ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

НАУКОВІ ЗАПИСКИ

СЕРІЯ:

ІСТОРІЯ

ВИПУСК 6

ВІННИЦЯ 2003

ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

НАУКОВІ ЗАПИСКИ

СЕРІЯ:

ІСТОРІЯ

ВИПУСК 6

ВІННИЦЯ 2003

УДК 9

ББК 63.3(0)

Н-34

Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені

Михайла Коцюбинського. Вип. 6. Серія: Історія: Збірник наукових праць. /За

заг. ред. проф. П.С. Григорчука/ – Вінниця, 2003. - 312 с.

Рекомендовано до друку рішенням вченої ради Вінницького

державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського

від 24 жовтня 2003 р. (протокол № 2)

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

П.С. Григорчук – кандидат історичних наук, професор (відповідальний редактор);

Л.В. Баженов – доктор історичних наук, професор;

В.П. Газін – доктор історичних наук, професор;

М.М. Кравець – доктор історичних наук, професор;

В.І. Кучер – доктор історичних наук, професор;

О.П. Реєнт – доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України;

Ю.І. Поп – доктор історичних наук, професор;

В.О. Корнієнко – доктор політичних наук, професор;

О.Г. Лойко – кандидат історичних наук, професор;

Ю.А. Зінько – кандидат історичних наук, доцент (відповідальний секретар);

О.А. Мельничук - кандидат історичних наук, доцент.

Адреса редакційної колегії: 21001, м. Вінниця, вул. Острозького, 32,

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського.

Історичний факультет. Тел. 26-71-33.

Відповідальні за випуск: П.С. Григорчук, Ю.А. Зінько.

РЕЦЕНЗЕНТИ:

В.П. Шевчук – доктор історичних наук, професор;

В.К. Борисенко – доктор історичних наук, професор.

© Вінницький державний педагогічний

університет імені М. Коцюбинського,

2003

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

3

Історія України

О.К.Струкевич

ДЖЕРЕЛА ЛЕГІТИМНОСТІ ВЛАДИ ГЕТЬМАНА У СПРИЙНЯТТІ

ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ…………………………………………….7

К.В. Івангородський

РЕГІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА ПІВДЕННИХ СТАРОСТВ КИЇВСЬКОГО

ВОЄВОДСТВА ЯК ФАКТОР ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст…………………………………12

Ф.Я. Ступак

СОЦІАЛЬНА РОБОТА В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЬКОГО

САМОВРЯДУВАННЯ: ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД………………………………………………18

І.А. Іванова

ЄВРЕЙСЬКЕ МІСТЕЧКО УКРАЇНИ

В СЕРЕДИНІ ХІХ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ ст…………………………………………22

А. М. Трембіцький

ЄВФИМІЙ СІЦІНСЬКИЙ – КНИГОЗНАВЕЦЬ, БІБЛІОТЕКАР, БІБЛІОГРАФ……………26

Г.Л. Махорін

СИРІТСЬКИЙ БУДИНОК І ДИТЯЧІ ПРИТУЛКИ М. ЖИТОМИРА

НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ…………………………………………36

В.А.Дубінський

УКРАЇНСЬКІ ЛІБЕРАЛИ ПРО АГРАРНЕ ПИТАННЯ В УКРАЇНІ

НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. (НА МАТЕРІАЛАХ РОБОТИ В І ТА ІІ ДЕРЖАВНИХ ДУМАХ)…40

І. Б. Василик

КОСТЬ ЛЕВИЦЬКИЙ У ПЕРЕДВИБОРЧІЙ КАМПАНІЇ 1911 РОКУ………………………44

В.М.Мазур

НАЦІОНАЛЬНО-ТЕРИТОРІАЛЬНІ РАЙОНИ В УКРАЇНІ

В 20-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ……………………………………………………………………49

Л.Л.Процик

ВЗАЄМОДІЯ ТРАДИЦІЙ ТА НОВАТОРСТВА У ХУДОЖНІЙ ПРАКТИЦІ

ТЕАТРУ ІМЕНІ І.ФРАНКА В 20-ті РОКИ ХХ ст………………………………………………52

О.П.Рабенчук

РОБСЕЛЬІНСПЕКЦІЯ УСРР ЯК ЗАСІБ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК

ПОЧАТКОВОЇ ОСВІТИ У 1920-ті – І ПОЛОВИНІ 1930-х РР…………………………………58

В.Г.Шарпатий

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

В УКРАЇНІ 1920-30-Х РОКІВ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ………………………………………63

В. І. Петренко

ГОЛОДОМОР 1932 – 1934 РР.: ЗЛОЧИН ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ……………..67

В.В.Кононенко

НАСТРОЇ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ ПОВОЄННОЇ ДЕКЛАРАТИВНОЇ

РАДЯНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ……………………………………………………………………75

І.М.Романюк

НАСЛІДКИ ПРОВЕДЕННЯ В УКРАЇНІ РЕОРГАНІЗАЦІЇ

МАШИННО-ТРАКТОРНИХ СТАНЦІЙ У 1958 Р……………………………………………..80

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

4

Г.Г.Кривчик, О.В.Щербакова, Ю.Е.Яворський

ЗАПРОВАДЖЕННЯ НОВИХ СВЯТ І ОБРЯДІВ В УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ

В 1960-1980-ТІ РОКИ: ЗДОБУТКИ ТА ПЕРЕКРУЧЕННЯ……………………………………86

О.А.Коляструк

УКРАЇНСЬКИЙ АВАНГАРД ЯК ЄВРОПЕЙСЬКЕ ЯВИЩЕ…………………………………93

Т.А.Мельничук

ВПЛИВ МІГРАЦІЇ НА ДИНАМІКУ СКЛАДУ ТА ЧИСЕЛЬНОСТІ

СІЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ (1989-2001 рр.)………………………………………97

Л.В.Прокопчук

РОЗВИТОК РЕЛІГІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В УКРАЇНІ (1990-ті роки)………………100

В.О. Корнієнко

ІСТОРИКО-ПОЛІТИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПТУ ГРОМАДЯНСЬКОГО

СУСПІЛЬСТВА: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ…………………………………………107

Г.Я. Буртяк

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ УКРАЇНИ ЯК НОСІЇ РІЗНИХ ІДЕОЛОГІЙ…………………………...113

Історія Поділля

І. П. Мельничук

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО НА ВІННИЧЧИНІ…………………………………………………122

О.А.Бакалець

БАРСЬКИЙ СКАРБ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКИХ МОНЕТ ХVІІ СТОЛІТТЯ………………125

Л.А. Іваневич

ВИКЛАДАЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КОСТЯ ШИРОЦЬКОГО……………………………………127

В. Іваневич

ДО ВИТОКІВ КАМ‘ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОЇ ХУДОЖНЬО-ПРОМИСЛОВОЇ ШКОЛИ…..134

В.А. Нестеренко

УЧАСТЬ ЄВРЕЇВ ПОДІЛЛЯ У РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЯХ 1905-1907 РР………………..138

П.С.Григорчук

ДЕЯКІ АСПЕКТИ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

НА ПОДІЛЛІ НА ПОЧАТКУ 20-х рр. ХХ ст…………………………………………………..145

Н.П. Кузьмінець

ДІЯЛЬНІСТЬ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ НА ПОДІЛЛІ (1920-1925 рр.)………………150

О.А. Мельничук, О.Ф. Мельничук

ОРГАНІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НА ПОДІЛЛІ

НА ПОЧАТКУ 20-Х РР. ХХ СТ…………………………………………………………………157

О.О.Лойко

ШКІЛЬНА ОСВІТА НА ВІННИЧЧИНІ В ПЕРІОД НЕПУ…………………………………...162

В.А. Яцюк

ПРОБЛЕМА АГРАРНОГО ПЕРЕНАСЕЛЕННЯ НА ПОДІЛЛІ

В СЕРЕДИНІ 20 –х РОКІВ ХХ СТ. В ОЦІНЦІ ОРГАНІВ СТАТИСТИКИ…………………164

С. Д. Гальчак

ІДЕОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ РЕПАТРІАЦІЇ ―ОСТАРБАЙТЕРІВ‖- ПОДОЛЯН

В УМОВАХ ―ХОЛОДНОЇ‖ ВІЙНИ………………………………………………………….167

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

5

В. А. Косаківський

ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ НА ПІВДЕННО-СХІДНОМУ ПОДІЛЛІ………………………177

Є.М.Косаківська

ЕТНОГРАФІЧНЕ МУЗЕЄЗНАВСТВО ПОДІЛЛЯ.

СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ…………………………………………181

Всесвітня історія

С.А.Копилов

КОНТАКТИ УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ–СЛАВІСТІВ

З ЧЕСЬКОЮ НАУКОЮ У 20-40-Х РР. ХІХ СТ………………………………………………185

В.П. Газін

СХІДНА ПОЛІТИКА ВАЙМАРСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ……189

Л.В. Дибчук

ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

(НА ПРИКЛАДІ КАНАДИ)…………………………………………………………………….195

Н.Г. Оляніна

УКРАЇНСЬКО-ФРАНЦУЗЬКІ КУЛЬТУРНІ ЗВ'ЯЗКИ

ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ………………………………………………………………….203

Ю.І.Поп

УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ В МІЖВОЄННІЙ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ:

ПРАЦЯ В ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ…………………………………………………………………208

О. В. Даниленко

УКРАЇНСЬКИЙ ГРОМАДСЬКИЙ КОМІТЕТ В ЧЕХО-СЛОВАЧЧИНІ (1921-1925 РР.)…..212

О. М. Кравчук

ДІЯЛЬНІСТЬ ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ ВЛАДИ ПО ВРЕГУЛЮВАННЮ

НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ В 1926-1929 РР……………………………………………...218

Ю.О.Ніколаєць

СТАН БОЙОВОЇ ТА ПОЛІТИКО-МОРАЛЬНОЇ ПІДГОТОВКИ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ

У 1939-1941 РР……………………………………………………………………………………224

В.Ю. Годлєвська

ФРАНКІСТСЬКИЙ АВТОРИТАРНИЙ РЕЖИМ ТА СТВОРЕННЯ ПЕРЕДУМОВ

ПЕРЕХОДУ ДО ДЕМОКРАТІЇ…………………………………………………………………230

М.В.Царенко

ЗАСТОСУВАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ АВІАЦІЇ У ПРИДНІСТРОВСЬКОМУ

ЗБРОЙНОМУ КОНФЛІКТІ 1992 РОКУ………………………………………………………236

К.М.Ніколаєць

СТОСУНКИ УКРАЇНИ З НАТО: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ………………………239

Історіографія та джерелознавство

В. А. Тучинський

МОЛДОВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МЕНШИНА ПІВДНЯ УКРАЇНИ

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

6

З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО ПОЧАТКУ ХХ СТ.

В УКРАЇНСЬКІЙ ТА ЗАРУБІЖНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ………………………………………247

І.М.Олійник

ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА ПОДІЛЛЯ У ДОСЛІДЖЕННЯХ ДРУГОЇ

ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ……………………254

М.В. Стопчак

ПРОТИБОРСТВО ДИРЕКТОРІЇ УНР З ЛІВОРАДИКАЛЬНИМИ УКРАЇНСЬКИМИ

ПОЛІТИЧНИМИ СИЛАМИ. ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ………………………………..259

Ю.А.Зінько

ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ У 20-Х РОКАХ ХХ СТ. НА ПОДІЛЛІ

У ДОКУМЕНТАХ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ…………………….269

П.М.Кравченко

ІНДУСТРІАЛЬНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ

(ДРУГА ПОЛОВИНА 20-х – 30-ті РОКИ ХХ ст.). ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ………...272

Ю.С. Степанчук

ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ ЯК ДЖЕРЕЛО У ДОСЛІДЖЕННІ ГРОМАДСЬКО-

ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ УСРР У 20-Х – ПОЧАТКУ 30-Х РР. XX СТ……………….275

А.М.Тростогон

ПРОДОВОЛЬЧА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ

В 20-Х РР. ХХ СТ. В СУЧАСНИХ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ………………………..279

І. І. Ратушняк

ПРОБЛЕМА ВІДНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ДРУГОЇ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ……………………………………………...283

М.В. Коннова

РАДЯНСЬКА ТА ЗАРУБІЖНА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРО МЕТУ ТА ХАРАКТЕР

ІТАЛО-НІМЕЦЬКОЇ УЧАСТІ В ІСПАНСЬКИХ ПОДІЯХ 1936–1939 РР…………………...286

Рецензії

С.Л.Калитко

ШАПОВАЛ Ю.І., ЗОЛОТАРЬОВ В.А., ВСЕВОЛОД БАЛИЦЬКИЙ. ОСОБА,

ЧАС, ОТОЧЕННЯ. – К.: СТИЛОС, 2002. –468 с.; 24 с. фото…………………………………295

А. К. Лисий

И.И. ПОП. ЭНЦИКЛОПЕДИЯ ПОДКАРПАТСКОЙ РУСИ. - УЖГОРОД, 2001. - 431с…...298

Л.В. Баженов, Б.С. Кузіна

В.М. ТА О.В. БОТУШАНСЬКІ ―РОЗВИТОК СІЛЬСЬКОЇ КООПЕРАЦІЇ

НА БУКОВИНІ У 80-Х РР. ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

– ЧЕРНІВЦІ: ЗЕЛЕНА БУКОВИНА, 2002. – 346 с……………………………………………300

Ю.А. Зінько, С.Л. Калитко

М.Б.ПЕТРОВ. ІСТОРИЧНА ТОПОГРАФІЯ КАМ‘ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО

КІНЦЯ ХVІІ-ХVІІІ СТ. ІСТОРІОГРАФІЯ. ДЖЕРЕЛА.- КАМ‘ЯНЕЦЬ-

ПОДІЛЬСЬКИЙ:АБЕТКА- НОВА, 2002. - 384 с., іл…………………………………………..304

Відомості про авторів.......................................................................................…………………308

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

7

Історія України

О.К.Струкевич

ДЖЕРЕЛА ЛЕГІТИМНОСТІ ВЛАДИ ГЕТЬМАНА У СПРИЙНЯТТІ ПОЛІТИЧНОЇ

ЕЛІТИ УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ

Осягнення історії Української козацької держави здійснюється переважно у ході

виявлення змісту та причинно-наслідкових зв‘язків між подіями. Набагато менше зусиль до-

кладається до вивчення закономірностей функціонування державних інституцій України-Ге-

тьманщини і, зокрема, інституції гетьманства. Предметом дослідження вона найчастіше ста-

вала як складова опозицій ―гетьман – старшина‖ й ―монархічна – республіканська форми

правління‖. У контексті першої опозиції слід вказати на публікації М.Василенка ―Конститу-

ція Пилипа Орлика‖1, В.Мякотіна ―Прикрепление крестьянства в Левобережной Малороссии

в ХVІІІ ст.‖2, В.Дядиченка ―Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кі-

нця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.‖3 В цих працях опозиція ―гетьман – старшина‖ розглянута крізь

призму соціально-економічного змагання. Гетьманська влада в них зображається як слабка

опонентка зростаючого натиску старшинства.

З огляду на політико-правові засади, тема ―гетьман – старшина‖ розглянута у

відомих працях Л.Окиншевича ―Генеральна рада‖ й ―Рада старшини‖4, І.Черкаського ―Устрій

та поступок правний козацьких судів на Гетьманщині‖5. У них дано аналіз гетьманських

прерогатив у співвіднесенні з повноваженнями Генеральної ради, Ради старшини,

Генерального Військового Суду.

Інституцію гетьманства у контексті змагання монархічної та республіканської форм

правління розглянуто у роботах Л.Окиншевича ―Лекції з історії українського права‖6,

Б.Крупницького ―Основні проблеми історії України‖7, Смолія В., Степанкова В. ―Українська

козацька ідея ХVІІ – ХVІІІ століть‖8, Степанкова В. ―Проблема становлення монархічної

форми правління Богдана Хмельницького‖9.

У дослідженнях синтетичного спрямування увага насамперед зверталася на питання,

що стосувалися юридичного статусу інституту гетьманства з визначенням прав і компетенції,

форм діловодства, титулатури, атрибутів гетьманської влади. Серед авторів таких праць

знову ж таки назвемо Л.Окиншевича10

, Л.Мельника „Боротьба за українську державність

(ХVІІ ст.)11

, В.Горобця „Політичний устрій українських земель другої половини ХVІІ –

ХVІІІ століть‖12

, колективної праці „Становлення української державності в ХVІІ ст.: Богдан

Хмельницький та його спадкоємці‖13

.

Останнім часом формується інтерес до інституції гетьманства з погляду виявлення

соціально-свідомісних складових влади гетьмана. Цьому, зокрема, присвячена стаття

С.Плохія „Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності

гетьманської влади в Україні‖14

, де дано аналіз спроб гетьмана узаконити владу глави

української держави у системі ієрархії європейських володарів. Питання визнання

гетьманської влади сусідніми монархами з огляду на принцип полівасалітетності висвітлено

у монографії Т.Чухліба „Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах

1648 – 1714‖15

.

Метою даної публікації є виявлення характеристик політичного самовизначення

еліти України-Гетьманщини стосовно законності гетьманської влади.

Обрання на високий гетьманський уряд, а отже і надання йому відповідної влади ма-

ли, передусім, ґрунтуватися на „значних заслугах‖ перед Військом Запорозьким. Саме на та-

ке джерело легітимності вказується у листі, до Д.Многогрішного від полтавського полковни-

ка Ф.Горкушенка (1.07.1669 р.). З боку ж Війська гетьманська влада мала бути гарантована

„військовою милістю‖ чи „любов‘ю‖16

. Таким чином у тогочасних поняттях формувалася од-

на з провідних орієнтацій щодо визнання легітимності влади гетьмана. Причому, як

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

8

засвідчують документи, неодмінною складовою узаконення владних повноважень гетьмана

було надання гетьманського уряду обов‘язково повноважним органом Війська Запорозько-

го – Генеральною радою. Дана умова розглядалася настільки незаперечною, ні за яких умов

не порушуваною, що її активно використовували у пропагандистській боротьбі як прихиль-

ники, так і опоненти того чи іншого політичного лідера.

Повноваження Генеральної ради вважалися первинними навіть стосовно повнова-

жень, наданих законними монархами. Саме на цій підставі наказний гетьман П.Дорошенко та

полковники відмовляли татарському ханові й турецькому султанові у визнанні П.Суховія ге-

тьманом: „Яку ви волю маєте наставляти гетьмана без військової ради?‖17.

Так само бачив

ситуацію і М.Ханенко. У листі від 26.08.1669 р. до Многогрішного з приводу неперевіреної

інформації про те, що П.Дорошенко у договорі з султаном нібито погодився на такий поря-

док обрання гетьмана, що не передбачав участі українських суб´єктів, М.Ханенко запитував:

―…Чи можливе те, чого ніколи у війську запорозькому не бувало, щоб гетьмани на вічне собі

панство у навколишніх монархів виправляли?‖18

Такий аспект розуміння законності влади

гетьмана залишався актуальним аж до скасування гетьманства 1763 р., коли старшини дома-

галися від імператриці визнання порядку, за якого б гетьман обирався Генеральною радою, з

наступним підтвердженням виборів монархом19

.

Гетьманська влада вважалася законною лише в тому випадку, коли обрання здійсню-

валося, якщо не всіма соціальними верствами, то обов‘язково усім козацтвом, включаючи й

рядове. Так, М.Пушкар погоджувався визнати І.Виговського за гетьмана лише тоді, ―коли

стане зупольна рада і вся чернь Дніпрова одноголосна буде з черню городовою всього війсь-

ка Запорозького"20

. У межах даної орієнтації аргументи проти Я.Сомка висував ніжинський

полковник В.Золотаренко, наголошуючи, що в "довершені гетьмани" наказного "не обирали,

то він затіяв, а на повній раді кого оберуть, його чи іншого кого, всією черню"21

. На дану орі-

єнтацію беззаперечно вказує відповідь П.Дорошенка своїм опонентам: "Мене не мурзи на

цей щоденний тягар обирали, але згодними голосами полковники, сотники, осавули й

чернь"22

. Так само бачив законність свого обрання І.Самойлович, повідомляючи про це царю

20 червня 1672 р.: ―…На раді обрали мене вся старшина і чернь війська в. ц. пр. в-ті, за своїм

стародавнім звичаєм і вольностями, мирно, вільними одностайними голосами, як належить,

на уряд гетьманський‖23

.

З ослабленням ролі козацтва легітимація гетьманської влади Генеральною Радою по-

ступово формалізувалася і втрачала своє самостійне значення. На це вказує той факт, що ге-

тьмани могли і не згадувати даного джерела своєї влади. Так, І.Мазепа 26 червня 1690 р. в

універсалі про надання прилуцькому полковнику І.Стороженку с. Ржавця згадує лише про

два джерела влади: ―А так з милості Божої і за монаршим Ї. Ц. Пр. В-ті указом маючи ми ге-

тьман владу…‖24

У даному разі не доводиться припускати, що це було зроблено випадково.

Про Військо Запорозьке і про чернь він згадував на самому початку, але як про об´єктів геть-

манської влади, яким про його універсал ―відати належить‖, щоб, звичайно, виконувати.

Наступне джерело легітимності знову можна відшукати в уже згадуваному листі

полтавського полковника Ф.Гаркушенка. Там вказується і на такий шлях узаконення геть-

манської влади як "прийняття…високого уряду від царя православного"25

або, в

узагальненому вигляді, від незалежного монарха.

Особливо актуальним дане джерело ставало за кризових ситуацій, коли політичні

угруповання були однаково ослабленими і зрівноваженими у своїй слабкості. Пошуки зміц-

нення своїх позицій приводили їх до підніжжя монарших престолів. Так, шукаючи опори у

боротьбі зі своїми опонентами, Я.Сомко у листі до царя влітку 1662 р. просив того ―грамоти

такі прислати свої государеві, щоб всякий мій противник і непослушник за мою невинність й

істину побачивши то, усоромилися‖26

. На тому ж наполягав Я.Сомко у розмові з

Г.Ромодановським на початку 1663 р.27

Прикладом може слугувати й ситуація, що склалася

на Лівобережжі стосовно виборів гетьмана наприкінці 1668 р. Щоб схилити шальки політич-

них терезів на свій бік, Д.Многогрішний засобом свого зміцнення бачив ―грамоту‖ з рук ца-

ря, "котрою б його військо (тоді ще наказного гетьмана –О.С.) обнадіяти: а військо ж, не ба-

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

9

чачи у нього царської величності обнадійливої грамоти, сумнівається"28

.

З часу підпорядкування України-Гетьманщини російському цареві Петру І силою

зброї, джерелом легітимації влади гетьмана насамперед став служити факт призначення геть-

мана монархом. Саме таку лінію зміцнення власної влади обрав І.Скоропадський. 8 листопа-

да 1708 р. він видав універсал на маєтки П.Булавці, де наголосив: "…Маючи ми, з милості

монаршої найсвітлішого государя нашого, царя, зуполну владу всілякі в Малоросії влаштову-

вати порядки…"29

На ―високомонаршу Й. І. В-ті жалувану грамоту‖ як джерело влади раз по

раз посилався Д.Апостол30

; володарями ―з милості государевої‖ бачили гетьманів представ-

ники оточення К.Розумовського31

. Таким чином, останні три гетьмани дозволяли собі ігнору-

вати Генеральну раду, а з нею й колективну волю, натомість активно підкреслюючи факт

свого призначення монархом і вказуючи таким чином волю якого політичного суб‘єкта вони

сприймали джерелом гетьманської влади.

Проте навряд чи є підстави стверджувати, що провідну роль у легітимації влади ге-

тьмана волею царя грав виключно фактор сили чи у аспекті внутрішньополітичної слабкості

претендентів на гетьманство, чи за рахунок нарощування імперського тиску на ослаблене

українське суспільство.

Незважаючи на паростки раціонально-цільового типу легітимації влади, все ж прові-

дною залишалося сприйняття носія влади як істоти, наділеної надприродними властивостями

і можливостями – зорієнтованість на харизму32

, у відповідності з етимологічним значенням

цього слова – на сприйняття рішень і дій носія влади ―богонатхненними‖, такими, на які по-

ширюється ―милість, благодать, дар Божий‖33

.

Таку позицію легко виявити практично в усіх колективних чи індивідуальних звер-

неннях представників української еліти до сусідніх монархів і, зрозуміло, найчастіше до

царя, де він називається, починаючи з Б.Хмельницького, „помазанником Божим, православ-

ним християнським монархом, єдиним під сонцем сяючим‖34

. Воля незалежного монарха

сприймалася керованою Богом, а тому не потребувала чийогось схвалення, підтвердження.

Стосовно нього у старшин не могло виникнути питання "хто тобі звелів?"

Такого рівня харизми, особливо в очах старшинства, не зумів досягнути навіть Бо-

гом даний Великий гетьман. Його ж наступники у середовищі старшинства-шляхетства

сприймалися як рівні серед рівних. Очевидно, що недостача власної харизми, ослаблення та

зведення нанівець політичної ролі Генеральної Ради, протиборство старшинських угрупо-

вань, заручником яких нерідко ставав саме гетьман, і виявилися тими чинниками, які спону-

кали володарів клейнодів шукати підтримки власної влади у харизмі російського монарха.

Роль же силового російського воєнно-політичного чинника була лише роллю каталізатора,

що прискорив утвердження даної політико-культурної тенденції. Очевидно, що саме недо-

стача легітимності, харизми, у поєднанні з високими вимогами до суспільно-політичної ролі

гетьмана (з боку як суспільства в цілому, так і з боку окремих угруповань, що протиборству-

вали) формували у представників еліти, на особистісному рівні, негативні емоційні орієнтації

щодо виконання гетьманських обов´язків. Гетьманський уряд нерідко визначався самими во-

лодарями клейнодів як "клопітливий", ―печаловитий‖, ―важкий‖ і ―небезпечний‖ "тягар", а

гетьман оцінював себе як людину, що "мусить рад-не-рад залишатись до часу невільником

тої функції, носячи титул гетьмана запорозького"35

.

Можливо, найточніше особливості сприйняття становища гетьмана у тогочасному

українському суспільстві передав П.Тетеря у листі до короля від 26 червня 1663 р.: ―Я зму-

шений висловити важку скорботу, що охопила мене, скорботу про те, що я взяв на себе такий

обтяжливий і мучений обов´язок: тому що в ньому правдивому і доброзичливому правителю

дістаються в нагороду одні дивні підозри, а від своїх товаришів неминуча небезпека жит-

тю‖36

.

Незважаючи на те, що спочатку монарше затвердження волі Генеральної ради висту-

пало одним із джерел легітимності влади гетьмана, а потім і на те, що монарша воля фактич-

но замістила собою усі інші джерела легітимності, українська сторона ніколи не визнавала за

царем та російськими інституціями права обмежувати владу гетьмана поза договірними стат-

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

10

тями та втручатися у внутрішні справи Гетьманщини. Насамперед, це прослідковується у то-

му, що українська політична еліта перебувала практично у постійній полеміці з приводу по-

літичного спілкування царського уряду з українськими старшинами, насамперед полковника-

ми, поза відомом гетьмана. І.Виговський, виходячи з орієнтацій на право гетьмана одноосіб-

но представляти Гетьманщину у спілкуванні з московськими адміністраторами, саме їх зви-

нувачував у інспіруванні громадянської війни: ―А в наших правах так належить: не повинен

полковнику і нікому дати грамоти, крім гетьмана: все розправує один гетьман; а ви учинили

всіх гетьманами, подавали Пушкарю і Барабашу грамоти, і від тих грамот бунти почалися‖37

.

Таким же чином у розгляді причин внутрішніх незгод був налаштований і Ю.Хмель-

ницький. Передаючи наприкінці 1659 р. А.Одинцем до Москви свій проект договірних ста-

тей з царем, він наголошував, щоб цар ―ніяких листів та чолобить і ніяких посланців з війсь-

ка Запорозького старшини і черні та інших начальних людей і посполитих, також з Запорож-

жя всякого духовного і мирського чину людей без листа, від нас гетьмана і печатки військо-

вої написаного, приймати не велів, для різних причин, оскільки з брехні ненависних людей

багато свар виростає‖38

. Такі ж орієнтації влітку 1661 р. демонстрував наказний гетьман Я.-

Сомко: ―А того і в статтях не поставлено, що до нього великого государя їм полковникам пи-

сати, обминаючи гетьмана‖39

.

І.Самойлович, коментуючи сутність справи стародубівського полковника П.Рослав-

ця та ніжинського протопопа С.Адамовича, запевняв царя, що ця справа виникла якраз через

те, що протопоп мав можливість клопотатися перед монархом за надання маєтків для своїх

прихильників ―без відома мого і листів заступних‖ і просив царя, щоб на майбутнє ―вже та-

ким не вірили‖40

.

Завершуючи тему легітимності гетьманської влади, зазначимо також, що узаконення

своїм діям гетьмани шукали у підкресленні факту наступності своїх рішень та дій, що продо-

вжували чи були аналогічними з рішеннями та діями своїх попередників. Найпомітніше це

проявлялося у наданнях маєтків монастирям, у видачі охоронних універсалів на надання,

здійснені попередніми гетьманами, королями, царями: ―Тоді ми Гетьман, стосуючися до мо-

наршої жалуваної Й. І. В-ті грамоти, за прикладом універсалів попередніх антецесорів на-

ших…‖41

; ―…згоджаючися… з привілеями зійшлих королів їх милостей із універсалами ан-

тецесорів наших, гетьманів Запорозьких…"; або: "…і стосуючися до тих універсалів антеце-

сорів наших і до грамоти царської…"42

У ході легітимації своїх політичних акцій гетьмани опиралися також на легітимацію

за допомогою традиції: на "здавна ухвалені звичаї"43

; а також, що виглядає особливо ваго-

мим, зважаючи на напрям еволюції засобів легітимації, – на раціонально-цільові чинники

узаконення своїх дій: на "рейментарський здоровий глузд і респект" та визнання жителями

доцільності гетьманських рішень: „самі те визнаєте розумним, люди‖44

.

Вагомого значення старшини намагалися надавати лицарським заслугам претенден-

та на гетьманські клейноди. Так, прихильники П.Дорошенка серед аргументів на його ко-

ристь висували й те, що "Дорошенко козак старий і поля знає"45

. З наростанням потреби у

кваліфікованих рішеннях, поряд з традиційними вимогами до гетьмана як до воїна для пред-

ставників еліти, ставали вагомішими риси гетьмана як вправного адміністратора, політично-

го й державного діяча. Саме з врахуванням даних критеріїв будував свою критику І.Самой-

ловича як гетьмана П.Дорошенко: "Чи козак він з діда-прадіда! Чи знає він Запорожжя, річ-

ки, морські протоки, ріки і саме море? Чи на багатьох війнах бував! Де чого надивився? Чи

мав коли справу з монархами, чи воював або договори укладав, щоб тепер уміти зробити

щось для послуги царській величності?"46

Таким чином, джерелами легітимності влади гетьмана сприймалися ―Божа воля‖,

―військова милість‖ або ―любов‖ Війська Запорозького з огляду на ―значні заслуги‖ гетьма-

на, обов‘язкове надання гетьманських клейнодів найвищим повноважним органом Українсь-

кої козацької держави – Генеральною радою; визнання незалежним монархом.

З часу силового підпорядкування Гетьманщини російському цареві Петру І джере-

лом легітимації влади гетьмана став служити факт призначення гетьмана монархом. Незва-

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

11

жаючи на це, українська сторона ніколи не визнавала правовими дії російського монарха та

його урядовців, пов‘язані з втручанням у внутрішні справи Гетьманщини, поза укладеними

договірними статтями.

Поряд з харизматичними не можна не помічати і раціонально-цільових проявів легі-

тимації. Ними, зокрема, були приклади підкреслення гетьманами наступності своїх рішень та

дій з огляду на акції попередників, узгодження своїх рішень з вимогами традицій, раціональ-

ного розрахунку, підкреслення наявності у гетьмана спеціальних знань, необхідних для вирі-

шення державних справ.

Тема джерел легітимності влади гетьмана потребує, звичайно, подальшого вивчення.

Широкі перспективи для дослідження даної теми розкриваютьтся у площині національної

ідентичності. Адже у часи Української козацької держави відбувався перехід від династично-

конфесійного до національного способу самоідентифікації соціальних суб‘єктів. Даний

процес не міг не відобразитися у соціально-політичних, психологічних механізмах

легітимації влади гетьмана.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Василенко Н.П. Конституция Филипа Орлика // Ученые записки Института истории РАНИИОН. – М., 1929.

Т. 3. – С.153 – 171; 2. Мякотин В. Прикрепление крестьянства в Левобережной Малороссии в ХVІІІ ст. //

Русское Богатство. – 1894. – № 2. – С. 38; 3. Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою

Лівобережної України кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. – К., 1959. – С. 126, 136, 158; 4. Окиншевич Л. Центральні

установи України-Гетьманщини ХVІІ – ХVІІІ вв. – Ч. 1. Генеральна рада. – К., 1929; Ч. 2. Рада старшини. – К.,

1930; 5. Черкаський І. Звідомлення про відрядження до Харкова року 1927. Устрій та поступок правний

козацьких судів на Гетьманщині (Тези) // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та

вкраїнського права. Вип. 6. – К., 1929. – С. 433; 6. Окиншевич Л. Лекції з історії українського права. Право

державне. Доба станового суспільства. – Мюнхен, 1947. – С.85-89; 7. Крупницький Б. Основні проблеми історії

України. – Мюнхен, 1955. – С. 46-51; 8. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ – ХVІІІ

століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997.; 9. Степанков В.С. Проблема становлення

монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648 – 1657 рр.) // Укр. істор. журн. – 1995. – № 4. – С.

14 – 33; 10. Л. О.(киншевич) Гетьман // Енциклопедія українознавства. – Л., 1993. – С. 376; 11. Мельник Л.Г.

Боротьба за українську державність (ХVІІІ ст.) – К., 1995. – С. 172-173; 12. Горобець В.М. Політичний устрій

українських земель другої половини ХVІІ – ХVІІІ століть. – К., 2000. – С. 26 – 32; 13. Становлення української

державності в ХVІІ ст.: Богдан Хмельницький та його спадкоємці. – К., 1998. – С. 125-126; 14. Плохій С.

Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимації гетьманської влади в Україні //

Mediaevalia ucrainica: ментальність та історія ідей. – Т. ІІІ. – К., 1994. – С. 86-110; 15. Чухліб Т. Гетьмани і

монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648 – 1714 рр. – К. , 2003. – 518 с.; 16. Акты,

относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею.

(далі: Акты ЮЗР). – Т. 8. – СПб. 1875. – с. 254; 17. Акты ЮЗР. – Т. 7. – СПб., 1872. – С. 109; 18. Акты ЮЗР. – Т.

9. – СПб., 1877. – С. 45; 19.Прошение малороссийского шляхетства // Український істор. журн. – 1993. – № 9. –

С. 92; 20. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою

комиссиею (далі: Акты ЗР). – Т. 5. – СПб., 1853. – С. 101; 21. Акты ЮЗР. – Т. 7. – С. 370; 22. Дорошенко Д.

Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльності. – Нью-Йорк: 1985 – С. 53; 23. Акты ЮЗР.

– Т. 11. – СПб., 1879. – С. 2; 24. Стороженки. Фамильный архив. – Т. 1. – К., 1902. – С. 5; 25. Акты ЮЗР. – Т. 8.

– С. 254; 26. Акты ЗР. – Т.5. – С.111; 27. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Од.зб. 15412. – Арк.18; 28. Акты ЮЗР. – Т. 7. –

С.156; 29. Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка 1729 – 1730 г. / Материалы для истории

экономического, юридического и общественного быта Старой Малороссии. – Чернигов: Тип. Губ. Земства,

1901. – Вып. 1– С.165; 30. Мотыжинский архив. Акты Переяславского полка ХVІІ – ХVІІІ в. – К.: Тип.

К.Н.Милевского, 1890 с.145; Материалы для отечественной истории / Изд. М.Судиенко: В 2-х т. – Т. 1. – К.,

1853, Отд. 2, с.42, 47, 50, 53, 56 та ін.; 31. ІР НБУВ. – Ф.VІІІ. – Од. зб. 538. – Арк. 11, 12 зв.; 32. Вебер М.

Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. – С.161; 33. Політична історія України / За заг. Ред.

В.І.Танцюри – К., 2001. – С.487; 34. Акты ЮЗР. – Т. 13. –СПб., 1884. – С. 33; 35. Дорошенко Д. Гетьман Петро

Дорошенко… – С. 61, 64; 36. Памятники, изданные Киевской коммиссией для разбора древних актов. – Т. 3. –

К., 1898. –С.326; 37. Акты ЮЗР. –Т. 4. –СПб., 1863. – С.125; 38. Акты ЮЗР. – Т. 5. – СПб., 1867. – С.3; 39. Там

само. – С.94; 40. Акты ЮЗР. – Т. 13. – СПб., 1884. – С.9; 41. Материалы для отечественной истории… Отд.2 –

С.25; 42. Акты ЗР. –Т. 5. – С.123-124; 43. Там само. – С. 124; 44. Там само. –С.266; 45. Акты ЮЗР. – Т. 8. –С.71;

46.Соловьѐв С.М. История России с древнейших времен. – М., 1991. – Т. 12. – С. 465.

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

12

К.В. Івангородський

РЕГІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА ПІВДЕННИХ СТАРОСТВ КИЇВСЬКОГО

ВОЄВОДСТВА ЯК ФАКТОР ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

Одним із першочергових завдань української історичної науки сьогодні є

проблематика дослідження українського етносоціогенезу, тобто історичного становлення та

розвитку етносоціальної організації етносу українців, а отже, й ґрунтовного осмислення

процесів, які фактично становлять собою основу даного явища, – етносоціальних процесів.

Одним же з найважливіших періодів українського етносоціогенезу, безперечно, є доба, що

передувала Хмельниччині, тобто друга половина XVI – перша половина XVII ст. До того ж

подібне дослідження вимагає застосування відповідних теоретико-методологічних засад

полідисциплінарного характеру.

Враховуючи масштабність такої проблематики, основна увага зосереджується на

регіоні, представленому південними староствами Київського воєводства. Дана локація

зумовлена, з одного боку, відомою унікальністю в історії України цієї території, що

підкреслюється майже всіма дослідниками. З іншого боку, подібна локалізація

етносоціогенезу дозволяє більш чітко визначити його еволюцію, а також сприяє визначенню

важливої історичної ролі окремих регіонів української етнічної території.

Стосовно зазначеного часового відтинку дослідники одностайно ведуть мову про

його «винятковість» для виникнення та становлення української нації як продукту, що був

зумовлений етносоціальними процесами якраз у добу, котра передувала Хмельниччині. При

цьому ядром етносоціальної консолідації українців у зазначений період стала територія

південних староств Київського воєводства, незважаючи на її специфіку, насамперед як

етноконтактної зони.

Виходячи з цього, метою даного дослідження є розкриття фактору регіональної

специфіки етносоціальних процесів у південних староствах Київського воєводства в другій

половині XVI – першій половині XVII ст. В той же час автор ставить перед собою завдання

дослідити трансформацію основних чинників етносоціогенезу в зазначених межах.

На жаль, запропонована проблематика не набула широкого висвітлення в науковій

спадщині української історіографії. Щоправда, значну кількість дотичних до теми питань

піднімали в різні періоди чимало науковців. Слід відзначити погляди на проблему істориків

кінця ХІХ – початку ХХ ст., зокрема Ю.Вєнєліна, М.Костомарова, В.Антоновича, П.Куліша,

О.Єфименко, М.Дашкевича, І.Житецького, М.Владимирського-Буданова, П.Клепатського,

М.Грушевського1. Серед дослідників радянського періоду розвитку української історіографії

особливо виділяються праці К.Гуслистого, О.Барановича, Д.Мишка, І.Бойка, О.Компан,

І.Крип‘якевича та ін2.

На сучасному етапі дана проблематика набуває ще більшої актуальності, про що

свідчать дослідження В.Смолія, О.Гуржія, Я.Дашкевича, С.Макарчука, А.Чабана, П.Саса,

Я.Верменич, Р.Симоненка, О.Струкевича3. Варті уваги й пошуки в межах польської

історіографії, представлені працями таких істориків як О.Яблоновський, Д.Ролле,

К.Пуласький, З.Вуйцік, В.Серчик, Т.Хинчевська-Геннель4.

В цьому контексті дотичною постає й проблема формування та генези модерної

української нації, що сьогодні викликає багато суперечок і думок. Разом із тим, подібним

питанням, особливо на теоретично-методологічному рівні, майже не приділяється належна

увага дослідниками. З іншого боку, не менш важливою є й проблематика регіональної

специфіки етно- та націотворення, що взагалі не розглядалася як попередньою, так і

сучасною українською історіографією, що, на нашу думку, обумовило певну прогалину в

історичній науці України. Зрозуміло, розкриття всіх аспектів даного спрямування вимагає

ґрунтовного дослідження, однак і першочерговість спроби аналізу даних питань видається

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

13

досить актуальною.

Сьогодні все більше вимальовується «нова» специфіка історії України, що пов‘язана

з історичним розвитком усіх її регіонів. Адже для історії українського народу, що тривалий

час не мав власної державності, особливого значення набувають ті землі, де він як

етносоціальна спільнота зумів зберегти єдність і цілісність. Тому історія нашого народу

складається з частинок історичних процесів кожної окремої землі. Разом із тим, тільки

узагальнивши їх, можна скласти цілісну картину, найбільш повну та змістовну.

Крім цього, «дослідження історичних процесів окремих територій дає можливість

сконцентрувати увагу на специфічних особливостях явищ базисного та надбудовчого

характеру»5. На нашу думку, однією з таких важливих регіональних особливостей і

виступають етносоціальні процеси, що впливали на розвиток всієї палітри історичного

процесу.

Безпосередньо теоретично-методологічні аспекти дослідження регіональної

специфіки етносоціальних процесів можна розподілити на дві основні категорії. Першу

становлять загальні концепції стосовно ролі та значення в науковому пошуку регіональної

специфіки. До другої належать проблеми етнологічного характеру. Отже, в даному контексті,

можна стверджувати, що поставлена нами проблематика є полідисциплінарною та вимагає

комплексного методологічного вивчення.

Очевидно, що явища регіоналізації мають не лише соціально-економічне й політико-

правове6, але й культурно-історичне та етносоціальне підґрунтя. В той же час, не можна не

бачити того, що специфічний інтерес до локальної історії органічно вписується у систему

загальноцивілізаційних дослідницьких пріоритетів у соціогуманітарній сфері.

Етносоціальні процеси, на нашу думку, – це процеси, котрі передбачають передусім

зміну внутрішніх параметрів певного етносоціального організму (плем‘я, народність, нація)

або етносоціальної спільноти на певній стадії історичного розвитку, зміну таксономічного

рівня етносоціального організму; визначаються прагненням етносоціального організму до

оформлення у вигляді держави, а також передбачають зміну якісних рис безпосередньо

етносу як основної етнічної спільноти людей. Крім цього, етносоціальні процеси є наслідком

взаємодії етнічного та соціального, тобто механізмом існування етносу в соціальному вимірі

й відповідно соціуму – в етнічному. Тому, на нашу думку, етносоціальні процеси є

найвагомішим чинником, який забезпечує стале існування етносу в історичному часі та

розвиткові.

Внаслідок значної структурованості етносоціальних процесів особливого значення

набуває їх регіональна специфіка. При цьому можна спостерігати цікавий парадокс: будучи

властивими певному регіону, етносоціальні процеси впливають на розвиток всього

етносоціального організму. Яскравим прикладом цього може бути етносоціогенез українців у

XVI – першій половині XVII ст. Безперечно, одним із найбільш цікавих регіонів у такому

контексті є південні староства Київського воєводства – Черкаське, Канівське, а з XVII ст.

також Корсунське, Чигиринське та Крилівське. Недарма ж польський дослідник К.Пуласький

іменує ці староства «головними»7.

Разом із тим існує проблема визначення кордонів вказаного регіону. Зокрема І.Лаппо

стверджує, що ці повіти не мали до 1566 р. визначених кордонів8. На думку

О.Яблоновського, це було пов‘язано з рухливістю їх меж унаслідок активних колонізаційних

процесів9. Більш чітко намагається окреслити межі краю Ф.Шабульдо

10. Натомість

М.Владимирський-Буданов вважає, що нечіткість кордонів південних староств Київського

воєводства пов‘язана з тим, що тут проходив Чорний шлях, який перетворив порубіжжя на

пустелю11

. В свою чергу, М.Грушевський взагалі каже, що ці староства «були вповні вийняті

з публічної власти й державного права»12

, тобто перебували поза адміністративно-

територіальним устроєм.

Актовий матеріал дозволяє визначити, що південні староства Київського воєводства

були південно-східним порубіжним регіоном як Великого князівства Литовського, так і Речі

Посполитої. Так, наприклад, в окружній королівській грамоті зазначається, що «...вжо

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

14

Днепръ перешли и отъ замку нашого Черкасъ у тринадцати миляхъ стоятъ [татари] поблизу

границъ паньства нашого великого князьства Литовского...»13

. Отже, безпосередньо

південно-східний кордон держави у другій чверті XVI ст. визначається й як кордон

Черкаського староства. Натомість у другій чверті XVII ст. ми можемо спостерігати

розширення кордонів південних староств Київського воєводства за рахунок колонізаційного

руху14

.

У Литовській метриці, зокрема, зберігся запис, яким визначалися офіційні кордони

між воєводствами та староствами15

. Стосовно ж внутрішніх територіальних меж

досліджуваного регіону та населених пунктів, які знаходилися на його теренах, значну

кількість інформації містять люстрації даних староств16

. Досить цікавим є визначення

поняття «Черкаси» не як населеного пункту, а як назви регіону, що пов‘язується з

південними староствами Київського воєводства17

. Крім цього, згадка про уходи краю як

порубіжні укріплення18

.

Велике значення для кристалізації регіональної специфіки в південних староствах

Київського воєводства мала і, так би мовити, етносоціальна («національна») політика

Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Розгляд джерел дозволяє констатувати

її упередженість і помилковість, що призводило до посилення міжетнічної напруги в регіоні,

особливо під час збройних конфліктів. При цьому, етносоціальна політика Великого

князівства Литовського була більш-менш виваженою19

. Так, зокрема, в Другому

Литовському статуті зазначається: «...иж ровно ку достоенствам так Литовский яко и Руский

народ приходити маеть...»20

.

Цікавим є і той факт, що Річ Посполита на початку свого панування, зокрема в

південних староствах Київського воєводства, також виявляла толерантну етносоціальну

політику, обіцяючи «при їхніх звичаях стародавніх міщан та інших зоставити»21

. Подібне

становище можна, на нашу думку, пояснити також тим, що польська влада була зовсім не

обізнана зі станом речей у регіоні. Наскільки буття цих земель було окремішнім свідчить

хоча б свідчення П.Куліша про те, що на початку XVII ст. поляки знали про Україну менше,

ніж голландці про Індію22

. Тому «українська народня самооборона не стрічала ні помочи, ні

спочуття в правительственних сферах»23

. Отже, і державна влада в «південній частині

Київського воєводства була дуже слабкою»24

. В результаті й «насадження в Подніпров‘ї

шляхетської культури нелегко дається»25

.

Однак, уже під час загострення етносоціальних конфліктів кінця XVI ст. влада

закликає «карати плебс»26

, «викорінювати сваволю»27

. Це ж проявилося й у покаранні міщан

Корсуня під час їх протистояння місцевому старості28

на початку XVII ст., а також у

каральних акціях у межах регіону засобами жовнірів29

, що тільки посилило напругу. При

цьому Річ Посполита не уявляла собі, що спроби обмеження реєстру ставали вогнищами

наступних козацьких повстань30

.

У 30-х роках XVII ст., в результаті етносоціального вибуху, польська політика ще

більше набуває етнічної упередженості, що видно, зокрема, зі сеймових постанов,

універсалів королів і польних гетьманів, які закликають вже не тільки до «погамування

козаків», а до покарання жінок, дітей, до розорення міст краю31

. Яскравим цьому прикладом

є універсал коронного гетьмана С.Конєцпольського 1630 р., яким урядник закликає шляхту

«запал хлопства гасити його ж (хлопства. – К.І.) кров‘ю»32

.

На жаль, такі заклики перетворилися незабаром на дійсність, адже, «розогнав де

поляки черкас, почели по городом побивать мещан, и жон их, и детей и животы их

грабить»33

. Безумовно, це лише підсилювало етносоціальну напругу та етноупередженість.

Така політика мала й значний вплив на зміну етносоціальної структури населення південних

староств Київського воєводства внаслідок масових еміграцій.

Поруч із тим, польська влада виявилася неспроможною контролювати досліджувану

нами територію, а також унебезпечити регіон від татарських нападів, що значно зменшувало

її авторитет на тутешніх землях34

. Більше того, вона відкрито заявляла стосовно власної

фінансової неспроможності в сприянні нормалізації порубіжного життя35

. З іншого боку, це

Серія: ІСТОРІЯ ………………………………………………………………………………………………………………………………

15

зумовлювало в значній мірі дуалізм її політики, передусім щодо козацького контрнаступу на

степових агресорів36

.

Політика ж етносоціальної упередженості з боку Речі Посполитої продовжувалася й

після придушення конфліктів 1630-х рр. Досить показовою з цього приводу є позиція

невідомого польського публіциста, який зазначав у 1649 р.: «Ліпше нехай буде пустеля там,

де ці злі змії ховаються (мається на увазі покозачене населення південних староств

Київського воєводства. – К.І.), ніж ми будемо важко боротися... То ж даймо спокій туркам, а

одностайно й добре піднімемо шаблі на тих, котрі так багато лихого вчинили нашій

вітчизні..., а потім знищимо їх або докорінно змінимо воєнну силу козаків, бо вона все ж є

потрібною Речі Посполитій»37

. На подібну етносоціальну упередженість поляків звертав

увагу також Б.Хмельницький у своєму листі до короля38

.

Таким чином, політика Речі Посполитої не лише зумовлювала регіональну

специфіку південних староств Київського воєводства, а й підкреслювала її значення, зокрема

вже в очах сучасників. Аналіз же праць, які вивчають етнічну територію та історичні

особливості окремих українських регіонів, свідчить про те, що південні староства Київського

воєводства залишаються поки що поза глибоким науковим вивченням. Попри це, більшість

дослідників називають цю землю, у вузькому розумінні, «Руссю», «Україною», «етнічним

ядром», «консолідуючим центром». Тому в цьому й «полягає парадокс у системі історичних

досліджень окремих етнічних українських земель»39

.

Стосовно періоду другої половини XVI – першої половини XVII ст., то «тут, в

степах, закладалася основа нового життя на старих початках вічової волі»40

. Зокрема

К.Гуслистий називає цей край «центром процесу формування української народності»41

.

Решта радянських істориків також визначали регіон «основним ядром, де етносоціальні

процеси відбувалися найінтенсивніше»42

. Сучасні дослідники також наголошують, що «саме

тут знаходився центр етносоціальних процесів»43

. Адже цей край – своєрідний «черен

України», як зауважує С.Рудницький44

.

Регіональна специфіка південних староств Київського воєводства знайшла

відображення вже у свідомості сучасників. Так, зокрема Михалон Литвин в середині XVI ст.

відзначав «зручності життя в низових містах»45

. Натомість король Сигізмунд Август осібно

класифікує місцевих мешканців: «иж они суть люди украинные»46

. Федір Євлашевський

взагалі розглядає «Київщину» як окремий український регіон поруч із Поділлям, Поліссям та

Волинню47

. Регіональні відмінності зафіксував у своєму «Щоденнику» і Еріх Лясота48

. На

думку Ісаї Копинського, внаслідок релігійних переслідувань «не имамы где приклонити

головы своя (православні священики. – К.I.), тільки тут, «на Украине, во пределе Киевском

сотесняемся...»49

. В свою чергу Гійом де Боплан вказує на особливість для «руського

[українського] боку» міста Черкаси: «Я бачив це місто в усій його величі...; тут навіть

проживає їхній (українців. – К.І.) гетьман»50

.

Усвідомлювали специфіку регіону й поляки. Так, Стефан Баторій іменує край як «на

тамтой Украине»51

. Ця специфіка проявилась і в офіційній документації Речі Посполитої52

.

Поль�