ДПТНЗ «Білоцерківський професійний ліцей»

Всеукраїнська експедиція учнівської та студентської молоді

"Моя Батьківщина - Україна"

Напрям: "Із попелу забуття"

Опалені війною

Біла Церква

Виконавці: група № 4

Керівник: Коваленко

Людмила Володимирівна

Мета:

- удосконалення патріотичного та громадського виховання підростаючого

покоління на традиціях і звичках народу України;

- показати живі образи героїв Великої Вітчизняної війни, розкрити моральні

мотиви їхнього героїзму;

- здійснити опис бойових та трудових подвигів;

- на основі зібраних матеріалів створити книгу пам'яті;

- забезпечення наступності поколінь у процесі вивчення історії Великої

Вітчизняної війни на основі спогадів ветеранів, учасників і дітей війни;

- виховання поваги до ветеранів , учасників і дітей війни.

Дослідження проводилось в межах міста Біла Церква та Київської області.

Під час дослідження застосовувалися такі методи як зустріч зі свідками

очевидців цих подій, записувалися спогади.

Завдання:

- виховання поваги до ветеранів, учасників і дітей війни.

- формування загальнолюдських інформаційних і комунікаційних

компетентностей учнів засобами мережових технологій.

Актуальність:

- Велика Вітчизняна війна 1941-1945рр. - це не лише наше минуле, її подих ще

й сьогодні холодить кров в жилах тих, хто був свідком жорстоких звірств

фашистських загарбників. Вона круто перевернула життя всієї країни, прийшла

в кожен дім, у кожну сім'ю. Вона знищила в своєму полум'ї мільйони людських

долей, принесла страждання і горе, які і понині гостро і скорботно хвилюють

народну пам'ять;

- але все-таки наш солдат переміг...

- війна сьогодні - вже неблизька історія, а для молодих - майже легенда, відома

з книг і фільмів, розповідей старших.

- незупинний, неблаганний час - ми, як не гірко, констатуємо і їх усе мання -

тих, хто здолав вогненні дороги. Можна сказати, що їх наздоганяла війна -

одних скосила в бою, а потім і в наші дні продовжила нескінченний список

своїх жертв;

- скільки б часу не минуло від тієї пам'ятної весни 1945-го, ніколи не згасне

слова воїнів, які в героїчному протистоянні врятували людство від коричневої

чуми фашизму.

Опис проекту

1. Вступ.

2. Дослідження сторінок історії України періоду Великої Вітчизняної війни

1941-1945 років.

3. Зустріч із свідками очевидців цих подій, з записом їхніх спогадів.

З кожним роком усе менше й менше залишається навколо нас тих, хто

пам'ятає не з розмов про війну- фронтовиків і рядових тилу, які перенесли всі

тяготи окупації.

Залишається тільки пам'ятать, але саме пам'ятать про них, про їхній подвиг

ми повинні пронести крізь наш час і передати нащадкам. Звертаючись сьогодні

до книжкових полець, насамперед, хочеться звернути увагу на книги спогадів

учасників тих страшних подій. Спогади ветеранів як заповіт майбутнім

поколінням , як розповідь про те, як війна прийшла страшною пожежою по

життю мільйонів людей, як вони вистояли й перемогли.

Чи варто пам’ятати минуле заради майбутнього? Для становлення

людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення

до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами,

продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про

нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, над якими маємо

задуматися. Бо через кілька століть наші нащадки можуть і не дізнатися про

долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болів і

радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, -

легка здобич для невсипущого Зла.

Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не

повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А

історія українського народу була від самого початку надто кривавою.

А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за

право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух волі й

непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали

кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори, про колишніх героїв,

непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією

маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде

існувати.

Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути

сенс забутих уроків історії, знайти в них живі й надихаючі цінності, створені

нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а

передусім та життєтворча святиня, до якої знову і знову припадаємо,

вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. Історичний досвід

минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить

покласти в підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає

зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати

себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають,

навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.

Історія органічно пов'язана з пам'яттю, яка долає невпинний час, долає

забуття. В цьому непересічна культурна значимість пам'яті. Безпам'ятство —

це невдячність перед минулим і без відповідальність перед майбутнім. Щоб не

помилятися в майбутньому, ми повинні пам'ятати про свої помилки в

минулому. Необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно

переоцінювати його на догоду мінливим суб'єктивним інтересам чи амбіціям.

Цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов'язково безпосередньо

відтворювати його форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків.

Безвідповідальність породжується відсутністю усвідомлення того, що ніщо не

минає безслідно, все зберігається в людській пам'яті. Пам'ять, помножена на

моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. Якщо немає

пам'яті, то немає оцінки, а отже, нема й совісті. Історична пам'ять народу

формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться

добром чи злом.

Історія завжди давала підстави для критичного думання. Саме через

критичне осмислення свого минулого ми страхуємо себе від допущених у

ньому помилок, вчимося у наших предків. Людина, байдужа до історії,

культури, традицій, звичаїв, не хоче й не може високопродуктивно працювати.

Тобто вона працює, але прагнення споживати в ній домінує над прагненням

продукувати. Споживання, не урівноважене продукуванням, постає як

споживацтво, тобто обертається своєю руйнівною стороною. «Після мене хоч

потоп» — таким стає життєве кредо людини, «вільної» від історії, тобто від

відповідальності перед предками й нащадками, минулим і майбутнім. Така

людина аніскільки не обтяжена моральністю.

Нині ми народжуємося як нація, як народ, починаємо усвідомлювати себе в

етнічному багатоголоссі світу. Усе це неможливе без певної перспективи

бачення, без оцінки історії, бо вона не чиясь, об'єктивно бездушна, а власна,

переповнена емоція ми, точками зору, білими, чорними, а то й кривавими

плямами. Те, що Україна впродовж століть не мала, за деякими винятками,

свого погляду на власну історію, за останні роки обговорювалось часто. Але

чи готові ми тепер не заангажовано подивитись і сприйняти свій історичний

поступ? Чи здатні ми відродити нашу пам'ять, очистивши її від безпам'ятства

та ідеологічного схематизму? Чи готові ми до сприйняття та засвоєння тієї

історичної спадщини, що стала доступною в наш час?

Дослідження долі своєї родини * * *

Страшне слово – війна! Не обійшла вона і нашої родини. Є у мене прабабуся

Анастасія Петрівна Панчук. Народилася вона 15 травня 1920 року в селищі

Ненадиха Тетіївського району в селянській родині. (Додаток 1).

Ще з дитинства натерпілась баба Настя. З 10 років доводилося допомагати

мамі в полі сапати буряки.

Їх родина на той час не бідувала, бо мали власне господарство: коней, вівці,

свині, корова. Та все змінилось після заснування в селі колгоспу – забрали все.

Жилося дуже тяжко. У часи страшного голодомору доводилося їсти все:

бур’яни, гнилу картоплю…Кожен хотів вижити. І зараз, згадуючи, бабуня

плаче. Пригадує, в селі була якась їдальня. То всі казали, що треба йти «на

столовку», може, хоч щось вдасться попоїсти. У ці страшні часи помер від

голоду її тато, мій прапрадід. І лишилося їх з мамою п’ятеро дітей, але ж

вижили, хоч як не було тяжко.

Та нова біда була не за горами. Коли Анастасії Петрівні було 21 рік,

розпочалася Велика Вітчизняна війна. «Яке це страхіття було, яка біда», -

оповідає прабабця, втираючи гіркі сльози. Адже люди тільки почали жити,

оговтавшись після страшного голодомору.

Працювати доводилось тяжко, навіть і траншеї рила. Кожен вже нажив був

якесь певне господарство, та щоб воно не дісталося окупантам, перегнали через

Таращу аж за Дніпро. Найважче було, коли в село прийшли німці. «Ох і

набідувалися ж ми, скільки разів биті були, коли не хотіли німцю догоджати», -

знову згадує бабуся. У селі лишилися тільки діти й жінки, а всі чоловіки, навіть

старі діди, подалися в партизани. Боронили вони рідну землю до останньої

краплі крові.

Чоловік Анастасії Петрівни - Феодосій - пройшов усю війну, мав декілька

поранень. Прадід має ордени та медалі. Вірніше, мав, бо вже помер.

У селі Ненадиха встановлено пам’ятникам воїнам – визволителям, адже

багато односельців не повернулися з фронту, віддавши свої життя за наше

майбутнє. А ті, що вижили, важко працювали в післявоєнні роки та і все життя.

Доводилось моїй прабабусі працювати і в полі, і на фермі, та ніколи вона не

боялася труднощів. Виростила Анастасія Петрівна трьох дітей, має десять

онуків, сімнадцять правнуків. І дай Бог, щоб дочекалася ще й праправнуків!

(Додаток 2).

* * *

Мабуть, немає жодної родини, котру б не зачепили події Великої

Вітчизняної війни. І наша не виключення.

Мій прадідусь Козій Іван Григорович народився 1914 року. Відчув на власній

долі всі страхіття голодомору та Великої Вітчизняної війни. Проживав у селищі

Павлівка на Черкащині, тому й звідти пішов на фронт. Всю війну був

зв’язківцем, бував на передових. Іван Григорович мав декілька поранень, не

любив згадувати про ті страхіття. Але часто казав, що рани дуже болять. Одне з

поранень лишило слід на все життя – мав у голові шматок заліза. Так із ним і

прожив до 2004 року. День Перемоги вважав найбільшим святом, бо з того часу

нога фашиста перестала топтати рідну землю. Часто сумував за тими, хто не

дожив, а лишився в пам’яті завжди молодим. Тільки часто казав, що били

німців нещадно, не ховаючись за чиюсь спину, не жалкуючи свого життя.

Велику Перемогу він зустрів у Чехословаччині, був нагороджений орденами й

медалями. Та найбільшою нагородою життя вважав Перемогу та п’ятьох дітей,

семеро онуків і п’ятьох правнуків.

На жаль, сьогодні до Івана Григоровича ми всі можемо приходити лише на

цвинтар.

* * *

На жаль, жодного зі своїх прадідів, котрі були учасниками Великої

Вітчизняної війни, я ніколи не бачив. Зрозуміло, що все, що про них знаю, із

розповідей батьків та бабусі. Але все одно гордий тим, що мої предки також

захищали нашу землю.

Один із них Іван Микитович Стешенко народився 1925 року в селищі

Матюші. Звідти й пішов на фронт, очолював групу розвідників. Часто

доводилося бути в небезпеці, тому й був кілька разів поранений. Прадідусь

дійшов аж до Берліну, кажуть, бо був дуже хоробрим і впевненим, що

загарбники не мають права топтати землю його батьків і дідів. Ніколи не

ховався за спинами товаришів, завжди йшов вперед. Після жодного з поранень

не доліковувався до кінця, тому, мабуть, і пішов так рано з життя. Не стало

Івана Микитовича 1969 року, коли було йому лише 44 роки. Не дожив, щоб

мені розповісти про свій бойовий шлях, свідченням якого лишились численні

нагороди.

Інший мій прадід Федір Тадейович Мальований з діда-прадіда проживав у

селі Шкарівка. Він був 1922 року народження. Прожив важке життя, пройшов

усю війну рядовим солдатом, побував у німецькому полоні. Та ніщо не зломило

його сили волі, волі до Перемоги. Доводилось мерзнути в льодяних землянках,

нести з поля бою поранених товаришів, та мета у всіх була свята – боронити

рідну землю. Зі сльозами на очах зустрів звістку про Перемогу. І кожного 9

травня скупа чоловіча сльоза була свідченням того, що не забулось нічого і

ніхто не забувся. Сумував за тими, хто не дочекався цього великого свята, хто

поліг на полі бою.

Та мені, на жаль, не встиг розповісти нічого. Не стало Федора Тадейовича

1995 року.

Шкода, що жоден із них не дожив, не дочекався мого народження.

* * *

Усе, що не згадали, і все, що не сказали,

Навіки із собою на той Ви світ забрали.

Тепер шумить берізка на цвинтарі журбою,

Не прийде жодна звістка ні влітку, ні зимою…

Такими словами пригадала свого дідуся Савельєва Володимира Максимовича.

Саме дякуючи йому, знаю про страхіття війни ще з раннього дитинства.

За національністю дідусь був росіянин, народився у містечку Іваніно Курської

області 5 квітня 1918 року. Освіти мав лише 7 класів, але людиною був

освіченою, інтелігентною. Відбуваючи службу в лавах Радянської армії, 1941

року потрапляє на фронт. Перебуваючи на строковій службі, був завідуючим

авіаційного складу паливно-мастильних матеріалів, тому й перші роки війни

були пов’язані з авіацією. Весь час згадував, що найтяжче було, коли,

заправивши літак і побажавши друзям щасливого польоту, не знаєш, що бачиш

їх востаннє.

Після першого поранення далі свій шлях дорогами війни продовжив у

стрілецькій дивізії. Майже перед самою Перемогою був тяжко поранений та

контужений. Часто розповідав. що одна зима тих часів була дуже суворою, а він

не мав шапки, втратив у одному з боїв. Та товариші по-черзі ділилися своїми,

хоча що там шапка, останній шматок хліба також ділився на всіх.

Перемогу дідусь зустрів у Берліні, пройшовши всі пекла Великої Вітчизняної

війни. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня, медалями «За

бойові заслуги», «За перемогу над Германією», «За оборону Москви», «За

перемогу у ВВВ». Звільнений у запас 1 грудня 1945 року у званні сержанта

наказом від 25 вересня 1945 року, підписаним військовим комісаром

Колісником.

Відразу після війни приїхав погостювати до однополчанина в Україну, а саме

в смт. Рокитне Київської області. Закохавшись у його сестру, відразу й

одружився, тому й лишився жити в Україні.

Пам’ятаю, кожного разу, коли ми просили розповісти щось про війну,

говорив одні й ті ж слова: « Это нелюди, те, которые убивали людей, те

которые ценой человеческих жизней хотели власти».

Але от уже протягом дев’яти років він не розповідає нікому й нічого. Дідуся

не стало, а кожного разу, коли ми приходимо на цвинтар, посміхається до нас

рідне обличчя з надгробної фотокартки.

Інший дідусь Павло Мусійович Рева народився 21 червня 1910 року в селі

Вільна Тарасівка Білоцерківського району. Всю війну пройшов піхотинцем

стрілецької роти, воював на I-му українському фронті. Мав кілька поранень,

був контужений. Про одне з поранень розповідав дивну історію. Ще досить

слабкого бабуся виходжувала вдома, переховуючи в клуні, бо в селі було повно

фашистів. Один із солдатів знайшов його і, що дивно, не видав іншим, а навіть

інколи приносив харчі. Та дід не виявляв до нього жодних симпатій, все казав:

«Відчуває, що скоро смерть прийде за ними». Видужавши, Павло Мусійович

знову відправився на фронт. Перемогу зустрів у місті Плаешти (Румунія),

додому повернувся щасливим, що вистояли, перемогли. На нього чекала

молода дружина та трійко малих ще тоді діток. Нині вся родина, а це 6 дітей, 16

онуків, 25 правнуків та 5 праправнуків, зустрічається з Павлом Мусійовичем

лише на цвинтарі. От уже тридцять років, як його немає поруч з нами, лише

спогади, перекази та численні нагороди знайомлять підростаючі покоління з їх

славним родичем.

* * *

Велика Вітчизняна війна стала великою червоною плямою в житті багатьох

людей різної національності. І мою сім`ю вона не обминула.

Мій прадідусь, Красовський Олександр Іванович, 1926 року народження, який

проживав в Костромі (Росія) пішов на фронт в 1942 р. (йому тоді було 16).

Перший бій лишив в живих двох людей з двадцяти п`яти, серед цих двох був

мій дідусь. А під час другого бою Олександр Іванович отримав багато поранень

осколками його відправили в госпіталь, де й витягнули більшу кількість

осколків, але досі в його нозі залишилися ці маленькі залишки війни. Коли

дідусю стало краще, його взяв на особисту охорону маршал Рокосовський. Так

мій дідусь до 1945 р. (кінця війни) був на службі у Рокосовського. Знаменитий

маршал після закінчення Великої Вітчизняної війни подарував моєму дідусю

свої погони в пам`ять, повагу та подяку за його службу.

Зараз Олександр Іванович живе в Білій Церкві на вулиці Ватутіна, 24. Зі

старістю він осліп і зараз зовсім нічого не бачить .

Моя сім`я поважає і любить дідуся Сашка. Він герой нашої сім`ї і залишиться

головним героєм для мене назавжди.

* * *

Зустріч із свідками очевидців цих подій

(мешканці міста Біла Церква)

Семененко Надія Кирилівна( 12.04.1928р.н.) (Додаток 2 ).

На своєму нелегкому, тернистому шляху довелося побачити все: голодне

дитинство, воєнні стежки, розруху...Відчула сесь той жах, який переживали

люди в ті роки. Бачила партизанів і нацистів, чула кулі, що пролітали біля неї.

Перемогу зустріла в рідному селі.

Зі спогадів Надії Кирилівни: " Спали ми і в сараях, і де попало спали, бо

війна ж ішла. Такий дядько був начальник, ми на нього казали "старой свині

по коліна", то я його разів з десять у себе в хаті бачила, не менше. Як уже

німці відступали, то до нас у хату часто ходили. Ой, щоб вам того не бачити,

що ми бачили та пережили. Партизанів у лісах бачила. Такі вони всі худі.

Якось я забрала малих та й пішли до лісу по гриби. А грибів отак черенями,

такі білі. Я кричу до малих, щоб сюди йшли, бо додому вже пора, коли на

мене йде... виходить з-за дерева партизан. Злякалася, а він каже:" Не бійся. Я

бачу , що ти тут найстарша. Забирай дітей і тікайте звідси. Тільки не йдіть по

дорозі, там ми все замінували". Він у мене запитав , як до мосту дібратися, я

пояснила. У мене батько і брат цей міст будували з сусідами. А там вже танки

стоять , німці готуються, щоб того моста підірвати. Ну, ми вже з малими

додому йшли, коли знову він :"Я тобі наказую швидше забирай дітей і йдіть

звідси, тут все заміновано, знаєш, що може бути!!!"

Німці лісу боялися, а наші можуть сміло йти. Там посеред лісу поселення

було, ну хат з п'ять. Німець мені казав, що там їхній штаб був, на Байковому

полі. А все одно не слухала, з тими малими лазила.

Вони, партизани, мого брата зустріли, а він мене з малими шукав,та й пізнали,

дуже боялися, що він розкаже всім про них. Але ж відпустили, попросили ,

щоб мовчав, бо все село знатиме , що партизани в лісі.

А староста наш був із Білорусії, допомагав партизанам, що в поліції робилося

знали всі наші. Ще був хлопець таких, Бірко його звали. Жінки на роботу

йдуть, та й питають чий він, а він відповідав: "Ехали мы на поезде, много нас

было, а потом мамку мою убило, братьев перебили, один я остался."

А пізніше, як з'ясувалося,, то він же - партизан. Всі йому то одяг, то хліб

давали...А годувала частеноко партизанів тітка Марія. То картоплею, то

огірками, то сало давала... А одного прекрасного вечора лягли спати - німці ще

були, а прокинулися - то вже нікого не було, повтікали..."

* * *

Щербина Федір Данилович(19.05.1928р.)

Має військове звання , військові та трудові нагороди.

На фронт пішов добровольцем у віці 14 років. (Додаток 3 ).

" 1941- пройшов перший бій , він був жорстокий, тяжкий. Всі бої були суворі.

Після кожного бою на складах залишалося багато техніки, половина

військовог приладдя. Спочатку визволяли півн. захід України, потім Румунію.

Найважчим був Будапешт, бій був жахливий. Снаряди літаки, катюші, било,

світіло, гриміло... Земля тремтіла, але Будапешт було взято. У місті Брно

(Чехія) я отримав кульве поранення в голову і контузію. Здалося, що земля

стала мякою, і я пішов униз, потім втратив свідомість. Коли прийшов до тями,

був у госпіталі. Два тижні підлікувався, а потім втік назад на фронт, з

повязкою на голові. Перемогу зустрів у Празі 11 травня, бо після Перемоги

воювали ще три дні..."

* * *

Кривенда Дмитро Антонович (26р.)

На фронт пішов у 1944 , має нагороди: Орден Слави, медаль "За відвагу",

орден ВВВ 3 степеня, " За Україну".(Додаток 4 ).

Війну розпочав рядовим солдатом на заході України, а з фронту повернувся

сержантом. Пройшов шлях від західної України, до Києва , пройшов Польщу,

Одер, Віслу, за 80 км до Берліну був поранений у плече, потрапив до

госпіталя, де пробув близько 4 місяців, там і зустрів 9 Травня. Прибігла до нас

сестричка і повідомила, що війна закінчилась, нас вивели на двір , всіх, хто

міг ходити, у мене навіть мову відняло. На вулиці усе гриміло, всі сміялися,

раділи, кричали:"Гітлер, капут!"

Вже після поранення на фронт не повернувся, але продовжував військову

службу в лавах Радянської армії , у десантних військах, віслужив 7 років.

* * *

Кривенда Віра Пилипівна (1927р.) (Додаток 5).

..."Мені дуже запам’ятався в’їзд німців у село. Із-за пагорба влетіла колона німецьких мотоциклів. Дорослі поховались, виглядаючи із-за хат, а ми, діти, відкривши роти, дивились… тоді ще не розуміли, що це означало жити під окупацією. Німці зразу ж розсипались по селу, збираючи яйця, курей, свиней – усе, що попадало під руки, не дивлячись на те, що у кожному дворі було по 6 – 8 дітей.

Мені було майже 13років, але я багато чого пам’ятаю! Почались голодні дитячі роки, хлопці наважувались украсти у німців харчі: «Галети» (це такі собі засушені прянички), сахарин у таблетках. Нам, дівчаткам, теж давали попробувати, бо вдома не було ні цукру, ні солодощів, ані шматочка хліба. Хто

як міг, так і рятувався. Моя мама запрягала корову у віз і разом з односельцями їздила у Крим на Солоне (Сиваш), навантажувала сіль, а потім возила по селах і міняла на харчі, на все, що можна було їсти: зерно, мука, крупа, буряк, картопля і навіть великі кабаки. Я росла у сім’ї, де було шестеро дітей, двоє старших були в евакуації, менші четверо – біля матері. Найменшому Толі було декілька місяців, до року я з ним була нерозлучною. Коли була «повітряна тривога», ми всі ховалися у погріб, а бувало по сходах так котилася..."

* * *

Кузьміна Ганна Миколаївна (1924р.)

Пішла на війну в 1943р. в 18 років. (Додаток 6)

"... Ми працювали в тилу, рили окопи день і вночі…Довкола все гуділо й ревло,

звідусіль летіли снаряди. Було страшно. Ви не вірте тому, хто каже, що на війні

не страшно. Ще й як страшно. Адже смерть чигає на кожному кроці, а хочеться

жити. Більшу частину зими 1943 – 1944 років, яка була особливо сніжною,

довелося провести в окопах під Корсунь-Шевченківським, де наша армія взяла

в облогу значні сили фашистів. У німців було дуже багато техніки, а в нас

навіть боєприпасів не вистачало. Тому нас, артилеристів, направили в окопи до

піхоти. Наша частина тримала оборону з лівого флангу, від села Шендерівка. Я

за всю зиму ні разу не була у приміщенні. Можна було лише раз на добу на 4

години зайти в теплий бліндаж погрітися...

Пам’ятаю літом поїхали на лісозаготовку. Тоді ми весь ліс вирубили. Виконали

норму на 120%. За це каши давали більше…Тих, хто був в окупації, не

нагороджували ніякими нагородами ні за визволення Черкас, ні за участь у

Корсунь-Шевченківській операції, ні навіть за визволення Румунії й Польщі..."

Нам, учням ДПТНЗ «Білоцерківський прфесійний ліцей», дорога пам'ять про

тих, хто наближав велике свято Перемоги. Ми створили стенд, присвячений

героям Великої Вітчизняної війни. (Додаток 7).Брали активну участь в операції

"Добрий ранок, ветеране", проводимо уроки мужності з ветеранами Великої

Вітчизняної війни.(Додаток 9),

Ми і надалі будемо продовжувати збирати матеріали про воїнів-визволителів,

вивчати історію їхнього героїчного подвигу, проявленого в роки Великої

Вітчизняної війни.

Тому дуже цінною є будь-яка інформація про війну, особливо, якщо вона

почута «з перших вуст», тобто, від людини, яка теж брала участь у визволенні

України від фашистів.

І вас всіх запрошуємо здійснити опис бойових та трудових подвигів рідних які

брали участь у визволенні України від фашистів та взяти активну участь у

створенні книги пам’яті. (принести літературу на воєнну тематику, фотокопії

документів періоду війни, набір «Ордени і медалі», фото нашого міста

передвоєнних років, карта воєнних дій періоду війни)

. Бо через кілька століть наші нащадки можуть і не дізнатися про долю свого

пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болів і радощів,

якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка

здобич для невсипущого Зла.

Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не

повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А

історія українського народу була від самого початку надто кривавою

ДОДАТКИ

Додаток 1

Анастасія Петрівна Панчук

Додаток 2

Семененко Надія Кирилівна

Додаток 3

Щербина Федір Данилович

Додаток 4

Кривенда Дмитро Антонович

Додаток 5

Кривенда Віра Пилипівна

Додаток 6

Кузьміна Ганна Миколаївна

Додаток 7

Військові трикутники та архівні документи родини Козаченка С. М.

Додаток 8

Зустрічі з ветеранами ВВВ