“Належати до тих, кого вбивають”: вНутрішНій вибір...

“Належати до тих, кого вбивають...”:вНутрішНій вибір леоНіда Первомайського*

йоханан Петровський-штерН

Північно-Західний університет (Іллінойс, США)

[email protected]

Авторизований переклад з англійської Миколи Климчука

Науковий редактор – Ярина Цимбал

Леонід Первомайський – відомий український письменник, який посідає чільне місце в національному пантеоні – не надається до жодних класифікацій. Критики не раз підкреслювали його унікальну здатність змінюватися й рости. Він починав як український радянський романтик, котрий сповідував соціялістичну доктрину й оспiвував пролетарську молодь, а на схилі віку звернувся до класичної поезії, яку західний критик назвав герметичною, а український – онтологічною1.

Творчості Первомайського притаманні дві риси. По-перше, його твори, навiть найпатрiотичнiшi, завжди розхитували накинуті ідеологічні схеми і виламувалися за рамки традиційних уявлень. Він описував інтеґрацію євреїв в українське селянське середовище, коли більшість його

* Від редактора. Пропонований нарис є перекладом четвертого розділу книги “The Anti-Imperial Choice: The Making of the Ukrainian Jew”, що з’явилася 2009 р. у видав-ництві Єльського університету (http://yalepress.yale.edu/yupbooks/tocs/petrovsky_anti.pdf). Україн ський переклад усієї книги американського історика і літературознавця та про-фесора Північно-Західного університету США має невдовзі побачити світ завдяки київ-ському видавництву “Критика”.

Judaica Ukrainica I (2012), 317–405

318 Йоханан ПЕТРОВСЬКИЙ-ШТЕРН

колеґ-письменникiв єврейського походження виступали за інтеґрацію в космополiтичну міську або російську культуру. Ніколи не відмовлявся від сюжетів про дружні стосунки і взаємодопомогу українців та євреїв, навіть після того як партійне керівництво засудило окремі його твори за неприпустиму націоналістичну спрямованість. Знову і знову повертався до трагедії Голокосту, хоча в Радянському Союзі вважалося, що нацисти переслідували радянських громадян усіх національностей, а не винятково євреїв, і сам натяк на мученицьку загибель євреїв під час Голокосту сприй-мався як сіоністська пропаґанда. Мало того, Первомайський від крито виступив проти призвідців антисемітських кампаній кінця сорокових – початку п’ятдесятих років, наскільки це дозволяли тогочаснi обставини, доки його колеґи дружно мовчали, паралізовані страхом нових репресій.

По-друге, поет для Первомайського – це митець, який лiтературно-художнiми засобами намагається оживити й закарбувати в словi німі голоси жертв – зґвалтованих, принижених, ув’язнених і знищених. В автобіографічному оповіданні, яке Первомайський написав у шістнадцять років, восьмирічний єврейський хлопчик, щойно ставши свідком погрому, пiдходить до своєї зґвалтованої сестри, набирає в рот води і прискає їй в обличчя, аби повернути дівчину до тями і впевнитися, що вона може говорити. Метафорично саме це Первомайський і робив своєю творчістю – допомагав жертвам насильства здобути свій власний голос, оприявнював їхні голоси у своїх віршах і прозі. Первомайський ототожнював себе з зубожілими містечковими євреями й мовчазними жертвами Голодомору, з безіменними червоноармійцями, які полягли на фронтах Другої світової війни, і німими мучениками Голокосту, з гнаними літераторами різних часів і народів та вбитими й страченими їдишомовними письменниками, а наприкінці свого літературного шляху – з муками творчости, з переслідуваними поетами, такими як він сам, з придушуваним голосом української поезії й української мови.

Первомайський завжди переймався голосом безмовних і ніколи не говорив про себе самого. Його біографію не написано й досі. Цілий довоєнний архів письменника загинув, за винятком, либонь, одного рукопису, врятованого другом2. Свідомий, що за ним стежать, Первомайський був надзвичайно обережним у повоєнному листуванні,

“Належати до тих, кого вбивають...”: внутрішній вибір Леоніда Первомайського 319

яке опубліковано лише частково і без належних коментарів. Про життя Первомайського відомо дуже мало, цілі періоди у його творчості, як-от тридцяті і шістдесяті роки, залишаються загадкою. Майже нічого невідомо про його ставлення до українського національного відродження в добу Шелеста чи переслідування українських дисидентів за часів Щербицького. Були і є люди, які в 1940–1960-х рр. знали Первомайського особисто, але всі вони стверджують, що той майже ніколи не розповідав про себе, і на питання про особисте життя письменника знизують плечима. В стислiй автобіографії Первомайського жодного слова про його життя після 1934 р. – це особливо дивно, зважаючи, що її було написано 1958 р.3 Люди, які знали Первомайського в останні роки життя, згадують почуття гідности, розсудливу стриманість і стоїчне мовчання письменника, але цього замало, щоб зрозуміти його ставлення, скажімо, до переслідування національно свідомих українських діячів, Шестиденної війни, про яку багато писали в тогочасній радянській пресі, літературних наклепників, які навіть у часи хрущовської відлиги не вгамувалися і намагалися спаплюжити його лiтературне iм’я, суперників і товаришів, коло яких наприкінці життя Первомайського звузилося до двох-трьох найближчих друзів. Через це мовчання поета досліджувати його творчість та ідентичність дуже непросто.

Папери Первомайського зберігаються в одному московському і двох київських архівах, дещо в чужих фондах, але чимала частина недрукованих матеріялів перебуває в приватних руках і невідома, ба навіть недоступна дослідникам, бо зберігається у Сергія Пархомовського, письменникового онука, який живе в Австрії4. Найважливіша частина епістолярної спадщини Первомайського – його листи до Сави Овсійовича Голованівського, українського поета єврейського походження – належить родині Голованівського і так само недосяжна. Ситуацію ускладнює той факт, що ранні твори Первомайського на єврейську тематику, серед них повісті, оповідання, статті і п’єси, від середини 1930-х рр. не перевидавалися, не входили до зібрань його творів і сьогодні їх знайдеш хіба в архівних книжкових фондах, а не в бібліотеці. Дещо з творів на єврейську тему таки виходило друком, але будь-які згадки про євреїв звідти ретельно вичистили, тому щоб скласти про них уявлення,


ці видання треба порівнювати з рідкісними нині ориґінальними публікаціями 1920-х рр.

У цьому розділі, ґрунтованому на корпусі доступних джерел, друкованих і архівних, я спробую розв’язати три завдання. По-перше, розгляну, як саме Первомайський усвідомлював і моделював свою подвійну українсько-єврейську ідентичність в поезії й прозі, іноді свідомо наслідуючи Гайне з його iронiчним сприйняттям своєї німецько-єврейської ідентичности. По-друге, стисло розповiм про життя Первомайського передусім як українського письменника єврейського походження. По-третє, проаналізую, як єврейські теми і óбрази його ранніх творів трансформувалися в універсальні образи й теми, не втративши при цьому свій цементувальний українсько-єврейський компонент.

Первомайський прагнув вийти за межі, що їх задавали категорії культури й нації, релігії і статі, класу й ідеології, які переважно відокремлювали колонію в широкому сенсі від так само широко означуваної метрополії. У більшості випадків його позицію найвлучніше і найпростіше окреслити як антиколоніяльну, але слід мати на увазі, що сам Первомайський відкинув би таку характеристику як ідеологічно, географічно або етнічно забарвлену і тому хибну. Це помітно відрізняє його від інших українських письменників єврейського походження, як-от від Грицька Кернеренка чи Івана Кулика, чий антиколоніялізм був набагато прямолінійнішим і чіткішим в ідеологічному, культурному й класовому сенсі. Цим він відрізняється і від такого поета, як Мойсей Фішбейн, у центрі антиімперської риторики якого стоїть поняття “нація”. Первомайський демонструє те, що можна назвати антиколоніяльним духом, вектором, спрямованістю – позицію, коли загальнолюдські цінності вважаються вищими за національні, релігійні, етнічні, політичні чи гендерні відмінності. З погляду письменника, правда за німими й безсилими незалежно від їхнього етнічного походження чи релігійної приналежности. Тому зближення між колись безправними євреями й українцями – один із центральних моментів у творчості Первомайського поруч з іншими сюжетами про безголосих і знівечених жертв імперського свавілля.


Перші зустрічі з Україною

Леонід Первомайський – літературний псевдонім Іллі Шльомовича Гу-ревича (рос. Илья Соломонович Гуревич, їдиш Елія бен Шлойме), ко-трий народився 17 травня (4 травня ст. ст.) 1908 р. в родині, у якій роз-мовляли російською, співали українських пісень, а жила сім’я в містечку Костянтинограді Полтавської губернії (нині м. Красноград Харківської области). У цьому строкатому провінційному містечку поєдналися ро-сійський адміністративний центр, єврейський штетл і українське село. Відоме воно ще з першої третини ХVІІІ століття як Більовська фортеця у складі лінії оборонних укріплень від Дніпра до Сіверського Дінця, яка мала захищати Лівобережну Україну від татарських набігів. На початку ХХ століття там ще можна було побачити рештки грізних фортечних мурів, які нагадували жителям про колишню могутність і надихали на батальні теми, що звучали в ліриці Первомайського. В одному з авто-біографічних віршів “На Полтавщині” поет згадує дім свого дитинства: “Він укривав мене і боронив, / Неначе мур фортеці вікової”5. З Красно-града походять і ще два видатні українські письменники, Іван Сенченко (1901–1975) і Олександр Копиленко (1900–1958), відомі своїми симпа-тіями до євреїв.

У своїй написаній в гайнівському ключі “Подорожі до Червоногра-ду” Іван Сенченко, добрий приятель Первомайського, докладно описав їхню малу батьківщину:

Червоноград до 1917 року був жвавий городок, де купчилось усе життя повіту. Крім двох гімназій та в’язниці, тут ще підносився вго-ру будинок земської управи і безліч крамниць, що тріщали від людей у базарні дні і пливли на спокійних хвилях прибутків у дні небазарні, бо Червоноград однаково був людським комашнищем у всі дні року.

Крім усього цього, Червоноград прикрашали ще три церкви, два кіно, два театри (зимовий і літній), книжкова крамниця з російськи-ми книжками і кіоск рудого Йосипа з книжками українськими, філія державного банку, філія Російсько-Азіатського банку, Селянський банк, Педагогічні курси і Вище початкове училище [...].


Крім цього, біля Червонограда розмістилася добре впорядкова-на дослідна станція з відомим на всю Червоноградщину агрономом Єременком на чолі, цукроварні – Ланівська, Карлівська, Мартинів-ська, два пивоварних заводи – у Шахівці й Вільховому Розі, п’ять ве-ликих вальцьових млинів, з яких два належали колись Кричевсько-му, один Ірхіну, один Марголіну і один Бєлому. [...]

Ну, і ще в Червонограді були: склад сільськогосподарських ма-шин Гельферіх-саде, поруч нього експериментальний черепичний завод червоноградського повітового земства, дуже популярний у по-віті, особливо у Шахівці, де з десяток будівель (і хат, і сараїв) пи-шалися і черепичними покрівлями, і викладеними на них датами – 1912, 1913, 19146.

Крім напiвiронiчної гордости за економічне зростання, в розповіді Сенченка є побіжні згадки про інші важливі прикмети містечка – про його багатокультурне і багатоетнічне населення. От, наприклад, влас-ник книжкової будки єврей Йосько Рудий, який торгував і українськими книжками: Сенченко частенько заходив до нього і зазвичай щось брав додому, навіть коли не мав грошей. Одна з багатьох міських деталей у Сенченка перетворюється на центральну тему у Первомайського – його ранні твори присвячено українсько-єврейським стосункам.

На відміну від свого доброго приятеля й колеґи, Первомайського набагато менше цікавили червоноградські кінотеатри, дослідні станції, заводи, банки й цукроварні. Рідне місто закарбувалося в його пам’яті інакше. Для нього Червоноград означав насамперед першу зустріч з українською піснею й українським краєвидом. Пісні співала його мати, якій “було лише сорок літ, але єврейські матері в сорок літ уже сиві”7. У спогадах, листах і присвятах він не раз зізнавався, що його поезія – від-луння материних українських пісень: “в моїх піснях звучать її пісні”8. Мова ж материних пісень – це мова сільської України, з якою Перво-майський ототожнював себе і вважав її рідною землею. В його поетичній уяві зливалися образи матері, української мови й українських пісень.

У розпал ганебної антисемітської кампанії 1949 р., того самого дня, коли його затаврували як антипатріота, безрідного космополіта і єврей-


ського націоналіста, Первомайський відповів на звинувачення віршем “На українській золотій землі” – гімном своїй колишній українській утопії, у якій він пов’язував свій поетичний талант з материною україн-ською мовою.

Та жінка матір’ю була мені;В моїх піснях звучать її пісні,із уст її почув я вперше слово,якому потім дужі крила дав...9

Українські пісні матері ніби повернули Первомайського обличчям від червоноградського урбанізму до навколишнього сільського краєвиду. Його поетичний Червоноград – це навіть не місто, а просторий край, безмежний, як сама Полтавщина. Для Первомайського більше важило те, що він жив серед сільських краєвидів на мальовничих берегах Берестової, а не в Сенченковому місті з фабриками й кінотеатрами. Україна Первомайського – це селянське оточення і сільський краєвид. Описуючи рідну землю, він згадував “ясне звучання тиші степової”, вітерець над берегами, “лісів зелені брами”, прозоре листя в студеній криниці – всі ці образи українського фольклору й романтичної поезії, які поставали з материних пісень і сповнювали його дитячі спогади10.

Зустріч маленького Ілюші Гуревича, майбутнього письменника Первомайського, з Україною не завжди була ідилічною. Дитиною він став свідком єврейських погромів, що їх влаштовували під час Громадянської війни банди мародерів і ґвалтівників, які складалися переважно з селян або декласованих елементів. Жорстокість увірвалася в дім Гуревичів і оселилася там на довгі воєнні роки. Дев’ятирічний Первомайський бачив її зблизька, у пам’яті передусім закарбувалася наруга над жінками. Погроми втілювали для нього найганебніший приклад єврейсько-українських стосунків, і Первомайський ніколи про них не забував. Його оповідання “Третя жінка”, надруковане в “Літературному ярмарку”, одному з найкращих українських альманахів 1920-х рр., фокусується на двох образах – малого Аврамчика і його зґвалтованої сестри. В оповіданні не було напівтонів: козаки – погромники, євреї – жертви. Однак пізніше


Первомайський повернувся до цього сюжету і дав складнішу картину погромів, яка суттєво відрізнялася від тих, що їх маємо у творах російсько-єврейських, їдишомовних чи івритомовних авторів, та й у ранній творчості самого Первомайського.

Уже будучи відомим українським письменником, Первомайський на-писав оповідання “Одна ніч з дитинства Іллюші” (1937) про звичайний погром, влаштований козаками в невеликому містечку. Ця історія вика-зує знайомство автора з оповіданнями Васілія Ґроссмана “В городе Бер-дичеве” (1934) й Ісака Бабєля “История моей голубятни” (1926), де одна з головних тем – несподiвана реакцiя євреїв на погроми й насильство. Як і Бабєль, Первомайський зображує козаків з погляду малого хлопчика, котрий докладно запам’ятав обставини погрому, але не міг збагнути суть подій. Завдяки відсутності ідеологічних рамок, загалом характерних для персонажів Ґроссмана, та за допомоги бабєлівського “дитячого” сприй-няття обставин i подiй Первомайський описав погром зворушливо й вод-ночас нейтрально. У його оповіданні немає банальних антикозацьких звинувачень і упереджених оцінок, поширених у тогочасних однобоких українських і єврейських історіях про Громадянську війну й отаманщи-ну. У візуальній пам’яті оповідача козаки постають не спраглими крові запеклими антисемітами, як їх малювала залякана єврейська нацiональна уява, а радше голодними, бідними, деморалізованими через відступ сол-датами, які співчувають своїм жертвам.

Українці Первомайського – погромники й рятівники одночасно. Ілю-ша запам’ятав, як після першого погрому, чекаючи на дальші, сусіди-українці Гудзії заховали у себе його батьків: не через якийсь саможер-товний гуманізм, а просто по-людськи співчуваючи жертвам і сусідам. Своє бачення українсько-єврейських взаємин письменник будував на основі складної картини стосунків двох етносів, описаної у Шевченко-вих “Гайдамаках”, і водночас він обертав її навпаки, пропонуючи нове прочитання одвічної українсько-єврейської ворожнечі11. Шевченко гума-нізує лише окремих євреїв-“кровопивців”, як-от Янкеля, натомість Пер-вомайський дає збірний людяний образ гайдамаків доби громадянської війни і показує українців, які не конче є бродячими головорізами. Він відкидає усталене сприйняття євреями українців як жорстоких убивць і


затятих антисемітів. Звичайно, в громадянську війну євреї постраждали більше, ніж будь-яка інша етнічна група, але жертвами були й погромни-ки: Первомайський долає етнічні й особисті упередження і виказує нечу-ване співчуття жертвам соціяльного, економічного й ідеологічного гніту, які, своєю чергою, переслідували його власну родину. Навряд чи хтось із тогочасних єврейських письменників, навіть Бабєль, здатний був на такий прояв гуманізму і тримав етичну планку так високо.

Народжений у палітурні

Батьки Первомайського, Гуревичі, були звичайними провінційними єв-реями, які тяжко працювали і ледве зводили кінці з кінцями. Вони жили на околиці міста в невеликій хатині, світлішу й просторішу половину якої здавали українській родині, а самі тулилися в іншій половині, заха-ращеній старими громіздкими меблями. Як і ці стародавні меблі, юдаїзм займав гнітюче і непомірне місце в уяві Первомайського. Його батьки були не настільки релігійними, як Кулики чи Троянкери, а може, й не такими бідарями: батько Шлойме (рос. Соломон) був палітурником, а мати Хане (рос. Анна) швачкою. Коли хлопчику виповнилося шість ро-ків, батьки віддали Леоніда (тоді його називали Іллею або лагідно Ілю-шею) в хедер, приватну початкову єврейську школу, де навчали читати давньоєврейською і знайомили з основами юдаїзму. Місцевий меламед розбирав з учнями Тору і класичний коментар до неї Раші (рабина Шло-мо Іцхакі, 1040–1104), а донька ребе викладала обов’язкову російську мову й літературу. Це була вимога царської адміністрації, яка прагнула русифікувати євреїв.

Проте російська мова і література – ці виразні ознаки неминучої модерности, яка пронизала сьогоденність єврейського містечка, – не рятували учнів червоноградського хедера від тілесних покарань. Цей сумнозвісний порок у єврейських початкових школах засуджували мас-кілім – палкі поборники просвітництва й освітніх реформ. Хедер, куди ходив Первомайський, був понурим, тісним і застрашливим, а фізична кара тут уважалася нормою. Юний Iлюша (майбутнiй Леонід) терпіти


не міг вчительку російської мови, чия важка рука частенько роздавала учням потиличники. Незважаючи на умовляння, накази і погрози бать-ків, після чотирьох років навчання він кинув школу і присягнувся ніколи туди не повертатися. Він вирiшив раз і назавжди стерти хедер зі своєї пам’яті12. Виникає питання, чи не через “російське” фізичне насильство в початковій школі відмовився Первомайський від “єврейської” освіти. У кожному разі наслідки очевидні – до школи він не повернувся.

Попри незавершену освіту, першою любов’ю десятирічного Перво-майського стали літери. З ними він познайомився в палітурній майстер-ні, куди Гуревичі послали свого впертого сина, щоб навчився як не дав-ньоєврейскої й російської, то хоч якогось корисного ремесла. На той час старший брат Леоніда помер і старому Шлойме потрібен був помічник. У палітурні Первомайський не лише потоваришував з кількома українця-ми – сáме тут він сформувався культурно й духовно. В автобіографічно-му оповіданні “З Пісні Пісень (Рапсодія)” (1935) майбутній письменник постає самоуком, який цілі дні проводив у палітурні. Він клеїв літери на корінці, реставрував і оправляв книжки Толстого, Короленка, Ґорького, Дефо, Свіфта, Стоу, а вечорами жадібно читав усе, що оправив удень13.

У середині 1920-х рр. Первомайський зізнавався, що не уявляє себе без палітурні свого дитинства – там він народився як читач, письменник і мислитель. Як і багато літераторів ХХ століття, котрих надихали об-рази дитячих літ, Первомайський теж міг би сказати, що він “родом з дитинства”. Але він виніс із палітурні щось особливе, що мало для нього величезне значення нарівні з піснями матері, – образ книжки. Осмис-люючи свою літературну біографію, письменник пов’язував своє справ-жнє духовне народження саме з цим явищем. Ось що писав про себе дев’ятнадцятирічний Первомайський:

Я народився на світ віком десяти років і народився палітурником. З того часу я перемінив не одну професію, був бібліотекарем, “піш-машиністкою”, режисером “живої газети”, діловодом, працював на бурякових плантаціях, але моя перша професія позначилася на мені...

Я люблю книгу, я з внутрішнім тремтінням перегортаю сторінки старої, забутої, нікому не потрібної книжки – я відчуваю, життя б’є з


кожної надрібнішої літери, що так подібна до безлічи инших, відби-тих на жовтих аркушах... Так життя гарячим струменем б’є з кожної літери. Тоді, коли мені було десять років, я більше за інших любив книжки, друковані стародавнім “петровським” або “єлизаветин-ським” шрифтом, з дворогою літерою “ять” і впертим, кострубатим, незграбним, наче в нього відламали праву руку, “твердим знаком”... Я побожно перегортав сторінки старих томів “Русской Старины” або “Отечественных Записок”, нічого не розумів у закрутистих писан-нях і милувався стрункими шерегами, колонами літер... колонтитули на верхньому полі аркуша здавалися мені командувачами колон, і що більше цифр мав колонтитул, то старший мав бути командувач... Читав я усякі книжки, без контролю, без вибору, що траплялося під руку14.

Не дивно, що цей промовистий уривок з першої сторінки автобіо-графічного оповідання “В палітурні” (1927) радянська цензура або й сам Первомайський вилучили з наступних видань. Немає його і в зібраннях творів, куди входило оповідання.

Цензура мала на те ідеологічні підстави. Насамперед Первомай-ський сприймав книжку як фізичний об’єкт, який пахне свіжоклеєною обкладинкою, з округлим шкіряним корінцем, червоними або золотис-тими краями, акуратно підібраними і зшитими зошитами, розрізаними й нерозрізаними аркушами, з чітко віддрукованим і майже відчутним на дотик шрифтом на палітурці, з розкішними візерунками на титулі, зі своїм розміром, вагою і зі своїми літерами з їхнім п’янким і незбагнен-ним смислом. Книжка як матерiальний об’єкт мала свою власну люд-ську долю: вона увібрала в себе дотики й почуття людей – краплю поту палітурника, безсоння складальника, примхи замовника, який захотів зібрати під однією обкладинкою кілька різних текстів, нотатки давно по-мерлих читачів на берегах. Кожна літера мала свій характер, могла бути аґресивною, нечесною, млявою і боязкою, життєрадісною і бунтівливою. Саме завдяки своїй матеріяльності книжка для Первомайського захову-вала безліч можливостей і тому дорівнювала свободі, над нею ніхто не мав влади. Але для радянської цензури таке сприйняття книжки здава-


лося виразно консервативним. Первомайський ставився до речей, що іс-нували з давніх-давен, ніби якийсь суворий неокласик, а не бадьорий комсомольський поет, яким він себе вважав у 1920-х рр., коли писав це оповідання. Це звучить дивно і на перший погляд суперечить тому, що Первомайський казав про “викреслені з життя” чотири роки в хедері, піс-ля яких він опинився, за його словами, на засланні в палітурні, але його любов до книжки якоюсь міри випливає з його попереднього єврейсько-го досвіду, можливо, неусвідомленого і пов’язаного не тільки з їдиш, а й з універсальною мовою палітурної майстерні.

У єврейській початковій школі Ілля Гуревич, як і кожен єврейський хлопчик його віку, мав вивчати Талмуд або його базову частину, Мішну, і читати Тору. Коли він заявив батькам, що до хедеру більше не піде, він ще не досягнув повноліття і не пройшов бар-міцву. Але будучи сином сумлінного єврейського ремісника, котрий часто відвідував синагогу, Ілля реґулярно спостерігав, як розгортають і читають сувій Тори на ви-біленому пергаменті. У пам’яті Первомайського не могли не закарбува-тися рукописні гебрейські літери у вигляді парасольок на трьох ніжках, їх називають арамейською таґін, або ще коронами, які стирчать із літер. Що це за корони? Сотні років єврейські діти питають про це і дістають однакову відповідь – знамениту талмудичну історію, яку розповідає ко-жен учитель у кожній єврейській школі. Коли Мойсей піднявся на небо, щоб отримати Тору, він побачив, як Всевишній домальовує таґін (три маленькі вертикальні риски у формі корони) до гебрейських літер. Мой-сей спитав: “Вседержителю, хто водить твоєю рукою [яка додає корони до літер]?” На що Всевишній йому відповів: “Через багато поколінь на-родиться чоловік на ім’я Аківа бен Йосеф, який з кожної рисочки в цих коронах виведе безліч законів”15.

Школярі мали вірити, що таґіни символізують багатозначність пи-саних знаків у священному тексті. Імовірно, сáме ці корони мав на увазі Осип Мандельштам у статті “Разговор о Данте”, стверджуючи: “Любое слово является пучком, и смысл торчит из него в разные стороны”. Звід-си може походити і метафора Первомайського “життя гарячим струме-нем б’є з кожної літери”. Очевидно, любов до літери, слова, тексту й книжки згодом витворила саморефлективний простір його уяви і поро-


дила багато непересiчних поетичних образів. Тому якщо в пізній ліриці Первомайського було щось глибоко “єврейське”, до чого ми ще поверне-мося, то це любов, переживання і тривога за долю слова – насамперед фізичного об’єкта його української поезії.

Первомайського полонили літери і він побожно шанував папір. Ма-ючи справу з книжками як матеріяльною річчю, Первомайський-палі-турник дійшов висновку, що сáме літери обертають німий папір на ці-кавого співрозмовника. Це здавалося б натяжкою, перебільшенням чи семіотичним парадоксом, якби сам Первомайський не наголошував, що його творчість надихало бажання зробити так, щоб його мовчазний i без’язикий аркуш паперу заговорив. У 1927 р. він зізнавався:

І так, як у дитинстві, і тепер думки свої віддаю єдиному моєму товаришеві, моєму вірному другові – паперові.

Мій мовчазний друже! [Курсив мій. – Й. П.-Ш.] Моя любов тобі, мої безсонні ночі тобі, вся мука розтерзаного спогадами серця, всі сльози, що пролив я їх у проклятій палітурні, – тобі... Чи не забага-то? – ти кажеш. Але ж уся радість мого короткого життя, хвилини неймовірних піднесень, коли серце билося гаряче, нервово, коли хо-тілося обняти світ моїми кволими руками, коли кожна квітка, кож-на травинка, кожний камінець на дорозі викликали щасливу думку, впевненість живу – і це тобі...16

Отже, не єврейський бог і не більшовицька партія, а простий чистий аркуш паперу став для Первомайського найбільшою цінністю, найвищим авторитетом і сповідником. Цей образ натякав, що писати книжку – тяжка праця, рівнозначна радше пролетарському ремеслу палітурника, ніж канцелярській роботі. Він відкривав безмежний потенціял культурних символів, який ставив письменника в центр всесвіту, давав митцеві свободу і порятунок. Він також указував на етичний вимір письма: співчуття до тих, хто не може говорити сам і потребує допомоги, так само як аркуш паперу потребує допомоги письменника. Однак до вивчення цих щойно відкритих культурних символів і їхніх багатих розгалужень Первомайський ішов довго і манівцями.


Нові горизонти

У середині 1920-х рр. Первомайський пожертвував своїм символізмом задля нової, романтичної, революційної і соціялістичної візії того, що він називав життям, і яке уявлялося йому “незрівнянним, прекрасним і блискучим”. Життя означало революційний потік, який розбив тісне гет-то, відкрив для євреїв хліборобство й динамічну міську промисловість, поніс їх у більшовицьку революцію і соціялістичну культуру, далеко за межi мiжетнiчної ворожнечi, яку плекав попереднiй режим. Юний Пер-вомайський з головою поринув у цей бурхливий вир. Хлопцеві найбіль-ше запам’ятався оповитий легендами інтернаціональний загін, який діяв у повіті. Вражений його трагічною загибеллю – загін жорстоко порубали бандити – юнак покинув палітурню, подружився з місцевими комсомоль-цями і почав писати романтико-революційні вірші українською мовою. Він завідував комсомольським клубом, бібліотекою і хатою-читальнею, працював на цукроварні, режисером “живої газети” в робітничому клубі, зрештою 1925 р. в пошуках роботи переїхав з Краснограда до Лубен, де був секретарем редакції окружної газети “Червона Лубенщина” і вступив до місцевої філії Спілки селянських письменників “Плуг”. У день похо-рону Леніна він з гвинтівкою в руках стояв у почесній варті біля трибуни на мітингу – вождя світового пролетаріяту проводжали траурним салю-том. Первомайський читав свої українські революційні вірші друзям і знайомим, сподіваючись на похвалу й підтримку17.

Разом з ідентичністю він змінив ім’я. Попри запис у його радянсько-му паспорті, Ілля Гуревич більше не був Іллею Гуревичем. Він прибрав ім’я знаменитого спартанського воїна царя Леоніда (зазначу принагідно, що й у цьому випадку йдеться про представника культурної меншости давньої Еллади), а прізвище Первомайський утворив від радянського неологізму Первомай, підкресливши в такий спосіб повну підтримку де-мократичних ідеалів і над усе – звільненого світового пролетаріяту.

Свій новий світогляд Первомайський сформулював у своїй першій друкованій поезії “Ми” (1924). Життя, точніше “лиш початок життя”, що його він звеличував у вірші, передбачало революційний розрив з мину-лим: “сонні віки” поет пов’язував з “піснею, словом, плугом, ділом”18.


Це трактування він увиразнив у п’єсі “Містечко Ладеню” (1931–1934), де один містечковий єврей пояснює тим, хто не хоче переселятися на південь України: “життя – це колгосп на Херсонщині”. А свою першу повість “Земля обітована” Первомайський завершив захопленим гімном новому життю, біблійними метафорами, головно з Книги Псалмів, оспі-вуючи божество:

Перед очима чорний, битий час, весь у вибоях – він знає, що це також шлях до його мети був і буде тернами й камінням усипаний, але ось вона, земля обітована, людству гряде, осяяна блиском... Він бачить її, груди сповнюються невимовною потребою сказати одне слово, що було б визнанням мети, присягою дійти її, почуття не вміщаються в ньому і тоді в його серці народжується пісня:– Ось іде воно, незрівняне, блискуче, як сонце, життя!– Візміть тімпани і арфи і славте прихід його!– Візьміть наші кращі чуття і покладіть під ноги йому!– Влийтеся живими струмками у незрівняне, широке море людськос ти!– Сили свої – для життя. В житті їх черпайте.– Співайте пісень молодих і веселих, бо ось іде воно незрівняне, прекрасне, блискуче, як сонце – життя!19

Очевидно, життя для сімнадцятирічного Первомайського мало без-ліч різних значень, серед них українська земля, шлях до щастя, вихід зі штетлу.

Натхненний соціяльними перетвореннями, з зошитами оптимістич-них віршів у торбі Первомайський поїхав до Харкова. Впливові тогочасні партійні й літературні вожді, як-от Іван Микитенко й Іван Кулик, визнали його талант і взяли хлопця під своє крило20. Сава Голованівський, з яким Первомайський від середини 1920-х і до самої смерти підтримував тісні, але непрості, стосунки і який захоплювався експериментальною поезiєю Івана Кулика, згадував, як формувався письменник Первомайський: “Я гадаю, що величезну роль відіграв Іван Кулик. Він одразу вгадав у тала-новитому юнакові з чотирикласною освітою людину, яка зуміла взяти все можливе зі скарбів батькової палітурні, й з допомогою власної освіче-


ности та революційного досвіду видатного більшовика прилучив свого підопічного до всього того культурного та інтелектуального багатства”21. Первомайський справив враження на Кулика і потоваришував з ним: він шукав підтримки у старшого колеґи, прислухався до його порад, читав йому вголос нові вірші22. Звичайно, як одному з очільників літературної молоді Первомайському теж залежало на Куликові, адже той був партій-ним начальством і, користуючись своїми важілями в партії, гуртував лі-тературні об’єднання й організації довкола офіційно підтримуваної Все-української спілки пролетарських письменників (ВУСПП).

У Харкові, некоронованій столиці українізації, ентузіязм Перво-майського обернувся надзвичайною продуктивністю. Він належав до об’єднання комсомольських письменників “Молодняк”, входив до скла-ду редакції однойменного літературного щомісячника, що їх заснувало ЦК ЛКСМУ; а також був членом ВУСПП, де заправляв Кулик23; видав дев’ять книжок прози і одну збірку поезій; часто бував у Будинку літера-тури імені Блакитного, де дивував слухачів, читаючи свої п’єси з пам’яті. Активний комсомолець Первомайський допомагав літературним вождям боротися з різного роду “квазіпролетарськими” письменниками, керував гуртками пролетарських письменників і дотепно заохочував їх вибира-ти наречених передусім серед комсомолок24. В апогеї своєї тодішньої кар’єри Первомайський кілька місяців провів у Середній Азії, подоро-жуючи верхи вузькими стежками Паміру. Повернувшись до Харкова, він зайнявся драматургією, його п’єси йшли з аншлагами в театрах України і всього Радянського Союзу. Другу збірку віршів Первомайського високо оцінили найвимогливіші критики. На початку 1930-х рр., коли письмен-никові щойно виповнилося двадцять п’ять, найбільше державне видав-ництво запропонувало видати першу збірку його творів.

Революція вимагала жертв, і Первомайський охоче клав їх на її вів-тар. Заради кар’єри, читацького успіху і нових літературних можливос-тей він не вагаючись пожертвував любов’ю до старих книжок і бібліотек, до єврейської культури минулого і до містечкового життя. Цю жертву Первомайський витлумачив у драмі “Коммольці” (1930), пізніше назва-ній “Початок життя”, у якій романтизував перше покоління пристрасних молодих більшовиків25. Колоритний єврей на ім’я Нейфах живе в комуні


комсомольців, провісників радянської влади в маленькому українському містечку. Первомайський приписав Нейфаху власний життєвий досвід і власні мрії. Як і його автор, Нейфах справжній бібліофіл: його інтере-си сягають від Великої Французької революції до острова Мадагаскар в Індійському океані. На тлі напівписьменної молоді він виглядає як рево-люційний Сократ. Ніби іронічна копія Первомайського, котрий на почат-ку 1920-х рр. завідував хатою-читальнею, Нейфах мріє стати народним комісаром бібліотек і так само, як його автор, жертвує книжками заради серйознішого покликання і вступає до революційного загону26. Книжки полонять його, але вони мертвi, тоді як він прагне життя.

Так само один з героїв п’єси Первомайського “Містечко Ладеню”, цвинтарний сторож і гробар Еля (Еліяху), відмовляється від старих єв-рейських книжок задля того, що йому видається справжнім життям у колгоспі на Херсонщині: “Де правда? В нових словах чи у жовтому струхлявілому папері старої книги? Не знаю. Але я вже не можу сте-регти мертвих”27. На його думку, побожно схилятися над пожовклими сторінками старих спорохнявілих книжок – таке саме безглуздя, як обе-рігати мертвих згідно з релігійними приписами: ні того, ні того не буде у щасливому майбутті. Проте, на відміну від Нейфаха й Елі, сам Перво-майський не повністю відмовився від світу книжок. Він осмислював свій розрив з минулим у низці оповідань, статтей, повісті і п’єсі на єврейську тематику, які з’явилися протягом 1926-го – середини 1930-х рр. У цих творах він намагався не тільки видушити з себе єврея за межею осілости, а й побороти літературні чари відомих письменників, які над ним тяжіли, найперше і найбільше Ісака Бабєля.

Вийти з ґетто

Первомайський починав кар’єру як українсько-єврейський прозаїк. Пер-ша його збірка прози “День новий” (1927) складається з оповідань, напи-саних у середині 1920-х рр., у яких яскраво змальовано розклад старого штетла і народження нового покоління євреїв, котрі раз і назавжди зали-шають рідне містечко, не бажаючи миритись з архаїчним релігійним неу-


цтвом і ворожістю. Народження нового єврея ілюструє один з героїв опо-відання “В дев’ятнадцятий рік”: він покидає свою єврейську халупу, щоб приєднатися до Червоної армії, яка саме відступає, і на порозі просить старих батьків: “Якщо не вернусь, не кажіть по мені кадишу”, – тобто по-минальної молитви28. У першому виданні збірки “День но вий” художник дуже тонко вловив атмосферу оповiдань раннього Перво майського: на обкладинці зажурений сивобородий старий єврей, маленькі хатки штет-ла на задньому плані та осінній падолист, який вкриває штетл і єврея.

Якби не Ісак Бабєль, уявний штетл Первомайського був би іншим. Місткі й насичені образи традиційного єврейського життя за межею осілости в “Конармии” Бабєля мали тривалий вплив на російських, єврейських і українських письменників. Тисячам читачів у 1920-х рр. запам’яталися історії з “Конармии”, аж навіть Хорхе Луїс Борхес у статті про Бабєля для буенос-айреського жіночого журналу “El Hogar” відзначив його неймовірну популярність29. Через непереможних згрубі-лих конармійців читачі сприймають жителів єврейських штетлів, хоча самі містечкові євреї в “Конармії” не такі барвисті, як євреї-бандити в “Одесских рассказах”. На противагу дужим, життєлюбним і грубим конармійцям Бабєль малює євреїв в українських і польських штетлах старими, немічними і замученими. Міста, які постають на сторінках “Конармии” – Житомир, Козин, Новоград-Волинський, інші, – пахнуть близькою неминучою смертю. Єврейський світ у Бабєля темний, за-тхлий, понурий і невиліковно хворий. Єврейські містечка вимощено мертвим камінням, люди й речі у єврейському світі вкрито товстим ша-ром пилу, а в повітрі штетлу смердить гнилим трупом, засохлою кров’ю й екскрементами. Конармійці регочуть, жеруть, пиячать, злягаються і демонструють свою брутальну маскулінність, тобто, в термінології Бахтіна, тішаться з життя на рiвнi тілесного низу. Натомість штетл у Бабєля тремтить, кашляє і незграбно приховує свою безплідність. На відміну від козакуватих єврейських бандитів в “Одесских рассказах”, єврейські образи в “Конармии” символізують зникоме польсько-єврей-ське минуле30.

Бабєлівська модель панувала протягом середини 1920-х – 1930-х рр. і перетворилася на неодмінну умову змалювання традиційного східно-


европейського єврейства. Ілья Ерєнбурґ бере цю модель за основу, коли переносить свого шахраюватого авантюриста Лайзика Ройтшванця з бо-гом забутого провінційного Гомеля в столицю. Імовірно, так само під впливом Бабєля Іван Кулик у “Записках консула” порівнює зубожіння й занепад індіянських резервацій у Канаді з вимиранням єврейських штет-лів у Польщі. На картинках у єврейських підручниках 1920-х рр. штетл – це тісна захаращена кімната, де схилений довгобородий єврей бубонить над сторінками Талмуда, а довкола нього галасують, позіхають, сплять, дражняться діти, завжди обдерті й замурзані. Слідом за Бабєлем радян-ські їдишомовні письменники, як-от Лейб Квітко, Натан Забара, Авром Вев’юрка, славили міцних, фізично загартованих, працелюбних євреїв, які покинули штетл, перебралися в новостворені сільськогосподарські колонії на півдні України і почали працювати на землі. Радянський їди-шомовний прозаїк і поет Ізі Харик замість повторювати мантру “Штетле, згинь!” оспівував обжинки у нових євреїв-селян31.

Тих євреїв, які загрузли в минулому і воліли нидіти за прилавками порожніх містечкових крамниць, їдишомовні письменники вважали не-вдахами. Шлях від штетла в село перетворився на повсюдну метафору. Задовго до того як Васілій Ґроссман в оповіданні “В городе Бердичеве” і Боріс Ямпольський у повісті “Ярмарка” (1943) перебороли потужні ба-бєлівські образи, бунтівний вісімнадцятилітній Первомайський критич-но переглянув змішану російсько-єврейську мову “Одесских рассказов” Бабєля й віджилі штетли його “Конармии” і запропонував новий синтез українських та єврейських образів.

Перший великий твір на єврейську тему, повість “Земля обітована”, Первомайський написав 1926 р., у 1927-му її опубліковано в журналі “Молодняк” і відтоді вона ще тричі виходила окремою книжкою32. Як і оповідач в “Конармии” Бабєля, Первомайський змальовує штетл – зане-пале й брудне містечко, де панують розруха, злидні і юдейські релігійні забобони, приречене на забуття і смерть: “Містечко рано засипало, за-колисане піснею вечора, гасило вогні й тоді тихо ставало, мов шуму ден-ного не було від віку, ніби цілина степова не забруднена була сміттям із похилих, облуплених халуп містечкових ремісників, скалічених життям людей, що, мов кроти, жили у своїх норах – у брудові та пошестях...”33.


В центрі повістування Первомайського – персонаж на ім’я Єрухім. Це ім’я в російсько-єврейській і їдишомовній літературі означало не-щасливого містечкового єврея, чиє життя юдейські ритуали обернули на суцільне лихо, як-от в романі Ґріґорія Боґрова “Записки еврея” (1871–1973)34. Первомайський повністю міняє традиційні єврейські моделі. Щоб увиразнити звільнення юного Єрухіма від дедалі обтяжливішого тиску юдаїзму, письменник ставить його в рамки традиційної єврейської родини, яка, напевно, не надто відрізнялася від його власної. Батько Єру-хіма, п’ятдесятилітній Аврум-Янкель, так само як старий єврейський тато у віршах Раїси Троянкер, ревний юдей: щоранку молиться, щосу-боти ходить до синагоги, а потім напивається з сусідами після кіддуша – традиційного суботнього благословення над вином. Він реґулярно луп-цює свого неслухняного сина, який ненавидить і домашні побої, і батьків юдаїзм.

“Фанатик і п’яниця” Аврум-Янкель водночас мрійник. Палестина, цей край предків, земля обітована, не сходить йому з думок, а позаяк він увесь час п’яний, то й з язика:

“Революція! – заводить Аврум-Янкель. – Ах, шейдім... Це б уже

давно він був у Палестині... Вже й гроші були, а тепер ні грошей, ні Палестини...

– Слухай, Єрухіме, – хлипав він, – ось ти виростеш і поїдеш до Палестини... Ти не будеш жити серед цих гоїв, ти мусиш виїхати звідси. Раніше мене били урядник і пристав, потім гайдамаки й нім-ці, більшовики, Денікін і знову більшовики... Хто знає, хто битиме нас після цих?”35

Ретельно виписуючи містечковий колорит, Первомайський називає чимало юдейських релігійних понять, здебільшого в їдишомовному ва-ріянті, і навіть систематично пояснює їх у примітках. Але розповідаючи про мрію Аврума-Янкеля, він уникає звичного для їдиш Ерец Iсруель на позначення земля Ізраїлевої і вживає натомість слово “Палестина”, ніби поєднуючи в такий спосіб політичний сіонізм з єврейським традиціона-лізмом, що їх соціялістична атеїстична пропаґанда вважала однаковими,


до того ж однаково шкідливими. Навіть під час бар-міцви свого сина Ав-рум-Янкель замість весело святкувати, адже його син став дорослим і відтепер підлягає всім священним юдейським приписам, заводить сумну пісню про бідного єврея, який їде в Палестину. Батькові вдалося при-щепити синові мрію про землю обітовану, але в уяві юного Єрухіма вона перетворилася на утопічну візію недосяжної прекрасної країни на березі найпрекраснішого моря. В розпалі зневіри й пиятики батько і гості вима-гають, щоб Єрухім заприсягнувся над шклянкою самогону, що він поїде в країну, предкам обітовану. Як в інших місцях, сповнених етнографіч-них деталей, Первомайський переходить на їдиш (“гайнт швер іх аф дем кідуш глей зел” – “сьогодні клянуся...”), аби читач краще зрозумів, яке релігійне й назадницьке Єрухімове оточення.

Єрухім і виконує, і не виконує свою обіцянку. У пошуках власної землі обітованої він тікає з остогидлого штетла, де життя обертається довкола синагоги, зі штетла, який завдавав йому фізичних мук, без-жально придушував його голос і зневажав його мрійливість. Його втеча спричиняє передчасну смерть матері і параліч батька, а сам Єрухім стає злиденним волоцюгою. Незабаром він приєднується до зграї станційних злодіїв, завжди голодних хлопчаків без копійки за душею, які діляться з ним їжею, але дражняться, бо він єврей. Сюжет про випробування Єру-хіма невдалою кишеньковою крадіжкою побудовано як історію христи-янського хлопчика Олівера Твіста, котрий опинився в колоритній ком-панії старого єврея Фейгіна, тільки навпаки – тут єврей опиняється в неєврейському кримінальному оточенні. Однак пригоди Єрухіма не по-винні відволікати читача від моторошних епізодів голоду в країні. Перво-майський стисло малює атмосферу всеохопного жаху, який примушував батьків кидати дітей на добру волю враженого голодом суспільства. На початку Первомайський зазначає, що події відбуваються 1921 р., саме коли більшовики розпочали нову економічну політику і сподівалися, що західні доброчинники, зокрема “Джойнт” (Американсько-єврейський об’єднаний допомоговий комітет), допоможуть їм нагодувати голодну країну і відбудувати зруйновану війною економіку.

І все-таки, зважаючи на голод 1932–1933 рр. в Україні, важко відді-лити події, описані в “Землі обітованій”, від трагедії, яка забрала життя


кілької мільйонів українців на початку 1930-х, особливо тому, що пись-менник з проникливістю пророка говорить про її небувалі масштаби36. Прямі згадки про катастрофічні наслідки голоду в Україні можна знайти і в п’єсі Первомайського “Містечко Ладеню”. Можливо, через ці згадки про абсолютно заборонену тему голоду та через масу єврейських ідей і метафор “Містечко Ладеню” й “Земля обітована” не виходили в СРСР після 1933 р. Первомайський порушив тему голоду – в час його апо-гею 1933 р. він саме завершував “Містечко Ладеню”, відтак його разом з Осипом Мандельштамом можна зарахувати до тих небагатьох людей, хто наважився підняти голос на захист жертв Голодомору серед мертвої одностайної тиші, яка панувала в тогочасній радянській літературі37. Ці згадки відповідали неписаному правилу письменника – ототожнювати себе з жертвами, колонізованими, гнобленими, приреченими.

Голод штовхає Єрухіма на злочин, він потрапляє до колонії, а вий-шовши звідти, працює складачем у друкарні (згадаймо любов Первомай-ського до “живих” літер) і вступає в комсомол. Уже не як єврей зі штетлу, де традиційні євреї називають його “ґой” і “ґазлн” – “неєврей” і “роз-бійник” на їдиш, він повертається в рідне містечко. Повернення героя засвідчує його остаточний розрив з єврейською традицією. У розмові з батьком, який лежить при смерті, Єрухім не лише красномовно викладає своє бачення неюдейської і нерелігійної землі обітованої, а й так само красномовно мовчить, коли за традицією має прочитати поминальну мо-литву над батьковою могилою38. Історія Єрухіма лише подекуди збігаєть-ся з життєписом автора, проте головний герой повісти озвучує позицію, яку можна вважати реакцією раннього Первомайського на єврейську тра-дицію, хай і не остаточною.

Аби продемонструвати, що Єрухім, так само як автор, добре знає цю традицію, Первомайський насичує текст юдейськими поняттями: мафтір (той, хто читає останній уривок з Тори i уривок з Пророкiв у суботу), біма (поміст у синагозі, на якому розгортають i читають сувої Тори), орен га-койдеш (у синагозі священна скринька, у якій зберігаються сувої Тори). Водночас Єрухіма обурюють юдаїстські обмеження на стосунки євреїв з невреями – уся та єврейська ксенофобія, яку авторитетні східноевропейські рабини прищепили спільноті у


відповідь на тисячолітні переслідування і ненависть до євреїв. Ось як Єрухім Первомайського, двійник утікачів Троянкер і Кулика, а може, й уособлення самого автора, говорить про духовне, психологічне й фізичне насильство:

Він починав розуміти, що його втеча була своєрідним протестом, невмілим, безглуздим, але протестом дитини проти синьої синагогальної бані, усипаної золотими зірками, проти тої торгівлі, що йшла під цією банею за мафтір, за гонор, ще за що? За все. Ось відціля, з цієї біми йшов традиційний консервативний дух равінової промови, за страх перед богом грізним, немилосердним єговою, дегенеративним дідком. Єврейові не можна нічого. Забажай того – ні, забажай іншого – ні, бо з-під синагогальної стелі дивиться єврейський бог і наспівує болючий мотив:

(Єврей мусить бути євреєм,єврей мусить співати псальми,любити свою жінку,ходити до синагоги і їсти по п’ятницях халу та фаршировану

рибу... І єврей – хто б він не був – єврей мусить думати про Палестину, про землю батьків своїх...)

О, єврейський бог! Щось дуже він схожий на фабриканта білих ґудзиків та крахмальних комірчиків Йюде-Лейба Ірхіна. Ну, так! Єврейському богові не треба людяної любови. Йому треба любови єврея до єврея! Не купуй у ґоя, не дружи з ним, не ходи з ним. Єврей мусить знати, хто він, а звідси й останнє. О, вузьколоба обмеженість єврейського ґето! Скільки геніїв і талантів ти дала? Скільки б могла ти дати ще, коли б вагою не висіла над тобою розписана баня древньої синагоги і беззубий одноокий єгова не грозив би кулаком з орен-койдешу...39

Згадаймо один із “негативних” приписів, що його рішуче відкидали дорослий Первомайський і його герой, – заборону зближатися з Іншими, у цьому випадку з довколишнім українським населенням. Саме симпатія до неєвреїв і неєврейської культури, в даному разі до української


культури, визначила образну систему Первомайського і віддалила його, принаймні в той час, від ранньої етноцентричної прози.

Відхід Первомайського від юдаїзму в “Землі обітованій”, так само як прощання Троянкер зі штетлом, вельми неоднозначний. Письменник ви-користовує багато образів, міцно закорінених у юдейській традиції, щоб передати розрив з нею. Завдяки прямим і побіжним єврейським деталям читач відкидає і водночас засвоює старий містечковий світ Первомайско-го40. Цікаво, що Первомайський не дає приміток до останньої розмови Єрухіма й Аврума-Янкеля з глибоким юдейським підтекстом, але його можна легко відновити. У відповідь на батькові докори Єрухім ствер-джує, що знайшов те, що присягався шукати: “Земля? – Нахилився усім тулубом вперед Єрухім. – Обітована земля? Я, здається, найшов її, тату... Не за морем, ні... Ви мене зрозумієте?”.

Читач, може, й ні, але батько героя все розуміє. Єрухім цитує тижне-вий розділ Тори “Ніцавім” (Дварiм 30:12), у якому наголошується люд-ський вимір юдейської традиції, адже Тора – це книга радше про між-особистісні, соціяльні й культурні взаємини, а не про сліпу покору вищій небесній владі. “Ло ба-шамаiм гi ве-ло ме-евер ла-йямiм гi” – “Не на небі вона... і не по тім боці моря вона” (пер. Івана Огієнка). Первомайський перекладає юдейські поняття мовою метафор: його земля обітована – це Україна, обраний народ – люди цієї землі, а його П’ятикнижжя – життя як воно є. Єрухім, чий голос завжди придушувано, врешті-решт перема-гає, відкинувши проповідницьку монополію на Біблію, і сміливо заявляє своє право розуміти і тлумачити священний текст.

Первомайський не вдовольняється тим, що Єрухім здобуває свій го-лос. У штетлі безліч німих єрухімів, у штетлі кожен – єрухім. Щоб при-скорити колективну емансипацію містечкових євреїв, Первомайський вирішує вивести їх зі штетлу й інтеґрувати в українське середовище у відповідь на постанову більшовиків переселити зубожілих євреїв у сіль-ськогосподарські колонії на півдні України та в Криму. Первомайський здійснює цей експеримент у свого часу успішній, а нині зовсім забутій п’єсі “Містечко Ладеню”. На відміну від інших його п’єс, які публіка сприймала по-різному, “Містечко Ладеню”, як зазначає сам письменник у короткій автобіографії, “користувалось успіхом повсюдно”41. Назва ви-


гаданого письменником єврейського містечка в Білорусі дуже містка: Ла-деню виражає і гармонію (від слов’янського “лад”), і доброту (від україн-ського “ладо”), і звинувачення Первомайським єврейського ми нулого (від lodn – “судити” мовою їдиш). Димінутивний їдишомовний суфікс підкреслює також авторову іронію і розуміння того, як євреї прив’язані до свого рідного штетлу.

Первомайський починає “Містечко Ладеню” там, де завершує “Зем-лю обітовану”, – на цвинтарі. Дев’ятеро правовірних євреїв, дотримую-чись усіх приписів, готуються ховати синагогального старосту Каргмана, інші збираються їхати в новозаснований колгосп на Херсонщині. На по-розі щасливого майбуття їм байдуже, що для похоронного обряду бракує десятої людини, вони не хочуть брати в цьому участь: нехай мертві хова-ють своїх мерців, а в них інші справи. Вони вирішують, що робити з пей-саховим борошном, яке їм прислали з Америки, і голосують за список членів колгоспу, куди біднячці Ріві вдається в останній момент вписати свого батька, кладовищенського сторожа Елю. Як і головний герой “Зем-лі обітованої”, Ріва й Еля, найбідніші з містечкових бідняків, наважу-ються порвати з традиційним темним і ворожим минулим. Коли список євреїв-переселенців схвалено, а “капіталістичне” пейсахове борошно ві-діслано назад до Америки, у штетлі з’являється такий собі Семен Карг-ман, син покійного синагогального старости, колишній червоний козак, нині комуніст і робітник-ударник. Він приїхав, за його словами, “містеч-ко ховати” і повести євреїв у щасливе хліборобське майбутнє.

Новостворений єврейський колгосп викриває класову ворожнечу і в єврейській, і в українській громаді. Єврей Кушер, який походить з ма-єтної і грошовитої родини, та українець Корчма, донедавна куркуль, у якого відібрали хутір і землю, з різних причин не люблять єврейських переселенців. Обидва імені символічні (Кушер в українському варіянті їдиш – кошер), обидва позначають те, що радянська ідеологія таврувала як опіюм для народу, ганебні пережитки царату. Корчма не може зми-ритися з утратою землі – бажає євреям невдачі і не шкодує засобів, щоб пришвидшити їхній крах. Він віщує: “Явреї сіли на землю, а вже й знаки на посуху показуються”42. Корчма знаходить підтримку у Кушера, який не минає нагоди вилаяти євреїв за зраду традиційних промислів, заохо-


чує їх повертатися у штетл і навіть підбурює місцевих українських селян проти єврейських хліборобів.

Зерно їхніх інтриг падає в родючий ґрунт, адже серед єврейських переселенців немає єдности. Вивести євреїв зі штетла просто – важко вивести штетл із євреїв. Первомайський висміює релігійну вузькість, яка й далі визначає єврейську ментальність та примушує євреїв самих себе питати: як їм назвати свій колгосп – “Єврейське щастя” чи “Третій Інтернаціонал”? чому Марта, дружина голови колгоспу Каргмана, не єврейка? чи повинні вони, єврейські хлібороби, накриватися талесом і молитися за дощ, багатий урожай і народження хлопчика, навіть якщо вони не в штетлі? Доки Каргман бариться в місті з трактором, як колись Мойсей не поспішав спускатися з гори Синай зі скрижалями заповіту, ганебне колоніяльне минуле на якийсь час бере гору. Кушер провокує заколот серед євреїв, влаштовує так, що вони обирають його новим головою колгоспу, підбиває їх віддати землю в обробіток Корчмі і посилає телеграму меламедові Шимону Гецу, який залишився в Ладеню, з запрошенням приїхати і знову вчити покаянну паству юдейських законів. У якийсь момент класової боротьби один з головних героїв заявляє: “Нації не ворогують – ворогують класи”43. Під кінець твору соціялістичне провидіння тріюмфує: комори повні зерна, змовників заарештовано, Каргман повертається з нагородами для ударників, українські селяни змиряються з інакшістю єврейських переселенців, а несподіваний приїзд Шимона Геца робить щасливий кінець п’єси ще й смішним.

Утім, ця п’єса Первомайського про колективізацію приваблює не так простеньким марксистським сюжетом, як новаторським стилем, багатою мовою та образністю. У ній Первомайський витлумачує свою велику метафору: життя, єврейський колгосп і Україна зливаються в одне ціле. Не треба шукати землю обітовану поза Україною – українська соціялістична хліборобська утопія і є землею обітованою. Українське село демонструє небувале зближення між гнобленими колись євреями й українськими селянами, колишнiми крiпаками. Інтеґрація зубожілих і зникомих євреїв в українську селянську культуру призводить до народження нового єврея – фiзично сильного, оптимістичного й україномовного. Пропонуючи


ця формулу, яка межує з мітом, Первомайський усвідомлює, що чим упізнаваніший міт, тим потужніший його ефект. Він пише соціялістичну пародію на Книгу Виходу, озвучуючи потребу вивести євреїв зі штетлу й оселити їх на землі. У його новітньому міті містечко Ладеню, еко-номічна неволя й злигодні – це новий Єгипет, а українські колгоспи – постколоніяльний край з молочними ріками й медовими берегами. Штетл і ремісництво символізують тюрму, рабство і смерть, натомість Україна й село ведуть до визволення.

Щоб підкреслити значення такого вибору, Первомайський уводить героя на ім’я Піня Шнеєрзон: він поїхав у колоніяльну Палестину, пра-цює там у каменоломнях і скаржиться, що англійці цькують один на од-ного арабів і євреїв. Легко уявити, як Піня страждає від провокованих британцями арабо-єврейських сутичок. Та поки земля обітована – це по-неволена британська колонія, українсько-єврейський колгосп – визволе-на земля обітована.

Звичайно, Первомайський був не одиноким у своїх спробах пе ре-робити застарілі юдейські міти в руслі радянської пропаґанди. Радянська їдишомовна масова культура використовувала той самий сплав со-ціялістичної образности і старих юдейських літургічних та біблійних алюзій та конструювала новий жанр єврейського музичного фольклору. Наприк лад, популярна радянська їдишомовна пісня “Вен большевікес вольт кумен” (“Якби прийшли більшовики”) має форму “Даєну” – стародавньої народної єврейської пісні з традиційної пасхальної агади, одного з головних текстів, який читають під час седера (пасхального вечора). Це пісня про вдячність єврейського народу Всевишньому і про Боже милосердя, у якій кожна строфа закінчується словом “даєну”, що означає “нам і цього було б досить”. У радянській “Даєну” оспівуються економічні й соціяльні новації доброзичливих більшовиків. У 1920-х рр. у рамках антирелігійної боротьби розвінчувався міт про Вихід і водночас саме він допомагав мітологізувати 1920-ті рр. як нову добу колективного визволення. І більшовики замість Всевишнього дарують благодать, яка повинна викликати у євреїв щирий захват44. Первомайський добре вписувався у цей новий єврейсько-радянський сплав, але головним його героєм була не ідеологія.


У ранній прозі на єврейську тематику Первомайський вдало застосовує мовні експерименти Ісака Бабєля на українському матеріялі. “Одесские рассказы” і п’єсу “Закат” Бабєля написано специфічною російсько-єврейською мовою, у якій поєдналися українське просторіччя, їдишомовний синтаксис, гебрейсько-арамейська фразеологія, стилістичні прийоми мідраша45 і російський тюремний жарґон. Багатство іноземних товарів, що їх одеські контрабандисти привозили в місто, відображають розмаїті іншомовні запозичення у творах Бабєля. Короткі афористичні діялоги в “Одесских рассказах” породили безліч наслідувань бабє-лівських мовних експериментів. Первомайський охоче це підхопив. Він використовує єврейські розмовні конструкції, поєднуючи риторичні запитання, дотепні відповіді і живі інтонації: “А куди їде містечко? Куди їдете ви, Нафтолі, сідаючи в поїзд у п’ятницю ввечері, коли кожен чесний єврей іде до синагоги? У херсонський колгосп!” У драматичних ситуаціях його персонажі кумедно вживають їдишські прийменники, буквально перекладаючи їх українською: “Не говори мені за соціалізм”.

Іноді їдишські підрядні речення надають “серйозним” українським пасажам комічного звучання: “Він говорить так, що є над чим думати...” Герой на ім’я Нафтолі персоніфікує радянську владу, щоб показати її турботливим і надійним родичем: “Ваші американські родичі, Соню, згадують про вас на великдень, а радянська влада хоче, щоб ви цілий рік жили, як люди...” Як і в оповіданні Бабєля “Конец богадельни”, герої Первомайського – маленькі філософи, які постійно міркують над екзистенційними питаннями і водночас демонструють низький культурний рівень: “Ми теж не хочемо думати про смерть. Ми хапаємось за життя”. Ось коротенький монолог гробаря, філософа-позитивіста: “Коли людина ціле життя говорить з мерцями, перше її слово до живих – божевільне... Хто ви? Фельдшери та професори? Тягніть сюди швидше ваші довгі рецепти, щоб заткнути людині рота, коли вона починає говорити до живих...” Окремі складники українсько-єврейської говірки Первомайського не можливо передати жодною іноземною мовою, бо вона містить елементи неперекладного сільського діялекту, як-от слово “явреї”, яким селяни називають євреїв. Для Первомайського і Бабєля слова мали вагу і форму: “Я пічник. Я кладу слова, як цеглину”, – каже


один з роботящих євреїв46. Завважмо образ голови єврейського колгоспу Каргмана, котрий у громадянську війну, як і Лютов з “Конармии” Бабєля, воював серед червоних козаків (переважно селян), а не в червоній піхоті (серед переважно робітників).

Утім, Первомайський негайно облишає цю мовну суміш, щойно єв-реї йдуть зі штетлу. Оселившись на землі, більшість його євреїв заго-ворили чистою, граматично правильною, патетично піднесеною україн-ською мовою, навіть коли вони обмірковують суто єврейські справи. Ось як єврейські колоністи пишуть листа своєму колишньому рабину, який тепер для них далі, ніж турецький султан для козаків: “Духовному раби-ну Шнеєрзону. Написала? Пиши – пишемо вам листа у день нашого ве-ликого свята, коли став на ноги наш колгосп, той колгосп, про який ви го-ворили, що не може бути єврейського колгоспу, ви старий і закоренілий... антисеміт”. Мовний поворот, який стався з євреями, має серед іншого ефект звільнення, якщо не спокути. Одна з героїнь хоче прямо викласти це в листі до ребе: “І ще можете написати, що мій чоловік, котрий боявся розкрити рота на людях, котрий мовчав цілих десять років, що я з ним живу і його знаю, що мій чоловік — заговорив!..”47 Ця людина почала говорити українською, і в такий спосіб Первомайський демонструє, що через працю на землі і класові зміни євреї прийняли українську культу-ру і перетворилися з колишніх дрібних крамарів, які говорили мішаною мовою, на повноцінних письменних українців єврейського походження. Мало того, завдяки цій зміні колись пригноблені й німотні євреї повер-тають собі голос!

Успішно розселивши євреїв на землі, соціялістичне просвітництво здійснило те, що не вдалося Миколі І, – асимілювало євреїв через продук-тивну працю, переважно землеробство. Відтак, стверджував Первомай-ський, на євреїв чекають великі зміни – формування нової ідентичности на основі нового середовища (село), нової виробничої праці (сільське господарство) і нової культури (української). Ця трансформація на під-ставі класової ідентичности і продуктивної трудової діяльности тим важ-ливіша, що неґативні персонажі, як-от Степан, декласований поплічник Корчми, говорять російсько-українським суржиком – мовою українських селян, які прагнуть інтеґруватися в міське російськомовне середовище48.


Для раннього Первомайського російські запозичення і нездатність по-збавитися русизмів у розмовній українській – неґативний знак потрійної зради: землеробства, селянства й української культури. Одним словом, не тільки Україна краща за землю обітовану, а й єврейські поселенці кра-щі українці, ніж українці-відступники. Первомайський виступає за при-скорену інтеґрацію євреїв в українську селянську культуру – приголом-шлива пропозиція для євреїв з їхніми тисячолітніми традиціями міського життя і трьохсолітньою українсько-єврейською ворожнечею, яка вкарбу-валася в культурну пам’ять обох народів.

Критики похвалили Первомайського за звернення до єврейської тематики. Декому сподобалися теплота і співчуття у ставленні автора до містечкових героїв. Анонімний рецензент “Землі обітованої” вловив важливі моменти у розвінчанні Первомайським традиційної єврейської утопії. Він помітив, що “серед погромів, нелюдських утисків, застарілих злиднів, безкрайніх знущань” єврейська містечкова біднота колишньої межі осілости “рятувало й підтримувало магічне слово – Палестина”. Хоча Первомайський відкинув архаїчний обскурантизм, він досі любить своє єврейське гетто, яке “тулиться, як до останнього захисту, до своєї тисячелітньої Тори, до старої трухлявої синагоги, до грізного бога Єгови”, давно скасованого Жовтневою революцією. Герої Первомайського, відзначав критик, починають розуміти, що є інша земля обітована, інше “незрівняно прекрасне, блискуче, як сонце, життя”, набагато реальніше за вимріяну Палестину49. Андрій Клоччя в рецензії на книжку Первомайського “День новий” визнав автора знавцем єврейского мiстечкового побуту50. Критики відзначили також символізм у “Містечку Ладеню” (смерть старого штетла в п’єсі тісно переплітається з цвинтарними образами: “кладбище прямо символизирует собой умирающий быт”) та правдиве змалювання “несчастных, изможденных людей, которых пролетарская революция воодушевила на борьбу, превратила в сильных, самоотверженных борцов за светлую трудовую жизнь”51.


Українсько-єврейська традиція

Хоча доказів немає, цілком можливо, що Первомайський і Троянкер зна ли одне одного, наприклад, через Івана Кулика чи інших спільних знайомих у Будинку літератури ім. Блакитного, а отже, й зазнавати взаємних впливів, відколи обоє з 1926 р. жили в Харкові. Паралелі між українсько-єврейськими образами в поезії Троянкер і тогочасній автобіографічній прозі Первомайського очевидні. Серед ранніх оповідань письменника, частина яких увійшла до збірки “Невигадане життя” (1958), є кілька розділів з незавершеної розлогої автобіографії, герой якої – єврейський хлопчик Іллюша – альтер еґо самого автора52. Але сучасному читачеві українсько-єврейські образи “Невигаданого життя” навряд чи здадуться особливо яскравими. Книжки в оборону жертв громадянської війни самі стали жертвами неоколоніяльного насильства, яке у цьому випадку прибрало форму радянської цензури. Українсько-єврейську тематику Первомайського можна окреслити, звернувшись до ориґінальних варіянтів цих творів, опублікованих в українській періодиці 1920–1930-х рр. Повоєнна радянська цензура, по-перше, успішно усунула або спотворила українські і єврейські моменти, по-друге, притлумила неґативну оцінку російської ролі в українсько-єврейському діялозі.

Оповідання “В палітурні” (1928) ввійшло до третього тому з семи-томника Первомайського, найбільшого радянського зібрання його тво-рів. Автор малює групу підмайстрів, євреїв і неєвреїв, які день і ніч пра-цюють у палітурні, діляться своїми убогими харчами і професійними навиками, сміються над єврейськими анекдотами, що їх усi розуміють, хоч вони й на їдиш. Єврейський хлопчик Іллюша, котрий оволодіває ре-меслом палітурника, шукає друзів у цьому середовищі. Його більше тяг-не до українця Панька, з яким вони обговорюють прочитані книжки, ніж до єврея Файвеля, який не любить читати і гидко лається. Панька вдома били, і вони з Іллюшею, якого “заслали” в палітурню за те, що не схотів терпіти учительських стусанів, стали справжніми друзями. Двоє бідо-лах різного соціяльного і релігійного походження усвідомлюють, що між ними багато спільного. За іронією, саме Ілюша розповідає Панькові про Тараса Шевченка, запалює уяву українського хлопця “Кобзарем”, а виря-


джаючи Панька в армію під час Першої світової війни, по дорозі на стан-цію кладе йому в клунок за спиною цю книжку – українську Біблію53. Як і в “Містечку Ладеню”, головного персонажа-єврея приваблює україн-ське культурне середовище, а безправний сільський український парубок йому ближчий за декласовану єврейську братію. У варіянті 1950-х рр. це оповідання, попри його нейтральність, усе ж таки обережно зачіпає українсько-єврейську тему, принаймні на рівні сюжету і дійових осіб.

У первісній редакції, надрукованій у “Молодняку”, тема ця про-стежується чітко. Це історія духовного зростання Первомайського в палітурні, в багатоетнічному середовищі, де українець і єврей уперше заговорили один з одним. Міжетнічні прикмети їхнього контакту в наступних редакціях оповідання практично знили. Наприклад, у редакції 1928 р. був такий персонаж – єврей-букініст Мойша Тарнопольський, у якого українець Панько купив “Кобзар”; у редакції 1958 р. він утратив своє єврейське ім’я й ідентичність. У країні, яка взялася будувати соціялізм і виробила нову ідентичність – радянську людину, не годилося, щоб українець дістав “Кобзар”, свою національну Біблію, за посередництвом єврея. Так само поганим смаком уважалося наголошувати національну, особливо єврейську ідентичність персонажів: єврейські реалії, як-от ребе і хедер, зручно заступили культурно нейтральні “вчитель” і “школа”. Файвель Завулонов, чиє прізвище походить від Завулона, одного з дванадцяти колін Ізраїлевих, перетворився на Файвеля Каценка. Прикметно, що в пізнішому варіянті залишилася одинока згадка про єврейську культурну спадщину – “сороміцькі єврейські пісні”, які Файвель голосно наспівував за роботою.

У редакції 1928 р. окреслено якщо не національну й релігійну, то етнічну ідентичність обох персонажів. Іллюша й Панько не просто зна-ли про культурну різницю між ними – вони намагалися зрозуміти і по-яснити її. Моментом їхнього зближення і розходження став Шевченко, спільне читання якого засвідчило, наскільки герої далекі один від одно-го. Панько, вражений відкриттям Шевченка, говорив Іллюші:

– Оце так книга! Перший раз таку читаю. Все про нас написа-но... Тільки чого він так жидів не любить?


Другої ночи ми разом читали Шевченка. Панько захоплювався, а я, ображений тим, що майже через сторінку зустрічав гірке й ко-ротке “жид” – ліг спати. Мені обридло чути це слово від малеївських хлопців Ганьки й Степана, від двірника Савки, “городовиків” у полі-цейському сквері, і я не розумів, як це міг мій найбільший приятель Панько захоплюватись віршами людини, що навіть у віршах не мо-гла уникати цього брутального слова54.

Навряд чи непокірний загнаний єврей міг інакше сприйняти Шевченка. Іллюша Первомайського не міг оцінювати Шевченка у від-повідному історичному й соціолінґвістичному контексті. Так само Панько не спроможний був пояснити йому, що нормальне і нейтральне для Шевченка слово “жид” перетворилося на принизливу лайку через російський мовний імперіялізм55. Не було поруч і єврейського вчителя, котрий розтлумачив би Іллюші, що Шевченко не зводиться до одного тільки ставлення до євреїв, яке й саме по собі складне питання.

Іллюша допитувався, як же це, що найвидатніший український поет, якому так боліла доля його пригнобленого народу, водночас не спромож-ний побачити очевидну несправедливість щодо євреїв, витиснутих за межу осілости, і звертається до них, наче вони заразливі ізгої. Спільне читання Шевченка українцем і євреєм насправді віддалило їх один від од-ного: Іллюша не бачить причин любити Шевченка, а Панько не може зна-йти вихід з незручної в етичному сенсі ситуації. Але обидва герої добре розуміють, що різниця між ними не заважає їхній дружбі, яка триває аж до загибелі Панька на фронті. Якоюсь мірою доля українсько-єврейського зближення в найранішій редакції оповідання “В палітурні” нагадує долю Панька: російська імперська армія і радянська цензура знищили їх обох.

У світлі архівних документів, які засвідчують пізніші авторські переробки ранніх автобіографічних оповідань Первомайського, виглядає, що спершу письменник справді мав намір дати розлогий українсько-єврейський наратив. У 1950-х рр. Первомайський прибрав багато єврейських деталей і пом’якшив єврейський зміст своєї ранньої прози, головно під тиском цензури. Хоча не всі автографи збереглися, екстраполювавши правки Первомайського в одному творі на інші


його тексти, доходимо висновку, що у 1920-х рр. письменник прагнув писати українсько-єврейську прозу, натомість у 1950-х волів звучати універсальніше і менше по-єврейськи.

Підстави для такого висновку дає і “Парасолька Пінхуса-Моті” (1926). Маленька книжка з трьох оповідань “День новий”, де вперше опубліковано “Парасольку Пінхуса-Моті”, сподобалася критикам: один з них, уже згаданий Андрій Клоччя, відзначив оповідання “з життя єв-рейської мiстечкової бiдноти” і назвав Первомайського “неабияким зна-вцем цього побуту”, який “вмiє на побутовому тлi подати ориґінальну сюжетну концентрацiю досить яскравих типiв”56. Справді, українсько-єврейські стосунки становлять саму сутність штетла у Первомайського. Головний герой оповідання, бідний і сумирний столяр Пінхус-Мотя, спо-відує житейську філософію непротивлення: “Нехитра суміш фаталізму та оптимізму тримала старого на землі”57. Він справжній містечковий філософ: живе традиційним єврейським життям, доглядає осиротілого онука, виконує щоденні релігійні обряди, лагодить сусідам старі меблі і нарікає на господню несправедливість. Старенька парасолька, яку Пін-хус-Мотя носить не розкриваючи і влітку, і взимку, робить його образ дуже людяним і трагікомічним.

У розпал розрухи, злиднів і громадянської війни Пінхус-Мотя під-бадьорює своїх переляканих сусідів-українців, які вже втратили віру й надію. Чорний гумор – його улюблений жанр. Найбільшим скептикам він відповідає моторошним жартом: “А ти не молись ні своєму, ні моєму, а богові молись! Вигадай його і молись... А зрадить тебе твій бог, ви-жени його із серця й шукай нового! Що таке бог? Це гілка, на якій маєш повіситись. Вибирай міцнішу”58. Столяр Пінхус-Мотя, “‘божа овечка’, бунтар і боговідступник”, і його сусід-українець, швець, загинули від шаблі білогвардійського офіцера, який шукав розваги на вулицях богом забутого містечка. Убивця зарубав Пінхуса-Мотю і поглумився над ним: посадив труп під парканом, поклав в одну руку його голову, а в другу встромив розкриту парасольку. Ця сцена ніби символізує загибель міс-течкового єврейства: Пінхус-Мотя сидить, мов скараний на горло король, зі скіпетром-парасолькою і державою-головою в руках, король, чиє цар-ство згинуло назавжди.


Друга редакція оповідання (1958) оповідання дає змогу побачити, як Первомайський під впливом радянської цензури i, звичайно, само-цензури редаґував свої твори на єврейську тематику59. Всемогутній Бог Авраама, Iсаака i Якова, який у редакції “Парасольки” 1926 р. і “сонце зупиняв”, і “мiг наслати дощ у сонячний день”, у редакції 1958 р. перетворився на звичайнi природнi явища, а релігійний Пінхус-Мотя став старим філософом. У ранній редакції люди зверталися до головного героя виразно по-єврейськи – “реб Пінхус-Мотя”, в пізній редакції – по-християнськи “чоловіче добрий”. У 1926-му герой загортається у єврейський талес, у 1958-му – просто в молитовне покривало. У ранній редакції він, задумавшись, накручує пейса на мізинець, у пізній редакції пейсів уже немає, як немає і мови їдиш, якою онук Iцик звертався до дiда. У 1926 р. Пінхус-Мотя, якщо його уб’ють, погрожує зреченням: “бiльше не бог ти менi i всьому народовi моєму”; а 1958 р. “бог усього народу”, у якому легко впізнати літургійного і біблійного Бога Ізраїля (Елогей Iсраель), зникає60.

Стилістично текст 1958 р., який згодом увійшов до всіх видань, зо-крема і двох зібрань творів Первомайського, переписано так, що зникли всі мовні особливості героїв. Схоже, ніби радянський цензор чи сам Пер-вомайський усвідомлював зв’язок між “ім’ям”, “культурою” і “мітом” та доклав усіх зусиль, щоб і сліду не залишилося від етнічно забарвлених “імен”, пов’язаних з релігійними “мітами” і національними “культура-ми”61. В редакції 1958 р. не фігурує повне ім’я Пінхуса-Моті (Шібер Пін-хус-Мотя Йохананович) і його онука Іцика, які виказують їдишомовне середовище. У пізнішій редакції немає й гострих антиросійських оберто-нів. Офіцер-білогвардієць, як і всі інші персонажі оповідання, говорить нормативною українською.

Первісно це оповідання містило не тільки їдишські елементи, а й російські! У редакції 1926 р. убивця Пінхуса-Моті і його сусіда-українця єдиний говорив російською мовою (в тексті відтворена українськими лі-терами). Ця деталь особливо значуща з огляду на те, що інший білогвар-дієць, очевидно збентежений безпричинною ненавистю свого товариша, говорив українською. Це дає підстави припустити, що ще в середині 1920-х рр. Первомайський намагався за допомогою мовно маркованих


образів окреслити єврейсько-український діялог, якому загрожувало раптове і криваве російське втручання. І навіть у 1950-х рр. письмен-ник переймався тим, щоб зберегти певні риси українців і євреїв, класове походження і безправність яких не суперечили панівним літературним канонам, на відміну від етнічних особливостей.

Солдат імперії

Хоча до 1949 р. Первомайський посідав у літературі досить міцні позиції, політичні зміни 1930-х рр. неминуче вплинули на його поетику. Щойно 1934 р. було створено Спілку радянських письменників України (СРПУ) і перенесено столицю України, Первомайський перебрався з Харкова до Києва й оселився в “Роліті”, одному з найпрестижніших будинків нової радянської номенклатури, зведеному для письменницької еліти. Як і в харківському будинку “Слово”, в “Роліті” мешкало шість десятків найвідоміших літераторів і принаймні два десятки з них були євреями. Однак втручання Кремля в процеси українського націєтворення поклало край українському культурним потугам і внівець зруйнувало культурні умови, у яких наприкінці двадцятих – на початку тридцятих років відбувався українсько-єврейський діялог. На зміну численним публікаціям в українській пресі їдишомовних письменників, які розвивали і сприяли українсько-єврейському зближенню, прийшли пропаґандистські статті про дружбу радянських народів. Журнали, у яких починав літературну кар’єру Первомайський і які підтримували українсько-єврейський діялог, припинили своє існування62. “Містечко Ладеню” зняли з репертуару, а повість “Земля обітована” більше ніколи не перевидавалася. Якщо порівняти українські газети 1933–1934 рр. з ими самими газетами кінця двадцятих, складається враження, що республіку спіткав якщо не природний катаклiзм, то суцільний погром. Українсько-єврейське зближення загальмувало і в публічній сфері. Двоє сусідів Первомайського по “Роліту”, їдишомовні письменники Іцек Кіпніс і Давид Гофштейн, ризикуючи життям, намагалися врятувати талановиту українську письменницю Докію Гуменну від голодної смерті. Гуменна


під час Голодомору наважилася критикувати партійну політику на селі, і серед письменників до неї ставилися як до прокаженої63. Але такi випадки траплялися дедалі рiдше. З новою силою почалися переслідування українських письменників, яких обвинувачували в буржуазному націоналізмі, сепаратизмі й фашизмі. У добу великого терору загинули опікуни й заступники Первомайського Іван Кулик та Іван Микитенко. Майже тридцять років чекав Первомайський нагоди повернути свій борг Куликові, долучившись до його посмертної реабілітації. До того ж у середині 1930-х рр. Первомайський усвідомив, що кар’єра українського-єврейського письменника може завести просто у підвали НКВС. Він ще писав оповідання на єврейські теми до 1937 р., але після арешту Ісака Бабєля зникли останні примарні надії на іншу долю єврейсько-українського письменника.

Завжди життєрадісний Первомайський у середині 1930-х рр. став замкнутим, стриманим, афористичним і небалакучим64. У 1930 р. Саві Голованівському, розгубленому і приголомшеному самогубством Мая-ковського, який у прямому й переносному сенсі ввів його у світ поезії, Первомайський надіслав записку: “Візьміть себе в руки і зрозумійте, що сталося”65. Через тридцять років у вірші про гнаного і зневаженого од-ноплемінниками Спінозу він звертався до свого героя: “...Грани алмаз і все перетерпи”66. Це промовисте стоїчне гасло випливало не лише з особистих життєвих обставин Первомайського, а й з його літературних симпатій, які в 1930-х рр. належали Редьярду Кіплінґу.

Ставлення Первомайського до Кіплінґа слід розглядати на тлі по-всюдної, хоч і опосередкованої, присутности англійського поета в ра-дянській культурі 1930-х рр., яка досі, на жаль, не здобулася на увагу дослідників. Щоправда, “російський” чи в цьому випадку “радянський” Кіплінґ відрізнявся від того Кіплінґа, якого знав західний читач. Молоде покоління радянських письменників 1930-х рр. захоплювалося у Кіплін-ґа темою могутньої імперії та епічними образами звичайних людей, го-тових пожертвувати життям задля великої імперської справи. Ці нові кіп-лінґівські мотиви відповідали потребам сталінського режиму, а образи формували ставлення до нього читачів. З художнього доробку Кіплінґа можна виснувати, що радянська держава, комуністична ідеологія і со-


ціялістичне суспільство важливіші за почуття, страждання і долю окре-мої людини: “Нi правди, нi кривди на свiтi немає, / Крім тих, що держава нам визначає” (A Death-Bed, 1918).

Комсомольських поетів, серед них і Первомайського, надихав при-клад Кіплінґового Томмі Аткінса, для якого стали найвищими чеснотами обов’язок і покора. Вони хибно зрозуміли всеохопний Кіплінґів імпері-ялізм і вважали його проявом свого простодушного інтернаціоналізму. Імперіялістичні симпатії Кіплінґа обернулися у їхній творчості культом нової радянської імперії – СРСР67. Кузбаські шахтарі і далекосхідні бу-дівельники, сільські механізатори і пролетарські митці, відважні льот-чики-полярники і невтомні білоруські доярки були для них солдатами імперії, які жертвують особистим людським щастям, щоб реалізувати комуністичний рай, як того вимагає вiд них радянська держава. Колишні національні меншини, колгоспники-передовики і робітники-ударники, нездатні поділитися своїм життєвим досвідом, раптом долучилися до по-тужного хору, який славив колосальний державотворчий експеримент. Брати участь у цьому хорі стало привілеєм і священним обов’язком у державі, яку Тері Мартин назвав “the affirmative action empire”.

Кіплінґів образ слухняного й приземленого юного британського ре-крута для співців нового радянського світу важив не менше, ніж маршові ритми його віршів. Радянська кіплінґівська поезія зажила надзвичайної популярности під час Великої Вітчизняної війни, коли віддати життя заради спільної справи, як-от Сталіна чи батьківщини-матері, означало щось більше, ніж просто метафоричну мiсiю чи жертовнiсть. У поколін-ні радянських поетів 1930-х рр. навряд чи знайдеться хоч один, за винят-ком хіба Давида Самойлова (справжнє ім’я Давид Самойлович Кауфман, 1920–1990), кого оминули впливи Кіплінґа68. В українській літературі ним захоплювалися і ті, хто прийняв більшовизм, як Іван Кулик чи Олек-са Влизько, і ті, хто його відкидав, як Олег Ольжич і Дмитро Донцов. Чи не найпослідовніше до образів і тематики Кіплінґа в довоєнній україн-ській літературі вдавався Леонід Первомайський, хоча й використовував його в нестандартний, якщо не єретичний спосіб69.

У 1930–1940-х рр. Первомайський часто звертався до Кіплінґа, чию поезію добре знав завдяки близькому другові Олексі Влизьку, одному з


найвірніших українських шанувальників англійського письменника70. Кіплінґівська ідея “солдатом, солдатом, солдатом служить” (The Young British Soldier, 1895) пронизує ранню комсомольську поезію Первомай-ського, а в окремих шовіністичних віршах 1930-х рр. звучить ще один кіплінґівський мотив священної служби державі, як-от у вірнопіддан-ському вірші “Сьогодні небо над Москвою...” (1936), де поет переконує: “...наших днів великих слава / Обов’язком лежить на нас”71. У “Баладі вартових” (1931), крім прямих цитат, розвинено тему зі знаменитої во-єнної епітафії Кіплінґа “Сонний вартовий” (The Sleepy Sentinel)72. Образ сапера, який раз по раз зринає в ліриці Первомайського, теж міг постати під впливом Кіплінґових саперів (Sappers).

У поетичному циклі “Угорські рапсодії” (1934–1935) Первомайський співставляє кіплінґівську риторику самозречення та антиколоніяльну боротьбу угорського народу, зокрема Шандора Петефі (1823–1849). У багатьох його віршах, як-от у класичному “Сніг летить” (1942), ужито кіплінґівські метафори й рефрени (пор., наприклад, “На марші” (Boots)), які передають життєву снагу солдатів, що допомагає їм долати знегоди і смерть73. Навіть коли після війни Первомайський звернувся до інших тем і образів, його творчість заховувала дещицю кіплінґівських воєнних метафор, як у вірші “Після боїв” (1945):

Я й досі солдатом себе почуваю,Бо звик до солдатської щирої долі.Недурно ж, повірте, я місце займаюМіж вами – живими, й між мертвими в полі74.

Однак між кіплінґівськими радянськими поетами і Первомайським існувала відчутна різниця. Український поет не поділяв войовничого мі-літаризму Кіплінґа і, на відміну від нього, не готовий був жертвувати лю-диною задля безликої імперської iдеї. Одні пристосовували Кіплінґа до власних текстів, а Первомайський переломлював його у своїй ліриці. Від-стань між автором і його мужнім героєм-вартовим для Перво майського була завеликою: він уславлював радше м’яку іронію солдата, ніж його суворий стоїцизм. Російські поети звеличували саможертовність рево-


люційного солдата в боях за соціялізм в усьому світі, а для Первомай-ського життя кожного бійця було цінне й неповторне. Співці безсмерт-ного подвигу радянського солдата підкреслювали велич справи, за яку він умирав, а Первомайський наголошував трагедію смерті. Одні вчили радянських громадян терпіти і долати труднощі, а Первомайський учив бути милосердними. Його вартові, оплакуючи смерть Леніна, не стриму-ють сліз, його сапер, іронічний мислитель, сприймає смерть як буденного моторошного співрозмовника. На відміну від більшости своїх сучасників, Первомайський, звертаючись до Кіплінґа, олюднює образи німих солда-тів на фронтах громадянської війни в Іспанії і згодом Другої світової. Він робить із солдатів філософів, відкриваючи їхній багатий внутрішній світ, і водночас представляє поетів (Камоенс, Сервантес, Гайне, Петефі чи Мате Залка) солдатами, нагадуючи, яке вразливе і небезпечне життя поета.

Саме про це кіплінґівська балада “Сапер і смерть” (1943) Первомай-ського. Своєрідний філософський діялог, у якому іронічний мислитель опановує смерть, поводячись і нею запанібрата, ґрунтується на звичці сапера вголос розмовляти зі смертельними мінами:

Сапер тримає смерть в рукахІ з нею розмовляє,Мов то його одвічний фах,Мов інших він не знає75.

Звичка говорити дає саперові – мовчазному, серйозному й суворому рядовому – владу над смертю і руйнуванням. Але це не все. Первомай-ський підносить сапера ще вище і робить з нього свого двійника, котрий, подібно до поета, відсуває жорстоку реальність, вигадуючи óбрази і на-діляючи їх голосами. Скажімо, в “Івангороді” (1942) рядовий на варті коротає час і розганяє нудьгу, декламуючи вірші:

Що ж, були пригоди й гірші,Певно, в кожного із нас.Я стою й читаю вірші,Щоб минав скоріше час76.


Так солдати Первомайського здобувають голоси, стаючи мислите-лями, поетами і філософами в шинелях. Їхня самоіронія долає величний кіплінґівський патос. Перемога для них “молода і щаслива, як наш батальойнний горніст”, а ті, що вижили, пам’ятають вибухи бобм і снарядів, “Як номер пам’ята старий солдат / Своєї трьохлінійної рушниці”77.

Якісь поетичні рішення Первомайського могли походити з його глибокої приязні до Олекси Влизька, чиїм талантом він захоплювався78. Влизько любив уголос декламувати вірші, зокрема й улюбленого Кіплінґа, і в 1920-х рр. у Харкові нерідко робив це просто посеред вулиці, лякаючи перехожих. Первомайський писав про Влизька як про надзвичайно талановитого юнака, майстра блискучих рим і заворожливих ритмів, який боровся з хворобою, нечуваною для поета. Внаслідок скарлатини у підлітковому віці Влизько втратив слух і з часом розучився говорити. Його прилюдні появи були справжнім кошмаром: не чуючи і не контролюючи власний голос, він любив читати свої вірші, чим жахав людей, які не знали про його хворобу і не уявляли міру його фізичних вад. У проникливому спогаді про друга Первомайський наголошував не так кіплінґівські образи у Влизька, як його відчайдушні спроби повернути собі голос. Саме глибока симпатія до поета, приреченого на можливу німоту, а не майстерні кіплінґівські варіяції Влизька, визначала ставлення Первомайського до нього, а відтак і до Кіплінґа79. Трагічна доля Влизька, страченого разом з багатьма іншими діячами українського національного відродження, тільки зміцнила віру Первомайського в те, що людина важливіша за ідеологію.

Трансформуючи Кіплінґа для власних поетичних цілей, Первомайський переосмислив засадниче для англійського поета поняття обов’язку. Попри численні автопортрети Первомайського в жанрі “митець як старий солдат” і глибоке почуття обов’язку, засвідчене в спогадах про нього, його “обов’язок” не мав нічого спільного з солдатським беззаперечним виконаням наказів. Первомайський визнавав лише один обов’язок – вірність власним темам і етичним принципам. Єврейські óбрази і теми проявилися у всіх текстах Первомайського 1920–1930-х рр., у пізній творчості він знову повернувся до них, хоча свої українсько-


єврейські симпатії міг висловлювати лише півголосом. За це він заплатив високу ціну.

Пережити Голокост

У 1943 р. в нарисі “Учитель історії” Первомайський написав про свого героя: “Вiйна зiйшла зi сторiнок пiдручника iсторiї i крокувала шляхами його батьківщини”80, – а 1941 р. він сам пішов добровольцем на фронт. У посвідченні 1942 р. сказано, що його призначено “инструктором-литера-тором фронтового радио Ю[го-]З[ападного] [фронта]”81. Разом з армією Первомайський відступав на схід, у Росію, покидаючи південно-західний реґіон, інакше кажучи, Україну. Це був важкий шлях. На кордоні України він узяв жменю землі на згадку про рідний край, а незабаром написав:

Я на шляху підняв шматок землі,Обмитої осінніми дощами.Важкий і темний, він в руці холов,Мов бідне серце, що згубило кров.Пожежею війнула тьма над нами.Гукнув гудок – я до машин побіг,Ми далі йшли, повільно і невпинно,Та кинути на шлях я вже не мігШматок землі твоєї, Україно!82

Ця історія – один із його найпатріотичніших віршів, освідчення в любовi до України в мить розлуки з нею. Його почуття втілено в образі шматка української землі, піднятого на дорозі, – все, що залишилося поетові від шляху, яким “земля обітована людству гряде, осяяна блиском”.

У вірші, написаному в жанрі балади, деталі фронтових буднів поєднуються з гіркими почуттями й останніми надіями автора:

Це все, що залишилося меніНа спогад про мої юнацькі дні,Про край, де я зростав і зрів душею,


Про рідний степ, і ріки, і горби,Про стан похилий сивої верби,Що засмутилася над течієюМинулого мого... Шматок землі!На серці в мене він лежить незмінно,У струм один і гнів мій, і жаліЄднаючи з тобою, Україно!

Образ шматка рідної землі повторюється в кожній строфі і перетворює вірш на сповнений поетичної сили плач над долею України. Розповідають, що коли Первомайський прочитав його в крижаній Москві взимку 1942 р., Павло Тичина не знайшов слів передати свої почуття, а Максим Рильський вигукнув “Яка мова!”.

Збірка віршів “Земля” (1943), до якої ввійшов однойменний вірш, принесла Первомайському славу одного з найкращих радянських поетів і Сталінську премію 1946 р. Ілья Ерєнбурґ і Васілій Ґроссман так само по-діляли войовничість і патріотизм Первомайського й ототожнювали себе з народом і землею, яку загарбав і сплюндрував ворог: є свідчення про їхню фронтову дружбу з автором “Землі”. Всі чотири роки війни Перво-майський пройшов воєнним кореспондентом, у документі 1945 р., ви-даному “майору Первомайскому-Гуревичу Илье Шлемовичу”, вказано, що він “состоит на действительной военной службе в должности воен-кора ‘Правды’”83. Звеличуючи життєву силу і стоїцизм рядових солдатів, Первомайський відступав з армією від Києва до Сталінграда, а потім у напрямку на захід дійшов до Румунії, Австрії й Угорщини84. Він не жив під німецькою окупацією, його оминула доля радянських військовопо-лонених у концтаборах. Перед тим як гітлерівці захопили Київ, Перво-майському вдалося вивезти в евакуацію свою єврейську родину – дружи-ну Євдокію Певзнер, їхню єдину доньку Сусанну Гуревич і тещу Берту Певзнер. Важко сказати, коли саме він зіткнувся з усiм тим, що сталося з євреями протягом Другої світової війни, але Голокост посів помітне місце у його творчості.

Первомайський уникає епічности, розповідаючи про війну. Шукаю-чи непересічних засобiв передати трагедію своїх одноплемінників, він


скорочує відстань між автором і героями, долає відстань мiж ними для того, щоб уявити себе на краю щойно викопаної розстрільної ями й ото-тожнити себе з жертвами Голокосту. У віршах про Голокост Первомай-ський бачить себе очима східноєвропейських євреїв в останні моменти їхнього життя. Власний голос долинає до нього з крематоріїв і братських могил, турбує його свідомість і бентежить поетичну уяву. У 1944 р. уро-дженець Києва Ілья Ерєнбурґ у вірші про трагедію Бабиного Яру теж написав: “Я слышу, как из каждой ямы / Вы окликаете меня”85.

Друга особа множини в Ерєнбурґа стає першою особою однини у Первомайського, який воліє ліричну близькість замість епічної відстані. Він волає до самого себе з ями, як наче винна свідомість і позбута єврей-ськість автора звертаються до його убезпеченої української самосвідо-мости. Іноді ці вірші про Голокост звучать так, ніби це Ілюша Гуревич плачеться Леоніду Первомайському, ніби німотний єврей, який живе в авторі, звертається до свого оприявненого українського альтер еґо. Дис-танціюватися від Голокосту для нього означало зрадити: масова загибель євреїв стала частиною особистого досвіду Первомайського, хоча сам він цього досвіду не знав. Постійна тема Голокосту в його поезії і прозі свідчить, що він ототожнював себе не лише з українським поетом, який пише про звірства нацистів, а й з євреєм, який відчуває вину, бо вцілів у Голокості.

Ставлення Первомайського до Голокосту найкраще вочевиднює те, як він сприймав поезію і життєвий шлях Міклоша Радноті (справжнє Міклош Ґлаттер, 1909–1944), угорського поета єврейського походжен-ня. Хоча під час масових розстрілів угорських євреїв Радноті прийняв католицизм, його все-таки депортували на територію Югославії, а по-тім відправили в концтабір Гайденау, але по дорозі конвоїр жорстоко побив його і застрелив86. Коли через півтора роки відкрили братську могилу, тіло Радноті впізнали по зошиту з віршами, які він записував до останніх годин свого життя. Вдова Ніколая Чуковського згадувала: “Уже после смерти Николая Корнеевича вышла вышла книжка стихов венгерского поэта Миклоша Радноти в переводе Л. Мартынова, Д. Са-мойлова и Н. Чуковского. Я послала ее Первомайскому. Он ответил мне взволнованным письмом. Трагическая судьба Радноти, расстрелянного


немцами при отступлении, взбудоражила его воображение, и он драма-тично описал в письме последние часы его жизни”87.

Первомайський відповів словами вдячности і захоплення:

Есть у Радноти две строчки, ради которых стоило пройти все круги ада, он сказал их за всех, не обретших голоса, умерших молча, с тем же сознанием:

И буду я убит за то, что не жесток,И потому, что сам я не убийца.

Если бы он написал только эти строчки, их было бы достаточно, чтобы встать в один ряд с самыми чистыми сердцами человечества, которые предпочитали собственную гибель, но не склонялись перед ложнью и насилием88.

Інтерес Первомайського до постаті Радноті переріс в незриме ото-тожнення його з угорським поетом. Первомайський переклав кілька піз-ніх віршів Радноті, а згодом використав один із його засадничих мотивів – “краще бути жертвою, ніж катом” – у творчості і в житті. Він поставив його в центрі свого поетичного осмислення Голокосту, бо вважав, що се-ред масових руйнувань і вбивств, “коли не замвкає грізний гомін в розко-линах землі”, а комини виносять “у небо разом з димом людський прах”,

Собі поети право залишають,Всі інші відкидаючи права:Належати до тих, кого вбивають,А не до тих, хто холодно вбива.

Останні слова Міклоша Радноті збігаються з етичним кредо Первомайського, ніби саме його, Леоніда Первомайського пішки гнали в Гайденау і розстріляли. Можливо, Первомайський знав, що Радноті, як і він, був євреєм з подвійною ідентичністю.

Напевне, існували й інші причини, чому Первомайський ототожнював себе з Радноті, а його внутрішній монолог сприймав як імператив для


митця, але була серед них і найважливіша. Підхопивши естафету вбитого угорсько-єврейського поета і зробивши його позицію своїм кредо, Первомайський розвинув одну зі своїх засадничих ідей: голос безмовної жертви – це голос найвищої істини, і поет повинен розгадати, породити і оприявнити цю рівність. Щоб зрозуміти, як Первомайський приймає й універсалізує етику ненасильства Радноті, варто порівняти його ставлення з трактуванням російського поета й перекладача Давида Самойлова, який присвятив угорцеві “Фантазию о Радноти”. Солдати десь на дорозі біля Оранієнбаума зустрічають циганський фургон, з якого визирає одягнутий в лахміття божевільний старий дід і кричить: “Я – Радноти Миклош, / Великий венгерский поэт”. Багато пізніше Самойлов дізнався, що поет “Погиб совсем молодым / В Сербии, в лагере смерти”89, і це постфактум увиразнює божевілля старого волоцюги. Самойлов повторює, що добре запам’ятав, як дід горлав, що він Радноті Міклош, але здивування й недовіра стоять між ним і старим циганом. Парадоксально, але цей вигаданий образ безумця, який усупереч очевидному називається поетом, загиблим під час Голокосту, певною мірою перегукується з мовчазною солідарністю Первомайського з Радноті.

Хай там що, Голокост, зокрема Бабин Яр, – ключовий момент у переозначенні Первомайським своєї ідентичности. Події Бабиного Яру досі непросто осягнути і художніми засобами показати криваву розправу над 30 тисячами євреїв в останні дні вересня 1941 р. На відміну від багатьох українсько-єврейських поетів, як-от Абрам Канцельсон, Первомайський не описує різанину в Бабиному Яру з безпечної відстані оповідача і не проклинає нацистів. Злочинці й кривдники не мають права бути почутими і не варті слів. Натомість він промовляє устами батька, який за мить до загибелі звертається до сина, ніби востаннє заколисує:

Стань біля мене, стань, мій сину,Я прикрию долонею твої очі,Щоб ти не побачив своєї смерті,А тільки кров мою в пальцях на сонціТу кров, що й твоєю стала кров’юІ зараз вилитись має на землю...90


Тут також Первомайський вдається до самоототожнення з жертвами насильства. На краю могили він виявляє нові родинні зв’язки і в такий спосіб олюднює страту. Цей вірш нагадує епізод про Голокост у романі Васілія Ґроссмана “Жизнь и судьба”, читати який Первомайський не міг. У Ґроссмана бездітна Соф’я Лєвінтон, заміжня за неєвреєм, гине в газо-вій камері разом з хлопчиком-сиротою Давидом. Вона притискає його до себе, і остання її думка: “Я стала матерью”91.

До трагедії Бабиного Яру Первомайський звертався і в прозі, як і ра-ніше, змальовуючи українсько-єврейські стосунки в найбільш незвичних і несприятливих обставинах – Київ напередодні бійні в Бабиному Яру. В оповіданні “Вулиця Мельникова” Первомайський вибрав перспективу, яка тематично перегукується з оповіданням Бориса Ямпольського “Де-сять лилипутов на одной кровати”, де стосунки між десятьма цирковими ліліпутами (безсумнівно слов’янського походження) і зденаціоналізова-ним власником квартири, де вони живуть, напередодні розстрілів у Баби-ному Яру метафорично зображено як стосунки між євреями і неєвреями під час Голокосту92. У Первомайського сюжет розгортається в інакшій перспективі. Перед самою війною юний єврей Мося з Коростишева і українка Клава з-під Лебедина на Сумщині приїхали до Києва в пошу-ках роботи, познайомилися на танцях у клубі і закохалися. Але “Вули-ця Мельникова” – не банальна любовна історія колишніх містечкового єврея й української селянки. Клава завагітніла, і її пологи збігаються з останнім днем київських євреїв. Мосі немає, він уже на фронті. Клава читала й розуміла, на що натякають німецькі накази про євреїв, розві-шані на київських вулицях. З тривожними передчуттями вона марно ви-глядає свого коханого кучерявого Мосю в єврейському натовпі, який по-вільно рухається вулицею до Бабиного Яру. Її стискає страх за Мосіне життя і біль від перейм. Повернувшись додому до тьоті Насті, яка дала їй притулок, Клава зізналася їй про національність майбутньої дитини, і тепер у господині є всі підстави донести на неї нацистам. На піку боліс-них перейм Клавин страх матеріялізується: в кімнату заходять німецький солдат і двоє поліцаїв з перевіркою паспортів.

Народження українсько-єврейської дитини стає моментом істини. Коли Клава розповіла тьоті Насті про Мосю, та тільки сплеснула ру-


ками, веліла мовчати і з острахом подивилася на її “єврейський” живіт. Але коли нацисти обшукують помешкання, вона видає Клаву за свою племінницю, православну, з питомо українським прізвищем у паспорті. Тієї миті, коли народжується хлопчик, а поліцаї йдуть геть, тьотя Настя перетворюється на українську Мадонну з єврейським немовлям. Нато-мість у “Десяти лилипутах” Ямпольського (Первомайський читав їх до того, як написав своє оповідання) господар не знає, що робити зі своїми квартирантами, яких їхній цирковий антрепренер покинув напризволя-ще перед окупацією Києва: він сумнівається, що вони “нормальнi” або навiть “православні” і з міркувань безпеки передає їх у руки тих, хто відповідає за підготовку Бабиного Яру до масових розстрілів. Первомай-ський пропонує інший фінал: чи то з жіночої солідарности, чи то з по-чуттів, які долають національні і релігійні бар’єри, тьотя Настя не віддає хлопчика нацистам. Вона навіть уважає його і своїм також – “нашим”, і лагідно називає його незабутнім українським словом, у якому легко впіз-нати єврейський корінь: “А вони думали, що ми їм віддамо його... що ми віддамо їм нашого хлопчика, нашого шмаркачика... А ми не віддамо!”93. Остання фраза тьоті Насті передає крамольну суть оповідання Перво-майського. Незалежно від того, скільки добрих неєвреїв реально було в Києві 1941 р., найважливіший урок “Вулиці Мельникова” полягає в тому, що гнані й упосліджені можуть і повинні протистояти насильству. При-кметно, що першими на цю ризиковану справу зважилися жінки.

До теми Голокосту Первомайський звернувся і в найвідомішому сво-єму творі – романі “Дикий мед” (1963). В основу роману лягли події, що передували битві на Курській дузі, одній з переломних у Другій світо-вої війни. За незвичайних обставин зустрічаються стрілок-єврей Шрайб-ман і воєнний фотокореспондент Варвара Княжич – солдати, чия роль на війні для простих людей не очевидна. Звісно, Первомайський не міг відкрито заперечувати поширене упередження, нібито євреї “воюють у Ташкенті” чи “на Ташкентському фронті”, але його солдат-єврей сидить в окопі на передовій і сам цей контекст спростовує усталену думку. На противагу цьому він малює Варвару в протистоянні з чоловіками-фрон-товиками, які неохоче їй допомагають і ставляться до неї з ледь прихова-ною поблажливістю, а то й неприхованою зневагою.


Варвара Княжич прибуває на фронт напередодні Курської битви з секретним завданням сфотографувати новий німецький танк “Тигр” (Panzerkampfwagen VI), на який робив ставку Гітлер у наступі 1943 р. і про який мало що знала радянська розвідка. Розповідь обертається до-вкола цієї фотографії і наголошує роль Варвари як митця, котрий ство-рює зорові образи і якоюсь мірою є двійником Первомайського. На за-вданні вона зустрічає двох стрілків-бронебійників, вірменина Гулояна і єврея Шрайбмана. До війни Шрайбман працював на взуттєвій фабриці у Києві, тепер він разом з Гулояном прикриває Варвару, доки вона фото-графує танк, і віддає життя за успіх її справи94. Але для Первомайського Шрайбман – це не лише приклад єврея на передовій, за його допомогою письменник показує читачеві подібність між долею жінки і долею єврея на фронті. Ось діялог генерала Костецького і Варвари під час вручення нагород:

– Рядового Шрайбмана убито, товаришу генерал...Костецький відповів не їй, а своїм думкам:– Орден Вітчизняної війни першого ступеня буде надіслано на зберігання родині Шрайбмана.– Родина Шрайбмана на окупованій території, — сказала вона, ковтаючи новий жмуток сліз, що підступив їй до горла.– ...буде вручено родині нагородженого після звільнення тимчасово окупованих територій95.

Варвара добре знала, що означає для євреїв залишитися на окупова-ній території. Вона розуміє, що ніхто не вшанує пам’ять солдата-єврея і нікому ця шана і пам’ять не потрібні. Самотність Шрайбмана абсолютна. Навіть воєнний кореспондент не хоче писати про нього у статті, позбав-ляючи голосу й імені: Шрайбман заважав йому і “він згадав про нього мимохідь, як Гулоянового напарника, не називаючи прізвища. ‘Все одно Шрайбман вже мертвий, і слава йому непотрібна’”96.

На відміну від чоловіка-журналіста, Варвара, неєврейка і жінка, по-вністю ототожнює себе зі Шрайбманом, з його очевидно загиблою роди-ною, з переслідуваними євреями. Варвара говорить за безмовних – це те,


що сам Первомайський уважав своїм завданням, але в цьому романі він передав його жінці. Жінка на фронті, яку дехто зневажає, але хоч-не-хоч мусить з нею співпрацювати, краще за інших розуміє, що значить бути євреєм на фронті. І хоча завдяки секретності свого завдання їй вдається подолати “чоловічу опозицію”, це не означає, що вона використала i за-була двох неросіян, які допомогли це завдання виконати.

Жінка-воєнкор у суто чоловічому армійському середовищі, Варвара впізнає товариша по нещастю. Шрайбман рятує її місію, а може, й життя, і Варвара повертає борг Шрайбману, якого упереджені військові прирі-кають на забуття й неславу. Антиколоніяльні етичні принципи Перво-майського і його героїні несподівано оприявнилися в ході редакційних поневірянь “Дикого меду”. Переконаний демократ Александр Твардов-ський відмовився друкувати російський переклад роману у своєму зна-менитому “Новом мире”, бо йому не сподобалася, що у воєнному творі головна героїня – жінка! Чи усвідомлював Твардовський, що Варвара ви-криває його засадничо імперські принципи, а водночас і межі ідеології шістдесятників? Близька перспектива, з якої Первомайський писав про Голокост і єврейські теми у сорокових-шістдесятих роках, вражає ще й тому, що й сам письменник став жертвою антисемітської кампанії кінця 1940-х рр. і вперше в житті опинився серед гнаних і принижених, з яки-ми метафорично ототожнював себе у своїй творчості.

“Безрідний космополіт”

Щойно Червона армія взяла Київ, Первомайський приїхав додому – квар-тира стояла пусткою, довоєнний архів пропав, книжки згоріли, а піяніно забрали собі сусіди. Навіть Сталінська премія другого ступеня 1946 р. за поетичні збірки “День народження” і “Земля” не змогла підсолодити гір-коту втрати й замінити йому знищені архів і бібліотеку. Саме тоді радян-ська преса на якийсь час піднесла письменника на вершину слави. Ніко-ли ні до, ні після того про Первомайського не писали так прихильно і не ставили його так високо. У 1945 р. з’явилося кілька важливих критичних статтей про його поезію і прозу. У них підкреслювався “стоїчний роман-


тизм” Первомайського, “обобщенно-философический характер изобра-жения событий”, притаманний його поезії, яка стала “продолжением традиций русской элегии и стансов”97. А коли “Литературная газета” ого-лосила, що Первомайського разом з російськими поетами Алєксєєм Сур-ковим, Павлом Антокольським і Алєксандром Твардовським удостоєно найвищої державної нагороди в галузі літератури, слухняна радянська критика вибухнула оплесками98. Сталінська премія могла б стати бронею для Первомайського під час керованої з Москви кампанії 1947 р. про-ти націоналістичних ухилів у творчості видатних українських письмен-ників Максима Рильського (1895–1964), Юрія Яновського (1902–1954) й Iвана Сенченка (1901–1975) та пiзнішої кампанiї проти письменникiв єврейского походження, але без нападок на нього не обiйшлося. У сво-їх злобних виступах тодішній голова Спілки радянських письменників України Олександр Корнійчук (1905–1972) окремо похвалив Первомай-ського, хоч і м’яко покартав його за неправильне трактування класової боротьби в романі у віршах “Молодість Брата”99. Суворіших обвину-вачень Первомайський уникнув завдяки тому, що й сам брав участь у наклепницьких виступах проти Рильского, Яновського й Сенченка. Але влада милувала недовго. Незабаром Первомайський зрозумів, що попе-реду нові суворі випробування, можливо, підступніші й небезпечніші, ніж чотири роки на війні.

Наприкінці 1940-х рр. радянських євреїв, яких завжди вважали найлояльнішою національною меншиною в Радянському Союзі, приголомшила розпочата Сталіним масштабна антисемітська кампанія. Останні дослідження стверджують, що цю кампанію не було спрямовано проти євреїв як таких. Історики доводять, що її мішень – один із багатьох радянських етносів, який після заснування 1948 р. держави Ізраїль раптом перетворився на ще одну “діаспорну національність”100. Але обставини, спроможнi змінити наше розуміння політичної історії, можуть не зачіпати історію культури, в цьому випадку сприйняття і реакцію жертв кампанії 1948–1949 рр., яка швидко докотилася і до Первомайського. Сава Голованівський і більшість мемуаристів, котрі писали свої спогади в добу Брежнєва й Щербицького, обережно розповідали, що “післявоєнні роки склалися


несприятливо для Первомайського”, коли йому доводилося “визнавати свої неіснуючі помилки і каятися у невчинених гріхах”101.

На практиці ця кампанія поступово перетворювалася на інспірований державою погром, особливо серед елiт єврейського походження. У 1948 р., звітуючи в Кремль про успішне виконання партійних постанов про журнали “Звезда” й “Ленинград”, українське партійне керівництво зіштовхнуло єврейських і українських письменників. Саву Голованівського примусом втягнули в кампанію проти найкращих українських поетів, яких прихвосні режиму звинуватили в українському націоналізмі. У своєму ганебному виступі на зустрічі з білоруськими письменниками в Мінську 24 грудня 1948 р. Голованівський висунув жахливі закиди на адресу Максима Рильського, одного з чільних представників “розстріляного відродження”, котрий дивом пережив чистки української інтеліґенції 1930-х рр.102 А вже наступного року Голованівський, Первомайський, інші українські літератори єврейського походження самі стали об’єктом полювання на відьом, цього разу безрідних космополітів – евфемізм, який вигадав для євреїв Сталін. Тепер Кремль залучив кількох впливових українських письменників до нападок на євреїв.

Щоб нейтралізувати вплив євреїв у культурі, Сталін напередодні антисемітської кампанії наказав ліквідувати Соломона Міхоелса (1890–1948), голову Єврейського антифашистського комітету і го-ловного режисера Державного єврейського театру в Москві (ГОСЕТ). Їдишомовні письменники в Україні, сусіди Первомайського по “Роліту”, не сумнівалися, що смерть Міхоелса – частина добре продуманого плану. Незабаром очільників Єврейського антифашистського комітету, а це були головно їдишські літератори, заарештували, обвинувативши у шпигунстві на користь різних іноземних розвідок. Хвиля терору захопила радянських євреїв невідомо на який час. Ті, хто уникнув арештів, мусив за це публічно каятися, звинувачений у “плазуванні перед Заходом” і “нехтуванні соціалістичною батьківщиною”. На відміну від більшости своїх колеґ, каятися Первомайський відмовився. Він рішуче заперечував будь-які звинувачення, стоїчно терпів нападки і відкинув можливість “суду чести” на вiдкритому засіданнi Спiлки письменникiв.


Первомайський і Голованівський залишили тільки короткі згадки про часи переслідувань, однак окремі деталі випливають зі спецпові-домлення “Про реагування інтеліґенції м. Києва у зв’язку з розпуском Єврейського антифашистського комітету й арештами єврейських націо-налістів” міністра державної безпеки УРСР генерал-лейтананта Сергія Савченка тодішньому першому секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущо-ву. Поет Андрій Малишко (1912–1970), описуючи підозрілу реакцію ки-ївських письменників на арешти радянських єврейських діячів, зокрема, розповідав: “...Соседи видели в окно как поэт ПЕРВОМАЙСКИЙ, узнав об аресте ГОФШТЕЙНА и особенно ФЕФЕРА, хватался за голову и бил-ся головой об стол в своей комнате. Затем наливал из бутылки водку и глушил ее стаканами: он, негодяй, боится за свою шкуру...”103

Як стверджує Сергій Пархомовський, свідчення Малишка дуже сум-нівні: Первомайський жив на п’ятому поверсі і сусіди не могли бачити його у вікно, крім того, він не звірявся Малишкові за пляшкою104. Чи пив би Первомайський менше, якби арештували когось одного, скажімо, Гофштейна? Можливо, Малишків наклеп і згадка про це у звіті міністра держбезпеки свідчать, що владники і їхні маріонетки в СРПУ сприймали Первомайського як типового “безрідного космополіта”. В очах Малишка він досі був не українським поетом, а Іллею Шльомовичем Гуревичем, єврейським паразитом на чистому тілі української літератури, злоякісною пухлиною, яку, за словами Юрія Смолича на письменницькому пленумі про “космополітів”, треба вирізати. Так у 1949 р. Первомайський раптом виявив, що він, автор кількох десятків книжок українських віршів і про-зи, глибоко закорінених в Україні, її землі й культурі, насправдi лише єврей, безрідний кочівник, позбавлений будь-якого зв’язку з землею, на якій живе. Тепер він не міг претендувати навіть на шматок української землі. Тоді, мабуть, уперше Первомайський зрозумів, що відчували укра-їнські письменники у 1920-х рр., яких обвинувачували в націоналізмi.

Нападки на Первомайського почалися внаслідок запобігливої реак-ції української влади на постанову ЦК ВКП(б) “Об одной антипатрио-тической группе театральных критиков”, спрямовану передусім проти літераторів єврейського походження105. Послуговуючись створеною в Москві фразеологією нетерпимости, Любомир Дмитерко (1911–1985),


один з очільників СРПУ і добровільний інформатор, з трибуни ІІ плену-му Правління СРПУ виголосив огидні звинувачення на адресу україн-ських критиків, публічно викривши їх як євреїв і суспільних паразитів. Патріотичний каральний меч Дмитерка впав на голови таких безрідних космополітів, як Я. Ган (Каган), Ю. Мартич (Фінкельштейн), Л. Жаданов (Ліфшиць), Г. Гельфандбейн, Л. Юхвід та інші. Для тих, хто сумнівався у їхній зрадливій подвійній ідентичності, Дмитерко просто навів у дуж-ках справжні імена слідом за українськими псевдонімами. Хоча він по-милував Первомайського і не викривав його персонально, проте назвав його серед інших безрідних космополітів поруч з Абрамом Гозенпудом, українським музикознавцем і “запеклим низькопоклонником, що залюб-ки плазує перед усім чужим, іноземним”.

Аналізуючи доповідь Первомайського “Леся Українка і сучас-ність”, виголошену на засіданні Інстутуту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР 1946 р., Дмитерко підкреслив: “Як і Гозенпуд та інші, Л. Пер-вомайський на кожній сторінці своєї доповіді підтверджує, що єдиним критерієм цінности Лесі Українки є її місце в світовій літературі, її зв’язок з світовою літературою. Імення Гейне, Жорж Занд, Бічер-Стоу, Деборд-Вальмор, Броунінг, Віже-Лебрен та інших іноземців та іноземок так і миготять перед очима”106. Тобто показуючи місце Лесі Українки в західному літературному каноні, Первомайський намагався протягнути в радянську літературу “шкідливі концепції, програмні для всіх космо-політів”. Він нібито виривав Лесю з контексту братніх слов’янських ра-дянських літератур і ставив її в чуже буржуазне середовище, підносив уселюдське понад класове, вітчизняне і радянське, ще й наважився вка-зати на залежність Лесі Українки від поетики Генриха Гайне. Та хоч які скандальні ці речі, письменник заслуговував не більше, ніж на сувору догану, проте виявилося, що “є у Л. Первомайського і гірші речі”.

Сьогодні малоймовірно з’ясувати, хто з літературних асистентів Дмитерка допоміг йому обвинуватити Первомайського в сіоністських симпатіях – страшному злочині після суду над Єврейським антифашист-ським комітетом, декому з членів якого висунули таке саме звинувачен-ня. Схоже, Дмитерко не дуже добре знав ранні твори Первомайського, а тому навряд чи міг сам виметикувати той скрупульозний і вбивчий літе-


ратурний аналіз, з яким виступив на пленумі. Далі в доповіді він спирав-ся на інквізиторське прочитання теперішніх воєнних віршів Первомай-ського, порівнюючи їх з його ранніми творами на єврейську тематику.

Виявилося, що до збірки “Солдатські пісні” Первомайський, тоді радянський воєнний кореспондент у Румунії, включив вірш, у якому лі-ричний герой зізнається: “По дорозі на дальню Синаю / Снігом пам’ять мою замело”. Дмитерко правильно припустив, що Первомайський мав на увазі румунське містечко, але образність вірша, наголосив він, запере-чує таке спрощене прочитання. У вірші сказано:

Що було то? Обличчя чи голос?Несподіваний крик з темноти?Мов крилом, мов ножем розкололосьТемне небо — з’явилася ти.Як пройшла ти, не маючи сили?Даль яка, і печаль, і пітьма...Подивись на солдатські могили,Чи й моєї між ними нема.Я живий ще, я тут, за снігами,І вітри замітають мій слід,І три тисячі верст поміж нами,І, можливо, три тисячі літ107.

Дмитерко порівняв óбрази й метафори цього вірша з маловiдомим нарисом з книжки Первомайського “Блокнот блукань”: там є старенька єврейка з Прилук, яка їде до дочки в Хайфу, бо з рідною землею її нічого, крім могил, не зв’язує. У цьому ранньому творі, який Дмитерко детально не розбирає, бабуся просить свого попутника Первомайського, якщо він буде в Прилуках, сходити на кладовище і попросити у її могил пробачен-ня за те, що вона їх покинула. “Мене не ваблять могили. Я не виконаю її прохання”, – вiдповiдає неначе самому собi комсомолець Первомай-ський108.

Провівши паралелі між могилами в ранньому нарисі Первомайського й у вірші, написаному під час війни, Дмитерко доходить висновку, який


звучить наче вирок. Румунське місто Синая, переконує він, викликало у Первомайського “хворобливу асоціацію з горою Сінай, на якій, згідно з легендою, три тисячі років тому проголосив свої закони Мойсей”. Біль-ше він нічого не порівнює, але й так ясно, що невідомий голос у вірші – це голос старої єврейки, а письменник нарешті прийшов до могил, адже саме “три тисячі літ” розділяють законодавця Мойсея і Первомайського. Мало того, на думку Дмитерка, який наводить ще одну цитату, насамкі-нець Первомайський зізнається, що біблійні алюзії – це “Все, що в мене зосталося й є”. Як може радянський поет, обурено вигукував Дмитерко, дозволяти собі такі асоціяції й визнання?

У резолюції пленума Первомайського вже названо серед інших укра-їнських письменників і критиків єврейського походження. Його звину-ватили в “занепадницьких мотивах”, “ідеях безрідного космополітизму та буржуазного націоналізму”109. В пресі почалася кампанія проти пись-менника, хоча органи безпеки його не чіпали, ймовірно, тому що Микола Руденко (1920–2004), відомий у 1970-х рр. дисидент, а в 1949 р. секретар парткому СРПУ, відмовився давати на Первомайського неґативну харак-теристику. Можливо, це один з проявів підступної політики влади, яка хотіла принизити, але не знищити поета. Первомайський опинився в си-туації тривожної невизначености, яку ще більше згущували арешти се-ред їдишомовних літераторів, серед яких були його друзі і про чию долю ніхто нічого не знав, та реакція колеґ-письменників.

Виступ Дмитерка на пленумі СРПУ оприявнив, хто як ставиться до цього з присутніх. Одні схвалювали публічні нападки на Первомай-ського, Мартича і Голованівського та дорікали Рильському й Бажанові за стриману критику безрідних космополітів. За інформацією МДБ, навіть найпоміркованіші письменники погодилися після пленуму, що дискусія вийшла щирою і корисною. Первомайський одразу зрозумів, звідки ви-ростає ця кампанія. За повідомленням міністра держбезпеки, після пле-нуму поет нібито говорив, що йому ясно – критику санкціоновано згори: “Сегодня – меня и ГОЛОВАНИВСКОГО, завтра – других... все идет как по маслу”110.

Те, що нападники не зробили однією атакою, вони досягнули затяж-ною облогою. Первомайського цькували кілька років за допомогою стат-


тей у пресі, обвинувачень на засіданнях СРПУ, анонімок, організованої і контрольованої державою хвилі народного обурення, які викривали його вигадану підривну діяльність. Первомайський впав у депресію і в роз-мовах з євреями переходив на їдиш. Лев Дроб’язко згадував, як він якось зустрів біля “Роліту” Беллу Кіпніс, дружину їдишомовного письменника Іцика Кіпніса. Белла Кіпніс сказала: “Первомайський переживає важкi часи. Сьогоднi вiн заговорив зi мною на їдиш”. Дроб’язко пояснював: “Щоразу, коли Первомайський наштовхувався на чергові конфлікти з владою, вiн навмисне переходив на їдиш у щоденному житті”111.

Десь у той час Володимир Сосюра, сусід Первомайського, написав про нього епіграму:

Iде сумний i хмурий, як зуав.Його лице немов таке iзроду,немов на ньому бiль намалювавтрагедію єврейського народу112.

Попри всі негаразди, Первомайський теж далі писав сатиричні епіграми, передусім на Дмитерка і його кліку, але були моменти, коли й епіграми не допомагали протистояти вербальному насильству письменницьких i владних установ113.

За кілька місяців по смерті Сталіна Первомайський вирiшив вiдкрито означити своє ставлення до жорстокости режиму і безголосих жертв, зафiксувавши його чорним по бiлому. Країна ще не оговталася від смерті Сталіна, відлига ледь почалася, скрізь панував страх, тому поетичний експеримент Первомайського 1953 р. здається самогубством. Тоді ще ніхто не наважився виступити проти Сталіна чи засумніватися в його безсмертних рішеннях. І на цьому тлі Первомайський, схоже, був одним із небагатьох письменників у Радянському Союзі, хто публічно підважив авторитет Сталіна і вітав виправдання десяти кремлівських лікарів. Звісно, він вдався до езопової мови і незвичного жанру – дитячих віршів, але його слова набули далекосяжного, якщо не бунтарського звучання.

У листопадовому числі “Літературної газети” за 1953 р. Перво-майський надрукував кілька дитячих віршиків, в одному з яких були


такі рядки: “Що нам робити, / Щоб я не хворiв? / – Слухать / В усьому й завжди /Лiкарiв!”114. Через дев’ять місяців після “справи лікарів” і несподіваної смерті Сталіна це було ризиковане твердження. Якщо погодитися з цим алегоричним прочитанням вірша, слід визнати, що він натякає серед іншого й на те, що Сталін помер, бо не слухався своїх лікарів, а лікарі заслуговують лише на вдячність і захоплення. Прикметно, що Первомайський обрав лікарів не тому, що вони євреї, а радше тому, що вони жертви цькування і тортур: страждальці мають нагоду краще за інших пізнати цей режим, вони уособлюють найвищу правду про режим, до них треба особливо прислухатися, бо вони знають його політичний діягноз. Таке тлумачення не видається зовсім неймовірним з огляду на пізніший ненасильницький опір Первомайського його найзатятішим ворогам.

Київський “диспут” 1956 р.

Дуальна українсько-єврейська ідентичність Первомайського знову по-трапила під вогонь 1956 р., коли на письменника публічно напався Ми-кола Шеремет (1906–1986), плодовитий автор п’яти десятків книжок псевдопатріотичних радянських віршиків, позбавлених будь-якої літера-турної вартости, представник вульґарної догматичної критики. Ворож-неча Первомайського й Шеремета сягала ще часів Будинку літератури імені Блакитного в Харкові, коли Шеремет почав писати ура-патріотичні, ідеологічно бездоганні вірші, що їх навіть його найближчі друзі вважали графоманією115. Ще тоді, глузуючи з Шеремета, Первомайський приду-мав популярний афоризм, побудований на абсолютній римі: “Шеремет – поет?”. Його одразу ж підхопили й охочі познущатися з Шеремета від-повідали: “Не поет Шеремет!”. Крім того, в сатиричному вірші “Смерть Лірики”, надрукованому на першій сторінці одинокої тоді “Літературної газети”, Первомайський висміяв українських поетів-ліриків, серед них і Шеремета, які зібралися біля смертного ложа хворої лірики. Консиліюм з трьох лікарів – Комунізму, Пролетаріяту й Конструктивізму – діягнос-тував, що Лірика віджила своє, і вона таки померла, “не вважаючи на присутність поетів, геніїв українського пера”116.


Ображені лірики не забарилися відгукнутися в наступному чис-лі “Літературної газети”, зокрема Шеремет надрукував гостру репліку “Розмова з І. Сельвінським (Відповідь Л. Первомайському)”. Замість відповісти прямо, він передав слово російському поету-конструктивіс-ту Ільї Сєльвінському (1899–1968), який приїхав в Україну і звернувся до Шеремета з питанням “Хто такий Первомайський?”. Позаяк у своїй сатирi Первомайський виступав вiд iмені конструктивiзму в лiтературi, Шеремет дотепно обрав Сельвiнського, одного з чільних радянських поетiв-конструктивiстiв, щоб довести, що Первомайський тривіяльний iмiтатор. Під кінець свого монологу Сєльвінський повідомляє, що інші російські поети-конструктивісти збираються позиватися з Первомай-ським “з приводу їхнього авторства”, а останнє, що встиг почути Ше-ремет, “Було енергійне: ‘свинство!’”117. Цими двома сутичками конфлікт Первомайського і Шеремета не вичерпується. Є також свідчення, що у 1930-х рр. Шеремет, майбутній стовп соцреалізму, намірявся очистити українську літературу від євреїв118.

У 1960-х рр. Шеремет гнівно нападав на молоде покоління письмен-ників, вкотре підтверджуючи свою репутацію послідовника “закостенілої сталінщини”, як його охарактеризував Іван Світличний119. Тепер Шере-мет кидав звинувачення Первомайському в дусі антисемітської риторики пізньої сталінщини. Конкретна причина Шереметових нападок невідома, однак відсіч Первомайського дозволяє відтворити їхню суть. Первомай-ський, доводив Шеремет, не справжній українець. Він не може бути укра-їнським патріотом. Українська не рідна його мова і за кожним словом він заглядає у словник. “Він у хаті нашій гість” і не повинен забу вати, що “хлі-бець український їсть”. Хоча Шеремет уникав відверто антисемітських заяв, справжній сенс його обвинувачень був очевидним: Перво май ський – чужий, безрідний космополіт, чиї слова і рими звучать по-українськи, але позбавлені української сутности; він не має нічого спільного з Україною, українським народом і українською літературою. Він закінчений єврей-ський паразит, якому справжні українці даремно дозволили долучитися до щедрот української природи й культури. Первомайський відповів негай-но. Вісімнадцятисторінкова поема “Хліб пана Шеремета”, яка з’явилася у відповідь на атаки Шеремета того самого 1956 р. і лише у двох при-


мірниках, вважалася настільки відвертою, що ні за життя письменника, ні в добу горбачовської перебудови, ні навіть у перші чотирнадцять років української незалежности – ніколи не публікувалася120.

У відповіді Шеремету Первомайський вдався до сатиричних мета-фор та чергування чотири- і тристопних ямбічних строф з поеми “Німеч-чина. Зимова казка” Генриха Гайне. І так само як стилістичний прийом використав іронічне ставлення німецького поета до своєї єврейськости. Крім того, він багато запозичив з віршованих сатиричних діялогів Гайне, як-от з вiдомої суперечки ребе Юди й брата Йосифа, юдейського рабина і францисканського настоятеля в середньовічному Толедо з вірша “Дис-пут”121. “Хліб пана Шеремета” – це уявний діялог між Шереметом і Пер-вомайським, антисемітом і євреєм, які обоє стверджують своє істинне право на місце в українській літературі. Первомайський відкидає езопо-ву мову і називає речі своїми іменами. Його уявний Шеремет оголошує присуд: Первомайського розстріляти, вірші його заборонити, а портрет у музеї викинути в клозет, бо він скоїв злочин, який заслуговує на смертну кару, – нахабно їв “хліб пана Шеремета”:

Це треба знать було усім,Але мовчить газетаПро те, що все життя я їмХліб пана Шеремета.Про це заяву він подавІще во они лєта,Бо гасло не ловити гавЄ в пана Шеремета.Мовляв, завівся зайшлий гістьПід маскою поетаІ хліб на Україні їсть —Хліб пана Шеремета.Так от, мовляв, чи не могли бМи видати декрета,Щоб розстрілять його за хліб —Хліб пана Шеремета122.


Первомайський не вагаючись підкреслив антисемітизм Шеремета. Він порівняв його з дурником Свиридом, який носив на шиї дзвін, щоб усі чули його наближення. На це уявний Шеремет відказує:

Чому це він про дурня й дзвін?Ну, хай би там про томи...Чи не тому б оце, що він –Що він... Ну, вам відомо!

Свій коментар у наступній строфі Первомайський бере в дужки, за допомогою цього евфемізму натякаючи на кричущий, але дипломатично прихований антисемітизм Шеремета, і демонструючи читачеві підлі й ниці шереметівські прийоми:

(Ну крутиться на язиціОтеє слово враже,Але держить себе в руці,Він дипломат – не скаже!)

Самозахист Первомайського спирається на образ хліба з “рідної ниви” і власне розуміння вітчизни. Вітчизна, на його думку, – це земля, на якій працюєш, яку поливаєш потом, у якій спочивають твої батьки, з якою у тебе спільна доля. Мої батьки, каже поет, народилися в Україні, “свій піт в цю землю вклали”, жили надголодь і, крім хліба й води, ні-чого в житті не мали. На їхній землі – Україні – і на їхньому хлібі, заяв-ляє Первомайський, він виріс. Це його хліб. Він і його батьки трудилися на українській землі, стали українськими селянами, сіллю української землi. Чотири роки війни він у переносному сенсі носив хліб своїх бать-ків у солдатській сумці. Переходячи від життєвих фактів до внутрішньої правди, Первомайський стверджує, що доки він захищав свою стражден-ну вітчизну, Шеремет (який теж був кореспондентом на фронті) єднався з нацистськими загарбниками: не тому, що так було насправді, а тому що він завжди належав до тих, хто переслідує, цькує і репресує. У війну “... на нас з пекельних гін / Твої йшли однодумці”. Первомайський, закон-


ний син, яку він “боронив в бою”, заробляє свій, український хліб, “і ти не смій торкатись цього хліба”123.

Прямо пов’язавши Шеремета з нацистами та опосередковано зі Сталі-ним, Первомайський звернувся до іншого питання, яке порушив опо нент, – про підроблену українську мову і непатріотичну подвійну ідентичність. Хоч як це дивно, але він не наполягав, ніби він справжній “український со-ловей” і щиро визнав, що він тільки шпак у солов’їному гнізді. Звичайно, це метафора з широким семантичним полем, яке охоплює і їдишомовного єврея, i просто чужого. Але, продовжує поет, “шпаченям я народивсь / у солов’я в родині”, і дякує Богові за це щастя, адже тепер, будучи все-таки шпаком, “я знаю мову солов’я / І пісню солов’їну”: “Троянда – й та мені щодня / Голівкою киває, / Не знаючи, що шпаченя / Так солов’єм співає”. Ба більше, його пісня така популярна серед солов’їв, що й шпаки “у довгу ніч зимову” взялись перекладать її “на рідну свою мову”124.

Хай там яка реальність крилася за цими алегоріями, очевидно, що Первомайський не претендував бути питомо українським поетом, не приховував своєї подвійної ідентичности і не вважав, що цей шпачино-солов’їний симбіоз шкодить його поетичній репутації. Він пропонує не-звичайну теорію людської ідентичности, мови й національности. Сам факт народження чи батьківська культура нічого не визначають; люди, доводив Первомайський, покликаючись на те, що “каже нам / Про справу цю наука”, успадковують “лиш здібність говорить”, а не мову. Завдяки цій здатності вони можуть вивчити будь-яку мову, наприклад, українську. Отож вони з Шереметом в однаковому становищі, бо обоє не успадкува-ли українську мову, а вивчили її, і одинокий спосіб визначити, чого вони навчилися, – порівняти його українські вірші з улюбленим жанром Ше-ремета, доносом125. Дещо честолюбно, але цілком справедливо, Перво-майський стверджує, що єврей може стати не тільки українським поетом, а першим серед українських поетів і то не зрікаючись свого походження. І всі, хто заперечує це право (і спроможність) євреїв, не відрізняються від нацистів з їхнім расизмом.

Поема Первомайського “Хліб пана Шеремета” не мала жодних шан-сів на публікацію ні в 1950-х, ні в 1960-х рр.: надто була вона вибухова. Первомайський і далі писав епіграми, глузуючи зі своїх гонителів, і хоча


нападки на нього послабшали, однак не припинилися. Було би перебіль-шенням назвати цей жанр, зокрема й “Хліб пана Шеремета”, формою ненасильницького опору, адже епіграми Первомайського дотепні і вбивчі водночас.

У 1962 р. антисемітська риторика знову опинилася на слуху і на-перед знову вийшов дехто з горезвісних борців з космополітизмом 1949 р. Намагаючись розвідати, чи не починається ще одна антиєврей-ська кампанія, Сава Голованівський писав до Ерєнбурґа: “Дорогой Илья Григорьевич, посылаю Вам вырезку из газеты ‘Літературна Україна’ за 21.ХІІ.1962 г. Здесь напечатано интервью с А. Малышко, которое, как мне кажется, может Вас заинтересовать. <...> Этот прохвост торжествует по поводу нового начала борьбы с ‘космополитизмом’, что в его устах имеет особый смысл, и утверждает, что об этом на недавнем совеща-нии [йдеться про зустріч керівників Партії й Уряду з діячами літерату-ри і мистецтва в Будинку прийомів на Ленінських горах. – Й. П.-Ш.] говорили ‘особенно остро’. <...> Это интервью меня взволновало как тревожный симптом и показатель того, как может откликаться в Киеве то, что аукается в Москве”126. Первомайський, без сумніву, знав про нову хвилю антисемітизму, але в його текстах про нові політичні обставини в країні про це майже нічого немає127.

У 1960-х рр., позбавлений права з’являтися, виступати публічно і друкувати вірші в багатотиражній періодиці, Первомайський усамітнив-ся на дачі в Ірпені під Києвом. Це дозволяло йому перепочити від колеґ і сусідів, котрим ніяково було не вітатися з ним на вулиці чи на сходах “Роліту”. Він став відлюдником і називав себе “ирпенский отшельник, провинциальный писатель”128. Найближчі друзі, як-от знаменита актриса Наталя Ужвій з чоловіком, відвідували його по неділях і згадували, що він дуже змарнів. Більшість часу він проводив в Ірпені, а не в столиці.

Влада тримала Первомайського в непевному становищі: його твори не забороняли, але й не схвалювали. Спілка письменників стримано й шаблонно привітала його з п’ятдесятирічним ювілеєм, але не влаштувала жодної з традиційних у таких випадках урочистостей, навпаки, в останню мить було скасовано творчий вечір письменника в Київському університеті. У пресі з’явилося кiлька невиразних, за винятком


однієї-двох, статей – ці вирiзки Первомайський дбайливо збирав в окрему папку. Проте навіть у цих доброзичливих статтях, можливо, з обережности перед цензурою він поставав як людина минулого, якiй у жанрi ввiчливого реверансу бажали наснаги129. Первомайський звернувся до мистецтвознавства, опублікував кілька розвідок про українських художників, засвідчивши свою прихильність до теорії візуальних знаків, якщо не семіотики творчости130. Усамітнившись на дачі, Первомайський доглядав за хворою дружиною і працював у саду. Ніхто й не думав, що ця втеча в забуття стане найпліднішим періодом у його творчому житті.

Перевинайдення Генриха Гайне

Класик німецької літератури, здогадно атеїст, вихрещений і асимільо-ваний єврей та буцімто протомарксист, міцно засвоєний радянською культурою, Генрих Гайне з периферії літературних уподобань Перво-майського опинився в самісінькому їхньому центрі і став квінтесенці-єю єврейського поета у неєврейській культурі131. Первомайський добре розумів різницю між ними. Гайне був вихрестом, а Первомайський ні. Гайне прагнув ввійти у високу культуру найцивілізованішої, як тоді вва-жали, нації в Європі, а Первомайський вибрав українську культуру, яка навіть у східноєвропейському контексті посідала низьку сходинку. Гайне іронічно й двозначно ставився до своєї єврейськости, а Первомайський не приховував її ні в публічній, ні в приватній сфері.

Але переваги від самоототожнення з німецько-єврейським поетом значили для Первомайського більше, ніж різниця між ними. Він звер-нувся до гайнівської іронії, хибно сприйнятої, але санкціонованої радян-ськими літературними чиновниками, і забезпечив собі чудову нагоду за-лишатися в рамках ідеологічного канону та водночас розвивати теми й мотиви на грані дозволеного. Первомайський уважав подвійну ідентич-ність Гайне схожою на свою. Його цікавила посмертна доля німецького класика, котрого заборонили в Третьому Райху за його єврейське похо-дження i неарiйську тематику, а водночас доля його книжок, що їх пали-ли за підривний демократичний зміст. Якщо не за життя, то після смерти


Гайне став жертвою і втратив голос, отже, Первомайський симпатизував йому і як жертві насильства, а не тільки як єврею з подвійною ідентич-ністю. У 1950-х рр. Первомайський повернувся до творчости Гайне ще й для того, щоб подолати чи то пак трансформувати величезний вплив Гайне на його власне самосприйняття.

Первомайський визнав Гайне своїм авторитетом ще у 1920-х рр. Маючи заледве двадцять років, він написав літературний автопортрет, у якому Гайне виведено як пародію на Кам’яного гостя і Мідного верш-ника: заржавілий, неповороткий і мстивий, він переслідує і намагаєть-ся подушити своїх бездарних епігонів, а серед них підозрілого нахабу й самозванця Первомайського, який успадковує у Гайне посмертну славу. У цьому іронічному самоствердженні Первомайський постає як найго-ловніший послідовник Гайне і заслуговує на символічне благословен-ня, а не на смертну кару, яку приготував йому уявний Гайне. Далі були “Романтичні зустрічі”, в епілозі яких “постать у просторому плащі, в м’якому капелюші, з-під якого вибивалися пасма довгого волосся” не дуже романтично хапає Первомайського за горло:

Мені одразу стало ясно, з ким маю я справу.– Громадянине Гайне! – задихаючись крикнув я. – А Івану Сенчен-кові можна? Він цілу “Подорож жо Червонограду” на взірець вашої “Подорожі на Гарц” написав... Чом ви йому нічого не скажете? Ви, мабуть, не читали “Вапліте”? Можу вам дати, в мене є зайвий при-мірник.Похмурий Гайнріх прийняв залізну руку з мого горла.– І Сенченко теж? – прошепотів він. – Боже мій, до чого я дожився... А ти, хлопче, що тебе привело на мою стежку?– Я підняв зброю, що лежала іржавіючи на кальному шляху літерату-ри... Ви мусите пробачити мені, громадянине Гайне!Генріх мовчав, гортаючись у просторий плащ.– Чому ви мовчите? – насмілився я продовжувати. – Я не думаю, щоб ви забували власні слова.Він здригнувся.– Які?


І я процитував йому, ледве стримуючи хвилювання:Не встати з мертвих мертвимІ не тільки живі живуть...Він подав мені руку й за хвилину зник непомітно, як і з’явився...132

Обертаючи до Гайне його ж рядки, Первомайський натякає, що українсько-єврейський поет, на відміну від свого знаменитого німецько-єврейського попередника, живий і не здається. І хоча тон Первомайського несміливий, навряд чи у його публіцистиці було щось серйозніше за цю самопародію: він виглядає жертвою, яку мало не задушили, але яка спромоглася щось сказати на свій захист.

Цей епізод вказує насамперед, що Первомайський ступив на шлях Гайне, узяв до рук його зброю і продовжує його битву. Дивно, що Гайне тут серйозний, суворий і розлючений, натомість сам Первомайський – утілення гайнівської романтичної іронії. Слава Гайне – промовистий приклад єврея, який увійшов у чужу християнську культуру і став одним із найвідоміших у ХІХ столітті її представників, – приємно лоскотала честолюбство Первомайського і, можливо, надихала його літературні поривання. Особливо важливо, що Гайне особисто схвалив його літера-турну діяльність, а водночас і його земляка-українця з Краснограда. Пер-вомайський і Сенченко, єврей і українець, стали повноправними спадко-ємцями Гайне, іншим, застерігав Первомайський, годі й наближатися до спадщини німецького генія.

Первомайський завжди був пожадливим читачем Гайне. У 1930 р. під час подорожі Чорним морем до Стамбула він занотував: “Я перечи-тав уже десятий раз ‘Подорожні картини’ несамовитого Гайне, ‘Бродяги’ Гамсуна та американських поетів у перекладі І. Ю. Кулика”133. По суті, гайнівські мотиви є уже в ранній прозі Первомайського, яка на перший погляд видається заідеологізованою, по-комсомольськи пихатою і зовсім далекою від романтичної іронії Гайне. І сучасні, і тогочасні критики не помітили, що його оповідання, п’єси і вірші про комсомольців – це дуже часто пародії на офіційний і бундючний пролетарський реалізм. Гайнів-ська іронія – один з улюблених стилістичних прийомів Первомайсько-го, що відрізняло його від більшости російських і українських колеґ. Не


буде перебільшенням сказати, що саме гайнівська іронія допомогла йому вдало переосмислити кіплінґівську образну систему, таку популярну в радянській літературі 1930–1940-х рр.

У 1950-х рр. Гайне став для Первомайського не лише відправним пунктом як для поета, а й основною темою як для перекладача, редакто-ра, літературного критика й видавця134. Первомайський вперто поборю-вав тяганину з радянською літературною бюрократією за видання чоти-ритомника Гайне українською мовою і доводив, що треба замовити нові, кращі переклади. До співпраці над проектом з нагоди 175-річчя від дня народження Гайне він залучив найкращих літературознавців135, пильно редаґував переклади до чотиритомника136. Завалений роботою, він знову звертається до романтичної іронії Гайне, оцінюючи власний досвід укра-їнського поета. “Коли б я народився в Аргентині” – мабуть, найкращий автопортрет Первомайського і найбільш гайнівський його вірш. Справді, питає він себе, що якби я народився в далекій Аргентині? Чи оспівував би я Теуко і Парану так, як тепер оспiвую українські річки? Про що мрі-яв би? Чи згадував би на старості “крижані вершини Кордільєр” замість ярів і степів? І далі він роздумує про українську мову, невіддільну від його ідентичности:

Як я вслухавсь, вживався б до основиВ мелодію мені чужих силаб,Як жив би там я без моєї мови –Ні, як вона без мене тут жила б!137

Подібна зміна перспективи характерна для тих творів Гайне, у яких він обігрував свою дуальну німецько-єврейську самосвідомість. У цьому вірші, через самоцензуру не маючи змоги розглядати українське з єврей-ського погляду, Первомайський переносить себе на аргентинську землю. Він запитує, чи справді він так нерозривно злився з українською мовою, як українська мова з ним.

У радянському літературознавстві Гайне представляв революційний романтизм, а його антибуржуазна сатира вважалася прообразом марксів-ської критики капіталізму. Однак для Первомайського Гайне уособлював


поета, якому загрожують переслідування, смерть, знищення і забуття. Його Гайне – смертельно хворий поет, який демонструє дивовижну здат-ність працювати і творити, це не німецький аристократ-бонвіван, котрий проживає у Франції гроші свого багатого єврейського дядечка. Перво-майський ототожнює себе радше з хворим поетом, приреченим, за слова-ми Гайне, на “матрацну могилу”, який усупереч цілому світу продовжує писати і створює такі шедеври, як “Романсеро” (1851).

Первомайського не цікавив Гайне-переможець, навпаки, йому потрі-бен був Гайне-мученик, котрий бореться за життя і віддається творчос-ті, яку Первомайський уважав визволенням. У його поезії Гайне постає “умирущим бійцем на старім бойовищі”, який знає свою сумну посмерт-ну долю, але поле бою не покидає. Водночас він символізує трагічну долю єврейського народу і, що особливо прикметно, своїх творів. Таке прочитання підказують останні строфи вірша “Неподоланий” (1973 або 1974) – про нерозривно переплетені долі самого Гайне і його книжок:

Їх палитимуть, нищитимуть до сторінки,Випікатимуть сльози, вбиватимуть сміх,Але він не згорить ні у печах Треблінки,Ні в пустелі берлінській на вогнищі книг138.

У вірші зведено докупи три різні метафори, що підкреслює їхню спільність: доля єврейського народу, замордованого в Треблінці; доля Гайне і його іронії (“сміх”), що їх ненавиділи і забороняли нацисти в Німеччині; і доля книжок Гайне, що їх учорашні вдячні читачі нині зі священною расовою огидою викидають у вуличне багаття. Гайне, поезія, книги і єврейський народ – замучені, закатовані, знищені і приречені на забуття, але не подолані, бо поетичний присуд Первомайського оскар-женню не підлягає. Ототожнюючи себе з гнаними, німотними жертва-ми – євреями, поетами, книжками, – він перетворюється на їхній голос і так утверджує їхнє безсмертя. Якщо існує остання надія, ніби каже Первомайський, то вона полягає в поетовій здатності ототожнити себе з жертвами і стати їхнім голосом. Цей вiдновлений голос i є воскресiнням. Це дає підстави розглядати роботу Первомайського над виданням Гайне


в останні роки його життя, коли він був уже смертельно хворим, саме в такому контексті.

Робота над виданням Гайне допомогла Первомайському повністю переглянути його романтичну іронію. Там, де Гайне створює іронічні ситуації, несподівано дистанціюючись від своїх персонажів, Первомай-ський знищує будь-яку дистанцію. Романтичний всесвіт Гайне оберта-ється довкола його авторського “я”, у світі Первомайського, збудованому на самозреченні, зовсім інший центр. Персонажі Гайне рідко уникають його гострих коментарів, натомість Первомайський дозволяє своїм пер-сонажам говорити самим за себе. Він очевидно знав передсмертні слова Гайне “Господь мене простить. Це його робота”, які свідчать, що німець-кого поета непокоїло особисте прощення. Але для Первомайського ва-жила не стільки думка про нього Господа, як те, що він, поет, відчуває до тих, кому потрібні прощення чи пам’ять. Переводячи це питання в особистий план, він написав вірш про єврея, який стоїть на краю урвища і за мить до страти звертається до поета. Знову, як і в багатьох інших ви-падках, кладовище, яр, круча відсилають до трагедії Бабиного Яру, яка невідступно хвилювала поетичну уяву Первомайського:

Я в юрбі стояв на кладовищі,Голий між надгробків і між плит,Згадуючи пориви найвищі,Світ без болю і без крові світ.І коли я падав мертвий з кручіВ глинище кривавих тіл страшне,Вперто вірив я, що неминучеПрийдеш ти, щоб воскресить мене139.

Первомайський використовує типове гайнівське роздвоєння автор-ського “я”, однак перекидає гайнівську іронію з ніг на голову. “Ти” – це одночасно читач, слухач і сам поет, а “я” – це теж одночасно жертва і поет. Схоже, Первомайський ототожнює себе і з “ти”, і з “я”. Він – це “ти”, дистанційований читач, слухач, автор українських віршів, і він – це “я”, розстріляний у Бабиному Яру єврей. Первомайський не еґоцентрич-


ний поет, який висміює чи нарікає на життєві обставини й деспотичне середовище, – він усвідомлює поетів неоплатний борг перед народом і водночас є цим народом, який звертається до поета з останньою надією. Він не відкриває себе через Іншого, а радше відкриває Іншого як своє продовження.

Реінкарнації палітурні

Первомайський повернувся зі свого внутрішнього ірпінського заслання не лише з чотиритомником Гайне, а й з трьома поетичними збірками: “Уроки поезії” (1968), “Древо пізнання” (1971) та “Вчора і завтра” (1974, посмертно). Саме тут уповні розкрилися його нові теми. Пізні вірші Пер-вомайського вразили сучасників, наче грім з ясного неба: це було най-краще з написаного ним, він довів свою дивовижну здатність самовдос-коналюватися, а його соціялістичний романтизм і емпіризм несподівано обернулися студіями з семіотики про функції вербальних і візуальних знаків у поетичному викладі.

Пізнього Первомайського цікавила феноменологія поезії. Її параме-три й атрибути стали предметом його напруженої поетичної рефлексії. Первомайський перетворив поетичні знаки, символи, мистецькі й літера-турні метафори на живих істот, які завдяки своїй фізичній, якщо не біо-логічній, суті підлягали законам природи, могли жити і помирати. Від-тепер життя означало для поета твір – чернетку, рукопис чи просто ще ненаписаний текст. Первомайський пройшов довгий шлях від розуміння життя як “колгоспу на Херсонщині” до сприйняття його як “невигаданої повісті” або навіть “чорновика”, який не можна “переписати наново – з початку”140. Літери, з яких б’є життя, і папір, вірний мовчазний друг його молодости, – ці “культурні” метафори родом із палітурні, викреслені з перевидань його творів, знову оприявнилися і стали тепер ключовими метафорами його поетичного арсеналу.

Новий світогляд поета змінив його образну систему. Символіка книж-ки, яку у 1920-х рр. Первомайський зображував з погляду палітурника, поступилася місцем символіці творчости – як її сприймає поет і передає


засобами поезії. Поетичні слова перетворилися на живих істот, а сухий цо-кіт друкарської машинки – на їхній пульс. “В словах є кров. Вони живуть, слова”, – доводив Первомайський. Його нові герої – рима, ритм, рядки, літери: “Вірш починається не з звучання, / Хоч і не може він не звучати. / Вірш починається з твого мовчання, / Коли ти не можеш більше мовчати”. У вірші “Межа є в кожому старанні...” (1971) Первомайський розкриває свою спробу подолати грань між емпіричною реальністю й поезією і по-пастернаківськи запитує, підсумовуючи свої роздуми про феномен поезії: “А що, як творчість – це рішучість / Перенестись через межу?”141

Традиційну образність Первомайський замінив на метафори твор-чости навіть у такому канонічному жанрі, як казка. Його історія не про бідну дівчину і принца, а “казка про казку”, яка полями й лісами блукає, стежки до поета “не з учора шукає”. І поетові мандри в пошуках сво-єї казки, невловного мистецького творіння, самі стають твором мисте-цтва142. Життя набуває сенсу, коли стає поезією. Поезія виходить за межі життя і перетворюється на його одиноку телеологічну мету. Водночас природа входить у поетичну сферу як невилучний культурний досвід. Поезія покликана не лише осягнути світ природи, а й ствердити його естетично. Життя дає óбрази для поезії, а поезія життю – сенс. Туга по-етова, каже Первомайський, з сумом дивлячись на перший сніг, “стане віршем, стане книгою”. Поезія межує з життям, тому поганої поезії не-має – є мертва поезія. У вірші “Мертва книга” (1971), наприклад, читан-ня такої книжки іронічно дорівнюється уявній смерті колись хорошого поета143.

Проте нова естетика Первомайського не мала нічого спільного з гер-метичністю, постсимволізмом чи ескапізмом. Слова, покладені на папір, не просто дарували звільнення й безсмертя, не просто дозволяли поетові втекти від реальности і сховатися в літературній моделі свого ірпінського саду. Поетичні слова були небезпечні, вибухові і смертоносні. Поет, шу-каючи слова, ризикував життям. Писати вірші небезпечно для життя, і Первомайський, щоб висловити це, вдався до порівняння з війною. Поет у вірші “Немов по замінованому полю...” (1973 або 1974) нагадує сол-дата з вірша “Сапер і смерть” – того поета й філософа, який роздумує з міною в руках, – адже їхня робота однаково небезпечна:


Немов по замінованому полю,Ідеш вночі по траверсу рядка,І на півслові від терпкого болюНіміє і спиняється рука.Охоплений передчуттям, і болем,І вірою в цілющу силу слів,Біжиш рядком, неначе мінним полем,Щоб їх вогонь скоріш тебе спалив144.

Первомайський уважав, що мистецтво й культуру прирікають на загибель, занедбують, нищать, а по смерті нехтують і чинять зло, тому часто звертався до цих образів. Його прекрасну українську пейзажну лірику критикували за аполітичність, отож його пейзажна лірика, так само як українська природа, належали до жертв, яким потрібні були співчуття і милосердя. Новий світогляд ґрунтувався на власному досвіді поета, досвіді його найближчих друзів і колеґ. Якщо режим з ним жорстокий і несправедливий, то – згідно з його поетичними принципами і переосмисленою романтичною iронiєю іронією – він, Леонід Первомайський, переслідуваний єврей і розкритикований український поет, заслуговує на співчуття. Він не кращий за своїх персонажів, як-от Гайне: як і над будь-ким іншим, над ним теж мають волю страждання, хвороби і смерть. На межі фізичного небуття Первомайський як поет являє своє нове “я” з притаманним йому передчуттям старечої нездалости, смерти і забуття.

Первомайський болісно припускає: якщо поет смертний, то минуща і його здатність передавати засобами поезії думки і почуття. Він зізнається, що йому дедалі важче володіти словами:

Коли б мені корилися слова,Як вітрові скоряється трава...145

На старості, коли поетичний талант ніби зрадив йому, він зрозумів, що фаустівське бажання у слові зафіксувати плинну реальність – мить прекрасну зупинити – вже не здійснити. Його охопив гіркий відчай: “По-


вертайте до мене, мої голуби, / ... / О, якби я затримати міг вас, якби / Ви зо мною лишалися тут, на папері!”146

Роздуми Первомайського про ars poetica в жодному разі не герметичні, вони розкривають його новий підхід до поетичного знака і поетичного письма. Первомайський переосмислює поезію як народжену з болю, горя і нещасть. Людське страждання – головна передумова її появи. Фонетика, ритм, просодія теж потрібні, але другорядні. Ніби відгукуючись на “Silentium” Осіпа Мандельштама (“Она еще не родилась, / Она и музыка и слово...”), Первомайський розглядає тишу як внутрішній елемент поезії. Але якщо у Мандельштама тиша – це “первоначальная немота”, предковічний міт, музика без слів і найвища краса, то для Первомайського це результат утисків, знущань і насильства. Мандельштам боготворить тишу, естетично трансформує її в доконечну мету мистецтва слова. Він прагне тиші, яка для нього є “кристаллической нотой, / Что от рождения чиста!”. Первомайський трактує тишу як німоту, яку супроводжують нещастя і жорстокість, до неї примушують, тому немає за що її обожнювати.

Первомайський пов’язує тишу з муками народження мистецтва і сприймає поезію як спробу подолати тишу. Поезія – продукт тиші і засіб проти неї, тому вона не конче дарує звільнення, хоча й знімає біль. Поезія, яка народжується не з тиші й болю, не заслуговує на довіру. Правдивість і вірогідність поезії вимірюється особистим стражданням, а не звучанням:

Вірш починається не з звучання,Хоч і не може він не звучати.Вірш починається з твого мовчання,Коли ти не можеш більше мовчати.Вірш починається не з великої літери,А з великого болю, якого й не зміриш.Тільки тоді йому можна вірити,І тільки тоді ти йому віриш147.


Первомайський доводить, що істинна поезія народжується, коли долаєш нещастя, перемагаєш біль, поділяєш страждання. Поезія сама по собі – це замучена жінка, яка вчиться говорити і самовиражатися. Коли поезія – це намір, бажання, прагнення, недосяжна мета, вона межує з істиною і заслуговує на довіру.

Первомайський став інтелектуальним поетом, філософом і мислите-лем, але не ментором. Для нього поет ніколи не був гуру – тільки учнем, котрий завжди вчиться і сумнівається, завжди в дорозі. Тому поет гід-ний цього високого звання, лише доки він шукає нових форм і значень. Пое зія – суворий учитель, який не прощає поетові помилок, так само як не може їх бути в ремеслі сапера. У листі до Леоніда Вишеславського Первомайський писав, що його “уроки поезії” – “це тільки те, чого я на-вчився у Поезії, а зовсім не те, чого я хотів би вчити інших”148. Справді, в одному з останніх віршів він постає як слухняний і вірний учень поезії, який постійно вчиться у неї, ніби у життя:

Розучився їсти, розучився пити.Неначе й не жив – розучився жити.Чи, може, не встиг, чи оджив за всіх.І вірші нерівно пишу,Як дітиПишуть у зошитіВ три косих.Розучився – буду навчатися нáново...149

Знову й знову вчитися жити й писати, незважаючи на вік і статус, – ось що Первомайський називав “уроками поезії”. Він демонструє го-товність самовдосконалюватися і водночас викликає співчуття: схоже, старому поетові треба зошит у косу лінійку, щоб навчитися писати про-писом. Не менше іронії і в тому, що поет нарікає на мінливу реальність і на те, що втрачає здатність викладати свої думки в поетичнiй формі, саме у формально вишуканому вiршi!

Первомайський населяв свої вірші постатями письменників різних епох і народів, страдників і вигнанців, у їхніх нещастях, на межі відчаю,


на смертному ложі, у в’язниці, перед стратою. Він створив образи Фран-суа Війона перед смертю, злидаря Ду Фу, покійного Міхаїла Свєтлова, відлученого Спінози. Є серед них і Сервантес, але не як автор знаме-нитого роману, бо Первомайському потрібен був не літературний, а іс-торичний Сервантес. Він виступає у вірші як солдат, який за після битви при Лепанто (1571) потрапив в алжирський полон і провів там п’ять ро-ків (1575–1580). У неволі історичний Сервантес став допомагати іншим бранцям і рабам, особливо неписьменним, писати й звертатися до тих, хто міг заплатити за них викуп.

Сервантес Первомайського – в’язень, безталанне, покинуте створін-ня – теж чекає, що хтось заступиться за нього і визволить з полону. У вірші “Сервантес в Алжірі” (1968) Первомайський наголошує визвольну роль творчости – її здатність розкріпачувати рабів, звільняти гноблених, виражати муки німих і безгласних. Хоча листи, клопотання і заяви, що їх писав Сервантес, рідко мали успіх, йому все ж таки вдалося звільнити своїх товаришів по нещастю, хай і в незвичний спосіб:

Ти не обдуриш їх. Гуртом і поодинціТи викупиш їх всіх за скарб, що в тебе є,Щоб ожили для нас на вижовклій сторінціІ їх страждання, й біль, і співчуття твоє150.

Сервантес, як і сам Первомайський, ототожнює себе з стражданнями бранців і звільняє їх через свою творчість. Він пише роман “Хитрому-дрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі”, книгу-визволительницю, через яку звертається до жертв несправедливости. Стара пожовкла сторінка книж-ки набирає могутньої божественної сили, стає месією і воскрешає людей. Те, що герої ранніх п’єс Первомайського “Початок життя” (“Коммольці”) і “Містечко Ладеню” відкидали, постає у його пізніх творах з новою мі-сією – увічнити голоси німих, забутих, приречених. Одинока відмінність полягає в тому, що тепер на місце змучених містечкових євреїв, які на-магаються висловитися й увічнити себе в мові, заступили поезія, поет, слова, літери і книжки.


* * *

Щоб зрозуміти роль Первомайського у становленні українсько-єврей-ської культурної самоідентифікації, досить простежити, як послідовно він звертався до єврейських тем у творах різних жанрів151. У цьому кон-тексті слід розглядати і його намагання створити корпус українських пе-рекладів з їдиш152. Те, що нападки українських літературних бюрократів на Первомайського (погром, як назвав це Мойсей Фішбейн) збіглися з новою хвилею репресій проти національно орієнтованих українських письменників, ще раз засвідчує його злютовану єврейсько-української ідентичність153. Тож не дивно, що Мойсей Фішбейн, чия поезія сповнена українсько-єврейської символіки, не лише підсумовує українсько-єврей-ську традицію, а й продовжує справу Первомайського154.

Стати голосом німих і мертвих, щоб їх почули, було найвищою гума-ністичною цінністю для Первомайського. Він уважав свою місію вико-наною, якщо йому вдавалося допомогти жертвам насильства повернути собі через нього голос. Бажання перемогти він рівняв з прагненням до влади і вважав його етично неприйнятним, бо це передбачало насильство, гноблення тощо. Саме тому Первомайський відкидав будь-яку ідеоло-гію, політичну чи релігійну. В одному з останніх своїх віршів “Знятіє со хреста”, опублікованому посмертно, Первомайський уявляє себе Ісусом, якого знімають з хреста. Але замість представити Ісуса суто як страчено-го єврея чи християнського мученика він ототожнює себе з Христом як земною смертною людиною, яка страждає і вмирає, чий голос загубився, а остання воля невідома. Йому не треба “ні каплиць, ні храмів на кро-ві” – зайвих доказів його історичної й моральної перемоги, він не прагне воскресіння й вознесіння – надмірних проявів посмертного тріюмфу. Він хоче тільки зафіксувати голос умирущої жертви, а все решта – фальш.

Камінь підкотіть сюди великий:Хай моя земна зотліє плотьІ з землею зіллється навіки,Щоб не воскресив мене господь155.


Воскресіння – це не так оживлення, як голос жертви, що промовляє через поета. Поезія, яка правила Первомайському за релігію, – це співчуття без розради, милосердя без надії і жаль без віри. Ціле своє життя Первомайський шукав і знаходив німих, безголосих жертв – живих і мертвих, уявних і реальних, жінок і чоловіків – і допомагав їм заговорити.

1 Див.: Кошелівець І. Розмови в дорозі до себе: Фрагменти спогадів та інше. Київ, 1994. С. 270; Скуратовский В. Украинская литература / Краткая еврейская энциклопедия: В 10 т. Иерусалим, 1976–1992. Т. 8. Кол. 1278.2 Див.: Лист Леоніда Первомайського до Олени Белзи від 24 грудня 1942 / ЦДАМЛМ. Ф. 169. Оп. 2. Спр. 1332. Арк. 13–14.3 Див.: Первомайський Л. Спроба автобіографії / Первомайський Л. Хай лишається во-гонь. З неопублікованої спадщини: Поезії, проза, нотатки, листи. Київ, 1983. С. 134–139.4 У приватному архіві Сергія Пархомовського (далі – АСП) зберігається цілий корпус повоєнного листування Первомайського, чернетки його творів, гранки з авторськими правками, рукописи, як-от п’єса “Учитель історії, або Відставний солдат на одній нозі”, надрукована лише в часи української незалежности (див.: Дніпро. 1995. № 1. С. 97–131, публікація Леоніда Череватенка), спогади його доньки та інші цінні документи. Якийсь час велися перемовини про передачу цього архіву до відділу рукописних фондів Інститу-ту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України в Києві.5 Первомайський Л. На Полтавщині / Первомайський Л. Твори: У 7 т. Київ, 1985. Т. 1: Поезії. С. 166.6 Сенченко І. Подорож до Червонограда / Сенченко І. Оповідання. Повісті. Спогади. Київ, 1990. С. 192–194.7 Первомайський Л. Третя жінка (мініатюра) // Літературний ярмарок. 1929. Кн. 2. С. 137.8 Див.: Первомайський Л. Моїй землі / Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 262; Первомай-ський Л. З розрізнених записів [З пісень моєї матері] / Там само. Т. 7: “Творчий будень”: Статті, спогади, замітки. С. 381–383, 401–402. Див. також: Первомайський Л. Варіації на теми трьох українських пісень (“Мене, мамо, вогонь знає”, “Гуде вітер вельми в полі”, “Із-за гори крем’яної”) / Там само. Т. 1. С. 325–328.9 Первомайський Л. На українській золотій землі... (27.ІІ–24.ХІ.1949, Київ) / ВР ІЛ НАНУ. Ф. 133. Спр. 18. Арк. 1.10 Див.: Первомайський Л. На Полтавщині. С. 165; Первомайський Л. Земля обітована // Молодняк. 1927. № 2. С. 13–15.11 Очевидно, Первомайський відкрив Шевченка завдяки матері. Він згадував, як дитиною жадібно ковтав “книжки про життя великих людей, про Вашінгтона і Франкліна, про


холмогорського мужика Михайла Ломоносова, про сліпого поета Мільтона, про кріпака Шевченка...” (Первомайський Л. З Пісні Пісень (Рапсодія) / Первомайський Л. Твори. Т. 3: Оповідання. Повісті. “Початок життя” (“Коммольці”). С. 106).12 Див.: Первомайський Л. В палітурні // Молодняк. 1928. № 4. С. 71–72.13 Див.: Первомайський Л. З Пісні Пісень (Рапсодія). С. 94–114.14 Первомайський Л. В палітурні. С. 71.15 Див.: Вавилонський Талмуд. Менахот. Арк. 30.16 Первомайський Л. В палітурні. С. 76. Цього уривка немає в післявоєнних передруках оповідання, пор.: Первомайський Л. В палітурні / Первомайський Л. Твори. Т. 3. С. 20.17 З комсомольського оточення Первомайського треба згадати його близького друга Іса-ка Фрайфельда на прізвисько Спартак, який одразу повірив у його поетичний талант і заохочував до творчости. Див. про це: Первомайський Л. Початок / Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 320–325. Див. також: Первомайський Л. Листи до І. М. Фрайфельда від 1 грудня 1960 та В. Рядового від 3 червня 1963 / Первомайський Л. Хай лишається во-гонь. С. 180–181, 192–193.18 “Ми молода невмируща сила, / Нам до старого нема вороття” (Первомайський Л. Ми / Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 46). Першу редакцію вірша було створено у співав-торстві з Іваном Сенченком і надруковано за двома підписами (див.: Первомайський Л., Сенченко І. “Ми молода, невмируща сила...” // Плужанин. 1925. № 1. С. 26), згодом Пер-вомайський суттєво її переробив.19 Первомайський Л. Земля обітована. С. 18.20 Про близькі стосунки і захоплення Первомайського цими двома літературними діяча-ми свідчать його есеї, див.: Первомайський Л. Поезія Івана Кулика; Із спогадів про Івана Микитенка / Первомайський Л. Твори. Т. 7. С. 78–88, 88–116.21 Голованівський С. Уроки поезії та життя / Голованівський С. Меморіал: Спогади. Київ, 1988. С. 14. Див. також: Первомайський Л. Лист до В. П. Козаченка від 19 жовтня 1971 / Первомайський Л. Хай лишається вогонь. С. 241–242.22 Про те, що Первомайський читав Кулику уривки з п’єси “Коммольці”, див.: Перво-майский Л. Из дневника драматурга / Драматурги Советской Украины. Леонид Перво-майский. Харьков, 1935. С. 133.23 Див.: Від літературної організації “Молодняк” // Молодняк. 1927. № 3. С. 3–4. Пере-друковано: Лейтес А., Яшек М. Десять років української літератури (1917–1927). 1928. Т. 2: Організаційні та ідеологічні шляхи української радянської літератури. С. 218–219.24 Інтерв’ю з Оксаною Чикаленко-Линтварьовою 14 травня 2005 р. Оксана Чикаленко (нар. 1908) – вдова секретаря Центральної Ради Левка Чикаленка, наприкінці 1920-х – у 1930-х рр. працювала стенографісткою в апараті ЦК КП(б)У в Харкові.25 Див.: Первомайський Л. Початок життя (Коммольці) / Первомайський Л. Твори. Т. 3. С. 592–657. Первомайський уважав цю п’єсу дуже недозрілою, але репертуарний голод, за його словами, був таким великим на початку 1930-х рр., що її поставили всі найбільші


українські театри (див. Первомайський Л. Попытка автобиографии / Воспоминания о Леониде Первомайском. Москва, 1986. С. 7.)26 Первомайський Л. Початок життя (Коммольці). С. 594–595, 599, 634, 636–637.27 Первомайський Л. Містечко Ладеню / Первомайський Л. Драматичні твори. Київ–Оде-са, 1935. С. 171.28 Первомайський Л. В дев’ятнадцятий рік / Первомайський Л. День новий. Харків, 1927. С. 7. У примітці Первомайський, як і в багатьох інших випадках, коли він уживає єврей-ські терміни й поняття, пояснює: “Кадиш – молитва поминальна”.29 Див.: Borges J. L. Textos Cautivos: Ensayos y reseñas en “El Hogar”. Barcelona, 1986. Рp. 202–203.30 Докладніше див.: Петровський-Штерн Й. Одиссей среди кентавров: евреи и казаки в “Конармии” Бабеля // Єгупець. 2001. № 9. С. 219–228; Петровський-Штерн Й. Иса-ак Вавилонский: язык и стиль в “Одесских рассказах” Бабеля // Єгупець. 2004. № 13. С. 88–100.31 Див.: Kvitko L. Liam un Petrik. Khar’kov, 1930; Veviorka A. Der Step Brendt: pyese in drey aktn. Kiev, 1930. Про єврейські сільськогосподарські колонії в південій Україні див.: Dekel-Chen J. Farming the Red Land: Jewish Agricultural Colonization and Local Soviet Power, 1924–1941. New Haven, 2005. Про “зникомий штетл” у літературі див.: Shneer D. Yiddish and the Creation of Soviet Jewish Culture, 1918–1930. Cambridge, 2004. Рp. 185–201.32 Див.: Первомайський Л. Земля обітована. Харків, 1927; 2-ге вид. 1930; 3-тє вид., перер. для дітей. Харків, 1931. Після 1931 р. повість не перевидавали, і вона не ввійшла до жод-ного з повоєнних видань творів Первомайського.33 Первомайський Л. Земля обітована // Молодняк. 1927. № 2. С. 5.34 Про роман Боґрова й образ Єрухіма в ньому див.: Петровский-Штерн Й. Евреи в рус-ской армии, 1827–1914. Москва, 2003. С. 370–376.35 Первомайський Л. Земля обітована // Молодняк. 1927. № 1. С. 11.36 Про голод в Україні див.: Великий голод в Україні 1932–1933 років. Свідчення оче-видців для Комісії Конгресу США. Виконавчий директор Комісії Дж. Мейс: У IV т. Київ, 2008; Гриневич Л. Хроніка колективізації та Голодомору в Україні. 1927–1933: У 4 т. Київ, 2008; Голодомор 1932–1933 років в Україні: Документи і матеріали / Упор. Р. Я. Пи-ріг. Київ, 2007. 1128 с.; Голод 1932–1933 років в Україні: Причини та наслідки / Гол. редкол. В. А. Смолій. Київ, 2003. 888 с.37 Див.: Петровський-Штерн Й. До єврейсько-українського діалогу: Роман Рахманний // Єгупець. 2004. № 4. С. 353–362.38 Див.: Первомайський Л. Земля обітована // Молодняк. 1927. № 2. С. 16–17.39 Там само. С. 15.40 Один анонімний критик в рецензії на окреме видання повісти Первомайського відзначив, якими “м’якими, теплими тонами малює автор життя єврейського ‘гетто’” (Ол. Рец.: Л. Пер-вомайський. Земля обітована. Харків, 1927. 106 с. // Червоний шлях. 1927. № 9/10. С. 254).


41 Первомайський Л. Спроба автобіографії. С. 137. П’єсу “Містечко Ладеню” вперше й востаннє надруковано у кн.: Первомайський Л. Драматичні твори. С. 135–316. Критичні відгуки на п’єсу див. у кн.: Первомайський Л. Харків, 1935. С. 40–41, 72–73, 82. Про невдалу спробу після Другої світової війни поставити “Містечко Ладеню” в Чернівець-кому державному музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської див. лист ди-ректора театру: Лист Юрія Козаковського до Леоніда Первомайського від 3 квітня 1963 / ЦДАМЛМ. Ф. 211. Оп. 4. Спр. 177. 1 арк.42 Первомайський Л. Містечко Ладеню. С. 211.43 Там само. С. 315.44 Докладніше див.: Shternshis A. Soviet and Kosher. Bloomington, 2006. Р. 34.45 Мiдраш – багатотомний корпус середньовічних рабинiстичних оповiдань, побу дова -них як тлумачення бiблiйного тексту.46 Первомайський Л. Містечко Ладеню. С. 158, 182, 180, 173, 178.47 Там само. С. 312.48 Про феномен суржику серед першого покоління українських містян див.: Flier M. The Rules of Engagement / Cultures and Nations of Central and Eastern Europe: Essays in Honor of Roman Szporluk / Z. Gitelman et al. Cambridge, 2000. Рp. 113–136.49 Ол. Рец.: Л. Первомайський. Земля обітована. С. 254.50 Клоччя А. Хисткий місток [Рец.: Л. Первомайський. День новий. Плужанин, 1927] // Літературна газета. 1927. № 6. 51 Бартошевич А. Силуэт драматурга / Драматурги Советской Украины. Леонид Перво-майский. С. 72; Бердичевский Я. Пьесы Леонида Первомайского / Там же. С. 41.52 Див.: Первомайський Л. Невигадане життя / Первомайський Л. Твори. Т. 3. С. 3–140. Згадаймо, що Ілюша – справжнє єврейське ім’я Первомайського.53 Див.: Первомайський Л. У палітурні / Первомайський Л. Твори. Т. 3. С. 14–27.54 Первомайський Л. У палітурні // Молодняк. 1928. № 4. С. 74.55 У результаті мовного наступу російське (й загальнослов’янське) слово “єврей”, що прийшло з мови метрополії, набуло позитивних або нейтральних конотацій, а українське й польське слово “жид”, яке походило з “нижчого” колоніяльного рівня, стало неґативним і лайливим. Про конотації слів “жид” і “єврей” див.: Klier J. D. ‘Zhyd’, the Biography of a Russian Epithet // Slavonic and East European Review. 1982. Vol. І. Рp. 1–15. Див. також, як чільний діяспорний письменник пояснює образливі конотації слова “яврей” і нейтраль-ні “жид”: Багряний І. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, ессе. Київ, 1996. С. 283. Аналіз цих двох означень євреїв в українській і російській ментальності див. у дещо упередженій, але важливій публікації: Книш З. “Євреї” чи “жиди”. Торонто, 1984. 57 с. Про терміни “жид” і “єврей” у контексті еволюції ідентичности від русинів до українців див. розділ 24 у вид.: Наконечний Євген. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями. Львів, 2001. 400 с.56 Клоччя А. Хисткий місток. С. 5.


57 Первомайський Л. Парасолька Пінхуса-Моті / Первомайський Л. Твори. Т. 3. С. 4.58 Там само. С. 6.59 Див.: Первомайський Л. Парасолька Пінхуса-Моті (1926, 1958). Авторизований маши-нопис / ЦДАМЛМ. Ф. 211. Оп. 2. Спр. 69. Арк. 1–11. Уривки чернетки опубліковано у вид.: Мирмович Ю. Обзор документальных источников по истории еврейской литературы в фондах архивохранилищ Киева. Москва, 1996. С. 20–22. (Серия “Еврейский архив”: Вып. 6). Див. також: http://www.jewish-heritage.org/sea6.htm60 Порівняння чернеток Первомайського з опублікованими текстами оприявнює, що радянська цензура ретельно вилучала єврейські моменти у творах письменника або примушувала його це робити, навіть коли йшлося про комсомольців, червоноармійців чи робітників єврейського походження. Цензор (або редактор) густо замазав чорнилом окремі місця в статті Первомайського пам’яті Арона Копштейна, зокрема єврейські імена у віршах загиблого поета (див.: Первомайський Л. Арон Копштейн (6 лютого 1941) / ЦДАМЛМ. Ф. 211. Оп. 2. Спр. 147. Арк. 4, 6). Подекуди “внутрішній цензор” Первомайського сам викреслював ризиковані пасажі. Наприклад, він прибрав згадку про те, що Давид Каневський сприймав час як наближення катастрофи, щоб не скла-лося враження, ніби молодий єврейський поет провіщав майбутнє, невідоме партії й уряду (див.: Первомайський Л. Давид Каневський / ЦДАМЛМ. Ф. 211. Оп. 2. Спр. 149. Арк. 3).61 Див.: Лотман Ю., Успенский Б. Миф – имя – культура // Ученые записки Тартусского гос. ун-та. 1973. Вып. 308. С. 283–303 (Труды по знаковым системам. Т. 6).62 Наприклад, “Молодняк”, “Червоний шлях”, “Літературний ярмарок”, “Універсальний журнал”, “Життя і революція”.63 Див.: Гуменна Д. Дар Евдотеї. Іспит пам’яті. Київ, 1990. С. 372–373, 385–387, 412–413.64 Див. спогади Івана Ле, Євґенія Долматовського, Наума Тихого у кн.: Про Леоніда Пер-вомайського: Спогади, статті, листи, нариси / Упор. та прим. Олексія Кудіна. Київ, 1978. С. 31, 116, 158.65 Голованівський С. “Невійськовозобов’язаний солдат” / Там само. С. 107.66 Див.: Первомайський Л. Спіноза / Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 387.67 Про те, як персонажі Кіплінґа стають “колесами імперіялістичного возу”, див.: Sullivan Z. T. Narratives of the Empire: The Fictions of Rudyard Kipling. Cambridge, 1993; особливо с. 176.68 До найвідоміших російських наслідувачів поетики Кіплінга, засвоєної переважно че-рез Ніколая Гумільова, розстріляного 1921 р. нібито за участь в антибільшовицькій змові, належали Едуард Баґрицький (1895–1934), Павєл Коґан (1918–1942), Міхаїл Кульчицький (1919–1943), Владімір Луґовськой (1891–1957), Ніколай Отрада (1918–1940), Константін Сімонов (1915–1979), Боріс Слуцький (1919–1986), Ніколай Тіхонов (1896–1979).69 Серед українських поетів, які наслідували Кіплінґа, – Максим Рильський, Володимир Сосюра, Василь Мисик, Олекса Влизько, Давид Каневський, Сава Голованівський, Олег


Ольжич, Олена Теліга. Див., зокрема: Качуровський І. Променисті сильвети: Лекції, до-повіді, статті, есеї, розвідки. Київ, 2008. С. 410–412.70 Див. поезії “Остання зустріч” (1937) пам’яті Мате Залки, “В години радості і смерті...” (1937), “Можливо, в дощ, можливо, в стужу й сніг...” (1937) у вид.: Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 114–117, 131, 133–134.71 Первомайський Л. Сьогодні небо над Москвою... / Там само. С. 130.72 Пор. у Первомайського рефрен “Не варто спати вартовим”: Первомайський Л. Балада вартових / Там само. С. 58–60.73 Див.: Первомайський Л. Сніг летить / Там само. С. 176.74 Див.: Первомайський Л. Після боїв / Там само. С. 240.75 Первомайський Л. Сапер і смерть / Там само. С. 180.76 Первомайський Л. Івангород / Там само. С. 174.77 Первомайський Л. Лист з Будапешта / Там само. С. 192; Первомайський Л. Солдатські спомини / Там само. С. 249.78 Первомайський познайомився з киянином Влизьком у редакції харківського журна-лу “Молодняк”. Про стосунки двох поетів і оцінку творчости Влизька див.: Первомай-ський Л. Обіцяння і здійснення / Первомайський Л. Твори. Т. 7. С. 116–132.79 Див. також інші кіплінґівські вірші “Балада вартових”, “Остання зустріч”, “В години радості і смерті...”, “Можливо, в дощ, можливо, в стужу й сніг...”, “Сніг летить”, триптих “Після боїв” у кн.: Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 58–60, 114–117, 131, 133–134, 176, 239–242.80 Первомайський Л. Учитель історії: Нарис. Б. м., 1934. С. 4.81 Посвiчення про перебування на дiйснiй вiйськовiй службi (1942) / ЦДАМЛМ. Ф. 211. Оп. 4. Спр. 156. Арк. 1.82 Первомайський Л. Земля / Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 147. Ця жменя землі нині зберігається в експозиції Первомайського в ЦДАМЛМ України.83 Див.: Вещевая книжка командира Красной Армии (1945) / ЦДАМЛМ. Ф. 211. Оп. 2. Спр. 195. Арк. 1.84 Первомайського нагороджено медалями “За участие в героической обороне Киева”, “За оборону Сталинграда”, “За взятие Будапешта”, “За взятие Вены”, “За победу над Гер-манией”, орденами Вiтчизняної вiйни І ступеня та Трудового Червоного Прапора, див.: Посвiдчення i орденськi книжки / ЦДАМЛМ. Ф. 211. Оп. 4. Спр. 158. Арк. 1, 4, 5, 6, 7, 9.85 Эренбург И. Бабий Яр / Эренбург И. Стихотворения и поэмы. Санкт-Петербург, 2000. С. 514.86 Див.: Ozsváth Sz. In the Footsteps of Orpheus: The Life and Times of Miklós Radnóti. Bloomington, 2000; The Life and Poetry of Miklós Radnóti / Ed. by George Gömöri and Clive Wilmer. Boulder, 1999; Emery G. The Poetry of Miklós Radnóti: A Comparative Study. New York, 1986; Маркиш Ш. Пример Миклоша Радноти / Маркиш Ш. Бабель и другие. Мо-сква–Иерусалим, 1997. С. 169–180.


87 Чуковская М. Счастливое вдохновение / Воспоминания о Леониде Первомайском. Мо-сква, 1986. С. 289.88 Первомайський Л. Лист до М. М. Чуковської від 8 жовтня 1968 / Первомайський Л. Хай лишається вогонь. С. 219. Уривок з цього листа ввійшов до зібрання творів Перво-майського як самостійний текст про Радноті, див.: Первомайський Л. З розрізнених за-писів / Первомайський Л. Твори. Т. 7. С. 409–410.89 Самойлов Д. Фантазия о Радноти / Самойлов Д. За третьим перевалом. Санкт-Петер-бург, 1998. С. 30–31.90 Первомайський Л. В Бабинім Яру / Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 373.91 Див.: Гроссман В. Собр. соч.: В 4 т. Москва, 1998. Т. 2: Жизнь и судьба: Роман. С. 401–414.92 Див.: Первомайський Л. Вулиця Мельникова / Первомайський Л. Твори. Т. 3. С. 416–429. Пор. також: Ямпольский Б. Десять лилипутов на одной кровати / Ямпольский Б. Ярмарка. Москва, 1995. С. 191–200.93 Первомайський Л. Вулиця Мельникова. С. 429. Бажання Насті вважати Клавину ди-тину і своєю власною може опосередковано вказувати на біблійного сина Рут, який на-родився “для Ноомі” (Книга Рут, 4:16–17).94 Див.: Первомайський Л. Дикий мед / Первомайський Л. Твори. Т. 4: “Дикий мед”. С. 156–162, 197–210.95 Там само. С. 251–252.96 Там само. С. 328.97 Ушаков М. Жар-птиця // Літературна газета. 13 вересня 1945; Тарасенков А. Поэт брат-ской Украины // Известия. 23 декабря 1945; Степанов Н. Солдатское сердце (Творчество Л. Первомайского) // Знамя. 1945. № 5/6.98 Див.: Литературная газета. 1946. 27 января; Крыжановский С. Подвиг поэта // Сталин-ское племя. 3 февраля 1946; Хінкулов Л. Воєнна проза поета // Українські щоденні вісті. 8 червня 1947. Більше відгуків див.: ЦДАМЛМ. Ф. 211. Оп. 4. Спр. 215 (критичні газетні публікації); Оп. 2. Спр. 197 (статті про творчість Первомайського).99 Див. про Первомайського: Корнейчук А. О выполнении Союзом советских писателей Украины постановления ЦК ВКП(б) о журналах “Звезда” и “Ленинград”. Доклад на пле-нуме Союза советских писателей Украины 15–20 сентября 1947 г. Київ, 1947. С. 29; Кор-нійчук О. Стан і чергові завдання української радянської літератури. Доповідь на 2 з’їзді Спілки радянських письменників України 6 грудня 1948 р. Київ, 1948. С. 45.100 Див.: Veidlinger J. Soviet Jewry as a Diaspora Nationality: The “Black Years” Reconsidered // East European Jewish Affairs. 2003. № 1. Р. 4–29.101 Голованівський С. Уроки поезії та життя. С. 22–23. В епіцентрі кампанії опинився й Голованівський, див.: ЦДАМЛМ. Ф. 404. Оп. 3. Спр. 340. Арк. 1. Органи держбезпеки мали всі підстави взятися за Голованівського: у його телефонній книжці записано но-мери арештованих очільників Єврейського антифашистського комітету, див.: Голованів-


ський С. Записні книжки. 1939–1943 / ЦДАМЛМ. Ф. 404. Оп. 3. Спр. 172. Арк. 123, 132.102 Див.: Голованівський С. Виступ на зустрічі письменників у Мінську 24 грудня 1948 р. / ЦДАМЛМ. Ф. 404. Оп. 3. Спр. 124. Арк. 2–3.103 Спецповідомлення МГБ УРСР “Про реагування інтелігенції м. Києва у зв’язку з роз-пуском Єврейського антифашистського комітету й арештами єврейських націоналістів”. 16 лютого 1949 / З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1998. № 3/4. С. 50.104 Інтерв’ю з Сергієм Пархомовським 12 травня 2005 р.105 Див.: Про одну антипатріотичну групу театральних критиків // Радянське мистецтво. 2 лютого 1949. Це передрук статті з “Правди” за 28 січня 1949 р.106 “Підсумки ХІІ пленуму Правління СРП СРСР та стан і завдання театральної і літера-турної критики на Україні”. Доповідь тов. Л. Д. Дмитерка на ІІ пленумі Правління СРПУ 28 лютого 1949 р. // Радянське мистецтво. 5 березня 1949. 107 Первомайський Л. Як це сталось зо мною — не знаю... / Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 225. Внаслідок обвинувачень 1949 р. в пізніших публікаціях цього вірша Перво-майський супроводив Синаю приміткою про географічне розташування. Крім того, він вилучив останню строфу, яка особливо дратувала партійне і літературне начальство.108 Первомайський Л. Бльокнот блукань (Епізоди і зустрічі). Харків, 1930. С. 11–12.109 Див.: Резолюція II пленуму Правління СРПУ на доповідь тов. Л. Д. Дмитерка “Під-сумки ХІІ пленуму Правління СРП СРСР та стан і завдання театральної і літературної критики на Україні” // Радянське мистецтво. 17 березня 1949. Ті самі матеріяли – допо-відь Дмитерка й резолюцію пленуму, а також обговорення Дмитеркової доповіді під на-звою “До кінця розгромити космополітів-антипатріотів!”, промову на пленумі Олексан-дра Корнійчука “За високу патріотичність та більшовицьку ідейність літератури і мис-тецтва Радянської України!” та інформацію РАТАУ “Збори активу робітників літератури і мистецтв м. Києва” – паралельно друкували й інші видання, наприклад, “Літературна газета” у двох числах за 5 і 17 березня 1949 р., тому читацький загал добре їх знав. По-чалися й інші злостиві нападки на Первомайського, див.: Іванов С. В полоні шкідливих концепцій і порочних поглядів // Вітчизна. 1949. № 6.110 Спецповідомлення МГБ УРСР “Про реагування інтелігенції м. Києва у зв’язку з роз-пуском Єврейського антифашистського комітету й арештами єврейських націоналістів”. С. 64.111 Інтерв’ю Станіслава Цалика і Пилипа Селігея з Беллою Кіпніс. Дякую їм за можли-вість скористатися інформацією з ненадрукованих матеріялів до їхньої книжки про “Ро-літ” та його мешканців. Про єврейських мешканцiв “Ролiту” див.: Цалик С., Селігей П. “Підвали можуть бути всілякого відтінку...” З майбутньої книги “Ролiт i його знаменитi мешканці” // Дзеркало тижня. 17 серпня 2002. Див. також: Цалик С., Селигей Ф. “Ка-залось, хорошее утро” // Столичные новости. 19–25 июня 2001; Цалик С., Селiгей П. Єврейськi письменники – мешканцi Ролiту // Єгупець. № 9. С. 328–341.112 Сосюра В. Епіграми / ЦДАМЛМ. Ф. 44. Оп. 2. Спр. 64. Арк. 1.


113 Епіграми, написані в 1949–1953 рр., див. у кн.: Первомайський Л. Дикий Пегас. 1924–1964. Київ, 2004. С. 65 (на Любомира Дмитерка), 66 (на Павла Гапочку, завідувача відді-лом пропаґанди й аґітації ЦК КП(б)У в 1948–1949 рр.), 67–68 (“Шумиліада, або Суціль-не шамотіння” – на Микиту Шумила, Миколу Шеремета, Ярослава Шпорту, Полікарпа Шабатина, Миколу Шамоту, Василя Швеця), 69–70 (на Миколу Шамоту, гідного “учня” Любомира Дмитерка, найреакційніших літературних бюрократів), 70 (“Стара байка”), 71 (“Пісня про поезію та Індонезію”).114 Первомайський Л. З дитячої книжки // Літературна газета. 25 листопада 1953. 115 Дуже гострий (і об’єктивний) портрет Шеремета див.: Костюк Г. Зустрічі і прощання. Книга перша. Едмонтон, 1987. С. 156–158.116 Первомайський Л. Смерть Лірики // Літературна газета. 1 серпня 1929. 117 Шеремет М. Розмова з І. Сельвінським (Відповідь Л. Первомайському) // Літературна газета. 15 серпня 1929. 118 Епіграми й пародії на Шеремета дозволяють припустити, що, крім Первомайського, він нападався й на Івана Кулика, див.: Літературна газета. 1930. № 3.119 Цит. за: Костюк Г. Зустрiчi i прощання. C. 158.120 Поему “Хліб пана Шеремета” вперше надруковано у кн.: Первомайський Л. Дикий Пегас (1924–1964). С. 112–132. Усі цитати наведено за цим виданням.121 Див.: Гейне Г. Диспут / Гейне Г. Вибр. твори: У 4 т. / Пер. з нім. за ред. Л. Перво-майського й О. Дейча. Київ, 1972. Т. 1: Поезії. С. 287–299. Вірш Гайне спирається на реальний історичний диспут 1263 р. в Барселоні між рабином Моше бен Нахманом (На-хманідом або ж Рабманом) з Жирони й вихрестом-домініканцем фра Пабло Кристіяні.122 Первомайський Л. Хліб пана Шеремета. С. 112.123 “Бо світ цей – мій, цей обшир – мій, / Моя – ця чорна скиба, / М і й труд, м і й хліб – і ти не смій / Торкатись цього хліба” (Там само. С. 118).124 Імовірно, це алегорична згадка про переклади українських віршів Первомайського на їдиш, які робив Іцик Фефер, див.: Pervomays’kyi L. Mayn muntere yugnt: Lider. Kharkiv, 1934.125 Ця думка повторюється в нотатках Первомайського про походження людської мови, див.: Первомайський Л. З розрізнених записів. С. 381.126 Лист Сави Голованівського до Іллі Еренбурга від 22 грудня 1962 / ЦДАМЛМ. Ф. 404. Оп. 3. Спр. 188. Арк. 8.127 Див.: Алигер М. Сорок лет / Воспоминания о Леониде Первомайском. С. 204.128 Бурнашова Л. “Ваш Л. Первомайский” / Воспоминания о Леониде Первомайском. С. 366. Пор.: Лист Леоніда Первомайського до Павла Антокольського від 6 лютого 1960 / Первомайський Л. Хай лишається вогонь. С. 179.129 Див.: Упеник М. З глибин поезії [Рец.: Леонід Первомайський. З глибин. Балади на-родів світу. Київ, 1956] // Радянська Україна. 1 вересня 1957; Крижанівський С. Уявлення про щастя // Літературна газета. 16 травня 1958; Руденко М. Шлях до вершин // Літера-


турна газета. 16 травня 1958; Вишеславський Л. Глибока поезія (До 50-річчя Леоніда Первомайського) // Радянська Україна. 17 травня 1958; Голованівський С. Про Леоніда Первомайського // Радянська культура. 18 травня 1958. Див. також: ЦДАМЛМ. Ф. 211. Оп. 2. Спр. 197 (статті про творчість Первомайського).130 Див.: Первомайський Л. По майстернях митців // Літературна газета. 8 березня 1956; У Дмитра Шавикіна // Літературна газета. 15 березня 1956; У Володимира Костецького // Літературна газета. 28 березня 1956; Пейзажі Миколи Глущенка // Літературна газета. 21 червня 1956.131 Про популярність Гайне в російській культурі див. тритомну роботу: Гордон Я. Гейне в России: 1830–1860-е годы. Душанбе, 1973. 360 с.; Гордон Я. Гейне в России: 1870–1917. Душанбе, 1979. 274 с.; Гордон Я. Гейне в России: XX век. Душанбе, 1983. 431 с. Див. також бібліографію перекладів Гайне російською мовою і вторинних джерел про його вплив на російську літературу: Генрих Гейне: Библиография русских переводов и кри-тической литературы на русском языке / ВГБИЛ; сост. А. Г. Левинтон. Москва, 1958. 720 с. Про один унікальний приклад гайнівської радянської поезії у 1920-х рр. див.: Пе-тровский М. Владимир Маяковский и Генрих Гейне // Вопросы литературы. 1983. № 7. С. 154–180.132 Первомайський Л. Романтичні зустрічі // Гарт. 1928. № 10. С. 83. 133 Первомайський Л. Бльокнот блукань. С. 69.134 Див.: Первомайський Л. Новий чотиритомник Генріха Гейне українською мовою / Первомайський Л. Хай лишається вогонь. С. 153–164.135 Див.: Лист Леоніда Первомайського до Олександра Дейча від 1 квітня 1969 / Там само. С. 222–223.136 У листі Первомайський писав, що в першому томі йому треба зредаґувати, “мабуть, з чотирнадцять тисяч рядків” (Лист Леоніда Первомайського до Євгенії Тардової від 13 листопада 1971 / Там само. С. 242).137 Первомайський Л. Коли б я народився в Аргентіні... / Там само. С. 34–35.138 Первомайський Л. Неподоланий (Генріху Гейне) / Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 450.139 Див.: Первомайський Л. Воскреси мене, майбутнє / Первомайський Л. Хай лишається вогонь. С. 27–29. Цей вірш без назви було написано 1964 р., опубліковано посмертно 1983-го. На думку Сергія Пархомовського, в ньому йдеться про Бабин Яр.140 Див.: Первомайський Л. “В словах є кров. Вони живуть, слова...”; “Це помилка – не книги, не рядки...” / Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 363, 367.141 Див: Первомайський Л. “В словах є кров. Вони живуть, слова...”; “Вірш починається не з звучання...”; “Душа поезії – не рима...”; “Це помилка – не книги, не рядки...”; “Межа є в кожному старанні...” / Там само. С. 363–366, 402.142 Див.: Первомайський Л. Казка / Там само. С. 351–360. Первомайського гостро кри-тикували за цей вірш, див.: Михалевич О. Вслухаючись в ходу 1958-го // Літературна


газета. 18 липня 1958. Офіційний літературний біограф Первомайського з жалем від-значав у нього занепадницькі мотиви і згоджувався з критикою, див.: Кудин А. Леонид Первомайский / Литературные портреты. Критико-биографические очерки: В 2 т. Киев, 1960. Т. 1. С. 618. Див. також гіркі нарікання Первомайського в листі до Вєри Звяґінцевої від 13 жовтня 1960 р.: Прісовський Є. З листування Леоніда Первомайського // Слово і час. 1996. № 6. С. 65.143 Див.: Первомайський Л. “Засніжило, приморозило...”; Мертва книга / Первомай-ський Л. Твори. Т. 1. С. 350, 415–416.144 Первомайський Л. “Немов по замінованому полю...” / Там само. С. 455–456.145 Первомайський Л. “Коли б мені корилися слова...” / Там само. С. 399.146 Первомайський Л. “Повертайтесь до мене, мої голуби...” / Там само. С. 361.147 Первомайський Л. “Вірш починається не з звучання...” / Там само. С. 364.148 Вишеславський Л. Майстер / Про Леоніда Первомайського. С. 72.149 Первомайський Л. Уроки поезії / Первомайський Л. Твори. Т. 1. С. 396–397.150 Первомайський Л. Сервантес в Алжірі / Там само. С. 385.151 Крім творів, про які вже тут ішлося, є ще багато текстів, що їх неодмінно треба ви-користати в розлогішому дослідженні про внесок Первомайського в українсько-єврей-ську літературну традицію. Це, зокрема, єврейські балади зі збірки “З глибини: Балади народів світу” (див. у кн.: Первомайський Л. Твори. Т. 5: “З глибини”: Балади народів світу. С. 180–185); переклади з Гайне (див.: Там само. Т. 6: Переклади. С. 249–324); образ корчмаря Гедалії з драми “Олекса Довбуш” (1941), який переховує у себе селянського ва-тажка (див.: Первомайський Л. Олекса Довбуш (Народна драма) / Там само. Т. 2: “Моло-дість Брата”. Поеми. Драми. С. 419–436); спогади про єврейських письменників Едуарда Багрицького (див.: Первомайський Л. Із спогадів про Івана Микитенка / Там само. Т. 7. С. 98–100), українсько-єврейського поета Арона Копштейна, який загинув на радянсько-фінській війні (див.: Первомайський Л. Арон Копштейн / Там само. С. 142–148), поета й воєнного кореспондента Давида Каневського, який загинув в Угорщині (див.: Перво-майський Л. Давид Канєвський / Там само. С. 148–153); стаття про відомого графіка й художника Зиновія Толкачова (див.: Первомайський Л. Свідок обвинувачення / Там само. С. 361–368). Окремі есеї Первомайського на єврейську тему не ввійшли до семитомника вибраних творів, як-от передмова до альбому Зиновія Толкачова “Освенцім” (див. згадку про неї: Толкачов З. Найбільше цінував правду / Про Леоніда Первомайського. С. 221–222).152 Первомайський зробив кілька блискучих перекладів з їдишомовних поетів. Див.: ЦДАМЛМ. Ф. 211. Оп. 4. Спр. 33 (переклади віршів Давида Гофштейна “В безвісній го-нитві шаленій...”, “Мій дар”, “Початок весни” та ін., 6 док. на 8 арк.), 34 (переклад вірша Шимона Лопати “Проти сонця злота моє щастя злотне...”, 1 док. на 1 арк.), 35 (переклад віршів Іцика Фефера “Йдемо”, “Кулі й хліб”, “Ой на полі...” та ін., 8 док. на 12 арк.).153 Коротко про погромницьку статтю Мусія Богуцького “Паперові квіти поезії”, над-


руковану в газеті “Вечірній Київ” за два місяці до смерти Первомайського, див.: Фіш-бейн М. Апокриф: Поезії, переклади, проза. Київ, 1996. С. 226–227.154 Див.: Там само. С. 224–229; і вірш, присвячений Первомайському: Там само. С. 37.155 Цит. за: Череватенко Л. “І ми не можемо не дочитать свого життя до кінця...” // Дніпро. 1995. № 1. С. 96.

Abstract

Yohanan Petrovsky-Shtern. Being for the Victims: Leonid Pervomais’kyi’s Ethical Responses to Violence.

The first English-language study of Leonid Pervomais’kyi (Illia Shliomovych Hurevych, 1908–1973), one of the key Ukrainian literati of the Soviet Ukraine, focuses on his dual identity as a poet of Ukrainian-Jewish concerns, and on the meanings and forms of the Jewish themes permeating his writings. Originally published as a chapter in a book on Ukrainian poets and writers of Jewish de-scent, this essay starts by analyzing Pervoma’skyi’s early prose of the 1920s, in which he sought to bring together Ukrainians and Jews and craft a Ukrainian-Jewish linguistic synthesis. It explores the transformation of Pervomais’kyi’s Jewish themes through the 1940s, when he turned to the literary exploration of the Holocaust; it reconstructs an unknown chapter in Pervomais’kyi’s bi-ography when, in the 1950s, he responded in a poetic form to the vicious at-tacks of the Soviet officialdom; and it traces Pervomais’kyi’s itinerary through the 1960–70s, the pinnacle of his poetic accomplishments, when he explored the fate of his own poetic language and the fates of the writers and poets worldwide. The essay approaches Pervomais’kyi from the perspective of anti-colonial theory and post-colonial studies, emphasizing Pervomais’kyi’s key themes: the shared fate of Ukrainians and Jews as the victims of violence and the attempts of the voiceless victims to rediscover their voice through the poetic means. This repossession of one’s voice becomes possible due to Pervomais’kyi’s conviction in the redemptive capacities of his literary text, and his conceptualization of the elements of poetry – words, lines, metaphors, papers, texts – in the context of violence and victim-hood. Although the es-


say does not neutralize the complexities of Pervomais’kyi’s literary quest, it demonstrates his transformation over time, which brought him from predomi-nantly Soviet class-based themes to a rediscovery through poetic means of the semiotics of poetry, a unique phenomenon in the Ukrainian poetry of the 20th century. The essay argues for a critical role of several important Jewish themes in this transformation. The essay is taken from a Ukrainian-language book Anty-Impers’ka Alternatyva to be published by Krytyka.

“Належати до тих, кого вбивають”: вНутрішНій вибір...

Documents