золоті ворота. – 1994. –

№ 1. – С. 22–30 ; № 6. – С. 15–18.

1995

43. Доба стилізації // Артанія. – 1995. – Кн. 1. – С. 53–60.

44. Із «Книги Мавра» // Сучасніть. – 1995. – № 2. – С. 111–123.

45. Село як метафора // Десять українських прозаїків / [упоряд., передм.,

бібліогр., літ. ред. В. Медвідя] – Київ, 1995. – С. 62–83. – (Бібліотечна

серія).

33

1996

46. Гнана людина : (із «Книги Мавра») // Форум : культурол.

квартальник. – 1996. – № 2. – С. 61–79.

1997

47. Кров по соломі : роман // Укр. проблеми. – 1997. – Ч. 2. – С. 18–58.

48. Реставрація церков // Світо-вид. – 1997. – № 3 (28). – С. 134–135.

49. Чотири інші новели // Сучасність. – 1997. – № 3. – С. 8–17.

1998

50. Кров по соломі : роман // Укр. проблеми. –1998. – Ч. 1. – С. 6–15 ;

Ч. 2. – С. 10–20.

51. Чуже місто : з книжки мемуарів «Життя і Правда» // Кур’єр

Кривбасу. – 1998. – № 104–109.

1999

52. Кров по соломі : з «Книги Небуття» // Косень, «94–98». – Житомир,

1999. – С. 91–97.

2002

53. Українські колядники // Літ. Україна. – 2002. – 24 січ.

2004

54. Кров по соломі : роман (уривок) // «Ї» : часопис. – 2004. – № 5. –

С. 119–130.

55. Світло й дощ // Літ. Україна. – 2004. – 9 верес. – С. 5.

2007

56. Палаючий вогонь : [оповідання] // Літ. Україна. – 2007. –

29 листоп. – С. 5.

2013

57. Траса : оповідання // Укр. літ. газ. – 2013. – 4 жовт. – С. 12.

2014

58. На горбах : оповідання // Сіл. вісті. – 2014. – 10 лип. – С. 4.

59. Траса ; Потьма ; На горбах : [оповідання] // Неопалима купина. –

2014. – Ч. 1/2. – С. 10–21.

34

60. Три оповідання [Траса ; Потьма ; На горбах] // Київ. – 2014. –

№ 9/10. – С. 117–126.

2015

61. Гонджа // Літ. Україна. – 2015. – 26 лют. – С. 9.

62. ZAR[R]A // Укр. літ. газ. – 2015. – 13 берез. – С. 12–13.

35

Публікації в антологіях, альманахах

1997

63. Книга небуття : [уривок з роману «Кров по соломі»] // Пси Святого

Юра. – Львів, 1997. – С. 142–175.

64. Льох : [роман] // Вечеря на дванадцять персон. Житомирська прозова

школа / [упоряд. В. Даниленка]. – Київ, 1997. – С. 117–144.

65. Спомини навиворіт // Квіти в темній кімнаті : сучас. укр. новелістика

за останні п’ятнадцять років / [упоряд. В. Даниленка]. – Київ, 1997. –

С. 245–249.

2002

66. Льох ; Галерник і наглядач ; Мій маленький Париж // Приватна

колекція : вибр. укр. проза та есеїстика кінця ХХ ст. / [упоряд., вступ.

слово, бібліогр. відом. та прим. В. Габора]. – Львів, 2002. – С. 316–335.

2005

67. Галерник і наглядач : [есе] // Українська література сьогодні / авт.

проекту та упоряд. В’ячеслав Медвідь. – Київ, 2005. – С. 81–89.

68. Доба стилізації : [з «Книги Мавра»] // Кораловий жмуток казусів від

вельми цікавих людей / упоряд. Ю. Кох. – Львів, 2005. – С. 129–139.

36

Переклади іноземними мовами

1988

69. Ako to nаzvat’ // Živé sny : zbornik ukrajinských poviedok. – Bratislava,

1988. – С. 32–40.

70. Турауыш / Аударган Т. Нусіпбаев // Казіргі Украин энгімелері. –

Алматы, 1988. – С. 357–363.

1989

71. Награда : рассказ / [пер. с укр. И. Сергеевой] // Дружба народов. –

1989. – № 4. – С. 163–171.

1990

72. Тайное сватанье : рассказы / пер. с укр. И. Сергеевой. – Москва :

Совет. писатель, 1990. – 352 с.

1999

73. À la mémoire du navire «World Renaissance» / Traduit par Oles

Masliouk // Українське слово (La parole ukrainienne). – 1999. – Nr. 2863

(Automne). – С. 5.

37

Переклади з іноземних мов

1983

74. Ауезов M. Сірий Лютий : [оповідання] : [пер. з казах.] // Казахське

радянське оповідання. – Київ, 1983. – С. 5–25.

1985

75. Омуркулов K. Рік коня : [оповідання] : [пер. з киргиз.] // Киргизьке

радянське оповідання. – Київ, 1985. – С. 184–199.

76. Філімонов B. Чукоча : [повість] : пер. з рос. // Гроно : літ.-мистец.

зб. – Київ, 1985. – Вип. 1. – С. 55–80.

1989

77. Можаєв Б. Різьблені віконниці : [роман-хроніка] : пер. з рос. – Київ :

Дніпро, 1989. – 631 с.

38

Літературознавчі та літературно-філософські есе

1983

78. «… і наша «ахілесова п’ята» // Літ. Україна. – 1983. – 3 жовт.

1984

79. В чому ж новизна // Літ. Україна. – 1984. – 22 листоп.

1986

80. Парадокси на виріст // Літ. Україна. – 1986. – 30 жовт.

1988

81. Культура потребує захисту // Вітрила. – Київ, 1988. – С. 118–123.

1990

82. Відродження в слові // Світо-вид. –1990. – № 3. – С. 31.

83. Якої слави ми тобі бажаємо // Дзвін. – 1990. – № 11. – С. 142.

1991

84. Час, література, демони // Авжеж! – 1991. – № 9. – С. 11–12.

1992

85. 797 (Історія, текст, міф) ; 798 (Культура і смерть) ; 799 (У сенсі

небуття) // Слово. – 1992. – № 20/21.

86. Держава і жінка // Нескорена нація. – 1992. – Ч. 10 (14).

87. Князь роси // Сучасність. – 1992. – № 10. – С. 18–22.

88. Культура в собі : (до проблеми автобіогр. ризику) // Слово і час. –

1992. – № 7. – С. 42–50.

89. Культура і смерть // Золоті ворота. – 1992. – № 2.

90. Митець рокованої доби // Авжеж! – 1992. – № 6/8. – С. 18–22.

91. Митець рокованої доби // Світо-вид. – 1992. – Ч. 3. – С. 25–30.

92. «Трагедія нації в тому…» // Слово. – 1992. – Ч. 18 (63).

1993

93. Аки обри // Слово. – 1993. – № 6. – С. 111–122.

94. Аки обри // Український аналітичний клюб : вид. асоц. «Нова

література». – Київ, 1993. – С. 12–13.

95. Він написав «Марусю» // Основа. – 1993. – № 1. – С. 120–123.

39

96. Ерогенні зони українського елітаризму. Ст. 1 // Слово. – 1993. –

№ 11.

97. Ерогенні зони українського елітаризму. Ст. 2 // Слово. – 1993. –

№ 12.

98. ...Опісля злочину // Слово. – 1993. – № 8/9.

99. Родовід бунту // Основа. – 1993. – № 3. – С. 29–32.

100. «Я так ще не вертавсь...» // Слово. – 1993. – № 5.

1994

101. Аки обри. Добра приниження. Філософія страху, або Проклятий

народ // Укр. проблеми. – 1994. – № 3. – С. 25–33.

102. Держава і жінка // Золоті ворота. – 1994. – № 1 (7). – С. 116–123.

103. Домівка для диктатора // Київ. телеграф. – 1994. – № 2.

104. Меморандум Віктора Шакули // Київ. телеграф. – 1994. – № 2.

105. Меморандум Віктора Шакули // Укр. проблеми. – 1994. – № 3 (7).

106. Pro domo sua // Слово. – 1994. – № 3.

107. Pro domo sua // Укр. проблеми. – 1994. – № 2 (6). – С. 51–54.

1995


народ // Укр. проблеми. – 1995. – № 1. – С. 25–31.

109. Доба стилізації : роман // Артанія. – Київ, 1995. – Кн. 1. – С. 53–60.

110. Доба стилізації : з «Книги Мавра» // Сучасність. – 1995. – № 10. –

С. 156–161.

111. З іменням іншої самотності // Світо-вид. – 1995. – Ч. 3 (20). –

С. 51–60.

112. З іменням іншої самотності // Укр. проблеми. – 1995. – № 2. –

С. 98–103.

113. Із «Книги Мавра» // Сучасність. – 1995. – № 2. – С. 111–123.

114. Меморандум Віктора Шакули // Слово і час. – 1995. – № 3.

115. Україна безчасся // Укр. пробл. – 1995. – Ч. 3/4. – С. 87–90.

1996


40

нарід // Укр. проблеми. – 1996. – № 2. – С. 26–35.

117. Він дух плекав : Григору Тютюннику – 65 років // Шлях

перемоги. – 1996. – 19 груд.

118. Гнана людина : [уривок з есею] // Нова літ. газ. – 1996. – 1 берез. ;

Форум. – Тернопіль, 1996. – № 2.

119. Наш час у літературі – час великої самотності // Оригінал. –

[Балаклія], 1996. – № 1.

120. Передчування ненависти // Шлях перемоги. – 1996. – 7 листоп.

121. Horror vacui // Шлях перемоги. – 1996. – 21 листоп.

1997

122. Вік числа : [виступ на установ. зборах Асоц. укр. письменників] //

Укр. мова та літ. – 1997. – Ч. 12 (28).

123. Галерник і наглядач // Універсум. – 1997. – Ч. 1.

124. Львів літературний : [передмова] // Укр. мова та літ. – 1997. –

Ч. 24 (40).

125. Поєднав традиційну оповідь з модерном… : [про Валерія

Шевчука] // Літ. Україна. – 1997. – 30 січ.

126. Свобода невдоволення // Слово. – 1997. – Ч. 1 (93).

127. Шістдесятництво: міф і реальність // Art Line. – 1997. – № 5/6.

128. Шістдесятництво: міф і реальність // Кур’єр Кривбасу. – 1997. –

№ 79/80 (черв.). – С.131–140.

129. Шістдесятництво: міт і реальність // Укр. проблеми. – 1997. –

№ 1 (14). – С. 109–117.

1998

130. З вишневого саду Андрія Кондратюка // Літ. Україна. – 1998. –

1 жовт.

131. «Колоссальное, всеобъемлющее око Украины» : [160 лет со дня

рождения И. Нечуя-Левицкого] // Столич. новости. – 1998. – 25 нояб.

132. Мисленне місто : [романна модель] // Література Плюс. – 1998. –

Ч. 3.

41

133. Ребекка ; Хочучі всього ; Блаженні та іже // Шлях перемоги. –

1998. – 11 лют.

1999

134. Володар порожнечі : [письменницька рефлексія] // Політика і

культура. – 1999. – № 8. – С. 18.

135. Замах на Президента : [cвято міфології] // Укр. cлово. – 1999. –

4 листоп.

136. Ego sum rex romanus et supra grammaticos // Світо-вид. – 1999. –

№ 1 (34). – С. 121–137.

2000

137. Культура на зламі культур // Посвіт. – 2000. – Ч. 2. – С. 18–23.

138. Ми ще прийдемо по ваші душі : Орфеї і корифеї // Голос

України. – 2000. – 28 груд. – С. 6.

139. Мить і вічність Шевченкового заслання // Укр. проблеми. –

2000. – № 20. – С. 139–142.

2001

140. Філософія страху, або ж Проклятий народ : щоденник // Київ. –

2001. – № 9/10. – С. 53–69.

2002

141. Все же классик : Михаил Стельмах // Столич. новости. – 2002. –

28 мая–3 июня.

142. Найцікавіша книга ще не написана // Україна молода. – 2002. –

20 листоп.

2003

143. Тоталітарні пси свободи // Літ. Україна. – 2003. – 10 лип.

144. Упродовж опівнічних читань ; Письменник і герой ; Льох ;

Спітніння ; Згодом ; Юрби і маси // Книжковий клуб Плюс. – 2003. –

№ 3 (15).

2004

145. Мить і вічність Шевченкового заслання // Літ. Україна. – 2004. –

1 квіт.

42

2005

146. Технології і традиція // Гранословіє. – Київ, 2005. – № 1.

147. Тоталітарні пси свободи : із кн. літ. мемуарів // Січеслав. – 2005. –

№ 3/4. – С. 11–21.

2006

148. Тоталітарні пси свободи : із кн. літ. мемуарів // Артанія. – Київ,

2006. – Кн. 7. – С. 30–33.

2007

149. Упродовж опівнічних читань // Житомирський феномен : спец.

вип. часоп. «Світло спілкування» / гол. ред. і упоряд. Г. Цимбалюк. –

Житомир, 2007. – С. 141–154.

2009

150. Павло Загребельний: технологія поразки // Січеслав. – 2009. –

№ 3. – С. 25.

2011

151. Сто сюжетів для молодих українських письменників : (вибр.

розд. з кн.) // Укр. літ. газ. – 2011. – 20 трав. – С. 13.

43

Публіцистичні, мистецтвознавчі, критичні статті

1968

152. Життя в цвіту : (розповідь про комуніста) // Зоря комунізму. –

1968. – 8 черв. – С. 2.

153. «Коднянка» // Зоря комунізму. – 1968. – 9 квіт. – С. 3.

154. Мов парость виноградної лози… : [як ми говоримо] // Зоря

комунізму. – 1968. – 13 серп. – С. 4.

155. Проміння гордості // Зоря комунізму – 1968. – 18 лип. – С. 3.

1979

156. «Се бути мати градом…» // Україна. – 1979. – № 44.

1980

157. Ступи на мій поріг // Ранок. – 1980. – № 2.

1981

158. Дорога хай буде щасливою // Ранок. – 1981. – № 8.

1982

159. З погляду реальності // Ранок. – 1982. – № 8.

1988

160. Вишивання і сльози Стефанії Пелех // Вітчизна – 1988. – № 5.

161. Вишивання і сльози Стефанії Пелех // Хліба дух і міць металу :

збірник. – Київ, 1988. – С. 263–275.

1990

162. Фільм про голод… на народні кошти? // Літ. Україна. – 1990. –

18 січ.

1995

163. Хутір, культура, цивілізація: передумова міфа / В. Медвідь,

В. Цибулько // Артанія. – Київ, 1995. – Кн. 1. – С. 7–9.

1996

164. Упродовж золотого дощу // Час-Тайм. – 1996. – 21 черв.

44

1997

165. Ачині писанки // Перейма Ака : альбом. – Київ, 1997. – С. 16–17. –

Укр. та англ. мовами.

166. Вік числа : [виступ на установ. зборах Асоц. укр. письменників] //

Укр. мова та літ. – 1997. – Ч. 12 (18).

167. Коли вона співала, я плакав : [про худож. І. Лисенка] // Шлях

перемоги. – 1997. – 4–9 січ.

1998

168. «Дочитавши «Наймичку», я ридав» // День. – 1998. – 22 квіт.

169. «I cried after reading «The nired woman» // The Day. – 1998. –

№ 12.

170. By Freedom Condemned // The Day. – 1998. – № 15.

171. Temple of the Labyrinth // The Day. – 1998. – № 17.

1999

172. «В історії випадкових збігів не буває…» // Укр. слово. – 1999. –

30 груд.

2001

173. «Інших письменників у нас немає» // День. – 2001. – 19 жовт.

2002

174. «Жива політика майданів…» // Україна молода. – 2002. –

12 верес.

175. «Чутки про суцільне графоманство є перебільшенням» // Укр.

культура. – 2002. – № 2. – С. 7.

2003

176. Бунтівники порозумілися в Ялті : (літ. тусовка : Крим:

батьківщина чи територія?) // Вечір. Київ. – 2003. – 13 серп.

177. Виступ з нагоди вручення Національної премії України імені

Тараса Шевченка // Житичі. – 2003. – № 6.

178. «Гранослов» і зірки // Літ. Україна. – 2003. – 13 берез.

179. Жити за Биковим : (рівно місяць тому пішов з життя видат.

білорус. письменник) // Україна молода. – 2003. – 22 лип.

45

180. «Kyiv is a city…» // Welcome to Ukraine. – 2003. – Ч. 2 (25).

2004

181. «Паралельні акції» Наталії Околітенко // Лит. Крым. – 2004. –

16 апр.

2005

182. Виступ на панахиді по Василю Бикову // Быкау на Свабодзе /

Радыё Свабода / Радыё Свабодная Эуропа. – 2005. – С. 412–413. –

(Бібліотэка Свабоды).

183. Все попереду? : виступ на Пленумі СП Росії з нагоди 100-річня від

дня народж. Михайла Шолохова // Літ. Україна. – 2005. – 17 берез.

2006

184. Молода проза у гарті // Літ. Україна. – 2006. – 8 черв.

185. Передмова без передмови // Гранословіє : часопис Ін-ту молодого

письменника при Нац. Спілці письменників України. – 2006. – № 2.

186. Проза життя і проза як жанр // Літ. Україна. – 2006. – 26 жовт.

2012

187. Цитата дня // Сіл. вісті. – 2012. – 5 жовт. – С. 1.

2015

188. Слово про слово : [про Олександра Сопронюка] // Укр. літ. газ. –

2015. – 23 жовт. – С. 12.

46

Авторські колонки у періодичних виданнях

Газета «День»

(рубрика «З вершин і низин»)

1998

189. Храм лабіринту // 1998. – 1 лип.

190. Метафора тоталітаризму // 1998. – 8 лип.

191. Апофеоз героїзму // 1998. – 29 верес.

192. Прокляття свободою // 1998. – 13 жовт.

193. Недочуті історії // 1998. – 24 листоп.

194. Солонове божевілля // 1998. – 29 груд.

1999

195. Час професіоналів // 1999. – 17 лют.

196. Література без читачів // 1999. – 16 берез.

Газета «Українське слово»

(рубрика «Світло і тінь»)

1999

197. По роботах і днях // 1999. – 2 груд.

198. Словник слів // 1999. – 9 груд.

199. Третє втрапляння // 1999. – 16 груд.

200. Свобода сповідань // 1999. – 23 груд.

2000

201. Вивід прав // 2000. – 6 січня.

202. Доба зачарування // 2000. – 13 січ.

203. Очікуючи на Вашингтона // 2000. – 20 січ.

204. Присмерк ілюзій // 2000. – 27 січ.

205. Стеження за класиками // 2000. – 3 лют.

206. Чуже місто // 2000. – 10–16 лют.

207. Реставрація церков // 2000. – 17–23 лют.

47

208. Народ мій є // 2000. – 1 берез.

209. Мовою птахів і звірів // 2000. – 2–8 берез.

210. Вільні муляри літератури // 2000. – 9–15 берез.

211. Спокушання жанром // 2000. – 16–22 берез.

212. Українські вшивальники (І) // 2000. – 23–29 берез.

213. Українські вшивальники (ІІ) // 2000. – 30 берез.–5 квіт.

214. Українські вшивальники (ІІІ) // 2000. – 6–12 квіт.

215. Велич пригноблених націй // 2000. – 11–17 трав.

216. На святі останніх істин // 2000. – 15–21 черв.

Книжник-review

(«Абзац від Медведя»)

2000

217. Любий Леонардо (Юрій Покальчук) // 2000. – № 2 (2).

218. Наш Вольвач (Павло Вольвач) // 2000 – № 4 (4).

219. Ангели і радники (Володимир Цибулько) // 2000. – № 9 (9).

2001

220. Євген Володимирович (Євген Пашковський) // 2001. – № 3 (12).

221. Цей Андрій І. Кондратюк // 2001. – № 5 (14).

Газета «Без цензури»

222. Філософія і влада (Колонка одного автора) // 2004. – 17–23 верес.

Газета «Українська мова та література»

(«Літературні сторінки» В’ячеслава Медведя,

творчий проект Асоціації українських письменників)

1997

223. Москалець К. (Передмова В. Медведя), Гірник П. (Передмова

І. Іова), Мідянка П. (Передмова В. Герасим’юка) // 1997. – Ч. 17 (33).

224. Львів літературний : передмова (Неборак В., Габор В.,

Винничук Ю.) // 1997. – Ч. 24 (40).

48

225. Івано-Франківськ літературний: Петросаняк Г., Микицей М.,

Гуцуляк О., Козак Б., Агатурян Н., Короташ О., Єшкілєв В. // 1997. – Ч. 36

(52).

226. Ukraina irredenta. 13 ± 2 : бібліогр. покажч. / передм. С. Квіта

(Т. Возняк, Н. Зборовська, В. Неборак, Є. Пашковський, В. Цибулько та

ін.) // 1997. – Ч. 48 (64).

УНІАН суспільство

(огляди, коментарі, прогнози)

1995

227. Тодось Осьмачка. Божевільний чи геній? : есе // 1995. –

№ 39 (70). – С. 7–9.

228. Ми вступимо у світову літературу національними епічними

полотнами : есе // 1995. – № 42 (73). – С. 7–9.

229. Володимир Свідзинський: поет ХХІ століття : есе // 1995. –

№ 44 (75). – С. 7–9.

230. Чи розтопить льодок «недружності» оновлене товариство

«Україна» // 1995. – № 49 (80). – С. 11–12.

49

Передмови, рецензії

1978

231. Література. Діти. Час // Дніпро. – 1978. – № 1. – С. 23. – Рец. на

кн.: Література, діти, час, 1976 : зб. літ.-крит. ст. про дит. літ. – Київ :

Веселка, 1976. – 195 с.

1984

232. До батьківських порогів // Літ. Україна. – 1984. – Рец. на кн.: До

тебе, батьку… : повість-сповідь / В. Коваль // Вітчизна. – 1984. – № 7.

1995

233. Вікторія Івченко : [передмова] // Україна молода. – 1995. –

26 груд.

234. [Передмова] // Десять українських поетів. – Київ, 1995. – С. 3–4.

235. [Передмова] // Десять українських прозаїків. – Київ, 1995. – С. 3–6.

1997

236. «Гессе, Львів, Вергілій…» : [передмова] // Укр. мова та літ. –

1997. – Ч. 17 (33).

237. Люди зі страху // Укр. проблеми. – 1997. – № 1 (14). – С. 151–155. –

Рец. на кн.: Важке прозріння : [роман] / А. Кондратюк. – Київ : Радян.

письменник, 1994. – 375 с.

238. Передмова до роману «Кров по соломі» // Укр. проблеми. –

1997. – № 2. – С. 18–19.

239. Прологос-1 : [передмова до Антології сучасної прози] // Укр.

проблеми. – 1997. – № 1. – С. 104–105.

240. Прологос-2 : [передмова до Антології сучасної поезії] // Укр.

проблеми. – 1997. – № 1. – С. 105–106.

2000

241. Війна і тексти у творчості Юрія В. Покальчука : [передмова] //

Одісей, батько Ікара / Ю. Покальчук. – Львів, 2000.

242. На безпечній відстані : (про Є. Пашковського) // Укр. проблеми. –

2000. – № 20. – С. 10–12.

50

243. Tacita locatio; tacito consensu : [передмова] // Льох : Prosus

rusticus. – Львів, 2000. – С. 1–3.

2001

244. «Колодязько» та інші твори Олександра Кулеша : [передмова] //

Колодязько : оповідання / О. Кулеш. – Житомир, 2001.

245. Паралельні видива Василя Вовкуна : [післямова] // Фрески /

В. Вовкун. – Львів, 2001. – С. 130–133.

246. Передмова до щоденників «Філософія страху, або ж Проклятий

народ» // Київ. – 2001. – № 9/10. – С. 52.

2002

247. Передмова // Happy nation, або Сповідування архітектури. – Київ,

2002. – С. 4.

2003

248. Дванадцять бесід з Андрієм Кондратюком : [післямова] // Поклик

творчості : бесіди про літературу і життя / А. Кондратюк, Б. Боровець. –

Рівне, 2003.

249. Пізнаючи Концевича : [передмова] // Голубко моя сиза /

Є. Концевич. – Київ, 2003.

2005

250. Мала і велика енциклопедія гумору від Валентина Собчука :

[передмова] // І сміх, і гріх ; Біла гора : вибр. твори / В. Собчук. – Київ,

2005.

2006

251. «Чи ж справді історія нас научає чомусь...» : [текст на

обкладинці] // Тінь павука / В. Мазаний. – Рівне, 2006.

2007

252. Пісні 3іновія Перчука : [передмова] // Пісню співай, мій народ /

З. Перчук. – Житомир, 2007.

51

Інтерв’ю

1987

253. «Віч-на-віч з епохою» : [цитата і відповіді на анкету] // Віч-на-віч з

епохою : літ.-крит. нарис / В. Панченко. – Київ, 1987.

1992

254. Письменник за робочим столом : (відповіді на анкету) // Літ.

Україна. – 1992. – 5 берез.

1993

255. «Всесвіт самотності» / [підгот. О. Сопронюк] // Слово. – 1993. –

Ч. 7 (74).

256. «Збагнувши, що належите до великої культури, не захочете

дивувати світ «карнавалами» : [інтерв’ю] // Літ. Україна. – 1993. – 6 трав.

1994

257. «Куди втікати?» / підгот. М. Закусило // Золоті ворота. – 1994. –

Ч. 1 (7). – С. 28–40.

1995

258. «Ми вступимо у світову літературу національними епічними

полотнами» // Уряд. кур’єр. – 1995. – 17 січ.

259. «Найпростіше не говорити так, як воно є» / розмовляв

М. Бриних // Україна. – 1995. – № 9/10.

1996

260. «Літературний «джихад» гальмує літературний процес» //

Україна молода. – 1996. – 20 листоп.

261. «Ніякого духовного хліба ми для свого народу не ростимо» /

підгот. С. Божко // Робіт. газ. – 1996. – 29 лют.

1997

262. «Нам даровали свободу в виде беспредела» // Комсом. правда в

Украине. – 1997. – 14 нояб.

1998

52

263. Жіночі проблеми: «Що думають чоловіки-письменники про

фемінізм в Україні» // Україна молода. – 1998. – 9 лип.

1999

264. «Постмодернізм – це страх перед життям» / pозмову вела

І. Долженкова // Укр. cлово. – 1999. – 24 черв.

265. «Про феномен творчості» // Говорить радіо «Свобода». В ефірі –

«Каламар» : [інтерв'ю, есе, діалоги, розмови «за круглим столом»] / Надія

Степула . – Львів, 1999. – С. 217–222.

266. «Такої національної зради в літературі ще світ не знав» /

розмову вів В. Цибулько // Політика і культура. – 1999. – № 10.

267. «Україні бракує могутнього релігійного ордена, чогось на

зразок інквізиції» / підгот. М. Бриних // Кур’єр Кривбасу. – 1999. – № 111.

– С. 152–162.

2000

268. «В’ячеслав Медвідь і свобода невдоволення» : [бесіда з

письменником / записав М. Бриних] // Україна молода. – 2000. – 15 лют. –

С. 12.

269. «Гроші на бочку (пропонує українець Медвідь американцеві

Барці)» / підгот. О. Когут // Київ. відом. – 2000. – 25 лют.

270. «Створити книжку, яку не обов’язково було б читати» / підгот.

М. Бриних // Книжник-review. – 2000. – № 6.

2001

271. В’ячеслав Медвідь опрацьовує модель «гуманітарія-вбивці» /

підгот. А. Лучка // Книжк. огляд. – 2001. – № 9. – С. 64–71.

272. Село як метафора. Письменникові В’ячеславу Медвідю щойно

виповнилось 50 / підгот. В. Жежера // Столич. новости. – 2001. – 6–

12 марта. – С. 17.

2002

273. «Каждый пишет, как он дышит» / подгот. Е. Липинская // Власть

и политика. – 2002. – 22–28 февр.

53

274. «Мовою відлучених сутностей» / підгот. І. Островський // День. –

2002. – 13 верес.

2003

275. «Война на уровне полов – самая страшная» / подгот.

В. Говоров // Вечер. вести. – 2003. – 31 янв.

276. «Для мене незвичайно писати простими реченнями» / підгот.

І. Андрусяк // Книжк. клуб +. – 2003. – № 3. – С. 34–35.

277. «Збагнувши, що належите до великої культури, не захочете

дивувати світ «карнавалами» // Дзвін тиші / О. Логвиненко. – Київ,

2003. – С. 45–56.

278. «Література за будь-яких обставин залишається духовним

материком життя» / підгот. С. Гайдук // Книжк. огляд. – 2003. – № 6 (54).

279. «Сьогодні українську літературу знищує нестабільність» /

записала М. Закусило // Робітн. газ. – 2003. – 6 лют. – С. 5.


підгот. М. Закусило // Книжк. ярмарок. – 2003. – № 1.


підгот. М. Закусило // Україна і світ сьогодні. – 2003. – 15–21 берез.

282. «У пошуках вимірів українського часу» / підгот. С. Гайдук //

Житичі. – 2003. – № 17 (22).

283. «Українська людина для української літератури є все ще

нерозгаданим материком» / підгот. І. Андрусяк // Книжник-review. –

2003. – № 6.

284. «Цих грошей замало, щоб найняти найкращих дівчат…» /

підгот. Л. Олендій // Молода Галичина. – 2003. – 6 берез.

2004

285. «Хотілось би написати екзотичний текст» : [бесіда з

письменником / записала А. Богуславська] // Літ. Україна. – 2004. –

21 жовт. – С. 1, 4.

54

2005

286. «Передусім нам треба з’єднати Україну» : [розмова з

письменником / записав А. Лучка] // Демократ. Україна. – 2005. – 20 квіт. –

С. 10.

287. «Що нам, українцям, випало зробити…» / підгот. В. Югов //

Голос України. – 2005. – 12 берез.

2006

288. «Ми вже підійшли до тієї межі, за якою своєю душею як

власністю хтозна, чи будемо володіти» / підгот. Л. Гуренко // Укр. газ. –

2006. – 22 черв.

289. Слово до читача // Обласні організації Національної спілки

письменників України. – Київ, 2006. – С. 3–5.

2009

290. «Нарешті Медвідь допише свої романи» / підгот. С. Тараторіна //

Укр. літ. газ. – 2009. – 1 груд.

291. «Я не принадлежу к людям завистливым» / подгот. О. Унгурян //

Факты. – 2009. – 21 авг.

2011

292. «…А проза писалася впереваж в уяві» // Укр. літ. газ. – 2011. –

16 груд. – С. 15.

2015

293. «Усе відбулося в дитинстві. Решта життя – майже нецікаве

повторення» / [записали С. Демчук, С. Корженко] // Країна. – 2015. – № 38

(291). – С. 20–21.

55

Редакційна діяльність


56

Упорядкування

1995

294. Десять українських прозаїків : антол. сучас. прози ; Десять

українських поетів : антол. сучас. поезії / упорядкув., передм., бібліогр.,

літ. редагування В’ячеслава Медвідя. – Київ : Роккард. – 1995. – 255 с. –

(Бібліотечна серія).

2004

295. Андріяшик Р. В. Вибране : (романи). Люди зі страху ; Додому

нема вороття ; Полтава ; Сторонець ; Три хрести : (незавершений роман) /

упоряд. В. Медвідь ; передм. С. Квіта. – Київ : Укр. письменник, 2004. –

1077 с. – (Бібліотека Шевченківського комітету).

2005

296. Українська література сьогодні / авт. проекту та упоряд.

В. Медвідь. – Київ : Неопалима купина, 2005. – 236 с.

297. Українські письменники – світові / авт. проекту та упоряд.

В. Медвідь. – Київ : Неопалима купина, 2005. – 106 с.

2006

298. Обласні організації національної спілки письменників

України. – Київ : Укр. письменник, 2006. – 270 с.

57

Член редколегій

299. Артанія : мистецтво, культурологія, націологія, історія, критика,

публіцистика ; голов. ред. Алла Маричевська. – Київ, 1995– .

300. Київ : літ.-худож. і громад.-політ. журн. письменників України /

засновники: Київ. міська рада, Нац. спілка письменників України, ТОВ

«Журнал «Київ» ; голов. ред. Віктор Баранов. – Київ, 1983– .

301. Основа : літ.-мистец. часопис / заснований 1861 року за участю

Т. Шевченка ; голов. ред. Валерій Ілля. – Київ, 1993– .

302. Січеслав : літ.-мистец. та публіцист. часопис письменників

Січеславії / засновник Нац. спілка письменників України ; голов. ред. Леся

Степовичка. – Дніпропетровськ, 2004– .

303. Українська література сьогодні (Ukrainian literature today) :

вірші. – Київ : Журналіст України, 2002. – 224 с. – Укр., англ.

304. Українська література сьогодні (Ukrainian literature today) :

оповідання, есе, гуморески. – Київ : Журналіст України, 2002. – 192 с. –

Укр., англ.

305. Українська літературна газета : газ. Нац. спілки письменників

України / голов. ред. Михайло Сидоржевський. – Київ, 2009–

306. Українські проблеми : журн. України та діяспори / засновник

Зеновій Красівський ; голов. ред. Сергій Квіт. – Київ, 1991–

58

Література

про життя та творчість


59

1979

307. Тесленко О. Життя кличе // Дніпро. – 1979. – № 7.

308. У пошуках героя : круглий стіл «Молоді України» // Молодь

України. – 1979. – 20 берез.

1980

309. Дрозд В. Письменник і видавництво : [відкриті збори комуністів

Київ. орг. СПУ] // Літ. Україна. – 1980. – 8 січ.

310. Положій В. Майстерності високий ідеал // Радян.

літературознавство. – 1980. – № 10.

1981

311. Білоус П. Щира розмова // Радян. Житомирщина. – 1981. – 5 серп.

312. Гордасевич Г. Чого шукаємо в прозі? // Літ. Україна. – 1981. –

1 груд.

313. Гуцало Є. Передмова до… // Україна. – 1981. – № 38.

314. Цокота О. Легкість чи легкодумність // Вітчизна. – 1981. – №4.

315. Шевчук В. Шукати героя, шукати тему // Молодь України. –

1981. – 23 груд.

316. Яковенко Т. І просто розмовляти з читачем... // Молода гвардія. –

1981. – 1 верес.

1982

317. Ввійти, щоб залишитись // Літ. Україна. – 1982. – 16 груд.

318. Відповідальний час пошуку // Літ. Україна. – 1982. – 18 берез.

319. Добрянський В. Чутливою рукою // Вітчизна. – 1982. – № 6.

320. Жулинський М. Здобутки й надії – ілюзія чи реальність? // Літ.

Україна. – 1982. – 17 черв.

321. Климчук О. Зелена борода молодої прози // Літ. Україна. – 1982. –

25 берез.

322. Тростянецький А. Істина і компліменти // Літ. Україна. – 1982. –

13 трав.

323. Шкляр В. Перелицьовані письменники : (пародія на новели

В. Медвідя) // Ранок. – 1982. – № 6. – С. 20.

60

324. Шкляр В. В. Розмова // Дніпро. – 1982. – № 6. – С. 143–144. – Рец.

на кн.: Розмова / В. Медвідь. – Київ : Радян. письменник, 1981. – 181 с.

325. Штонь Г. Почнемо від порога // Літ. Україна. – 1982. – 1 квіт.

1984

326. Сильченко В. Не сплутати б павича із жар-птицею... // Літ.

Україна. – 1984. – 6 груд.

1985

327. Вірність життєвій правді, соціалістичним ідеалам : [з парт.

зборів Київ. орг. СПУ] // Літ. Україна. – 1985. – 17 січ.

328. Ковалів Ю. У пошуках себе // Літ. Україна. – 1985. – 1 серп.

329. Кореневич Л. Куди веде місток з дитинства // Вітчизна. – 1985. –

№ 12.

330. Михайлин І. Вартість експерименту // Прапор. – 1985. – № 7.

331. Стрельбицький М. Клопоти з королівськими шатами // Літ.

Україна. – 1985. – 10 січ.

332. Черняхівський М. Які вони, творчі можливості? // Літ.

Україна. – 1985. – 28 листоп.

333. Шпиталь А. У пошуках свого стилю // Молода гвардія. – 1985. –

10 верес.

1990

334. Кравченко А. Молода українська проза. – Київ, Знання, 1990.

335. Михайлин І. Порятунок од самотності? // Літ. Україна. – 1990. –

27 груд.

1993

336. Гудзь Ю. Доповнення до статутів мовчання (Спроба

переосмислення деяких міфів) // Український аналітичний клюб. – Київ,

1993.

337. Сулима М. Дафніс у кухвайці // Post-Поступ. – 1993. – 22–28 черв.

338. Таран Л. Психологічний розмовник // Літ. Україна. – 1993. –

29 лип.

61

1994

339. Українська культура: рік 1994 // Вечір. Київ. – 1994. – 31 груд.

340. Waves of the black sea a meeting of three seas // Participants. –

1994. – 14–23 november – C.113.

1995

341. Божко С. Антологія сучасної прози і поезії: двадцять із

кількасот // Робітн. газ. – 1995. – 7 груд.

342. Груша Х. Прозаїки й поети укладені валетом // Голос України. –

1995. – 18 листоп.

343. Гудзь Ю. Наприпочатку ста літ самотності // Світо-вид. – 1995. –

Ч. 3.

344. Квіт С. Світлі води В’ячеслава Медвідя // Укр. проблеми. –

1995. – № 3/4.

345. Лонкевич І. Неборакових гостей чимраз більшає // Просвіта. –

1995. – 11 листоп.

346. Медвідь В’ячеслав Григорович // Українська літературна

енциклопедія. – Київ, 1995. – Т. 3. – С. 328.

1996

347. Зборовська Н. Завершення епохи, або Українська літературна

ситуація кінця 1980–90 рр. // Кур’єр Кривбасу. – 1996. – Ч. 61/64 (верес.–

жовт.). – С. 76–83.

348. Квіт С. Антологія сучасної української літератури // Слово і

час. – 1996. – № 3. – С. 35. – Рец. на кн.: Десять українських прозаїків :

антологія сучасної прози ; Десять українських поетів : антологія сучасної

поезії. – Київ : Роккард, 1995.

349. Квіт С. Світлі води В’ячеслава Медвідя // Свобода стилю : есеї та

статті / С. Квіт. – Київ, 1996.

350. Медвідь В’ячеслав Григорович // Письменники України :

довідник / упоряд. Д. Г. Давидюк, Л. Г. Кореневич, В. П. Павловська. –

Дніпрпетровськ, 1996. – С. 187.

62

351. Родик К. Криве ринкове дзеркало літпроцесу [книжки

наступного тижня] // Телетиждень. – 1996. – 5 січ.

352. Родик К. Литпроцесс времен конца света // Зеркало недели. –

1996. – 13–19 апр.

353. Родик К. Польові дослідження на теренах самотності // Книжк.

тека. – 1996. – № 4.

1997

354. Даниленко В. Золота жила української прози // Вечеря на

дванадцять персон. Житомирська прозова школа / упоряд. В. Даниленко. –

Київ, 1997. – С. 4–10.

355. Даниленко В. Історія одного ісходу // Квіти в темній кімнаті :

сучас. укр. новелістика за останні п’ятнадцять років / упоряд.

В. Даниленко. – Київ, 1997. – С. 5–13.

356. Доба антологій // Укр. проблеми. – 1997. – № 1. – С. 101–103.

357. Долженкова І. Окупація поезією : [Одеса, літ.-мистец. фестиваль

«Південний хрест»] // День. – 1997. – 28 жовт.

358. Долженкова І. Розмова з псячого приводу // День. – 1997. –

3 жовт.

359. Квіт С. Шлях до Кодні // Укр. проблеми. – 1997. – № 2. – С. 5–18.

360. Кондратюк А. Етюди з життя сучасного українського

літератора // Укр. проблеми. – 1997. – № 1. – С. 18–49. – Про В. Медведя:

с. 21.

361. Медвідь В’ячеслав Григорович // Хто є хто в Україні / уклад.:

Г. Андрущак, С. Білокінь, О. Гриценко [та ін.]. – Київ, 1997. – С. 320.

362. Панчишин А. Шестидесятники: воспоминание о будущем? //

День. – 1997. – 1 марта.

363. Різниченко О. Дорога додому : (Стильовий фокус української

літератури 80–90-х рр. На матеріялі Антології «Десять українських

прозаїків») // Укр. проблеми. – 1997. – № 1. – С. 107–108.

63

364. Тубальцева Н. Дух під напругою : кілька… інших вражень від

творів В’ячеслава Медведя // Кур’єр Кривбасу. – 1997. – № 85/86

(вересень). – С. 155–157.

365. Тугаринов А. Прикованные к галере времени // Киев.

ведомости. – 1997. – 11 марта.

366. Харчук Р. «Мінімалісти» та їхнє бачення світу : (про антологію

сучасної прози «Десять українських прозаїків) // Art Line. – 1997. – № 2. –

С. 34–35.

367. Шістдесятництво як міф чи профілі на тлі покоління? // Літ.

Україна. – 1997. – 10 квіт.

1998

368. Москалець К. Запитання без відповідей? // Критика. – 1998. –

черв.

1999

369. Баран Є. Літературна ситуація 1999-го: час єзуїтів // Кур’єр

Кривбасу. – 1999. – № 111 (берез). – С. 3–5.

370. Баран Є. Обрії літературного 2000-го : дещо про неадекватність

оцінок і часову кон’юктуру // Кур’єр Кривбасу. – 1999. – № 118. –

С. 175–177.

371. Зборовська Н. Олесь Ульяненко – поет і містик // Кур’єр

Кривбасу. – 1999. – № 110. – С. 161–171.

372. Квіт С. Синтетичний характер української прози // Основи

герменевтики : текст лекцій / С. Квіт. – Київ, 1999. – С. 92–102.

373. Квіт С. У межах, поза межами й на межі // Слово і час. – 1999. –

№ 3. – С. 62–64.

374. Охота І. Постмодернізм: з чого він народився і в що

виродився // Укр. проблеми. – 1999. – № 1/2.

375. Сверстюк Є. Людина приходить опановувати простір : [на

запитання відповідає письменник Євген Сверстюк / розмову провели і

записали Р. Лиша, Ю. Вівташ] // Кур’єр Кривбасу. – 1999. – № 110. –

С. 3–10.

64

2000

376. Богата Л. Сам собі Мавр // Книжник-review. – 2000. – № 3.

377. Божко С. Рукописи не горять, але й не видаються // Робітн. газ. –

2000. – 11 лют.

378. Бриних М. Льох для сільських аристократів // Книжник-review. –

2000. – № 3.

379. Задворнов В. Доля письменника – доля його народу? //

Магістраль. – 2000. – 15 лют.

380. Квіт С. Не література втратила читача, а читач – літературу //

Голос Україн. – 2000. – 21 січ. – С. 14.

381. Микитенко О. Таїна буття за В’ячеславом Медведем //

Столиця. – 2000. – 29 січ.

382. Морозовський Р. Ми – в минулому, теперішньому,

майбутньому // Молодь України. – 2000. – 10 лют.

383. Пашковський Є. Вертаємо в добу літописів // Голос України. –

2000. – 23 листоп. – С. 3.

384. Петренко В. Світи В’ячеслава Медведя // Уряд. кур’єр. – 2000. –

15 лют.

2001

385. Бондар-Терещенко І. Впроти ночі до вітру : [про жанровий

диморфізм В. Медведя] // Кур’єр Кривбасу. – 2001. – № 136 (берез.). –

С. 172–175.

386. Бриних М. Льох для сільських аристократів // Український

бестселер. Книжка року’2000 / упоряд. К. Родик. – Львів, 2001. – С. 45–48.

387. Бриних М. Медвідь – forever і назавжди // Україна молода. –

2001. – 23 лют.

388. Груша Х. Дуже старий Медвідь : [до 50-річчя від дня народж.

письменника] // Голос України. – 2001. – 23 лют.

389. Загребельный П. В первых четырех классах… : [интервью / вела

беседу Т. Нетудыхата] // Факты. – 2001. – 3 март. – С. 4.

65

390. Загребельний П. Я за літературу, яку читають : [інтерв’ю] //

Робоча газ. – 2001. – 9 листоп. – С. 3.

391. Пашковський Є. Справжність письменника визначається по

тому, як переконливо він каже про старість, любов і дитинство //

Книжник-review. – 2001. – № 5.

2002

392. Андрусяк І. Кров по соломі лише стікає // Книжник-review. –

2002. – № 10 (43).

393. Бондаренко С. Эпосный Медвидь // Киев. ведомости – 2002. –

7 февр.

394. Дзюба С. Несподівані зустрічі продовжують життя : нотатки

про книжки, видані «Кальварією» // Книжник-review. – 2002. – № 2.

395. Дмитренко О. Самойленко Анатолій. Енергетика епічних

звучань // Демократ. Україна. – 2002. – 8 лют.

396. Закусило М. В’ячеслав Медвідь – літописець національного

буття // Робітн. газ. – 2002. – 7 лют. – С. 5.

397. Квіт С. В’ячеслав Медвідь та його роман «Кров по соломі» //

Літ. Україна. – 2002. – 24 січ.

398. Квит С. «Кров по соломі» Вячеслава Медвидя // Бизнес–Время. –

2002. – 31 янв.

399. Микитенко А. Скажем «нет» подвальному сексу! // Вечер.

вести. – 2002. – 15 февр.

400. Микитенко О. Добро врятує світ // Столиця. – 2002. – 25–31 січ.

401. Микитенко О. Мова як дійова особа // Вечір. Київ. – 2002. –

29 січ.

402. М-формула // Книжник-review. – 2002. – № 4 (37).

403. Осадчий В. Діставатися глибинних вод у криницях // Укр.

форум. – 2002. – 1–15 лют.

404. Терлецький В. Те, що не існує, але є насправді // Літ. Україна. –

2002. – 10 жовт.

66

2003

405. В інтересах літераторів // Слово Просвіти. – 2003. – 23–29 лип.

406. Во время вручения Национальной премии им. Т. Шевченко

прозаику Вячеславу Медвидю : [фото] // 2000. – 2003. – 28 марта. –

С. А3.

407. Гартували крила для польоту // Орієнтир 6+1. – 2003. – 1 трав.

408. Гурінова А. Проектів багато – ресурсів обмаль // Літ. Україна. –

2003. – 21 серп.

409. Микитенко О. На гребені Третьої Хвилі, або Таїна буття за

В’ячеславом Медведем : [про висунення роману «Кров по соломі» на

здобуття Шевченк. премії] // Столиця. – 2003. – 31 січ.–6 лют. – С. 22.

410. Наш земляк – лауреат Шевченківської премії // Житичі. – 2003. –

№ 6 (31).

411. Неборак В. Герметичний роман // МГ. Українська книгарня. –

2003. – 13 берез.

412. Поліщук О. Позиція персонажа в українській постмодерній

прозі // Слово і час. – 2003. – № 2.

413. Семенюк М. Медвідь і хащі // Україна молода. – 2003. – 6 лют.

414. Спилка писателей Украины – вовсе не тоталитарная

организация // Сегодня. – 2003. – 22 июля.

415. Якубовська М. ...Сльозою покриє свій сміх : [про роман «Кров по

соломі»] // Літ. Україна. – 2003. – 11 груд.

416. Ярош Я. Спливає кров’ю історія України // Захід. кур’єр. –

2003. – 20 берез.

2004

417. «Пушкин всегда с нами, он – надежда и радость наших

народов» : [выступление В. Медвидя на празднике поэзии, посвящен. 205-

й годовщине А. С. Пушкина] // Крым. правда. – 2004. – 8 июня.

418. Тараторіна С. Філософія міфологічного мислення у прозі

В’ячеслава Медвідя // Університет : істор.-філос. журн. – 2004. – № 1. –

С. 67–73.

67

419. Яровий О. Очищення словом // Літ. Україна. – 2004. – 22 квіт.

2005

420. Бриних М. Льох для сільських аристократів // Українська

література сьогодні: есеїстика. – Київ, 2005. – С. 150–152.

421. В’ячеслав Медвідь : [фото] / світлина Дмитра Родика // Книжник-

review. – 2005. – № 2. – С. 13.

422. Гайовий Г. Голка в соломі чи синдром чорного квадрата? //

Сурми бурлеску під шатами сатиричної ліри : літ.-публіцист. розвідки. –

Київ, 2005. – С. 7–12.

423. Голобородько Я. Іпостасі слова // Літ. Україна. – 2005. – 22 груд.

424. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека : український

літературний постмодерн / Т. Гундорова. – Київ : Критика, 2005. – 263 с.

425. Захарченко Н. Сіно-солома : [роздуми автора про те, за що дали

Шевченк. премію В. Медвідю] // Київ. відом. – 2005. – 4–10 лют. – С. 21.

426. Якубовська М. Крик за непоратованих синів… : [літ. портрет

В. Медведя] // У дзеркалі слова : есеї про сучас. укр. літ. / упоряд.

М. Якубовська. – Львів, 2005. – С. 169–180.

2006

427. Андрусяк І. Медвідь як анафора // Книжник-review. – 2006. –

№ 123/124.

428. Андрусяк І. Медвідь як анафора // Нація і держава. – 2006. –

№ 25. – С. 7–8.

429. Голобородько Я. В’ячеслав Медвідь. Обсервація слова :

рефлексії над збіркою «Лови» // Кур’єр Кривбасу. – 2006. – № 7. –

С. 190–196.

430. Квіт С. Шлях до Кодні : [вступ. слово] // Збирачі каміння :

[романи] / В’ячеслав Медвідь. – Київ, 2006. – С. 5–19. – (Бібліотека

Шевченківського комітету).

431. Лєцкін М. З глибоких і чистих витоків / М. Лєцкін. – Житомир :

Едил, 2006. – 164 с.

68

432. Осипчук Н. Батіг і пряник для молодого письменника : [про

презентацію альм. сучас. укр. літ. «Нова проза»] // Демократ. Україна. –

2006. – 11 серп. – С. 9.

433. Сулима М. Дафніс у кухвайці // Книжиця у семи розділах : літ.-

крит. ст. й дослідж. – Київ, 2006.

434. Харченко А. Щоденник В’ячеслава Медведя в силовому полі

українського модернізму // Слово і час. – 2006. – № 7. – С. 44–49.

2007

435. Граб О. В. Творча манера письменника як інтелектуально-

моральна ознака художньої культури XXI століття / Граб О. В.,

Виткалов С. В. // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку :

зб. наук. пр. – Рівне, 2007. – Вип. 12. – С. 157–160.

436. Дем’янчук Б. «Медвежа» послуга для шевченківських

лауреатів : iдея письменника В. Медведя створити Акад. лауреатів Нац.

премії України ім. Тараса Шевченка почала втілюватися у життя в

Рівному // Україна молода. – 2007. – 22 трав. – С. 8.

437. Дроздовський Д. Плетіння словес у потоці свідомості :

дешифрування есеїстики В. Медведя // Кур’єр Кривбасу. – 2007. – № 1/2. –

С. 338–346.

438. Медвідь В’ячеслав Григорович // Хто є хто в Україні / уклад. та

ред. Ю. Марченко, О. Телемко. – Київ, 2007. – С. 618.

439. Медвідь В’ячеслав Григорович // Шевченківські лауреати, 1962–

2007 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. ст.

І. М. Дзюби, P. M. Лубківського. – 2-е вид., змін. і допов. – Київ, 2007.

440. Осипчук Н. Батіг і пряник для молодого письменника // Нова

проза : альманах. – Луцьк, 2007. – Т. 5. – С. 6–8.

2011

441. Баран Є. Дев’яності навиворіт : есе / Євген Баран. – Івано-

Франківськ : Вид. Супрун В. П., 2011. – 163 с. – Про В. Медвідя на с. 106,

111, 136.

69

442. В’ячеслав Медвідь: «Творчість – це стосунки з мисленим

буттям нації, а не з її соціумними буднями» : до 60-ліття письменника,

яке він відзначив нинішнього року // Укр. літ. газ. – 2011. – 20 трав. – С. 1,

12.

443. Клименко В. Мовчання Медвідя : письменник, який сьогодні

святкує 60-річчя, не зраджує своїм літературним принципам // Україна

молода. – 2011. – 23 лют. – С. 12.

444. Лєцкін М. Життя сконцентрована суть : (письменницька палітра

Житомирщини) / Михайло Лєцкін. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка,

2011. – 176 с.

445. Харчук Р. В’ячеслав Медвідь – «бібліотекар, який пише без

початку і кінця» // Сучасна українська проза : постмодерний період. –

Київ, 2011. – С. 75–80.

2012

446. Білоус П. Синдром Вєрки Сердючки у літературі // Укр. літ.

газ. – 2012. – 30 листоп. – С. 13.

447. Воля О. Щоденник : сорок років : 1969–2009. – Київ : Аконіт,

2012. – 1208 с. – Про В. Медведя: с. 573, 648, 664.

448. Іваничук Р. Словесна сваволя і суворість літературного

стилю // Літ. Україна. – 2012. – 27 груд. – С. 9.

449. Медвідь В’ячеслав Григорович // Сучасні письменники України :

біобібліогр. довід. / Нац. спілка письменників України ; упоряд. А. Гай. –

Біла Церква, 2012. – С. 286.

2013

450. Про автора // Самотній вовк : поезії / Олександр Сопронюк. – Київ,

2013. – С. 111–123. – (Літературна агенція «Банкова, 2»). – Про

В. Медведя: с. 119–120.

451. Сопронюк О. «Тебе ночував далекий поліський розбурханий

сад…» : [посвята В’яч. Медведеві] // Самотній вовк : поезії / Олександр

Сопронюк. – Київ, 2013. – С. 24. – (Літературна агенція «Банкова, 2»).

70

452. Якубовська М. С. Формування духовного порозуміння між

народами як основа комунікативної компетентності сучасних фахівців

технічного профілю // Вісник КНУКіМ. Серія «Соціальні комунікації» :

зб. наук. пр. – Київ, 2013. – Вип. 2. – С. 70–74.

2014

453. В’ячеслав Григорович Медвідь // Письменники Житомирщини /

авт.-упоряд. М. Пасічник. – Житомир, 2014. – Кн. 2. – С. 122–129.

454. Виноградова О. Професія «бібліотекар»: знакові постаті // Шк.

бібл.-інформ. центр. – 2014. – № 9. – С. 46–50.

455. Літературні читання під захистом Майдану // Укр. літ. газ. –

2014. – 27 лют. – С. 3.

456. Шевченка Тараса імені Національна премія України //

Літературні, літературно-мистецькі премії в Україні / Микола

Степаненко. – Полтава, 2014. – С. 419–441. – Про В. Медведя: с. 436.

2015

457. Баран Є. Іду на ви: Тарас Шевченко проти Національної премії

імені Тараса Шевченка // Укр. літ. газ. – 2015. – 20 листоп. – С. 2.

458. Дорошенко К. Дні Кобзаря у Шевченковому університеті // Літ.

Україна. – 2015. – 19 берез. – С. 3.

459. Лехцер В. Українська художня книга: досліджуємо думку

користувача // Бібл. планета. – 2015. – № 1. – С. 9–11.

460. Сліпушко О. Нова Шевченківська доктрина Шевченківського

університету // Укр. літ. газ. – 2015. – 11 верес. – С. 2.

71

Літературні дискусії

72

461. Гуцало Є. Між нами, кумирами… // Літ. Україна. – 1993. –

травень. – Полеміка з В. Медведем у зв’язку з висловленими критичними

зауваженнями на адресу романа Є. Гуцала «Імпровізація плоті».

462. Герасименко Н. За межами трьох крапок // Книжник-review. –

2001. – № 23. – С. 7. – Медвідь В. оскаржує оцінки творчості

Є. Пашковського, О. Ульяненка, В. Медведя, що їх дає у своїх критичних

публікаціях Н. Герасименко; у своїй відповіді Н. Герасименко обстоює

своє право на такі оцінки.

463. Медвідь В. Аристотелеві аналітики // Книжник-review. – 2001. –

№ 11/12. – С. 5–6.

464. Медвідь В. І… і // Книжник-review. – 2001. – № 13. – Дискусія

довкола мовлення та стилістики художніх творів В. Медведя.

465. Медвідь В. Проісхождєніє інородцев // Книжник-review. – 2001. –

№ 9/10. – С. 7–8.

466. Устюк М. Форма чи зміст – ось в чім питання // Книжник-

review. – 2001. – № 11. – С. 6.

73

Літературно-мистецькі проекти

74

Творчі вечори

Віктор Неборак запрошує на зустріч з письменником В’ячеславом Медведем.

Музей етнографії, Інститут народознавства НАН України, 27 жовтня 1995 р.

(Серія зустрічей «Третє тисячоліття»).

Літературний вечір з нагоди 50-річчя В. Медведя. Національна спілка

письменників України, лютий 2001 р. (Почесна грамота Кабміну України,

Вітальна грамота Прем’єр-міністра України В. Ющенка, Подяка Колегії

Міністерства культури і мистецтв України та Центрального комітету

Профспілки працівників культури, премія Асоціації «Нова література» –

«Український стиль», Почесна відзнака НСПУ, вітання Державного комітету

України у справах сім’ї та молоді).

Творчий вечір письменника, лауреата Національної премії України імені Тараса

Шевченка В’ячеслава Медведя. Житомирський академічний обласний театр

ляльок, 15 вересня 2005 р.

Творчий вечір з нагоди 60-річчя В. Медведя. Національний музей Тараса

Шевченка, 2 березня 2011 р.

Творчий вечір В’ячеслава Медведя. Національний музей літератури України, 25

лютого 2014 р. (Презентація книги «Тоталітарні пси свободи»).

75

Літературно-мистецькі свята

«В сім’ї вольній, новій». Міжнародне Шевченківське свято. Протягом 2002–

2006 рр. один з координаторів та учасників, секретар Ради, заступник Голови

НСПУ.

«Городецький автограф». Щорічне літературно-мистецьке свято в с. Городець

на Рівненщині. Засновники: НСПУ, Рівненська організація НСПУ;

координатори: В. Медвідь, В. Мазаний; протягом 2003–2008 рр.

«Літературно-мистецька вітальня». Поетичне свято у Прип’яті. Організатор і

ведучий В. Медвідь спільно з Міністерством культури і мистецтв України;

учасники: Герасим’юк В., Римарук І., Певний Б., Цвид А., Вовкун В. та ін.,

відбулося у червні 1996 р.

Літературно-мистецьке свято з нагоди 100-річчя від дня народження Тодося

Осьмачки. Спільно з Міністерством культури і мистецтв України; організатор,

автор сценарію; концертний зал «Золоті ворота».

«Дерманський світильник». Щорічне літературно-мистецьке свято у с. Дермань

на Рівненщині. Організатори: НСПУ, Рівненська організація НСПУ,

Дерманська селищна Рада; один з координаторів та учасників свята – як

секретар Ради, заступник Голови НСПУ.

«Русалка Дністровая». Літературно-мистецьке свято на Вінниччині, учасник,

червень 2012 р.

Шевченківське свято на Черкащині, учасник, травень 2014 р.

76

Літературні проекти

«Гранослов». Міжнародний літературний конкурс кращих творів молодих

українських літераторів, НСПУ спільно з Міністерством у справах сім’ї,

молоді та спорту; протягом 2002–2006 рр.; координатор, член журі конкурсу

як секретар Ради, заступник голови НСПУ.

Всеукраїнські щорічні наради молодих літераторів. НСПУ спільно з

Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту; організатор, керівник нарад

як секретар Ради, заступник Голови НСПУ; протягом 2002–2006 рр.

Тернопільський книжковий форум. НСПУ спільно з Тернопільською

організацією НСПУ, Тернопільською обласною та міською

держадміністраціями; відповідальний В. Барна; Президент форуму протягом

2003–2005 рр.

Академія лауреатів Національної премії України ім. Т. Шевченка.

Ініціатори: В. Медвідь, Рівненська облдержадміністрація (голова Віктор

Матчук), Рівненський міжнародний економіко-гуманітарний університет;

ухвалено Декларацію Першої Асамблеї лауреатів; обрано співголів

оргкомітету: В. Медвідь, С. Сапеляк; відбулася 14–18 травня 2007 р. у

м. Рівне.

77

Діячі культури, письменники,

літературознавці про


Микола Жулинський

Павло Загребельний

Олександр Климчук

Борис Харчук

Арон Тростянецький

Григір Тютюнник

Василь Добрянський

Василь Шкляр

Юрій Ковалів

Леонід Кореневич

Ігор Михайлин

Юрко Гудзь

Людмила Таран

Віктор Положій

Валерій Шевчук

Володимир Яворівський

Юрій Мушкетик

Євген Гуцало

Ярослав Голобородько

Олексій Микитенко

Євген Пашковський

Сергій Квіт

Михайло Бриних

Степан Процюк

Євген Баран

Ніла Зборовська

78

Микола Жулинський,

доктор філологічних наук, професор, академік НАН України

«Приглянемося до тієї ж «Варчиної коси» В. Медведя. Щоправда, Галина

Гордасевич у Варки чомусь зауважила коси, а не косу («чомусь забаглося

відрізати коси, хоча вона їх, мабуть, не відрізала»). Зверніть увагу на це далеко

не випадкове «мабуть», бо саме в цьому слові ховається поспішність

прочитання такого цікавого явища, яким є проза В. Медведя. Ні, не відрізала і

не відріже Варка косу, бо зустріла Василя, бо прокинулося в ній невимовне

дивне почуття, наповнило душу тривогою і нетерпінням, схвилювало і

ощасливило. Образ коси – це розгорнута метафора внутрішнього стану дівчини,

яка мовби навшпиньки зіп’ялася, щоб зазирнути за обрій незвіданого ще, але

очікуваного передчуття першого кохання. А жінка-рецензент дивується, що

«доля Варчиної коси вирішується не в її переживаннях, а в якійсь побічній

розмові матері з тіткою». Та не в побічній розмові, а в розмові про косу, про

символ дівочої вроди, дівочої честі, про образне вираження появи, визрівання

«дівчини на виданні». Згадаємо народний звичай «розплітання коси». Та що

казати! Невже автор обов’язково повинен усе виговорити, емоційно

«перевантажуючи» твір, екзальтовано, з перебільшеними дозами

сентиментальності переконувати нас, що Варка закохалася? Та вона ще й сама

цього до ладу не знає… В. Медвідь намагається обережно обійти традиційні

образно-стилістичні формули новелістичного характеротворення. Читаєш його

оповідання і – наче спотикаєшся, скільки він понаставляв уточнень, двокрапок,

дужок. Мовби змушує не поспішати, не захоплюватися сюжетом, не

сподіватися на появу метафоричних розлогостей, серед яких можна було б

заколисати нашу сентиментальну душу.

Це своєрідний «тихий бунт» проти нашої сентиментально-патетичної,

подеколи псевдофілософської величавості. В. Медвідь спробував ще

відвертіше, ніж Григір Тютюнник заземлити мовне самовираження героїв – і

дещо втратив, бо Тютюнник зупинився на тій єдино можливо «золотій

середині» правди характеротворення, на яку здатний великий талант».

79

Павло Загребельний,


«... потроху жую «Кров по соломі» Медвідя. Колись я десь сказав чи

написав про нього: «Бібліотекар, який пише без початку й кінця». Це тому, що

Медвідь справді закінчив бібліотечний факультет, як, скажімо, Валерій Шевчук

закінчив факультет архівний. Цілком закономірно, Медвідь відтоді не може

видобутися на волю з лабіринтів описаної аргентинцем Борхесом всесвітньої

бібліотеки, а Валерій Шевчук навіть якусь молоду житомирську міщаночку

ладен розглядати крізь призму тисячолітніх архівних писань. Та це так собі.

Що ж до моїх тодішніх слів про Медвідя, то воно таки правда й сьогодні.

Ось як пише пан В’ячеслав (не Молотов – Медвідь!):

«Та ще ж є дерево, калина, сосна, чи там дуб, і підказують, ще ж оно й

тополю не забудься, і невтаємничений дивом дивується, що це ж дерево, і щось

йому сниться таке, ну от як дерево, та й, і це може бути і доля, й історія, й що

хоч; але ж мудрому мало, що дерево, давай-но здогадуватися, що таке дерево,

бо це ж і не дерево, й він з радощів таких впізнання замареного гукне: та це ж

дерево».

Справді, якась словесна замареність, такий собі Семюель Беккет з його

Моллоєм (і Нобелівською премією!), але Медвідь «перепльовує» навіть

Беккета, бо не дає, як той у своїх писаннях, жодного передиху читачеві і

негайно після «дерева» запускає в нашу свідомість схожі пасажі про пісок, тоді

про смерть, тоді про наше воєнне і повоєнне, тоді... Звісно, Медвідь може

сказати, що то не він, а герой його книжки Юрко-філософ, але ніякого (живого)

Юрка тут немає, як взагалі немає так званих героїв у крові й плоті, а є тільки

їхні слова, написані В’ячеславом Медвідем, який панує й володарює на всіх 400

сторінках цієї майже божевільної книжки (без початку й кінця – як я вгадав 25

років тому!), заповнює всі сторінки безладною, майже неартикульованою

мовою (The Sound and the Fury Фолкнера), дратує нас, епатує, знущається й

насміхається над нами, жбурляє в наші насиджені кубла шпички, колючки,

їжаків і гадюччя, запалені головешки і новітні вибухові пристрої...

Хто це стерпить, хто простить, кому це може сподобатися?

80

А мені подобається, як сподобався своїми майже пекельними інвективами

Євген Пашковський. Бо, може, так і треба? Може, саме в ньому незвичному,

обурливому дикому мовленні наше спасіння від усіх отих «фентезі», які

запускають в душі нашого народу спритні ділки від літератури? Кров по соломі

на всі оті віртуальні світи з віртуальними персонажами і їхніми віртуальними

пристрастями!

Кров по соломі!

І яке щастя, що в жилах наших ще тече гаряча червона кров, а не

холодний колоїдний розчин.

Кров по соломі!»

Олександр Климчук,


«Торік у «Радянському письменнику» вийшла друком перша книжка

В’ячеслава Медведя «Розмова». От, здається, приклад, що засвідчує і живильну

дію чийогось впливу, і його обтяжливість… «Школа Тютюнника» дала

молодому письменникові вміння художньо осягати душу простої людини,

дивитись на неї крізь призму масштабності, вона навчила економії мовного

матеріалу, вона ж… тримає, мов пуповина. Ще не завжди Медведю щастить

«відв’язатися». Читайте: «Шпачисі оті вечорниці, коли Микола приходить з

кочегарки й починає згадувати війну («Слиш, Оксано, це як я ад’ютантом

був…») чимсь таки й любі». Добре, але… І Медвідь пручається, його зусилля

щирі і немарні: чи не найвиразніше заявляє про себе художницька своєрідність

цього письменника там, де характер виявляє себе через діалог. «Коник»

Медведя – діалог, а творити його ой як нелегко… Одне слово, «Розмова»

відбулась. Обнадійлива. Але й трохи монотонна – на суцільних дитячих

враженнях, на спогадах про вчорашніх дядьків і тіток».

81

Борис Харчук,


«Свою книжку «Розмова» В. Медвідь починає з найсвятішого. «Тут ходив

Шевченко» – називається перше в ній оповідання. Недидактично (хоч твір

пов’язаний з педагогікою, школою), самою логікою фабули і – що важливіше –

логікою характерів автор сповідує: зіграти чужу роль не можна, треба жити

лише за себе, бути собою. Пишучи здебільшого про село, молодий прозаїк

прагне показати його найістотніші, найважливіші «зрізи».

Арон Тростянецький,

доктор філологічних наук, письменник

«Своєю книжкою оповідань «Розмова» В’ячеслав Медвідь входить у

літературу рвучко, як і належить молодому письменникові, входить зі своєю

темою, своїми творчими настановами.

Проте, як на мене, дебют В. Медведя у «Вітчизні» (1981, № 4), де він

вмістив три новели «Ота Петрова тітка Параска», «Сільські аборигени»,

«Таємне сватання», справив краще враження, ніж трохи згодом прочитана

перша книжка «Розмова». Критика одразу відчула недоліки оповідань

В. Медведя. Володимир Яворівський у післяслові до новел дебютанта точно

підмітив і достоїнства прози В. Медведя, і ті небезпеки, які йому загрожують.

Він вказав на деяку одноманітність новел, а О. Климчук сказав приблизно те

саме – монотонність. Слова різні – зміст однаковий. Можна ще сказати –

обмеженість.

Питання це не таке просте. Навряд чи слід закидати молодому

письменникові тематичну вузькість. Кожен пише про те, що краще знає. Не в

тому, врешті, справа, що В’ячеслав Медвідь не виходить за межі сільського

побуту. Андрій Головко все життя писав про село. Та хіба ж хто закине

одноманітність чи монотонність авторові «Червоної хустини», «Бур’яну»,

«Матері» та «Артема Гармаша». І справа не тільки у висоті майстерності, а в

широті погляду – пишучи про своє маленьке село, бачити цілий світ».

82

Григір Тютюнник,


«Ну що ж, роман на тридцять сторінок… Може, Медвідь колись напише

роман на сто сторінок».

«Якийсь він мило-лукавий цей Медвідь… Згадаймо, який лукавий був

Гоголь…»

Василь Добрянський,


«Але повернімось до того, «як оповідає» молодий прозаїк. Його стильова

манера письма густо насичена елементами усної розмовної мови, вже сама

назва книжки – «Розмова» засвідчує авторське тяжіння до діалогічної оповіді.

Всі герої В. Медведя, як правило, балакучі, дотепні. Поліська співуча говірка,

свіже слово з невичерпної криниці народної мови, влучні прислів’я,

приповідки, метафори дасть змогу авторові художньо переконливо й точно

зобразити життя сучасних селян, показати розвиток і становлення характерів,

соціальний зміст образів. Цей літературний прийом нині, після творчого злету

В. Шукшина і Г. Тютюнника, став дуже поширеним, проте не всім, хто

використовує його, вдається досягти гармонії думки й слова. А відбувається це

лише тоді, як писав іспанський романіст Хуан Гойтисоло, коли «розповідний

прийом, якщо він добрий, тобто відповідає темі, перестає бути прийомом, щоб

перетворитись в оригінальне бачення людини і світу».

Василь Шкляр,


«Чим же привернув цю увагу В’ячеслав Медвідь? Темою? Неординарною

постановкою проблеми? Новизною форми, сюжету? Ні тим, ні іншим. І тема

така, що за неї бралися чи не всі письменники – підліток на порозі дорослого

життя, і проблем начебто особливих не видно, а сюжету як такого (розвитку

83

подій) взагалі немає. На перший погляд могло видатися (у всякому разі

шанувальникам чітких фабул), що оповідання закінчилося на тому, де тільки-но

мало починатися. Та попри відсутність усіх названих компонентів, було

головне – оповідання. Бо була в ньому чи не найголовніша художня якість

прози: стиль. Власний стиль, з якого і починається художник, недарма ж нині в

літературній критиці дедалі категоричніше звучить формулювання:

письменник – це стиль».

Юрій Ковалів,

доктор філологічних наук, професор, літературознавець

«Уповільнення сюжетної дії, здавалось би, легко пояснити зверненням

письменників до прийому оповіді від першої особи. Подібний принцип

застосовує, може, найплідніше серед молодих прозаїків В. Медвідь («Розмова»,

«Радянський письменник», 1981; «Заманка», «Молодь», 1984), при цьому

ідейно-естетична напруга його творів аж ніяк не зменшується. У пошуках своєї

життєвої позиції, у боротьбі проти інерції художнього мислення В. Медвідь

неухильно принциповий».

Леонід Кореневич,


«Уже по тій першій збірці відчувалося, що молодий автор замкнений у

собі, обмежений світом своїх шукань – родовищами слів, нуртуванням побуту.

Його герої постають переважно у власній життєвій клітині, без широкого

виходу на простір життя з його повсякденними турботами, що, звичайно ж, не

обмежується проблемами – ввійти до хати чи не ввійти. Герої ці, по суті, теж

споглядають самі себе, звідки й ледь простежувана проблематика розповідей…

…В. Медвідь бачить першооснову твору в мові, у правдивому, аж до

натуралістичної стихії, слові, слові такому, яке б знайшло відгук у душі читача.

Намагається через слово дати аналіз душі героя, якого вихоплює з вировиння

побуту, й історично-соціальний зріз часу, що відбився в цьому побуті…

84

…Мікроскопічний мовний аналіз героїв виявляє лише їхній внутрішній

побут, навіть не дотичний до зовнішніх явищ життя. Захоплений евритмією

говірки героїв, автор забув про поліфонію мови. Звідси й один стильово-мовний

потік, як тихий рівчачок, не зв’язаний з жодним іншим потічком. Звідси й

одноплощинність характерів, а відтак і «теоретична» установка автора,

висловлена ним в одній із статей: «Думка, зародившись, уже має в собі

бацили… інерції… З героєм має щось статися, а далі – тривале переродження

душі, ламання світогляду, навіть оновлення біологічного стану чи занепад

його».

А як же інакше?...

…Взяті ж лише в «мовній стихії», герої В. Медведя з’являються перед

читачем не в багатстві й складності індивідуального життя, а в розм’якшеному

й послабленому вигляді «самовираження», отож і не дістають повного

розвитку. Читач цінує сьогодні твори, думки яких рвуться на широкий простір

узагальнення, яким тісно у вишуканому слові, в майстерно відтвореному (аж до

натуралізму) епізоді – він хоче осмислити й оцінити значення цілого,

вирішального для доль народу і епохи. Підтвердження цього – широкий

резонанс останніх романів Ю. Бондарєва, Ч. Айтматова, О. Гончара.

Дві книжки В. Медвідя свідчать, що в молодого автора йде поки що

«нагромадження сил»: письменник продемонстрував неабияке вміння слухати й

стилізувати, не нав’язувати героям не властивих їхнім особистостям думок і

вчинків; уміє й освітити по-новому зужиті слова, зробити їх заманливими для

читача. Відчувається, В. Медвідь вірить у свої сили, і ця віра має навіювати

йому надію на успіх».

Ігор Михайлин,

доктор філологічних наук, професор,

академік АН вищої осіти України, письменник

«1987 року В’ячеслав Медвідь перевидав дві свої попередні збірки

оповідань «Розмову» (1981) та «Заманку» (1984) в одній книжці «Таємне

сватання», давши їй нове жанрове визначення: «Роман». Факт трохи дивний з

85

погляду канонічної жанрової поетики… Але то тільки з першого погляду.

Насправді ж у доробку В. Медведя відбилася світова тенденція розвитку

оповідання, що рано виявилося в Росії в «Записках мисливця» І. Тургенєва,

«Народних оповіданнях» Марка Вовчка, пізніше – в книжці Максима Горького

«По Русі»; позначені нею різні літератури світу, зокрема збірники «Дублінці»

Дж. Джойса, «Уайнсбург» Ш. Андерсона, «За нашого часу» Е. Хемінгуея,

«Зійди, Мойсею» В. Фолкнера.

…Досвід великих митців минулого є тим ключиком, який допомагає

відчинити двері в художній світ В. Медведя. Хай не все йому вдалося в перших

книжках, позначені вони були мовним буквалізмом у передачі місцевої говірки,

натуралізмом в описах побутових дрібниць, зайвою деталізацією оповіді,

перевитратами в передачі мовлення героїв. Але було й інше. В. Медвідь уводив

у літературу новий хронотип: Кодню часу занепаду українського села й

селянства. Так, це те саме добре відоме з історії село Кодня, де 1768 року

шляхта розправлялася з повстанцями Коліївщини; ту Коднянську розправу в

1937-му насмілився малювати Михайло Дерегус, навіюючи новітнім катам

українського народу непривабливі для них, але точні історичні аналогії. Це та

сама Кодня, може додати В. Медвідь, яка є його батьківщиною. Відображаючи

коденську дійсність, письменник утверджував її неповторність і цінність без

сентиментального розчулення і захоплення, прагнучи до суворої об’єктивності

й правди.

Новий роман В. Медведя «Збирачі каміння» багато чим споріднений з

попередніми його творами. Ми знову ніби потрапляємо в діалектологічну

експедицію в Кодню, опиняємось в мовній стихії колоритного оповідача, але

разом з тим здійснюємо подорож у часі й просторі, перед нами розгортається

історія великої селянської родини, яка з тугою й болем прощається зі своїм

сільським минулим.

…Він широко застосовує оповідне слово, розповідь «ізсередини»,

культивуючи неканонічність і навіть позалітературність свого доробку, адже

працює на матеріалі конструювання потоку свідомості, вільної асоціативності,

плину думки і спогадів, за якими в нас якось раніше й не визнавалися

86

літературні якості. Як художній прийом В. Медвідь використовує і

монотонність мовлення оповідача, передаючи в такий спосіб одноманітність

життя, позбавленого значних подій, яскравих вражень».

Юрко Гудзь,


«А тепер – ім’я автора: В’ячеслав Медвідь. І назва того, що прозвучало

тут – як на мене, саме та назва, котра означує найсуттєвіше в його прозі:

«Кров у мисці під ліжком», – назва, що підсвідомо уловлює щось дуже

істотне, щось потаємне в усій нашій сучасній літературі…

…Без повернення естетичних критеріїв у нашу літературу, без відмови

від заскорузлих ідеологічних схем ми ще довго не матимемо повнокровного

літературного життя. І ось тут, поруч з проблемою переоцінки, виринає ще

складніша проблема стилю, і я врешті-решт маю змогу повернутися до прози

В’ячеслава Медвідя. В останніх його текстах, опублікованих наприкінці

минулого року в газеті «Слово», журналах «Світовид» і «Авжеж!», невеликих

за розміром, але надзвичайно об’ємних, глибоких своїм осмисленням трагічної

онтології повсякденного існування, вражає саме той екзистенційний рівень не

тільки написання, але й проживання власного тексту, присутності в ньому

захованого болю за тим, що реальний простір його недавнього життя, його

дитинства і юності перетворюється на метафору неможливості в неможливому,

що все менше й менше в ньому залишається живих людей, котрі пам’ятають

його, автора, малим і несамотнім хлопчиком.

Не знаю, як стався цей прорив у В’ячеслава Медвідя – від його, як на мій

суб’єктивний погляд, невдалого роману «Збирачі каміння» (але з дуже гарною

авторською післямовою до тією книжки – «Село як метафора»), від накинутого

рецензентами, володарями «обволохатілих пупків й осклизлої плоті»,

обов’язкової соціальності і народності, обов’язкового сюжету з його зомбі-

рушіями – змертвілими раз і назавжди характерами, як вдалося йому так

стрімко вийти у вібраційний простір сучасної динамічної форми… Адже саме в

цьому він зміг висловитися так, як хотів того давно, зумів сказати щось із

87

найостанніших , найпотаємніших речей про себе та про свій час (адже Медвідь

– це людина, котра відає, знає, де захований мед – гіркий мед якоїсь невимовної

істини). З отих невеликих текстів, коротких філософських есеїв, зібраних в

єдиний енергетичний простір авторських буттєвих рефлексій, і міг би вийти

новий роман…».

Людмила Таран,

письменниця

«Ось В. Медвідь – чи не один із перших у нас (маю на увазі теперішні

часи) «виніс на поверхню» проблему дитячої сексуальності. Вона є, вона

існує».

Віктор Положій,


«Усього кілька оповідань видрукував поки що В’ячеслав Медвідь, але

вони одразу привернули увагу і читачів, і критиків. Знайомлячись із ними,

ловиш себе на думці, що молодий автор щасливо обминув так звану школу

літературного початківця, той підготовчий період, коли вчаться «писати».

Одразу впадає у вічі певна культура письма і в самому стилі, і в змалюванні

характерів і взаємин між героями. Складається враження, що В. Медвідь знає

геть усе про своїх персонажів, однак не домовляє до кінця, залишаючи читачеві

загадку, яка нібито і розв’язана, й нерозв’язана водночас. Головне ж те, що

прозаїк знайшов сферу своїх інтересів, свій світ, який, безумовно, буде

розширюватися, прагне виробити етичні й естетичні критерії для поцінування

цього світу».

Валерій Шевчук,


«В. Медвідь начебто маніфестує позицію «тихого письменника», і це,

здається, його усвідомлена позиція, йому вдається відтворити атмосферу

створеного ним світу (вона оригінальна й органічна), але вона не ховає тієї

88

притамованої, бурхливої енергії, яка прочувається в новелах В. Стефаника.

Коли новела В. Стефаника – стиснутий кулак, новела В. Медведя – виставлена

долоня».

Володимир Яворівський,


«На відміну від багатьох своїх ровесників В’ячеслав Медвідь не нагадує

такого собі «чемненького», з опущеним на носок черевика поглядом учня.

Якщо цей період у нього й був, то залишився десь у підготовчому, «перед-

публікаційному» етапі. На читацьку аудиторію він виходить уже автором,

сповненим молодого, жадібного азарту сотворити свій мистецький світ, бути

схожим лише на себе і по-синівському продовжити все те справжнє й

прекрасне, що дала читачеві українська література...

Довірливо прислухайтесь до прози В’ячеслава Медведя, до його м’якої й

тихої інтонації – і ви відчуєте, що він майже ніде не чинить насилля над

матеріалом, над характером свого героя, він завжди навдивовижу

ненав’язливий у своїх почуттях та в ставленні до ситуації, в якій виявляють

себе його персонажі...

Ми часто забуваємо, що найістинніша категорія мислення прозаїка,

спосіб виявлення його громадянського статусу не емоційна «підігрітість», не

агресивне моделювання драматичних ситуацій, прозаїк мусить мислити

х а р а к т е р о м...

В’ячеслав Медвідь іде саме цим шляхом, і всі його теперішні мистецькі

набутки переконують мене в тому, що яскравий початок творчого шляху – то не

одноденний спалах із «спортивного» азарту молодого прозаїка. То початок

самобутнього й серйозного письменника»

Юрій Мушкетик,


«Щоправда, пошуки бувають дещо однобічні, доводиться погодитися з

В’ячеславом Медведем, що нині, на жаль, «молоді не працюють в епічному

89

жанрі», що звужує рамки самої літератури. Іноді Медвідь трохи кпить з мене,

що я живу в очікуванні потрясіння на кшталт «Дервіша і смерті» Меші

Селімовича. Не заперечую. Чекаю й далі на таке потрясіння, про яке у світі

написали: «Цим романом маленька Боснія вийшла в авангард світових

літератур», і, зрозуміла річ, чекаю цього від когось із молодих».

Євген Гуцало,


«В’ячеслав Медвідь – із найсвіжішого призову в українській прозі.

Шістдесяті роки дали групу цікавих імен, так само й сімдесяті роки мають свою

«хвилю». Автор оповідання «До терапевта», що нині друкується в

«Літературній Україні», сподіваюсь, ввійде до числа прозаїків, чиї обдарування

розквітнуть уже в роки вісімдесяті. Цю певність вселяє те, що досі написано

молодим літератором, а мені довелось прочитати чимало його творів.

Уже можна казати про значну художницьку вправність письменника,

хоча, як відомо, немає меж удосконаленню майстерності. Уже можна казати

про узвичаєне, улюблене коло тем і людських характерів, хоча, безумовно, з

часом коло тем має урізноманітнюватись, а людські характери виявляти більші

свої психологічні ресурси. Уже можна казати про зацікавленість морально-

етичними проблемами сьогодення, хоча, звісно, в майбутньому проблемні обрії

повинні поширюватися, вмістити в собі значніший життєвий матеріал.

Добре, що В’ячеслав Медвідь намагається писати дійсність такою, яку

бачить насправді. Манера його розповіді природна, позбавлена метафоричного

буйства. Проза в міру лірична. Хочеться побажати йому щоденного

невдоволення собою, постійного прагнення взяти від свого таланту якомога

більш, а відтак – віддати поцінувачам прози, що заждались на прихід

принципово нових літературних обдарувань».

«Сюжети його творів – прості й, здавалося б, не вельми виграшні, та

добре прикметні тим, що вихоплені зі стихії буття. Очевидно, треба мати

90

вроджений мистецький хист, щоб уміти буденну плинність дійсності відчувати

як явище художнє, як предмет для зображення. Це моє спостереження над

творчістю В. Медведя підтверджують як оповідання «Дядька везуть», так і ті

кілька творів, котрі він уже встиг опублікувати в періодиці.

Конденсованість дії, тонкий психологічний малюнок теж характерні для

молодого автора. Відчувається й значна його людинознавча культура, без якої

не обійтись у жодному жанрі мистецтва. Він розуміє природу та логіку подій і

вчинків, дошукується глибинних таємниць народних характерів. А коли

зважити на те, що В’ячеслав Медвідь прагне прислухатись до органічного

звучання слова, свідомо цурається мовних штампів і зужитих стилістичних

шлакоблоків, то всі ці позитивні риси його індивідуальності обіцяють у

майбутньому обернутись на вагомі здобутки».

Ярослав Голобородько,


«В’ячеслав Медвідь виразний і самобутній багатьма своїми гранями,

проте насамперед тим, що репрезентує прошарок письменників, які найбільше

переймаються власними стосунками, взаєминами зі словом та породженими

цим словом образами-колізіями, образами-рефлексіями...

Він із неабиякою чутливістю сприймає категорію часу – передусім часу

внутрішнього, особистісного, мисленнєвого. Для нього хронос перш за все

виражається в інтонаційно-смисловій спрямованості слова, яке оприявнює та

втілює тони й відтінки духовного соціуму. В його часі найпомітнішою

величиною постає не подія чи низка подій, тим паче не Фабула, що є доволі

умовною – себто формальним приводом для вираження почуттів, спогадів,

медитацій, а відчуття у слові, сув’язі, зчепленні й суголоссі слів того, що

переживається, відрефлексовується, виношується духом і свідомістю. Його

хронотоп безпосередньо виростає зі слів-зарубок, слів-позначок, слів-знаків, що

мандрують-блукають лабіринтами пам’яті, вражень, асоціацій, досвіду. Його

часопростір настільки щільно, нероз’ємно злитий зі словом, що утворює й

межує з категоріями «словочасу» й «словопростору»...

91

Окрім площин й аспектів аксіологічного виміру, В’ячеслав Медвідь

порається і довкола проблем локального гатунку. Своїм словом він знімає

кордони між стилізацією та естетичною грою, класичною прозою та

есеїстикою, між автором та його персонажами. Він культивує розповідну

манеру художнього мовлення, переводячи її у формат монологу, зверненого або

до ситуативного, або до уявного, або до можливого співрозмовника, і тому його

монологи відчутно помічені діалогічними прикметами...

Його слово, а якщо ширше, з акцентом на філософському сенсі цього

поняття, його словобуття – це майже жива субстанція, що належить до

паралельного (людського) одухотвореного світу. Воно неквапливе й

рефлексійне, в нього розмірена стильова хода, йому властивий розважливий і

водночас прискіпливо меткий погляд, за ним прихована ємна й небагатослівна

думка. Навіть коли В’ячеслав Медвідь вдається до розгорнутих, а то й великих

реченнєвих конструкцій, що можуть розкинутись на кілька сторінок (хоча

загалом йому притаманний стислий тип речення), вони все одно не викликають

відчуття велемовності...

Проте безсумнівним залишається те, що В’ячеслав Медвідь – це

насамперед творець рельєфної, акцентовано соковитої прозопоетичної мови, у

якій відсинтезовані два основні культурні й духовні полюси – народної говірки

та елітарного стилю, втілені у живому, колористичному слові й самобутніх

рефлексіях...

Його експериментальні екзерсиси не тільки не обмежуються пошуками

мовних ресурсів як форми ретрансляції вражень, чуттів і спостережень, а

торкаються, власне, філософських засад і скеровані на віднайдення єдиного –

єдино влучного, єдино вмотивованого, єдино достатнього, єдино вимовного

слова...

Мова, за концепцією письменника, – і конструент, і територія, і надмета

творчості. Мова, як вона йому мислиться, – це ніша сакральних пошуків, це

складний, напружений процес діалогу із власним єством і відбитим у ньому

світом, а творчість, творіння – це експеримент, що містить утілення

філософських складників, філософічного простору слова».

92

Олексій Микитенко,


«Можна було б утішено констатувати, що нарешті маємо справжній

національний постмодерновий твір. Однак задум автора не вичерпується такою

звабливою класифікацією. Українська література, принаймні її найкращі взірці,

завжди брала за живе своєю споконвічною заглибленістю в людську душу,

замисленістю над глобальними проблемами нашого існування. Тому недаремно

однією з провідних тем роману є думка про гріховність – людську і світову.

Варто зауважити, що українцям належить одне з чільних місць у цій постійній

дискусії, що має досить давнє коріння. Автор дає нам можливість розважливо

поміркувати, чи є українці такою самодостатньою часткою сучасної цивілізації,

на яку мають зважати, до голосу якої мають прислухатися. І читачу від цієї

болючої теми не втекти. Бо й самі герої роману «Кров по соломі» намагаються

визначити свої історичні проблеми, зокрема міру вини, аби зрештою

розібратися, чому так траплялося та й досі ведеться, що не вони самі, а за них

розв’язували їхні проблеми, облаштовували їхнє життя...

Водночас письменник застерігає, що безоглядна довірливість у сучасному

світі може обернутися для цілого народу ще однією поразкою, ще однією

національною катастрофою. Прозаїк не належить до тих, хто занадто

розчулюється. Він сповідує жорсткі християнські настанови давніх українських

мислителів, згідно з якими меч і хрест не чужі одне одному. Тому в підсумку

роман «Кров по соломі» є ідеологічним твором, де виважується кодекс

мислення та поведінки сучасного громадянина України, якої б віри не

тримався, якої б національності не був».

Євген Пашковський,


«Медведеві не пробачають не так «патріархальності,

антицивілізаційності, традиційного чоловікоцентризму», як його впертого

обстоювання свого права промовляти від сільської частини світу. А в

підцивілізованих світах селян давно недолюблюють. Медвідь обстоює своє

93

право зріло й мужньо – казати складними реченнями, незвично ускладненою

мовою про таку непросту очевидність, про такий найочевидніший геноцид, як

посвітнє знищення цивілізацією селянства (не тільки тутай, а скрізь, але

справжній письменник послуговується найдорожчим, найближчим)...

Медвідь зростав не в степах, де на навчання до міста їде бідовий

Єгорушка А. Чехова, де йдуть на нічний вогонь далеко в полі підлітки Гр.

Тютюнника, але в тому столітті вже і його хлопчаки із старечим розумом, люди

з Полісся десь ідуть, десь щезають в німому розпачі й замилуванні світом – вже

і це класика; так вже ніхто не напише. Справжність письменника визначається

по тому, як переконливо він каже про старість, любов і дитинство. Решту

наторочить і блазень».

Сергій Квіт,


«Наприкінці століття В. Медвідь завершує коло «сум’яття часу»,

втіленого в «ізм-ах» і «пост-ах». Він реабілітує українське народництво, яке

виявляється у гідних текстах, що не охоплюються т. зв. сучасними

методологіями та виступають уособленням універсальної істини, можливим

вмістом українського месіанізму наступного, XXI століття. Творчість цього

прозаїка, який промовляє «мовою одлучених сутностей», ще раз переконує нас

у дійсній наповненості слів і термінів. У нього ми бачимо живих людей з

живою мовою, яким не відомий зайвий домисел, що засмічує мову, а з нею і

національне думання».

Михайло Бриних,


«... В’ячеслав Медвідь – харизматична постать у сучасній літературі.

Навіть його мовчання часто потрактовується як промовляння беззаперечних

істин. Медведя залюбки зараховують до тих чи інших письменницьких

корпорацій, хоча це аж ніяк не впливає на його письменницьку самотність. Він

94

має унікальний у теперішньому часі талант епічного письменника, здатного

стравити і осмислити епоху, яка вже не потребує осмислення, а лише

заціпеніння...

Медвідь – романтичний конкістадор доби безвір’я і занедбаності гробів

господніх: немає за що воювати, нема причин жертвувати собою, нікого

рятувати. Що робити теперішньому письменнику?..

Він залишається письменником-мислителем, але не філософом, схильним

до затишку абстрактних ідей. Його геній ідеолога, духовного лідера досі

залишається неоціненим. Зрештою, на це нарікати – велика глупота, навіки

закарбована «на скрижалях часу».

Дуже рідко мені доводилося спілкуватися з митцями, які б

випромінювали світоглядну цілісність та переконаність у своїй правді. Які б

уміли з гідністю нести крізь життя свою місію, своє покликання – без сумніву,

без самоупослідження, без самовихваляння. У час, коли письменник є лише PR-

проектом, коли він воліє залишатися у масовій свідомості як імідж та тінь,

Медвідь викликає справжнє замилування: він «не робить себе», не витворює

міф про себе. Звідси всі балачки про його задавнену рустикальність,

укоріненість у перейдені й забуті традиції, звідси росте нерозуміння його

самопостави як майстра, що давно втратив зацікавленість «прогресивною»

українською прозою «розстріляного відродження», натомість як ретроград

апелює до Стефаника, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного».

Степан Процюк,


«Сучасна українська література є і пребуде… Це вона пише для нащадків

житіє поліського села, водячи рукою В’ячеслава Медведя…

«Прогресивні» ревнителі українського літературного поступу

звинувачують у патріархальності, рустикалії, реанімації селянського

менталітету і В’ячеслава Медведя – письменника, що монументальними

штрихами малює епос стражденного села. Хоч, як на мене, у щоденниках та

мемуаристиці Медведя є суперечливі, а часом і неприродні стилістичні

95

схрещення. Зрештою, від того його творчий набуток стає екзотичнішим, своїм

осердям залишаючись у трагічних глибинах і дисонансах національного

архетипу».

Євген Баран,

кандидат філологічних наук, письменник

«Хотілося б заперечити В’ячеславові Медведю його трагічний

категоризм, хоча він і б’є по найболючіших місцях: «(…) бо промовляння від

сонму давно збожеволених, як і від триваючих у безчассі безглуздих і

запланованих жертв є ще одне визнання знемічнілості, а що будь-яке ви –

сповідування цього закуйовдженого просторовиська і найвникливішою

здогадливістю прирікає на супокійливе визнання, що писемний чин, все

прагнучий бути мудрішим від життя, цього разу розсковзується ратицями на

слизькому, кров то чи слизисті сцяки, бо кожне писемне повчання,

мудрствування у монологах та ораціях, розпікання суспільних й етнічних

болячок починає сприйматися з затамованими криками ненависті, а сама особа

творящого й пишущого вимальовується як більш злочинна від будь-якого

серійного вбійника (…)». Але потрібно відзначити також, що В. Медвідь б’є у

першу чергу самого себе. Це прикро – знати своє слабке місце, раз по раз бити

у нього і знати, що вилікуватись годі. Це мужньо – тягнути воза, знаючи, що

тягар твій нікому, крім тебе самого, не потрібний. Це смішно – бо нагадує

скарги невдахи, що досягнув професійної майстерності у справі, що перебуває

на маргінесі суспільних зацікавлень. Це Дедалів лабіринт для жертв Мінотавра

без рятівної нитки Аріадни… Це перемога тих окремих приречених, які,

знаючи усе, не відмовляються від жодного свого кроку».

96

Ніла Зборовська,

доктор філологічних наук, літературознавець, письменниця

«Колоніальна Україна як «неповноцінний чоловік» або як традиційно

означена пасивна жіночність у жорстоко патріархальному світі приречена на

підкорення і мовчання. У своїй праці «Філософія страху, або ж Проклятий

народ» В. Медвідь українську онтологічну ситуацію визнає як ситуацію смерті.

Він дошукується в цьому смерте-існуванні містичної космічної доречності. Що

може бути прочитана і як торжество патріархального цивілізованого світу на

тлі загибелі фемінно-родового. Патріархальна традиціоналістськість

української свідомості або так званий народницький канон з його патріотичною

риторикою та етнографічно-сентиментальною ностальгією «програє» на тлі

західноєвропейських патріархальних дискурсів влади, оскільки скерована лише

на відновлення та збереження традиційного і позбавлена свободи нового світу».

97

З епістолярної спадщини

Микола Кравчук

Роман Андріяшик

Броніслав Грищук

98

Добридень, В’ячеславе!

Ось ми й зустрілися «по пошті», і я вже краще Вас уявляю. Тепер кортить

і по-справжньому зустрітися, поговорити – багато в чому, здається, маю

однодумця. Лише з одним поспішаю зараз, до зустрічі: оповідання, як би важко

вони не писалися, варто писати попри всякі романи (вибачайте, я не хочу

сказати чогось гіршого про Вашу нову роботу) – вони, оповідання, мусять

учити Вас (хоч я не поділяю тієї думки, що мала форма – це навчальний етап)

економії площі, чіткості структури твору – речей, зовсім не зайвих у теперішніх

романах. І тематику треба розширювати, сміливіше відкинувши назавжди

поняття «виробнича» тема (такої в справжній літературі не існує) –

літературний твір досліджує людську долю, характер у конкретних соціальних

умовах.

Добре, що вірите в «непереборну силу сільського здоров’я». Звідси й

Ваша закономірна закоханість у дідів і бабусь – носіїв сільської (й загальної)

праморалі, одначе, по-моєму, треба братися й за інші добре знані пласти

сільського життя. Успіхів Вам у пошуках.

Здоров’я, добра та любові в Новому році.

28.12.82 Микола Кравчук

99

Добридень, Славчику!

Лист твій застав мене самого за столом, – столом іменинника, – 9 травня.

Прийшло багато вітань і листів, але твій виявився верхнім, і мені од цього

приємніше стало за столом одинокого іменинника. Та перейдемо до Стефаника,

оскільки він хвилює нас обох.

Процес творчості. Для людей пересічних – це хвороба, хворобливий стан,

майже якась патологія. Тобто – незбагненне, отже, чимось порочне,

магнетизуюче інших – то й шкідливе для інших, як найприродніша жіноча

вагітність, як найприродніше збудження людини весною чи запахом хліба з

першожнива. А додай до цього тисячі містичних легенд про творців, про самого

господа-творця...

Містичних!? А вульгарно-цинічних! Гете прийнявся посади міністра, щоб

виглядати тверезою і сучасною для сучасників людиною. І був жорстоким

міністром, поодпихав від прожиткового джерела відомих поетів, артистів,

музичних в тому числі. Гюго воював і скидав з тронів королів Європи (не

тільки устражденної революціями Франції). І теж – щоб менше здаватися

романтиком революційної, бунтівно-творчої мрії, ніж тверезим сучасником.

Та прикладів таких від античних до наших годин немало. Щоправда,

поети завжди були поганими політиками, епіки завжди випереджали політику,

цей розряд людей усе-таки лишався чимсь фантазією в фантастичності.

Стефаник. Слава богу, що він писав по корчмах і будинках візничих з

натури, під закладеним кухлями столом. Знаєш чого він боявся? Бути дивним,

бути диваком. І не тільки в житті, бо батько його був не зовсім врівноваженою

психічно людиною, – а й у літературі, що була для цієї вразливої істоти

химерною, витонченою вигадкою, позбавленою звуків і кольорів, тіла і крові,

веселиць неба, пекла і раю, тобто всього справжнього й справдешнього.

Стефаник десятками років боявся свого ремесла й дармував, читаючи в

ставку часописи. В ставку! Він справді хотів подолати сільські передсуди,

мовляв, я ось лікуюсь від недуги мого батька – це найновітніший спосіб

лікування. Жарт? Але, здається, він звик до жарту і жарт став звичкою.

Зрештою, досить здоровою, на зло не-митому з хрещення селу.

100

Родимі сліди на психіці творців – дуже сумна історія. Почитай Моруа про

Байрона. А я з цим зіткнувся на Федьковичу ще куди спіткніше, бо хто такий

Федькович?! А десь визріває дорога до Франка. Нестримний характер,

нестримний сексуальний голод, невгамована жадоба до праці, до барви, до

молодості, до... первогріха і первозачаття.

Є здорові людські можливості вкладати все в здоровий регламент

творчого процесу, творчого життя. Тобі щось не пишеться. А попробуй

зрозуміти, чому. Мені не пишеться тільки тоді, коли переслідують жінки.., коли

гину з голоду, коли змушений утікати до коліна з блокнотиком, а в ньому не

розженешся, коли треба втиснути в одну фразу чийсь досвід цілого віку без

посилання в кінці сторінки... Тоді не пишеться. Стаєш в житті і тому, що

пишеш, лаконічнішим, ніж бій секундної стрілки. Тоді виникає щось таке, як у

Грицька в тих його нотатках. Все й нічого.

І гріш йому ціна, бо лишаєшся без гроша, всі тебе не розуміють, всі

утікають, як від не сучасного сучасника.

Я вмію втікати сам. Та лишень до історії. Але щось заговорило з

учорашнього дня, може, з-за стола іменинника.

Пиши. Кланяюся твоїй оселі і всім, хто в ній!

Роман Андріяшик

10 травня 1985 р.

Шишківці

Р.S. Шукай усе листування!

101

В’ячеславе, вітаю тебе з города Плоскирова-Проскурова-Хмельницького.

До сеї куцої записки спонукала мене твоя дивовижна проза, твої «Світло й

дощ», у яких кружеляє на кукурузнику, скаліченому та оббльованому, наша

незалежна Україна, також скалічена та оббльована. Принаймні саме так я

зрозумів цю прозу. Може, такий епізод (з літаком) відбувся у реальності

насправді (а ще ліпше – якщо його вигадав автор) – значення не має. Головне –

наслідок.

І правдивий, і якийсь міфологічний воднораз. Конкретний у часі і –

позачасовий. Страшний і кумедний. Але ж і поетичний, чорт забирай! Раз уже я

таляпаю цього листа (на машинці, бо маю жахливий почерк), то скажу про дві

дрібнички, які мені не сподобалися. Третій абзац ізверху:

«Петрику, розкажи своїм друзям по класу...» Якщо це каже мама (чи, може,

сестра старша), то хай ліпше скаже «соратникам», чи «школярам», чи «хлопцям

і дівчатам», але не «друзям по класу», бо воно (для мене, читача) аж якось

випирає, випадає з контексту всього твору, воно – якесь газетне, ненатуральне.

Це я кажу для того, щоби ти, віддаючи майбутню книжку у друк, виправив ці

слова (або послав мене подалі!).

Далі:

Десь там далі у тексті Петро угледів за вікном «дермантинову шапку».

Може, то з вини редакції газети, не знаю, але правильно – «дерматинову».

Ось такі дві дрібнички.

Листа я надсилаю на домашню, а не на спілчанську адресу, бо ще десь

загубиться у пошті. Моє послання не потребує відповіді, то просто імпульс,

миттєва реакція на прочитане.

Пересилаю вітання Осадчукові, Явору (колись, дуже давно, він

познайомив мене з тобою і ще з кимсь із киян, і ми, здається, випили тоді по

чарці, ти був тоді в плащі сталевого кольору, може, й навіть із погонами).

Тисну руку –

Бр. Грищук

13 вересня 2004 р.

102

Іменний покажчик

Агатурян Н. (225)

Андріяшик Р. В. 295, с. 102–103

Андрусяк І. 276, 283, 392, 427, 428

Анрущак Г. 361 (упоряд.)

Ауезов М. 74

Баран Є. 369, 370, 441, 457, с. 98

Баранов В. 300 (ред.)

Биков В. (179), (182)

Білокінь С. 361 (упоряд.)

Білоус П. 311, 446

Богата Л. 376

Богуславська А. 285

Божко С. 261, 341, 377

Бондар-Терещенко І. 385

Бондаренко С. 393

Боровець Б. (248)

Бриних М. 259, 267, 268, 270, 378, 386, 387, 420, с. 96–97

Винничук Ю. (224)

Виноградова О. 454

Виткалов С. В. 435

Вівташ Ю. 375

Вовкун В. (245)

Возняк Т. (226)

Вольвач П. (218)

Воля О. 447

Габор В. 66 (упоряд.), (224)

Гай А. 449 (упоряд.)

Гайдук С. 278, 282

Гайовий Г. 422

103

Герасименко Н. 462

Герасим’юк В. 223

Гірник П. (223)

Говоров В. 275

Голобородько Я. 423, 429, с. 93–94

Гордасевич Г. 312

Граб О. В. 435

Гриценко О. 361 (упоряд.)

Грищук Б. с. 104

Груша Х. 342, 388

Ґудзь Ю. 336, 343, с. 89–90

Гундорова Т. 424

Гуренко Л. 288

Гурінова А. 408

Гуцало Є. 21, 24, 313, 461, с. 92–93

Гуцуляк О. (225)

Давидюк Д. Г. 350 (упоряд.)

Даниленко В. 64–65 (упоряд.), 354, 355

Дем’янчук Б. 436

Демчук С. 293

Дзюба І. М. 439

Дзюба С. 394

Дмитренко О. 395

Добрянський В. 319, с. 85

Долженкова І. 264, 357, 358

Дорошенко К. 458

Дрозд В. 309

Дроздовський Д. 437

Єшкілєв В. (225)

Жежера В. 272

Жулинський М. 320, с. 81

104

Загребельний П. 389, 390, с. 82–83

Задворнов В. 379

Закусило М. 257, 279–281, 396

Захарченко Н. 425

Зборовська Н. (226), 347, 371, с. 99

Іваничук Р. 448

Івченко В. (233)

Ілля В. 295 (ред.)

Іов І. 223

Квіт С. М. 10, 226, 295, 306 (ред.), 344, 348, 349, 359, 372, 373, 390, 397,

398, 430, с. 96

Клименко В. 443

Климчук О. 321, с. 93

Ковалів Ю. 328, с. 86

Коваль В. (232)

Когут О. 269

Козак Б. (225)

Кондратюк А. І. (130), (221), (237), (248), 360

Концевич Є. (249)

Кореневич Л. Г. 329 (упоряд.), 350 (упоряд.), с. 86–87

Корженко С. 293

Короташ О. (225)

Кох Ю. 68 (упоряд.)

Кравченко А. 334

Кравчук М. с. 101

Красівський З. 306

Кулеш О. (244)

Кучма Л. 151

Лабінський М. Г. 439 (упоряд.)

Лехцер В. 459

Лєцкін М. 431, 444

105

Липинская Е. 273

Лисенко І. (167)

Лиша Р. 375

Логвиненко О. 277

Лонкевич І. 345

Лубківський Р. М. 439

Лучка А. 271, 286

Мазаний В. (251)

Маричевська А. 299 (ред.)

Марченко Ю. 438 (упоряд., ред.)

Микитенко О. 381, 399–401, 409, с. 95

Микицей М. (225)

Михайлин І. 335, с. 87–89

Мідянка П. (223)

Можаєв Б. 77

Морозовський Р. 382

Москалець К. (223), 368

Мушкетик Ю. с. 91–92

Набока О. В. 38 (худож.)

Неборак В. (224), (226), 411

Нетудыхата Т. 384

Нечуй-Левицкий И. (131)

Нусіпбаев А. Т. 70

Околітенко Н. (181)

Олендій Л. 284

Омуркулов K. 75

Осадчий В. 403,

Осипчук Н. 432, 440

Островський І. 274

Осьмачка Т. (227)

Охота І. 374

106

Павловська В. П. 350 (упоряд.)

Панчишин А. 362

Пасічник М. 453 (упоряд.)

Пашковський Є. В. (220), (226), (242), 383, 391, (462), с. 95–96

Пелех С. (160), (161)

Перейма А. (165)

Перчук З. (252)

Петренко В. 384

Петросаняк Г. (225)

Пісоцький К. 23

Покальчук Ю. (217), (241)

Поліщук О. 412

Положій В. 23, 310, с. 90

Процюк С. с. 97–98

Пушкин А. С. (417)

Різниченко О. 363

Родик К. 351–353

Самойленко А. (395)

Сверстюк Є. 375

Свідзинський В. (229)

Семенюк М. 408, 438, 413

Сергеева И. 71–72 (пер.)

Сліпушко О. 460

Сидоржевський М. 305 (ред.)

Сильченко В. 326

Скрипник А. М. 38 (упоряд.)

Собчук В. (250)

Сопронюк О. (188), 255, 450, 451

Стельмах М. (141)

Степаненко М. 456

Степовичка Л. 302 (ред.)

107

Степула Н. 265

Стрельбицький М. 331

Сулима М. 337, 433

Таран Л. 338, с. 90

Тараторіна С. 290, 418

Телемко О. 438 (упоряд., ред.)

Терлецький В. 404

Тесленко О. 307

Тростянецький А. 322, с. 84

Тубальцева Н. 364

Тугаринов А. 365

Тютюнник Г. (117), с. 85

Ульяненко О. (366), (462)

Унгурян О. 291

Устюк М. 466

Філімонов В. 76

Харченко А. 434

Харчук Б. с. 84

Харчук Р. 366, 445

Цибулько В. 163, (219), (226), 266

Цимбалюк Г. 149 (ред., упоряд.)

Цокота О. 314

Черняхівський М. 332

Шакула В. (104–105, 114)

Шевченко Т. Г. (25), (139), (145)

Шевчук В. (125), 315, с. 90–91

Шкляр В. 323, 324, с. 85–86

Шолохов М. (183)

Шпиталь А. 333

Штонь Г. 325

Югов В. 287

108

Яворівський В. 29, с. 91

Яковенко Т. 316

Якубовська М. С. 415, 426, 452

Яровий О. 419

Ярош Я. 416

109

Список періодичних видань

2000

35 чисел

Авжеж!

Art Line

Артанія

Без цензуры

Бібліотечна планета

Бизнес–Время

Вечерние вести

Вечірній Київ

Вітрила

Вітчизна

Власть и политика

Голос України

Гранословіє

Демократична Україна

День

Дніпро

Дружба народов

Житичі

Західний кур’єр

Зеркало недели

Золоті ворота

Зоря комунізму

«Ї»

Київ

Київські відомості

Київський телеграф

Книжкова тека

110

Книжковий клуб Плюс

Книжковий огляд

Книжник-review

Комсомольская правда в Украине

Країна

Критика

Крымская правда

Кур’єр Кривбасу

Література Плюс

Літературна Україна

Литературный Крым

Магістраль

Молода Галичина

Молода гвардія

Молодь Закарпаття

Молодь України

Нація і держава

Неопалима купина

Нова літературна газета

Оригінал

Основа

Політика і культура

Post–Поступ

Прапор

Просвіта

Радянська Житомирщина

Радянське літературознавство

Ранок

Робітнича газета

Світовид

Сегодня

111

Сільські вісті

Сільські обрії

Січеслав

Слово

Слово і час

Слово Просвіти

Столиця

Столичные новости

Сучасність

Телетиждень

Україна

Україна і світ сьогодні

Україна молода

Українська газета

Українська культура

Українська літературна газета

Українська мова та література

Українське слово

Українські проблеми

УНІАН суспільство

Університет

Універсум

Урядовий кур’єр

Факты и комментарии

Форум

Час–Тайм

Шлях перемоги

112

Життя в світлинах

113

Батьки письменника Ірина та Григорій з донькою Вірою

Славко-гармоніст з сестрами Леною, Вірою, Любою

114

Улюблені фото мами Ірини Гаврилівни

115

Читаючи журнал «Дніпро»: залізничні війська

Учасник художньої самодіяльності (видавництво «Дніпро»)

116

Стаючи на рушник: у день весілля

117

Працівник Київського бібколектора Київкниготоргу

З тестем Миколою і його братом Федором на скиртуванні соломи (Миколаївщина)

118

З художником Г. Міщенком у Боярському лісі

Творча тусовка (будинок творчості в Ірпені)

П. Шкляр, Г. Чубар, В. Медведєва, В. Шкляр

119

В мистецькому колі

Усміхнений Медвідь з О. Микитенком

120

З донькою Лесею та художницею О. Кравченко

В гостях у Євгена Концевича

121

Жартівливий етюд: з онукою Олесею

З онукою та дружиною на Солом’янці

122

М. Чубук, А. Потапова, А. Цвид, В. Медвідь, І. Римарук у Прип’яті на поетичному святі

Біля будинку художників з В. Мазаним, В. Осташ, Д. Кременем

123

Інсталяція: на мистецькій акції «Останній герой» (Донецьк)

На «Книжковому Миколаї» в Ужгороді: В. Шкляр , П. Мідянка (сміється)

124

Серед земляків-письменників: М. Семенюк, В. Врублевський

Т. Яковенко, А. Пашкєвіч (голова спілки письменників Бєларусі), В. Медвідь, В. Барна на

Пушкінських святкуваннях у Криму

125

В. Медвідь – президент Тернопільського книжкового форуму

Подорож Середземномор’ям. Біля Парфенона. І. Римарук, В. Кордун, М. Матіос, Г. Штонь,

В. Герасим’юк, В. Медвідь, І. Малкович

126

З Анатолієм Шевчуком та його дружиною (Житомир)

З кримсько-татарськими побратимами (Ялта)

127

У Конгресі українських націоналістів.

Слава Стецько, Б. Харахаш, С. Квіт

З І. Римаруком, Ю. Покальчуком, Ю. Анаруховичем, О. Покальчуком у Греції (Атени)

128

В хатині, де писались «Прапороносці» (з сестрою Олеся Гончара)

У приміщенні Харківської письменницької організації. Праворуч: Р. Скиба, С. Жадан

129

З молодими письменниками (будинок творчості в Ірпені)

Нарада молодих письменників України в Ялті. В. Медвідь з літераторами та представниками

Уряду Автономної Республіки Крим

130

Автограф для рівненських читачок

У Рівненському економіко-гуманітарному університеті

131

О. Лупій, В. Цибулько, Ю. Покальчук вітають з ювілеєм

З патріархом П. А. Загребельним. Стоять: В. Медвідь, М. Васьків, П. Осадчук, В. Герасимчук

132

Вшановуючи Олеся Гончара (Дніпропетровськ)

Дружня бесіда у стінах Спілки письменників України

133

Голова НСПУ Ю. Мушкетик вітає В. Медведя з ювілеєм

З секретарем НСПУ А. Кримом у дні Помаранчевої Революції

134

Поетична присвята Ірини Жиленко

В. Медвідь вручає нагороди харківським письменникам

135

На з’їзді НСПУ (О. Опанасюк, С. Хмара)

Вручення Почесної грамоти НСПУ. Поряд: М. Василенко, А. Крим, С. Соловйов

136

Заступник Голови Національної спілки письменників України

У дні похорон В. Бикова. Мінськ. З білоруськими письменниками

137

З Іваном Дзюбою

Покладання квітів до пам’ятника Т. Г. Шевченка з І. М. Дзюбою у день вручення

Шевченківської премії

138

У «шерензі» Шевченківських лауреатів

Рідкі миті усамітнення: у музеї-садибі М. Т. Рильського

139

Творча зустріч на острові Хортиця 1994 р.

М. Васьків, М. Семенюк, В. Ткачук

З Миколою Васьківим на Черкащині в рік 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка

2014 р.

140

Додатки

141

Цитати з творів В. Медведя

«Жили люди», 1978

«Зі світу», 1984

«Збирачі каміння», 1989

«Катерина», 1992

«Кров по соломі», 1995

«Філософія страху, або ж Проклятий народ», 1994

«Галерник і наглядач», 1995

«… і думаєш, що жили люди на землі, творили своє життя, а потім

приходиш ти, намагаєшся про це все оповісти, щось зрозуміти, дещо

розтлумачити і почуваєш, що це набагато важче, аніж було їм жити».

«Жили люди», 1978

«Блисне тобі неприємно сліпуче з пазухи біла сорочка, коли пробуєш

заховати мокре підборіддя, й забудеш раптом про холод, затушковуєш те біле,

сліпуче, таке неприроднє проти цього мороку, береш себе навхрест попід барки

й надовго занурюєш погляд у світлі води своєї ріки. Як добре знати, що ось тут

зараз відбувається поєднання твого чистого, навмисне святкового з цим усим

мокрим, слизьким, холодним, мовчазним – останній рішучий рух, коли міцно

охоплюєш дерев’яну балку, ледь противлячись світлим водам, які так

покликають до себе, обіцяючи ще більші дива й простори, й за цим рухом

приходить трохи запізніле, все ж солодке й жадане почуття самотності».

«Зі світу», 1984

«С а р к о ф а г. Це слово народилося з дальшої відстані, коли він

п о б а ч и в. Але під стінами з білої цегли уявлення про щось велике й трагічне

розпорошувалося. Відбите в душі перед цим побачене ще не встаткувалося в

142

думку, з якою можна було б сміливіше оглядати будівлю. Спогад такий абощо:

саркофаг. Чи то так Страх перевтілився в щось темне й кострубате всередині

саркофага, – заглядали в н о в і шибки, і в очах поставали менші вікна старої

хати. Страх, одтулившись не тільки від душі, але й втілившись у недосяжні для

них тепер речі, зорив на них живим і безтрепетним єством зчорнілої всередині

саркофага хатини».

«Збирачі каміння», 1989

«...бо хто розбере моє велике страждання; сама я з батрацької сім’ї,

працювала на государственних роботах; а люди, що здали свою землю до

колгоспу, забрали й мене силоміццю на свою землю і нічим мене не годували,

одною травою, і який п’яниця оправиться, годував мене калом; і нікого я не

виную в совєтськім союзі, одного леніна, що через нього вся моя рідня

виздихала з голоду, а мене так замучили, що я не годна вже ходити; відняло

мені ноги; і прошу в них інвалідської машини, щоб я могла знайти таку

людину, щоб мене возила; а то я переш хотіла їсти, а зараз хочу води, та не

годна принести; іду до партійців просити, щоб допомогли мені дожити віка;

партійці теж мене виганяють совсьом, так що виходить, що я несу революцію

ще з сімнадцятого року і по сей день для мене все революція...».

«Катерина», 1992

«...а не назналися ми, не їли трави господні, дюри під кротовинами не

обживали, голосами не своїми не обзивалися на помиральні знаки, не йшли

гуртами, куди й глас божий немічний доблукати, аби типір їдно мовчати, знати

й мовчати, чути й мовчати, мовчати й мовчати і ще на страшніші суди

поставати, де не ти спитуватимеш, а тебе буде спитувано, і не за гріхи чи

добрість, а за помисел і не гріха, і не добрості; та не достукаєшся вищого суду,

бо приступу і в-оч не буде, а як зазирали у душу батькам і дідам – він на-а ме-

ене-е хоті-ів сказа-ати-и, – так типір уже впослід відпущення на яку хоч волю

докрадатися буде помисел на помисел, помисел на страх помислу, і не радій

волі без права і віри, без суду і спокути, – що гріх світовий, що гріховина

143

людська втовпляються купою на яке хоч руйновисько, і то їдному тра цеглу, ще

їдному хоч фарби з полусканих образів на глині, та вкупі ж хвалу складати

пам’ятникам на місці старих, та поділяти, що кому не належане, та галтувати з

радощів, що все світове, і все людське, – то ти волай, де твій син, де твоє що, та

й матимеш на вповідок, а то ж їхні сини, а то ж їхнє будь-що, і то ж не тобі

їдній нести і тут і туди усе своє, а купою приступитися та торигати – в’чиняй-

но, хто ти тамечки не є, бо ми всі твої діти, і нема вже на нас кожному ні гріха,

ні доброчиння, а є їден гріх, та й то не наш, а коїли добрість, то лиш понад себе,

– казано нам було те й се, ми сповняли, дарованого зрікалися, то чим іще

накарати себе, – не отворяються двері храмів небесних, бо храми земні

поруйновано, не обзивається всевишня душа, бо ж запродано найпослідуще; бо

тим, що є невинуватий, ти і є винуватий».

«Кров по соломі», 1995

«Чи є Українець якоюсь «пропащою силою» в генезі людського поступу,

чи, навпаки, такою гротесково-віддзеркалюючою ментальністю для того світу,

що він аж лякається глянути на своє відбиття, і тому вдає, буцім такого

віддзеркалення взагалі не існує, – належить іще колись з’ясувати; але те, що

буттєпис Українця, попри все, є незбагненним, сумніву наразі не викликає.

Світ, звиклий до усталених полярностей (світле, темне, схід, захід і под.) і

спонуканий шаленою гонитвою до сутності, стверджувальної чи

заперечувальної, настільки наблизив до себе предмет вірування і невірування,

що цей предмет аж став невидним для своїх сповідувачів та заперечувальників,

або настільки приноровлений до потреб самоз’ясування світового, що

цілковито знівелювався, здрібнився. І в тому, і в іншому разі світ просто

нездатний збагнути, де заховано рівновагу, яка рятує його повсякчас од

самознищення, в чому вона полягає, як і чим осутнюється. І це при тому, що він

підсвідомо угледжує таку рівновагу. Винятково доречно припуститися гадки,

що такою зрівноважуючою є певні космічно-географічні материки: інша

справа, або він один, або їх безліч. Космічно-географічний материк Українця,

безсумнівно, є також такою зрівноважуючою. Отож, одвічна нез’ясовність, хай

144

космічна, хай історична, захована зовсім не там, де ми її звикло і марно

дошукуємося ось уже довгі віки; різнобуттєвість Українця і незмога цю різну

буттєвість сполучити в гармонійну єдність приневолює його до довічних

блукань і пошуків (проклятий народ)».

«Філософія страху, або ж Проклятий народ», 1994

«Людина прикінця XX століття наївно гадає, що здобуття внутрішньої

свободи є за найбільше її осягнення. Вона не хоче зізнатися, що давно стала

рабом своїх інстинктів. Цей стан годилося б розуміти як внутрішню

вседозволеність і зачаєну злочинність. Така людина приходить до

найстрашнішого: вона розглядає попередні історичні жахи як предмет

насолоди. Історія жахів набуває подоби індивідуальної інквізиції (історичного

садомазохізму). Така людина зрікається історії».

«Галерник і наглядач», 1995

146

Ігор Січовик, письменник

151

УКАЗ

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про присудження Національної премії України

імені Тараса Шевченка

На підставі подання Комітету з Національної премії України імені Тараса

Шевченка п о с т а н о в л я ю:

1. Присудити Національну премію України імені Тараса Шевченка 2003

року:

ГЕРАСИМ’ЮКУ Василю Петровичу, поету, – за книгу віршів «Поет у

повітрі»;

ЛЕВИТСЬКІЙ Марії Сергіївні, художниці-сценографу, – за сценографічні

роботи останніх років;

МЕДВЕДЮ В’ячеславу Григоровичу, прозаїку, – за роман «Кров по

соломі»;

ПАЛКІНУ В’ячеславу Сергійовичу, диригенту, – за концертні програми

1998–2002 років;

ШУЛАКОВУ Віктору Олександровичу, режисеру-постановнику,

БРОВУНУ Марку Матвійовичу, художньому керівнику, – за виставу «Енеїда»

за І. Котляревським у Донецькому академічному українському музично-

драматичному театрі імені Артема.

2. Установити на 2003 рік розмір Національної премії України імені

Тараса Шевченка 75 тисяч гривень кожна.

Президент України Л. КУЧМА

м. Київ

6 березня 2003 року

№ 199/2003

152

Виступ на врученні Національної премії України

імені Тараса Шевченка

Пане Президент! Пане Прем’єр-міністр! Пане міський Голово!

Шановний Іване Михайловичу!

Шановні члени Комітету Національної премії України

імені Тараса Шевченка!

Український митець, через які б негоди не переходив, ніколи не скаже,

що своєму народові, своїй країні він не потрібен. Він завжди почував і

почуватиме містичний зв’язок з націобуттям, й не залежно від міри таланту і

власних уподобань.

Україна чи єдина в світі держава, країна, народ, нація, суспільство

громадян, що усвідомлює себе насамперед у красі слова, у величі промовляння,

у космосі мови. І це усвідомлення сповнює кожного з нас тривожною і

високою відповідальністю причетності до древньої української цивілізації.

Феномен творення художнього епічного полотна є невіддільним від

феномену творення держави.

Роман це завжди державотворчий акт.

Я щасливий, що є сином свого народу, що мені випала честь писати про

цей народ і для цього народу, що в хвилини злигоднів, розпачу і навіть зневіри

він нагадував про мій обов’язок бути письменником і оберігачем мови.

Я щасливий, що мені вдалося хоч на дещицю відтворити стан

філософської замисленості нації – як передумови виходу у простір ояснених

історичних діянь.

Я щасливий, що мені випала нагода творити за історичної доби постання

Української держави, свободи слова, у часі надій і сподівань.

Дякую!

153

Вітання, відзнаки, подяки

168

Автографи письменників на книгах з особистої

бібліотеки

174

Документи Асамблеї лауреатів Національної премії

України імені Тараса Шевченка

177

Сторінки маминих спогадів

182

Інтерв'ю

*Подається за машинописним варіантом з архіву письменника; джерело публікації та

криптонім О. Р. не встановлені; час інтерв’ю орієнтовано 2000–2001 роки (Автор).

189

Міністерство культури України

Київський національний університет культури і мистецтв

Наукова бібліотека

Серія «Видатні постаті КНУКіМ». Вип. 3

В’ЯЧЕСЛАВ МЕДВІДЬ

Біобібліографічний покажчик

Укладачі: Юрій Іванович Горбань, Вероніка Віталіївна Степко,

Галина Олександрівна Стешенко

Відповідальний за випуск

Юрій Іванович Горбань

Дизайн обкладинки: Марина Лєтцева

Художнє оформлення: В’ячеслав Лук’яненко

Формат 210x297. Наклад 300 прим.

Замовлення №

Видавничий центр КНУКіМ

Серія «Видатні постаті КНУКіМ» Випуск 3. В...

Documents