П‘ять Поверхівгазета факультету філології та журналістики

КДПУ ім. В. Винниченка

березень 2012

с.7

с.2с.3-5

с.6

МАНДРИ

Світ можливостей для студента

традиційно існує двох видів – це нау-

кові програми і програми культурного

обміну. Як пояснює начальник відділу

міжнародних зв’язків в університеті

Дмитро Шульга, наукові програми

дають можливість здобути ґранти на

проведення дослідження, отримувати

стипендію й навчатися в закордонному

ВНЗ. Щоб стати учасником такої про-

грами, необхідно пройти певний відбір.

Програми культурного обміну, як

«Work and Travel», тривалістю до чо-

тирьох місяців, дають можливість пра-

цювати, розширювати кругозір. Така

програма передбачає, що сам студент

повинен проплатити її через фірму, яка

відправляє студента, адже вона забезпе-

чує йому переліт до Сполучених Шта-

тів Америки і працевлаштування.

Зрозуміло, що студент, який відправ-

ляється за кордон, сам підтягує свої на-

вчальні борги, щоб подорож не

зашкодила навчанню в університеті.

Студент, який бере участь в акаде-

мічних наукових програмах, повинен

обов’язково знати англійську мову. У

«Work and Travel» – хоча б на початко-

вому рівні.

Дмитро Шульга говорить, що про-

грам для можливостей студента дуже

багато. Одна з найвідоміших – про-

грама академічних обмінів Фулбрайта.

За офіційними даними сайту Фулб-

райта, вона вважається однією із най-

старіших і найпрестижніших у світі. Із

1992 року майже 700 українських вче-

них, студентів і молодих фахівців побу-

вали в США. Тут є кілька можливостей:

і студентам для отримання магістерсь-

кого ступеня, і аспірантам, і молодим

викладачам, і спеціалістам із технічних

наук. У межах програми також можуть

запрошувати професорів для лекції в

певному внз іншої країни.

Є така організація – Рада міжна-

родних обмінів, що адмініструється

«Aerox». Існує й магістерська про-

грама «Maski», стипендіальна про-

грама Вишеградської четвірки.

Остання, наприклад, пропонує на-

вчання в Угорщині, Словаччині, Чехії

й Польщі. Із власними важливими для

світу дослідженнями й досягненнями

студент може звертатися і в посоль-

ства відповідних країн.

Дмитро Шульга переконаний, що

пропагувати себе, пропонувати свої

знання і досягати чогось – це цілком ре-

ально, хоча не завжди все складається з

першого разу. Нині вітається в багатьох

програмах громадська діяльність сту-

дента. Головне – визначитися з майбут-

нім напрямком і серйозно готуватися. А

також пам’ятати: за кордоном студен-

там доводиться більше працювати, ніж

тут, на Батьківщині.

Язик до Америки доведе Валіза чи рюкзак, знання англійської, амбіції й бажання зрости як особи-

стість за кордоном. Звучить заманливо. Уявімо собі студента з усім цим бага-жем. Хоча уявити його можна по-різному… Один – у темних окулярах і зширокою посмішкою до вух із замахом на далекі голівудські землі, інший – уділовому костюмі із серйозним виразом обличчя. Спільне в них те, що їм обомдоведеться працювати над собою і… взагалі працювати.

Юлія Овчиннікова,

студентка 53-ї групи

2

Ярослав Грицаєнко. Магістерська програма від

DAAD й університету Віадріна.Франкфурт (Одер). Спеціаль-ність «Соціокультурні студії»

3Сергій Шебеліст: «Посвідчення

не робить людину справжнім журналістом»

Дискусії про те, наскільки гармонійно поєднуються теорія і практикажурналістики, – тема поширена серед багатьох потенційних чи реальнихмедійників. Інтерв’ю із Сергієм Шебелістом переконує, що це взаємо-доповнювальні сфери. Про особливості українських ЗМІ різних регіонів,професійну освіту, проблемні зони медій – цікаво! – від журналіста і нау-ковця далі.

– Якби у Вас життя склалось по-

іншому, спеціалістом якої б галузі Ви

були б?

– Думаю, це все одно була б якась

творча гуманітарна професія. Можна

було б пофантазувати, що б це могло

бути, але мені ще зі школи сподоба-

лася журналістика, тому я себе саме в

ній і бачу.

– Як Ви вважаєте, журналістська

освіта для журналіста – це не-

від’ємна частина чи достатньо лише

таланту і бажання працювати?

– Професійна освіта для журналіста

необов’язкова, хоча й бажана. Жоден

диплом не зробить людину справжнім

журналістом, якщо у неї немає потягу

до цієї справи, прагнення весь час

учитися і розвиватися. Є чимало при-

кладів того, як нефахівці – історики,

філологи, філософи, військові, ме-

дики, будівельники тощо – ставали

добрими журналістами. Звісно, не

бракує і протилежних прикладів, коли

дипломовані випускники факультетів

журналістики виявлялися не готовими

до роботи в мас-медіа, та й не надто

намагалися щось змінити в собі. Мож-

ливо, це було не «їхнє». У цьому кон-

тексті пригадуються влучні слова

оглядача «Дзеркала тижня. Україна»

Сергія Рахманіна: «Не кожен журна-

ліст – член Спілки журналістів, і не

кожен член Спілки – журналіст». По-

свідчення, значок або ще якась «ко-

рочка», може, й формалізує

приналежність людини до журналі-

стики, але ще не робить її справжнім

журналістом.

– Ви працювали в багатьох інфор-

маційних виданнях, поділіться, на

якому етапі ви відчуваєте, що треба

змінювати роботу і чому?

– Питання про зміну редакцій ви-

никали поступово і зумовлювалися

не тільки матеріальними чинниками,

але й певними життєвими обстави-

нами. Насправді я не так уже й часто

змінював місце роботи, тому що три-

валий час я працював як позаштатний

кореспондент «Молодіжної газети»

(2001 – 2002), потім «Ранкового екс-

пресу» (2002 – 2003), а згодом і

«Кола» (2003 – 2006).

В «Експрес» я прийшов, оскільки

це було нове для Полтави видання –

кольорове, сучасне, цікаве за темати-

кою, яке писало про життя молоді.

Мені це підходило, тому я прийшов у

редакцію і, не знаючи там нікого, за-

пропонував співпрацю. Редактор по-

годилася і я почав приносити

матеріали. Але газета не проіснувала

й року. Влітку 2003-го її закрили, і я

звернувся в «Коло», де мав кількох

знайомих. Так що переходи відбува-

лися природно, «еволюційним шля-

хом», так би мовити.

А в редакцію Всесвітньої служби

радіомовлення України, навчаючись в

аспірантурі в Києві, прийшов, тому

що скучив за активною журналісти-

кою. Матеріальні вигоди були в мене

не на першому місці, бо Українське

радіо – це не те місце, де гроші можна

гребти лопатою, але там можна було

здобути корисний досвід. Коли ж за-

кінчилося моє навчання в Києві, з

радіо я пішов, бо треба було поверта-

тися в Полтаву.

Нині, співпрацюючи з мас-медіа,

обираю ті, що відповідають моїм

уявленням про якісну журналістику,

до таких видань, зокрема, належить

всеукраїнська газета «День», на сто-

рінках якої періодично виходять мої

статті.

– Журналістський талант – це дар,

притаманний одиницям, а чи він набу-

вається впродовж років?

– Із талантом можна народитися,

але також його можна розвинути в

собі, якщо є певні здібності та праг-

нення працювати над собою.

– Які, на Ваш погляд, основні про-

блемні зони в журналістиці? Які є

шляхи їх вирішення?

– Питання, звісно, глобальне, тому

я не претендую на всеохопність і оста-

точність висновків, пропонуючи

власне бачення ключових проблем. До

таких належить, наприклад, недо-

статнє усвідомлення журналістами

своєї професійної ролі. Вони мають

бути, за словами редактора «Дзеркала

тижня. Україна» Юлії Мостової,

«шпигунами суспільства у владі», а не

її оспівувачами або «четвертою під-

ніжкою» якогось престолу. Це, на-

певно, зумовлено залежністю

мас-медіа від їхніх власників, котрі

вбачають у «кишенькових» ЗМІ лише

інструмент для створення власного

іміджу та боротьби з конкурентами...

ТЕРЕВЕНІ

Продовження див. на с. 4-5

« Професійна освітадля журналіста необов’яз-кова, хоча й бажана.

»

« Нині, співпрацюючи змас-медіа, обираю ті, що від-повідають моїм уявленнямпро якісну журналістику...

»

ТЕРЕВЕНІ

4Продовження, початок див. на с. 3

В ідеалі бізнесмен мав би перейма-

тися прибутками газети чи телеканалу,

а не впливати на їхнє змістове напов-

нення.

З іншого боку, суспільство не сфор-

мувало чіткого запиту на якісну жур-

налістику, з куди більшою охотою

споживаючи серіальне «мило», «чор-

нуху» і «жовтизну» з життя чергових

«зірок». Змінити ситуацію можна, за-

пропонувавши аудиторії добрий кон-

курентний продукт – газету, журнал,

канал, сайт, які пишуть про незви-

чайні та буденні речі, але не отуп-

ляють свою публіку. Ситуація потроху

змінюється, проте хотілося, щоб

якість пошвидше переросла в кіль-

кість і щоб не було жахливих переко-

сів, коли люди зачитуються

«бульварщиною» і практично не-

хтують серйозною пресою.

– Як би Ви прокоментували сьо-

годнішній рівень існування друкова-

ного ЗМІ, його переваги та недоліки у

порівнянні з електронним ресурсом?

– Інтернет-ЗМІ виграють у друко-

ваних медіа завдяки оперативності,

мультимедійності й економності, бо не

треба купувати за кілька гривень свіже

число якогось видання. Але газета чи

журнал також зберігають певний по-

тенціал. Якщо не можливо конкуру-

вати у швидкості подачі інформації, то

можна виграти, наприклад, у глибині

аналізу, ексклюзивності. Не забуваймо

також і про культуру читання друкова-

ної преси, що теж є певним ритуалом,

хоча читати електронні версії газет

нині теж перетворюється на певний

сучасний ритуал – тільки був би до-

ступним Інтернет, завдяки глобально-

сті якого ми можемо одночасно

довідатись про події в нашому місті й

на іншому кінці планети.

– На Вашу думку, бути журналі-

стом і стверджувати проукраїнські

ідеї в Криму важче, аніж, скажімо, в

Києві, враховуючи фактичну відсут-

ність україномовних газет, велику ча-

стину кримськотатарського населення

та інших факторів?

– Чесно кажучи, я ніколи не впро-

ваджував українські ідеї в Криму за до-

помогою преси, тому що не є

кримським журналістом і буваю там, як

правило, влітку, коли навідую родичів.

Але читаючи тамтешню періодику, ро-

зумію, що робити це не просто. Ра-

дянська інерція величезна. Півострів

фактично живе в інформаційному, куль-

турному й ментальному просторі Росії.

Україну, як вважають місцеві жителі, їм

нав’язують міфічні «націоналісти», а

тому є спротив цій досить млявій «екс-

пансії» Києва. Україномовна преса

Криму – на маргінесі. «Кримська світ-

лиця» животіє, а «Дзвін Севастополя»,

мабуть, уже й не виходить. Проблема

цих видань полягає, на мій погляд, у

тому, що вони, так би мовити, не су-

часні, в них панує риторика боротьби за

Україну проти підступних ворогів, які

полонили її. Якби було адекватне мо-

дерне видання, без пафосу, гадаю,

можна було б привернути увагу аудито-

рії, показавши їй, що україномовний

медіа-продукт – цілком якісний, само-

достатній і відкритий.

А питання кримських татар я б не

став зараховувати до проблемних

аспектів існування преси, адже на-

справді їх частка у Криму не така вже й

велика (приблизно 14 %). І до того ж це

чи не єдині прихильники українського

руху на півострові, які знають дер-

жавну мову часом набагато краще, ніж

більшість кримських росіян і навіть

українців. У Києві, звісно, утверджу-

вати українські ідеї набагато легше, ніж

у Криму, хоча й у столиці України не

бракує українофобських (і буцімто рес-

пектабельних) видань, які глумляться

над «потішними малоросами».

– Чи не заважають Вам знання з

теорії журналістики, яка описує прак-

тику в ідеалі, самій практиці?

– Теоретичні знання мені не зава-

жають, мабуть, тому що я їх здобув

уже після того, як почав працювати в

журналістиці. Фахова освіта не пере-

шкоджає практиці, навпаки – допома-

гає, збагачує необхідними знаннями,

але не слід забувати, що теорія навряд

коли-небудь наздожене практику й

зможе охопити абсолютно всі про-

цеси, що відбуваються в студіях і ре-

дакціях. Тому навчаючи студентів

журналістиці, треба постійно зверта-

тися до актуального досвіду мас-

медіа, а не лише декларувати якісь

голослівні тези, не підперті жодними

зрозумілими прикладами.

– Чи користуєтеся певними засо-

бами маніпуляції (наприклад, НЛП) у

спілкування, щоб отримати бажану

Вам інформацію?

– Ні, аж до таких практик я не

вдаюся. «Витягувати» інформацію зі

співрозмовників краще за все природ-

ним шляхом, добре пояснивши, навіщо

ви звертаєтеся за коментарем саме до

них. Під час самої розмови, можливо,

виникатимуть навідні запитання. Не-

формальне спілкування допоможе роз-

говорити людину, створити сприятливу

комунікативну атмосферу, але, звісно,

не треба це зводити до панібратства.

– Наскільки доречним у нашому

суспільстві було б створення так зва-

ного електронного уряду за прикладом

естонців, щоб налагодити діалог із

владою?

– Це було б дуже добре, бо по-

перше, позбавляє прямого контакту з

чиновником, до якого звертаються по

довідку чи ще щось, по-друге, зменшує

спокусу хабарництва і, по-третє, значно

економить тонни паперу, який витра-

чають на друк купи документації. Крім

того, електронне урядування – це також

і підзвітність влади суспільству, котре

дізнається он-лайн про все, що ро-

биться в країні, та якому докладно по-

яснюють необхідність тих чи тих

рішень, а не просто ставлять перед фак-

том чи банально ігнорують.

– Чи існує для Вас зразок людини в

журналістському колі, яку Ви вва-

жаєте еталоном або вчителем?

– Учителем, мабуть, не можу на-

звати нікого. Але є люди, котрих я по-

важаю за високу професійність і з яких

можна брати приклад. Це, наприклад,

такі журналісти, як Сергій Рахманін,

Юлія Мостова, Олег Вергеліс («Дзер-

кало тижня»), Віталій Портников

(«ТВі»), Сергій Лещенко («Українська

правда»), Юрій Макаров («Український

тиждень»), Ірина Штогрін («Радіо Сво-

бода»). Як публіцистів дуже шаную

Юрія Андруховича, Миколу Рябчука й

Адама Міхніка («Gazeta Wyborcza»,

Польща).

« Теоретичні знаннямені не заважають, мабуть,тому що я їх здобув ужепісля того, як почав працю-вати в журналістиці. »

« Неформальне спілку-вання допоможе розгово-рити людину, створитисприятливу комунікативнуатмосферу, але, звісно, нетреба це зводити до пані-братства. »

5ТЕРЕВЕНІ

– У якому світлі Ви бачите укра-

їнську радіожурналістику? Чого їй

бракує? На Вашу думку, радіожурна-

ліст або ді-джей певної радіостанції,

або телеведуча на розважальному те-

леканалі можуть мати поганий на-

стрій в ефірі? Чи гарний настрій для

них – стиль життя?

– Україні дуже бракує розмовного

радіо. Фактично у цій ніші працює

лише «Ера-FM», можливості «Радіо

Свобода» обмежені, тому що воно не

має власної хвилі, а тільки транслює

програми в Інтернеті та на партнерсь-

ких каналах. Українське радіо має по-

тенціал, але воно має активніше іти в

FM-діапазон. Можливо, створення сус-

пільного мовлення наблизить нас хоч

трохи до формату BBC, бо поки що тут

ситуація не надто оптимістична. Пере-

важають «ефемки», схожі одна на одну,

майже як дві краплі води: стандартний

пісенний репертуар, вітальні програми,

ранкові шоу, розбавлені для пристойно-

сті короткими випусками новин.

Що ж до ді-джеїв розважальних

станцій, то вони повинні, так би мо-

вити, за визначенням піднімати на-

стрій аудиторії, адже більшість

слухачів не хвилює, в якому емоцій-

ному стані ведучий зайшов у студію.

Це має бути та сама настанова, що й

для артиста – дарувати радість, не зва-

жаючи на обставини.

– Чому світовій аудиторії

нав’язують історії життя там, де,

здавалося б, їх присутність недоречна?

І чому це споживається? Попит по-

роджує пропозицію чи навпаки?

– Цікавість аудиторії до жанру істо-

рій з життя полягає в самій природі лю-

дини, яка схильна цікавитися різними

цікавими й пікантними деталями зі

сфери особистого. Невипадково цей

жанр настільки популярний, що навіть

виходять спеціальні журнали з відпо-

відними назвами – «Истории из

жизни», «Успехи и поражения», «Кара-

ван историй». Подивіться, як охоче

люди дивляться програми «Неймовірна

правда про зірок» або «Сімейні мело-

драми», бо це видається їм близьким і

зрозумілим, це ж майже про них, а не

якась там далека Бразилія з її фазен-

дами, рабами-утікачами й лісовими ка-

пітанами. Власники мас-медіа чудово

це розуміють, і тому лише реагують на

попит людей, яким підкидають купу

дуже життєвих сюжетів, «створених на

основі реальних подій».

– Як би Ви оцінили украінську

журналістику на фоні російськоі,

івропейськоі та американськоі?– Українській журналістиці, за не-

значними винятками, бракує професій-

ності, глибини й інтелектуальності. Не

треба мати аудиторію за дурників.

Пам’ятайте, що вас можуть читати, ди-

витись або слухати люди з вищою осві-

тою. Схоже, це розуміють далеко не всі.

Проблематичною залишається впливо-

вість журналістики, адже в цивілізова-

них країнах критична публікація має

резонанс, а у нас часто залишається не-

поміченою або проігнорованою, хоча,

наприклад, докази зловживань досить

переконливі. Українські ЗМІ ще не

стали інструментом громадського конт-

ролю, який здатен відправити у від-

ставку недобропорядного посадовця

або вплинути на ухвалення важливих

для суспільства рішень. Зрештою, зали-

шається відкритим створення більш-

менш цілісного інформаційного

простору, як у Європі чи США, адже

нині в Україні існують своєрідні «пара-

лельні світи», мешканці яких не пере-

тинаються. Спрощено кажучи, кожен

читає «свою» газету і не цікавиться, що

пишуть в інших.

– Ви застосовуєте сучасні інфор-

маційно-комунікаційні технології у вик-

ладацькій діяльності?

– Іноді для висвітлення деяких пи-

тань використовую мультимедійну

дошку або просто ноутбук, демон-

струючи студентам пізнавальні фільми,

програми і майстер-класи. Звісно, у ве-

ликій пригоді стає Інтернет, завдяки

якому можна спілкуватися, обмінюва-

тися цікавими посиланнями і переси-

лати чорнові варіанти наукових робіт.

– Ваші поради сучасному студен-

тові, майбутньому журналістові і ре-

дактору щодо працевлаштування.

– Учіться весь час, будьте наполег-

ливими, уважними, більше читайте,

спілкуйтесь із колегами, любіть свою

професію. Вона подарує вам задово-

лення від цікавих зустрічей і поїздок, а

також принесе користь людям, для яких

ви працюєте.

« Україні дуже бракуєрозмовного радіо.

»

« Пам’ятайте, що васможуть читати, дивитись абослухати люди з вищою осві-тою.

»« Кожен читає «свою»газету і не цікавиться, щопишуть в інших.

»

Розпитували

Анастасія Зубова,

Андрій Мороз,

Юлія Овчиннікова.

Сергій Шебеліст – журналіст, науковець. Працював у виданнях «Молодіжна газета», «Ран-

ковий експрес», «Коло», в Українській редакції ТВО «Всесвітня служба радіомовлення України».

Публікувався у друкованих та електронних виданнях «Екстрім» («ХЗМ»), «Слово Просвіти»,

«Святий Володимир», «Газета по-українськи», «Світ молоді», «Рідний край», «Полтавський віс-

ник», «Арт-Вертеп», «Mazepa-fest.org.ua», «Телекритика».

Автор близько 20 наукових праць з теорії та історії журналістики. Кандидатська дисертація

«Особливості розвитку сучасної української есеїстики в системі журналістських жанрів».

Детальніше можна подивитися на персональному сайті Сергія Шебеліста – shebelist.at.ua.

Довідка

ІНША ДУМКА

6

Епохальні зміниТарас Чернов, молодий журналіст

й активний громадський діяч, та його

колега із громадської організації

«Слово і діло» (Київ) Олена Некрасова

14 березня зустрілися зі студентами фа-

культету філології та журналістики. Не

так давно Тарас і сам навчався у на-

шому виші, а 506 аудиторія, як вияви-

лося, була його рідною.

Майстер-клас був присвячений

новим технологіям і проектові «Слово і

діло». Тарас говорив про сучасні техно-

логії і професію нинішнього журналіста.

– Сьогодні не достатньо гарно пи-

сати, важливо правильно обрати фор-

мат подачі.

Журналіст наголосив, що зараз

передовою журналістикою є конвер-

гентна, яка поєднує кілька форматів

одночасно. Концептуальні зміни, що

відрізняють 2012 рік від 2002, – це

безкоштовність групової комунікації

й можливість прославитися на світ

всього за хвилину, наприклад за допо-

могою ресурсу «You tube». Цей про-

грес не можна назвати просто

технологіями, це нова епоха історії

людства.

Контроль влади Тарас Чернов разом зі своїми од-

нодумцями створив проект «Слово і

діло» – так званий інструмент для

контролю влади. Учасники проекту

збирають обіцянки української влади

і надають їй статусу «виконано», «не

виконано» чи «в процесі». Будь-який

українець із чіткою громадською по-

зицією може долучитися до проекту.

Для цього треба написати оператору

«Слова і діла» й доповнити список

обіцянок або надати відомості для

статусу певної обіцянки. Така інфор-

мація буде корисна журналістам, ос-

кільки всі обіцянки й інформація

щодо їх виконання зібрані в одному

місці, що може зекономити час.

Як «Слово і діло»допомогло Макіївці

Тарас Чернов разом зі своєю коле-

гою пояснили, що сам факт існування

проекту змінює ставлення влади до

виконання власних обов’язків. Для по-

вної картини гості навели приклад.

Макіївський міський голова пообіцяв

місцевим жителям надати список

гарячих ліній ЖКГ, за якими можна

буде звертатися за допомогою. Після

кількарічного очікування цих номерів

телефонів, учасники проекту офор-

мили запит на адресу міського голови

Макіївки і вже за п’ять діб отримали

цілий список гарячих ліній. До цього

часу їх фактично не існувало.

Аудиторія на зустрічі з Черновим

напередодні виборчих кампаній все ж

сумнівається у правдивості й незаан-

гажованості адміністраторського

крісла сайту «Слово і діло». Для про-

зорості вона пропонує створити

окрему сторінку, на якій відправники

інформації можуть залишати відгуки.

Перетворити слово в діло

Юлія Овчиннікова,

студентка 53-ї групи,

світлини з архіву «Слова і діла»

Ми поспілкувалися із п’ятикурсни-

ками, які вже знайшли собі роботу. Олена

Гурмач працює на кіровоградській

ОДТРК в програмі «Ділові новини». Дів-

чина розповідає, що потрапила на теле-

бачення, коли проходила практику на

третьому курсі. Тоді себе добре зареко-

мендувала, тому згодом її взяли на ро-

боту. Спочатку довелося нелегко, адже

потрібно було зламати внутрішні ком-

плекси і стереотипи. Наприклад, ком-

плекс «бога». Студент думає, що він вміє

і знає усе, а насправді – нічого. Адже тео-

рія кардинально відрізняється від прак-

тики. Олена бачила помилки інших, але

не наважувалася виправляти уже досвід-

чених журналістів. Також хибно вважати,

що тобі платитимуть за стажування. Не

заплатять нічого! Олена стажувалася

майже 5 місяців безкоштовно, поки її не

взяли в штат. Важко працювати довелося

з перших днів, адже програму створюють

лише дві людини. Тому знаходити ідеї,

знімати, а подекуди і монтувати відео по-

трібно було самій. Але головне – це до-

свід, який справді безцінний.

Тетяна Пташник нині стажується в

рекламному агентстві. Говорить, що най-

складніше – знайти з людьми спільну

мову, навчитися переконувати, умовляти,

доступно розповідати. А цьому на парах

психології якраз не вчать. Тому дово-

диться вчитися на помилках.

Олена Карпенко почала працювати

ще у 16 років, бо її родині треба була ма-

теріальна допомога. Це вже потім вона

зрозуміла, що чим раніше ти працевлаш-

туєшся, тим більше в тебе шансів мати

класну роботу. Дівчина намагалася пра-

цювати за фахом у редакціях, але, наївна,

навіть не думала, що роботодавці вва-

жають недосвідчену молодь безкоштов-

ною робочою силою! Але вона вдячна

своїм першим «роботодавцям», завдяки

яким отримала безцінний досвід роботи

у редакціях. Розповідає, що молодому

спеціалісту не важко влаштуватися на ро-

боту. Якщо є бажання працювати та мі-

німальні здібності – все у ваших руках.

Зараз Олена працює фоторепортером у

редакціях двох обласних газет та в універ-

ситеті, крім цього половину щомісячного

доходу формують фріланс-замовлення.

Вона задоволена тим, що обрала таке про-

фесійне спрямування, бо займається

улюбленою справою, а ще має ненормо-

ваний робочий графік (а це, вважає Олена,

надзвичайно зручно!).

Дівчина радить новачкам: «Якщо

тобі не подобається справа, якою займа-

єшся, ти ніколи не зможеш отримувати

за неї гідну зарплатню. Та й де ви бачили

роботодавця, який терпить незадоволе-

них підлеглих? Потрібно чітко уявляти,

ким ти хочеш працювати зараз і в май-

бутньому, що принесе тобі задоволення

та прибуток».

Бажаємо кожному з нас знайти хо-

рошу і престижну роботу, а ще – праг-

нути до саморозвитку і самовдоско-

налення.

Надія Фролова,

студентка 53-ї групи

7

Найголовніше питання, яке тривожитьвипускників після закінчення університету, –це працевлаштування. Наївно думати, щодержава влаштує на роботу тих, хто отримуєстипендію. Кожному студенту доводиться са-мому шукати місце роботи. Тут і починаютьсядорослі труднощі. Виявляється, що молодіспеціалісти нікому не потрібні. Працедавцюодразу подавай людину з досвідом роботи неменше трьох років. А де ж узяти цей досвід,якщо людина всі 5 років наполегливо вчи-лася і не мала часу працювати? А це про-блеми самого випускника.

ПОГЛЯД

Робота не вовк

Олена Карпенко

Тетяна Пташник

Олена Гурмач

Газета “П’ять поверхів”

Pедактори:Ірина Ткаченко,Наталя Романюк

Верстка: Ольга Цимбаліст5п

ПІД ПАРТОЮ

Дізнаватись більше про студентськежиття не лише з дошки оголошень, а й зінших джерел можливо. Нещодавно фа-культету філології та журналістики пода-рували радіо-обладнання. Презентдістався від товариства з обмеженою від-повідальністю «Друкмаш-Центр».

На фізико-математичному факультеті уже

два роки на перерві після першої пари в ефір

виходять студенти. Підтримують їх викладачі,

а всі охочі беруть участь в організації та ство-

рені програми. Радіо-обладнання розмістили

в 210 аудиторії, де збирається студентська

рада фізико-математичного факультету.

Однак, не треба вважати, що все легко.

Насправді, це потребує багато зусиль. Автори

програм виконують купу різних справ. Не

треба забувати про поради «згори». Але за-

вдяки співпраці активних та веселих студен-

тів, ми щосереди слухаємо ефір.

Університет повинен мати голос. На кон-

цертах виступи студентів із вокальними здіб-

ностями заворожують. Яскравий доказ –

конкурс «Вокальна кузня», що проходив у на-

шому університеті.

Тепер факультет філології та журналі-

стики чекає дозволу на встановлення лінга-

фонної аудиторії. Заяви вже написані та

потребують ухвалення. Залишається чекати і

сподіватись, що на п’яти поверхах корпусу

факультету філології та журналістики лунати-

муть голоси наших студентів.

Радіо філфаку

Марина КісільоваАнастасія Зубова,

студентка 13-ї групи

Щодо самого проекту, то ідея його

створення з'явилась ще в самого Пуш-

кіна. Він мріяв, щоб усі сім'ї завжди

були разом, не знали розлуки. І цей

конкурс-марафон став своєрідним вті-

ленням мрії поета. Охочі мали наді-

слати до бібліотеки фото із

зображенням сім'ї біля монумента чи

іншого місця пам'яті Пушкіна. Таким

чином митець об'єднує людей. За те,

що бібліотека ініціювала про-

ведення марафону в Кіровограді

(конкурс є загальноукраїнським) кон-

сульство РФ в Україні надіслало ві-

тальну телеграму і подарувало три

збірники творів російських поетів.

Окрім презентації надісланих

світлин, аудиторія подивилась уривок

з мультфільму Андрія Анджеховсь-

кого, створениого за малюнками

Пушкіна, та послухала декламацію

поезій митця у виконанні

акторів Кіровоградського академіч-

ного музично-драматичного театру

ім. М. Л. Кропивницького Людмили

Швець, Антона Адаменка і Євгена

Скрипника. А запалені свічки, ко-

стюми й зачіски акторів часів XVIII

ст. створили атмосферу літературного

салону епохи Пушкіна.

Але ж який літературний вечір

без музики? Студенти Кіровоградсь-

кого музучилища виконували твори

Баха, Ролана Єльца, Моцарта, і, що

цікавого, на гітарі! Ця драматична,

неспокійна, хвилююча і водночас за-

хоплююча і романтична музика

стала відображенням життя вели-

кого поета.

Переважно захід проводився

мовою Пушкіна, й організатори за-

пропонували послухати український

переклад М. Рильського, цей експе-

римент виявився доволі успішним.

Перші результати марафону «На фоне Пушкина снимается семья»

Напередодні 175 річниці з дня загибелі Олександра СергійовичаПушкіна колектив бібліотеки ім. Д. Чижевського підготував літерате-ратурний вечір та презентував надіслані на проект «На фоне Пушкинаснимается семья» фотографії. І саме туди, у пошуках нового мате-ріалу, відправились студенти I курсу. Незважаючи на жорстокі лютневіморози, шанувальників творчості письменника виявилось багато, залбув переповнений.

ЗА ВІКНОМ

8