З ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ПРАКТИКИold.journ.lnu.edu.ua/vypusk7/visnyk07-24.pdf ·...

ЖИТТЄДАЙНІСТЬ ІДЕЙ ІВАНА ФРАНКА… 225

З ЖУРНАЛІСТСЬКОЇПРАКТИКИ

ЖИТТЄДАЙНІСТЬ ІДЕЙ ІВАНА ФРАНКА

Сценарії студентських радіопрограмдо 150-річчя від дня народження Івана Франка

Василь Лизанчук

Про Івана Франка – письменника, історика і теоретика літератури, фольк-лориста, етнографа, мовознавця, філософа, економіста, історика слов’янської тасвітової суспільної думки, журналіста-публіциста, видавця, громадського діячанаписано дуже багато. Найглибше у моє серце запали слова Юрія Мушкетика,які він сказав на міжнародному симпозіумі ЮНЕСКО “Іван Франко і світовакультура”, присвяченого 130-річчю від дня народження Івана Франка і виходу усвіт 50-томного зібрання його творів: “У світі є зорі, які ми називаємо про-відними, бо вони горять яскраво і стало, служать людям орієнтирами у просторій часі; на землі є ріки, які ми називаємо великими ріками, ріками народу, бо во-ни вбирають у себе тисячі інших рік; на землі є люди, які йдуть попереду іншихі своїми серцями освітлюють людству шлях у будучину. Половина з них – це ті,що рухають прогрес силою свого розуму, свого таланту, друга половина – ті, щопідносять його висотою власного духу, звитяги, самопожертви, власним при-кладом. А є й такі, в яких щаслива і ласкава доля поєднала ці якості в однійособі. До них ми, без сумніву, відносимо Івана Франка”.

Прагнення осягнути велич розуму, мудрості, духу, праці Івана Франка непокидало людей у минулому; з особливою силою це прагнення заволоділонинішнім поколінням, яке хоче відчути глибинні “біоритми національного ко-ду” (Зіновія Франко) його діяльності, хоч трішки збагнути незбагненність аст-ральної постаті Івана Франка.

Зрозуміти суть життєдайності ідей Івана Франка намагалися студенти фа-культету журналістики Львівського національного університету імені Івана

______________© Лизанчук В., 2007

В. ЛИЗАНЧУК226

Франка зі спеціалізації “Журналістська робота на радіо”. У межах навчальноїпрограми вони також готують коментарі. Їхнім цьогорічним завданням було –роз’яснити, розтлумачити, прокоментувати важливість, актуальність таких ду-мок Івана Франка:

Не пора, не пора, не пораМоскалеві й ляхові служить!Довершилась України кривда стара, –Нам пора для України жить.

Не пора, не пора, не пораЗа невігласів лить свою кровІ любити царя, що наш люд обдира, –Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пораВ рідну хату вносити роздор!Хай пропаде незгоди проклята мара!Під Украйни єднаймось прапор!

Бо пора се великая єсть:У завзятій, важкій боротьбіМи поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,Рідний краю, здобути тобі!

Із циклу “Україна”.

“Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтер-національними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одноїнації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широ-кими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуження від рідноїнації”.

“Поза межами можливого”.

“Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буко-винськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття неповинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консек-венції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну,всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися зїї природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знаннятвердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і ра-дувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб мирозуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиноюйого”.

“Одвертий лист до галицької української молодежі”

“Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, вироб-ляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свогонароду і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною,


тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, авдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Ук-раїні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанськаі політична свобода”.

“Одвертий лист до галицької української молодежі”

Завдання для студентів було досить таки складним. Довелось опрацюватичимало наукової, публіцистичної, художньої літератури. Готуючи матеріали,вони глибше зрозуміли, що ефективність журналістської праці Іван Франко ста-вив у пряму залежність від суспільно-політичної атмосфери, “суспільноїсовісті”, “суспільної моралі”. Він завжди виступав за єдність слова і діла. Щобслово сталося ділом, – говорив Іван Франко, – треба духу свободи і любові доправди та до народу в публічній дискусії.

Приємно, що більшість студентів виконали завдання, досягнули своєї ме-ти. Запрошуємо ознайомитися з їхніми коментарями, які подаємо нижче.

Василь Лизанчук

Диктор І: В ефірі Львівське обласне радіо(Звучить пісня “Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!”,стишується, на її фоні оголошується)

Диктор ІІ: До 150-річчя від дня народження Івана Франка

Диктор І: Пора, діти, добра поглядатиДля власної хати,Щоб ґаздою, не слугоюПеред світом стати!

Диктор ІІ: Спільний проект завідувача кафедри радіомовлення і теле-бачення Львівського національного університету імені Івана Франка, професораВасиля Лизанчука та Львівського обласного радіо

(Звучання пісні на декілька секунд підсилюється, а потім зовсім стихає)

Диктор І: Запрошуємо послухати коментар Ірини Шевчук “Ми мусимосерцем почувати свій ідеал…”

Шевчук: Для такого мислителя, як Іван Франко, проблема національногопоставала в особливому світлі, оскільки ключовим в результаті тривалого ос-мислення суспільно-економічного розвитку виявилося поєднання ідеї націо-нального визволення з поліпшенням соціального становища людей. Зауважимо,що протягом тривалого часу у суспільно-філософських поглядах Каменярадомінували соціалістичні, економічні і соціальні погляди. “Я переконаний, щоекономічний стан народу – се головна підстава цілого його життя, розвою, по-ступу” – писав І. Франко в одному з ранніх листів. Та в процесі своєї ідео-логічно-світоглядної еволюції та політичної діяльності він прийшов до ро-


зуміння неможливості вирішення українського питання лише з позицій роз-в’язання соціально-економічних проблем. Відбувся, висловлюючись словамиОксани Забужко, крах роками тліючої у свідомості Франка ілюзії щодопріоритету загальнолюдського, соціально-економічного над національним. Доцих висновків привів мислителя і сам характер у переважній своїй масі селянсь-кого середовища галицьких українців (90% населення), в якому суспільна дифе-ренціація ще не набула глибоких форм, щоб відтіснити усвідомлення потребипередусім національного визволення. Останні десятиліття ХІХ ст. переконливосвідчили про це: постійна потреба консолідації суспільних сил не залишалаіншої альтернативи, окрім смерті – смерті асимілятивної. Відхід від першостінаціонального був світоглядним вибором зради (і навіть духовного самозни-щення).

Саме знехтування національним фактором певною частиною українськихсил І.Франко пояснює і їх кінцеву “зневіру та апатію”. Він пропагує потребу ви-творити з “…етнічної маси українського народу українську націю, суспільнийкультурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного жит-тя”. Ідея незалежності та окремішності “національного”, відпорного (за Фран-ком) до асиміляційної роботи польського чи російського національного чинни-ка, вибудовувалась в ідею самостійності цілої нації, і як логічна закономір-ність – національної державності. Для Франка, вже зрілого мислителя, “на-ціональний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій”, набував першочер-гового значення: бо лише ідеал національної самостійності, перебираючи щесобі на озброєння західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичноїволі, “один тільки може дати їм поле для повного розвою”, і витворити з“обдертої юрби” сучасний європейський народ – націю, з власною націо-нальною гідністю, культурою і державою, де нація (за Гегелем) може виправда-ти своє існування в колі інших народів. Таким чином, Франкове розуміннянаціонального сформувалося у процесі вибору між національним і соціальним,бо епоха, в якій він жив, була епохою імпульсивного “маятника” з протилежни-ми національно-духовними і матеріалістично-інтернаціональними помислами.Остаточне утвердження в свідомості І. Франка до національного через соціальнета інтернаціональне, з прагненням піднести українську національну ідею доєвропейських стандартів “національного”, із можливим бажаним закріпленням їїв суспільній свідомості українців.

Звертаючись до механізму формування національної ідеї, Франко вказувавна провідну роль української еліти як виконавця такого завдання. Наступні сло-ва І.Франка написано наче для нашого часу: “Перед українською інтелігенцієювідкривається тепер… величезна дійова задача – витворити з величезної етнічноїмаси українського народу українську націю, суцільний культурний організм,здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний наасиміляційну роботу інших націй… та при тім податний на присвоювання собі вякнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здо-бутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава, не можеостоятися”.


Іван Франко розумів, що, з одного боку, повинна вирости свідомість наро-ду. Але як же вона виросте в бідного, голодного, обдертого люду? І в цьому вінбачив зачароване коло, хоча розумів, що історія розвивається за своїми закона-ми. У цьому плані залишався оптимістом, вважаючи, що народ з такими даними,такою історією і традиціями вартує кращої долі. Іван Франко добре знав людей,відчував і розумів, що в той історичний момент український народ мав потребув лідері типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого, при-ниженого…

Ідеєю самостійності Галичини в ті часи не дуже переймалися. На зламу-ванні сторіччя, у 1898—1900 роках Микола Міхновський, тоді харківський ад-вокат також, уже на новому етапі, почав проголошувати гасла соборності і новоїукраїнської державності. Він безпосередньо вважав себе учнем Івана Франка.Здавалося, його ідеї, особливо в Галичині, де вже була сформована відповіднатрадиція, повинні були знайти підтримку і розвиток. Але сталося неймовірне.Саме галичани почали виступати проти цієї ідеї. В умовах Австро-Угорщиниукраїнці задовольняли свої найважливіші потреби, у тому числі і культурні: ма-ли свою пресу, гімназії, волю релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їмбуло затишно. Преса, що згодом прославилася своїми радикальними націона-лістичними поглядами, тоді писала інше: навіщо взагалі ставити на порядокденний питання державності? Воно не вчасне, “батька” Йосифа це може образи-ти. А крім того, така боротьба вимагає жертв. Будуть в’язниці, репресії. Словом,краще так, як є.

Володимир Антонович у ті часи писав: “Трагічна розв’язка історії Українивикликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовноїцивілізації, ані власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралисяпіклуватися народною долею, мали в собі вельми недостатній запас культури”.Поглдяи І.Франка нещадно експлуатували різні партії, об’єднання, орієнтації.

Іван Франко розумів і знав свій народ, його долю. Хоч у 1900 році він пи-сав, що “ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім іполітичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза ме-жами можливого”, потрібно працювати, “серцем почувати свій ідеал, мусиморозумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближу-ватись до нього…”. Нині якраз та пора, щоби реалізувати національний ідеалутвердження української України. Треба тільки побороти фарисейство тихполітичних сил, що прикриваються інтернаціональними фразами про загально-людські інтереси, ігноруючи національні, українські.

Диктор ІІ: Ви слухали коментар Ірини Шевчук “Ми мусимо серцем почу-вати свій ідеал…”.

***Диктор І: В ефірі радіокоментар Оксани Ігнатенко “Творімо націо-

нальний дух патріотизму!”


Ігнатенко: У цьому році ми відзначатимемо 150-ліття від дня народженняукраїнського титана, сподвижника, будителя свого народу – Івана Франка. Про-летіло вже півтора століття – вік, за який можна чимало збудувати, але й чималозруйнувати, можна народитися і …померти – а ті його думки залишаються акту-альними й дотепер. На жаль… Чому “на жаль”?

Від дня проголошення незалежності України минуло більше чотирнадцятироків, а питання поважного, мовчазного, глибокого народолюбства (патріотиз-му), “що виявляє себе не словами, а працею”, ще досі не усвідомлене багать-ма. Зокрема тими, які проживають в Україні, але українцями себе так і не вва-жають, або ж, навпаки, тими, що лише називають себе українцями, а ними на-справді не є. Це – БАЙДУЖІ чи, як написав Дмитро Павличко, “зрусифікованіхохли”.

Проблема нешанобливого ставлення до України в тому, що чимало нашихсучасників не усвідомлює себе її дочками і синами. А це почуття, на наш по-гляд, зароджується тоді, коли людина збагне, якою ціною здобула Україна неза-лежність. Вона дарована ЗГОРИ як Божа винагорода за пролиту прадідівськукров, за знищення цвіту молодої інтелігенції Розстріляного Відродження, заспухлі дитячі (і не тільки) холодні тільця в часи трьох голодоморів (не говорювже про вимушені випадки канібалізму, коли матір з’їдала власне дитя)… Ось таціна!!! За всі ці та інші муки Творець світу нам дарував НЕЗАЛЕЖНІСТЬ! Томуне мають рації ті, що кажуть: незалежність України впала у 1991 році на нас, яксніг на голову. Так говорити – значить не знати історії власної Батьківщини-Неньки.

А знати її потрібно. Лише мандруючи століттями в минуле, людина можевідкрити для себе усю суть історії власної країни: пізнати, як зароджувалась,розвивалась, занепадала, нищилась, піднімалась з колін сьогоднішня наша дер-жава. Історичне тло, на якому формувалась Україна засвідчує, що це могутнядержава, сильна держава, витривала. А це і є патріотизм. Це є один із кроків доправдивого усвідомлення себе членом цього суспільства, українським, хоча бдухом.

“Навчитися чути себе українцям – не галицькими, не буковинськими ук-раїнцями, а українцями без офіціальних кордонів” нам перешкоджає Росія. Тойвічний наш окупант, якому не вистачає без нас повітря. Скільки вже столітьпідряд він намагається в нас задушити українців, бажаючи асимілювати ук-раїнський народ, знищити його ментальність. Владімір Путін намагався втілю-вати свій план руками екс-президента України Леоніда Кучми, опозиціонераВіктора Януковича та їхніх однодумців.

Газова проблема – це теж один з ново придуманих способів.Образ України у світовій свідомості довгий час був досить розмитим. Нас

асоціювали з Росією. Мойсей Фішбейн, єврей з українським серцем, ук-раїнський поет, як він сам себе характеризує, вважає, що “погромницький образУкраїни та українця у світі неабиякою мірою творить наш північно-східнийсусід та його спецслужби. Вони багато що контролюють в Україні. Наші вороги(і зовнішні, і внутрішні) хочуть пересварити в Україні всіх з усіма. Хочуть на-


цькувати росіян на кримських татар, кримських татар на українців, українців наєвреїв… Розділити всіх нас”1.

Цей сценарій довгий час втілювався у життя: нас вічно ділили. Українськунацію роздирали чужі держави, через що чимало сучасних українців не від-чувають себе єдиною сім’єю. На цьому хотіли зіграти вороги українськості підчас минулих президентських виборів. Але тоді нація довела, що вона єдина ініхто, і ніщо не зламає, і не розділить нащадків українських козаків.

Культуролог, літературознавець Михайлина Коцюбинська так охаракте-ризувала здобутки Помаранчевої революції: “Зруйновано ще один болісний сте-реотип – про начебто прірву й ворожість між російсько- й українськомовними.Виявляється прірви немає. Тепло й доречно звучить як музичний супровід май-данного побуту російськомовний хіт про “оранжеве небо”. А з уст так званихросійськомовних я наслухалася за ці дні стільки слів любові до України! Я зав-жди знала, що не треба квапитися категорично виключати з категорії “українці”усіх поспіль людей, які звикли послуговуватися в побуті російською мовою. А вці дні було озвучено дуже важливу тезу, яка близька мені: у такій Україні –правдивій, теплій, нормальній – хочеться перейти на українську мову тим, хто їїзнає, і вивчити її тим, хто не знає. Це не примус, не кон’юнктура, а внутрішнійімпульс”2.

Нам потрібно підтримати це бажання добром, любов’ю, щирістю, спіль-ною працею. І ми зможемо це зробити, бо в нас був Майдан і є такі акції, як“Різдво разом”. Поступово, тихо та спокійно ми змінимо це проросійське мис-лення та спосіб життя східних українців, відкриємо їм багатогранний ук-раїнський світ з його звичаями, традиціями, вірою в Бога. І тоді нам буде бай-дуже до слів Людмили Петіної, яка дотримується думки, що “російська моваоб’єднує людей в російський світ і кордони російського світу проходять по кор-донах вживання російської мови”3.

На жаль, після проголошення державної незалежності Україна не сталатвердо на ноги. Але, на мою думку, це не провина невдалого іміджу держави, аїї бездіяльних керманичів, які тільки те й робили, що напихали власні кишені.Тому в нашій державі досі актуальні такі проблеми, як: безробіття, низька опла-та праці, мізерне пенсійне забезпечення, корупція у всіх гілках влади, хабарниц-тво… Чимало українок покинуло власну державу, домівку, родину… дітей іпоїхало в європейські країни в пошуках кращого заробітку… Тому багатьомпросто важко збагнути, за що ж любити Україну.

“Я знов і знов багато думаю про тих, хто їде звідси назавжди. Не мені їхсудити, – пише в газеті “Україна молода” Євгенія Кононенко. – Але з них менімиліші ті, хто їде звідси зі сльозами, а не з прокльонами цій землі, хоча тут є що

______________1 Фішбейн Мойсей. Не підтримувати сьогодні Віктора Ющенка – це національний мазо-

хізм // Україна молода. – 2004. – 25 лип.2 Український самвидав. – 2004. – груд. – № 5 (13). – С. 6.3 Лизанчук В. Чи можна поєднати націоналізм і глобалізм //Дзеркало тижня. – 2004. –

7–13 серп.


проклинати. Чи є патріотичне почуття інстинктивним? Певне, ні”3. Тому ми му-симо вчитися, вчити своїх дітей, дітей своїх дітей, аби розвинути те невимушеневідчуття приналежності до своєї України, яке би пізніше проявлялося болем за їїневдачі та безмежною радістю за невеличкий її успіх.

Фундаментом майбутнього світогляду нової людини є батьківський при-клад – основа, крізь яку проектується її самоусвідомлення. Тому вкрай не-обхідно, щоб патріотизм випромінювався крізь вчинки батьків: від материнськоїколискової співанки українською мовою до свідомого творення батьком, на-приклад, революції на майдані Незалежності. Тоді буде більша ймовірність то-го, що в такій морально здоровій сім’ї сформується правдивий Українець.

Той дух патріотизму мусить бути присутнім в кожній українській школі (іне лише в україномовній, хоч і в ній відчувається часткова його недостача), укожному ВНЗ, в українському інформаційному просторі, в художній і навіть успеціальній літературі. Одним словом, усюди. Адже нам важливо, яким завтрабуде наше суспільство, яке реально сьогодні залежить від нового покоління. Авоно, як нам відомо, як губка, втягує в себе ту енергетику суспільну. Тому ство-рити таке сприятливе середовище, справді національне, – обов’язок як батьків,так і владних структур, щоби кожний громадянин України всім своїм єствомвідчував себе гідним сином України, вболівав за її справи, працював заради їїрозвитку.

Диктор ІІ: Ми передавали коментар “Творімо національний дух патріо-тизму” Оксани Ігнатенко.

***Диктор І: В ефірі радіокоментар “Соборність української нації” Світлани

Радішевської.Радішевська: Ідея соборності українських земель, проблема єдності ук-

раїнців Сходу і Заходу, знайшла відображення у поглядах Івана Франка. Під часреволюції 1905 року в Росії Іван Франко пише “Одвертий лист до Галицької ук-раїнської молодежі”. Він бачив те завдання , яке стояло перед українськоюінтелігенцією – “витворити з величезної етнічної маси українського народу ук-раїнську націю, суцільний культурний організм, спроможний на самостійне іполітичне життя, спроможний завоювати собі загальнолюдські культурні здо-бутки”.

Саме тому І.Франко акцентує увагу на обов’язку галицьких українців до-помагати наддніпрянській Україні: “Ми повинні навчитися чути себе українця-ми – не галицькими, не буковинськими українцями , а українцями без офіційнихкордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою. А мусить вести засобою практичні консеквенції”, тобто цілеспрямовану, сумлінну працю. Власне,тоді Франко прагнув об’єднати Україну, яка була роздерта між Російською таАвстро-Угорською імперіями. Сьогодні ж, як і у минулому, одним із основнихсуспільних, державних завдань є поглиблення соборності України, а не поділу її

______________3 Кононенко Є. Моя Україна //Україна молода. – 2004. – 17 серп.


на федеративні регіони. На жаль, до цього закликають промосковські політичнідіячі, зокрема В. Янукович.

Під час подій, під час Президентської виборчої кампанії 2004 року, ук-раїнці збагнули, що деякі політики намагаються ввести народ в оману, аби зай-няти керівну роль у державі. Тому громадяни України свідомо сконсолідувалисянавколо однієї ідеї – національної, духовної, морально-психологічної єдності.Сама ж ідея, іншими словами її можна назвати національна соборність і неза-лежність, появилась і викристалізувалася ще у ХІХ столітті. Справді, ідея со-борності невіддільна від української історичної долі, свідомості і навіть мен-тальності так само, як і ідея державності є актуальною і сьогодні. На думкуО.Зайцева, події листопада-грудня 2004 року є прямим продовження незаверше-ної української революції 80–90-их років, адже повного. зламу старої системиУкраїна не досягнула у 80–90-ті роки. Під час національної революції українціпоказали світові рівень культури, толерантності, державницьке мислення, праг-нення будь-що утвердити правду, справедливість, чесність у владних структу-рах.

Власне, національна революція, яку називають помаранчевою, скон-солідувала українську націю. Про це на повен голос заявили мільйони учасниківмирних акцій протесту, з різних регіонів України, які стояли пліч-о-пліч на май-дані Незалежності. Всупереч сподіванням влади та північно-східних суфлерів,мітингуючі не розкололися і відстоювали свою національну єдність, своюнаціональну гідність, відстоювали цілісність України, чого так прагнув ІванФранко у ХІХ столітті, і чого прагне сьогодні Віктор Ющенко. На Київськомута інших майданах України було несуттєво, хто є українцем етнічним, а хто маєне українське походження. Хто українськомовний, а хто – російськомовний.Мільйони наших громадян неукраїнського походження чи російськомовних, яківідстоювали правду, чесність, людську гідність разом із національно свідомимиетнічними українцями від заходу до сходу, витворять нині нову спільнотуєвропейського ґатунку – українську політичну націю, об’єднану сповідуваннямспільних ідеалів: неприйняттям тоталітаризму як форми суспільного устрою,прагненням бути вільними та жити за зальноєвропейськими демократичнимистандартами, розвиваючи і утверджуючи українське національне життєве сере-довище.

У цьому контексті актуальним і нині є заклик Івана Франка : “Навчитисячути себе українцями”. Український мислитель немов дивився у дзеркало май-бутнього. Адже саме на Майдані громадяни України відчули справжню гордістьза себе, відчули себе справжніми українцями. І не просто українцями, а Ук-раїнцями з великої букви. А бути Українцем – це означає бути відповідальним інести відповідальність... Тому Іван Франко виступав непохитним борцем заоб”єднання українських земель та захисником інтересів українців. Національнареволюція 2004 року була дуже важливим поштовхом до об’єднання усіх ук-раїнців.

Отже, звернувшись до власного, хоч і не легкою ціною здобутого досвіду,можемо ще раз задуматись над сьогоднішніми взаєминами між політичним про-


водом і українським народом, адже цей фактор для обох сторін є доленосним.Виникає запитання : чи колись вдасться нашій нації отримати правлячу елітусправді “найкращих”? Для цього нам, мабуть, необхідно навчитися “правильновибирати”, а кандидатам у парламент - щиро йому допомагати та “бутигідними” високого вибору. Кожен українець, незважаючи на своє місце всоціумі, повинен мати у своєму серці Україну, а політики змінять свій “ пасив-ний спосіб думання, мовляв, Україна сама зробиться” - на “активний спосіб ду-мання: що і як ми, Українці, робимо для утвердження української, України”.Тобто, за зразок брати титанічну працю великого Українця Івана Франка.

Диктор ІІ: Ми передавали радіокоментар “Соборність української нації”Світлани Радішевської.

***Диктор І: Запрошуємо послухати радіокоментар Оксани Горак “Фе-

дералізм в українському контексті: бути чи не бути? ”Горак: Питання порозуміння “Схід — Захід” в українській історії привер-

тало увагу дослідників не одного покоління. Ще сто років тому Іван Франко в“Одвертому листі до галицької української молодежі”, який не втратив актуаль-ності і сьогодні, закликав до конструктивного діалогу та консолідації україн-ського суспільства.

У наш час нав’язують думку, що федералізація України допоможерозв’язати економічні, соціальні, мовні, культурні, духовні проблеми. Особливогостро це питання постало під час президентських виборів у 2004 році. Його за-гострили політичні партії, які підтримували Віктора Януковича. Вони наголо-шували на інакшості українців різних регіонів.

Звичайно, якщо взяти до уваги той факт, що територію України, впро-довж багатьох віків свідомо членували, постійно змінювали кордони між держа-вами, мовними та етнічними групами, релігіями, політичними та культурнимисистемами, то деякі ментальні відмінності між українцями різних регіонів нашоїдержави стають об’єктивно зрозумілими. Найчастіше виявляється наша неподіб-ність лише на звичаєвому рівні, за даними соціологічного дослідження опублі-кованого в газеті “День” за 30 червня 2005 року, 43% наших співгромадян непідтримують ідею федералізації і 29% – виступають за федералізм. То чому цепитання знову цілеспрямовано ставлять на порядок денний?

Така ситуація зумовлена трьома причинами: по-перше, це прагнення пев-них політичних сил привернути до себе увагу, здобути підтримку деякої частинивиборців. По-друге, питання роз’єднаності українського народу є не загально-національною проблемою, а радше, відволікаючим маневром антиукраїнськихсил, які не можуть змиритися, з тим, що Україна утверджується як держава. По-третє, сьогодні галас щодо потрібності федералізму зчиняють ті політичніпартії, які, втративши владу рік тому, прагнуть зберегти свій вплив принаймніна регіональному рівні.

Якщо пригадати події минулого, то ідея федералізму вже виникала на по-чатку 90-х років, коли частина донецьких політиків виношувала плани відро-дження Донецько-Криворізької Республіки, створеної 1918 року. Слушною є


думка політолога Костя Бондаренка, що плани донецьких федералістів виявили-ся далекогляднішими, ніж здавалося. Замість сепаратистських процесів вонивирішили завоювати київські висоти, усвідомлюючи, що в Києві можна досягтизначно більших результатів, ніж урятуватися втечею від нього. Це і призвело дозанепаду ідеї донецько-криворізького регіонального сепаратизму.

Варто підкреслити, що не слід прирівнювати федералізм до сепаратизму.Федеральна форма правління має багато позитивних рис. Прикладом є Ні-меччина, що вважається однією з найунітарніших держав серед федерацій. Алевона йшла до такої федералізації 150 років. Для кожного німця вся Німеччина єнайріднішою. Прихильники такого ладу в Україні апелюють також до досвідуСША, Австрії, Канади. Та для об’єктивної оцінки федерального устрою на те-ренах нашої країни потрібно найперше з’ясувати його плюси та мінуси.

Зрозуміло, що коли доходить до сепаратизму, то найкращим засобом усу-нути подібні прояви, надати ширшу автономію тій області, яка прагне відокре-митися; принаймні так запевняють дослідники федералізму. Подібне спосте-рігаємо в Іспанії, Італії, Канаді, надаючи регіонам ширші повноваження у межахєдиної держави. Отож, належним чином організований федералізм може покла-сти край суперечкам між регіонами щодо питання, хто кого “годує”, аджемісцеві бюджети формуватимуться на місцевому рівні.

Однак федералізм можна розглядати не лише як засіб створення приваб-ливіших умов для розвитку регіонів, задовольнивши в межах федеративної дер-жави ті чи інші потреби, але й як спонукання до відокремлення. Ще однією не-гативною рисою федеративної системи є відсутність вертикальної управлінськоївідповідальності за стан справ. В нинішніх умовах це може призвести до влад-ного хаосу. То чи доречний федеральний устрій в Україні?

Оглядаючи історичний хід розвитку процесів регіоналізації, слід зазначи-ти, що вони були значною мірою спричинені духовною та економічноюдезінтеграцією українських земель. З цього випливає думка про хибність феде-ралізації України в умовах сьогодення. Можна погодитись з поглядом Юрія Ки-сельова, який наголошував, що не регіони складають Україну, а Україна скла-дається з регіонів, тобто історико-географічних земель. Інтереси СоборноїУкраїнської держави мають бути вищими за інтереси регіональні, адже реальноіснують лише місцеві особливості, зумовлені наявністю певних видів природнихресурсів, а відтак – розвитком тих чи інших галузей господарства. На особливо-стях же національного складу населення наголошують штучно, тому що в Ук-раїні відсутні будь-які форми дискримінації національних меншин. Навпаки, вдискримінаційному становищі у власній державі перебуває саме українськанація, особливо це проявляється у східних областях, де чиновники принижують,ігнорують українську мову і культуру.

Отже, левова частка проблеми припадає не на нашу ментальну та куль-турну різність, а на те, що частина українців “...ігнорувала свій український пар-тикуляризм, ...в душі ж явно дорожила й дорожить фантомом “великої, не-подільної Росії,” – підкреслював Франко.


Гармонійне з’єднання української нації втілюється у простій і загально-зрозумілій формулі викладеній Володимиром Білецьким у монографії “Схід Ук-раїни в інтеґративних процесах сучасного державотворення”, "Україна – нашдім", або "Україна - наш дім, а Київ - мати городів руських". Проти такої фор-мули немає застережень ні на Заході, ні на Сході. Образ спільного "українськогодому" має державотворче наповнення. Згадка про першооснову Києва, як дав-ньоукраїнської держави є консолідуючою як у минулому, так і майбутньому.

Від того, наскільки чітко молоде покоління уявляє собі майбутнє України,залежить його безпосередня участь у подальшому розвитку держави.

Одним із основних чинників для забезпечення соборності України є такожглибоке розуміння громадянами сутності національної ідеї, яка слугує об’єд-навчими засадами нації, розвитку держави, утвердження українців господарямина своїй землі, де панує добробут, висока мораль, духовність, де всі національніменшини підтримують Україну як свою державу, працюють заради свого і їїрозвою. З таким відчуттям 1 грудня 1991 року 90,32% громадян Українипідтвердили Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року.Під час помаранчевої революції 2004 року, ми стали свідками, як ідея звіль-нення з-під політичного ярма і прагнення до змін на краще, стали таким жеоб’єднавчим процесом для українського народу.

Можна провести паралель між сторічними подіями часу Івана Франка тапомаранчевої революції, процитувавши його слова: “ ...наша Україна переживаєтепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли на-родні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових формдіяльности, коли невимовне горе, вдіяне народам дотеперішнім режимом, по-рушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби,якої результатом мусить бути повний перестрій зразу державного, а далі й гро-мадського.”

Отож, чи не поділимо ми нашу Україну, федералізувавши її, чи не проко-паємо нові Збручі поміж нашими регіонами? Думаю, що нам потрібно спершунавчитися жити за чинною Конституцією. Це важливіше, аніж вигадувати усеновий і новий велосипед. Адже кожна система по своєму ефективно працює заумов ефективного державного правління.

“Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буко-винськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття неповинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консек-венції”, тобто добрі результати наполегливої праці кожної людини на ук-раїнській землі. Зрозуміло, що Іван Франко ще сто років тому прописав рецептиборотьби із сепаратизмом, акцентуючи: єдність України можлива лише за раху-нок інтеграції регіонів на ґрунті поєднання в одне ціле "романтизму" Заходу і"прагматизму" Сходу України.

Диктор ІІ: Ми передавали радіокоментар Оксани Горак “Федералізм вукраїнському контексті: бути чи не бути?”.


***Диктор І: В ефірі радіокоментар “Формуємо нове обличчя нації” Ольги

Процик.Процик: Носієм повноцінної національної гідності може бути лише неза-

лежний народ, незалежний не стільки адміністративно, скільки внутрішньо, ду-ховно. Здобути зовнішню незалежність досить важко, а от відродити дух нації,який винищували віками, ще складніше. Духовне обличчя народу, його мораль,свідомість створюється тим інтелектуальним потенціалом нації, який надбаєдержава. Бо саме вона формує національну еліту – ядро інтелектуального по-тенціалу суспільства.

Питання формування національної еліти в українській історії приверталоувагу дослідників не одного покоління. Іван Франко в “Одвертому листі до га-лицької української молодежі” писав про потребу країни у “серйозних і статоч-них мужах”, які змогли б “витворити з величезної етнічної маси українськогонароду, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного йполітичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй”.

Сьогодні, коли ще свіжими є безцінні уроки Помаранчевої революції, адух та ідеали Майдану консолідують український народ, гостро стоїть питанняформування національної еліти. Еліта – від французького “elite” – кращі, обрані,відібрані. Найбільш видатні представники тієї чи іншої частини суспільства,верхній шар суспільства, класу, групи. Кого, за якими критеріями, на яких заса-дах ми оберемо як свою політичну, правову, наукову та іншу еліту? Адже від то-го залежатиме процес повноцінного духовного, національного, соборного ут-вердження української України.

У пошуках відповіді варто взяти до уваги теоретичні засади формуваннянаціональної еліти дослідниками попередніх поколінь. Зокрема, Дмитро Донцову праці “Дух нашої давнини” вважав, що репрезентувати націю має не “трудоваінтелігенція”, а лише верства “луччих людей”. Водночас не можемо погодитисяіз його думкою, що “народ для всякої ідеї, чи в її становленні, чи в динамічномустані – чинник пасивний, той що приймає”. Адже несправедливо було б харак-теризувати найважливіші повороти в історії українського народу з огляду навідсутність в ньому усякої енергії та самостійності. Адже нація як суб’єкт історіїє не менш активним чинником, ніж її еліта.

Чи не найцінніші настанови щодо формування національної еліти зали-шив для нас Іван Франко. Він запевняв, що саме молодь повинна стати основоюукраїнської еліти. За його словами “молодь – основна рушійна сила поступунації”. Це яскраво підтвердила ситуація в Україні. Саме молодь – студенти роз-почали хвилю протестів, яка переросла у Помаранчеву революцію. Саме вони нешкодували свого здоров’я та життя, лягали під колеса автомобілів, БТРів,відстоювали своє право на вибір, правду, свою свободу, вільне слово... Тобто, засловами Івана Франка “гартували свою волю”, ставали “мужами” “повних лю-бові до свого народу і здібних виявляти ту любов”... Тоді чому досі так мало мо-лодих людей в управлінській еліті?


Як кандидат і вже як Президент України, Віктор Андрійович Ющенко невтомлювався переконувати “молодих українців” у тому, що вчорашній куч-мівській номенклатурі не місце у владному човні, кермувати яким, мовляв, по-винні чесні політики нової генерації, незакомплексовані професіонали, котрідуматимуть не про вміст власної кишені, а про державні інтереси. Не менш ра-дикальні кадрові зміни обіцяв гарант Конституції і у середовищі вітчизняногополітикуму, якому, за словами Віктора Ющенка “катастрофічно бракує новихоблич”.

Однак на чергових виборах до Верховної Ради українські виборці зму-шені були тягнути карту із політичної колоди п’ятнадцятирічної давності. Уперших п’ятірках провідних українських партій фігурували ті ж “старі” облич-чя. Звичайно, деякі можуть похвалитися іншим, що у партійних списках з’яви-лися зірки шоу-бізнесу чи спорту, але хіба у цих кандидатів вистачить “зір-кового” часу аби проводити його у депутатських кріслах? Хіба у них доситьзнань, досвіду та компетенції аби керувати державними справами? Адже ІванФранко закликав перш за все “здобувати знання теоретичне і практичне”, а вжепотім братися до діла.

То як же молодій людині “видряпатися нагору”? Головний науковийспівробітник Інституту соціальної і політичної психології Олена Донченко вва-жає, що проблема полягає в тому, що в українському суспільстві немає чіткосформульованих ідеологічних груп, які б представляли якусь конкретну сучаснуідеологію. Адже практично всі партії залучені для виконання завдань діючоїеліти. Звичайно, у цих партіях є молоді лідери, однак пробитись у виборчі спи-ски для багатьох із них було дуже складно. Наразі нагору ведуть лише грошові йпосадові шляхи, а ефективний механізм зміни політичної еліти ще не створений.Тому нині, за словами Олени Донченко, у верхах потрібна не тверда рука, атверде замовлення на оновлення. “Молодіжний” міністр Юрій Павленко вінтерв’ю журналісту газети “Експрес” за 1 грудня 2005 року розповів, що про-цес оновлення українського політикуму вже розпочався, однак буде досить три-валим, оскільки такі речі потребують перевірки часом. Натомість лідер грома-дянської партії “Пора” Владислав Каськів у цьому ж виданні запевнив, щооновлення національного елітного олімпу має відбутися одномоментно, за ко-роткий проміжок часу, оскільки суспільство усвідомлює необхідність радикаль-них реформ, які зможуть провести лише молоді незакомплексовані фахівці. От-же, є різні погляди щодо механізму оновлення національної еліти, але одно-значним усвідомлення важливості цього явища, як необхідної умови розбудовисамостійної держави.

Тож сьогодні, на п’ятнадцятому році незалежності України, у час“великої історичної доби”, коли “тріскає крига абсолютизму та деспотизму”, як іпередбачав колись славетний Каменяр, перед молодим поколінням стоїть не-просте завдання – утверджувати розумне, побудоване на принципах христи-янської моралі, українське громадянське суспільство, яке повинне прислужити-ся тому, щоб у кожній клітині великого державного організму пульсуваловідчуття україноцентризму. Адже від того, наскільки чітко молоде покоління


уявляє собі майбутнє України, залежить його безпосередня участь у розвиткудержави. Прислухаймося до натхненного заклику І.Франка: “До праці, молодіприятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайтезнання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе насерйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібнихвиявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею”.

Диктор ІІ. Ми передавали радіокоментар “Формуємо обличчя нації” Оль-ги Процик.

***Диктор І. Передаємо радіокоментар Марії Депи “В єдності сила народу”.Депа: Заклик Івана Франка “навчитися чути себе українцями не галиць-

кими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів”, синами і доч-ками всієї України особливо актуальним є сьогодні, коли деякі політичні силисіють непорозуміння між Сходом, Заходом, Півднем, Північчю і Центром. Уцьому складному суспільно-політичному процесі негативну роль відіграє Росія,яка спирається на тих представників правлячої еліти, для яких Україна лише те-риторія, на якій можна безпардонно збагачуватися.

Саме Росія і яничари в Україні є причиною всіх тих болячок, якими хворієУкраїна. Чимало громадян України, які називають себе українцями, є ще й досіприбічниками Переяславського договору, який був початком колонізації Ук-раїни Росією. Москва з 1654 року вважає, що має право втручатися в українськісправи.

Минали століття. Україна таки виборола незалежність. Шлях до собор-ності був дуже важким: він пролягав через тюрми, заслання, голодомори,Сибіри, Соловки. Ліна Костенко писала: “Було нам важко і було нам зле. Ізахідно. І східно. Було по-всякому. Але нам не було негідно”.

На жаль, впродовж чотирнадцяти років незалежності і самостійності ос-таточно не запанував дух єдності в Україні. Цим спробували скористатися мос-ковські слуги під час президентських виборів 2004 року. На щастя, їм не вдалосяобдурити людей. Український народ не буде мовчати, обстоюватиме правду, ботам, де панує брехня, корупція – не можливо вільно дихати, щасливо жити.

І саме Національна революція, яку називають Помаранчевою, допомоглаповернути віру в себе та в свою державу. Народ сконсолідувався і згадав, що внього є Батьківщина і зобов’язання перед нею. Усіх турбувало майбутнє. Немаєзначення – були це біло-сині чи помаранчеві – всі поступились синьо-жовтому.Коли Майдан обнімав, обігрівав і вів бесіду про своє, про рідне, здавалося, щоне таким вже і далеким є той ідеал “вічного миру” між Сходом і Заходом Ук-раїни, глибинної єдності, однодумності. Прагнення до нього – це втіленняодвічних бажань українців. Іван Франко про це писав: “Усякий ідеал – синтезбажань, потреб і змагань…Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо ро-зумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближува-тись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не со-творить його…”. Ідеал потрібно наближати сумлінною працею. І стереотипи, якіпоширені в різних краях України, були сформовані не тими, які були виховані


листопадом–груднем 2004 року, а більшовиками 1917 року в Петрограді, ра-дянськими часами, тими, які вважають Донеччину частиною Росії.

Під час цьогорічної акції “Схід і Захід святкують Різдво разом” діти зіСходу були приємно здивовані гостинністю і теплотою, з якими прийняли їх угалицьких сім’ях. Хлопець, який гостював у мого сусіда був особливо вражений,адже перед поїздкою на Львівщину йому говорили: “Вас будуть бити, будутьзнущатися над вами, адже там живуть бандерівці”. Для нас зрозуміло, що такізалякування не мають жодного підґрунтя. Побувавши на Святій вечері, де буладотримана урочиста обрядовість, святість цього дійства, юнак з Донеччинивперше почув молитву і ніби освятився високою, неповторною духовністю Різд-ва. Близьке спілкування з людьми, колядки, вертепи, відвідування музеїв, па-м’ятних місць залишило в серці юнака та його ровесників незабутнє враження.

Безперечно, буде виникати ще не одне запитання. Адже юнаки і дівчатаповернулися у звичне для Сходу життєве середовище, де ще треба утверджуватиукраїнське, але є сили, які цього не хочуть. Тому треба багато працювати, щобзгладжувати морально-психологічні, політико-ідеологічні перепони. Знову ізнову потрібно здійснювати мудрі поради Івана Франка, що “ми повинні – всібез виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її в етнографічнихмежах, у її теперішнім культурнім стані...”.

Ті, які нав’язують негативні стереотипи про західні землі, просто боятьсярозвою української України. Якщо поширити на всю Україну народні звичаї,обряди, традиції, якщо в усіх регіонах запанує українська мова, то їхньому па-нуванню буде кінець. Тому прибічники Росії намагаються послабити і загальму-вати процес пробудження національної свідомості, духовності українського на-роду і тому вибрали тактику “розділяй і владарюй”.

Але правди більше не сховати. Правда одна. Істина свята. Це те підґрунтя,що об’єднає Західну і Східну Україну духовно в соборній, самостійній, демокра-тичній Українській державі. Бо ми єдинокровний великий український народ.

Диктор ІІ. Ви слухали радіокоментар Марії Депи “В єдності сила народу”.

***Диктор І. В ефірі радіокоментар Світлани Тимкевич “Передвиборчі спе-

куляції із державною мовою”Тимкевич: Минуло більше року, а здається, що ніби вчора ми творили

наше майбутнє на Майдані, який, використовуючи слова Івана Франка, став ду-хом, що “тіло рве до бою, рве за щастя, поступ, волю”. Тоді український народвпевнено відстоював своє право на вільне життя у своїй державі, тому навітьбезцеремонні намагання північних сусідів втрутитись у передвиборчі перегони.

Швидко плине ріка часу – і вже знову вибори. 26 листопада 2005 рокуофіційно розпочалися змагання за мандати до парламенту, до місцевих рад, атакож обрання міських, сільських і селищних голів. І з початком нових передви-борчих перегонів знову піднімаються все ті ж заїжджанні питання. Сьогодніпроросійські сили знову акцентують на потребі впровадження російської мови вУкраїні як державної.


Виникає питання для чого було покладено стільки зусиль людей під часПомаранчевої революції, які тоді, як на мене, ясно дали зрозуміти, в якій дер-жаві вони хочуть жити, та не лише люди на Майдані, а й наші борці за ук-раїнську незалежність, пам’ять про яких принижується зневажанням українськоїмови, культури, національної гідності.

Тому актуально звучать і нині слова Івана Франка:“Не пора, не пора, не пораМоскалевi й ляховi служить!Довершилась України кривда стара,Нам пора для України жить!” На жаль, у передвиборчій рекламі промосковських партій, зокрема Партії

регіонів, безпардонно нав’язується думка, що, надавши російській мові статусдержавної, сьогодні поліпшиться матеріальний життєвий рівень людей. Але жнаш народ і так один з найбагатших за своєю культурою, піснями і мелодійноюмовою. І хоч український народ за багато віків зазнав асиміляції, безліч чу-жинських впливів, але, попри все це зберіг свої національні гени, свою самодос-татність i, головне, мову — теж одну з найдавніших. Тому заяви деяких псевдо-політиків про витоки української мови з російської просто безглузді.

Якщо ми хочемо бути цивілізованою європейською державою, то повиннірухатися тим шляхом, яким пройшла Європа. Із 47 європейських країн, вклю-чаючи Росію і Кавказькі держави, 41– має єдину державну мову, що становить80%. Тут державними(офіційними) мовами є мови титульних націй. Українців вУкраїні майже 78%. Отже, природно, в Україні має бути одна державна (офі-ційна) мова, тобто українська. Тому не треба спекулювати цією проблемою, несіяти непорозуміння між українськими громадянами.

Варто зазначити, що дружні міжетнічні стосунки українців і росіян інодізатуманюють тертя непорозумінь, що можуть виступати фактором загостренняросійсько-українських відносин. Якщо до цього додаються штучно стимульо-вані державно-політичні протиріччя, то вони, зрештою, можуть призвести довтрати довіри і взаємної толерантності, без яких обидві держави ризикуютьвтратити орієнтири цивілізованого демократичного розвитку. Тому ми повинні,як зазначав Іван Франко всі – без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Ук-раїну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайо-митись, з її природними засобами та громадськими болячками ... Якщо б нашіполітики хоч трохи прислухалися до мудрих думок І.Франка і служили інте-ресам України, а не лише дбали про особисте збагачення, тоді б у нас не вини-кало ні мовних питань, ні питань роз’єднаності українського народу.

У розвинутих європейських країнах політики, яких би ідеологічних пере-конань не дотримувалися, на яких би політичних платформах не стояли, змага-ються лише за те, хто краще захистить національні інтереси своєї держави, їїсимволи. В Україні ж чимало державних чиновників служать інтересам Росії.Якщо так буде й надалі, то не матимемо злагоди не лише в політиці, а й у нашійкультурі.


Варто зазначити, що гасла про велику різницю між українцями різнихрегіонів часто виходять і з уст наших північних сусідів. Та ці гасла залишатьсяпустими словами, коли ми почуватимемося одним цілим, коли збудуємо своюдемократичну країну, в якій кожна мова – це цінність і багатство країни. Дляцього варто прислухатись до слів Івана Франка, який закликав позбутисярегіонального патріотизму. Ми маємо зрозуміти один одного і усвідомити про-блеми та вади кожного регіону, перестати ділити країну на більших і меншихпатріотів, і в день виборів зробити свій внесок для побудови демократії в країні,для захисту українськості та держави Україна.

Диктор ІІ. Ми передпвали коментар Світлани Тимкевич “Передвиборчіспекуляції із державною мовою”.

***Диктор І. Запрошуємо прослухати радіокоментар Світлани Павлюк

“Газова пастка сердитого мисливця”.Павлюк: От-такої, хлопці! Хто куди, а ми – за газом. А тим часом мос-

ковський барін, роз’їжджаючи на “сваєй заліхватской тройкє”, розповідає усім,як “нєгодяй-романтік”, мріючи про недешеве голубе небо європейськоїцивілізації, хоче грітись блакитним російським, купленим за дрібничку, газом.При цьому наспівуючи: “...ой чи літо чи зима, але газу в нас нема”.

А український політик і собі, сидячи перед телевізором, мугика: “Біда не втім, що газу в нас немає, біда, що важко нам його купити. Ех, хлопці, кому со-лодкої, кому гіркої(долі), а нам би – з газом... Нічого, хоч газу в нас немає, але,як кажуть, хто в ліс, а ми – з дровами”. Наламали ви тих дров чимало, але всеякось не тепло.

Ніколи б не подумала, що праці відомого українського письменника,філософа, вченого Івана Франка можуть якось стосуватися нинішної ситуації згазом. Останнім часом сторінки газет, ефіри радіо та телебачення вже не гріютьнас поодинокими розповідями про російсько-українські відносини щодо газовихпитань, а прямо таки печуть мало чи не щоденними повідомленнями.

Переглядаючи якось чергові новини на одному з відомих телеканалів,пригадала собі, як проводили газ в селі, де мешкає моя бабуся. Кілька років то-му проклали труби, але тільки до села, а в село, мовляв, самі. Через рік чипівтора приїхало якесь начальство з району, прихопивши з собою нащось фран-цузького інженера, а труб – немає. Виявилось, тракторист Степан разом зісвоїми товаришами, не отримуючи кілька років зарплати, здав їх куди треба, от-римавши за них чималі гроші.

Начальство тільки почухало потилицю, а французький інженер здивованокліпав очима. Для нього це було, як писав Франко, “поза межами можливого”.

Рідко коли українсько-російські відносини вирізнялись особливою ніжніс-тю та теплом. Після важких обіймів старшого братика український народ отри-мав свободу, проте багато хто з нас не вміє нею користуватися. З’явилось такожбагато нових проблем, зокрема в паливно-енергетичній сфері. Суто економічніаспекти постачання газу в Європу через Україну переросли в політичні. Москваі в такий спосіб намагається управляти Україною.


Відомо, що економічна безпека країни визначається потенціалом, якийвона має для автономного розширеного відтворення виробництва. Цей по-тенціал обумовлюється двома факторами: по-перше, наявністю в країні не-обхідних обсягів власних ресурсів, по-друге, можливостями поставок ресурсівззовні. Перший фактор є суто об’єктивним(кожній країні світу не вистачає тихчи інших власних природних ресурсів), другий фактор має як об’єктивний(зточки зору закону міжнародного поділу праці), так і суб’єктивний характер(ступінь і географія міжнародної кооперації визначається самою країною).

Порушення коопераційних зв’язків поглиблюють загрозу економічнійбезпеці країни. Саме такий стан характерний для паливно-енергетичної галузіУкраїни, основу якої складає нафтогазова промисловість. Дефіцит природногогазу і нафти є однією з головних причин економічних негараздів України. При-зупинення надходжень цих ресурсів є серйозною загрозою національній безпецінашої держави. До того ж, ситуація, яка склалась у нафтогазовому комплексі, єспробою Москви перешкодити Україні ввійти до європейського співтовариства.Це можна вважати російським шантажем.

Виявляючи своє нетерпіння, Москва вже дійшла до того, що звернулася доЄС аби керівництво цієї організації вплинуло на Україну у пришвидшенніпідписання договору між Україною та Росією стосовно газопостачання за ка-бальними умовами Москви. Проте, як повідомила координатор ЄС, у стосункиРосії та України не втручатимуться жодні представники європейської спільноти.

“Ах, этот украінскій ворішка!” Знає не лише, що таке українська го-голівська ніч, а й як приємно шарудять в руці довгоочікувані долари та євро. Ачи знає він, чим пахне російський газ? А отой франковий “замучений, розбитий,мов паралітик”, прозваний “ворішкой”, який чудової гоголівської ночі, добрячихильнувши, викрадає газові труби, аби якось вижити, знає, що пахне смаленим, іщо Москва сльозам не вірить. А ще знає брудну російську лайку бандитськогоПетербурга. Проте, він ще не усвідомив, “що з нічого не може бути нічого, щоматерія не може постати з не матерії, а організм не може безпосередньо постатиз неорганічного тіла”. Було б дуже добре, щоб у кожне українське серце глибокозапали слова з пісні Оксани Білозір: “Хоч трішки терпіння пошли мені, Боже!”.

І мудрості політикам, керівникам держави для відстоювання інтересів Ук-раїни, кожного її громадянина. Бо, як писав Іван Франко в статті “Поза межамиможливого”: “Нема нічого забавнішого, як бачити наглі перескоки з одного ста-новища на друге у прихильників “простого, здорового розуму”. Сьогодні вонивиливають своє святе обурення на тих, що підносять важність економічногочинника в народнім житті, важність “жолудкових ідей”, – а завтра глянь! Самівони проти ідеалу політичної самостійності виточуть як першу гармату – ті самі“жолудкові ідеї”.

Ці глибокі думки Каменяра і нині є актуальними. Вважаю: ще на початкувідновлення української держави треба було не лише говорити про незалежністьабстракцій, свободу душі. Потрібно було дбати про незалежність душі і тіла,тобто про незалежність економіки, а зокрема паливно-енергетичної сфери. Щоброзцвітала Україна, треба дбати не лише політикам, чиновникам, а усім грома-


дянам суспільства. Не викрадати газових труб, а навпаки – прокладати. Сприятитому, щоб “простий хлопський розум”(Іван Франко), був також суддею у спра-вах суспільного життя, політики.

Будь-яку проблему можна розв’язати кількома способами і завдання по-лягає в тому, щоб обрати національно оптимальний, “серцем відчувати свійідеал, … розумом уяснювати собі його”, бо “розвій матеріальних відносин пер-ший потопче і роздавить нас, як сліпа машина”, – підкреслював Іван Франко. Зцієї думки Івана Франка випливає твердження професора Сухорукова, що у си-туації, яка склалася між Росією і Україною, вимагає реалізації не одного зваріантів, а раціонального їх поєднання, інакше вирішення проблеми буде абонеможливим, або ж матиме тимчасовий характер”.

Таких варіантів, на наш погляд, сьогодні є три: відновлення поставок наф-ти і газу з Росії у попередніх обсягах (тих, що повністю забезпечували потреби вних української економіки); пошук і реалізація альтернативних російськомуваріантів надходження нафти і газу до України; максимальне використаннявнутрішніх резервів, розв’язання паливно-енергетичної проблеми в цілому інафтогазової зокрема.

У демократичній державі влада і суспільство мають іти одне одному на-зустріч у вирішенні питань, які стосуються розвитку та інтеграції країни. Зви-чайно, “ми не міркуємо, що сей розум(простого громадянина – С.П.) ані не про-стий, бо його кривили і кривлять тисячні упередження і само обмеження йогокругозору, ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розу-мових течій, не раз дуже ж хорих і уломних”. Але не слід забувати, що в склад-них суспільних ситуаціях цей “хлопський розум” може мати неабияке значеннядля вирішення проблем своєї держави.

Іван Франко наголошував: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисей-ство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання допанування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів,що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовневідчуження від рідної нації”. Якби кожна людина, яка зараховує себе до ук-раїнської еліти, сповідувала ці геніальні слова Івана Франка, то наша українськадержава була б повноправним членом європейського співтовариства.

Диктор ІІ. Звучав радіокоментар Світлани Павлюк “Газова пастка серди-того мисливця”.

*** Диктор І. В ефірі радіокоментар “А ми все ж таки разом” Миросла-

ви Бурди.Бурда: Часто звучить запитання: чому так мало приділяють уваги в газе-

тах, радіо- і телепередачах творчості видатного українця Івана Франка, адже на-справді дуже актуальними є його думки сьогодні. В чому полягає ця актуаль-ність? “Зовсім недавно ми святкували річницю від дня Помаранчевої революції.Майдан шумів переможно – й у ньому розгубленими почувалися московськіагенти та місцеві москвофіли. Національна революція набирала розгону, Хреща-тик заговорив українською. Здавалося, до правдивого, всебічного звільнення з


350-літнього ярма залишилося якихось півроку...” – зазначав журналіст Володи-мир Вітковський.

Однак підтримувані Кремлем прихильники Переяславського договорушвидко оговталися й розгортають широкий, глибоко ешелований наступ протиукраїнства майже на всіх фронтах. Підтримую думку В.Вітковського, що у ца-рині економіки реанімовано всі реальні та міфічні претензії Москви до Україниз одночасним блокуванням будь-яких українських позовів. У царині політикипідняли на щит “проблеми”, які раніше відсунули на маргінес міждержавнихвзаємин: статус Криму, Чорноморський флот, мовне питання. Офіційна Москвадемонстративно принаджує “антипомаранчеву” опозицію, зробивши з торіш-нього фіаско своїх “технологій” на українських виборах лише єдиний висно-вок – наступне її втручання має бути ще масивнішим і цинічнішим.

Присутність Росії в інформаційному та культурному просторі нашої дер-жави виходить далеко за рамки таких означень, як “обмін”, “співпраця”, навіть“стратегічне партнерство”. Проросійське інформаційне поле в Україні стає де-далі щільнішим, безжально забиваючи паростки національного інформаційно-культурного виробництва. Україну далі розпинають на московському хресті –цинічно, зухвало, дістаючи садистське задоволення від кожного завданого їйудару, уколу, плювка межи очі..., ділячи її на Схід і Захід. Як же можнарозрізати одне ціле, і де повинна була б проходити та фантастична лінія, ділячитак званий “націоналістичний” Захід і “проросійський” Схід? Зауважимо, що щеніхто не спромігся цю лінію переконливо визначити.

Микола Рябчук у книзі “Дві України” наполягає на тому, що коли б ужеУкраїні судилось розпастися за мовно-культурними ознаками, то розпад цей мавби відбутися вздовж безліч ліній, що відокремлюють переважно російськомовніміста від переважно українськомовних (навіть у Криму і Донбасі) сіл. Саме вінчи не першим використав образ “двох Україн” у заголовку до статті ще у 1992році. На мою думку, пан Рябчук, мабуть, погарячкував: ось так двома словамивплинути на подальший хід історії та на свідомість наших співвітчизників.Амбівалентність цієї метафори справді небезпечна: вона здатна багато чого про-яснити, але й не менше – затуманити і заплутати.

Що ж є причиною так званого “розколу” поглядів наших співвітчизниківна національну соборність України? Російщення України, доповнене згодомсовєтизацією, тривало століттями, поширюючись на нові й нові регіони, нові йнові групи населення. Імперія наступала, як регулярна армія: захоплюючи пере-дусім великі міста й стратегічні пункти, поневолюючи та винищуючи тубільніеліти і встановлюючи скрізь, де можна, наочні символи свого панування. Ук-раїнство опиралося мовчки, по-партизанськи, переховуючись по глухих селах,сімейних фортецях та інтелігентних середовищах. Як наслідок, “дві України”злилися, сплавилися в одну.

У працях Івана Франка, можна знайти відповіді на запитання, які турбу-ють нас сьогодні. Як відомо, Іван Франко доводив, що українцям потрібна со-борність думки, а згодом і соборність чину. Що він мав на увазі? Іван Франковважав, що саме молодь – це основна рушійна сила в поступі нації. Іван Франко


вважав, що український рух кінця 19 століття із культурного, романтично-літературного переріс у політичний (збройний) рух – діяльність Січових стріль-ців, завдяки молоді. Для Івана Франка головним був ідеал самостійності Ук-раїни, ідея незалежності української нації. Саме ці погляди Івана Франканайбільше поділяла тодішня молодь і тому не дивно, що в 1905 році він написав“Одвертий лист до галицької української молодежі”, де закликав до згуртуван-ня, соборності українців – “ми мусимо навчитися чути себе українцями – не га-лицькими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів.” Закли-кав, бо боявся за Україну, адже, як відомо, в той час відбувалася революція вРосії і Франко вбачав велику небезпеку в тому, що на зміну російському абсо-лютизму може прийти російський доктринерський лібералізм.

Надто актуальним сьогодні є питання соборності, згуртованості ук-раїнців, усвідомлення своєї приналежності до української нації та культури.Соціолог Євген Головаха у статті “Особливості політичної свідомості:амбівалентність суспільства та особистості” першим звернув увагу на таке яви-ще, як “соціальна шизофренія”, під яким розуміють не лише брак чіткої мовно-культурної ідентичності у значної частини населення, а й його загальну світо-глядну невизначеність, що виявляється як одночасна орієнтація кожного навзаємно несумісні цінності. Ось на що хворе українське суспільство.

Перуанський письменник Маріо Варгас Льйоса писав ще багато років то-му, що “ найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою.Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотич-них урядів, і скинути цей тягар буде нелегко”. Наче про нас. Причина нашої такзваної “шизофренії” в тому ж постійному російщенні, етноциді та геноциді, втій політиці Кремля, тягар якої ми скинули, але він ще за нами лежить.

Ситуація змінилася після останніх президентських виборів. Отже – ви-значились. На майдані переважна більшість усвідомила чого вона хоче. Про-блема лише в нас самих, у нашій (не)спроможності успішно робити свою справув атмосфері сусідської (російської) нелюбові. Власне це питання й викликаєнині тривогу, обурення, відчай, бо на основних напрямах московського наступуне видно ні поважних оборонних укріплень, ані вишколених вояцьких контин-гентів. Справді-бо, у сфері політики російське прагнення тримати нас на корот-кому повідку “гармоніює” з готовністю багатьох впливових вітчизняних полі-тичних груп звірятися за московським часом. На рівні масової свідомості пану-ють настанови на потребу всіляко розвивати “братні” взаємини з Росією,інстинкт спротиву московській навалі майже зійшов на пси навіть у західнихрегіонах України.

Питання “двох Україн” висить над нами. Ще коли я навчалася в десятомукласі, до нас з Харкова запросили школярів. Діти з іншого краю України мализмогу відсвяткувати Різдво Христове у Львові. Вони жили в львівських сім’яхвпродовж двох тижнів. Їхнє захоплення від вперше побаченого і почутого підчас святкування Різдва важко описати. Можна собі лише уявити, що творилося удушах цих дітей. Гануся, яка жила в моєї подруги, запитала мене якось: “У вастут всі колядують і спілкуються по-українськи”(щоправда вона запитала по-


російськи...). На що я, з великою гордістю і впевненістю, відповіла: “Так!”. Але,насправді, помилилась. Тому, що навіть у Львові можна знайти доволі прикметщонайпотворнішого совєтивізму, а в безнадійно, здавалось би, совєтивізованомуДонбасі можна з подивом відкрити для себе щось українське. Ці “дві України”співіснують не поруч, а в середині одна одної – як два символи й дві можливостіподальшого розвитку: повернення до Європи чи занурення у Євразію; набуттясамостійної української ідентичності чи остаточного розчинення в ідентичностісовєтсько-східнослов’янській.

26 червня 2001 року у Львові відбулася зустріч Івана Павла 11 з молоддю,де він наголошував: “Майбутнє України великою мірою залежить від вас і відтієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе...Свобода вимагає сильного,відповідального й зрілого сумління. Свобода вимоглива, і в певний спосіб, кош-тує більше, ніж неволя”. Те, що Іван Франко написав свій “Одвертий лист...” домолоді, і зустріч Івана Павла 11 з молоддю засвідчує, що саме молодь – могутнясила нації. Та що може кожен із нас, сам-один у своїх можливостях зробити за-для морального вдосконалення, задля поступу країни? Так – лише разом мисильні. Вдумаймося також у слова Джузеппе Мацціні: “Гаслом майбутньої віриє об’єднання, братерська співпраця задля спільної мети”. Це як праця багатьох,об’єднаних єдиним злагодженим зусиллям звести будівлю для проживаннявсього загалу, а не та праця, яка здійснюється під час зведення окремої халупикожним для самого себе, й коли допомога одне одному полягає лише в обмінікамінням, цеглою та розчином вапна. Іншими словами ми повинні жити із дум-кою, що ми не східні чи західні, а що ми – українці єдиної самостійної країни.

Диктор ІІ. Ми передавали радіокоментар “А ми все ж таки разом” Миро-слави Бурди.

З ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ПРАКТИКИold.journ.lnu.edu.ua/vypusk7/visnyk07-24.pdf ·...

Documents