2009 1–2 Відновне...

Щоквартальний бюлетень

1–2/2009

Відновне правосуддяв Україні

«Дорожня карта» розвитку відновного правосуддя в Україні

Проміжна оцінка впровадження трирівневої моделі профілактики підліткової злочинності у пілотних регіонах

Підготовка кадрів кримінальної міліції у справах дітей до здійснення профілактичної діяльності

Профілактика правопорушень серед дітей та молоді у Швейцарії

Відновне правосуддя у соціальній роботі: підготовка фахівців

Відн

овне

пра

восу

ддя в Укра

їні

1–2/

2009

Дізнайтеся більше про відновне правосуддя та медіацію з наших видань:

Кей Праніс, Баррі Стюарт, Марк Уедж. Кола примирення. Від злочину до повернення у громаду / Пер. з англ. – К.: Видавець Захаренко В.А., 2008 – 267 с. Ця книга – про поєднання стародавньої мудрості та сучасного досвіду проведення Кіл примирення у громадах для розв’язання кримінальних ситуацій. Для всіх небайдужих до відродження сталих, безпечних, відповідальних громад із міцними зв’язками між усіма громадянами.

Реконструкція зв’язків у громаді – медіація та відновне правосуддя в Європі. (Відповіді демократичного суспільства на насильство у повсякденному житті) (російською мовою) / Пер. з англ. – К.: Видавець Захаренко В.А., 2008 – 183 с.Посібник, підготовлений Європейським форумом з відновного право-суддя та медіації між потерпілими й правопорушниками на замовлен-ня Ради Європи, описує основні риси відновного правосуддя, подає дослідження різних моделей, що вже впроваджені в Європі, пропонує підходи до створення таких програм, визначає можливі проблеми та способи їхнього подолання.

Віра Землянська. Відновне правосуддя в кримінальному процесі України / Посібник для студентів та викладачів вищих юридичних навчальних закладів – К.: Видавець Захаренко В.А., 2008 – 198 с. У виданні зібрано інформацію про поняття, форми та особливості відновного правосуддя, український та європейський досвід впровад-ження. Юристам буде цікаво прочитати про співвідношення відновного правосуддя і кримінального судочинства, про елементи відновного правосуддя у правовій спадщині України, про чинне міжнародне та українське законодавство у цій сфері.

Гірник А.М., Горова А.О., Дума Л.П., Землянська В.В., Кабаченко Н.В., Коваль Р.Г., Пилипів Н.Я., Савчук О.М., Філь С.С. Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія та практика. Навчальний посібник. – К.: Видавець Захаренко В.О., 2009. – 216 с. Перший в Україні навчальний посібник з відновного правосуддя для фахівців соціальної роботи містить опис цінностей та принципів відновного підходу, розкриває можливості використання програм відновного правосуддя як нового поля діяльності соціального праців-ника та, одночасно, нового інструменту в його роботі. Посібник був укладений спеціально для слухачів курсу з відновного правосуддя, що викладається у Школі соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Мартін Райт. Відновне правосуддя – шлях до справедливості. Сим по зіум (російською мо вою) / Пер. з англ. – К.: Видавець Захаренко В.А., 2007. – 304 с. Британський дослідник Мартін Райт висвітлює непрості аспекти злочи-ну та покарання, вклавши їх у вуста різних фахівців, що аргументують свою точку зору: судді, політика, психолога, інспектора служби пробації, філософа, працівника служби підтримки жертв злочину, медіатора. На сторінках книги точаться дискусії щодо ролі держави у боротьбі зі злочинністю, способів реагування на окреме правопорушення та про шляхи реформування системи кримінального судочинства.

Издание Совета ЕвропыCouncil of Europe Publishing

Ответы на насилие в повседневной жизни в демократическом обществе

Реконструкция связей в сообществе –

медиация и восстановительное

правосудие в Европе

ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ, ЩО ВПРОВАДЖУЮТЬ ПРОГРАМИ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ:(станом на жовтень 2009 р.)

Регіон Організація Контактна особа Телефон,e-mail

м. Київ «Український Центр Порозуміння»

Павло Горбенко, Мар’яна Синюшко

(044) 562 11 26 (офіс у Дарницькому районі м. Києва)(044) 537 10 07 (головний офіс у м. Києві)(044) 280 39 18 (ф.)[email protected]

м. Сімферополь,АР Крим

«Український Центр Порозуміння» Кримський офіс

Ірина Камілова (050) 917 74 [email protected]

м. Біла Церква,Київська обл.

Регіональний осередок Всеукраїнської фундації «Захист прав дітей» у Київській обл.

Інна Луценко (095) [email protected]

м. Вінниця ГО “Подільська агенція регіонального розвитку”

НаталіяВеличко

8 063 628 77 85, [email protected]

Дрогобицький, Стрийський райони,Львівська обл.

Коаліція громадських організацій Дрогобицько-Стрийського регіону «Центр Відновного Правосуддя»

Марічка Николаїшин

(03244) 5 03 55 (050) 661 16 [email protected] [email protected]

м. Жмеринка,Вінницька обл. ГО «Ініціатива» Святослав

Ніколайчук(096) 315 02 [email protected]

м. Івано-Франківськ

Регіональна громадська організація «Інститут права і демократичного розвитку Прикарпаття»

Юрій Микитин

(0342) 59 60 09(0342) 50 56 75 (063) 414 60 [email protected]@mail.ru

смт Красно-гвардійське,АР Крим

Агентство регіонального розвитку «Гармонія»

Галина Садичко

(06556) 2 08 94(050) 932 68 76(097) 350 63 [email protected]

м. Луганськ «Луганська обласна група медіації»

Галина Тищенко

(0642) 717 [email protected]

м. Львів Благодійний фонд «Простір без конфлікту»

Олеся Бік

(050) 936 84 50(032) 233 43 [email protected]

м. Одеса «Одеська обласна група медіації»

Інна Терещенко

(048) 728 62 90(048) 777 41 95(066) 774 67 [email protected]

м. СумиСумська обласна громадська організація «Сумська ініціатива»

Олександр Калмиков

(0542) 791 330 (050) 307 10 [email protected]

м. Харків «Молодь за демократію» Галина Овчарова

(057) 719 49 [email protected]

м. Пирятин,Полтавська обл.

Пирятинська районна громадська організація «Жіночі ініціативи»

Ірина Таран (050) 269 88 65 [email protected]

Швейцарське Бюро співробітництва в Україні, що представляє Швейцарську агенцію з розвитку та співробітництва, вітає читачів щоквартального бюлетеня «Відновне правосуддя», який висвітлює інноваційні підходи в роботі інституцій системи кримінальної юстиції. Цей бюлетень видається як частина проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України» та поширює інфор-мацію й практику щодо медіації на етапі досудового слідства в кримінальному процесі.

В Україні Швейцарія підтримує демократичний розвиток суспільства, забезпечення рівного доступу громадян до процесів прийняття рішень, соціальної справедливості, верховенства права. Ціла низка проектів, профінансованих Швейцарською агенцією з розвитку та співробіт-ництва, допомагає Україні в розвитку життєздатних моделей та практик у кримінальній юстиції та в системі судочинства.

Проект «Підтримка реформи юстиції в Україні», що реалізується в співпраці з Центром суд-дівських студій, працює з суддівськими організаціями та з Радою суддів України над питаннями суддівської незалежності і розвитку суддівського самоврядування.

У проекті «Стратегії міліції з попередження підліткової злочинності», який виконується Українським Центром Порозуміння, пропонується серія заходів з розбудови регіональних моде-лей профілактики злочинності серед дітей та підлітків, до чого залучаються не тільки відповідні підрозділи міліції, а й ресурси місцевих громад.

Три проекти «Біла Церква – центр компетентності з питань реформування пенітенціарної

системи в Україні», «Підтримка реформування системи попереднього ув’язнення» та «Жінки

і матері з дітьми в ув’язненні» спрямовані на розробку та впровадження в систему виконання покарань України проєвропейських підходів та стандартів щодо утримання ув’язнених та повод-ження з ними, а також процедур взяття під варту з метою зменшення кількості ув’язнених у слідчих ізоляторах. Партнерами проектів є Державний департамент України з питань виконання покарань та його підрозділи, суди різних рівнів, Генеральна прокуратура, МВС, Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерство праці та соціальної політики України, а також неуря-дові організації, Центр суддівських студій та Інформаційно-консультативний жіночий центр.

Всіх, кого зацікавили наші проекти, ми запрошуємо відвідати веб-сторінки, де можна знайти більш детальний опис та контактну інформацію:

www.swisscooperation.org.ua Бюро співробітництва Швейцарії

www.commonground.org.ua Український Центр Порозуміння

www.rj.org.ua Сайт з відновного правосуддя (створений Українським Центром порозуміння)

www.judges.org.ua Центр суддівських студій

www.uajudges.org Всеукраїнська незалежна суддівська асоціація

www.magnus.kiev.ua/~ces/ Білоцерківське училище професійної підготовки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби

www.empedu.org.ua

(див. розділ проекти)Інформаційно-консультативний жіночий центр

Swiss Cooperation Offi ce Ukraine

Відновне правосуддя в Україні

№ 1-2(13)’2009

РЕДАКЦІЙНА РАДА:Оніщук М. В. — Міністр юстиції УкраїниПилипчук П. П. — Голова Ради, заступник Голови Верховного Суду УкраїниЄмельянова І. І. — заступник Міністра юстиції УкраїниВойтюк І. А. — ректор Академії суддів УкраїниМачужак Я. В. — суддя Конституційного Суду УкраїниШевченко Т. В. — суддя Верховного Суду УкраїниМіщенко С. М. — суддя Верховного Суду УкраїниЛевченко К. Б. — заступник керів-ника Апарату Міністра — рад-ник Міністра внутрішніх справ УкраїниЛобач В. П. — начальник управ-ління організації підтримання державного обвинувачення, Генеральна прокуратура УкраїниКуц В. М. — проректор з наукової роботи Національної академії прокуратури України — дирек-тор Науково-дослідного інститутуКалашник Н. Г. — заступ-ник Голови Державного Департаменту України з питань виконання покараньКоваль Р. Г. — президент Українського Центру ПорозумінняГірник А. М. — керівник Центру соціальної психології та управлін-ня конфліктами Національного університету «Києво-Могилянська академія», професор кафедри зв’язків з громадськістю, психоло-гії та педагогікиКабаченко Н. В. — керівник Школи соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія»

У 2009 р. видання бюлетеня здійснюійснюється в рамках проектутеня зділет2009 р. видання бюл«Підтримка реформи системи кримінальної юнальної юстиції України: стеми кримінаримка реформи сисі фвпровадження медіації в діяльність органів правової систе-вової систедіації в діяльність органів правові іїми», що реалізується у співпспівпраці з Генеральною прокурату-рою України, Національною академкадемією прокуратури України і Міністерством внутрішніх справ України, за фраїни, за фінансової під-тримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва. обітництва

До читача .............................................................................. 3Огляд новин .......................................................................... 4

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’ЮРоман Коваль: «Разом із партнерами в регіонах ми розробляємо «дорожню карту» розвитку відновного правосуддя в Україні» ....................................................... 10

ДОСВІД РЕГІОНІВНаталія Пилипів. Проміжна оцінка впровадження регіональної моделі профілактики підліткової злочинності .......................................................................... 14

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ МЕДІАЦІЇ ТА ПРОГРАМ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ

Документ ООН «Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав, включаючи право на розвиток» ... 24

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІДНадія Прокопенко. Профілактики правопорушень серед дітей та молоді у Швейцарії ................................ 44Алеш Залар. До первинної системи розв’язання суперечок: глобальні тенденції цивільного та сімейного посередництва. Огляд передового досвіду в Європі ................................................................. 51

ДОСЛІДЖЕННЯВіталій Куц, Андрій Ященко. Примирення як засіб поновлення прав потерпілого від примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань ........................................................................ 68Володимир Кожухар. Процедури відновного правосуддя як форма реалізації відновної відповідальності .................................................................. 74Наталія Пилипів. Медіа-імідж дітей у конфлікті з законом в українських друкованих ЗМІ ...................... 77Анна Король. Причини та наслідки явища булінгу ...... 84

ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯЛюдмила Мороз, Сергій Яковенко. Підготовка кадрів кримінальної міліції у справах дітей до здійснення профілактичної діяльності ............................................... 94

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯПосібник «Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія та практика» (Модуль 1–5) .......... 101

Головний редактор:Владислава Каневська

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: Каневська В. Д. — віце-президент Українського Центру Порозуміння, головний редакторСемчишин О. Р. — менеджер зі зв’язків з громадськістю Україн-ського Центру Порозуміння, заст. головного редактораФесенко І. М. — заступник директора Департаменту зако-нодавства про правосуддя, пра-воохоронної діяльності та антико-рупційної політики Міністерства юстиції УкраїниГеселев О. В. — в.о. завідувача кафедри нагляду за додержан-ням законів органами, які про-водять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, Інституту підвищення кваліфікації кадрів Національної академії прокуратури УкраїниЛавровська І. Б. — старший кон-сультант управління узагальнен-ня судової практики та аналізу судової статистики Верховного Суду УкраїниПрокопенко Н. М. — виконавчий директор Українського Центру ПорозумінняГорова А. О. — директор з інсти-туційного розвитку Українського Центру ПорозумінняФіль С. С. — координатор про-екту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийо-мів медіації», Український Центр ПорозумінняЗемлянська В. В. — член правлін-ня Європейського Форуму з від-новного правосуддя, к. ю. н.,Бік О. Я. — президент Фонду «Простір без конфлікту», викла-дач кафедри соціології та соці-альної роботи Національного Університету «Львівська політехні-ка», м. ЛьвівОвчарова Г. Б. — директор про-ектів НДО «Молодь за демокра-тію», м. ХарківМикитин Ю. І. — заступник директора Юридичного інституту Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, директор Департаменту про-грам відновного правосуддя РГО «Інститут права і демократичного розвитку Прикарпаття», м. Івано-ФранківськЯгунов Д. В. — доцент кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права Одеської національної юридичної акаде-мії, к. н. держ.упр., м. ОдесаПушкар С. Г. — асистент Депар-таменту зв’язків з громадськістю та видавництва Українського Центру Порозумінння, літератур-ний редактор

Засновник: БО «Український Центр Порозуміння»01133, м. Київ, Печерський узвіз 8, к. 7. Тел. 0 44 537 10 07. E-mail: [email protected]

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформаціїСерія КВ № 10427 від 21 вересня 2005 р.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори публікацій та рекламодавціПередрук статей тільки з письмового дозволу редакції

Підписaно до друку 01.10.2009. Зам. 30/10/09-1. Наклад 1300 прим.Дизайн, верстка та друк: СПД-ФО Захаренко В. О.

Тел.: (044) 331-50-49

Бюлетень «Відновне правосуддя в Україні» — це перше в Україні пері-одичне видання, присвячене новому підходу до ситуації правопорушення та його наслідків, до покарання та пошуку шляхів виправлення завданої шкоди — відновному правосуддю. Ідеї відновного правосуддя розвиваються в світі вже понад 30 років, а в Україні — з 2003 р. До проектів, започаткованих в Україні як громадська ініціатива, поступово долучилися і представники різних державних органів України: Верховного Суду, Міністерства юстиції, Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Академії суддів, Національної академії прокуратури та Національного університету внутрішніх справ. Бюлетень знайомить читачів з ідеями відновного правосуддя, світовим та

вітчизняним досвідом його впровадження.

Теми публікацій бюлетеня охоплюють питання:законодавства (закони, постанови та коментарі до них тощо);• наукового доробку (філософія, соціологія, психологія, статистика, про-• блемні дослідження);навчання (теорія, методологія, підвищення майстерності);• практики (схеми соціального партнерства, регіональний та зарубіж-• ний досвід, типові документи для організації та проведення програм відновного правосуддя, особистий досвід медіаторів, поради, роздуми тощо).

Редакція бюлетеня запрошує до співпраці представників правової системи, вчених, аспірантів, практичних пра-цівників, представників громадських організацій України, іноземних

фахівців та всіх читачів!

До публікації у бюлетені приймаються: новини про важливі заходи у сфері розвитку відновного правосуддя, • ювенальної юстиції та захисту прав людини (наприклад: круглі столи, наради, засідання, семінари, тренінги тощо) та анонси заходів;статті та дослідження (у тому числі ті, що вже були надруковані в інших • виданнях — за умови згоди автора та відповідного видання, із належно оформленим посиланням);інформація про практичний досвід впровадження відновних підходів та • рекомендації фахівців;анотації монографій (для розміщення в рубриці «Книжкова полиця»);• тексти тематичних монографій/посібників (для подання окремих • розділів або повних текстів у рубриці «Книжкова полиця»);інші матеріали, що відповідають тематиці бюлетеня.•

Вимоги до матеріалів для розміщення в бюлетені:Матеріали подаються українською чи російською мовами.• Обсяг — до 20 аркушів формату А4 (близько 40 тисяч знаків), надру-• кованих з інтервалом між рядками 1,5, кегль — 14 шрифту Times New Roman.Матеріали приймаються в електронному вигляді (файли у форматі • doc або rtf). на електронну адресу редакції [email protected] із за-значенням теми листа — «Матеріал для бюлетеня «Відновне правосуддя в Україні».Посилання, фото, таблиці та текст матеріалу в цілому мають бути • оформлені відповідно до державних стандартів України для публікацій.Автори мають надати відомості про себе: ПІБ, місце роботи й посада, • науковий ступінь та звання (за наявності), контакти (телефон, електро-нна адреса), а також фотографію портретного типу (у випадку подан-ня статті), розміром не менше 300 dpi.Редакція залишає за собою право на рецензування, редагування, ско-

рочення та відхилення матеріалів. Редакція приймає пропозиції щодо розміщення іншої інформації у бю-

летені, а також здійснює переклад рекомендованих публікацій (з англій-ської/німецької/французької мов).

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ БЮЛЕТЕНЯ «ВІДНОВНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ»!

Цей рік для дуже багатьох людей став непростим — у часи кризи всі живуть у постійному стресі, очікуванні, напруженні та пошуку рішень для нагальних життєвих ситуацій. Для нашого бюлетеня 2009-й рік також видався непростим — ми мали призвичаїтися до нових обставин і шукати можливості видавати бюлетень за нових умов… Цього року

буде видано лише два числа бюлетеня — це будуть спільні випуски № 1–2 та №3–4. У 2009 році видання бюлетеня здійснюється в рамках проекту «Підтримка реформи системи

кримінальної юстиції України: впровадження медіації в діяльність органів правової системи», що реалізується у співпраці з Генеральною прокуратурою України, Національною академією прокура-тури України і Міністерством внутрішніх справ України, за фінансової підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва. Принагідно хотіли б висловити щиру подяку Швейцарській агенції з розвитку та співробітництва за багаторічну і послідовну підтримку ідеї впровадження та поширення відновного правосуддя в Україні.

У цьому числі багато матеріалів присвячено питанням профілактики злочинності взагалі та особливій потребі комплексного підходу до роботи з профілактики дитячої злочинності. Рубрика «Закордонний досвід» представить швейцарський досвід профілактики правопорушень серед дітей та молоді, рубрика «Досвід регіонів» ознайомить із узагальненим досвідом упровадження трирівневої моделі профілактики підліткової злочинності, а з матеріалу у рубриці «Ювенальна юстиція» можна дізнатися про завдання та процес підготовки кадрів кримінальної міліції у справах дітей до здійснення профілактичної діяльності. Цікавими для читачів також будуть дослідження щодо медіа-іміджу дітей, що перебувають у конфлікті з законом, в українських засобах масової інформації, а також щодо проблеми знущання над дітьми у школах – «Причини та наслідки явища булінгу».

Про реалії та перспективи поступу відновного правосуддя в Україні йдеться в інтерв’ю з пре-зидентом Українського Центру Порозуміння Романом Ковалем. Із матеріалів рубрики «Новини» ви дізнаєтеся, скільки різнопланових заходів відбулося з початку 2009 року у сфері відновного правосуддя. Завдяки активній участі у впровадженні програм відновного правосуддя пред-ставників державних органів національного рівня і регіональних представників, ми можемо говорити про поступове формування своєрідного «загальнонаціонального плану дій» у сфері відновного правосуддя.

Регламентування і регулювання програм відновного правосуддя неможливе без визначення основних засад цієї діяльності. З огляду на це, в рубриці «Законодавчі засади» ми пропонуємо вашій увазі Доповідь Спеціального представника Генерального секретаря ООН з питань прав людини, транснаціональних корпорацій та інших комерційних організацій. Дуже багато питань, висвітлених у цій доповіді, безпосередньо стосуються практики впровадження «відновного під-ходу» у вирішення щоденних завдань із захисту прав людини. На початку матеріалу визначено засадничі принципи, на яких базується концепція політики ООН щодо забезпечення «захисту, поваги та надання правової допомоги» у бізнесі до прав людини. Впевнені, цей матеріал багато у чому примусить вас замислитися… Інший матеріал про засади та глобальні тенденції щодо вирішення спорів — у рубриці «Закордонний досвід». Автор дослідження, п. Алеш Залар, після успішного впровадження у своєму суді програми медіації, став Міністром юстиції Словенії і всіляко підтримує розвиток медіації у Європі та світі.

У рубриці «Книжкова полиця» ми цього року друкуємо навчальний посібник «Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія та практика». Це унікальне видання, створе-не у 2009 році командою фахівців Школи соціальної роботи при Національному університеті «Києво-Могилянська академія» та Українського Центру Порозуміння. Хоча матеріали посібника підібрано з урахуванням специфіки підготовки соціальних працівників, ми переконані, що наші читачі знайдуть для себе багато корисної інформації, зможуть зробити чимало відкриттів та побачити взаємозв’язок між професійними завданнями представників правоохоронних органів та завданнями, які допомогають вирішувати у громаді соціальні працівники.

Редакційна рада та редакційна колегіябюлетеня «Відновне правосуддя в Україні»


ТРЕНІНГ З ПИТАНЬ ПРОВЕДЕННЯ СІМЕЙНИХ ГРУПОВИХ НАРАД

ТРЕНІНГИ ДЛЯ ФАСИЛІТАТОРІВ ПРОГРАМИ РОЗВИТКУ ЖИТТЄВИХ НАВИЧОК У ВІННИЦІ ТА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ

Протягом 2–4 квітня 2009 р. у м. Києві проходив тренінг з навчання методології проведення сімей-них групових нарад. Тренінг проводився в рам-ках проекту «Стратегії міліції щодо профілактики правопорушень серед дітей», який впроваджуєть-ся за підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва.

У тренінгу брали участь представники громад та соціальних служб з пілотних регіонів проек-ту — Вінниці, Жмеринки, Івано-Франківська та Дарницького району м. Києва, а також медіатори-практики з м. Біла Церква Київської обл. та м. Пирятин Полтавської обл.

Сімейні групові наради — це відновна практика, яка застосовується для розв’язання широкого кола проблемних питань, що сто-суються дітей, зокрема вирішення проблем виховання дітей, насилля та конфліктів у сім’ї, дитячої бездоглядності, подолання інших

труднощів, з якими стикаються родини та діти.

У разі традиційного реагування на проблеми сім’ї чи дітей до уваги береться тільки незначна частина стосунків у сім’ї. Водночас для вирішення проблем родини врахування потенціалу багатьох членів сім’ї та людей з її соціального оточення зали-шається вкрай важливим. Методологія проведення сімейних групових нарад дозволяє максимально залучити ресурси родини та посилити її відпові-дальність за успіх вирішення проблем її членів.

Під час сімейної групової наради її учас-ники за підтримки незалежного координатора обговорюють наявну проблему та спільно скла-дають план її вирішення. Обговорення шляхів розв’язання проблеми на сімейній груповій нара-ді дає змогу її учасникам усвідомити свою відпо-відальність як за існування самої проблеми, так і за її подальше розв’язання.

Тренінги з підготовки фасилітаторів програми роз-витку життєвих навичок відбулися у Вінниці (6–8 квітня 2009 р.) та Івано-Франківську (22–24 квітня 2009 р.) у рамках впровадження трирівневої моделі профілактики правопорушень серед дітей.

У тренінгах взяли участь 44 школярі та 10 шкільних психологів і соціальних педагогів — медіатори та координатори шкільних служб порозуміння з Вінниці, Жмеринки та Івано-Франківська, а також учні, які хочуть стати медіаторами.

Програма розвитку життєвих навичок (ПРЖН) — це інструмент первинної профілак-тики конфліктів та особистісного розвитку під-літків. Ідея ПРЖН полягає в тому, щоб допомогти підліткам опанувати навички прийняття рішень у різних життєвих ситуаціях, навички безкон-фліктного спілкування, надання та прийняття підтримки, впевненої поведінки тощо.

Від традиційних програм профілактики ПРЖН відрізняється тим, що її проводять за

принципом «рівний—рівному», тобто навчання ведуть підлітки-тренери (точніше — фасилітато-ри, оскільки процес навчання в ПРЖН відбува-ється багато в чому за рахунок обміну досвідом, спілкування між учасниками), які пройшли відпо-відну підготовку. У разі потреби їм допомагають старші колеги — шкільні психологи та соціальні педагоги, які також пройшли навчання разом із учнями. Їхньою функцією є надання методичної допомоги і підтримка молодих фасилітаторів.

ОГЛЯД НОВИН2–4 квітня 2009 року

Квітень 2009 року

1-2/2009

5

Методики, які використовуються у ПРЖН: тематичні Кола, які допомагають учасникам обговорювати будь-які важливі теми в атмос-фері поваги та рівної уваги до кожного; тренінгові вправи, які дозволяють на практи- ці потренувати поведінку в різних ситуаціях, відпрацювати навички та пограти, оскільки важливо, щоб навчання проходило «весело та позитивно» (як кажуть самі підлітки). Під час тренінгів шкільні медіатори дізна-

лись про особливості проведення тематичних Кіл, планування і проведення тренінгових вправ, роботи з групою. Тепер на них чекає «домашнє

завдання»: кожен з учасників має провести у своїй школі Коло на обрану тему та одну з тренінгових вправ, а потім отримати зворотний зв’язок від колег. Найближчим часом планується провести другу частину тренінгів для фасилітаторів ПРЖН, під час якої учасники будуть опановувати особли-вості роботи з конкретними темами — формуван-ня характеру, стосунків з оточуючими та інше.

Тренінги для фасилітаторів ПРЖН підготували і провели Павло Горбенко, БО «Україн сь кий Центр Порозуміння», та Вікторія Сє дих, ГО «Інститут проблем наркоманії та наркозлочинності».

7 ТРАВНЯ — ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ ПОРОЗУМІННЯ!

Всеукраїнський День порозуміння 7 травня цього року вперше святкували шкільні медіатори України. Назву свята, як і дату його проведення, було визначено шляхом голосування в мережі

Інтернет. Голосування відбувалося на сторінці спільноти прихильників шкільної медіації в соці-альній мережі vkontakte.ru.

7 травня 2009 року

СТАРТУВАЛА ТРЕТЯ ФАЗА ПРОЕКТУ «ПІДТРИМКА РЕФОРМИ СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ: ВПРОВАДЖЕННЯ ПРИЙОМІВ МЕДІАЦІЇ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ»

У червні 2009 року стартувала ІІІ фаза проек-ту «Підтримка реформи системи криміналь-ної юстиції України: впровадження прийомів медіації в діяльність органів правової системи», який реалізує Український Центр Порозуміння у співпраці з Генеральною прокуратурою України, Національною академією прокуратури України і Міністерством внутрішніх справ України, за фінансової підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва.

Проект було ініційовано 2006 року з метою впровадження принципів і методів відновного правосуддя, зокрема медіації (посередництва), у кримінальних справах між потерпілими та пра-вопорушниками, у практику діяльності органів правової системи України, сприяння інституціо-налізації практики медіації і внесенню відповід-них законодавчих змін на національному рівні.

За час роботи проекту в Україні створено центри відновного правосуддя в громаді, підго-товлено медіаторів, які працюють із представ-никами органів правової системи (прокуратури, міліції, суду) з метою впровадження медіації у кримінальних справах; розроблено проекти Концепції та Державної програми впроваджен-ня відновного правосуддя в систему криміналь-ної юстиції України; впроваджено елементи

курсу з відновного правосуддя для студентів Національної академії прокуратури України та слухачів Інституту підвищення кваліфікації кадрів Національної академії прокуратури України; започатковано навчальний курс для практичних медіаторів у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Важливим досягненням на шляху впровадження відновного правосуддя в Україні став також лист Генерального прокуро-ра О. Медведька «Щодо використання процедур примирення у кримінальному провадженні та розширення альтернативи кримінальному пере-слідуванню», підписаний 1 серпня 2008 р.

Метою ІІІ фази проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впроваджен-ня прийомів медіації в діяльність органів правової системи» є створення платформи для всебічного запровадження процедур і механізмів медіації в кримінальних справах на досудовому етапі прова-дження в системі кримінальної юстиції України. Для досягнення цієї мети визначено такі завдання:

Підвищення ефективності механізму направ- лення справ на медіацію шляхом залучення представників органів міліції (поряд з інши-ми залученими особами: прокурорами, суд-дями, медіаторами) та поглиблення співпра-ці між усіма учасниками цього процесу. Це

Червень 2009 року


6 ОГЛЯД НОВИН

ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ МІЛІЦІЇ ВІДВІДАЛИ ШВЕЙЦАРІЮ, ЩОБ ОЗНАЙОМИТИСЯ З МІСЦЕВОЮ СИСТЕМОЮ ПРОФІЛАКТИКИ НЕГАТИВНИХ ЯВИЩ СЕРЕД ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ

ТРИРІВНЕВУ МОДЕЛЬ ПРОФІЛАКТИКИ ПІДЛІТКОВОЇ ЗЛОЧИННОСТІ ПРЕЗЕНТУВАЛИ ГОЛОВАМ ОБЛАСНИХ ВІДДІЛІВ КРИМІНАЛЬНОЇ МІЛІЦІЇ У СПРАВАХ ДІТЕЙ

Протягом 7–14 червня 2009 р. делегація україн-ських міліціонерів побувала з навчальним візи-том у Швейцарії, під час якого мала змогу озна-йомитися з досвідом функціонування системи профілактики негативних явищ серед дітей та молоді у Швейцарській конфедерації.

Участь у поїздці взяли фахівці підрозділів МВС пілотних регіонів проекту «Стратегії мілі-ції щодо профілактики підліткової злочинності в Україні»: працівники КМСД, ДІМ та управлінь МВС м. Івано-Франківська та області, м. Вінниці та області та м. Києва — загалом 10 осіб.

У рамках насиченої програми учасники туру відвідали Навчальний центр для поліції у м. Женеві, Суд у справах неповнолітніх, Центр з медіації у кримінальних справах у м. Фрібурзі, Комісаріат поліції та Прокуратуру у справах дітей у м. Цюріху, а також школи та соціальні агенції для

дітей та молоді, які тісно співпрацюють з поліцією з метою попередження правопорушень та знижен-ня рівня насилля у молодіжному середовищі.

Під час оцінки навчального туру його учасни-ки висловилися за підтримку подальшого розвит-ку медіації у кримінальних справах на досудовому етапі розгляду кримінальних справ в Україні та посилення співпраці міліції та громади для зни-ження рівня злочинності серед молоді.

10 липня 2009 р. у Міністерстві внутріш-ніх справ України відбувся семінар-нарада голів обласних відділів кримінальної міліції у справах дітей, на якому представники БО «Український Центр Порозуміння» презентува-ли трирівневу модель профілактики підлітко-вої злочинності, яка впроваджується в рамках проекту «Стратегії міліції щодо профілакти-ки підліткової злочинності в Україні» в 4-х

пілотних регіонах — Києві, Івано-Франківську, Жмеринці та Вінниці.

Учасники семінару також мали змогу перегля-нути фільм «Зцілення правосуддям», який роз-повідає про програми відновного правосуддя, та взяти участь у дискусії щодо можливостей залу-чення працівників кримінальної міліції у справах дітей до реалізації трирівневої моделі профілак-тики підліткової злочинності у громаді.

16 червня 2009 року

13 липня 2009 року

передбачає: перегляд та удосконалення меха-нізму направлення справ на медіацію, пред-ставлення механізму партнерам у пілотних регіонах, апробування його на практиці, оці-нювання дієвості механізму для подальшого затвердження, упровадження й поширення в наступній фазі проекту.Розробка стратегій та апробування їхніх клю- чових елементів для забезпечення життєздат-ності удосконаленого механізму направлення справ на медіацію в трьох сферах: інститу-ційна життєздатність (визначення ключо-вого потенціалу й необхідної інфраструктури

для функціонування механізму направлен-ня справ на медіацію); фінансова життєз-датність (визначення практичних шляхів та можливостей для забезпечення місцевого фінансування, що буде впроваджено в наступ-ній фазі проекту); аналіз контексту й про-сування (оцінювання потреб бенефіціаріїв у процесі медіації в кримінальних справах, а також цільова інформаційна кампанія з під-вищення обізнаності).Розробка проектного документа щодо подаль- ших кроків у процесі реформування системи кримінальної юстиції України.

1-2/2009

7

ЗАСІДАННЯ НАГЛЯДОВОЇ РАДИ ПРОЕКТУ «СТРАТЕГІЇ МІЛІЦІЇ ЩОДО ПРОФІЛАКТИКИ ПІДЛІТКОВОЇ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ»

17 липня 2009 р. у Києві, у приміщенні меморі-ального музею М. Грушевського, відбулося друге засідання Наглядової ради проекту «Стратегії міліції щодо профілактики підліткової злочин-ності в Україні».

Участь у засіданні взяли: від Швейцарського бюро з розвитку та співробітництва в Україні — Мануель Еттер, директор, та Андрій Кавакін, керів-ник програм; від Міністерства внутрішніх справ України — Аркадій Запорожцев, заступник началь-ника Департаменту громадської безпеки МВС, Андрій Лабунь, старший інспектор управління ДІМ Департаменту громадської безпеки МВС, Юрій Галицький, заступник начальника Департаменту кримінальної міліції у справах дітей, Сергій Яковенко, проф. Київського національного уні-верситету внутрішніх справ, від БО «Український Центр Порозуміння» — Роман Коваль, президент Центру, Надія Прокопенко, виконавчий директор, Ольга Юрчишин, координатор проекту, Мар’яна Синюшко, регіональний координатор проекту в Дарницькому районі м. Києва, Павло Горбенко, керівник Центру відновного правосуддя в громаді в Дарницькому районі м. Києва, Леся Семчишин, менеджер зі зв’язків із громадськістю.

Учасники засідання заслухали звіти членів консорціуму стосовно поточної діяльності за про-ектом — створення Робочої книги працівника кримінальної міліції у справах дітей з питань про-філактичної діяльності серед дітей та проведення робочих зустрічей в регіонах з представниками МВС (доповідав С. Яковенко); представлення результатів роботи в пілотних регіонах проекту (доповідала О. Юрчишин); робота тренінгового компоненту проекту (доповідав П. Горбенко).

Члени Наглядової ради проекту також обгово-рили набутий досвід під час навчальних поїздок до Швейцарії, що мали на меті ознайомлення фахівців підрозділів МВС пілотних регіонів проекту з досві-дом функціонування системи профілактики нега-тивних явищ серед дітей та молоді Швейцарської конфедерації (виступили Н. Прокопенко, М. Синюшко, А. Лабунь, А. Запорожцев, С. Яковенко). Серед пропозицій учасників навчальних турів щодо застосування в Україні швейцарського досвіду — посилення співпраці громади та міліції, налагодження тісної співпраці між соціальними службами, муніципальною владою, прокуратурою, міліцією, судом та чітке розмежування їхніх повно-важень та обов’язків; впровадження ювенальної юстиції та дієвих методів роботи з неповноліт-німи, які вчинили правопорушення; сприяння впровадженню медіації у кримінальних справах, особливо у випадках вчинення правопорушення дітьми; посилення ролі школи в рамках дисциплі-нарного впливу; здійснення заходів, спрямованих на підвищення відповідальності батьків за дітей і дітей за свої вчинки тощо.

Після обговорення результатів діяльності за проектом учасники зустрічі перейшли до плануван-ня подальшої роботи проекту, зокрема було визна-чено завдання та дати проведення важливих заходів проекту: експертних слухань з обговорення Робочої книги практичного працівника кримінальної мілі-ції у справах дітей з питань профілактичної діяль-ності серед дітей (10 вересня 2009 р.); візитів швей-царських експертів до України (вересень — жовтень 2009 р.); фінальної конференції за проектом (22–23 жовтня 2009 р.); випуск навчально-презентаційного фільму за проектом (жовтень 2009 р.).

17 липня 2009 року

НАЛАГОДЖЕННЯ СПІВПРАЦІ В ГРОМАДІ З МЕТОЮ ПРОФІЛАКТИКИ ПРОТИПРАВНОЇ ПОВЕДІНКИ

Семінар «Налагодження співпраці в громаді з метою профілактики протиправної поведінки» відбувся 20–22 липня 2009 року в Києві в рамках проекту «Підтримка реформи системи кримі-нальної юстиції України: впровадження прийомів медіації в діяльність органів правової системи».

Участь у семінарі взяли представники органів правової системи: прокуратури, судів та міліції, а

також представники місцевої влади, громадських організацій, центрів відновного правосуддя в гро-маді з таких пілотних регіонів проекту: м. Харків, м. Луганськ, м. Красногвардійське (АР Крим), м. Біла Церква (Київська обл.), м. Дрогобич (Львівська обл.), м. Пирятин (Полтавська обл.), м. Жмеринка (Вінницька обл.) та Дарницький район м. Києва.

20–22 липня 2009 року


8 ОГЛЯД НОВИН

Мета семінару — презентувати для обгово-рення механізм співпраці органів правової сис-теми, місцевої влади та громадських організацій з впровадження відновних практик у громаді; сприяння налагодженню співпраці задля побу-дови ефективної системи попередження право-порушень та задоволення потреб потерпілих від злочинів у громадах України.

У ході семінару, зокрема, представлено й обговорено такі питання:

підсумки та перспективні завдання впро- вадження відновного правосуддя на шляху гуманізації кримінального судочинства; актуальні завдання кримінального судочин- ства в профілактиці підліткової злочинності та відновне правосуддя;роль прокуратури щодо впровадження про- грам відновного правосуддя у кримінальному

провадженні та розширен-ня альтернативи кримі-нальному переслідуван-ню (механізм взаємодії прокуратури, міліції та громадськості);співпраця криміналь-

ної міліції у справах дітей (КМСД) та громадськості з метою реалізації програми профілактики підліткової злочинності;регіональний досвід

впровадження елементів механізму співпраці й кон-солідація ресурсів громади з метою подолання підліт-

кової злочинності;роль центру відновного правосуддя у процесі розбудови міцної громади;залучення адвокатів до впровадження про- грам відновного правосуддя в громаді;механізми фінансового забезпечення жит- тєздатності центрів відновного правосуддя в громаді;організація роботи служби медіаторів центру відновного правосуддя в громаді.Також учасники семінару провели практичну

роботу в секціях, під час яких обговорили можли-вості взаємовигідної співпраці. Результатом робо-ти стали попередні домовленості щодо подальшо-го плану дій у напрямку впровадження відновних підходів у роботу з конфліктами.

ТРЕНІНГ ДЛЯ МЕДІАТОРІВ ШКІЛЬНИХ СЛУЖБ ПОРОЗУМІННЯ У ПИРЯТИНІ

Другий рік поспіль у Пирятині спільними зусиллями Українського Центру Порозуміння, Пирятинської районної ради та громадської організації «Жіночі ініціативи» організовують навчання для шкільних медіаторів. Цього року, 11–16 серпня, на базі табору «Світанок» с. Гурбинці Пирятинського району відбувся шестиденний навчальний тренінг «Базові навички медіатора шкільної служби порозуміння».

Перші два дні на тренінгу кращі медіатори району, які минулого року отримали навички проведення медіації та вже відпрацювали їх у шкільних службах порозуміння, мали можли-вість удосконалити свої знання і стати фасилі-таторами — тренерами з підготовки шкільних

медіаторів. Упродовж наступних чотирьох днів фасилітатори передавали свої знання та досвід медіаторам-новачкам. Загалом 32 підлітки 13–15 років отримали навички мирного способу вирі-шення конфліктів, які надалі будуть застосовува-ти у своїх школах та повсякденному житті.

Важливо, що поряд з дітьми на тренінгу навчалися і дорослі. Серед учасників були пред-ставники інших районів, котрі виявили бажання ознайомитися з відновним підходом до вирішен-ня конфліктів, щоб потім запровадити його у себе. Даний тренінг є не просто навчанням учнів, це новий підхід, що базується на досвіді учасників та приділяє особливу увагу взаємному навчанню та навчанню через практику.

11–16 серпня 2009 року

1-2/2009

9

НАВЧАННЯ МЕДІАТОРІВ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ ПРОГРАМ ПРИМИРЕННЯ МІЖ ПОТЕРПІЛИМ ТА ПРАВОПОРУШНИКОМ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

Тренінг «Базові навички медіації в кримінальних справах» відбув-ся 19–22 серпня 2009 року в Києві в рамках проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийомів медіації в діяльність органів правової системи», що реалізується за фінансової під-тримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва.

Учасниками тренінгу стали представники пілотних регіонів проекту, які мають намір працю-вати з учасниками конфліктних ситуацій у кримінальних спра-вах: м. Харкова, м. Луганська, м. Красногвардійського (АР Крим), м. Білої Церкви (Київська обл.), м. Дрогобича (Львівська обл.), м. Пирятина (Полтавська обл.), м. Жмеринки (Вінницька обл.), м. Вінниці та Дарницького району м. Києва.

На тренінгу учасники отримали базові знання

та здобули основні навички з про-ведення медіації між потерпілим та правопорушником. Окрім того, кожен отримав змогу самостійно провести медіацію у тренінгово-му середовищі та спробувати від-працювати отримані навички на власному досвіді.

Проведення тренінгу «Базові навички медіації в криміналь-них справах» сприяло активіза-ції роботи центрів відновного правосуддя в громадах. Так, уже за кілька днів після проведення тренінгу новонавчені медіатори отримали можливість застосу-вати набуті на тренінгу знання й навички під час справжньої медіації між потерпілим і право-

порушником. Контактна інформація про учасни-ків кримінального конфлікту надійшла від пред-ставників органів правової системи у рамках співпраці на місцевому рівні.

19–22 серпня 2009 року

ТРЕНІНГ «МЕНЕДЖМЕНТ ЦЕНТРІВ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В ГРОМАДІ»

Протягом 11–13 вересня 2009 року під Києвом проходив тренінг «Менеджмент центрів віднов-ного правосуддя в громаді» для представників громад з пілотних регіонів, де впроваджують-ся програми відновного правосуддя, зокрема медіації в кримінальних справах, — з Харкова, Луганська, Красногвардійського (АР Крим), Білої Церкви (Київська обл.), Дрогобича (Львівська обл.), Пирятина (Полтавська обл.), Жмеринки (Вінницька обл.) та Дарницького району Києва.

Тренінг проводився з метою підвищення потенціалу координаторів центрів відновного правосуддя в громаді (ЦВПГ) у сфері менедж-менту діяльності організації. Учасники тренінгу отримали загальні знання з менеджменту гро-мадських організацій, особливостей менедж-менту ЦВПГ, навички проектного менеджменту, менеджменту зв’язків з громадськістю та управ-ління людськими ресурсами.

Тренінг «Менеджмент центрів відновно-го правосуддя в громаді» провели спеціалісти Українського Центру Порозуміння в рамках про-екту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження медіації в діяль-ність органів правової системи».

11–13 вересня 2009 року


РОМАН КОВАЛЬ: РАЗОМ ІЗ ПАРТНЕРАМИ В РЕГІОНАХ МИ РОЗРОБЛЯЄМО «ДОРОЖНЮ КАРТУ» РОЗВИТКУ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Роман Коваль,президент

Українського Центру Порозуміння

Розмову вела Сніжана Пушкар

— Пане Романе, Український Центр Порозуміння, який Ви очо-люєте, вважають піонером упро-вадження відновного правосуддя в Україні. Розкажіть, будь ласка, з чого все починалося.

Говорити про відновне правосуддя як про ідею ми почали наприкінці 90-х, тоді нас запрошували в Росію поширювати цей підхід. У 1997 році я брав участь у кон-ференції в Москві, метою якої була побудова системи медіа-ції в кримінальних справах в Росії. Упровадження програм відновного правосуддя в Україні почалося в 2003 році, за підтримки Посольства Великої Британії, Інституту сталих спільнот і, згодом, Єврокомісії, Швейцарського агентства з розвитку та спів-

робітництва та інших міжнародних організацій.

— Як іде розвиток відновного правосуддя в нашій країні? Чи є від-мінність між світовим та україн-ським досвідом впровадження від-новних програм?

Поки що зарано казати, що від-новне правосуддя впроваджене в Україні, хоча ми й маємо понад п’ять років практичного досвіду застосуван-ня відновних програм у різних регіо-нах. Про загальнодержавне системне впровадження відновного правосуддя зможемо говорити, коли будь-які сто-рони кримінального процесу, які хочуть

примиритися, матимуть можливість у своїй громаді звернутися до організації, що адмініструє програми примирен-ня, і отримати належні консультації та послуги з посередництва. Допомогти цим людям зустрітися, обговорити наслідки того, що сталося, обговорити, яким чином можна виправити завдану шкоду і як запобігти повторенню подіб-ної ситуації в майбутньому — ось три основні «фокуси» програм відновного правосуддя, що стають основою для угоди між сторонами. Укладена угода додається до матеріалів кримінальної справи і потім враховується в кримі-нальному процесі.

Нині в різних регіонах України працює 13 організацій, які проводять програми відновного правосуддя. Зрозуміло, що вони не в змозі надати послуги всім охочим. В ідеалі кожний районний суд, слідчий відділ мілі-ції або районний прокурор повинен мати можливість скерувати учасників конфлікту до організації, де працюють медіатори, які проводитимуть подібні програми. Насправді, навіть у країнах, де відновне правосуддя є невід’ємною частиною системи судочинства, не всі, хто потрапив у кримінальну ситуацію, мають можливість пройти процедуру примирення. Так, у США подібні про-грами є не в усіх штатах, в той час як в Канаді взяти участь у програмі має можливість кожен неповнолітній, і це є частиною загальнодержавної системи ювенальної юстиції.

Деякі країни Західної Європи пішли шляхом повної інституціоналі-зації відновного правосуддя як підходу

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю

1-2/2009

Роман Коваль: Разом із партнерами в регіонах ми розробляємо «дорожню карту»... 11

в системі кримінального судочинства. Наприклад, у деяких кантонах Швейцарії та в Норвегії служби медіації є частиною кримінальної системи; провес-ти зустріч між сторонами, виступаючи у ролі медіа-тора, можуть також офіцери пробації чи помічники прокурорів. У Чехословаччині відновні програми теж проводять служби пробації, у Бельгії ці програ-ми діють навіть у місцях позбавлення волі: у кожній тюрмі є консультант з відновного правосуддя.

Проте у переважній більшості країн відновне правосуддя залишається відповідальністю грома-дянського суспільства, адже одним із його прин-ципів є активне залучення громади до розв’язання питань, пов’язаних з подією злочину. Характерним є приклад Канади, яка спочатку пішла шляхом навчання всіх офіцерів королівської кінної поліції навичкам проведення програм відновного пра-восуддя. Це кардинально змінило характер самої системи і розуміння її завдань по відношенню до злочину. Але коли через певний час проаналізували результати роботи, то побачили: якщо поліцейський проводить програму примирення, він сприймаєть-ся учасниками процесу як представник системи, і це різко змінює атмосферу і характер спілкування учасників процедури примирення. Тому зараз про-грами відновного правосуддя в Канаді проводять представники громади, а поліцейські присутні на самому процесі вже як представники системи, які можуть пояснити, що відбудеться внаслідок при-йняття сторонами в процесі обговорення того чи іншого рішення.

В Україні програми примирення проводять-ся так само силами громади — центрами віднов-ного правосуддя. Але широкий загал поки мало обізнаний з цими програмами. Це справедливо і для представників офіційної системи правосуд-дя. Незважаючи на те, що є три постанови пле-нумів Верховного Суду України, дуже мало суддів розуміють, що таке відновне правосуддя, і що це означає для кримінального судочинства. Більше з відновним підходом обізнані прокурори та праців-ники кримінальної міліції у справах дітей завдя-ки нашій активній співпраці в реалізації програм відновного правосуддя з Генеральною прокура-турою, Національною академією прокуратури та Департаментом кримінальної міліції у справах дітей Міністерства внутрішніх справ.

— Який статус відновного правосуддя в Україні? Чи зроблено якісь кроки до законо-давчого закріплення цієї практики?

Певні кроки в цьому напрямку вже зроблені. Є постанови Пленуму Верховного Суду України, Лист Генерального прокурора стосовно застосуван-ня відновного правосуддя. Впроваджені навчальні

програми, які поширюють знання і навички про-ведення відновних програм серед представників правової системи — у Національній академії проку-ратури України, Київському національному універ-ситеті внутрішніх справ та інших ВНЗ Міністерства внутрішніх справ України. У Школі соціальної робо-ти ім. В. Полтавця Національного університету «Києво-Могилянська академія» викладатиметься курс з відновного правосуддя для соціальних пра-цівників. Так само в Академії суддів всі новоприз-начені судді отримують початкові знання з програм відновного правосуддя.

Ще одним кроком до інституціоналізації стала розробка механізму взаємодії прокуратури і гро-мадських організацій — центрів відновного право-суддя в громадах щодо впровадження програм від-новного правосуддя. Завдяки цьому прокурори, які приймають рішення в кримінальній справі, мають алгоритм дій, як скерувати учасників кримінальної ситуації в програму відновного правосуддя і яким чином використати її результати в контексті кри-мінального процесу — якщо підписана угода про примирення між сторонами, то які процесуальні наслідки вона матиме. На основі згаданого меха-нізму взаємодії прокуратури та центрів відновного правосуддя ми зараз розробляємо загальний меха-нізм взаємодії громади та всіх органів правової сис-теми в застосуванні відновних практик.

— То які процесуальні наслідки має угода про примирення?

За статтями 45–46 Кримінального Кодексу України, внаслідок дієвого каяття і примирен-ня потерпілого з правопорушником з нетяжких злочинів, вчинених вперше, кримінальна справа може бути закрита. Тобто в такому випадку проку-рор може направити кримінальну справу до суду з поданням на закриття, якщо ця ситуація підпадає під дію статей 45–46 КК України. Якщо це серйозні-ший злочин, який не підпадає під дію цих статей, то переважна більшість суддів, які читають постанови Пленуму Верховного Суду і знають про програми відновного правосуддя, використають інформацію про примирення між сторонами і відшкодування завданої шкоди як обставину, що пом’якшує пока-рання, відповідно до ст. 66 КК України.

— Чи є якісь обмеження у застосуванні програм відновного правосуддя?

Насправді на сьогодні ніхто ще не знайшов обмежень, які б перешкоджали впровадженню від-новного підходу. Переважна більшість аргументів, які зазвичай вперше звучать проти відновного пра-восуддя, свідчать про необізнаність із суттю цих про-грам. Тож брак обізнаності — це, мабуть, головний


12 АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю

фактор, який перешкоджає впровадженню відновних програм. А також недостатня кількість фахівців, які можуть проводити програми примирення — меді-аторів. Особливістю підготовки медіаторів є те, що таке навчання може проводити тільки людина, котра має досвід, котра не просто теоретично знає, що таке медіація, але й може передати ті навички, якими володіє сама. Це і питання демонстрації процесу, і кваліфікованої відповіді на запитання учасників, і розуміння того, як проходить ця процедура. Адже медіація вимагає від людей, в першу чергу, зміни ставлення до процесу вирішення конфліктів.

Перше, що у нас питають, коли ми говоримо про медіацію, про посередництво у кримінальних справах, це: «То ви — як суд?». Тобто наш стерео-тип вирішення конфліктів зводиться до того, що є третя особа, яка приймає рішення щодо ситуації. Але медіатор не приймає рішень, його завдання — допомогти сторонам знайти власний вихід із ситуа-ції, і в цьому перевага відновного правосуддя. Саме на медіації сторони конфлікту отримують можли-вість нести власну відповідальність за прийняття рішення, за власну долю, за своє майбутнє, вони беруть активну участь в обговоренні, домовленос-тях, переговорах і т. д. Мистецтво медіації полягає в тому, щоб у сторін були всі можливості домовитися самостійно. Єдине, за чим слідкує медіатор, це щоб принципи відновного підходу дотримувались про-тягом процесу. Тобто завдання медіатора — забез-печити певний комфорт, допомогти сторонам зна-йти контакт, створити атмосферу довіри, поваги і сприйняття, щоб відбулося примирення.

Тому медіатор має володіти навичками спілку-вання з людьми, вміти пояснити учасникам мету та завдання процесу і яким чином вони можуть бути досягнуті, а крім того, бути емпатійною людиною, добре знати сам процес медіації: що за чим іде, які запитання можна ставити, які запитання сприяють прийняттю сторонами відповідальності — за власні дії, за прийняття рішення у процесі медіації, а які запитання, навпаки, заважають процесу.

Навчання медіаторів нині найкраще могли б здійснювати організації, які мають досвід впрова-дження програм відновного правосуддя і можуть передати принципи, знання і навички іншим. Я маю на увазі не лише Український Центр Порозуміння, хоча у нас є значний досвід навчання медіаторів, а й інші організації у 13 регіонах України.

— Ви сказали, що розвиток відновного пра-восуддя в Україні підтримують міжнародні організації. А чи бере участь у впровадженні цих програм держава?

Підтримка держави є на різних рівнях, у першу чергу — з боку правової системи. Найперше

сприяння у впровадженні відновного правосуд-дя ми отримали від Верховного Суду України — відновний підхід отримав визнання і в постано-вах Пленуму Верховного Суду, і в матеріалах, які стосуються реформи системи ювенальної юсти-ції в Україні. Також ми активно співпрацюємо з Міністерством юстиції України. Саме при Мін’юсті працювала робоча група, яка спочатку сформулюва-ла Концепцію законодавчого регулювання медіації в кримінальних справах, а пізніше розробила про-ект закону «Про медіацію в кримінальних справах» і згодом, завдяки впливу Ради Європи в Україні, цей закон було розширено — додано статті про діяль-ність медіатора в інших видах справ. Паралельно було розроблено законопроекти про внесення від-повідних змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України.

Розуміння необхідності впровадження віднов-ного правосуддя демонструє і Генеральна прокура-тура України, про що свідчить Лист Генерального прокурора України О. Медведька «Щодо викорис-тання процедур примирення у кримінальному про-вадженні та розширення альтернативи криміналь-ному переслідуванню». Також важливим кроком є впровадження курсу з відновного правосуддя для слухачів Національної академії Генеральної про-куратури України. Участь підрозділів Міністерства внутрішніх справ України в розробці моделі профі-лактики підліткової злочинності, яка ґрунтується на відновному підході, свідчить про те, що і міліція оцінила можливості використання програм віднов-ного правосуддя як інструменту для запобігання правопорушенням серед дітей та молоді.

Проте, на жаль, з боку держави поки що немає ніякої фінансової підтримки розвитку програм від-новного правосуддя. Так, проект закону «Про медіа-цію в кримінальних справах» Кабінет Міністрів від-хилив саме з фінансових причин — законопроект передбачав невелику фінансову підтримку програм примирення в кримінальних справах там, де право-порушники не мають можливості оплатити послуги медіатора (аналогічно до існуючих норм надання правопорушнику безоплатної правової допомоги, якщо він не може оплатити послуги адвоката).

Свого часу ми зробили економічне обґрунтуван-ня запровадження відновного правосуддя в Україні і показали, яку економію коштів може отримати від цього держава. Проте з’ясувалося, що система фінан-сування наших виправних установ побудована так, що скільки б ув’язнених не перебувало в тюрмі, її бюджет від цього не змінюється: фінансування зале-жить не від кількості ув’язнених, а від того, на скіль-ки місць вона розрахована, і не важливо, чи вона переповнена, чи ув’язнених набагато менше, ніж передбачено. Це абсолютно негнучкий механізм,

1-2/2009

Роман Коваль: Разом із партнерами в регіонах ми розробляємо «дорожню карту»... 13

який свідчить про те, що держава використовує нее-фективні інструменти в управлінні цією сферою.

— Упродовж кількох років Український Центр Порозуміння виконує проект «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції: впровадження медіації в діяльність органів правової системи». Розкажіть, у чому суть цієї реформи. Яка її мета?

Суть відновного правосуддя не зводиться лише до примирення сторін і розв’язання конкретного конфлікту. Джон Брейтуейт, відомий кримінолог, антрополог і соціолог, автор книги «Злочин, сором та реінтеграція», справедливо вважає, що віднов-не правосуддя — це не просто спосіб реформуван-ня системи кримінального судочинства, це шлях трансформації всієї системи правосуддя, сімейного життя, стосунків на робочому місці, політичних від-носин, це усвідомлення глобальної зміни в підходах до того, як ми утверджуємо справедливість у світі. У першу чергу ми спостерігаємо це на рівні громади. Якщо люди здобувають досвід участі у вирішенні конфліктних ситуацій шляхом співробітництва між сторонами, шляхом відновлення, вибачення і прощення, це зміцнює стосунки в громаді і формує спільні уявлення про моральні цінності.

Тож саме громада є найбільш зацікавленою сто-роною в розвитку програм відновного правосуддя, ініціатива їх застосування виходить насамперед від неурядових організацій, котрі розуміють користь цих програм. Тому Український Центр Порозуміння свою проектну діяльність орієнтує на розбудову практики відновного правосуддя, на забезпечення її життєздатності.

Попередні фази проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції: впровадження меді-ації в діяльність органів правової системи» були спрямовані головним чином на роботу з органами правової системи — сприяння підвищенню їхньої обізнаності та зацікавленості у застосуванні про-цедур відновного правосуддя, створенні норма-тивної бази для його системного впровадження. Зокрема, було підготовлено проект Національної програми впровадження відновного правосуддя. Але щоб програма була прийнята на державному рівні, має знайтися державний орган, який візьме на себе відповідальність за її реалізацію. Поки що ж процес упровадження відновного правосуддя під-тримується в основному «знизу» — завдяки зусил-лям громади.

У третій фазі проекту ми поставили перед собою завдання — описати стратегії забезпечення життєздатності програм відновного правосуддя. Перша стратегія — технічна — передбачає опис механізму взаємодії всіх органів правової системи,

починаючи від дізнання і закінчуючи судом, в реа-лізації програм відновного правосуддя. Тобто на якій стадії, у якій справі може відбутися інформу-вання сторін конфлікту та центрів відновного пра-восуддя в громаді про можливість медіації, сімейної групової наради або кола примирення, яким чином ця програма може бути проведена, протягом якого терміну, які це може мати наслідки, як їх буде врахо-вано на кожній стадії кримінального провадження. Друга стратегія — організаційна — визначає інфра-структуру, необхідну для функціонування відновних програм: організації, фахівці, нормативно-правова база їхньої діяльності тощо.

Стратегію фінансової життєздатності програм відновного правосуддя ми плануємо розробити і описати, спираючись на досвід роботи в регіонах, де вже існують механізми фінансової підтримки діяльності медіаторів в громадах. Місцеві бюдже-ти та спеціальні державні програми є можливими джерелами фінансування діяльності центрів від-новного правосуддя в громаді.

Хоча в часи економічної кризи фінансування цільових державних програм зменшилося, але все ж у держбюджеті передбачені певні кошти, які можна спрямувати на розвиток відновного правосуддя. Взяти хоча б, для прикладу, програми профілакти-ки злочинності, які містять положення щодо поси-лення взаємодії правової системи і громадськості з метою протидії зростанню кількості злочинів. Так само загальнодержавна програма «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» містить завдання, які співзвучні із завдан-нями діяльності центрів відновного правосуддя в громаді (скорочено ЦВПГ — прим. ред.). Що стосу-ється місцевих бюджетів, то вони є найбільш надій-ним джерелом фінансування ЦВПГ, тому що грома-ди, котрі не хочуть мати проблем зі злочинністю, в першу чергу зацікавлені в роботі таких програм.

І нарешті, ще одна стратегія життєздатності програм відновного правосуддя в Україні — це стратегія просування, яка передбачає інформуван-ня громади: щоб і потерпілі, і правопорушники, фактичні чи потенційні, знали про можливість пройти процедуру примирення; щоб представни-ки правової системи знали і розуміли, як відновне правосуддя співпадає у своїх завданнях із їхніми професійними завданнями, яким чином вони як фахівці можуть взаємодіяти із ЦВПГ і яку користь отримує громада від діяльності програм відновного правосуддя.

Переконаний, що розробивши спільно з наши-ми регіональними партнерами усі згадані стратегії життєздатності, ми створимо справжню «дорожню карту» подальшого розвитку та усталення практики відновного правосуддя в Україні.


ПРОМІЖНА ОЦІНКА ВПРОВАДЖЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ ПРОФІЛАКТИКИ ПІДЛІТКОВОЇ ЗЛОЧИННОСТІ(грудень 2008 — березень 2009)

Наталія Пилипів,координатор з моні-торингу й оцінки БО «Український Центр

Порозуміння»

Починаючи з 2005 року Український Центр Поро з у-міння спільно з

Київським національним університетом внутрішніх справ та ГО «Інститут про-блем наркоманії та наркоз-лочинності», за фінансової підтримки Швейцарської агенції з розвитку та спів-робітництва, виконує про-ект «Стратегії міліції щодо профілактики підліткової злочинності в Україні». У рамках проектної діяльнос-ті розроблено регіональну

трирівневу модель профілактики підліткової злочинності, яка описує систему взаємопов’язаних заходів на рівні первинної, вторинної та тре-тинної профілактики. Трирівнева модель профілактики базується на принципах відновного та проактив-ного підходів, для її реалізації залу-чаються ресурси громади, міліції та школи. Упровадження регіональної моделі профілактики підліткової зло-чинності в пілотних регіонах проекту розпочалося у квітні 2008 року.

Перше проміжне оцінювання моделі, поєднане з ретроспективним аналізом, проведено в грудні 2008 року у двох регіонах. У цій статті представлено результати наступного проміжного оцінювання, проведе-ного в березні 2009 року в усіх чоти-рьох регіонах, де виконується проект «Стратегії міліції щодо профілактики

підліткової злочинності в Україні» — Дарницькому районі м. Києва, м. Жмеринці Вінницької області, м. Вінниці, м. Івано-Франківську.

Для оцінки впровадження три-рівневої моделі було визначено такі завдання:

1) визначити поточний стан вико-нання проекту, стан громади;

2) виявити вплив, ефективність та результати реалізації РМППЗ;

3) описати успішні історії реалізації;

4) визначити ймовірні шляхи роз-витку та вдосконалення; розробити рекомендації для подальшого впро-вадження моделі.

ДОСВІД РЕГІОНІВ

Перелік скорочень, використаних у тексті:

ДІМ — дільничний інспектор міліції; ГО — громадська організація; ЗОШ — загальноосвітня школа; КМСД — кримінальна міліція у справах дітей; МВС — Міністерство внутрішніх справ; ОБЛВНО — обласний відділ науки і освіти; ПТУ — професійно-технічне училище; РМППЗ — регіональна модель профілактики підліткової злочинності; ССД — служба у справах дітей; ЦВПГ — центр відновного правосуддя в громаді; ЦСССДМ — центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; ШСРК — шкільна служба розв’язання конфліктів.

1-2/2009

Проміжна оцінка впровадження регіональної моделі профілактики підліткової злочинності 15

Методи дослідження підбиралися відповід-но до місцевих особливостей та попередньо про-ведених досліджень, далі представлено досить детальний аналіз стану реалізації проекту в кожному регіоні. Зокрема, описано методологію дослідження, часові рамки та основні результати оцінки по кожному із компонентів моделі. Укінці представлено загальні висновки.

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОН МІСТА КИЄВАПроміжною оцінкою було охоплено період із грудня 2008 року по березень 2009 року. Оскільки в цьому регіоні попередня оцінка проводилася в листопаді 2008 року, то на цьому етапі були прове-дені лише інтерв’ю з координаторами проекту.

У цьому регіоні на момент проведення оцінки проект було завершено, тому основну увагу було спрямовано на визначення досягнутих результа-тів, впливу, труднощів реалізації моделі, можли-вих шляхів покращення моделі в майбутньому.

Упровадження РМППЗВ останні місяці роботи особливу увагу було

спрямовано на первинну профілактику, тобто роботу зі школами. Було окреслено можливі напрямки розвитку, зокрема планується продо-вжити навчання медіаторів з метою збільшення кількості ШСРК в Дарницькому районі. Окрім цього, до наступного тренінгу медіаторів буде залучено так званих негативних лідерів та «ізго-їв». На думку координаторів, такі інновації збіль-шать ефективність шкільних центрів розв’язання конфліктів.

Щодо вторинного та третинного рівня профі-лактики, то все ще залишаються певні труднощі з передачею справ. Наприклад, «пересторога з боку міліції про те, що розкриття інформації про справу може зашкодити її розкриттю». Окрім цього, у листопаді 2008 року Департамент кримі-нальної міліції у справах дітей видав інструкцію, у якій зазначено, що кількість розкритих справ є показником, за яким оцінюється ефективність роботи працівників КМСД. «Тобто, фактично, ця інструкція є перешкодою для втілення ідей відновного правосуддя».

Втім, координатори відзначають, що на цьому етапі стало «простіше співпрацювати з органами МВС, залученими до моделі, за рахунок покращен-ня міжособистісних стосунків».

Джерела надходження справ представлено в Таблиці 1:

Варто зазначити, що більшість переданих справ стосувалися сімейних конфліктів: подруж-ні, сімейні (між батьками і дорослими дітьми)

сварки. Справи, передані ДІМ, часто не відпові-дали критеріям медіабельності, адже переважно були пов’язані з алкогольною залежністю одного з членів родини, тому фактично не було прове-дено програм примирення як таких; натомість координатори ЦВПГ надавали консультаційні послуги та перенаправляли їх в соціальні служ-би. Тому в період із березня по вересень 2008 року лише 25 переданих справ підлягали роз-гляду фахівцями ЦВПГ. Також варто зазначити, що серед цих справ було два випадки, коли не вдалося встановити, звідки сторони дізналися про програми відновного правосуддя, що може бути свідченням того, що інформація про ЦВПГ поступово поширюється в громаді.

На думку координаторів ЦВПГ, на програми відновного правосуддя можна було б перенаправ-ляти так звані «відмовні» справи, а також справи, класифіковані як крадіжки, хуліганство, дрібні бійки, пошкодження шкільного майна.

Щодо реалізації такого компоненту моделі як інформування громади, то в даному регіоні можна виділити два напрямки: інформування фахівців та чиновників. Значну роль у реалізації цього аспекту мала Координаційна рада, адже участь у ній сприяла інформуванню та формуван-ню позитивного іміджу. Інформування фахівців відбувалося шляхом організації спільних заходів, наприклад для дільничних інспекторів міліції, заступників директорів з виховної роботи, шкіль-них психологів. Що ж до інформування громад-ськості загалом, то це не було визначено метою цього етапу, адже «співпраця з громадськістю потребує значно більшої кількості ресурсів».

Таблиця 1 Джерела надходження справ до ЦВПГДжерела надходження

справ Кількість

переданих справДільничні інспектори міліції 25

Кримінальна міліція у справах дітей 6

Дарницький суд 2Громадська організація 1Самостійне звернен-ня сторін (переважно обвинувачені)

6

Школа (за рекомендаці-єю Прокуратури) 3

Всього 43


16 ДОСВІД РЕГІОНІВ

За результатами проведеної оцінки, можна визначити позитивні зміни, які відбулися вна-слідок реалізації проекту. Виконання ключових елементів моделі передусім вплинуло на свідо-мість: починаючи від безпосередніх учасників до фахівців, особливо органів МВС. Фактично було створено передумови для того, щоб ця модель могла будуватися та розвиватися в регіоні. На думку координаторів, у громаді з’явилося базо-ве розуміння цінностей та принципів відновно-го підходу, що сприятиме подальшій реалізації моделі профілактики.

Також до позитивного впливу моделі можна віднести покращення співпраці між органами та структурами, залученими до профілактики, що є особливо актуальним для Дарницького району, адже всі зв’язки між службами були порушені чи відсутні. На цьому етапі до координаторів звер-тається навіть адміністрація шкіл з ініціативою створити шкільний центр розв’язання конфлік-тів. Це можна трактувати як показник довіри чиновників та адміністрації школи до ЦВПГ та відновних підходів загалом.

Під час оцінки значну увагу було приділено вивченню труднощів в реалізації РМППЗ та від-повідно заходам, які можна вжити для покра-щення реалізації моделі; також було визначено можливі шляхи подальшого розвитку після завер-шення проекту.

Отже, було виділено такі основні проблеми в реалізації РМППЗ:

брак фахівця, який відповідав би за розви- ток шкільних центрів розв’язання конфлік-тів, адже в Дарницькому районі 36 закладів освіти, тому навіть не вистачає тренерів для проведення навчання медіаторів;брак фахівців, наприклад психологів. Це є значною перешкодою для реалізації моделі, адже воля та підтримка керівництва має під-кріплюватися мотивацією та професійними якостями всіх залучених фахівців;брак ресурсів у громаді, зокрема соціальних послуг, послуг групової роботи;навчання для дітей, яке було б спрямоване на вдосконалення життєвих навичок. На сьогодні ЦСССДМ не здатний охопити всіх клієнтів;відсутність інформаційних матеріалів: немає буклету для ДІМ, немає буклету про регіо-нальну модель загалом. На думку координа-торів, це негативним чином впливає на про-сування ідеї моделі. У зв’язку з завершенням проекту значну

увагу було приділено можливості продовження

реалізації моделі за рахунок ресурсів громади. На сьогодні суттєву підтримку надає управлін-ня у справах сім’ї, молоді та спорту та заступник голови райдержадміністрації. Зокрема, у 2008 році було підготовлено програму для отриман-ня фінансування. За словами координатора, це перший випадок в Дарницькому районі, коли громадській організації запропонували подати заявку на отримання фінансування від міської влади, що свідчить про високий рівень довіри та актуальність моделі в регіоні. Однак через кризу фінансування соціальних програм скоротили приблизно в 10 разів, тому грошей не було надано. Більше того, міський бюджет може профінансу-вати лише заходи, але не оплату праці коорди-натора. Також деякі заходи, зокрема пов’язані з ШСРК, могло б підтримувати управління освіти Дарницького району. Однак на сьогодні комп-лексна підтримка реалізації моделі за рахунок місцевих ресурсів є неможливою.

Отже, на основі отриманої інформації було запропоновано такі заходи для підвищення ефективності реалізації РМППЗ:

проводити навчання фахівців на перших ета- пах реалізації;проводити заходи, спрямовані на згуртуван- ня команди на початку реалізації проекту. Це особливо актуально в Дарницькому районі, адже всі служби не мали партнерських сто-сунків між собою; КМСД взагалі було відсто-ронено від усіх служб;постійно підтримувати ціннісні основи від- новного підходу;вкладати більше ресурсів саме на первинну профілактику в школах, адже на цьому рівні профілактика є більш ефективною; більше того, прямий вплив моделі на цьому рівні визначити досить просто;впровадження відновних практик як таких, які вже інтегровані в повсякденні обов’язки безпосередніх реалізаторів моделі.

МІСТО ЖМЕРИНКА, ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬ

У Жмеринці для проведення попередньої оцін-ки в листопаді 2008 року було обрано інтерв’ю, тому було використано метод включеного спо-стереження під час засідання депутатської комісії з питань сім’ї, молоді та спорту, до повноважень якої входить розгляд питань профілактики під-літкової злочинності. На засіданні були присут-ні голова Координаційної ради; депутат міської ради, координатор проекту в м. Жмеринка; стар-ший оперуповноважений КМСД Жмеринського

1-2/2009


району; помічник начальника лінійного відділу на станції Жмеринка; керівник відділу у справах дітей; директор ЦСССДМ; методист відділу осві-ти; соціальний педагог гімназії № 5; координатор ШСРК школи № 7; секретар міської ради. Всі учас-ники засідання активно залучені до реалізації регіональної моделі профілактики підліткової злочинності в м. Жмеринці.

Основну увагу в цьому регіоні було спрямова-но на визначення досягнутих результатів, впливу, труднощів реалізації моделі, можливих шляхів удосконалення моделі в майбутньому.

Упровадження РМППЗОсобливістю впровадження моделі в м.

Жмеринці є особливий акцент на розвиток шкільних служб порозуміння, що передбачає пер-винну профілактику правопорушень. Зокрема, з початку року в Жмеринці функціонує 7 ШСРК1, якими проведено 34 медіації та 124 кола. Варто зазначити, що адміністрація шкіл, відділ освіти та навіть місцева влада вже помітили позитивний вплив відновних практик у школах. Передусім було виявлено більше конфліктів, ніж при вико-ристанні адміністративних методів, разом із тим адміністрація школи майже не залучена до вирішення конфліктів, які тепер вирішуються на початковій стадії — за допомогою медіацій чи кіл. Також адміністрація шкіл, у яких функціо-нують ШСРК, стверджує, що внаслідок викорис-тання відновних підходів зменшується кількість дітей, які перебувають на внутрішньому шкільно-му обліку порушників поведінки. Для прикладу, у 2008 році на шкільному обліку перебувало 50 учнів, у той час як за перші 3 місяці 2009 року це число зменшилося до 44.

Крім того міська влада зазначає, що про-ведення кіл у школах підвищує рівень культури дітей, що помітно під час загальноміських захо-дів, зокрема порівняно з учнями ПТУ, де поки що не впроваджуються відновні підходи.

Це також підтверджують результати дослі-дження, які проводив Центр психології. Було встановлено, що в тих школах, де ШСРК функці-онує не менш ніж 6 місяців, знизився рівень деві-антної поведінки. Зараз шкільна медіація впрова-джується офіційно в області під егідою ОБЛВНО (за угодою з ГО «Ініціатива»). У результаті такого рішення ШСРК було створено в 13 районах області (у тому числі в трьох школах-інтернатах).

Щодо другого рівня профілактики, то, на від-міну від інших регіонів, у м. Жмеринці він тісно пов’язаний із роботою в школах. Було проведено 1 У Жмеринці є 7 загальноосвітніх шкіл.

три профілактичні бесіди з умовно засудженими. Зокрема, з початку 2009 року було проведено дві кримінальні медіації та 16 попередніх зустрічей у двох школах міста. Зокрема, було використано досвід Швейцарії з залучення працівників КМСД до співпраці зі школами. Координатор ШСРК повідомляє про кримінальну ситуацію та викли-кає працівника КМСД, після чого проводяться відповідні відновні програми.

Станом на початок березня 2009 року в м. Жмеринці не було зафіксовано злочинів, які можна було б передати на кримінальну медіацію. Представники правоохоронних органів пояс-нюють це тим, що останнім часом проводилася активна профілактична робота серед неповно-літніх (в основному в школах).

Влада міста також відзначила, що за остан-ні півроку зменшилась кількість підлітків, які вчиняють правопорушення. Працівники міліції також зазначають, що ті діти, які мали кримі-нальну відповідальність, але пройшли відновні програми, реінтегрувались в громаду, не мали повторних правопорушень і на сьогодні навча-ються або працюють.

Оскільки однією із складових проекту було підвищення обізнаності та навчання, то за звіт-ний період було проведено 8 тренінгів для нових медіаторів для потреб ШСРК, у результаті яких було навчено близько 120 нових медіаторів. Також було проведено ряд освітньо-просвітницьких заходів (публікації, відеорепортажі, презента-ції, квести та флешмоби). Варто зазначити, що в м. Жмеринці ведеться співпраця з засобами масової інформації. Зокрема, місцеве телебачен-ня висвітлює всі заходи, що відбуваються в межах моделі, у тому числі засідання Координаційної ради чи інших органів місцевого управління з питань профілактики.

Проаналізувавши отримані в процесі оцінки дані, можна визначити такі позитивні результати реалізації регіональної моделі профілактики під-літкової злочинності в м. Жмеринці:

зменшення кількості злочинів за учас- ті неповнолітніх. З початку 2009 року не було виявлено жодного злочину, вчиненого неповнолітніми, незважаючи на очікуваний ріст злочинності у зв’язку з економічною кризою та збільшенням кількості заходів, спрямованих на виявлення неповнолітніх правопорушників;покращення співпраці між органами, що здій- снюють профілактику злочинності. На цьому етапі проводяться спільні рейди за участю представників органів внутрішніх справ, від-ділу освіти, ССД, соціальних служб;



покращено співпрацю між Координаційною радою та місцевими органами влади. Зокрема, на початку 2009 року було проведено спільне засідання Координаційної ради з профілак-тики підліткової злочинності та депутат-ської комісії з питань сім’ї, молоді та спорту, у результаті якої було розроблено міжвідомчу стратегію спільної профілактичної діяльнос-ті на 2009 рік;підвищується рівень поінформованості насе- лення внаслідок висвітлення місцевими засо-бами інформації заходів, проведених у межах реалізації моделі, організації масових заходів у громаді; внаслідок реалізації моделі створено умови та інфраструктуру для забезпечення дити-ни, яка перебуває в конфлікті з законом або у складних життєвих обставинах: соціальний гуртожиток обласного підпорядкування, при-тулок, будинок сімейного типу, центр психо-логічної реабілітації;створюються умови для позаурочних заходів; зокрема, було створено центр позашкільної роботи, який об’єднує велику мережу гурт-ків; відбувається також відновлення залів та басейнів.Також було визначено подальші напрямки роз-

витку моделі профілактики підліткової злочин-ності: включення до реалізації моделі працівників

лінійної міліції та суду для того, щоб залучити всіх суб’єктів роботи з неповнолітніми правопо-рушниками. Також було визначено пріоритетні завдання для подальшої роботи: (1) формування та підвищення фахової та нормативно-правової компетенції суб’єктів моделі профілактики; (2) розробка чітких інструментів реалізації; (3) подальше інформування громади.

МІСТО ВІННИЦЯОцінка проводилася в період із червня 2008 року по березень 2009 року. Було використа-но такі методи дослідження: аналіз документів (звіти координатора), фокус-група, інтерв’ю. Учасниками оцінки були: регіональний коор-динатор; заступник міського голови; завідувач методичним кабінетом міського відділу освіти; заступник директора Вінницького обласного Центру практичної психології та соціальної робо-ти; начальник Служби у справах дітей Вінницької міської ради, начальник КМСД Вінницького міського управління МВС, начальник КМСД Ленінського району м. Вінниці.

Оскільки у Вінниці це була перша оцінка, то також було здійснено ретроспективний аналіз стану громади, у результаті якого підтверджено актуальну потребу впровадження регіональної моделі профілактики злочинності серед непо-внолітніх. Адже в останні роки спостерігається

Таблиця 2Склад Координаційної ради у м. Вінниці

Кількість чоловіків

Кількість жінок

Загальна кількість осіб

Правова система

ДІМКМСД 6 6ПрокуратураСуд Нач. МУВС УМВС 1 1

Державні та муні-ципальні служби

Управління освіти 1 1ЦСССДМ 1 1ССД 1 1 2Центр практичної психології та соці-альної роботи

1 1

Заступник міського голови 1 1

Громадськість

ЦВПГ 1 1ШСРК Інші громадські організації 1 2Члени громади

Всього 13 2 16

1-2/2009


зростання злочинності серед дітей, що створи-ло потребу в пошуку більш ефективних методів профілактики. Незважаючи на існування досить великої кількості профілактичних програм, які реалізовувалися різними суб’єктами профілакти-ки у м. Вінниці, РМППЗ має свої суттєві переваги, адже вона є єдиною комплексною програмою, що зосереджує особливу увагу на первинній про-філактиці, яка відповідно є більш ефективною та довготривалою, ніж інші методи. Проведена оцінка підтвердила, що РМППЗ є унікальною моделлю, що пропонує новий професійний під-хід до профілактики, дозволяє створити сталий механізм роботи з конфліктами та створити сис-тему попередження виникнення правопорушень, об’єднати ресурси та зусилля суб’єктів профілак-тики, які діють у громаді.

Упровадження РМППЗНа основі отриманих в процесі оцінки

даних можна сказати, що впровадження моде-лі у м. Вінниці має свої характерні особливості порівняно з іншими регіонами. Зокрема, як і в Дарницькому районі міста Києва, було вико-ристано існуючу Координаційну раду, однак до її складу було включено представників ГО та Центру практичної психології та соціальної роботи. Кількісний та структурний склад Ради представлено в Таблиці 2.

Цікаво зазначити, що раніше майже кожна служба, яка входила до складу Координаційної ради, мала свої програми профілактики, які не узгоджувалися між собою. На сьогодні в межах координаційної ради формується мультидисци-плінарна команда фахівців, яка планує спільні заходи, наприклад рейди (КМСД спільно із ССД по неблагополучних сім’ях; КМСД спільно з пра-цівникам освіти по культових спорудах та розва-жальних закладах, тощо). Тобто крім управлін-ської функції, Координаційна рада виконує ще й об’єднавчу функцію, що суттєво сприяє роботі. На сьогодні в регіоні досить поширена практи-ка робочих круглих столів для вирішення про-блем профілактики підліткової злочинності, які нерідко відбуваються за ініціативи КМСД. Отже, покращення співпраці управлінь, які є суб’єктами профілактики, можна вважати одним із позитив-них впливів реалізації моделі в регіоні.

Аналізуючи діяльність за рівнями профілак-тики, варто зазначити, що, як і в інших громадах, особливо ефективно реалізується діяльність на первинному рівні профілактики.

На сьогодні шкільні центри порозуміння діють у трьох школах міста; до діяльності залу-чено 25 медіаторів. На початку березня 2009 року

з ініціативи заступника мера прийнято рішення про обов’язкове впровадження ШСРК у всіх шко-лах м. Вінниці [36 ЗОШ та 4 приватні школи].

Також можна сказати, що за час реалізації моделі було налагоджено успішну співпрацю з управлінням освіти, обласним Центром прак-тичної психології та соціальної роботи, міською владою.

Отже, реалізація діяльності, спрямованої на первинну та вторинну профілактику, відбуваєть-ся досить успішно. Проте, як і в інших громадах, виникли певні труднощі з реалізацією третинної профілактики, що в першу чергу пов’язано з зако-нодавчими аспектами. Зокрема, на цьому етапі у м. Вінниці ведуться переговори щодо можливос-ті передавати кримінальні справи на медіацію, однак цьому є чимало перешкод. Тому на сьогодні до ЦВПГ було передано одну справу ССД, по якій навесні відбулися попередні зустрічі.

Незважаючи на ряд ускладнень, які уне-можливлюють передачу справ на кримінальну медіацію, таких як відсутність законодавчої бази, особливості оцінки роботи структур МВС (за ста-тистичними показниками, порівняно із мину-лим роком), значна завантаженість працівників правової системи, нерозуміння цінності моделі з боку керівник осіб, тощо, все ж розглядаються інші варіанти реалізації цього компоненту моде-лі. Деякі з них представлено нижче. Передусім у м. Вінниці обговорюється можливість розгляду кримінальних справ у ШСРК. Зокрема, коорди-натори існуючих ШСРК погодилися працювати з кримінальними справами з інших шкіл, якщо на це погодяться сторони конфлікту. Така форма роботи дозволила б вирішити ряд проблем, зокрема з передачею справ. Також було б виріше-не питання, пов’язане з тим, чи інформація про кримінальну справу є відкритою, чи закритою. Адже шкільного психолога чи соціального педа-гога у будь-якому разі повідомляють про непо-внолітнього, якого поставили на облік. Відтак, шкільні координатори так чи інакше проводять роботу з цими дітьми, тому абсолютно прийнят-ним буде використання відновних програм як однієї із форм роботи.

На думку начальника КМСД, ще однією важ-ливою можливістю впроваджувати відновні про-грами є ті справи, у яких суд виносить постано-ву про відмову (якщо завдана шкода становить менше ніж 750 грн.). У такому разі правопоруш-ника звільняють від відповідальності і він випа-дає з інших рівнів профілактики. Саме на цьому етапі варто було б залучити медіатора та провести програму відновного правосуддя.



Окрім цього, у ході оцінки було виявлено ще кілька можливостей та напрямків розвитку моделі. Зокрема, є необхідність проводити про-філактику не лише в школах, а й у сім’ях. На думку працівників КМСД та ССД, типовими є випад-ки сімейних сварок, які не розглядатимуться в ШСРК, але все ж є серйозними конфліктами, які потребують вирішення. Зокрема, ситуації втечі дітей із дому через конфлікти з батьками, на думку правоохоронців, потребують втручан-ня медіаторів. Цікаво також і те, що всі служби (КМСД, ССД тощо) одностайно визнали необхід-ність впровадження та використання сімейних групових нарад.

Також під час оцінки було виявлено, що існує певна група неповнолітніх, не охоплених модел-лю. Зокрема йдеться про дітей, які не ходять до школи, перебувають у кризових родинах та про-водять більшість свого часу на вулиці. Очевидно, що при виникненні конфліктів вони не зверта-ються ні в правоохоронні органи, ні в спеціалі-зовані служби, що часто веде до вчинення ними правопорушень. На думку працівників КМСД, було б доцільно залучати медіаторів до підліт-кових клубів, які працюють на базі ЖЕКів міста. Адже, на думку фахівців, «важливо, щоб відновні програми були доступні не тільки в школах, а й у вільний від навчання час».

Насамкінець варто відзначити, що у Вінниці досить успішно реалізується такий компонент моделі як інформування громадськості та співп-раця зі ЗМІ. І хоча співпрацю зі ЗМІ не можна вважати систематичною, все ж місцева преса та телебачення висвітлюють ключові кроки реалі-зації моделі: координаційні ради, заходи, навчан-ня медіаторів, спільні заходи служб тощо. Також регіональний координатор постійно проводить моніторинг преси з метою відстеження інфор-мації про РМППЗ та профілактику злочинності серед неповнолітніх.

Під час оцінки значну увагу було приділено вивченню труднощів реалізації РМППЗ та відпо-відно заходам, які можна вжити для покращення реалізації моделі; також було визначено можливі шляхи подальшого розвитку.

Отже, було виділено такі основні проблеми реалізації РМППЗ:

брак чіткої методології роботи з ШСРК; відсутність чіткого механізму супроводу ШСРК дорослим (психологом чи соціальним педагогом). Зокрема потребують прояснен-ня такі питання, як: за рахунок якого часу їм потрібно виконувати цю діяльність, яким чином фіксувати це у своїх робочих запи-

сах, у яких ситуаціях координатор повинен втручатися в роботу ШСРК; відсутність ліцензій Українського Центру практичної психології та соціальної роботи, та МОН;брак спілкування та обміну досвідом з пред- ставниками міліції з інших регіонів, де реа-лізується модель;брак знань про процедуру передачі справ. На основі отриманої інформації можна

запропонувати такі заходи для покращення реалізації РМППЗ:

Організація та здійснення систематичного 1. навчання суб’єктів моделі на всіх трьох рівнях з метою збільшення кількості спеціалістів, які працюватимуть у громаді, підвищення їх професійного рівня.Систематичне спілкування та обмін досві-2. дом із іншими регіонами, які впроваджують модель.Запровадження супервізії як елементу реалі-3. зації моделі, особливо для шкіл, які залучені до РМППЗ. Розробка чітких критеріїв роботи координа-4. торів ШСРК.Інституалізація моделі через отримання 5. необхідних ліцензій.Подальша робота з органами правової сис-6. теми з метою їх залучення до реалізації моделі.Пошук нових шляхів та можливостей для 7. передачі справ на кримінальну медіацію, здійснення профілактики на третинному рівні (робота зі справами, по яких виносять постанови про відмови, доступність віднов-них програм і за межами школи, проведення кримінальних медіацій на базі ШСРК).Посилення співпраці зі ЗМІ з метою інфор-8. мування громадськості про модель.

МІСТО ІВАНО-ФРАНКІВСЬКЯк і у м. Вінниці, у м. Івано-Франківську не про-водилася попередня оцінка, тому в березні оці-нювався період із червня 2008 року до лютого 2009 року. Для дослідження як методи збору інформації було використано аналіз документів (звіт регіонального координатора), інтерв’ю та ретроспективний аналіз.

Оцінкою було охоплено таких учасників реалізації моделі: регіонального координатора в м. Івано-Франківську; заступника міського голо-ви з соціальних питань, голову координаційної ради; директора Центру соціальних служб для

1-2/2009


сім’ї, дітей, молоді; представника управління освіти і наук, координатора ШСРК у ЗОШ № 7.

Отже, попередній аналіз стану громади та проведена проміжна оцінка виявили, що регіо-нальна модель профілактики підліткової злочин-ності є безумовно актуальною. Передусім тому, що в останні місяці спостерігається зростання злочинності в м. Івано-Франківську, особливо серед студентів.

Також, на думку координатора, свідченням актуальності моделі є значна підтримка міської влади, ініціатива щодо співпраці від самих служб, залучених до профілактики підліткової злочин-ності, від адміністрації навчальних закладів.

Як і в інших пілотних регіонах, в м. Івано-Франківську діє досить багато профілактичних програм, однак, на думку заступника мера, саме РМППЗ дає змогу досягти найкращих результа-тів, адже враховує ситуації, які є на межі повно-важень різних суб’єктів профілактики.

Упровадження РМППЗВ Івано-Франківську було прийнято розпоря-

дження міського голови «Про підтримку Проекту «Стратегії міліції для профілактики підліткової злочинності» від 27.06.2008р. № 400-р., відпо-відно до якого створено Координаційну раду з профілактики злочинності серед неповнолітніх для впровадження регіональної моделі зниження рівня підліткової злочинності. До складу увійшли керівники служб та органів, які є відповідаль-ними за здійснення профілактики злочинності серед неповнолітніх.

Кількісний склад Координаційної ради та розподіл за статтю представлено у Таблиці 3.

Отже, у Координаційній раді досить широко представлені всі органи та служби громади, залу-чені до профілактики підліткової злочинності.

Аналізуючи діяльність за рівнями профілак-тики, варто зазначити, що цілеспрямована робо-та зі створення ШСРК розпочалася в регіоні з вересня 2008 року, у той час як підготовчий етап почався в червні. Зокрема, 4 липня 2008 року було проведено презентаційний семінар у ВПТУ-13 м. Івано-Франківська про відновний підхід до розв’язання кримінально-правових конфліктів, а також конфліктів серед школярів та студентів (загалом 63 учасники). У результаті проведення семінару було досягнуто домовленості з керівни-цтвом ВПТУ про створення служби розв’язання конфліктів учнів (студентів) ВПТУ-13 м. Івано-Франківська.

Загалом в Івано-Франківську є 26 середніх навчальних закладів у 3-х з них нині функціо-нують шкільні центри розв’язання конфліктів. Перший центр розв’язання конфліктів створено у школі № 7; потім було обрано школу, де навча-ються діти п’яти національностей, у зв’язку з чим там часто виникають конфлікти на етнічному ґрунті.

За чотири місяці функціонування шкільних центрів порозуміння було проведено 15 медіацій. Також школярі самостійно зняли фільм про робо-ту ШСРК.

Варто зазначити, що Івано-Франківськ — це чи не єдиний регіон, де досить успішно ведеться робота із правоохоронними органами. Центру відновного правосуддя вдалося налагодити плід-ну співпрацю з установами правової системи. Зокрема, було підписано договір про співпрацю

Таблиця 3Склад Координаційної ради в м. Івано-Франківську

Кількість чоловіків

Кількість жінок

Загальна кількість осіб

Правова системаДІМ 1 1КМСД 1 1Кримінально-виконавча інспекція 1 1

Державні та муніци-пальні служби

Управління освіти - 1 1ЦСССДМ - 1 1ССД - 1 1Інше _____________ 2 1 3

ГромадськістьЦВПГ 1 - 1Інші громадські організації 1 - 1

Всього 6 5 11



з судом, КМСД, службою у справах дітей. Джерела надходження справ наведено в Таблиці 4.

Також кілька дотичних справ було направле-но Центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та адвокатським об’єднанням.

За типами конфліктів передані справи можна класифікувати наступним чином: 9 криміналь-них, 7 сусідських та інші. Із них у ЦВПГ було вирішено 5 кримінальних справ та 6 сусідських та сімейних. Для розгляду цих справ у 8 випадках було проведено медіацію, у 3 — арбітраж.

Також за початок 2009 року в ЦВПГ було передано ще 17 справ, які переважно стосували-ся сімейних або земельних спорів; кримінальні справи класифікувалися як крадіжки, легкі тілес-ні ушкодження. З них 5 справ було скеровано на медіацію.

Центром відновного правосуддя в гро-маді також добре організована робота

мультидисциплінарної команди з залучення ресурсів громади та надання додаткових послуг. Надані послуги представлено в Таблиці 5.

Ще одним компонентом РММПЗ було інфор-мування громади, яке відбувалося через місцеві ЗМІ, включно з місцевим телебаченням. Було також використано веб-сайт міської ради для інформування про заходи, що відбуваються. Одним із шляхів інформування було проведен-ня спільних заходів для фахівців (наприклад, на початку лютого відбувся тренінг-семінар для представників міліції). Окрім цього, використо-вуються інформаційні стенди в суді та в Службі у справах дітей.

Проаналізувавши отримані в процесі оцінки дані, можна визначити такі позитивні результати реалізації регіональної моделі профілактики під-літкової злочинності в м. Івано-Франківську:

незважаючи на загальне зростання рівня злочинності серед молоді в місті, у період із жовтня до лютого у школах, де діють ШСРК, не було вчинено жодного правопорушення;значне залучення ресурсів місцевої грома- ди (надано приміщення; отримано частко-ве фінансування заходів від міської влади, управління освіти та ЦССДМ);активізувалась співпраця з вищими навчаль- ними закладами: ЦВПГ діє на базі юридично-го інституту, студентів залучають як волон-терів, впроваджують курси з відновного правосуддя в навчальну програму студентів юридичного інституту;розпочалося залучення державних структур до реалізації моделі та профілактики злочин-ності, об’єднання ресурсів громади;підтримка місцевої влади; зріс рівень довіри до моделі, покращилось сприйняття ідеї відновного правосуддя;

Таблиця 4

Джерела надходження справ

Кількість справ,

переданих у ЦВПГ

КМСД 6Суд 1ДДУПВП 1Звернення потерпілої сторони 1Звернення правопорушника 2Адвокат потерпілого 1Адвокат правопорушника 2Інша ГО 1Служба у справах неповнолітніх 2Всього 17*

* Кількість справ за 2008 рік, у період із червня по грудень.

Таблиця 5Типи послуг, наданих у ЦВПГ

Тип послугКількість наданих послуг

Організація, що надавала такі послуги

соціальний супровід підлітка 7 ЦСССДМсоціальний супровід родини 2 ЦСССДМюридичні консультації 14 Професійна асоціація «Юридичний центр»представництво інтересів 5 Професійна асоціація «Юридичний центр»психологічні консультації 4 ЦСССДМсприяння в працевлаштуванні 2 ЦСССДМ, ПОС «Віра в майбутнє»конфліктологічне консультування 4 ЦСССДМ, ССДінформаційні послуги 9 ЦСССДМ, ПА «Юридичний центр», КМСД

1-2/2009


укладено угоди про співпрацю з органами правової системи;вдосконалились прийоми співпраці з орга- нами внутрішніх справ (на цьому етапі справ їхні працівники можуть самостійно телефо-нувати, щоб повідомити про випадки, які можуть підлягати медіації); зріс рівень поінформованості громади щодо моделі та відновного правосуддя (під час проведення опитування серед відвідувачів суду щодо того, як можна було б вдоскона-лити роботу судової системи, один з десяти казав, що це можливо шляхом запровадження медіації);підвищився інтерес професіоналів до проб- леми профілактики підліткової злочинності та супутніх проблем;зріс рівень зацікавленості серед адміністрації шкіл міста в запровадженні ШСРК.

Під час оцінки також було виявлено труднощі в реалізації моделі, зокрема:

відсутність нормативно-правової бази для співпраці з органами внутрішніх справ;велика завантаженість органів міліції; чітко визначені напрямки та методи роботи, які досить важко міняти;все ще недостатня поінформованість населення;можливість отримувати лише часткове фінан- сування заходів із місцевого бюджету.

Також було визначено подальші напрямки розвитку моделі в м. Івано-Франківську:

залучення місцевих коштів: у місті викорис- товується програмно-цільовий метод фінан-сування, що робить можливим отримання місцевих коштів на розвиток моделі;розвиток мережі ШСРК, спрямування ресур- сів на навчання дітей;використання програм відновного право- суддя для вирішення інших соціальних про-блем, актуальних для молодіжного середо-вища (наприклад тютюнопаління, нарко- чи алкозалежність);

розвиток двостороннього зв’язку між адміні- страцією, школярами та ШСРК.Незважаючи на те, що модель профілактики

реалізується в регіоні лише з червня 2008 року, все ж досягнуто значних результатів, сформовано базу та бачення подальшого розвитку моделі в м. Івано-Франківську.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИРезультати оцінки роботи в чотирьох пілотних регіонах підтверджують ефективність трирівне-вої моделі профілактики підліткової злочинності. Навіть на проміжному етапі можна визначити ряд позитивних змін, що відбулися внаслідок впровадження програми профілактики.

До загальних позитивних тенденцій у всіх регіонах можна віднести:

зменшення кількості злочинів, учинених неповнолітніми;посилення взаємодії між суб ’єктами профілактики;зростання рівня довіри до моделі; краще сприйняття ідеї відновного правосуддя;покращення співпраці між органами місце- вої влади, школами, органами внутрішніх справ;підвищення інтересу професіоналів до про- блеми профілактики підліткової злочинності та супутніх проблем тощо.

Можна також визначити ряд труднощів, які є характерними для всіх регіонів:

відсутність нормативно-правової бази для співпраці з органами внутрішніх справ;брак фінансування заходів із місцевого бюджету;нестача фахівців, які могли б впроваджувати відновний підхід.

Насамкінець варто зазначити, що в кожному з міст сформувалися певні регіональні особли-вості, бачення подальшої реалізації моделі.


ЗАХИСТ УСІХ ПРАВ ЛЮДИНИ: ГРОМАДЯНСЬКИХ, ПОЛІТИЧНИХ, ЕКОНОМІЧНИХ, СОЦІАЛЬНИХ ТА КУЛЬТУРНИХ ПРАВ, ВКЛЮЧАЮЧИ ПРАВО НА РОЗВИТОКБІЗНЕС ТА ПРАВА ЛЮДИНИ: НА ШЛЯХУ ДО ВВЕДЕННЯ В ДІЮ КОНЦЕПЦІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ «ЗАХИСТУ, ПОВАГИ ТА НАДАННЯ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ»

Доповідь Спеціального представника Генерального секретаря з питань прав людини та транснаціональних корпорацій

та інших комерційних організацій*

РЕЗЮМЕУ цьому документі узагальнені

основні характеристики концепції «захисту, поваги та надання правової допомоги» та викладені в загальних рисах стратегічні напрямки проведе-ної Спеціальним представником на поточний момент роботи щодо вве-дення цієї концепції в дію.

I. ВСТУППід час своєї сесії, що проходила

в червні 2008 р. Рада з прав люди-ни одностайно схвалила концепцію політики щодо забезпечення «захис-ту, поваги та надання правової допо-моги», запропоновану Спеціальним представником Генерального секрета-ря з питань підходу транснаціональ-них корпорацій та інших комерційних організацій до прав людини1. Ця подія стала першою в історії, коли Рада, або її попередник (ред. — Комісія ООН з прав людини), зайняли самостійну політичну позицію щодо відношен-ня бізнесу до прав людини. Своєю резолюцією № 8/7 Рада також продо-вжила строк дії мандату Спеціального представника ще на три роки, дору-чивши йому «наповнити практичним

1 A/HRC/8/5.

змістом» концепцію — шляхом розро-блення «практичних рекомендацій» та «конкретних інструкцій» державам-членам, комерційним організаціям та іншим соціальним суб’єктам щодо її впровадження.

Ця концепція ґрунтується на трьох засадах: обов’язку держави забезпечувати захист прав людини від порушень третіми сторонами, вклю-чаючи комерційні організації, шля-хом проведення належної політики, регулювання та судовий захист; відпо-відальності компаній щодо дотриман-ня прав людини, що по суті означає проведення комплексного відстежен-ня дотримання прав людини з метою запобігання зазіхання на права інших людей; забезпеченні більшої доступ-ності ефективних засобів правового захисту, як судових, так і позасудових для потерпілих2. Ці три засадничі принципи утворюють єдине ціле, де кожен з них доповнює інші.

Новий мандат був наданий з метою трансформації цієї концеп-ції в практичні керівні принци-пи. Ще до оголошення подальшого

2 Обов’язок держави забезпечувати права є добре обґрунтованим та ґрунтується на міжнародному праві щодо прав людини і не пов’язаний з прин-ципом «обов’язку захищати», що належить до сфери дискусій про гуманітарне втручання.

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

РАДА З ПРАВ ЛЮДИНИ

Одинадцята сесіяПункт № 3 порядку

денного

GE.09-12888 (E) 270409

Переклад неофіційний. Здійснений

Міжнародною фінансовою

корпорацією (IFC) в рамках проекту«Впровадження

медіації у сферу корпоративного

управління в Україні».

ОРГАНІЗАЦІЯОБ'ЄДНАНИХ

НАЦІЙГенеральна асамблея

1-2/2009

Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних... 25

впровадження концепція отримала широке визнання та підтримку. Наприклад, в повідомлен-ні Канадського експортно-кредитного агентства щодо нової «Декларації про ситуацію у сфері прав людини» містилося посилання на цю концепцію та зазначалося, що Агентство буде відстежувати роботу Спеціального представника для того, щоб «формувати власний підхід до оцінювання стану дотримання прав людини»3. Національне коорди-наційне бюро (NCP) Великої Британії з Принципів ОЕСР для мультинаціональних компаній вста-новило факт недотримання однією з компаній принципу «належного рівня пильності» щодо дотримання прав людини, використовуючи те визначення цього терміну, яке наводиться в допо-віді Спеціального представника Раді за 2008 рік (A/HRC/8/5), і привернуло увагу компанії до цієї доповіді, рекомендуючи їй способи, у які та могла б впроваджувати ефективну політику корпоратив-ної відповідальності4. Парламент Австралії взяв до відома цю концепцію і закликав уряд «заохочу-вати австралійські компанії забезпечувати повагу до прав членів тих громад, на території яких вони здійснюють свою господарську діяльність, а також розробляти механізми розгляду скарг, що узго-джуються з вимогами дотримання прав людини, безвідносно до того, чи ці компанії працюють в Австралії чи за кордоном»5. Ця концепція також всебічно обговорюється у виданому у 2009 році урядом Норвегії Офіційному інформаційному документі (Біла книга) з питань корпоративної соціальної відповідальності6.

Концепція дістала схвалення провідних комерційних установ. У спільній заяві, направ-леній Організації з економічного співробітни-цтва та розвитку, Міжнародна організація робо-тодавців (IOE), Міжнародна торговельна палата (ICC) та Дорадчий комітет з питань підприєм-ницької діяльності та промисловості (BIAC) при ОЕСР відзначили, що концепція визначає «чіт-кий, практичний та об’єктивний підхід до дуже складного комплексу питань»7. Концепцію пози-тивно сприйняли Міжнародна рада з видобувної 3 «Нова декларація викладає принципи Канадського експортно-кредитного агентства (EDC) стосовно врахування питань прав людини», 30 квітня 2008 р.: http://www.edc.ca/english/docs/news/2008/mediaroom_14502.htm.

4 Заключна заява Національного координаційного бюро Великої Британії з принципів ОЕСР для мультинаціональних компаній: Afrimex (UK) Ltd., 28 серпня 2008 р., пункти. 41, 64, 77: http://www.berr.gov.uk/files/file47555.doc.

5 Офіційний вісник Сенату (Senate Official Hansard), (No. 6 2008) від 23 червня 2008 р., ст. 3037–3038: http://www.aph.gov.au/ HANSARD/senate/dailys/ds230608.pdf.

6 «Корпоративна соціальна відповідальність у світовій економіці», Міністерство закордонних справ, Норвегія, 23 січня 2009 р.

7 http://www.reports-and-materials.org/Letter-IOE-ICC-BIAC-re-Ruggie-report-May-2008.pdf.

та металургійної промисловості та Ініціатива лідерів бізнесу з прав людини8. Сорок соціально відповідальних інвестиційних фондів написали відгуки Раді, зазначивши, що концепція допомо-гла їм завдяки сприянню кращому висвітленню інформації про вплив корпоративної діяльнос-ті на права людини та про належні кроки щодо пом’якшення такого впливу9. Під час публічно-го відзначення шістдесятої річниці ухвалення Загальної декларації прав людини нафтова ком-панія ExxonMobil посилалася на закріплений в концепції принцип відповідальності компаній за дотримання прав людини як на орієнтир для своїх співробітників10.

У спільному зверненні організацій грома-дянського суспільства до Ради від травня 2008 року підкреслюється цінність концепції, а дехто з тих, хто підписав це звернення, уже долучили її до своєї подальшої роботи з захисту прав люди-ни11. Міжнародна амністія заявила, що концепція «потенційно спроможна зробити вагомий внесок у справу захисту прав людини»12. Спеціальний представник із задоволенням сприйняв позитив-ний відгук з боку неурядових організацій (НУО), що був отриманий під час багатосторонніх кон-сультацій у Нью-Делі в лютому 2009 р., а також брифінгу з неурядовими організаціями в Нью-Йорку в березні того ж року. Зрештою, багато посилань на його роботу було зроблено в науко-вій літературі та матеріалах ЗМІ.

Ця доповідь містить оновлену інформацію щодо заходів, вжитих Спеціальним представни-ком задля впровадження концепції в дію, а також розглядає низку пов’язаних з нею питань, що виникли в ході робочих консультацій. Але перш ніж ми продовжимо, є сенс коротко зупинитися на тій вельми складній економічній обстановці, що склалася наразі, і на тому, яким чином вона може вплинути на відношення бізнесу до прав людини.

II. ЕКОНОМІЧНА КРИЗАПочинаючи зі свого першого звіту, пред-

ставленого Комісії з прав людини у 2006 році і в подальшому, Спеціальний представник наполягав 8 Див. http://www.icmm.com/page/8331/icmm-welcomes-ruggie-

report; та http://www.reports-and-materials.org/BLIHR-statement-Ruggie-report-2008.pdf.

9 http://www.reports-and-materials.org/SRI-letter-re-Ruggie-report-3-Jun-2008.pdf.

10 Опубліковано на сторінці редактора газети «The New York Times»: http://www.exxonmobil.com/corporate/news_opeds_20081218_humanrights.aspx.

11 A/HRC/8/NGO/5.12 http://www.reports-and-materials.org/Amnesty-submission-to-

Ruggie-Jul-2008.doc.


26 ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

на тому, що поглиблення розриву між обсягами та впливом економічних сил і суб’єктів та здатніс-тю суспільства контролювати їхні несприятливі наслідки не може тривати довго13. Свій звіт 2007 року він починав словами: «На ринку чудес не буває»14. Ринки можуть бути надзвичайно ефек-тивними механізмами розподілу обмежених ресурсів, а також могутнім чинником, що сприяє досягненню соціальних цілей, від полегшення ситуації із бідністю до верховенства права. Але для того, щоб ринки функціонували оптимально, вони повинні мати належні інституційні умови та бути інтегрованими до ширшої системи цін-ностей соціальної спільноти. У цьому ж зв’язку автор звіту підкреслив, що ці недоліки управлін-ня «створюють таку обстановку, яка сприяє здій-сненню ганебних дій компаніями, за які до них не застосовуються відповідні санкції або вимоги відшкодування збитків»15. Він використав таке формулювання для роз’яснення ситуації у сфері відношення бізнесу до прав людини. Тепер ми знаємо, що це справедливо для і всієї світової політичної економії в цілому.

Наразі органи, що визначають політичні курси в усьому світі, зосереджені на тому, щоб ліквідувати пожежу у світовій фінансовій системі та мінімізувати її наслідки для реального секто-ру економіки. Згідно із доповіддю Азіатського банку розвитку обсяг світових економічних втрат цього року може досягти 50 трлн. дол. США, що відповідає світовому річному ВВП16. У своєму звіті Світовий банк прогнозує, що у 2009 році світовий ВВП скоротиться вперше з часів Другої світової війни, а падіння обсягів світової торгів-лі буде найбільш різким за останні 80 років17. Навіть ті країни, які були відносно ізольовані від початкового обвалу у фінансовому секторі, включаючи більшість країн, що розвиваються, пізніше повною мірою відчули на собі його важкі наслідки: падіння попиту на їхні експортні това-ри, обвал цін на товари широкого вжитку, брак коштів для фінансування торгівлі, значно суворі-ші ніж раніше умови кредитування, істотне ско-рочення обсягів прямих іноземних інвестицій і різке зниження обсягів грошових переказів, які надсилали до цих країн трудові мігранти з-за кор-дону. За оцінками Міжнародної організації праці, число офіційно зареєстрованих безробітних може 13 E/CN.4/2006/97, параграф 18.14 A/HRC/4/35, параграф 1.15 A/HRC/8/5, параграф 3.16 http://www.adb.org/Media/Articles/2009/12818-global-financial-

crisis/Major-Contagionand-a-shocking-loss-of-wealth.pdf.17 h ttp : / / s i te resources .wor ldbank .org/NEWS/Resources/

swimmingagainstthetidemarch2009.pdf.

зрости з 193 млн. осіб у 2008 році до понад 230 млн. осіб у 2009 році18.

Під час найбільших криз найсерйозніше потерпають саме ті індивідууми та країни, що вже й так є вразливими. Для обмеження цього нега-тивного впливу та відновлення економічного роз-витку потрібні зусилля як на міжнародному, так і на національному рівнях. Уряди повинні уникати зведення протекціоністських бар’єрів або зни-ження стандартів щодо прав людини у сфері під-приємницької діяльності; адже короткострокові вигоди від цього є ілюзорними, натомість це під-риває перспективи відновлення в довгостроковій перспективі. Щодо компаній, то навіть згортання діяльності та закриття виробничих потужностей повинно проводитись відповідально, а віднов-лення довіри громадськості до бізнесу є таким же нагальним завданням, як і розробка нових життєздатних бізнес-моделей.

Наскільки б болісним не виявилося най-ближче майбутнє, орієнтовані на перспективу елементи порядку денного у справі відношення бізнесу до прав людини повинні бути тісніше узгоджені із загальною програмою дій загальної економічної політики у світовому масштабі, ніж це було в останні десятиріччя. Тим урядам, які відстоювали неоліберальні економічні доктрини, прямо нагадали, що на них покладено обов’язки, впоратися з якими не здатен жодний інший соці-альний суб’єкт. Це призвело до перегляду балансу сил, який склався у відносинах між ринком та державою.

Щодо інших країн необхідність у збільшен-ні об’єму їхніх внутрішніх ринків буде вимагати більшої уваги до соціальних інвестицій та сис-тем соціального забезпечення. Це сприятиме повнішій реалізації їхніми громадянами пев-них економічних і соціальних прав. Компаніям уже довелось визнати, що далеко не всі, в тому числі і сам бізнес задоволені веденням бізнесу як раніше, і що вони повинні краще враховува-ти суспільні занепокоєння при розробці своїх довгострокових стратегічних цілей. Усе суспіль-ство вимагає виправлення зроблених помилок. Поняття «прозорість» і «підзвітність» набувають такого актуального звучання, якого вони досі не мали. А заклики до забезпечення справедливос-ті звучать дедалі наполегливіше. Оскільки про-грама дій у сфері взаємовідносин «бізнес і права людини» є тісно пов’язаною із цими зсувами в мисленні і поведінці, вона одночасно сприяє успішному переходу до більш відкритої і сталої 18 http://www.ilo.org/wcmsp5/groups/public/---dgreports/---dcomm/

documents/publication/wcms_103456.pdf.

1-2/2009


моделі економічного розвитку, і виграє від такого переходу.

Часто доводиться чути, що кожна криза від-криває певні можливості. У роботі щодо введен-ня в дію концепції забезпечення захисту, пова-ги та надання правової допомоги Спеціальний представник прагне виявляти такі можливості у сфері відносин «бізнес і права людини», й про-демонструвати, яким чином їх можна опанувати та використати у подальшвй діяльності.

III. ОБОВ’ЯЗОК ДЕРЖАВИ ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ

Рада звернулася до Спеціального представни-ка із проханням представити своє бачення та реко-мендації щодо повнішого виконання державою свого обов’язку із захисту прав людини від пору-шень, пов’язаних з діяльністю компаній, через між-народне співробітництво включно. У цьому розді-лі стисло викладається зміст такого обов’язку та розглядаються кілька напрямків політики у сфері підприємництва, які є надзвичайно актуальними з погляду виконання державами свого обов’язку19.

Обов’язок держави щодо захисту від зловжи-вань третіми сторонами закріплений в міжна-родному праві з прав людини. Конкретні фор-мулювання, що вживаються в основних пактах Організації Об’єднаних Націй з прав людини, відрізняються, але всі вони містять дві групи зобов’язань. По-перше, ці договори зобов’язують Держави-учасниці уникати порушення перелі-чених прав людини на їхніх територіях та/або територіях, що перебувають під їхньою юрисдик-цією. По-друге, договори вимагають від Держав «забезпечити» (тут може бути використане інше функціонально еквівалентне дієслово) користу-вання або реалізацію цих прав тими, кому вони належать20. У свою чергу, забезпечення носіям 19 Питання, що стосуються доступу до засобів правового захисту, розглядаються в розділі IV.

20 Наприклад, в Міжнародному пакті про громадянські та полі-тичні права й у Конвенції про права дитини використовуються терміни «поважати та гарантувати», причому під терміном «поважати» в контексті Держави мається на увазі те, що Держава повинна уникати порушення цих прав. Конвенція про права інвалідів вимагає від Держав-учасниці, щоб вони «гарантували та просували», а також вживали належних заходів для «усунен-ня» зловживань з боку приватних «підприємств». Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації перед-бачає, що Держави-учасниці повинні «заборонити дискриміна-цію та покласти край ... расовій дискримінації з боку будь-яких осіб, груп або організацій. Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок вимагає, щоб Держави-учасниці «вживали всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підпри-ємства». Відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Держави-учасниці зобов’язані «вживати заходів ..., щоб поступово забезпечити повний захист прав», а в положеннях, присвячених конкретним правам, зокре-ма в положеннях, що стосуються трудової діяльності, йдеться про «гарантування» цих прав державами.

прав можливості користуватись їхніми права-ми вимагає захисту з боку Держав від дій інших соціальних суб’єктів, включаючи комерційні організації, які перешкоджають здійсненню цих прав або заперечують їх. Роз’яснення від міжна-родних органів з захисту прав людини вказує, що обов’язок Держави захищати застосовується до всіх визнаних прав, які можуть порушити при-ватні сторони, а також до всіх типів комерційних організацій21.

Обов’язок Держави із забезпечення захисту прав є стандартом поведінки, а не стандартом результату. Інакше кажучи, Держави не несуть відповідальності за порушення прав людини, пов’язані з корпоративною діяльністю, як такі, але можуть вважатися такими, що порушують узяті ними зобов’язання в тому випадку, якщо вони не вживатимуть належних заходів з метою запо-бігання такому порушенню, його розслідування, покарання винних і компенсації збитків, коли таке порушення має місце22. В межах цих пара-метрів Держави на власний розсуд визначають, яким чином виконувати цей обов’язок. Основні договори у сфері прав людини в загальних рисах передбачають вжиття законодавчих, адміністра-тивних і судових заходів. Договірні органи реко-мендували Державам такі заходи, як ухвалення антидискримінаційного законодавства, яким регулюються практики зайнятості; проведення консультацій із громадами до затвердження про-ектів із видобування корисних копалин та лісо-заготівлі; моніторинг таких проектів з точки зору дотримання прав людини та вжиття належних заходів, а також заохочення компаній розробляти кодекси поведінки, що передбачатимуть і повагу до прав людини.

У міжнародному праві дотепер не вирішене питання про екстериторіальний вимір обов’язку Держав забезпечувати захист прав. Існуючі реко-мендації міжнародних органів з прав людини говорять про те, що Держави не зобов’язані регу-лювати екстериторіальну діяльність компаній, які належать до сфери їхньої юрисдикції, але їм також, звичайно, не забороняється це робити, якщо для цього існують визнані підстави підвідо-мчості, і якщо це є доцільним взагалі. Виходячи з цих параметрів, деякі договірні органи реко-мендують Державам, з яких походять компанії, вживати заходів для запобігання порушень прав 21 Див. резюме, проведеного Спеціальним представником дослі-дження договорів Організації Об’єднаних Націй у сфері прав людини та коментарів договірних органів в документі A/HRC/8/5/Add.1.

22 Дії компанії можуть бути безпосередньо приписані Державі, наприклад, в тому випадку, якщо Держава здійснює такий жор-сткий контроль, що компанія є по суті її органом.



компаніями, створеними в їхніх юрисдикціях, за кордоном23.

Крім того, Держави, з яких походять компанії, мають вагомі політичні причини заохочувати свої компанії шанувати права людини закордоном, особливо в тому випадку, якщо сама Держава бере участь в такій компанії — як власник, інвестор, гарант, постачальник або просто промоутер. Подібні заходи дозволяють Державам, з яких походять компанії, уникати тих неприйнятних ситуацій, коли їх можуть пов’язувати з можли-вими зловживаннями компаній за кордоном. Ці заходи можуть також дати вкрай необхідну підтримку Державам, на території яких компа-нії здійснюють господарську діяльність і які не мають у своєму розпорядженні достатніх мож-ливостей для впровадження власними силами повноцінного й ефективного нормативного середовища.

Державам давно відомий той комплекс захо-дів, який вони повинні застосовувати у випадку зловживань з боку організацій, що представля-ють державу. Більше того, більшість Держав вже вжили необхідних заходів та створили відповідні установи в деяких ключових сферах, пов’язаних із відношенням бізнесу до прав людини, напри-клад, у питаннях стандартів праці та запобігання дискримінації на робочому місці. Але попри все це, у сфері відносин «бізнес та права людини» все ще спостерігаються випадки юридичної і полі-тичної непослідовності, про які йшлося у звіті Спеціального представника 2008 року.

Існують випадки неузгодженості «за вер-тикаллю», коли уряди підписуються під зобов’язаннями щодо забезпечення прав людини, а потім не впроваджують потрібної політики, не приймають відповідних законів та не створюють процедури з метою їх виконання. Ще масштабні-шими є випадки неузгодженості «за горизонтал-лю», коли державні органи з питань економіки або розвитку підприємництва, до компетенції яких входить формулювання бізнес-практик — включно у сферах торгівлі, інвестиційної діяль-ності, експортно-кредитних відносинах та стра-хуванні, корпоративного права та регулювання операцій з цінними паперами — проводять свою роботу відокремлено від державних установ з прав людини і навіть не будучи обізнаними про зобов’язання їхніх Урядів у сфері прав людини.

Неузгодженість у внутрішній політиці відтво-рюється і на міжнародному рівні. Це призводить до того, що компанії отримують від своїх Урядів і 23 Напр. CERD/C/USA/CO/6 (2008), пункт 30; CESCR загальний коментар 19 (2008), пункт 54.

міжнародних організацій неоднозначні та супе-речливі повідомлення.

Зміни, що відбулися останнім часом у сфе-рах права і політики, свідчать про спроби вирі-шити деякі з цих питань. У попередніх звітах Спеціальний представник відзначив чотири важ-ливі зрушення в галузі права: масштабнішу гар-монізацію на міжнародному рівні стандартів сто-совно міжнародних злочинів, які застосовуються до компаній за нормами внутрішнього права і є переважно побічним продуктом процесу конвер-генції стандартів, застосовних до приватних осіб; появу стандарту про корпоративну співучасть у порушеннях проти прав людини; звернення уваги деяких Держав на чинник «корпоратив-ної культури» при вирішенні питань про обсяги кримінальної відповідальності або покарання; збільшення кількості цивільних позовів, поданих проти материнських компаній у випадку їхніх дій або бездіяльності стосовно шкоди, до якої були причетні їхні іноземні дочірні структури24.

У політичній сфері все більше Держав упро-ваджують політику з корпоративної соціаль-ної відповідальності (КСВ)25. І хоча за змістом і формою вони відрізняються, але всі, як прави-ло, заохочують впровадження відповідальних бізнес-практик, включаючи сприяння в глиб-шому ознайомленні з питаннями прав людини та забезпеченні поваги до таких прав. У деяких випадках доступ до державної допомоги, такої як експортний кредит або страхування інвести-цій, може залежати від того, чи є у компанії вну-трішнє положення про КСВ, чи бере вона участь у Глобальному Пакті ООН, або чи може підтверди-ти свою обізнаність із Рекомендаціями ОЕСР.

Спеціальний представник вважає важливим для всіх зацікавлених сторін, включаючи Уряди, отримання більш повної інформації про розробку цієї політики і про те, яким чином це сприятиме більшій узгодженості політики у питаннях став-лення бізнесу до прав людини. З цієї причини він проводить опитування серед Держав-членів. Він вдячний Управлінню Верховного комісара ООН з прав людини за сприяння у його проведенні та наполегливо спонукає усі Уряди надати відповіді на запитання.

Спеціальний представник також займається вивченням низки інших політичних сфер, тісно пов’язаних з обов’язком Держави щодо забез-печення захисту прав, а саме корпоративного 24 A/HRC/4/35, параграфи 19–32; A/HRC/8/5, параграфи 31 і 90; A/

HRC/8/16.25 Багато країн ОЕСР проводять таку політику. Деякі її елементи також можна знайти у Бразилії, Китаї, Індонезії та інших кра-їнах.

1-2/2009


права, інвестиційних і торговельних угод та між-народного співробітництва, звертаючи особливу увагу на ті компоненти, в яких наявні конфліктні позиції.

А. Корпоративне правоКорпоративне право безпосередньо регулює

те, що роблять компанії, та те, яким чином вони це роблять. Проте його зв’язок зі сферою прав люди-ни поки що вивчений недостатньо. Традиційно корпоративне право та права людини розгляда-лися як окремі правові і політичні сфери, в яких діють різні спільноти практикуючих спеціалістів. Ця тенденція починає змінюватись одночасно з тим, як уряди та суди вносять до цього співвідно-шення більше міркувань про суспільний інтерес. Цю тенденцію можна проілюструвати кількома прикладами.

Нещодавно прийнятий в Данії закон зобов’язує крупні компанії подавати інформацію про їхні програми корпоративної соціальної від-повідальності, або повідомляти про відсутність у них такої програми26. Нещодавно переглянутий у Великій Британії Закон «Про компанії» вимагає від директорів в рамках виконання їхніх поса-дових обов’язків у компанії «звертати увагу» на такі питання, як «вплив діяльності компанії на громаду та навколишнє середовище»27. Уряд Великої Британії нещодавно підтвердив, що членам правління пенсійних фондів відтепер не забороняється враховувати соціальні, екологічні й етичні питання при ухваленні ними інвести-ційних рішень за умови, що вони діють у якнай-кращих інтересах фонду28. Нещодавно прийня-тий в Південній Африці Закон «Про компанії» наділяє Уряд правом вимагати створення в пев-них компаніях комітетів із соціальних і етичних питань29. В Індії проект Закону «Про компанії» містить положення, відповідно до якого офіційно зареєстровані на біржі компанії розміром вище певного встановленого рівня, зобов’язані мати на рівні ради директорів «комітет зі зв’язків із заці-кавленими сторонами» для «розгляду скарг заці-кавлених сторін і винесення ухвал щодо них»30.

У Сполучених Штатах федеральні статути зобов’язують офіційно зареєстровані на біржах 26 Закон про внесення поправок до Закону Данії «Про фінансову звітність», що набув чинності 1 січня 2009 р.

27 Розділ 172 (1) (d) Закону Великої Британії «Про компанії» (2006), що набув чинності 1 жовтня 2007 року.

28 Виступ Лорда МакКензі із Лутона, Заступника державного секретаря у зв’язках з парламентом, Департамент праці та пен-сій, Офіційний звіт про засідання парламенту Великої Британії (26 листопада 2008 року).

29 Розділ 72 (4) Закону Південної Африки «Про компанії», 2008 р.30 Розділ 158 (12–13) законопроекту Індії «Про компанії», 2008 р.

компанії здійснювати повномасштабні програми з оцінки значних ризиків, управління ними та подання звітності за ними. Жодний з цих статутів не містить прямого посилання на права людини, але значні ризики однозначно охоплюють питан-ня прав людини: після винесення безпрецедент-ного рішення у справі «Доу проти Юнокал» (Doe v. Unocal) у 1997 році, проти різних компаній було порушено більш як 50 судових справ за Законом США «Про правопорушення стосовно іноземних громадян», в яких ці компанії обвинувачувались у порушенні прав людини закордоном. Крім того, додаткові ризики для компаній становлять шкода репутації та переривання господарської діяльності.

Спеціальний представник із задоволенням повідомляє, що з метою отримання чіткішого уявлення про те, чого наразі очікують від ком-паній згідно з корпоративним правом в частині, що стосується прав людини, 19 провідних юри-дичних фірм з різних регіонів світу висловили готовність на добровільних засадах дослідити положення корпоративного права у більш ніж 40 юрисдикціях31. Ці фірми документуватимуть підходи до забезпечення захисту прав людини компаніями та їхніми співробітниками, безпо-середньо або опосередковано, передбачених законами та інструкціями, що стосуються реє-страції компаній, обов’язків директорів, звіт-ності, участі акціонерів в діяльності компаній та корпоративного управління в цілому. Крім того, вони повідомлятимуть, яким чином органи, що регулюють діяльність корпорацій, а також суди застосовують ці закони й інструкції, та чи перед-бачається впровадження правової або політич-ної реформи. Результати будуть опубліковані, а потім Спеціальний представник проведе широкі консультації щодо рекомендацій, які він міг би запропонувати Державам.

Б. Інвестиційні та торговельні угодиНезважаючи на поточний економічний спад,

інвестиційна діяльність і торгівля знову діятимуть як локомотиви економічного зростання, а стійке зростання залишається необхідною передумо-вою для економічного і соціального розвитку. Основне завдання на короткострокову перспек-тиву — не допустити того, щоб заходи реагування набували форми ескалації протекціонізму, через яку свого часу поглибилася та затягнулася Велика депресія, що зрештою викликала деякі з найгір-ших жахів XX століття.31 http://www.reports-and-materials.org/Corporate-law-firms-advise-

Ruggie-23-Mar-2009.pdf.



Історія також пам’ятає й низку послідовних хвиль самовільної експропріації державами іно-земних інвестицій, а ще раніше — використання «канонірської дипломатії», що іноді застосову-валася у відповідь на такі дії. Сучасний інвес-тиційний режим ґрунтується на міжнародних інвестиційних договорах і контрактах, які часто доповнюються обов’язковими для інвестора та держави положеннями про арбітражне врегулю-вання спорів. Кількість таких договорів зросла у 1990-х роках в геометричній прогресії.

Утім, досвід останніх років дозволяє при-пустити, що деякі договірні гарантії та поло-ження контрактів можуть надмірно обмежу-вати спроможність Уряду країни, що приймає компанії, досягати своїх легітимних політичних цілей, серед іншого виконувати свої міжнародні зобов’язання із забезпечення прав людини. Це відбувається тому, що погрожуючи такій Державі обов’язковим міжнародним арбітражем, інозем-ний інвестор може мати можливість ізолювати своє підприємство від дії нових законів та нор-мативних актів, або вимагати від Уряду компен-сації коштів, пов’язаних із дотриманням ним цих положень32. Подібні проблеми щодо двосторон-ніх інвестиційних договорів розглядаються в норвезькому проекті типової угоди та коментарі до неї. У коментарі наголошується, що такі дого-вори становлять потенційні ризики для власної норвезької розвинутої системи регулювання та захисту, включаючи екологічну та соціальну полі-тику. У ньому також підкреслюється вразливість країн, що розвиваються, при укладенні угод, «що зв’язують в одне ціле політичну свободу дій та виконання посадових повноважень…»33. Даний проект типової угоди направлений на «гаран-тування того, щоб право Держави здійснювати легітимне регулювання діяльності інвесторів не обмежувалося лише положеннями інвестицій-ного договору. Разом з тим, необхідно зберегти баланс між правом на регулювання та бажаннями інвесторів щодо забезпечення передбачуваності, наявності юридичних гарантій, виконання міні-мальних вимог стосовно дій Держави та надання компенсації у випадку експропріації»34.

Часто інвестори підсилюють свій захист, який вони отримують внаслідок двосторон-ніх інвестиційних договорів, включенням 32 П’єро Форесті, Лаура де Карлі та інші проти Республіки Південної Африки (Справа ICSID за номером ARB (AF)/07/1) привернула міжнародну увагу, оскільки вона пов’язана із законодавством країни щодо захисту економічних прав чорного населення.

33 Коментарі до Типового проекту майбутніх інвестиційних дого-ворів (англійський переклад), 19 грудня 2007 (копія з архіву Спеціального представника), с.11.

34 Там само, с. 27.

«стабілізаційних положень» до конфіденційних контрактів з Урядами приймаючих держав, які називаються «договорами з Урядами, що при-ймають». Спеціальний представник у співпраці з Міжнародною фінансовою корпорацією про-аналізував стабілізаційні положення приблизно 90 угод з державами, що приймають, укладених останнім часом35. Серед найважливіших результа-тів дослідження слід відзначити наступні: жоден з договорів із урядами з країн ОЕСР, що прийма-ють, не запропонував інвесторам звільнення від дії нових законів, і, за незначними винятками, всі стабілізаційні положення були сформульовані таким чином, щоб зберегти чинник державного інтересу; а щодо країн, які не входять до ОЕСР, переважна більшість договорів з державами, що приймають, містили положення, що звільняють інвесторів від дотримання нещодавно прийнятих екологічних і соціальних законів або передбача-ють пільгові умови для отримання компенсації за їх дотримання; найбільш категоричні стабіліза-ційні положення були виявлені в країнах регіону на південь від Сахари, де 7 з 11 угод з державами, що приймають, містили конкретизовані поло-ження, що звільняють інвесторів від дотримання всіх нових законів на період реалізації проекту, або передбачають компенсацію за їх дотримання, безвідносно до того, чи стосуються вони захис-ту прав людини чи якогось іншого суспільного інтересу.

Це дослідження обговорювалося з експер-тами в Лондоні, Йоганнесбурзі та Маракеші. Досвідчені юристи, що займаються проектами, з крупних компаній, що працюють у сфері між-народного права, висловлювали здивування, що деякі з їхніх колег усе ще використовують украй незбалансовані стабілізаційні положення, а Уряди готові їх підписати, причому представ-ники у переговорах від кількох країн, що розви-ваються, взагалі не знали про існування інших альтернатив.

Коли інвестор подає позов стосовно дво-сторонньої інвестиційної угоди або договору з приймаючим урядом до міжнародного арбітра-жу, рішення якого є обов’язковими до виконання, залежно від правил, що були включені до дого-ворів, публічному розголошенню підлягає дуже мало або майже ніякої інформації про справу. Громадськості можна повідомити про суть справи або вкрай мало, або зовсім нічого. Це суперечить принципам прозорості та належного управлін-ня. Необхідність дотримання конфіденційності 35 Див. «Стабілізаційні положення та права людини», http://www.ifc.

org/ifcext/sustainability.nsf/Content/Publications_LessonsLearned.

1-2/2009


ділової інформації очевидна, але йдеться про норми, відповідно до яких навіть сам факт пору-шення справи проти країни залишається неві-домим її громадськості, не говорячи вже про суть справи. Це перешкоджає відповідальнішо-му підходу до укладання угод між компаніями й Урядами та сприяє винесенню арбітрами непо-слідовних рішень, що підривають передбачува-ність і легітимність системи.

У зв’язку з цим Спеціальний представник із задоволенням прийняв запрошення Комісії Організації Об’єднаних Націй із міжнародного торговельного права (ЮНСІТРАЛ), що є одним із джерел арбітражних правил, викласти його думки під час сорок першої сесії Комісії, що проходила в 2008 році. Він задоволений вине-сеним Комісією висновком про те, що прозорість є бажаною метою в арбітражі між інвесторами і державами, і що Комісія рішуче налаштована роз-глядати це як одне з пріоритетних завдань36.

Як наступний крок, Спеціальний представ-ник вивчає можливість розроблення інструк-цій з «відповідального укладення контрактів», застосовних до договорів із приймаючими уря-дами стосовно прав людини. Як і в згаданому вище коментарі Норвегії стосовно двосторонніх інвестиційних договорів, мета таких інструкцій полягатиме у вирішенні двох однаково важливих завдань: гарантувати спроможність Держави, що приймає, виконувати свої зобов’язання, включа-ючи зобов’язання за міжнародним правом у сфері прав людини, а також дати інвесторам упевне-ність в тому, що держава, що приймає, не діятиме дискримінаційним або свавільним чином та не переслідуватиме недобросовісних цілей.

Спеціальний представник ще не розпочав відповідні проекти з торгівлі. Але він продовжує проводити широкі консультації з експертами щодо питання про те, чи може режим торгівлі (і яким чином) обмежувати або сприяти виконан-ню Державою свого обов’язку щодо забезпечення захисту прав людини37.

В. Міжнародне співробітництвоРада з прав людини звернулася до

Спеціального представника з проханням надати рекомендації з «міжнародного співробітництва», пов’язаного із обов’язком Держави забезпечува-ти захист прав людини. Наскільки він розуміє цей термін в контексті відношення бізнесу до 36 A/63/17.37 Наприклад, Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, висловив занепокоєння потенційно несприятливим впли-вом торговельних угод на виконання зобов’язань за Пактом (С.12/CRI/CO/4/CRP.1, параграф 42).

прав людини, це включає спільну роботу держав через підвищення рівня обізнаності, розвиток потенціалу та спільне вирішення проблем. Кілька чинників наразі перешкоджають досягненню цих цілей.

По-перше, Держави не використовують наявні форуми настільки ефективно, наскіль-ки це можливо, для обміну знаннями стосовно обов’язку Держави забезпечувати захист прав у контексті підприємницької діяльності. Ці фору-ми включають у себе договірні органи, меха-нізм Загального періодичного огляду Ради з прав людини, національні координаційні бюро, створені згідно з Рекомендаціями ОЕСР, а також регіональні правозахисні механізми. Не ведеть-ся жодного серйозного міжурядового діалогу з цих питань в межах міжнародних торговельних і фінансових установ, за винятком Міжнародної фінансової корпорації та Організації з економіч-ного співробітництва та розвитку, що частково відображає залучення до процесу суб’єктів при-ватного сектору.

Спеціальний представник продовжує вжива-ти заходів для залучення до процесу органів та установ в межах і поза межами правозахисних механізмів Організації Об’єднаних Націй, до яких сьогодні входять договірні органи та спеціальні процедури, регіональні правозахисні організа-ції, національні комісії з прав людини, Світовий банк, ЮНСІТРАЛ, ОЕСР, Європейська Комісія та Європейський парламент, а також національні Уряди. Він вітає появу нових можливостей.

Окремо від діалогу та отримання інформації знаходиться зміцнення потенціалу Держав. Проте питання відношення бізнесу до прав людини не займає пріоритетного місця у порядку денному зі зміцнення інституційних спроможностей у більшості міжнародних і двосторонніх агентств. Міжнародна організація праці є примітним винят-ком у сфері трудових прав, а низка двосторонніх агенцій з розвитку підтримують впровадження програм корпоративної соціальної відповідаль-ності у країнах, що розвиваються. Управління Верховного комісара ООН з прав людини лише протягом останніх п’яти років почало міркувати над тим, щоб включити питання відношення біз-несу до прав людини у свою діяльність з розвитку інституційної спроможності на рівні країн, але поки що це не стало пріоритетом.

Негативні наслідки такої недостатньої під-тримки продемонстровані вище на прикладі, коли сторони в переговорах щодо інвестицій від імені країни, що розвивається, підписують контракти, які несприятливо позначаються на спроможності їхніх Держав виконувати свої зобов’язання щодо



забезпечення захисту прав людини, і це відбува-ється, принаймні частково, через недорозвину-тий потенціал, що також поширюється і на інші сфери політики.

Урешті, міжнародне співробітництво вклю-чає в себе й роботу Держав щодо спільного вирі-шення проблем. Ніде потреба в цьому не є більш нагальною, ніж в країнах, уражених конфліктами. Навряд чи можна очікувати від нинішнього між-народного режиму у сфері прав людини такого функціонування, яке для нього передбачалося, в тих випадках, коли суспільства роздираються гро-мадянськими війнами або іншими серйозними конфліктами. Тому й не дивно, що найбільш кри-чущі порушення прав людини, пов’язані з діяль-ністю компаній, як правило, мають місце в умовах конфлікту. Спеціальний представник виявив, що всі зацікавлені сторони хочуть одержати чіткіші рекомендації щодо шляхів запобігання порушен-ням, пов’язаним з діяльністю компаній, у зонах конфліктів. У зв’язку з цим він вивчає можливість спільної роботи з неформальною групою держав, з яких походять компанії, та держав, що прийма-ють, щоб отримати від них ідеї про ефективні під-ходи та інструментарій, якими Держави могли б скористатися для досягнення цих цілей.

Г. ПідсумокУряди є саме тими органами, які повинні

приймати важкі рішення, необхідні для задово-лення різних суспільних потреб. Проте, як зазна-чив Спеціальний представник у своєму звіті 2008 року, більшість Урядів досить вузько підходять до управління порядком денним у справі відношення бізнесу до прав людини. Проблеми прав людини залишаються недостатнім чином інтегрованими до інших сфер політики, які безпосередньо фор-мують практику ведення бізнесу. Тому одне з важ-ливих завдань оновленого мандату Спеціального представника полягає в сприянні Урядам щодо визнання таких взаємозв’язків і просуванні поряд-ку денного з питань відношення бізнесу до прав людини за межі його нинішніх вузьких рамок.

IV. КОРПОРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОВАГИ ДО ПРАВ

ЛЮДИНИУ параграфі 4 (b) Резолюції № 8/7 Рада з прав

людини звернулася до Спеціального представни-ка з проханням «надати подальшу інформацію щодо сфери охоплення та змісту корпоративної відповідальності із забезпечення поваги до всіх прав людини та надати конкретні рекомендації

для компаній та інших зацікавлених сторін». Цей розділ коротко розглядає те, в чому полягає від-повідальність із забезпечення поваги до прав людини, а також звертає увагу на кілька інших питань, що потребують подальшого вивчення.

Компанії знають, що для отримання та збе-реження офіційної ліцензії на здійснення госпо-дарської діяльності вони повинні дотримуватися всіх відповідних законів. Проте з часом компанії починають розуміти, що саме лише дотримання законодавства забезпечити їм соціальну ліцензію на здійснення господарської діяльності не зможе, особливо якщо закон є слабким. Соціальна ліцен-зія на здійснення господарської діяльності ґрун-тується на основних соціальних нормах, дотри-мання яких може виявитися так само важливим для успіху компанії, як і дотримання правових норм. Звичайно, соціальні норми можуть відріз-нятися залежно від регіону та галузі. Але одна з них набула майже універсального визнання всіма зацікавленими сторонами, і ця норма, зокрема, полягає в корпоративному обов’язку поважати права людини, або, простіше кажучи, не зазіхати на права інших.

Під практично універсальним визнанням маються на увазі дві речі. По-перше, обов’язок корпорацій поважати права людини визнається практично кожною компанією і галузевою іні-ціативою з корпоративної соціальної відпові-дальності та схвалений найбільшими світовими асоціаціями бізнесу, підтверджений Глобальним пактом ООН та його національними мережами по всьому світу, а також закріплений в таких документах незобов’язуючого характеру, як Тристороння декларація Міжнародної організації праці та Рекомендації ОЕСР. По-друге, порушен-ня цієї соціальної норми повсякчас доводиться до уваги світової громадськості через мобілізо-вані місцеві громади, мережі громадянського суспільства, ЗМІ, включаючи блоги, процедури подання скарг, такі як Національні координаційні бюро ОЕСР, і якщо воно включає в себе можливе порушення закону, тоді, можливо, і через суди. Такий транснаціональний нормативний режим охоплює не тільки західні мультинаціональні компанії, які вже давно відчувають його дію на собі, а й компанії з країн, що розвиваються, які здійснюють господарську діяльність за кордоном і навіть великі національні компанії38.38 Своєрідним індикатором є вебсайт Ресурсного центру з питань підприємництва та прав людини, на якому розміщується інфор-мація про звинувачення у порушенні прав людини в процесі підприємницької діяльності у більш ніж 180 країнах, і число відвідувачів якого сягає півтора мільйони на місяць. http://www.businesshumanrights.org/.

1-2/2009


Як загальновизнана та інституціоналізована соціальна норма, корпоративна відповідальність щодо поваги до прав людини існує незалежно від зобов’язань Держави та розбіжностей у націо-нальному законодавстві. Можуть виникати ситу-ації, в яких на компанії покладатимуться додат-кові обов’язки. Але обов’язок поважати права людини є базовою нормою для всіх компаній і всіх ситуацій.

Заяви компаній про те, що вони поважають права людини — це добре. Але Спеціальний пред-ставник запитав, чи компанії мають впроваджені механізми, що дозволяють їм продемонструвати вірність своїм заявам із достатньою переконли-вістю. З’ясувалося, що їх мають відносно небагато компаній. Існує необхідність у постійно діючому процесі комплексного відстеження дотримання прав людини, завдяки якому компанії можуть дізнаватися про негативний вплив на права людини, запобігати та зменшувати його. У сво-єму звіті 2008 року Спеціальний представник визначив чотири основні елементи комплексно-го відстеження дотримання прав людини: роз-роблення політики у сфері прав людини; оцінка впливу діяльності компаній на права людини; інтеграція цих цінностей та висновків до корпо-ративної культури та системи управління, а також запровадження системи належного моніторингу та звітності39.

В якому обсязі компаніям належить про-водити комплексне відстеження дотримання прав людини і який спектр чинників компаніям необхідно враховувати? Найважливіше значення мають три чинники. Першим є країна та місцевий контекст, в якому компанія здійснює свою гос-подарську діяльність. До нього можна віднести зобов’язання та існуючі практики в країні щодо дотримання прав людини, інституційний потен-ціал державного сектору, міжетнічні напруження, схеми міграції, дефіцит таких життєво важливих ресурсів, як вода тощо. Другий чинник — це те, що впливає на власне діяльність компанії в цьому контексті, на її потужність як виробника товарів чи послуг, працедавця та сусіда, та розуміння, що її присутність неминуче змінить багато з умов, що існували до неї. Третій чинник — це те, чи може (і яким чином) компанія сприяти зловживанням через пов’язані з її діяльністю відносини, напри-клад з бізнес-партнерами, компаніями в ланцюгу формування доданої вартості, іншими недержав-ними суб’єктами та державними органами.

Компанії не контролюють деякі з цих факто-рів, але причин ігнорувати їх немає. Як правило, 39 A/HRC/8/5, параграфи 56–64.

компанії вдаються до комплексного відстежен-ня, щоб оцінити свою вразливість до непід-контрольних їм ризиків та розробити стратегії пом’якшення деяких з них, таких як зміни в уря-довій політиці, зміни в уподобаннях споживачів, та навіть зміни погодних умов. Підконтрольні або ні, питання прав людини, обумовлені контекстом підприємницької діяльності, її вплив на стан прав людини і зв’язки між ними можуть представля-ти істотний ризик для компанії та її партнерів, а також ставати безпосередньою причиною оче-видних зловживань, які можуть пов’язуватись з компанією на рівні сприйняття або в дійсності. Ось чому, вони заслуговують на той самий рівень комплексного відстеження, що й будь-який інший ризик.

Урешті компаніям необхідно знати сутнісний зміст процесу комплексного відстеження, тобто які права цей процес повинен охоплювати. Відповідь проста — фактично, всі права людини, визнані на міжнародному рівні. Спроба визначити певний перелік прав, які компанії повинні поважати, не має сенсу, оскільки своєю діяльністю компанії можуть впливати на широкий спектр прав, як це документально відбито в огляді Спеціального представника, що охоплює приблизно 400 випад-ків звинувачень з боку громадськості, висунутих проти компаній40. Тому відповідальність за дотри-мання прав людини повинна поширюватися на всі ці права, хоча на практиці деякі з них можуть виявитися більш важливими, ніж інші, залежно від конкретного контексту41.

Що стосується суті принципу комплексного відстеження, компанії повинні орієнтуватись на Міжнародний білль про права людини — Загальну декларацію разом із двома міжнародними пакта-ми — а також на Декларацію Міжнародної орга-нізації праці про Основоположні принципи та права у сфері праці. Їм це належить робити з двох причин. По-перше, принципи, закріплені в цих документах, максимально широко узгоджені міжнародним співтовариством. По-друге, вони служать основними критеріями, за якими інші соціальні суб’єкти судять про вплив діяльності компаній на права людини.

Залежно від ситуації компаніям може вияви-тися необхідним враховувати й інші стандарти. Наприклад, у зонах, охоплених конфліктами, вони повинні брати до уваги норми міжнарод-ного гуманітарного права та політики; а при 40 Див. A/HRC/8/5/Add.2 і E/CN.4/2006/97, параграфи 24–30.41 Компанії можуть проявляти повагу до основних прав людини за рахунок участі в спільних ініціативах, орієнтованих на конкрет-ні сфери прав, що мають особливе значення для їхньої підпри-ємницької діяльності, наприклад у Добровільних принципах з безпеки та прав людини та Асоціації справедливої праці.



впровадженні проектів, що впливають на ситу-ацію корінних народів, особливої актуальності набувають стандарти, що безпосередньо стосу-ються цих спільнот.

Спеціальний представник планує провес-ти консультації з метою подальшої реалізації на практиці відповідальності корпорацій щодо поваги до прав людини та виконання відповідних вимог, пов’язаних із комплексним відстеженням дотримання прав. Крім того, він намагатиметься досягти більшої концептуальної ясності стосовно двох комплексів питань, що постали в ході обго-ворень із зацікавленими сторонами, короткий огляд яких наведений нижче.

А. Відповідальність щодо дотримання прав людини

У зв’язку з питанням обов’язку корпорацій поважати права людини було піднято низку питань і проблем.

Права людини без містифікаційОдне з цих питань стосується концептуальних

складнощів, з якими зіткнулися навіть компанії, що впроваджували правозахисні аспекти у свою діяльність, коли вивчали цей предмет. Частково ця проблема обумовлена тим, що міжнародні документи у сфері прав людини були написані Державами та призначені для Держав. Їхнє зна-чення для компаній не завжди є зрозумілим навіть експертами з прав людини, не говорячи вже про інженерів, менеджерів з безпеки та спеціалістів із закупівель у компаніях, — тобто усіх тих, хто від-повідає за виконання обов’язку компаній поважа-ти права людини фактично. Але останнім часом був досягнутий значний прогрес у цій сфері. Зокрема, підготовлена Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини публікація «Human Rights Translated» («Права людини в перекладі») цілком виправдовує те, що обіцяє назва, оскільки текст, адресований Державі, викладений мовою та на прикладах, які мають сенс в бізнесовому контексті42. Подібним чином, Ініціатива лідерів бізнесу з прав людини розробила матрицю, в якій елементи Міжнародного білля про права людини розташовані відносно різних бізнес-функцій, що зробило його більш доступним для працівників компаній43. Спеціальний представник буде й надалі залучати до своєї діяльності розробників 42 Спільний проект Центру Кастан з законодавства про права людини при Університеті Монаш, Міжнародний форум бізнес лідерів, Управління Верховного комісара з прав людини і Офіс Глобального пакту ООН; http://www2.УВКПЛ.org/english/issues/globalization/business/docs/Human_Rights_Translated_web.pdf.

43 http://blihr.org/.

і користувачів таких інструментів, щоб досягти більшої ясності та послідовності, при цьому збе-рігаючи цілісність відповідних основних стандар-тів у сфері прав людини.

Плутанина також існувала через те, що діяль-ність першого покоління правозахисників у сфері «бізнес — права людини», яка вилилась у під-готовку Проекту норм про обов’язки трансна-ціональних корпорацій та інших комерційних установ щодо прав людини44 настільки сплутала відповідні обов’язки Держав і компаній, що було важко, майже неможливо, відокремити одні від інших. Не дивно, що цей підхід не був прийнятий як Урядами, так і бізнесом. Але й тут також був досягнутий істотний прогрес: концепція забез-печення захисту, поваги та надання правової допомоги є на поточний момент тією єдиною платформою диференційованих, але взаємодо-повнюючих обов’язків, спираючись на які тепер можна рухатись уперед.

Позитивні діїДеякі зацікавлені сторони ставили питання

про те, чи обов’язок поважати є насправді ана-логом «негативного обов’язку», тобто обов’язку утримуватись від якихось дій. Відповідь повинна стати зрозумілою із зазначеного вище: обов’язок поважати права людини вимагає від компаній проведення комплексного відстеження дотри-мання прав людини, щоб виявляти, запобігати та усувати негативні впливи на права людини. Крім цього, щоб бути впевненими, що компанії не утискають права інших осіб, компаніям необ-хідно використовувати на оперативному рівні механізми, до яких особи, що зазнали впливу, а також громади могли б звертатися зі скаргами щодо негативних наслідків діяльності компаній, і які компаніям, можливо, потрібно буде створити, якщо такі механізми відсутні. За визначенням це дії активного характеру.

Залежно від конкретних ситуацій, окремі елементи механізмів комплексного відстеження і прийому та розгляду скарг відрізнятимуться, і Спеціальний представник продовжить їх вивча-ти. Але основних принципів необхідно дотриму-ватися незалежно від ситуації.

Що, окрім поваги?Разом з дотриманням законів обов’язок

поважати права людини є основним обов’язком усіх компаній в будь-яких ситуаціях. При цьому деякі зацікавлені сторони обстоюють думку, що від компаній слід вимагати більшого, хоча багато 44 E/CN.4/Sub.2/2003/12/Rev.2.

1-2/2009


компаній заявляють, що вони й так роблять наба-гато більше, ніж повинні.

Очевидно, що компанії можуть приймати на себе додаткові зобов’язання добровільно або з міркувань благочинності. Більше того, деякі з них уже розробили нові бізнесові можливості, запропонувавши товари та послуги, що краще задовольняють базові потреби, як наприклад, у стратегіях «нижній шар піраміди» та інших видах включаючих бізнес-моделей. Все це гідні зусилля, що можуть посприяти повнішій реалізації прав людини. Але те, що є бажаним від компаній, не слід плутати із тим, що від них вимагається. Всі ці бажані дії не компенсують неспроможності ком-панії зробити те, що від неї вимагається, зокрема, поважати права людини всюди і завжди крізь усю свою діяльність та відносини.

Умови роботи можуть накладати на компанії додаткові вимоги, наприклад, необхідність забез-печувати захист персоналу на територіях, охопле-них конфліктами, або не допускати насильства відносно персоналу на робочому місці. Але більш поглиблений аналіз подібних ситуацій дозволяє зробити висновок про те, що тут ідеться про кон-кретні способи виконання обов’язку поваги до прав людини, а не про окремий обов’язок.

Інколи може вимагатись щось більше, ніж просто повага, коли компанії виконують певні державні функції. Наприклад, права ув’язнених не зменшуються в обсязі, коли в’язниці ста-ють приватизованими. Тут можуть виникнути додаткові корпоративні обов’язки як результат конкретних функцій, які виконує компанія. Але залишається незрозумілим, як може вигляда-ти повний спектр цих обов’язків і яким чином вони співвідносяться із безперервним обов’язком Держави забезпечувати, щоб права, про які йдеть-ся, не зменшувались.

Якщо поглянути за межі таких ситуацій, то картина стане ще більш незрозумілою. Було запропоновано кілька додаткових факторів, від-повідно до яких компаніям належало б нести додаткові обов’язки. Ці фактори включають владу, вплив, потужність та поняття того, що ком-панії є «органами суспільства». І хоч такі фактори можуть накладати певні моральні обов’язки на будь-яку фізичну або юридичну особу, включа-ючи компанію, на їх основі було б дуже пробле-матично примушувати компанії виконувати інші обов’язки, крім поваги до всіх прав людини у всі часи, і з причин, які Спеціальний представник зазначав у попередніх звітах45.45 Див. E/CN.4/2006/97, параграфи 66–68, і A/HRC/8/5, параграфи

65–72.

Міжнародні стандарти та національне право

Однією з найскладніших дилем, з якими зіштовхуються компанії, є та, де національне законодавство істотно суперечить міжнародним стандартам з прав людини і не пропонує той самий рівень захисту, який пропонують вони. Національні органи влади можуть вимагати дотримання національного законодавства, але при цьому інші зацікавлені сторони можуть виступати за дотримання міжнародних стандартів, як і сама компанія, з принципових причин чи просто через прагнення впроваджувати послідовну політику.

Інші зацікавлені сторони можуть виступати за дотримання міжнародних стандартів, як і сама компанія, з принципових причин чи просто через прагнення впроваджувати послідовну політику.

У тому випадку, коли проти країни введені санкції Організації Об’єднаних Націй, або якщо існує вірогідність втягнення компанії у схеми між-народної злочинності, що здійснюються іншими, механізм комплексного відстеження самої компа-нії повинен подавати тривожні сигнали або навіть включити червоне світло. Але більшість випад-ків не підпадають під ці категорії, внаслідок чого компаніям доводиться розриватися, якщо вони не знайдуть шляхи, що дозволяють їм працювати в дусі міжнародних стандартів, не порушуючи при цьому положень національного права.

Компанії зіткнулися з цією дилемою у зв’язку з правом на свободу асоціацій. Деякі з них реко-мендували своїм працівникам створити в межах компанії орган, що представлятиме їхні інтереси, та сприяли проведенню виборів представників персоналу. Крім того, вони доклали зусилля для організації навчальних заходів щодо трудових аспектів і навчання місцевого управлінського персоналу методам конструктивного реагування на скарги збоку персоналу. Схожі проблеми вини-кли у компаній у зв’язку з питанням гендерної рівності, а останніми роками, у зв’язку зі свобо-дою висловлювань і правом на недоторканність приватного життя в галузях Інтернету та теле-комунікацій, в яких з метою надання консуль-тативної допомоги компаніям була нещодавно створена ініціатива «Глобальна мережа»46.

Підсумовуючи, можна сказати, що на даний час досягнуто значно краще спільне розуміння багатьох питань щодо обов’язків корпорацій пова-жати права людини, аніж рік чи два тому, проте решта питань вимагають додаткового роз’яснення і вивчатимуться в ході консультацій.

46 http://www.globalnetworkinitiative.org/.



Б. Комплексне відстеження дотримання прав людини

У процесі багатосторонніх дискусій між заці-кавленими сторонами була піднята низка питань, що стосуються комплексного відстеження дотри-мання прав людини; і чотири з таких питань роз-глядаються нижче.

Життєвий циклКомплексне відстеження, як правило, визна-

чається як «сумлінність, яку, виходячи з адекват-них очікувань, повинна проявляти та зазвичай проявляє особа, що прагне дотримуватися зако-нодавчих вимог або виконувати покладене на неї зобов’язання»47. Дехто сприймає це визначення суто в контексті фінансових операцій, тобто як те, що робить інвестор або покупець при оцін-ці активів або підприємства, які його цікавлять. Спеціальний представник використовує цей термін в ширшому сенсі: як всеосяжну та проак-тивну спробу виявити як фактичні, так і потен-ційні ризики для прав людини протягом усього життєвого циклу проекту або підприємницької діяльності з метою недопущення виникнення цих ризиків або їх пом’якшення.

Роль і обсяги підприємницької діяльностіПринципи комплексного відстеження дотри-

мання прав людини та основні елементи підля-гають впровадженню в діяльність всіх компаній незалежно від їхнього типу або обсягів операцій. Але конкретні заходи, які компанії повинні про-водити для виконання цього обов’язку, відрізня-ються, причому ще не до кінця зрозуміло, яким чином.

Наприклад, комплексне відстеження прав людини, яке проводиться банком у випадку надання позики для впровадження проекту, буде в деяких аспектах відрізнятися від комп-лексного відстеження дотримання прав людини компанією, що впроваджує цей проект. Утім, у цьому контексті банки мають зобов’язання щодо комплексного відстеження дотримання прав людини, а ризики для прав людини пов’язані з такими проектами, є також ризиками з погляду юридичної відповідальності, доходів і репутації банків. За межами ж банків ми маємо ще більший масив інших кредиторів, інвесторів і управляю-чих активами. А ось в чому полягають відмінності їхніх відповідних підходів до комплексного від-стеження дотримання прав людини, ще належить визначити.47 Правовий словник Блека, 8-е видання (2006 рік).

Аналогічно вплив своєї діяльності на права людини повинні враховувати малі та середні під-приємства. Але масштаби та складність їхньої діяльності стосовно відстеження дотримання прав людини навряд чи будуть такими самими, як для крупних транснаціональних корпорацій.

Ланцюги постачань підіймають інші питан-ня. Часто забувається, що постачальники також є компаніями, які повинні нести ту саму відпові-дальність щодо поваги до прав людини, як і будь-яка інша компанія. Завдання покупців полягає у гарантуванні того, що вони не виявляться спіль-никами постачальників, які здійснюють порушен-ня. Наскільки далеко вниз ланцюгом постачання тягнеться відповідальність покупця залежить від того, що буде виявлено в процесі комплексного відстеження стосовно переважаючих у країні та секторі умов і потенційних партнерів по бізне-су та їхньої практики фінансування. Все більше глобальних покупців виявляють необхідність спільно з постачальниками здійснювати діяль-ність зі зміцнення інституційної спроможності у сфері прав людини з метою підтримки сталих взаємин.

Спеціальний представник продовжить вивчення того, в яких законних межах може варі-юватися комплексне відстеження дотримання прав людини залежно від різних ролей і розміру компаній паралельно з тим, як він надаватиме свої обґрунтовані напрацювання з комплексно-го відстеження дотримання прав людини, що можуть застосовуватись до всіх компаній.

Робота в автономному режимі?Тривають обговорення того, як найкращим

чином забезпечити інтеграцію політики у сфері прав людини в масштабах усієї компанії. На думку одних, правозахисні аспекти слід включити до вже існуючих процесів забезпечення комплек-сного відстеження, тоді як інші вважають, що процес комплексного відстеження дотримання прав людини повинен здійснюватися в автоном-ному режимі.

Серед переваг автономних процедур згаду-ють надання відповідним питанням тієї уваги та застосування до них такого рівня професійності, на які вони заслуговують. А можливим недоліком є те, що цей процес не буде пов’язаний з рештою діяльності компанії. У той самий час, включення процесу комплексного відстеження дотриман-ня прав людини в процеси, що вже відбувають-ся, може поставити права людини в один ряд з іншими ключовими питаннями, що враховуються керівництвом при оцінці потенційних проектів,

1-2/2009


але при цьому можуть знівелюватися унікальні відмінні риси сфери прав людини.

Єдину модель, застосовну для всіх ситуацій навряд чи можна передбачити. Але важливими видаються два принципи. По-перше, компанії повинні визнавати, що права людини є не просто ще одним з багатьох питань, але що цей напрям діяльності вимагає конструктивної взаємодії зі сторонами, що зазнають впливу, як в межах, так і за межами компанії. По-друге, механізм, що забезпечує нагляд за дотриманням політики компанії у сфері прав людини, повинен мати свій власний канал прямого доступу до керівництва компанії. Спеціальний представник буде спира-тись на уроки, винесені з практичного досвіду, щоб інформувати про подальше чіткіше концеп-туальне визначення цього питання.

Юридична відповідальністьЩе одним питанням, яке піднімалося, зокре-

ма генеральним юрисконсультом, однієї з ком-паній, є питання про те, чи може дотримання вимог, що стосуються комплексного відстежен-ня дотримання прав людини, привести до збіль-шення потенційної юридичної відповідальності компаній внаслідок надання зовнішнім сторо-нам інформації, яку вони в іншому випадку ніко-ли б не мали та не могли б використати проти компанії.

Здається, що така точка зору більше поши-рена в Сполучених Штатах, ніж в інших країнах, можливо, внаслідок того, що вона відображає традицію судового розв’язання суперечок. Але ця проблема не є очевидною навіть в контексті Сполучених Штатів. Існує велика кількість нор-мативних положень з питань регулювання діяль-ності компаній, які вимагають від них проведення оцінки суттєвих ризиків, управління ними та роз-криття відповідної інформації — а також оцінки ефективності своїх систем, що використовуються для цієї діяльності, — з метою запобігання юри-дичної відповідальності. Як було продемонстро-вано вище, участь у порушенні прав людини може становити істотний ризик. Більше того, незна-ння саме по собі є ризиком, а також ненадійною основою для захисту. Якщо не враховувати право-вий аспект питання, існують і такі чинники, як репутація, що має цінність, та витрати, пов’язані з перебоями в діяльності. У зв’язку з цим, вихо-дячи виключно з міркувань розсудливості, одна з провідних юридичних фірм з Уолл Стріт дійшла висновку про те, що процес комплексного відсте-ження дотримання прав людини, розроблений Спеціальним представником, «заохочує до прове-дення ґрунтовної оцінки ризиків, яка ... є вельми

доречною з точки зору бізнесу у сьогоднішньому середовищі, яке характеризується високим рів-нем відкритості та прозорості»48.

Існують два сценарії можливого виникнення юридичної відповідальності в результаті комп-лексного відстеження дотримання прав люди-ни, але для них обох вирішальним фактором є те, яким чином компанія реагує на надходження нової інформації. У першому випадку компанія дізнається про можливі порушення прав людини, яких вона, ймовірно, допускається або до яких вона причетна, але не вживає з цього приводу жодних заходів, порушення має місце, а інформа-ція щодо одержання компанією цих даних розго-лошується. У другому випадку компанія публічно змінює отримані нею результати комплексного відстеження дотримання прав людини, і цей факт стає надбанням громадськості. Але мета комп-лексного відстеження дотримання прав людини полягає в тому, щоб мати уявлення про ті ризики, які, якщо вони матеріалізуються, компанії дове-деться усувати, вживаючи відповідних заходів, а не ігнорувати або викривляти результати.

Дехто заявляв про те, що чим більше інформа-ції про потенційно несприятливий вплив діяль-ності компаній на права людини стане надбанням громадськості, тим більше може виникнути при-водів для ініціювання незручних судових позовів або публічних кампаній. Але якщо до комплек-сного відстеження дотримання прав людини під-ходити належним чином, цей процес саме й має створювати можливості для зменшення ризиків і проведення конструктивної роботи із зацікавле-ними сторонами, щоб позбавити підтримки тих, хто вирішить скористатися ситуацією та пору-шити надуманий позов. Більш того, нещодавній досвід свідчить, що інші соціальні суб’єкти цілком здатні зробити висновки та публічно заявити про те, що компанія, що піддається критиці, добросо-вісно доклала необхідних зусиль для запобігання порушенням прав людини, і що прозоре визна-ння проблем, які неможливо відвернути, може послужити на користь компанії49.

Поточна робота в рамках мандату, включаю-чи проект у сфері корпоративного права, повинна пролити більше світла на це питання та визначити 48 Меморандум від Вейл, Готшал і Мангес (Weil, Gotshal and

Manges LLP), http://www.reports-andmaterials. org/Weil-Gotshal-legal-commentary-on-Ruggie-report-22-May-2008.pdf, с. 5

49 Влучною іллюстрацією до сказаного є реакція корпорації «GAP» на новини, що з’явилися в 2007 р., у яких повідомляли про вико-ристання дитячої праці на одній з фабрик — постачальників компанії. У її відповіді зазначалися недержавні організації, а колишній Верховний комісар з прав людини Мері Робінсон від-значила прозорість, оперативне реагування й активну участь «GAP» у багатосторонніх ініціативах та назвала цю історію «сен-сацією на два дні». Журнал «The Economist», 19 січня 2008 р.



ті зміни в політиці, завдяки яким Держави могли б забезпечити зацікавленість компаній в прове-денні комплексного відстеження дотримання прав людини.

В. ПідсумокВиконання обов’язку поважати права людини

вимагає комплексного відстеження, за допомо-гою якого компанії можуть дізнаватись про нега-тивний вплив на права людини, що вони його можуть вчиняти у своїй діяльності або ділових відносинах, запобігати йому та пом’якшувати його. Однак увесь тягар плану дій в питанні від-ношення бізнесу до прав людини не зводиться до обов’язку поважати, — він поєднаний, з одного боку, із обов’язком Держави забезпечувати захист прав людини та доступом до ефективних засо-бів правового захисту, з іншого. Звернемося до останнього з цих компонентів.

V. ДОСТУП ДО ЗАСОБІВ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

Доступ до ефективних засобів правового захисту, що є третім основоположним компо-нентом концепції, відіграє важливу роль як при виконанні Державою свого обов’язку щодо захис-ту прав людини, так і при виконанні компані-ями обов’язку щодо поваги до них. Цей розділ складається з чотирьох частин. У першій з них робиться спроба внести ясність в подвійний характер зобов’язань Держав у цій сфері. У другій розглядаються взаємини між судовими та поза-судовими механізмами. Третя і четверта частини присвячені опису поточної роботи Спеціального представника та викладу його міркувань щодо судових і позасудових механізмів.

А. Обов’язки державиУ контексті свого обов’язку щодо забезпе-

чення захисту прав людини держави зобов’язані вживати належних заходів для розслідування пов’язаних з діяльністю компаній порушень прав осіб в межах своєї території та/або юрисдикції, карати винних та компенсовувати шкоду внаслі-док будь-яких зазіхань на права фізичних осіб, іншими словами — забезпечувати доступ до засо-бів правового захисту. Без таких заходів покладе-ний на них обов’язок втратить свою значущість і навіть сенс. Правовий захист може забезпечу-ватися за допомогою судових, адміністративних, законодавчих або інших відповідних механізмів. Також від Держав може вимагатись забезпечення

адекватного відшкодування жертвам, в тому числі компенсації50.

Це зобов’язання держави щодо надання доступу до засобів правового захисту відрізня-ється від того права особи на правовий захист, яке визнається в низці міжнародних і регіональних конвенцій про права людини. Якщо зобов’язання Держави діють відносно порушень компаніями всіх відповідних прав людини, не зрозуміло, якою мірою індивідуальне право особи на правовий захист поширюється на порушення, що відбува-ються за межами юрисдикції Держави. Однак право фізичної особи користуватись засобами поновлення своїх прав було підтверджено для категорії дій, охоплених Основними принципами та керівними положеннями ООН про право на судовий захист і відшкодування збитків для жертв грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права (Резолюція Генеральної асамблеї № 60/147, додаток), «безвідносно до того, хто може бути визнаним таким, що є оста-точно відповідальним за таке порушення»51.

Деякі міжнародні та регіональні правозахис-ні органи проаналізували ті заходи, які Держави повинні вживати для забезпечення доступу до засобів правового захисту в разі порушень, пов’язаних з діяльністю компаній. Наприклад, вони особливо підкреслили необхідність ство-рення ефективних механізмів подання скарг з питань найму; зведення до мінімуму можливос-тей видобувних компаній перешкоджати досту-пу громад, на які впливає їхня діяльність, перш за все корінних народів, до механізмів правової допомоги; і забезпечення функціонування ефек-тивних процесів забезпечення правового захисту у випадку зловживань з боку приватних компа-ній, що виконують «державні функції». Проте в чинних інструкціях простежується різний під-хід до наступних питань: чи повинні Держави карати компанії безпосередньо, окремо від осіб, що діють від їх імені; у яких випадках Держави повинні надавати окремим особам підстави для подання цивільного позову стосовно порушень, пов’язаних з діяльністю корпорацій; і чи повин-ні (і в якій мірі) Держави притягувати компанії до відповідальності за імовірні порушення прав закордоном.

Ці складні питання більш детально розгля-даються в додатку до цієї доповіді.50 Ці положення передбачені у низці основних міжнародних і регі-ональних договорів у сфері прав людини; у тих випадках, коли вони не передбачені, органи цих Договорів надавали корисні коментарі.

51 Принцип 3 (c).

1-2/2009


Б. Взаємодія між судовими та позасудовими механізмами

Судові та позасудові механізми іноді розгля-даються як взаємовиключні, а за певних обставин, вони дійсно можуть такими бути. Наприклад, скарги, що, з-поміж іншого, стосуються питань кримінального права, можуть потребувати подання до суду. Але, як правило, механізми цих двох типів є досить інтерактивними та можуть доповнювати та підсилювати один одного, вико-ристовуватися послідовно або превентивно, як показано нижче:

a) позасудові механізми часто можуть бути задіяні на більш ранній стадії та більш оператив-но, ніж судові процеси, а також в ситуаціях, коли предмет суперечки не дає законних підстав для ініціювання позову;

б) перспектива судового розгляду нерідко мотивує сторони дійти рішення шляхом пере-говорів або медіації;

в) механізми на національному або міжна-родному рівні можуть пропонувати альтернативи в тих випадках, коли місцеві суди або процедури медіації не працюють або є недостатньо ефектив-ними, чи відсутні;

г) механізми на рівні компанії є невід’ємною частиною системи раннього попередження та регулювання ризиків, що дозволяє виявляти, пом’якшувати та розв’язувати конфлікти, перш ніж вони набудуть значних масштабів та, можли-во, приведуть до істотних зловживань і позовів.

Кожному типу механізмів властиві свої пере-ваги та недоліки52. Для збільшення ефективності засобів правового захисту у разі порушень прав людини, пов’язаних з діяльністю компаній, потрібно розробити ряд можливих варіантів, з яких позивачі могли б обирати необхідні відпо-відно до своїх потреб і ситуацій. Для просуван-ня від нинішньої неорганізованої діяльності до формування більш цілісної та продуманої сис-теми потрібно буде розширити доступ до існую-чих механізмів і підвищити їхню ефективність, а якщо існуючі механізми неефективні, замість них необхідно створити нові.

В. Судові механізмиПрагнучи продемонструвати дотримання

своїх міжнародних зобов’язань щодо розсліду-вання порушень, покарання винних і компенсації 52 Див. документ «Позасудові та судові механізми розгляду скарг при розв’язанні спорів між бізнесом та суспільством», під-готовлений для проведення консультацій із Спеціальним представником щодо механізмів забезпечення захисту: www.business-humanrights.org/Documents/Non-judicial-and-judicialmechanisms-Mar-2009.doc.

шкоди, Держави часто посилаються на свої сис-теми кримінального та цивільного права. Проте суттєві бар’єри, що перешкоджають доступу до ефективних судових засобів захисту, продовжу-ють існувати53. Більшість з них добре відомі, вони не унікальні для сфери відносин «бізнес та права людини», і саме на їх усуненні сконцентрована поточна робота щодо інституційної розбудови, що проводиться Державами спільно з міжнарод-ними установами. У своїй діяльності Спеціальний представник зосередився перш за все на тих пере-шкодах, які становлять особливі проблеми для жертв порушень прав людини, пов’язаних з діяль-ністю компаній.

Якщо говорити про цивільні позови, потер-пілому, що звернувся в один з національних судів Держави, можливо, не вдасться отримати ефек-тивне відшкодування від компанії через низку юридичних і практичних перешкод. Можливо, немає відповідних механізмів. Суд може не мати достатніх спроможностей для винесення рішень за складними позовами. Нерідко витрати стають перешкодами: навіть порушення справи може бути не по кишені малозабезпеченим особам та громадам, а ще більше позивачів відмовляться від судового розгляду при застосуванні такого принципу розподілу судових витрат, як «платить той, хто програв». Але й уразі винесення судом позитивного рішення його виконання може бути проблематичним, особливо, якщо компанія не має достатніх активів.

Якщо компанія є дочірнім підприємством материнської компанії, що знаходиться за кор-доном, можуть виникнути додаткові чинники, які посилять такі бар’єри. Материнська компанія може використовувати свої важелі тиску на уряд Держави, що приймає компанії, або мобілізува-ти уряд Держави, з якої походять компанії, та міжнародні фінансові установи. Альтернативне подання позову в Державі походження материн-ської компанії проти дій її філіалу або проти дій або бездіяльності самої материнської компанії може викликати питання щодо юрисдикції, чи відповідний суд є належним місцем розгля-ду, та може викликати політичні заперечення Урядів як держави, з якої походять компанії, так і держави, що приймає компанії. Більше того, ті стандарти, дотримання яких очікують від материнських компаній стосовно їхніх філіалів, можуть бути нечіткими або невипробуваними в національному законодавстві. До того ж, подібні 53 Див. «Перешкоди доступу до правосуддя та відшкодування шкоди жертвам у сфері порушення прав людини з боку ком-паній», http://www.reports-and-materials.org/Oxford-Pro-Bono-Publico-submission-to-Ruggie-3-Nov-2008.pdf.



транснаціональні позови також породжують додаткові доказові, представницькі та фінансові труднощі.

Що ж до кримінального судочинства, навіть за наявності законодавчої бази на даний момент потерпілі навряд чи можуть досягти успіху, якщо державні органи не мають бажання або можли-вості виділити необхідні ресурси для перевірки обґрунтованості їхніх звинувачень.

Правові і практичні бар’єри, що перешко-джають доступу до правового захисту, нерідко посилюються у випадку, коли вони стосуються представників «груп ризику» або вразливих груп, і не важливо, чи йдеться про національні, чи транснаціональні компанії. До таких груп можуть належати жінки, діти та корінні народи, а також особи, що опинилися в маргінальному станови-щі через інші причини внаслідок їхніх відносин з компанією54. На уряди покладена вкрай важ-лива роль — а в деяких випадках і обов’язок — підвищувати рівень обізнаності щодо ризиків, з якими стикаються ці особи та громади, а також гарантувати забезпечення адекватного захисту їхніх прав, зокрема, шляхом надання їм доступу до засобів правового захисту.

Спеціальний представник продовжить дослідження і консультації щодо перешкод на шляху використання судових засобів захисту, а також щодо можливих шляхів роботи над цим питанням.

Г. Позасудові механізмиУ своєму звіті за 2008 р. Спеціальний пред-

ставник представив низку принципів щодо меха-нізмів розгляду скарг. Шість з них повинні лежати в основі всіх позасудових механізмів: законність, доступність, передбачуваність, рівноправність, сумісність із правами та прозорість55. Щодо сьо-мого принципу, який стосується безпосередньо механізмів, що діють на рівні компаній, він під-креслив, що методами їх діяльності повинні бути діалог і медіація, а не переймання компанією ролі арбітра. У цьому розділі розглядаються механіз-ми, що працюють на рівні компаній, а також на національному та міжнародному рівнях.

54 Правова клініка Лоуенштейн з міжнародного права про права людини при Єльському університеті (The Lowenstein International Human Rights Law Clinic at Yale University) про-водить для Спеціального представника дослідження стосовно проблем, з якими стикаються шахтарські артілі у взаєминах з крупними видобувними компаніями та щодо отримання досту-пу до ефективних засобів захисту.

55 A/HRC/8/5, параграф 92.

Рівень компанійЕфективні механізми розгляду скарг є важ-

ливою частиною обов’язку компанії щодо пова-ги до людини. Вони доповнюють моніторинг та аудит з питань поваги до прав людини. Крім того, вони служать постійним каналом, завдяки якому компанія одержує сигнали раннього попереджен-ня щодо проблем і суперечок, які виникають, та дозволяють шукати шляхи недопущення їх еска-лації; адже багато з тих випадків порушення прав людини компаніями, що стали показовими, почи-налися з нехтування набагато менш серйозними скаргами. Крім цього, відстежуючи скарги, що надходять, компанії можуть виявляти системні проблеми й адаптувати практику, щоб уникати збитків і суперечок у майбутньому.

Сфера охоплення та ступінь складності ство-рюваних для цього механізмів залежатимуть від масштабів ймовірного впливу діяльності компа-ній. Ці механізми не повинні бути громіздки-ми, щоб це не впливало на їхню ефективність, і можуть частково впроваджуватися за рахунок залучення зовнішніх ресурсів або спільно з інши-ми операціями або компаніями за умови дотри-мання принципів, що регулюють роботу таких механізмів. Усе більше компаній, бізнес-асоціацій і організацій, пов’язаних з бізнесом, розробляють механізми розгляду скарг або відповідні інструк-ції. Спеціальний представник вітає рішення Міжнародної торговельної палати, Міжнародної організації працедавців та Консультативного комітету з підприємницької діяльності та про-мисловості при ОЕСР випробувати ці принципи за допомогою компаній у різних галузях та споді-вається, що з цього можна буде винести корисні уроки56.

Національний рівеньНаціональні установи з прав людини

(NHRI — National Human Rights Institutions) і Національні координаційні бюро (NCP — National Contact Points) Держав, що діють від-повідно до Рекомендацій ОЕСР, є потенційно важливими механізмами забезпечення доступу до засобів правового захисту на національному рівні. У 2008 році, Спеціальний представник брав активну участь у різноманітних засіданнях наці-ональних установ з прав людини та виступав із зверненнями до щорічних зборів національних координаційних бюро (NCPs).

Хоча мандати деяких NHRI, можливо, не дозволяють їм наразі займатися питаннями 56 http://www.reports-and-materials.org/Joint-views-of-IOE-ICC-

BIAC-to-Ruggie-Mar-2009.pdf.

1-2/2009


відношення бізнесу до прав людини, для бага-тьох з них це є питанням вибору, традиції або спроможностей. Спеціальний представник сподівається на зростання числа тих NHRI, які працюватимуть над можливими шляхами реагу-вання на ймовірні порушення прав людини, що здійснюються за участі бізнесу. Він вітає рішення Міжнародного координаційного комітету націо-нальних установ з прав людини створити робочу групу з питань відношення бізнесу до прав люди-ни та сподівається на подальшу співпрацю.

Національні координаційні бюро (NCPs) підкреслюють необхідність гнучкого підходу, що дозволить взяти до уваги національний контекст. Але для забезпечення належного рівня довіри до системи в цілому такий підхід повинен від-повідати мінімальним критеріям ефективності, що відповідають критеріям, які були визначені Спеціальним представником. Низка національ-них координаційних бюро, зокрема, у Великій Британії та Нідерландах, розробили інновацій-ні структури управління, заходи із забезпечення прозорості та медіаційний потенціал, які заслуго-вують на увагу. Крім того, Уряди повинні помірку-вати над тим, яким чином можна надавати більше ваги фактам, виявленим NCPs, що свідчать проти компаній. Наприклад, оскільки Уряди зобов’язані сприяти запровадженню Рекомендацій ОЕСР, від-повідно до яких функціонують NCPs, що виявлені негативні факти логічно можуть погано впливати на доступ компаній до державних закупівель та відповідних державних гарантій.

Важливу роль в наданні засобів правового захисту на міжнародному рівні можуть відігра-вати й інші органи. Деякі з них можуть мати тема-тичну орієнтацію, наприклад займатися питан-нями запобігання дискримінації або трудовими правами. Інші можуть бути галузевими, такими, як наприклад, системи омбудсменів у банків-ській та телекомунікаційній галузях Австралії. Спеціальний представник продовжить дослі-дження інших перспективних моделей.

Міжнародний рівеньКілька добровільних галузевих кодексів, іні-

ціатив за участі багатьох зацікавлених осіб та стандартів, розроблених за ініціативою інвесто-рів, уже запровадили спеціальні механізми роз-гляду, а згадані вище принципи служать тепер основою для оцінки їхньої відповідності міні-мальним критеріям. Але в межах багатьох ініці-атив бракує процедур розгляду скарг, і судячи з наявних фактів, це підриває у сприйнятті інших їхню легітимність. Отже, для виправлення ситу-ації їм слід створити такі механізми.

Основним бар’єром на шляху доступу потер-пілих до наявних механізмів на різних рівнях, починаючи з рівня компанії або галузі та до наці-онального і міжнародного рівнів, є проста відсут-ність у них відповідної інформації. Цей інформа-ційний дефіцит також ускладнює вдосконалення таких механізмів, навчання на уроках попередніх обговорень та недопущення виникнення проблем у майбутньому.

Враховуючи існування таких перешкод, Спеціальний представник запустив глобаль-ний он-лайн форум BASESwiki: «Бізнес та сус-пільство виявляють рішення — Спільнота, що розв’язує спори» (Business and Society Exploring Solutions — A Dispute Resolution Community)57. BASESwiki (www.baseswiki.org) є інтерактивним форумом, що працює он-лайн та має на меті обмін, доступ та обговорення інформації про позасудові механізми розв’язання суперечок між компаніями та їхніми зовнішніми партнерами. Він містить інформацію про те, як і де працюють ці механізми, про рішення, яких вдалося досяг-ти, експертів, здатних надати допомогу, а також наукові дослідження та практичні приклади. З часом BASESwiki буде розбудовуватись самими користувачами і для них. Зараз уже можливий доступ до англійської, французької, іспанської, китайської та російської версій; арабська версія перебуває у стадії розробки. Спеціальний пред-ставник закликає всіх зацікавлених осіб — бізне-сові кола, НДО, уряди, медіаторів, юристів, нау-ковців та інших — надавати допомогу в розвитку цього важливого ресурсу та сприяти донесенню корисної інформації до тих, хто не має доступу до Інтернету.

Різні зацікавлені сторони вказували на нагаль-ну необхідність створення нової міжнародної установи для покращення доступу до позасудових засобів правового захисту. У пропозиціях згаду-ються центр збору, обробки та розповсюдження інформації, який спрямовував би сторони спору щодо використання тих механізмів, які можуть надати правову допомогу; орган з питань зміц-нення спроможності, який сприяв би ефектив-ному використанню цих механізмів сторонами спору; експертний орган, який би узагальнював та аналізував результати, уможливлюючи більш системне накопичення знань і запобігання спо-рам; і механізм розгляду скарг, який діяв би тоді, коли місцеві або національні механізми виявля-лися б нездатними розв’язати суперечку або не мали б необхідних спроможностей.57 У співпраці з Міжнародною асоціацією адвокатів і за підтрим-ки Радника з питань дотримання прав/ Омбудсмена Групи Світового банку та Фонду JAMS.



Перші три пропозиції здаються перспектив-ними в плані отримання практичної та досяжної користі за умови їх належної реалізації. Розробка глобальних інформаційних і ресурсних плат-форм, таких як BASESwiki, є важливою переду-мовою створення таких органів.

Пропозиція щодо створення єдиного, обов’язкового позасудового механізму, але такого, що має судові повноваження, на міжнародному рівні неминуче створить серйозні ускладнення. При розгляді складних спорів за участю різних сторін, що володіють нерівними економічними можливостями, знаходяться у віддалених райо-нах, процеси, засновані виключно на поданих письмових матеріалах, навряд чи відповідати-муть основним стандартам справедливості та об’єктивності. Вимоги до належного розсліду-вання та/або слухання, ймовірно, спричинять виникнення значних доказових, практичних, фінансових і політичних труднощів, при цьому пропонуючи лише обмежені перспективи виро-блення своєчасних і застосовних рішень та мож-ливість розгляду більш ніж декількох скарг на рік.

Як альтернативний варіант можна розгляда-ти орган, що вже діє, або мережу з міжнародним визнанням, які могли б надавати послуги медіації при розв’язанні суперечок, що стосуються прав людини. Якби такий орган мав би спроможності для забезпечення процесів медіації при розгляді суперечок на місцях, це дозволило б уникнути багатьох проблем, згаданих вище. В той же час процес медіації мав би відображати сформульо-вані Спеціальним представником принципи механізмів розгляду скарг. Можливо, потрібно буде передбачити надання консультативної допо-моги та підтримки потерпілим з тим, щоб вони виступали як рівні учасники процесу, а також розробити модель фінансування, щоб фінансові витрати не стали для них причиною відмовитися від справи.

Ще одним можливим варіантом може бути виконання такими органами арбітражних функ-цій. Зокрема, необхідно, щоб у компаній, що діють на територіях, охоплених конфліктами, був силь-ний стимул до висловлення попередньої згоди на використання таких медіаційних/арбітражних органів у разі виникнення спорів з громадами, а їхні інвестори та Держави були дуже зацікав-лені в цьому. Щодо арбітражного розгляду, він має діяти на тих же умовах, про які йшлося вище, при цьому не повинен виключати можливості звернення до суду.

Спеціальний представник продовжує вивчати різні можливі варіанти інституційних інновацій,

що видаються перспективними в плані кількісно-го та якісного поліпшення доступу до ефективних засобів правового захисту, а надалі будуть під-готовлені відповідні рекомендації.

Д. ПідсумокСудові та позасудові механізми розгляду скарг

є складовою частиною як покладеного на держа-ву обов’язку забезпечувати захист прав людини, так і відповідальності компаній за повагу до них. Вони важливі для забезпечення доступу до засо-бів правового захисту потерпілих від зловживань з боку компаній. Для Держав вони також слугу-ють засобами забезпечення або стимулювання дотримання компаніями відповідних законів і стандартів, а також запобігання зловживанням. Щодо компаній функціонуючі механізми вико-нують роль систем раннього попередження щодо виникнення проблем і допомагають пом’якшити вплив цих проблем або розв’язати їх до того, як вони переростуть в порушення, а суперечки ускладняться. Але ще існує дуже багато бар’єрів, які перешкоджають доступу до судових засобів правового захисту, і зовсім небагато позасудових механізмів відповідають мінімальним принци-пам ефективності. Необхідні подальші позитивні зрушення, обмін знаннями та інновації.

VI. ВИСНОВКИСпеціальний представник має за велику честь

виконувати те завдання, яке поставила перед ним Рада з прав людини щодо введення в дію кон-цепції забезпечення захисту, поваги та надання правової допомоги з метою вироблення конкрет-них інструкцій для всіх відповідних зацікавлених сторін.

Проте зараз, коли ми стикаємося з одним з найважчих економічних потрясінь світової еконо-міки за останнє століття, у декого може з’явитися бажання запитати: чи своєчасно в умовах чис-ленних і безпрецедентних проблем розглядати питання відношення бізнесу до прав людини? Цим документом ми однозначно відповідаємо «так». І для цього існують три причини.

По-перше, за будь-яких криз права людини піддаються найбільшій небезпеці, а економічна криза створює особливу небезпеку для економіч-них і соціальних прав. Тому зараз, як ніколи, тема відношення бізнесу до прав людини має величез-не значення. Будь-які вигоди, які, як вважають Уряди, можна отримати понизивши стандарти з прав людини для бізнесу, є ілюзорними, і на такій ненадійній основі не можливо досягти стій-кого економічного одужання. Компанії повинні

1-2/2009


співвідносити будь-які спокуси зменшити стан-дарти поваги до прав людини з такими наслід-ками, як підрив довіри громадськості до бізнесу, зростання популізму та неминучі епохальні зміни в регуляторному середовищі.

По-друге, як уже зауважувалось раніше, прак-тично ті ж самі прогалини в управлінні, які поро-дили нинішню економічну кризу, формують і те, що Спеціальний представник назвав терпиміс-тю до зловживань компаній щодо прав людини. Необхідні рішення в обох випадках направлені на одне: Урядам слід впроваджувати політику, спрямовану на поглиблення відповідальності компаній, а останнім необхідно адаптувати стра-тегії, в яких слід враховувати той непорушний факт, що їхні власні довгострокові перспективи тісно пов’язані з добробутом суспільства в ціло-му. Посилення міжнародного правового режиму захисту прав людини від зловживань компаніями тим самим сприятиме бажаному для всіх перехо-ду до більш включаючої та стійкої світової еко-номіки. Цінності дають перевагу.

По-третє, концепція забезпечення захисту, поваги та надання правової допомоги визна-чає конкретні шляхи досягнення цієї мети. Для

Урядів пріоритетом є глибша інтеграція питання відношення бізнесу до прав людини, до тих сфер політики, які безпосередньо визначають практи-ку ведення бізнесу. Для компаній пріоритетом є досягнення повної поінформованості щодо можливих порушень ними прав інших осіб і ухва-лення заходів реагування. Доступ до ефективних засобів захисту, як судових, так і позасудових, є невід’ємною складовою частиною системи, що дає можливість індивідуумам та громадам відсто-ювати свої права — тобто слугує найголовнішій меті режиму із захисту прав людини. Простіше кажучи, він також слугує сигнальним пристроєм, каналом зворотного зв’язку, який подає Урядам і суспільству в цілому сигнал тривоги про ситуації, коли не все гаразд, при цьому забезпечуючи мож-ливості для раннього втручання та розв’язання проблем до того, як виникне більш масштабна шкода.

У підсумку питання відношення бізнесу до прав людини не є ефемерним, його не можна від-кладати на майбутнє. Воно є і повинно залиша-тися серцевиною наших сьогоднішніх спільних занепокоєнь.


ПРОФІЛАКТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ СЕРЕД ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ У ШВЕЙЦАРІЇ

Стаття підготована на основі матеріалів навчального туру до Швейцарії, який відбувся в рамках проекту «Стратегії міліції щодо про-філактики підліткової злочинності» (проект реалізує БО «Український Центр Порозуміння» у співпраці з Київським національним універси-тетом внутрішніх справ та ГО «Інститут проблем наркоманії та

наркозлочинності», за фінансової підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва).

Український Центр Порозуміння висловлює щиру подяку швейцарським експертам Александру Бальмеру та Крістофу Хугу за організацію зустрічей для української делегації в кан-тонах Женева, Фрібург та Цюріх.

Надія Прокопенко,

виконавчий дирек-тор БО «Український Центр Порозуміння»

Ознайомлення з моделями про-філактики пра-в о п о р уш е н ь

серед дітей та молоді, короткий огляд якого пред-ставлено в цій статті, від-бувалося протягом 7–14 червня 2009 року. Участь у поїздці взяли фахівці під-розділів МВС пілотних

регіонів проекту працівники кримі-нальної міліції у справах дітей, депар-таменту дільничних інспекторів та управлінь МВС м. Івано-Франківська та області, м. Вінниці та області та м. Києва — загалом 10 осіб.

Метою навчальної подорожі було ознайомлення з досвідом Швейцарії стосовно питань профілактики зло-чинності неповнолітніх на федераль-ному, кантональному та місцевому рівнях. Програма навчального візиту, зокрема, включала:

ознайомлення зі Швейцарською моделлю профілактики підліт-кової злочинності у Женеві та Цюріху (представлення всіх учас-ників профілактичної роботи, з якими контактує поліція в роботі з підлітками);

зустрічі з полісменами; візит до служб захисту неповнолітніх і знайомство з їхнім досвідом роботи з сім’ями та школами (вто-ринна та третинна профілактика злочинності);презентація тренінгової пси- хологічної підготовки для полісменів;ознайомлення з роботою освітньо- виховного центру для вразливих груп молоді та їх співпрацею з поліцією (на рівні первинної та вторинної профілактики);ознайомлення з методами про- філактичної роботи фахівців (випадки втручання поліції у справи, пов’язані з домашнім насиллям);візит до центру з відновного правосуддя у Фрібурзі — їхня співпраця з поліцією (третинна профілактика);відвідування шкіл та зустріч зі шкільними психологами та соці-альними працівниками.

ОГЛЯД НАВЧАЛЬНОЇ ПОЇЗДКИ Знайомство з системою профі-

лактики правопорушень серед дітей

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

1-2/2009

Профілактика правопорушень серед дітей та молоді у Швейцарії 45

та молоді у Швейцарії розпочалося з зустрічі з Александром Бальмером, професором Школи соціальної роботи Університету Женеви, який представив учасникам української делегації загальний державний устрій конфедерації та принципи роботи з дітьми та молоддю.

Історія Швейцарії повна протистоянь між католиками та протестантами, між жителями, які розмовляють романськими та германськими мовами, між міським та сільським населенням. Схожість з Україною також надає геополітичне становище — Швейцарія так само межує з краї-нами Євросоюзу, проте зберігає нейтралітет.

Природно, існують і відмінності. Однією з них є те, що політичний устрій країни та її авто-номних кантонів, а відповідно й система при-йняття рішень, є децентралізованою. На прак-тиці це означає, що кожен окремо взятий кантон має достатньо повноважень та інструментів для формування місцевої політики практично у всіх сферах життя громади, включаючи профілак-тику правопорушень та систему реагування на злочини, систему освіти та соціальних послуг у громаді. Для прикладу, у Швейцарії існують 26 шкільних програм та 26 підходів (відповідно до кількості кантонів) до трактування криміналь-ного кодексу, який набув чинності в 2007 році. На сьогодні в країні спостерігаються тенденції до уніфікації шкільних програм навчання, при-наймні для кантонів, жителі яких розмовляють однією мовою. Також, на додаток до єдиного кримінального кодексу в справах неповноліт-ніх (прийнятого в 2007 році), у 2011 році очіку-ється впровадження єдиного для всіх кантонів кримінально-процесуального кодексу.

АНАЛІЗ ПРАВОПОРУШЕНЬ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ В КАНТОНІ ЖЕНЕВА ТА

ЗАВДАННЯ СИСТЕМИ ПРОФІЛАКТИКИ Женева — це одночасно і місто, і кантон, у

якому трохи менше 800 тисяч мешканців. Женева вважається центром міжнародної дипломатії в країні. Такий статус міста зокрема зумовлений і багатонаціональним складом населення. Для прикладу, у початкових навчальних закладах міста вчаться діти 130 національностей з бага-тьох інших країн світу. У Женеві близько 90 тисяч дітей відвідують загальноосвітні заклади, якими опікується кантональне Міністерство осві-ти. Міністерство освіти відповідає за навчаль-ні програми, організацію вільного часу молоді. Водночас ця структура тісно взаємодіє з кан-тональним Міністерством внутрішніх справ, у підпорядкуванні якого знаходяться установи

закритого чи відкритого типу для неповноліт-ніх, які скоїли злочин, а також із судом у справах неповнолітніх. Таким чином, усі структури, які так чи інакше приймають рішення по роботі з дітьми та молоддю, невід’ємно пов’язані з робо-тою Міністерства освіти.

Система освіти в кантоні Женева (як і в бага-тьох інших кантонах) побудована таким чином: з 2 до 5 років діти навчаються у молодшій школі, з 6 до 12 років — у початковій школі, а у період з 12 до 15 років — у середній школі, яка також назива-ється «циклом орієнтації». Протягом цього циклу дитина має прийняти рішення щодо подальшого навчання — перейти на професійне навчання чи орієнтуватися на академічну освіту. До 15 років навчання в закладах освіти є обов’язковим, а після 15 діти або здобувають фах в професійно-орієнтованих закладах, або готуються до продо-вження навчання у вищих навчальних закладах. Фахівці називають «цикл орієнтації» найбільш кризовим періодом у розвитку підлітка — біль-шість правопорушень, вчинених неповнолітніми, припадає саме на цю вікову групу. Рівень злочин-ності та правопорушень у Швейцарії є в основно-му стабільним, водночас експерти зауважують, що вік вчинення першого правопорушення зни-жується, а самі правопорушення, вчинені дітьми, стають більш тяжкими. При цьому поведінка, яка надалі може призвести до вчинення правопору-шення, спостерігається в періоді між 6 та 12 рока-ми. Внаслідок того, що діти зростають в більш складному світі, вони часто схильні втрачати орі-єнтацію в молодшому віці, а період становлення та засвоєння соціальних норм та цінностей затя-гується. Також за останні роки спостерігається збільшення кількості випадків вживання дітьми легких наркотиків та тютюну. Так, у віковій групі 14–18 років 90% підлітків мають такий досвід.

Не оминули Швейцарію і такі спільні для багатьох країн проблеми, як зростання кількості дрібних крадіжок, вживання наркотичних засо-бів та алкоголю, зростання рівня дитячої безпри-тульності, посилення ксенофобії та націоналіз-му, почастішання випадків, коли діти кидають навчання та не мають відповідних професійних знань та навичок.

За оцінками фахівців, у Швейцарії 80% усіх неповнолітніх у віці становлення вчиняють те чи інше правопорушення. При цьому варто зауважи-ти, що ця цифра складається переважно з право-порушень, які не тягнуть за собою кримінальної відповідальності і вчиняються в основному як засіб самоствердження. З усіх правопорушень, вчинених дітьми та молоддю, 18% можна класи-фікувати як патологічну поведінку і близько 12%


46 ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

цих випадків потрапляють в поле зору правоохо-ронних органів та судів у справах неповнолітніх. Із цих 12% правопорушень, які класифікуються як кримінальні, близько 45% — крадіжки, 30% випадків пов’язані зі зберіганням чи розповсю-дженням наркотиків, решта 25% випадків — вчи-нення насилля (як фізичного, так і сексуального). Таким чином, серед дітей та молоді (вікова група 12–21 рік) тільки 6% випадків правопорушень ква-ліфікується як тяжкі, тобто такі, за які наступає кримінальна відповідальність. Система попе-редження правопорушень серед дітей та молоді у Швейцарії більшою мірою орієнтована на ті 18% молоді, які мають патологічну схильність до вчинення правопорушень, хоча діти, які вчиня-ють проступки, також не залишаються поза ува-гою школи чи відповідних організацій по роботі з дітьми та молоддю. Загалом вважається, що завданням служб по роботі з дітьми та молод-дю і зокрема системи освіти є вчасно виявити схильність дитини до вчинення правопорушень та забезпечити такі умови, які дозволять дитині максимально легко адаптуватися до системи сус-пільних цінностей та не вчиняти протизаконні дії в майбутньому.

З 2007 року в Швейцарії діє кримінальний кодекс у справах неповнолітніх, який передба-чає окреме судочинство щодо осіб віком від 10 до 18 років та впровадження норм юстиції щодо неповнолітніх на основі директив ООН. Цей кри-мінальних кодекс більшою мірою ставить перед собою завдання виховання молоді і має більше відновний, ніж репресивний характер. Згідно з положеннями кодексу, кримінальна відповідаль-ність наступає з 10 років. До повноважень юве-нального судді входить винесення рішення як про застосування заходів виховного характеру, так і рішення про позбавлення чи обмеження волі. При цьому максимальною мірою покарання за скоєння тяжких злочинів особою до 15 років є 1 рік позбавлення волі, а у випадку скоєння тако-го правопорушення у віці від 15 до 18 років — 4 роки позбавлення волі. Установи, де відбувають покарання діти, які скоїли тяжкі злочини, є уста-новами закритого типу, штат яких складається переважно з викладачів та психологів і порівняно невеликої кількості охоронців. У Женеві, напри-клад, є один такий заклад, розрахований на пере-бування 58 осіб. З них 12 місць — для засуджених за тяжкі злочини і 42 — для дітей та підлітків, які перебувають під наглядом. За рішенням судді, неповнолітніх, які скоїли злочин, можуть направ-ляти й у виховні заклади відкритого типу, де вони проходять відповідні реабілітаційні програми,

мають можливість відвідувати звичайну школу та у вихідні відвідувати свою сім’ю.

Рішення про застосування виховних заходів, які приймає суддя у справах щодо дітей, підпа-дають під юрисдикцію ювенального криміналь-ного кодексу. Стаття 8 цього кодексу передбачає застосування медіації в кримінальних справах за умови добровільної згоди як потерпілого, так і правопорушника. Стаття 12 містить найлегшу міру покарання, яка передбачає нагляд за дити-ною. На практиці це означає уповноваження соціального працівника здійснювати необхідне втручання у виховання дитини в сім’ї, надання допомоги батькам та встановлення певних пра-вил поведінки дитини (наприклад, суддя може винести рішення для дитини повертатися додому на пізніше 9 години вечора, не вживати алкоголь, слухатися батьків). Такі, на перший погляд м’які, міри мають важливе значення: на думку фахів-ців із соціальної роботи, такі приписи, здійснені суддею, формують у дитини розуміння відпові-дальності, а також надають повноваження соці-альному працівникові втручатися, коли рішення суду порушується. Згідно зі статтею 13 ювеналь-ного кримінального кодексу, виноситься рішення про супровід соціальним працівником дитини. Це означає, що соціальний працівник має право постійно перебувати поряд з дитиною, проводи-ти та зустрічати її з школи, ходити на дискотеки тощо. Ці фахівці підпорядковані службі по роботі з дітьми та молоддю, яка, у свою чергу, підзвітна комітету в справах молоді. Більш жорсткі міри передбачені статтями 14 та 15, за якими може бути винесене рішення про примусове лікування дити-ни або направлення її до інтернату відкритого чи закритого типу. Варто зазначити, що, як правило, рішення на основі вказаних статей приймається безстроково, а рішення про припинення дії таких заходів виховного характеру приймає суддя на основі звіту соціального працівника.

Загалом система реагування на правопору-шення серед дітей та молоді побудована на тісній взаємодії між поліцією, соціальними працівника-ми, судом та школою. Однак ключовими фахів-цями в цій системі є саме соціальні працівники, які працюють при суді, у поліції, у закладах осві-ти та виховних закладах відкритого та закритого типу.

РОБОТА ПОЛІЦІЇ КАНТОНУ ЖЕНЕВА З ПРОФІЛАКТИКИ ПРАВОПОРУШЕНЬ

СЕРЕД НЕПОВНОЛІТНІХ Роль міліції в профілактиці негативних явищ

серед дітей та молоді під час навчального туру,

1-2/2009


зокрема, була продемонстрована під час озна-йомлення з роботою поліції кантону Женева та Центру навчання поліції. Варто зазначити, що під час навчання поліції у Швейцарії, поряд з удо-сконаленням навичок втручання, значна увага приділяється таким предметам як психологія, етика та права людини. Водночас проводиться ретельний відбір претендентів на навчання. За словами керівника Центру з навчання поліції Женеви пана Франсуа Варіделя, процес відбору до школи поліції, який включає іспити, співбесіди та медичні перевірки, триває дев’ять місяців.

Штат поліції кантону Женева налічує близько 1700 полісменів, які працюють в трьох департа-ментах — служба жандармерії (затримання та охорона), служба міжнародної безпеки (охорона аеропорту та дипломатичного корпусу) та кримі-нальна поліція.

Маючи спеціальні підрозділи по роботі з неповнолітніми, про які мова йтиме далі, полі-ція водночас активно співпрацює зі школами, з якими підписуються відповіді протоколи про вза-ємодію1. За цим протоколом школа повинна реа-лізувати всі можливості для проведення профі-лактичної роботи з підлітками, які перебувають у конфлікті з законом, і лише після цього звер-татися до поліції. Крім цього, школа зобов’язана систематично нагадувати правила поведінки дітям, якщо говорити юридичними термінами — проводити правове виховання дітей.

Регулярні зустрічі з адміністрацією шкіл про-водить дільничний інспектор „ілот’є” (L’ilotier — фр.), який не носить ні форми, ні зброї, і чия робота в основному направлена на збір інформа-ції. Окрім цих регулярних зустрічей з адміністра-цією, згідно з протоколом, інспектор має право відвідувати школу лише в трьох випадках:

а) переслідування злочинця;в) юридичне розслідування (розслідування

злочину, скоєного на території школи);с) для проведення уроків з профілактики на

початку та в кінці навчального року (загальна профілактика).

Поряд з роботою дільничних інспекторів в рамках кримінальної міліції роботу з дітьми та молоддю здійснюють відповідні ювенальні бри-гади, які існують з 1959 року. На сьогодні в Женеві цей підрозділ складається з 20 фахівців та трьох 1 Лазаренко О. О. «Аналіз чинної нормативно-правової бази України, що регулює діяльність правоохоронних органів, з метою її адаптації до практичного впровадження регіональної моделі профілактики дитячої та підліткової злочинності» //Регіональна модель профілактики підліткової злочинності: досвід упрова-дження, Київ, 2008 р. (http://www.bezpekagromad.org.ua/files/materials/1367/Model_last.pdf)

бригад, у кожній з яких працюють поліцейські, що пройшли відповідне навчання та стажування.

За словами керівника цього підрозділу пана П’єра Аллена Дара, діяльність бригад направле-на на попередження злочинів, захист інтересів дитини та на роботу з неповнолітніми, які скоїли злочин. Можна виокремити п’ять випадків, у яких ювенальні бригади залучають до роботи:

а) скоєння злочину неповнолітнім (затри-мання та допит дитини);

б) коли дитина стає жертвою злочину (допо-мога потерпілій дитині, проведення допиту (згід-но зі спеціально розробленим протоколом) із залученням фахівців, перенаправлення до закла-дів охорони здоров’я та реабілітаційних центрів за потреби);

в) зникнення дитини;г) захист інтересів дитини в разі вчинення

насилля в сім’ї; д) спостереження за поведінкою підлітків під

час патрулювання вулиць та масових заходів.Водночас ювенальні бригади працюють в

рамках мережі організацій по роботі з дітьми та молоддю, до яких входять школи, служба у справах дітей, медичні заклади та кризові центри для дітей, діяльність який координують відповідні консуль-тативні групи. П. А. Дар під час зустрічі зазначив, що важливим елементом для підтримки ефектив-ної роботи такої мережі є наявність особистих кон-тактів та побудова довіри між фахівцями.

ЗАХОДИ ПРОКУРАТУРИ У СПРАВАХ НЕПОВНОЛІТНІХ КАНТОНУ ЦЮРІХ З ПРОФІЛАКТИКИ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ Прокуратура у справах неповнолітніх у м.

Цюріху2 є однією з тих установ, які співпрацюють з поліцією та здійснюють роботу з дітьми, які вчи-нили злочин. Метою роботи прокуратури у спра-вах неповнолітніх є соціальна інтеграція дітей та підлітків, які вчинили злочин. Основними принципами роботи цієї установи є орієнтація на особистість неповнолітнього правопорушника, максимально швидка реакція на вчинення право-порушення, робота з оточенням дитини. А осно-вними відмінностями від прокуратури у справах дорослих є підпорядкування роботи ювенально-му кримінально-процесуальному кодексу та тісна співпраця юристів із соціальними працівника-ми. Власне кажучи, робота по кожному випадку вчинення злочину чи правопорушення дитиною 2 Дослівно з німецької назва цієї установи перекладається саме як «прокуратура», хоча, якщо проводити аналогії, то це скоріше соціальна служба з роботи з неповнолітніми, яка водночас має достатньо повноважень для призначення як виховних, так і каральних заходів.



здійснюється юристом та соціальним працівни-ком одночасно. Завданням юриста є класифікація злочину та винесення рішення про заходи впливу, а завданням соціального працівника є вивчення особистості та соціального оточення неповноліт-нього та винесення рекомендацій із застосування виховних та профілактичних заходів.

Відповідно до ювенального кримінально-процесуального кодексу, який діє у кантоні Цюріх, прокуратура у справах неповнолітніх, ретельно вивчивши кожен випадок вчинен-ня правопорушення дитиною, може прийняти рішення від звільнення від покарання до направ-лення до установи закритого типу на термін від

одного до чотирьох років (у разі вчинення тяжких злочинів).

МЕДІАЦІЇ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОФІЛАКТИКИ

ПРАВОПОРУШЕНЬМедіація в кримінальних справах як один з

інструментів відновного правосуддя має свою історію розвитку та традиції застосування в кожному окремому кантоні. Згідно з криміналь-ним кодексом у справах неповнолітніх, який є спільним для всіх кантонів, ст. 8 передбачає

ПРОКУРАТУРА У СПРАВАХ ДІТЕЙ

Прокурор Соціальний працівник

Веде розслідування

Дає правову оцінку правопорушенню

Вивчає особистість та соціальне становище дитини

Виносить пропозиції щодо заходів з реабілітації та ресоціалізації

Рішення про подальші дії Виховні заходи

Звільнення від Закриття справи (у випадку визнання особи невинною)

покаранняПризначення медіації, ізакриття справи за її

результатами

Виховні тапревентивні заходи

Призначенняпокарання

Можуть застосовуватися одночасно

Без позбавлення волі

Позбавлення або

обмеження волі

інтернат денного або

закритого типу

контроль

особистийсупровід

виховний закладвідкритого типу

письмовепопередження

громадськіроботи

штраф

вік >15 років –позбавлення волі

до 1 року

вік >16 років –позбавлення волі

до 4 років (у випадкутяжкого злочину)

Прокуратура у справах дітей у м. Цюріху, Швейцарська конфедерація

позбавленняволі

1-2/2009


застосування медіації між потерпілим та право-порушником як одного з заходів профілактики та виховного впливу на неповнолітнього право-порушника чи правопорушницю. Водночас, вна-слідок відсутності уніфікованого кримінально-процесуального кодексу на території країни, положення кримінального кодексу в кожному з кантонів застосовується по-різному, а в деяких кантонах програми відновного правосуддя не представлені взагалі.

Найбільш розвиненою медіація є на терито-рії кантону Фрібург, де діє муніципальна служба медіації. Справи на медіацію направляються до служби ювенальним суддею. У Женеві програми відновного правосуддя хоч і розпочали свій роз-виток раніше, ніж в інших кантонах3, проте поки застосовуються не так часто. У Цюріху медіація в кримінальних справах є одним з інструментів профілактики правопорушень, які застосовує прокуратура у справах неповнолітніх.

Незважаючи на різноманітні передумови всередині країни, в тих кантонах, де медіація застосовується, основні її принципи (такі як добровільність участі, конфіденційність процесу та нейтральність і неупередженість медіатора) збережено повною мірою. Так само враховують-ся і наслідки медіації. У Фрібурзі ювенальний суддя припиняє провадження по справі на час, необхідний для проведення процесу, та враховує результати зустрічі між потерпілим та правопо-рушником під час винесення рішення. У Цюріху, якщо під час медіації сторони прийшли до поро-зуміння та домовилися про усунення завданих злочином збитків, правопорушника може бути звільнено від покарання.

Питання розвитку та широкого впроваджен-ня медіації у кримінальних справах, зокрема в яких правопорушником виступає неповнолітня особа, знаходить підтримку серед соціальних працівників та юристів країни. Цьому безумовно сприяють і загальні тенденції розвитку системи профілактики та роботи з дітьми та молоддю, які набувають більш протекціоністського та віднов-ного характеру.

ЗАГАЛЬНІ ПІДСУМКИ Унаслідок особливостей державного устрою

країни та традицій у кожному з кантонів склалася своя система реагування на правопорушення та попередження підліткової злочинності.

3 Newsletter of European forum for Victim-Offender Mediation and Restorative Justice http://www.euforumrj.org/readingroom/Newsletter/Vol03_Issue02.PDF.

У рамках навчальної поїздки українська деле-гація мала нагоду ознайомитися з елементами системи профілактики правопорушень у трьох кантонах: Женеві, Фрібурзі та Цюріху.

Незважаючи на відмінності організації робо-ти з профілактики негативних явищ серед дітей та молоді, можна виділити такі її загальні риси:

Робота в рамках ювенальної юстиції здійсню- ється окремо від загального кримінального провадження. Метою ювенальної юстиції є відновлення соціальних зв’язків дітей у конфлікті з зако-ном та дітей, які потрапили в скрутні жит-тєві обставини, а також орієнтація на потре-би дитини при відборі методів впливу, як виховних, так і каральних. Як зазначають самі фахівці системи ювенальної юстиції, вони працюють не зі злочином, а з дитиною та її потребами. Функції у сфері ювенальної юстиції розпо- ділені між різними інституціями, такими як поліція, соціальні служи та школи. Усі

Коротка довідка про країну:Територія країни становить 41,3 тис. км2. Столиця — Берн (кількість населення —

128 тис. осіб). Швейцарці офіційно називають Берн не столицею, а «федеральним містом», підкреслюючи при цьому рівноправність голов-них міст всіх кантонів.

На території Швейцарії мешкає близько 7,5 млн. осіб. Більшість населення проживає на рівнинній частині, обмеженій горами Юра зліва та Альпами справа. Найбільші міста, такі як Женева, Фрібург, Берн та Цюріх, розташова-ні в центральній частині плато, де сконцентро-вана більша частина населення країни.

Державний устрій — федеративна пар-ламентська республіка. Форма уряду визна-чена у конституції для конфедерації та кан-тонів. Політичний устрій — демократична республіка у формі прямої чи представниць-кої демократії.

У зовнішній політиці Швейцарія дотриму-ється нейтралітету. Законодавчий орган — Федеральні збори з двома Палатами, які воло-діють однаковими правами: Рада держав (46 представників кантонів) та Національна рада (200 представників). Федеративна асамблея обирає сім федеративних членів ради (вико-навців) на кожен рік, з-поміж яких обирає пре-зидента конфедерації.

Кожен з 26 кантонів у Швейцарії має власну конституцію, парламент, уряд та суд. Федеративна конституція надає тільки обме-жену, чітко визначену владу конфедерації.



ці інституції працюють у тісній взаємодії, водночас маючи чітко розмежовані функції.

Поліція зазвичай виконує функцію профілак-тики шляхом патрулювання та реагування на зло-чини, налагодження зв’язку з молодіжним серед-овищем та організацією просвітницької роботи. Це можна прослідкувати на прикладі діяльності «бригад по роботі з неповнолітніми» у Женеві. Їх основними видами діяльності є патрулюван-ня та робота на вулиці. У Женеві діють три такі бригади, кожна з яких складається з 5–7 праців-ників. Загалом робота поліції з неповнолітніми включає:

Реагування на вчинення дитиною чи підліт-1. ком злочину.Робота з дітьми, які постраждали від 2. правопорушення.Розшук дітей.3. Реагування на випадки насилля в сім’ї та 4. погане поводження з дітьми.

Водночас, поряд із діяльністю поліції, соці-альний супровід та виховні заходи щодо неповно-літніх здійснюють соціальні служби (чи інші спе-ціалізовані служби, як от прокуратура у справах неповнолітніх у м. Цюріху) та школи.

Серед методів, що застосовуються в роботі з неповнолітніми, які вчинили правопорушення, можна виділити такі:

Програми відновного правосуддя (медіація у кримінальних справах).

Контроль за поведінкою дитини та соціаль- ний супровід.Направлення до центрів по роботі з дітьми закритого та відкритого типу. Письмове попередження. Громадські роботи. Штраф. Позбавлення волі (на строк від 1 до 4 років). Окремо варто зазначити, що кримінальна

відповідальність наступає з 10 років: у Швейцарії дитина старша 10 років сприймається як така, яка усвідомлює свої вчинки та їх можливі наслідки. Тому заходи карального характеру (у тому числі й штрафні санкції) стосуються саме дитини. Це кардинально відрізняється від принципів, які застосовуються в Україні, де батьки несуть від-повідальність за вчинки дітей віком до 18 років.

Найбільше враження на учасників навчаль-ного туру справила налагоджена та системна співпраця між поліцією, судами, службами у справах неповнолітніх та школами в кожному з кантонів, незважаючи на відмінності в організа-ції роботи з дітьми. Саме скоординованість дій між усіма відповідними службами та органами правової системи, спрямованість їхньої роботи на захист інтересів дитини, застосування відновних та виховних методів, попередження злочиннос-ті та реагування навіть на незначні правопору-шення стало запорукою успішної роботи з подо-лання негативних явищ серед дітей та молоді у Швейцарській Конфедерації.

1-2/2009

Алеш ЗАЛАРЕксперт-радник Ради Європи, Голова окружного суду м. Любляна, Словенія, заступник голови Словенської асоціації суддів (наразі — Міністр юстиції Республіки Словенія)

ЯКА МЕТА СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ РОЗВ’ЯЗАННЯ

СУПЕРЕЧОК? Судова практика та прецедентне право в країнах цивільного та звича-євого права вказують на деякі зміни в розумінні судового рішення як кін-цевої мети системи розв’язання супе-речок. У більшості судових систем світу учасникам суперечок цієї мети досягти важко через високі витрати на судовий розгляд (наприклад, у США та Великій Британії) або довготривалу процедуру судового розгляду (напри-клад, в Італії або Словенії). Тільки той, хто пройшов численні фільтри, описав свою суперечку у вигляді позо-ву, звинуватив відповідальну сторо-ну та заявив правові аргументи на користь своєї справи, врешті стає на поріг суду. Незважаючи на це, інколи навіть ті, хто має доступ до юстиції, відчувають розчарування судовою системою, оскільки часом отримують неочікувані рішення. Учасники супе-речки відчувають відчуження, оскіль-ки не мають повноважень, можливості реальної участі у прийнятті рішення судом, не розуміють правил судового розгляду. Вони розчаровуються, коли розуміють, наскільки глибоко втрати-ли контроль над власними проблема-ми в тому, що стосується правил гри,

вибору судді, можливості уникнути судового розгля-ду та кінцевого результа-ту, включаючи виконання судового рішення.

Зростає усвідомлен-ня того, що традиційний цивільний процес, який функціонує, як гра у фут-бол, де обидві сторони намагаються забити якнай-більше м’ячів, не може задо-вольнити інтересів сторін, що сперечаються. Основною метою процедури розв’язання суперечок за таких обставин є вже не прийнят-тя чи отримання судового рішення, а досягнення компромісу та угоди, які стають основними юридичними цінностями. Така тенденція означає відхід від опікунства держави, у якій лише обрані знають, що найкраще для всіх, а решта підпорядковується їхнім рішенням. Сучасна концепція систе-ми розв’язання суперечок передбачає плюралістичний підхід та заохочує сторони суперечки знаходити власні рішення, брати більшу відповідаль-ність, що також забезпечує їм більшу свободу. Не пропонуючи консенсус-ної процедури розв’язання суперечок, судові системи просто обіцяють занад-то багато, а дають громадянам занад-то мало. Таким чином, посередництво

ДО ПЕРВИННОЇ СИСТЕМИ РОЗВ’ЯЗАННЯ СУПЕРЕЧОК: ГЛОБАЛЬНІ

ТЕНДЕНЦІЇ ЦИВІЛЬНОГО ТА СІМЕЙНОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА

ОГЛЯД ПЕРЕДОВОГО ДОСВІДУ ЄВРОПИЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

У минулому числі бюлетеня (№4, 2008) ми вже знайомили читачів із реко-мендаціями п. Алеша Залара щодо організації кампаній з інформування громадськості про медіацію в Україні. У цьому числі ви маєте змогу озна-йомитися з його узагальненнями щодо світового та європейського досвіду вирішення спорів у царині цивільних та сімейних правовідносин. Пан Залар був ключовим експертом Спільної програми Ради Європи і Європейської комісії для України «Процедура відбору і призначення суддів, навчання, дис-циплінарна відповідальність, діловодство і методи альтернативного врегулю-вання спорів», що впроваджувалася у 2006–2007 роках.

Редакція бюлетеня висловлює подяку експерту-резиденту Ради Європи п. Корнелії Вьолк та раднику Ради Європи з правових питань п. Ірині Зарецькій за можливість друкувати у бюлетені матеріали, що були напрацьовані експертами вищезазначеної програми.



є важливим переходом від процедури розв’язання суперечки до процедури управління суперечкою за допомогою концепції «зробіть це самі» та «вну-трішнього» розгляду.

Є додатковий стимул, особливо для комер-ційного світу, покладатися більше на консенсусну процедуру розв’язання суперечок. Чим частіше основним джерелом права стає прецедентне право, тим рідше право стає передбачуваним, і тим більший ризик для бізнесу воно несе. Оскільки (комерційні) суперечки визначають ключовими зонами ризику, підприємства починають розро-бляти системи для зменшення негативного впли-ву. Суперечки виникатимуть завжди, але спосіб їх вирішення може вплинути на прибутковість та життєздатність бізнесу. Змагальні підходи до управління та вирішення суперечок можуть коштувати дорого. Посередництво може допо-могти в прийнятті, передачі або зменшенні ризи-ку бізнесу. Важливо сказати, що посередництво не потрібно розглядати як альтернативу судовому розгляду або як передумову зникнення судової процедури. Посередництво не альтернативний, а інший вид юстиції, і розглядається як части-на первинного процесу розв’язання суперечок. Користь посередництва дедалі частіше визнають країни цивільного та звичаєвого права.

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ПОСЕРЕДНИЦТВА

Посередництво — це новий процес у сфері права і водночас давній завдяки своїй універсальності. З цієї причини необхідно відрізняти сучасне посе-редництво від традиційних форм розв’язання спорів та інших форм врегулювання, таких як мирові судді, арбітражні чи мирові суди та функ-ція примирення суддів цивільного права.

Сучасне посередництво стосується руху, що розпочався в 1970 р. у США, у 1980 р. — в Австралії та Великій Британії та в 1990 р. — у багатьох європейських країнах цивільного права. Цікаво спостерігати, хто підтримує ініціативу з посередництва і де саме воно стає можливим. У США посередництво було академічною ініціа-тивою, у Сингапурі це була ініціатива бізнесу, у Голландії цю ініціативу підтримував уряд, тоді як у Словенії це ініціювали суди. Немає сумні-вів, що явище посередництва в більшості країн Європи все ще перебуває на стадії зародка. Також важливо зазначити, що поділ на цивільне та зви-чаєве право, що базується на відмінностях, які сприймають спостерігачі, насправді більш ілю-зорний, ніж реальний1. Незважаючи на це, такі 1 Доктор Наджа Александер. Глобальні тенденції в посередництві: піднесення на третій хвилі. — Австралія. — 2005. — Ст. 3.

відмінності між судовими процедурами звичає-вого та цивільного права потребують особливої уваги у світлі посередництва:

У США, країні звичаєвого права, судовий роз-гляд відбувається в кінці суперечки;Присяжні виявляють факти; Судовий розгляд включає процедуру вияв- лення, що передбачає вимогу надати доку-менти чи свідчення від сторін суперечки до проведення слухання, а також слухання свід-ків сторін до та під час судового процесу;Судді приймають рішення про деякі питання закону під час процесу та видають постанови стосовно заяв;Адвокати отримують оплату за кількість годин, проведених у суді, що сповільнює про-цес та збільшує вартість судового розгляду;Кожна сторона сплачує власні судові витрати, незалежно від результатів розгляду справи;Лише невеликий відсоток справ доходить до судового розгляду;Вартість справи часто набагато менша від витрат на неї.

Посередництво швидко поширюється в бага-тьох країнах звичаєвого права, таких як США, Австралія, Канада, Велика Британія (Англія та Уельс). Посередництво практикується там у при-ватному секторі, а також у багатьох програмах, пов’язаних із судом. Зрештою, до суперечки будь-якої правової категорії може бути застосована альтернативна процедура вирішення і посеред-ництво зокрема.

Навпаки, у країнах цивільного права донедав-на учасники конфлікту переважно не виявляли бажання застосовувати практику посередництва для розв’язання правових суперечок. Порівняно з досвідом країн звичаєвого права, посередництво в таких країнах, як Німеччина, Австрія, Франція, Данія, Фінляндія, Шотландія, Італія, Польща, Чехія, Словаччина, Македонія, Швейцарія та багато інших, усе ще йде важкою та заплута-ною дорогою до визнання його як легітимної та цінної процедури розв’язання суперечок. Лише Голландія та Англія і Уельс мають послідовний та активний підхід до посередництва. Разом з тим, Європейський Союз нещодавно просигналізував про важливість посередництва, проголосивши в опублікованій Зеленій книзі про альтернатив-не розв’язання суперечок у цивільних та комер-ційних питаннях альтернативне розв’язання суперечок (АРС) своїм політичним пріоритетом. Здається, майбутня тенденція в посередництві значно залежатиме від ставлення чотирьох голо-вних гравців: урядів, судів, юристів та кінцевих користувачів.

1-2/2009

До первинної системи розв’язання суперечок... 53

Цей документ має розповісти про різнома-нітні аспекти регуляторних питань та провідно-го європейського досвіду роботи з ключовими гравцями, зокрема про способи стимулювання їх підтримувати та запроваджувати приватні та громадські схеми посередництва.

ЯКА УРЯДОВА ПОЛІТИКА МОЖЕ ПІДТРИМАТИ ПОШИРЕННЯ

ПОСЕРЕДНИЦТВА?Було б цікаво вивчити, що примушує політиків підтримувати посередництво. Чи переконані вони, що посередництво — кращий інструмент для розв’язання конфліктів? Чи підтримують вони посередництво лише через моду, інновацій-ний крок у галузі, повній традицій? Чи сподіва-ються вони, що посередництво служитиме їхнім власним інтересам? Що уряди можуть зробити (додатково) для сприяння посередництву?

Регуляторна база для посередництваСтосовно різних способів сприяння посередни-цтву з боку урядів важливо зазначити, що уряди двох провідних країн Європи з добре розвине-ною політикою посередництва, Великої Британії (Англії та Уельсу) і Голландії, не є прибічниками регуляторного підходу. З іншого боку, більшість нових європейських демократій чи країн пере-хідного періоду спершу прийняли закон про посередництво і лише згодом намагалися прак-тикувати посередництво (Хорватія, Чорногорія, Сербія, Македонія, Словаччина, Мальта, Боснія та ін.).

Країни — члени ЄС не мають детальної регу-ляторної бази щодо посередництва. АРС, дові-рене судом третій стороні, підлягає загальному регулюванню або регулюється проектами норма-тивних актів у більшості країн — членів ЄС.2

В умовному посередництві застосовуються тільки загальні положення договірного права чи конкретні положення, пов’язані з угодами, укла-денням яких може завершитися АРС. АРС базу-ється на загальних принципах договірного права, цивільно-процесуального права та приватного і міжнародного права.

Як регулюється посередництво?Регуляторна база посередництва існує в різно-манітних формах, таких як:

Загальне законодавство про посередництво та посередників (наприклад, Закон про посеред-

2 Зелена книга про альтернативне розв’язання суперечок у цивільному та комерційному праві. 2.1. ЄС СОМ (2002) 196, Брюссель.

ництво Македонії, Закон про посередництво Боснії);Судово-процесуальні закони (наприклад, ст. 309 Словенського ZPP, ст. 15а німецького EGZPO та ст. 278 німецького ZPO);Судове прецедентне право, що походить від суперечок, включаючи угоди про посе-редництво, положення про посередництво, врегулювання (див. Судове рішення у спра-ві Халсі проти Мільтон Кейнес Дженерал Ен-Ейч-Сі Траст (2004) EWCA Civ 576 (Велика Британія))3;Норми про гонорар посередників; Професійні кодекси (Професійний кодекс юристів Німеччини BORA, Європейський кодекс для посередників);Рішення чи програми судів (Програма посередництва з метою скорочення кіль-кості нерозглянутих справ Районного суду Любляни, Словенія);Правила посередництва приватних уста- нов (Правила комерційного узгоджен-ня UNCITRAL, Правила посередни-цтва Американської асоціації арбітражу, Правила узгодження Міжнародної торгово-промислової палати);Зразкові закони (Зразковий закон UNCITRAL про міжнародне комерційне узгодження);Стратегічні документи (Зелена книга Європейської комісії про альтернатив-не розв’язання суперечок в цивільному та комерційному праві)4.Рекомендації (Рекомендації Комісії Ради Європи про посередництво із громадянських та сімейних питань)5.Спроможність судів країн звичаєвого права

адаптуватися та змінювати правила судового роз-гляду суворо контрастує з законодавчою моно-полією над правилами судового розгляду в біль-шості (але не в усіх) країнах цивільного права6. Ця властивість уможливила інтеграцію посеред-ництва в процес судового розгляду судами звича-євого права, у той час як суворий регуляторний 3 Лорд Філіпс. Чому посередництво працює, і роль посередництва в системі цивільних судів у Великій Британії. Конференція з посередництва у Варшаві, 14 червня 2006 р.

4 Комісія Європейських співтовариств, СОМ, (2002) 196, Брюссель.

5 Сімейне посередництво (рекомендація № R(98)1 та поясню-вальний меморандум, Посередництво в цивільних питаннях (Рекомендація R (2202) 10 та пояснювальний меморандум).

6 Коли районні суди Словенії запровадили посередництво через судову процедуру, не існувало ніякого закону про посередництво, але суди могли тлумачити загальні положення ст. 307 Цивільно-процесуального акту (яка описує обов’язки суду через процедуру допомагати сторонам, що сперечаються, досягти мирової угоди) як правову підставу для посередництва через судову процедуру. Тому суди прийняли правила посередництва у формі програми скорочення кількості нерозглянутих справ. Такі правила були обов’язковими для сторін суперечки та їхніх адвокатів.



контроль над судовими правилами в країнах цивільного права загальмував зміни та експери-менти до того, як законодавець побачить можли-вість дозволити та заохочувати посередництво.

Які переваги та недоліки законодавства про посередництво?Незважаючи на швидкий розвиток посередниц-тва, спричинений потребами ринку або ініці-ативами урядів та судів, європейські країни не дуже усвідомлюють, як стимулювати подальший розвиток посередництва. Це особливо стосуєть-ся можливостей законодавства на національно-му та європейському (наднаціональному) рів-нях щодо процедур посередництва як такого, та ролі, навчання, акредитації та підзвітності посередників.

Потрібно з осторогою підходити до будь-якої законодавчої ініціативи з цього питання, оскільки вона може поставити під загрозу харак-терні риси посередництва, такі як гнучкість та можливість для приватної автономності. Там, де розвивається приватне посередництво, не потрібне надмірне регулювання, оскільки закон не повинен перешкоджати ефективному ринко-вому розвитку. Занепокоєння викликає і те, що коли посередництво стане законодавчо врегу-льованим, адвокати візьмуть під свій контроль цей процес замість посередників. Деякі вчені-юристи вважають, що чим більше регульованою буде галузь посередництва, тим імовірніше цілі посередництва конкуруватимуть, а не взаємодо-повнюватимуть одна одну, і тим більше поши-рюватимуться схеми сприяння ефективності та доступу до правосуддя як головної мети посеред-ництва, замість самовизначення сторін7. Також здається, що недостатнє фінансування в деяких країнах перешкоджає спробам створити регуля-торну базу, яка заохочувала б посередництво.

Що стосується переваг регуляторної бази для посередництва, багато хто вважає, що закон має освітню дію на посередників, суддів, адво-катів та громаду загалом, і тому може підвищи-ти довіру громадськості та впевненість під час застосування посередництва. Регуляторна база також забезпечує мінімальні стандарти якості та результативності, і може стати стимулом для державного фінансування схем посередництва. Що стосується правил процедури посередни-цтва, закон може розв’язати ситуацію, де сторони суперечки не можуть узгодити здійснення посе-редництва та застосування відповідного права. Багато хто вважає, що закон про посередництво може завжди забезпечити достатню гнучкість,

7 Див. Александер Н. Глобальні тенденції в посередництві: піднесення на третій хвилі. — С. 2.

коли регулювання є умовним, а саме, коли закон містить термін «якщо тільки сторони не пого-дяться на інше».

Пілотні схемиЯкі висновки можна зробити з переваг та недо-ліків регуляторної бази для посередництва? Країни — учасниці Ради Європи можуть вирі-шувати, згідно з традиціями та практиками своїх країн, чи необхідно їм регулювати посе-редництво за допомогою законодавства. Разом з тим, якщо оцінювати розвиток посередництва в країнах, які розпочали сприяння застосуван-ню посередництва без попереднього регулюван-ня (Нідерланди, Словенія, Англія та Уельс), та порівняти з труднощами в країнах, які прийняли закони про посередництво до здійснення будь-якого посередництва на практиці, здається, що є ризик надмірного регулювання цієї процедури на початковій стадії.

У всіх трьох вищезгаданих європейських країнах посередництво набрало обертів шляхом експериментів, пілотних схем, які розробили самі суди. Правила та практика посередництва можуть бути пристосовані до потреб користу-вачів та юридичного співтовариства в цілому в рамках організації, що навчається. Ставлення та реагування сторін, що сперечаються, можна перевірити за допомогою пілотних проектів, не гарантуючи успіху в результаті такого експери-менту. Для парламенту також простіше слідкува-ти за звітами про впровадження пілотних проек-тів та регулювати цю галузь, оскільки парламенти не лише зацікавлені у прийнятті законів, а й у реальному виконанні таких законів. Найкращими прикладами влаштованих судами (пілотних) схем посередництва є:

Програми посередництва районного суду Любляни з цивільних, сімейних та комер-ційних справ, що були нагороджені спеціаль-ною відзнакою Ради Європи та Європейської Комісії в 2005 р. (Європейський приз — кри-шталеві ваги правосуддя).Суди Англії та Уельсу створили багато моделей посередництва за участі суду від суто добро-вільної (Лондон, 1996–1999 рр.), вибіркових направлень суду (Господарський суд виносить рішення про АРС та схему Гілтфорда), добро-вільної програми під певним тиском (Лондон 2001–2005 рр., Бірмінгем), моделі судового направлення (Апеляційний суд, Ексетер) до наполовину обов’язкового посередни-цтва за участі суду (Лондон 2004–2005 рр., Ексетер);Районний суд Трондхейма ініціював судо- ве посередництво в цивільних суперечках

1-2/2009


у 1998 р. та досяг коефіцієнту примирення 92% у 2006 р. (Щорічний звіт районного суду Трондхейма, 2006 р., Норвегія);Суд Голландії — схеми посередництва за участі суду (діє по всій країні з 1 квітня 2005 р.).

Що можна регулювати?Загальною метою регулювання в галузі посеред-ництва може бути таке:

Заохочення в застосуванні посередництва.1. Регулювання процесу.2. Регулювання професії посередників.3. Протягом міжнародної зустрічі експертів з

посередництва, що проходила в Гаазі 29 та 30 червня 2006 р. за підтримки уряду Голландії, одним з висновків семінару з питань того, чи (законодавче) регулювання в галузі посередни-цтва може бути гарним стимулом, було те, що регулювання може заохочувати застосування, але процес посередництва та професію посеред-ників не потрібно регулювати8. Як було виявле-но під час загальної дискусії, учасники семінару довели, що регулювання з питань посередництва та причини, чому вдаються до посередництва, є дуже відмінними в різних країнах. Деякі країни, скажімо, Іспанія, Мальта та Фінляндія, мають законодавство для посередництва в певних галу-зях, наприклад, сімейному праві. Деякі (Польща, Фінляндія, Бельгія) мають законодавство про посередництво під егідою суду, тоді як Велика Британія заохочує посередництво через положен-ня цивільної процедури. Більшість країн Східної Європи мають нещодавно розроблений спеціаль-ний Закон про посередництво. Було підкреслено необхідність брати до уваги особливості культури для вибору на користь або проти посередництва в різних країнах.

Правові стимули попиту на посередництвоНайкращим прикладом того, як заохочувати застосування посередництва на європейському рівні, може бути проект пропозиції до Директиви Європейського парламенту та Ради з деяких аспектів посередництва у цивільних та комер-ційних справах9. Стаття 3 пар. 1 проекту пропо-зиції передбачає: «Суд, до якого подано позов, може, (якщо це доцільно) вивчивши всі обста-вини справи, запросити сторони до застосуван-ня посередництва для вирішення суперечки. У будь-якому разі суд може вимагати від сторін 8 Звіт про факти та дані Програми посередництва районного суду Любляни міститься в Додатку до цього звіту.

9 Пропозиція до директиви (COM (2004)0718-C6-0154/2004-2004/0251 (COD)).

відвідання інформаційного засідання з застосу-вання посередництва». Тут є два стимули попиту на посередництво:

обов’язок сторін суперечки розглянути мож- ливість посередництва;обов’язок суду приділити увагу посеред- ництву.Таким чином, проект ст. 3 накладає певні

обов’язки на сторони суперечки, адвокатів та суд-дів. Адвокати повинні, де це доцільно, обов’язково розглянути можливість посередництва навіть до звернення до суду і надати необхідну інформа-цію та консультації своїм клієнтам10. Цього можна досягти положеннями законодавства чи профе-сійного кодексу національної спілки адвокатів або асоціації юристів.

Інформаційні засідання з посередництва можуть допомогти у вихованні довіри адвокатів та їхніх клієнтів до посередництва, особливо коли посередництво є новою (частково чи повністю невідомою) процедурою, і може забезпечити поінформовану згоду сторін.

Судді, що «відчиняють» двері до посередни-цтва, повинні мати повноваження організувати інформаційне засідання з посередництва і, якщо це доцільно, бути зобов’язаними запросити сто-рони суперечки до посередництва. Тому судді повинні взяти на себе роль спокусників, допо-магаючи сторонам, що сперечаються, оціни-ти ризики у справі та вибрати посередництво. Необхідні будуть вибіркові механізми тиску або навіть розумні санкції з мобілізації повноважень суддів управляти розглядом справи для того, щоб вимагати від сторін відвідання інформаційно-го засідання з посередництва. Законодавство може включати такі санкції, як відшкодування витрат, виплату гонорару адвокатам або відмову в розгляді справи в очевидних випадках. Вибір доцільної санкції необхідно залишити на розсуд судді. Разом з тим, деякі вважають, що санкції призведуть до судової неефективності, оскільки цінний час роботи суду буде витрачено на розгляд питання санкцій.

Що стосується національного регулювання в країнах — учасницях Ради Європи щодо обов’язку розглядати можливість посередництва, можна визначити два різних підходи. Словенська модель містить приклад стратегічного підходу знизу догори стосовно регуляторного розвитку, у той час як протилежним підходом є стратегія згори донизу, яку демонструє уряд Англії та Уельсу.

10 CEPEJ: Проект інструкції до впровадження існуючої рекомендації стосовно посередництва у сімейних та цивільних справах; попередній звіт — CEPEJ GT-MED (2007)1 prov1.



Обов’язок розглядати можливість посе-редництва. Словенська модель

До 2000 р. Словенія не мала традиції посеред-ництва. Постачальники цієї послуги на відкри-тому ринку навряд чи існували11, не було чіткої регуляторної бази, що створювала б основу для посередництва. Тому посередництво не регулю-валося ні законом, ні іншими нормативними актами, які можна було б впроваджувати.

Відсутність ініціативи з боку приватного сек-тору щодо розвитку та застосування процедур вирішення суперечок за участі сторін було причи-ною того, що таку ініціативу тимчасово взяли на себе державні суди. Районні суди, як суди першої інстанції, розпочали застосування схем посеред-ництва під егідою суду. Суди тлумачили загаль-ні положення ст. 307 Цивільно-процесуального акту, який приписує обов’язок суду допомагати сторонам у примиренні в будь-який момент судо-вого розгляду, як достатню процесуально-правову основу для пропонування добровільного посе-редництва12. Суди тлумачили ст. 62 Закону про суд як достатню законодавчу базу для створен-ня програми посередництва під егідою суду, та ст. 171 Правил судочинства як нормативний акт для впровадження13. Обидва наведені положен-ня передбачають обов’язок суду створити про-граму для скорочення кількості нерозглянутих справ, коли статистика показує нерозглянуті справи за останні дванадцять місяців. Програму офіційно приймає голова суду. Таким чином, посередництво під егідою суду було запрова-джене як спеціальна програма для зменшення надмірної кількості нерозглянутих справ у від-повідних районних судах. Ця програма описує основні принципи, правила та етичні стандарти посередництва.

Основні правові характеристики посеред-ництва під егідою суду в Словенії, передбачені відповідними програмами в судах:

посередництво є добровільною процедурою для позивача і для відповідача;суд пропонує сторонам спробувати посеред- ництво стандартним листом-запрошенням та брошурою в додатку, що описує процедуру та її переваги;запрошення до посередництва надається на ранній стадії процедури судового розгляду після обміну текстами позову та відповіді

11 Постійний арбітраж Словенської торгово-промислової палати пропонував посередництво сторонам суперечки, але не як окрему процедуру АРС, а як процедуру в ході арбітражу. Сторони суперечок рідко вдавалися до такої можливості.

12 Цивільно-процесуальний акт. Офіційна газета. — № 26/29 (зі змінами та доповненнями).

13 Закон про судочинство. Офіційна газета. — № 19/94 (зі змінами та доповненням). Правила судочинства. Офіційна газета. — № 17/95 (зі змінами та доповненнями).

захисту; суддя може також запропонувати справу до посередництва в будь-який момент від час подальшого розгляду справи, якщо сторони про це попросять;посередники (судді, відставні судді, практи- куючі юристи, сімейні терапевти, соціальні працівники у випадку сімейного посередни-цтва) пройшли відповідне навчання, підляга-ють моніторингу та акредитації з боку суду;посередництво відбувається в суді, забезпе- чується працівниками суду та фінансується судом;суд забезпечує посередництво безкоштовно для сторін;у разі примирення сторони вибирають вид угоди (контракт або обов’язкове до виконан-ня рішення суду) і мають право на 50% зниж-ку на сплату судового мита.У 2002 р. Цивільно-процесуальний акт

було доповнено альтернативною процедурою розв’язання суперечок. Закон уповноважив суд призупиняти процедуру на прохання обох сто-рін з метою здійснення спроби (будь-якої) аль-тернативної процедури розв’язання супереч-ки14. Словенський досвід показує, що не завжди необхідно створювати систему посередництва за допомогою закону. Правові дії, здійснені дер-жавною владою на основі спеціальних поправок до існуючого законодавства, можуть виявитися передчасними. Суспільство в країні без традиції посередництва має спершу зрозуміти та визнати перевагу посередництва, визначитися зі сприй-няттям та очікуваннями від посередництва до того, як приймати будь-яку жорстку нормативну базу, що його дозволятиме.

З іншого боку, відсутність законодавства може спричинити певний ризик. Принцип конфіден-ційності, як фундаментальний принцип посеред-ництва, особливо важливий у судовій процеду-рі. Він пов’язаний зі стандартом неприй нятних доказів, і є настільки важливим, що потребує включення до процесуальних правил. Це можна вирішити, якщо сторони, що погоджуються на посередництво, підпишуть декларацію про кон-фіденційність та дотримання принципу непри-йнятних доказів. Але при цьому залишається питання того, як суд братиме до уваги принцип конфіденційності у випадку суперечки довкола порушення цього принципу або правила при-йнятності доказів.

Інший ризик існує щодо підзвітності посе-редників. У той час, наприклад, як суд може прописати базові етичні принципи, обов’язкові для посередників, він не може забезпечити 14 Ст. 305б Цивільно-процесуального акту. Офіційна газета. — № 110/2002.

1-2/2009


посередників недоторканністю, яку він надає суддям. Більше того, коли державні ресурси використовуються в системі посередництва, пев-ного законодавчого регулювання практично не можна уникнути. Це говорить про необхідність мінімуму правил, потрібних для гарантування цілісності процесу.

Обов’язок розглядати можливість посе-редництва. Англійська модель

В Англії та Уельсі інтерес до посередництва в сімейних суперечках постійно зростав з початку 1990 р. Значні реформи цивільної процедури в Англії відбулися в 1999 р. після публікації звіту лорда Вульфа про Доступ до правосуддя (1996 р.). Цей звіт був вододілом у розвитку посередництва для несімейних цивільних суперечок. Не пропо-нувалося, щоб АРС став обов’язковим як альтер-натива або як попередній розгляд, але лорд Вульф відчував, що суди повинні відігравати важливу роль у наданні інформації про доступність АРС та заохочувати його застосування у відповідних справах15. Це заохочення підкріплюється правом суду «покарати» за неадекватну поведінку під час судового розгляду, відмовивши сторонам у від-шкодуванні судових витрат чи застосувавши інші фінансові санкції:

«Суд заохочуватиме застосування АРС на засіданнях з управління розглядом справи та попередніх розглядах і братиме до уваги, чи обґрунтовано сторони відмовилися від АРС, чи поводили вони себе адекватно протягом АРС».

Згідно з новими правилами цивільної про-цедури, впровадженими у квітні 1999 р., суди мають суттєві повноваження з управління спра-вою, включаючи право примусити сторони спро-бувати посередництво чи іншу форму АРС та перервати (призупинити) процес для такої мети. Управління розглядом справи в суді включає зао-хочення альтернативної процедури розв’язання суперечки, якщо суд визнає це доцільним, і спри-яння в застосуванні такої процедури. Ігнорування пропозиції судді стосовно АРС може призвести до санкцій у вигляді сплати судових витрат, які понесе сторона, що відмовиться16.

Важливість АРС у правилах суду підсилю-ється публікацією 6 протоколів щодо судових заходів, кожен з яких заохочує спроби вирішення суперечки, включаючи розгляд можливості АРС до початку судових слухань. Недавнє оновлення 15 Попередній звіт лорду-канцлеру про систему цивільного правосуддя в Англії та Уельсі, червень 1995 р. Департамент лорда-канцлера, гл. 18, пар. 4, с. 136.

16 Чинники, які необхідно взяти до уваги під час прийняття рішення про питання судових витрат, включають «зусилля до та під час судового розгляду до вирішення суперечки» (Частини 1 та 44 Цивільно-процесуальних правил).

правил цивільної процедури включає вимогу, щоб сторони будь-якої суперечки дотримува-лись необхідної процедури до судового розгля-ду, яка має на меті уникнення судового розгляду до подання будь-якого позову чи заяви до суду. Це може включати переговори з огляду на задо-волення позову. До тих, хто не слідує цій проце-дурі, можуть застосовуватися санкції у вигляді відшкодування судових витрат17.

Регуляторні питання процесу посередництваКрім доступу до посередництва, закон може, якщо інше не встановлено правилами суду чи угодами, регулювати принаймні такі базові питання:

Визначення посередництва; Добровільний чи обов’язковий характер посередництва;Конфіденційність; Прийнятність доказів; Обмеження періодів; Положення про посередництво; Забезпечення виконання угоди, досягнутої через посередництво.

Визначення посередництваПосередництво стосується процедури, у якій

нейтральна третя сторона допомагає у веденні переговорів між двома чи більше сторонами, що сперечаються. Примирення загалом подіб-не до посередництва, але відрізняється в одно-му важливому аспекті. Примирення — це про-цес, подібний до посередництва, де нейтральна третя сторона-арбітр може надавати сторонам юридичну інформацію та (або) пропонувати їм рішення. Арбітри можуть діяти більш прямо та більше втручатися в переговори, ніж посеред-ники, що отримують винагороду. Застосовується таке визначення посередництва:

Посередництво означає будь-яку процедуру, яку назву вона б не мала, де дві чи більше сторони суперечки, за допомогою третьої сторони, дося-гають згоди з вирішення суперечки, незважаючи на те, чи був це процес ініційований сторонами, чи запропонований або приписаний судом, чи визначений національним законодавством.

Посередництво не включає спроб судді розв’язати суперечку під час судових слухань, присвячених цій суперечці.

Час від часу зовнішніми посередниками виступають судді, але не ті, що слухають справу (Норвегія, Фінляндія, експерименти у Бельгії). Такі варіації зокрема означають зростання 17 Хазел Генн. Сучасний досвід посередництва в Англії та Уельсі; Європейська комісія за ефективність юстиції: посередництво. CEPEJ (2003)25 (d1), Страсбург, 3 жовтня 2003 р.



усвідомлення обмежень, якими зв’язані судді, що слухають справу, і водночас керують врегулю-ванням. Насправді таким суддям не дозволяється усамітнюватися в кімнаті для нарад, і обмежен-ня у часі не дозволяють їм глибше дізнатися про справу, усвідомити неявні інтереси для повно-цінної процедури розв’язання суперечки18.

Доб р о в і л ь н е чи о б о в ’ я з ко в е посередництво

Рекомендації Ради Європи щодо посередни-цтва у сімейних та цивільних питаннях, а також проект Пропозиції до директиви Європейської комісії та Ради посередництва у цивільних та господарських питаннях розглядають посеред-ництво як загалом добровільну процедуру. У біль-шості країн Центральної та Східної Європи посе-редництво є насправді добровільним, головним чином через ранню стадію розвитку цієї про-цедури. Обов’язкове посередництво, пов’язане з судом, не є широко розповсюдженим. На Мальті сімейне посередництво є обов’язковим через осо-бливі соціальні інтереси, оскільки мальтійське право не дозволяє розлучення одруженої пари, лише проживання окремо. Обов’язкові схеми посередництва є в Норвегії та Німеччині, згідно зі ст. 15а німецького EZPRO, і стосуються дріб-них позовів та суперечок між сусідами. Підхід «погаси спершу свій квиток на посередництво», щоб зробити суд місцем останнього звернення, є винятковим у Європі. Суди ще не створили кон-цепції «багатьох дверей». Знадобиться повне меню процедури розв’язання суперечок до того, як закон примушуватиме сторони суперечки вда-ватися для будь-якої альтернативної процедури розв’язання суперечок.

Дослідження, проведене Хазелом Генном, показало, що якщо країна зробить посередництво обов’язковим, сторони звичайно використову-ватимуть його. Особливо перед загрозою штра-фу за подання позову без проходження попере-днього посередництва. Тому першим наслідком обов’язкового посередництва буде його швидше сприйняття, на відміну від добровільного посе-редництва. Разом з тим є і другий наслідок. Це зменшення коефіцієнту успішності. Очевидно, якщо сторони примусять до посередництва, це саме по собі не створить відповідного настрою для роботи в напрямку переговорів та врегулю-вання, задовільного для всіх сторін. Тоді постає 18 А. Де Роо та Р. Джагтенберг: Порівняльне європейське дослідження про суд — заохочення посередництва. Доповідь на конференції, Гаага, 2006 р. — С. 3–4.

питання — який найкращий баланс між запро-шенням, привабленням та повним примусом19.

Де Роо та Джагтенберг виявили, що схеми направлення в багатьох європейських країнах продемонстрували, що, крім добровільних схем, обов’язкове направлення існує, і що більш важ-ливо, ці різні тони сірого можна визначити між білим цілковитої добровільності та чорним абсо-лютного примусу.

Вони виявили, що існує шість підвидів направлення:

1. Сторони самі пропонують ідею посеред-ництва як варіант;

2a. Суддя пропонує ідею як необов’язкову; 2б. Суддя (чи посередник) пропонує ідею, але

супроводжує пропозицію деякими професійними поясненнями (часто призначеними для сторін);

3a. Суддя ініціює направлення; сторони можуть відмовитися без санкцій для себе;

3б. Суддя ініціює, але за відмову може сліду-вати санкція;

4. У доступі до суду відмовлено до проходжен-ня спроби посередництва.

Лише у варіанті 1 існує цілком добровільне (само)направлення, тоді як лише варіант 4 перед-бачає повне обов’язкове направлення. Варіант 2 — більш поширений. Очевидно, що варіант 2б менш добровільний, ніж варіант 2а. Тут сторони мають заявити добре обґрунтовані аргументи, якщо вони не мають наміру брати до уваги профе-сійного аналізу (зазвичай від судді) можливостей посередництва для даної суперечки20.

Юридичні дебати з питання добровільного чи примусового посередництва вказують на ознаки того, що добровільне посередництво під егідою суду намагається повернутися як набагато потуж-ніший інструмент, ніж обов’язкове посередни-цтво, що змінить культуру розв’язання суперечки. Александер, Готтвальд та Трензсек обговорюють сміливий експеримент у німецькій землі Нижня Саксонія з метою зміни культури посередництва через всебічну добровільну схему посередництва під егідою суду21.

Навпаки, Росс доводить, що після безуспіш-них спроб змінити культуру розв’язання супе-речок обов’язкове посередництво може насправді бути ключем до зростання обізнаності та змінити 19 Генн Х. Я хотів би побачити країну, де посередництво є обов’язковим. Інтерв’ю. Стан посередництва в Європі, що уряди можуть зробити ще? Conflicthuntering, The Hague, 29 та 30 червня 2006 р.

20 А. Де Роо, Джагтенберг Р. Порівняльне європейське дослідження посередництва, до якого заохочує суд; Доповідь на конференції, див. с. 13.

21 Александер Н., Готтвальд В. та Трензсек Т. Посередництво в Німеччині: тривала та заплутана дорога. Ч. 2а, VIII.

1-2/2009


культуру управління розв’язанням суперечок у Шотландії22.

Залишається питання, чи можемо ми очі-кувати поширення схем обов’язкового посеред-ництва в Європі. Відповідь може бути умовно ствердною. Але існує небезпека, що тенденція до обов’язкового посередництва прямо (у випадку направлення судом) чи непрямо (через юридичну допомогу) може призвести до сценарію, де судо-вий розгляд може стати варіантом лише для бага-тих (і вони користуватимуться цією процедурою все частіше), а не для бідних. Також слід зазначи-ти, що обов’язковішою є участь в посередництві, тим доцільнішим є регулювання цієї галузі.

Конфіденційність«Країни-учасниці повинні надати право-

ві гарантії конфіденційності посередництва»23. Конфіденційність — це властивість, що є пре-зумпцією посередництва і не врегульована зако-ном. У країнах, де принцип конфіденційності не захищається законом, подальший розвиток застосування цього принципу залежить від судо-вого прецедентного права. Якщо судді не дуже обізнані з особливостями посередництва, виник-не небезпека шкідливих наслідків прецедентного права з посередництва.

Принцип конфіденційності загалом визна-чається таким чином: якщо інше не узгоджене сторонами, уся інформація, що стосується проце-дури посередництва, має зберігатися конфіден-ційно, крім випадків, коли розкриття інформації передбачається законом з метою впровадження чи забезпечення виконання угоди про врегулю-вання суперечки.

Конфіденційність має на меті захист спілку-вання в процесі посередництва від розкриття в суді та додаткових судових процедурах. Це стосу-ється не лише усного та письмового спілкування, а й поведінки та жестів. Конфіденційність — це обов’язковий принцип для всіх учасників посе-редництва, включаючи посередника.

Обов ’язок конфіденційност і може виникати:

з угоди про початок процедури між сторона- ми та організатором посередництва;з кодексу практики посередництва; з законодавства; з правил суду. Для того, щоб забезпечити конфіденцій-

ність на практиці, правила можуть передбача-ти, що за відсутності інших конкретних вимог, 22 Александер Н. Глобальні тенденції в посередництві: піднесення на третій хвилі. Див. с. 2.

23 CEPEJ, Робоча група з посередництва: попередній звіт, с. 19, див. с. 7.

посередники не можуть розкривати предмет обговорення. Винятки з правила конфіденцій-ності можуть застосовуватися у випадку позову між посередниками та сторонами за спричинену шкоду, що виникнуть в результаті посередництва, надання свідчень посередником, коли розкриття інформації вимагається за законом, коли необхід-но уникнути карних обвинувачень, або конфіден-ційність є предметом винятку на основі держав-ної політики (порушення прав дітей, громадська безпека або здоров’я). Умови конфіденційності є питанням, що визначатиметься в кожній кон-кретній ситуації. Якщо немає конкретного пра-вила згідно з законом чи угодою між сторонами, за яких конфіденційність не застосовується, тоді чинним буде єдиний принцип пропорційності, а саме: у разі, якщо громадські інтереси не виправ-довують розкриття інформації, вона обов’язково зберігатиметься конфіденційно.

Прийнятність свідчень у судовій процедурі

Для забезпечення принципу неприйнятності доказів необхідно переслідувати дві цілі:

Обов’язок сторін не покладатися на певний тип свідчень;Обов’язок суду ставитися до таких доказів як неприйнятних.Сторона посередництва, посередник та будь-

яка третя особа, включаючи тих, хто бере участь в адмініструванні процедури посередництва, не повинні покладатися, уводити як доказ, чи надавати свідчення або докази стосовно такого під час процедур арбітражу, судових слухань, чи подібних процедур:

Запрошення стороною взяти участь у про-1. цедурі посередництва, або той факт, що сто-рона виявляла бажання взяти участь у такій процедурі;Висловлені думки або пропозиції, зроблені 2. стороною в процесі посередництва стосовно можливого врегулювання суперечки;Заяви чи зізнання, зроблені стороною в ході 3. процедури посередництва;Пропозиції, зроблені посередником;4. Той факт, що сторона вказала на бажання 5. прийняти пропозицію врегулювання, зро-блену посередником;Документ, підготовлений лише з метою про-6. цедури посередництва24.

24 Див. Ст. 10 Зразкового закону UNCITRAL про Міжнародне господарське врегулювання: http://www.uncitral.org/fr-index.htm; Ст. 6, пар. 1 Проекту пропозицій до директиви Європейського парламенту та Ради Європи з деяких аспектів посередництва в цивільних та господарських питаннях.



Періоди обмеженняЗвернення до посередництва, напевне, впли-

ватиме на доступ до правосуддя, якщо таке звер-нення не передбачатиме скасування періодів обмеження. Наприкінці посередництва, якщо процедура зазнає невдачі, дії сторін можуть бути погашені, або період обмеження, відкритий для них, може бути необґрунтовано скорочений.

Деякі країни — члени ЄС визначили у сво-єму законодавстві, що звернення до певних затверджених процедур АРС передбачає призу-пинення періоду обмеження на прохання, пода-не відповідно до процедури АРС. Для того, щоб сприяти застосуванню посередництва, може бути необхідним змінити правила цивільної процедури стосовно періодів обмеження, ніж ці періоди можуть перериватися в разі початку процедури посередництва, і потім продовжува-тися, коли процедура закінчиться без досягнен-ня врегулювання.

Стаття 7 Проекту пропозицій до директиви передбачає: збігання будь-якого періоду обме-ження стосовно позову, що є предметом посеред-ництва, необхідно призупинити в таких випадках після виникнення суперечки:а) сторони погоджуються застосовувати посередництво;

б) застосування посередництва відбувається за наказом суду або

в) зобов’язання застосовувати посередництво виникає згідно з національним законодав-ством країни-учасниці. Коли посередництво закінчується без угоди

про врегулювання, період обмеження продовжує спливати від моменту закінчення посередництва без угоди про врегулювання, починаючи від дати, коли обидві сторони чи посередник заявлять, що посередництво припиняється, або коли сто-рони виходять з процедури посередництва. У будь-якому разі період обмеження має тривати принаймні один місяць після дати, коли він про-довжив спливати, крім випадків, коли йдеться про період, протягом якого необхідно подати позов, щоб запобігти вступу в силу чи відкли-канню умовних чи подібних заходів.

Положення про посередництвоРекомендація № (2002) 10 Ради Європи

стосовно посередництва в цивільних справах запрошує країни-учасниці розглянути ступінь, до якого угода про подання суперечки на посе-редництво може обмежити права сторін. Це питання т. зв. положення про посередництво. У законодавстві про арбітраж є положення про арбітраж, яке виключає доступ до суду, якщо сто-рони погоджуються, що вони здійснять спробу

розв’язати будь-яку суперечку за допомогою арбітражу. Таке положення в угоді також може стосуватися посередництва, але рекомендація Ради Європи вказує, що таке регулювання мож-ливе лише якщо національне законодавство це передбачає, і стає особливо актуальним під час господарських суперечок, але не в інших видах цивільних суперечок. З точки зору полегшення тягаря господарських суперечок у суді, закон про посередництво може таким чином сприяти засто-суванню положення про посередництво в угодах між суб’єктами господарської діяльності.

Забезпечення виконання угод про врегулювання, укладених в результаті посередництва

Рекомендація Ради Європи № R(98-1) щодо посередництва у сімейних справах визначає, що держави повинні сприяти затвердженню угод в результаті посередництва судовою владою чи іншою компетентною владою, якщо сторони бажатимуть такого затвердження, і запрова-дити механізм забезпечення виконання таких затверджених угод відповідно до національного законодавства.

Стаття 15 зразкового Закону про міжнародне господарське розв’язання суперечок, прийнята UNCTITRAL на 35 засіданні в Нью-Йорку 28 черв-ня 2002 р., вказує: «якщо сторони досягають та підписують угоду про врегулювання суперечки, така угода про врегулювання стає обов’язковою і такою, що підлягає виконанню».

Питання забезпечення виконання угод, укла-дених у результаті посередництва, розглядається по-різному в країнах — учасницях Ради Європи. У деяких державах суд затверджує такі угоди, тоді як в інших такі угоди набирають чинності від установ, що не є судом (наприклад, запис нотаріуса).

Деякі держави не мають спеціальних поло-жень про виконання таких угод із врегулювання суперечок, що може призвести до того, що вони підлягатимуть виконанню, як будь-який контракт між сторонами. У національному законодавстві деяких країн, сторони що врегулювали супе-речку, мають повноваження призначати арбітра для винесення рішення на основі угоди сторін. Інші правові системи забезпечують виконання угоди за спрощеною процедурою, якщо сторони та їх адвокати підписують угоду про врегулю-вання суперечки, і вона містить положення, що сторони можуть добиватися виконання угоди за спрощеною процедурою25.25 Див. більше з цього питання в Інструкції про введення в дію та застосування зразкового Закону UNCITRAL з міжнародного господарського врегулювання.

1-2/2009


Умови саморегулюванняПосередництво є гнучкою процедурою, тому базовим принципом цього процесу є незалеж-ність сторін. Це положення може стати надмір-но обмежуючим, якщо законом намагатимуться регулювати надто детально усі відкриті питання процедурних ситуацій. Надмірна стандартизація є найбільшою небезпекою будь-якого унормуван-ня процесу посередництва. Закон має регулювати лише базові принципи посередництва, такі як незалежність сторін чи їх свободу домовлятися, добровільний характер посередництва, принцип конфіденційності, безсторонності та доброчес-ності процесу та забезпечення виконання угод про врегулювання. Інші питання, пов’язані з про-фесійною етикою посередника, повинні лиша-тися для саморегулювання засобами кодексу етики посередників на основі моделі докумен-та, нещодавно запропонованого Європейською комісією26.

Емпіричне дослідження про ставлення полі-тиків до стандартів якості посередників та посе-редництва в Бельгії, Великій Британії, Німеччині, Норвегії, Швеції, Данії, Франції, Іспанії, Італії, Швейцарії та Австрії вказує, що охорона стандар-тів якості є головним обов’язком самих організа-торів посередництва, а отже саморегулювання27. Також було вказано, що саморегулювання необ-хідно доповнити наглядовою функцією уряду. Велика чисельність організацій та професій, що беруть участь у наданні послуг посередництва, сьогодні утруднює швидке завершення дискусії про стандарти якості. Професія посередників у країнах звичаєвого права відчуває надзвичайне небажання підкорятися регулюванню законодав-ством. Незважаючи на це, в Австрії, наприклад, уряд вирішив, на прохання професії посередни-ків, регулювати акредитацію та створення кри-теріїв для кваліфікації посередників.

Рекомендація Ради Європи REC(2002)10 з посередництва в цивільних справах передбачає, що держави повинні розглянути можливість вжиття заходів для сприяння прийняттю належ-них стандартів для відбору, несення обов’язків, навчання та кваліфікації посередників, вклю-чаючи тих, що працюють над міжнародними питаннями, зокрема в разі обов’язкового посе-редництва. У багатьох європейських країнах було створено асоціації посередників, які взяли на себе відповідальність за контроль якості в посередництві (Словаччина, Словенія, Боснія, 26 Європейський кодекс поведінки посередників регулює компетенцію та призначення посередників, незалежність та безсторонність, угоду про посередництво, процедуру, платежі за процедуру врегулювання суперечки та конфіденційність.

27 Де Роо та Джагтенберг Р. Порівняльне європейське дослідження посередництва за ініціативи суду.

Македонія, Чорногорія та ін.). Кожній держа-ві необхідно знайти баланс між мінімальними стандартами якості та максимальною гнучкіс-тю процесу. Організатори посередництва також намагаються звільнити посередників від відпо-відальності за порушення угоди, недбалість чи шкідливу поведінку. Ці посередники, які вико-ристовують умови контракту для зменшення ризику позовів, напевне можуть скористатися нижчою вартістю страхування професійної від-повідальності. Разом з тим, якщо існує імунітет для посередника згідно з контрактом чи законо-давством, необхідно забезпечити послідовність під час навчання та акредитації посередників.

Кращим прикладом якості інституційного посередництва в Європі є Голландський інститут посередництва (далі — ГІП). Він працює, займа-ючи сувору незалежну позицію, та забезпечує незалежну систему якості у вигляді акредитації та реєстрації посередників, а також правил поведін-ки для посередників, процедури розгляду скарг та незалежних дисциплінарних правил. Він також забезпечує прозору систему забезпечення якос-ті для посередництва та посередників шляхом акредитації та незалежної особистої сертифікації відповідно до єдиного європейського стандарту EN45013. Серед іншого, ГІП забезпечує:

єдину інфраструктуру для посередництва (правила посередництва, моделі та угоди);прозору та динамічну систему якості для посередництва та посередників;розвиток засобів навчання посередництву; акредитац ію інститут ів навчання посередництву; реєстрацію акредитації та сертифікації посередників; процедуру відповідності; незалежні дисциплінарні правила для посередництва; контакти з організаціями, компаніями та дер- жавними органами;розвиток та розповсюдження документації та інформації; незалежний відбір посередників для сторін з реєстру ГІП;розробку та управління веб-сторінкою з питань посередництва для громадськості;доступ до державного реєстру ГІП для посередників;забезпечення національних та міжнародних контактів стосовно посередництва.

Для забезпечення надійної та прозорої струк-тури для посередництва в Голландії на національ-ному рівні ГІП забезпечує, серед іншого, таке:

Правила посередництва ГІП;



Процедуру відповідності ГІП; Правила поведінки для посередників, заре- єстрованих у ГІП;Зразкове положення про посередництво; Зразкову угоду про посередництво; Незалежну інформацію та документацію про посередництво; Незалежні дисциплінарні правила для посе- редників зареєстрованих ГІП;Протокол для оцінки та визнання навчаль- ного закладу;Захист та ліцензування звання посередника ГІП та сертифікованого посередника ГІП;Державний реєстр посередників, де вказані акредитовані посередники ГІП.Метою Системи забезпечення якості, розро-

бленої ГІП, є створення прозорої, об’єктивної, динамічної, незалежної системи посередництва, що піддається тестуванню, та забезпечення якос-ті посередників у всьому світі28.

Іншим прикладом політики саморегулюван-ня є Рада цивільного посередництва Англії та Уельсу. Її було створено з метою захисту кін-цевих користувачів послуг посередництва без потреби обов’язкового встановлення крите-ріїв якості для посередників. Рада цивільного посередництва служить єдиною формою для багатьох організацій з посередництва і відпо-відає за акредитацію організацій, а не окремих посередників. Її було створено в 2006 р. у складі багатьох представників організаторів посеред-ництва та представників Міністерства консти-туційних справ.

Стратегічні документи або публічні заявиНайкраща урядова практика, що виявилася дуже успішною стосовно сприяння посеред-ництва — це публічні заяви основних гравців політики в галузі права (Міністерства юстиції, Ради юстиції, Верховного суду) у вигляді пись-мової заяви, яка підтримує нові ініціативи і рекомендує посередництво. Після розміркову-вання над досвідом відповідних європейських країни (наприклад, Словенії, Голландії, Великої Британії, Польщі, Словаччини) можна зрозуміти важливість публічних заяв про судову політику в галузі посередництва, оскільки різні зацікавлені сторони (суди, часті відвідувачі суду, такі як стра-хові компанії, банки, торгово-промислові палати) завжди покладатимуться на такий документ, роз-робляючи нові програми, отримуючи фінансові асигнування на них і визначаючи вимоги до посе-редників. Така публічна заява може допомогти кількома шляхами:28 Посередництво в Голландії: Інститут посередництва Голландії, січень 2005 р.

можна заявити, що посередництво та судові слухання отримують однакове ставлення;вона може донести ідею посередництва до громадськості загалом;можна описати посередництво як компонент стандартів часу для судової процедури, осо-бливо коли необхідна підтримка практику-ючих юристів;можливе рекламування політики багатьох варіантів для сторін суперечки, які можуть вибрати посередництво, арбітраж чи цивіль-ний позов;у такій публічній заяві можна пропагувати заощадження грошей та часу, якщо посеред-ництво є безкоштовним, або якщо витрати нижчі порівняно з судовими процедурами, і коли сторони застосовують посередництво на ранній стадії судового процесу;це може стосуватися зменшення витрат судів, що забезпечить фінансування такої програми з державного бюджету;це може сприяти якості посередництва, якщо програми посередництва під егідою судів будуть дозволені судом, визначені стандар-ти підтримання якості послуг, забезпечено моніторинг та оцінку програми.Уряд Великої Британії надав чіткий приклад

розв’язання суперечок. У 2001 р. уряд заявив, що він намагатиметься розв’язати всі суперечки, залучаючи державні департаменти через АРС, де це можливо. Усі урядові контракти тепер вклю-чають можливість посередництва в процедурі розв’язання суперечок. Програма уряду Англії та Уельсу тепер вважається зразковою.

Для того, щоб підвищити обізнаність гро-мадськості про посередництво та планувати і впроваджувати всебічну державну політику з посередництва, уряд має розглянути можливість створення підрозділу з питань політики посе-редництва або принаймні призначити радника з питань політики посередництва. Цей підхід вия-вився дуже продуктивним у країнах, де було роз-почато широкі державні програми посередництва під егідою суду (Велика Британія, Голландія), або в країнах, що виявили тверде бажання так зроби-ти, наприклад, у Польщі, де Міністерство юсти-ції створило Раду з АРС29. Такий орган чи особа повинні координувати різноманітні ініціативи, що здійснюються в державному та приватному секторі (створення проектів нових норматив-них актів, організація зустрічей, конференцій, надання звітів, підтримання контактів з пресою тощо).

29 Перший міжурядовий семінар з посередництва, Братислава, 23 та 24 січня 2006 р. Звіт про країну.

1-2/2009


ФінансуванняНадзвичайно важливо для країни на ранній стадії розвитку посередництва надавати достатні дер-жавні кошти для схем державного посередни-цтва. Якщо наявних коштів немає, розмова про майбутнє посередництво в державному секторі буде короткою. Більша частина посередництва, що тепер проводиться в Англії та Уельсі для цивільних справ, надається за дуже невелику вартість чи безкоштовно для сторін, щоб сприя-ти сприйняттю цієї процедури. У Голландії уряд надає кошти на 2,5 години роботи посередників протягом експериментальної фази національно-го проекту. У Словенії послуги посередництва під егідою суду надаються безкоштовно для сто-рін. Плата за подання позову, як складова судо-вих витрат, зменшується, коли сторони досяга-ють мирової угоди. У такому разі вони платять лише 50% мита за подання позову. Витрати судів виправдані, оскільки в результаті посередництва 60% справ вирішується, і ще додатковий відсо-ток суперечок врегульовується пізніше під час судового розгляду, незважаючи на попереднє неуспішне посередництво.

Іншою фінансовою ініціативою для посе-редництва є попит на юридичну допомогу для бідних людей. «Країни-учасниці можуть проси-ти від користувачів та тих, хто надає юридичну допомогу, до того, як отримати юридичну допо-могу для судової процедури, розглянути мож-ливість мирової угоди в суперечці, включаю-чи процедуру посередництва»30. Рекомендація Ради Європи REC (2002) 10 про посередництво в цивільних справах вказує: «Держави повинні взяти до уваги можливість створення та надання повністю чи частково безкоштовного посеред-ництва, або надання юридичної допомоги для посередництва, особливо якщо інтереси однієї зі сторін вимагають особливого захисту.

Якщо посередництво веде до збільшення витрат, такі витрати мають бути обґрунтовани-ми та пропорційними до важливості питання, що розглядається, та кількості роботи, проведеної посередником».

Особливо важливо, щоб країни не створю-вали нерівності через щедре фінансування тра-диційної судової системи і відмову у фінансо-вій підтримці тих, хто користується послугами посередництва. Без належного фінансування посередництво боротиметься за доведення своєї ефективності, сприйняття громадськіс-30 Робоча група з посередництва CEPEJ: Попередній звіт... пар. 48.

тю і залишатиметься прерогативою найбільш багатих31.

СУДИ ТА СУДДІ

Які ключові цілі схем посередництва під егідою суду?Багато європейських країн запровадили різнома-нітні схеми посередництва, пов’язані з судом або під егідою суду. На основі оцінки потреб, яка має стосуватися проблем сторін суперечки (фінансо-ві витрати і час), проблем адвокатів (конкурен-ція, низька якість підготовки цивільних позовів, зростання витрат на адвокатів) або проблем судів (багато нерозглянутих справ, поганий доступ) кожен політик має визначити спершу цілі такого посередництва. Здається, що в багатьох європей-ських країнах метою посередництва під егідою суду є швидше обслуговування потреб державних судів, а не служіння потребам сторін суперечки. Метою посередництва є краща ефективність та ширший доступ до правосуддя. Ці дві мети най-частіше пов’язані з програмами посередництва під егідою суду. Головною метою є скорочення списку черги в суді шляхом:

вилучення справ із судового розгляду; використання нейтральних осіб, не пов’язаних із судом;перенесення врегулювання на більш ранні стадії судових процедур;поліпшення ефективності процедур шляхом заохочення сторін суперечки приділяти увагу суперечці раніше (попередні засідання, обмін інформацією);розширення доступу до різноманітних шля- хів розв’язання суперечки.

Іншими визначеними цілями схем посеред-ництва під егідою суду є:

прискорення розв’язання суперечки; зменшення витрат сторін; зменшення проблем із забезпечення вико- нання рішень;зменшення витрат суду на суддів; зменшення адміністративних витрат. Лише в кількох деяких країнах, таких як

Фінляндія чи Голландія, метою посередництва проголошено самовизначення сторін, що забез-печує їм провідну роль в управлінні їх справою та більш задовільну процедуру врегулювання супер-ечки замість судового розгляду. Коли посередни-цтво має якісну мету, сторони суперечки можуть 31 Європейська комісія за ефективність юстиції (CEPEJ), Робоча група з посередництва (CEPEJ-GT-Med): Оцінка впливу рекомендацій Ради Європи стосовно посередництва (2006) 5, Страсбург, 3 жовтня 2006 р.).



вибрати з меню процедур врегулювання супереч-ки. На відміну від цілей ефективності, кінцевою метою є самовизначення сторін, а не обов’язкове розв’язання суперечки. Метою є швидше упо-вноваження сторін працювати в напрямку при-йнятного результату, що відображає як інтереси та потреби сторін, так і можливість переговорів один з одним у майбутньому. Така процедура відома як посередництво для сприяння чи посе-редництво на основі інтересів сторін.

Н. Александер визначила четверту мету в програмі посередництва — зміну способу став-лення сторін одна до одної. Головною відмінністю є те, що увага зосереджується не на індивідуаль-ному інтересі, а на стосунках між сторонами.

Нарешті розробляється довгострокова мета в громадському русі за посередництво — соціальні перетворення. Посередництво повертає зацікав-леність та відповідальність за розв’язання кон-флікту до громади в цілому, а не до самих сторін суперечки32. У схемах посередництва під егідою суду кількісні дані більше впливають на керів-ників, що приймають рішення, ніж якісні дані, і тому кількісні цілі часто мають пріоритет. Разом з тим, на землях Нижня Саксонія в Німеччині здійснюється спроба досягти ряду кількісних та якісних цілей по всій державі у контексті добро-вільного посередництва під егідою суду. Бачення в проекті Нижньої Саксонії полягає в тому, щоб перетворити культуру розв’язання суперечок, щоб довгострокове більше задоволення клієн-тів від якісного розв’язанням суперечок надалі поліпшувало кількісну ефективність.

Юстиція чи ринкова модель посередництваПосередництво під егідою суду в Європі зага-лом набирає вигляду двох моделей: юстиції (під наглядом держави) та ринкової.

Модель юстиції передбачає посередництво як розширення спектру послуг суду. Тут посередни-цтво є головним чином добровільним, організо-ваним, забезпечується працівниками та коштами з боку держави чи судів. Посередництво безко-штовне для сторін, які не мають права вибору посередника. Наприклад, таку модель створили районні суди Словенії.

У ринковій моделі суд направляє справу за згодою сторін або без такої згоди до при-ватних посередників. Посередництво здійсню-ється ними. Сторони вибирають посередника та оплачують його послуги. Можливе надання обмежених державних коштів, наприклад, як 32 Александер Н. Глобальні тенденції в посередництві: піднесення на третій хвилі.

у Голландії, де перші дві з половиною години роботи посередника оплачує держава.

Є суттєва відмінність між цими двома моде-лями. Дуже важливим для кожного суспільства є те, контактують люди з законом в суді чи поза судом. Наприклад, в Англії та Уельсі багато судів пропонують посередництво сторонам, що беруть участь у судовому процесі, направляючи їх до приватних посередників, що діють на вільному ринку. Таким чином, посередництво відокрем-лене і являє собою альтернативу судовому роз-гляду. Сторони направляються подалі від суду під час розгляду їхньої справи, і посередництво не є частиною діяльності суду. Разом з тим у Словенії районні суди пропонують посередни-цтво як послугу суду. На думку лорда Вульфа та Хазела Генна, така стратегія базується на пере-довій філософії, коли послуги суду використову-ються не лише для винесення судового рішення, а й для мирової угоди під час розв’язання супе-речок33. Не лише посередництво інтегрується в діяльність суду, а й фінансування та персонал забезпечуються судом, і посередників навчає та контролює суд.

Багато країн Східної Європи запровадили рин-кові моделі судового посередництва (Македонія, Сербія, Боснія, Словаччина, Румунія). Крім про-блеми вищої, порівняно з попитом, пропозиції посередництва, направлення до приватного посе-редництва може спричинити важкі питання про якість послуг посередництва, етику посередни-ка та імідж суддів, які направляють справи при-ватним посередникам. Судді можуть надавати перевагу одним посередникам перед іншими. Постійне направлення справ до такого посеред-ника може виглядати, як спрямування вигідної роботи обраним організаціям, що працюють для прибутку. Правдою є написане Чарльзом Діккенсом: «Великою роботою закону є забезпе-чення роботою закону». До цього можна додати: «Коли гроші говорять, правосуддя мовчить».

While it is true that a variety of models exists in all jurisdictions, the justice model is more frequently found in civil law jurisdictions and the marketplace model in common law jurisdictions.

Термін посередництва під егідою судуОдним із важливих аспектів схем посередництва під егідою суду є термін направлення справ на посередництво. Існує багато варіацій стосовно 33 Залар А., 2004: Управління змінами в судовій гілці влади: Дослідження прикладів посередництва під егідою суду в районному суді Любляни та п’ять викликів європейським судам; Досвід судів Німеччини та Словенії. Словенська асоціація суддів та Верховний суд Республіки Словенія, Любляна.

1-2/2009


термінів направлення, але загалом є два види направлень:

Автоматичне направлення;1. Направлення індивідуальних справ 2. (відбір).У момент, коли суд запрошує сторони до

застосування посередництва, вони можуть почу-ватися готовими до врегулювання або ні. Якщо сторони готові домовитися, але дотримуються традиційного підходу до судового розгляду, коли жодна зі сторін не хоче здаватися першою, такі сторони вітатимуть пропозицію суду звернутися до посередництва.

Якщо сторони не готові домовлятися, направ-лення суду не є для них стимулом, а швидше загрозою санкцій, які можуть бути застосовані до однієї зі сторін, яка відмовилася спробувати посе-редництво. Недоліки за таких обставин можуть бути такі: додаткові судові витрати, додаткові затримки в процедурі судового розгляду, відчуття з боку небажаючої сторони щодо примусу до про-цедури на невигідних для неї умовах.

Якщо більшість справ згодом завершується врегулюванням суперечки на певній стадії про-цедури (як, наприклад, у США, Англії та Уельсі), суд, що сприяє чи направляє на посередництво, просто простить сторони зробити це раніше. Суд обґрунтовує таку пропозицію тим, що будуть заощаджені час, гроші та можна буде уникнути подальших проблем.

Якщо в більшості випадків не відбувається врегулювання без втручання суду (як у більшості країн цивільного права), суд, що сприяє посеред-ництву, може заохочувати переговори та врегулю-вання за межами суду, що з часом змінить куль-туру розв’язання суперечок в надто сутяжному суспільстві.

Що стосується питання найбільш прийнят-ного часу для посередництва, відповідь залежить від того, кому потрібне посередництво і для чого. Метою посередництва може бути еконо-мія коштів, як в Англії та Уельсі, або уникнення ризиків судового процесу, як у США. Це може по-різному впливати на вибір часу для посеред-ництва, якщо ми порівняємо з ситуацією в краї-нах південно-східної Європи, де метою посеред-ництва є в основному зменшення завантаженості суду справами. Порівняльне дослідження пока-зує, що в системі звичаєвого права посередництво відбувається після представлення доказів, тоді як в країнах цивільного права посередництво засто-совується раніше в процесі слухання справи.

Звіти про оцінку схем посередництва під егі-дою суду показують, що справи потрібно підштов-хувати до посередництва або на ранній стадії роз-гляду, або на надто пізній стадії. Це міркування

передбачає, що індивідуальний підхід є більш доцільним та дієвим, ніж загальне запрошення чи направлення суду. Критерії направлення мають враховувати готовність та бажання сторін супе-речки до компромісу34.

Критерії направленняНайбільш цінне європейське дослідження про показники направлення та протипоказання було підготовлене Національним проектом з посеред-ництва під егідою суду Голландії35. Це досліджен-ня виявило, що практично всі справи придатні до посередництва, але не всі сторони суперечки готові до посередництва, і останнє може змінити момент направлення. Єдиним реальним показ-ником успіху є мотивація сторін, якщо:

сторони особисто беруть участь у розв’язанні суперечки;сторони мають на меті знайти індивідуальне рішення; сторони швидко візьмуть участь у посередництві;процедура є відносно дешевою. Отже, якщо наявні можливість і бажан-

ня переговорів, успіх майже гарантовано. Направлення в письмовому вигляді з т. зв. само-перевіркою забезпечує більш надійну згоду сто-рін на посередництво.

Висновок, який можна зробити з цього звіту та зі звіту А. Де Роо та Р. Джагтенберга про порів-няльне європейське дослідження посередництва, заохоченого судом, такий: не тип справи визна-чає шанси на успіх посередництва, а ставлення та бачення сторін. Крім характеристик справи та сторін, що можуть змінюватися, і не можуть дати жодного критерію для направлення, впевненість, випромінювана посередником, вартість посеред-ництва, знання та ентузіазм направляючого судді також впливають на успішність посередництва.

Дані європейського дослідження показують, що, по відношенню до фактора довіри, більше справ направляються на посередництво, якщо ця процедура існує довший період часу або якщо посередництво діє за моделлю юстиції і є організованим, забезпеченим працівниками та коштами з боку суду, а посередники акредитовані судом. Посередництво стає більш прийнятним як 34 Звіт про альтернативні програми врегулювання суперечок під егідою суду в районному суді Любляни, Словенія: Europe Aid 116385 D sv si, 2005. Ініціативи АРС під егідою суду для несімейних цивільних суперечок: господарський суд та апеляційний суд, професор Хазел Генн, факультет права Університетського коледжу, Лондон: Серія досліджень, березень 2002 р., № 1/02, Департамент Лорда-канцлера, Велика Британія.

35 Пел М. Проект посередництва під егідою суду Голландії. Звіт аналізує рекомендації з поліпшення та консолідації програми посередництва під егідою суду в районному суді Любляни, лютий 2005 р.



варіант розгляду справи, чим більше направлень на посередництво видається.

Що стосується фактору витрат, для сприй-няття сторонами важлива безкоштовність посе-редництва. Разом з тим під час суперечки між господарськими суб’єктами витрати на посеред-ництво не важливі. Незважаючи на це, недостат-нє фінансування в країнах цивільного права може унеможливити спроби запровадити посередни-цтво під егідою суду.

Що стосується знань суддів, вони можуть позитивно вплинути на ступінь прийняття запро-шень чи інструкцій з направлення на посередни-цтво. Знання та ентузіазм направляючого судді відіграють важливу роль. Ставлення суддів до роз-витку посередництва в країнах цивільного права Європи можна описати як поступовий розвиток від опору до ентузіазму. Здається, що судді потре-бують початкового досвіду з посередництва, щоб взяти на себе роль спокусника, ставлячи сторо-нам суперечки запитання, які допоможуть їм оці-нити сильні та слабкі сторони справи та ризики судового процесу. Деякі суди розробили схеми запитань, які судді мають поставити сторонам суперечки та їхнім адвокатам. Також важливо, щоб судді отримали необхідне навчання з питань посередництва та методів направлення.

Роль суддів як посередниківКонсультативна рада європейських суддів у Визначенні № 6 не виключає, що судді можуть діяти як посередники. Таким чином, «техноло-гія» суду стане доступною громадськості. Разом з тим дуже важливо, щоб судді ніколи не про-водили процедур посередництва по своїх спра-вах, або справах, де вони збираються приймати рішення. Судді в Норвегії, Бельгії, Словенії і від-недавна навіть у Великій Британії (експеримент у суді технологій та будівництва) мають дозвіл працювати посередниками. Це викликає потре-бу обов’язкового навчання суддів-посередників тому, як працювати, не виносячи рішення. Хоча судді зазвичай проводять слухання з примирен-ня, такі слухання менш тривалі, не дозволяються окремі зустрічі зі сторонами і тиск на сторони може бути більшим. Також більшою може бути небезпека застосування влади суду. Крім того, суддям важко ігнорувати закон та перетворитися на гарних слухачів. За характером своєї діяльнос-ті вони більше схильні до оцінки, і сторони очі-кують від них того ж. Суддів-посередників часом називають хамелеонами.

Через відсутність традиції посередництва та беручи до уваги рівень правової культури в сус-пільстві буде особливо необхідно завоювати дові-ру сторін суперечки, адвокатів та громадськості

загалом до посередництва в тих судових системах, де посередництво є новою процедурою. Досвід Словенії показує, що судді можуть функціону-вати як ключові гравці, оскільки вони наділені повноваженнями та репутацією. Надання послуг посередництва безкоштовно, заради суспільного блага, паралельно з виконанням суддею основних обов’язків, може забезпечити зміцнення культури загального блага в суспільстві, одночасно захи-щаючи суд від будь-якої критики щодо отриман-ня суддями-посередниками оплати за послуги одночасно з зарплатою, оскільки посередництво включає справи, які суд зобов’язаний вирішити в будь-якому випадку.

Залучення суддів до програми посередництва є також важливим, оскільки це зобов’яже суддів сприймати посередництво серйозно. Не можна ігнорувати того факту, що рішення про направлен-ня судом запрошення сторонам, рекомендації чи пропозиції посередництва найчастіше прийма-ється суддями індивідуально по кожній справі. Якщо судді не вірять в корисність посередництва, це серйозно поставить під загрозу здійснення програми посередництва під егідою суду.

РОЛЬ ЮРИСТІВУчасть суддів у ролі посередників у схемах під егі-дою суду має ще один позитивний ефект. Як пра-вило, адвокати слідують ініціативі суддів. Вони є ключовими гравцями під час розвитку посеред-ництва. Є загальна думка, що юристи потребу-ють більшої інформації про посередництво, але здається, що насправді їм потрібна мотивація для застосування посередництва. Мнукін заявив, що виникає напруженність, коли агент веде перего-вори від імені довірителя, і водночас має власні інтереси. Адвокат, що діє як представник своїх клієнтів, турбується про власну репутацію та дохід, а також про потреби своїх довірителів36. Попри переконання, що безкоштовна структура може усунути напруженність між довірителем та агентом, деякі фінансові стимули для юрис-тів забезпечують позитивний вплив на попит на посередництво. Наприклад, спілка адвока-тів Словенії збільшила гонорари адвокатам за врегулювання шляхом посередництва на 50%. В Італії врегулювання, досягнуте шляхом посе-редництва, є підставою для зменшення податків з італійських юристів. Гарбі вважає, що замість того, щоб зосередитися на обороті, юристів має турбувати вищий прибуток, оскільки виробничі витрати набагато нижчі під час посередництва, 36 Мнукін Р. Н., Скотт Р., Пепперс А. С. По інший бік перемоги: переговори для створення цінності в угодах та розв’язанні суперечок, Harvard University Press, 2000.

1-2/2009


ніж під час судового розгляду37. Багато юристів у всьому світі все ще вважають, що якщо вони врегулюють справу шляхом посередництва, то позбавлять себе роботи. Вони приставатимуть на запрошення до посередництва, якщо тільки посередництво не загрожуватиме їхнім заробіт-кам. Деякі вважають, що АРС означає загрозу зменшення доходів.

Задоволений клієнт може бути причиною підтримки юристами посередництва. Особливо в господарському середовищі, де компанії та мене-джери хочуть зберегти контроль над ризиками бізнесу. Оскільки, чим більше основним дже-релом права стає прецедентне право, тим менш передбачуваним стає право, і тим менший кон-троль над можливими ризиками. Посередництво може повернути цей контроль.

Іншою гарною практикою інтеграції юрис-тів у схему посередництва під егідою суду є ство-рення партнерства між суддями та адвокатами. Бажано створити наглядовий комітет для проекту посередництва, що складатиметься з суддів та адвокатів з метою надання вказівок щодо май-бутнього планування та оцінки схеми. В деяких федеральних штатах США адвокати сплачують річний дохід адміністрації АРС у суді. Судді та адвокати можуть підготувати спільну стратегію інформування громадськості, або кампанію щодо посередництва. Інформація про вигоди посеред-ництва має дійти до всіх користувачів і зробити їх прибічниками посередництва.

КАМПАНІЯ ІНФОРМУВАННЯ ГРОМАДСЬКОСТІ ПРО ПОСЕРЕДНИЦТВОНа основі досвіду різних підходів до кампанії інформування громадськості про посередництво, такі висновки можуть допомогти в підготовці стратегії комунікації:

Необхідно чітко усвідомити мету, структуру, метод роботи та тривалість проекту посе-редництва. Досвід інших країн показує, що, особливо для внутрішніх груп інтересів, мета проекту не завжди цілком зрозуміла. Можна порекомендувати, щоб суди вичерпно описа-ли цілі та заходи схеми посередництва, кон-кретні завдання співробітників та послуги, які вони можуть запропонувати.Важливо включити питання комунікації в порядок денний. Кожна організація чи інсти-тут, що бере участь у цьому процесі, має роз-почати розробку загального плану комуніка-ції і з часом розробити річний план роботи, що включатиме і кошторис.Суперечки охоплюють велике коло людей, установ та інших організацій з різними

37 Гарбі Т. Посередництво приносить більше грошей, ніж судовий розгляд. Інтерв’ю, Conflicthunting, Гаага, 29 та 30 червня 2006 р.

групами підтримки в приватному та дер-жавному секторі. Вони діють у середови-щі, де не поділяються однакові турботи чи цінності. Бажано пристосувати комунікації для кожної ключової групи аудиторії, щоб збільшити позитивне ставлення до проце-дури посередництва.Якщо бажано утримувати увагу зацікавлених груп, важливо спілкуватися з ними регуляр-но. Створення та планування подій чи захо-дів довели свою ефективність. У випадку Голландії було використано такі події, як 500-те направлення на посередництво, публіка-ція річного звіту про посередництво, початок посередництва в податкових справах. У сло-венській схемі посередництва під егідою суду помітною подією було запровадження посе-редництва під егідою суду в господарських справах, день впровадження пришвидшеного розгляду цивільних справ тощо.Також рекомендовано використання широ- кого спектру каналів комунікації. Добре відомий факт, що використання лише дру-кованої інформації, такої, як листи та бро-шури, не є достатнім. Особисті комунікації, аудіовізуальні засоби, нові засоби, такі як Інтернет, можуть допомогти у дієвій про-грамі спілкування.Огляд запитань, які часто ставлять, та від- повідей довів ефективність та доцільність налагодження комунікаційного процесу. Має постійно відбуватися обговорення результа-тів посередництва.Гарним прикладом стратегії кампанії інфор-

мування громадськості про посередництво є програма Міністерства юстиції Чорногорії яка містить матрицю комунікаційних заходів та груп інтересів (2005).

ПОСЕРЕДНИЦТВО У ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВАХНа культуру розв’язання суперечок країни впли-ває її соціальна та політична історія. Щоб ство-рити необхідні умови для успіху посередництва, необхідні зміни в соціальних та правових систе-мах посткомуністичних країн, щоб посередни-цтво стало вагомим засобом розв’язання конфлік-тів. Аналіз особливостей культури країни у світлі психологічно-соціальних аспектів розв’язання конфліктів, наслідків авторитаризму (наприклад, очікування сторонами суперечки директивних дій від посередника, недовіра до свободи, відсут-ність правової свідомості, корупція) є необхідним для забезпечення посередництва як новації38.

38 Нельсон Р. М. Розв’язання суперечок у посткомуністичних суспільствах — можливість чи мрія? Листок новин посередництва. Відділ юридичної практики Міжнародної асоціації адвокатів. — 2005. — Т. 1. — № 3. — Грудень.


ПРИМИРЕННЯ ЯК ЗАСІБ ПОНОВЛЕННЯ ПРАВ ПОТЕРПІЛОГО ВІД ПРИМУШУВАННЯ ДО ВИКОНАННЯ ЧИ НЕВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

Віталій КУЦ, кандидат юридичних

наук, професор, про-ректор з наукової робо-ти Національної акаде-

мії прокуратури України

Андрій ЯЩЕНКО, кандидат юридичних

наук, доцент, завідувач кафедри спеціально-правових дисциплін

Нікопольського факуль-тету Одеської наці-ональної юридичної

академії

Сьогодення характе-ризується тривалими негативними про-явами фінансово-

економічної кризи, яка вплину-ла на всі сфери життєдіяльності людей. Не оминула вона і сферу

кредитних правовідносин. Останнім часом загрозливими темпами зроста-ють борги населення перед банками за отримані іпотечні, побутові та авто-

мобільні кредити. Проблемна заборгованість клієнтів пере-вищує 40 млрд. грн, а до кінця поточного року очікується її зростання в межах 8–10 млрд. грн [1; 2].

В умовах неповернення кредитів банки дедалі частіше користуються послугами так званих колекторських фірм, діяльність яких полягає у про-фесійному «вибиванні» боргів. Сьогодні цей вид діяльності стає вельми популярним і має у сво-єму активі багато прихильників [3]. Нині в Україні офіційно зареє-

стровано понад десяток колектор-ських установ. Значна їх частина виконує функцію обслуговування кон-кретних власників, переважно банків.

Крім того, функціонують структури, які хоча й називають себе колектор-ськими, такими не є. Вони зосере-дилися на наданні допомоги юри-дичним особам у судових процесах або звузили сферу своєї діяльності до надання приватнорозшукових послуг. Але завдання у всіх загальне — пере-творювати безнадійні борги в доходи [4]. Процес колекторської діяльності можна розподілити на кілька стадій. Дві перші з них є досудовими. В їхній основі лежить розрахунок на наяв-ність у особи, яка вчасно не повернула борг, слабких місць, таких як родина, робота чи сусіди. На професійному колекторському лексиконі їх імену-ють «софт-колекторство» та «хард-колекторство». Ці стадії різняться між собою інтенсивністю впливу на боржника. Спочатку колектори лише нагадують боржникам про необхід-ність сплатити борг і наслідки його непогашення. Далі, зазвичай, через 2–3 місяці вони домагаються вже осо-бистої зустрічі з боржником, члена-ми його родини, друзями чи робото-давцем, намагаючись у такий спосіб дискредитувати його в очах інших людей і схилити до добровільного виконання своїх зобов’язань. У випад-ку, коли позасудові стадії стягнення

А ій ЯЩЕНКО

ДОСЛІДЖЕННЯ

Аналізується діяльність колекторських компаній, у результаті якої порушуються права і законні інтереси громадян, та акцентується увага на тому, що примирен-ня є ефективним засобом поновлення прав потерпілих-боржників у разі вчинення злочину, передбаченого ст. 355 КК України.

1-2/2009

Примирення як засіб поновлення прав потерпілого від примушування до виконання... 69

боргу не приносять своїх результатів, колектор-ська агенція переходить до третьої, судової ста-дії — «легал-колекторство», у ході якої колектори звертаються до судового захисту порушених прав кредитора.

У своїй діяльності колектори головну став-ку роблять на психологію боржника, на його усвідомлення власної провини та почуття дис-комфорту з цього приводу [5]. Офіційні пред-ставники колекторських агенцій запевняють, що використовують винятково легальні методи роботи з проблемними позичальниками. Однак, на думку фахівців, оскільки на законодавчому рівні подібну діяльність в Україні не врегульо-вано, в більшості випадків вона супроводжуєть-ся порушенням норм чинного кримінального законодавства [6]. Відомі непоодинокі випадки, коли колектори перетинають межу дозволеного й вимагають термінового погашення боргу, погро-жуючи боржникові насильством або пошкоджен-ням чи знищенням майна. Так, Л. у 2004 році при-дбав у кредит квартиру в м. Києві. До вересня 2008 року він справно сплачував борг. Однак, залишившись без роботи, припинив його сплату. У січні 2009 року банк передав кредитну угоду Л. колекторський фірмі. Спочатку колектори без-перервно телефонували йому, потім почали без-посередньо погрожувати насильством над Л. та його дружиною [7]. Подібна ситуація склалася і в О., яка заборгувала банку близько семи тисяч гривень. Банк переуступив борг колекторській фірмі, яка з жінкою «церемонитися» не стала, постійно погрожуючи їй фізичною розправою. Дійшло до того, що, коли з’ясувалося, що О. не має чим погасити борг, їй запропонували народи-ти дитину і за рахунок державної допомоги при її народженні повернути банківський борг [8]. Такі та подібні дії порушують права та інтереси громадян, що охороняються законом, і повинні кваліфікуватися як злочин, передбачений ст. 355 КК України, — примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

Метою цієї статті є з’ясування кримінально-правових наслідків примирення учасників кримінально-правового конфлікту, що виникає на ґрунті несплати боргу та злочинного приму-шування до його сплати як засобу поновлення прав його учасників.

Науково-теоретичним підґрунтям дослі-дження стали праці відомих науковців у галузі кримінального права, процесу і кримінології, зокрема, С. В. Анощенкової, М. І. Го шовського, В . В . Землянської , О. П . Кучинської , В. Т. Маляренка, О. В. Перепаді, А. О. Пінаєва,

Т. І. Присяжнюк, Д. В. Ривмана, А. М. Соловйової, В. А. Тулякова, М. І. Хавронюка.

На думку дослідників проблеми відповідаль-ності за примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань, цей злочин може бути вчинений лише шляхом активних дій, які поля-гають у пред’явленні вимоги до потерпілого виконати або не виконувати цивільно-правове зобов’язання. Така вимога, звернена до боржни-ка, — це наполеглива пропозиція негайно або у визначений термін повернути борг, що поєдну-ється з насильством або з учиненням інших не бажаних для потерпілого дій.

З точки зору її кримінально-правової оцінки, ми схильні приєднатися до думки, що в складі вказаного злочину погроза є способом його вчи-нення [9, с. 58]. При цьому, вона повинна бути реальною, тобто сприйматись потерпілим як така, що може бути реалізована. Необхідно також ураховувати і суб’єктивну її оцінку винним, який висловлену погрозу оцінює як таку, що сприй-мається потерпілим як реальна, — незалежно від того, чи збирається він її реалізувати [10, с. 1139].

Диспозиція ч. 1 ст. 355 КК України скон-струйована таким чином, що примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань вважається злочином вже з момен-ту вчинення вказаного суспільно небезпечного діяння. Особливістю об’єктивної сторони квалі-фікованого та особливо кваліфікованого складу цього злочину є те, що до її структури входять сус-пільно небезпечні наслідки, зокрема: 1) пошко-дження чи знищення майна (ч. 2); 2) небезпека для життя і здоров’я (ч. 3); 3) завдання великої шкоди чи спричинення інших тяжких наслідків (ч. 3 ст. 355 КК України). Наслідки злочинного діяння, як відомо, мають велике кримінально-правове значення. Окрім усталених значимих моментів, їхня важливість виявляється ще і в тому, що моральна, фізична або майнова шкода лежить в основі визнання особи потерпілою від злочину (ч. 1 ст. 49 КПК України). Але якщо при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 чи ч. 3 ст. 355 КК України, присутність потерпілого очевид-на, то при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України, наявність потерпілого може ставитись під сумнів, адже, на думку деяких нау-ковців, його вчиненням не завдаються збитки, які можуть бути відшкодовані, або не заподіюється шкода, яка може бути усунена [11, с. 536–538].

Висловлюючи своє ставлення до подібного висновку, зазначимо, що до конструкції осно-вного складу розглядуваного злочину законода-вець дійсно не зарахував суспільно небезпечні


70 ДОСЛІДЖЕННЯ

наслідки. Однак це не означає, що при його вчи-ненні вони не настають. Навпаки, характерною ознакою подібного складу злочину є те, що при вчиненні описаної в законі дії наслідки настають неминуче [12, с. 81], зокрема, особі цим злочи-ном заподіюється моральна шкода. Крім того, в сучасній доктрині кримінального і кримінально-процесуального права все більше спираються на те, що підставою для визнання особи потерпілою виступає як безпосереднє завдання вчиненим злочином шкоди, так і створення реальної загро-зи її спричинення, причому не лише у закінчених злочинах, а і при готуванні до злочину та замаху на нього [13, с. 113; 14, с. 52; 15, с. 74–75]. Отже, потерпілим від злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК, є боржник, тобто фізична особа, яка має цивільно-правове зобов’язання, а також її близькі родичі [16, с. 817], яким злочинною дією створена загроза заподіяння фізичної чи майнової шкоди, а від злочину, передбаченого ч. 2 та ч. 3, — вказані фізичні особи, яким, окрім моральної, заподіяна ще і фізична або майнова шкода.

Слід зазначити, що в попередній редакції цієї кримінально-правової норми коло потер-пілих — фізичних осіб було значно ширшим. Ними могли бути не лише близькі родичі, а й інші близькі особи. Такий досвід не слід ігнору-вати, а, відтак, нам імпонує пропозиція вважати потерпілими від примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань не лише близьких родичів фізичної особи, яка має цивільно-правове зобов’язання, а й інших близь-ких їй осіб [9, с. 62–64]. У цьому контексті варто звернути увагу на те, що наукова думка все більше схиляється до того, що у кримінальному праві і процесі потерпілим від злочину слід визнавати не лише фізичних, а також юридичних осіб [14, с. 20–22]. Дійсно, оскільки суб’єктами встанов-лення, зміни або припинення цивільних прав і обов’язків є не лише громадяни, але й юридичні особи, немає резону говорити про неможливість визнання юридичної особи потерпілим і від зло-чину, передбаченого ст. 198-2 КК України (ст. 355 КК України) [17, с. 115].

Таким чином, учиняючи спробу повернути борг за допомогою погроз насильством над борж-ником або його близькими родичами, особа, яка вимагає виконати чи не виконувати цивільно-правове зобов’язання, може опинитися на лаві підсудних і зазнати кримінального покарання. Проте при вчиненні цього злочину може виник-нути й така ситуація, коли для потерпілого більш важливим є не покарання винного, а гарантова-не відшкодування заподіяної злочином шкоди. Навіть символічна компенсація, — наголошує

В.Т. Маляренко, — усвідомлення того, що хтось взяв на себе відповідальність щодо відшкодуван-ня шкоди, вже має велике значення для потерпі-лого від злочину [18, с. 398].

Історично склалося так, що відшкодування шкоди потерпілому від злочину здійснюється в порядку цивільного позову, який заявляється потерпілим при розгляді кримінальної справи [13, с. 169]. Виходячи з положень ст. 28 КПК України, особа, якій злочином завдано матеріальної або моральної шкоди, має право при провадженні в кримінальній справі вчинити позов про її від-шкодування [19, с. 285]. Однак реально отримати відшкодування цієї шкоди досить складно, адже за всіх позитивних моментів інституту цивіль-ного позову в кримінальному процесі він має значні вади, оскільки робота із забезпечення відшкодування шкоди й одержання цивільним позивачем якнайшвидшої компенсації з різних причин здійснюється неякісно, із запізненням або взагалі не знаходить свого логічного завер-шення [20, с. 290; 17, с. 262]. Такий стан речей лише посилює й без того наявну у потерпілого недовіру до системи кримінального судочинства. У цьому аспекті варто звернути увагу на те, що сьогодні недоліки відшкодування шкоди шля-хом вчинення цивільного позову у кримінальній справі компенсуються примиренням потерпілого із правопорушником [20, с. 290–291].

Зазначимо, що примирення є центральною ланкою відновного правосуддя. Ця модель право-суддя є іншим поглядом, іншою філософією реак-ції суспільства на злочин, іншою її парадигмою [21, с. 14]. На відміну від традиційної системи кримінального судочинства, відновне правосуд-дя ставить перед собою завдання умиротворення правопорушника з потерпілим, громадськістю та державою. Воно зосереджує увагу на правах усіх учасників кримінального конфлікту та на віднай-денні рівноваги між їх інтересами, сприяє віднов-ленню попереднього стану в суспільстві, що мав місце до вчинення злочину. Прихильники цього підходу вказують на необхідність зміни ракурсу розгляду злочину як правопорушення та процесу реагування на нього таким чином, щоб: 1) змісти-ти його у бік потерпілого; 2) визнати основним із завдань кримінального процесу примирення сторін — потерпілого й правопорушника, що супроводжується відшкодуванням шкоди, завда-ної правопорушенням; 3) залучити до розгляду не лише традиційних учасників кримінального процесу, а також посередників та громадськість [22, с. 42–43].

У національному кримінальному законо-давстві юридична можливість примирення

1-2/2009


потерпілого із особою, яка спричинила нанесен-ня шкоди, закріплена у ст. 46 КК України. Згідно з цією статтею, особа, яка вчинила злочин невели-кої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відпові-дальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані збитки або усунула запо-діяну шкоду. Зі змісту цієї статті вбачається, що звільнення від кримінальної відповідальності за примиренням, у випадку примушування до вико-нання цивільно-правових зобов’язань, можливе, якщо вчинене кваліфікується за ч. 1 ст. 355 КК України за умови, що особа вчинила такий зло-чин уперше та відшкодувала (компенсувала) або усунула заподіяну моральну шкоду.

Відзначимо, що М. І. Хавронюк заперечує можливість примирення у разі вчинення злочи-ну, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України. На його думку, навіть якщо припустити факт заподіяння моральної шкоди і, як наслідок, особу визнати потерпілою, у справах про злочин, передбачений ч. 1 ст. 355 КК України, примирення не можна застосовувати, оскільки цей злочин має суто публічний характер [11, с. 537]. З аргументацією вченого важко погодитися з нижченаведених міркувань. По-перше, зазначений злочин є зло-чином «суто публічного характеру» лише тому, що так вирішив законодавець, а, як відомо, не всі законодавчі рішення є правовими. Є всі підстави стверджувати, що в цьому випадку суто приват-ний конфлікт був «привласнений» державою і перенесений у публічну сферу, як це часто трапля-ється в правових системах тоталітарного штибу. По-друге, у справах про злочини, які мають дій-сно публічний характер, примирення не слід від-кидати. Інша справа, що у разі вчинення подібних умисних злочинів невеликої тяжкості або необе-режних злочинів середньої тяжкості, звільненню від кримінальної відповідальності за примирен-ням із потерпілим слід надавати факультативного характеру. Задля цього у КК України, зокрема, у його Загальній частині, доцільно конкретизувати перелік статей, за якими можна факультативно або обов’язково припинити провадження досудо-вого слідства на підставі ст. 8 КПК України [23]. Виходячи із вказаного, ми не відкидаємо можли-вості звільнення від кримінальної відповідаль-ності за примиренням у разі вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України, якщо особа вчинила такий злочин уперше та відшкодувала (компенсувала) або усунула заподіяну мораль-ну шкоду. Вважаємо, що привабливість прими-рення у цьому аспекті очевидна, адже воно дає змогу потерпілому гарантовано і більш опера-тивно отримати належну компенсацію заподіяної

шкоди, що суттєво посилює захист його прав і законних інтересів; особі, яка вчинила злочин, — бути звільненою від кримінальної відповідаль-ності, а державі — зекономити фінансові та інші ресурси у справі протидії злочинності.

У правовій літературі останніх років фор-мується думка, що, окрім звільнення від кри-мінальної відповідальності через примирення потерпілого із злочинцем, доцільно запровадити й звільнення від покарання [24, с. 12–13]. На нашу думку, таку точку зору слід підтримати. Водночас, варто звернути увагу й на те, що особа, яка вчи-нила злочин невеликої або середньої тяжкості, згідно з ч. 4 ст. 74 КК України, може бути звіль-нена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінно-го ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небез-печною. У тексті цієї статті термін «примирен-ня» безпосередньо не згадується. Між тим, ми схильні вважати, що натяк на його присутність у ній має місце. Про втрату особою ознак сус-пільної небезпечності свідчить наявність пози-тивних «постзлочинних» дій особи, а саме: без-доганної поведінки та сумлінного ставлення до праці. Під бездоганною поведінкою у юридичній літературі розуміють спосіб життя, який відпо-відає загальноприйнятим нормам поведінки та пануючим у суспільстві моральним принципам, а під сумлінним ставленням до праці — відпові-дальне та позитивне ставлення особи до роботи [25, с. 344]. Ми переконані в тому, що одним із доказів бездоганної поведінки є примирення з потерпілим. Якщо в результаті вчиненого зло-чину була заподіяна шкода конкретній особі, то виникає обов’язок особи, яка її спричинила, від-шкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду і, як наслідок, примиритися з потерпілим [22, с. 43]. Це загальновизнана норма поведінки. У контексті цього примирення може бути засо-бом поновлення прав потерпілого, порушених не лише вчиненням злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК, а й ч. 2 цієї статті, зокрема, коли мова йде про примушування до виконання чи неви-конання цивільно-правових зобов’язань, вчине-не з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, або з пошкодженням чи знищенням майна. Якщо потерпілий вважає, що справедливість буде від-новлена у випадку, коли винний здійснить такі (або деякі з таких) дії: відшкодує завдані майно-ві збитки, компенсує заподіяну моральну шкоду, принесе йому вибачення, відновить пошкоджене майно, — то законодавець не повинен наполягати



на обов’язковому застосуванні кримінального покарання [26, с. 472]. Більше того, оскільки у науковій літературі кримінально-правове прими-рення пропонують ураховувати і у разі прийнят-тя рішення про звільнення від відбування пока-рання [22, с. 46], права потерпілого можуть бути ефективно поновлені навіть у випадках, коли дії особи, яка порушила порядок розв’язання май-нових чи немайнових спорів, кваліфіковані за ч. 2 чи ч. 3 ст. 355 КК України і суд при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більш ніж п’ять років, ураховуючи передбачені зако-ном обставини, вирішує питання про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК України). Будучи засобом захисту прав і законних інтересів потерпілого, порушених учи-ненням злочину (ч. 2 або ч. 3 ст. 355 КК України), з одного боку, примирення, з іншого боку, зна-чно підвищує ефективність застосування самого звільнення від відбування покарання з випро-буванням, адже, як зазначає В. В. Землянська, дає підстави, по-перше, позитивно характери-зувати особу, яка вчинила злочин, а, по-друге, сподіватися на можливість її виправлення без відбування покарання [27, с. 119]. У свою чергу, історія виникнення та майже вікова практика застосування цього виду звільнення від відбу-вання покарання свідчить про високий ступінь його гуманістичної спрямованості, безсумнівну ефективність у справі попередження злочинів і очевидну відповідність основним ідеям кримі-нального права [28, с. 575].

Отже, на підставі вищевикладеного можна зробити такі висновки: 1) фінансово-економічна криза зумовила зростання боргів населення перед банками за отримані кредити; 2) в умовах їх неповернення сьогодні стає вельми популяр-ною діяльність колекторських компаній; 3) у біль-шості випадків дії представників таких компаній пов’язані з порушенням прав і законних інтересів громадян-боржників, тому підпадають під дію ст. 355 КК України; 4) вчиненням діяння, що утворює основний склад цього злочину (ч. 1), потерпілому заподіюється моральна та створюється загроза заподіяння фізичної чи майнової шкоди, а вчи-ненням кваліфікованого (ч. 2) та особливо квалі-фікованого (ч. 3) — моральна, фізична або май-нова шкода; 5) завдяки кримінально-правовому примиренню, на відміну від інституту цивільного позову у кримінальній справі, потерпілий діс-тає можливість гарантовано і більш оператив-но поновити права, порушені вчиненням цього злочину.

ЛІТЕРАТУРА:Коллекторы ждут роста проблемной задо-1. лженности // http://www.ipoteka.net.ua/2009/05/22/kollektoryi-zhdut-rosta-problemnoy-zadolzhennosti.Осторожно — «черные» коллекторы! // 2. http://intercredit.com.ua/5/news1441.Бєліков О. Якщо до вас прийшов колектор 3. / Правовий тиждень. — № 10, 10–16 березня 2009 р.Коллекторские компании: банки распро-4. дают долги? // http://www.prostobank.ua/potrebitelskie_kredity/stati/kollektorskie_kompanii_banki_rasprodayut_dolgi.Боднарчук С. Я., Масюк В. В. Кто кого или 5. каждый сам за себя. (Заметка о коллекторах и антиколлекторах) // http://delkredere.com.ua/lit_col.Мін’юст відмінив дозвіл колекторам за допо-6. могою банків розбиратися з клієнтами // http://ua.proua.com/news/2009/02/27/173457.html.Как защититься от коллекторов // http://7. www.debt.at.ua/news/2009-03-11-29.Узаконенный рэкет? Или как банки возвра-8. щают долги // http://h.ua/story/168864.Соловйова А. М. Примушування до вико-9. нання цивільно-правових зобов’язань: Монографія. — К.: КНТ, 2007. — 176 с.Науково -практичний коментар до 10. Кримінального кодексу України (2-ге вид., переробл. та доп.) / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. — К.: Дакор, 2008. — 1428 с.Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство 11. України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гар-монізації: Монографія. — К.: Юрисконсульт, 2006. — 1048 с.Пинаев А. А. Уголовное право Украины. 12. Общая часть. — Х.: «Харьков Юридический», 2005. — 664 с. Анощенкова С. В. Уголовно-правовое уче-13. ние о потерпевшем / С. В. Анощенкова; отв. ред. Н. А. Лопашенко. — М.: Волтерс Клувер, 2006. — 248 с.Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий 14. у кримінальному процесі України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 192 с.Присяжнюк Т. І. Потерпілий від злочину: 15. проблеми правового захисту. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 240 с.Н а у к о в о - п р а к т и ч н и й к о м е н т а р 16. Кримінального кодексу України. 3-тє вид.,

1-2/2009


переробл. та доп. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — К.: Атіка, 2003. — 1056 с.Туляков В. А. Виктимология: социальные и 17. криминологические проблемы. — Одесса: Юридична література, 2000. — 335 с.Маляренко В. Т. Перебудова кримінального 18. процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 512 с.Постанова ПВСУ № 4 від 31.03.95 р. “Про 19. судову практику в справах про відшкодуван-ня моральної (немайнової) шкоди / Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України (1972–2007). — Х.: Видавець ФО-П Вапнярчук Н. М., 2007. — С. 278–286.Ривман Д. В. Криминальная виктимоло-20. гия. — Спб.: Питер, 2002. — 311 с.Куц В. Не покаранням єдиним... //Правовий 21. тиждень № 11 (84), 2008. С. 14.Маляренко В. Т., Войтюк І. А. Відновлювальне 22. правосуддя: можливості запровадження в Україні // Бюллетень Міністерства юстиції України. — 2004. — № 8(34). — С. 34–63.Ященко А. Проблемні аспекти звільнення 23. від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілим // Вісник наці-ональної академії прокуратури України. — 2008. — № 1(9). — С. 64–70. Перепадя О. В. Кримінально-правові аспекти 24. примирення між особою, яка вчинила зло-чин, та потерпілим (порівняльний аналіз

законодавства України та ФРН): Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Ін-т дер-жави і права ім. В. М. Корецького. — К., 2003. — 18 с.Кримінальне право України: Загальна час-25. тина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. профе-сорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2002. — 416 с.Уголовное право. Общая часть: Учебник 26. для вузов / Отв. ред. И. Я. Козаченко, З. А. Незнамова. — 3-е изд., изм. и доп. — М.: Изд-во НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М), 2001. — 576 с.Землянська В. В. Пропозиції щодо закріплен-27. ня процедури примирення між потерпілим та обвинуваченим у проекті кримінально-процесуального кодексу України / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конфе-ренції «Створення ювенальної юстиції в Україні». — Київ, 11–12 квітня 2005 р. — С. 118–122.Мальцев В. В. Принципы уголовного права 28. и их реализация в правоприменитель-ной деятельности. — СПб.: Издательство «Юридический центр Прес», 2004. — 694 с.Карнозова Л., Максудов Р., Флямер М. 29. Восстановительное правосудие: идеи и перспективы для России // Российская юсти-ция. — 2000. — № 11. — С. 42–44.


Ідея відновного правосуддя та досвід її запровадження за часи свого існування безперечно дове-ли світовій спільноті власну ефек-

тивність у вирішенні конфліктів різної галузевої спрямованості, складності та традиційної забарвленості. Не є

винятком і Україна, де тео-рія відновного правосуддя викликає чималий інтерес як серед фахівців, так і серед широкого загалу населен-ня. Разом із тим, це лише ще раз доводить необхід-ність детального вивчення та надання наукового тео-ретичного обґрунтування тим процесам відновного правосуддя, які вже давно реалізуються у світовій практиці та завдяки різно-манітним громадським іні-ціативам набувають попу-лярності і в українському

суспільстві. Крім того, науковий аналіз слід проводити з урахуванням того, що цінності, на яких базується відновне правосуддя, в різних культу-рах розуміють по-різному (українське суспільство — не виняток), і думки щодо того, як запроваджувати такі цінності, в контексті конкретної куль-тури можуть сильно різнитися. Отже, дослідження відновного правосуддя має бути культурно-конкретним, вра-ховувати багатство та різноманіття стратегій у розкритті тих істин, що вважаються універсальними.

Усе це разом обґрунтовує необхід-ність дослідження відновного право-суддя та його особливостей в україн-ському суспільстві. І хоча відомий діяч у галузі відновного правосуддя Нільс Крісті у своїй роботі «Конфлікти як власність» вказує на те, що юристів-професіоналів необхідно тримати якомога далі від соціальних конфлік-тів і не давати їм змоги втручатися у

справи справжніх власників цих кон-фліктів — осіб, які є його безпосеред-німи учасниками, — реалії сучасного життя вносять деякі свої корективи. Так, враховуючи загальну юридиза-цію суспільного життя, уже просто неможливо залишити процеси віднов-ного правосуддя за орбітою правового простору, — навпаки, праву іманент-но властиві цінності, впроваджувані теорією відновного правосуддя. Інша річ, що юристи-професіонали особис-то та суспільство загалом час від часу мають замислюватися над тим, а чи не «переродилося» право вже на жор-стокий та безжалісний набір ритуаль-них дій і чи не час уже звернутися до традицій свого народу й згадати, що ж насправді означають такі поняття, як порядок, добро, справедливість, людяність, прощення, любов, — і відновити істинний ідеал Права, яке уособлює саме ці поняття. З огляду на вищезазначене, юридичний аналіз ідеї відновного правосуддя та окре-мих її елементів є невід’ємною части-ною етапу її входження в українське суспільство, а, отже, і в національну правову систему.

Ураховуючи, що відновне право-суддя — це новий погляд на те, як особа, суспільство та держава мають реагувати на конфлікти та правопору-шення, відповідно будується і прак-тика розв’язання конфліктних ситу-ацій у відновному підході. Оскільки більшість конфліктів у суспільстві, що виникають як результат порушення тих чи інших правових норм, безпо-середньо пов’язані зі спричиненням шкоди та небезпекою для суспільства, то проблематика вирішення право-вих конфліктів прямо пов’язана з проблемою відповідальності та її реалізації.

Цікавою для теоретичного дослі-дження є теорія відновної відпові-дальності, яка вводить нове розуміння

ПРОЦЕДУРИ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ ЯК ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇ ВІДНОВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІДОСЛІДЖЕННЯ

Володимир КОЖУХАР,

аспірант кафедри теорії держави та права Одеської

національної юри-дичної академії

1-2/2009

Процедури відновного правосуддя як форма реалізації відновної відповідальності 75

поняття відповідальності. Питання відновної від-повідальності необхідно розглядати, враховуючи загальний зміст теорії відновного правосуддя та розуміння справедливості, яке існує в межах цієї теорії. Як пише Говард Зер: «Оскільки поведінка правопорушника часто є результатом його безвід-повідальності, то просто повідомити йому про призначене покарання — означатиме дозволи-ти йому уникнути відповідальності, заохочуючи подальшу безвідповідальність». Відповідальність за свої дії — це, в першу чергу, усвідомлення й визнання завданої шкоди, а, по-друге, конкретні дії з метою відшкодування цієї шкоди.

Отже, відновна відповідальність — це осо-бливе соціально-правове явище, що знаходить своє вираження з об’єктивної сторони — у від-новленні правопорядку, соціальної справедливос-ті та соціальних зв’язків, порушених у результаті правового конфлікту, а з суб’єктивної сторони — у прийнятті правопорушником на себе обов’язку відшкодувати (реально або символічно) завда-ну шкоду, тим самим задовольнивши інтереси потерпілої сторони конфлікту, суспільства та держави.

Одним із важливих питань відновної відпові-дальності — як з точки зору теорії, так і юридич-ної практики, — є питання щодо процесуальних форм її реалізації.

Відновна відповідальність може бути реалізо-вана за допомогою окремих процедур відновного правосуддя — таких, як медіація, кола правосуд-дя, сімейні конференції/сімейні групові наради. Такі процедури уже давно відомі громадськості розвинутих країн світу — у США, Канаді, Новій Зеландії, Австралії, країнах Західної Європи. У Східній Європі, на теренах СНД, такі процеду-ри знайшли своїх прихильників, але активність їх упровадження цілком базується на ентузіазмі зацікавлених громадсько-активних організацій і супроводжується, якщо не мовчазним ігноруван-ням з боку держави, то просто байдужістю. А це, в свою чергу, набагато ускладнює запровадження так необхідних суспільству прогресивних меха-нізмів вирішення конфліктів.

Процедури відновного правосуддя: меді-ація, кола правосуддя, сімейні конференції/сімейні групові наради, що можуть визначати форми реалізації відновної відповідальнос-ті, — для ефективного їх запровадження в укра-їнській правовій системі потребують адаптації в межах національної, а в більшості випадків і регіонально-конкретної традиції. Така адапта-ція має проходити шляхом: по-перше, вивчен-ня загальносвітової ідеї відновного правосуддя та інформування фахівців окремих напрямків і

широкого загалу населення щодо неї; по-друге, вивчення властивих українському народу, при-таманних національній традиції способів вирі-шення конфліктних ситуацій; по-третє, посту-пової інтеграції спочатку окремих елементів, а згодом і програм відновного правосуддя в цілому до національної правової системи; і нарешті — через відродження свідомості окремої людини та громади загалом у дусі власної значущості у процесі вирішення конфліктів та реалізації від-новної відповідальності.

У межах теорії відновного правосуддя відбу-вається переоцінка концептуальних положень та перегляд самої суті правового реагування з боку держави, суспільства та конкретної особи на пра-вопорушення. Правопорушення розглядають, перш за все, як завдання шкоди, спричинення збитків потерпілому, а не як винятково порушен-ня норм тієї чи іншої галузі права, яке потребує каральної реакції з боку держави і притягнення винної особи до призначеного державою пока-рання. Дії, які порушують право, розуміють як порушення рівноваги у громаді, руйнування соціальних зв’язків, що відбувається в результаті завданої потерпілому шкоди.

Специфіка відповідальності, що реалізується через процедури відновного правосуддя, полягає в зобов’язанні правопорушника виконати певні дії на користь особи, потерпілої в результаті конфлік-ту; вона приймається особою-правопорушником добровільно. Таким чином, застосування до пра-вопорушника відновної відповідальності більш відповідає інтересам особи, що постраждала в результаті конфлікту, ніж притягнення до відпо-відальності у рамках традиційного правосуддя, де в першу чергу враховуються інтереси держави, а інтереси потерпілого залишаються поза увагою. Замість накладення на правопорушника симво-лічної відповідальності, якою є покарання, від-новне правосуддя дає змогу застосовувати реаль-ні дії й відкриває можливість для відшкодування завданої шкоди. Таким чином, у правопорушни-ка з’являється шанс інтеграції із суспільством, а життя потерпілого, правопорушника і всієї гро-мади може якісно покращитися.

Запровадження відновних процедур, а разом із тим відновної відповідальності, ґрунтується на положеннях Рекомендації № R(99)19, при-йнятій Комітетом міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 р., що закликала держави — члени Ради Європи (у тому числі й Україну) сприяти розвит ку і проведенню програм посередництва між потерпілим і правопорушником як загально-доступної послуги.



24 липня 2002 р. Економічна і Соціальна Рада ООН ухвалила резолюцію «Про основні принци-пи програм відновного правосуддя у криміналь-них справах», яка рекомендує всім країнам роз-вивати та впроваджувати програми відновного правосуддя у національне судочинство.

Про доцільність запровадження відновних процедур у цивільному та господарському судо-чинстві свідчать Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи «Про медіацію в цивільних спра-вах» (R № (2002) 10) та «Про сімейну медіацію» (R № (98) 1), а також «Зелена книга» про аль-тернативне врегулювання спорів у цивільному та комерційному праві Комісії Європейських Співтовариств, Типовий закон ЮНСІТРАЛ «Про міжнародну комерційну примирну процедуру з настановами щодо її впровадження й застосуван-ня» (2002) тощо.

Чинне законодавство України поступово розпочинає реалізацію та намагається надати формальну визначеність вищеописаним тен-денціям упровадження відновного підходу. Так, Указом Президента України № 311/2008 від 08.04.2008 р. затверджено Концепцію реформу-вання кримінальної юстиції України. Зазначена концепція серед напрямів реформування системи

кримінальної юстиції визначає гуманізацію кри-мінального законодавства, посилення захисту прав та інтересів потерпілих, гарантоване від-шкодування завданої злочином шкоди, а одним із завдань реформування має стати розширен-ня сфери застосування процедур відновного правосуддя.

Розроблена низка законопроектів, що регла-ментують запровадження в Україні медіації та регулюють внесення відповідних змін до дея-ких законодавчих актів України щодо медіації. Поступове запровадження в національне зако-нодавство концепції відновного правосуддя свід-чить про успіхи активістів цього руху в Україні; однак те, що така концепція все ще залишається на рівні законопроектів, до того ж і досить нео-днозначних, ще раз доводить складність про-блеми. Безсумнівно, зміна орієнтирів, перехід до відновної відповідальності й процесуальних форм її реалізації через процедури відновного правосуддя є складним процесом, що вимагає не тільки часу, але й кардинальної зміни суспільної свідомості. Проте теорія відновної відповідаль-ності вже сьогодні повинна одержати належне науково-теоретичне осмислення.

1-2/2009

Аналіз засобів масової інфор-мації доволі часто викорис-товується в дослідженнях, адже дає змогу вивчити

суспільну думку щодо певного питан-ня, виявити, наскільки поширеною є інформація про проблему чи групу. Особливу увагу зазвичай звертають на медіа-іміджі (медіа-образи), які вико-ристовуються при подачі матеріалу. При цьому імідж у найбільш широ-кому сенсі розуміють як цілеспрямо-вано сформований образ (якої-небудь особи, явища, предмета і таке інше) з метою емоційно-психологічного впливу на кого-небудь.

Отже, цей аналіз було проведено в червні 2009 року. Його метою було проаналізувати медіа образ дітей, що перебувають у конфлікті з законом, та способи висвітлення теми «дитяча злочинність». Для цього було обрано статті, які описували таку проблему як соціальне явище та цю групу дітей.

До аналізу було включено стат-ті, які відповідали таким базовим критеріям:

рік публікації 2009 (якщо в обра- ному друкованому ЗМІ таких не було, то аналізувалися статті за 2008 чи 2007 роки); тема публікації входила в коло наступних: злочинність серед дітей, неповнолітні правопоруш-ники, методи роботи з такою гру-пою, ювенальна юстиція. Під час моніторингу преси звер-

талась увага на статті з розділу «кри-мінальна хроніка», тобто короткі повідомлення про злочини, вчинені неповнолітніми. Однак подібні стат-ті не аналізувалися, оскільки вони не відрізнялися від повідомлень про злочини, вчинені повнолітніми, мали офіційний характер та не міс-тили яскравих медіа-образів. Все ж фіксувалася їх наявність чи відсут-ність у друкованих ЗМІ. Також було

переглянуто статті, у яких трапляло-ся словосполучення «неповнолітні правопорушники», навіть якщо це не було основною темою, для того, щоб дослідити, в якому контексті вжива-лося це словосполучення.

Власне засоби масо-вої інформації для аналі-зу було обрано за таким принципом. Із переліку друкованих засобів інфор-мації, поданих на сторінці [http://uk.wikipedia.org/wiki/Українські_друкова-ні_засоби_масової_інфор-мації], було обрано ряд національних та регіональних друкованих періо-дичних видань. Далі перелік ЗМІ було звужено. Відтак, включені до аналі-зу друковані ЗМІ відповідали таким критеріям:

популярність видання (за запро- понованим рейтингом ЗМІ);неспеціалізованість видання (наприклад, певної структури, установи, чи для певної групи; професійні видання);наявність електронної версії видання в мережі Інтернет із архі-вом за 2009 рік; Варто зазначити, що через згадані

критерії деякі області не було включе-но в перелік ЗМІ, що аналізувались, у той час як деякі області представлені двома друкованими виданням.

Отже, було обрано сім національ-них видань: «Експрес», «Аргументи і факти», «Корреспондент», «День», «Дзеркало тижня», «Деловая столица», «Факты и коммента-рии»; та сімнадцять регіональ-них видань: «Місто» (м. Вінниця), «Волинська газета» (Волинська область), «Звягель» (Новоград-Волинський, Житомирська область), «Индустриальное Запорожье» (Запорізька область), «Галицький кореспондент» (Івано-Франківська

МЕДІА-ІМІДЖ ДІТЕЙ У КОНФЛІКТІ З ЗАКОНОМ В УКРАЇНСЬКИХ

ДРУКОВАНИХ ЗМІ ДОСЛІДЖЕННЯ



область), «Вечерние новости» (м. Київ), «Вечірня газета» (Кіровоградська область), «Високий замок» (Львівська область), «Николаевское Время» (Миколаївська область), «Рівненський облас-ний народний тижневик» (Рівненська область), «Новий день» (Херсонська область), «Свобода слова» (м. Чернівці), «Сіверщина» (Чернігівська область, всеукраїнська газета), громадсько-політичний тижневик «Доба» (Чернівецька область), «Кіровоград» (Кіровоградська область), «20 хвилин» (Вінницька область), «Неділя» (Закарпатська область).

Потім було переглянуто архів обраних ЗМІ та здійснено пошук публікацій, що відповідали обраній темі. Загалом із наведеного вище пере-ліку лише у вісьмох виданнях були статті, при-свячені проблемі дитячої злочинності; відповід-но в деяких виданнях було опубліковано кілька статей.

З усіх проаналізованих ЗМІ можна зробити висновок, що тема дитячої злочинності майже не висвітлюється в популярних всеукраїнський друкованих виданнях (за винятком «День» та «Дзеркало тижня», які не є такими поширени-ми, як, скажімо, «Експрес», «Аргументи і факти», тощо).

Також варто зазначити, що не було виявле-но жодної публікації на цю тему в регіональ-них виданнях Південної та Східної України. Це є досить цікавим фактом, адже, за даними Верховного Суду України, рівень злочинності в цих регіонах суттєво вищий, аніж, скажімо, в цен-тральних. Так само проблема дитячої злочиннос-ті майже не розглядається в столичних виданнях (які не є всеукраїнськими).

У деяких виданнях цього регіону було кіль-ка статей із розділу «кримінальна хроніка», що стосувалися неповнолітніх. Характерно, що пере-важно вживалися словосполучення «преступ-ники» (газета «Индустриальное Запорожье»), «задержали малолетних угонщиков» (Київ, «Вечерние новости»), «несовершеннолетние ученицы ПТУ изготавливали фальшивые грив-ни» («Николаевское время») тощо. Такі форму-лювання є прикладом поширених стереотипних ярликів. Як бачимо, використовуються такі ярли-ки, як «злочинці», замість більш прийнятного зараз слова «правопорушники». Також наведені словосполучення та заголовки є досить стигма-тизуючими та не сприятимуть реінтеграції дітей в громаду.

Публікації на тему власне «дитячої злочин-ності» як про соціальну проблему були виявлені тільки у восьми виданнях (чотири публікації, датовані 2008 роком). Зокрема, такі друковані

ЗМІ висвітлили згадану проблему: «Дзеркало тижня» (всеукраїнська, 1 публікація за 2009 рік), «День» (всеукраїнська, 1 публікація за 2008 рік),«Кіровоград» (Кіровоградська область; 1 публікація за 2008 рік), «Місто» (м. Вінниця; 1 публікація за 2008 рік), «20 хвилин» (Вінницька область, 1 публікація за 2009 рік), «Звягель» (Новоград-Волинський, Житомирська область; 2 публікації за 2009 рік), «Високий замок» (Львівська область; 2 публікації за 2008 та 2009 роки), «Доба» (Чернівецька область; 1 публікація 2009 рік).

Аналізуючи знайдені статті, ми передусім зверталии увагу на те, у яких рубриках з’являються повідомлення про неповнолітніх правопорушни-ків. Нижче подано таблицю з результатами про-веденого аналізу:

Таблиця 1 Рубрики, у яких з’являються статті про

неповнолітніх правопорушників

Назва рубрики К-тьпублікацій

«Суспільство»; «Людина, сімей-не коло» 4

«Кримінал»; «Кримінал, пригоди, трагедії» 3

«Головна новина випуску» 1

«Акценти» — підрубрика «Юні злочинці» 1

«Гірко» 1

На нашу думку, досить позитивною тенден-цію є те, що більше статей друкується саме в роз-ділі «суспільство». Адже це може бути свідченням того, що проблема дитячої злочинності починає сприйматися як соціальна, а не виключно як кримінальна. Таке сприйняття сприятиме більш багатогранному розумінню проблеми; а відтак підвищенню рівня толерантності в суспільстві до цієї групи, а також поліпшенню якості та кіль-кості соціальних послуг, спрямованих на профі-лактику та реінтеграцію дітей, що перебувають у конфлікті з законом.

Все ж варто звернути увагу на те, що три стат-ті містяться в рубриці «кримінал», що підсилює стигматизацію, підкріплює стереотипи, формує негативне ставлення до проблеми та цієї групи.

Цікаво також, що статті на означену тематику публікуються також у рубриках «Головна новина випуску», «Актуально». Втім, варто зазначити, що підрубрика «юні злочинці» є досить силь-ним, типовим ярликом, який, навпаки, підвищує

1-2/2009

Медіа-імідж дітей у конфлікті з законом в українських друкованих ЗМІ 79

тривожність у громаді стосовно цих підлітків, посилює негативні стереотипи.

Під час аналізу також було звернено увагу на те, хто є автором статті та джерелом інформації. Три з десяти статей написані представниками органів правової системи. З них одна стаття напи-сана старшим помічником прокурора області з питань захисту прав і свобод неповнолітніх (газе-та «Кіровоград»); автором решти двох статей є помічник начальника міліцейського відділку, старший лейтенант міліції (газета «Звягель»).

Наявність статей, написаних представника-ми правоохоронних органів, може свідчити про добре налагоджену співпрацю зі ЗМІ, а також про досить значний інтерес суспільства до цієї про-блеми. Більше того, якщо такі статті мають пози-тивний або нейтральний характер, то це може позитивно вплинути на формування суспільної думки щодо неповнолітніх правопорушників, адже правоохоронці вважаються фахівцями в таких питаннях.

Інші сім проаналізованих статей написані журналістами з посиланням на: соціальні служ-би, офіційну статистику, органи правової системи (газета «Місто»); начальника служби у справах неповнолітніх («Високий замок»); на право-охоронців, юристів, психологів (всеукраїнська газета «Дзеркало тижня»); начальника кримі-нальної міліції у справах неповнолітніх УМВС у Чернівецькій області, завідуючу відділом з основних видів діяльності міського культурно-просвітницького центру, практикуючого пси-холога (газета «Доба»); заступника міністра юстиції, президента БО «Український Центр Порозуміння» ( всеукраїнська газета «День»), на шкільного психолога, класного керівника (газета «20 хвилин»).

З надрукованої інформації можна зробити висновок, що всі проаналізовані видання праг-нуть якомога більш професійно висвітлювати дану проблему, свідченням чого є те, що джере-лами інформації зазвичай є практики, фахівці та експерти у цій галузі. Проте варто зазначити, що у двох статтях (2008 та 2009 рік) журналісти посилаються на керівництво «Служби у спра-вах неповнолітніх» та «Кримінальної міліції у справах неповнолітніх». Однак ці служби були перейменовані на «Службу у справах дітей» та «Кримінальна міліцію у справах дітей» ще 2 лютого 2007 року змінами до відповідного закону України. Таке «неспівпадіння» ключових термі-нів все ж є свідченням непрофесійності та певної стереотипності.

Характерно, що серед джерел інформації майже немає представників соціальних служб. На

нашу думку, це надає проблемі злочинності серед дітей виключно правовий характер. Внаслідок цього в громаді формується думка, що робо-та з неповнолітніми правопорушниками — це виключно обов’язки правоохоронної системи; відповідно знижується рівень відповідальності громади за реінтеграцію правопорушників.

Також слід звернути увагу на спосіб викладу інформації. Можна виділити три варіанти пода-чі інформації з означеної проблеми: (1) офіцій-ний виклад, що схожий на звіт правоохоронної структури, досить насичений професійними термінами; (2) інтерв’ю з експертами, фахівця-ми — більш прийнятний для широкого загалу, професійні терміни зазвичай пояснюються; (3) статті, що включають особисті історії (неповно-літніх правопорушників або потерпілих).

Очевидно, що перелічені варіанти викладу інформації не лише відрізняються між собою структурою статті, а й медіа-образами, які вжи-ваються. Зокрема, в офіційних статтях (зазви-чай, написаних правоохоронцями) та інтерв’ю вживаються більш нейтральні слова. Наприклад, «неповнолітні», «підлітки», «дитяча злочин-ність», «діти, які стають на шлях злочину», тощо. У той час як у статтях, що містять особисті історії, зазвичай вживаються досить сильні емо-ційні слова негативного забарвлення, які підси-люють ярлики та є стигматизуючими. Для при-кладу: «юні злочинці», «неповнолітні злочинці», «малолітні злочинці», «зграя підлітків», «озвірілі підлітки», «злодюжка», «неповнолітні грабіж-ники», «непутящі», «закінчені злочинці», «шан-тажистки», «малолітні зловмисники».

Дуже часто неповнолітні правопорушники з’являються в одному рядку з такими словами як «наркомани», «п’яниці», «соціальні сироти», «проблемні сім’ї» тощо.

Отже, незважаючи на те, що джерелами інформації в статтях є експерти та фахівці, все ж трапляється дуже багато слів, які мають негатив-не забарвлення та стигматизують цю групу. Лише в одній статті вжито термін «підліток, який має проблеми із законом», що є найближчим до тер-міну «дитина, що перебуває в конфлікті з зако-ном», який слід вживати згідно з міжнародними сучасними вимогами: саме цей термін відповідає Конвенції ООН «Про права дитини», а також є ширшим, оскільки включає не лише кримінальні злочини, а й будь-які порушення кодифікованих норм права, у тому числі й звичаєвих.

Також майже не вживається термін «пра-вопорушення», що є більш прийнятним та не має такого негативного емоційного наванта-ження, як «злочин». Подібним чином, у статтях



часто вживається слово «жертва» замість більш нейтральних «потерпілий» або «сторона конфлікту».

Щодо способу висвітлення проблеми, то можна відзначити позитивну тенденцію до більш повного висвітлення проблеми дитячої злочин-ності. Передусім, усі проаналізовані статті міс-тять хоча б одну згадку про соціальні причини та контекст проблеми.

Зокрема, часто згадуються сімейний фактор та брак виховання як одна з причин вчинення правопорушень неповнолітніми.

Наприклад: «Поряд з іншими причинами та умовами,

що сприяли скоєнню злочинів неповнолітніми, необхідно виділити «виховання» дітей у асоці-альній сім’ї на негативних прикладах аморальної поведінки батьків, упущення в організації про-філактичної роботи органів, на які покладено профілактику бездоглядності та злочинності серед дітей.»

(газета «Кіровоград»)

«Дитяча й підліткова злочинність — наша велика біда. І батьки своїм чадам повинні приді-ляти більше уваги, щоб потім не було пізно.»

(газета «Звягель»)

«Переважно неповнолітні злочинці — діти з проблемних сімей. Батьки або п’ють, або на заробітках і взагалі не слідкують за своїми дітьми.»

(газета «Високий замок»)

«Правоохоронці говорять про декілька при-чин скоєння неповнолітніми злочинів. По-перше, неналежне виховання батьками своїх дітей, від-сутність батьківського впливу через постійну зайнятість, якщо мова йде про благополучну сім’ю та байдужість і нелюбов до дитини у сім’ї неблагополучній. В обох випадках замість тата й мами вулиця стає їхньою вихователькою.»

(газета «Місто»)

«В останньому разі дитина, котра вчинила якусь провину, залишається сам на сам зі своїми проблемами, оскільки її батькам просто ніко-ли займатися її ресоціалізацією. Отже, немає гарантій того, що вона повторно не вдасться до незаконного діян ня.»

(газета «Дзеркало тижня»)

Як видно з наведених цитат, у ЗМІ формується думка про те, що передусім батьки несуть відпо-відальність за вчинки своїх дітей. У першу чергу це відповідає чинному законодавству України. Окрім цього, на нашу думку, таке сприйняття

проблеми є передумовою для того, щоб створю-вати додаткові соціальні послуги для родин.

Також у публікаціях звертається увага на роль шкіл та громади в профілактиці правопорушень. Для прикладу:

«Нині ж учителі та дирекція наших навчаль-них закладів усуваються від виконання виховних функцій. Мотивація проста: все, що відбувається з дітьми поза стінами школи, нас не цікавить, оскільки наше завдання — навчання дітей і не більше.»


«…велику роль у формуванні дітей і під-літків відіграє телебачення, Інтернет та інші ЗМІ із показом насильства, агресії, жорстоко-сті, розпусти, ідеалізації героїв з кримінального середовища.»


Отже, можна зробити висновок, що зазвичай ЗМІ висвітлюють соціальні причини дитячої зло-чинності, що відповідним чином формує ставлен-ня громади і руйнує стереотип, що вирішення проблеми злочинності — це виключно обов’язок правоохоронних органів.

Також варто зазначити, що в трьох статтях є згадка про «ювенальну юстицію» як спеціальну систему правосуддя, пристосовану до потреб та особливостей дитини, яка перебуває в конфлікті з законом.

«Ювенальної юстиції (спеціальне правосуддя для неповнолітніх. — Авт.) в Україні немає, хоча така система і є обов’язковою для усіх країн, що підписали Конвенцію про права дитини.»


«Сподіваємося, незабаром у нашій країні почне працювати інститут дитячого право-суддя, що сприятиме зниженню чисельності правопорушень, скоюваних підлітками.»


«<…> Але ця проблема не дає нам підстав залишати каральну систему підлітків у тако-му вигляді, в якому вона існує сьогодні, вважа-ють психологи та криміналісти. Доцільніше вивчити досвід інших держав у сфері ювенальної юстиції і зупинити свій вибір на найефективні-ших методах запобігання дитячій злочинності. Можливо, тоді відбудуться довгоочікувані зміни на краще.»

(там само)

«Великим кроком у цьому плані, за слова-ми Олексія Лазаренка, є впровадження певних принципів ювенальної, тобто дитячої, юстиції

1-2/2009


в усіх сферах правовідносин, у перевихованні та соціальній реабілітації неповнолітніх злочинців. <…> йдеться про створення ювенальної юстиції, яка включатиме і ювенальну пробацію, і віднов-лювальне правосуддя, і спеціалізовану соціальну допомогу для «дітей, котрі перебувають у кон-флікті із законом».»

(там само)

Отже, як бачимо, у проаналізованих ЗМІ також є згадка і про відновне правосуддя.

Варто зазначити, що в останні роки в Україні досить активно обговорюється концепція юве-нальної юстиції. Зокрема, у 2007 році було при-йнято «Націо нальний план дій щодо реалізації Конвенції ООН з прав дитини», у якому йдеть-ся і про ювенальну юстицію. Окрім цього, на початку 2008 року розвиток ювенальної юстиції та відновного правосуддя було визнано одним із пріоритетних завдань у роботі Міністерства юстиції. Отже, цілком закономірною є наявність публікацій про ювенальну юстицію.

Насамкінець варто проаналізувати ставлен-ня авторів до проблеми, що висвітлюється. Адже саме це суб’єктивне ставлення не в останню чергу формує медіа-образи, а отже і ставлення громад-ськості до проблеми. У цьому аспекті на особливу увагу заслуговують дві статті.

Одна з них була надрукована в газеті «Місто» під назвою «Допоможіть мені у тюрму сина поса-дити». Стаття розпочинається коротким вступом, з якого стає зрозуміло, що назва статті — це цита-та матері неповнолітнього правопорушника. Однак потім автор статті подає історію з влас-ного життя:

«Готуючи цей матеріал, чомусь пригадала, як сама у класі сьомому на спір скоїла крадіж-ку з магазину. І це я, майже відмінниця, піонер-ка, активістка... вкрала... авоську. Пред’явила “здобич”, а коли всі розійшлись.., тишком знову поклала на полицю магазину. У той день дуже боялась двічі: коли брала і коли повертала. Але по-справжньому страшно стало років у двад-цять, коли у компанії згадували колишні подвиги. Тоді я сповна усвідомила і всю відповідальність за той “на спір” і сором, який могла нажити не тільки собі. Але підліткові спроби самовирази-тись можуть мати й інший фінал.»


Дуже важливо, що автор змогла передати спектр базових емоцій, які переживають непов-нолітні під час та після вчинення правопорушен-ня. Окрім цього, її особистий досвід дозволив читачам усвідомити, що правопорушення в під-літковому віці може вчинити будь-хто. Завдяки

згаданій історії досить багато читачів могли іден-тифікувати себе з героїнею цієї історією, що в свою чергу сприятиме більш толерантному став-ленню до проблеми.

Для порівняння варто проаналізувати стат-тю під назвою «Ювенальна юстиція — шанс для неповнолітніх правопорушників», надруковану в газеті «Дзеркало тижня». Незважаючи на те, що у статті вміщено чи не найбільше експерт-них коментарів зі всіх проаналізованих та бага-то інформації про проблему, все ж вона формує досить негативне ставлення в читача, адже на початку статті автор розповідає історію з влас-ного досвіду про те, як вона стала потерпілою правопорушення, скоєного неповнолітніми.

«Про дитячу злочинність я знаю не з чуток, оскільки якось самій довелося стати жертвою неповнолітніх правопорушників. <…>під час про-гулянки увечері на центральній вулиці на мене напали два підлітки. Після недовгого проти-стояння вони вихопили з рук сумку з докумен-тами і мобільний телефон. Наздоганяти їх було марно, оскільки злодюжки кинулися в різні боки. Залиша лося одне: звернутися до міліції, споді-ваючись на те, що місто ж маленьке і, як той казав, тут «кожен собака» на виду. На щастя, буквально через кілька тижнів неповнолітні зло-чинці були затримані, адже промишляли в одно-му й тому ж місці. Як виявилось, я була не пер-шою і не останньою їхньою жертвою. Зага лом підлітки вкрали самих тільки мобільних теле-фонів на 5 тис. грн. Отже, їх чекало кілька років ув’язнення. Але, як мені стало відомо, справа до суду так і не дійшла, оскільки родичі злодюжок вирішили розплатитися з їхніми жертвами. До мене звернулися тітоньки неповнолітніх гра-біжників. Вони розповіли сумну історію про те, що їхні небожі практично сироти і перебувають під опікою бабусі. У тому, що хлопці зробили, є і їхня провина, мовляв, не догледіли. Тому згодні мені відшкодувати вартість мобільного теле-фону і витрати на оформлення вкрадених доку-ментів взамін на мою згоду забрати з міліції свою заяву.»

Очевидно, що досвід перебування в ролі потерпілого під час правопорушень є травматич-ним для будь-якої людини. Також зрозуміло, що автор статті досі переживає страх, злість, обурен-ня, гнів. Підкреслені в цитаті слова є яскравим підтвердженням цього. Проте така особиста, емо-ційно насичена історія на початку статті передає читачам упереджене враження автора про непо-внолітніх правопорушників та проблему загалом. Автор формує враження про те, що ювенальна



юстиція — це спосіб уникнути покарання, що загалом не відповідає дійсності.

Прикладом вдалого тлумачення принципів ювенальної юстиції може бути така цитата:

«Головна мета суду — не просто покара-ти неповнолітнього (це призводить до того, що неповнолітній відчуває ізольованість), а виправити і, можливо, перевиховати. Проте пом’якшення вироку ні в якому разі не повинно бути самоціллю для психолога.»

(газета «День»)Варто також зазначити, що всі три згада-

ні статті (газети «Місто», «Дзеркало тижня», «День») є єдиними з десяти публікацій, що місять ілюстрації.

Аналізуючи представлені ілюстрації, можна сказати, що загалом вони відповідають автор-ському ставленню до проблеми та характеру

статті. Зокрема, ілюстрація в газеті «Дзеркало тижня» є досить типовим, стереотипним обра-зом, який закріпився за неповнолітніми право-порушниками. Варто зазначити, що ілюстрація не зовсім відповідає темі та інформації, поданій в публікації, хоча цілковито відображає ставлення авторки до проблеми. Найбільш адекватним та співвідносним із текстом є фото, опубліковане в статті «День». Передусім воно не є стереотипним і має нейтральний характер, що дозволяє якнай-краще підготувати читача до отримання нової інформації про ювенальну юстицію та відновне правосуддя.

ВИСНОВКИВраховуючи дизайн та методологію, проведе-

не дослідження має ряд обмежень, і передусім це досить невелика кількість проаналізованих ЗМІ. Все ж отримані результати дають можливість сформулювати певні висновки щодо загальних тенденцій у висвітленні теми дитячої злочиннос-ті в ЗМІ.

Ця тема висвітлюється в друкованих ЗМІ як національного, так і регіонального рівнів, із частотою приблизно одна стаття на 8–9 тижнів. Цікаво, що у південно-східних регіонах України не було знайдено публікацій на таку тему.

Варто відзначити, що статті про неповноліт-ніх правопорушників опубліковані переважно в рубриках «суспільство» і висвітлюють соціальні аспекти цього явища. Також джерелами інфор-мації переважно є фахівці та експерти в даній галузі.

Втім публікації насичені стереотипними, стигматизуючими медіа-образами, які переважно стосуються самих дітей, які вчинили правопору-шення. Фактично не вживаються загальноприй-няті у світі толерантні терміни «дитина, що пере-буває в конфлікті з законом», «правопорушення», натомість найбільш емоційно нейтральними термінами в український ЗМІ є «неповнолітній правопорушник» та «злочин».

Ще одна характерна риса — недостатня обізнаність журналістів із проблемою, про що свідчить, наприклад, вживання назви «служба у справах неповнолітніх», яка ще в 2007 році була змінена на «службу у справах дітей».

Окрім цього, подана інформація часто супе-речить особистому ставленню автора до про-блеми та способу викладу. Наприклад, у статті висвітлюються сучасні концепції ювенальної юстиції, проте ставлення автора чітко виражене як негативне.

Газета «Місто» стаття «Допоможіть мені сина у тюрму посадити»

Газета «Дзеркало тижня» стаття «Ювенальна юстиція — шанс для неповнолітніх правопорушників»

Газета «День» стаття «Вирок за порадою психолога»

1-2/2009


Усе вищезазначене певним чином спотворює інформацію, формує суперечливі образи та нео-днозначне ставлення читачів до проблеми. Отже, спілкуючись із представниками ЗМІ щодо цієї проблеми, особливу увагу слід звертати на те, щоб вживати загальновизнані емоційно нейтральні терміни, що не є «ярликами»: наприклад «дитина в конфлікті з законом», а не «злочинець»; «пра-вопорушення» або «проступок», а не «злочин»; «потерпілий», а не «жертва». Рекомендувати журналістам звертатися за експертним комен-тарем до фахівців соціальних служб, як держав-них, так і громадських, які надають послуги такій групі клієнтів або працюють із проблемою. Як показує наше дослідження, саме такі кроки допо-можуть формувати більш нейтральне ставлення громадськості до проблеми та руйнувати наявні стереотипи.

ПРОАНАЛІЗОВАНІ СТАТТІБілобрицька Л. Дитяча злочинність: хто 1. винен і кому відповідати? // Кіровоград. — 2008. — [Цит. 2009, 11 червня]. — Доступний з: <http://www.kirovograd.net/society/2008/2/25/ditjacha_zlochinnist_hto_vinen_i_komu.htm >.Власюк А. Неповнолітні в обіймах вулиці 2. // Звягель. — 2009. [Цит. 2009, 10 червня]. — Доступний з: < http://www.zvyagel.com.ua/?p=1432>.Власюк А. Хто і як «спонсорує» підліткову 3. злочинність? // Звягель. — 2009. [Цит. 2009, 10 червня]. — Доступний з: < http://www.zvyagel.com.ua/?p=1600>.

Жук І. Допоможіть мені сина у тюрму посади-4. ти // Місто. — 2008. — №46. — [Цит. 2009, 11 червня]. — Доступний з: < http://www.misto.vn.ua/ua/archive/2008-12-05/main/47>.Марченко В. Аби забрати у хлопчика гроші, 5. припікали його запальничкою// Високий замок. — 2009. — №19. — [Цит. 2009, 11 черв-ня]. — Доступний з: <http://www.wz.lviv.ua/old/pages.php?ac=arch&atid=71444 >.Піскунічева Н. Дитяча злочинність зростає. 6. Екскурсія до суду як засіб проти бажання ско-їти злочин. // 20 хвилин. — 2009. — с. 11. Тимощук О. Ювенальна юстиція — шанс 7. для неповнолітніх правопорушників. // Дзеркало тижня. — 2009. — №20. — [Цит. 2009, 10 червня]. — Доступний з: <http://www.dt.ua/3000/3855/64671/ >.Філіпенко І. Вирок за порадою психолога. 8. //День. — 2008. — №137. — [Цит. 2009, 10 червня]. — Доступний з: <http://www.day.kiev.ua/205521/>.Читайло О. З притонів на вулицю. // Високий 9. замок. — 2008. — №216. — [Цит. 2009, 11 черв-ня]. — Доступний з: < http://www.wz.lviv.ua/old/pages.php?ac=arch&atid=69630>.Юхимець О. Неповнолітніх злочинців помен-10. шало... Але дитяча злочинність й надалі зали-шається проблемою. // Доба. — 2009. — №11. — [Цит. 2009, 10 червня]. — Доступний з: <www.doba.cv.ua/index.php?id1=2&k=643&all=21>.


Анна КОРОЛЬ,студентка Школи

соціальної роботи ім. В. І. Полтавця Національного університету

«Києво-Могилянська академія»

Сьогодні проблема насиль-ства в школах постає дуже гостро, що підтверджується великою кількістю відпо-

відних досліджень [1, 2, 3] та числен-ними спробами запобігання цьому

явищу та послаблення його впливу на соціальне сере-довище загалом та кон-кретних осіб зокрема, що впроваджуються у всьому світі [3, 2]. Булінг, знущан-ня дітей над дітьми, поши-рений в Америці, євро-пейських та інших країнах (дослідження проведені в Норвегії, Англії, Ірландії, Нідерландах, Португалії, Австралії, Японії, Бразилії, Канаді) [4, 2, 5], хоча згідно з певними дослідженнями [4, 2] найчастіше він відбу-вається саме в американ-

ських школах. Так, наприклад, 86% дітей Сполучених Штатів у віці 12–15 років зазначили, що з них знущалися або дражнилися в школі.

Проблему булінгу почали дослі-джувати зовсім недавно, у 60–70-х роках ХХ ст., коли суспільство замис-лилося над існуванням зв’язку між явищами девіантної та агресивної поведінки в соціумі та тим, як люди-на виховується, зростає та навчається протягом шкільних років, та почало усвідомлювати важливість вивчен-ня причин та наслідків цього явища, щоб в результаті мати важелі впливу та контролю над ситуацією. Булінг можна вважати першим кроком до справжнього насильства та злочинної поведінки, що доводять дослідження. Так, 60% з тих, кого було визначено як кривдника в 6–9 класах, мали хоча б одну судимість до віку 24 років, а 35–40% — три або більше серйозних злочинів, досягнувши 25-річного віку [4]. 23% дітей, потерпілих від булінгу, та 71% вчителів заявило, що вчителі втручаються в ситуацію кривдження

часто або практично завжди [6], а це говорить про те, що дорослі недо-оцінюють частоту та травматичність випадків знущання та агресивної поведінки серед дітей та підлітків, не сприймають булінг як серйозну проблему, вважаючи такі випадки певними проявами їхнього дорослі-шання. Насправді випадки знущання дітей над дітьми не розповідаються дорослим — батькам або вчителям, тобто мають прихований, непомітний для сторонньої людини характер [4]. Лише 16% норвезьких дітей у друго-му класі та 6% дев’ятикласників роз-повідають комусь, що стали жертвою булінгу [5]. Однак існує різниця між справжнім булінгом і невинними жартами, притаманними дитячому середовищу.

Діти та підлітки є найбільш вразливою категорією, вони соціалі-зуються, формують власну систему сприйняття світу, систему цінностей та пріоритетів, навчаються різним моделям поведінки, і, на жаль, булінг стає однією з таких моделей.

У зв’язку зі збільшенням випад-ків булінгу в школах Америки, Європи та інших країн виникає необхідність активно діяти для подолання цієї проблеми. Досвід України, на жаль, не є винятком зі світових тенденцій, а лише підтверджує тяжіння до уко-рінення булінгу, насильства в школах та підліткової злочинності. В одному з наказів заступник міністра освіти зазначає, що за статистикою в Україні відбувається «омолодження» складу правопорушників, зростає кількість групових правопорушень, в окре-мих місцях створюються постійні підлітково-молодіжні групи асоціаль-ного напряму, а також відзначається зростання агресивності поведінки учнів, збільшення кількості дівчат-підлітків із проявами антисуспільної поведінки. Так, якщо в 2005 році серед осіб, яких звинуватили в скоєнні зло-чину, було 13,1 тисячі неповнолітніх,

ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ ЯВИЩА БУЛІНГУДОСЛІДЖЕННЯ

1-2/2009

Причини та наслідки явища булінгу 85

то в 2006 році неповнолітніх правопорушни-ків, викритих міліцією, було 22,8 тисячі осіб. Згідно з результатами анкетування, проведено-го Міністерством юстиції, приниження у школі зазнавало 45% опитаних дітей у Закарпатській області, половина опитаних школярів Київської області, і більше половини юних одеситів були свідками чи жертвами булінгу в школі. Серед чернівецьких школярів морального приниження хоч раз у житті зазнавали 48% учнів; фізичного кривдження — 27%; нападу з боку групи — 14%; пограбування — 12%; сексуальної загрози — 8% опитаних [7].

Булінг лише в меншості випадків є фізичним насиллям, а більш розповсюдженим знущанням, яке відбувається між дітьми, є вербальне прини-ження та різного роду образи, а також виключен-ня з референтної групи, неприйняття та ізоляція, розповсюдження неправдивих чуток та інша пове-дінка, яка тим чи іншим шляхом завдає шкоди потерпілому. Усі ці різноманітні дії приводять до приниження потерпілого та отримання кривдни-ком задоволення від цього, і цикл насильства не обривається, а лише набирає обертів. Це ще раз доводить необхідність зовнішнього втручання в таке коло.

Конфлікти та непорозуміння між учнями у школах виникають часто, і всі вони потребують уваги задля недопущення розгортання небажа-них подій. Вражаючим фактом є той, що в про-цесі булінгу задіяні насправді практично всі учні школи, а не лише кривдники та потерпілі, що позначається відповідним чином на моделях поведінки всіх цих дітей. Тому і виникає гостра потреба оперативного реагування на перші озна-ки булінгу та наростання непорозуміння між учнями.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ БУЛІНГУ ТА ЙОГО ВИДИ Й УЧАСНИКИ

1.1. Поняття і види булінгу та особливості явища Булінг (від англ to bully — задиратися, знущатися, змушувати погрозами) — повторювані, свідомі, навмисні та обдумані дії з наміром нашкодити, викликати страх шляхом погрози подальшою агресією. Усі дії, попри їх різноманіття, мають спільні риси: 1) дисбаланс влади, тобто крив-дник та жертва обов’язково різні за соціальним статусом, фізичною чи психологічною адаптова-ністю до середовища, різної статі, раси, релігії, сексуальної орієнтації тощо; 2) намір нашкодити, тобто кривдник навмисно викликає емоційний

або фізичний біль у потерпілого, насолоджуєть-ся спостерігаючи; 3) погроза подальшої агресії, тобто кривдник і жертва розуміють, що це не пер-ший і не останній випадок знущання [6, 8]. Інше визначення робить акцент на тому, що булінг — це своєрідна захисна реакція на дисфункціональ-не середовище, заснована на бажанні «вижити», зайняти своє місце [9]. Таким визначенням пояс-нюється природа цього явища.

Суть булінгу вбачають все-таки не в самій агресії або злості кривдника, а в презирстві, зне-вазі — сильному почутті відрази до покірливого, того, хто ніби не заслуговує на повагу. Це дозволяє кривдникам шкодити без почуття провини, спів-чуття чи емпатії. Кривдник надає собі привілеї домінантності, контролю, права виключення та ізоляції жертв. Під поняття «булінг» не підпада-ють братерське суперництво серед однолітків або імпульсивні агресивні дії потерпілих у відповідь на напад кривдника, які за суттю є спонтанні, недискримінаційні та з невизначеною жертвою. З іншого боку, булінг не включає кримінальні дії, які починалися як конфлікт та розвинули-ся, тобто серйозне фізичне насильство, погрози такого насильства, напади зі зброєю, вандалізм та інше не є булінгом [6].

Також значну роль у процесі булінгу відігра-ють спостерігачі, яких за дослідженнями 88% від усіх дітей [4]: частина з них долучається до крив-дника, інша, аудиторія, підбурює його до подаль-шого знущання, і лише від 10 до 20% намагаються якось допомогти, коли над кимось знущаються. Потерпілий не здатен ефективно захищати себе, тому певною мірою беззахисний перед кривдни-ком або їх групою. Кривдник не припиняє свої дії після того, коли йому так скажуть батьки чи вчи-телі, він наступного разу просто «не попадеться на гарячому».

Можна виділити наступні особливості явища булінгу:

Частіше відбувається в місцях, де контроль з боку дорослих менший або відсутній, — їдальні, коридори, сходи, вбиральні, спор-тивні майданчики; частіше відбувається в школах, ніж по дорозі в школу чи з неї [4];Кривдники та жертви зазвичай одного віку, однак 30% жертв зазначають, що кривдники були дорослішими за них, а 10% — молодши-ми, що підтверджує принцип різниці влади [4, 5];Кривдники-хлопці частіше застосовують фізичну агресію, а дівчата — дражняться, поширюють чутки, ізолюють, ігнорують та виключають жертву [10, 11];



До хлопців частіше, ніж до дівчат, застосову- ється як прямий (вербальний, фізичний), так і непрямий (соціальний) булінг [11, 12];Половина випадків знущання відбувається «один-на-один», у решті кривдниками висту-пає вже група дітей [4];Знущання найбільш поширені в початковій та середній школі (більше прямого знущання — вербального, фізичного), рідше — у старшій школі, однак з дорослішанням булінг набуває більш прихованого характеру (булінг з боку хлопців помітно зменшується з настанням 15 років, у дівчат — після 14) [11,10];У школах з охоронцями порядку значного зниження булінгу порівняно з тими, де такого нагляду немає, не помічено (13% у порівнянні з 16%) [11];Школи в непривілейованих районах, школи й класи з учнями з поведінковими, емоційни-ми, навчальними проблемами мають більше випадків булінгу [4] (хоча деякі дослідження спростовують зв’язок між рівнем булінгу та соціоекономічним статусом сім’ї або урбані-зацією місця проживання [11]).Важливим для розуміння явища булінгу

серед дітей є визначення їхніх соціальних цілей. Дослідження [1] виявили, що для хлопців пере-важають мотиви фізичної домінантності, тому вони застосовують фізичні та вербальні напади, що потенційно шкодить почуттю гідності іншої людини. Дівчата замість домінантності більше фокусуються на стосунках, для них є важли-вим досягнення близьких, інтимних взаємин з іншими.

Види булінгу можна об’єднати в групи вер-бального, фізичного та емоційного (соціально-го) знущання, які часто поєднуються для більш сильного впливу. 70% знущання відбувається вербально: принизливі обзивання, дошкуляння, жорстока критика, плямування репутації, висмі-ювання, агресивні зауваження, записки з погро-зами застосування насилля, поширення неправ-дивих обвинувачень, ворожих чуток та пліток. На жаль, кривдник часто залишається непоміченим та непокараним, однак образи не залишаються безслідними для «об’єкта» приниження [6].

Фізичне насильство найбільш помітне, однак складає менше третини випадків булінгу (штовхання, підніжки, зачіпання, бійки, ляпаси, пошкодження та знищення одягу та особистих речей жертви, а також погляди, жести, образливі рухи тіла та міміки обличчя) [6].

Найскладніше зовні помітити емоційне (соціальне) знущання — систематичне при-ниження почуття гідності потерпілого шляхом

ігнорування, ізоляції, уникання, виключення. Жертви можуть і не знати про чутки, що про них ходять, однак страждати від їх наслідків. Ці методи частіше використовуються дівчатами для навмисного відчуження жертви або руйну-вання дружніх стосунків. Маніпуляції, заляку-вання, шантаж — це та зброя, яку застосовують до жертви з метою її соціального виключення. Кривдник витрачає багато енергії для підтримки своєї позиції, статусу, влади, контролю і ніяк не для побудови дружніх стосунків [6, 12].

Підліткове середовище поділене на певні групи з різним соціальним статусом, тому гар-ним прикладом може бути те, як жертву змушу-ють виконувати певні дії для «приєднання» до групи. Це певні ритуали посвячення до групи, часто вони означають перехід від дитинства до дорослості, для якого сучасна підліткова культу-ра ще не виробила відповідних непринизливих правил поведінки [6]. Також часто у спортивних чи інших секціях намір нашкодити та принизи-ти опонентів тощо може бути відповідальністю «рольових» гравців [9]. Так, стосовно приєднання до спортивних команд, музичних, театральних гуртків, до інтелектуальних клубів учнями стар-шої школи 48% дітей зазначають, що піддавалися хейзінгу (від англ. hazing — злісно насміхатися над новачками), 29% — здійснили потенційно злочинні дії [6].

Необхідно окремо виділити знущання на сек-суальному та расистському підґрунті. Як свідчать дослідження, 85% дівчат та 76% хлопців зазнають сексуального булінгу [6]. Він стосується процесу статевого дозрівання (випередження чи запіз-нення), сексуальної орієнтації тощо та фактич-но поєднує в собі всі види булінгу: вербальні (погрози сексуального насильства, жарти, при-низливі коментарі щодо сексуальної активності жертви), фізичні (торкання, обійми сексуального характеру, смикання нижньої білизни, сексуальні напади) та емоційні приниження (поширення чуток, написання поміток сексуального характе-ру, наприклад, в роздягальнях, вульгарні жести та «сканування» тіла). Приниження, пов’язані з расою чи національністю, існують в кліматі наяв-ної дискримінації групи людей, де відмінності сприймаються негативно, а принципи гуманної толерантної поведінки не вітаються. Спочатку в дітей виникають стереотипи, узагальнені уявлен-ня щодо груп з певними особливостями, потім розвивається почуття щодо них — упереджен-ня, а далі — дискримінація, безпосередня дія, яка принижуватиме того, стосовно кого існують стереотипи та упередження [6]. Так, 25% жертв

1-2/2009


булінгу зазначають, що зазнавали утисків саме через расу чи релігію [4].

Інтернет та сучасні технології — вільний простір для кібер-булінгу. Діти створюють веб-сторінки та сайти, де можуть вільно спілкувати-ся, коментувати, ображаючи інших, поширювати плітки, фотографії особистого характеру та іншу інформацію; також кривдники відсилають елек-тронні листи та повідомлення своїм жертвам, у яких їх всіляко принижують. У такому просторі не існує жодних захисних для жертви бар’єрів — ані часових, ані просторових, тому швидко, лише натисканням кнопки, образлива інформація поширюється серед тисяч людей [10]. Дослідники встановили, що кожна сімнадцята дитина у віці 10–17 років зазнає знущань через Інтернет, при-чому близько однієї третини з цього числа вва-жають такі інциденти надзвичайно образливими та принизливими [5].

Таким чином, дослідники булінгу приходять до згоди щодо особливостей та видів цього явища. Існує визначене поняття булінгу, що має чіткі відмінності від інших форм поведінки людей. Дослідники звертають увагу на вікові та гендерні відмінності процесу, особливості належності під-літків до групи, а також розрізняють вербальне, фізичне та емоційне приниження.

1.2. Опис учасників булінгу та їх типиУ процесі булінгу традиційно виділяють крив-дника, жертву та спостерігачів. Щодо них у сус-пільстві існують певні стереотипи, наприклад, кривдник — задиркуватий хлопець, з посеред-німи успіхами в навчанні та з впливовим стату-сом серед ровесників, а жертву уявляють безза-хисною, замкненою, з вузьким колом друзів та невисоким статусом. Однак типів існує безліч, вони часто поєднуються, наприклад, кривдники бувають більш відповідальними за інших в усві-домленні своєї поведінки та більш чутливими до виправної терапії.

Характеризуючи кривдника як учасника процесу булінгу, виділяють ряд типів поведінки [6,9].

1) Перший з них: дитина зазвичай поводить себе в соціально прийнятний спосіб, піклується про інших, має непогані успіхи в навчанні. Однак іноді поводиться непередбачувано, нехарактер-но, принижує інших учнів, хоча й схильна бути відповідальною та піддається вихованню. Коли така дитина дражниться, що частіше стосується дітей не з кола її друзів, то це схоже на справляння враження на певних учнів.

2) Інший тип кривдника: дитина привабли-ва, не відчуває браку матеріальних речей, має непогані оцінки, друзів, гарні лідерські якості, але знущається з інших — ніби випадає зі зви-чайних стереотипів. Це пояснюється тим, що не завжди враження про дитину співпадають з тим, якою вона є насправді, адже багатьом дітям важко справлятися зі своїм персональним розвитком та самоповагою, а тим паче з очікуваннями, що покладають на них батьки та інші люди. Вони ніби вдягають маску хороброї дитини.

3) Наступний «статусний» тип кривдника проявляється у показовості булінгу, намаганні завжди бути на «сцені», завоювати аудиторію спо-стерігачів, їхні лестощі та підлабузництво. Вони поєднують різні види булінгу та вчиняють їх над у чомусь слабкішими, молодшими або тими, кого так чи інакше недолюблюють. Вони вважають, що їм надано права та повноваження для знущання, та почувають себе добре, поки відчувають владу та перевагу над іншими.

4) Тип кривдника «у повному озброєнні» має стійкі наміри чинити булінг, особливо в разі від-сутності сторонніх поглядів, у той же час намага-ється ввести в оману та всіляко привабити інших, зокрема дорослих. Вони занурюють свої почут-тя настільки глибоко, що самим їм стає важко їх ідентифікувати. Досить часто добре розуміють стан іншої людини та вміють користуватися цим, помічають вразливі сторони потенційної жертви.

5) І останній тип: імпульсивно-агресивні кривдники, які мають слабкі соціальні навички, абсолютно непередбачувані, агресивні реакції навіть на слабку провокативну поведінку, зви-нувачують інших, а головне, часто мають пробле-ми у розвитку, зокрема зі здатністю до навчання. Соціопати, неймовірно небезпечні індивіди, пси-хічно хворі та одержимі своєю персоною та діють виключно з власних мотивів.

У сучасній літературі також розрізняють два типи групи, у які об’єднуються кривдники [6].

1) Перший — це група друзів, які колективно поводяться так, як ніколи б не поводилися поо-динці, стосовно тих, кого вони хочуть виключити або зробити «цапом-відбувайлом». Вони усвідом-люють свій негативний вплив на потерпілого та біль, що йому завдають.

2) Другий тип — це «банда кривдників», яка є стратегічним об’єднанням задля досяг-нення влади, контролю, підкорення та переваги. Вступаючи в групу на початку для почуття пова-ги та захисту, потім учасники стають настільки прив’язаними до групи, що нехтують власним життям та потребами, не помічають усіх наслідків



своїх дій. Разом з таким ентузіазмом додається брак емпатійності, почуття провини та докорів сумління.

У дослідників існує кілька припущень щодо особливостей булінгу [6]. Зокрема визнача-ють, що кривдники в початкових класах більш популярні та вважаються лідерами, проте після третього класу їхня агресивна поведінка вина-городжується однолітками все менше і менше, і впливовими стають ті, хто не займається булін-гом. Також вчені наголошують на тому, що крив-дники спрямовують свою агресивну поведінку на певну кількість «мішеней», і після того, як вони дізнаються реакції своїх однолітків, ця кількість звужується, і вибір їхніх жертв стає більш постій-ним. Таким чином вони починають фокусуватися на тих, хто стає хронічними жертвами через свою реакцію на знущання.

Щодо жертв булінгу також існують і міфи. Жертва часто уявляється як беззахисна, слабка дитина з проблемами в стосунках з однолітками, з фізичними чи психічними відхиленнями. Однак дослідження [4] доводять наступні твердження: 1) невідомо, наскільки фізичні, розумові труднощі, мова, зріст, колір шкіри, вага, одяг тощо дитини співвідносяться з вибором жертви; 2) одні лише зовнішні характеристики, що асоціюються з при-ниженням, мають тенденцію призводити до того, що дитина вважатиметься слабкішою та вразли-вішою за однолітків; 3) неасертивна, невпевнена в собі, соціально некомпетентна молодь більш схильна до віктимізації; 4) факт наявності дру-зів, особливо таких, що захистять від кривдників, значно зменшує вірогідність стати жертвою (51% з тих, хто не має друзів, та 11% з тих, хто має біль-ше п’ятьох друзів, зазначають, що стали жертвами знущання).

Виділяють кілька типів жертв залежно від реакції на булінг. По-перше, пасивна жертва, схвильована та незахищена, реагує на знущан-ня плачем, відступає, уникає кривдника, стає «тихою», а така її реакція фактично є винагоро-дою для кривдника, тому цикл насильства про-довжується. Вважається, що переважна кількість жертв належить саме до цього типу. По-друге, «провокативна» жертва: вона викликає роздра-тування, привертає увагу кривдників і одноліт-ків, досягає певного контролю над ситуацією, реагує з проявами як агресивності, так і стур-бованості, схвильованості, вона більш схильна протистояти булінгу, у той час як пасивна жертва уникає або погоджується зі своїми нападниками [11, 10]. Обидва типи менш здатні контролювати свої емоції та сповіщають кривдників про те, що можуть стати легкими «мішенями». Дослідники

[4] також виділяють і хронічних жертв булінгу, які зазнають знущання кілька разів на тиждень, їх 6–10% від дітей шкільного віку. Вони схильні повертатися до кривдників задля продовження встановленого зв’язку, що ініціює новий цикл насилля. Хронічні жертви залишаються такими навіть у разі зміни школи, місця проживання, а також часто приходять до самогубства як єдино-го можливого варіанту вирішення ситуації, що склалася. Деякі дослідники [10] виділяють також жертв-кривдників і підкреслюють у них більшу порівняно з іншими жертвами чи кривдника-ми вірогідність ментального зриву та проблем у розвитку.

Спостерігачі, незважаючи на те, якої позиції дотримуються, фактично беруть участь у про-цесі булінгу та зазнають впливу. Активна під-тримка або підбадьорення кривдника спосте-рігачами викликає ще сильніші страждання та приниження у жертви, заохочує антисоціальну поведінку кривдника та ставить спостерігачів під ризик втратити чутливість до жорстокості, а тим самим може зробити їх повноцінними крив-дниками. Залежно від ступеня прихильності до кривдника виділяють такі типи груп спостері-гачів [6] (починаючи з найбільш наближеного до нього): 1) група, наближена до кривдника: послідовники (активно беруть участь у булінгу, але не починають його) — прихильники, пасив-ні кривдники (підтримують знущання, але не беруть активної участі) — пасивні прихильники, потенційні кривдники (полюбляють спостерігати за булінгом, але не показують відкритої підтрим-ки); 2) група задіяних спостерігачів («це не моя справа») не залучається до жодної сторони, не проявляє ані підтримки, ані схвалення; 3) групі потенційних захисників булінг не подобається, і вони вважають, що мають його спинити, але не роблять нічого; 4) група захисників жертви обурена знущанням та допомагає або намагаєть-ся допомогти потерпілому. Дослідження [6] під-тверджують, що однолітки, задіяні у 85% випадків булінгу, ставляться більш дружньо та з повагою до кривдників, ніж до жертв, беруть активну участь у знущаннях у 48% випадків та втручають-ся лише в 13% випадків. Існують причини, через які спостерігачі побоюються втручатися в булінг або повідомляти про такі випадки інших: часто вони просто не знають, що слід робити, уникають завдавання їм болю кривдником, бояться стати новою «мішенню» або зробити щось, що тільки ускладнить ситуацію.

Отже, існує доволі чіткий поділ учасників булінгу на кривдника, жертву та спостерігачів, і виділено певні типи поведінки під час булінгу

1-2/2009


кожного з них. Проведені дослідження пока-зують характерні особливості потенційних або вже сформованих кривдників чи жертв, різну міру залучення спостерігачів до булінгу, під-тверджують існування категорії хронічних жертв. Різноманіття типів поведінки учасників булінгу відображає велику кількість варіантів принижен-ня та здійснення булінгу, пояснюється багато-гранністю міжособистісної та міжгрупової вза-ємодії в дитячому та підлітковому середовищах.

РОЗДІЛ 2. ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ БУЛІНГУ ДЛЯ ЙОГО УЧАСНИКІВ

2.1. Причини булінгу та фактори ризику різних рівнівКонцепція багаторівневого впливу середовища полягає в існуванні впливу на індивіда факторів різних рівнів: особистісного, сім’ї, школи та групи однолітків, громади та культури. Отже, булінг не починається з ізольованого стану, і тільки складні поєднання факторів цих рівнів створюють пере-думови для такого явища [1].

Існує багато причин, чому деякі діти здій-снюють булінг. Найчастіше виділяють такі [13] причини: помилкове уявлення про те, що агре-сивна поведінка допустима; бажання завоювати авторитет в очах друзів та однолітків; бажання привернути увагу впливових дорослих; нудьга, здирство, компенсації за невдачі в навчанні чи громадському житті; через тиск батьків, через жорстоке поводження батьків та відсутність їхньої уваги до дитини. Часто діти вважають знущання способом стати популярними, керувати та мати вплив на інших, привернути увагу, змусити інших їх боятися. Інші просто заздрять тим дітям, над ким знущаються, а деякі навіть не усвідомлюють почуттів жертви та обсяг шкоди від їхньої пове-дінки [14]. Однак наголошується, що булінговій поведінці діти навчаються, тобто не бачили б вони моделей жорстокої поведінки серед дорос-лих, по телебаченню тощо, то таких загрозливих масштабів булінгу можна було б уникнути.

Учені виділяють особистісні фактори, що приводять дитину до проявів булінгу: запаль-ний темперамент, імпульсивність характеру, брак емпатійності, егоїстичне врахування лише влас-них потреб, перевага бажання досягти контролю та уваги над бажанням створити дружні стосунки [14]. Низька шкільна успішність призводить до зниження самооцінки, а тому є фактором ризику прояву насильства (для хлопців оцінки в школі менш важливі, ніж для дівчат) [15]. Серед при-чин, що призводять до булінгу, також виділяють

зловживання алкоголем. Діти, які зловживають алкоголем, мають зміни в мозку, що призводять до погіршення здатності вирішувати проблеми, контролювати почуття, управляти гнівом [9].

Поведінка кривдників може бути спричинена такими розладами та порушеннями в розвитку, як синдром дефіциту уваги та гіперактивності, розлад поведінки, біполярний розлад, опозицій-ний розлад, посттравматичний стресовий роз-лад, синдром нарцисизму [9, 16, 17]. Опозиційний розлад характеризується запальним, вибуховим гнівом дитини, агресивною вербальною поведін-кою, конфронтаційною позицією, зневагою до почуттів інших, а от нарцистичні індивіди можуть бути надзвичайно агресивними, коли відчують, що «важливість їхньої персони» не усвідомлюєть-ся чи не цінується іншими [9]. Також можливий розлад поведінки — модель постійної хронічної соціально деструктивної поведінки, що проявля-ється в браці соціальної свідомості і є результатом комбінації чинників — генетичної специфіки, пошкодження мозку, викликаними оточенням травмами та закріпленими моделями поведінки [9]. Однією з причин появи агресивної поведінки може бути синдром дефіциту уваги та гіперактив-ності — розлад поведінки в дітей, що виявляється в проблемах фокусування уваги, схвильованос-ті та нервозності, неуважності, імпульсивності, гіперактивності. Такий розлад зустрічається в 2–3 рази частіше в хлопців, ніж у дівчат, та охоплює 4% дітей віком 9–17 років (протягом 6 місяців). Не менш серйозним є біполярний розлад — пси-хічна хвороба, що характеризується періодични-ми депресіями, маніями або поєднанням обох, а головне викликає, на відміну від змін настрою, погіршення нормального соціального функціону-вання в школі, з однолітками та вдома в сім’ї [16]. Навіть просто при дефіциті уваги імпульсивність стає причиною руйнівної поведінки дітей, з кого згодом виростають педагогічно занедбані підліт-ки. За деякими експертними оцінками, гіперак-тивних дітей в Україні від 50 до 150 тис [17].

Потенційні жертви також можуть мати певні особистісні особливості, які помічаються однолітками, через що ці діти стають легкими «мішенями» для кривдників. Серед них фізичні недоліки чи зовнішність, особливості поведінки (замкненість чи настирливість), погані соціальні навички, хвороби, низький інтелект та трудно-щі в навчанні, а також перелічені вище розлади поведінки [15].

До сімейних факторів, що можуть викликати булінг, відносять брак близьких стосунків у бать-ків з дитиною або у сім’ї, слабкий або занадто сильний контроль над дитиною, ігнорування її



потреб, прийняття та моделювання агресивної поведінки батьками чи іншими значущими дорос-лими, неповну сім’ю [14]. Австралійські дослід-ники доводять, що кривдники менш емпатійні, менш здатні підтримувати стосунки, зі слабкими соціальними навичками, а також, базуючись на відповідях досліджуваних кривдників, частіше походять із дисфункціональних сімей. Їхні батьки схильні часто критикувати та суворо контролю-вати їх. Датські дослідники знайшли зв’язок між жорстокими фізичними покараннями та булін-гом. Американські дослідження показали частіші прояви булінгу в хлопців, щодо яких батьки засто-совують фізичне покарання та насильство [4, 18]. Аналіз американського дослідження доводить, що неприйняття батьками є найбільш впливовим фактором появи проблемної поведінки підліт-ків (фактор середнього рівня — стосунки в сім’ї) [19].

Дослідження доводять також і міжгенерацій-ний зв’язок: у батьків, які здійснювали булінг у шкільному віці, діти більш схильні також зну-щатися над однолітками. Крім того, у сім’ях, де батьки або один з них зловживають алкоголем, наркотиками чи іншими небезпечними речови-нами, діти мають серйозний ризик залишитися без опіки батьків, зазнавати емоційного, фізично-го та сексуального знущання і навіть самим поча-ти вживати алкоголь чи наркотики. Такі батьки менш здатні забезпечувати фізичну та емоційну стабільність, якої потребують діти дорослішаючи. Такі діти часто відчувають непостійність догляду та страх за власну безпеку, що спричиняє серйоз-ні порушення процесів дозрівання мозку, шкода від яких проявляється протягом всього життя [9]. Статистичні дані по Україні показують: серед неповнолітніх правопорушників 21% — сироти, 56,2% виховувалися в неповних сім’ях низького матеріального статку [17]. Португальські вчені теж віднайшли зв’язок між схильністю до булінгу та походженням з низьких соціальних прошар-ків [20]. Існують деякі особливості сімей, у яких зростають жертви булінгу: фінансові чи сімейні проблеми, занадто часті втручання у вирішення проблеми дитини, через що вона не має змоги розвинути власні соціальні навички вирішення проблем та розв’язання конфліктів, залежність дитини від підтримки батьків, брак інших соці-альних навичок та позитивних прикладів пове-дінки у батьків.

Збільшення агресивної поведінки серед груп однолітків призводить до збільшення кількості випадків булінгу [21]. Дослідники відзначають, що створення груп підлітків неминуче супрово-джується проявами агресії, адже таким чином

між дітьми встановлюються ієрархічні стосунки, з’ясовуються статусні переваги. Тому дорослі-шаючи, діти сприймають агресивні дії як менш негативні. Це також пояснюється тим, що задля відчуття відокремленості від батьків підлітків приваблює та молодь, яка має характеристики незалежності (агресія, неслухняність), на відмі-ну від тієї, яка поводиться слухняно та поступли-во [1]. Так, японські дослідники, за результатами опитування школярів, назвали психосоціаль-ними факторами булінгу вплив на підлітків девіантних однолітків та слабкий контроль над власною імпульсивністю та агресивністю [20]. Однак багато дітей здійснює булінг над одно-літками для того, щоб продовжувати залиша-тися в групі, а це досить часто суперечить їхнім внутрішнім мотивам. Такі «призи» булінгу, як підвищення статусу серед однолітків, аплодис-менти, сміх, схвалення, тільки підбурюють та заохочують учасників булінгу до наступної поді-бної поведінки.

Факторами підвищеного ризику прояву жорстокої поведінки є досвід попередньої агре-сивної чи жорстокої поведінки, зазнавання у минулому фізичного чи сексуального насил-ля, піддавання насильству вдома чи в громаді, генетичні фактори (сімейна спадковість), вплив жорстокості в медіа (телебачення, фільми, інтернет), вживання наркотиків або алкоголю, наявність вогнепальної зброї вдома, комбіна-цію стресогенних соціо-економічних факторів сім’ї, пошкодження мозку тощо [22]. Також про-живання в районах з низьким рівнем безпеки призводить до посилення булінгу, у той час як позитивні моделі поведінки серед дорослих мають зворотній вплив [21]. 57% неповнолітніх, які відбувають покарання в системі Державної кримінально-виконавчої служби України, не вміють ні читати, ні писати, що говорить про значну соціально-педагогічну занедбаність «проблемних» дітей, адже замість батьків та школи дитину виховує вулиця [17].

Телебачення, де часто показують жорстокі фільми та насильство, має дуже серйозний вплив на формування ціннісної системи та поведінки дитини. Десятки досліджень [9, 22] впливу теле-бачення на дітей та підлітків підтверджують, що діти поступово починають вважати насильство способом вирішення проблем та імітують поба-чене в реальному житті. Телебачення, фільми та ігри стимулюють сфери значущості та впливо-вості, сферу сприйняття нового досвіду дитини. Багато підлітків після перегляду сюжетів з кар-тинами жорстокості, агресивності, самогубств ідентифікують себе з такими героями і діють

1-2/2009


відповідно. Діти з проблемами розвитку та пове-дінковими розладами ще більш сприйнятливі до жорстокості на екрані. Недавні дослідження [9] виявили прямий зв’язок між кількістю годин, проведених перед телевізором, та булінговою поведінкою. Крім того, це забирає час дитини, вільний для пізнання та розвитку соціальної сві-домості завдяки спілкуванню з іншими дітьми та дорослими. За роки, проведені в школі, середньо-статистична дитина бачить по телевізору 8000 вбивств та 100 000 актів насильства. Крім того, дослідники дійшли висновку, що телебачення пропагує розбещеність, адже в 91% епізодів, що показують сексуальний зв’язок між чоловіком та жінкою, партнери не одружені [7].

Вплив шкільного середовища вважається дуже важливим у створенні умов для здійснен-ня чи припинення булінгу в школах. Ставлення адміністрації, вчителів до стосунків показує їхнє прийняття чи неприйняття певних моделей поведінки дітей. Як говорилося раніше, бага-то вчителів ігнорує булінг, а тому кривдник не отримує відповідного покарання за свої дії, що продовжує цикли насильства. Брак супервізії та нагляду в місцях підвищеної небезпеки в межах шкільної території «розв’язує» руки кривднику. Через відсутність певних покарань та санкцій за булінг у дітей відбувається злам внутрішнього контролю, пригнічуються відчуття провини, перебільшуються негативні властивості жертви та позитивні — кривдника. Це приводить до таких змін світосприйняття, які підсилюють стереотипи, упередження та дискримінацію.

Та нарешті культуральні фактори, які вклю-чають засади функціонування суспільства, осо-бливості підтримання та встановлення стосун-ків в сім’ї та між однолітками, прийнятні методи вирішення конфліктів та досягнення порозумін-ня, особливості гендерних стосунків та ролей, особливості соціальної свідомості та соціальних цілей людей, соціальних прошарків та взаємо-дії різних соціальних груп. Міжкультуральне порівняння причин та наслідків булінгу серед молоді різних країн світу не показує значних відмінностей, однак ці фактори не слід нівелю-вати. Культури європейські та азіатські (Заходу та Сходу) мають багато значних відмінностей, що стосуються структури та функціонування суспільства.

Таким чином, дослідники розрізняють пере-думови булінгу, які спричиняють агресивну чи віктимну поведінку в дітей. Вони виходять з поділу таких факторів ризику на особистісні, сімейні, групові, шкільного середовища, грома-ди чи району та культурні. Їхнє поєднання дає

складний індивідуальний набір чинників, що зумовлюють булінг.

2.2. Наслідки булінгуЖертви булінгу зазнають чимало страждань, окрім збентеження та образи на кривдників чи спостерігачів. Часто вони відчувають психологіч-не та фізичне виснаження чи приниження, про-пускають заняття, не можуть концентруватися на шкільних заняттях. Жертви мають низьку само-повагу, впевненість в собі та відчуття безпеки, а їхня віктимізація часто призводить до депресії, самотності та суїцидальних думок, причому ці наслідки можуть проявлятися протягом багатьох років [4], тому чим швидше буде покладений край знущанням, тим краще у довгостроковій перспективі для жертви. Академічна успішність потерпілих від булінгу, безперечно, також зазнає змін (оцінки погіршуються, частішають пропус-ки занять, бракує концентрування на навчанні). Цікаво, що в середньому оцінки тих, хто зазнає принижень, порівняно з іншими погіршуються, однак серед потерпілих все-таки кількість тих, хто отримує гарні оцінки, переважає над тими, хто вчиться погано [21,11].

Учні-жертви різних видів булінгу в школі час-тіше показують моделі поведінки, що відмінні від тих, якими користуються інші діти. Серед них — побоювання нападів, прогул занять, уникання небезпечних місць (сходи, їдальня, подвір’я, вхід до школи, коридори, санвузли), відмова від участі в додаткових гуртках, секціях тощо, навіть носін-ня зброї (4% жертв та 1% інших дітей), участь у бійках (15% у порівнянні з 4%). Останніми роками відсоток учнів, які не почувають себе у безпеці у школі чи дорогою в навчальний заклад чи з нього, збільшується, так само, як і кількість тих, хто уникає певних місць у школі задля власної безпеки, та тих, хто зазначає наявність «вуличних банд» у школі [11, 23]. Австралійські досліджен-ня [4] показують, що 5–10% учнів залишаються вдома задля уникнення булінгу; дівчата та хлопці, з яких знущаються хоч раз на тиждень, мають гірше здоров’я, частіші спроби самогубства, страждають від депресії, соціальної дисфункції, тривожності та безсоння. Більше того, наслід-ками зазнавання знущань в школі можуть бути зловживання алкоголем, наркотиками, паління або інша небажана поведінка.

Віктимізація внаслідок булінгу часто передує агресивній поведінці. Жертви знущання вдають-ся до агресії як відплати за страждання та більш схильні відповідати на негативну поведінку в антисоціальний спосіб. Деякі дослідження [11]



доводять, що соціально «виключені» хлопці більш схильні продовжити один акт агресії наступним, ніж ті хлопці, хто не мав досвіду виключення з групи. Важливо визнати серйозні довгострокові наслідки для тих, хто знущається. Кривдники у школі зазвичай стають агресивними дорослими, для яких є більшою вірогідністю бути багатора-зово засудженими за злочинні дії [17, 4].

Щодо спостерігачів, то булінг може викликати у них почуття тривоги чи страху. Спостерігання булінгу призводить до порушення почуття ввіч-ливості та коректності, вони змінюються на нетолерантність, фальшиві відчуття уповно-важення та свободи завдавати шкоди іншим, пригнічуються співчуття, емпатії, сором. Таким чином порушується здібність дітей спілкуватися, вести переговори та йти на компроміс — необ-хідні засади для вирішення проблем, владнання конфліктів та примирення. Крім того, навчальну атмосферу отруєно знущаннями, особливо якщо немає ефективного втручання в ситуацію. До речі, учні зазначають, що 71% вчителів чи інших дорослих у класі ігнорують випадки булінгу [14]. Свідки булінгу бачать, що дії насильника не тяг-нуть покарання, а тому частіше використовують агресію в майбутньому [6].

Булінг у школах часто набуває більш жорсто-ких форм, які підпадають під кримінальне зако-нодавство країни, тобто спостерігається безпо-середній зв’язок між булінгом та насильством у школі. У школах з частими випадками булінгу під-вищується ризик бійок з тяжкими наслідками, сексуальних та інших нападів, псування майна, застосування вогнепальної чи іншої зброї [23]. Дослідження в американських школах показало такі результати: було опитано 500 старшокласни-ків, які, коли їх попросили виділити потенцій-но агресивного однокласника, загалом назвали хлопця, при чому який був жертвою булінгу, а не кривдником (79% назвали хлопця, 29% уяв-ляють як хлопця, так і дівчину, і тільки 2% — лише дівчину; 75% вказали на жертву булінгу). І це підтверджується такими даними: дві третини з 37 пострілів, здійснених у школах США з 1974 по 2000 рік, були зроблені дітьми, кого переслі-дували, принижували чи залякували [24].

Необхідно підкреслити, що міжкультуральні дослідження [21] явища булінгу показують, що серед молоді 25 країн світу негативний зв’язок між участю у булінгу — як жертва, кривдник чи спостерігач — та психологічними змінами однаковий.

Деякі жертви знущань настільки стражда-ють, що закінчують або намагаються покінчи-ти з життям самогубством. Буліцид (від англ.

bullycide) — поняття, яке означає здійснення самогубства жертвами знущань у школі з метою припинення страждань. Дослідження [6] показу-ють, що не тільки жертви знущань вдаються до самогубства, але часто і кривдники, при чому вже в дорослому віці. На початку 80-х років у Норвегії сталося кілька випадків самогубства хлопчиків, які були жертвами жорстоких знущань. Ці тра-гічні події мобілізували країну на започаткуван-ня загальнонаціональної програми боротьби з булінгом [5].

Отже, наслідки булінгу, окрім короткостро-кового впливу, мають також серйозну довгостро-кову дію, що може проявлятися як у жертв, так і в кривдників протягом навіть дорослого життя. Негативного впливу зазнають і спостерігачі, а також загалом навчальна атмосфера в класі та школі. Невід’ємним наслідком поширення булін-гу серед дитячого середовища є перехід до агре-сивних дій, які носять злочинний характер, що викликає небажані негативні тенденції у функці-онуванні молодіжного середовища та суспільства загалом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИEspelage Dorothy Lynn, Swearer Susan M. 1. Bullying in American Schools: A Social-ecological Perspective on Prevention and Intervention. — Lawrence Erlbaum Associates, 2004. — p. 385.Conn Kathleen. Bullying and Harassment: A 2. Legal Guide for Educators. — Association for Supervision and Curriculum Development, 2004. — P. 218.Juvonen Jaana, Graham Sandra. Peer Harassment 3. in School: The Plight of the Vulnerable and Victimized. — Guilford Press, 2001. — P. 440Sampson Rana. Bullying in schools. Problem-4. oriented guides for police, Problem-oriented guide series, guide 12. — U.S. Department of Justice, Office of Community Oriented Policing Services, 2008. — P. 49.School-based Anti-Violence Progra5. m, 1996 / Centre for Children and Families in the Justice System. — Available from http://www.lfcc.on.ca/bully.htm.Coloroso Barbara. The bully, the bullied, and the 6. bystander: from pre-school to high school: how parents and teachers can help break the cycle of violence. — Canada, 2002. — P. 218.Богуславська Анастасія. Насильство у 7. школі // «Україна молода», 24.04.2007. — Доступний з http://www.umoloda.kiev.ua/number/904/171/32933/.

1-2/2009


Olweus Dan. Bullying at School: What We Know 8. and What We Can Do. — Blackwell Publishing, 1993. — P. 140.Halstead David. The bully around the corner: 9. changing brains — changing behaviours. — Brain Power Learning Group, Canada, 2006. — P. 151.Bolton Jose, Stan Graeve. No room for bullies: 10. from the classroom to cyberspace. — 1st ed. — Boys Town, NE: Boys Town Press, 2005. — P. 217DeVoe J. F., Kaffenberger S. Student Reports of 11. Bullying: Results From the 2001 School Crime Supplement to the National Crime Victimization Survey (NCES 2005–310) — U.S. Department of Education, National Center for Education Statistics. Washington, DC: U.S. Government Printing Office, 2005. — P. 31.Besag Valerie E. Understanding Girls’ 12. Friendships, Fights and Feuds: A Practical Approach to Girls’ Bullying. — Open University Press, 2006. — 237 pgs.Служба социального обеспечения в сфере 13. образования. Буллинг. — Доступний з http://www.education-support.org.uk/russian/parents/education-welfare-service/bullying/Garrett Anne G. Bullying in American schools: 14. causes, preventions, interventions. — McFarland, 2003. — P. 172.Зиновьева Н. О., Михайлова Н. Ф. Психология 15. и психотерапия насилия. Ребенок в кризис-ной ситуации. — СПб.: Речь, 2003 — 248 с.Emotional and behavioural disorders of children 16. and adolescents/ World mental health day. A Global World Mental Health Education Program of The world Federation for Mental Health, 2003.

Діти за гратами — суспільство хворе, 17. «Социум» 28.10.2008. — Доступний з http://www.uwtoday.com.ua/socium.php?pos_id=93.Полтавец В. И., Первый В. С., Жабо-18. крицкий С. В. Агрессивное поведение при расстройствах личности. Монография — Днепропетровск: Арт-Пресс, 1998. — 80 с.Loeber R, Stouthamer-Loeber M. Family Factors 19. as Correlates and Predictors of Juvenile Conduct Problems and Delinquency, 1986 / National Criminal Justice Reference Service, Abstracts. — Available from http://www.ncjrs.gov/App/Publications/abstract.aspx?ID=105152.Кон И.С. Что такое буллинг и как с ним 20. бороться? «Семья и школа», 2006, № 11. с. 15–18. — Доступний з http://www.neuro.net.ru/sexology/info178.html.Eisenberg Marla E., Aalsma Matthew C. Bullying 21. and peer victimization: Position paper of the society for the adolescent medicine// Journal of Adolescent Health 36 (2005). — P. 88–91.Facts for family / American Academy of 22. Child and Adolescent Psychiatry. — Available from — http://www.aacap.org/cs/root/facts_for_families/bullying http://www.aacap.org/cs/root/facts_for_families/understanding_violent_behavior_in_children_and_adolescents http://www.aacap.org/cs/root/facts_for_families/children_and_tv_violence.Indicators of School Crime and Safety/U.S. 23. Departments of Education and Justice/ Kaufman, P. and others. NCES 1999–057/NCJ-178906 Washington, D. C.: 1999. — P. 156.Baker Linda, Cunningham Allison, Male 24. Cindy. Peer-to-peer aggression in residential settings: increasing understanding to enhance intervention. - Centre for Children and Families in the Justice System, 2002. — P. 17.


ПІДГОТОВКА КАДРІВ КРИМІНАЛЬНОЇ МІЛІЦІЇ У СПРАВАХ ДІТЕЙ ДО ЗДІЙСНЕННЯ ПРОФІЛАКТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИВ Україні жоден навчаль-

ний заклад не готує фахівців для служби кримінальної міліції у справах дітей (далі — КМСД), яка створена з метою профілак-тики правопорушень серед осіб, які не досягли 18-річного віку. Функціонально ця служба нале-жить до блоку кримінальної мілі-ції МВС України. Відповідно до чинного законодавства, КМСД проводить роботу, пов’язану з запобіганням правопорушень

дітей; виявляє, припиняє та розкри-ває злочини, вчинені дітьми; здійснює досудову підготовку матеріалів про правопорушення, проводить дізна-ння в межах, визначених кримінально-

процесуальним законодавством; проводить розшук дітей, які зали-шили сім’ї, навчально-виховні заклади та спеціальні установи для дітей; розглядає в межах своєї компетенції заяви і повідомлен-ня про правопорушення, вчинені дітьми.

Працівники КМСД виявля-ють причини та умови, що спри-яють вчиненню правопорушень дітьми, вживають у межах своєї компетенції заходів щодо їх усу-нення, беруть участь у правово-му вихованні дітей; повертають дітей до місць постійного про-

живання, навчання або направляють їх до спеціальних установ для дітей, яких було підкинуто або які заблука-ли чи залишили сім’ю, спеціальних навчально-виховних закладів.

КМСД веде профілактичний облік дітей; виявляє дорослих осіб, які втягують дітей у злочинну діяль-ність, проституцію, пияцтво, нар-команію та жебрацтво; а також осіб, які займаються виготовленням та розповсюдженням порнографічної продукції, видань, що пропагують насильство, жорстокість, сексуальну розпусту; інформує відповідні служби про дітей, які потребують посиленої уваги, проведення з ними профілак-тичної роботи.

КМСД здійснює свою діяльність у тісній взаємодії з іншими правоохорон-ними органами, Міністерством осві-ти і науки, Мінсім’ямолодьспортом, Міністерством праці, Міністерством охорони здоров’я та їх органами на місцях, надсилає їм у разі потреби інформацію, пропозиції про поліп-шення роботи щодо здійснення соціального захисту дітей та профі-лактики правопорушень серед них, а також про усунення недоліків у цій роботі. Гранична чисельність КМСД затверджується Кабінетом Міністрів України. На сьогодні вона становить близько 4 тис. осіб.

Отже, як бачимо, працівники КМСД виконують складні та різ-номанітні завдання. Іноді виникає питання: чи спроможна одна особа одночасно займатися оперативно-розшуковою діяльністю та здійсню-вати профілактичну діяльність у середовищі неповнолітніх; одночасно мати високий рівень підготовленості з юриспруденції, психології, педаго-гіки й соціальної роботи?

ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ

Людмила МОРОЗ, професор кафедри

практичної психології Київського

національного універ-ситету внутрішніх справ,

доктор психологічних наук

Сергій ЯКОВЕНКО, професор кафедри юридичної психології

Одеського державного університету внутрішніх

справ, доктор психологічних наук

Л МОРОЗ

С ій ЯКОВЕНКО

1-2/2009

Підготовка кадрів Кримінальної міліції у справах дітей... 95

Комплексний міждисциплінарний підхід до дитини свого часу був реалізований педологами. Аналогічний підхід покладено в основу девіан-тології, галузі науки й практики, що фактично утворилася на перетині кримінології, соціології, психології, психіатрії, наркології, дефектології, педагогіки й має за мету дослідження різних форм поведінки, що відхиляється від норми, їх попередження та корекцію [1, 3, 6].

Вищенаведене питання аж ніяк не риторич-не, адже необхідно визначитися, який диплом отримуватиме майбутній працівник КМСД після закінчення ВНЗ МВС України — юриста, психолога, педагога чи соціального працівника. На початку 90-х років ХХ ст. у дитячих кімнатах міліції працювали переважно жінки з педагогіч-ною освітою. Здійснюючи реформу системи МВС, Ю. Ф. Кравченко вважав за потрібне звільнити відомство від не властивих для правоохоронних органів функцій. Так було утворено Державний департамент виконання покарань, пожежна служба передана в МНС, завдання профілактики правопорушень планувалося покласти на соці-альні служби.

На сьогодні КМСД організує свою діяльність за територіальним принципом, а поділ працівників за напрямами діяльності (оперативно-розшукова, профілактична) відсутній. Працівників КМСД головним чином звітують про розкриття зло-чинів, скоєних неповнолітніми, профілактична діяльність не сприймається ними як важли-ва. Разом з тим, працівники КМСД визнають важливість знання ними не тільки специфіки застосування норм права стосовно неповноліт-ніх, а й знання психолого-педагогічних аспек-тів роботи з дітьми, з урахуванням їхніх вікових особливостей.

У КМСД працюють переважно чоловіки з юридичною освітою, педагоги складають 17%, психологи — 3%. Такий стан справ вказує на більшу готовність відомства готувати праців-ників КМСД саме як юристів, фахівців блоку кримінальної міліції. У такому разі КМСД треба або відмовитися від здійснення профілактики (це завдання треба покласти на інші держав-ні й недержавні інституції), або ввести посади «профілактологів», укомплектовані фахівцями психолого-педагогічного профілю. Щоб підго-товку таких фахівців зробити цілеспрямованою, необхідно здійснити психологічний аналіз про-філактичної діяльності і на цій основі визначи-ти кваліфікаційні вимоги (перелік знань, умінь, навичок) і психограму (перелік професійно зна-чущих психологічних якостей), окреслити зміст підготовки фахівців із профілактичної діяльності,

рівні, форми і методи такої підготовки, що і є метою цієї статті.

ВИХІДНІ ПОЛОЖЕННЯАналізуючи теорію і практику професійної

освіти, зазначимо, що поняття особистість і діяльність є ключовими для нашого досліджен-ня, оскільки вони мають провідне значення для розуміння змісту та засобів становлення особис-тості правоохоронця як суб’єкта діяльності, на всіх етапах професіогенезу в системі вищої освіти МВС України: при отриманні вищої освіти, під-вищення фахової кваліфікації, перекваліфікації та спеціалізації. Не зайвим буде нагадати, що Міністерством науки та освіти України розро-блена «Концепція розвитку професійної освіти і навчання». Вона ґрунтується на основних поло-женнях Національної доктрини розвитку освіти, яка враховує положення міжнародних конвен-цій, декларацій і рекомендацій ООН, ЮНЕСКО, Міжнародної організації праці та Європейського фонду освіти щодо неперервної освіти як світової тенденції. Мета Концепції полягає в обґрунтуван-ні стратегії розвитку професійної освіти і навчан-ня та визначенні шляхів її реалізації в Україні на період до 2014 року.

У Преамбулі до Концепції констатується, що соціально-економічний розвиток держави зумов-лює необхідність посилення ролі професійної освіти як динамічної системи, що забезпечує випереджувальну загальноосвітню і професійну підготовку кадрів, наступність і взаємозв’язок усіх видів і рівнів професійної освіти. В умовах ринкової економіки, інтенсивного інформаційно-технологічного розвитку суспільства зростає потреба наукового супроводу, нормативно-правового забезпечення функціонування систе-ми професійної освіти та навчання, врахування світових тенденцій з метою модернізації підго-товки кваліфікованих робітників і службовців. Концепція враховує об’єктивні потреби онов-лення професійної освіти, а також результати наукових досліджень, вітчизняний і зарубіжний досвід.

Приєднання України до Болонського про-цесу передбачає послідовне виконання реко-мендацій ООН, ЮНЕСКО, МОП, ЄФО та інших міжнародних організацій. Реалізація Концепції потребує об’єднання зусиль та координації діяль-ності органів законодавчої та виконавчої влади щодо модернізації професійної освіти і навчан-ня, навчальних закладів і наукових установ, відомств — замовників кадрів, роботодавців та професійних спілок.


96 ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ

Реформування відомчої професійної освіти є пріоритетним завданням МВС України. Про це свідчить прийняття низки нормативних доку-ментів — наказів МВС України: «Про затверджен-ня програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період з 2001 по 2005 роки» від 11.05.2001 р. № 356; «Про реформування сис-теми освіти МВС України та підвищення якос-ті підготовки фахівців для органів внутрішніх справ» від 28.10.2007 р. № 411; «Про затвердження Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах МВС України» від 25.02.2008 р. № 69. У пункті 2.2.2.2 цього наказу зазначається, що структура та зміст освітньо-кваліфікаційних характеристик (ОКХ) випус-кників ВНЗ МВС України повинні відповідати «методології суб’єктно-діяльнісного підходу» (Підкреслення наше. — Л. М., С. Я.).

Вищеназвана методологія, на відміну від традиційного, предметно-орієнтованого під-ходу, передбачає не так нагромадження знань основ окремих наук (через вивчення відповідних навчальних дисциплін), як підготовку до прак-тичної діяльності. Ефективність такого навчання залежить від якості аналізу майбутньої професій-ної діяльності та її вимог до рівня компетентності й особистості професіонала.

Проведені нами впродовж 2004–2008 рр. тренінг-семінари працівників КМСД виявив низку невирішених проблем, зокрема пробле-му цілеспрямованої підготовки курсантів ВНЗ МВС саме до здійснення профілактичної робо-ти. Ключовими питаннями підготовки визначені такі: формування відповідної мотивації та про-фесійної спрямованості; знання законодавчо-нормативної бази, основ педагогіки, психоло-гії, дефектології, психіатрії та наркології; умінь аналізувати криміногенну ситуацію на місцевому рівні, виокремлювати предмет профілактики, планувати та здійснювати заходи загальної, спе-ціальної та індивідуальної профілактики; знан-ня форм і методів первинної профілактики (з усіма дітьми), вторинної (дітьми «групи ризику» девіацій) і третинної (тими, хто скоїв правопору-шення чи злочин); уміння взаємодіяти з іншими суб’єктами профілактичної діяльності на різних її рівнях, здійснювати моніторинг та оцінку резуль-тативності профілактичної роботи.

КМСД — не єдиний у державі суб’єкт про-філактики правопорушень, тому її працівникам треба добре зрозуміти відмінності їх завдань та методів роботи від аналогічних завдань та методів роботи інших суб’єктів (що належать до Міносвіти, Мінпраці, МОЗ, Мінсім’ямолодьспортом та ін.

інституцій), громадськості, уяснити порядок вза-ємодії з ними на місцевому рівні.

У контексті соціально-екологічного підходу та спираючись на ідеї проактивного управління криміногенною ситуацією, вважаємо, що у про-філактиці правопорушень неповнолітніх про-відне місце має надаватися не індивідуальній, а загальній профілактиці. У свою чергу, вона повинна бути спрямована на усунення переду-мов виникнення відхилень у розвитку особис-тості дитини, яка ще не стала на шлях злочинів. У цьому зв’язку рання (первинна) профілактика тлумачиться нами як сукупність заходів, що здій-снюються державними органами і громадськими організаціями для:

покращання умов життя та виховання непо- внолітніх у випадках, коли зовнішні обста-вини загрожують їхньому нормальному розвитку;знешкодження джерел антисоціального впливу на них;корекції розвитку особистості неповноліт- ніх, які мають некримінальні відхилення в поведінці.Вторинна профілактика полягає в усуненні

факторів, що зумовили злочини неповнолітніх, з метою запобігання можливості їх вчинення у майбутньому. Сюди входять: а) своєчасне при-пинення злочинів, унеможливлення їх про-довження; б) порушення кримінальної спра-ви, вибір запобіжних заходів; в) забезпечення виховно-профілактичного впливу кримінально-процесуальними методами; г) застосування пра-вових заходів до осіб, які залучили неповнолітніх до злочинної діяльності або тих, хто не виконує своїх обов’язків з виховання дітей; ґ) оздоровлен-ня соціально-психологічного середовища дітей та молоді.

Третинна профілактика спрямована на боротьбу з рецидивною злочинністю. Вона вклю-чає такі заходи: а) перевиховання та виправлення неповнолітніх злочинців; б) надання допомоги в працевлаштуванні особам, звільненим із місць позбавлення волі; в) усунення джерел криміно-генного впливу на них у побутовому оточенні.

Профілактика правопорушень неповноліт-ніх — інтелектуально складний вид діяльності. Її результати, насамперед, залежать від якості ана-літичної роботи уповноважених осіб, які мають здійснюватися на засадах системного й проак-тивного підходів, враховувати всі без винятку об’єкти профілактики, використовувати увесь наявний потенціал суб’єктів профілактики й гро-мади загалом. Працівники КМСД повинні діяти активно, компетентно, комплексно, одночасно в

1-2/2009


багатьох напрямах і на всіх рівнях. Акції загаль-нодержавного рівня (такі, як «Канікули», «Урок», «Вулиця») необхідно доповнити спеціальними заходами місцевого рівня, які неможливо перед-бачити в «центрі», але які можуть бути сплано-вані на місцях, з урахуванням регіональних від-мінностей. Їх може планувати Координаційна рада з профілактики правопорушень, яку ми рекомендуємо створювати при органах місцево-го самоврядування.

Оцінка криміногенної ситуації на регі-ональному рівні є основою для планування профілактично-коригувальних заходів, які повин ні включати широкий діапазон управ-лінських, загальновиховних, профілактичних і каральних, забезпечуючи усунення наявних та упередження нових негативних тенденцій у молодіжному сере довищі на популяційному, соціально-екологічному та індивідуальному рівнях.

Посилення практичної спрямованості навчання курсантів, дефіцит часу та викладачів, компетентних у галузі девіантології, вимагає створення спеціального курсу з профілактики правопорушень неповнолітніх, теоретичний зміст якого вони повинні опанувати самостійно. Для цього за участі авторів створено відповід-ні навчальні посібники [2, 5]; проведено кілька тренінг-семінарів з цих питань для викладачів ВНЗ МВС України; апробовано зміст та іннова-ційні форми професійно-психологічної підготов-ки курсантів до профілактики правопорушень неповнолітніх.

Враховуючи сказане вище (розуміння про-філактичної діяльності як багатоаспектної, бага-торівневої, інтелектуально ємкої), завдання та методи роботи працівників міліції на різних рівнях профілактичної діяльності будуть різни-ми, у межах компетенції, передбаченої чинним законодавством. Отже, навчання повинне фор-мувати не тільки необхідні знання та уміння, а й світогляд, правосвідомість, гуманну спрямова-ність і професійну мотивацію, чітке розуміння місця органів міліції у профілактичній діяльності та особливостей взаємодії з іншими суб’єктами цієї діяльності.

Профілактична діяльність тлумачиться нами як інтелектуально складна, що потребує різно-манітних знань та аналітичних здібностей, у про-цесі підготовки до якої доцільно використовувати методи інтелектуального тренінгу, моделювання ситуацій майбутньої професійної діяльності та навчання розробці дій, спрямованих на вирішен-ня виявлених проблем.

Очікуваний результат навчання полягає у формуванні в курсантів знань та умінь, необхід-них для аналізу ситуації стосовно злочинності неповнолітніх в Україні на загальнодержавному та місцевому рівнях, виробленні плану власних дій, скерованих на усунення причин та умов най-більш поширених видів злочинів, вплив на попу-ляцію та вдосконалення інфраструктури регіону, що сприятиме покращенню умов для соціаліза-ції та самореалізації дітей і молоді у позитивних формах зайнятості та дозвілля.

Для досягнення названих цілей у нашому дослідженні проходили апробацію інтерактивні методи навчання. Зокрема, йдеться про метод кейсів або метод аналізу ситуацій. Суть методу: курсантам пропонується певна ситуація, опис якої водночас відображає практичну проблему, актуалізує комплекс знань, які необхідно засто-сувати (отримати) для вирішення проблеми, що не може мати беззаперечно правильного рішен-ня. Будучи інтерактивним методом навчання, він отримує схвалення студентів, які бачать в ньому гру, сприятливу для засвоєння теорії та оволодін-ня практичними уміннями.

Кейс є системою умов та ролей. Під роллю розуміється сукупність повноважень осіб, що зна-ходяться на визначених соціальних позиціях, які вимагають від «виконавців» знань та умінь, інте-лектуально виважених дій в ігровій контрольова-ній ситуації, спрямованих на вирішення пробле-ми. Предметом аналізу виступає певна ситуація, яка локалізована в часі та просторі, є неоднознач-ною, плинною, такою, що може змінюватися за волею людини за умов правильної оцінки пара-метрів ситуації, її детермінант, обґрунтованості та реалістичності прийнятих рішень.

Для успішної профілактичної роботи кур-сантам необхідно оволодіти методами аналізу ситуації. Йдеться про проблемний, системний (структурно-функціональний), праксеологіч-ний (планування дій, створення моделей та алгоритмів) та прогностичний аналіз. У системі МВС уміння аналізувати ситуацію особливо важ-ливе для керівників, працівників штабів, діль-ничних інспекторів міліції, інспекторів КМСД. Запропоновані ситуації можуть бути простими чи складними; дії можуть як вирішувати пробле-му, так і не вирішувати, залишаючи її без змін чи навіть погіршуючи ситуацію. Головне — розу-міти перебіг ситуації та виокремити «ключових гравців». За суб’єктом дій їх можна поділити на ті, що ініційовані приватними або юридичними особами, групами людей, що належать до дер-жавних чи не державних організацій, громадою, зумовлені процесами, що охоплюють суспільство



в цілому, є оптимальними чи хибними за своїми наслідками. Для моделювання реальних ситуа-цій слугують організаційно-діяльнісні (ОДІ) та організаційно-навчальної ігри (ОНІ). У нашій роботі ми застосували технологію ситуаційного аналізу, яка складається з восьми кроків і може повторюватися циклічно.

1. З’ясування ситуації. На цьому етапі необ-хідно визначити низку питань, що характери-зують конкретну ситуацію, зокрема проблеми має визначати організація: чи є ці проблеми повсякденними, чи це нові проблеми, з якими раніше організації зустрічатися не доводило-ся. Наявність певного кола проблем може бути «нормою», адже організація й була створена для їх вирішення, наприклад, для розкриття злочи-нів чи здійснення їх профілактики. Але і в цьому випадку корисне періодичне переосмислення суті цієї проблеми, уточнення того, у чому вона полягає, адже з часом розуміння проблеми може змінюватися, так само, як і підходи до її вирішен-ня. Якщо перед організацією постають нові про-блеми, їх необхідно ідентифікувати, визначити, встановити наявність «розриву» між бажаним та реально існуючим станом речей. Часто на цьому етапі проблема формулюється занадто загально, не конкретно, а уявлення про те, що заважає її вирішенню, є спрощеним — не вистачає коштів, персоналу, матеріальних ресурсів тощо.

2. Пошук додаткової інформації. На цьому етапі роботи необхідно уточнити факти, кількіс-ні та якісні показники, що характеризують про-блему: наприклад, чи зростає рівень злочинності неповнолітніх, які саме види злочинності потре-бують першочергової уваги, чи достатнім є фінан-сування організації, чи оптимально витрачаються кошти, чим реально займається персонал, чи має він необхідну кваліфікацію та мотивацію тощо. Завдяки уточненню параметрів проблеми стає зрозумілим, що вона має об’єктивну природу, існують відповідні форми і методи роботи з цією проблемою, утім, за їх допомогою не можливо остаточно вирішити проблему.

3. Переформулювання проблеми. На цьому етапі аналітичної роботи увага спрямована на те, що заважає вирішенню проблеми, напри-клад, відсутність важелів впливу на її причини, брак ресурсів, неефективність методів, пере-вантаження невластивими функціями, великий обсяг «паперової» роботи, низька оплата праці, відсутність помітних результатів, неефективність традиційних форм і методів роботи. Результатом роботи є позитивне розуміння того, що можна зробити для оптимізації діяльності, наприклад, скоротити обсяг «паперової» роботи, заборонити

відволікання працівників від виконання фахо-вих завдань, перенесення акценту на запобігання злочинності завдяки роботі з неблагополучними сім’ями, покращення взаємодії з іншими інститу-ціями, що породжує питання поділу повноважень та координації зусиль.

4. Висунення ідей і розробка пропозицій щодо вирішення проблеми. На цьому етапі роботи використовується метод «мозкового штурму» за участю всіх зацікавлених сторін, що забезпечує генерування ідей, пропозицій, їх узагальнення. На цьому етапі не допускається критика чи запе-речення, заохочується оригінальність та конкрет-ність пропозицій.

5. Оцінка і відбір пропозицій щодо вирішен-ня проблеми. Головні питання при оцінці ідей та пропозицій такі: чи доцільно використати про-позиції зараз чи це зробити згодом? Чи приведе реалізація ідеї до вирішення проблеми загалом чи лише її частини? Що може завадити реаліза-ції ідеї? Чи не виникнуть внаслідок цих дій якісь нові проблеми? Таким чином формується «банк ідей».

6. Опрацювання ідей та пропозицій. З’ясовується, що саме необхідно зробити для втілення ідеї у життя, що слід змінити, які ресур-си необхідні для цього, які вірогідні перешкоди можуть завадити реалізації ідеї, чи потрібна допомога «зовнішніх» організацій (вищих або рівних за статусом) тощо.

7. Розробка плану дій. За традиційної форми планування заходів (визначається назва заходу, хто і коли його проводить) дуже часто поза ува-гою залишаються такі важливі питання, як мета заходу (для чого він проводиться), очікуваний результат, механізми, що забезпечують належний результат, та критерії його оцінювання.

8. Етап дій та оцінки результату. На цьому етапі роботи необхідно переконатися в тому, що заплановані заходи виконані у повному обсязі та вчасно, а бажаний результат досягнуто повніс-тю чи частково; з’ясувати, що завадило повному успіху й може бути враховано в майбутньому й чи можливо було передбачити ці ризики напе-ред (а також зрозуміти, чому це не було зроблено завчасно); що нового про проблему чи її окремі аспекти стало відомо під час здійснення плану дій, якого нового досвіду набула організація. Як уже зазначалось вище, аналіз ситуації здійсню-ється постійно, циклічно.

Показниками сформованості адекватних професійних установок виступають: здатність до актуалізації власної позиції щодо конкретної ситуації з рефлексивним осмисленням її голо-вних характеристик; здатність до об’єктивації

1-2/2009


засобів професійної дії в конкретних ситуаціях; здатність до особистісної та професійної рефлек-сії щодо цінностей і засобів власної діяльності. Важливе також те, що в суб’єктивному плані учасники занять більш чітко окреслюють пер-спективи власного професійного розвитку. Саме з цього моменту з’являються психологічні засоби саморозвитку.

Одним з різновидів ділових ігор є «метод проектів», сутність якого полягає в розробці про-позицій щодо вирішення проблеми, параметри якої або задані заздалегідь, або ймовірні, але ціл-ком та повністю не задані. Цінність цього методу зумовлена не тільки можливістю отримати корис-ні практичні результати, а й можливістю навчити членів групи способам спільної інтелектуальної (аналітичної, проектної) діяльності, правильно-му оформленню її результатів. Учасники такого роду гри набувають можливість дізнатися про свої сильні та слабкі сторони, навчитися висувати та відстоювати ідеї, конкретизувати їх у програ-ми дій, конструктивно критикувати інших тощо. Проект може слугувати засобом контролю якості отриманих знань та умінь. Ще одним ресурсом підвищення практичної спрямованості навчан-ня та виховання курсантів може стати їх участь у волонтерській роботі з дітьми.

Для працівників ОВС важливо розуміти поведінку та вчинки людей. З огляду на предмет юридичної, зокрема, кримінальної психології, злочин може бути розглянутий як аналог вчинку. У практичному аспекті нас цікавитиме:

1. Мета та мотиви вчинку. Чи свідомо діяла людина? Які потреби (бажання, мрії та ін.) спонукали її до вчинку, які мотиви вона усвідом-лювала, які цілі ставила?

2. Які засоби досягнення мети були вико-ристані? Йдеться не тільки про матеріальні знаряддя злочину, а й психологічні: чи людина планувала місце та об’єкт злочину, готувала собі алібі, шляхи відходу, обдумувала тактику захисту в суді. Можливо, що подія сталася раптово, вико-ристані «підручні засоби»?

3. Прийняття рішення щодо реалізації намірів (досягнення мети певними засобами). Задум формувався довго чи правопорушник діяв раптово? Чи були сумніви, вагання. Рішення при-ймав самостійно, раціонально чи під впливом емоцій, алкоголю, інших людей. Був спровоко-ваний діями потерпілого?

4. Виконавча ланка: діяв рішуче та зухвало, впевнено та наполегливо. Можливо мала місце добровільна відмова від завершення злочину?

5. Оцінка вчинку: визнає провину, жаліє (кого саме — себе, рідних, потерпілого), готовий

покаятися, відшкодувати заподіяну шкоду, про-сити прощення. Чи навпаки, поводиться зухвало, хизується злочином. Вважає, що зробив помилки і іншим разом діятиме більш хитро?

6. Місце вчинку в житті людини: він для неї типовий, відповідає попередньому досвіду, системі цінностей, світогляду, чи це ексцес, що суперечить усій логіці життя. Наведені запитання розкривають структуру вчинку й визначають клю-чові питання, відповіді на які дозволяють зрозумі-ти людину й оцінити її морально-психологічний потенціал.

Метод кейсів у цьому випадку є детальним описом обставин і поведінки (ролі) персонажа. Під роллю розуміється сукупність зовнішніх обставин та індивідуально-психологічних властивостей, які проявляються в конкретних діях. Виконання ролі вимагає від «виконавців» знань та вмінь, інтелек-туально виважених дій в ігровій контрольованій ситуації. Підбір виконавців на виконання ролі «злочинця» — справа делікатна. У роль треба не тільки ввести, а і вивести з неї, розділити роль і виконавця ролі. Як інтерактивний метод, він подо-бається курсантам, які бачать в ньому гру, сприят-ливу для засвоєння теорії та оволодіння практич-ними уміннями. Важлива перевага методу аналізу ситуацій полягає в тому, що він пришвидшує про-фесіоналізацію курсантів, підвищує їхній інтерес і позитивну мотивацію до навчання. За фабулою справи та поставленими запитаннями проводить-ся групове обговорення, яке допомагає курсантам зрозуміти природу проаналізованого вчинку й особливості його суб’єкта. Треба обов’язково під-водити підсумки такої дискусії.

При опрацюванні теми «корекція особистос-ті, схильної до злочинів» предметом навчання може стати планування коригувально-виховного впливу. Головна ідея заняття полягає в тому, що суб’єкт, який не робить нічого поганого, не стає на шлях виправлення. Він має робити щось корисне, значуще, щоб довести свою відповідальність та соціальну зрілість. Такий підхід може тлумачити-ся як соціальна інженерія, проектування належ-них вчинків. Для цього необхідно з’ясувати, чи спроможний суб’єкт правильно оцінювати свої вчинки, критично ставитися до себе, чи прагне виправитися. Які недоліки в структурі особистості треба виправляти? Якими соціально корисними вчинками він зможе довести своє виправлення? Чи може суб’єкт виправитися сам, чи він потре-бує підтримки, поради, контролю зі сторони? За результатами обговорення цих питань слід розробити план дій, що мають довести виправ-лення суб’єкта. Це може бути вибачення перед потерпілим та відшкодування заподіяної шкоди;



відмова від шкідливих звичок та від «старих дру-зів», покращення навчання, працевлаштування та ін. [4, 7].

ВИСНОВКИАпробація змісту навчального курсу та інтер-

активних методів навчання курсантів свідчить, що набуті знання та уміння мають практичне зна-чення та можуть суттєво вплинути на результа-тивність профілактики правопорушень. Майбутні дільничні інспектори міліції, працівники КМСД, БНОН мають отримати знання та практичні умін-ня, які виходять за межі існуючих навчальних планів підготовки правоохоронців. Отже, треба змінити навчальні плани, передбачити вивчення курсу «Профілактична діяльність», внести відпо-відні зміни до програм проходження курсантами практики та стажування.

ЛІТЕРАТУРАЗмановская Е. В. Девиантология (психология 1. отклоняющегося поведения): Учеб. пособ. для студентов ВУЗов. — М.: «Академия», 2003. — 288 с.Злочинність неповнолітніх: причини, наслід-2. ки та шляхи запобігання: Навч. посіб. // За ред. С. І. Яковенка. — К.: Вид. Паливода А. В., 2006. — 260 с.

Менделевич В. Д. Психология девиантно-3. го поведения: Учеб. пособ. — СПб.: Речь, 2005. — 445 с.Мороз Л. І. Психологічні та методичні аспек-4. ти навчання профілактичної діяльності у ВНЗ системи МВС Україні // Юридична психоло-гія і педагогіка. Науков. журн. — К.: КНУВС, 2007. — № 2. — С. 73–82. Сучасні стратегії міліції щодо профілактики 5. правопорушень неповнолітніх: Навч. посіб. // За ред. Л. І. Мороз. — К.: Вид. Паливода А.В., 2008. — 220 с. Шнайдер Л. Б. Девиантное поведение детей 6. и подростков. — М.: Академический проект. Трикста, 2005. — 336 с.Яковенко С. І. Навчання психологічно-7. му аналізу поведінки за допомогою мето-ду кейсів // Впровадження тренінгових технологій у підготовку персоналу ОВС: Матеріали ІІІ Всеукраїнської наук.-практ. конф., м. Київ, 31 жовтня 2008 р. — К.: КНУВС, 2008. — С. 71–73.

Електронні версії бюлетеня «Відновне правосуддя в Україні» можна знайти на веб-сторінках в Інтернеті:

• «Відновне правосуддя» – www.rj.org.ua (розділ «Періодичні видання») та• «Практика вирішення конфліктів» – www.commonground.org.ua (у розділі «Ресурси»).

З українським досвідом упровадження відновного правосуддя в громадах та у школах можна ознайомитися на таких веб-сторінках:• «Співпраця міліції та громади задля безпеки» – www.bezpekagromad.org.ua та• «Відновні практики в школах» – www.safeschool.org.ua

1-2/2009

У традиційній рубриці «Книжкова полиця» пропонуємо Вашій увазі навчальний посібник «Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія і прак-тика». Видання підготовлене у рамках співпраці між

БО «Український Центр Порозуміння» та Школою соціальної роботи ім. В. І. Полтавця Національного університету «Києво-Могилянська академія» завдяки підтримці проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийомів медіації», який фінансує Швейцарська агенція з роз-витку та співробітництва.

Матеріал посібника укладено з урахуванням особливостей викладання курсу з відновного правосуддя для студентів спеці-альності «соціальна робота» та поділено на 11 навчальних моду-лів. Послідовно рухаючись від визначення понять «девіантна поведінка», «злочинність», «конфлікт» та висвітлення підходів до розв’язання конфліктних ситуацій, автори посібника розкрива-ють концепцію відновного правосуддя та можливості соціальної роботи для розвитку програм відновного правосуддя в громаді. Вперше у вітчизняній літературі послідовно подано інформацію про різні інструменти відновного правосуддя — медіацію між потерпілим і правопорушником, сімейні групові наради та кола відновного правосуддя. Окремі модулі посібника присвячено організаційному забезпеченню, законодавчим засадам та використанню інструменту соціаль-ного замовлення для розвитку програм відновного правосуддя.

ВСТУПВідносно недовга історія розвитку відновного право-суддя (ВП) в Україні свідчить про потребу викладан-ня відповідного курсу фахівцям з соціальної роботи. Запропонований посібник написано авторським колективом викладачів Школи соціальної робо-ти й кафедри конфліктології Києво-Могилянської академії разом з експертами Українського Центру Порозуміння (УЦП). Про можливість залучення до сфери відновного правосуддя фахівців з соціальної роботи свідчить також те, що значна частина співро-бітників УЦП — випускники Академії, а саме Школи соціальної роботи. Втім, глибинні причини, що спо-ріднюють відновне правосуддя та соціальну роботу, набагато істотніші, у чому матимуть змогу переко-натися слухачі курсу, засвоюючи теорію та набуваю-чи практичних навичок, передбачених програмою. Важливим аспектом для розуміння природи взаємин ВП і соціальної роботи є той факт, що термін відновне правосуддя (restorative justice) у нашому посібнику відповідно до світової практики витлумачено значно ширше за поняття в системі карного правосуддя.

Очевидний збіг сфери інтересів системи карного правосуддя й практики відновного правосуддя часто

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

102 КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ


спричиняє непорозуміння й вузьке трактування відновного правосуддя тільки як однієї зі сфер так званих альтернативних способів розв’язання конфліктів (в англійській мові — ADR). Крім того, широке поле сфери людських відносин, охопле-них поняттям відновне правосуддя, дуже часто звужують до опису процедур і майже прирівню-ють до терміна медіація в кримінальних справах. І це за умови, коли міжнародне співтовариство дедалі ясніше усвідомлює принципові розходжен-ня в підходах відновного й карного правосуддя до розуміння кримінальних ситуацій, кримінальних учинків, правопорушень та конфліктів й реагу-вання на них. В Україні сьогодні спостерігається схожа тенденція вузького трактування віднов-ного правосуддя. Помітні спроби витлумачити його, вписавши в сформовану структуру й сис-тему цінностей офіційного правосуддя. Про це свідчать і публікації, що час від часу з’являються в періодичних виданнях переважно юридичної спрямованості, і проект закону про медіацію, розроблений робочою групою експертів при Міністерстві юстиції України, що наразі чекає подання на розгляд до парламенту України.

Складний і багатоаспектний процес сприй-няття західним суспільством цінностей і принци-пів, пропонованих відновним правосуддям, знай-шов своє відображення в появі нових термінів, а саме: відновний підхід, відновні практики, право-суддя, що зцілює, та інших, що дають змогу глибше й точніше описати суть розбіжностей у підходах. Відновне правосуддя лягло в основу численних академічних програм, що охоплюють теоретич-ні й практичні аспекти різних галузей знань. Сьогодні відновне правосуддя є невід’ємним еле-ментом академічної освіти провідних навчальних закладів заходу в таких напрямах, як криміно-логія, соціологія й соціальна робота, юриспру-денція, ювенальна юстиція, віктимологія, освіта, менеджмент, теологія, розв’язання конфліктів, культура миру тощо, крім того, це й самостійна галузь знань й академічної освіти всіх рівнів. Це, безумовно, сприяє розширенню меж відновного правосуддя, зростанню його впливу й можливос-тей практичного застосування.

Пропонований курс є першим кроком на шляху до поглиблення наукових підходів до теорії й практики відновного правосуддя в Україні. Мета курсу має більшою мірою практичний, ніж теоре-тичний характер, а саме: познайомити фахівців з соціальної роботи з підходом, цінностями й принципами відновного правосуддя та можливос-тями програм відновного правосуддя — як ново-го поля діяльності соціального працівника, так і нового інструмента в його роботі. Розроблення курсу було б неможливим без наполегливої та

відданої праці багатьох організацій, що впро-ваджують програми відновного правосуддя в Україні та просувають ідеї відновного підходу до розв’язання конфліктних та кримінальних ситуа-цій на всіх рівнях у різних областях України. Саме співпраця з неурядовими організаціями в Білій Церкві, Вінниці, Дрогобичі, Жмеринці, Івано-Франківську, Красногвардійському, Луганську, Львові, Одесі, Пирятині, Сімферополі, Харкові сприяла поширенню практики відновного пра-восуддя в Україні, узагальненню досвіду та ство-ренню передумови для написання цього посіб-ника. Сподіваємося, цей курс стане в нагоді не лише тим організаціям, що активно працюють, а й новоствореним та таким, що тільки-но ство-рюються, центрам відновного правосуддя в гро-мадах країни. Висловлюємо щиру вдячність усім нашим партнерам за кордоном, друзям, учителям і колегам, які свого часу навчали нас та ділилися з нами власним досвідом, знаннями та літерату-рою, а також усім тим, хто допомагав нам готу-вати матеріали для цього видання.

В Україні програми відновного правосуддя є інноваційним проектом і перебувають на почат-ковому етапі свого впровадження. Як свідчить практика західних країн, відновне правосуддя дедалі більше набуває визнан ня не тільки як один з ефективних методів примирення потерпілого й правопорушника в кримінальному судочинстві, але й як сучасний підхід у багатьох галузях сус-пільних відносин, що ґрунтується на засадах пова-ги до людської особистості, загальнолюдських цінностях гуманізму та прав людини. Сьогодні у світі спостерігається розвиток відновних практик (тих, які ґрунтуються на принципах відновного підходу) у галузях правосуддя, освіти, соціаль-ної роботи і навіть корпоративного управління. Сучасний підхід до соціальної роботи має бага-то спільного з принципами відновного підходу. Спеціаліст з соціальної роботи не може вважати себе професіоналом, якщо він не здатний сприй-няти відновний підхід як теоретичне підґрунтя практики соціальної роботи. Крім того, діяль-ність у сфері відновного правосуддя розширює можливості соціальної роботи з надання допомо-ги учасникам процесу і під час його проведення, і після досягнення відновного результату, як-от: примирення сторін, досягнення домовленос-ті про напрямки виправлення завданої шкоди, подальша реабілітація учасників конфліктної та кримінальної ситуацій. Насамперед це стосуєть-ся соціальної роботи в громаді.

Отже, впровадження викладеного в посібни-ку навчального курсу дасть можливість слухачам оволодіти новими методами роботи, з’ясувати роль та практичні можливості соціальних

103

1-2/2009

працівників, розширити сферу їхньої діяльності, залучити нові ресурси. Осягнення суті соціальної роботи в сфері відновного правосуддя сприяти-ме налагодженню партнерських стосунків між органами правосуддя й соціальними службами та утвердженню принципів соціальної справед-ливості в житті громади.

Упровадження курсу ґрунтується на потребі поєднання теоретичних та практичних знань. У процесі організації навчання слід враховувати особливості навчання дорослих та післядиплом-ного навчання, зокрема принцип незалежного й самокерованого навчання, потребу синтезува-ти нові знання на основі наявного практично-го досвіду тощо. Тому під час викладання курсу варто передбачити широке застосування як тра-диційних методів навчання, так і тренінгових методик, рольових ігор, дискусій у групі, прове-дення групових супервізій тощо.

Пропонований курс передусім призначений для спеціалістів, які безпосередньо долучені до громад-ського руху за впровадження програм відновного правосуддя в Україні. Слухачами курсу можуть також бути люди з освітою рівня бакалавра, спеціаліста чи магістра, професійні інтереси яких пов’язані з діяльністю у сфері відновного правосуддя.

У процесі вивчення курсу передбачено прак-тичне навчання, а саме: спостереження за прове-денням медіації між потерпілим і правопорушни-ком як найбільш поширеної практики відновного правосуддя та самостійне проведення медіації. Під час практичного навчання варто інтегрувати теоретичні знання з реальним контекстом робо-ти громадських організацій, судів, прокуратури та соціальних служб.

МОДУЛЬ I. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА ТА ЗЛОЧИННІСТЬ

1.1. Поняття девіантної поведінкиДевіантна поведінка — це поведінка, яка

пов’язана з порушенням культурних норм, при-таманних певному суспільству.

Соціальну девіацію слід розглядати переду-сім як соціально зумовлене явище, адже уявлення про нормальність і девіацію пов’язані з соціаль-ним контекстом і варіюють у різних суспільствах чи субкультурах, а також можуть змінюватися з часом. Девіантна поведінка — це соціальна пове-дінка, яка відхиляється від тієї поведінки, що її вважають «нормальною» чи соціально прийнят-ною в суспільстві або в соціальному контексті. Іншими словами, девіантна поведінка передба-чає порушення норм, що притаманні певному суспільству. Норми визначають, що потрібно

робити чи чого робити не слід. Хоча поняття деві-ації включає і злочинну поведінку, сфера девіації набагато ширша, бо не всяку девіантну поведін-ку оцінюють як злочинну. Девіантну поведінку зазвичай розглядають з кількох сторін. Деякі дослідники вважають, що для того щоб дізнатися, що таке девіація, можна провести психологічний експеримент та з’ясувати реакцію громадськос-ті на різні прояви поведінки. Якщо реакція буде несхвальною та з осудом, то таку поведінку слід оцінювати як девіантну. Найбільше прихильників має тлумачення девіантної поведінки, відповідно до якого її розглядають як порушення суспільних/групових норм. Порушення норм зазвичай засу-джується або карається застосуванням санкцій різного типу.

ДелінквентністьДелінквентну поведінку здебільшого

розглядають як різновид девіантної поведінки, що стосується дій молоді, яка порушує закон, вдається до вандалізму, перестає відповідати усталеним вимогам та правилам, що їх уста-новлюють ті, хто надає догляд (батьки, вчителі, вихователі тощо), чи ті, хто має повноважен-ня (наприклад, встановлювати обмеження на вживання алкогольних напоїв до досягнення певного віку, заборону з’являтися в публічних місцях без супроводу дорослих після певного часу, перевіряти відвідування школи тощо). Делінквенти в системі кримінальної юстиції більшості країн — це злочинці, яким менше ніж 18 років, а в деяких країнах — менше аніж 22 роки. Також під поняття делінквентної поведін-ки підпадають випадки порушення норм адмі-ністративного кодексу.

1.2. Теорії девіантної поведінки та злочинності

Біологічний підхід Найвідомішою теорією, яка пояснювала при-

чини девіантної поведінки, була теорія італій-ського криміналіста Чезаре Ломброзо (1835–1909), поширена в XIX столітті. Згідно з цією теорією, люди, які демонструють злочинну поведінку, відрізняються від інших специфічною фор-мою ч ерепа. Чезаре Ломброзо був перекона-ний, що люди не стають злочинцями, а ними народжуються.

Інший учений, який працював в середині XX століття, Вільям Шелдон (1898–1977), вважав, що схильність до правопорушень визначається типом будови тіла: мускулисті, активні люди набагато частіше стають злочинцями.



Психологічний підхідЗигмунд Фрейд пояснював девіантну пове-

дінку слабким чи ушкодженим «его» (я) чи осла-бленим контролем з боку «суперего». У такій ситуації поведінку особи визначає «ід» (воно), що пов’язане з примітивними, інстинктивними, вродженими аспектами особистості та стосується сфери несвідомого.

Інші фактори, які також беруть до уваги при-бічники психологічної теорії, стосуються піз-нання, навчання, особистісних характеристик індивіда.

Соціологічний підхід Представники Чиказької школи вважали,

що чинники, які пояснюють девіантну поведін-ку, слід шукати не в особі, а в соціальній струк-турі. Урбанізація створює умови для дезорга-нізації та розпорошеності людських стосунків. Руйнується громада, люди не поділяють спільних цінностей, не зважають на думку інших про свою поведінку.

Еміль Дюркгейм уважав, що в сучасних сус-пільствах традиційні норми та стандарти, які регулюють поведінку, руйнуються, не знаходячи собі заміни. За таких умов люди почувають себе дезорієнтованими й стривоженими.

Теорія аномії чи соціальної напруги Роберт Мертон (1910–2003) вдався до спроби

реконцептуалізації теорії аномії Е. Дюркгейма. Він, зокрема, витлумачував аномію як роз’єднання/протиріччя між цілями, визначеними культурни-ми чинниками, та структурно доступними мож-ливостями, які внаслідок соціальної нерівності, притаманної сучасним західним суспільствам, є дуже обмеженими для нижчих класів. Саме тому девіантну поведінку варто вважати побічним про-дуктом економічної нерівності.

Роберт Мертон визначає п’ять можливих реакцій на напругу, що виникає між схваленими суспільством цінностями та обмеженими засо-бами для їх досягнення. Конформісти прийма-ють і схвалюють цінності так само, як і засоби для їх досягнення. Новатори визнають цінності, але для їх досягнення вдаються до незаконних чи протизаконних засобів. Ритуалісти узгоджують свою поведінку з чинними в суспільстві нормами, хоча не визнають цінностей, що за ними стоять, вони просто чинять за правилами, часто скоряю-чись примусу. Утікачі характеризуються тим, що відкидають панівні цінності і не визнають узвича-єних у суспільстві засобів їх досягнення. Бунтарі не визнають ані усталених цінностей, ані способів їх досягнення, активно прагнучи їх змінити.

Серед новаторів, утікачів та бунтарів є бага-то тих, хто демонструє девіантну поведінку.

Наприклад, злочинці часто є «новаторами». За класифікацією Мертона, люди, які вживають нар-котики або мають алкогольну залежність, можуть бути «втікачами».

Деякі соціологи вважають, що в сучасних суспільствах існує нижчий клас (underclass), який не поділяє домінантних цінностей. Чарльз Муррей (1989) обстоює думку, що саме пред-ставники нижчого класу відповідальні за істот-ну кількість злочинів. Він засуджує соціальний захист, систему допомоги, які дають можливість молодим жінкам ставати матерями-одиначками, а молодим чоловікам відмовлятися від роботи. Подібна точка зору знаходить підтримку й серед деяких фахівців в українському суспільстві, які, наприклад, критикують чинну форму заохочення сімей до народження дітей. Порядок здійснення виплат не орієнтується на процес виховання та навчання дітей, тому значна кількість дітей наро-джується в так званих «неблагополучних сім’ях», які розглядають народження дитини як можли-вість отримати потрібну суму грошей, що часто витрачається не на дитину. Водночас належність до такої «неблагополучної сім’ї» пов’язана з ризи-ком засвоєння дитиною саме зразків девіантної поведінки, оскільки можливості отримати відпо-відну освіту та здобути засоби до життя в зако-нослухняний спосіб у неї набагато менші, аніж у дітей із звичайних родин.

Теорія диференційної асоціаціїСуть цієї теорії, сформульованої Едвіном Г.

Сазерлендом (1885–1950), полягає в тому, що інди-віди стають правопорушниками через зв’язок із людьми, які є носіями кримінальних зразків поведінки. Тому, наприклад, підліток, який має знайомих та друзів, що вживають наркотики чи алкоголь, отримує більше шансів засвоїти поді-бну поведінку, аніж той, у близькому оточенні якого таких немає.

На думку Е. Сазерленда, злочинна поведінка засвоюється так само, як і така, що не суперечить закону, тобто їй навчаються. Часто люди, які вда-ються до девіантної поведінки, прагнуть тих само цілей, що й законо слухняні громадяни. Часом може йтися про засоби до життя, яких злочин-ці намагаються отримати незаконним шляхом, оскільки не мають інших можливостей здобути бажане. Девіантна поведінка визначається таки-ми характеристиками, як частотність, тривалість, черговість, інтенсивність.

Едвін Лемерт помітив, що деякі прояви порушення норм — пропуски занять у школі, вживання алкогольних напоїв — у підлітковому віці провокують не надто гостру реакцію інших, тому й мають невеликий вплив на концепцію

105

1-2/2009

«Я-особи». Е. Лемерт назвав такі прояви пер-винною девіацією.

Але коли дорослі починають уважати підліт-ка таким, що п’є, і намагаються вилучити його з оточення інших «нормальних» підлітків, то він часто починає пити більше й активно шукає спіл-кування з тими, хто заохочує подібну поведінку. Тож стигматизуюча або каральна відповідь на початкову девіацію нерідко породжує вторинну девіацію.

Вторинна девіація — це процес, під час якого після акту первинної девіації індивід при-ймає девіантну ідентичність (Лемерт, 1961), що передбачає реконструкцію «Я» з позиції почут-тів культурної чи субкультурної приналежності. Подібно до перспективи наклеювання ярликів Лемерт розглядає цю адаптацію як таку, що спри-чинена суспільною, громадською реакцією. Що саме відбувається під час цього процесу, описує теорема Томаса, згідно з якою ситуації, визна-чені як реальні, є реальними для особи в своїх наслідках.

Теорія ярликівТеорія ярликування ґрунтується на припу-

щенні, що жоден учинок за своєю суттю не є зло-чином. Визначення злочину формують ті люди та групи, яким належить влада, закріплюючи це в законі. Потім ці закони тлумачать поліція, суди, виправна система.

Соціальна конструкція реальності є надзви-чайно варіативним процесом виявлення, визна-чення й відповіді. Прибічники теорії ярликування наголошують на відносності девіації, акцентуючи ту обставину, що люди можуть визначати одну й ту саму поведінку різними способами.

Стигма. Вторинна девіація характеризує початок того, що Ервін Гофман називав «кар’єрою девіанта». Якщо індивід демонструє схильність до девіантної поведінки, він здебільшого здобуває стигму, сильний негативний ярлик, який дуже змінює концепцію «Я-особи» і її соціальну іден-тичність. Стигма виступає основним статусом, пересилює інші аспекти соціальної ідентичнос-ті, й особа стає ізольованою. Також вона може стигматизуватися і внаслідок судового розгляду її кримінальної справи, коли більшість членів громади визначає особу як злочинця.

Теорія соціального контролюТревіс Гірші звернув увагу на те, що девіантна

поведінка є наслідком слабких зв’язків індивіда та суспільства. Згідно з його теорією, девіантом потенційно є кожен. На прояви девіантної пове-дінки впливають:

належність1) : стосунки з іншими людьми забезпечують схвалення (сприйняття) осо-бою соціальних норм;можливості2) : що більше можливостей має людина в доступі до законних потреб, то біль-шою буде її конформність (готовність чинити відповідно до загальноприйнятих норм);залученість3) : залученість до легітимних видів діяльності — таких, наприклад, як наявність роботи, навчання в школі, зайнят-тя спортом — гальмує прояви девіантної поведінки;віра4) : віра в традиційну мораль та повага до влади відіграють важливу роль у стримуванні тенденцій до прояву девіантної поведінки. Отже, кожна з розглянутих теорій допома-

гає зрозуміти певні аспекти девіантної чи зло-чинної поведінки. На думку відомого соціолога Ентоні Ґіденса, саме теорія ярликів найпере-конливіше пояснює суть злочинності та девіант-ної поведінки, оскільки допомагає зрозуміти, у який спосіб певні види активності кваліфіку-ються законом, які саме владні структури фор-мулюють такі визначення і за яких обставин той або інший індивід підпадає під категорію правопорушника.

Викладені вище теорії не вичерпують усього розмаїття наукових студій, які пояснюють виник-нення девіантної поведінки та її прояви.

1.3. Злочин. Форми реагування на злочинЗлочин — це порушення кримінального права, ухваленого місцевим, державним чи федераль-ним урядом. Здебільшого всі злочини містять два істотних елементи: дія/вчинок (або в деяких випадках бездіяльність) та наміри.

Типи злочинівЗлочини проти особи — це злочини, які

пов’язані з насильством чи загрозою насильства стосовно інших людей.

Злочини проти власності — це зло-чини, які стосуються крадіжок власності, що належить іншим. Більшість злочинів проти власності характеризується прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що зазіхає на чужу власність, на яку вона не має права, передба-чає спричинення матеріальної шкоди й бажає цього, водночас бажаючи власного незаконного збагачення.

Ще одна категорія злочинів, які дуже часто до статистичних звітів не потрапляють, — це так звані злочини без жертв. Їх також називають «злочинами, з приводу яких не було подано заяв чи скарг». До них належать нелегальне вжи-вання наркотиків, проституція, азартні ігри тощо. Варто зазначити, що згаданий термін



є некоректним, оскільки люди, які чинять подібні злочини, є одночасно і злочинцями, і жертвами.

Форми реагування на злочиниДля боротьби зі злочинністю держава ство-

рює систему кримінальної юстиції. Вона охоплює три основні компоненти: поліцію чи міліцію, суди та покарання. До покарання належать такі заходи:

Відплата (Retribution) — це акт моральної помсти, застосовуючи яку суспільство зму-шує злочинця страждати відповідно до вчи-неного злочину.Стримування (Deterrence) — це спроба, застосовуючи покарання, завадити злочин-ності. Ця міра ґрунтується на раціональності людей, адже покарання, що його застосову-ють до засуджених злочинців, може налякати інших людей та змусити їх утримуватися від злочинних учинків.Реабілітація (Rehabilitation) — стосується програм, спрямованих на виховання злочин-ця з метою попередити наступні злочини. В основі цього підходу лежить переконання, що багато хто зі злочинців починав своє життя в тяжких соціальних та сімейних умовах, що й спонукало їх до вчинення злочину. Тому такі люди потребують певної виховної роботи та підтримки для зміни поведінки.Захист суспільства (Societal protection) — методика, застосовуючи яку суспільство позбавляє злочинця можливості здійсни-ти наступні злочини, оскільки тимчасово позбавляє його волі через ув’язнення чи запо-бігає злочинності назавжди через смертний вирок (Macionis J. J., 2005).Особливе місце в системі заходів покарання

належить концепції відновного правосуддя (Restorative justice), яке має на меті максимально усунути чи пом’якшити спричинену в результа-ті скоєння злочину шкоду та сприяти тому, щоб особа, яка його вчинила, взяла на себе відпові-дальність за свої дії. При цьому в процес виправ-лення чи усунення шкоди, заподіяної злочином, мають бути залучені всі причетні особи.

Слід зазначити, що сьогодні суспільство ще далеке від остаточного витлумачення поняття та визначення кола питань, які охоплює концепція відновного правосуддя. Переважна більшість тих, хто впроваджує відновне правосуддя, вба-чають у ньому інноваційний підхід до реагу-вання на злочини та делінквентну поведінку й обстоюють автономність відновного правосуд-дя в системі кримінального судочинства, щоб максимально обмежити вплив карального під-ходу з боку офіційного правосуддя. Втім, деякі

активні прибічники відновного правосуддя прагнуть реалізувати більш амбіційні погля-ди. Наприклад, Деніс Суліван та Леррі Тіфт обстоюють думку, що поширення відновного правосуддя має відбуватися шляхом «створення патернів соціальної взаємодії, що підтримують та виховують людську гідність, взаємоповагу та рівність».

На думку Джона Брейтуейта, «відновне правосуддя — це не просто спосіб реформу-вання системи кримінального судочинства, це шлях трансформації всієї системи правосуддя, сімейного життя, стосунків на робочому місті, політичних відносин. Це усвідомлення глобаль-ної зміни в підходах до того, як ми утверджує-мо справедливість у світі». Ймовірно, саме цей потенціал відновного підходу (напрям, який дає змогу випрацювати концептуальні засади від-новного правосуддя, його цінності, принципи та методи) не тільки уможливлює створення на його основі сучасних теорій та моделей профілактики правопорушень і девіантної поведінки, ювеналь-ної юстиції тощо, але й відкриває перспективи застосування в інших галузях і напрямах соці-альних відносин, наприклад, в системі освіти, менеджменті, соціальній роботі.

Злочинність та кризи в суспільствіУ різних країнах існують різні форми збору

та оприлюднення інформації про вчинені зло-чини. В Україні така інформаціє є досить обме-женою: вона стосується лише кількох показників, які представлені в рубриці «Правопорушення». За даними Державного комітету статистики, в Україні в 2007 р. було зареєстровано 408 170 зло-чинів. Кількість засуджених осіб склала понад 152 тисячі (www.ukrstat.gov.ua). Інформацію про стан та структуру злочинності, відповідні звіти в Україні подають також Міністерство внутріш-ніх справ України та Верховний Суд України на своїх сайтах — www.mvs.gov.uа та www.scourt.gov.ua. Але варто зважати на ту обставину, що в інших країнах, наприклад у США, ця звітність є дуже розгалуженою і містить не лише дані про скоєні злочини, а й різнобічну інформацію про злочинність.

Проявів девіантної поведінки помітно біль-шає в періоди політичних, економічних та сус-пільних криз. Тому період, який пов’язаний з переходом українського суспільства від соціа-лістичного авторитарного до капіталістичного устрою (особливо 90-ті роки), характеризується істотним зростанням злочинності. Пік тяжких злочинів припав на 1993 рік, коли рівень злочин-ності зріс майже на 100% порівняно з попередні-ми періодами.

107

1-2/2009

У сучасний період у зв’язку з глобальною економічною кризою, яка дуже гостро вияв-ляється в Україні, за інформацією працівників міліції м. Києва, спостерігається зростання кіль-кості крадіжок, зокрема квартирних. Так, якщо раніше щодня в Києві фіксувалося в середньо-му до десяти квартирних крадіжок, то останнім часом — 17–20.

Зростання злочинності в кризові періоди спричинене збільшенням кількості людей, які залишаються без засобів до існування через втра-ту роботи та неможливість знайти нову. У кризо-вий період 90-х років ХХ ст. домінували тенден-ції зростання в кілька разів злочинів середнього ступеня тяжкості (переважно за рахунок змен-шення кількості злочинів, які не становлять вели-кої суспільної небезпеки) й істотне збільшення кількості злочинів корисливо-насильницького характеру — грабунків з метою заволодіння осо-бистим майном.

Серед злочинів насильницького характеру найбільш стрімко зростала кількість навмисних тяжких тілесних ушкоджень. Трохи їм поступали-ся вбивства із замахами, навмисні ушкодження середнього ступеня тяжкості, натомість скороти-лося число зґвалтувань.

Питома вага групових злочинів збільшилася від 17% у 1988 р. до 25% у 1993 р. При цьому варто пам’ятати, що велика кількість злочинів залиша-лася поза офіційною статистикою, оскільки бага-то громадян, не вірячи в те, що злочини будуть розкриті, не повідомляли про них у міліцію. Тому реальні цифри можуть бути значно більшими.

Криміналісти констатували, що найбільш криміногенними групами в умовах перехідного періоду є безробітні та учнівська молодь.

Висновок про підвищену криміногенність безробітних і учнів підтверджують також дані про питому вагу представників зазначених соціаль-них груп у числі осіб, які скоїли найбільш небез-печні злочини. Так, у 1993 р. майже кожен п’ятий грабіжник належав до учнівської молоді. У 1993 р. кожен сьомий злочин із числа зареєстрованих і розкритих був скоєний неповнолітніми або з їхньою участю. На початку 90-х групова злочин-ність неповнолітніх у середньому зростала на 10% на рік. Майже половина всіх злочинів була скоєна підлітками в групах.

Безробітні становили дві третини осіб, які скоїли злочини у сфері наркобізнесу, і близько половини осіб, затриманих за розбійні напади та грабежі. Це стало підставою для висновку, що грабежі як вид злочинів найбільш притаманні злочинцям із числа безробітної та учнівської молоді.

Водночас дослідники звертають увагу, що працівникам правоохоронної системи прості-ше виявити та довести злочини, скоєні вперше, зокрема неповнолітніми й молодими людьми, ніж злочини, що скоєні особами старшого віку, та ще й з кримінальним досвідом. Утім, зазначена обставина не применшує актуальності проблеми різкого зростання злочинної поведінки серед під-літків і молоді.

У 1990–1993 рр. з представників учнівської молоді, які вчинили злочини, більшість стано-вили учні ПТУ (близько 40%), школярі (35%), сту-денти вищих і середніх спеціальних навчальних закладів (15%) та інші категорії учнів (Кулик А., Бобир В.).

За даними статистики МВС, від початку 2008 р. на території навчальних закладів скоєно більше 1,5 тисячі злочинів, переважна більшість яких — це крадіжки та нанесення тілесних ушко-джень. При цьому кожен шостий злочин скоєний самими учнями (www.cripo.com.ua).

Ця інформація і сьогодні набуває прогнос-тичного значення, оскільки країна знову опини-лася на порозі нової кризи, що супроводжувати-меться швидким зростанням проявів девіантної поведінки та наростанням конфліктів у суспіль-стві. Цілком очевидно, що в такій ситуації впро-вадження відновного правосуддя та діяльність медіатора можуть виявитися надзвичайно акту-альними та сприяти налагодженню порозуміння в громаді.

Питання для самоконтролюІлюстрацією до яких теорій є наведена в 1. розділі кримінальна статистика? Поясніть, чому.Якими є типи реакції індивідів на домінуван-2. ня культурних принципів відповідно до теорії соціальної напруги Р. Мертона?Які, за теорією Т. Гірша, є типи соціального 3. контролю?У чому відмінність між біологічною та пси-4. хологічною теоріями девіації?Як теорія диференціальної асоціації пояснює 5. девіантну поведінку? У чому сутність концепції відновного пра-6. восуддя як форми реагування на злочинну поведінку?

ЛітератураҐіденс Е. Соціологія. — К.: Основи, 1999. 1. Кулик А., Бобир В. Дослідження загальної 2. тенденції злочинності в Україні // http://www.anti-crime.org, 28.11.2008.http://kiev.pravda.com.u3. a, 08.12.2008.



Macionis J. J. Sociology. — New Jersey: Pearson 4. Education, Inc., 2005.Howard Zehr, Barb Toews (editors), Critical 5. Issues in Restorative Justice. — Monsey, New York: Criminal Justice Press & Cullomton, Devon, UK, Willan Publishing, 2004.Braithwaite, J. (2002a). «Setting Standards 6. for Restorative Justice». British Journal of Criminology 42:563–577.

МОДУЛЬ II. КОНФЛІКТИ ТА ПІДХОДИ ДО ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ

На відміну від традиційної державної сис-теми кримінального правосуддя, злочин у коор-динатах відновного правосуддя розглядається так само, як і будь-який інший міжособистісний конфлікт, що, зрештою, дає змогу перевести його в площину відновлення порушених стосунків та відшкодування завданої шкоди потерпілій сторо-ні та конкретним представникам громади, яких торкнулися злочинні дії. У збірнику публікацій «Критичні питання відновного правосуддя» (Critical Issues in Restorative Justice) за загальною редакцією Говарда Зера та Барб Тоуз (Howard Zehr, Barb Toews), авторитетна дослідниця та практик у сфері відновного правосуддя, авторка книги «Відновне правосуддя: можливість для зцілен-ня та змін», професор Сьюзан Шарп1 викладає основи сучасної теорії соціальної угоди (social contract), на якій ґрунтується концепція віднов-ного правосуддя. Філософ-політолог Джон Роулз уперше сформулював засади «правосуддя як спра-ведливості» (justice as fairness), започаткувавши демократичний погляд на правосуддя. За його словами, правосуддя як справедливість ґрунту-ється на чесній системі соціального співробітни-цтва, у якій люди пристосовують свою поведінку до встановлених норм та правил, що приймаються усіма як справедливі й такі, що однаковою мірою стосуються кожного члена суспільства. Ці норми надають однакові можливості кожному діяти собі на користь (див. Роулз Дж., 2001).

Отже, прибічники відновного правосуддя прагнуть створити та підтримати справедли-вий порядок у суспільстві шляхом соціального співробітництва, яке реалізується через соціаль-ні угоди. Соціальні угоди — це своєрідні фор-мальні домовленості (часто підсвідомі, зазвичай невисловлені, але інколи прописані в законах і правилах) про те, як слід поводитися одне з одним і яку поведінку слід очікувати одне від одного. Відповідно до викладеної теорії, ситуації

1 Susan Sharpe, Restorative Justice: A Vision for Healing and Change.

порушення справедливості потребують не стільки реагування з боку держави на злочин чи злочин-ні дії, скільки процесу розв’язання конфліктної ситуації, що склалася внаслідок порушення соці-альної угоди між його учасниками (потерпілим, правопорушником та громадою). Процес виходу з конфліктної ситуації спрямований на діалог та ухвалення рішення щодо наслідків та подаль-шої долі цієї соціальної угоди (продовження чи поновлення, зміни умов/перегляду її положень про норми й правила або, в найгіршому випад-ку, припинення дії, наприклад, шляхом ізоляції правопорушника від громади).

У контексті концепції правосуддя як справед-ливості особливого значення набуває трансфор-мативна теорія конфлікту, оскільки вона ґрун-тується на аналогічних філософських засадах, окреслюючи передумови для максимальної учас-ті сторін конфлікту в процесі його розв’язання.

2.1. Поняття конфлікту та анатомія конфліктуКонфлікт (лат. conflictus) — зіткнення, удар; боротьба, бій. В українській мові словом кон-флікт позначають зіткнення протилежних погля-дів або інтересів. У соціальних науках конфлікт — це стосунки між двома чи кількома сторонами (людьми й групами), які мають або думають, що мають, несумісні цілі. Взаємини в конфлікті характеризуються:

орієнтованістю щодо часу, місця, умов, при-1) чин, наслідків; наявністю сторін взаємодії, функціонування 2) яких у процесі конфлікту може бути дезорга-нізоване або активізоване, мобілізоване; потенційно пошуковим, орієнтованим на 3) розв’язання проблем характером взаємодії. Для завершення конфлікту важливим є наяв-

ність (або встановлення) правил, які дають змогу визначити взаємне співвідношення сил. Якщо такі правила існують і сторони їх дотримують-ся, то конфлікт інституалізується й набуває рис змагання, у якому момент виграшу чітко зафік-сований та очевидний як для переможця, так і для переможеного.

Кожен конфлікт має свою «ціну», яку визначають:

шкода, яку сторона зазнала від дій іншої 1) сторони; витрати енергії, коштів, часу на боротьбу з 2) іншою стороною (при цьому якщо іншою сто-роною є злочинець, боротьбу з яким ведуть уповноважені на це державні органи, що фінансуються з суспільних коштів, жертва все одно має витратити час і сили на допо-могу працівникам МВС або прокуратури для

109

1-2/2009

встановлення обставин злочину, особи зло-чинця тощо); втрати, пов’язані з погіршенням ситуації 3) (втрата престижу, зниження самооцінки, погіршення стосунків тощо).У I ст. до н. е. римський ритор Квінтиліан

сформулював сім запитань, на які треба відпові-сти, щоб отримати більш-менш повне уявлення про подію чи явище. Це запитання: хто? що? де? чим? навіщо? як? коли? Застосовуючи такий підхід до аналізу конфлікту, ми маємо дати від-повіді на запитання:

Хто є учасниками конфлікту? Що вони не поділили, які питання виклика-1. ють суперечку? Де відбувається конфлікт, у якому середовищі 2. та за яких обставин він став можливим? Яке місце найбільш сприятливе для організації перемовин? Чим, якими засобами користуються сторо-3. ни у своєму протиборстві, які ресурси вони можуть залучити? Навіщо цей конфлікт учасникам, які мотиви, 4. інтереси й цілі учасників? Як розпочався конфлікт? Як він розвиваєть-5. ся? Які його функції? Коли почався конфлікт, коли відбулося його 6. загострення, який час найсприятливіший для початку перемовин між сторонами? Докладніше варто проаналізувати першу

складову конфлікту, а саме — учасників кон-флікту. Важливо виявити всі залучені до кон-флікту сторони. Зокрема, тих, хто, залишаючись у тіні, є справжніми ініціаторами конфлікту й заці-кавленими особами (підбурювачі, поплічники та організатори конфлікту). Слід з’ясувати ролі інших учасників (союзник, випадкова жертва, нейтральний спостерігач, посередник тощо). Іноді для розуміння конфлікту важливими є такі параметри особи, як соціально-демографічні мар-кери (вік, стать, належність до певного прошар-ку суспільства), психологічні (рівень домагань, самооцінка, егоцентризм, ригідність, упертість, агресивність, неврівноваженість, тип орієнтова-ності в часовій перспективі) та моральні якості (грубість, зверхність, пихатість, заздрість — або принциповість, правдивість, щирість).

2.2. Види конфліктівЯкщо зіткнення зумовлене об’єктивною розбіж-ністю інтересів і сторони адекватно сприймають ситуацію, то йдеться про справжній, або істин-ний, конфлікт. Коли об’єктивні засади конфлік-ту відсутні і він розпочався через викривлення інформації, хибне розуміння сторонами інтер-есів, намірів, цінностей іншої сторони, — такий

конфлікт називають хибним. Звичайно, цей поділ за критерієм реальності конфлікту є умов-ним, оскільки наявність істотних відмінностей в інтересах не виключає взаємодії сторін у формі співробітництва, так само як наявність спільних інтересів не завжди втримує сторони від кон-фліктної взаємодії. Кожен з учасників конфлік-ту сприймає ситуацію по-своєму, тож якщо він уважає, що перебуває в конфлікті, то й чинить відповідно до сторони, яку вважає супротивни-ком. Соціолог У. Томас утілив цю закономірність у твердженні: «Якщо ситуацію визначають як реальну, вона реальна своїми наслідками».

Особливістю конфлікту як виду взаємодії між сторонами в процесі розв’язання проблеми є протидія однієї сторони іншій. З огляду на це конфлікт можна співвіднести з іншими видами взаємодії (див. мал. 2.1).

Конфлікти класифікують за різними критері-ями залежно від мети дослідження. Наприклад, за характером виникнення — стихійні й запла-новані (розпочаті зумисно); за характером зга-сання — а) ті, що спонтанно припиняють-ся; б) ті, що припиняються під дією засобів, знайдених учасниками конфлікту; в) ті, які розв’язуються за втручання зовнішніх сил; за рівнем регулювання — керовані, слабко керо-вані, некеровані.

Американський соціолог Л. Козер запропону-вав розрізняти реалістичний та нереалістич-ний конфлікти відповідно до того, чи є конфлікт засобом або самоціллю для сторони, яка його іні-ціювала. Реалістичний конфлікт є засобом досяг-нення певного результату, і тому він припиняєть-ся, якщо сторона знаходить альтернативний шлях досягнення своєї мети. Нереалістичний конфлікт виникає на основі депривації й фрустрації, його метою є зняття напруження однієї чи кількох сто-рін взаємодії. Агресивність, яка лежить в осно-ві нереалістичного конфлікту, може бути спря-мована в інше річище, оскільки вона прямо не пов’язана з об’єктом конфлікту. Агресивна пове-дінка в цьому випадку є цінністю, а об’єкт має другорядне значення.

Поширеною також є класифікація конфлік-тів за характеристикою сторін конфлікту. За цим критерієм конфлікти поділяють на внутрішньо-особистісні (між різними сторонами, мотивами однієї особистості), міжособистісні (між двома чи кількома особами), між особою і групою, міжгрупові (між малими групами), між вели-кими суспільними групами (класами, націями, конфесіями, державами тощо).

Конфлікти різних типів взаємопов’язані, тому можуть зумовлювати один одного. На мал. 2.2 схематично зображено зв’язок між



внутрішньоособистісними, міжособистісними та міжгруповими конфліктами.

Істотну допомогу для розуміння міжосо-бистісних конфліктів, прогнозування можли-вих шляхів їх розв’язання надає аналіз причин. Узявши за основу одну з популярних класифіка-цій конфліктів (конфлікти інте ресів, конфлікти спілкування, організаційні конфлікти, конфлік-ти систем цінностей, інформаційні конфлікти),

проаналізуймо специфічні причини виникнення кожного з названих конфліктів.

Так, в основі конфліктів інтересів можуть бути розбіжності:

в основних (ділових) інтересах; у процедурних інтересах; у психологічних інтересах; В основі конфліктів спілкування лежать:сильні емоції; схильність до стереотипів; дефіцит спілкування або розмова «різними мовами»;порушення норм культури спілкування одні- єю зі сторін.Організаційні конфлікти здебільшого

спричинено:нерівністю в питаннях влади й авторитету; нерівністю у володінні та розпорядженні ресурсами;нечіткістю посадових обов’язків; відсутністю потрібного часу, «цейтнотом». Конфлікти у системах цінностей

зумовлені:відмінностями в критеріях оцінки ідей та поведінки;розбіжностями в цілях та ідеалах; відмінностями в способі життя, ідеології та релігії.Нарешті, інформаційні конфлікти вини-

кають через:відсутність чи обмеженість інформації; хибну інформацію; відмінності в розумінні важливості інформації;відмінності в тлумаченні та способах оцінки інформації.Міжособистісним і міжгруповим конфлік-

там притаманний конфлікт інтересів, але це не виключає й інших причин.

Міжособистісні конфлікти можна розв’язати, застосовуючи одну з трьох загальних стратегій, що ґрунтується на правах, інтересах або силі сторін.

2.3. Загальні стратегії розв’язання конфліктівКожен з нас, потрапляючи в ситуацію конфлікту інтересів, свідомо чи несвідомо вибирає страте-гію виходу з нього. Як зазначалося вище, відомо три основні типи стратегії, а саме: стратегія, що ґрунтується на силі (владі); стратегія, в основі якої лежать права; стратегія, яка ґрунтується на інтересах (див. мал. 2.3).

Деякі спроби виходу з конфліктної ситуації пов’язані з визначенням, хто є сильнішим, — подібно до сусідів або держав, що обмінюються

Малюнок 2.1.

Види взаємодії

(Дружинін В. В., Конторов Д. С., Конторов М. Д., 1989).

Малюнок 2.2.

Зв’язок між

внутрішньоособистісними,

міжособистісними та

міжгруповими конфліктами

111

1-2/2009

погрозами чи відповідають на погрози. В інших випадках намагаються з’ясувати, хто правий: напри-клад, коли двоє юристів сперечаються, чия позиція в правовому спорі переконливіша. І, зрештою, часто переговори проводяться на основі взаємних інтер-есів сторін.

Часто в процесі примирення в суперечці або конфлікті змішуються всі три стратегії: одні нама-гаються задовольнити інтереси, інші — визначи-ти права чи вдаватися до сили.

Здатність примусити кого-небудь зробити щось, чого він не зробив би в жодному іншому випадку, називають владою. Влада може ґрунту-ватися на силі зброї, визначатися місцем в ієрар-хії, харизмою; може підтримуватися залякуван-ням. Утім, якщо не вдаватися до безпосереднього змагання сил, потенційно руйнівного для всіх учасників конфлікту, часто складно визначити, яка зі сторін є сильнішою. Тому, зрештою, це є питанням сприйняття.

Стратегія, що ґрунтується на силі/владі, є найбільш дорогою та ризикованою, хоча й може здаватися, особливо спочатку, швидкою та ефективною.

Інший спосіб розв’язання конфлікту — визна-читися, хто правий, спираючись на певні неза-лежні стандарти, визнані законними або чесни-ми. Стратегія, в основі якої лежить визначення прав, може ґрунтуватися на таких принципах, як законодавча взаємність, прецедент, рівність або старшинство. Права рідко бувають однознач-ними. Зазвичай правила, до яких звертаються, різноманітні й суперечливі. Типова правова про-цедура — судове рішення (арбітраж, традиційний суд, суд присяжних, трибунал тощо).

Хоча правова стратегія порівняно з іншими є менш ризикованою, проте й вона має ризики, пов’язані з неабиякими витратами.

Третій спосіб виходу з конфлікту — це пере-говори, під час яких сторони прагнуть урахува-ти інтереси (потреби, бажання або побоювання) учасників.

Варто зазначити, що стратегію, яка ґрунтуєть-ся на інтересах, доволі складно втілити в життя. Вона також пов’язана з витратами й ризиком, але, зазвичай, ці ризики найменші порівняно з іншими стратегіями. Зазначена стратегія перед-бачає дослідження причин конфлікту, прихова-них тривог. Вона вимагає вироблення творчих рішень і пошук взаємних інтересів. У спеціаль-ній літературі цю стратегію часто називають гарвардською моделлю переговорів. Суть її поля-гає в тому, щоб відійти від позицій, які здебіль-шого є обстоюванням вимог однієї сторони, та перевести спілкування на рівень інтересів, що засвідчують істинні бажання та потреби сторін

у конфлікті. Співвідношення позицій та інте-ресів сторін нагадують айсберг, де позиції є лише маленькою частиною того, що ми можемо спосте-рігати в конфлікті. Водночас поле протистояння сторін і змістовний бік конфлікту залишаються за лаштунками, прихованими й від самих учас-ників конфлікту (див. мал. 2.4.). Якщо позиції є найменш гнучкими, інтереси відкривають пер-спективу широкої варіативності вибору шляхів розв’язання конфліктних питань. Єдиною пере-шкодою в застосуванні цієї стратегії є недовіра та страх відкрити протилежній стороні справжні інтереси та потреби, що спричинили конфліктну ситуацію. Тому обов’язковою умовою реалізації стратегії є участь посередника — нейтральної та незалежної третьої сторони, якій можуть дові-ряти учасники конфлікту, що дає змогу досягти взаємної згоди у 80% випадків2.

Найвідомішою процедурою розв’язання конфлікту за участю посередника є медіація

2 Dallas Mediation Project. Statistics on Mediation in the 101st District Court as of June 12, 1992 as condensed in Court Annexed Mediation (1993, State Bar of Texas MCLE), http://www.adrr.com

Малюнок 2.3.

Загальні стратегії розв’язання

конфліктів

Малюнок 2.4.

Схема «Айсберг»



(від лат. mediatio — посередництво), відповід-но самих посередників дуже часто називають медіаторами.

2.4. Стилі поведінки в конфліктних ситуаціяхУ 1964 р. американські дослідники Роберт Р. Блейк та Джейн С. Моутон звернули увагу на відносно стійкі особливості поведінки керівників. За критерієм спря-мованості керівника (або на досягнення результатів, або на турботу про людей) дослідники виокреми-ли п’ять основних і три додаткові стилі управління. Характеристика стилів містить описи дій керівника в ситуаціях запобігання й залагодження конфліктів. У 1972 р. Кенет У. Томас і Ралф Х. Кілмен, спираючись на цю схему, розробили тест оцінки стилю пове-дінки особи в конфліктній ситуації. Класифікація ґрунтується на аналізі дій особи за двома ознаками: наполегливості, з якою вона прагне реалізації своїх інтересів, і ступеня її готовності враховувати інте-реси іншої сторони. На мал. 2.5. вказано п’ять осно-вних стилів. Назви стилів подані за К. У. Томасом і Р. Х. Кілменом, у дужки винесено цифрові позна-чення стилів за Р. Блейком і Дж. Моутон.

Коротко схарактеризуймо особливості кож-ного зі стилів.

Суперництво (боротьба) — людина мак-симально орієнтована на перемогу в конфлікті (9 — максимум за шкалою орієнтації на резуль-тат) і мінімально зважає на потреби інших (1 — мінімум за шкалою орієнтації на поліпшення сто-сунків). Сторона конфлікту, що застосовує стиль суперництва, намагається нав’язати іншим свій варіант розв’язання суперечливих питань. Власну перемогу вона витлумачує лише через поразку супротивника. На перемовинах застосовує такти-ку тиску й погроз, вдаючись до спроби поставити під сумнів компетентність опонентів, повсяк-час вишукує слабке місце в їхній аргументації. Ознакою цього стилю є схильність до безапеля-ційних заяв, негативного ставлення до тих, хто має іншу думку. Гасла стилю: «Сильний завжди правий»; «Переможців не судять».

Поступливість (згладжування) — жерт-вування інтересами справи задля підтримання й поліпшення стосунків з іншою людиною (1 за шкалою орієнтації на результат і 9 за шкалою орі-єнтації на стосунки). «Поступливий» намагаєть-ся виглядати в очах оточення приємним, добрим, співчутливим, готовим допомогти. Він відчуває страх перед несхваленням, перед можливістю бути знехтуваним. Виявляючи до інших знаки поваги та схвалення, поступливий очікує такого самого ставлення й до себе. Здебільшого він робить усе, щоб усунути саму можливість критики, запобігти загостренню конфліктів, апелюючи до потреби в

солідарності. Гасла: «Ми всі одна щаслива коман-да, і не варто розхитувати човна»; «Мир за будь-яку ціну»; «Нехай буде гречка, аби не суперечка».

Ухиляння (відгороджування) — пасивна поведінка в конфліктній ситуації, що виявляється в ігноруванні проблеми або у відкладанні свого втручання «до кращих часів» (1 за шкалою орієн-тації на результат і так само 1 за шкалою орієнта-ції на стосунки). Це прагнення уникати гострих ситуацій і не обговорювати питання, які є пред-метом суперечок. Тактика присутності без ознак активного втручання, зберігання нейтралітету і нерозкриття своїх поглядів та ставлення до про-блеми. Сторонам надається можливість самим зробити вибір і самим нести відповідальність за свій вибір. Гасла: «Не буди лиха, поки тихо»; «Не чіпай, поки не зламається»; «Моя хата скраю».

Компроміс (порозуміння) — пошуки балан-су взаємних поступок і надбань (5 за шкалою орі-єнтації на результат і 5 за шкалою орієнтації на стосунки). Прагнучи порозумітися, сторони зго-джуються на часткове задоволення своїх потреб, щоб зберегти стосунки й отримати хоча б щось. При цьому має місце затушовування супереч-ностей і наголошування на спільності інтересів. Іноді компроміс є останньою можливістю ухвали-ти певне рішення. Гасла: «Щоб себе не оголити і тебе не обділити»; «Краще маленька рибка, ніж великий тарган».

Співробітництво (колаборація) — орієн-тація на якнайповніше задоволення інтересів усіх учасників конфліктної ситуації (9 — максимум за шкалою орієнтації на результат і так само 9 за шкалою орієнтації на покращення стосунків). Інтереси іншої сторони визнаються частиною проблеми. Учасники конфлікту відверто обгово-рюють супе речності, разом наполегливо шука-ють розв’язання спірних питань. Це дає змогу виявити приховані інтереси, відшукати резер-ви та ресурси для їх задоволення. Гасла: «Один розум добре, а два краще»; «Кожна пригода — до мудрості дорога».

Застосування певного стилю поведінки в конфлікті може бути доцільним або недоцільним залежно від обставин конфлікту. До таких обста-вин уналежнюють короткотерміновість або дов-готривалість відносин між сторонами, важливість чи незначущість суперечливого питання, ступінь поінформованості, наявність чи відсутність часу на пошуки рішення тощо (див. таблицю 2.1.).

Між стилями поведінки в конфліктній ситуа-ції та основними життєвими позиціями індивідів існують певні взаємозв’язки. Людина, яка є при-хильником позиції «Мені добре — вам добре», здебільшого орієнтована на співробітництво в конфлікті. Інші можливі взаємозв’язки подані в таблиці 2.2.

113

1-2/2009

2.5. Внутрішня картина конфлікту та позиції особистості в конфліктних ситуаціяхВнутрішню картину конфлікту (ВКК) визна-чають як сукупність поглядів, почуттів, оцінок, що склалися в людини на певний момент часу вна-слідок її причетності до ситуації, яку вона сприй-має як конфлікт. Кожна зі сторін конфлікту має свою ВКК, яка до того ж у процесі перебігу кон-флікту зазнає змін. У ВКК утілено структурування конфліктантом ситуації конфлікту; у ній суб’єкт розташовує учасників ситуації в суб’єктивному просторі відносно одне одного, наділяє їх пев-ними характеристиками й зв’язками, а також здатністю змінювати місце в заданому смис-ловому полі. Це дає можливість «розігрувати» в уяві перебіг конфліктної ситуації, розглядати можливі варіанти власних дій і дій учасників та прогнозувати відповідний цим діям результат. Формування ВКК виступає як певне «розуміння» ситуації, де дії іншої сторони витлумачуються як спрямовані проти нас (наших прав, нашої честі, наших інте ресів). Іншими словами, ВКК є резуль-татом декодування певної інформації з метою знаходження її смислу й прихованого значення. ВКК має раціональну, емоційну та мотиваційну компоненти.

Емоційна компонента формується миттєво й пов’язана, можливо, з певними маркерами, які зумовлюють структуралізацію поля сприймання ситуації, а також із впливом наявних установок. За домінування емоційної компоненти у ВКК особа реагує до певної міри «автоматично» (це може бути як автоматична агресивність, так і автоматична лякливість, поступливість). Тому більшість рекомендацій щодо поведінки в кон-флікті стосуються гальмування «автоматичної реакції» («підніміться на балкон» (Ч. Ліксон), не поспішайте реагувати) і посилення ролі інтелек-туальної компоненти (проаналізуйте ситуацію, зберіть додаткову інформацію). Водночас у куль-турі може існувати вимога саме автоматичної та миттєвої реакції на образу (кодекс Бусідо, писані й неписані кодекси чоловічої честі).

Таблиця 2.1. Ситуації та обставини, за яких доцільно або недоцільно застосовувати певний

стиль поведінки в конфлікті

Стиль

поведінки

Характер дій і наслідки

застосування

Рекомендується

застосовувати в таких

випадках:

Не рекомендується в таких ситуаціях:

Суперництво Тиск на іншу сторону з метою нав’язати свій варіант. Перемога однієї сторони є поразкою іншої.

Статус і авторитет підкріплені владою. Рішення має бути ухвалене швидко й реалізоване негайно. Ваші стосунки короткотермінові.

Коли сторона, що програла, має можливості реваншу, коли доцільно дізнатися більше про її інтереси, коли ви зацікавлені у встановленні постійних стосунків.

Поступли-вість

Проблема замовчується. Створю-ється видимість гармонії. Ви йдете на поступки. Інша сторона виграє.

Коли важливо зберегти сто-сунки, а спірне питання для вас малозначуще. Коли ви не маєте шансів виграти. Коли це може стати корисним уроком для іншої сторони.

Коли питання для вас важливе й вимагає ухвалення рішення. Поступка не буде оцінена або інтерпретуватиметься як вияв слабкості.

Ухиляння Проблема ігнорується або демон-струється байдужість. Відповідаль-ність за рішення перекладається на іншу сторону. Інша сторона виграє.

Коли ви не маєте потрібної інформації, коли надто велика напруженість у стосунках, небез-печно вирішувати проблему в цей момент, слід виграти час.

Коли питання для вас важливе, коли з часом вірогідне ускладнення ситуації, виникнення додаткових проблем.

Компроміс Кожна сторона йде на поступки в окремих питаннях. Ніхто не здо-буває перемоги.

Сторони мають ресурси для обміну поступками. Перемога однієї зі сторін небажана. Ви по-требуєте швидкого рішення, мо-жете отримати короткотермінову вигоду. Аби не втратити все, ви згодні отримати хоча б щось.

Сторони сумніваються у виконанні угод іншою стороною, компроміс неможливий (нереаль-ний). Спроба догодити всім робить сумнівною його реалізацію.

Співробітни-цтво

Сторони визнають здібності й систему цінностей всіх учасників. Обговорюють інтереси, оцінюють домовленість як вигідну за наявної ситуації.

Сторони мають час для пошуку оптимального рішення, мають бажання, кваліфікацію та повно-важення для пошуку додаткової вигоди.

Дефіцит часу, одна із сторін не налаштова-на на співробітництво або не має достатніх повноважень.

Таблиця 2.2. Можливі взаємозв’язки життєвих

позицій зі стилями поведінки в конфліктній ситуації

Життєва позиція Стиль поведінки в конфлікті

Мені погано — вам погано УхилянняМені погано — вам добре ПоступливістьМені добре — вам погано СуперництвоМені добре — вам добре Співробітництво



Мотиваційна компонента пов’язана зі ставленням суб’єкта до конфлікту, зі змінами поведінки в умовах конфлікту й актуалізацією діяльності з подолання конфлікту. Знаючи про ВКК конфліктанта, можемо передбачати його поведінку і, зокрема, діагностувати його пози-цію в конфлікті як активну або пасивну, гнучку або ригідну, жорстку або м’яку, або як активно-адаптивну, орієнтовану на максимізацію виграшу, або як пасивно-адаптивну, «страждальницьку», або як проміжну між цими позиціями. Що менше ми усвідомлюємо власну ВКК, то меншою мірою можемо керувати своєю поведінкою. У випад-ку, коли конфлікт пов’язаний з травматичним досвідом, у жертви може порушитися здатність інтегрувати цей досвід з іншими подіями життя. Травматичні спогади складаються з інтенсивних емоцій та сомато-сенсорних елементів, які актуа-лізуються, якщо людина перебуває в збудженому стані або певні стимули нагадують їй про трав-матичну подію. Оскільки травматичні спогади не змінюються з плином часу, то до того момен-ту, поки жертва їх осмислить і зцілиться, вона перебуває «застиглою» у травмі як в актуальному переживанні.

Позиція особистості в ситуації конфлікту — це змістове утворення, в якому інтегровано ставлення особи до ситуації та до себе, оцінку зна-чущості ситуації та прогнозування її результату, що, зрештою, слугує базою для вибору тактики поведінки. На думку В. А. Тихоненка, позиції особистості в ситуаціях конфлікту поділяються на адаптивні й неадаптивні («програшні»). В останньому випадку, конструюючи у свідомос-ті конфліктну ситуацію, суб’єкт визначає для себе позицію, яка не дає йому змоги побачити перспективи та шляхи розв’язання конфлікту. Смислова оцінка ситуації, що склалася як «без-вихідна», різко обмежує «внутрішнє поле зору» і блокує пошукову діяльність. «Програшну» пози-цію особистості характеризують такі ознаки:

Фіксованість1. позиції. Суб’єкт не може змінити образ ситуації, вільно маніпулюва-ти його елементами в просторово-часових координатах.Залученість, 2. тобто розміщення себе в точці прикладення сил, що погрожують; погляд на ситуацію «зсередини», нездатність відме-жуватися від конфліктної ситуації, дистан-ціюватися від неї.Звуження сфери позиції особистості 3. порівняно зі сферою конфліктної ситуації. Звуження смислової сфери особистості від-бувається за рахунок обмеження уявлень про власні ресурси й унаслідок зростання ізоляції від оточуючих.

Ізольованість і замкнутість4. позиції. У структурі усвідомлення конфліктних відно-син замість адаптивної позиції «ми-вони» наявна набагато вразливіша конфронтація «я-вони», яка свідчить про відчуження осо-бистості, втрату зв’язку з референтними гру-пами, порушення ідентифікації.Пасивність позиції5. . Суб’єкт, уявляючи собі активно спрямовані на нього дії учасників конфлікту, не може в межах складеного смис-лового образу уявити свої конструктивні дії (нападу, захисту тощо). Така пасивність пози-ції знецінює будь-які відомі суб’єкту варіан-ти рішень. Парадоксально, що багато суїци-дентів, аналізуючи відсторонені ситуації або повертаючись до пережитого після закінчен-ня кризи, знаходили шляхи розв’язання кон-флікту й навіть виступали в ролі радників для інших, але до себе ці конструктивні плани не могли застосувати. У пасивних позиціях знання й досвід не тільки не актуалізуються, але й відкидаються.Нерозвиненість у часовій перспективі6. , відсутність майбутнього — тісно пов’язані з вказаними вище ознаками «програшної» позиції. Майбутнє конфліктанти уявляють лише як продовження або поглиблення ситу-ації, що склалася (див. Тихоненко В.А., 1998, с. 22–23). У ситуації конфлікту програшна ситуативна позиція може трансформуватися в «програшну» життєву позицію, і тоді осо-бистість опиняється в кризовому стані.

2.6. Трансформативна теорія конфлікту в медіаціїЗа трансформативною теорією конфлікту, яку запропонували Р. А. Б. Буш та Дж. П. Фолджер, найважливішим наслідком конфлікту слід вважа-ти кризу взаємовідносин: «У конфлікті найважли-віше — не те, що він позбавляє людей можливості задоволення якихось прав, інтересів або досяг-нення цілей незалежно від їх важливості, але те, що конфлікт змушує вибирати певну манеру поведінки стосовно інших і до себе, яка їм самим здається незручною і навіть неприйнятною.., така поведінка позбавляє їх відчуття власної сили й відчуття зв’язку з іншими учасниками конфлікту, що ставить під сумнів або й руйнує можливість нормальної людської взаємодії» (Р. А. Б. Буш, Дж. П. Фолджер, 2007, с. 49). Конфлікт, за транс-формативною теорією, викликає в його учасни-ків почуття слабкості та недієздатності, з одного боку, і провокує посилення таких рис, як егоїс-тичність, підозрілість, ворожість, закритість, з другого боку. Медіатор має допомогти сторонам змінити негативну та деструктивну взаємодію на

115

1-2/2009

позитивну й конструктивну, організуючи спіль-ну діяльність сторін з дослідження проблеми та шляхів її розв’язання, а також сприяючи розумін-ню позицій одна одної.

Оскільки в результаті кримінального кон-флікту в сторін порушуються звичайні відносини з оточенням, загострюється почуття страху, втра-ти контролю над власним життям, розв’язання кримінального конфлікту з позицій відновного правосуддя (і трансформативної теорії) тісно пов’язане з досягненням порозуміння між потер-пілим та правопорушником.

На думку Г. Зера, «злочин завдає шкоди як поранення, яке слід загоїти». Шкода ця має «чотири виміри»: 1) шкода жертві; 2) шкода між-особистісним стосункам; 3) шкода злочинцеві; 4) шкода суспільству (див. Зер Г. 2004, с. 145). Саме на ці «чотири виміри» мають бути спрямовані відновлювальні дії.

Питання для самоконтролюВикладіть у загальних рисах теорію соціаль-1. ної угоди Джона Роулза. Чи можна, на вашу думку, вважати її філософським підґрунтям відновного правосуддя? Дайте визначення поняття конфлікт.2. Назвіть можливі причини виникнення 3. конфліктів.Про які загальні стратегії розв’язання кон-4. фліктів ви дізналися? На чому ґрунтується найефективніша з них?У чому полягає секрет успіху посередництва 5. в розв’язанні конфліктів?Схарактеризуйте стилі поведінки в конфлік-6. тних ситуаціях за К. У. Томасом і Р. Х. Кілменом та назвіть переваги кожного з них.У чому полягає сутність трансформативної 7. теорії конфлікту?

ЛітератураБуш Р. А. Б., Фолджер Дж. П. Что может меди-1. ация. Трансформативный поход к конфлик-ту. — К.: Издатель Захаренко В. А., 2007.Глазл Ф. Конфликт-менеджмент: Настольная 2. книга руководителя и консультанта. — Калуга: Духовное познание, 2002.Зер Г. Зміна об’єктива: новий погляд на зло-3. чин і правосуддя. — К.: Університетське видавництво «Пульсари», 2004.Роулз Дж. Теорія справедливості. — К., 4. 2001.Рубин Дж., Пруйт Л., Ким Хе Сунг. Социальный 5. конфликт: эскалация, тупик, разрешение. — СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002.Тихoненко В. А. Позиция личности в ситу-6. ации конфликта и суицидальное поведение

// Российский психиатрический журнал. — 1998. — № 3. — С. 21-24.Р. Фишер, У. Юри. Путь к согласию, или 7. переговоры без поражения. — М.: Наука, 1990.

МОДУЛЬ III. СОЦІАЛЬНА РОБОТА ТА ЇЇ МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ РОЗВИТКУ

ПРОГРАМ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В ГРОМАДІ

3.1. Поняття соціальної роботи, її засадиФахівці розглядають соціальну роботу як професійну діяльність, як науку та як комплекс навчальних дисциплін. Зокрема, В. І. Полтавець, керівник першої в Україні Школи соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія», запропонував таке визначення соціальної роботи: «це система тео-ретичних знань і заснована на них практика, яка має на меті забезпечення соціальної справедли-вості шляхом наснаження й підтримки найменш захищених верств суспільства та протидії факто-рам соціального виключення».

Досліджуючи соціальну роботу як практич-ну діяльність, варто зважати на три важливих компоненти.

1. Наукові знання, що ґрунтуються на різ-них соціальних науках: психологія важлива для розуміння мотивів людини, її поведінки, розви-тку; соціологія — для врахування закономірнос-тей функціонування сім’ї, соціальних мереж, для усвідомлення ролі релігії, освіти як соціальних інститутів конкретного суспільства, що є важ-ливим для ухвалення відповідальних рішень у сфері соціальної роботи; соціальна політика, бо всі соціальні стратегії, програми та послуги існу-ють у соціально-політичному контексті; немож-ливо також впливати на розв’язання проблем бідності, бездомності, безробіття, не торкаючись економічних питань. Теоретичне розроблення завдань, принципів, підходів, етичних засад соці-альної роботи, методів роботи з клієнтами стало можливим у результаті аналізу напрацювань багатьох наук, відбору актуальних знань через практику надання допомоги тим, хто її потребує. Застосування саме такого теоретико-практичного підходу дало змогу виробити концепції, що сто-суються власне соціальної роботи.

2. Професійні цінності — соціальна робо-та як наука пропонує називати цінностями ідеї, ідеали, переконання, на які можна спиратися, ухвалюючи професійні рішення. Крім терміна професійні цінності, вживаються такі поняття:



професійна етика, цінності соціальної роботи, етичні принципи, принципи соціальної роботи. Поняття принципи соціальної роботи частіше вживають в українській та російській літературі. Його витлумачують як засадничі ідеї, правила, норми поведінки, що ґрунтуються на етичних засадах, сприймаючи трохи ширше за фахові цінності. Професійні цінності вважають ядром соціальної роботи, їх упроваджують на практиці за допомогою знань та навичок. В Україні ухва-лено Етичний кодекс спеціалістів із соціаль-ної роботи України, де визначено положення, які є для фахівців принциповими орієнтирами з питань професійної діяльності, виконання служ-бових обов’язків, організації взаємодії з клієн-тами. У документі визначено шляхи розв’язання моральних проблем та прийняття найбільш адекватного професійного рішення в етичних питаннях.

3. Професійні навички — спектр компетент-ності, фахові уміння, що їх застосовують у межах практичної діяльності в різних формах індиві-дуальної роботи з клієнтами, груповій роботі та роботі в громаді.

Американська асоціація соціальних праців-ників за мету соціальної роботи визначає роз-виток або відновлення взаємовигідних відносин між індивідом та суспільством для покращення якості життя кожного його члена.

Загалом усі завдання соціальної роботи можна згрупувати за двома основними завданнями:

Допомога найвразливішим членам суспіль-1. ства з адаптації до соціальних структур, які їх оточують.Забезпечення соціальних змін, при цьому 2. роль соціального працівника полягає в захис-ті вразливих членів суспільства від утисків та в формуванні та поданні вимог до соціальних структур із забезпечення їхніх потреб.Потенційними клієнтами соціальних служб

узвичаєно називати людей, які належать до неза-хищених категорій населення і мають велику ймовірність зазнати негативного впливу з боку соціальних, економічних, політичних факторів. Клієнтами можуть бути окремі індивіди, сім’ї, громади, які мають труднощі з подоланням про-блем, пошуком ресурсів, самостійним функціону-ванням, тому їм потрібна допомога з боку профе-сіоналів. Закон України «Про соціальні послуги» визначає поняття складні життєві обставини, а саме: «обставини, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку із старістю або станом здоров’я, самотність, сиріт-ство, безпритульність, відсутність житла або

роботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім’ї, малозабезпеченість, психологічний чи психічний розлади, стихійне лихо, катастрофа тощо)» .

Соціальна робота здійснюється шляхом надання соціальних послуг, які в Законі України «Про соціальні послуги» тлумачаться як «комп-лекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх життє-діяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя». Основними засадами надання соціальних послуг визначено:

сприяння соціально вразливим людям у подо- ланні проблем; запобігання виникненню складних життєвих обставин; створення умов для самостійного задоволен- ня потреб, що виникають. Згідно з названим законом, надання соціаль-

них послуг ґрунтується на таких принципах: адресність та індивідуальний підхід; доступність та відкритість; добровільність щодо отримання соціальних послуг; гуманність; комплексність; максимальна ефективність використання бюджетних та позабюджетних коштів нада-вачами послуг; законність; соціальна справедливість; забезпечення конфіденційності, етичних норм та дотримання інших стандартів якос-ті роботи. На сучасному етапі розвитку сфери надання

соціальних послуг фахівці виокремлюють низку проблем: зростання кількості осіб, що потребують допомоги; централізований підхід до визначення потреб у соціальних послугах; брак методик прове-дення оцінки потреб у послугах на рівні територі-альної одиниці та закладу; недостатній рівень роз-витку системи надання соціальних послуг, мережі соціальних служб; брак фінансування; відсутність механізмів запровадження стандартів якості соці-альних послуг; брак нормативно-правової бази для гарантування якості соціальних послуг; недо-сконалість системи контролю за якістю надання соціальних послуг; орієнтація державної системи послуг на догляд у закладах; брак залучення клі-єнтів до планування й контролю за якістю послуг; брак систематизації позитивних практик надання послуг.

117

1-2/2009

У відповідь на ці проблеми в Україні 2008 р. схвалено програму, спрямовану на реформування чинної системи соціальних послуг, яка відповідає Концепції, погодженій Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2007 р. №178-р. Система соціальних послуг повинна відповідати таким вимогам:

бути орієнтованою на задоволення потреб клієнтів через обов’язкове проведення оцін-ки індивідуальних потреб, складання відпо-відних планів їх задоволення;задовольняти принцип адресності послуг — диференціація їх надання, враховуючи умови життя конкретного клієнта, адресне фінансу-вання з місцевих бюджетів шляхом закупівлі послуг соціальних служб; сприяти залученню клієнтів до розв’язання власних проблем; сприяти децентралізації системи надання соціальних послуг завдяки розвитку послуг на рівні громади; сприяти створенню ринку послуг за учас- ті надавачів соціальних послуг усіх форм власності; відповідати засадам прозорості та підзвіт- ності всіх процесів — планування, надан-ня соціальних послуг, моніторинг їх якості мають відбуватися за участі представників громади, всіх відповідальних структур, самих клієнтів; забезпечувати якість соціальних послуг шля- хом впровадження мінімальних державних стандартів якості та здійснення постійного контролю за їх дотриманням; залучати пере-довий вітчизняний та міжнародний досвід у сфері соціальної роботи.

3.2. Функції та професійні ролі соціального працівникаРоллю «соціальний працівник» зазвичай нази-вають модель поведінки, детерміновану фаховою культурою; робочу функцію, що передбачає засто-сування певного підходу; низку завдань, вико-нання яких очікують від працівників. У Законі України «Про соціальні послуги» наведено таке визначення поняття соціальний працівник: це професійно підготовлений фахівець, який має належну кваліфікацію у сфері соціальної роботи й надає соціальні послуги.

Ролі соціальних працівників визначають-ся: рівнем, на якому діє фахівець; теоретичним підґрунтям, моделлю роботи; нормативними обов’язками та відповідальністю, які окреслю-ють статус та посаду працівника; визначеними

для кожної країни стандартами й вимогами до таких спеціалістів.

Сформувалися різні підходи до визначення функцій соціальних працівників, які, зокрема, згруповано таким чином:

Базисні:Діагностична — вивчення, аналіз та оцінка

життєвої ситуації клієнта (індивіда, сім’ї, групи, громади), його особливостей, проблем, мотивації до роботи; оцінка результатів, досягнутих у про-цесі роботи.

Прогностична — вироблення плану роз-в’язання проблеми, що відповідає потребам та можливостям клієнта.

Перетворювальна — виконання розробле-ного плану розв’язання проблем, задоволення потреб клієнтів.

Спеціальні:Комунікативна — налагодження й під-

тримка доцільних професійних контактів, обмін інформацією.

Організаторська — у процесі комплексного обслуговування клієнтів забезпечення узгодже-ної взаємодії між усіма елементами системи сер-вісних послуг.

Правозахисна — використання законодавчо-нормативного підґрунтя для захисту прав та інтересів клієнтів.

Превентивна — запобігання виникненню можливих життєвих проблем, створення умов для набуття клієнтами досвіду розв’язання потен-ційних проблем.

Терапевтична — комплексний позитивний вербальний і невербальний вплив соціального працівника на когнітивну, емоційну, поведінкову сфери особистості клієнта.

Рекламно-пропагандистська — поширен-ня інформації про види й надавачів соціальних послуг.

Соціально-педагогічна — здійснення вихов-ного впливу на поведінку та діяльність клієн-тів, виявлення інтересів і потреб у різних видах діяльності (культурного дозвілля, спортивно-оздоровчої, технічної, художньої творчості) та залучення до роботи з клієнтами відповідних закладів.

Соціально-економічна — задоволення мате-ріальних інтересів і потреб малозабезпечених груп населення.

Дослідники запропонували кілька класи-фікацій професійних ролей соціальних пра-цівників. Так, в американській «Енциклопедії соціальної роботи» описано більше 20 ролей. Найважливішими є такі ролі:



1. Група практичних ролей, пов’язаних з безпосереднім наданням допомоги:

Учитель соціальних умінь/тренер — форму-вання соціальних і буденних життєвих навичок; запобігання втраті набутих навичок внаслідок тимчасової соціальної ізоляції; вироблення пози-тивних стереотипів поведінки; сприяння змінам ризикованої поведінки.

Консультант організацій — допомога соці-альним службам у поліпшенні їхньої роботи; консультант-клініцист — консультування окре-мих осіб, сімей, груп, громад; стимулювання клі-єнта до активності в задоволенні своїх потреб; інформування про ресурси громади.

Аніматор — сприяння реалізації творчо-го потенціалу клієнтів шляхом розроблення й здійснення різних соціокультурних, соціоосвітніх проектів і програм, організації структурованого дозвілля; залучення ресурсів громади для про-ведення змістовного дозвілля.

Помічник клієнта/асистент/доглядач — допомога в забезпеченні гідної якості життя людям, які не можуть самостійно задовольнити свої життєві потреби; надання послуг, пов’язаних із комунально-побутовим, продовольчим і медич-ним обслуговуванням.

Вуличний соціальний працівник — пропону-вання соціально вразливим групам людей послуг на вулицях, які є місцем їх тривалого чи постій-ного перебування, наприклад, безпритульним дітям, бездомним людям, залежним від психо-активних речовин.

2. Група посередницьких ролей, пов’язаних з потребою забезпечувати клієнтам доступ до послуг установ, організацій і служб, які можуть надати їм необхідну допомогу:

Брокер соціальних послуг — збір і системати-зація інформації про ресурси громади для задово-лення соціальних потреб за потреби забезпечен-ня першочергових контактів клієнтів з різними соціальними службами.

Керуючий справами клієнта — комплексне забезпечення клієнта необхідними сервісними послугами: оцінювання його потреб; вироблення плану втручання; координація дій усіх сервісних служб з надання послуг згідно з планом догляду; контроль за наданням послуг та оцінка виконаної роботи.

Захисник прав і інтересів клієнта — відсто-ювання прав клієнта на отримання необхідних соціальних послуг: збір та систематизація інфор-мації про гарантовані державою безкоштов-ні послуги, пільги, допомогу; індивідуальне й групове консультування про можливості отри-мання допомоги в одній чи кількох відповідних державних та недержавних установах; написання

листів та звернень з приводу отримання послуг; представництво від імені клієнта його інтересів у різних закладах, ведення перемовин; оскарження дій посадових осіб. Представник інтересів гро-мад — представництво інте ресів громади перед органами державної влади, державними струк-турами на різних рівнях, діяльність, спрямована, наприклад, на схвалення на місцевому рівні про-грами роботи з конкретною групою клієнтів.

3. Група адміністративних ролей, які вико-нує соціальний працівник у випадку, якщо очо-лює групу працівників соціальної служби:

Лідер команди — забезпечення ефективної командної взаємодії, спрямованої на поліпшення якості послуг; cтворення умов для роботи коман-ди, визначення цілей і завдань, розподіл робо-ти; управління професійним розвитком членів команди.

Координатор — управління процесами з визначення стратегії діяльності соціальної служ-би в цілому чи в межах окремого напряму робо-ти; забезпечення відповідності надаваних послуг вимогам до їхньої якості; узгодження роботи фахівців.

Керівник персоналу — добір персоналу; уточнення посадових інструкцій, професійних обов’язків; сприяння професійному розвитку фахівців за допомогою освітніх заходів, консуль-тування; оцінка виконання роботи.

4. Дослідницькі ролі (дослідник, аналітик, експерт), пов’язані зі створенням наукової бази соціальної роботи: аналіз літератури, законодав-ства за певною тематикою; вивчення соціальних проблем конкретних цільових груп і шляхів їх розв’язання; дослідження спектра наявних соці-альних послуг та попиту на них; оцінка потреб громади в запровадженні нових послуг; вивчен-ня питання професійної підготовки соціальних працівників; аналіз соціальної політики.

5. Група сервісних ролей, пов’язаних із «самообслуговуванням» професії «соціальна робота»:

Керівник практики — залучення студентів до практичної професійної діяльності: розроблення та реалізація програм практики; спостережен-ня за діяльністю студентів та оцінка результатів їхньої роботи; перевірка звітів про практику.

Супервізор — сприяння розвиткові профе-сійної компетентності соціальних працівників, створенню моделей конструктивного розв’язання ситуацій, що виникають у взаємодії з клієнтами; допомога соціальним працівникам якісно вико-нувати їхні завдання, зазначені в посадових обов’язках.

119

1-2/2009

Викладач — навчання фахових знань та навичок студентів, майбутніх соціальних працівників.

3.3. Поняття та ресурси громади, соціальна робота в громадіДосі не вироблено єдиного визначення понят-тя громада, з яким би беззаперечно погодилися фахівці різних галузей наукових знань: соціологи, психологи, історики, соціальні працівники тлу-мачать його по-різному. У професійній соціальній роботі термін громада найчастіше вживають у двох значеннях: територіальна громада та гро-мада за інтересами/прихильністю.

Територіальною громадою узвичаєно вважа-ти об’єднання людей за ознакою проживання в одній географічній місцевості. Громада за інте-ресами — об’єднання людей за ознакою наяв-ності спільної проблеми (наприклад, гуртування сімей, які виховують розумово відсталих дітей), спільних інтересів, соціальних зв’язків або харак-теристик. Американські фахівці часто оперують визначенням, яке поєднує обидва тлумачення. Так, під громадою вони розуміють групи індивідів або сімей, члени яких поділяють певні цінності, мають спільні інтереси, користуються послугами тих самих служб та організацій, живуть в одній місцевості.

Загалом громаді як соціальній конструк-ції, що ґрунтується на підтримці та взаєморо-зумінні людей, притаманні такі основні харак-теристики:

спільна ситуація : наявність у людей спільних ознак (місце проживання, етнічність, релігія тощо); мережа взаємовідносин : притаманність спектру різноманітних відносин, значно ширшого, ніж взаємозв’язки у межах спіль-ної професійної, політичної чи благодійної діяльності); колективна дія : спроможність організовувати колективні дії для досягнення бажаного резуль-тату (наприклад, громада одного будинку може колективно виступити проти вирубування дерев у подвір’ї під забудову); сформована ідентичність : переживання кожною окремою людиною почуття належ-ності до більшої одиниці, відповідальності та певної лояльності стосовно неї.На офіційному рівні в нашій державі вжива-

ють поняття територіальна громада, яке, згід-но з Конституцією України, витлумачують як первинний суб’єкт місцевого самоврядування. Територіальні громади (жителі адміністративно-територіальних одиниць) мають право самостій-но розв’язувати питання місцевого значення. З

огляду на таке трактування мешканців кількох багатоповерхових будинків або мікрорайону в місті, які мають певні спільні інтереси та вияв-ляють колективну ініціативу, формально грома-дою не вважають. Проте у фаховій соціальній роботі такі об’єднання можливо розглядати як громаду.

Громаді як соціальному явищу властиві різні ресурси й потенційні можливості для розвитку. О. В. Безпалько пропонує ресурси згрупувати таким чином:

природні: місце розташування, лісопаркова зона, водойми, географічні особливості міс-цевості, корисні копалини; фінансові: прибуткова частина відповід-ного місцевого бюджету, трансфери з дер-жавного бюджету України, кошти зага-льнообов’язкового державного соціального страхування, які виплачуються жителям від-повідної адміністративно-територіальної одиниці, кошти підприємств, установ і орга-нізацій, які спрямовують на реалізацію соці-альних програм, кошти благодійних і релігій-них організацій, приватні кошти громадян, гранти;матеріальні: приміщення, одяг, ліки, тран-спорт, обладнання, продукти харчування;людські: спеціалісти, члени ініціативних груп, волонтери;інституційні: соціальні служби, заклади освіти, медицини, культури, громадські орга-нізації, церква;технологічні: технології соціально-правового захисту, соціального обслуговування, соці-альної профілактики, соціальної реабілітації, соціального опікунства, патронажу, супрово-ду, рекламно-інформаційні технології;інформаційні: документи органів місцевого самоврядування (звіти, накази, постанови), спеціальна література, інформація ЗМІ про проблеми в громаді, про діяльність органів місцевого самоврядування та неурядових організацій, інформаційна мережа Інтернет (інформаційно-пошукові сервери, сайти організацій та установ), усна інформація спе-ціалістів, волонтерів, громадян.Соціальні працівники повинні сприяти акти-

візації наявних ресурсів та створенню умов для формування потенційних ресурсів, необхідних для підвищення якості життя членів громади, зокрема тих, хто потребує особливої уваги через складні життєві обставини, які вони не можуть подолати без допомоги з боку фахівців та ото-чення. У закордонній практиці вживають понят-тя соціальний працівник громади. Т. В. Семигіна зазначає, що це фахівець, діяльність якого



спрямована на розв’язання таких завдань: нала-годження та підтримка контактів (усних і пись-мових) з індивідами, групами та організаціями; оцінка ресурсів та потреб громади; розроблення стратегії розвитку громади, планування цілей, завдань і пріоритетів; допомога у створенні груп, підтримка їхньої роботи та розвитку; конструк-тивна робота з конфліктами всередині та поміж групами й організаціями; співробітництво й ведення переговорів з іншими установами, закла-дами та фахівцями; цілеспрямоване втручання у сферу політичних питань, налагодження контак-тів з місцевими політиками; безпосередня робота з людьми із задоволення їхніх потреб (наприклад, консультування із соціальних питань); керування ресурсами, включаючи бюджет на фінансування соціальних послуг, контроль і оцінка їх викорис-тання; підтримка груп та організацій в отриман-ні ресурсів, наприклад, через заявки на грант; контроль та оцінка прогресу, а також ефективного використання ресурсів; відрахування з груп та/або забезпечення обґрунтованого припинення діяльності груп; розроблення, контроль та оцінка стратегій рівних можливостей.

У межах цих завдань діяльність соціально-го працівника полягає в розвиткові послуг, яких потребує громада, — надомних, денних послуг, тимчасового догляду, кризового реагування, телефонного консультування, — щоб забезпечи-ти можливість догляду в громаді для тих людей, яких немає потреби поміщати до стаціонарних закладів тривалого чи постійного перебування.

Фахівці пропонують виділяти такі фази роз-витку роботи в громаді:

організація груп та служб у громаді; 1) розвиток професіоналізму та компетент-2) ності в членів громади (працівників служб і волонтерів); боротьба за зміни, зокрема зміни в соціаль-3) ній політиці. Парадигма методів та форм роботи в гро-

маді передбачає: надання соціальних послуг за місцем проживання, вивчення проблем грома-ди, підготовку експертних висновків, звернення за субсидіями для громади, роботу із засобами масової інформації, переговори, угоди, проведен-ня конференцій, проведення страйків, бойкотів, публічних/громадських слухань, акцій громадян-ської непокори, представництво інтересів грома-ди, застосування заходів через законодавчі або виконавчі органи.

Доцільно навести парадигму базових навичок, необхідних, на думку деяких фахівців, соціальним працівникам громади: навички проведення дослі-дження та збору інформації, поширення інфор-мації та налагодження зв’язків, індивідуальної та

групової роботи, розроблення стратегії та такти-ки діяльності, проведення зборів та зустрічей, навички пошуку та мобілізації ресурсів, навички самоорганізації, представництва інтересів, мене-джерські навички.

З-поміж проблем, розв’язання яких неможливе без участі громади, однією з найгостріших є підліт-кова злочинність. Залучення громади, передусім сім’ї та найближчого оточення неповнолітнього правопорушника, — важливий компонент про-грам відновного правосуддя, оскільки такий захід дає змогу надати підтримку учасникам криміналь-ної ситуації на всіх етапах розв’язання проблеми, зокрема під час виконання правопорушником досягнутої угоди. На думку норвезького криміно-лога Нільса Крісті, правоохоронні органи держави не можуть контролювати рівень злочинності в сус-пільстві, тому єдиним засобом контролю та впливу на неї є ставлення суспільства (конкретних громад) до фактів порушення громадського порядку. Так, дуже важливо, щоб люди мали змогу спільно обго-ворювати наслідки конфліктної або кримінальної ситуації й ухвалювали рішення про те, як можна виправити ці наслідки. Втім, ставлення до цільо-вої групи в громаді є неоднозначним через острах, що поведінка «проблемного підлітка» може стати загрозливою для громади, спостерігається також відмежування від проблеми, байдужість.

Прикладом активізації громадського потен-ціалу в окресленій сфері є створення Центрів відновного правосуддя в громаді. Такий Центр може бути окремою громадською організацією чи структурним підрозділом вже чинної гро-мадської організації, тому що саме вони можуть виступати найактивнішими виразниками потреб громади. Мета Центру полягає у впровадженні відновного та системного підходу до розв’язання конфліктних ситуацій. Як зазначає Р. Безпальча, для досягнення бажаної мети на Центр поклада-ється низка завдань:

забезпечення взаємодії між сторонами конфлікту; здійснення впливу на зміну характеру кримі- нального правосуддя з переважно карального на відновний; сприяння поширенню ефективних моделей альтернативного розв’язання конфліктів; допомога державним закладам у реалізації державної політики в роботі з неповноліт-німи правопорушниками та постраждалими особами; залучення до програм відновного право- суддя організацій, які надають соціально-психологічні та інші послуги соціально враз-ливим громадянам;

121

1-2/2009

сприяння профілактиці повторних злочинів та допомога тим особам, що повертаються з місць відбуття покарання; допомога в налагодженні співробітництва між державними та недержавними секторами; підготовка й ведення реєстру медіаторів/ ведучих програм примирення.До роботи Центру можуть долучатися різні

структури: органи місцевого самоврядуван-ня; служби у справах дітей; служба дільничних інспекторів міліції, кримінальна міліція у спра-вах неповнолітніх; органи прокуратури та суду; установи виконання покарань; центри соціаль-них служб для сім’ї, дітей та молоді; недержавні й благодійні організації; загальноосвітні школи, професійні училища; спостережні комісії при виправних колоніях; піклувальні ради при спе-ціальних виховних установах для неповнолітніх; центри соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі; церкви, релігійні місії та створені при них служби кризового реагуван-ня. Центри мають залучати членів громади до волонтерської діяльності в програмах відновного правосуддя.

Отже, роль Центрів відновного правосуддя для громади полягає у такому: надання допомо-ги членам громади, задіяним в кримінальному конфлікті; відновлення злагоди в громаді; здій-снення соціального контролю; відновлювальне запобігання злочинам; зменшення навантажен-ня на систему карного судочинства та скоро-чення витрат правосуддя; налагодження співп-раці між усіма державними й недержавними структурами, що долучатимуться до реалізації програм відновного правосуддя; розширення парадигми соціальних послуг; сприяння роз-робленню стандартів роботи в цій сфері; надан-ня технічної, консультативної та експертної допомоги.

3.4. Соціальна робота та програми відновного правосуддяПідлітків, схильних до ризикованої поведінки, вважають потенційними клієнтами соціальних служб, тобто такими, яких можуть стосуватися профілактичні заходи. Ті підлітки, які вже скої-ли правопорушення, члени їхніх родин, а також потерпілі від протиправних дій можуть отримати допомогу в межах програм комплексної соціаль-ної реабілітації.

З розвитком в Україні відновного правосуддя все більше фахівців визнають потребу розгляда-ти правопорушення, які скоюють неповнолітні, у контексті конкретних соціальних проблем — факторів такої поведінки, оскільки найчастіше вони перебувають у соціально несприятливій

ситуації. Фахівці дослідили, що неповнолітні правопорушники загалом стикаються з типови-ми проблемами, що згодом призводять до проти-правних дій, а саме:

низький рівень матеріального забезпечення родин; виховання в неповних, дисфункціональних сім’ях чи поза родиною; психологічні проблеми, що часто пов’язані з віковими особливостями; труднощі в пошуку роботи, продовженні навчання; труднощі у встановленні контактів з іншими людьми. Своєю чергою правопорушення призводить

до появи в житті неповнолітнього та його най-ближчого оточення низки інших проблем, які потребують втручання з боку громади, допо-моги відповідних фахівців, зокрема соціальних працівників. Тому неповнолітні «групи ризику», передусім ті, які вчинили адміністративні пра-вопорушення чи були засуджені до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, потребують:

уваги, підтримки, прийняття; формування навичок ефективно ї комунікації;формування мотивації до дотримання здо- рового, безпечного способу життя; набуття знань про свої права, можливості, обов’язки; cамореалізації, самоствердження, розвитку позитивних особистісних якостей; змістовного дозвілля; засвоєння соціально прийнятних моделей поведінки. Дослідники проблеми підліткової злочин-

ності, а також фахівці-практики зазначають, що у полі зору соціальних служб мають бути не лише підлітки, а й їхні батьки, яким часто притаман-ні такі характеристики: недостатній контакт з дітьми чи відсутність позитивного контакту; низький рівень знань про виховання дітей — переважання каральних методів виховання або таких, що потурають підліткам; зловживання алкоголем чи наркотиками; безробіття чи відсут-ність удома через роботу за кордоном; уникання контактів з працівниками служб, причетних до роботи з дітьми й сім’ями, зокрема служб у спра-вах дітей; малозабезпеченість; труднощі із забез-печенням дітей належними житловими умовами. Тому лише підхід, орієнтований на комплексне розв’язання проблем, забезпечує створення умов для повноцінної реінтеграції неповнолітніх у громаду.

За Законом України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», соціальна профілактика



визначається як робота, спрямована на попе-редження аморальної, протиправної, іншої асоціальної поведінки дітей та молоді, виявлен-ня будь-якого негативного впливу на життя і здоров’я дітей та молоді та запобігання такому впливу. Відповідно, під профілактикою пра-вопорушень серед дітей (за Законом України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх») слід розуміти діяльність органів і служб у справах дітей, спеціальних установ для дітей, спрямова-ну на виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню дітьми правопорушень, а також позитивний вплив на поведінку окремих неповнолітніх на території України, в її окремо-му регіоні, в сім’ї, на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності, за міс-цем проживання.

Види соціальної профілактики негатив-них явищ:

Первинна профілактика:1. діяльність, спря-мована на запобігання виникненню та поширенню певного негативного явища та проблем, пов’язаних з ним. Вона слугує роз-виткові особистісних ресурсів для форму-вання чи вдосконалення використовуваних конструктивних моделей поведінки. Цьому сприяє передусім навчання здорового спо-собу життя та своєчасне надання належної психосоціальної підтримки. Вторинна профілактика:2. заходи, спрямо-вані на осіб, схильних до небезпечної пове-дінки, з метою запобігати поглибленню їх соціальної дезадаптації. Вона передбачає розвиток моделей поведінки, які допомага-ють подолати проблеми, пов’язані з ризи-кованою поведінкою. До такої роботи слід залучати фахівців, компетентних у корекцій-них підходах.Третинна профілактика:3. робота, націлена на запобігання рецидивам соціально непри-йнятної або ризикованої поведінки тих осіб, яким така поведінка була властива раніше. Вона допомагає уникнути формування стій-кої дезадаптації. У Законі України «Про соціальну роботу з

дітьми та молоддю» соціальну реабілітацію визначено як роботу, спрямовану на відновлен-ня морального, психічного та фізичного стану дітей та молоді, їх соціальних функцій, приве-дення індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність із загальновизнаними суспільними правилами й нормами.

Завдання соціальної реабілітації підлітків:

Встановлення й усунення причин, соціаль-1. них факторів формування протиправної поведінки.Подолання особистісних чинників, які зава-2. жають соціальній адаптації; розвиток пози-тивних особистісних якостей; оволодіння вміннями, необхідними для подолання про-блем і задоволення потреб.Закріплення мотивації до соціально при-3. йнятної поведінки.Створення соціальних умов, необхідних для 4. повноцінної життєдіяльності підлітка.Незважаючи на досягнення в профілактичній

та реабілітаційній сферах, зокрема в діяльності недержавних організацій, система такої роботи в громаді лише вибудовується, а послуги, до яких залучені представники цільової групи, сьогодні переважно є не комплексними, а фрагментарни-ми. Так, досить часто діти, які перебувають у кон-флікті з законом, не мають доступу до професій-них соціальних та юридичних послуг, які могли б допомогти виправити ситуацію, що призвела до скоєння ними злочину. Проблематичним також є питання захисту дітей, які повертаються з місць позбавлення волі або закладів соціальної реабі-літації до сімей, попереднє перебування в яких вплинуло на формування ризикованої поведінки. Власних ресурсів родин часто є недостатньо, аби батьки самотужки змогли допомогти дитині, що перебуває на обліку в школі, кримінальній мілі-ції у справах дітей або виховується у спеціальній установі.

У багатьох країнах поєднання програм від-новного правосуддя та соціальної роботи є сталою практикою розв’язання проблем, пов’язаних з підлітковою злочинністю. Російські фахівці, при-міром, розробили низку практичних рекоменда-цій щодо соціальної роботи із неповнолітніми правопорушниками у межах програм відновного правосуддя. Насамперед вони стосуються кон-кретних принципів, на яких повин ні ґрунтувати діяльність у цій сфері соціальні працівники.

Принцип 1: Працювати потрібно не з право-порушенням, а з його причиною, що дасть змогу визначити руйнівні чинники в житті підлітка, які призвели до скоєння правопорушення. Важливо брати до уваги стосунки в сім’ї, найближчому ото-ченні, ситуацію в школі, сферу дозвілля тощо.

Принцип 2: Потрібно працювати не лише із причиною правопорушення, а й з його наслідка-ми. Правопорушення будь-якої важкості істот-но погіршує стосунки підлітка із сім’єю, у школі, колективі, громаді.

123

1-2/2009

Принцип 3: Підліток — активний суб’єкт, а не об’єкт зусиль спеціалістів. Соціальний працівник діє разом із клієнтом, а не замість нього.

Окрім того, в діяльності соціального праців-ника в межах програм відновного правосуддя слід враховувати такі засади:

Всі відхилення в поведінці неповнолітніх ґрунтуються на явищі дезадаптації, витоки якої слід шукати в сім’ї, оскільки здатність до соціальної адаптації формується передусім у сімейному середовищі. Тому конструктивне розв’язання проблем можливе лише за умови здійснення позитивних змін у сімейному середовищі.Фахівці вважають, що вчинення злочину — це дезадаптивний спосіб, у який підліток пові-домляє громаді про те, що важливі для нього потреби не задоволені. Отже, лише комплек-сний підхід до реабілітації неповнолітніх може дати стабільний позитивний результат і запобігти виникненню подібної ситуації в майбутньому. Ця робота повинна стосуватися всіх соціаль-

них інститутів, у яких задіяний неповнолітній (сім’я, школа, громада). Роль соціального праців-ника полягає передусім у встановленні чи віднов-ленні соціальних зв’язків неповнолітнього, його соціального статусу, мобілізації особистої актив-ності, у залученні ресурсів громади. Соціальні працівники допомагають також постраждалим у подоланні негативних наслідків ситуації, до якої вони потрапили. Для досягнення бажаної мети ефективним є поєднання індивідуальної роботи з груповою роботою та роботою в громаді.

У межах відновного правосуддя соціальний працівник може виконувати такі фахові ролі:

Керівник роботи з випадком1. — соціальний працівник може встановлювати первинний контакт із правопорушником та його роди-ною; проводити початкове оцінювання, під час якого слід зібрати релевантну інфор-мацію про соціальну ситуацію підлітка, з’ясувати можливі причини правопорушен-ня та його ставлення до ситуації; здійснити планування подальших дій, спрямованих на комплексну реабілітацію; здійснювати контроль над наданням послуг та проводи-ти кінцеву оцінку роботи. У межах цієї ролі соціальний працівник уповноважений разом із медіатором обирати найбільш відповідну програму відновного правосуддя. Він може також виконувати роль ведучого цієї програ-ми. Щоправда, багато фахівців уважають, що проведення медіації соціальним працівни-ком може порушити принцип нейтральності, притаманний медіації.

Брокер соціальних послуг2. — соціальний пра-цівник може формувати для неповнолітньо-го мережу підтримки в громаді. Супутніми проблемами правопорушень часто є залеж-ність від психоактивних речовин, проблеми з навчанням, труднощі в налагодженні між-особистісних стосунків. Тому соціальний працівник може забезпечувати доступ до послуг, які надаються соціальними агенці-ями громади. Учитель соціальних умінь3. — фахова готов-ність соціального працівника дає змогу шля-хом проведення індивідуальних чи групових занять допомагати підліткам набути необ-хідних соціально-побутових, комунікативних навичок, зокрема в конфліктних ситуаціях, а також підвищувати рівень їхньої вмотиво-ваності й компетентності в дотриманні здо-рового способу життя. Консультант4. — соціальний працівник може здійснювати інформаційно-мотиваційне консультування з питань можливої участі підлітка в програмі відновного правосуддя, переваг і наслідків такого відповідального рішення, наявних ресурсів у громаді, спря-мованих на задоволення важливих потреб. У процесі реалізації програми реабілітації він також може надавати консультативні послуги із соціальних питань, які належать до його компетенції. Представник інтересів клієнта5. — фахівець з соціальної роботи може відстоювати інте реси клієнта в різних закладах громади: освітніх, медичних, адміністративних. У межах програм відновного правосуддя

соціальний працівник має дотримуватися таких етапів роботи:

Підготовчий етап, який передбачає отри-мання інформації про неповнолітнього право-порушника від органів правосуддя (суд, прокура-тура, служба у справах дітей); отримання дозволу від законного представника неповнолітнього на зустріч із ним; контактування з неповнолітнім та його сім’єю; проведення початкового оціню-вання ситуації; участь у схваленні узгодженого рішення про застосування програми відновного правосуддя.

Планування, що передбачає розроблення плану роботи; залучення медіатора та інших фахівців; організацію умов для проходження реабілітації.

Виконання, під час якого здійснюєть-ся керівництво процесом надання соціальних послуг фахівцями — членами мультидисциплі-нарної команди; здійснення моніторингу робо-ти: з одного боку, відстеження якості надаваних



послуг, з другого — здійснення контролю за виконанням підлітком умов договору, укладе-ного під час медіації; підготовка звіту для суду. Після винесення судового вироку продовження соціального супроводу клієнта.

Завершальне оцінювання передбачає ана-ліз виконаної роботи; узгоджене з клієнтом та іншими фахівцями ухвалення рішення про при-пинення роботи з конкретним випадком.

Отже, поєднання відновного підходу та соці-альної роботи позитивно впливає на досягнен-ня бажаного результату й слугує запобіганню рецидивам протиправної поведінки. Втручання соціального працівника має здійснюватися не лише під час проведення програми відновного правосуддя, а й на підготовчому та завершаль-ному етапах роботи.

Сьогодні в традиційній українській системі правосуддя не передбачено механізму залучення соціальних працівників як уповноважених фахів-ців на всіх етапах роботи з випадками скоєння правопорушення. Втім, саме соціальний праців-ник у практиці багатьох країн світу є тим спе-ціалістом, який, здійснивши відповідну оцінку (соціальну експертизу), інформує суддю про соці-альний стан неповнолітнього, фактори ризику у його родині, а також забезпечує доступ клієнтів до програм реабілітації в громаді.

Питання для самоконтролюУ чому зміст поняття «соціальна робота»? 1. Про які три компоненти соціальної роботи ви довідалися? Які сучасні підходи до надання соціальних 2. послуг розвиваються в Україні?Яким чином можна згрупувати ролі соціаль-3. них працівників?Як витлумачують поняття «громада»? Які 4. основні характеристики громади?Які ресурси мають громади?5. Які завдання виконує соціальний працівник 6. у громаді?Які переваги запровадження Центрів віднов-7. ного правосуддя у громаді?Які ролі може виконувати соціальний праців-8. ник у межах відновного правосуддя?

ЛітератураСоціальна робота: В 3 ч. — К.: Вид. дім «КМ 1. Академія», 2004. — Ч. 1: Основи соціаль-ної роботи / Н. Б. Бондаренко., І. М. Грига, Н. В. Кабаченко та ін.; за ред. Т. Семигіної та І. Григи, 2004.

Семигіна Т. В. Словник із соціальної полі-2. тики. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2005. — С. 170.Семигіна Т. В. Робота в громаді: практика 3. й політика. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004.Безпалько О. В. Соціальна робота в громаді: 4. Навч. посіб. — К.: Центр навчальної літера-тури, 2005.Коваль Роман. Програми відновного право-5. суддя як інструмент роботи фахівця служби пробації // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. — 2005. — Вип. 3.Синюшко Мар’яна. Захист прав дітей, що 6. вчинили правопорушення // Відновне право-суддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. — 2008. — Вип. 2.Безпальча Руслана. Центр відновного пра-7. восуддя в громаді // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. — 2007. — Вип. 1. Отто Дріджер. Соціальна робота та її 8. зв’язок із відновним правосуддям у роботі з молоддю // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. — 2008. — Вип. 2.Наталя Пилипів. Роль соціального працівника 9. в програмах відновного правосуддя при вирі-шенні кримінальних справ за участю непо-внолітніх // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. — 2007. — Вип. 1.Закон України «Про соціальні послуги» від 10. 19.06.2003. №966-IV.Розпорядження Кабінету Міністрів України 11. «Про схвалення Концепції реформування системи соціальних послуг» від 13.04.2007 р. № 178-р.Закон України «Про органи і служби у спра-12. вах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24.01.1995 р.Закон України «Про соціальну роботу з дітьми 13. та молоддю» від 21.06.2001 р. № 2558-III.

МОДУЛЬ IV. ВІДНОВНЕ ПРАВОСУДДЯ ТА БАЗОВІ ПОНЯТТЯ МЕДІАЦІЇ

4.1. Концепція відновного правосуддяВідновне правосуддя (restorative justice) —

cпосіб розв’язання правових конфліктів шляхом зосередження уваги на відшкодуванні заподіяної потерпілим шкоди, породження в правопоруш-ників почуття відповідальності за їхні дії та залу-чення громади до розв’язання конфлікту за умови активної участі сторін у процесі відновлення

125

1-2/2009

порушених стосунків, примиренні та розроблен-ні угод між потерпілими та правопорушниками щодо бажаних результатів та відшкодувань3.

Виникнення відновного правосуддяСучасні світові тенденції в соціально-

гуманітарній сфері свідчать про зростання уваги до відновного правосуддя як до сукупності про-грам, що дають змогу змістити акцент способу реагування правосуддя на кримінальні дії: з пере-важно карального на переважно відновний. Таке реагування сприяє зціленню потерпілого, норма-лізації стосунків потерпілого й правопорушника, активній діяльності правопорушника з відшко-дування заподіяної шкоди та залучення місце-вої громади до виходу з кримінальних ситуацій. За деякими оцінками, на сьогодні існує близько тисячі організацій, які впроваджують моделі від-новного правосуддя в Європі, Північній Америці, Новій Зеландії, Австралії, Південній Африці.

Важливість упровадження програм відновно-го правосуддя зумовлена тим, що сучасні громади й окремі індивіди є пасивними в питаннях під-тримки та відновлення міжособистісних зв’язків. Крім того, спостерігається високий рівень від-чуження та деперсоналізації стосунків між людь-ми, що обмежує можливості взаєморозуміння. Це призводить до того, що норвезький кримінолог Нільс Крісті визначив як «монополія права на розв’язання конфліктів та кримінальних ситуа-цій»: вихід з конфліктів у сучасному суспільстві практично неможливий без втручання офіційних інституцій.

У більшості країн світу сьогодні непокоять-ся через зростання рівня злочинності. Дедалі гострішою стає проблема пошуку ефективних шляхів запобігання цьому процесові. Типова реакція держави на злочин — покарання особи, яка його вчинила. При цьому суть покарання полягає в умисному заподіянні людині болю та особистих страждань як відплати за насильниць-кі дії. Але дослідження й практика переконують, що правові системи, дотримуючись карального підходу, не можуть повною мірою забезпечити захист суспільства від злочинності.

Стрімке зростання правопорушень, осо-бливо серед дітей, демонструє неефективність боротьби зі злочинністю шляхом застосування лише суворих покарань. Новітні дослідження про вплив покарань на людей, які вчинили злочин (так, у проведеному нещодавно міжнародному дослідженні проаналізовано 23 тис. випадків застосування покарань), переконливо засвідчу-

3 Посібник Управління ООН щодо впровадження програм відновного правосуддя, 2006.

ють нездатність покарань сприяти позитивним змінам у засуджених осіб.

Чи не найпоширеніший вид покарання — позбавлення волі — не виховує осіб, які вчини-ли злочин, не сприяє зменшенню насильства в суспільстві і не відновлює в ньому порядок та злагоду. Навпаки, природною реакцією на жор-стокість (хоч і виправдану загальносуспільними інтересами) стає ще більша жорстокість та агре-сія, що, зрештою, зумовлює зростання рівня злочинності.

З іншого боку, ув’язнення стає тягарем для дер-жави та її бюджету, оскільки перебування значної кількості засуджених у місцях позбавлення волі вимагає істотного фінансування, призводить до економічних та моральних втрат. При цьому зрос-тання кількості утриманих у в’язницях створює загрозу внутрішній безпеці держави, громадян-ському суспільству, правам людини та демократії.

Оскільки каральні способи подолання зло-чинності не дають бажаних наслідків, очевид-ною стала потреба шукати інші способи реагу-вання на злочин. Однією з таких альтернатив стало відновне правосуддя — новий підхід до розв’язання кримінальних конфліктів, спрямова-ний на відновлення справедливості та усунення збитків, заподіяних злочином.

Розвиток програм відновного правосуддя є результатом поширення ідеї поступового деле-гування від державних органів до громадськості функції реагування на правопорушення та його профілактики. Тенденціям делегування вже близько 150 років. Пов’язані вони з двома стриб-ками злочинності. Перший — кінець ХІХ — поча-ток ХХ сторіччя, період становлення «дикого» капіталізму, активної урбанізації. Унаслідок цих процесів розгорнулися такі форми громадської діяльності, як благодійність для груп ризику, пробація та патронат. Другий період — 50–80-ті роки ХХ сторіччя — масові міграційні процеси, післявоєнний занепад, структурні зміни в еконо-міці. Результатами цього періоду стали програми підтримки потерпілих та програми примирен-ня й розв’язання конфлікту між потерпілим і правопорушником.

Відтак історію становлення ідей відновного правосуддя умовно поділяють на два етапи.

Для першого характерним було визначення функцій і призначення відновної юстиції шляхом указування на «розриви та проблеми, які нако-пичилися в різних сферах суспільного життя й необхідності їх подолання». Йшлося про кримі-нальне правосуддя, яке обслуговувала каральна доктрина; життя місцевих громад; сферу громад-ського контролю протиправної поведінки.



Результатом розвитку відповідного право-суддя на цьому етапі стало привернення уваги громадськості до «занадто суворої, спрямованої на тривале ув’язнення політики стосовно право-порушників та ігнорування почуттів і пережи-вань потерпілих під час судового процесу». Саме навколо цих проблемних зон були сконцентро-вані прагнення суспільства поєднати підходи відновного правосуддя зі способом реагування на кримінальні ситуації та потребою перерва-ти циклічність насилля, яке є наслідком таких ситуацій.

Отже, на першому етапі становлення віднов-не правосуддя починають сприймати як доцільну діяльність, метою якої є розв’язання накопичених суспільних проблем і конфліктів.

Характерною рисою другого етапу розвитку відновного правосуддя є формування відносно цілісної методики, що дає змогу працювати з конкретними випадками з подолання наслідків кримінальних ситуацій. На цьому етапі розробле-но й описано форму практичної діяльності, що згодом отримала назву «Програма примирення потерпілих і правопорушників».

Зміна парадигм: від каральної до відновної

Норвезький кримінолог Нільс Крісті в статті «Конфлікти як власність» писав, що «держава вкрала в людей право на конфлікти». Сучасна судова система фактично позбавляє людей можливості брати участь у розв’язанні свого кримінального конфлікту. Відтак ключо-вими учасниками судового процесу є держава та правопорушник.

Злочин визнають як суспільно небезпечне діяння, що зазіхає на правовий лад у державі, так ніби не йдеться про шкоду конкретним людям і відносинам. Держава бере на себе відповідаль-ність розслідувати справу та визначати покарання правопорушникові, пильнувати за здійсненням покарання, одержує можливість спілкуватися з правопорушником. Нарешті, злочинець працює на користь держави, коли призначено покарання у формі виправних робіт чи ув’язнення.

Тож правову систему цілковито зосереджено на стороні, яка вчинила правопорушення, при цьому майже зовсім знехтувано потребами потер-пілої сторони, оскільки не передбачено для цієї людини можливостей отримати «зцілення».

На відміну від традиційної каральної сис-теми, відновне правосуддя розглядає шкоду, заподіяну злочином, у чотирьох вимірах, а саме: шкоду, яку заподіяно жертві, міжособистісним стосункам, злочинцеві та громаді. Крім того, від-новне правосуддя не лише відкриває шлях для

відшкодування за збитки, а й дає змогу право-порушникові усвідомити скоєне й розкаятися.

Отож, відновне правосуддя, на відміну від традиційної системи кримінального судочин-ства, визнає потерпілою стороною не державу, а конкретну особу — людину, яку скривджено, над якою вчинено насильство і яка має отримати відшкодування заподіяних збитків. При цьому метою стає не покарання, а відновлення, тобто зцілення, примирення обох сторін конфлікту, усунення шкоди, а відтак — і досягнення злаго-ди в суспільстві. Саме тому відновне правосуд-дя трансформує боротьбу між людьми в спільну діяльність задля залагодження їхнього конфлік-ту несуперницьким способом, зміцнює тради-ції миротворчості й співпереживання, сприяє вихованню суспільства й закріпленню в ньому гуманних цінностей.

Зміст відновного правосуддяУ багатьох країнах світу відновне правосуддя

активно розвивається вже понад двадцять п’ять років. В Україні процес становлення відновного правосуддя як цілісного комплексу заходів розпо-чато в 2003 р. діяльністю благодійної організації «Український Центр Порозуміння».

Наразі відновне правосуддя розглядають як рух за справедливість, який доповнює офіційну форму правосуддя, залучає самі сторони та гро-мадськість до владнання наслідків злочину, спри-яючи соціальній реінтеграції правопорушника й зменшенню кількості кримінальних покарань.

Отже, відновне правосуддя ґрунтується на прагненні збалансувати інте реси потерпілого та громади задля інтеграції правопорушника в суспільство. Воно спрямоване на відновлення прав потерпілого та надання можливості всім сторонам, залученим до процесу провадження правосуддя, брати в ньому активну участь.

Усі програми відновного правосуддя ґрунту-ються на чотирьох основних принципах.

Перший принцип стосується завданої шкоди. Йдеться про те, що потерпілий та його потреби мають стати центральними в процесі правосуддя, оскільки шкоду завдано конкретній людині.

Другий принцип передбачає, що правопо-рушник має перейнятися відповідальністю, тобто він має брати до уваги потреби потерпіло-го — усвідомити свою провину й відшкодувати завдані збитки. Відповідальність витлумачуєть-ся як «відповідь» порушника на власні дії, що спричинили шкоду іншому, тобто дії особи, що мають на меті виправити наслідки протиправної поведінки. Відновне правосуддя не розглядає від-повідальність як акт покарання порушника тре-тьою стороною (державою або її уповноваженими

127

1-2/2009

органами), оскільки за таких умов не відбувається «відновлення» стосунків між потерпілим і пра-вопорушником, «відновлення» психологічного й емоційного стану потерпілого, правопорушника, їх соціального оточення, «відновлення зв’язків» між учасниками кримінального конфлікту та гро-мадою тощо.

Наступний, третій, принцип — самовиз-начення сторін. Він ґрунтується на припущенні про прагнення людей домовитися і передбачає делегування сторонам права на самостійне ухва-лення рішення.

Четвертим обов’язковим принципом від-новного правосуддя є залучення до процесу най-ближчого соціального оточення та представників місцевої громади. Це сприяє зціленню потерпі-лого та допомагає правопорушникові виправити скоєне, змінити свою поведінку.

На сьогодні існує широке коло форм та експе-риментів з упровадження відновного правосуддя в різних країнах світу. У Європі та Сполучених Штатах Америки широко застосовують програми примирення (медіації, посередництва) потерпі-лих і правопорушників. До поширених форм від-новного правосуддя належать також сімейні кон-ференції (або сімейні групові наради) та кола.

Усі програми відновного правосуддя мати-муть відновний і об’єднувальний ефект лише за умови, якщо вони сприйматимуться і функціо-нуватимуть як спосіб громадянської активності (техніка розв’язання проблемних ситуацій гро-мадою та техніка реалізації громадянської актив-ності), який дає змогу впливати на такі соціально важливі сфери:

Опіка і піклування громади над право- порушником.Реалізація громадянської позиції особи шля- хом участі в суспільно важливих процессах.Співпраця держави й громади. Розвиток і зміцнення громад. Соціально-психологічна взаємодопомога.

4.2. Поняття та принципи медіаціїУ 1974 р. в Канаді (м. Кітченер, штат Онтаріо), а пізніше і в Сполучених Штатах Америки почи-нають діяти програми, метою яких було актив-не залучення потерпілого й правопорушника до процесу правосуддя для задоволення їхніх потреб. Такі програми свідчили прагнення «поставити потерпілого з його потребами в центр процесу правосуддя» та допомогти правопорушнико-ві прийняти відповідальність за свій учинок, щоб, зрештою, «повернутися в суспільство». Діяльність цих програм орієнтовано на (1) досяг-нення домовленості та (2) поліпшення стосунків між сторонами.

У процесі реалізації програм стало очевид-ним, що вони справді дають змогу зосередитися на «зціленні ран, спричинених злочином», хоча істотну частину часу приділено розв’язанню питання про компенсацію. Тому вмовилися нази-вати таку діяльність програмами примирення потерпілих і правопорушників. Щодо терміна медіація (або посередництво), то спочатку він був відкинутий через те, що медіація передбачає наявність двох морально рівнозначних сторін, які сперечаються з метою врегулювання конфлікту. Безперечно, це не відповідає ситуаціям кримі-нального конфлікту. Варто зазначити, що зараз термін медіація, або посередництво, часто вжива-ють як синонім до терміна програма примирення. Також для назви програм використовують термін конференція потерпілого й правопорушника, що пов’язано з емоційними труднощами, які вини-кають у потерпілого у зв’язку зі сприйняттям терміна примирення.

Особливості посередництва в криміналь-них конфліктах визначені Рекомендацією № R (99) 19 «Про посередництво в кримінальних справах», ухваленою Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 року. У документі програ-ми примирення (посередництво в кримінальних справах) визначено як «гнучкі, всеохопні, орієн-товані на пошук рішення додаткові або альтерна-тивні способи розв’язання кримінальних справ у системі традиційного судочинства», які спря-мовані на:

«урахування інтересів і залучення зацікавле- них осіб до процесу;визнання законних інтересів потерпілого, які виникли внаслідок віктимізації, діалог з правопорушником для отримання вибачень і відшкодування збитків;розвиток почуття відповідальності в право- по рушника та надання йому можливості для виправлення, що призводить до реінте-грації;підвищення ролі окремої особистості та грома- ди в запобіганні злочинам та конфліктам».Програми примирення (посередництва або

медіації) в кримінальних справах ґрунтуються на кількох принципах.

Добровільна згода сторін на участь у програ-1. мі примирення потерпілого й правопоруш-ника. Сторони лишають за собою право від-мовитися від програми на будь-якому етапі процедури.Інформація, отримана під час процедури, є кон-2. фіденційною. Вона не може бути використана ні учасниками, ні посередником, за винятком випадків, коли на це є згода сторін.



Програма примирення потерпілих і право-3. порушників має бути загальнодоступною послугою.Процедура примирення в кримінальних 4. справах повинна допускатися на будь-якій стадії виконання правосуддя.Законодавство має сприяти функціонуван-5. ню програми примирення в кримінальному провадженні.Обов’язковою умовою є наявність певних 6. вказівок, які б регламентували програму примирення в кримінальному провадженні: умови передачі справи, способи реагування органів системи правосуддя на результати процедури тощо.Обов’язковою умовою є наявність певних

пересторог: можливість сторін отримати право-ву підтримку, право неповнолітніх на підтримку з боку батьків.

Програма примирення має чіткий інструментально-методичний план проведення, в основу якого покладено використання технік медіації, що відзначаються вузькою спрямованіс-тю на ухвалення рішення з конкретної проблеми, яку слід розв’язати шляхом узгодження інтересів сторін конфлікту. Водночас програма примирен-ня потерпілих і правопорушників втілює прин-ципи відновного правосуддя, що фокусуються на завданій шкоді та на її наслідках.

Окрім того, програма примирення потер-пілих і правопорушників має на меті «змінити позицію потерпілого стосовно того, як може бути

розв’язана його справа без застосування караль-них санкцій». Тож метою процедури є не «торги» з приводу того, як виміряти спричинену шкоду, визначити міру вини чи невинуватості правопо-рушника. Акцент перенесено на усвідомлення та визнання правопорушником своєї провини, добровільної згоди нести відповідальність за від-шкодування збитків. Тільки після цього можли-ве «перетворення відновних ефектів у юридичні наслідки з розв’язання кримінальної справи».

4.3. Етапи процедури медіаціїПроцедура примирення потерпілого та пра-

вопорушника передбачає кілька етапів, кожному з яких властиві свої завдання:

передача справ для процедури при ми- рення; попередні зустрічі зі сторонами криміналь- ної ситуації;зустріч потерпілого та правопорушника; звітність, моніторинг та закриття справи (див. таблицю 3.1.).

4.4. Завдання та функції медіатораМетодика розв’язання кримінальної ситуації в рамках медіації передбачає особисту зустріч сторін конфлікту — потерпілого й правопоруш-ника, під час якої особливу увага слід приділя-ти питанням про факти, почуття та узгодження. Організацію зустрічі між сторонами покладають на спеціально підготовленого ведучого (медіато-ра, посередника). Посередник відіграє істотну роль як в організації зустрічі, так і під час безпо-середнього процесу перемовин між сторонами.

Основні завдання медіатора — полегшення перемовин, фокусування уваги сторін на визнан ні несправедливості конфліктної ситуації та уник-нення взаємних звинувачень.

У процесі проведення процедури примирен-ня медіатор виконує чотири основні функції:

підтримує інтерес до процедури; контролює процес; визначає характер стосунків; регулює стосунки. Підтримка інтересу до процедури означає

активне залучення учасників до обговорення без домінування медіатора. Обов’язковою умовою є забезпечення атмосфери довіри. Інтерес до про-цедури та мотивацію учасників слід підтримува-ти шляхом демонстрації віри в успіх програми та орієнтацією на конструктивну дискусію між учасниками.

Медіатор має контролювати процес пере-мовин: стежити за етапами та допомагати сто-ронам спілкуватися. Для виконання цієї функції

Таблиця 3.1.Етапи процедури примирення потерпіло-

го та правопорушника

Назва етапу Послідовність видів діяльності

1. Передача справ для процедури примирення.

Направлення на процедуру при- мирення;реєстрація справи; призначення медіатора.

2. Попередні зустрічі зі сторонами криміналь-ної ситуації.

Контакт з правопорушником; зустріч з правопорушником; контакт з потерпілим; зустріч з потерпілим; узгодження спільної зустрічі.

3. Зустріч потерпілого та правопорушника

Підготовка зустрічі, вступне слово ведучого;розповідь учасників про своє бачення ситуації, узгодження фактів;обговорення збитків та шляхів їх компенсації, укладання угоди.

4. Звітність, моніторинг та закриття справи.

Звітність перед організацією, перед інстанціями, які направили справу на медіацію;моніторинг виконання угоди; закриття справи після підтвер- дження виконання угоди.

129

1-2/2009

медіатор використовує навички активного слу-хання та роботи з емоціями.

Щоб з’ясувати характер стосунків, медіатор повинен уміти відокремлювати факти від емоцій. Для учасників важлива підтримка з боку ведучого у формі викладу його власних спостережень про хід дискусії. Це допомагає учасникам усвідоми-ти, що відбувається, та є прикладом відкритого спілкування.

Функція регулювання стосунків означає, що медіатор має стежити за балансом стосунків між потерпілим та правопорушником, щоб жоден з них постійно не перебирав на себе ініціативу, перетворюючи перемовини на відстоювання власної позиції.

4.5. Потреби учасників кримінальної ситуаціїЗлочин, незалежно від ступеня тяжкості, — це кризова ситуація як для потерпілого, так і для більшості правопорушників. Кримінальна ситуація руйнує звичний перебіг життєвих подій, викликає складні емоції та переживання. Особливий стан учасників кримінальної ситуа-ції є передумовою до формування низки потреб, задоволення яких сприяє реабілітації потерпіло-го та правопорушника.

Потреби потерпілого Людина, яка стала об’єктом злочину, пере-

жила ситуацію, у якій вона відчуває розгубле-ність, страх, безпорадність, власну вразливість. Ці почуття вона переживає впродовж тривалого часу й після злочину. Пізніше з’являються інші сильні емоції — такі, як гнів, почуття власної про-вини, підозрілість, пригніченість, невпевненість у собі, жаль.

Причина появи таких емоцій полягає в руй-нівному впливі злочину на особистість. Адже «злочин заперечує два фундаментальних уяв-лення, на яких ґрунтується наше життя: віру в надійність, осмисленість, логічність світу та віру в автономність особистості, контроль над влас-ним життям. Ці уявлення складають підвалини цілісного світосприйняття». Порушення першого уявлення продукує потребу отримати відповіді на питання: «Чому я?», «Що я міг зробити, щоб цього не сталося?». Втрата контролю над власним життям дуже тісно пов’язана з почуттям власної гідності. Коли людина не отримує відповіді на ці питання, вона схильна звинувачувати себе в тому, що сталося. Наслідком цього є те, що особа тривалий час відчуває себе «жертвою насилля»: «підірвана опора її я-концепції — уявлення про

себе як про вільну людину в передбачуваному світі».

Адекватне уявлення про стан потерпілого дає змогу сформулювати в загальних рисах при-пущення про його потреби. Так, можна перед-бачити, що потерпілий потребує компенсації заподіяної шкоди. Звісно, повне відшкодування матеріальних та психологічних втрат практич-но неможливе. Однак матеріальна компенсація може стати для потерпілого першим кроком на шляху до зцілення.

Наступна важлива потреба — це отриман-ня інформації, відповідей на нагальні запитан-ня. Левову частину інформації потерпілий може отримати, тільки спілкуючись з іншою стороною. Втім, відповідь на деякі запитання може дати лише він сам. Зокрема, зцілення передбачає від-повіді на такі запитання:

Що сталося? Чому це сталося зі мною? Чому я поводився в цій ситуації саме так? Чому з того часу моя поведінка саме така? Що, якщо це станеться знову? Як усе це позначилося на мені і на моєму сприйнятті світу?Люди, які постраждали від злочину, потре-

бують також вияву й визнання почуття страху, гніву, болі. Зазвичай людям з оточення потерпі-лого неприємно та незручно слухати про поді-бні переживання. Це, однак, природна реакція на таку ситуацію. Тому потерпілі часто відчувають потребу поділитися своїми емоціями та отримати підтримку.

Крім того, важливим для потерпілих є задо-волення потреби в безпеці. Вони хочуть бути упевненими, що подібне не станеться з ними або з будь-ким іншим, що правопорушник ніколи не вчинить подібного, про що свідчать якісь його вчинки.

Наступна потреба — прагнення до спра-ведливості, що часом виявляється в прагненні помститися. Щоправда, слід пам’ятати, що таке уявлення про справедливість є наслідком нега-тивного досвіду правосуддя, коли справедливість не була відновлена. В інших ситуаціях прагнення справедливості передбачає залучення до процесу правосуддя та врахування думки потерпілого.

Потреби правопорушникаОсоба, яка скоїла злочин, потрапляє в ситу-

ацію, де суддя, прокурор та адвокат ухвалюють рішення про визнання її винною в порушенні закону. Суддя вирішує, що буде з цією людиною далі. Упродовж усього процесу правопорушник лишається незалученим. Його хвилює ситуа-ція, у якій він опинився, турбують перспективи



майбутнього; він стикається з безліччю нових проблем, які треба розв’язати — передусім йому треба адаптуватися до незнайомої ситуації. Однак усі рішення ухвалюються за нього.

Правопорушник повинен відповідати за свої вчинки, він має перейнятися відповідаль-ністю, що можливо лише за умови усвідомлення зв’язку між діями та їх наслідками. У ситуації, коли рішення приймаються за правопорушни-ка, відповідальність є формальною. Крім того, правопорушники схильні будувати логічну схему самовиправдання: вина за скоєне переноситься на обставини або, навіть, на потерпілого. При цьому суперницький характер судового процесу тільки закріплює такі стереотипи.

Потреби правопорушника, як не дивно, бага-то в чому збігаються з потребами потерпілого. Правопорушник, особливо це стосується непо-внолітніх, часто відчуває потребу в підтримці, співчутті й розумінні. Він хоче, щоб його вислу-хали, і при цьому не моралізували з приводу його вчинків. Правопорушник переживає сильні емо-ції: страх, гнів, сором. Він потребує допомоги, щоб «стати на шлях каяття», «зцілитися».

Окрім того, правопорушник відчуває потре-бу контролю над власним життям. На думку кримінолога Х. Зера, злочин — це спосіб само-ствердження шляхом обмеження свободи іншої людини. У процесі правосуддя правопорушник опиняється в ситуації залежності від рішення інших, він не може впливати на власне майбут-нє. Отже, правопорушник має потребу розви-вати автономність і внутрішню свободу, яка не пов’язана зі свавіллям щодо іншого.

Для правопорушника надзвичайно важливо перейнятися відповідальністю: усвідомити свій вчинок та дії з виправлення скоєного. На пер-ший погляд здається, що потреба перейнятися відповідальністю в такому сенсі навряд чи може турбувати правопорушника. Проте насправді, це дає змогу правопорушникові розв’язати й влас-ні проблеми. Так, осмислення тих негативних наслідків, до яких призвела протиправна пове-дінка, утримуватиме його від повторного злочи-ну. Можливість виправити власні дії сприятиме поверненню особи в суспільство як повноцінного його члена.

4.6. Вплив медіації на учасників кримінальної ситуаціїРезультатом медіації є умовне підбиття емоцій-них та фактичних підсумків кримінальної ситу-ації, відновлення справедливості у конкретних випадках та нормалізація взаємин. Викладене вище методологічне підґрунтя програми при-

мирення потерпілих і правопорушників має на меті:

створення можливостей сторонам отрима- ти відповіді на важливі для них запитан-ня, обмінятися інформацією, яка дає змогу спростувати стереотипи відносно одна одної та досягти порозуміння;звільнення від емоційної напруги, яку пере- живає потерпілий, що сприяє зціленню вна-слідок визнання несправедливості та матері-ального відшкодування нанесених збитків;створення умов, за яких правопорушник переймається відповідальністю за власні дії, переживає щире каяття й має добру волю від-шкодувати збитки.

Значення процедури медіації для потерпілого

Після злочину поведінка та емоції потерпі-лого зазнають кілька фаз: (1) заперечення; (2) звинувачення злочинця в тому, що сталося; (3) обмірковування ситуації, збайдужіння; (4) обу-рення, бажання помститися; (5) урівноваження, емоційний спад; (6) інтеграція, реалістичне став-лення до злочину, аналіз своєї ролі.

Проводити процедуру медіації, коли потерпі-лий перебуває на перших чотирьох фазах, досить складно. Медіатор має приділяти особливу увагу емоціям потерпілого, готувати його до зустрічі з правопорушником. Якщо потерпілий перебуває на фазі врівноваження чи інтеграції, проведен-ня процедури примирення бажане, оскільки це допомагає швидше відновити стан потерпілого.

Під час зустрічі з правопорушником потер-пілий має можливість розказати йому про свої переживання та отримати відповіді на важливі для нього запитання. Почуття гніву та відчаю часто спричинені тим, що потерпілий не отримує відповідей, не може впоратися зі своїми страхами та стереотипами. Бажання помститися також є результатом обмеженої інформації про право-порушника. Коли потерпілий розказує про свої переживання й бачить, що правопорушник розу-міє його, відчуває почуття провини й сорому та готовий виправити скоєне, — починається про-цес зцілення потерпілого.

Програму медіації побудовано так, що потерпілий має змогу отримати компенсацію за завдані збитки. При цьому потерпілий особис-то бере участь у процесі визначення розмірів та строків відшкодування, що сприяє відновленню впевненості та відчуття контролю над власним життям.

Варто зазначити, що програма медіації не позбавлена ризиків у зв’язку з участю потерпі-лого в процедурі. Так, обговорення кримінальної

131

1-2/2009

ситуації може викликати негативні емоції, повторне переживання травматичного досвіду. Потерпілий може мати нереальні очікування щодо реакції правопорушника на його пережи-вання, результатом чого є розчарування й зневіра. Неадекватне відшкодування завданих збитків чи недотримання правопорушником угоди також призводять до розчарування.

Значення процедури медіації для правопорушника

Поведінка правопорушника після скоєння злочину змінюється відповідно до кількох фаз: (1) заперечення, виправдання; (2) докори сумлін-ня, пошук «швидкого рішення»; (3) розкаяння, прийняття відповідальності; (4) каяття, щире бажання попросити вибачення.

Програма медіації дає змогу врахувати ці фази під час роботи з правопорушником. Так, на фазі заперечення з правопорушником слід працювати окремо, щоб допомогти йому відчу-ти відповідальність. Якщо цього не трапляється, проведення процедури примирення неможливе. На фазі докорів сумління медіатор готує право-порушника до серйозного сприйняття розповіді потерпілого. Процедура медіації дає змогу цілком задовольнити потреби потерпілого, який пере-буває на фазі розкаяння чи каяття.

Часто поштовхом до вчинення протиправ-ної дії є почуття відторгнення. Програма дозво-ляє уникнути таврування, яке посилює почут-тя відторгнення, натомість плекає почуття «об’єднувального сорому», що стає можливим унаслідок донесення до правопорушника пере-живань потерпілого, з одного боку, й увагою до почуттів і проблеми самого правопорушника, з другого. У таких умовах правопорушник здатен усвідомити ситуацію, у якій опинився потер-пілий, що, зрештою, стає важливим мотивом для зміни поведінки та повернення індивіда в суспільство.

Правопорушник має можливість брати активну участь у плануванні свого майбутнього замість пасивного очікування рішення від інших. Унаслідок цього в правопорушника посилюється відчуття відповідальності за своє життя та готов-ність відшкодовувати збитки.

Утім, слід пам’ятати, що програма медіації створює й певні перестороги для правопорушни-ків. Зокрема, правопорушники відчувають страх зустрічі з потерпілим. Вони також остерігаються того, що потерпілий може використати проце-дуру примирення для помсти та приниження. Правопорушники часто вважають, що потерпі-лий вимагатиме занадто великої компенсації або загрожуватиме їм фізично.

Питання для самоконтролюНазвіть основні передумови виникнення від-1. новного правосуддя.Які риси відновного правосуддя відрізняють 2. його від традиційного карального підходу?Назвіть основні принципи, на яких ґрунту-3. ються програми відновного правосуддя.Як витлумачують поняття відновного 4. правосуддя?Як визначають поняття «медіація»?5. Назвіть основні потреби потерпілого/право-6. порушника, що виникають унаслідок кримі-нальної ситуації.Як процедура медіації допомагає учасникам 7. кримінальної ситуації задовольнити ті потре-би, що виникають в її результаті?

ЛітератураВос Б., Умбрайт М. Впровадження відновно-1. го правосуддя до правової системи України: оцінка програми. Підсумковий звіт // Міжнародна конференція «Впровадження відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи»: Тез. док. і повід., 20–21 квітня 2006 р. — К.: УЦП, 2006. — С. 49–53.Ертсен І., Маккей Р., Пелікан К. Реконструкція 2. зв’язків у громаді — медіація і відновне пра-восуддя в Європі // Відновне правосуддя в Україні. — 2007. — № 2(6). — С. 73–96.Землянська В. Запровадження відновлюючих 3. підходів: зміна погляду на кримінальне судо-чинство // Право України. — 2003. — № 10. — С. 154–156.Зер Г. Зміна об’єктива: новий погляд на 4. злочин та правосуддя // Пер. з англ. — К.: «Пульсари», 2004.Коваль Р. Роль і місце програм відновного 5. правосуддя в системі ювенальної юстиції // Всеукраїнська науково-практична конфе-ренція «Створення та розвиток системи юве-нальної юстиції в Україні»: Тез. док. і повід., 12 квітня 2005 р. — [Цит. 2008, 19 березня]. — Доступний з: <http://www.rj.org.ua>Лазаренко О. Профілактика злочинності 6. неповнолітніх: шляхи вирішення // Відновне правосуддя в Україні. — 2007. — № 2(6). — С. 6–9.Мачужак Я. В., Землянська В. В. Медіація як 7. ефективний засіб для перевиховання та попе-редження злочинності серед неповноліт-ніх. — [Цит. 2008, 19 березня]. — Доступний з: <http://www.rj.org.ua>Райт Мартин. Восстановительное правосу-8. дие — путь к справедливости. Симпозиум //



Пер. с англ. — К.: Издатель Захаренко В. А., 2007.Соціальна місія системи кримінального 9. судочинства: витяг з доповіді «Соціальні аспекти юстиції» Міністра юстиції Фінляндії // 26 Конференція європейських міністрів юсти-ції (7–8 квітня 2005 р.): Тез. док. і повід., 7–8 квітня 2005 р. — [Цит. 2008, 19 березня]. — Доступний з: <http://www.commonground.org.ua>Умбрайт Марк. Гуманистический подход к 10. посредничеству в разрешении конфликтов: путь преображения, путь миротворчества // Вестник восстановительной юстиции. — Вып. 3. — М., 2001. Ювенальна юстиція: Навч. посіб. / Кол. авто-11. рів: Гусєв А. І., Костова Ю. Б., Крестовська Н. М., Семікоп Т. Є., Терещенко І. Г., Шмеріга В. І.; за заг. ред. Крестовської Н. М. — Одеса: ОЮІ ХНУВС, 2006.

МОДУЛЬ V. ЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОГРАМ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ

5.1. Етичні цінності та етичні принципи програм відновного правосуддяДіяльність у межах програм відновного правосуд-дя ґрунтується на системі цінностей, які сформу-валися в процесі поглиблення засад відновного підходу та напрацювання етичних принципів і норм поведінки фахівців. Етичні відносини вини-кають у процесі реалізації програм відновного правосуддя як сукупність зв’язків між медіато-ром та сторонами конфлікту, між медіатором та колегами, між медіатором та організацією, що впроваджує програми відновного правосуддя. Асоціації та організації, які впроваджують від-новне правосуддя, намагаються врегулювати ці відносини шляхом ухвалення вимог до профе-сійних обов’язків, дотримання низки моральних цінностей, які втілені в Міжнародних етичних стандартах, Етичному кодексі у сфері відновного правосуддя, Етичному кодексі соціального праців-ника та медіатора (зокрема, в Етичному кодексі медіатора «Українського Центру Порозуміння») та інших документах.

Першим кроком до усвідомлення етичних засад діяльності медіатора в кримінальних спра-вах є осмислення й сприйняття цінностей віднов-ного правосуддя. Деніел Ван Несс (Daniel W. Van Ness) у книзі «Відновлення правосуддя» (Restoring Justice) визначає чотири нормативні цінності, тобто такі, що визначають певний світогляд, на якому ґрунтується відновне правосуддя. Перша

— активна відповідальність (active responsibility), що означає ініціативу в просуванні та збережен-ні відновних цінностей та залагодження прови-ни, спричиненої поведінкою, що завдала шкоди іншим людям. Друга — мирне соціальне життя (peaceful social life), яке означає таке реагування на злочини, що сприяє встановленню гармонії, безпеки та злагоди в громаді. Третя — повага (respect), що означає ставлення до всіх учасників події злочину та поводження з ними на основі визнання цінності їхньої особистості та поваги до їхньої людської гідності. Остання — згуртова-ність (solidarity), що означає активну підтримку та єдність, навіть за істотних розбіжностей погля-дів та думок.

Цілі програм відновного правосуддя та харак-тер результатів, що їх передбачено досягти, так само, як і спосіб їх досягнення, сформувалися внаслідок визначення низки процесуальних цін-ностей, які різною мірою втілено в кожній із форм відновного правосуддя.

Процес характеризується повагою до всіх сторін. Він також сприяє активній участі та передбачає наснаження всіх залучених осіб до безпосереднього спільного обговорення право-порушення, заподіяної шкоди та необхідних варіантів реагування. Він сприяє визначенню спільних (а не «призначених зверху») результатів, досягнутих шляхом залучення та співробітни-цтва всіх сторін, яких так чи інакше торкнулася подія злочину. Він (процес) також пов’язаний із породженням щирих зобов’язань з боку сторін з виконання тієї угоди, якої вони спільно досягли. Він працює якнайкраще, коли лишається прозо-рим та передбачуваним, але водночас гнучким та відповідним до індивідуальних обставин кожної ситуації. Емоційна та фізична безпека учасників програм відновного правосуддя є надзвичайно важливою.

Процес повинен сприяти моральному ста-новленню/розвитку громади: обговорення варіантів належної відповіді на подію злочину сприяє обговоренню та кращому усвідомленню суспільних норм та цінностей, що є загально-прийнятими в тій чи іншій громаді (формують зміст соціальної угоди членів громади, — див. вступ до другого розділу посібника «Конфлікти та методи їх розв’язання»). Зрештою, процес має бути спрямований на реінтеграцію всіх учасни-ків кримінальної/конфліктної ситуації в громаду, тобто їх повернення до життя як повноцінних, активних та корисних членів суспільства.

Отже, процес слід орієнтувати на належне реагування на всі питання, пов’язані з подією кримінального конфлікту (як причини, так і його наслідки), та максимальну підтримку всіх членів

133

1-2/2009

громади, на яких вплинула конфліктна (кримі-нальна) ситуація.

З огляду на вищезазначене можна виділити 10 основних процесуальних цінностей, відповідно до яких формуються цілі та стандарти проведен-ня програм відновного правосуддя. Деніел Ван Несс виклав їх у такій послідовності:

прийняття зобов’язань щодо виправлення 1) заподіяної шкоди тими, хто несе відповідаль-ність за її виникнення; допомога усім, на кого вплинула подія 2) злочину4;співробітницький підхід у пошуку рішення 3) внаслідок право порушення; заохочення сторін до щирої участі та ефектив-4) ний вплив у відповідь на правопорушення; створення можливостей для безпосередньої 5) зустрічі в безпечних умовах усіх причетних до події злочину осіб для обговорення право-порушення, заподіяної шкоди та необхідних варіантів реагування; залучення всіх зацікавлених осіб до безпосе-6) редньої участі у відновному процесі та навіть у його формуванні5; моральне виховання членів громади шля-7) хом обговорення норм та цінностей, що зумовлюють ті чи інші варіанти відповіді на правопорушення;захист: особлива увага приділяється питан-8) ням емоційної та фізичної безпеки сторін;реінтеграція учасників процесу шляхом 9) надання їм можливості та засобів повернен-ня в громаду як повноцінних та здорових членів;вирішення всіх питань, пов’язаних з подією 10) злочину, з максимальною ефективністю6.Відповідно до наведених цінностей програми

відновного правосуддя визначають низку стан-дартів, критеріїв відновного процесу та прин-ципів, що гарантують реалізацію цінностей у межах процесу, та дають змогу більш конкретно й детально сформулювати практичні способи їх утілення.

4 Багато авторів, які пишуть про відновне правосуддя, сформулювали б цю цінність як орієнтованість процесу на зцілення всіх уражених злочином сторін.

5 По-справжньому трансформативний процес відновного правосуддя передбачає можливість впливу його учасників не тільки на результат, але на формулювання цілей та завдань, а також змісту, форми, темпу, швидкості та послідовності процесу, тобто йдеться про повну передачу відповідальності учасникам процедури, як, наприклад, у колах примирення.

6 Ярем Саватський у дослідженні форм правосуддя, що спрямоване на зцілення учасників події злочину та громад загалом, протиставляє логіку правил та процедур офіційного правосуддя, орієнтованого на «розв’язання проблеми», логіці громадського правосуддя, що зцілює, орієнтованого на усвідомлення та трансформацію відносин та патернів (харак-теру і способів) життя, які спричинили ту чи іншу проблему.

Принципи у сфері відновного правосуддя, визначені в нормативних актах, стосовно меді-ації в кримінальних справах (за матеріалами Європейського форуму відновного правосуддя):

Принципи, що стосуються інтересів сторін (потреб та прав):

Принципи, що стосуються всіх сторін:Добровільна участь та інформована згода. Недискримінація, незалежно від характеру справи.Доступність послуг організацій, що їх нада- ють (серед іншого й організацій, які впрова-джують відновне правосуддя).Захист уразливих сторін у ході процесу. Збереження доступу до традиційних методів розв’язання конфліктів/справ (включаючи суди).Повага до цивільних прав та людської гіднос- ті кожної особи.Захист особистої безпеки. Принципи, що стосуються сторін, які зазна-

ли збитків:Уважне ставлення до їхніх потреб та почуттів.Визнання завданої їм шкоди. Право на відновлення завданої їм шкоди.

Принципи, що стосуються осіб, відповідаль-них за завдання шкоди іншим особам (включаючи тих, стосовно кого були застосовані санкції):

Право запропонувати відшкодування до того, як це стане офіційною вимогою.Право на належний процес у судовому розгляді справи (включаючи презумпцію невинуватості у будь-яких подальших процесуальних діях).Вимоги до відшкодування збитків, які мають бути адекватними/пропорційними, по-перше, відповідно до спроможності пра-вопорушника задовольнити їх, а по-друге, відповідно до завданої шкоди.Вимоги до відшкодування мають ґрунту- ватися на повазі до гідності особи, яка їх задовольнятиме.

Принципи, що стосуються інтересів місцевої громади та суспільства:

Безпека громади має бути підтримана захода- ми, що сприяють запобіганню злочинності, зменшенню шкоди та соціальній гармонії.Соціальна солідарність повинна ґрунтува- тися на повазі до зумовлених культурою відмінностей.



Соціальна солідарність має забезпечувати збереження громадської моралі та повагу до закону.

Принципи, що стосуються організацій, які працюють поза судовою системою:

Усі зусилля слід спрямовувати на розв’язання справи без висунення звинувачення, окрім тих випадків, коли рівень завданої шкоди, ризик подальшого спричинення шкоди, питання щодо громадської політики, неузгодженості фактів чи відповідних результатів вимагають відкритого судового процесу.

Застосування права свободи вибору на інди-відуальному чи системному рівнях не має загро-жувати гарантованим законодавством правам або призводити до будь-якої дискримінації.

5.2. Етичні норми в процесі медіаціїПрофесійна етика допомагає медіатору ухва-лювати більш обґрунтовані й зважені рішен-ня. Норми професійної етики окреслюють межі діяльності медіатора, сприяють усвідомленню того, що дозволено, а чого робити не можна при виконанні своїх службових обов’язків. У зв’язку з тим, що відновне правосуддя є гнучкою формою реагування на злочин та відновлення стосунків у громаді, з’явилося чимало проце-суальних форм і процедур відновного право-суддя. Утім, з позицій етики набагато легше користуватися поняттям відновного підходу, що враховує спільні принципи та характерні риси різноманітних програм та процесів від-новного правосуддя.

З огляду на вищезазначене основу відновно-го підходу складає фундаментальна цінність — повага до особистості, яка реалізується в таких принципах відновного підходу:

Визнання права учасників конфліктної ситу-1. ації на розв’язання цієї ситуації, що означає, що відновний підхід передбачає наснажен-ня та активне залучення сторін конфлік-ту до процесу ухвалення рішення стосов-но наслідків конфлікту та його виконання. Учасники конфліктної ситуації — це ті особи, які найкраще обізнані з ситуацією і володі-ють потенціалом для її найоптимальнішого розв’язання конфлікту. Роль професіоналів є допоміжною і полягає у тому, щоб створити необхідні умови для реалізації потенціалу учасників конфлікту. Наголошення важливості ролі громади2. (у першу чергу найближчого соціального оточен-ня сторін конфлікту) у процесі розв’язання кон-флікту. Громада як сукупність індивідів воло-діє неабияким потенціалом для полегшення

процесу розв’язання конфліктної ситуації, зокрема це стосується підтримки, яку члени громади можуть надавати учасникам кон-фліктних/проблемних ситуацій. Відтак від-новний підхід передбачає наснаження й активізацію ресурсів громади для розв’язання конфліктів.Увагу зосереджено на розв’язанні конфлікту 3. та досягненні порозуміння, а не на встанов-лення того, хто «правий», а хто «винний», адже кожна людина має право на помилку. Завдання відновного підходу — створити такі умови, щоб учасники конфлікту використа-ли потенціал конфлікту для особистісного розвитку та покращення міжособистісних стосунків у майбутньому.

Усі відновні практики ґрунтуються на певних принципах організації процесу:

1. Визнання важливості почуттів та потреб сторін, що виявляється в можливості розпо-вісти про свої потреби та переживання, бути почутим, зустріти розуміння та підтримку. 2. Прийняття відповідальності за наслідки конфлікту — визнання сторонами своєї ролі в конфлікті та тих наслідках, до яких цей конфлікт призвів; готовність учасників ухвалювати рішення та виконувати певні дії з усунення наслідків конфлікту. 3. Активне залучення сторін — надання сто-ронам повноважень у пошукові та ухваленні взаємоприйнятного для них рішення; лише учасники конфлікту є компетентними в розв’язанні проблеми. 4. Нейтральність ведучого — ведучий (медіа-тор, фасилітатори, «хранитель» кола) прагне однаково допомогти обом учасникам спору, не приймаючи при цьому сторону жодного з учасників. 5. Конфіденційність — всі учасники процедури беруть на себе зобов’язання не поширювати жодну інформацію, що стала їм відома, без згоди іншої сторони. 6. Добровільність — процедура може відбува-тися лише за умови добровільної згоди сто-рін на участь у ній; кожен з учасників може відмовитися від процедури на будь-якому етапі.

Нейтральність та неупередженість медіатора

На особливу увагу заслуговує принцип ней-тральності, який є одним із засадничих у про-веденні медіації. На дотриманні принципу ней-тральності наголошено, зокрема, в Рекомендації Комітету Міністрів № R (99) 195, де зазначено,

135

1-2/2009

що «медіація проводиться нейтральним чином, враховуються обставини справи, а також потреби та бажання сторін. Медіатор виявляє належну повагу до сторін та наглядає за тим, щоб сторони виявляли повагу одна до одної».

Загалом принцип нейтральності та неуперед-женості медіатора в кримінальних справах поля-гає в наданні сторонам однакової можливості висловитися та бути почутими. З іншого боку, залишаючись нейтральним до сторін, медіатор не може бути нейтральним до самої події злочину та має визнавати її несправедливість стосовно потерпілої сторони.

Практика застосування програм віднов-ного правосуддя в Європі свідчить про пере-важне дотримання принципу нейтральності та неупередженості медіатора. Так, польський кримінально-процесуальний кодекс з метою забезпечення неупередженості медіатора перед-бачає, що «процедуру медіації не може проводи-ти особа, яка є професійним суддею, прокурором, адвокатом, юрисконсультом, а також стажером з однієї з цих професій або якщо вона працює в суді, прокуратурі чи іншій установі, завданням якої є переслідування злочинців». Незважаючи на те, що проведення медіації між потерпілим та правопорушником в Чеській Республіці є функ-цією служби пробації, за стандартами роботи, працівники цієї служби не повинні виконува-ти завдання медіації та пробації в одній спра-ві одночасно. Загалом дотримання принципу нейтральності та неупередженості медіатора, окрім іншого, залежить від того, наскільки авто-номним є процес медіації від офіційної правової системи.

5.3. Принципи роботи медіатора за трансформативного підходу

Підтримка змінПроцес медіації передбачає роботу медіато-

ра з учасниками конфлікту з метою допомогти змінити їм якість їхньої взаємодії в конфлікті: від негативного й деструктивного до позитив-ного й конструктивного, відповідно до того, як вони досліджують та обговорюють проблеми та можливі рішення. У цьому процесі роль медіа-тора полягає в тому, щоб допомогти учасникам конфлікту здійснити особисті позитивні зміни в спілкуванні шляхом роздумів, ухвалення рішен-ня. Медіатору важливо пам’ятати, що зміни можуть забезпечити лише учасники конфлікту й ніхто інший. Медіатор, який намагається спро-вокувати такі зміни, насправді гальмує процес розв’язання конфлікту. Тому одним із основних принципів роботи медіатора є сприяння змінам та заохочення їх, а не нав’язування.

Готовність до змінМедіатор має бути готовий до коливань то в

один, то в інший бік. Кожна зі сторін конфлікту може демонструвати зміни намірів, настроїв та дій у процесі медіації.

Віра в можливість змінЯк переконує Марк Умбрайт7 з Центру від-

новного правосуддя та миротворчості школи соціальної роботи Університету Міннесота у фундаментальній роботі «Гуманістична медіація: трансформативний підхід до посередництва», медіатор навряд чи зможе посприяти особистіс-ним та міжособистісним змінам у процесі меді-ації, якщо він не вірить у

взаємозв’язок усіх речей і загальної людянос- ті людства;важливість присутності посередника та його тісного контакту зі сторонами для сприяння ефективному розв’язанню конфлікту;відновлювальну, зцілювальну функцію посе- редництва, що втілюється в діалозі та вза-ємодопомозі людей;потребу більшості людей жити в злагоді; бажання більшості людей змінюватися на краще під час набуття життєвого досвіду;здатність більшості людей знайти джерела внутрішньої сили для подолання ворожості, для особистісного зростання та допомоги іншим людям у схожих ситуаціях;притаманні всім людям почуття гідності та самовизначення, які виявляються у відповід-ному ставленні до розв’язання конфлікту.

5.4. Етичні стандарти та принципи соціальної роботиВизначальні етичні норми й принципи соціаль-ної роботи викладено в документі «Етика соці-альної роботи: принципи й стандарти», схва-леному Міжнародною федерацією соціальних працівників (МФСП) у 1994 р. Елементами її є преамбула, у якій стисло обґрунтовано важли-вість етичної обізнаності як складової частини професійної практики соціальних працівників, а також «Міжнародна Декларація етичних прин-ципів соціальної роботи» й «Міжнародні етичні стандарти соціальних працівників».

У «Міжнародній Декларації етичних принципів соціальної роботи» сформульова-но такі моральні засади професії соціального працівника:

7 Згідно з правилами, прізвище має писатися Марк Амбрейт, але тут збережений варіант написання, який набув поширення після першого перекладу цієї праці Центром судово-правової реформи, м. Москва. Див. також посилання в переліку використаної літератури.



«Кожна людина є унікальною цінністю, на яку 1. слід зважати й ставитися до неї з повагою». Цей принцип відповідає категоричному імперативу І. Канта, який він уважав вищим принципом етики. Його зміст полягає в тому, щоб ставити-ся до людини як до мети, а не як до засобу.«Кожна людина має право на самореалізацію 2. такою мірою, щоб це не утискало таке саме право інших людей, і зобов’язана робити вне-сок у добробут суспільства». Цей принцип співзвучний «золотому правилу» моралі.«Кожне суспільство, незалежно від устрою, 3. повинно функціонувати так, щоб забезпечи-ти максимальні блага для його членів».«Соціальні працівники зобов’язані бути віддани-4. ми принципам соціальної справедливості».«Соціальні працівники зобов’язані спрямо-5. вувати здобуті знання й навички на допо-могу окремим особам, групам людей, гро-мадам і суспільствам в їхньому розвитку і в розв’язанні конфліктів між собою, у відно-синах із суспільством, а також у подоланні наслідків цих конфліктів».«Соціальні працівники мають надавати якомо-6. га ефективнішу допомогу, поради будь-кому, хто їх потребує, не маючи несправедливих упереджень щодо статі, віку, непрацездат-ності, расової належності, соціального класу, походження, релігії, мови, політичних пере-конань або сексуальної орієнтації».«Соціальні працівники поважають права 7. людини та груп відповідно до Міжнародної Декларації прав людини Організації Об’єднаних Націй та інших міжнародних кон-венцій, що випливають з цієї Декларації».«Соціальні працівники ставляться з повагою 8. до приватного життя, конфіденційності та відповідального використання інформації у своїй професійній роботі. Соціальні працівни-ки поважають виправдану конфіденційність навіть тоді, коли законодавство країни супе-речить цій вимозі».Усіляке заохочення клієнтів до співпраці, 9. інформування їх щодо переваг і можливих ризиків обраного напряму дій.Спільна відповідальність соціальних пра-10. цівників і клієнтів за визначення плану дій, спрямованих на зміну їхнього життя. Цей принцип визнає і можливість використан-ня примусу, який може бути необхідним для розв’язання проблем однієї сторони за раху-нок інтересів іншої, але тільки після ретель-ного оцінювання претензій сторін конфлік-ту. Водночас соціальні працівники повинні звести до мінімуму застосування узаконеного примусу.

«Соціальна робота несумісна з прямою або 11. непрямою підтримкою осіб, груп людей, полі-тичних сил або силових структур, які вико-ристовують тероризм, тортури та інші заходи, спрямовані на пригноблення людей».Соціальні працівники повинні ухвалювати 12. етично обґрунтовані рішення й дотримува-тися їх, шануючи положення Міжнародної Декларації етичних принципів МФСП, Міжнародних етичних стандартів соціаль-них працівників.

Міжнародні етичні стандарти «Міжнародні етичні стандарти соціальних

працівників» ґрунтуються на положеннях схва-леного в МФСП 1967 р. «Міжнародного мораль-ного кодексу професійних соціальних працівни-ків». У вступі до цього документа йдеться, що соціальна робота орієнтується на гуманістичні, релігійні та демократичні ідеали й філософські концепції, мета яких полягає в задоволенні сус-пільних потреб і розвитку людського потенціалу. Відповідно до цих ідеалів та концепцій соціальні працівники повинні:

служити людині заради її добробуту й реалі- зації її можливостей;розвивати й використовувати обґрунтовані знання про поведінку людини, серед іншого й соціальної;сприяти розвиткові ресурсів, які б відповіда- ли індивідуальним, груповим, національним, міжнародним потребам і прагненням;бути відданими справі заради досягнення соціальної справедливості.У цьому документі сформульовано також

загальні норми їх етичної поведінки щодо клі-єнтів, установ і організацій, колег, а також фахові стандарти, від дотримання яких залежать ефек-тивність і результативність їхньої діяльності. До цих стандартів залучено:

Загальні норми етичної поведінки1. соціаль-ного працівника, які вимагають від нього розуміння кожного клієнта (клієнтів), а також ситуації та чинників, які впливають на їхню поведінку. Відповідно до цих норм, соціальний працівник повинен підтримувати й розвивати цінності, знання й професійні методи соціальної роботи; утримуватися від поведінки, яка перешкоджає фаховій роботі; визнавати фахові й особистісні обмеження; відповідно до своєї компетенції брати участь у розробленні соціальної політики й програм, які поліпшують якість життя в суспільстві; досліджувати й обґрунтовувати соціальні потреби, індивідуальні та групові соціальні проблеми.

137

1-2/2009

Норми соціальної роботи стосовно клієн-2. тів, відповідно до яких соціальний праців-ник повинен брати на себе відповідальність за клієнтів. Ця відповідальність стосується пошуку оптимальних шляхів розв’язання проблем клієнтів, відповідальності за наслід-ки ухвалених рішень.Відносини соціальних працівників з клієн-

тами мають вибудовуватися на довірі, визнанні права на приватне життя та його конфіденцій-ність, а також на відповідальному використанні інформації. Це означає, що збір і використання інформації про клієнта неможливі без його осо-бистої згоди, за винятком випадків, коли клієнт не може відповідати за свої вчинки або якщо це може серйозно зашкодити іншим особам. Слід також забезпечити доступ клієнтів до докумен-тації соціальних працівників, яка їх стосується.

Соціальні працівники повинні поважати наміри клієнтів нести відповідальність за осо-бисті дії та допомагати з однаковою готовністю всім клієнтам. За неможливості надати професій-ну послугу на таких умовах клієнтам слід повідо-мити про це в такий спосіб, щоб залишити за ними свободу дії.

Соціальне обслуговування має бути спря-моване й на допомогу клієнтам (групі, громаді) досягти самореалізації в максимальному вико-ристанні свого потенціалу за поваги прав інших. Відповідно, «слід допомогти клієнту зрозуміти та використати надані послуги для сприяння реалі-зації його законних бажань та інтересів».

Норми відносин соціального працівника з 3. установами й організаціями, які зобов’язують соціального працівника працювати і (або) співпрацювати лише «з тими установами та організаціями, політика, процедури і діяль-ність яких скеровані на адекватне надання послуг і стимулювання професійної практики відповідно до етичних принципів МФСП».Соціальний працівник повинен «відповідаль-

но виконувати встановлені обов’язки і завдання установ або організацій, робити внесок у розро-блення реальної політики, методології та прак-тики для створення кращих норм і досягнення кращих результатів», виступати з ініціативами щодо бажаних змін політики, методології та прак-тики, використовуючи відповідні канали установ і організацій. Вичерпавши всі доступні засоби для досягнення цілей, він має звертатися до вищих органів влади або громадськості, зацікавлених у розв’язанні проблеми.

Норми соціальної роботи щодо колег4. , від-повідно до яких соціальний працівник має «визнавати освіченість, професійну підго-товку й ефективність роботи колег і фахівців

інших галузей, розширяти співробітництво з ними, що має на меті сприяти підвищенню ефективності послуг». Аби таке співробіт-ництво було плідним, слід «визнавати різні точки зору й практичний досвід колег із соціальної роботи та інших фахівців, вислов-люючи критичні зауваження в коректній формі».Соціальний працівник повинен «викорис-

товувати й створювати можливості для обмі-ну знан нями, досвідом і думками з колегами, фахівцями інших галузей, а також волонтерами з метою взаємного вдосконалення».

Етичним нормам відповідає прагнення соці-ального працівника привертати увагу відповідних організацій до будь-яких порушень професійної етики і норм у межах і поза межами його про-фесійних обов’язків.

Норми професії соціального працівника5. , які зобов’язують «обстоювати цінності, етич-ні принципи, знання й професійні методи соціальної роботи, сприяти їх уточненню й удосконаленню», підтримувати професійні стандарти практики та намагатися поширю-вати їх.Етичним обов’язком соціального працівника

є «захист професії від несправедливої критики». Водночас важливо конструктивно аналізувати, критикувати теорії, методи й реальну практику задля їх удосконалення, стимулювати вироблен-ня оригінальних підходів і методик, придатних для розв’язання проблем, що склалися або вини-катимуть згодом.

Сформульовані в міжнародних документах норми мають загальний характер і не врахову-ють національних особливостей. Попри це вони є етичним підґрунтям розвитку теорії та практики соціальної роботи, фахового ухвалення рішення в будь-яких стандартних й особливих ситуаціях.

Вітчизняні етичні стандарти Етичний кодекс спеціалістів із соціальної

роботи (соціальних працівників і соціальних педагогів) України — це документ, який скеровує здійснення соціальної роботи в багатьох функці-ональних сферах з метою розвитку потенціалу та можливостей особистості, а також задля задо-волення людських потреб.

В Етичному кодексі спеціалістів із соціальної роботи України визначено положення, які є для фахівців принциповими орієнтирами з питань професійної діяльності, виконання службових обов’язків, організації взаємодії з клієнтами. У документі визначено шляхи розв’язання мораль-них проблем та ухвалення найбільш адекватного професійного рішення в етичних питаннях.



1. Етичні принципи діяльності спеціаліс-тів із соціальної роботи

1.1. Повага до гідності кожної людини. Кожна людина є неповторною та унікальною, що обов’язково мають враховувати соціальні праців-ники, не допускаючи жодного прояву зневаги до особистості. Кожна людина має право на саморе-алізацію, яка не призводить до порушення поді-бних прав інших людей. Соціальна робота є несу-місною з прямим чи опосередкованим примусом клієнтів до будь-яких дій, навіть на користь клі-єнта або його близького соціального оточення.

1.2. Пріоритетність інтересів клієнтів. Спеціалісти з соціальної роботи спрямовують усі свої зусилля, знання та навички на допомогу окремим громадянам, сім’ям, групам, спільно-там та громадам для їхнього розвитку, а також з метою розв’язання конфліктів та подолання їх наслідків.

1.3. Толерантність. Спеціалісти з соціальної роботи є толерантними до різних емоційних вия-вів клієнтів, мають належний рівень професій-ної підготовки, за будь-яких обставин зберігають рівновагу, терпимість. Спеціалісти з соціальної роботи приймають проблеми й обставини клі-єнтів незалежно від їхнього способу життя, пове-дінки, соціального й національного походження, статі тощо.

1.4. Довіра та взаємодія в розв’язанні проблем клієнта. Спеціалісти з соціальної роботи співп-рацюють з клієнтами, намагаючись якнайкраще розв’язувати будь-які завдання, з якими вони сти-каються, з метою задоволення інтересів клієнтів. Фахівці сприяють добровільній участі клієнтів у процесі надання соціальної послуги. Спеціалісти з соціальної роботи мають сприяти максимальній самостійності клієнтів у розв’язанні їхніх соціаль-них проблем та в діях у відповідних соціальних ситуаціях; створюють доброзичливу атмосферу спілкування з клієнтом. Довіра до спеціаліста з соціальної роботи є обов’язковою умовою резуль-тативної соціальної діяльності.

1.5. Доступність послуг. Спеціалісти з соці-альної роботи надають допомогу кожному, хто звертається до них за захистом, підтримкою, консультацією або порадою, без будь-якої дис-кримінації щодо статі, віку, фізичних або розу-мових характеристик, соціальної чи расової при-належності, віро сповідання, мови, політичних поглядів, сексуальної орієнтації.

1.6. Конфіденційність. Спеціалісти з соці-альної роботи в будь-якій соціальній ситуації інформують клієнтів про те, як забезпечуєть-ся конфіденційність, чому вона є обов’язковою умовою, а також про обмеження задля її дотри-мання. Обов’язок спеціалістів із соціальної

роботи — бути конфіденційними, що виключає можливість розголошення будь-яких відомостей про клієнтів, за винятком тих випадків, коли це робиться з їхньої згоди чи в установленому зако-ном порядку.

1.7. Дотримання норм професійної етики. Спеціалісти з соціальної роботи сприяють фор-муванню та реалізації заходів соціальної політи-ки, забезпеченню добробуту людини, спільноти, громади, несуть відповідальність за розвиток та дотримання професійних норм у розв’язанні практичних завдань соціальної роботи.

2. Норми етичної поведінки спеціалістів із соціальної роботи

Норми етичної поведінки спеціалістів із соціальної роботи є основою їхньої професійної діяльності на засадах загальнолюдських ціннос-тей та етичних принципів соціальної роботи.

2.1 . Етична поведінка стосовно професії:

2.1.1. Дотримуватися Етичного кодексу, діяти відповідно до принципів і норм етичної поведінки.

2.1.2. Підвищувати якість та ефективність соціальних послуг, розвивати професіоналізм у соціальній роботі, залучаючи волонтерів (добро-вільних помічників) до виконання посильних для них завдань.

2.1.3. Бути відповідальним за клієнтів у межах, установлених положеннями цього кодексу.

2.1.4. Визначати й з’ясовувати характер та причини індивідуальних, сімейних, групових соціальних проблем, проблем територіальної громади та глобальних соціальних проблем.

2.1.5. Підвищувати статус соціальної та соціально-педагогічної роботи.

2.1.6. Стимулювати розроблення та впрова-дження соціальних технологій, методів, методик, програм, що спрямовані на покращення якос-ті життя людини, сім’ї, групи людей, громади, спільноти та суспільства.

2.1.7. Визнавати пріоритети професійної від-повідальності над власними інтересами.

2.1.8. Роз’яснювати призначення, цілі та завдання професійної соціальної та соціально-педагогічної роботи.

2.2. Етична поведінка стосовно колег:2.2.1. Визнавати різні погляди та форми прак-

тичного досвіду колег у соціальній роботі й інших фахівців, висловлювати критичні зауваження та пропозиції лаконічно й коректно.

2.2.2. Піддавати конструктивному аналізу професійні дії колег, теоретичні та методичні засади їхньої професійної діяльності.

139

1-2/2009

2.2.3. Створювати та систематично викорис-товувати можливості, умови для обміну знання-ми, досвідом і поглядами з колегами в соціальній роботі, фахівцями інших галузей, волонтерами з метою вдосконалення власної практики та зба-гачення інтелектуальних ресурсів професійної групи.

2.2.4. Підтримувати діяльність легалізованих професійних об’єднань та асоціацій, що відпо-відає вимогам чинного законодавства.

2.2.5. Відстоювати професійну честь і гідність своїх колег, не допускати упередженої критики на їхню адресу та щодо професії взагалі.

2.2.6. Звертати увагу відповідних організацій на будь-які порушення положень цього Кодексу.

2.3. Етична поведінка стосовно клієнтів:

2.3.1. Поважати особистість клієнта й гаран-тувати захист його гідності та прав незалежно від походження, статі, віку та внеску в суспільний і соціальний розвиток.

2.3.2. Прагнути зрозуміти кожного клієнта, з’ясовувати всі чинники проблеми, що виникла, пропонувати оптимальні види професійної діяль-ності або соціальних послуг.

2.3.3. Безпека клієнтів є першою умовою діяльності спеціалістів із соціальної роботи.

2.3.4. Допомагати всім клієнтам рівною мірою.

2.3.5. Заохочувати клієнта до взаємодії, яка ґрунтується на довірі, співчутті та збереженні конфіденційності.

2.3.6. Визнавати й поважати наміри, відпо-відальність клієнтів за ухвалене рішення.

2.3.7. Якщо неможливо надати відповід-ну соціальну послугу, спеціалісти з соціальної роботи зобов’язані повідомити про це клієнтам, залишивши за ними право на свободу дій.

2.4. Етична поведінка стосовно органі-зацій, з якими соціальні працівники перебу-вають у взаємодії:

2.4.1. Співпрацювати з тими установами й організаціями, наміри та діяльність яких спрямо-вані на надання соціальних послуг, використову-вати досвід їхньої роботи як ресурсну можливість для підвищення якості допомоги клієнтам.

2.4.2. Підтримувати та популяризувати парт-нерські стосунки між організаціями, що здійсню-ють соціальну діяльність у громаді, суспільстві.

2.4.3. Забезпечувати професійну звітність перед клієнтами та громадськістю про ефектив-ність і продуктивність роботи шляхом періодич-них публічних оглядів якості, результативності та ефективності послуг, що надаються.

Питання для самоконтролюЯкі міжнародні документи регулюють 1. етичні стандарти діяльності соціального працівника?Якими є етичні норми щодо клієнтів, колег 2. чи організацій?Назвіть етичні цінності процесу відновного 3. правосуддя.Якими є принципи Етичного кодексу щодо 4. сторін, які зазнали збитків? Назвіть принципи роботи медіатора в транс-5. формативному підході.Яким чином співвідносяться етичні норми 6. у сфері відновного правосуддя та соціальної роботи?

ЛітератураВступ до соціальної роботи: Навчальний посіб-1. ник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Т. В. Семигіної, І. І. Миговича. — К.: Академвидав, 2005. — С. 186–200.Етичний кодекс спеціалістів із соціальної робо-2. ти України // Соціальна політика і соціальна робота. — 2003. — № 1. Етика соціальної роботи: принципи і стандар-3. ти // Соціальна політика і соціальна робота. — 1998. — № 4.Соціальна робота: В 3-х ч. — Ч. 1. Основи соці-4. альної роботи / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004.Соціальна робота: В 3-х ч. — Ч. 2. Теорії та мето-5. ди соціальної роботи / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004.Посібник ООН. Програми відновного право-6. суддя (розділ 1-4) // Восстановительное право-судие в Украине. — 2008. — № 1. — С. 64–80.Етичний кодекс медіатора Українського 7. Центру Порозуміння // Восстановительное правосудие в Украине. — 2005. — № 1–2. — С. 103–105.Умбрайт Марк. Гуманистический подход к 8. посредничеству в разрешении конфликтов: путь преображения, путь миротворчества // Вестник восстановительной юстиции. — Вып. 3. — М., 2001. Jarem Sawatsky. Rethinking Restorative Justice: 9. When the Geographies of Crime and of Healing Justice Matter // Peace Research — The Canadian Journal of Peace and Conflict Studies. — 2007. — Vol. 39, 1–2. — C. 75–93.Daniel W. Van Ness, Karen Heetderks Strong. 10. Restoring Justice, Third edition. Mattew Bender and Company Inc., USA, — 2006. — C. 48–50.

Український Центр Поро-зуміння запустив сайт «Відновні практики в школах» — www.safeschool.org.ua. Цей сайт присвячено відновним прак-тикам у школах — сучасним методам та формам вирі-шення конфліктів та побудови у навчальних закладах атмос-фери поваги, порозуміння, підтримки та співробітництва.

Для тих, хто лише нещодав-но почув про шкільну медіацію чи Кола прийняття рішень і хотів би дізнатись про них більше, у розділах «Що таке медіація?» та «Що таке Коло?» міститься детальний опис цих відновних

практик та успішних історій їх практичного застосування.У розділі «Що таке Шкільна служба порозуміння?» (ШСП) наведено

інформацію щодо організаційних та ціннісних засад діяльності служ-би. Для тих, хто цікавиться можливістю створення ШСП у своїй школі стане у нагоді розділ «Як створити ШСП», а в розділі «Як координувати діяльність ШСП у школі» Ви знайдете методичні поради й рекомендації щодо перших кроків створеної служби.

Розділ «Перелік ШСП» містить у собі інформацію про всі ство-рені в Україні шкільні служби порозуміння та результати їх діяльності. Сподіваємось, у цьому переліку з’явиться і та школа, в якій Ви працю-єте або навчаєтесь.

Опис тренінгів із відновних практик у школах та форма для їх замов-лення міститься у розділі «Тренінги».

У розділі «Інші цікаві теми» Ви знайдете інформацію про різнома-нітні заходи й події, які проводяться з метою популяризації та поширення шкільної медіації, або пов’язані з нею.

Крім того, до Ваших послуг «Ресурси» сайту, де зібрано друковані видання та Інтернет-ресурси з теми шкільної медіації, зразки докумен-тів, які використовуються в роботі ШСП та методичні поради з різних питань медіаторської практики.

Нарешті, поставити будь-які запитання щодо відновних практик у школах і не тільки, або висловити побажання адміністрації сайту, Ви зможете, скориставшись послугою «Зворотний зв’язок».

Сподіваємось, користування сайтом буде цікавим і корисним для Вас!

Запрацював сайт«Відновні практики в школах»!

У конфліктній ситуації врятує медіація!www.safeschool.org.ua

ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ, ЩО ВПРОВАДЖУЮТЬ ПРОГРАМИ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ:(станом на жовтень 2009 р.)

Регіон Організація Контактна особа Телефон,e-mail

м. Київ «Український Центр Порозуміння»

Павло Горбенко, Мар’яна Синюшко

(044) 562 11 26 (офіс у Дарницькому районі м. Києва)(044) 537 10 07 (головний офіс у м. Києві)(044) 280 39 18 (ф.)[email protected]

м. Сімферополь,АР Крим

«Український Центр Порозуміння» Кримський офіс

Ірина Камілова (050) 917 74 [email protected]

м. Біла Церква,Київська обл.

Регіональний осередок Всеукраїнської фундації «Захист прав дітей» у Київській обл.

Інна Луценко (095) [email protected]

м. Вінниця ГО “Подільська агенція регіонального розвитку”

НаталіяВеличко

8 063 628 77 85, [email protected]

Дрогобицький, Стрийський райони,Львівська обл.

Коаліція громадських організацій Дрогобицько-Стрийського регіону «Центр Відновного Правосуддя»

Марічка Николаїшин

(03244) 5 03 55 (050) 661 16 [email protected] [email protected]

м. Жмеринка,Вінницька обл. ГО «Ініціатива» Святослав

Ніколайчук(096) 315 02 [email protected]

м. Івано-Франківськ

Регіональна громадська організація «Інститут права і демократичного розвитку Прикарпаття»

Юрій Микитин

(0342) 59 60 09(0342) 50 56 75 (063) 414 60 [email protected]@mail.ru

смт Красно-гвардійське,АР Крим

Агентство регіонального розвитку «Гармонія»

Галина Садичко

(06556) 2 08 94(050) 932 68 76(097) 350 63 [email protected]

м. Луганськ «Луганська обласна група медіації»

Галина Тищенко

(0642) 717 [email protected]

м. Львів Благодійний фонд «Простір без конфлікту»

Олеся Бік

(050) 936 84 50(032) 233 43 [email protected]

м. Одеса «Одеська обласна група медіації»

Інна Терещенко

(048) 728 62 90(048) 777 41 95(066) 774 67 [email protected]

м. СумиСумська обласна громадська організація «Сумська ініціатива»

Олександр Калмиков

(0542) 791 330 (050) 307 10 [email protected]

м. Харків «Молодь за демократію» Галина Овчарова

(057) 719 49 [email protected]

м. Пирятин,Полтавська обл.

Пирятинська районна громадська організація «Жіночі ініціативи»

Ірина Таран (050) 269 88 65 [email protected]

Швейцарське Бюро співробітництва в Україні, що представляє Швейцарську агенцію з розвитку та співробітництва, вітає читачів щоквартального бюлетеня «Відновне правосуддя», який висвітлює інноваційні підходи в роботі інституцій системи кримінальної юстиції. Цей бюлетень видається як частина проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України» та поширює інфор-мацію й практику щодо медіації на етапі досудового слідства в кримінальному процесі.

В Україні Швейцарія підтримує демократичний розвиток суспільства, забезпечення рівного доступу громадян до процесів прийняття рішень, соціальної справедливості, верховенства права. Ціла низка проектів, профінансованих Швейцарською агенцією з розвитку та співробіт-ництва, допомагає Україні в розвитку життєздатних моделей та практик у кримінальній юстиції та в системі судочинства.

Проект «Підтримка реформи юстиції в Україні», що реалізується в співпраці з Центром суд-дівських студій, працює з суддівськими організаціями та з Радою суддів України над питаннями суддівської незалежності і розвитку суддівського самоврядування.

У проекті «Стратегії міліції з попередження підліткової злочинності», який виконується Українським Центром Порозуміння, пропонується серія заходів з розбудови регіональних моде-лей профілактики злочинності серед дітей та підлітків, до чого залучаються не тільки відповідні підрозділи міліції, а й ресурси місцевих громад.

Три проекти «Біла Церква – центр компетентності з питань реформування пенітенціарної

системи в Україні», «Підтримка реформування системи попереднього ув’язнення» та «Жінки

і матері з дітьми в ув’язненні» спрямовані на розробку та впровадження в систему виконання покарань України проєвропейських підходів та стандартів щодо утримання ув’язнених та повод-ження з ними, а також процедур взяття під варту з метою зменшення кількості ув’язнених у слідчих ізоляторах. Партнерами проектів є Державний департамент України з питань виконання покарань та його підрозділи, суди різних рівнів, Генеральна прокуратура, МВС, Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерство праці та соціальної політики України, а також неуря-дові організації, Центр суддівських студій та Інформаційно-консультативний жіночий центр.

Всіх, кого зацікавили наші проекти, ми запрошуємо відвідати веб-сторінки, де можна знайти більш детальний опис та контактну інформацію:

www.swisscooperation.org.ua Бюро співробітництва Швейцарії

www.commonground.org.ua Український Центр Порозуміння

www.rj.org.ua Сайт з відновного правосуддя (створений Українським Центром порозуміння)

www.judges.org.ua Центр суддівських студій

www.uajudges.org Всеукраїнська незалежна суддівська асоціація

www.magnus.kiev.ua/~ces/ Білоцерківське училище професійної підготовки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби

www.empedu.org.ua

(див. розділ проекти)Інформаційно-консультативний жіночий центр

Swiss Cooperation Offi ce Ukraine

Щоквартальний бюлетень

1–2/2009

Відновне правосуддяв Україні

«Дорожня карта» розвитку відновного правосуддя в Україні

Проміжна оцінка впровадження трирівневої моделі профілактики підліткової злочинності у пілотних регіонах

Підготовка кадрів кримінальної міліції у справах дітей до здійснення профілактичної діяльності

Профілактика правопорушень серед дітей та молоді у Швейцарії

Відновне правосуддя у соціальній роботі: підготовка фахівців

Відн

овне

пра

восу

ддя в Укра

їні

1–2/

2009

Дізнайтеся більше про відновне правосуддя та медіацію з наших видань:

Кей Праніс, Баррі Стюарт, Марк Уедж. Кола примирення. Від злочину до повернення у громаду / Пер. з англ. – К.: Видавець Захаренко В.А., 2008 – 267 с. Ця книга – про поєднання стародавньої мудрості та сучасного досвіду проведення Кіл примирення у громадах для розв’язання кримінальних ситуацій. Для всіх небайдужих до відродження сталих, безпечних, відповідальних громад із міцними зв’язками між усіма громадянами.

Реконструкція зв’язків у громаді – медіація та відновне правосуддя в Європі. (Відповіді демократичного суспільства на насильство у повсякденному житті) (російською мовою) / Пер. з англ. – К.: Видавець Захаренко В.А., 2008 – 183 с.Посібник, підготовлений Європейським форумом з відновного право-суддя та медіації між потерпілими й правопорушниками на замовлен-ня Ради Європи, описує основні риси відновного правосуддя, подає дослідження різних моделей, що вже впроваджені в Європі, пропонує підходи до створення таких програм, визначає можливі проблеми та способи їхнього подолання.

Віра Землянська. Відновне правосуддя в кримінальному процесі України / Посібник для студентів та викладачів вищих юридичних навчальних закладів – К.: Видавець Захаренко В.А., 2008 – 198 с. У виданні зібрано інформацію про поняття, форми та особливості відновного правосуддя, український та європейський досвід впровад-ження. Юристам буде цікаво прочитати про співвідношення відновного правосуддя і кримінального судочинства, про елементи відновного правосуддя у правовій спадщині України, про чинне міжнародне та українське законодавство у цій сфері.

Гірник А.М., Горова А.О., Дума Л.П., Землянська В.В., Кабаченко Н.В., Коваль Р.Г., Пилипів Н.Я., Савчук О.М., Філь С.С. Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія та практика. Навчальний посібник. – К.: Видавець Захаренко В.О., 2009. – 216 с. Перший в Україні навчальний посібник з відновного правосуддя для фахівців соціальної роботи містить опис цінностей та принципів відновного підходу, розкриває можливості використання програм відновного правосуддя як нового поля діяльності соціального праців-ника та, одночасно, нового інструменту в його роботі. Посібник був укладений спеціально для слухачів курсу з відновного правосуддя, що викладається у Школі соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Мартін Райт. Відновне правосуддя – шлях до справедливості. Сим по зіум (російською мо вою) / Пер. з англ. – К.: Видавець Захаренко В.А., 2007. – 304 с. Британський дослідник Мартін Райт висвітлює непрості аспекти злочи-ну та покарання, вклавши їх у вуста різних фахівців, що аргументують свою точку зору: судді, політика, психолога, інспектора служби пробації, філософа, працівника служби підтримки жертв злочину, медіатора. На сторінках книги точаться дискусії щодо ролі держави у боротьбі зі злочинністю, способів реагування на окреме правопорушення та про шляхи реформування системи кримінального судочинства.

Издание Совета ЕвропыCouncil of Europe Publishing

Ответы на насилие в повседневной жизни в демократическом обществе

Реконструкция связей в сообществе –

медиация и восстановительное

правосудие в Европе