НОВА ІСТОРІЯ КРАЇН ЄВРОПИ ТА АМЕРИКИ...

Міністерство освіти і науки УкраїниКам’янець-Подільський національний університет

імені Івана Огієнка

історичний факультеткафедра всесвітньої історії

ІВАН БОРОВЕЦЬ

НОВА ІСТОРІЯ КРАЇН ЄВРОПИТА АМЕРИКИ 1870-1918 рр.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

ПРАКТИКУМ

Кам’янець-Подільський

2014

УДК 94:327(4+7)«1870/1918»(0758)ББК 63.3(0)+66.4(4)+66.4(7)я73 Б 83

Друкується за ухвалою вченої радиКам’янець-Подільського національного університету

імені Івана Огієнка(протокол № 11 від 27 листопада 2014 р.)

Рецензенти:С. А. Копилов – доктор історичних наук, професор, завідувач кафед-ри всесвітньої історії Кам’янець-Подільського національного універ-ситету імені Івана Огієнка (м. Кам’янець-Подільський);О. М. Кравчук – кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвіт-ньої історії Інституту історії, етнології і права Вінницького держав-ного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (м. Вінниця).

Боровець І. Нова історія країн Європи та Америки 1870-1918 рр. Міжнародні відносини. Практикум : навчальний посібник для сту-дентів історичних факультетів та факультетів міжнародних відносин ВНЗ / І. Боровець. – Кам’янець-Подільський : ПП «Медобори-2006», 2014. – 264 с.

ISBN 978-617-681-085-8

Представлений навчальний посібник-практикум має на меті організа-цію самостійної роботи студентів з текстами оригінальних джерел, у яких висвітлюються перипетії міжнародних відносин у 1870-1918 рр. Змістове наповнення посібника спрямовує студента на конструювання власного ва-ріанту викладу матеріалу, компаративний аналіз, інтерпретацію змісту до-кументів, формулювання висновків та оціночних суджень.

Рекомендується викладачам гуманітарних дисциплін, студентам істо-ричних факультетів та факультетів міжнародних відносин ВНЗ, всім, хто ці-кавиться проблемами міжнародних відносин та зовнішньої політики.

УДК 94:327(4+7)«1870/1918»(0758)ББК 63.3(0)+66.4(4)+66.4(7)я73

ISBN 978-617-681-085-8 © І. Боровець, 2014

Б 83

3

Модуль 1. Провідні країни Європи та США в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст.

ЗМІСТ

Вступ. .................................................................................................................4

Модуль 1.Провідні країни Європи та США

в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст.Тема 1. Франко-прусська (німецька) війна та геополітичні зміни

в Європі.................................................................................................6Тема 2. Боротьба за територіально-політичний поділ світу

у 70-90-х рр. ХІХ ст. ..........................................................................21Тема 3. Зовнішня політика США наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. .....42Тема 4. Далекий Схід у політиці провідних країн .......................................67

Модуль 2.Південна та Південно-Східна Європа у 1870-х – 1914 рр.

Тема 5. Близькосхідна криза 1875-1878 рр. ..................................................89Тема 6. Близькосхідне питання на рубежі ХІХ – ХХ ст. ...........................119Тема 7. Вогнища міжнародних конфліктів на початку ХХ ст. ..................138Тема 8. Балканські війни ..............................................................................156

Модуль 3.Формування військово-політичних блоків. Перша світова війна

Тема 9. Формування Троїстого та російсько-французького союзів .........173Тема 10. Утворення Антанти .......................................................................188Тема 11. Алгоритм виникнення світового конфлікту ................................209Тема 12. Дипломатія Першої світової війни ...............................................234

Список використаних джерел ..................................................................256

4

Нова історія країн Європи та Америки 1870-1918 рр. Міжнародні відносини

ВСТУП

Схильність Росії залишатися спокійною залежить не лише від одних [політичних] настроїв, а ще більше

від технічних питань озброєння на морі та на суші. Коли Росія вважатиме, що в плані конструкцій своїх

рушниць, якості свого пороху та сили Чорноморського флоту вона вже готова, тон, в якому розігруються сьогодні

варіації російської політики, стане більш вільготним.Отто фон Бісмарк

Сучасна ситуація на міжнародній арені засвідчує, що проблеми агре-сії, анексії, поділу сфер впливу та боротьби за світові ринки, які, здавало-ся, назавжди залишилися в періоді, якому присвячений даний навчальний посібник-практикум, і про них зазвичай вказувалося, що «у сьогоднішньо-му цивілізованому світі це неможливо», «це нереально, адже ми живемо у ХХІ столліті», раптом знову стали гостро актуальними, злободенними і, на жаль, визначальними у міждержавних стосунках.

Особливо чітко це простежується на прикладі сьогоднішніх україн-ських реалій. Агресія путінської Росії проти України та розгортання на-родної Вітчизняної війни проти ворога знову винесли на порядок денний банальну заяложену істину – нашій державі конче необхідно ставати суб’єк том, а не об’єктом зовнішньополітичних комбінацій. Проте зараз вона звучить вже не теоретичним гаслом, у якому вправлялися політики, експерти з міжнародних відносин чи академічні дослідники, а її камерто-ном стали життєва необхідність і кривава боротьба в час, коли на карту поставлене саме існування Української держави.

Відтак, ознайомлення із вузловими проблемами міжнародних відно-син останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. допоможе глибше зрозуміти й осягнути актуальну зовнішньополітичну ситуацію, оцінити рівень небез-пеки та перспективи вирішення тієї чи іншої кризи або конфлікту, обґрун-тувати заходи для їх недопущення або ліквідації, спрогнозувати результати та наслідки зовнішньополітичних кроків.

Структурно практикум включає 12 тем, у межах яких розглядається по 4-7 питань. Матеріал адаптований до вимог кредитно-модульної сис-теми вищої освіти. Згідно з навчальною програмою, теми розподілено за трьома змістовими модулями, хоча така диференціація є в певній мірі умовною, адже всі теми мають тісні проблемні, хронологічні, територі-альні взаємозв’язки. До кожної теми поданий список наукової літератури, рекомендованої для ширшого ознайомлення з матеріалом. Кожному з пи-

5


тань передують короткі методичні рекомендації та коментарі щодо роботи з документами.

Власне практичний компонент навчальної діяльності студентів визна-чається їх роботою з джерелами: текстами договорів, дипломатичною до-кументацією, уривками з мемуарів та праць історичних діячів, художніх творів на історичну тематику, матеріалами тогочасної преси. Авторські пояснення деяких згаданих у документах фактів, імен, географічних назв подані у примітках.

Доцільність і корисність даної методики, на думку автора, полягає у розвитку навичок опрацювання першоджерел та конструювання на їх основі самостійного викладу матеріалу, формулювання власних оцінок та інтерпретацій. Це дозволяє уникнути сліпого цитування праць з історії дипломатії тим паче, що їх автори, які представляють ворожі сторони у міжнародних конфліктах, часто дотримуються діаметрально протилежних поглядів в оцінці подій. З іншого боку, ознайомлення з різноплановими документами (у т.ч. тими, які демонструють суперечливість поглядів та оцінок) дозволяє реалізувати компаративний підхід при вивченні пропо-нованих питань.

Висловлюю сподівання, що даний навчальний посібник-практикум допоможе зорієнтуватися у джерельному матеріалі та сприятиме форму-ванню в уявленні студентів цілісної картини, логічного ряду історичних фактів, понять, зв’язків, тенденцій і закономірностей, що характеризують міжнародні відносини у 1870–1918 рр.

Вступ

6


Модуль І.Провідні країни Європи та США

в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст.

ТЕМА 1. ФРАНКО-ПРУССЬКА (НІМЕЦЬКА) ВІЙНА ТА ГЕОПОЛІТИЧНІ ЗМІНИ В ЄВРОПІ

І. Загострення франко-прусських протиріч після Празь-кого миру.

ІІ. Дипломатична ситуація напередодні війни. «Емська депеша».

ІІІ. Становище на міжнародній арені під час війни. Франк-фуртський мир.

ІV. Перший Союз трьох імператорів.V. Воєнна тривога 1875 року.

Рекомендована література загалом до курсу:Підручники, посібники та довідкова література

Гончар Б.М. Нова історія країн Європи та США (1870-1918) / Б.М. Гончар, Н.Д. Городня. – К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008.Дипломатический словарь // главный ред. А.А. Громыко. Т. І-ІІІ. – М., 1984.Дипломатический словарь // главный ред. А.Я. Вышинский. Т. І-ІІ. – М., 1950.История Европы. 5. От французской революции конца XVIII века до Первой мировой войны / под ред. С.П. Пожарской и др. – М. : Наука, 2000.Нова історія. 1871-1917 / за ред. М.Ю. Овчаренка. – К., 1976. – Ч. 2.Новая история стран Европы и Америки. Начало 1870 годов – 1918. / под. ред. Григорьевой. – М., 2001.Новая история стран Европы и Америки. Второй период / под ред. П.Кривогуза и Е.Юровс-кой. – М., 1998.

Праці з історії дипломатії та міжнародних відносинИстория дипломатии Т. 2. Дипломатия в новое время (1872-1919 гг.). / под ред. В.П. Потем-кина – М., 1945. История международных отношений. В трех томах. Т. І. От Вестфальського мира до оконча-ния Первой мировой войны / А.В. Ревякин, Н.Ю. Васильева. – М. : Аспект Пресс, 2012. Киссинджер Г. Дипломатия / Г. Киссинджер. – М : Ладомир, 1997.Медяков А.С. История международных отношений в Новое время / А.С. Медяков. – М. : Про-свещение, 2007.Могилевич А.А. На путях к мировой войне 1914-1918 гг / А.А. Могилевич, М.Э. Айрапетян. – М., 1940.Ревякин А.В. История международных отношений в новое время. Учебное пособие. / А.В. Ре-вякин. – М., 2004.Тарле. Е.В. Сочинения. Т. V. / Е.В. Тарле. – М., 1958.

7


Тейлор А.Д. Борьба за господство в Европе. 1848-1918 / А.Д. Тейлор. – М., 1958.Хвостов В.М. Проблемы истории внешней политики России и международные отношения в конце ХIХ – начале ХХ века / В.М. Хвостов // Избранные труды. – М., 1977.

Праці з історії зовнішньої політики провідних країнАйрапетов О. Внешняя политика Российской империи (1801-1914) / О. Айрапетов. – М. : Ев-ропа, 2006.Антюхина-Московченко В.И. Третья республика во Франции. 1870-1918 / В.И. Антюхина-Московченко. – М., 1986.Галеви Э. История Англии в эпоху империализма. Т. 1. / Э. Галеви. – М., 1937.Ерофеев Н.А. Очерки по истории Англии 1815-1917. / Н.А. Ерофеев. – М., 1959.Ерусалимский А.О. Германский империализм: история и современность / А.О. Ерусалим-ский. – М., 1964. История Германии. Том 2. От создания Германской империи до начала ХXI века / под ред. Б. Бонвеча, Ю.В. Галактионова. – М. : КДУ, 2008.Киняпина Н.С. Внешняя политика России второй половины ХIХ века / Н.С. Киняпина. – М., 1974.Серова О.В. От Тройственного союза к Антанте. Итальянская внешняя политика и диплома-тия в конце ХIХ – начале ХХ века / О.В. Серова. – М., 1983.Тейлор А.Д. Габсбурзька монархія 1809-1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини / А.Д. Тейлор. – Львів, 2002.Хальгартен Г. Империализм до 1914 года / Г. Хальгартен. – М. : Издательство иностранной литературы, 1961.

Рекомендована література до теми:Виноградов К.Б. Бисмарк, европейская дипломатия и общественность / К.Б. Виноградов // Новая и новейшая история (НиНИ). – 1985. – № 1.Виноградов В.Н. Балканская эпопея князя А.М. Горчакова / В.Н. Виноградов. – М. : Наука, 2005.Виноградов В. Н. Канцлер А. М. Горчаков: триумф в Лондоне и черные дни в Берлине / В.Н. Виноградов // НиНИ. – 2003. – №. 3.Дебидур А. Дипломатическая история Европы : В 2-х т. Т. 2 / А. Дебидур. – М., 1947.Ерусалимский А.С. Бисмарк, дипломатия и милитаризм / А.С. Ерусалимский. – М., 1968.Ефремова Н.П. «Военная тревога» 1875 года / Н.П. Ефремова // Вопросы истории (ВИ). – 1980. – № 3.История дипломатии / под ред. В.П. Потемкина. – М. : Юрпринт, 2002.Курзенков М.С. Вплив «військової тривоги 1875 р.» на зовнішньополітичні відносини Ро-сійської і Германської імперій / М.С. Курзенков // Історичні і політологічні дослідження. – 2013. – № 4 (54).Медяков А.С. Граф Бойст: повороты судьбы главного противника Бисмарка / А.С. Медяков // НиНИ. – 2010. – №. 5.Ротштейн Ф.А. Из истории прусско-германской империи / Ф.А. Ротштейн. – М.-Л., 1948.Палмер А. Бисмарк / А. Палмер. – Смоленск : Русич, 1997.Черкасов П.П. Наполеон ІІІ – император французов / П.П. Черкасов // НиНИ. – 2012. – №. 3.

ІДля з’ясування причин наростання французько-німецького антагонізму необхідно про-

аналізувати геополітичні наслідки австро-прусської війни (1). Вагомим фактором стало та-кож невиконання Бісмарком своїх обіцянок Франції щодо територіальних компенсацій (2, 3), його подальші політичні плани (4), маневри (6) та військові приготування (7). Документ 5

8


відображає політичну ситуацію у Південній Німеччині, на яку розраховувала Франція у своїх планах щодо війни.

1. Договір між Австрією та Пруссією. Прага, 23.08.18661.Стаття. I. [Проголошення миру між обома сторонами].IV. імператор австрійський визнає ліквідацію Німецького союзу у

формі, в якій він існував досі2, і дає свою згоду на нову організацію Ні-меччини без участі Австрійської імперії, обіцяє також визнати тісне феде-ральне об’єднання, яке буде утворене королем Пруссії на північ від лінії Майна3, і заявляє про свою згоду на те, що німецькі держави на південь від цієї лінії створюють союз, державний зв’язок якого з Північно-німецьким союзом буде змістом подальшої угоди сторін і який матиме самостійний міжнародний статус.

V. імператор австрійський передає королеві прусському всі права на герцогства Шлезвіг і Гольштейн, за тієї умови, що населення північних округів Шлезвіга знов об’єднається з Данією, якщо воно виявить на це бажання шляхом вільно організованого голосування4 [127, с.181-183].

2. Дипломатичні маневри Бісмарка5

Наполеон ІІІ6 вичікував від Бісмарка розрахунку натурою за нейтра-літет [у австро-прусській війні], але той робив вигляд, що забув, про що йшла мова у Біаріці7. Коли ж французький посол сам заговорив з ним про Люксембург8, Бісмарк не став заперечувати: беріть. Наполеон ІІІ зондував грунт щодо анексії Бельгії: Бісмарк й тут не дискутував: будь-ласка, Бельгії йому теж не шкода.

– Між іншим, сказав він – у мене стільки справ, що важко запам’ятати всі деталі побажань вашого імператора. Викладіть їх письмово9, щоб мені було зручніше передати їх для ознайомлення моєму король. Потім Бісмарк викликав до себе на поклон делегації Баварії, Вюртемберга, Бадена і Гесе-на10, що зберегли самостійність. Він люб’язно ознайомив їх з планами На-полеона; в результаті вся Південна Німеччина уклала з Берліном таємний союз проти Франції [123, с. 184-185].

3. Трактат про Люксембург. Лондон, 11.05.1867.Король Нідерландський, Великий герцог Люксембурзький, зважаючи

на зміну в становищі Великого Герцогства внаслідок розірвання зв’язків, що поєднувала його зі старим Німецьким Союзом, запросив імператора Австрійського, короля бельгійців, імператора французів, королеву об’єд-наного королівства Великобританії та Ірландії, короля Прусського та ім-ператора всеросійського11 зібрати своїх представників на конференцію в Лондоні для угоди про нові заходи..., які узгодили такі статті:

9


Стаття 2. Герцогство у своїх кордонах, під гарантії дворів Австрійсько-го, Французького, Великобританського, Прусського та Російського, буде віч но нейтральною державою. Договірні сторони зобов’язуються поважати даний нейтралітет, який буде під охороною колективної поруки держав.

3. Місто Люксембург... припиняє бути укріпленим містом.4. Король Прусський оголошує, що його війська, що стоять гарнізоном

у люксембурзькій фортеці, отримають наказ про виведення одразу ж після ратифікації даного трактату [16, с. 370-376].

4. Бісмарк про неминучість франко-німецької війниЯ був цілком впевнений, що на шляху нашого як інтенсивного, так і

екстенсивного розвитку – по той бік Майну, неминуче доведеться вести війну з Францією. Наполеон не знав національних настроїв того часу і оці-нював стан справ за своїми південно-німецькими шкільними спогадами12 і за дипломатичними звітами, які ґрунтувалися лише на міністерських та династичних настроях. Я був впевнений, що вони втратять своє значення, єдина Німеччина – лише питання часу, а Північно-німецький союз лише перший етап на шляху його вирішення [91, с. 50-51].

5. Хто заклятий ворог Німеччини?13

«Ми, німці, не боїмося об’єднати свої зусилля з Францією проти держави Гогенцоллернів14, адже саме ця держава розколола та зруйнува-ла нашу німецьку вітчизну, розтоптала наші національні почуття та нашу самобутність, щоб взамін нам нав’язати уніформу. Ми бачимо в династії Гогенцоллернів та в принципах, за допомогою яких вона ліпила свою дер-жаву, протилежність істинній німецькій сутності.

Ми не боїмося французької пристрасті до завоювань, оскільки впев-нені, що Франція не може не усвідомлювати свій справжній зиск. Він по-лягає в тому, що ми, німці, вітаємо війну, яку Франція вестиме проти дер-жави Гогенцоллернів й будемо допомагати їй, але якщо вона не матиме на меті територіальні придбання в німецьких землях на користь Франції [5, с. 245].

6. Депеша Убрі15 Горчакову16. Берлін, 21.11. / 3.12.1868.Бісмарк заявив: якщо б справа дійшла до створення з Баварії подоби

нейтральної держави, на кшталт Швейцарії або Бельгії, то ми перші б ви-грали від цього, так як її нейтральність слугувала б прикриттям нашого лівого флангу, і нам тоді довелося б захищати лише проходи в Богемії, Сі-лезії й лінію укріплень на Рейні [47, с. 195].

7. Лист Дюкро17 для Трошю18, Страсбург, грудень 1866 р.Так як ти готуєшся говорити правду високим особам, то додай нас-

тупне: Поки ми урочисто і широко обговорюємо, яких краще вжити за-

10


ходів для створення армії, Пруссія дуже діяльно готується до вторгнення на нашу територію. Вона буде в змозі виставити 600 тис. осіб і 1200 гар-мат перш, ніж ми знайдемо можливість організувати кадри для 300 тис. осіб і 600 гармат. По той бік Рейну немає жодного німця, який не вірив би в можливість близької війни. Наймиролюбніші з них, які за родинними зв’язками та інтересами можуть вважатися швидше французами, – навіть вони дивляться на боротьбу, як на неминучу справу і не можуть зрозуміти нашої бездіяльності.

Тільки через велике честолюбство, божевільну пиху і засліплення, ми вважаємо, що начебто від нас самих залежить зробити вибір – вибрати зручні для нас день і час нашої організації і нашого озброєння.

Повідомляю ще одну нову подробицю, так як вона мусить розплющи-ти очі навіть найменш далекоглядним. Останнім часом численні прусські агенти шастають нашими прикордонними департаментами, особливо між Мозелем19 і Вогезами20: вони прагнуть дізнатися настрої населення і орієн-туються на протестантів, яких чимало в тій місцевості, і які далеко не так вірні Франції, як всі вважають [88, с. 15].

ІІВизначення приводу до проголошення війни вимагає розгляду справи успадкування іс-

панського трону (1). Неможливо також залишити поза увагою роль Бісмарка у назріванні конфлікту (2), його маніпуляції зі змістом Емської депеші (3). Обов’язково слід порівняти запевнення Бісмарка про суть виправлення тексту Емської депеші з реальним змістом, якого вона набула після цього.

1. Бісмарк про питання іспанського престолу2 липня 1870 р. іспанське міністерство прийняло рішення про вступ на

престол спадкового принца Леопольда фон Гогенцоллерна. У формі даної специфічної іспанської справи був даний перший міжнародно-правовий по-штовх питанню, яке зумовило зрештою війну. Спочатку я думав не стільки про політичні, скільки про економічні вигоди, які міг нам дати іспанський король німецького походження, але мені здавалося неймовірним, щоб він, як би цього не хотів, зміг би проявити свої німецькі симпатії шляхом на-паду або військової демонстрації проти Франції. Жоден іспанський уряд, а тим паче король-іноземець, не володів би достатньою владою в країні, щоб через любов до Німеччини рушити хоча б один полк до Піренеїв21.

Втручання Франції стосувалося спершу іспанських справ, пророблена наполеонівською політикою підтасовка, якою він намагався перетворити дане питання в прусське22, була з точки зору міжнародного права, неправо-мірною і провокаційною, вона довела мені, що настав момент, коли Фран-

11


ція стала шукати сварки з нами й готова вхопитися за будь-який придатний привід...

Заява Грамона20 на засіданні Законодавчого корпусу24 від 6 липня: «Ми не думаємо, що повага до прав сусіднього народу зобов’язує нас тер-піти, щоб стороння держава посадила одного зі своїх принців на престол Карла V. В іншому випадку, ми змогли б виконати свій обов’язок, не ви-являючи ні слабкості, ні сумнівів». Фраза «Пруссія боягузить» пролунала у пресі як коментар до парламентських дебатів від 6 та 7 липня, який, на мою думку, перетворював будь-яку поступку несумісною з нашою націо-нальною честю [91, с. 77-81].

2. Бісмарк про Емську депешу25

...Мені повідомили, що розшифровується депеша з Емса26. Я прочи-тав її моїм гостям, і вона до того їх приголомшила, що вони перестали їсти й пити. Я запитав у Мольтке27 щодо ступеню його впевненості про стан наших озброєнь. Він відповів, що коли вже бути війні, то він не чекає ніякої переваги для нас від відтягування її початку. Я скористався повнова-женням, наданим королем щодо публікації змісту телеграми, викресливши дещо з телеграми, але не додавши і не змінивши жодного слова, надав їй іншої редакції.

Зовсім інше враження від скороченого тексту Емської депеші в по-рівнянні з оригіналом, полягало не в більш енергійних виразах, а лише у формі, що надавала цьому повідомленню вигляду чогось остаточного, тоді [як оригінальна] редакція здавалася б лише фрагментом переговорів, які ще не закінчились і які мають бути продовжені в Берліні.

Коли я прочитав телеграму в скороченій редакції, Мольтке зауважив: «Отак звучить зовсім інакше; раніше вона звучала сигналом до відступу, тепер – фанфарою, що відповідає на виклик». Я пояснив: «Якщо, викону-ючи високий наказ, я зараз же повідомлю цей текст в газети і телеграф в усі наші місії, то ще до півночі він буде відомий у Парижі і справить там на галльського бика враження червоної ганчірки. Битись ми повинні, якщо не хочемо взяти на себе роль переможеного без бою. Але успіх залежить в значній мірі від тих вражень, які викличе походження війни; важливо, щоб ми були жертвою нападу, і галльська гордовитість та образливість допо-можуть нам [91, с. 83-86].

3. Емська депешаОригінал (редакція дипломатичного радника Абекена)

Його величність [прусський] король мені пише: «Граф Бенедетті роз-шукав мене на прогулянці, вимагаючи, врешті вельми наполегливо, щоб я

12


уповноважив його негайно телеграфувати, що я зобов’язуюся на майбутнє ніколи не давати згоди, щоб Гогенцоллерни відновили свою кандидатуру28. Я відмовив йому, врешті дещо суворо, оскільки не варто і неможливо бра-ти на себе подібні зобов’язання на вічні часи. Я йому, природно, сказав, що я ще нічого не отримав, і, оскільки він через Париж і Мадрид був ін-формований краще мене, то він може переконатися, що мій уряд знову не має ніякого стосунку до справи. Після цього Його величність отримав лист від князя Антона29. Оскільки Його величність говорив графові Бенедетті, що він чекає звістки від князя, він, у зв’язку з вищевказаними вимогами, за рекомендаціями графа Ейленбурга30 та моєї особи, вирішив більше не приймати графа Бенедетті, а лише повідомити його через ад’ютанта, що він щойно отримав від князя підтвердження тієї звістки, яку Бенедетті отримав з Парижа, і що йому нічого більше повідомити послу. Його ве-личність надає Його високості31 вирішити, чи варто негайно повідомити наших представників (за кордоном) і пресу про нову вимогу Бенедетті і про наше відхилення її.

Редакція Бісмарка«Після того, як імператорський уряд Франції отримав від королівсько-

го уряду Іспанії офіційне повідомлення про відмову принца Гогенцоллер-на, французький посол ще висунув в Емсі Його величності королю вимогу, щоб він уповноважив його телеграфувати до Парижа, що його Величність король зобов’язується на майбутнє ніколи не давати згоди, щоб Гогенцол-лерни відновили свою кандидатуру. Тоді Його величність...... вирішив не приймати другий раз французького посла і повідомив його через чергового ад’ютанта...... що йому нічого більше повідомити послу [127, с. 145].

IIIАналітичний огляд проблеми включає характеристику зовнішньополітичної ситуації

під час війни. Династична прихильність Росії до Пруссії (1) поєднувалася з прагматичним за-вданням ліквідації принизливих обмежень, накладених після поразки у Кримській війні (2, 3). Дане питання стало предметом обговорення на Лондонській конференції 1871 р. й було ви-рішене на користь Росії (4). Обов’язковими також є постатейне розкриття змісту та іс-торична оцінка Франкфуртського договору (5).

1. Бісмарк про позицію Росії у франко-прусській війніВ Росії особисті почуття імператора Олександра ІІ, не лише його

дружня прихильність до свого дядька [Вільгельма], але й антипатія щодо Франції, слугували нам певною гарантією, значення якої могло бути підір-ване французистим честолюбством князя Горчакова та його суперництвом зі мною. Тому було великим успіхом, що тодішня ситуація дала нам мож-ливість зробити послугу Росії щодо Чорного моря [91, с. 99].

13


2. Курс Росії на перегляд Паризького трактату32

В кабінеті царя була скликана таємна нарада. Горчаков сказав, що по-разка Наполеона ІІІ усунула з політичного горизонту одного з головних винуватців Паризького трактату. Росія повинна провести ревізію даного документу. Всі міністри підтримали думку Мілютіна33, який запропонував для перестраховки спочатку провести консультації з державами, що під-писали трактат. Це обурило Горчакова: «В Каноссу не підемо! Ні! Одно-стороннім вольовим рішенням ми поставимо світ перед доконаним фактом [123, с. 229].

3. Депеша Горчакова34. Царське Село, 19 / 31.10.1870.Серед договорів Росії найбільш безпосередньо стосується трактат

18 березня 1856 р. У окремій конвенції між обома прибережними держа-вами Чорного моря, яка стала додатком до трактату, йшла мова про зобо-в’я зання Росії обмежити свої морські сили до найменших розмірів. Також трактат заклав основу нейтралізації Чорного моря. П’ятнадцятирічний досвід довів, що ця основа, від якої залежить безпека кордону Російської імперії, має лише теоретичне значення. В той час, як Росія роззброювала-ся в Чорному морі і навіть забороняла самій собі вживати дієвих заходів морської оборони в прилеглих морях і портах, Туреччина зберігала право тримати в Архіпелазі35 і в протоках36 морські сили в необмеженому розмі-рі; Франція і Англія могли як і раніше зосереджувати свої ескадри в Серед-земному морі.

Всі бачили, як князівства Молдавія і Валахія, доля яких, згідно гаран-тії великих держав, була визначена трактатами і подальшими протоколами, пройшли через цілу низку переворотів, які суперечили духу і букві догово-рів та призвели їх спершу до возз’єднання, а потім до запрошення інозем-ного принца37. Неодноразово і під різними приводами прохід через протоки відкривався для іноземних військових суден, і в Чорне море заходили цілі ескадри, присутність яких була посяганням на визначений нейтралітет.

Таким чином, за поступового послаблення наданих гарантій, надто ви-находу броненосних суден, про які ще не було відомо і вони не бралися до уваги у трактаті 1856 р., збільшувалася небезпека для Росії у разі війни.

Государ імператор велить вам оголосити: що він не може більше вва-жати себе зв’язаним зобов’язаннями трактату38 і вважає своїм правом та обов’язком заявити султанові про припинення дії окремої і додаткової кон-венції, що визначає кількість і розміри військових суден, які обидві при-бережні держави можуть тримати в Чорному морі; що государ імператор щиро повідомляє про це держави, що підписали і гарантували загальний трактат, істотну частину якого складає дана конвенція [13, с. 103-107].

14


4. Конвенція про Чорне море. Лондон, 1 / 13.03.1871....імператор всеросійський; імператор німецький і король прусський;

імператор австрійський, король богемський та апостольський король угор-ський; глава виконавчої влади Французької республіки; королева Сполу-ченого Королівства Великобританії та Ірландії; король італійський; імпе-ратор оттоманський визнали за необхідне зібрати своїх представників на конференцію в Лондоні, щоб домовитися, у дусі згоди, про перегляд ухвал трактату, укладеного в Парижі 30 березня 1856 р., щодо мореплавства на Чорному морі і судноплавства на Дунаї; бажаючи разом з тим забезпечити в цих областях кращі умови розвитку комерційної діяльності всіх націй, високі договірні сторони вирішили укласти трактат і узгодили наступні статті:

Стаття I. Статті XI, XIII, XIV Паризького трактату і спеціальна кон-венція, підписана між Блискучою Портою і Росією й додана до згаданої XIV статті, скасовуються і замінюються наступною статтею.

II. Закриття Дарданелльської і Босфорської проток, як було визначене окремою конвенцією 30 березня 1856 р., зберігає свою силу, з правом, на-даним султанові, відкривати вказані протоки в мирний час для військових суден дружніх і союзних держав у разі, якщо Блискуча Порта вважатиме це необхідним для забезпечення виконання ухвал Паризького трактату.

III. Чорне море залишається відкритим для торговельного флоту всіх націй [17, с. 499-506].

5. Франко-німецький договір39. Франкфурт-на-Майні, 10.05.1871.

Стаття. 1. [Остаточне визначення прикордонної лінії, окресленої у версальських прелімінаріях40 – передача Німеччині Ельзасу та Східної Ло-тарингії].

2. [Право французів, що проживають на територіях, які відходять до Німеччини, переселитися до Франції зі збереженням своєї нерухомості].

5 Сторони будуть користуватися однаковим режимом судноплавства Мозеля, каналу між Рейном та Марною, Роною та Рейном, Саарському ка-налу.

7. Сплата [Францією] 500 млн. франків упродовж 30 днів після від-новлення влади французького уряду в Парижі41. Мільярд буде сплачений упродовж року і ще півмільярда – до 1 травня 1872 р. Три останні мільярди належить сплатити 2 березня 1874 р. Починаючи з 2 березня поточного року, відсотки з цих трьох мільярдів франків сплачуватимуться щороку 3 березня з розрахунку 5% річних. Після оплати першого півмільярда [ні-мецькими військами] будуть евакуйовані департаменти [перелік], евакуа-

15


ція департаментів [перелік], а також паризьких фортів відбудеться як тіль-ки німецький уряд вважатиме достатньо відновленим порядок у Франції та Парижі для виконання Францією взятих зобов’язань. У будь-якому разі дана евакуація буде здійснена після виплати третього півмільярда. Умови трактату 26 лютого щодо окупації французьких територій після виплати 2 мільярдів залишаються в силі42.

8. Німецькі війська як і раніше утримуватимуться на окупованих тери-торіях від здійснення реквізицій грошей і натури. Оскільки це знаходиться у зв’язку зі взятими на себе французьким урядом зобов’язаннями забез-печення німецьких військ... то у випадку, якщо, незважаючи на повторні вимоги німецького уряду, французький уряд затягуватиме виконання, ні-мецькі війська матимуть право діставати необхідне обкладенням [побора-ми] і реквізиціями.

11. Французький уряд і німецький уряд візьмуть за основу своїх тор-говельних стосунків режим найбільшого взаємного сприяння.

12. Всі вигнані німці зберігають повне і безумовне право власності на придбане ними у Франції майно.

16. Уряди взаємно зобов’язуються поважати та впорядковувати моги-ли солдат, похованих на їх територіях [127, с. 186-190].

IVОсновним завданням є дослідження тексту угод, підписаних між Росією, Німеччиною

та Австро-Угорщиною у 1873 р. Російсько-німецька військова угода (1) засвідчила серйоз-ність намірів до співробітництва, а політичний російсько-австрійський договір (2) та при-єднання до нього Німеччини (3) оформили консервативний союз трьох монархів (4). Свідчен-ням цього став також візит австро-угорського імператора до Санкт-Петербургу (5).

1. Військова конвенція. С-Петербург, 24.04. / 6.05.1873.імператор всеросійський і імператор Німеччини, бажаючи надати

практичного характеру ідеї, яка визначається їх сердечною згодою, тобто зміцнити існуючий сьогодні в мир Європі і віддалити можливість війни, яка могла б його порушити, уповноважили своїх фельдмаршалів, графів Берга і Мольтке43, щодо укладення наступної військової конвенції:

1. Якщо б одна з двох імперій стала жертвою нападу будь-якої євро-пейської держави, то вона в найкоротший термін отримає допомогу армією з 200 тис. особового складу.

2. Мета укладення даної військова конвенція не має ворожого характе-ру щодо будь-якої нації або уряду [80, с. 29].

2. Союзний договір. Шенбрунн44, 25.05. / 6.06.1873.імператор всеросійський і імператор австрійський, король угорський,

маючи на меті зміцнення миру в Європі, переконані, що ця мета якнай-

16


краще може бути досягнута лише прямою і особистою угодою між госу-дарями, угодою, незалежною від змін, які могли б відбутися в їх урядах, домовилися про нижчевказані пункти:

I. Їх величності взаємно обіцяють, навіть за наявності розбіжностей інтересів їх держав у приватних питаннях, домовитися, щоб ці розбіжності не могли взяти гору над міркуваннями вищого порядку, якими вони пере-ймаються. Їх величностями вирішено не дозволити, щоб будь-кому вдало-ся розлучити їх у принципах, що вважаються ними за єдино здатні забез-печити і, якщо потрібно, примусово підтримати європейський мир проти будь-яких потрясінь, звідки б такі не виникали.

II. Якщо напад третьої держави загрожуватиме порушенню європей-ського миру, їх Величності взаємно зобов’язуються, не шукаючи і не укла-даючи нових союзів, спершу домовитися між собою, щоб узгодити лінії поведінки, якої слід спільно дотримуватися.

III. Якщо у результаті даної угоди з’явиться необхідність у військових діях, вони мають визначатися особливою конвенцією, яку належить уклас-ти Їх величностям [80, с. 31].

3. Приєднання Німеччини. Шенбрунн, 11 / 23.10.1873.імператор Німеччини, взявши до уваги договір, складений і підписа-

ний в Шенбрунні імператором австрійським, королем угорським та імпе-ратором всеросійським, вважаючи його зміст відповідним головній ідеї угоди, підписаної в Санкт-Петербурзі імператором Вільгельмом та імпе-ратором Олександром, згоден зі всіма його ухвалами. Імператор і король Франц-Йосиф та імператор і король Вільгельм, схвалюючи та підписую-чи даний акт приєднання, доведуть його до відома імператора Олександра [80, с. 35].

Бісмарк про союз трьох імператорівАвстрія в союзі з Росією і Німеччиною – ось комбінація, на користь

якої я завжди працював. Угода трьох монархій, що утворюють греблю про-ти лавини соціалізму і революції, які насуваються та зі всіх боків загрожу-ють Європі [100, с. 278].

Мілютін про візит Франца-Йосифа1.02.[1874 р.]. Приїзд імператора австрійського. Франц-Йосиф впізнав

і подав руку. Андраші45 також підійшов і сказав люб’язну фразу: «Я вельми щасливий, що маю можливість потиснути Вам руку у вашій країні».

2.02. Імператор австрійський рано-вранці поїхав у Петропавлівську фортецю і в соборі поклав вінок на гробницю Миколи І. При цьому він сказав [петербурзькому градоначальнику] Трепову, що вважає Миколу І своїм благодійником46 [106, с. 136-137].

17


VХарактеристика подій довкола чергового загострення стосунків між Францією та

Німеччиною включає: привід та причини військової тривоги (1-3); реакцію Росії на плани Біс-марка щодо нової війни проти Франції (4); аналіз виправдань самого винуватця кризи (3) та оцінку ситуації російським діячем (4). Доцільно наголосити на причинах принципової різниці у поведінці цих держав у 1870 та 1875 роках.

1. Депеша Убрі Горчакову. Берлін, 14 / 2.04.1875.В німецькій пресі щойно мали місце виступи, що зумовили сенсацію

і сильне хвилювання. Берлінська газета «Post», зв’язок якої з прес-бюро47 ні для кого не секрет, ставить собі запитання: «Чи передбачається війна?». Вона сильно підкреслює похмуру атмосферу політичного горизонту і покладає провину на Францію, яка закупівлею коней дала Німеччині при-від для заборони вивезення коней і здійснила збільшення складу своєї армії48. На завершення «Post» говорить, що війна була досить близькою [84, с. 118].

2. Лист Убрі Горчакову. Берлін, 2.05. / 20.04.1875.Озброєння в Німеччині закінчені або майже закінчені. Всі війська

отримали рушниці Маузера, а артилерійські гармати нового зразка надій-дуть до 1 липня. Повне відновлення німецької армії буде завершене до осе-ні або не пізніше наступної весни. Завершення ж військової реорганізації Франції німецькі газети приурочують до 1877 р. Різниця у часі сприятлива для німецької армії [84, с. 126].

3. Лист графа Орлова49 Горчакову. Париж, 29 / 17.04.1875.Тепер французький уряд покладає всі надії на прихильність нашого

найяснішого монарха. Його голос має великий вплив у Берліні... Бісмарк встиг обдурити немало державних людей, але вас обманути йому досі не вдалось. Справа в тому, що для неспокою є досить підстав, і загрозливі хмари ще не розвіялись. Бісмарк собі говорить, що Франція може відроди-тися з попелу, що одного чудового дня вона може знайти собі союзників, і міркує при цьому приблизно так, як міркував Катон між другою і тре-тьою пунічною війною. «Карфаген треба зруйнувати», – твердив римський цензор. «Францію треба задушити», – говорить собі німецький канцлер. Він знає, що війна була б для нього легкою... Тоді настав би час розплати для Франції. Німеччина забрала б собі невелику територію, але наклала б багатомільярдну контрибуцію, розтягнувши її виплату на двадцять або двадцять п’ять років50. Протягом цього терміну на французькій землі була б розквартирована сильна армія, і фактично Франція протягом чверті сто-ліття залишалася б абсолютним васалом Німеччини. Цей план, я гадаю, існує в Бісмарка у голові [84, с. 123-124].

18


4. Берлінські переговори між Бісмарком та Горчаковим51

Напередодні приїзду Горчакова газети Європи стали відверто писати, що Німеччина готує європейську катастрофу. Тому й візит Горчакова в Бер-лін став подією міжнародної ваги. Бісмарк про військову загрозу спочатку розмірковував так: «Це придумали лейтенанти, яким нічого робити у ка-зармах, ходять в казино і там починають вихвалятися. Газети роздмухали балаканину лейтенантів, а Європа стала дибки. Але при всьому я не можу редагувати газети. Забезпечити мир зовсім нескладно – для цього треба перевішати всіх редакторів газет».

Бісмарк був схожий на розчавлену жабу, що потрапила під колесо воза, а Горчаков по-дружньому плескав його по спині долонею, говорячи: «Не звалюйте, Бісмарк, свою особисту провину на біржову паніку!». Бісмарк злісно огризався: Ви не знаєте цієї публіки! Зрештою, єврей Ротшильд52, це, я вам скажу, справжня скотина. Заради спекуляцій на біржі він готовий поховати всю Європу, а винен я?».

«Зрештою, – додав Горчаков – ваш кронпринц Фрідріх53 зізнався, що ви переконали його у неминучості війни з Францією, і тепер йому шкода, що він послухався вас». Газетники, лейтенанти, банкіри були вже звалені Бісмарком у сміттєву яму, тепер туди ж він відправив і кронпринца Фрід-ріха, а потім, рятуючи рештки свого престижу, канцлер перейшов до всіх прусських генералів: «Я не генерал, хвала Богу, а, отже, не такий осел як ці пани... Навіщо нам, німцям, превентивна війна54?»... Бісмарк повністю дезавуював Мольтке в політиці, обізвавши його молокососом. Залізний канцлер протрубив відбій, зробивши заяву, що не має ніякого наміру нападати на Францію. 13 травня російський канцлер повідомив Європу те-леграмою на французькій мові: «Збереження миру забезпечено»... З цього моменту для Бісмарка почався кошмар, той самий, який він назвав «кош-маром коаліцій» [123, с. 291-295].

5. Бісмарк про військову тривогу 1875 р.Роль ангела миру була підготовлена в Берліні Гонто-Біроном55. Ця роль

вельми пасувала честолюбству Горчакова та справила враження в Парижі. Можна припустити, що його розмови з графом Мольтке та Радовіцем56, які пізніше подавалися як докази наших військових намірів, були вміло спровоковані ним для того, щоб показати Європі картину, у якій Франція подана під нашою загрозою та під охороною Росії. Я із задоволенням го-товий йому посприяти та викарбувати монети з надписом «Горчаков захи-щає Францію». Ми могли б навіть влаштувати у німецькому посольстві в Парижі спектакль і з тим же написом представити там перед французькою

19


громадськістю Горчакова у вигляді ангела-охоронця в білому одязі, з кри-лами, освітленими бенгальськими вогнями.

Як тоді, так і пізніше я був далекий від подібного наміру. Така війна, на мою думку, зовсім не сприяла б стабільності в Європі, а швидше на-впаки, могла б викликати солідарність Росії, Англії та Австрії у недовірі, а можливо й в активному виступі проти молодої, ще неконсолідованої [ні-мецької] імперії...

Було б цікаво, якби Її величність [королева Вікторія], докладно по-яснила походження тогочасних чуток про війну. Адже джерела мали зда-ватися королеві цілком достовірними, інакше вона не посилалася б на них. Натяк на особу [німецького] представника, швидше за все, має на увазі гра-фа Мюнстера57. Він міг, звичайно, як і граф Мольтке, абстрактно говорити про користь вчасного нападу на Францію, хоча я не давав йому для цього повноважень. Тому в англійського уряду ще не було права обгрунтовувати неофіційними розмовами свої наступні офіційні кроки та, не попередивши нас, закликати інші держави здійснювати на нас тиск [91, с. 160-162].

4. Мілютін про розрядку ситуації військової тривоги5.05.[1875 р.]. Останні політичні новини є заспокійливими, побою-

вання війни, здається, розсіялися. У значній мірі такий поворот припису-ють побаченню нашого імператора з німецьким. Князь Орлов пише, що у Франції серйозно стурбовані війною і що маршал Мак-Магон у розмові з ним висловлював сподівання на заступництво нашого государя. Така фраза з боку президента французької республіки демонструє, у яке жалюгідне становище поставлена держава, котра ще нещодавно чванилася своєю пер-шістю серед європейських держав [106, с. 195].

Примітки:Закріпив ре1. зультати австро-прусської війни 1866 р.Об’єднання німецьких князівств під егідою Австрійської (Габсбурзької) імперії.2. Французький посол Бенедетті заявив, що збільшення Пруссії максимум на 4 млн. 3. осіб у Північній Німеччині при збереженні лінії Майна у якості південного кордону не матиме наслідком французьке втручання у австро-прусську війну.Дане зобов’язання Пруссії так і не було виконане. 4. Канцлер Пруссії та Північно-німецького союзу, у 1871-1890 рр. – канцлер Німець-5. кої імперії і фактичний керівник тогочасної внутрішньої та зовнішньої політики Німеччини.Імператор Другої французької імперії у 1852-1870 рр.6. Курортне місто на півдні Франції, де у вересні 1865 р. відбувалися переговори 7. Бісмарка з Наполеоном ІІІ, на яких французькому імператору було запропоновано Люксембург в обмін на нейтралітет у австро-прусській війні. У відповідь Напо-леон ІІІ висунув претензії ще й на Бельгію.

20


Франція звернулася до короля Нідерландів з пропозицією про продаж їй Л8. юксем-бурга. Але проти цього рішуче протестувала Пруссія. Це загрожувало виникненню війни.Пізніше, після початку війни, Бісмарк передав даний письмовий меморандум у 9. британську пресу, налаштувавши таким чином англійську громадську думку проти Наполеона ІІІ.Князівства, які не увійшли у Північно-німецький союз, створений у 1867 р. Біс-10. марком.Далі у тексті йдеться про задоволення прохання італійського короля теж взяти 11. участь у конференції.Наполеон ІІІ декілька років навчався у гімназії баварського міста Аусбург.12. Зі статті О. Клоппа, виразника поглядів католицького антипрусського політичного 13. табору у південно-німецьких князівствах.Правляча династія у Прусському королівстві, з 18 січня 1871 р. – у Німецькій ім-14. перії.Російський посол в Німеччині (1871-1879).15. Канцлер (з 1867 р.), міністр закордонних справ Російської імперії (1856-1882 рр.).16. Комендант гарнізону Страсбурга – фортеці на кордоні з німецькими землями.17. Французький воєначальник, комендант Паризького гарнізону та голова уряду На-18. ціональної оборони у вересні 1870 – лютому 1871 рр.Ріка, ліва притока Рейну, протікає територією Франції, Німеччини, Люксембургу.19. Пасмо невисоких гір у Північно-Східній Франції на кордоні з Німеччиною.20. Гориста область на кордоні Іспанії та Франції.21. Бісмарк має на увазі звинувачення на свою адресу щодо планів стратегічного ото-22. чення Франції.Тогочасний французький міністр закордонних справ.23. Французький парламент.24. Одна з форм дипломатичного листування. У даному випадку – через телеграфне 25. повідомлення.Курортне місто, де відбувалися переговори між французьким послом Бенедетті та 26. прусським королем Вільгельмом. Начальник прусського генерального штабу.27. Зроблена заява про зняття кандидатури Леопольда на іспанський престол, проте 28. французька сторона цим остаточно не вдовольнилася і вимагала гарантій на май-бутнє.Батько Леопольда.29. Прусський державний діяч, близький друг і порадник короля Вільгельма.30. Тобто Бісмарку.31. Закріпив підсумки Кримської війни 1853-1856 рр., в якій Росія зазнала поразки.32. Військовий міністр російського імперського уряду (1861-1881).33. Розіслана дипломатичних представникам Росії при дворах держав, які підписали 34. Паризький трактат 1856 р.Острови у Мармуровому морі.35. Босфор та Дарданелли.36. Йде мова про правління першого румунського короля Карола І з династії Гоген-37. цоллернів.Ситуацією франко-прусської війни для відмови від попередніх зобов’язань скорис-38. талася також Італія, війська якої 20 вересня 1870 р. вступили у Рим, завершивши таким чином об’єднання країни.

21


Закріпив ре39. зультати франко-прусської (німецької) війни.Прелімінарний (попередній) Версальський мирний договір був підписаний 26 лю-40. того 1871 р.Мається на увазі після придушення Паризької Комуни, яке відбулося у 20-х числах 41. травня 1871 р.Версальський договір з цього приводу передбачав: «Після виплати двох мільярдів 42. німецька окупація буде охоплювати лише департаменти Марни, Арденн, Верхньої Марни, Мааса, Вогез, Мерти, а також фортеці Бельфор, які будуть слугувати зас-тавою сплати решти 3 мільярдів й де чисельність німецьких військ не буде переви-щувати 50 тис. осіб».Начальники Генеральних штабів відповідно Росії та Німеччини.43. Основна літня резиденція австрійських імператорів під Віднем.44. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини (1871-1879).45. Очевидно, Франц-Йосиф мав на увазі військову допомогу, надану йому влітку 46. 1849 р. Миколою І для придушення угорської революції. Спеціальний орган, створений Бісмарком для контролю та спрямування преси для 47. своїх потреб.Згідно нового закону про військові кадри, який збільшував кількість батальйонів 48. у полках з трьох до чотирьох, чисельність постійної армії мирного часу Франції зросла на 144 тис. осіб.Тогочасний російський посол у Парижі.49. Бісмарк був вельми збентежений, що Франція, вдавшись до внутрішньої державної 50. позики, достроково, вже у 1873 р., завершила виплату контрибуції, а тому шукав шляхів для нового тиску на неї. Відбулися 10-13 травня 1875 р. під час візиту Олександра ІІ та Горчакова в Берлін.51. Відомий тогочасний банкір.52. Наступник німецького імперського престолу.53. У даному епізоді Бісмарк має на увазі заяви прусських військових, що мали місце 54. взимку-навесні 1875 р., про необхідність повторного превентивного (попередньо-го) нападу на Францію для остаточного її розгрому. Тогочасний посол Франції у Берліні.55. Німецький військовий представник у Росії, у розмові з Горчаковим мав необереж-56. ність висловитися щодо превентивної війни проти Франції.Німецький військовий представник у Лондоні.57.

ТЕМА 2. БОРОТЬБА ЗА ТЕРИТОРІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ПОДІЛ СВІТУ У 70-90-х рр. ХІХ ст.

І. Англо-російське суперництво в Центральній Азії.ІІ. Англо-французька боротьба за Африку. Конвенція про

Суецький канал.ІІІ. Перехід Німеччини до світової політики.ІV. Англо-бурська війна та її вплив на дипломатичну си-

туацію в Європі.

22


Рекомендована література:Айвазян А.А. Египетский вопрос во французской внешней политике в 1880-е годы /А.А. Ай-вазян // НиНИ. – 2011. – № 5.Александров В.В. Борьба империалистических держав за раздел Африки (1881-1914 гг.) / В.В. Александров. – М., 1963.Бондаревский Г.Л. Багдадская дорога и проникновение германского империализма на Ближ-ний Восток (1888-1903 гг.) / Г.Л. Бондаревский. – Ташкент, 1955.Валюх Л.І. Англо-німецький конфлікт у Південній Африці (1895-1896 рр.) в оцінці англій-ських політичних сил і громадськості / Л.І. Валюх [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]: http://univerua.rv.ua/VNS1/Valuh_L.I.pdfВиноградов К.Б. Вверх по Нилу... На пути к Фашодскому кризису / К.Б. Виноградов // НиНИ. – 1998. – № 5.Давидсон А.Б. Англо-бурская война и Россия / А.Б. Давидсон, И.И. Филатова // НиНИ. – 2000. – № 1.Зубова И.А. Колониальная политика Франции в 1880-1930-е гг. / И.А. Зубова // ВИ. – 2010 – № 7.Морозов Е.В. Англо-французское колониальное соперничество в конце ХІХ века и его вли-яние на перегруппировку европейских держав / Е.В. Морозов // Успехи современного есте-ствознания. – 2014. – № 9. Никитина И.А. Захват бурских республик Англией. 1889-1902 / И.А. Никитина. – М., 1970. – 213 с.Рыбаченок И.С. Борьба за телеграфный кабель в Константинополе (на рубеже ХІХ – ХХ ве-ков) / И.С. Рыбаченок // НиНИ. – 2010. – № 1.Сергеев Е.Ю. «Большая игра». Россия и Великобритания в Центральной и Восточной Азии (вторая половина ХІХ начало ХХ века) / Е.Ю. Сергеев // НиНИ. – 2011. – № 3.Троян С.С. Отто фон Бісмарк і колоніальне питання в Німеччині (1840-1890 рр.) / С.С.Троян, П.С.Троян. – Рівне : РІС КСУ, 2011.Харковський Р.Г. Англо-французька боротьба за Верхній Ніл. Фашодська криза 1898 р. / Р.Г. Харковський // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – 2013. – № 16 (275).Шмидт В. Англо-бурский конфликт в освещении периодической печати Германии / В. Шмидт // НиНИ. – 2013. – № 5.Юровская Е.Е. Первые империалистические войны / Е.Е. Юровская. – М., 1963.

ІНеобхідно простежити роль Центральної Азії у взаєминах між Великою Британією

та Росією, зовнішньополітичний курс яких у регіоні набув форм зустрічної експансії. До-мовленості щодо лінії розмежування інтересів (1, 2) чергувалися із новими загарбаннями (3), що вело до загострення суперечностей (4-7, 10). Важливим моментом є позиція Німеччини щодо англо-російських суперечностей (8). Зрештою, сторони не пішли на прямий військовий конфлікт, домовившись щодо територій (9, 11-12).

1. Горчаков – Бруннову1. Санкт-Петербург, 7 / 19.12.1872.За сучасного стану справ відсутні зіткнення між Бадахшаном2 та його

сусідами. Бухара3 не висуває претензій на цю країну. Причому обидві дер-жави занадто слабкі, занадто зайняті своїми власними інтересами, щоб між собою сваритися. А тому Росії та Англії залишається лише виявити бажання щодо підтримки миру між цими ханствами, та між Афганіста-

23


ном та Бадахшаном. Справи можуть піти інакше, якщо кабульському еміру вдасться підкорити своїй владі Бадахшан та Вахан4. Він опиниться у безпо-середньому контакті з Кашгаром5, Кокандом6, Бухарою. У такому разі буде важко уникнути зіткнень. Тому, за збереження актуального стану справ, Бадахшан та Вахан створюють перепону між північними і південними во-лодіннями у Середній Азії та забезпечують, у межах можливого, мир у цих краях [13, с. 117-118].

2. З листа Гранвілля7 Лофтусу8. Лондон, 12 / 24.01.1873.Уряд Її величності не може не усвідомлювати, що, якщо Бадахшан і

Вахан, які, на його думку, емір має право вважати частиною своєї терито-рії, будуть визнані Англією та Росією володіннями, незалежними від еміра, то останній може піддатися спокусі застосувати силу зброї для підтримки своїх домагань, в такому разі Бухара, можливо, буде вичікувати сприятли-вих обставин для захоплення цих областей, і що таким чином мир у Се-редній Азії буде порушений, а між Великобританією та Росією виникнуть питання, які були б неприємними як для імператорського уряду, так і для уряду її Величності9 [13, с. 121-122].

3. Російсько-хівинський договір. Хіва, 12 / 24.08.1873.Генерал-ад’ютант фон Кауфман, командувач російськими військами у

Хівинському ханстві, 29 травня цього року вступив у Хіву і заволодів всім ханством10... Перед тим, як вивести війська з Хіви, він встановив наступ-ні статті, якими хівинський хан укладає мир і дружбу з Росією: 1) Сеід-Мухамед-Рахім-Богадур-хан визнає себе покірним слугою імператора всеросійського. Він відмовляється від безпосередніх відносин із сусідни-ми володарями та ханами без дозволу вищої російської влади...; 3) Весь правий берег Аму-Дар’ї та прилеглі до нього землі, до сьогодні хівинські, відходять у володіння Росії; 18) на Хівинське ханство накладається пеня 2 млн. 200 тис. рублів, для покриття витрат російської казни на веден-ня війни, спровокованої самим ханським урядом і хівинським народом11 [13, с. 129-134].

4. Реакція британської дипломатії на просування Росії«Так, – говорив Горчаков, – ми обіцяли Англії не заходити в Бухару

та Хіву, але жителі Бухари та Хіви не обіцяли, що припинять ходити до нас зі скаргами на своїх ханів. Депутації пригноблених племен із ханств середньоазіатських сатрапій не моя солодка вигадка! Вони дійсно йдуть до нас, закликаючи прийняти їх у російське підданство». При цьому, щоб зайвий раз не дратувати Англію, Горчаков промовчав про таємну місію з далекої Індії, яка просила народ Росії позбавити їх від колоніального гніту.

24


Якби англійці були впевнені у міцності свого становища в Делі, вони б не тряслися над барханами Середньої Азії як жебрак над писаною торбою...

У міністерстві Горчакова очікував Лофтус; природно він одразу ж гнівно став говорити про агресію Росії, про захоплення росіянами Хіви. Горчаков зручніше вмостився, склавши руки на столі.

– А хто вам сказав, що ми захопили Хіву? – запитав він. – Ми лише приборкали хівинського хана, щоб не дати йому можливості надалі роз-бійничати на наших територіях... Ваше благородне занепокоєння за Хіву дозволяє мені проявити чимале занепокоєння щодо пригноблених вами ірландських феніїв. За яким правом протестантська Англія переслідує ір-ландських католиків?

– Ірландці – це наша внутрішня справа.– Не заперечую. Тим більше, що безпека Оренбурга та Орська – вну-

трішня справа Росії... Візьміть циркуль, мілорд, і виміряйте відстань від Лондона до Хіви.

– Краще виміряти відстань від Хіви до Делі.– О Боже праведний! Ви знову за старе, мілорд. Тоді я продовжу про

пригноблених вами ірландських католиків [123, с. 203, 267-268].5. Мілютін про загострення ситуації в Середній Азії

5.09.[1878 р.]. В Лондоні не можуть переварити, що Шир-Алі12, не допускаючи до себе британського посольства, надзвичайно привітно при-йняв російське посольство [генерала] Столєтова. Але який ще підійметься крик, якщо дізнаються, що сам афганський володар прислав своє посоль-ство в Ташкент з проханням про прийняття Афганістану під опіку Росії та із заявою, що він не прийме англійців у Кабулі без «дозволу» генерала Кауфмана. Кауфман не наважився сам спрямувати ці відносини та просив дозволу прислати в Лівадію13 Столєтова для особистого звіту та отримання інструкцій.

6.12. Вирішено відкликати наше посольство з Кабула, заявивши Шир-Алі-хану про отримане від англійського уряду запевнення щодо збере-ження на майбутнє незалежності афганських володінь. Сумнівно, що емір задовольниться даною заспокійливою заявою. Але якщо він очікував від нас чогось іншого, то це його прикра помилка. Матеріальної допомоги ми йому ні в якому разі не могли надати14.

9.01.[1880 р.]. В надісланій мені телеграмі з Тегерану повідомляють-ся секретні відомості про пропозиції, зроблені перському урядові англій-ським посланником Томпсоном зайняти Герат15, але на таких умовах, які б поставили Персію у васальну залежність від Англії та у ворожі стосунки з нами [108, с. 93-202].

25


6. Зінов’єв16 про перські справи. Константинополь, 25.08.1906.Ще у 1879 р. у Персію були відряджені російські офіцери, які органі-

зували перську козачу бригаду, яка у якості єдиного організованого підроз-ділу неодноразово була корисною для підтримки порядку у столиці шаха. На кошти Росії розпочато спорудження колісних доріг від російського кор-дону до узбережжя Каспійського моря й до головних перських північних ринків. В Тегерані заснований Перський обліково-кредитний банк, який небезуспішно конкурує з англійським (Шахиншахським) банк. Шахському уряду надавалися кредити, сума яких сьогодні перевищує 33 млн. рублів. У 1891 р. укладений торгівельний договір, згідно якого російським екс-портним товарам в Персії надавалися пільги, і даний тариф перський уряд зобов’язався поширити на всю протяжність кордону Персії, що викликало бурхливе обурення англійців. На північній ділянці кордону між Хораса-ном17 та Афганістаном нами був створений власний кордон античумної охорони18 і так як шахський уряд вбачав честолюбні наміри Англії на Сеїс-тан19, виникла навіть думка про продовження цього кордону на південь до вказаної області [59, с. 12].

7. Абдуррахман-хан20 про Мервський21 конфліктЗапевнення англійців щодо безпеки Пенджде22 мене цілком заспокої-

ли, тим більше, що сер Лемсден23 писав, що постарається запобігти сутич-ці між афганськими і російськими військами. 29 березня 1885 р. генерал Комаров24 прислав повідомлення афганському генералові, щоб він відвів свої війська в напрямі до правого берега [Аму-Дар’ї], інакше буде бій. До останньої хвилини англійські офіцери запевняли, що росіяни не посміють атакувати, що це буде порушенням російсько-англійських конвенцій, і тоді вони будуть притягнуті до відповідальності. На наступний день ціла бри-гада російських військ атакувала невеликий афганський загін25. Дізнав-шись про це, англійські офіцери одразу ж втекли в Герат, разом зі своїми військами та почтом. Це справило такий вплив на афганський народ, що принизило англійський престиж в його очах назавжди [7, с. 201-202].

8. Принц Вільгельм Прусський – князю Долгорукому. Потсдам, 20.05.1885.

В Азії [британський] уряд вам поступиться всім, що ви забажаєте, на-віть Гератом, якщо ви лиш виявите трохи енергії, тому що [їхній] новий план полягає у захисті Індії та на берегах Інду, надавши афганцям можли-вість робити те, що вони хочуть [86, с. 129].

9. Розмежування а Афганістані. Лондон, 29.08. / 10.09.1885.1. Афганський кордон між р. Гери-Рудом та Оксусом26 буде проведе-

ний таким чином [подається докладний опис кордону]. 2. Уряди призна-

26


чать негайно комісарів, які зберуться в Зульфагарі27 через два місяці з дня підписання даного протоколу і негайно почнуть проведення кордону [16, с. 447-477].

10. Ламздорф про питання Паміру15.01.1891. Обговорювалося питання чи варто задовольнити прохання

туркестанського генерал-губернатора про відправлення військ на Памір для зайняття урочища Базай-і-Гумбез28 для охорони прав Роії на Памірський край і попередження можливості появи у краї англійців з Канджуту29. Пра-ва Росії на володіння спираються на факт колишньої приналежності краю Кокандському ханству, яке сьогодні входить до складу імперії, та на угоди з Англією 1873 р. і Китаєм 1884 р. Минулого року відбулося відправлення загону, який обійшов всі Паміри і показав сусіднім державам, що Росія вважає край переважно своєю власністю30. Подальша підтримка цих на-ших прав вважається вельми необхідною через постійні претензії на деякі частини краю китайців, афганців та втручання англійців [101, с. 233-234].

11. Розмежування на Памірах. Лондон, 27.02. / 11.03.1895.1. Сфери впливу Росії і Англії на схід від озера Зор-куль (Вікторія)

будуть розділені прикордонною лінією [докладний опис пунктів].4. Уряд імператора російського і уряд Її британської величності

зобов’язуються утримуватися від будь-якого політичного контролю або впливу – відповідно на південь і на північ від лінії розмежування.

5. Уряд Її величності бере на себе зобов’язання, що територія, яка вхо-дить в сферу англійського впливу між Гіндукушем31 і лінією, від східного берега озера Вікторія до китайського кордону, увійде до складу володінь еміра Афганського, й дана територія не буде приєднана до Великобританії, і що на ній не буде виставлено військових постів чи зведено укріплень. Ви-конання даної угоди залежить від звільнення еміром Афганським всіх те-риторій, зайнятих ним на правому березі Пянджа32, і від звільнення еміром Бухарським частини Дарваза33, розташованого на південь від Аму-Дар’ї, оскільки уряди імператора російського та Її британської величності домо-вилися вплинути щодо цього на обидвох емірів [10, с. 223-224].

12. Абдуррахман-хан про політику АнгліїУ хвилини слабкості [нашої] держави англійці використовували дані

обставини і відрізали деякі країни від моїх володінь і підкорювали їх сво-єму протекторату. Під час урядування лорда Ленсдауна34 англійці вигна-ли за допомогою гармат моїх чиновників з Булунд-келя, Вазірістана35 та багатьох інших місць. В цьому плані наші друзі-англійці відібрали у нас більше, ніж відібрала Росія [6, с. 30-31].

27


ІІНеобхідно визначити напрямки територіальної експансії Франції (1, 15) та Великої

Британії (2, 6). Особливу увагу слід звернути на їх змагання за вплив у Єгипті (3) та пере-могу у ньому Великої Британії (4-7). Детально, з опорою на карту, потрібно простежити встановлені договорами лінії розмежування сфер інтересів між даними державами, які мали ліквідувати потенційні взаємні конфліктні тертя (8-10). Обов’язково треба розглянути при-чини, перебіг та результати фашодської кризи (11-14) та проаналізувати статті конвенції щодо судноплавства Суецьким каналом (16).

1. Депеша Ваддінгтона36 д’Аркуру37. Париж, 26.07. 1878.В ході спільного обговорення наша увага була звернута до Туніського

регентства. Лорд Солсбері38 був інформований про стурбованість фран-цузького уряду долею цієї маленької країни, внутрішнє становище якої не-стабільне, а її безпосереднє сусідство з Алжиром змушує нас не зводити з неї очей. Він прагнув дати мені зрозуміти, що уряд королеви наперед схва-лює будь-яке рішення щодо подальшої долі туніської території, до якого може привести природній розвиток нашої політики39 [9, с. 108].

2. Купівля акцій Суецького каналу. 26.11.1875.Сьогодні ми повинні зробити сенсаційне повідомлення. Британський

уряд купив у хедива40 акції Суецького каналу на суму 4 млн. фунтів стер-лінгів. Коли буде отримана офіційна санкція парламенту, британська дер-жава успадкує всю об’ємну частку в цій справі і стане головним її влас-ником, вплив якого буде переважати над всіма іншими. Громадськість як в нашій країні, так і в інших державах розглядатиме цей акт британського уряду швидше у політичному, ніж комерційному аспекті. Він буде оціне-ний як демонстрація і навіть більше: як декларація намірів і початок дій [9, с. 113-114].

3. Декрет хедива Єгипта Ісмаїла. Каїр, 18.11.1876.Стаття 7. Будуть призначені два генеральних контролера: один над

прибутками, другий – над витратами і державним боргом.13. Один з них буде англійцем, а другий – французом.23. Залізниці та Александрійський порт будуть поставлені під управ-

ління спеціальної адміністрації, що буде складатися з двох англійців, одно-го француза та двох місцевих жителів. Один з англійських адміністраторів буде виконувати обов’язки голови адміністрації [9, с. 114-115].

4. Мілютін про політичні зміни в Єгипті16.06.[1879 р.]. Єгипетський ходив позбавлений престолу нібито

султанським фірманом, але в дійсності розпорядженням Англії і Фран-ції. Даний випадок є небувалим прикладом нахабного свавілля Англії, підкріп леного догідливістю Франції, султан є лише знаряддям в їх руках. Ісмаїл-паша змушений був зректися, його старший син Тевфік оголошений

28


хедивом, але з деяким обмеженням колишніх політичних прав намісників султана у Єгипті [108, с. 148-149].

5. Британські військові плани. 1.07.1882.За 48 годин 25 тис. осіб всіх родів військ можуть сісти на судна для

відправки на Схід. Ці приготування мають на меті: зайняття Александрії та Каїра, захоплення та оборону Суецького каналу... Досі дії нашого уряду лише гальмувалися Францією. Тепер же прийняте рішення, що або султан повинен буде силою знищити Арабі-пашу41 і придушити єгипетську ар-мію, або ж цю справу візьме на себе одна Англія, без допомоги Франції42 [9, с. 117-118].

6. Конвенція з єгипетського питання. 24.10.1885.Стаття 1. Його британська величність і Його величність султан кож-

ний надсилає в Єгипет верховного комісара.3. Оттоманський верховний комісар і Його високість хедив будуть

тримати англійського верховного комісара в курсі переговорів та заходів щодо загального облаштування єгипетських справ, які будуть приймати-ся і виконуватися за домовленістю з англійським верховним комісаром [6, с. 71-72].

7. З послання Солсбері Кромеру43. Лондон, 2.08.1898.Бажано, щоб ви були повідомлені про погляд уряду Її величності щодо

лінії поведінки на випадок окупації Хартума44 у недалекому майбутньо-му військами, що діють в Судані під командуванням сера Герберта Кітче-нера.

Беручи до уваги суттєву військову і фінансову допомогу, надану остан-нім часом урядом Її величності уряду хедива, вирішено, що британський і єгипетський прапор в Хартумі повинні бути підняті поряд. Уряд Її велич-ності вважає, що він має вирішальний голос у всіх справах, пов’язаних із Суданом.

Сер Герберт Кітченер має особисто командувати рухом флотилії Біло-го Нілу до Фашоди45 включно. Під час несподіваної зустрічі з французьки-ми чи абіссінськими46 властями нічого не має бути сказано чи зроблено, що могло б у якісь мірі натякнути на визнання прав володіння Францією або Абіссінією будь-якою частиною долини Нілу [6, с. 72-73].

8. Акт конференції щодо Конго47. Берлін, 26.02.1885.Стаття 1. Торгівля всіх націй буде користуватися цілковитою свобо-

дою.9. Торгівля невільниками заборонена, держави зобов’язується вжива-

ти заходів, щоб покласти край цій торгівлі та покарати тих, хто нею зай-мається.

29


10. Зобов’язання держав поважати нейтральність [басейну р. Конго].30. Великобританія зобов’язується застосовувати основи свободи суд-

ноплавства по мірі того, як води р. Нігер, її приток, рукавів перебувають або будуть перебувати під її верховенством або протекторатом.

31. [Аналогічне зобов’язання Франції] [15, с. 595-747].9. Англо-французькі декларації. Лондон, 5.08.1890.

А. [Згода Франції визнати протекторат Великобританії над островами Занзібар та Пемба48]

Б Стаття 1. Уряд Її британської величності визнає протекторат Франції над островом Мадагаскар.

Ст. 2. Уряд Її британської величності визнає, що сфера впливу Франції на південь від її середземноморських володінь простягається до лінії, що йде від Сей на Нігері до Барруа на озері Чад [9, с. 174].

10. Конвенція про розмежування. Париж, 14.06.1898.Стаття 1. [Визначення кордонів між британською колонією Золотий

Берег49 і французькими колоніями Берег Слонової Кості50 і Судан]2. [Визначення кордонів між французькою колонією Дагомея51 та бри-

танською колонією Лагос52].3. [Розмежування в районі Нігера53 та на схід від нього, включаючи

озеро Чад, північний, східний та південний береги якого визнаються фран-цузькою сферою].

7. Кожна з договірних сторін зобов’язується не здійснювати будь-якої політичної дії в сферах іншої держави, не буде робити у сферах іншої держави територіальних придбань, укладати договори, приймати на себе права суверенітету або протекторату, заважати впливу іншої держави або оскаржувати його.

9. [Встановлення в районах дії конвенції однакового режиму для під-даних обох держав щодо річкового судноплавства, торгівлі, мит та різного роду зборів] [9, с. 166-167].

11. Генерал Кітченер про фашодський інцидентЯ щойно повернувся з Фашоди, де застав капітана Маршана у супро-

воді 8 офіцерів та 120 солдат, що розташувалися у старих адміністративних будовах, над якими вони підняли французький прапор. Я одразу ж заявив, що присутність французьких військ у Фашоді і в долині Ніла розглядаєть-ся як пряме порушення прав єгипетського уряду і Великобританії. У відпо-відь капітан Маршан заявив, що він має чіткий наказ окупувати країну і що він не може піти без відповідного наказу свого уряду, проте він не вважає, що отримання такого наказу затримається. На моє настійливе питання, чи готовий він опиратися підняттю єгипетського прапора у Фашоді, беручи до

30


уваги, що я маю переважаючі сили, він, після деякого вагання, відповів, що опір неможливий. Далі я наказав підняти прапор на зруйнованому бастіоні старих єгипетських укріплень [9, с. 184-185].

12. Військові приготування в період фашодської кризиЗ Лондона надходять тривожні вісті про серйозне загострення англо-

французьких відносин. В результаті наради міністрів англійське адмірал-тейство готується до великої морської демонстрації. У всіх військових портах Англії робота кипить вдень і вночі. Військові кораблі запасаються вугіллям і бойовим матеріалом і з них формується цілком готова до дій ескадра54 [9, с. 185-186].

13. Вітте55 про позицію Росії під час фашодської кризиЯ сказав графу Ламздорфу56, що, на мою думку, слід відверто сказати

Делькассе, що Росія не може в даному випадку підтримати Францію з тієї простої причини, що флот наш настільки слабкий, що здійснювати будь-який тиск на Англію ми не можемо, а з іншого боку, ми не маємо ніякого безпосереднього дотику по суходільному кордону. Ми могли б здійснити диверсію в Середній Азії у напрямку Індії, але й тут, на жаль, ми швидко нічого не можемо зробити, тому що ми не зв’язані зі Середньою Азією без-посередньо залізницею. Звідси, ми могли б здійснити диверсію тоді, коли зіткнення було б завершене. Ламздорф подав цю думку Його величності

[Миколі ІІ]. Він схвалив її і в такому сенсі була надана відповідь Франції.Тоді ж в Петербург приїжджав Делькассе, для того, щоб обговорити,

яких заходів вжити, щоб в майбутньому мати знаряддя для загнуздання Англії при її подібних різких випадах. Він посилено клопотав про те, щоб була якнайшвидше споруджена Оренбурзько-Ташкентська залізниця. Це бажання було задоволене, і тоді ж оформлена угода, за якою французький уряд мав сприяти здійсненню у Франції відповідного [російського] займу [96, с. 573].

14. Додаткова декларація до конвенції 1898 р. 12.03.1899.Стаття 1. Уряд Французької республіки зобов’язується не набувати ні

територій, на політичного впливу на схід від прикордонної лінії, вказаної в наступному параграфі, а уряд Її британської Величності – на захід від цієї лінії.

2. [Опис прикордонної лінії – розпочинається на півдні в пункті пере-тину кордону між французькими територіями і «Вільною державою Кон-го» з лінією вододілу між Нілом та Конго; слідує від цього пункту по лінії вододілу до 11 градусу пн шир. і далі по кордону між державою Вадаї57 та провінцією Дарфур58 до 15 градуса пн. шир.].

31


3 [Опис кордону французької сфери на північ від 15 градусу пн. шир. до пункту перетину 16 градуса східної довготи з тропіком Рака] [9, с. 187].

15. Єжен Ет’єні59 про політику Франції в Марокко. 1898 р.Права та обов’язки Франції щодо Марокко переважають права та обо-

в’язки будь-якої іншої держави. Головним обґрунтуванням наших прав в Марокко є Алжир. Алжир нас привів в Туніс. Тим більше, хоча, поза вся-ким сумнівом, з більшими труднощами він повинен привести нас у Марок-ко. Не бути готовим силою підтримати свої дії в Марокко, на які ми маємо право, означало б, що ми ігноруємо уроки історії [3, с. 178].

16.Конвенція про Суецький канал. Константинополь, 29.10.1888.

Стаття 1. Морський Суецький канал у мирний та військовий час буде завжди вільним і відкритим для всіх комерційних і військових суден. До-говірні сторони зобов’язуються не порушувати вільного користування ка-налом.

4. Не допускаються в каналі, його вхідних портах, в районі трьох морських миль біля цих портів військові дії, що мають на меті порушення вільного плаванню по каналу, навіть якщо Оттоманська імперія є однією з воюючих сторін.

5. У військовий час воюючі держави не будуть висаджувати та прий-мати на судна війська і військове спорядження в каналі та його вхідних портах. Якщо в каналі буде випадкова перешкода, можна висаджувати і приймати війська, розділені на групи, чисельністю не більше 1000 осіб.

7. Держави не триматимуть у водах каналу військових суден. У вхід-них портах, Суеці та Порт-Саїді, вони одержать право тримати не більше двох військових суден для кожної держави. Цим правом не користувати-муться воюючі держави [12, с. 19-23].

ІІІРозгляд питання варто розпочати із перших кроків Німецької імперії у створенні влас-

ної колоніальної системи (2), яка, згідно бачення Бісмарка (1), мала бути особливою порівня-но з колоніальними володіннями інших країн. Імператор Вільгельм мав інші погляди на дану проблему (3) й тому активізував світову політику (4, 9), ідеологічною платформою якої ста-ла програма Пангерманського Союзу (5-8). Складовою даного напряму німецької експансії стало тісне економічне партнерство з Туреччиною (10-12).

1. З виступу Бісмарка у райхстазі. 26.06.1884.Я повторюю, що я проти колоній. Я маю на увазі ту систему колоній,

створення яких розпочинається з придбання шматка землі, за яким слідує залучення переселенців, призначення чиновників і створення гарнізонів. Наші наміри полягають не в тому, щоб засновувати провінції, а в тому, щоб

32


надавати заступництво купецькому підприємництву. За даної системи ми надаємо вибір торгівлі, приватним особам; побачивши, що дерево пустило коріння, росте, успішно розвивається і просить захисту держави, ми його підтримаємо, і я не уявляю, на якій основі ми можемо йому в цьому від-мовити [6, с. 193-195].

2. Заява фон Плессена60 лорду Гренвілу61. Лондон, 15.10.1884.Уряд Його імператорської величності, з метою більш ефективного

забезпечення торговельних інтересів Німеччини на західному узбережжі Африки, взяв під свою опіку окремі райони. Це було здійснено як на основі договорів, укладених з незалежними вождями, доктором Нахтігалем62, так і внаслідок прохань про опіку з боку підданих імперії, які придбали окремі території за угодами з незалежними вождями.

У відповідності з цим під опіку імператорської величності відійшла територія Того, район Бімбія з островом Нікол63, райони Камеруну і Малім-ба до їх північного кордону, прибережна смуга в Південно-Західній Афри-ці64. Про це було оголошено підняттям імператорських військових стягів та встановленням прикордонних стовпів [9, с. 161].

3. Вільгельм ІІ65 про позицію Бісмарка щодо флотуЯ звертав увагу князя [Бісмарка] на те, що купець і капіталіст почали

енергійно розвивати колонії і, як я знав з ганзейських66 кіл, розраховували на захист флоту. Тому, говорив я, треба поклопотатися про своєчасне будів-ництво флоту, щоб німецькі цінності не залишилися беззахисними за кор-доном. Князь, проте, залишався глухий до моїх слів і вживав свій улюбле-ний вислів: «Якби англійці висадилися у нас, я б велів їх заарештувати»67; колонії повинні бути захищені власними силами. Князь абсолютно не брав до уваги, що вже одне припущення про можливість англійців безперешкод-но висадитися в Німеччині є для неї нестерпним [95, с. 3-4].

4. Вільгельм ІІ про Гельголандський договір68

Цей острів [Гельголанд], який тісно прилягає до великих водних шляхів, що вели до головних торгових міст Ганзи, був в руках британців постійною загрозою проти Гамбурга і Бремена, що робило неможливою навіть думку про спорудження флоту. Тому я вирішив знову повернути вітчизні цей старий німецький острів. І незабаром в сфері колоніальної політики відкрився шлях, що спонукав Англію відмовитися від «червоної скелі». Лорд Солсбері погодився віддати «безплідну скелю» в обмін на Занзібар і Біту в Східній Африці. За інформацією з торгівельних кіл та зі звітів командирів німецьких суден, що стояли там і що крейсували вздовж берегів німецьких східноафриканських колоній, я знав, що з розквітом Танга, Дар-ес-Салама69 та інших колоній біля берегів Африки знизиться

33


значення Занзібара як головного порту. Таким чином, я був переконаний, що обмін для нас прийнятний, і що це гарна можливість уникнути проти-річ з Англією через колонії і мирно залагодити справу [95, с. 19].

5. Декларація Пангерманського союзу70

Завдання Пангерманського союзу:1. Відродження національної самосвідомості на батьківщині і бороть-

ба проти будь-яких тенденцій, що суперечать національному розвитку.2. Підтримка і заохочення німецьких національних прагнень у всіх

країнах, де є представники нашого народу, що ведуть боротьбу за збере-ження національної специфіки, об’єднання німців планети для досягнення цієї мети.

3. Підтримка сильної і ефективної політики в Європі та на морі, яка має відповідати німецьким інтересам. Особливу увагу союз буде приділяти подальшому розвитку німецького колоніального руху та його практичній результативності [5, с. 291].

6. Пангерманські плани створення Серединної ЄвропиСьогодні німецькі націоналісти мріють про укладення з Австрією

митного союзу, який би став першим кроком до германізації Австрії. Залу-ченням до митного союзу сусідніх держав: Голландії, Бельгії, Швейцарії, Люксембурга та згодом, можливо, також Румунії, яка має вихід до Чорного моря, – створилася б середньоєвропейська, економічно незалежна терито-рія [46, с. 221]

7. Плани Пангерманського союзуВже в ранню пору свого існування Пангерманський союз вимагав,

щоб німецька експансія поширилася від Північного і Балтійського морів до Перської затоки, захопивши Голландію, Люксембург, Бельгію, Швей-царію, усі Балкани і Малу Азію. І це було ще скромно, порівняно з тією територіальною пожадливістю, яка виникла потім, коли Союз включив у свою експансіоністську програму Північну і Східну Францію, Фінляндію, Польщу, Прибалтійські області та Україну [8, с. 32-33].

8. З брошури «Велика Німеччина і Серединна Європа в 1950 році». Берлін, 1895 р.

У Великій Німеччині житимуть 86 млн. осіб, а підпорядкована її без-посередньому і винятковому торговельному впливу економічна область матиме 131 млн. споживачів. Безперечно, не одні німці населятимуть цю нову Німецьку імперію. Однак самі німці будуть користуватися в ній по-літичними правами, служити в армії і флоті і зможуть придбати земельну власність. Вони охоче нададуть чужоземцям, що живуть серед них, вико-нання фізичних робіт [8, с. 33].

34


9. З промови Бюлова у райхстазі. 11.12.1899.Ми не стерпимо, щоб будь-яка іноземна держава, щоб який-небудь

чужоземний Юпітер сказав: «Що робити? Світ вже поділений». Ми не хо-чемо нікому заважати, але ми нікому не дозволимо стояти нам на шляху. Ми не будемо пасивно стояти збоку... в той час як інші ділять світ. Ми не можемо і не хочемо цього терпіти. Ми маємо інтереси у всіх частинах світу. Якщо англійці говорять про Велику Британію, французи про нову Францію, росіяни завойовують Азію, то ми вимагаємо створення Великої Німеччини. Ми лиш тоді зможемо триматися на висоті, коли зрозуміємо, що для нас неможливе благополуччя без великої потуги, без сильної армії, без сильного флоту. В наступаючому столітті німецький народ буде або молотом, або на ковальнею [6, с. 230].

10. З промови Вільгельма ІІ у Дамаску71. 8.11.1898.Хай Його величність султан та 300 млн. магометан, розсіяних по всьо-

му світу, які шанують його як свого халіфа, будуть впевнені в тому, що німецький імператор буде їх другом на вічні часи [6, с. 225].

11. З листа Бюлова72. 26.03.1899.До числа економічних досягнень поїздки слід віднести отримання

концесії на будівництво порту в Хайдарпаша73, на прокладання кабелю між Константинополем та Констанцою74, зміцнення існуючих ділових відно-син між турецьким урядом і великими німецькими фірмами. Сюди ж від-носиться план продовження Анатолійської залізниці до Багдада, яка стане основою економічного освоєння Малої Азії. Поїздка кайзера принесла не тільки моральні, але й і матеріальні плоди. Перед німецькою торгівлею і промисловістю відкрилися широкі горизонти. Вплив імператорської поїзд-ки розповсюдиться аж до берегів Єфрату [6, с. 226].

12. Конвенція75 про Багдадську залізницю. 5.03.1903.Стаття 1. Імператорський оттоманський уряд надає концесію76 на бу-

дівництво та експлуатацію продовження залізничної лінії від Конії77 до Багдаду і Басри78 та її відгалуження...

2 Тривалість даної концесії буде складати 99 років.6. [Земельні ділянки, необхідні для дороги, кар’єри та ін. відчужують-

ся у примусовому порядку].7. Лінії будуть споруджені на одну колію. Але земля буде придбана з

розрахунком можливості спорудження другої колії.22. Концесіонер може експлуатувати багатства надр, які він знайде у

20-кілометровій зоні обабіч вісі шляху.35 Імператорський [оттоманський] уряд гарантує концесіонеру річну

суму в 11 тис. франків зі спорудженого і експлуатованого кілометра за-

35


лізниці. Якщо валова кілометрова виручка з лінії перевищить 4500 фран-ків, але не перевищить 10 тис. франків, то залишок понад 4500 франків буде належати цілком уряду. Якщо кілометрова виручка перевищить 10 тис. франків, то 60% надлишку належатиме уряду, а 40% – товариству [6, с. 226-228].

IVАналіз проблеми включає насамперед характеристику історичних передумов та при-

чин англо-бурської війни (1-2). Далі слід розглянути результати та сформулювати висновки щодо геополітичного значення даного збройного протистояння (3-5). Особливу увагу слід звернути на вплив передумов та подій англо-бурської війни на дипломатичну ситуацію у від-носинах провідних європейських держав (6-10).

1. Причини англо-бурської війни79 У 1600 р. в Англії, а в 1602 і в Голландії утворилися великі компанії з

метою торгівлі в Ост-Індії. Вони заснували на півдні Африки, поблизу ни-нішнього Капштадту, факторії, що бурхливо розвивалися і стали ядром ни-нішньої Капської колонії. Діяли тут переважно голландці. З часом почали селитися англійці, і лондонський уряд вирішив на підставі права сили ого-лосити капські землі власністю британської корони. Між голландськими фермерами і англійськими властями постійно виникали суперечки, іноді навіть збройні сутички. Приводом була ворожнеча між бурами і тубільця-ми – бури прагнули правових відносин винятково на основі економічних інтересів, тобто були проти дарування рівноправності місцевому населен-ню. Англія ж на підставі нібито гуманних міркувань, а насправді тільки щоб мати можливість постійно відтісняти бурів, прагнула дати всьому ко-льоровому населенню однакові права з білими.

Здійснення Англією визначених нею заходів спонукало бурів до масш-табного переселення, що виразилося в масовій міграції на північ, – так званих «треках». Частина голландців пішла в 1848 р. на північ від р. Вааль, вибравши своїм головнокомандуючим Преторіуса. Майстерними перего-ворами йому вдалося домогтися від Англії визнання повної незалежності і територіальних гарантій для емігрантів, що населяють територію на північ від річки Вааль, що називається Трансвааль.

Відкриття в середині 80-х років золотих копалень в околицях Прето-рії дало сильний поштовх економічному розвитку країни. Відбувся наплив іноземців, надто німців і англійців, а головне, іноземних капіталів. Цілі міста зростали з казковою швидкістю. Фінансовий добробут ріс вельми швидко – державні прибутки у 1890-1894 рр. збільшилися на 40%; мережа шляхів сполучення збільшувалася з кожним днем; територія республіки розширювалася за рахунок суміжних земель нецивілізованих племен.

36


Англія прагне тепер заволодіти всім материком. Для цього вона вва-жає за необхідне бути повним господарем суцільної смуги території від Капштадта до Каїра, де вона могла б закласти фундамент своєї майбутньої могутності, що дало б їй можливість витіснити всі інші держави з афри-канського материка. Трансвааль зі своїм твердим волелюбним населенням є в цьому плані істотною перешкодою. Стало ясно, що війна з Англією – питання часу, і приводом для неї щохвилини можуть слугувати постійні непорозуміння з уїтлендерами80, яким Англія протегувала, посилаючись на те, що ніби то більшість їх, якщо не всі, є англійцями [10, с. 231-234].

2. Лист Штейна81 лорду Кітченеру82. 15.08.1901.Мені нічого Вам нагадувати, що в 1895 р. напад на Південно-Афри-

канську республіку був здійснений з британської території83. Також Вам відомо, що коли ця навіжена авантюра не вдалася, то трансваальський уряд видав Англії всю зграю з надією на справедливу помсту. Ви знаєте також, що після вироку до ув’язнення керівники були звільнені раніше терміну без будь-якого обґрунтування. Ви, напевно, погодитеся, що як республіка, так і весь цивілізований світ були праві, дійшовши висновку, що про вторг-нення Джемсона не було невідомо деяким членам уряду Її величності. До-кументи, що потрапили до наших рук, доводять, що Англія вже з 1896 р. твердо вирішила напасти на обидві республіки [6, с. 92-94].

3. Телеграма Крюгера84 і Штейна Солсбері. Блумфонтейн85, 5.03.1900.

Ми вважаємо своїм обов’язком урочисто заявити, що ця війна була з самого початку лише засобом самооборони. Продовжуємо ми її винятково з метою утримати за республіками існування як незалежних політичних одиниць. На цих умовах ми бажаємо відновлення миру в Південній Африці і завершення всіх бідувань86 [9, с. 216].

4. Англо-бурський мирний договір. Преторія87, 31.5.1902.Стаття 1. Війська бурів негайно складуть зброю, відмовляться від по-

дальшого спротиву владі Його величності короля Едуарда VII, якого вони визнають своїм законним сувереном.

2. Бурські війська поза Трансваалем та Колонією Оранжевої ріки88 та всі бури-військовополонені, після відповідної заяви про прийняття під-данства короля Едуарда VII, будуть поступово повертатися, як тільки для цього буде налагоджений транспорт та засоби для існування [9, с. 216].

5. Лорд Розбері89 про значення війни. Лондон, 18 / 6.02.1900.Я стежу за розвитком подій в Європі та Азії ще більш тривожним по-

глядом, ніж за подіями в Південній Африці. Кабінет точно не знає того, що

37


відчуває кожний перехожий на вулиці, того, що в цю хвилину питання по-лягає, для Англії, для Великобританської імперії, у житті чи смерті. Тому що якщо ви програєте війну в Південній Африці, то і колонії, і сипаї в Індії і емір афганський зрозуміють, що сили, могутності Великобританія не має і що не варто пов’язувати свої долі з нею [6, с. 98-99].

6. Солсбері про англо-німецькі відносини. 1898 р.Війна була б невідворотною з того моменту, коли б перший німецький

солдат вступив би на Трансваальську землю90... А якщо б справа дійшла до війни між нами, то остання перетворилася б на загальну європейську війну. Французький посол у Лондоні Курсель вже повідомив мене, що у випадку англо-німецької війни Франція буде зберігати нейтралітет і навіть, можливо, візьме активну участь у війні. Далі Петербург дав нам зрозуміти, що у випадку війни з Німеччиною Англії не потрібно побоюватися Росії. І кожна людина мусить бачити, що Німеччина у такій війні повинна була втратити усе і не виграти нічого [126, с. 9].

7. Б’юкенен91 про погіршення англо-німецьких відносинЗа час англо-бурської війни англо-німецькі відносини були на грані

розриву завдяки таким інцидентам, як затримання і обшук німецьких кора-блів «Bundesrath», «General» і «Herzog». Обурення, викликане цими інци-дентами в Німеччині і загрозлива позиція німецького уряду, у свою чергу, викликали контрзаходи в офіційних колах Лондона [94, с. 33].

8. Вільгельм ІІ про антибританську коаліціюУ лютому 1900 р., в розпал бурської війни, я отримав телеграфне по-

відомлення з Вільгельмштрассе, що Росія і Франція звернулися до Німеч-чини з пропозицією спільно напасти на Англію і паралізувати її морські комунікації, користуючись зайнятістю її військових сил. Я висловився про-ти цього і наказав відхилити пропозицію. Припускаючи, що Париж і Пе-тербург зобразять справу в Лондоні так, ніби пропозиція нападу на Англію виходила з Берліна, я негайно ж телеграфував королеві Вікторії і принцові Уельському (Едуардові) про цю пропозицію і про її відхилення мною. Ко-ролева відповіла сердечною подякою, принц Уельський вельми здивувався. Згодом Її величність таємно дала мені знати, що незабаром після моєї теле-грами до Лондона дійсно надійшло повідомлення, як я і передбачав, із про-тилежним висвітленням ситуації. Королева, таким чином, на підставі мого повідомлення, продемонструвала своєму уряду інтриги Франції і Росії і заспокоїла його щодо лояльної поведінки Німеччини. Королева при цьому підкреслювала, що вона ніколи не забуде дружньої послуги, наданої мною Англії у важкий для неї час [95, с. 29].

38


9. Муравйов92 – Миколі ІІ. С-Петербург, 25.01.1900.Ставлення європейських держав до подій в Африці

1. Уряд Північно-Американських Сполучених Штатів, незважаючи на загальне неприязне ставлення до Англії громадськості, відверто заявив, що Америка відхиляє будь-які союзи у справах, що безпосередньо її не сто-сується. 2. У Франції, де громадськість і преса особливо різко нападають на Англію під впливом спогадів про Фашоду, уряд, проте, надто стурбова-ний питаннями внутрішньої політики та приготуваннями до всесвітньої виставки, щоб наважитися на відкриті, навіть у союзі з Росією, дії проти Великобританії. 3. Є підстави вважати, що римський кабінет встиг заручи-тися обіцянками Англії підтримати домагання Італії на Північну Африку, так як отримані відомості про намір великобританського уряду, у випад-ку відкликання військ з Єгипту, доручити окупацію цієї області військам [італійського] короля Гумберта. 4. Австрійський уряд цілком поглинутий внут рішньою парламентською боротьбою й дотримується нейтралітету. Для нього це цілком природно, адже за відсутності заморських колоній інтереси вказаної монархії ніде не перетинаються з англійськими. 5. Всу-переч громадській думці, що панує у середовищі всіх німецьких партій, імператор визнав більш вигідним для Німеччини зберігати зовнішній ней-тралітет та укласти самостійні угоди з Англією.

Очевидно, про союзні дії Росії з будь-ким проти Англії не може бути й мови. У чому, однак, можуть полягати бажані для Росії компенсації? Преса вказує на можливість придбання портів у Середземному та Чорному морях або у Перській затоці, насильницьке зайняття пунктів у Малій Азії, окупа-цію північних частин Персії, Герата, Афганістана, або, зрештою, якихось стратегічних позицій на Далекому Сході [85, с. 7-8].

10. Телеграма Бюлова Радоліну93. Берлін, 3.03.1900.Граф Муравйов за дорученням імператора висловив через графа

Остен-Сакена94 думку про те, чи не буде можливим покласти край півден-но-африканській війні шляхом спільного посередництва Росії, Франції та Німеччини: «У випадку, якщо уряди Франції та Німеччини будуть співчу-вати ідеї здійснення дружнього впливу на Англію, імператорський кабінет для досягнення даної мети не відмовиться підтримати справу, що відпо-відає гуманним принципам. Не зачіпаючи піднятого питання, я [Бюлов] можу зараз висловити лише загальне і принципове зауваження, що німець-ка політика повинна сприяти усуненню можливості ускладнень з іншими великими державами, особливо морськими, оскільки ми не впевнені у по-зиції нашої сусідки Франції [9, с. 214-215].

39


Примітки:Р1. осійський посол у Лондоні (1860-1874).Історичний регіон Паміру, сьогодні територія південно-східного Таджикистану й 2. північно-східного Афганістану.Мається на увазі Бухарське ханство – феодальна держава Центральної Азії XVI-3. XX ст. Сьогодні місто та область на заході Узбекистану.Один з районів Бадахшану, сьогодні територія Афганістану.4. Район, розташований на заході пустелі Такла-Макан в підніжжі гір Тянь-Шань. 5. Сьогодні територія Китаю.Феодальна держава (1709-1876), охоплювала суміжні території сучасних Узбеки-6. стану, Таджикистану, Киргизії, південного Казахстану і східного Туркестану.Міністр закордонних справ Великої Британії (1870-1874).7. Британський посол у Санкт-Петербурзі (1871-1879).8. Горчаков у листі Бруннову від 19 / 31.01.1873. погодився, «не надаючи цьому част-9. ковому питанню надмірного значення» прийняти лінію прикордонного розмежу-вання, запропонованого Англією, Бадахшан та Вахан були визнані володінням афганського еміра, тобто сферою впливу Великобританії.Інша назва – Хорезм. Феодальна держава у Центральній Азії (1511-1920), охоплю-10. вала території сучасних Туркменістану та південно-західного Казахстану.28.09. / 10.10. цього ж року майже аналогічний договір був підписаний між Росією 11. і Бухарою.Емір Афганістану (1868-1879).12. Літня резиденція російських царів у Криму під Ялтою.13. Існує думка, що саме місія Столєтова спровокувала жорстку британську політику 14. й початок англо-афганської війни 1878-1880 рр., у результаті якої Афганістан став фактичним протекторатом Великої Британії.Місто у північно-західному Афганістані.15. Російський посол у Туреччині (1898-1909).16. Історично-географічна область на території північно-східного Ірану.17. У Персії кордони античумної охорони фактично були спостережними аванпостами 18. Росії.Історично-географічна область на території південно-східного Ірану.19. Правитель Афганістану (1880-1901).20. Оазисний район в басейні р. Мургаб. Сьогодні територія південно-східного Турк-21. меністану.Долина р. Кушки у південно-східному Туркменістані.22. Британський генерал, військовий представник Великої Британії при афганському 23. емірі.Командувач російськими військами у описуваному конфлікті.24. Генерал Комаров у своєму повідомленні вказував: «Афганський загін регулярних 25. військ у кількості 4 тис. осіб при 8 гарматах розбитий і розсіяний, втративши до 500 осіб убитими, всю артилерію, два прапори, весь табір, обоз і припаси. Після закінчення бою я перейшов на лівий берег Кушка».Аму-Дар’я.26. Населений пункт на межі володінь Російської імперії, Афганістану та Ірану.27. Територія південного Паміру, яка, зрештою, після розмежування (див. наступний 28. документ) залишилася формальним володінням афганського еміра, а фактично – буферною смугою між російськими азіатськими та британськими індійськими во-лодіннями.

40


Ханство, розташоване у півде29. нному Памірі.Влітку 1891 р. на Памір був направлений загін полковника Іонова. У ході даної 30. експедиції він арештував і вислав двох англійських офіцерів, що, в свою чергу, за-гострило британо-російські відносини.Гірський масив на перетині сучасних територій Афганістану, Пакистану та Індії.31. Ріка, ліва притока Аму-Дар’ї, протікає по сучасному кордону Афганістану та Та-32. джикистану.Історична область, йдеться саме про Лівобережний Дарваз, який сьогодні знахо-33. диться в складі Афганістану.Британський міністр закордонних справ (1900-1905).34. Гірські регіони на кордоні між сучасними Афганістаном та Пакистаном.35. Міністр закордонних справ Франції (1877-1879).36. Тогочасний французький посол у Лондоні.37. На той час міністр закордонних справ Великої Британії.38. 12 травня 1881 р. був підписаний франко-туніський договір, згідно якого бей (пра-39. витель) Тунісу погодився на введення французьких військ «для відновлення поряд-ку та безпеки на кордоні та узбережжі»; зобов’язувався не укладати міжнародних договорів без згоди французького уряду та спільно з ним встановлювати «основи фінансової організації» в країні.Правитель Єгипту.40. Очолив виступ каїрського гарнізону проти засилля іноземців в Єгипті, командувач 41. повстанської армії.У липні-вересні 1882 р. розгорілася війна. Ескадра адмірала Сеймура бомбардувала 42. Александрію, зона Суецького каналу та дельти Нілу була окупована британськими військами.Тогочасний британський генеральний консул у Єгипті.43. Місто у Судані, розташоване на місці злиття Білого та Блакитного Нілу, сьогодні 44. столиця даної держави.Містечко у Судані, на острові Білого Нілу.45. Абіссінські, Абіссінія – тогочасна назва держави Ефіопія, розташованої на сході 46. Африки.Конференція визнала бельгійського короля Леопольда II сувереном захопленої ним 47. території басейну р. Конго, що отримала назву Вільна держава Конго, сьогодні Де-мократична республіка Конго.Розташовані біля узбережжя Південно-Східної Африки.48. Територія на узбережжі Гвінейської затоки в Західній Африці, з 1957 р. незалежна 49. держава Гана.Територія в Західній Африці, з 1986 р. незалежна держава Кот-д’Івуар.50. Державне утворення на узбережжі Західної Африки, з 1894 р. завойоване францу-51. зами, з 1975 р. незалежна держава Бенін.Сьогодні це велике семимільйонне місто, розташоване на південному-заході Нігерії 52. на островах та на узбережжі затоки Бенін.Мається на увазі басейн р. Нігер – найбільшої ріки Західної Африки.53. Тогочасний міністр закордонних справ Франції Делькассе у листі до французького 54. посла в Лондоні де Курселя від 3 листопада 1898 р. наголосив: «У зв’язку з небла-гополучними умовами життя і санітарного стану персоналу місії Маршана, уряд прийняв рішення про її вихід з Фашоди. Можете повідомити усно про це рішення лорду Солсбері».

41


Відомий російський політичний і державний діяч, на той час міністр фінансів Ро-55. сійської імперії.Відомий російський дипломат, міністр закордонних справ Російської імперії (1900-56. 1906), на той час заступник міністра закордонних справ.Державне утворення у Центральній Африці, у 1908 р. завойоване французами і 57. включене в її колонію Екваторіальна Африка, сьогодні територія держави Чад.Держава-султанат у Центральній Африці під протекторатом Великої Британії, у 58. 1916 р. увійшла до складу англо-єгипетського Судану, сьогодні територія Судану.Віце-президент палати депутатів Франції.59. Німецький повірений у справах в Лондоні.60. Міністр закордонних справ Великої Британії (1880-1885).61. Німецький мандрівник та колонізатор, у 1882 р. призначений генеральним консу-62. лом Німеччини в Туніс, у 1884 р. у якості комісара направлений у Верхню Гвінею, де встановив протекторат Німеччини над Того і Камеруном.Місцевість у районі гирла р. Бімбія, територія сучасного Камеруну.63. Сучасна територія держави Намібія.64. Кайзер Німецької імперії (1888-1918).65. Маються на увазі купецькі та банкірські кола німецьких міст, які входили у торгі-66. вельний Ганзейський союз.Вільгельм має на увазі відомий скептицизм Бісмарка на адресу гіпотетичного конф-67. лікту сухопутних армій Німеччини та Великої Британії.Укладений 1 червня 1890 р. 68. Портові міста на східному узбережжі Африки, сучасна територія Танзанії. 69. Німецька організація націоналістичного (що переріс у шовіністичний) спрямуван-70. ня, діяла у 1891-1939 рр. Мала широку мережу осередків не лише в країні, але і за кордоном. У тісному контакті з нею діяли інші подібні організації (Колоніальне то-вариство, Флотський союз, Імперське об’єднання проти соціал-демократії тощо).Місто у Сірії, куди завітав Вільгельм ІІ у ході офіційного візиту до Османської ім-71. перії.Німецький державний і політичний діяч, канцлер Німецької імперії (1900-1909), на 72. той час державний секретар міністерства закордонних справ Німеччини.Одна з гаваней Стамбула.73. Місто в Румунії на узбережжі Чорного моря.74. Підписана між турецьким урядом та німецьким товариством Оттоманської та Ана-75. толійської залізниць.Договір про передачу природних багатств, підприємств, інших господарських 76. об’єктів, що належать державі чи місцевим органам влади, в тимчасову експлуата-цію іншим державам, іноземним фірмам, приватним особам.Місто в Туреччині в центральній частині Анатолії – регіону на півострові Мала 77. Азія.Місто-порт у південно-східній частині сучасного Іраку на узбережжі Перської за-78. токи.У викладі очевидця А. Виноградського, який у 1901 р. в Санкт-Петербурзі видав 79. об’ємне дослідження «Англо-бурська війна в Південній Африці».Європейські переселенці, прибулі в 70-90-х рр. XIX ст в бурські республіки Транс-80. вааль та Оранжеву після відкриття там родовищ золота і алмазів. Відмова бурів задовольнити вимоги про надання їм виборчих прав була використана Великобри-танією для розв‘язування англо-бурської війни.

42


Президент Оранжевої республі81. ки.На той час верховний комісар Південної Африки.82. Йдеться про так званий набіг Джемсона – військовий рейд на Республіку Транс-83. вааль, здійснений британським колоніальним державним діячем Ліндером Старр Джемсоном на чолі родезійських і бечуаналендських загонів у вихідні Нового Року 1895-96 рр. Він був зроблений задля того, щоб підняти повстання в першу чергу британських уїтлендерів у Трансваалі. У Йоганнесбурзі серед робітників було на-брано змовників. Вони повинні були набрати військо і готуватися до повстання. Рейд був неефективним, а повстання так і не відбулося. Штейн слушно вважає це британською провокацією на шляху до розпалювання війни. Президент Трансваалю (Південно-Африканської республіки).84. Столиця Оранжевої республіки.85. У телеграмі-відповіді Солсбері наголосив, що британський уряд не може погодити-86. ся на збереження незалежності республік. 1 вересня 1900 р. головнокомандуючий британськими військами в Південній Африці Робертс оголосив, що дана територія анексується і утворює частину володінь її Величності під назвою Трансвааль.Столиця республіки Трансвааль.87. У вересні 1909 р. дані території разом з колонією Мису Доброї Надії та Наталем 88. були об’єднані у Південно-Африканський Союз.Прем’єр-міністр Великої Британії (1894-1895), міністр закордонних справ (1886, 89. 1892-1894). На той час член палати лордів, прихильник політики консервативного кабінету щодо південноафриканської проблеми.Мається на увазі небезпека, що виникла у ході міжнародного скандалу, зумовленого 90. вже згадуваним набігом Джемсона. 3 січня 1896 р. Вільгельм ІІ надіслав Крюгеру особисту телеграму, в якій привітав його з тим, що республіка впоралася з набігом Джемсона «не закликаючи на допомогу дружні держави». Тон телеграми був від-верто ворожим щодо Великої Британії. Британські політики та громадська думка розцінили телеграму як провокацію Німеччини. Британський дипломат, посол у Росії (1910-1918).91. Міністр закордонних справ Росії (1897-1900).92. Німецький посол у Санкт-Петербурзі (1895-1900).93. Російський посол у Німеччині (1895-1912).94.

ТЕМА 3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА США НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

І. Панамериканізм та панамериканські конференції.ІІ. Венесуельські кризи та їх наслідки.ІІІ. Загарбання Гавайїв і Самоа.ІV. Іспано-американська війна 1898 р.V. Філіппінська проблема та її розв’язання.VI. Експансія США в басейні Карибського моря.

43


Рекомендована література:Американский экспансионизм. Новое время / отв. ред. Г.Н. Севастьянов. – М. : Наука, 1985.Антясов М.В. Панамериканизм: идеология и политика / М.В. Антясов – Москва : Мысль, 1981.Байбакова Л.В. Армия США во время испано-американской войны 1898 года (по донесениям российских дипломатов) / Л.В. Байбакова // НиНИ. – 2013. – № 5. Богданова Т.Г. Джон Хей та його роль у встановленні американо-англійської співпраці під час іспано-американської війни / Т.Г. Богданова // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – 2013. – № 16 (275).Бур’ян М. Посол США у Великій Британії Джон Хей і розвиток англо-американських відно-син у 1897-1898 рр. / М. Бур’ян, Т. Богданова // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки. – 2010. – Вип. 19.Ершакович Л.М. Борьба патриотических сил Венесуэлы против империалистической экспансии в начале ХХ века / Л.М. Ершакович // НиНИ. – 1979. – № 5.Зубок Л.И. Очерки истории США (1877-1918). – М. : Издательство политической литературы, 1956. История США. Т. ІІ: 1877-1918. / отв. ред. Г.П. Куропятник. – М., 1985.Левтонова Ю.О. История Филиппин. Краткий очерк / Ю.О. Левтонова. – М. : Главная редак-ция восточной литературы изд-ва «Наука», 1979.Лукач І.Б. Перша венесуельська криза (1895 р.) та нове прочитання доктрини Монро у лати-ноамериканській політиці США / І.Б. Лукач // Наукові праці історичного факультету Запо-різького національного університету. – 2013. – вип. XXXVI.Пахомов В.Ф. Межамериканская система : место и роль в политической истории Америки : Учебное пособие / В.Ф. Пахомов, А.А. Чувпило. – Харьков : ХНУ, 2003.Словарь американской истории с колониальных времён до Первой мировой войны. / под ред. А. Фурсенко. – СПб. : Д. Буланин, 1997.Согрин В.В. Рождение американской империи: 1898-1918. Причины, цели, методы / В.В. Сог-рин // НиНИ. – 2013. – № 3.Тіндалл Д. Історія Америки. / Д. Тіндалл, Д. Шай. – Львів : Літопис, 2010.Уткин А.Н. Теодор Рузвельт. Политический портрет / А.Н. Уткин. – Свердловск, 1989.Юровская Е.Е. Первые империалистические войны / Е.Е. Юровская. – М., 1963.

ІРозгляд питання включає аналіз поширення в США наприкінці ХІХ ст. ідей панамери-

канізму (1) та експансіонізму (2-3). Особливу увагу слід звернути на фактичну аргументацію та месіанське обґрунтування даних ідей. У практичному вимірі початок нового зовнішньопо-літичного курсу знайшов відображення у інтеграційних процесах в Латинській Америці під егідою США (4-5).

1. З памфлету Джошуа Стронга1. 1885 р.Коли в світі не буде більше вільних земель і нестача засобів існуван-

ня буде відчуватися в США в такій же мірі, як в Європі та Азії, тоді світ вступить у нову фазу історії – завершальну боротьбу рас, до якої готують-ся англосакси. Тоді ця раса, наділена незрівнянною енергією, зі всією ве-личчю переваги в населенні і могутністю багатства, представник величної свободи і найчистішого духовного християнства, найвищої цивілізації, особливо коли вона розвине в собі агресивні риси, розраховані на те, щоб

44


розповсюдити свої інститути на людство... піде на Мексику, Центральну і Південну Америку, на заморські острови, в Африку і далі і заповнить всю землю [1, с. 13-14].

2. Геополітичні рекомендації А. Мехена2

Помітно достатньо доказів змін, що передбачаються, у відносинах американців із зовнішнім світом. Упродовж життя мало не цілого поко-ління галузі американської промисловості були захищені, й дана практика стала традицією та вкрилася кольчугою консерватизму. Внутрішній вітчиз-няний ринок знаходиться в безпеці, але за межами країни, за морськими просторами, розташований світовий ринок, на який можна проникнути і який можна контролювати методом енергійної конкуренції, чому не сприяє звичка довіряти протекціонізму3. Нам не доведеться тягнути далеко дану нитку роздумів, перш ніж ми усвідомимо унікальне розташування Аме-рики, яка дивиться на старі світи Сходу і Заходу, береги якої омиваються океанами, що зв’язують нас або з тим, або з іншим світом, але обидва кон-тактують лише з однією Америкою...

Канал через Центральноамериканський перешийок, змінивши напрям торгових шляхів, стимулюватиме значне зростання комерційної діяльнос-ті і здійснення її через Карибське море, так що зараз цей, відносно пус-тельний куточок океану стане, подібно до Червоного моря, важливим суд-ноплавним шляхом і викличе інтерес морських держав. Сам канал стане стратегічним об'єктом життєво важливого значення. Сполучені Штати, на жаль, не готові не тільки сьогодні, але і в перспективі утвердити свій вплив в зоні Карибського моря і в Центральній Америці в такому обсязі, який би співвідносився з масштабом їх значення. У нас немає військово-морського флоту, але що набагато гірше – ми і не хочемо мати військово-морського флоту, який міг би відіграти важливу роль в будь-якому конфлікті з тими державами, інтереси яких можуть перетнутися з нашими. Ми не маємо баз в Карибському басейні. В районі Мексиканської затоки не маємо навіть натяку на військово-морське суднобудування, яка могла б стати базою для наших військових операцій.

Відправною точкою для розрахунків потужності нашого власного військово-морського флоту є ретельне визначення потужності, яку Вели-кобританія або Франція зможе виставити для проведення операцій проти нашого узбережжя, зберігаючи при цьому свою здатність до оборони, не послаблюючи своїх європейських позицій і не залишаючи напризволяще свої колонії і торгівлю.

Серед островів [Карибського басейну] і в континентальній частині іс-нує багато пунктів, що мають важливе значення, але що належать сьогодні

45


слабким або нестабільним державам. Чи готові Сполучені Штати бачити, як вони будуть передані могутньому суперникові? Але на що ми будемо по-силатися, не погоджуючись на таку передачу? Ми можуть опертися лише на свою розумну політику, підкріплену військовою потугою.

Незалежно від того, чи складеться саме така ситуація, чи ні, амери-канці зараз повинні почати дивитися за межі своєї території. Економіка, що розвивається в країні, вимагає цього [4, с. 49-52].

3. Т. Рузвельт4 про завдання зовнішньої політики США Я проповідую вам, мої співвітчизники, що наша країна закликає не до

легкого життя, а до напружених зусиль. ХХ століття майорить перед нами з долями багатьох народів. Якщо ми будемо залишатися у бездіяльності, якщо ми будемо прагнути лише до помпезного і пасивного спокою і без-славного миру, якщо ми ухилимося від тих змагань, в яких переможуть ті, хто ставить на карту власне життя і ризикує всім, що дороге, тоді більш сильні і сміливі народи обійдуть нас і виграють для себе панування у світі [1, с. 15].

4. Засідання Першої панамериканської конференції.Вашингтон, 29.03.1890.

...Уряди будуть разом представлені в організації – Американському Міжнародному Бюро для збору, систематизації та публікації на англійській, іспанській і португальській мовах інформації про промисловість, торгівлю, митні закони і правила відповідних держав: Дане Бюро знаходитиметься в одній з держав для спільної користі на спільному забезпеченні, кожна з держав надаватиме комерційну статистику й іншу корисну інформацію, яка передаватиметься кожній американській республіці [10, с. 208].

5. Створення Панамериканського союзу5. Буенос-Айрес, 11.08.1910.

Стаття. I. Утворюється установа під назвою «Панамериканський союз», центральним офісом якого є будівля американських республік у м. Вашингтон.

II. Функції «Панамериканського союзу»:1. Збирати і поширювати інформацію про розвиток в сфері торгівлі,

промисловості, сільського господарства і освіти, а також про загальний прогрес американських країн; 2. Збирати і класифікувати інформацію про законодавство американських республік, договори і конвенції, укладені між ними та з іншими державами; 3. Сприяти розвитку торговельних і нау-кових зв’язків між американськими республіками та їх найтіснішому вза-ємному зближенню; 4. За три місяці до кожної конференції представляти урядам доповідь про діяльність установи від часу останньої конференції, а

46


також спеціальні доповіді з різних питань; 5. Виконувати інші функції, які визначатиме конференція або Керівна Рада.

III. У столиці кожної з республік Союзу при міністерстві закордонних справ буде створена «Панамериканська комісія», що складатиметься, за можливості, з колишніх делегатів міжнародної американської конференції. Комісії виконуватимуть наступні завдання:

а) сприяти остаточному затвердженню резолюцій, прийнятих конфе-ренцією; в) без зволікання забезпечувати «Панамериканський союз» всією повнотою інформації, яка може йому знадобитися; с) за власної ініціативи вносити проекти, які виконуватимуть завдання Союзу та здійснювати інші функції, які, з огляду виконання даних завдань, можуть передаватися їм урядами.

IV. Уряди «Панамериканського союзу» будуть представлені в Керівній Раді, що складається з дипломатичних представників американських уря-дів, акредитованих при уряді Сполучених Штатів Америки та Державного секретаря Сполучених Штатів Америки, якому республіки Америки до-ручають президентство в Керівній Раді.

Американський уряд, який не має дипломатичного представника у Вашингтоні, може доручити своє представництво в Керівній Раді одному з членів Ради; в такому разі даний представник матиме по одному голосу за кожну державу, що представляється ним. Керівна Рада збиратиметься на чергові сесії щомісячно, за винятком червня, липня і серпня, і на над-звичайні сесії, що скликаються президентом або за своєю власною ініці-ативою, або на прохання двох членів Ради. Присутність п’яти членів на черговій або надзвичайній сесії буде достатньою для утворення кворуму6 [10, с. 208-210].

ІІРозгляд перших офіційних претензій США на гегемонію включає аналіз матеріалів ве-

несуельських криз. Англо-венесуельські територіальні суперечки (1), були використані Ва-шингтоном задля проголошення себе господарем Західної півкулі (2, 4), при цьому ризикуючи погіршити відносини з Великою Британією (3). Друга нагода для ролі миротворця трапилася під час «боргової кризи» 1902-1903 рр. Слід звернути увагу на суть претензій європейських країн (5-7), позицію США щодо цього (9), зміст домовленостей між конфліктуючими сто-ронами (8).

1. Б’юкенен про Першу венесуельську кризуДумаю, мало хто вже пам’ятає про нашу суперечку з Венесуелою з

приводу кордону між її територією і британською колонією Гвіаною7, хоча тоді це питання мало великий резонанс. Після тривалих переговорів, згід-но угоди в лютому 1897 р. у Вашингтоні, британський і венесуельський

47


уряди передавали питання на вирішення третейським судом. Після попе-редньої наради в Нью-Йорку трибунал зібрався в Парижі 15 червня 1899 р. Він складався з двох британських та двох американських суддів під голо-вуванням відомого росіянина – юриста пана де-Мартенса.

Історія спірної території сягає кінця XVI ст. В якості спадкоємиці Іс-панії Венесуела претендувала на усю територію між Оріноко і лівим бе-регом Эссеквібо, ми ж це заперечували на тій основі, що впродовж двох століть велика частина цієї території знаходилася послідовно під контро-лем голландців і англійців, і що з часу нашої формальної окупації колонії в 1814 р. Велика Британія, а не Венесуела, сприяла її розвитку.

Генеральний прокурор, якому довелося виступити першим перед су-дом, виклав британську точку зору в майстерній промові, що зайняла 13 за-сідань, виклавши усі факти, що свідчать на нашу користь. Він зробив, про-те, помилку в тому плані, що заглибився в надто дрібні деталі, і зруйнував наш будинок, щоб показати, з якої хорошої цегли він побудований. Це дало можливість представникам Венесуели скористатися слабкими пунктами нашої аргументації і показати низьку якість деяких з наших бездоганних цеглин. Як би не було, встановлена трибуналом межа не шкодила суттєво британським інтересам, хоча гирло Баріми й не було залишене, як ми очі-кували, в абсолютному володінні Великої Британії. [94, с. 30-31].

2. З ноти8 Олні9 на ім’я Байярда10. Вашингтон, 20.7.1895.На сучасному етапі США фактично є господарем нашого материка

та їх закони обов’язкові для підданих, які знаходяться під нашою опікою. Чому? Не лише тому, що вони проявляють безкорисливу дружбу чи добру волю у відносинах з ними. І не лише через свою високу репутацію як ци-вілізованої держави, не тому, що мудрість і справедливість є незмінними характеристиками всіх вчинків Сполучених Штатів. А ще й тому, що на додачу до всіх інших причин необмежені ресурси США разом з ізольова-ним становищем роблять їх господарем ситуації і фактично невразливими перед будь-якою державою і навіть всіма ними разом узятими.

Всі переваги цього домінування одразу ж стають сумнівними у разі можливого перетворення американських держав у колонії або провінції європейських держав. Даний принцип сприятиме тому, що кожна велика країна швидко створить бази військових операцій проти нас. Ініціативи однієї держави заперечуватимуться іншою і не такою вже й неймовірною бачиться ситуація, що боротьба, яка зараз відбувається за володіння в Аф-риці, може бути перенесена у Південну Америку.

Відтак, наші конкуренти в мирний час та вороги у разі війни розташу-ються прямо біля наших дверей. Тому ми теж маємо бути озброєні до зубів,

48


ми теж повинні готувати наше чоловіче населення у солдати та матроси [37, р. 558].

3. Ламздорф про англо-американські суперечності12.12.[1895 р.]. Англо-американський конфлікт з приводу розмежу-

вання у Венесуелі все ще знаходиться у гострій стадії, що не виключає можливості війни між двома державами. Втім, лорд Солсбері дивиться на суперечності зі Сполученими Штатами цілком спокійно [102, с. 350-355].

4. З послання Клівденда11. Вашингтон, 17.12.1895.Я звернув увагу на невирішені прикордонні суперечки між Великою

Британією та Республікою Венесуелою і порадив її урядові адресувати британському пропозицію щодо винесення даного питання на арбітраж.

Якщо європейська держава, або будь-яка підконтрольна їй територія, заволодіє територією будь-якої з наших сусідніх Республік всупереч її волі і порушуючи її права, то [нам] неможливо байдуже спостерігати за подіб-ним розширенням влади європейської держави на дану частину [американ-ського] континенту. Це саме така дія, яку ще президент Монро оголосив неприйнятною для нашого миру і безпеки, і немає різниці, чи європейська держава це робить прямо або опосередковано...

У британській відповіді вказується, що ми неправомірно застосовує-мо доктрину Монро, тому що це не є вираженням будь-якого принципу міжнародного права, не засноване на загальній згоді націй.

Для того, щоб в належній формі провести експертизу, я пропоную, щоб Конгрес затвердив достатнє фінансування витрат Комісії, яка буде створена виконавчою владою. Вона проведе необхідне дослідження і по-дасть якомога швидше звіт у цій справі. Коли дана доповідь буде заслухана і прийнята, це стане, на мою думку, [законним] обов'язком США, щоб опи-ратися всіма можливими засобами проти посягань на свої права та інтере-си з боку Великої Британії щодо будь-яких земель або урядової юрисдикції над територією, на які ми після вивчення справи поширимо права, що на-лежать Венесуелі [40, р. 542-545].

5. В. Ленін12 про Другу венесуельську кризу1903: Вибивають борги з Венесуели (бомбардуванням): Німеччина +

Англія + Італія [3, с. 280].6. З таємного меморандуму Г. Тейлора13

Венесуельське питання... Якщо Кастро вчинить опір блокаді, то ні-мецький військово-морський флот може бомбардувати Венесуелу, а потім [Німеччина] вимагатиме компенсації. Президент Кастро не має грошей, а тому не може запропонувати нічого, окрім території, або ж закласти свої

49


прибутки і таким чином потрапити в повну політичну залежність від Ні-меччини. Сполучені Штати не можуть дозволити будь-якого з даних ва-ріантів, і все ж таки права Німеччини на компенсацію не викликають за-перечень. Для Сполучених Штатів залишається єдиний можливий шлях – надати кошти Венесуелі і таким чином захистити її, інакше буде війна [125, с.75].

7. Німецький командувач звинувачує венесуельців14

Комодор Шедер, командувач німецької флотилії у венесуельських во-дах, повідомив про бомбардування 21 січня [1903 р.] форту Сан-Карлос у Маракайбо. Він сказав: «О 17 год., коли [наша канонерка] «Пантера» стояла у бухті Маракайбо, вона несподівано була обстріляна з форту Сан-Карлос. «Пантера» відповіла й обопільна канонада тривала близько півтори годи-ни. У якості покарання, а також через те, що венесуельський уряд оголосив переможним для себе цей бій, я о 21 год. віддав наказ про бомбардування й форт був зруйнований».

Сьогодні у райхстазі державний секретар із закордонних справ фон Ріхтгофен висловив надію, що венесуельські проблеми незабаром будуть вирішені. «Я сподіваюся, що переговори у Вашингтоні швидко дадуть ре-зультат – сказав він – зробивши можливим зняття блокади. Незважаючи на тривалість даної блокади, до неї слід ставитися з повагою. Акція проти Маракайбо має на меті підтримання цієї поваги. Кажуть, що ми пішли на цю справу з барабанами і сурмами, щоб похизуватися. Я визнаю, що так ми робимо відтоді, як звернулися до зброї. Але до цього навпаки, ми вичер-пували всі можливості терпіння. Венесуельський уряд не лише відмовився сплатити загальновизнаний борг, акціонерами якого є німецькі громадяни, але й допустив насильницькі дії щодо німців і німецької власності15.

Ми подавали офіційні скарги дипломатичними каналами, але вони були безрезультатними. Венесуельський уряд проголосив, що ці випадки не підпадають під дипломатичне обговорення. Наш курс у даній справі характеризується як неприпустимий, образливий і безглуздий. Ми про-понували вирішення суперечки через третейський суд у Гаазі ще у липні 1901 р., коли у Венесуелі ще не було масштабної громадянської війни і президент міг цілком задовольнити наші претензії. Однак Кастро навіть не спромігся на відповідь. Лунають голоси, що наші військово-морські сили порушують міжнародне право, захоплюючи торгівельні судна. Проте, з початком блокади ми опинилися фактично у стані війни з Венесуелою, виходячи з цього наші моряки мають повне право на такі дії. Англійці та італійці чинять аналогічно» [117].

50


8. Протокол від 13 лютого 1903 р.16

Стаття І. Венесуельський уряд оголошує, що він визнає принципово правомірними претензії уряду Його величності та його британських під-даних.

ІІ. Венесуельський уряд одразу ж задовольнить оплатою готівкою або її еквівалентом, претензії британських підданих, у розмірі 5.500 (п’ять тисяч п’ятсот) фунтів [стерлінгів], що виникли через захоплення і грабіж британських суден, безчинства стосовно їх екіпажів, погане поводження та наклепи на британських підданих.

ІІІ. Венесуельський і британський уряди дійшли згоди, що інші бри-танські вимоги, зокрема заяви британських підданих у справах згідно ст. VI цього протоколу, і зокрема ті, що висунуті залізничними компаніями17, ма-ють бути направлені до Змішаної Комісії, яка повинна розглядати заяви і приймати рішення щодо розміру сплати компенсації по кожній заяві.

IV. Змішана Комісія складатиметься з одного венесуельського предс-тавника та одного британського. Їх узгоджене рішення є остаточне. У ви-падку суперечностей між ними, вимоги мають розглядатися посередником, призначеним Президентом Сполучених Штатів Америки.

V. Венесуельський уряд буде готовий забезпечити достатню суму для оплати, в адекватних часових рамках, вимог, визначених в Статті III, та подібних претензій, сформульованих іншими урядами. Виплати будуть здійснюватися з першого дня березня 1903 р., і для цих потреб викорис-товуватимуться 30 % щомісячних сум митних зборів у портах Ла-Гуайра та Пуерто-Кавельо. У разі відмови підкоритися цьому рішенню, митниця-ми вказаних двох портів керуватимуть бельгійські чиновники доти, поки зобов’язання венесуельського уряду не почнуть виконуватися. Всі питання щодо розподілу митних зборів і щодо прав Великобританії, Німеччини і Італії на окреме врегулювання їх претензій, повинні вирішуватися, за від-сутності позитивних домовленостей, Трибуналом в Гаазі, до якого можуть апелювати зацікавлені сторони. До прийняття рішення Гаазького Трибуна-лу, згаданих 30 % митних зборів портів мають перераховуватися представ-никам Англійського банку в Каракасі18.

VI. Крім того, Венесуельський уряд готовий до нових угод щодо виз-нання зовнішнього боргу Венесуели та подальшого задоволення претензій утримувачів [венесуельських] облігацій. Ці домовленості повинні включа-ти визначення джерел, з яких мають бути забезпечені необхідні платежі.

VIII. Одразу ж після підписання протокольних домовленостей уряд Його величності спільно з урядами Німеччини та Італії здійснить заходи щодо зняття блокади венесуельських портів. Уряд Його величності гото-

51


вий повернути захоплені венесуельські військові судна, а також інші кон-фісковані кораблі під гарантії від венесуельського уряду, що власники цих суден або товарів, що перевозилися ними, не будуть вимагати компенсації [38, р. 351-353].

9. З послання президента Рузвельта. 7.12.1903.Застосування сили припинилося після укладення договору, умови

якого обговорювалися за участі офіційних дипломатичних представників США в Каракасі та вашингтонського уряду.

Змішані комісії з вирішення питання складалися не лише з пред-ставників трьох згаданих держав-агресорів, але й таких країн як Сполу-чені Штати, Франція, Іспанія, Бельгія, Нідерланди, Швеція та Норвегія, Мексика, які не вдавалися до сили для забезпечення [боргових] претензій своїх громадян. У змішаних комісіях представники держав, що організу-вали блокаду, висунули вимогу сплатити насамперед їм всю суму боргів, і лише після цього виконувати зобов’язання перед «мирними» країнами. Венесуела відстоювала порядок виплати всім кредиторам на основі чіткої рівності. У ході дискусій зацікавлені сторони запропонували вирішити пи-тання мені, проте я дотримувався думки, що значно мудрішим рішенням є передача проблеми в арбітражний суд в Гаазі.

Наші пропозиції таки були реалізовані. Авторитетні й досвідчені юристи, представники Росії та Австрії, сформували Трибунал, а Велика Британія, Німеччина, Франція, Іспанія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Шве-ція, Норвегія, Мексика, Сполучені Штати та Венесуела були представлені виконавчими агентами та консулами19 [39, р. XVIII-XIX].

ІІІРозгляд питання включає простеження процесу входження Гавайських островів до

складу США. Потрібно визначити їх стратегічну роль у американських зовнішньополітич-них планах (1), перші кроки щодо встановлення контролю над островами (2-3) та остаточ-не приєднання їх до США (4-5). Важливо звернути увагу на російську оцінку даних подій (6). Подібним чином слід простежити появу американців на островах Самоа (7), встановлення трьохстороннього протекторату над архіпелагом (8) та подальший розділ островів між США та Німеччиною (9-10).

1. Значення Гавайський островів20. Нью-Йорк, 11.12.1891.Зростання наших тихоокеанських штатів і той факт, що 90% гавай-

ської торгівлі ведеться через їх порти, величезні вклади американського капіталу в гавайські підприємства, становище островів на шляхах нашої торгівлі з Китаєм та Австралією, їх стратегічне значення та політичні і тор-гівельні зв’язки з Нікарагуанським каналом, все це, разом узяте, робить для нас абсолютно необхідними такі заходи, які б застрахували нас від

52


включення Гавайських островів в яку-небудь іноземну колоніальну систе-му [6, с. 271].

2. Проамериканський переворот на ГавайяхВ суботу 14 січня [1893 р.] був створений «Комітет порятунку» з 13

осіб. Обговорювалося питання, коли буде зручніше просити Сполучені Штати про оголошення протекторату. Було вирішено, що зважаючи на те, що королева [Гавайїв] має у розпорядженні збройні сили, потрібно доручи-ти комітету зустрітися з представником Америки. З кожним новим кроком обов’язково радилися з американським послом, щоб точно знати, що він робитиме у випадку арешту змовників.

З американського судна був висаджений десант. «Комітет тринадця-ти» підписав відозву про створення нового уряду і направився до урядових будівель, що знаходилися під охороною американських військ. На відста-ні однієї милі від них знаходилася королева з 500 солдатами, і все ж наш [американський] представник визнав цих 13 осіб гавайським урядом, хоча вони й не спиралися на військову силу. Він знав, що порушує міжнарод-ні закони і звичаї цивілізованих країн і тому вирішив приховати істину [122, с. 285-287].

3. Із декларації протесту королеви Гавайїв ЛіліуокаланіЯ капітулюю перед переважаючими силами Сполучених Штатів Аме-

рики. Наразі, для уникнення збройного зіткнення та можливого крово-пролиття я поступаюся своєю владою на той час, доки уряд Сполучених Штатів, після вивчення дійсних фактів, не дезавуює дії свого представника і не відновить мою владу, чого я вимагаю як законний монарх Гавайських островів [6, с. 273].

4. Т. Рузвельт про плани американського уряду на Тихому океані

«Моя особиста думка полягає в тому, що нам слід діяти негайно, перш ніж два нові японські лінкори прибудуть з Англії. Я б направив на Гавайї «Орегон» й, у разі потреби, «Монтерей» і розгорнув би над островом наш прапор, залишивши всі деталі на потім. Після того, як ми отримаємо в свої руки Гавайї, більшість непорозумінь з Японією зникне [4, с. 52-53].

5. «Спільна резолюція» про Гавайї. Вашингтон, 7.06.1898.Уряд республіки Гавайїв підписав свою згоду, щоб передати абсолют-

но і повністю Сполученим Штатам всі права влади короля над Гавайськи-ми островами і їх колоніями, передати всі суми і права власності на всі громадські, урядові та королівські землі, громадські будівлі чи споруди, порти, гавані, військове устаткування... Гавайські острови та їх колонії бу-дуть приєднані як частина території США на правах домініону21. Існуючі

53


договори Гавайських островів з іноземними державами будуть негайно анульовані... Державний борг Республіки Гавайї переходить у розпоря-дження уряду США, але обов’язки Сполучених Штатів у даному випадку не будуть перевищувати 4 млн. доларів [8, с.78].

6. Муравйов – Кассіні22. С-Петербург, 29.01. / 10.02.1898.Коли чотири року тому, за допомоги американського впливу, відбу-

вався переворот і була проголошена Гавайська республіка, імператорський уряд був чи не першим, що поспішив визнати новий уряд молодої рес-публіки. Сьогодні, коли федеральний уряд визнав необхідним здійснити остаточне приєднання островів, ми знову зробили дружню послугу, під-тримавши і позитивно поставившись до цього придбання, що відповідає і нашим інтересам. Самостійне існування маленької держави серед океану було б неміцне і нетривале. Рано чи пізно Гавайські острови мали б стати надбанням Великобританії або Японії. Бачити утворення нової Мальти в Тихому океані, або передати їх у руки японців для зміцнення їх морської могутності було б для нас однаково небажаним [82, с.134].

7. Договір між США та Самоанським урядом, 17.01.1878.Пункт ІІ. Військово-морські судна Сполучених Штатів мають приві-

лей входити в порт Паго-Паго23 і користуватися ним, заснувати на берегах бухти вугільну станцію і склад припасів.

V. У випадку протиріч між урядом Самоа та будь-яким іншим урядом, уряд Сполучених Штатів пропонує свої послуги для вирішення цих про-тиріч.

VІІ. Договір буде чинним упродовж 100 років [6, с. 276].8. Англо-американо-німецька угода24. Берлін, 14.12.1889.

Пункт І. Острова Самоа оголошені нейтральною територією, на якій громадяни і піддані трьох держав-підписантів мають рівні права на пере-бування, торгівлю і недоторканість особи. Жодна з країн не буде здійсню-вати сепаратний контроль над островами та їх урядом.

Пункт ІІІ. В Самоа створюється Верховний суд. Верховний суддя при-значається трьома державами-підписантами за одноголосним рішенням, а якщо такого не буде досягнуто, то його призначатиме король Швеції або Норвегії. У випадку, якщо на Самоа виникне питання про правиль-ність обрання чи призначення короля чи іншого вождя, то воно не повин-но призвести до війни, а виноситься на рішення Верховного судді Самоа, який приймає письмове рішення, держави-підписанти підкоряються його рішенню. У випадку незгод між трьома державами та Самоа, вони пови-нні розглядатися Верховним суддею, який виносить письмове рішення [6, с. 276-277].

54


9. Англо-німецька угода про Самоа25. Лондон, 14.11.1899.Після того, як комісари трьох урядів26 висловили думку, що буде не-

можливо ефективно боротися з безпорядками та управлінськими пробле-мами, які сьогодні притаманні Самоанським островам, до того часу, доки острова будуть під спільним управлінням трьох урядів, визнано бажаним віднайти рішення, що усувають дані труднощі...

Стаття 1. Великобританія відмовляється на користь Німеччини від своїх прав на острови Уполу і Саваї... Аналогічно Великобританія відмов-ляється на користь Сполучених Штатів від всіх прав на острів Тутуїла та інші острови групи Самоа, розташовані на схід від 171 градуса від грінвіч-ського меридіану.

2. Німеччина відмовляється на користь Великобританії від прав на острови Тонга та на Дикий острів... Аналогічно Німеччина відмовляється на користь Сполучених Штатів від прав на острів Тутуїла й інші острови групи Самоа, розташовані на схід від 171 градуса від грінвічського мери-діану. Німеччина визнає, що частина Соломонових островів на схід і пів-денний схід від Бугенвіля відходить до Великобританії.

7. Німеччина відмовляється від своїх прав на екстериторіальність27 у Занзібарі [6, с. 277-278].

IVВажливим завданням є з’ясування причин та приводу до іспано-американської війни,

причин поразки Іспанії та стану справ у американському війську зі свідчень учасника подій (1). Наступний документ ілюструє плани США щодо Куби (2). Важливою є оцінка війни з погляду російських дипломатів (3-4). Одночасну комічність та драматизм війни демонструє захоплення американцями острова Гуам (5). Послаблення Іспанії демонструє факт претен-зій до неї Великої Британії (6). Логічним підсумком питання є аналіз статей Паризького мирного договору (7).

1. Звіт Жілінського про іспано-американську війну28

Головна причина іспано-американської війни полягає у давньому прагненні Сполучених Штатів придбати острови Кубу і Пуерто-Ріко, з якими їх зв’язують найважливіші торгові інтереси. Це бажання в останні роки посилилося ще внаслідок політичних міркувань: прагнення панувати над Карибським морем і майбутніми каналами Панамським і Нікарагуа, до яких Антільські острови слугують ключем.

На острові виробляється лише цукровий пісок; для рафінування він вивозиться у Сполучені Штати, які тримають в своїх руках всю торгівлю цукром. Останнім часом розпочалася розробка, також переважно амери-канськими компаніями, залізної руди і кам’яного вугілля. Американські капітали також вкладені і в спорудження залізниць на Кубі.

55


25 листопада 1897 р. іспанський уряд дарував Антільським островам автономію. Ця широка реформа задовольнила більшість населення Куби, але не влаштовувала ні повстанців, ні американців. Перші заявляли, що не складуть зброї доти, доки не здобудуть незалежності; для американців оголошена реформа була неприємна, бо усувала привід для втручання. Американський консул в Гавані відкрито контактував з повстанцями. Його підбурюванням головним чином і пояснюється їх непоступливість.

В кінці січня [1898 р.] в Гавану прибув американський крейсер «Мейн». 15 лютого він загинув від вибуху за нез’ясованих обставин. Вибух стався ввечері, коли команда була на кораблі та спала, тому супроводжувався за-гибеллю майже всієї команди, окрім офіцерів, які за збігом обставин всі були відсутні. Американці, звичайно, негайно приписали вибух іспанській міні. Але моряки-спеціалісти доводять, що такий вибух не міг статися від міни, яка робить у судні лише пробоїну і не може повернути всієї кормової частини кілем доверху, як це трапилося з «Мейн». Такий вибух міг бути спричинений займанням сильних вибухових речовин всередині судна чи то від необережності, чи від недбалого зберігання легкозаймистих речовин. Таке цілком можливе на американському флоті, де дисципліна, порядок і служба далеко не такі суворі, як на суднах європейських країн.

Звісно, американці вірили лише своїй пресі, яка звинувачувала у всьо-му іспанський уряд та іспанців і налаштувала проти них громадську думку в Сполучених Штатах. Після цього поведінка Сполучених Штатів стала зухвалою і призвела до початку військових дій 9 / 21 квітня 1898 р. Офі-ційно оголошення війни з боку США відбулося лише 25 квітня, але вже з 21-ого американські крейсери стали захоплювати іспанські торговельні судна.

Що стосується невдачі кампанії для Іспанії, то причини наступні:1) Віддаленість театру військових дій від метрополії; 2) Відсутність

сильного флоту для боротьби з ворогом та зв’язків колоній з метрополією; [Далі характеризуються слабке та застаріле оснащення іспанської армії, погана служба тилу, катастрофічне становище іспанських фінансів].

У американців навпаки, було усвідомлення своєї цілковитої переваги в грошовому плані та впевненість, що завдяки цьому вони встигнуть створи-ти армію і довести війну до бажаного результату. Армія виконувала завдан-ня у дружній країні, за дієвого сприяння повстанців, і все ж таки кращий корпус цієї армії упродовж 3-5 тижнів від клімату та перших сутичок роз-танув, знесилився й підупав духом. Через декілька днів після капітуляції Сантьяго29 переможені дізналися, що у переможців понад половина людей

56


вибула зі строю через хвороби, що моральний стан решти був настільки пригнічений, що війська не були здатні до подальших дій і не витримали б найменшого натиску [6, с. 303-307].

2. Резолюція «Про незалежність Куби». Вашингтон, 20.04.1898.

У посланні президента США до конгресу від 11 квітня 1898 р. ви-рішено наступне: Перше: що народ острова Куби є і повинен бути віль-ним і незалежним; друге: що обов’язком Сполучених Штатів є вимагати, щоб уряд Іспанії негайно передав свої повноваження уряду Кубинських островів і вивів свої сухопутні і морські сили з Куби і кубинських вод; третє: що президент США використовуватиме всі сухопутні і морські сили США і призве до дійсної служби ополчення деяких штатів для того, щоб за необхідності реалізувати дану резолюцію; четверте: що Сполучені Штати відмовляються від будь-яких планів і намірів щодо обмеження суверені-тету, юрисдикції або управління островами, за винятком умиротворення, а коли це буде виконано, надасть управління островами самому народу [4, с. 243-244].

3. Теплов30 – Ламздорфу, Нью-Йорк, 22.05. / 4.06.1898.Незважаючи на вельми скромні успіхи американського флоту з часу

манільської перемоги31, слід визнати, що звичайна зарозумілість американ-ців, піднята даною перемогою на небачену висоту, продовжує триматися на рівні, зовсім не відповідному досягнутим досі результатам. Сенатор Сті-вен Елкінс пояснив, що пора розлучитися з доктриною Монро. «Доктрина Монро, – сказав він, – свого часу справедлива, тепер уже непридатна; вій-на дала нам більше територій, ніж ми могли б будь-коли розраховувати, але якщо ми вже їх зайняли, американський прапор повинен майоріти над ними назавжди. Одних Філіппінських островів недостатньо, щоб відшко-дувати наші витрати, незабаром ми, звичайно, захопимо і Пуерто-Ріко, але ми не повинні зупинятися і на цьому – ми маємо придбати земельну ділян-ку для вугільного складу й на Середземному морі» [10, с. 240-241].

4. Кассіні – Муравйову про іспано-американську війнуПоширена думка, яка не висловлюється вголос, але має чимало послі-

довників, що дана війна має значно менш патріотичні і менш чисті корені, ніж їй зазвичай приписують. Війна, як кажуть, була результатом фінансо-вих комбінацій декількох найбільш відомих людей влади, великих капі-талістів і промисловців, зацікавлених в кубинських справах, та, зрештою, найбільш впливових представників преси, такої могутньої в цій країні і такої доступної спокусам долара. У будь-якому іншому місці викладені

57


причини справедливо були б визнані вигадкою, але в цій країні, де долар всемогутній, де вельми мало людей можуть встояти перед його спокусами, вони лежать у сфері можливого і навіть вірогідного [10, с. 241].

5. Захоплення острова Гуам32

Корабель США «Чарлстон» 22 червня 1898 р. захопив острів. Завою-вання острова було схоже на фарс. Гуам був настільки відірваним від зо-внішнього світу, що іспанський губернатор та його чиновники нічого про війну не знали. Коли корабель відкрив вогонь по форту, губернатору до-повіли, що американці салютують порту. Тоді губернатор послав солдат, які ледве-ледве підготували дві маленьких гармати для салюту у відповідь. Губернатор піднявся на «Чарлстон», щоб вибачитися за запізнілий салют, тоді вже капітан пояснив йому суть справи [6, с. 301].

6. Телеграма Урусова33 Муравйову. Париж, 11 / 23.11.1898.Англійський уряд запропонував Іспанії укласти союзний договір,

змістом якого є гарантія Англією нейтралітету Іспанії у можливих майбут-ніх ускладненнях. Через те, що мадридський кабінет відхилив цю пропо-зицію, Англія вимагає поступки зони в 12 км. навколо Гібралтару та права контролювати фортифікаційні роботи Іспанії в Альхесірасі. Іспанія побою-ється, що якщо вона чинитиме спротив, Англія вдасться до сили і понад це оволодіє Сеутою. Вона звертається до Європи з проханням опіки34 [57, с. 45-46].

7. Іспано-американський мирний договір. Париж, 10.12.1898.Стаття 1. Іспанія відмовляється від всіх своїх прав на суверенітет над

Кубою. Острів після його евакуації Іспанією повинен бути окупований Сполученими Штатами.

2. Іспанія поступається Сполученим Штатам островом Пуерто-Ріко та іншими островами під суверенітетом Іспанії у Вест-Індії35, а також остро-вом Гуам в Маріанських островах (Ладронах).

3. Іспанія поступається Сполученим Штатам архіпелагом, відомим під назвою Філіппінських островів. Сполучені Штати сплатять Іспанії [за них] суму в 20 млн. доларів [10, с. 242-243].

VРозгляд питання слід розпочати зі з’ясування ситуації на Філіппінах (1). Обов’язково

потрібно звернути увагу на спроби Німеччини утвердити свій вплив в регіоні (2-4). Докумен-ти 5, 6 дозволяють ознайомитися з офіційною аргументацією анексії Філіппін Сполученими Штатами. Звичайно, це зумовило негативну реакцію та протести лідерів національно-визвольної боротьби філіппінців (7-8, 10), подальшу їх непокору американському владарю-ванню. Важливо розглянути проблему ратифікації мирного договору (9), а також протести опозиції проти політики експансії (11).

58


1. Ситуація на Філіппінах. 11 / 23.03.1897.Під час стоянки у Манілі36 командиром зібрані відомості про повстан-

ня, які останнім часом охопили дану іспанську колонію. Всіх повсталих на даний час нараховується 40-50 тис. осіб. Участь будь-якої держави в підтримці повстання хоча і підозрюється, але для підтвердження бракує доказів [6, с. 284].

2. Телеграма Шевича37 Муравйову. Мадрид, 11 / 23.06.1898.Я дізнався з достовірних джерел, що командуючий німецькою ескад-

рою в Манілі має наказ зайняти місто у разі, якщо американських військ не вистачить для захисту 150 німецьких будинків в Манілі на момент її неми-нучої капітуляції. Цей захід зумовить, вірогідно, спільну окупацію Маніли силами інших іноземних кораблів, що знаходяться тут [6, с. 287].

3. Тірпіц38 про німецько-американські суперечностіКоли ми з’явилися перед Манілою з ескадрою, яка була сильнішою за

американську, то це зумовило напруження відносин між двома флотами, а потім і перепалки з [американським] адміралом Дьюї, під час якого мор-ський лейтенант фон Гінце своєю холоднокровною поведінкою врятував честь Німеччини і відвернув небезпеку конфлікту. Однак у Сполучених Штатів, які тоді свідомо вступили на шлях світової політики, залишилася підозра, що ми здійснили невдалу спробу вполювати дичину на мислив-ських угіддях, які вони вже закріпили за собою [114, с. 209].

4. Договір про тихоокеанські острови, 30.06.1899.Іспанія поступається Німеччині суверенітетом і власністю на остро-

ви Каролінські, Палау, Маріанські, за винятком Гуама, за компенсацію на суму 25 млн. пезет [17 тис. 250 марок] [9, с. 214-215].

5. З виступу Маккінлі39 щодо Філіппін. Вашингтон, 1899.Правда полягає в тому, що я не хотів Філіппін, і коли вони потрапили

до нас у вигляді Божого дару, я не знав, що робити з ними. Я шукав поради з різних боків –у демократів та у республіканців, але допомоги було мало. Я спочатку вважав, що нам слід взяти лише Манілу, потім Лусон, потім, можливо, й інші острови. Я ходив по Білому Дому щовечора до самої пів-ночі і я не соромлюся зізнатися вам, джентльмени, що я не раз ставав на коліна і молив всемогутнього Бога про просвітлення і керівництво. В одну з ночей мені спали на думку наступні міркування, сам не знаю як.

1) Повернути Філіппінські острови Іспанії – це було б боягузливим і нечесним для нас вчинком;

2) передати Філіппіни Франції або Німеччині, нашим торгівельним суперникам на Сході – це була б погана і невигідна для нас економічна політика;

59


3) ми не можемо залишити філіппінців самих, так як вони не підготов-лені для самоуправління, а самостійність Філіппін призвела б незабаром до такої анархії та зловживань, які були б ще гірші за іспанську війну;

4) нам нічого не залишається іншого, як взяти всі Філіппінські остро-ви, виховати, підняти, цивілізувати філіппінців і прищепити їм християн-ські ідеали так як це наші брати по людству, за яких також помер Христос [1, с. 14-15].

6. А. Беверидж40 про цивілізаційну місію СШАОпозиція говорить, що нам не слід керувати народом без його згоди.

Я відповідаю: правило свободи, що свідчить, що будь-яке законне управ-ління черпає свою владу в згоді тих, ким воно керує, стосується лише тих, хто здібний до самоврядування. Ми керуємо індіанцями без їх згоди, ми керуємо нашими територіями без їх згоди, ми керуємо нашими дітьми без їх згоди. Звідки їм можна було б дізнатися, яким є наш уряд, якби вони не дали своєї згоди? Хіба народ Філіппін не віддав би перевагу справед-ливому, гуманному, цивілізованому урядуванню нашої Республіки перед диким, кривавим правлінням грабіжників і вимагачів, від якого ми його звільнили?

І, незалежно від цієї формули, призначеної для освіченого, самовряд-ного народу, хіба ми не у боргу перед світом? Чи варто нам повертати ці народи в руки, від яких тхне і з яких ми їх щойно визволили? Чи слід нам залишити їх напризволяще, коли Німеччина, Англія, Японія жадають їх? Чи не слід нам врятувати їх від цих країн і надати їм самостійне врядуван-ня в трагічній ситуації?

Вони запитують нас, як ми керуватимемо даними новими володін-нями. Я відповідаю: методи управління визначаться, виходячи з місцевих умов і вимог ситуації. Якщо Англія може керувати землями, то й Амери-ка може. Якщо Німеччина може управляти землями, то й Америка може. Якщо вони можуть контролювати протекторати, то і Америка може. З яко-го дива вважається, що керувати Гавайями складніше, ніж Нью-Мехико або Каліфорнією? Коли вони перейшли під нашу владу, там теж було дике й чуже населення, обидві території знаходилися на більшій віддалі від центру управління, ніж Філіппіни сьогодні [4, с. 57-59].

7. Звернення Агінальдо41. 6.08.1898.Владою, що належить мені як президенту революційного уряду Фі-

ліппін, представляючи філіппінський народ і від його імені діючи, зверта-юся за підтримкою до всіх держав цивілізованого світу, найсерйознішим чином наполягаю на формальному визнанні революції воюючою країною, а Філіппін – незалежними [6, с. 289-290].

60


8. Протест Агонсільйо42. 12.12.1898.Якщо іспанці не могли передати американцям прав, яких вони не

мали; якщо американці не мають на Філіппінах ніяких завойованих пунк-тів; якщо захоплення Маніли є фактом, підготовленим філіппінцями; якщо уповноважені міжнародними функціями чиновники і представники США запропонували визнати суверенітет і незалежність Філіппін, шукали і при-йняли їх союз, то як же зараз вони перетворюють себе в арбітра з контролю адміністрації і майбутнього уряду Філіппінських островів.

Якби Паризький договір просто декларував вихід Іспанії і скасуван-ня її прав (якщо припустити, що вона такі взагалі мала) на філіппінську територію, і якби Америка, приймаючи мир, підписала договір, не претен-дуючи на володіння Філіппінами, а з наміром у подальшому домовитися з існуючим філіппінським національним урядом, тим самим визнаючи її суверенітет, свої союзницькі зобов’язання та обов’язок честі щодо Філіп-пін – ніяких протестів проти їх дій не було б [6, с. 290].

9. З повідомлень Кассіні Муравйову7 / 19.01.1899. Завоювання всього Філіппінського архіпелагу – адже те,

чим в даний час володіють американці, складає лише незначну його части-ну – вимагало б від Сполучених Штатів величезних жертв як людьми, так і грошима, жертв, які в очах американців ні в якому разі не можуть бути ви-нагороджені зисками з даних завоювань. В такому разі мова йшла б не про короткочасну війну, а про тривалу кампанію. В тутешніх урядових сферах панує цілковита плутанина щодо вирішення філіппінського питання.

5 / 17.02.1899. Мирний трактат між Сполученими Штатами та Іспа-нією був ратифікований в сенаті більшістю в 47 голосів проти 27. Згідно конституції США, ратифікація має бути прийнята більшістю у 2/3 присут-ніх сенаторів, що беруть участь у голосуванні. До останнього моменту не було чітко ясно, чи отримають прихильники політики розширення прези-дента Маккінлі перевагу над своїми опонентами, кількість яких швидко зростала. Багато сенаторів, на яких розраховував уряд, поводили себе вель-ми нерішуче і навіть швидше схильними голосувати проти ратифікації. В цей психологічний момент у Вашингтоні була отримана вражаюча звістка про те, що Агінальдо та філіппінці напали на американські війська в Ма-нілі. Як міг він припуститися такої величезної помилки і поставити таким чином противників ратифікації трактату в складне становище? Дійсно, 3 сенатори, що вагалися, голоси яких вирішували долю трактату, вислови-лися в останню хвилину на користь ратифікації.

19.02. / 3.03. Сполучені Штати думали, що 20 тис. солдат та амери-канська ескадра легко впораються з безладним натовпом під керівництвом

61


Агінальдо. Однак тепер американський уряд починає бачити, що він мав помилкове уявлення про силу спротиву філіппінців. Антипатії більшості американського народу щодо експедиції на Філіппіни посилюються спис-ками, вже вельми довгими, вбитих і поранених, а надто жертв різних епі-демій [6, с. 291-294].

10. З виступу Бевериджа. 1899 р.Філіппіни наші на віки вічні. А одразу ж за Філіппінами розташований

неосяжний китайський ринок. Ми ніколи не відступимося ні від одного, ні від іншого. Ми не зречемося від своєї участі в місії нашої раси щодо циві-лізації світу, довіреної нам Богом як обраному ним народові, покликаному вести всіх інших до оновлення світу. Тихий океан –це океан торгівлі май-бутнього. Більшість майбутніх війн будуть битвами за торгівлю. Держава, пануюча в Тихому океані, буде, відповідно, панувати над світом. А зі здо-буттям Філіппін цією державою стане і навіки – американська республіка [1, с. 16].

11. Платформа американської Антиімперіалістичної ЛігиМи вважаємо політику імперіалізму несумісною зі свободою. Ми ка-

тегорично засуджуємо політику сьогоднішньої Національної адміністрації на Філіппінах. Ми вважаємо філіппінську різанину безглуздим кошмаром. Ми протестуємо проти розширення нашого впливу іспанськими методами. Ми вимагаємо, щоб Конгрес негайно оголосив Філіппінам, що наша мета – надати їм незалежність, до якої вони так давно прагнуть і яка їм по праву належить43 [6, с. 296-297].

VIЗовнішньополітичний курс США у Карибському басейну знайшов відображення насам-

перед у фактичному протектораті над Кубою (1). Теоретичне обґрунтування даної політики здійснив у своєму посланні до Конгресу президент Т. Рузвельт (2). Сполучені Штати також домоглися контролю над зоною Панамського каналу (3-4), хоча їх монополії у цьому намага-лася опиратися Велика Британія (5, 6). У свою чергу президент Тафт анонсував інший вимір поширення впливу в регіоні (7).

1. Поправка Платта44

Стаття I. Уряд Куби не укладатиме договори або інші угоди з будь-якою іноземною державою або державами, які обмежуватимуть або загрожува-тимуть незалежності Куби, і також не санкціонує і не дозволить в будь-якій формі іноземній державі або державам придбати шляхом колонізації, або ж з військовою або військово-морською метою, або ж отримати право на роз-міщення [військ] або контроль над будь-якою частиною даного острова.

III. Уряд Куби погоджується, що Сполучені Штати можуть скориста-тися правом на втручання з метою захисту кубинської незалежності, збе-

62


реження уряду, здатного захистити життя, власність і особисту свободу, і з метою виконання зобов’язань щодо Куби, покладених за Паризьким до-говором, які зараз передаються і приймаються на себе урядом Куби.

VII З тим, щоб надати можливість зберегти незалежність Куби і захис-тити її народ, а також для користі власної оборони уряд Куби продасть або передасть в оренду Сполученим Штатам землю, необхідну для розміщення на ній станцій поповнення запасів паливом або військово-морських баз в узгоджених з Президентом Сполучених Штатів пунктах45 [4, с. 60-61].

2. З послання Т. Рузвельта. Вашингтон, 6.12.1904....Неправда, що Сполучені Штати жадають загарбати території або

що вони планують таке стосовно інших держав Західної півкулі, за ви-нятком тих планів, від яких залежить власне благополуччя. Єдине, чого бажає наша країна, – це бачити сусідні країни стабільними, спокійними і процвітаючими. Якщо держава демонструє, що знає, як діяти з розумом, умінням і достойністю в соціальних, політичних питаннях, якщо вона дотримується порядку і виконує зобов’язання, їй не слід боятися втручан-ня Сполучених Штатів.

Ми втрутимося в їх справи лише в крайньому разі і лише тоді, коли стане очевидним, що їх нездатність і небажання домогтися справедли-вості у себе в країні і за кордоном порушили права Сполучених Штатів або ж спровокували іноземну інтервенцію на шкоду всім американським державам. У Західній півкулі виконання Сполученими Штатами доктрини Монро може змусити їх, можливо і проти своєї волі, у кричущих випадках порушень законності або прояву безсилля, до виконання обов’язків між-народної поліцейської держави46.

Якщо країна, чиї береги омиваються Карибським морем, продемон-струє стабільність і справедливий прогрес цивілізації, подібний тому, який був продемонстрований Кубою після того, як наші війська залишили ост-рів, втручання нашої держави в їх справи припиниться. Очевидним трюїз-мом47 є те, що будь-яка держава на американському континенті або деінде, прагнучи зберегти свою свободу та незалежність, повинна усвідомити, що вони невіддільні від відповідальності правильно ними користуватися [10, с. 211-212].

3. Панамська акція Сполучених ШтатівВ 1903 р. Рузвельт зав’язав переговори з французьким товариством

щодо продажу незакінченого каналу через перешийок і запропонував рес-публіці Колумбія 10 млн. доларів за поступку смуги землі в 10 миль за-вширшки впоперек перешийку. Ця концесія повинна була надати суверенні права Сполученим Штатам на управління каналом.

63


Після відмови Рузвельт відправив туди флот і таємно дав зрозуміти уряду штату Панама, що якщо вони оголосять у себе республіку і повста-нуть проти Колумбії, то він їм дасть 10 млн. доларів за смугу землі для каналу і навіть потурбується про те, щоб послати війська для того, щоб завадити Колумбії надіслати війська для придушення повстання. Панама погодилася на цю справу, в зручний момент повстала і проголосила неза-лежну державу [122, с. 308].

4. Договір про Панамський канал. Вашингтон, 18.11.1903.Стаття 2. Панамська республіка надає Сполученим Штатам права ко-

ристування, зайняття і контролю в межах 10-мильної зони землі і морсько-го дна для спорудження, підтримки, експлуатації, приведення в [належ-ний] санітарний стан і захисту вказаного каналу. Панамська республіка по-ступається Сполученим Штатам таким же чином всіма островами у межах вказаної зони, а також групою дрібних островів в Панамській затоці.

5. Панамська республіка надає Сполученим Штатам монополію на спорудження, підтримку і експлуатацію будь-якої системи сполучень кана-лами або залізницею на її території між Карибським морем і Тихим океа-ном.

22. [До США переходять права на майбутні прибутки від каналу].23. Якщо буде необхідним використати збройні сили для безпеки або

захисту каналу або суден, що користуються ним, або залізниць і допоміж-них споруд, то Сполучені Штати матимуть право будь-коли і на свій розсуд користуватися своєю поліцією, сухопутними і морськими силами, спору-джувати фортеці.

24. Будь-які зміни в уряді або в законах і договорах Панамської рес-публіки не будуть зачіпати прав Сполучених Штатів без їхньої на те згоди [10, с. 247-248].

5. Зі звітів Бахметєва48 в МЗС Росії. Вашингтон1 / 14.07.1912. Англійський повірений у справах заявив формальний

протест проти законопроекту про Панамський канал на тій основі, що звільнення американських суден від зборів за прохід через канал було б порушенням Хей-Паунсефотського трактату49. Цей несподіваний виступ Англії вважається [тут] невиправданим втручанням у справи, які стосу-ються лише Сполучених Штатів як будівничих і господарів каналу.

6 / 19.07.1912. Більшість у сенаті тлумачить трактат таким чином, що в ньому мається на увазі рівність між суднами всіх «інших» націй, крім американської, яка знаходиться у винятковому становищі власниці кана-лу. Проте більш досвідчені сенатори радять діяти обережніше, адже, на їх

64


думку, якщо справа дійде до Гаазького суду, то його рішення безсумнівно було б несприятливим для США.

28.07. / 10.08. Сенат вчора більшістю 47 проти 15 затвердив закон про правила проходження через канал, залишивши англійський протест без відповіді, начебто його й не існувало [22, с. 291-292, 343].

6. Депеша Еттера50 в МЗС Росії. Лондон, 29.09. / 11.09.1912.У більш інформованих колах до [англо-американського] конфлікту

ставляться з більшим спокоєм [ніж у пресі] і сподіваються, що угода зреш-тою буде досягнута нормальним шляхом, хоча передбачають, що затяжні переговори навряд чи дадуть можливість відкрити канал у вересні 1913 р., як передбачалося раніше. Тут були дещо здивовані байдужим ставленням до питання німецької преси. Очікувалося, що Німеччина ним скориста-ється як приводом, якби вона його шукала, для спільних дій з Англією [23, с. 189].

7. У. Тафт51 про принципи дипломатії долараСенату і Палаті представників. Дипломатія діючої адміністрації мала на меті вирішити сучасні проб-

леми комерційних взаємин. Ця політика відзначалася тим, що передбачала заміну куль доларом. Так політика однаковою мірою відповідає ідеаліс-тичним гуманістичним почуттям, закликам розумної політики і стратегії та легітимним комерційним цілям. Це є спроба, що відверто спрямована на розширення американської торгівлі, яка базується на очевидному принци-пі, що Уряд США надасть всю необхідну підтримку будь-якій легітимній і корисній американській ініціативі за рубежем.

У Центральній Америці сприяння таким країнам, як Нікарагуа і Гон-дурас, мало на меті створення умов, щоб вони могли допомогти собі самі. У національному масштабі вигода для США подвійна. По-перше, зрозу-міло, що доктрина Монро насамперед важлива для регіону Панамського каналу і зони Карибського моря. Таким чином, необхідно, щоб для країн цього регіону була усунута небезпека, пов’язана з наявністю важкого зов-нішнього боргу, хаотичним станом національної фінансової системи і пос-тійними міжнародними ускладненнями в результаті внутрішніх безладів. Тому США були раді підтримати і заохотити американських банкірів, що виявляють готовність простягнути руку допомоги таким країнам, оскільки фінансове оздоровлення і захист митниць від посягань майбутніх диктато-рів одразу ж позбавлять їх і від небезпеки, що становлять іноземні креди-тори та революційні потрясіння.

Другою вигідною для Сполучених Штатів обставиною є те, що це торк неться в першу чергу всіх південних портів і портів, розташованих на

65


узбережжі Мексиканської затоки, а також промисловості і всього ділово-го життя Півдня. Республіки Центральної Америки і регіону Карибського моря володіють величезними природними багатствами. Їм необхідні лише певна стабільність і засоби для фінансового відродження, щоб вступити в еру миру і процвітання, принести прибуток і щастя самим собі й одночасно з цим створити умови, які обов‘язково зумовлять інтенсифікацію торго-вельного обміну з нашою країною [4, с. 67].

Примітки:Про1. тестантський священик, який першим сформулював ідейну основу панамери-канізму.Альфред Тэйер Мехен (1840-1914). Військово-морський історик, контр-адмірал, 2. вважається ідеологом експансіонізму і автором теорії маринізму (прагнення до встановлення панування на морі шляхом збільшення кількості військових кораблів, створення військово-морських баз тощо). Наведений фрагмент є уривком з його книги «Інтерес Америки до морської могутності» (1897).Економічна політика держави, спрямована на захист вітчизняного виробника шля-3. хом встановлення високих мит на імпортні товари. В окремих випадках – повне обмеження міжнародної торгівлі.Президент США (1901-1908).4. Прийнятий на Четвертій панамериканській конференції (12 липня-30 серпня 1910 р). 5. Його першими підписантами стали: власне США, Аргентина, Болівія, Бразилія, Чилі, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Домініканська республіка, Еквадор, Гватемала, Гаїті, Гондурас, Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Уругвай і Венесуела.Встановлене регламентом число учасників зборів (засідання), необхідне для визна-6. ння даних зборів правосильним ухвалювати рішення з питань порядку денного.Території на північному заході Південної Америки. 7. Офіційне дипломатичне8. письмове звернення однієї держави до іншої.Державний секретар США (посада керівника американської служби закордонних 9. справ). У даному листі виклав розширене тлумачення доктрини Монро 1823 р. (не-залежність Американських Штатів від європейських урядів, принцип невтручання США в європейські конфлікти, запропоновано припинення всіх колоніальних кам-паній в Західній півкулі), відоме сьогодні як доктрина Олні.Посол США у Лондоні.10. Президент США (1893-1897)11. В. Ленін (1870-1924). На той час лідер Російської соціал-демократичної робітничої 12. партії (більшовиків), ідеолог пролетарської революції як шляху до перемоги со-ціалізму над капіталізмом.Адмірал у відставці, керівник Бюро навігації – експертного центру морської полі-13. тики. Дотримувався думки про більшу небезпеку німецьких геополітичних амбіцій в Західній півкулі, ніж традиційних англійських.Уривок зі статті в «New York Times» за 23 січня 1903 р.14. Маються на увазі матеріальні втрати під час громадянської війни у Венесуелі (1899-15. 1902).Підписаний у Вашингтоні американським послом у Венесуелі Г. Бовеном та бри-16. танським послом у США М. Гербертом. Аналогічні протоколи були також підписа-ні з Німеччиною та Італією.

66


Йде мова про вимоги відшкодування збитків17. на залізницях, що належали інозем-ним власникам, під час перебігу громадянської війни у Венесуелі.Столиця Венесуели.18. Гаазький міжнародний трибунал 24 лютого 1904 р. все ж виніс вердикт на користь 19. держав-агресорів. Це викликало роздратування в США та особисто в Рузвельта, який вже у наступному посланні 1904 року більш рішуче висловився про надзви-чайні права США у Західній півкулі (див пит. VI, документ № 4).Уривок статті з газети «New York Tribune».20. Фактично правами домініону Гавайї не користувалися.21. Посол Росії в США (1897-1905).22. Розташований на острові Тутуїла, сьогодні адміністративний центр Американсько-23. го Самоа. Закріпив фактичний кондомініум – спільний протекторат трьох держав над Самоа.24. 2.12.1899 р. даний договір був доповнений Вашингтонською англо-американо-25. німець кою угодою, яка підтвердила скасування Берлінського договору (див. доку-мент 8), але встановила, що Кожна з трьох держав буде в подальшому користу-ватися для своєї торгівлі та суден на всіх Самоанських островах всіма правами і привілеями, якими користується держава-суверен.Див. попередній документ.26. Повне підпорядкування законам та юрисдикції власної держави установ або фізич-27. них осіб, які знаходяться на території іншої держави, але розглядаються як такі, що перебувають на власній національній території.Російський полковник Генерального штабу, офіційний військовий представник Ро-28. сії при іспанських військах на острові Куба.Місто на острові Куба.29. Російський консул у Нью-Йорку.30. Морська битва 1 травня 1898 р. у Манільській затоці на Філіппінах, у якій амери-31. канська ескадра адмірала Дьюї вщент розгромила технічно застарілий іспанський флот.Найбільший з групи Маріанських островів.32. Російський посол у Франції.33. Конфлікт був вирішений компромісом: Іспанія зобов’язалася припинити фортифі-34. каційні роботи навколо Гібралатару, а Велика Британія не вдавалася до прогнозо-ваних пресою анексій.Традиційна історична назва островів Карибського моря.35. Головне місто Філіппінського архіпелагу, сьогодні столиця держави.36. Російський посол в Іспанії.37. Німецький адмірал, військово-морський міністр, командувач німецьким флотом.38. Президент США (1897-1901) виступав перед делегацією священиків, звідси такий 39. пафосний й проповідницький тон.Американський політичний діяч, сенатор від штату Індіана (1899-1911).40. Лідер філіппінських повстанців, президент республіки Філіппіни (1899-1901).41. Філіппінський дипломатичний представник на іспано-американських мирних пере-42. говорах 1898 р. у Парижі.Російський військовий агента в США Шебеко 28 березня / 8 квітня 1901 р. рапорту-43. вав з Вашингтона про взяття в полон Агінальдо, але боротьба філіппінців з корот-кими перервами тривала до 1914 р. Незалежними Філліпіни стали 4 липня 1946 р.Від імені сенатора, який ініціював її прийняття Конгресом США 2 березня 1901 р.44.

67


Ця поправка лягла в основу договору між США та Кубою від 22 травня 1903 р., згід-45. но якого США отримали право на безстрокову оренду військово-політичної бази в затоці Гуантанамо (сьогодні в’язниця американських військово-морських сил). По-правка була анульована в травні 1934 р. президентом Ф. Д. Рузвельтом.У зв’язку з такою позицією за Т. Рузвельтом закріпилося авторство доктрини «ве-46. ликої палиці».Загальновідома істина.47. Російський посол у Вашингтоні (1911-1917).48. Укладений між США та Великою Британією 5 / 18.11.1901. договір, який перед-49. бачав рівні права та обов’язки суден всіх націй при проходженні через Панамський канал.Повірений у справах у Великій Британії.50. Президент США (1908-1912).51.

ТЕМА 4. ДАЛЕКИЙ СХІД У ПОЛІТИЦІ ПРОВІДНИХ ДЕРЖАВ

І. Далекосхідна політика західних держав наприкінці ХІХ ст.

ІІ. Росія та Німеччина у боротьбі за сфери впливу.ІІІ. Загострення російсько-японських суперечностей.ІV. Дипломатична ситуація напередодні російсько-япон сь-

кої війни.V. Становище на міжнародній арені під час війни. Порт-

смутський договір.

Рекомендована література:Ананьев С.В. Михаил Николаевич Муравьев / С.В. Ананьев // ВИ. – 2008. – № 4.Балакин В.И. Причины и последствия русско-японской войны 1904-1905 гг. / В.И. Балакин // НиНИ. – 2004. – №6.Игнатьев А.В. Последний царь и внешняя политика / А.В. Игнатьев // ВИ. – 2001. – № 6.Кудрявцева Т.М. Из истории Китайской Восточной железной дороги (1897-1903 гг.) / Т.М. Куд-рявцева // НиНИ. – 2013. – № 6.Кузнецова О.Н. Дальний Восток и развитие русско-французских отношений в 1902-1905 гг. / О.Н. Кузнецов // ВИ. – 2008. – № 3.Лукоянов И.В. Порт-Артур в политике России (конец ХІХ века) / И.В. Лукоянов // ВИ. – 2008. – № 4.Международные отношения на Дальнем Востоке (1870-1945 гг.) / под общей ред. Е.М. Жу-кова. – М., 1951.Троян С. Колоніальна політика кайзерівської Німеччини щодо Китаю наприкінці 1890-х рр. / С. Троян // Україна-Європа-Світ. –2013. – № 11.

68


Федоров Н.В. Соперничество США и Великобритании в Китае в конце ХІХ – начале ХХ века / Н.В. Федоров // Гуманитарные исследования в Восточной Сибири и на Дальнем Востоке. – 2013. – № 3.Харуки Вада. Русско-японские переговоры. Путь Японии к началу войны с Россией / Вада Харуки // ВИ. – 2012. – № 3.Яргаев М.Х. Формирование административного аппарата в Квантунской области. 1896-1903 гг. / М.Х. Яргаев // ВИ. – 2008. – № 10.

ІРозглядаючи британську далекосхідну політику, слід зупинитися на розширенні англій-

ського політичного та торгівельного впливу у центральному Китаї (1), створенні морської бази (2), домовленостях з Росією про поділ сфер інтересів (3). Її приклад наслідували фран-цузи, утвердившись у Південному Китаї (4). Особливий шлях обрали США, які закликали до показово демократичної рівності держав у можливостях економічної експансії в Китаї (5), з яким офіційно не могла не погодитися Велика Британія (6).

1. З послань китайського МЗС Макдональду1

11.02.1898. Китайський уряд усвідомлює велику важливість, на якій залежить Великобританії щодо збереження у володінні Китаю області Янцзи2. Китай ніколи не буде відчужувати території в прилеглих до Янцзи провінціях будь-якій державі під виглядом оренди, застави або на іншій підставі.

13.02.1898. Уряд Її величності, у зв’язку з беззаперечною перевагою британської торгівлі з Китаєм над торгівлею інших країн, вважає життєво необхідним для торгівельних інтересів Великобританії, щоб генеральний інспектор морських митниць був на майбутнє [особою] британської націо-нальності. Китайське міністерство закордонних справ погоджується з цим. [6, с. 47-48].

2. З договору оренди Вейхайвея3. Пекін, 1.07.1898.1. З метою надання Великобританії зручної морської стоянки у Пів-

нічному Китаї і для кращого сприяння британській торгівлі у сусідніх водах, уряд Його величності імператора Китаю згоден віддати в оренду уряду Її величності королеви Великобританії і Ірландії Вейхайвей та при-леглі води.

2. Орендована територія включатиме острів Лю-гун і всі острови в бухті Вейхайвей, а також прилеглу територію завширшки 10 англ. миль уздовж берегової лінії бухти. Великобританія матиме там виключне право юрисдикції.

3. Великобританія матиме право споруджувати укріплення, тримати війська або вживати інші оборонні заходи на всіх пунктах на березі області [8, с. 93].

69


3. Нота Муравйова Скотту4. Санкт-Петербург, 16 / 28.04.1899.1) Росія зобов’язується не домагатися залізничних концесій в басейні

Янцзи, а також не здійснювати прямої чи непрямої протидії у цій області поданням про концесії, що підтримуються великобританським урядом;

2) Великобританія, зі свого боку, зобов’язується не домагатися заліз-ничних концесій на північ від Великої Китайської стіни, а також не здійс-нювати прямої чи непрямої протидії у цій області поданням про концесії, що підтримуються російським урядом [13, с. 315-316].

4. З ноти Дюбайля5. Пекін, 7.03.1898....Маю честь просити... погодитись на такі умови, спрямовані на зміц-

нення дружби і добросусідства...1. Китайський уряд надає французькому урядові або визначеній ним

французькій компанії право побудувати залізницю, що сполучить Тонкін з Юньнаньфу6.

2. Китайський уряд на знак своєї дружби до Франції віддає в оренду на 99 років затоку Гуанчжоувань7 французькому урядові, який має право спорудити там морську станцію зі складом вугілля...

3. Коли китайський уряд створить поштову службу, він заявляє про свою готовність діяти згідно з порадами французького уряду у виборі осо-бового складу поштової служби [8, с. 92].

5. З ноти Хея8. Вашингтон, 22.09.1899.Мій уряд щиро бажає, щоб інтереси його громадян не порушувалися

винятковими правами будь-яких з держав-контролерів у їх «сферах інтере-сів» в Китаї, і сподівається на збереження там відкритого ринку для всієї світової торгівлі, на ліквідацію всіх потенційних факторів міжнародних суперечностей, і тим самим на прискорення спільних дій цих держав у Пе-кіні з метою проведення адміністративних реформ, гостро необхідних для зміцнення імператорського уряду і збереження цілісності Китаю, в чому, як ми переконані, також зацікавлений весь західний світ. Зараз вельми до-речно інформувати про бажання Сполучених Штатів сприяти цьому й, зі свого боку, надати їм потужну підтримку, що проявилася б у спробі зару-читися згодою всіх держав, що претендують на «сфери інтересів» в Китаї, із такою заявою:

1. уряд вважатиме нерозсудливим втручатися в діяльність будь-якого конкретно обумовленого порту або закріпленою домовленістю зацікавле-ність в так званій сфері інтересів або на орендованій території, яка може у нього існувати в Китаї;

2) митний тариф, що діє в Китаї, повинен розповсюджуватися на всі товари, вивантажені або призначені для всіх портів, що знаходяться в

70


«сферах інтересів» (якщо вони не є «вільними портами»), незалежно від їх національної приналежності, і що встановлювані таким чином тарифні збори повинні будуть збиратися урядом Китаю;

3) уряд не запроваджуватиме ніяких портових зборів на кораблі іншої національної приналежності, що заходять у будь-який порт в такій «сфе-рі»», відмінні від зборів з їх власних суден, і ніяких залізничних зборів з прокладених, контрольованих або експлуатованих ними залізничних колій в межах їх «сфер» на товари, що належать громадянам або підданим інших держав і що транспортуються через такі «сфери», відмінних від зборів, що встановлюються на аналогічні товари, що належать своїм громадянам і що перевозяться на аналогічні відстані [4, с. 59-60].

6. Британська відповідь на ноту Хея. Лондон, 30.11.1899.Уряд Її величності готовий заявити в тому сенсі, як бажає ваш уряд,

щодо орендованої території Вейхайвея та інших територій, яка може бути придбана на умовах аренди або іншим чином Великобританією в Китаї, маючи на увазі, що аналогічні заяви будуть зроблені іншими зацікавлени-ми державами9 [6, с. 316].

ІІРосійська далекосхідна політика проявилася в економічному проникненні в Маньчжурію

(1), не гребуючи і прямим підкупом китайських сановників (10-11). Німеччина теж виявила бажання взяти участь у експансії в Китаї (2), при цьому німецький імператор заручився відносною підтримкою Росії у своїх агресивних намірах (3, 4, 6). Утвердження німецького впливу відбувалося з винятковою брутальністю (5, 7), а результатом стало підписання ти-пового «орендного» договору (8). Натхненна прикладом Німеччини, Росія теж «орендувала» морську базу у Китаї (9, 12, 13).

1. Контракт східно-китайської залізниці. Москва, 3.06.1896.Китайський уряд внесе суму 5 млн купін-таелей10 в Російсько-

китайський банк і братиме участь, пропорційно цьому внеску, в прибутках і збитках банку.

Китайський уряд, вирішивши побудувати залізничну лінію прямо-го сполучення між містом Читою11 і російською південно-уссурійською залізницею, доручає спорудження і експлуатацію цієї лінії Російсько-китайському банку на наступних умовах:

1. Російсько-китайський банк створює компанію під назвою «Това-риство Китайської Східної залізниці». Печатка товариству надаватиметь-ся китайським урядом. Статут буде узгоджений зі статутами російських залізничних компаній. Акції товариства можуть придбати лише китайські або російські підданими. Голова призначатиметься китайським урядом,

71


але утримуватиметься товариством. Російсько-китайський банк матиме агента в Пекіні.

3. Товариство зобов’язане закінчити спорудження лінії за 6 років. Ши-рина колії повинні бути аналогічна російським залізницям.

4. Китайський уряд дає наказ місцевій владі всебічно сприяти това-риству в забезпеченні матеріалами, робочою силою, продовольством, транс портуванні.

5. Китайський вживає заходів для безпеки залізниці та її службових осіб.

6. Землі, реально необхідні для спорудження, експлуатації та охорони лінії, та землі обабіч лінії, необхідні для видобутку піску, каменя, вапна та ін., будуть передані товариству безкоштовно якщо ці землі є державними; і за одноразову винагороду або щорічну орендну плату власникам, якщо вони належать приватним особам. Землі товариства звільняються від усіх поземельних податків. Товариство матиме право зводити на них будь-які споруди, а також провести й експлуатувати телеграф для потреб лінії. При-бутки товариства також звільняються від мита і податків.

8. Товариство несе відповідальність за те, щоб російська війська та військові матеріали, що проходитимуть транзитом по цій лінії, прямували одразу ж з однієї російської станції на іншу без зупинки в дорозі, незалеж-но від приводу, тривалішої, ніж зумовленої крайньою необхідністю.

10. Багаж пасажирів і транзитні товари між російськими станціями не підлягатимуть митним зборам. Мито на російсько-китайський товаро-обмін на залізниці буде на 1/3 менше мита, що стягується на китайських морських митницях. Китайський уряд зобов’язаний заснувати в двох при-кордонних пунктах лінії свої митниці.

11. Товариство зобов’язане перевозити безкоштовно китайську офі-ційну поштову кореспонденцію і за половину плати – китайські сухопутні і морські війська, а також китайські військові матеріали.

12. Китайський уряд передає товариству повне і виняткове право екс-плуатації лінії на час спорудження та упродовж 80 років з того часу, коли лінія буде закінчена і по ній буде розпочато рух. Після цього терміну лінія зі всією інфраструктурою перейде безкоштовно китайському уряду. Після 36 років з часу закінчення спорудження і початку роботи лінії китайський уряд має право викупити її, відшкодувавши цілком всі витрати та борги з відсотками. У жодному випадку китайський уряд не може стати власником лінії раніше, ніж відповідна сума буде внесена до Російського державного банку. По закінченні спорудження залізниці на початку її роботи товариство передасть китайському уряду 5 млн. купін-таелей [10, с. 248-251].

72


2. З телеграми Павлова12 Муравйову. Пекін. 6 / 18.03.1897.За словами барона Гейкінга13, в отриманій йому інструкції окреслю-

валися наступні головні завдання його діяльності: 1) передача німецьким офіцерам справи реформування китайських збройних сил; 2) забезпечення за німецькою промисловістю принаймні однакової, у порівнянні з іншими державами, долі участі в залізничних проектах в Китаї; 3) придбання бухти або невеликого острова для створення постійної вугільної станції та без-печної стоянки для суден німецької тихоокеанської ескадри [56, с. 30].

3. Вітте про наміри Німеччини захопити Кіао-ЧаоПід час побачення в Петергофі німецький імператор запитав, чи потрі-

бен Росії китайський порт Кіао-Чао, що в цей порт російські судна ніколи не заходять і що в інтересах Німеччини він бажав би зайняти цей порт, щоб він був стоянкою німецьких суден, але він не хоче робити цього, не маючи на це згоди російського імператора... Його величність – людина вельми де-лікатна і вихована, тому мені зрозуміло, що за своїм характером він не міг категорично відмовити своєму гостеві, хоча йому це було вкрай неприєм-но. Німецький імператор міг зрозуміти, що російський Государ дає, так би мовити, на це своє благословення [96, с. 212].

4. Вільгельм ІІ про захоплення ШаньдунюЦар сказав мені, що він абсолютно не зацікавлений в пунктах на пів-

день від лінії Тяньцзинь – Пекін, так що у нього немає ніяких підстав пе-решкоджати в Шаньдуні. Він навіть буде задоволений, якщо Німеччина в майбутньому виявиться бажаним сусідом Росії. Після цього у мене була розмова з Муравйовим. Він вдавався до різних трюків, всіляко викручу-вався, посилався і на своє знамените «право першого зайняття»14. Коли я, зрештою, за бажанням царя, передав йому результат бесіди двох государів, дипломат ще більш зніяковів, втративши свою вдавану холоднокровність, та капітулював [95, с. 22-23].

5. З телеграм Павлова Муравйову31.10. / 12.11.1897. 18 жовтня в місцевості Шоу-Чжан15 пограбована

церква німецьких місіонерів, 29 жовтня вбиті вночі у дорозі два німецьких місіонери. Обидва випадки зовсім не мають, очевидно, релігійного чи на-ціонального підґрунтя, а є простими нападами розбійницьких зграй...

2 / 14.11.1897. Випадкове вбивство, очевидно, слугуватиме лише зов-нішнім приводом, яким німецький уряд вирішив скористатися, щоб здійс-нити свої сокровенні задуми про придбання власного порту...

4 / 16.11.1897. 2 листопада зранку три німецьких судна з адміралом увійшли в бухту Кіао-Чао16, висадили десант з 200 осіб, який негайно зруй-

73


нував телеграфну лінію. Китайський загін відступив, залишивши в руках німців гармати, склади, амуніцію і припаси.

11 / 23.11.1897. Хвилювання китайського уряду і населення проти Ні-меччини вельми сильне. В Тянь-цзинь17 відправлена секретна інструкція військам готуватися йти на Кіао-Чао. Підняте питання про негайну висил-ку з Китаю всіх німецьких інструкторів, але пекінський уряд, прийнявши ці рішення в принципі, вважає за доцільне відтермінувати їх виконання до з’ясування актуального становища. Більшість впливових китайських са-новників за те, щоб уникнути відкритого розриву [6, с. 217-220].

6. Микола ІІ – Вільгельму ІІ. Санкт-Петербург, 26.10. / 7.11.1897.Дуже вдячний за те, що ти попередив мене особисто. Не можу ні схва-

лити ні не схвалити посилку вами німецької ескадри в Кіао-Чао, так як в останній момент дізнався, що ця гавань, була хоча й тимчасово, але в на-шому розпорядженні в 1895-1896 рр. [56, с. 37].

7. Звіт Єнгаличова18. 22.11. / 4.12.1897.Останнім часом у німецьких портах пришвидшено спорядження ве-

ликої кількості суден для відправлення в китайські води... Найближчим часом будуть відправлені на швидкохідних суднах 4 роти морської піхоти (1000 осіб) та відділення морської артилерії (близько 200 осіб) з великою кількістю польових гармат. Мається на увазі зміцнити позиції біля бухти Кіао-Чао. Принц Генріх Прусський19 відправиться на Далекий Схід з дру-гою крейсерською дивізією днів через десять [6, с. 221].

8. З договору оренди Цзяочжоу. Пекін, 3.06.1898.Розділ І. Стаття 2. Бажаючи реалізувати справедливий намір його Ве-

личності імператора німецького, щоб Німеччина, подібно до інших дер-жав, мала на китайському узбережжі місце для ремонту і спорядження суден, для складів під матеріали і припаси та іншу інфраструктуру, Його величність імператор китайський віддає Німеччині обидва боки входу в бухту Цзяочжоу в орендне користування на 99 років.

3. З метою уникнення непорозумінь китайський уряд протягом оренди не буде користуватися верховними правами на вказаній території...

Розділ II. Стаття. 1. Китайський уряд санкціонує будівництво Німеч-чиною двох залізничних ліній у Шаньдуні...

2. З метою здійснення вищевказаного залізничного проекту буде утво-рена китайсько-німецька компанія.

4. Китайський уряд дозволяє німецьким підданим володіти і розвивати гірничу промисловість на відстані 30 км обабіч цих залізничних ліній...

Розділ Ш. Китайський уряд суворо зобов’язується у всіх випадках, коли буде потреба в іноземній допомозі спеціалістами, капіталом чи ма-

74


теріалами для будь-якої справи в Шандуньській провінції, запропонува-ти відповідну справу або постачання матеріалів у першу чергу німецьким промисловцям і торгівцям [8, с. 92].

9. Муравйов – послам в Берліні, Парижі, Лондоні й Токіо.Санкт-Петербург, 29.11. / 11.12.1897.

Зважаючи на зайняття Кіао-Чао німецькою ескадрою, государ імпе-ратор визнав необхідним наказати, щоб загін нашої тихоокеанської ескад-ри направився для тимчасової стоянки в Порт-Артур, на що вже є згода китайського уряду. Його імператорська величність цілковито впевнений, що Росія і Німеччина повинні і можуть йти пліч-о-пліч у справах Далеко-го Сходу, а тому доручає попередити про вказане німецького імператора [56, с. 58].

10. Проект телеграми Павлову. С-Петербург, 9.01.1898.З отриманої від Покотилова20 телеграми випливає, що англійці за вла-

штування займу обіцяли міністрам великий хабар. У зв’язку з цим государ імператор велить, щоб ви, разом з Покотиловим, мали у розпорядженні мільйон рублів з грошей Російсько-китайського банку, для негласної розда-чі подарунків китайським сановникам у випадку якщо б ви визнали це без-умовно необхідним для влаштування [Китаєм] займу в Росії [71, с. 287].

11. Телеграма Павлова. Пекін, 12 / 24.03.1898.Обіцяна винагорода здійснила належний вплив. Ли-Хун-Чжан та

Чжан-Ин-Хун очевидно зацікавили у ній інших міністрів і самих князів. Бажано, щоб після підписання 15 березня конвенції можна було пошвидше виплатити обіцяні гроші. Прошу розпоряджень Покотилову з цього при-воду [71, с. 291].

12. З конвенції про Порт-Артур21. Пекін, 15 / 27.03.1898.Стаття 1. З метою забезпечення для російських військово-морських

сил цілком надійної опори на узбережжі Північного Китаю Його велич-ність імператор китайський погоджується віддати російському урядові в орендне користування порти Артур (Лю-шунь-коу) та Та-лянь-вань22 разом з прилеглими до цих портів водами...

3. Термін оренди встановлюється на 25 років з дня підписання цієї угоди і може бути потім продовжений за взаємною згодою...

4. Упродовж зазначеного терміну на орендованій території та прилег-лих водних просторах все військове командування та верховне цивільне управління будуть здійснюватися російськими властями. Китайські сухо-путні війська на зазначену територію не допускатимуться.

6. Уряди погоджуються, що Порт-Артуром, як винятково військовим портом, будуть користуватися лише російські та китайські судна. Для вій-

75


ськових і торговельних суден інших держав він вважатиметься закритим портом. Китайський уряд погоджується поширити концесію, надану това-риству Китайської Східної залізниці, на сполучну гілку, що прокладати-меться від однієї зі станцій магістральної лінії до Та-лянь-ваня, а також, у разі необхідності, й до іншого зручнішого пункту на узбережжі Ляодун-ського півострова між містом Ін-цзи і гирлом річки Ялу [10, с. 252-254].

13. Лист Остен-Сакена23 Муравйову. Берлін, 16 / 28.03.1898.Його величність [Вільгельм ІІ] доручив мені особисто передати нашо-

му монарху свої привітання з приводу остаточного вступу у права володін-ня портами Порт-Артуром і Талянванем. Він повідомив мені новини щодо принца Генріха, повторюючи, що він у захваті від того [почесного] ескорту, який наша ескадра в Тихому океані влаштувала принцу в китайських водах [43, с. 154-155].

ІІІПочаток російсько-японським суперечностям було покладено у 1895 р., коли Японію

було позбавлено плодів перемоги над Китаєм (1-4). Надалі предметом змагального проти-стояння стала Корея, та Маньчжурія (5, 6, 8). Остання з 1900 р. перебувала під прямим російським військово-адміністративним контролем (9). Відтак, Японія стала зондувати дипломатичний грунт для пошуку можливих союзників проти Росії (7).

1. Японсько-китайський договір24. Сімоносекі, 17.04.1895.Стаття 1 Китай остаточно визнає цілковиту і безумовну незалежність

і автономію Кореї...2. Китай поступається Японії: а) Південна частина провінції Фин-тянь

(Мукден)25, включно з островами у східній частині Ляодунського півостро-ва і в північній частині Жовтого моря; b) острів Формоза26 з навколишніми островами; c) Пескадорський архіпелаг27.

4. Китай зобов’язується сплатити Японії 200 млн. таелей.8. Для забезпечення добросовісного виконання умов даного акту, Ки-

тай погоджується на тимчасове зайняття військовими силами Японії Вей-хайвея в провінції Шаньдунь [12, с. 26-28].

2. Вітте про підсумки японо-китайської війни Мені стало ясно, що неможливо допустити, щоб Японія проникла

до самого Пекіна і придбала настільки важливу область як Ляодунський півострів, який у певній мірі мав домінуючі позиції. Тоді я сказав, що Япо-нії необхідно висунути ультиматум, що ми не можемо допустити порушен-ня принципу цілісності та недоторканності Китайської імперії. Якщо ж Японія на це не погодиться, то нам не залишиться нічого іншого, як роз-почати активні дії, що може дійти і до бомбардування деяких японських портів [96, с. 111-114].

76


3. Журнал Особливої наради28. Санкт-Петербург, 30.03 / 11.04.1895.

На зроблений через наших представників в Лондоні, Берліні та Пари-жі запит про те, що який погляд мають Англія, Німеччина та Франція на мирні японсько-китайські переговори, великобританський уряд відповів, що він не бачить для себе підстав втручатися у ці переговори... Німеччина заявила про свою готовність приєднатися до будь-якого кроку, який би ми вважали необхідним зробити в Токіо з метою спонукати Японію відмови-тися не лише від зайняття південної Маньчжурії з Портом-Артур, але й від Пескадорських островів. Що стосується Франції, то вона висловила згоду узгоджувати свої дії з нашими [70, с. 78-79].

4. Японсько-китайська конвенція. Пекін, 8.11.1895.Стаття 1 Японія повертає назад Китаю на вічні часи і в повний суве-

ренітет південну частину провінції Ляодун (Фин-тянь), з даної території евакуюються японські війська...

2 У відшкодування за зворотню поступку, китайський уряд зобо в’я-зується виплатити японському 30 млн. таелей [12, с. 29].

5. Російсько-японська угода. С-Петербург, 28.05. / 9.06.1896.І. Якщо б Кореї виявилося необхідним вдатися до іноземних позик, то

обидва уряди нададуть Кореї спільними зусиллями своє сприяння.ІІІ. Для полегшення сполучення з Кореєю японський уряд збереже

управління телеграфними лініями. Росії надається [право] встановити те-леграфне сполучення між Сеулом29 та своїм кордоном.

ІV Якщо буде необхідним більш чітке і детальне визначення вище викладеного, або виникнуть інші питання, що вимагають переговорів, то представникам обох урядів буде доручено дійти обопільної згоди [13, с. 295-296].

6. Ізвольський30 про російську політику в КитаїЗбільшивши протяжність транссибірської залізниці, Вітте наполіг на

з’єднанні російського порту Владивосток залізничною лінією з китайським Ляодунським півостровом. Він створив з цієї території, яка знаходилася виключно під контролем його міністерства, область, де користувався прак-тично необмеженою владою. На цій території були побудовані нові міс-та, як, наприклад, Харбін і новий порт Дальній. Він під виглядом охорони залізниці мав у своєму розпорядженні цілу армію, річковий і океанський флоти. Численні чиновники, підлеглі йому і непідконтрольні центральній владі імперії, керували цією територією, яка фактично була величезним ко-лоніальним володінням на віддалених кордонах Росії в Азії, повелителем якої був граф Вітте [98, с. 88-89].

77


7. Лист Остен-Сакена Муравйову. Берлін, 19 / 7.12.1897.Згідно отриманої імператором [Вільгельмом ІІ] інформації, Японія го-

тує відправлення місії в Європу, якій буде доручено перш за все укласти наступальний і оборонний союз з Туреччиною, яка б зобов’язалася у ви-падку війни між Японією і Росією зачинити для нас протоки. Крім того, місії буде доручено підготувати коаліцію європейських держав проти Росії [43, с. 151].

8. Вітте про окупацію російськими військами МаньчжуріїЯк тільки війська увійшли в Маньчжурію31, розпочалася подвійність

влади щодо дій в Китаї. Вся адміністрація залізниці, службовці, прикор-донна і охоронна варта дотримувалися миролюбної політики... Куропаткін втілював зовсім інші ідеї. Наші війська вели себе цілком довільно, тобто так, як чинить ворог в захопленій ним країні, та ще й в азіатській країні... Я та граф Ламздорф переконували Його величність вивести війська з Маньчжурії...

Його імператорська величність ніяких твердих рішень з цього приводу не приймав. Такий стан справи випливав з тієї обставини, що як тільки був захоплений Квантунський півострів й ми, так би мовити, пішли з Кореї, передавши домінуючий вплив там Японії, з’явилася інша неофіційна сила, яка почала вести свою політику. З’явився такий собі відставний ротмістр Безобразов. Він почав проповідувати, що ми, мовляв, не повинні залишати Корею, а якщо ми офіційно це зробили, то треба прагнути домагатися на-шого впливу в Кореї неофіційно, прихованим шляхом, через встановлення там різноманітних концесій. Вони мали за формою цілком приватний ха-рактер, але за підтримки і керівництва уряду поступово, за системою па-вука, захопили б Корею. Такий стан справ, природно, вельми налаштував японців проти нас, і вже не стільки китайці, скільки японці, підтримувані, між іншим, Англією та Америкою, наполягали на усуненні нас з Маньчжу-рії. Так як Японія побачила, що на нас ні в чому покластися не можна, що з одного боку ми, усунувши японців з Ляодунського півострова, самі потім захопили цей півострів, а з іншого боку, уклавши з ними угоду, яка б мала компенсувати наше захоплення, почали таємно, обхідним шляхом, його по-рушувати, то і Японія цілком перестала нам вірити. Тому склалася проти нас спільна коаліція – Китаю, Японії, Америки та Англії [96, с. 282-288].

9. Угода про Маньчжурію. Пекін, 26.03. / 8.04.1902.Стаття I. імператор всеросійський, незважаючи на те, що з прикордон-

них пунктів Маньчжурії були здійснені перші напади на мирні російські поселення, погоджується на відновлення влади китайського уряду у вказа-ній області, як це було до зайняття її російськими військами.

78


II. Китайський уряд зобов’язується охороняти залізницю та її службо-вих осіб, та захистити безпеку в межах Маньчжурії загалом всіх тамтешніх росіян та заснованих ними підприємств. Російський же уряд, зі свого боку погоджується, що якщо не виникне смути та дії інших держав не перешко-джатимуть йому, вивести поступово всі свої війська з Маньчжурії32.

IV Російський уряд погоджується повернути власникам зайняті з кінця вересня 1900 р. російськими військами залізничні лінії Шань-хай-гуан – Ін-коу – Синь-минь-тин. Китайський уряд не повинен запрошувати інші держави брати участь в їх охороні, спорудженні і експлуатації та не дозволяти іноземним державам займати повернену росіянами територію [10, с. 254-257].

IVЗ’ясування дипломатичних передумов російсько-японської війни включає: розкриття

мотивів Великої Британії щодо укладення союзу з Японією (1); висвітлення маневрів япон-ської дипломатії, яка одночасно вела переговори з Великою Британією та Росією (2), зонду-вала позицію інших держав (3); аналіз змісту англо-японського договору (4); простеження провокаційної політики Німеччини у даному питанні (5, 6).

1. З меморандуму Берті33. Лондон, 11.03.1901.Жовта небезпека буде стримуватися Росією, а російська небезпека –

Японією. Якщо ми нічого не зробимо для того, щоб спонукати Японію ди-витися на Англію як на друга і можливого союзника проти Росії і Франції, ми можемо штовхнути її до політики відчаю, під впливом якої вона може домовитися з Росією [9, с. 445].

2. Вітте про місію ІтоБлизько 15 листопада 1901 р. в Петербург прибув чудовий і навіть

великий державний діяч Японії маркіз Іто. Метою його приїзду було укла-дення, нарешті, домовленості між Росією та Японією... Базисом для цієї угоди була наступна основа. Росія повинна остаточно поступитися Кореєю цілковитому впливу Японії. Японія примиряється з фактом захоплення Квантунської області і спорудження східної гілки Китайської дороги до Порт-Артура, але з тим, щоб ми вивели війська з Маньчжурії, залишивши лише варту для залізниці, а потім запровадили б в Маньчжурії політику відкритих дверей.

Так як одночасно японський посол в Англії вів переговори з Англією, то Іто поспішав зі своїми переговорами в Росії, щоб запобігти угоді Японії з Англією або хоча б надати цій угоді іншого напряму. На жаль, ми зволіка-ли. На проект угоди, представлений Іто, ми ніякої чіткої відповіді не дали. Вірогідно, в цей час, тобто наприкінці 1901–1902 рр. авантюра Безобразо-ва вже набула значних розмірів [96, с. 335-337].

79


3. З листа Ленсдауна Макдональду. Лондон, 7.02.1902.Маркіз [Іто] запитав, яка буде думка США та Німеччини з приводу

угоди. Я відповів, що певен у схваленні ними угоди, адже вони бажають збереження status quo на Далекому Сході. Німеччина обіцяла доброзичли-вий нейтралітет на випадок війни Японії з Росією за Маньчжурію, який би мав бути суворим нейтралітетом, тобто таким, який би перешкоджав втручанню будь-якої іншої країни. Тому неможливо, щоб Німеччина по-ставилася до угоди між Великобританією і Японією інакше, ніж прихиль-но [7, с. 245].

4. Англійсько-японський договір. Лондон, 30.01.1902.Уряди Великої Британії та Японії, спонукувані винятково бажанням

підтримати status quo і загальний мир на Далекому Сході і будучи, крім того, особливо зацікавлені в підтримці незалежності і територіальної не-доторканності Китайської Імперії і Корейської Імперії, а надто рівних умов в цих країнах для торгівлі і промисловості всіх народів, домовляються про наступне:

Стаття. 1. Сторони, взаємно визнавши незалежність Китаю і Кореї, за-являють, що вони не керуються будь-якими агресивними намірами в даних країнах. Проте, враховуючи свої особливі інтереси, з яких інтереси Вели-кобританії стосуються головним чином Китаю, а Японія, окрім своїх інте-ресів в Китаї, особливим чином зацікавлена в політичних, торговельних і промислових взаєминах з Кореєю, сторони визнають, що буде прийнятним для них вживати заходів, які можуть стати необхідними для охорони даних інтересів, якщо їм загрожуватимуть будь-які агресивні дії іншої держави або безлади, що можуть виникнути в Китаї або Кореї. Це може зумовити втручання сторін для захисту життя і майна їх підданих.

2. У випадку, якщо Велика Британія або Японія, для захисту своїх обопільних інтересів, буде втягнута у війну з іншою державою, то інша договірна сторона зберігатиме суворий нейтралітет і намагатиметься пере-шкодити іншим державам приєднатися до ворожих дій проти її союзниці.

3. Якщо за вказаних обставин будь-яка інша держава або держави при-єднаються до ворожих дій проти союзниці, то інша сторона прийде до неї на допомогу і вестиме війну спільно і укладе мир у взаємній згоді.

4. Сторони погоджуються в тому, що не укладатимуть, не порадив-шись, окремої угоди з іншою державою на шкоду вказаним інтересам.

5. Якщо, на думку сторін, їх інтересам загрожуватиме небезпека, обид ва уряди взаємно повідомлятимуть про неї з усією повнотою та від-вертістю [12, с. 29-31].

80


5. З листа Вільгельма ІІ Миколі ІІ. Берлін, 3.01.1904.Росія має право претендувати на смугу берега, де знаходяться гавані

Владивосток і Порт-Артур. Хінтерланд [їх округа] повинен бути в твоїх руках для того, щоб можна було побудувати залізниці, необхідні для підве-зення товарів до портів Маньчжурії. Між двома портами є смуга землі, яка, потрапивши до рук противника, може стати чимось на зразок Дарданелл. Цього ти не можеш допустити. Ці Дарданелли (Корея) не повинні бути загрозою для твоїх шляхів сполучення і перешкодою торгівлі. Так стоїть справа на Чорному морі, але на Далекому Сході ти не можеш миритися з подібним становищем. Тому для кожної неупередженої людини ясно, що Корея повинна бути і буде російською. Коли і як – до цього нікому немає діла, і стосується тільки тебе і твоєї країни [7, с. 447].

6. Ізвольський про інтриги НімеччиниВ цьому плані характерна знаменита телеграма, якою кайзер після

зустрічі в Ревелі34 вітав Миколу, даючи йому помпезний, але абсолютно ілюзорний титул «адмірала Тихого океану». Найбільш характерним є те, що в той самий час, коли Вільгельм штовхав царя на конфлікт з Японією, він докладав всіх зусилль, щоб сприяти укладенню англійсько-японського союзу, який зміцнив Японію і збільшив шанси на її конфлікт з Росією. З іншого боку, очевидно, що Німеччина нічого не програвала і дещо вигра-вала внаслідок війни між Росією і Японією: якби Росія вийшла з цієї війни переможцем, вона на багато років виявилася б зайнятою далекосхідними справами, і вся її енергія була б спрямована на підготовку до можливого реваншу з боку Японії; у разі поразки Росія була б ослаблена і принижена. В усякому разі, вплив Німеччини пропорційно зріс би, і її імператор став би арбітром Європи [98, с. 32-33].

VХарактеризуючи зовнішньополітичну ситуацію варто зупинитися на Гулльскому інци-

денті, який є чи не класичним прикладом розбіжності оцінок і трактувань у джерелах, які демонструють полярні погляди сторін (1-3). Привертають увагу участь британських діячів у війні (4), дискусія про позицію Франції під час війни (3, 5). Слід також простежити про-цес дипломатичного врегулювання російсько-японського збройного конфлікту: перші япон-ські зондування та негативна позиція Росії (6, 7); плани Японії щодо умов договору (8, 10); причини, що спонукали Росію до переговорів влітку 1905 р та дипломатична боротьба у Портсмуті (9); зміст мирного договору та його історична оцінка (11-13).

1. Ізвольський про Гулльський35 інцидентІнцидент біля Доггер-банки стався в ніч на 21 жовтня 1904 р., коли

флот адмірала Рожественського, прямуючи на Далекий Схід, проходив Пів-нічне море. Зустрівшись з флотилією гулльських рибалок і вважаючи, що він оточений японськими міноносцями, про перебування яких в цих водах

81


було повідомлено російським бюро інформації, адмірал наказав відкрити вогонь. Один з англійських траулерів затонув, декілька інших отримали серйозні пошкодження. Один з російських крейсерів – «Аврора» – також постраждав. Адмірал Рожественський, поза сумнівом, дізнався на наступ-ний ранок про свою помилку, але продовжував свій шлях і наполягав на версії про японську атаку.

Декількома днями раніше я мав нагоду завітати на флот під час його проходу через Великий Бельт36, бачив, в якому нервово-піднесеному ста-ні знаходилися адмірал і багато його офіцерів, й зрозумів, яке враження повинна була справити на них звістка про появу японських міноносців в європейських водах37. Ці відомості виходили від однієї особи, яка називала себе Гартінг, але чиє справжнє ім’я було Ландезен. Анархіст у минулому, який став служити російській поліції, а пізніше призначений начальником таємної російської поліції в Парижі, він кілька разів приїжджав до Копен-гагена і повідомляв мене про появу японських міноносців в європейських водах. Не довіряючи йому, я зібрав інформацію з даного питання і неза-баром переконався у фантастичності його повідомлень, причому єдиною метою, якої він прагнув, було отримання якнайбільшої суми грошей від російського уряду. Я повідомляв про це в Росію, але мої попередження за-лишилися поза увагою.

Врешті-решт, французький уряд, скориставшись своїми дружніми вза-єминами як з Росією, так і з Англією, наполіг на мирному вирішенні конф-лікту, що зумовило утворення слідчої комісії у складі французьких, амери-канських і австрійських делегатів, яка працювала в Парижі під головуван-ням адмірала Фур’єве. Дуже грунтовна доповідь цієї комісії абсолютно безумовно визначила помилку, жертвою якої став адмірал Рожественський, але визнавала його добрі наміри і усунула нарікання про начебто виявлену ним жорстокість. Росія, звичайно, з великою запобігливістю відшкодувала всі заподіяні цим інцидентом збитки. Слід зазначити також, що завдяки дружньому сприянню Франції в роботі цієї комісії цей прикрий інцидент не тільки не зіпсував відносин між Росією і Англією, але навіть спонукав обидві нації до дружнього зближення в майбутньому [98, с. 30-31].

2. Російське ортодоксальне бачення Гулльського інцидентуЛондонські газети роздмухували істерію в Європі, російські кораблі

вони називали не інакше як ескадрою скажених собак, британські адмі-рали погрожували потопити російських моряків ще у європейських водах.

Комісія наполягала, що загадкові міноносці виникли в хворобливій уяві адмірала Рожественського, а в Європі ніхто не міг бачити японських міноносців.

82


– Дозвольте, звідки ж у Північному морі могли опинитися японські міноносці?

– Питання закономірне, але з газет відомо, що міноносці для флоту мікадо будувалися на англійських верфях. Японські команди прийняли їх від англійців в самій Англії й, таким чином, одразу ж зайняли позиції на курсах нашої ескадри. Не забувайте, що Англія тоді була найпалкішою со-юзницею Японії та, звичайно, капостила нам як тільки могла.

Комісії було представлено стрічки телеграфних повідомлень, на яких були зафіксовані провокаційні питання ескадрі від загадкових суден, але ці речові докази не були взяті до уваги. Комісія отримала телеграму і від самого Рожественського; віце-адмірал, продовжуючи вести ескадру далі, стежив за англійською пресою і звернув увагу, що на місці Доггер-Банки, як засвідчили самі рибалки, до самого ранку залишався невідомий міноно-сець, пошкоджений вогнем російської артилерії.

– Це ваш міноносець, – заявляли адмірали-[члени комісії].– Неправда! Наші міноносці у день зіткнення на Доггер-Банку ночува-

ли вже у французькому порту Бресті.Але тут рибалки випадково виловили торпеду заводу Шварцкопфа. А

в 1920 р. командир одного німецького міноносця відверто розповів пресі, як в 1904 р. потрапив під обстріл російських кораблів. Таким чином, на Доггер-банку зав’язалося хитросплетіння спільних провокацій – це була міжнародна афера, що визріла в пекельнях дипломатії Токіо, Берліна та Лондона [123, с. 483-484].

3. Вільгельм ІІ про Гулльський інцидентСимпатії Японії до Англії помітно слабшають, вона очікувала від

своєї союзниці більш дієвої допомоги і затіяла всю історію поблизу Доггер-Банки з головною метою втягнути у війну й Англію так як впевнилась, що власних сил стало не вистачати. Адмірал Рожественський інакше не міг вчинити: помічені з його суден міноносці безумовно були англійського по-ходження, так як вони були чотиритрубними. Дуже вірогідно, що це ті ж самі судна, які нещодавно пропонувалися російському уряду, який відмо-вився від їх придбання через недостатню величину. Можливо, що японці їх навіть не купляли, а тільки взяли для випробувального плавання і для наведення російського вогню на англійських рибалок. А Франція з самого початку вела себе не так, як це личить вірному союзнику: їй слід було од-разу ж після виходу російської ескадри з датських вод прийняти її під свою опіку і лінією своїх суден оберігати порушений фланг й, таким чином, про-вести ескадру повз англійські береги. У випадку ж якогось протесту сміли-

83


во і відверто заявити, що вважає своїм обов’язком оберігати флот своєї со-юзниці в межах своїх вод. Але чого ж очікувати від купленого англійцями Делькассе? [44, с. 59-60].

4. Британська допомога ЯпоніїФішер38 заявляє, що це він пояснив японцям, як знищити першу ро-

сійську ескадру. Він передбачив, що російський адмірал наробить дур-ниць. Почати з того, що швидкість ходу російських суден відставала від японських на три вузла39; російські судна були навантажені вугіллям, що зменшувало швидкість ходу ще на кілька вузлів. Фішер порадив японцям запастися мінімальною кількістю вугілля, достатньою лише для того, щоб підійти до російського флоту і маневрувати. У результаті, японці змогли пробратися в лоб ескадри та топити одне судно за другим [89, с. 395].

5. Дискусія Сазонова40 та Вільгельма ІІ«Ви, звичайно, пам’ятаєте, – додав імператор, – ту допомогу, яку я

надав вам під час довгого і небезпечного плавання ескадри адмірала Ро-жественського, забезпечуючи ваші судна вугіллям у відкритому морі. Без цієї допомоги вона ніколи не дійшла б до японських вод. Ваші союзники, французи, не зробили для вас і десятої долі того, що було зроблене мною». На це я відзначив, що французький уряд дав своїм представникам на Ма-дагаскарі і в Індокитаї наказ сприяти всіма засобами успішному плаванню наших суден в Індійському океані і що ми широко скористалися наданою нам можливістю перебувати у французьких портах в очікуванні підходу суден, що відстали, і для постачання ескадри запасами. Цим дозволом Франція надала нам неоціненну послугу, тим більше, що тривалі стоянки російських суден у французьких територіальних водах слугували Японії приводом для докорів в порушенні Францією нейтралітету [11, с. 25-26].

6. Лист Коковцева41 Ламздорфу. С-Петербург, 13.02.1905.Агент міністерства фінансів в Лондоні телеграмою від 12 лютого

поінформував мене, що японський посланник при Великобританському дворі повідомив йому, через третю особу, про своє бажання обмінятися пог лядами з питання відновлення між Росією та Японією мирних відносин [74, с. 7].

7. Распопов42 – Коковцеву. Шанхай, 18 / 31.03.1905.З Японії є відомості, що втома від війни вельми сильна і під її впливом

створюється партія, схильна до поміркованих умов миру. Проте, насмілю-ся висловитися, що поспішність поступки з нашого боку саме тепер була б згубною. Подальша втома в Японії може тільки покращити наше станови-ще, й при цьому дуже швидко [74, с. 9].

84


8. Записка про передбачувані умови миру з ЯпонієюЯпонія згідно відомостей, що проникли в пресу, має намір висунути

наступні головні умови миру: 1) поступитися їй островом Сахалін; 2) роз-зброєння фортеці Владивосток й позбавлення права Росії тримати флот у Тихому океані; 3) виплата контрибуції в 2 млрд. рублів; 4) поступитися Японії залізницею від Порт-Артура до Харбіна; 5) визнання протекторату Японії над Кореєю [74, с. 10].

9. Вітте про становище Росії та переговори у ПортсмутіНаприкінці червня [1905 р.] президент американської республіки Руз-

вельт запропонував свої послуги для того, щоб привести Росію і Японію до примирення... Государ сказав, що він щиро бажає, аби переговори завер-шилися успішно, але він не може допустити навіть копійки контрибуції, поступки навіть п’яді землі...

Великий князь мені доволі ґрунтовно пояснив стан справ з притаман-ною йому чіткістю мови: 1. Наша армія не може більше зазнати такої ката-строфи, як у Ляояні та Мукдені43; 2. За сприятливих обставин, з можливим посиленням нашої армії, є велика вірогідність, що ми відтіснимо японців до Квантунського півострова та в межі Кореї, тобто за Ялу, що для цього буде потрібно близько року часу, мільярда рублів витрат та 200-250 тис. по-ранених та вбитих; 3. Що подальших успіхів без флоту ми мати не можем; 4) Що в цей час Японія займе Сахалін та значну частину Приморської об-ласті... Керуючий морським міністерством Бірільов мені сказав, що питан-ня з флотом розв’язане. Японія є господарем вод Далекого Сходу44.

Я особисто впевнений, що Линевич та Куропаткін45 молили Бога про те, щоб мені вдалося укласти мир, так як їм залишався тільки один вихід – це після укладання миру кричати: «Так, нас били, але якби мир не був укладений, то ми б все-таки перемогли».

Що стосується становища наших фінансів, то було добре відомо, що ми ведемо війну вже у поточний борг, що міністр фінансів якогось серйоз-ного займу в Росії взяти не може, а за кордоном ніхто більше Росії грошей не дасть. Таким чином, вести війну далі було можливо, лише вдавшись до друку паперових грошей (а міністр фінансів упродовж війни й без того збільшив їх в обігу вдвічі, з 600 млн. до 1200 млн. рублів), тобто ціною повного фінансового, а відтак і економічного краху.

Багато міркуючи [про переговори], я зупинився на наступній лінії по-ведінки: 1) ніяк не показувати, що ми бажаємо миру, вести себе так, щоб скласти враження, що якщо Государ погодився на переговори, то лише че-рез загальне бажання майже всіх країн, щоб війна була припинена; 2) три-

85


мати себе так, як личить представнику Росії, тобто представнику величної імперії, у якої сталася маленька неприємність; 3) маючи на увазі величезну роль преси в Америці, тримати себе особливо гречно та доступно щодо всіх її представників; 4) щоб прихилити до себе населення в Америці, яке вельми демократичне, тримати себе з ним цілком просто, без будь-якої пихи; 5) через значний вплив євреїв, особливо у Нью-Йорку, не ставитися до них вороже.

Рузвельт з самого початку переговорів весь час намагався підтриму-вати Японію, але як розумна людина, по мірі того як схилялися симпатії громадської думки в Америці на бік Росії, він відчув, що для нього небез-печно йти проти даної течії й він почав схиляти Японію до поступливості. Єдину суттєву поступку в сенсі інструкцій Государя, яку було зроблено – це пос тупка Південного Сахаліна, і її зробив сам Государ. Я, можливо б, і не зробив її, хоча визнаю, що Государ вчинив правильно, так як без цієї поступки навряд чи вдалося б укласти мир [96, с. 554-607].

10. Лист Рафаловича46 Коковцеву. Париж, 25.07.1905.Гаяши47 твердо розраховує на військову винагороду для компенсації

витрат та пенсій жертвам війни. Японці у випадку необхідності мають на-мір продовжити війну, розбити Линевича, взяти Владивосток і після цього зайняти Маньчжурію армією у 100-150 тис. осію в очікуванні нашого нас-тупу [74, с. 23-24].

11. Російсько-японський договір. Портсмут, 5.09.1905.Стаття І. Між Їх величностями та їх підданими відтепер буде мир.II. Російський уряд, визнаючи за Японією в Кореї переважні політич-

ні, військові та економічні інтереси, зобов’язується не перешкоджати захо-дам японського уряду, які б він міг вважати необхідними в Кореї.

III. Російський уряд оголошує, що він не має в Маньчжурії земельних переваг, преференційних або виняткових концесій, що можуть зачіпати верховні права Китаю або є несумісними з принципом рівноправності.

V. Російський уряд поступається японському, з відома китайського уряду, орендою Порт-Артура й Таліена, прилеглих територій й територі-альних вод, а також всіма правами, перевагами і концесіями, пов’язаними з даною орендою.

VI. Російський уряд поступається японському без винагороди, зі згоди китайського, залізницею між Чан-чунь48 (Ку-ан-чен-цзи) та Порт-Артуром.

VII. Сторони зобов’язуються експлуатувати залізниці, що належать їм в Маньчжурії, винятково у сенсі комерційному і промисловому, але жод-

86


ним чином не в стратегічному. Дані обмеження не стосуються залізниць на території оренди Ляодунського півострова.

IX. Російський уряд поступається японському у вічне і повне володін-ня південною частиною острова Сахалін. 50-та паралель північної широти є лінією розмежування. Росія і Японія взаємно погоджуються не спору-джувати на острові Сахалін і на прилеглих до нього островах ніяких укріп-лень.

XI. Росія зобов’язується домовитися з Японією щодо надання япон-ським підданим права риболовлі уздовж берегів російських володінь в Японському, Охотському і Беринговому морях.

Додаткові статтіДо статті III. Уряди взаємно зобов’язуються розпочати виведення

своїх військових сил з території Маньчжурії, за винятком Ляодунського півострова, одночасно і негайно після набуття чинності мирним договором і завершити це не пізніше вісімнадцяти місяців. Сторони мають право збе-регти варту для охорони своїх залізничних ліній в Маньчжурії. Кількість цієї варти не перевищуватиме п’ятнадцяти осіб на кілометр [12, с. 36-38].

12. Журнал імператорської наради. С-Петербург, 21.09.1905.

1. Обмеження військових заходів на корейському кордоні, згадане в статті 2 договору, не розповсюджується на весь Південно-Уссурійський край, а стосується лише прикордонної смуги. 2. Незалежність Кореї дого-вором не знищена і як і раніше може визнаватися імператорським урядом. Російські піддані будуть користуватися у Кореї всіма правами і перевага-ми, як і інші іноземці. 3. Японський уряд відмовився включити в дого-вір зобов’язання щодо кількості своїх військ у Кореї. Тому до з’ясування обставин нам слід тримати у південно-уссурійському краї достатню кіль-кість військ. 9. Право [Росії] влаштовувати бази вздовж всього нашого ти-хоокеанського узбережжя, поза водами Татарської протоки, не обмежене [75, с. 25-26].

13. Оцінка Ізвольським Портсмутського договоруУмови Портсмутського договору, зважаючи на обставини його підпи-

сання, були вельми пільговими для Росії. Японці відмовилися від вимог, які зачіпали життєві інтереси і гідність Росії. Російська імперія не платила контрибуції, зберігала свій флот і не втрачала ні п’яді своєї національної території. Що додавало йому особливої цінності, то це те, що він відкривав шлях до встановлення нормальних відносин з Японією і, більше того, до реального зближення і навіть до союзу між обома країнами [98, с. 91].

87


Примітки:Англійський посол у Пекіні.1. Ріка у Центральному Китаї.2. Бухта на північному узбережжі півострова Шаньдунь.3. Британський посол у Санкт-Петербурзі.4. Французький повірений у справах в Пекіні.5. Тонкін – історико-географічний регіон Північного В’єтнаму. Юньнаньфу – місто та 6. однойменна провінція на півдні Китаю. Басейн Південно-Китайського моря.7. Державний секретар США (1898-1905). У даній ноті, адресованій провідним єв-8. ропейським державам, сформулював ідеї, які отримали назву політика «відкритих дверей та рівних можливостей» щодо Китаю.Інші держави-адресати (Японія, Німеччина, Франція, Італія) відповіли також фор-9. мально позитивно. Відповідь Росії була ухильною. Від неї надійшла контрзаява про те, що про китайські інтереси має турбуватися власне уряд Китаю, без посеред-ництва США.Грошово-вагова одиниця Китаю.10. Російське місто у Забайкаллі, сьогодні центр Забайкальського краю.11. Російський повірений у справах в Пекіні.12. Новопризначений посол Німеччини в Пекіні.13. Муравйов мав на увазі той факт, що російські військові кораблі у 1895-1896 рр. 14. перебували у бухті Кіао-Чао на зимовій стоянці.Повіт в провінції Шаньдунь.15. Розташована на південному узбережжі півострова Шаньдунь, інша назва – Цзяо-16. чжоу.Резиденція тогочасного найвпливовішого сановника Китаю Лі Хунчжана, який 17. фактично керував державою при імператриці Ци Сі.Російський військовий агент в Берліні.18. Брат німецького імператора Вільгельма ІІ.19. Російський фінансовий агент в Пекіні.20. Стратегічний пункт контролю над Жовтим морем, розташований на південно-21. східному кінці Квантунського півострова (найвужча частина Ляодунського півост-рова у північно-східному Китаї).Російська назва – Дальній.22. На той час посол Росії в Берліні.23. Завершив японсько-китайську війну 1894-1895 рр., у якій Китай зазнав поразки.24. Північно-Східний Китай.25. Тайвань, острів на захід від узбережжя Центрального Китаю.26. Група островів у протоці між о. Тайвань та узбережжям.27. Такі види зборів з обговорення актуальних питань зовнішньої політики скликалися 28. Миколою ІІ під його головуванням та за участі вищих посадовців держави.Місто, сьогодні столиця Республіки Корея.29. Російський дипломат, посол Росії у Токіо (1899-1903), міністр закордонних справ 30. Росії (1906-1910).Згадана подія відбулася під час повстання іхетуанів (боксерське повстання) 1899-31. 1901 рр. Це був збройний виступ у Китаї проти іноземного втручання в економіку, внутрішню політику і релігійне життя. Користувався підтримкою з боку офіційної влади і був розгромлений коаліцією восьми провідних держав, які надіслали свої

88


військові контингенти. Росія була одним з найактивніших учасників даної інтер-венції. Скориставшись нападами повстанців на пункти східно-китайської залізниці, під приводом захисту російських підданих, Маньчжурія у 1900 р. була окупована російськими військами.У тексті вказується, що виведення військ здійснюватиметься трьома хвилями, 32. кожна з яких триватиме 6 місяців: за першою звільнятимуться території південно-західної частини Мукденської провінції до р. Ляо-Хе; за другою – решта провінції Мукден та провінції Гирін; за третьою – провінція Хей-лун-цзян. Російська сторона свідомо затягувала виконання даних домовленостей й війська не були виведені з Маньчжурії аж до початку російсько-японської війниПомічник міністра закордонних справ Великої Британії.33. Місто-порт у східній Прибалтиці. Сьогодні столиця Естонії Таллінн. Зустріч від-34. булася на початку серпня 1902 р.Від назви міста Гулль, до порту якого були приписані постраждалі британські рибо-35. ловецькі судна. Інша назва – інцидент біля Доггер-банки, від назви піщаної мілини у Північному морі, де відбувалися описувані події.Протока між датськими островами Зеландія і Фюн.36. Ізвольський додає ще одну цікаву подробицю: «Одразу ж після вдалого проходу 37. [датських] проток відбувся інцидент, який, на щастя, не мав серйозних наслідків. Адмірал, зустрівши декілька вантажних норвезьких суден і прийнявши їх за япон-ські винищувачі, зробив декілька пострілів, які, проте, не досягли мети. Згодом я не особливо був здивований, коли дізнався, що відбулося в Північному морі».Британський адмірал, у різний час займав посади командувача Середземноморсько-38. го флоту, першого лорда адміралтейства. Основоположник концепції проектування і бойового застосування дредноутів, лінійних крейсерів, прихильник широкого зас-тосування підводних і авіаносних бойових кораблів. Одиниця вимірювання швидкості ходу судна на воді, 1 вузол = 1,852 км/год. 39. Російський дипломат, міністр закордонних справ Росії (1910-1916).40. Тогочасний міністр фінансів Росії.41. Російський фінансовий агент в Шанхаї.42. Міста в Маньчжурії, де російська армія зазнала поразки від японців.43. Мається на увазі жахлива поразка російського флоту (згаданої ескадри адмірала Ро-44. жественського) від японського у битві під Цусімою (архіпелаг у Японському морі) 27-28 травня 1905 р.Командувачі російської армії.45. Російський фінансовий агент в Парижі.46. Посол Японії в Лондоні.47. Місто у Маньчжурії, адміністративний центр провінції Гирін.48.

89

Модуль 2. Південна та Південно-Східна Європа у 1870-х – 1914 рр.

Модуль 2.Південна та Південно-Східна Європа

у 1870-х – 1914 рр.

ТЕМА 5. БЛИЗЬКОСХІДНА КРИЗА 1875-1878 рр.І. Повстання 1875 р. в Боснії і Герцеговині та перша реак-

ція європейських країн.ІІ. Загострення ситуації влітку-восени 1876 р.ІІІ. Передумови та хід Константинопольської конференції.ІV. Будапештські конвенції та Лондонський протокол.V. Міжнародна ситуація у період російсько-турецької

війни. VІ. Сан-Стефанський прелімінарний договір.VІІ. Берлінський конгрес та його наслідки.

Рекомендована література:Березовська Т.В. Обговорення рішень Берлінського конгресу 1878 року на сторінках росій-ської столичної преси / Т.В. Березовська // Наукові праці Миколаївського гуманітарного уні-верситету імені Петра Могили. Історичні науки. – 2008. – Т. 88, Вип. 75.Болотина Н.В. Балканский кризис и русско-турецкая война 1877-1878 гг. в московских «Лист-ках» / Н.В. Болотина // Славяноведение. – 1999. – №4.Виноградов В.Н. Балканская эпопея князя А.М. Горчакова / В.Н. Виноградов. – М. : Наука, 2005.Виноградов В.Н. Дизраели, Гладстон и Шувалов в канун русско-турецкой войны 1877-1878 гг. / В.Н. Виноградов // НиНИ. – 1978. – № 2.Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877-1878 годов: военный триумф и драма умирот-ворения / В.Н. Виноградов // НиНИ. – 2007. – №6.Виноградов В.Н. Русско-турецкая война и европейские державы / В.Н. Виноградов // НиНИ. – 2009. – № 1.Гончаренко А.В. Велика Британія та російсько-турецька війна 1877-1878 рр. / А.В. Гончарен-ко // Дриновський збірник. – 2009. – Т. ІІІ.Гончаренко А.В. Розвиток британсько-російських протиріч у Східному питанні в січні-липні 1878 р. / А.В. Гончаренко // Сумська старовина. – 2010. – № ХХХ.Гончаренко А.В. Формування російської програми врегулювання Східного питання (бере-зень-квітень 1876 р.): на основі документів архіву зовнішньої політики Російської імперії / А.В. Гончаренко // Сумський історико-архівний журнал. – 2010. – VIII-IX.Кузнецов О.В. Р.А. Фадеев в 1875-1878 годах. Малоизвестные страницы истории Восточного кризиса / О.В. Кузнецов // Славяноведение. – 1998. – №1.Никифоров Д.И. Восстание в Боснии и Герцеговине и политический кризис Сербии в 1875 г. / Д.И. Никифоров // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. http://teoria-practica.ru/rus/files/arhiv_zhurnala/2014/1/istoriya/nikiforov.pdf

90


Павленко О.В. Панславизм / О.В. Павленко // Славяноведение. – 1998. – № 6.Самчук В.Л. Політика великих держав Європи на Балканах 70-х рр. ХІХ ст. як фактор виник-нення криз у регіоні / В.Л. Самчук // Наукові праці Миколаївського гуманітарного універси-тету імені Петра Могили. Політичні науки. – 2001. – № 12.Трухановский В.Г. Бенджамин Дизраели / В.Г. Трухановский // ВИ. – 1990. – № 2.Хевролина В.М. Российское посольство в Константинополе и его руководитель Н. П. Игна-тьев (1864-1876) / В.М. Хевролина // НиНИ. – 2003. – №6.Черевик К.А. Позиція Англії у Східному питанні 1875-1878 рр як складова політики «блиску-чої ізоляції» / К.А. Черевик // Електронний ресурс. – [Режим доступу].http://istznu.org/dc/file.php?host_id=1&path=/page/issues/18/18/cherevyk pdfШемякин А.Л. Генерал Черняев и сербская война / А.Л. Шемякин // Русский сборник. Ис-следования по истории Росси ХІХ-ХХ вв. Т. ІІ. / по ред. О.Р. Айрапетова и др. – М. : Модест Колеров, 2006.

ІРозгляд питання доцільно розпочати з характеристики міжнародного значення пов-

стання у Боснії та Герцеговині. (1). Першою офіційною реакцією провідних держав на нього стала нота Андраші (2), на яку посилались повстанці, висуваючи свої вимоги турецькому уряду (3). Ситуація ще більш ускладнилася з повстанням у Болгарії та підготовкою Сербії і Чорногорії до війни (4, 5, 7). Наслідком стала нова колективна вимога держав до Туреччини, оформлена в Берлінському меморандумі (6).

1. Зі статті Х. Ботева1 «Повстання в Герцеговині»Як тільки в Герцеговині спалахнуло повстання2, майже вся європейсь-

ка преса намагалася зменшити його політичне значення, вбачаючи у ньому звичайний протест проти турецького насильства й важких безбожних по-датків. А тепер, коли повстання довело, що воно є важливою політичною подією, яку далекоглядні політики та друзі слов’янства оцінюють як по-чаток неминучої загибелі Туреччини, та ж таки преса стала показувати повстання результатом якихось зовнішніх комбінацій та підбурювання й навіть якогось прагнення Австрії на схід.

Все це зрозуміло, говорять ті, хто не бажає південнослов’янського об’єднання й хотів би, щоб східне питання було вирішене шляхом поділу Туреччини: один шматок Австрії, інший – Росії, третій – Англії, а слов’яни нехай залишаються рабами.

Але насправді становище зовсім інше. Повстання палає по всій Герце-говині й здійснюється не емісарами чи іноземними керівниками, а самими герцеговинськими повстанцями... і що воно, за багатьма ознаками, поши-риться також на Боснію. Події нагнали такого страху на турків, що уряд великого могола3 зовсім втратив голову. З одного боку, він повідомляє єв-ропейським країнам, начебто повстання має локальний характер й швидко буде придушено, а з іншого – кожен день скликає Раду міністрів й вирішив запровадити стан облоги і в Герцеговині, і в Боснії, і в Північній Болгарії; в

91


Боснію вже рушило 50-тис. військо з 90 гарматами та вантажем зі зброєю, порохом та кулями для тамтешнього турецького і загалом магометанського населення. Крім того, Порта погрожує захопити Бєлград та Цетин’є4, якщо їй не вдасться придушити повстання.

У будь-якому разі, політичні кола [провідних держав] вважають, що Боснія та Герцеговина для Туреччини вже втрачені, проте ще не вирішено, кому вони дістануться – Сербії або Чорногорії, або будуть включені у три-єдину державу5 [11, с. 112-113].

2. З ноти Андраші6

Держави вважають необхідним порадити Порті довершити свої дії за-ходами, необхідними для відновлення спокою та порядку в областях, що зараз спустошуються міжнародною війною...

1) повна і необмежена релігійна свобода; 2) знищення відкупу подат-ків; 3) спрямування стягнутих в Боснії та Герцеговині податків на потре-би цих областей; 4) створення спеціальної комісії у паритетному складі християн та мусульман для нагляду за виконанням реформ, пропонованих [провідними] державами, а також обіцяних в іраде від 2 жовтня та фірмані7 від 12 грудня 1875 р.; 5) покращення становища сільського населення у зв’язку з тим, що причиною постійних хвилювань в Боснії та Герцеговині є те, що в цих областях майже вся земля складає власність держави, мечетей або мусульман, у той час як землеробське населення складають християни православної та католицької віри... слід віднайти метод поступового пере-творення на некабальних умовах селян на власників невеликих необроб-люваних ділянок землі, визначених державою на продаж. Перші з даних пунктів Порта повинна реалізувати негайно, останній – поступово, в міру можливостей [11, с. 113-114].

3. Вимоги герцеговинських повстанцівМи глибоко й щиро вдячні християнським силам, що перейнялися на-

шою долею, та державним діячам великих держав, які прихильно і впев-нено подали голос на наш захист. Ми готові підкоритися рішенню великих сил і чекаємо лише на те, щоб реформи були втілені в життя. Нота Андраші містить цілком прийнятні пропозиції, проте вона не говорить про способи їх здійснення.

1) Щоб герцеговинський народ отримав у свою власність мінімум третину землі; 2) нехай Туреччина назавжди виведе з Герцеговини свою армію, залишивши лише міські гарнізони у Мостарі, Столаці, Требін’ї, Нікшичі, Плевле та Фочі; 3) щоб Туречина відновила християнським сім’ям спалені житла, церкви, забезпечила харчуванням та землеробським реманентом терміном на рік, щоб християнські сім’ї не платити податків

92


упродовж 3 років з часу повернення до своїх жител; 4) щоб християнський герцеговинський народ не змушували складати зброї доти, доки всі маго-метани не складуть зброї і не будуть реалізовані обіцяні реформи; 5) Вожді герцеговинського народу повинні домовитися з властями про здійснення реформ; 6) Оскільки повстанці побоюються, щоб засоби, виділені Портою для християнського народу, не потрапили до рук турецьких чиновників... нехай ці кошти будуть передані особливій європейській комісії; 7) нехай у шість зайнятих турецькими гарнізонами населених пункти австрійський та російський уряди призначать по одному своєму агенту, які б потурбува-лися про втілення реформ у життя [11, с. 115-116].

4. З. Стоянов8 про причини болгарського повстання 1876 р.Головною причиною, що викликала повстання, був тиранічний уряд

султана, влада якого останнім часом стала зовсім нестерпною. Я кажу останнім часом тому, що до перших російсько-турецьких війн болгарський народ жив під турецьким володарюванням відносно краще, ніж відколи про його долю стали турбуватися різні християнські держави. Отже, російсько-турецькі війни розпалили турецький фанатизм [113, с. 171].

5. З відозви революційного комітетуНадходить кінець звірячій тиранії, яку близько п’яти століть ми тер-

пимо під османською насильницькою владою. В ...9 настане день народ-ного повстання в Болгарії, Фракії та Македонії. Кожен чесний болгарин... повинен повстати зі зброєю в руках. Сьогодні від імені нашого народу ми оголосили перед всім цивілізованим світом: «Повна свобода або смерть». [113, с. 284].

6. Меморандум щодо Балкан10. Берлін, 1 / 13.05.1876.Великі держави повинні домовитися про заходи для безпеки їх гро-

мадян та всіх християн, що живуть в Оттоманській імперії. Це може бути досягнуте угодою про надсилання військових суден у пункти небезпеки, але дана мета не може бути досягнута без усунення першопричини даних хвилювань та умиротворення Боснії та Герцеговини.

Порта лише зовні пішла назустріч дипломатичним крокам Європи, та по суті вона не має наміру серйозно проводити обіцяні реформи. Це зумо-вило пробудження релігійних і політичних пристрастей, що призвело до сумнозвісних салонікських подій11.

Більше ніж будь-коли, зараз необхідно здійснити тиск на уряд сул-тана, щоб спонукати його до виконання взятих на себе перед Європою зобов’язань, щоб Порта призупинила військові дії на двомісячний термін. Таким чином можна було б відкрити шлях до прямих переговорів між Портою та боснійськими і герцеговинськими делегатами на основі ви-

93


хідних пунктів обговорення: 1. Біженцями, що повернуться, будуть надані матеріали для відновлення жител і церков і буде забезпечене харчування; 2. Оскільки розподіл допомоги буде залежати від турецького комісара, він повинен буде діяти за згодою змішаної комісії, покликаної контро-лювати виконання реформ. Ця комісія має бути очолена герцеговинцем-християнином і складатися з місцевих жителів, представників обох релі-гійних течій. Вони будуть вибрані одразу ж після припинення військових дій; 4. Християни та мусульмани залишаться при зброї; 5. Консули або делегати великих держав будуть наглядати за проведенням реформ та за-ходами щодо повернення біженців.

Якщо виникне потреба, то три імператори визнають необхідним під-кріпити дипломатичний виступ санкцією угоди про вжиття реальних захо-дів, яких би вимагав стан справ в інтересах всезагального миру та заради припинення подальшого розповсюдження зла [13, с. 140-143].

Мілютін про ситуацію на Балканах (зима-весна 1876 р.)3.02. Сьогодні государ говорив, що, не дивлячись на наші поради,

сербський та чорногорський князі домовилися між собою та відправили агентів в Грецію, щоб укласти з нею оборонний і наступальний союз. Оче-видно, повстанці не мають наміру складати зброю і навесні може спалах-нути війна на всьому Балканському півострові. Російський уряд заявив обом князям, що всі наслідки будуть на їхній відповідальності і щоб вони не розраховували на допомогу Росії.

2.03. Із секретних телеграм консулів у Бєлграді та Цетин’є, послів у Константинополі та Відні можна здогадуватися, що замишляється якийсь закулісний план і що наші брати-слов’яни морочать нам голову12.

25.03. Шувалов розповів мені про свої бесіди з Бісмарком. Німецький канцлер прикинувся простодушним добряком і розвивав думку, що акту-альна епоха є найбільш вигідна для Росії, щоб розпорядитися Туреччиною цілком на власний розсуд.

1.04. Государ висловив сумнів в тому, що можна очікувати успішного завершення справи на основі запропонованої в ноті Андраші домовленос-ті. На думку государя, слід тепер прямо вимагати повної автономії облас-тей, населених християнами, на зразок Сербії.

30.06. В Болгарії повстання поки що невеликих розмірів13. Ці бідняки не мають зброї, а тому турки і черкеси вчиняють у Болгарії обурливі жор-стокості, знищуючи тисячами беззбройне і беззахисне населення. Ніхто не приходить на допомогу болгарам, навпаки, говорять, що банди мадяр, пе-реходячи з Угорщини в Туреччину, допомагають туркам [107, с. 18-40].

94


ІІЧерговим етапом Великої східної кризи став союз Сербії та Чорногорії для війни про-

ти Туреччини (1), у якій вельми важливу роль відігравав російський фактор (3). У цей час фіксуються російсько-австрійські домовленості про узгоджені дії на Балканах (2) та плани Росії (4) щодо можливих варіантів розвитку подій. Важливим є звернення уваги на позицію Німеччини у цей час (5-6) та дипломатичні інтервенції Росії восени 1876 р на користь сер-бів (7).

1. Князь Чорногорії Микола – сербському князю МілануВід початку повстання у Герцеговині, а за ним і в Боснії, мій уряд

неодноразово висловлював вашому уряду побажання спільної діяльності щодо необхідності об’єднаними зусиллями почати і завершити справу виз-волення сербського народу... Сербія і Чорногорія повинні, скориставшись теперішнім сприятливим моментом, розпочати війну проти Туреччини14.

В договір мають бути включені наступні зобов’язання: по-перше, щоб Сербія і Чорногорія, доки не почнуть війну з Туреччиною, своїми силами постійно допомагали повстанню; по-друге, Сербія щомісячно виділяє на утримання великої кількості біженців у Чорногорії певну суму; по-третє, щоб діяльність Сербії та Чорногорії у дипломатичній сфері була узгодже-ною, ідентичною та спільною.

Ваш проект політичного договору не містить чіткої дати початку вій-ни, а допомога у 30 тис. дукатів, яку, згідно заяви Р. Алімпіча15, обіцяє Сер-бія на утримання біженців, залежить від отримання займу, що є вельми невизначеним [11, с. 114-115].

2. Австро-російські угоди. Рейштадт, 26.06. / 8.07.1876.Запис російської сторони. Держави наразі дотримуватимуться прин-

ципу невтручання, зберігаючи за собою право домовитися, якщо цього по-требуватимуть обставини. Визнано необхідним не проголошувати прин-ципу цілковитого невтручання для того, щоб не зв’язувати собі рук. Порти Клек і Катар16 будуть закриті для обох ворогуючих сторін. Ні в якому разі не буде надана допомога туркам проти християн.

У разі перемоги турків, якщо вони будуть надто жорстокі до християн, держави повинні домовитися і зупинити їх. Вони вимагатимуть відновлен-ня status quo в Сербії, в тому числі і знищення там турецьких фортець. Віденський кабінет наголосив на неможливості перепон щодо надання до-помоги християнам приватними шляхами через гарячі симпатії [до пов-станців] населення Далмації. Щодо Боснії та Герцеговини, то держави будуть вимагати виконання програми депеші 30 грудня та Берлінського меморандуму.

Якщо переможуть християни, держави будуть діяти узгоджено з ме-тою врегулювання наслідків війни. Вони не сприятимуть створенню вели-

95


кої слов’янської держави, але Чорногорія і Сербія отримають можливість анексувати перша – Герцеговину й порт на Адріатичному морі, друга – дея-кі частини старої Сербії та Боснії. Але в такому випадку Австрія буде мати право анексувати турецьку Хорватію та деякі прикордонні пункти Боснії, лінія яких має бути узгоджена. Лише за такої умови допускатимуться тери-торіальні прирощення сусідніх слов’янських князівств. Зі свого боку, Росія отримала б право повернути собі частину Бессарабії, втрачену у 1856 р., анексувати Батум17. Якщо б, зрештою, наслідком успіху християн став би цілковитий крах Оттоманської імперії в Європі, Болгарія і Румелія18 могли б утворити незалежні князівства в їх природніх кордонах. Епір і Фессалія могли би приєднатися до Греції. Константинополь міг би стати вільним містом.

Австрійський варіант. Ми виходили з двох міркувань: або турки вий дуть з боротьби переможцями, або будуть переможені.

У першому випадку було домовлено не давати їм можливості вийти за рамки певних гарантій. Будуть докладені всі зусилля до того, щоб війна не набула винищувального характеру. Сербія і Чорногорія будуть збережені у своїх існуючих кордонах. Відновлення турецьких фортець у Сербії не буде допущене. За Сербією не буде визнаний статус незалежної держави, але погодилися визнати його за Чорногорією. Австро-угорський уряд виразив готовність закрити порти Клек і Катарро. Що стосується повстанців, то буде докладено спільних зусиль для того, щоб гарантувати їм вольності і реформи, які були обіцяні Портою. Не може бути мови про будь-які тери-торіальні зміни.

Виходячи з другого міркування, тобто поразки турків, було досягнуто угоду з наступними положеннями:

– оскільки Австро-Угорщина заявила, що не може допустити, щоб Сербія зайняла і зберегла за собою анклав, що знаходиться між Далма-цією, Хорватією та Словенією, так як це загрожуватиме провінціям австро-угорської імперії, особливо його далматинському узбережжю, було домов-лено, що Сербія отримає збільшення території з боку Дрини в Боснії, а також з боку Ново-Базара у Старій Сербії у напрямку Ліма. В свою чергу, Чорногорія збільшить свої володіння шляхом приєднання прилеглої части-ни Герцеговини.

Росія відновить свої природні кордони станом до 1856 р. та зможе збільшити свої території з боку Чорного моря та в турецькій Азії.

Боснія, Румелія та Албанія зможуть стати автономними державами. Фесалія та о. Крит мають бути приєднані до Греції. Константинополь з приміською зоною, що має бути ще визначена, став би вільним містом.

96


Було також встановлено, що всі ці пункти будуть зберігатися в таєм-ниці двома імператорами та їх відповідними міністрами, вони не будуть повідомлені іншим державам, особливо сербам і чорногорцям до того мо-менту, коли настане час їх реалізації [13, с. 144-148].

3. Російський фактор у сербо-турецькій війні19

Слід визнати, що Черняєв20 дійсно героїчно цілих два місяці відбивав турецькі атаки на Мораві. Російських добровольців приїхало достатньо... Якби не було Росії, росіян і російської допомоги, то турки би вже через 10 днів пили каву у Бєлграді. Сербії не доводиться розраховувати на щось значне, дай Бог, щоб було хоча б status quo ante, а Боснія, Герцеговина та Болгарія, напевне, отримають автономію, адже таким є побажання Ро-сії. До певної міри це ж саме лежить в основі вимог Англії, яка разом з Австрією все чаклує над реформами та переливає з пустого в порожнє. Швидше за все, Росія буде діяти рішучим сильним дипломатичним тиском. Якщо ж їй не пощастить виконати свою місію дипломатичним шляхом, вважай, що війна вже на порозі, тому що Росія не та держава, яка відступає [11, с. 118-119].

4. Пам’ятна записка21. Санкт-Петербург, 26.06.1876.Якби турки взяли гору, всі держави б мали право вимагати, щоб стано-

вище Сербії не було змінене. Якби перемога виявилася на боці християн, довелося б надавати різним національностям розвиватися і організовува-тися в їх природних кордонах згідно їх життєздатності. Ні в якому разі не можна допустити втручання Європи на користь турецького панування, але згода між державами може бути необхідною з метою впорядкування справ на Балканському півострові.

Найбільш раціональним підсумком було б створення дрібних націо-нальних держав в територіальних межах, відведених кожній з них історією, і об’єднаних на федеративній основі [80, с. 41-43].

5. Бісмарк про позицію Німеччини у Великій Східній кризіВосени 1876 р. я отримав шифровану телеграму від нашого військо-

вого уповноваженого генерала Вердера, в якій, за дорученням Олександра, він запитував, чи залишимося ми нейтральними, якщо Росія вступить у війну з Австрією... Я надав послу [в Росії] Швейніцу інструкцію, суть якої полягала в тому, що нашою головною потребою є збереження дружби між великими монархіями, які більше б втратили від революції, ніж виграли від взаємної війни. Якщо мир між Росією та Австрією буде неможливим, то ми можемо допустити, щоб наші друзі вигравали і програвали один в одного битви, але ми не можемо допустити, щоб одній з них була завдана

97


така велика шкода, яка поставила під загрозу її позиції як незалежної і зна-чущої великої держави. Ця наша заява мало наслідком те, що російська буря перенеслася зі Східної Галичини на Балкани, і що Росія, перервавши переговори з нами, розпочала переговори з Австрією, вимагаючи зберегти їх в таємниці від нас [91, с. 191-194].

6. Шувалов22 про позицію БісмаркаНімецький канцлер мені двічі розповідав про свою пропозицію ім-

ператорському урядові на початку східної кризи. За його словами, він пропонував нам моральну і матеріальну підтримку проти Туреччини, на-даючи в наше розпорядження до 100 тис. осіб в обмін на гарантії Росії непорушності німецької території. Я дозволив з цього приводу зробити за-пит у імператора, але він абсолютно нічого не знав про дану пропозицію. Доводиться припустити, що князь Горчаков навмисне прикинувся глухим або ж генерал Швейніц говорив з ним в один з тих днів, коли він внаслідок хворобливого стану нічого не пам’ятав [67, с. 105].

7. Мілютін про балканські справи восени 1876 р.5-6.09. З Контантинополя отримана звістка, нібито Англія висунула

вимогу туркам призупинення наступальних дій на 10 днів. Така вимога схожа на насмішку, але наші дипломати підбадьорилися... вже починають будувати проекти про дії на Чорному морі і в Туреччині спільно з англійця-ми... Вірно лише те, що громадська думка здійснила сильний вплив на дії великобританського кабінету23.

22. 09. За словами Новікова24 імператор Франц-Йосиф висловлює пов-ну згоду на пропозицію російського імператора про спільне збройне втру-чання [у сербо-турецьку війну].

23.09. Отримані телеграми з Лондона про результати вчорашньої на-ради великобританських міністрів. Вони згодні вимагати від Порти пере-мир’я на один місяць, згодні і на зайняття Боснії Австрією, але не хочуть і чути про вступ наших військ у Болгарію, чи вступ союзного флоту у Бос-фор. Очевидно, що між Австрією і Англією існує таємна домовленість і що Андраші діє лукаво.

1.10. Отримана сумна звістка з Бєлграда про поразку сербів. Генерал Черняєв молить про укладення перемир’я, князь Мілан також просить вря-тувати Сербію. Ігнат’єву25 телеграфовано, щоб він призначив Порті дво-денний термін для прийняття нашої пропозиції про перемир’я на 6 тижнів і до двох місяців, а якщо Порта не дасть задовільної відповіді, то розірвати дипломатичні відносини і виїхати з Константинополя. Негативна відповідь дасть нам привід до негайної мобілізації військ.

98


24.10. З Константинополя в Сербію відправлені накази турецьким вій-ськам припинити військові дії, комісари їдуть для визначення демаркацій-ної лінії між воюючими [107, с. 84-105].

IІІУ питанні спершу слід вказати на факт мобілізації російської армії (1). Далі необхідно

докладно простежити підготовку та основні віхи перебігу Константинопольської конфе-ренції (2). Особливу увагу варто звернути на проект вирішення болгарського питання (3). Заключний документ демонструє суть остаточних вимог провідних держав та ставлення до них турецького представника (4).

1. З циркуляру Горчакова. Санкт-Петербург, 1.11.1876.Між тим як дипломатія веде упродовж року переговори, Порта ско-

ристалася можливістю викликати з глибини Африки та Азії темні сили найменш загнузданих елементів ісламізму, розбудити фанатизм мусульман та роздушити вагою своєї кількісної переваги християнське населення, яке бореться за своє існування. У зв’язку з такими ускладненнями, государ ім-ператор визнав необхідним мобілізувати частину своєї армії [2, с. 50].

2. Мілютін про Константинопольську конференцію 1876 р.7.11. Австрія і Туреччина нарешті виявили згоду на відкриття конфе-

ренції; наш канцлер знову покладає надії на зближення з Англією, але в англійських арсеналах та адміралтействі робота кипить26.

20.11. В Константинополі як і раніше продовжуються вибрики Еліота27. Завдяки його навіюванням, вирішено в Туреччині прийняти комічну конс-титуцію, в яку ніхто не вірить, починаючи від султана і самого Еліота.

2.12. Всі говорять про мирний поворот справи. Що стосується мене, то зовсім не зваблююся на поступливість лорда Салісбюрі28 та першими за-довільними результатами попередніх нарад у Константинополі. Якщо на-віть домовляться у програмі місцевої автономії, не дивлячись на опозицію Австрії, то є ще два каменя спотикання: по-перше, чи підкориться Порта рішенню Європи; по-друге, яких вживатимуть заходів для виконання рі-шень конференції, зі згоди Порти, чи всупереч її волі. Чи можна дійсно серйозно вірити, що Болгарія буде організована і облаштована яким-небудь бельгійським чи швейцарським генералом з трьома тисячами варти з бель-гійців, чи інших солдатів? Невже лорд Салісбюрі та його колеги вірять в успішний результат такої безглуздої комбінації.

6.12. В Константинополі Ігнат’єв веде справу вдало; по всіх головних пунктах програми досягнуто згоди, не дивлячись на протидію з боку Авст-рії та пасивність німецького уповноваженого. Наші відносини з Австрією стали вельми напруженими; государ незадоволений й Німеччиною, яка не здійснює обіцяного тиску на Австрію. Государ втратив надію на мирний

99


підсумок, він вважає, що без зайняття Болгарії російськими військами не може бути позитивного вирішення питання. Пропозиції всіх держав – вимагати від Порти безумовного запровадження у трьох християнських областях29 затвердженої конференцією адміністративної автономії під керівництвом європейської комісії та під охороною змішаної загальноєв-ропейської варти («жандармерії»), але з попередньою заявою, що в разі відмови Порти Росія припиняє будь-які подальші відносини і зберігає за собою можливість примусити Туреччину підкоритися загальному рішен-ню Європи.

11.12. Турецькі міністри на приватній зустрічі зі Салісбюрі та Шотар-ді30 одразу ж заявили, що Порта не може прийняти вимог шести держав. З Лондона телеграфують, що Біконсфільд31 незадоволений діями Салісбюрі, що Англія, навіть у випадку відмови Порти, не може її залишити.

13.12. Новини з Константинополя дуже незадовільні. В п’ятницю 10-ого числа було відкрито перше засідання конференції саме в той час, коли чулися гарматні постріли з приводу проголошення фантастичної турецької конституції. В Константинополі сильне збудження, турки як сп’янілі хва-ляться, що підуть проти всієї Європи.

14.12. Турки прагнуть війни з Росією. Запевняють, що вони не лише відкинуть пропозиції, зроблені Європою, а й навіть найменше продовжен-ня перемир’я. Вони готові по-розбійницькому напасти на Сербію і Чор-ногорію. Якщо ми дійсно вимагатимемо перемир’я до 1 квітня, навряд чи турки погодяться. Солсбері шкодує, що кабінет не уповноважував його за-стосовувати примус, необхідність якого він визнає.

19.12. Турки, безсумнівно навчені Еліотом, не відмовляються навідріз від вимог Європи, а торгуються і пропонують взяти зобов’язання прове-дення реформ упродовж річного терміну. Між тим перемир’я продовжено до 1 березня нового стилю, таким чином ми заспокоїлися на два місці. Сер-бія врятована.

24.12. Ігнат’єв має намір зібрати уповноважених, щоб домовитися про колективну заяву Порті у випадку її остаточної відмови. Потім наш посол планує залишити Константинополь, посланий за ним пароплав «Ереклік», вже стоїть у бухті Золотого Рогу... Вирішено було використати всі мож-ливості щоб до кінця зберегти єдність в діях всіх шести великих держав, тому не квапити від’їзд Ігнат’єва раніше інших уповноважених.

31.12. Отримана дивна телеграма від Шувалова про те, що сам Біконс-фільд дав зрозуміти Мідхад-паші32, що у випадку його відмови на пропо-зиції конференції, він не має розраховувати на допомогу Англії. Мені щось не віриться, щоб Дізраелі настільки змінив свою думку щодо східного пи-

100


тання. Друга новина, нібито Вертеру33 з Берліна дана інструкція не робити ніяких нових поступок туркам і не погоджуватися на їхні контрпроекти. Якщо ця новина правдива, то вона є ще одним підтвердженням підозри, що берлінський двір бажає втягнути Росію у війну з Туреччиною.

6.01.[1877 р]. Шувалов пише, що Дізраелі вже намагається відірва-ти Австро-Угорщину від подальших спільних дій з іншими державами, а князь Бісмарк продовжує вести дивні розмови з Убрі, розвиваючи думку, що східне питання не має для Німеччини безпосереднього інтересу. Госу-дар з цього приводу мав двічі особисті розмови зі Швейніцем, який вис-ловлював те ж саме. Князь Горчаков тепер впевнився у тому, що ми не можемо розраховувати ні на жодного союзника.

8.01. Вчора отримана звістка з Константинополя, що зібрана Мідхадом-пашою велика рада з 200 членів одноголосно вирішила відкинути вимоги європейських держав, а сьогодні зранку відбувалося останнє засідання конференції. У вечірній телеграмі Ігнат’єва сказано: «Конференція, запро-понована нами, зазнає провалу. Солсбері, Вертер і я відбуваємо у понеді-лок, інші виїдуть упродовж тижня. Турків відправлять, якщо вони будуть робити нові пропозиції кабінетам». [107, с. 109-132].

3. Болгарське питання на конференціїМожна визначити два предмети обговорення. Перший полягає в тому,

що генерал Ігнат’єв наполягатиме, щоб турків не допускали до попередніх обговорень та консультацій. Другий – план адміністративної автономії Болгарії, який буде озвучений найповажнішим з присутніх на конференції дипломатів. Що стосується першого пункту, то його доречність очевидна для будь-якої неупередженої особи. Щодо другого, він має викликати особ-ливий інтерес американської громадськості, адже запропонований проект [болгарської] Конституції розроблений нашим генеральним консулом Шай-лером у співпраці з дипломатом російського посольства князем Церетелі. Ці двоє джентльменів, відомі своєю діяльністю в асоціації розслідування «болгарських жахів»34 наприкінці весни – на початку літа цього року, були запропоновані генералом Ігнат’євим. Вони мають хорошу кваліфікацію для вирішення майбутнього устрою провінції. Їх проект був представле-ний князю Горчакову і тепер лише чекає розгляду на конференції.

Складовою проекту є насамперед визначення кордонів Болгарії, але не так, як їх бачать західні географи. Болгарія має охоплювати власне тери-торію, де населення розмовляє болгарською мовою, але крім цього Філліп-попольський та Сливенський санджаки, землі на заході аж до Албанії, а на півдні – до Фессалії. Значна кількість місцевих громад в невеликих посе-леннях об’єднуватимуться, на кшталт наших містечок, в округи зі системою

101


префектів та їх помічників, які призначатимуться генерал-губернатором. Останній мусить бути християнином, володіти болгарською мовою і при-значатиметься Портою за погодженням з державами-гарантами.

Законодавчі Збори, що обиратимуться округами, засідатимуть упро-довж місяця раз на рік. Передбачається формування ефективної поліції, належних судових органів; повага до всіх релігій та відділення церкви від держави. Сформують щось подібне до національної гвардії, на базі якої здійснюватиметься військова підготовка населення. Фундаментальна ідея плану в цілому – дати можливість населенню навчитися та звикнути до самоврядування й залучення всіх верст суспільства до управління країною [118].

4. Туреччина й великі держави, 16.01.1877.На засіданні конференції маркіз Солсбері від імені європейських ко-

лег оголосив представникам Порти останні пропозиції держав, вимоги яких були пом’якшені та зменшені.

Питання жандармерії, поділу Болгарії на дві провінції35, обмеження присутності турецьких військ лише у головних містах не були включені в дані пропозиції. Попередні пропозиції щодо міжнародної [наглядової] ко-місії та призначення губернаторів провінцій за погодженням з державами, значно модифіковані. Вимога поступки на користь Сербії щодо території Зворніка знята. Крім того, пропозиції щодо розширення території Чорно-горії зменшені до того мінімуму, на який Порта раніше висловлювала го-товність погодитися.

Отже, на усіх спірних моментах держави не наполягають, окрім Ко-місії спостерігачів, але й в даному питанні вимоги значно пом’якшені. Держави пропонують, щоб кандидатури губернаторів двох провінцій по-давалися на їх затвердження лише упродовж найближчих п’яти років, а міжнародна комісія стане змішаною, у складі європейців та турків.

Після своєї промови лорд Солсбері анонсував, що в разі, якщо Порта не погодиться з даними новими пропозиціями, він залишить Константино-поль. Сер Генрі Еліот сказав, що вчинить аналогічно й доручить ведення справ посольства Великої Британії Charge d’affairs36. Всі інші дипломатич-ні представники держав зробили подібні заяви, деякі з них звернули увагу на те, що в інтересах Порти прийняти ці вимоги.

Савфет-паша37 дав відповідь. Він висловив жаль, що пропозиції дер-жав, які він має передати уряду Порти, вимагають остаточної відповіді. Водночас він зазначив, що не вважає можливим, щоб Туреччина посту-пилася у питанні наглядової комісії та призначення губернаторів, адже ці вимоги обмежують суверенітет Туреччини [120].

102


IVУ даному питанні слід докладно проаналізувати тексти Будапештських конвенцій (1)

та Лондонського протоколу (3), визначити їх спільні та відмінні риси з попередніми домов-леностями провідних держав щодо спроб вирішення кризи. Важлива додаткова інформація про дипломатичну ситуацію напередодні російсько-турецької війни міститься у щоденнику Мілютіна (2).

1. Австро-російська конвенція. Будапешт, 3 / 15.01.1877.Стаття 1. Сторони, вважаючи, що християнське та мусульманське на-

селення Боснії та Герцеговини надто змішане, щоб очікувати реального покращення їх долі лише від автономного устрою, домовилися між собою вимагати для цих провінцій лише такого автономного управління, яке б не виходило далеко за межі, встановлені депешею від 30 грудня 1875 р. та гарантіями Берлінського меморандуму. Зважаючи на те, що в Болга-рії більш сприятливі умови для діяльності автономних установ, сторони зобов’язуються вимагати для даної провінції більш широкої автономії.

ІІ. Якщо переговори будуть безрезультатними та відбудеться розрив та війна між Росією та Туреччиною, імперський і королівський уряд фор-мально зобов’язується дотримуватися щодо Росії, яка діятиме одноосіб-но, доброзичливого нейтралітету та паралізувати дипломатичним шляхом спроби втручання чи колективного посередництва.

VII. Імператор австрійський залишає за собою право вибору моменту і способу зайняття своїми військами Боснії та Герцеговини. Визначено, що цей захід, що не є актом солідарності із зайняттям російськими війська-ми Болгарії, не матиме ворожого характеру щодо Росії. Аналогічно інтер-венція російської армії в Туреччині не матиме ворожого характеру щодо Австро-Угорщини.

VIII. Сторони зобов’язуються не розповсюджувати своїх військових операцій: імператор австрійський – на Румунію, Сербію, Чорногорію, ім-ператор всеросійський – на Боснію, Герцеговину, Сербію і Чорногорію. Сербія, Чорногорія та частина Герцеговини, що розділяє ці два князівства, утворюють суцільну нейтральну зону, через яку не матимуть права про-ходити армії імперій. Домовлено, що імператорський та королівський уряд не буде заперечувати проти комбінованих дій сербських і чорногорських сил за межами їх держав разом з російськими військами.

З додаткової конвенції38

Стаття І. Сторони, бажаючи усунути можливість планів значної анек-сії, яка могла би порушити мир і рівновагу в Європі, погодилися обмежити їх можливі анексії наступними територіями:

імператор австрійський – Боснією та Герцеговиною, за винятком час-тини, що знаходиться між Сербією та Чорногорією39, щодо якої буде по-дальша домовленість;

103


імператор всеросійський – у Європі частинами Бессарабії, які б від-новили старі кордони імперії до 1856 р.

ІІ. Сторони зобов’язуються надавати взаємну дипломатичну підтрим-ку в разі, якщо територіальні зміни у результаті війни або розпаду Отто-манської імперії стануть предметом колективного обговорення держав.

ІІІ. Сторони на зустрічі в Рейхштадті погодилися в принципі за таки-ми пунктами: в разі територіальних змін чи розпаду Оттоманської імперії утворення великої суцільної слов’янської чи іншої держави виключаєть-ся40. Їх величності заявляють про бажання їх зберегти як основу їх подаль-шої політики [11, с. 120-122].

2. Мілютін про підготовку російсько-турецької війни13.01.[1877]. Я приніс карту і довідки, щоб продемонструвати цинізм

Австрії, яка, надаючи Росії можливість вести війну і залишаючись спо-кійною глядачкою, обумовлює собі левову частку – всю Боснію та Гер-цеговину, тобто країну з населенням 1,4 млн. осіб, тоді як ми повертаємо лише вузьку смугу землі у низинах Прута та Дунаю, з населенням заледве 200 тис. осіб.

29.01. Не можна ж невизначений час тримати армію у стані бойової готовності. Вже так нам мобілізація коштує до 70 млн. Як же розпусти-ти армію, не домігшись нічого? Через що ми наважилися мобілізувати цю армію? Який же буде прийнятний привід, щоб нам, без шкоди для нашої власної гідності, вкласти назад [у піхви] оголений меч?

17.02. Не лише Бісмарк став говорити про сприяння петербурзькому кабінету, але навіть наш злий і відчайдушний ворог Біконсфільд раптом змінив тон і заговорив з Шуваловим про дружбу з Росією. Ключ до цієї загадкової зміни полягає у тому, що берлінський кабінет необережно звер-нувся до лондонського з пропозицією доволі ризикованою – діяти спільно проти Франції. Однак лондонський кабінет відкинув пропозицію й можна думати, що дана невдача змусила Бісмарка повернутися до попередньої ролі – друга Росії, а Біконсфільда – бути обережнішим. Порта зі свого боку продовжує шукати порозуміння з Європою укладенням миру з Сербією та Чорногорією, обіцянкою реформ.

22.02. Ігнат’єв41 мав тривалу розмову з Бісмарком, який обіцяв свою повну підтримку Росії у східному питанні не лише дипломатичну, але й матеріальну: військом і грошима, якщо лиш ми надамо можливість Німеч-чині безперешкодно розправитися з Францією. Наш канцлер відповідав, що Росія не може співчувати ворожим задумам Німеччини проти Франції, але, з іншого боку, не укладає з Францією ніякої угоди. Після цієї розмови невідомо, чи захоче Бісмарк розпочати домовленість між державами щодо

104


підписання загального протоколу зі східного питання у такому вигляді, в якому він був проектований нашою дипломатичною канцелярією.

5.03. Переговори турків з Чорногорією не мали успіху. Турки нахабно заявляють, що Чорногорія є невід’ємною частиною Оттоманської імперії і відмовляються від територіальних поступок, обумовлених на [Константи-нопольській] конференції. В Боснії і Герцеговині відновлюється повстання. Турецький уряд не вважає себе міцним і щоденно очікують якогось нового сюрпризу із Константинополя. Сьогодні государ висловлював побоюван-ня, що не дивлячись навіть на підписання протоколу шістьма державами, східні справи навряд чи вирішаться без кровопролиття.

8.03. Турки нахабніші, ніж будь-коли; вони наперед заявили англій-ському уряду що не погодяться на будь-який протокол... У діях німецького канцлера продовжує проглядатися бажання втягнути нас у війну з Туреч-чиною. Бісмарк навіть пропонує укладення займу в 100 чи 200 млн. рублів, більше того, обіцяє навіть позику з німецького військового фонду. Англій-ські міністри думають лише про те, щоб схилити Росію до демобілізації і тільки заради цього погоджуються підписати запропонований нами про-токол.

11.03. Государ вельми сильно і гаряче висловлював побоювання, що у випадку демобілізації наших військ негайно після підписання блідого і беззмістовного протоколу, ми опинимося у тому ж становищі, що в 1875 і 1876 роках, що через короткий час нам знову доведеться мобілізовувати війська, витратити без користі величезні ресурси, і тоді, можливо, дове-деться вести війну у ще менш сприятливій політичній ситуації.

28.03. Турки рішуче готуються до війни, погоджуються прислати у Петербург посла не інакше, як одночасно з поверненням нашого посла у Константинополь. Государ висловив обурення таким нахабством Порти і визнав неможливим подальше невизначене становище, в якому знаходи-мося вже кілька місяців [107, с. 133-151].

3. Протокол щодо Балкан42. Лондон, 19 / 31.03.1877.Держави, що сприяли скликанню конференції в Константинополі...

беруть до відома укладення миру зі Сербією43, що стосується Чорногорії, то держави вважають бажаним виправлення її кордонів та становлення вільного плавання по р. Боян.

Держави визнають, що Порта висловила готовність реалізувати біль-шу частину реформ. Вони особливо беруть до належного відома циркуляр Порти від 13 лютого 1876 р.44 та заяви, висловлені під час та після конфе-ренції.

105


Держави мають намір здійснювати пильний нагляд через своїх пред-ставників у Константинополі та місцевих агентів за виконанням обіцянок турецького уряду. Якби держави ще раз були б обмануті у своїх очікуван-нях і становище християнських підданих султана не було б покращено... то вони вважають своїм обов’язком заявити, що такий стан справ суперечить їх інтересам та загалом інтересам Європи. В такому разі вони залишають за собою право спільно обговорити заходи, які вони визнають найбільш дієвими для забезпечення благополуччя християнського населення та пе-реваг всезагального миру.

Декларація Шувалова, додана до протоколуЯкщо мир з Чорногорією буде укладений, якщо Порта прийме поради

кабінетів, висловить готовність повернутися до мирного стану і розпоч-не реальне виконання реформ, то нехай і вона пришле у Санкт-Петербург особ ливого уповноваженого для переговорів про роззброєння, на яке, зі свого боку, погодиться також государ-імператор. Зрозуміло, що якби відбу-лися б нові розправи, подібні тим, які заплямували кров’ю Болгарію, то за-ходи щодо роззброєння, за необхідності, будуть зупинені [13, с. 156-158].

VРозгляд питання передбачає простеження листування між російським міністерством

закордонних справ та представниками Росії за кордоном, яке дозволяє відтворити перипе-тії дипломатичної боротьби, зміну позицій провідних держав упродовж російсько-турецької вій ни (1). Звертає на себе увагу пропозиція окремих діячів окупувати Константинополь та її дипломатичне обгрунтування (2).

1. Листування російських дипломатів. 1877-1878 рр.Горчаков – російським послам в Берліні, Лондоні, Відні, Парижі та

Римі, 7 / 19.04.1877. Імператорський уряд марно вичерпував з самого по-чатку Східної кризи всі наявні в його розпорядженні засоби для того, щоб за сприяння великих держав Європи досягти міцного умиротворення Ту-реччини. Декларація, проголошена лордом Дербі45 після підписання про-токолу заявляла, що так як уряд Її величності королеви погодився на під-писання цього акту лише у зв’язку із забезпеченням миру, то слід розуміти, що протокол має вважатися недійсним в тому випадку, якби планована мета, а саме – спільне роззброєння і збереження миру між Туреччиною та Росією не була досягнута.

Відмова Порти та мотиви, якими вона обґрунтована, не залишають ніякої надії на те, що вона прийме до уваги побажання і поради Європи і не дають ніякої гарантії в тому, що пропоновані для долі християнського населення реформи будуть запроваджені.

106


Наш августійший монарх вирішив прийняти на себе здійснення спра-ви, до виконання якого разом він запрошував великі держави. Він дав наказ своїм військам перейти кордон Туреччини.

Орлов – в міністерство закордонних справ Росії, 14 / 26.04.1877. Ту-рецький посол надав прохання для посередництва, посилаючись на Па-ризький трактат. Він заявив, що Порта приймає Протокол, що вона звер-тається за посередництвом з метою роззброєння та просить французький уряд довести це до відома Санкт-Петербургу. Деказ46 відмовився від цієї місії, зазначивши, що посередництво вже мало місце, але Порта залишила-ся глухою до голосу Європи.

Дербі – Лофтусу, 19.04. / 1.05.1877. Уряд Її величності не приймає заяв та аргументів, що наводяться князем Горчаковим для виправдання прий-нятого рішення. Не можна очікувати, що уряд Її величності приєд нається до цих поглядів. Він вважає присутність значних російських збройних сил на кордонах Туреччини загрозою для її безпеки, що робить неможливим роззброєння, перешкоджає встановленню миру та проведенню реформ. Він не може повірити, що введення цих армій на турецьку територію покращить становище християнського населення у володіннях султана.

Виступивши проти Туреччини за власної ініціативи та вдавшись до зброї, не порадившись з союзниками, російський імператор відокремився від європейського концерту та зрадив встановленому порядку, якого сам зобов’язувався дотримуватися.

Горчаков – Шувалову, 30.05. / 11.06.1877. Після зрілого дослідження питання ми не можемо погодитися на розділення Болгарії на дві частини: вона повинна бути єдиною та автономною.

Горчаков – Шувалову, 1 / 13.06.1877. Ми не можемо поступитися, коли мова йде про єдину автономну Болгарію. Саме частина, розташована по той бік Балкан, найбільше постраждала від турецької різанини. Ми не шу-каємо розриву з Англією і довели це терпінням і крайньою поміркованістю. Головне, щоб в зв’язку з цим були враховані наші переконання, які стали результатом зрілого дослідження на місці. Цей обов’язок справедливості ми повинні виконати.

Вацлик47 – Мілютіну, 1 /13.09.1877. Англія купляє у Відні в австрій-ського уряду для Туреччини 120 тис. рушниць та 80 млн. набоїв для масо-вого озброєння турецького населення околиць Константинополя. Ця справа поки не завершена, тому що Австрія боїться, що це стане відомим Європі, а точніше Росія дізнається про таке розуміння Австрією нейтралітету.

Дербі – Шувалову, 1 / 13.12.1877. [Англійський] уряд впевнений, що навіть тимчасова окупація Константинополя у військових цілях розбурхає

107


громадську думку в Англії і вона вимагатиме вжити заходів безпеки, від яких досі уряд утримувався. Він висловлює серйозну надію на те, що не буде здійснено ніякої спроби зайняти Константинополь або Дарданелли, у іншому випадку він вправі вживати тих заходів, яких вимагатимуть бри-танські інтереси. Уряд додає, що він завжди готовий допомогти у справі посередництва та миру.

Новіков – Горчакову, 15 / 27.12.1877. У наших секретних інформаціях вже повідомлялося про зв’язки, що існують між англійським консулом у Пешті та передовими елементами угорської опозиції. Ради міністрів, що постійно змінюються в Лондоні, взяли за відправний пункт необхідність після падіння Плевни48 вдатися до більш рішучої політики і вони розгля-дають потрійну гіпотезу: союз з Туреччиною; дії, незалежні від союзу з Портою; союз з Росією. Я сподіваюся, що дії англійців, спрямовані проти Союзу трьох імператорів, не здійснять вплив на австро-угорський уряд.

Шувалов – в міністерство закордонних справ, 9 / 21.01.1878. Обмін телеграмами між Віднем та Лондоном набув в останніх два дні тривожно-го характеру. Сьогодні Андраші починає відмовлятися від своїх слів, чим вельми незадоволені англійські міністри. Андраші попросив, щоб англій-ський флот був негайно направлений в Константинополь, обіцяючи спів-робітництво Австрії на суходолі. Англійський уряд погодився, але хотів попередньо підписати угоду. Граф відмовився підписати її, заявивши, що Австрія не просила, а тільки радила направити флот в Константинополь і що дії його армії будуть залежати від перебігу подій. Султан, в свою чергу, теж просив відправлення англійського флоту, щоб сховатися на ньому в разі [російського] нападу на Константинополь.

Шувалов – Горчакову, 12 / 24.01.1878. Ситуація стала вельми тривож-ною. Мова йде вже не тільки про направлення флоту у Галліполі49, але й про негайний розрив з нами. Я зустрівся з прем’єр-міністром і Дербі та виклав під виглядом особистої думки мої міркування щодо основ мирно-го договору, намагаючись довести, що вони не мають нічого такого, що виправ довувало б провокацію щодо нас, наслідки якої завтра будуть невип-равними.

Шувалов – Горчакову, 23.01. / 4.02.1878. Дербі мені сказав, що, на його думку, єдиний пункт, який може викликати труднощі, це збільшення те-риторії, наданої Болгарії. Конференція розділила її на дві провінції, щоб уникнути автономії біля воріт Константинополя.

Шувалов – Горчакову, 3 / 15.02.1878. Через те, що увага британського уряду спрямована на концентрацію російських військ в районі Кавказу, він дружньо зауважує, що умова про півострів Галліполі та протоки набула

108


додаткового значення у зв’язку з присутністю англійських суден у Мар-муровому морі. Уряд би розглядав будь-яку спробу окупації з боку Росії півострова або фортів Дарданелл несумісними з відомими умовами пе-ремир’я та зовсім не викликану стратегічною необхідністю війни. Подіб-ний акт був би розцінений як втручання у навігацію в протоках а також прямим посяганням на умови, від яких залежить позиція Великобританії. На моє питання, чи не має Англія на увазі сама окупувати Галліполі, Дербі відповів: «Ми не маємо необхідних військ і не будемо цього здійснювати в даних умовах».

Гірс50 – Ігнат’єву, 7 / 19.02.1878. На мою думку наше політичне ста-новище вельми погіршилося, і навряд чи йому суттєво допоможе вступ на-ших військ до Царграду. Мені здається, що при появі наших військ султан переїде не в Азію, а на Принцеві острови51 і прямо вимагатиме протекції Англії. З поданого вам сьогодні дипломатичного дистування ви побачите, що й Німеччина починає ставитися до нас дещо прохолодно. Вона не про-ти нам допомогти, але хіба що порадами – і насамперед думає про те, як би підтримати Андраші. Бісмарк, який міг би і повинен би був нам зробити послугу в даних обставинах, навіть відмовляється бути присутнім на кон-ференції.

Горчаков – Убрі (або Новікову), 10 / 22.02.1878. Британська ескадра увійшла в Дарданелли, не дивлячись на протести турків. Якщо з такою ж метою – захисту християн – частина наших військ вступить у Константи-нополь, без згоди султана, британський уряд вже заявив, що буде змуше-ний відкликати свого посла з Петербургу.

Новіков – Горчакову, 11 / 23.02.1878. Не розпочинаючи дискусії, Анд-раші висунув у формі заперечення принцип, що виключає створення єди-ної великої слов’янської або будь-якої іншої держави.

Горчаков – Убрі, 16 / 28.02.1878. Вчора я висунув Берлін як місце про-ведення конгресу так як Бісмарк заявив, що ні в якому разі не може поїха-ти звідти. Якби він погодився на проведення конгресу в Берліні під своїм вмілим головуванням, лояльним щодо нас, в чому ми не сумніваємося [66, с. 18-541].

2. Шувалов про власне бачення ситуації на початку 1878 р.На свою відповідальність я заявив лорду Дербі в момент, коли англій-

ський флот форсував протоки, що цей захід звільняє нас від попередніх зобов’язань щодо Константинополя. Я вказував, що вступ наших військ в Константинополь у відповідь на рух британського флоту не складе casus belli52. Я навіть телеграфував, що на форсування проток слід відповісти загрозою Константинополю [67, с. 108].

109


VIВисвітлення питання варто розпочати з характеристики передумов підписання

російсько-турецького мирного договору з особливим акцентом на міжнародну ситуацію в цей час. (1). При детальному розкритті умов Сан-Стефанського договору (2) обов’язково має здійснюватися паралельне порівняння його статей з положеннями Лондонського про-токолу та Будапештських конвенцій.

1. Мілютін про передумови Сан-Стефанського договору2.01.[1878 р.]. Повелитель мусульман благає, щоб були зупинені нас-

тупальні дії наших військ. Государ написав, щоб не починати переговори про перемир’я доки Порта не дасть згоди на заявлені нами умови миру.

3.01. Сьогодні на засіданні англійської Ради міністрів вирішено заяви-ти нам, що Англія не може допустити укладення окремого мирного догово-ру між Росією та Портою... Шувалов повідомляє, що Андраші навіть спо-нукає англійців протидіяти нашим сепаратним переговорам з Туреччиною, обіцяючи їм підтримку Австрії.

21.01. Сьогодні ввечері отримана радісна телеграма від Миколи Мико-лайовича [з Адріанополя] від 19 числа про підписання умов перемир’я.

28.01. В Англії міністерство бере гору і розпалює пристрасті, поши-рюючи різні брехливі звістки. Палата під цим враженням вотувала пода-ний урядом поданий урядом кредит у 6 млн. ф. ст. Навіть Франція починає піддакувати Англії.

30.01. Мною надіслана телеграма Миколі Миколайовичу про те, що у випадку висадки [десанту] англійців будь-де на турецькому березі, наші війська мають невідкладно вступити у Константинополь.

31.01. Султан опирається вступу англійської ескадри в Босфор, мож-ливо саме внаслідок нашої заяви про те, що він змусить нас ввести війська в Константинополь.

18.02. В Англії продовжуються посилені роботи з озброєння. В Авст-рії також зарухалися. Рада міністрів має намір просити у палат екстраорди-нарний кредит на 60 млн. гульденів [108, с. 9-23].

2. Прелімінарний договір. Сан-Стефано, 19.02. / 3.03.1878.Імператор всеросійський та імператор оттоманський... погодилися на: Стаття I. Щоб покласти край постійним конфліктам між Туреччиною і

Чорногорією, кордон, що розділяє обидві держави, буде виправлений згід-но з картою, що додається53.

II. Блискуча Порту визнає остаточно незалежність князівства Чорно-горії. Неузгоджені питання їх взаємовідносин повинні передаватися на третейське рішення Росії та Австро-Угорщини.

III. Сербію визнано незалежною. Кордон позначений на карті, що до-дається54.

110


V. Блискуча Порта визнає незалежність Румунії... VI. Болгарія утворює самоврядне данницьке князівство, з християн-

ським урядом і земським військом. Розміри князівства Болгарії будуть ви-значені у загальних рисах на доданій карті55. Остаточний кордон Болгарії буде встановлений особливою російсько-турецькою комісією до очищен-ня Румелії російською імператорською армією. Комісія візьме до уваги національність більшості прикордонних жителів та топографічні умови і практичні потреби місцевого населення щодо зручності шляхів сполу-чення.

VII. Князь Болгарії буде вільно обраний населенням і затверджений Блискучою Портою з відома держав. Жоден з членів правлячих династій великих європейських держав не може бути обраний князем Болгарії. Збо-ри знатних людей Болгарії, скликані у Філіпполі (Пловдиві) або в Тирно-во, вироблять, до обрання князя, під наглядом російського імператорсько-го комісара й у присутності комісара оттоманського, статут майбутнього управління. Запровадження нового способу управління в Болгарії і нагляд за його реалізацією будуть доручені, упродовж двох років, російському ім-ператорському комісарові. Після першого року з часу запровадження ново-го порядку європейські кабінети, у разі, якщо це буде визнане потрібним і якщо з цього приводу послідує угода між ними, Росією і Блискучою Пор-тою, можуть надіслати особливих уповноважених до російського імпера-торського комісара.

VIII. Оттоманські війська більш не знаходитимуться в Болгарії, і всі колишні фортеці будуть зриті. До повного утворення земського війська ро-сійські війська займатимуть країну і, у разі потреби, надаватимуть спри-яння комісарові. Військова присутність у Болгарії буде теж обмежена приблизним терміном у два роки. Чисельність окупаційного російського корпусу не буде перевищувати 50 тис. осіб. Цей корпус забезпечуватиметь-ся за рахунок займаної ним країни.

ІХ. Розмір щорічної данини, яку Болгарія платитиме сюзеренному двору, визначиться угодою між Росією, оттоманським урядом і іншими ка-бінетами після закінчення першого року дії нових установ. Данина ця буде встановлена згідно середній прибутковості всієї території, яка увійде до складу Князівства.

XIV. В Боснії і Герцеговині будуть негайно запроваджені висунуті на першому засіданні Константинопольської конференції пропозиції євро-пейських держав з тими змінами, які будуть визначені за взаємною угодою між Блискучою Портою, російським і австро-угорським урядами.

111


XIX. Винагорода за війну, а також шкода, заподіяна Росії, які імпера-тор всеросійський вимагає і які Блискуча Порта зобов’язалася йому спла-тити, полягають в:

а) дев’ятистах мільйонах рублів військових витрат (утримання армії, використання запасів, військові замовлення);

б) чотирьохстах мільйонах рублів шкоди, заподіяних південному узбе-режжю держави, торгівлі, промисловості і залізницям;

в) ста мільйонах рублів збитків, заподіяних Кавказу вторгненням; г) десяти мільйонах рублів збитків російським підданним та устано-

вам в Туреччині. Разом тисяча чотириста десять мільйонів рублів. Зважаючи на фінан-

сові труднощі Туреччини і погодившись з бажанням султана, імператор всеросійський погоджується замінити сплату більшої частини обрахова-них сум наступними територіальними поступками:

a) Тульчинський санджак, а також острови Дельти і Зміїний острів. Не бажаючи приєднувати зазначені території і острови Дельти, Росія обмінює їх на відчужену від неї трактатом 1856 р. частину Бессарабії, що обмежу-ється на півдні руслом Килійського рукава і гирлом Старого Стамбула.

b) Ардаган, Карс, Батум, Баязед... c) Території, зазначені в параграфах а і b, відходять Росії взамін суми

у тисячу сто мільйонів рублів. XXIV. Босфор і Дарданелли будуть відкриті, як у військовий, так і в

мирний час для торговельних суден нейтральних держав, що йдуть з росій-ських портів або направляються туди [12, с. 6-11].

VIIРозгляд питання необхідно розпочати з аналізу міжнародної ситуації та становища

Росії навесні 1878 р. (1). Далі слід зупинитися на британських (2) та австрійських (3) ви-могах до Росії щодо перегляду умов її договору з Туреччиною. Доцільно звернути увагу на те, як Велика Британія скористалася ситуацією для задоволення своїх територіальних за-зіхань (4). Атмосферу Берлінського конгресу знову ж таки передають записи Мілютіна (1). Обов’язково потрібно порівняти положення Берлінського трактату та Сан-Стефанського договору (5). Заключні документи відображають два різні погляди на роль Німеччини у вре-гулюванні кризи (6).

1. Мілютін про передумови та хід Берлінського конгресу1.03.[1878 р.] У государя відбулася нарада щодо розподілу сил і по-

рядку дій на випадок нової війни з Англією та Австрією. Чим більше об-говорюємо наше майбутнє військове становище, тим більше воно розкри-вається у невтішному дусі. Як би ми не бажали утримати за собою Босфор та не впускати ворожі флоти в Чорне море, залишається сумнів, чи це мож-ливо за наявних сил.

112


25.03. Шувалов у своїх депешах стверджує про можливість і переваги окремої угоди з Англією. Ігнат’єв сьогодні висловив думку, що Росія могла б подарувати два-три острівці [поблизу Дарданелл] аби закінчити справу без війни.

2.04. Очевидно, турки ще не втратили надії: як тільки станеться наш розрив з Англією, Порта, безсумнівно, розірве Сан-Стефанський договір і піде разом з англійцями проти нас. Як же нам думати про захоплення Босфору!

27.05. Шувалов наважився торкнутися питання про перебудову ту-рецької імперії на федеративній основі. Государ сказав йому, що він може спробувати, за зручної нагоди, дати хід цій думці хоча б у формі приватної розмови [з англійцями].

10.06. Стан справ бачиться государю у чорному світлі. Він вже не роз-раховує на успішне завершення конгресу, але між тим все ще покладає на-дії на слово імператора Вільгельма, який начебто зобов’язаний взятися за зброю разом з нами у випадку, якщо б Австрія надумала оголосити нам війну.

17.06. Шувалов всіма силами намагається виторгувати все, що можна. На жаль, він має відчайдушних і злих супротивників, не лише доводить-ся щоденно боротися з нахабними і зухвалими представниками Англії та Австрії, але й з боку всіх інших членів він зустрічає супротив. Навіть князь Бісмарк, з яким Шувалов був раніше в найкращих відносинах, не надає йому очікуваної підтримки. Німецький канцлер вкрай нервовий, нетерпля-чий; за найменшого заперечення погрожує, що у випадку тривалих супе-речок припинить конгрес. Андраші, Біконсфільд цинічно заявляють, що їм цілком байдуже, яка доля чекатиме той чи інший християнський народ, аби відстояти інтереси власної країни. Вже цілком очевидно, що ми маємо про-ти себе не одну Англію, а всю Європу, і що ні від кого підтримки очікувати не можемо. За такої постановки питання немає вибору: доводиться на все погоджуватися, у всьому поступатися [108, с. 26-73].

2. Російсько-британська угода. Лондон, 18 / 30.05.1878.Меморандум 1.

Основи угоди для найближчого конгресу:1. Англія відкидає меридіональний поділ Болгарії...2. Розмежування Болгарії на півдні буде змінене таким чином, щоб

відділити її від Егейського моря...3. Західні кордони Болгарії будуть виправлені за національною озна-

кою так, щоб виключити з цієї провінції неболгарське населення...

113


4. Болгарія буде розділена на дві провінції: одна з них на північ від Балкан, отримає політичну автономію під князівським урядуванням, інша ж, на південь від Балкан, отримає широку адміністративну автономію (на-приклад, за зразком автономії, що існує у англійських колоніях).

5. Імператор всеросійський надає особливого значення виведенню турецьких військ з Південної Болгарії... лорд Солсбері згоден на це, але якщо Росія не заперечуватиме проти того, щоб конгрес визначив спосіб і випадки, коли турецьким військам буде дозволено вступати у Південну Болгарію, щоб перешкодити повстанню або вторгненню.

6. Британський уряд вимагає, а Росія погоджується, щоб вищі чини міліції в Південній Болгарії були призначувані Портою зі згоди Європи...

Меморандум 2а) Англійський уряд залишає за собою право вимагати на конгресі

участі Європи у адміністративному облаштуванні обох болгарських про-вінцій.

b) обговорить на конгресі питання про терміни та характер російської окупації в Болгарії та проходу через Румунію...

e) залишає за собою право обговорити на конгресі всі питання, що стосуються проток [13, с. 176-180].

3. Австрійські вимоги щодо Росії. Червень 1878 р.1) Жодній великій державі не може належати протекторат над христи-

янськими народами Балканського півострова; 2) після закінчення війни ніякі нові порядки не будуть встановлені без

участі великих держав; 3) Росія не може приєднати собі території на правому березі Дунаю; 4) Румунія не може бути приєднана як до Росії так і до Австрії, або

щоб вона була політично залежна від них; 5) Росія та Австрія зобов’язуються не створювати на Балканах васаль-

них держав під управлінням князя російського імператорського дому або австрійського герцога [90, с. 9].

4. Угода щодо Кіпру. Константинополь, 4.06.1878.Якщо Батум, Ардаган, Карс будуть утримуватися Росією, або якщо вона

спробує захопити іншу територію султана в Азії, то Англія зобов’язується об’єд натися зі султаном для захисту силою зброї. У відповідь, щоб дати Англії можливість мати потрібні засоби для виконання її зобов’язання, султан погоджується передати острів Кіпр для окупації та управління Англією.

У випадку, якщо Росія поверне Туреччині Карс та інші території, за-йняті нею в ході останньої війни, острів Кіпр буде евакуйований Англією і конвенція втратить чинність [6, с. 43-44].

114


5. Трактат конгресу. Берлін, 1 / 13.07.1878.імператор всеросійський; імператор німецький, король прусський;

імператор австрійський, король богемський і апостольський король Угор-щини; президент Французької республіки; королева Сполученого Королів-ства Великобританії та Ірландії, імператриця Індії; король Італії; імператор оттоманів, ухвалили:

СТАТТЯ I. Болгарія стає самоврядним данницьким князівством під вер-ховенством султана; вона матиме християнський уряд і народну міліцію.

II. Болгарське князівство міститиме в собі нижченаведені території56. Це розмежування буде встановлене на місцевості Європейською комісією у складі представників держав, що підписали трактат. Зрозуміло, що Ко-місія візьме до уваги необхідність для султана захисту кордону Балкан в Східній Румелії.

VI. Тимчасове управління Болгарії, до остаточного складання орга-нічного статуту Болгарії, знаходитиметься під керівництвом російського імператорського комісара. Для сприяння йому, з метою нагляду за ходом тимчасового управління, будуть уповноважені імператорський оттоман-ський комісар та консули держав, які підписали даний трактат. У разі су-перечностей між консулами, вони вирішуватимуться більшістю голосів, а при незгоді цієї більшості з імператорським російським комісаром або з імператорським оттоманським комісаром, представники держав в Констан-тинополі, що підписали трактат, зібравшись на конференцію, ухвалюють рішення.

VII. Тимчасове управління не може бути продовжене більш, ніж на дев’ять місяців від ратифікації трактату. Коли статут буде завершений, негайно після цього буде організоване обрання князя Болгарії. Як тільки князь буде обраний, князівство цілком користуватиметься автономією.

VIII. Ніяких транзитних мит не стягуватиметься в Болгарії з товарів, що транспортуються через князівство. Піддані і торгівля всіх держав ко-ристуватимуться однаковими правами57.

XIII. На південь від Балкан утворюється провінція, яка отримає наз-ву «Східної Румелії» і яка залишиться під безпосередньою політичною і військовою владою султана на умовах адміністративної автономії. Вона матиме генерал-губернатором християнина.

XV. Султанові надається право піклуватися про захист морських і сухопутних кордонів області, споруджуючи укріплення і розміщуючи військо. Султан зобов’язується не використовувати в прикордонних гар-нізонах іррегулярних військ. Регулярні ж війська, ні в якому випадку не розміщуватимуться у житлах місцевих мешканців.

115


XVI. Генерал-губернатору надається право закликати оттоманські війська у випадку, якщо б внутрішньому або зовнішньому спокою облас-ті загрожувала б будь-яка небезпека. В даному випадку Блискуча Порта зобов’язана повідомити представників держав в Константинополі про ухвалене нею рішення і про причини, що його викликали.

XVII. Генерал-губернатор Східної Румелії буде призначатися Блиску-чою Портою з відома держав на п’ятирічний термін.

XXII. Російський окупаційний корпус в Болгарії і Східній Румелії не перевищуватиме 50 тис. осіб. Він забезпечуватиметься за місцевий рахунок. Термін зайняття Східної Румелії і Болгарії імператорськими російськими військами складає 9 місяців з дня обміну ратифікаціями. Імператорський російський уряд зобов’язується завершити у наступний тримісячний тер-мін виведення своїх військ.

XXV. Провінції Боснія і Герцеговина будуть зайняті Австро-Угор щи-ною. Австро-угорський уряд, не бажаючи взяти на себе управління Ново-базарським санджаком, що розташований між Сербією і Чорногорією, за-лишає його у попередньому оттоманському управлінні. Австро-Угорщина залишає за собою право розміщувати гарнізони, а також користуватися до-рогами на всій території колишнього боснійського вілайєта.

XXVI. Незалежність Чорногорії визнається Блискучою Портою і всі-ма договірними сторонами, які ще її не визнали.

XXIX. Чорногорія не може мати військових суден. Порт Антиварі та взагалі води Чорногорії залишаться закритими для військових суден всіх націй. Поліцейський, морський і санітарний нагляд в Антиварі та уздовж всього чорногорського узбережжя здійснюватиме Австро-Угорщина легки-ми сторожовими суднами та зобов’язується захищати чорногорський тор-говельний флот. Чорногорія має узгодити з нею спорудження залізниці.

XXXIV. Договірні сторони визнають незалежність Сербського кня-зівства.

XLIII. Договірні сторони визнають незалежність Румунії.XLV. Князівство Румунія повертає імператорові всеросійському час-

тину Бессарабської території, що відійшла від Росії за Паризьким тракта-том 1856 р., обмежену із заходу руслом Пруту, з півдня руслом Килійського рукава і гирлом Старого Стамбулу.

XLVI. Острови у дельті Дунаю, а також острів Зміїний, Тульчинський санджак приєднуються до Румунії.

LII. Для збільшення гарантій свободи судноплавства по Дунаю... сто-рони ухвалюють, що всі фортеці і укріплення за течією річки від Залізних Воріт до її гирл будуть зриті та нові не зводитимуться. Ніяке військове суд-

116


но не може надалі плавати по Дунаю вниз від Залізних Воріт, за винятком легких суден, що призначаються для річкової поліції і митної служби. Про-те стаціонери держав в гирлах Дунаю можуть підніматися до Галаца.

LVIII. Блискуча Порта поступається Російській імперії в Азії терито-рією Ардагана, Карса і Батума.

LIX. Імператор всеросійський оголошує про намір зробити Батум пе-реважно торгівельним порто-франко.

LX. Долина Алашкерта і місто Баязет повертаються Туреччині. LXI. Блискуча Порта зобов’язується невідкладно здійснити покра-

щення в областях, населених вірменами, і гарантувати їх безпеку від чер-кесів і курдів.

LXII. Блискуча Порта виразила твердий намір дотримувати принципу релігійної свободи в найширшому сенсі [15, с. 639-676].

6. Вільгельм ІІ про Берлінський конгресОдного разу князь [Бісмарк] сказав мені, що його головна мета поля-

гає в тому, щоб перешкодити угоді між Росією і Англією. На це я дозволив собі відповісти: «Момент, щоб відвернути можливість такої угоди на дуже довгий час, був би практично реальним, якби в 1877-1878 рр. росіян пусти-ли у Стамбул. Тоді англійський флот негайно виступив би на захист Стам-булу, і конфлікт став би реальністю. Замість цього росіянам нав’язали Сан-Стефанський договір і примусили їх до відступу перед воротами міста, до якого вони підійшли після страхітливих боїв і труднощів, і які вони вже ба-чили перед собою. Це породило в російській армії невгасиму ненависть до нас. Більше того, цей договір ще й знищили і замінили його Берлінським, який ще більше зганьбив нас в очах росіян як ворогів їх «справедливих інтересів на Сході». Таким чином, бажаний для князя конфлікт між Росією і Англією був відтермінований на довгий час.

Князь не погоджувався з такою критикою «свого» конгресу, результа-тами якого він як «чесний маклер» так пишався, і всерйоз вважав, що він був зобов’язаний запобігти загальній пожежі і запропонувати свої послуги для посередництва [95, с. 4].

7. Бісмарк про позицію НімеччиниВ Петербурзі під час переговорів про виконання рішень Берлінського

конгресу очікували, що ми, без попередньої домовленості між Берліном і Петербургом, будемо підтримувати і проводити будь-яку російську точку зору проти австро-англійської. Коли я спочатку дав зрозуміти, а потім і вимагав чітко висловити і обговорити російські побажання, то росіяни від відповіді ухилилися. У мене склалося враження, що князь Горчаков чекав від мене, наче дама від кавалера, що я відгадаю російські побажання і буду

117


їх представляти, а Росії не потрібно буде самій їх висловлювати і брати цим самим на себе відповідальність. «Ваша дружба надто платонічна», – докірливо сказала імператриця Марія [Олександрівна] одному з наших дипломатів. Щоправда, дружба кабінету великої держави стосовно інших в певному ступені завжди залишається платонічною, тому що жодна велика держава не може цілком служити іншій. Особливо це стосується Німеч-чини з її центральним становищем, відкритим для нападу з трьох боків [91, с. 195-196].

Примітки:Діяч болгарсь1. кого національного руху, поет, публіцист.Розпочалося у липні 1875 р.2. Так іронічно автор називає турецького султана.3. Столиці відповідно Сербського та Чорногорського князівств.4. Маються на увазі плани деяких лідерів повстанців про приєднання території Боснії 5. та Герцеговини до Австро-Угорщини з перетворенням останньої з двоєдиної (дуа-лістичної) в триєдину (з додатком південнослов’янського державного утворення).Австро-угорська нота від 30 грудня 1875 р. була адресована урядам Туреччини та 6. провідних держав.Укази турецького султана.7. Болгарський політичний діяч і письменник, один з організаторів Квітневого пов-8. стання в Болгарії 1876 р.У текст мала вписуватися дата. Є відомості що зрештою організатори визначили 9. нею перше травня.Підписаний представниками Німеччини, Росії, Австро-Угорщини, розісланий уря-10. дам Великої Британії, Франції, Італії.Йде мова про вбивство німецького і французького консулів у Салоніках, наслідком 11. чого стало відправлення європейських ескадр до берегів Туреччини.Автор має на увазі той факт, що паралельно з переговорами з Росією серби та чор-12. ногорці контактували з віденським урядом з приводу підтримки їх намірів воювати з Туреччиною. Очевидно, Мілютін пише про повстання в Болгарії заднім числом, адже повстання 13. було придушено ще в травні 1876 р.Війна була оголошена Сербією 18 / 30 червня 1876 р, до неї приєдналася і Чорно-14. горія.Сербський представник, який вів переговори щодо договору та військової конвенції 15. з 23 лютого по 18 березня 1876 р.Чорногорські міста на східному узбережжі Адріатики.16. Місто-порт на східному узбережжі Чорного моря. Сьогодні столиця автономної 17. республіки Аджарія в складі Грузії.Історична назва південно-західної частини Балкан з північним узбережжям Егей-18. ського моря.Уривок з листа П. Узелаца – одного з лідерів Боснійського повстання.19. Російський генерал у відставці, прибув у Сербію у квітні 1876 р., був прийнятий на 20. сербську службу та призначений головнокомандувачем Тимоко-Моравської серб-ської армії.

118


Подана Олександру21. ІІ.Російський посол у Лондоні (1874-1879).22. Йдеться про реакцію британської громадської думки на «болгарські жахи».23. Посол Росії у Відні. 24. Російський посол у Константинополі (1864-1877).25. Очевидно Мілютін має на увазі підготовку до можливої війни з Росією.26. Британський посол в Константинополі.27. Тобто Солсбері, який був офіційним представником Великої Британії на Констан-28. тинопольській конференції.Тобто Боснії, Герцеговини та Болгарії.29. Французький представник на Константинопольській конференції.30. Тобто Дізраелі, тогочасний прем’єр-міністр Великої Британії.31. Голова Державної ради Османської імперії.32. Німецький представник на Константинопольській конференції.33. Жорстоке придушення турками повстання в Болгарії супроводжувалося кривавою 34. розправою не лише над власне повстанцями, але й над цивільним населенням. Жертвами терору стали 15 тис осіб.Передбачався поділ Болгарії на дві частини за меридіональним принципом: на за-35. хідну та східну автономні області.Тобто повіреному у справах. заступника посла. Фактично це означало, що розри-36. ву дипломатичних відносин між державами не відбудеться, лише понизиться ранг дип ломатичного представника.Представник Туреччини та голова Константинопольської конференції.37. Додаткова конвенція підписана 6 (18) березня 1877 р., але заднім числом датована 38. 3 (15) січня, днем підписання основного тексту.Очевидно мається на увазі Ново-Базарський санджак.39. Далі слідує перерахування положень записів з Рейхштадського побачення (див. пит. 40. ІІ, докум. № 1).Ігнат’єв здійснював турне по європейських столицях з метою схилити уряди про-41. відних держав підписати запропонований Росією протокол про вирішення близь-косхідного питання.Підписали представники Німеччини (Мюнстер), Австро-Угорщини (Бейст), Фран-42. ції (Д’Аркур), Великої Британії (Дербі), Італії (Менабреа), Росії (Шувалов).Підписаний 16 лютого 1877 р.43. Мається на увазі заява турецького уряду про готовність виконати вимоги, викладені 44. у ноті Андраші.Міністр закордонних справ Великої Британії (1874-1878).45. Міністр закордонних справ Франції (1874-1877).46. Російський військовий агент у Відні.47. Місто в Болгарії, яке довгий час (з липня по грудень 1877 р.) тримала в облозі 48. російсько-румунська армія. У грудні 1877 р. відбулася капітуляція турецького гар-нізону Плевни.Півострів, північний берег протоки Дарданелли.49. Заступник міністра закордонних справ Росії.50. Архіпелаг у Мармуровому морі.51. З лат. дослівно «випадок війни», тобто подія, яка є приводом до початку війни.52. Далі слідує опис пунктів, через який проходитиме кордон, який засвідчує збільшен-53. ня території Чорногорії більш ніж в два рази.

119


Слідує опис пунктів, через який проходитиме кордон, який засвідчує суттєве збіль-54. шення території Сербії.Слідує опис пунктів, через який проходитиме кордон, який засвідчує, що Болгарія 55. мала бути найбільшою балканською державою, з приєднанням Македонії та ви-ходом до Егейського моря.Слідує опис пунктів, через який проходитиме кордон, який засвідчує, що Болгарія 56. обмежувалася територією на північ від Балканського хребта з додаванням території Софійського санджаку.Аналогічні рішення булі затверджені й щодо Чорногорії, Сербії, Румунії.57.

ТЕМА 6. БЛИЗЬКОСХІДНЕ ПИТАННЯ НА РУБЕЖІ ХІХ – ХХ ст.

І. Європейські країни та болгарська криза середини 80-х рр. ХІХ ст.

ІІ. Проблема Чорноморських проток у зовнішній політиці провідних держав.

ІІІ. Міжнародні аспекти вирішення Критського питання.IV. Російсько-австрійське співробітництво на Балканах.

Рекомендована література:Арутюнян Г.М. Англия и армянский вопрос в середине 90-х годов ХІХ в. / Г.М. Арутюнян // НиНИ. – 1959. – № 6.Болдырев А.В. Ближний Восток и проливы во внешней политике России и западноевропей-ских стран на рубеже ХIХ – ХХ века / А.В. Болдырев // Вестник Московского университета. – 2001. – №5.Гончар Б.М. «Залізний канцлер» і великі держави в балканських кризах 80-х рр. ХІХ ст. / Б.М. Гончар, В.Л. Самчук // Питання нової та новітньої історії. – Вип. 44. – К., 1998.Григораш И.В. Россия и становление болгарской государственности (1878-1908 гг.) / И. В. Гри-гораш // НиНИ. – 2005. – №6.Золотухин М.Ю. Великобритания и международный кризис на Балканах середины 80-х годов ХІХ в. / М. Ю. Золотухин // НиНИ. – 1987. – № 6.Крючков И.В. Торговый договор 1906 г. между Россией и Австро-Венгрией / И.В. Крючков // ВИ. – 2013. – № 5.Лошаков А.Ю. Граф Владимир Николаевич Ламздорф / А.Ю. Лошаков // ВИ. – 2014. – № 3.Лунева Ю.В. Ближневосточный кризис 1895-1897 гг. и планы раздела Османской империи / Ю.В. Лунева // ВИ. – 2011. – № 9.Македония. Проблемы истории и культуры. – М., 1999.Машевський О.П. Проблема чорноморських проток у міжнародних відносинах (1870 р. – по-чаток 1920-х рр.) / О.П. Машевський. – К. : Аквілон-плюс, 2010.Миколенко Д.В. Македонське питання у 1878-1919 рр. Навчальний посібник / Д. В. Миколен-ко. – Харків : Харківський нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна, 2011.

120


Птицын А.Н. Торгово-экономические отношения России и Австро-Венгрии в конце ХІХ – на-чале ХХ вв. / А.Н. Птицын // ВИ. – 2014. – № 2.Ратнер Н.Д. Царская дипломатия в Австро-Венгрии в конце ХIХ века / Н.Д. Ратнер // Иссле-дования по славяно-германским отношениям. – М., 1971.Рыбаченок И.С. Ключи от Черного моря (на рубеже ХІХ – ХХ веков) / И.С. Рыбаченок // НиНИ – 2009 – № 2.Рыбаченок И.С. Проекты, решения, проблемы черноморских проливов в последней четверти ХIХ века / И.С. Рыбаченок // ВИ. – 2000. – № 4, 5.Сквозников А.Н. Македония в конце ХІХ – начале ХХ в. Яблоко роздора на Балканах. / А.Н. Сквозников. – Самара : Гуманитарная академія, 2010. – 172 с.Соколовская О.В. Крит в судьбе принца Георга Греческого и российского императора Нико-лая ІІ / О.В. Соколовская // НиНИ. – 2008. – № 4.Соколовская О.В. Обострение критского вопроса в 1908-1909 гг. / О.В. Соколовская // ВИ. – 2008. – № 11.

ІВельми докладна й різнопланова характеристика питання, з аналізом позиції Росії, Ве-

ликої Британії, Австрії, Німеччини щодо болгарської кризи подана у мемуарах Б’юкенена (1). Спогади Бісмарка доповнюють його канву лише в епізоді зі ставленням російського царя до особи болгарського князя (2).

1. Б’юкенен про перипетії болгарської кризи 80-х рр. ХІХ ст.З часу визвольної війни 1877-1878 рр. Росія постійно прагнула до пе-

ретворення Болгарії у свою провінцію. Для цього вона поставила уряд Бол-гарії під контроль призначуваних нею генералів. За будь-якої спроби Олек-сандра [Баттенберга]1 поставити під сумнів їх права, йому нагадували, що він є лише знаряддям в руках царя. Це відбувалося до тих пір, доки він не зрозумів нестерпність свого становища, та не уклав угоду з ліберальною партією, сподіваючись таким чином звільнити свою нову Батьківщину від російського панування.

У вересні 1885 р. вдале повстання у Філліпополі призвело до при-єднання Східної Румелії до Болгарії і до прийняття Олександром титулу князя Північної і Південної Болгарії. Це було таким демонстративним по-рушенням Берлінського договору, що Європа не могла з цим погодитися, а Росія негайно відмовилася визнати приєднання, здійснене без її втручання. Цар [Олександр ІІІ] виразив своє невдоволення тим, що викреслив ім’я князя Александра зі списків російської армії та відкликав всіх російських офіцерів з Болгарії. Через посла у Константинополі він одночасно штовхав султана до відновлення status quo у Східній Румелії силою зброї. Думка про турецький похід знайшла підтримку у колег Росії по Союзу трьох імпе-раторів, але тверда позиція британського уряду, який вважав більш вигід-ним мати сильну Болгарію проти можливих майбутніх виступів, завадила даному плану.

121


Якщо б Австрія зайняла сміливішу позицію і визнала б приєднання, що відбулося, як доконаний факт, вона могла б замінити Росію в Софії. Але єдиним бажанням графа Кальнокі2 було попередити небезпеку розри-ву з Росією, причому він в той же час боявся послабити, завдяки підтримці Болгарії, вплив Австрії у Бєлграді. Греція і Сербія, стурбовані думкою про збільшення Болгарії, активно готувалися до висунення своїх претензій на територіальну компенсацію. Хоча перша завдяки втручанню держав була змушена примиритися зі становищем, друга оголосила в листопаді 1885 р. Болгарії війну. Становище болгарської армії, дезорганізованої відкликан-ням російських офіцерів і розташованої переважно в Східній Румелії, зда-валося майже безнадійним. Невелика кількість військ була, проте, розта-шована біля сербського кордону. Форсованим маршем князеві Олександру вдалося привести на допомогу решту армії і завдати поразки сербській ар-мії після триденного бою під Сливницею.

Нарешті, після тривалих переговорів, конференція держав в Констан-тинополі прийняла формулу, що визначала болгарського князя взагалі, а не персонально князя Олександра, генерал-губернатором Східної Румелії на 5 років згідно статті XVII Берлінського договору, за якою для відновлення цього рішення потрібно згоду усіх держав.

Росія відразу скористалася характером цього рішення, щоб підірвати владу князя і представити його єдиною перешкодою для реального приєд-нання Румелії, яке вона хоче надати Болгарії. Через декілька місяців вій-ськова змова, що діяла за її вказівками, усунула Олександра і примусила його до зречення... Не бачачи можливості правити при опозиції Росії і пе-реконавшись в широких симпатіях [населення] до недавньої змови, князь Олександр відрікся і, призначивши регентство у складі Стамболова і двох інших діячів, виїхав 8 лютого 1886 р. з Болгарії.

Потім розпочалася тривала криза, небезпечна для європейського миру. Росія відмовилася визнати регентство і послала в Софію генерала Кауль-барса з дорученням тероризувати болгар, щоб змусити їх підкорятися. Не-зважаючи на визнання ним виборів недійсними, Великі Збори все ж зіб-ралися і розпочали пошуки князя, який погодився б прийняти небезпечну корону, від якої відмовився князь Олександр. Князь Володимир Датський, хоча і був обраний, відхилив пропозицію, а князя Мінгрельського, канди-дата Росії, якого запропонувала Порта, категорично відкинув Стамболов.

Австрія, хоча і була найбільш зацікавленою з усіх держав, дотримува-лася вичікувальної тактики, оскільки граф Кальнокі плекав надію, що Ро-сія, маючи свободу дій, назавжди налаштує проти себе Болгарію. Британ-ський уряд, з іншого боку, був серйозно заклопотаний просуванням Росії

122


до Константинополя, і сер Август Педжет3 постійно отримував інструкції в тому сенсі, щоб спонукати австрійський уряд до кроків, які усунули б не-безпеку остаточного підпорядкування Болгарії російському впливу, і щоб підкреслити значення спільних виступів обох урядів. Граф Кальнокі при-хильно поставився до цих пропозицій, але констатував, що поки-що немає порушень міжнародного становища Болгарії, і що час для втручання наста-не лише у разі таких порушень. Британський уряд відповів перерахуван-ням усіх незаконних заходів, здійснених генералом Каульбарсом, бажаючи довести цим, що настав вже час для об'єднаних дій Європи.

Проте граф Кальнокі не дуже довіряв підтримці, яку йому обіцяла Ве-ликобританія, щоб спонукати його до політики активного втручання. Хоча обидва уряди вважали свої інтереси паралельними, вони не прийшли до певної угоди. Кальнокі став більше довіряти після промови лорда Солсбері на банкеті в Гільдхоллі4 9 листопада [1886 р.] про те, що Великобританія зуміє сама себе захистити, якщо будуть зачеплені її безпосередні інтереси, і що в питаннях, в яких вона не зацікавлена безпосередньо, позиція Австрії може значно сприяти політиці британського уряду. На щастя, у цей час си-туація дещо розрядилося внаслідок того, що Каульбарс розірвав диплома-тичні стосунки з болгарським урядом. Регенти скористалися його від’їздом, щоб послати делегацію в різні столиці для припинення міжцарів’я. Коли вона прибула у Відень, то князь Фердинанд Кобурзький за власною ініціа-тивою, з мотивів особистого честолюбства, запропонував себе кандидатом на престол, хоча ні імператор [Франц-Йосиф], ні граф Кальнокі не дали йому попередньої згоди на цей крок.

Князь Фердинанд виставив спочатку умовою прийняття ним князів-ської корони затвердження Портою і схвалення держав, що було майже рів-нозначно відмові. Лише через 6 місяців, в липні 1887 р., він був обраний формально князем Болгарії. Росія чинила опір його обранню як порушен-ню статті III Берлінського договору, за якою було обумовлено, що князь обирається «добровільно». За її уявленнями, в даному випадку вибори від-булися під диктовку тиранічного регентства, що є до того ж незаконною установою, і здійснювалися незаконними Зборами, оскільки в їх склад були включені депутати від Східної Румелії. Граф Кальнокі став на аналогічну з британським урядом позицію. Він вважав, що Великі Збори діяли точно в межах своїх прав, але висловлював жаль з приводу того, що вибір не впав на кращого кандидата. За декілька днів до від’їзду князя Фердинанда в Со-фію він переконував його виконати свій попередній намір і почекати згоди держав, підкреслюючи, що, якщо він відбуде, не дочекавшись цієї згоди, то він гратиме роль авантюриста і не отримає законного визнання.

123


Німеччина стала на позицію теоретичної підтримки Росії. На думку князя Бісмарка, була б бажаною угода між Австрією і Росією про їх сфе-ри впливу на Балканах з тим, щоб перша була домінуючим чинником в Сербії, а друга домоглася б у Болгарії тієї ж ролі, яку грала до 1885 р. Єдиним його прагненням було позбавити Росію будь-якого приводу для невдоволення Німеччиною. Він вважав, на підставі численних помилок, допущених Росією при політичному вирішенні болгарського питання, що чим більший простір для вільних дій у неї буде, тим вірніше вона собі там викопає могилу. Ключ до його позиції полягав в переконанні, що Франція ніколи не наважиться напасти на Німеччину, якщо вона не буде у стані війни з Росією, і тому він був готовий на багато що, аби зберегти дружні стосунки з останньою. Проте він повідомив Кальнокі, що немає потреби сприймати серйозно ту теоретичну підтримку, яку він міг би надати тим або іншим пропозиціям Росії, оскільки єдиною його метою є збереження з нею [Австрією] хороших відносин, причому він висловив упевненість, що ніяка російська пропозиція не зможе отримати позитивний відгук, якщо проти неї серйозно висловляться Австрія, Великобританія і Італія. Проте його довіра до їх енергійних дій була недостатньою, щоб він ризикнув в якійсь мірі зачепити Росію [94, 23-26].

2. Бісмарк про ситуацію в Болгарії у середині 80-х рр.Під час Берлінського конгресу не можна було передбачити того розвит-

ку, що надаючи Болгарію племіннику тогочасної російської імператриці, принцу Баттенберзькому, Росія віддає її у ненадійні руки. Він був росій-ським кандидатом, а тому можна було вважати, що міждержавні відносини будуть тривалими і міцними. Імператор Олександр пояснював відвернення свого кузена просто. «Польська мати» – було його першим вигуком, коли він розчарувався у поведінці свого кузена [92, с. 239].

ІІРозгляд питання доцільно розпочати з характеристики маневрів Бісмарка, який ре-

комендував Росії активізувати політику в районі проток (1, 3). Далі слід проаналізувати загальні проекти Нелідова на перспективу (2) та його конкретні пропозиції в умовах загос-трення вірменського питання в Туреччині (4, 6). Важливо звернути увагу на позиції інших провідних держав (5, 8-10) та приготування Росії до втілення в життя плану Нелідова (5, 11). Зрештою, слід простежити розгляд питання на найвищому державному рівні у Росії та причини, що спонукали утриматися від реалізації військових планів (7, 8).

1. Бісмарк про близькосхідну політику РосіїВ попередні десятиліття султан міг думати, що суперництво європей-

ських держав гарантує його від Росії, для Англії та Австрії збереження Туреччини було традиційною політикою, але гладстоновські декларації5 по-

124


збавили султана даної опори. Якби Росія підготувалася відповідним чином для того, щоб здійснити, в разі необхідності, військовий напад на султана і на Босфор, звернулася особисто до султана з пропозицією гарантувати його становище та всі його провінції, взамін на достатньо сильні укріп-лення та достатню кількість [російських] військ біля північного входу у Босфор – то дана пропозиція була б дуже привабливою [92, с. 237-239].

2. Записка Нелідова6. Константинополь, 1882 р.Внутрішньо- та зовнішньополітичні події, що відбулися упродовж

останніх років у Туреччині вказують на близькість цілковитого і можливо несподіваного розпаду Оттоманської імперії. Питання [полягає] в утвер-дженні російської влади на шляху наших південних морських сполучень з відкритими морями та океаном. Утвердження на Босфорі остаточно закріп лює за нами всі наші закавказькі володіння, з’єднує в одному пункті всю нашу оборонну лінію берегів Чорного моря і дає нам вирішальний вплив на долі як Балканського, так і Малоазійського півострова. З іншого боку, англійці не перестають уважно стежити за Дарданеллами й, вірогід-но, будуть шукати, при нагоді, шляхів укріпитися там, щоб мати в своїх руках ключ до Чорного моря і розпоряджатися на власний розсуд нашою південною торгівлею.

Можливість захоплення проток бачиться у трьох варіантах: 1. Відвер-тою силою під час нашої війни з Туреччиною; 2. Несподіваним нападом в умовах внутрішніх ускладнень або зовнішньої небезпеки Туреччини; 3. Мирним шляхом – у випадку союзу з Портою, якщо б вона сама стала шукати нашого сприяння.

Якби іноземні держави, наприклад Англія, загрожували Константино-полю, султана можна було б привести до того, що він сам би просив нашої допомоги. В самому Константинополі нам ніколи і ні під яким приводом не варто було б ставати повновладними господарями. Царгород має залиша-тися вільним містом, але він мусить бути під нашою опікою, охоронятися нашими військами, утримувати їх і платити їм за захист [54, с. 182-187].

3. Вільгельм ІІ про підбурювання Бісмарком РосіїВ кінці серпня – на початку вересня 1886 р. на мою долю випало об-

говорити спільно з царем Олександром ІІІ питання, що стосуються Серед-земного моря і Туреччини. Я отримав пряме доручення запропонувати Ро-сії Константинополь і Дарданелли. У розмові з царем важливо відзначити заяву останнього про те, що якби в його розрахунки входило оволодіти Стамбулом, то він узяв би його; дозволу або згоди князя Бісмарка для цього він не потребує [95, с. 5-6].

125


4. З депеші Нелідова. Константинополь, 18 / 30.09.1895.Сьогодні перед патріархатом відбулася велика вірменська демонстра-

ція. Інші групи вірмен направилися до Порти, щоб вручити петицію, копії якої були надіслані зранку послам [провідних країн]. Групи були зупинені і розігнані поліцією, причому декілька поліцейських було вбито і поранено. Вбиті і поранені є також серед вірмен; багато їх заарештовано. Мусуль-манське населення та учні шкіл при мечетях нападали на арештованих й поліції з великими труднощами вдавалося їх захистити від розлюченого турецького натовпу. В Стамбулі велике хвилювання. Англійці, ескадра яких, за словами посла, знаходиться за 17 годин ходу від Константинополя, говорять про необхідність вступити в місто для відновлення порядку...

Є серйозні підстави вважати, що вони тільки шукають приводу, щоб несподівано вторгнутися в Дарданелли та, виправдовуючи необхідністю забезпечити інтереси своїх підданих і підтримкою в Турецькій імперії status quo, остаточно зачинити нас у Чорному морі. Ми, як найближчі сусі-ди, повинні з’явитися там для відновлення порядку і влади та забезпечення наших інтересів. Дане втручання, очевидно, може бути здійснене шляхом появи у протоках нашого флоту, з яким має бути висаджений пристойний десант. Бачиться вельми важливим досягнути Константинополя, а за мож-ливості пройти і в Дарданелли і з допомогою турків зачинити й цю про-току. Для виконання цього складного, але вкрай важливого для нашого по-літичного майбутнього на Сході завдання, нам необхідно постійно тримати в Севастополі сильну ескадру з пристойним десантом, яка за першим же наказом могла б рушити до Босфору [102, с. 250-252].

5. Витяги зі щоденника Ламздорфа27.10.1895. В телеграмі кайзер звертає увагу на серйозність станови-

ща у Константинополі та на завершення запитує, що Його величність пла-нує робити у разі катастрофи.

30.10. Військовий міністр та керуючий морським міністерством щой но повідомили мені, що ми цілком готові; за першим наказом п’ять броненосців зі всім необхідним для перевезення 30 тис. солдатів можуть відправитися у Константинополь; ми спроможні зайняти його упродовж двох днів.

31.10. Наш августійший повелитель зі щирим задоволенням сприйняв запевнення французького кабінету в тому, що він нічого не ініціюватиме без повної згоди з Росією. Африканські справи Англії значно загострили її відносини з Німеччиною й та не виявляє ніякої схильності підтримати англійські задуми на Сході. Малоймовірно, щоб Австро-Угорщина, завжди слухняна вказівкам Берліна, на цей раз ухилилася від них. Отже, підтримка

126


Англії могла б прийти тільки з боку Італії, однак вона не може надати до-статню допомогу для того, щоб Англія дозволила собі протистояти супро-тиву всієї Європи.

3.11. За пропозицією графа Голуховського7, у випадку небезпеки іно-земним резидентам, послам [у Константинополі] було б доручено прийня-ти рішення і викликати на допомогу визначену кількість військових суден. Кожна з держав при цьому буде представлена рівною кількістю суден.

7.11. Англія та Італія заявили, що направлення ними ескадр не було результатом їх попередніх домовленостей й що вони розраховують діяти у згоді з іншими державами.

19.08.1896. Військовий агент у Константинополі полковник Пешков повідомляє: «Вважаю, що актуальні обставини не можуть не викликати втручання держав, а тому бойова готовність Чорноморського флоту та військ Одеського військового округу необхідна. Тут всього 17 тис. піхоти, 1,8 тис. кавалерії. З них близько половини складають охорону Ільдіза8, інші розкидані півротами та патрулями у населених пунктах Босфору; з укріп-лень якого знято половину гарнізонів. Турецький флот вийти на бій не може. Поява нашого флоту і десанту буде радісно вітатися не лише христи-янським, але й турецьким населенням».

6.09. Із вельми таємних джерел до нас доходить інформація, що у на-ших кораблів у Севастополі немає снарядів, і що англійці прекрасно про це знають через свого консула, від якого наші браві моряки нічого не здатні приховати через свою сердечну щирість [102, с. 287-394].

6. Записка Нелідова9. Константинополь, 18 / 30.09.1896.Зайняття Верхнього Босфору та відкриття Дарданелл для військових

суден всіх націй, з нейтралізацією цієї протоки і роззброєнням його бе-регів, було б для нас найбільш вигідним у сучасних умовах вирішенням питання про протоки. Є великі підстави вважати, що навіть поява наших броненосців в Босфорі, особливо якби хоч два з них були відряджені до гирла Золотого Рогу10, одразу витверезить мусульманську чернь та роз-гнуздане військо і зумовить негайне заспокоєння. Нам буде відкрита мож-ливість міцно закріпитися і зробити з Босфору щось на кшталт Гібралтару [77, с. 63-64].

7. Вітте про обговорення проекту Нелідова на урядовій нарадіЯ отримав запрошення на нараду під головуванням Його величності

23 листопада [1896 р.]. Нелідов розвинув думку, що Росії слід захопити Верхній Босфор, викликавши, якщо буде необхідно, такі події, які б нада-вали нам право і можливість це здійснити. Військовий міністр і начальник Головного штабу вельми підтримали думку нашого посла. Керуючий мор-

127


ським міністерством Тиртов вказував на умови, які необхідно задовольни-ти з морської точки зору, щоб дана акція могла бути успішною. Я вказував, що ця затія призведе, врешті-решт, до європейської війни і похитне те пре-красне політичне і фінансове становище, в яке поставив імперію імператор Олександр ІІІ... Після обміну думками Його імператорська величність на завершення сказав, що він поділяє думку нашого посла.

Я звичайно, очікував, що вся ця справа закінчиться великими біда-ми, а тому не міг не висловити своїх сумнівів і тривог двом особам, які були близькі до Його величності, а саме – його дядьку, великому князю Володимиру Олександровичу та обер-прокурору Святійшого Синоду, ко-лишньому викладачу государя Костянтину Петровичу Побєдоносцеву. Під впливом цих осіб або ж під впливом тієї сили, яка керує всім світом і яку ми називаємо Богом, Його імператорська величність змінив своє рішення, і як тільки Нелідов доїхав до Константинополя, він отримав вказівки, які перешкодили йому здійснити задуману ним затію [96, с.181-186].

8. З листування Нелідова та Шишкіна11

Нелідов – Шишкіну, 6 / 18.12.1896. Ганото12 повідомив, що він погодив з Вами три основних пункти: підтримка Турецької імперії; ніяких сепарат-них виступів з будь-яких питань; ніякого кондомініуму13.

Шишкін – Нелідову, 8 / 20.12.1896. Його величність государ визнав, що три пункти Ганото відповідають його власним поглядам. Реалізація рішень від 23 листопада може бути лише наслідком непередбачуваних подій14, що виходять за рамки загальної узгодженості дій [держав] [77, с. 68-69].

9. З листа Моренгейма15 Шишкіну. Париж, 1896 р.[Ганото зазначив]. Якщо вас навіть пустять в Константинополь, то для

того, щоб не дати вам звідти вийти, так як в той же день англійці з допо-могою італійців спорудять в Дарданеллах Гібралтар, який вам зачинить весь вихід.

Французький посол [в Туреччині] повідомляє про військову конвенцію, яка нібито була укладена у травні між Австрією та Румунією і згідно якої остання зобов’язалася у разі війни з Росією зосередити на північному кор-доні дві дивізії під командуванням австрійського генерала, а решта румун-ської армії мала зайняти укріплений табір під Бухарестом [72, с. 200-202].

10. Звіт Муравйова16. Санкт-Петербург, 4 / 23.02.1897.Згідно секретних відомостей, у Таємній королівській раді лорд Солс-

бері запитав першого лорда адміралтейства, чи може англійська ескадра за викликом посла увійти в Дарданелли і стати перед Константинополем. Той відповів, що цього ніяк не допустить, адже судна могли б опинитися між

128


двох вогнів, тобто Чорноморським флотом і французьким – Середземного моря [53, с. 87].

11. З листів Ванновського17 Муравйову. Санкт-Петербург14.01.1897. Вихід у море десанту може відбутися не інакше як за висо-

чайшим повелінням телеграмою з Петербургу. Метою десантного заходу є зайняття Верхнього Босфору, ні в якій формі не торкаючись Константино-поля. Утвердження десантного загону передбачає міцні позиції військ на прилеглій до протоки території включно до Бейкоса на азіатському березі та Кіреч-бурну на європейському.

20.04.1897. Слід визнати, що за відсутності необхідних морських [плавучих] засобів ми упродовж літа могли б одночасно перевезти Чор-ним морем не більше двох третин складу нашого десантного загону [76, с. 153, 162].

ІІІУ розгляд питання рекомендується включити: характеристику початкового етапу роз-

витку кризи та позиції Росії в цей час (1); висвітлення особливої позиції Німеччини (2, 8, 10); простеження дій Греції та реакцію на них провідних держав (3-7); розкриття переговорного процесу з Туреччиною та внутрішньої складності вирішення критської проблеми (9).

1. Ламздорф про початок критської кризи2.08.1896. Викликає князь Лобанов18. Його починає турбувати хід по-

дій на Криті. Склалося враження, що міністр твердо вирішив обмежити вимоги критян, будучи впевненим в достатній поступливості повстанців. Наш начальник, очевидно, був на боці турків. Він і чути не хотів, щоб на Кандії19 була присутня консульська комісія, як і про те, щоб були розши-рені чотири пункти з реформами20, на які погодилася Порта. Тепер, коли Порта виконала свої обіцянки лише наполовину, а супротив критян, що отримують допомогу з Греції, довів становище до крайньої гостроти, князь Лобанов береться за вивчення заяв, зроблених повстанцями, і намагається досягти угоди на нових основах, які могли б бути висунуті державами, а можливо й примусово нав’язані ворогуючим сторонам. Думка про ство-рення на Кандії консульської комісії починає набирати реальних обрисів. Вперше має місце таке становище, коли в ситуації подібної кризи виму-шені страждати лише одні критяни – всі звірства, здійснені турками, зали-шаються непокараними. І виходить, що ми, що Росія змінила таким чином свою роль! Жителі Криту більше зовсім нічого не розуміють в нашій по-зиції і ми послідовно втрачаємо їх довір’я і симпатії. У Лобанова все ще домінує ідея підтримання status quo і відтермінування падіння Османської імперії [102, с. 382].

129


2. Думка Бісмарка21 щодо Критського питання. 16.08.1896.До недавнього часу німецька дипломатія залишалася в тіні облашту-

вання критських справ. Німецький посол у Константинополі барон фон Гельтше, у тісній згоді з австрійським послом, висловлювався за збережен-ня турецького режиму на Криті з деякими змінами на користь його меш-канців. Зараз становище змінюється та йде мова про можливе скликання конференції держав. Проте немає чіткого спільного бачення щодо врегу-лювання критських хвилювань. Причиною труднощів є питання обсягу пов новажень пропонованої конференції. Всі держави наразі переконані, що критяни більше не можуть залишатися під абсолютною владою турків, й вони побоюються, що заворушення можуть перекинутися у Македонію, що зумовить актуалізацію й загострення Східного питання в цілому. Ні-меччина, Італія, Австрія та Англія погоджуються на конференцію, обме-жену врегулюванням критських неприємностей. Однак Росія та Франція пропонують ширшу базу обговорення. Користуючись цим, Порта вперто опирається тиску частини держав [116].

3. Інструкція грецького уряду К. Вассосу22. Афіни, 13.02.1897.Під вашу команду переходять десантні війська, які мають висадитися

на Криті, витіснити турків з фортець та зайняти їх. Ви будете діяти від іме-ні короля еллінів Георга І згідно грецьких законів та розпоряджень уряду. Одразу ж після десантування опублікуйте звернення з проголошенням про зайняття острова [124, с. 24-25].

4. Звернення адміралів23 провідних держав. 15.02.1897.На заклик командувача крейсера «Сіцілія» віце-адмірала Каневаро,

адмірали і капітани європейських військово-морських суден вирішили взя-ти Крит під свій контроль та висаджують десант у кожному місті острова. Морська піхота захищатиме острів у разі нападу або заворушень. Коман-дуючому грецької флотилії рекомендується утриматися від будь-яких вій-ськових дій на острові. Грецькі солдати, яких виявлять на острові, будуть негайно заарештовані. Держави заявляють, що відповідні заходи здійсню-ватимуться з метою забезпечення інтересів всіх груп населення, які про-живають на острові [124, с. 32].

5. Пропозиції Муравйова іншим державам. 23.02.1897.1. Крит за актуальних обставин в жодному випадку не може бути анек-

сований Грецією.2. Оскільки Туреччина зволікала з реалізацією реформ, вирішено, що

вони вже не відповідають вимогам сучасної ситуації. Держави постанови-ли, зберігаючи цілісність Оттоманської імперії, запровадити на Криті авто-номну адміністрацію [124, с. 36].

130


6. Колективна нота держав. 6.04.1897.В умовах небезпеки, яку створює концентрація значної кількості

військ на греко-турецькому кордоні, держави, бажаючи зберегти мир та спокій, вказали своїм послам в Стамбулі та Афінах заявити наступне: «У разі війни між Оттоманською Імперією та Грецією, вся відповідальність за конфлікт ляже на агресора. Незалежно від результатів війни, держави не дозволять агресорові скористатися ними» [124, с. 65].

7. Соловйов24 про критську кризуПануючий в Афінах войовничий настрій вважався не лише на Балка-

нах, але й у всій Європі мало не загрозою для європейського миру. Проте Ону25 телеграфував в Петербург: «Двох тижнів буде достатньо, щоб заспо-коїти войовничих греків». Дійсно, через дві неділі війська турецького го-ловнокомандувача Едхем-паши стояли, як прийнято висловлюватися, під стінами Афін.

[У грудні 1898 р.] відбулися урочистості з приводу від’їзду на Крит ко-ролевича Георга. Призначення його на Крит було результатом вельми три-валих переговорів держав. У них вирішальне значення мало заступництво Миколи ІІ, який потоваришував з принцом під час їхньої спільної подорожі на Далекий Схід. Це була комбінація, що потягнула за собою приєднання острова до Греції26. Призначення Георга на Крит, незважаючи на недавню поразку греків у війні Туреччиною, зайвий раз підтверджувало, наскільки грецьке питання було залежним від політики провідних держав і не визна-чалося реальною силою Греції, яка в той час практично не володіла боєз-датною армією.

Хоча в критському питанні Італія й приєдналася до трьох держав-заступниць (Англія, Франція, Росія), але все ж посідала серед них друго-рядну позицію.

Разом з нашим генеральним консулом О.О. Гірсом ми об’їхали вер-хи весь острів [Крит], причому нам назустріч виїжджало все чоловіче населення сіл, які ми відвідували. Гірс в якості одного з консулів чоти-рьох держав, які окупували острів, був там свого роду начальством [112, с. 113-140].

8. Лист Остен-Сакена Муравйову. Берлін, 16 / 4.03.1898.Що стосується відкликання німецького військового судна з критських

вод27, Його величність [Вільгельм ІІ] намагався надати цьому заходу ха-рактеру незацікавленості, що випливає з небажання бути перешкодою до здійснення наших планів щодо кандидатури принца Георга Грецького [43, с. 153-154].

131


9. Повстання на Криті. New York Times, 11.09.1898.Теперішні заворушення в околицях Кандії на острові Крит мають ті

ж самі ознаки сенсаційних масштабів кровопролиття, якими відзначалися повстання у травні-червні 1896 р. Здавалося б дивним те, що на це раз бун-тують не християнські, а мусульманські критяни. З певністю можна кон-статувати, що дані бунти спрямовані проти дій європейського концерту на чолі з Великою Британією.

Причини актуального кровопролиття були закладені два роки тому. Оттоманська Порта, відмовившись виконувати положення Халепської кон-венції28, спровокувала революційно налаштовані верстви суспільства під керівництвом православних священиків на виступ проти турецького прав-ління.

У січні [1898 р.] підписано протокол між провідними державами та Портою. Його положення наступні: 1. Крит залишається частиною Отто-манської імперії під суверенітетом султана, його управління та статус від-повідатиме моделі Східної Румелії; 2. Острів матиме автономну адміні-страція та губернатора-християнина, призначуваного султаном на 5 років за згодою держав; 3. Губернатор контролюватиме військові формування, що складатимуться з жандармерії та міліції; 4. Турецький гарнізон знову перебуватиме на острові, але його чисельність зменшиться; 5. Виконавча влада зосереджуватиметься в руках Національної Асамблеї, в якій будуть представлені всі верстви населення та законопроекти набиратимуть силу закону після санкціонування їх губернатором; 6. Губернаторові надавати-муться кошти для найнагальніших витрат; 7. Всі прямі й непрямі податки з острова йтимуть на потреби Криту; 8. Крит платитиме султану данину, розмір якої буде визначений пізніше.

Для великих держав найпершою важливою справою був вибір гу-бернатора. Кандидатура принца Георга Грецького була висунута Росією, яку підтримали Англія і Франція, але султан, спираючись на Німеччину, пос тійно опирався затвердити сина Георга І. Порта наполягала, що губер-натором має бути турецький підданий. В обмін на це турецький уряд обі-цяв надати навіть ширшу форму автономію, ніж передбачала перша стаття протоколу і запропонував, щоб повноваження критського уряду в управ-лінні були такими ж, як на острові Самос та в Лівані, зобов’язання яких обмежуються скромною щорічною даниною.

Національна асамблея зібралася в березні, але її персональний склад був сформований майже цілком з християн. Відтак, законодавчі ініціативи відображали лише їх інтереси і погляди. Призначення на цивільні посади отримували теж лише християни. Цілком вірогідно те, що критяни-маго-

132


метани побачили, що їм нема чого сподіватися на позитивне для себе голо-сування у Національній асамблеї, а тому, за рекомендацією турецької влади, ухилилися від участі в ній. Також можливо, що мусульмани часто були не-задоволені своїм становищем в поселеннях, де вони становили меншість. Вони зверталися до турецьких військових властей по допомогу. Лише при-сутність міжнародних збройних формувань запобігала різанині християн.

Зрозуміло, що мусульмани, замість максимально ефективного вико-ристання можливостей, наданих п’ятою статтею протоколу, відсторонили-ся й намагалися, де тільки можна, масовими демонстраціями опиратися виконанню законів. Призначення певних цивільних службовців міжнарод-ними силами спровокувало маси мусульман до хвилі насильства, яке пере-росло в організоване повстання.

Безперечно, дії мусульман ставлять їх у вельми скрутне становище. Вони втратили вигоди й моральний ефект, які б надала їм присутність їх делегатів у асамблеї. Вони не можуть розраховувати на допомогу турець-кого війська та їх очікує повний крах в разі сутичок з підрозділами міжна-родних сил. Виглядає на те, що їх доля як домінуючої сили на Криті вирі-шена, хіба що вони продемонстрували, що є більш завзятими мучениками, ніж були упродовж багатьох років їхні християнські сусіди. Одне можна стверджувати з певністю. На Криті може бути ще велике кровопролиття з вини мусульман, але турецька влада з острова витіснена назавжди. Іно-земці зараз не допустять ніякого Омер-паші або Гуселм Авніз-паші; ту-рецьким ордам не дозволять висадитися, щоб мстити невірним, як це мало місце у 1867 р. Як видається, на небосхилі народжується критська свобода, але водночас вона оповита загравами [119].

10. Остен-Сакен – Муравйову. Берлін, 20.11. / 2.12.1898.Імператор [Вільгельм ІІ] у настійливій формі заговорив про прини-

ження султана та всього мусульманського світу у зв’язку з вирішенням критського питання у дусі еллінських побажань, і це в результаті пере-можної війни проти Греції, яка віддала її на милість Туреччини. Імператор впевнений, що подібна політика призведе до тріумфу інтересів лише однієї Англії, яка не залишить Судської бухти29. Для підтримки своїх домагань Англія, за його словами, сконцентрувала на Мальті 10 тис. війська, які за першим сигналом можуть бути кинуті на Крит [42, с. 74].

IVУ даному питанні важливо з’ясувати зміст австро-російських домовленостей щодо

«замороження» балканського питання (1). Важливо охарактеризувати ініціативи щодо вза-ємного обмеження озброєнь (2) та переговори щодо ситуації на Балканах (3, 4). Далі слід

133


зупинитися на міжнародному значенні повстання в Македонії (5) та основних положеннях спільної участі цих держав у врегулюванні македонської проблеми (6). Також необхідно про-аналізувати нову міждержавну угоду 1904 року (7).

1. Голуховський – Ліхтенштейну30. Відень, 26.04. / 8.05.1897.У результаті наради двох імператорів у Зимовому палаці, за участі їх

міністрів закордонних справ, була затверджена спільна лінія поведінки у питаннях Сходу, що дозволяє нам, враховуючи безпеку і життєві інтереси обох імперій та для усунення небезпеки шкідливого для європейського миру суперництва на розжареному грунті Балканського півострова – відни-ні з більшою впевненістю і більш спокійно передбачати політичні усклад-нення, що можуть виникнути в безпосередній близькості від нас.

Досягши згоди у питанні необхідності підтримання актуального status quo настільки тривалого, наскільки дозволять обставини, я та граф Мурав-йов із задоволенням констатували, що між Австро-Угорщиною та Росією не існує ніяких принципових протиріч. У ході обговорення ми переконали-ся в тому, що легко можна узгодити інтереси двої великих імперій. Угода резюмується у наступних пунктах:

1. Встановлено, що в разі неможливості підтримки сьогоднішнього status quo, Австро-Угорщина та Росія відкидають думку про [будь-які] за-воювання на Балканах і готові змусити поважати цей принцип будь-яку іншу державу.

2. Було визнано, що питання Константинополя та проток мають по суті загальноєвропейський характер та не повинні бути предметом окремої угоди між Австро-Угорщиною та Росією.

3. Становлення нового порядку на Балканському півострові надасть привід, у випадку необхідності, до укладання особливої угоди між сторо-нами, які заявлять про готовність діяти узгоджено, а саме:

а) Територіальні переваги, визнані за Австро-Угорщиною Берлінським трактатом, залишаються за нею. Внаслідок цього питання про володіння Боснією, Герцеговиною, Новобазарським санджаком не може бути пред-метом суперечок, більше того, [австро-угорський] уряд залишає за собою можливість у певний момент замінити існуюче право окупації і утримання гарнізонів – правом анексії.

b) Частина території між Яніною на півдні та озером Скутарі на пів-ночі з достатнім розширенням на сході, утворить незалежну державу, під назвою князівство Албанія, з умовою виключення будь-якого іноземного впливу.

c) інша частина території, що підлягатиме розподілу, стануть об’єктом справедливого розподілу між малими балканськими державами, стосовно

134


якого Австро-Угорщина та Росія домовляться у відповідний момент з на-міром забезпечити принцип існуючої рівноваги сил без помітної переваги будь-якого з балканських князівств [13, с. 303-306].

2. Куропаткін – Муравйову. С-Петербург, 1 / 13.03.1898.Дозволю висловити попередню думку про пункти [проекту] конвенції:

1. Військова конвенція між Росією та Австрією укладається на 10 років. 2. Упродовж даного терміну в арміях договірних сторін не запроваджуються польові швидкострільні гармати31. 7. Сторони зберігають право продовжу-вати дослідження над зразками польової швидкострільної гармати. 8. Авст-рія зберігає право на запровадження польових гаубиць32 [61, с. 72-73].

3. Зустріч Куропаткіна й Крігхаммера33. Відень, 28.10 / 9.11.1898.

[Австрієць] скаржився на розповсюдження соціалізму в армії. Важко боротися: приносять у ранцях обурливі відозви. Говорив йому про авто-матичні рушниці. Згоден призупинити їх прийняття. Я вказував, що при-єднання до нас, наприклад Галичини не посилило б нас (довелося б чекати реваншу). Що саме населення виявилося б після відносної свободи неза-доволене нашими управлінцями. Він говорив, що Балкани треба розділити на сфери впливу лінією від Відіна на Салоніки, що у них є власні вели-кі комерційні інтереси, що їм необхідний шлях на Салоніки. Говорив, що протоки нам потрібно відкрити. Я поправив його: що Чорне море має бути наше, що Босфор потребує російської пробки, але що ми можемо і почека-ти ще 60 років, коли у нас буде 250 млн. населення. Він сказав, що вони по-требують виходу своїх суден з Дунаю в Америку і Середземне море через Чорне море і протоки [65, с. 63-64].

4. Звіт Муравйова. Севастополь, 17 / 30.10.1898.Я звернув увагу Його величності [Франца-Йосифа] на становище, в

яке потрапила Сербія після незаконного повернення колишнього короля Мілана34. Я зауважив, що його присутність може довести країну до цілко-витого розорення. На це імператор доволі роздратовано відповів, що ни-нішній уряд Сербії – єдиний, з яким може мати справу Австрія, і що наш представник в Бєлграді Жадовський своєю протидією актуальному стану справ порушує прийнятий принцип невтручання у внутрішні справи дер-жав Балканського півострова...

Що стосується подарунку [нами 30 тис] рушниць чорногорському князю, я заявив, що він не має ніякого значення..., а перебування у Цетин’ї австрійського представника, відверто вороже налаштованого проти чорно-горського князя, не може сприятливо впливати на ставлення князівства до австро-угорської монархії...

135


Австрія боїться всіх і кожного, здійсненного і нездійсненного. Вона боїться підступів Чорногорії в Боснії і Герцеговині, боїться підступів Італії в Албанії, підступів тієї ж Чорногорії в Сербії, а також вибуху національ-них почуттів у займаних нею провінціях, який начебто прогнозується на-шою пресою. За переконанням Франца-Йосифа довелося б у кожному з цих випадків вдатися до збройної сили. В успіх Австрії над нами ніхто не вірить. Військові Австрії бажають посилити готовність до бою своєї армії [65, с. 74-78].

5. Б’юкенен про резонанс Ілінденського повстання 1903 р.Тим часом в Македонії відбувалися спішні приготування до загаль-

ного повстання, і в серпні був даний сигнал35. Болгарський уряд не був готовий до війни. Незважаючи на сильне обурення методами репресій, до яких вдавалася Туреччина, він не довіряв Росії внаслідок коливань її полі-тики, та намагався уникнути розриву з Туреччиною. Росія, на його думку, вела подвійну гру. Російський посол в Константинополі відстоював суворе придушення повстанців, а російський агент в Софії був на боці повстан-ців, і обидва намагалися, очевидно, спровокувати розрив між Болгарією і Туреччиною, щоб дати Росії привід для втручання. Єдиним результатом повстання виявилося те, що Європа зрозуміла нарешті серйозність ста-новища і необхідність вжиття доцільніших і більш практичних заходів. Завдяки великою мірою ініціативі лорда Ленсдауна, граф Ламздорф і граф Голуховский розробили в жовтні в Мюрцштезі план ширших реформ [94, с. 39].

6. Ламздорф – Зінов’єву. Санкт-Петербург, 20.09. / 3.03.1903.Якщо з одного боку, [російський та австро-угорський] уряди цілком

визнають право і обов’язок Блискучої Порти придушувати безпорядки, викликані зловмисною агітацією [революційних] комітетів, то з іншого – вони не можуть шкодувати, що це придушення супроводжувалося насил-лям та жорсткостями, від яких страждало мирне населення.

Урядове повідомленняЗа повелінням августійших монархів граф Ламздорф та граф Голухов-

ський відправили російському та австро-угорському послам в Константи-нополі відповідне звернення.

1) Для встановлення контролю за діяльністю місцевих турецьких влас-тей та запровадження реформ призначити при Хільмі-паші36 особливих цивільних агентів від Росії та Австро-Угорщини, які будуть супроводжу-вати головного Інспектора, звертати його увагу на потреби християнсько-го населення, вказувати на зловживання місцевих властей. На допомогу

136


цим агентам могли би бути призначені секретарі та драгомани37, які б виконували їх накази, об’їжджали округи для опитування жителів хрис-тиянських поселень. Їх повноваження припиняться через два роки після призна чення.

2) Завдання реорганізації жандармерії у трьох вілайєтах буде покла-дене на генерала-іноземця, до якого би були прикріплені військові чини великих держав. Їм будуть доручені окремі райони, де вони діятимуть як контролери, інструктори, організатори.

3) Як тільки країна буде умиротворена, необхідно одразу ж вимагати від турецького уряду зміни територіального розмежування адміністратив-них одиниць з метою більш правильного групування окремих народнос-тей.

4) одночасно висунути вимоги перетворень у адміністративних та судових установах, куди бажано було б відкрити доступ місцевим христи-янам.

5) Негайно створити змішані комісії з рівної кількості мусульманських та християнських делегатів для розгляду справ щодо політичних та інших злочинів, що були здійснені під час заворушень. В комісіях повинні брати участь консульські представники Росії та Австро-Угорщини.

6) Вимагати від турецького уряду асигнування особливих сум: на по-вернення християнських сімей...; на допомогу християнам, що позбулися житла та майна; на відновлення жител, храмів, шкіл, зруйнованих турками під час повстання [13, с. 329-332].

7. Декларація про нейтралітет. С-Петербург, 2 / 15.10.1904.Австро-Угорщина та Росія, об’єднані спільністю поглядів на охорон-

ну політику, якої необхідно дотримуватися у балканських країнах... твердо вирішили залишатися на цьому шляху.

З цією метою обидві держави погодилися дотримуватися лояльного і абсолютного нейтралітету у випадку, якщо одна із договірних сторін опи-ниться у неспровокованому нею стані війни з третьою державою, яка б намагалася посягнути на її безпеку або status quo, підтримання якого є ос-новою даної миролюбної охоронної угоди.

Дане зобов’язання між Австро-Угорщиною та Росією не застосовуєть-ся до балканських країн, долі яких цілком очевидно зв’язані з узгодженими діями обох сусідніх імперій.

Вказане зобов’язання залишатиметься в силі доти, доки ці дві великі держави будуть дотримуватися узгодженої політики в справах Туреччини. Ця угода зберігатиметься в таємниці [13, с. 333-334].

137


Примітки:Пе1. рший болгарський князь, обраний Великими Зборами у 1879 р.Міністр закордонних справ Австро-Угорщини (1881-1895).2. Очевидно, тогочасний британський посол у Відні.3. Будівля лондонської мерії.4. В. Гладстон – лідер англійських лібералів. У своїй промові в палаті громад 23 липня 5. 1880 р. заявив: «Як би ми не бажали уникнути ускладнень, які будуть зумовлені розпадом турецької держави, але виконання турецьким урядом обов’язків щодо власних підданих не є більше другорядним питанням; це питання найважливіше, це мета наших зусиль. Якщо Туреччина сама не наважиться на виконання своїх обов’язків, вона буде самостійно рятувати свою цілісність та незалежність».На той час керуючий справами російського посольства в Константинополі, у 1883-6. 1897 рр. – посол Росії в Туреччині. Вказана записка подана на ім’я Олександра ІІІ. На оригіналі присутня позначка імператора: «Все це вельми діловито і розумно, дай Бог нам дожити до цієї задушевної та відрадної хвилини. Я не втрачаю надії що рано чи пізно це буде саме так і так повинно бути! Головне, не втрачати часу та зручного моменту».Міністр закордонних справ Австро-Угорщини (1895-1906).7. Султанський парк та однойменний палац.8. Адресована Миколі ІІ. На оригіналі присутня позначка імператора: «Обговоримо 9. дану записку в суботу о другій годині на засіданні під моїм головуванням».Затока в протоці Босфор, на берегах якої розташована європейська частина Кон-10. стантинополя.Керуючий справами міністерства закордонних справ Росії.11. Міністр закордонних справ Франції (1894-1898).12. У дипломатичних колах циркулювали чутки про спільний російсько-французький 13. протекторат над Туреччиною.Такою подією було визначено прохід іноземних суден (малася на увазі насамперед 14. англійська ескадра) через Дарданелли та поява їх біля Константинополя.Російський посол у Парижі (1884-1897).15. На ім’я Миколи ІІ.16. Військовий міністр Російської імперії (1881-1898).17. Тобто міністр закордонних справ О. Лобанов-Ростовський.18. Венеціанська назва о. Крит, використовувалася також турками.19. Серед них була вимога генерал-губернатора-християнина, скликання представ-20. ницької Національної асамблеї, загальна амністія повстанцям.На той час він вже був у відставці.21. Командувач експедиційного загону (близько 1400 осіб), який оголосив про приєд-22. нання острова до Греції.Звернення адресувалося критській турецькій адміністрації та лідерам повстанців.23. Російський дипломат, другий секретар російського посольства у Греції (1898-1905).24. Російський посол у Греції (1889-1901).25. Остаточне входження Криту до складу Греції відбулося у 1912-1913 рр. (див. 26. Тему 9).Приклад Німеччини наслідувала також Австро-Угорщина. Разом з кораблями з ост-27. рова були виведені військові контингенти цих держав. Англо-турецька угода 1878 р., яка передбачала визнання турецькою владою рівно-28. правності християнського населення Криту, а посаду губернатора мав обіймати християнин.

138


Зручна затока на північно-західному узбе29. режжі Криту.Австро-угорський посол в Росії (1894-1898).30. Такими мали визнаватися гармати, що здійснюють більше трьох пострілів за хви-31. лин.Пропозиція даної конвенції так і не була реалізована й Росія мала витратити 32. 120 млн. рублів на переозброєння армії швидкострільною гарматою.Військовий міністр Австро-Угорщини (1893-1902).33. У 1889 р. король Сербії Мілан Обренович зрікся престолу та виїхав з Сербії.34. 2 серпня 1903 р. – у день св. Іллі, звідси і назва повстання.35. Головний інспектор македонських вілайєтів, призначений турецьким урядом.36. Посада перекладача та посередника між близькосхідними й азіатськими державами 37. та європейськими дипломатичними і торгівельними представництвами.

ТЕМА 7. ВОГНИЩА МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

І. Перша Марокканська криза.ІІ. Боснійська криза.ІІІ. Друга Марокканська (Агадирська) криза.IV. Італо-турецька війна.

Рекомендована література:Sibgatulina G. Бывший союз трех императоров: отношения между Россией, Германией и Австро-Венгрией в период Боснийского кризиса 1908-1909 гг. / G. Sibgatulina // Karadeniz (Bleak Sea-Черное море). – Yil 5. – Sayi 17 [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. http://www.dergikaradeniz.com/web/upload/icerik/17/17.2.pdf.Авдеев В.Е. Александр Петрович Извольский / В.Е. Авдеев // ВИ. – 2008. – № 5.В «пороховом погребе Европы» 1878-1914 / под ред. В.Н. Виноградова, В.И. Косика и др. – М., 2003.Виноградов К.Б. Боснийский кризис 1908-1909 гг. – пролог первой мировой войны. – Л., 1964.Гостенков А.В. Триполитанская война / А.В. Гостенков // Вестник Ленинградского государ-ственного университета им. А.С. Пушкина. – 2010. – № 4.Дербицкая К.Ю. Борьба европейских держав за Марокко в ходе Первого марокканского кри-зиса 1905 г. / К.Ю. Дербицкая // Вестник Российского университета дружбы народов. Между-народные отношения. – 2012. – № 3.Дербицкая Н.Ю. Дипломатическая подготовка экспансии Франции в Марокко в конце ХІХ века / Н.Ю. Дербицкая // Вестник Московского университета. Серия 8. История. – 2011. – № 3.Левченко М.О. Італо-турецький конфлікт в контексті міжнародних відносин на початку ХХ століття. / М.О. Левченко. Автореферат дисертації на здобуття ступеня кандидата історичних наук. – Донецьк. – 2003.

139


Лунева Ю.В. Боснийский кризис 1908-1909 годов: провал тайной сделки Извольського и Эренталя / Ю.В. Лунева // НиНИ. – 2009. – № 2.Лунева Ю.В. Закрытие Дарданелл во время итало-турецкой войны (1911-1912 гг.) / Ю.В. Лу-нева // НиНИ. – 2011. – № 6.Машевський О.П. Дипломатія Німеччини під час Боснійської кризи 1908-1909 років / О.П. Машевський // Сумський історико-архівний журнал. – 2012. – XVIII-ХІХ.Туполев Б. М. Происхождение Первой мировой войны / Б.М. Туполев // НиНИ. – 2002. – № 4-5.Фишер Л.А. Демарш Чарыкова в 1911 году и проблема черноморских проливов / Л.А. Фи-шер // Известия Российского государственного педагогического университета им. А.И. Гер-цена. – 2009. – № 93.Чернік С. Висвітлення позиції Сербії щодо проблеми анексії Боснії та Герцеговини 1908-1909 рр. на сторінках газети «Голос Юга» / С. Чернік // Науковi записки. Збiрник праць моло-дих вчених та аспiрантiв. – Т. 20. – К., 2010.Яхимович З.П. Итало-турецкая война / З.П. Яхимович. – М., 1967.

ІРозглядаючи питання, необхідно вказати на плани Франції та Іспанії щодо Марокко

(1), які зустріли демонстративний опір з боку Німеччини (2, 3). Важливо з’ясувати роль Росії у вирішенні франко-німецьких суперечностей (4, 6) та мотиви, які спонукали її підтри-мувати саме Францію (5, 10). Слід звернути увагу також на позицію Великої Британії (7, 8). Далі потрібно окреслити особливості роботи Альхесіраської конференції (9), здійснити по-статейний аналіз її заключного акту (11). На завершення варто охарактеризувати наслідки кризи (12).

1. Угода щодо Марокко. Париж, 3.10.1904.А. Декларація. Уряд Французької республіки та уряд короля Іспанії

заявляють, що вони твердо стоять за цілісність Марокканської імперії під суверенітетом султана.

Б. Таємна конвенція. Стаття 2. [Визначення кордонів іспанської сфери впливу в Марокко]. Іспанія оголошує, що вона буде [тут] діяти лише у згоді з Францією, а та буде попередньо повідомляти королівський уряд про свої дії щодо султана Марокко [9, с. 123-124].

2. З промови Вільгельма ІІ. Танжер, 31.03.1905.Мій візит в Танжер має на меті показати, що я сповнений рішучості

зробити все залежне від мене, щоб ефективно захищати інтереси Німеччи-ни в Марокко. Я розглядаю султана як абсолютно незалежного государя і бажаю домовитися саме з ним про найбільш дієві засоби досягнення цієї мети [9, с. 125].

3. Вільгельм ІІ про першу Марокканську кризуПерші результати побачення в Танжері я відчув, коли прибув до Гіб-

ралтару, де зустрів з боку англійців суто офіційний і холодний прийом, на противагу сердечному прийому минулого року. У Парижі панували роз-дратування і гнів. Делькассе намагався підбурювати до війни, він не до-

140


сяг свого лише тому, що як морський, так і військовий міністри заявили, що Франція ще не готова. Таким чином, через нав’язане мені1 побачення в Танжері я вже тоді майже потрапив в ситуацію, коли мене могли звинува-тити в розпалюванні пожежі світової війни... У жовтні 1905 року паризька газета «Matin» повідомила про заяву, зроблену Делькассе в Раді міністрів, що Англія запропонувала на випадок війни висадити в Гольштейні сто ти-сяч солдат і зайняти канал імператора Вільгельма [95, с. 36].

4. Вітте про Першу марокканську кризуРув’є2 мені підтвердив, що він просить мого сприяння, щоб залаго-

дити справу. «Тепер відносини з Німеччиною – додав він – в такій гострій фазі, що деякі персони і майже вся преса чекають збройного зіткнення». Я йому сказав, що такі колючі питання краще не вирішувати зараз, а визна-ти їх такими, що стосуються всіх націй, що мають інтереси в Марокко, та спустити їх у конференцію з представників держав.

Я поїхав до князя Радоліна, німецького посла, і прямо заговорив з ним про марокканське питання, пояснюючи, що ускладнення у даний час не на руку ні Росії, ні Німеччині, так як не можна ж готувати велику війну через марокканську справу, адже у випадку війни між Німеччиною і Францією розпочнеться загальна війна, в якій повинна буде взяти участь Росія.

Я коротко пояснив імператору Вільгельму, що не пропоную, щоб представники Німеччини у всьому поступилися Рув’є, а лише вважаю, що найбільш серйозні питання слід передати на вирішення міжнародної кон-ференції. Імператор, вислухавши мене уважно, взяв зі столу телеграфний бланк і написав телеграму на ім’я Бюлова. Показавши телеграму, імпера-тор сказав: «Ви мене переконали. Питання буде вирішене у вказаному вами сенсі» [96, с. 632-633].

5. Нелідов3 – Ламздорфу. Париж, 19.01 / 1.02.1906.Рув’є доручив сказати Вітте, що незважаючи на його жагуче бажання

сприяти наданню нам вкрай необхідного займу, через актуальний тривож-ний настрій на грошовому ринку про жодну велику фінансову операцію думати не доводиться, доки не буде знятий гнітючий тиск, зумовлений не-відомістю щодо результатів Альхесіраської конференції [79, с. 14].

6. Ізвольський про позицію Росії на конференціїПеріод Альхесіраської конференції був позначений інцидентом. Я маю

на увазі циркулярну ноту Ламздорфа, що вказувала російським представ-никам [як діяти] щодо надзвичайно гострого питання про поліцію4. Його зміст поклав край чуткам з Берліна про те, що Росія ніби то відмовилася підтримувати Францію в цьому спірному питанні. Нелідов, стурбований цими чутками, визнав за необхідне заспокоїти громадську думку Франції

141


і повідомив зміст телеграми журналістові Тард’є, який опублікував її в га-зеті «Temps». Це викликало вибух обурення з боку німецького імператора [98, с. 26-27].

7. Райс5 – Ламздорфу. С-Петербург, 28.01 / 10.02.1906.Мені доручено інформувати, що британський уряд приєднається

до будь-якої пропозиції, яку Франція вважатиме прийнятною для себе [79, с. 22].

8. З таємного звіту Клемма6. Бомбей, 8 / 21.02.1906.Англійці в Індії з напруженою увагою стежать за ходом переговорів,

можливість збройного зіткнення відверто обговорюється в клубах і чи-тається питання: чи знайдеться в особі Франції новий благодійник, який витягне для Англії каштани з вогню, тобто послабить глибоко ненави-сну і економічно небезпечну Німеччину. Ходить чутка, що лорд Кітченер має відбути в Англію, щоб на чолі 100-тисячної армії зайняти Голландію, як тільки відбудеться оголошення війни з боку Німеччини або Франції [79, с. 29].

9. Телеграми Кассіні7 Ламздорфу. Альхесірас.22.02. / 7.03.1906. Англійський делегат, посилаючись на непримирен-

ність Німеччини, схиляє своїх колег зірвати конференцію. Італія, Сполуче-ні Штати, Іспанія, очевидно, схильні до цього. На завтрашньому засіданні Ревуаль8 представить пом’якшений і вельми прийнятний проект франко-іспанської поліції. Якщо Радовіц9 не дасть прийнятної відповіді, то голова оголосить, що через неможливість дійти згоди конференція розпускається. Я вважав за необхідне, за згодою Ревуаля, конфіденційно попередити Радо-віца про це з метою схилити німецького делегата бути більш поступливим, якщо він не хоче стати відповідальним за всі наслідки. Радовіц мені дуже сильно дякував...

25.02. / 10.03.1906. Сьогоднішнє засідання чудове. Німецькі делегати продемонстрували поміркованість і примирливість. Згода майже забезпе-чена на основі французького та австрійського проектів, розробка їх подро-биць передана редакційній комісії [79, с. 34-38].

10. Депеша Нелідова. Париж, 23.03. / 5.04.1906.Як тільки була отримана звістка про відмову Німеччини від гол-

ландського чи швейцарського начальника поліції в Касабланці, вважаючи усунутим головний предмет суперечок між Францією та Німеччиною, я став посилено наполягати перед французьким урядом щодо дозволу пред-ставнику нашого міністерства фінансів розпочати переговори про займ. Міністр фінансів Пуанкаре одночасно переговорив про нашу справу з мі-ністром закордонних справ, головою ради та президентом республіки, по-

142


ставивши питання на обговорення ради міністрів. Її рішення було цілком позитивне [79, с. 56-57].

11. Заключний акт конференції. 25.03. / 7.04.1906.Імператор німецький, імператор австрійський та король угорський,

король бельгійців, король іспанський, президент Американських Спо-лучених Штатів, президент Французької республіки, король об’єднаного королівства Великобританії та Ірландії, король італійський, султан марок-канський, королева нідерландська, король португальський, імператор все-російський, король швецький з думкою про користь утвердження в Марок-ко порядку, миру і благополуччя, вирішили зібратися, щоб досягти згоди щодо перетворень.

Стаття 3. На допомогу султану для організації поліції будуть відря-джені іспанські та французькі офіцери та унтер-офіцери.

7. Упродовж 5-річного терміну діяльність поліції буде підлягати на-гляду одного зі старших офіцерів швейцарської армії з титулом Генераль-ного інспектора, його місцем перебування буде Танжер.

8. Звіти і повідомлення Генерального інспектора для махзена10 будуть надсилатися в копіях уповноваженому дипломатичного корпусу в Танжері, щоб дипкорпус мав можливість пересвідчитися, що шерифська поліція діє згідно постанов конференції.

12. Кадри інструкторів шерифської поліції будуть: іспанським у Те-туані, змішаним в Танжері, іспанським в Лараші, французьким в Рабаті, змішаним в Касабланці та французьким у трьох інших портах.

13 На всій території шерифської імперії заборонені ввезення та тор-гівля бойовою зброєю, частинами зброї, різного роду вогнепальними при-пасами і всіма речовинами, призначеними для виготовлення вогнепальних припасів.

31. В Марокко буде заснований Банк під назвою «Марокканський дер-жавний банк», концесія йому дарована султаном на 40 років.

35. Банк буде здійснювати авансування марокканського уряду на суму до 1 млн. франків з погашенням його з прибутків казни.

44. Банк діє на основі французьких законів.51. Німецький імперський, Англійський, Іспанський, Французький

банки призначать по одному цензору при Марокканському державному банку.

52. Цензори будуть стежити за правильністю дій Банку. Чотири цензо-ри будуть збиратися у Танжері для виконання своїх обов’язків один раз на два роки. Вони за взаємною домовленістю будуть складати річний звіт. Ко-пія звіту надаватиметься кожному з урядів, що підписали акт конференції.

143


56. Основний капітал Банку буде розділений на стільки рівних часток, скільки виявиться бажаючих взяти участь в його заснуванні з числа дер-жав, представлених на конференції.

60. Іноземці будуть мати можливість володіти нерухомістю на всій те-риторії шерифської імперії,

67 Конференція висловлює побажання щоб мита на вивіз товарів були знижені: горох баранячий (нагут) – на 20%; кукурудза – на 20%; ячмінь – на 50%; пшениця – на 34% [13, с. 345-369].

12. Депеша Остен-Сакена. Берлін, 24.03. / 6.04. 1906.Обговорюючи з більшою щирістю, ніж досі, причини, що спонукали

берлінський кабінет до такої енергійної політики в марокканському пи-танні, місцева преса відверто визнає, що торгівельно-економічні інтереси Німеччини в султанаті відігравали в даному випадку другорядну роль. Го-ловним же приводом стала свідома необхідність довести Франції, а разом з тим й іншим державам, що Німеччина не терпітиме її ізоляцію у вирішенні важливих міжнародних питань.

Німецька преса з особливою вдячністю відзначає підтримку, яку не-змінно надавали Німеччині австро-угорські делегати. Навпаки, украй роз-дратовано газети відгукувалися про двоїсту роль союзної Італії. Недобро-зичливість до нас особливо різко проявилася в посиленій агітації преси проти участі Німеччині в організації російського займу [79, с. 59-60].

ІІНасамперед важливо вказати привід до кризи (1) та причини підтримки Австро-

Угорщини Німеччиною (2). Докладну картину передумов та перебігу кризи подають спогади Мілюкова та листування російського й австро-угорського імператорів (3, 4). Наступні доку-менти розкривають позицію Туреччини (5) та Росії (6), з поясненням причин «дипломатичної Цусіми» царизму.

1. З рескрипту Франца-Йосифа. Відень, 5.10.1908.Я поширюю права мого суверенітету на Боснію і Герцеговину і запро-

ваджую встановлений для мого [монаршого] дому порядок успадкування дійсним також і для цих країн [8, с. 128].

2. Промова Бюлова у райхстазі у період Боснійської кризиЧітко і відкрито стати на бік Австро-Угорщини відповідає нашим ін-

тересам, тому що іншою позицією ми заохотили б небезпечні спроби завда-ти шкоди становищу Австро-Угорщини як великої держави. Дипломатична поразка нашого союзника обов’язково навзаєм вплинула б на наші власні позиції в Європі. Вона зменшила б ту значну вагу, яку разом складають Ні-меччина та Австро-Угорщина, і яку при вирішенні багатьох міжнародних питань вони разом кидають на шальки терезів [5, с. 296-297].

144


3. Мілюков11 про Боснійську кризуРік [1908 р.] відразу почався яскравим дисонансом, що підкреслив

російсько-австрійський антагонізм на Балканах. 27 січня Еренталь12 виго-лосив перед австрійсько-угорськими делегаціями промову, в якій повідо-мив про проект спорудження ділянки залізниці через турецький санджак Новобазар. Цей район відокремлював сербів королівства від сербів Чорно-горії, Герцеговини і Боснії, але сполучав Відень (через Сараєво) з шляхом на Салоніки. Разом з тим він закріплював за Австрією центральний стра-тегічний пункт для просування в турецькі володіння. Промова Еренталя викликала величезну сенсацію, як наочний прояв загарбницької політики.

Ізвольський поспішив протиставити австрійському проекту попереч-ний слов'янський, який мав сполучити Дунай з Адріатичним морем. Цей шлях забезпечував вихід до моря через Чорногорію або через Далмацію. Ним була зацікавлена, через Албанію, й Італія. Жоден проект не реалізу-вався, але протилежність інтересів була яскраво підкреслена.

Ізвольський в знаменитій інтимній бесіді з Еренталем [провів пере-говори] в замку Бухлау 15-16 вересня 1908 р. Обидва співрозмовники по-тім тлумачили сенс цієї «джентльменської» бесіди по-різному. Ізвольський стверджував, що відбулася типова змова: Еренталь отримував Боснію і Герцеговину, Ізвольський – перегляд питання про Дарданелли на європей-ській конференції, яку він хотів організувати; навпаки, Еренталь заявляв, що ніякої домовленості не було, а була лише обіцянка дружньої підтримки на конференції. Доки Ізвольський роз’їжджав для здійснення свого пла-ну по європейських столицях, Еренталь анексував Боснію і Герцеговину, а Фердинанд того ж дня оголосив Болгарію незалежною, а себе «царем болгар» (5 жовтня).

Ізвольський гірко скаржився на лукавість і зраду австро-угорського міністра. Якщо правдива інформація, що в Ревелі13 йшла мова не лише про Балкани, але і про протоки, тоді стають зрозумілі надія Ізвольського отри-мати підтримку в Лондоні – і самий його план зв’язати анексію Боснії з відкриттям Дарданелл для російського флоту. Але предмети торгівлі були дуже нерівноцінні. Анексія, після 30-річного австро-угорського управління Боснією і Герцеговиною, була кроком майже автоматичним, тоді як рішен-ня дарданелльського питання завжди зв’язувалося з моментом остаточного розкладу і розділу Туреччини, – чого Англія ніколи не хотіла, а тепер не хо-тіла і Німеччина. Тому Ізвольський ні в Лондоні, ні в Парижі підтримки не зустрів, хоча і попереджав Грея14, що без проток йому неможливо буде по-вернутися до Петербурга і що він буде замінений «реакційним» міністром. Едуард VII, не бажаючи зіпсувати вражень Ревеля, переконував Грея по-

145


ступитися, але той проявив твердість, а тому Ізвольський повернувся з по-рожніми руками [105, с. 302-306].

4. З листування російського та австро-угорського імператорівФранц-Йосиф – Миколі ІІ, 29.09. / 11.10.1908 р. Боснія та Герцеговина

досягли завдяки турботам мого уряду високого рівня духовного і еконо-мічного розвитку, вони прагнуть до благ автономного і конституційного правління, мій уряд, через надзвичайні події, що відбулися в Туреччині15, не може їм у цьому більше відмовляти. Не міркування політичної вигоди, а необхідність загального становища змушують мене розпочати анексію Боснії та Герцеговини. Одночасно я уповноважив свій уряд відмовитися від військових та адміністративних прав, представлених Берлінським трак-татом, в Новобазарському санджаку та негайно вивести звідти війська.

Микола ІІ – Францу-Йосифу, 22.10 / 4.11. Статус Боснії та Герцеговини не може бути змінений інакше, ніж [спільною] постановою держав, які під-писали Берлінський трактат.

Франц-Йосиф – Миколі ІІ, 24.11 / 7.12. Я вибрав засіб доконаного фак-ту тому, що Туреччина та деякі інші держави відмовили б мені, або хоча б торгувалися за свою згоду, якби я попередньо запитав їх. Дане питання ви-кликало б з боку маленьких слов’янських держав більш сильні протести... можливо б довелося вдаватися до зброї.

Микола ІІ – Францу-Йосифу, 17 / 30.12. Еренталь відкрив Ізвольсько-му нові плани, які могли порушити згоду між нашими імперіями, але мій міністр постарався знайти з ним засоби, з допомогою яких вирішувалося б питання анексії, обговорювалися місце і час загальноєвропейської конфе-ренції. Він отримав запевнення з боку Еренталя, шо той заздалегідь попе-редить про прийняте урядове рішення. Я був цілком впевнений, що обмін думками між міністрами повинен був представлятися на мій розгляд16, а чорновий варіант угоди має отримати моє затвердження. Проте, Еренталь поставив нас перед доконаним фактом, що все ж не завадило йому оголо-сити, що він діяв у цілковитій згоді з нами. У той же час твої посли за кордоном підтримували думку, що анексія не стосується інших держав і що Австро-Угорщина не візьме участі в конференції... Згідно отриманих даних, твій уряд вживає військових заходів й можна припустити, що він готується до конфлікту з південними балканськими сусідами. Це може по-класти край хорошим відносинам між Росією та Австро-Угорщиною і при-вести Європу до загальної війни.

Франц-Йосиф – Миколі ІІ, 15 / 28.01.1909. Згадані нові плани були включені в пропозиції, якими вразив твій міністр Еренталя за два місяці

146


до зустрічі в Бухлау. Останній не дозволив би собі обговорювати проекти Ізвольського без моєї згоди, а тому я був цілком впевнений, що і той пові-домляв їх, будучи уповноважений на це тобою. Я зобов’язувався доброзич-ливо ставитися і надати моральну підтримку твоїм діям з метою відкриття проток для військових суден. Ця частина програми не була виконана з мо-тивів, яких я не дошукуюся, але мій уряд до них зовсім непричетний.

Моя поведінка стосовно сербських країн продиктована передбачли-вістю, що викликана ненавистю і ворожістю всіх станів цих країн, включа-ючи і відповідальних представників влади. Я ніколи не думав посягати на їх незалежне існування. Навпаки, ще не було прикладу, щоб велика держа-ва зі своєю гідністю та інтересами, виявляла б таке тривале терпіння щодо нахабних провокацій маленьких сусідів [45, с. 41-51].

5. Австро-турецька угода. Константинополь, 26.02.1909.Стаття 1. Австро-Угорщина чітко заявляє про свою відмову від всіх

прав, які були надані їй стосовно Ново-Базарського санджаку.2. Протест Блискучої Порти проти рішення... австро-угорського уряду

щодо Боснії і Герцеговини... скасовується даним протоколом, який конста-тує, що оттоманський уряд визнає стан справ у Боснії та Герцеговині [10, с. 289].

6. Сазонов17 про поразку Росії Боснійську кризуШахрайська витівка, до якої вдався Еренталь щоб перетворити без-

печний для Австро-Угорської монархії фактичний контроль над Боснією та Герцеговиною на юридичне володіння шляхом грубого правопорушен-ня, мала характер виклику як всьому сербському народу, так і Росії. Прямі інтереси Західної Європи не були зачеплені австрійським захопленням, а небезпека європейської війни з її незліченними наслідками розумілася всі-ма абсолютно чітко. Тому не можна було чекати, щоб Франція або Англія захотіли піти в цьому питанні далі, ніж на пропозицію своєї дипломатич-ної підтримки постраждалій стороні.

Канцлер доручив німецькому послові в Петрограді повідомити Із-вольському шляхом усної, але цілком офіційної заяви, що у разі відмови російського уряду виразити згоду, Німеччині залишається лише «дозволи-ти подіям вільно розвиватися, покладаючи на нас відповідальність за їх наслідки». Нам була надана альтернатива між негайною згодою на приєд-нання та вторгненням до Сербії австрійських військ.

Від закінчення японської війни пройшло тоді неповних п’ять років. Економічний і фінансовий стан Росії ще не набув належної рівноваги, а у військовому плані сили наші були у вельми плачевному становищі. Для

147


повноти картини становища Росії навесні 1909 р. треба ще додати, що Сто-липіну18 ледве вдалося до цього часу заспокоїти революційні пристрасті.

Всіх цих причин досить, щоб пояснити, чому Росія не прийняла ки-нутий їй австро-німецьким союзом виклик. Хоча Сербія не домоглася те-риторіального відшкодування за заподіяну їй моральну шкоду, реальні її інтереси цього разу не постраждали. Територія її залишилася недоторка-ною і суверенні права непорушними. На Балканському півострові не від-булося переміщення центру ваги, яке б порушило б існуючу рівновагу і загрожувало б життєвим інтересам Росії. Сербія послухалася дружніх по-рад Росії і західних держав і розсудливо не запалила європейської пожежі [111, с. 7-10].

ІІІРозгляд питання логічно розпочати із зав’язки кризи, тобто дій Франції та Іспанії у

Марокко (1). Далі необхідно простежити реакцію Німеччини (2, 3, 7) та поведінку мароккан-ського султана в ситуації нового загострення франко-німецьких відносин (4). Важливо про-стежити перебіг переговорів щодо вирішення кризи (5, 6) та позицію Великої Британії (8, 9). Суть компромісу дозволяє з’ясувати текст франко-німецької угоди (10), а оцінки дип ломатів розкривають міжнародні наслідки кризи (11, 12).

1. Бельгійські дипломати про політичну ситуацію в МароккоТанжер, 15.04.1911. Події останніх неділь в Марокко оцінюються

пресою така само, як події в Китаї 1900 р., коли існувала загроза серйозних націоналістичних виступів. Передбачається поступове збільшення фран-цузької військової місії у Фесі до 150 осіб, що означає посилення фран-цузької військової присутності в регіоні. З Касабланки планується розпо-чати операції, які розширять анексовану зону.

Зростанню французького впливу в регіоні сприяє контроль на митни-цями, телеграфами, маяками, розробкою корисних копалин, проведенням громадських робіт, надання кредитів. Ніщо вже не може завадити такому активному мирному проникненню. Німеччина відійшла на другий план з моменту підписання 9 лютого 1909 р. угоди, згідно якої в обмін на гарантії її економічних інтересів в Марокко, вона визнала переважання Франції в регіоні. Росія, Великобританія, Італія і Португалія цілком підтримують по-літичний курс Франції, тільки Іспанія висловлює протест.

11.06.1911. Увечері 8 червня іспанські військові зайняли Лараш. 13.06.1911. Представник султана звернувся до підписантів Альхесі-

раського акту, щоб ті змусили Іспанію звільнити території. Громадська думка вважає, що їй перед початком інтервенції потрібно було провести дипломатичну компанію, щоб заручитися підтримкою європейських країн. Замість того пан Каналехас19 приховав від Кортесів20 свої плани, нещодав-

148


но він запевнив британський уряд та посла Італії, що Іспанія не претендує на Лараш. Франція проводить іншу політику, їй вдалося заручитися знач-ною підтримкою Великої Британії, нейтралітетом Німеччини та навіть до-мовитися зі султаном про свою військову присутність у Фесі [64, с. 3-8].

2. Кідерлен-Вехтер21 – Бетман-Гольвегу22. Берлін, 22.06. / 5.07.1911.

Я сказав, що в результаті дій французів фактично створилася небез-пека для наших важливих інтересів на півдні [Марокко]. Тому ми були зму-шені, на прохання багатьох солідних німецьких фірм, направити в Агадир для захисту наших підданих та їх інтересів канонерку «Пантера», а так як вона потребувала ремонту, то була замінена крейсером «Берліном».

Немає потреби доводити, що Франція вийшла за рамки Альхесірась-кого акту. Це неминуче повинно було призвести до тертя, яке може бути усунуте лише щирим і дружнім обміном думок. До такого обміну ми гото-ві, і в Парижі це знають. Передумовою угоди є однак те, щоб Франція не проковтнула одна марокканський шматок та потайки не виставила нас за двері. Ми не сумніваємося, що повернення до status quo неможливе і що французи, яким альхесіраська куртка стала надто тісна, до цього серйозно і не прагнуть. Я вже сказав пану Камбону23, що ми готові, без докорів за минуле, порозумітися з французами.. Він доброзичливо поставився до да-ної пропозиції, але при цьому натякнув, що французька громадська думка погодиться швидше на будь-яку іншу компенсацію Німеччині, ніж на ком-пенсацію в південній частині Марокко. Я відповів Камбону, що ми згодні і на це [18, с. 195].

3. Остен-Сакен Нератову24. Берлін, 22.06. / 5.07.1911.Місцева преса не скупилася на схвальні відгуки на адресу Кідерлена,

який своєю рішучістю нагадав часи політики Бісмарка. Посилаючись на небезпеку безпорядків у султанаті, німецька преса висуває як виправдання дій свого уряду ті ж самі причини, в які вона сама відмовлялася вірити, коли вони висувалися Францією [18, с. 187].

4. Реакція султана Марокко. Танжер, 24.06. / 7.07.1911.З авторитетних джерел стало відомо, що Мулей Хафіз поставився

вельми прихильно до прибуття крейсера з Берліна і розпорядився, щоб на-селення навколишніх територій Агадира гарно зустрічали новоприбулих. Тим не менше запевняють, що минулого місяця султан сказав французь-кому консулу, що приїхав у Фес для підписання нового займу: «Ми зна-ходимся під владою Франції, як і бей Тунісу, і що французи дають нам все, що ми потребуємо». Здається, Мулей Хафіз нещодавно змінив свою думку [64, с. 9].

149


5. Нератов Остен-Сакену. Санкт-Петербург, 17 / 30.07.1911.Очевидно, Кідерлен досі вважав можливим вимагати від Франції всю

берегову частину Конго, поступаючись зі свого боку невеликими ділян-ками на північ від Камеруна та не обіцяючи визнати за Францією прав на дії в Марокко. Така пропозиція не встановлює цілковитого невтручання Німеччини в марокканські справи, а з іншого боку – позбавляє Францію всієї колонії Конго, яка втрачає своє значення у разі поступки берегової лінії. Зрозуміло, що в очах громадської думки і палат у Франції таке ви-рішення питання буде неприйнятне і що французький уряд його відкине. Тоді створиться вельми тривожне становище, можливо і небезпечне для миру в Європі [9, с. 130].

6. Ізвольський25 – Нератову. Париж, 2 / 15.08.1911.За всіма цими зволіканнями ховається намір [німців] повернутися до

початкового задуму про зайняття Агадиру та округи. На існування подіб-ного задуму вказують таємні відомості про те, що німецький генеральний штаб вивчає операцію з висадки військ в Агадирі. З іншого боку, з Танжера вже отримуються вісті про рух місцевих племен проти міста Тарудант, де знаходяться представники [німецької] фірми Маннесман. Якщо ці агенти стануть жертвами нападу, це може бути для Німеччини приводом виступи-ти на їх захист, а потім й утвердитися в Агадирі та області Сус [18, с. 333].

7. З листівки Пангерманського союзу 1911 рокуТоді б у нашої вітчизни була колонія Західне Марокко. Багато мільйо-

нів німців знайдуть там місце; клімат там такий, що не буде їм шкодити; вони будуть для своєї батьківщини видобувати руду, вирощувати бавовну та ввозити продукти праці; завдяки цьому для індустрії відкриється ринок з широкими перспективами, найкраща гарантія проти вітчизняних криз [6, с. 234].

8. З промови Д. Ллойд-Джорджа26. Лондон, 21.07.1911.Якби ми були поставлені в таке становище, у якому збереження миру

залежало б від здачі нами тієї великої позиції, яку Англія завоювала упро-довж століть героїчних досягнень, то в такому разі я заявляю зі всією на-полегливістю, що мир такою ціною був би нестерпним приниженням для такої великої країни, як наша. Честь нації та безпека нашої великої міжна-родної торгівлі не є питаннями партійної політики [103, с. 58].

9. Лист У. Черчілля27 Грею. 30.08.1911.Можливо, що ми напередодні неминучих безповоротних рішень.

Прошу розглянути план дій на випадок провалу переговорів про Марок-ко: запро понувати Франції та Росії троїстий альянс, дати спільні гарантії Бельгії, Нідерландам і Данії. Якщо французи вишлють крейсери в Мога-

150


дор або Сафі28, то нам слід передислокувати основні сили флоту на північ Шотландії, на базу військового часу. Інтереси Англії не в Марокко, а в Єв-ропі [115, с. 35].

10. Французько-німецька угода. Берлін, 4.11.1911.Стаття 1. Імператорський німецький уряд заявляє, що, відстоюючи в

Марокко лише економічні інтереси, не буде перешкоджати діям Франції зі сприяння марокканському уряду у здійсненні всіх адміністративних, су-дових, економічних, фінансових і військових реформ, дає свою згоду на заходи, які французький уряд вважатиме за потрібне ініціювати за умови, що вони забезпечать в Марокко економічну рівність між націями.

2. Не буде перешкоджати, щоб Франція розпочала військову окупацію марокканської території і щоб вона здійснювала всі поліцейські функції.

3 Султан покладе на дипломатичних і консульських агентів Франції представництво і захист марокканських підданих та їх інтересів за кордо-ном.

З пояснювальної ноти Кідерлен-Вехтера на ім’я КамбонаЯкщо французький уряд вважатиме за потрібне взяти на себе протек-

торат над Марокко, то [німецький] уряд не чинитиме цьому перешкод29.Угода з питання про володіння в Екваторіальній Африці

Стаття 1. Франція поступається Німеччині територією [слідує опис кордонів – на південь і на схід від колишніх кордонів Камеруна].

2. Німеччина поступається Франції територіями, що розташовані на північ від кордону французьких володінь біля Чаду, між Шарі на сході та Логоне на заході [9, с. 132-133].

11. Сазонов про Агадирську кризуРосійська дипломатія впливала у напрямку стримування на берлінські

настрої. Цій же меті сприяли заяви англійських міністрів у палаті громад про неможливість для Англії залишатися байдужою глядачкою зміцнення Німеччини на африканському узбережжі Атлантичного океану, де її поява могла б загрожувати морським сполученням Англії з Південною Афри-кою.

Марокканська угода 1911 р. врятувала самолюбство німецької дипло-матії, але не була її успіхом. Заслуга Кідерлен-Вехтера полягає в тому, що, переконавшись, що симпатії Європи на боці Франції, він відмовився на-тягнути струну до розриву і тим відтермінував на три роки катастрофу. Німеччина була втягнута в невигідну для себе домовленість, в якій вона отримала швидше примарні, ніж реальні здобутки. Угода збагатила Німеч-чину величезною кількістю квадратних миль тропічних боліт в обмін на визнання виняткових прав Франції у такій цінній країні, як Марокко. Ця

151


нотка незадоволення лунала і у незалежній німецькій пресі, і в громад-ськості німецької столиці [111, с. 21-23].

12. Ізвольський – Сазонову. Париж, 7 / 20 12.1911.До агадирського інциденту у французькій демократії, інфікованій

ілюзіями міжнародного пацифізму, безсумнівно існувала течія на користь угоди з Німеччиною. Шість років тому перше зіткнення з Німеччиною ви-кликало всезагальний панічний страх перед війною і усвідомлення ціл-ковитої військової непідготовленості. В цьому році французька нація не лише не розгубилася, але й проявила, понад усі сподівання, незвичайну єдність, спокійну рішучість і патріотичний підйом, за повної відсутності зухвалого шовінізму чи театральної войовничості. Тому можна сказати, що пан Кідерлен надав Франції неоціненну послугу і досяг за декілька не-діль результату, до якого марно прагнули останні роки кращі сили Франції [20, с. 219-220].

IVВивчення питання доцільно розпочати з дипломатичної підготовки Італією анексії аф-

риканських територій (1-3). Текст ультиматуму демонструє типовий приклад надуманого приводу до війни (4). Важливо простежити позиції Німеччини (5) та Великої Британії (6), а також використання німецьким імператором ситуації для звинувачень останньої у політич-них інтригах (7). Чергова актуалізація питання проток знайшло відображення у нових ро-сійських домаганнях (8-10) та кризі, пов’язаній з бойовими діями в районі Дарданелл (11-13). Характерною є оцінка Леніним війни (14). Насамкінець необхідно проаналізувати положення мирного договору (15) та ситуацію в регіоні після завершення війни (16).

1. Тіттоні30 – Ізвольському. Раконіджі, 11 / 24.10.1909.1) Італія та Росія повинні в першу чергу прагнути до збереження status

quo на Балканському півострові. 2) У разі змін, що можуть там відбутися, вони повинні наполягати на застосуванні принципу національності шля-хом розвитку балканських держав, виключаючи можливість будь-якого іноземного панування... 5) Сторони зобов’язуються ставитися доброзич-ливо, перша – до російських інтересів в питанні про протоки, друга – до інтересів Італії в Тріполітанії та Кіренаїці31 [13, с. 402-403].

2. Нота Вісконті-Вености32 для Баррери33. Рим, 16.12.1900.Встановлено, що у разі зміни політичного чи територіального стано-

вища Марокко, Італія залишає за собою право, на основі взаємності, роз-вивати у такому випадку свій вплив у тріполітанській Кіренаїці [9, с. 123].

3. Австро-угорська декларація. Рим, 30.06.1902.Посол Його імператорської величності уповноважений заявити уряду

Його величності короля Італії, що, бажаючи зберегти територіальний status quo на Сході, австро-угорський уряд, не маючи спеціальних інтересів у

152


Тріполітанії та Кіренаїці, вирішив не здійснювати нічого, що могло б за-вадити діяльності Італії в тому випадку, якби існуючий стан справ в цих районах змінився б і королівський уряд був би вимушений вдатися до за-ходів, які диктуються його інтересами [6, с. 351].

4. Італійський ультиматум Туреччині. 28.09.1911.Італійська нота від 14 вересня гласить: «упродовж низки років іта-

лійський уряд вказував Порті на абсолютну необхідність покласти край безпорядкам в Тріполі та Кіренаїці, щоб ці області, як і інші частини пів-нічної Африки, долучити до благ прогресу. Отримані вісті показують, що становище вельми серйозне внаслідок агітації проти італійських підданих з боку [турецьких] офіцерів та посадових осіб. Іноземці, стривожені та стурбовані своєю безпекою, почали сідати на кораблі і залишати Тріпо-лі. У зв’язку з цим, Італія вирішила розпочати військову окупацію Тріполі та Кіренаїки, її уряд сподівається, що не зустріне протидії оттоманських представників» [121].

5. Чариков34 – Нератову. Константинополь, 13 / 26.09.1911.[Німецький] посол визнав можливість актуалізації східного питан-

ня: 1) якщо турецькі фанатики почнуть побиття італійців, а разом з тим й інших іноземців; 2) якщо Туреччина, позбавлена можливості боронити Тріполі, спробує винагородити себе походом на Фессалію, про що говорять військові; 3) якщо внутрішня катастрофа і дії італійського флоту втягнуть балканські країни у напад на Туреччину [19, с. 31].

6. Бенкендорф35 – Нератову. Лондон, 18.09. / 1.10.1911.На турецький демарш з проханням про втручання Грей відповість,

що у даний час не бачить основи для цього. Оголошення війни, на думку англійського уряду, зробило негайне втручання значно важчим і не дозво-лить, до з’ясування результатів військових дій, говорити про недоторка-ність турецької території [19, с. 56].

7. Остен-Сакен – Ізвольському. Берлін, 23.12.1911 / 5.01.1912.Імператор [Вільгельм ІІ] продовжив: «Англія у значній мірі є причи-

ною війни між Італією та Туреччиною. Я чув, що англійський посол у Римі вселив італійському кабінету думку, що Англія накладе руку на Тріполіта-нію, щоб вона не стала жертвою зазіхання Франції на панування над всім африканським узбережжям аж до Єгипту. Тому він запропонував Італії скористатися сьогоднішніми труднощами Франці, щоб захопити цей ласий шматок. Застосувавши, як завжди, зброю підступності, Англія таємно по-передила Константинополь про ворожі наміри Італії, підбурюючи Порту до опору цьому нападу» [20, с. 299].

153


8. Мілюков про демарш ЧариковаЧариков вручив Порті 27 листопада [1911 р.] проект конвенції – до-

сить дивного змісту. Росія обіцяла Туреччині, у разі іноземного нападу, підтримати існуючий режим в Дарданеллах, за умови надання їй права вільного проходу військових суден через протоки і поширення російської підтримки на «сусідні місцевості». Погано прикритий план оволодіння протоками, звичайно, викликав опір Туреччини, підтриманої Німеччиною [105, с. 345].

9. Нератов – Бенкендорфу. С-Петербург, 20.10. / 2.11.1911.Умовою Грея є те, що основою будь-якої зміни в питанні про протоки,

очевидно, має бути попередня домовленість з Туреччиною. Не даючи но-вої гарантії проти незручного для Англії рішення, це може дати Туреччині точку опори для незговірливості [19, с. 287].

10. Сазонов36 – Нератову. Париж, 26.11. / 9.12.1911.Доручіть Чарикову чітко вказати в Константинополі винятково при-

ватний характер його обміну думками з турками щодо Проток та ні в якому разі не надавати цим бесідам значення офіційних переговорів [21, с. 173].

11. Рапорт Хольмсена37. Константинополь, 7 / 20.04.1912.Про бомбардування Дарданелл встановлено, що італійці і не намага-

лися форсувати протоки, вони випустили всього 346 снарядів з далекої від-стані, після чого відійшли. Їх мета, проте, була досягнута, адже турки по-спішили і закидали фарватер мінами і таким чином закрили вільний прохід через протоку. Цього тільки й треба було італійцям, які розраховують на більш енергійний вплив держав на Туреччину для укладення миру після фактичного припинення торговельного руху через протоки. В ці дні тут по-ширюються безглузді чутки про підступність Росії, і що очікується поява російського флоту перед Босфором [21, с. 434].

12. Записка Б’юкенена. Санкт-Петербург, 18.04. / 1.05.1912.Британські судновласники заявляють, що затримано 150 торгівельних

суден, переважно англійських, з вантажем на близько 6 млн. фунтів. За-тримка спричиняє збитки не менше 9 тис. фунтів щоденно. Крім того, ван-тажі маїсу можуть швидко виявитися знецінені [21, с. 484].

13. Нота турецького МЗС. Константинополь, 21.04. / 4.05.1912.

Доводимо до відома іноземних місій, що оттоманський уряд вирішив знову відкрити протоку Дарданелли для нейтральної навігації, але зберігає абсолютне і законне право цілком закрити протоки, як тільки у цьому ви-никне потреба [21, с. 491].

154


14. Ленін про італо-турецьку війнуІталія «перемогла». Не зайвим буде звернути погляд на цю типову ко-

лоніальну війну «цивілізованої» держави XX століття. Чим була викликана війна? Корисливістю італійських фінансових тузів і капіталістів, яким по-трібен новий ринок, потрібні успіхи італійського імперіалізму. Чим була ця війна? Удосконаленою, цивілізованою людською бойнею, винищенням арабів з допомогою «новітніх» знарядь. Втрати італійців – понад 20 тисяч осіб. Коштувала італійцям ця війна понад 800 млн. лір. Арабів перебито близько 14 800 [8, с. 129].

15. Мирний договір. Лозанна, 15-18.10.1912.Таємна угода

Італійський король та імператор оттоманів, бажаючи припинити стан війни між своїми країнами, але через труднощі досягти цього – у зв’язку з неможливістю для Італії скасувати закон 25 лютого 1912 р., що проголосив суверенітет Італії над Тріполітанією та Кіренаїкою38, а для Оттоманської імперії визнати його, домовилися про наступне:

Стаття 1. Імператорський уряд зобов’язується максимально у триден-ний термін видати фірман про дарування населенню Тріполітанії та Кіре-наїки «повної і цілковитої автономії», про перехід їх на «нові закони».

2. Представник султана та релігійні керівники мають попередньо за-тверджуватися королівським урядом.

6. Імператорський уряд зобов’язується не надсилати з Туреччини в Тріполітанію та Кіренаїку зброї, спорядження, солдатів та офіцерів.

Мирний договірСтаття. 2. Відкликання військ та цивільних чиновників – оттомансько-

го уряду з Тріполітанії та Кіренаїки, а італійського уряду – з островів Егей-ського моря39.

8 [Зобов’язання Італії сприяти переговорам Туреччини з державами щодо скасування капітуляційного40 режиму].

10. Італійський уряд зобов’язується виплачувати щорічно в касу отто-манського державного боргу суму, що відповідає середній з тих сум, які за три роки перед оголошенням війни отримувалися управлінням державного боргу з прибутків обох провінцій. Ануїтет41 не може бути меншим за суму у 2 млн. італійських лір [9, с. 138-140].

16. Спінгарді42 про результати завоювання ЛівіїІз зайняттям Лівії Італія вирішила своє велике історичне завдання,

яке, однак, ще далеко не завершене. В Тріполітанії тихо, але в Кіренаїці становище вельми важке. Хоча турецький уряд і обіцяв відкликати свої війська, але вони разом з арабами продовжують постійно нападати на іта-

155


лійські війська. Італійських військ там на даний час 80 тис., і зменшити їх генерал вважає абсолютно неможливим. Багато часу, грошей і можливо навіть життів буде необхідно для остаточного заспокоєння зайнятого краю [6, с. 355-356].

Примітки:У мемуара1. х Вільгельм вказує, що він особисто не бажав здійснювати візиту до Тан-жера, але його переконав це зробити міністр закордонних справ Б. Бюлов.Прем’єр-міністр Франції (24 січня 1905 – 7 березня 1906).2. Російський посол у Парижі (1903-1910).3. У даному питанні Німеччина наполягала, щоб повноваження формування марок-4. канської поліції були надані султану, що підтвердило б його статус незалежного володаря. Французи побоювалися, що у такому разі султану «рекомендують» звер-нутися по допомогу до німецьких офіцерів задля організації поліції, тому висували вимоги того, щоб поліція знаходилася під контролем Франції та Іспанії як держав, що найбільш знаються на місцевих умовах.Британський повірений у справах в Росії.5. Російський консул в Індії.6. Російський представник на Альхесіраській конференції.7. Французький представник на Альхесіраській конференції.8. Німецький представник на Альхесіраській конференції.9. Марокканський уряд.10. Російський політичний діяч, історик та публіцист. Лідер партії конституційних де-11. мократів (кадетів), депутат Державної думи кількох скликань.Міністр закордонних справ Австро-Угорщини (1906-1912).12. Зустріч Миколи ІІ з британським королем Едуардом VII (27.05. / 8.06.1908).13. Міністр закордонних справ Великої Британії (1905-1916).14. Йде мова про переворот младотурків та початок революції в Османській імперії.15. Одразу ж після переговорів Ізвольський поїхав у турне європейськими столицями, 16. а саме в цей час було оголошено про анексію.Міністр закордонних справ Росії (1910-1916).17. Прем’єр-міністр Росії (1906-1911).18. Прем’єр-міністр Іспанії (1910-1912).19. Іспанський парламент.20. Німецький державний секретар із закордонних справ (1910-1912).21. Канцлер Німеччини (1909-1916).22. Французький посол у Берліні (1907-1914).23. Тимчасово керуючий міністерством закордонних справ Росії.24. На той час посол Росії у Франції.25. На той час канцлер британського казначейства.26. На той час військово-морський міністр Великої Британії.27. Марокканські порти на атлантичному узбережжі.28. Франко-марокканський договір про встановлення французького протекторату над 29. Марокко був підписаний у Фесі 30 березня 1912 р.Міністр закордонних справ Італії (1903-1909).30. Дані домовленості, а також наступні угоди (док. 2, 3) визначалися як таємні.31. Міністр закордонних справ Італії (1899-1901).32.

156


Французький посол у Римі (1897-1925).33. Російський посол у Туреччині (1909-1912).34. Російський посол у Великій Британії (1902-1916).35. У даний час Сазонов перебував на лікуванні, але особисто втрутився у Дарданелл-36. ське питання, дезавуювавши дипломатичні зондування Чарикова.Російський військовий агент у Туреччині.37. Італія проголосила анексію цих територій, проте провідні держави відмовилися ви-38. знавати її.Італія не виконала даної умови і на Додеканеському архіпелазі у Егейському морі 39. залишалися італійські війська.Привілеї іноземних громадян в Туреччині, які не підпорядковувалися османським 40. законам і адміністрації.Щорічний платіж.41. Військовий міністр Італії.42.

ТЕМА 8. БАЛКАНСЬКІ ВІЙНИІ. Утворення Балканського союзу.ІІ. Позиція держав напередодні та під час Першої балкан-

ської війни.ІІІ. Лондонська конференція та її рішення.IV. Друга Балканська війна та її результати.

Рекомендована література:Агансон О.И. Балканский вопрос во внешней политике Великобритании (1908-1912) / О.И. Агансон // НиНИ. – 2011. – № 1.Бирман М.А. Дипломатия Германии и Балканский союз в 1912 г. / М.А. Бирман // Исследова-ния по славяно-германским отношениям. – М., 1971.Лунева Ю.В. Балканские войны 1912-1913 гг. / Ю.В. Лунева // НиНИ. – 2013. – № 1.Жебокрицкий В.А. Болгария во время Балканских войн 1912-1913 гг. / В.А. Жебокрицкий. – К., 1961.Зайцев В.В. Проблеми балканських війн 1912-1913 рр. в Палаті громад англійського парла-менту / В.В. Зайцев // Питання нової та новітньої історії. – 1968. – Вип. 6.Зайцев В.В. Роль Англії у створенні Балканського союзу 1912 року / В.В. Зайцев // Питання нової та новітньої історії. – 1974. – Вип. 18.Искендеров П.А. Албанский вопрос: от войн Балканских к Первой мировой войне / П.А. Ис-кендеров // Славяноведение. – 2006. – № 1. – С. 3-14.Искендеров П.А. Балканские войны 1912-1913 / П.А. Искендеров // В «пороховом погребе Европы». – М., 2003.Кірсенко М.В. Греція в політиці Троїстого союзу 1912-1913 рр. / М.В. Кірсенко // Питання нової та новітньої історії. – 1973. – Вип. 16. Кірсенко М.В. Участь Греції у першій Балканській війні / М.В. Кірсенко // Питання нової та новітньої історії. – 1971. – Вип. 13.

157


Кросс Б.Б. Румыния и вторая Балканская война / Б.Б. Кросс // Славянские исследования. – Л., 1966.Магазінер О.І. Агресивна антислов’янська політика Габсбургської монархії і Балканська вій-на 1912-1913 рр. / О.І. Магазінер // Питання нової та новітньої історії. – 1965. – Вип. 2.Писарев Ю.А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны / Ю.А. Писа-рев. – М. : Наука, 1985. – 286 с.

ІПри розгляді питання варто звернути увагу на встановлення сербо-болгарських кон-

тактів (1). Переговори про укладення союзу відзначалися суперечностями (2-3). Безпосеред-ній текст домовленості включав три частини: загальний блок, секретний додаток (4) та військову конвенцію (5). Обов’язково слід проаналізувати їх у взаємозв’язках з подальшими угодами між Болгарією та Грецією (6), та Чорногорією (7). Пропонується також британ-ська оцінка ролі Росії у створенні Балканського союзу (8).

1. З книги Гешова1 «Балканський союз».Ми виїхали, пан Мілованович2 і я... з Бєлгарду 28 / 11 жовтня [1911 р.].

Ми торкнулися всіх питань, що цікавили обидві сторони... Потрібно за-безпечити підтримку Росії. Без цієї підтримки неможна буде нічого здійс-нювати. Але перед тим, яки ми звернемося до неї, ми повинні домовитися між собою, укласти договір в трьох екземплярах і один з них вручити Росії. Casus foederis3 повинні бути наступні:

1) абсолютно оборонний союз проти будь-кого, хто атакуватиме Бол-гарію чи Сербію; 2) оборонний союз проти того, хто спробував би зайняти частини Балканського півострова, які будуть перераховані: Македонія, Ста-ра Сербія та ін.; 3) наступальний союз проти Туреччини з метою звільнити Македонію та Стару Сербію за сприятливих для обох сторін обставин...

Цар та міністерська рада схвалили визначені нами основи та уповно-важили мене розпочати формальні переговори [3, с. 295-296].

2. Неклюдов4 – Нератову. Софія, 1 / 14.11.1911.Ст. 4 нової редакції [договору] не зачіпає області Адріанополя, а зво-

дить сербо-болгарські територіальні суперечності до одного клину Ма-кедонії, вершина якого лежить на північній частині Охридського озера, а бокові лінії – по течії р. Пчин’ї та Брегольниці (приток Вардара). Серби по-стійно збільшують свої вимоги: в минулому році йшлося лише про Ускюб та Дібру, тепер же, отримавши їх, серби вимагають Велеса, Прилепа та північної частини Охридського озера. Якими б необґрунтованими були по-дібні суперечки про майбутній розподіл – адже зрештою події і співвідно-шення сил, а зовсім не хартія договору, вирішать це – тим не менше на них можуть легко спіткнутися переговори про союз [20, с. 4].

3. Сазонов – Гартвігу5. Санкт-Петербург, 12 / 25.01.1912.Участь [російського] полковника Романовського в обговоренні питан-

ня про розмежувальну сербо-болгарську лінію була викликана нашою по-

158


радою болгарам не відкладати вирішення принципового питання про уго-ду через другорядні, територіальні жадання. За відсутності позитивного рішення можна прийняти останню пропозицію Міловановіча: залишити питання про ділянку прикордонної смуги біля [міста] Струги відкритим [21, с. 40-41].

4. Болгаро-сербський договір. Софія, 29.02. / 13.03.1912.Стаття. 2. Договірні сторони зобов’язуються прийти на допомогу одна

одній всіма своїми силами у тому випадку, якщо яка-небудь велика держа-ва зробить спробу приєднати або окупувати, або зайняти військами, навіть тимчасово, будь-яку частину балканських територій, що знаходиться на-разі під владою турків, в ситуації, коли одна з договірних сторін вважатиме подібну політику шкідливою для своїх життєвих інтересів і вважатиме її за casus belli.

Секретний додатокСт. 1. У випадку внутрішніх неспокоїв в Туреччині... або якщо status

quo на Балканському півострові буде порушений, то договірна сторона, яка першою впевниться в необхідності збройного виступу, звернеться з моти-вованою пропозицією до іншої сторони, яка зобов’язується, в свою чергу, негайно розпочати обмін думками, і, у разі незгоди зі своєю союзницею, надати їй обґрунтовану відповідь. Якщо угода про збройний виступ відбу-деться, то про це буде повідомлено Росії і, у випадку відсутності з її боку перешкод, союзники розпочнуть військові дії.

Ст. 4. Будь-яка суперечка, що може виникнути при тлумаченні та ви-конанні статей даного договору, таємного додатку та військової конвенції, виноситься на остаточне рішення Росії [21, с. 265-268].

5. Сербо-болгарська військова конвенція1. Сторони зобов’язуються у випадках, передбачених ст. 1-2 догово-

ру та ст. 1 додатку взаємно приходити на допомогу військовою силою не менш ніж 200 тис. осіб Болгарія, та 150 тис. – Сербія. Війська повинні прибути не пізніше, ніж на 21-й день після оголошення війни або настання casus foederis.

2. У разі нападу Румунії на Болгарію Сербія зобов’язується негайно оголосити війну Румунії і направити проти неї на Дунай або в Добруджу 100 тис. війська. У разі нападу Туреччини на Болгарію, Сербія зобов’язуєть-ся направити не менше 100 тис. на Вардарський театр військових дій.

3. У разі нападу Австро-Угорщини на Сербію, Болгарія зобов’язується негайно оголосити першій війну та направити 200 тис. війська у Сербію для спільних із сербською армією військових операцій. Це ж зобов’язання залишається в силі, якщо Австро-Угорщина введе свої війська у Ново-

159


Базарський санджак і цим самим примусить Сербію оголосити їй війну. У разі нападу Туреччини на Сербію Болгарія зобов’язується вторгнутися на територію першої і направити на Вардарський театр армію не менш ніж в 100 тис. осіб. Якщо б Румунія напала на Сербію, Болгарія зобов’язується розпочати агресивні дії проти румунської армії [49, с. 26-30].

6. Телеграма Неклюдова Сазонову. Софія, 1 / 14.05.1912.Текст договору між Грецією та Болгарією6 був запропонований з Афін

і очевидно буде цілком прийнятий королем Фердинандом. Стаття 1: якщо одна зі сторін зазнала нападу з боку Туреччини, чи то нападу на територію, чи систематичного порушення прав, що випливають з договорів чи з осно-вних принципів міжнародного права, договірні сторони зобов’язуються надавати взаємну допомогу всією сукупністю своїх сил. Стаття 2: Взаємне співробітництво сторін у справі захисту визнаних і набутих їхніми народ-ностями прав в Туреччині – як найкращий засіб для збереження status quo. Статті 3, 4: таємний характер договору і термін його дії на 3 або 5 років, на вибір Болгарії [22, с. 1].

7. Зі звітів Потапова7 в російський генштаб. Цетин’є29.08. / 11.09.1912. Греція та Болгарія обіцяли цими днями Чорного-

рії допомогу, не лише військову, але й грошима, перша – 800 тис., а дру-га – 300 тис. франків за кожен місяць війни... Очевидно Чорногорія має для початку військових дій відіграти роль застрільника – виманити на себе якомога більшу кількість турецьких сил, у тил яким вийдуть Греція та Бол-гарія. Уряд впевнений, що держави Троїстої згоди8 та Італія не допустять, щоб Австрія рушила їм у тил і дадуть можливість їм одним звести рахунки зі своїм багатовіковим ворогом – Туреччиною. Чорногорський уряд розра-ховує, що більш 4-5 тис. осіб він у війні не втратить, а виграти може дуже багато.

15 / 28.09.1912. Вчора виїхали через Італію в Швейцарію два чорно-горських делегати для зустрічі з сербськими з метою укладення угоди про спільний виступ проти Туреччини ще цієї осені. Суть пропозицій з боку Чорногорії: одночасні військові дії; район боїв охоплює для неї північну Ал-банію та м. Скутарі; у випадку вступу у [Новобазарський] Санджак Авст рії обидві сторони спрямовують проти неї всі свої сили [23, с. 196-197, 297].

8. Б’юкенен про укладення Балканського союзуРосійська дипломатія тим часом не дрімала, Болгарія і Сербія підпи-

сали договір. Присутність членів королівських родин Греції і Чорногорії на урочистостях з нагоди повноліття принца Бориса, які дещо пізніше святку-валися в Софії, підготувала грунт для укладення подібних договорів з Гре-цією і Чорногорією. З підписанням цих договорів Балканська конфедера-

160


ція, організації якої так довго домагалася Росія, стала доконаним фактом. Росія вважала, що ця конфедерація буде слухняним знаряддям в її руках і послужить двом цілям: збереженню миру на Балканах і перешкоджанню руху Австрії до Егейського моря [94, с. 64].

ІІХарактеризуючи передумови війни, слід зупинитися на болгаро-турецьких відносинах

(1), ставленні Росії до гіпотетичного проекту балканської федерації (2), балканських планах Австро-Угорщини (3), позиції Франції напередодні та на початку Першої балканської війни (4, 5). Варті уваги також австро-російські суперечності (6), позиція Румунії (7). Важливими є спостереження Мілюкова й Б’юкенена щодо перебігу війни (8, 9) та її впливу на політику великих держав (10, 11, 14). Говорять самі за себе документи про російські військові постав-ки у Болгарію (12, 13).

1. Депеша Неклюдова в МЗС. Софія, 17 / 30.10.1911.Болгари зараз висувають [туркам] такі умови: 1) побудову [залізничної]

лінії Кюстенділь-Куманово; 2) якнайвигідніший для Болгарії торгівельний договір; 3) полегшення для болгарської шкільної пропаганди в Македонії. Якщо турки не підуть на суттєві поступки, болгарська доброзичливість пе-ретвориться на недовір’я і ворожість. Крім того, добросусідські відносини можуть порушити посилення албанських грабунків та вбивств в Македо-нії, озброєння турків неподалік болгарського кордону та ін. [48, с. 41-42].

2. Депеша Гартвіга в МЗС. Бєлград, 23.10. / 5.11.1911.Справа горезвісної балканської федерації на чолі з Оттоманською ім-

перією знову винесена на порядок денний. Ця політична комбінація вири-нає назовні завжди, коли Туреччина відчуває зовнішньополітичні трудно-щі. Причому наполягання щодо залучення слов’янських держав до цього союзу проявляються не в константинопольських урядових колах, а в серед-овищі тих небагатьох дипломатів, політиків і публіцистів Європи, яким все ще хочеться вірити у турецьке переродження.

У чому полягає сокровенний сенс політики Росії та Близькому Сході? Полегшити закликаним нею до самостійного життя балканським народ-ностям досягнення їх заповітних ідеалів, що полягають в узгодженому між ними поділі турецької спадщини на Балканському півострові. Чи може у зв’язку з цим Росія вважати балканську федерацію з Туреччиною на чолі міцною життєздатною політичною системою? На неї можна дивитися лише як на тимчасову комбінацію вичікувального характеру, коли Росія і слов’яни не спроможні здійснити те, що рано чи пізно вони мусять неод-мінно зробити [48, с. 45-46].

3. Ізвольський – Нератову. Париж, 10 / 23.11.1911.Австро-угорський уряд вирішив реалізувати проект значної автоном-

ної албанської держави, і з цією метою витрачає великі суми для активіза-

161


ції в Європі інтересу і симпатій до албанської народності, начебто вельми здатної до політичного розвитку; майбутня незалежна Албанія має простя-гатися до течії Вардара і охопити більшу частину Македонії; зрозуміло, що вона підкорятиметься австро-угорському протекторату, буде прислуговува-ти політичним цілям Австро-Угорщини й усувати на задній план Сербію й Болгарію [49, с. 8].

4. Сазонов про позицію Франції щодо балканської коаліціїСтавлення французького уряду було одразу ж цілком чітке. [прем’єр-

міністр] Пуанкаре вбачав в ній єдину можливість європейських усклад-нень, яких він побоювався понад усе і прагнув уникнути всіма силами. Доля балканських народів сама по собі мало цікавила французький уряд. Тому він недоброзичливо поставився до Балканського союзу [111, с. 36].

5. Телеграми Ізвольського в МЗС. Париж9 / 22.09.1912. Пункти, запропоновані Пуанкаре:1. Держави одночасно порадять кабінетам у Софії, Бєлграді, Афінах

і Цетин’є не порушувати мир чи status quo на Балканському півострові. 2. Якщо поради залишаться поза увагою, держави об’єднають зусилля для локалізації та завершення конфлікту. Вони заявлять державам, що порушу-ють мир, що вони не можуть надіятися на будь-які територіальні приро-щення у випадку можливої перемоги. 3. Якщо розвиток подій вимагатиме більш дієвих засобів, таких як військова або морська демонстрація, дер-жави вдадуться до них лише за взаємною згодою. 4. Держави одночасно з діями п. 1. порадять Високій Порті негайно провести реформи адміністра-тивного управління, що є законними вимогами християнського населення Балканського півострова.

7.10. / 9.11.1912. Згідно достовірних відомостей, під час перебування Сан-Джуліано в Берліні досягнуто остаточної домовленості між Австрією, Німеччиною та Італією стосовно Сербії та Албанії [68, с. 23-25].

19.10. / 1.11.1912. Пуанкаре пропонує таку процедуру: 1) Держави ко-лективно звернуться для припинення військових дій; 2) суверенітет сул-тана залишиться недоторканним в межах Константинополя та прилеглого району; 3) у інших областях Європейської Туреччини status quo буде змі-нений для кожної країни окремо за умови справедливої рівноваги їх інтер-есів; 4) для врегулювання проблем збереться конференція з представників воюючих країн та Румунії.

27.10. / 9.11.1912. За свідченням Тіттоні, Кідерлен заявив сербському представнику в Берліні, що якщо Сербія, незважаючи на австрійське вето, займе порт на Адріатичному морі, Австрія вступить у Сербію а Німеччина підтримає свою союзницю [69, с. 19-23].

162


6. Телеграма Сазонова Нератову. Лондон, 18.09. / 1.10.1912.Я сказав тутешньому австрійському послу, що сподіваюся на те, що

Австрія утримається від одноосібного втручання в смуту, яка розгортаєть-ся на Балканах. Зі свого боку Росія теж має намір обмежитися дипломатич-ними кроками з метою умиротворення балканських держав [68, с. 26].

7. Іскрицький9 – у генштаб Росії. Бухарест, 30.09. / 13.10.1912.Болгарський військовий агент повідомив, що завтра Болгарія та Сер-

бія розпочнуть військові дії. Один корпус зосередиться біля м. Кюстенділ, а головні сили рушать на Адріанополь. Якоїсь чіткої угоди між Болгарією та Румунією немає, але Румунія за збереження нейтралітету розраховує, як король Карл натякнув болгарському послу, після закінчення війни на вина-городу, наприклад, виправленням південного кордону Румунії [23, с. 444].

8. Мілюков про Першу балканську війну7 [1912 р.] жовтня10 Микола Чорногорський почав військові дії і оголо-

сив війну Туреччині. Болгарія через декілька днів висунула Туреччині ко-лективні вимоги союзників: адміністративна автономія вілайєтів, губерна-тори з бельгійців або швейцарців, пропорційне представництво національ-ностей, власна жандармерія і міліція, наглядова рада реформ з паритетним складом з мусульман і християн під контролем представників [провідних] держав і представників чотирьох держав [Балканського] союзу. 15 жовтня Туреччина розірвала дипломатичні відносини і 17 жовтня оголосила війну Болгарії і Сербії; того ж дня Греція оголосила війну Туреччині.

Далі відбулося щось надзвичайне і несподіване. Балканські слов’яни самостійно, без допомоги Росії і Європи, звільнили себе самі від залишків турецького ярма. Причому, вони зробили це з такою швидкістю, що Європа не встигла схаменутися і була поставлена перед доконаним фактом. Її по-грози щодо недопущення територіальних змін і збереження суверенітету і недоторканості турецької території були просто викинуті на смітник іс-торії...

У листопаді пролунали застережні голоси Австрії і Німеччини. При-родно, що Пуанкаре і Грей заквапилися попередити про небезпеку «не-поправної ініціативи» якої-небудь окремої держави. Малася на увазі, зви-чайно, Австрія. Вона поспішно озброювалася і готувалася до мобілізації. У листопаді 1912 р. ситуація стала настільки напруженою, що навіть сам Вільгельм визнав потрібним пригальмувати свого «блискучого секундан-та» (11 листопада): «Німеччина повинна ризикувати своїм існуванням, – писав він, – через те, що Австрія не хоче бачити сербів в Албанії або в Ду-раццо11! Очевидно, це не дає підстав для Німеччини вести руйнівну вій ну [105, с. 347-355].

163


9. Б’юкенен про ситуацію на початку балканської війниНі Росія, ні Австрія не передбачали перемог, що слугували Сербії

основою вимог щодо виходу до моря, але коли вона побачила у цьому небезпеку війни з Німеччиною і Австрією, вона відмовилася від неї. Її пос тійні зміни фронту в кожний конкретний момент були відображенням поглядів імператора, який сумнівався між бажанням підтримати вимоги Балканських держав і страхом спровокувати міжнародні ускладнення. Тому Сазонову доводилося змінювати свій дипломатичний тон залежно від того, яке з цих почуттів переважало в цей час в душі імператора. При-сутність на імператорському полюванні в Спале у кінці жовтня [1912 р.] великого князя Миколи та інших генералів була причиною того, що імпера-тор, який легко піддавався впливу оточуючих, схилився у бік шовіністич-ної політики, а повернувшись на початку грудня в Царське Село, він знову підкорився впливу Сазонова і Коковцева, що не бажали війни. Завдяки їх втручанню була скасована часткова мобілізація, запропонована військо-вим міністром, хоча у зв‘язку з кількістю військ, зібраних Австрією біля сербського кордону, і з підкріпленнями, посланими нею в Галичину, Росія вимушена була утримати під прапорами 350.000 солдатів, що відслужили термін [94, с. 66-67].

10. Телеграма Бенкендорфа в МЗС. Лондон, 8 / 21.10.1912.Можливо, замість запропонованого Францією проекту, висунути на-

ступну [британську] пропозицію: Росія і Австрія уповноважуються Євро-пою на втручання у момент, який вони самі вважатимуть сприятливим; цей виступ має бути підтриманий іншими державами. При цьому воюючим сторонам пропонувалися б наступні основи для укладення миру: повна підтримка Туреччини в Константинополі та прилеглих районах; збережен-ня номінального султанського суверенітету в інших областях Європейської Туреччини з проведенням корінних реформ під безпосереднім контролем держав; ніяких змін в територіальних володіннях воюючих сторін [69, с. 8].

11. Циркуляр Сазонова12. Санкт-Петербург, 18 / 31.10.1912.Погодившись виступити від імені всіх держав спільно з Австрією

у балканських столицях, ми переслідували при цьому лише одну мету – цією заявою зв’язати її, адже за тиждень до австро-російського виступу не можна було гарантувати, що, коли розпочнуться військові дії, Австрія не зайде в санджак. Даним кроком небезпека була попереджена, і скарги балканських політиків на Росію, яка надала їм в даному випадку величезну послугу, свідчить лише про їх короткозорість.

Одночасно государ імператор надав румунському королю звання фельдмаршала російської армії. Телеграма прийшла в Бухарест саме тоді,

164


коли Болгарія оголосила загальну мобілізацію. Висока відзнака зачепила чутливі струни у серці старого монарха і психологічний момент був вигра-ний. Турецькому посланнику в Бухаресті було категорично заявлено про небажання Румунії втручатися у війну.

Питання status quo не є для нас непорушним і принциповим, але, у випадку його порушення, ми наполягаємо, щоб були дотримані наступні основи: 1) незацікавленість великих держав у територіальних прирощен-нях; 2) принцип рівноваги компенсацій між балканськими державами на основі домовленостей, що передували їх об’єднанню; 3) Територія Кон-стантинополя по лінії, що йде від гирла р. Мариці через Адріанополь до Чорного моря повинна залишатися під реальним суверенітетом султана для безпеки Константинополя і пов’язаних з нею першочергових європей-ських та російських інтересів. Ми твердо розраховуємо, що Болгарія не створить становища, складного для себе і для Росії [69, с. 16-18].

12. Данилов13 – Сухомлинову14. Санкт-Петербург. 4 / 17.10.1912.Болгарський військовий агент Сирманов звертається з проханням про

те, щоб, не скасовуючи вже отриманого дозволу на постачання [з Росії] 50 тис. берданок та патронів до них (300 на гвинтівку), за плату передати тепер вже 50 тис. трьохлінійних гвинтівок з 1000 патронів на кожну. Все це, а також шинелі та чоботи15 будуть прийняті довіреними приватними особами болгарської місії16 [23, с. 496].

13. З доповіді Коковцева17. Санкт-Петербург, 2.12.1912.Болгарський військовий агент висловив прохання про продаж Росією

Болгарії 28 важких гармат з відповідним комплектом снарядів та про передачу у тимчасове користування двох броненосців та двох лінійних крейсерів або міноносців зі складу нашого Чорноморського флоту... Рада міністрів прийшла до категорично негативного висновку. Для керування суднами у Болгарії немає ні офіцерського, ні командного складу з навич-ками морської справи. Передача 28 гармат не може залишитися таємни-цею і нас безперечно буде звинувачено у порушенні нейтралітету. З точки зору Росії чи є бажаним зміцнення Болгарії, і чи не варто їй якнайшвид-ше укласти мир, не піддаючи ризику втратити плоди блискучих перемог. Заява військового агента Болгарії про готовність повернути її армію, разом з армією союзників, проти Австрії з метою полегшення становища Росії відносимо до розряду нереальних захоплень [87, с. 186-187].

14. Б’юкенен про позицію Росії щодо Балканської війниРосія взяла на себе захист вимог Балканських держав. На початку лис-

топада Сазонов таким чином формулював свої погляди на передбачувані зміни територіального status quo. Сербія отримує Ускюб і смугу терито-

165


рії до озера Охрид; їй забезпечується володіння Сан-Джованні-ді-Медуа і доступ до моря через коридор, що безпосередньо веде в цей порт; Алба-нія стає самостійною провінцією; Чорногорія отримує Санджак; Румунія винагороджується за свій нейтралітет розширенням її кордонів у бік До-бруджі; Салоніки перетворюються на відкритий порт, а Афон залишається нейтральним, виключно чернечим поселенням.

Окреслюючи дану програму, Сазонов сподівався, що Болгарія пого-диться компенсувати Румунії невелику територію, і що протидію Австрії отриманню Сербією порту на Адріатичному морі можна подолати, надав-ши їй гарантії економічного доступу до Егейського моря. Але ці очікуван-ня виявилися оманливими, а останнє питання, на жаль, виросло до таких розмірів, що був момент, коли воно загрожувало європейському миру.

Завдяки втручанню Грея вдалося домогтися того, щоб в Лондоні була скликана конференція послів для вирішення питань про доступ Сербії до моря, про Албанію, Егейські острови і Афон; розгляд умов миру був від-кладений до закінчення війни [94, с. 65-66].

ІІІСкладний шлях до порозуміння на Лондонській конференції відображений в мемуарах

Мілюкова (1). Велика увага даній проблемі приділена Б’юкененом, який подає перипетії пе-реговорного процесу щодо територіальних претензій Чорногорії та Румунії (2). Слід здій-снити текстуальний аналіз Лондонського договору (3). Зрештою, вимагає розгляду також албанське питання та його вирішення (4, 5).

1. Мілюков про перипетії лондонських переговорів22 жовтня Туреччина звернулася до держав з проханням про втручан-

ня. Через місяць, 20 листопада, було підписане перемир’я між Туреччи-ною та Болгарією, Сербією і Чорногорією (Греція відмовилася до нього приєднатися). На запрошення Англії, представники балканських держав з’їхалися до Лондона для переговорів (2 грудня), а через день там розпо-чалися наради послів, що склали свого роду контрольну інстанцію. Туди ж перенесені були і всі суперечності, що не забарилися проявитися і за-гостритися, – на втіху і за сприяння австрійської дипломатії. У міру того, як зростала вимогливість союзників, росла і непоступливість Туреччини. Болгарія зажадала оточеного Адріанополя. Туреччина відмовилася (6 січня 1913 р.). Тоді союзники «призупинили» роботу конференції. У Константи-нополі екстрені «Великі збори» збиралися відповісти в поступливому дусі, коли члени комітету «Єднання і Прогрес» увірвалися на засідання, убили головнокомандувача Назима-пашу і домоглися відставки кабінету. Союз-ні делегати в Лондоні відповіли на це «перервою» переговорів (16 січня); після закінчення терміну перемир’я (21 січня) військові дії поновилися.

166


Туреччина відновила прохання про посередництво держав (16 лютого), але союзники у відповідь (1 березня) ще підвищили свої вимоги. 13 березня Адріанополь був узятий штурмом.

25 березня Бетман-Гольвег заговорив про «відродження і загострен-ня расових інстинктів», про необхідність боротьби «германства» проти «слов’янства», про порушену на користь слов'янства рівновагу в Європі; цим він мотивував необхідність подальших озброєнь і заявив - вже більш чітко, – що допомога, яку Німеччина зобов'язана надавати Австрії, «не об-межується формами дипломатичного посередництва» [105, с. 355].

2. Б’юкенен про дискусію на Лондонській конференціїПогоджуючись на утворення автономної Албанії, Росія вважала, що

її територія буде обмежена лінією від моря до Хімари з перетином Охрид-ського озера і, за течією річок Дрина і Бояка, знову до Адріатичного моря. Тому, коли Австрія виставила несподівану вимогу, щоб Скутарі, що при-значався Росією для Чорногорії, був включений до складу Албанії, створи-лася ситуація глухого кута, тим небезпечніша, що Австрія була упевнена в підтримці своєї вимоги з боку Німеччини.

Ситуацію ускладнювало те, що чорногорський король наполегливо продовжував облогу Скутарі. Незадовго перед тим король Микола накли-кав на себе невдоволення Росії листом, в якому він повідомляв імперато-ра, що, підкоряючись досі усім його наказам, він, пожертвувавши кров’ю чорногорців, не може відступити від вже здобутого Скутарі, навіть якщо б Його величність наказав йому це зробити; він навіть швидше згоден звіль-нити Росію від усіх її зобов'язань стосовно Чорногорії.

Наказ короля Миколи про генеральний штурм Скутарі викликав таке обурення, що російський уряд запропонував державам зробити спільну морську демонстрацію в Антиварі, хоча Росія в ній брати участь і не могла. Внаслідок заяв Росії у Бєлграді, сербські війська отримали 10 квітня на-каз утриматися від подальших активних дій проти Скутарі, але 23-го місто здалося Чорногорії. Створилася украй критична ситуація, бо, якби держави не вжили колективних рішучих заходів, можна було очікувати, що Австрія виступить окремо, що легко стане приводом для втягнення Росії у війну.

Щоб запобігти цьому, російський уряд звернувся до французького і британського з проханням виступити, навіть якщо б у разі рішучих кроків, їм не довелося зробити жодного пострілу. Але тут виникли проблеми щодо суті цих заходів. На щастя, коли ситуація стала зовсім безнадійною – був момент, коли я вважав війну неминучою – король Микола 4 травня оголо-сив про свій намір віддати Скутарі державам. Через десять днів місто було зайняте міжнародним морським підрозділом.

167


Друге питання – претензії Румунії. Румуни тепер виставили вимогу на усю територію, обмежену лінією від Сілістри до Балчика, чим поставили Росію в дуже скрутне становище. За конвенцією 1902 р. вона гарантувала недоторканість болгарської території і повинна була дружньо застерегти Румунію. Оголошений Румунією в середині лютого намір зайняти Сілі-стрію справив в Петербурзі ефект бомби.

Але як би не був ображений імператор претензією Румунії на тери-торію, він був тепер налаштований так миролюбно, що, використовуючи увесь свій вплив, щоб зупинити Румунію, він водночас попередив Болга-рію про неминучість поступок з її боку. Його величність їй вказав, що вона може розраховувати на його підтримку, тільки поступившись Румунії Сі-лістрією.

Це питання було предметом досить жвавої розмови між Сазоновим і німецьким послом, причому останній, вказавши, що активне втручання Росії може спричинити серйозні наслідки, запропонував, щоб у разі конф-лікту між Болгарією і Румунією держави залишалися осторонь подібно до того, як це було під час Балканської війни. Дебати відбувалися таким чином, що на боці Румунії були посли держав Троїстого Союзу18, на боці Болгарії – Сазонов, Делькассе і я. Перші підтримували претензії Румунії на Сілістрію і на область, обмежену лінією, що йде від цього міста до Балчика, виправ-довуючи це стратегічним значенням для захисту Добруджі. Особливо вони наполягали на тому, що Румунія трималася осторонь упродовж війни, пок-ладаючись на запевнення держав про незмінність територіального status quo, а тепер, коли Балканські держави значно розширили свої території, Румунія також має право вимагати собі компенсації. Але в міжнародному праві немає вказівки, що держава має право вимагати поступки території від сусіда тільки тому, що остання розширилося в протилежному напрямі; єдиний аргумент, на який може опертися Румунія, – право сильного.

Конференція вирішила, що Сілістра, разом з районом в радіусі 3 кі-лометрів, має бути передана Румунії; і що Болгарія не повинна зводити ніяких укріплень уздовж кордону в смузі між Дунаєм і Чорним морем [94, с. 68-71].

3. Договір між Туреччиною та Балканським союзом.Лондон, 30.05.1913.

Стаття. 1. (Встановлення миру і дружби між сторонами).2. імператор оттоманів поступається союзним государям всією тери-

торією на європейському контингенті на захід від лінії Еносу на Егейсько-му морі до Мідії на Чорному, за винятком Албанії. Точна лінія межі Енос-Мідія визначатиметься міжнародною комісією.

168


3. [Сторони надають лідерам шести держав право встановлення ал-банського кордону і врегулювання всіх питань щодо Албанії].

5. Сторони надають право лідерам шести держав визначити долю всіх, за винятком Криту19, оттоманських островів на Егейському морі та півост-рова гори Афон [10, с. 289-290].

4. Органічний статут Албанської держави. Лондон, 29.07.1913.Стаття 1. Албанія проголошується автономним, суверенним і спадко-

вим князівством під гарантією шести провідних держав. Князь буде визна-чений ними20.

2. Будь-який сюзеренітет між Туреччиною та Албанією виключається.3. Албанія стає нейтральною, цей статус гарантується шістьма держа-

вами.4. Контроль над її цивільним управлінням та фінансами доручається

міжнародній комісії з делегатів шести держав й делегата Албанії [12, с. 44].5. Сазонов про албанське питання

У зв’язку з цим, не доводилося дивуватися з того, що серед інших ви-мог, висунутих союзними урядами, був і розділ Албанії між Сербією, Чор-ногорією і Грецією, причому Сербія запланувала своєю частиною здобичі Північну Албанію, за винятком Скутарійськой області, що відходила Чор-ногорії, з морським узбережжям від С.-Джіованні-ді-Медуя аж до Скумбії, та передачу Південної Албанії Греції. Ці вимоги балканські переможці ви-рішили відстоювати зі зброєю в руках...

Австро-Угорщина та Італія, через свої парадоксальні політичні вза-ємини, домовилися щодо необхідності згоди на створення незалежної Албанської держави, навіть у разі її малої життєздатності, для того, щоб жодній з двох великих адріатичних держав не довелося поступитися іншій стороні переважаючим впливом на албанському узбережжі. Подібна до-мовленість не гарантувала міцності, але як тимчасовий захід вона мала певну вигоду, і створення самостійної Албанії стало щось на зразок догма-ту як у Відні, так і в Римі. До цього проекту негайно приєднався і берлін-ський кабінет, надавши йому ще більшої ваги.

Напруженість ситуації зберігалася, сербські війська готувалися зай-няти Дураццо. Щоб не залишити в Бєлграді і тіні сумніву щодо дійсного стану справ і намірів Росії, я змушений був доручити Гартвігу попередити сербський уряд, що ми «не воюватимемо з Троїстим союзом через порт на Адріатиці».

Лондонська нарада послів без особливих зусиль прийняла принципо-ве рішення про надання Сербії в користування одного з албанських пор-тів з правом не тільки безмитного руху товарів, але й, за наполяганням

169


російського уряду, різного роду військового спорядження та озброєння як в мирний, так і у військовий час. Для цього передбачалося сполучення за-значеного порту залізницею з Сербією, причому вона повинна була знахо-дитися також під контролем великих держав [111, с. 42-49].

IVРозгляд питання рекомендовано розпочати з оцінки ситуації на Балканах навесні

1913 р. російською дипломатією (1). Основну увагу слід зосередити на компаративному аналізі свідчень Мілюкова, Б’юкенена та Сазонова про причини, перебіг та наслідки Другої балканської війни (2, 3, 4). Завершальним етапом є характеристика Бухарестського мирного договору (5).

1. Лист Нератова Гартвігу. Санкт-Петербург, 23.04.1913.Відносини між Сербією та Болгарією, що останнім часом загострилися

у зв’язку з питанням про поділ їх завоювань, серйозно нас турбують. В той час як Болгарія наполягала на точному дотриманні того розмежування, яке було закріплене в договорі, Сербія вказує на те, що договірні зобов’язання мають бути розглянуті у сукупності. Якщо з’ясується, що Сербія надала допомогу своїй союзниці понад домовленого, тоді як Болгарія не виконала всіх передбачуваних у договорі умов, то, на думку Сербії, за нею має бути визнане право на відповідну територіальну компенсацію.

І серби і греки вказують на абсолютні переваги, які отримає Болгарія при розмежуванні, яке надасть їй території, що значно переважають роз-міри тих, які припадають на долю інших Балканських держав. Сербія, оче-видно, побоюється, що болгарський уряд, завершивши процес племінного об’єднання болгарського народу, стане прохолоднішою до загальносло-в’янських інтересів і буде схильна зав’язати близькі стосунки з Австрією за рахунок своїх сусідів. Ці побоювання підтверджуються політикою Ві-денського кабінету, що безперечно прагне до зближення зі Софією та хоче посіяти недоброзичливість між нею та Бєлградом, одночасно зростити зер-на взаємної недовіри і підозри між Балканськими державами [73].

2. Б’юкенен про Другу балканську війнуЗ часу недовговічного Сан-Стефанского миру Болгарія вважала Маке-

донію своїм законним придбанням і упродовж наступних років поступово зміцнювала своє становище у цій області. З іншого боку, Болгарія напо-легливо наполягала на точному виконанні договору 1912 р. і відмовлялася робити поступки, що цілком пояснюються зміною обставин тим паче, що Перша балканська війна проти волі її союзників була продовжена тільки для задоволення її територіальних претензій у Фракії. Більше того – вона вважала військову конвенцію, укладену між Грецією і Сербією21, провока-цією, що мала на меті змусити її відмовитися від жаданої здобичі. Зреш-

170


тою, своїм нападом на Сербію вона допустилася колосальної помилки, оскільки цей крок робив її агресором, а її ворогів жертвами в очах усього цивілізованого світу.

Якщо Болгарія була відповідальна за початок військових дій, то Греція і Сербія цілком заслуговують звинувачення в умисній провокації. Принц Микола [Грецький] під час перебування в Петербурзі умовляв мене переко-нати мій уряд використати весь свій вплив, щоб втягнути у війну не лише Румунію, але і Туреччину. Та ж сама Греція, якій в Першій балканській війні відводилася б дуже сумна роль, якби Болгарія не перемогла турків, була готова закликати старого ворога балканських християн проти свого колишнього союзника, що виявляє загальний дух безсоромної жаги нажи-ви, який викликав другу Балканську війну [94, с. 75].

3. Мілюков про Другу балканську війнуВесь світ після вражень слов’янської «слави», заговорив про балкан-

ські «звірства». Вчорашні союзники вступили в міжусобну боротьбу че-рез розподіл придбаних земель, і в цій боротьбі, вже не дипломатичній, а збройній, проявили риси, властиві, щоправда, лише примітивним народ-ностям. Греки виставили проти болгар вчетверо більші сили. Румунські війська перейшли Дунай і рушили у напрямку до беззахисної Софії. Ту-рецькі війська також перейшли в наступ і відібрали у болгар все, завойова-не ними, включаючи й Адріанополь (9 липня). Болгарія, вже не висуваючи ніяких умов, звернулася за посередництвом Росії.

Адріанополь і Східна Фракія залишилися за Туреччиною, і кордон, за-мість Родосто або лінії Енос – Мідія проходив (за договором з Туреччиною 9 вересня) берегом Маріци (до Демотіки). Західна Фракія зі всіма портами Егейського моря, на які претендувала Болгарія, включаючи Салоніки, пере-йшла до Греції. Вся Македонія до вододілу між р. Вардаром і Струмою (за винятком Струміци) була привласнена Сербією. Румунія розширила свої кордони в Добруджі на південь, зайнявши Туртукай і Балчик. Як відомо, Австрія спробувала скористатися цим моментом для завдання «остаточно-го» удару по Сербії – і звернулася за допомогою до своїх союзників. Тільки відмова Італії і Німеччини її зупинила [105, с. 358-359].

4. Сазонов про причини та перебіг Другої балканської війниДоки балканські союзники протистояли спільному ворогу і напружу-

вали свої сили для перемоги над ним, договір був запорукою їх союзниць-кої вірності. Але бойовий період війни виявився, несподівано навіть для них самих, вельми коротким і загалом перемога була здобута порівняно легко. Разом з нею настав час непорозумінь, взаємних підозр та чварів.

171


Особливо були незадоволені серби, діяльна участь яких в бойових опера-ціях в Східній Македонії та під Адріанополем значно перевищила їх по-передні розрахунки. Становище ускладнювалося також непорозуміннями, що виникли в цей же час між Болгарією і Грецією через питання про воло-діння Салоніками, які грецькі війська встигли, всупереч болгарам, зайняти в той момент, коли болгарські війська збиралися туди вступити.

Телеграмі Государя22 королеві Сербському і царю Болгарському пере-дувало запрошення від російського уряду головам рад міністрів балкан-ських держав, у тому числі і Греції, прибути до Петрограду для розв’язання їх суперечок. Перед цим, також за наполяганням Росії, відбулася зустріч між панами Гешовим і Пашичем23, до якої мав згодом приєднатися Вені-зелос24.

Коли текст особистого заклику Государя до згоди і миру став відомий за кордоном, він справив скрізь, і перш за все в балканських державах, над-звичайно сильне враження. Відповідь на такий заклик мала б бути чітка – передача суперечки до рук Росії і безумовне підпорядкування її рішенням.

17 червня болгарські війська здійснили поблизу Брегальніци напад на сербські аванпости. У російського уряду ніколи не було в руках прямого доказу участі віденського кабінету в цьому задумі. Проте ми мали достат-ньо підстав припускати, що ініціатива Фердинанда Кобурзького проявила-ся не без відома і заохочення з боку австро-угорського уряду. Австрійська дипломатія не могла примиритися, що перша війна, замість очікуваного розгрому турками сербської армії, завершилася блискучою перемогою со-юзників. Але й цього разу події продемонстрували помилковість розрахун-ків віденського кабінету, і ненависна йому Сербія вийшла знову перемож-цем з подвійного випробування і своїми перемогами над Болгарією значно наблизилася до здійснення пансербського ідеалу.

Якщо Перша балканська війна продовжувалася вельми нетривалий час, то друга протікала ще швидше. Між битвою на Овечому Полі, що відбулася після сутички поблизу Брегальніци, і 13-им липня, коли бол-гарський наступ перетворився на повний розгром, минуло менше місяця [11, с. 49-56].

5. Мирний договір. Бухарест, 28.07. / 10.08.1913.Стаття. 1. [Встановлення миру і дружби між Болгарією з одного боку

та Румунією, Грецією, Чорногорією і Сербією з іншого].2. [визначення нового болгаро-румунського кордону]. Упродовж дво-

річного терміну Болгарія роззброїть існуючі фортеці і не будуватиме нових в Рущуці, в проміжній області і в 20-кілометровій зоні навколо Балчика.

172


3. [визначення нового болгаро-сербського кордону].5. [визначення нового болгаро-грецького кордону].6. [Болгарія відмовляється від претензії на острів Крит].7. Евакуація болгарської території, як старої, так і нової, розпочнеться

негайно після демобілізації болгарської армії і буде закінчена упродовж не більш як 15 днів [10, с. 290-291].

Примітки:Прем’єр-міністр Болгарії (1911-1913).1. Міністр закордонних справ Сербії. 2. З лат. мови «випадок союзу», тобто ситуація, у якій вступають у силу договірні 3. зобов’язання.Російський посол у Болгарії (1911-1914).4. Російський посол у Сербії (1909-1914).5. Договір підписаний 16 / 29.05.1912.6. Російський військовий агент в Чорногорії.7. Тобто Велика Британія, Франція, Росія. Детальніше про це далі у темі № 10.8. Російський військовий агент в Румунії.9. Дати Мілюковим подаються за новим стилем.10. Місто в Албанії на узбережжі Адріатичного моря.11. Надісланий послам в Парижі, Берліні, Відні, Римі, Константинополі; посланникам 12. в Софії, Бєлграді, Цетин’ї, Афінах та Бухаресті.Генерал-квартирмейстер російського генерального штабу.13. Військовий міністр Росії (1908-1915).14. У попередній записці йшла мова про постачання 100 тис. шинелей та 200 тис. пар 15. чобіт.На документі присутня позначка: «Розглянуто на засіданні ради міністрів 16. 4 / 17 жовтня. Згода отримана, але за дотримання умов цілком приватного характе-ру. Сухомлинов».Голова ради міністрів Росії (1911-1914).17. Тобто Німеччина, Австро-Угорщина, Італія. Детальніше про це далі у темі № 10.18. Острів був переданий Греції.19. Упродовж лютого-вересня 1914 р. князем Албанії був пронімецький кандидат Віль-20. гельм Від.Підписана 1.06.1913, мала явно антиболгарський характер.21. У ній Микола ІІ закликав сторони за стіл переговорів.22. Прем’єр-міністр Сербії.23. Прем’єр-міністр Греції.24.

173

Модуль 3. Формування військово-політичних блоків. Перша світова війна

Модуль 3.Формування військово-політичних блоків.

Перша світова війна

ТЕМА 9. ФОРМУВАННЯ ТРОЇСТОГО ТА РОСІЙСЬКО-ФРАНЦУЗЬКОГО СОЮЗІВ

I. Підписання німецько-австрійського договору.II. Укладення Троїстого союзу.III. Нові редакції Союзу трьох імператорів та російсько-

німецький договір «перестраховки».IV. Утворення російсько-французького союзу.

Рекомендована література:Грюнвальд К. Франко-русские союзы / К. Грюнвальд. – М., 1968.Ерусалимский А.С. Бисмарк, дипломатия и милитаризм / А.С. Ерусалимский. – М., 1968.Жиро Р. Финансы и политика во франко-русских отношениях 1887-1889 гг. / Р. Жиро // Фран-цузский ежегодник. – 1967.Манфред А.З. Образование Русско-Французского союза / А.З. Манфред. – М., 1975.Рыбаченок И.С. Борьба в правящих кругах России по вопросу о направлении внешней поли-тики (1886-1887 гг.) // Вестник Московского университета. – 1973. – № 5.Рыбаченок И.С. Россия в Берлинской системе международных отношений. 1878-1914 гг. / И.С. Рыбаченок // НиНИ. – 2013. – № 6.Рыбаченок И.С. Союз интересов и союз сердец / И.С. Рыбаченок // ВИ. – 1982. – № 4.Сказкин С.Д. Конец австро-русско-германского союза / С.Д. Сказкин. – М., 1974.

ІДля з’ясування проблеми потрібно визначити передумови підписання договору, а насам-

перед стан російсько-німецьких відносин в цей час (1-3). Наступний етап передбачає поста-тейний аналіз тексту угоди (4). Значення австро-німецького союзу подається у російській (5) та німецькій (6) інтерпретаціях.

1. Пам’ятна записка Сабурова. 13.08.1879.Ми були незадоволені Берлінським трактатом і це відобразилося на

Бісмарку, від якого ми отримали менше, ніж сподівалися. Останній, ду-маючи, що зробив все можливе, щоб прислужити нам, образився за це. Звідси – приплив роздратування з обох боків [80, с. 65].

2. Бісмарк про російсько-німецькі відносини [1879]Росія висунула нам вимоги, щоб ми остаточно зробили вибір між Ро-

сією та Австрією, вказавши німецьким членам комісій у східних справах в суперечливих питаннях голосувати з Росією. Між тим, постанови [Бер-

174


лінського] конгресу правильно тлумачилися більшістю в складі Австрії, Англії та Франції, тому Німеччина голосувала разом з ними, а Росія таким чином залишилася в меншості. Російська вимога неодноразово супрово-джувалася недвозначними погрозами, про наслідки, які наша відмова ма-тиме для міждержавних відносин наших країн [92, с. 217].

3. Мілютін про російсько-німецькі переговори26.09.[1879]. Бісмарк вилив всі звинувачення та докори, якими нама-

гався продемонструвати, що російський уряд сам дав привід до прохолод-них відносин між Німеччиною та Росією. Деякі з цих докорів були просто безглузді: нібито маси нашої кавалерії зосереджені на німецькому кордоні і загрожують Східній Пруссії бути відрізаною від решти держави. Повто-рювалися скарги на російську журналістику, особливо Бісмарк скаржився на лист нашого государя до імператора Вільгельма1 і знову нагадав, що начебто подані перед самою війною2 його пропозиції про укладення союзу були відхилені Горчаковим.

3.10. Бісмарк навіть формулював письмово основні пункти планованої угоди чи конвенції. Суть їх полягає в тому, що кожна з договірних сторін зобов’язується, у випадку конфлікту іншої з будь-якою третьою державою, перешкодити створенню коаліції проти союзної держави. Категорично вка-зувалося, що замах на оволодіння Дарданеллами і Босфором вважається ворожою дією щодо Росії. Бісмарк не зупинився на загальній формулі, він навіть пропонував найближчим часом домовитися на випадок можливого розпаду Туреччини. Причому брався залучити й Австро-Угорщину до пла-нованої угоди, запевняючи, що його постійною ідеєю був і буде Троїстий союз Росії, Німеччини і Австрії. Нещодавно підписаний у Відні протокол3 має на меті відірвати Австро-Угорщину від зближення із західними держа-вами4 [108, с. 167-169].

4. Союзний договір. Відень, 7.10.1879.Їх Величності... імператор німецький і імператор Австрії вирішили

укласти союз миру і взаємного захисту, урочисто обіцяючи один одному, що вони ніколи і ні в якому напрямі не побажають надати агресивну тен-денцію своїй суто оборонній угоді.

Стаття. 1. У випадку, коли б одна з імперій, всупереч сподіванню і щи-рому бажанню договірних сторін, зазнала нападу з боку Росії, то сторони зобов’язані виступити на допомогу всіма військовими силами і згідно з цим, не укладати миру інакше як тільки за спільною угодою.

2. Якщо б одна зі сторін зазнала нападу з боку будь-якої іншої дер-жави, то інша сторона зобов’язується не лише не надавати допомоги на-

175


паднику проти свого високого союзника, але дотримуватися, щонайменше, доброзичливого нейтралітету щодо свого союзника. Однак, якби нападник отримав допомогу з боку Росії чи то в формі активного сприяння, чи то шляхом воєнних заходів, то обумовлене в ст. 1 зобов’язання повної воєнної взаємодопомоги негайно вступить в силу.

3. Термін дії договору визначається поки-що на 5 років, за рік до його завершення сторони домовляться щодо подальшого терміну.

4. Договір, з метою усунення будь-якого неправильного тлумачення, буде зберігатися в таємниці договірними сторонами і може бути повідом-леним третій державі тільки за згодою сторін.

Зважаючи на висловлені імператором Олександром на зустрічі в Алек-сандрові почуття, учасники договору мають надію на те, що для них вій-ськові приготування Росії не будуть в дійсності загрозливими. Але якби ця надія виявилася б помилковою, то учасники вважатимуть своїм обов’язком лояльності повідомити імператора Олександра, хоча б конфіденційно, про те, що вони змушені будуть розглядати будь-який напад на одного з них як спрямований проти них обох [8, с. 123].

5. Сазонов про значення австро-німецького союзуШанувальники Бісмарка, пояснюючи історію виникнення в 1879 р.

австро-німецького союзу, говорять, що він не мав на меті навіки зв’язати цією угодою долю Німеччини з Австро-Угорщиною, що він відповідав лише тимчасовій потребі, після зникнення якої він, безсумнівно, уклав би інший політичний союз, який би надавав Німеччині знову вигоди, але уни-каючи при цьому незручностей і ризиків, пов’язаних із союзом з держа-вою, що швидко й нестримно хилилася до занепаду... У його баченні союз з нею, надаючи потрібні для її існування гарантії, відводив їй, по-суті, тільки службову роль. В цій ролі вона була для Німеччини не тільки корисна, але і необхідна, захищаючи її південні кордони і даючи їй завдяки цьому мож-ливість вести війну на два фронти [111, с. 99].

6. Бісмарк про австро-німецький союзНадійність нашого союзу з Австро-Угорщиною буде залежати не лише

від букви договору, але й, до певної міри, від характеру осіб та політичних й релігійних течій, які будуть відігравати керівну роль в Австрії. Якщо ро-сійській політиці вдасться привернути на свій бік Австрію, то проти нас буде створена коаліція; Францію завжди можна буде мати [налаштовану] проти нас, адже її інтереси на Рейні важливіші, ніж на Сході та Босфорі [91, с. 240].

176


ІІПитання вимагає детального розгляду положень договору, який оформив існування

Троїстого Союзу (1). Наступні уривки з мемуарів допомагають з’ясувати причини приєд-нання до австро-німецького альянсу Італії (2) та Румунії (3). Цікавими є пояснення Бісмарка щодо завдань Троїстого союзу (4). Важливо проаналізувати італійські плани розв’язання війни, причини відмови від них (5, 6), а також відхилення Італії від зовнішньополітичної лінії союзу (7).

1. Троїстий союз. Відень, 20.05.1882.Їх Величності імператор австрійський..., імператор німецький..., ко-

роль Італії, спонукувані бажанням збільшити гарантії загального миру, зміцнити монархічний принцип і забезпечити збереження в недоторкан-ності суспільного і політичного ладу в їх державах, домовились укласти договір, який, завдяки своїй суто охоронній і оборонній природі, має на меті лише убезпечити їх від проблем, які могли б загрожувати безпеці їх держав і спокою Європи.

Стаття. 1. Сторони обіцяють взаємний мир і дружбу, і вони не уклада-тимуть будь-якого союзу або зобов’язання, спрямованих проти однієї з до-говірних держав. Вони зобов’язуються вдатися до обміну думками з полі-тичних і економічних питань спільного характеру, які могли б виникнути, і обіцяють взаємну підтримку одна одній в межах своїх власних інтересів.

2. У випадку, якщо Італія, без прямого виклику з її боку, зазнала б на-паду Франції з будь-якого приводу, обидві договірні сторони зобов’язані надати їй допомогу і сприяння всіма своїми силами. Таке ж зобов’язання бере Італія у випадку неспровокованого нападу Франції на Німеччину.

3. Якщо б одна або дві зі сторін, без прямого виклику з їх боку, зазнали нападу і були втягнуті у війну з двома або кількома великими державами, які не беруть участі в цьому договорі, то це буде casus foederis для всіх сторін.

4. У випадку, якщо будь-яка велика держава, що не бере участі в цьому договорі, стала б загрожувати безпеці території однієї зі сторін, і остання була б змушеною оголосити їй війну, обидві інші зобов’язуються дотриму-ватися щодо їх союзниці доброзичливого нейтралітету. Кожна залишає за собою право вступу у війну у слушну для себе мить для участі у спільній справі.

5. Якщо для миру однієї з договірних сторін створюється загроза за обставин, передбачених у попередніх статтях, то сторони домовляються в потрібний момент щодо воєнних заходів на випадок спільного виступу. Вони також зобов’язуються у всіх випадках спільної участі у війні не укла-дати перемир’я, миру або договору інакше, як за спільної згоди.

177


6. Сторони обіцяють зберігати в таємниці зміст та існування договору5 [8, с. 123-124].

2. Сазонов про приєднання Італії до союзуДля ведення війни на два фронти, очевидно, й був створений союз

центральних імперій та пізніше залучення до нього Італії, яке мало на меті перешкодити її зближенню з Францією, підтримуючи штучно між ними суперництво. На долю Італії випадало ще й інше завдання – паралізувати небезпечний для Австрії італійський ірредентизм6. Бісмарк сподівався до-сягти цієї мети, упрігши їх обох в одне ярмо [111, с. 99].

3. Ламздорф про приєднання Румунії до Троїстого союзу30.11.1891. Румунія начебто взяла на себе зобов’язання у разі війни

Росії з Німеччиною, Австрією або Туреччиною, залишатися нейтральною. У разі, якщо Румунія приєднається до троїстого союзу у його війні з Ро-сією і буде його активно підтримувати, то їй буде гарантоване повернення Бессарабії та інші переваги. Його величність надписав: «Непереливки буде Румунії від цієї угоди» [101, с. 211].

4. Бісмарк про мотиви формування Троїстого СоюзуТроїстий союз був спрямований на те, щоб вести боротьбу між дво-

ма європейськими напрямами. З одного боку – системою порядку на мо-нархічній основі, а з іншого – соціальною республікою. Якщо монархічні уряди не виявлять розуміння необхідності згуртуватися заради державного і суспільного спокою, а підкоряться шовіністичним почуттям своїх підда-них, то боюсь, що міжнародна революційна і соціальна боротьба набуде більш небезпечних форм.

Потрібна надзвичайна ступінь дурості та брехливості громадської дум-ки преси у Росії, щоб думати і стверджувати, що німецька політика керу-валася агресивними тенденціями, укладаючи австрійський, а потім італій-ський оборонний союз. Ця брехливість, швидше, польсько-французького походження, а дурість – російського [91, с. 209, 226].

5. З інструкції Козенца7 для Гуарана8. Рим, 21.03.1888.Якби спалахнула війна між Австрією та Росією за обставин, які ви-

ключають casus foederis, ми бажали б залишитися осторонь. Але якби за аналогічних умов спалахнула війна між Німеччиною та Францією, то ми маємо намір взяти в ній участь тому що надзвичайно важливо, щоб Фран-ція не виявилася переможцем. Велич Італії та її становище у Середземно-му морі можуть ґрунтуватися лише на ослабленні Франції [41, с. 72].

6. Зі звітів Гуарана КозенцуВідень, 6.04.1888. Військові зобов’язання для нас, що випливають з

умов Троїстого договору, надзвичайно обтяжливі, оскільки передбачений

178


навіть випадок, коли Італія може бути закликана послати експедиційний корпус в Константинополь, що поставить його в авангард, під найбільш сильний удар російської армії... Ми наполягали, щоб за певних обставин італійські війська могли зайняти Албанію та Крит. Канцлер9 різко запере-чив: «ми не можемо на це погодитися ні за яких умов»...

Франція порушила наші права в Тунісі10, ми зустрічаємо її приховану або відверту ворожнечу всюди, де присутні наші інтереси, вона ставиться до нас з презирством, яке нас ображає, вона намагається задушити нас у Середземному морі.

Берлін, 14.04.1888. Щодо питання про артилерію, яку ми хочемо ви-ключити зі складу двох армійських корпусів, що мають посилатися або в Австрію, або в Німеччину, Мольтке11 висловився вельми енергійно: «Два армійських корпуси без артилерії не мають найменшої цінності у сучасній стратегії. Полки без артилерії на полі битви тепер схожі на те, чим були 50 років назад солдати без рушниць».

Я нагадав, що окрім дій нашого флоту і армії в Альпах і на Рейні, ми підготували систему дій у Тунісі. Чисельна італійська колонія з самого по-чатку кампанії викличе повстання тамтешніх племен й буде їм допомагати. Крім того, вона підтримає дух повстання у Алжирі розповсюджуваними таємно прокламаціями так що при першому гарматному пострілі вся фран-цузька Африка буде у вогні. Він схвалив ці заходи, але я не міг нічого від нього домогтися щодо питання Албанії, яке, мені було сказано, має обго-ворюватися між нами та Австрією.

Берлін, 17.04.1888. Я виклав канцлеру [Бісмарку], що в інтересах всіх трьох держав пришвидшити розв’язку. Я особливо вказував на те, що до 1889 р. особовий склад збройних сил Троїстого союзу буде перевищувати французькі війська, але починаючи з вказаного року, завдяки системі [вій-ськових] перетворень, що здійснюються у Франції, особовий склад її армії буде перевищувати наш, так що ми не зможемо вже здійснити наступ без ризику для себе. Бісмарк був вражений цими міркуваннями. «Це правда, – сказав він, – але як викликати ворожі дії. Французи ухиляються, прикор-донні інциденти, полеміка в пресі замість того, щоб збуджувати їх, змушує до обережності. Між тим. нам слід домогтися війни таким способом, щоб вона здавалася викликаною самою Францією».

Я скористався нагодою, щоб озвучити ідею, підказаною вами. Король поїде в Париж на виставку12, потім несподівано його запросять поїхати у Страсбург13 на парад. Звістка про цю поїздку сколихне Париж в момент сп’яніння виставкою і кине іскру в порох. У нас є достовірні дані, що ге-нерал Буланже14 бажає війни. Нам залишається лише дати йому привід її

179


розпочати, щоб він взяв на себе відповідальність. А якщо війна спалахне в момент святкування століття Французької революції, Росія буде менш схильна втрутитися в неї.

Берлін, 22.04.1888. Загалом я вважаю, що Австрія не довіряє нам і я помітив, що в Берліні не довіряють Австрії не менше, ніж Росії. Обидва імператорських двори розглядають союз з різних точок зору. Австрія його вважає комбінацією проти Росії, Німеччина – комбінацією проти Франції. Саме тому наші погляди більше співпадають з поглядами Німеччини. У Від-ні помітне почуття симпатії до Франції, а у Берліні – аналогічне почуття до Росії. Втім, я визначив спільну тенденцію у обох дворів: вести війну лише тоді, коли цього будуть вимагати інтереси обох імперій та уникати всьо- го, що може призвести до неї в інтересах виключно Італії [41, с. 74-80].

7. Франко-італійська угода. Рим, 1.11.1902.У разі, якщо Франція прямо або опосередковано стане об’єктом на-

паду однієї або кількох держав, Італія дотримуватиметься суворого нейт-ралітету. Це ж саме буде у випадку, якщо Франція, внаслідок прямого вик-лику, виявиться змушеною для захисту своєї честі і безпеки взяти на себе ініціативу оголошення війни. Уряд республіки повинен буде попередньо повідомити про свій намір королівському уряду, що дійсно у наявності іс-нує прямий виклик... В Італії на даний час немає, і надалі не буде укладе-но, ніяких військових протоколів або міжнародних угод, які б суперечили даним заявам [3, с. 179-180].

ІІІАналізуючи спроби нових домовленостей трьох імператорів, слід простежити перебіг

російсько-німецьких переговорів (1), розглянути текст угод, що продовжив існування Союзу трьох імператорів (2, 4), їх оцінку російськими (3) та німецькими (5) діячами. Неможливо оминути увагою двосторонній договір перестраховки, яким було замінено попередні три-сторонні домовленості (6).

1. Мілютін про російсько-німецькі переговори3.02.[1880 р.]. Можна сподіватися на укладення вельми вигідних для

нас умов з Німеччиною; Бісмарк сам схильний до встановлення повної со-лідарності між нами як щодо Ельзасу та Лотарингії, так і проток у Чорному морі, тобто із обопільним забезпеченням Німеччини проти Франції та Росії проти Англії. Але він висуває дві обов’язкові умови: щоб втягнути в нашу угоду Австрію; щоб переговори здійснювалися в таємниці від Горчакова. [108, с. 210].

31.12. Обидва наших посла – Сабуров та Убрі – повернулися на свої посади з новою програмою для відновлення Троїстого союзу імператорів. Чи буде з цього щось міцне і реальне, важко передбачити, справа в тому,

180


що у всіх трьох урядів залягла глибоко в серці та переконаннях взаємна не-довіра. Цим пояснюється той факт, що серед загального бажання зберегти мир, одночасно з переговорами про союз, вживаються у прикордонних об-ластях всіх трьох імперій (особливо в Німеччині), діяльні і дорогі військові заходи [108, с. 286].

26.01.[1881 р.]. Прихильність німецького канцлера доходить до того, що Сабуров наважується навіть торкнутися делікатних питань про майбут-нє балканського півострова у випадку розпаду імперії Османа. При цьому він запитує дозволу, за певних сприятливих обставин, закинути деякі ідеї у тому сенсі, в якому мною був описаний ідеал майбутньої Балканської конфедерації. Сабуров додає також свій штрих – бажання, щоб Росії було надано у володіння вихід з Босфору у Чорне море. Я говорив, що цей до-даток може злякати Англію, а тому піддати сумніву успіх всього проекту [109, с. 20].

2. Нова редакція Союзу трьох імператорів. Берлін, 6 /18.06.1881.

Стаття I. Якщо одна зі сторін опиниться у стані війни з четвертою великою державою, дві інші збережуть щодо неї доброзичливий нейтра-літет і намагатимуться локалізувати конфлікт. Ця умова виконується і в разі війни однієї з трьох держав з Туреччиною, але тільки якщо заздалегідь між трьома дворами буде укладено угоду щодо результатів даної війни. У разі, якщо сторона отримає з боку однієї з союзниць істотніше сприяння, обов’язковість цієї статті для третьої сторони залишається в повній силі.

II. Росія, у згоді з Німеччиною, заявляє про своє тверде рішення по-важати інтереси Австро-Угорщини, забезпечені їй Берлінським трактатом. Три двори, бажаючи уникнути будь-яких розбіжностей між собою, зобо-в’я зуються взаємно зважати на їх інтереси на Балканському півострові. Більше того, вони обіцяють, що будь-які зміни в територіальному status quo Европейської Туреччини здійснюватимуться лише за взаємною згодою.

III. Три двори визнають європейське значення і взаємну обов’язковість принципу закриття проток Босфору і Дарданелл. Вони разом стежитимуть за тим, щоб Туреччина не дозволяла винятків з цього правила на користь будь-якого уряду, надаючи для військових операцій воюючої держави ту частину імперії, яку утворюють протоки. У разі порушення або для попе-редження такого, три двори попередять Туреччину, що вони в подібному випадку вважатимуть, що вона знаходиться у стані війни зі стороною, на шкоду якої це буде зроблено, і що з цієї миті вона позбавляється переваг територіальної недоторканності, забезпеченої їй Берлінським трактатом.

181


IV. Цей договір в силі упродовж трьох років.V. Сторони взаємно зобов’язуються зберігати в таємниці зміст та іс-

нування цього договору та додаткового протоколу.VI. Секретні конвенції 1873 р. замінюються цим договором.

Додатковий протокол1. Боснія і Герцеговина. Австро-Угорщина зберігає за собою право

анексувати ці дві провінції в зручний для неї момент.2. Ново-Базарський санджак. Декларація, яку підписали австро-

угорський та російський уповноважені на Берлінському конгресі, залиша-ється в силі.

3. Східна Румелія. Три держави одностайно визнають, що можливість окупації Східної Румелії або Балкан була б небезпечною для загального миру. У разі потреби вони докладуть зусиль для того, щоб відмовити Пор-ту від подібного кроку, причому, цілком зрозуміло, Болгарія і Східна Руме-лія повинні будуть, зі свого боку, утримуватися від того, щоб провокувати на це Порту нападами зі своїх територій на інші провінції Оттоманської імперії.

4. Болгарія. Три держави не опиратимуться можливому об’єднанню Болгарії зі Східною Румелією в територіальних межах, визначених Берлін-ським трактатом, у випадку, якщо б це питання силою обставин було вине-сене на порядок денний. Вони погодилися відмовляти болгар від будь-яких агресивних дій щодо сусідніх провінцій, а саме Македонії, і оголосити їм, що в такому разі вони діятимуть на свій страх і ризик.

5. Дії агентів на Сході. Щоб уникнути конфлікту інтересів на грунті місцевих питань три двори забезпечать своїх представників і агентів на Сході чіткою інструкцією, вказуючи їм прагнути вирішувати розбіжності дружніми переговорами, а у випадках, коли це не вдається, повідомляти своїм урядам [80, с. 131-135].

3. Мілютін про проблеми Союзу трьох імператорів19.07.1881. Гірса я привітав з успіхом, але разом з тим не приховав

від нього, що в укладеному договорі я бачу чорну пляму – це трирічний термін, на якому наполягла Австрія. Чи не означає це, що наша сусідка має певні плани, реалізацію яких вона лише відкладає [109, с. 102].

4. Продовження Союзу трьох імператорів. Берлін, 15 / 27.03.1884.

Сторони, вирішивши продовжити на три роки термін дії договору, укладеного між ними 18-го червня 1881 року, погодилися з наступними двома поправками:

182


1. 3-ій абзац 1-ої статті: «У разі, якщо сторона отримає з боку однієї з союзниць істотніше сприяння, обов’язковість цієї статті для третьої сторо-ни залишається в повній силі» – ліквідовується.

2. У 2-ому абзаці 2-ої статті слова: «Європейської Туреччини» заміню-ються словами: «вищеназваного півострова» [10, с. 195-196].

5. Кронпринц Вільгельм Прусський про союзМіж імператором, князем Бісмарком і мною панує згода, і я не пере-

стану всюди підтримувати й зміцнювати Союз трьох імператорів – Трикут-ний бастіон проти анархії, який повинен захищати Європу від валів анар-хії, а саме цього більше всього на світі боїться Англія [86, с. 121].

6. Договір перестраховки. Берлін, 6 / 18.06.1887.Імператорські двори Німеччини та Росії, бажаючи зміцнити всезагаль-

ний мир за допомогою угоди, спрямованої на забезпечення оборонного становища їх держав, вирішили підтвердити особливим договором згоду у зв’язку з тим, що 15 / 27 червня 1887 р. спливає термін таємних договорів і протоколу, підписаних у 1881 р. та відновлених у 1884 р. трьома дворами.

Стаття 1. У випадку, якби одна з договірних сторін опинилася б в ста-ні війни з третьою великою державою, друга сторона буде дотримуватися щодо першої доброзичливого нейтралітету і докладе всіх зусиль для ло-калізації конфлікту. Це зобов’язання не стосується війни проти Австрії та Франції, якби така ситуація виникла внаслідок нападу договірною сторо-ною на одну з вказаних держав.

2. Німеччина визнає історичні права Росії на Балканському півостро-ві, і особливо її переважний і вирішальний вплив в Болгарії та Східній Румелії. Обидва двори зобов’язуються не допускати ніяких змін територі-ального status quo на півострові без попередніх взаємних домовленостей, та протидіяти будь-якій спробі порушення даного status quo, чи зміни його без їхньої згоди.

3. Обидва двори визнають європейське значення і взаємну обов’яз ко-вість принципу закриття Босфорської та Дарданельської проток. Обидві сторони будуть спільно наглядати за тим, щоб Туреччина не робила ви-нятків з цього правила на користь будь-якого уряду шляхом надання для військових операцій воюючої держави тієї частини імперії, яку утворюють протоки. У випадку порушення даного правила або для попередження та-кої можливості, обидва двори попередять Туреччину, що вони у такому разі будуть розглядати її як таку, що знаходиться в стані війни зі стороною, якій спричинена шкода, та позбавлену переваг територіальної недоторканості.

5. Сторони взаємно обіцяють зберігати в таємниці зміст та існування даного договору та доданого протоколу.

183


Додатковий і вельми таємний протоколНімеччина надасть Росії сприяння з метою відновлення у Болгарії

правильного і законного уряду. Вона обіцяє ні в якому разі не давати своєї згоди на реставрацію [влади] принца Баттенберзького.

У випадку, якби російський імператор виявився змушеним взяти на себе захист входу у Чорне море для убезпечення інтересів Росії, Німеччи-на зобов’язується дотримуватися доброзичливого нейтралітету та надава-ти моральну і дипломатичну підтримку тим заходам, які Його величність вважатиме необхідними для охорони ключа своєї імперії [13, с. 267-270].

IVВизначаючи передумови союзу, варто звернути увагу на зростання антинімецьких на-

строїв у Росії (1, 2) та погіршення двосторонніх відносин між нею та Німеччиною (3, 4, 5) з подальшим зближенням з Францією (5, 6). Налагодження відносин простежується у дипло-матичному листуванні, в якому вказані загальні риси планованої угоди (7, 8). Зобов’язання сторін були конкретизовані у військовій конвенції (9), яка після деяких дискусій (10) все ж була затверджена як основа союзу (11). Характерною є реакція німецького монарха на утво-рення російсько-французького альянсу (12).

1. Орлов – Гірсу. Париж, 6 / 18.02.1882.Додаю вирізку з газети з [паризькою] промовою Скобелєва15: «Чужо-

земець проник всюди! Він дурить нас своєю політикою, ми – жертви його інтриг, раби його могутності. Це – Німеччина. Боротьба між слов’янами і тевтонами неминуча. Вона навіть вельми близька»... Необхідно відзна-чити, що цей інцидент був зустрінутий у Франції з почуттям цілковитого задоволення. Всі без винятку партії поставилися до нього з радістю [78, с. 219, 223].

2. Записка Каткова16 Олександру ІІІ. С-Петербург, 26.12.1886.Бісмарка можна примусити до вигідних для нас умов не догідливістю,

а погрозою, не кажу союзом з Францією, а можливістю спільних з нею дій за деяких обставин. Дивлячись на нас як на союзника Німеччини і не ві- даючи, наскільки далекосяжні наші угоди, Франція, цілком природно, буде бачити у нас свого ворога, і їй нічого не залишиться як швидко домови-тися з Англією як завжди у подібних випадках було раніше. А негативи зближення двох морських держав проти нас важать набагато більше, ніж ті фіктивні вигоди, які може за найкращих умов запропонувати Німеччина [62, с. 61].

3. Бісмарк про російсько-німецькі відносини [1888 р.]Імператор дав вказівку моєму сину, що преса повинна виступити про-

ти нового російського займу; він не бажає, щоб ще більші суми німецьких грошей, витрачених на купівлю російських [цінних] паперів, потрапили в

184


Росію, яка ними оплачує лише свої військові приготування. Мій син відпо-вів, що якщо ми відмовився від російських паперів, то їх візьмуть францу-зи й угода буде укладена в Парижі. Його величність наполягав на тому, щоб німецька преса виступила проти даної російської фінансової операції... й розпорядився передати заступнику міністра фінансів, що раді старійшин берлінської біржі слід дати вказівки перешкодити [оформленню] займу [91, с. 112-113].

4. Інструкція Шувалову. Санкт-Петербург, 13.03.1890.Наш августійший монарх [Олександр ІІІ] бажає, щоб ви знову розпо-

чали переговори, несподівано перервані відставкою Бісмарка, про продов-ження таємного договору [1887 р.], але без додаткового протоколу [100, с. 292].

5. Ламздорф про погіршення російсько-німецьких відносин14.05.1890. На урочистому обіді [німецький] імператор пив за процві-

тання Східної Пруссії і при цьому сказав: «Я бажаю, щоб провінція уникла війни. Але якби так склалося, що імператор був би змушений захищати кордони, шпага Східної Пруссії відіграла б у боротьбі з ворогом ту ж саму роль, що і в 1870 р.».

16.05.1890. Войовничі промови молодого німецького імператора та цілковита мовчанка берлінського кабінету щодо відновлення наших таєм-них договорів спонукають до роздумів.

1.06.1890. Мотивами відмови Капріві17 визначає: 1) «простоту» і «про-зорість»18; 2) настрої громадської думки; 3) серйозне зближення з Англією, що підтверджується недавньою поступкою Гельголанда19. Він також вва-жає, що у зв’язку з деяким покращенням у відносинах з Францією, Німеч-чина вже не настільки потребує нашого нейтралітету.

4.11.1890. Міністр звернув мою увагу на чудову промову, висловле-ну молодим французьким депутатом на ім’я Делькассе. Він приходить до висновку, що єдиним реальним і практичним союзом є союз між Росією і Францією, що ґрунтується не на письмових угодах, а на спільності ін-тересів. Він доводить, що різний метод правління не перешкоджає цьому. Обидві війни між нами у цьому столітті відносяться саме до епох, коли у Франції була монархія. Наполеон І прагнув до всесвітньої імперії, а На-полеон ІІІ переслідував дрібні династичні інтереси. Республіка більше ці-нить істинні інтереси країни, тому він закликає до політичної солідарності та якомога тіснішої єдності з Росією [100, с. 309-337].

6. Нелідов – Гірсу. Константинополь, 11 / 23.04.1891.У випадку відновлення Троїстого союзу ми повинні вжити наступних

заходів: 1) укласти остаточну угоду з Францією і відкрито про це заяви-

185


ти; 2) узгодити з Францією спільні дії у водах Близького Сходу, окреслити пункти, які можуть бути окуповані, визначити обсяг необхідних для цьо-го сил і розпочати облаштування за сприяння Франції російську морську станцію у Середземному морі [101, с. 97].

7. Гірс – Моренгейму20. Париж, 9 / 21.08.1891.Становище, що склалося в Європі, через відкрите поновлення Троїс-

того союзу і більш-менш вірогідне приєднання Великобританії до політич-них цілей цього союзу, викликало обмін думками між французьким послом і мною з тим, щоб визначити позицію, яка за нинішніх умов, у разі ви-никнення певних обставин, була б найбільш доцільною для наших урядів, які, залишившись поза будь-яким союзом, тим не менше щиро бажають гарантувати збереження миру. Таким чином, ми прийшли до формулюван-ня наступних двох пунктів:

1) З метою визначення і затвердження сердечної згоди, і бажаючи спільно сприяти підтримці миру, обидва уряди заявляють, що вони ради-тимуться між собою у кожному питанні, яке може загрожувати загальному миру.

2) У разі, якщо мир опиниться в небезпеці, і особливо в тому випадку, якщо б одна з двох сторін опинилася під загрозою нападу, обидві сторо-ни погоджуються домовитися про заходи, негайне і одночасне проведення яких буде, у разі такого розвитку подій, необхідним для обох урядів.

Доповівши государеві про ці переговори, а також про текст остаточ-них формулювань, я маю честь вам нині повідомити, що Його величність дозволив цілком схвалити зазначені принципи угоди і погодитися на їх ухвалення обома урядами. Повідомляючи вас про це, я прошу вас довести це до відома французького уряду і повідомити мене про рішення, які, зі свого боку, він ухвалить [13, с. 278-279].

8. Лист Рібо21 для Моренгейма, Париж, 15 / 27.08.1891.Ви повідомили мені текст листа імператорського міністра закордон-

них справ... Я поспішаю подякувати за це повідомлення. [наш] Уряд може оцінити становище, і вважає, що настав момент визначити позицію, най-більш доцільну для обох урядів, що однаково прагнуть забезпечити гаран-тії збереження миру, які полягають в підтримці рівноваги сил в Європі. Тому я з радістю повідомляю, що уряд республіки повністю приєднується до двох пунктів, які є предметом повідомлення пана Гірса. Я до ваших пос-луг для обговорення всіх питань, які за нинішнього загальнополітичного становища привернуть особливу увагу обох урядів. Імператорський уряд, як і ми, безперечно, усвідомлює, наскільки важливо доручити спеціальним делегатам, яких варто призначити найближчим часом, практично вивчити

186


ті заходи, які належить протиставити подіям, передбаченим в п. 2. угоди [13, с. 279-281].

9. Проект франко-російської військової конвенції22.Санкт-Петербург 5 / 17.08.1892.

1. Якщо Франція зазнає нападу з боку Німеччини або Італії, підтрима-ної Німеччиною, Росія застосує всі війська, які вона може виставити, для нападу на Німеччину. Якщо Росія зазнає нападу Німеччини або Австрії, підтриманої Німеччиною, Франція застосує всі війська, які може вистави-ти, для нападу на Німеччину.

2. В разі мобілізації військ Троїстого союзу або однієї з держав, що входять до нього, Франція і Росія негайно, після одержання звістки про це, не чекаючи ніякої попередньої згоди, мобілізують негайно і одночасно всі свої сили і рушать їх якнайближче до своїх кордонів.

3. Чисельність армій, які повинні бути застосовані проти Німеччини, будуть з боку Франції складати 1, 3 млн. осіб, з боку Росії – 700-800 тис. осіб. Ці війська будуть повністю і з усією швидкістю кинуті в бій, так щоб Німеччині довелося воювати одночасно на сході і на заході.

4. Генеральні штаби обох країн будуть постійно, щоб підготувати і по-легшити реалізацію передбачених вище заходів, повідомляти один одному у мирний час всю відому їм інформацію про армії Троїстого союзу. Шляхи і способи взаємодії під час війни будуть вивчені і передбачені заздалегідь.

5. Ні Франція, ні Росія не укладуть сепаратного миру.6. Конвенція діятиме упродовж терміну, що й існуватиме Троїстий

союз.7. Всі пункти зберігатимуться в найсуворішій таємниці [8, с. 124].

10. Ламздорф про проект військової конвенції25.02.[1892]. Говоримо про проект Монтебелло. Я помітив, що цифри

мені здаються неточними. Так, наприклад, я сумніваюся, що Румунія на початку майбутньої війни може надати Троїстому союзу 100-тисячну ар-мію. Зобов’язання негайно у випадку нападу на Францію виставити проти Німеччини 800 тис. осіб бачиться мені проблематичним. Монтебелло вка-зує на війська, розташовані в Польщі, але саме її не варто було б залишати без військ, а наша сила зазвичай полягає у тому, щоб вичікувати ворога у межах нашої країни. Зобов’язання, якого вони від нас вимагають, дало б французам карт-бланш на провокування конфліктів та авантюр, за яких важко було б розпізнати справжнього винуватця [101, с. 297-298].

11. Лист Гірса для Монтебелло23. С-Петербург, 15 / 27.12.1893.Вивчивши за високим повелінням проект військової конвенції і вик-

лавши мої міркування імператорові, я вважаю необхідним повідомити, що

187


текст цієї угоди в тій формі, у якій він був в принципі схвалений Його величністю і підписаний генерал-ад’ютантом Обручевим і дивізійним генералом Буадефром24, відтепер може розглядатися як остаточно затвер-джений. Обидва генеральні штаби матимуть, таким чином, можливість пе-ріодично контактувати і обопільно обмінюватися корисними відомостями [13, с. 282-283].

12. Вільгельм ІІ про російсько-французьке зближенняВлітку 1895 р. російський міністр закордонних справ князь Лобанов,

відомий франкофіл, відвідав Францію, де його прийняли дуже добре. За дорученням царя, повертаючись з Парижу, він з’явився на аудієнцію до мене. Він описав спокійні і розсудливі настрої, що панували на той час у Парижі, і прагнув заспокоїти мене щодо дислокацій військ, запевняючи, що це тільки порожні бездоказові чутки і розмови.

Я висловив подяку за дане повідомлення. Але слова «боятися», сказав я, немає в словнику німецького офіцера. Якщо Франція і Росія хочуть вій-ни, то я не можу цьому перешкодити. На це князь, смиренно піднявши очі до неба і перехрестившись, сказав: «О, війна! Що за думка, хто ж про це думає? Цього не повинно бути!» Я заперечив: «Я вже, звичайно, не думаю про це. Але навіть і для спостерігача, не особливо проникливого, тривалі вшановування і промови, як офіційні, так і неофіційні візити з Парижа до Петербургу25 і навпаки, є демонстративними симптомами, які не можна за-лишити без уваги і які в Німеччині викликають велике збентеження. Якщо ж проти волі моєї і мого народу справа дійде до війни, то я, сподіваючись на Бога, та на німецьку армію і німецький народ, упевнений, що Німеччина впорається з обома супротивниками [95, с. 21].

Примітки:Цар писав, що позиція німецьких представників у комісіях щодо проведення кордо-1. нів на Балканах згідно рішень Берлінського конгресу проявилася «як ворожа щодо Росії». Вибираючи окремі фрази з даного листа, Бісмарк доводив Вільгельму ІІ, що Олександр ІІ погрожує війною.Мається на увазі російсько-турецька війна 1877-1878 рр.2. Див. наступний документ.3. Далі, на с. 188-189 у записі від 8.12.1879. Мілютін вказує, що Бісмарк у розмові з 4. Шуваловим цинічно визнав свою брехню – негайно домовився з Австрією, зару-чився з боку Франції та послав запит Англії щодо направлення флотів у Балтійське море на випадок війни Німеччини з Росією.Договір з деякими доповненнями поновлювався до 1914 р. через кожні 5 років.5. Термін міжнародних відносин, що позначає рух за анексію територій іншої дер-6. жави на підставі етнічної належності та / або попереднього володіння. У даному випадку йдеться про населені італійцями території Австро-Угорщини (Південний Тіроль, Істрія).

188


Начальник італійського генерального штабу (1884-1894).7. Італійський військовий представник під час секретних переговорів Італії з Німеч-8. чиною та Австро-Угорщиною щодо дислокації італійських військ у випадку війни Троїстого союзу з Францією та Росією.Автор звіту має на увазі голову австро-угорського уряду Кальнокі.9. Маються на увазі захоплення Францією Тунісу та тривалі франко-італійські супе-10. речки з приводу прав італійських підданих в Тунісі.Начальник німецького генерального штабу (1858-1888).11. Всесвітня виставка 1889 р., присвячена століттю Французької революції.12. Місто в Ельзасі, що перейшло в склад Німеччини згідно Франкфуртського договору 13. 1871 р.Французький генерал, військовий міністр (1886-1887), мав авторитет прихильника 14. реваншистської війни проти Німеччини.Російський генерал, герой російсько-турецької війни 1877-1878 рр. та завойовник 15. Середньої Азії.Російський публіцист, видавець, літературний критик, основоположник російської 16. політичної журналістики.Канцлер Німеччини (1890-1894).17. Капріві лицемірно має на увазі зобов’язання Німеччини у Троїстому Союзі, мо-18. ральний тягар яких начебто не дозволяє державі маневрувати й укладати угоди з Росією.Див. тему 2, пит. ІІІ, докум. 4.19. Російський посол у Франції (1884-1897).20. Міністр закордонних справ Франції (1890-1892).21. Обов’язкової сили ця конвенція набула наприкінці 1893 р.22. Французький посол в Росії (1891-1902).23. Начальники генеральних штабів відповідно Росії та Франції.24. Вільгельм ІІ має на увазі перш за все взаємні візити французької ескадри в Кронш-25. тадт, а російської в Тулон, які широко висвітлювалися і коментувалися в пресі.

ТЕМА 10. УТВОРЕННЯ АНТАНТИІ. Загострення англо-німецьких відносин.ІІ. Укладення англо-французької Антанти.ІІІ. Російсько-німецькі відносини на початку ХХ ст.ІV. Підписання англо-російської конвенції.V. Гаазькі конференції та їх рішення.

Рекомендована література:Айвазян А.А. Египетский аспект англо-французской Антанты 1904 года в оценке Германии и России / А.А. Айвазян // Вестник Московского университета. Серия 8. История. – 2011. – №2.Виноградов К.Б. Адмирал Фишер и борьба Великобритании за господство на морях в начале ХХ века / К.Б. Виноградов, Д.В. Лихарев // НиНИ. – 1993. – №3.

189


Демурин Д.М. Русско-английское соглашение 1907 года и противостояние России и Велико-британии в Персии накануне Первой мировой войны / Д.М. Демурин // Русский сборник: ис-следования по истории России ХІХ-ХХ вв. Т. V. / по ред. О.Р. Айрапетова и др. – М. : Модест Колеров, 2008.Документы первого конгресса по истории дипломатии в Гааге в 1898 г. // НиНИ. – 1998. – №5.Дякин В.С. К оценке русско-германского торгового договора 1904 года / В. С. Дякин // Проблемы истории международных отношений. – Л., 1972.Кузнецова О.Н. Первоначальная реакция России на заключение англо-французской Антанты / О.Н. Кузнецова // Отечественная история. – 2007. – №4.Лошаков А.Ю. Граф Владимир Николаевич Ламздорф / А.Ю. Лошаков // ВИ. – 2014. – № 3.Лунева Ю.В. Лорд Эдуард Грей – мастер английской тайной дипломатии начала ХХ века / Ю.В. Лунева // НиНИ. – 2009. – № 5.Медведик И.С. Британские дипломаты в Тегеране: взгляд на англо-российский конфликт в Персии в конце ХІХ – начала ХХ века / И.С. Медведик // Вестник Челябинского государствен-ного университета. История. – 2009 – Вып. 30.Панин С.Б. Англо-русская конвенция 1907 года и ее влияние на политические отношения с Афганистаном / С.Б. Панин // ВИ. – 2014. – № 7.Рыбаченок И.С. Россия и Гаагская конференция по разоружению 1899 г. / И.С. Рыбаченок // НиНИ. – 1996. – № 4.Рыбаченок И.С. Россия в Берлинской системе международных отношений. 1878-1914 гг. / И.С. Рыбаченок // НиНИ. – 2013. – № 6.Сергеев Е.Ю. Англо-русская Антанта 1907 года. Новые аспекты / Е.Ю. Сергеев // НиНИ. – 2007. – №5.Цфасман А.Б. Рейхсканцлер Герман Берхард фон Бюлов (1849-1929) / А.Б. Цфасман // НиНИ. – 1996. – № 3.

ІПитання вимагає розгляду суперечливого характеру двосторонніх взаємин як з пози-

тивними (1-3) так і негативними (4-6) проявами. Важливим бачиться компаративний ана-ліз британських (7) та німецьких (8) аргументів щодо причин загострення міждержавних протиріч. Варто звернути увагу на альтернативну німецьку позицію щодо гонки морських озброєнь (9) та оцінку її британською стороною (10).

1. Депеша Сталя Муравйову. Лондон, 2 / 14.09.1898.В угоді Німеччина зобов’язується не чинити перешкод домовленос-

ті про привілеї Великобританії в бухті Делагоа1 та інших португальських колоніях. Визнаються сфери впливу та торгівельні переваги Німеччини у різних частинах Африки [42, с. 70].

2. Депеша Шевича Муравйову. Мадрид, 8 / 20.10.1898.Бальфур2 повідомив португальському посланнику, що «Англія дійсно

уклала з Німеччиною угоду, згідно якої остання зобов’язалася не опирати-ся утвердженню впливу і капіталів Англії у всій Східній Африці на південь від р. Замбезі, що всі північніші португальські колонії, надаються у розпо-рядження Німеччини» [42, с. 70].

190


3. Вільгельм ІІ про англо-німецьку угодуДосягнуто домовленості, що будь-яке придбання португальських

колоній Англією має бути поділене між нами. Це дасть мені хороші шма-точки колоніальних володінь і вугільні станції. Також я домігся, що англій-ський займ для Португалії здійснюватиметься за участі німецького капіта-лу [42, с. 75].

4. Вільгельм ІІ про невідому антинімецьку угоду 1897 р.Завдяки книзі [американського] професора Ашера вперше стало відо-

мо про існування та зміст укладеного навесні 1897 р. таємного договору між Англією, Америкою і Францією. Ця угода визначала, що у випадку, якщо Німеччина, або Австрія, або обидві разом, розпочнуть війну в інтере-сах «пангерманізму», то США негайно ж стануть на бік Англії і Фран-ції... Анонімний автор книги «Проблема Японії» склав особливу таблицю пунктів укладеної угоди, розділивши їх за окремими рубриками. Договір передбачав всі етапи участі Англії, Франції і Америки в майбутніх подіях, включаючи і завоювання іспанських колоній, і контроль над Мексикою і Центральною Америкою, і використання Китаю, і анексію вугільних стан-цій [95, с. 24].

5. Вільгельм ІІ про англо-німецькі переговориНавесні 1901 р. мені надійшло повідомлення про те, що містер Чем-

берлен3 запитав, чи хоче Німеччина піти на союз з Англією. Я негайно ж за-питав: «Проти кого?», бо якщо Англія так раптово, в спокійний час, пропо-нувала союз, то вона, очевидно, потребувала німецької армії. Було важливо дізнатися, проти кого і за що німецькі війська, за наказом Анг лії, повинні будуть воювати. Відповідь з Лондона гласила: проти Росії, бо остання за-грожує Індії та Стамбулу. Я звернув увагу на старе традиційне братерство по зброї між російською і німецькою арміями і на тісні родинні зв’язки між обома правлячими династіями. Потім я вказав на небезпеку війни на два фронти у разі втручання Франції. Далі я звернув увагу і на те, що міц-ність союзу буде гарантована лише тоді, коли англійський парламент дасть на нього свою згоду. Тому ми можемо розглядати пропозицію Чемберлена лише як його особисту ідею. Відповідь свідчила, що він забезпечить вотум парламенту, зуміє схилити противників зближення з Німеччиною на бік цього союзу, хай тільки його підпишуть в Берліні4 [95, с. 34-35].

6. Остен-Сакен – Ламздорфу. Берлін, 17 / 30.11.1905.Антагонізм між Німеччиною та Англією – єдина причина конфлікту,

що може порушити наразі спокій у Європі. Остання промова Ленсдауна про підступного монарха і передана пресою плітка про жарт короля Едуар-

191


да, який начебто назвав німецький флот іграшкою монарха, глибоко обра-зили [німецького] імператора. Відображення цього ви знайдете у тронній недільній промові під час відкриття [засідання] рейхстагу [81, с. 48].

7. З таємного меморандуму Е. Кроу5. Лондон, 1.01.1907.Стало вже практично історичним трюїзмом визначати політику Англії

як підтримання європейської рівноваги, якою вона кидала свій вплив то на одну, то іншу шальку терезів, але завжди на той бік, яка протистояла політичній гегемонії найсильнішої на даний час держави чи групи держав. Застосовуючи це загальне правило до окремого випадку, слід спробувати з’ясувати, чи є на даний момент якась могутня і честолюбна держава при-родно і неминуче ворожою Англії. Становище Німеччини на даний час, мабуть, підходить під це визначення.

Імператор, державні діячі, журналісти, географи, економісти, торгі-вельні і суднобудівельні фірми і вся маса освіченої і неосвіченої громад-ської думки продовжують заявляти в один голос – «Ми повинні мати ко-лонії». В зв’язку з цим не можна не згадати про цілу низку висловлювань імператора: «Наше майбутнє на воді», «Тризубець має бути в наших ру-ках», «Жодне питання світової політики не може бути розв’язане без зго-ди німецького імператора», «Адмірал Атлантичного океану вітає адмірала Тихого океану».

Треба думати, що Німеччина свідомо проводить політику, спрямовану по суті проти інтересів Англії, і що недалеко момент збройної сутички, якщо тільки Англія не пожертвує своїми інтересами, при цьому втрачаючи свою репутацію великої незалежної держави, або не зміцніє настільки, що відбере у Німеччини шанси на успіх у разі війни [3, с. 287].

8. Зі спогадів Тірпіца про військово-морське будівництвоВ грудні 1895 р. верховне командування подало доповідну записку

з питання про будівництво флоту. Без морської могутності міжнародний престиж Німеччини уподібнювався черепасі без панцира. Тільки боєздат-ний лінійний флот міг дати наший дипломатії інструмент, здатний за умови цілеспрямованого використання доповнити нашу могутність на суші.

Оскільки зовнішня політика Англії керується винятково торговель-ними інтересами, нам слід чекати ворожого ставлення цього острівного народу. Воно втілиться в конкретні дію, як тільки [англійцям] вдасться за-безпечити невтручання Франції і Росії, а у нас складеться певне незручне становище. Звіти про останні дебати в англійському парламенті, які мені доводилося читати, відображають наступну точку зору: Німеччину ми зни-щимо одним ударом.

192


До того ж слід мати на увазі, що Англія втрачає віру в те, що ми по-чнемо тягати для неї каштани з вогню і пошлемо свою армію проти Росії. Англія навіть може піти на значні поступки Росії в Східній Азії за раху-нок Німеччини. Отже, я вважаю, що впродовж тринадцяти років нам треба створити сучасний флот.

Будучи в Східній Азії, я побачив на власні очі слабкі сторони нашого міжнародного становища. Зі всіх боків нам повідомляли про перепони, що ставилися англійцями всьому німецькому, про прагнення оголосити поза законом всі товари з маркою «Зроблено в Німеччині» та про цькування Німеччини. Німці витіснялися з муніципальних рад європейських сеттль-ментів, а також з англійських товариств та верфів.

Влітку 1899 р. ми побачили, що доповнення суднобудівельної програ-ми не вдасться відтермінувати... Виділених в 1898 р. коштів не вистачало тому, що ми не врахували підвищення вартості кораблів. Щоб закладені ко-раблі не залишилися недобудованими ми повинні були негайно, не пізніше 1901-1902 рр. просити рейхстаг звільнити нас від грошових обмежень. Я висловив свої переконання кайзеру: «Коли мета буде досягнута, у розпо-рядженні вашої величності буде 38 лінійних кораблів. Цей флот буде по-ступатися лише англійському. Однак географічне розташування, система оборони та мобілізації, міноносці, тактична підготовка і планомірна ор-ганізаційна робота, єдине керівництво забезпечать нам хороші шанси на успіх при зіткненні з Англією».

У перші роки політики оточення6 Англія не сприймала ще всерйоз спорудження німецького флоту. Вперше вона поглянула інакше на нашу морську програму в 1904 р. На кільському тижні7 на огляд Едуарда VII були виведені всі наші кораблі і кайзер в тості урочисто відзначив «нове зміцнення морської могутності Німецької імперії». Король Едуард від-повідав прохолодно і під час огляду кораблів обмінювався багатозначни-ми поглядами і словами з першим лордом адміралтейства Сельборном. Англійцям було некомфортно бачити те, що ми створили так багато з та-кими обмеженими ресурсами, а планомірність розвитку перевершувала їх власну.

Піднімалося питання про те, чи не побажає Англія саме тому, що ми будуємо флот, задушити його у зародку, тобто почати превентивну війну? Насправді в 1904-1908 рр. ми були не так далеко від даної небезпеки. Тіль-ки непідготовленість Франції і англійської армії у той час перешкодила конфлікту. Це і була та небезпечна зона, яку нам належало пройти [114, с. 98-224].

193


9. Альтернативна думка про будівництво флоту у НімеччиніЧому це так необхідно сильно збільшувати наш флот? Деякі люди

говорять, щоб захищати і розвивати нашу торгівлю. Запитується, що – у Голландії немає торгівлі, яку вона захищає, і хіба вона не збільшувалася без великого флоту? Наш сьогоднішній результат озброєнь на морі полягає в тому, що ми привертаємо увагу всього світу і провокуємо недовіру та ревнощі. Особливо Англія бачить у цьому – не без підстав – загрозу, так як ми озброюємося, щоб у певному ступені бути рівними Англії. Наслід-ком цього є ще більше озброєння Англії і, таким чином, її могутність ста-ла ще більшою. Навіщо ці величезні витрати, навіщо привносити у нашу зовнішню політику неспокій, недовіру, ревниві заздрощі? Весь розвиток флотської справи бачиться штучним і замість користі, він може виявитися небезпечним [5, с. 296].

10. Ллойд-Джордж про гонку морських озброєньУ нас не було достатньої армії для захисту нашої країни від величез-

них, на основі загальної військової повинності, континентальних армій. Флот залишався єдиною гарантією наших свобод. Тому ми були вимушені будувати корабель за кораблем – три одиниці проти двох, побудованих нім-цями. Як канцлер казначейства я не міг залишатися байдужим до вартості безглуздого морського суперництва. Вона лягала важким тягарем на фі-нансові ресурси, вкрай необхідні для соціальних реформ та національного розвитку [103, с. 37-38].

ІІХарактеристика питання включає німецьке ставлення до англо-французького збли-

ження (1) та докладний текстуальний розгляд підписаної угоди (2).1. З листа Меттерніха8 Бюлову. Лондон, 4.10.1903.

У випадку, якщо Франція, Іспанія та Англія домовляться про план розділу Марокко, ми можемо спочатку заявити трьом країнам, що ми не визнаємо плану поділу, в якому ми не беремо участі. Якщо англійці до-мовляться з Францією, в чому я все ще сумніваюся, адже втрата небага-тьох прав французів у Єгипті, які ще там залишилися, не врівноважують для англійців вигод від Марокко, то англійці це зроблять виключно під впливом бажання зав’язати нову дружбу з Францією будь-якою ціною [93, с. 264-265].

2. Англо-французька «сердечна угода». Лондон, 8.04.1904.I. Конвенція щодо Ньюфаундленду9 і Сенегамбії10

Стаття. 1. Франція відмовляється від привілеїв, встановлених на її ко-ристь ст. XIII Утрехтського трактату11.

194


2. Франція зберігає на рівних правах з британськими підданими право риболовлі поблизу узбережжя Ньюфаундленду.

4. Уряд його Величності [далі – б.у.], визнаючи, що Франції належить територіальна компенсація... домовився з урядом Французької республіки [далі – ф.у.] про заходи, викладені в наступних статтях.

5. [Перерахування поступок на користь Франції в колонії Гамбії, і пра-ва Франції користування гирлом і берегами р. Гамбії].

6. Його величність поступається групою островів під назвою «остро-ви Лос», яка розташована навпроти Конакрі12.

8. [Виправлення кордону на користь Франції в Східній Нігерії, в райо-ні міста Кука і західного берега озера Чад...].

ІІ. Декларація щодо Єгипту та Марокко1. Б.у. оголошує, що він не має наміру змінювати політичне станови-

ще Єгипту. Зі свого боку, ф.у. оголошує, що він не перешкоджатиме діям Англії в цій країні, наполягаючи на тому, щоб був встановлений термін британської окупації, і що погоджується на проект декрету хедива... який містить гарантії для охорони інтересів тримачів єгипетської позики...

2. Ф.у. оголошує, що він не має наміру змінювати політичне станови-ще Марокко. Зі свого боку, б.у. визнає, що Франції належить стежити... за спокоєм у цій країні і надавати їй допомогу в усіх необхідних їй адміні-стративних, економічних, фінансових і військових реформах... Він оголо-шує, що не перешкоджатиме діям Франції в цьому напрямі...

Б.у. не має наміру, принаймні наразі, пропонувати державам зміни в режимі капітуляцій і в [адміністративній] організації Єгипту. На випадок, якщо він був би змушений розглянути питання про запровадження в Єгип-ті реформ, спрямованих на урівняння єгипетського законодавства із зако-нодавством інших цивілізованих країн, ф.у. не відмовиться розглянути ці пропозиції, але за тієї умови, що б.у. погодиться розглянути пропозиції, які ф.у. міг би надати йому в питанні про запровадженпя в Марокко реформ аналогічного характеру.

3. Обидва уряди погоджуються, що частина марокканської території, що межує з Мелільєю, Цеутою, повинна буде в той день, коли султан при-пинить здійснювати над нею свою владу, увійти в сферу іспанського впли-ву. Проте Іспанія... повинна буде зобов’язатися... не захоплювати цілком або частково територій, які перебувають під її владою або в сфері її інте-ресів...

4. Обидва уряди поважають принцип свободи торгівлі та оголошують рівність у встановленні митних зборів, інших податків, тарифів на заліз-ничні перевезення. Торгівля договірних націй з Марокко і Єгиптом матиме

195


рівні права у транзиті через французькі та британські володіння в Африці. Це взаємне зобов’язання дійсне на 30-річний період.

6. З метою забезпечення вільного проходу Суецьким каналом б.у. ого-лошує про приєднання до ухвал трактату, укладеного 29 жовтня 1888 р.

7. З метою забезпечення вільного проходу Гібралтарською протокою уряди погоджуються не дозволяти зведення укріплень або будь-яких ін-ших стратегічних споруд на марокканському узбережжі між Меліл’єю та висотами, пануючими над правим берегом Зебу... Проте це рішення не сто-сується пунктів, зайнятих Іспанією на марокканському узбережжі Серед-земного моря.

III. Декларація про Сіам13, Мадагаскар і Ново-Гебридські острови14

I. Сіам. Уряди оголошують, що вплив Великобританії буде визнаний Францією в землях, розташованих на захід від басейну р. Менам, а вплив Франції буде визнаний Великобританією в землях, розташованих на схід від тієї ж області. Сторони, відкидаючи плани анексії, домовляються, що діяльність урядів вільно виявлятиметься в розмежованих сферах впливу.

II. Мадагаскар. Б.у. відмовляється від протесту проти запровадженого на Мадагаскарі митного тарифу після анексії острова Францією.

III. Ново-Гебридські острова. Уряди домовилися підготувати угоду, яка поклала б край труднощам щодо відсутності юрисдикції над тубільця-ми островів. Вони погодилися призначити комісію для розгляду земельних суперечок осіб, що не підпорядковуються їх взаємній юрисдикції на згада-них островах [12, с. 31-35].

ІІІОсобливості взаємин визначалися укладенням нового торговельного договору (1) та

прагненням Вільгельма ІІ укласти політичну угоду, до якої в принципі схилявся й Микола ІІ (2). Однак оцінка російськими дипломатами німецьких ініціатив (3) та самої угоди (4) виявилася негативною. Під тиском провідних політиків договір так і не набув чинності (4, 5).

1. Вітте про російсько-німецький торговельний договір 1904 р.Як тільки [російсько-японська] війна спалахнула, Вільгельм почав

виражати Государю свою відданість і вірність. Він завірив, що той може бути спокійним щодо західного кордону – Німеччина не рушить. Але між іншим висловив побажання, щоб Росія допомогла Німеччині укласти тор-гівельні договори на основі нового митного тарифу, який значно підви-щував мита, особливо на сировину. Я заявив, що з економічної точки зору робити поступки проти існуючої торговельної рівноваги Росії вкрай не-вигідно... Нарада постановила, що потрібно поступитися. Тоді я заявив, що не підпишу договору, доки не отримаю офіційного зобов’язання про

196


відкриття німецького грошового ринку. Бюлов, побачивши таку рішучість, через чверть години дав мені листа, який дозволяв кредит, а я тоді підписав договір [96, с. 454-460].

2. Телеграфне листування Вільгельма ІІ та Миколи ІІ14. / 17.10.1904. Вільгельм – Миколі. Нову небезпеку [з боку Англії]

Росія і Німеччина повинні зустріти разом та їм би довелося нагадати твоїй союзниці Франції про її зобов’язання. Таким шляхом створилася б могутня комбінація трьох найсильніших континентальних держав і перед нападом на неї англо-японській групі довелося б не раз подумати.

[без дати] Микола – Вільгельму. Склади і накидай, будь-ласка, проект такого договору і повідом його мені. Як тільки він нами буде прийнятий, Франція повинна буде приєднатися. Цей план часто мені спадав на думку – він принесе мир і спокій всьому світу.

30.10.1904. Вільгельм – Миколі. Мені достеменно відомо, що у грудні минулого року французький міністр фінансів Рув’є, з власної ініціативи, заявив фінансовому агенту однієї держави, що Франція в жодному разі не приєднається до вас в російсько-японській війні, навіть якщо Англія стане на бік Японії. Щоб зробити цих республіканців цілком надійними, Англія передала Франції Марокко.

[без дати] Микола – Вільгельму. Я вважаю, було б розумним показа-ти французам чорновик договору перед його підписанням. Якщо він буде остаточно погоджений нами [без неї], виглядатиме, що ми намагаємося змусити Францію прийняти договір. Я прошу твоєї згоди ознайомити уряд Франції з цим проектом.

13 / 26.11.1904. Вільгельм – Миколі. Лише чітка впевненість у тому, що ми зв’язані договором про взаємодопомогу, змусить Францію натиснути на Англію у тому сенсі, щоб остання залишалася спокійною. Якщо Франція дізнається, що договір лише у проекті, але ще не підписаний, вона одразу ж попередить свого друга (якщо не таємного союзника), з якою її зв’язує «entente cordiale». Результатом такої інформації буде, безсумнівно, негай-ний напад Англії та Японії та Німеччину в Європі та Азії. Якщо все ж, ти вважаєш неможливим укласти угоду без попередньої згоди з Францією, то буде значно безпечніше спільно утриматися від його укладення. Зрозуміло, що я, як і ти, буду мовчати про наші переговори [81, с. 5-22].

3. Лист Ламздорфа Остен-Сакену. Санкт-Петербург, 28.10.1904.Інтимна переписка государів сьогодні найжвавіша й найприязніша ніж

будь-коли. Ясно що [в Берліні] хочуть скористатися сучасними обставина-ми, щоб з’ясувати для себе суть наших договорів з Францією і дізнатися на що ми можемо розраховувати з боку нашої союзниці. Певною мірою є

197


бажання нас трохи посварити, викликавши недовіру і змушуючи очевидно притиснути французів до стіни. В Берліні будуть раді посиленню і продо-вженню наших протиріч з Англією; найкраще – повністю ізолювати нас за допомогою зворушливих обіцянок, завдяки яким ми довірилися б винятко-во Німеччині. З іншого боку, дружба могутньої сусідки нам потрібна для спокою на кордоні, заради постачання вугілля та іншої контрабанди. Все це варто всерйоз брати в розрахунок і намагатися не псувати наших відно-син з Берліном, але й при цьому не ігнорувати й Парижа [81, с. 15].

4. Ізвольський про Бьоркський договір23 липня [1905 р.] всі були здивовані несподіваною появою кайзера

на борту «Гогенцоллерна», на шляху до Бьорку, де у той час стояла цар-ська яхта «Полярна Зірка». Саме там відбулося знамените побачення, під час якого був підписаний таємний договір. Безсумнівно, що побачення в Бьорку було ініційоване імператором Вільгельмом, незважаючи на заяви німецької преси, інспіровані з Вільгельмсштрассе15, що приписували цю ініціативу царю.

Німецький імператор прекрасно знав, що цар буде в оточенні лише сім’ї та найближчої свити і що відомий своїми германофобськими погля-дами граф Ламздорф не був включений до царського супроводу. Зрештою, коли в своїх телеграмах кайзер пропонував зустрітися з царем, він наполя-гав на цілковитій таємності його проекту підписання договору.

«Імператор всеросійський та імператор німецький домовилися за на-ступними пунктами договору, який визначає оборонний союз:

Стаття I. Якщо будь-яка з європейських держав нападе на одну з ім-перій, інша зобов’язується допомогти союзникові всіма силами на суші і на морі.

ІІ. Сторони зобов’язуються не укладати сепаратного миру з ворогом.III. Договір набуває чинності з моменту укладення миру між Росією і

Японією і може бути розірваний тільки після попереднього попередження за рік.

IV. Коли цей договір стане чинним, Росія зробить необхідні кроки, щоб інформувати про його зміст Францію і запросити її, як союзника, при-єднатися».

Незадовго до цієї знаменитої зустрічі цар дізнався про невдачі своєї армії в Маньчжурії; його флот був розбитий під Цусімою; революційний рух прокотився всією Росією, самодержавній владі царя загрожували ши-рокі народні маси, які вимагали участі нації в управлінні країною. Все це в очах імператора Миколи було наслідком війни з Японією, яка ніколи не наважилася б провокувати на війну Росію і тим паче ніколи б не мала ані

198


найменшого шансу стати переможцем без допомоги Англії. То ж не дивно, що в таких умовах кайзерові було неважко переконати російського імпе-ратора прийняти його план. Час і місце були вдало вибрані кайзером, щоб перемогти сумніви свого кузена, який виявився самотнім в Бьорку, й, мож-на сказати, безпорадним перед атакою гостя, що за три дні свого візиту повністю підкорив собі волю господаря...

Ламздорф повів потрійну атаку в неофіційній формі. Її предметом було прагнення звернути увагу на недійсність договору в Бьорку, зважа-ючи на те, що він не підкріплювався підписом російського міністра закор-донних справ... Він написав Нелідову, запитуючи його, чи можливо про-зондувати позицію французького уряду з приводу приєднання Франції до договору. Той поспішив відповісти, що Франція, яка не може примиритися з Франкфуртським договором, і яка тільки що уклала entente cordiale з Анг-лією, ніколи не погодиться приєднатися до подібного союзу. Після цього цар відправив новий лист імператорові Вільгельму з метою вказати на не-можливість вступу в силу договору в Бьорку за наявних умов. Водночас Ламздорф відправив інструкцію Остен-Сакену заявити формально, що, зважаючи на неможливість наразі схилити Францію до союзу і з огляду на те, що зобов’язання за договором в Бьорку несумісні із зобов’язаннями за договором про франко-російський союз, необхідно, щоб договір в Бьорку не набував законної чинності до того моменту, доки із цього приводу не буде досягнута угода між Росією, Німеччиною і Францією [98, с. 40-49].

5. Вітте про Бьоркський договірПрочитавши договір, я сказав Ламздорфу: «Але ж це пряма каверза,

не говорячи вже про нееквівалентність договору. Адже такий договір не-чесний щодо Франції і вже через одне це є неможливим. Невже Государю невідомий наш договір з Францією?» Ламздорф відповів: «Дуже добре ві-домий. Государ, можливо, його забув, а швидше за все не зметикував суті справи, в тумані, напущеному Вільгельмом». Необхідно за будь-яку ціну знищити цей договір. Зрештою, потрібно заявити, що Росії зручніше не ра-тифіковувати16 Портсмутський договір, ніж визнати Бьоркський договір у підписаній редакції. Государю, очевидно, було дуже важко відмовитися від свого підпису, але він повинен був на це наважитися і дозволив Ламздорфу діяти [96, с. 663-667].

IVРозгляд питання включає: мотиви російської сторони щодо домовленостей з Великою

Британією у перському (1) та афганському (2) питаннях. Головну увагу слід зосередити на аналізі статей конвенції (4). Оцінку домовленостей певними колами російських урядових кіл виражає позиція щодо нього С. Вітте (5).

199


1. Записка Зінов’єва. Константинополь, 25.08.1906.Незабаром після повідомлення тексту англо-японського трактату від

12 серпня 1905 р.17, англійський уряд став звертатися до нашого посла в Лондоні з пропозиціями відновити переговори з питань, що неодноразово призводили до непорозумінь між обома державами.

Промисловість Росії не настільки розвинута, щоб ми могли успішно конкурувати з англійською на півдні Персії, де вона вже вкорінилася. Для нас вигідніше обмежити наші підприємства північними областями Персії, ніж допустити проникнення у них західної промисловості. Нам відомо, що англійський уряд вже заручився зобов’язанням шахського уряду надати йому керівництво спорудженням залізниць у південній Персії.

З таємної інструкції відомо, що вирішено послати у Перську затоку для постійного перебування російське військове судно. Там йому катего-рично нічого робити, у портах аравійського узбережжя у нас немає ні тор-гівельних інтересів, ні консульського представництва. Вони уздовж всього простору від мису Рас-ель-Хадда18 до кордону Бассрського19 вілайєту під-порядковані протекторату або винятковому контролю Англії. Клімат Пер-ської затоки злоякісний, тому нескладно уявити, у якому становищі опи-ниться жменька російський моряків у цьому віддаленому негостинному краї [59, с. 6-16].

2. Нарада з афганського питання. Санкт-Петербург, 11.08.1907.

Ізвольський. Якби ми спробували надіслати своїх агентів у Афганістан, то англійці відповіли б найрішучішими заходами, аж до зайняття Кабулу, а на війну з Англією через Афганістан ми навряд чи наважилися б. Договір вступає в силу лише з моменту повідомлення нас про згоду [афганського] еміра з постановами конвенції.

Керуючий міністерством торгівлі Остроградський. Висловився, що баланс нашої торгівлі з Афганістаном має 1,5 млн. рублів щорічних збит-ків. З російських товарів стягуються втричі більші мита, ніж з аналогічних англійських. Укладаючи угоду з Англією ми маємо домогтися включення статті щодо стягнення однакових мит [59, с. 37].

3. Англо-російська конвенція. Санкт- Петербург, 18 / 31.08.1907.

А. Персія. Уряди Росії і Великобританії, які взаємно зобов’язалися по-важати цілісність і незалежність Персії і щиро бажаючи збереження поряд-ку на всьому просторі цієї країни... беручи до уваги, що кожний з них має, з географічних та економічних міркувань, спеціальний інтерес у дотриманні миру і порядку в деяких провінціях Персії, суміжних або сусідніх з росій-

200


ським кордоном, з одного боку, і з кордоном Афганістану і Белуджистану20, з іншого; і бажаючи уникнути будь-якого приводу до конфлікту між їх вза-ємними інтересами в персидських провінціях... погодилися щодо нижче-вказаних питань:

I. Великобританія зобов’язується не домагатися для себе і не під-тримувати на користь британських підданих, так само і на користь під-даних третіх держав, будь-яких концесій політичного або торговельного характеру, по той бік лінії, що йде від Касрі-Шіріна через Ісфаган, Ієзд, Хакк21 і закінчується в пункті на перському кордоні на перетині кордонів російського і афганського, і не чинити опору, ні безпосередньо, ні опосе-редковано, вимогам подібних концесій в цій області, які підтримуються російським урядом...

II. Росія бере на себе аналогічні зобов’язання по лінії від афганського кордону через Газік, Бірджанд, Керман і закінчується в Бендер-Аббасі22.

III. Росія зобов’язується не чинити опору, не домовившись спершу з Англією, тому, щоб концесії були віддані британським підданим в облас-тях Персії, розташованих між лініями, згаданими в попередніх статтях. Ве-ликобританія бере аналогічне зобов’язання щодо російських підданих.

Б. Афганістан. Уряд Його британської величності оголошує, що він не має наміру змінювати політичне становище Афганістану. Він зобов’я-зу ється, крім того, здійснювати свій вплив в Афганістані лише в мирному напрямі, і він не вживатиме сам в Афганістані і не буде заохочувати Афга-ністан вживати заходів, які загрожують Росії.

Російський імператорський уряд оголошує, що він визнає Афганістан поза сферою російського впливу; і він зобов’язується користуватися для всіх своїх політичних контактів з Афганістаном посередництвом уряду Його британської величності; він зобов’язується також не надсилати аген-тів до Афганістану.

Великобританія зобов’язується не приєднувати або займати будь-якої частини Афганістану і не втручатися у внутрішнє врядування цієї країни, якщо емір виконуватиме зобов’язання щодо уряду Його британської ве-личності.

Російські та афганські органи, на кордоні та у прикордонних провін-ціях, можуть встановлювати безпосередні контакти для вирішення місце-вих питань неполітичного характеру. Уряди визнають щодо Афганістану принцип торговельної рівноправності і пільг, як для англійських та англо-індійських, так і російських торгівців.

В. Тибет. Сторони, визнаючи суверенні права Китаю над Тибетом і беручи до уваги, що внаслідок свого географічного становища Великобри-

201


танія має спеціальний інтерес в існуючому порядку зовнішніх взаємин Ти-бету, який має повністю зберігатися, домовилися про таку угоду:

Стаття 1. Сторони зобов’язуються поважати територіальну цілісність Тибету і утримуватись від будь-якого втручання в його внутрішнє вряду-вання.

2. Сторони зобов’язуються контактувати з Тибетом лише за посеред-ництва китайського уряду.

3. Сторони зобов’язуються не надсилати [своїх] представників у Лхасу23.

4. Сторони зобов’язуються не домагатися на користь своїх підданих ніяких концесій та інших прав у Тибеті [13, с. 486-392].

4. Вітте про англо-російську конвенціюЦя конвенція знаменувала наш крутий поворот від політики збли-

ження, або, інакше кажучи, флірту з Німеччиною, до зближення і флірту з Англією, а так як ці дами є доволі ревнивими особами та мають розумові здібності не менші, ніж у нас, то ми потрапили у двозначне становище і поки-що викручуємося тим, що Німеччину запевняємо, що ми, звичайно, більше всього любимо Німеччину, а з Англією фліртуємо більше для ви-гляду, разом з тим Англії, коли потрібно, говоримо навпаки.

Зближення з Англією саме по собі не має особливо важливого зна-чення, але воно важливе тому, що Англія є союзницею Франції, а ми також є союзниками Франції, а тому конвенція з Англією є якщо не укладенням Троїстого союзу, то у всякому разі створенням Троїстої згоди.

Історія угоди така: після Портсмутського договору, коли на зворот-ньому шляху я був у Парижі, до мене приїхав Козелл-Покльовський, на той час перший секретар англійського посольства, вельми близька до Едуарда VII персона. Він розвинув ідею угоди з Англією... Мушу сказати, що в цей час Його величність ставився до англійців вельми недоброзичли-во, мені неодноразово доводилося чути висловлювання, у яких між єврея-ми та англійцями не робилося ніякої різниці.

Поки я був головою Ради міністрів, Англія більше не пропонувала укласти конвенції, і лише коли я пішов, той же Козелл-Покльовський, який, між іншим, був вельми близький до Ізвольського (як говорили злі язики, Із-вольський, який постійно потребував грошей, користувався маєтком Пок-льовського, людини досить багатої), був посередником між Ізвольським та урядом Великобританії.

Дана конвенція більш вигідна Англії, ніж нам. Із завоюванням пів-денних частин Кавказу вся північна частина Персії, природно, мала б стати якщо не частиною великої Російської імперії, то у всякому разі країною,

202


що знаходиться під нашим цілковитим протекторатом. Згідно конвенції центральний уряд Персії, її політика, має бути під впливом як Росії, так і Англії, які мають діяти за взаємною згодою. Очевидно, що так як центра-льний уряд знаходиться у Тегерані, тобто у північній частині Персії, то цим самим ми надаємо Англії значний вплив і на її північну частину.

Головна проблема щодо Персії у тому, що ми не передбачили німець-кого втручання, адже після укладення конвенції Німеччина почала дома-гатися, щоб її продуктам був забезпечений доступ в Персію. Зрештою, в 1910 р. під час побачення імператорів в Потсдамі було накреслено угоду з Німеччиною щодо Персії. Ми зобов’язалися з’єднати залізниці у Північ-ній Персії з німецькою Багдадською залізницею, зобов’язалися не пере-шкоджати економічному впливу Німеччини на півночі Персії. У результаті ясно, що Персію ми в майбутньому втратимо. Російська імперія може там лише грати роль поліцейського та й то до часу, коли той чи інший уряд Персії не зміцніє і не встановить в країні належний порядок.

Що стосується Афганістану, то цей буфер у політичному плані має знаходитися під впливом і наглядом лише однієї Англії до такої міри, що ми навіть не можемо мати претензій на перебування там наших диплома-тичних агентів. Що стосується Тибету, то мені видається, що в даному ви-падку обмеження Англії в принципі зайві, адже, за великим рахунком, ми ніякого впливу в Тибеті мати не можемо [97, с. 462-467].

VУ питанні важливо визначити мотиви скликання першої конференції щодо озброєнь

(1). Окремі російські дипломатичні документи проливають світло на перші ініціативи її скликання (2), обговорення програми (3, 4), геополітичних передумов загального роззброєння (5), позицію Німеччини (6). Обов’язково слід ознайомитися з текстами ухвалених на конфе-ренціях документів (7-8), які залишаються чинними до сьогодні. Зрештою, заслуговують на увагу міркування Мілюкова щодо проблеми війни і миру (9).

1. Вітте про ініціативу скликання Гаазької конференціїУ бесіді з Муравйовим я йому пояснив, як шкодитимуть всьому світу

та власне Європі переозброєння, що постійно збільшуються в обсягах, що дані витрати цілком знесилюють населення і позбавляють його можливос-ті безбідно жити, що від такого стану справ народжуються соціалістичні вчення і пропаганда соціалізму у всіх його різновидах вже починається пе-реноситися із Західної Європи до нас. Тому я вважаю величезним благом, якщо буде покладений край озброєнню, якщо, зрештою, люди і держави зрозуміють, що від озброєного миру народи страждають не менше, ніж від війни.

203


Муравйов доповідав Його величності про те, чи не варто підняти пи-тання про роззброєння, або хоча б про те, щоб визначити межі подальшого озброєння, і що Його величність поставився до даної думки вельми пози-тивно. Потім він прочитав проект звернення до представників держав.

Це звернення відбулося 12 серпня 1898 р. Воно викликало загальне співчуття іноземних держав, які висловили Його величності вдячність. По-тім слідувала і мирна конференція в Гаазі, а саме 6 травня 1899 р. вона була відкрита, а 18 травня закрита [96, с. 257-259].

2. Записка російського МЗС. Санкт-Петербург, 24.03 / 5.04.1898.

Англійський уряд уже в 1894 р. таємно запропонував Росії склика-ти конференцію з метою обговорення заходів щодо зменшення витрат на озброєння. При цьому лорд Розбері, цілком визнаючи значення Росії, як найбільш могутньої поборниці європейського миру, бачив можливим скли-кати конференцію лише у тому випадку, якщо Росія розпочне дану справу [61, с. 75].

3. Записка Куропаткіна Миколі ІІ. С-Петербург, 19 / 31.10.1898.Можливі пропозиції на обговорення конференції у військових справах:

1. Перешкодити переходу армій всіх країн на нову рушницю автоматичної системи. 2. Обмежити використання у польовій війні вибухових речовин 3. Бажаним є визначення на майбутній певний період чисельності армії та розміру військових бюджетів [61, с. 81-82].

4. Пропозиції Мартенса24 щодо програми конференції1. Не збільшувати упродовж 5 років наявного особового і матеріаль-

ного складу збройних сил. 2. Встановити відсоткове співвідношення між чисельністю населення та чисельним складом армії, а також між держав-ним і військовим бюджетами25 [61, с. 91].

5. Звіт Куропаткіна. Імператорський потяг, 22.09.1898.Коли стане хоча б частково можливим у майбутньому обмежен-

ня озброєнь? 1. Коли розпадеться Австрія. 2. Коли ми займемо Босфор. 3. Коли Франція отримає Ельзас та Лотарингію. Дійсно, віддавши Німеч-чині німецькі провінції Австрії, можна просити повернення Ельзасу і Ло-тарингії. Потрібно чекати зручної миті, щоб висунути їй такі вимоги. Це може статися за умов неминучої у майбутньому війни Німеччини з Англією та Америкою за промислові та колоніальні інтереси. Початок майбутнього століття, можливо, побачить ці питання вирішеними [65, с. 62].

6. З щоденника Куропаткіна. Санкт-Петербург, 12.11.1898.Коли оголосили циркуляр 12 серпня, то в Німеччині готувався майже

ультиматум (за тоном), що якщо на конференції Росія думає помирити Ні-

204


меччину з Францією, то ця дія буде сприйнята як ворожа щодо Німеччини [65, с. 65].

7. Конвенція вирішення міжнародних конфліктів.Гаага, 17 / 29.07.1899.

[Перелік договірних сторін]26 домовилися про наступне:Стаття 1. З метою попередити звернення до сили у взаємовідносинах

між державами, країни-підписанти погоджуються докладати всіх зусиль до того, щоб забезпечити мирне вирішення міжнародних незгод.

2. Держави погоджуються, у випадку важливої суперечності чи конф-лікту, перед тим як вдатися до зброї, звертатися, наскільки це дозволяють обставини, за посередництвом до однієї чи декількох дружніх держав.

9. В міжнародних незгодах, що не зачіпають честі та суттєвих інтере-сів, а спричинені суперечностями в оцінці фактичних даних справи, визна-ється корисним, щоб сторони, що не досягли угоди дипломатичним шля-хом, створювали, наскільки дозволяють обставини, слідчу комісію, яка має здійснювати неупереджене і добросовісне дослідження.

14. Доповідь міжнародної слідчої комісії, обмежуючись лише конста-тацією фактів, не має третейського значення. За державами залишається повна свобода користуватися отриманими даними на власний розсуд.

15 Міжнародний третейський суд вирішує суперечки між державами суддями за їх вибором на основі поваги до права.

18. Угода зобов’язує добросовісно підкоритися третейському суду.Конвенція про морську війну

Військово-госпітальні судна, які створені або використовуються зі спеціальною і єдиною метою допомоги пораненим, хворим і загиблим не піддаються військовим діям і не підлягають захопленню.

ДеклараціїДержави домовляються заборонити на 5-річний термін метання снаря-

дів і вибухових речовин з повітряних куль або іншими новими способами. Не використовувати снаряди, що розповсюджують задушливі та шкідливі гази. Не використовувати куль, що легко розгортаються або сплющуються в людському тілі, до яких відносяться оболонкові кулі, тверда оболонка яких не покриває всього сердечника або має надрізи [14, с. 539-561].

8. Конвенція про закони і звичаї сухопутної війни. Гаага, 18.10.1907.

[Перелік Договірних Сторін]27

Дані ухвали, викликані бажанням зменшити лиха війни, наскільки це дозволяють військові умови, мають, на переконання Сторін, слугувати за-

205


гальною інструкцією для поведінки воюючих сторін. Проте, на даний час виявилось неможливим домовитися про всі реальні випадки на війні.

Стаття 2. Ухвали Конвенції обов’язкові лише для Договірних Держав і лише у разі участі воюючих сторін у Конвенції.

4. Конвенція замінить конвенцію 29 липня 1899 р.6. Держави, що не підписали дану Конвенцію, мають право приєд-

натися до неї. Вони письмово сповіщають про свій намір нідерландський уряд, передаючи йому акт приєднання, який зберігатиметься в його архіві.

Стаття 4. Військовополонені знаходяться під владою ворожого уряду, а не окремих осіб чи загонів, що узяли їх в полон. З ними потрібно пово-дитися гуманно. Особисті речі, за винятком зброї, коней і військових до-кументів, залишаються їх власністю.

6. Держава може залучати військовополонених, за винятком офіцерів, до робіт згідно з їх чином та здібностями. Роботи ці не повинні бути дуже обтяжливими і не повинні мати стосунку до військових дій.

7. Військовополонені вживають ту ж їжею, користуються приміщен-ням і одягом, що й війська уряду, який узяв їх в полон.

10. Військовополонені можуть бути звільнені під чесне слово, якщо це дозволяється законами їх країни, і у такому разі зобов’язані на пору-ки особистої честі сумлінно виконати взяті на себе зобов’язання як щодо власного уряду, так і уряду, що узяв їх в полон. В такому разі їх власний уряд зобов’язується не вимагати і не приймати від них ніяких послуг, які б суперечили даному ними слову.

11. Військовополонений не може бути примушений до звільнення під чесне слово; також і ворожий уряд не зобов’язаний погоджуватися на про-хання полоненого про звільнення його під чесне слово.

12. Кожен військовополонений, відпущений під чесне слово, і потім знов узятий в полон під час дій зі зброєю в руках проти того уряду, пе-ред яким він зобов’язався честю, або проти його союзників, втрачає права військовополоненого.

14. З відкриттям військових дій в кожній з воюючих держав, а також і в нейтральних державах, якщо вони прийняли на свою територію воюю-чих, створюється довідкове бюро про військовополонених.

16. Довідкові бюро звільняються від сплати вагового збору. Пожерт-вування і допомога речами для військовополонених звільняються від всіх митних і інших зборів, транспортної плати на державних залізницях.

17. Полонені офіцери отримують оклад, на який мають право офіцери того ж рангу у країні, де вони затримані, за умови відшкодування витрат їх Урядом.

206


22. Воюючі сторони не користуються необмеженим правом у виборі засобів завдання шкоди ворогові.

23. Окрім обмежень, встановлених особливими угодами, забороняєть-ся: а) вживати отруту або отруєну зброю; б) по-зрадницьки вбивати або ранити осіб, що належать до населення або військ ворога; в) вбивати або ранити ворога, який, поклавши зброю або не маючи більше інших засоби захищатися, безумовно здався; г) оголошувати, що нікому не буде помилу-вання; д) використовувати зброю, снаряди або речовини, здатні заподіюва-ти зайві страждання; е) незаконно користуватися парламентерським або національним прапором, військовими знаками і формою ворога, розпізна-вальними знаками. Воюючому заборонено примушувати підданих ворожої сторони брати участь у військових діях проти їх країни, навіть у тому ви-падку, якщо вони були на його службі до початку війни.

25. Забороняється атакувати або бомбардувати будь-яким способом незахищені міста, селища, житла або будови.

27. В умовах облоги і бомбардувань повинні бути вжиті всі необхідні заходи до того, щоб зберегти, наскільки це можливо, храми, будівлі, які слугують науці, мистецтвам, благодійності, історичні пам’ятки, госпіталі і місця, де зібрані хворі і поранені, за умови, що такі будівлі і місця не ви-користовуються одночасно з військовою метою. Сторона, що обороняєть-ся, зобов’язана позначити ці будівлі і місця особливими розпізнавальними знаками, які повинні заздалегідь повідомлятися організаторам облоги.

28. Забороняється віддавати на розграбування місто або місцевість, навіть узяті штурмом.

32. Парламентером вважається особа з білим прапором, уповноваже-на однією з воюючих сторін вступити в переговори з іншою. Як сам пар-ламентер, так і супроводжуючі його сурмач, барабанщик, особа, що несе прапор, і перекладач користуються правом недоторканності.

33. Начальник військ, до якого посланий парламентер, має право у разі зловживань з боку парламентера тимчасово його затримати.

36. Перемир’я припиняє військові дії за взаємною згодою воюючих сторін. Якщо термін перемир’я не був встановлений, то будь-яка зі сторін може будь-коли відновити військові дії, але зі завчасним попередженням ворога.

41. Порушення умов перемир’я окремими особами, що діють за влас-ною ініціативою, дає лише право вимагати покарання винних і компенсації втрат.

44. Воюючим забороняється примушувати населення зайнятої області давати відомості про ворожу армію або про її засоби оборони.

207


45. Забороняється примушувати населення зайнятої області до при-сяги на вірність ворожій державі.

46. Честь, сімейні права, життя осіб, приватна власність, релігійні переконання і обряди мають поважатися. Приватна власність не підлягає конфіскації.

47. Грабіж безумовно забороняється.51. Контрибуція може бути, лише на основі письмового розпоряджен-

ня і під відповідальність керівного генерала. За кожну контрибуцію плат-никам повинна видаватися розписка.

52. Реквізиції натурою і повинності можуть вимагатися від жителів лише для потреб армії, що зайняла область. Вони мають бути такими, які не зобов’язують населення брати участь у військових діях проти своєї віт-чизни. Вони можуть вимагатися лише з дозволу воєначальника зайнятої місцевості. Натуральні повинності мають, за можливості, оплачуватися готівкою або ж підтверджуватися розписками, а сплата належних сум про-водитиметься якомога швидше.

53. Армія, що займає область, може заволодіти тільки грошима, фон-дами і борговими вимогами, що складають власність держави, складами зброї, транспортними засобами, магазинами і запасами провіанту і взагалі всією рухомою власністю держави для забезпечення військових дій.

56. Власність громадських, церковних, благочинних, освітніх, худож-ніх, наукових установ навіть якщо вони належать державі, прирівнюється до приватної власності. Навмисне захоплення, знищення або пошкодження даних установ, історичних пам’яток, художніх та наукових творів заборо-няються і повинні підлягати переслідуванню [10, с. 267-280].

9. Мілюков про Другу Гаазьку конференціюУ відповідь на офіційну пропозицію британського уряду обговорити

на конференції питання про обмеження озброєнь Бюлов заявив в рейхстазі, що німецький уряд не може брати участь в дискусії, яку він вважає непрак-тичною і навіть небезпечною. Вінцем успіху бачилося тоді мені поступове розширення та розповсюдження формули обов’язкового арбітражу. Поява книги Енджеля «Велика ілюзія» мене приголомшила. Автор доводив, що війни повинні припинитися просто тому, що вони невигідні. Переможці і переможені однаково втрачають і ніякі придбання, ні матеріальні, ні тери-торіальні не приносять ніякого зиску. Але у мене були сумніви щодо цих висновків. Вони бачилися беззаперечними за умови, що світ, або хоча б вся Європа – знаходиться на одному культурному рівні з Англією, але «світова політика» Вільгельма була наочним запереченням цього [105, с. 310-311].

208


Примітки:Гавань на південно-східному узбережжі Африки, спірна територія між Великою 1. Британією та Португалією.Британський політичний діяч, на той час лідер консерваторів.2. Джозеф Чемберлен, британський політичний діяч, консерватор, на той час міністр 3. у справах колоній.Підписання союзу так і не відбулося.4. Помічник заступника міністра закордонних справ Великої Британії (1900-1912).5. Тірпіц має на увазі головну пропагандистську зовнішньополітичну теорію Німеч-6. чини, що стала логічним продовженням бісмарківського «кошмару коаліцій». Вона полягала в тому, що будь-які переговори про співпрацю потенційних опонентів Німеччини, і навіть просто їх конструктивні взаємини, оголошувалися змовою й супроводжувалися звинуваченнями в антинімецькому характері їх домовленостей. Таким чином перед громадськістю самої Німеччини виправдовувалася мілітариза-ція країни, спрямована начебто на оборонні цілі.Щорічне німецьке свято з перегонів парусних яхт, проводиться у водах портового 7. міста Кіль.Німецький посол у Великій Британії.8. Острів у північно-західній Атлантиці, сьогодні територія Канади.9.

10. Адміністративне об’єднання французьких володінь в Західній Африці, створене в 1902 році з територій Французького Судану, що знаходилися під цивільним управ-лінням. У 1904 було перетворено в колонію Верхній Сенегал і Нігер.

11. Завершив у 1713 р. війну за іспанську спадщину та оформив домовленості між Ан-глією та Францією.

12. Територія Гвінеї у Західній Африці, Конакрі сьогодні столиця незалежної Гвінеї.13. Держава у Південно-Східній Азії, сьогодні історичний регіон, розташований на

півостровах Індокитай і Малакка.14. Розташовані у центральній частині Тихого океану, В 1886 г. французи зайняли їх,

але після британського протесту залишилися лише на двох островах Футуна та Алофі.

15. Вулиця в Берліні, на якій розташовується будівля німецького міністерства закор-донних справ.

16. Процедура затвердження підписаного договору, який після цього набуває чинності. 17. Доповнив дію договору 1902 р. положенням про зобов’язання сторін вступати у

війну на боці союзника навіть якщо війну проти нього веде одна ворожа держава. Велика Британія домоглася, що договір вступає у силу також у випадку агресії ін-шої держави проти її індійських володінь.

18. Точка розділу Перської затоки та Аравійського моря.19. Бассра – місто-порт на північно-західному узбережжі Перської затоки, кінцевий

пункт планованої Багдадської залізниці. Сьогодні територія Іраку.20. Історична область на південному сході іранського плато. Сьогодні поділений між

Афганістаном (Гільменд, Кандагар), Іраном (Сістан і Белуджистан) та Пакистаном (Белуджистан).

21. Мається на увазі північний Іран.22. Мається на увазі південно-східний Іран.23. Головне місто Тибету.24. Російський дипломат, юрист міжнародного права, член «Постійної палати третей-

ського суду» у Гаазі.

209


25. Проти даного пункту пропозиції заперечували військовий та військово-морський міністр Росії.

26. Брало участь 26 держав (Росія, Туреччина, Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, Франція, Іспанія, Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, Швеція, Данія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Греція, Португалія, Ліхтенштейн, Люксембург, Япо-нія, Китай, Сіам, Персія, США, Мексика).

27. Друга Гаазька конференція відбувалася з 2 / 15.06. по 5 / 18.10.1907. В ній брало участь 44 держави. Крім учасників попередньої конференції були присутні делега-ції латиноамериканських держав: Аргентини, Болівії, Венесуели, Гаїті, Гватемали, Домініканської Республіки, Колумбії, Куби, Нікарагуа, Панами, Парагваю, Перу, Сальвадора, Уругваю, Чилі, Еквадора. Прибули також делегати Норвегії та Руму-нії.

ТЕМА 11. АЛГОРИТМ ВИНИКНЕННЯ СВІТОВОГО КОНФЛІКТУ

І. Військові приготування Троїстого союзу.ІІ. Підготовка Троїстої згоди до коаліційної війни.ІІІ. Сараєвське вбивство і початок липневої кризи.IV. Австрійський ультиматум та реакція європейських дер-

жав.V. Російсько-німецькі переговори та оголошення війни.

Рекомендована література:Ачкіназі Б. Липнева криза 1914 р. і початок Першої світової війни / Б. Ачкіназі // Історія в сучасній школі. – 2013. – № 10.Виноградов В.Н. 1914 год: быть войне или не быть / В.Н. Виноградов // НиНИ. – 2004. – №6.Виноградов В.Н. Первая мировая война. Великодержавная дипломатия в «пороховом погре-бе» Европы / В.Н. Виноградов // Славяноведение. – 1998. – №5.Григораш И.И. «Слезы Пурталеса», или как началась Первая мировая война / И.И. Григо-раш // Дипломатический вестник. – 2004. – № 7. [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. http://www.mid.ru/bdomp/dip_vest.nsf.Писарев Ю.А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны / Ю.А. Писа-рев. – М. : Наука, 1985.Писарев Ю.А. Отношения между Россией и Турцией накануне первой мировой войны / Ю.А. Писарев // ВИ. – 1986. – № 12.Писарев Ю.А. Русский дипломат князь Г.И. Трубецкой о начале Первой мировой войны / Ю.А. Писарев // НиНИ. – 1970. – № 5.Сергеев Е. Ю. Военно-политическая элита Российской империи о «внешней угрозе с Запада» накануне Первой мировой войны / Е.Ю. Сергеев // НиНИ. – 2000. – №5.Уткин А. И. Первая мировая война. / А.И. Уткин. – М. : Алгоритм, 2001.

210


Шевченко К.В. «Война с Сербией не должна стать международной катастрофой». Канун Пер-вой мировой войны в чешской прессе / К.В. Шевченко // Русский сборник: исследования по истории России ХІХ-ХХ вв. Т. ІІІ. / по ред. О.Р. Айрапетова и др. – М. : Модест Колеров, 2006.

ІПитання включає такі вузлові проблеми: розгляд посилення мілітаризації Німеччини

(1, 5); характеристика німецьких та австрійських стратегічних планів війни (2, 7, 12, 14); аналіз спроби англо-німецьких переговорів у питанні обмеження морських озброєнь (3, 4); звернення уваги на активізацію німців у Туреччині (6); визначення ролі та місця Італії у Тро-їстому союзі (8-11, 13).

1. Закони про чисельність німецької армії27.03.1911. З 1.04.1911. чисельність німецької армії мирного часу

буде щороку поступово збільшуватися так, щоб в 1915 р. вона досягла 515321 солдат, єфрейтор і обер-ефрейтор і залишалася на такому рівні до 31.03.1916.

14.06.1912. ...замість 515321 значитиметься 544211.3.07.1913. ...змінити 544211 на 661478 [10, с. 285].

2. Стратегічні плани війни НімеччиниОперативна ідея плану Шліффена1 остаточно викристалізувалася в

1905 р. Суть полягала у тому, щоб однією операцією, або однією генераль-ною битвою оточити і знищити всю живу силу противника, у даному ви-падку Франції. Оточення мало відбуватися через Бельгію [могутнім] пра-вим крилом армій. При цьому Шліффен вказував, що якщо [слабке] ліве крило під тиском супротивника змушене буде відступати, то це буде вигід-но для того, щоб міцніше охопити всю французьку армію. Остання, на його думку, мала включати все навчене військовій справі населення Франції і за реалізації планованого маневру у Франції більше не залишиться навчених контингентів і війна сама по собі закінчиться. Потім війна мала перенести-ся до Росії, залишивши до того на сході лише незначний заслін.

Наступник Шліффена Мольтке-Молодший повністю зберіг ідею, але розподіл сил вже був іншим. Кількість військ, які повинні були розгорнути-ся у Шліффена в районі Меца, та Ельзас-Лотарингійська група мала спів-відношення 7:1, а у Мольтке воно дорівнювало 3:1. Послаблення правого крила були суттєвою відмінністю плану 1914 р. від плану Шліффена. Крім того, останній передбачав обмежитися обороною на російському фронті за допомогою ландвера (ополчення), а Мольтке-Молодший змушений був виділити сюди 3 польових і 1 резервний корпуси.

Причини змін були наступними: 1) загальна нестача сил не дозволи-ла посилити правий фланг за рахунок лівого без ризику для всього тилу

211


німецьких армій, небезпека якому могла зірвати наступ на вирішальному напрямку; 2) страх піддати руйнуванням вельми важливий у промислово-му плані район Ельзас-Лотарингії, який у 1905 р. ще не мав того значення, що у 1914 р.; 3) необхідність відволікання більших сил проти Росії, по-ступаючись вимогам німецького юнкерства щодо безпеки східних земле-робських областей; 4) справедлива оцінка транспортних можливостей для забезпечення тієї маси військ, яку планував Шліффен згрупувати на фланзі ударного крила [99, с. 55-58].

3. Тірпіц про німецько-англійські переговори 1912 р.Канцлер запевнив в своєму незмінному намірі досягти згоди з Англією

та, йдучи назустріч Холдену2, виявив схильність розтягнути на триваліший термін побудову передбачених програмою кораблів. Зі свого боку він за-пропонував формулу нейтралітету. Холден відповідав ухильно, і вказав на англійські зобов’язання щодо Франції та Бельгії, енергійно застерігав від [реалізації] суднобудівної програми, на яку Англії довелося б відповідати принципом «два кілі проти одного». Він не пішов на формулу нейтралітету і погодився лише максимально на відмову від «неспровокованої агресії» [114, с. 239-240].

4. Вільгельм ІІ про німецько-англійські переговори 1912 р.У Лондоні були незадоволені Гальданом3 і стверджували, що він дав

себе обдурити Тірпіцу. Це, свідчило про гнів англійців з приводу того, що Тірпіц, не відмовившись від законопроекту про флот, сам не попався на гачок. Про хитрість з боку Німеччини не може бути і мови. Але докори на адресу Гальдана дають підстави підозрювати: дані йому інструкції поляга-ли у тому, що він повинен був ввести в оману німців [95, с. 48, 52].

5. Шебеко4 – Сазонову. Берлін, 16 / 29.03.1912.Посилення [німецького] флоту полягає у створенні третьої опера-

тивної ескадри, що складатиметься з 5 лінійних кораблів, 4 панцерних і 4 малих крейсерів, взятих з нинішньої резервної ескадри, крім того, мають бути споруджені три нових лінійних кораблі та 2 малих крейсери. Осо-бовий склад флоту збільшиться на 75 осіб офіцерів та 1600 осіб нижчих чинів. Невеликий обсяг кредитів, передбачених для посилення флоту, по-рівняно з витратами на армію, є деяким показником того, що візит лорда Холдена не минув цілком безслідно [21. с. 350-351].

6. Сазонов про місію Лімана фон Сандерса5

Я вважав абсолютно неприпустимим становище, в якому б опинилися представники великих держав Антанти в разі, якщо б гарнізон турецької столиці знаходився під командою німецького генерала. Був досягнутий

212


прийнятний для обох сторін компроміс – командування Константинополь-ського гарнізону перейшло в руки турецького генерала, а Ліману фон Сан-дерсу було присвоєно звання інспектора турецької армії. Це призначення, очевидно, не применшувало його роль як вищого начальника турецької ар-мії, і тому нам не була приємна й вигідна навіть така пом’якшена форма, але далі даного успіху нам не можна було йти без ризику небезпечного загострення наших відносин з Німеччиною [11, с. 71-72].

7. Стратегічні плани війни Австро-УгорщиниЗ початку 1909 р. стартував систематичний обмін думками про спіль-

ні дії проти Росії між начальниками генеральних штабів Німеччини та Австро-Угорщини. Спираючись на те, що до 20 дивізій будуть сковані німцями, австрійці задумали рішучу операцію на півночі між р. Західним Бугом та Віслою за умови, що для повного успіху 10 німецьких дивізій мали вдарити у наревському напрямку. Мольтке повідомив Конраду6, що здійснить це. На останній зустрічі у травні 1914 р. в Карлсбаді Мольтке підтвердив, що через шість неділь після початку операції з Францією буде покінчено, після чого розпочнеться перекидання головних німецьких сил на схід.

Основна ідея полягала в тому, щоб швидко наступаючи 1-ю та 4-ю арміями розгромити російські війська у Польщі. 3-а та 2-а австрійські армії мали розгромити російські війська, які очікувалися з боку Рівного, Дубна, Луцька та з-за Збруча. Перед самою війною, готуючи розгортання військ проти Сербії, в Галичині австрійці відсунули зосередження своїх армій за р. Сан. У підсумку, в Галичині австрійське командування розгортало лише 58 % своїх сил, а проти Сербії – 42 % [99, с. 65-67].

8. Микола Гірс7 – Нератову. Відень, 24.11. / 7.12.1911.Минулої неділі відбулося звільнення Конрад фон Гетцендорфа з по-

сади начальника австро-угорського генштабу. Причиною місцева преса бачить в організованих ним військових заходах на кордоні з Італією. Поси-лення військ та укріплень шкодить мирній політиці Еренталя та загрожує цілісності Троїстого союзу [20, с. 159].

9. Крупенський8 – Нератову. Рим, 11 / 24.09.1912.Візиту графа Бертхольда надають велике значення. Тут [у Римі] пре-

красно усвідомлюють, що він хоче прикувати Італію до австро-німецького союзу, ненадійність якої не є ні для кого таємницею. Я не сумніваюся, що австрійський міністр закордонних справ намагатиметься розповсюди-ти договір Троїстого союзу і на Середземне море, на яке досі не розпов-сюджувався трактат. Сумніваюся, що італійський уряд добровільно і без потреби накладе на себе нові кайдани [23, с. 260].

213


10. Лист Крупенського Сазонову. Рим, 19.03. / 1.04.2014.Більшість тутешніх газет хоча і захищають необхідність Троїстого со-

юзу, але підкреслюють, що трієстські декрети князя Гогенлое все ще не скасовані9, що питання про італійський університет в Австрії залишається невирішеним, і що взагалі італійські піддані продовжують утискуватися [25. с. 170].

11. Депеша Шебеко10 Сазонову. Відень, 10 / 23.04.1914.У албанському питанні лише спільні супротивники в особі сербів і

греків спонукають Австрію та Італію до пори до часу приховувати глибоку взаємну недовіру і прагнення обох перемогти в боротьбі за володіння схід-ним узбережжям Адріатичного моря [25, с. 367].

12. Лист Кудашева11 Сазонову. Відень, 13 / 26.02.1914.З достовірного джерела мені відомо, що мова йде про несподіваний

напад австрійців на Санджак з метою оволодіння шляхом на Салоніки, до того, як Сербія встигне завершити свою військову організацію [24, с. 454].

13. Михайло Гірс12 – Сазонову. Константинополь, 20.03. / 2.04.1914.

Австрія вельми стурбована постійними симпатіями її слов’янського населення до Росії. Зважаючи на це, на випадок збройних зіткнень з Росією, австрійський штаб вирішив виокремити [спеціальну] армію, достатню для стримування населення слов’янських провінцій. Але так як цим буде ослабена діюча армія, то Італія має надати у ропорядження Австрії армію, необхідну для поповнення австрійських військ [25, с. 181].

14. Рапорт Базарова13. Берлін, 28.02.1914.Анонімний автор кельнської газети вказує: «Росія очевидно настільки

зміцніла після принизливих поразок 10 років тому, що вже розраховує на можливість в недалекому майбутньому знову заговорити вагомим тоном серед інших європейських держав. Зараз озброєння Росії ще не закінчені, але зовсім іншою бачиться ситуація через 3-4 роки, а саме восени 1917 р. До цього часу у її розпорядженні будуть дві ескадри у Балтійському морі, [росіяни] розраховують створити 5 нових корпусів. У країні створюються небачені запаси бойових засобів, формується важка і облогова артилерія. Лише через відсутність останньої, а не через гуманізм, Росія не вступи-ла навесні 1913 р. у межі Австрії і Німеччини, де східно-прусські форти-застави за відсутності важкої артилерії є непереборною перешкодою для подальшого наступу.

Для кого виграш часу є більш вигідним? Росія економічно міцніє, а розклад Габсбурзької імперії неможливо заперечити. Кожному подальшо-му посяганню Росії має бути протиставлене абсолютне вето з твердим на-

214


міром, у крайньому випадку, захистити свої права мечем. Інакше який би сенс мали наші озброєння [58, с. 110-114].

ІІРекомендується звернути увагу на такі аспекти: стратегічні плани Росії та Фран-

ції (1, 2); особливості взаємин членів Троїстої згоди (3, 4, 10); військова взаємодія Росії та Франції (5, 8), Великої Британії та Франції (6, 7, 9); проблема військової взаємодії між Ве-ликою Британією та Росією (12-15). Цікавими моментами є іспанський (11) та балканський (16) фактори у тогочасних міжнародних відносинах.

1. Стратегічні плани війни РосіїРосійський план передбачав два варіанти: 1). План «А», коли Німеч-

чина спрямує свої головні сили проти Франції; 2) план «Г», коли проти Росії будуть спрямовані не лише всі сили Австро-Угорщини, але й головні сили Німеччини. Згідно першого більша частина військ спрямовувалася проти Австро-Угорщини, згідно другого – проти Німеччини.

Російська армія мала розгорнуться у західній прикордонній смузі дво-ма групами: армія німецького фронту для оволодіння Східною Пруссією; армія австро-угорського фронту для удару по військах, зібраних в Галичи-ні, з тим, щоб не дати основним силам супротивника відійти на південь за Дністер та на захід до Кракова. Крім того, формувалися ще дві армії: одна для охорони Петрограда та балтійського узбережжя а друга – для прикрит-тя з боку Румунії та Чорного моря [99, с. 62-63].

2. Пуанкаре про французькі стратегічні плани війниНаші армії будуть діяти згідно бойового плану XVII, прийнятого на

засіданні вищої військової ради 18 квітня 1913 р. Наступ передбачався як-найшвидшим. Ми повинні оперувати з обох флангів, правий – в Лотарингії між лісистими гірськими масивами Вогезів та Мозелем у напрямку Туля, лівий – на північ від залізниці між Верденом і Мецом. Наші війська мали рухатися на схід і північний схід. Найбільше, що було передбачено, що німці могли порушити нейтралітет Бельгії, щоб вторгнутися у Францію правим берегом Маасу. Попередній план 1911 р. генерала Мішеля передба-чав гіпотезу, що ворог буде намагатися нас оточувати на території зі знач но більшим радіусом, проте наш генштаб не бажав припустити такого нахаб-ного порушення міжнародного права. Чесна, занадто чесна помилка [110, с. 12-13].

3. Б’юкенен про англо-російські відносиниНезважаючи на гострі моменти, в 1911 році держави поступово вхо-

дили у тісніший контакт. Теплий прийом, наданий парламентській англій-ській делегації, що відвідала Петербург і Москву в лютому 1912 р., став новим етапом на шляху англо-російської дружби. Британська делегація

215


зумовила поліпшення стосунків не стільки своїми промовами, скільки особистими зв’язками, що налагодилися між представниками парламенту, церкви, армії і флоту. Між націями, як і між окремими людьми, особисті зв’язки найбільше сприяють встановленню хороших стосунків. Так само візит у відповідь Сазонова у вересні до англійського короля у Бальморалі і переговори з Греєм, створили основу тісної співпраці [94, с. 59-60].

4. Б’юкенен про відносини всередині АнтантиСазонов не раз вказував в наших бесідах, що Німеччина і Австрія були

союзниками, а Англія і Росія тільки друзями. Росія, запевняв він, не боїть-ся Австрії, але вона повинна одночасно рахуватися і з Німеччиною. Якщо Німеччина підтримає Австрію, то Франція стане на бік Росії, але нікому невідомо, як вчинить Англія. Чи не вплинуло б на позицію Німеччини по-переднє перетворення Троїстої Антанти на формальний союз? Імператор, як і Сазонов, дотримувався думки, що ми не надаємо Росії такої ж ефек-тивної допомоги як Франція тільки тому, що ми з нею не в союзі. На його думку, союз був би обмежений завданнями суто оборонного характеру і не викликав би для нас більшого ризику війни, ніж те, що сталося. Але що насправді ускладнювало шлях до нього, то це той факт, що такий союз не був би визнаний британською громадською думкою.

Коли Антанті треба було здійснювати будь-який крок, доводилося ви-діляти багато часу на попередній обмін думками, погодження певної фор-мули. Втрачався психологічний момент, або сама ситуація змінювалася настільки, що погоджені дії доводилося коригувати. Політика Троїстого Союзу диктувалася його лідером, тому її перебіг, незалежно ефективний, чи ні, не був таким звивистим [94, с. 72].

5. Нарада генеральних штабів. Красне Село, 3 / 18.08.1911.Перша звістка про мобілізацію німецької армії зобов’язує Росію і

Францію без попереднього узгодження одночасно і негайно мобілізувати всі їх сили. Учасники наради вважають, що Німеччина спрямує більшість своїх сил проти Франції і залишить мінімум військ проти Росії. Можна зробити висновок, що перші серйозні зіткнення відбудуться в Лотарингії, Люксембурзі та Бельгії на 15-18 день [з початку мобілізації]. Німеччина має бути одночасно атакована зі сходу та заходу. Французька армія вже на 12-й день буде готова наступати.

Генерал Жилінський14 вказує, що із завершенням реорганізації росій-ська армія виставить особовий склад значно більший, ніж 800 тис. осіб, пе-редбачених конвенцією [1892 р.]. Але слід відзначити, що Австрія робить великі успіхи у військовому плані. Генштаб змушений припускати, що вона буде готова до наступальних дій раніше, ніж російські війська, яким

216


доведеться з нею битися. Тим не менше, генштаб готовий задовольнити всі [французькі] побажання і війська, за винятком тилових частин, поїздів і обозів, завершать свою концентрацію на кордоні на 15-й день. Команду-вання постарається розпочати наступ з цього дня. Жилінський вважає, що ці заходи змусять німців залишити на їх східному кордоні щонайменше 5-6 корпусів, як того просить французький генштаб [18, с. 412-414].

6. Звіт Ностіца15 Жилінському. Берлін, 4 / 17.01.1912.Я мав розмову з [французьким] генералом Дюбайль щодо перспек-

тиви висадження 150 тис. англійців у Франції. Він цілком категорично підтвердив достовірність англійської допомоги на материку. Проти Іта-лії французи передбачають виставити мізерні сили (альпійські стрільців і одну колоніальну дивізію). У англо-французів буде 25 корпусів. Німці будуть змушені залишити проти нас 3-5 корпусів, 1-2 корпуси доведеться їм виділити для нагляду за бельгійською армією. Таким чином, перевага в силах переходить на бік англо-французів, навіть у тому випадку, якби Іс-панія приєдналася б до Німеччини. Слід врахувати і ще один моральний фактор. Покоління, що пережило у Франції війну 1870 р., відчувало при-хований страх перед німцями та схильність перебільшувати могутність їх зброї. Тим особам, яким сьогодні не більше 45 років, цілком невідоме це почуття [60, с. 174-176].

7. Ностіц Жилінському. Берлін, 8 / 21.12.1911.[Британський] генерал Вільсон знаходиться у Бельгії для вивчення її

обороноздатності проти Німеччини. Враховуючи вороже ставлення бель-гійців та побоювання за Конго мені здається вірогідним схилити їх до Тро-їстої згоди, так як їх надії на нейтралітет стають все більш примарними [20, с. 225].

8. Проект морської конвенції. Париж, 3 / 16.07.1912.Стаття 1. Морські сили Росії та Франції будуть діяти спільно у всіх

випадках, які передбачає і визначає союз щодо спільних дій сухопутних військ.

2. Начальники морських генеральних штабів уповноважені безпосе-редньо контактувати, обмінюватися всіма відомостями, вивчати всі мож-ливі гіпотези війни і узгоджувати між собою всі стратегічні плани [13, с. 408-409].

9. Звіт Рейна16 Лівену17. Лондон, 3 / 16.07.1912.Ще восени між Францією та Великобританією відбулися перегово-

ри, що оформилися у вигляді конвенції, згідно якої Ла-Манш та прилег-ла територія розділені на округи, де між ними розподілялися їх захист та

217


оборона. Середземне море є сферою стратегічної переваги Франції, яка зобов’язується тримати в шах-маті Італію та Австрію, а у випадку необ-хідності незначні морські сили Туреччини та її важливі морські пункти. Мальта включається у французьку сферу і може слугувати базою для окре-мих операцій французького флоту. Великобританія зобов’язується утриму-вати достатню кількість крейсерів для конвоювання торгівельних кораблів [22, с. 464].

10. Лист Ізвольського Нератову. Париж, 24.05. / 6.06.1912.Питання про перетворення сердечної згоди між Францією та Англією

у формальний союз викликає великий інтерес. У розмові Пуанкаре вказав, що спільність інтересів настільки сильна і беззаперечна, що вона в достат-ній мірі забезпечує спільні дії держав у випадку якихось серйозних усклад-нень. Підписання формального акту зовсім не посилила б ці гарантії, адже у вирішальну мить британський уряд прийме лише те рішення, яке буде йому вказане волею англійської нації [22, с. 132].

11. Лист Сазонова Будбергу18. Санкт-Петербург, 3 / 16.10.1912.У своєму листі ви виклали свою розмову з королем Альфонсом ХІІІ,

який висловив побажання, щоб Іспанія могла приєднатися, за доброзич-ливого сприяння Росії, до Троїстої згоди, щоб не залишитися наодинці у випадку великих міжнародних конфліктів.

Уважне вивчення питання зумовило наступні висновки. Власне Іспа-нія не є такою величиною, щоб союз з нею міг вважатися цінним здобут-ком. За певних умов він міг би навіть стати джерелом зайвих турбот через необхідність надання допомоги слабкій союзниці. З іншого боку, ворожа Іспанія все ж відтягне до Піренеїв частину французьких військ й скоротить їх кількість на інших фронтах, що не може бути для нас байдужим.

Що стосується форми приєднання, то вона має бути такою, щоб не викликати підозрілість Німеччини, яка завжди боїться коаліцій, начебто спрямованих проти неї. Тим паче цього легко досягнути, адже Троїста згода – як ви це цілком справедливо зауважили королю – не заснована на одному спільному договорі. Тому Іспанії можна обмежитися укладенням формального союзу лише з Францією, що бачиться цілком природнім у зв’язку з географічним розташуванням та значимістю спільних інтересів. Аналогічно ми не бачимо перешкод до укладення окремої угоди між Іспа-нією та Англією. Роль Росії на цей раз має обмежитися підготовкою грунту для безпосередніх переговорів. Саме це і було мною виконане під час мого перебування у Франції і в Парижі вельми позитивно налаштовані щодо думки короля Альфонса ХІІІ [23, с. 477-478].

218


12. З доповідних записок Сазонова. Санкт-Петербург4 / 17.08.1912. Я висловив Пуанкаре щире задоволення з приводу того,

що відносини між Італією і Францією покращуються. За умови підтримки дружніх і довірливих відносин між Італією та державами Троїстої згоди, збереження Італії в якості мертвого вантажу у складі Троїстого союзу ко-рисно не лише для Франції, але й для Росії, і навіть самої Італії, надаючи гарантію проти італо-австрійської війни, у яку могли б бути втягнуті інші держави [23, с. 31].

2 / 15.10.1912. Я запитав Грея, чи не може Англія надати нам послугу, відтягнувши німецькі ескадри від нашого узбережжя в Балтійському морі. Грей відповів, що перебування там англійського флоту вельми небезпечне, у зв’язку з можливістю Німеччини накласти руку на Данію і перегородити вихід через Бельт він міг би виявитися зачиненим, як у мишоловці. Тому Англії, очевидно, доведеться обмежитися операціями у Північному морі [52, с. 18].

13. Лист Ізвольського Сазонову. Париж, 16 / 29.04.1914.[Грей] висловив сподівання, що йому пощастить схилити свій уряд до

своєї точки зору. Лондонський і паризький кабінети могли б за взаємною згодою повідомити петербурзькому всі існуючі угоди між Англією і Фран-цію а саме: сухопутну і морську конвенції; політичну угоду, оформлену обміном листами між Греєм та французьким послом у Лондоні, в яких ви-ражено, що у випадку, якщо під час перебігу подій Англія і Франція на-важаться на спільний активний виступ, вони «візьмуть до уваги» вищевка-зані конвенції. На думку Грея між нами і Англією могла бути укладена лише морська конвенція, так як всі сухопутні сили Англії вже розподілені і, очевидно, не можуть кооперуватися з російськими [25, с. 410-411].

14. Нарада морського генштабу. С-Петербург, 13 / 26.05.1914.Наша морська угода з Англією, подібно як і франко-російська морська

конвенція, має передбачати узгоджені, але окремі дії. На північному театрі війни наші інтереси вимагають, щоб Англія стримувала якомога більшу частину німецького флоту у Німецькому морі. Це компенсувало б його аб-солютну перевагу над нашим, і можливо, за сприятливих обставин, дозво-лило б здійснити десантну операцію у Померанії. У зв’язку з труднощами у забезпеченні її транспортними засобами, англійський уряд у цьому разі нам би надав велику послугу, погодившись до початку військових дій пере-вести в наші балтійські порти певну кількість торгівельних суден. Було б бажаним отримати згоду Англії на те, щоб наші судна могли користуватися в якості бази англійськими портами у східній частині Середземного моря,

219


подібно до того, як Франція надала нам право базуватися у її портах у його західній частині [26, с. 98-99].

15. Сазонов про англо-російську морську конвенціюБританський міністр закордонних справ заявив про свою готовність

обговорити це питання на засіданні кабінету і потім приступити до реалі-зації угоди шляхом переговорів. Таким чином, справа була, здавалося, ви-рішеною, і нашому морському агентові в Лондоні капітанові Волкову були дані з Петрограду відповідні інструкції. Для підписання акту конвенції англійський уряд мав намір послати до Петрограда адмірала британської служби, принца Людовика Баттенберзького, одруженого на старшій сестрі імператриці Олександри Федорівни. У Англії розраховували, що його від-рядження до Росії не викличе ні особливої уваги у пресі, ні підозри іно-земних урядів завдяки родинним відносинам між ним і імператрицею. Це відбувалося в останніх числах травня 1914 р. Відрядження принца Баттен-бергського повинне було відбутися в серпні [111, с. 77].

16. Телеграма Б’юкенена Грею. С-Петербург, 4 / 22.02.1914.Сазонов сказав, що Греція і Сербія уклали союз для підтримки status

quo на Балканах, а також домовилися з Румунією, що вона виступить, якщо Болгарія спробує порушити Бухарестський договір. Сербія надасть допо-могу Греції, якщо на останню нападе Туреччина. Напад Туреччини на Гре-цію через територію Болгарії вважатиметься Румунією порушенням Буха-рестського договору [24, с. 209-210, 400].

ІІІКлючовим завданням при розгляді питання є простеження наростання небезпеки вій-

ни, починаючи від сараєвського вбивства (1), через австрійські плани антисербського вис-тупу (2, 3, 8, 9, 11), підтримані Німеччиною (5, 6, 7, 14, 17) до реакції провідних держав на дані прагнення Відня (4, 10, 12, 16, 18). Важливо звернути увагу й на позицію головного «ви-нуватця» кризи – Сербії (17).

1. Телеграма Шебеко Сазонову. Відень, 15 / 28.06.1914.Сьогодні вранці в Сараєво спадкоємець престолу ерцгерцог Франц-

Фердинанд і його дружина герцогиня [Софія] Гогенберг були вбиті пострі-лом з револьвера, згідно чуток, сербом [27, с. 15].

2. Сазонов про реакцію Австро-УгорщиниПісля першої хвилі жаху, хвилювання, зумовлених злочином, як в

Австро-Угорщині, так і у всьому світі, напруга почала потроху спадати, як раптом з Відня стали надходити повідомлення, що австрійський уряд схильний бачити у вбивстві в Сараєво результат політичної змови, нит-ки якої тягнуться до Бєлграда. Громадська думка, заздалегідь підготовле-на безперервним цькуванням упродовж років офіційною та неофіційною

220


австро-угорською пресою сербського сусіда, вхопилася за ці чутки, і за декілька днів у всій Австро-Угорщині сформувалися вельми небезпечні настрої, які швидко перекинулося і в Німеччину, на основі переконання, що до підготовки вбивства був причетний і сербський уряд. Судове слід-ство, яке розпочалося в Сараєво негайно, не дало в цьому плані ані наймен-ших доказів, а діяльність чиновника віденського міністерства закордонних справ, який був відряджений для з’ясування факту участі бєлградського уряду, з повною точністю встановила, що про таку участь не могло бути і мови. Проте австро-угорський уряд, а за ним і вся віденська і пештська преса продовжували вести запекле цькування проти Сербії, що призвело незабаром до вбивств і погромів в різних містах монархії, в яких прожи-вало сербське населення. Під прикриттям патріотичного обурення велася найбезсоромніша політична агітація з очевидною метою знайти давно ба-жаний привід для зведення рахунків зі Сербією [111, с. 88-89].

3. Телеграма Чиршкого19 Бюлову. Відень, 17 / 30.06.Тут навіть у серйозних людей відчувається бажання перш за все вису-

нути Сербії низку вимог і, якщо вона їх не задовольнить, діяти енергійно. Я користуюся будь-якою можливістю, щоб стримано, але вельми настійли-во і серйозно застерегти від нерозважливих кроків [10, с. 291-292].

4. Лист Бєляєва20 Сазонову. Санкт-Петербург, 20.06. / 3.07.Государ дав принципову згоду для подання у військову раду клопотан-

ня про передачу за плату для сербської армії 120 тис. трьохлінійних гвин-тівок та 120 млн. патронів до них. Щодо прохання про продаж [сербам] гармат, снарядів, інтендантського та інженерного спорядження, то наразі це не бачиться неможливим [27, с. 115].

5. Телеграма Сегені21 Ягову22. Берлін, 22.06. / 5.07.Власноручний лист імператора Франца-Йосифа і доданий меморан-

дум я передав Його величності. Імператор з великою увагою читав обидва документи у моїй присутності. Спочатку він мене запевнив в тому, що че-кає з нашого боку серйозного виступу проти Сербії. На думку імперато-ра Вільгельма не можна баритися з цим виступом. Позиція Росії буде в будь-якому разі ворожою, але він до цього готувався упродовж низки ро-ків, і якщо навіть справа дійде до війни між Австро-Угорщиною і Росією, то можемо не сумніватися у виконанні Німеччиною свого союзницького обов’язку [10, с. 292].

6. Б’юкенен про німецьку підтримку Австро-УгорщиниНімеччина, яка отримала прохання Австрії, не могла відмовити у своїй

згоді і підтримці, адже, якби в результаті руйнівної роботи сербів, Австрія розпалася на частини, вона втратила б союзника. Тому Німеччина оголо-

221


сила про намір залишитися вірною союзникові, щоб попередити будь-яке фатальне втручання іншої сторони [94, с. 88].

7. Сазонов про підтримку Німеччиною Австро-УгорщиниВ Берліні дійшли висновку, що Росія в даний час ще не збирається

розпочати війну або, точніше, до неї ще недостатньо готова. Німеччина мала начебто безперечні докази, що Англія не візьме в даний час участі у війні, навіть і в тому разі, якщо вона призведе до військового зіткнення з Росією або навіть з Францією, що Англія зовсім не має наміру витягувати каштани з вогню для Сербії або, зрештою, – для Росії [111, с. 92-94].

8. Засідання Ради міністрів. Відень, 24.06. / 7.07.1914.Слухали: Боснійські справи. Дипломатичний виступ проти Сербії.Голова23 засідання відзначає, що переговори в Берліні призвели до

надзвичайно сприятливих результатів, і як кайзер Вільгельм, так і Бетман-Гольвег зі всією твердістю запевнили нас, що у разі військового ускладнен-ня з Сербією ми матиме безумовну підтримку Німеччини.

У тривалих дебатах обговорюється питання про війну. Із виступів можна констатувати: 1) що всі присутні бажають якнайшвидшого вирі-шення суперечки з Сербією мирним або військовим шляхом; 2) що Рада міністрів готова приєднатися до думки голови про те, що спочатку слід провести мобілізацію, потім висунути Сербії конкретні вимоги у формі ультиматуму.

Всі присутні, за винятком голови, вважають, що суто дипломатичний успіх, навіть в тому випадку, якщо б він завершився блискучим прини-женням Сербії, не мав би цінності і що після цього треба висунути Сербії настільки далекосяжні вимоги, щоб можна було передбачати їх відхилен-ня і таким чином радикальне вирішення питання військовим втручанням [10, с. 292-293].

9. Телеграма Шебеко Сазонову. Відень, 25.06. / 8.07.Сьогоднішнє урядове повідомлення очевидно мало на меті заспокоїти

громадськість, стривожену войовничими чутками. Після розмов з Берт-хольдом в мене склалося враження, що австро-угорський уряд не має на-міру висувати сербському вимог, несумісних з гідністю сусідньої держави [27, с. 175].

10. Лист Бенкендорфа Сазонову. Лондон, 26.06. / 9.07.Грей сказав, що вісті з Відня йому дуже не подобаються. «Зрештою, –

запитав я його, – ви вважаєте становище серйозним?». Грей відповів, що волосся стає дибки при думці, що з цього злочину може раптово виникну-ти загальна війна. Діяти так, щоб Німеччина заспокоїлася, він зараз вважає найбільш суттєвим [27, с. 191-193].

222


11. Телеграма Броневського24 Сазонову. Берлін, 28.06. / 11.07.За словами сербського повіреного у справах начебто австрійські гар-

нізони вздовж сербського і російського кордону, по можливості непомітно, отримують підсилення [27, с. 230].

12. Щоденний запис МЗС Росії. Санкт-Петербург, 3 / 16.07.Шиллінг25 сказав [італійському] послу про твердий намір Росії не до-

пустити послаблення чи приниження Сербії, а тому, якщо настрій у Відні дійсно саме такий, то завданням союзниць Австро-Угорщини є попередити її про небезпечність даної політики [63, с. 6].

13. Телеграма Штрандтмана26 Сазонову. Бєлград, 6 / 19.07.Пашич27 просив передати наступне: сербський уряд, у випадку на-

дання Австрією доказів про причетність до злочину певних осіб, негайно притягне їх до суду, ким би вони не були. Що стосується просвітницьких товариств на зразок «Народної Одбрани»28, на яку особливо нападають австрійці, то будуть вжиті найсуворіші заходи, щоб вони обмежили свою діяльність винятково кордонами королівства. Пашич вельми стурбований. Сильне враження на нього здійснили заяви графа Тісси в Будапешті29. Крім того, ним отримані звістки про пересування австрійських військ до Земп-лина і Мітровиці, в Боснії та про агітацію австрійців проти Сербії у всій Західній Європі. У зв’язку з похороном посланника30, тутешня австрійська місія симулювала паніку, якою начебто була охоплена і вся австрійська ко-лонія в очікуванні погрому [їх сербами] [27, с. 338-339].

14. Телеграма Броневського Сазонову. Берлін, 7 / 20.07.Вчора увечері офіціозна «Norddeutsche Allgemeine Zeitung» помісти-

ла наступну замітку: «Все більше переважає думка, що прагнення Австрії внести ясність є справедливим. Ми сподіваємося, що своєчасною поступ-ливістю сербського уряду буде ліквідована серйозна криза. У всякому разі в інтересах Європи, щоб усі дебати, які можуть з актуального при-воду виникнути між Австрією та Сербією, залишилися локалізованими» [27, с. 347].

15. Телеграма Сазонову для Шебеко. Відень, 9 / 22.08.Австрія, очевидно, готується виступити у Бєлграді з різними вимо-

гами у зв’язку зі сараєвськими подіями. Дружньо, але настійливо вкажіть [австрійському] міністру закордонних справ на небезпечні наслідки подіб-ного виступу, якщо він матиме неприйнятний для гідності Сербії харак-тер. З моїх роз’яснень з міністром закордонних справ Франції випливає, що французькому послу доручено надати австро-угорському уряду поради поміркованості. За нашими даними, у Лондоні також засуджують намір Австрії створити міжнародні ускладнення на цій основі і його представ-

223


ник у Відні висловиться у цьому сенсі. Перед зверненням до Бертхольда домовтеся зі своїми французьким та англійським колегами, але для запо-бігання небажаному загостренню питання ваші виступи не мають бути ні спільними, ні одночасними [27, с. 381-382].

16. Телеграма Бенкендорфа Сазонову. Лондон, 9 / 22.07.За словами Грея, найкращий спосіб, який спав йому на думку, полягає

в тому, щоб ви [росіяни] в найбільш дружній формі з’ясували позиції з австрійським послом щодо актуального становища в Австрії та Сербії31 [27, с. 383].

17. Телеграма Броневського в МЗС Росії. Берлін, 9 / 22.07.Французький морський агент повідомив мені сьогодні звістку, переда-

ну англійським колегою, поки що неперевірену, що німецьким солдатам в резерві послані попереджувальні повідомлення про можливу мобілізацію [83, с.164].

18. Б’юкенен про візит Пуанкаре20 липня Р. Пуанкаре прибув з офіційним візитом в Росію. Предме-

том приватних розмов царя і президента була, звичайно, міжнародна си-туація, але цар, хоча й дещо стурбований, все ще вірив в мирні наміри [німецького] імператора. Сербський посол побесідував зі мною. Сильно хвилюючись, він звернув увагу на загрозливу позицію Австрії і сказав, що Сербія напередодні найбільшого потрясіння в її історії. Пуанкаре, якому я повторив ці слова Спалайковича, згадав про це на прийомі австрійського посла, але не отримав позитивної відповіді. 23-го увечері президент відбув назад у Францію [94, с. 85].

IVХарактеристика подальшого ускладнення ситуації визначається: текстуальним ана-

лізом ультиматуму (1); з’ясуванням його оцінки у дипломатичних колах та відповіді Сербії (2, 3); поясненням блискавичної, як для британської дипломатії, зміни позиції Великої Бри-танії у ставленні до кризи (4-6); розглядом спроб пом’якшити конфлікт (8, 9) та позиції Німеччини (7, 10); простеженням початку переходу протистояння, внаслідок оголошення австро-сербської війни (11), з локального (між Австро-Угорщиною та Сербією) на глобаль-ний (між Німеччиною та Росією) рівень (12-14).

1. Австрійський ультиматум. Відень-Бєлград, 10.07. / 23.07.[Нехай] сербський уряд опублікує на першій сторінці офіційного [дру-

кованого] органу від 13 / 26 липня наступну заяву: 1. Не допускати публі-кацій, що збуджують ненависть і зневагу до [австро-угорської] монархії. 2. Негайно закрити товариство «Народна Одбрана». 3. Негайно вилучи-ти із сербської освіти все, що може слугувати пропаганді проти Австро-Угорщини. 4. Звільнити зі служби офіцерів та посадових осіб, винних у

224


даній пропаганді, імена яких та здійснені ними вчинки повідомить імпера-торський і королівський уряд (далі – і.к.у.). 5. Допустити співробітництво в Сербії органів і.к.у. в справі придушення революційного руху, спрямовано-го проти територіальної недоторканості монархії. 6. Здійснити судове роз-слідування проти учасників змови 28 червня, що знаходяться на сербській території, у якому візьмуть участь особи, відряджені і.к.у. 7. Терміново арештувати коменданта Войю Танкосича та чиновника сербської державної служби Мілана Цигановича, скомпрометованих результатами сараєвського розслідування. 8. Звільнити і суворо покарати чиновників прикордонної служби в Шабаці та Лозниці, винних у тому, що сприяли керівникам са-раєвського замаху, полегшивши перетин ними кордону. 9. Дати пояснення щодо заяв вищих сербських чиновників, які дозволили собі після замаху 28 червня висловлюватися в інтерв’ю у ворожому до Австро-Угорської мо-нархії тоні. 10. Негайно повідомити і.к.у. про проведені заходи, вказані у попередніх пунктах [28, с. 35-36].

2. Броневський про оцінку австрійського ультиматумуФранцузький посол вказав на неможливість для сербів прийняти всі

австрійські вимоги, навіть якби король Петро [Карагеоргієвич] пішов на це, то виникли б хвилювання і протести таких масштабів, що ці внутрішні потрясіння могли б спонукати Австрію зайняти частину сербської тери-торії. Ягов відповів, що все закінчиться благополучно, якщо друзі Сербії порадять їй негайно змиритися. Болатті32 сказав, що тон австрійської ноти засвідчив бажання Австрії не впорядкувати свої відносини з Сербією, а довести справу до розриву. Він додав, що з власного досвіду добре знає, як складаються ультиматуми, що мають на меті викликати війну, так як особисто складав ультиматум Туреччині, що призвів до Триполітанської війни. Цілими днями він придумував низку неприйнятних для Туреччини умов і все ж вважає, що йому вдалося скласти італійську ноту в більш прис-тойному для міжнародних відносин тоні, ніж це тепер зробила австрійська дипломатія [55, с. 193-201].

3. Сазонов про австрійський ультиматумЯкби Сербія відкинула, як вони того заслуговували, вимоги віден-

ського кабінету, вона піддалася б негайному нападу. Якби вона зважилася прийняти їх, то за ними послідували б нестерпні причіпки, які все одно призвели б до австрійського вторгнення. Напад на Сербію був справою ви-рішеною. На що б вона не зважилася, вона не могла його уникнути.

Сербія прийняла всі вимоги австрійського ультиматуму за винятком одного, яка стосувалася участі австро-угорських чиновників в розсліду-

225


ванні питання про співучасть сербських урядових кіл в сараєвському зло-чині, причому ця відмова розповсюджувалася тільки на випадок, якщо б форма вказаної участі не відповідала нормам міжнародного права. Разом з тим, Пашич виразив готовність передати справу Сербії у Гаазький між-народний суд у випадку, якщо б віденський уряд висунув додаткові вимоги [111, с. 105].

4. Б’юкенен про позицію Англії та її німецькі інтерпретації«Чи зможе Росія, – продовжував Сазонов, – також розраховувати на

підтримку її партнерів по Антанті»? Французький посол запевнив його, що Франція надасть Росії свою дипломатичну підтримку й, у разі потреби, виконає усі умови союзного договору. «А ваш уряд?» – запитав Сазонов, звертаючись до мене. Я відповів, що хоча я не уповноважений говорити від імені британського уряду, я все ж упевнений, що він надасть усю можливу дипломатичну підтримку. Я не міг, звичайно, зміцнити їх надію на те, що Англія особливою декларацією оголосить свою безумовну солідарність з Францією і Росією, аж до підтримки зброєю через таку державу, як Сербія, яка не має жодного стосунку до британських інтересів. Таке зобов’язання не було б санкціоноване громадською думкою Англії, а без її підтримки жоден британський уряд не візьме відповідальності за втягнення країни у війну.

Я тому обмежився вказівкою, що британський уряд, можливо, оголо-сить, що оскільки напад Австрії на Сербію зумовить виступ Росії, то Англія не зможе залишитися осторонь від всезагальної війни. Це не задовольнило Сазонова, що стверджував, що ми збільшуємо шанси війни, відмовляю-чись оголосити свою солідарність з Росією і Францією. Отримавши звіт, сер Едуард Грей відповів: «Ви абсолютно правильно визначили за таких складних обставин позицію британського уряду. Я цілком схвалюю все, висловлене вами, і не можу обіцяти нічого більшого».

Бетман-Гольвег у спогадах стверджує, що в той час, як Німеччина ро-била все, що могла, щоб стримати Австрію, ми утримувалися від того, щоб рекомендувати Росії поміркованість. Шьон33 звинувачує Росію в тому, що вона спровокувала війну з метою відвернути увагу від внутрішніх негараз-дів, а Англію – в тому, що вона не виявляла наміру збереження миру своїми діями в Петербурзі. Він, навпаки, подає справу так, що Англія блокувала зусилля Німеччини влаштувати безпосередні переговори між Петербургом і Віднем тим, що підтримувала непохитність російської позиції. Далі він стверджує, що Росія зважилася на мобілізацію тільки внаслідок упевне-ності, що вона може розраховувати на нашу підтримку [94, с. 86-87].

226


5. Зауваги Кроу до телеграми Б’юкенена. Лондон, 12 / 25.07.Ясно, що Франція та Росія вирішили підняти кинуту їм рукавичку. Яка

б не була думка про правову сторону звинувачень проти Сербії, Франція і Росія вважають, що це лише приводи і що остаточно стало більш об’ємне питання про боротьбу Троїстого Союзу проти Троїстої Згоди. Я вважаю, що було б нерозумно – якщо не сказати небезпечно – якби Англія спробу-вала б виступити проти цієї думки або затуманити цю чітку тезу. Важливо лише те, чи абсолютно вирішила вести Німеччина цю війну, чи ні? Ще є можливість похитнути рішучість Німеччині, викликавши в неї побоюван-ня, що у випадку війни Англія буде на боці Франції та Росії. Якщо уряд Його величності в момент, коли Австрія і Росія почнуть мобілізацію, дасть наказ привести весь наш флот негайно у стан бойової готовності, то це має відкрити очі Німеччині на серйозність небезпеки для неї, якщо Англія візь ме участь у війні.

Якщо війна спалахне, але Англія не візьме в ній участі, то може від-бутися наступне: а) якщо переможуть Німеччина та Австрія, то вони заду-шать Францію та принизять Росію. Французький флот зникне, Німеччина оволодіє [Англійським] каналом за добровільного або примусового співро-бітництва Голландії та Бельгії: яке тоді буде становище Англії, позбавленої її друзів? б) переможуть Франція і Росія. Як тоді вони поставляться до Англії? Що буде з Індією та Середземним морем? [3, с. 313-314].

6. Бенкендорф – Сазонову. Лондон, 14 / 27.07.Оголошено в пресі прийняте три дні тому рішення залишити у мобілі-

зованому стані чотири дивізії 1-ого, найважливішого, флоту. З сьогодніш-нього дня позиція Англії вельми змінилася, і тон став іншим. Я звертаю вашу увагу на дане нове становище, що значно відрізняється від описа-ного у моєму вчорашньому листі. Варто рахуватися з тим, що Б’юкенен у своїх відповідях в Петербурзі не може відображати перебігу тутешніх змін [28, с. 151].

7. Телеграма Броневського в МЗС Росії. Берлін, 14 / 27.07.На зауваження [німецького] міністра закордонних справ, що якщо Ро-

сія розпочне мобілізацію, то негайно це зробить й Німеччина і тоді зітк-нення є неминучим, Камбон вказав, що слід дивитися на цю проблему диференційовано, в залежності проти кого Росія може в майбутньому роз-почати мобілізацію. Той, після деякого вагання начебто погодився з такою постановкою питання, сказавши, що він має на увазі нашу мобілізацію на німецькому кордоні. Пізніше він резюмував: «Ми мобілізуємося тоді, коли Росія або мобілізується на нашому кордоні, або російські війська вступлять

227


на австрійську територію». Дізнався, що в такому ж сенсі він висловився у розмові й з англійським послом [83, с. 173].

8. Телеграма Броневського в МЗС Росії. Берлін, 15 / 28.07.Текст сербської ноти-відповіді не з’явився у жодній з тутешніх газет,

які, очевидно, не бажають її поміщати на своїх шпальтах через усвідомлен-ня витверезного враження, який він справив би на німецьких читачів.

У приватній розмові з Яговим французький посол, говорячи про спо-соби зробити для Сербії прийнятними найбільш важкі австрійські вимоги, від себе вказав, що питання про контроль австрійських чиновників над ви-конанням відомих вимог міг би бути замінений створенням міжнародної контрольної комісії [83, с. 175-177].

9. Сазонов про пропозицію вирішення кризиМоя пропозиція злилася з пропозицією Грея про посередництво чо-

тирьох незацікавлених держав34. Я заявив про готовність російського уря-ду, залишившись осторонь, передати справу посередництва між Австро-Угорщиною та Сербією в руки великих держав, що мала подвійну мету: 1) зібрати їх в Лондоні для пошуку шляхів вирішення суперечки; 2) спо-нукати Австро-Угорщину і Сербією до припинення будь-яких військових приготувань до завершення наради посередників [111, с. 111].

10. Броневський про позицію Німеччини щодо конференціїЯгов поставився негативно до греєвської пропозиції конференції, го-

ворячи, що вона буде чимось на кшталт вищого арбітражного судилища над двома державами [55, с. 200].

11. Оголошення війни Сербії. Відень-Бєлград, 15 / 28.07.Оскільки уряд Сербії не відповів задовільно на ноту від 23 липня

1914 р., то уряд Його величності змушений сам потурбуватися про захист своїх прав та інтересів і з цією метою вдатися до зброї. З цієї миті Австро-Угорщина вважається в стані війни зі Сербією [28, с. 193].

12. Сазонов про оголошення війни та реакцію РосіїТого ж дня, коли Берхтольд відповів відмовою на мою пропозицію

продовжувати переговори з австро-угорським послом в Петрограді, Авст-рія оголосила війну Сербії і здійснила напад на сербську флотилію на Дунаї. У Петрограді чекали з години на годину оголошення австрійської мобілізації. Вже 26 липня керівник нашого консульства в Празі сповістив мене про фактичний наказ про мобілізацію, за яким повинен був очевид-но послідувати офіційний наказ, який був підписаний в день оголошення війни.

Рада міністрів під головуванням Государя ухвалила вдатися до негай-ної мобілізації чотирьох військових округів, в цілому 13 армійських корпу-

228


сів, з розрахунком на протидію Австро-Угорщині, вранці 29 липня указ про їх мобілізацію був опублікований. Напередодні видання указу я телеграфу-вав до Берліна, доручаючи Броневському повідомити німецький уряд про вжиті внаслідок оголошення війни Австро-Угорщиною військові заходи, з яких «жоден не був спрямований проти Німеччини» [111, с. 112].

13. Сазонов про маневри НімеччиниВ Берліні несподівано дізналися, що Австро-Угорщина може розпоча-

ти активні дії не раніше 12 серпня. Канцлер гірко скаржився Чиршкому на це зволікання, кажучи, що німецький уряд ризикує в цей час бути атакова-ним з боку інших держав наполегливими пропозиціями посередництва або міжнародної конференції. У разі ж, якщо Німеччина продовжить своє нега-тивне ставлення до них, звинувачення у розпалюванні нею світової вій ни пролунали б навіть від власної громадськості. У таких умовах неможливо було б вести війну на три фронти. «Тому, – додає канцлер, – треба – і це є для нас абсолютним імперативом, – щоб відповідальність за участь в бо-ротьбі держав, не зацікавлених безпосередньо в [австро-сербській] супе-речці, лягла на Росію».

Відень з надзвичайною наполегливістю вимагав від Берліна заяви нам про намір Німеччини розпочати мобілізацію, якщо ми продовжуватимемо наші військові приготування. Німеччина сумлінно виконала це і 29 липня мене відвідав німецький посол. Оголошення Пурталеса35 було зроблене в тій багатозначній формі, в якій німецькі представники робили зазвичай всі повідомлення їх уряду і які нерідко вельми нагадували вимоги ультима-тивного характеру. Своє повідомлення сам Пурталес назвав «дружнім за-стереженням».

Таким чином нам за мобілізацію проти Австрії, здійснену в якості запобіжного заходу у відповідь, погрожували з Берліна мобілізацією ні-мецької армії, попереджаючи, що це буде означати війну. Що залишалося Росії робити крім того, як не розпочати готуватися до всезагальної мобілі-зації, однак не для військових дій проти Німеччини, про що Государ осо-бисто заявив кайзеру, а щоб бути готовими до різних випадковостей, які за повільності нашої мобілізації були для нас особливо небезпечними [111, с. 113-117].

14. Микола ІІ – Вільгельму ІІ. С-Петербург, 14 / 29.07.Дякую за примирливу і дружню телеграму. Проте, сьогоднішня офі-

ційна заява твого посла мала цілком інший характер. Прошу тебе пояснити цю суперечність. Було б правильним передати австро-сербське питання цілком на Гаазьку конференцію, щоб запобігти кровопролиттю. Довіряюся твоїй мудрості і дружбі [63, с. 24].

229


VВивчення останнього етапу кризи варто розпочати зі з’ясування ролі мобілізації в за-

гостренні міждержавних відносин у тогочасних умовах (1). Слід порівняти російську (2) та німецьку (5, 7) версії про те, хто ж був винним у виникненні світового конфлікту. Важливо охарактеризувати обставини вступу у війну Франції та Великої Британії (4), останні спро-би російської дипломатії щодо налагодження діалогу (6) й хитання австрійської диплома-тії (3, 8).

1. Роль мобілізації у сучасній війніОзброєння європейських держав доведені сьогодні до крайньої межі,

а їх мобілізаційна готовність вимірюється вже не тижнями, а днями і го-динами. Весь успіх боротьби, за рівності інших умов, розраховується сьо-годні на якнайшвидшому виставленні якомога більшої маси військ та на випередження противника у діях. Хто швидше зібрав війська і швидше вдарив по ще не готовому супротивнику, той і забезпечує собі найбільшу вірогідність першої перемоги, яка полегшує виграш і кампанії в цілому. Започаткування мобілізації вже не може сьогодні вважатися ще начебто мирною дією, навпаки, це цілком рішучий акт війни [101, с. 336].

2. Сазонов про німецьку та російську мобілізаціюІсторія появи звістки про німецьку мобілізацію досі не цілком

з’ясована. Близько полудня 30 липня в Берліні з’явився окремий випуск німецького офіційного видання «Lokal Anzeiger» з повідомленням про мо-білізацію німецьких армій і флоту. Сам німецький уряд припускав, що ці чутки не залишилися без впливу на рішення Росії щодо оголошення за-гальної мобілізації 31-ого липня.

Близько двох годин дня 30 липня начальник генерального штабу гене-рал Янушкевич зателефонував мені, вказавши, що йому необхідно було пе-реговорити про останні повідомлення, отримані в штабі, що у нього в кабі-неті в цю хвилину знаходиться військовий міністр і що вони обидва просять мене зайти до них. Я застав генералів вкрай стривоженими. З перших же слів я дізнався, що вони вважали збереження миру більше неможливим і бачили порятунок тільки в негайній мобілізації всіх сухопутних і морських сил імперії. Про Австро-Угорщину вони майже не згадували, ймовірно, тому, що звідти нам вже не варто було чекати якихось сюрпризів, оскільки наміри її щодо Сербії були цілком зрозумілі, і що, зважаючи на небезпеку з боку Німеччини, австрійська відходила на другий план як незначна.

Янушкевич сказав мені, що для нього не було ані найменшого сумні-ву, завдяки спеціальному інформуванню, що німецька мобілізація просу-нулася вперед набагато далі, ніж це передбачалося. Генерал додав, що ми можемо програти війну, що стала вже неминучою, раніше, ніж встигнемо вийняти шаблю з піхов...

230


Государ, немовби насилу вимовляючи слова, сказав мені: «Ви маєте рацію. Нам нічого іншого не залишається робити, як чекати нападу. Пе-редайте начальникові генерального штабу мій наказ про мобілізацію». Я телефоном повідомив Янушкевичу веління Государя. У відповідь він ска-зав, що у нього зламався телефон, адже побоювався отримати по телефону [нове36] скасування наказу. Його побоювання були, проте, необґрунтовані. Государ подолав в своїй душі нерішучість, що гнітила його, і рішення його стало безповоротне.

31 липня опівночі німецький посол вручив мені ультиматум, в якому Німеччина вимагала від нас в 12-годинний термін демобілізації призваних проти Австрії і Німеччини резервістів. Це вимога, технічно нездійсненна, до того ж мала характер акту грубого насильства, оскільки в обмін на роз-пуск наших військ нам не обіцяли аналогічного заходу з боку наших су-противників. Австрія на той час вже завершила свою мобілізацію, а Німеч-чина розпочала її в цей же день оголошенням у себе «становища небезпеки війни», а якщо вірити главі тимчасового баварського уряду Курту Ейснеру, незабаром убитому, то і ще за три дні до цього.

Останній і безповоротний крок був здійснений Німеччиною в суботу 1 серпня. О 7 годині вечора до мене прийшов граф Пурталес і з перших же слів запитав мене, чи готовий російський уряд дати позитивну відповідь на висунутий напередодні ультиматум. Я відповів негативно. Тремтяча рука Пурталеса вручила мені ноту, що містила оголошення нам війни [111, с. 119-128].

3. Телеграма Сазонова. Санкт-Петербург. 18 / 31.07.Австрійський посол повідомив про згоду свого уряду розпочати пере-

говори по суті висунутого Сербії ультиматуму. Я звернув увагу на бажа-ність переговорів в Лондоні, за участі великих держав. Для успішної їх організації вельми важливо, щоб Австрія призупинила свої військові дії на сербській території [83, с. 186].

4. Сазонов про вступ у війну Франції та Великої БританіїУ числі ворожих дій, приписаних Франції, були і абсолютно фантас-

тичні, на зразок появи французьких аеропланів над Карлсруе і Нюрнбер-гом, скидання з них бомб для руйнування залізничних колій і т.д. Ці зви-нувачення, ніким не перевірені і не доведені, проте слугували офіційним приводом для оголошення війни Франції, що відбулося 3 серпня.

Напередодні німецький посол в Брюсселі вручив ноту, в якій він ви-магав, погрожуючи війни, згоди Бельгії на вільний прохід німецьких військ бельгійською територією у зв’язку з попередженням про плани Франції порушити недоторканність Бельгії з ворожими щодо Німеччини намірами,

231


яке, начебто, надійшло німецькому уряду з достовірного джерела. На пов-ну гідності відмову Бельгії підкорятися цій вимозі послідувало негайне вторгнення німецьких військ до Бельгії і появи їх під Л’єжем. Пізно ввече-рі, 4 серпня, в Берліні відбулася зустріч німецького канцлера і британсько-го посла [Гошена], під час якого було сказана фатальна фраза про «клаптик паперу»37, що стала з тих пір нероздільною з ім’ям Бетмана-Гольвега [111, с. 130-132].

5. Інтерпретація передвоєнної ситуації Вільгельмом ІІФон Мольтке дотримувався думки, що війна безумовно розпочнеться,

канцлер та МЗС твердо наполягали на тому, що війни можна буде уникнути, якщо я не оголошу мобілізацію. Коли фон Мольтке доповів, що росіяни вже підпалили караульні приміщення своєї прикордонної варти, висадили при-кордонні залізничні колії і розклеїли оголошення про мобілізацію, лише то- ді, нарешті, прозріли і дипломати. Тільки тоді вони перестали чинити опір.

З цього ясно видно, як мало ми в липні 1914 р. думали про війну, не го-ворячи вже про те, щоб готуватися до неї. Коли навесні 1914 р. гофмаршал царя Миколи II запитав його про плани на весну і літо, той відповів: «Я за-лишуся цього року удома, оскільки у нас буде війна». Колишній сербський повірений в справах в Берліні Богичевіч в своїй книзі «Причини війни» передає слова, сказані йому 26 або 27 липня 1914 р. Камбоном: «Якщо Ні-меччина хоче війни, то вона матиме проти себе, понад інших, ще й Англію. Англійський флот форсуватиме Гамбург. Ми вщент розіб’ємо німців». Під впливом розмови Богичевіч упевнився, що війна була вирішена ще при зустрічі Пуанкаре з російським царем в Петербурзі, якщо не раніше.

Один високопоставлений росіянин розповідав мені згодом про таєм-ну нараду під головуванням царя в лютому 1914 р.: на цій нараді Сазонов прочитав доповідь, в якій він пропонував цареві узяти Константинополь. Оскільки Троїстий Союз на це не погодиться, то виникне війна проти Ні-меччини і Австрії. При цьому Італія відійде від останніх, на Францію мож-на розраховувати безумовно, а підтримка Англії вірогідна. Цар погодився з думкою Сазонова і віддав наказ розпочати необхідні підготовчі роботи.

Князь Тундутов, який був особистим ад’ютантом великого князя Ми-коли Миколайовича, розповідав, що він був свідком сумнозвісної розмови по телефону між царем і Янушкевичем. Цар під глибоким враженням від рішучої телеграми кайзера вирішив припинити мобілізацію. По телефо-ну він наказав Янушкевичу не проводити її негайно або скасувати зовсім, але той не виконав цього чіткого наказу, а запитав думку Сазонова. Він на це відповів, що такий наказ це цілковита нісенітниця. Нехай генерал проводить мобілізацію, а він, Сазонов, завтра ж знову вмовить царя і роз-

232


тлумачить йому цю дурну телеграму кайзера. Після цього Янушкевич до-повів цареві, що мобілізація вже у повному розпалі і скасувати її не можна. «Це була брехня, – додав князь Тундутов, оскільки я сам бачив наказ про мобілізацію на його письмовому столі. Наказ ще не був надісланий за при-значенням» [95, с. 82-84].

6. Б’юкенен про переддень війниТого ж дня, 31-го, Сазонов зробив останню спробу врятувати мир, змі-

нивши, на прохання Грея, формулу, запропоновану графу Пурталесу, таким чином: Якщо Австрія погодиться зупинити наступ своїх військ на серб-ську територію і якщо погодиться, щоб великі держави вирішили питан-ня, Росія збереже свою вичікувальну позицію. Цар, прийнявши того ж дня німецького посла, намагався переконати його в примирливому тоні даної формули, що пропонує достойне для сторін вирішення конфлікту, але без-успішно [94, с. 92].

7. Телеграма Ягова Пурталесу. Берлін, 1.08.1914.Якщо російський уряд не дасть задовільної відповіді на нашу ви-

могу38, Ваша високість передасть йому сьогодні о сімнадцятій годині за європейським часом наступну заяву: «Уряд на чолі з кайзером з початку кризи докладав зусиль, щоб вирішити її мирним шляхом. Його величність німецький імператор прагнув спільно з Англією грати роль посередника між кабінетами Відня і Петербурга, в той час як Росія, не чекаючи резуль-тату, розпочала мобілізацію всіх своїх сухопутних і морських збройних сил. Внаслідок даних загрозливих, не обґрунтованих ніякими військови-ми приготуваннями з німецького боку заходів, Німецька імперія вбачає у цьому серйозну і безпосередню небезпеку для себе. Якщо уряд кайзера не вжив би заходів протидії, то на карту були б поставлені безпека і основи існування Німеччини. Німецький уряд вважає себе змушеним звернутися до уряду Його величності імператора всіх росіян і вимагати припинення вказаних військових приготувань. Якщо Росія не виконає дані вимоги – або, як можна очікувати, не дасть відповіді – і таким запереченням оголо-сить, що її дії спрямовані проти Німеччини, то Його величність імператор, мій великий Государ, від імені імперії прийме виклик і буде вважати себе у стані війни з Росією» [5, с. 297-298].

8. Австро-угорська нота, вручена Сазонову. 24.07. / 6.08.1914.Зважаючи на загрозливу позицію, зайняту Росією в конфлікті між

австро-угорською монархією і Сербією, внаслідок чого Росія, згідно інфор-мації берлінського кабінету, почала ворожі дії проти Німеччини і остання знаходиться у стані війни з нею, Австро-Угорщина з цього моменту вважає себе також у стані війни з Росією [10, с. 297].

233


Примітки:На той ч1. ас військовий міністр Великої Британії.Начальник генерального штабу Німеччини (1891-1905).2. Тобто Холденом.3. На той час російський повірений у справах в Берліні.4. У жовтні-листопаді 1913 р. між Туреччиною та Німеччиною був укладений таєм-5. ний договір-контракт, згідно якого генерал-лейтенант Ліман фон Сандерс упродовж 5-річного терміну мав знаходитися на турецькій службі в чині генерала кавалерії з правами та обов’язками глави військової місії та як командувач першим армійським корпусом. Він міг інспектували військові частини, укріплення, гарнізони, залізниці тощо, а також карати командирів турецької армії.Конрад фон Гетцендорф, який знову, після нетривалої перерви в 1911-1912 рр. (див. 6. наступний документ), став начальником генерального штабу Австро-Угорщини.Російський посол в Австро-Угорщині (1910-1912).7. Російський посол в Італії (1912-1915).8. Декрети передбачали обмеження для італійців в освіті, зайнятті посад та політич-9. них правах.Російський посол у Відні (1913-1914).10. Російський повірений у справах у Австро-Угорщині.11. Російський посол у Туреччині (1911-1914).12. Російський військовий агент у Німеччині.13. Начальник генерального штабу російської армії (1911-1914).14. Російський військовий агент у Франції.15. Російський військово-морський агент у Великій Британії.16. Начальник російського військово-морського генерального штабу.17. Російський посол в Мадриді (1910-1916).18. Німецький посол в Австро-Угорщині.19. Виконувач обов’язки начальника генерального штабу20. Австро-угорський посол у Німеччині.21. Міністр закордонних справ Німеччини.22. Головою був прем’єр-міністр та міністр закордонних справ Бертхольд.23. Російський повірений у справах в Німеччині.24. Директор канцелярії російського МЗС.25. Російський повірений у справах в Сербії.26. Прем’єр-міністр Сербії (1912-1918).27. Сербська патріотична організація, створена під час Боснійської кризи відомими 28. членами сербського уряду (Пашичем, Міловановичем) та лідерами сербських по-літичних партій. Ставила завданням створення добровольчих формувань для зброй-ної боротьби проти Австро-Угорщини. Після послаблення сербо-австрійського антагонізму в 1909 р. була перетворена в освітнє товариство з «культурними ціля-ми»: утвердження сербських національних ідеалів в Сербії та слов’янських провін-ціях Австро-Угорщини, покращення народної освіти та фізичного виховання.Під час виступу в угорському сеймі 3 / 16.07. Тісса заявив: «Уряд не думає, що 29. з’ясування ставлення до Сербії призведе до військових ускладнень. У цьому плані я не хочу нічого віщувати, лише зауважити, що війна є сумним ultima racio (останнім засобом), до якого не варто вдаватися, доки не вичерпані всі шляхи мирного ви-рішення. Але кожна держава і кожний народ мусить бути спроможним вести війну і повинні хотіти війни як останнього засобу, якщо держава і народ бажають про-довжувати своє існування».

234


Йде мова про пох30. овання російського посла в Сербії М. Гарвіга, який помер 10 лип-ня від інфаркту після розмови з австро-угорським послом в Сербії бароном Гізлем. З цього приводу описувалися різноманітні інсинуації, в тому числі й чутка про зга-дуваний у документі можливий погром.У британських дипломатичних документах йде мова про наступну версію розмо-31. ви: «На місці Сазонова Грей би вказав на силу сербофільських течій у Росії та на можливість їх посилення у випадку кризи, яке б зробило їх непереборними. Він далі пропонував Сазонову просити австрійський уряд цілком довіритися Росії, вик-лавши точні розміри і характер його незадоволення Сербією і що він вважає за необхідне від неї вимагати. Тоді, можливо, російському уряду вдалося б досягти того, щоб австрійські вимоги були введені у розумні межі».Посол Італії в Німеччині.32. Тогочасний німецький посол у Франції.33. Посередництво мали здійснювати Англія, Франція, Німеччина, Італія.34. Німецький посол у Росії (1907-1914).35. Пізно ввечері о 23 год. 29 липня Микола ІІ вже скасовував наказ про мобілізацію і 36. лише під тиском Сазонова знову віддав його. Очевидно саме цю ситуацію описує у своїх спогадах Вільгельм ІІ (див. докум. 5).На зауваження британського посла, що Німеччина підписала міжнародний договір 37. про гарантії нейтралітету Бельгії, Бетман-Гольвег роздратовано вигукнув: «Отже, через клаптик паперу ви маєте намір воювати зі спорідненою з вами нацією?». Дійс но, після даної відповіді Гошен оголосив заяву про стан війни між Німеччиною та Великою Британією. Див. докум. 2.38.

ТЕМА 12. ДИПЛОМАТІЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИІ. Створення Четверного Союзу.ІІ. Розширення Антанти.ІІІ. Плани сторін щодо повоєнного територіального облаш-

тування.IV. Зовнішньополітичний курс адміністрації президента

США В. Вільсона.

Рекомендована література:Вишняков Я.В. Сербия в начале Первой мировой войны / Я.В. Вишняков // НиНИ. – 2013. – № 2.Готлиб В.В. Тайная дипломатия во время Первой мировой войны / В.В. Готлиб. – М. : Изда-тельство социально-экономической литературы, 1960. – 604 с.Листиков С.В. К истории нейтралитета США в Первой мировой войне. Беседа в Белом Доме 9 января 1915 года / С.В. Листиков // НиНИ. – 2005. – №6.Гершов З.М. «Нейтралитет» США в годы первой мировой войны / З.М. Гершов. – М., 1962.

235


Шацилло В.К. Президент Вильсон: от посредничества к войне. 1914-1917 / В.К. Шацилло // НиНИ. – 1993. – №6.Поп И.И. «Срединная Европа» в планах кайзеровской Германии в период Первой мировой войны / И.И. Поп // Исследования по славяно-германским отношениям. – М., 1971.Машевський О.П. Проблема чорноморських проток у міжнародних відносинах (1870 р. – по-чаток 1920-х рр.) / О.П. Машевський. – К. : Аквілон-плюс, 2010.Нотович Ф.И. Дипломатическая борьба в годы первой мировой войны. Т. 1. / Ф.И. Нотович. – М.-Л., 1947.Первая мировая война. Пролог ХХ века. / отв. ред. В.Л. Мальков. – М., 1999.Уткин А.И. Дипломатия Вудро Вильсона / А.И. Уткин. – М., 1989.Уткин А.И. Первая мировая война / А.И. Уткин. – М. : Алгоритм, 2001.

ІРозгляд питання включає насамперед дипломатичну боротьбу щодо вступу у війну

Туреччини (1-4) та Болгарії (5-8). Важливо звернути увагу на наявність суперечностей у сформованому таким чином Четверному союзі (9), спроби Німеччини схилити до нього Ру-мунію (10). Документ 11 відображає боротьбу ворожих блоків за вплив на громадську думку Іспанії.

1. Телеграма Сазонова. Санкт-Петербург, 12 / 25.07.1914.З таємного надійного джерела відомо, що між Туреччиною, Болга рією

та Австрією відбуваються, очевидно, переговори щодо можливої участі перших двох держав у конфлікті [63, с. 47].

2. Телеграма Сазонова Бенкендорфу. С-Петербург, 17 / 30.07.На даний час нам важливо, щоб Туреччина не отримала споруджува-

них для неї в Англії двох дредноутів. Енергійно наполягайте на затримці цих кораблів в Англії [63, с. 54].

3. Німецько-турецька угода. Константинополь, 20.07. / 2.08.1914.

1. Сторони зберігають нейтралітет в австро-сербському конфлікті. 2. Якщо Росія у формі реальних військових заходів втрутиться в конфлікт і зробить необхідним для Німеччини виконання свого обов’язку союзника щодо Австро-Угорщини, то такі ж зобов’язання лягають і на Туреччину. 3. У разі війни німецька військова місія залишається в розпорядженні отто-манського уряду, який забезпечить їй вплив та реальну роль в операціях турецької армії. 4. Якщо оттоманським територіям загрожуватиме Росія, то Німеччина захистить Туреччину, у разі потреби, силою зброї. 8. Дана угода залишиться таємною [10, с. 297-298].

4. Б’юкенен про позицію Туреччини та БолгаріїНайбільш важливим питанням для Росії, особливо після проходжен-

ня через протоки «Гебена» і «Бреслау»1, була позиція Туреччини. У Конс-тантинополі почалися переговори з метою домогтися її нейтралітету. Але вплив Німеччини, посилений престижем її перемог і присутністю в Конс-

236


тантинополі двох її військових кораблів, переважував вплив держав Ан-танти і, врешті-решт, переміг. На початку жовтня протоки були закриті, а через декілька тижнів два турецькі міноносці увійшли до гавані Одеси і потопили російський броненосець.

Якби нам вдалося завербувати Болгарію на наш бік, ситуація була б ін-шою: її втручання так поліпшило б справу, що Румунія могла б зважитися на ризик виступу. З іншого боку, упевненість в паралельному виступі Ру-мунії значно полегшила б наші переговори з Болгарією. Але ми, як говорив мені Сазонов, ходили по зачарованому колу. Ми, за його словами, весь час прагнули задовольнити всіх, і це нам не вдавалося тому, що задовольняю-чи одну з Балканських держав, ми ображали іншу. Тому ми повинні були вирішити, яка з них надасть нам найсуттєвішу підтримку, і яка своїм при-єднанням до ворога становитиме для нас найбільшу небезпеку.

Форсування Дарданелл було питанням життєвого значення для Росії і з політичних, і з національних міркувань, а допомога болгарській армії значно полегшила б виконання цього завдання. Британський уряд з самого початку врахував важливість допомоги Болгарії, але, незважаючи на свої невтомні зусилля, йому не вдалося переконати уряди Бєлграда і Афін в необхідності пожертвувати чимось. Греція відмовилася віддати Каваллу, Сербія заявила, що вона не може поступитися національною територією без згоди Великої Скупщини, яку неможливо було скликати через війну. Румунія погоджувалася на поступку, за певних умов, Добруджею і Балчи-ком. Під час переговорів стало очевидним, що допомогу Болгарії можна купити не меншою ціною, ніж передачею їй так зв. незаперечної зони в Македонії.

В кінці липня [1915 р.] було вирішено, за пропозицією Грея, що пред-ставники союзників в Бєлграді настійливо порадять Сербії погодитися на поступки після закінчення війни в обмін на негайний виступ Болгарії. Від-повідь Сербії на заяву, надіслану їй всіма державами, мала компромісний характер. В принципі вона приймала її, але сформулювала низку обмежень, які зводили її згоду нанівець, оскільки болгари погоджувалися лише на всю незаперечну зону. Якби ми змогли прихилити Болгарію, Румунія зв’язала б свою долю з нами восени 1915 р. Доля Туреччини була б тоді вирішена, і весь хід війни був би змінений. Природно, мабуть, що Сербія не наважува-лася поступитися своєю, як їй здавалася, національною областю, але інша справа, якби союзні держави наказали їй вчинити так [94, с. 100-106].

5. Лист Шиллінга Кудашеву2. Петроград, 4 / 17.12.1914. Щодо можливості підкупу болгарських ватажків міністр [закордон-

них справ] поставився негативно до думки голови Думи Родзянко, а також

237


Делькассе, хоч би тому, що пани Радославови, Савови, Геннадієви та ін., звичайно, не будуть соромитися отримати гроші [як] від нас, [так] і від на-ших ворогів з тим, щоб знову продовжувати вести себе вельми двозначно, залишаючись завжди готовими зрадити будь-яку зі сторін, яка їх купила. Що стосується самого Фердинанда, то, між нами кажучи, він вже вдавався до нашої грошової підтримки3, але не помітно, щоб це схилило його на нашу користь. Єдиний спосіб залучення Болгарії на наш бік полягає у на-ших перемогах на полях Галичини і Польщі. Коли ясно визначиться, що пе-ревага є на нашому боці, тоді болгари, безсумнівно, і без грошей відкриють в собі скарб вірнопідданих почуттів до Росії [30, с. 228-229].

6. Телеграма Савінського4 в МЗС Росії. Софія, 15 / 28.07.1915.Останнім часом тут окреслюється сильна зміна настроїв. Під впливом

військових подій і нашого мовчання, яке тлумачиться як вказівка, що на нас розраховувати не можна, вимальовується альтернатива: непрямий вис-туп проти нас шляхом захоплення Македонії. Військові заходи уже вжиті: три південні дивізії посилюються, а на кінець серпня на сербо-грецькому кордоні заплановані маневри.

Не можна не рахуватися з могутньою пропагандою німців, які мають на меті врятувати Туреччину та штовхають болгар на Македонію. Вони діють настійливо і спритно, так як не пропонують при цьому ні союзу з ними, ні відкритого розриву з нами. Чи не можна крім гарантій на Маке-донію, негайно надати болгарам право зайняти грецькі території Кавали, Драми і Сереса з округами [33, с. 506-507].

7. Сазонов – Савінському. Петроград, 19.09. / 2.10.1915.Теперішні події в Болгарії свідчать про остаточне рішення уряду ко-

роля Фердинанда віддати долю країни в руки Німеччини. Присутність німецьких та австрійських офіцерів у військовому міністерстві і штабах армій, зосередження військ у прикордонних зі Сербією областях, широ-ка фінансова допомога, що приймається софійським кабінетом з рук на-ших ворогів, не залишають сумнівів в цьому. Імператорський посланник отримав вказівку залишити Болгарію зі всім складом місії і консульств, якщо упродовж 24 год. болгарський уряд публічно не розірве [стосунки] з ворогами слов’янства і Росії і не вживе заходів до негайної висилки з армії офіцерів держав, що воюють з державами Згоди [34, с. 415-416].

8. Сазонов про позицію Болгарії у світовій війніЄвропейська війна надала Фердинанду Кобурзькому бажаний привід

відновити, як йому здавалося, своє становище, яке похитнулося негатив-ним результатом його політики 1913 р., і помститися Сербії за завдані йому поразки. Ще більшу ненависть він зосередив на Росії, яку вважав голов-

238


ним винуватцем невигідного для Болгарії Бухарестського миру і невдачі візантійської мрії. Прислуговуючи на Балканах справі Німеччини, він спо-дівався, якщо не цілком воскресити в своїй особі Царгородського Васи-левса, то, принаймні, знайти яке-небудь застосування завчасно припасеній ним візантійській бутафорії (Цар Фердинанд придбав у якоїсь театраль-ної дирекції і зберігав у себе регалії і повний костюм імператора Візантії) [111, с. 139].

9. Щоденник МЗС Росії про австро-болгарські відносини18.08.[1916]. Між Болгарією та Австрією відбуваються серйозні непо-

розуміння через Албанію, так як Австрія не погоджується дозволити пану-вання болгар у даній країні [51, с. 73].

10. Щоденник МЗС Росії про німецько-румунські відносини29.04.[1915]. За свідченнями італійського посла в Берліні, Ягов пере-

конував румунського посланника Бельдимана поспішно виїхати до Відня для переговорів з австрійським урядом, який начебто готовий укласти з Румунією угоду про поступку їй Буковини і зобов’язання дарувати Тран-сільванії автономію.

28.12.[1915]. Румуни, запевняючи, що вони не піддадуться німецьким вимогам, є нещирими, і у випадку серйозного тиску з боку Берліна вони підкоряться і приєднаються до Австро-Угорщини [50, с. 12, 50].

6.04.[1916]. Угода між Румунією і центральними державами 21.03.1916 передбачала експорт в Австрію продовольства у кількості 100 тис. ваго-нів кукурудзи й 40 тис. вагонів пшениці. 1.04.1916 була укладена окрема румунсько-німецька угода про обмін продуктів виробництва, за винятком військового спорядження.

16.04.1916. За словами Діаманді5 Румунія потребувала промислових товарів, головним чином паровозів і вагонів, на які вже давно було замов-лення. Німеччина погодилася, за умови економічної угоди, з постачанням продовольства, оскільки це не суперечило нейтралітету Румунії. Жодна політична угода цією домовленістю не прикривається й економічні вигоди, отримувані Німеччиною і навіть Румунією, є мізерними [51, с. 31-33].

11. Телеграма Будберга Сазонову. Мадрид, 22.11. / 5.12.1915.Німецький посол розпочав переговори з маркізом Санта-Анна, влас-

ником «Correspondencia de Espana», яка займала досі бездоганну позицію, відрізняючись від іншої преси, підкупленої для Німеччини або Німеччи-ною. Правда, що вже декілька місяців французький уряд платив цій газеті щомісячно 4 тис. франків. Редактор Ромео заявив послам Франції та Анг-лії, що власник вирішив прислухатися до пропозицій наших ворогів, але, якщо ми йому забезпечимо 15 тис. песет в місяць, він буде продовжувати

239


служити справі держав Згоди, як досі це робив. Зважаючи на значення га-зети, вони погодилися платити, причому звернулися до [італійського по-сла] графа Бонен і до мене, щоб Італія й Росія вносили по 2 тис. песет щомісячно [35, с. 451].

ІІВивчення питання вимагає аналізу позиції Італії на початку війни (1, 2), її переговорів

з Німеччиною (3) та Антантою (4), визначення остаточного рішення (5) та тексту під-писаної угоди (6). Характерним є зміст союзницької угоди про недопустимість сепаратного миру (7). Доцільно звернути увагу на обставини вступу у війну Португалії (8). Важливою частиною питання є простеження перипетій суперечливих і тривалих переговорів з Руму-нією (9-14).

1. Крупенський Сазонову. Рим, 19.07. / 1.08.1014.Після [засідання] ради міністрів під головуванням короля римський

кабінет оголосив нейтралітет Італії, пояснюючи своє рішення тим, що вій-на наступальна, а не оборонна, і що римський кабінет не був ні запитаний, ні ознайомлений з рішеннями Відня і Берліна [28, с. 339].

2. З листа Сан-Джуліано6, 27.07. / 9.08.1914.Тепер вже можна передбачити якщо не вірогідність, то у всякому разі

можливість того, що Італія повинна буде вийти з нейтралітету, щоб напас-ти на Австрію. Це можна буде зробити лише тоді, коли буде впевненість в перемозі та, відповідно, коли доля всієї війни почне явно схилятися про-ти Австрії та Німеччини. Якщо війну треба буде розпочинати, їй мають передувати чіткі дипломатичні домовленості з Троїстою Антантою [3, с. 319-320].

3. Зі спогадів Бюлова про переговори з ІталієюВ день мого приїзду до Риму [14 грудня 1914 р.] я відвідав міністра за-

кордонних справ Сіднея Сонніно. Він одразу ж чітко і відверто виклав мені свій погляд на ситуацію. Антанта пропонує Італії в якості військової ви-нагороди всі населені італійцями австрійські області. Щоб уникнути вій-ськового зіткнення між Італією та Габсбурзькою монархією, Австрія також повинна запропонувати їй зі свого боку поступки в конкретній формі. Ці поступки повинні бути запропоновані пристойним чином. Їх не можна ки-дати Італії як подачку набридлому жебраку. І це слід зробити якнайшвид-ше. Негайна безумовна поступка суто італійської частини Тіроля, тобто Трентино. Автономія Трієста в рамках Габсбурзької монархії та покращен-ня становища італійців в Істрії і Далмації є безперечно необхідними.

Чим довше зволікала Австрія, тим більше насувалася небезпека війни. В кінці квітня [1915 р.] з моїх розмов із Сонніно7 я сформував враження, що він вже перейшов Рубікон [93, с. 471-478].

240


4. Сазонов про переговори з ІталієюНаскільки я вважав законним бажання Італії отримати на півночі стра-

тегічний кордон, який би убезпечив її від загрози вторгнення через альпій-ські перевали, що були в руках Австрії, настільки ж невиправданими були, в моїх очах, італійські домагання на значну частину узбережжя Далмації з прилеглими до неї островами, компактно заселеного слов’янським на-селенням. Італійці, висуваючи свої вимоги, пояснювали їх необхідністю володіти, у цілях безпеки, обома берегами Адріатики. Я докладав всіх зу-силь, щоб переконати італійського посла, що маючи в своїх руках Таранто, Анкону, Венецію, Трієст, Полу і Валлону, вони могли б вважати свої по-зиції в Адріатиці цілком міцними, тим паче, що навіть перехід Далмації у володіння Сербії навряд чи перетворив би останню в сильну морську державу. Проте Італія наполягала на приєднанні окресленої частини узбе-режжя і нейтралізації тієї, яка мала відійти до Сербії [111, с. 161].

5. Нота Аварна8 Бертхольду. Відень, 4.05.1915.Всі зусилля королівського уряду [Італії] зустрічали протидію імпера-

торського і королівського уряду [Австро-Угорщини], який після декількох місяців зважився всього лиш визнати особливі інтереси Італії у Валоні і обіцяти недостатню поступку територією в Трентино, що є неприйнятним з етнічної, політичної або військової точок зору. Це мало виконуватися у невизначений термін, тобто лише після війни. Тому Італія, упевнена в своїй правоті, заявляє і проголошує, що відтепер вона цілком вільна дія-ти на власний розсуд й оголошує анулюваним союзний договір з Австро-Угорщиною [10, с. 300-301].

6. Угода союзних держав з Італією. Лондон, 13 / 26.04.1915.Стаття. 1. Французький, великобританський, російський та італій-

ський генеральні штаби негайно укладуть військову конвенцію. Вона вста-новить мінімум військових сил, які Росія повинна буде використовувати проти Австрії з метою перешкоджання цій державі зосередити всі свої сили проти Італії, у разі, якщо Росія вирішила б спрямувати свої головні сили проти Німеччини.

2. Італія зобов’язується використовувати всі засоби для ведення війни спільно з Францією, Великобританією і Росією проти всіх їх ворогів.

3. Французький і англійський флоти нададуть активну і постійну до-помогу Італії, аж до знищення австрійського флоту або до укладення миру. Франція, Великобританія і Італія негайно укладуть морську конвенцію.

4. За мирним договором Італія отримає Трентино, Цизальпінський Ти-роль з його географічною і природною межею [перевалом] Бреннером, а та-

241


кож Трієст, графства Горіцу і Градіску, всю Істрію до Кварперо, включаю чи Волоску та Істрінські острови Керсо, Луссин.

5. Італії буде передана також провінція Далмація в її нинішніх адмі-ністративних кордонах.

6. Італія отримує у володіння Валону, острів Сасено.7 Якщо Італія отримає Трентино та Істрію, Далмацію, острови Адріа-

тики та Валонську бухту, і якщо центральна частина Албанії збережеться для створення невеликої автономної нейтральної держави, то вона не буде опиратися поділу північних та південних частин Албанії між Чорногорією, Сербією, Грецією, якщо таким буде бажання Франції, Великобританії та Росії. Італії буде доручено представляти Албанську державу у її зовнішніх відносинах. Італія погоджується, з іншого боку, у будь-якому випадку за-лишити на схід від Албанії територію, достатню для забезпечення спільно-го кордону Сербії та Греції на захід від Охридського озера.

8. Італія отримує у володіння острова Додеканез, які вона наразі зай-має.

9. Загалом, Франція, Великобританія і Росія визнають, що Італія заці-кавлена в збереженні рівноваги на Середземному морі і що у разі повного або часткового поділу Азіатської Туреччини Італія має отримати рівноцін-ну частину в областях, суміжних з провінцією Адалін, де Італія вже набула прав та інтересів згідно італо-британської угоди.

10. Італії будуть надані в Лівії права та привілеї, що належать в даний час [турецькому] султанові згідно Лозаннського договору.

11 При компенсації військових витрат у даній війні Італія отримає частку, відповідну її зусиллям і жертвам.

13. У випадку, якщо Франція і Великобританія збільшать свої колоніа-льні володіння в Африці за рахунок Німеччини, ці дві держави визнають в принципі, що Італія може вимагати деяких рівноцінних компенсацій, що стосуються кордонів італійських колоній Еритреї, Сомалі та Лівії.

14. Англія зобов’язується сприяти негайному випуску на лондонській біржі позики на сприятливих умовах на суму 50 000 000 ф. ст.

15. Франція, Великобританія і Росія підтримуватимуть протидію, яку Італія проявлятиме щодо пропозицій про залучення представника Святій-шого престолу до участі у переговорах про мир і врегулювання питань [32, с. 253-258].

7. Декларація союзників. Лондон, 17 / 30.11.1915.Французький, британський, італійський, японський9 та російський

уряди взаємно зобов’язуються не укладати сепаратного миру упродовж даної війни. Коли настане час для обговорення умов миру, жоден зі союз-

242


ників не буде висувати їх без попередньої домовленості з кожним з інших [35, с. 391-392].

8. Телеграма Боткіна10 Сазонову. Лісабон, 27.02. / 11.03.1916.На засіданні конгресу міністр закордонних справ зачитав декларацію

уряду [Португалії] і повідомив тексти ноти англійського посланника, з якої випливає, що реквізиція [німецьких] суден відбулася за клопотанням Англії, та ноти німецького посланника з оголошенням війни [Німеччиною Португалії]11 [36, с. 380].

9. Доповідна записка Сазонова. С-Петербург, 11 / 24.06.1914.Румунія не зв’язана такими зобов’язаннями, які б могли її змусити

виступити разом з Австрією проти нас за будь-яких обставин, але реально, у випадку війни між нами і Австро-Угорщиною, Румунія намагатиметься приєднатися до тієї сторони, яка виявиться сильнішою і буде в змозі пообі-цяти їй найбільші вигоди [26, с. 383].

10. Нота Сазонова для Діаманді. Петроград, 18.09. / 1.10.1914.Росія зобов’язується протидіяти спробі порушити територіальний

status quo Румунії у межах її сучасних кордонів. Вона також визнає за Ру-мунією право приєднати заселені румунами області Австро-Угорської мо-нархії. Що стосується суто Буковини, то принцип [національної] більшості населення може слугувати основою для розмежування територій [між Ро-сією та Румунією]. Воно буде здійснене після спеціального вив чення пи-тання на місці. З цією метою буде створена змішана комісія.

Румунія може зайняти вказані території в будь-який зручний для неї момент. Росія візьме на себе отримання від лондонського та паризького ка-бінетів ратифікації вказаних зобов’язань. В обмін Румунія зобов’язується дотримуватися доброзичливого нейтралітету щодо Росії. Дана декларація залишиться таємною [29, с. 341-342].

11. Сазонов про переговори з РумунієюВідмовившись стати на бік центральних держав, всупереч наполяган-

ням короля Карла, що вірив в торжество Німеччини, Румунія вела себе двозначно. Незважаючи на свою непідготовленість до війни, вона висуну-ла високі вимоги територіальних винагород. Передача їй областей Угорщи-ни, що мали румунське населення і що бажали приєднання до неї заради звільнення від мадярського гніту, не складала ніяких проблем. Затримки виникали тоді, коли вимоги Братіану12 стосувалися областей, в яких румун-ський елемент був представлений набагато слабше [111, с. 162].

12. Б’юкенен про переговори з РумунієюВійськовий успіх перейшов на бік Німеччини, і чимдалі відступали

росіяни13, тим менше була схильна Румунія «кинути рукавичку» Централь-

243


ним державам. Але, крім військових питань, переговори про політичну угоду затягнулися на цілі місяці. Братіану вимагав кордону по Пруту і Тисі, що означало включення до складу Румунії Буковини і Банату.

З точки зору своїх національних інтересів Росія сильно опиралася передачі Румунії всієї Буковини і, як і союзники, не хотіла розширення її кордонів до самого Бєлграда обіцянкою всього Банату. Але необхідність – суворий вчитель, і ми не могли ризикувати тим, що Румунія дозволить Німеччині перевозити через свою територію військові запаси туркам. Са-зонов перший поступився, погодившись віддати їй більшу частину Буко-вини, а потім, за наполяганням союзників, він здався і в питанні про Банат [94, с. 102-103].

13. Союзний договір з Румунією. Бухарест, 4 / 17.08.1916.Стаття 1. Франція, Великобританія, Італія та Росія гарантують ціліс-

ність Румунського королівства. 2. Румунія зобов’язується оголосити війну Австро-Угорщині і напасти на неї за умов, встановлених військовою кон-венцією, припинити всі економічні відносини і товарообмін з ворогами союзників. 3. [союзні держави] визнають за Румунією право анексувати території австро-угорської монархії, вказані в ст. 414. 5. Румунія з одного боку та Франція, Великобританія, Італія, Росія з другого, зобов’язуються не укладати сепаратного миру, а загальний мир укласти спільно і одно-часно. 6. Румунія буде користуватися тими ж правами, як і союзники, що стосується прелімінаріїв, мирних переговорів а також питань, які будуть запропоновані на рішення мирної конференції [3, с. 325-326].

14. Б’юкенен про вступ у війну РумуніїНаступ, розпочатий в червні [1916 р.] армією Брусилова з метою по-

легшення тиску австрійців на італійському фронті, був цілком успішний. Не минуло й місяця, як росіяни оволоділи Буковиною і, захопивши вели-чезну кількість полонених, почали просуватися в Карпатах. Якщо тільки коли-небудь існував слушний момент для виступу Румунії, то цей момент якраз настав.

Тому генерал Алєксєєв15 поінформував Бухарест, що, якщо Румунія змарнує справді слушний момент для виступу, то для Росії буде байдуже, чи вступить вона у війну. В той же час він обіцяв послати російський за-гін у Добруджу лише у випадку негайного наступу Румунії на Болгарію. Румунія відмовилася зробити це, хоча, на думку відомих військових авто-ритетів, така операція була б для неї абсолютно правильною. Румунський посол, з яким я обговорював це питання, вказував на те, що Трансільва-нія є для Румунії природною метою, тому вона не прагне до захоплення болгарської території. Тому він наполягав, щоб усі зусилля Румунії були

244


спрямовані саме проти Австрії. Водночас я марно переконував його, що найкращий шлях до завоювання Трансільванії полягає у виведенні з бою болгарської армії.

Зрештою, Румунії було дозволено йти своїм шляхом, і наприкінці серп-ня вона оголосила війну Австрії. Але було вже занадто пізно. Російський наступ майже припинився; війська втомилися; запаси снарядів вичерпали-ся, а постачання було майже неможливе через транспортні ускладнення. Просування румун в Трансільванії, що відбувалося задовільно упродовж приблизно двох тижнів, раптово зазнало краху внаслідок наступу австро-німецьких армій, і румунська армія змушена була швидко відступити по всій лінії фронту. Крім того, на півдні вона зазнала серйозної пораз-ки від болгар, на нейтралітет яких Румунія досить наївно розраховувала [94, с. 118-119].

ІІІХарактеристика питання включає такі елементи: розглянути схематичні плани по-

воєнних територіальних змін, які виношувались Австро-Угорщиною (1, 4) та більш докладні геополітичні амбіції Німеччини (2, 3); простежити переговори між членами Антанти у пи-танні російських претензій у зоні проток (5-8) та розподілу азіатських володінь Османської імперії (10-12); окреслити загальні франко-російські домовленості щодо виправлення кордо-нів (16-17); торкнутися супутніх, відносно другорядних, проблем у обговорюваних терито-ріальних змінах у Європі (9, 13-15).

1. Лист Свербєєва16 Сазонову. Берлін, 10 / 23.04.1914.З цілком достовірного джерела відомо про настійливі вимоги віден-

ського кабінету, щоб Німеччина поступилася одним, хай і зовсім незнач-ним, портом у сфері свого впливу в Малій Азії. Ці переговори, не дивля-чись на сильний супротив німецького уряду, начебто увінчалися успіхом для австрійців [25, с. 365].

2. Меморандум Лебеля17 про цілі війни. Берлін, 29.10.1914.Ми повинні взяти все, що нам безпосередньо не потрібно, але має

бути відібрано у супротивника, щоб він у майбутньому був слабшим від нас. Нам знадобляться кращі порти і ширше узбережжя з вільнішим вихо-дом у світовий океан, сильніша континентальна позиція щодо англійського суперника.

На заході потрібен кордон, який би дав нам ключ від Франції, нам мо-жуть знадобитися [її], прилеглі до нашого кордону, райони вугілля і руди. З військової точки зору бажано покращити східно-прусський кордон. Зреш-тою, нам потрібна військова контрибуція, яка б надовго зв’язала Францію в економічному плані. Необхідні фундаментальні зміни бельгійських умов. Від Росії ми можемо взяти мало, або й зовсім нічого не брати. Кажуть, що в

245


результаті цієї війни ми маємо вирішити польське питання. Це неправиль-но. Нам незручна самостійна сильна Польща через ту притягальну силу, яку вона може мати для наших земель, заселених поляками [3, с. 326-327].

3. З листа Альбрехта18 для Зольфу19. Берлін, 18.09.1915.[нам слід] заснувати великий колоніальний рейх у Центральній Афри-

ці, взамін позбавитися від нерентабельних колоній в екваторіальній і пів-денній частині Тихого океану. Англійці повинні звільнити Єгипет. Контроль і прибуток від Суецького каналу приймуть на себе рівними частками Ні-меччина і Туреччина. Алжиром і Тунісом варто поступитися Італії, а Ма-рокко – Іспанії.

Потрібно, щоб північний кордон нашого колоніального рейху роз-починався південніше 20 градусу широти, включаючи Острови Зеленого Мису, північніше дуги Сенегала і Нігера, а також північніше озера Чад у напрямку на схід. Області північніше наших кордонів варто було б переда-ти вищевказаним державам. Вся Уганда і британська Східна Африка ста-нуть німецькими. Південний кордон необхідно провести так: від німецької Південно-Західної Африки на схід, щоб вона досягла приблизно Бейри в Індійському океані. Всі області Бельгії, Франції та Англії, що знаходяться у цих кордонах, повинні відійти Німеччині. Португальські області у межах нашого колоніального рейху можна передати Англії за відповідну компен-сацію. Всі острови біля [його] берегів мають відійти до Німеччини. Сене-гал, Нігер, Конго, Замбезі повинні протікати цілком по німецькій території. Ліберія повинна перейти під німецьке управління.

Такий заокруглений, єдиний колоніальний рейх легше і дешевше осво-ювати і тримати у порядку, ніж наші сьогоднішні земельні клаптики. Мада-гаскар не повинен залишатися французьким, але мені здається сумнівним, чи практично його анексувати. Краще відновити старий королівський рейх з тубільними князями, але під німецьким протекторатом і контролем [3, с. 330-331].

4. Телеграма Заїміса20 Какламоносу21. Афіни, 16 / 29.10.1915.Згідно відомостей з достовірного джерела, [австрійський] проект

щодо Сербії наступний: територія між Дриною і Савою буде приєднана до Боснії, а від Шабаца за течією Сави до Бєлграда – до Хорватії; від Бєл-града до болгарського кордону – до Болгарії, яка таким чином володітиме правим берегом Дунаю і межуватиме з Австрією. Македонські території Сербії будуть розділені між Болгарією (більша частина) та Грецією. Чор-ногорія дещо зменшиться в розмірах, а короля [Миколу Негоша] позбав-лять престолу на користь [сина] Данила [35, с. 96-97].

246


5. Сазонов – Ізвольському та Бенкендорфу. Петроград, 19.02. / 4.03.1915.

Питання про Константинополь і протоки має бути остаточно вирішене відповідно вікових прагнень Росії. Будь-яке інше вирішення питання було б недостатнє та нетривке у випадку, якщо м. Константинополь, західний берег Босфору, Мармурового моря і Дарданелл, а також південна Фракія до лінії Енос-Мідія не були б надалі включені до складу Російської імперії. Також, у зв’язку зі стратегічною необхідністю, частина азійського узбе-режжя у межах між Босфором, р. Сакар’я і визначеним пізніше пунктом на березі Ізмідської затоки, острови Мармурового моря, острови Імброс і Тенедос повинні бути включені до складу імперії. Спеціальні інтереси Франції і Великобританії у вказаному районі будуть ретельно враховува-тися [31, с. 392-393].

6. Б’юкенен – Сазонову. Петроград, 21.02. / 6.03.1915.Уряд Його [британської] величності ніколи не розглядав питання про

анексію на користь Греції будь-якої частини проток. Смірна є тією части-ною турецької території, яка розглядалася як компенсація Греції22. Уряд Його величності охоче припускає, що Греція не повинна мати точки опори в протоках, що суперечило б російським інтересам...

Посол вказує, що теперішня операція в Дарданеллах23 спрямована на загальну мету найбезкорисливішим чином щодо претензій Росії на цей ра-йон і з цілковитим усвідомленням, що її безпосередні результати будуть вигідні не для нас, а для Росії [31, с. 416-417].

7. Палеолог24 – Сазонову. Петроград, 23.02. / 8.03.1915.Імператорський уряд може цілком розраховувати на доброзичливе

ставлення уряду [французької] республіки у тому, щоб питання Константи-нополя та проток було вирішене відповідно до бажань Росії [31, с. 424-425].

8. Б’юкенен – Сазонову. Петроград, 27.02. / 12.03.1915.У випадку, якщо війна буде доведена до успішного завершення, і якщо

будуть здійснені побажання Великобританії і Франції як в Оттоманській імперії, так і в інших місцях, уряд Його величності погодиться на викладе-не в записці імператорського уряду щодо Константинополя і проток.

Константинополь завжди залишиться торгівельним складом для Південно-Східної Європи та Малої Азії, тому уряд Його величності буде просити, щоб Росія, коли вона вступить у володіння ним, встановила б вільний порт для транзиту потоку товарів між неросійськими територія-ми, щоб у протоках була встановлена свобода плавання для торгівельних суден.

247


Одним з англійських побажань буде перегляд частини угоди 1907 р., що стосується Персії, у бік визнання сьогоднішньої нейтральної зони анг-лійською сферою [31, с. 452-456].

9. Щоденник МЗС Росії про плани Франції14.06.[1915]. Бельгійський посланник повідомив, що його уряд стур-

бований чутками про намір Франції після завершення війни приєднати до себе Люксембурзьке герцогство. Хоча Пуанкаре одного разу сказав бель-гійському посланнику в Парижі, що він визнає давні права на герцогство, відірване від Бельгії у 1839 р. [50 с. 23].

10. Записка Сазонова. Петроград, 29.02.1916.Передбачаючи переможний кінець війни та на випадок виникнення

питання про долю азіатських володінь Туреччини, французький та англій-ський уряд представили на наш розгляд проект розділу Малої Азії, складе-ного відомими знавцями цієї місцевості паном Піко і сером Сайксом:

Весь простір між Чорним морем і лінією, що розпочинається від Урмійського озера та йде до Анамура південніше [озера] Вана, Бітліса, Муша та Харпута через гірські хребти Тавра й Антитавра надається у роз-порядження Росії для розмежування у майбутньому з турецьким султаном в Анатолії.

У володіння Франції переходить вузька прибережна смуга Сірії та Кі-лікії, що йде приблизно від Аккім до Анамура і також території на південь від окресленого російського кордону приблизно по лінії Айнтаб-Урфа-Мардін-Урмія. Англія отримує провінцію, відому під назвою Арабського Іраку, що прилягає до Персії і Перської затоки.

Область між французькими і англійськими володіннями складе неза-лежну арабську державу (халіфат) або федерацію кількох арабських кня-зівств. Його південна частина визнається сферою французького впливу, а північна – англійського. Палестина утворює автономну провінцію під між-народним контролем [36, с. 393-395].

11. Сазонов – Палеологу та Б’юкенену. Петроград, 4 / 17.03.1916.

Російський уряд наполягає на необхідності включення в російську зону Бітлісських проходів та області Урмійського озера і пропонує взамін поступитися Франції територією Малої Арменії між Сівасом-Харпутом-Кесарією. Стосовно Палестини, то він погоджується на будь-який проект, який забезпечить православним установам Святої Землі вільне відправлен-ня свого культу, збереження їх прав і привілеїв та не висуне ніяких прин-ципових заперечень щодо поселення єврейських колоністів в цій країні [36, с. 413-414].

248


12. Телеграма Бенкендорфа Сазонову. Лондон, 17 / 30.05.1916.Пропоную приєднатися до угоди [про розділ Туреччини] на наступ-

них умовах: 1) Росія анексує область Ерзеруму, Трапезонда, Вана, Бітліса до означеного пізніше пункту на узбережжі Чорного моря, західніше Тра-пезунду25;

2) Область Курдистану, розташована на південь від Вана і Бітлісса, між Мушем, Сертом, течією Тигру, Джезіре-ібн Омаром, лінією гірських вершин, що панують над Амадією та областю Мергевера, буде передана Росії. Дані межі вказані в загальних рисах, підлягають зміні в деталях, які будуть запропоновані комісією з розмежування, що збереться на місці.

3) Російський уряд визнає на цих територіях концесії, надані британ-ським підданим оттоманським урядом. Британський уряд бере на себе ана-логічні зобов’язання щодо російських підданих у областях сфери британ-ських інтересів [13, с. 452-453].

13. Британський погляд на югославське питанняДо серпня [1914 р.] великобританський народ нічого не знав про серб-

ські жадання – поняття Юго-Славії було відоме лише невеликій кількості вчених, – виборчий корпус у Великобританії був не інформований про те, чи існує який-небудь серйозний югослов’янський рух, що підтримує екс-пансію Сербії аж до самого серця Австро-Угорщини. З серпня всі проб-леми національностей у Південно-Східній Європі раптом набули значення і викликали незвичайне зростання симпатій, навіть ентузіазму, можливо, найбільше в середовищі трудових станів [33, с. 311].

14. Б’юкенен – Сазонову. Петроград, 20.07 / 2.08.1915.Я пропоную Пашичу в обмін на окупацію Болгарією або союзниками

лінії Вардара, певну гарантію того, що якщо війна буде доведена до успіш-ного завершення, то Сербія, Чорногорія і Хорватія отримають для розділу між собою територію на захід і на південь від [ріки] Драви та лінію Ду-наю до Аграма включно, та у південному напрямку до кордонів Далмації з частинами Адріатичного узбережжя включаючи Фіуме, Спалато, Рагузу, Каттаро і Сан-Джиованні-ді-Медуа з їх відповідними хінтерландами при єдиній умові з нашого боку – нейтралізації Далматинського та Албанського узбережжя. Крім того, ми повинні гарантувати сприяння об’єднанню Сер- бії з хорватським народом, за умови виявленого ним бажання [33, с. 539].

15. Щоденник МЗС Росії про польське питання5.04.[1916]. В телеграмі на ім’я Сазонова Бріан26 вказував, що [поль-

ське] питання постійно обговорюється певною частиною французької пре-си та громадськості під впливом численних поляків, що живуть у Франції.

249


Бріан пропонував свої послуги для спрямування громадської думки у ба-жаному для нас сенсі за умови, що йому будуть повідомлені чіткі наміри російського уряду щодо майбутнього облаштування Польщі. Сазонов від-хилив ці пропозиції, посилаючись на твердий намір Росії вважати польське питання предметом виключно власної компетенції і вказуючи на небезпеку для дружніх відносин між Росією і Францією втручання останньої в цю справу.

29.06.[1916]. Государ уповноважив підготувати проект маніфесту щодо основ майбутньої автономії Польщі, щоб поляки побачили у даному акті не лише вираз доброзичливості, але і позитивні обіцянки.

6.08.[1916]. Англійський посол повідомив про наміри Австро-Угор-щи ни проголосити автономію Польщі, що начебто дасть німцям до 600 тис. рекрутів [51, с. 30, 66, 70].

16. Покровський27 – Палеологу. Петроград, 14.02. / 1.03.1917.У вашій ноті ви повідомили, що уряд [французької] республіки бажає

включити в умови миру, пропоновані Німеччині, наступні вимоги і гарантії територіального характеру:

1. Ельзас-Лотарингія мають бути повернуті Франції. 2. Кордони по-винні окреслюватися, виходячи зі стратегічних потреб, і включити у фран-цузьку територію весь лотарингійський залізорудний район та вугільний район долини Саару. 3. Інші території на лівому березі Рейну, які сьогодні складають частину Німецької імперії, повинні бути остаточно відділені від Німеччини і звільнені від будь-якої політичної чи економічної залежності від неї. 4. Вони повинні утворити автономну нейтральну державу і займа-тимуться французькими військами до того часу, доки ворожі держави не виконають цілком всіх умов і гарантій мирного договору.

Від імені російського уряду повідомляю, що уряд республіки може розраховувати на його підтримку при виконанні своїх вищевказаних пла-нів [3, с. 332-333].

17. Ізвольський – Покровському. Париж, 24.02. / 11.03.1917.Уряд Французької республіки, бажаючи забезпечити своєму союзнику

у військовому та промисловому плані всі гарантії, потрібні для безпеки і економічного розвитку імперії, визнає цілковиту свободу Росії у справі ви-значення своїх західних кордонів [3, с. 333-334].

IV У питанні потрібно простежити еволюцію зовнішньої політики США у 1914-1917 рр.

включаючи: пропозиції багатосторонньої угоди (1); декларування нейтралітету (2); особли-вості взаємин з Великою Британією (3, 5) та Німеччиною (4, 7-9); зростання ролі США у світовій економіці та політиці (6, 15, 15); поступову підготовку країни до участі у світо-

250


вому конфлікті (10, 13) у поєднанні з мирними ініціативами (11, 12, 14); конкретні обставини вступу США у війну (15, 16).

1. Лист Хауза28 Вільсону29. Лондон, 26.06.1914.Я взявся за ще одну справу, яку, сподіваюся, ви схвалите. Я висунув

такий план: нехай Америка, Англія, Франція і Німеччина та інші креди-торські і цивілізаторські нації укладуть свого роду пробну угоду. Її мета – розробка плану, згідно якого, з одного боку, інвестори заохочувалися б умовами розумного прибутку та розробки за сприятливих обставин порож-ніх частин світу, з іншого боку – визначалися б умови гарантії збереження капіталовкладень [89, с. 79].

2. З послання Вільсона. Вашингтон, 19 серпня 1914 р.Я вважаю, що кожний мислячий громадянин Америки запитував себе

упродовж останніх тривожних неділь, яким може бути вплив європейської війни на США. Вони мають залишатися нейтральними на ділі, як і на словах, упродовж всіх цих днів, як би вони не випробовували наші душі [1, с. 22-23].

3. Лист Лейна30 Хаузу. Вашингтон, 5.05.1914.Незважаючи на всі образи з боку Німеччини, він [Вільсон] вирішив

витримати до кінця: підставити ліву щоку, а потім, у разі необхідності, і спину. А англійці ведуть себе не вельми добре. Вони затримують наші суд-на, запровадили нові міжнародні закони. Звичайно, симпатії більшості на-шого народу на боці англійців, але вони були б далеко не такі великі, якби не вперта короткозорість наших німецьких друзів. Я не може зрозуміти, що хоче сказати Англія своєю політикою затримання, перепон і труднощів. Її перемога явно залежить від нашого суворого нейтралітету, але разом з тим вона нам не дає користуватися своїми правами нейтральної держави [89, с. 238].

4. Лист Хауза Вільсону. Лондон, 11.05.1915.Я не бачу іншого виходу, якщо лише Німеччина не пообіцяє припи-

нити ведення війни проти мирних жителів. Якщо ви не притягнете її до відповідальності за загибель американців при затопленні «Лузітанії»31, то наступним актом, можливо, буде затоплення вже американського судна.

Рано чи пізно питання мусить бути вирішене, і мені здається, що від-кладаючи його вирішення, ви втратите престиж. У Німеччини на думці одне з двох: або вона вважає, що ми не будемо воювати, незважаючи на будь-які провокації, або якщо ми і вступимо у війну, але виявимося безси-лими, тому вона і бажає нашого виступу. Вони можливо думають, що коли ми почнемо воювати, то перестанемо надсилати [військове] спорядження в Європу, залишаючи його для своїх потреб [89, с. 217-218].

251


5. Депеша Самойлова32. Токіо, 26.05. / 8.06.1915.Англійський посол у Вашингтоні вельми побоюється втручання Аме-

рики у війну, будучи впевненим, що це ускладнить постачання Англії боє-припасами. В такому погляді не важко спостерегти вплив Моргана, для прибутків якого втручання Америки вкрай небезпечне, адже якщо Америка офіційно стане допомагати союзникам і відкриє їм кредит, монополізація підрядів Моргана втратила б сенс, а його величезний прибуток припинився [33, с. 113-114].

6. Журнал комітету фінансів Росії. Петроград, 23.08. / 5.09.1915.

Між англійським урядом і керівником Французького банку укладена тимчасова угода про авансування кожним з них 40 млн. ф.с. для відправ-лення у США, якщо така угода приймається і російським урядом. Наміром союзних урядів є укладення займу в Сполучених Штатах, але вважають його нездійсненним, якщо вони не погодяться переслати золото [тобто ра-зом 120 млн. ф.с.]. Суми отримані від займу, будуть розподілені пропорцій-но надісланому золоту.

Міністром фінансів була відправлена принципова згода російського уряду на відправлення, разом з Англією та Францією, золота у США в зв’яз-ку з реалізацією великого займу в Америці, необхідного для оплати військо-вих замовлень. Ми залишаємо за собою право встановити кількість цього золота після того, як буде з’ясована сума даного займу [34, с. 225-226].

7. Телеграма Бахметєва Сазонову. Вашингтон, 13 / 26.1915.Поліція викрила новий значний німецький задум, арештувавши 7 осіб,

у яких знайдені динаміт та інші вибухові речовини, а також докладний план нью-йоркських укріплень. Двоє з керівників виявилися німецькими офіце-рами запасу і зізналися, що отримали гроші від начальника таємної поліції в Берліні з метою зупинити виробництво зброї і снарядів для ворогів Ні-меччини, і що військовий і морський агенти при німецькому посольстві у Вашингтоні були інформовані про всі таємниці їх плану, хоча й не брали у них участі. В змові замішані не лише представники німецьких властей, але й багато германо-американців, які зібрали великі суми для виготовлення бомб. Говорять, що цей план стосувався не лише Нью-Йорка, але й Бос-тона, Норфолка і всіх портів, з яких військовий матеріал направляється в Європу, і що в його програму входило встановлення пекельних машин на всіх пароплавах з таким вантажем [35, с. 75].

8. Бахметєв – Сазонову. Вашингтон, 22.11. / 5.12.1915.Величезні суми, вирахувані у 7 млн. дол., були роздані німецьким

агентам у США з метою прямо або опосередковано порушувати їх нейтра-

252


літет. Капітани фон-Папен та Бой-Ед 33 витратили 12 млн. дол. на невдалу спробу об’єднати партизанів Хуерти та Фелікса Діаза для нового повстан-ня у Мексиці, яке таємно підтримувалося німецьким урядом [35, с. 654].

9. З листа Хауза. 1915 р.США не можуть дозволити поразки союзників, залишивши Німеччині

роль пануючого над світом військового фактору. Наступним об’єктом на-паду, безсумнівно, були б ми, і доктрина Монро насправді би перетворила-ся на «клаптик паперу» [1, с. 23].

10. Бахметєв – Сазонову. Вашингтон, 27.11. / 10.12.1915.При відкритті конгресу президент прочитав своє послання, у якому

виклав політичну програму перед майбутньою виборчою кампанією34. Її головну основу складає саме те, проти чого він і його уряд дружньо стоя-ли – збільшення армії та флоту, або, за недавно створеним висловом – «під-готовленість». Програма вимагає навчання упродовж трьох років війська кількістю 400 тис. осіб і співмірне збільшення флоту та навчання матросів [35, с. 501-502].

11. Меморандум Грея про позицію США. 7.03.1916.Полковник Хауз мені повідомив, що якщо Вільсон буде повідомлений

Францією та Великобританією, що настав сприятливий момент, він гото-вий запропонувати скликання конференції з метою покінчити з війною. Якщо союзники приймуть дану пропозицію, а Німеччина відмовиться від неї, то США, вірогідно, розпочнуть війну з Німеччиною. У випадку скли-кання конференції, вона забезпечить мир на сприятливих для союзників основах, якщо ж вона зазнає невдачі, США, вірогідно, залишать конфе-ренцію у ролі воюючого на боці союзників, якщо Німеччина не проявить розсудливості [89, с. 405].

12. Лист Хауза. Лондон, 13.05.1916.Я розчарований35. Після Вердена36 союзники бундючаться. Цей стан

ще більше посилиться, якщо вони самі досягнуть якогось успіху і я від-чуваю, що з ними будуть неприємності. Якщо союзники завдадуть поразки Німеччині, то вони можуть спробувати грати у Європі та інших частинах світу роль диктаторів. Я чітко бачу, чому вони можуть змінити свої погляди на мілітаризм на суші і на морі. Це залежить виключно від того, яка країна застосовує його і чи вважає вона це добром або злом [89, с. 455-456].

13. Бесіда Хауза з Вільсоном. Вашингтон, 24.09.1916.Основна розбіжність з Англією наразі полягає в тому, що США взя-

лися за будівництво великого флоту37. Наша торгівля розширюється ней-мовірними темпами, ми швидко займаємо місце, яке належало Німеччині перед війною. Президент відповів: «Давайте побудуємо флот сильніший,

253


ніж у неї, і будемо робити, що заманеться». Я нагадав йому, що саме так вирішила чинити Німеччина, але Англія осадила її раніше, ніж вона змогла здійснити свої наміри [89, с. 476].

14. Бесіди Хауза з Гонтом38. Вашингтон26.10.1916. Гонт визнав, що для Англії та союзників буде краще, якщо

США поки-що будуть дотримуватися доброзичливого нейтралітету. Він припускав, що якщо німці накинуться всією силою на англійську торгів-лю, то становище стане вельми серйозне, а допомога, яку б могла надати Америка своїм вступом у війну, навряд чи змогла б винагородити Англію за нестримну підводну війну.

11.11.1916. Капітан Гонт говорить, що в Англії настрої проти США по-стійно зростають. Вони відчуваються серед робітничого люду, а в окопах снаряд, який не розірвався, називають «Вільсоном». Визнаю, що союзники мене вельми дратують [89, с. 482].

15. З виступу Вільсона. 1916 р.Наша епоха – час великих змін. Чи розумієте значення лише одного

факту: за останні 1-2 роки ми перестали бути боржниками і стали кредито-рами, у нас більше надлишкового світового золота ніж будь-коли раніше. Нам належить серйозно фінансувати світ, а той хто дає гроші, повинен ро-зуміти і керувати світом [1, с. 23].

16. Хауз про плани США. Вашингтон, 3.01.1917.Ми вважали, що основний принцип полягає у праві народів самим

вибирати форму правління. Оскільки Німеччина і Росія погодилися надати незалежність Польщі, це має бути включено в умови. Природно, ми по-годились, що має бути відновлена незалежність Бельгії та Сербії. Ми були не зовсім впевнені щодо Ельзас-Лотарингії, але погодили, що Туреччина [в Європі] має припинити існування. Я запропонував також додати що-небудь про право Росії на теплий морський порт. Я благословив його [Вільсона] і сказав: «не можна мирно відсиджувати і давати себе на милість великим подіям, краще все взяти до своїх рук і грати самому» [89, с. 556].

17. Ллойд-Джордж про передумови вступу США у війну17 січня 1917 р. німецький міністр закордонних справ Ціммерман на-

правив німецькому послу в Мексиці фон Еккардту шифровану ноту: «1 лютого ми маємо намір розпочати необмежену підводну війну. Не

дивлячись на це, хотілося б, щоб США залишилися нейтральними. Якщо ця спроба виявиться невдалою, ми пропонуємо Мексиці союз на наступних умовах: ми спільно починаємо війну і разом укладаємо мир. Ми надаємо Мексиці фінансову підтримку і погоджуємося на те, що Мексика поверне собі втрачені території штатів Нью-Мексико, Тексаса, Арізони.

254


Ви запропонуєте мексиканському президенту зв’язатися за власною ініціативою з Японією та запропонувати їй негайно приєднатися до дано-го плану. Прошу звернути увагу мексиканського президента на те, що за-стосування необмеженої підводної війни обіцяє змусити Англію підписати мир упродовж кількох місяців».

Ця телеграма була перехоплена і розшифрована британською мор-ською розвідкою, її зміст ми 26 лютого передали американському уряду й вона 28 лютого була повідомлена в пресу [104, с. 407-408].

18. Послання Вільсона до конгресу СШАПідводна війна проти торгівлі, що ведеться зараз Німеччиною, є вій-

ною проти людства. В результаті бойових дій були затоплені американські кораблі, були позбавлені життя американці. Глибоко усвідомлюючи важ-кий і навіть трагічний характер здійснюваного кроку, і пов’язану з ним серйозну відповідальність, але без вагань підкоряючись тому, що я вва-жаю своїм конституційним обов’язком, я пропоную, щоб конгрес оголосив курс імперського уряду Німеччини, що проводиться віднедавна, нічим ін-шим, як війною проти уряду і народу Сполучених Штатів. Пропоную, щоб Конгрес офіційно затвердив нав’язаний нам таким чином статус воюючої держави і здійснив необхідні кроки не тільки для зміцнення оборони кра-їни, але й для того, щоб, використовуючи всю свою потужність і всі свої можливості, змусити уряд Німецької імперії до порядку і зупинити війну. Ми приймаємо цей ворожий виклик39 [4, с. 68-69].

Примітки:Німецькі кораблі, які1. таким чином стали небезпечним фактором в акваторії Чор-ного моря.Директор дипломатичної канцелярії при Ставці російського головнокомандування. 2. Мається на увазі позика в 3 млн. франків, видана Фердинанду російським урядом 3. в 1912 р.Російський посланник у Болгарії.4. Румунський посланник в Росії.5. Міністр закордонних справ Італії (1910-1914).6. Міністр закордонних справ Італії (1914-1919).7. Італійський посол у Відні.8. Японія вступила у війну 25.08.1914.9. Російський посланник у Португалії (1912-1917).10. Війну оголошено 25.02. / 9.03.1916.11. Міністр закордонних справ Румунії (1907-1926).12. Очевидно, йде мова про невдалу для російської армії кампанію 1915 р.13. Перераховані території Трансільванії, Банату, Буковини, Добруджі.14. Начальник штабу Ставки російського головнокомандування.15. Російський посол у Німеччині (1912-1914).16.

255


Міністр закордонних справ Пруссії.17. Президент німецького колоніального товариства.18. Мекленбурзький державний секретар колоніального товариства.19. Міністр закордонних справ Греції.20. Грецький повірений у справах у Росії. 21. Вступ Греції у війну на боці Антанти відбувся 2 липня 1917 р.22. Невдала спроба флоту Великої Британії захопити Галіппольський півостров та про-23. рватися через Дарданелли.Французький посол у Росії (1914-1917).24. На документі присутня позначка Миколи ІІ та резолюція: «Якщо нашій армії 25. вдасться дійти до Сінопа, то там і має пройти наш кордон».Неодноразовий прем’єр-міністр Франції. У даному випадку це був п’ятий склад 26. уряду (29.10.1915-12.12.1916).Останній міністр закордонних справ Російської імперії (30.11.1916 – 2.03.1917).27. Полковник армії США, близький друг і радник Вільсона без конкретної офіційної 28. посади. Був його особистим емісаром для неформальних зустрічей у 1914-1916 рр. з лідерами європейських держав – членів ворожих угруповань – спершу щодо від-вернення небезпеки війни, а потім для її припинення на компромісних умовах.Президент США (1912-1920).29. Міністр внутрішніх справ США (1913-1920), належав до групи політичних діячів, 30. які критикували британську зовнішню політику та виступали за більш активне зближення з Німеччиною.7 травня 1915 р. лайнер був торпедований німецьким підводним човном за 19 км. 31. від узбережжя Ірландії. Корабель затонув за 18 хвилин. Загинуло 1198 осіб, у т.ч. 128 громадян США.Російський військовий агент в Японії.32. Військовий та морський агенти при німецькому посольстві у Вашингтоні.33. Чергові вибори президента відбулися восени 1916 р., на яких знову переміг В. Віль-34. сон.Хауз має на увазі відмову Великої Британії та Франції від американської ініціативи 35. скликання конференції. Мається на увазі Верденська битва 1915 р., яка не призвела до планованого німця-36. ми розгрому союзників на західному фронті. Натомість саме у цей час союзники готували масштабний наступ на р. Соммі і мали войовничі настрої, які прозорливо спостеріг Хауз. 8.09.1916. конгрес позитивно проголосував за закон про флот, який передбачав бу-37. дівництво 137 нових суден всіх типів, що ставило США на друге місце в світі після Англії. Британський морський аташе в США.38. Офіційне оголошення війни з боку США.39.

256


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Навчально-практичні посібники1. Золов А.В. США: борьба за мировое лидерство (к истории американс-

кой внешней политики. ХХ век): Учеб. пособие: В 2 ч. – Часть І. / А.В. Золов. – Калининград, 2000.

2. Костяшов Ю.В. Восточный вопрос в международных отношениях во второй половине XVIII – начале ХХ вв. Учебное пособие. / Ю.В. Кос-тяшов, А.А. Кузнецов, В.В. Сергеев, А.Д. Чумаков. – Калининград : Калининградский гос. у-т, 1997. – 86 с.

3. Юровская Е.Е. Практикум по новой истории. 1870-1917: Учебное по-собие. / Е.Е. Юровская. – М. : Высшая школа, 1979. – 357 с.

Хрестоматійні збірники4. Иванян Э.А. История США. Хрестоматия. [електронний текст: редак-

тор Microsoft Word, шрифт Arial № 10, інтервал 1. – 153 с.] // Електро-нний ресурс. – [Режим доступу]. – http://www.twirpx.com/file/413151/

5. История Германии : учебное пособие : в 3 тт. / Под общ. ред. Б. Бонвеча, Ю. В. Галактионова. – М. : КД, 2008. – Т. 3 : Документы и материалы / отв. ред. С. А. Васютин, Ю. В. Галактионов, Л. Н. Корнева. – 592 с.

6. Колониальная политика капиталистических держав (1870-1914) / Отв. ред. Е.Е. Юровская. – М. : Издательство «Просвещение», 1967. – 376 с.

7. Хрестоматія з нової історії. Частина ІІ. 1870-1918 / за ред. О.І. Молока, В.О. Орлова. – К. : Радянська школа, 1954. – 600 с.

8. Хрестоматія з нової історії. Частина ІІ / упорядники: В.А. Жебокриць-кий, Л.А. Коваленко, В.В. Зайцев. – Київ : Радянська школа, 1972. – 176 с.

9. Хрестоматия по истории международных отношений / сост. С.Ю. Абра-мова и др. – Вып. ІІ. Африка и передняя Азия. – М. : Высшая школа, 1972. – 288 с.

10. Хрестоматия по истории Нового времени стран Европы и Амери-ки : В 2 кн. Кн. 2. Международные отношения в 1648-1918 гг. / сост. Д.В. Кузнецов. – Благовещенск : Изд-во БГПУ, 2010. – 336 с.

11. Хрестоматия по истории южных и западных славян: Учеб. пособие для вузов. В 3 т. Т. 2. Новая история / Отв. ред В.Г. Карасев. – Минск : Университетское, 1989. – 295 с.

Збірники договорів12. Международные отношения и внешняя политики СССР. Сборник до-

кументов (1871-1957) / сост. Л.А. Харламов. – М. : Типография высшей партийной школы при ЦК КПСС, 1957. – 430 с.

257

Список використаних джерел

13. Сборник договоров России с другими государствами (1856-1917) / под. ред. Е.А. Адамова. – М. : Государственное издательство полити-ческой лит-ры, 1952. – 464 с.

14. Собрание важнейших трактатов и конвенций, заключенных Россией с иност ранными державами / под. ред. В.Н. Александренко. – Варшава : Тип. Варшавского Учебного Округа, 1906. – 602 с.

15. Собраніе трактатовъ и конвенцій, заключенныхъ Россіею съ иностран-ными державами / сост. Ф. Мартенсъ. – Томъ VIII. Трактаты съ Гер-маніею. 1825-1888. – С-Петербургъ : Типографія Министерства путей сообщенія, 1888. – 774 с.

16. Собраніе трактатовъ и конвенцій, заключенныхъ Россіею съ иностран-ными державами / сост. Ф. Мартенсъ. – Томъ ХІІ. Трактаты съ Анг-ліею. 1832-1895. – С-Петербургъ : Типографія Бенке, 1898. – 504 с.

17. Собраніе трактатовъ и конвенцій, заключенныхъ Россіею съ иностран-ными державами / сост. Ф. Мартенсъ. – Томъ ХV. Трактаты съ Фран-ціею. 1822-1906. – С-Петербургъ, 1909. – 837 с.

Хронологічні публікації дипломатичних документів18. Международные отношения в эпоху империализма. 1878-1917. : Се-

рия 2. 1900-1913. Т. 18 : Ч. 1 : 14 мая 1911 г. – 13 сентября 1911 г. – М.; Л. : Государственное издательство политической литературы (ГИПЛ), 1939. – 470 с.

19. Международные отношения... Т. 18 : Ч. 2 : 14 сентября 1911 г. – 13 но- ября 1911 г. – М.; Л. : ГИПЛ, 1938. – 382 с.

20. Международные отношения... Т. 19: Ч. 1 : 14 ноября 1911 г. – 13 января 1912 г. – М.; Л. : ГИПЛ, 1938. – 332 с.

21. Международные отношения... Т. 19: Ч. 2 : 14 января 1912 г. – 13 мая 1912 г. – М.; Л. : ГИПЛ, 1939. – 551 с.

22. Международные отношения... Т. 20 : Ч. 1 : 14 мая 1912 г. – 13 августа 1912 г. – М.; Л. : ГИПЛ, 1939. – 481 с.

23. Международные отношения... Т. 20 : Ч. 2 : 14 августа 1912 г. – 17 октяб-ря 1912 г. – М.; Л. : ГИПЛ, 1940. – 520 с.

24. Международные отношения в эпоху империализма. 1878-1917. : Се- рия 3. 1914-1917. Т. 1 : 14 января – 13 марта 1914 г. – М.; Л. : Государствен- ное социально-экономическое издательство (ГСЭИ), 1931. – 614 с.

25. Международные отношения... Т. 2 : 14 марта – 13 мая 1914 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1933. – 559 с.

26. Международные отношения... Т. 3 : 14 мая – 27 июня 1914 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1933. – 467 с.

27. Международные отношения... Т. 4 : 28 июня – 22 июля 1914 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1931. – 423 с.

258


28. Международные отношения... Т. 5 : 23 июля – 6 августа 1914 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1934. – 497 с.

29. Международные отношения... Т. 6. Ч. І. : 5 августа 1914 г. – 13 января 1915 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1935. – 481 с.

30. Международные отношения... Т. 6. Ч. 2. : 5 августа 1914 г. – 13 января 1915 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1935. – 388 с.

31. Международные отношения... Т. 7. Ч. 1. : 14 января 1915 г. – 23 мая 1915 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1935. – 568 с.

32. Международные отношения... Т. 7. Ч. 2. : 14 января 1915 г. – 23 мая 1915 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1935. – 535 с.

33. Международные отношения... Т. 8. Ч. 1. : 11 / 24 мая 1915 г. – 3 / 16 ок- тября 1915 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1935. – 578 с.

34. Международные отношения... Т. 8. Ч. 2. : 11 / 24 мая 1915 г. – 3 / 16 ок- тября 1915 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1935. – 578 с.

35. Международные отношения... Т. 9. : 17 октября 1915 г. – 13 января 1916 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1937. – 822 с.

36. Международные отношения... Т. 10. : 14 января 1916 г. – 13 апреля 1916 г. – М.; Л. : ГСЭИ, 1938. – 646 с.

Тематичні публікації дипломатичних документів37. Mr. Olney to Mr. Bayard № 804 / Department of State, Washington, July 20,

1895 // United States Department of State / Papers relating to the foreign relations of the United States. – pp. 545-562 [on line] // Електронний ре-сурс. – [Режим доступу].http://digicoll.library.wisc.edu.

38. Reports of international arbitral awards. Mixed Claims Commission Great Britain-Venezuela. 13 February and 7 May 1903. – Volume IX. – pp. 349-533 [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. – http://legal.un.org/riaa/cases.

39. Roosevelt T. Message of the president transmitted to Congress. December 7, 1903. – pp. VII-XLII [on line] // Електронний ресурс. – [Режим досту-пу]. – http://digicoll.library.wisc.edu.

40. Venezuela boundary controversy. Message of the President to the Congress // United States Department of State / Papers relating to the foreign relations of the United States. – pp. 542-545 [on line] // Електронний ресурс. – [Ре-жим доступу]. http://digicoll.library.wisc.edu.

41. Агрессивные планы Италии в связи с переговорами о возобновлении Тройст венного союза // Красный архив (КА). – 1938. – Том (Т.) 2. – С. 64-88.

42. Англо-германское сближение в 1898 г. // КА. – 1933. – Т. 1. – С. 68-80.43. Вильгельм ІІ о занятии царской России Порт-Артура // КА. – 1933. –

Т. 3. – С. 150-155.

259


44. Вильгельм ІІ о русско-японской войне и революции 1905 года // КА. – 1925. – Т. 2. – С. 56-65.

45. Вокруг аннексии Боснии и Герцеговины // КА. – 1925. – Т. 3. – С. 41-53.

46. Депеша посла в Берлине управляющему министерством ин. дел Ламз-дорфу, 4 января 1901 года / 22 декабря 1900 г. № 70. // КА. – 1939. – Т. 1. – С. 217-223.

47. Депеша российского посла в Берлине министру иностранных дел кн. Горчакову от 3 декабря / 21 ноября 1868 г. № 189 // КА. – 1936. – Т. 1. – С. 194-195.

48. Дипломатическая подготовка балканской войны 1912 г. // КА. – 1925. – Т. 1. – С. 3-48.

49. Дипломатическая подготовка балканской войны 1912 г. (окончание) // КА. – 1925. – Т. 2. – С. 3-33.

50. Дневник министерства ин. дел за 1915-1916 гг. // КА. – 1928. – Т. 6. – С. 3-50.

51. Дневник министерства ин. дел за 1915-1916 гг. (окончание) // КА. – 1929. – Т. 1. – С. 3-87.

52. Доклады б. министра ин. дел Сазонова Николаю Романову. 1910-1912 гг. // КА. – 1922. – Т. 3. – С. 5-29.

53. Заграничное путешествие М.Н. Муравьева // КА. – 1931. – Т. 4-5. – С. 71-89.

54. Записка Нелидова в 1882 г. о занятии проливов // КА. – 1931. – Т. 3. – С. 179-187.

55. Записки Броневского о последних днях управления им посольством в Берлине в 1914 г // КА. – 1922. – Т. І. – С. 189-205.

56. Захват Германией Киао-Чао // КА. – 1938. – Т. 2. – С. 19-63.57. Испано-британский конфликт 1898-1899 гг. // КА. – 1933. – Т. 5. –

С. 3-60.58. К вопросу о подготовке мировой войны (из документов русской

военно-политической разведки 1913-1914 гг.) // КА. – 1934. – Т. 3. – С. 85-129.

59. К истории англо-русского соглашения 1907 г. // КА. – 1935. – Т. 2-3. – С. 3-39.

60. К истории возникновения мировой войны (Тройственное Согласие и Германия после Агадира) // КА. – 1929. – Т. 3. – С. 166-183.

61. К истории первой Гаагской конференции 1899 г. // КА. – 1932. – Т. 1-2. – С. 64-96.

62. М.Н. Катков и Александр ІІІ в 1886-1887 гг. // КА. – 1933. – Т. 3. – С. 58-85.

260


63. Начало войны 1914 г. Поденная запись б. министерства иностранных дел // КА. – 1922. – Т. 4. – С. 4-62.

64. Нестеров А.Г. Из истории Агадирского кризиса 1911 г.: бельгийские дипломатические документы. – 11 с. [on line] // Електронний ресурс. – [Режим дос тупу]. – http://elar.urfu.ru/bitstream/10995/4924/2/uv4-2011-28.pdf

65. Новые материалы о Гаагской мирной конференции // Красный ар-хив. – 1932. – Том 5-6. – С. 49-79.

66. Освобождение Болгарии от турецкого ига. Т. 2. / под. ред. С.А. Ники-тина, Д. К. Косева и др. – М. : Наука, 1964. – 647 с.

67. П.А. Шувалов о Берлинском конгрессе 1878 г. // КА. – 1933. – Т. 4. – С. 82-110.

68. Первая балканская война // КА. – 1926. – Т. 2. – С. 1-29.69. Первая балканская война (окончание) // КА. – 1926. – Т. 3. – С. 3-24.70. Первые шаги царизма на Дальнем Востоке. 1888-1903 гг. // КА. – 1932. –

Т. 3. – С. 34-124.71. Переписка о подкупе китайских сановников Ли-Хун-Чжана и Чжан-

ин-Хуана // КА. – 1922. – Т. 2. – С. 287-293.72. Письмо А.П. Моренгейма о французской политике на Ближнем Вос-

токе (1896 г.) // КА. – 1932. – Т. 3. – С. 197-203.73. Письмо заместителя министра иностранных дел А.А. Нератова русс-

кому послу в Сербии Н.Г. Гартвигу, 23 апреля 1913 г. // Русский сбор-ник. Исследования по истории России ХІХ-ХХ вв. Т. ІV. / по ред. О.Р. Айрапетова и др. – М. : Модест Колеров, 2007. – С. 165-169.

74. Портсмут // КА. – 1924. – Т. 6. – С. 4-47.75. Портсмут (окончание) // КА. – 1924. – Т. 1. – С. 3-31.76. Проект захвата Босфора в 1896 году // КА. – 1922. – Т. І. – С. 152-162.77. Проект захвата Босфора в 1897 году // КА. – 1931. – Т. 4-5. – С. 50-70.78. Речь ген. Скобелева в Париже в 1882 г. // КА. – 1928. – Т. 2. – С. 115-

225.79. Россия и Алжезирасская конференция // КА. – 1930. – Т. 4-5. –

С. 3-61.80. Русско-германские отношения // КА. – 1922. – Т. І. – С. 5-151.81. Русско-германский договор 1905 года, заключенный в Берке // КА. –

1924. – Т. 5. – С. 5-49.82. Северо-Американские Соединенные Штаты и царская Россия в 90-х

гг. ХІХ в. // КА. – 1932. – Т. 3. – С. 125-142.83. Телеграммы с Берлина и в Берлин за период з 7 / 20 июля по 19 июля /

1 августа 1914 р., вошедшие и не вошедшие в Оранжевую книгу // КА. – 1922. – Т. І. – С. 163-189.

261


84. Франко-германский кризис 1875 года // КА. – 1938. – Т. 6. – С. 106-149.

85. Царская дипломатия о задачах России на Востоке в 1900 г. // КА. – 1926. – Т. 5. – С. 3-29.

86. Четыре письма принца Вильгельма Прусского к Александру ІІІ // КА. – 1922. – Т. 2. – С. 119-129.

87. Эпизод из истории балканской войны // КА. – 1927. – Т. 6. – С. 184-188.

Мемуари, щоденники та праці історичних діячів88. Анненков М. Н. Война 1870 года. Заметки и впечатления русского

офицера / М.Н. Аненков [електронний текст: редактор Microsoft Word, шрифт Courier New № 10, інтервал 1. – 39 с.] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. – http://www.litru.ru/?book=1776&description=1.

89. Архив полковника Хауза. Избранное. В 2 т. Т. 1 / Коммент. Сеймура. – М. : Астрель, 2004. – 602 с.

90. Берлинский конгресс 1878 года. Дневник, ведомый на месте Дмитри-ем Гавриловичем Анучиным. – М. : Книга по требованию, [б.р.]. – 83 с. [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. https://books.google.com.ua.

91. Бисмарк. О. Мысли и воспоминания. Т. 2. / под ред. А.С. Ерусалимс-кого. – М. : Государственное социально-экономическое издательство, 1940. – 288 с.

92. Бисмарк. О. Мысли и воспоминания. Т. 3. / под ред. А.С. Ерусалимс-кого. – М. : Государственное социально-экономическое издательство, 1941. – 212 с.

93. Бюлов Б. Воспоминания / Бернгард Бюлов. – М. ; Л. : Гос. соц.-экон. изд-во, 1935. – 562 с.

94. Бьюкенен Дж. Мемуары дипломата. / Дж. Бьюкенен. – М. : Между-на родные отношения, 1991. – 344 с. [електронний текст: редактор Microsoft Word, шрифт Times New Roman № 13, інтервал 1. – 237 с.] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. – http://www.twirpx.com/file/222743/.

95. Вильгельм II. Воспоминания. События и люди 1878-1918. – Минск : Харвест, 2003. – 232 с. [електронний текст: редактор Rich Text Format, шрифт Times New Roman № 12, інтервал 1. – 113 с.] // Електронний ресурс. – [Режим дос тупу]. – http://mirknig.com.

96. Витте С.Ю. Воспоминания. Мемуары: Т. 1-2. / С.Ю. Витте. – Минск : Харверст, М. : АСТ, 2001. – 800 с.

97. Витте С.Ю. Воспоминания. Мемуары: Т. 3. / С.Ю. Витте. – М. : Изда-тельство социально-економической литературы, 1960. – 724 с.

262


98. Извольский А.П. Воспоминания / А.П. Извольський – Петроград-Москва : издательство «Петроград», 1924. – 192 с.

99. Коленковский А. Маневренный период первой мировой империа-листической войны 1914 г. / А. Коленковский. – М. : Воениздат НКО СССР, 1940. – 368 с.

100. Ламздорф В.Н. Дневник. 1886-1890. / под. ред. Ф.А. Ротштейна. – М.; Л. : Государственное издательство, 1926. – 396 с.

101. Ламздорф В.Н. Дневник. 1891-1892. / под. ред. Ф.А. Ротштейна. – М.; Л. : ACADEMIA, 1934. – 412 с.

102. Ламздорф В.Н. Дневник. 1894-1896. / сост. И.А. Дьяконова. – М. : Меж дународные отношения, 1991. – 456 с.

103. Ллойд-Джордж Д. Военные мемуары. Т. І-ІІ. / Д. Ллойд-Джордж. – М. : Государственное социально-экономическое издательство, 1934. – 678 с.

104. Ллойд-Джордж Д. Военные мемуары. Т. ІІІ. / Д. Ллойд-Джордж. – М. : Государственное социально-экономическое издательство, 1935. – 446 с.

105. Милюков П.Н. Воспоминания / П.Н. Милюков. – М. : Политиздат, 1991. – 528 с.

106. Милютин Д. А. Дневник. Т. І. 1873-1875 / Д. А. Милютин. – М., 1947. – 255 с.

107. Милютин Д. А. Дневник. Т. ІІ. 1876-1877 / Д. А. Милютин. – М., 1949. – 290 с.

108. Милютин Д. А. Дневник. Т. ІІІ. 1878-1880 / Д. А. Милютин. – М., 1950. – 325 с.

109. Милютин Д. А. Дневник. Т. ІV. 1881-1882 / Д. А. Милютин. – М., 1950. – 203 с.

110. Пуанкаре Р. На службе Франции 1914–1915: Воспоминания. Мемуары / Р. Пуанкаре – M. : ACT, Мн. : Харвест, 2002. – 784 с.

111. Сазонов С.Д. Воспоминания / С.Д. Сазонов. – Минск : Харвест, 2002. – 368 с. [елект ронний текст: редактор Rich Text Format, шрифт Times New Roman № 12, інтервал 1. – 196 с.] // Електронний ресурс. – [Ре-жим доступу]. – http://mirknig.com.

112. Соловьев Ю.А. Воспоминания дипломата. 1893-1922. / Ю.А. Соло-вьев. – М. : Издательство иностранной литературы, 1959. – 467 с.

113. Стоянов З. Записки о болгарских восстаниях / перевод с болгарского М.И. Клягиной-Кондратьевой. – М. : Государственное издательство художественной литературы, 1953. – 727 с.

114. Тирпиц А. фон. Воспоминания / А. фон Тирпиц. – М. : Военное изда-тельство министерства Обороны Союза ССР, 1957. – 656 с.

263


115. Черчилль У.С. Мировой кризис. 1911-1918 / У.С. Черчилль. [б. м, б. р.] – 689 с. [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. – http://www.on-island.net/History/Churchill/WorldCrisis/WCris.pdf

Преса116. Bismark’s opinion on the Cretan question. Sacramento Daily Union,

Volume 91, Number 143, 19 July 1896 [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. http://cdnc.ucr.edu.

117. German commander blames Venezuelans. New York Times, January 24, 1903 [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. http://query.nytimes.com/gst/abstract.html?res

118. The Constantinople conference. New York Times, December 31, 1876 [on line] // Електрон ний ресурс. – [Режим доступу]. http://query.nytimes.com.

119. The uprising in Crete. New York Times, September 11, 1898 [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. http://query.nytimes.com.

120. Turkey and the Great powers. New York Times, January 16, 1877 [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. http://query.nytimes.com.

121. Турецко-итальянский конфликт. Ультиматум. Рим, 28, ІХ // Русское слово [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]. – http:// сокуренко.рф/address_article.

Художня література122. Петтигру Р. Торжествующая плутократия / Р. Петтигру. – М. : Московс-

кий рабочий, 1922. – 392 с.123. Пикуль В. Битва железных канцлеров: Роман. Исторические миниатю-

ры / В. Пикуль. – М. : Современник, 1989. – 509 с.Повторні цитування документів з наукових праць

124. Ekinci M.U. The origins of the 1897 ottoman-greek war: a diplomatic history / Mehmet Uğur Ekinci. – Ankara : Bilkent university, 2006. – 123 p.

125. Morris E. «A matter of extreme urgency». Theodore Roosevelt, Wilhelm II, and the Venezuela Crisis of 1902. – pp. 83-85 [on line] / E. Morris // Елект-ронний ресурс. – [Режим доступу]. – http://www.theodore-roosevelt.com.

126. Валюх Л.І. Англо-німецький конфлікт у Південній Африці (1895-1896 рр.) в оцінці анг лійських політичних сил і громадськості / Л.І. Ва-люх [on line] // Електронний ресурс. – [Режим доступу]: http://univerua.rv.ua/VNS1/Valuh_L.I.pdf

127. Ротштейн Ф.А. Из истории прусско-германской империи / А.Ф. Рот-штейн. – М.-Л. : Издательство академии наук СССР, 1948. – 240 с.

Навчальне видання

Іван Іванович Боровець

НОВА ІСТОРІЯ КРАЇН ЄВРОПИТА АМЕРИКИ 1870-1918 рр.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

ПРАКТИКУМ

Дизайн обкладинки – Зарицька У. М.

Підписано до друку 24.12.2014. Формат 60х84/16.Гарнітура Times. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 15,40.

Наклад 100 прим. Зам. № 604.

Підготовлено до друку у видавництві ПП «Медобори-2006»32343, Хмельницька обл., Кам’янець-Подільський р-н,

с. Довжок, пров. Радянський, 6а. Тел./факс (03849) 9-09-45.Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №3025 від 09.11.2007 р.

www.medobory2006.com.ua, e-mail: [email protected]

Надруковано у друкарні ПП Мошак М. І.32300, Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський,

вул. Іоанно-Предтечинська, 2. Тел./факс (03849) 2-72-01.Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №867 від 22.03.2002 р.

НОВА ІСТОРІЯ КРАЇН ЄВРОПИ ТА АМЕРИКИ...

Documents