ПУБЛІЧНА СЛУЖБА В МОДЕРНІЙ...

НАЦІОНАЛЬНЕ АГЕНТСТВО З ПИТАНЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

ІНСТИТУТ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

ЗАЙНЯТОСТІ УКРАЇНИ

Кафедра публічного управління та адміністрування

ПУБЛІЧНА СЛУЖБА В МОДЕРНІЙ ДЕРЖАВІ

матеріали науково-практичної конференції,

присвяченої 100-річчю державної служби України

(13 червня 2018 року)

Київ - 2018

УДК 351

П 88

Редакційна колегія :

Войтович Р. В., д. держ. упр., професор, ректор Інституту підготовки

кадрів державної служби зайнятості;

Купрій В. О., к. держ. упр., перший заступник Голови Національного

агентства України з питань державної служби;

Балковенко Г. І., к. філос. н., начальник управління стратегічного

планування та аналізу політики Національного агентства України з питань

державної служби;

Ворона П. В., д. держ. упр., доцент, завідувач кафедри публічного

управління та адміністрування Інституту підготовки кадрів державної служби

зайнятості;

Мельник Я. В., к. держ. упр., доцент кафедри публічного управління та

адміністрування Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості.

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту підготовки кадрів

Державної служби зайнятості України. Протокол №7 (135) від 27 червня 2018

року.

Публічна служба в модерній державі : Матеріали науково-практичної

конференції, присвяченої 100-річчю державної служби України, Київ, 13 червня

2018 року / За заг. ред. Войтович Р.В., Ворони П.В. – Київ,

ІПК ДСЗУ, 2018. – 270 с.

Матеріали публікуються в авторській редакції

ІПК ДСЗУ

2018

3

ЗМІСТ

Костянтин ВАЩЕНКО

Вітальне слово………………………………………………………….……………...9

Радмила ВОЙТОВИЧ

Вступне слово…………………………………………………………………………13

Роман КРИГАН

Вітальне слово…………………………………………………………………………16

Панель № 1 «Від державної до публічної служби: здобутки і виклики»

Костянтин ВАЩЕНКО

Публічна служба України – від держави гетьмана Скоропадського до

сучасності………………………………………………………….....………………...17

Петро ВОРОНА

Історичні уроки Центральної Ради для розбудови публічної влади в Україні……24

Володимир БАРИШНІКОВ

Сучасний підхід до визначення статусу посадових осіб державної служби

зайнятості……………………………………………………………………...…….…29

Олена БАЛИБІНА

Мережева теорія прийняття політичних рішень у контексті інформаційно-

комунікативних технологій…………………………………………….…………..…33

Леонід БОБРИЦЬКИЙ

Становлення та розвиток системи державного управління у сфері державної

безпеки на регіональному рівні та у територіальних громадах…………………….36

Альона БОРОВИК

Проблематика виконання повноважень депутата місцевої ради……………….…..39

Наталія ЗЕЛИНСЬКА

Зарубіжний досвід публічної служби……………………………………..………….43

Валентина ЗОЗУЛЯ

Шляхи оптимізації розвитку демократичного врядування в Україні в умовах

глобалізації……………………………………………………………………….…….48

Людмила ІЄВЛЄВА

Відповідальність публічних службовців за недотримання норм законодавства про

конфлікт: національний та іноземний досвід…………………………..……………50

Марія КАРНАУХОВА

Валідність наратології для дослідження моделі врядування (GOVERNANCE)…...56

Тарас КОЗАК

Етапи розвитку пенсійного забезпечення в Україні : ретроспективний аналіз…...59

4

Катерина МІЩЕНКО

Концептуальні засади формування нової моделі професійної державної служби в

Україні……………………………………………………………………………….…62

Олег МУЗА

Фахівці з питань реформ у системі державної служби України: деякі зауваги та

коментарі…………………………………………………………………………….…66

Ірина НЕДОБОР

Нормативно-правове забезпечення кадрової політики в системі публічної служби в

Україні……………………………………………………………..…………………...69

Катерина ПЕТРАКОВА

Держава «бездержавності» як нова формула для розвитку публічної служби…....72

Ганна ПЛИСЕНКО

Прозорий офіс, як інструмент взаємодії органів публічної влади у сфері надання

соціальних послуг…………………………………………………….………………..75

Катерина РОМАНЕНКО

Подолання відчуження державної влади та громадянського суспільства в

інститутах публічної влади……………………………………………………….......78

Віктор СУХОМЛИН

Генезис статусу службовців ДСЗУ…………………………………………………...82

Панель № 2 «Меритократія як основа публічної служби та розвитку

державності»

Радмила ВОЙТОВИЧ

Меритократія як новітня опція публічного управління в добу постмодерну..........85

Олександр КОЛОДІЙ

Меритократизація системи підготовки кадрів для об'єднаних територіальних

громад...………………………………………………………..…………………….…87

Іван ЛОПУШИНСЬКИЙ

Історія походження та основні постулати меритократії: досвід для

України………………………………………………………………………………....91

Сергій ОПАНАСЕНКО

Меритократія як структурна умова побудови ефективної держави в сучасну

добу………………………………………………………………………….……….…96

Мілана ПАХОМОВА

«Влада гідних» як потреба сучасної державної служби України………………..…98

Ігор РОДИНСЬКИЙ

Республіканська влада за радянського періоду української держави: еліта чи

момеклатура………………………………………………………………………......101

5

Михайло РОМАНЕНКО

Меритократичні засади формування державної служби………………...…......….108

Ганна УЛЬЯНОВА

Трудова міграція як загроза державності країни……………………..……………111

Сергій ЯКИМЕНКО

Принципи набору управлінців на засадах меритократії……………………..…….113

Панель № 3 «Реформування системи підготовки, перепідготовки та

підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого

самоврядування, в умовах євроінтеграції», «Посилення спроможності

інплементації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС»

Надія ЖИДЕНКО

Професійний розвиток публічних службовців у країнах-членах ЄС: досвід для

України…………………………………………………………………….……….…117

Яна МЕЛЬНИК

Особливості модернізації професійного навчання державних службовців та

посадових осіб місцевого самоврядування…………………………………........…121

Іван САВКА

Щодо проблематики цивільного контролю над силовими структурами:

дестабілізуючі фактори………………………………………………………........…124

Степан СМАЧИЛО

Європейські моделі забезпечення соціальних функцій держави…………………127

Любов СТОРОЖЕНКО

Правове забезпечення процесу децентралізації влади: підготовка, перепідготовка

кадрів публічного управління…………………………….…………………………130

Панель № 4 «Взаємодія органів публічної влади та інститутів

громадянського суспільства на засадах демократичного громадсько-

публічного врегулювання»

Максим БАРАНОВСЬКИЙ

Залучення громадськості до контролю за діяльністю органів Державної фіскальної

служби як стратегічний вектор реформування публічного управління в

Україні………………………………………………………...............................……134

Оксана БОРОДІНА

Європейські кредитні ініціативи для впровадження в Україні системи соціального

менеджменту……………………………………………………………………..…...136

6

Борис БРАТАНІЧ

Міжнародний досвід взаємодії органів публічної влади та громадянського

суспільства……………………………………………………………………........…140

Валерій ДОВГАЛЬ, Сергій ХАРЧЕНКО

Наукові підходи до оцінки рівня національної безпеки державної установи……143

Клавдія ДУБИЧ

Сутність менеджералізму у наданні державних послуг населенню у соціальній

сфері: зарубіжний досвід…………………………….………………………........…147

Людмила ДУБЧАК

Механізми публічного управління у сфері захисту прав жертв злочину в умовах

глобалізаційних викликів………………………………………..…………………..153

Світлана ДУДЕЦЬКА

Удосконалення комунікативної діяльності в публічному управлінні……………155

Дмитро КАДЕНКО

Сучасна роль громадянського суспільства в Україні….…………………….…….159

Віталій КРИВОШЕЄВ

Досвід діяльності Міністерства ветеранів США щодо соціально-психологічної

адаптації учасників бойових дій………………………………………………….…162

Інна ЛИСАКІВСЬКА

Місцеві вибори, як кадровий інструмент місцевого самоврядування……...…….168

Микола ЛОПАТА

Роль інноваційних педагогічних технологій у практиці роботи сучасного закладу

професійної освіти…………………………………………………….……………...169

Інна МАЗІЙ

Волонтерська діяльність як інститут громадянського суспільства………….……174

Вікторія МАРКОВЕЦЬ

Політична культура державних управлінців як невід’ємний складник

державотворення в Україні………………………………………………………….176

Марія МАСИК

Стан нормативно-правового забезпечення реалізації державно-приватного

партнерства у житлово-комунальній сфері……….………………………………..178

Людмила МІСЮКЕВИЧ

Шляхи вдосконалення системи фінансового контролю у публічному управлінні в

Україні………………………………………………………………………...………181

Руслан РАДЕЦЬКИЙ

Необхідність удосконалення правового механізму протидії корупції в

Україні………………………………………………………………………………...183

Олена РАЧИНСЬКА

Соціальна реклама як спосіб поширення суспільно-важливої інформації…….…186

7

Ігор РЕВКО

Інституційний аспект проведення люстрації у державах центрально-східної

Європи та Україні: порівняльний аналіз………………………………………........189

Микола РУСИНЮК

Нормативно-правове забезпечення участі громадськості у процесі формування

публічної політики в Україні………………………………………………………..191

Володимир САПІГА

Державна політика мотивації військової служби в Україні – базова основа

виховання молоді на патріотичних засадах………………...………………........…195

Наталія СЕРЬОГІНА

Огляд підходів до комплексної оцінки програм економічного і соціального

розвитку регіонів…………………………..…………………………………...…….198

Руслан СИВИЙ

Забезпечення співпраці між організаціями громадянського суспільства та

державними інституціями………………………………………………………...…203

Назарій СІЦІНСЬКИЙ

Деякі аспекти взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського

суспільства в умовах російської зовнішньої агресії………………………...……..207

В’ячеслав СУПРУН

Науково-методичне та навчально-методичне забезпечення професійної підготовки

публічних службовців………………………………………………………………..209

Костянтин СУПРУН

Інформаційні форми організації освітнього процесу при підготовці фахівців для

органів публічної влади………………………………………………………….…..213

Анна ТУРЧАК

Взаємодія інформаційних структур інститутів громадянського суспільства та

органів публічної влади в процесі розбудови правової держави…………………217

Андрій ФЕДИК

Компетентнісний підхід у механізмі професійної підготовки особового складу

оперативних підрозділів органів охорони державного кордону………...…….….220

Денис ЦВІБЕЛЬ

Вдосконалення законотворчої діяльності Українського парламенту………….…223

Віктор ЦИГАН

Інноваційні технології в освітньому просторі центрів професійної «професійно-

технічної» освіти України………………………………………………………...…227

Інна ШОСТАК

Вдосконалення системи надання соціальних послуг в об’єднаних територіальних

громадах……………………………………………………………………………....231

Володимир ЯРОШОВИЧ

Сформованість громадянського суспільства як фактор ефективності реалізації

державної молодіжної політики в Україні……………………..……………..…….234

8

Панель № 5 «Інноваційні технології в освітньому просторі підготовки

фахівців для органів публічної влади»

Ніна ДІДЕНКО

Європейський досвід підготовки державних службовців та посадових осіб органів

місцевого самоврядування до професійної діяльності в нестандартних

ситуаціях…………………………………………………………………………...…239

Сергій ГРИНЧИШЕН

Оптимізаційні напрями розвитку молодіжної політики в Україні…………….….242

Генадій МАР’ЯНЕНКО

Інноваційні технології в освітньому глобальному просторі майбутнього………..244

Геннадій МУСТАФАЄВ, Руслан КАЛЕНИЧЕНКО

Особливості використання інноваційних технологій в освітньому процесі……..249

Ірина ПЄТУХОВА

Застосування інноваційних технологій у освітньому просторі підготовки

здобувачів третього рівня вищої освіти «доктор філософії» (на прикладі підготовки

здобувачів третього рівня вищої освіти «доктор філософії» галузей знань «Право»,

«Управління та адміністрування»………………………...…………………………253

Артур РОПАН

Роль виборчого законодавства на шляху до євроінтеграції держави………….....256

Михайло ФАНДЄЄВ

Використання штучного інтелекту при підготовці кваліфікованих фахівців для

органів публічної влади……………………………………………………………...260

Надія ФОМІЦЬКА

Відповідність програм підготовки фахівців з публічного управління та

адміністрування вимогам європейського освітнього простору……………….…..263

9

ВСТУПНЕ СЛОВО

Наше минуле, досвід, традиції та цінності – це запорука нашого

майбутнього. Узявши все краще зі світового досвіду, спираючись на національні

традиції й особливості, маємо побудувати модернову державну службу. Наша

країна сьогодні переживає бурхливі часи реформування державного управління і

наша головна мета – побудувати професійну та ефективну державну службу – під

час «капітального ремонту» країни це є справжнім професійним викликом.

Усі, хто сьогодні є державними службовцями, з честю прийняли цей

виклик, а тих фахових, амбітних і мобільних, хто тільки збирається долучитися до

нашої команди, чекає цікава, перспективна, сповнена нових знань і навичок

діяльність, спрямована на формування нової управлінської еліти. Сподіваємося,

що синергія спільних зусиль посадовців, партнерських інституцій і організацій,

представників громадянського суспільства забезпечить впевнений рух і

незворотній характер реформи державної служби.

Перед Україною стоять виклики, пов’язані з загальною світовою

тенденцією до глобалізації, і вони, насамперед, спричинені процесами її

європейської та євроатлантичної інтеграції. Ключову роль у цих процесах відіграє

один з головних інструментів країни — вітчизняна державна служба,

функціонування якої зумовлює якість державного управління. Отже, необхідність

її реформування є очевидною.

У 2018 році ми маємо нагоду відзначити 100-річчя сучасної української

державної служби. Як окремий інститут державна служба у її сучасному розумінні

з’явилась у часи Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Саме з

метою створення професійного державного апарату у часи його Гетьманату було

прийнято та значною мірою впроваджено, у доповнення до Закону про

тимчасовий державний устрій, низку системних законів, які вперше в історії

України на законодавчому рівні закріпили засади інституту державної служби.

Чільне місце тут займає Закон «Про урочисту обітницю урядовців і суддів

та присягу військових на вірність Українській Державі» від 30 травня 1918 року, у

якому закладено один із головних механізмів, що став невід’ємним атрибутом

вступу на державну службу – складання присяги. При цьому присяга не була лише

символом – вона була обов’язковою умовою набуття статусу державного

службовця. Цей елемент суттєво вирізняє державну службу в часи

Скоропадського, зокрема, від урядової служби у відомствах УНР доби

Центральної Ради, яка просто у відповідному законі проголосила збереження всіх

урядових відомств Російської імперії, що існували на українських землях і всіх

службовців у них.

Наступний важливий правовий акт – Закон «Про нормальний розпис

утримання службовців у центральних урядових установах цивільних відомств» від

10

26 червня 1918 року запроваджував в Українській Державі аналог нинішньої

системи категорій посад та рангів державних службовців – систему класів посад та

рангів пенсії урядовців, а також схему посадових окладів. Важливо, що уже тоді

заробітна плата державних службовців, у кращих нинішніх європейських

адміністративних традиціях, встановлювалась законом. Важливим документом

став Закон «Про порядок призначення на урядову службу», ухвалений гетьманом

24 липня 1918 року. У чомусь впроваджена ним система нагадує нинішню:

порядок призначення урядовця залежав від класу посади, причому кандидатури

для призначення гетьманом на вищі посади державних службовців (заступники

міністрів, директори департаментів) попередньо узгоджувалися з Радою Міністрів.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії прийняла

Акт проголошення незалежності України. З того часу на території республіки

почали діяти тільки її власні Конституція, закони, інші нормативно-правові

документи. Україна розпочала оновлення всієї системи державного управління.

Інтенсивно формується правова база, створюються нові та реформуються чинні

владні інститути. Прийняття нової Конституції України 28 червня 1996 р.

започаткувало процес впорядкування політичного життя країни та визначило

основні принципи, за якими відбувається державне будівництво. Подальші

трансформації у системі державного управління відбувалися після ухвалення

таких важливих законодавчих актів, як Закони «Про місцеве самоврядування в

Україні» (1997 р.), «Про місцеві державні адміністрації» (1999 р.).

Прийняття Закону «Про місцеві державні адміністрації», який законодавчо

закріпив організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних

адміністрацій, дозволило остаточно розмежувати функції державного управління

та місцевого самоврядування на обласному та районному рівнях. Відчуваючи

нагальну потребу в подальшому реформуванні системи управління країною та її

адаптації до умов ринкової економіки, Л. Кучма прийняв рішення про створення

державної комісії з проведення адміністративної реформи. Передусім питання

стосувалося реформування структури органів влади й усієї системи державного

управління. Наприкінці 1999 року, низкою указів Президента України були

реформовані центральні органи виконавчої влади. Реформа одночасно зі

скороченням чисельності міністерств, переважно галузевих, державних комітетів і

управлінь орієнтувала саму систему управління тільки на виконання державних

функцій без суттєвого втручання у виробничу сферу. З метою забезпечення

професіоналізму, послідовності та наступництва, в роботі уряду був

упроваджений інститут державних секретарів. У новому вигляді Кабінет Міністрів

став дійсно політичним органом, що формував стратегію розвитку економічної,

політичної і соціальної сфер життя суспільства та забезпечував виконання цієї

стратегії.

Після проголошення незалежності України перед її політичним

керівництвом постало питання щодо долі українського чиновництва: чи воно буде

11

існувати поза законом, без об’єднання в загальнодержавний штат державних

управлінців, без правової регламентації прав, обов’язків, повноважень,

відповідальності тощо, як це було за радянських часів, чи воно має перетворитися

на професійний управлінський штат, діяльність якого буде унормована окремим

законом?

У результаті кропіткої роботи розроблено проект Закону України «Про

державну службу», який схвалено постановою Верховної Ради України № 3724-

ХІІ від 16 грудня 1993 року. Для функціонального управління державною

службою 2 квітня 1994 року постановою Кабінету Міністрів України «Про

управління державною службою» було створено Головне управління державної

служби при Кабінеті Міністрів України.

Стосовно нормативно-правових актів, виданих Кабінетом Міністрів

України, слід згадати такі постанови: «Про затвердження Положення про Головне

управління державної служби при Кабінеті Міністрів України» від 8 вересня 1994

р., «Про Положення про формування кадрового резерву для державної служби»

від 19 грудня 1994 р., «Про затвердження Порядку проведення службового

розслідування» від 4 березня 1995 р., «Про заходи щодо підвищення кваліфікації

державних службовців органів державної влади» від 28 липня 1995 р., «Про

затвердження Положення про порядок проведення конкурсу на заміщення

вакантних посад державних службовців» від 4 жовтня 1995 р., «Про центри

підвищення кваліфікації державних службовців і керівників державних

підприємств, установ й організацій» від 19 лютого 1996 р., «Про затвердження

Типового положення про кадрову службу органу виконавчої влади» від 2 серпня

1996 р., «Про порядок проведення атестації державних службовців органів

виконавчої влади» від 14 серпня 1996 р. та інші, які визначають головні шляхи

практичної реалізації Закону «Про державну службу».

Одним із перших кроків зі створення державної системи підготовки,

перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців став Указ

Президента України від 30 травня 1995 р. Згідно з цим документом, як провідний

навчальний заклад цієї системи, було засновано Українську Академію державного

управління при Президентові України з філіями у Дніпропетровську, Львові,

Одесі та Харкові.

За ініціативи НАДУ при Президентові України у 1996 році створюється

окремий напрямок наукового пошуку – наукова галузь «державне управління», у

межах якої в 2002 році була започаткована спеціальність «державна служба».

Створюється мережа спеціалізованих учених рад по захисту дисертацій у галузі

державного управління, формуються наукові школи.

Окремим питанням розглядалася служба в органах місцевого

самоврядування. Після прийняття в 1997 році ЗУ «Про місцеве самоврядування в

Україні», постало питання про долю посадових осіб місцевого самоврядування,

адже до того часу вони були прирівняні до державних службовців, чим

12

порушувався принцип автономності інституту місцевого самоврядування,

визначений Європейською хартією про місцеве самоврядування. Тому в 2001 році

Верховна Рада ухвалила ЗУ «Про службу в органах місцевого самоврядування»,

що відокремило цей інститут публічної влади від державної служби.

Починаючи з 2000 року відбулася суттєва активізація процесу

вдосконалення законодавчого забезпечення інституту державної служби. У цьому

сенсі варто згадати насамперед низку указів Президента України. Передусім це

Указ «Про Координаційну раду з питань державної служби при Президентові

України» від 21 березня 2000 р., яким було затверджено Положення про раду,

серед основних завдань якої було названо: визначення шляхів, засобів і форм

реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби,

об’єднання зусиль державних органів щодо підвищення її ефективності; розгляд

проектів реформування системи державної служби та підготовка пропозицій до

плану заходів її впровадження, аналізу і можливого коригування дій та інші.

Суттєві зміни в системі державної служби були передбачені Указом

Президента «Про Концепцію розвитку законодавства про державну службу в

Україні» від 20 лютого 2006 р., згідно з яким законодавство про державну службу

передбачалося привести у відповідність до світових норм.

Після Революції Гідності, Президентом України та Кабінетом Міністрів

України взято курс на комплексні реформи у всіх сферах державної політки,

пріоритетними з яких є реформування державного управління та державної

служби. Новим етапом становлення інституту державної служби став Закон

України «Про державну службу», який прийнято 10 грудня 2015 року і набув

чинності 1 травня 2016 року.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що розвиток і вдосконалення

інституту державної служби в контексті загальних змін в системі державного

управління тісно пов’язаний із запровадженням низки фундаментальних

принципів організації та діяльності державної служби. Загалом ці принципи

можна описати поняттям нової ідеології державної служби. Її специфіка полягає в

тому, що суттєво змінюються вихідні умови діяльності державних службовців,

коли разом із підвищенням рівня свободи їхніх дій, спрямованих на служіння

громадянам, значно зростає їх відповідальність.

Щиро зичу плідної роботи науково-пратичній конференції, всім науковцям

і вітаю з 100-річчям державної служби України, зичу миру й розквіту нашій країні.

Слава Україні!

Констянтин ВАЩЕНКО,

доктор політичних наук, професор,

директор Національного агенства

з питань державної служби України

13

ВСТУПНЕ СЛОВО

Технологія формування та реалізації державної політики залежить від

ефективності функціонування публічної служби, укомплектованої компетентним

та висококваліфікованим персоналом, який становить стратегічний ресурс

конкурентоздатності держави. У сучасних умовах суспільного розвитку,

управлінський персонал повинен володіти стратегічним потенціалом вирішення

актуальних проблем життєдіяльності громадян, надання їм якісних державно-

управлінських послуг, забезпечення ефективності функціонування системи

публічного управління.

У добу постмодерну, який артикулює гностичну доцільність побудови

ефективної сильної держави, особлива увага має приділятися нарощенню

інтелектуального потенціалу системи публічного управління, який би відповідав

потребам державно-управлінської практики і був здатен забезпечити динамічний

та потужний розвиток суспільства. Сьогодні варто враховувати і той факт, що

принципово змінюється парадигма публічного управління України,

послаблюється роль національних державно-управлінських структур,

накладаються відповідні регламентації на національний суверенітет,

розширюються формати втручання транснаціональних структур в стабілізацію

суспільного життя, а відтак змінюється практика реалізації публічного управління.

Саме такі умови обумовлюють потребу мерітократизації системи публічного

управління, яка б забезпечувала прихід управлінців, діяльність яких відповідала б

потребам часу, які б володіли сучасними глобальними технологіями, новим

стилем мислення та баченням перспективи розвитку суспільства. Дана сентенція

висуває нові критерії вимог до формування та функціонування державно-

управлінського персоналу, які б забезпечували елітизацію всієї системи

публічного управління. Виходячи із цього, підвищуються вимоги до їх

компетенції та професіоналізму, продуктивності та результативності як

могутнього ресурсу, який визначає та забезпечує формування нової конфігурації

соціально-економічного та політичного розвитку держави.

В умовах запровадження новітньої моделі децентралізації державного

управління, зростає потреба утвердження нових підходів до формування

високопрофесійного державно-управлінського персоналу, здатного просувати

ефективну політику побудови сильної та прагматичної держави з огляду на

14

сучасні геополітичні виклики. Його діяльність безпосередньо має бути спрямована

на інтеграцію інтересів громадськості з органами публічної влади у напрямку

реалізації загальнаціональних пріоритетів.

Сучасний етап соціально-економічного та політичного розвитку України

вимагає запровадження дієвих у стратегічному відношенні інструментів

попередження інтелектуального дефолту, який блокує інноваційний розвиток

країни та можливість реалізації інтелектуальної політики. Інноваційний розвиток

держави традиційно визначається її національним, інтелектуальним потенціалом,

здатним продукувати новітній контекст розвитку країни, запропонувати

модернізаційний варіант реалізації системних реформ, ефективно реагувати на

прогностичні виклики оперативного управління. У разі, якщо інтелектуальний

потенціал держави буде просідати, неминуче настане інтелектуальний дефолт,

який детерміновано поглибить кризові процеси у державі і позбавить її

можливості досягнення потенціалу глобального лідерства, а відтак спровокує

деінституціоналізацію системи публічного управління.

Сучасний розвиток України в особливому ракурсі висуває потребу

впровадження інноваційної технології розміщення та просування управлінського

потенціалу, відповідно до якої передбачається виробити новий стиль ресурсного

забезпечення органів державної влади високопрофесійним управлінським

персоналом, здатним задовольняти потреби населення, шляхом надання якісних та

ефективних управлінських послуг. Все це, передусім, вимагає докорінних змін у

стратегії мерітократизації державно-управлінської діяльності, принципового

оновлення організаційних структур, які потребують нестандартних, новаторських

підходів до прийняття державно-управлінських рішень.

Важливим кроком у цьому напрямі є визначення нових пріоритетів

технології діяльності публічної служби, відповідно до умов сучасного розвитку, з

огляду на її розуміння як важливого ресурсу суспільного розвитку, зі своєю

логікою, закономірностями, механізмами самоорганізації та саморозвитку. Це, у

свою чергу, обґрунтовує потребу запровадження мерітократичної технології

оновлення публічної служби, яка відповідала б потребам часу і слугувала її

комплексній елітизації. З огляду на це, система державної політики має бути

надзвичайно мобільною та відкритою до сучасних умов, в цьому плані постійно

має оновлюватись система ресурсного забезпечення, відповідно до реалізації

потреб та інтересів громадянина, як основної мети організації державно-

управлінської практики.

15

Інтелектуальний потенціал, як єдина конкурентна перевага постмодерних

держав, втратив свій первинно стратегічний смисл, така тенденція свідчить про

зниження показників освіченості націй, кількості населення здатного продукувати

інновації та їх здатність запропоновувати новітній інноваційний проект, який би

змінив порядок денний у їх розвитку. Все це свідчить про тотально неминучий

прихід інтелектуального дефолту в різних сферах суспільного життя, що у такий

спосіб з необхідністю приведе до деінституціоналізації публічного управління,

оскільки брак високоосвічених та професійних службовців в управлінській

системі цьому безпосередньо сприятиме. Зважаючи на це, державно-управлінська

еліта виявляється інтелектуально не готовою функціонувати в межах нової

реальності, а відтак і не здатною запропонувати успішну національну стратегію

розвитку держави.

Даний контекст проблеми ставить питання про пряму залежність успішності

національних стратегій від кількості та якості інтелектуального потенціалу,

інтегрованого в систему публічного управління. З іншого боку, постає питання

про інтелектуальну готовність суспільства до прийняття відповідних інновацій та

розуміння змісту інтелектуальної політики, яка реалізується національними

урядами. У протилежному випадку, інтелектуальний дефолт приведе до

«глобального дауншифтінгу», який перспективний розвиток держав у сучасному

світі зробить неможливим.

Сьогодні мова має йти не про тотальне скорочення, а про розширення

чисельності публічної служби, у зв’язку з появою нових завдань та функцій, які

покладаються на управлінські структури в умовах глобалізації. Все частіше

національні інституції управління набувають транснаціонального характеру, а

тому і змінюється система організації їх діяльності, відповідно до цього мають

створюватись нові структурні підрозділи, запроваджуватись нові посади та

спеціальності, які відповідали мерітократичній методології організації системи

публічного управління

Радмила ВОЙТОВИЧ,

доктор наук з державного управління, професор

ректор Інституту підготовки кадрів ДСЗУ

16

Шановні колеги!

«Урочисто обіцяю вірно служити державі українській, визнавати державну

владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти інтереси і добробут» (слова

із Закону «Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на

вірність Українській Державі»). Хотілося б розпочати словами обітниці, які були

законодавчо затверджені за часів УНР, Українського уряду гетьмана

Скоропадського 30 травня 1918 року. Від імені Державної служби зайнятості,

дозвольте мені щиро привітати усіх вас, це шановане зібрання, з нагоди

святкування в нашій незалежній державі 100-річчя державної служби. Саме в цей

час, сто років тому, було прийнято низку законів в Українській Державі, які

утвердили основи нинішньої державної служби, зокрема це Закон «Про

нормальний розпис утримання службовців в центральних урядових установах

цивільних відомств» від 26 червня 1918 року; Закон «Про порядок призначення на

урядову службу» від 24 липня 1918 року. Тому саме в ці дні ми відзначаємо

знаменні роковини.

Сьогодні, як і 100 років тому, у складні для нашої держави дні, через агресію

Росії, ми здійснюємо демократичні реформи для укріплення незалежності держави

на основах гуманізму та справедливості. Для того, щоб перетворення пройшли

успішно, необхідно, щоб в органи публічної влади прийшли високі професіонали

у сфері управління, патріоти своєї держави. Це ставить складні завдання щодо

підготовки саме таких спеціалістів вищими навчальними закладами України і

нашим Інститутом підготовки кадрів Державної служби зайнятості у тому числі.

Зараз Державна служба зайнятості – централізована система державних

установ, діяльність якої спрямовується та координується Міністерством соціальної

політики України. На жаль, основні кадри нашої служби зараз не є за статусом

державними службовцями, але вони покликані виконувати функції держави щодо

забезпечення зайнятості, а значить, за своєю суттю відносяться до когорти

державних службовців. Тому сьогодні і наше свято.

І я від імені керівництва Служби висловлюю глибоку віру у те, що наш

Інститут, розпочавши також значні перетворення щодо підготовки

високоосвічених фахівців у сфері публічного управління, стане провідним у

державі, а такі наукові форуми, як сьогоднішній, сприятимуть підвищенню

наукового рівня викладачів, виробленню наукового бачення подальшої розбудови

нашої демократичної держави.

Роман КРИГАН,

заступник голови

Державної служби зайнятості України

17

Панель № 1 «Від державної до публічної служби: здобутки і виклики»

(модератор: д.держ.упр., доц. Ворона П. В.)

Констянтин ВАЩЕНКО,

д. п. н., професор,

директор Національного агенства

з питань державної служби України

ПУБЛІЧНА СЛУЖБА УКРАЇНИ – ВІД ДЕРЖАВИ ГЕТЬМАНА ПАВЛА

СКОРОПАДСЬКОГО ДО СУЧАСНОСТІ

Цього року ми гідно відзначаємо 100-річчя української державної служби.

Незалежність України не могла відбутися без міцного власного інституту

державної служби. Розуміючи це, гетьман Скоропадський серед перших ухвалив

низку законів, які фактично запровадили в Українській державі такий інститут. У

добу Української Держави 1918 р. було зроблено чимало для державного

будівництва, зокрема, за різними оцінками прийнято майже 400 нормативно-

правових актів, різних за статусом, для врегулювання нових суспільних відносин.

На ниві державного управління гетьмана П. Скоропадського вперше

врегульовано взаємовідносини держави з громадянами (був прийнятий закон про

громадянство), організовано дієву державну владу та державну службу також. Був

визначений реєстр державних посад, зв’язок службовця з державою, порядок

призначення та звільнення, започаткування та ведення службово-посадових

реєстрів, а також який спеціальний орган був відповідальний за організацію та

супроводження державної служби в Українській Державі.

На виконання рішення Малої Ради Міністрів для упорядковування штатної

структури та уніфікації Гетьман П. Скоропадський 25 червня 1918 р. підписав за

поданням Ради Міністрів Закон «Про нормальний розпис, утримання службовців в

центральних урядових установах цивільних відомств». Всі державні службовці

поділялись на класи за посадою і пенсійним забезпеченням. Проаналізувавши

штатний розпис посад державних службовців у вищих та центральних органах

державної влади Української Держави 1918 року, варто зазначити: по-перше,

старші фахівці та фахівці мали дуже високі класи посад та оклади, до речі, їх було

в кожному міністерстві від 2 до 5 осіб. Вони були дійсно професіоналами й тією

аналітичною групою, яка розробляла законопроекти й внутрішньо-нормативні

документи міністерств та відомств. По-друге, урядовці з особливих доручень теж

займали високий статус, які в масі своїй виконували специфічні доручення

міністра або директорів департаментів. Але в основному на них було покладено

здійснення ревізійних та контролюючих функцій щодо територіальних підрозділів

18

міністерств. По-третє, урядовці першого – третього рангів (їх ще називали

канцелярськими урядовцями) разом з практикантами, були найнижчою та

чисельною ланкою в центральному апараті, виконували всю повсякденну та

рутинну роботу. І останнє, на наш погляд, дуже позитивним є закріплення таких

посад державних службовців, як бухгалтери. Головний бухгалтер міністерства в

ієрархічній сходинці займав V клас (клас посади віце-директора департаменту),

що являє собою відокремлення фінансового (бухгалтерського) обліку від

покладених на відомство основних завдань та засвідчення самостійності й

вагомості цього напряму.

Так само, як і в наш час, державні службовці повинні були скласти

урочисту обітницю, яка була затверджена окремим законом 30 травня 1918 року.

У ньому було чітко викладено, що всі урядовці, що знаходяться на державній

службі цивільних відомств, а також ті особи, які мають вступати на цю службу,

повинні скласти урочисту обітницю. Коли особа відмовляється від складання

урочистої обітниці, то її не приймали на службу, а ті, що вже були державними

службовцями, – звільняли з неї. До речі, сам текст цієї обітниці дуже лаконічний

та схожий на нашу присягу державного службовця: «Урочисто обіцяю вірно

служити Державі Українській, визнавати її державну владу, виконувати її закони і

всіма силами охороняти її інтереси й добробут».

Відповідно до Закону від 24 липня 1918 року «Про порядок призначення

осіб на урядову службу» на державні посади І та II класу призначав лише Гетьман

(Голова Ради Міністрів, міністри, Державний секретар та Державний контролер).

На посади, що відповідають ІІІ-му класові, призначали згідно з наказом,

підписаним Гетьманом та відповідним міністром, скріпленим підписом

Державного секретаря. Посади IV класу – обіймали згідно з наказом Гетьмана,

скріпленим підписом відповідного міністра (директори департаментів, окремих

управлінь, головних управлінь, старші фахівці). На засіданні Ради Міністрів

кандидатури на державні посади III та IV класів в обов’язковому порядку мали

пройти атестацію та узгодження. Лише після ухвали Урядом кандидати

затверджувались на посадах з прийняттям до державної служби. Державні

службовці V класу (віце-директори департаментів, головних управлінь, урядовці з

особливих доручень, головні бухгалтери, старші фахівці) призначалися згідно з

наказом відповідного міністра, після затвердження Гетьманом поданих списків

кандидатур із службовими характеристиками та рекомендаціями. Службовців VI

класу (начальники відділів, урядовці з особливих доручень, фахівці, старші

бухгалтери) міністр призначав власноручно без погодження з вищими

інстанціями. Заміщення на посади VII класу й нижче регламентувалися порядком,

встановленим у кожному окремому відомстві особисто міністром. Звільнення з

посад усіх класів здійснюється в тому самому порядку, як і призначення.

Накази про призначення і звільнення державних службовців усіх класів

передавалися до Державної канцелярії для ведення службово-посадових реєстрів,

19

з подальшим опублікуванням у «Державному вісникові». У місцевих офіційних

друкованих органах публікувалися призначення на посади до місцевих органів

виконавчої влади. Забезпеченням та проведенням державної політики з питань

державної служби займався департамент загальних справ Державної канцелярії.

Напрямками його діяльності було: оформлення та оголошення наказів про

призначення на посаду, ведення службово-посадових реєстрів, ведення

формулярних списків державних службовців центральних і місцевих державних

установ, ведення реєстру всіх державних органів з обов’язковим розписом

компетенції та повноважень, затверджених у їх статутах (положеннях у сучасному

трактуванні).

Уряд Української Держави спочатку мав дві назви: Кабінет Міністрів та

Рада Міністрів. Посада Голови Уряду була вперше визначена як Отаман – Міністр.

Було створено 13 міністерств, канцелярію, Управління справами Ради Міністрів та

Малу Раду Міністрів. Міністерства поділялися на галузеві і функціональні:

внутрішніх справ, військових справ, закордонних справ, народного здоров’я та

опікування, праці, харчових справ, сповідань, промисловості й торгу, фінансів,

шляхів та юстиції. Міністерства мали різнопланову й водночас типову внутрішню

структуру. Складалися з департаментів, але були й винятки. Так, до структури

центральних органів управління входили Головні управління, Головні інспекції,

управління на правах департаменту, окремі управління тощо. Водночас

департаменти розподілялися на відділи. Окрім цього, при міністерствах

функціонували самостійні підрозділи, зокрема при Міністерстві юстиції – Головне

управління місцями ув’язнення та головна інспекція по пересиланню в’язнів. Крім

функціонально-галузевих підрозділів, до структури міністерств входили

організаційно-адміністративні відділи. Так, відділи персонального складу

займалися кадровими справами як у своєму міністерстві, так і в підлеглих

міністерствах, а також вирішували питання щодо службової відповідальності

урядовців.

Голова Ради Міністрів мав власну канцелярію, що була його своєрідним

особистим апаратом. До її складу входили Держсекретар та його товариші,

Юридична рада, департамент законодавчих справ, відділ кодифікації законів,

державна друкарня. Канцелярія відала всіма справами, що надходили на

вирішення і розгляд до Голови; листуванням з міністерствами, начальниками

відомств та представниками іноземних держав; справами, що вносилися на

розгляд Ради Міністрів Головою. Таким чином, Державна канцелярія грала

важливу роль в розробці нормативних актів, узгодженні позицій відомств.

Одночасно з нею діяв ще один підрозділ Ради Міністрів – Управління справами

Ради Міністрів. Управління складалося із канцелярії, департаменту преси,

державного телеграфного агентства, господарчого департаменту, департаменту

законодавчих справ. На чолі Управління справами знаходився Держсекретар, який

призначався гетьманом.

20

За часів Української Держави важливим було питання організації

проходження державної служби. Всі державні службовці поділялися на класи за

посадою і пенсійним забезпеченням. На посади І і ІІ класу призначав лише

гетьман. На посади, що відповідають 3 класові, призначали згідно з наказом,

підписаним гетьманом, відповідним міністром та держсекретарем. Посади IV

класу обіймали згідно з наказом, який підписувався гетьманом та міністром

відповідного міністерства. Державні службовці V класу призначалися згідно з

наказом відповідного міністра після погодження з гетьманом поданих списків.

Посади 6 класу міністр призначав власноручно. Заміщення на посади VII класу й

нижче регламентувалися порядком, який встановлювався у кожному окремому

відомстві особисто міністром. Звільнення відбувалося у такому ж порядку, як і

призначення.

У період Гетьманату робилися спроби створити ефективний апарат

контрольної служби. З вересня 1918 р. було введено в дію закон «Про тимчасову

організацію державного контролю». Закон передбачав, що «контрольні установи в

їх ревізійній діяльності зовсім не залежать від інших установ, за винятком

законодавчих». Структура центральних установ державного контролю

відзначалася простотою. Очолював державний контроль Генеральний контролер,

який мав ранг міністра. Щодо компетенції державного контролю, то вона не була

чітко визначена.

Створення законодавчої бази функціонування державної служби дозволило

формалізувати відносини працівників органів виконавчої влади з державою,

відсепарувати їхній склад, мінімізувати політизацію управлінських кадрів. Це

також дало змогу уніфікувати структуру урядових установ і місцевих

адміністрацій, визначити обов'язки та права державних службовців, створити

умови для їхнього кар'єрного росту. Взяті у комплексі, заходи правового,

організаційного та матеріального характеру сприяли підвищенню ефективності

інституту державної служби як важливого владно-управлінського інструменту

розбудови Української Держави.

Державна служба у радянську добу пережила нелегкі часи. У цей час саме

державна посада, а не власна ініціатива, стала гарантією життєзабезпечення

людини. Функціонери, які очолювали партійні, радянські, комсомольські й

профспілкові апарати, могли не турбуватися про своє становище, тому що кожна

посада мала наперед визначений рівень матеріального забезпечення і пільг.

Підвалинами радянської влади, які, власне, й зумовили її назву як

«радянської», були низові ради. В Україні це були сільради та міськради, де на

виборах діяли норми прямої демократії. Наймасовішою низовою владною

структурою була сільрада, і через це державній владі отримати контроль над нею

було найважче. Державними службовцями слід вважати лише членів виконавчих

органів сільради. Такими за Положенням про сільради від 28 жовтня 1925 року у

селах з кількістю понад 3 тис. мешканців визначалася президія у складі трьох осіб

21

- голови сільради, його заступника та секретаря або двох, якщо секретар не є

членом сільради.

З 1924 року з'явилася ще одна категорія службовців, відповідальних за

виконання державної політики на селі, – сільські виконавці. За допомогою

сільвиконавців влада сподівалася якомога щільніше охопити село й поглибити

контроль над ним. Наступними після підпорядкованих сільраді співробітників у

гілці державної влади були службовці районного рівня.

Із закінченням війни постали проблеми, зумовлені труднощами і

масштабністю завдань відродження та розвитку народного господарства,

складною зовнішньополітичною ситуацією. Це вимагало якнайшвидшого

пристосування до потреб часу всієї структури управління - як центральних, так і

місцевих органів влади.

Необхідність налагодження ефективної роботи державного управління

підштовхнула реорганізацію центральних виконавчих органів влади. 15 березня

1946 року Верховна Рада СРСР ухвалила закон про перетворення Ради Народних

Комісарів (РНК) СРСР, раднаркомів союзних республік на відповідні Ради

Міністрів, а наркоматів – у міністерства. До повноважень Ради Міністрів СРСР

належало право визначати і затверджувати структуру центральних міністерств

СРСР, загальну кількість адміністративно-управлінського персоналу, фонд

заробітної плати і схеми посадових окладів, призупиняти дію постанов

республіканських урядів, скасовувати накази та розпорядження міністрів.

Пошуки оптимальної організації управління в умовах мирного часу

супроводжувалися реформуванням системи державних органів виконавчої влади.

Це знайшло відображення у територіальному поділі окремих наркоматів і

міністерств, галузевому розукрупненні наркоматів і міністерств. На лютий 1947

року в СРСР налічувалося 36 загальносоюзних і 22 союзно-республіканських

міністерств. Важливим напрямом реформ у державному управлінні було

розширення управлінських прав союзних республік. У промисловості СРСР такі

тенденції позначилися на перетворенні загальносоюзних на союзно-

республіканські міністерства.

В умовах післявоєнної відбудови народного господарства особливо гостро

постало питання кадрового забезпечення всіх ланок державно-партійного

керівництва. Станом на 1 січня 1946 року кількість службовців у галузі державної

служби УРСР становила 517 763 (без урахування МВС і МДБ), а сумарна потреба

в кадрах по всіх областях УРСР становила 685 981 осіб. Навіть з урахуванням

перспективи підготовки у 1946 року працівників державних установ нестача

кадрів була на рівні 64 492 особи.

Потреба у кваліфікованих посадовцях змусила керівництво зосередити

увагу на їхньому якісному підборі та розстановці. Контроль за державними

управлінцями здійснювався через процедуру їхнього затвердження в партійних

22

органах. Для вищих посадовців вона полягала у поданні Радою Міністрів УРСР

клопотання про затвердження кандидатів на керівні посади перед ЦК КП(б)У.

Принциповими вимогами до професійних управлінців під час включення їх

до партійно-радянської номенклатури були: обов'язкове володіння теоретичними

знаннями та практичними навичками, їхнє застосування у руслі безумовного

дотримання директив вищих державно-партійних органів. Останньому

положенню, а саме суворій дисциплінованості, якнайкраще відповідали

демобілізовані фронтовики, на яких у перші повоєнні роки власне і була зроблена

основна ставка для поповнення кадрового резерву в органах різного рівня.

Позачергово їх приймали до партії, створили мережу республіканських і місцевих

комісій для влаштування на роботу, надавали керівні посади у народному

господарстві і висували на компартійну роботу. В УРСР у 1946 році на високі

керівні посади було призначено понад 2 тис. демобілізованих з Радянської армії.

Понад 40% номенклатури ЦК КП(б)У становили учасники війни.

Складні проблеми розвитку радянського суспільства актуалізували

завдання професійної підготовки чиновників і партробітників, освітній рівень

яких був, м'яко кажучи, досить низьким, як для державних службовців. Для

заповнення кадрових втрат 2 серпня 1946 року ЦК ВКП(б) ухвалив постанову

«Про підготовку і перепідготовку керівних партійних і радянських працівників»,

згідно з якою впродовж 3 – 4 років ставилося завдання створити мережу партшкіл

і курсів.

Через відсутність визначення поняття «державна служба» в тогочасному

радянському законодавстві неможливо дати чітку відповідь на це питання.

Діяльність управлінців регламентувалася встановленими ще у 1922 року.

Правилами про службу в державних установах і на підприємствах, а також

різними правовими актами – як загальними, так і специфічними, характерними для

працівників певних галузей управління. Як правило, держслужбовцями вважалися

представники адміністративно- управлінського персоналу, діапазон якого був

досить широкий – від уряду до адміністрацій підприємств.

Протягом 1946 – 1955 рр. тривав процес вивчення і впровадження різних

заходів, спрямованих на покращення якості та ефективності роботи апарату

управління, постійно коригувалася кількість управлінських посад. Розробкою

загальнодержавної номенклатури і посадових окладів, упорядкуванням штатної

справи займалося створене в складі міністерства фінансів СРСР Центральне

штатне управління.

Освітній рівень державних службовців був досить низьким, хоча й залежав

від рівня посадовця. На початок 1947 року вищу і середню освіту мали 96,5%

працівників апарату центральних радянських органів влади, 21 голова

облвиконкомів (із 24). Значно гірші показники в цьому відношенні

характеризували місцевих керівників. Відсутність у них належного освітнього та

кваліфікаційного рівня негативно позначалася на їхній професійній діяльності.

23

На початок 1980-х рр. командно-адміністративна система державного

управління СРСР опинилася у важкій кризі. Країна несла страшенні втрати від

неефективної економіки та гонки озброєнь.

Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція

«згори». У березні 1985 року новим генеральним секретарем ЦК КПРС став

М.Горбачов.

Початок докорінного оновлення кадрів був покладений Пленумом ЦК

КПРС, що розглянув питання «Про перебудову і кадрову політику партії» (1987

р.). Перше нововведення полягало в тому, що була встановлена можливість

прямих і альтернативних виборів комуністами «першого» керівника – від

секретаря первинної організації до секретарів обкомів і республіканських

партійних організацій. Як один з механізмів усунення з керівних крісел тих

представників номенклатури, які відверто чи приховано не підтримували політику

перебудови, були запроваджені вибори перших керівних осіб на альтернативній

основі, тобто з двох і більше кандидатур. Тільки за 1987 рік у такий спосіб в

Україні було обрано 23 секретарі міськкому і райкому партії, 14 голів міськ- і

райвиконкомів. Друге нововведення полягало в тому, що процес виборів

потрапляв у зону громадського контролю. Гласність набувала політичного змісту.

Допущення відкритої критики стало засобом перевірки кандидатів на партійні

посади, відповідало ідеям перебудови.

З метою спрощення, здешевлення державного апарату й підвищення його

мобільності й ефективності була здійснена масштабна акція з його скорочення. В

Україні на початок 1989 р. кількість союзно-республіканських і республіканських

міністерств зменшилася з 55 до 46. Чисельність центрального апарату знизилася

до 10 тис. осіб. Аналогічні заходи здійснювалися на обласному та районному

рівнях.

З 24 серпня 1991 року на території республіки почали діяти тільки її власні

Конституція, закони, інші нормативно-правові документи. В Україні розпочався

новітній процес державного будівництва, що першочергово вимагало оновлення

всієї системи державного управління.

24

Петро ВОРОНА,

д. держ. упр, доцент,

завідувач кафедри публічного управління

та адміністрування ІПК ДЗСУ,

депутат Полтавської обласної ради

ІСТОРИЧНІ УРОКИ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ДЛЯ

РОЗБУДОВИ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Легко сучасникам давати оцінку недолікам та упущенням політиків та

державотворців доби Української національної революції з відстані у 100 років.

Тому логічно, що виникає питання: чи маємо ми право це робити? Чи це буде

справедливо у відношенні до них? І з цього приводу є різні думки. Адже

суспільний стан і стан суспільної свідомості та національної ментальності на 27

році Незалежності України зовсім інший. Але наш обов’язок, і в першу чергу

перед пам`яттю борців за волю й державність України, усвідомити їхні можливо

прорахунки й упущення та не повторити їх у сучасному процесі державотворення.

Нині нам необхідно зробити національне державне будівництво ефективним,

успішним, невідворотнім і незламним а для цього варто скористатись уроками з

минулого національно-визвольних змагань українського народу. Ми

виокремлюємо їх десять.

Отже урок перший: Українська Центральна рада (УЦР), спочатку як

український представницький орган політичних, громадських, культурних та

професійних організацій, а згодом як революційний парламент України, який

керував українським національним рухом, пройшла шлях від громадсько-

політичного утворення до державної інституції, що очолила український

національно-визвольний рух. УЦР надала українській революційній національній

стихії організованих форм, об’єднала під своїм прапором провідні українські

політичні партії, змусила російську революційну демократію рахуватись і вести

діалог з українськими національними силами. За твердженням дослідників «її

діяльність здобула широке визнання як усього народу, його структур, так і

окремих особистостей» [8].

19 березня 1917 року у Києві відбулася маніфестація на її підтримку де

були присутні близько 100 тис. українців. Демонстрацією та схваленням її роботи

стали Український національний конгрес, військові, селянські, робітничі, з’їзди,

форуми різних політичних партій, громадських інституцій.

Другий урок: УЦР започаткувала принцип “українізації” всього життя в

Україні, як всеосяжний процес усього національного, державотворчого,

політичного, соціально-економічного і духовного розвитку українського народу.

Українізація охопила національні школу, армію, все українське життя, отримала

підтримку всього суспільства, його структур. Численні з’їзди (селянські,

25

кооперативні, партійні, загальнонаціональні) переконували всіх, що український

рух, це не вигадка «купки інтелігентів», а величезна національна сила, котра

вирвалася з під вікового тиску, і що ця сила зростає [11].

Третій урок: характерною ознакою діяльності УЦР стало впровадження

функцій представництва всього українського народу і вона постійно зверталася до

народу й діяла від імені народу, що отримало суспільне схвалення. Так, д. і. н.

Владислав Верстюк зазначив: «історична заслуга Центральної Ради полягає в

тому, що вона, на відміну від окремих політичних партій, захищала інтереси не

якогось одного класу, а перша, публічно й відкрито, почала говорити від імені

нації й про потреби нації. УЦР не пропускала нагоди апелювати до народу.

Можливо, в такій політиці був значний популізм, та оскільки йшлося не про

конкретні соціально-економічні рішення, а про мобілізацію й орієнтацію

національної свідомості, така політика мала добрі наслідки» [1, c. 17-25]. Тут ми

вбачаємо реалізацію базового принципу – носієм влади є народ. УЦР

демонструвала своїми діями факт, що вона отримала делеговані від нього

повноваження і тому готова виконувати його волю. За словами М. Грушевського,

«у своїй діяльності завжди мала єдиний критерій, єдиний компас, це – інтереси

трудящих мас» [3].

Сучасні політики, часто на відміну від діячів УЦР, прагнуть розділити

українців, особливо перед виборами, за мовними, територіальними, релігійними й

іншими критеріями на «західників» і «східняків», і на цій основі створити між

ними протиріччя для здобуття власних політичних преференцій.

Четвертий урок: УЦР проголосила Українську Народну Республіку і

виступила будівничим української держави. Після майже трьохсотрічного

занепаду власної держави, саме вона виголосила і внесла в практичну площину

стратегічну мету її побудови, яка закріпилася як дороговказ українського

державотворення на століття. Таким чином, завдяки діяльності УЦР, відбулася

зміна форми влади з самодержавної, що панувала в Росії, на демократичну [9].

Але у той же час заманіфестувавши самостійність України її лідери, еліта

виявилися неспроможними стати успішними організаторами державного

будівництва. На місцях не було створено органів державного апарату. Як зазначив

О. Копиленко, «саме вертикалі виконавчої влади й не вистачало Центральній

Раді». У цей період була цілковита невизначеність самої системи інституцій, які

мали закласти фундамент місцевої влади. Це позбавляло її можливості усунути

«безладдя на місцях і усунути анархію в УНР», що стало п’ятим уроком

діяльності УЦР для сучасного державотворення [4].

Шостий урок: УЦР державне будівництво здійснювала на законодавчій

основі попри те, що всі процеси відбувалися в ході ведення війни. Всього після

утворення УНР було видано близько 90 законів і законодавчих актів, включаючи і

конституцію. У цей період приймаються наступні закони: “Про право-

наступництво” від 25 листопада 1917 р., “Про вибори до Установчих Зборів

26

Української народної Республіки” від 16 листопада 1917 р., “Про утворення

Генерального Суду” від 2 грудня 1917 р., “Про Головну скарбницю і державний

банк УНР” від 9 грудня 1917 р., “Про випуск державних кредитових білетів УНР”

від 6 січня 1918 р., “Про національно-персональну автономію” від 8 січня 1918 р.,

“Про Державний Герб України” від 23 лютого 1918 р., “Про державну мову” –

березень 1918 р., “Про поділ України на землі” від 6 березня 1918 р., “Про

громадянство» від 4 березня 1918 р., “Про тимчасові розписи видатків на 1918 р.”

від 11 квітня 1918 р., “Про випуск розмінних марок державної скарбниці” 13

квітня 1918 р., “Про 8-ми годинний робітничий день” та інші [2].

Сьомий урок. За твердженням О. Копиленка, “факторами, що негативно

вплинули на законодавчу діяльність Центральної Ради були – брак часу і

професіоналізму. Проте найбільш дошкульно на ній відбилися політичні і

ідеологічні пристрасті [4].

Восьмий урок досить суперечливий. У працях окремих вчених позитивно

оцінюється підписання УЦР Брестського мирного договору. Зокрема, В. Верстюк

вказує, що «факт підписання Брестського мирного договору свідчив про успіх

молодої непрофесійної української дипломатії. Це був перший серйозний акт УНР

на міжнародній арені» [1]. А на думку Ж. Шиянюка, попри всю свою

суперечливість, Брестський мирний договір у ситуації, в якій опинилася УНР, став

для неї порятунком від загибелі. Україна стала однією з перших країн, що вийшла

із світової війни [10]. С. Петлюра зазначає, що цей мир, “спричинив до

міжнародної ізоляції України, бо опинилася в таборі переможених” [6].

Несхвально відносився до цієї мирної Угоди і командний склад Армії УНР.

Підтвердженням цього є приклад, приведений В. Петрівим, коли помічник

командира Гордіївського полку, сотник Андрієнко, при зустрічі з М.

Грушевським, йому заявив: “Якого Біса батьку привів німців? Це не політика, а

ганьба на цілий світ” [7].

Очевидно альтернативним вищевказаному рішенню УЦР (запрошення

Радою народних міністрів з ініціативи М. Порша німецької та австро-угорської

військової допомоги) була мобілізація всього суспільства на захист власної

вітчизни. При цьому потрібно було урівняти проголошені національно-

державницьку і соціальну ідеї та реально впроваджувати їх в життя, що мало б

забезпечити підтримку Центральної Ради більш широкими масами українців.

Досвід добровольчого руху у формуванні Збройних Сил України для

забезпечення її обороноздатності вдало використано під час агресії РФ на Сході

України українськими патріотичними організаціями та окремими громадянами.

Дев’ятий урок, на думку науковців в тім, що «українські соціалісти –

головна політична сила УЦР – за суттю провалила багато в чому стихійний процес

українізації армії, гальмувала створення добровільних озброєних формувань

«Вільного козацтва». За невтішним висновком Голови Генерального Секретаріату

В Винниченка: «Це була війна впливом. Ні більшовики, ні ми не мали

27

регулярного дисциплінованого війська. Наш вплив був менший. Він уже був

настільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі

більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків» [2].

Доречно пам’ятати, що наслідки вказаного стану армії стали такими, оскільки все

військове будівництво у великій мірі проходило під гаслом, яке доводив лідер

соціал-демократів, заступник голови УЦР В. Винниченко навесні 1917 р., у той

час, коли в Україні розгорнувся масовий військовий рух, що привів до

українізації: “Не своєї армії нам …треба, а знищення всяких постійних армій. Не

українську регулярну армію нам треба організувати! Українського мілітаризму не

було і не повинно бути!” [2; 6].

Лише під тиском народних мас, насамперед армійців, УЦР змушена була

проводити українізацію російської армії, тобто перетворення російських частин на

українські. М. Міхновський підкреслив у промові: “Перше наше завдання – це

творити військову силу всіма засобами, які є і до того будуть надаватися. Мусимо

передбачувати всі труднощі і перешкоди, які поставить перед нами не лише

Тимчасовий уряд та військове командування, а й все без винятку російське

суспільство”. Сьогодні така ситуація “дзеркально” повторюється у зв’язку з

подіями в Криму та на Сході України. Були відкинуті і пропозиції видатних

українських політичних і військових діячів М. Міхновського та

П. Скоропадського щодо організації українських військових формувань.

…Центральній Раді не вистачало ні мудрості, ні твердого розрахунку, ані

світоглядного переконання чи просто почуття самозахисту для створення власного

війська. Адже національна Армія – це щит і меч національної держави, єдиний

гарант її існування” [6-7].

Десятий урок. Oсобливістю формування власної держави в добу

Центральної Ради була «федералізація» з Росією, прагненням до якої пронизано

майже всі її основні політико-нормативні документи. Навіть, проголошуючи IV

Універсалом незалежність України в період відкритої російської агресії, вона не

відмовляється від “федералізації”. Та все ж відбулось єднання етнічних земель

українського народу у єдиній державі через об’єднання УНР та ЗУНР. Ця держава

мала значно більші розміри території ніж сучасна Україна.

Ідейний провідник державної незалежності України в добу УНР головний

отаман українського війська С. Петлюра зазначив, що українські воїни «вступили

на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її

визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю.

Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна

є, що її народ живе і бореться за свої громадянські права, за свою свободу, і

незалежність» [6-7]. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення

державної незалежності в 1991 р. Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР,

Директорія являли собою важливі сходинки у створенні незалежної України.

Маємо розуміти, що лише опора на власні сили може призвести до перемоги, а

28

вона досягалася перш за все забезпеченням згоди в Україні. Сьогодні знову

абсолютно пророче звучать слова Отамана військ УНР Симона Петлюри: «В

українську державність ми віруємо, українську державність ми Проголошення

незалежності УНР: досвід для сучасного державотворення і сповідуємо, в її

неминучості ми переконані» [5]. І варто додати – і за неї збройно боремося.

Список використаних джерел

1. Верстюк В. Ф. Роль і місце Центральної Ради в модерній історії України

/ В.Ф. Верстюк // Український історичний журнал. – 1997. – №5. – вересень-

жовтень. – С.17-25.

2. Винниченко В. Відродження нації: в 3-х частинах / В. Винниченко. –

Київ-Відень, 1920. – Ч. 1. – 314 с.

3. Грушевський М. На порозі нової України. - К., 1918.

4. Копиленко О. Л. «Сто днів» Центральної Ради / О. Л. Копиленко. – К. :

«Україна», 1992. – 204 с.

5. Костишин Е. І. Військово-політична діяльність Симона Петлюри у

період Центральної ради / Емілія Костишин // Наукові праці історичного

факультету Запорізького Національного університету Запоріжжя: ВНУ. – 2010. –

вип. XXIX. – С. 48–53.

6. Кравчук М. В. Військове будівництво Української Центральної Ради та

його законодавче закріплення / М. В. Кравчук // Правове життя сучасної України:

Тези доповідей Міжнародної наукової конференції професорсько-викладацького

та аспірантського складу (м. Одеса, 21-22 травня 2010 р.) / Відп. ред. д-р

юрид.наук. проф. Ю. М. Оборотов // Одеська національна юридична академія. –

О.: Фенікс, 2010.– С. 208-210.

7. Кравчук М. В. Держава та армія УНР в період Тимчасового уряду та їх

правове закріплення / М. В. Кравчук // Держава і право: Збірник наукових праць.

Юридичні і політичні науки. Випуск 48. – К.: Ін-т держави і права

ім. В. Корецького НАН України, 2010. – С. 69-76.

8. Кравчук М. В. Українська Центральна рада – доба державотворення:

значимість та уроки. Режим доступу: http://legalactivity.com.ua/index.php?оption

=com_content&view=article&id=250%3A120317-01&catid=35%3A-1&Itemid=52&

lang=ru.

9. Шевченко В. Хазяїн на своїй землі Центральна Рада: початок українізації

/ В.Шевченко // День. –2007. – №51.

10. Шиянюк Ж. Зовнішньополітичне становище України напередодні і в

період проходу до влади Директорії / Ж. Шиянюк // Вісник Державного

університету «Львівська політехніка». Держава та армія.– 1999. – № 377.– С.84-91.

11. Яцків Я. Українська Центральна Рада: історичне значення та уроки / Я.

Яцків // Вісті з України. – 1998. – 5 лютого.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0_%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%96_%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%97_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8

http://legalactivity.com.ua/index.php?оption%20=com_content&view=article&id=250%3A120317-01&catid=35%3A-1&Itemid=52&%20lang=ru



29

Володимир БАРИШНІКОВ,

к., т., н., професор,

професор кафедри публічного управління

та адміністрування ІПК ДСЗУ

СУЧАСНИЙ ПІДХІД ДО ВИЗНАЧЕННЯ СТАТУСУ ПОСАДОВИХ ОСІБ

ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ

Успішність реформ, які так необхідні в Україні, значною мірою

визначаються якістю публічного управління та адміністрування. В той же час

серед практиків державного управління та більшості науковців у сфері публічного

управління та адміністрування відсутній єдиний підхід до визначення статусу

публічних службовців. І якщо віднесення державних посадових осіб, особливо

тих, на яких поширюється законодавство України “Про державну службу” та “Про

службу в органах місцевого самоврядування” до числа публічних службовців для

більшості є логічним та зрозумілим, то віднесення до публічних посадових осіб

(публічних службовців) посадових осіб державних/комунальних підприємств,

установ та організацій, тим більше – посадовців громадських організацій є в

більшості своїй спірним і несприйнятним.

На наш погляд, важливим аргументом віднесення посадових осіб

юридичних осіб публічного права до числа публічних службовців має бути факт

поширення на них дії Закону України “Про запобігання корупції”. Адже

володіючи повноваженнями за державною посадою, службовець, реалізуючі ці

повноваження, у той же час одержує значні можливості їх використання в цілях,

які не відносяться до посади і навіть протипоказані останній в політичних цілях, в

інтересах третіх осіб, з метою особистого збагачення. Саме ця обставина відрізняє

публічних посадових осіб від інших працівників юридичних осіб публічного

права. Зазначений підхід був застосований при визначені статусу працівників

державної служби зайнятості [1]. Конвенція ООН проти корупції містить ряд

дефініцій термінів, якими позначаються суб’єкти корупційних злочинів (ст. 1),

серед яких йдеться і про “державну посадову особу”. Державна посадова особа

визначається як:

1) будь-яка особа, яка обіймає посаду в законодавчому, виконавчому,

адміністративному або судовому органі Держави-учасниці, яку призначено чи

обрано, праця якої оплачувана чи не оплачувана, незалежно від старшинства;

2) будь-яка інша особа, яка виконує державну функцію, зокрема для

державного органа або державного підприємства, або надає будь-яку державну

послугу, як це визначається у внутрішньому праві Держави-учасниці і як це

застосовується у відповідній галузі правового регулювання цієї Держави-учасниці;

3) будь-яка інша особа, що визначається як “державна посадова особа” у

внутрішньому праві Держави-учасниці. Однак з метою вжиття деяких конкретних

заходів, передбачених главою II цієї Конвенції, “державна посадова особа” може

30

означати будь-яку особу, яка виконує будь-яку державну функцію або надає будь-

яку державну послугу, як це визначається у внутрішньому праві Держави-

учасниці і як це застосовується у відповідній галузі правового регулювання цієї

Держави-учасниці.

Відповідно до реалій українського законодавства пропонується наступний

перелік термінів.

“Державні посадові особи” – особи, зазначені у пункті 1 частини першої

статті 3 Закону України “Про запобігання корупції”, які уповноважені на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування (“посадові особи

державних органів влади або місцевого самоврядування” або синонімічно –

“публічні службовці”, а також особи, що зазначені в підпункті “а” пункту 2

частини першої статті 3, котрі для цілей цього Закону прирівнюються до осіб,

уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування

(“посадові особи державних підприємств, установ та організацій” або

синонімічно – “посадові особи публічного адміністрування”).

Серед публічних службовців можна виділити тих, на кого поширюється дія

Закону України “Про державну службу” (“державні службовці”); на тих, на кого

розповсюджується дія Закону України “Про службу в органах місцевого

самоврядування (“посадові особи місцевого самоврядування”); тих, хто має

спеціальні звання, умови проходження служби яких визначають окремі

законодавчі акти щодо умов проходження спеціалізованих видів державної

служби – дипломатичної, служби в органах внутрішніх справ, митної, податкової

служби, а також службову діяльність прокурорів, суддів тощо.

Усі зазначені вище закони про загальний або спеціалізовані види державної

служби передбачають підвищену відповідальність посадових осіб, які працюють в

органах державної влади та місцевого самоврядування і уповноважені на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

У свою чергу посадові особи публічного адміністрування – це державні

посадові особи, на яких не поширюється дія законодавства про загальну та

спеціалізовані види державної служби.

Наприклад, у державній службі зайнятості можна виділити “посадових осіб

державної служби зайнятості”, “посадових осіб Центрального апарату, Головних

управлінь, управлінь Служби”, “посадових осіб Інституту підготовки кадрів

державної служби зайнятості” тощо.

Виходячи з того, що правовий статус працівників державної служби

зайнятості має визначатися правовим статусом юридичної особи публічного

права, в якому вона працює, на значний інтерес заслуговує дослідження проблеми

адміністративно-правового статусу Служби в процесі реалізації політики щодо

забезпечення зайнятості населення та соціального захисту від безробіття.

В роботі [2] результатом такого дослідження є висновок про те, що

адміністративно-правовий статус державної служби зайнятості України являє

31

собою складну юридичну конструкцію, що включає в себе різні за обсягом складні

елементи. Головною з проміж них є компетенція Служби, що доповнюється

відповідальністю, завданнями, функціями, організацією (структурою) та порядком

діяльності (форми та методи діяльності, порядок створення та припинення її

діяльності). За наявності принципу розподілу функцій між різними рівнями

Служби, компетенція державної служби зайнятості має специфічний характер, в

межах якого можна виділити повноваження, встановлені нормами чинного

законодавства. До повноважень Служби належать права її різних посадових осіб.

Функції і завдання є різнопорядковими категоріями, оскільки через функції

визначаються основні напрямки діяльності Служби, що виявляється у вчиненні

нею дій, прийнятті рішень або створенні документованої інформації, задля

досягнення нормативно визначених завдань.

Складністю адміністративно-правового статусу державної служби

зайнятості України можна частково пояснити той факт, що у більшості

працівників Служби, яка не була органом державної влади, був статус державних

службовців. Керівні працівники та їх заступники, спеціалісти державної служби

зайнятості, починаючи з 1994 р., коли було прийнято розпорядження Кабінету

Міністрів України про віднесення посад працівників державної служби зайнятості

до відповідних категорій державних службовців, завжди були суб’єктами

відповідальності за корупційні правопорушення як посадові особи, юридичний

статус яких визначався Законом України “Про державну службу”.

Більше того, в Законі України “Про державну службу” від

від 17.11.2011 № 4050-VI міститься пряме посилання (Стаття 2. Сфера дії Закону)

про те, що дія цього закону поширюється на осіб, які займають визначені

законодавством посади державної служби у центрах зайнятості Державної служби

зайнятості. Саме тому вимагає пояснення той факт, що в умовах дії Закону

України “Про зайнятість населення” від 05.07.2012 № 5067-VI, (Стаття

21. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

зайнятості населення та трудової міграції), яким встановлено, що Служба є

Центральним орган виконавчої влади, що здійснює свої повноваження

безпосередньо та через територіальні органи, працівники державної служби

зайнятості були позбавлені правового статусу державних службовців.

На наш погляд, це було зроблено із політичних міркувань з метою показати

суспільству, що кількість чиновників (державних службовців) в країні

зменшується. Але, насправді кількість чиновників – це кількість державних

посадових осіб, число яких від цієї акції не змінилось, а зменшилась кідькість

державних посадових осіб, які знаходились під додатковим контролем та

обмеженнями, які накладають на чиновників норми законодавства України про

державну службу. Адже достатньо згадати акт Верховної Ради України [3], в

якому дається доручення підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України

проекти законів: “Заслухавши і обговоривши доповідь Голови Тимчасової комісії

32

з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом

Слєсаренка В.М. "Про невідкладні заходи щодо боротьби з організованою

злочинністю і корупцією" і враховуючи загострення криміногенної ситуації в

республіці, Верховна Рада України постановляє:

Комісіям Верховної Ради України у питаннях законодавства і законності, з

питань правопорядку та боротьби із злочинністю та Тимчасовій комісії з питань

боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом разом з

Кабінетом Міністрів України:

1. У першому півріччі 1993 року підготувати і внести на розгляд Верховної

Ради України проекти законів:

- про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю;

- про державну службу;

- про боротьбу з корупцією…”

Обмеження як елемент правового статусу державних службовців [4] є

важливою умовою організації діяльності державних посадових осіб, включаючи

працівників державної служби зайнятості. “Окрім прав і основних обов’язків

державний службовець, вступаючи на державну службу, добровільно приймає і

ряд встановлених законодавством обмежень та заборон. Правообмеження для

державного службовця зумовлені специфікою виконуваних державних функцій та

службових повноважень і полягають в основному в ряді заборон для державного

службовця” Достатньо взяти до уваги, що бюджет Фонду загальнообов’язкового

державного соціального страхування України на випадок безробіття на 2018 рік

перевищує 12 мрд. грн.

На необхідність підвищувати вимогливість до як найширшого кола

державних посадових осіб (чиновників) вказують найвищі політичні особи

держави. 5 квітня 2018 року у Вінниці проходила розширена урядова нарада

«Децентралізації та регіональний розвиток» під головуванням Президента

України. Відкриваючи нараду Президент Петро Порошенко, відзначив, що

«децентралізація — це питання цивілізаційного вибору, політичної культури, і,

якщо хочете, національної безпеки». За словами Президента, модернізації

потребує і прагнення держави жити згідно з демократичними принципами,

поважати права й свободи громадянина. «Децентралізація наближає владу до

людини, скорочує час для прийняття і реалізації рішень», — сказав він.

Глава держави наголосив, що влада – це не лише Президент, Уряд і

Парламент. За його словами, для громадян її уособленням є співробітники ЖЕКів і

центрів адміністративних послуг, лікарі, вчителі, поліцейські, місцеві суди. «Ми

маємо піклуватися про те, щоб влада була повернута обличчям і піклувалася про

людей. Щоб влада була здатна захистити і допомогти людині.

Підводячи підсумок зазначимо, що для повернення правого статусу

державного службовця посадовим особам державної служби зайнятості достатньо

внести зміни в Положення про державну службу зайнятості (затверджене Наказом

33

Міністерства соціальної політики України № 1543 від 15.12.2016), передбачивши в

структурі Служби Державну службу зайнятості (Центральний апарат) та його

регіональні структурні підрозділи із статусом центрального органу виконавчої

влади, що буде відповідати діючому законодавству України про зайнятість

населення.


1. Баришніков В. М. Працівники державної служби зайнятості як суб’єкти,

на яких поширюється дія Закону України "Про запобігання корупції” / В. М.

Баришніков // Ринок праці та зайнятість населення. - 2015. - № 3. - С. 62-66. -

Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/rpzn_2015_3_16

2. Серьогіна (Зезека) Н. О. Теоретичні основи адміністративно-

правового статусу державної служби зайнятості України [Електронний ресурс] /

(Зезека) Н. О. Серьогіна // Університетські наукові записки. - 2010. - № 1. - С. 103-

108. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2010_1_20

3. Про невідкладні заходи щодо боротьби з організованою злочинністю і

корупцією: постанова Верховної Ради України від 07.05.1993 № 3207-XII. – Режим

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0026323-12

4. Іншин М. І. Обмеження як елемент правового статусу державних

службовців органів внутрішніх справ / М. І. Іншин // Право і Безпека. - 2004. - Т. 3,

№ 1. - С. 86-88. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pib_2004_3_1_24.

Олена БАЛИБІНА,

здобувач ІПК ДСЗУ

МЕРЕЖЕВА ТЕОРІЯ ПРИЙНЯТТЯ ПОЛІТИЧНИХ РІШЕНЬ У

КОНТЕКСТІ ІННОВАЦІЙНО-КОМУНІКАТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

В умовах сучасного суспільства та технологій Internet 2.0 мережева модель є

однією з найбільш перспективних теорій вироблення та реалізації політичних

рішень. Вона була запропонована Девідом Ноуком ще в 1980-ті, а згодом

підтримана Дж. Річардсоном, П. Сабатьєром, Дж. Кінгдоном, М. Кастельсом,

Г. Кардозо та іншими дослідниками. Політико-адміністративні, або проблемні,

мережі є достатньо аморфними, неформальними та нестійкими соціальними

утвореннями, що об’єднують людей, різних за рівнем освіти, заможності,

кар’єрних досягнень і повноважень навколо певної специфічної ідеї або спільного

для них інтересу. В такі мережі можуть входити як держслужбовці, так і вчені,

програмісти, журналісти, або просто зацікавлені особи. Деякі вузлові центри

мережевої коммунікації, якими є державні органи, намагаються керувати іншими

http://nbuv.gov.ua/UJRN/rpzn_2015_3_16

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%A1%D0%B5%D1%80%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D1%96%D0%BD%D0%B0%20(%D0%97%D0%B5%D0%B7%D0%B5%D0%BA%D0%B0)%20%D0%9D$

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=IJ=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9623990

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2010_1_20

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0026323-12

34

акторами, тоді як останні можуть проводити власну політику, лобіювати рішення,

коммунікувати з іншими акторами без залучення центрів. Між учасниками мережі

постійно відбувається інтенсивний обмін інформацією, досвідом, враженнями,

повноваженнями і т. д.

Наприкінці 1990-х років стає зрозумілим, що таке розуміння сучасних

суспільних відносин відповідає напряму, в якому розвиваються інноваційно-

комунікативні технології. Однією з перших значних рефлексій на цю тему стала

книга Мануеля Кастельса “Постання мережевого суспільства” (1996). Кастельс

порівнює зміни, що відбувалися в західному суспільстві протягом 1970-1990-х

років, із індустріальною революцією, вважаючи основним нововведенням сучасної

інформаційної революції те, що інформація не просто виробляється колосальними

темпами, але також швидко засвоюється користувачами та впроваджується ними в

практичні сфери [2, 31]. Компьютерні технології, коммунікативні мережі

розвиваються паралельно з тенденціями розвитку самого людського мислення, яке

стає також мережевим та впливає на практику, в тому числі й практику

вироблення та реалізації рішень.

Окремо М. Кастельс зазначав значну роль інтернету в напрацюванні

горизонтальних зв’язків між акторами: “Універсальність цифрової мови та чистої

мережевої логіки коммунікаційних систем створила технологічні умови для

горизонтальної, глобальної коммунікації” [2, 45]. Якщо мережі як тип суспільної

коммунікації існували і раніше, то з появою цифрових технологій вони вийшли за

межі, в яких досі перебували. Cуб’єкти мережевого суспільства отримали

механізм, завдяки якому вони можуть готувати, приймати та реалізовувати

політичні рішення без постійної координації з боку органів державної влади, а

іноді навіть всупереч прагненням цієї владної верхівки [1, 4]. Відповідно, якщо

Web 1.0 був таким величезним зрушенням у бік мережевості, то поява Web 2.0 ще

більш спростила процес обміну думками та стимулювала людей саме до такого

обміну, кооперації за допомогою мережевих технологій та боротьбу з

інформаційними монополіями.

Концепція Кастельса в середині 90-х була резонансною та незвичною, проте

з початком 2000-х отримала широке визнання та численних прихильників. Так,

2005 року виходить збірка “Мережеве суспільство: від знання до політики”, за

редакцією М. Кастельса та Г. Кардозо, де близько десяти авторів з різних країн

осмислюють процес переходу індустріальних суспільств до інформаційних,

мережевих. Значна увага в цій збірці присвячена також і змінам, що відбуваються

в мережевому суспільстві відносно вироблення та прийняття політичних рішень.

Так, Джейн Фаунтейн пропонує новий термін на позначення нового суспільно-

державного устрою, а саме “віртуальна держава”: “Термін “віртуальна держава” –

це метафора, яка звертає увагу на структурах і процесах у державі, яка стає все

більш глибоко зумовленою цифровими інформаційними та коммунікативними

системами. Діджиталізація інформації та коммунікації змушує інститути держави

35

переосмислити розташування даних, прийняття рішень, служби та процеси, щоб

включити не тільки урядові органи, але також громадські організації та приватні

фірми” [20, с. 149]. Відповідно, держави, яким вдається змінити процеси

паралельно загальним революційним змінам ситуації, можна називати

“віртуальними”. Зокрема, на її думку, інтернет-технології впливають на

традиційні для адміністративних стратегій ХХ століття речі, як виробнича

потужність, контроль, коммунікація та координація. Втім, так само як Кастельс,

Дж. Фаунтейн зазначає, що новітні ІКТ впроваджуються в роботу урядів із

набагато меншою швидкістю, ніж розвиваються самі ці технології. Крім того, вона

звертає увагу на те, що в різних мережевих спільнотах впровадження однакових

нововведень призводило до різних наслідків, не завжди підвищуючи ефективність

роботи. Так, коли різні державні інституції США стали перед необхідністю

розробити вебсайт, то на деяких сайтах виникла надто складна навігація через

складну структуру самої інституції, тоді як інші сайти складали враження

какофонії через те, що кожна підструктура намагалася зробити власні доповнення

та зміни на тій ділянці, що була залишена для неї і т. д. [3, с. 153]. Втім, поступове

впровадження інноваційно-комунікативних технологій (ІКТ) в діяльність різних

урядових інституцій все ж призвело до позитивних наслідків за два з половиною

десятиліття, і різні служби стали працювати більш ефективно, уніфіковано та

скоординовано. Варто зазначити, що мережева теорія була сприйнята також і на

пострадянському просторі, зокрема, на її перспективність вказували російські

дослідники В. Л. Іноземцев, О. І. Шкаратан, І. А. Шевченко та інші.

Дотичною до мережевої моделі прийняття політичних рішень є групова

модель, яка розглядає політичні рішення, що приймаються певною сукупністю

індивідів, тобто групою. Серед її провідних теоретиків виділяють Артура Бентлі,

Ірвінга Джейніса, Александра Джорджа, Леона Манна, Ендрю Семмела, Діана

Мінікса та інших. Групи, на відміну від мереж, мають більш сталий характер,

нерідко є офіційними (хоча неформальні групи вважаються первинними, тоді як

формалізовані – похідними) та мають процедуру набуття членства, визначеного

лідера тощо. Відповідно, групи формуються за ознакою спільних зацікавлень

членів, а отже одним з видів діяльності групи є лобіювання, ухвалення та

реалізація рішень, які мають задовільнити потреби членів групи. Такі рішення

можуть прийматися як всередині групи, так і іншими суб’єктами в її інтересах.

Станом на сьогодні мережева модель вироблення та реалізації політичних

(чи управлінських) рішень є однією з найбільш перспективних, коли йдеться про

залучення до процесу прийняття політичних рішень ІКТ. Втім, як і інші моделі,

вона рідко може працювати в чистому вигляді, оскільки говорить, переважно, про

спосіб прийняття рішень, але залишає відкритим питання мотивації, зовнішніх

впливів на процес прийняття рішень тощо. Тому доцільним є поєднання різних

моделей прийняття політичних рішень — наприклад, мережевої та стадіальної,

або мережевої та біхевіористської. Так чи інакше, можемо стверджувати, що

36

сучасна свідомість, пов’язана з розвитком ІКТ, дозволила проявитися сповна тим

рисам процесу прийняття та реалізації рішень, які пояснює мережева модель, хоча

ще 20-25 років тому, коли ця модель виникала, вона мало чим могла відрізнятися

від теорії груп, яка постала з групової психології.


1. Castells M. The Network Society: From Knowledge to Policy / Manuel

Castells // The Network Society: From Knowledge to Policy; Castells, Manuel and

Cardoso, Gustavo, eds. – Washington, DC: Johns Hopkins Center for Transatlantic

Relations, 2005. – P. 3-21.

2. Castells M. The Rise of the Network Society / Manuel Castells. – 2-nd ed. –

Southern Gate, Oxford: Blackwell, 2010. – 597 p.

3. Fountain J. Central Issues in the Political Development of the Virtual State /

Jane Fountain // The Network Society: From Knowledge to Policy; Castells, Manuel

and Cardoso, Gustavo, eds. – Washington, DC: Johns Hopkins Center for Transatlantic

Relations, 2005. – P. 149-181.

Леонід БОБРИЦЬКИЙ, к. ю. н., доцент кафедри

публічного управління та адміністрування

ІПК ДСЗУ

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ

РІВНІ ТА У ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАДАХ.

Питання становлення та розвитку системи державного управління у сфері

державної безпеки на регіональному рівні та у територіальних громадах є одним з

найважливіших і потребує окремого дослідження. У сучасному українському

законодавстві, органи місцевого самоврядування й територіальні громади

наділені певним спектром повноважень серед яких і повноваження щодо

забезпечення безпеки держави.

У відповідності до Статті 4 Закону України Про основи національної

безпеки України [1] суб’єктами забезпечення національної безпеки держави серед

інших зазначені місцеві державні адміністрації, органи місцевого

самоврядування, громадяни України та об'єднання громадян. Цим же Законом, а

саме статтею 7 [1] визначені, на сучасному етапі основні реальні та потенційні

загрози національній безпеці України, стабільності в суспільстві, серед яких, у

зовнішньополітичній сфері: посягання на державний суверенітет України та її

37

територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав; спроби

втручання у внутрішні справи України з боку інших держав; воєнно-політична

нестабільність. У сфері державної безпеки: розвідувальна-підривна діяльність

іноземних спеціальних служб; загроза посягань з боку окремих груп та осіб на

державний суверенітет, територіальну цілісність, економічний, науково-

технічний і оборонний потенціал України, права і свободи громадян; поширення

корупції в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої

злочинної діяльності; можливість незаконного ввезення в країну зброї,

боєприпасів, вибухових речовин і засобів масового ураження, радіоактивних і

наркотичних засобів; спроби створення і функціонування незаконних

воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних

сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави; прояви

сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів

України.

У воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України: нелегальна

міграція; можливість втягування України в регіональні збройні конфлікти чи у

протистояння з іншими державами; повільність у здійсненні та недостатнє

фінансове забезпечення програм реформування Воєнної організації та оборонно-

промислового комплексу України; незадовільний рівень соціального захисту

військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їхніх

сімей; зростання небезпеки для життя і здоров’я цивільного населення,

насамперед дітей, внаслідок воєнних дій чи збройних конфліктів. У

внутрішньополітичній сфері: порушення з боку органів державної влади та

органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод

людини і громадянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній,

недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і

виконання законів України; можливість виникнення конфліктів у сфері

міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в

діяльності деяких об'єднань національних меншин та релігійних громад; загроза

проявів сепаратизму в окремих регіонах України. На виконання функцій щодо

забезпечення безпеки держави відповідні суб’єкти мають бути, у законодавчому

порядку, наділеними певними повноваженнями. Перелік таких повноважень

визначений у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» [2].

Статтею 36 цього Закону, у галузі оборонної роботи, до відання виконавчих

органів сільських, селищних, міських рад, делеговані наступні повноваження:

1) сприяння організації призову громадян на військову службу за призовом

осіб офіцерського складу, строкову військову та альтернативну (невійськову)

службу, а також їх мобілізації, підготовці молоді до служби в Збройних Силах

України, організації навчальних (перевірочних) та спеціальних військових зборів;

забезпечення доведення до підприємств, установ та організацій незалежно від

форм власності, а також населення наказу військового комісара про оголошення

38

мобілізації;

2) бронювання робочих місць для військовозобов'язаних на підприємствах, в

установах та організаціях відповідно до законодавства;

3) організація та участь у здійсненні заходів, пов'язаних з мобілізаційною

підготовкою та цивільним захистом, на відповідній території;

4) вирішення відповідно до законодавства питань, пов'язаних з наданням

військовим частинам, установам, навчальним закладам Збройних Сил України

службових приміщень і жилої площі, інших об'єктів, комунально-побутових

послуг; здійснення контролю за їх використанням, наданням послуг;

5) сприяння організації виробництва і поставкам у війська підприємствами та

організаціями, що належать до комунальної власності, замовленої продукції,

послуг, енергоресурсів;

6) здійснення заходів щодо створення належних умов для функціонування

пунктів пропуску через Державний кордон України;

7) сприяння Державній прикордонній службі України у підтриманні

відповідного режиму на державному кордоні;

8) здійснення заходів щодо військово-патріотичного виховання населення.

Також невід’ємною частиною забезпечення безпеки держави на регіональному

рівні є неухильне дотримання законності, правопорядку, охорони прав, свобод і

законних інтересів громадян.

На підставі викладеного можна дійти висновку про те що, органи місцевого

самоврядування є не тільки окремим, а й самостійним суб’єктом забезпечення

національної безпеки України з конкретно визначеними чинним законодавством

повноваженнями.


1. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 черв.

2003 р. № 964-ІV // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2003. – № 39. – Ст. 351.

2. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 трав.

1997 р. № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, № 24,

ст.170)

39

Альона БОРОВИК, магістрантка ІПК ДСЗУ,

депутат Супрунівської сільської ради,

Полтавської обл.

ПРОБЛЕМАТИКА ВИКОНАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ

ДЕПУТА МІСЦЕВОЇ РАДИ

Успішна організація роботи місцевої ради як колегіального органу влади

неможлива без вдосконалення діяльності кожного окремого депутата. Тільки

забезпечення цього елементу функціонування представницького органу місцевого

самоврядування дозволить забезпечити успішну роботу всієї системи. Але нажаль

багато депутатів не можуть чітко назвати свої права, описати свою роботу.

Наприклад, велика кількість депутатів хибно вважають, що:

• сільський, селищний, міський голова є їхнім керівником або принаймні

особою вищого рангу, з вищими повноваженнями;

• немає істотної різниці між радою, виконкомом і виконавчими

органами, вважають, що це одне те саме, тільки має різні назви;

• гроші на вирішення певної проблеми може «виділити» лише

мер/голова;

• засідання постійних комісій - це непотрібна формальність;

• місцева рада це «господарського орган», в якому не має місця політиці.

Найважливішою функцією депутата сільської, селищної ради

є представницька функція. Як представник інтересів територіальної громади,

виборців свого виборчого округу депутат сільської, селищної ради зобов’язаний

виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини –

виборців свого виборчого округу, виконувати їх доручення в межах своїх

повноважень, наданих законом, брати активну участь у здійсненні місцевого

самоврядування.

Працюючи у виборчому окрузі депутату сільської, селищної ради доцільно

зосередитися на таких принципових моментах:

1. Організації регулярного прийому виборців, розгляді пропозицій, заяв і скарг

громадян, які надійшли до нього, вжитті заходів до їх своєчасного,

обґрунтованого вирішення; вивченні причин, які породжують скарги громадян, і

внесенні своїх пропозицій щодо їх усунення до органів місцевого самоврядування,

до місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій,

об'єднань громадян. При цьому слід мати на увазі, що:

особистий прийом виборців має бути організований депутатом з

періодичністю не рідше одного разу в місяць;

записатися на прийом до депутата мають право як його виборці, так і

інші громадяни, іноземці чи особи без громадянства, які проживають, тимчасово

40

перебувають чи працюють в селі, селищі;

усі звернення громадян (як в усній, так і в письмовій формі) на

особистому прийомі депутата реєструються. Якщо вирішити порушені в усному

зверненні питання безпосередньо на прийомі неможливо, воно розглядається у

тому ж порядку, що й письмове звернення;

забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням

на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання,

національність громадянина, незнання мови звернення;

якщо питання, порушені в одержаному депутатом зверненні, не входять

до повноважень сільської, селищної ради та її виконавчих органів, воно в

термін не більше п'яти днів пересилається ним за належністю відповідному

органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав

звернення. При цьому. забороняється направляти скарги громадян для розгляду

тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються;

письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане

автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство,

визнається анонімним і розгляду не підлягає.

про результати розгляду громадянину повідомляється письмово або

усно, за бажанням громадянина.

2. Ефективній реалізації своїх контрольних повноважень, зокрема, права

на депутатське звернення, невідкладний прийом та права вимагати усунення

порушень законності і встановлення правового порядку.

Депутатське звернення – це викладена в письмовій формі вимога депутата

сільської, селищної ради з питань, пов'язаних з його депутатською діяльністю, до

місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх

посадових осіб, а також керівників правоохоронних та контролюючих органів,

підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності,

розташованих на території відповідної ради, здійснити певні дії, вжити заходів чи

дати офіційне роз'яснення з питань, віднесених до їх компетенції (приклад

оформлення депутатського звернення наведено нижче).

Переважна більшість депутатів розглядають себе як осіб, яким надано

право направляти депутатські звернення та депутатські запити, а також

відвідувати владні кабінети, щоб «пробити» громадські питання.

Депутатські звернення та запити – це важливі, але не основні, і далеко не

єдині повноваження депутата. Це допоміжні інструменти в депутатській роботі.

Депутат, який лише пише прохання і привертає увагу до «важливості проблем»

нічим по суті не відрізняється від громадського діяча. Звдання громадських

лідерів звертати увагу, критикувати, проводити акції тощо. Завдання ж депутатів

принципово інше. Особа, яку обрали представником громади і надали статус

депутата місцевої ради, має впроваджувати владні рішення. Бо згідно ст. 13, 21

Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» депутат, як суб’єкт владних

41

повноважень, на відміну від громадського діяча, не просить, а вимагає.Право на

депутатське звернення доволі часто використовується депутатами і здебільшого

при цьому не виникає особливих складнощів. Але депутати забувають про

декілька ключових особливостей.

По-перше, депутатські звернення перетворюються на прохально-благальні

листи. Інколи депутати застосовують такі форми викладу свої звернень, що

свідомо передбачають зневажливе ставлення до них із боку адресатів. Депутати

звертають із проханнями «зглянутись на проблему, просять оцінити важливість

питання, просять посадовців винайти ресурси і час тощо».

Така практика є несумісною із статусом депутата. Депутати в особистому

листуванні вільні вчиняти як їм буде завгодно, можуть навіть висловлювати

«владодогідництво і плазувати». Але вони не мають права робити цього в

депутатських зверненнях. Адже, направляючи звернення, вони діють як офіційні

представники інтересів територіальної громади. Це вимагає дотримання вимог

поважності і високого статусу. Депутат повинен підтримувати належну гідність

громади. Також депутат не повинен забувати, що депутатське звернення це не

прохання, а вимога депутата місцевої ради. Тому висновки щодо проблеми, які

описує у зверненні депутат, повинні бути однозначними і точними. Наприклад:

«мною встановлено», «я прийшов до переконання», «наведені дані дають

підстави вважати, що має місце порушення прав та закону» тощо.

Звернення, як вимога, має закінчуватись словами: «з огляду на викладене

вище, керуючись ст. 13-15 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад»,

вимагаю...».

По-друге, депутатам варто пам’ятати, що в них є право взяти особисту

участь у розгляді депутатського звернення. Це право реалізується через

зазначення в завершальній частині звернення наступного речення: «Повідомляю

про своє бажання скористатись правом на особисту участь в розгляді даного

депутатського звернення та прошу мене сповістити прочас і місце розгляду

звернення в порядку і строки, що визначені ч. 4 ст. 13 Закону України «Про

статус депутатів місцевих рад».

Згідно із вимогами закону, відповідна особа, яка одержала депутатське

звернення і у якому вказано про намір депутата взяти особисту участь в його

розгляді, повинна повідомити депутата завчасно, але не пізніш як за п’ять

календарних днів. Закон не встановлює форми повідомлення. Тому, для

уникнення зайвої тяганини в депутатському зверненні доречним буде вказати

контактний телефон депутата чи його помічника-консультанта. Варто пам’ятати,

що відповідна особа може не знати про порядок реалізації права депутата на

участь в розгляді депутатського звернення.

Тому, доцільним є включення до депутатського звернення відповідного

роз’яснення: «одночасно повідомляю вас, що в силу вимог ч. 4 ст. 13, ч. 6 ст. 30

Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» ви зобов’язані сповістити

42

мене про час і місце розгляду мого депутатського звернення завчасно, але не

пізніше ніж за 5 календарних днів. Невиконання законних вимог депутата

місцевої ради тягне відповідальність визначену законом, в тому числі є підставою

для притягнення винних осіб до відповідальності за ст. 351 Кримінального

кодексу України».

Право на участь у розгляді депутатського звернення є подібним із правом

на невідкладний прийом (згідно п. 2 ч. 2 ст. 11, ст. 14 Закону України «Про статус

депутатів місцевих рад») і слугує способом підвищення ефективності вирішення

вимог депутата. Право на невідкладний прийом в законі описане надто

формально і поверхнево. Така недалекоглядність законодавця зумовлює певні

проблеми в роботі депутатів. Право депутата на невідкладний прийом

поширюється на всіх службовців органів влади, а також незалежно від форми

власності на всіх керівників підприємств, установ та організацій, розташованих

на території відповідної ради.

Реалізація цього права передбачає обов’язок відповідної особи, яка

знаходиться на робочому місці, до якої з’явився депутат прийняти його

невідкладно. Це передбачає переривання усіх заходів та робіт (наради, засідання,

підготовка документів тощо), які виконує відповідна особа на час необхідний для

зустрічі із депутатом місцевої ради. Зрозуміло, що депутати не повинні

зловживати своїм правом на невідкладний прийом та не допускати даремної

витрати робочого часу чиновників.

Реалізація права на невідкладний прийом часто викликає складнощі у

застосуванні. Це пов’язано із тим, що особи не розуміють порядку здійснення

цього права або не надають належної уваги правовому статусу депутата місцевої

ради, який є представником інтересів усієї територіальної громади. Часто низький

освітній рівень посадовців органів влади, керівників підприємств, установ і

організацій зумовлює недостатнє сприйняття ними статусу депутата місцевої

ради. Для подолання цього потрібно повсякчас наголошувати, що вимога

депутата про невідкладний прийом – це вимога офіційного представника усієї

громади (міста, села, селища).

Потрібно розуміти, що депутат представляє одразу усю громаду, є

офіційним представником її інтересів. Відтак посадовець, наприклад прокурор чи

начальник поліції, повинні усвідомлювати, що візит депутата із проханням

невідкладного прийому є візитом усього міста чи села, усієї територіальної

громади, в особі її офіційного представника. Невідкладний прийом є оперативним

інструментом депутатських повноважень. Вміле використання цього права

дозволяє депутату бути ефективним та швидко реагувати на різні ситуації,

повноцінно захищати інтереси виборців та громади в цілому. Ці та багато інших

проблем існують майже в кожній сільській, селищній, міській радах. Висока

кваліфікація депутатів є запорукою розвитку територіальних громад, своєчасного

і ефективного захисту прав громадян, ухвалення зважених і справедливих рішень.

43

Депутут має знати, що йому надано цілу низку повноважень:

• право на внесення питань в порядок денний до ради та її органів;

• право на внесення проекту рішення до ради, а також змін і доповнень до

проектів, що внесені іншими авторами;

• право на внесення проектів рішень в органи ради (виконком, виконавчі

органи, постійні, тимчасові контрольні комісії, інші комісії);

• право взяти участь в обговоренні (виступати, брати участь в дебатах,

задавати запитання, висловлюватись щодо персоналій) як в самій раді (пленарні

засідання та засідання постійних комісій), так і будь-яких органах ради;

• право ухвального голосу в раді й органах, до яких входить депутат;

• право дорадчого голосу депутата в органах ради, до яких він не входить;

• право висловлюватись, пропонувати зміни і доповнення щодо порядку

денного, черговості розгляду питань в раді, а також будь-яких органів ради;

• право ініціювати недовіру міському голові, ініціювати розпуск будь-

якого органу утвореного радою, ініціювання звільнення посадових осіб місцевого

самоврядування;

• право ініціювати звіт чи інформування органів ради, їх службових осіб, а

з питань відання ради – будь-яких інших службових осіб підприємств, установ,

організацій.

Перераховані вище права, і становлять основний стартовий арсенал

місцевого депутата. Використання цих прав дозволяє йому зайняти своє чільне

місце в місцевій владі, бути активним суб’єктом нормотворчої діяльності ради,

активно впливати на вирішення питань громади. Депутат місцевої ради має

пам’ятати, що він є влада.

Наталя ЗЕЛИНСЬКА,

магістр державного управління,

аспірант Донецького державного

університету управління

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ

В умовах складної соціально-економічної ситуації в Україні та

суперечливого перебігу суспільно-політичних процесів, особливої актуальності

набувають питання пошуку нових засобів, здатних забезпечити вихід із кризового

стану та сприяти досягненню суспільного прогресу. Голова Представництва

Європейського Союзу (далі – ЄС) в Україні Хюґ Мінгареллі з власного досвіду

країн ЄС підтверджує «…що тільки реформа державного управління може

зробити перехідний період у реформуванні країни успішним» [1, с.7].

44

Як показує досвід демократичних держав, розвиток громадянського

суспільства за системної державної підтримки дає змогу залучати додаткові

людські, організаційні, фінансові та технічні ресурси для надання соціальних та

інших суспільно значущих послуг, сприяння процесу децентралізації державного

управління і підвищенню його якості, а також скоротити державні видатки і

запобігти корупційним ризикам. Ресурси – це сукупність первинних матеріалів, за

допомогою яких публічні та приватні дійові особи організовують свою

діяльність [2, с.55]. Наявність ресурсів впливає на результати публічної політики

та на творення публічної діяльності, що не створюється і не реалізується в

порожньому просторі. Зіткнення з ресурсом відбувається перед здійсненням

діяльності, шляхом оцінювання наявності ресурсів (правового, людського,

монетарного, майнового, ресурсу довіри, тощо), їх необхідності чи обмеженості,

чи інших критеріїв. За даними Глобальної енциклопедії державного управління,

державної політики та управління уряди країн можуть посилювати ефективність,

прийнявши перспективне «стратегічне управління людськими ресурсами» (далі –

SHRM) [3]. Підтвердженням твердженню є дослідження зарубіжної літератури

присвяченої доказу того, що SHRM є ключем до успіху для багатьох зарубіжних

провідних організацій. Численні дослідження також у приватному секторі

демонструють зв'язок між інвестуванням в співробітників і досягненням кращих

фінансових результатів. На думку відомого ученого-економіста, академіка

Національної академії наук України В.М. Гейця, освітньо-кваліфікаційний та

інтелектуальний потенціал суспільства серед іншого стає ключовим фактором

інноваційного розвитку, як єдиного беззаперечного шляху, що відкриває для

України нові можливості у час, коли майже всі сфери буття перебувають у

несприятливому стані з недостатньо визначеними перспективами подальшого

розвитку [4, с.272]. Досліджуючи стратегії економічного розвитку України на

довгострокову перспективу, що орієнтована на забезпечення стабільного

зростання на основі інноваційно-інвестиційної модернізації економіки, вчений

вказує на ту обставину, що при переході до інноваційної моделі, у пріоритеті є

розвиток високотехнологічних виробництв, людські ресурси високої якості,

новітні методи управління. Стратегічне управління людськими ресурсами стає

інструментом посилення ефективності. Органи державної влади України,

впроваджуючи закордонний досвід, також можуть домогтися значних успіхів у

роботі, розглядаючи своїх співробітників як стратегічний ресурс ефективності.

Доцільно вказати на все більше застосування ознак публічності в

державному управлінні. Законом України «Про державну службу», вперше серед

нормативно-правових актів використовується термін «управління

персоналом» [5]. Поняття не набуло тлумачення, що саме виявляється під

«управлінням персоналу» але має законодавчо закріплене вживання. Так,

управління персоналом застосовується в контексті державних органів і не

визначається як державна політика. Проте, управління персоналом застосовується

45

принаймні серед виконання завдань і функцій держави. У 2017-2018 роках

використання терміну «управління персоналом» поширюється. Слід вказати також

на вищі органи державної влади, де згадка поняття управління персоналом

набуває державного сенсу. Так, в структурі Національного агентства України з

питань державної служби утворено Генеральний департамент управління

персоналом на державній службі (на виконання Концепції запровадження посад

фахівців з питань реформ). На виконання Закону України «Про державну службу»

в державних органах всіх рівнів утворено структурний підрозділ (або посадова

особа) з питань управління персоналом.

Наказом Національного агентства України з питань державної служби

утворено Раду управління людськими ресурсами державної служби при

Національному агентстві України з питань державної служби, як консультативно-

дорадчий орган, який провадить свою діяльність на громадських засадах та

затверджено його Положення [6]. Національне агентство України з питань

державної служби провадить активну роботу над законодавчим врегулюванням

процесів в управлінні персоналом на державній службі [6].

З метою забезпечення ефективного управління людськими ресурсами у

сфері державної служби, контролю зайнятості на державній службі, сприяння

прозорості витрат на персонал Кабінетом Міністрів України розроблено та

схвалено Концепцію впровадження інформаційної системи управління людськими

ресурсами в державних органах та план заходів щодо її реалізації [5]. Так виникає

нове сучасне поняття «система управління людськими ресурсами в державних

органах» - Human Resource Management & Information System (HRMIS).

Впровадження Концепції передбачається до 2020 року. У цей період має бути

визначені напрями, механізми і строки впровадження інформаційної системи

управління людськими ресурсами (HRMIS) у державних органах. Система

націлена на поліпшення управління людськими ресурсами в системі державного

управління з урахуванням стажу роботи на державній службі та включатиме

функції для набору й обліку проходження державної служби, оцінки результатів

службової діяльності та нарахування заробітної плати, тощо.

У всьому світі державні службовці відіграють життєво важливу роль у

визначенні того, чи є місто, регіон або країна хорошим місцем для життя, роботи і

виховання сім'ї. Якість життя – від забезпечення безпеки пішоходів до

національної безпеки - в значній мірі залежить від навичок і ефективності тих, хто

служить в державній робочій силі. Необхідність розроблення єдиної, цілісної

державної політики, спрямованої на розв'язання багатьох першочергових проблем

у сфері управління людськими ресурсами простежується у розпорядженні Кабінет

Міністрів України від 1 грудня 2017 р. № 844-р «Про схвалення Концепції

впровадження інформаційної системи управління людськими ресурсами в

державних органах та затвердження плану заходів щодо її реалізації» [5].

46

На прикладі роботи над Законом України «Про державну службу» (далі –

Закон) досліджується синергія взаємодії між українськими та європейськими

експертами щодо впровадження кращих європейських практик у правове поле

здійснення реформи державного управління. Доцільно виділити рекомендації

(стандарти) міжнародних організацій, зокрема Рекомендації Комітету Міністрів

Ради Європи з питань регулювання державної служби в країнах Європейського

Союзу, а також положення окремих законодавчих актів країн-членів ЄС, які

регулюють процедуру проходження публічної служби щодо розмежування

політичних та адміністративних посад, яке на практиці потребувало зазначеного

на протязі всієї історії законодавства України про державну службу. Відповідно до

частин другої – четвертої статі 3 Закону віднині закріплений поділ, що

відбувається у спосіб розмежування посад державної служби та всіх інших посад.

Розглядаються поза межами Закону політичні посади, посади патронатної служби

та інші, які виконують функції з обслуговування.

Посади державної служби в свою чергу розподіляються на три категорії:

вищій корпус державної служби – посади категорії «А», посади категорії «Б»

керівний склад, всі інші – категорія «В». Правова норма увібрала в себе практику

законодавчого регулювання відносин у зазначеній сфері в інших державах,

насамперед Європейського Союзу [7]. Розподіл посад в державній (цивільній)

службі від двох до чотирьох категорій запроваджений у багатьох країнах ЄС. Як з

аналізу положень зарубіжного законодавства, критеріями належності службовця

до тієї чи іншої категорії можуть стати:

- освіта (Литва);

- навички, знання і досягнення (Німеччина);

- розподіл за посадами на керівників та спеціалістів (Естонія, Болгарія,

Чехія, Польща).

Досліджуючи європейський досвід, можна зробити висновок, що в практиці

інших держав поняття категорії посад часто співвідносять з необхідним рівнем

освіти. Основою для розподілу категорій Закону України «Про державну службу»

можна вважати змішаний тип європейської практики – як за рівнем освіти (статті

19, 20 Закону) так і за посадами керівників (вищий корпус державної служби) та

інших (стаття 6 Закону). Тільки із прийняттям нового Закону про державну

службу у 2015 році, завдяки уточненню правового регулювання не тільки

принципів, а й процедур їх застосування, правові норми державної служби

починають працювати подібно до передових демократичних країн Європи.

Таким чином, в залежності від формування понятійності від державної до

публічної служби, що базується на відповідних принципах, управлінська

діяльність зумовлена чи то безпосередньо вже здійсненням політики з активною

роллю держави при формуванні та здійсненні цілей державного управління, чи то

формуванням ресурсу (всередині з орієнтацією на реалізацію особистих і

суспільних інтересів) та управління їм для використання серед інших ресурсів як

47

засобів для діяльності. При цьому європейський досвід державного управління

стає незамінний в частині норм відбору персоналу та його кваліфікації, системи

навчання, просування по службі, якості людського ресурсу і насамперед,

базування державної служби на принципі верховенства права.


1. Звіт про виконання у 2016-2017 роках Стратегії реформування державного

управління України на 2016-2020 роки. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://kmu.gov.ua/storage/app/media/uploaded-files/pro-vikonannya-u-2016-2017-

rokakh-strategii-reformuvannya-derzhavnogo-upravlinnya-ukraini-na-2016-2020-

roki.pdf.

2. Розроблення публічної політики. Практичний посібник/Уклад. А.О.

Чемерис. – К.: ТОВ «Софія». – 2011. – 128 с.

3. Бильмес, Линда Дж. И Джеффри Нил. «Государственные служащие в

качестве стратегического ресурса». Глобальная энциклопедия государственного

управления, государственной политики и управления. WW Norton, 2017, 1-7.

https://www.hks.harvard.edu/publications/global-encyclopedia-public-administration-

public-policy-and-governance.

4. Інноваційна Україна 2020: національна доповідь / за заг. ред.В.М. Гейця

та ін. ; НАН України. – К., 2015. – 336 с.

5. Офіційний веб-портал Верховної Ради України [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://iportal.rada.gov.ua/ - Загол. з екрану. – Мова англ.]

6. Офіційний веб-портал Національного агентства з питань державної

служби України [Електронний ресурс]: Національне агентство з питань державної

служби України. – Режим доступу: http://www.guds.gov.ua// – Дата доступу:

27.12.2017.

7. Публічна служба. Зарубіжний досвід та пропозиції для України / За заг.

ред. В. П. Тимощука, А. М. Школика. – К.: Конус-Ю, 2007. – 735 с.

https://kmu.gov.ua/storage/app/media/uploaded-files/pro-vikonannya-u-2016-2017-rokakh-strategii-reformuvannya-derzhavnogo-upravlinnya-ukraini-na-2016-2020-roki.pdf



https://www.hks.harvard.edu/publications/global-encyclopedia-public-administration-public-policy-and-governance

https://www.hks.harvard.edu/publications/global-encyclopedia-public-administration-public-policy-and-governance

http://iportal.rada.gov.ua/

http://www.guds.gov.ua/

48

Валентина ЗОЗУЛЯ,

к. держ. упр.,

депутат Баришівської районної ради

Київської обл.

ШЛЯХИ ОПТИМІЗАЦІЇ РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТИЧНОГО

ВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Глобалізація, будучи вимогою часу, ставить перед Україною та іншими

державами світу, які обрали демократичний шлях розвитку визначення свого

місця у цьому світі. Саме тому, на даному історичному етапі перед українським

суспільством постала потреба у визначені оптимізаційних напрямів розвитку

демократичного врядування, які активізують ефективні засоби інтеграції Україну

в світовий простір та дозволять зберегти національні особливості врядування. Це в

свою чергу зумовлюється відсутністю лідируючих позицій України за різними

показниками у міжнародних рейтингах.

Зважаючи на вище викладене, одним із основних оптимізаційних напрямів

розвитку демократичного врядування в Україні є розвинене громадянське

суспільство, яке будучи виразником волі громадськості, впливає на процеси

публічного управління та адміністрування, передбачає діалогову взаємодію

держави й суспільства, яке під впливом демократичних цінностей врядування

об’єднується, солідаризується, набуває демократичних компетентностей. Це

зумовлює те, що діюча влада має вживати всіх заходів на шляху до повного

викоріненні із свідомості українців недієвості їх участі у різного роду формах

участі та інструментах впливу, неврахуванні їх поглядів владою при прийнятті

того чи іншого рішення, впровадженні інноваційних технологій врядування,

розроблені проектних документів, концепцій, стратегій розвитку регіонів і

держави загалом.

Важливим оптимізаційним напрямом демократизації публічного

управління та адміністрування є утвердження сталого розвитку, який

покликаний забезпечити баланс в державі у економічному, соціальному,

екологічному, культурному, політичному плані. Відповідно до цього, основним

імперативом сталості є збалансованість, яка підвищується за демократичного

врядування. Іншим важливим оптимізаційним напрямом демократизації

врядування в умовах глобалізації, виступає збалансована політична влада. В

даному контексті баланс вважається концептуально необхідною умовою

демократизації врядування, різноманітність політичних сил при владі

(багатопартійність) дозволяє не обмежувати права людини та сприяти

багатоманітному підходу до обрання напрямів розвитку держави.

Разом із тим, демократичне врядування покликане забезпечити

мерітократизацію публічного управління та адміністрування, а це можливо лише

49

при оптимізації кадрового забезпечення. Кадрове забезпечення, будучи складовою

кадрової політики держави, спрямоване на наповнення органів державної влади

високопрофесійними кадрами, що здатні ефективно виконувати функції держави

та надавати якісні послуги.

На сьогоднішній день особливої актуальності набуває питання рівня

задоволення суспільних потреб та інтересів, що у свою чергу породжує

необхідність у виокремленні такого оптимізаційного напряму, як розвиток якісних

адміністративних послуг, який на пряму залежить від попереднього – ефективного

кадрового забезпечення, завдяки якому й відбувається якісне реагування на запити

суспільства.

У напрямі покращення надання адміністративних послуг та демократизації

врядування в умовах глобалізації необхідно виділити й такий оптимізаційний

напрям, як розвиток інформаційно-комунікативних технологій, який має сприяти

впровадженню електронного демократичного врядування, яке дозволить

спростити взаємозв’язок влади із суспільством, процеси публічного управління та

адміністрування, надання адміністративних послуг. У контексті розвитку

інформаційно-комунікативних технологій ми виходимо за рамки електронної

демократії шляхом розширення можливостей населення, додаючи до неї

оперативність, доступність, зручність доступу до адміністративних послуг, тим

самим передбачаючи складову врядування.

Із збільшенням інформації, комп’ютеризації виникає мережеве

суспільство, яке бере на себе роль каталізатора суспільного розвитку, спрощує

взаємозв’язок із суб’єктами публічного управління та адміністрування.

Однак впровадження вищезазначених оптимізаційних напрямів

демократичного врядування в умовах глобалізації неможливо без розвитку

демократичної правової держави, яка функціонує на демократичних принципах

врядування, визнає народ єдиним джерелом влади, створює всі умови для

реалізації населенням своїх прав, сприяє благополуччю, отриманню якісних

освітніх, медичних, адміністративних послуг, безпеці й правопорядку, гендерній

рівності, впровадженню інноваційних технологій, дієвому громадянському

суспільству, стабільній соціально економічній ситуації та сталому розвиткові.

Основний акцент за даного напряму робиться на впровадженні принципів

демократичного врядування в умовах глобалізації, їх нормативному закріпленні та

дотриманні в повсякденній практиці.

Враховуючи взаємозв’язок та взаємовплив, який існує між глобалізацією

та демократичним врядуванням необхідним оптимізаційним напрямом є

запровадження механізмів демократизації корпоративного врядування як

результату глобалізаційних процесів та створення корпоративних відносин. В

системі таких відносин держави та транснаціональні структури мають

дотримуватися принципів демократії, демократичного врядування, сприяти

50

економічній стабільності, сталому розвитку держав, верховенству права та закону,

миру та безпеці в світі.

Таким чином, врахувавши сучасну ситуацію в державі нами передбачено

наступні оптимізаційні напрями: формування розвиненого громадянського

суспільства; викорінення із свідомості українців недієвості їх участі в процесах

публічного управління; утвердження сталого розвитку; збалансування політичної

влади; оптимізація кадрового забезпечення; розвиток якісних адміністративних

послуг; інформаційно-комунікативних технологій, мережевого суспільства,

демократично-правової держави; запровадження механізмів демократичного

корпоративного врядування.

Людмила ІЄВЛЄВА,

аспірант кафедри публічного управління


ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ ЗА

НЕДОТРИМАННЯ НОРМ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КОНФЛІКТ

ІНТЕРЕСІВ: НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД

Актуальною та надважливою у системі ефективної організації публічної

служби є проблемні аспекти врегулювання конфлікту інтересів в професійній

діяльності державних службовців та посадових осіб органів місцевого


Врегулювання конфлікту інтересів є однією з гострих проблем публічної

служби, яка потребує особливого вирішення в Україні. Безпосередньо членство

України в низці міжнародних організацій, входження у міжнародне, насамперед, у

європейське співтовариство вимагає від держави, в особі уповноважених органів

влади, виконувати міжнародно-правові обов’язки, у тому числі у сфері

запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, і так само протидіяти корупції,

її проявам в системі органів публічної влади. Зокрема, згідно вимог Конвенції

Організації Об’єднаних нації проти корупції «кожна держава, що входить до

складу ООН, має прагнути відповідно до принципів внутрішнього законодавства

створювати, підтримувати та укріплювати такі системи, які сприяють прозорості

та запобігають виникненню колізії інтересів». Нормативно врегулювання

конфлікту інтересів вимагає ч. 2 ст. 8 Конвенції [4].

Нормами законодавства України передбачені певні інструменти механізму

врегулювання конфлікту інтересів в органах державної влади та місцевого

самоврядування, в т.ч. встановлена відповідальність публічних службовців за

недотримання норм законодавства про конфлікт інтересів. Згідно до ч. 1 ст. 65

51

Закону України «Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700) встановлено, що

за вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень посадові

особи притягуються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та

дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку [8].

Відповідно до класифікації корупційних деліктів, запровадженою Законом №

1700, - порушення вимог та обмежень, пов’язаних із конфліктом інтересів,

належить до правопорушення, пов’язаного із корупцією - діяння, що не містить

ознак корупції, але порушує встановлені Законом вимоги, обмеження, вчинене

особою, зазначеною у ч. 1 ст. 3 Закону, за яке встановлено кримінальну,

адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність. Тобто,

за недотримання норм законодавства про конфлікт інтересів до публічних

службовців можливе застосування зокрема дисциплінарної, адміністративної та

кримінальної відповідальності [5].

Дисциплінарна відповідальність передбачена нормами Закону № 1700, а

саме: в разі неповідомлення про потенційний або реальний конфлікт інтересів за

умови не притягнення судом до відповідальності у встановленому законом

порядку (ч. 1 ст. 65 Закону). Також, ч. 2 ст. 65 Закону вказує, що особа, яка

вчинила корупційне правопорушення або правопорушення, пов’язане із

корупцією, однак судом не застосовано до неї покарання або не накладено на неї

стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною

діяльністю, пов’язаними з виконанням функцій держави або місцевого

самоврядування, або такою, що прирівнюється до цієї діяльності, підлягає

притягненню до дисциплінарної відповідальності у встановленому законом

порядку (тобто застосовується обов’язково) [6; 10].

Адміністративна відповідальність передбачена нормами Кодексу України

про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), зокрема: в разі порушення

обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності (ст. 172-4

КУпАП), порушення встановлених законом обмежень щодо подарунків (ст. 172-5

КУпАП), порушення вимог фінансового контролю (ст. 172-6 КУпАП), порушення

вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів (ст. 172-7 КУпАП),

невиконання законних вимог Національного агентства з питань запобігання

корупції (ст. 188-46 КУпАП) [3]. Так, відповідно за неповідомлення особою у

встановлених законом випадках та порядку про наявність у неї реального

конфлікту інтересів (ч. 1 ст. 172-7 КУпАП), чи вчинення дій чи прийняття рішень

в умовах реального конфлікту інтересів (ч.2. ст. 172-7 КУпАП) встановлена

відповідальність, шляхом визначених КУпАП обов’язкових штрафів та,

додатково, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною

діяльністю на строк від 6 до 1 року. У разі вчинення будь-яких із вищевказаних

дій, вчиненою особою, яку протягом року було піддано адміністративному

стягненню за такі ж порушення передбачено обов’язкове позбавлення права

обіймати певні посади або займатися діяльністю строком на 1 рік (ч.3.ст.172-7

52

КУпАП) [6; 10]. Особливістю антикорупційного законодавства є те, що у зв’язку із

притягненням до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення,

пов’язаного з корупцією в разі ухвалення рішення суду щодо позбавлення

посадової особи права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, - є

обов’язковим подальше звільнення її з роботи.

Так, згідно п. 3 ч. 1 ст. 84 ЗУ «Про державну службу» підставою для

припинення державної служби є набрання законної сили рішенням суду щодо

притягнення державного службовця до адміністративної відповідальності за

корупційне або пов’язане з корупцією правопорушення [7].

За Законом № 1700 та Законом України «Про службу в органах місцевого

самоврядування» (далі – Закон № 2493) виключено зі ст. 20 ч. 2, що передбачала

звільнення посадових осіб місцевого самоврядування (крім голів відповідної

ради), яких притягнуто до відповідальності за корупційні правопорушення,

пов'язані з порушенням обмежень, передбачених попереднім Законом України

«Про засади запобігання та протидії корупції», після отримання у триденний строк

судового рішення, яке набрало законної сили. Законом № 2493 із переліку умов

припинення служби в органах місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 20) було

виключене неподання відомостей або подання посадовою особою місцевого

самоврядування неправдивих відомостей щодо її доходів у встановлений термін.

Проте, норми ч. 2 ст. 12 та п.4 ч. 1 ст. 20 Закону № 2493 передбачають підстави

припинення для припинення служби в органах місцевого самоврядування у

зв’язку з порушенням вимог, передбачених Законом № 1700 (у т. ч. щодо

конфлікту інтересів), - незалежно від того, чи призначив суд стягнення у виді

позбавлення права обіймати посади в органах місцевого самоврядування, а також

від того, чи це питання було предметом судового розгляду [9]. Підстави

припинення служби для окремих посад в органах місцевого самоврядування

передбачені також Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні»

(далі – Закон № 280/97-ВР) та «Про статус депутатів місцевих рад» (далі - Закон

№ 93). Зокрема, підставою дострокового припинення повноважень сільського,

селищного, міського голови є набрання законної сили рішенням суду про

притягнення його до відповідальності за правопорушення, пов’язане з корупцією,

яким накладено стягнення у виді позбавлення права займати посади або займатися

діяльністю, що пов’язані з виконанням функцій держави або місцевого

самоврядування (п. 3-1 ч. 1 ст. 79 Закону про місцеве самоврядування). Підставою

дострокового припинення депутатських повноважень є набрання законної сили

рішенням суду, за яким депутата притягнуто до відповідальності за вчинення

корупційного правопорушення або правопорушення, пов’язаного з корупцією, та

застосовано покарання чи накладено стягнення у виді позбавлення права займати

посади або займатися діяльністю, що пов’язані з виконанням функцій держави або

місцевого самоврядування (п. 7 ч. 1 ст. 5 Закону № 93). Тобто, відповідно до

зазначеної норми повноваження голів та заступників голів районних, районних у

53

містах рад, голів, перших заступників і заступників голів обласних рад у разі

вчинення ними правопорушення, пов’язаного з корупцією, мають припинятися

одночасно з припиненням депутатських повноважень. Тому, зважаючи на існуючі

колізії в чинному законодавстві, їх необхідно врахувати при ухваленні оновленого

Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» [5].

Законом № 1700 перебачено, що у разі вчинення дій в умовах конфлікту

інтересів, що призвели до тяжких наслідків, то застосовується кримінальна

відповідальність. Втім, в аспекті кримінальної відповідальності за порушення

вимог щодо запобігання і врегулювання конфлікту інтересів важливо пам’ятати,

що у випадках, коли приватний інтерес фактично призвів до прийняття

правомірних або неправомірних рішень, а так само до вчинення правомірних чи

неправомірних діянь, вони можуть розглядатися з точки зору наявності ознак

таких корупційних злочинів як «Зловживання службовим становищем» (ст. 364

Кримінального кодексу України), «Прийняття пропозиції, обіцянки або

одержання неправомірної вигоди службовою особою»(стаття 368 КК України),

ст.191 КК тощо, а не лише як конфлікт інтересів. Так, необхідно враховувати, що

вимагання, прохання, одержання «подарунку» у зв’язку із здійсненням діяльності,

пов’язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування,

незалежно від того, до чи після виконання відповідної дії надано і одержано

«подарунок» - це не ст. 172-5 КУпАП, а ст. 368, 368-4 КК України. Тоді як,

використання службових повноважень або становища та пов’язаних з ними

можливостей з метою одержання неправомірної вигоди; використання державного

чи комунального майна в приватних інтересах, - за наявності істотної шкоди

кваліфікується не за ч. 2 ст. 172-7 КУпАП, а за ст.ст. 191, 364, 364-1 КК України

[6; 10]. Однак, важливим є те, що у разі притягнення до відповідальності вказаних

посадових осіб, відомості про них мають заноситись до відкритого Єдиного

державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією

правопорушення, що формують для службовців репутаційні ризики [1]; та є

певним відображенням про факти недоброчесності службовців для

громадянського суспільства і держави загалом.

Разом із цим, в аспекті вдосконалення та модернізації нормативно-правових

актів у сфері врегулювання конфлікту інтересів корисним може бути врахування

іноземного досвіду. У міжнародній практиці дієвим інструментом врегулювання

конфлікту інтересів є не лише встановлення на рівні закону, а й реальне

притягнення публічно-посадових осіб до кримінальної, адміністративної,

дисциплінарної різновидів відповідальності за безпосереднє недотримання норм

законодавства про конфлікт інтересів. Особливої уваги, в контексті зазначеного, є

саме закріплення кримінальної відповідальності за порушення законодавчих

вимог про конфлікт інтересів за законодавством певних держав. У європейських

країнах встановлено кримінальну відповідальність за злочини, пов’язані з

неправильним управлінням конфліктом інтересів, зокрема: за подання завідомо

54

недостовірних відомостей про інтереси до Агентств, чи неподання декларацій про

інтереси членами уряду, що має наслідком притягнення до кримінальної

відповідальності (Італія); за порушення правил щодо запобігання конфлікту

інтересів, що спричинило до істотної шкоди державним інтересам передбачено

позбавлення волі до 5 років (Латвія); за подання неправдивих даних у декларації

інтересів посадовими особами місцевих органів влади передбачено до 3-х років

ув’язнення (Польща); за окремий злочин «незаконне переслідування особистих

інтересів» передбачено позбавлення волі до 5 років (Франція); за отримання

переваг щодо конфлікту інтересів встановлено кримінальну відповідальність

(Німеччина). В межах адміністративної відповідальності найбільш суворим

адміністративним покаранням за порушення правил щодо уникнення конфлікту

інтересів є звільнення з посади публічних службовців (Латвія, Іспанія, Польща,

Португалія, Франція, Угорщина) [11, с. 17-19]. Також, згідно із законодавством

багатьох європейських країн порушення встановлених правил управління

конфліктом інтересів передбачає притягнення винних осіб до адміністративної

(штраф, опублікування інформації про порушення в офіційних друкованих

виданнях, обмеження права обіймати публічні посади на певний строк,

конфіскація незаконно отриманих цінностей тощо) та дисциплінарної (зупинення

виплати зарплати чи звільнення із займаної посади) відповідальності [2, с. 11-12].

Отже, згідно національного законодавства до публічних службовців за

недотримання законодавчих вимог та норм про конфлікт інтересів встановлені

різновиди юридичної відповідальності. Адміністративна та/або дисциплінарна

відповідальність передбачена в разі неповідомлення службовцем про

потенційний/реальний конфлікт інтересів чи вчинення дій в умовах реального

конфлікту інтересів, шляхом застосування штрафів та позбавлення права обіймати

певні посади або займатися певною діяльністю за рішенням суду, наслідком чого є

звільнення з роботи та припинення служби. Кримінальна відповідальність

передбачена у випадку якщо вчинення дій в умовах реального конфлікту інтересів

що призвели до тяжких наслідків і розглядаються вже як корупційні злочини:

зловживання службовим становищем; та прийняття пропозиції, обіцянки або

одержання неправомірної вигоди службовою особою. Законодавством

європейських країн безпосередньо за порушення законодавчих вимог про

конфлікт інтересів встановлена кримінальна й адміністративна відповідальність.

Якщо за подання завідомо неправдивих відомостей про інтереси чи неподання

відомостей про інтереси в деклараціях; чи порушення правил щодо запобігання

конфлікту інтересів; чи отримання переваг з приводу конфлікту інтересів

передбачено кримінальне покарання - позбавлення волі на певний строк; тоді як за

порушення правил щодо уникнення конфлікту інтересів, - адміністративне -

звільнення з посади; також можливі застосування й інших заходів

адміністративної та дисциплінарної відповідальності, - обмеження права обіймати

публічні посади на певний строк, зупинення виплати зарплати чи звільнення із

55

займаної посади, опублікування інформації про порушення в офіційних

друкованих виданнях, штрафи, конфіскація незаконно отриманих цінностей.

Проаналізувавши дане дослідження, відзначимо, що саме такі суворі санкції

різновидів юридичної відповідальності є набагато ефективнішим інструментом

врегулювання конфлікту інтересів переважно у всіх європейських країнах та в

перспективі може бути запроваджено в законодавство України та застосовані у

практичній діяльності публічних службовців.


1. Анатолій Пашинський Конфлікт інтересів у діяльності депутатів

місцевих рад. - Режим доступу: http://jurliga.ligazakon.ua/blogs_article/711.htm.

2. Запобігання проявам корупції та конфлікту інтересів на державній

службі (міжнародний досвід). Інформаційно-довідковий матеріал. -

Хмельницький: Центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників

органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних

підприємств, установ і організацій. - 2011. - 33 с.

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон України від

07.12.1984 № 8073-X - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.

rada.gov.ua/laws/show/80731-10.

4. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції. Міжнародний

документ ООН від 31. 10. 2003 р. // Відомості Верховної Ради України від 07. 12.

2007 р. № 49, стор 2048 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_c16.

5. Купчанко В. Відповідальність за порушення вимог щодо запобігання та

врегулювання конфлікту інтересів (частина 3) - [Електронний ресурс] - Режим

доступу: https://www.kadrovik01.com.ua/article/3454-qqq-16-m12-vdpovdalnst-za-

porushennya-vimog-shchodo-konflktu-nteresv.

6. Морозов Є. А. Конфлікт інтересів & приватний інтерес: межі

відповідальності. - Режим доступу: https://alibi.dp.ua/618-konflikt-interesiv-privatnij-

interes-mezhi-vidpovidalnosti.

7. Про державну службу. Закон України від 10. 12. 2015 № 889 - VІІ // -

[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/889-19.

8. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014. № 1700-VII //

Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 49. – Ст. 2056.

9. Про службу в органах місцевого самоврядування. Закон України від

07.06.2001р. № 2493 - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.

gov.ua/laws/show/2493-14.

10. Чи є відповідальність за порушення конфлікту інтересів? Кому

повідомляти і які наслідки таких дій? // Сайт Запорізької обласної громадської

організації «Народний Захист».- Антикорупційна діяльність. – публікації. – Режим

http://jurliga.ligazakon.ua/blogs_article/711.htm

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_c16

https://www.kadrovik01.com.ua/article/3454-qqq-16-m12-vdpovdalnst-za-porushennya-vimog-shchodo-konflktu-nteresv

https://www.kadrovik01.com.ua/article/3454-qqq-16-m12-vdpovdalnst-za-porushennya-vimog-shchodo-konflktu-nteresv

https://alibi.dp.ua/618-konflikt-interesiv-privatnij-interes-mezhi-vidpovidalnosti

https://alibi.dp.ua/618-konflikt-interesiv-privatnij-interes-mezhi-vidpovidalnosti

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/889-19

56

доступу: http://захист.zp.ua/2017/08/chi-ye-vidpovidalnist-za-porushennya-konfliktu-

interesiv-komu-povidomlyati-i-yaki-naslidki-takix-dij/.

11. Conflict of Interest Policies and Practices in Nine EU Member States: A

Comparative Review / OECD, 18-Jun-2007, 41 p.

Марія КАРНАУХОВА, молодший науковий співробітник,

аспірант ІПК ДСЗУ

ВАЛІДНІСТЬ НАРАТОЛОГІЇ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ МОДЕЛІ

ВРЯДУВАННЯ (GOVERNANCE)

У ситуації пошуку нових моделей управління і усвідомлення публічного

управління як комунікаційної дії співврядування, евристично цінним є звернення

до моделей оповіді і комунікації, напрацьованих наратологією. Правомірніть і

нагальність такого підходу засвідчується тим, що поняття «наратив» увійшло до

активної частини сучасного політичного лексикону, політологічних розвідок і

політтехнологій. Адже все більш адекватним є зрозуміння того, що успіх

публічної політики, політичного проекта чи політичного лідера багато в чому

залежить від наявності у них зрозумілої, переконливої і морально заангажованої

наративної історії, прийнятної і близької виборцю, здатної консолідувати та

мобілізувати небайдужу публіку. Примітно, що автор «Енциклопедії врядування»

М.Бевір у своїх працях презентував оповідувальний підхід до теорії врядування,

експлікувавши governance як «storytelling» [1].

Яким же чином наративна структура виявляє себе на рівні суспільного

устрою і розкривається в оформленні соціальної взаємодії, конструюванні

політичного простору публічного управління і, зокрема, моделі governance.

Англомовний термін governance має багато смислових відтінків:

врядування, співврядування, регулювання, спільне управління, публічне

управління. Залишаючись у межах української дослідницької традиції, ми

вживатимемо для позначення цього терміна лексему «врядування», хоча матимемо

на увазі необхідність її певних контекстуальних розрізнень. Адже метаморфози

дискурсу публічного управління знайшли відображення у таких концептах:

управління в сенсі традиційного бюрократичного адміністрування (public

administration); публічна сфера управління на ринкових засадах (public

management); управління, що передбачає як бюрократичне адміністрування, так і

політичне лідерство (gоvernment); управління, засноване на лідерстві,

партнерській участі та узгодженості мережевих структур (governance). Загальний

сенс концепта governance полягає в тому, що він описує стратегію, спрямовану на

http://захист.zp.ua/2017/08/chi-ye-vidpovidalnist-za-porushennya-konfliktu-interesiv-komu-povidomlyati-i-yaki-naslidki-takix-dij/

http://захист.zp.ua/2017/08/chi-ye-vidpovidalnist-za-porushennya-konfliktu-interesiv-komu-povidomlyati-i-yaki-naslidki-takix-dij/

57

координацію розвитку публічного управління за умов деліберативної демократії,

грунтується, радше, на горизонтальних, а не вертикальних зв’язках, і в умовах

мережевого соціуму має менш жорсткі нормативно-ієрархічні обмеження і

структуру. Інтерактивні форми врядування в новітніх наукових розвідках почали

позначати також поняттям meta-governancе, що унаочнює практику

«регульованого саморегулювання». Meta-governance - показовий концепт, який, як

вважають його адепти, дозволяє глибше дослідити те, як державні й інші ключові

політичні актори намагаються здійснювати регулювання комплексом мережевого

середовища. «Широко визначане як «governance of governance», meta-governance

акцентує деліберативні прагнення політичних акторів створити більше

можливостей для управління і керування більш-менш саморегульованими

процесами інтерактивного врядування без повернення до традиційно

статистичних стилей врядування у термінах бюрократичних призначень і

наказових імперативів» [2].

Є підстави вважати, що ідея «governance» ще не розвинена як повноцінна

теорія (не має чіткого поняттєвого апарата та законоподібних узагальнень щодо її

практичного втілення), а існує, радше, як модель спрямована на роботу з мережею

(network). Ця модель покликана забезпечити надійну оптику аналізу владних

повноважень, балансу публічного і приватного, комунікативних домовленостей і

конфліктів у сучасних політичних і соціальних контекстах різних інтер- та інтра-

інституційних мережевих структур.

Якщо ми погодимося з тим, що будь-який людський досвід (у тому числі і

досвід управлінської дії) трансформується в оповідь, а отже має наративну

організацію, то практику врядування (модель governance) можна визначити як

концептуальне мережево дій, яке передбачає, як і будь-який наратив

(сюжетоподібний текст), відповідь на питання: Хто? Що? Кому? Ця модель

безпосередньо існує як ідея врядування, що транслюється в експертній спільноті.

А відтак постає проблема пошуку релевантних моделей, здатних забезпечити

якнайкраще зрозуміння вищеозначених проблем.

У цьому зв’язку евристично цінним є звернення до «класичних» наративних

моделей. Зокрема праця В. Пропа “Морфологія казки”, як відомо, слугувала і

слугує взірцем для цілей наративного аналізу та реконструкції універсальних

моделей світу, в яких відображаються архетипні риси людського мислення. Ця

модель орієнтована на те, щоб з різних текстів (а саме, казок), представивши їх як

жмуток варіантів одного тексту, вирахувати той єдиний текст-код, що лежить у їх

засновку. В. Проп, прагнучи розкрити таємницю, котрою так густо оповита

чарівна казка, проаналізував структуру казки як деякої праформи, що поєднує в

собі риси як логічної, так і історичної первісності. Реконструйована Пропом казка

– це, за визнанням П. Рикера, «продукт аналітичної раціональності».

Послуговуючись його схемою ми можемо дослідити будь-яку ситуацію

публічності як самовизначення суб’єкта (саморекламу публічної особи,

58

презентацію громадських зборів, протестні акції, виборчі кампанії тощо).

Виявлення певного порядку функцій дієвих осіб, їх родове визначення або

ідентифікація, розміщення на єдиній осі послідовності та референція інтриги – це

операції, що перетвоюють будь-який висхідний об’єкт на науковий.

Не менш корисною для осмислення політологами є й модель К. Бремона,

яку він позиціонує у «Логіці оповіді». Побудована на засадах пропівської моделі,

модель Бремона вирізняється тим, що за основну наративну одиницю тут обрана

«елементарна послідовність». Послідовність, що реалізується суб’єктами дії – це

ті рубрики, в які групується множина певних дій. Приміром, послідовність,

позначена словом «зустріч», утворена такими членами як «наближення»,

«зупинка», «звернення», «привітання», «залицяння» тощо. Послідовнoстi

накладаються одна на одну за принципом контрапункта. К. Бремон вважає (і тут

відчутний вплив ідей К. Леві-Строса), що кожний сюжетний вузол не детермінує

жорстко (як у Пропа) наступний вузол, а визначає лише альтернативу, з якої

оповідач реалізує за власним вибором один з елементів, керуючись схемою «або –

або». Отже, для того, аби можна було щось розповісти, потрібно і достатньо, щоб

певна дія пройшла через три фази – ситуація, що відкриває можливість,

актуалізація можливості (або її відсутність) та завершення дії, коли актуалізована

можливість досягає (або не досягає) мети.

А.-Ж. Греймас створює ще біль довершену шестиактантну модель, де

суб'єкт і об'єкт пов'язані модальністю бажати, адресант і адресат – модальністю

знати, а помічник і супротивник – модальністю могти. Визнана класичною,

актантна модель Греймаса дозволила описати якщо не всі, то, принаймні, значну

частину розповідних текстів, в основі яких лежить синтаксичне відношення

суб'єкт – об'єкт. Ця модель презентує нам той логічний мінімум, який необхідний

задля того, щоб виникла дія, а отже і сюжетний ряд. І цей мінімум має відношення

не лише до літератури, але й до поведінки людей в публічній сфері.

Гадаємо, є всі підстави визначити Governance (як і будь-яку комунікативну

дію) як повідомлення, яке хтось комусь передає/сприймає, на підставі певних

правил комунікування. Це повідомлення може бути усним або письмовим, мати

форму запиту або настанови тощо. А відтак критична рефлексія governance має

передбачати (послуговуючись, щонайперше, класичною моделлю комунікації

Р.Якобсона) не лише аналіз повідомлення як такого, але й фокусування уваги на

адресаті, адресанті, специфіці певного контакту, контексту і коду комунікації з

усіма притаманними їм функціями. З позицій цієї схеми стратегічна мета

комунікації - адекватність спілкування. Як бачимо, застосування цієї моделі

дозволяє задля ліпшого розуміння зв’язати проблеми мовлення, дискурсу,

наративу з теорією комунікативних систем.

Сьогодні все більше усвідомлюється той факт, що наратив легітимує

історичний і соціально-політичний дискурс, відкриваючи шлях новим

«управлінським» інтенціям. Навіть у розвинених країнах з тривалими

59

демократичними традиціями ми спостерігаємо протистояння не стільки між

програмами й ідеологіями, скільки між наративами – оповідями, які «існують

завдяки зв’язку з історією, що в них викладається» [3]. Війна наративів

супроводжує будь-які соціальні процеси. В умовах відсутності цілісної

ідеологічної системи на зміну їй приходить безліч політичних нарацій,

продукованих різними акторами, як в межах теоретичного дискурсу, так і в

структурах повсякденного мислення. Вивчення динаміки публічної сфери

сучасного українського суспільства як такої, що легітимується наративом,

потребує осмислення практики врядування у наративний спосіб.


1. Public Governance, by Mark Bevir. 4 vols., Sage, 2007.

2. Anti-politics, Depoliticization, and Governance edited by Paul Fawcett,

Matthew Flinders, Colin Hay, Matthew Wood. Oxford, 2017, – p. 222.

3. Женнет Ж. Повествовательный дискурс. Работы по поэтике / Жерар

Женетт. Фигуры. Т. 2. – М., 1998, – С. 66.

Тарас КОЗАК,

аспірант НАДУ

при Президентові України

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ:

РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ

Конституцією та законами України громадянам України гарантується право

на державне пенсійне забезпечення. Для реалізації законних прав і інтересів

громадян направлена діяльність органів влади різних гілок та рівнів, для чого в

них повинні працювати високоосвічені спеціалісти – державні службовці. До

системи органів пенсійного забезпечення та соціального захисту це відноситься

найбільш повною мірою, оскільки за діяльністю кожного службовця слідує

негайний і безпосередній вплив на жителів України, як громадян, так і тих, хто не

має громадянства нашої держави. Крім того часті зміни пенсійного законодавства,

що стосуються різних категорій громадян, вимагають від державних службовців

швидкого і кваліфікованого реагування щодо реалізації положень законодавства, а

як наслідок недопущення судових позовів до відповідних органів влади.

Становлення системи пенсійного забезпечення в Україні ґрунтувалося на

основних положеннях радянського законодавства, а саме положеннях Закону

Союзу Радянських Соціалістичних Республік «Про пенсійне забезпечення

60

громадян в СРСР» [1]. На основі цього закону був прийнятий 5 листопада 1991

року Закон України «Про пенсійне забезпечення» [2], який і до сьогодні значною

мірою корелюється навіть повністю за окремими статтями з законом радянських

часів. Прийняття названого закону можна вважати початком першого етапу

становлення системи пенсійного забезпечення в Україні. Цей закон чинний і до

сьогодні [3], до червня 2018 року в нього було внесено 36 змін, переважна їх

більшість стосувалася обмеження виплат пенсії за віком на пільгових умовах та

редакційних правок, пов’язаних із змінами українського законодавства. Проте ці

зміни в даному законі не носили впорядкованого характеру, про це свідчить хоча б

той факт, що Законі СРСР за ст.2 передбачалося два види пенсій – а) трудові

пенсії: за віком (по старості); по інвалідності; у зв'язку з втратою годувальника; за

вислугу років; та б) соціальні пенсії. Друга стаття названого закону України

прибрала поняття соціальної пенсій, проте уже в ст. 5 цього ж Закону

визначаються особи, які мають право на соціальну пенсію.

Другий етап становлення системи пенсійного забезпечення можна пов’язати

з прийняттям у 2003 році Закону України «Про загальнообов'язкове державне

пенсійне страхування» [4], який юридично встановив три рівні системи пенсійного

забезпечення в Україні: солідарний, накопичувальний та недержавного пенсійного

забезпечення. На даному етапі відбувалися спроби змінити систему пенсійного

забезпечення, реалізуючи чинне законодавство, тобто відійти від солідарного

рівня, оскільки Пенсійний фонд не витримував фінансового навантаження щодо

видаткової його частини порівняно з надходженнями до фонду. Цей закон чинний

і до сьогодні і витримав найбільшу кількість змін, пов’язаних з наступними двома

етапами реформування пенсійного забезпечення. На червень 2018 року в нього

було внесено 77 поправок, доповнень.

Однією з реакцій на ситуацію, що склалася щодо наповнення Пенсійного

фонду, були спроби у лютому 2011 року Урядом України, згідно пропозицій віце-

прем'єра С. Тігіпка впровадити ІІ рівень пенсійного забезпечення

(накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного

страхування). На 2011 рік в Україні було 13,7 мільйона пенсіонерів і 14,4 мільйона

працюючих громадян, тобто на 88 пенсіонерів припадало 100 осіб, що сплачують

пенсійні внески, тому необхідне було негайне реагування. І 8 липня 2011 року

Верховна Рада України прийняла Закон України «Про заходи щодо законодавчого

забезпечення реформування пенсійної системи» [5]. Прийняття цього акту, який

вступив у дію з жовтня 2011 року, можна вважати початком третього етапу у

розвитку пенсійного забезпечення в Україні. Цей закон передбачав крім введення

другого рівня пенсійного забезпечення, при якому «перерахування страхових

внесків до Накопичувального пенсійного фонду запроваджується починаючи з

року, в якому буде забезпечено бездефіцитність бюджету Пенсійного фонду

України» [5, ст.1] ще ряд значних змін в системі пенсійного забезпечення. Зокрема

це були зміни, що значно знизили норми пенсійного забезпечення для державних

61

службовців та було збільшено період перебування на військовій службі для

військовослужбовців і пенсійний вік (60 років для жінок і 63 – для чоловіків) та

страховий стаж для усіх громадян. Ведення цього закону передбачало внесення

значних змін у чинне законодавство. Станом на лютий 2011 відносини у сфері

пенсійного забезпечення в Україні регулювалися 29 законодавчими актами (на

сьогодні в Україні діє понад п’ять десятків нормативних актів, що регулюють

питання пенсійного забезпечення). Проте і до сьогодні в законодавстві існує

правова колізія: ст.26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне

пенсійне страхування» вказує, що «Особи мають право на призначення пенсії за

віком після досягнення віку 60 років…» [4], а ст. 12. Закону України «Про

пенсійне забезпечення» стверджує, що «право на пенсію за віком мають: чоловіки

- після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років; жінки - після

досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років» [2].

Четвертий етап у здійсненні розвитку пенсійного забезпечення в Україні

слід пов’язувати з прийняттям низки законів у цій сфері, починаючи з прийняттям

3 жовтня 2017 року Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих

актів України щодо підвищення пенсій» [6]. На той час в Україні продовжувала

спостерігатися тенденція до погіршення ситуації стосовно співвідносності

працюючих і пенсіонерів: «на сьогодні нараховується близько 26,3 млн осіб

працездатного віку. З них зайняті лише 16,2 млн, а внески до Пенсійного фонду

сплачує ще менша кількість. В результаті лише 12,8 млн застрахованих осіб

утримують 12 млн нинішніх пенсіонерів» [7]. Нормативно-правові акти, прийняті

2018 року запровадили гнучкий графік виходу на пенсію у залежності від

страхового стажу та можливості його збільшення до двох років шляхом сплати

внесків до Пенсійного фонду, спонукаючи тим самим громадян до наповнення

фонду. Проте, слід зазначити, що і ці демократичні заходи не змінять ситуацію в

цілому. Тому п’ятим етапом розвитку пенсійного забезпечення в Україні має

стати реальне впровадження накопичувального та недержавного рівнів пенсійного

забезпечення.


1. Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР [Електронний ресурс]:

Закон Союзу Радянських Соціалістичних Республік ( Відомості Верховної Ради

(ВВР), 1990, № 23, ст. 416 ). – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/

v1480400-90.

2. Про пенсійне забезпечення [Електронний ресурс]: Закон України

(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, № 3, ст.10). – Режим доступу:

https://zakon.help/law/1788-XII/.

3. Про пенсійне забезпечення [Електронний ресурс]: Закон України

(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, № 3, ст.10). (в редакції від

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/%20v1480400-90

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/%20v1480400-90

62

10.06.2018, підстава 2205-19). – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/

laws/show/1788-12.

4. Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування [Електронний

ресурс]: Закон України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 49-

51, ст. 376). – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1058-15/page.

5. Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної

системи [Електронний ресурс]: Закон України (Відомості Верховної Ради України

(ВВР), 2012, № 12-13, ст.82). – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/

show/ 3668-17.

6. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

підвищення пенсій [Електронний ресурс]: Закон України (Відомості Верховної

Ради (ВВР), 2017, № 40-41, ст.383). – Режим доступу : http://zakon3.


7. Пенсійна реформа уряду В. Гройсмана: [назва з екрана]. – Режим

доступу: https://pensii2017.info.

Катерина МІЩЕНКО,

к.е.держ.упр., доцент кафедри


ІПК ДСЗУ

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ НОВОЇ МОДЕЛІ

ПРОФЕСІЙНОЇ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

Однією з проблем нинішнього етапу суспільного розвитку України стало

виявлення невдоволення громадян великою кількістю державних установ і

невисокою якістю наданих ними публічних послуг. Громадянське суспільство, як

об’єкт управління, стало вимагати створення нових механізмів публічного впливу

на суспільні процеси, а також структурних, функціональних, інституційних змін і

в суб’єкті управління, яким виступає держава. Тобто, постала нагальна потреба в

модернізації системи державного управління з усіма її складовими, серед яких

чільне місце належить інституту державної служби.

Провідними науковцями в галузі державного управління, серед яких

В. Бакуменко, Р. Войтович, Н. Гончарук, В. Гошовська, Н. Ларіна, Л. Пашко,

М. Пірен, а також багатьма іншими вітчизняними й зарубіжними вченими

доведено, що функціонування нових підсистем модернізованого державного

управління залежить від їх кадрового забезпечення. Старі управлінські кадри,

освітня підготовка яких в основному була зорієнтована на забезпечення реалізації

бюрократичних процедур з їх жорстким регламентом, не в змозі забезпечити

http://zakon3.rada.gov.ua/%20laws/show/1788-12

http://zakon3.rada.gov.ua/%20laws/show/1788-12

http://zakon2.rada.gov.ua/%20laws/%20show/%203668-17

http://zakon2.rada.gov.ua/%20laws/%20show/%203668-17

63

ефективну діяльність нових підсистем публічного менеджменту через відсутність

у них певних компетенцій [1]. Варто зазначити, що існуюча раніше система

підготовки державних службовців готувала хороших, відповідальних виконавців,

які жорстко дотримувались регламентів діяльності раціональної бюрократії.

Креативність, ініціативність, аналітичне мислення державних службовців й

раніше могли мати місце, але не були основною вимогою для працівників органів

державної влади. Нові виклики, що постали перед системою державного

управління у зв’язку з трансформацією суспільно-політичної, соціально-

економічної та інших сфер життєдіяльності суспільства, як того потребувало

впровадження засад ринкової економіки, а також обрання Україною

євроінтеграційного вектору розвитку, вимагали підготовки нової формації

керівних кадрів, наділених певними новими компетенціями та затребували

модернізації інституту державної служби. Першим кроком у напрямку докорінних

змін у визначенні сутності та змісту державної служби стало прийняття у 2015

році нової редакції Закону України «Про державну службу» [2].

На сьогодні в Україні активно впроваджується інноваційна модель

управління людськими ресурсами в системі державної служби, характерною

ознакою якої є орієнтованість на стандарти публічної служби в країнах

Європейського співтовариства. Концептуальними засадами нової моделі

визначено: забезпечення рівного доступу до державної служби на засадах

професіоналізму та політичної неупередженості; проведення конкурсів на

зайняття посад відповідно до вимог щодо професійної компетенції кандидатів на

посади державної служби; визначення спеціальних професійних вимог та рівня

компетентності для фахівців з питань реформ, їх професійний розвиток; відкрите і

прозоре функціонування органів влади з метою якісного надання суб’єктам

громадянського суспільства публічних послуг; утворення інтегрованої

інформаційної системи управління людськими ресурсами на державній службі;

розроблення стандартів підвищення кваліфікації державних службовців та

посадових осіб місцевого самоврядування та індивідуальної програми підвищення

рівня їх професійної компетентності.

Як вбачається із наведеного, одним із базових принципів діяльності

модернізованої державної служби в Україні є законодавчо закріплений принцип

професіоналізму, визначений у статті 4 Закону України «Про державну службу».

Під ним законодавець розуміє компетентне, об’єктивне і неупереджене виконання

посадових обов’язків, постійне підвищення державним службовцем рівня своєї

професійної компетентності, вільне володіння державною мовою і, за потреби,

регіональною мовою або мовою національних меншин, визначеною відповідно до

закону. Відповідальна та високо інтенсивна праця державного службовця

потребує продовження освіти, виходячи з конкретних інтересів людини, її

індивідуально-орієнтованого сприйняття перспектив розвитку суспільства,

виробництва, фахової галузі та її власних здібностей і можливостей [3]. Водночас,

64

згідно з психологічною теорією мотивації, будь-яка діяльність людини, у тому

числі й навчальна, тільки тоді буде ефективною, коли людина достатньо

мотивована до здійснення даного виду діяльності [4].

Сучасне законодавство України, що регулює суспільні відносини у сфері

державної служби, заклало міцні підвалини для постійного підвищення

державним службовцем рівня своєї професійної компетентності. Зокрема, ст. 48

ЗУ «Про державну службу» передбачено, що державним службовцям створю-

ються умови для підвищення рівня професійної компетентності шляхом

професійного навчання, яке повинно проводитися постійно. Поряд з цим

професійне навчання державних службовців має бути практично спрямованим.

Інакше кажучи, це ті знання, які нададуть можливість державному службовцю

здійснювати аналіз, обирати методи і форми впровадження їх у практику з метою

реалізації завдань соціально-економічної, гуманітарної, безпекової політики

держави. Професійне навчання державних службовців здійснюється за рахунок

коштів державного бюджету, інших джерел, не заборонених законодавством,

через систему підготовки, перепідготовки, спеціалізації та підвищення

кваліфікації, зокрема в галузях знань «Державне управління», «Публічне

управління та адміністрування», у встановленому законодавством порядку в

навчальних закладах, установах, організаціях незалежно від форми власності, які

мають право надавати освітні послуги, у тому числі за кордоном. Державним

замовником на підготовку і підвищення кваліфікації державних службовців та

посадових осіб органів місцевого самоврядування виступає Національне агентство

України з питань державної служби як центральний орган виконавчої влади, що

формує і реалізує державну політику у сфері державної служби.

Важлива роль у професійній підготовці державних службовців та посадових

осіб місцевого самоврядування належить НАДУ при Президентові України, яку

визначено провідним національним закладом у системі підготовки та підвищення

кваліфікації керівних кадрів найвищих категорій. Професійне навчання й

підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого

самоврядування здійснюють також регіональні інститути державного управління

Національної академії – Дніпропетровський, Львівський, Одеський, Харківський.

У процесі модернізації державної служби в Україні та з огляду на новітні виклики

сьогодення, зокрема, актуалізацію лідерської підготовки та перепідготовки

керівних кадрів державного управління за стандартами публічної служби країн

ЄС, до переліку вищих навчальних закладів, які мають право готувати публічних

службовців, додалися нові освітні інституції. Серед них - Інститут підготовки

кадрів державної служби зайнятості (ІПК ДСЗУ), який у 2017 році визнано

спеціалізованою фаховою освітньою інституцією з підготовки фахівців у галузі

публічного управління та адміністрування.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 27.09.2016 р. № 674

«Деякі питання реформування системи професійного навчання державних

65

службовців і посадових осіб місцевого самоврядування» внесено зміни до деяких

постанов КМУ, які оптимізують систему професійного навчання державних

службовців і посадових осіб місцевого самоврядування шляхом більш активного

залучення молоді, уникнення бюрократизації навчального процесу та сприяння в

побудові кар'єрної моделі державної служби. Цей документ прийнятий на

виконання Закону України «Про державну службу» та Стратегії реформування

державного управління України на 2016-2020 роки (затверджена розпорядженням

КМУ від 24.06.2016 р. № 474-р) [5].

Узагальнюючи наведене, маємо підстави зробити наступні висновки:

1. Стратегією реформування державного управління України на 20162020

роки встановлено, що державна служба є основою державного управління.

2. Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» визначено, що досягнення

цілей реформування державного управління неможливо забезпечити без

професійних, доброчесних та етичних державних службовців.

3. Серед пріоритетів реформування державного управління та державної

служби, які визначені в низці програмних документів, чільне місце відведено

реформуванню системи професійного навчання державних службовців, кінцевою

метою якого повинно стати створення в Україні нової моделі ефективної

професійної державної служби.

4. Єдиним державним замовником на підготовку і підвищення кваліфікації

державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування має

бути Національне агентство України з питань державної служби.


1. Артеменко Н. Ф. Управління професіоналізацією кадрів державної

служби України: форми, методи, технології: монографія / Н. Ф.Артеменко, Н. Т.

Гончарук. - Д.: ДРІДУ НАДУ, 2012. - 184 с.

2. Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 р. № 889-VIII

[Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. — Режим

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/889-19.

3. Лукашева Н. А. Мотиваційно-ціннісний компонент готовності

державних службовців до професійної діяльності в умовах сучасних глобальних

змін / Н. А. Лукашева // Грані. - 2013. - № 5. - С. 161-165.

4. Занюк С. Психологія мотивації / С. Занюк. - К.: Либідь, 2002. - 86 с.

5. Розпорядження КМУ від 24.06.2016 № 474-р «Деякі питання

реформування державного управління України». – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/474-2016-р.

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/474-2016-р

66

Олег МУЗА,

д. ю. н., ст. н. с., професор кафедри

кримінального та адміністративного права

Академії адвокатури України

ФАХІВЦІ З ПИТАНЬ РЕФОРМ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

УКРАЇНИ: ДЕЯКІ ЗАУВАГИ ТА КОМЕНТАРІ

Державна служба як інститут адміністративного права та публічного

управління України розглядається, як один із ключових видів публічної служби.

Національна доктрина не ототожнює поняття «державна служба» та «публічна

служба», розширивши дефініцію останнього, що загалом відповідає зарубіжному

досвіду країн континентальної системи права. Система ж загального права

послуговується єдиним категоріальним поняттям «civil service». Що це означає в

останньому випадку на практиці? Це дає можливість у першу чергу законодавцю

виробляти єдині уніфіковані норми правового регулювання перебування осіб у

службових правовідносинах з державою. У зв’язку з цим, українському

парламенту, який у 2015 році визначив цілі та завдання побудови нової державної

служби, не вдалося досягти єдності правового регулювання службових відносин, а

також визначити належним чином цілісне поняття «публічна служба», окреслити

її види. Тому названі тенденції законотворчості у сфері публічної служби

позбавлені комплексного характеру та мають наслідком відсутність єдиних

«правил гри» у системі державного апарату публічної влади. Як приклад,

свідченням цьому можуть слугувати зміни до Закону України «Про державну

службу» (далі – Закон) від 9 листопада 2017 року (Закон № 2190-VIII), яким голів

місцевих державних адміністрацій, їх перших заступників та заступників було

позбавлено статусу державних службовців, що спричинило на теперішній час їх

«безстатусність» у розумінні виконання ними державних функцій і завдань. І це

попри те, що Законом і так виведено з-під його дії чисельну кількість осіб, які

виконують завдання та здійснюють повноваження у галузі публічного управління

(ч. 3 ст. 3 Закону), а також визначено особливості проходження державної служби

в окремих державних органах (ст. 91 Закону).

Не є винятком щодо подальшого «розпорошення» норм Закону урядова

ініціатива стосовно запровадження нових посад на державній службі – фахівців з

питань реформ. Кабінетом Міністрів України 11 листопада 2016 року було

схвалено Концепцію запровадження посад фахівців з питань реформ (далі –

Концепція), а з вересня 2017 року було оголошено перші конкурси на ці посади.

Варто зауважити, що ще Стратегією реформування державного управління на

2016–2020 роки (схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України 24 червня

2016 року № 474-р) передбачено, що посади фахівців з питань реформ будуть

визначатися у складі оновленої структури центральних органів виконавчої влади.

67

Зазначені команди можуть включати керівний склад, спеціалістів та менеджерів з

досвідом роботи у відповідній галузі (вид. – Муза О.В.).

Фахівці з питань реформ – це державні службовці, що призначаються на такі

посади за результатами відкритого конкурсу та відповідно до вимог і в порядку,

що визначені Законом України «Про державну службу». Посади фахівців з питань

реформ належать до посад державної служби категорій «А», «Б» і «В» з

посадовими обов’язками, що передбачають підготовку та проведення ключових

національних реформ (визначення проблем, підготовка пропозицій та планів

заходів щодо їх розв’язання, підготовка проектів відповідних актів законодавства,

організація та участь у виконанні згаданих планів заходів, оцінювання результатів

їх реалізації), а також виконання основних завдань, пов’язаних із стратегічним

плануванням діяльності державного органу, забезпеченням формування та/або

реалізації державної політики у відповідних сферах, на які поширюються

спеціальні умови оплати праці в рамках загальної системи оплати праці державних

службовців. За інформацією Національного агентства України з питань державної

служби, станом на 1 квітня 2018 року було призначено на посади державної

служби 214 фахівців з питань реформ. У цьому контексті слід висловити ряд

зауваг.

Перша. Законом встановлено, що державний службовець – це громадянин

України, який займає посаду державної служби в державному органі, одержує

заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені

для цієї посади повноваження, безпосередньо пов’язані з виконанням завдань і

функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної

служби (частина 2 статті 1 Закону). Посада державної служби – це визначена

структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу

з установленими відповідно до законодавства посадовими обов’язками (пункт 4

частини 1 статті 2 Закону). Кабінет Міністрів України розпорядженням, як видом

правового акту управління, визначив повноваження фахівців з питань реформ.

Однак усім відомий конституційний принцип, закріплений у частині 2 статті 19

Конституції України, порушено, оскільки такі повноваження фахівців з питань

реформ мають визначатися у спосіб та порядок, що встановлений законом

(див. статті 8, 10 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади»).

Унікальність урядової ініціативи полягає у тому, що без проведення заходів у

сфері законодавчої оптимізації роботи Кабінету Міністрів України, центральних

органів виконавчої влади запроваджено посади фахівців з питань реформ, на яких

і покладено завдання з визначення потреб у реформуванні конкретного

міністерства та системи органів виконавчої влади загалом. Постає питання, у чому

різниця правових статусів державних службовців та фахівців з питань реформ як

державних службовців? Чи не відбувається дублювання повноважень фахівців з

питань реформ, які працюють у структурі нових директоратів, з повноваженнями

державних службовців так би мовити «старих» департаментів, управлінь? Більше

68

того, правовий статус має таку властивість як характеристика єдності прав та

обов’язків, якими наділені суб’єкти права, що у даному випадку нівельовано

урядовим рішенням.

Друга. Концепцією поділено посади фахівців з питань реформ на дві групи:

до першої групи належать посади державної служби категорії «А» (посади

Державного секретаря Кабінету Міністрів України, його заступників, державних

секретарів міністерств, Голови НАДС, його заступників, Голови Державного

агентства з питань електронного урядування, його заступників); до другої групи

належать посади державної служби категорій «Б» і «В» у директоратах,

генеральних департаментах. У зв’язку з цим викликає заперечення поєднання у

державних службовців групи «А» їхніх посад з посадами фахівців з питань

реформ, оскільки повноваження такої категорії державних службовців визначені

іншими нормативно-правовим актами, що відрізняються від повноважень фахівців

з питань реформ.

Третя. Стимулювання роботи фахівців з питань реформ відбувається за

рахунок надбавки за виконання особливо важливої роботи (стимулюючих виплат).

Така надбавка встановлюється з урахуванням таких критеріїв: 1) виконання

завдань та функцій щодо реалізації пріоритетних напрямів державної політики,

участь у розробленні проектів нормативно-правових актів, проведення експертизи

таких актів; 2) виконання роботи, що вимагає від працівника особливої

організаційно-виконавчої компетентності та відповідальності, результатом якої є

підвищення ефективності управління (пункт 6 Положення про застосування

стимулюючих виплат державним службовцям, постанова Кабінету Міністрів

України від 18.01.2017 р. № 15). У перехідних положеннях Закону встановлено,

що застосування стимулюючих виплат в оплаті праці державних службовців

завершиться 31 грудня 2018 року (абзац 8 пункту 14 розділу ХІ Закону). У зв’язку

з цим виникає питання доцільності існування положень Закону щодо врахування

результатів щорічного оцінювання державних службовців та їхнього преміювання,

якщо на підзаконному рівні правового регулювання кар’єри державних

службовців лише для окремої групи із них передбачені зовсім інші правила оплати

праці та матеріального стимулювання. Чи відповідає такий стан нормативно-

правового регулювання грошового забезпечення фахівців з питань реформ

відповідним принципам державної служби, як законності, професіоналізму,

забезпечення рівного доступу до державної служби (стаття 4 Закону)? Чи не

нівелюється встановлений Законом рівень правового регулювання службової

кар’єри, її організаційного, інституційного та матеріального забезпечення? Тому

слід встановити порядок та критерії оцінювання роботи фахівців з питань реформ,

аби мати можливість справедливого визначення для них розміру стимулюючих

виплат. Загалом постає необхідність синхронізації оплати праці даних фахівців з

конкретними результатами проведених ними ж реформ. У цьому напрямі, до

прикладу, Кабінет Міністрів України підвищив вимоги до оцінювання державних

69

службовців, оновивши Типовий порядок проведення оцінювання результатів

службової діяльності державних службовців (постанова від 14.03.2018 р. № 185),

запровадивши показники KPI (конкретні та вимірювані показники), однак існує

потреба у прийнятті окремих правил оцінювання роботи саме фахівців з питань

реформ.

Наведені нами положення на практиці ведуть до виникнення нових

суперечностей між законодавчим та підзаконним рівнями правового регулювання

державної служби, порушують передбачені Законом єдині правила кар’єри

державних службовців, їх оплати праці та умов соціально-побутового

забезпечення.

Ірина НЕДОБОР,

магістр правознавства,

аспірантка ІПК ДСЗУ

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ

В СИСТЕМІ ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ

За часи незалежності нашої держави було розроблено низку документів, які

стосуються певних аспектів державної кадрової політики, більшість із яких має

практичне спрямування. Серед основних з них потрібно виділити «Стратегію

державної кадрової політики на 2012–2020 роки» як найбільш актуальний для

сучасного етапу розвитку України документ, а також такі законодавчо-правові

акти, як закони України «Про державну службу» та «Про службу в органах

місцевого самоврядування», «Про оплату праці», «Про запобігання корупції»,

«Про професійний розвиток працівників», «Про Кабінет Міністрів України», «Про

центральні органи виконавчої влади» та ін., які передбачають становлення

державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, її кадрового

потенціалу.

Основними проблемами цій сфері є: недосконала система добору керівних

кадрів державних підприємств; відсутність єдиної системи їх підготовки,

перепідготовки та підвищення кваліфікації; недосконала конкурсна система;

неукладення контрактів із значною кількістю керівників через використання

тимчасово виконуючих обов’язки; відсутність належних важелів контролю та

недосконалість механізмів притягнення до відповідальності керівників

підприємств.

Основні закономірності становлення, розвитку, організації та реалізації

кадрової політики визначає Указ Президента України «Про Стратегію державної

кадрової політики на 2012–2020 роки» від 1 лютого 2012 року № 45/2012, що

70

передбачає концептуальні засади підвищення рівня професіоналізації державної

служби, формування дієвого кадрового резерву; посилення вимог до моральних

якостей державних службовців; розробку заходів щодо недопущення будь-якої

можливості виникнення конфлікту інтересів; упровадження сучасних технологій

управління персоналом; урахування особливостей та перспектив розвитку

українського суспільства, світових тенденцій і пріоритетність «економіки

знань» [1].

Важливу роль щодо реалізації кадрової політики в державному управлінні

відводять Кабінету Міністрів України, що здійснює свою діяльність щодо

підготовки та перепідготовки кадрів, підвищення їх рівня компетентності, а також

кадрового забезпечення органів виконавчої влади відповідно до Закону України

«Про Кабінет Міністрів України». Особливу увагу в процесі функціонального

управління кадровою політикою в державному управлінні відведено

Національному агентству України з питань державної служби (далі -

Нацдержслужба). Нацдержслужба забезпечує формування та реалізацію єдиної

державної політики у сфері державного управління, сприяє вдосконаленню

нормативного та організаційного забезпечення державної служби, адаптацію

кращого досвіду зарубіжних країн та здійснює впровадження європейських

інструментів інституційної розбудови. Ключовими складовими діяльності

кадрових служб щодо реалізації кадрової політики є підбір державних службовців,

проведення конкурсу на зайняття вакантних посад державної служби, планування

та управління службовою кар'єрою; технології постійного визначення змісту,

характеру та умов праці державних службовців; зміни структури, штату,

розроблення профілів професійної компетентності посад державної служби тощо.

Прийняття на державну службу реалізується шляхом конкурсного відбору

відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку

проведення конкурсу на зайняття посад державної служби», в якій затверджено

правові і організаційні засади проведення конкурсу на заміщення вакантних посад

державних службовців [2]. Важливого значення потрібно надати професійному

зростанню, пріоритетне право на просування по службі мають державні

службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність,

постійно підвищують свій професійний рівень. Для здійснення контролю за якістю

виконання посадових обов'язків, визначення рівня результативності, ефективності

служби, планування кар'єри, стимулювання результативної діяльності, а також

визначення рівня професійної компетентності державних службовців та

необхідності його підвищення кадровими службами застосовується Постанова

Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового порядку проведення

оцінювання результатів службової діяльності державних службовців» [3]. З метою

підвищення рівня професійної компетентності державного службовця та набуття

ним практичного досвіду кадровими службами проводиться його стажування, що

регламентується наказом Нацдержслужби «Про затвердження Порядку

71

стажування державних службовців» [4]. Важливою складовою кадрової політики в

державному управлінні є підвищення кваліфікації, що забезпечує отримання

спеціальних знань, умінь та навичок, необхідних для виконання посадових

обов'язків, визначених у Законі України «Про державну службу» та Постанові

Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про систему

підготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації державних службовців і

посадових осіб місцевого самоврядування». Підвищення кваліфікації реалізується

за допомогою: навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації;

тематичних постійно діючих семінарів; спеціалізованих короткострокових

навчальних курсів; майстер-класів та тренінгових програм; цілеспрямованої само-

освіти; стажування як в органах державної влади України, так і за кордоном [5].

Нечіткість нормативно-правових визначень, відсутність системних

монографічних досліджень самого явища державної кадрової політики як такої, а

також систематичного моніторингу стану кадрового забезпечення усіх суспільних

сфер не тільки не сприяють її ефективному практичному здійсненню на

національному та місцевому і галузевому рівнях, а й призводять до наукової

плутанини в цьому питанні. Так, аналіз наукових досліджень показує, що зміст

більшості з них, назви яких пов’язані з державною кадровою політикою, зводиться

в основному до розгляду державної кадрової політики у сфері державної служби.


1. Указ Президента України «Про Стратегію державної кадрової політики

на 2012 - 2020 роки» від 01.02.2012р. № 45/2012 [Електронний ресурс]. — Режим

доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/45/2012.

2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку

проведення конкурсу на зайняття посад державної служби» від 25.03.2016р. № 246

[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/246-

2016-п.

3. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового

порядку проведення оцінювання результатів службової діяльності державних

службовців» від 23.08.2017р. № 640 [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/640-2017-п.

4. Наказо Нацдержслужби «Про затвердження Порядку стажування

державних службовців» від 03.03.2016р. № 48 [Електронний ресурс]. - Режим

доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0439-16.

5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення

про систему підготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації державних

службовців і посадових осіб місцевого самоврядування» від 07.07.2010р. № 564

[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/564-

2010-п.

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/45/2012

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/246-2016-п



http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0439-16



72

Катерина ПЕТРАКОВА,

к. держ. упр., начальник відділу планування та закупівель

Фінансового управління Головного управління

Держгеокадастру у Київській області.

«ДЕРЖАВА БЕЗ ДЕРЖАВНОСТІ» ЯК НОВА ФОРМУЛА ДЛЯ РОЗВИТКУ

ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ

Інститут держави іманентний людській спільноті із прадавніх часів. Ще

Аристотель вважав, що людина як суспільна, «політична істота» не може жити

поза державою [1, с.378, 379], а під державою, в свою чергу, розумів сукупність

громадян [1, с. 444]. Плутарх уявляв державу як певну сукупність «об’єднаних

приватних домів» [2, с.402].

Державу як інститут, створюваний громадянами на договірних засадах,

концептуально обґрунтовував Т.Гоббс, який вважав, що, утворивши державу,

громадяни тим саме конституюються як народ [3, с. 257-258]. Н.Макіавеллі також

розумів державу як відношення суспільства і державних діячів, основою яких

може бути різний характер взаємовідносин [4, с. 419-425].

Еволюція розуміння змісту поняття держави базувалась на усвідомленні

джерел її виникнення, механізмів її функціонування і ознак державності. В умовах

глобалізації як такого процесу цивілізаційної взаємодії, за якого просторово-

географічний фактор певним чином нівелюється, а також відбувається високий

ступень інтеграції фінансово-економічних інструментів у наддержавний рівень,

значення держави за класичними ознаками видозмінюється.

Сучасне розуміння держави як суспільного інституту у вітчизняній науці

детермінує її як «особливу форму організації суспільства, що характеризується

суверенною владою, політичним і публічним характером, реалізацією своїх

повноважень на певній території через діяльність спеціально створених органів та

організацій, наданням своїм рішенням обов’язкової правової форми,

установленням податків з метою ефективного функціонування механізму влади та

реалізацією загальносоціальних повноважень» [5, c. 134].

В контексті даного дослідження важливою є детермінація ознак держави, які

відрізняють її від інших суспільних інститутів. В контексті дослідницьких

підходів як у минулі періоди, так і сучасному науковому середовищі, серед

основних ознак держави виділяють:

– територіальність як географічну основу соціального угрупування, що

включає фізичний предмет – землю і психологічний – відображення

навколишнього середовища у внутрішній картині світу індивідів, що соборно

утворюють груповий суб’єкт [6, с.172];

– наявність публічної влади – відокремленої від суспільства його частини,

що виконує функції управління, керівництва чи підкорення [5, c. 134];

73

– суверенітет – «верховенство влади держави всередині країни та її

незалежність від влади будь-якої іншої держави, що означає як право держави на

незалежність і свободу від посягань іззовні і зсередини, так і право управляти,

панувати, владарювати, свободу приймати рішення, здійснювати функції

верховної влади» [5, c. 618];

– наявність податків та фінансової системи як механізму реалізації всіх

функцій держави;

– наявність інституту права як механізму соціальної регуляції всіх процесів

у державі;

– наявність інституту державного примусу як механізму захисту

суверенітету держави.

Створення нових держав у сучасному світі відбувається переважно шляхом

виокремлення територій із існуючих держав за певними політичними,

економічними, етнічними, релігійними та іншими ознаками, тобто є наслідком

сецесійних, іредентних процесів. З огляду на неоднорідність

загальноцивілізаційного розвитку людства у розрізі територіально-просторових

соціальних субстанцій, утворення нових держав є безперервним історичним

процесом.

У сучасному світі визначальним фактором детермінації держави, окрім

ендогенних процесів, є фактор визнання цієї держави іншими державами як

процес встановлення суб’єкт-суб’єктних міжнародних інституціональних зв’язків,

а також інтеграція нової держави у глобальні фінансово-економічні процеси. В

цьому процесі на перший план виступають геополітичні фактори, які зумовлені

наявністю інтересів тих чи інших держав у появі держави як нового суб’єкта

геополітичної розстановки у світі. Реалізація зовнішнього суверенітету

невизнаних держав, як правило, здійснюється шляхом прямої підтримки інших

держав або певних геополітичних угрупувань.

Таким чином, навіть за наявності всіх класичних ознак держави, за

відсутності її визнання іншими державами певне територіальне угрупування де

факто має певний особливий статус, який дослідниками детермінується

варіативно. В світовій практиці існує низка позначень цього феномену –

«невизнана держава», «самопроголошена держава», «так звана» держава, «псевдо»

і «квазі» держава тощо, які використовуються різними геополітичними гравцями

для певного емоційно-змістовного наповнення, ідеологічної боротьби або навіть

«суспільного табу», коли під гласну чи негласну заборону підпадає публічна

ідентифікація такого територіального угрупування в контексті позначення її як

державного інституту. Це пояснюється тим, що територіальною основою цих

угрупувань завжди є частина території іншої суверенної держави. З цього приводу

О.Теленко вважає, що для позначення феноменів, що володіють усіма атрибутами

легітимної держави, але не домоглися міжнародного дипломатичного визнання,

74

доцільно використовувати термін «невизнана держава», який не несе певного

негативного наповнення, а лише відображає об’єктивний факт [7, с. 315].

Публічна влада як одна із ознак державності у невизнаних державах має

певні специфічні риси. На думку М. Рігла, невизнані країни здійснюють

пріоритетне фінансування військових витрат, що зумовлює недофінансування

інших напрямів, зокрема, соціального [8, с. 29]. Переважна більшість невизнаних

держав має дуже низький рівень інфраструктурного, соціального забезпечення, і

при цьому високий рівень бідності. Обмеженість власних ресурсів і неможливість

використання зовнішніх запозичень, обмеження у міжнародній торгівлі, залученні

інвестицій, неможливість забезпечити своїх громадян певними базовими правами і

свободами тощо ставить на перший план перед публічною владою невизнаних

держав завдання щодо мінімального соціального забезпечення населення. Разом з

тим, завданням владних інститутів в цих умовах є певне обґрунтування перед

громадянами низького рівня життя.

На думку С. Серьогіна, до основних завдань публічної служби належать:

захист прав, свобод і законних інтересів громадян; створення та забезпечення

умов для розвитку громадянського суспільства, політичного та соціального

партнерства; формування суспільно-політичних і правових умов для практичного

досягнення цілей та здійснення завдань і функцій органів державної влади та

місцевого самоврядування, дотримання законності; забезпечення ефективного

функціонування механізму держави та державного апарату, публічних службовців

тощо [9, с.62]. Акцентуалізація завдань публічної служби невизнаних держав

зміщена від прогресивного напрямку до підтримуючого внаслідок недостатності

ресурсів для реалізації всього класичного спектру державно-політичних функцій,

мілітаризації економіки, високої залежності від підтримки інших держав або

певних геополітичних угрупувань.

З огляду на гуманістичне спрямування європейського цивілізаційного

розвитку проблематика функціонування невизнаних держав потребує

комплексного вирішення на рівні глобальних інститутів.


1. Аристотель. Политика //Сочинения: В 4-х т. Т.4 / Пер. с древнегреч.;

Общ. Ред. А.И.Доватура / Аристотель – М.: Мысль, 1984. – 830 с.

2. Плутарх. Сравнительные жизнеописания. В 2 т./ Изд. подг. С. С.

Аверинцев, М. Л. Гаспаров, С. П. Маркиш. Отв. ред. С. С. Аверинцев. – М.: Наука,

1994. – Т. 2. – 672 с.

3. Гоббс Т. О человеке // Гоббс Т. Сочинения в 2 т. Т. 1 / Пер. с лат. и англ.;

Сост.,ред. изд., авт. вступ. ст. и примеч. В. В. Соколов. – М.: Мысль, 1989.– 622 с.

4. Мак’явеллі, Н. Флорентійські хроніки; Державець / пер. з іт. А.Перепаді

– Харків: Фоліо, 2007. – 511 с.

75

5. Енциклопедія державного управління: у 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при

Президентові України; наук.-ред. колегія: Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. – К.:

НАДУ, 2011. – Т. 1: Теорія державного управління / наук.-ред. колегія: В. М.

Князєв (співголова), І. В. Розпутенко (співголова) та ін. – 2011. – 748 с.

6. Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні / За

ред. С.Д.Максименка, В.Т. Циби, Ю.Ж.Шайгородського. – К.: Український центр

політичного менеджменту, 2003. – 512 с.

7. Теленко О. M. Невизнані держави сучасного світу: сутність поняття та

проблема визнання / О. M. Теленко // Гілея: науковий вісник. – 2016. – Вип. 105. –

С. 314–318. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/

gileya_2016_105_85.

8. Riegl M. Prospects and limits of economic development of unrecognized states:

between organized hypocracy and private interests [Text] / M. Riegl // European

Scientific Journal. – 2014. – Vol. 10. – № 4. – P. 17-35.

9. Серьогін С.М. Мета, завдання та функції державної служби /

С. М. Серьогін // Аспекти публічного управління. – 2013. – № 1. – С. 58-65.

[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/aplup_2013_1_12.

Галина ПЛИСЕНКО,

к. е. н., науковий співробітник

ІПК ДСЗУ

«ПРОЗОРИЙ ОФІС», ЯК ІНСТРУМЕНТ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ

ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ У СФЕРІ НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ

Розроблення та запровадження нової інтегрованої моделі управління у сфері

соціального захисту населення вимагає застосування системного підходу,

технології ведення випадку (кейс-менеджменту) для організації надання

комплексної соціальної підтримки сім’ї, яка опинилася в складних життєвих

обставинах, і залучення всіх органів державної влади та місцевого

самоврядування [1].

Основними результатами запровадження нової моделі стануть:

– доступність послуг для соціально вразливих громадян, догляду за літніми

особами та особами з інвалідністю;

– безпечність умов проживання дитини в громаді, наявність сімейно

орієнтованих послуг, ліквідація інституційних форм виховання дітей;

– підвищення рівня зайнятості населення та зменшення його залежності від

соціальних виплат і субсидій;

– зниження ризиків потрапляння в ситуацію торгівлі людьми.

http://nbuv.gov.ua/UJRN/

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=aplup_2013_1_12

76

Центр надання соціальних послуг у форматі «прозорий офіс» (далі –

«прозорий офіс») являється постійно діючий робочим органом, в якому надаються

послуги у сфері соціальної політики відповідними управліннями соціального

захисту населення та управліннями Фондів пенсійного забезпечення, соціального

захисту, соціального страхування, Державної служби зайнятості (рис. 1).

Рис. 1. Соціальні послуги у форматі «прозорий офіс» Джерело: складено на основі даних [2]

Метою створення «прозорого офісу» є запровадження ефективної системи

надання послуг у сфері соціальної політики. При взаємодії з іншими державними

органами та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та

організаціями з метою надання послуги «прозорий офіс» діє в інтересах суб’єктів

звернення.

«Прозорий офіс» у своїй діяльності керується Конституцією та законами

України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, центральних

та місцевих органів виконавчої влади, рішеннями міських рад та їх виконавчих

комітетів, розпорядженнями міського голови, наказами Департаменту соціальної

політики міських рад, положеннями відповідних управлінь соціального захисту

населення, положеннями управління Фондів, Положеннями «Про «прозорий офіс»

та іншими нормативно-правовими документами.

Надання послуг здійснюється працівниками відповідних управлінь

соціального захисту населення та працівниками управління Фондів в межах

компетенції згідно з чинним законодавством. Фінансування та матеріально-

«Прозорий

офіс»

Управління соціального захисту населення: послуги адміністрування

державної допомоги, субсидій, пільг та інших соціальних виплат

Пенсійний фонд України: послуги

пенсійного забезпечення

Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді: послуги сім’ям, що опинилися

в складній життєвій ситуації

Фонд соціального страхування України: послуги у сфері соціального страхування

Державна служба зайнятості: послуги у сфері соціального страхування

77

технічне забезпечення діяльності «прозорого офісу» здійснюється за рахунок

міських бюджетів та інших джерел, не заборонених законодавством.

Основними завданнями «прозорого офісу» є:

– організація надання послуг у сфері соціальної політики на якісно вищому

рівні у встановлені законодавством строки;

– спрощення процедури отримання послуг у сфері соціальної політики та

поліпшення якості їх надання;

– впровадження автоматизованого документообігу;

– забезпечення інформування суб’єктів звернень про вимоги та порядок

надання послуг у сфері соціальної політики.

«Прозорий офіс» зобов’язаний:

– надавати послуги відповідно до Регламенту роботи «прозорого офісу»,

інших нормативно-правових актів;

– надавати повну, актуальну та достовірну інформацію щодо порядку

отримання послуг;

– надавати до інших державних органів та органів місцевого

самоврядування, підприємств, установ та організацій відомості, необхідні для

надання послуг суб’єктам звернення, в тому числі з використанням інформаційно-

технологічної та комунікаційної інфраструктури;

– отримувати від інших державних органів та органів місцевого

самоврядування, підприємств, установ та організацій документи й інформацію,

необхідні для надання послуг суб’єктам звернення відповідно до затвердженого

Переліку послуг, які надаються у «прозорому офісі»;

– забезпечувати отримання суб’єктом звернення послуги своєчасно та

згідно із Переліком послуг, які надаються у «прозорому офісі»;

– забезпечувати захист інформації, доступ до якої обмежено відповідно до

чинного законодавства України, а також дотримуватися режиму обробки,

використання та збереження персональних даних при наданні послуги;

– забезпечувати своєчасну міжвідомчу інформаційну взаємодію;

– виконувати інші обов’язки відповідно до Положення, Регламенту роботи

«прозорого офісу» та інших нормативно-правових актів, які регулюють відносини,

що виникають у зв’язку із наданням послуг.

У «прозорому офісі» забезпечується надання послуг у сфері соціальної

політики. Перелік послуг, які надаються у «прозорому офісі», затверджується

рішенням виконавчих комітетів міських рад. Інформаційні картки надання

відповідних послуг затверджуються начальником управління соціального захисту

населення та начальником управління Фондів і погоджуються директором

Департаменту соціальної політики міських рад та начальником головного

управління Пенсійного фонду України в областях. При наданні інших послуг

інформаційні картки погоджуються в аналогічному порядку.

78

У приміщеннях, де розміщується «прозорий офіс», можуть надаватися

супутні послуги (виготовлення копій документів тощо) суб’єктами

господарювання, добір яких здійснюється на конкурсній основі за критеріями

забезпечення мінімізації матеріальних витрат та витрат часу суб’єкта звернення у

встановленому міськими радами та виконавчими комітетами порядку.

У приміщеннях «прозорого офісу» розташовується дитяча кімната для

перебування малолітніх дітей, батьки яких звернулися за отриманням послуги.

У роботі «прозорого офісу» беруть участь:

– управління соціального захисту населення відповідного району;

– управління Фондів;

– інші суб’єкти надання адміністративних послуг в місті.

«Прозорий офіс» під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з

центральними та місцевими органами виконавчої влади, іншими державними

органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами,

організаціями.


1. Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні

гарантії» №2017-III від 5 жовтня 2000 року. – [Електронний ресурс]. – Режим


2. Міністерство соціальної політики України. [Електронний ресурс] –

Режим доступу: http://www.msp.gov.ua/news/14614.html.

Катерина РОМАНЕНКО,

декан факультету менеджменту та

освітніх інновацій комунального закладу

вищої освіти «Дніпровська академія неперервної освіти»

Дніпропетровської обласної ради»

ПОДОЛАННЯ ВІДЧУЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА

ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ІНСТИТУТАХ ПУБЛІЧНОЇ

ВЛАДИ

Актуальність дослідження питань взаємодії публічної влади і

громадянського суспільства визначається наступними факторами:

1) формування громадянського суспільства є важливою складовою

частиною процесу розбудови правової держави;

2) публічна влада виступає системоутворюючим і структуруючим фактором

суспільного розвитку;


http://www.msp.gov.ua/news/14614.html

79

3) механізм сучасної демократії передбачає тісну взаємодію органів влади та

інститутів громадянського суспільства як гарантії реалізації принципу

народовладдя.

У вітчизняній літературі тривалий час існувало переконання, що публічна

влада і державна влада - це однакові явища. Деяке ототожнення суспільної

відповідальності і державної влади іноді помітно в підручниках з теорії держави і

права.

Державна влада є вищою формою публічної влади, оскільки, по-перше, її

соціальне джерело - особливий територіальний колектив, народ усієї країни, по-

друге, в силу цього тільки вона має суверенний характер, є суверенним

різновидом публічної влади, по-третє, тільки вона може регулювати всі питання

життєдіяльності суспільства, по-четверте, саме вона юридично наділяє колом

предметів ведення і повноваженнями інші громадські територіальні колективи,

наділяє основами компетенції їх органи. Держава - офіційний представник всього

суспільства країни в її державних кордонах і на міжнародній арені. Її влада

поширюється на всю територію країни. Інші територіальні публічні колективи, за

рідкісними винятками, свого громадянства не мають. Влада держави має

універсальний характер: вона може поширюватися на всі відносини, які

регулюються державою і правом і піддаються такому регулюванню. Державна

влада єдина, поділ її на певні галузі (законодавчу, виконавчу, судову) не

суперечить єдності державної влади, єдності політики, що проводиться з

принципових питань усіма її органами. Державна влада не тільки єдина, але і

єдина державна влада в країні. Тільки держава може здійснювати законний і

легітимний державний примус (держава може делегувати право застосовувати

деякі форми примусу органам інших територіальних публічних колективів, але

знову-таки вони застосовуються тільки відповідно до законів держави і мають

менш істотний характер, не можна, наприклад, делегувати право застосовувати

кримінальні покарання). Державна влада, держава здійснює роль соціального

арбітра в суспільстві, регулюючи в тому числі відносини соціальних класів і

верств, щоб їх суперництво і протиріччя розв'язувалися мирним шляхом в

правових формах і не приводили до насильницьких дій, а в кінцевому рахунку до

анархії і розпаду суспільства

Публічна влада є похідною від публічного інтересу. Публічний інтерес, в

свою чергу, формується як сума приватних інтересів. Звісно ж необхідно

подивитися на публічні інтереси більш широко. Не слід ототожнювати їх тільки з

державними інтересами, варто визнати наявність власних інтересів і у суспільства,

причому громадські інтереси можуть мати не менше значення, ніж державні. При

цьому слід враховувати, що поняття «публічна влада» ширше, ніж поняття

«державна влада», отже, точок дотику з громадянським суспільством у публічної

влади більше. Громадянське суспільство висловлює інтереси великого числа

приватних осіб, в той час як публічна влада захищає публічний інтерес. Але

80

приватні та публічні інтереси не є протилежними, вони взаємопов'язані і

взаємозалежні. Звісно ж, що публічний інтерес складається як одновекторна

сукупність приватних інтересів. Коли ми говоримо про публічну владу, то, як

правило, маємо на увазі державну владу і місцеве самоврядування. Але існує

точка зору, що в публічну владу слід включати ще й так звану суспільну владу.

Вчені вважають, що виділення суспільної влади і включення її до складу

публічної влади має велике значення. По-перше, тим самим визнається існування і

суттєва роль суспільства як сили, що впливає на владу. По-друге, суспільство і

держава впливають один на одного і доповнюють один одного в своєму впливі на

особистість. По-третє, суспільство через свої інститути впливає на державу,

забезпечуючи свої інтереси і захищаючи інтереси особистості.

Розширення поняття публічної влади призводить до того, що публічна влада

і громадянське суспільство вже не протиставляються, але, навпаки, зближуються.

Фактично сьогодні можна говорити про початок процесу до зближення публічної

влади та державних інституцій. Взаємодія публічної влади і громадянського

суспільства проявляється в наступному:

1. В основі повноважень публічної влади лежить воля народу, і ця ж воля

проявляється в діяльності громадянського суспільства.

2. Політичні партії є невід'ємним елементом політичної системи сучасної

держави, важливою ланкою в механізмі здійснення публічної влади. Одночасно

політичні партії, які не перебувають при владі, виступають як повноцінний

інститут громадянського суспільства. Таким чином, можна розглядати політичні

партії як сполучну ланку між публічною владою і громадянським суспільством.

Більш того, політичні партії представляють собою чи не єдиний інститут

громадянського суспільства, який має право брати участь у політичному житті і

боротьбі за владу. Інші інститути громадянського суспільства не мають

можливості такого безпосереднього впливу на публічну владу.

3. Громадянське суспільство може виступати ефективним засобом контролю

за діяльністю публічної влади. Необмежена і неконтрольована влада породжує

зловживання, що безпосереднім чином негативно впливає на народовладдя.

Історично держава і іманентно притаманна їй публічна влада

протиставлялися громадянському суспільству. Зараз це протиставлення йде в

минуле, поступаючись місцем іншим підходам. Держава є особливий інститут

суспільства, якому воно доручило виконання загальних справ. Власне

громадянське суспільство, засноване на рівності прав громадян та їх публічному

пріоритеті, є виробником матеріальних і духовних благ і покликане дбати про

безпеку всіх і кожного, вирішувати громадські питання і контролювати державні

інститути. Прийняття такої концепції породжує неминучість громадського

контролю - контролю суспільства за публічною владою.

Інститути громадського контролю можна розділити на дві основні групи:

інститути, що виявляють громадську думку, і інститути, які безпосередньо

81

виконують функцію громадського контролю. До числа останніх відносяться

політичні партії, громадські об'єднання, профспілки, саморегульовані організації,

творчі спілки.

Таким чином, інститути громадського контролю також виступають

сполучною ланкою між публічною владою і громадянським суспільством. Більш

того, інститути громадянського суспільства фактично і є інститути громадського

контролю. У підсумку можна констатувати фактичну і змістовну єдність

громадянського суспільства і публічної влади.

Досягнення основної мети адміністративної реформи - підвищення

ефективності діяльності органів виконавчої влади - неможливе без забезпечення їх

відкритості та доступності для громадян і юридичних осіб і результативної

взаємодії з інститутами громадянського суспільства.

Участь громадян у діяльності органів виконавчої влади - це форма реалізації

суверенітету народу в здійсненні найважливішого виду публічної влади. Участь

громадян дозволяє забезпечувати такі істотні характеристики виконавчої влади

правової держави, як публічність, відкритість, взаємодія з демократичними

інститутами, орієнтація на суспільну підтримку, запобігання конфліктів в

суспільних відносинах.

Слід формувати нові механізми публічних консультацій органів виконавчої

влади з громадянами і структурами громадянського суспільства при підготовці

проектів нормативних правових актів та іншого роду рішень, що демократизує

практику громадської участі в державній управлінській діяльності. З усіх питань,

що стосуються зміни якості життя громадян, проведення громадської експертизи

має стати обов'язковим, що вимагає закріплення у всіх правових актах соціального

законодавства.

В сучасних умовах досить гострими залишаються проблеми подолання

відчуження держави від суспільства, підвищення міри довіри між суспільством і

владою, встановлення партнерських відносин між владою та інститутами

громадянського суспільства, посилення їх взаємної підтримки і узгодженої

діяльності. Довіра до влади стає категорією не тільки політичною, але і

економічною. Завдання полягає в тому, щоб було створено державу, підлеглу

інтересам громадського саморозвитку.

82

Віктор СУХОМЛИН,

здобувач ІПК ДСЗУ,

проректор з соціально-економічного розвитку

ІПК ДСЗУ

ГЕНЕЗИС СТАТУСУ СЛУЖБОВЦІВ ДСЗУ

Відповідно до Указу Президента України від 16 січня 2013 року № 19/2013

(Положення про Державну службу зайнятості України) Державна служба

зайнятості України (ДСЗУ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність

якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра

соціальної політики України. Служба входить до системи органів виконавчої

влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері зайнятості населення та

трудової міграції [1].

ДСЗУ у своїй діяльності керується Конституцією та законами України,

актами і дорученнями Президента України, щорічним посланням Президента

України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України,

актами Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики

України (далі - Міністерство), іншими актами законодавства України, а також

дорученнями Міністра. Серед основних завдань служби:

1) реалізація державної політики у сфері зайнятості населення та трудової

міграції;

2) сприяння громадянам у підборі підходящої роботи;

3) надання роботодавцям послуг з добору працівників;

4) участь в організації проведення громадських та інших робіт тимчасового

характеру;

5) сприяння громадянам в організації підприємницької діяльності, зокрема

шляхом надання індивідуальних та групових консультацій;

6) участь у реалізації заходів, спрямованих на запобігання масовому

вивільненню працівників, профілактика настання страхових випадків, сприяння

мобільності робочої сили та зайнятості населення в регіонах з найвищими

показниками безробіття, монофункціональних містах та населених пунктах,

залежних від містоутворюючих підприємств;

7) організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації

безробітних з урахуванням поточної та перспективної потреби ринку праці;

8) проведення професійної орієнтації населення;

9) здійснення контролю за використанням роботодавцями та безробітними

коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування

України на випадок безробіття та інші.

ДСЗУ відповідно до покладених на неї завдань бере участь у розробленні

основних напрямів реалізації державної політики у сфері зайнятості населення на

середньостроковий період, територіальних програм зайнятості населення та їх

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/paran1654#n1654

83

виконанні; узагальнює практику застосування законодавства з питань, що

належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення

законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України; бере

участь у проведенні наукових досліджень з питань зайнятості населення,

функціонування ринку праці та соціального захисту населення від безробіття,

вивчає міжнародний досвід з метою запровадження інноваційних форм сприяння

зайнятості населення, виступає замовником наукових робіт, досліджень і

методичного забезпечення та виконує ряд інших повноважень, визначених

законами України та покладені на неї Президентом України. Покладені функції і

виникаючі звідси завдання свідчать про державницький статус працівників

структур ДСЗУ, але він за відносно короткий час державності пройшов певний

генезис.

У відповідності до Розпорядження Кабінету Міністрів від 4 червня 1994

року № 410-р. та відповідно до статті 25 Закону України "Про державну службу"

(№ 3723-12) посада директора Державного центру зайнятості Мінпраці України

була віднесена до 3 категорії державних службовців, а посади заступників

директора Державного центру зайнятості України - до 4 категорії державних

службовців [2]. Посади інших працівників державної служби зайнятості

відносяться до відповідних категорій державних службовців міністерств і

місцевих органів державної виконавчої влади. Але це розпорядження втратило

чинність з 3 жовтня 2013 року, оскільки протягом цього 2013 року державна

служба зайнятості перебувала в стадії реорганізації в центральний орган

виконавчої влади – Державну службу зайнятості.

Крім того, постановою Кабміну від 5 березня 2014 року № 90 було

закріплено, що до внесення змін у закони «Про загальнообов’язкове державне

соціальне страхування на випадок безробіття» та «Про зайнятість населення»

органи державної служби зайнятості продовжують виконувати завдання та

функції цього центрального органу виконавчої влади. Зокрема, функція з

реалізації державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції

належить до повноважень державних службовців.

На думку науковця В. Баришнікова, що досліджував антикорупційну

політику нині «майже одночасно відбувається реорганізація державної служби

зайнятості, в результаті якої керівники та заступники керівників, спеціалісти

державної служби зайнятості втрачають юридичний статус державного

службовця, а також введення в дію нового законодавства про запобігання

корупції, кардинально змінилися підходи щодо віднесення посадових осіб

державної служби зайнятості до числа суб’єктів, на яких поширюється дія Закону

України “Про запобігання корупції”. Проблема однозначного вирішення питання

про віднесення працівників державних підприємств, установ та організацій, які не

займають посади керівників та їх заступників, до числа посадових осіб юридичних

осіб публічного права набуває особливої актуальності через те, що законодавець


84

значно посилив санкції щодо суб’єктів, на яких розповсюджується дія

законодавства про запобігання корупції» [1].

З 1 січня 2001 року у зв’язку з набранням чинності Закону України «Про

загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»

(№ 1533-ІІІ від 02.03.2000) та створенням Фонду загальнообов'язкового

державного соціального страхування України на випадок безробіття функції

виконавчої дирекції Фонду покладені на державну службу зайнятості. Управління

Фондом здійснюється на паритетній основі представниками державної сторони,

застрахованих осіб та роботодавців.

На сьогодні державна служба зайнятості є активним посередником на

ринку праці між роботодавцями і шукачами роботи, вона на безоплатній основі

надає послуги із пошуку підходящої роботи та підбору персоналу, послуги з

державного соціального страхування на випадок безробіття, а також здійснює

виплату матеріального забезпечення у зв'язку з тимчасовою втратою роботи. Але

статус працівників, службовців ДСЗУ потребує додаткового унормування у світлі

антикорупційної політики, котру активно проводить держава.


1. Баришніков В. Працівники державної служби зайнятості як суб’єкти, на

яких поширюється дія Закону України “Про запобігання корупції” // Журнал

«Ринок праці та зайнятість населення», ІПК ДСЗУ, 2015 №32, С. 63-66.

2. Розпорядження Кабінету Міністрів від 4 червня 1994 року № 410-р.

Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/410-94-%D1%80.

3. Указу Президента України від 16 січня 2013 року № 19/2013 // Режим


http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/410-94-%D1%80

85

Панель № 2 «Меритократія як основа публічної служби та розвитку

державності» (модератор: д.держ.упр., проф. Войтович Р.В.)

Радмила ВОЙТОВИЧ,

д. держ. упр., професор,

ректор Інституту підготовки кадрів

державної служби зайнятості України

МЕРИТОКРАТІЯ ЯК НОВІТНЯ ОПЦІЯ ПУБЛІЧНОГО

УПРАВЛІННЯ В ДОБУ ПОСТМОДЕРНУ

Меритократії як базисний принцип ефективності функціонування

публічної служби та новітня оптимізаційна опція публічного управління в добу

постмодерну забезпечує прихід в систему публічного управління найбільш

освічених, талановитих та нестандартно мислячих особистостей. В сучасних

умовах суспільного розвитку лише вони здатні володіти стратегічним потенціалом

вирішення актуальних проблем життєдіяльності громадян, надання їм якісних

державно-управлінських послуг, забезпечення ефективності функціонування

системи публічного управління її елітизації як необхідного атрибуту побудови

сильної держави.

У такий спосіб меритократія ставить питання щодо формування нових

критеріїв вимог до національного інтелектуального потенціалу, під яким слід

розуміти людські ресурси, які володіють не лише необхідними, але й

випереджаючими знаннями, які втілені у відповідних технологія та продуктах

людської діяльності та формалізовані у відповідних наукових проектах, які

забезпечують потенційний розвиток держави. Інтелектуальний потенціал держави

визначається рівнем освіти та науки, які є стратегічним критерієм професійної

підготовки фахівців у різних сферах суспільного життя. Інтелектуальний

потенціал держави також залежить від природніх, вроджених здібностей (таланту,

геніальності) нації, відповідно до чого відбувається стратифікація

інтелектуального потенціалу країн у сучасному світі.

На меритократизований державно-управлінський персонал сьогодні

покладається основне завдання оберігати національну ідентичність держави, а з

іншого боку вміти підлаштуватись під новітні цивілізаційні стандарти суспільного

розвитку. З огляду на це, що сьогодні особливого значення набуває нарощення

інтелектуального потенціалу управлінського потенціалу, перехід від технократії

до гуманітаризації системи його підготовки є очевидним. Управлінський персонал

сьогодні має бути високоінтелектуальним та високопрофесійним ресурсом,

відкритими до впровадження різних форм новацій та застосування технологічних

86

модернізацій з метою забезпечення сталого розвитку системи публічного

управління України.

Меритократизація як оптимізаційний принцип державного управління

України є важливим чинник динамічного розвитку держави, адже лише вона є

вимірювальною лінійкою для формування демократичної систем розміщення

персоналу в системі органів державної влади та місцевого самоврядування. Лише

меритократизовані управлінці в сучасних умовах суспільного розвитку здатні

виступати активним суб’єктом забезпечення ефективності соціально-економічних,

технологічних, соціально-психологічних процесів, що відбуваються в суспільстві,

модернізувати систему публічного управління, а це в свою чергу, дозволить

здолати інерцію, усталені стереотипи мислення, які реально протистояють

оптимізації державної політики. Це, в особливий спосіб увиразнює потребу

оновити систему наповнення органів державної влади згідно з умовами

суспільного розвитку, виробити механізми поліпшення управлінських процедур,

створити раціональну організацію праці в органах управління, а також

сформувати елітарну національну модель ресурсного забезпечення системи

публічного управління з урахуванням ментальних та культурно-історичних ознак

спільноти.

Меритократизація як оптимізаційний принцип публічного управління має

бути спрямована на формування інтелектуального потенціалу управління

професійним розвитком публічних службовців, коригування їх структури

професіоналізації, раціональне використання їх можливостей та здібностей,

створення стратегії управлінської діяльності, відповідно до імперативів

сучасності, утвердження багатоваріантної системи розв’язання гностичних

проблем. З цією метою доцільно розробити конкретні програми прийняття

державно-управлінських рішень, які дозволять швидко реагувати на зміни

суспільного розвитку, а також забезпечувати оптимальність державно-

управлінської стратегії керівного складу, швидко і точно діяти на основі

„алгоритмів мислення” розробляти інноваційні проекти з метою забезпечення

ефективності системи публічного управління України. Сильною та прогресивною

здатна стати лише та країна, яка володіє ефективною технологією залучення,

розміщення, оцінення та соціального захисту найталановитіших та

найосвідченіших, здатних слугувати національним інтересам країни, просувати її

геополітичну могутність у світі.

В сучасних умовах суспільного розвитку особлива увага має приділятися

нарощенню інтелектуального потенціалу управлінців, який би відповідав

потребам державно-управлінської практики і був здатен забезпечити динамічний

розвиток публічного управління в добу постмодерну. Сьогодні варто враховувати

і той факт, що сьогодні принципово змінюється парадигма публічного управління

України, послаблюється роль національних державно-управлінських структур,

накладаються відповідні регламентації на національний суверенітет,

87

розширюються формати втручання транснаціональних структур в стабілізацію

суспільного життя, а відтак змінюється практика реалізації публічного управління.

Дана сентенція висуває нові критерії вимог до формування та функціонування

управлінського персоналу, а саме підвищуються вимоги до його компетентності та

професіоналізму, продуктивності та результативності як могутнього ресурсу, який

визначає та забезпечує формування нової конфігурації соціально-економічного та

політичного розвитку держави. На управлінський персоналу сфері публічного

управління сьогодні покладається основне завдання оберігати національну

ідентичність держави, а з іншого боку вміти підлаштуватись під цивілізаційні

стандарти суспільного розвитку. Особливого значення сьогодні набуває

нарощення інтелектуального потенціалу управлінського персоналу, а тому перехід

від технократії до гуманітаризації системи підготовки керівних кадрів є

очевидним. Управлінські кадри сьогодні мають бути високоінтелектуальним та

високопрофесійним ресурсом, відкритими до впровадження різних форм новацій

та застосування технологічних модернізацій з метою забезпечення сталого

розвитку системи публічного управління України.

Олександр КОЛОДІЙ,

аспірант ІПК ДЗСУ

МЕРИТОКРАТИЗАЦІЯ СИСТЕМИ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ ДЛЯ

ОБ’ЄДНАНИХ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД

Тривалий період часу суспільство вимагало вдосконалення та реформування

галузі освіти. Одним з важливих перших кроків було ухвалення Закону України

«Про вищу освіту», що забезпечило автономію вищого навчального закладу –

самостійність, незалежність і відповідальність вищого навчального закладу в

ухваленні рішень щодо розвитку свобод, організації освітнього процесу, наукових

досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності,

самостійного добору і розстановки кадрів.

Однією з проблем, що потребує термінового розв’язання й визначена в

Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації

влади в Україні, – це «зниження рівня професіоналізму посадових осіб місцевого

самоврядування, зокрема внаслідок низької конкурентоспроможності органів

місцевого самоврядування на ринку праці, зниження рівня престижності посад, що

призводить до низької ефективності управлінських рішень».

Для конкретизації зазначених проблем, для початку, пропонуємо розглянути

питання здійснення перших практичних кроків вищими навчальними закладами за

активної підтримки держави, спрямованих на підготовку кадрів для роботи в

88

новостворених у процесі впровадження реформи децентралізації об’єднаних

територіальних громадах.

Упродовж усього періоду незалежності Україна постійно нагромаджувала

перелік проблем, пов’язаних з неспроможністю переважної більшості органів

місцевого самоврядування здійснювати власні й делеговані повноваження.

Ресурсну неспроможність у нашому дослідженні ми пов’язуватимемо з кадровими

проблемами.

Станом на сьогодні в Україні досить розгалужена мережа ВНЗ і центрів

перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади,

органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій,

які за необхідної фінансової підтримки держави можуть здійснювати підготовку

кадрів для роботи в ОТГ за конкретними вузькими/секторальними напрямками.

Згідно з положеннями Концепції формування системи підвищення

кваліфікації посадових осіб місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад

основною метою є забезпечення організації, функціонування та розвитку системи

підвищення кваліфікації посадових осіб і депутатів місцевих рад, що дало б змогу

поліпшити виконання ними своїх обов’язків відповідно до сучасних вимог.

Завдання Концепції полягали у визначенні напрямків і пріоритетів розвитку

системи підвищення кваліфікації посадових осіб і депутатів місцевих рад.

Незважаючи на існування Концепцій, кадровий дефіцит для місцевого

самоврядування продовжує існувати в 2018 році, після завершення терміну

реалізації завдань згаданих вище Концепцій. Тобто, можна чітко сказати, що

потреба підвищення рівня освіти посадових осіб та депутатів місцевих рад, їх

кваліфікації для здійснення своїх повноважень і виконання покладених на них

обов’язків і надалі залишається актуальною. Об’єднані територіальні громади й

надалі продовжують вважати важливою потребою потребу в спеціалістах вузької

кваліфікації для забезпечення тієї чи іншої сфери життєдіяльності громади.

Об’єднані територіальні громади сьогодні попри інші проблеми, гостро

відчувають проблеми невідповідності вимогам місцевого самоврядування рівня

підготовки спеціалістів, відсутності системи розподілу випускників за робочими

місцями після закінчення навчання або ж під час навчання (стажування,

практики); відсутність досвіду роботи та невідповідність здобутої спеціальності

потребам ОТГ тощо.

В межах даного дослідження, необхідно звернути увагу й на той факт, що

тільки освітня та медична сфери ОТГ можуть отримати приплив кадрового

потенціалу, оскільки відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону

України «Про вищу освіту» щодо працевлаштування випускників» «право на

першочергове зарахування до вищих медичних і педагогічних навчальних закладів

за державним замовленням мають особи, які уклали угоду про відпрацювання не

менше трьох років у сільській місцевості або селищах міського типу».

89

Підсумовуючи зазначу, що пошук нової системи підготовки кадрів для

об’єднаних територіальних громад та підвищення кваліфікації посадових осіб

місцевого самоврядування, депутатів місцевих рад ОТГ можливий за умови

плідної взаємодії навчальних закладів і відповідних ЦОВВ. На нашу думку, в

дослідженні необхідно поставити наголос на питаннях залучення в об’єднанні

територіальні громади працівників місцевих державних адміністрацій, оскільки

значна частина функцій вже передана або буде передана згодом безпосередньо до

ОТГ, а тому вказані працівники є фахівцями у відповідних сферах, у зв’язку з чим

потребують виключно проходження підвищення кваліфікації, що є ефективним

вирішенням проблемних кадрових питань на перехідний період.


1. Про вищу освіту: Закон Україні від 01.07.2014 № 1556-VII [Електронний

ресурс] Верховна Рада України: офіційний веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1556-18/print1452705763051762.

2. Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та

територіальної організації влади в Україні: Розпорядження Кабінету Міністрів

України від 1 квітня 2014 р. № 333-р [Електронний ресурс] / Верховна Рада

України: офіційний веб-портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/

show/333-2014-%D1%80.

3. Фінансова децентралізація в дії: +11,4 млрд грн до власних доходів

місцевих бюджетів у І кварталі [Електронний ресурс] / Сайт «Децентралізація

влади». – Режим доступу: http://decentralization.gov.ua/about.

4. Результат децентралізації - понад 100 млрд грн додаткових ресурсів на

місцях, - Володимир Гройсман [Електронний ресурс] / Сайт «Децентралізація

влади». – Режим доступу: http://decentralization.gov.ua/news/item/id/4993.

5. Результати трьох років фінансової децентралізації – це результати її

успіху, - Яніна Казюк (+презентація) [Електронний ресурс] / Сайт

«Децентралізація влади». – Режим доступу: http://decentralization.gov.ua/news/

item/id/4842.

6. Книга успіхів. Короткі історії про те, як децентралізація впливає на

життя громад [Електронний ресурс] / Сайт Асоціації міст України. – Режим

доступу: http://auc.org.ua/sites/default/files/library/ knygauspihiv1qpravkaweb.pdf.

7. Об’єднання громад: є фінансування, але немає кадрів [Електронний

ресурс] / Сайт «Децентралізація влади».– Режим доступу: http://decentralization.

gov.ua/news/item/id/1000.

8. Чепель О. Децентралізація в Чернівецькій області: міфи та реальність /

Ольга Чепель [Електронний ресурс] / Сайт «Децентралізація влади». – Режим

доступу: http://decentralization.gov.ua/news/item/id/1965.

http://zakon4.rada/

http://decentralization.gov.ua/news/item/id/4993

http://decentralization.gov/

http://decentralization/

90

9. Ефективне впровадження децентралізації неможливе без професійно

підготовлених управлінців на місцях – Геннадій Зубко [Електронний ресурс] /

Сайт «Децентралізація влади». – Режимдоступу: http://decentralization.gov.ua/

news/item/ id/555.

10. В ОТГ потрібно багато професійних кадрів [Електронний ресурс] / Сайт

ОТБ «Галичина». – Режим доступу: http://galtv.if.ua/video/v-otg-potribno-bagato-

profesijnyh-kadriv

11. Карта донорів децентралізації [Електронний ресурс] / Сайт

«Децентралізація влади». – Режим доступу: http://donors.decentralization.

gov.ua/projects.

12.Ефективне впровадження децентралізації неможливе без професійно

підготовлених управлінців на місцях – Геннадій Зубко [Електронний ресурс] /

Сайт «Децентралізація влади». – Режим доступу: http://decentralization.gov.

ua/news/item/ id/555.

13. Держава має повернутися до питання підготовки кадрів для місцевого

самоврядування, - Анатолій Ткачук [Електронний ресурс] / Сайт «Децентралізація

влади». – Режим доступу: http://decentralization.gov.ua/news/item/id/3771.

14. Концепція формування системи підвищення кваліфікації посадових осіб

місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад: розпорядження Кабінету

Міністрів України від 8 квітня 2009 р. N 385-р [Електронний ресурс] / Верховна

Рада України: офіційний веб-портал. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.

ua/laws/show/en/385-2009-%D1%80.

15. Концепція реформування системи підвищення кваліфікації державних

службовців, посадових осіб місцевого самоврядування та депутатів місцевих

радрозпорядження Кабінету Міністрів України від 28 листопада 2011 р. № 1198-р

[Електронний ресурс] / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. – Режим

доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1198-2011-%D1%80.

16. Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» щодо праце-

влаштування випускників: Закон України від 06.10.2016 № 1662-VIII

[Електронний ресурс] / Верховна Рада України: офіційний веб-портал. – Режим


http://decentralization.gov.ua/%20news/item/%20id/555

http://decentralization.gov.ua/%20news/item/%20id/555

http://galtv.if.ua/video/v-otg-potribno-bagato-profesijnyh-kadriv

http://galtv.if.ua/video/v-otg-potribno-bagato-profesijnyh-kadriv

http://decentralization.gov.ua/news/item/id/3771

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1198-2011-%D1%80

91

Іван ЛОПУШИНСЬКИЙ,

завідувач кафедри державного управління

і місцевого самоврядування Херсонського

національного технічного університету,

д.держ.упр., професор, заслужений

працівник освіти України

ІСТОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ ТА ОСНОВНІ ПОСТУЛАТИ

МЕРИТОКРАТІЇ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Як відомо, меритократія (букв. «влада достойних», від лат. Meritus –

достойний, гідний і грец. Kpatos –влада, правління) – принцип управління, згідно з

яким керівні пости повинні обіймати найздібніші, найдостойніші, найобдарованіші

люди, незалежно від їхнього соціального чи економічного походження [7].

Синонімом меритократії є «інтелектократія», тобто суспільство, яким мають

управляти люди з визначними розумовими здібностями.

Термін «меритократія» використовується переважно в двох значеннях. Перше

його значення припускає створення початкових умов для об’єктивно обдарованих

і працелюбних людей, щоб вони в майбутньому мали шанс посісти високе

суспільне становище в умовах вільної конкуренції. Друге значення терміна

відповідає системі, протилежній аристократії і демократії, у якій керівники

призначаються із числа спеціально опікуваних талантів [6].

Суспільно-політичний устрій, при якому правління здійснюють інтелектуали,

було описано ще задовго до введення поняття «меритократія». Принципи

меритократичного управління сягають часів Солона (архонта в стародавніх

Афінах). Платон у своєму славнозвісному творі «Держава» [8] говорив про

потребу доручити управління державою філософам. Конфуцій у своєму вченні [4]

також проповідував потребу перебування при владі освічених правителів.

Проте розум і набуття знань не поставали в Платона або Конфуція як

самоцінні явища, вони були нерозривно пов’язані з такими поняттями,

як доброчесність і досягнення загального блага. Так. наприклад, одним із

основоположних принципів вчення Конфуція був принцип «жень», що позначає

гуманність, людинолюбство, милосердя. Прихильник загальної освіти без

дискримінації за ознакою соціального стану, під освітою Конфуцій розумів єдність

двох процесів: виховання і навчання [4]. При цьому, перший визначався як більш

значущий. Метою освіти Конфуцій уважав духовне зростання особистості, її

вдосконалення до ідеалу шляхетної людини або «цзюньцзи», носія високих

моральних якостей [4].

Термін «меритократія» вперше було використано (проте в принизливому

значенні) англійським соціологом і політиком Майклом Янгом в сатиричному есе-

антиутопії «Піднесення меритократії, 1870-2033» (1958 р.). Цю книжку написано у

92

вигляді рукопису, нібито складеного 2033 року, де автор розповідає про

трансформацію британського суспільства на межі ХХ-ХХІ століть. На зміну

класичному класовому поділу, що обумовлює місце людини в соціальній ієрархії

наявністю в неї тих чи інших ресурсів (соціальне походження, достаток, зв’язки

тощо), прийшов новий суспільний устрій, де відтепер лише здібності та інтелект

визначають соціальне становище людини. Правлячий клас, що формується не за

принципом компетентності, перестав влаштовувати Велику Британію, і в

результаті проведення низки реформ було поступово запроваджено систему

правління достойних – меритократію. Достоїнство (merit) людини, при цьому було

визначено як поєднання в умовах футуристичного суспільства двох елементів:

коефіцієнта інтелекту (IQ) i вкладення сил (effort). У книжці описується, що така

система призводить до революції, під час якої маси скидають гордовиту і

відірвану від народу еліту. Аналогічні сюжети використовувалися і в інших

літературних творах.

Пізніше в терміна «меритократія» з’явилося більш позитивне значення,

яке взяли на озброєння прихильники загальної рівності можливостей.

До меритократії стали прагнути в багатьох країнах, від Великої Британії до

Сінгапуру. Меритократія при цьому виступила як ідеологія, що маскує порядок

речей, що існує і зміцнюється в межах неоліберальної політики.

Так, у своїй книжці «Майбутнє постіндустріальне суспільство» (1973),

теоретик постіндустріального суспільства Деніел Белл писав, що меритократія

дозволить усунути бюрократію, а також змінити соціальну структуру суспільства в

цілому [1]. «Кожен у меритократичному суспільстві отримує те соціальне

становище, яке заслужив сам. Меритократія виступає за рівність можливостей на

початку перегон, на відміну від егалітаризму, що виступає за рівність результатів

на фініші. Тому саме меритократія є найсправедливішим суспільним устроєм», –

так стверджують прихильники «правління достойних», насамперед Деніел Белл

[1].

Схожих поглядів дотримувалися також представники неоконсерватизму в

західній соціології, зокрема Збігнєв Бжезинський.

Одним з аналітиків меритократії був математик Олександр Гротендік,

який простежив еволюцію елітарної групи математиків від співдружності геніїв до

поділу соціальної клітинки на дві касти: жорстокосердих «Вищих» і «болото» що

живе в страху [3]. Водночас, на думку деяких критиків меритократії, ця концепція

покликана виправдати привілеї інтелектуальної еліти [10].

Меритократія не лише заперечує значущість людських якостей, що не мають

відношення до інтелекту, а й виступає як ідеологія, що не залишає місця

солідарності між людьми. В основі меритократії лежить конкуренція: для того,

щоб отримати високе становище в суспільстві і забезпечити собі високу якість

життя, людина повинна постійно розвивати свої здібності і перевершувати в них

інших людей. Коріння меритократії в індивідуальному, а не колективному початку.

93

У цьому сенсі меритократія виступає як ідеологія, близька капіталізму, з його

конкуренцією та потребою постійного зростання для збереження лідируючої

позиції. Меритократія (цілком у дусі капіталізму) мало сумісна з ідеєю

солідаризму. Ідеологія меритократії близька за своєю суттю до так званого

соціального дарвінізму, екстраполюючи біологічний принцип природного відбору

на соціальний розвиток людського роду [5].

Виникнення меритократії свідчить про припинення існування соціальної

нерівності на економічних засадах, вибудову соціальної ієрархії за критерієм

освіченості. Існування меритократії передбачає створення стартових умов для

об’єктивно обдарованих та працелюбних людей, надання їм шансу для зайняття

високих суспільних позицій в умовах вільної конкуренції. Правління осіб,

які власними зусиллями і заслугами здобули це право, позитивно відіб’ється на

суспільстві, оскільки сприятиме розвитку людського потенціалу й талантів

індивідів. Меритократія сприяє гуманізації суспільства, поширенню в ньому

культури толерантності, досягненню консенсусу між громадянами.

Водночас, меритократія як влада достойних, гідних – це поняття вочевидь

глибоке, багатопланове, значною мірою ще не до кінця усвідомлене, не вивчене й

не конкретизоване.

У цьому зв’язку звернемося до світового досвіду утвердження меритократії в

окремо взятих країнах та його значення для використання в сучасній Україні.

Так, на думку ряду дослідників, Китай у деякі періоди своєї історії був

близький до реалізації меритократичних системи. Так, ще за часів правління

династії Сун (960-1279) широко використовувалася триступенева система іспитів,

за допомогою якої на роль правителів відбиралися претенденти, які краще за інших

розуміли мистецтво, конфуціанство та адміністративні проблеми [9].

Сучасна ж китайська меритократична система робить неможливим, щоб будь-

яка некомпетентна особа піднялася на вершину влади. Без зайвого галасу влада

КНР запроваджує систему, що може мати назву «вибір плюс вибори» - «selection

plus election»: компетентні лідери добираються і просуваються в своїй кар’єрі на

основі своїх заслуг, здобутих наполегливою працею, і суспільної підтримки через

опитування громадської думки, внутрішньої оцінки та різних «локальних» виборів.

I попри низку корупційних скандалів і відставок, що останнім часом мали місце в

КНР, китайська політична система, як і економіка, залишається, як і раніше,

міцною, передбачуваною, керованою і стабільною.

Така модель лідерства набагато більше орієнтована на служіння на благо

майбутніх поколінь, аніж на найближчі сто днів чи чергові вибори. Політичні

новації Китаю створюють систему, що об’єднує варіант просування добре

перевірених лідерів та забезпечення виведення із системи «нездарних» лідерів

через колективне керівництво, суворі терміни владних повноважень і розумний

віковий ценз.

94

Меритократична модель Китаю «вибір плюс вибори» все більше і більше

конкурує із західною моделлю народної демократії. Китай багато чого навчився в

Заходу і продовжує робити це для своєї власної вигоди. Як свідчать фахівці,

китайська модель за умови її дальшого вдосконалення до 2020 року зробить цю

державу країною з найбільшою в світі економікою з усіма економічними і

політичними наслідками, що випливають з цього, як для Китаю, так і для всього

світу.

У США поширена думка, що принцип меритократії там уже реалізовано, так

що особисті досягнення американців залежать лише від здібностей, працьовитості,

життєвих настанов і моральності [11]. Водночас критики звертають увагу на те,

що, як і раніше, важливу роль у цьому зв’язку відіграють спадщина, соціальні і

культурні переваги, об’єктивні можливості на ринку праці та для індивідуального

підприємництва, удача, доступ до якісної освіти і дискримінація [11].

Найбільш яскравий приклад реалізації меритократії для легітимізації

неоліберальної політики пропонує нині Сінгапур, що входить до трійки країн з

найвищим рівнем життя населення в світі, хоча ще кілька десятків років тому це

була бідна і відстала держава. 3 цього приводу директор Інституту світової

економіки й міжнародних відносин НАН України академік Юрій Пахомов в

інтерв’ю журналу Weekly.ua, зокрема сказав: «Коли легендарного прем’єра

Сінгапуру Лі Куан Ю, який зробив з бомжатника першокласну країну, запитали:

«Як ви впоралися з корупцією?» - він відповів: «Прийшовши до влади, я відразу

посадив до в’язниці двох найближчих друзів. Далі, за одну добу звільнив усіх

суддів і на їхні місця поставив найкращих випускників юридичних факультетів.

Так, це було недемократично. Проте ті самі Сполучені Штати, які нас учать

демократії й стежать за нами, як кіт за мишею, – наші дії схвалили із захватом»

[2].

Керівництво цієї авторитарної держави з радикально ліберальною

економічною політикою позначило меритократію як одну з ідейних основ свого

режиму. Саме концепцію меритократії визначено як ідеологічну платформу як

системи освіти, так і всіх інших стовпів політики, що проводиться правлячою

елітою.

Водночас цей приклад швидше демонструє рівень політичної волі щодо

реформування, а не сам зміст реформ. Зміст і технологічне наповнення реформ,

очевидно, у кожній країні має бути своїм.

Кілька років тому за президентства М. Саакашвілі й Грузія стала на шлях

меритократії і вже досягла серйозних успіхів у своєму розвитку.

Україна, звичайно, не Сінгапур і навіть не Грузія, але й для неї

меритократичний шлях розвитку, особливо сьогодні – дуже перспективний. Саме

тому все залежить від того, які люди перебувають при владі. Якщо при владі люди

гідні влади, тобто чесні, висококомпетентні і відповідальні, то країна і її

http://weekly.ua/

95

громадяни процвітають, а якщо навпаки, – то країна деградує, а більшість людей –

бідує.

Отже, меритократія в умовах сьогодення здебільшого залишається лише

ідеологією, оскільки, крім поодиноких країн, де частково втілено ідеї

меритократичного суспільства, не існує історичних прикладів її абсолютного

втілення в життя, оскільки соціальне походження, достаток, зв’язки та інші

ресурси продовжують, як і раніше, тією чи іншою мірою визначати можливості

людини і відповідно впливати на її просування соціальними сходами.

Крім того, під великим питанням залишається також можливість абсолютного

втілення меритократії в життя в майбутньому.

Водночас сучасна Українська держава разом з громадянським суспільством

має зробити все для того, щоб у нашій країні до влади були приведені чесні і

високодостойні особистості, інакше народ їй уже більше четвертого, історичного,

шансу не дасть.


1. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. М.: Академия, 1999.

2. Гнєдаш, Олександр. Меритократія – образ майбутнього України :

[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/201

l/05/27/6188243/?attempt=1

3. Гротендик А. Урожаи и посевы. Размышления о прошлом математика /

Пер. с франц. — Ижевск: Регулярная и хаотическая динамика, 2001. - 288 с.

4. Конфуций. Изречения (Луньюй); Приложения / Сост., перевод, предисл.,

коммент. И.Семененко. - М.: ТЕРРА – Книжный клуб, 2009. - 432 с.

5. Кроль, Марія. Меритократія як царство розуму : [Електронний ресурс]. - Режим

доступу: http://www.cloudwatcher.ru/what-we-think/10/

6. Мандзій Л.С., Дащаківська О.Ю. Політична еліта: історія та теорія: Навчальний

посібник. - Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009.

7. Новий словник іншомовних слів: близько 40 000 сл. і словосполучень /

Л.I. Шевченко, О.І. Ніка, О.І. Хом’як, А.А. Дем’янюк; За ред. Л.І. Шевченко. - К.: АРІЙ,

2008. - 672 с.

8. Платон. Держава / Пер. з давньогр. Д. Коваль. - К.: Основи, 2000. - 355 с.

9. James E. McClellan 111, Harold Dorn. Science and Technology in World History.

Second Edition. Johns Hopkins university press, 2006. p. 121.

10.MarrisP. Just Rewards: Meritocracy Fifty Years Later//Political Quarterly. Vol. 77,

No. si. P. 157.

11.McNamee S. J., Miller R. K. The Meritocracy Myth //Sociation Today. Spring 2004.

Vol. 2, No. 1.

http://www.pravda.com.ua/columns/

http://www.cloudwatcher.ru/what-we-think/10/

96

Сергій ОПАНАСЕНКО,



МЕРИТОКРАТІЯ ЯК СТРУКТУРНА УМОВА ПОБУДОВИ

ЕФЕКТИВНОЇ ДЕРЖАВИ В СУЧАСНУ ДОБУ

Більшість держав сучасного світу у своєму інституційному та

функціональну прагненні побудови сильної організаційної структури базують

свою адміністративну й політичну практику на забезпеченні ефективності

державного управління. Виходячи із цього значній модифікації піддається сфера

взаємовідносин між державою та суспільством, між державою та бізнесом. В

результаті цього відбувається пошук новітніх нормативних варіантів публічної

політики, які увиразнюють нову роль сильної держави у становленні та розвитку

соціально-економічних та суспільно-політичних процесів. Це все констатує

новітній контекст потенціалу та ефективності функціонування держави, як

інституції яка структурно й функціонально залежить від меритократичної

стратифікації еліт, які забезпечують її політичні й адміністративні функції.

На думку С. Ематі мерітократія є важливим інструментальним засобом

утвердження «широких меж свободи громадян, оскільки вона слугує утвердженню

концепції «держави нічного сторожа», яка має лише охороняти особистість та

суспільство, не втручаючись у їх діяльність і позбавляючи останніх будь-якої

державної регуляції» [1, с. 473]. В даному відношенні мерітократія як структурна

умова ефективності державного управління приводить до повного заперечення

командно-адміністративних засобів державного регулювання будь-яких сфер

суспільного життя. Це свідчить також і про те, що меритократія функціонально

стимулює формування нової технології управління, яка призводить до появи

ефективної держави. Такий варіант держави з іншого боку спрямований на

«забезпечення та підтримання природних процесів саморегулювання,

саморозвитку суспільства, коригування недоліків стихійного розвитку» [1, с.477].

В межах аналізу меритократії як структурної умови забезпечення

ефективності державного управління варто також враховувати і ту методологічну

обставину, що вона призводить до зміни традиційної моделі державної організації,

а тому сьогодні досить чітко увиразнюється криза теорії держави всезагального

добробуту. Це обумовлено тим, що меритократія виступаючи новітньою

стратифікаційною умовою побудови держави, нівелює соціальну рівність,

увиразнюючи представницьку нерівність в системі державного управлінні, яка

базується лише на визнанні та заслугах, які досягають люди у процесі

професійного зростання. Саме тому меритократія закладаючи новітні атрибутивні

ознаки побудови ефективної держави розширює її управлінські функції у

напрямку «забезпечення зростання суспільного добробуту, раціональності та

97

ефективності прийняття державно-управлінських рішень, повної керованості

процесів формування та реалізації державної політики» [2, с.307]. З огляду на це,

йдеться про так званий стандартний перелік завдань, які мають покладатись на

мерітократію, покликану забезпечити керованість відповідних інституційних і

організаційних процесів у сфері побудови ефективної держави. Меритократія у

такий спосіб, наближаючи державу «до реальності» слугує перманентному й

структурному розширенню функцій держави, що тим самим є гарантом її

ефективності для забезпечення ефективності функціонування суспільства. Саме і

на цьому також базується й «інтенсифікація вимог населення стосовно їх

матеріального забезпечення та рівності, що тим самими призвело до розширення

державного втручання за допустимі межі та до порушення принципів економічної

ефективності функціонування держави» [2, с.319].

Запропонований нами контекст аналізу меритократії на передній план

висуває цікавий методологічний аспект, який стосується того як превалювання

мерітократичних підходів до системи організації державного управління

приводить до зміни традиційної нормативного підходу забезпечення її

ефективності. Відтак на думку Е. Альфрона, завдяки мерітократії відбувається

«суттєве методологічне зрушення, якщо раніше держава порівнювалась з

ідеальними моделями, то новий підхід потребує провести порівняльний аналіз з

реально існуючими механізмами вирішення соціально-економічних проблем і у

ролі такого механізму завжди виступає ринковий механізм» [3]. Відтак,

меритократія виступаючи стримуючи інструментом від експансії держави слугує

розширенню демократичних саморегулятивних механізмів, які і слугують

забезпеченню ефективності функціонування системи державного управління. З

огляду на це, меритократія створюючи методологічні й концептуальні передумови

для утвердження новітньої моделі функціонування ефективної держави –

«держави всезагального добробут» розширює межі вибору як для інститутів, так і

для громадян, які є користувачами їм управлінських послуг. Це свідчить про те,

що завдяки меритократії у сфері державного управління відбувається спрощення

механізмів прийняття управлінських рішень, оскільки їх суб’єкти виступають у

ролі «раціональних суб’єктів, які переслідують цілі максимальної соціальної й

професійної реалізації для досягнення максимального результату функціонування

державно-управлінської системи» [3]. У такий спосіб меритократія здатна

попередити певні деструктивні прояви та процеси у функціонуванні системи

державного управління, тим самим знизивши негативні виклики стабільності

структури побудови ефективної держави.

Аналіз запровадження сучасних меритократичних практик як структурної

умови забезпечення ефективності функціонування національних систем

державного управління свідчить про відсутність єдиних критеріїв виміру

ефективності діяльності органів державної влади. Кожна національна система

державного управління володіє власною інструментальною базою , яка дозволяє

98

розробити багатоваріантну шкалу альтернатив розроблення та запровадження

відповідних державних програм. Варто також відзначити, що кожна система

державного управління в сучасному світі базується на власній конструкції

національних інтересів, які ментально регламентовані, що тим самим складає її

технологічні переваги.


1. Amartya Sen, Maxime Parodi, Mérite et justice, Revue de l'OFCE, Presses

de Sciences Po, vol.3, No. 102, pp.467-481.

2. Malgan J. The Art of the State Strategy, Mobilizing Power and Knowledge

for the Common Good. M.: Gaidar Institute for Economic Policy, 2011. 472 p

3. Modern State: Political, Legal and Economic Studies: sat. scientific. tr.

/ RAN INION; аns. еd. E. V. Alferov. M.: Social Center Scientific-Inform. is., 2010.

282 p.).

Мілана ПАХОМОВА,

доцент кафедри публічного управління


«ВЛАДА ГІДНИХ» ЯК ПОТРЕБА СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ

СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Нова ідеологія інституту державної служби, що зараз формується в Україні,

є людиноцентристською, тобто такою, що пов’язана із сприйняттям домінанти

служіння держави, а в її особі – всіх державних органів та посадових осіб, якими і

є державні службовці, інтересам людини [1, 132].

Як свідчать статистичні дані щодо рейтингу України за різними важливими

показниками для розвитку держави та підвищення добробуту людей, оцінювання

якості державного управління в Україні, що здійснюється інституціями державної

(публічної) служби, далеке від позитивного. В одному з інтерв’ю Анатолій Кінах,

президент Українського союзу промисловців і підприємців, голова Антикризової

ради громадських організацій України, оприлюднив невтішні показники у

рейтингу певних напрямів економічної діяльності нашої держави серед інших

країн: за індексом економічної свободи Україна оцінена як остання серед 44 країн

Європи; за рівнем народжуваності − перебуває на 172 місці у світі (за 2017 р.

«зникло» близько 200 тис. людей − населення одного обласного центру, такого, як,

наприклад, Луцьк, за січень 2018р. − 21,5 тис.); за станом здоров'я громадян

Україна посідає одне з найнижчих рейтингових місць у європейському регіоні, а у

світі − 99 місце серед 145 взятих до оцінки країн; за показником захисту права

99

приватної власності − 128 місце серед 137 держав, що оцінювалися; показники

рівня середньої тривалості життя в Україні на 9 років нижчі, ніж у країнах

Європейського Союзу; високий рівень трудової міграції, що призводить до втрати

країною трудового потенціалу (за кордоном працює 6-7 млн. співвітчизників) [2].

Це актуалізує потребу у впровадженні меритократичної моделі кадрового

забезпечення публічної служби, подоланні комерційних інтересів, «кумівства» на

публічній службі як таких, що загрожують національній безпеці, збереженню

нашої державності, гальмують поступ України.

Меритократична модель добору кадрів, що ґрунтується на перевагах

професійних компетентностей та особистих якостях претендента, викорис-

товується більше двох тисячоліть у країнах Південно-Східної Азії (Китай,

Сінгапур, Тайвань). У нашій державі прагнення до меритократії пов’язують із

реформуванням галузі державної служби, спричиненим дією Закону України «Про

державну службу» 2016 року. Розділом IV даного законодавчого акту

декларуються загальні умови вступу на державну службу, встановлюється

порядок проведення конкурсу на зайняття вакантних посад та особливості

призначення на посаду державної служби. Цим же Законом визначені принципи

державної служби (ст.4), серед яких − верховенства права, законності,

професіоналізму, патріотизму, доброчесності, забезпечення рівного доступу до

державної служби, політичної неупередженості та ін. [3].

Іншим вагомим нормативно-правовим документом у галузі кадрового

забезпечення державної служби, що сприяє впровадженню меритократичної

моделі кадрового забезпечення державної служби є Порядок проведення конкурсу

на зайняття посад державної служби, що визначає процедуру проведення конкурсу

на зайняття вакантних посад державної служби, метою якого є добір осіб, здатних

професійно виконувати посадові обов’язки [3].

Проте, на нашу думку, в Україні наявні певні явища, що негативно

впливають на підвищення якості кадрового потенціалу державних службовців. На

разі, можемо вказати на залежність персонального складу державної (публічної)

служби від змін політичного керівництва держави (регіону), чим нехтується

принцип стабільності державної служби, визначений Законом України «Про

державну службу».

Політична заангажованість нерідко стає причиною руйнування

продуктивних ідей у сфері реформування державної служби. Так, наприклад у

2012 році було створено Президентський кадровий резерв «Нова еліта нації», який

мав на меті добір та підготовку кадрів до роботи у сферах державного управління,

що мають пріоритетне значення для досягнення цілей соціально-економічного

розвитку найбільш обдарованих громадян України [5]. У 2014 році з приходом

нового Президента України цей кадровий резерв було ліквідовано. На зміну йому

не сформовано нових інституцій, хоча формування Президентського кадрового

резерву «Нова еліта нації» є вимогою Стратегії державної кадрової політики на

100

2012-2020 роки (п.3) [6], яка є чинною і дотепер, положення якої мають

реалізуватися. Тим більше, що сучасні суспільні та політичні події в Україні стали

поштовхом до активізації громадян, їх участі у державних процесах.

Революція Гідності, анексія Криму, окупація Донбасу вплинули на появу

громадян нової формації − суспільно активних, національно свідомих,

спроможних відстоювати національні інтереси, розбудовувати суспільство на

демократичних принципах, готових використовувати свої знання та досвід на

благо народу України.

Зважаючи на вище викладене, висловлюємо переконання у потребі «влади

гідних» у галузі державної служби, наявності необхідного кадрового потенціалу

державної служби серед громадян України та виявленні зацікавленості на

державному рівні у створенні умов для подальшого впровадження

меритократичної моделі добору кадрів на державній службі.


1. Іжа М.М. та ін. Державна служба України і Китаю: порівняльна

характеристика двох систем. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://visnyk.academy.gov.ua/pages/dop/54/files/1b81304b-88f8-4743-8a66-b27d06 dd

a0a6.pdf.

2. Кінах А. Низька ефективність державного управління не менш загрозлива,

ніж зовнішня агресія. // Дзеркало тижня. Україна. 04.04.2018 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://uspp.ua/dzerkalo-tizhnya.-ukra%D1%97na-nizka-

efektivn% D1%96st-derzhavnogo-upravl%D1%96nnya-ne-mensh-zagrozliva-

n%D1%96zh-zovn% D1%96shnya-agres%D1%96ya.html.

3. Про Державну службу: [Закон від 10.12.2015 № 889-VIII] // Офіц. вісн.

України. – 2016. − 15 січня (№ 3), − С. 28. – Ст. 149.

4.Про затвердження Порядку проведення конкурсу на зайняття посад

державної служби: [Постанова Кабінету Міністрів України 25 березня 2016 року

№ 246] // Офіц. вісн. України. – 2016. – 15 квітня (№ 28), − С. 179. – Ст. 1116.

5.Положення про Президентський кадровий резерв "Нова еліта нації"[Указ

Президента України 05 квітня 2012 року № 246/2012] // Офіц. вісн. України. –

2012. - 19 квітня (№ 13), - С. 18. – Ст. 328.

6.Стратегія державної кадрової політики на 2012-2020 роки [Указ

Президента України 01 лютого 2012 року № 45/2012] // Офіц. вісн. України. –

2012. – 13 лютого (№ 10), − С. 44. – Ст. 365.

http://uspp.ua/dzerkalo-tizhnya.-ukra%D1%97na-nizka-efektivn%25

http://uspp.ua/dzerkalo-tizhnya.-ukra%D1%97na-nizka-efektivn%25

101

Ігор РОДИНСЬКИЙ,



РЕСПУБЛІКАНСЬКА ВЛАДА ЗА РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ: ЕЛІТА ЧИ НОМЕНКЛАТУРА ?

Українська національна революція (1917-1921 рр.) потерпіла поразку і за

безпосередньої участі більшовиків шляхом кривавого терору в Україну була

«імпортована» радянська влада та утворена Українська Соціалістична Радянська

Республіка (УСРР). Система організації влади новоутвореного тоталітарного

державного утворення була запозичена з більшовистської Росії з її принципом:

“Вся влада Радам!” Це знайшло своє відображення в Конституціях радянської

України: до 1937 року найвищим органом влади УСРР був Всеукраїнський з’їзд

рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а між з’їздами –

Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, а згодом Верховна Рада УРСР

(ВР УРСР) з президією. Серед характерних рис функціонування радянської

політичної системи протягом її існування, була невідповідність змісту формі

системи, яка у першу чергу стосувалася суто формальних атрибутів народовладдя,

які виконували ради. Останнім повнота влади ні на рівні республіки, ні на рівні

центру, ніколи не належала. З радами до певної міри більшовики “рахувались” на

початку становлення радянської державності. Та вже в 1920-х роках відбувається

перетікання влади до її реального суб’єкта : більшовицької партії та її керівного

органу – Політбюро Центрального комітету РКП(б) (згодом ВКП(б) та КПРС).

Саме ця структура, на чолі з генеральним секретарем, визначала стратегію

розвитку країни й ухвалювала найважливіші політичні рішення, які згодом

затверджувалися, а по суті дублювалися органами державної влади, надаючи їм

юридичної сили.

КП(б)У з аналогічною ієрархічною структурою та власним політбюро, за

статутними правами володіла повноваження, які не перевищувала права парткомів

російських губерній. Визначальну частину функцій державного управління в

СРСР брала на себе більшовицька партія, яка виступала реальним політичним

суб’єктом, встановивши ще в 20-х рр. ХХ ст. в країні однопартійну тоталітарну

диктатуру з всіма репресивними механізмами та інструментами.

Приєднана до СРСР, радянська Україна отримала незначні повноваження,

однак і вони з переходом країни до командно-адміністративної системи (1929) з її

директивним плануванням були ще більше нівельовані. Така тенденція тривала аж

до середини 50-х років, коли до влади прийшов «ліберал» М. Хрущов, політика

якого була спрямована на децентралізацію управління та підвищення ролі рад.

Прихід до влади “консерватора” Л. Брежнєва (1964), означився скасуванням усіх

ініціатив попередника й поверненням до гіперцентралізації управління. У середині

102

80-х рр. командно-адміністративна система управління себе повністю вичерпала,

що змусило тодішнього керівника СРСР – М. Горбачова проголосити курс на

перебудову. Оновлення політичного курсу вимагало реформування політичної

системи, що знайшло своє відображення в змінах до Конституції СРСР. Спроба

надати більше влади радам в умовах глибокої соціально-економічної кризи, ще

більше дезорганізувало управління і в кінцевому підсумку призвело у 90-х рр. до

посилення відцентрових тенденцій у радянських республіках.

У СРСР, з самого початку приходу більшовиків до влади, виокремилася

державно-партійна верхівка. Відомий російський філософ М. Бердяєв

запропонував називати її “новим класом”. Цей термін поширився після виходу

однойменної книги югославського дисидента М. Джиласа [4, с. 17]. З кінця 80-х

рр. ХХ ст. загальновживаною стала інша назва – “номенклатура”, завдяки появі у

1980 році у ФРН книги “Номенклатура. Правлячий клас Радянського Союзу”

радянського емігранта М. Восленського [2]. Термін “номенклатура”

застосовувався не лише до керівних кадрів УРСР, його використовували й у

кадровій політиці, а саме: до переліку посад, на які призначалися службовці.

Номенклатурний принцип формування керівного складу органів державної влади

був одним з головних стовпів радянської політичної системи.

Номенклатура посад означала, що призначати-звільняти на відповідні

посади дозволялося лише з санкції ЦК партії. На 1923 р. визначалося 5 тис. посад,

які були розбиті на дві групи: перелік № 1 – 3,5 тис. посад і перелік № 2 – 1,5 тис.

посад [10, с. 481]. Реєстр № 1 знаходився у віданні ЦК Політбюро, а перелік № 2 –

Секретаріату ЦК. Практично ж одразу з’явився ще список № 3 (відомча

номенклатура). Якщо на 1 листопада 1923 р. номенклатура ЦК КП(б)У налічувала

855 посад, то станом на 1987 р. номенклатура ЦК КПУ нараховувала 7266 осіб, з

яких до номенклатури Політбюро ЦК КПРС входило 29 представників, до

номенклатури Секретаріату ЦК – 188 осіб, а до обліково-контрольної

номенклатури ЦК – 187 осіб [7, с. 105-106]. Усього 404 особи, що становило 5,5%

номенклатури ЦК КПРС. Через два роки з 2967 працівників номенклатури ЦК

КПУ одночасно до номенклатури ЦК КПРС входило 426 осіб, що становило вже

майже 14,4% [7, с. 106].

До номенклатури ЦК КП(б)У, серед іншого, входили начальники управлінь і

відділів наркоматів республіки, інші працівники республіканських відомств та

обласних структур, а також керівники районного рівнів. Чим вищою була посада в

радянській ієрархії, тим вищий орган її затверджував. Ключові посади могли

перебувати одночасно в номенклатурі двох і більше партійних комітетів різних

рівнів, тобто номенклатурних посад було більше ніж людей. Питання кадрів

номенклатури ЦК КПУ перебували у віданні другого секретаря ЦК, але

вирішальне «слово» мав керівник партійної республіканської організації. Як

зауважує О. Штейнле, в разі ослаблення центру контролю за регіонами,

103

номенклатурний принцип формування верхівки радянських республік давав збої,

як це мало місце у роки Другої світової війни та повоєнний період [11, с. 266].

Для радянської системи управління, як зауважує С. Кордонський,

характерним було те, що членство функціонера в координаційних органах

управління підвищувало його статус, на відміну від іншого функціонера такого ж

рангу, який не входив до тієї чи іншої колегії. Наприклад, секретарі ЦК КПРС

поділялися на три групи: секретарі – члени ЦК КПРС, секретарі – кандидати в

члени КПРС і просто секретарі ЦК КПРС [5, с. 52]. Така система управління, яка

характерна була не тільки для вищого керівництва, дозволяла членам колективних

органів, не змінюючи посадового положення, здійснювати кар’єрне переміщення.

У кінцевому підсумку, як продовжує дослідник, така система “прив’язувала”

просування “вгору” в управлінській сфері від зайняття посад в партійній

ієрархії [5, с. 53].

Окрім штатної номенклатури, була ще виборна – затверджувалися чи

рекомендувалися на виборні посади (секретарі партійних організацій, депутати

рад тощо). Особливістю “виборних посад” було те, що вони теж призначалися за

відповідними критеріями. Виборна процедура передбачала врахування квоти

представництва робітників, селян, службовців, статі, національності, освітнього

рівня тощо. Таке конструювання мало відтворювати стосунки на мікрорівні між

соціальними групами соціалістичного суспільства та трактувалося як соціальна

справедливість. Як бачимо, механізм рекрутування до номенклатурної системи

управління, на відміну від традиційної кар’єрної служби, носив зворотний

напрямок, оскільки відбувався зверху донизу.

Аналізуючи сутність поняття “номенклатури”, науковці на сьогодні

виділяють два основні підходи щодо його розуміння: представники першого

(М.Дорошко, В.Колесник, В.Мохов) вважають, що вона притаманна тоталітарній

однопартійній системі, коли партія розставляє своїх прибічників на ключові пости

в державі; носії другого (Т.Коржихіна, Ю.Фігатнер, М.Фролов) – номенклатура

характерна для всіх без винятку політичних систем, бо являє собою

призначуваних, а не виборних посадовців [11, с. 264-265].

Серед тих, хто виступає категорично проти використання поняття “еліта”

для означення правлячої більшовицької верхівки, є М.Дорошко. Головна причина,

яка не дає підстав називати номенклатуру елітою, на думку вченого, полягає у

відсутності “в aбсoлютнoї бiльщостi номенклатури… тaких нaйвaжливіших для

еліти ознак, як oсвiчeнiсть, iнтелiгентнiсть, толерантність, відданість

національним iдеaлaм тa iнтepeсaм тoщo” [4, с. 24]. Як бачимо, автор

дотримується ціннісного підходу розуміння поняття “еліти”. Погоджуючись із

зауваженнями М. Дорошка та виходячи зі структурно-функціонального підходу до

вивчення еліт, ми вважаємо, що зауваги вченого є досить критичними і вони є

підставою вищу республіканську номенклатуру називати лише «радянською

партійною елітою».

104

Ми також пропонуємо керівництво радянської України, виходячи з обсягу

його повноважень, позначити терміном “радянська адміністративно-партійна

еліта”. Такий незвичний порядок розташування складників терміна (спочатку

“адміністративна”, а потім “партійна”) керівної ланки республіки є свідченням

того, що вона була не самостійним гравцем, а реалізовувала насамперед рішення,

прийняті в Москві. Зі слів першого Президента України Леоніда Кравчука, один із

останніх керівників УРСР – В. Щербицький говорив, що “Україна ніколи не

виробляє політику, вона тільки виконує рішення. А політику концептуально

проводить Москва, з’їзд, Політбюро, КПРС, а ми – виконавці. Це відчувалося

навіть під час перебудови” [6].

Науковець М. Даниленко вказує на те, що період 50–60-х рр. єдиний, по

суті, у радянському періоді ХХ ст., стосовно якого з певними умовностями можна

говорити “про наявність української політичної еліти в Україні, хоча й у націонал-

комуністичному обрамленні” [3, с. 567]. Більше того, він зазначає, що “ця еліта

мала шанси і великі можливості щодо забезпечення (або хоча б спроби)

самостійного національного розвитку України” [4, с. 567, 584-585], посилаючись

при цьому, що ця думка мала місце в середовищі української діаспори на Заході.

Такі дещо незвичні соціальні джерела поповнення номенклатури, були

викликані тим, що при відборі до неї перевага віддавалася не професійному, а

партійному критерію претендента, соціальному походженню та активній участі в

становленні радянської влади. До речі, партійність, лояльність та соціальне

походження були основними чинниками входження до номенклатури протягом

усього періоду існування СРСР.

Потрапляння з низів у верхи призвело до того, що переважна більшість

номенклатури була малоосвіченою та малокультурною. Це негативно позначилося

на державному управлінні: значна частина керівників не сприймала інакодумства,

з підозрою ставилася до нових ідей. Домінуючим методом управління виступає

надмірне адміністрування: від підлеглих вимагали тільки виконання вказівок

вищого керівництва.

На початку встановлення радянської влади керівна верхівка України в

основному була неукраїнською за національністю. Станом на 1 січня 1923 р. в

наркоматах УСРР чисельність росіян та євреїв становила відповідно 44 і 31,7%,

натомість українців – 13,2% від усього складу [4, с. 76]. Така ж ситуація

спостерігалася серед керівництва КП(б)У: перший склад політбюро ЦК КП(б)У

налічував п’ять членів, які хоч й представляли переважно місцеве населення, але

серед них не було жодного українця. З початком українізації (1923) дещо

покращився процес залучення українців до державної управлінської діяльності,

хоча загалом дуже повільно й стосувався радше середньої та нижчої ланки,

натомість кістяк партійно-управлінської ланки керівних органів рад України

продовжував складати не корінний етнос. Так, в 1929 р. серед номенклатури ЦК

КП(б)У українці складали лише 39,4% [10, с. 498].

105

За часів Й. Сталіна керівниками КП(б)У були хто завгодно, тільки не

українці. Лише після його смерті першим етнічним українцем на чолі партійної

організації України влітку 1953 р. став О. Кириченко. Ще однією особливістю в

цей час стало те, що з 1949 р., замість “варягів” з Москви, на посаду керівників

КП(б)У почали висуватися перші секретарі обласних комітетів партії. Тому, з

середини ХХ ст. стартовим майданчиком для зайняття найвищої посади в

державно-партійній ієрархії республіки стають посади керівників промислово

розвинених обкомів партії. Виняток – останній перший секретаря КПУ

С. Гуренко, який не очолював обласний комітет партії, проте на момент свого

обрання (червень 1990) ця посада в республіці вже почала втрачати свою роль,

оскільки партія втратила монополію у державі.

Під час Великого терору із 112 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У і 9

членів ревізійної комісії ЦК КП(б)У, обраних на ХІІІ з’їзді КП(б)У, 109 були

репресовані; з 11 членів політбюро, обраних на цьому з’їзді, репресовано було 10

осіб та весь склад оргбюро ЦК [4, с. 340]. Як бачимо, керівні органи УРСР

внаслідок репресій наприкінці 30-х рр. фактично припинили існування, а

функціонування республіканських наркоматів була зведено майже до “нуля”.

Якщо відштовхуватися від веберівської раціональної бюрократії, то

радянська бюрократія була її антиподом, тобто носила традиціоналістський

характер, де “замість закону – усна вказівка, замість розділення функцій – їх

з’єднання, замість професійної етики – її заперечення” [9]. Не випадково деякі

вчені пишуть про відсутність бюрократії в СРСР (у розумінні М. Вебера) [5, с. 11],

інші ж на це вказують опосередковано. Так, Ю. Левада зауважує, що попри те, що

в деяких аспектах радянська номенклатура нагадувала спадкоємницю царського

чиновництва, проте вона «не мала ні своєї історії і традицій, ні можливості для

консолідації, а ні найменших гарантій від постійно загрожуючих чищень і

розправ. Повністю безпорадна перед свавіллям «верхів», вона не здатна була

підтримувати згуртованість власної корпорації або зберігати якісь привілеї» [8,

с. 9]. Як продовжує далі науковець: «Орієнтації на європейські раціонально-

бюрократичні стандарти в цьому середовищі ніколи не проглядалися» [8, с. 10]. Та

система функціонування номенклатури з її закритістю, таємничістю,

привілейованим становищем, підлабузництвом та незалежністю від суспільства

нагадувало радше азійську модель державного управління.

Часи Л.Брежнєва називають «золотими» для радянської бюрократії, а сам

генсек став символом її розквіту. І невипадково, оскільки каденція його

керівництва відзначалася суттєвим зростанням чисельності управлінської ланки в

СРСР з 3 до 18 млн. осіб [3, с. 571]. Паралельно з розростанням бюрократії

швидкими темпами цей процес супроводжувався гіперрегламентацією,

зростанням привілеїв тощо. Номенклатурне керівництво користувалося великими

обсягом привілеїв та пільг, які надавалися їй на «час служби» за рахунок

106

державної власності на засоби виробництва. Вихід з номенклатури означав

одночасну втрату абсолютної частини «сервісу».

Представники української республіканської номенклатури були вагомим

джерелом поповнення загальносоюзної владної верхівки. Такі лідери СРСР, як

М. Хрущов та Л. Брежнєв кар’єру розпочинали в Україні. Після входження

П. Шелеста восени 1964 р. до складу Президії (з 1966 р. – політбюро) КПРС серед

11 осіб цього найвищого органу влади було 3 українці. Це максимальний показник

за весь час існування СРСР, хоча з цього Україна, за винятком хіба що зростання

державного значення республіки, “дивідендів” не отримала.

Нищівні чистки української радянської номенклатури 30-х років з середини

50-х років були замінені кадровим вимиванням. М.Хрущов, а за ним і Л.Брежнєв,

переїхавши до Москви, потягнули із собою людей, із якими разом працювали в

республіці, а ті в свою чергу, найближче оточення. Якщо до цього додати те, що з

приходом більшовиків до влади відновився рух талановитих кадрів до Москви та

Ленінграда, бо було більше перспектив проявити себе, то в Україні, м’яко кажучи,

залишилися далеко не найкращі управлінські кадри.

Заважало професійному зростанню управлінців України з’ява земляцьких

груп (кланів), що виникли в республіці у часи перебування М. Хрущова на чолі

СРСР. Це було викликано, на нашу думку, двома чинниками: по-перше, відходом

у минуле сталінських чисток, які не сприяли горизонтальним зв’язкам

номенклатури; по-друге, призначенням на посаду керівників республіканської

партійної організації “місцевих” – перших секретарів обкомів партії. Ієрархічна

номенклатурна система призначень сприяла утворенню кланів

«клієнтелістського» типу, які пронизували політико-адміністративну систему

зверху донизу й будувалися на основі особистої відданості. В радянській Україні

існувало кілька потужних партійно-кланових угрупувань: харківське,

дніпропетровське, донецьке. Останнім опікувався голова Президії ВР УРСР,

згодом керівник республіканського уряду О. Ляшко. Після його відставки у 1987

р., через деякий час уряд знову очолив виходець з Донбасу В.Фокін [1, с. 328].

Можна сказати, що між земляцтвами існував свого роду не писаний договір: за

“дніпропетровцями” залишалися “політичні посади”, натомість “донецькі”

очолювали уряд. Номенклатурна система існувала до кінця існування СРСР.

Наприкінці 80-х рр., в умовах передачі реальної влади від ЦК КПРС до З’їзду

народних депутатів та зростанні ролі виборів на альтернативній основі паралельно

йшов процес втрати номенклатурою своїх позицій. Красномовним свідченням

цього є рішення, прийняте у серпні 1990 р., за яким відбулося формальне

скасування номенклатури посад ЦК КПРС, а остаточно вона втратила роль

соціальної структури після серпневих подій 1991 р.

Отже, радянська політична система не передбачала як функціонального

поділу державної влади, так і розмежування політичної та адміністративної

складової в управлінні країною. Українську радянську номенклатуру слід

107

розглядати як частину загальносоюзної, яка представляла її інтереси і яка в

результаті проголошення УСРР незалежною державою намагалась

трансформуватись у національну еліту, часто, не сприймаючи самої ідеї

державності України.


1. Васильєв В. Перші секретарі обкомів компартії України в радянській

управлінській системі (середина 50-х – початок 60-х рр. ХХ ст.) / В. Васильєв //

Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. статей. – Вип. 15: На пошану д.

іст. н, професора, члена-кореспондента НАН України В. Даниленка з нагоди 60-

річчя від дня народження та 35-річчя наукової праці / Гол. ред. В. Смолій: У 2-х ч.

– Ч. 1. – К. : Інститут історії України НАН України, 2009. – С. 318–331.

2. Восленский М. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза

/ М. Восленский. – М. : “Советская Россия” совм. с МП “Октябрь”, 1991. – 624 с.

3. Даниленко Л Ціннісно – мотиваційні засади політичної поведінки

державних службовців /Л.І.Даниленко / / Право та державне управління : зб. наук.

праць / за ред. А.О. Монаєнка. – Запоріжжя: КПУ. – 2015. – № 4 (21). – С. 174-180.

4. Дорошко М. Номенклатура : керівна верхівка Радянської України

(1917 – 1938) : Монографія / М. Дорошко. – К. : Ніка-Центр, 2008. – 368 с.

5. Кордонский С. Рынки власти : Административные рынки СССР и России

/ С. Кордонский. – 2-е изд., стер. – М. : ОГИ, 2006. – 240 с.

6. Кравчук Л. : “Если бы мы все были тогда более демократичными и

цивилизованными…” / Л. Кравчук // Независимая газета. НГ-политика

(приложение). – 2010. – 20 апреля.

7. Кузьменко Ю. Українська партійно-радянська номенклатура в умовах

реформування політичної системи СРСР (1988–1989 рр.) / Ю. Кузьменко //

Інтелігенція і влада. – 2011. – Випуск 21. – Серія : історія. – С. 96–114.

8. Логунова М. Культурно – гуманітарна підготовка національної

управлінської еліти/ М. Логунова / Сучасна управлінська еліта в Україні: якісні

характеристики, шляхи та методи підготовки. Моногр. / За ред. М. Пірен, В.

Ребкала. – К. : НАДУ, 2003. – С. 71–88.

9. Медушевский А. Реформа государства [Електронний ресурс] / А. Меду-

шевский // Отечественные записки. – 2004. – № 2. – Режим доступу :

http://www.strana-oz.ru/2004/2/reforma-gosudarstva. – Назва з екрана.

10. Фролов П. Політична система та номенклатурна еліта радянської

України 1920-х – 1930-х рр. : особливості та механізми формування і

функціонування : монографія / М. Фролов. – Запоріжжя : КПУ, 2011. – 828 с.

11. Штейнле О. Номенклатура в системі влади УРСР другої половини 1940-х

– початку 1950-х років / О. Штейнле // Наукові записки Інституту політичних і

етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України: Збірник наукових праць.

– К., 2009. – Вип. 43. – С. 262–273.

http://www.strana-oz.ru/2004/2/reforma-gosudarstva

108

Михайло РОМАНЕНКО,

радник ректора комунального

закладу вищої освіти «Дніпровська академія

неперервної освіти» Дніпропропетровської обласної ради»,

професор кафедри філософії

МЕРИТОКРАТИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ

СЛУЖБИ

Значущість мерітократії як підходу до формування кадрового складу

державної служби полягає у тому, що у сучасному суспільстві необхідний

соціальний прошарок у вигляді адміністративної еліти креативно діяльних людей,

здатних прагматично використовувати потенціал вітчизняного інтелекту в

управлінських концепціях і технологіях. Пріоритетна роль в цій еліті належить

вищим державним діячам. Залучення елітних керівників до влади найкращим

чином втілюється в життя саме за допомогою меритократії. При меритократії на

державному рівні формується стабільно діючий соціальний механізм виявлення і

відбору непересічних людей, їх професійної підготовки та технологічного

включення в політичну, правову і господарську діяльність.

Меритократія насамперед орієнтує на професіоналізм державних

службовців, що у великій мірі залежить від отриманої освіти. Особливу

значущість освіта здобуває в постіндустріальному, інформаційному суспільстві,

коли від гнучкості мислення і знань індивідуума залежить правильність і

оперативність прийнятих державних управлінських рішень. Маючи

кваліфікований персонал, що відповідає вимогам ефективного державного

управління, державна служба може розраховувати на високий внесок кожного

свого співробітника в досягнення цілей органу влади, в забезпечення високої

якості надаваних державних послуг.

Основоположним етапом в процесі формування еліти управління прийнято

вважати підбір кадрів. Від того, наскільки якісно проведено цей підбір і які люди

відібрані для майбутньої роботи, розставлені по робочих місцях в державному

органі влади, залежить в майбутньому ефективність діяльності державної служби.

Для досягнення поставлених цілей при підборі кандидатів, розстановці і навчанні

державних службовців необхідно, щоб в цьому питанні брав участь весь

адміністративний персонал. Важливо, щоб кожен співробітник органу влади

володів необхідними знаннями, навичками, а також основними принципами і

методами, використовуваними при реалізації меритократичної моделі на

державній службі.

Меритократія в перекладі з латинської мови - «влада за заслугами». Ця

форма управління може представляти для України серйозний інтерес. Її суть в

тому, що на всіх поверхах державного управління перевага віддається

109

талановитим керівникам, особистостям з нестандартним мисленням, що вміють

реалізовувати свої задуми [1, с.4].

Питання модернізації державної служби України, оптимізації її політичних

функцій і побудови довгострокових прогнозів їх впливу на ефективність

політичної влади і управління на меритократичних принципах розглядалися

багатьма вченими (Є. Г. Морозова, Н. І. Глазунова, А. М. Старостін, В. І. Осейчук

та інші). Головною проблемою державної служби сучасної України слід вважати

протекціоністські принципи кадрового рекрутингу пострадянської моделі

держслужби, відсутність політичної соціалізації кадрів в дусі патріотичної

ідеології, недосконалість системи управління кадровими процесами і відсутність

інноваційних підходів в процесі підготовки кадрів.

В історичному розвитку нашої країни завжди був і зараз спостерігається

дефіцит інтелектуальних керівників. Як правило, коли не вистачає інтелектуалів,

неминуча автократія або демократія. У першому випадку персонально

позначаються ті, хто відповідає за наслідки використання влади, а в другому

випадку від початку зазначено, що відповідають колективно, що призводить до

безвідповідальності учасників управлінської діяльності. За відсутності

достатнього рівня інтелекту управлінців демократичне правління підривається

нерозвиненою індивідуальною самосвідомостю. Як стверджував К.Е.

Ціолковський на чолі держави повинні бути мудреці, люди з особливими

властивостями, що можливо тільки при науковому устрої суспільства.

В суспільній життєдіяльності сьогодні проявляється соціально-психологічна

закономірність - той, хто зайняв місце біля керма влади, не захоче його комусь

віддати, а тим більше талановитій людині, яка не потерпить в своєму оточенні

«простих пішаків» і віддасть перевагу інтелектуалам. Дана соціально-

психологічна закономірність проявляється стійко. Не випадково важелі автократії

та демократії найбільш ефективні у нас для підйому людей на трудові звершення і

активну участь в політичних акціях, коли цими владними важелями в центрі і на

периферії держави користуються неординарні особистості.

Тому можна стверджувати, що в нашому суспільстві необхідний

культивований соціальний шар у вигляді адміністративної еліти креативно-

діяльних людей. У цій еліті пріоритетна роль належить вищим державним діячам і

топ-менеджерам бізнесу. Залучення елітних керівників до влади найкращим

чином втілюється в життя за допомогою меритократії. І вкрай важливо надавати

інтелектуально розвиненим керівникам голосну підтримку в здобутті гідного

іміджу. Простіше кажучи, поставити на ноги державних діячів і благословити в

путь-дорогу на благо суспільства, на гідне забезпечення самих себе.

Якщо проаналізувати, як вибудовується управління державою і бізнесом в

розвинених країнах, то виявиться, що в багатьох з них меритократія отримує все

більше визнання. Досвід держав, в яких йде процес затвердження меритократії в

великому і середньому бізнесі, вищих структурах влади, свідчить, що головною

110

перевагою даного механізму управління в порівнянні з автократією і демократією

є цільове комбінування у використанні єдиноначальності, колективізму і

колегіальності в управлінській діяльності. Чим більше вноситься творчості в

цільове комбінування при використанні зазначеної тріади в управлінні, тим вище

професіоналізм меритократичного менеджера. Наприклад, про це свідчить

бурхливий розвиток інституту радників, без яких практично не обходиться жоден

державний діяч і топ-менеджер. По суті справи, радники визначають ідеологію і

стратегію сучасного управління на вищих поверхах влади в цивілізованих

країнах [2].

Проте реалізації меритократичних принципів відбору державних службовців

у нашій країні заважають певні проблеми. По-перше, талановитих управлінців

завжди мізерно мало в порівнянні з тими, хто хоче мати владу або здійснювати

променади на політичному подіумі. Та й загальне зневажливе ставлення до

«розумників» не сприяє їх висуненню і оточенню гідною увагою.

По-друге, кількість професійно непридатних до управлінської діяльності

людей гранично велика, на підсвідомому і свідомому рівні вони тримають кругову

поруку і всіляко перешкоджають «розумнику» встати до штурвалу влади, перш за

все у вищих структурах державного управління.

По-третє, населення ще не відчуває актуальної потреби в управлінському

вмінні ефективно задіяти ресурси свого національного інтелекту, тобто немає ще

явних засад для масової підтримки народом принципів меритократії у процесі

формування системи державної влади. Очевидно, що за таких умов лише

цілеспрямована державна політика може привести до становлення меритократії в

Україні, що закономірно ставить питання перегляду принципів відбору та

рекрутування державних службовців на меритократичних принципах.


1. «Дымовая завеса» меритократии: элитарное образование в Ирландии и

воспроизводство классовых привилегий / М. Кеннеди, М.Дж. Пауэр. - М.: Наука,

2012. – 346 с.

2. Меритократія як царство розуму / Кроль М. - Режим доступу:

https://andrijbondarenko.wordpress.com/2012/01/05/merytocracja/ Дата звернення:

05.06.2018.

https://andrijbondarenko.wordpress.com/2012/01/05/merytocracja/

111

Ганна УЛЬЯНОВА,


ТРУДОВА МІГРАЦІЯ ЯК ЗАГРОЗА ДЕРЖАВНОСТІ КРАЇНИ

Трудова міграція є складним та масштабним явищем, яке суттєво впливає на

соціально-економічну систему України, ринок праці, структуру та чисельність

населення. Для того, щоб визначити шляхи майбутнього розвитку країни,

можливості реформування економіки та соціальної сфери, необхідно реально

оцінювати наслідки трудової міграції. Таке оцінювання є необхідним елементом

для формування збалансованої державної політики у сфері трудової міграції.

Міграційні процеси вимагають постійного прогнозування ринку праці.

Кожного року чисельність українських трудових мігрантів зростає.

Проблема полягає в тому, що в нашій країні не ведеться статистика щодо

фактичної кількості українських громадян, які працюють за кордоном. Відсутні

реально складені дані щодо обсягів імміграції. Це негативно впливає на картину

міграційних процесів в Україні, ускладнює їх ефективне регулювання [3].

До актуального виклику сьогодення також необхідно віднести перепис

населення. Це найбільш поширене у світі джерело достовірності даних про

міжнародну міграцію. Останній перепис населення проводився у 2001 році.

Статистика, яка формується різними міністерствами і відомствами, суперечить

одна одній. Складається враження, що всі цифрові дані створюються для

спотворення реального стану державності країни, маніпулювання свідомістю

громадян та подальшого виділення мільярдів гривень платників податків на власні

потреби політичної еліти, як наслідок - подальше знищення країни. Так, згідно

статистичних даних чисельність наявного населення в України на 1 квітня 2018р.

становила 42322,0 тис. осіб. Упродовж січня–березня 2018р. Чисельність

населення зменшилась на 64,4 тис. осіб [2].

Неправильна чисельність населення створює помилки в прогнозі

внутрішнього споживання, неточності в розрахунках обсягів соціальної допомоги,

неможливість розрахувати навантаження на інфраструктуру та складання

прогнозів розвитку трудового потенціалу. Все це унеможливлює побудову

адекватної соціальної та економічної політики.

Згідно методологічних пояснень Держаної служби статистики дані з

міграції населення в органах державної статистики розраховуються на базі талонів

зняття з реєстрації місця проживання в Україні, а також талонів реєстрації місця

проживання, які введені МВС України для забезпечення повноти інформації

довідкових картотек обліку населення та розроблення статистики прибуття за

всіма видами переміщень населення [2]. Тобто, даний метод розрахунків не

відображає реальний стан міграційного приросту або скорочення населення.

Також, слід зазначити, що поточні розрахунки чисельності населення на 1

112

січня базуються на даних останнього перепису населення до яких щорічно

додаються кількість народжених і прибулих і віднімаються кількість померлих і

вибулих [2]. Існування нелегальної міграції та відсутність ефективної системи

державного регулювання міграційних процесів становлять пряму загрозу

національній безпеці країни, створюють додаткове навантаження на державний

бюджет, сприяють зростанню криміналізації, утворенню організованих злочинних

груп, знижують асиміляційний потенціал некорінного населення, сприяють

загостренню соціальної, етнічної та етнонаціональної напруги, посиленню впливу

тіньової економіки тощо [5].

Основою формування конкурентного ринку праці є демографічна ситуація в

країні. Динаміка чисельності та руху населення (народжуваність, смертність,

міграція), його склад є важливими вихідними параметрами, що визначають

розвиток економічного і трудового потенціалу країни, її регіонів і є основою як

демографічної, соціальної політики, так і політики зайнятості [4]. Тобто, Україну

покидають люди, які створюють внутрішній валовий продукт, що в подальшому

приводить к диспропорції між працездатними особами та категоріями, які

потребують соціальної допомоги.

На законодавчому рівні в Україні є більше двадцяти національних і

міжнародних законодавчих актів, які регулюють питання міґрації. Часто вони не

стикуються між собою, і більшість норм у них вже застаріли. Левова частка з них

стосується сфери державної міграційної політики і політики національної безпеки.

Формування ефективної міграційної політики є стратегічним і одночасно

надзвичайно складним завданням будь- якої держави або об’єднання держав на

зразок Європейського Союзу. Це завдання слід відрізняти від безпосереднього

процесу розробки цієї політики і, зокрема, наповнення конкретним змістом

поняття її ефективності. Складність ситуації полягає в тому, що міграційна

політика постійно змінюється, адаптуючись до швидких змін. З іншого боку,

держава в своїй міграційній політиці обмежена не тільки матеріальними

ресурсами, а й певними політичними, ідеологічними чи культурними

стереотипами. Тому дехто з дослідників зазначає, що міграція як державна

політика також містить у собі створення державою ілюзії про повний контроль

над міграційними процесами та спроможність зупинити їх [1].

Всі ці виклики мають негативний характер і потребують негайного,

своєчасного та якісного реагування публічних інституцій. Успіх діяльності цих

інституцій полягає в результаті, який відображає реальне задоволення інтересів

суспільства, забезпечення його добробуту, благополуччя та безпеки.

В свою чергу це залежить від того, які механізми управління визначені в

державі та яким чином організована публічна служба, чи стимулює вона своїх

працівників до ефективного застосування цих механізмів та більш продуктивної

діяльності на благо суспільства. На сьогодні в країнах світу реалізуються багато

моделей публічної служби, дослідження яких буде дуже корисним для України.

113

Необхідно їх узагальнити та проаналізувати, для пошуку такої моделі, яка буде

відповідати потенціалу країни, цілям її розвитку та збереженню державності

України.


1. Віктор Пасісниченко, канд. ф. н, доц. Харк. держ. пед. університету ім. Г.

Сковороди Міграція і толерантність в Україні: Зб. ст./За ред. Ярослава М57

Пилинського. – К.: Стилос, 2007. – 191 с.

2. Державна служба статистики Офіційний сайт [Електронний ресурс] :

Режим доступу – http://www.ifstat.gov.ua/STAT/m_dmg.htm.

3. Малиновська О. Міжнародні міграції та суспільні трансформації доби

глобалізації / О. Малиновська // Демографія та соціальна політика. – 2015. – № 1. –

С. 5–17/.

4. Онікієнко В.В. Ринок праці та соціальний захист населення України:

ретроаналіз, проблеми, шляхи вирішення: [науково-аналітична монографія] / В.В.

Онікієнко – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН

України, 2013. – 456 с.

5. Публічна служба : системна парадигма : кол. моногр. / К. О. Ващенко, С.

М. Серьогін, Є. І. Бородін, Н. А. Липовська, Н. Г.Сорокіна [ та ін.] ; за заг.ред. С.

М. Серьогіна. – Дніпро : ДРІДУ НАДУ, 2017. – 256 с.

Сергій ЯКИМЕНКО,

аспірант кафедри менеджменту

організацій Дніпровського державного

аграрно-економічного університету

ПРИНЦИПИ ВІДБОРУ УПРАВЛІНЦІВ НА ЗАСАДАХ МЕРИТОКРАТІЇ

Вихід у світ у 1958 році сатиричного есе М. Янга «Піднесення меритократії:

1870-2033» позначив народження нового поняття в суспільно-політичній думці –

меритократії або «правління достойних». На зміну класичному класовому поділу,

що обумовлює місце людини в соціальній ієрархії наявністю у нього тих чи інших

ресурсів (соціальне походження, достаток, зв’язок тощо), прийшов новий

суспільний устрій, де відтепер тільки здібності та інтелект визначають соціальне

становище людини.

До меритократії стали прагнути в багатьох країнах, від Великобританії до

Сінгапуру. Критерії достоїнства визначаються цінностями, що домінують у

суспільстві. Меритократія є по суті формою облаштування постіндустріального

суспільства, говорить Деніел Белл, один з прихильників меритократії.

114

Верховенство розуму, розвиток у бік прогресу визначають головне достоїнство

людини в рамках домінуючих цінностей – її здатність зробити свій внесок у

загальний рух вперед. Внесок цей буде найбільшим, тільки якщо кожна справа

буде виконуватися найздібнішими, найпридатнішими до її виконання. Поняття

меритократії як правління найздібніших нерозривно пов’язано з поняттями

продуктивності та ефективності.

Можна припустити, що саме тут знаходяться витоки популярного

визначення меритократії як дійсно справедливого суспільного устрою. Тільки ті,

хто здатний домогтися найбільшої продуктивності, ефективності, найбільшого

зростання і повинні бути на верхніх щаблях соціальної ієрархії. Тільки

найздібніші повинні керувати, бо саме вони здатні залучати інших у бік прогресу,

і в цьому легітимність меритократії в сучасному суспільстві.

Сьогодні проблеми, пов’язані з інтелектуальною кризою у вітчизняному

державному управлінні, є достатньо очевидними. Необхідна ефективна кадрова

робота і ретельне опрацювання можливих варіантів пошуку і відбору, адаптації

талановитих управлінців для державної служби і для державного менеджменту,

що закономірно викликає інтерес до теорії та практики меритократії.

Зокрема, пильної уваги заслуговує перегляд існуючої практики пошуку і

формування кадрового резерву на висування. У нас ця проблема є «ахіллесовою

п'ятою» в кадровій політиці держави. Здавалося б, банальна істина, що в

управлінні повинен бути надійний кадровий резерв. При всій очевидності

значення наявності гідного кадрового резерву на заміщення вакантних

управлінських посад, а тим більше кадрового резерву висунення, рішення цієї

проблеми у нас утруднено деякими не найкращими особливостями вітчизняного

менталітету. І перш за все історично сформованою традицією одноосібного

підбору і висунення працівників на відповідальні, соціально значимі ( «теплі»)

управлінські посади, протегування номенклатурним кадрам.

Щоб претендувати на звання «меритократичний менеджер», необхідно

володіти рядом характеристик. Менеджер державного управління повинен бути:

- знаючим, тобто різнобічно ерудованою людиною;

- думаючим, тобто інтелектуально неординарним;

- вміючим, тобто обдарованим організаторськими здібностями.

Таким набором особистісних характеристик повинен бути наділений кожен,

хто претендує на роль меритократичного керівника в органі влади. Це той банк

моніторингових даних, за якими необхідно проводити необхідний відбір

кандидатів, бажаючих бути гідними топ-менеджерами державної служби.

Однак можна мати великі знання, але не мислити творчо, а тим більше

віртуально, тобто поза межами наявних знань. Є люди, ерудиція яких скромна, але

вони генерують нестандартні ідеї, знаходять оригінальні рішення управлінських

проблем. Людей з такими здібностями і визнають «думаючими». Такі, як кажуть,

від Бога мислячі особистості з максимальною користю реалізують себе в

115

управлінській діяльності. З такого людського матеріалу можна створити

управлінську еліту, з якої потім підібрати персональний склад меритократичних

керівників державної служби. Індивідуальний відбір таких менеджерів робиться за

допомогою команди фахівців, що складається з іміджеологів, психологів,

персонологів. За допомогою цих фахівців можна визначити наявність у

обстежуваних інтелектуальної непересічності, ерудиції та організаторських

здібностей.

Необхідно виявити, чи володіють вони здібностями, що мають особливе

значення для професійної управлінської діяльності в органі влади. У список

здібностей можна включити сенсорні, розумові й організаторські здібності. Перша

група здібностей - це природне розмаїття рецепторів відчуттів, багатство

емоційного потенціалу, стійка естетичність сприйняття, розвинена інтуїція. Друга

група здібностей - логічні можливості мислення, ємність пам'яті, концентрація

уваги, футурологічна проникливість. Третя група здібностей - це комуні-

кабельність, особистісний магнетизм, стресостійкість, невичерпний оптимізм

(організаторські здібності). Психологи стверджують, що такі здатності в

оптимальній композиції зустрічаються в 40 разів рідше, ніж математичні та

художні. Тому дефіцит людей, що володіють яскраво вираженими органі-

заторськими здібностями, - одна з важко вирішуваних проблем при підборі

керівників на вищі рівні управління державної служби.

У сучасній практиці кадрового відбору сенсорним здібностям не

приділяється особливої уваги, і це серйозна проблема при роботі з управлінськими

кадрами в органі влади. Природний потенціал і варіативність сенсорних

здібностей визначають можливості інтелектуального розвитку особистості. Чим

багатше і активніше задіюється сенсорний апарат особистості, тим різнобічнішим

є прояв її психіки. Що, як правило, позитивно відбивається на загальній плідності

розумової діяльності особистості.

Ще одним аспектом проблеми є підвищення якості адміністративної еліти за

допомогою освіти. Особливу значущість освіта набула в постіндустріальному

інформаційному суспільстві, коли від гнучкості мислення і знань індивідуума

залежить правильність і оперативність прийнятих державних управлінських

рішень. У зв'язку з цим на противагу закритій освіті, орієнтованій на підготовку

всіх типів класичної еліти, метою якої є відтворення еліти природним шляхом,

сьогодні в усіх країнах пропонується відкрита система елітної освіти, метою якої є

створення добірної в інтелектуальному і етичному плані нової адміністративної

еліти. Загалом саме освіта є рушійною силою формування меритократії.

При цьому роль держави у формуванні адміністративної еліти на основі

наукового меритократичного підходу дуже велика. Держава може забезпечити

підйом освіченості державних службовців до елітарного рівня і створювати умови,

що сприяють успішному пошуку талановитих управлінців, а також формувати

116

конкурентне середовище, в якому будуть ефективно і креативно вирішуватися

державні стратегічні завдання.

Основним завданням держави в цій сфері є створення цілісної системи для

підбору, розстановки і освіти державних службовців, державних управлінців,

воєначальників, підприємців України. Необхідно спробувати освоїти як механізм

державного управління і топ-менеджменту таку форму управління як

меритократія.

117

Панель № 3 «Реформування системи підготовки, перепідготовки та

підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого

самоврядування, в умовах євроінтеграції», «Посилення спроможності

інплементації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС»

(модератор: Янoш Законі Керівник Проекту ЄС “Association4U”)

Надія ЖИДЕНКО,



ПРОФЕСІЙНИЙ РОЗВИТОК ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ У

КРАЇНАХ-ЧЛЕНАХ ЄС: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Лише високопрофесійні кадри спроможні забезпечити динамічний

соціально-економічний розвиток країни, її конкурентоспроможність на

міжнародній арені та ефективність державного управління в цілому. Не секрет, що

сприяти цьому покликана вітчизняна система підготовки кадрів для органів

державної влади. Професійний розвиток персоналу органів державної влади в

Україні не зовсім відповідає встановленим нормам і стандартам. Варто зазначити,

що персонал органів державної влади потребує професійного розвитку

відповідного рівня. Таке унормування професійного розвитку персоналу органів

державної влади – це передусім складова безперервного процесу здобуття освіти з

накопичення та удосконалення професійних знань, вмінь та навичок фахівців для

здійснення їх професійної діяльності.

На сучасному етапі, рушійний мотив для унормування професійного

розвитку персоналу органів державної влади – закладений ЗУ «Про державну

службу» [9] перехід від кар’єрної системи державної служби до системи посад.

Інакше кажучи, мова йде про конкурсний відбір на посаду державного службовця

з урахуванням продемонстрованої ним компетентності. Професіоналізація

державної служби звертає увагу саме на поточне інтенсивне навчання персоналу

органів державної влади.

Сьогодні в Україні на професійне навчання персоналу виділяється близько

1% від фонду заробітної плати. Тоді як у країнах-членах Європейського Союзу

періодичність підвищення кваліфікації працівників складає близько п’яти років. За

рахунок фінансових ресурсів щороку охоплюється системою професійного

навчання 11,5 % облікової кількості штатних працівників [10, c. 73].

До прикладу, у Великій Британії витрати на проведення професійного

навчання працівників становлять 3,6% від ВВП. Безпосередній зв’язок результатів

навчання та просуванням по службі у Великій Британії становить стійку

118

мотивацію до безперервного професійного зростання публічних службовців та

примноження ефективності їхньої діяльності. З огляду на це, для української

практики управління професійним розвитком персоналу органів державної влади

на прикладі Великої Британії стали б корисними опрацювання чітких індикаторів

та критеріїв оцінки компетентності персоналу органів державної влади та

забезпечення сталого зв’язку результатів навчання й просування по службі.

Критерії та індикатори оцінки компетентності державних службовців було б

раціонально впровадити у систему контролю над якістю виконуваної роботи. Це

уможливить чіткіше інтерпретувати обов’язки персоналу органу державної влади

та обумовити необхідність безупинного підвищення рівня його професіоналізму.

У той же час, безпосередній зв’язок результатів навчання та просування по службі

може створити очікуваний стимул для вдосконалення професійних навичок та

відмінного виконання роботи [6, c. 90].

Досить корисним для України також є і досвід Франції, де публічна служба

має свою внутрішню структуру, тобто функціонально організована з певними

закономірностями і принципами діяльності, з високоефективним людським

капіталом. Рівень кваліфікації персоналу публічної служби – різних органів та їх

підрозділів – визначає оптимальність її функціонування. Власне діяльність

системи публічної служби Франції забезпечується існуванням низки підсистем,

основними серед яких є відбір, підготовка та кар’єрне просування персоналу.

Публічна служба у Франції побудована на засадах кар’єрного розвитку, який

гарантує державним службовцям зайнятість упродовж усього їхнього

професійного життя [8, c. 257]. Крім того, державна служба Франції належить до

найбільш стабільних та організованих у світі, саме тому є певним еталоном

організації і реалізації державно-службових відносин для України.

Випускники Національної школи публічного адміністрування у Польщі

автоматично набувають статусу державного службовця, що є відмінним від

реалізації професійного потенціалу державних службовців в Україні.

Досить показово для України, що цілі реформування системи професійного

навчання Польщі включали:

- короткострокові цілі (навчання з метою досягнення відповідності

викликам, які виникли у результаті змін в економічному та соціальному

середовищі управління, провадження нових законів та статутів (державні

закупівлі, фінансовий менеджмент), навчання з метою підвищення продуктивності

роботи співробітників сфери державного управління шляхом надання їм загальних

навичок, таких як іноземні мови, комп’ютерна грамотність тощо);

- довгострокові цілі (підготовка персоналу органів державної влади до

процесу європейської інтеграції, підвищення рівня раціоналізації у роботі

персоналу органів державної влади, підвищення ефективності функціонування

державного управління, підвищення економічної ефективності функціонування

державного управління, розвиток навичок менеджера серед керівних кадрів) [3].

119

Із зазначеного вище можна зробити висновок, що цілі реформування

системи професійного навчання персоналу органів державної влади Польщі

охоплюють два основоположні критерії професійного потенціалу – розвиток знань

та практичних якостей. Для розвитку безпосередньо особистісних якостей

передбачається розвиток професійної компетентності.

Загалом, система професійного навчання Польщі складається з таких

компонентів:

1. централізоване професійне навчання (розробляють на тому ж рівні, на

якому його організовано, та для цільової групи персоналу органу державної влади;

використовується для надання знань та поліпшення навичок, котрі відзначені

серед пріоритетних для персоналу органу державної влади) [4].

2. загальне професійне навчання;

3. професійне навчання згідно з індивідуальною програмою професійного

розвитку державного службовця;

4. школа стратегічного управління для генеральних директорів;

5. спеціалізоване професійне навчання [5].

Що стосується змісту програм навчання у країнах-членах ЄС, то на відміну

від України, як в рамках підготовки майбутніх, так і що стосується підвищення

кваліфікації діючих управлінців вони, як правило, формуються з урахуванням

посадових кваліфікаційних профілів – так званого набору ключових компетенцій.

Компетенції ж використовують за основу для визначення індивідуальних потреб у

навчанні та важливого критерію щодо прийняття рішень про посадове зростання

персоналу органу державної влади [2].

Відрізняється також і формат професійного навчання персоналу органів

державної влади України та країн ЄС. У силу необхідності забезпечення

інтенсивності навчання та покращення сприйняття інформації, останнім часом у

Європі виправдала себе практика проведення програм із короткостроковим, проте

повним відривом від виконання службових обов’язків [7]. Навчальний процес

відповідно проводиться по можливості на визначеному віддаленні від місця

основної роботи державного службовця, таким чином, щоб його контакти з

колегами та підлеглими щодо поточних питань та проблем були зведені до

мінімуму, чого не можна спостерігати в Україні на сучасному етапі.

Більше того, у країнах ЄС, окрім класичних аудиторних занять з широким

використанням інтерактивних методів та різноманітних форм навчання (денної та

вечірньої), застосовують також й інші форми підвищення кваліфікації державних

службовців: нетривалі навчальні семінари та круглі столи (1-3 дні);

короткострокове стажування (всередині відомства, міжвідомче або за кордоном);

прикомандирування; наставництво (коучинг); індивідуальна підготовка за

допомогою інструктора [1].

Таким чином, вивчення досвіду країн-членів ЄС явно свідчить про те, що

важливими умовами досягнення ефективності програм професійного навчання

120

персоналу органів державної влади є:

- максимальна адаптація навчальних програм до конкретних потреб;

- широке використання інтерактивних методів навчання;

- запрошення досвідчених фахівців-практиків та відомих гостей для

проведення семінарів/круглих столів;

- гнучкість в організації системи навчання, що дозволяє оперативно

реагувати на нові потреби і виклики;

- комплектування груп для навчання переважно зі службовців, котрі

заміщають посади з аналогічним набором функціональних обов’язків і ступенем

відповідальності;

- забезпечення широких можливостей для обміну досвідом між

учасниками семінарів, що є одним з важливих джерел отримання нових знань і

навичок;

- навчання в малих групах на відстані від місця основної роботи, щоб

контакти з підлеглими і колегами по поточним службових питаннях були зведені

до мінімуму.

Зарубіжний досвід служить доказом, що для реалізації модернізації

державної служби владі необхідно сприяти розвиткові відповідного високого

рівня професіоналізму працівників та мати у резерві висококваліфікований і

компетентний персонал органів державної влади. Це пов’язано передусім як із

зовнішніми, так і з внутрішніми викликами сучасного світу, котрі спонукають

державну владу не лише бачити, але й утілювати перспективи подальшого

розвитку підходу щодо підготовки нового висококваліфікованого покоління

персоналу органів державної влади, котрі володітимуть необхідними здібностями

для результативного та якісного вирішення актуальних проблем.


1. Demmke C., Moilanen T. Civil Services in the EU of 27: Reform Outcomes

and the Future of the Civil Service. Bern: Peter Lang, 2010. – 258 p.

2. Managing Senior Management: Senior Civil Service Reform in ОECD

Member Countries. Background Note. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://www.oecd.org/gov/pem/33708901.pdf.

3. OECD (1997), “Country Pofiles of Civil Service Training Systems”.

[Електронний ресурс] / SIGMA Papers, No. 12, OECD Publishing. pp. 140-156. –

Режим доступу : http://dx.doi.org/10.1787/5kml6g5hxlf6-en.

4. Stanisława Borkowska, Bogusława Urbaniak (2005). The civil service training

system in Poland. [Електронний ресурс] / Stanisława Borkowska, Bogusława

Urbaniak, University of Łódź. – Режим доступу: http://unpan1.un.org/

intradoc/groups/public/ documents/nispacee/unpan023465.pdf.

https://www.oecd.org/gov/pem/33708901.pdf

http://unpan1.un.org/%20intradoc/groups/public/%20documents/nispacee/unpan023465.pdf

http://unpan1.un.org/%20intradoc/groups/public/%20documents/nispacee/unpan023465.pdf

121

5. Stanisława Borkowska, Bogusława Urbaniak (2005). The civil service training

system in Poland / Stanisława Borkowska, Bogusława Urbaniak, University of Łódź

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://unpan1.un.org/intradoc/groups/

public/documents/nispacee/unpan023465.pdf.

6. Гошовська В.А. Навчання державних службовців та посадових осіб

місцевого самоврядування в контексті європейського виміру системи підвищення

кваліфікації // Європейські принципи і стандарти підготовки публічних

управлінців: 237 орієнтири для України : матеріали щоріч. наук.-практ. конф. за

між нар. участю (Київ, 5-6 листоп. 2015 р.) / [за заг. ред. Ю. В. Ковбасюка, М.

М. Білинської, В. М. Сороко, Л. А. Гаєвської] / Любов Сергіївна Савчук. – К. :

НАДУ, 2015. – С. 90-91.

7. Кузнецов О.В. О моделях и особенностях дополнительного

профессионального образования государственных служащих // Вестник

Московского государственного университета. – 2009. – № 5. – С.110-119.

8. Осійчук М. Модернізація державного управління і розвиток персоналу

(французький досвід) / М. Осійчук // Збірник наукових праць “Ефективність

державного управління” № 27. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2011. – С. 253 – 263.

9. Про державну службу : Закон України від 10.12.2015 № 889-VIII

[Електронний ресурс] : Верховна Рада України / Законодавство України. – Режим


10. Юрик Я І. Якість робочої сили як ключовий фактор інноваційного

розвитку України / Я.І. Юрик, В.В. Близнюк // Економіка і прогнозування. – 2014.

– № 1. – С. 67–87.

Яна МЕЛЬНИК,

к.держ.упр., доцент кафедри

публічного управління та

адміністрування ІПК ДСЗУ

ОСОБЛИВОСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ ПРОФЕСІЙНОГО НАВЧАННЯ

ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ ТА ПОСАДОВИХ ОСІБ МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ

Становлення демократичної, правової, соціальної держави, розвиток засад

громадянського суспільства, інтеграція України до стандартів Європейського

Союзу, проведення адміністративної реформи, зокрема реформи системи

державної служби, потребують нової української державної служби, яка має бути

взірцем діяльності, організації та статусу для усіх управлінців в суспільстві.

http://unpan1.un.org/intradoc/groups/%20public/documents/nispacee/unpan023465.pdf

http://unpan1.un.org/intradoc/groups/%20public/documents/nispacee/unpan023465.pdf

122

Щоб реформа державної служби дала практичну користь, необхідно

підготувати нові кадри, забезпечити умови їх професійного відбору і росту,

засвоєння ними знань, вмінь і навиків, які необхідні для належного виконання

професійних обов’язків. Професійне навчання кадрів – це найтриваліша частина

реформи, яка є винятково важливою для кадрової політики української держави.

Сьогодні докорінних змін зазнала система професійного навчання

державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування.

Започатковано нові напрями підвищення кваліфікації державних службовців та

посадових осіб місцевого самоврядування, які враховують пріоритети державної

політики з питань взаємодії з громадськістю, доступу до публічної інформації,

розвитку місцевого самоврядування, впровадження інформаційних технологій,

забезпечення гендерної рівності тощо.

Стратегічною метою професійного навчання державних службовців є

формування нової генерації кадрів, які відзначатимуться здатністю

запроваджувати цінності демократичної, правової, соціальної держави та

громадянського суспільства.

Сучасні вимоги до фахівців, на яких покладається системне здійснення

функцій управління і самоврядування, мають визначатись шляхом ідентифікації

визначених посадових обов’язків у систему професійних знань, навичок та

компетенцій.

Технології реалізації функцій і завдань управління, крім забезпечення

послідовності їх реалізації в управлінському циклі, потребують для досягнення

поставлених цілей і завдань узгоджених дій по «вертикалі» і «горизонталі»

управлінської ієрархії, наявності у фахівців суміжних знань, комунікативної і

професійної мобільності, адаптивної спроможності до протистояння викликам

навколишнього середовища. Зазначене вимагає системного перегляду підходів до

вибору цілей і змісту підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації

фахівців управлінського корпусу.

В Україні створена потужна система організацій, в яких підвищують

кваліфікацію, проходять підготовку та перепідготовку державні службовці та

посадові особи місцевого самоврядування. Аспекти формування змісту,

технологій професійного навчання державних службовців мають достатньо міцну

методологічну базу. Важливу роль відіграють технології дистанційного навчання,

такі як: Web – навчання, форуми, чати, відеоконференції та інші засоби

інформаційно-технічного та програмно-прикладного сервісу. Проте, обсяг та

якість знань, що надаються слухачам, повністю не охоплюють сьогоденні потреби

формування професійних моделей державних службовців європейського рівня, а

це, звичайно, потребує подальшого пошуку шляхів підвищення якості рівня

професійної освіченості, компетентності та вільне володіння програмно-

прикладними продуктами MS Offise. Саме підвищення посадових компетенцій

123

щодо виконання службових обов’язків і здійснення покладених на них

повноважень набувають особливого значення в системі професійного навчання.

Системі організації підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації

державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування приділяється

значна увага з боку уряду України. Відтак, розроблено Концепцію реформування і


самоврядування та депутатів місцевих рад. Метою зазначеної Концепції є

забезпечення професійної компетентності державних службовців, посадових осіб

місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад шляхом реформування

системи підвищення кваліфікації та створення належних умов для їх

безперервного професійного навчання упродовж проходження служби чи

здійснення відповідних повноважень з урахуванням кращих світових практик та

вітчизняних традицій [1]. Та Стратегію державної кадрової політики на 2012 –

2020 роки, метою якої є створення належних умов для підвищення професійної

компетентності державних службовців та посадових осіб місцевого

самоврядування у сфері європейської інтеграції на основі європейських принципів

публічного управління та кращого міжнародного досвіду та містить комплекс

першочергових заходів, спрямованих на удосконалення процесу підготовки та


самоврядування, [2], а також інші державні нормативні акти. На реалізацію

поставлених державою питань підвищення кваліфікації і спрямовані згадані

методичні напрацювання.

В період реформаційних перетворень українське суспільство потребує від

державних службовців використання нових методів виконання своїх службових

обов’язків. Підвищення адаптаційних здібностей керівників і фахівців профільних

підрозділів органів державної та місцевої влади формує нові освітні потреби,

необхідність своєчасного і поглибленого опанування нового нормативно-

законодавчого, методологічного та інституційно-організаційного забезпечення

вирішення поставлених завдань. Особливістю професійної перепідготовки і

підвищення кваліфікації в сучасних умовах стає освоєння творчого використання

інформаційно-комп’ютерних технологій під час підготовки і реалізації

управлінських рішень не лише для вирішення поточних інформаційно-облікових

завдань для вирішення, а й стратегічних і перспективних питань, своєчасне й

ефективне здійснення корегуючих і регулюючих дій, запровадження прогресивних

методів самоврядування досвіду зарубіжних розвинутих країн та інші дії, до яких

спонукають виклики трансформаційних процесів у суспільстві. Сучасний стан,

рівень розвитку і можливості інформаційно-комп’ютерних технологій дозволяють

своєчасно приймати обгрунтовані рішення завдяки наявності широкого переліку

програмноготзабезпечення.

Варто зазначити, що поєднання елементів різних наук у процесі підвищення

кваліфікації державних службовців відповідних рангів дозволить поглибити

124

«горизонтальну» кооперацію і співпрацю усіх викладачів, яка сьогодні в більшій

мірі спрямована на підвищення якості технологій навчання в окремих предметах,

дасть змогу виділити ще одне джерело підвищення якості освіти за рахунок

активізації сучасних технологій.

Отже, професійна компетентність, освіченість і творчий потенціал

державних службовців повинні розглядатись як ключові чинники нової якості

місцевого самоврядування і здатності країни до співпраці в європейському

самоврядному товаристві.

На шляху до європейської інтеграції виникає потреба розширення програм,

технологій, методів і якісних форм підвищення кваліфікації і перепідготовки

кадрів. Аналіз існуючого стану цих процесів доводить необхідність їх подальшого

вдосконалення в посадово-функціональному напрямі.

Своєчасне оновлення професійних знань, навичок і інформаційно-

комп’ютерної компетентності сприятиме формуванню, підтримці та

нагромадженню особливого ресурсу сталого соціально-економічного розвитку –

інноваційно-управлінського, здатного до активного впливу на зростання його

темпів і забезпечення конкурентоспроможності та інвестиційної привабливості

регіону.


1. Про Стратегію державної кадрової політики на 2012 – 2020 роки : Указ

Президента України від 1 лют. 2012 р. № 45/ 2012 // Офіц. вісн. Президента

України. – К. : 2012. – №4. – С. 68.

2. Про схвалення Концепції реформування системи підвищення

кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування та

депутатів місцевих рад : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28

листоп. 2011 р. № 1198-р // Офіц. вид – К.: 2011. – № 92.

Іван САВКА,


ЩОДО ПРОБЛЕМАТИКИ ЦИВІЛЬНОГО КОНТРОЛЮ НАД СИЛОВИМИ

СТРУКТУРАМИ: ДЕСТАБІЛІЗУЮЧІ ФАКТОРИ

Парламентський контроль, активність незалежних політичних партій,

діяльність маси громадських організацій (задіяних у сфері громадського контролю

над силовими структурами), вільні вибори, що періодично проводяться у країні є

найбільш серйозною перешкодою у боротьбі громадянського суспільства з

125

харизматичними військовими лідерами, що овіяні ореолом ратної слави. Більшість

військових, на думку відомих науковців (американський політолог

Самуєль Хантінгтон та інш.) що прийшли випробування фронтом і отримали

численні перемоги, як правило, мають великий авторитет у націй і є реальна

загроза при входженні їх у політичну владу встановлення військової диктатури чи

хунти [4].

Політолог Хантінгтон констатує, що «в останні роки Першої світової війни

у Німеччині однією з основних причин надзвичайного розширення військового

контрoлю, який здійснювався Генеральним штабом, була надзвичайна

популярність у країні Пауля Гіндербурга (1847-1934), переможця при Танненберзі.

22 серпня 1914 року П. Гіндербург був призначений командувачем 8-ї у

Східній Прусії. Він розгромив російські війська, що вторглися до Прусії під

Танненбергом (26 – 31 серпня), а потім біля мазурських озер (7 – 12 вересня). У

1915 – 1916 рр. воював на східному фронті, а у серпні 1916 року очолив

Генеральний штаб збройних сил Німеччини. 26 квітня 1925 року у віці 78 років

Гіндербург був обраний рейхспрезидентом Веймаровської республіки. На

президентських виборах 1932 року у другому турі Гіндербург отримав 19,36 млн.

голосів проти 13,4 млн. голосів, поданих за Гітлера і був переобраний

рейхспрезидентом. Але 30 січня 1933 року він призначив на посаду канцлера

Гітлера, а згодом помер (2 серпня 1933 року) [2, c. 84-85].

Пауль Гіндербург після ряду блискучих перемов став національним ідолом

німців і їхня віра в те, що він принесе їм успіх була абсолютною. Є й інші яскраві

перемоги трансформації військової звитяги у політичний вплив. Серед багатьох

прикладів таких лідерів варто згадати імена Богдана Хмельницького, Джорджа

Вашингтона, Джорджа Мак-Клеллана, Джорлжа Маршалла та Дугласа Мак-

Артура в США, Бернарда Монтгомері і Алана ФренсісаАланбрука у

Великобританії, Максима Вейгана ті Анрі Філіппа Петена у Франції, Моше Даяна,

Іцхака Рабіна, Рафаєля Ейтана та Арієля Шарона в Ізраїля, Юзефа Пілсудського у

Польщі тощо [2, c. 85]. У повоєнні роки (після 1945 року) комуністична влада

панічно боялася посилення впливу та авторитету легендарних полководців Другої

світової війни, особливо Г. Жукова та інших. Але коли потрібно було провести

арешт Л. Берії, то визнаючи його безсумнівний авторитет і сильний характер

(харизму) якраз до нього звернулись за допомогою у проведенні операції по його

затриманні. У той же час він був майже ізольований від участі в управлінні

Збройними силами і країною.

Так в чому ж секрет ефективного і збалансованого цивільного контролю

над силовими структурами. Звертає увагу на себе чотири ключових фактори,

якими пояснюються більшість відмінностей у ефективності цивільного контролю

у різних державах у різні періоди часу. До них варто віднести наступні: по-перше,

тверда рішучість цивільного істеблішменту утримати свою владу, зберегти свої

привілегії і прерогативи та на при яких обставинах не відмовлятися від

126

відповідальності за свою діяльність; по-друге, засноване на ідейних переконаннях,

суворе дотримання військовими принципів демократичного правління, і їх

абсолютна впевненість у тому, що верховна влада у державі повинна належати

цивільним особам; по-третє, повага політичного керівництва країни до

професійної автономії військових і його довіра вищому керівництву збройних сил;

по четверте: недвозначно сформульовані закони, що визначають функції,

повноваження і відповідальність цивільних та військових влад [2].

Більшість експертів погоджуються з тим, що в багатьох випадках

руйнування інституту цивільного контролю проходить через відмову цивільних

влад від своїх повноважень або від відповідальності за свою діяльність. На думку,

політолога Давида Хендріксона, це проходить і в демократичних країнах з

розвинутою економікою [3].

Аналіз криз відносин між військовими та цивільними владами у ряді

держав, особливо в окремих демократичних країнах,ясно показує, що вони

зберегли ефективний інститут громадянського контролю над силовими

структурами завдяки рішучим діям політичного керівництва країни. Є знакові

приклади такої рішучості.

У кінці 1990 року коли криза у Перській затоці досягла свого апогею,

міністр оборони Р. Чейні звільнив командуючого штабом військово-повітряних

сил США за непогоджене з владою інтерв’ю у пресі, яке містило висловлювання,

які йшли врозріз з політикою Білого Дому. Ще одним прикладом є мужня позиція

Ш. де Голя, який протистояв намаганням авторитетних французьких військових

диктувати політику в Алжирі. Як зазначає політолог Елмер Махоні, не варто

надіятися на ефективний цивільний контроль, якщо «офіційне політичне

керівництво не вважає можливим чи невзмозі, звільнити того чи іншого генерала».

Він висловив таку думку: «Для забезпечення стійкого цивільного контролю

потрібен активний, інформований електорат і більш сильне, більш жорстко

налаштоване цивільне керівництво держави, яке добре розуміє і високо цінує

принцип домінування цивільної влади над армією» [2, c. 85-86].

Фактором, що впливає на інститут цивільного контролю є легітимність

(легальність). Легітимний, у даному випадку, – означає не лише законний, але й

«відповідаючий етичним і моральним нормам». В очах суспільства та обставина,

що принцип главенства цивільної влади зафіксований у Конституції країни,

робить його абсолютним і обов’язковим [1]. Адже юридична ясність досягається

завдяки точним формулюванням функцій, повноважень, сфер відповідальності

військових і цивільних політичних влад, дозволяє точно ідентифікувати

випадки,коли військові беруть на себе вирішення задач, що відносяться до

цивільного сектору, і є головною гарантією існування інституту цивільного

контролю над Збройними силами і силовими структурами, особливо в часи

національних криз та політичної нестабільності.

127


1. Демократичний цивільний контроль у світі / Проектний Офіс Реформ

Міністерства оборони України // Режим доступу : civilian.defense-reforms.in.ua.

2. Національная безопасность и демократия в Израиле. Хрестоматия.

Том І. Армия и політика в еврейском государстве / под редакцией проф.

Бениамина Нойбергера, д-ра Илана Бен-Ами и Алека Д. Эпштейна // Открытый

Университет Израиля, Иерусалим, 2007, 368 с.

3. David C. Hendrickson, Reforming Defense. The State of American Civil-

Military Relations (Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1988).

4. Samuel P. Hungtington, The Soldier and the State, New York: Vintege

Books, Random House, 1957.

Степан СМАЧИЛО,

аспірант Інституту гуманітарної підготовки

та державного управління Івано-Франківського національного

технічного університету нафти та газу

ЄВРОПЕЙСЬКІ МОДЕЛІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ

ДЕРЖАВИ

Для успішного становлення ефективної системи надання соціальних

функцій державою, формування моделі забезпечення соціальної функції держави

маємо потребу у вивченні світового досвіду становлення систем соціальної

політики держави.

У європейських моделях дефініція «соціальна політика» (Social Policy),

розглядається як «cистема управлінських, регулятивних, організаційних рішень та

дій, а також цілеспрямованої діяльності суб’єктів, що сформувалася в суспільстві

на певному історичному етапі його розвитку й втілена у соціальних програмах і

соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб та інтересів людини у

суспільстві» [1, с. 24 - 26]. А європейська соціальна модель (Eurpean Social Model)

розглядається як «набір принципів, цінностей, спільних для європейських країн,

візія суспільства, в якому стабільне економічне зростання поєднується з постійним

покращенням умов життя та праці його громадян» [1, с. 26]. Ця модель на

практиці означає повну зайнятість, якісні робочі місця, рівні можливості,

соціальний захист для всіх, соціальну залученість, заохочення громадян до

ухвалення рішень, які впливають на суспільство. Відповідно до загальноприйнятої

думки – сьогодні не існує єдиної європейської соціальної моделі, а є набір кількох

моделей з деякими спільними рисами.

128

Дослідження «Глобалізація та реформування європейських соціальних

моделей» (Андре Сапір) виділяє чотири окремі європейські соціальні моделі –

нордичну, англо-саксонську, середземноморську та континентальну.

В основу класифікації інших моделей соціальної держави покладено такі

критерії, як-от: місце соціальної політики серед національних пріоритетів (як

правило, йдеться про альтернативу між соціальним добробутом усіх та

економічним зростанням); розподіл соціальних функцій між державою,

громадянським суспільством та підприємницьким сектором; «питома вага»

державного сектора, яка визначається як обсягом ВВП, що перерозподіляється,

так і часткою зайнятих у державному секторі; особливості соціальної політики

(щодо її цілей та інструментів здійснення) [3].

Науковець А. Нестеренко виокремлює чотири основні моделі соціально

орієнтованої економіки (а отже, можна сказати, і держав, у яких така економіка

існує) [2].

Перша модель традиційно називається континентальною, або німецькою.

Крім ФРН, ця модель також застосовується в Австрії, Бельгії, Нідерландах,

Швейцарії, почасти у Франції. Для неї характерними є високі обсяги

перерозподілу ВВП через бюджет (біля 50%), формування страхових фондів в

основному за рахунок працедавців, розвинута система соціального партнерства,

прагнення до підтримання повної зайнятості або, принаймні, високого її рівня.

Друга модель – англосаксонська – використовується у Великобританії,

Ірландії, а також у Канаді. Вона передбачає більш низький рівень перерозподілу

ВВП через бюджет (не більше 40%), переважно пасивний характер державної

політики зайнятості, високу питому вагу приватних і громадських компаній та

організацій у сфері надання соціальних послуг. Відзначимо при цьому, що за

різними інтегрованими індексами комфортності та якості життя Канада в останні

роки вийшла на перше місце у світі.

У країнах Південної Європи (Греція, Іспанія, Італія) реалізується так звана

середземноморська модель. Обсяг ВВП, що перерозподіляється через бюджет,

тут суттєво варіюється (від майже 60% у Греції та Італії до 40% в Іспанії).

Соціальна політика переважно адресована соціально вразливим категоріям

громадян і не має всеохоплюючого характеру.

Нарешті, для четвертої (скандинавської) моделі (Швеція, Данія, Норвегія,

Фінляндія) властивими є надзвичайно активна соціальна політика, розуміння

соціального добробуту як мети економічної діяльності держави, дуже високі (50-

60% ВВП) обсяги перерозподілу національного багатства через бюджет, реалізація

ідей соціальної солідарності та активний превентивний характер соціальної

політики. Основну роль у фінансуванні соціальних видатків відіграє держава,

здійснюючи це фінансування як через бюджет центрального уряду, так і через

субнаціональні бюджети [2, с. 77-78].

129

Нам необхідно чітко усвідомлювати, що модель – це лише схема для

пояснення, вивчення та для впливу на формування і розвиток якогось явища.

Реальне життя є значно складнішим, динамічнішим і багатомірнішим. Тому будь-

яка, навіть найідеальніша, модель потребує постійного коригування, тим більш –

якщо на часі виконання такого складного завдання, як розбудова справді

гуманістичної, соціальної держави, «найвищою соціальною цінністю в якій

визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і

безпека» [5].

Варто наголосити, що, будучи лише моделями, види соціальної держави ще

ніде не були реалізовані повною мірою і свідчать тільки про певні тенденції

розвитку державної соціальної політики у західному світі. При цьому, як слушно

зауважує О. Скрипнюк, «історична логіка розвитку моделей соціальної держави

виглядає таким чином: від найменш досконалої моделі позитивної держави – через

державу соціальної безпеки – до соціальної держави загального благоденства

(добробуту) як найбільш ефективної форми гарантування соціальних та

економічних прав людини. А логіка юридичного розвитку характеризується

переходом від права на допомогу до права на захист, і врешті решт, до права на

гарантований гідний рівень життя» [4, с. 6].

Вагомий вплив на формування соціальної політики та реалізації соціальної

функції держави у європейських країнах здійснює Соціальна хартія (Social

Charter), яку підписали всі держави ЄС, крім Великої Британії, підписали під

назвою Декларація «Хартія основних соціальних прав робітників» (скорочено

Соціальна хартія, не плутати з Європейською соціальною хартією Ради Європи,

підписаною 1961 року). Цей документ є політичним інструментом, який накладає

на країни-підписанти «моральні зобов’язання» і покликаний гарантувати певні

соціальні права громадянам цих країн. Ідеться про ринок праці, фахову

підготовку, умови праці та однакові можливості. Розвиваючи положення

Соціальної хартії, в грудні 1991 року ці держави підписали Договір з соціальної

політики. В 1997 році до нього приєдналася й Велика Британія. Хартія

Співтовариства про основні соціальні права працівників (підписана у м.

Страсбург, 9 грудня 1989 року). Хартія містить такі елементи: свобода

пересування; зайнятість і винагорода; свобода об’єднання та колективних

переговорів; поліпшення умов життя та праці; соціальний захист; професійне

навчання; гендерна рівність; інформування, консультації та участь працівників в

управлінні; охорона здоров’я та безпека на робочому місці; захист дітей і

підлітків; особи похилого віку; непрацездатні особи (інваліди).

Ціннісну основу соціальної політики та забезпечення соціальної функції

держав ЄС складає почуття «європейської ідентичності», яке базується на глибоко

вкорінених спільних «європейських цінностях». Європейська ідентичність – це

ключовий елемент, який дозволяє громадянам країн ЄС відчути себе частиною

єдиного цілого не лише через історичні факти або географічне положення (нові

130

європейські реалії все більше впливають на їх повсякденне життя; триває процес

об’єднання, що поєднує інтеграцію за географічною ознакою із загальними

демократичними цінностями) [1]. Впродовж останніх років європейські країни в

межах ЄС переходять від переважно економічних до врівноважено-системних,

багатосторонніх відносин. Сьогодні активно дебатується проект переходу

соціальної держави у державу солідарності, де має бути баланс між правами і

обов'язками громадян, їх свободою та відповідальністю; допомога держави має

надаватися лише тим, хто сам надає собі допомогу. Відбувається відхід від

першочерговості підтримки до спрямування зусиль держави на розвиток

персональної ініціативи, активності працездатного населення, інвестування у

соціальний капітал, підтримка саморозвитку особистості через трудову активність,

стимулювання активності та ініціативи громадан за забезпечення власного

добробуту – це має стати основою забезпечення соціальної функції держави на

просторі ЄС.


1. Європейська соціальна політика і моделі соціального партнерства:

навчально-методичний посібник / Н. Г. Діденко, І. Я. Тодоров, О. Р. Чугріна,

О. К. Міхеєва; за заг. ред. Н. Г. Діденко. – Донецьк: ДонДУУ, 2011. – 219 с.

2. Нестеренко А. Социальная рыночная экономика: концептуальные

основы, исторический опыт, уроки для России / А. Нестеренко // Вопросы

экономики. – 1998. – № 8 . – С. 71-84.

3. Панкевич О. З. До питання про сучасні класифікації соціальних держав /

О. З. Панкевич // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні:

Матеріали IX регіональної науково-практичної конференції. – Львів: Юридичний

факультет Львівського нац. ун-ту ім. Івана Франка, 2003. – С. 165-167.

4. Скрипнюк О. В. Методологічні проблеми взаємодії соціальної та

правової держави / О. В. Скрипнюк // Адвокат. – 2000. – № 3. – С. 5-8.

5. Хома Н. М. Моделі соціальної держави: світовий та український досвід:

монографія / Н. М. Хома. – К. : Юридична думка, 2012. – 592 с.

Любов СТОРОЖЕНКО,

магістрант ІПК ДСЗУ

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ:

ПІДГОТОВКА, ПЕРЕПІДГОТОВКА КАДРІВ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

Наслідки війн змусили людство переглянути існуючі політичні режими,

політико-правове значення держави та місце і роль людини в державі. Загальною

декларацією прав людини прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН від 10 грудня

131

1948 року було визначено правові принципи, відповідно до яких: всі люди

народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах, мають право брати

участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних

представників, а воля народу повинна бути основою влади уряду. В той час, коли

в країнах західної Європи відбувалися реальні зміни у підходах до вироблення

політики децентралізації влади, Україна та певна частина країн східної Європи

залишалися під впливом Радянського Союзу з його централізацією влади, яка

знищувала будь які прояви автономії на місцях. Набуття популярності

децентралізованої форми державної організації, призвели до переорієнтації на

запровадження права на самоврядування на місцевому рівні.

Закріплення права на місцеве самоврядування, збільшення функцій та

повноважень органів місцевого самоврядування знайшли своє місце.

Централізована система регіональної політики, неспроможне місцеве само-

врядування – виступали суттєвою перешкодою на шляху до повноправного

членства у ЄС. Процеси децентралізації владиї розпочалися з прийняття відпо-

відних нормативно-правових актів, зміст яких було зосереджено на наступному:

законодавче визначення місцевого самоврядування основною формою організації

громадського життя на місцях; посилення найменших ланок місцевого само-

врядування; чітке розмежування на законодавчому рівні функцій та повноважень

між державною та місцевою владою; надання автономії терито-ріальним громадам

у самостійному вирішенні питань місцевого значення. Однак, через істотну

роздробленість самоврядувань, на даний час Україна зіткнулась з неспроможністю

своїх громад здійснювати владні повноваження, якими наділив їх закон.

Незважаючи на застосування різних методів подолання цієї проблеми, мета

одна – посилення найменших громад місцевого самоврядування. Як показує

практичний досвід Республіки Польщі та Латвійської республіки нормативно-

правове визначення можливості самостійного розширення території громад

шляхом об’єднання, ще не є запорукою використання такого права

територіальними громадами, та потребує додаткових методів впливу, мотивацій.

Аналогічна ситуація на сьогодні склалася і в Україні. Законом України «Про

добровільне об’єднання територіальних громад» визначено право територіальних

громад сіл, селищ, міст, на їх добровільне об’єднання, проте процес об’єднання

територіальних громад в різних регіонах України відбувається нерівномірно .

До питання професіоналізації служби в органах місцевого самоврядування В

умовах децентралізації органів публічної влади в Україні нормативно-правове

забезпечення професіоналізації служби в органах місцевого самоврядування

набирає особливої ваги й значення і цьому процесу держава приділяє особливої

уваги. Якщо в органи державної влади діє конкурсний відбір, що передбачає певні

вимоги до кандидатів на заміщення вакантних посад, то в органи місцевого

самоврядування на найвищі посади головна вимога – отримати підтримку або

виборців, або вже в кінцевому результаті, більшості депутатського корпусу. Тому

132

держава, приділяючи увагу нормативно-правовому забезпечення професіоналізації

служби в органах місцевого самоврядування, особливо з початком процесів

децентралізації влади в ході реформи публічної адміністрації, намагається

впливати на більш якісніший і ,професійний її склад та структуру. Хоча й варто

наголосити на певній суб’єктивності таких атестацій, які можуть перетворюватись

у зведення рахунків чи «розправою з незгідними». Тобто цей процес має стати

більш об’єктивним і аполітичним.

Фундамент для діяльності органів місцевого самоврядування та його

посадових осіб склали: Конституція України (1996) яка забезпечила йому

конституційний статус; ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997), що

визначив систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади

організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та

посадових осіб місцевого самоврядування; ратифікована Верховною Радою 36

України Європейська хартія місцевого самоврядування (1997) зазначила, що цей

акт став частиною законодавства України і передбачив необхідність забезпечення

органів місцевого самоврядування висококваліфікованим персоналом з

урахуванням якостей та компетентності створення належних можливостей

професійної підготовки, винагороди та просування по службі; а ЗУ «Про службу в

органах місцевого самоврядування» (2001) поклав початок врегулюванню

правових, організаційних та соціальних умов реалізації громадянами України

права на службу в органах місцевого самоврядування, визначенню загальних засад

діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їхнього правового статусу,

порядку та правових гарантій перебування на службі в органах місцевого

самоврядування. У тому ж році Кабінет Міністрів України приймає Постанову

№1440 «Про затвердження Типового положення про проведення атестації

посадових осіб місцевого самоврядування» (2001) в якому вже передбачено з

«метою підвищення ефективності діяльності посадових осіб місцевого

самоврядування та передбачає проведення один раз на 4 роки атестації, під час

якої оцінюються результати роботи, ділові та професійні якості» [1, с.3]. Всі

нормативно-правові акти сприяли реформуванню системи професійного навчання

як державних службовців так і посадових осіб місцевого самоврядування,

визначали стратегічні напрямки її модернізації, впровадженню принципів

належного врядування. Національне агентство з питань державної служби, на

відміну від «дореволюційних років», максимально активізувало свою участь у

процесах реформування системи професійного навчання державних службовців та

посадових осіб місцевого самоврядування, про свідчить його нормотворча

діяльність: - Наказ №65 «Про затвердження Вимог до структури і змісту

професійних програм підвищення кваліфікації державних службовців, посадових

осіб місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад» (2015); - Наказ №158

«Про затвердження Загальних правил етичної поведінки державних службовців та

посадових осіб місцевого самоврядування»; 38 - Розроблено проект «Концепції

133

реформування системи професійного навчання, підвищення кваліфікації посадо-

вих осіб місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад» (2017) [1. c. 7–13].

Останній документ розглядався науковою спільнотою та практиками публічного

управління на ІХ Рішельєвських академічних читаннях «Професійна підготовка та

розвиток державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування:

виклики, завдання, перспективи», що відбулися 20–22 вересня у м. Одеса і був

схвалений. Виконання країнами Східного партнерства взятих на себе зобов’язань,

передбачених Угодою про асоціацію та Угодою про співробітництво З

Європейським Союзом, вимагає належної спроможності органів державної влади

та органів місцевого самоврядування і наявності висококваліфікованих кадрів,

тому запропонована Національним агентством з питань державної служби

Концепція сприятиме справі професіоналізації публічного управління.

На перших роках розвитку державності країни держава приділяла уваги

недостатньо і не системно у т. ч. і через відсутність належної політичної волі щодо

розвитку місцевої демократії та врядування. Така тенденція проглядалася і в

інших напрямках врегулювання муніципального сектору країни. Лише після

Революції Гідності (2014) дії держави по врегулюванні питань розвитку місцевого

самоврядування, її професіоналізації стало більш системними та обґрунтованими,

що пов’язано теж з активізацією в цьому процесі Національного агентства з

питань державної служби та залучення Центру адаптації державної служби до

стандартів Європейського Союзу. Далі, з активізацією формування нових ОТГ

питання професіоналізації служби в органах місцевого самоврядування набирає

ще більшої ваги і потребує більш ґрунтовного опрацювання для створення нових

методик та систем навчання, підготовки та перепідготовки муніципальних

службовців. Проблема в тому, що ці закони не функціонують належним чином,

оскільки підзаконні нормативно - правові акти, що регулюють порядок застосу-

вання та реалізації законів або взагалі відсутні, або не дають змогу вирішувати всі

питання в застосуванні конкретних правових норм. Вдале проведення реформи

децентралізації влади не може бути забезпечене виключно прийняттям

відповідного законодавства, і потребує здійснення відповідної державної

політики, залучення та застосування достатньої кількості фінансових ресурсів, та

доведення до мешканців кожної громади всіх переваг спроможного місцевого



1. Нормативно-правове забезпечення професіоналізації служби в органах

місцевого самоврядування в умовах децентралізації / Стислий огляд основних

законодавчих та нормативно-правових актів, спрямованих на професіоналізацію

та розвиток управлінських кадрів органів місцевого самоврядування //

Національне агентство з питань державної служби, – 2017, – Київ, – 20 с.

134

Панель № 4 «Взаємодія органів публічної влади та інститутів громадянського

суспільства на засадах демократичного громадсько-публічного врегулювання»

(модератор: д.держ.упр., доц. Балабанюк Ж. )

Максим БАРАНОВСЬКИЙ,

магістр державного управління,

аспірант НАДУ при Президентові України

ЗАЛУЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОСТІ ДО КОНТРОЛЮ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ

ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ФІСКАЛЬНОЇ СЛУЖБИ ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ

ВЕКТОР РЕФОРМУВАННЯ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Важливим інститутом публічного управління у сфері здійснення державного

фінансового контролю є Державна фіскальна служба України. Згідно

законодавства України, цей інститут належить до центральних органів виконавчої

влади зі спеціальним статусом.

Основними засадами функціонування Державної фіскальної служби України

є її самостійний характер у забезпеченні виконання виконавчо-розпорядчого

(управлінського) характеру щодо безпосереднього й оперативного керівництва

господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним

будівництвом у державі, наділеною його якісними ознаками.

Однак виконання таких важливих функцій Державною фіскальною службою

в системі публічного управління навіть при визначеному статусі самостійного

державного органу управління не може бути беззвітним і не підконтрольним,

оскільки це загрожує посиленню конфлікту інтересів, росту корупції в державі. На

сьогоднішній день залишається важливим забезпечити діяльність Державної

фіскальної служби України відкритою та прозорою.

Зважаючи на те, що Державна фіскальна служба України є досить молодою

інституцією у публічному управлінні держави, яка утворена Постановою Кабінету

Міністрів від 21 травня 2014 року шляхом об’єднання повноважень трьох

державних органів, які здійснювали фінансовий контроль в Україні – це

податкової служби, митниці та фінансової міліції, необхідна особлива увага до

створення ефективних засад забезпечення здійснення основних її функцій, які

визначені законодавством. Вирішення таких задач можливе в контексті залучення

громадськості та суспільства до контролю за діяльністю Державної фіскальної

служби.

За три повних роки функціонування служби можна все ж відзначити досить

закритий характер та певну непрозорість в її діяльності. Це виявлялося в тому, що

не завжди публікувалися статистичні показники її діяльності та приховувалися

135

негативні моменти. Так, залишалася певною мірою закритою інформація про стан

запровадження системи електронного адміністрування ПДВ, стан боротьби зі

схемними кредитами та ризиковими операціями, списання безнадійної

заборгованості, кількості платників податків, що припинили свою діяльність та

були зняті з податкового обліку тощо) [1].

Однак в умовах загального реформування публічного управління в державі з

метою подолання негативних проявів такої діяльності, ще у 2015 році, зважаючи

на назрілий комплекс проблем, розпочалася інституційна реформа Державної

фіскальної служби, підготовлена Міністерством фінансів України, метою якої

мало стати підвищення довіри населення до діяльності служби через викорінення

корупції на всіх ланках ДФС, проведення структурних змін як в управлінні, так і

на місцях, нова кадрова політика, модернізація податкового і митного контролю,

якісне та ефективне адміністрування податків тощо.

На сьогоднішній день, в умовах реформування загального державного

фінансового контролю на рівні забезпечення відкритості функціонування

Державної фіскальної служби, важливим кроком стала розробка Міністерством

фінансів України Концепції запровадження веб-порталу E-DATA. Метою

запровадження даного веб-порталу є задоволення публічного інтересу щодо

регулювання, утворення, розподілу, перерозподілу, використання публічних

фінансів, здійснення контролю над цими процесами.

Слід абсолютно чітко відзначити, що такими заходами створюються умови

забезпечення контролю громадськості та суспільства за публічними фінансами, їх

формуванням та використанням, що сприятиме підвищенню довіри як зовнішніх

бізнес-партнерів, так і внутрішнього бізнесу до влади.

Такі заходи стали важливими у контексті реалізації Стратегії реформування

державного управління в Україні, котра була розроблена в 2015 році, чим стало

можливим досягнення на сьогоднішній день прогресивним кроків у забезпеченні

відкритості та прозорості функціонування Державної фіскальної служби України.

Зокрема, наразі маємо забезпечення цілком відкритого конкурсного відбору на

посади державної служби з урахування професійної компетентності та сумлінного

виконання своїх посадових обов’язків, здійснення значних кроків у встановленні

досить прозорого механізму відповідальності державних службовців за

порушення вимог законодавства, невиконання чи неналежне виконання своїх

обов’язків, здійснення масштабних кроків на шляху подолання проявів корупції

серед працівників служби тощо.

Таким чином, в питаннях реформування у публічному управлінні, зокрема у

сфері державного фінансового контролю, через комплекс зазначених дій

нагальною залишається потреба радикально змінити ставлення громадян до

державної служби та повернути довіру до органів публічної влади.

Однак ще залишається великий комплекс питань, які потребують вирішення

на шляху таких інституційних реформ. Адже питання визначення остаточних

136

шляхів створення служби в умовах запоруки довіри населення ще є відкритим, що

перешкоджає якісному та ефективному адмініструванню у сфері державного

фінансового контролю Державної фіскальної служби України.


1. Дроговоз Ю., Черніков Д. Як та навіщо реформувати державну

фіскальну службу України. – К.: Європейський інформаційно-дослідницький

центр, 2015. – c.18.

Оксана БОРОДІНА,

к. держ. упр., доцент, м. Маріуполь

ЄВРОПЕЙСЬКІ КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ ДЛЯ ВПРОВАДЖЕННЯ

В УКРАЇНІ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Нові історичні умови – глобалізація, розширення глобального ринку

диктують зміни у ролі держави в напрямку регулювання системи інституційних

взаємодій. Відповідно до класичного визначення, соціальна відповідальність

держави полягає у наданні населенню певного, законодавчо закріпленого, набору

соціальних благ. Але у теперішній час, з урахуванням трансформаційних процесів,

що відбуваються у суспільстві, держава все більше звільняється від функцій суто

управлінського розподілу благ кінцевим споживачам, а зосереджує свої зусилля на

регулювання інституційних взаємодії між учасниками соціальних відносин.

Таке становище аж ніяк не зменшує, та навіть збільшує роль держави як

гаранта збалансованої державної соціальної політики, а також, конкретизує

ступінь та сферу державної відповідальності. Спектр названих трансформацій

призводить до дієвих змін у напрямку організації дієвого менеджменту на всіх

рівнях організації соціальної політики. Головна особливість сучасного етапу –

пошук та імплементація адекватних сучасним суспільним та ринковим умовам

технологій взаємодії державних, іноземних та недержавних структур для

забезпечення новітніх процесів у соціальній сфері. Слід зазначити, що

європейська історія налічує багаті приклади координації зусиль, забезпечення

соціальної стабільності та безпеки, стандартів, що забезпечили високу якість

життя більшості свого населення. Окрім того, саме сьогодні формується нова

загальноєвропейська модель соціальної політики, яка заснована на поєднанні

принципів економічної ефективності та соціальної солідарності. Такий спосіб

організації інституціональної взаємодії збалансованість розвитку соціальної

політики, поєднання та дотримання інтересів усіх країн-членів ЄС [1].

137

Соціальна політика України у контексті співпраці з Європейським Союзом

також має певні історичні горизонти. Адже, ще у 2005 році було схвалено

Програму дій який містить пропозиції для України щодо наближення її до норм та

стандартів ЄС [1]. Зокрема, у соціальній сфері передбачено:

- наближення стандартів України до стандартів та практики ЄС у сфері

зайнятості та соціальної політики;

- запровадження ефективних заходів зменшення бідності та збільшення

зайнятості, посилення соціальної інтеграції, включаючи стабільну систему освіти,

охорони здоров'я та інших соціальних послуг для всіх верств населення.

У грудні 2014 року Європейський Інвестиційний Банк (ЄІБ) та Уряд України

уклали Рамкову угоду про Надзвичайну кредитну програму відбудови Сходу

України, а саме, у регіонах, найбільш постраждалих від військового конфлікту, на

2015-2017 рр., що передбачає виділення Україні кредиту у розмірі 200 млн євро на

проекти відновлення. У квітні 2015 року Верховна Рада України ратифікувала цей

документ і Фінансова Угода набула чинності. Проект має допомогти місцевим

громадам, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, державним та

муніципальним підприємствам регіонів України, що зазнали впливу військового

конфлікту та прийняли значну кількість вимушених переселенців (далі-ВПО),

покращити соціальну інфраструктуру та доступність публічних послуг для

населення.

Соціально важливі підходи, що будуть реалізовані в рамках Проекту,

визначать способи поєднання зобов’язань усіх суб’єктів даної програми,

ефективного планування, участі та довіри у впровадженні проектів соціальної

відбудови.

Одночасно з цим, Міжнародний фонд «Відродження» здійснює експертну

підтримку вказаного Проекту, яка, між іншим, передбачає підготовку

кваліфікованих спеціалістів з соціального менеджменту та поширення ідей до

широкого загалу. Авторка тез мала змогу прийняти участь у підготовці таких

фахівців, з одночасним отриманням відповідного сертифікату.

У якості мети експертний супровід Проекту має зміцнення соціальної

згуртованості та інтеграції в Україні. Ініціатива сприяє залученню громадськості,

покращенню гласності та звітності щодо реалізації Проекту «Надзвичайна

кредитна програма для відновлення України» (далі – НКПВУ). Залучаються

зацікавлені сторони, зокрема громадянське суспільство та органи влади, задля їх

спільної роботи над місцевими проектами реконструкції та відновлення.

Надаються рекомендації щодо зниження можливих соціальних ризиків,

пов’язаних із потенційними конфліктами між ВПО та громадами, які їх

приймають. Цілями Проекту є певні заходи, спрямовані на досягнення соціальної

рівноваги, а саме:

-розробка і затвердження Плану залучення зацікавлених сторін (далі-ПЗЗС)

на підставі консультацій з представниками громадянського суспільства,

138

керуючись принципами недискримінації, прозорості та залучення усіх груп

населення, в тому числі ВПО, для поінформованого прийняття рішень;

-розробка і затвердження Плану соціального менеджменту (далі-ПСМ), що

передбачає аналіз соціально-економічної ситуації та аналіз потреб громад;

-розробка заходів для зменшення конфліктного потенціалу, проведення

навчання для підвищення інституційної спроможності органів влади та

громадських організацій у регіонах, де реалізується Надзвичайна кредитна

програма;

-пілотування ПСМ та ПЗЗС у чотирьох цільових громадах – у місті Бахмут

Донецької області, місті Сєвєродонецьк Луганської області, місті Харків та місті

Запоріжжя. Метою пілотного застосування цих документів є, перш за все, тестове

запровадження усіх процесів, передбачених у ПСМ та ПЗЗС, а також виявлення

можливостей коригування цих документів з метою більш ефективного їх

застосування на практиці під час другого та подальших траншів проекту;

-інформування населення регіонів, які зазнали негативного впливу

військового конфлікту, про допомогу та нові механізми впливу на прийняття

рішень, що доступні в рамках Програми.

Важливо розуміти, що ПСМ та ПЗЗС повинні стати складовими частинами

системи соціального менеджменту (рис.1), вбудованими у загальну систему

менеджменту Програми.

Рис.1. Система соціального менеджменту у рамках НКПВУ Складено на основі [2]

Оцінка соціального

впливу

Програма розбудови

спроможності

Механізми інституційної спроможності

Програма

моніторингу

Оцінка потреб ВПО

Механізм

вирішення скарг Аналіз ризиків

План залучення

зацікавлених сторін

139

Безумовно, реалізація Прогами буде потребувати базової, добре

скоординованої законодавчої та інституційної бази, яка буде спрямована на

подолання негативних наслідків збройного конфлікту на Сході країни, надання

необхідної допомоги ВПО, для чого, у свою чергу, на місцевому рівні потрібно

розуміння їх соціально-побутових проблем у матеріальному вимірі.

Такі оціночні заходи повинні мати вигляд субпроектів в рамках Програми і

вирішуватися суто на місцевому рівні, адже базування лише на статистичних

даних відповідних Міністерств призведе до узагальнення потреб та значних

помилок у розрахунках, що буде нівелювати сам факт такої допомоги.

Але, Програма, при усій прикладній спрямованості своїх заходів, має ще й

велику соціальну значимість. Суттєве символічне значення та комунікаційний

вплив має соціальна згуртованість.

Таким чином, проекти з поліпшення інфраструктури, що фінансуються

Європейським Інвестиційним банком, самі по собі можуть розглядатися як

механізми соціального менеджменту.

Відбудова соціальної інфраструктури зазначена як основне призначення

кредитної Програми. Пріоритетними будуть субпроекти, що стосуються

першочергових соціальних питань: тимчасового житла, дошкільних та шкільних

закладів освіти, лікувальних закладів тощо.

Питання, пов’язані з прибуттям ВПО у пілотні для Програми регіони,

мають наслідками соціальну напруженість, адже, на всій території цільового

регіону об’єкти соціальної інфраструктури знаходяться у незадовільному стані, що

становить додаткове навантаження на соціальну сферу, а спроможність місцевої

влади вирішувати такі конфліктні моменти, потребує додаткового посилення.

Зовнішня фінансова допомога, яку отримає Україна від Європейських

донорів, є вкрай важливою, з огляду на процеси децентралізації у нашій країні. А

першочерговий пріоритет має надаватися проектам, які створюють можливості

для перекваліфікації та створення доступних робочих місць, що не потребують

спеціальної кваліфікації, у ході їх реалізації.


1. Григорьева Н.С. Активное гражданство»: стратегия и механизм,

современной европейской социальной политики / Н.С. Григорьева, [Электронный

ресурс]. – Режим доступа: http://www.socpolitika.ru/rus/social_policy_research/

applied_research/document5591.shtml.

2. Надзвичайна кредитна Програма для відновлення України : План

соціального менеджменту і План залучення зацікавлених сторін / [Электронный

ресурс]. – Режим доступа: https://edx.prometheus.org.ua/assets/courseware/c83.pdf.

http://www.socpolitika.ru/rus/social_policy_research/%20applied_research/document5591.shtml

http://www.socpolitika.ru/rus/social_policy_research/%20applied_research/document5591.shtml

https://edx.prometheus.org.ua/assets/courseware/c3a8a100c4637bdeb7ecb1389919f929/asset-v1:IRF+SOCMANAGE101+2018_T2+type@asset+block/%D0%9C%D0%B5%D1%82%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%87%D0%BA%D0%B0_%D0%BF%D0%BB%D0%B0%D0%BD_%D1%81%D0%BE%D1%86_%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D0%B4%D0%B6%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%83.pdf

140

Борис БРАТАНІЧ,

декан факультету підготовки та

перепідготовки педагогічних кадрів

комунального закладу вищої освіти

«Дніпровська академія неперервної освіти»

Дніпропетровської обласної ради»

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ

ВЛАДИ ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Демократичний устрій держави передбачає якомога ширшу участь

інститутів громадянського суспільства в процесі прийняття і реалізації рішень.

Діяльність публічної адміністрації не може бути ефективною і успішною без

широкої підтримки і участі суспільства. На даному етапі в Україні зростає вплив і

дієвість демократії прямої участі. Усвідомлена громадська активність і адекватна

здатність до самоорганізації громадян в кризових ситуаціях є необхідною умовою

поваги до волевиявлення громадянського суспільства. Настав період формування

нової філософії відносин між владою і громадськістю: від конфронтації і

конкуренції - до діалогу та співпраці.

Громадяни мають певні можливості впливати на рішення органів публічної

влади ще на етапі їх планування, а також контролювати, як ці рішення вводяться в

життя. Завдяки механізмам громадської участі жителі територіальних громад

можуть домагатися врахування їхніх потреб, а також контролювати виконання

обіцянок органів влади та їх посадових осіб.

У багатьох країнах громадянське суспільство розуміють по-різному і

приділяють головну увагу різним аспектам його розвитку: участі громадян,

зміцненню організацій громадянського суспільства або соціальному

підприємництву. Як і в ряді інших політичних сфер, оцінка розвитку

громадянського суспільства залежить від численних факторів на які уряди не

можуть впливати, особливо, якщо врахувати принципове концептуальне

відділення громадянського суспільства від урядових структур.

Громадянське суспільство і держава взаємно детерміновані суспільними

формами розвитку країни. Їх інтенції в значній мірі залежать від держави.

Втручання держави в змістовну сторону суспільного життя повинно мати розумні

межі і регулюватися владою. Але для цього влада, особливо її бюрократичний

апарат, повинні бути підконтрольні громадянському суспільству.

Система публічної влади в будь-якій демократичній державі, в тому числі і в

Україні складається з двох компонентів: влади державної і місцевої влади

територіального самоврядування. Громадянське суспільство - це сукупність

індивідів, що взаємодіють між собою, а остаточним результатом цієї взаємодії є

141

держава. Це сфера соціальної взаємодії між економікою і державою, яка охоплює

приватну сферу, сферу асоціацій, соціальних рухів і форм публічної комунікації.

Модерне громадянське суспільство узагальнене через закони, особливо через

суб’єктивні права, які стабілізують соціальну диференціацію.

Громадянське суспільство - це не щось окреме від держави, це, з одного

боку, стадія її становлення, а з іншого, частина її функціонального механізму.

Держава - це соціальна система, що досягла стадії стабільності, це стаціонарна

система. Громадянське суспільство - це система в стадії розвитку, має більш

низький рівень організації, ніж держава, і, отже, мобільніше і динамічніше ніж

держава. Громадянське суспільство здійснює ту ж стабілізуючу і відповідно

регулятивну функцію, що і держава, але тільки на більш низькому рівні суспільної

ієрархії.

Характер відносин між громадянином і державою є ключовим питанням

доктрини правової держави. Громадянин Європейського союзу є основним

фокусом права ЄС, безпосередньо впливає на його повсякденне життя. Людину,

яка є одночасно і громадянином Європейського Союзу, і громадянином певної

держави-члена, право ЄС наділяє правами і обов’язками, і таким чином

створюється ієрархія правових норм - феномен, подібний федеральному

правовому влаштуванню. Правопорядок ЄС забезпечує існування самостійної

системи правового захисту, метою якого є забезпечення реалізації права ЄС.

Право ЄС також визначає основи взаємин між Співтовариством і його

державами-членами, які мають вживати всіх необхідних заходів для того, щоб

забезпечити виконання зобов’язань, що випливають із договорів ЄС або

відповідних рішень інститутів Союзу. Вони повинні сприяти досягненню цілей

Товариства і утримуватися від будь-яких дій, які можуть створити перешкоди для

реалізації цілей договорів ЄС. Крім того, держави-члени також несуть

відповідальність за порушення права ЄС і перед своїми громадянами, а потім

зобов’язані відшкодувати збитки, викликані такими діями.

У багатьох європейських країнах протягом останніх десятиліть був

прийнятий той чи інший всеосяжний політичний документ, пов’язаний з

розвитком громадянського суспільства і сектора організацій громадянського

суспільства. Ці документи знаходяться в діапазоні взаємних угод між урядами

(Великобританія, Хорватія) або парламентами (Естонія), організацій

громадянського суспільства. А також в паралельних угодах з урядом і

парламентом (Латвія) і в односторонніх стратегіях, прийнятих урядом (Угорщина,

Польща, Данія, Чехія).

Документи партнерської взаємодії публічної влади і громадськості, як

правило:

1) встановлюють взаємно визнані принципи і цінності співпраці між

державою та громадським сектором і надають певний напрям, або визначають

структуру майбутньої співпраці двох секторів;

142

2) створюють інституційні рамки підтримки цієї співпраці і визначають

основи процесів моніторингу, перевірки та звітності, підсилюють відповідальність

і рішучість у виконанні завдань, сформульованих в цих документах;

3) підтверджують досягнення взаємної зацікавленості сторін у розширенні

участі громадськості в політичному житті через створення механізмів і

інструментів співробітництва;

4) фіксують факт визнання кожною зі сторін ролі і важливості іншої

сторони.

Сам процес підготовки і прийняття документів про партнерську взаємодію

часто стає більш важливим, ніж сам документ завдяки тому, що сторони

спілкуються, дискутують, встановлюють загальні принципи і цілі, формулюють

загальні пріоритети. Документ про партнерську взаємодію - це результат спільних

зусиль. Саме тому участь широкої громадськості в його підготовці, в процесі

переговорів, в досягненні взаємних компромісів і розвитку довіри - є гарантією

збереження його практичної цінності.

Документи партнерської взаємодії бувають різної структури, але, як

правило, вони включають:

1) визнання сторонами легітимності представників іншої сторони;

2) взаємне визнання принципів співпраці;

3) галузі співробітництва в залежності від конкретних пріоритетів країни;

4) проблеми фінансування;

5) впровадження документів про партнерську взаємодію;

6) визначення конкретних зобов’язань, відповідальності, термінів,

конкретних планів, програм діяльності, короткострокових і дострокових завдань,

системи перегляду, перевірок, моніторингу та звітності, необхідних інституційних

допоміжних структур для управління і моніторингу впровадження.

Механізми, застосування яких могло б гарантувати виконання

задекларованих сторонами намірів, мають початок в дуже широкому процесі

публічного обговорення і послідовного включення побажань, потреб і очікувань

суспільства.

Вкрай важливо, щоб державний сектор і громадянське суспільство

залишилися партнерами в боротьбі за встановлення демократичних принципів і

цінностей, перш за все, в контексті намірів України приєднатися до європейських і

міжнародних структур, а українських неурядових організацій - отримати

національне і міжнародне визнання своєї діяльності.

143

Валерій ДОВГАНЬ,

д.держ. упр., доцент, головний науковий співробітник

науково-дослідного відділу Національної академії

Державної прикордонної служби України

імені Богдана Хмельницького

Сергій ХАРЧЕНКО,

здобувач Національної академії

Державної прикордонної служби України

імені Богдана Хмельницького

НАУКОВІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ РІВНЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ

БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВНОЇ УСТАНОВИ

Інформаційна сфера в даний час стала найважливішим фактором для

діяльності державних установ. Зростання цінності і значущості інформаційних

активів, глибоке проникнення інформаційної сфери в діяльність публічних

організації призводить до зростання значення забезпечення інформаційної безпеки

організацій.

Інформаційна сфера являє собою сукупність інформації, інформаційної

інфраструктури та суб'єктів, які здійснюють збір, формування, розповсюдження,

зберігання і використання інформації. Проблема інформаційної безпеки полягає в

тому, щоб організація могла використовувати інформаційну сферу на всіх етапах

свого життєвого циклу для досягнення встановлених цілей та виконання

покладених на неї завдань в умовах існуючих загроз. Для вирішення існуючої

проблеми необхідно створити систему забезпечення інформаційної безпеки

державної установи, що забезпечує доступність, цілісність та конфіденційність

активів інформаційної сфери. Система забезпечення інформаційної безпеки є

складовою частиною інформаційної сфери публічної організації, призначену для

забезпечення інформаційної безпеки активів, включає захисні заходи і процеси

управління інформаційною безпекою.

Питанням побудови та аналізу системи інформаційної безпеки присвячено

роботи таких провідних світових та українських науковців, як Домарев В. В.,

Зефіров С. Л., Голованов М. Б., Норкатт С., Рамазанов С. К., Рач В. А.,

Ляшенко О. М. та інші. В роботах одних з вищеназваних авторів наведено велику

кількість показників, які характеризують стан інформаційної безпеки, інших –

заходи щодо підвищення рівня захищеності інформації, третіх – комплексні

методики, які, нажаль по-перше, дуже важко впроваджувати через велику

кількість важко оцінюваних показників, а з іншого боку – нелегко узгодити із

існуючим законодавством та міжнародними і національними стандартами, що

регламентують діяльність, пов’язану із інформаційною безпекою. Таким чином,

144

виникла необхідність дослідження та систематизації способів оцінки рівня

інформаційної безпеки в контексті формування визначеного рівня інформаційної

захищеності державної установи.

З метою підтримки адекватності системи забезпечення інформаційної

безпеки та її вдосконалення необхідно оцінити рівень захищеності активів у

інформаційній сфері організації, для чого потрібно проводити оцінку інфор-

маційної безпеки. Оцінка інформаційної безпеки полягає у виробленні оціночного

судження на основі вимірювання та оцінювання елементів (факторів) об'єкта

оцінки, пов'язаних з інформаційною безпекою [1]. Оціночне судження в

залежності від мети і способу оцінки може бути сформовано щодо повноти та

правильності процесів забезпечення інформаційної безпеки, адекватності захисних

заходів, що використовуються організацією, або величини ризиків інформаційної

безпеки. Визначимо основні цілі оцінки інформаційної безпеки:

встановлення ступеня відповідності встановленим критеріям окремих

областей забезпечення інформаційної безпеки, процесів забезпечення

інформаційної безпеки, захисних заходів;

виявлення впливу критичних елементів (факторів) та їх поєднання на

інформаційну безпеку державної установи;

визначення зрілості різних процесів забезпечення інформаційної безпеки.

Залежно від способу формування критерію для встановлення рівня

інформаційної захищеності установи можна виділити такі способи оцінки

інформаційної безпеки: на основі аналізу та оцінювання ризиків інформаційної

безпеки; за економічними показниками та за зразком.

Однією з найпопулярніших та широковживаних методик управління

ризиками є методика оцінки ризиків Національного інституту стандартів і

технологій США (National Institute of Standards and Technology) NIST, зазначена в

Керівництві з управління ризиками в інформаційних технологіях NIST 800-30

(NIST Special Publication 800-30 Risk Management Guide for Information Technology

Systems). Ця методика передбачає попереднє оцінювання двох параметрів:

потенційного збитку та ймовірності реалізації загрози [2].

Використання даної методики передбачає такі етапи: опис характеристик

системи; ідентифікація загроз; ідентифікація вразливостей; аналіз наявних

засобів/заходів захисту; визначення значення ймовірності; аналіз впливу;

визначення значення ризику; вибір засобів/заходів захисту; документування

отриманих результатів.

Спосіб оцінки інформаційної безпеки на основі економічних показників

передбачає порівняння витрат та результатів впровадження системи забезпечення

інформаційної безпеки. При проведенні оцінки в якості критеріїв ефективності

системи забезпечення інформаційної безпеки використовуються, наприклад [3],

показники ТСО (Total Cost Of Ownership – сукупна вартість володіння).

145

Під показником TCO розуміється сума прямих і непрямих витрат на

впровадження, експлуатацію та супровід системи забезпечення інформаційної

безпеки. Під прямими витратами розуміються всі матеріальні витрати, такі як

придбання обладнання і програмного забезпечення, трудовитрати відповідних

категорій співробітників. Непрямими є всі витрати на обслуговування системи

забезпечення інформаційної безпеки, а також втрати від інцидентів. Збір і аналіз

статистики по структурі прямих і непрямих витрат проводиться, як правило,

протягом року. Отримані дані оцінюються за рядом критеріїв з показниками ТСО

аналогічних державних установ. Оцінка на основі показника TCO дозволяє

оцінити витрати на інформаційну безпеку і порівняти інформаційну безпеку

державної установи з типовим профілем захисту, а також управляти витратами для

досягнення необхідного рівня захищеності. Основні етапи оцінки ефективності

системи забезпечення інформаційної безпеки на основі моделі TCO включають

збір даних про поточний рівень ТСО, аналіз сфер забезпечення інформаційної

безпеки, вибір порівнянної моделі ТСО як критерій оцінки, порівняння показників

з критерієм оцінки, формування оцінки інформаційної безпеки.

Однак цей спосіб оцінки вимагає створення загальної інформаційної бази

даних про ефективність системи забезпечення інформаційної безпеки організацій

схожого профілю і постійної підтримки бази даних в актуальному стані. Однак

цей процес є доволі трудомістким і в умовах циркулювання в межах окремих

державних установ значного обсягу конфіденційної та закритої інформації,

оцінювання рівня інформаційної безпеки на основі показника TCO стає практично

неможливим.

Оцінка інформаційної безпеки за зразком в залежності від встановлених в

ідеалі вимог може бути системно-орієнтованою і процесно-орієнтованою.

Системно-орієнтована оцінка інформаційної безпеки зводиться до порівняння

реалізованих вимог інформаційної безпеки за допомогою захисних заходів, що

застосовуються в організації для забезпечення інформаційної безпеки, з

еталонною моделлю вимог інформаційної безпеки до сфер її забезпечення. Суть

процесно-орієнтованої оцінки інформаційної безпеки полягає в порівнянні

процесів управління (менеджменту) інформаційною безпекою організації з

еталонною моделлю процесів управління інформаційною безпекою.

Основні етапи оцінки інформаційної безпеки за зразком включають вибір

еталона і формування на його основі критеріїв оцінки інформаційної безпеки, збір

свідчень (доказів) оцінки і вимірювання елементів (факторів) об'єкта оцінки,

пов'язаних з інформаційною безпекою, формування оцінки інформаційної безпеки.

Як еталон може бути прийнята модель «нульового ризику», що описує

об'єкт та оцінюється сукупністю еталонних вимог по інформаційній безпеці

(системно-орієнтована оцінка) або сукупністю еталонних процесів забезпечення

інформаційної безпеки (процесно-орієнтована оцінка), в якості яких

використовуються:

146

вимоги законодавства України в галузі інформаційної безпеки;

галузеві вимоги щодо забезпечення інформаційної безпеки;

вимоги нормативних, методичних та організаційно-розпорядчих

документів щодо забезпечення інформаційної безпеки;

прийняті в організації кращі практики по забезпеченню інформаційної

безпеки;

вимоги національних і міжнародних стандартів в галузі інформаційної

безпеки.

Модель оцінки інформаційної безпеки ґрунтується на сукупності

показників, які використовуються для збору об'єктивних даних для визначення

ступеня досягнення атрибутів реалізованих і використовуваних процесів

управління інформаційною безпекою (процесно-орієнтована оцінка) або захисних

заходів (системно-орієнтована оцінка) значень атрибутів еталонної моделі

процесів або вимог до них. Атрибут уявляє собою властивість або характеристику

оцінюваного об'єкта, які можуть бути визначені кількісно або якісно ручними або

автоматичними засобами. Для ідентифікації об'єктів вимірювання виділяються

атрибути процесів, процедур, захисних заходів, які можуть представити дані, що

відповідають цілям оцінки інформаційної безпеки. Показники дозволяють оцінити

ступінь реалізації процесів управління інформаційною безпекою або захисних

заходів об'єкта оцінки.

При системно-орієнтованій оцінці інформаційної безпеки еталон повинен

містити сукупність еталонних вимог інформаційної безпеки, сформованих для

сфер забезпечення інформаційної безпеки: антивірусний захист, криптографічний

захист, захист, пов'язаний з персоналом, забезпечення інформаційної безпеки при

використанні ресурсів Інтернет, забезпечення інформаційної безпеки при

управлінні доступом та інші. При формуванні оцінки відповідності процесів

управління інформаційною безпекою може використовуватися усереднення або

згортка приватних показників, що відносяться до одного процесу управління

інформаційною безпекою, формування оцінки на основі моделі переваг та інше.

Процесно-орієнтована оцінка інформаційної безпеки прозора і зрозуміла,

надає повну інформацію для вдосконалення процесів управління інформаційною

безпекою. Але це можливо за умови існування достовірного процесу вимірювання

та оцінювання. Важливою перевагою процесно-орієнтованої оцінки інформаційної

безпеки є можливість використання отриманої інформації для прогнозування

розвитку інформаційної безпеки організації. До проблеми процесно-орієнтованої

оцінки відноситься її трудомісткість та зайва деталізованість.

Процесно-орієнтована оцінка інформаційної безпеки рекомендується, як

основна для перевірки системи управління інформаційною безпекою. Однак за

такого підходу не оцінюється відповідність засобів захисту встановленим

вимогам, оскільки правильно реалізована система управління інформаційною

безпекою повинна підтримувати систему захисту (захисні заходи) на рівні,

147

необхідному для досягнення цілей інформаційної безпеки організації. Але при

недостатньому рівні реалізації процесів управління інформаційною безпекою

існуючі захисні заходи можуть не відповідати очікуваному рівню інформаційної

безпеки. Крім того, керівники державних установ часто зацікавлені в оцінці

системи забезпечення інформаційної безпеки в цілому.

Тому доцільним є спосіб оцінки інформаційної безпеки, що поєднує

системно-орієнтовану та процесно-орієнтовану оцінку інформаційної безпеки.

Застосування такого поєднання за умови існування адекватного процесу

вимірювання та оцінювання дозволяє: 1) сформувати прозору і зрозумілу оцінку

системи забезпечення інформаційної безпеки організації в цілому: оцінку

захисних заходів і процесів управління інформаційною безпекою; 2) сформувати

прогноз розвитку інформаційної безпеки організації на підставі отриманої оцінки

процесів управління нею. Однак такий комбінований підхід при проведенні оцінки

інформаційної безпеки підвищує трудомісткість збору показників оцінки, а отже, і

витрати на систему забезпечення інформаційної безпеки державної установи.


1. Обеспечение информационной безопасности бизнеса/ В. В. Андрианов, С.

Л. Зефиров, В. Б. Голованов, Н. А. Голдуев; Под ред. А. П. Курило – М.:

Издательство Альпина Паблишерз, 2011 – 373с.

2. Балашов П. А. Оценка рисков информационной безопасности на основе

нечеткой логики / П. А. Балашов, В. П. Безгузиков, Р.И. Кислов // [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.nwaktiv.ru/textstat2/index.html.

3. Gartner. The Price of Information Security. Strategic Analysis Report. //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.gartner.com/technology/

research/.

Клавдія ДУБИЧ,

д. держ.упр., професор кафедри


ІПК ДСЗУ

СУТНІСТЬ МЕНЕДЖЕРІАЛІЗМУ У НАДАННІ ДЕРЖАВНИХ

ПОСЛУГ НАСЕЛЕННЮ У СОЦІАЛЬНІЙ СФЕРІ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

Сучасні реалії суспільного розвитку ставлять нові виклики, які потребують

адекватного своєчасного адекватного реагування з боку держави. Світовий досвід

свідчить, успішність розв’язання низки соціальних проблем значною мірою

148

залежить від трансформації парадигми державного управління, основаної на

широкому застосуванні в управлінській практиці елементів бізнес-управління та

ринкових механізмів. У цьому контексті роль держави стає “сервісною”, тобто

діяльність органів державної влади зводиться надання якісних і доступних послуг

громадянам, їх обслуговування. Такі нововведення потребують ґрунтовного

перегляду та уточнення існуючих теоретичних розробок у галузі теорії науки і

практики державного управління. Як відомо, сучасна правова база, яка

врегульовує суспільні відносини управління наданням населенню державних

послуг, зокрема в соціальній сфері, накопичила низку суперечностей. Сьогодні

досить гостро стоїть питання щодо модернізації системи надання соціальних

послуг, формування ефективного механізму та унормування надання якісних

соціальних послуг в ринкових умовах, а також запровадження європейських

соціальних стандартів. Все це в сукупності і зумовило вибір автором тематики

статі, визначило необхідність вивчення відповідного зарубіжного досвіду та

пошуку прийнятних його елементів для запровадження у вітчизняну державно-

управлінську практику.

Термін “державні послуги” семантично походить від сполучення

англійських слів “public services”, який на українську мову можна перекласти, як

“публічні послуги”. Втім, у вітчизняному категорійному апараті вираз public

services здебільше закріпився як “державні послуги”. Власне кажучи, навколо

категорії public administration, яку можна перекласти, як державне управління,

публічне адміністрування, публічне управління, в колах науковців і донині

ведуться палкі дискусії щодо її трактування. Це пояснюється специфікою

здійснюваного в Україні державного управління, пов’язаною із співвідношенням

дискретних повноважень держави (state) і громадськості (public) : в англо-

американській моделі державного управління громадськість наділена широкими

повноваженнями в процесі ухвалення рішень і можливостями контролю за їх

виконанням; у вітчизняній моделі державного управління держава домінує в

управлінні, а механізми участі громадськості в ухваленні рішень знаходяться в

стадії розроблення. Подібна ситуація склалася і в розумінні поняття державні

послуги (public services): відмінності у розумінні термінів державні послуги та

громадські послуги лежать у площині сприйняття взаємовідносин між державою

(державними органами) та громадянином (особою). Якщо “традиційне” державне

управління побудоване на домінуючій ідеології держава “панує” над

громадянином, то концепція менеджеризму (“сервісна держава”) базується на

протилежній філософії – держава “служить” інтересам громадянина.

В цьому контексті, на нашу думку, доречно видається вживати термін

“державні послуги”, під яким у даній статті будемо розуміти послуги, що

надаються органами державної виконавчої влади, установами, організаціями, а

також недержавними організаціями, яким в установленому порядку делеговано

виконання відповідних повноважень. 1, с. 169-170.

149

Вибір досвіду Великобританії у запровадженні інноваційних моделей у

наданні державних послуг населенню в соціальній сфері обґрунтовується,

насамперед значними відповідними напрацюваннями, накопиченими цією

державою упродовж понад тридцяти років. Крім того, як відомо, чинна у

Сполученому Королівстві Великобританії система надання послуг пропонує

громадянам досить широкий спектр послуг: від соціального обслуговування

населення до лобіювання політичних рішень, консультування міністрів з питань

політики. Така система також характеризується децентралізацією, високими

рівнями адресності, відповідності, ефективності та раціонального використання

коштів. В Україні беззаперечною постає потреба в удосконаленні системи надання

соціальних слуг, модель якої значною мірою продовжує залишатися

успадкованою з часів перебування УРСР у складі СРСР, притаманними рисами

якої є жорсткі централізація, підпорядкованість і звітності знизу доверху. Це і

стало підставою для вибору цієї країни для вивчення накопиченої в ній практики

щодо надання послуг населенню.

Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. кейнсіанська ідея “держави загального

добробуту”, яка домінувала в європейській та американській моделях надання

державних послуг в соціальній сфері, почала все більше зазнавати критики з боку

багатьох науковців, які висували докази щодо її застарілості і вичерпаності.

Прихильники неолібералізму, зокрема, стверджують, що держава неефективно

виконує власні функції : управління суспільними процесами здійснюється

повільно і неналежним чином; оподаткування стало непосильним тягарем для

платників податків, а темпи інфляції – високими. На їхню думку, штат державних

службовців (бюрократів) є надмірно “роздутим”, а його утримання занадто дорого

обходився для держави. В цьому зв’язку вони обстоюють точку зору щодо

необхідності зменшення “ролі держави” шляхом мінімізації та відсторонення

держави від безпосереднього надання державних послуг.

В 1979 р. уряд консерваторів, який прийшов до влади на чолі з М. Тетчер,

проголосив що “… традиційне ієрархічно-бюрократичне державне управління

…, яке теоретично і практично дискредитувало себе, необхідно трансформувати

в сучасну, більш гнучку, зорієнтовану на ринок модель – державний

менеджмент” [6, c.1]. Таку заяву було зроблену в умовах гострого дефіциту

державного бюджету, нагальної потреби в підвищенні дієвості, ефективності,

зменшенні обсягів фінансування державного сектору, а також недовіри громадян

до держави. У тому ж році уряд Консерваторів проголосив і розпочав одну з

найбільш радикальних і тривалих адміністративних реформ Великобританії,

важливим напрямом якої було підвищення рівня відповідності і швидкості

реагування держави на потреби громадян. Було ухвалено концепцію реформи,

Примітка. Адміністративна реформа, яку проводили у Великобританії консерватори, тривала майже 20

років – з 1979 р. до 1997 р. (в цьому році відбулася зміна уряду і до влади прийшла лейбористська партія).

150

якою передбачалося диверсифікувати послуги, захистити права споживачів,

впровадити систему оцінки результатів діяльності [4, c. 365], трансформувати

систему надання послуг з державної у підприємницьку на засадах конкуренції,

умовах ринку, підприємництва, менеджменту та практики ведення бізнесу [5,

с. 21-31].

Суть такого реформаторського підходу, як зазначив Крістофер Худ, один із

родоначальників менеджеріалізму, полягала в тому, щоб “вдихнути

підприємницький дух” у систему державного управління [7, c. 3-19]. Така

парадигма реформ отримала назву новий державний менеджмент (New Public

Management) [7, 321-331] або менеджеріалізм (managerialism) [6, с.vi]. Багато

західних науковців пропонують розглядати менеджеризм як: сучасний напрям

модернізації державного суспільного сектору; ефективну модель надання

державних послуг, зорієнтовану на задоволення потреб споживача (клієнта);

інноваційний підхід до оптимізації державного управління (в частині визначення

ролі, функцій і завдань держави) [2, с. 6]. Тобто, менеджеріалізм не

протиставляється державному управлінню, а розглядається, як його органічне

нововведення, аспект удосконалення.

Великобританська концепція реформування сфери надання населенню

державних послуг базується на двох основоположних стратегіях 1) маркетингу;

2) мінімізації.

Стратегія маркетингу, яку ще називають стратегією “відсторонення

держави” (“push the state back”), спрямована на здійснення докорінних змін у

функціях держави та широкому впровадженні в діяльність органів державної

влади ринкових механізмів і конкуренції. В сучасних умовах держава повинна

ефективно вирішувати суспільні проблеми та належним чином фінансувати

надання державних послуг населенню. Тому, до цієї стратегії було включено

заходи щодо зменшення функцій і видатків держави, приватизацію

(денаціоналізацію) та цілу низку прийнятних ринкових механізмів. Сюди було

віднесено і впровадження інноваційних форм організації міжсекторальної

суспільної співпраці, зокрема державно-приватне партнерство (Public Private

Partnerships), а економічну ефективність в державному управлінні. Досить гостро

постало питання щодо обмеження впливу держави, яке вирішувалось у площині

визначення переліку завдань і обов’язків, виконання яких доцільно залишити за

державою, а які передати недержавним організаціям. Реалізація цієї стратегії

перетворила державу з монопольного провайдера державних послуг у суб’єкта,

який гарантує громадянам послуги встановлених стандартів, сприяє їх організації

та забезпечує

Стратегія мінімізації базується на політиці скороченні чисельності штату

державних службовців та обсягів бюджетних видатків на утримання органів

державного управління. Заходи цієї стратегії було спрямовано на

реструктуризацію та реорганізацію діяльності державного суспільного сектору.

151

Змістом стратегії мінімізації стали трансформації в державному управлінні,

пов’язаних переважно із запровадженням ринкових механізмів, створення

належних умов для конкуренції, розроблення та запровадження інноваційної

моделі фінансування сфери надання послуг населенню. Комерціалізація надання

визначених державою послуг зобов’язала державу вжити низку заходів щодо

забезпечення економічного зростання підвищення рівня доходів та

платоспроможності громадян, а також створити альтернативну систему надання

послуг, вибору та забезпечення прав споживачів (клієнтів).

Здійснювана державна політика обов’язкового конкурсного тендеру (ССТ –

Compulsory Competitive Tendering) змінила формат відносин держави з

недержавним і приватним суспільними секторами та створила можливість у новий

спосіб адмініструвати суспільні блага та надавати якісні державні послуги.

Система обов’язкового конкурсного тендеру базується на визначенні державою

переліку послуг та винесення місцевими органами влади права щодо їх надання на

аукціон (contracting-out) та укладанні багатосторонніх угод, які врегульовують

відносини постачальник-клієнт, підзвітність та відповідальність. Таку модель

надання послуг ще називають “громадським вибором” або “альтернативними

послугами”. Починаючи з 1995 р. ця модель видозмінилася у систему кращої ціни

(Best Value), яка базується запровадженні комплексного моніторингу за якістю

надання державних послуг шляхом проведення чисельних інспекцій, ревізій та

перевірок [2, c. 695-712].

Наслідки реформ менеджеріалізму у Великобританії сприймаються по-

різному, як науковцями, так і громадськістю. Зокрема, вчені Т. Габлер,

Д. Озборн [7, с. 321-331] стверджують, що внаслідок проведених реформ

зекономлено значний обсяг державних ресурсів та покращено якість надання

державних послуг населенню. Водночас, ціла низка зарубіжних дослідників і

високопосадовців констатують, що впровадження цієї інноваційної моделі

управління виявилося “несумісним з умовами” окремих країн. Експерти

впливових міжнародних організацій досить стримано і нейтрально оцінюють

наслідки впливу менеджереалізму. Прихильники неолібералізму розглядають цю

концепцію, як “рятівною для британської економіки”, впровадження якої дало

змогу уникнути стану “зубожіння і хаосу” в країні та перетворити її у розвинуту

державу світу.

Результати дослідження статті дали автору змогу сформулювати такі

висновки:

1. Аналізом зарубіжних наукових джерел вставлено, що менеджеріалізм –

сучасна концепція, напрям модернізації державного управління, а також

зорієнтована на задоволення потреб громадян модель надання державних послуг.

З’ясовано, що менеджеріалізм з’явився у 80-х роках минулого століття у

Великобританії, а передумовами його виникнення стали : гостра потреба у

зменшенні бюджетних видатків; неспроможність держави надавати доступні,

152

якісні послуги населенню; недовіра громадян до держави; реалізація урядом

М. Тетчер політики дебюрократизації, скорочення чисельності державних

службовців. Наслідки реформ менеджеріалізму у цій країні, які базувалися на

широкому впровадженні у державно-управлінську практику умов конкуренції,

ринку, прийнятних механізмів бізнес-стилю управління, оцінюються науковцями

та громадськістю неоднозначно.

2. Вивчення генезису і практики впровадження у Великобританії

менеджеріалізму дає підстави виокремити такі його позитивні сторони, як

конкуренція, зорієнтованість на задоволення потреб громадян в соціальному

обслуговуванні, отриманні адекватних державних послуг, зменшення

бюрократизму тощо. Удосконалення моделі надання державних послуг є

важливим завданням в Україні, що власне і актуалізує необхідність у ґрунтовному

вивченні та аналізі складових цієї інноваційної концепції державного управління.

Водночас, оцінюючи можливості впровадження менеджеріалізму у вітчизняну

державно-управлінську практику варто зосередити увагу на окремих аспектах-

викликах.


1. Тимощук В. П. Адміністративна процедура та адміністративні послуги.

Зарубіжний досвід і пропозиції для України / авт. упоряд. В. П. Тимощук. – К. :

Факт, 2003. – 496 с.

2. Boyne A. G. Competitive tendering in local government: a review of theory

and evidence / Georg A. Boyne // Public Administration Journal. – 1998. –Vol.

76 (No.1). – Blackwell Publishers Ltd. – Р. 695–712.

3. Bringenberg L. First Management Reform Wave in Great Britain: The Great

Problems of Transforming Public Administration with ‘New Public Management’

Reforms / Lena Bringenberg. – Germany: Norderstedt, Grin Verlag, 2008. – 88 p.

4. Encyclopedia of governance: in 2 volumes / [Mark Bevir (Ed.) et al.]. –

London: SAGE Publications Ltd., 2007. – Vol. 1. – 1028 p.

5. Horton S. Public management in Britain / Sylvia Horton, David Farnham –

USA: New York; Palgrave Macmillan; 1st ed. – 1999. – 290 p.

6. Hughes O. E. Public Management and Administration: [An Introduction] /

Owen E. Hughes. – USA: New York; Palgrave Macmillan, 3rd Revised ed. – 2003.–

303 p.

7. Osborne D. Reinventing government. How the entrepreneurial spirit is

transforming the public sector / David Osborn, Ted Gaebler. – Reading, MA: Addison-

Wesley, 1992. – 432p.

153

Людмила ДУБЧАК,

к.ф.н., , доцент, доцент кафедри парламентаризму

та політичного менеджменту,

НАДУ при Президентові України

МЕХАНІЗМИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ

ЖЕРТВ ЗЛОЧИНУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ВИКЛИКІВ

У системі публічного управління сучасних держав важливе місце займає

вирішення проблеми формування механізмів захисту прав жертв злочину.

Слід усвідомити, що вирішення цієї проблеми не замикається в рамках

внутрішньої кримінально-виконавчої політики окремо взятих держав, а має бути

на глобальному рівні із залученням всієї міжнародної спільноти, оскільки

злочинність в світі є однією з нагальних проблем сучасного співтовариства. Адже

щороку, згідно даних Європейського Союзу, понад 75 мільйонів людей стають

постраждалими від серйозних злочинів.

Потреба вирішення даної проблеми на рівні міжнародного співробітництва в

умовах глобалізації виникає внаслідок посилення масштабів географічної

мобільності, а також у зв’язку з транснаціоналізацією і професіоналізацією

злочинності, що виводить її за межі внутрішньої компетенції окремих держав на

міжнародний рівень.

Згідно традиційного сприйняття системи покарання, що формувалося під

впливом загального уявлення про необхідність відповідності злочину та захисту

прав злочинців, пріоритетним був захист інтересів правопорушників. Однак, на

сьогоднішній день все більше посилюється тенденція зміщення акценту з

пріоритетного захисту інтересів правопорушників до захисту жертв злочинів.

Основними проблемами у створенні механізмів публічного управління у

захисті прав жертв злочинів, які стоять перед міжнародним співтовариством, є

відшкодування збитків, заподіяних протиправним діянням, забезпечення безпеки

осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (потерпілих, свідків, членів

їхніх сімей), моральна та матеріальна компенсація, інформаційне забезпечення

тощо.

Забезпечення захисту прав жертв злочинів на міжнародному рівні є важливою

компонентою загального механізму захисту прав і основних свобод людини та

громадянина. Міжнародні та регіональні механізми контролю за дотриманням

прав людини, відповідно до яких стали складуватися національні системи права

сучасних держав, стали закладатися з другої половини ХХ ст. Важливими

документами, котрі заклали їх основи, стали Статут Організації Об’єднаних Націй

1945 року, Загальна декларація прав людини 1948 року, Міжнародні пакти про

права людини 1966 року і прийнятий на їх основі комплекс конвенцій про права

людини універсального та регіонального характеру. Ці документи стали

154

фундаментом загального законодавчого процесу з захисту прав жертв злочину,

оскільки на їх основі розробляються і приймаються спеціальні акти.

За дотримання прав жертв злочину у ЄС відповідає Європейська комісія

(вищий орган виконавчої влади ЄС, який був заснований 16 січня 1958 року).

Першим кроком на шляху до вищезгаданого законотворчого процесу стало те, що

Європейська комісія заклала основи законодавства, в якому закріплювалися міні-

мальні стандарти щодо прав, гарантії підтримки та захисту прав жертв злочинів.

Значний внесок у вирішення питань, пов’язаних із захистом прав жертв

злочинів здійснили Конгреси ООН з попередження злочинності і поводження з

правопорушниками як міжнародні форуми зі статусом тимчасово діючих органів

ООН, які скликаються Генеральною Асамблеєю ООН раз на 5 років, починаючи з

1955 року.

У середині 1970-х років Рада Європи звернула увага на необхідність

вирішення питання державних компенсацій для жертв злочинів. Тут не можна

стверджувати, що це було точкою відліку визрілої проблеми. На цей час в різних

країнах-членах Ради Європи вже звертали увагу на вирішення питання

забезпечення компенсацій жертвам злочину.

Метою Ради Європи стало прийняття універсальних мінімальних стандартів

для всіх держав-членів Ради Європи.

Механізмом захисту прав людини і громадянина на міжнародному рівні є

встановлений порядок здійснення моральної та матеріальної компенсації особам,

які стають жертвами злочину в іншій країні.

Одним із перших кроків у цьому напрямку стало прийняття у 1977 році

Радою міністрів країн Ради Європи резолюції (77)27 про відшкодування збитків

жертвам злочинів, в якій визначені рекомендації державам-членам щодо

запровадження відповідних дій з надання державної компенсації жертвам злочину.

Ця резолюція стала основою Європейської Конвенції щодо відшкодування збитку

жертвам насильницьких злочинів, прийнятої в 1983 році (ETS N 116, підписана

24.11.1983). Ця конвенція зобов’язує держави-учасниці надавати державні

компенсації жертвам злочинів та насильства від злочинів, а також тим, хто

визнаний постраждалим від насильств в результаті смерті від злочину.

Важливим документом, який сприяв вирішенню питань, пов’язаних із

захистом прав жертв злочинів і зловживання владою, і був прийнятий Конгресом

Організації Об’єднаних Націй у запобіганні злочинності та поводженні з

правопорушниками, який відбувся з 26 серпня по 6 вересня 1985 року, стала

Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання

владою (прийнята резолюцією 40/34 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада

1985 р.). Саме цим документом вперше на міжнародному рівні було визначено

правовий статус жертв злочинів.

Проблема запровадження єдиних механізмів захисту прав жертв злочину

залишається ще до кінця не вирішеною і лежить в основі сучасної міжнародної

155

політики здійснення публічного управління. Так, на основі чинного законодавства

ЄС, у 2011 році Європейська комісія запропонувала пакет практичних заходів,

спрямованих на посилення захисту від порушення прав людини та громадянина.

Якщо аналізувати організації та установи, які займаються питаннями захисту

прав жертв злочину, то все ж залишається не вирішеною проблема здійснення

правосуддя, яке б не суперечило б інтересам потерпілих, надання психологічної та

соціальної допомоги жертвам та забезпечення компенсації за збитки, понесені

внаслідок злочину.

Хоча ця проблема в міжнародному законодавстві ще не є цілком вирішеною,

потрібно все ж відмітити, що у відповідних нормативно-правових актах позиція

жертв в кримінальному процесі суттєво покращується. Зміни стосуються як

міжнародних стандартів прав людини, так і еволюції вітчизняного законодавства,

яке все більше пристосовується до міжнародного законодавства.

Світлана ДУДЕЦЬКА,

магістрант ХАРІ НАДУ

УДОСКОНАЛЕННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В

ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ

Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» визначено головну мету

реформи державного управління через побудову прозорої системи державного

управління, створення професійного інституту державної служби, забезпечення її

ефективності. Результатом впровадження реформи має стати створення

ефективної, прозорої, відкритої та гнучкої структури публічної адміністрації із

застосуванням новітніх інформаційно-комунікативних технологій (е-урядування),

яка здатна виробляти і реалізовувати цілісну державну політику, спрямовану на

суспільний сталий розвиток і адекватне реагування на внутрішні та зовнішні

виклики [1].

Інформаційно-комунікативна діяльність у публічному управлінні

передбачає, по-перше, систему обміну інформацією між органами державної

влади та населенням, організаціями різних форм власності за допомогою

спеціальної системи символів, кодів, засобів та організаційних форм; а по-друге,

соціальну взаємодію, що має низку специфічних властивостей і ознак, спрямована

на регулювання поведінки людей, роботи інститутів державної влади заради

досягнення певної мети.

Мотиви участі в комунікативному процесі в органах державної влади та

громадськості головним чином відрізняються. Державні органи та інститути

вступають у процес комунікації для того, щоб інформувати, впливати,

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015?nreg=5%2F2015&find=1&text=%B3%ED%F4%EE%F0%EC%E0%F6%B3%E9%ED%EE+%EA%EE%EC%F3%ED%B3%EA%E0%F2%E8%E2%ED%B3+%F2%E5%F5%ED%EE%EB%EE%E3%B3%BF&x=7&y=7#w15

156

переконувати громадськість у правильності обраного політичного курсу

(ухваленого управлінського рішення) або з метою визначення шляхів його

вдосконалення. Головною причиною участі у процесі комунікації з боку

громадськості є задоволення потреб, захист інтересів окремої людини або групи

людей [2]. Цілі комунікації обслуговують ту або іншу проблематику та завдання:

виживання, самореалізації, співпраці з іншими людьми, прояву своїх здібностей та

ряд інших.

Таким чином, інформаційно-комунікативна діяльність є важливою

складовою процесу державного управління, оскільки саме інформаційно-

комунікативна діяльність дозволяє узгоджувати та об’єднувати цілі держави і

громадян в єдине ціле, що в результаті призводить до прийняття спільних і

взаємоприйнятних політичних та управлінських рішень.

Відзначаючи головну змістовність інформаційно –комунікативної

діяльності, а також враховуючи вимоги щодо модернізації системи публічної

служби та публічного управління в Україні, інформаційно-комунікативна

діяльність у системі державного управління має базуватися на наступних

принципах:

1) принцип ясності, який передбачає, що комунікація має відбуватися за

допомоги зрозумілої мови, знаків, символів і передаватися таким чином, щоб бути

однозначно сприйнятою одержувачем;

2) принцип єдності, що має на увазі необхідність об’єднання всіх учасників

комунікації заради досягнення спільної мети;

3) принцип стратегічного управління, який означає необхідність ведення

інформативно-комунікативної діяльності з урахуванням не лише тактичних і

стратегічних завдань розвитку суспільства та держави;

4) принцип зворотного зв’язку, який означає необхідність не лише

інформування громадськості про певні дії, а й отримання зворотної інформації з

подальшим її використанням під час ухвалення і прийняття управлінських рішень;

5) принцип партнерства, що визначає сприйняття всіх суб‘єктів комунікації

як рівноправних сторін;

6) принцип верифікації інформації, що передбачає перевірку інформації, яка

передається;

7) принцип результативності – інформативно-комунікативна діяльність

повинна мати мети і сприяти досягненню конкретних результатів;

8) принцип відкритості, який передбачає забезпечення доступності і

зрозумілості інформації, гласності, забезпеченні можливостей для обговорення;

9) принцип самовдосконалення, який ставить за завдання необхідність

постійного вдосконалення інформаційно-комунікативних технологій (далі - ІКТ),

які повинні враховувати як потреби громадян, їх практики засвоєння інформації,

визначати як зручні для них канали і засоби комунікації, так і особливості

розвитку сучасних інформаційних технологій.

157

ІКТ представляють собою сукупність методів, виробничих процесів і

програмно-технічних засобів, що використовуються з метою збору, обробки,

зберігання, розповсюдження, відображення, обміну і використання інформації.

Застосовування ІКТ у сфері публічного управління ставить на меті реалізацію

таких завдань, як забезпечення оперативності та продуктивності системи

комунікації, а також забезпечення індивідуального підходу до вирішення проблем

окремої людини, соціальної групи, громади, регіону.

У науковій літературі наводиться декілька видів ІКТ:

- залежно від рівня пристосування до вирішення конкретних завдань

виділяють:

– універсальні технології, що можна застосовувати в будь-яких ситуаціях і

на будь-якому рівні;

– гнучкі, що застосовуються під час вирішення різних завдань у схожих

ситуаціях;

– спеціалізовані, що спрямовані на вирішення конкретного завдання;

Система ІКТ має структурований поділ за рядом характеристик:

- за метою використання (стратегічні і тактичні);

- за рівнем законності (нормативні; девіантні; тіньові);

- за постійністю використання (спорадичні; постійно діючі);

- за рівнем використання (загальнодержавні; регіональні; місцеві);

- за теоретичною концепцією:

– технології в межах традиційної моделі державного управління (переважно

це листування, прийом громадян тощо);

– технології, що побудовані в межах концепції нового публічного

менеджменту («New public management»), переважно це електронні портали,

публічні звіти тощо;

– технології, що побудовані в межах концепції нової публічної служби

(«New public service»), засновані не тільки на обміні інформацією, а і на подальшій

активній кооперації між комунікатором та реципієнтом задля вирішення

нагальних проблем [7].

Говорячи про використання ІКТ у сфері взаємодії органів виконавчої влади

та інститутів громадянського суспільства, доцільним представляється

використання технологій нової публічної служби, які найбільше відповідають

сучасному інформаційно-технологічному етапу розвитку суспільства і рівню,

метою якого є узгодження і спільне вирішення суспільних проблем.

В основу концепції нової публічної служби покладено ідею згідно якої

сучасній державі не вдається забезпечити задоволення базових суспільних потреб,

отже, нагальною стає потреба змінити ієрархічне адміністрування на нову форму

управління. Але якщо новий публічний менеджмент у пошуках нових підходів

робить акцент на ринковій економіці, то концепція нової публічної служби

158

намагається утвердитися, враховуючи комунікативні процеси постіндустріального

інформаційного суспільства і демократичну практику сучасних держав.

Засновниками і провідниками ідей даної концепції, виступали відомі

дослідники, зокрема Т. Берцель, П. Богесон, М. Кастельс, Б. Колер-Кох, П. Лайт,

Д. Марш, Г. Рейнгольд, Р. Родес, Е. Хіндмуур та. Ці учені підкреслюють, що під

час організації системи комунікації між владою і суспільством варто формувати

політичні «мережі», сформовані на зв’язках і відносинах горизонтального типу

між політиками, державними службовцями і громадськістю [6].

За умови переходу до принципів «нової публічної служби» і створення

«політичних мереж», низка функцій держави та уряду передається структурам

громадянського суспільства для спільного вирішення нагальних проблем,

реалізації цілей держави і суспільства. Таким чином, змінюється і роль державної

влади в системі публічного управління: вона поступово знижується за рахунок

розширення участі громадян у справах держави, яка перестає бути єдиним

центром влади та прийняття суспільно значущих рішень. Органи публічної влади

за таких ідеологічних підходів стають ефективним суб’єктом у процесі взаємодії

рівних учасників під час вирішення суспільних справ.

Інститути громадянського суспільства (недержавні організації, органи

самоорганізації населення, асоціації, союзи, спілки тощо) в таких умовах не

просто впливають на політику або беруть участь у впровадженні спільно

вироблених рішень. Громадські інституції включаються у процес державного

управління в якості самостійних суб‘єктів, не перекладаючи відповідальність на

державні структури, а розділяючи разом з ними вантаж вирішення суспільних

проблем.

Варто відзначити, що для забезпечення повноцінної ефективності взаємодії

органів влади та громадських організацій необхідно врегулювати низку питань,

зокрема щодо завершення формування відповідної правової бази взаємодії органів

влади та громадських організацій; розділу «зон відповідальності» між органами

влади та громадськими організаціями; деталізувати питання фінансової підтримки,

що надається державою громадським організаціям [3].

Інформаційно-комунікативні технології виступають важливим атрибутом

діяльності органів влади в сучасних умовах, виконуючи цілу низку важливих

функцій. На сучасному етапі розвитку українського суспільства особливого

значення набуває їх використання під час побудови взаємодії з інститутами

громадянського суспільства. За умов їх застосування на основі підходів «нової

публічної служби» та теорії політичних мереж, які найбільше відповідають

вимогам сьогодення, дані технології сприятимуть зміцненню авторитету органів

влади, зростанню громадської активності, підвищенню обґрунтованості

управлінських рішень, ефективності соціально-економічної політики, і як

наслідок, підвищенню якості та рівня життя громадян. При цьому підвищення

ефективності та результативності діяльності влади досягається за рахунок більш

159

активного підключення структур громадянського суспільства до реалізації цілей,

стратегій, завдань державного управління.

Отже, в сучасних умовах, інформаційно-комунікаційні технології можуть

стати новим інструментом розкриття потенціалу громадських структур,

забезпечення більш активної участі громадян у діяльності органів публічного

управління, а також підвищення відповідальності та підзвітності влади, побудові

сучасної демократичної системи державного управління.


1. Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020» [Електронний ресурср].

Указ Пезидента України від 12.01.2015 № 5/2015. – Режим доступу:

http://zakon5.rada. gov.ua/laws/show/5/2015.

2. Мета громадянського суспільства – рівноправне критичне партнерство з

державою / В. С. Бакіров // Шляхи формування громадянського суспільства в

Україні. Забезпечення права людини на свободу слова та інформацію: наук. зб.

матеріалів засідання “круглого столу”, 11 квітня 2000 р. м. Харків. – Х. : УАДУ

ХФ, 2001. – С. 14–16.

3. Інформаційно – комунікативна діяльність в державному управлінні як

інструмент інтенсифікації соціального партнерства / О. А. Дегтяр. - Електронне

наукове фахове видання "Державне управління: удосконалення та розвиток" -

2013. - № 9. – Режим доступу: http://www.dy.nayka.com.ua.

5. Введение в теорию коммуникации: учеб. пособие / В. Б. Кашкин. –

Воронеж : Изд-во ВГТУ, 2000. – 175 с.

6. Политико-административные отношения: концепты, практика и качество

управления / под ред. Л. В. Сморгунова.–СПб. : Изд. С.-Петерб. ун-та, 2010. –

322 с.

7. Light P. Ch. New Public Service. Brookings Institution Press / P. Ch Light,

1999. – 239 с.

Дмитро КАДЕНКО,



СУЧАСНА РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Громадянське суспільство (далі – ГС.) – самоорганізована й

саморегульована автономна сфера публічного життя, у якій функціонують

добровільні громадські та професійні об’єднання, виникають суспільно значущі

http://zakon5/

160

ініціативи, формується соціальний капітал (довіра, норми, мережі і навички

соціальної взаємодії та солідарності) і, за потреби, “виставляються” вимоги

політичним суб’єктам та структурам державної влади.

Проте сьогодні визначення ГС. змінюються, оскільки охоплює набагато

більше, ніж просто "сектор", в якому домінують спільнота неурядових організацій

– сьогодні Г.С. включає в себе набагато більш активний асортимент організованих

та неорганізованих груп, які розмивають кордони між секторами та експериментує

з новими організаційними формами, такими як соціальні мережі.

Також змінюється і роль ГС., яка є потужним джерелом у вирішенні

суспільних проблем.

Крім того, змінюється контекст ГС.: технології руйнують традиційні моделі,

що різко змінює соціальну активність і покликано на обмеження політичного тиск

у багатьох країнах. Всі ці зміни створюють проблеми, але разом з тим і нові

можливості, які вимагають швидкої адаптації з боку традиційних суб’єктів ГС.

Підтвердженням цього є те, що ГС. сьогодні набагато більш яскраве і

різноманітне, оскільки виникають все більш спроби вирішення суспільних

проблем для підтримки місцевого, національного та глобального публічного

управління, спираючись на системний підхід та із залученням інноваційних

механізмів, що визначається як «соціальні інновації».

Дивлячись у майбутнє, лідери ГС. повинні зрозуміти як змінюватимуться

зовнішні контексти для досягнення впливу, зокрема стосунків між владою,

бізнесом та ГС. у форматі публічно-приватного партнерства.

Проте є і загрози, про які варто не забувати. До таких можна віднести

міжнародні конфлікти, дефіцит довіри до влади та вплив глобалізації –

«приватизацію» ГС. міжнародними корпораціями. Це має допомогти майбутнім

лідерам ГС. у винайдені нових стратегій та роздумів про можливості, які

представленні у світі, що дуже швидко змінюються.

Протягом останніх двох десятиліть ГС. швидко розвивалося, і можна

сказати, що сьогодні воно на досить високому рівні. Технології, вплив геополітики

та відкритих ринків створили можливості для стимулювання створення великої

кількості громадських організацій по всьому світу.

Завдяки соціальним мережам, засобам масової інформації та мобільності

ініціативних груп сьогодні можна швидко мобілізувати громадськість навколо

проблеми теми, яка до цього часу була відносно невідомою.

ГС. є динамічним і важливим для збереження та розвитку демократії в

країні. у світі. Але є випадки обмеження впливу ГС. Уряди певних багатьох країн

сьогодні обмежують простір для ГС., особливо в питаннях на арені підтримки

прав громадян чи принципах демократії. Однак в межах багатовимірного простору

складної екосистеми безлічі різноманіття громадських організацій, деякі суб’єкти

ГС. починають відігравати підвищену роль (релігія, соцмедіа та мережа інтернет).

161

Проблеми суспільства все частіше помітні через залучення до партнерських

та спільних відносин між ГС. та зацікавленими сторонами з бізнесу, урядовими та

міжнародними організаціями. Унікальна концепція громадянське суспільство як

«простір, в якому ми виступаємо за спільне благо» розширюється, оскільки

суб'єкти громадянського суспільства часто відіграють роль можливостей в

рушійних змінах у співпраці з іншими зацікавленими сторонами (реалізація

продукції транснаціональних глобальних корпорацій через соціальні мережі

маргеналізованого суспільства, яке думає, що про них попіклувалися, а насправді

корпорація просто збуває свій товар і збагачується).Отже, якщо графічно

відобразити стару і нову модель ГС. ми побачимо наступне:

Стара модель:

ГС, влада і бізнес обертаються навколо

власних інтересів

ступінь взаємодії обмежена, але кожен сектор,

який діє незалежно, впливає на інший

Ролі кожного сектору самовизначені

Нова модель:

• більший ступінь активності для

вирішення суспільних проблем у

кожному секторі та більшої інтеграції в

спільному просторі

• нові рамки співпраці,

партнерства та впровадження

соціальних інновацій, що виникають

внаслідок посилення взаємозвязків

• виникнення гібридних

організацій (бізнес з соціальним

призначенням та громадянське

суспільство як учасники ринку)

Варто відмітити, що в

українського розбудова ГС. в Україні має непогані перспективи, оскільки

упродовж десятиліття воно стійко займає провідні позиції серед показників

демократичного розвитку України. Це також пов’язуємо з утвердженням моделі

публічного управління та адміністрування в органах публічної влади, що

передбачає взаємодію на принципах субсидіарності інститутів ГС. з органами

публічної влади та посилення їх взаємовпливів.

162


1. Енциклопедія державного управління [Текст]: у 8 т. / наук.ред. кол.:

Ю. В. Ковбасюк (голова) [та ін.] ; Національна академія державного управління

при Президентові України. – К. :НАДУ, 2011. Т. 8 : Публічне врядування /

наук.ред. кол. : В. С. Загорський (голова), С. О. Телешун (співголова) [та ін.];

Львівський регіональний інститут державного управління Національна академія

державного управління при Президентові України. – Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2011. –

630 с.

2. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення,

тенденції розвитку / За заг. ред. Ф.М. Рудича. – К.: Парламентське вид-во, 2006. –

412 с.

3. The Future Role of Civil Society – режим доступу: http://www3.weforum.

org/docs/WEF_FutureRoleCivilSociety_Report_2013.pdf.

Віталій КРИВОШЕЄВ,


ДОСВІД ДІЯЛЬНОСТІ МІНІСТЕРСТВА ВЕТЕРАНІВ США ЩОДО

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ АДАПТАЦІЇ

УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ

До сьогодні в Україні, навіть після прийняття Верховною радою України

рішення про створення Міністерства ветеранів України, точаться дискусії щодо

доцільності його функціонування та необхідності створення для посилення роботи

держави у сфері соціально-психологічної адаптації учасників бойових дій,

особливо тих, хто пройшли війну на Сході України. У діяльності урядових

структур України понад 22 структури займаються справами ветеранів, що не

створює належних умов для реалізації їх прав та соціальних гарантій.

Щоб розставити відповідні акценти щодо створення Міністерства ветеранів

в Україні варто дослідити зарубіжний досвід функціонування подібних державних

інституцій, які нині діють у п’яти країнах світу : Сполучені Штати Америки

(Міністерство у справах ветеранів США), Республіка Хорватія (Міністерство у

справах ветеранів Республіки Хорватії), Канада (Міністерство у справах ветеранів

Канади), Австралія (Міністерство у справах ветеранів Австралії), Республіка

Корея (Міністерство у справах патріотів та ветеранів Республіки Корея).

http://www3/

163

Для цього, використовуючи матеріали Комітету ВРУ у справах ветеранів,

учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з

інвалідністю, розглянемо досвід діяльності Міністерства у справах ветеранів США

(МСВ), державного органу виконавчої влади країни, який спільно з Міністерством

оборони та Міністерством охорони здоров'я та соціального забезпечення США

здійснює діяльність у сфері соціального забезпечення та захисту ветеранів

військової служби, членів їх родин та осіб, що перебувають на їхньому утриманні

(у т. ч. загиблих військовослужбовців). МСВ є правонаступником Адміністрації з

питань ветеранів США, яка була утворена ще у 1930 році як окремий державний

орган на виконання Виконавчого наказу Президента США №5398 (President by

Executive Order 5398). Це друге за величиною федеральне міністерство після

міністерства оборони США з чисельністю персоналу 312 841 державних

службовців та працівників (станом на 2013 рік).

До компетенції МСВ належить: оформлення іпотечних кредитів;

страхування життя; призначення пенсій; надання допомоги і пільг (включаючи

випадки виплати при втраті працездатності чи годувальника, медичні пільги і

виплати на поховання) для ветеранів збройних сил США і членів їх сімей.

На даний час це Міністерство реалізує понад 100 федеральних і відомчих

програм за наступними напрямами:

- соціальна реабілітація інвалідів;

- забезпечення житлом та скорочення числа бездомних ветеранів;

- сприяння у працевлаштуванні колишніх військовослужбовців;

- увічнення пам'яті ветеранів;

- різнопланова підтримка ветеранів та членів їхніх сімей з метою їх

адаптації в суспільстві після завершення військової служби.

МСВ на регулярно звітує перед профільними комітетами Конгресу США (у

справах збройних сил та у справах ветеранів Сенату і Палати представників) за

свою діяльність, у т. ч. за виділені з федерального бюджету кошти. У 2017

фінансовому році бюджет Міністерства становив 182,3 млрд доларів. До відання

Міністерства належать: 153 госпітальні установи, 895 поліклінік і амбулаторій,

125 цвинтарів, а також інші федеральні земельні ділянки та об'єкти нерухомості.

Міністерство має 3 основні підрозділи (адміністрації), кожен з яких

очолює заступник міністра:

- адміністрація з питань медичного забезпечення (Veterans Health

Administration);

- адміністрація з питань пільг та привілеїв (Veterans Benefits Administration);

- національна адміністрація у похоронних справах та з питань утримання

місць поховання ветеранів військової служби (National Cemetery Administration).

164

У структурі МСВ діють апарати заступників та помічників міністра з

питань: фінансів і планування; інформаційних ресурсів та менеджменту; кадрової

політики та адміністративних питань; зв'язків з ветеранами; координації

соціальних програм, закупівель та споруджень; зв'язків з Конгресом та

громадськістю, а також низка інших адміністративних підрозділів (офісів), які

сприяють вирішенню питань забезпечення ветеранів військової служби, у тому

числі: генеральна інспекція; бюджетно-фінансова служба; матеріально-технічний

та логістичний; у зв'язках з бізнесовими структурами; з юридичних питань;

розгляду скарг та заяв; безпеки та захисту тощо.

До складу Центрального апарату Міністерства входить близько 1,5% від

загального кількості співробітників відомства, водночас інші співробітники МСВ

працюють у регіональних органах, які існують у кожному штаті країни. За

офіційними даними, послугами ним користується або мають право користуватися

близько 25 млн. ветеранів військової служби, середній вік яких становить 60 років,

а також більш ніж 30 млн членів їхніх родин та утриманців.

Основна функція Міністерства у справах ветеранів – це підтримка

ветеранів шляхом надання певних пільг і соціальних програм. Одним із

пріоритетів діяльності є запобігання бездомності ветеранів. МСВ з цих питань

взаємодіє з Міжвідомчою радою США з питань безпритульності. У рамках своїх

повноважень воно веде базу даних громадян США, які проходили військову

службу у збройних силах держави у воєнний час або, які брали участь у збройних

конфліктах, включаючи ветеранів, що проживають поза межами США. Ветерани

збройних сил, які проходили дійсну військову службу тільки в мирний час, мають

також право на отримання окремих пільг та привілеїв, які надаються учасникам

воєн, та збройних конфліктів.

Відповідно до чинного законодавства США ветеранам військової служби

надаються наступні пільги:

- виплата допомоги за інвалідністю;

- реалізація програми професійної реабілітації;

- надання допомоги в одержанні освіти;

- психотерапевтична допомога ветеранам війни у В’єтнамі;

- надання допомоги при працевлаштуванні;

- виплата допомоги з безробіття;

- здійснення на пільгових умовах медичного обслуговування;

- страхування життя;

- надання позичок на будівництво житла;

- організація поховань;

- інші послуги.

165

Види матеріального забезпечення затверджуються Конгресом США. У

федеральному бюджеті 2013 року на фінансування діяльності Міністерства та

належних відомству програм було виділено приблизно 78,4 млрд. дол. США, з

яких до 95% коштів були спрямовані на прямі виплати ветеранам військової

служби та забезпечення їхніх пільг та привілеїв. Крім цього, відповідно до

затвердженого Конгресом США на початку 2009 року Плану Адміністрації

Президента США Б. Обами «Щодо стимулювання американської економіки і

виведення її з рецесії», на фінансування програм у рамках діяльності Міністерства

(утримання та оновлення медичних закладів, національних цвинтарів тощо) було

виділено приблизно 1,5 млрд. дол. США. У 2010 році на програми соціального

забезпечення та захисту ветеранів військової служби було витрачено 112 млрд.

дол. США (на 15% більш ніж у 2009 році).

Для України важливий досвід соціального забезпечення учасників бойових

дій США. Відповідно до законодавства країни (окрім Конституції США, як

основного закону) загальні положення про соціально-правовий статус

військовослужбовців ЗС США викладені у ч. 2 “Особовий склад” (Personnel)

підзаголовку А “Загальне військове право” (General Military Law) заголовку 10

“Збройні сили” (Armed Forces) Кодексу законів США. У країні закріплено роль і

місце збройних сил у суспільстві та соціально-правове становище окремих

категорій військовослужбовців, включаючи право на медичне забезпечення та

охорону здоров’я (медичне забезпечення для військовослужбовців та членів їх

сімей (частково) безкоштовне), право на відшкодування шкоди, заподіяної

військовослужбовцю або його власності при виконанні ним службових обов’язків,

право на пенсійне забезпечення (після проходження 20 років служби в регулярних

збройних силах, або у разі звільнення по інвалідності).

Варто відзначити, що окремого закону, який визначає соціально-правовий

захист військовослужбовців на зразок Закону України «Про соціальний і правовий

захист військовослужбовців та членів їх сімей» в США немає. Військові закони,

прийняті Конгресом, містять лише загальні положення з питань військового

будівництва, які потім деталізуються актами Президента і органів військового

управління. Президент видає настанови, положення, виконавчі накази, директиви,

які мають таку ж обов’язкову силу, як акти Конгресу. Крім цього, найбільш

детально соціально-правовий статус військовослужбовців ЗС США регулюється

статутами, настановами, положеннями та іншими нормативно-правовими актами.

В цілому, весь комплекс вищевказаних актів, поряд із загальними засадами і

принципами, визначає соціально-правове становище особового складу збройних

сил США. Відповідно до законодавства США американські громадяни, які

прослужили на дійсній військовій службі не менше терміну, встановленого для

166

курсу підготовки новобранця (180 і більше днів) і звільнені не з причини негідної

поведінки, підпадають під категорію “ветеран” і отримують право на

користування певними пільгами. Для звільнених по інвалідності мінімальні

терміни служби не встановлюються. Потрібно відзначити, що в силу великої

кількості правових норм, які регламентують соціально-правовий захист ветеранів

ЗС США, на МСВ США покладено завдання щодо інформування ветеранів

ЗС США (проведення роз’яснювальної роботи) про їх права та привілеї. З цією

метою Міністерством зі справ ветеранів було розроблено веб-сайт, через який

здійснюється інформування ветеранів ЗС США про їх права та привілеї, а також

державні програми, які пропонуються для військовослужбовців з метою їх

соціально-психологічної професійної адаптації у цивільному житті.

Система адаптації військовослужбовців до цивільного життя бере свій

початок з часів Другої світової війни, з 1944 року. Тоді був прийнятий Закон США

про реорганізацію ЗС, у відповідності до якого військовослужбовцям при

звільненні пропонується отримати освіту на рівні коледжу та отримувати

допомогу протягом одного року після звільнення. Основними видами пільг є

компенсації ветеранам, пенсії, пільги для сімей загиблих, допомога в освіті та

зайнятості, гарантії позички на житло та покриття страхування життя. Крім цього,

в кожному виді ЗС США функціонує Офіс з питань освіти, через який реалізується

право військовослужбовця на перепідготовку.

В той же час, у ЗС існує Перехідна програма допомоги військово-

службовцям, які звільняються зі збройних сил. Зазначена програма спрямована на

надання допомоги в пошуку роботи і пов’язані з цим послуги. Військовослужбовці

можуть скористатися зазначеною програмою протягом 10 років після звільнення зі

служби. Програма існує для всіх категорій військово-службовців незалежно від

типу підписаного ними контракту. Крім МСВ до роботи в рамках програми

залучаються Міністерство національної безпеки та Міністерство праці й інші

урядові структури. Цими відомствами організовуються семінари, які проводять

фахівці Державної служби зайнятості, Служби підтримки військових сімей

департаменту праці і штатні співробітники Центру ветеранів з питань зайнятості

та працевлаштування. До програм семінарів включаються відомості про пільгові

програми та способи подачі документів для участі в них, оцінка особистих якостей

їх учасників, дослідження кар’єри, стратегія для ефективного пошуку роботи,

інтерв’ю, розгляд пропозицій роботи, психологічна підтримка.

Важливу роль відіграють професійно-технічні освітні консультації, метою

яких є допомога військовослужбовцю вибрати напрямок перепідготовки. Така

допомога може включати тестування здібностей, професійні дослідження, вибір

правильного типу навчальної програми для подальшого навчання та вибір освітніх

167

і навчальних засобів, якими може скористатися військовослужбовець. Існує кілька

типів програм сприяння військовослужбовцям в залежності від причини його

звільнення і тривалості служби. Крім цього, є спеціальні програми для

військовослужбовців, які втратили працездатність.

У США існує велика кількість програм, спрямованих на соціально-

психологічну адаптацію військовослужбовців, які брали участь у бойових діях та

завершили службу у ЗС. Згідно із дослідженням, проведеним американським

аналітичним центром “Корпорація RAND”, із початком війн в Іраку та

Афганістані потреба в кількості фахівців з надання психологічної підтримки

військовослужбовцям різко зросла. З цією метою МСВ починаючи з 2001 року

майже вдвічі збільшило бюджет, кошти якого були спрямовані на подолання цієї

проблеми. Крім цього Міноборони США та МСВ проводить роботу по створенню

мережі реабілітаційних центрів, в яких надається допомога ветеранам ЗС США,

які постраждали від посттравматичного синдрому та інших психічних

захворювань, пов’язаних із перебуванням у зонах бойових дій.


1. Ворона П.В., Зверєв М.В. Ветеранські ГО та клуби, як інструмент

реалізації державної політики адаптації учасників бойових дій \\ Державне

управління у сфері цивільного захисту: наука, освіта, практика : матеріали

Міжнародної науково-практичної Інтернет-конференції, 19–20 квітня 2018 р. / за

заг. ред. В. П. Садкового. – Х. : Вид-во НУЦЗУ, 2018, с. 227-229.

2. Ворона П.В. Соціальна адаптація учасників українсько-російської війни

на сході України: вітчизняний та зарубіжний досвід \\ Психосоціальна підтримка

осіб з травмою війни: міжнародний досвід та українські реалії: збірник матеріалів,

доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Маріуполь, 28

лютого 2018 р. – Маріуполь: ДонДУУ, 2018, c. 219-224.

3. Ворона П.В. Шляхи соціальної реабілітації учасників українсько-

російської війни на сході України: зарубіжний досвід \\ Вісник НУЦЗ, серія

«Державне управління», №1 (8), 2018, с.109-120.

4. Комітет у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників

антитерористичної операції та людей з інвалідністю. Режим доступу:

http://komvti.rada.gov.ua/uploads/documents/33425.pdf.

168

Інна ЛИСАКІВСЬКА,

магістрантка ІПК ДСЗУ

МІСЦЕВІ ВИБОРИ ЯК КАДРОВИЙ ІНСТРУМЕНТ МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ

Місцеве самоврядування є однією із основних частин демократичного

устрою країни. Його мета - право територіальної громади самостійно вирішувати

питання місцевого значення, діючи в межах Конституції та законів держави.

Згідно ст. 5 Конституції України, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в

Україні є народ, народ здійснює свою владу безпосередньо та через органи

державної влади і органи місцевого самоврядування [1]. Висока дієвість органів

місцевого самоврядування залежить від якості проведення демократичних

виборів, вони є вільними та відбуваються на основі гарантованого Конституцією

України та цим Законом загального, рівного і прямого виборчого права шляхом

таємного голосування [1]. Депутати сільських і селищних рад обираються за

мажоритарною системою відповідно більшості в одномандатних виборчих

округах, на які ділиться територія відповідних адміністративних одиниць. Вибори

депутатів обласних, міських і районних рад - проводяться за пропорційною

системою з відкритими списками. Запроваджена також мажоритарна система

абсолютної більшості виборів міських голів у містах, де кількість електорату

становить або перевищує 90 тисяч. Якщо у першому турі за жодного з кандидатів

у мери не буде віддано більше 50% голосів виборців, які візьмуть участь у

голосуванні в день виборів, то буде другий тур. У ньому беруть участь два

кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів виборців (не менше 50%).

Щоб стати міським головою – у “другому турі” кандидат має набрати просту

більшість голосів (не обов’язково більше 50%), не залежно від кількості виборців,

що прийняли участь у голосуванні. Обрані на перших місцевих виборах голови

мають повноваження до наступних чергових виборів.

Вибори старости об’єднаної територіальної громади дуже схожі до виборів

сільського чи селищного голови. Тобто, на території населених пунктів, що

входять до складу об’єднаної територіальної громади, на посаду cтарости

балотуються різні кандидати, як представники місцевих організацій політичних

партій, так і самовисуванці. Старостами можуть бути обрані громадяни України,

які мають право голосу, тобто на день виборів досягли 18 років, окрім тих, які

мають судимість за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, злочину

проти виборчих прав громадян чи корупційного злочину, якщо ця судимість не

погашена або не знята в установленому законом порядку. Старостою стає той, хто

набирає більше за інших кандидатів, не залежно від того скільки виборців

прийняло участь у голосуванні. Обрані на перших місцевих виборах старости

мають повноваження до наступних чергових виборів. Вони представляють

169

інтереси відповідної громади і від його якостей в значній мірі залежить майбутнє

цієї громади.

Участь громадян у виборах органів місцевого самоврядування є

добровільною. Але доцільно звернути увагу на те, що останнім часом все

більшого поширення набуває абсентеїзм, тобто неявка частини виборців на

виборчі дільниці для голосування, іншими словами, їх відмова від реалізації свого

активного виборчого права. Абсентеїзм має негатив-ні наслідки. Адже для

визнання виборів такими, що відбулися, і для того, щоб за їх результатами можна

було визначити переможців, необхідна участь певної кількості зареєстрованих

виборців. Неявка виборців не дозволяє сформувати виборні органи чи заповнити

виборні посади.

За таких умов виникає потреба у проведенні нових виборів, а отже, й у

додаткових фінансових затратах. Досить часто й повторні вибори не дають

бажаних результатів, внаслідок чого виборні вакансії не заповнюються, що, до

речі, стосується і депутатського складу Верховної Ради України та органів

місцевого самоврядування. Чинне виборче місцеве законодавство є свого

кадровим механізмом відбору керівників територіальних громад і від «якостів»

закону в значній мірі залежить хто прийде формувати майбутнє мешканцям

громади. Регулювати цей вибір можливо за рахунок вимог до кандидатів та

певних обмежень, що виписуються у законодавстві.


1. . Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ 254%D0% BA/96-

%D0%B2%D1%80.

2. Закон України «Про місцеві вибори». Режим доступу: http://zakon3.

rada. gov. ua/laws/show/ru/595-19.

Микола ЛОПАТА, директор Переяслав -Хмельницького Центру професійно-

технічної освіти, аспірант Університету менеджменту освіти

Національної академії педагогічних наук України

РОЛЬ ІННОВАЦІЙНИХ ПЕДАГОГІЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПРАКТИЦІ

РОБОТИ СУЧАСНОГО ЗАКЛАДУ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ

В умовах ринкової економіки та інформаційно-технологічного розвитку

відбуваються значні трансформації щодо структури та змісту підготовки

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/%20254%D0%25%20BA/96-

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/%20254%D0%25%20BA/96-

http://zakon3/

170

кваліфікованих працівників з урахуванням змін у галузях виробництва,

запровадження інноваційних технологій і методик, сучасних моделей управління,

розвитку співпраці з соціальними партнерами та виробництвом, що відповідає

світовим тенденціям неперервної професійної освіти впродовж життя.

Перспективи розвитку професійної (професійно-технічної) освіти визначаються

пріоритетними напрямами соціально-економічного поступу України та

модернізації національної системи освіти [4, с.114].

Як відомо, інноваційна освітня політика в Україні формується на

загальнодержавному рівні. Її реалізація забезпечується нормативною базою й

інноваційними процесами, пов’язаними зі створенням нової теорії і практики

освіти, підтримкою наукових досліджень в галузі педагогічної інноватики як

науки про створення педагогічних нововведень (інновацій), їх впровадження, а

також освоєння педагогічною спільнотою. У Білій книзі національної освіти

України, інновації в освіті визнаються не лише як кінцевий продукт застосування

будь-якої педагогічної новації з метою внесення якісних змін в освітній процес й

отримання економічного‚ соціального‚ науково-технічного‚ екологічного та

іншого ефекту, але й як процедура оновлення освіти [1].

Освітні (педагогічні) інновації характеризуються новизною, спрямованою на

якісне покращання освітнього процесу і відображаються в удосконалених або

нових освітніх системах (дидактичній, виховній, управлінській), складових

освітнього процесу (меті, змісті, структурі, формах, методах, засобах,

результатах), освітніх технологіях (дидактичних, виховних, управлінських),

наукових та науково-методичних розробках, інформаційно-комунікаційній техніці

для закладів і установ освіти, а також нормативно-правових документах, що

регламентують діяльність навчальних закладів і установ освіти та їх відносини з

іншими інституціями [3].

Інновації в освіті – це процес творення, запровадження та поширення в

освітній практиці нових ідей, засобів, педагогічних та управлінських технологій, у

результаті яких підвищуються показники (рівні) досягнень структурних

компонентів освіти, відбувається перехід системи до якісно іншого стану.

Інновація має багатомірне значення, оскільки складається з двох форм: власне ідеї

та процесу її практичної реалізації [2,с.13].

До позитивних наслідків інноваційного розвитку закладів професійної

освіти можна віднести: розгалуження мережі закладів інноваційного типу, що

сприяє задоволенню освітніх потреб учнів та їхніх батьків; формування мережі

експериментальних закладів різного рівня, інноваційних центрів за певним

напрямом інноваційної діяльності; утвердження інноваційної системи контролю та

оцінювання якості освітньої діяльності, надання освітніх послуг шляхом

застосування механізмів атестації закладу освіти, атестації педагогічних

працівників; гуманізація освітнього процесу; інформатизація та запровадження

нових навчальних технологій (інформаційно - комунікаційні технології,

171

дистанційна освіта, інтерактивні методики та ін.); створення системи забезпечення

підручниками і навчальними посібниками відповідно до державних освітніх

програм, у тому числі, програм за вибором; розширення переліку навчальних

програм за вибором для забезпечення реалізації варіативної частини навчального

плану; гуманізація й вдосконалення дидактичного контролю; створення системи

взаємодії закладів та установ загальної середньої, професійної (професійно-

технічної), фахової передвищої і вищої освіти; формування загальнодержавної

системи підвищення кваліфікації і перепідготовки педагогічних працівників.

Характерним для діяльності колективу державного закладу професійної

освіти «Переяслав-Хмельницький Центр професійно-технічної освіти» Київської

області є пошук нових змісту, форм, методів і засобів навчання, виховання й

управління; розгортання широкої експериментальної роботи, спрямованої на

впровадження освітніх інновацій на засадах сучасної філософії освіти, яка суттєво

відрізняється від попередньої. Освіта сьогодні покликана сприяти професійному

розвитку, який передбачає наявність загальних здібностей для вирішення

спеціальних завдань. Одним із стратегічних завдань реформування змісту освіти є

створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності та

здатності до самоосвіти, широке застосування нових педагогічних та

інформаційних технологій.

Сучасний ринок праці потребує конкурентоспроможних робітничих кадрів

із технологічно складних та інтегрованих професій, у яких рівень інтелектуалізації

праці є досить високим. Зазначене вимагає організації відповідної освіти, яка б

інтегрувала високий рівень теоретичної та практичної підготовки кваліфікованого

робітника, здатного до використання новітніх технологій виробництва в умовах

інноваційності, варіативності та модернізації. Все більше перед закладами

професійної (професійно-технічної) освіти, а отже, і перед педагогічними

працівниками Переяслав-Хмельницького Центру професійно-технічної освіти

постає завдання навчити здобувача освіти самостійно оволодівати новими

знаннями й інформацією, виробити потребу в навчанні впродовж життя, тобто

стати людиною, для якої отримання нових знань та компетенцій стає пріоритетом.

Серед основних шляхів модернізації змісту фахової підготовки колективом

Центру визначено широке використання новітніх педагогічних технологій, а

одним із шляхів реформування є вдосконалення навчально-виробничого процесу

на основі впровадження нових педагогічних технологій, інформатизації,

посилення органічної єдності навчання з продуктивною працею в реальних умовах

виробництва, запровадження дуальної системи навчання; здійснення дослідно-

експериментальної роботи з питань впровадження педагогічних інновацій,

практичне провадження нових методик викладання; створення експериментальних

майданчиків, навчально-виробничих дільниць, центрів тощо.

Велику увагу колектив Центру приділяє інформатизації навчального

процесу. Сучасні комп’ютерні технології дозволяють викладачам при підготовці

172

до уроку поліпшити процес викладання матеріалу, формувати в учасників

педагогічного процесу комунікативні навички, організовувати оперативну

консультативну допомогу. Застосування інформаційних технологій на

теоретичних та практичних заняттях сприяє активізації навчальної діяльності

учнів, ефективності та наочності процесу засвоєння інформації, заохочує учнів до

поглиблення знань і набуття нових умінь. Інформатизація та комп’ютеризація є

необхідною умовою удосконалення навчального процесу, тому що з її розвитком

відбувається оновлення змісту і форм навчальної діяльності як педагогічних

працівників, так і здобувачів освіти. Інформатизація передбачає використання в

навчальному процесі різноманітних комп'ютерних технологій. Комп'ютерні

технології вважаються інноваційними і є ефективним інструментом для розвитку

нових форм і методів навчання, що підвищують якість освітніх послуг.

Розробка та використання навчальних відеофільмів з окремих тем предметів

професійно-теоретичної та професійно-практичної підготовок залишаються також

актуальними для навчання майбутніх кваліфікованих робітників. Використання

навчальних відеофільмів під час проведення уроків теоретичного і виробничого

навчання стимулює підтримання в учнів високого рівня пізнавального інтересу до

предмету, сприяє його ефективному засвоєнню та дає можливість педагогу

формувати інтелектуальний і творчий розвиток здобувачів освіти. Практика

свідчить, що значна кількість основних методичних інновацій пов'язана сьогодні із

застосуванням інтерактивних методів навчання.

Навчання ділової активності набуває все більш пріоритетного значення в

багатьох країнах світу, оскільки нинішній ринок праці, який постійно змінюється,

означає, що молоді люди, ймовірно, не матимуть одного місця роботи протягом

усього трудового життя.

Протягом останніх років педпрацівники Центру широко впроваджують у

практику нові освітні технології, продуктивно застосовують методику

інтерактивних технологій. Практика засвідчила, що навчання через кооперацію

здобувачів освіти підвищує можливості співпраці зі своїми ровесниками, дає

змогу оптимально реалізувати прагнення кожного до спілкування, сприяє

досягненню вищих результатів щодо засвоєння знань і формування умінь.

Педагогічний колектив Центру намагається урізноманітнити форми роботи так,

щоб кожен здобувач освіти відчув необхідність своєї присутності на уроці, щоб у

кожного учня, слухача виховати любов до свого предмета, бажання вчитися і

самовиховуватись, щоб здобувачі активно заглиблювались у пошук, розв’язували

поставлені проблеми, на основі порівняння і зіставлення обирали оптимальні

варіанти.

Враховуючи стрімкий розвиток науки і техніки, а разом з тим, і соціальні та

інтелектуальні запити особистості, кожен із педагогічних працівників чітко

усвідомлює, що кожен навчальний заклад повинен працювати в напрямі розвитку,

максимально втілювати в життя різного роду освітні та управлінські інновації.

173

Водночас, інновації в освіті пов’язані із загальними процесами у суспільстві,

глобальними проблемами, інтеграцією знань і форм соціального буття. Відтак,

характерною ознакою постає інноваційність – здатність до оновлення, відкритість

новому [2, с.12].

Наголосимо, що формування інноваційного навчального середовища є

одним із шляхів підвищення конкурентоспроможності професійної освіти.

Безперечно, провадження інновацій у сферу професійної освіти – доволі складний

процес, який передбачає їх впровадження в навчальне середовище шляхом

поступового оновлення і вдосконалення змісту, методів, засобів, освітніх,

виробничих та управлінських технологій, що, безумовно, впливає на якість

навчально-виробничого процесу.

Вочевидь, що проблеми навчання і виховання, розвитку учнівської молоді

можуть бути успішно вирішені тільки при постійному вдосконаленні системи

освіти, на основі наукових принципів, досягнень педагогічної науки і практики,

високого рівня професіоналізму педагогів, підвищення їх кваліфікації, модифікації

сучасних підходів до організації педагогічного процесу [2, с.17]. Це набуває

практичного цілеспрямованого впровадження завдяки високій готовності

трудового колективу Центрів Переяслав -Хмельницького Центру професійно-

технічної освіти до новаторства, що дає можливість обрати правильну тактику

впровадження інновацій в освітній процес і максимально залучити педагогічних

працівників до інноваційної освітньої діяльності, щоб досягати поставлених

цілей. При цьому, основними принципами діяльності стають: гуманізація,

демократизація, індивідуалізація і диференціація.


1. Біла книга національної освіти України / Акад. пед. наук України; за ред.

В.Г. Кременя. – К., 2009. – 376 с.

2. Дубасенюк О.А. Інновації в сучасній освіті // Інновації в освіті: інтеграція

науки і практики: зб. наук.-метод. пр.; за заг. ред. О.А. Дубасенюк. – Житомир,

Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. – С. 12-28.

3. Кремень В.Г. Філософсько-освітня діяльність: інноваційні аспекти //

Становлення і розвиток науково-педагогічних шкіл: проблеми, досвід,

перспективи: зб. наук. пр.; за ред. В. Кременя та Т. Левовицького. – Житомир.:


4. Професійна освіта як складова забезпечення кваліфікованого кадрового

потенціалу України: проблеми та шляхи вирішення: матеріали парлам. слухань у

Верховній Раді України 1 червня 2016 року / Верховна Рада України, Комітет з

питань науки і освіти . – К. : Парлам. вид-во, 2016. – 320 с. – (Серія

«Парламентські слухання»).

http://ua-referat.com/%D0%94%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F

174

Інна МАЗІЙ,

здобувач Хмельницького

університету управління та права

ВОЛОНТЕРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ІНСТИТУТ

ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Сьогодні Україна перебуває на шляху становлення демократичної держави –

і розвиток громадянського суспільства є одним із найважливіших складників

цього процесу. Адже, як відомо, демократія ґрунтується на взаємодії органів

публічної влади та інститутів громадянського суспільства.

Волонтерська діяльність є складовою «глобально-мережевого грома-

дянського суспільства», але в різних країнах вона має різну культурну, економічну

та політичну сутність.

Наприклад, у Австралії та Великобританії волонтерство визначають як

«інститут громадянського суспільства», як суспільний сектор, що відокремлений

від держави і бізнесу, в інших країнах дослідники волонтерства приділяють увагу

сфері суспільних послуг, суспільній користі.

Також існують підходи до волонтерства, зокрема, інституційний та

суспільний підхід.

Інституційний підхід до волонтерства як інституту громадянського

суспільства базується на принципах цілісності, органічної солідарності, поєднанні

об’єктивного і суб’єктивного і включає в свою структуру волонтерські спільності

різних організаційних форм, волонтерські практики як соціальну взаємодію їхніх

національних та інтернаціональних проявів, соціальні, економічні, політичні,

культурні ресурси, легітимні норми і правила волонтерської діяльності на основі

загальнолюдських і гуманістичних цінностей, традиції та зразки поведінки

добровольців.

Метою інститутів волонтерства є створення ефективної реалізації соціальної

політики, спрямованої на самі різні соціальні групи суспільства, його

збалансоване, соціальний і економічний розвиток всередині добровольчого руху.

Підхід, який розглядає волонтерство як спільність, стверджує, що

волонтерство реально існує як єдиний і самостійний взаємозв’язок (соціальна

спільність) людей як суб’єктів добровольчої діяльності, в ньому є наявність

суспільних цінностей, інтересів, установок як основи для формування соціальної

ідентичності розглянутої спільності, відповідальне ставлення, задоволеність

волонтерською діяльністю [1, с. 117].

Події Революції Гідності та російська зовнішня агресія засвідчили нас, що

структури державного управління за багатьма стратегічними напрямами

продемонстрували низьку результативність, а в окремих випадках – навіть

неспроможність розв’язати нагальні проблеми, які постали перед країною,

175

регіонами та громадянами. Зокрема, Україна опинилась у ситуації нестачі

внутрішніх і зовнішніх ресурсів – військових, економічних, фінансових,

особистісних тощо. Тому саме зараз надзвичайно актуалізується проблема

мобілізації внутрішніх ресурсів країни та її регіонів для забезпечення національної

безпеки.

Яскравим проявом мобілізації та залучення соціальних ресурсів

громадянської участі та конструктивної самоорганізації активної частини

населення, спрямованої на вирішення найгостріших проблем сьогодення, став

швидкий розвиток волонтерської діяльності в Україні.

Набутий досвід є надзвичайно цінним, з точки зору розвитку

громадянського суспільства в Україні, а його дослідження та пошук шляхів

подальшого використання є одним з головних завдань як науковців, так і

представників органів державного та військового управління [1].

Стратегічні підходи до процесу розвитку інститутів громадянського

суспільства в Україні щодо удосконалення волонтерської діяльності в Україні

зумовлена набуттям чинності рішенням Ради національної безпеки і оборони

України «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» від

04 березня 2016 р., затвердженою Указом Президента України від 14 березня 2016

р. № 92/2016, у якій зазначено роль та місце суспільства в розвитку сектору

безпеки і оборони, де основними шляхами щодо сприяння участі громадських

організацій у підвищенні готовності складових сектору безпеки і оборони до

виконання визначених їм завдань визначено:

– створення умов для залучення громадських організацій до військово-

патріотичного виховання молоді, підготовки громадян до захисту Батьківщини;

– удосконалення законодавчого забезпечення з питань розвитку

волонтерського руху в Україні;

– підвищення якості надання волонтерської допомоги;

– залучення громадськості до процесів розвитку складових сектору

безпеки і оборони, зокрема у питаннях покращення їх соціального, медичного та

матеріально-технічного забезпечення, раціонального використання державних

ресурсів [3].

Підсумовуючи вищенаведене, зазначимо, що найбільш значущим

результатом Революції Гідності, крім усвідомлення українцями необхідності

побудови національної держави, стало виникнення волонтерського руху –

важливої складової інститутів громадянського суспільства і головної рушійної

сили реформування державного управління.


1. Певная М.В. Волонтерство как социологическая проблема/М.В. Певная //

СОЦИС – 2013 – № 2 – С. 110 – 119.

176

2.Панькова О.В., Касперович О.Ю., Іщенко О.В. Розвиток волонтерської

діяльності в Україні як прояв активізації соціальних ресурсів громадянського

суспільства: специфіка, проблеми та перспективи. Режим доступу: http://www.ukr-

socium.org.ua/Arhiv/Stati/US-2-2016/25-40.pdf.

3.Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 04 березня

2016 р. «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України»: Указ

Президента України від 14 березня 2016 р. № 92/2016. Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/92/2016/page.

Вікторія МАРКОВЕЦЬ,

старший викладач кафедри

публічного управління


ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ДЕРЖАВНИХ УПРАВЛІНЦІВ ЯК

НЕВІД’ЄМНИЙ СКЛАДНИК ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

Підсумки перших років існування незалежної української держави приводять

до усвідомлення необхідності створення базових елементів політичної культури

на ґрунті спільного способу життя, мови, навичок, традицій. Розвиток політичної

культури державних службовців є досить актуальним у перехідному суспільстві,

де закладається підґрунтя демократичної ментальності, у громадян змінюється

уявлення про цінності, поняття про свої права й обов’язки, виховується здатність

критично мислити, вміння відстоювати власні права, інтереси, принципи,

усвідомлювати особисті обов’язки та виявляти толерантність до переконань інших

людей, керуватися у прояві суспільної активності демократичними принципами.

Політична культура державних службовців є зв’язком між спільною дією

людини і політичної влади. Вона слугує для притягнення людей до політичної

діяльності, до політичної системи в цілому. У сучасному розумінні політична

культура, політичні знання являють собою два начала: духовне (ідеологічне) і

практичне (діяльне). Спроможність тієї або іншої якості стати частиною

політичної культури, політичних знань позначається у першу чергу їх важливістю

для практичної політичної діяльності.

Невід’ємний компонент державотворення в Україні - політична культура

державних управлінців, національне та громадянське виховання, в основі яких

мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, поступальності та

спадковості.

Формування пошани молодого покоління до держави та її інститутів - один із

фундаментальних пріоритетів усякого суспільства. В умовах ґрунтовних

http://www.ukr-socium.org.ua/Arhiv/Stati/US-2-2016/25-40.pdf

http://www.ukr-socium.org.ua/Arhiv/Stati/US-2-2016/25-40.pdf

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/92/2016/page

177

політичних перетворень, неодмінного декларування прагнень утвердити

демократичну, суспільну, правову державу та виробити принципи і правила

громадянського суспільства, відбувається становлення сучасних державних

службовців України. Проте у дійсності дані питання лишаються наразі

суперечливими у нашій державі.

Головною домінантою національно-патріотичного виховання державних

службовців є формування у особистості ціннісного ставлення до навколишньої

дійсності та самої себе, активної за формою та моральної за змістом життєвої

позиції. Всеосяжну любов до Батьківщини можна сформувати тільки

національною політичною культурою. Патріотизму не можна обучити шляхом

директивних повелінь, чи за сприянням можновладного примусу. Об’єктом

подібного виховання, в першу чергу, мусить бути молодь, державні службовці.

Фахівець без патріотичних познак не може уважатися досконалим, оскільки його

професіоналізм набуватиме космополітичної спрямованості.

Є очевидний зв’язок поміж станом громадської свідомості та характером і

формою політичного ладу держави. Розстановка політичних сил та природа влади

у цілому повинні відповідати бажанням населення, ступеню їх національної

свідомості та сформованій системі вартостей. Тільки за подібних домовленостей

нове покоління державних службовців буде здатне трансформувати політичну

систему України у напрям ліберально-демократичних цінностей, забезпечити

суспільний статок громадян. Одним із головних завдань влади є організація

відповідного фінансування освіти та культури, що дасть змогу реалізовувати

системне виховання молоді в дусі власних духовно-культурних здобутків,

формувати політичну культуру державних управлінців.

Таким чином, політичне виховання державних службовців – це певна

складова частка загальнонаціональної культури, це спосіб їх діяльності у галузі

політичних стосунків, який позначає досягнутий рівень політичної активності та

зрілості суб’єктів. Він включає багатоманітні складові й рівні: культуру

відношення суб’єктів до здійснення політичної влади; культуру виборчого

процесу; культуру формування політичних і громадсько-політичних інституцій;

культуру політичної поведінки особистості; культуру політичної свідомості й

спілкування та інші, тобто впливає на всі сфери політичного життя суспільства.


1. Кремень В. Освіта і наука України: шляхи модернізації (Факти,

роздуми, перспективи) – К. Грамота, 2003 – 214 с.

2. Марковець В.М. Управлінський вплив на виховання патріотичної

особистості в умовах становлення незалежної держави / В.М. Марковець // Державне

управління: удосконалення та розвиток: електр. наук. фах. вид. – 2014. – № 7.

Режим доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/? op=1&z=735.

http://www.dy.nayka.com.ua/?%20op=1&z=735

178

3. Марковець В.М. Політична культура як складова духовної культури

суспільства / В.М. Марковець // Інвестиції: практика та досвід : наук.-практ. журн.

/ за ред. А. П. Клименка. – Київ, 2017. – Вип. 18. – 120 с. (С. 94-96).

4. Марковець В.М. Політичні засади становлення особистості як суб’єкта

державно-управлінської діяльності / В. М. Марковець // Вісн. Київ. нац. ун-ту імені

Тараса Шевченка / за ред. Д. В. Неліпи. – Київ, 2017. – Вип. 2(9). – С. 53-57.

5. Надольний І.Ф. Світогляд – ключова проблема пізнання та діяльності

людини / І.Ф.Надольний // Вісник НАДУ при Президентові України. – 2015. – №

4. – С. 50-54.

6. Надольний І. Ф. Філософія. Суспільство. Культура. (Філософські

стежини в модернізації українського суспільства: державотворчий та культурно-

творчий вимір) / І.Ф.Надольний. – К. : НАКККіМ, 2013. – 336 с.

Марія МАСИК,

провідний науковий співробітник

Проблемної науково-дослідної лабораторії

соціальних досліджень ринку праці

ІПК ДСЗУ

СТАН НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ

ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА У ЖИТЛОВО-

КОМУНАЛЬНІЙ СФЕРІ

Сьогодні нормативно-правове поле слугує основою для розвитку

партнерських відносин у сфері ЖКГ, адже від простоти та основоположних

законодавчих принципів залежить соціально-економічний розвиток регіонів,

реалізація проектів ДПП у зазначеному секторі. В першу чергу законодавче

забезпечення повинне бути розроблено з врахуванням сучасного стану ЖКГ та

механізму ДПП. Зважаючи на початкові етапи реалізації останнього на основі

зарубіжного досвіду в Україні актуальним вважаємо розгляд проблематики

нормативно-правового забезпечення.

Упродовж останнього часу в Україні було створено розгалужену

нормативно-правову базу для реалізації державно-приватного партнерства у

житлово-комунальному господарстві. Визначальний вплив для ствердження

державно-приватного партнерства у зазначеній сфері мають Концепція розвитку

державно-приватного партнерства у житлово-комунальному господарстві від 16

вересня 2009 року, Закон України «Про державно-при-ватне партнерство» від 1

липня 2010 року, Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 року, Закон

України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від

179

14 грудня 1999 року, Закон України «Про особливості передачі в оренду чи

концесію об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення,

що перебувають у комунальній власності» від 21 жовтня 2010 року, а також низка

підзаконних нормативно-правових актів 1.

Концепція розвитку державно-приватного партнерства у житлово-

комунальному господарстві стала основоположним документом, де на

державному рівні було системно обгрунтовано потребу у запровадженні ДПП у

цьому секторі. В зазначеному документі розглянуто ДПП як елемент та складову

фінансового забезпечення відновлення та модернізації житлового фонду в Україні

та житлово-комунальних об’єктів інфраструктури. Зважаючи на недостатність

фінансування ЖКГ на основі державного та місцевих бюджетів такий підхід

можемо вважати виправданим. Це сприятиме адаптації господарської системи

ЖКГ, яка на разі є державною монополією, до ринкових умов, буде забезпечувати

підвищення енергоефективності будинків, зменшенню обсягу споживання газу

підприємствами комунальної енергетики та покращенню якості питної води.

Відповідно до цього визначення об’єктивно потребують вирішення такі завдання:

впровадження нових моделей й механізмів залучення бізнесу до розбудови та

розвитку ЖКГ, створення усіх передумов та засад для розвитку ДПП, визначення

пріоритетів та основних напрямків вдосконалення бюджетного фінансування, що

зокрема передбачає розробку державних документів регіонального рівня у зв’язку

з активними процесами децентралізації влади, популяризацію іноземного досвіду

використання механізмів ДПП, визначення етапів, принципів, особливостей

впровадження механізму ДПП.

Незважаючи на наявність усталеної та ґрунтованої на європейських

стандартах нормативно-правової бази, упродовж останнього часу так й не вдалося

досягти суттєвих зрушень у запровадженні державно-приватного партнерства у

сфері житлово-комунального господарства. Фахівці наголошують, що основними

чинниками, які обмежують прагнення приватного інвестора здійснювати

капіталовкладення у комунальну інфраструктуру, є критична залежність сфери

бізнесу від політичної кон'юнктури, високий рівень корумпованості органів

публічної влади, відсутність незалежної системи судочинства та кримінальної

юстиції загалом, неефективність системи державного та муніципального

управління, низькі доходи населення, які визначають його високу чутливість до

зміни рівня тарифів, високий ступінь невизначеності стану основних фондів, що

передаються в управління приватному бізнесу, неефективна тарифна політика

тощо. Як наслідок, державно-приватне партнерство достатнього розвитку в

Україні не набуло, прикладів успішних інвестиційних проектів на принципах

державно-приватного партнерства на сьогодні замало [2, с. 10].

В Україні протягом тривалого часу формуються правові засади для розвитку

окремих форм ДПП. Нині законодавчу базу розвитку ДПП становлять:

Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України

180

та інші законодавчі акти України серед яких: Закон України «Про державно-

приватне партнерство» від 01.07.2010 р. № 2404-VI, який визначає правові,

економічні та організаційні засади взаємодії держави та приватних партнерів,

регулює відносини, пов'язані з підготовкою, виконанням і розірванням договорів,

які підписуються в рамках ДПП, а також установлює гарантії дотримання прав і

законних інтересів сторін цих договорів [3]; Закон України «Про концесії» від

16.07.1999 р., який діє в редакції від 08.07.2011 р., визначає поняття та правові

засади регулювання відносин концесії державного та комунального майна з метою

підвищення ефективності його використання і забезпечення потреб громадян

України у товарах (роботах, послугах) [4]; Закон України «Про концесії на

будівництво і експлуатацію автомобільних доріг» від 14.12.1999 р., який діє в

редакції від 15.01.2009 р. № 891-VI, визначає особливості будівництва та/або

експлуатації автомобільних доріг загального користування на умовах концесії [5];

Закон України «Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів

централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у

комунальній власності» від 21.10.2010 р. № 2624-VI, яким передбачено спрощений

порядок передачі в оренду чи концесію зазначених об'єктів, встановлення умов

захисту капіталовкладень приватного інвестора [6] та інші.

Окрім законів діють ще підзаконні акти, серед яких Постанови Кабінету

Міністрів та накази Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.

Отже, в Україні на сьогодні сформовано нормативно-законодавчу базу для

реалізації ДПП у сфері ЖКГ та існує систематизований науковцями досвід щодо її

вдосконалення, що є визначальним чинником забезпечення реалізації проектів у

галузі та слугує відправною точкою для дотримання принципів реалізації

партнерських відносин.


1. Коляда Т. А. Концептуально-правові засади розвитку державно-

приватного партнерства у сфері житлово-комунального господарства / Т. А.

Коляда // Молодий вчений. - 2016. - № 12. - С. 595-598. - Режим доступу:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/ molv_2016_12_144.

2. Правове регулювання державно-приватного партнерства в галузі житлово-

комунального господарства України: монографія / І.І. Килимник, Т.А. Коляда,

А.В. Домбровська та ін.; Харків. нац. ун-т міськ. госп-ва ім. О.М. Бекетова. –

Харків: ХНУМГ ім. О.М. Бекетова, 2015. – 131 с.

3. Про Державно-приватне партнерство: Закон України від 1 липня 2010 р.

№ 2404–УІ / Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2010. – № 40. – ст.524.

4. Про концесії: Закон України від 16.07.1999 р. № 997-XIV [Текст] //

Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 41. – Ст. 372.

http://nbuv.gov.ua/UJRN/%20molv_2016_12_144

181

5. Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг. Закон

України від14.12.1999№1286-XIV // Відомості Верховної Ради України (ВВР) . –

2000. – № 3. – ст. 21.

6. Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів централізованого

водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній

власності. Закон України від21.10.2010№2624-VI// Відомості Верховної Ради

України (ВВР) . – 2011. – № 11. – ст.71.

Людмила МІСЮКЕВИЧ,



ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ФІНАНСУВАННЯ

КОНТРОЛЮ У ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ В УКРАЇНІ

Сьогодні в усьому світі контроль державних фінансів розглядають як

важливий компонент проведення ефективної державної політики. В цьому

підтверджується роль та значення держави в регулюванні розвитку усіх сфер

суспільного життя та зростанні добробуту громадянського суспільства.

Становлення інституту державного фінансового контролю в Україні

відбувалося одночасно із процесом державотворення і формування соціально-

орієнтованої ринкової економіки. Однак навіть на сьогоднішній день можна

відмітити недостатність належної уваги до забезпечення ефективності системи

державного фінансового контролю.

В сучасних вітчизняних реаліях все ще спостерігається значна кількість

фінансових порушень у публічному управлінні, що спричинено не відсутністю

інституціональної структури державного фінансового контролю, а слабкістю його

функціональної бази, недоліками в організації контрольного процесу. Зокрема,

форми державного фінансового контролю є дещо застарілими, що перешкоджає

оперативному й ефективному впливові на процеси, які відбуваються в економіці

та забезпеченню концентрації контрольних дій на найбільш пріоритетних

напрямках фінансової діяльності. В свою чергу, це призводить до зниження його

ефективності.

Від ефективності державного фінансового контролю багато в чому залежить

добробут народу, тому однією з найважливіших функцій державного управління

має бути виявлення відхилень від прийнятих стандартів законності, доцільність та

ефективність управління фінансовими ресурсами та державною власністю, а

також своєчасне вжиття необхідних коригувань і запобіжних заходів.

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/law2/main.cgi?nreg=1286-14

182

Одним із механізмів фінансового контролю в публічному управлінні є

парламентський контроль за органами публічної влади, зокрема виконавчої влади.

Державне регулювання ринку фінансових послуг з метою забезпечення державної

фінансової безпеки України набуває особливого значення в умовах його

інформатизації та глобалізації. Це особливо важливо в українських реаліях, де

існує недосконалість системи парламентського контролю у фінансовій сфері,

низький рівень матеріального забезпечення, а, найголовніше, незадовільний рівень

громадянської та національної свідомості українських політиків та посадовців, які

мають доступ до бюджетних фінансів та можливість розпоряджатися ними.

Таким чином, державна політика сучасної України повинна здійснюватися в

умовах ефективних реформ в усіх сферах суспільного життя з налагодженою

системою фінансового контролю з метою забезпечення ефективного регулювання

системи публічного управління. Засобом забезпечення зазначеного процесу може

стати удосконалення інституту відповідальності за неправомірне використання

бюджетних коштів.

Інституціалізація відповідальності у сфері витрачання державних фінансів, в

свою чергу, підвищить ефективність публічного управління у всіх сферах

суспільного життя.

З урахуванням вищенаведеного, постає потреба у пошуках ефективних

механізмів організації й трансформації системи державного фінансового

контролю; визначення інституційних принципів модернізації, стандартизації,

місця та значення окремих суб’єктів контролю у створенні ефективного й

оптимального контрольного середовища; створення концептуальних засад

побудови єдиної системи державного фінансового контролю; забезпечення

нормативно-правового регулювання державного фінансового контролю;

визначення змісту сучасних концепцій і стратегій у діяльності контролюючих

органів.

За таких обставин об’єктивною є необхідність удосконалення системи

державного фінансового контролю, і зокрема парламентського контролю,

теоретичне обґрунтування основних засад трансформації системи, пошук шляхів

взаємодії її складових, розробки науково обґрунтованих рекомендацій, виявлення

особливостей їх прояву на практиці, що сприятиме формуванню національної

парадигми контролюючої системи в країні.

На сьогоднішній день, в сфері парламентського контролю існує ряд проблем.

Парламентський контроль бюджетних фінансів функціонує за відсутності

базового закону, який визначав би головні поняття у цій сфері, чітко розподіляв

завдання, функції і повноваження між відповідними органами, регламентував

відносини між суб’єктами й об’єктами контролю, встановлював відповідальність і

незалежність відповідних уповноважених осіб. Бюджетний кодекс України не

врегульовує цих питань, а норми чинних законів і нормативно-правових актів у

сфері держаного фінансового контролю не завжди узгоджуються між собою.

183

Методичні рекомендації та інструкції охоплюють лише окремі аспекти діяльності

контролюючих органів.

Загалом напрацьована значна кількість законопроектів, які пропонують тим

чи іншим шляхом реформувати систему державного фінансового контролю.

Однак ці законопроекти належним чином не визначають поняття сутності

державного фінансового контролю, системи органів фінансового контролю,

особливостей його здійснення щодо установ, які утримуються за рахунок коштів

державного та місцевих бюджетів і загальнодержавних позабюджетних фондів.

На нашу думку, саме розробка даних законопроектів та закріплення таких

механізмів регулювання парламентського контролю бюджетних коштів з боку

держави, тобто закріплення державного регулювання парламентського контролю у

фінансовій сфері забезпечить ефективність використання бюджетних коштів, а

отже призведе до позитивного розвитку економіки нашої держави.

Руслан РАДЕЦЬКИЙ,

доцент кафедри публічного управління


НЕОБХІДНІСТЬ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ

ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

Незважаючи на постійну увагу керівництва держави до посилення протидії

корупції, за оцінками як вітчизняних, так і зарубіжних експертів та громадських

організацій, її рівень в Україні залишається високим. Для визначення масштабів

корупції та ефективності антикорупційної політики держави ними

використовуються методи порівняльних рейтингів, які суттєво різняться між

собою. Такі показники не стільки відображають динаміку корупції, скільки

впливають на формування антикорупційного іміджу держави й часто

застосовуються з метою маніпулювання суспільною і міжнародною.

Корупція стала чинником, який реально загрожує національній безпеці,

демократичному розвитку держави та суспільства, конституційному ладу України.

Корупційні прояви підривають авторитет країни, завдають шкоди

функціонуванню державного апарату, обмежуютьконституційні права і свободи

людини та громадянина, порушують принципи верховенства права, встановлений

порядок здійснення повноважень посадовими і службовими особами органів

державної влади, управлінських структур приватного сектору, руйнують моральні

та суспільні цінності, дискредитують державу на міжнародному рівні [1, с. 3].

Сучасній законодавчій базі протидії корупції властиві транснаціональність і

системність, а також значна розгалуженість структур, не тільки здійснюють

184

протиправну діяльність, але і включаються в міжнародні механізми тіньової

економіки [4]. Учинення корупційних діянь передбачає використання різних

механізмів: політичних, соціальних, економічних (підкуп, хабар, матеріальна

вигода). Механізми шантажу і погроз, а також шпигунства й інша протиправна

діяльність у сукупності складають складну систему. Однак проблема протидії

корупції в системі органів державної влади адміністративно-правовими засобами в

даних наукових роботах розглядається в загальнотеоретичному плані.

Сьогодні корупція є досить серйозною проблемою, яка підриває авторитет

органів державної влади і виступає однією з основних причин недовіри

громадського суспільства до державних органів. Ситуація, що склалася,

спричинена, в першу чергу, тим, що, не зважаючи на законодавчу активність у

сфері протидії корупції, дієві результати відсутні. На даному етапі можна

говорити про недосконалість механізму боротьби з таким антисоціальним явищем,

простежуються лише окремі спроби з боку правоохоронних органів виявлення

корупційних проявів та притягнення винуватців до відповідальності. Корупція у

системі державних органів як була так і залишається тим фактором, який руйнує

державний апарат з середини.

У даному випадку Закон України «Про засади державної антикорупційної

політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки [3] наголошує

на такій системі, за якої протидія і боротьба з корупційними проявами буде

здійснюватися незалежним органом за тісної співпраці з громадянським

суспільством з урахуванням причин і умов, що призводять до корупції, її стану

сьогодні та комплексного аналізу усіх чинників. Враховуючи вищезазначене, слід

підкреслити, що така взаємодія забезпечить прозорість антикорупційної політики і

підвищить довіру населення до держави.

Водночас показові затримання прокурорів, суддів, чиновників так і не

переросли у реальні судові вироки. А оприлюднення декларацій із сотнями тисяч і

мільйонами доларів готівки, десятками квартир, будинками, земельними

ділянками, елітними автомобілями, іншими цінностями викликало безліч запитань

не лише у наших співвітчизників, а і в західних партнерів.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» спеціально

уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції визначено: органи

прокуратури, Національної поліції, Національне антикорупційне бюро України,

Національне агентство з питань запобігання корупції [2].

Однак діяльність цих органів стикається з низкою проблем, пов’язаних з

відсутністю якісної законодавчої бази, не розроблені системні підходи стосовно

діяльності суб’єктів протидії корупції та їх взаємодії з громадянським

суспільством у цій сфері, відсутнє концептуальне бачення організаційно-

правового забезпечення протидії корупції.

Формування та реалізація ефективної антикорупційної політики повинна

сприяти формуванню іміджу України як держави, що активно протидіє

185

корупційним проявам. Саме тому від правильного розуміння суті та значення

антикорупційної політики держави залежить результативність заходів, що

вживаються для мінімізації корупційних проявів.

З огляду на це вважаємо, що необхідно й надалі вдосконалювати та більш

чітко регламентувати правничі засади функціонування органів спеціальної

компетенції є, зокрема: Національного антикорупційного бюро України, що

займається попередженням, виявленням, припиненням, розслідуванням та

розкриттям корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також

запобіганням вчиненню нових; Національного агентства з питань запобігання

корупції, що забезпечує запобігання корупції, забезпечення формування та

реалізації державної антикорупційної політики, створення й забезпечення

дотримання правил, які дозволять запобігти корупції; Спеціалізованої

антикорупційної прокуратури, що здійснює супровід кримінальних проваджень

Національного антикорупційного бюро України.

Важливо наголосити, що для подальшої успішної роботи спеціально

уповноважених органів державної влади, які реалізують державну антикорупційну

політику, необхідно забезпечити: гарантії незалежної діяльності цих органів від

інших владних суб’єктів; широку участь у діяльності цих органів громадянського

суспільства; співпрацю з органами державної влади та місцевого самоврядування;

стовідсоткове фінансове забезпечення.

Таким чином, для створення дієвого механізму реалізації адміністративно-

правових засобів запобігання та припинення корупції в державних органах

України необхідно: використовувати історичний, міжнародний досвід;

упроваджувати наукові розробки і позитивний міжнародний досвід боротьби з

корупцією; використовувати рекомендації міжнародних організацій та експертів у

процесі нормотворчої діяльності та забезпечення ефективного функціонування

правоохоронних органів.


1. Гавриш С. Б. Стан та проблеми антикорупційної експертизи

законодавства вУкраїні / С. Б. Гавриш // Боротьба з організованою злочинністю і

корупцією (теорія і практика) : наук.–практ. журнал. – 2008. – № 18.

2. Закон України «Про запобігання корупції»: Закон України від 14 жовтня

2014 року № 1700-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1700-18.

3. Наказ «Про затвердження Положення про участь громадськості у

прийнятті рішень у сфері охорони довкілля»: Наказ Міністерства охорони навко-

лишнього природного середовища України від 18.12.2003 р. № 168. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z 0155-04.

4. Циц С. В. Загальнотеоретичний аналіз корупції / С.В. Циц // Унів. наук.

зап. – Хмельницький, 2010. – Вип.1., с. 219.


http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z%200155-04

186

Олена РАЧИНСЬКА,

завідувач сектору координації ТАІЕХ

відділу управління проектами

Центру адаптації державної служби

до стандартів ЄС, аспірант кафедри публічного управління


СОЦІАЛЬНА РЕКЛАМА ЯК СПОСІБ ПОШИРЕННЯ СУСПІЛЬНО

ВАЖЛИВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

У сучасних умовах соціальна реклама не лише представляє суспільні та

державні інтереси, але й спрямована на підвищення рівня розуміння та підтримки

населенням діяльності органів державної влади та органів місцевого

самоврядування, підтримки здійснюваних ними реформ та розвиток

громадянського суспільства. Науковці трактують соціальну рекламу як особливий

вид некомерційної інформації, спрямованої на досягнення державою або органами

місцевого самоврядування певної мети [2, с. 45].

Зокрема, у США та Європі для позначення такого типу реклами

використовують терміни «public service advertising» або «public service

announcement» (PSA). Тому, зазвичай, соціальну рекламу визначають як рекламу,

присвячену суспільним інтересам. Призначення такої реклами – вплив на

суспільну думку щодо охорони здоров’я, соціального захисту населення, захисту

прав людини, охорони навколишнього середовища, профілактики правопорушень,

безпеки населення та інших соціально важливих питань.

Отже, основною метою соціальної реклами є зміна ставлення суспільства до

певної проблеми, а в довготривалій перспективі – формування нових соціальних

цінностей. Відповідно, основним джерелом виникнення соціальної реклами є

сучасне громадське життя, яке сповнене безліччю конфліктних ситуацій,

протистоянь на рівні соціальних груп і тому гостро потребує творчих стимулів та

процесів. Ігнорування соціальної реклами як одного із засобів роботи з

громадською думкою, її виховної та адаптивної функцій, впливає на ефективність

роботи органів влади.

Варто зазначити, що цілями соціальної реклами є, насамперед, необхідність

створення позитивних асоціацій, соціально значимих для кожного члена

суспільства; утвердження та пропаганда моральних принципів (доброта, любов до

ближнього, порядність, турбота про тварин та екологічні проблеми людства);

схвалення благодійних акцій; удосконалення системи освіти, культурного рівня;

формування смаків нації [4, с. 161].

Таким чином, саме соціальна реклама працює на випередження або

подолання економічних (низький рівень життя або ризик його падіння),

геополітичних (втрата могутності та впливу держави в очах світової спільноти),

187

державних (нездатність влади ефективно керувати країною), духовних

(відсутність національної об’єднувальної ідеї, загальновизнаних цінностей)

загроз [2, с. 50].

Водночас, варто погодитися із думкою Ю. Чалої, що й сьогодні серед

науковців немає єдиної думки щодо визначення терміну «соціальна реклама».

Зокрема, під соціальною рекламою розуміють різновид усвідомленого впливу на

суб’єкт, що характеризується невизначеністю цільової аудиторії; вид комунікації,

що орієнтований на залучення уваги до найактуальніших проблем суспільства та

його моральних цінностей [6, с. 125].

Аналіз практики соціальної реклами дає можливість виокремити кілька

перспективних напрямів її подальшого розвитку в Україні:

– соціалізація, під якою слід розуміти доведення до свідомості громадян

знань і уявлень про норми, стереотипи, цінності та моделі поведінки як у

суспільстві загалом, так і в окремому соціумі. Соціальна реклама повинна

формувати прагнення і вміння використовувати можливості, що надаються

суспільством.

– інноваційна роль, оскільки, як і комерційна, соціальна реклама інформує

про нові способи вдосконалення життя, прискорюючи в такий спосіб

впровадження нововведень у різні сфери соціальної практики, готуючи свідомість

публіки до майбутніх змін [1, с. 13].

Проте, як зазначає у своєму дослідженні С. Соловйов «соціальна реклама на

замовлення держави – важливий чинник залучення суспільства до розв’язання

проблем, а отже, вона сприяє досягненню національних цілей. Як і за будь-якої

комунікації, на її ефективність впливає інформація загального характеру, кінцевий

інформаційний стан, глобальна інформація про всі попередні взаємодії» [5, с. 125].

Слід зазначити, що в Україні з меиою забезпечення послідовних і

комплексних реформ, визначених Середньостроковим планом пріоритетних дій

Уряду до 2020 року, Стратегією сталого розвитку «Україна–2020», Стратегією

реформування державного управління, Угодою про асоціацію України з ЄС,

Меморандумом про економічну та фінансову політику в рамках програми МВФ,

схвалено План пріоритетних дій Уряду на 2018 рік.

Відповідно до зазначеного Плану дій, формування та реалізація державної

політики у сфері інформаційної безпеки та розбудова системи державних

стратегічних комунікацій забезпечується розробленням і поширенням суспільно

важливої інформації, у тому числі в рамках проведення інформаційних кампаній

та комунікаційної підтримки реформ Уряду зокрема.

Увага Уряду акцентується на проведенні загальнонаціональних

інформаційних кампаній, комунікаційній підтримці реформ, поширені соціальної

реклами, проведені кампаній з нагоди визначних державних подій [3].

Отож, соціальна реклама є видом комунікації, що орієнтований на залучення

уваги до найактуальніших проблем суспільства та його моральних цінностей;

188

достатньо складним інструментом впливу на суспільство. Особливо актуальними

у зв’язку з цим постають питання етики і відповідальності її замовників та

виконавців; розмежування соціальної реклами від політичної та комерційної.

Сучасні процеси розвитку українського суспільства все більше вимагають

організованої діяльності із популяризації соціальних, національних цінностей,

досягнення суспільно корисних цілей, привернення уваги до проблем у

суспільстві та шляхів їх розв’язання. Ефективним інструментом формування та

реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки та розбудови

системи державних стратегічних комунікацій, забезпечення позитивного

інформаційного впливу має стати соціальна реклама, яка традиційно покликана

змінити ставлення населення до певних соціальних проблем, а в перспективі

сприяти формуванню нових соціальних цінностей.


1. Горбенко Г. В. Практика соціальної реклами в сучасному суспільстві / Г.

В. Горбенко // Current issues of mass communication. – 2013. – Issue 14. – С. 10–13.

2. Грабчак О. В. Соціальна реклама та її роль у процесах саморегуляції

суспільства / О. В. Грабчак // Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського

національного університету імені Івана Огієнка. Серія : Соціально-педагогічна. –

2015. – Вип. 24. – С. 44–52.

3. План пріоритетних дій Уряду на 2018 рік, затверджений

розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 березня 2018 р. № 244-р

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/244-

2018-р.

4. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века / Г. Г.

Почепцов. – М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 1999. – 352 с.

5. Соловйов С. Г. Контекст стратегічних комунікацій на прикладі

соціальної реклами / С. Г. Соловйов // Вісник Національної академії державного

управління при Президентові України. Серія Державне управління. – 2015. – № 4.

– С. 121–126.

Чала Ю. В. Соціальна реклама як інструмент усвідомленого впливу на

соціум / Ю. В. Чала // Економіка. Управління. Інновації. – 2013. – № 2. – Режим

доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/eui_2013_2_84.

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%93%D0%BE%D1%80%D0%B1%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%93$


http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%93%D1%80%D0%B0%D0%B1%D1%87%D0%B0%D0%BA%20%D0%9E$

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=IJ=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9668849:%D1%81%D0%BE%D1%86.-%D0%BF%D0%B5%D0%B4.

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=IJ=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9668849:%D1%81%D0%BE%D1%86.-%D0%BF%D0%B5%D0%B4.

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B9%D0%BE%D0%B2%20%D0%A1$

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=IJ=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9615105:%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6.%20%D1%83%D0%BF%D1%80.

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=IJ=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9615105:%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6.%20%D1%83%D0%BF%D1%80.

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%A7%D0%B0%D0%BB%D0%B0%20%D0%AE$

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=JUU_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=IJ=&S21COLORTERMS=1&S21STR=EJ000036

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=eui_2013_2_84

189

Ігор РЕВКО



ІНСТИТУЦІЙНИЙ АСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ ЛЮСТРАЦІЇ У

ДЕРЖАВАХ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА УКРАЇНІ:

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Після падіння комуністичних режимів у державах Центрально-Східної

Європи суспільство гостро постало питання проведення люстрації та перевірок

осіб, які займали високі посади при попередній владі чи були іншим чином тісно

пов’язані з колишніми недемократичними режимами та порушенням прав людини.

Наша держава у 2014 році прийняттям окремого закону ввела заходи з очищення

влади, тому необхідно зважено та відповідально підходити до ефективного

здійснення новаторських кроків. Реалізовуючи такі ідеї, слід обов’язково

враховувати як позитивний, так і негативний досвід інституційних особливостей,

статусу та повноважень органів, які проводять люстрації. Таким чином,

дослідження даної проблематики є актуальним для науки публічного управління

та адміністрування, має важливе значення як для подальшого вдосконалення

положень законодавства у даній сфері, так і для практики його застосування.

Аналіз доктринальних та практичних проблем інституційного аспекту

втілення люстрації в зарубіжних державах зустрічається у наукових доробках

іноземних авторів, серед яких П. Блажек, К. Вілке, П. Гжеляк, Р. Девід,

С. Карштедт, Н. Леткі, Ю. А. Нісневич, Я. Олещік, А. Резановіч, П. Рожич,

А. Чарнота та ін. Також чимала увага була прикута до перспектив введення та

реалізації люстраційних процедур в Україні. Дана тематика цікавила за добу

незалежності багатьох українських науковців. Так, інституційного аспекту заходів

із очищення влади торкалися праці М. М. Антонович, І. А. Безклубого,

З. С. Карпенко, Н. Є. Міненкової, О. В. Радченка, С. В. Шевчука та ін.

У державах Центрально-Східної Європи проведення люстраційних

перевірок було покладено на органи на кшталт незалежного люстраційного

бюро [1], які демонстрували ефективне виконання своїх функцій та приносили

очікувані результати. Натомість система органів, які будуть здійснювати

люстраційні процедури в Україні, зазнала значного шквалу критики з боку

експертів. Відповідно до Закону України «Про очищення влади» ними виступають

Міністерство юстиції України, дорадчий громадський орган з питань люстрації

при Міністерстві юстиції України, до складу якого повинні входити представники

засобів масової інформації та представники громадськості, а також суди [2].

На нашу думку, такий підхід законодавця до визначення органів, що

проводитимуть люстрацію, є неефективним та може суттєво ускладнювати процес

проведення перевірок та гальмувати прийняття заборон, передбачених Законом.

190

Перш за все, згідно з першим принципом Резолюції 1096 ПАРЄ адміністрування

люстраційного процесу повинне здійснюватися спеціально утвореною комісією у

складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються главою держави і

затверджуються парламентом. Органом, уповноваженим на забезпечення

проведення люстраційних перевірок у нашій державі, є Міністерство юстиції

України, а безпосередньо проведення перевірок покладається на керівників

відповідних органів. Таке регламентування повноважень з очищення влади, на мій

погляд, не принесе очікуваного результату з перезавантаження органів державної

влади та органів місцевого самоврядування, оскільки особи, що проходитимуть

перевірку, будуть перебувати у прямій залежності від своїх керівників, які її

будуть проводити. Дана ситуація штовхатиме керівників на вчинення службових

злочинів та сприятиме поширенню корупційних правопорушень серед посадовців,

що загалом поставить під сумнів прозорість та об’єктивність проходження таких

перевірок.

Функціонування наведеної системи органів, що здійснюватимуть

люстраційні перевірки, з подібним розподілом повноважень взагалі позбавляє

сенсу втілення заходів з очищення влади. У цьому контексті слід звернути увагу

на те, як вирішується дане питання в інших законопроектах, які стосувалися

проведення люстрації в Україні. Зокрема, у Проекті Закону України «Про

люстрацію в Україні» від 03.04.2014 р., що був розроблений Харківською

правозахисною групою, [3] пропонувалося створити Люстраційний комітет -

незалежний позавідомчий державний орган у складі одинадцяти осіб, що

формується Президентом та Верховною Радою. При цьому встановлені конкретні

вимоги до членів комітету, зокрема, досягнення тридцяти п’яти років, високі

моральні якості, авторитет у суспільстві. При цьому шестеро з них повинні мати

вищу юридичну освіту та досвід роботи у галузі права не менше п’яти років.

У сучасній українській моделі на дорадчий громадський орган з питань

люстрації при Міністерстві юстиції України покладена по суті лише функція

громадського контролю за проведенням заходів з очищення влади, проте, участь у

здійсненні перевірок представники громадськості та журналісти взяти не зможуть.

На мій погляд, функціонування даного органу буде неефективним та не виправдає

покладених на нього надій. Тому положення Закону України «Про очищення

влади» варто змінити у частині реформування люстраційних органів та запозичити

відповідні положення Проекту Закону України «Про люстрацію в Україні» від

03.04.2014 р. за авторством Харківської правозахисної групи. На нашу думку, такі

зміни є виправданими та зумовлять налагодження об’єктивного, прозорого та

належного проходження люстраційних перевірок.

Отже, люстраційні процедури мають значний досвід впровадження у

державах Центрально-Східної Європи. Вони реалізовувались у Польщі, Чехії,

Словаччині, Угорщині протягом 1990-х – 2000-х років, наштовхуючись у тому

числі і на окремі проблеми практичного характеру. Практика проведення

191

люстраційних заходів у зарубіжних країнах дозволяє стверджувати, що вони

справляють позитивний вплив на зменшення хабарництва в органах державної

влади та на викорінення корупційних факторів з площини суспільно-владних

взаємовідносин взагалі. Багато науковців схиляються до думки, що існує пряма

залежність зниження рівня корупції серед посадових осіб від попереднього

проведення люстраційних процедур у тій чи іншій державі.

Список використаних джерел.

1. Карпенко З. С. Люстрація: рефлексивний механізм громадянського

суспільства // Проблеми політичної психології та її роль у становленні

громадянина Української держави: збірник наукових праць / Асоціація політичних

психологів України. Ін-т соціальної та політичної психології України. – Київ,

2005. – Вип. 4. - c. 109

2. Про очищення влади: Закон України № 1682-VII від 16.09.2014 р. [станом

на 05.01.2017 р.] // Відомості Верховної Ради України. - 2014. - № 44. - ст. 2041

3. Свобода висловлювань і приватність / Харківська правозахисна група.

Додаток до інформаційно-аналітичного бюлетеня «Права людини». – Харків. - №

1: Люстрація. – 2014

Микола РУСИНЮК,

правознавець,

економіст-міжнародник.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ

У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

На сьогоднішній день в Україні створено гарні передумови побудови

ефективної системи взаємодії органів державної влади, органів місцевого

самоврядування та громадськості. Насамперед, Конституція України забезпечує

досить широкі права та можливості громадянам брати участь у державному

управлінні, у формуванні та реалізації державної політики. Основний закон

держави і суспільства передбачає, що держава відповідає перед людиною за свою

діяльність і головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і

свобод людини. Для захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних,

економічних, соціальних, культурних та інших інтересів громадяни України

мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації.

Для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів громадяни

України мають право на участь у професійних спілках, які є громадськими

192

організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за

родом їх професійної діяльності. Єдиним джерелом влади в Україні є народ, який

здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого

самоврядування. Громадяни України мають право брати участь в управлінні

державними справами, а також направляти індивідуальні чи колективні письмові

звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого

самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані

розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом

строк [1].

Нормативно-правове забезпечення участі громадськості у процесі

формування публічної політики в Україні має позитивну тенденцію. У цій сфері

прийнято низку законодавчо-правових актів, зокрема такі, як закони України «Про

свободу совісті та релігійні організації», «Про інформацію», «Про звернення

громадян», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про професійні спілки, їх

права та гарантії діяльності», «Про порядок висвітлення діяльності органів

державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової

інформації», «Про політичні партії в Україні», «Про засади державної

регуляторної політики у сфері господарської діяльності», «Про засади внутрішньої

і зовнішньої політики», «Про соціальний діалог в Україні», «Про доступ до

публічної інформації», «Про волонтерську діяльність», «Про благодійну

діяльність та благодійні організації», «Про громадські об’єднання», «Про Кабінет

Міністрів України», «Про державну підтримку засобів масової інформації та

соціальний захист журналістів», «Про молодіжні та дитячі громадські організації»,

«Про концесії», «Про участь України в міжнародних операціях з підтримання

миру і безпеки»; «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та

дітям-інвалідам», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні

гарантії», «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного

кордону», «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», «Про

органи самоорганізації населення», «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та

молоддю», «Про охорону дитинства», «Про статус депутатів місцевих рад», «Про

свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», «Про

заборону репродуктивного клонування людини», «Про державну соціальну

допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», «Про

реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні», «Про забезпечення рівних прав та

можливостей жінок і чоловіків», «Про основи соціального захисту бездомних осіб

і безпритульних дітей», «Про забезпечення організаційно-правових умов

соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»,

«Про оздоровлення та відпочинок дітей», «Про асоціації органів місцевого

самоврядування», «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної

політики України на період до 2020 року», «Про зайнятість населення», «Про

інститути спільного інвестування», «Про організації роботодавців, їх об’єднання,

193

права і гарантії їх діяльності» та інші. Також було ратифіковано Конвенцію про

захист прав людини і основоположних свобод та Європейську хартію місцевого


Відповідно до Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої

політики», внутрішня політика ґрунтується, зокрема, на таких принципах, як:

відкритість та прозорість процесів підготовки і прийняття рішень органами

державної влади та органами місцевого самоврядування; свобода, соціальна

справедливість і творча самореалізація, участь громадян в управлінні державними

і суспільними справами; соціальне партнерство та громадянська солідарність.

Основними засадами внутрішньої політики у цій сфері є: посилення взаємодії

органів державної влади та органів місцевого самоврядування і об’єднань

громадян, запровадження громадського контролю за діяльністю влади; участі

народу у прийнятті суспільно важливих рішень тощо [2].

В Законі України «Про громадські об’єднання» визначено правові та

організаційні засади реалізації права на свободу об’єднання, гарантованого

Конституцією України та порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення

громадських об’єднань [3]. Процедуру створення та ведення Реєстру громадських

об’єднань визначено у Постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження

Порядку ведення Реєстру громадських об’єднань» [4].

Відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» доступ

до інформації забезпечується шляхом систематичного та оперативного

оприлюднення інформації та надання інформації за запитами на інформацію.

Суб’єктами громадського контролю у цій сфері є депутати місцевих рад,

громадські організації та громадські ради, окремі громадяни [5].

Регламент діяльності Верховної Ради передбачає можливість співпраці

представників політичних партій, інших об’єднань громадян, наукових установ,

представників громадськості з представниками органів державної влади та органів

місцевого самоврядування [6].

Відповідно до Закону України «Про комітети Верховної Ради України»

керівники державних органів та органів місцевого самоврядування, керівники

підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян можуть бути запрошені для

участі у засіданнях комітетів Верховної Ради України. Комітети Верховної Ради

України при здійсненні законопроектної функції зобов’язані вивчати громадську

думку, розглядати звернення громадян, об’єднань громадян, будь-які пропозиції,

що свідчать про потребу в прийнятті нових законодавчих актів або внесення змін

до законодавчих актів [7].

Взаємодію організацій громадянського суспільства із органами виконавчої

влади та органами місцевого самоврядування регулює Указ Президента України

«Про сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні» [8].

Відносини Кабінету Міністрів України з громадськими об’єднаннями

визначено в Законі України «Про Кабінет Міністрів України» [9] та Постанові

194

Кабінету Міністрів України «Про затвердження Регламенту Кабінету Міністрів

України» [10]. Кабінет Міністрів України безпосередньо або через органи

виконавчої влади забезпечує реалізацію передбачених законом прав громадських

об’єднань та розглядає пропозиції громадських об’єднань із питань, що належать

до його компетенції.

Згідно із Постановою Кабінету Міністрів України «Про забезпечення участі

громадськості у формуванні та реалізації державної політики» здійснюється

проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації

державної політики. Постанова визначає основні вимоги щодо залучення

громадян до участі в управлінні державними справами, надання можливості для їх

вільного доступу до публічної інформації, а також забезпечення гласності,

відкритості та прозорості діяльності влади [11]. Порядок сприяння проведенню

громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади регламентується

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку сприяння

проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади» [12].

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість

діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність та її

головним обов’язком є забезпечення прав і свобод людини.


1. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28

червня 1996 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.

gov.ua/laws/show/254к/96-вр.

2. Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від

01.07.2010р. № 2411-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.


3. Закон України «Про громадські об’єднання» від 22.03.2012р. № 4572-VI


17.


ведення Реєстру громадських об’єднань» від 19.12.2012р. № 1212 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1212-2012-п.

5. Закон України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011р. №

2939-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada. gov.ua/

laws/show/2939-17.

6. Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10.02.2010 №

1861-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada. gov.ua/

laws/show/1861-17.




195

7. Закон України «Про комітети Верховної Ради України» від 04.04.1995 №

116/95-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada. gov.ua/

laws/show/116/95-вр.

8. Указ Президента України «Про сприяння розвитку громадянського

суспільства в Україні» від 26.02.2016 № 68/2016 [Електронний ресурс]. – Режим


9. Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 № 794-VII


18.

10. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Регламенту

Кабінету Міністрів України» від 18.07.2007 № 950 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/950-2007-п.

11. Постанова Кабінету Міністрів України «Про забезпечення участі

громадськості у формуванні та реалізації державної політики» від 03.11.2010 №

996 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:



сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої

влади» від 05.11.2008 № 976 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:


Володимир САПІГА,

аспірант ЛНУВМБ

ім. С. Гжицького

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА МОТИВАЦІЇ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ В

УКРАЇНІ – БАЗОВА ОСНОВА ВИХОВАННЯ МОЛОДІ НА

ПАТРІОТИЧНИХ ЗАСАДАХ

В умовах духовно-моральної кризи характерної для сучасного суспільства у

значної частини молоді формується негативне ставлення до проходження

обов'язкової військової служби. Серед факторів ризику неготовності молодих

людей до проходження військової служби можна назвати деформацію ціннісно-

нормативної та ціннісно-смислової сфер у суспільстві, а також особливості

ціннісно-смислової сфери призовників. Спеціальна робота психологів з юнаками

допризовного віку повинна бути спрямована на розвиток ціннісно-смислової

сфери особистості, соціально-значущих установок, особистісного самовизначення.

Мотивація військової служби – це процес суб'єктивного перетворення

особистістю умов і факторів соціального середовища в результаті усвідомлення і

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/68/2016






196

прийняття їх змісту і значущості в активні спонукальні сили, що лежать в основі

мислення, поведінки, вчинків і військової діяльності [1]. Сенс мотивації полягає в

тому, щоб відшукати і знайти саме такі дії, які відповідають основним, закріпленої

в життя установки особистості. Військово-професійна готовність полягає у

особливості індивідуального досвіду юнаків: початкові знання, вміння, навички,

фізичні здібності. Емоційно-вольова готовність характеризується рівнем розвитку

якостей емоційно-вольової сфери особистості.

В основі психологічної готовності особистості до військової служби лежить

одна або кілька провідних тенденцій, які пронизують всі рівні цієї особистості.

Психологічна готовність до проходження юнаками військової служби – це цілісне

утворення, що припускає досить високий рівень розвитку інтелектуальної,

моральної, мотиваційної та вольової сфер. Недостатній рівень розвитку одного з

компонентів цієї системи веде до спотворення інших. Особливу увагу потрібно

приділити вивченню пізнавальних здібностей, нервово-психічної стійкості, агресії,

ситуативної та особистісної тривожності.

Формування психологічної готовності юнаків необхідно проводити на

різних етапах підготовки до військової служби: допризовної, на етапі адаптації і в

процесі несення служби. Психологічна готовність допризовників до військової

служби є результат спеціальної психологічної підготовки і розглядається як стан,

що передує службової діяльності [2]. Стан психологічної готовності має складну

структуру, що включає сукупність емоційних, вольових, мотиваційних,

пізнавальних, операційних сторін, процесів, властивостей, утворень, станів

психіки людини в їх співвідношенні із зовнішніми ситуаційними умовами і

майбутніми завданнями.

Підготовка молоді до військової служби як складна соціальна система

обумовлена історичними, політичним, економічним і культурним розвитком

суспільства і держави. Серед характеристик її стану і розвитку виділяються

характер зовнішніх загроз безпеці держави, теоретичні основи будівництва

Збройних сил, військова, і зокрема, військово-педагогічна наука, ставлення

суспільства до Збройних сил. У сучасних умовах в центрі підготовки молоді до

військової служби є сама молода людина, його пізнавальні інтереси і схильності,

потреби в активності, професійної та особистісної самореалізації. З одного боку,

для забезпечення такої позиції потрібно використовувати великі можливості

військової інфраструктури і військової педагогіки, а з іншого - необхідно виконати

серйозну науково-методичну роботу з узгодження державного замовлення з

очікуваннями особистості, соціальних груп, громадських інститутів.

Метою психологічної підготовки підлітків і юнацтва стає самовизначення

особистості як громадянина-патріота, залучення його до основних цінностей,

норм, традицій, що склалися в найважливіших сферах життя суспільства, їх

осмислення, оцінка та формування активної соціально значущої позиції [3]. Як

форма реалізації щодо формування психологічної готовності молодих людей до

197

служби в армії використовуються просвітницька діяльність, спрямована на

формування психологічної готовності молоді до служби в армії на профілактику

асоціальних проявів у армійському середовищі.

Включення призовників у новітні обставини обумовлює початок

адаптаційних механізмів, які забезпечують пристосування до умов, що змінилися.

Бойова діяльність – це складна форма цілеспрямованого взаємодії між

військовослужбовцями і бойовими діями. Виконуючи свої обов'язки,

військовослужбовець змушений подумки передбачити можливий хід і результат

своїх дій, порівнювати їх з тим, що було задумано, стежити за обстановкою,

контролювати свою поведінку.

Військово-професійна діяльність в мирний час пов'язана з підготовкою до

участі в бойових діях. Вона передбачає вивчення бойової техніки, оволодіння

прийомами ведення сучасного бою, формування готовності застосувати отримані

знання в бою [4]. Соціально-психологічна адаптація молодих солдатів до

військової служби є відносно самостійним процесом послідовного входження їх

спочатку в колективи навчальних підрозділів, а потім – в колективи бойових

підрозділів. Вступають у взаємодію соціально-психологічна структура особистості

та перш за все пізнавальний, емоційний і вольовий компоненти і психологія

військового колективу, а це колективна думка, традиції, звичаї, морально-

психологічний клімат.

Метою психологічного супроводу військовослужбовців на етапі служби в

лавах ЗС є формування ціннісно-смислового ставлення до виконання військових

обов'язків, підвищення усвідомленості солдатами-строковиками процесу

проходження військової служби, підвищення соціальної зрілості. Завдання

психологічного супроводу: підвищення психологічної готовності до проходження

юнаками військової служби; оптимізація адаптаційного процесу до армійського

життя; формування соціально-значущих установок на виконання військового

обов'язку; формування потреби в соціально-значимої діяльності.

Психологічний супровід юнацтва необхідно здійснювати на різних етапах

підготовки до військової служби: допризовної, на етапі адаптації і в процесі

несення служби. Цілісна система заходів, які застосовуються в рамках

психологічного супроводу військовослужбовців, сприяє досягненню оптимальних

показників життєдіяльності військовослужбовців, підвищення боєздатності

військовослужбовців, визначає успішність службово-бойової діяльності [5].

Психологічний супровід військовослужбовців є важливим компонентом

діяльності і вимагає подальших досліджень в області визначення специфіки

психологічного супроводу на різних етапах несення військової служби.

198


1. Виховна робота у Збройних Сил України : підр. / [А. О. Кобзар, О. В.

Копаниця, В. М. Грицюк та ін.]; за заг. ред. Б. П. Андресюка. – Чернівці : "Місто",

2011. – 408 с.

2. Ковтун Ю. В. Патріотичне виховання військовослужбовців як основа

становлення української національної еліти / Ю. В. Ковтун // Вісник

Житомирського державного університету імені Івана Франка. – Житомир : Вид- во

ЖДУ ім. І. Франка, 2016. – Випуск № 1 (83). – С. 28–32.

3. Маковчук Ф. Ф. Військова служба правопорядку у Збройних Силах

України : сьогодення та перспективи розвитку / Ф. Ф. Маковчук // Наука і

оборона. – К., 2011. – № 1. – С. 25–31.

4. Мандрагеля В. А. Пропозиції до "Концепції ідеологічного виховання

в Збройних Силах України" / В. А. Мандрагеля. – К. : Науковий центр

гуманітарних проблем в ЗСУ, 2014. – 17 с.

5. Парубчак І.О. Сутність і роль соціального діалогу як інституційного

напряму в соціальній політиці держави / Парубчак І.О. // Публічне урядування :

збірник. – №1 (2) – березень 2016. – Київ.: ДП Видавничий дім «Персонал», 2016.

– С. 61-70.

Наталія СЕРЬОГІНА,

к.ю.н., доцент, доцент кафедри публічного управління


ОГЛЯД ПІДХОДІВ ДО КОМПЛЕКСНОЇ ОЦІНКИ ПРОГРАМ

ЕКОНОМІЧНОГО І СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ

Актуальність. Розробка обґрунтованих програм економічного і соціального

розвитку України є одним з найбільш важливих і стратегічно значущих завдань

сьогодення. Під час формування програм необхідно враховувати, що кожний

регіон відрізняється своїми історико-суспільними, географічними, природними та

виробничо-споживчими особливостями. Сучасна структура прогнозу соціально-

економічного розвитку регіонів містить від 35 до 81 показника, при чому будь-

який з них в кожному конкретному періоді може або зростати, або знижуватися, в

результаті чого виникає питання: як визначити кращий період соціально-

економічного стану регіону.

Глобалізаційні процеси та утворення економічних інтеграційних

угрупувань, що розташовані на певній території, тобто регіоналізація, відчутно

впливають на підвищення ролі регіонів, що появляється в набутті регіонами нових

199

якостей, отримання регіонами статусу самостійних суб’єктів, що самостійно

формують програми економічного і соціального розвитку в економічному

просторі держави та за її межами.

З. С. Варналій зазначає, що «Функціонування і розвиток регіональних

економічних систем не можуть здійснюватися тільки на основі ринкового

саморегулювання.

Політика державного невтручання неминуче призводить, як свідчить

світовий досвід, до протиріч, здатних зруйнувати цілісність національної

економіки і суспільства. Тому турбота про просторову організацію господарства

країни є невід’ємною функцією будь-якої держави, безумовним рефлексом її

самозбереження» [1].

Аналіз досліджень і публікацій. Питанням оцінки оцінки соціально-

економічного стану регіону приділяли увагу Дж. Бю’кенен, Ю. М. Харазішвілі,

А. І. Сухоруков, О.І. Барановський, З.С. Варналій, А.І. Ілларіонов, В.М. Геєць,

Б.В. Губський, Я.А.Жаліло, Т.Т. Ковальчук, В.В. Кузьменко, В.І. Мунтіян,

С. І. Пирожков та ін.

Виклад основного матеріалу. З метою проведення комплексної оцінки

програм економічного і соціального розвитку регіонів, виникає потреба

дослідження окремих ресурсів та можливостей, які наявні у регіону та які

безпосередньо впливають на рівень життя населення в регіоні. Економічний і

соціальний потенціал регіону створюють всі ресурси, які забезпечують повний

цикл відтворення всіх ресурсів життєзабезпечення.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку та

Методики проведення моніторингу та оцінки результативності реалізації

державної регіональної політики» від 21 жовтня 2015 р. № 856 визначено

процедуру проведення моніторингу та оцінки результативності реалізації

державної регіональної політики, яка передбачає періодичне відстеження

відповідних індикаторів на підставі наявних даних офіційної статистики,

інформації центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної

Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських

держадміністрацій, органів місцевого самоврядування та проведення на підставі

даних моніторингу оцінки результативності виконання індикаторів шляхом

порівняння отриманих результатів з їх цільовими значеннями. Моніторинг

соціально-економічного розвитку регіонів проводиться шляхом здійснення

розрахунків рейтингової оцінки (ранжування) регіонів за кожним напрямом та

розрахунку загальної рейтингової оцінки в цілому за всіма напрямами щокварталу

та щороку [2].

Регіон, як і будь-який інші соціально-економічні системи знаходиться в

постійному розвитку, саме тому існує потреба в постійному перегляді критеріїв

моніторингу соціально-економічного розвитку регіонів, шляхом комплексної

оцінки їх програм економічного і соціального розвитку.

200

Ю. М. Харазішвілі та А.І.Сухоруков, зазначають, що для вирішення цього

питання необхідне розроблення узагальненого інтегрального індексу оцінки

соціально-економічного стану регіону, який характеризував би його зміну в

динаміці [3, 178]. В той же час Л.Г.Богуш, зазначає, що «вдосконалення форм і

механізмів концентрації, розподілу та використання ресурсів у процесі

підвищення ефективності функціонування соціальної сфери, подолання відомчої

відокремленності у вирішенні її найбільш нагальних проблем… забезпечує

програмно-цільовий підхід, що реалізується у формі розробки цільових

регіональних та галузевих програм» [4, 154].

На сьогодні система прогнозних і програмних документів економічного і

соціального розвитку складається з:

прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та

короткостроковий періоди;

прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий

період;

загальнодержавних програм економічного, соціального розвитку, інших

державних цільових програм;

прогнозів економічного і соціального розвитку Автономної Республіки

Крим, областей, районів та міст на середньостроковий період;

програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки

Крим, областей, районів та міст на короткостроковий період.

Відповідно до Закону України від 23.03.2000 № 1602-III «Про державне

прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку

України» інформаційною основою розробки програм соціального і економічного

розвитку регіонів є прогноз, в якому відображаються зокрема аналіз соціально-

економічного розвитку країни за попередній період та характеристика головних

проблем розвитку економіки і соціальної сфери. Статтею 11 Закону передбачено,

що програми економічного і соціального розвитку на короткостроковий період

розробляються щороку взаємоузгоджено з щорічним посланням Президента

України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України

[5]. Тобто, зазначені прогнози спрямовані на передбачення основних проблем і

можливих суперечностей, а також пошук шляхів їх подолання.

Оцінка ефективності програм економічного і соціального розвитку регіону

повинна включати співвідношення адекватності програмних заходів,

виправданість витрат та очікувані результати.

Розрізняють наступні аспекти ефективності програм:

- пряму економічну ефективність або вигідність вирішення поставлених

завдань на основі реалізації заходів, що включені до програми;

- ефективність запропонованих у програмі спеціальних механізмів

(управлінських впливів, стимулів, пільг);

201

- ефективність або економію витрат у разі впровадження програми

порівняно з періодом, коли вона не виконувалась [4, 155].

На наш погляд, запропоновані вченими методики оцінки

конкурентоспроможності регіону [6-10], можна застосувати і до оцінки програм їх

економічного і соціального розвитку, з урахуванням того, що:

– різні цілі, які ставляться під час оцінки програм соціально-економічного

розвитку зумовлюють різноманітність підходів до оцінки

конкурентоспроможності регіону в цілому;

– окремі запропоновані методики відповідають етапам і завданням реалізації

програм економічного і соціального розвитку;

– в основу методики оцінки ефективності програм економічного і

соціального розвитку регіону лягають як статистичні показники, так і експертні

оцінки;

– в методиках виділяються різні групи і системи показників, проте відсутні

показники, котрі дозволяють оцінити інноваційну діяльність та соціальну

складову конкурентоспроможності програм економічного і соціального розвитку;

– проблематично практично застосовувати запропоновані методики для

оцінки програм економічного і соціального розвитку регіону, оскільки відсутні

статистичні дані для проведення розрахунків;

– система показників, передбачена діючими нормативно-правовими актами,

перевантажена, це викликає труднощі й ускладнює проведення оцінки, адже, на

нашу думку, велика кількість показників не сприяє точності та достовірності

оцінки програм економічного і соціального розвитку. Сукупність

взаємопов’язаних показників повинна задовольняти таким критеріям:

забезпечувати регіональний рівень подання даних, бути нескладною для

сприйняття і обробки даних, відповідати системі національної статистики, бути

репрезентативною для міжнародних зіставлень, забезпечувати проведення оцінки

в динаміці.

Розроблення підходів до комплексної оцінки програм економічного і

соціального розвитку регіонів мали б включати:

розроблення науково-методичних підходів до формування інтегрального

індексу оцінки соціально-економічного розвитку регіонів;

вибір та обґрунтування мінімально необхідного переліку

макропоказників, що відображають основну форму соціально-економічного

розвитку регіонів, тобто паспорта регіону.

Висновки. Отже, розроблення та вдосконалення методологічних підходів

щодо формування та оцінки ефективності програм економічного і соціального

розвитку регіону набуває принципового значення.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що програми

економічного і соціального розвитку регіону, повинні містити обґрунтування

202

вибору найбільш перспективних напрямів розвитку регіону, визначати очікувані

результати впровадження, умови досягнення запланованих результатів.


1. Регіони України: проблеми та пріоритети соціально-економічного

розвитку: монографія / за ред. З. С. Варналія. – К. : Знання України, 2005. – С. 14.

2. Про затвердження Порядку та Методики проведення моніторингу та

оцінки результативності реалізації державної регіональної політики: Постанова

Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 р. № 856 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/856-2015-%D0%BF (дата

звернення 03.06.18 р.).

3. Сухоруков А. І. Моделювання та прогнозування соціально-економічного

розвитку регіонів України: монографія / А. І. Сухоруков, Ю. М. Харазішвілі. – К. :

НІСД, 2012. – 368 с.

4. Соціальний розвиток України: сучасні трансформації та перспективи

[Текст] / С. І. Бандур [та ін.] ; ред. Б. М. Данилишин ; НАН України, Рада по

вивченню продукт. сил України. - 2.вид., доп. і перероб. - Черкаси : Брама-

Україна, 2006. - 619 с.

5. Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і

соціального розвитку України: Закон України від 23.03.2000 № 1602-III


14 (дата звернення 03.06.18 р.).

6. Артеменко В. Індикатори стійкого соціально-економічного розвитку

регіонів / В.Артеменко // Регіональна економіка. – 2006. – № 2. – С. 90–97.

7. Безугла В.О. Інтегральна оцінка конкурентоспроможності регіонів

України / В.О.Безугла // Комунальное хозяйство городов: научно-технический

сборник. – 2005. – № 70. – С. 53–60.

8. Герасимчук З.В. Конкурентоспроможність регіону: теорія, методологія,

практика : монографія / З.В.Герасимчук, Л.Л.Ковальська. – Луцьк : Надстир’я,

2008. – 248 с.

9. Ковальська Л.Л. Методичні підходи до оцінки конкурентоспроможності

регіонів держави [Електронний ресурс] / Л.Л.Ковальська. – Доступний з :

www.irbis-nbuv.gov.ua/.../cgiirbis_64.exe?....

10. Лазарєва Є.В. Методичний підхід до оцінки конкурентоспроможності

регіону / Є.В.Лазарєва, Н.В.Яблонська // Регіональна економіка. – 2011. – № 1. – С.

23–31.



203

Руслан СИВИЙ,

директор Центру розвитку місцевого

самоврядування в Рівненській області,

аспірант НАДУ при Президентові України

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СПІВПРАЦІ МІЖ ОРГАНІЗАЦІЯМИ

ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВНИМИ

ІНСТИТУЦІЯМИ

Становлення ефективної взаємодії між організаціями громадянського

суспільства та державними інституціями напряму залежить від якісних змін

моделі державного управління в Україні, серед яких децентралізація, послаблення

неефективних адміністративно-командних і суто регулятивних методів тощо.

Актуальними сьогодні постають питання створення повноцінних, а не

декларативних громадських інституцій, здатних отримати інформацію на

початкових стадіях ухвалення управлінських рішень, запропонувати альтернативи,

здійснювати контроль. Відповідно, станом на сьогодні у реалізації об’єктивною є

тенденція дедалі ширшого залучення організацій громадянського суспільства до

процесу формування та реалізації державної політики [3, с. 7].

Варто зазначити, що для взаємодії органів влади та громадянського

суспільства використовуються такі механізми як консультації з громадськістю,

участь у громадських радах, робочих групах, громадські експертизи і

моніторинги, громадські слухання, інформаційні запити до органів державної

влади тощо.

Водночас, сьогодні недостатньо реалізованим лишається потенціал

аналітично-експертного середовища, профспілкових організацій, організацій

роботодавців у формуванні змісту державної політики. Як зазначають експерти,

така співпраця має ґрунтуватися на наступних принципах: громадська активність,

партнерство, відкритість та відповідальність, політична незалежність, запобігання

корупції, раціональний і збалансований розвиток, комплексність.

Аргументуючи доцільність аналізу сучасного стану взаємин держави та

суспільства в Україні, зокрема у контексті впровадження європейських принципів

належного врядування та впровадження громадсько-державного управління в

Україні, слід погодитися з думкою В. Алексеєва щодо важливості «розроблення

нових парадигм, концепцій і форм таких взаємин, які б відповідали вимогам

сучасної епохи та конструктивним завданням співпраці державної влади з

громадянським суспільством» [1, с. 5].

Так, з метою налагодження ефективного діалогу та партнерських відносин

органів державної влади, органів місцевого самоврядування з організаціями

громадянського суспільства у 2016 році Указом Президента України від 26 лютого

2016 року № 68 «Про сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні»

204

було затверджено Національну стратегію сприяння розвитку громадянського

суспільства в Україні на 2016–2020 роки (далі – Стратегія) [45].

Відповідно до зазначеного вище Указу Президента України, реалізацію

Стратегії на регіональному та місцевому рівнях доручено обласним державним

адміністраціям. У цьому контексті варто зробити акцент на тому, що на сьогодні з

громадським сектором узгоджено питання створення координаційних рад

сприяння розвитку громадянського суспільства при обласних держадміністраціях,

складання щорічних регіональних планів заходів щодо реалізації Стратегії.

Як зазначається в аналітичній доповіді Національного інституту

стратегічних досліджень, успішним досвідом співпраці місцевих адміністрацій і

громадських організацій можна вважати спільне вироблення та реалізацію

проектів і програм розвитку громадянського суспільства у деяких регіонах, що

дало змогу частково подолати взаємне відчуження. Склалася практика виділення

окремих коштів з місцевих бюджетів для проведення консультацій з гро-

мадськістю, спільного навчання представників громадськості та органів влади

щодо використання різних механізмів (інструментів) взаємодії з вирішення

нагальних проблем життєдіяльності регіону (територіальної громади). Вагомим

здобутком стала поява в регіонах України нових ресурсів для підтримки

громадських організацій на конкурсних засадах за рахунок бюджетних коштів.

Йдеться про проведення громадськими організаціями аналітичних досліджень,

моніторингів розвитку ситуації в регіоні за рахунок бюджетних коштів з

подальшим поданням отриманих результатів місцевим органам державної

влади [5, с. 16].

Аналізуючи хід виконання Програми сприяння розвитку громадянського

суспільства в Рівненській області на 2017–2021 роки [2], варто відзначити, що в

області розроблено та затверджено відповідний Порядок проведення консультацій

з громадськістю структурними підрозділами облдержадміністрації. З метою

сприяння розвитку громадянського суспільства, залучення громадськості до

формування, реалізації державної та регіональної політики облдерж-

адміністрацією проводяться консультації з громадськістю з питань формування та

реалізації державної політики у різних сферах, широка інформаційно-

роз’яснювальна робота з пріоритетних питань державної політики шляхом

оприлюднення роз’яснювальних матеріалів в засобах масової інформації,

проведення громадських слухань, круглих столів, зустрічей з громадськістю,

семінарів, нарад, робочих зустрічей, виступів та тематичних передач на радіо,

тематичних телефонних «гарячих ліній», а також інших заходів.

Успішними прикладами співпраці обласної державної адміністрації з

громадськістю стало проведення за ініціативи громадської ради при

облдержадміністрації засідань круглих столів за участю керівників окремих

структурних підрозділів облдержадміністрації, територіальних органів міністерств

та інших центральних органів виконавчої влади, представників окремих

205

громадських рад, утворених при територіальних органах міністерств та інших

центральних органів виконавчої влади, засобів масової інформації.

З метою посилення інформаційно-роз’яснювальної роботи з підвищення

рівня обізнаності громадян про системні соціально-економічні і суспільно-

політичні питання, широкої роз’яснювальної роботи щодо змісту проектів

нормативно-правових актів, належного проведення консультацій з громадськістю,

залучення до громадського обговорення представників інститутів громадянського

суспільства та громадськості на офіційному веб-сайті облдержадміністрації

функціонує рубрика «Консультації з громадськістю» (http://www.rv.gov.ua

/sitenew/main/ua/20963.htm), де розміщуються розпорядження, нормативно-правові

акти та проекти нормативно-правових документів, спрямованих на практичну

реалізацію пріоритетних напрямів державної політики. Так, упродовж 2017 року

облдержадміністрацією проведено обговорення 43 проектів нормативно-правових

актів шляхом електронних консультацій з громадськістю. Водночас, відповідно до

обласного плану заходів на 2018 рік щодо реалізації Національної стратегії

сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016–2020 роки

(затвердженого розпорядженням Рівненської обласної державної адміністрації

№ 8052/0/01-48/17 від 28 грудня 2017 року) передбачено:

– забезпечення залучення представників інститутів громадянського

суспільства до формування та реалізації державної політики шляхом постійного

проведення електронних консультацій з громадськістю, публічних громадських

обговорень щодо проектів нормативно-правових актів з найважливіших питань

життя суспільства та області у процесі прийняття рішень обласною державною

адміністрацією;

– проведення за участю представників місцевих органів виконавчої влади,

органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства

конференції, зустрічі, засідання за круглим столом з найважливіших питань

суспільного життя, а також соціологічні опитування населення;

– забезпечення розроблення навчальних програм підвищення кваліфікації з

питань громадянської освіти та формування громадянських компетентностей у

державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування з подальшою

організацією відповідного навчання;

– забезпечення проведення широкої інформаційної кампанії з питання

надання соціальних послуг, у тому числі створення за участю представників

інститутів громадянського суспільства та міжнародних організацій і поширення

через засоби масової інформації соціальної реклами, організацію роботи

відповідних телефонних «гарячих ліній» тощо.

Отже, варто визнати, що дещо проблемним для організацій громадянського

суспільства залишається перехід від зосередження винятково на «внутрішній»

діяльності (проведення моніторингів розвитку ситуації в Україні, розбудови

національної мережі організацій громадянського суспільства та практичної їх

http://www.rv.gov.ua/

206

взаємодії з органами влади, участь організацій громадянського суспільства у

законотворчій та нормотворчій діяльності, проведення тренінгів з громадським

активом з підвищення спроможності організацій громадянського суспільства

тощо) до цілеспрямованої системної взаємодії та ефективного співробітництва з

органами державної влади [4].

Також слід зазначити, що специфічна роль громадських об’єднань полягає в

мобілізації і активізації громадської думки, в об’єднанні людей з метою реалізації

їх потреб та інтересів, що підкреслює практичну спрямованість діяльності

громадських об’єднань. Функціональне призначення діяльності громадських

об’єднань різноманітне: громадський контроль над органами держави,

інформування та представництво перед суспільством і державою конкретних

суспільних потреб та інтересів громадян, практичне вирішення соціальних

проблем населення власними силами і засобами тощо.


1. Алексеєв В. М. Теоретичні засади взаємовідносин держави та

суспільства в управлінні : монографія. – Чернівці : Технодрук. – 2012. – 392 с.

2. Інформація про хід виконання Програми сприяння розвитку

громадянського суспільства в Рівненській області на 2017–2021 роки

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rv.gov.ua/ sitenew/main /ua/

publication/content/ 56114.htm.

3. Існуючі механізми співпраці органів державної влади з організаціями

громадянського суспільства в контексті реалізації Національної стратегії сприяння

розвитку громадянського суспільства в Україні 2016–2020.- K.: Ваіте, 2016.– 280 с.

4. Національна стратегія сприяння розвитку громадянського суспільства в

Україні на 2016–2020 роки: затверджено Указом Президента України від

26 лютого 2016 року № 68/2016 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.president.gov.ua/documents/682016-19805.

5. Основні тенденції та проблеми реалізації «Національної стратегії

сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016–2020 роки» /

Аналітична записка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.

ua/articles/2474.

6. Розвиток громадянського суспільства України в умовах внутрішніх і

зовнішніх викликів / В. М. Яблонський, О. М. Балакірєва, Т. В. Бєльська [та ін.]; за

ред. О. А. Корнієвського. – К. : НІСД, 2016. – 72 с.

http://www.rv.gov.ua/%20sitenew/main%20/ua/%20publication/

http://www.rv.gov.ua/%20sitenew/main%20/ua/%20publication/

http://www.niss/

207

Назарій СІЦІНСЬКИЙ,

к.держ.упр., головний науковий співробітник

ІПК ДСЗУ

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ ТА

ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ

РОСІЙСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ АГРЕСІЇ

Становлення ефективної взаємодії органів публічної влади та інститутів

громадянського суспільства напряму залежить від якісної трансформації

політичної системи в Україні, змін в моделі державного управління, серед яких

децентралізація, послаблення неефективних адміністративно-командних і суто

регулятивних методів тощо. Такі цілі вимагають створення повноцінних, а не

декоративних інститутів громадянського суспільства, здатних отримати

інформацію на початкових стадіях ухвалення державно-управлінських

(політичних) рішень, запропонувати свої альтернативи та здійснити громадський

контроль.

Сьогоднішня практика прийняття державно-управлінських (політичних)

рішень, реалізації державної політики в Україні без обговорення і схвалення з

боку громадськості свідчить про уповільнені темпи поширення необхідного

мінімуму процедур публічної політики [1].

Стратегічні підходи до процесу розвитку інститутів громадянського

суспільства в Україні закладено в Національній стратегії сприяння розвитку

громадянського суспільства в Україні на 2016–2020 роки, яка затверджена Указом

Президента України від 26 лютого 2016 р. № 68/2016 й має забезпечити ефективну

реалізацію державної політики у різних сферах, утвердженні відповідальної перед

людиною правової держави, розв’язанні політичних, соціально-економічних,

гуманітарних та безпекових проблем з метою налагодження ефективного діалогу

та партнерських відносин органів публічної влади, органів місцевого

самоврядування з інститутами громадянського суспільства, передусім з питань

забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Метою Національної стратегії є створення сприятливих умов для розвитку

інститутів громадянського суспільства, налагодження ефективної взаємодії

громадськості з органами публічної влади, органами місцевого самоврядування на

засадах партнерства, забезпечення додаткових можливостей для реалізації та

захисту прав і свобод людини і громадянина, задоволення суспільних інтересів з

використанням різноманітних форм демократії участі, громадської ініціативи та

самоорганізації [2].

Зазначимо, що головними принципами державної політики щодо сприяння

розвитку інститутів громадянського суспільства в Україні мають стати її

ефективність та збалансованість, прозорість та врахування громадської думки –

208

позиції громадських, благодійних, релігійних організацій, недержавних

(приватних) аналітичних центрів та науково-дослідних установ.

Упродовж 2014–2018 рр. відбувається значне підвищення ролі інститутів

громадянського суспільства в основних напрямах діяльності держави шляхом

волонтерської підтримки оборони країни від зовнішньої російської агресії,

здійснення контролю за діями органів публічної влади, ухваленням та реалізацією

державно-управлінських рішень при проведенні низки економічних, соціальних і

безпекових реформ та в боротьбі з корупцією [3].

Виклики єдності українського народу, зокрема його євроінтеграційного та

євроатлантичного вибору потребують адекватного реагування органів публічної

влади на суспільні настрої і внутрішні проблеми та зовнішньополітичні

пріоритети. Унаслідок війни в Україні з’явилися дві нові чисельні соціальні групи

– учасники бойових дій та їхні родини, а також постраждалі від бойових дій,

зокрема внутрішньо переміщені особи, які потребують всебічної допомоги:

держави, волонтерів, благодійних фондів та інших організацій громадянського

суспільства. Відбувається мимовільне посилення горизонтальних зв’язків між

ними із суспільно-політичних питань, які є сьогодні вкрай чутливими і

пов’язаними з падінням рівня життя.

Найнебезпечнішим є те, що люди починають звикати до безпринципності,

правового нігілізму та популізму політиків, імітації боротьби з корупцією та

незаконним заробітком на державних посадах, втрачати інтерес до політичного

життя країни, самоусуваючись від здійснення ефективного громадського

контролю за діями політиків, державних службовців та посадових осіб органів

місцевого самоврядування.

За такої ситуації важливо не допустити конфронтації інтересів держави та

інститутів громадянського суспільства, що, по суті, може свідчити про

неефективність державного управління та механізмів координації дій з

інститутами громадянського суспільства. Важливо, щоб теперішній рівень

активності громадянського суспільства в Україні й надалі унеможливлював

монополізацію влади й ресурсів політичним класом.

Лише за умови зміни ставлення органів публічної влади до громадянського

суспільства як до генератора нових ідей та соціальних практик, через сприяння

громадянській активності й упровадження якісної комунікації між владою та

громадянами можна зберегти «вікно можливостей» для проведення в Україні

справжніх реформ, продовження курсу на інтеграцію в ЄС і НАТО та захисту від

російської агресії [3].

Підсумовуючи вищенаведене зазначимо, що сьогоднішні випробування, які

постали перед українським суспільством в умовах російської зовнішньої агресії,

ускладнені недосконалістю нинішньої політичної системи та фінансово-

економічною кризою, актуалізують потребу вироблення більш ефективних

механізмів взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського

209

суспільства. Також активно діючі інститути громадянського суспільства можуть

бути корисними не тільки в процесі реформування державного управління, а

також у процесі навчання і підготовки наступного покоління громадянського

суспільства, яке може ефективно контролювати діяльність органів публічної

влади.


1. Щодо активізації взаємодії організацій громадянського суспільства із

органами державної влади. Аналітична записка. Режим

доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/881/.

2. Про сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні: Указ

Президента України від 26 лютого 2016 року № 68/2016. Режим доступу:

http://www.president.gov.ua/documents/682016-19805.

3. Про стан розвитку громадянського суспільства в Україні: аналіт.

доповідь / [В. М. Яблонський, О. М. Балакірєва, Т. В. Бондар та ін.]; за заг. ред. О.

А. Корнієвського. Київ: НІСД, 2017. 56 с.

В’ячеслав СУПРУН,

професор кафедри державної служби та

менеджменту освіти Центрального інституту

післядипломної педагогічної освіти Університету менеджменту

освіти Національної академії педагогічних наук України

НАУКОВО-МЕТОДИЧНЕ ТА НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ ПУБЛІЧНИХ

СЛУЖБОВЦІВ

Сучасний стан реформування галузі освіти та зайнятості населення

зумовлює необхідність зміни змісту й структури організаційно-методичного

забезпечення, пошуку інноваційних підходів, активних форм і методів навчання,

спрямованих на формування творчої особистості публічної влади, в тому числі

відділів (управлінь) освіти районних держадміністрацій та міськвиконкомів,

Державної служби зайнятості, з високим рівнем розвитку компетентності в умовах

безперервної освіти.

Європейська практика свідчить, що навчання публічних службовців

здійснюється протягом всього їхнього трудового життя за різними програмами

підвищення кваліфікації, які враховують особливості навчальних потреб,

пов’язаних з досвідом, стажем державної служби, посадовими завданнями і

функціями. Заклади освіти різних типів та форм власності країн Європейського

210

Союзу постійно впроваджують нові навчальні програми, що забезпечують

поступове ускладнення завдань і змісту підготовки та підвищення кваліфікації, їх

практичну спрямованість.

Закономірно, що професійне навчання публічних службовців має свої

особливості, оскільки воно здійснюється з урахуванням андрагогічних принципів,

тобто принципів навчання дорослих, що вимагає інших підходів до організації

навчального процесу, його навчально-методичного і науково-методичного

забезпечення. Тому традиційні види підготовки кваліфікованих фахівців для

органів публічної влади, в тому числі відділів (управлінь) освіти районних

держадміністрацій, міськвиконкомів та державних служб зайнятості, доцільно

доповнювати інноваційними – заочно-дистанційними, пролонгованими,

особистісно-орієнтованими. При цьому організаційні форми і методи навчання в

синергетичному освітньому процесі мають відповідати дидактичним вимогам

андрагогіки, педагогічної інноватики, акмеології, аксіології, враховуючи не тільки

освітній рівень викладача та здобувача освіти, їхній досвід ( науковий,

викладацький, соціальний, життєвий, професійний, вік, здібності тощо), але й

сприяти активній спільній діяльності викладача зі слухачами, як рівними

суб’єктами освітнього процесу[1,2].

З метою створення на теренах України європейської інноваційної системи

перепідготовки й підвищення кваліфікації керівних, педагогічних та науково-

педагогічних кадрів Всеукраїнською громадською організацією «Консорціум

закладів післядипломної освіти» засновано Український відкритий університет

післядипломної освіти (УВУПО), до структури якого увійшли на партнерських

засадах 15 закладів післядипломної педагогічної освіти з різних регіонів України

на чолі з ДВНЗ «Університет менеджменту освіти» НАПН України. Створення

можливостей для ефективної самореалізації науково-педагогічних та педагогічних

працівників цих закладів післядипломної педагогічної освіти – один із напрямів

удосконалення функціонування системи післядипломної педагогічної освіти.

Як свідчать проведені у 2018 році тимчасовим творчим колективом УВУПО

дослідження щодо науково-методичного забезпечення навчального процесу курсів

підвищення кваліфікації, то ним задоволені 41,6% респондентів та 35,7% –

скоріше задоволені, ніж ні. Науково-методичним забезпеченням своєї професійної

діяльності задоволені 42,7% опитаних і 35% – скоріше задоволені, ніж ні.

Забезпеченням фаховою та педагогічною періодикою задоволені 52,5%

респондентів та 31,4% – скоріше задоволені, ніж ні; фаховою, методичною,

психолого-педагогічною, довідковою та енциклопедичною літературою 34,4%

задоволені, 46,7% – скоріше задоволені, ніж ні; користуванням Інтернетом

задоволені 68%, 17,4% – скоріше задоволені, ніж ні.

Навчально-методичне забезпечення вважають найважливішим аспектом

науково-педагогічної діяльності 38% опитаних працівників; науково-методичне

забезпечення найважливішим є для 34% респондентів. Потребу в навчально-

211

методичних матеріалах до різних предметів, які викладають респонденти, мають

20,2% опитаних. Часткову потребу – 44,3% респондентів.

Викладання навчальних дисциплін на курсах підвищення кваліфікації

здійснюється науково-педагогічними та педагогічними працівниками за різними

навчальними програмами. Кожен другий респондент працює зі слухачами за

авторською програмою; 69,7% опитаних користуються програмами, розробленими

співробітниками кафедр закладу, в якому вони працюють; програми,

запропоновані ДВНЗ «Університет менеджменту освіти», використовують у

навчальному процесі 18% респондентів; 7,8% мали можливість користуватися

програмами, розробленими в інших закладах післядипломної педагогічної освіти.

У нових навчальних програмах із предметів, які викладають, мають потребу 29,2%

респондентів, ще 40% означили потребу як часткову.

Серед форм роботи, що найчастіше використовуються в навчальному

процесі курсів підвищення кваліфікації, викладачами названі: практичні заняття

(88%), лекції різного типу (82%), тренінги (64%), семінарські заняття (62,5%),

круглі столи (47,8%), вебінари (28%), імітаційні, ділові ігри (24%), виїзні

ознайомлювальні заняття (10,4%). Під час проведення занять 90,8% викладачів

використовують презентації, 69,5% застосовують тести, 51% – навчальні

відеофільми, 43,7% – індивідуальні творчі роботи слухачів, 38,2% – навчально-

методичні комплекси з окремих дисциплін, 36,4% – електронні версії підручників,

29,2% – відеолекції, 28,6% – мультимедійні програмно-методичні комплекси, 28%

– мультимедійні посібники, 20% – аудіолекції.

Серед найбільш ефективних джерел отримання інформації для підвищення

професійної компетентності науково-педагогічні працівники виокремили Інтернет

(84,6%), фахову та психолого-педагогічну літературу (68,6%), фахову та

психолого-педагогічну періодику (50%), вивчення досвіду роботи колег (40%).

Для 26,6% респондентів позитивним є досвід роботи у творчих групах ДВНЗ

«Університет менеджменту освіти» як форми підвищення кваліфікації, роботи над

науковою темою закладу післядипломної педагогічної освіти, індивідуальною

науковою темою у контексті наукової теми закладу післядипломної педагогічної

освіти (21%), стажування у закладах вищої освіти (18,5%), робота над

дисертаційним дослідженням (16%) та навчання в аспірантурі, докторантурі

(12,7%).

Узагальнення результатів вивчення потреб і проблем закладів

післядипломної педагогічної освіти у навчально-методичному і науково-

методичному забезпеченні діяльності засвідчили наступне:

- створення можливостей для ефективної самореалізації науково-

педагогічних та педагогічних працівників закладів післядипломної педагогічної

освіти – один із напрямів удосконалення функціонування системи післядипломної

освіти;

212

- ефективне навчально-методичне і науково-методичне забезпечення

діяльності сприяє підвищенню ролі закладів післядипломної педагогічної освіти в

проведенні реформ у системі освіти, підготовці фахівця для органів публічної

влади, в тому числі відділів (управлінь) освіти районних держадміністрацій та

міськвиконкомів, державних служб зайнятості, з високим рівнем розвитку

компетентності в умовах безперервної освіти;

- упровадження інноваційних підходів щодо оновлення змісту, форм і

методів підвищення кваліфікації керівних та педагогічних кадрів; створення

якісного науково-методичного та навчально-методичного забезпечення, творчих

колективів викладачів, які здійснюють навчання управлінців, є основними

умовами ефективного процесу професійного навчання публічних службовців;

- постає завдання створення абсолютно нових навчальних планів і програм

підвищення кваліфікації керівних кадрів, які мають бути модульними, гнучкими,

технологічними. Їх основу мають становити сучасні вимоги до посади керівника,

його професійних категорій та компетентності;

- застосування інноваційних освітніх технологій є умовою досягнення

позитивних результатів у навчанні та професійному розвитку і самореалізації

кожної особи, здатної навчатися протягом життя, шляхом практико-

орієнтованого характеру навчального процесу зі створенням сприятливих умов

для цього;

- створення єдиного інформаційно-освітнього середовища сприятиме

модернізації системи науково-методичної, навчально-методичної роботи закладу

післядипломної педагогічної освіти;

- розроблення відповідного нормативно-правового забезпечення

діяльності системи сприятиме ефективному розвитку післядипломної педагогічної

освіти.

Навчання, орієнтоване на формування та розвиток професійної

компетентності державних службовців і посадових осіб місцевого

самоврядування, здійснюється ефективно за умови налагодження продуктивного

взаємозв’язку між викладачем та слухачами, позитивного психологічного клімату,

рівноправного партнерства, побудованого на діалозі, спільній розвивальній

діяльності, запровадженні ефективного навчально-методичного і науково-

методичного забезпечення, діяльності інноваційних технологій навчання та його

організації.


1. Інноваційні підходи до освіти фахівців у сфері публічного управління та

адміністрування / Н. Г. Діденко // Освіта дорослих у перспективі змін: інновації,

технології, прогнози: колективна монографія; за наук. ред. А. Василюк і А.

Стоговського. – Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2017. – 248 с. – С.225 – 242.

213

2. Інноваційні моделі підвищення кваліфікації управлінських кадрів /

Н. Б.Ларіна, уклад. Г. І. Бондаренко // Навчально-методичні матеріали , відп. за

випуск В. А. Дон. – Київ, НАДУ

Костянтин СУПРУН,

аспірант Центрального інституту

післядипломної педагогічної освіти Університету менеджменту

освіти Національної академії педагогічних наук України

ІННОВАЦІЙНІ ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ

ПРИ ПІДГОТОВЦІ ФАХІВЦІВ ДЛЯ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

Сьогодні, як ніколи, у нашому суспільстві підвищуються вимоги до рівня

професійної компетентності публічних службовців органів державної виконавчої

влади, місцевого самоврядування та органів державної служби зайнятості. Тому

сучасні тенденції розвитку освіти визначають інноваційні підходи до організації

освітнього процесу. Оновлення нормативно-правових засад у сферах освіти та

зайнятості населення, розробка професійних стандартів, нових стандартів освіти,

освітніх програм вносять істотні зміни у формування цілей освіти, відбір та

структурування її змісту та обрання технологій реалізації освітнього процесу.

Наразі, інноваційна навчальна технологія та сучасні методи викладання

формулюються як постійне прагнення до переоцінки цінностей, збереження тих із

них, які мають незаперечне значення, і відкидання тих, що вже застаріли. Інновації

у навчальній діяльності пов’язуються з використанням сукупності оригінальних

способів і прийомів спільної діяльності суб’єктів освітнього процесу, активним

процесом створення, поширення нових методів і засобів (нововведень) для

вирішення дидактичних завдань підготовки фахівців у гармонійному поєднанні

класичних традиційних методик та результатів творчого пошуку, застосування

нестандартних, прогресивних технологій, оригінальних дидактичних ідей і форм

забезпечення освітнього процесу, спрямованих на досягнення мети навчання,

розвитку особистості та креативно-фахового здобуття знань і компетенцій

відповідно до завдань підготовки [1,4].

Як відомо, освітні технології, що спрямовані на використання нових знань

та базуються на мотивації суб’єктів освітньої діяльності, можна вважати

інноваційними. На нашу думку, інноваційною технологія стає тоді, коли вона

використовується як фактор формування та розвитку конкурентоздатного фахівця.

Тому випереджаючий характер та якісні характеристики інноваційності сучасних

освітніх технологій полягають в тому, щоб підготувати здобувача освіти до

успішної професійної діяльності в соціокультурних умовах, які постійно

214

змінюються. Інновації, при цьому, носять особистісно орієнтований характер,

враховують індивідуальні переваги та освітні траєкторії, що утверджують

самоактуалізацію, саморозвиток особистості та продуктивний діалог викладача та

здобувача освіти; базуються на сукупності інформаційних технологій, організації

самостійної пізнавально-пошукової діяльності здобувача освіти на основі

розвитку навичок самоспостереження, самопізнання, рефлексії, самоосвіти тощо.

Н. Г. Діденко зазначає, що лише маючи сучасні знання, володіючи

відповідними професійними уміннями, можна успішно виконувати управлінські

функції. А тому до базових компетентностей, якими мають оволодіти публічні

службовці, ми відносимо: професійні знання типів, принципів і законів

управління, здатності розглядати організацію загалом та її місце в соціальному

світі, знання суб’єкта і об’єкта управління, взаємної відповідальності між ними;

професійні вміння застосування волі і владних повноважень в управлінській

діяльності, використання інноваційних управлінських технологій, формування

уміння аналізувати нестандартні управлінські ситуації; психологічну

компетентність щодо успішної професійної діяльності, знання психологічних

особливостей суб’єкта та об’єкта управління; дотримання етичних норм у ділових

відносинах у поєднанні з кваліфікованою діяльністю; формування оптимального,

творчого потенціалу, найвищої продуктивності праці, здатності працювати в

умовах жорсткої конкуренції; прагнення до самовдосконалення, досягнення

найвищої професійної майстерності. Опанування наведеними професійними

компетентностями може здійснюватися як комплекс формального, неформального

навчання та самоосвіти, що в сучасних умовах не може реалізовуватися на основі

лише традиційних освітніх технологій [3, с. 230].

Одним із прикладів інноваційної освітньої технології можна навести,

зокрема, інтерактивне навчання (від англ. interaction – взаємодія) як форму

організації пізнавальної діяльності, що заснована на взаємодії суб’єктів освітнього

процесу, в якому учасники обмінюються інформацією, спільно вирішують

проблеми, моделюють ситуації, оцінюють дії інших та власну поведінку,

занурюються у реальну атмосферу співпраці щодо вирішення квазіпрофесійних

завдань. Перевагами інтерактивних форм організації освітнього процесу, на нашу

думку, є їх високий потенціал щодо забезпечення високого рівня взаємодії

суб’єктів освітнього процесу. В основі організації інтерактивного навчання лежать

певні варіанти доцільної узгодженої діяльності суб’єктів навчання, які

визначаються особливостями композиційної побудови процесу засвоєння змісту

освіти, засобів, методик підготовки, проведення навчальних занять і виховних

заходів та їх педагогічний аналіз. Тому науково-педагогічним працівникам

необхідно не тільки знати, а й цілеспрямовано застосовувати різноманітні форми

інноваційного інтерактивного навчання, технологічні прийоми і способи їх

реалізації, які складено на основі вивчення науково-теоретичних та методичних

джерел, а також аналізу і узагальнення інноваційної практики.

215

Передусім, результатом і продуктом творчого пошуку науково-педагогічних

працівників повинні стати нові технології, оригінальні ідеї, форми та методи

навчання, нові підходи в публічному управлінні та адмініструванні освіти,

зайнятості населення, провадження освітньої політики та політики зайнятості.

Важливими при цьому є авторські ідеї, що не використовувались раніше, і які

забезпечуватимуть ефективний та результативний поступ у педагогічних

технологіях та розвитку системи освіти та зайнятості.

Аналіз загальносвітових тенденцій показує, що сучасні інноваційні освітні

технології характеризуються тим, що вони збагачують навчальний процес за

рахунок впровадження активних, аналітичних і комунікативних способів

навчання, забезпечують якісний рівень освітнього процесу, формують та

розвивають компетентність фахівців ,забезпечують становлення та розвиток

аналітичних, організаційних, проектних, комунікативних навичок, розвивають

здібності до прийняття вірних рішень у нестандартних ситуаціях, формують

вміння будувати власні освітні програми, є ресурсом для зміни змісту освіти і

структури начального процесу відповідно до міжнародних вимог, підвищують

показники досягнень структурних компонентів процесу технологізації навчання,

орієнтовані на стимулювання творчого потенціалу[5].

Саме тому, професіоналізація викладача і входження його в інноваційний

режим роботи неможливі без творчого самовизначення, в якому провідну роль

відіграють інноваційні педагогічні технології. Інноваційні педагогічні технології

розглядають не тільки як налаштованість на сприйняття, продукування і

застосування нового, а насамперед як відкритість. Інноваційні педагогічні

технології як принцип педагогіки забезпечують умови розвитку особистості,

здійснення її права на індивідуальний творчий внесок, на особистісну ініціативу,

на свободу саморозвитку [2].

Безумовно, упровадження у навчальний процес сучасних інформаційних,

зокрема, комп‘ютерно-орієнтованих і телекомунікаційних технологій, відкриває

нові способи і надає широкі можливості для подальшої диференціації загального

та професійного навчання, всебічної реалізації творчих, пошукових, особистісно-

орієнтованих, комунікативних форм навчання, підвищення його ефективності,

мобільності й відповідності запитам практики. Модернізація системи освіти

пов’язується, насамперед, з уведенням в освітнє середовище інноваційних

технологій, в основу яких покладено цілісні моделі навчально-виховного процесу,

засновані на діалектичній єдності методології та засобів їх здійснення. Інновації

можуть бути різними за масштабом, за потенціалом, можуть належати до різних

складових навчально-виховного процесу, але вони мають бути мотивовані й

орієнтовані на конкретного науково-педагогічного працівника, який працює в

конкретному закладі освіти з конкретними здобувачами освіти.

Завдяки використанню новітніх технологій можливим і доступним є

навчання з використанням інтерактивних методів, а саме: бліц-опитування,

216

відкритого мікрофона, вікторини, вебінару, воркшопу, дигіталізації,

едьютейнменту, колаборації, краудсорсінгу, круглого столу, кейс-методу,

майстер-класу, методу критичного мислення, мозкового штурму, освітнього

проекту, панельної дискусії, презентації, скетчінгу, форсайту тощо.

Особливу увагу при проектуванні інноваційних педагогічних технологій

необхідно приділяти чіткості й визначеності фіксації результатів, наявності

критеріїв їхнього досягнення, покроковій і формалізованій структурі діяльності.

Узагальнюючи викладене, ми вважаємо, що вже розроблено багато методик

і педагогічних технологій, за допомогою яких можна підсилити особистісно-

орієнтований підхід до навчання. Але кожна з них вирішує, як правило, чітко

визначене коло завдань. Оптимальним при розробці конкретної технології

навчання є конструктивне поєднання інструментарію, який традиційно

використовується у навчанні, з арсеналом засобів інноваційних педагогічних

технологій.

Отже, інноваційні педагогічні технології в процесі професійної підготовки

кваліфікованих фахівців для органів публічної влади покращують засвоєння

навчального матеріалу, зменшують час на вирішення стандартних завдань та

допомагають знайти шляхи вирішення нестандартних ситуацій, стимулюють

творчий потенціал, зумовлюють позитивне ставлення до навчальних дисциплін,

підвищують рівень інформаційної культури та створюють умови для повноцінного

розкриття їх як особистостей. Тому застосування інноваційних педагогічних

технологій є однією з умов якісної підготовки майбутнього фахівця.


1.Інноваційні методи навчання у вищій школі України [Електронний ресурс]

/ Ю. В. Бистрова // Право та інноваційне суспільство : електрон, наук.вид. -2015.–

№1 (4). – Електронний ресурс – Режим доступу: http://apir.org.ua/wp-

content/uploads/ 2015/04/Bystrova.pdf.

2. Інноваційні педагогічні технології / І. М. Дичківська // Навч. посібник. –

К.: Академвидав, 2004. – 352 с.

3.Інноваційні підходи до освіти фахівців у сфері публічного управління та

адміністрування /Н. Г. Діденко // Освіта дорослих у перспективі змін: інновації,

технології, прогнози: колективна монографія; за наук. ред. А. Василюк і А.

Стоговського. — Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2017. – 248 с. – С.225 – 242.

4.Інновації у вищій освіті: проблеми, досвід, перспективи: монографія / П.

Ю. Саух [та ін.]; ред. П. Ю. Саух, — Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2011. –

443 с.

5.Інноваційні педагогічні технології під час професійної підготовки

майбутніх фахівців [Електронний ресурс] / Н.С. Криворучко, К.І. Криворучко //

Інновації та традиції в сучасній науковій думці: зб. тез Дев"ятої Міжнар. наук.-

http://apir.org.ua/wp-content/uploads/

http://apir.org.ua/wp-content/uploads/

217

практ. інтернет-конф. Режим доступу:http://intkonf.org/krivoruchko-ni-krivoruchko-

ki-innovatsiyni-pedagogichni-tehnologiyi-pid-chas-profesiynoyi-pidgotovki-maybutnih-

fahivtsiv.

Анна ТУРЧАК,

Аспірантка ІПК ДСЗУ

ВЗАЄМОДІЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ СТРУКТУР ІНСТИТУТІВ

ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ В

ПРОЦЕСІ РОЗБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

В умовах сьогодення формування сучасної демократичної правової держави

потребує ефективної взаємодії органів та структур влади всіх рівнів та інститутів

громадського суспільства. Співпраця державних органів з неурядовими

організаціями є невід’ємним елементом демократичної політичної культури

суспільства та країни в цілому. Наявність налагоджених ефективно діючих каналів

взаємодії між органами державної влади та інститутів громадського суспільства

виступає запорукою якісної державної політики, спрямованої на потреби

суспільства, її підконтрольності суспільству, відповідність стратегічним

національним інтересам.

Встановлення ефективних принципів взаємодії інформаційних структур

органів публічної влади та громадянського суспільства є фундаментальним

викликом часу. Складний характер цих взаємозв’язків пояснюється тим, що без

громадянського суспільства не може належним чином формуватися національний

інформаційний простір, у той час як і становлення повноцінного громадянського

суспільства неможливе без інформаційного простору в тому контексті, як його

розуміє міжнародна спільнота.

Взаємодія інформаційних структур та інститутів громадянського

суспільства є важливим інструментом, що дає змогу забезпечити консенсус між

усіма сторонами суспільного договору в державі, забезпечити розвиток нових

ідей, прозорість і відкритість роботи органів державної влади. Глобалізаційні та

обмінні процеси, що протікають у сучасному світі, потребують конструктивної

взаємодії на всіх рівнях регуляції соціальних процесів. Розвиток подібної

взаємодії сприяє прогресу соціуму, адже громадянське суспільство та

інформаційна сфера взаємно доповнюються і в разі порушення цих зв’язків несуть

втрати. Цей нерозривний зв’язок полягає в тому, що головна мета діяльності будь-

яких інформаційних структур – це формування громадської думки, яка знаходить

свій прояв у соціальній активності.

218

В Україні спостерігається тенденція до зростання посередництва між ЗМІ й

органами державної влади та зниження уваги до інших функцій засобів масової

інформації. Робота всіх інформаційних та інформаційно-аналітичних структур на

сьогодні так чи інакше пов’язана із суспільно-політичною ситуацією в країні. На

думку П. Куфтирьова, «надмірна заполітизованість величезних мас громадян… є

ознакою перехідних періодів (постреволюційних, часів кардинальних змін

державного устрою). Подібна залученість громадян в політику відхиляється від

соціальних норм» [1].

Через засоби масової інформації відбувається постійний вплив на систему

суспільних, ідеологічних на політичних установок громадян. Не формуючи нових

смислів, зміна цих установок відбувається найчастіше за рахунок послаблення або

посилення старих. За наявності недостатнього рівня правової свідомості (що в

українських реаліях не зовсім доречно ставити поряд із свідомістю політичною, як

зазвичай робиться), слабкості суспільства та поширення політичного та

національного екстремізму, владні інститути можуть спричиняти на нього

деструктивний вплив. Це пов’язано із зміщенням демократичної установки щодо

так званого обмеження держави правом та спричиняє поширення суспільного

аморалізму, який, як відомо, виростає зі сфери політичних відносин.

Звертаючись до твердження Е. Шилза [2] про те, що громадянське

суспільство є відокремленою і, що найважливіше, незалежною від держави

частиною суспільства, відповідно як і всі його інститути, на даному етапі можна

говорити про те, що в Україні сьогодні ЗМІ не є у першу чергу інститутом

громадянського суспільства (а не влади), комунікатором, який має сприяти

формуванню, інтеграції цього суспільства та захисту його інтересів. Аналіз

українського інформаційного простору дає підстави вважати, що сьогодні функція

посередництва засобів масової інформації між громадянами країни є послабленою.

На думку А. Волкової, «механізми громадянського суспільства діють таким

чином, що громадянське суспільство в силу саморегуляції і самоорганізації готове

протистояти деструкції, усувати соціальну напругу і тим самим сприяти

стабільності та розвитку суспільних відносин» [3]. Ці механізми сьогодні діють не

зовсім адекватно, оскільки українське суспільство наразі є сукупністю різнорідних

груп, пов’язаних одна з одною, проте таких, що можуть перебувати в стані

конфлікту. Фактично ситуація повертається в бік визначення громадянського

суспільства Гегелем, який називав його антагоністичним, яке роздирають

протилежні інтереси, «війна всіх проти всіх».

Цілком природно, що різнорідні суспільні групи перебувають у відносинах

конкуренції, проте для ефективного розвитку суспільства ці групи одночасно

мають перебувати у стані солідарності поза втручання держави. Існує думка про

те, що цю функцію на себе взяли соціальні медіа, стрімке поширення яких начебто

говорить про готовність та здатність суспільства до самоорганізації та які

створюють інфраструктуру для діяльності громадських структур і проблемно

219

орієнтованої реалізації громадянських ініціатив. Погоджуючись із названими

якостями, соціальні медіа не можна назвати інструментом зняття соціального

напруження, а часом і навпаки. Проте, очевидно, що соціальні медіа стали

інструментом і центром комунікації, наявність якого є обов’язковим атрибутом

громадянського суспільства, та в цій царині дійсно значною мірою перебрали на

себе функцію формування сфери громадського життя і громадської думки [4].

У той самий час, в умовах політичної та економічної кризи, певні ознаки

якої знаходять свій яскравий прояв в українських реаліях та одночасно

перебуваючи в процесі розбудови правової держави, існує потреба у налагодженні

ефективного й неупередженого інформаційно-аналітичного супроводу суспільно-

політичних процесів, оскільки громадянське суспільство не може існувати без

об’єктивної інформації в поєднанні з відкритим обміном думками.

Спираючись на загальне визначення правової держави як форми організації

діяльності державної влади, за якої сама держава, всі соціальні спільноти та окремі

індивіди поважають право і перебувають в однаковому ставленні до нього, можна

констатувати, що в українському інформаційному просторі домінує інформація

щодо відсутності того самого однакового ставлення до права й закону, і, таким

чином, порушується взаємозв’язок держави, суспільства та індивіда через право.

Адекватне софункціонування дає змогу уникнути транслювання засобами

масової інформації ідей і інтересів, далеких від суспільних потреб, сприяти

підвищенню рівня правової свідомості, вільному обміну думками, у тому числі в

колах окремих суспільних груп з метою посилення внутрішньої організації

суспільства, узгодження дій, координації зусиль та, що найважливіше, досягнення

в процесі побудови громадянського суспільства суспільного консенсусу.

Таким чином, формується ланцюг, що містить такі складові: вільні,

неупереджені та відповідні до суспільних потреб ЗМІ, здійснюючи діалог

громадян, суспільства і держави, посилюють громадянське суспільство, яке є

основою створення й функціонування правової держави.

Ефективна взаємодія інформаційних структур інститутів громадянського

суспільства та влади має закласти підґрунтя задля подальшого прагнення до

нівелювання соціальних катаклізмів, розв’язання суперечностей всередині

суспільства правовим шляхом та його ненасильницького поступального розвитку.


1. Куфтырев П. СМИ в прямой демократии: правда вместо пропаганды

[Электронный ресурс] / П. Куфтырев. – Режим доступа:

http://obozrevatel.com/blogs/73264-smi-v-pryamoj-demokratii-pravda-vmesto-

propagandyi.htm. – Загл. с экрана.

2. Шилз Е. А. Нація, національність, націоналізм і громадянське суспільство

[Електронний ресурс] / Е. А. Шилз // Незалежний культурологічний часопис «Ї». –

220

2001. – № 21. – Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n21 texts/shilz.htm. – Назва з

екрана.

3. Волкова О. М. Новий погляд на громадянське суспільство: реалії і

перспективи [Електронний ресурс] / О. М. Волкова. – Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Almpr/2012_3/01_026.pdf. – Назва з

екрана.

4. Іванова Н. Інформаційні структури громадянського суспільства в процесі

розбудови правової держави / Н. Іванова // Наук. пр. Нац. б-ки України

ім. В. І. Вернадського: зб. наук. пр. НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І.

Вернадського, Асоц. б-к України. – Київ, 2016. – Вип. 43. – C. 47–56.

Андрій ФЕДИК,

викладач кафедри спеціальних дисциплін

Національної академії Державної прикордонної служби

України імені Богдана Хмельницького

КОМПЕТЕНТІСТНИЙ ПІДХІД У МЕХАНІЗМІ ПРОФЕСІЙНОЇ

ПІДГОТОВКИ ОСОБОВОГО СКЛАДУ ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ

ОРГАНІВ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ

Сучасні державотворчі процеси в Україні відбуваються під знаком реформ,

метою яких є створення раціональної та ефективної системи правоохоронних

органів державної влади. Така система повинна функціонувати не лише на

загальноприйнятих засадах верховенства права, законності, демократизму тощо,

але й на адекватних вимогам сьогодення принципах, які б забезпечили вихід

системи органів державної влади в Україні на якісно новий, відмінний від

чинного, рівень розвитку. До таких принципів, на нашу думку, належать: принцип

гуманізму; принцип рівності прав людини і громадянина перед законом; принцип

поваги і дотримання прав і свобод людини і громадянина у оперативно-

розшуковій діяльності; принцип оперативності (наступальний характер

діяльності); принцип всебічності, повноти та об’єктивності ведення справи;

принцип здійснення юридичної діяльності лише уповноваженим на це законом

суб’єктом; принцип залучення конфідентів; принцип конспірації та принцип

відповідності рівня оперативно-розшукового реагування. На деякі з наголошених

принципів необхідно звернути особливу увагу.

Якісна реалізація усіх вище зазначених принципів у щоденній практиці

роботи оперативних підрозділів органів охорони державного кордону,

обумовлюється такими вагомими детермінантами, як професіоналізм,

компетентність та чітко окреслені компетенції осіб, уповноважених на виконання

221

функцій держави. Саме тому у сучасній світовій практиці управління персоналом

пріоритетну позицію займає компетентністний підхід, котрий і в Україні дедалі

активніше використовується в системі підготовки персоналу.

Суть компетентнiстного підходу полягає в розробці та застосуванні на

практиці моделей компетенції співробітників, їх підбору, оцінці та підготовці у

відповідності з цими моделями. Оскільки ефективність роботи працівників тісно

пов’язана з наявними у них компетенціями, логічним є висновок про те, що саме

формування, підтримка й підвищення компетенцій персоналу відповідно до

обраної підприємством, установою, організацією стратегії розвитку забезпечить

йому жадану конкурентну позицію на ринку. Застосування такого підходу в сфері

управління персоналом є надзвичайно важливим з огляду на необхідність

досягнення найбільш якісного результату діяльності органу державної влади,

функції якого реалізуються через спільну діяльність державних службовців. Тому,

як і у бізнес-середовищі, формування системи персоналу органів державної влади

передбачає прийняття на службу осіб, які мають необхідні базові або професійні

компетенції, а в подальшому необхідність та можливість підвищення компетенцій

пов’язують із самоосвітою та професійним навчанням працівників підприємства,

підвищенням та підтримкою необхідного рівня компетентності шляхом

здійснення комплексу заходів матеріального та нематеріального заохочення осіб,

які мають відповідну систему компетенцій або бажають набути її. Це підвищує

рівень задоволення їх потреб і, таким чином, заохочує до активної участі в процесі

підвищення власних компетенцій, а також знижує рівень плинності кадрів.

Допоміжну, але дуже важливу роль в комплексному процесі розвитку персоналу

підприємства з використанням компетентнісного підходу відіграють процеси

розробки моделей компетенцій для підприємства в цілому, окремих

функціональних груп та ключових посад, а також оцінки компетенцій

персоналу [1].

У контексті вивчення застосування компетентнісного підходу у відборі

оперативних підрозділів органів охорони державного кордону пропонуємо

визначати компетенцію як сукупність взаємопов’язаних якостей особи,

необхідних для належного здійснення нею професійної діяльності підрозділів

Державної прикордонної служби України, які здійснюють оперативно-розшукову

діяльність.

Дамо аналіз окремим спеціальним компетенціям співробітників оперативних

підрозділів органів охорони державного кордону. Зокрема, це компетенції із

залучення і роботи з конфідентами та вміння з дотримання вимог конспірації.

Конфідент – це узагальнена категорія, яка використовується для позначення

певної категорії фізичних осіб, які беруть участь у оперативно-розшуковій

діяльності (агенти, штатні негласні співробітники оперативно-розшукових органів,

заявники про певні факти). Ці особи вступають у взаємовідносини тайної

співпраці з оперативно-розшуковим органом на засадах і у порядку, визначеному

222

законодавством. Слово «конфідент» у значенні «довірена особа, людина, якій

довіряють таємниці» давно вже використовується в офіційних документах органів

розвідки [2, с.68].

Зазначений принцип конфіденційності, лише підкреслює одну з найбільш

важливих рис офіційної оперативно-розшукової діяльності – забезпечення

таємниці способів та джерел інформації [3, с.28].

Виходячи з такого змісту терміну «конспірація», очевидним є те, що методи

конспірації спрямовані на забезпечення негласного характеру оперативно-

розшукової діяльності. Тобто це одна з основних умов, за якої є можливим

негласне застосування оперативно-розшукових засобів та сил [4, с.72].

Важливе значення має також принцип оперативності (наступальний

принцип). Його зміст пов’язаний із своєчасністю застосування заходів, за

допомогою яких попереджають дії зловмисників. У теорії оперативно-розшукової

діяльності наступальність розуміють як процес здійснення постійного

оперативного пошуку з метою своєчасного встановлення необхідної інформації та

застосування заходів, відображає розвідувальний характер такої діяльності.

Наступальний принцип забезпечений високим рівнем оперативної підготовки,

який дозволяє оперативним апаратам максимально швидко та організовано, а

головне – результативно використовувати ресурси і засоби. Своєю чергою на

рівень оперативної підготовки впливають такі фактори, як якісний стан джерел

оперативної інформації та постійне отримання даних, наявність якісно

налагодженої системи інформаційно-аналітичної роботи, ефективне використання

спеціальної техніки [5, с.72]. Саме тому головною умовою вище наведеного є

ефективний пошук оперативної інформації.

При цьому оперативні працівники повинні докладати зусиль щодо:

- пошуку джерел інформації про осіб та факти, які становлять оперативний

інтерес;

- якісного керування агентурним апаратом і систематичного отримання

оперативно значимої інформації;

- використання необхідних відомостей з гласного масиву інформації тощо.

Оперативні співробітники мають можливість особисто збирати оперативно-

розшукову інформацію за допомогою особистого пошуку, який останнім часом,

враховуючи розвиток нових інформаційних технологій, використовується

недостатньо.

Як показує практика, із застосуванням названого методу можна отримувати

значний обсяг інформації. Крім того, у процесі його застосування, як правило,

встановлюються контакти з суб’єктами певної діяльності, котрі в подальшому

можуть набувати форму оперативних і дають можливість практикувати такий

метод залучення до негласного співробітництва як поступовий [6, с.21]. З метою

цілеспрямованої роботи оперативним співробітником розробляється план

оперативно-розшукових заходів по справі. У процесі ведення справи оперативний

223

співробітник спільно з безпосереднім керівником систематично здійснює аналіз

отриманої інформації, її оперативну та правову оцінку, що відображається в

узагальнюючих довідках, на підставі яких приймаються управлінські рішення і

вносяться необхідні корективи у подальшу роботу за справою. Таким чином,

набуття подібних спеціальних компетенцій виступає важливою складовою

підготовки службовців підрозділів Державної прикордонної служби України, які

здійснюють оперативно-розшукову діяльність


1. Богатирьов А.М., Компетентнісний підхід щодо управління людськими

ресурсами підприємства / А.М. Богатирьов, К.М. Столярська // Вісник соціально-

економічних досліджень. – 2012. – №2(45). – С. 24-28.

2. Оперативно-розыскная деятельность: Учебник / Под ред. К.К.Горяинова,

В.С.Овчинского, А.Ю.Шумилова. – М.: Инфра-М, 2002. – 794 с.

3. Комментарий к Федеральному закону «Об оперативно-розыскной

деятельности» / Отв.ред. А.Ю.Шумилов. – М., 1997. – С.28.

4. Зажицкий В.И. Проблема принципов оперативно-розыскной деятельности

/ В.И. Зажицкий. // Государство и право. – 2001. – №7. – С.70-76.

5. Маркушин А.Г. Оперативно-розыскная деятельность – необходимость и

законность.// А.Г. Маркушин – Нижний Новгород, 1997. С.51-52.

6. Васильев Н.Н. Разведывательный опрос. Как лучше его проводить.

Оперативно-розыскная работа / Н.Н. Васильев, А.И. Каменский. – М.: ВНИИ МВД

СССР, 1979. – № 105. – С.21.

Денис ЦВІБЕЛЬ,

начальник відділу енергозбереження

Департаменту житлово-комунальної інфрастурктури

Київської міської державної адміністрації

ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

Актуальність. Одним із найважливіших чинників, від яких сьогодні

залежить стан справ у нашій країні, її соціальні, політичні та економічні

перспективи, добробут громадян України і їх ставлення до держави, є якість

українських законів, а також загальний рівень діяльності держави щодо

підготовки і прийняття законів.

224

Вагомим аспектом демократичної держави, є захист прав її громадян, який

має грунтуватися на закріплених у законодавстві нормах.

Аналіз досліджень і публікацій. Питанням роботи Верховної Ради України,

в частині законотворчої роботи приділяли увагу: Базілевич Д.С., Вінокуров І.М.,

Гаращенко М.В., Жугай Н.С., Крижанівський В.П., Нечипоренко Л.О.,

Рахімкулов Е.Р., Черпак Т.В. Руденко М.О., Суслова О.І., Фулей Т.І.,

Чередніченко С.Г. та ін.

Виклад основного матеріалу. Згідно зі стaттею 75 Конституції Укрaїни від

28.06.1996 р. № 254к/96-вр, Верховнa Рaдa Укрaїни є єдиним оргaном

зaконодaвчої влaди в Укрaїні. До основних повноважень якої відноситься

внесення змін до Конституції України і прийняття законів. Відіграючи у

правотворчості України провідну роль, Верховна Рада України має монопольну

законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів, що

передбачено Конституцією та іншими законами, а її законотворчість є провідною

частиною правотворчості та основною конституційно правовою формою

прийняття законів державою [1].

Відповідно до стaтті 79 Конституції Укрaїни від 28.06.1996 р. № 254к/96-вр,

перед обранням нa посaду нaродні депутaти Укрaїни склaдaють перед нaродом

Укрaїни тaку присягу: «Присягaю нa вірність Укрaїні. Зобов'язуюсь усімa своїми

діями боронити суверенітет і незaлежність Укрaїни, дбaти про блaго Вітчизни і

добробут Укрaїнського нaроду. Присягaю додержувaтися Конституції Укрaїни тa

зaконів Укрaїни, виконувaти свої обов'язки в інтересaх усіх співвітчизників» [1].

Отже, місією пaрлaменту є збереження суверенітету тa незaлежності

Укрaїни й розвиток крaїни зaрaди блaгa тa добробуту Укрaїнського нaроду

шляхом здійснення предстaвницької, нaглядової тa зaконотворчої діяльності.

Ефективна правова система, а також досконалі за формою, змістом і

високоякісні закони та інші нормативно правові акти, правові механізми

забезпечення законотворчої діяльності, спрямовані на врегулювання потреб

українського суспільства, — це основні підвалини до здобуття Україною

авторитету у світі.

Закон, як відомо, є своєрідним посередником у діалозі між демократичним

законодавцем і правозастосовними органами та людиною. Ефект спрямування волі

як продукту діяльності законодавця у свідомість людини, якій вона адресується,

неможливий. Воля мусить мати для своєї реалізації передусім чіткий словесний

вираз, а коли йдеться про використання для цього норм закону – якісний

письмовий аргумент. Законодавець, який розраховує на максимально можливу

реалізацію своєї волі, мусить «розмовляти» з тими, кому вона адресується,

зрозумілою, максимально однозначною, а отже, якісно необхідною мовою. Вона

не повинна бути перенасичена оцінними поняттями, термінами. Ця метрологічна

засада є неодмінною для встановлення зворотного, діалогічного зв’язку між

громадянами і законодавцем, вироблення дієвої нормативної системи суспільної

225

комунікації, а отже, і для забезпечення ефективності правового регулювання.

Недодержання цих правил законодавчої техніки не впливає на юридичну силу

закону, однак позначається на рівні зрозумілості волі законодавця в матерії його

норм, а отже, і на його якості.

Закон України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 № 393/96-ВР

регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм

Конституцією України права вносити в органи державної влади, об’єднання

громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності,

викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і

громадських органів. [2].

Незважаючи на те, що громадяни України не є суб’єктами законодавчої

ініціативи у Верховній Раді України, це не виключає їх можливості

опосередковано брати участь у даній стадії. Якщо громадська організація має

власні напрацювання по предмету законопроекту, то вона може звернутись до

суб’єктів законодавчої ініціативи з відповідним інформаційним листом та

матеріалами з метою їх прийняття до розгляду. Наприклад, згідно із Законом

України «Про статус народного депутата» від 17.11.1992 № 2790 останній має

розглядати звернення виборців та вживати заходів для реалізації їх пропозицій і

законних вимог з наступним інформуванням виборців про свою депутатську

діяльність [3].

Зaконом Укрaїни «Про Реглaмент Верховної Рaди Укрaїни» від 10.02.2010 р.

№ 1861-17 передбачено проведення парламентських слухань з метою вивчення

питань, що становлять суспільний інтерес та потребують законодавчого

врегулювання, до яких запрошуються представники органів державної влади та

наукових установ, об’єднань громадян та інші представники громадськості

(спеціалісти у певній галузі, представники неурядових організацій, бізнесу)

тощо [4].

Водночас право Українського народу брати участь у законотворчій

діяльності обмежується лише можливістю участі у всеукраїнському референдумі.

Участь громадян у законотворчому процесі є однією з актуальних проблем

політичної науки та зумовлена необхідністю розвитку конституціоналізму та

безпосередньої демократії в країні.

Номінально громадяни України не позбавлені права приймати закони, проте

у законодавстві відсутній чітко визначений механізм практичної реалізації

законотворчих повноважень народу.

Як ми бачимо, простежується важливість співпраці парламенту із

громадянським суспільством, громадськими об’єднаннями як вагомого елементу

системи стримувань і противаг, механізму контролю за прийняттям державних

рішень з боку громадськості та участі у здійсненні законодавчої влади, що є

ознакою прозорості політичних процесів в державі.

226

Законодавча практика, що склалася за часів незалежної України, свідчить

про недостатню планомірність, послідовність та стабільність правової системи,

причинами чого є: поспішне прийняття законів, їх безсистемність, невідповідність,

недостатній рівень правової культури осіб, які беруть участь у законотворчому

процесі та реальна правова незахищеність громадян і суспільства в цілому. Це

вимагає уніфікації та систематизації законодавства, підвищення рівня

обгрунтованості правового регулювання, реалізації існуючої системи правових

норм, зважаючи на одну з основних функцій держави — законотворчу діяльність,

яка полягає в розробленні і прийнятті законів, зокрема щодо створення та

вдосконалення правових норм з метою врегулювання суспільних відносин.

Висновки. На сьогодні існуюча модель законотворчості не дозволяє

запровадити ефективний механізм прийняття якісних нормативно-правових актів,

які б насамперед враховували інтереси пересічних та свідомих українців.

З огляду на вказане, вагомим чинником для України яка, на мою думку,

перебуває на початковому етапі становлення і позиціонування у світовому

співтоваристві, є удосконалення системи законотворчої діяльності українського

парламенту.


1. Конституція Укрaїни від 28.06.1996 р. № 254к/96-вр. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр (дата


2. Закон України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 р. № 393/96-

ВР/ Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 47, ст.256 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/393/96-вр (дата


3. Зaкон Укрaїни «Про стaтус нaродного депутaтa Укрaїни»

від 17.11.1992 р. № 2790 / Відомості Верховної Рaди. 2017, № 40-41, ст.383}.


12 (дата звернення 04.06.18 р.).

4. Зaкон Укрaїни «Про Реглaмент Верховної Рaди Укрaїни»

від 10.02.2010 р. № 1861-17 / Відомості Верховної Рaди Укрaїни. – 2010 р. – № 16-

17. – ст. 133. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1861-17 (дата звернення 04.06.18 р.).

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/393/96-вр




227

Віктор ЦИГАН,

директор Західно-Дніпровського

Центру професійно-технічної освіти»,

аспірант Університету менеджменту освіти

Національної академії педагогічних наук України

ІННОВАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ ЦЕНТРІВ

ПРОФЕСІЙНОЇ (ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОЇ) ОСВІТИ УКРАЇНИ

Професійна (професійно-технічна освіта) є комплексом організаційно-

управлінських і педагогічних заходів, спрямованих на забезпечення оволодіння

громадянами знаннями, уміннями і компетенціями у обраній ними галузі

професійної діяльності, розвиток компетентності та професіоналізму, виховання

загальної і професійної культури.

Технологічний аспект підготовки у закладах професійної (професійно-

технічної) освіти, в тому числі у центрах професійно-технічної освіти державної

служби зайнятості та у навчальних підрозділах підприємств, установ, організацій,

що здійснюють професійне навчання незайнятого населення, реалізується, своє

чергою, на різних рівнях: організації освітньої діяльності, вивчення навчальної

дисципліни, подання навчальної інформації, контролю та оцінювання знань,

мотивації та стимулювання діяльності учасників освітнього процесу.

Інтеграція України у європейський освітній простір акцентує увагу

суспільства на необхідності докорінної модернізації професійної (професійно-

технічної) освіти шляхом удосконалення організаційної структури, науково-

методичного супроводу, врахування прогресивних ідей європейського досвіду

професійної освіти і навчання, запровадження інноваційних технологій і методик

підготовки висококваліфікованого виробничого персоналу, розроблення і

впровадження сучасних моделей управління та фінансування, розвитку співпраці з

європейськими партнерами та виробництвом [4].

Зауважимо, що ринок праці визначає потребу у кваліфікованих працівниках

з високим рівнем компетенції. Відповідно до цього необхідно удосконалювати і

формувати новий зміст освіти, фактично визначати алгоритм інноваційного стилю

управлінської діяльності, запровадження управлінських інноваційних стратегій та

технологій навчання, що ґрунтуються на нових методологічних засадах, сучасних

дидактичних принципах та психолого-педагогічних теоріях, що розвивають

діяльнісний підхід до навчання.

Професійна підготовка сучасного робітника та керівника середньої ланки

управління потребує нових підходів до організації навчання, зміни процесу

професійної підготовки, застосування сучасних і ефективних технологій навчання,

головним результатом яких є здатність працівника до самовдосконалення, швидка

адаптація до змін на виробництві та у сфері послуг.

228

Оволодіння новими технологіями навчання й виховання вимагає

внутрішньої готовності педагогічних працівників до серйозної діяльності щодо

перетворювання, насамперед, самого себе.

Безперечно, створення необхідних організаційно-економічних умов

інноваційного розвитку передбачає забезпечення їхньої реальної фінансової

самостійності, що вимагає: розроблення нормативного механізму розподілу

бюджетних коштів між закладами професійної (професійно-технічної) освіти з

урахуванням фінансових і матеріально-технічних потреб, зумовлених реалізацією

ними концепцій і програм розвитку, освітніх програм; залучення до системи

професійної освіти позабюджетних коштів (доходи від надання платних освітніх

послуг, оренди, кошти піклувальних рад тощо); забезпечення необхідною

матеріально-технічною базою; добір і підготовка кадрів для забезпечення

діяльності закладів професійної (професійно-технічної) освіти у нових соціально-

економічних і фінансових умовах; впровадження у закладах професійної освіти

енергозберігаючих технологій.

З урахуванням загальних підходів інноваційні технології в освіті

характеризуються як цілісна система інноваційної діяльності, що здійснюється на

основі відбору й оптимального застосування новітніх методів, засобів, форм та

прийомів педагогічної діяльності і сприяє якісному розвитку навчального процесу.

Безумовно, управління навчально-виробничим процесом у закладі

професійної (професійно-технічної освіти) на засадах інноваційних технологій

потребує від керівника створення необхідних умов, ресурсів, засобів і, як наслідок,

– вмотивованості як окремих педагогів, так і всього педагогічного колективу щодо

здійснення інноваційної діяльності, враховуючи завдання, складність. напрями й

масштабність інновацій як основи оновлення та подальшого розвитку закладу

освіти в нових соціально- економічних умовах.

На нашу думку, у системі управління закладами професійної (професійно-

технічної освіти) освіти педагогічна інновація визначається сукупністю

інноваційних за формою та змістом засобів і прийомів управлінської діяльності,

що спрямована на вдосконалення змісту та досягнення запланованих результатів

навчально-виробничої діяльності з урахуванням специфіки професій та

об’єктивних можливостей і потреб здобувачів освіти. Водночас, до управлінських

інноваційних технологій належать сучасні економічні, психологічні, діагностичні,

інформаційні технології, що створюють умови для оперативного та ефективного

прийняття управлінського рішення.

Інноваційний розвиток сучасного закладу професійної (професійно-

технічної) освіти – це цілеспрямований і незворотний процес, що забезпечує якісні

зміни, його перехід до нового якісного стану. Інноваційний розвиток закладу

професійної (професійно-технічної) освіти здійснюється переважно за допомогою

цілеспрямованого внесення в його діяльність якісно нових елементів, їх

взаємозв’язків і характеристик. Передумовою, умовою і змістом цих змін

229

виступають інновації та нововведення, що забезпечують оптимальний і сталий

розвиток [2, 3].

Стрімкий розвиток інноваційних технологій стає причиною масштабних

освітніх реформ, що перетворюють освіту на продуктивний сектор економіки. У

Національній стратегії розвитку освіти зазначено, що в Україні повинен

забезпечуватися прискорений, випереджальний інноваційний розвиток освіти

шляхом оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу

відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних

науково-технічних досягнень [1,6]. Отже, мова йде про впровадження певних

інновацій і у сфері професійної (професійно-технічної) освіти. З одного боку,

система освіти є виробником інновацій шляхом відповідної підготовки майбутніх

фахівців, з іншого - сама стає споживачем інноваційних технологій.

Однак, на жаль, інноваційна діяльність у сфері професійної (професійно-

технічної) освіти в Україні поки що характеризується відсутністю цілісності та

системності у розробці, обґрунтуванні та освоєнні інновацій. Відсутність

однозначних трактувань понять і класифікації інновацій в освіті – одна з головних

причин низьких обсягів інвестування в такий вид інновації у сфері професійної

(професійно-технічної) освіти України.

Разом з тим, у сфері професійної освіти може застосовуватися державно-

приватне партнерство, яке дозволяє, зокрема, передбачати утворення та/або

спільне фінансування закладів професійної освіти, а також підприємств, установ,

організацій, які надають професійну освіту; утворення та/або спільне

фінансування і розвиток баз професійно-практичної підготовки; утворення та/або

спільне фінансування й експлуатацію інноваційних підприємств (інноваційного

центру, технопарку, технополісу, інноваційного бізнес-інкубатора тощо) на базі

чинних закладів професійної освіти; розроблення і розвиток сучасних технологій

професійного навчання, професійно-практичної підготовки; запровадження

спільних програм фінансування підготовки кадрів.

Так, у кожному регіоні (області) може утворюватися рада стейкхолдерів

професійної (професійно-технічної) освіти, що є координаційним органом з

питань визначення та впровадження державної і регіональної політики у сфері

професійної (професійно-технічної) освіти. Типове положення про раду

стейкхолдерів професійної (професійно-технічної) освіти та порядок її утворення

затверджуються Міністерством освіти і науки України. Стейкхолдери

професійної освіти — це фізичні та/або юридичні особи, зацікавлені у розвитку

системи професійної освіти, мережі або окремих закладів професійної освіти, які

можуть впливати на систему або зазнають її впливу [5, c. 113 ].

Таким чином, інноваційний процес полягає у формуванні та розвитку змісту

та організації нового. У цілому ж під інноваційним процесом розуміється

комплексна діяльність зі створення (народження, розробки), освоєння,

використання і розповсюдження нововведень. Діяльність, яка забезпечує

230

перетворення ідей у нововведення і формує систему управління цим процесом

може бути визначена як інноваційна діяльність.

В основу інноваційного розвитку закладу професійної (професійно-

технічної) освіти покладено певну цільову діяльність суб’єктів освітнього

процесу, яка відрізняється від усталеної практики, спрямована на створення та

запровадження комплексу нововведень для забезпечення якості надання освітніх

послуг та конкурентоспроможності цієї освітньої організації (навчального

закладу). Зазначений процес вимагає чітко спланованих покрокових дій суб’єктів

освітнього процесу взагалі й керівника закладу освіти, зокрема.


1. Біла книга національної освіти України / Акад. пед. наук України; за ред.

В. Г. Кременя. – К., 2009. – 376 с.

2. Дубасенюк О.А. Інновації в сучасній освіті // Інновації в освіті: інтеграція

науки і практики: зб. наук.-метод. пр.; за заг. ред. О.А. Дубасенюк. – Житомир,


3. Кремень В.Г. Філософсько-освітня діяльність: інноваційні аспекти //

Становлення і розвиток науково-педагогічних шкіл: проблеми, досвід,

перспективи: зб. наук. пр.; за ред. В. Кременя та Т. Левовицького. – Житомир.:


4. Ніколаєнко С. М. Інноваційний розвиток професійно-технічної освіти в

Україні / С. М. Ніколаєнко. – К.: Книга, 2007

5. Супрун В. В. Теоретичні та практичні аспекти регулювання професійної

освіти в Україні / В. В. Супрун // Вісник післядипломної освіти : зб. наук. пр.;

НАПН України ДВНЗ «Ун-т менедж. освіти» ; голов. ред. В. В. Олійник ; редкол. :

О. Л. Ануфрієва [та ін]. – Київ : АТОПОЛ ГРУП, 2016. – Вип. 2(31). –124 с. –

С. 108–123. (Серія «Управління та адміністрування»).

6. Указ Президента України № 344/2013 від 25 червня 2013 року "Про

Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року".

231

Інна ШОСТАК,

к. е. н., провідний науковий співробітник

проблемної науково-дослідної лабораторії соціальних

досліджень ринку праці,ІПК ДСЗУ

ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ

В ОБ’ЄДНАНИХ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАДАХ

Одним з пріоритетних напрямів соціальної політики, в контексті реформи

децентралізації, є докорінна зміна системи адміністрування соціальних програм,

яка передбачає встановлення нових вимог до якості послуг, що надаються

населенню. У результаті процесу об’єднання територіальних громад реформується

модель соціального захисту на місцях і поетапно запроваджується модель

адміністрування, яка передбачає надання послуг на базовому рівні –

територіальних громадах. Такий процес відповідно передбачає зміни в

адміністративних структурах органів Пенсійного фонду, соціального страхування

та державній службі зайнятості.

Проведення загально економічних реформ та реформи державного

управління підтверджується змінами в соціальній сфері, які проявляються через

пріоритети окреслені Урядом, а саме: комплексна реформа системи оплати праці,

запровадження європейських стандартів у сфері соціально-трудових відносин;

реформа системи пенсійного забезпечення; забезпечення адресності в наданні

державної соціальної допомоги; децентралізація системи соціальних послуг та їх

розвиток на рівні територіальних громад [1].

Підвищення якості системи соціального захисту та можливості надання

територіальною громадою соціальних послуг, яких потребують громадяни є

одним з векторів децентралізації, який дає змогу розвивати соціальні послуги

через створення системи соціальної роботи та розвиток соціальної

інфраструктури.

На сьогодні в Україні створено 731 ОТГ, що об’єднали 3399 громад (31,1%

від загальної кількості рад базового рівня станом на 01.01.2015 р.) та 6,4 млн осіб

(18,0 % загальної кількості населення України) [2].

Об’єднана територіальна громада – це жителі, об’єднані постійним

проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-

територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що

мають єдиний адміністративний центр [3]. Ключовою метою вдосконалення

системи надання соціальних послуг в об’єднаних територіальних громадах є

підвищення ефективності та якості надання соціальних послуг та створення

комфортного і безпечного середовища для життя людини. Вона може бути

досягнута тільки при синергічному поєднанні ефективної системи влади на всіх

232

рівнях (громада – район – область) та передачею максимально можливої кількості

повноважень на найближчий до громадянина рівень – громадам, а також при

створенні умов для динамічного розвитку регіонів і надання якісних та доступних

соціальних послуг громадянам [4].

Децентралізація надає поштовх для соціально-економічного розвитку

регіонів, зменшує економічної нерівність. Фінансова підтримка об’єднаних

територіальних громад дає змогу формувати нові ланки соціальної

інфраструктури, приводить до створення нових робочих місць в регіонах. Зокрема,

для успішності процесу децентралізації перед Україною поставлено низку завдань,

а саме: визначення територіальних засад органів місцевого самоврядування та

виконавчої влади; розмежування повноважень між органами місцевого

самоврядування різних рівнів; розмежування повноважень між органами

місцевого самоврядування та виконавчої влади; визначення потреб у кількості

ресурсів на кожному рівні; створення системи підзвітності органів місцевого

самоврядування перед виборцями і державою [5].

З метою послідовної та комплексної реалізації реформ, визначених

Програмою діяльності Кабінету Міністрів України та Середньостроковим планом

пріоритетних дій Уряду до 2020 року, затверджено План пріоритетних дій на 2018

рік. В даному документі в розділі «Розвиток людського капіталу» окреслено

основні кроки та очікувані результати стосовно розвитку соціальних та

реабілітаційних послуг у територіальних громадах, а саме [6]:

розроблення методичних рекомендацій щодо впровадження

інтегрованої системи соціального захисту з метою посилення інституційної

спроможності об’єднаних територіальних громад у сфері соціального захисту

населення;

розроблення методичних рекомендацій щодо залучення недержавних

надавачів соціальних послуг у громадах що сприятиме інтеграція механізму

залучення недержавних надавачів соціальних послуг у громадах;

розширення переліку соціальних послуг, що надаються особам, які

перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати,

та затвердження державних стандартів соціальних послуг;

проведення моніторингу розвитку інституту фахівців із соціальної роботи

на рівні громади, що сприятиме розширення доступності до соціальних послуг

мешканців громади;

здійснення заходів щодо підвищення обізнаності спеціалістів структурних

підрозділів виконавчих органів об’єднаних територіальних громад, установ та

закладів щодо нових функцій у сфері соціального захисту;

впровадження нових підходів у забезпеченні осіб з інвалідністю

технічними засобами реабілітації;

забезпечення розвитку служб перевезення для осіб з інвалідністю та

маломобільних груп населення у територіальних громада;

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1614-12/paran13#n13

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z1614-12/paran13#n13

233

розроблення та подання Кабінетові Міністрів України проекту постанов,

щодо посилення ідентифікації та виявлення осіб, які постраждали від торгівлі

людьми, здійснення комплексної державної політики у сфері запобігання та

протидії домашньому насильству, удосконалення механізму та інструментів

забезпечення рівності жінок і чоловіків в Україні.

Необхідність проведення моніторингу та оцінки якості надання соціальних

послуг аргументована оптимізацією діяльності об’єднаних територіальних громад

та віддалених робочих місць; підвищення рівня професійної компетентності

персоналу відділень; дотримання встановленого та підвищення рівня якості

соціальних послуг, що надає територіальний центр. Створення в Україні

державної інфраструктури моніторингу даних для оцінювання надання соціальних

послуг за якісними показниками дасть змогу провадити єдину соціальну політику

та координувати зусилля різних рівнів управління системи надання соціальних

послуг, інших зацікавлених відомств, а також органів місцевого самоврядування,

бізнесових структур.

Сьогодні потреби в соціальних послугах постійно збільшуються, а потенціал

громадського і приватного секторів щодо їх надання використовується в Україні

недостатньо та потребує стимулювання. Тому в Плані пріоритетних дій Уряду на

2018 рік передбачено вжиття заходів щодо розширення доступу до соціальних

послуг особам, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують

сторонньої допомоги та забезпечення підвищення ефективності і якості їх

надання. А отже, актуальним на сьогодні залишається вивчення кращого

вітчизняного та міжнародного досвіду щодо соціального замовлення, а також

можливостей упровадження його прийнятних елементів на теренах України.

Запровадження технології соціального замовлення у сфері соціальних

послуг може мати як переваги (підвищення адресності, якості, доступності

соціальних послуг та охоплення ними отримувачів; оптимізація бюджетних

соціальних витрат, заощадження і залучення у соціальну сферу додаткових

ресурсів; забезпечення відкритості процедур розроблення та прозорості реалізації

цільових соціальних програм; протидія проявам корупції та протекціонізму;

розвиток громадянського суспільства тощо), так і недоліки («штучне» зростання

цін на ринку соціальних послуг, ускладнення доступу до них отримувачів;

труднощі у визначенні оптимального співвідношення ціни та якості соціальних

послуг, а також у здійсненні контролю за їх якістю; викривлення умов конкуренції

на ринку соціальних послуг, зловживання під час проведення конкурсного відбору

тощо) [7]. Аналіз сучасного стану запровадження соціального замовлення у сфері

соціальних послуг в Україні показав, що ця технологія й досі залишається на

початковому етапі та не набула широкого практичного застосування.

Отже, децентралізація дає змогу територіальним громадам вдосконалювати

систему надання соціальних послуг та здійснити розвиток соціальної

234

інфраструктури, що суттєво наближує конкретного громадянина на локальному

рівні до можливості отримання якісних соціальних послуг.


3. Міністерство соціальної політики України. [Електронний ресурс] –

Режим доступу: http://www.msp.gov.ua/news/14614.html

4. Моніторинг процесу децентралізації влади та реформування місцевого

самоврядування станом на 10.05.2018 [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://decentralization.gov.ua

5. Постанова ВРУ «Про попереднє схвалення законопроекту про внесення

змін до Конституції України щодо децентралізації влади» [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/ show/ 656-19

6. Кабінет Міністрів України офіційне інтерент представництво

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.kmu.gov.ua/ua/diyalnist/

reformi/reforma-decentralizaciyi

7. Децентралізація влади в Україні. офіційне інтерент представництво

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.decentralization.gov.ua/fivesteps/

item?id=1.

8. Про затвердження плану пріоритетних дій Уряду на 2018 рік,

розпорядження КМУ від 28 березня 2018 р. № 244-р

9. Дубич К. В. Соціальне замовлення – ефективний механізм надання

соціальних послуг в Україні / К. В. Дубич. // Державне управління: теорія та

практика. - 2013. - № 1.

Володимир ЯРОШОВИЧ,

аспірант ЛНУВМБ ім. С. Гжицького

СФОРМОВАНІСТЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК

ФАКТОР ЕФЕКТИВНОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ МОЛОДІЖНОЇ

ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Важливим показником розвитку громадянського суспільства є

функціонування громадського, або так званого «третього» сектора, який охоплює

діяльність недержавних організацій. Суспільство стає громадянським тільки тоді,

коли набір, розвиток і конфігурація недержавних організацій здатні примусити

державу стати активним захисником інтересів громадян, детермінувати процес

руху до правової держави. Громадянське суспільство є частиною суспільства,

представлене структурами поза публічною владою і включаючи переважно

http://www.msp.gov.ua/news/14614.html

http://decentralization.gov.ua/

https://www.kmu.gov.ua/ua/diyalnist/%20reformi/reforma-decentralizaciyi

https://www.kmu.gov.ua/ua/diyalnist/%20reformi/reforma-decentralizaciyi

http://old.decentralization.gov.ua/fivesteps/%20item?id=1

http://old.decentralization.gov.ua/fivesteps/%20item?id=1

235

неполітичні відносини: сукупність всіх недержавних суспільних відносин та

інститутів виражає цінності, інтереси та потреби людей як громадян, що

проживають в тому або іншому суспільстві.

Молодіжні організації є одним з елементів громадянського суспільства і

одночасно важливим чинником його розвитку, одним із тих компонентів, на якому

воно базується. З погляду синергетичного підходу ми можемо розглядати

молодіжні організації як один із можливих акторів сучасного суспільства. Як

активний стійкий центр, який здатний визначати потенційні шляхи еволюції

системи громадянського суспільства здатний притягати і організовувати оточуюче

соціальне середовище [1]. Оскільки діяльність організацій дуже багатогранна і

вони вступають у найрізноманітніші суспільні зв'язки з іншими підструктурами

суспільства, критеріїв такої класифікації може бути багато. Ми вважаємо

найголовнішими серед них: суб'єкт та об'єкт діяльності, мету організації, сферу

діяльності, вид і спрямованість.

Співпрацю інститутів виконавчої влади у сфері державної молодіжної

політики та молодіжних громадських організацій як важливих елементів

громадянського суспільства потрібно вважати чинниками, які найбільше

впливають на процес реалізації державної молодіжної політики, оскільки саме

участь дітей та молоді у діяльності молодіжних громадських організацій сприяє

підвищенню їх суспільної активності, соціальному становленню та розвитку. Не

вдаючись до виявлення ступеня впливу конкретних організацій на цей процес,

доцільно розглянути основні аспекти формування сучасного молодіжного руху в

Україні як елемента громадянського суспільства, а також спробувати визначити

чинники співпраці інститутів виконавчої влади у сфері державної молодіжної

політики та молодіжних громадських організацій та форми такої співпраці.

На сьогодні державна молодіжна політика України, попри всю свою

декларативність, не здатна ефективно відображати інтереси більшості молодого

покоління українців [2]. Орієнтація на формалізовані молодіжні структури,

намагання, за допомогою нарощування кількості заангажованих молодіжних

організацій, вирішити меркантильні політичні проблеми не сприяє залученню

молоді до конструктивного діалогу.

Узагальнюючи сучасний молодіжний рух в Україні можна виділити

наступні фактори впливу молодіжного руху на ефективність здійснення державної

молодіжної політики в Україні: збільшення чисельності молодіжних організацій та

їх кількості, досягнення ширшого залучення молоді до активного суспільного

життя; розширення організаційних заходів щодо можливостей із виконання

молодіжних програм, завдяки активній діяльності молодіжних організацій;

зміщення акцентів у пріоритетах регіональної державної молодіжної політики

шляхом подальшого розгалуження мережі молодіжних організацій, за допомогою

яких молодь мала б більше можливостей проявляти себе як суб'єкт державної

молодіжної політики; формування діючими молодіжними організаціями певної

236

думки у суспільстві щодо вирішення молодіжних проблем, що має вплив на

становлення державної молодіжної політики і її здійснення відповідно до

сподівань молоді [3].

Потрібно зауважити, що саме через молодіжні громадські організації молодь

реально стає організаторами і учасниками різноманітних акцій, заходів, мають

змогу реалізувати себе. Отже, вона бере участь у впровадженні державної

молодіжної політики, реалізуючи спільно з виконавчими інститутами відповідні

програми. Водночас молодіжні громадські організації України мають певну

матеріальну базу, досвід роботи. Взаємодія місцевої влади та молодіжних

громадських об'єднань передбачає роботу над нормативно-правовою базою;

місцевими соціальними програмами; реалізацією конкретних проектів з окремими

установами органів державної влади та органами місцевого самоврядування.

Сьогодні все більшого поширення набуває модель соціального партнерства,

що передбачає встановлення конструктивної взаємодії між трьома силами, шо

діють на суспільній арені: структурами влади, прибутковими підприємствами і

неприбутковими організаціями. Соціальне партнерство може мати різноманітні

форми, серед таких варто відзначити: конкурси соціальних проектів для

неурядових неприбуткових організацій; соціальне замовлення; громадські

консультативно-дорадчі ради, громадські слухання; інформаційне забезпечення

громадськості [4]. Особливе місце серед форм співпраці посідає соціальне

замовлення як один з найбільш ефективних механізмів соціальної взаємодії

органів влади та молодіжних громадських організацій на основі підтримки

конструктивної ініціативи громадян.

При цьому, вирішення соціальних проблем здійснюється, як правило, за

допомогою цільових соціальних програм, а виконавець соціального замовлення

визначається на конкурсній основі. Головним джерелом утворення молодіжних

об’єднань як організованої частини загального молодіжного руху є спільність

інтересів та мети, досягнення яких можливе лише в умовах цієї організації.

Радикальна опозиційність деяких молодіжних організацій до окремих структур

державної влади є швидше негативом ніж позитивом з огляду на розвиток

громадянського суспільства, демократії та становлення політичної стабільності в

Україні [5]. У той же час і співпраця державних структур з молодіжним

середовищем часто зводиться лише до проведення планових офіціозних заходів.

Такий стан речей у молодіжній політиці лише розвиває негативні тенденції

та веде до відтоку значної частини активної молоді з молодіжного руху. У

вирішенні ключових завдань побудови в Україні громадянського суспільства й

найважливіших соціальних проблем все більш значущу роль відіграють молодіжні

громадські організації. Але їх внесок у вирішення соціальних проблем

українського суспільства, насамперед, залежить від стану партнерських відносин

між молодіжними недержавними громадськими організаціями та органами

місцевого самоврядування, які, відповідно до Конституції України є засобом

237

реалізації права територіальних громад самостійно вирішувати питання місцевого

значення.

Вагому роль у процесі розвитку громадянського суспільства відіграють

молодіжні рухи. Вони організують молодь для вирішення не лише політичних, а й

соціальних, екологічних, релігійних проблем. На жаль, нині ми не маємо єдиної

точки зору щодо цього феномена. Так, частина вітчизняних та зарубіжних

науковців розглядають його конкретно-історичну сутність крізь призму розвитку

соціальної активності молоді, інші – як складову частину молоді, чи як сукупність

молодіжних громадських об’єднань. Існує ціла низка молодіжних організацій, які

абсолютно політично чи ідеологічно не заангажовані. Намагаючись класифікувати

молодіжні структури, слід як головний критерій розглядати не ідейно-політичне

забарвлення, а характер діяльності організації.

Аналізуючи молодіжний рух в цілому, не можна не відзначити студентський

рух як його складову частину. Студентство завжди було в авангарді всіх

соціальних перетворень та політичних рухів [6]. Однак, власна специфіка

організованого студентського руху визначається передовсім характером

студентських організацій, членство яких безпосередньо залежить від навчання у

вузі, тобто, значно обмежений відтинок час. Крім того, студентські організації

відстоюють інтереси студентської молоді, акцентуючи на цьому увагу. Таким

чином, сучасний молодіжний рух, пройшовши низку певних періодів розвитку, на

сьогодні перебуває на новому етапі.

Він передовсім характеризується входженням молоді у «велику політику»,

як окремої соціально-демографічної групи з власними економічними, соціальними

та політичними інтересами, оформленими у вигляді політичних структур. Тому й

стосунки держави з молоддю з метою формування та реалізації державної

молодіжної політики мають бути іншими. Настав час конструктивного діалогу між

владою та молоддю, взаємовигідного партнерства. Часто молодь і молодіжні

організації розглядаються як об'єкти, на які потрібно спрямовувати зусилля, а не

як реальні партнери.

Влада і молодь повинні скласти єдиний симбіоз, який би вивів Україну на

новий щабель існування. Реальним виявом такого симбіозу стануть різні види і

форми співпраці молоді та влади. Молодь і проблема співпраці мають

надзвичайно багато аспектів, як і молодіжна політика та становище молоді в

Україні в цілому. Один із шляхів вирішення всіх цих проблем є активна участь

молоді та молодіжних громадських організацій в управлінні державою та роботі

державних органів з даних питань, а з боку влади – це нормативне закріплення та

всебічне сприяння цій участі.


1. Парубчак І. Особливості використання менеджменту в реалізації

238

молодіжної політики органами державної влади / І.О.Парубчак // Ефективність

державного управління : зб. наук. праць ЛРІДУ НАДУ ; за заг. ред. Загорського

В.С., Ліпенцева А.В. – Львів : ЛРІДУ НАДУ , 2010. – Вип. № 23. – С. 306-312.

2. Рижанова А. Соціалізація студентської молоді в умовах інформаційного

суспільства / А. О. Рижанова // Вісник Харківської державної академії культури . -

2009. - Вип. 27. - С. 200-208. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-

pdf/hak_2009_27_24.pdf

3. Савош Г. Соціалізація маргінальних особистостей у системі закладів

вищої освіти україни на фоні трансформаційних процесів у суспільстві/

Г. П. Савош, А. О. Синицин // Грані . - 2013. - № 11. - С. 80-87.

4. Чугаєвський В. Соціалізація молоді в процесі розвитку учнівського

самоврядування / В. Г. Чугаєвський // Міжнародний науковий форум: соціологія,

психологія, педагогіка, менеджмент . - 2010. - Вип. 4. - С. 89-97.

5. Швець Т. Громадянська соціалізація молоді як соціально-педагогічна

проблема / Т. Е. Швець //Вісник Харківської державної академії культури . - 2009.

- Вип. 28. - С. 204-210.

6. Шеїна Л. Студентське самоврядування як засіб соціалізації молоді:

автореф. дис. ... канд. пед. наук : 13.00.05 / Л. О. Шеїна; Луган. нац. ун-т ім. Т.

Шевченка. - Луганськ, 2010. - 20 с.

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%A0%D0%B8%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%90$


http://nbuv.gov.ua/j-pdf/hak_2009_27_24.pdf

http://nbuv.gov.ua/j-pdf/hak_2009_27_24.pdf

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D1%88%20%D0%93$


http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%A7%D1%83%D0%B3%D0%B0%D1%94%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%92$



http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%A8%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%20%D0%A2$


http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=REF&P21DBN=REF&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%A8%D0%B5%D1%97%D0%BD%D0%B0%20%D0%9B$

239

Панель № 5 «Інноваційні технології в освітньому просторі підготовки

фахівців для органів публічної влади»

(модератор: д.держ.упр., проф. Діденко Н.Г.)

Ніна ДІДЕНКО,

д. держ. упр., професор,

професор кафедри публічного управління та адміністрування

ІПК ДСЗУ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ПІДГОТОВКИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

ТА ПОСАДОВИХ ОСІБ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

ДО ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В НЕСТАНДАРТНИХ СИТУАЦІЯХ

Важливим аспектом сучасної підготовки управлінців є прийняття рішень в

нестандартних ситуаціях, адже управлінська діяльність здійснюється в різних

умовах і не завжди передбачає стандартні варіанти. Для української системи

професійного навчання корисним в цьому відношенні може бути досвід

європейських країн, які при підготовці публічних службовців використовують такі

навчальні курси як управління змінами, управління ризиками. Це дає можливість

навчати фахівців умінню проблематизувати управлінські рішення, аналізувати

ризики, шукати варіанти зменшення загроз, відповідати на сучасні виклики.

Як правило, в європейських країнах активно застосовуються акредитовані

професійні програми, які розроблені та викладаються спільно різними

навчальними закладами (або до програм професійної підготовки державних

службовців включаються модулі, курси) з управління змінами. При цьому витрати

на підвищення кваліфікації державних службовців включаються до бюджету

кожної окремої установи та надають можливості державному службовцю та / або

його керівникові на основі аналізу потреб обирати серед можливих пропозицій на

ринку ті, які найкраще задовольняють навчальним потребам.

Річне планування навчальних курсів передбачає лише ключові напрями, але

не конкретні теми, останні визначаються протягом року – відповідно до змін, що

відбуваються. Зокрема, створюються добровільні мережеві об`єднання, в рамках

яких здійснюється обмін інформацією та розробками, координація роботи.

Наприклад, при підвищенні кваліфікації державних службовців у Німеччині

крім стандартного навчання для забезпечення належного рівня кваліфікації

службовця, що є обов’язковим для всіх фахівців, які прийняті на посаду,

використовується адаптивне навчання, яке передбачає підготовку (адаптацію)

службовців до змін, тобто навчання спрямовується на отримання необхідних

знань для кваліфікованої роботи.

У Федеральній академії державного управління Міністерства внутрішніх

справ Німеччини (Bundesakademie fhr uffentliche Verwaltung im Bundesministerium

240

des Innern) викладаються курси, які дають можливість навчати за суміжними

видами діяльності, наприклад, юристи отримують економічні знання, а економісти

– юридичні, що сприяє більш кваліфіковано приймати рішення в нестандартних

ситуаціях. У Баварській школі управління (BVS) для підвищення кваліфікації

державних службовців використовуютья курси теорії і практики управління,

техніки роботи і бізнескомпетенції, консультаційної діяльності.

Практичну спрямованість має навчання державних службовців в академіях

управління ряду земель Німеччини, куди за направленням міністерств чи відомств

направляються особи віком до 35 років. Модель навчального процесу включає

поєднання академічного курсу та практики, тобто дозволяє закріплювати отримані

зання в практичних ситуаціях.

У Великобританії підвищення ефективності роботи державних службовців

нерозривно пов'язане з розвитком міждисциплінарного підходу до формування

програм навчання, орієнтованого на розвиток у майбутніх чиновників системного

мислення, комунікабельності, уміння працювати в команді, самостійності та

ініціативності, навичок управління змінами і лідерского потенціалу. Для цього

існує широка система семінарів, конференцій та освітніх курсів, що

організовуються міністерствами та відомствами. Зміст навчання та програми

професійного зростання державних службовців формуються з урахуванням

індивідуального підходу, специфіки функцій і посад, які займають ті чи інші

чиновники.

У Франції для підготовки державних службовців використовується система

неперервної освіти, в рамках якої отримуються знання, необхідні для модернізації

державної служби та всебічної підготовки фахівців.

У Польщі розроблено нову політику стосовно навчання державних

службовців, в рамках якої відповідно до програм індивідуального професійного

розвитку готують політично нейтральних, компетентних, відповідальних фахівців,

які готові до прийняття управлінських рішень в різних ситуаціях.

У Фінляндії запроваджено програму управління змінами, у якій вищі керівні

кадри державної служби, керівники державних підприємств беруть участь разом із

представниками соціальних партнерів, керівниками профспілок. Темами тренінгу

є такі: політична воля; спільне бачення; стратегічне лідерство, відкритий

менеджмент та культура діалогу як складові успіху реформ.

Таким чином, уміння працювати в умовах змін стає обов’язковою

складовою професійного навчання і спрямовується на розгляд таких питань: як

сприяти реформам і модернізації, підвищити ефективність державної служби та

зменшити витрати; як легше, швидше адаптуватися до змін, зокрема в умовах

фінансової кризи, демографічної кризи, дебюрократизації, децентралізації тощо;

як змінити, сформувати нову корпоративну культуру, забезпечити відповідність

принципам європейського врядування; служіння; партнерство; лідерство.

241

Сучасні програми професійної підготовки та підвищення кваліфікації

публічних службовців можуть мати формат інтернет-форумів, які фахово

підтримуються державою, з тим щоб створити можливості обмінюватися

досвідом, обговорювати проблеми та шукати шляхи їх розв'язання у всесвітній

мережі; національних конференцій (приміром, щорічна конференція державних

службовців, на яку своїх делегатів направляє кожна державна установа Ірландії;

щорічна конференція проходить за фінансової підтримки уряду). Все більшої

популярності набувають неформальні тренінги у вигляді «коучингу», тобто

супроводження більш досвідченим державним службовцем менш досвідченого

колеги (подібно до наставництва); а також оперативні (у разі потреби) тренінги на

робочому місці (on-the-job training).

Більшість програм для вищих публічних службовців, яка спрямована на

розвиток лідерських компетентностей, виховання лідерів, включає питання: етики

та запобігання корупції; прозорості публічного адміністрування; співпраці із

політиками; інноваційних підходів до вироблення та впровадження державної

політики; європейського менеджменту та врядування; якості, модернізації та

інновацій на державній службі; медіа тренінгів, роботи зі ЗМІ; рівних

можливостей, задоволення від роботи; права ЄС, правил та регулювання;

європейських компетентностей, європеїзації та інтернаціоналізації; підготовки до

головування в ЄС; вивчення мов та ін.

Окрему роль у професійному навчанні державних службовців та посадових

осіб місцевого самоврядування відіграють проекти TWINNING, TAIEX.

У рамках проектів Twinning передбачені такі види діяльності як

консультування, тренінги, навчально-ознайомлювальні поїздки та стажування.

Партнери по проектах Twinning обмінюються досвідом і знаннями («від

державного службовця до державного службовця»); впроваджують кращі

практики органів влади країн-членів ЄС; покращюють професійні спроможності;

вивчають зміни в організаційній практиці та культурі, можливості покращення

стилю керівництва, комунікації та координації.

Завдання ТАІЕХ полягає в спрощеному механізмі передачі та обміні

передовим досвідом між країнами-бенефіціарами й країнами-членами

Європейського союзу. Визначальними рисами інструменту TAIEX

є сфокусованість на розв’язанні конкретних проблем розвитку та інтеграції, що

вимагає від адміністрацій країн-бенефіціарів ініціативного підходу, самостійного

визначення своїх потреб, підготовки і подання заявок, та мобільність (від подання

заявки on-line до надання допомоги проходить від двох до трьох місяців), що дає

змогу використовувати його для вирішення термінових нагальних питань. У

рамках інструменту TAIEX за рахунок коштів ЄС надаються такі послуги: надання

експертів країнам-бенефіціарам в якості радників щодо розроблення

законодавчих та інтерпретації acquis communautaire; навчальні візити, що дають

змогу державним службовцям з країни-бенефіціара вивчити досвід країни-члена

242

щодо вирішення практичних питань, пов’язаних із впровадженням і

забезпеченням дотримання acquis communautaire та взаємодією із зацікавленими

сторонами; організація і проведення семінарів та робочих зустрічей з метою

представлення та роз’яснення аспектів acquis communautaire широкій аудиторії.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Вивчення

європейського досвіду професійного навчання державних службовців та

посадових осіб місцевого самоврядування є важливим фактором модернізації

державної служби в Україні та відповідає цілям реалізації Угода про асоціацію

між Україною та ЄС. Головне у цьому процесі є не просто копіювання навчальних

програм та курсів, а дотримання загальних принципів, які сприяють професіо-

налізму фахівців.


1.Концептуальні засади професійного супроводу державних службовців та

посадових осіб органів місцевого самоврядування в системі безперервної освіти:

монографія / О.С. Поважний, Н.Г. Діденко, В.І.Токарева. – Донецьк: «ВІК», 2012.

– 308с.

2.Нечухрана Ю. Особливості оцінки результатів практичної діяльності

персоналу державної служби в деяких країнах Європейської Співдружності / Ю.

Нечухрана // Економіка та держава. – 2012. – № 7.– С. 112.

3.TAIEX // https://www.euneighbours.eu.

4. Twinning // https:// www.twinning.com.ua та www.center.gov.ua.

Сергій ГРИНЧИШИН,


ОПТИМІЗАЦІЙНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ В

УКРАЇНІ

В контексті сучасних глобалізаційних процесів спостерігається якісно новий

підхід до розуміння молодіжної політики та впливу на неї суб’єктивних та

об’єктивних факторів. Молодіжна політика – це діяльність усіх суспільних

інститутів, у тому числі партій, громадських організацій, інших інститутів

громадянського суспільства, з метою соціалізації молодого покоління, його

інтеграції в суспільні процеси. В той час, державна молодіжна політика – це

політика, діяльність держави, її інституцій, направлена на молодь, на підростаюче

покоління, це наявність законодавчо закріплених ідей стосовно ролі і місця молоді

у поступальному розвитку суспільства, а також системи різноманітних державних

заходів, що сприяють реалізації цих ідей.

http://www.twinning.com.ua/

http://www.center.gov.ua/

243

Державна молодіжна політика – провідний напрям діяльності держави, який

спрямована на створення правових, економічних, соціальних, організаційних умов

реалізації молоді, розвитку молодіжних організацій та інститутів громадянського

суспільства, які діють у сфері вирішення проблем сучасної молоді. В аспекті

розгляду змісту державної молодіжної політики варто зазначити, що вона

передбачає наявність розвиненої системи координації діяльності органів

державної влади, органів місцевого самоврядування та інститутів громадянського

суспільства на різних рівнях вироблення та реалізації цієї політики.

Молодіжна політика спрямована на: забезпечення справжньої рівності прав,

обов'язків і соціальної перспективи молоді поряд з іншими соціальними групами,

але не за їх рахунок; соціальний захист молодих громадян, розв'язання їхніх

різноманітних соціально-політичних, економічних, духовних проблем, а також

створення належних необхідних стартових можливостей для влаштування

власного життя, адаптації в ньому, саморозвитку і самореалізації; підтримання й

стимулювання основних суспільно корисних ініціатив самої молоді, її організацій

і рухів, що намагаються зробити конкретний внесок у розв'язання як суто

молодіжних, так і загальних проблем [1].

Основними завданнями молодіжної політики в Україні є: створення

гарантованих соціально-економічних, політичних та інших необхідних стартових

умов для соціалізації молоді; реалізація проблем, запитів, інтересів молоді – не за

рахунок інших соціальних груп; координація зусиль державних органів, партій,

організацій, об’єднань, рухів, соціальних інститутів щодо забезпечення умов для

розвитку і самореалізації молоді; соціальний захист груп молоді [2, с. 367].

В контексті інтеграції українського суспільства в світове співтовариство,

особливої актуальності набуває вивчення процесів глобалізації в молодіжному

середовищі, оскільки молодь визначається як «потенціал готовий до будь-яких

перетворень та змін». Це пояснюється тим, що в рамках глобального знання,

глобальних комунікацій та технологій сучасна молодь соціалізується.

Відбувається свого роду соціальна диференціація, заснована на розриві між тими,

хто добре володіє технологічними інноваціями і має до них доступ, і тими, хто не

має таких знань і, відповідно, повного доступу. Цей розрив, у свою чергу,

приховує нові ризики та виклики глобалізації.

В аспекті глобалізаційних процесів спостерігається актуалізація молодіжних

рухів, формування різних субкультур. Саме тому, сьогодні у всьому світі значну

частину членів неурядових організацій складають молоді люди, які входять до

різних громадських організацій та політичних партій.

Молоде покоління є найважливішим чинником розвитку, а, отже, запорукою

успіхів або невдач глобальних змін. У цьому зв'язку зрозумілий інтерес до

трансформації молодіжних субкультур не лише в культурному, а й в суспільному

житті. При цьому глобалізація зумовлює динамізацію молодіжних перетворень та

сприяє формуванню молодіжних субкультур та рухів.

244

На підставі проведеного дослідження нами встановлено, що до

оптимізаційних напрямів розвитку молодіжної політики в Україні має належати:

залучення молоді до соціальної практики і її інформування про потенційні

можливості розвитку; розвиток творчої активності молоді; інтеграція в життя

суспільства молодих людей, які опинилися у важкій життєвій ситуації;

підвищення політичної свідомості молоді тощо.


1. Особливості й основні функції державної молодіжної політики

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lektsii.net/3-52143.html.

2. Політологічний енциклопедичний словник / упорядник В. П. Горбатенко /

за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і

перероб. – К. : Генеза, 2004. – С. 367.

Генадій МАР’ЯНЕНКО,

к.держ.упр., проректор

з наукової роботи ІПК ДСЗУ

ІННОВАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В ОСВІТНЬОМУ ГЛОБАЛЬНОМУ

ПРОСТОРІ МАЙБУТНЬОГО

Система вищої освіти в Україні формується як один з пріоритетних

напрямів і ціннісних орієнтацій державності та суспільної свідомості. Проблеми

виховання, освіти, розвитку молодого покоління набувають особливого значення,

оскільки доля майбутнього людства більшою мірою залежатиме від розвитку

духовної і моральної сфери суспільства. Тому саме професійна педагогічна

діяльність учителя як носія духовних цінностей, спадкоємця поколінь покликана

сприяти утвердженню гуманної, демократичної особистості, здатної до

саморозвитку, самореалізації своїх інтересів та обдаровань. Розвиток системи

вищої освіти вимагає від педагогічної науки й практики вивчення і впровадження

сучасних технологій та нових методів навчання дітей та молоді. Інновації в

педагогіці пов’язані із загальними процесами у суспільстві, глобалізаційними та

інтеграційними процесами. Інноваційна діяльність в Україні передбачена Законом

України „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні на період до

2005 року” (2002), Державною програмою прогнозування науково-технологічного

та інноваційного розвитку на 2004-2009 роки.

245

Інновації в освіті є закономірним явищем, динамічним за характером і

розвивальним за результатами, їх запровадження дозволяє вирішити суперечності

між традиційною системою і потребами в якісно новій освіті. Сутнісною ознакою

інновації є її здатність впливати на загальний рівень професійної діяльності

педагога, розширювати інноваційне поле освітнього середовища у навчальному

закладі, регіоні. Як системне утворення інновація характеризується інтегральними

якостями: інноваційний процес, інноваційна діяльність, інноваційний потенціал,

інноваційне середовище [3].

Проблема інноваційного розвитку освіти і освітніх інновацій є актуальною,

тому що вона викликає широкий суспільний і науковий резонанс. Інноваційна

освітня діяльність передбачає розвиток творчого потенціалу педагогів і стосується

не лише створення та поширення новизни, а і зміни у способі діяльності, стилі

мислення учасників навчально-виховного процесу. Основною характеристикою

інноваційної педагогічної діяльності вищого навчального закладу є підвищення

результативності освітнього процесу.

Упровадження й систематичне використання сучасних інформаційних

технологій у навчальному процесі ВНЗ сприяє активізації навчально-пізнавальної

діяльності студентів і викладачів, інтенсифікації навчального процесу, появі

стійкої зацікавленості в навчанні, підвищенню мотивації пізнавальної діяльності,

формуванню потреби в самонавчанні, саморозвитку, умінню самовизначатися в

навчальній діяльності. У викладача змінюється позиція, він стає носієм нового

педагогічного мислення і принципів педагогіки співробітництва, професіоналом,

здатним до проектування і перепроектування своєї діяльності [2]

Джерелом інновації є цілеспрямований пошук ідеї з метою розв'язання

суперечностей, її освоєння відбувається шляхом апробації в формі педагогічного

експерименту або пілотного впровадження. Розвиток інновації залежить від того,

наскільки соціально-психологічне середовище потребує нової ідеї. Подальше

існування інновації пов'язане з переходом у стадію стабільною функціонування.

Отже, інновації в освіті – це процес творення, запровадження та поширення в

освітній практиці нових ідей, засобів, педагогічних та управлінських технологій, у

результаті яких підвищуються показники (рівні) досягнень структурних

компонентів освіти, відбувається перехід системи до якісно іншого стану. Слово

"інновація" має багатомірне значення, оскільки складається з двох форм: власне

ідеї та процесу її практичної реалізації [4].

Інновація освіти – цілеспрямований процес часткових змін, що ведуть до

модифікації мети, змісту, методів, форм навчання й виховання, адаптації процесу

навчання до нових вимог Інноваційний заклад освіти – вищий навчальний заклад,

в якому педагогічний та студентський колектив експериментують, апробують чи

впроваджують нові педагогічні ідеї, теорії, технології. Інноваційний потенціал

педагога – сукупність соціокультурних і творчих характеристик особистості

педагога, яка виявляє готовність удосконалювати педагогічну діяльність,

246

наявність внутрішніх засобів та методів, здатних забезпечити цю готовність.

Інноваційне середовище – це певні морально-психологічні обставини, що

підкріплені комплексом заходів організаційного, методичного, психологічного

характеру, які забезпечують введення інновацій в освітній процес вищого

навчального закладу. [6]. Наявність такого середовища у педагогічному колективі

знижує коефіцієнт “опору” викладачів нововведенням, допомагає подолати

стереотипи професійної діяльності. Інноваційне середовище знаходить реальне

відображення у ставленні викладачів до педагогічних інновацій.

Інноваційний потенціал викладача характеризують: творчою здатністю

генерувати нові ідеї, що зумовлено професійною установкою на досягнення

пріоритетних завдань, уміннями проектувати і моделювати свої ідеї на практиці.

Викладачу-новатору притаманний високий культурно-естетичний рівень,

освіченість, інтелектуальна глибина і різнобічність інтересів, новизна,

оригінальність у проведенні занять, дослідницька спрямованість, висока

результативність [6].

Ми знаходимось на початку самої швидкої урбанізації людства,

нанотехнологічного буму, киборгізації нейроінтерфейсів, симбіозу біологічного та

цифрового інтелекту. Кожного ранку ми прокидаємось на який відсоток

розвинутійшими, ніж вчора, тому важливе сьогоднішнє визначення тенденцій

розвитку вищої освіти як важливого сегменту глобального ринку послуг, його

трансформації та переорієнтації в умовах глобальної автоматизації та

інформатизації суспільства, обґрунтування напрямків вдосконалення національної

системи освітніх послуг України в контексті переваг сучасних та майбутніх

професій і технологій, проблем безробіття майбутнього ринку праці.

В нашій країні теж відчутні негативні наслідки такої тенденції: знецінення

отримуваних кваліфікацій та падіння якості наданих освітніх послуг. Прискорення

процесу «встарівання» знань через пришвидшення оновлення технологій і техніки

під впливом науково-технічного прогресу вимагає необхідність впровадження

системи «безперервної освіти впродовж життя». Крім того, така тенденція

обумовлює «інфляцію» професійних, а отже й освітніх стандартів, відмову від

вузької професійної спеціалізації освіти, зміни співвідношення загальноосвітніх та

вузькоспеціалізованих предметів, розширення набору інноваційних методів

навчання та програм практичної підготовки фахівців. «Безперервне навчання» в

Україні визначено одним з пріоритетів загальнодержавної політики, що відповідає

світовим тенденціям [5].

З метою максимального використання позитивного потенціалу сучасних

глобальних тенденцій у розвитку освіти та подолання їх негативних наслідків

необхідною є реалізація низки заходів, зокрема: децентралізація системи вищої

освіти, реальна автономізація ВНЗ (включно з економічною діяльністю), розвиток

приватного сектора галузі вищої освіти з одночасним запровадженням ефективної

системи оцінювання якості освіти, базованої на незалежних агенціях оцінювання

247

якості; поступова реструктуризація й оптимізація державного замовлення на

підготовку спеціалістів за участі роботодавців з метою приведення державного

замовлення у відповідність до реальних потреб державного і приватного секторів

національної економіки; розвиток системи освіти протягом життя; подальший

розвиток експортного потенціалу вітчизняної вищої освіти з метою отримання

економічних результатів, прискорення модернізації освіти та посилення впливу і

престижу України у світі; активне впровадження у програми вищої освіти

підприємницької складової, передусім у плані оволодіння студентами

практичними навичками, необхідними для ведення самостійної економічної

діяльності, а також отримання ними необхідних знань щодо законодавства та

практики бізнесу в Україні і за кордоном; підвищення уваги до

суспільствознавчого блоку вищої освіти та питань університетського

самоврядування, від чого значною мірою залежить майбутня участь молодих

людей у суспільно-політичному житті; цілеспрямована просвітницька робота з

метою об’єктивного інформування батьків і абітурієнтів, зацікавленої

громадськості щодо цінності тих чи інших спеціальностей на вітчизняному і

міжнародному ринку праці, ринку інноваційних технологій.[1]

Серед інших технологій часто виділяють високі технології — найбільш

високорозвинуті (найсучасніші) технології, що є «наукоємними», тобто які

інтенсивно використовують найновіші наукові досягнення. Наприклад,

виробництво мікропроцесорів, штучного інтелекту,сучасних автомобілів тощо.

Прийнято вважати, що такі технології є найважливішими з точки зору

«забезпечення майбутнього» людства.

Значимість високотехнологічного простору освіти майбутнього

підкреслюється тим, що люди сильно потребують прогнозів про те, що з ними

станеться, чи потрібні вони будуть ринку праці, які знання потрібні у

майбутньому, чи потрібні вони будуть взагалі ринку зайнятості населення.

Майбутнє — суб'єктивна з людського погляду, й об'єктивна, з погляду

стороннього спостерігача, часова категорія сприйняття реальності, яка

характеризується комплексом явищ і подій, що не здійснились і не відбулися

відносно об'єкта, який перебуває в більш ранньому часі, але людство прагне його

усвідомлювати та прогнозувати своє майбутнє.

Створення штучного інтелекту – найбільший виклик для людства у сфері

науки та освіти. За останніх 10 років штучний інтелект майже зрівнявся з розумом

людини, процес удосконалення вже не зупинити, алгоритми університетських

знань з кожним роком знецінюються. Найблизчим часом штучний розум почне

самовдосконалюватись – і це буде початком кінця ери вищіх навчальних закладів.

Це означає, що іноваційні технології в освітньому глобальному просторі

майбутнього потребують сучасних змін вже зараз, з програмою запровадження на

20-30 років вперед, особливо для органів публічної влади.

248

Наприклад: в Австралійській групі із захисту прав молоді (FYA)

попереджають, що близько 70% молодих людей в Австралії зараз задіяні саме в

тих професіях, вплив автоматизації на які буде "радикальним". Тобто, через

двадцять років їх знання та професійні навички стануть вже нікому не потрібні - ті

ж функції за них будуть виконувати комп'ютери та роботи. З єдиною різницею -

роботодавцю не треба буде платити машинам зарплату, а з неї - податки державі.

Очевидна безглуздість ростити покоління для майбутнього взагалі ніяк його

не враховуючи, не передбачати переваги та загрози глобалізації, високошвидкісної

зміни ринку праці та майбутніх професій. Народна освіта продовжує навчати

фінансистів, свідомо приховуючи, не розуміючи, що їх професія не буде

затребувана вже через п'ять років, усі алгоритми будуть обраховувати комп’ютери

та роботи. Це лише приклад однієї професії. Така підготовка шкіл і вузів при

отриманні знань не припустима в подальшому у високотехнологічному світовому

просторі. Дуже шкода, але це неминучий факт, цінність вищої освіти вже давно

стала нікчемною, університетські знання в сьогоднішньому інформаційному

просторі перестають бути унікальними, матриця руйнує монополію на знання і

освіту. Професіоналом може стати будь хто, якщо людина бажає, то може

самостійно розвивати свої здібності і таланти!

Сьогодні народна освіта зациклює підростаюче покоління на заучуванні

непотрібної інформації, яка сьогодні доступна в Інтернеті і за рахунок інших

електронних комунікацій.

Українська система ЗНО не ліквідувало корупцію, а тільки збільшило її

складову на визначених рівнях компетентності.

Треба негайно відмінити систему оцінювання знань дітей (ЗНО). Вона

неадекватна в існуючих умовах отримання знань, прищеплення навичок роботі в

команді, адаптації к ринку праці та несе загрозу формування особистості у процесі

її соціалізації.

Освіта майбутнього має поставити таку мету та завдання:

1) Розвивати критичне мислення;

2) Вчити працювати в командах і проектах;

3) Вчити працювати з величезним швидкісним потоком інформації;

4) Розвивати здібності, своїм і командним працею заробляти на життя;

5) Розвивати інноваційну винахідливість;

6) Керувати високими технологіями, розвивати нові;

7) Допомогти описати і створити картину майбутнього світу, в тому числі

майбутнього високотехнологічного публічного управління державою;

8) Вивчати геономію, філософію, глобальну проблему збереження миру,

інші науки котрі вивчають планету Земля і космічний простір;

Держава повинна провести глибокий аналіз, що виробляє система освіти, чи

потрібні ці спеціальності ринку праці. Необхідно припинити витрачати мільйони

249

гривень на неефективну систему освіти, яка не регулює, а руйнує ринок зайнятості

населення.

Держава повинна стати гарантом переосмислення парадигми освіти, у світі

високотехнологічних і швидкісних технологій, потрібні інші підходи, наукова

середа своєю сьогоднішньою бездіяльністю або короткозорістю знищує майбутні

робочі місця, соціальний устрій держави і середній клас!


1. Глобальні тенденції і проблеми розвитку освіти: наслідки для України -

http://www.niss.gov.ua/articles/1537/.

2. Гуревич Р.С. Інформаційно-телекомунікаційні технології в підготовці

майбутнього фахівця / Р.С. Гуревич // Неперервна професійна освіта: теорія і

практика. – К., 2002. –№ 4. – С. 61–68

3. Дубасенюк О.А. Інноваційні освітні технології та методики в системі

професійно-педагогічної підготовки // Професійна педагогічна освіта: інноваційні

технології та методики: Монографія / За ред. О. А. Дубасенюк. – Житомир: Вид-во

ЖДУ ім. І. Франка, 2009. – С. 14-47.

4. Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; гол. ред. В. Г. Кремень.

– К.: Юрінком Інтер, 2008. – 1040 с.

5. Постанова Кабінету міністрів України від 03.11.1993 р. N 896 (із

змінами N 576 (576-96-п) від 29.05.96 ) Про Державну національну програму

"Освіта" (Україна XXI століття) : / [Електронний ресурс] / Сайт Верховної Ради. –

Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg =896-93-%EF.

6. Педагогічні технології у неперервній професійній освіті: монографія /за

ред. С. О.Сисоєвої. – ВІПОЛ, 2001. – 502 с.

Геннадій МУСТАФАЄВ, Руслан КАЛЕНИЧЕНКО

к. пс. н., доценти, професори кафедри психології та соціології

Національного університету державної

фіскальної служби України

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

В ОСВІТНЬОМУ ПРОЦЕСІ

Незважаючи на те, що освіта обумовлює науково-технічний прогрес, вона

чинить опір інноваційним явищам у власному середовищі.У теорії і практиці

середньої і вищої школи мають місце протиріччя, які зумовлюють необхідність

пошуку нових технологій навчання:

http://www.niss.gov.ua/articles/1537/

250

─ між суспільною формою здійснення професійної чи навчальної

діяльності, колективним характером праці і спілкування її суб’єктів та

індивідуальною технологією оволодіння цією діяльністю;

─ між необхідністю здійснення діяльності на рівні активності і творчості та

функціонуванням репродуктивного мислення, пам’яті, індуктивної логіки процесу

засвоєння знань під час навчання;

─ між спрямованістю змісту навчальної діяльності на вивчення минулого

соціального досвіду та орієнтацією суб’єкта навчання на результативність

майбутньої професійної діяльності;

─ між функцією відображення педагогічної реальності у системі

психолого-педагогічних понять і категорій і необхідністю реалізації

конструктивно-аналітичної функції в процесі вивчення навчальних дисциплін.

Дидактика середньої і вищої школи не завжди оперативно реагує на

інноваційні освітні процеси, а іноді й стримує їхнє впровадження в масову

практику. на шляху руху від теоретичних знань до їх практичного застосування

існує вакуум.

Щоб подолати цей розрив, забезпечити синтез теорії і практики, необхідно

озброювати студентів прикладними, суто технологічними знаннями.

Використання нових освітніх технологій передбачає не стільки поповнення

теоретико-методологічних знань студентів, скільки формування професійних

умінь проектувати, конструювати процес навчання, аналізувати його результати.

Термін “технологія” грецького походження і означає знання про

майстерність. Учені, користуючись цим поняттям, мають на увазі, з одного боку,

сукупність прийомів і способів обробки або виробництва певних продуктів, а з

іншого – науку про такі способи.

В педагогічній літературі поняття “технологія” використовують у таких

значеннях:

1) як синонім понять “методика” чи “форма організація

навчання”(технологія спілкування, технологія взаємодії, технологія організації

індивідуальної діяльності);

2) як сукупність всіх використаних в конкретній педагогічній системі

методів, засобів і форм (традиційна технологія навчання, технологія Л. Занкова

тощо);

3) як сукупність і послідовність методів і процесів, які дозволяють одержати

запланований результат.

Жодна освітня технологія не може розглядатися як універсальна.

Організація навчального процесу в сучасних умовах вимагає поєднання різних

технологій, творчого підходу до використання кожної з них, а також створення

нових навчальних технологій. Отож створення креативних педагогічних

технологій може бути на базі гарного володіння основними технологіями

навчання. Тому пригадаємо основні технології навчання:

251

1. Проблемне навчання (Дж. Дьюї).

2. Технологія інтенсифікації навчання на основі знакових моделей

навчального матеріалу (В. Шаталов).

3. Диференційоване навчання (М. Гузик, І. Закатова).

4. Перспективно випереджувальне навчання з коментованим управлінням

(С. Лисенкова).

5. Технологія індивідуалізації навчання: метод проектів, батовська система,

план Трампа (І. Унт, А. Границька, В. Шадриков).

6. Технологія програмованого навчання: блочне навчання, модульне

навчання (Б. Скінер, Н. Краудер).

7. Комп’ютерні (інформаційні) технології навчання.

8. Укрупнення дидактичних одиниць (П. Ерднієв).

10. Система розвивального навчання (Л. Занков).

11. Технологія розвивального навчання Д. Ельконіна-В. Давидова.

12. Оптимізація процесу навчання Ю. Бабанський [ 2].

У навчально-виховному процесі мова учителя стає найважливішим

інструментом його професійної діяльності, головним засобом розв’язання

педагогічних задач.

У цьому зв’язку цікавими є комунікативні технології етичного захисту,

розроблені Н. Є. Щурковою. Уміле володіння прийомами етичного захисту дає

змогу підвищити рівень комунікативної культури вчителя, запобігає виникненню

стресових станів педагога, формує відповідні моральні якості учнів.

За Н. Є. Щурковою, комунікативні технології передбачають використання

«м’яких» способів прихованого етичного захисту, під яким науковець розуміє

систему педагогічних дій, спрямованих учителем на захист власної гідності та на

ініціювання суб’єктивності вихованця, здатність осмислювати дії, що він

вчинив [3]. Розглянемо деякі приклади цих технологій

«Окультурене відтворення»

Мета цього прийому — корегування поведінки учня. Сутність прийому

полягає в демонстрації вчителем спілкування на рівні культури.

Цей прийом дає конкретний наочний зразок етичної форми спілкування в

контексті ситуації, що виникла.

Як парадигму, можна використати таку фразу: «Якщо я Вас правильно

зрозуміла… Ви хотіли сказати…». При цьому додається окультурена форма

вербальної, поведінкової моделі спілкування.

Проілюструвати реалізацію цього прийому на практиці можна наступною

ситуацією. Учень, не встигаючи записати за вчителем речення, вигукує:

«Повільніше!». Педагог відповідає: «Якщо я Вас правильно зрозуміла, шановний

Сергію, ви хотіли сказати: «Шановна Марино Миколаївно, будь ласка, повторіть

ще раз це речення».

252

«Виправдовування поведінки»

Сутність прийому полягає у тому, щоб сприяти психічному врівноваженню

дитини шляхом «виправдовування» поведінки учня в даній ситуації. Великого

значення набуває інтонаційне забарвлення вчителя, який говорить спокійним,

м’яким і переконливим тоном: «Можливо, ти хотів…», «Можливо, будь-хто на

вашому місці…», «Я б можливо також…» та інші.

«Виявлення доброзичливості»

Сутність цього прийому — у веселому ігноруванні того, що сталося.

Використовуються форми словесного повідомлення на зразок: «Добре, що Ви мені

нагадали…», «Якби не Ви, я зовсім забув би про це…» та ін.».

«Питання на відтворення»

Мета прийому — припинити спілкування, що відбувається на низькому

рівні взаємодії, і надати можливість співрозмовнику виправити свою поведінку в

процесі спілкування.

Сутність прийому полягає в тому, що вчитель, посилаючись на те, що він

недочув або був чимось дуже захоплений, люб’язно просить учня ще раз

повторити фразу, з якою він звертався. Тим самим педагог підштовхує учня до

пошуку інших, більш культурних форм звернення і поведінки.

Тут важливо, щоб в інтонації вчителя не було ніякої іронії, підтексту.

Прохання вчителя повинно бути щирим. Використовуються фрази на зразок:

«Вибач, я не розчула, що Ви сказали…», «Будь ласка, повторіть те, що Ви

сказали…» та ін.

«Питання про одержувача»

Цей прийом ще можна назвати «наївним подивом», тому що педагог ніби

дивується щодо нетактовного звернення в свою адресу. Він спеціально

інструментує наївність, інсценує нерозуміння того, що було сказано учнем.

Ставиться запитання: «Це Ви мені сказали?», «Хіба так можна?». Велике значення

для реалізації цього прийому має педагогічний артистизм вчителя: пластика,

міміка, інтонації.

«Посилення на особистісні якості»

Прикладом можуть бути такі фрази: «Я не звикла до такого звертання», «Я

не можу продовжувати розмову у такій формі» та ін. Зміст і форма цих фраз

мають враховувати рівень вікового та індивідуального розвитку особистості, бути

зрозумілими і доступними для учнів.

Отож, жодна освітня технологія не може розглядатися як універсальна.

Організація навчального процесу в сучасних умовах вимагає поєднання різних

технологій, творчого підходу до використання кожної з них, а також створення

нових навчальних технологій. Отож створення креативних педагогічних

технологій може бути на базі гарного володіння основними технологіями

навчання.

253


1. Психолого-педагогічне забезпечення навчально-виховного процесу:

Навч. посібник / В.М. Смірнов; М.В. Руденко, Р.А. Калениченко, В.О. Гаврилюк. –

К.: КНУБА, 2014. – 432 с.

2. Чайка В. М. // Основи дидактики. - 2011. - № 1. - Режим

доступу: http://pidruchniki.com/1584072030815/pedagogika/osnovi_didaktiki

3. Щуркова Н.Е. Педагогическая технология. - М.: Педагогическое

общество России, 2002. - 224 с.

Ірина ПЄТУХОВА, к. п. н., доцент, доцент кафедри психології і соціології

Національного університету

державної фіскальної служби України

ЗАСТОСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ОСВІТНЬОМУ

ПРОСТОРІ ПІДГОТОВКИ ЗДОБУВАЧІВ ТРЕТЬОГО РІВНЯ ВИЩОЇ

ОСВІТИ «ДОКТОР ФІЛОСОФІЇ»

(НА ПРИКЛАДІ ПІДГОТОВКИ ЗДОБУВАЧІВ ТРЕТЬОГО РІВНЯ

ВИЩОЇ ОСВІТИ «ДОКТОР ФІЛОСОФІЇ» ГАЛУЗЕЙ ЗНАНЬ «ПРАВО»,

«УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ»)

Підготовка здобувачів третього освітньо-наукового рівня вищої освіти в

Україні здійснюється з урахуванням передового світового досвіду через

обов’язкове поєднання класичних форм і методів із досягненнями світового

освітнього середовища. До здобувачів висуваються високі вимоги в контексті

володіння фаховими знаннями, знаннями іноземної мови (уміння аналізувати

іноземну літературу за фахом), а також психолого-педагогічної складової

(оскільки кінцева мета – викладання, взаємодія зі студентським середовищем).

Майбутній викладач вищої школи повинен знати: теоретичні і прикладні

аспекти методики викладання навчальних дисциплін; сутність оптимальних

взаємовідносин між викладачем і студентською групою; шляхи попередження і

розв’язання конфліктів; основи і методологію конструювання педагогічного

процесу, особливості викладання навчальної дисципліни; структуру навчальних

занять у вищій школі; дидактичні принципи, техніки, інноваційні методи

викладання і діагностики навчальних досягнень; специфіку традиційних і

інноваційних методів навчання, їх переваг і недоліків у конкретно взятій

254

педагогічній ситуації; стратегії комунікативного впливу, безконфліктної

взаємодії, профілактики стресу та професійного вигорання.

Уміти: виявляти оптимальні стилі педагогічної взаємодії під час

навчального процесу; розв’язувати дидактичні завдання, розкриваючи їх сутність,

доцільність застосування у навчальному процесі; формувати структуру та зміст

лекційного, семінарського, практичного заняття з навчальної дисципліни;

конструювати навчальні завдання, діагностичні тести з дотриманням дидактичних

вимог до їх створення і впровадження; складати конспекти навчальних занять із

урахуванням дидактичних вимог вищої школи; комплексно аналізувати

інноваційні технології навчання; здійснювати системний аналіз дидактичних форм

і методів у контексті їх поєднання з вимогами й можливостями сучасної вищої

школи; досліджувати накопичений інноваційний досвід й інтерпретувати його до

умов впровадження у вітчизняній вищій школі.

Такий інтегрований підхід забезпечує якість освіти, відкриває нові шляхи і

для самореалізації здобувачів третього рівня вищої освіти «доктор філософії» як

майбутніх викладачів, і для студентів.

Стосовно форм взаємодії із навчальною групою, варто зауважити, що

викладачі «нової фармації» мають враховувати сучасний ритм життя, його

мінливість, психологію студента, тож методи передачі отриманого досвіду,

результатів наукових досліджень, на нашу думку, у більшості випадків, мають

бути інноваційними: коли процес навчання ведеться мовою дій, учасники

навчального процесу вчаться і вчать через активні обопільні контакти. До таких

методів ми відносимо: Case-study, Сократівський діалог, Баскет-метод. Розглянемо

їх більш детально.

Case-study method – спеціально підготовлений навчальний матеріал, який

містить структурований опис ситуацій, запозичених із практики, відрізняється

значним обсягом матеріалу, оскільки, окрім опису ситуації, містить увесь обсяг

необхідного інформаційного матеріалу, необхідного для розв’язання навчального

завдання студентами. Основний наголос у роботі робиться на аналізі і синтезі

проблеми, на прийнятті вірного рішення. Кейс-система – це методика викладання

у контексті управління, адміністрування, права на прикладах і через аналіз справ

(випадків, ситуацій) [2].

Сократівський діалог – метод пізнавальної активності студентів,

спрямований на формування нових знань через структурований діалог із

викладачем, основне завдання якого полягає на основі отриманих від студентів

відповідей сформувати у них «нове знання». Уся складність даного методу

полягає в умінні викладача ставити відповіді таким чином, аби «провести»

студента від «наявних» у нього знань до «нових». Цей метод надто позитивно

сприймається студентством, оскільки отримані у такий спосіб знання

сприймаються як «істина», яку вони самостійно відкрили для себе, проте потребує

від викладача когнітивного напруження, здатності відчувати студентську

255

аудиторію і гнучко адаптуватися відповідно до отриманих відповідей, аби влучно

сформулювати наступне запитання.

Сократівський метод передбачає народження знань, коли у діалозі з

аудиторією уточнюється те, чого група не знає: «знання опредметнюється»,

виокремлюється і фіксується «об’єкт незнання» і надалі відбувається спроба його

вивести (під виглядом «пригадати» і, як кінцевий результат – засвоїти. Метод

ґрунтується на таких засадах Сократа як: 1) «нічия думка не буває помилковою»;

2) «я знаю, що нічого не знаю». Звідси – і педагогічна проблема, що стосується

суперечності двох цільових орієнтирів навчання: 1) збільшення обсягу знань, на

що традиційно спрямоване навчання; 2) зростання рівня незнання як передумова

пізнавальної активності [1].

Баскет-метод – форма індивідуального навчання на основі імітації

різноманітних ситуацій. Тому, хто навчається, пропонується виступити в ролі

керівника, від якого вимагається розібрати теку ділових паперів (листи, ділові

записки, звіти, звернення) і прийняти відповідне рішення. Ситуацію можна

ускладнити шляхом включення до неї телефонних дзвінків, візитів різних людей,

незапланованих зустрічей тощо. Під час методу, той, хто навчається, має

продемонструвати здатність: виявити найгостріші проблеми, застосувати

адекватні шляхи їх розв’язання, підготувати необхідні документи різного

характеру. «Баскет-метод» дозволяє суб’єктам освітнього процесу набути

необхідних навичок поведінки, досвіду взаємодії з іншими людьми; сприяє

розвитку комунікативних навичок; здатності до прогнозування результатів власної

діяльності.

Інноваційні методи вивчаються, аналізуються, апробовуються здобувачами

третього освітньо-наукового рівня вищої освіти під час засвоєння ними

навчального курсу «Методика викладання та інноваційні технології в педагогіці».

Така пошукова діяльність викликає у здобувачів пізнавальний інтерес, оскільки

вимагає поряд із високим рівнем теоретичної, практичної підготовки

креативностості, творчого підходу під час створення авторської розробки

обраного на власний розсуд із урахуванням специфіки наукового дослідження

розробки методу.


1. Новікова В.П. Перспективи розвитку викладання юридичних дисциплін

на прикладі досвіду США / В.П. Новікова // Проблеми сучасної освіти. – 2016. –

№7. – С. 136 – 143.

2. Шпак Н.А. Кейс-метод як інноваційна форма навчання у вищій школі (на

прикладі вивчення норм земельного права) / Н.А. Шпак // Актуальні проблеми

сучасності в контексті соціально-психологічного знання : матеріали науково-

практичної конференції для студентів, аспірантів, викладачів (1 грудня 2016 року);

256

за заг. ред. І.О. Пєтухової, Н.М. Тарапатової. – Ірпінь : Університет державної

фіскальної служби України, 2017. – С. 229.

Артур РОПАН, аспірант ІПК ДСЗУ,

помічник-консультант народного депутата України

РОЛЬ ВИБОРЧОГО ЗАКОНОДАВСТВА НА ШЛЯХУ ДО

ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ДЕРЖАВИ

В Україні, з часів Незалежності, майже 27 років вибори відбуваються

регулярно й більш менш демократично за формою. Постає запитання: чому владні

інститути, які прямо чи опосередковано формуються шляхом виборів, мають такі

низькі рівні довіри з боку українців? Чому українці мусять висловлювати

незадоволення владою, яку самі й формують шляхом виборів, влаштовуючи

революції? Відповідь – через наявну виборчу систему, яка, працює на олігархат,

деформує головні суспільно-політичні функції виборів та підтримує існування

спотвореної квазіпартійної системи.

Після Революції Гідності з усією гостротою постала необхідність

проведення суспільних реформ задля збереження України як незалежної держави

та її розвитку. На сьогодні ми спостерігаємо хай і повільний, але прогрес

реформування у багатьох сферах. Проте політична система не змінюється, хоча

запит суспільства на її зміну величезний. А без реформування ключового

механізму формування найвищих органів політичної влади – виборів – навіть уже

помітні скромні досягнення в інших сферах залишаються вкрай уразливими.

Політичні партії в Україні не є представницькими, вони більше схожі на фан-

клуби своїх вождів чи найманців олігархів. Реформи, які б мали радикально

змінювати політичну систему, не впроваджуються, більше того – ситуація

демонструє навіть негативні тенденції. Єдине, що слід відзначити як позитив у цій

сфері, – це запровадження державного фінансування політичних партій та

обов'язкового звітування їх про свої фінанси до НАЗК.

Більшість політичних партій в Україні є ними лише за формою, та аж ніяк

не за змістом, адже вони не виконують або виконують дуже вибірково й однобоко

головні функції політичних партій, визначені політологічною наукою.

Насамперед, вони дуже слабко здійснюють функцію артикуляції і представництва

інтересів фахових, світоглядних та інших соціальних груп. Можна стверджувати,

що жодна політична партія України сьогодні не спирається на конкретну

соціальну групу або верству. Українські політичні партії не базують свою

діяльність на чіткій ідеології, не мають далекосяжного бачення розвитку

257

суспільства і країни, не виконують комунікативної функції, що полягає у

формуванні ідей, цілей та завдань, спрямованих на владу й суспільство загалом.

Функції добору політичних еліт та політичної соціалізації українські партії теж

належною мірою не здійснюють, як і функції соціальної інтеграції.

Все ж таки, результати виборів і якість влади залежать від стану партійної

системи, але вона, своєю чергою, дуже залежить від правил проведення виборів.

Партії завжди підлаштовуються під них, щоби бути ефективними на виборах.

Саме тому одне з найважливіших завдань сьогодення – реформування виборчого

законодавства.

Не можна сказати, що досі проблема реформи виборчої системи не стояла

на порядку денному. Так, реформа виборчого законодавства була однією з

головних і пріоритетних обіцянок п'яти парламентських фракцій урядової коаліції

у Верховній Раді VIII скликання. Всі п'ять фракцій наголошували на необхідності

зміни виборчої системи, насамперед для парламентських виборів. Але, як це часто

трапляється, наміри так і не було втілено в життя. Відтак, екватор своєї діяльності

парламент зустрічає зі старою виборчою системою та переконливою

демонстрацією небажання змінювати її в інтересах суспільства. При цьому схоже,

що експертне середовище і громадянське суспільство, загалом, давно досягли

згоди в питанні розуміння вад нинішньої виборчої системи та пріоритетності

виборчої реформи. Проте тиску на парламент для вирішення цього питання ми

теж не бачимо.

Чинна на сьогодні в Україні змішана (точніше – комбінована, або

паралельна) виборча система застосовувалася на парламентських виборах 1998-го,

2002-го, 2012-го та 2014-го років і передбачає поєднання мажоритарної виборчої

системи з голосуванням в одномандатних округах (225 мандатів) із пропорційною

виборчою системою з голосуванням у єдиному загальнодержавному окрузі за

жорсткі (закриті) виборчі списки (225 мандатів). При цьому право на участь у

розподілі мандатів у загальнодержавному окрузі отримують лише ті партії, котрі

змогли подолати 5-відсотковий виборчий бар'єр.

Вадами мажоритарної системи з одномандатними округами є те, що вона:

1) найбільш сприятлива для підкупу виборців;

2) більш сприйнятлива до застосування адміністративного ресурсу, а отже

приносить провладним політичним партіям більшу кількість місць у парламенті й

сприяє постійному переобранню одних і тих самих депутатів в одномандатних

округах;

3) забезпечує місця в парламенті представникам тільки однієї політичної

платформи, яку не обов'язково поділяє більшість населення, при цьому варто

відзначити істотну нерівномірність прохідного бар'єру за мажоритарною

складовою в різних регіонах (у діапазоні приблизно від 1,5 до 70 тис. голосів);

4) призводить до деідеологізації кандидатів у депутати, оскільки виборець

голосує за "доброго господаря" для свого регіону.

258

Більшість вад мажоритарної виборчої системи проявляються не лише в

Україні. Загальносвітовий сучасний досвід демонструє тенденцію до зменшення

кількості країн, які застосовують цю виборчу модель. Навіть у країнах, котрі

застосовували мажоритарну систему впродовж дуже тривалого часу

(Великобританія, Канада), точаться дискусії про необхідність відмови від неї.

Недоліками пропорційної системи з жорсткими (закритими)

виборчими списками в єдиному загальнодержавному окрузі є:

1) консервування проблеми низького рівня внутрішньопартійної

демократії, що не сприяє внутрішньопартійній конкуренції, призводить до

монополії партійного керівництва в питанні визначення персонального складу

списку, потрапляння до складу партій "грошових мішків", розвитку політичної

корупції та формування партій вождистського типу;

2) посилення відчуження між партіями та виборцями, адже до прохідної

частини партійних списків кандидати потрапляють не за популярністю серед

виборців, а за принципом лояльності до керівництва партії чи за гроші;

3) ослаблення функціонування соціальних ліфтів у політичній сфері та

уповільнення процесів оновлення персонального складу парламенту;

4) несприяння забезпеченню підзвітності народних депутатів перед

виборцями та взагалі зв'язку з виборцями.

Вищезазначені вади нинішньої пропорційної системи насамперед

спричинені закритими виборчими списками і голосуванням у єдиному

загальнодержавному окрузі. Саме це, фактично, позбавляє виборця справжнього

вибору, оскільки він не має можливості вплинути на черговість кандидатів у

виборчих списках та визначитися, врешті-решт, кого він хоче бачити своїм

депутатом. В умовах невисокої політичної культури і нерозвиненої політичної

системи зазначені недоліки, фактично, консервують проблему відсутності

справжніх представницьких політичних партій в Україні та гальмують розвиток

країни.

Після Революції Гідності у Верховній Раді було зареєстровано два

законопроекти – № 4906-1 від 02.06.2014 р. (поданий народним депутатом

М.Рудьковським) [2] та № 4906-2 від 03.06.2014 р. (поданий народними

депутатами Р.Кошулинським, Ю.Сиротюком та Ю.Михальчишиним) [3], які

також пропонували пропорційну систему з відкритими виборчими списками. На

жаль, жоден із них не був ухвалений, що істотно уповільнило впровадження

реформ в Україні.

Сьогодні, рухаючись у бік євроінтеграції, наступні вибори народних

депутатів ми мусимо провести без мажоритарної складової, за пропорційною

системою, з відкритими або напіввідкритими списками, з голосуванням у

регіональних округах. За рахунок відкритих виборчих списків вдасться не лише

підвищити якісний склад представницьких органів і рівень легітимності

парламенту та уряду, а й створити умови для розвитку партій. Цьому сприятимуть

259

зниження рівня внутрішньої корупції в них, усунення передумов до поширення

"вождизму" в керівництві, посилення рівня підзвітності партій, заохочення до

розбудови партійних структур на місцях.

Разом з тим, відкриті списки можуть бути повністю відкриті, як у Бразилії,

Латвії, Фінляндії, або напіввідкриті, як у Нідерландах, Словаччині, Чехії, Швеції.

Нещодавно проголосований у другому читанні проект Виборчого кодексу,

внесений до Верховної Ради 2 жовтня 2015 р. народними депутатами А.Парубієм,

О.Черненком та Л.Ємцем, зареєстрований під номером 3112-1 [4] передбачає

пропорційну виборчу систему з відкритими списками при виборах народних

депутатів України. Відповідно до Плану законодавчого забезпечення реформ в

Україні, затвердженого постановою Верховної Ради від 02.06.2015 р. №2906, має

бути впроваджена пропорційна виборча система з відкритими списками. [5]

Окрім необхідності переходу до пропорційної виборчої системи з

відкритими списками, хочеться наголосити ще на кількох моментах, необхідних

для того, аби виборча реформа стимулювала позитивну трансформацію політичної

системи:

для посилення зв'язку між виборцями та народними депутатами розподіл

місць у парламенті між партіями має відбуватися на рівні регіональних

багатомандатних округів в належній пропорції (в ідеалі, від 10 до 15 мандатів у

кожному);

задля ротації парламенту та потрапляння до його складу нових партій на

цьому етапі має бути встановлений невисокий виборчий бар'єр (3–4 %) в

загальнонаціональному масштабі;

необхідно заборонити або принаймні істотно обмежити теле- й

радіорекламу політичних партій та рекламу на зовнішніх носіях.

Необмежена теле- й радіореклама призводить до значного розбухання

виборчих бюджетів та спотворення свідомого вибору виборця. Заборона та

обмеження реклами партій приведе до більш усвідомленого вибору громадян на

підставі ідей і змістів, а не за рахунок несвідомого зомбування через політичну

рекламу маркетинговими методами. Телебачення і радіо мають формувати

політичні вподобання виборців шляхом проведення змістовних дебатів між

представниками політичних партій.

Роблячи висновок, доводиться констатувати, що політики вкотре

декларують необхідність проведення виборчої реформи з головним акцентом на

запровадження пропорційної системи з відкритими списками. Але ми вже мали

втрачені для реформ 2009 і 2014 рр. Очевидно, ця найважливіша для прискорення

розвитку нашої країни реформа не може бути реалізована самими політиками у

простий "робочий" спосіб. Широкій громадськості слід консолідуватися і шукати

важелі впливу на цю ситуацію. Без зміни виборчої системи нам не вдасться

вирватися з замкненого кола неефективних реформ і почати рухатися вперед до

розвитку країни, адже всі реформи в інших сферах залежать від політиків та їхніх

260

рішень. А хто в нашій країні ухвалюватиме політичні рішення, залежатиме від

закону про вибори народних депутатів України.


1. Про вибори народних депутатів України [Електронний ресурс]: Закон

України від 17.11.2011 р. № 4061-17. – Режим доступу: http://www.zakon2.rada.

gov.ua/laws/show/4061-17. – Назва з екрану.

2. Про вибори народних депутатів [Електронний ресурс] : Проект Закону

від 02.06.2014 № 4906-1 – Режим доступу : http://rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_

1?pf3511=51179– Назва з екрану.

3. Про вибори народних депутатів [Електронний ресурс] : Проект Закону

від 03.06.2014 № 4906-2 – Режим доступу : http://rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_

1?pf3511=51179– Назва з екрану.

4. Проект Виборчого кодексу [Електронний ресурс] від 02.10.2015 №3112-

1 – Режим доступу: http://rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=56671

5. План законодавчого забезпечення реформ в Україні [Електронний

ресурс]: Проект Постанови Верховної Ради від 02.06.2015 р. №2986 – Режим

доступу : http://rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55410.

Михайло ФАНДЄЄВ,


«ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ ПРИ ПІДГОТОВЦІ

КВАЛІФІКОВАНИХ ФАХІВЦІВ ДЛЯ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ»

Існує два види штучного інтелекту (ШІ). Ми називаємо його «штучним»,

бо він був створений на основі людських знань про інтелект. Ранні моделі ШІ

з'явилися за часів когнітивної революції і були відповіддю на існуючу парадигму

біхевіоризму. В її основі лежала ідея про те, що людині не дано зрозуміти, як

працює мозок: це «чорний ящик», до якого входять одні дані, а виходять інші - їх-

то біхевіористи намагалися вгадати.

Але когнітивна революція спростувала цю теорію, і принципи роботи

мозку стали зрозумілі. Перші моделі з ШІ підпорядковувалися законам

формальної логіки, так як вони відповідали колишнім поглядам на інтелект. В

основі законів лежали чіткі уявлення про світ, які підпорядковувалися певним

правилам. Одні правила, в свою чергу, могли підкорятися іншим. Такі системи

були створені для виконання розумних завдань і могли навчатися.

http://www.zakon2/

http://rada.gov.ua/pls/zweb2/

http://rada.gov.ua/pls/zweb2

http://rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=56671

261

Перші моделі з ШІ працювали у вузьких предметних областях. Але

результати безперервних досліджень привели вчених до висновку, що

непередбачувана поведінка в людській когнітивної структурі можна пояснити

законами логіки. У мисленні людини виникають систематичні помилки, які

об'єктивно суперечать логікі. Серед таких когнітивних спотворень - створення

стереотипів, обмеженість функцією, психологічні установки, схильність до

підтвердження своєї точки зору, обмежена робоча пам'ять. Виявилося, що людську

поведінку більш залежно від поточної ситуації, ніж від формальної логіки.

Виникла необхідність удосконалити існуючу модель ШІ.

«Олюднити» поведінку програмованих систем намагалися різними

способами - за допомогою коннекціонізма, генетичних алгоритмів і принципів

нечіткої логіки. Такі системи назвали субсимвольними, так як принципи їх роботи

неможливо описати тільки за допомогою семантики. У певних ситуаціях їх

поведінку, насправді, було дуже схоже на людське. Але ці системи не

створювалися вручну, а скоріше «навчалися» за допомогою наборів даних і

зворотного зв'язку.

Сьогодні ці два підходи доповнюють один одного. У предметних областях,

де поведінка задається на основі законів формальної логіки, можна

використовувати символьні системи, які будуть реагувати відповідним чином. Але

зазвичай їх можливості обмежені, і такі моделі не доростають до «загального

штучного інтелекту».

Субсимвольні моделі навчаються за допомогою наборів даних і зворотного

зв'язку і виробляють здатність знаходити закономірності в цій інформації. Вони

можуть успішно працювати в незрозумілих для нас предметних областях, але

результати їх роботи так само недоступні для людського аналізу. Ці системи

можна навчити розпізнавати емоції і інші загальні моделі поведінки, але вони

завжди обмежені заданими умовами.

Недолік субсимвольних моделей, які стають все більш популярними,

полягає в труднощі інтерпретації кінцевих алгоритмів. Поведінка цих систем

доводиться пояснювати також, як поведінка людини.

Завдяки зростанню обчислювальних потужностей ми можемо одночасно

працювати з двома системами. Одна з найвідоміших моделей, IBM Watson,

інтегрує роботу окремих систем і визначає найбільш значущі вихідні дані у кожної

з них. Існує думка, що такі системи, по суті, займаються тільки пошуком. Але

виникає інше питання: як можна (і потрібно) використовувати ШІ в роботі.

Системи штучного інтелекту ніколи не втомлюються, виконують завдання

об'єктивно і без помилок. У цьому полягає їх основна перевага. Завдяки навчанню

та оцінки результати роботи систем штучного інтелекту стають передбачуваними.

У цьому вони відрізняються від людей. Але такі системи практично не можуть

виходити за рамки вивченого матеріалу. Вони вчаться на основі зворотного зв'язку

і в якійсь мірі починають вести себе довільно, але все ж вони дуже обмежені.

262

Для навчання систем все рідше вручну створюють логічні правила.

Найчастіше для цих цілей використовують вбудовані алгоритми. Якщо ми

зможемо охарактеризувати вхідну інформацію і надати системі зворотний зв'язок

по вдалим і невдалим моментам, вона навчиться обробляти великий обсяг даних і

виконувати завдання, використовуючи нову інформацію. Таким чином, системи

можна навчити розрізняти візуальні закономірності і застосовувати їх в

рентгенографії для виявлення відхилень. За якістю роботи вони наздоженуть і

переженуть людини.

Комп'ютери можуть автоматизувати значну частину завдань, яку раніше

виконували люди. Такі системи здатні робити роботу, яка не під силу людині:

наприклад, швидко і точно виконувати складні обчислення або запам'ятовувати

незв'язані факти. Однак принцип їх роботи досить складно зрозуміти, і вони не

можуть виконувати завдання, які знаходяться за межами їх тренувального набору.

ШІ використовують для розпізнавання природної мови і генерації

відповідей, наприклад в чат-ботах. ШІ також допомагає виявляти несправності, і

його часто застосовують в системах управління роботами. ШІ навчають

розпізнавати потоки

Системи зі штучним інтелектом допомагають приймати рішення в різних

сферах діяльності - фінансах, медицині, авіації.

Це особливо тривожно для тих, чия праця може можна легко

автоматизувати. Але поки на системи ШІ можна повністю покладатися, бо вони не

справляються з ситуаціями, до яких їх не готували. На відміну від людей, у них

немає великого досвіду, на який можна спертися в незнайомій ситуації. Таку

універсальну базу знань для ШІ намагаються створити вже багато років, але поки

безуспішно.

Є ще один підхід: замість того, щоб замінювати людей комп'ютерами,

потрібно придумати, як використовувати і тих, і інших. Цей напрямок називається

посилення інтелекту. Згідно з ним, потрібно взяти найкраще з двох систем і

об'єднати їх в одну більш ефективну.

Яку роль відіграє ШІ в навчанні і розвитку? Насправді, більшу. Перш за

все, системи з ШІ допомагають оптимізувати роботу всередині організації. Рано

чи пізно настане необхідність об'єднати роботу людей і розумних пристроїв. Це

стає очевидно, з огляду на, що одним із завдань відділу з навчання та розвитку є

вирішення проблем з ефективністю компанії. Існує кілька основних напрямків, де

можна використовувати ШІ.

По-перше, ШІ підходить для чат-ботів або схожих інструментів для

відповідей на питання. Вони допоможуть співробітникам і клієнтам отримати

відповіді про політику та процедури компанії, стануть опорою для стажистів і

полегшать роботу співробітникам служби підтримки.

По-друге, ШІ може використовуватися в адаптивному навчанні.

Інтелектуальні навчальні системи відмінно підходять для роботи у вузьких

263

предметних областях і механічного запам'ятовування. Експертні моделі можна

використовувати для консультування учнів з незрозумілих для них тем. Також

вони допомагають напрацювати професійні навички.

По-третє, ШІ виявляє закономірності. Якщо ви відстежуєте велику

кількість даних, наприклад через XAPI, система знайде відповідності, які людина

могла упустити. Вона допоможе з категоризацією, проведе відмінності між

ситуаціями, підбере відповідні дії і рішення.

Це завдання, які вже зараз можуть вирішувати системи з ШІ. Однак зовсім скоро

настане час, коли їм буде під силу:

проводити синтаксичний аналіз текстової інформації, задавати питання

або відповідати на них;

перевіряти складні роботи і оцінювати успішність;

пояснювати принципи роботи систем і пропонувати рекомендації по

використанню.

Але не все так безхмарно. Швидше за все, межі застосування ШІ вийдуть за межі

організації, і настане пора задуматися про поділ відповідальності. З етичної точки

зору, якщо машини замінять людей, то як ми зможемо допомогти тим, хто

залишиться без роботи? Якщо системи так сильно залежать від набору даних, які

використовуються при навчанні, як оцінити їх роботу? В яких випадках людина

працює краще комп'ютера? Не всі ці питання вимагають відповіді, але задуматися

про них варто.


1. Clark Quinn. Електронний ресурс. – Режим доступу: https://www.td.org/

insights/readying-global-learning-leaders-for-artificial-intelligence.

Надія ФОМІЦЬКА

к.держ.упр., доц.

професор кафедри публічного управління


ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРОГРАМ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ З

ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ ВИМОГАМ

ЄВРОПЕЙСЬКОГО ОСВІТНЬОГО ПРОСТОРУ

Здійснення реформ в Україні у сфері публічного управління відповідно до

європейських стандартів передбачає їх якісне кадрове забезпечення. На сьогодні

первинна реформа діяльності органів місцевого самоврядування зі створення

об’єднаних територіальних громад показала, що найбільшою її проблемою є

https://www.td.org/

264

нехватка висококваліфікованих професіоналів. Тому постає завдання перед

навчальними закладами щодо підготовки відповідних фахівців.

Відомо, що до 2016 року жоден з закладів освіти України не готував

спеціалістів з базовою освітою в галузі публічного управління. Підготовка

магістрів з державного управління здійснювалася (і здійснюється до сьогодні) на

базі вищої освіти без врахування напряму підготовки, галузі знань. Тому логічним

би було ввести в галузевий стандарт, який був затверджений в установленому

порядку, цикл вирівнювання, який би передбачав отримання суми базових знань з

теорії управління. Такий недолік був збалансований змістом навчальних

дисциплін і їх комплексом, передбачених навчальними планами. Науково-

методичне забезпечення діяльності системи підготовки, перепідготовки,

спеціалізації та підвищення кваліфікації державних службовців за нормативними

актами здійснює Національна академія державного управління при Президентові

України - вищий навчальний заклад з особливими умовами навчання [1]. Саме цей

заклад виробив збалансовані навчальні програми щодо підготовки (чи

перепідготовки), оскільки статус навчання не в повній мірі відповідав формальним

ознакам, державних службовців.

На сьогодні в ст. 48 ЗУ «Про державну службу» зазначається, що

професійне навчання державних службовців проводиться «через систему

підготовки, перепідготовки, спеціалізації та підвищення кваліфікації, зокрема в

галузі знань «Публічне управління та адміністрування», у встановленому

законодавством порядку» [2]. Для підготовки фахівців можна визначити чотири

рівні, які мають забезпечуватися супроводом прийняття необхідних документів.

Першим рівнем можна вважати існування Національної рамки кваліфікацій

визначає кваліфікації професій, і в ній завжди були державні службовці. Виникає

логічне запитання, чому не було передбачено в Україні понад два десятки років

підготовка спеціалістів з базовою освітою у цій сфері, чи не було це політичним

рішенням, коли і до сьогодні провідні посади в державному управлінні посідають

фахівці з «відповідною» освітою. Така практика не відповідає ніким європейським

стандартам.

Другим рівнем нормативного забезпечення щодо підстав у підготовці кадрів

у сфері публічного управління є Галузева рамка кваліфікацій, яка дає деталізацію

функцій, а відповідно і посад в галузі. Так, за класифікатором видів економічної

діяльності (КВЕД-2010, КВЕД-2012, КВЕД-2013, КВЕД-2014, КВЕД-2015, КВЕД-

2016) у Секції О, Розділі 84 «Державне управління й оборона; обов'язкове

соціальне страхування», у Групі 84.1 «Державне управління загального характеру;

соціально-економічне управління» існує декілька класів, які визначають види

діяльності. Тобто ця група включає управління загального характеру (наприклад:

виконавче, законодавче, судове, фінансове управління на всіх рівнях державного

управління) та нагляд за сферою соціального й економічного життя [2]. Так, Клас

84.11 – «Державне управління загального характеру» включає виконавчу та

265

законодавчу діяльність центральних, регіональних і місцевих органів державного

управління; управління та контроль фіскальної діяльності; виконання бюджету й

управління державними фондами та державним боргом: збирання коштів і

контроль за їх витрачанням; управління і функціонування служб економічного та

соціального планування, а також статистичних служб на різних рівнях державного

управління. Цей клас також включає управління кадровими службами,

розроблення та реалізацію кадрової політики, методи оцінки, класифікацію робіт,

опис посадових обов'язків, контроль за дотриманням правил державної служби;

діяльність служб загального призначення, не пов'язаних із виконанням певних

функцій у сфері державного управління. Клас 84.12 передбачає регулювання у

сферах охорони здоров'я, освіти, культури та інших соціальних сферах, крім

обов'язкового соціального страхування. Клас 84.13 «Регулювання та сприяння

ефективному веденню економічної діяльності» включає державне управління та

регулювання, у т.ч. розподілення субсидій, у різних галузях економіки, сільському

господарстві, землекористуванні, використанні паливно-енергетичних і

мінеральних ресурсів, інфраструктурі, транспорті, зв'язку, готельному

господарстві й туризмі, оптовій і роздрібній торгівлі; діяльність із ліцензування,

патентування та сертифікації; здійснення політики у сфері досліджень і розробок,

а також пов'язаних із цим коштів задля підвищення економічного зростання;

управління загальними питаннями зайнятості робочої сили; здійснення політики

регіонального розвитку, наприклад, скорочення рівня безробіття [3].Саме ці

напрями діяльності мали б лягти в основу освітньо-навчальних програм

(спеціалізацій) при підготовці фахівців у сфері державного управління.

Третім рівнем нормативного забезпечення підготовки фахівців можна

вважати Стандарт вищої освіти. За європейськими вимогами цей Стандарт має

бути побудований, виходячи з компетентнісного підходу, що і було витримано

при введенні нової галузі знань розробниками стандарту – членами підкомісії

науково-методичної комісії спеціальності 074 Публічне управління та адміні-

стрування, створеної наказом Міністерства освіти і науки України (№ 375 від

06.04.2016). Зміст цього Стандарту вибудовувався відповідно до статі 10 Закону

«Про вищу освіту», де він визначається як «сукупність вимог до змісту та

результатів освітньої діяльності ВНЗ і наукових установ за кожним рівнем вищої

освіти в межах кожної спеціальності» [4]. Стандарт визначає вимоги до освітньої

програми (обсяг кредитів ЄКТС, перелік компетентностей випускника,

нормативний зміст підготовки, сформульований у термінах результатів навчання,

форми атестації, системи забезпечення якості), які уже є четвертим рівнем

нормативного супроводу підготовки фахівців. І саме зміст освітньо-професійних

програм розробляє і затверджує навчальний заклад на основі Стандарту вищої

освіти.

Міжнародний досвід з побудови освітньо-професійних програм вказує на

такі обов’язкові її складові як мета програми (aim); цілі програми (objectives);

266

результати навчання (навчальні результати) за програмою (learning outcomes);

стратегія викладання та навчання, що дозволить студенту досягнути запланованих

результатів навчання (навчальних результатів); методи демонстрації / оцінювання

результатів навчання (навчальних результатів); критерії оцінювання [5]. Крім того

важливим документом в реалізації освітньо-професійних програм є відповідний

навчальний план, який містить перелік дисциплін, що забезпечують отримання

різного роду компетентностей як передбачених самою програмою так і

Стандартом. Тому кожен навчальний заклад самостійно вирішує на стільки

освітньо-професійна програма і навчальний план відповідають вимогам

українського законодавства і як вони можуть бути інтегровані в європейський

освітній простір.

Як приклад у цьому плані можна навести роботу Харківського

регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України

з розробки програми щодо підготовки бакалаврів за спеціальністю «Публічне

управління та адміністрування». Робота здійснювалася за участі українських та

німецьких експертів в межах діяльності Німецько-української школи управління

(GUSG e.V.). Попередньо Інститутом було проаналізовано програми зарубіжних

вищих навчальних закладів, яких стали основою для визначення змісту підготовки

бакалавра за спеціальністю 074 (281) «Публічне управління та адміністрування».

Були обрані найбільш високорейтингові вищі навчальні заклади світу:

Каліфорнійський університет Берклі (США), Гарвард (CША), Унверситет Твенте

(Нідерланди), Університет Ноттінгема (Велика Британія), Університет Глазго

(Велика Британія), Виша школа Гарц (ФРН), Університет Цаппелін (ФРН),

Вестфальський Університет Вільгельма (ФРН), Вища школа Оснабрюка (ФРН),

Університет Констанца(ФРН), які готують фахівців у сфері публічного

управління. Так, було встановлено, що основною відмінністю в побудові програм і

планів є не перелік компетентностей і навіть не перелік дисциплін, а підходи до

організації навчального процесу. Зокрема світовою вимогою для підготовки

спеціалістів у цій сфері є відведення часу у обсязі одного семестру для

стажування. Нажаль, в Україні таку вимогу важко передбачити через відмінності

проходження стажування в органах влади, які зовсім виключають таке стажування

для студентів. Адаптація програм у цьому аспекті відбувалася через подрібнену

систему проходження практик: інформаційної, фахової та переддипломної. Інша

відмінність пов’язана з побудовою навчання, коли за семестр, як правило,

передбачається освоєння шести модулів, які містять по п’ять кредитів, а

відповідно і шести іспитів. Кожен з модулів містить у середньому по три

дисципліни. Підхід в Україні до кредитно-модульного навчання є лише назвою,

оскільки нашими нормативними рекомендаціями передбачається те, що окрема

дисципліна складається з модулів, і тому програми навчальних дисциплін значною

мірою різняться, а кількість дисциплін у нас є великою, що збільшує

навантаження і студентів і викладачів до кількості екзаменів і заліків (за нормами

267

не більше 5 екзаменів і 6 заліків в семестрі). Обов’язковою вимогою в підготовці

фахівців у сфері публічного управління в Європі є написання ними бакалаврської

роботи, яка має базуватися не лише на теоретичних знаннях, а і результатах

стажування.

Таким чином методична база підготовки фахівців у сфері публічного

управління має бути суттєво допрацьована. Крім того слід уже зараз звернути

першочергову увагу на визначення Стандарту, а потім і освітніх програм, для

підготовки магістрів з публічного управління та адміністрування для осіб, які не

мають такої базової освіти, і тих, які її здобудуть уже через два роки у нашій

державі і першими отримають кваліфікацію бакалавра з публічного управління та

адміністрування.


1. Постанова Кабінету Міністрів України від 29.04.15 року № 266 «Про

затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється

підготовка здобувачів вищої освіти» [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/266-2015-п. 15.

2. Закон України від 10.12.2015 № № 889-VIII «Про державну службу»

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/889-19

3. Класифікатор професій (КП) станом на 01.10.2015 р. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://buhgalter911.com/res/spravochniki/

klassifikprofessiy. aspx.

4. Закон України «Про вищу освіту» [Електронний ресурс]. – Режим


5. Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському

просторі вищої освіти. – К. : Ленвіт, 2006. – 35 с. ISBN 966-7043-96-7.

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/266-2015-п.%2015

http://buhgalter911.com/res/spravochniki/%20klassifikprofessiy.%20aspx

http://buhgalter911.com/res/spravochniki/%20klassifikprofessiy.%20aspx


НАЦІОНАЛЬНЕ АГЕНТСТВО З ПИТАНЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

ІНСТИТУТ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

ЗАЙНЯТОСТІ УКРАЇНИ

Кафедра публічного управління та адміністрування

Наукове видання

ПУБЛІЧНА СЛУЖБА В МОДЕРНІЙ ДЕРЖАВІ

матеріали науково-практичної конференції,

присвяченої 100-річчю державної служби України

(13 червня 2018 року)

Редакційна колегія:

Войтович Р.В., Купрій В.О., Балковенко Г.І., Ворона П.В., Мельник Я.В.

Комп’ютерна верстка: Cемерджи Л.М., Лисаківська І.Ф.

Дизайн обкладинки: Фандеєв М.Ю.

Підписано до друку з оригінал макету 17.07.2018.

Формат 60/84/16. Обл. вид. арк. 16,6. Ум. друк. арк. 14,5

ПУБЛІЧНА СЛУЖБА В МОДЕРНІЙ...

Documents