Вірші Ігоря Павлюка

Ігор ПАВЛЮК

* * *

Манять колючі дроти доріг.Хлібом твердим, як ножик,Краю життя своє – не на рік,А на усмішки Божі.

Грубої в’язки печаль столітьСвітиться порохняво.Голос дитячий із-під землі...Муза кличе «на каву».

Хмарки у річці файні таки –Хоч на ялинку вішай.А на могилі бомж і пташкиБулку їдять і співають віршем.

Сонце заходить в пінні сніги.Аж зашипіло – й тихо...Пробує доля мене на згин.Глибоко дихаю.

Гнізда зимові. Ночі безсонь.Світло із болю злого.Шрамні дороги шармних долонь –Перші листи від Бога.

* * *

Ця війна не моя.І душа моя дика не хоче,Забинтована снігом, Вертатись назад – до трави, –Отієї, що райська, що птахом на нерві тріпоче,Землю кинувши в космос, як в урну поет – чорновик.

Скрізь голодні і злі.В них сліди від помади і крові.Знов піду проти всіх і зостанусь один на одинПоміж синім і жовтим, чорнично-багровим,Може, мить, може, вічність, що житиме кілька годин.

Не люблю лікувань і ремонтів ніяких, нічого.В монастирськім готелі люблю ночувати тайком.Все одно (як не крутиш) виходить –Між чортом і Богом.Як не встрілиш у когось – То в серця свого молоко.

Темний час навкруги.Я самотній, мов Місяць, під ранок.Лиш молитва й трава, лиш трава і молитва у сні.Дотанцьовує серце, мов зірваний п’яним стоп-краник,І енергія предків тремтить, як дитя у мені.

Я не знаю, для чого дана мені жись окаянна,Але дякую зірці і всім, хто терпів мене тут.

Залишається туга за мною баянно-боянна.А війна ця – то Всесвіт, з якого втекти не дадуть...

ДО ТЕМИ «ЖИТІЄ ПОЕТИЧНЕ»

Червоне чорнило.Рядки золоті.Кипіння ідей, метафор...А щоб я такого тоді захотів,Як був би птахом чи графом?

Була би для мене комфортна даль,Безглуздий бунт гайдамаки?Свята і вогненна мені вода,Чи дівка – тремтлива маківка?

А може, би я в монастир пішов?..В жіночий хіба...В дівочий...Обірваний Шлях –Як на серці шов,Як маска на ясні очі.

Монархи й анархи – усе було.По колу все раз десятий.І вітер умер.І розбилось скло.І пси почали... мовчати.

Такі то у світлі цім пироги.Про мене плітки кольорові...

А ніжно-космічне ягня жагиЗализує біль до крові.

ЩОДЕННИКОВЕ. 16 ЛИСТ. 2010.

Першим льодом різана вода.Птахи попрощались.Дивно й тихо.Блиск калини.Гул у проводах.Хтось небесний просто в душу дихає.

Взяв я «Слави» в заспаній корчміДвісті грамів...Плюс «сільодку» з хлібом.Люльку запалив і понімів –Кровна пам’ять віщого дуліба.

Хтось зламавсь,Хтось згорбився,Хтось вмер,Перебравши градусів і граду...Хто поет у світі цім теперПоряд з депутатами сільради?

Плаче димом вогнище душі,А калини полум’я – туманом.Пишеться –Ножами на ножі.Дзенькаю –Стаканом об стакани.

Світ горить –Як «водка» на сльозі,Першим льодом різані обоє.Біла відьма наварила зіль,Чорна щось ворожить над судьбою.

Та тече угору тільки кров.Ртуть іще...Коли до Сонця – нервом.

Ніч.Сніжинка падає в ДніпроІ зоря...

І Шлях здається деревом...

* * *

Я не люблю, когда мне врут,Но от правды я тоже устал. Віктор Цой

Щоб підлим не стати –Я п’ю і злюсьДо певних, ще людських, меж.Коли мені брешуть – я не люблю.Від правди втомився теж...

Циганською голкою шитий шрамУже не болить, алеДуша, що заважила 9 грам,Кулі повторить лет.

Поправку на вітер зробити лишДозволить стрільцю мій друг,З яким ми в корчмарськім бою були,Минувши афганський круг.

Травмовані щастям приходу в світ,Ми будемо ждати знов,Коли ж повертаємось в той живіт,Де сонячна бродить кров.

По вовчих слідах побредем у даль,Де казка, де пісня, деНіхто за любов не дає медаль,Є глиб, та немає стель.

Де кров’ю малює сльозу дивак,Де падає плід в гніздо.І вічно крізь кості кричить траваВ очікуванні Годо...

* * *

Мій шлях земний тепер – то гра, то битва.Коханка-смерть.Он спить її коса.Мій вірш тепер – язичеська молитва.А плід мій той, що вітер настрясав.

Моя зоря корінням в мезозої.Вона не камінь – іскра, що ростеКрізь дощ і кров, Між долею й сестрою – У море, степ.

Забуте небо має колір хліба.Лечу у світ, як у студений став.Над серцем золоте сузір’я РибиІ тепла, наче куля, висота.

І кайф – за болем..А до болю – пустка.Язичеська молитва – сивий вірш.А пам’ять – мов на пам’ятнику хустка, Як золота рибина у траві.

Я ж під дощем купаюся у Леті,Не чуючи, де гирло й джерело.

Це все фігня…З дитинної планети так винесе нас,Як і занесло.

І все одно – була то гра чи битва.Коханка-смерть… Зарошена коса.

Мій сивий вірш – язичеська молитва.А плід мій той – що вітер настрясав.

* * *

Вже й небо стемніло – як перша земля на труні.Струна обірвалася – лінія фронту душевна.Дивлюся на зорі.І вічно й дитинно мені.І чахкає поїзд.Сміється повія дешева.

Базарна печаль України в мені і кругом.А даль шоколадна виблискує кров’ю солоно.І чорт його знає – який там у мене геномУ космосі, що материнське нагадує лоно.

У космосі, де навіть сльози униз не течуть:Смішна невагомість.Так легко – що аж нецікаво...І тане намотана ніч на могильну свічу.І радість маленька:На плитці запінилась кава.

Так час надто швидко минає – як літо чуже.Відходять Додому по духу брати і по крові.

Я диву даюся: мені вже за сорок!..Невже Збулися всі сни кольорові?..

ПЕРЕДЧУТТЄВЕ

1.

Літо сивіє золотом.Вовчі ягоди зір.І не жарко, й не холодно,Лиш душевно сльозі.

Струмно.Очі коров’ячіНетутешньо-сумні.І – політики-сволочі.І поля в бур’яні.

Мов із Лети карасики –Он листки золоті,Музи лірика-класикаЕротично-святі.

Похоронніють настрої.Мов сніжинка – сльоза.По «бутилочці нА троє» –Три століття назад...

Щось печаллю розкосоюТонко виє в траві.

В кров з найближчого космосуОсипається цвіт...

2.

Трав’яний відвар мойого літа...На душі – важкий прихід волхвів.Скрізь туман – як пінна ртуть розлитаМіж хрестами й тими, хто не цвів.

Як відкрию очі – бачу вітер.Як закрию очі – бачу час.Он моя дорога – наче вітка,Зламана по яблуку якраз.

А хотілось жить, як в древніх книгах.Мріялись принцеси і бої,

Маска річки – злоторунна крига,Подорожі в сонячні краї.

Дружба – щоби зразу – і до пекла.Пісня – щоб до раю – і назад.Смерть така близька мені й далека,Як оцей красивий зорепад.

Літо у природі і у долі.Між весною й осінню – гніздо.Готика старезної тополі.Грому зойк на другій ноті «до»...

* * *

За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,Як уміють зростатися корінь, кора.

Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.А кругом – ні душі.Тільки біси і боси... і бізнес.Де нема глибини – там нема висоти.

Золотіє димок.Тінь сльози.Чути постріли дальні.В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.

Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.Чути пісню ненашу...І нібито клацнув капкан.За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.Хтось до когось гука.

Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.Смерть співає сама: другим голосом перші слова.Золотіє димок над гарячою чорною кавою.Десь народжують демонів мавки, яких цілував.

Скоро осінь.Туман.Сиве щастя.І вирій, і вирій...Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут...

Тиха втеча від себе.Ловитва червоного звіраУ прозорих тунелях,Які в нас до світла ростуть.

* * *

По вовчих слідах іду до зорі.І падаю, і злітаю.Коріння моє і мої якоріІз крильми судьби сплітаю.

Усяка до мене вона була,Як, врешті, до всіх і всюди...Оглянешся – пахне червоний лак,І хрестяться голі люде.

А глянеш у небо – нічо нема...Як вчора в твоїй кишені.Ти щастя вже знаєш на дотик, смак,Чи як журавля у жмені.

У хату, як в душу, гостей пускавІ сік випускав з берези.Тремтіла, мов риба, стара рікаПід Місяця лезом.

А я в придорожній корчмі сидівПід тінню ікони.Тут лики чортячі в свяченій воді,Мальовані кров’ю коні.

Тепер не шукаю нічого вже,Хіба що гриби... на ринку...Із тим же бандитським старим ножем,Подібним на хліба шкуринку.

* * *

Вірш, написаний після похорону батька

Сухозлоття печалі.Два листки журавлів…Чи то вже від’ячали,Чи то ще на Землі?

Вірші з глини й соломи,Як молитву, пишуДесь далеко від дому,Від дитинства, борщу...

Від горбочків хрестатих,Де «Павлюк» через три...

Все це не описати,Все це вийшло із гри.

Та зосталось в легенях,Наче кисень, ледь-ледь,Щось по-райськи зелене,По-пекельному зле.

З ним мені вікуватиЗ темним медом гріха.

– Смерте, як Тебе звати?– Зви як хоч… Я глуха.

ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ДИПТИХ

1.

Ще існую у світі, прожитім, описанім мною,Провідчутім до нервів і до праглибин-прависот.Журавлино над замком цей поклик веде за собою...Як невипитий мед із небачених бджолами сот.

Чорноземна глибінь озивається піснею смерті,Вже яку не боїшся, а дивно жалієш, як все.У вселенськім Комп’ютері файли майбутнього стерті,А минуле зосталось і ссе...

Літа сита печаль. Липень з глупим красивим обличчям.На рибалці нічній я зловив собі цілий Дніпро,Із якого мене голе небо пронизливо кличе,А в деревах зелених осіння з’являється кров.

Дрочить шаблю сумну постмодерна бліда феміністка,Що «начхала на все». Є лиш компік, вібратор і VIP…

Ця епоха – базар. Ця епоха зі здобного тіста,Що існує, допоки її воріженьки живі.

Я ж бо ворог також.Хляю водку із вовчого слідуІ читаю думки придорожних повій і ялин.Але батько мій тут не дожив до середини літаІ затих, як стихає поламаний грозами млин.

Я зостався іще, Самогонно сумний і веселий.Наче діри в кольчузі, до мене моргають зірки.

Але Всесвіт скрипить, як дитячі, гучні каруселі,Бо не змазав його дід Юхим, що з війни без руки...

2.

Інтерес до життя проминає, немов електричка.Кисень білим вином прострумує у жили мої.

Але я іще є. І буття моє – імпульсна звичка.Наді мною не хрест, поки що тільки Сонце стоїть.

Чорні шаблі доріг усе менше мене пригортаютьІ не так переймає подушка жіночих грудей.Перепито сповна. Усього. Вже я падаю, наче літаю.Громний зародок пісні у грудях неюно гуде.

І богема не кличе. Не манять іскристі Багами.Зрозуміла весільна печаль скоморохів мені.Із веселих чортів ми стаємо сумними богами...Хтось воскресне.Хтось ні.

Все те золото крові на зуб не візьмеш, як монету.Сиву тінь цього злота малює крило на траві.

Логін мій та пароль будуть вічно гулять Інтернетом,Наче думка про гріх у п’янючій моїй голові.

* * *

Воля голодна.Капкани ситі...Все так було і є.Вічність щаслива мина, як митіКрізь різне життя моє.

Не краще, як в інших,Сумних так само,Місцями не гірше теж.Поет... він же завжди живе на зламіДоріг, що не мають меж.

І скло йому – чорне,Вугілля – з кров’ю...І все тут йому не так.І шкодить водяра його здоров’ю.А нащо здоров’я, коли...Ех... та!..

Ловив світлячків і садив до банки.Вони помирали, а...Росли в 90-х базари й банки,Мов зграя коралова.

Брехали кругом дзеркала і тіні,Великі й маленькі пси.Збулося направду волхвів видінняПід дзвони, «єжи єси...».

Воля голодна.Капкани ситі...

Все так було і є.

Вічність щаслива мина, як миті,Крізь всяке життя моє.

* * *

Павутинки бабиного літаЗолотіють, наче Божа кров.Тут моя поезія без літер…Тут мої сліди без підошов…

Тут я все душею пам’ятаю:Від пісень бабусиних до трав.Наче жив я сам у вовчій зграї,Чорних коней в білім полі крав.

Пив горілку і хотів померти,Як безсмертні помирають, ліс.Був у віршах вітряно-відвертий,Так останнє слово на стволі…

Біле пір’я, золоті листочкиПадають…Бо осінь угорі.Самогонка.Огірочки з бочки…Небо – риби повні ятері.

Можна жити з присмаком чи з блискомВ цих краях, в цю пору, з Богом цим.Пуповина…Гріб…Млини.Колиска…Бабиного літа рідний дим.

Це підводне Сонечко ласкавеВже не літнє, не осіннє ще,Мов гарячий чай, холодна кава...Чи сніжинка зірки під дощем.

І в моїм житті пора ця сама.Воскресає приспана тоска.

Осінь – це коли відходить мама,А приходять вірші без рядка...

ІЗ НОСТАЛЬГІЙНОГО

Ностальгійний тракторець на пристані...Чути гнуте слово із корчми.Наші душі чуються туристамиДо приходу ранньої зими.

А сипне сніжок – сплакне наливочка,Що іще бабуся запасла...Всесвіту заїжджена платівочка.Пісня зірки сумовито-зла.

Синє світло вітру нетутешнього.Монастирський мед. Коханки крик.І ставок з млиночком під черешнею,Що, немов поети, – без кори.

Все те здавна зветься батьківщиною...Ностальгійно.Свято.Сумно так.Чорна хата...І вікно відчинене.І зоря в старе гніздо зліта....

ВІДЧАЙДУШНЕ

На рівні державнім до мене глухо –Ні грошей, ні премій нема... алеПісні мої в корчмах співають шлюхиЙ бандити, коли їм зле.

На проповідь сунуть архієреїМої афоризми проЛюбов до далекого, до ідеї,До ближнього, в кім Дніпро...

А хтось еротичне чи єретичнеЗнаходить в моїх рядках.І хвалять, і гудять – це діло звичне...І пишуть «під Павлюка».

А десь поза крильмиІ лихословлять:Від заздрості, чи чорт зна...Нічого.Життя – наче рибна ловляЗ утопленого човна.

На чорному плесові циферблатаПо колу шнурує час.Дивись, вже немає і мами, й тата,Старої верби... і нас...

Збулися пророцтва.Держави гинуть.Як сонячні зайчики – зорі теж...

В очі світити, стріляти в спину –Звичка, як Всесвіт, –Не має меж.

ПЕРЕДОСІННЄ

Нікого немає...Це просто вітер.Нутро моє чує даль.Дощить – Мов насіння осінніх квітів Провіяне крізь кришталь.

І пахне грибами поліська хвоя.Тихенько шумить рікаПро те, що ми знаємо тільки двоє:Я і капкан,Якого поставив час –Давній ворог –На кровного друга –Вірш. По жовтих деревах сніжок –Мов порох впаде на вогонь...І звірМоєї жаги нагуляє жируЙ засне у барлозі мрій.Танцює печаль.Сині ікла щирить.Тінь яблука на корі.

Це листя осіннє – Як в церкві гроші.Такого кольору біль і ті,Кого вже немає...Йдуть спати рожі,Подібні на всесвіти золоті.

А ми з давнім другомВжили сивуху,Збираємось в монастир,Де діти душею і сиві духомКумириШукаютьМир.

А осінь – Найкраща пора для цього:Ні жарко, ні холодно...Пекло?

Рай?

Душа потепліше ховає Бога,Як внука мавка стара.

* * *

Слова про осінь зношені, як листяВоронячих пір'їнок в молоці...Ми вдвох з тобою.Київ.Передмістя.Туманні горобини каганці.

Люблю це все:Цей час, цей простір, жінку...Оцю печаль веселу і земну.На душу осінь – мед так на шкуринку...Відверте тіло, серця таїну.

Вина невинність і вогонь іскристий.Листочка прохолодний місяць-серп.Старенький сад.Япончики-туристи із масками на душі і лице.

Ще й матюки багатоповерховіІз придорожних бариків чудних.Щось непоправне, темне й нездоровеЗривається із п'яної струни.

А разом з тим апостол діток – бусол, –Мов хрест у небі, що літа літа.

Багаття палим.Ти скидаєш буси...І все... і все...Ти ж також золота...

* * *

Миколі Семенюку

Душа у горілці вчилась пливтиНад корінням калгану й усяким стервом.Світила з міщанської темнотиВольфрамова нитка мойого нерва.

І – наче каміння у нирках – рослаПечаль за минулим щастям.Ночі з коханою чорний лакВід зір закипає часто.

Їх світло досі живе в мені,Як на дні моря осінь,В космічній неторкнутій глибиніНащадків і предків багатоголосся.

Язичеський рай.

Що ще скажеш тут?Кому заздрість серце коле?

Горілку, як воду свячену, п’ю – За Миколу!..

* * *Іванові Остафійчуку з роду Павлюків...

В зимовий львівський веселий ранокМороз малює на вікнах квіти,Всі – кольорові, як рвані рани.Від них пора вже лікарство пити...

Мороз малює хрести і зорі,І чи то ріки, чи наші нерви.

Якщо в нас, брате, спільна історія,Вертаймось в неї.

Червоний вітер –Вогонь космічний.Степ окаянний...Мороз малюєСебе у січніТак фортеп’янно.

Його ж, Як вітер,Як голу душу, –Чим намалюєм?.

В таку веселу останню стужуЛиш предків чуєм.

* * *

В гості мене запросила.Поїла приворотзіллям.У нервах, казала, сила,Не в сухожиллях.

Я був серйозний, мов космос,Мов пес – бездомний.Заснули ми десь о восьмій…Мов у Содомі.

Закритий твій телевізорКартиною Рафаеля.То ж я забув про суспільні кризи,Небесні закрила стеля.

У вільнім своїм падінніТоркнулись ми кайнозою.Калинові наші тіні –Немов пішли за водоюДо білих вогнів, до вітру,Що спить зі сльози обличчям,Яке я із неба витруУсміхом чоловічим.

На відстані пісні біль ще.Зорі стогнали синьо.

Кого тепер ждатимеш більше:Мене чи сина?

* * *

Заходить Сонце...

А над водою – Довга, мов річка,Спить тінь Перуна.

Коні пасуться.Хрести на схилах...

І розумієш:Життя коротке -Мов кобзи струни.