ГолодоморГолодомор1932 – 1932 –

1933 р.р.1933 р.р.

Не звільняється пам'ять, відлунює знову Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками.роками.

Я зітхну... Запалю обгорілу свічу.Я зітхну... Запалю обгорілу свічу.Помічаю: не замки-твердині, не храми — Помічаю: не замки-твердині, не храми —

Скам'янілий чорнозем — потріскані Скам'янілий чорнозем — потріскані стіни плачу. Піднялись, озиваються в стіни плачу. Піднялись, озиваються в

десятиліттяхдесятиліттяхЗ далини, аж немов з кам'яної гори З далини, аж немов з кам'яної гори

надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, ХХ надійшли. Придивляюсь: «Вкраїна, ХХ століттястоліття

І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три».три».

«Літа 7441 р. від створення світу (літа 1933р.) від Різдва Христового був на Україні голод. Не було ні війни, ні суші, ні потопу, ані моравиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу — старих, молодих і дітей. І ще не народжених — у лонах матерів.

До Книги буття українського народу, — якщо таку книгу буде колись написано».

Цей стражденний 1933. Україну одну з Цей стражденний 1933. Україну одну з найродючіших і найблагородніших земель, найродючіших і найблагородніших земель, огорнули чорні крила голоду, сліз, страждань... Це огорнули чорні крила голоду, сліз, страждань... Це крила хижака, які міцно стискали до нестями, до крила хижака, які міцно стискали до нестями, до болю, до божевілля. Досі не віриться, що тут — в болю, до божевілля. Досі не віриться, що тут — в Україні — житниці — раптово зник хліб, люди Україні — житниці — раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік.рік.

І стояла вона, осліпла від горя, обдерта, сива, І стояла вона, осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася мати-Україна, на велетенському роззиралася мати-Україна, на велетенському Христі розп'ята.Христі розп'ята.

Пухли старі та малі, вмирали роди та села. Пухли старі та малі, вмирали роди та села. Смерть чигала на шляхах, на полі, в хатах. Смерть чигала на шляхах, на полі, в хатах. Здавалося, її кістлява рука вдень і вночі не Здавалося, її кістлява рука вдень і вночі не випускає своєї кривавої коси.випускає своєї кривавої коси.

СпогадНовіцька Ганна Михайлівна

Народилася 17 лютого 1920 року, корінна жителька с. Маринівка. Народилася в сім'ї середняків. Батько - Михайло Боліславович, мати - Пелагея Феофанівна. В сім'ї народилося 10 дітей, але троє в грудному віці в голодні роки померли. В родині залишилися: Петро, Ганна, Олександр, Михайло, Єлизавета, Павло, Неоніла.

«Після розкулачування вирішили батьки залишити село. Виїхала сім'я в с.Вороновка Вознесенського району. Там і застав голод нас. Мати постійно плакала і проклинала важке життя, «батюшку» Сталіна, шепотіла: «Ходить голод по селі, а в нас Сталін на стіні...»

Багато стражденна мати вночі сиділа за швейною машинкою «Зінгер» і шила людям фуфайки, тілогрійки, шапки, рукавиці, заробляючи цим на життя: одержувала від вдячних односельчан жменьку крупи чи борошна».

Пам'ятає Ганна Михайлівна, як одного разу люди принесли макуху і мати замісила розпарену макуху із дрібкою борошна. Одержала величенький на вигляд корж. А як же його поділити порівну на 9 чоловік родини? Взяла мати нитку та сірникову коробочку, по розмірах якої почала ділити корж.

«Брат Михайло постійно хотів їсти, стукав себе кулаком в груди, там ніби його щось пекло, скаржився він. Через деякий час в нього було виявлено сухоти, він в сім'ї був самий худенький і слабий».

«Мати працювала в дитячому садочку завідуючою, мала хорошу освіту на той час. До революції закінчила гімназію. З дітьми вивчала пісні, вірші. Запам'яталася активна дівчинка Таня. Вона виконувала гарно дитячу пісню про вишень. Її мати працювала дояркою і раніше всіх приносила її в дитячий садок. Але одного разу дівчинка не з'явилася. Не було її на другий день, на третій день... і тоді Пелагея Феофанівна наважилася піти до неї додому. Але сусіда пошепки сказала, що в цю хату страшно заходити. Мати з'їла захворівшу дівчинку.»

Павлов Михайло ІвановичНародився 25 квітня 1920 р., корінний житель с. Маринівка. Народився в сім'ї середняків. Батько - Іван Дмитрович, мати - Клавдія Василівна.

В сім'ї було 12 дітей. П'ятеро дітей померли від хвороб, але не пам'ятає хто в які роки. Живими залишилися: Раїса, Олександра, Олена, Григорій, Аркадій, Іван, Михайло.

До школи разом з ним ходили Олена та Іван.

«Під час голодомору 32-33 років був сильний голод. Люди помирали і їх тачками возили на кладовище, скидаючи до однієї ями. Доріжка до школи проходила через кладовище. Діти кожного разу, ідучи до школи, заглядали в яму, чи ніхто не добавився. Так одного разу впізнали Морозенка Гната Вампійовича, по постолах, які носив в селі тільки він».

Пам'ятає Михайло Іванович такий випадок: був в селі в той час активіст Мазур, який рискав по коморах, по горищах, шукаючи припасені харчі. Побував він і у Павлових на горищі, де знайшов у старенькому самоварі заховану мамою квасолю тай каже: «Бач де заховала.»

В Маринівці було декілька колгоспів. На трудодень в яких давали 200 грамів зерна, чого було замало для великих сімей. Дітлахи ходили по степу і шукали мишині комірки з зерном.

«Для багатодітних сімей, то були страшні роки» - завершив свої спогади Михайло Іванович.

Спогад

Горошко Марія Юхимівна (дівоча - Неделко)1919 р.н., жителька с. Маринівка

Під час голодомору 1932-1933 рр.. сім'я із п'яти чоловік проживала в с. Ольшанка Первомайського р-ну. Мати померла, залишивши батькові 3-х дітей: Марію, Василя, Олександра. Росли потім із мачухою.

Заможна в минулому сім'я середняка-селянина ледь-ледь виживала. Маленькою Марія пам'ятає розкуркулення, коли із хати і двору уповноважена комісія із представників колгоспу забирала все, що можна було винести. Потім нагрянуло інше лихо - голод.

«В період голодовки «буксири» позабирали зерно, борошно, навіть крупи, які ховалися в надійні потаємні старцями. Зосталися старцями, а були господарями».

Пам'ятає, як в сім'ї постійно хотіли їсти. «Ослаблених голодом заїдали блохи. В пошуках шляхів до виживання ходили в поле по колоски. Поля після жнив охоронялися об'їждчиками на конях. Але діти ховалися, лягали на землю, щоб бути непоміченими і приносили колоски. Принесене зерно самотужки, камінцями терли на крупу. Це робилося тихо, щоб ніхто не чув і не бачив, щоб не було доносу активістам. Бо знали в сім'ї закон «про п'ять колосків»».

«Довго тяглися голодні деньки... Думалося, що цьому не буде кінця і краю...»

Спогад

Наливайко Ірина Іванівна1915 - 2009, жителька с. Маринівка

Мала трьох синів: Василя, Олександра та Леоніда. Олександра вже поховала, а Василь і Леонід ще живі. Нічого про життя пригадати не може, дуже немічна її доглядав син Леонід, який в даний час захворів і бабуся залишилася без допомоги. Старший син Василь проживає в місті Миколаєві працює в кораблебудівному інституті зайнятий проблемою, як жити бабусі далі. Бабуся прожила своє довге життя, на її долю випало чимало життєвих випробувань.

«На світі весна, а над селом надвисла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять по дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже немає, одні зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом назад-вперед, назад-вперед, скільки сидить, стільки і гойдається. І безконечна сумна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти, їсти...»

Спогад

Киртка Григорія Петровича1921 р.н.

Григорій Петрович одинадцять років був головою Доманівської селищної ра ди, нагороджений орденом «Знак Поша ни». Бере активну участь у патріотич ному вихованні молоді. Проста людина з неспокійним серцем. Стримано діли ться своїми спогадами про голодні роки.

«Народився я і виріс в селі Маринівка Доманівського району. В нашій сім'ї було десять чоловік, з них чотири сини і чотири дочки: Сидір, Семен, Антон, Григорій, Таїсія, Марія, Іринка, Полінка. Батько Петро Іванович, 1878 р.н., мати Марина Петрівна, 1888 р.н., до 1929 року мали землю, яка давалася на їдо ка. Обробляли її самі: мали двох коней, воза та корову. Під час колективізації батько одним із перших в селі вступив до ТСОЗу «12-річчя Жовтня», так як контора господарства знаходилася по сусідству, на території колишнього ма єтку куркуля Наливайка Гордія. Односельці на той час неохоче вступали до колгоспу. Почалися хлібозаготівлі. Кругом шукали зерно: в хаті, в коморі, у дворі... Батько все чесно здав державі, але ганебний обшук сім'ю не минув...

1933 рік... їсти не було що... На трудодні нічого не давали. Нарахову вали по 50-100 г зерна на день, але й того не було. Григорій зі старшим бра том ходили на територію комуни ім. К. Маркса (нині село Кузнецове), щоб зібрати гнилої картоплі та прілої полови з проса. Але й це не завжди вдавалося. З цих інгредієнтів пекли маторжаники.

Їсти дуже хотілося, але від запаху та смаку маторжаників страшенно нудило, паморочилось в голові. З приходом весни їли всю підряд зелень: кульбабу, молочай, щавель, козелики, цвіт акації (навіть квасили). Якщо випадала нагода з'їсти печений цукровий буряк, то це було свято. Голодували тяжко. У Марії і Поліни попухли ноги. Мама від постійного недої дання захворіла на водянку і померла.

У школі Григорій з однокласниками допомагав колгоспу збирати колоски та «мишоловки». Все до зернини здава лося і, не дай Боже, взяти додому, адже за півкілограма зерна заарештовували і віддавали до суду. В сім'ї не раз розмовляли батьки про те, що краще життя було до колективізації.

Спогад

Ти кажеш, не було голодомору?Ти кажеш, не було голодомору?І не було голодного села?І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,А бачив ти в селі пусту комору,З якої зерно вимели до тла?З якої зерно вимели до тла?

Як навіть вариво виймали з печіЯк навіть вариво виймали з печіІ забирали прямо із горшків,І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечіОкрайці виривали з рук малечіІз торбинок нужденних стариків?Із торбинок нужденних стариків?Ти кажеш, не було голодомору?Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,Чому ж тоді, як був і урожай,Усе суціль викачували з двору,Усе суціль викачували з двору,Греби, нічого людям не лишай!Греби, нічого людям не лишай!Хто ж села, вимерлі на УкраїніХто ж села, вимерлі на Україні

Російським людом поспіль Російським людом поспіль заселяв?заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?Хто? На чиєму це лежить сумлінні?Імперський молох світ нам Імперський молох світ нам

затуляв!затуляв!Я бачив сам, у ту зловісну поруЯ бачив сам, у ту зловісну поруІ пухлих, і померлих на шляхах,І пухлих, і померлих на шляхах,І досі ще стоять мені в очах...І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш — не було голодомору!А кажеш — не було голодомору!

Висновки Міжнародної Висновки Міжнародної комісії по розслідуванні комісії по розслідуванні голодомору в Україні у голодомору в Україні у

1932-1933 р.р.1932-1933 р.р.1. Причини голодомору:а) вивезення зерна з України із урожаю 1932 р. до останнього кілограма внаслідок пограбування селян бригадами активістів з числа членів ВКП(б), комсомольців, комнезамів;б) колективізація;в) розкуркулювання;г) денаціоналізація;д) геноцид.2. Наслідки голодомору:а) внаслідок повного виснаження організму від голоду вмерло дванадцять мільйонів чоловік;б) вивезено з України до Сибіру, на Урал, райони Крайньої Півночі 3 мільйони осіб.

Сонце сходило над висохлими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули на обширах України важкі сніги весни 33 року, являючи світові трупний сморід апокаліптичні видива. Чи була того року весна? Чи прилітали до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов'ї? Ніхто того не пам'ятає...

Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля обертається як їй належить, і ми ходимо по ній зі своїми тривогами і надіями. Ми — єдині спадкоємці всього, що було.

Народ мій є! Народ мій завжди Народ мій є! Народ мій завжди буде!буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!Ніхто не перекреслить мій народ!Пощезнуть всі перевертні й Пощезнуть всі перевертні й

приблуди,приблуди,І орди завойовників — заброд!І орди завойовників — заброд!

Тяжко повертає собі народ України духовне здоров'я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил... Надто тяжкі втрати...І тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш славний народ, гідний прекрасної долі.

Голодне лихоліття найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними. За переписом населення 1926 року, дітей, віком до 4-х років виявилося 16%, тобто у голодний 33-й їм мало б виповнитися по 10 років. Та не судилося...

Маленькі, беззахисні рученята Маленькі, беззахисні рученята тягнулися до Бога.тягнулися до Бога.

Бозю! Що там у тебе в руці?Бозю! Що там у тебе в руці?Дай мені, Бозю, хоч соломинку...Дай мені, Бозю, хоч соломинку...Щоб не втонути в Голодній ріці,Щоб не втонути в Голодній ріці,Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Тож, підрости ще хоч трохи бодай,Тож, підрости ще хоч трохи бодай,Світу не бачив ще білого, Бозю,Світу не бачив ще білого, Бозю,

Я — пташенятко, прибите в дорозі.Я — пташенятко, прибите в дорозі.Хоч би єдину пір'їночку дай.Хоч би єдину пір'їночку дай.Тато і мама — холодні мерці,Тато і мама — холодні мерці,

Бозю, зроби щоби їсти не хтілось!Бозю, зроби щоби їсти не хтілось!Холодно, Бозю,Холодно, Бозю,Сніг дуже білий.Сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці?..Бозю, що там у тебе в руці?..(«Біла молитва братика»

Антоніна Ґурська)

То був страшний навмисний То був страшний навмисний злочин,злочин,

Такого ще земля не знала,Такого ще земля не знала,Закрили Україні очі і душу міцно Закрили Україні очі і душу міцно

зав'язали.зав'язали.Сліпу пустили старцювати...Сліпу пустили старцювати...

Луна ще досі в оболоняхЛуна ще досі в оболоняхЗдичавіла вкраїнська хата,Здичавіла вкраїнська хата,

На березі своїх агоній.На березі своїх агоній.Глуху заставили мовчати.Глуху заставили мовчати.

А то би світ втопивсь в Славуті!А то би світ втопивсь в Славуті!Як божевільна їла мати своюЯк божевільна їла мати свою

дитиноньку майбутню.дитиноньку майбутню.Замліли навіть поторочіЗамліли навіть поторочіІ відвернулись голіафи.І відвернулись голіафи.

То був такий державний злочин –То був такий державний злочин –Здригнулась навіть мертва кафа.Здригнулась навіть мертва кафа.

Мерцями всіялося поле.Мерцями всіялося поле.Ні хрестика і ні могилиНі хрестика і ні могили

То був такий навмисний голод...То був такий навмисний голод...Чи, Боже, й ти вже був безсилий?Чи, Боже, й ти вже був безсилий?