МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

ЗАТВЕРДЖУЮ

Ректор __________ проф. Іванов С. В(підпис) (призвіще, ініціали)

« » __________________ 20 р.

І. В. КЛОЧКОВ

ФІЛОСОФІЯ

КУРС ЛЕКЦІЙдля студентів усіх напрямів підготовки

бакалаврів денної та заочної форм навчання

Реєстраційний номер СХВАЛЕНО електронного курсу лекцій на засіданні кафедри у НМУ філософії _______________________ протокол № 2 від 23. 09. 2011 р.

Київ НУХТ 2011

2

І. В. КЛОЧКОВ Філософія: електронний курс лекцій для студентів усіх напрямів підготовки бакалаврів денної та заочної форм навчання К.: НУХТ, 2011. – 183 с.

Рецензент: М. Ю. Зелінський, к. філос. н., проф.

І. В. КЛОЧКОВ.

© І. В. Клочков, 2011.

© НУХТ, 2011.

3

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………......41. Поняття і сутність філософії……………………………………………........62. Антична філософія: її специфіка, витоки і етапи розвитку……………......183. Розвиток філософської думки доби Середньовіччя……………………......294. Гуманізм епохи Відродження і зародження наукової революції XVI ст.....415. Філософія Нового Часу…………………………………………………….....556. Німецька класична філософія………………………………………………..617. Європейська філософія ХІХ–ХХст…………………………………………..708. Основи філософського розуміння суспільства……………………………...829. Філософське розуміння естетичної теорії…………………………………...9610. Етика і проблема відповідальності в контексті філософської рефлексії...10511. Предмет, структура і значення логіки……………………………………...11512. Поняття і види релігійних вірувань………………………………………...13813. Філософія науки………………………………………………………….......14814. Філософська антропологія………………………………………………......15715. Специфіка та розвиток української національної філософії……………... 166Рекомендована література…………………………………………………….....179

4

ВСТУП

Курс «Філософія» розглядається як складова частина загального циклусуспільно-гуманітарних дисциплін, що вивчаються у вищому навчальномузакладі. Прагнення стати не тільки освіченою, а й сучасною людиною не можездійснюватися без вивчення філософії, яка завжди буде джерелом віковічнихзапитань людського духу щодо смислу життя та смерті, проблеми людськогоіснування, розгадки секретів пізнання світу та історії. Будучи самокритикуючою рефлексією духовності, філософія реалізує себе врізних проявах: як самоусвідомлення міфології, релігії, науки, мистецтва,моралі, права, політики. Самоусвідомлення духовності відбувається в різнихформах: теоретичній, художньо-образній, релігійно-містичній, афористичнійтощо. Це зумовлює багатовимірність філософської свідомості.

Предметом навчальної дисципліни є історично змінні формиспіввідношення буття і духовності, матерії та духу, закони і форми мислення.Опанування філософії означає актуалізацію особистості, здатної до прийняттясамостійних рішень і успішного самовиявлення у майбутній професійній сфері.Актуалізація особистості, здійснювана в процесі опанування засадамианалітичного й синтетичного мислення під час вивчення дисципліни«Філософія» забезпечує ефективну професійну діяльність в сучасних умовах. Метою навчальної дисципліни є: за мінімального обсягу загально-філософських знань, що потребують запам’ятовування, надати студентовіможливість опанувати логіку розвитку методологічної та світоглядної культурилюдства і тим самим сприяти розвиткові гнучкості мислення студентів, їхздатності застосовувати все багатство мислиннєвих форм, засвоєних з курсуфілософії. Усе зазначене зумовлює недогматичну структуру дисципліни, аголовний наголос робиться на висвітленні різноманітності підходів дометодологічних і світоглядних філософських питань, що виявилися в історико-культурному процесі. Це, в свою чергу, передбачає збільшення уваги до історії філософії, адже самена історико-філософському грунті уможливлюється висвітлення поліфонічностіметодологічного змісту, можливостей неординарного підходу до проблемноїситуації творчого осмислення здавалося б стандартних проблем. Пропонованийкурс філософії для студентів технологічного вузу зорієнтований назосередження уваги молоді передусім на проблемних моментах філософськогопроцесу, що потребує розуміння специфіки основних етапів розвиткуфілософської думки в історико-культурному контексті, та ролі філософії щодоконкретного наукового знання, зокрема взаємозв’язку найновітнішихтехнологій і технічних новацій та суспільних і світоглядних трансформаційсучасної людини, а також специфіки його вияву в розвиткові українськогосуспільства. Філософування може виникати в результаті самоусвідомленнянауки. Історично це виникає в момент революційних змін в науці (математиці,механіці, фізиці, хімії, біології, медицині тощо). Водночас філософія єметодологічною основою соціології, соціальної психології, педагогіки,

5

економічної і соціально-політичної теорії, культурології, етики, естетики,логіки, релігієзнавства та інших дисциплін. Після курсу філософії студенти повинні:

· орієнтуватись у загальній логіці й закономірностях розвитку філософії увсіх її вимірах та їх взаємозв’язках;

· знати основні підходи щодо розв’язання наскрізних методологічних тасвітоглядних проблем філософії у тому чи іншому історико-культурномусередовищі й уміти відстежити зв’язок домінування тих чи іншихпідходів з ознаками того суспільства, в якому вони поширені;

· сформувати для себе загальне бачення історико-філософського процесуз погляду його цілісності, наявності в ньому провідних методологічно-світоглядних проблем та їх історичних трансформацій й особливостейпостановки й вирішення в сучасному світі;

· набути культури змістовного діалогу в ситуації зіткнення носіїв різнихціннісних і світоглядних координат.

У курсі лекцій розглянуті головні питання дисципліни, представлені питаннядля самоперевірки, теми рефератів, рекомендовано літературу до кожної з тем(основну й додаткову).

6

Тема 1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ

План лекції

1. Виникнення та основні етапи розвитку філософії.2. Філософія та інші форми суспільної свідомості.3. Типи та риси філософування.4. Поняття світогляду.5. Єдність буття та мислення.6. Теоретичний і практичний аспекти філософії.7. Східна і західна парадигми філософування

1) Філософія в сучасному світі є специфічним проявом духовної культури,призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу,формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цьогоосмислення є формування в сфері суспільної свідомості і системи засадничихпоглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальнихпобудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому,можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природілюдської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду тасамоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовномужитті суспільства філософська культура, виконуючі притаманні їй функції,набуває ряд іпостасей. У перекладі з давньогрецької «філософія» означає любов до мудрості (відгрец. – φιλεω(-ια) (любов) і – σοφος (мудрість). У VI ст. до н. е. Піфагор ізСамоса на запитання тирана Полікрата про те, чим він займається, відповів:«Ні, я не мудрець, я любитель мудрості». Він мотивує свою позицію тим, щолюдина через слабкість своєї натури не здатна володіти такою гідною якістюрозуму, як мудрість. Критицизм щодо реальних можливостей людини виявивсяу Піфагора в розмежуванні понять «софія» і «філософія». Перше (мудрість) –прерогатива богів, друге (філософія) – покликання людини. Відповідно філософ– не мудрець, а любомудр – той, хто прагне до мудрості. Мудрецеві, як і Богу,вже немає до чого прагнути, його мудрість суверенна й абсолютна. Любительже мудрості завжди динамічний, він рухається, йде до мудрості. Здогади зцього приводу можна будувати будь-які, адже Піфагор, як потім і Сократ,нічого не писав і нікому своїх переконань не нав’язував. Незважаючи на це, наоснові піфагорейства виникали довготривалі таємничі союзи, членів яких навітькарали смертю (це здійснював, наприклад, тиран Кілон у місті Кротоні всередині V ст. до н. е.). А люди продовжували філософувати і не жахалисьсмертельної небезпеки. Що їх до цього змушувало? Чи не те, що «філософія»,любов до мудрості, є найдавнішим способом осягнути таїну життя і його сенс? Отже, філософувати – це прагнути до мудрості, яка у повсякденномурозумінні почасти замінює поняття філософія.

7

Мудрість визначає міру в усіх справах, оскільки будь-яка крайність веде донепередбачуваних рішень. Вона дає можливість усвідомити власні помилки,робить людину обережною, обачливою, проте позитивні якості можутьперетворитися і на недоліки. Мудрість притаманна не всім людям, хочапотенційно властива кожному. Вона здобувається різними шляхами,виявляється у різноманітних сферах знань і діяльності, закріплюється уприслів’ях, притчах, афоризмах. Мудрість існує, тому що існують проблеми,які вимагають вирішення. І хоча вони не є остаточними вирішеннями, протесприяють правильному спрямуванню людини. Наприклад, відомий український філософ С. Кримський зауважує, щомудрість це позатеоретична форма філософського відношення до дійсності, якане вичерпується пізнанням істини, а потребує життя в істині. Вона визначаєтьсяяк досвідченість, що характеризується етичною духовністю, причетністю довищих життєвих цінностей. Також мудрість є результатом використанняпізнавальних та інтелектуальних зусиль людини в їх органічному зв’язку ізпотребами реальної життєдіяльності; різновид практично орієнтованоїсвідомості, яка підпорядкована завданням засвоєння норм та правил праведногожиття. Генетично мудрість сягає синкретичної форми досвіду особи [85; с. 401–402].

На рівні філософії проблема мудрості використовувалась у концепціїсофійності світу, згідно з якою творча довершеність визначається причетністюдо мудрості універсальної сили, що нібито керує світом. В раціональномурозумінні мудрість є архаїчною формою духовно-практичного освоєння світу. Отже, мудрість – не наука, оскільки наука є системою понять, значення якихорганічно пов’язано з її предметом. Мудрість не є системою понять,дослідженням, хоча, звичайно, є розумінням. Мудрість не продукує істину, не препарує життя, ніколи не перетворюється наконвейєрну смужку, де розташовані «готові рецепти щастя й успіху» або «лікивід незнання й глупоти» тощо. Вона грунтується не стільки на даних науки,скільки на повсякденному та історичному досвіді. Мудрість не може статинаукою. Філософія, як би високо вона не оцінювала мудрість, не повиннаототожнювати себе з нею [86; с. 695–699]. 2) Теоретична експлікація філософії тісно пов’язана з питаннями про їївиникнення та основні етапи розвитку. Філософія як специфічний феноменлюдської культури виникла у VII–VI ст. до н. е. Саме там, в архаїчнихструктурах стихійного світогляду, формувалися ті характерні моменти таособливості, що згодом стали відмітними рисами філософської формисуспільної свідомості. У ХХ ст. відомий німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс (1883–1969рр.) в одній із своїх праць «Витоки історії та її мета» (1948 р.), зробив слушнезауваження щодо виникнення філософських практик в усіх регіонах світу нарубежі VIII–VI ст. до н. е. Висловлюючи думку про те, що перші спробиздобути знання на всіх рівнях життєдіяльності були пов’язані з внутрішнімвідчуттям часу, він робить припущення, що таке унікальне спогляданняспонтанно трансформувалось у теоретичне натхнення, ідейну згуртованість

8

людства [106, с. 45]. А також, у межах світової історії, сприяло постановці йвирішенню наскрізних проблем існування, пов’язаних з увиразненням свободи,мислення, творчості, духовності, життя. Як зауважує відомий українськийфілософ М. Кітов «щодо проблеми виникнення філософії існують різні точкизору: 1) міфогенна; 2) натурфілософська; 3) гносеогенна; 4) релігіогенна» [29; с.19–21]. За своїм основним змістом філософія відіграє провідну роль у процесіжиттєствердження людини як особистості, будучи активною формоюсуспільної свідомості. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності – міфології, релігії, мистецтві, літературі,публіцистиці, моралі, юриспруденції, політиці, буденній свідомості тощо. 3) Основні типи філософування: теоретичний, есеїстсько–афористичний,художньо –образний, релігійно–містичний. Теоретичний тип філософування репрезентує теоретичну філософію Середфілософів цього напрямку можна виділити Арістотеля, Декарта, Лейбніца,Канта, Гегеля, Маркса, тип філософування яких слід віднести до системитеоретичного знання, тобто до науки. Системи знань проявляються у формахконцепції, теорії та науки. Знання поєднуються у певну цілісність (систему) задопомогою способів синтезу. В основі концепції, як висхідної формисистемного знання, знаходиться принцип. В основі теорії лежить ідея, а воснові науки – метод. Тому зрозуміло, що кожна теоретична філософія має свійвисхідний (основний) принцип (те положення, що лежить в основі системизнання), а перехід від однієї філософської системи до іншої відбуваєтьсяшляхом критики, як специфічного виду теоретичної діяльності. Критиказавжди повинна бути принциповою, тобто критикою основних принципів, а неокремих положень цілісної системи. Завдяки принциповій критиці відбуваєтьсяперехід від однієї теоретичної філософської системи до іншої; Афористичний (есеїстсько-афористичний) – до цього типу філософуванняналежать Геракліт, Шопенгауер, Ларошфуко, Ніцще, Ошо та багато ін.Найхарактерніше, що їх відрізняє від представників теоретичної філософії, такце специфічна форма висловлювання акту самоусвідомлення людини: есе,афоризми, притчі тощо; Релігійно-містичний – це такий тип філософування, сутність якого полягає втому, що самоусвідомлення людини відбувається не в системній формі, абазується на віруваннях, містиці, інтуїтивних відчуттях та ін. До цього типуфілософування слід віднести релігійних містиків М. Єкхарта, Ю. Норвезську, Я.Бьоме, К. Сієнську, Г. Сузо, А. Сілезіуса, М. Реріха та ін; Художньо-образний – це тип філософування, специфіка якого полягає втому, що самоусвідомлення людиною свого буття відбувається в художньо-образній формі. До цього типу філософування слід віднести Т. Шевченка, Л.Толстого, Ф. Достоєвського, Л. Українку, Ш. Бодлера, Г. Гесе, Р. Музіля, В.Голдінга, О. Гакслі, А. Камю, Г. Марселя та багатьох інших [29; с. 19].

Філософія є особливим видом теоретичного світогляду; творчо демонструєплюралістично-діалогічний вираз світовідношення людини – світовідчуття,

9

світосприймання, світорозуміння, розкриває сутність відношення мислення добуття, духовного і матеріального [32; с. 18–40]. Філософія націлена на вироблення систем ідей, які виражають певнеставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовногожиття і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюютьпрограму суспільної поведінки людини. В цьому відношенні філософіяпокликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системижиттєвих цінностей та ідеалів. Таким чином філософія своїм походженням іспецифікою свого існування найтісніше пов’язана зі світоглядом, вона єсвоєрідною формою його існування. Що ж таке світогляд? У найзагальнішомурозумінні – це усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця вньому, свого ставлення і відношення до цього світу й до себе, своїх претензій інамірів щодо світу і шляхів реалізації життєвих програм [31; с. 25]. 4) Світогляд – самовизначення людини щодо її місця у світі тавзаємовідносин з ним. Це форма і спосіб сприйняття суб’єктом світу черезпотреби розвитку особистості; система принципів, знань, ідеалів, цінностей,надій, вірувань, поглядів на сенс і мету життя, які визначають діяльністьіндивіда або соціальної групи та органічно включаються у людські вчинки йнорми поведінки. Структурно світогляд – поділяється на такі рівні:світобачення – на основі принципів (антропоцентризм, гуманізм, монізм,плюралізм, скептицизм, догматизм тощо); світовідчуття – на основі досвіду(індивідуального, групового, етнічного, класового, загальнолюдського);світорозуміння – формується на основі знання; світоспоглядання – на основімети, цілі, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності (потреба–інтерес–мета–засоби); світосприйняття – на основі цінностей (щастя, любові,істини, краси, добра, свободи, справедливості тощо). У різні історичні епохи формувалися головні світоглядні системи:космоцентрична, спрямована на пошуки єдиної сутності світобудови;теоцентрична, в якій панує віра в існування Бога як основи усього сущого;антропоцентрична, зв’язана з усвідомленням людини центром Всесвіту,розкриттям можливостей розвитку особистості. Історичними типами світогляду є міфологічний, філософський, релігійний,науковий і мистецький.

Історичнітипи

світоглядуА)Міфологі

-чний

Д)Мистецький

Б)Філософс

-кий

Г)Науковий

В)Релігій-ний

10

Міфологічний світогляд – ґрунтується на синкретичному (змішаному) баченніреального світу, де з легкісттю ототожнюється рівень реального і уявного,вигаданого і можливого, абсолютизується досвід окремого роду, племені зпритаманними йому рисами – тотемізму, антропоморфізму, анімізму,символізму, фетишизму. Філософський світогляд – узагальнює досвід, знання, цінності,волевиявлення особи і людства в їхньому ставленні до світу як цілого з метоюпроникнення в сутність буття Всесвіту та буття людини; він є раціонально-теоретичною рефлексією підґрунтя всіх видів людської життєдіяльності,постійно поновлюваними відповідями на вічні смисложиттєві запитання: що,як, куди, чому, для чого тощо. Релігійний світогляд – ґрунтується на обожненні надприродних сил,жорсткому поділі на духовний і тілесний, земний і небесний, горішний ідолішний, природний і надприродний світи.

Науковий світогляд – ґрунтується на експериментальних та теоретичнихзнаннях про світ у цілому, які характеризуються об’єктивністю, істинністю,відтворюваністю, детермінованістю, необхідністю, ефективністю у змінахприродно-історичної дійсності.

Мистецький світогляд – ґрунтується на художніх образах та витворахмистецтва, матеріальних та духовних цінностей, задовольняючих естетичніпотреби людини і суспільства відповідно до смаків, переконань, ідеалів [85; с.569]. Світогляд – це узагальнені знання про світ, людину і одночасно оцінкалюдиною світу і самої себе. Головна специфіка світоглядних знань полягає втому, що вони визначають відношення людини до світу: до природи, досоціуму, до свого «Я», адже кожний з нас – дзеркало і ехо Всесвіту, і в той жечас – унікальна частина світу. Спробуємо ж більш детальніше розглянути будову світогляду, про якуговорилось раніше. Нагадаємо, що рівнями світогляду є: а) світовідчуття або світоспоглядання (рівень на якому вирізняються емоційно-психічні почуття);б) світосприйняття або світоуявлення (на цьому рівні формується ціліснакартина світу, визначається взаємозв’язок процесів і явищ, відбуваєтьсяфіксація їх тотожностей і відмінностей; однак світогляд тут обмеженобезпосереднім досвідом, почуття відіграють більшу роль, ніж розум);в) світорозуміння (рівень, на якому відображення відбувається через поняття,формується світогляд, здатний розкрити закономірності та сутність явищ іпроцесів; світогляд на цьому рівні пов’язується з абстрактним мисленням,теоретичним пізнанням, що демонструється філософією). Світогляд захищаєпсихіку від сумбурності зовнішньої інформації, служить фільтром, якийпослаблює, розділяє інформаційний потік. Світогляд вбирає в себе знаннятільки узагальнені, тобто правильні для широкого класу явищ. Світогляднізнання допомагають нам орієнтуватись у світі цінностей: «добре–погано»,«шкідливо–корисно», «прекрасно–потворно», «розумно–безглуздо» тощо.

11

Передумовою філософського світогляду є міфологія і релігія. Як початковасвітоглядна форма, міфологія (від грец. μυτος – слово, розповідь) містила внерозчленованому, зародковому (синкретичному) вигляді всі наступні формисуспільної свідомості – релігію, мистецтво, мораль, тощо, в тому числі йфілософію. Первісна міфологія, реально діяльна, емоційно-життєва, фактичноототожнювала образ-слово з самою реальністю. Основний принцип розглядусвітоглядних питань у міфології – генетичний, тобто проблема початку світу,походження природних і суспільних явищ вирішувалась через розповідь про те,хто кого народив. Неухильний розвиток суспільного життя приводить до втратипервісною міфологією свого сенсу, вона вже не здатна світоглядно забезпечитиефективне функціонування нових форм співіснування, що розвинулись наруїнах первісного роду. Міф починає протиставлятись логосу, первісне значення якого також«слово», «мова», а з VII – VI ст. до н. е. – здатність до мислення, розум.Відбувається процес формування автономних форм суспільної свідомості, щостановили колись (у міфології) синкретичну цілісність. Ними насамперед єрелігія і філософія. Релігія (від лат. religio – побожність, святиня) на ранніх стадіях розвиткусуспільства складає одне ціле з міфологією. Але щодо змістовної сторони (зточки зору світоглядних конструкцій) вона є відокремленою, відмінною.Специфіка релігійного світогляду полягає в тому, що він виходить із принципумонізму (від грец. μονο – один). Основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових дій,спрямованих на встановлення певних відносин з надприродним. Кожний міфстає релігійним тією мірою, якою входить у культову систему як її змістовнасторона. Певним чином релігія пов’язується з магією, яка поєднує, те, щореально не поєднується, – предмет, його зображення та ім’я. У багатьохвідношеннях релігія відіграє позитивну роль, адже її основне значення полягаєв тому, щоб допомогти людині подолати історично мінливі, відносні аспекти їїбуття і досягти абсолютного, вічного в єднанні з ідеальною істотою – Богом. 5) Принцип єдності буття та мислення – один з основних принципівфілософії, що вказує на послідовність розвитку систем знання, цінності,духовні подвиги людства, що розглядаються під знаком вічної мудрості. Його сутність полягає в наступному. Мислення і буття – найбільш загальніпротилежності, що існують у світі. Даний принцип має декілька аспектів.

Рівні світоглядуБ)Світоуявлення В) Світорозуміння

А) Світовідчуття

12

А) Генетичний аспект – єдність мислення і буття є проблемою, на яку існуютьдві різні відповіді. Матеріалізм вважає буття первинним, мислення – вториннимза походженням, ідеалізм – навпаки, буття виводить з мислення, ідеї тощо.Третя точка зору полягає в тому, що обидва існують завжди і розвиваютьсяодночасно як одне ціле. Такою є точка зору Шеллінга, Шардена та ін.Б) Гносеологічний аспект принципу полягає у пізнаваності буття задопомогою мислення. Їй протистоїть агностицизм (від грец. αγνωστικιοζ –непізнаваний, недоступний пізнанню) і скептицизм (від грец. σκεπτικοιζ –недовірливий). Мислення і буття знаходяться нібито в різних місцях: перше внас, друге – поза нами (нашим мисленням і свідомістю взагалі). Але при такійїх розбіжності різні мислителі по-різному оцінюють можливості людськогомислення. Підставою для агностицизму і скептицизму є положення, висунуте Р.Декартом і розвинуте І. Кантом: за допомогою одного мислення, без почуттів,неможливо довести буття будь-якої речі чи істоти.В) Конфронтаційний аспект – це прояв активного протистояння людининавколишньому світові: вона підноситься над ним, відноситься до нього ззовні,бо не визнає безпосередньо існуючого, а змінює його і створює нову дійсність.Людина внаслідок цього не помічає, що її мислення є основою світу, бо воно євнутрішнім у людині, а сама вона є внутрішнім у природі, її концентрація і ядро– мікрокосм. Мислення таким чином і зовнішнє щодо природи і внутрішнє вній. Із зовнішнім буттям мислення пов’язане опосередковано, через органипочуття; з внутрішнім буттям, властивістю якого воно є, – безпосередньо: воно«розлите» по ньому. Тому зміст дійсності може входити в нього і ззовні і зсередини. Проявом останнього є апріорне в нашому мисленні, вродженізародки категоріальних та інших форм, які виявила генетична психологія і якірозвиваються під впливом діяльності і спілкування.Г) Діалектичний аспект – близькою до цієї точки зору була позиція Г. Гегеля.Тотожність мислення і буття – принцип його логіки – означає, що мисленнязнаходиться в середині буття і тому існує у подвійному вигляді: як усвідомленев людині несвідоме в навколишньому світі. Сама єдність при цьому теж має двазначення: оскільки людське мислення вбирає властивості зовнішнього світу.ідеалізує і узагальнює їх, виникає єдність мислення і буття на боці мислення, всамому мисленні. Оскільки ж визначається його існування поза людиною, вонототожне буттю на боці останнього. В процесі пізнання така тотожність є нестатичним фактом, а поступовим збігом суб’єктивного мислення і змісту буття:послідовність категорій спрямована від абстрактних і поверхових до більшконкретних і глибоких, в своїй сукупності вичерпує категоріальні визначеностісвіту і переводить їх у систему форм мислення – діалектичну логіку. Таким чином, за сучасних умов становлення різних типів, формтеоретизування мова йде не лише про фактуальну значимість пізнання, а протворчу взаємодію людини і світу в глобальному й локальному вимірах(«людина–суспільство», «індивід–особистість», «буття–свідомість», «знання–діяльність»). На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, котрі намагаються ізсвоїх положень максимально усунути суб’єктивний момент і відобразити

13

об’єкт таким, яким він є сам по собі, безвідносно до суб’єкта, філософія воснову свої теорій покладає відношення суб’єкта до об’єкта, свідомо включає всвої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину вній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі іпроекції буття в майбутнє. Філософія не просто сприймає готові результати пізнання та фактиформоутворень культури, а й досліджує шляхи їх виникнення, виявляєприховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлюєсуперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методумислення і практичної діяльності, вдосконалення понятійного апарату [85; с.518–519]. 6) Теоретичний аспект філософії – усвідомлення природної та соціальноїреальності, яка відкривається людині в процесі духовного і практичного їїзасвоєння; визначення горизонтів досягнутого в кожну епоху з метою їїперетворення; вироблення нормативно-ціннісних основ, переконань людей. Уцьому рефлексивному плані створюється картина світу; онтологічніприпущення, гіпотези існування; принципи, шляхи пізнання; місце людини вмежах природного і суспільного цілого; смисли, цінності, пріоритети, життєвіустановки; ідеали; цілепокладання, доцільність тощо. Практичний аспект філософії – діяльна проекція картини світу, яка визначаєнастрій емоційної сфери людини, належність до заданих видів самостворення.У практичному плані оформлюються типи життєдіяльності, здійснюється їхапробація, входження можливого в дійсне (суще), формуються вольові акти таспрямування. Усвідомлюються програми самореалізації, громадянська позиція,реальний сенс і призначення життя тощо [31; с. 38].7) Розвиток філософії, із урахуванням біологічних, екзистенціальних реалій,національної виразності, полідискурсивності (багатства міркувань) таполіфонічності (багатозвучності) смислів неможливий без наявних моделейфілософування, які чітко відслідковуються у західній та східній парадигмі (відгрец. παραδειγμα – взірець, модель, за якою розвиваються погляди людини, напідставі чого формується певна ідеологія).

Східна парадигма філософування – зорієнтована переважно на визначенняцілісності буття, що поглинає власну індивідуальність живої істоти, мотивує цеідеями переродження (реінкарнації), релігійного натхнення, або навітьсвященного невтручання у будь-які події, відображаючи вічне завершенняречей, що зрештою впливає на організацію суспільного побуту і повсякденнийсвітогляд пересічної людини.

Західна парадигма філософування – заснована на активному протиставленнілюдини природі; можливостях змінювати, перетворювати й пристосовуватисвіт до власних потреб; пафосність таких зусилль розлого представлена утрансформаціях свідомості, її ускладненні, частковій фрагментарності,звуженості, абстрактності, в основі якої наявна ідея встановлення світовогопорядку у межах розуму, який пручається добуттєвій безодні (символічнозавершує епоху міфу логічним приборканням серця). Специфіка розвитку східної парадигми представлена у розмаїтті

14

філософських систем Індії та Китаю. Періоди розвитку індійської філософії наступні: а) ведичний період (1500-600рр. до н. е.), що охоплює епоху розселення індоарійських племен і поширеня їхкультури; сюди належить виникнення Вед, Брахманів, Упанішад, законів Ману;б) епічний (600–200 рр. до н. е.) – створення філософських систем Даршанів(лісних університетів), «Махабхарати», «Рамаяни» і «Бхагават–гіти»; в) сутр,канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення(починається з осмислення текстів Упанішад); лаконічність сутр породилавелику коментуючу літературу бхаш'я, що стала формою розвитку індійськоїфілософської культури до середини ХІХ ст.; г) реформування класичноїфілософії Індії (ХІХ–ХХ ст.). Веди складені мудрецями в середин І тис. до н. є. Чотири збірники вед(Самхіти) містять гімни (мантри або сукти) і звертання до богів, давні міфи іперекази, правила молитов і жертвопринесень. Найдавніша з ведичноїлітератури «Рігведа» (веда гімнів) становить найбільший філософський інтерес.Збірники «Самаведа» (веда мелодій), «Яджурведа» (веда жертвопринесень),«Атхарваведа» (веда заклинань) містяться в основному гімні Рігведи,розташовані у той чи інший спосіб. Самаведа має 15490 гімнів, 75 з яких нові, аінші зустрічаються у Рігведі. Пізніше самхітів виникають брахмани (коментарідо вед, складені жерцями–брахманами). Найвідоміші брахмани – Шатападха,Гопадха, Айтарея. Останнім літературним твором ведичного періоду єУпанішади – завершення вед (веданта). Пізніше термін мав широкий зміст іозначав ідеї Упанішад. Упанішади є відображенням найвідвертішої таємниці вед, своєріднафілософія вед («те, що наближає людину до вчителя або до Бога»). Длявивільнення від земних пристрастей і оволодіння істинним знанням людинамала пройти 4 сходинки життя: період релігійного учнівства (брахмачар’я),життя домогосподаря (гархаст’я), самітництво (ванпрастха) і аскетизм(санн’яспі). Хлопчик приходить у дім учителя, де освоює першу сходинкурелігійного життя і здобуває знання. У дитинстві вивчає Самхіти, у юнацтві –одружується і стає сім'янином. Щоб як слід виконувати ритуали, а це необхідноробити господарю дому має вивчити брахман. Виховавши дітей, сім’янин,господар поступово відходить від мирських справ і, усамітнившись у лісах,веде життя відлюдника. У роздумах про сенс буття людина вивчає Упанішади іготується до стадіїї аскетизму. Аскетичне життя передбачає самообмеженнятілесних і розумових можливостей. Аскет повинен жити милостинями, головумає постійго голити, одяг носити лише жовтий. Ті системи думки, які визнавали авторитет вед, названі астикою(ортодоксальні, брахманічні), а ті, які їх відкидали, – огонастикою(неортодоксальні). До перших належать системи: міманса, веданта, санкх’я,н’яя і вайшешика. До других – переважно чарвака–локаята, буддизм і джайнізм.Для систем санкх’я, йога, н’яя і вайшешика веди служать лише передумовоюпояснення досвіду в цілому, свідомості як власного грунту філософськихрозмірковувань й систем. Центром тяжіння виступають 4 основні питання, що єджерелом філософського натхнення вед: а) що таке круговорот буття

15

(сансара)?; б) які причини сансари?; в) що розуміється під звільненням?; г) якдосягти звільнення? Формуються поняття Ішвара (Творець, Атман), Пуруша (Душа, особа), Сат(буття). Усі розглядаються як різні назви єдиної реальності, Бога, Абсолюту,тобто Брахмана. У «Тайтар’я Упанішаді» говориться: «Особливо намагайсяпізнати того, з кого народжуюються живі істоти і до кого повертаються, в коговходять при загибелі, він – брахман». У «Пуруші – сукті», відомому гімніРігведи, така така всепроникаюча реальність світу називається Пурушею, а в«Айтарейя Упанішади» – Атманом. Брахман і все, що з ним пов’язане, оголошується незбагненним у межахбуденного досвіду. Лише той, хто може зануритися у найглибші таємницівласного Я, здатний усвідомити свою тотожність з брахманом і таким шляхомосягнути його. Пізнання безкінечної суті у собі самому – головна умоваприпинення ланцюга перероджень – сансари, з якою людину з’єднує карма –закон її індивідуального буття. Це звільнення – мукті – не означає смерть абопорожнечу, а лише злиття з абсолютним розумом і розчиненням в ньому.Тотожність людини з Брахманом називають Пурушею – cвободою,блаженством, безсмерттям або вищою реальністю. Специфіка класичної китайської філософії яскраво представлена у даосизмі,конфуціанстві та легізмі.

Даосизм (кит. – школа дао) – один з основних напрямів китайської філософії ітрадиційна релігія Китаю. В сучасній синології використовується традиційнедля конфуціанства розрізнення філософського (дао цзя) та релігійного (даоцзяо) даосизму. Його філософською основою є вчення про Дао як первісної,всеосяжної основи, субстанціонального начала, загального закону спонтанногобуття Всесвіту. Воно одночасно є буттям і небуттям, наявністю і відсутністю,всеохопним й наскрізним, але недоступним вербальному описові. Воно створюєчас і простір, породжує розмаїття речей і явищ. Дао – це безперервний потік метаморфоз-трансформацій; життя або смерть єлише одним з його фрагментів. З’єднання із цим потоком дарує мудрецюбезсмерття. Необхідність дотримання природного закону дао виражена уконцепції священного недіяння (у вей) та природності (цзи жань), в основі якоїлежить принцип запречення штучного преретворення світу, яке призводить допорушення світової гармонії та, відповідно, виявляється в різних соціальних,економічних та політичних відхиленнях. Витоки даосизму сягають давніх релігійних уявлень (магії, шаманства),філосфське осмислення яких (серед І тис. до н. е.) стало основою ідейноїконцепції цього напряму. Першозасновником даосизму вважається міфічнийімператор Хуан–ді. Оформлення ідей, які стали центральними для школи,приписується напівлегендарному мислителю Лі–еру (Лао–цзи; з кит. – старенемовля)(VI–V ст. до н. е.), якого вважають автором трактату «Дао де–цзін»(канон дао та де). Отже, розвиток філософії на Сході та Заході, при всій її самобутності іспецифічності, має ряд спільних закономірностей. Формування на базіпервісної міфології ранніх форм філософського, релігійного та інших

16

світоглядів відбулося в ході поступового розкладу родоплемінного ладу тазародження найдавніших цивілізацій. Цей процес спостерігається наприкінці IVст. до н. е. в долинах Нілу (Єгипет), Тигру і Євфрату (Месопотамія). Виникнення філософії в Давній Індії відноситься приблизно до ІІ тис. До н. е.,коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави. В цей часзароджується філософія в Китаї. В античній Греції філософія формується вневеликих містах-державах («полісах») на рубежі VII – IV ст. до н. е. спочаткуна західному узбережжі Малої Азії (в Іонії), потім – у грецьких містах, о.Сицилії, і, нарешті, в Афінах (V ст. до н. е.); вона була пов’язана з виникненнямдиференційованого суспільства, яке створювало умови для розквіту культури іформування основ європейської цивілізації. Філософські ідеї Сходу та Заходу на ранніх етапах свого формуваннявзаємпов’язуються з релігією, яка через безпосередню відкритість своїхсвітоглядних конструкцій більш тісно вплітається у форми економічного,політичного, духовного життя суспільства. Філософія так чи інакше повиннавраховувати релігійну парадигму – або в плані орієнтації на її морально-регулятивну функцію, акцентувати увагу на наукових досягненнях, які в тойчас починають виникати. Виникнення філософії – не швидкий одноразовий акт,а тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змістуна фоні міфології та релігії. Наприклад, у Китаї (час правління династій Мін,Хан та Цин) ідеї формуються на базі давніх (кінець ІІ – початок І тис. до н. е.)міфологічних текстів «Шу–цзин» (книга пісень), «Ши–цзин» (книга історії),«У–цзин» (книга природи) та «І–цзин» (книга змін), а у давній Елладіфілософське знання виростає на грунті орфічних гімнів VIII ст. до н. е. тагероїчних епосів. Спільною рисою для західного та східного типівфілософування є філософський поліцентризм, тобто світоглядна закономірністьїх розвитку. Хочемо ми того чи ні, але філософські ідеї, теорії, погляди,системи, незалежно від вирішення проблеми співвідношення буття і духу врізних формах – від осмислення космосу і природи до людини та їїособистісного буття, є людино вимірними [31; с. 40]. Як на Сході, так і на Заході філософи виробляють свій власний методдослідження, аналізу, пояснення явищ. Прагнення до пошуку істинного знаннясвідчить про методологічну значущість спільних філософських пошуків. Зточки зору формаційного підходу ранньокласові суспільства Сходу та Заходубули однотипними (базувалися на рабовласницьких відносинах). Проте типифілософування в цих регіонах давньої цивілізації мають істотні відмінності, яківиявляються передусім у східній та західній парадигмах філософування.

Рекомендована література

Основна: [5; с. 14–30; 20; с. 13–30; 27; с. 3–16].Додаткова: [1; с. 30–70; 21; с. 7–35; 32; с. 100–150; 41; с. 80–120; 106; с. 25–70].

17

Запитання для самоперевірки

1. У чому полягає особливість філософського знання?2. У чому полягає призначення філософії?3. Назвіть основні риси і типи філософування.4. Що таке світогляд і світоглядні знання?5. Відмінність між західною і східною парадигмою філософування?

Теми рефератів

1. Основні напрями давньоіндійської філосфії: загальна характеристика.2. Даосизм і філософія Лао-цзи.3. Космологія стародавнього Китаю і вчення про «Дао».4. Основні світоглядно-етичні принципи конфуціанства.

18

Тема 2. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ: ЇЇ СПЕЦИФІКА, ВИТОКИ І ЕТАПИРОЗВИТКУ

План лекції

1. Основні риси та періоди розвитку античної філософії.2. Мілетська школа філософії і проблема першоначал світу.3. Вчення Геракліта Ефеського про вогонь–Логос.4. Піфагор та вчення про числову будову природи.5. Елейська школа (Ксенофан, Парменід, Зенон).6. Проблема співвідношення «людина–світ» у філософії Сократа і Платона.7. Арістотель та його місце в історії філософії.8. Філософські ідеї епікурейства, стоїцизму та неоплатонізму.

1) Давньогрецьку і давньоримську філософію, її феноменальну цілісність мирозглядаємо як витвір єллінського генію. Греки, безперечно, багато у чомузобов’язані Сходу. Наприклад у галузі астрономічних та математичних знань,вони мали дивну здатність переосмислювати отриману інформацію утеоретичному плані. Прагнення з’ясувати природу розуму та істини, пізнати її з середини і докінця, надавало першим мудрецям Греції можливість до визначення ідеалупізнання та його відмінності від багатоманітності недосконалих відображень.Греки зберігали відчуття відмінності ідеального від того, що є у далекої віддосконалості дійсності. Прагнення зрозуміти світ у цілісності – життєвий нервантичної філософії. Віра в успішний пошук істини, момент постійного сумніву ікритики усього досягнутого, заперечення хиби як недосконалої істини – все ценадихало стародавніх греків до стрімкого польоту думки, не визнавало жоднихстримуючих обмежень. Важливе значення для розвитку філософської думкиГреції і Риму, мав синкретизм міфології, релігійні вірування, мистецтво. Важкоуявити розвиток філософської думки античності без врахування епічних творівГомера (VIII ст. до н. е.), теокосмогонії (теокосмогонія – процес становленняфізичного світу, тісно пов’язаний з богами, які формують усі існуючі речі)Гессіода, духовних пошуків орфіків, Елевсінських містерій, оракульско-жертовних практик етрусків, що зініційювали появу проблемних дискусійнавколо питання про походження природи та людини. Потреба філософувати – звідки вона? Греки вважали, що її джерела – у самійприроді людини. «Люди за власною природою прагнуть знання», казавАрістотель. Прагнення бути мудрим, пізнавати себе властиво для людини.Початок шляху до знання – здивування. Що це і як це могло статись? Відпростих питань і нескладних відповідей люди переходили до вирішення більшскладних. Від розуміння земних проблем, місячних фаз наближались довивчення Сонця, зірок, пізніше – до Всесвіту. Саме здивування визначило місцелюдини у світі, поставивши ряд проблемних питань: «Заради чого усе існує?»,«Звідки все походить?», «Чи існує крім буття ніщо?», «Хто така людина і

19

заради чого вона живе?». Своє визначення вони отримали в античній філософії,вплинули на формування наукових запитів людства.«Як утворився космос?», «Що об’єднує природу?», «Які фази розвитку і дієвісили фізичного світу?» – це питання перших натурфілософів або фізиків (відгрец. φισιζ – природа). Софісти зосереджують увагу на людині та її внутрішніхособливостях (космологія усувається на задній план, надаючи можливістьрозвинутись моральній проблематиці). Платон, у часи високої класики,визначає неоднорідність реальності, стверджуючи, що крім чуттєвого світуіснують умоглядні і метафізичні сутності. Відбувається зміна вісі пошуків зпроблеми будови космосу до проблеми людини, її соціального розташування.Платона та Арістотеля хвилююють питання методу: «Що йде від відчуттів, ащо від розуму?», «Які характеристики істини і хиби?», «Чи існують правилаадекватного мислення?», «У яких формах людина здійснює міркування?» [11;с. 150]. Антична та греко-римська філософія мають більш ніж тисячолітню історію –з VI ст. до н. е. до 529 р. н. е., коли римський імператор Юстініан видав едиктпро закриття V Платонівської академії і ряду язичницьких шкіл. У історії розвитку античної філософії визначається декілька періодів:1) Епоха натурфілософів. Між VI та V ст. до н. е. – розробка питанняпершоначал пов’язана з вченням представників різних шкіл: мілетців,піфагорійців, елеатів, атомістів, фізиків плюралістів;2) Софістів і Сократа, які стали першими гуманістами та спробували дативідповідь на питання, у чому ж полягає сутність людини;3) Платона і Арістотеля, що надали важливі взірці великого філософськогосинтезу;4) Елліністичний період епохи великих завойювань О. Македонського, щозавершився разом з язичницькою ерою кінізму, епікуреїзму, стоїцизму,скептицизму та еклектизму;5) Релігійно-містичний період неоплатонізму та його східних модифікацій;6)Християнська думка представників Александрійської школи, якіспробували синтезувати Старий Завіт та давньогрецьку думку. Це підготувалосередньовічну цивілізацію та європейське християнство.2) Першою філософською школою Еллади, а тим самим і Європи, булаМілетська школа.Перших натурфілософів цікавило наступне питання: «З чого походить всеіснуюче?». Звідси припущення, що речі виникають внаслідок тих перетворень,які відбуваються з першоречовиною або архе (від грец. αρχη, – першооснова) –згущення, випаровування, розрідження. Разом з тим першооснова мілетців – непросто відчутні речовини, а існуючий принцип, закон виникнення та зникненняконкретно-чуттєвого розмаїття речей навколишнього світу. ЗасновникомМілетської школи вважається Фалес, як представник стихійного матеріалізму(жив наприкінці VII – у першій половині VI ст. до н. е. (бл. 625–547 рр. до н. е.).Як філософ він виступав з позицій стихійного матеріалізму. Першопричиною,на його думку, виступає вода. Все походить з води і сповнене божествами. Наводі тримається земля. В цій формі Фалес уявляє субстанційність води, яка

20

перебуває під усім, на ній все тримається і плаває. Але це не просто вода, арозумна стихія, вона божественна. Світ повен богів, але ці боги – сили, щодіють у світі, вони також душі як джерела саморуху тіл. Наприклад, магніт маєдушу, тому що притягує залізо. Сонце та інші небесні тіла живуть завждивипарами води. Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (бл. 610 – бл.540 рр. до н.е.). Свій головний твір «Про природу» він написав у середині VI ст.до н. е. Він розширив поняття початку всього існуючого до поняттяпершопричини, субстанції, того, що лежить в основі всього. Таке началоАнаксімандр знайшов в апейроні (від грец. το απειρωξ – безкінечний, полишенийкордонів). Це щось нескінченне, безмірне, безмежне. Апейрон вічний іневизначений, оскільки внутрішньо безкрайній початок космосу. Перебуваючив обертовому русі він виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне і тепле.Парні комбінації цих головних якостей створюють землю (сухе і холодне), воду(вологе і холодне), повітря (вологе і тепле), вогонь (сухе і гаряче). У результатівзаємодії цих стихій створюється суша, небо, зірки, місяць тощо. Учнем іпослідовником Анаксімандра виступив Анаксімен (бл. 585 – бл. 525 рр. до н.е.).Він знайшов першопричину всього сущого у пневмі (від грец. το πνευμα –повітря). Все з нього виникає, внаслідок зміни стану згущення і розрідження.Розріджуючись, повітря стає спочатку вогнем, потім ефіром, а після згущення –вітром, хмарами, водою, землею і каменем. Розрідженням є процес нагрівання,а згущенням – охолодження. Сонце – це земля, яка розжарилась від свогошвидкого руху. Земля і небесні світила висять у повітрі, тоді як Земля нерухома– інші світила рухаються повітряними потоками [8; c. 40–70]. Розмірковуваннямілетців стосовно пошуку першооснови речей, можна умовно зобразити увигляді графічної схеми, де кожній стихії відповідає певний агрегатний стан:

Вогонь Повітря

Земля Вода

Поро-жнеча Волога

Тепло Холод

21

3) Видатним представником іонійської філософії був Геракліт із Ефеса (бл. 520– бл. 460 рр. до н. е.). Найпочесніше місце у його вченні посідає основа наук –Вогонь (Логос) – (від грец. λογος – слово сповнене розумом). Він основа усіхречей, його субстанція. Вогонь завжди перебуває рівним самому собі,незмінним у всіх перетвореннях, як першопричина, конкретна стихія. Світ – цевпорядкований космос, вічний і нескінченний. Він не створений ні богами, нілюдьми, а завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що рівномірно спалахує ірівномірно згасає (шлях вгору і шлях вниз). Стиль його філософії афористичний, є прикладом стихійної діалектики, щодопускає синкретичного поєднання різних форм існування, які переходять однадо одної, заміщують та доповнюють усе розмаїття речей. На основі перетвореньвогню будується космологія Геракліта. Всі предмети і явища природинароджуюються з вогню і, зникаючи, знову перетворюються на вогонь. Усізміни світостворення відбуваються з певною закономірністтю, підкорюючисьдолі, яка тотожна необхідності. Необхідність – це всезагальний закон, Логос,закон світостворення. Він принцип порядку і міри, вогонь розуму. У найбільшзагальному плані Логос є вираженням логічної структури космосу, логічноїструктури образу світу, який безпосередньо дано живому спогляданню.Вогонь–Логос притаманий людині та її душі, яка має два аспекти: речово-матеріальний і психічно-розумний. Душа – єдність протилежностей, бо поєднуєу собі вологе і вогняне, які перебувають між собою у прямо пропорційнійзалежності. Світ як упорядкована система–космос створюється на основівсезагальної змінності явищ, загальної мінливості речей. «Все тече, всезмінюється, немає нічого нерухомого». Для висловлення цієї думки Геракліткористується образним порівнянням з плинною рікою, потоком. «В одну і ту жрічку не можна ввійти двічі»; «Народження, виникнення ніколи незупиняється»; «Сонце – не тільки нове щодня, але вічно і безперервно нове». Вчення Геракліта про плинність усього тісно пов’язане з його вченням проперехід однієї протилежності в іншу, про зміну, обмін протилежностей.Холодне теплішає, тепле холоднішає, вологе висихає, сухе зволожується.Обмінюючись між собою, протилежності стають тотожними: «Все є обміномпротилежностей, доповнюється значенням про те, що все проходить черезборотьбу. На основі боротьби встановлюється гармонія світу. Внаслідокцього здійснюється творче поєднання філософського, фізичного підходу допояснення першопричини світу, що знаходить подальше обгрунтування уфілософії досокоратиків (Піфагора, атомістів та елеатів)» [21; c. 89–90]. 4) Вчення Піфагора з острову Самос (бл. 580 – бл. 500 рр. до н. е.) прочислову будову природу є унікальним явищем у продовженні цієї дискусії. Умагіко–міфологічному контексті вимальовується теза про те, що «наймудріше –число», оскільки володіє всіма речами, моральними, і духовними якостями.Душа – гармонія, що утворюється внаслідок числових відношень.Розповідають, що Піфагор прийшов до цього висновку так: проходячи повзкузню, він помітив, що удари різних за вагою молотів, збігаючись, дають різнігармонічні співзвуччя. Вагу молота можна виміряти, тобто якісне співзвуччя

22

точно визначається через кількість. Звідси походить висновок про те, що взагалі«число володіє речами». 5) Важливим кроком у розвитку давньоіонійської філософії був творчийздобуток Елейської школи: Ксенофана, Парменіда, Зенона.Засновник Елейської школи – Ксенофан із Колофона (бл. 570 до н. е. – після478 рр. до н. е.). У його вчені філософія починає розмежовуватися з фізичноюкартиною світу, тобто філософія виділяється зі світоглядної фізики.Розглядаючи світ у цілому, Ксенофан виділяє його філософський аспект.Злитий з поняттям бога, світогляд Ксенофана антропоморфний. Бог Ксенофана– це чистий розум, він фізичний, без тілесної сили. Його сила – в мудрості.Мудрість, на думку філософа, є кращою за силу людей і коней. «Якби коні малируки, то вони зобразили богів схожими на себе», зауважує він. Тому філософбільш корисний для суспільства, ніж будь-який олімпійський герой. Основою філософії елеатів стало вчення Парменіда (VI–V ст. до н. е.). Вінрзширив поняття дивного, величного бога Ксенофана до поняття єдиного буття.Вчення Парменіда – метафізичне: його буття незмінне. На його думку, єдиноістинним є наступне положення: буття є, небуття немає, тому що небуттянеможливо ні пізнати (воно недосяжне), ні висловити. Буття вічне. Виникненнябуття неможливе, бо йому немає звідки виникнути; із нічого ніщо не можевиникнути; воно не може виникнути з другого буття, бо для цього не булоіншого, оскільки буття єдине. Воно не може виникнути також із небуття, томущо небуття немає. Якщо буття є, про нього не можна сказати, що його не булораніше, тобто що воно виникає. Якщо воно є, то не можна сказати також, щовоно буде, що воно стає буттєвим. Отже, буття є, воно вічне, не виникає і незнищується, залишаючись тотожним і завжди рівним самому собі. Світ єдивним сущим, яке не виникає і не зупиняється, є неподільним, непорушним інепроникливим буттям, що сповнює собою все. Воно тому і непорушне, щойому немає куди рухатись. Буття не може бути ні трохи більше, ні трохименше. Воно однорідне і безперервне. Чуттєва багатоманітність світу ілюзорна[55; c. 238]. Доказові ілюзорності світу і руху присвячено трактат «Про природу» учняПарменіда Зенона Елейського (490–430 рр. до н. е.). Відтворюючи основнімоменти вчення свого вчителя (доповнює останнє математичною теорієюпіфагорійців), він зводить одиницю до буття. Зі своїх суджень він робитьвисновок, що множинного буття не існує. Найбільш відомі чотири фрагментиапорії (від грец. απορια – ускладнення, безвихідь, нездоланність): «Дихотомія(розподіл надвоє», «Стріла, що летить», «Ахілл і черепаха», «Тіло, щорухається» («Стадіон»). Подальший розвиток проблема буття отримує у фізиків плюралістів, теоріяхЕмпедокла із Агрігента (бл. 490–бл. 430 рр. до н. е.), Анаксагора із Клазомен (Vст. до н. е.) та матеріалістичній концепції атомістів. Важливим кроком на шляхурозвитку онтологічного підходу до вирішення вказаної проблеми стає атомізмДемокріта (бл. 460–370 рр. до н. е.), який прагнув до створення чіткого, ясного ілогічно обгрунтованого вчення. Вихідна думка цього вчення, про те, що у світінемає нічого, крім атомів і порожнечі. Все існуюче перебуває в нескінченній

23

багатоманітності першопочаткових, неподільних, вічних і незмінних частинок,які завжди рухаються в безменому просторі, зчіплюючись та розчіплюючисьодна з одною. Головне у його філософії – це вчення про атом, простий, вічний,незмінний, неподільний, що виникає і не знищується. Атомів нескінченнамножина, вони характеризуються твердісттю, формою, відрізняються один відодного своїм об’ємом і вагою. Всі тіла складаються з атомів, реальним є лишеті властивості речей, які притаманні атомам. Решта властивостей, якісприймаються чуттями: смак, запах, температура тощо, – існують не в речах, атільки в чуттєвому сприйнятті людини. Навіть процес пізнання і будова іншихнебесних тіл складається з даних першоелементів [20; c. 75– 76]. Атоми відділяються один від одного порожнечею. Якщо атом – буття, топорожнеча – це небуття. Як би не було порожнечі, то не було б реальноїмножинності та руху. Разом з тим якби все було подільне до нескінченності, топорожнеча була б у всьому, тобто у світі нічого не було б, у тому числі йсамого світу. Рух як механічне переміщення атомів у порожнечі Демокрітвважав вічним природним станом космосу. Суть його теорії зводилась до двохосновних положень:А) Усі речі складаються зі сполучень атомів; багатоманітність світувикристалізовується з їх поєднання і роз’єднання. Тому речі розрізняютьсялише кількісттю своїх атомів, їх формою, порядком і положенням;Б) Атоми вічно рухаються в порожнечі, яка оточує їх; по відношенню до атомамісце, яке він займає, випадкового. Подальші трансформації цієї теоретично-абстрактної конструкції суттєвовплинули на розвиток фізики, зокрема, класичної механіки. Невипадково у ХХст. відомі західні та амеріканські учені (Е. Шредінгер, Н. Бор, І. Пригожин, І.Стенгрес) підкреслили значиму роль даного фундаментального відкриття, щосприяло становленню дослідницьких програм у таких сферах як фізикатвердого тіла, квантова термодинаміка, спеціальна теорія відносноті [Дж.Амальди, Вещество и антивещество. – М.: Прогресс, 1962. – с. 6]. 6) Вершина розвитку давньогрецької філософії датується приблизно віддругої половини V до кінця IV ст. до н. е. Відбувається перехід від вивченняприроди до розглядання людини у всіх її багатомантністних проявах. У зв’язкуіз цим формується суб’єктивно-антропологічна лінія у філософії.Родоначальниками цієї традиції був софіст Протагор (490–420 рр. до н. е.). Зпоявою софістів проблема людини, людської особистості стає однією ізнайважливаіших проблем філософії. Особливо чітко це простежується утворчості Сократа, Платона і Арістотеля. Сократ (470–399 рр. до н. е.) перший афінський філософ. Його відомийафоризм: «Я знаю, що нічого не знаю, але деякі афіняне не можуть сказати цепро себе». Мірою усіх речей для Сократа була не випадково-одинична людина,а людина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходить своєвираження загальні закони. Сократ виступив з вимогою доводити такі істини,які мали б загальне і об’єктивне значення. Тобто фундаментальною здатністтюлюдини він вважав розум, мислення. Саме розум здатний дати лише вище,

24

загально-універсальне знання, яке неможливо отримати в готовому вигляді.Людина повиннна докласти значних зусилль, щоб здобути його [20; с. 75–76]. Звідси беруть свій початок такі методи Сократа як «діалектика» (спонукальнадо розмірковувань бесіда), «маєвтика» (повивальне мистецтво), «даймонологія»(вчення про внутрішній голос розуму, власного даймона–охоронця), поняття«іронії» (глузування зі своєї зарозумілості, критичне ставлення до себе, набутихжитєйських переконань).

Сократ вчив, що філософія – любов до мудрості, любов до знання – можерозглядатися як моральна діяльність у тому разі, якщо знання, саме по собі єдобро. Тому істина і моральність – тотожні поняття. Істина це знання того, щотаке добре, а разом з тим що є корисне людині, допомагає її життєвому щастю[37; с. 110]. Сократ виділяє такі основні моральні якості людини: міра (знаннястримуючі пристрасті); хоробрість (знання перемагаючі небезпеку);справедливість (знання дотримування законів божественних й людських).Переворот здійснений Сократом у філософії, полягав у тому, що думка сталасама по собі предметом. З нього починається усвідомлення, що істина не єабстрактною сутністтю, а такою, як вона є у свідомості; істина є пізнанасутність. Подальший розвиток проблема «людина–світ» отримує у вченніПлатона.

Платон (427–347 рр. до н. е.), походив із відомого аристократичного роду.Справжнє ім’я – Арістокл; Платон – псевдонім (від грец. πλατωσ – широкий,широкочолий). Був всебічно освіченим. Його вчитель Сократ. Платон довгоподорожував (Греція, Єгипет, Фінікія, Персія, Вавилон). Повернувшись доАфін, відкрив свою школу – Академію (школа знаходилась у саду,посадженому на честь міфічного героя Академа). Його філософія здійснилавагомий вплив на розвиток всієї європейської думки. В ній можна чітковиділити чотири складові частини філософського знання: «онтологію»,«космологію», «гносеологію», «етику» [7; с. 7–10]. А) Онтологія включає в себе наступні ідеї. Буття – вічне, незмінне, завждитотожне, неподільне, недоступне чуттєвому сприйняттю, його можна досягтитільки розумом. Багатоманітність світу визначається ідеями (від грец. ειδος –образ, форма) або сутностями (від грец. υσια – основа). Отже, саме буття цеобраз, ідея, сутність.

ФілософськіметодиСократа

маєвтика

іронія

діалектика

даймонологія

25

Б) Космологія, пов’язана з теорією про створення божеством Космосу зпервинного Хаосу. Творець світу – божественний деміург, який був добрим іпобажав влаштувати все так, щоб було добре. Заставши все в безладному русі,він з безладдя зробив порядок, вважаючи, що це в будь-якому разі краще. Потімвселив розум у душу, а душою облагородив тіло [101; гл. Платон; с. 309–337]. В) Теорія пізнання (гносеологія) (від грец. γνωσιζ – знання і λογοζ – слово)спирається на вчення про душу. Людина як тілесна істота – смертна, а душа –безсмертна. Після смерті, вона звільняється від тілесного покриву, як відув’язнення, починає вільно мандрувати в піднебесній сфері. Під час цієїмандрівки вона входить у світ ідей і споглядає їх. Тому процес пізнання полягаєу пригадуванні душею тих ідей, які вона колись споглядала. Істиннє знання даєтільки мислення (воно дає знання ідей). Чуттєве знання породжує лише думкипро речі. Процес пізнання діалектичний, тобто мистецтво вести розмову,ставити питання йвідповідати на них, пробуджуючи спогади (теорія анамнезу).Завдання філософії – спрямувати духовну діяльність людини на абсолютніцінності, ідеальне буття, адже тільки завдяки філософії можна досягтинайсуттєвішого в людському житті. Г) Етика орієнтована на самовдосконалення особистості, створення ідеальноїдержави. Суспільне, державне начало є вищим за індивідуальне і особисте:Відповідно до трьох частин душі люди поділяються на три типи: філософи, якіповинні очолювати державу, управляти нею; воїни, завдання яких – охоронятидержаву від зовнішніх і внутрішніх ворогів; ремісники, селяни, котрі мусятьсумлінно виконувати свої господарські функції [47; с. 97].

Створюючи основу ідеалістичного напрямку, Платон закладає підвалини длярозвитку філософії у концепціїї його учня Арістотеля. 7) Арістотель (384–322 рр. до н. е.) – мислитель-енциклопедист, засновниккласичної формальної логіки, залишив твори у всіх важливих галузях знання.Серед них природничо-наукові: «Фізика», «Про небо», «Про походженнятварин», «Про душу»; логічні – «Органон» («Категорії», «Аналітика»,«Топіка»); філософський твір «Метафізика»; з ораторського мистецтва –«Поетика», «Риторика». Арістотелю належить заслуга першого розподілу наук, виділення для кожної зних спеціальних галузей досліджень, встановлення різниці між теоретичними,практичними і творчими науками. Отже, теоретичні: метафізика – вивчаєпершопричини всіх речей, всього суттєвого; фізика – вивчає стан тіл івизначення матерії; математика – вивчає абстрактні властивості реальнихречей. Практичні: етика – наука про норми поведінки людей; економіка – наука

Складові системифілософського

знання Платона

Онтологія

Гносеологія

Космологія

Етика

26

про розподіл матеріальних благ у суспільстві; політика – наука про правильнекерування державою. Творчі науки: поетика – теорія віршоскладання; риторика– теорія ораторського мистецтва і мистецтво (естетика) – теорія наслідуванняприроди, вдосконалення практичного ремесла [11; Т. 2; с. 150]. Заслугою Арістотеля є вчення про матерію. Пояснюючи чуттєвий світ,Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього – первинний матеріал,потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості надійсність, – це форма. На відміну від Платона, він замінює поняття ідеїпоняттям форми. Вона – активне начало, початок життя і діяльності. Сутність –це одиничне, яке володіє самостійним буттям. Форма дає відповідь назапитання «Що є річ?» і є субстанцією речі. Сутності поділяються на нижчі, якіскладаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу), і вищі, чисті форми.Найвища сутність – це чиста форма, що існує без матерії, першодвигун Нус (відгрец. νουζ – розум), який служить джерелом усього космосу [51; с. 68–70] 8) Формування філософії епохи Еллінізму знайшло відображення в ідеяхкінізму, еклектизму, епікурейства, стоїцизму, школах кіренаїків, періпатетиківта неоплатоніків. Найвидатнішим мислителем еліністичного періоду був Епікур (341–270 рр. дон. е.). Домінуючу роль серед його теоретичних джерел відіграє спадщинаДемокріта. Головна увага Епікура акцентується на етиці. Епікур не сприймаєвчення Демокріта пасивно, а розвиває його. Якщо Демокріт розрізнює атоми завеличиною, форомою і положенням у просторі, то Епікур приписує їм ще однувластивість – вагу. Разом із Демокрітом він визнає, що атоми рухаються упорожнечі. Але допускає закономірності у відхиленні від прямолінійного руху(ідея свободи, а не детермінізму). Найвищим добром він визнає блаженство(гедонізм), насолоду, а також внутрішню рівновагу – спокій душі (атараксію) тащастя (евдемонію). Вони вважаються природними, як умови життя людини [31;с. 120–121]. Наприкінці IV ст. до н. е. формується стоїцизм, який в елліністичному, апізніше і в римському світі стає однією з найбільш поширених філософськихтечій. Назва «стоїцизм» походить від грецького слова «το στωια», що означає«колонада» (портик), яку купив для своїх учнів і для себе Зенон із Кітіона (бл.336–264 рр. до н. е.) – засновник стоїцизму. Стоїки характеризують філософіюяк вправу з мудрості. Її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку,що вчить поводитися з поняттями, створювати судження, висновки. Етикастоїків висуває на вершину людських зусилль доброчинність. Це єдине благо,яке означає жити у злагоді з розумом. Визначаються чотри основнідоброчинності (мудрість, помірність, справедливість і доблесть) [56; с. 140]. Їм протиставляють чотири протилежності: «нерозумність», «розпуста»,«несправедливість» і «боягузтво». Римський стоїцизм – найпоширеніша філософська течія в середніх і вищихкласах суспільства. Його видатні представники – Сенека, Епіктет і МаркАврелій. Сенека (бл. 4 р. до н. е. – 65 р. н. е.) виходить з того, що все в світі підлягаєвладі суворої необхідності. Це є наслідком його тлумачення поняття Бога як

27

іманентної, правлячої сили, володарки розуму (Логосу). Він характеризує її яквище добро і найвищу мудрість, що реалізується в гармонії світу та йогодоцільному влаштуванні. Завдання філософії – звільнити мудреця від страхів ібажань, що поневолюють темну, неосвічену людину. Тільки філософія даєзнання природи, її законів, необхідності, що панує в ній, і підкорення ційнеобхідності добровільно і є істинною доброчиністю та істинною свободою.Обов’язок філософа – брати участь у житті держави, приносячи їй користь натій посаді, яку визначила йому доля. Центром філософської системи Сенеки єетика, в якій основними є принцип злагоди з природою (жити щасливо означаєжити у гармонії з природою) і принцип підлеглості людини своїй долі. Сенеказасуджує спроби чинити зло. Сенс життя вбачається ним у досягненніабсолютного душевного спокою. Найвища цінність – удосконалення власноговнутрішнього світу. Видатний представник римського стоїцизму Епіктет (бл. 50 – бл. 140 рр. н.е.) був рабом, а набувши свободу, повністтю присвятив себе філософії. Епіктетвідстоював точку зору, згідно з якою філософія – це не тільки пізнання, але йкерівництво у практичному житті. До римських стоїків належить також імператор Марк Аврелій Антонін (121–180 рр. н. е.), під час правління якого кризові явища в суспільстві стають всебільш інтенсивними. У його філософських роздумах переважають елементипесимізму. Його відомий твір «Наодинці із собою». Над людиною, вважав Марк Аврелій, тяжіє усвідомлення того, що все, в томучислі й діяльність, – марне. Марно сподіватися виправити людей, їхні душі тарозум, настановити, щоб вони не були ні рабами, ні негідниками, оскількитакими вони були завжди. Нічого не можна змінити в світі. У всьомуіснуючому суспільному хаосі, ніщо не варте уваги і турботи. Є тільки однегідне завдання: без гніву провести своє життя серед людей, які творятьнесправедливість, серед брехунів, настільки огидних, що їх важко витримати. Прогресуюча криза римського суспільства в останні роки республіки і в першіроки імперії закономірно відображається й у філософії. Посилення впливухристиянства дедалі більше зміцнює позиції містицизму та ірраціоналізму.Найцікавішим бачиться неоплатонізм, який розвивається в ІІІ – V ст. н. е., востанній період існування Римської імперії. Найзначніший представникнеоплатонізму Плотін (бл. 205 – бл. 270 рр. до н. е.) вважає, що основою всього,що існує, є надчуттєвий, надприродний, надрозумний божественний принцип.Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсолютного буття, віннепізнаванний. Єдине істинне буття досягається лише шляхом проникнення вцентр чистого споглядання і чистого мислення, що є можливим, знову ж таки,лише через відтворення думки – екстаз. Будь-що інше, що існує в світі,виводиться з цього єдиного істинного буття [37; с. 189–190]. Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дійсного, істинного) донайнижчого (недійсного). На вершині цієї градації стоїть божественнийпринцип, далі – божественна душа, а внизу – природа. Ідеї Плотнінапродовжують Сирійська школа, найвидатнішим представником якої був Ямвліх

28

(бл. 280– бл. 330 рр. н. е.) і Афінська, діяльність якої відтворена у творчостіПрокла (412– 485 рр. н. е.). Отже, антична філософія заснована на принципі об’єктивізму, виходить ізчуттєво-предметного космосу. Оскільки Космос – абсолютне божество, то вонапантеїстична. Давньогрецькі боги природні, вони схожі на людей. А людисмертні боги. Космос обумовлює необхідність, яка стосовно людини є долею,фатумом. Людині її доля невідома, тому вона діє самостійно, вона – герой.Антична філософія поєднує фаталізм з героїзмом, люди – актори на грандіознійкосмічній сцені. Вона багато досягла на понятійному рівні, але майже не знає законів. У нійпоєдналися логічне, естетичне, моральне. В епоху еллінізму, римський періодрозвитку філософії замість пізнання об’єктивного світу відбувається пошукдуховної людини перед лицем нової дійсності – доби Середньовіччя.

Рекомендована література

Основна: [20; с. 31–50; 21; с. 218–247; 55; с. 8–45; 56; с. 10–50].Додаткова: [7; с. 40–60; 8; с. 15–75; 10; с. 20–68; 37; с. 5–120; 47; с. 50–200; 51;с. 20–90; 79; с. 17–37; 96; с. 120–125; 102; с. 9–68 ].

Запитання для самоперевірки

1. У чому полягає визначення проблеми першооснови досократиками?2. Розкрийте зміст вчення Геракліта про вогонь–Логос.3. Що таке світ ідей (ейдосів) Платона?4. Які основні положення стоїцизму Сенеки, Епіктета і Марка Аврелія?5. Яка особливість основних ідей представників неоплатонізму?

Теми рефератів

1. Мілетська школа філософії: основні представники, ідеї.2. Атомістична філософія Демокріта3. Відкриття сутності людини у діалектиці Сократа.4. Поняття ідеї у філософії Платона.5. Логіка Арістотеля: поняття форм мислення.

29

Тема 3. РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ ДОБИСЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

План лекції

1. Риси середньовічної думки.2. Апологетика та її характеристика.3. Патристика і вчення Аврелія Августина.4. Схоластика: представники, ідеї.

1) Якщо спробувати скласти уявний образ Середньовіччя, то перше, що спадаєна думку, лицар у залізних обладунках, з важким мечем, котрим він знищуєворога, кам’яні споруди й фортеці феодального замку, знесилююча працяселянина, меланхолійний спів церковних дзвонів за монастирським муром іпросвітлене обличчя ченця, який відмовився від житейських спокус. Подібнахудожня компіляція образів може виступати лише частковим поглядом натрадиційне життя країн Західної і Східної Європи V–XIV ст. Несправедливим і навіть образливим може стати наближення представниківрізних етно-культурних спільнот до часу невігластва, дикості і світогляднихсуперечностей. Доба Середньовіччя, з точки зору культурно-інтелектуальнихтрансформацій вельми різнопланова і багатоманітна. Наприклад, саме в цей часздійснюється оформлення теології і спостерігається рух на Схід (до Ієрусалимуй Константинополя) та відновлення представниками арабської культури працьантичних (греко-римських) авторів; це бурхливий розвиток орденів, гностичнихоб’єднань (Тамплієри, Франкмасони, Розенкрейцери), які впливовістю імогутнім складом душі, завойовували прихильність освічених людей і вселялижах у королівські голови. Фактично усі вищеназвані приклади і не тільки, є проявом багатозмістовностіСередньовіччя, центральний нерв якого – християнська доктрина і «душіготичної безмежно-розсудкова прірва» (Й. Мандельштам). Перш ніж звенутисьдо періоду розвитку філософської думки вказаного періоду, слід зробитидекілька суттєвих зауважень: А) Середньовіччя не лише Вселенські собори, бідність, морова язва, чума,рицарські турніри, культ прекрасних дам, військові кампанії та вогнищаінквізиції. Це час зародження різних напрямів богословської, політичної,економічної і мистецької діяльності, що символічно зображують еволюціюдуші людини у світлі природи Бога, вічної правди та віри. Не тільки пекельнікольори забарвлюють свідомість більшості неписемного населення, а і розвитокміст, з його інфраструктурою, цехових майстерень, торгівлі і навітькуртуазного роману (від фр. a la court – двір, наближеність до короля(суверена));Б) Середньовіччя подовжується у репрезентативності різних культурних етапіврозвитку європейського суспільства. Як слушно зауважує французький історик-медієвіст Жак ле Гофф, середньовічна думка, різні типи ментальностей ібезперечно сама культура завершується не лише у другій половині XIV ст., а

30

продовжує власний розвиток до часу буржуазних революцій XVIII ст.,залишаючись рушійною силою різноманітних станів людської психіки, оціноксуспільного життя, ідейним налаштуванням свідомості пересічного європейця,що тісно преплітається з несприйняттям будь-яких зрушень у сфері освіти,науки, виховання [Жак ле Гофф Цивилизация средневекового Запада. – М.:Наука, 1992. – с. 160];В) Попри усі невиправдані глузування гуманістів, Середньовіччя залишаєтьсяперіодом формування витончених форм мистецтва, духовності, вічнихцінностей, що забезпечили появу творчого імпульсу інтелігентності тадорброчинності у творах представників італійського Ренесансу і під час рухуРеформації. Для того, щоб збагнути інтелектуальне розмаїття цього періоду, необхіднозвернути увагу на особливі вектори розвитку мистецької творчості: появулегенд про короля Артура, Ланселота та рицарів круглого столу; прозовутворчість Вольфрама фон Ешенбаха («Парціфаль», «Тітурєль»), Кретьєна деТруа («Івейн або рицар із левом») і Гофріда Страсбурзського («Роман проТрістана та Ізольду»); популярні пісні вагантів, трубадурів і мінезінгерів;героїчні епоси, засновані на історичних фактах («Пісня про Роланда», «Пісняпро мого Сіда», «Романсеро») – прояви величності стилю пронизаноїмістицизмом літератури, символічної мови поетичних творів. Без цих шедеврівмистецтва, навряд чи можна уявити повноцінний розвиток сучасної людини,принаймні освіченої;Г) Лаконічність, фундаментальна завершеність архітектурних форм, пафосністьрізноманітних літературних жанрів, висока ідейність живопису, оприявлюютьбагатство світу внутрішньої людини, послідовно відтворюють архітектонікуречей, реалізують божествений задум світу природи («бестіарії» і «лапідарії»(розповіді житєйські і наукові); поява перших приватнх шкіл; повнокровнийрозквіт романського стилю архітектури ХІІ ст. та утвердження готики);Д) Історичний динамізм Середньовіччя проявив себе під час хрестових походів,релігійну нетерпимість, локальні війни європейських держав, історію«проклятих королів» (М. Дрюон), боротьбу з вільнодумством у «Молотівідьом» Сезостріуса. До значних історичних подій відносять: «Капітулярій пронауки» Карла Великого (787р.); утворення латинської імперії (1204 р.); хрестовіпоходи на Схід (1096–1204 рр.); початок столітньої війни між Англією іФранцією (1337 р.); страту Жани Д’Арк (1431 р.); захоплення Константинополятурками (1453 р.); політичний суверенітет Кола ді Рієнцо (Італія) (1347–1354рр.); війна Алої і Білої троянди у Англії (1455–1585 рр.) та ін. Усі вонифактично вплинули на розвиток думки, теології і культурне самовизначенняЄвропи. Змінюваліність історичної реальності відкрило середньовічній людинінові горизонти – географічні, технічні, освітні. В цей час відбувається не тількизміцнення церковної влади чи військогового експансіонізму, а й важливінауково-технічні зрушення, суттєві винаходи та відкриття, що по суті змінилидикунський образ життя, створили умови для зародження промислової ери: нарубежі 790–849 рр. з’являється переклад на арабську творів Евкліда, Арістотеля(«Метафізика»), Птолемея («Альмагест»); відкриття медичної школи у Салерно

31

(1010 р.); винайдення повітряних млинів, ткацького верстату, фосфорної іазотної кіслоти, використання важкого плугу, активне розповсюдженя компасу(1088 р.); видання закону про освіту Паризького університету (1215 р.);розповсюдження окулярів та механічних годинників (1224 р.); будівництвопаперової фабрики у Нюрнберзі та початок індустрії бавовни у Англії (1389 р.);Е) Розквіт інтелектуальної гри Ренесансу неможливий поза фундаментальнимирозвідками середньовічних алхіміків та богословів, без яких європейськийінтелектуальний прострір XV–XVI ст. втратив би свою цінність або взагалі нез’явився. Такі величні постаті як Северін Боецій, Тома Аквінський, ФранцискАзіський, Роджер Бекон та багато ін., власними духовними зусиллями змоглизапалити у серцях людей не тільки високість віри, а необхідність знання,зробили наочними темні лабіринти часу, спробували за допомогою розумувизначити реальність природних речей, мислення. Середньовічна філософія тісно пов’язана із розвитком християнства, котревпевнено стверджується у Європі. Вищий щабель займає теологія (з лат. –вчення про Бога), як систематизований виклад, обгрунтування і захистхрипстиянського віровчення; за нею йшла філософія покликана доказамирозуму прояснювати догмати віри і поширювати їх у такому вигляді середвіруючих. Нижчий щабель у цій ієрархії займали конкретні науки, сім вільнихмистецтв (трівіум і квадрівіум): арифметика, геометрія, граматика, музика,риторика, астрономія, діалектика. В уявленнях мислителів середньовічноїепохи людина складається з трьох начал: душі, духа і тіла. Формування духовних запитів європейського соціокультурного середовищасуттєво впливає на розвиток таких явищ як теоцентризм, апологетика,патристика, схоластика тощо. В переплетенні різних вчень і поглядів виступають дві основні тенденції, якіхарактеризують ранній період становлення середньовічної філософії:а) повністтю заперечується антична освіченість і філософія;б) антична філософія сприймається як інструмент пізнання Бога (гностицизм); На основі цих тенденцій поступово формується середньовічна філософія, якавпродовж тисячі років визначає не тільки світоглядні орієнтації, інтелектуальнуатмосферу того часу, але й здійснила величезний вплив на подальший розвитоквсієї західноєвропейської культури. Проте філософія цього періоду почаласкладатися значно раніше, вже в ІІ–ІІІ ст. н. е. Її основними джерелами сталахристиянська релігія. Раннє християнство виникає не на порожньому місці, а нагрунті багатьох ідей, течій, культів. Ідейним підгрунттям розвитку сердньовічної філософії стає послання книг«Нового Завіту». Образом Ісуса Христа, сина великого всемогутнього Бога, щовтілився в сина теслі, а потім пішов на страту заради спасіння людства,християнство відповіло на потребу мас у позитивному ідеалі. Воно поставилоперед віруючими нову мету, поєднуючи надію на спасіння, оновлення вмайбутньому царстві Божому. Головні принципи християнського віровчення, що можна відслідкуватиприймають у релігійній філософії і теології форму провідних принципів:

32

А) Теоцентризм – головною ідєю є Бог, надприроднє начало, що є реальністтюі визначає все існуюче;Б) Супранатуралізм – (від лат. super – над і natura – природа), з позиційякого під особливим кутом зору розглядається розвиток, сенс історії і світу,людські цілі та цінності. Їм надається особливий, надсвітовий статус, який даєзмогу вийти за межі кінцевих життєвих та історичних ситуацій, укорінює думкупро абсолютне, вічне;В) Сотеріологізм – (від лат. soter – спаситель) орієнтує всю життєвудіяльність людини на спасіння душі. Ісус Христос розглядається як спасительсвіту і людства, який своєю смерттю мученика на хресті спокутував гріхилюдства. Саме ж спасіння інтерпретується як процес обожнення, з’єднаннялюдини з Богом у царстві Божому. Сенс людського життя полягає не в пізнанніта перетворенні природи, а в з’єднанні з Богом;Г) Ревеляціонізм (богоодкровення) – (від лат. revelatio – одкровення),предбачає існування таємного знання, яке необхідно знати людям для спасіння.Але своїм розумом вони не здатні здобути ці знання, позаяк зміст Одкровеннятрансцендентний, є надчуттєвим по відношенню до буття, вищий за пізнаннялюдини;Д) Креаціонізм – (від лат. creatio – створення) – принцип, згідно з яким Богстворив світ з нічого, актом своєї волі завдяки своїй могутності. Божественнамогутність постійно підтримує буття світу, відбувається постійне творення йогозаново, з припиненням творчої сили Бога світ відразу ж повернувся б у небуття.Християнський Бог – трансцендентна сила. Він вічний, незмінний, самостійний,ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. Крім того, має духовно-

Провідні теологічніпринципи

Б)Супра-

натуралізм

Г)Ревеля-ціонізм

Ж)Провіден-

ціалзім

Е)Антропо-центризм

В)Сотеріо-

логізм Д)Креаціо-

нізм

З)Есхато-логізм

А)Теоцентризм

33

моральну прямованість, орієнтує людину на спасіння душі. Тому Бог – нетільки вище буття, але й вище благо, вища істина і вища краса;Е) Антропоцентризм – (від грец. ατροπος – людина) у контексті релігійногосвітогляду – це сукупність поглядів, що стверджують виняткову роль людинисеред творінь Бога. Людину створено не разом з усіма істотами, а окремо, вособливий день творення. Вона – вершина творення, центр Всесвіту і кінцевамета творення. Це істота, яка володарює на Землі. Божественні якості людини –це розум і воля: здатність до судження, вміння розрізняти добро і зло, а такожробити вибір у бік добра чи зла. Оскільки перші люди – Адам і Єва зробили цейвибір невдало, відтоді внаслідок гріхопадіння природа людини сталазіпсованою, звідси – її двоякість. Роздвоєння людини – це хвороба душі, аджевласними силами вона не здатна змінити гріховних нахилів, для цьогонеобхідна постійна божественна допомога;Ж) Провіденціалізм – (від лат. providentia – передбачення, провидіння). Ухристиянській концепції історичний процес постає як розкриття Боголюдськоговідношення, що характеризується, з одного боку, гріхопадінням і відчуженнямлюдини від Бога, а з другого, – сходженням людини до Бога. Звідсипровіденціалізм християнського світогляду: світ розвивається не сам по собі, азгідно з промислом Бога, який поширюється на все довкілля і надає природнимі суспільним процесам осмисленого і цілеспрямованого характеру.З) Есхатологізм – (від гр. εσχατης – останнє, λογος – слово) – вчення про кінецьсвіту. Історія це процес, який Бог спрямовує до мети – царства Есхатона(царства Божого). Досягнення цього – кінцева мета і сенс людського існування. 2) Світогляд Середньовіччя був переважно теологічним. Християнство сталоідеологічним стрижнем культури і всього духовного життя [Уколова В. И.Античное искусство в культуре раннего Средневековья (конец V–начало VIIвека. – М.: Наука, 1989. – с. 25]. Теологія була ідеологією для інтелектуалів, длятих хто не володів латиною і тому не міг читати Біблію (іх називали – ідіоті) –практично культовою релігією. У ІІ–ІІІ ст. виникає перша християнська богословсько-філософська література.В легендах про мучеників, житіях святих відроджується ідеал активного,стійкого борця за праведність. Філософія раннього християнства одержаланазву апологетики (від лат. – заступник церкви), а її представники –апологетів (захісники віровчення). Найвизначніші питання стосувалисьавтентичного тлумачення біблійного послання, етичних настанов Євангеліє.Сучасні італійські історики Дж. Реале і Д. Антісері, називають першихмислителів цього періоду «останніми могіканами давньогрецької філософії».Специфічнічніть їх поглядів, світоглядна контрастність цього напрямуполягагала у спробі визнати не лише постанови Вселенських соборів, а зумітидоповнити вчення про основні символи віри (Єдиного Бога, Трійцю, Логос,месіанську природу Христа), з’ясувати питання божественного світоустрою. Допредставників апологетичної думки, перших отців церкви належали Оріген,Іоан Богослов, Псевдо–Діонісій (Ареопагіт), Василій Великий, МаксимСповідник, Іоан Златоуст, Феодор Студит, Михайло Псьол, Григорій Назіанзін.

34

3) Середньовічна філософія тяжіла до універсалізму, тобто до осмисленнясвіту з допомогою релігійних понять і категорій. Вона зосереджувалась напроблемі взаємозв’язку між Богом, світом і людиною. Ця проблемаобговорювалася у патристиці (від лат. pater – батько) ІІ –VII ст. У цей періодвідбувається обгрунтування християнського віровчення. Культура середньовічної свідомості породила догмати про примат Бога надсвітом. Проте співвідношення віри та розуму трактувалося неоднозначно.Більшість богословів вважали початком і кінцем істини християнськеодкровення. У їхньому розумінні, бог дав людям одкровення замість будь-якогоіншого знання, отож, хто опанує Святе Письмо, філософія не потрібна, вона йбез неї мудріша за мудрих. Філософія, трохи пізніше, запевняє у ХІ ст. богословП’єтро Даміані, це не більше як служниця богослов’я. Таку ж думку висловлював ще на рубежі ІІ–ІІІ ст. н. е. один із фундаторівпатристики Тертуліан, який риторично запитав, яке порозуміння можливе міжакадемією і церквою, єретиками і християнами? У подальшому він наполягав на тому, що невпевненість людей йде від дверейСоломона, який сам навчився тому, що Бога слід шукати у простоті серця. Томунеобхідно, на його думку, відкинути геть усі спроби створити синтезованехристиянство, яке буде збіркою стоїчних, платонічних і діалектичних ідей.Оволодіння найголовнішою вірою не залишає нічого такого, у що має віритилюдина. Звідси відоме гасло: «Вірю, бо це безглуздя!» («Credo quia absurdum»)[Хейзинга Й. Осень средневековья. – М.: АСТ, 2004. – с. 48]. Духовна картинавказаного періоду життя Європи вельми різноманітна. Навіть з урахуваннямтакого наступу віри на попередню спадщину (розум античного світу),нестабільність ідеологічних принципів, теократична влада вражає своєюмонументальністю. Християнство ставши офіційною релігією та ідеологією Римської імперії, зачасів Костянтина І Великого (274–337 рр.) перетворилось на ієрархічнусоціально-політичну організацію. Найскладніші проблеми теології вирішувались на Вселенських соборах у м.Нікея (мала Азія) – зібраннях церковних ієрархів упродовж 325–787 рр. Процесутвердження єдиного символу віри й догматики, розгортався на тлі розквітуєретичних рухів («несторіанства», «монофізитства», «аріанства»), а згодомнавіть ініціював низку хрестових походів катарів і альбігойців, оприявившижахіття духовного протистояння. Знало Середньовіччя й інші крайнощі. Окремібогослови, зокрема Беренгарій Турський, так ревно захищав людський розум,що у своєму раціоналізмові часом відверто глузував з церкви. Найвідомиший представник середньовічної патристики – Августин Аврелій(354–430 рр. н. е.) прозваний Блаженним, автор праць «Сповідь», «Про містоБоже», «Енхірідіон, або про віру, надію та любов» та ін. Його інтелектуалізмстає визначальним духовним фактором середньовічного філософськогомислення; здійснив у подальшому вплив на всю християнську Європу.За його вченням, причина будь-якого виникнення – Бог, завдяки якому світ,проникнений розумом (Логосом), містить у собі світлову природу. Речі,людська душа світяться відображеним світлом. Усе видиме є реальним тільки

35

завдяки Богові, який – Сонце, що стає невидиме, але робить видим все інше.Пізнання здійснюється через промені божественного світла. Християнськійоснові своєї філософії Августин надав великого значення. Оскільки Бог є центром філософського мислення, то світогляд АвгустинаАврелія був теоцентричним. Бог є найвищою сутністтю, тільки його існуваннявитікає з власної природи, все інше з необхідністтю не існує. Він єдиний,існування якого незалежне, решта існує лише завдяки божественній волі. Бог єпричиною будь-якого сущого, всіх його перемін; він не тільки створив світ, алепостійно його зберігає, продовжує його творити. Важливим у його роздумах є визначення проблеми існування душі. Душа увченні Августина є самобутньою субстанцією, яка не може бути ні тілесноювластивісттю, ні видом тіла. Від тіла душа відрізняється досконалістю, якаобумовлюється тим, що душа близька Богу і безсмертна. Душа, а не тіло пізнаєБога. Істину про Бога не може пізнати розум; її може пізнати лише віра, якаскоріше належить до волі, ніж до розуму.4) Найбільш відомою і впливовою у середньовічній філософії схоластика (відлат. schola – школа або шкільна філософія). Схоластика є спадкоємницеюхристиянської апологетики. Деякі дослідники (Ч. Коплстон, Дж. Реале, Д.Антісері) визначають три основні етапи у розвитку схоластики: а) раннясхоластика (IX–XII ст.); б) висока схоластика (XIII–XIV ст.); в) пізнясхоластика (XIV – XV ст). Час розквіту схоластики – поступовий перехід від істин віри до правилрозуму, логіки та послідовних міркувань. «Credam ut intelligio» («Вірю, для тогощоб розуміти») Ансельма д’Аости доповнюється іншим твердженням П.Абеляра («Intelligio ut credam») («Розумію щоб вірити»). Схоластичне мислення зосередилося в основному на вирішенні двох проблем,зумовлених, з одного боку, суперечністю реалізму і номіналізму, з другого, –ствердженням існування Бога. Рання схоластика розвивалася в монастирях і монастирських школах, висока –в університетах та монастирях домініканців і францисканців, особливобританських мислителів – Роджера Бекона, Вільяма Оккама. Середньовічна схоластика – інтелектуальний рух, який дошукувавсяраціонального підтвердження релігійної віри, намагався довести розумом те,що не потребує його втручання і непідвладне йому. Гуманісти засуджували схоластику за її захоплення формальною логікою,суперечками навколо тривіальних питань. Еразм Ротердамський, автор творів«Похвала глупоті», «Зброя християнського воїна» скаржився, що в Парижійому псували настрій воші, неякісне харчування, брудні вбиральні та нуднідиспути схоластів про те, скільки янголів могло б розташуватися на вістріїголки, чи зміг би Бог змінити минуле або перетворити повію на незайманудівчину [Э. Ротердамский Философские произведения. – М.: Наука, 1986. – с.100]. В головах посередніх людей, він вироджувався в голий педантизм і сухі вправив логічних дефініціях. Намагання схоластів осягнути християнську догматикуза допомогою законів логіки – ключ до розуміння того, чому основна увага в

36

ній приділяється словесним баталіям стосовно проблеми універсалій, тобтозагальних понять, які стосуються багатьох різних речей [Э. ЖильсонФилософия в Средние века. – М., 2004. – с. 205]. У схоластиці складається триосновні напрями: а) реалізм (універсалії існують вічно і реалізують себе уконкретних речах); б) номіналізм (загальні поняття (універсалії) здобуваютьсярозумом через осмислення конкретних; в) концептуалізм (існують універсалії упредметному світі). За нагромадженням силогізмів у схоластиці виразно простежувались пошукивідповіді на хвилюючі питання: чи спроможна людина завдяки добрим справамсама себе врятувати («спасіння через заслуги»), чи спокутування гріхів ікінцеве спасіння можливі лише як Божий дар («спасіння через благодать»)? Чивизначив Бог долю кожної людини наперед?

Головне призначення схоластичної філософії – безпосереднє злиття зтеологією. Батьком схоластики називають Іоанна Скота Еріугену (бл. 810–бл.877 рр.). Він створив єдину чітку філософську систему, яку розвивали наступніпокоління схоластів. Його головне положення: справжня релігія є справжньоюфілософією, і навпаки, – сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують іфілософію. Вирішальне значення в пізнанні мають загальні поняття, абоуніверсалії; вони реальні, та зі зростанням міри всезагального все більшпроявляється їх об’єктивна реальність і незалежність від людського розуму,скерованого на пізнання. Згідно з ним процес розвитку іде від Бога до світу, інавпаки, повернення всього існуючого до одиничного Бога розкриває йогохарактер, який знаходить чотириступеневе виявлення у природі: а) природанестворена і разом з тим творча; б) природа створена і разом з тим творча; в)природа створена і нестворена; г) природа нестворена і нетворча. Бог, такимчином, початок, середина і кінець усього космосу. Наступний представниксхоластики – Ансельм Кентерберійський (1033–1109 рр.), якого називалидругим Августином. Основними працями теолога є «Прослогіон» та«Монологіон». Його максима – «вірю, щоб розуміти» – означає, що мисленняслід підпорядковувати вірі, без якої немає істиного пізнання дійсності. ДевізАнсельма – «віра шукає розум» – характерний для цілого періоду схоластики.Щодо універсалій Ансельм займає позицію поміркованого реалізму. Відомийтакож він власними доказами буття Бога, з яких найпопулярнішийонтологічний, де з поняття Бога як ідеї вищої досконалості виводиться ідеяйого реального існування. Він також сформулював принцип необхідностіпояснення віри розумом. Бог у нього – причина світу: як зразок, творець і мета. Головним представником номіналізму був Іоан Росцелін (бл. 1050 – бл. 1120рр.), який рішуче виступив проти реалізму, вчив, що, крім одиничних речей, не

Напрямисхоластики

Номіналізм

Концептуалізм

Реалізм

37

існує нічого, оскільки немає кольору без конкретного кольору, немає мудростібез мудрої душі. Загальне не має ніякої власної реальності, реально можутьснувати лише одиничні речі Росцелін також запропонував тритеїстичнудоктрину, згідно з якою ймовірність існування трьох божественних іпостасейпередбачає існування не одного, а трьох самостійних Богів. Винятковою особою був П’єр Абеляр (1079–1142 рр.). Його праці«Діалектика», «Історія моїх страждань», «Листи до Елоїзи» можна розділити наособистісні (екзистенціальні), теологічні та логічні. Заслуга Абеляра головнимчином полагає в тому, що він розвиває діалектику, намагається знайти розумнідокази для обгрунтування положень віри, адже неможливо вірити в те, щонезрозуміло. Звідси принцип: «Пізнаю те, в що вірю». Час розвитку зрілої схоластики (ХІІІ ст.) – це століття без влади Риму [Ф.Бродель Время мира. Материальная цивилизация, экономика и капитализм XV– XVIII вв.: в 3-х тт. – М.: Прогресс, 1992. – Т. 3. – с. 112]. Особливу увагу привертає творчість Томи Аквінського (1225–1274 рр.).Основи його вчення, викладено у працях «Сума теології», «Сума протиязичників», невдовзі після смерті було визнано офіційною доктриноюкатолицької церкви. Теоретична система обгрунтовує ідею гармонії віри ірозуму. Він вважає, що віра не повинна суперечити розумові, тому щоздебільшого принципові положення віровчення можуть бути раціональнообгрунтовані. Наприклад, розум здатний довести догмати про існування Бога,про створення світу, про безсмертя душі тощо. Тобто розум і віра спрямовані напізнання однієї і тієї ж істини – Бога, але здійснюють це різними шляхами:розум спирається на науку і філософію, віра – на теологію. Можливістьгармонії розуму та віри базується на тому факті, що Бог відкривається людинідвома шляхами: природним – через створений світ і надприродним – черезодкровення. Разом з тим розум і віра – принципово різні шляхи до істини.Основою для прийняття істин розуму служить їх внутрішня переконливість,доказовість усіх вихідних положень. Осоновою для прийняття істин віри єавторитет Бога. Висновком діяльності розуму є знання, а віри – віровчення.Знання – це сфера очевидних і доказових істин, віра – неочевидних інедоведених. Людина або щось достовірно знає, або приймає на віру, оскількиодну і ту ж істину неможливо одночасно знати і вірити в неї. Згода з істинамирозуму є наслідком логічної необхідності, згода ж з істинами віри є актомсвободи волі. Провівши чітку межу між розумом і вірою Тома Аквінськийвідділив науку і філософію від теології і обгрунтував тим самим їхню відноснусамостійність. До ХІІІ ст. у Західній Європі переважали абстрактні умоглядні знання, що непідкріплювалися дослідною практикою. Практичні знання і філософіюрозділяла глуха стіна, природничо-наукові методи не розроблялися, переважалиграматичні, риторичні та логічні підходи, світ пізнавався шляхом штучних,громіздких і фантастичних абстракцій. Біля колиски європейського дослідного знання стояв оксфордський професорРоджер Бекон (бл. 1214–1292 рр.), якого ще називали «дивовижним доктором».Цей філософ, у вузькому розумінні цього слова, «людина енциклопедичних

38

знань, сповнена любові до математики і науки» [55; с. 348]. Він необмежувався природничими науками, захоплювався алхімією і чорною магією,через що його звинуватили у єресі. Він публічно глузував над дрімучимнеуцтвом духовенства, за що був запроторений до в’язниці на 14 років. Йоговважали магом і чаклуном. Свої інженерні мрії він зміг реалізувати унаймасштабніших проектах механічного судна, бойової колісниці (сучасноготанка), літаючого та підводного апарату. Філософські ідеї представлені критикою схоластичної теорії, що знайшлавідображення у наступних положеннях: а) схоласти неправильно розуміютьфілософію попередників, зокрема Арістотеля; б) схоласти недостатньо знаютьматематику; в) схоластичний метод передбачає насамперед необхідністьспиратись на авторитети, а слід виходити з безпосереднього досвіду, тобтоексперименту і спостереження, що є дійсним джерелом знань про світ. Роджер Бекон головним джерелом пізнання вважав досвід, бо істину проБога можна здобути не тільки розумом, але й досвідом, який може бути двохвидів: зовнішній і внутрішній. Саме внутрішній досвід, маючи інтуїтивний,містичний характер, передбачає надприродну божественну силу. Представником Оксфордської школи був також Іоан Дунс Скот (бл. 1266–1308 рр.), який після аналізу першоджерел філософії робить висновок, щоповна гармонія між теологією і філософією, чого прагнув Тома Аквінський,неможлива. Заслугою Дунса Скота є захист індивідуалізму як суттєвої інстанції буття.Він вважав, що світ створено таким, яким ми його бачимо, тому що так хотілабожественна воля. Він вбачає завдання філософії в дослідженні засобіврефлексії про світ, тому предметом дослідження бере форми, методи іможливості мислення про себе. Важливе значення для формування експериментального досвіду малиалхімічні проби та пошук філософського каменю. Алхімія стала дієвимзнаряддям у виготовленні універсальних ліків (еліксиру життя) і перетвореннінеблагородних (звичайних) металів на срібло (малий філософський камінь) та взолото (великий філософський камінь). Алхіміки вважали, що всі метали складаються з 3 елементів – філософськоїртуті, філософської сірки і солі (миш’яку). У кожному металі елементипоєднуються в неоднаковій пропорції. Змінючи ці пропорції за допомогоюкаталізатора, вони сподівалися викликати трансмутацію – перетворення металів[Ж. Саду Алхимики и золото. Жизнеописания, гипотезы, факты, истории. – К.:София, 1995. – с. 50–52]. Виготовляючи з різноманітних інгрідієнтів суміші,вони зробли ряд важливих хімічних відкриттів – вивчили хімічні і фізичніособливості багатьох речовин, открили чимало сполук, сплавів, лугів, кіслот,мінеральні барвники. Вони вперше одеражли їдкий натрій, кіновар, свинцевібілила, цинк, сульфат натрію, фосфор: «Ці майстри герметичного мистецтвастворили й удосконалили апаратуру та інструментарій для проведення хімічнихдослідів (хімічні печі, апарати для фільтрації та дистиляції). Наприклад, іудейкаМарія створила прототип нинішньої каструлі–скороварки і аерометр»[Фулканелли Тайны готических соборов. – К.: Ваклер, Rifle-book, 1994. – с. 87].

39

Одним з найвидатніших представників періоду експериментального знання учаси пізньої схоластики був Вільям Оккам (бл. 1285–1349 рр.). Він представникнового філософського підходу – антидогматичного, антиірраціоналістичного,антиреалістичного. Був послідовником номіналізму. Основним досягненням уйого творчості вважають появу методологічного «принципу леза»: «Entia nonsunt mutiplicanta praeter necessitatem» («Не слід примножувати сутності понаднеобхідності»). Універсаліїї він вважає лише знаками реальних речей. Кожнасубстанція – це лише одиничне «де» і «коли» і не існує сама по собі. Основазнання людини полягає в одиничному досвіду, який нічого не говорить проіснування Бога. Номіналізм Оккама практично розділає теологію і філософію,віру і науку; обидві сторони стають самостійними. Отже, середньовічна філософія в цілому розивалася в рамках теології, булапокликана раціонально обгрунтувати віру, сприяти зміцненню теології.Релігійно-теологічну форму мають філософські погляди та аргументація якцерковних ортодоксів, так і опозиційних єретичних течій і напрямів. Разом з тим Середньовіччя дало багато цінного для розвитку філософськогомислення, створило грандіозні філософсько-теологічні системи, в яких знайшлисвоє відображення і дістали розвиток усі складові філософської теорії:онтологія, гносеологія, філософія, історія, логіка, етика, естетика. Філософіязахідноєвропейського Середньовіччя сприймає від античного світу ідеюподвійності буття: світу дійсного (божественного, священного, духовного), інедійсного (творчого, земного). Земне розглядається як символ небесного. У середньовічній філософії статус людини порівняно з античністю дещопідвищується. Тут людина – не просто мікрокосм, зменшена копія світу, астворена Богом за власним образом і подобою привілейована істота, володарусього створеного до неї. Бути людиною – означає жити згідно з етичнимиправилами, з тими заповідями, які виклав Христос у Нагірній проповіді.Незважааючи на догматизм, філософія Середньовіччя залишила колосальнуінтелектуальну спадщину. За висловом Ф. Мерінга, Середньовіччя – це ніч, аленіч, осяяна світлом Місяця.

Рекомендована література

Основна: [26; с. 40–70; 31; с. 147–169 33; с. 5–80; 46; с. 73–90; 77; с. 65–101].Додаткова: [33; с. 10–100; 48; с. 140–180; 57; с. 20–120; 95; с. 20–34 ].

Запитання для самоперевірки

1. У чому полагають основні відмінності у світогляді античного світу таєвропейського Середньовіччя?

2. Яка роль апологетики і патристики у формуванні середньовічноїфілософії?

40

3. Розкрийте сутність полеміки між реалістами і номіналістами?4. Розкрийте основні положення філософії Томи Аквінського.5. У чому полягає значення теорії «подвійної істини»?

Теми рефератів

1. Апологетика і патристика: порівняльний аналіз.2. Схоластика: номіналізм та реалізм.3. Вчення Августина Блаженого про місто Боже: основні ідеї.4. Северін Боецій та його твір «Розрада у філософії».5. Філософсько-теологічні погляди Бонавентури з Баньореджо.6. Формування середньовічної алхмії, магії та герметизму.7. Розенкрейцерство – гностична доктрина готики.

41

Тема 4. ГУМАНІЗМ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ І ЗАРОДЖЕННЯНАУКОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ XVIІ СТ.

План лекції

1. Антропоцентричний характер філософії доби Відродження. 2. М. Кузанський і Дж. Бруно та пантеїстична діалектика. 3. Філософсько-наукові погляди Леонардо да Вінчі. 4. Взаємозв’язок філософії і науки у творчості М. Коперніка, Г. Галілея та І.Ньютона.

1) У міру переходу від Середньовіччя, економічну основу якого складалосільске господарство, до міського способу життя і промислового виробництвавсе більше почала виявлятися особлива значущість людини, її своєрідність ітворча активність. Властива для нової епохи орієнтація на природно-тілесне бачення світу, увагадо людського тіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміннядійсності виявилися співзвучним античним цінностям. Тому нову епохуназвали Ренесанс (з фр. – Відродження). Це час, коли у галузі філософськоїдумки, а також у багатьох сферах життя людини (соціальній, політичній,моральній, літературній, мистецький, науковій, релігійній) кардинально змінивхід світової історії. Термін «гуманізм» вперше використав західний дослідник Ф. Нієтхамер длятого, щоб вказати на ту галузь культури, що досліджує класику і власний рухкотрої розкривається через протиставлення сфери наукових дисциплін. Сам термін «гуманіст» з’явився у XV ст. та був визначений за принципомтермінів «законик» (legista), «юрист» (giurista), «знавець канонічного права»(canonista), «митець» (artista), вказуючи на викладачів та вчителів граматики,риторики, поезії, історії та філософії моралі. Більш того, вже у XIV ст., для тогощоб визначити ці дисципліни, казали studia humanitatis (гуманітарнідисципліни) і studia humanoria, апелюючи до відомих висловлювань Цицерона іГелія, котрі визначили ці дисципліни. Термін «humanitatis» для названих латинських авторів означав приблизно те,що греки називали παιδεια, тобто виховання та освіту людини. Вважалось, установленні духовного світу провідна роль належала красномовству, тобтопоезії, риториці, історії, філософії. Дійсно, ці дисципліни вивчають людину зточки зору її загальних властивостей, не звертаючись до будь-якихпрагматичних можливостей, і тому стають більш придатними для отриманняпрактичної користі від заняття у внутрішній сфері діяльності, а також сприяютьїї загальному розвитку та піднесенню; у всіх інших дисциплінах вониформують загальні передумови розвитку наукової культури. У другій половиніXIV ст. спостерігається і потім активно зростає (досягнувши вищої точкирозквіту у XV ст.) тенденція надавати вивченню гуманістичної літературиособливе значення та вважати класичну латинську і давньогрецьку спадщинуприкладам й творчим взірцем для всього, що стосується духовної-виховної,

42

культурної діяльності. Латинські й грецькі автори ще більше оприявлювалисебе у неперервних взірцях гуманітарних наук (literae humanae) у якостісправжніх вчителів людства. Увесь спектр філософського значення терміна «гуманізм», включає у себе триосновні моменти:А) Наприклад, західний дослідник П. О. Крістелер вилучає поняття з галузіфілософії і відкрито заперечує гуманізм. На думку ученого, подібно залишититерміну технічний смисл, що обмежується сферою дисциплін риторико-літературного складу. Роль гуманістів цього часу значно завищена. Гуманізмепохи відродження не був філософською системою, це була скоріше культурната педагогічна програма, що відпрацьовувала важливий, але обмежений секторзнання. Сектор мав у якості свого готового центру групу предметів, що восновному стосувались не класичних наук або філософії, але того, щоприблизно можна назвати літературою. Гуманісти присвятили себе вивченнюгрецької, і особливо латинської мови, що продовжила існувати як засібспілкування учених, письменників до XVIII ст. [П. О. Кристеллер Философия икультура Ренессанса. – Спб., 2002. – с. 150]. Більш того, гуманітарна освіта вказаного періоду включала в себе філософію іетичні дисципліни, але викреслювала логіку, філософію природи, а такожматематику, астрономію, медицину, право і теологію, з метою згадати деякіпредмети, що мали належне місце в університетських програмах такласифікаційних схемах того часу. Даний доказ засвідчує про неспроможність ібезпідставність усіх спроб пов’язати гуманізм епохи Відродження зкомплексом філософії, науки або культури того періоду;Б) Протягом XV ст. італійські гуманісти не претендували на заміщеннясередньовічної енциклопедичної системи знання на зовсім іншу, нову іусвідомлювали, що предмет їх дослідження знайшов належне місце утогочасній системі освіти. Таким чином, гуманізм не являв собою повної суминаук італійського Відродження. Для розуміня цієї епохи важливо збагнути, що до арістотелівської традиції, яказаймалася преважно філософією природи та логікою, поза Італією (вуніверситеті Парижа й Оксфорда) звертались вже давно, у той час як у Італіїтільки з XVI ст. Традиція італійського арістотелізма почалась з другої половиниXIV ст. і залишалась неперевершеною протягом XV, XVI ст.В) Гуманізм складав тільки половину Ренесансу, тому і може бути зрозумілим утому випадку, якщо розглядати його разом з арістотелізмом, що втілив істиніфілософські ідеї епохи. Крім того, митці епохи Відродження не намагалисядосягти грандіозного ідеалу, «творчого генію» (це властиве скоріш за всеромантикам та міфу ХІХ ст.), прагнули досягти якості «ремісника», перевагаякого зовсім не залежала від навичок передбачати долю сучасної науки, алезатверджувалась солідним багажем знань (анатомії, перспективи, механіки), щовважались необхідними для мистецтва. Те, що астрономія і фізика здійснилизначні успіхи, було пов’язано з математикою, а не з філософією.

43

Діаметрально протилежну точку зору обстоює сучасний італійський ученийЄудженіо Гарен. Він активно захищає думку, про наявність філософськогогуманізму. Висловлюючи думку про заперечення інтелектуального змісту наук добиВідродження, Гарен зауважує, що філософією найчастіше вважаютьсясхематичні побудови грандіозних масштабів та заперечується те, що основоюфілософії може бути доволі специфічний тип світовідношення –несистематизованого, відкритого, проблемного і прагматичного [Э. ГаренИторический опыт и мировоззренческая модель гуманизма XV–XVI ст. – М.,2009. – с. 35]. Далі Гарен стверджує, що гуманісти фактично винесли вирок тому типуфілософування, який панував протягом чотирьох століть, стаючи гальмом длясвободної думки. Тому гуманісти не забажали відмовлятись від того, щозазвичай стає жертвою – власним складом думок – заради побудовиграндіозних духовних ідей, систематизації логіки і теології, такої філософії, щозводить до «суми» будь-яку проблему; пошук у царині теології, що включаєзаздалегідь підготовлені шлях найрізноманітніших варіантів. У епоху гуманізму порожня й некорисна філософія заміщується конкретними,точними дослідженнями з моральних наук (етики, політики, економіки,естетики, логіки, риторики) з відпрацюванням власних принципів щодоусіляких правил. Увага філософії до особливих проблем, формує насправдінову філософію, тобто певний метод постановки проблеми, який не єдругорядним елементом культури Відродження поруч із традиційноюфілософією, що стає більш ефективним знаряддям у боротьбі із невіглавством йпітьмою. Однією із характерних спроб такого способу філософування є відчуття історіїта історичної розмірності, відповідна чутливість до об’єктивної дійсності,усвідомлення критичної дистанції з об’єктом історії, знання історичних умовтощо. Учені Оксфорда і Парижа залишились замкненими кріпосним муром,поки не утворилась тріщина за допомогою «леза» Оккама. Але тільки завойювання античності як засобу виховання, історичного чуття,притаманне гуманістам-філологам, дозволяє правильно оцінити ці реалії задлятого, щоб вони стали дійсністю. Ці люди утворили нову культуру, що виникла врезультаті плідних експериментів. Сутність гуманізму полягає не у тому, щовін звертався до минулого, а у способі – минуле пізнається. Ставлення докультури минувшини, чітко визначає сутність гуманізму. Особливістьвідношення полягає не лише у широкому схопленні певного історичногоусвідомлення. «Варварське» відношення полягає не у ігноруванні класичноїантичної спадщини, а у тому, що істина розуміється поза історичноюситуацією. Гуманісти відтворюють класику тому, що відділяють, не змішуючи,своє власне єство від латинського. Саме гуманізм дійсно відкрив античність,Вергілія і Арістотеля, хоча вони були відомі у часи Середньовіччя, тому щоповернув Вергілія власному часу і світу, намагався пояснити ідеї Арістотеля умежах проблеми та знань Афін IV ст. до н. е. У гуманізмі не виділяєтьсявідчуття стародавнього світу та людини, кому це все одне й те ж саме; знайти

44

стародавній світ як такий – означає співвіднести, викоремити та встановитисвоє відношення до нього, окресливши межі часу, пам’ять і спрямувавшилюдську дію до виконання її земних справ. Зовсім невипадково видатнігуманісти займались державницькою діяльністю, брали активну участь увирішенні нагальних суспільних проблем свого часу. Ренесанс – термін, який у якості історіографічної категорії увійшов донаукового вжитку у ХІХ ст. з легкої руки Якоба Бурхардта, автора праці«Культура Ренесанса у Італії» (1860 р.). У своєму творі мислитель називаєВідродження специфічним явищем італійського життя, для якого характернінаступні риси: індивідуалізм, практична і теоретична діяльність, культсвітського життя з підкресленою чуттєвістю, тенденція до язичництва,звільнення від влади авторитетів, котрі у минулому панували у духовномужитті, особлива увага до історії, філософський натуралізм та надзвичайновитончений смак до мистецтва. Відродження – це епоха народження новоїкультури, що протистоїть Середньовіччю і у цьому полягає його головна роль[Я. Бурхардт Культура Ренессанса в Италии. – М.: АСТ, 2003. – с. 80].Відродження античності, таким чином, створило поняття Ренесансу для всієїепохи, але все ж таки набагато складніше, оскільки у ньому дійсно ставсясинтез духовності, і той же час цей дух кінцево зруйнував Середньовіччя,відтворивши нову епоху. З точки зору хронології гуманізм та Ренесанс повністю займає два століття –XV і XVI. Передмова, починається вже з XIV ст., головним чином з Кола діРієнца (творчість якого досягла кульмінації в середині XIV ст.) та з постатіФранческо Петрарки (1304–1374 рр.). Епілог припадає на початок XVII ст.Кампанелла був останнім представником епохи Ренесансу. Розвиток філософської думки вказаного періоду неможливий без відтворенняпевних історичних подій, здобутків у сфері літератури, мистецтва, науки ітехніки. Епоха Відродження це – завойування Кортесом держави ацтеків (1519–1521рр.); Вормський рейхстаг та едикт проти Мартіна Лютера (1521 р.);пограбування Риму (1527 р.); прийняття «Аугзбургзського віросповідання»(діяльність Меланхтона) (1530 р.); завойування Пісаро держави інків (1531–1534 рр.); страта Томаса Мора (1535 р.); релігійні війни у Франції (1562–1563рр.); Варфоломіївська ніч (1572 р.) та ін. Література і мистецтво також вельми різноманітні: Браманте (1444–1514 рр.)будує церкву Санта-Марія дела Грація (1492 р.); Леонардо да Вінчі створює«Таємну вечерю» (1497 р.); Мікеланджело (1475–1564 рр.) картину «Давід»; уперіод з 1508 по 1511 рр. Рафаєль (1483-1520 рр.) працює над створенням«Афінської школи» (Станци Ватикану); з’являються шедеври Грюневальда(1470–1522 рр.), Аріосто (1474–1533 рр.), Тіциана (1490–1567 рр.), Палестріни(1525–1594 рр.), Брейгеля Старшого (1528–1569 рр.), Веронезе (1528– 1588 рр.),Ель Греко (1541–1614 рр.); на рубежі 1532–1552 рр. Франсуа Рабле створюєвеличний шедевр «Гаргантюа і Пантагрюєль»; у 1547 р. Мікеланджело починаєпрацювати над собором св. Петра у Римі.

45

Науково-технічні, географічні, медичні розвідки своїм розмаїттям визначаютьнову епоху інтелектуальних звершень. У 1492 р. три каравели (Нінья, Пінта іСанта Марія) генуєзського мореплавця Христофора Колумба досягаютьузбережжя Америки. У цей період здійснюється відкриття Васко да Гама мису Доброї Надії (1498р.), Кабралом – Тихого океану; перше визначення коперніканської системи(1540 р.); публікація Везалієм у 1543 р. праці «Про будову людського тіла»(1543 р.); вихід «Величного мистецтва алгебри» Кардано (1546 р.); «Пруськихтаблиць» Рейнгольда (1551 р.); поява трактату Джовані дела Порта «Профізіогноміку» (1580 р.); реформа календаря Григорієм ХІІІ (1582 р.). Ідейним підгрунттям філософії доби Ренесансної науки були герметичнізнання («Corpus hermeticum»), «Халдейські оракули» зороастризму тамістичний культ Орфея. «Magnum miraculum est homo» («Дивом величним єлюдина») Гермеса Трисмегіста відкриває тривалий розгляд проблеми щодорозвитку людини як унікальної дійсності, що наділена силою земного тяжіннята інтелектом, а також, внаслідок містики, довіку споріднена із сутністюбожественного Поймандра (наставника людського духу) [Чаша Гермеса.Гуманистическая мысль эпохи Возрождения и герметическая традиция. – М.:Юрист, 1996. – с. 26]. Отже, формально філософи цього періоду за традицією в центр світоутворенняставили Бога, але головну увагу приділяли не йому, а людині. Творча елітацього часу – гуманісти звеличували людину як творця світу, культури,обожнювали її як суб’єкта творчої діяльності, зближуючи з Богом. Людина вепоху Відродження вважається не пасивним зразком і подобою Бога, вона стаєбогорівною істотою. Урівнюють же людину з Богом дві основні властиві длянеї якості – розум і свобода волі, які дають змогу людині перебиратинескінченну кількість можливостей для творчої самореалізації. Поняття «Відродження» («Ренесанс») виникло як найменування пошуківдіячів цього періоду стосовно відновлення цінностей та ідеалів античності.Епоха Відродження припадає на XV–XVI ст. період ранньої кризи феодалізмуі зародження буржуазних відносин. Цей антисхоластичний бунт мав потужні стимули для розвитку нового,антропоцентрованого світобачення, включав в себе натхнення митців, творцівпіднесеної античності, гуманізму, а пізніше й Реформації (Данте Аліг’єрі,Джованні Бокаччо, Бенвенуто Челліні, Ботічеллі, Лодовіко Лацореллі, П’єтроПомпонаці, Агріпи Нетесгеймського, Теофраста Бомбаста Гогенгейма фонПарацельса, Мішеля Монтеня, Ніколо Макіавеллі, Альбрехта Дюрера, ІєронімаБосха та ін.). Характерним для епохи Відродження є такий епізод. Розповідають, що у 1485р. біля однієї з старовинних римських доріг копали рів і знайшли мармуровийскаркофаг, в якому лежала дівчина надзвичайної вроди, охоплена, здавалося,глибоким сном. Її досконалість, усмішка ніби віщували повернення душі донетлінної античної краси. Почалось паломництво, і ось Папа, побоюючисьвиникнення язичницького культу, наказав викрасти і перепоховати дівчину.

46

Відродження означало не реставрацію старого, повернення знову доантичності, а пошук нового, адже в історії просто відхід у минулу епохунеможливий. Здобутий, нагромаджений культурний потенціал у будь-якомуразі здійснюватиме свій вплив, відкинути його неможливо, позаяк цеекономічне і культурне середовище, в якому діють орієнтовані на нього люди.Цим набутим потенціалом, спадщиною для діячів і мислителів Відродженнябуло середньовіччя. За своєю суттю Відродження протиставляє себесхематичним догматам церкви, але воно виникло як результат розвиткусередньовічної культури і тому несе в собі багато її рис. Найголовніше для мислення епохи Відродження – постановка проблеми світуі Бога, з яким пов’язано все інше: проблема істини, в якій виявився глибокийконфлікт між натурфілософією й ортодоксальною католицькою теологією;проблема знання світу і містичного використання цього знання; проблемаставлення натурфілософів цього періоду до релігії і церкви. Адже жили вони вбурхливу епоху релігійних конфліктів і війн. Саме в цю епоху закладаються основи буржуазних суспільних відносин, дістаєрозвиток нове, експериментально-математичне природознавство, змінюютьсявідносини між церквою і державою, формується ідеологія секуляризму тагуманізму, створюються передумови для виникнення філософії Нового Часу.Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження єорієнтація на людину. Якщо в центрі уваги античної філософії було природно-космічне життя, середньовічної – релігійне життя і в його основі проблемаосмислення, то з XV ст. на перший план виходить світське життя, набуваєзначення діяльність людини в цьому світі. Філософія повинна допомогтилюдині знайти щастя в житті. В епоху Відродження було зроблено рішучий крок у бік суб’єктивного, і вцентр світобудови поставлено людину (антропос):

Людина

Макрокосм

Мікрокосм

47

Використовуючи методологію неоплатонізму, філософи епохи Відродженняформально в центр світобудови ставили Бога, але по суті головну увагузвертали на людину. Тобто філософською основою ренесансного мислення стаєантропоцентричний неоплатонізм. Філософське мислення цього періоду характеризується як антропоцентричне.У центрі – не Бог, а людина. Якщо Бог – начало світу, то людина – його центр.Вона у своїй діяльності та помислах нічим не обмежена, спроможна на все самезавдяки власним зусиллям. Формується певний рівень її самосвідомості;визначальними є такі якості, як гордість, самоствердження, усвідомленнявласної сили і таланту, життєрадісності та вільнодумства. Завдяки цьому епохаВідродження дала світу видатних особистостей, різнобічно освічених, зяскравим темпераментом, вольовою цілеспрямованістю, величезною енергією. Гуманістичний характер світогляду епохи Відродження проявляється врозумінні людини як вільної істоти. Бог, на думку мислителів того часу,створивши світ і людину, дав їй свободу волі, і тепер вона повинна діяти сама,визначати свою долю та відвойовувати своє місце у світі. Власне сам гуманізм– погляд, згідно з яким визначається цінність людини як особистості, її права насвободу, щастя і розвиток. В епоху Відродження гуманізм стає широкимсуспільним рухом, знаменує собою переворот у всій культурі та світогляді.Одна з форм цього перевороту – критика схоластики. На думку італійськихгуманістів (М. Фічіно, Л. Валла, Л. Б. Альберті, Поджо Брачолліні, Піко деллаМірандоли та ін.), природа людини є найвищим крітерієм для оцінки людськихпристрастей. На першому плані – світське життя, діяльність людини ідосягнення нею щастя. Мрії про справедливе влаштування суспільно-державного життя (для яких не було на той час відповідних соціально-політичних умов) приводять до утопій (від гр. υτοπος - неіснуюче місце).З утопічними теоріями виступають Т. Мор (1478–1535 рр.) «Утопія» і Т.Кампанелла (1568–1639 рр.) «Місто Сонця». Орієнтація гуманістів: критика догматизму і поклоніння авторитетам; доказправ людини на пошук істини; послідовний захист приватного індивідуалізму;відстоювання ідеалів помірного утилітаризму (вчення, в якому мета життя ідоброчинність ототожнюються з корисністю); пропаганда любові та доброти якоснови людських стосунків. Ідеологія гуманізму є найвищим досягненнямепохи Відроження. Домінуючим аспектом філософії цього періоду стає естетичне, оскількипрекрасне висувається на перший план. Причому на чільне місце ставиться ненаслідування природи, а сама творчість художника. Об’єктом цієї творчостістає краса людського тіла. Для естетики Ренесансу характерне злиттядуховного і особистісного-тілесного. Боротьба за істину в епоху Відродження має значення інтелектуального іморального подвигу, тому що створена нова картина світу протистояла теологіїта схоластичній традиції. З розвитком виробництва науки і філософія зновуповернулись до вивчення природи. Винайдення книгодрукарського верстату,компаса, пороху, доменно–металургійного процесу; зацікавлення астрономією,фізикою, анатомо–фізіологією, розвиток експериментального природознавства

48

– все це розширювало людський світогляд, зміцнювало владу людини надприродою. Математично обгрунтована М. Коперніком геліоцентрична системасвіту суттєво змінила середньовічні погляди на світ, підірвало авторитетгеоцентричної системи. 2) Філософія епохи Відродження сприймається насамперед як натурфілософія(філософія природи). Однак її методологія має свою специфіку, характерноюрисою якої є антисхоластична, антиарістотелівська спрямованість. Особливогозначення вона набуває в творчості М. Кузанського, Дж. Бруно, Л. да Вінчі, Г.Галілея та М. Коперніка. Одним з характерних представників філософії епохи Відродження – виходецьз Німеччини, кардинал Микола Кузанський (1401–1464 рр.), автор відомоготвору «Про вчене незнання». Як більшість філософів того часу Кузанськийорієнтується на філософію неоплатоніків. Заперечуючи античний дуалізм(«єдине» протистоїть «іншому»), він стверджує, що «Єдине є всім». Цяфілософська настанова служить основою пантеїстичного світогляду. Оскільки«єдине» не має протилежності, то воно тотожне безмежному, нескінченному.Нескінченне – це більше над усе, воно – максимум, а «єдине» – це мінімум,найменше за усе. Центральним пунктом онтології Кузанського є вчення прозбіг протилежностей – абсолютного мінімуму і абсолютного максимуму.Оскільки абсолютний максимум є всім, в якому є все і він єдиний, є найвищоюмежею – остільки йому нічого не протистоїть, остільки з ним у той же часзбігається мінімум. Максимум, будучи абсолютним, впливає в дійсності на всеможливе і, не маючи сам ніяких обмежень, обмежує все. Це абсолютниймаксимум – Бог; він не має людських рис, а є загальною філософськоюкатегорією – абсолютом. Внаслідок пізнавальної діяльності людина приходить до висновку, що існуєнескінченна недосяжна єдність, в якій всі протилежності збігаються, і вонадізнається, що нескінченність недосяжна. Збіг абсолютного максимуму-мінімуму Кузанський ілюструє за допомогою геометрії: нескінченна мінімальнакривизна збігається з нескінченно максимальною прямизною. Звертаючись допроблеми людини, Кузанський не відділяє її від світу, вони єдині. Як у кожнійчастині людини відображується все, так у кожній речі відображується весьВсесвіт. Але як у голові людини найбільш є відображення її ж самої, так і вцілому в людині – відображення Всесвіту, який досягає певної досконалості вній як найвищій межі розвитку природи. Саме людська природа найбільшповно відображує Всесвіт, тому що має глибокі емоційно-вольові основи і єпсихологічно первинною щодо дискурсивного мислення. Ідеалом дляКузанського є людина мисляча, творча, активна, яка поєднує у собі розмаїттяВсесвіту. Ідеї М. Кузанського поглибив Джордано Бруно (1548–1600 рр.). Вихідна тезайого філософії – єдність і нескінченність світу, його нестворюваність інезнищуваність. На цьому базуються його космологічні уявлення, пантеїзм, вяких він відкрито пориває з теоцентричною концепцією побудови світу. У своїхдіалогах «Бенкет на попілу», «Плач Асклепія», він проводить думку, що Землярухається навколо своєї осі та навколо Сонця, і в той же час є піщинкою в

49

безмежному просторі. Земля не може бути центром Космосу, тому що уВсесвіті взагалі немає ні центру, ні межі. Поняття «верх» і «низ» та їм подібніможуть бути застосовані до окремих, обмежених систем, але не до Космосу,вічного і нескінченного. У праці «Про причину, початок і єдине» Бог у Дж. Бруно – синонім природи,яка розуміється не як сукупність речей матеріального світу, а як необхіднийзакон руху та розвитку світу. Філософ стверджує, що не тільки природа – це«Бог у речах», але й Бог не існує, немислимий без речей, без тілесного,матеріального світу. Натурфілософські погляди Бруно поєднуються зелементами стихійної діалектики. Визначаючи постійну мінливість усіх речей іявищ, він стверджував, що впродовж багатьох віків змінюється поверхня Землі,моря перетворюються на континенти, а континенти – на моря. Людина(мікрокосм) тісно взаємодіє з природою (макрокосмом). Безмежна любовлюдини до пізнання нескінченного, сила розуму підносять її над світом. 3) Формування нових горизонтів знання, науково-експериментальних практик,фундаменталізація досвіду, передчуття приходу епохи промислово-науковихреволюцій у Європі, знаходять своє логічне обгрунтування у теоретичнійспадщині Леонардо да Вінчі (1452–1519 рр.). Перш за все він став символомВідродження не тому, що він мислитель універсального типу (тобто такий, щоне обмежує себе одним знанням) але й тому, що у його розмірковуванняхможна віднайти шляхи неоплатонізму, наприклад він звертає увагу напаралелізм людини і космосу. Він глибоко переконаний у тому, що людинаскладається з землі, води, повітря та вогню, має подібну будову як світ; людинамає кістки, що є основою і підтримкою плоті, – світ має каміння, основу землі.Механічна будова природи походить від Бога. Леонардо не заперечує такожіснування душі, функція якої полягає у формуванні одухотворених тіл.Унікальними є також його розмірковування щодо умоглядних тверджень ідосвіду. Сам Леонардо полюбляв називати себе «неосвіченою людиною». Але намдобре відомий той факт, що він навчався у майстерні Вероккьо різниммеханічним мистецтвам. Власне на їх основі поступово формується йогоуявлення про творчу роль досвіду у процесі діяльного пізнання. Леонардовпевнений, що жодне людське дослідження не здатне привести до істинногознання, якщо воно не спирається на математичні докази. Центральною ідеєюміркувань є поняття буденного та інтелектуального досвіду людини. Лишеповерхові спостереження є недостатніми; у природі є безкінечне числовідношень, які неможливо пізнати дослідним шляхом. Природні явища можназрозуміти лише у тому випадку, якщо з’ясовані їх причини. Природа маєбезкінечну кількість причин, котрі не проявляють себе у досвіді; будь-яке нашезнання бере свій початок від органів чуття; чуття мають земну природу, розумспоглядає їх. Якщо природа отримує результати, користуючись певнимипричинами, людина від результатів повинна звернутись до будови причин. Длявстановлення цих відношень потрібна математика – наука, котра пояснюєвідношення необхідності між різними причинами. «Не математик, не зможерозділити моїх поглядів», зауважує філософ.

50

4) Епоха наукових революцій XVI–XVIIІ ст. важлива віха у подальшомурозвитку звершень філософської думки Відродження та Реформації. Відрізок часу, від дати публікації праці Миколи Коперніка (1473–1543 рр.)«Про обертання небесних сфер» (1543 р.), до діяльності Ісаака Ньютона, працюякого «Математичні начала натуральної філософії» (1687 р.) зазвичайназивають науковою революцією. Мова йде про потужний рух, який отримує з XVII ст. характерні риси упрацях Галілео Галілея (1564–1642 рр.), ідеях Френсіса Бекона і Рене Декартата власне завершення у класичному ньютоніанському образі Всесвіту –механічному годиннику, чуттєвості Бога (Sensorum Dei). Все це започатковувалось астрономічною революцією Коперніка, Браге,Кеплера і Галілея – найбільш видатних її представників. Значний вплив їхрозвідок на класичну механіку Ньютона очевидний. Крок за кроком змінюєтьсяобраз світу, руйнується космологія Арістотеля – Птолемея. Копернік ставить уцентр світу замість Землі Сонце; Тіхо Браге – ідейний супротивник Коперніка –викреслює матеріальні сфери, котрі, за старою космологією, включали в себерух планет, а ідею матеріального кола (сфери) доповнює сучасною ідеєюорбіти; Кеплер пропонує математичну систематизацію відкриттів Коперніка ізавершує революційний перехід від теорії колообертаючого руху планет(природного для старої космології) до теорії еліптичного руху; Галілейдемонструє помилковість розрізнення фізики земної та небесної, доводячи, щоМісяць має туж саму природу, що і Земля, формулюючи принцип інерції;Ньютон створює теорію гравітації тощо. Тобто змінюється образ світу та образлюдини, що врешті-решт призводить до кардинальних трансформацій у сферінауки. Наукова революція полягає не лише у створенні нових, якісно відмінних відпопередніх, теорій астрономічного Всесвіту, динаміки, людського тіла і навітьбудови Землі. Наукова революція – це одночасний переворот уявлень проскладові елементи знання, науку. Наука – це наслідок революції, котру Галілейвизначає з дивовижною чіткісттю, більше не є привілейованою інституцієюокремого мага, досвідченого астролога, коментарієм до авторитетів (наприклад,Арістотеля), а «паперова справа світу», – стає дослідженням і відкриттямфеноменів природи. Наукова революція відкриває шлях до категорій, методів,інститутів, способу мислення, пов’язаного з феноменом, який ми називаємосучасною наукою. Найбільш характерною рисою наукової революції є появачіткої методології, яка, з одного боку, уявлення та здатності відкриватигіпотези, з іншого – є суспільним контролем за цими творчими здогадками.Разом з цим виникає образ науки як інстанції, що розвивається автономно, єсоціальною і жорстко контрольованою. У XVI ст. з розвитком техніки руйнується мур, що відокремлює духовнудіяльність від матеріальних, практичних ремісничих мистецтв. Знання,соціальне за змістом, зароджується серед специалістів (навігаторів, інженерів –будівників фортифікаційних споруд, техніків – майстрів гарматної справи,землевимірювачів, архітекторів, митців тощо) і лише потім стає вільниммистецтвом. Тісний зв’язок теорії і практики, науки і техніки породжує ще один

51

очевидний феномен наукової революції – швидке зростання та вдосконаленняінструментарію (компасу, важелів, механічного годинника, астролябій),типового для попередніх епох [95; c. 65–70]. Вже на рубежі XVI–XVII ст. відбувається їх швидка модернізація. На початкуXVI ст. увесь інструментарій зводився лише до деяких предметів, пов’язаних застрономічними спостереженнями та топографічними відкриттями, а у механіцівикористовувались важелі і блоки. Буквально за десятиріччя відбуваютьсясуттєві зміни: з’являється телескоп Галілея (1610 р.); мікроскоп Мальпігі (1660р.), Гука (1665 р.) і ван Левенгука; циклоїдальний маятник Гюйгенса (1673 р.); у1638 р. Кастеллі дає опис повітряного термометру Галілея; у 1632 р. –з’являється водний термометр Жана Рея; у 1666 р. Магалоті винаходитьспиртовий термометр; у 1643 р. з’являється барометр Торічеллі; у 1660 р.Роберт Бойль дає опис пневматичного насосу. Не тільки механіка, а також іншінауки починають активно розвиватись: англійський хірург Вільям Гарвей(1578–1657 рр.) відкриває феномен кровообігу і висловлює ідеї про роботусерцевого клапану, викладені у праці «Про рух серця» (1616–1628 рр.); Кеплерпублікує «Гармонію світу» (1619 р.); Кавальєрі (1587–1647 рр.) «Геометрію»(1635 р.); у Італії заснована природничо-наукова академія дель Чікменто, аМальпігі спостерігає під мікроскопом капілярний кругообіг; у 1662 р.створюється Лондонське королівське товариство; Грімальді з’ясовує феномендифракції світла (1665 р.); формується академія наук у Парижі (1666 р.); Петенвинаходить парову машину (1690 р.) [146; c. 132–133]. Поруч із таким інтелектуальним розмаїттям ідей наявні жажливі преслідуваннявільнодумців, боротьба з наукою та вогнища інквізиції: у 1600 р. (як не дивно,це початок Нового часу) на Campo del fori (з італ. – площа квітів) у Риміживцем спалено Дж. Бруно; у 1615 р. Ватикан вносить до списку забороненихкниг працю М. Коперніка «Про обертання небесних сфер»; у 1616 і 1633 рр.відбувається перший та другий судові процеси інквізиції проти Г. Галілея. Як не прикро, поруч із появою нових паростів розумового зростання невеликоїчастини європейців (яких до речі було насправді не так вже і багато), що більш-менш вправно володіли латиною, могли читати, перекладати з арабської,процвітало скептичне ставлення до науки, спостерігалось різке коливання міжвірою та розумом. Особливе значення для розвитку науки, філософської думки епохи новихраціональних зростань стала діяльність англійського фізика, мислителя, сераІсаака Ньютона (1642–1727 рр.) автора «Методу флюксій та безкінечних рядів»,«Нової теорії світла та кольору», «Оптики», і звичайно ж «Математичних началнатуральної філософії». Правила філософування, що стали прикладом розвиткувсієї методології і наукової свідомості наступних поколінь учених – одна зголовних заслуг Ньютона. Саме ці прості правила, побудовані з чіткістюматематичних аксіом, змушували змістити центр уваги теоретиків античноїнауки до новаторських, експериментальних ідей класичної механіки, зокремаГалілея, поставивши на перший план розгляд проблеми розуміння та пізнання.Визначені у «Математичних началах» твердження привідкрили можливий шляхдля становлення того типу методології, з яким працює сучасний науковий світ.

52

Їх сутність є дуже простою, оскільки стосується правил пошуку істини,з’ясовує, що реально може знати людина, і яким чином теоретичні знання тіснопереплітаються з тезами метафізичного порядку природи – структуроюВсесвіту. Спробуємо детальніше їх розглянути:А) Не слід допускати причин більше, ніж достатньо для пояснення видимихприродних явищ. Це перше методологічне правило є принципом економії упроцесі використання гіпотез, по відношенню до пояснювальних теорій, щоб неускладнювати гіпотетичний апарат наших пояснеь природи. Природа нічого неробить даремно; вона проста і не використовує зайвих причин речей;Б) Прості явища, наскільки це можливо, треба пояснювати тими ж причинами.Наприклад, процес дихання людини і тварини; падіння каміння у Європі іАмериці; світло від вогню на кухні та світло від Сонця; дифракцію світла наЗемлі і на інших планетах. Це правило втілює онтологічний постулат проодноманітність природи. Жоден не зможе контролювати відображення світла на планетах, але напідставі того факту, що природа поводить себе подібним чином на Землі і наінших планетах, теж саме можна сказати про природу світла. Властивості тіл,не припускають поступового збільшення і поступового зменшення,проявляються у всіх тілах однакового у межах експериментального досвіду іповинні розглядатись як універсальні;В) Протяжність, твердість, рухливість та сила інерції цілого є результатомсукупної взаємодії їх окремих частин. З цього можна зробити висновок, щонавіть найдрібніші частинки усіх тіл повинні мати протяжність, твердість,непроникненість, рухомість і власну інерцію. Власне це і є основою усієїфілософії;Г) У межах експериментальної філософії слід розглядати положення, що булирозроблені для загальної індукції з точних або приблизних феноменів, коли нез’явилася інша, протилежна гіпотеза для більш точного пояснення іншихфеноменів та виключень. Слід дотримуватись цього правила, до того часу, покиіндуктивне доведення не буде гіпотетично вичерпано. Основні правила зініційували появу чітких меж наукового пізнання,знайшливтілення у прикладах інтелектуального титанізму. Звідси можна зробитилогічний висновок про те, що Природа проста і одноманітна (фактично це єосновою класичної механіки). На підставі чуттів, тобто шляхом спостереженьта експериментів, можна встановити деякі з основних властивостей тіл,пояснити дію закону всесвітнього тяжіння. Система світу – великий, досконалий механізм. Закони функціонування йогоокремих частин виявляються внаслідок індукції через спостереження таексперимент. Але ж звідки бере свій початок світова система, впорядкована йлегітимна? Дивовижна система Сонця, планет та комет змогла виникнути лише запроектом наймудрішої Істоти. А якщо нерухомі зірки є центрами іншиханалогічних систем, усі вони створені за ідентичним наміром, повинні коритисяпануванню Єдиного; особливо тому, що світло нерухомих зірок має ту ж самуприроду, що і світло Сонця; увесь світ має прохідність від однієї системи до

53

іншої, а задля того, щоб нерухомі зірки не падали внаслідок важкості одна наодну, Бог розмістив ці системи на величезній відстані одна від одної [И.Ньютон Математические начала натуральной философии. – Л.: Наука, 1987. –с. 100]. Порядок світобудови відтворює наміри вищої істоти. Ця істота керуєусіма речами не як світова душа, але як володар усього; завдяки цьомукеруванню Її зазвичай називають Богом або Пантократором, як безкінечність таабсолютну досконалість. Людина повністю не здатна охопити надчуттєвоїсутності, тим більше її унаочнити, зробти видимою реальністю. Як сліпий немає жодного уявлення про колір, так і люди не мають уявлення про те, якимчином наймудріший Бог сприймає і розуміє усе сущє. Він позбавлений тіла іформи, внаслідок чого неможливо побачити, почути або доторкнутися до нього. Про існування природних об’єктів людина довідується з огляду на інформаціюорганів чуття: форму, колір, поверхню, запах, смак; але жоден з смертних незнає, що таке сутність речі, тим більше сутність Бога. Уявлення про те, що Вініснує, наймудріший й самодостатній, походить з ідеї світової гармонії.Існування Бога можна довести за допомогою філософії природи та основикосмічного ладу. Ідея великого світового механізму завершує наукові погляди І.Ньютона. Отже, серед розмаїття наукових відкриттів, розвитку університетської освіти іспівтовариств, народжується класична механіка І. Ньютона, що змоглаперебудувати картину тогочасної науки, створивши умови для подальшогоінтелектуального відкриття світу. Відпрацьовуючи теорію гравітації, законивсесвітнього тяжіння, цей англійський учений прагне використати новуметодологію пізнання природи: «Гіпотез не вигадую!» («Hipotesis non figno!»). Отже, етап філософії Ренесансу займає помітне місце в історії філософськоїдумки. Це період, в якому внаслідок соціальних і економічних змін, пов’язанихз розкладом феодального ладу в Європі та виникненням нових, історичнопрогресивних форм виробництва й суспільних відносин, народжується новийсвітогляд, основними рисами якого є гуманізм, натуралізм, індивідуалізм іраціоналізм. Поновлений інтерес до античності, який супроводжує народженнякультури і світогляду, диктується потребами віри у власні сили, у можливістьстворення вільного життя для індивіда. Мислителів цікавить не стільки впорядкованість філософських побудов,скільки людина; її природа, самостійність, творчість, краса тощо. Основноюознакою філософії Відродження є її світська, земна спрямованість. Якщопредметом середньовічної філософії був Бог, то тепер на першому місці –людина та природа. Як справедливо зауважив батько американської кібернетики Норберт Вінер,якщо інженери стародавнього світу були землевимірювачами, астрономами тамореплацями, у XVI–XVII ст. вирішальну роль у побудові нових знань, сталивідгравати годиникарі та шліфувальники оптичних лінз [Винер Н. Ньютоново иБергсоново время // Кибернетика, или управление и связь в животном имашине. – М.: Наука, 1983. – с. 92]

54

Співіснування та взаємовплив експериментальної науки, яка перебувала ще напочатковій стадії розвитку, і філософії були для Відродження дуже важливими ів перспективі давали основу для подальшого розвитку філософії. Цей період був закономірним перходом від середньовічних філософськихтрадицій до філософії Нового часу.

Рекомендована література

Основна: [26; 40–70; 31; с. 73–90; 95; с. 35–70; 146; с. 108–133].Додаткова: [34; с. 47–184; 42; с. 5–50; 58; с. 4–250; 62; с. 8–40; 84; с. 190–220].

Запитання для самоперевірки

1. Дайте характеристику духовного життя епохи Відродження.2. Окресліть провідні ідеї італійського гуманізму.3. Охарактеризуйте філософські погляди Дж. Бруно?4. У чому полягає значення пантеїстичної теорії М. Кузанського?5. Назвіть основі досягнення наукової революції XVI ст.

Теми рефератів

1. М. Фічіно та формування флорентійського неоплатонізму.2. Н. Макіавеллі і теорія політичного абсолютизму.3. Основні принципи розвитку ятрохімї Парацельса.4. Розвиток зороастризму, герметизму та алхімії у епоху Відродження.5. М. Монтень: скептицизм як основа мудрості.6. Е. Роттердамський та його твір «Похвала глупоті».

55

Тема 5. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

План лекції

1. Раціоналізм Р. Декарта: Cogito ego sum est.2. Поміркований раціоналізм Б. Паскаля.3. Емпіризм Фр. Бекона та його характеристика.4. Критичний емпіризм Дж. Локка.5. Гносеологія Дж. Берклі.6. Наука про людську природу Д. Юма.

1) Новий час став добою революційних перетворень у всіх сферах суспільногожиття, що викликало зміни і в світоглядних установках людини. Основноюметою філософії проголошується пізнання природи. Світоглядна картина світув новочасних вимірах демонструє плюралізм думок і концепцій. Філософія впошуках об’єктивної істини про навколишній світ прагне здобути наукове,достовірне знання, систематизувати його за допомогою методу в загальнукартину світу. Новий спосіб філософування передбачав здатність людинипізнавати закони і закономірності доцільності влаштованого зовнішньогооб’єктивного світу. Провідними напрямами розвитку філософської думки булираціоналізм (від лат. ratio – розсудковий; основні представники: Р. Декарт, Б.Спіноза, Б. Паскаль, Г. Ляйбніц, Н. Мальбранш), що визначив розвитокрозсудкових здібностей людини, процесу пізнання, а також емпіризм (від лат.empiria – досвід; основні представники: Фр. Бекон, Т. Гобс, Дж. Лок, Дж.Берклі і Д. Юм) [20; c. 110–117].

Філософія Рене Декарта (1596–1650 рр.) є новим, цілісним і раціональнообгрунтованим образом світу, вона визначає напрям розвитку природознавства,а також вносить основоположні зміни в розвиток самого філософськогомислення, створює нову світоглядну орієнтацію. Основні праці філософа: «Міркування про метод», «Першоджерела філософії»,«Правила для керівництва розумом», «Пристрасті душі» та ін. Першою умовоюфілософії є заперечення всіх визначень. Тому Декарт починає з сумніву якнеобхідної передумови і способу досягнення пізнання певних і міцнихпринципів. Уже сам сумнів є універсальним принципом. Завдяки йому передбачаєтьсярезультат, але для філософа він передує сумніву, виникає лише з нього і разом зним. Проголошуючи сумнів як метод – «Cogito ego sum est» («Мислю, отже, я

Напрямифілософії

НовогоЧасу Емпіризм

Раціоналізм

56

існую»), – Декарт обгрунтовує його так. Вагаючись у всьому до певної мірисумнівному, заперечуючи його і вважаючи нереальним, я можу легко уявитисобі, що не існує ні Бога, ні неба, ні тіл, що я сам не маю тіла, але не в тому, щоя як мислитель не існую, адже не може не існувати те, що в цю мить мислить, ітому пізнання, мислення – найперше і най достовірніше [Decartes R. Disscoursea la method. – P.: Gallimard, 2000; p. 180]. Роздумуючи над буттям, Декарт підкреслює, що відмінність між «моїм»мисленням і буттям неможлива; «моє» мислення є «моє» буття, воно повністюєдине з ним: Мислення – це субстанція людини, яка завжди є мислячоюсутністю. Істинне те, що розуміється ясно і чітко. Переходячи дохарактеристики духу, Декарт показує його відмінність від тіла. Йогонеможливо сприйняти чуттєвим уявленням, дух сприймає себе лише чистимінтелектом, і ми все розуміємо через нього; він дійсний, живий, свідомий,самодостовірний, на противагу тілу, яке підлягає сумніву і є нереальним.Показуючи відмінність духу від тіла, філософ займає позицію дуалізму Дух(«мисляча субстанція» – res cogitans) і матерія («річ протяжна» – res extensa)незалежні одне від одного, існують немовби паралельно. Метафізика(філософія) вивчає першу духовну субстанцію, пов’язані з нею принципипізнання і буття. Друга репрезентує філософію природи (вчення провиникнення світу, розвиток життя тощо) [31; c. 185–187]. Виходячи зі свого раціоналізму, Декарт створює теорію вроджених ідей. ЗаДекартом, ідеї або образ предмета знаходяться в нас; чим більше вони містять усобі реальності, тим досконалішою повинна бути їх причина. Найбільшою величиною є ідея безмежної субстанції – Бога; вона не можевиходити від мене, оскільки я смертний. У безмежній субстанції є більшереальності, ніж в обмеженості, тому ідея Бога в мені є первиннішою від менесамого. Ідея Бога – найбільш істинна, бо не взята з почуттів, з інших ідей, аджевеличність Бога в них вміщується, я не можу її вигадати, тому вона вроджена вмені, як вроджена ідея про мене самого. З проблематикою пізнання в філософіїДекарта тісно пов’язується питання про метод досягнення найбільш істинного ідостовірного знання. Цим методом є раціональна дедукція, цінність якоїобгрунтовується такими правилами: достовірність, очевидність пізнання;аналітичність; висновки з думок; систематизація як пізнаного, так і того, щопізнається. 2) Оригінальність гуманістичних ідей концепцій мислителів епохи Ренесансувплинула на розвиток поглядів такого мислителя, як Блез Паскаль (1623–1662рр.), автора творів «Думки» та «Листи». Фундаментом світогляду Б. Паскаля є «серце» (кордоцентризм), в якого своїзакони, невідомі розуму. В пізнанні воно відчуває «терміни» і «аксіоми», ветиці зумовлює «моральний порядок» (на відміну від «інтелектуального» і«фізичного»), в релігії – відчуває Бога. «Серце» відає у людині всім тим, щовиходить за межі розуму, логіки, свідомості. Людина живе в безмежностіВсесвіту, природи, людського пізнання, ідей нескінченного Бога, нескінченнихпотреб, бажань, прагнень тощо, що в цілому заворожує розум [9; c. 325–326].

57

Вихідний пункт і кінцева мета інтелектуальних прагнень Паскаля – людина.Вона велична, хоча й слабка («мислячий очерет»). Звеличують роздуми, а непростір і час, яких ніколи не заповнити. Ознаками величі думки є: а) усвідомлення свого скромного місця в космосі, а звідси – здатністьпіднятися над онтологічною нікчемністю і мізерністю; б) у пізнанні, шукаючи істину, жертвуючи всім заради неї, людина усвідомлює,що не можна всього знати, але не уподібнюється тваринам, які взагалі нічого неможуть знати;в) здатність у прагненні до добра, любові, духовного перемагати свою твариннуприроду. 3) Біля колиски розвитку емпіричної традиції вказаного періоду стоявзнаменитий англійський політичний діяч і мислитель Френсіс БеконВерлуамський (1561–1626 рр.), автор творів «Новий Органон або великевідновлення наук», «Нова Атлантида» та багатьох інших. Аналізуючи сучасний йому стан науки, він характеризував її як мертву,непорушну, як статую, порівнюючи її з Сціллою, яка мала обличчя діви і тіло,що переходить у звірине. Отже, за загальними положеннями науки, яка начебтомає гарний, привабливий вигляд, криються порожні слова. Наука займаєтьсязіставленням давно відкритих положень, а не пошуком шляхів до новихвідкриттів. Адже кінцева мета науки – винаходи і відкриття, задоволенняпотреб і поліпшення життя, а не людська користь. Руйнівну частину філософіїБекона спрямовано на виявлення причин помилок людей і виробленнярекомендацій для їх подолання. В його творчості виділяють два основнінапрями: вчення про «ідоли» (примари) і критику схоластичного методупізнання [20; c. 97–102]. Головною перешкодою на шляху пізнання природи є засміченість свідомостітак званими ідолами – спотвроеними образами дійсності, хибними уявленнямиі поняттями. Людина помиляється через тупість, недостатність знань, лінощі,обмеженість. Розрізняють чотири види ідолів:А) Ідоли роду (idola tribus) – це хибнні уявлення про світ, притаманні всьомулюдському родові, які є результатом обмеженості людського розуму й органівчуття. Ця обмеженість проявляється насамперед в антропоморфізації речей,тобто в наділенні природних явищ людськими характеристиками; приймаютьсядо уваги лише ті інстанції в природі, які служать для ствердження потрібноїдумки;Б) Ідоли печери (idola specus) – це спотворені уявлення про дійсність пов’язаніз суб’єктивностю сприйняття довкілля. У кожної людини є своя печера, тобтосвій внутрішній світ, що складає відбиток на всі судження про речі та процесидійсності. Нездатність людини вийти за межі своєї суб’єктивності і є причиноютаких помилок;В) Ідоли ринку або площі (idola fori) – це забобони суспільних відносин, які єнаслідком розмов – випадкового і неправильного вживання слів, промов тощо.Люди в одні й ті ж слова вкладають різний зміст, що викликає пусті табезпідставні суперечки, відволікає від вивчення природи і правильного їїрозуміння.

58

Г) Ідоли театру (idola theatri) – це різні догми попередніх теорій, яківиникають внаслідок некритичного запозичення ідей. Згідно з Беконом, кожнафілософська система – це зіграна перед людьми драма чи комедія [81; c. 40–42]. Критикуючи споглядальний стиль філософування, Ф. Бекон прагне домаксимального поєднання філософії з результатами діяльності. Що в діяльностінайкорисніше, те і в знанні найбільш істинне. Немає знання без науки, адіяльності без експерименту. Усі науки залежать від світу, але без певного методу він є лише блуканням утемряві. Розум потребує знаряддя – індуктивного методу. Істинна індукціячерез чуттєве і окреме поступово піднімається до усвідомлення загальнихположень, завдяки чому наука стає плідною. З дослідів та експериментів індукція виводить загальні положення, а потім зцих загальних положень чи принципів – нові досліди і експерименти. Пізнання– ніщо інше, як відображення зовнішнього світу в свідомості людини. Наука, які сонце, освітлює все, а самі знання є найпотужною силою перетвореннядійсності, її вдосконалення. Але пізнати природу можна лише, коли людиназможе навчитись за допомогою досвідних знань, підкроювати свою власнуволю необхідним законам світобудови. Протиставляючи науку суттєвостібуття, Бекон стверджує, що люди науки повинні прагнути добра не тільки длясебе, але й інших людей. 4) Традиції емпіричної філософії продовжив Джон Лок (1632–1704 рр.), авторфундаментальної праці «Дослідження про людський розум». Він на перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи, що всебагатство знань людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в яких поданооб’єктивну природу. Відчуття – єдиний пов’язаний зі світом канал одержаннязнань, інших шляхів немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму (від лат.sensus – відчуття). Сенсуалізм у галузі пізнання у Локка тісно стикається зметодологічним емпіризмом. Критикуючи Декарта, Лок вказує, що немає вроджених ідей і принципів – нітеоретичних, ні практичних (моральних), у тому числі ідеї Бога, а все людськезнання виходить з досвіду – зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії).Людська думка (душа) – це чиста дошка (tabula rasa). Лише досвід (завдякичуттєвому пізнанню) заповнює цей чистий аркуш літерами. В основі знання лежать прості ідеї, осягнуті розумом завдяки різним якостямтіл: первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух); або вторинні, зякими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак). Завдяки поєднанню,зіставленню і абстрагуванню розум з простих ідей створює складні та загальніідеї (модуси, субстанції, відношення) [83; c. 178–180]. 5) Суперечливість поглядів, притаманних філософії Нового часу,недосконалість відповідей на питання, які хвилювали науку того періоду,зумовили необхідність розроблення нових концепцій, нових підходів. Одним зтаких напрямів став суб’єктивно-ідеалістичний, видатним представником якогоє Джордж Берклі (1685–1753 рр.), автор праць «Новий досвід теорії зору», «Трирозмови між Гіласом і Філонусом», «Трактат про принципи людського знання».Він виступає передусім з критиком матеріалізму. В основі поняття матерії,

59

стверджує він, лежить припущення, начебто ми, відволікаючись від частковихвластивостей речей, можемо створити ідею загального для них матеріальногосубстрату. Але це неможливо, оскільки у нас немає і не може бути чуттєвогосприйняття матерії як такої. Наше сприйняття кожної речі розподіляється беззалишку на сприйняття певної суми окремих відчуттів (ідей). Для речей бутизавжди означає бути у сприйнятті – «esse est percipii». Наш розум може створювати загальну ідею речі, але не загальну ідею матерії,в якій взагалі не відчувають потреба наука і філософія, бо ідея матерії нічого недодає до властивостей речей понад те, що може дати чуттєве сприйняття. Існує тільки духовне буття, яке поділяється на ідеї – суб’єктивні якості, щосприймаються нами, вони – пасивні. Зміст наших відчуттів, їх сприйняттязовсім не залежать від нас, та душі – вони діяльні, активні. Всі ідеї існуютьтільки в душі. Суб’єкт, який сприймає, не існує ізольовано, і річ, яку переставсприймати один суб’єкт, можуть сприйняти інші люди. Але навіть якби всісуб’єкти зникли, речі і далі існували б як сума ідей у розумі Бога-суб’єкта, якийіснує вічно і вкладає у свідомість окремих людей зміст їхніх відчуттів. Отже,існує Дух, котрий кожної миті викликає у людини чуттєві враження, які нимсприймаються. 6) Більш послідовним у відстоюванні позиції суб’єктивного ідеалізму бувінший шотландський філософ – Девід Юм (1711–1776 рр.), автор праці«Дослідження людського розуму». Головна проблематика його творчості –теорія пізнання, згідно з якою єдине і беззаперечне, що існує, є враження (відангл. – impressions). Вони поділяються на первинні – враження зовнішньогосвіту і вторинні – чуттєві образи пам’яті (ідеї) та враження внутрішньогодосвіду (афекти, бажання, пристрасті). Прості ідеї (чутєві образи пам’яті)залежать від зовнішніх вражень. Складні ідеї – це психологічні асоціаціїпростих ідей одна з одною. Поняття субстанції (і тілесної, і духовної) – це лишезручна фікція нашої уяви. Вона цілком вільно і довільно комбінує враження,результатом чого і є реальність. Із вражень ми створюємо свого роду систему,яка охоплює все те, що ми здатні згадати як сприйняття чи внутрішні абозовнішні – звичайну реальність. Особливого значення у філософії Д. Юма набуває поняття досвіду. Вінвиключає з нього зовнішній світ, і весь досвід грунтується лише на сприйняттіта впорядкуванні вражень і уявлень. У вченні про причинність Д. Юм показує,що існування причинно-наслідкових зв’язків не доведено, тому що те, щовважається наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логічно знеї не виводиться і не схоже на неї [58; c. 395–396]. Отже, у філософії Нового часу закладено основи методології науковогопізнання. Для формування науки Нового часу, зокрема природознавства,характерна орієнтація на пізнання реальності, яке спирається на почуття.Поворот до чуттєвого пізнання дійсності зумовив небувале зростанняфактичних даних у різних галузях як науки, так і виробничої та соціальноїпрактики. Формування природознавства в цей період пов’язане з тенденцієюпізнання не одиничних, ізольованих фактів, а визначених систем, цілісностей.Акцент на ролі суб’єкта в процесі пізнання показує становлення нового

60

розуміння людини. З абстрактного індивіда вона все більше перетворюється наособистість, яка володіє трьома основними природними правами: на життя,свободу і власність. Усі вони взаємопов’язані між собою і взаємовизначаютьодне одного. Цим самим закладаються основи філософського перегляду всієїсукупності поглядів на роль особистості в суспільстві, її взаємодії з державою,релігією. Такий погляд мислячого суб’єкта в історії і в пізнанні безпосередньовплинув на формування поглядів французського, американського і німецькогоПросвітництва, в яких проблема взаємовідношень суб’єкта з об’єктивноюдійсністю дістає ряд нових концептуальних інтерпретацій.

Рекомендована література

Основна: [46; с. 108–133; 20; с. 93–121; 31; с. 185–197; 58; с. 300–400].Додаткова: [9; с. 275–326; 54; с. 30–70; 81; с. 40–70; 82; с. 90–125; 83; с. 140–180].

Запитання для самоперевірки

1. Визначте основні риси світоглядних орієнтацій Нового часу?2. Яке місце досвідові в процесі пізнання відводить Ф. Бекон?3. Розкрийте сутність сенсуалістичної концепції Дж. Лока.4. Розкрийте основні положення філософії серця Б. Паскаля?5. Чому філософію Рене Декарта називають дуалістичною?

Теми рефератів

1. Т. Гобс та його праця «Левіафан».2. Філософія французського Просвітництва: загальна характеристика.3. Пантеїстична філософія Баруха Спінози.4. Т. Пейн і його твір «Століття розуму».5. Ж. Ж. Руссо і теорія суспільного договору.6. Метафізика плюральності Г. Ляйбніца.

61

Тема 6. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

План лекції

1. Етапи та історичні передумови розвитку НКФ.2. «Коперніканський» переворот та дуалізм у філософії Канта.3. «Основи науковчення» Й. Фіхте.4. Система трансцендентального ідеалізму Ф. Шеллінга.5. Г. Гегель і система наук.6. Антропоцентричний поворот у філософії Л. Фейєрбаха і К. Маркса.

1)Визначним етапом розвитку культури інтелектуального мислення є класичнанімецька філософія. Вона є єдиним духовним утворенням і характеризується,такими рисами:А) Усі представники німецької класики ставилися до філософії як доспеціальної системи філософських дисциплін, ідей, категорій;Б) Філософія в історії розвитку світової культури покликана бути совістю,душею культури, конфронтуючою свідомістю, яка глузує з дійсності;В) У класичній німецькій філософії розроблено цілісну концепцію діалектикияк методу пізнання природної і соціальної дійсності;Г) Поряд з історією досліджувалася людська сутність;Д) Німецькі мислителі підкреслювали роль філософії у розробці багатьохпроблем гуманізму, здійснивши спробу осмислити життєдіяльність людини всуспільстві. Класична німецька філософія сприйняла основоположні принципираціоналізму і натуралізму, тобто розгляд навколишнього світу як природи, щоіснує за внутрішньо властивими її механічними законами, творчопереробленими нею. Німецька класична філософія охоплює відносно короткийперіод, обмежений 80–ми роками XVIII ст. і 40–ми роками ХІХ ст. Проте зцілого ряду положень вона є вершиною філософського розвитку, йогопідсумком на цьому етапі західноєвропейської історії. За традицією, до цієї течії відносять філософські вчення І. Канта, Й. Фіхте, Ф.Шеллінга, Г. Гегеля і Л. Фейєрбаха. Усіх цих мислителів об’єднують загальнівихідні ідейно-теоретичні настанови, вирішення проблем, безпосередняособиста залежність: молодші вчилися у старших, сучасники спілкувались іобмінювались ідеями. Згідно з цими крітеріями, а також відповідно дозмістовного розв’язання проблем, до цієї течії можна віднести і філософськевчення К. Маркса і Ф. Енгельса [20; c. 122–123]. 2) Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724–1804рр.). У творчості Канта виділяються два періоди: докритичний і критичний. Удокритичний період (до 1770 р.) Кант виступав як вчений – астроном, фізик,географ. Йому належить першість в обгрунтуванні залежності припливів івідпливів від розташування Місяця, а також обгрунтування наукової гіпотезипро походження Сонячної системи з гігантської газової туманності (гіпотезаКанта-Лапласа).

62

Проте власне кантівська філософія, яка стала основою всієї німецькоїкласичної філософії, сформувалась у критичний період, у його працях «Критикачистого розуму» (1788 р.), «Критика практичного розуму» (1781 р.), «Критиказдатності судження» (1790 р.). Всі праці становлять послідовні етапи розвиткутрансцендентального ідеалізму. «Критичним» період називається і тому, щофілософ поставив завдання провести критичний аналіз усієї попередньоїфілософії: протиставити критичний підхід догматичному, що панував раніше. Предметом філософії Кант робить специфіку суб’єкта, що пізнає, який, на йогодумку, визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Зробившиприпущення, згідно з яким не думка узгоджується з предметом, а предмет здумкою, Кант робить висновок, що пізнання є не спогляданням, аконституюванням предмета, тобто предмет виявляється не вихідним, акінцевим продуктом пізнання («коперніканський переворот у філософії»). Кантставить завдання: встановити різницю між суб’єктивними і об’єктивнимиелементами знання в самому суб’єкті, в різних його рівнях і структурах.Переосмисливши саме поняття суб’єкта, він уперше в філософії стверджуєвсезагальність суб’єкта. В самому суб’єкті Кант розрізняє два рівні: емпіричний(дослідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться по той бік досвіду). До емпіричного рівня належать індивідуально-психологічні особливостілюдини, до трансцендентального – надіндивідуальне начало в людині, тобтовсезагальні визначення людини як такої, людини як представника людства.Достовірне знання – це об’єктивне знання. Об’єктивність отожнюється звсезагальністю і необхідністю. Суб’єкту, що пізнає, від природи властиві деяківроджені (додосвідні, апріорні) форми підходу до дійсності, які з самоїдійсності вивести неможливо: простір, час, форми розсудку. Кант детальнообгрунтовує відмінність філософських категорій розсудку і розуму як двохрівнів діяльності мислення. Кожне наше знання, починається з почуттів,переходить згодом до розсудку і закінчується в розумі, вищого за який не існуєнічого для оброблення матеріалу споглядань і зведення його до вищої єдностімислення (трансцендентальної єдності аперцепції) [31; c. 200–201]. Розсудок завжди має скінченний, обмежений характер, а розумові притаманнепрагнення до виходу за межі цієї скінченності, пошуку основ, не обмеженихрамками остаточного досвіду. Простір і час – це форми буття речей, що існуютьнезалежно від нашої свідомості, а суб’єктивні форми чуттєвості, з самогопочатку притаманні людині як представникові людства. Простір – це апріорнаформа зовнішнього споглядання. Час – це апріорна форма внутрішньогопочуття (внутрішнього споглядання). Математика як наука можлива на основі функціонування простору (геометрія)і часу (арифметика). Апріорні форми чуттєвості – простір і час – створюютьпередумови достовірності математичного знання. Проте реалізація цихпередумов здійснюється на основі діяльності іншої пізнавальної здатності –розсудку. Розсудок – це мислення, яке оперує поняттями і категоріями. Вінвиконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу,організованого за допомогою апріорних форм споглядання. Отже, не предметдає джерело знань про нього у вигляді понять і категорій, а, навпаки, форми

63

розсудку – поняття і категорії – конструюють предмет, тому й узгоджуються знашими знаннями про них. Кант вважає, що ми можемо пізнати тільке те, щоми створили. Поняття і категорії мають незалежний від індивідуальноїсвідомості необхідний і всезагальний характер. Тому знання, що грунтується наних, набуває об’єктивного характеру. Отже, розсудок упорядковує відчуттялюдей (здійснює апріорний синтез) за допомогою дванадцяти категорій, які і єапріорними формами розсудку. Апріорний синтез чуттєвих даних – це нетворчадіяльність на базі формальної логіки. Лише на рівні Розуму, який задає цілі, щозабезпечують єдність синтетичної діяльності розсудку, здійснюється вищийсинтез [20; c. 115–118]. Теорію пізнання Канта можна подати так: існують речі самі по собі, які діютьна органи чуття людини і породжують різноманітні відчуття. Такі відчуттяупорядковуються апріорними формами чутєвості – простором і часом,фіксуються як протяжність. На основі цих перетворень формуюються сприйняття, які мають суб’єктивнийта об’єктивний характер. Діяльність розсудку на основі цих форм мислення –понять і категорій – надає цим сприйняттям всезагальний і необхіднийхарактер. Речі, як вони існують у свідомості суб’єкта, називаються феноменами(ті, що являються). Людина може знати тільки феномени. Які ж речі самі пособі, тобто їх якості, властивості, взаємовідношення поза свідомістю суб’єкта,людина не знає і знати не може. Тому речі самі по собі для людини стаютьречами у собі – ноуменами (недосяжними для раціонального пізнання),непізнаваними, нерозкритими. Предметний світ, незалежний від свідомості(відчуттів, мислення) впливає на органи чуття. Але світ сутностей – це світречей у собі, тобто не пізнається розумом, є предметом віри («Бог», «душа»,«безсмертя»). Отже, речі у собі трансцендентні, існують поза часом і простором. Кант єагностиком і підкреслює неможливість їх пізнання, а можливість пізнаннятільки явищ. У людині не має засобів встановити зв’язок, зіставити феномени іноумени. Звідси висновок про обмеженість можливостей у пізнанні формчуттєвості та розсудку, який доступний тільки світу досвіду. Все, щознаходиться за межами досвіду, може бути досягнуто тільки розумом. Він –найвища здатність суб’єкта, яка керує діяльністю розсудку, ставить перед нимцілі. Під впливом розуму розсудок прагне до абсолютного знання і виходить замежі досвіду, завдяки чому впадає в ілюзії і суперечності. Доказом того, щоідеям розуму не може відповідати реальний предмет, що розум спирається науявні ідеї, служить вчення Канта про антиномії розуму. Антиномії – цесуперечливі взаємовиключаючі положення. Наприклад, можна довести, що світбезмежний у просторі і часі і те, що він має межі. Можна знайти докази буттябога і навпаки. Антиномії мають місце там, де за допомогою обмеженоголюдського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а просвіт речей у собі [46; c. 137–138]. Але Кант заперечує всі існуючі теоретичні докази буття Бога: його існуванняможна довести лише досвідом. Водночас це означає, що світ недосяжний длялюдини, яка є жителем двох світів: чуттєво сприйнятого і осягнутого розумом.

64

Перший – це світ природи, другий – це світ свободи. У сфері свободи діє нетеоретичний, а практичний розум, в якому ідеї свободи, безсмертя, Боганабувають значення постулатів моральної поведінки. У своїй філософській системі Кант поставив питання: «що я можу знати?»(філософія); «що я повинен робити?» (мораль); «на що я можу сподіватись?»(релігія); «що таке людина ?» (антропологія). 3) Поставлені І. Кантом проблеми першим у німецькій філософії намагавсявирішити Йоганн Готліб Фіхте (1762–1814 рр.), автор творів «Основинауковчення», «Основні риси сучасної епохи», «Про призначення людини» таін. Принцип автономії волі Канта, згідно з яким практичний розум сам дає собізакон, перетворюється у Фіхте на універсальний початок всієї його системи. Зпринципу практичного розуму – свободи – він прагне вивести теоретичнийрозум – пізнання природи. Пізнання – лише підлеглий момент єдиноїпрактично-матеріальної дії. Отже, філософська система Фіхте базуєтьсянасамперед на визнанні активної практично-діяльної сутності людини. Вихідним пунктом філософії Фіхте є теза про автономність «Я». Воноутверджує себе як таке в акті самосвідомості. «Я» є: самоочевидне судження.Самоочевидність «Я» у Фіхте основується не на акті мислення, а на вольовомузусиллі, дії. Принципом теоретично діючого чистого «Я» є нічим зовнішнім незумовлене спонтанне утворення чуттєвого змісту. Разом з тим Фіхтепідкреслює, що в емпіричній свідомості (яка усвідомлює результати діяльностічистого «Я») подається як визначення через «не-Я», тобто усвідомленнясамого себе, прагнучи знайти загальну основу для духовного світу «Я» ізовнішнього світу, що оточує людину. Фіхте ставить завдання вивести з «Я»існування і всі визначення «не-Я». Термін «Я» є виразом нашої духовності взагалі, воно є його чистоюдіяльністю. Будь-яка діяльність передбачає не тільки її носія, але й предмет,який йому протистоїть. Тому «не-Я» – другий принцип науковчення. Іншимисловами, «Я» – теза, «не-Я» – антитеза, заперечення. Третій принцип вченняпро науку є діалектичною єдністю тези і антитези, синтез «Я» і «не-Я»,тотожність суб’єкта і об’єкта. За вченням Фіхте, з чистого «Я» повинна бутививедена не тільки форма знання, а й весь його зміст, отже, природний світ;тобто з діяльності «Я» пояснюється вся повнота реальності; весь світ, щооточує людину, становить «не-Я». Конкретизуючи поняття «Я», Фіхте вважає,що, з одного боку, «Я» – це конкретний індивід з притаманою йому волею імисленням, а з іншого, «Я» – це людство в цілому, тобто абсолютне «Я». Ідеалусього руху полягає в досягненні індивідуального й абсолютного «Я» [11; c.27–30]. Заслуга Фіхте полягає у тому, що він поєднує пізнання і природу, людину ісвіт. Свідомість розуміється як динамічне утворення, в якому відчуття,сприйняття, образотворчість вважаються нижчими ступенями реалізаціїосновної тенденції до рефлексії самого себе або самосвідомості. 4) Важливий внесок у розвиток німецької класичної філософії зробив ФрідріхВільгельм Йозеф Шеллінг (1775–1854 рр.). Філософська програма Шеллінгаполягає в примиренні протилежностей – суб’єктивного і об’єктивного,

65

ідеального і реального, кінцевого і нескінченного. Звідси – потреба вфілософуванні з метою створення істинної філософії. Натурфілософія – одна зчастин системи, іншою частиною якої є трансцендентальна філософія з «Я» якїї предметом. Найфундаментальніша праця напрямку – «Система трансцендентальногоідеалізму» (1800 р.). У цій праці концепція філософії пояснюється як системадвох взаємодоповнюючих філософських наук. Пізнання завжди має дваполюси: об’єктивне або природу (перший полюс) і достовірність «Я» відносносамого себе (другий полюс). Трансцендентальна філософія показує, як об’єктивне виникає з суб’єктивногоі утворює другу філософську науку, що доповнює натурфілософію і спрямовуєприроду до рефлексії самої себе, до людини, тобто до розуму. Виходячи з того,що завдяки певній дії відносно даного світу виникає те, чого в початковомусвіті не було, можна говорити про два світи: перший, даний без людськоїучасті, та другий – перетворена людиною природа. Шеллінг говорить проприроду як живу, свідченням цього є спрямованість до вищого і до людини, атакож той факт, що спрямовуючою дійсністю в організм, а не нежива природа.Отже, він розуміє природу не матеріалістично, але разом з тим вважає їїнезалежною від свідомості. Шеллінг прагне врівноважити суб’єктивне іоб’єктивне, ідеальне і реальне [25; c. 130–131]. 5) Учення про тотожність суб’єкта і об’єкта лежить також в основіфілософської системи Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831 рр.),автора таких праць як Енциклопедія філософських наук («Наука логіки»,«Філософія природи», «Філософія духу»), «Лекції з філософії релігії»,«Філософія права», «Лекції з історії філософії», «Філософія історії», «Естетика»та ін. Філософія Гегеля – це проголошення могутності людського розуму. Напротивагу Кантові, в якого реальність не є реальністю розуму, розум у Гегеляповинен бути всією реальністю. Через Розум висвічуються всі сторонилюдського життя Ніщо не існує для нього, якщо воно неістинне, не просякнутедумкою, знанням, поняттям. Природа, мислення, дух, держава, мистецтво,прекрасне, справедливе – все це одяг, в якому виступає перед світом Розум. Іволя для нього є інтелектом, і право слід розуміти як думку, і добро є виключнов мисленні та через мислення. Перша і найзначніша праця Гегеля«Феноменологія духу» (1807 р.) – є відображенням духовного досвіду, набутоголюдством. У ній вирішується проблема тотожності суб’єкта та об’єкта наоснові обгрунтування тотожності індивідуального й абсолютного «Я». Перший крок до цього – рух індивідуальної свідомості до тотожності забсолютним «Я», тобто із загальнолюдською свідомістю, духовним світомусього людства. Феноменологія духу – це одночасно процес розвитку світовоїкультури, нагромадження духовного досвіду людства й опанування цьогодосвіду конкретним індивідом, перетворення його на особистість. Свідомістьсоціальна й історична, рух індивідуальної свідомості повтрюють історіюсуспільства. Після закінчення процесу виховання і здобуття освіти кожналюдина здатна подивитися на світ і на себе крізь призму певного стану світовоїісторії, світового Духу.

66

Рух свідомості, за Гегелем, – це сходження від абстрактного до конкретного.Це шлях найпростіших визначень до змістовніших які відтворюють теоретичнумодель досліджуваного предмета. Кожний наступний етап містить у собіпопередні, репродукуючи їх на новому, вищому рівні, в той же час наступніетапи утверджуюються більш ранніми етапами діалектичного шляху розвитку.Перший ступінь – свідомість, де предмет протистоїть людському «Я» і визначаєйого; свідомість виявляється теоретичною, або споглядальною (чуттєвісприйняття, форми розуму). Наступний ступінь – самосвідомість, де свідомістьі предмет тотожні, свідомість визначає свій предмет, саму себе і виступаєнасамперед як така, що практично діє, бажає, прагне. Найвищий ступінь урозвитку індивідуальності є стан «Духу»; на цьому рівні свідомість осягаєдуховну реальність світу і себе як вираження цієї реальності. З кожним ступеніврозвитку індивідуальної свідомості співідносяться певні форми розвиткулюдської культури, духовного життя: мораль, наука, право, релігія тощо.Вершиною цього руху в історичному та індивідуальному плані є освоєння мовифілософії – понять [59; c. 47]. Дійти до поняття – це значить оволодітиздатністю формулювати і виражати свої думки в системі понять і категорійлогіки. Поняття – це і є абсолютна тотожність суб’єкта і об’єкта. Рух відабстрактного до конкретного відбувається за допомогою тріади: висунутеположення вступає в конфлікт зі своєю протилежністю, антиподом,заперечується ним, що потім призводить до заперечення заперечення –примирення протилежностей, їх синтезу. Свою систему Гегель назвав абсолютним ідеалізмом, вихідним поняттям якоїє абсолютна ідея. Першим і основним її визначенням є те, що вона – розум,мислення, розумне мислення. Вона – субстанція, яка становить сутність іпершооснову усіх речей. Розум є субстанція і саме те, завжди чому і в чому всядійсність існує як буття; розум є безмежна могутність; він – безмежний зміст,вся сутність і істина, і він є для себе тим предметом, на обробку якогоспрямовано його діяльність. Універсальна схема творчої діяльності Світовогодуху розвивається на основі процесу саморозвитку Абсолютної ідеї. Першийетап саморозкритя Абсолютної ідеї – логіка як її науково-теоретичнеусвідомлення. Наступний етап саморозвитку – природа. Вона – хоча йнеобхідний у процесі розвитку Абсолютної ідеї, але все ж допоміжний засіб.Створюючи природу, перетворюючись на неї, Абсолютна ідея визначає себе ітим самим відчужується від своєї істинної сутності, постаючи у виглядікінцевих чуттєвих, тілесних одиничностей. Бог створює природу, щоб з неївиникла людина і разом з нею людський дух.Перша стадія розвитку людського духу – суб’єктивний дух (у–собі–буття), якийГегель розглядає на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології.Антропологія – розгляданя душі як субстанції, що почуває; феноменологія –вивчає перетворення душі на свідомість – самосвідомість – розум; психологіяпоказує теоретичні та практичні можливості духу. Об’єктивний дух (для–себе–буття) є другою стадією розвитку людського духу. Він охоплює світ природи,життя людини і розуміється як надіндивідуальна цілісність. Абосолютний дух(у–собі–і–для–себе–буття) – це повний збіг мислення і буття, що реалізується у

67

вищих проявах абсолютної ідеї, історії духу (мистецтві, релігії, праві,філософії). Заслугою Гегеля є розроблення діалектичного методу, якийпередбачає розглядання всіх явищ у всезагальному взаємозв’язку,взаємобумовленості та розвитку [76; Т. 1.; c. 40–42]. 6) Німецьким філософом, який перше піддав розгорнутій критиці метод ісистему Гегеля з матеріалістичних позицій, був Людвіг Андреас Фейєрбах(1804–1872 рр.). Він є автором таких фундаментальних праць як «До критикифілософії Гегеля», «Сутність християнства», «Основні положення філософіїмайбутнього», «Історія філософії» та багатьох ін. Фейєрбах відстоює в своїй філософії антропологічний принцип. Сутність йогов тому, щоб завдяки людині звести все надприродне до природи, і завдякиприроді все надлюдське звести до людини, спираючись на історичні таемпіричні приклади. В центрі філософії повинна знаходитися людина якнайвища істота природи. Звідси його твердження, що людська істота є німатеріалізмом, ні ідеалізмом, ні фізіологією, ні психологією, вона лише –антропологія. Сутність людини – це сама людина, конкретний індивід.Ігноруючи соціально-природну сутність людини, Фейєрбах акцентує увагу на їїприродній сутності. Людина має три істотних принципи: розум, волю, серце.Людина Фейєрбаха це могутнє, природнє «Я» – не просто духовний і мислячийпочаток, а людина, наділена тілом і мислячою головою, реальна істота з усімапросторово-часовими характеристиками, завдяки чому здатна споглядати імислити. Її чуттєвість при цьому розглядається не як натуральна абобезпосередня, а як опосередкована спілкуванням з іншою людиною [Бубер М.Проблема человека // Два образа веры. – М.: АСТ, 1999. – С. 287]. Саме в сферіміжлюдського спілкування і здійснюється реалізація людиною своєї родовоїсутності. Тобто, людина виконуючи функції роду, перетворила сутнісні силивсього людства, продукти культури на свої власні життєві сили, на цілісністьсвоїх здібностей. Людина людині Бог – така найвища практична першооснова,такий поворотний пункт в історії людства. 7) Завершує період німецької класичної філософії і одночасно започатковуєнове філософсько-політичне вчення (марксизм) Карл Генріх Маркс (1818–1883рр.) та його однодумець Фрідріх Енгельс (1820–1895 рр.), творча спадщинаяких налічує багато важливих досліджень, серед яких «Економічно-філософськірукописи 1844 р.», «Німецька ідеологія», «Капітал», «Походження сім’ї,приватної власності і держави», «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи» та ін. На початку свого становлення Маркс вважає філософію духовноюквінтесенцією епохи, яка, вносячи розум і мудрість у суспільство, повинносприяти історичному прогресові. Він підкреслює активну роль особистості всуспільному розвитку, а також підтримує їдеї виховання і освіти мас.Визначаючи людину природною і соціальною істотою, Маркс вважає, щолюдина – природна істота особливого роду, вищий продукт розвитку природи.Людина – це універсально-загальна сила природи, здатна до активного їїперетворення (соціалізації). У діяльності людини виділяється два основнихмоменти: опредметнення і розпредметнення. У процесі трудової діяльностілюдина постійно здійснює опредметнення, тобто перехід властивостей і

68

характеристик живого процесу діяльності суб’єкта в об’єкт, у предметневтілення. Разом з тим людська діяльність не зводиться тільки до матеріального,чуттєво-предметного процесу, а має і ідеальний зміст: задум, проект, ідеютощо. Отже, діяльність має соціально-історичний характер, і розпредметнення –це зворотній перехід предметності в живий процес, в дійову здатність, цепроцес осовоєння суб’єктом предметних форм культури, а завдяки їм – також іприроди. На основі матеріалістичної концепції історії Маркс створює теорію суспільно-економічних формацій. Узагальнюючи історію розвитку людства, Марксвиділяє такі основні суспільно-економічні формації, які утворююь ступеніісторичного прогресу: первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний,капіталістичний і комуністичний. Формація охоплює всі сторони суспільногожиття в їх органічному взаємозв’язку. В основі кожної формації лежить певнийспосіб виробництва. Виробничі відносини, взяті в їх сукупності, утворюютьсутність цієї формації; структуру формації складає економічний базис івідповідна йому політико-юридична, ідеолоічна надбудова. Сутність теорії суспільно-економічної формації полягає в тому, що вонавизнає поступовий, прогресивний характер суспільного розвитку і приводитьдо висновку про неминучість загибелі капіталізму і торжества комунізму.Важливим у розвитку філософії К. Маркса і Фр. Енгельса є поняття практики тадіалектики, її основних законів, форм історичного розвитку, що залишаютьсяподосі використовуваними соціологією, економічною теорією. Практика стаєвтіленням активної, діяльно-перетворювальної сутності людини, яка змінюючисвіт природи, формує і змінює себе [46; c. 155]. Отже, німецька класична філософія є вершиною поступу людського духу.Головним досягненням її була діалектика, яка відкрила перед пошуковоюдумкою нові горизонти. Світ – суперечливе ціле, яке розвивається завдякидіалектичній логіці. Було знайдено специфічну мову філософії як науки,проголошено активність свідомості, показано вторгнення суб’єкта в об’єкт та їхбезперервну взаємодію. У німецькій класичній філософії було обгрунтованоідею суспільної закономірності, вказано на економіку як на сферу їїнайяскравішого вияву. Творчість, праця, знаряддя праці стали предметомфілософського розгляду. З другої половини ХІХ ст. у західній філософії основного значенняпочинають набувати школи і течії неідеалістичного напрямку, хоча впливгегельянства на деякі з них, наприклад марксизм, не викликає сумніву. Проте якби там не було, але, підвівши певну рису під філософію Нового часу, в якійлюдину знали тільки як природне тіло наділене нетілесною душею, мислителінімецької класики саме з людського духу, духовної діяльності людини виводятьнавколишній світ – як природний, так і культурний. Зміщення акценту з аналізуприроди на дослідження людини як автономного світу робить німецькукласичну філософію видатним явищем в історії західної культурифілософського мислення.

69

Рекомендована література

Основна: [20; с. 122–168; 31; с. 198–231; 46; с. 134–156].Додаткова: [11; с. 10–58; 25; с. 7–150; 59; с. 7–60; 76; т. 1. с. 20–60; т. 2. с. 70–90].

Запитання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте основні духовні джерела німецької класичної філософії. 2. У чому полягає «коперніканський переворот» у філософії І. Канта? 3. Яке основне досягнення раціоналістичного ідеалізму Ф. Шеллінга? 4. Окресліть основні принципи фіософської системи Г. Гегеля? 5.У чому полягає ідея матеріалістичного розуміння історі К. Маркса?

Теми рефератів

1. «Коперніканський переворот» у філософії І. Канта.2. Основи науковчення Й. Г. Фіхте.3. Трансцендентальний ідеалізм Ф. Шеллінга.4. Система наук і діалектика Г. В. Гегеля.5. Матеріалістична філософія Л. Фейєрбаха.

70

Тема 7. ЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ХІХ-ХХ СТ.

План лекції:

1. Філософія С. К’єркегора як предтеча філософії життя.2. Абсолютний волюнтаризм філософії А. Шопенгауера.3. Життя як онтологічний принцип. Ірраціональні компоненти духовного світулюдини у філософії життя.4. Неокантіанство: Марбурзська і Баденська школи.5. Позитивізм.6. Неогегельянство та його головна проблематика.7. Неотомізм і сучасний католицизм.8. Логічний прагматизм Ч. С. Пірса.9. Феноменологія.10. Гуманістичний екзистенціалізм Ж.–П. Сартра і А. Камю.11. Герменевтика.12. Структуралізм і постструктуралізм.

1) З середини ХІХ ст. в європейській філософії починає формуватися сучаснафілософська парадигма. Вона протиставляє пануючому раціоналістичномунапряму в класичній інтелектуальній традиції альтернативні орієнтації в змістіфілософування: об’єктивізму – суб’єктивізм, наутралістичному сцієнтизму –гуманізм, раціоналізму – ірраціоналізм, детермінізму – волюнтаризм,механістичній унітарності буття – вітальний універсум невідомих потягів,активніих вибухів волі, життєвих поривів тощо. Інакше кажучи, в середині ХІХст. швидко посилюються опозиційні щодо новочасного раціоцентризму течії інапрями, виникають нові, критично налаштовані проти нього філософськітенденції. Філософія Нового часу, втрачає свій буквальний смисл (перестаєбути сучасною філософією), перетворюється на термінологічні позначенняспецифічного типу філософування певного історико-філософського періоду –філософії XVII, XVIII, початку ХІХ ст. [46; с. 156]. Специфічного значення, в процесі формування ірраціональних характеристикбуття, протистояння ідеї панлогіцизму, набуває філософська концепціядатського мислителя Серена К’єркегора (1813–1855 рр.), автора таких творіх як«Страх і трепет», «Або–або», «Повторення», «Щоденник молодогоспокусника» та ін. У К’єркегора, екзистенціалізм (проблематика існування)виступає як протилежність системі Гегеля. Всупереч Гегелю, в якого буттярозчинено в мисленні К’єркегор стверджує, що екзистенція є те, що завждивислизає від понять. Звідси висновок, що наукові методи непридатні длясамопізнання людини і наука не може запропонувати адекватних засобів.Висунувши ідею екистенціального мислення, пов’язаного з внутрішнім життямлюдини, з її найінтимнішими переживаннями, К’єркегор вважає, що зовнішнєбуття людини є недійсним існуванням. Дійсне існування людини – їїекзистенція. Якщо Г. Гегель робить акцент на загальному, С. К’єркегор – на

71

одиничному, називаючи свій шлях пошуків екзистенціальною діалектикою. Усвоєму сходженні до дійсного існування, до екзистенції, до самої себе людинапроходить три етапи: естетичний, етичний, релігійний. Принцип естетичного –детермінація існування людини зовнішнім світом, який не залежить від її волі.Принципом етичного етапу є обов’язок. Принципом релігійного етапу єстраждання. Отже, філософія К'єркегора виникла як реакція на кризу раціоналістичноїорганізації свідомості, на невідповідність між теоретичним осягненням світу іінтимним досвідом окремої людини. Немає істини поза індивідуальним життям,суб'єктивним переживанням. Екзистування – пізнання істини через «мучення»власної душі. Найадекватнішим суб'єктом екзистування є митець, мистецьканатура («Хто такий поет? Нещасна людина; в його серці глибоке горе та коливін стогне, стогони його звучать як дивна музика»), – і художня творчість єнайпліднішим способом екзистенційного роздуму про буття на основіособистого існування [77; c. 163]. 2) Однією із перших у ХІХ ст. стає так звана «ірраціоналістичнадемонстрація» волюнтаризму, що виступила проти споглядальногораціоналізму класики. Вона представлена творчістю німецького філософаАртура Шопенгауера (1788–1860 рр.), автора фундаментальних праць «Світ якволя та уявлення», «Афоризми житєйської мудрості», «Дві основі проблемиетики» та ін. Шопенгауер виходить з того, що кантіанському терміну «явище»протиставляє термін «уявлення», який обіймає все, що дано нам у чуттєвомусприйнятті. Світ існує тільки як уявлення. Матеріальний світ – не що інше, яксвіт уяви, і його вивчає наука. Світ як уявлення – це суб’єктивно-ідеалістичнаінтерпретація раціонального пізнання. Наукове світорозуміння ілюзорне,класична філософія – шарлатанство, а діалектична логіка – жонглюванняабстрактними формулами. Отже, світ існує остільки, оскільки ми йогоуявляємо. Таким чином, відбувається перехід зі світу як уявлення у світ якволю. На думку Шопенгауера, помилкою всіх філософів було те, що основним іпервинним моментом душі, тобто внутрішнім, духовним життям людини вонивважали мислення і висували його на перший план [20; c. 169–304]. Насправдіістина проявляється лише у разі підходу до неї не з зовнішнього боку, а звнутрішнього, тобто зовнішньому досвідові і раціональному пізнанню, якебазується на ньому, протиставляється внутрішній досвід, що є основоюірраціонального осягнення речей у собі. Не в мисленні, а в бажанні суб’єктвиступає сам по собі, розкриваючи свою внутрішню сутність – волю, яка єпринципом суб’єктивності, на відміну від пізнання як принципу об’єктивності.Воля – первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, відокремленим відволі. Воля розуміється як універсально-космічний феномен, а кожна сила вприроді – як воля. Кожне поняття, думка – лише абстракція. Cogito ego sum («Ямислю, отже, існую») Шопенгауер замінює Volo ego sum («Я хочу, отже,існую»). В бажанні суб’єкт виступає сам по собі, розкриваючи свою внутрішнюсутність – волю, яка є принципом суб’єктивності, на відміну від пізнання якпринципу об’єктивності. Кожний організм, у тому числі й людське життя, єнічим іншим, як розкриттям волі. На противагу Гегелю, Шопенгауер висуває

72

тезу: «Усе дійсне нерозумне, все нерозумне дійсне». Універсальний об’єкт волі– воля до життя. Вказуючі на появу волюнтаристичних трансформацій уфілософії, слід зробити деякі зауваги. Насамперед, класична філософія прагнула до систематичної цілісності,моністичної завершеності дійсності. В основі цього прагнення лежала віра вприродну впорядкованість світовлаштування, доступного раціональномуосягненню. Вона виходила з уявлення про гармонію між організацією буття ісуб’єктивною організацією людини. Укорінена в цьому світопорядку, людинарозглядалась як частина історичного прогресу. Всі глибини світових зв’язків,включаючи внутрішній світ самої людини, вважалися доступними длясамоусвідомлюючого суб’єкта.3) З другої половини ХІХ ст. ці традиційні цінності опинилися під загрозою.Розвиток суспільних наук привів до відкриття системи інших моральнихцінностей, а розвиток психології – до розуміння того факту, що наша поведінказдебільшого обумовлена причинами неусвідомленими і неконтрольованими.Область несвідомого виявилася ширшою за область свідомості і значноширшою за область розуму – життя, як онтологічний принцип. Свідомість, розум не могли вже більше претендувати на єдино правильнуоцінку реальності. Звідси зміна якісних критеріїв духовно-інтелектуальноїдіяльності. Місце раціонального самообмеження, стабільності, моральноїнедостатності заступає етика індивідуальної свободи, самоздійснення, повноїсамореалізації. Виникає новий інтелектуальний напрям – «філософія життя».На противагу класичній філософії, вона сумнівається в історичному прогресі,стверджує відносність істини, ірраціональність соціального поступу і самоїдуші людини. На перше місце в ній висувається ідея вивчення життя окремоїлюдини, важливості саме його аналізу для філософії. Несвідоме, підсвідоме таінтуїція стають центром філософської антропології. Смисловим центром цьогонапряму стає поняття життя як первинна, фундаментальна реальність,органічна цілісність. «Філософія життя», з якої починається сучасна філософія,виникає в другій половині ХІХ ст., в Німеччині, Франції, Іспанії. Основніпредставники цього наряму – В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер, А. Бергсон,Ф. Ніцше. Останній заявив про себе у всіх сферах новітнього філософськогомислення. Поняття життя протиставляється поняттю буття в класичнійфілософії. Ірраціональне у своїй основі, ніколи і ніким не передбачуване, життяможе пізнаватися лише позаінтелектуально, інтуїтивно, образно-символічно. Життя – це нестримний потік, тому воно не може бути виражене за допомогоюфілософських понять класичної філософії, орієнтованих на науку, на пізнаннястійкого і незмінного, на принцип тотожності буття і мислення. Головнаформула філософії життя – це не життя для культури, а культура для життя.Найбільш адекватним засобом пізнання життя виступають інтуїтивні основитворчості, художній образ, міф, метафора. Діалектика людини є не діалектикоюлогічного розуму (за своє суттю статичного), а діалектикою історичногорозуму, який завжди перебуває в становленні і зміні. Визначальноюгносеологічною орієнтацією філософії стає ірраціоналізм. Ствердженняфілософського ірраціоналізму відбувається при розчаруванні інтелігенції в тих

73

ідеалах, якими оперував філософський раціоналізм. До середини ХІХ ст.сформувалося переконання, що прогрес науки і техніки сам по собі не веде дореалізації вікових прагнень людства. Люди перестали вбачати в світовомупроцесі виявлення і здійснення вищого Розуму. Зневіра в конструктивно-творчих силах людини, соціальний та історичний песимізм – основні рисисвітоглядних орієнтацій другої половини ХІХ – початку ХХ ст., які лягли воснову ірраціоналізму як філософського напряму сучасної західноєвропейськоїфілософії. На відміну від раціоналізму, в якому містифікуються раціональнодоцільні форми людської активності, ірраціоналізм отожнює духовне зіспонтанними, несвідомими імпульсами, емоційно-вольовими та морально-практичними структурами суб’єкта. Всі форми раціонального, доцільногоставлення до світу оголошуються в ірраціоналізмі похідними від початкової,досвідомої основи [77; c. 162]. З точку зору представників ірраціоналізму, світ не має впорядкованої,законоподібної побудови, і самі основи буття нерозумні. Буття ірраціональне,оскільке алогічне, дисгармонійне, завжди суб’єктивне. Його осягнення можливетільки через внутрішнє, інтуїтивне сприйняття.4) Зменшення авторитетності провідних ідей новочасної філософії булонезаперечним свідченням народження кризових явищ у самому її фундаменті.Ефективні шляхи подолання кризи послідовнки цієї філософії вбачають узвертанні до класичних її представників (насамперед до Канта й Гегеля) зметою усунення певних непослідовностей і суперечностей у основоположнихдоктринах новоєвропейської парадигми. У 1865 році доцент Тюбінгенськогоуніверситету О. Лібман (1840–1912 рр.) у книжці «Кант і епігони» кинув гасло«Назад до Канта!», звідки бере свій початок неокантіанство, головниминапрямами якого є Марбурзька і Фрайбурзька (Баденська) школи. Засновник Марбурзського неокантіанства – Г. Коген (1842–1918 рр.). Услід засвоїм вчителем Ланге він заперечує об’єктивність речей у собі, тлумачачи їх яклише межове поняття нашого пізнання. Коген заперечує й кантівськупочуттєвість, оскільки факт науки, міркує він, існує завжди як ужеусвідомлений (у логічних категоріях) предмет. Тому предмет пізнання неданий, а заданий людині, є не річ, а завдання пізнання. Аналогічними є поглядиінших представників Марбурзського неокантіанства П. Наторпа (1854–1924 рр.)і Е. Кассіррера (1874–1945 рр.). Останній формулює свою позицію у так званійфілософії символічних форм [Кассирер Э. Жизнь и учение Канта. – СПб.: 2001.– с. 18]. Засновник Фрайбурзської (Баденської) школи неокантіанства В. Віндельбанд(1848–1915 рр.), трактує філософію як учення про загальнозначущі цінності.Відмінності між науками, за Віндельбандом, визначаються не за їх предметом,а за методом. Одні науки орієнтуються на пізнання загального, закономірного –для них характерним є номотетичний (законопокладаючий) метод. Інші наукиорієнтуються на пізнання окремих фактів і подій, на однократне (те, що булолише один раз) – характерним для таких наук є ідеографічний метод. Ці методивідображають відмінність між природничими та історичними науками, знаннямпро природу й людину.

74

Г. Ріккерт (1863–1936 рр.), який після смерті Віндельбанда очолив школу,характеризує метод природознавства як генералізуючий, а метод історії наук(наук про культуру взагалі) як індивідуалізуючий. Пізнання не відображує світ,а фіксує у ньому лише те, що відповідає цільовому завданню пізнання. Звідси –протилежність наук про природу і наук про культуру як двох протилежнихзавдань пізнання, двох цілевідповідно діючих принципів відбору. Обидвапідходи рівноцінні в логічному відношенні, але онтологічну основу має лишеідеографічний метод, оскільки загальне реально не існує. Щоб відрізнитикультуру від явищ природи, вводиться поняття цінності. Адже історичнепоняття відтворює не всяку однократність, а лише таку яка належить доцінності. Про цінності не можна, сказати, що вона є, але все ж вона належить дощось, а не до ніщо. Цінність – це сенс, що існує над будь-яким буттям. 5) Значне місце в розробленні нової методології наукового пізнання належитьпозитивізму. Це поняття (від лат. positivus – позитивний) означає закликфілософів відмовитись від метафізичних абстракцій і звернутися допозитивного знання. Він виникає в 30–40-ві рр. ХІХ ст. у Франції, йогородоначальником вважається Огюст Конт (1798–1857рр.), який вводить поняття«позитивізм». Цей напрямок включає 4 історичні форми. До першогопозитивізму належать концепція О. Конта, а також філософія Дж. С. Мілля(1806–1873 рр.) та Г. Спенсера (1820–1903 рр). У другій половині ХІХ ст.формується «другий позитивізм», або емпіріокритицизм. Друге поколінняназивають махістами. Значення поняття «емпіріокритицизм» – філософіякритичного досвіду. Видатними представниками емпіріокритицизму булиЕрнст Мах (1838–1916 рр.) і Ріхард Авенаріус (1843–1896 рр.). Третя історичнаформа позитивізму виникає в 20-х рр. ХХ ст. і дістає назву неопозитивізму.Його родоначальники – австрійський фізик-теоретик М. Шлік (1882–1936 рр.),австрійський філософ, логік, математик Л. Вітгенштейн (1889–1951 рр.),австрійський філософ і логік Р. Карнап (1891–1970 рр.), англійський філософ Б.Рассел (1872–1970 рр.), представники львівсько-варшавської школи А.Тарський і Я. Лукасевич. Неопозитивізм складається з ряду філософських шкілі напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є логічнийпозитивізм, що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка, основніідеї якого (зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принципверифікації, трактування логіки та математики як формальних перетворень умові науки тощо). Завдання філософії вбачається в логічному аналізі науковихвисловлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові увигляді висловлювань [52; c. 340]. Четверта історична форма позитивізму – постпозитивізм. Це певна позиція восмисленні філософських проблем, які виникають у зв’язку з розвиткомнаукового знання. До постпозитивізму належать концепція наукових революційТ. Куна; методологія-науково дослідницьких програм І. Лакатоса; критичнийраціоналізм К. Р. Поппера; раціоналістична антропологія Дж. Агассі; концепціїО. Койре, Х. Патнема, П. Фейєрабенда та багатьох інших. 6) З виходом у світ праці англійського філософа Дж. Х. Стерлінга «ТаємницяГегеля» (1865 р.) починається неогегельянська філософія, що поширюється в

75

багатьох країнах Європи і США. Провідний англійський неогегельянець Ф. Г.Бредлі (1846–1924 рр.) у своїй програмній праці «Реальність і видимість»говорить про те, що Гегель за життя був неправильно витлумаченийсучасниками, які довільно перебільшили момент боротьби у гегелівській тезіпро єдність і боротьбу протилежностей; у самого Гегеля, гадає Бредлі,домінуючим є принцип єдності. Перебільшення момету незгоди, боротьби єрезультатом однобічності науки, нездатної охопити цілісну картинугегелівського абсолютного духу [44; c. 160]. Розвиток цього напряму знайшов яскраве втілення у творчості провіднихмислителів Англії, Німеччини, Італії і Франції (Б. Бозанкета (1848–1923), Р. Дж.Коллінгвуда (1889–1943), Дж. Ройса (1855–1916), Р. Флюелінга (1871–1960), Ж.Валя (1888–1974), А. Кожева (1902–1969), Ж. Іпполіта (1907–1968) та ін. Проте зрілої форми воно набуло на початку ХХ ст. в діяльності Б. Кроче(1866–1952 рр.) і Дж. Джентіле (1875–1944 рр.). Гегелівський абсолютний духвитлумачується його італійськими прихільниками у формі потужної духовноїактивності. Реальність вони розуміють як актуалізм. Матеріальний світ у цьомуплані виглядає ілюзією, як уже сформована думка. 7) У цьому ж ідейному виборюванні розпочався у другій половині ХІХ ст. рухтеологічно-релігійної думки – неотомізм. Першими на цей шлях стаютьпослідовники філософсько-теологічної, апологети католичної думки ТомиАквінського. 4 серпня 1879 р. папа Лев ХІІІ виступив зі своєю черговоюенциклікою «Aeterni Patres», в якій проголосив офіційною філософієюВатикану вчення святого Томи Аквінського. Вже наступного року один зактивних прихільників томізму кардинал Д. Ж. Мерс’є (1851–1926 рр.) створиву Лувенському університеті (Бельгія) кафедру томістської філософії. Середвідоміших представників цього напряму Ю. Бохенський (нар. 1902 р.), Г.Веттер (нар. 1911 р.), Ж. Марітен (1882–1973 рр.), Е. А. Жільсон (1884–1978рр.), П. Т. де Шарден (1881–1955 рр.) та ін. Неотомісти насамперед прагнутьпредставити реальний багатовіковий конфлікт між прихільниками науки тарелігії як трагічне непорозуміння, що виникло суто через особистісні причини(нетерпимість окремих церковників та недепломатичність деяких учених упроцесі пізнання, взаємодії розуму й віри). Серед причин конфлікту неотомістиназивають нерозуміння алегоричного характеру змісту «Святого Письма» таконфронтацію між теологією і різними прикладними, гуманітарними науками,що намагаються визначити одноманітний підхід до проблеми походженняприроди та людини. 8) Основні ідеї прагматизму були сформульовані американським мислителемЧ. С. Пірсом (1839–1914 рр.). Пірс формулює принципово нове розумінняпізнавального процесу. Йдеться про відмову розглядати пізнання стосовнозовнішньої реальності і пренесення уваги на внутрішню його специфіку. Взв’язку з цим Пірс говорить вже не про знання, а про віру, яку розуміє якготовність, навіть звичку, діяти певним чином. Відповідно пізнання тлумачиться як процес досягнення вірувань, призначенняяких – спрямовувати наші дії. Вірування спричиняє звичну поведінку, доки невиникає якесь утруднення; це породжує сумнів, що зумовлює неспокій, який ми

76

всіляко прагнемо усунути. Сумнів вимагає позбавитись утруднення, стимулюєдії щодо його усунення – таку ситуацію Пірс називає дослідженям. Звідсивипливає і знаменитий принцип або максима Пірса стосовно змісту істини:якщо розглянути практичні наслідки, спричинені об’єктом пізнання, то поняттяпро всі ці наслідки й буде повним поняттям об’єкта [59; c. 380]. Інакше кажучи,істиною буде та ідея, керуючись якою наша діяльність приводить до наслідків,яких ми сподівалися; істинна та ідея, яка виправдовує наші сподівання, якапрацює, дає корисний результат. Зусилля Пірса були продовжені професором Колумбійського університету В.Джемсом (1842–1910 рр.). 9) Основоположник одного з провідних напрямів західної та світової філософії– феноменології Е. Гуссерль (1859–1938 рр.). Справжня філософія, на думкумислителя, або трансцедентальна феноменологія, на відміну від фактуальнихнаук, є наука не про факти, а про сутності. Проте, на відміну від іншихейдетичних наук (наприклад, математики), вона не може абстрагуватися відтого факту, що все нам дано через свідомість. Філософія має справу змисленням, спрямованим на предмет як такий, і в цьому розумінні вона недискурсивна, а інтерпретативна. Базові поняття феноменології: епохе(винесення за дужки), інтенціональність (спрямованість свідомості на об’єкт),феноменологічна редукція та ін. Основні риси філософського знання –абсолютна самоочевидність, абсолютна істина, безпосередня споглядальністьсутності. Виявити ці сутності, тобто конституювати предмет філософії уфеноменологічному розумінні, можливо лише за допомогою спеціальногометоду – феноменологічної редукції. Феномен – це і є та сутність, котравиявляє себе у свідомості завдяки феноменологічній редукції, яка здійснює дваетапи: а) на етапі ейдетичної редукції ми ставимо під сумнів цінність вихідногодля багатьох наук вірування в реальність зовнішнього світу («вміщуємо вдужки зовнішній світ»); б) на етапі трансцендентальної редукції ставимо підсумнів вірування в реальність «Я» як частини реальності зовнішнього світу(«вміщуємо у дужки емпіричну самосвідомість»). Філософське знаннясамоцінне, воно встановлює і описує те, що є насправді, без фантазій ідомислів; воно не проповідує, не оцінює, не визначає наперед. Воно лишевимагає істини. Едмунд Гуссерль бачив загальну теорію науки, новітнійфілософський описовий метод, який може стати знаряддям переглядуметодології будь-якої конкретної науки. Він не поділяв світ на явища і сутності,а описував їх одночасно, аналізуючи свідомість, у якій поєдналися суб'єкт таоб'єкт. Безпосереднє бачення, інтуїція, ейдетична редукція забезпечуютьсхоплювання сутності, або визволення чистої сутності речей. Все суще дістаєсмисл із трансцендентальної свідомості; цей смислодавчий акт свідомостімислитель називає ноезис [22; c. 78]. Під певним впливом Гуссерля на сторінках його «Щорічника», який почаввиходити у 1913 р., Макс Шеллер, Роман Інгарден, Вольфган Кайзер, ОскарБекер, Мартін Гайдеггер та інші намагалися розбудувати феноменологічнийметод на матеріалі соціології, психології, етики, естетики. Феноменологічний опис явища вимагав розкриття його структури – з

77

розділенням на структуральні шари; результатом мало бути створення моделібагатошарової структури, в якій кожен ступінь і кожен шар, який відноситьсядо того чи іншого ступеня, характеризує те, що всі вони, кожен окремоутворюють цілісні єдності, які водночас є необхідною ланкою для повногоконституювання речі. Щодо літературних творів модель багатошарової структури в інтерпретації Р.Інгардена виглядала так. Перший шар – шар слів-знаків. Другий шар – шарсемантичних одиниць. Третій шар – зображення предметностей. Четвертий –шар схематизованих наочних образів. Феноменологічний метод ігнорувавнезалежне від свідомості буття твору, об'єктивність естетичного предметногобуття. Вбачаючи в цьому слабке місце феноменології, один із учнів Гуссерля,Оскар Беккер, запропонував розглядати буття естетичного предмета якпотенціальне: воно є актуальним, коли є об'єктом естетичного переживання.Набагато раніше український учений Олександр Потебня розвинув глибокі ідеїпро буття поетичного твору як взаємодію висловлення і сприйняття та проваріативність поетичних значень у цій взаємодії. Істоні корективи в феноменологічний метод вніс М. Дюфрен. Він намагавсявстановити його зв'язок з історичною і соціально-культурною реальністю,поміщаючи центральне поняття феноменології смислодавчий акт свідомості –в широкий контекст людського. Свідомість пробуджується в уже впорядкованому світі, де вона виявляєтьсяспадкоємцем традицій, який користується вигодами, що їх дає історія, і де самасвідомість починає нову історію.Одним із центральних моментів у феноменологічній концепції Дюфрена є

розуміння естетичного об'єкта як такого, що знайшов адекватну реакцію:художній твір живе лише в правильному сприйнятті. Феноменологічні ідеї знайшли свій відгук у таких визначальних для філософіїта культурології ХХ століття течіях думки, як екзистенціалізм, структуралізм,герменевтика. З них сучасна герменевтика (принаймі в інтерпретації П. Рікера)прямо виводить себе з феноменології, хоч деякі філософські засади свої беревід Фр. Шлейермахера і В. Дільтея. Водночас герменевтика Поля Рікера претендує на те, щоб бути арбітром уконфлікті інтерпретацій, які дають культурному явищу або мистецькомутворові різні дисципліни: лінгвістична семантика, психоаналіз, феноменологія,порівняльна історія релігій, літературна практика. З цього погляду загальнагерменевтика стоїть ніби над усіма цими дисциплінами, координуючи їхніпозиції і підпорядковуючи їх законові внутрішньої зв'язності тексту. Герменевтика пропонує співробітництво з іншими способами розуміння; заочевидним змістом вона дошукується глибшого; вона знаходить зв'язок міжприрощенням змісту і тягарем часу, долаючи відстань між минулоюкультурною добою, якій належить текст, і самим інтерпретатором. 10) Новим поштовхом до відновлення гуманістичної проблематики стаєекзистенціалізм (від лат. existence – існування) представлений у дослідженняхМ. Гайдеггера, К. Ясперса, Л. Бінсвангера, В. Франкла, Г. Марселя, Н.Аббаньяно, М. де Унамуно, С. де Бовуар, Л. Шестова, М. Бердяєва та багатьох

78

ін. Особливого значення набуває творча діяльність Жана Поля Сартра (1905–1980 рр.) і Альбера Камю (1913–1960 рр.). Вихідний пункт екзистенціалізму, заСартром, – це проблема, яку вирішують герої Достоєвського: якщо Бога немає,то все дозволено. Людина сама обирає цінності моралі, сама проектує своєжиття, наповнює його змістом або робить порожнім і беззмістовним. Цяздатність вибирати згідно зі своїми істинами відрізняє людину від об’єктівживої та неживої природи. Перший принцип екзистенціалізму – положення:людина є те, що вона робить. У центрі онтології Сартра знаходиться «Я». Зі свідомості, з «Я» висвічуєтьсявся життєвість і конкретна реальність. Якщо свідомість є абстракція і володієреальністю тільки в особистісному вираженні, як «Я», то єдиним джерелом ісферою здійснення діалектики є не свідомість взагалі, а моя свідомість, «Я» якдля-себе-буття. Ядром екзистенціалізму Сартра є філософія свободи. Свободане терпить ні причини, ні основи, вона не визначається можливістю людинидіяти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свогобуття: людина така, якою вона себе вільно обирає. Людина вільна незалежно від реальної можливості здійснення своїх прагнень.Суб’єктивація свободи означає сприйняття індивідом своєї залежності: вінможе вільно примиритися з нею; при цьому він такий же вільний, як і тоді, колиповстає проти неї [64; c. 190]. Тобто завдання полягає не з зміні світу, а в змінісвого ставлення до нього. Свобода забезпечується тільки вибором мети і непотребує її досягнення. З огляду на вищесказане по-іншому постає проблема відповідальності людиниза свій вибір, за своє життя. Вибираючи себе, людина бере на себе величезнувідповідальність як за себе, так і за все людство. Вона відповідальна за всіх. Ічим більш обгрунтовано людина здійснює свій вибір, тим більшою кількістюінших вона радиться. Відчуття відповідальності за свій вибір пов’язане звідчуттям невпевненості, страху, тривоги, туги. Позбавитися цих почуттівлюдина може при здійсненні вибору на користь недійсного буття, буття як усі,тобто заперечення особистісного, унікального, заховавшись за всіх. Лінію екзистенціалізму Сартра продовжує французський філософ АльберКамю. Світогляд філософа має радикально ірраціональний характер: на йогопереконання, весь світ, усе сутнісне глибоко безглузде. Будь-яке істиннепізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна йалогічна. Абсурд – ключ до всієї філософської проблематики А. Камю, стиржень буттята мислення, єдине можливе керівництво до дії, життєдіяльності. Він засуджуєнауково орієнтовану філософію як споглядальну. Вся історія наукової думкидля нього – історія протиборства розуму з почуттям, придушення софістикоюінстинктивної інтуіції та безсилля раціонального пізнання [88; c. 78]. Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Камю, в центрі йогороздумів – етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає вглибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» починається такими словами: «Є тількиодна справді серйозна філософська проблема – проблема самогубства.

79

Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь наосновне питання філософії». 12) Значною популярністю в сучасній філософії користується такий напрям якгерменевтика.

Герменевтика (від гр. γερμενευια – тлумачення) – спосіб філософствування,центром якого є тлумачення, розуміння текстів. Головна теза герменевтики:існувати – означає бути зрозумілим. Фундаментальними поняттями вгерменевтиці є поняття гермневтичного кола та герменевтичного трикутника.Проблеми герменевтики визначили Ганс Георг Гадамер, Поль Рікер і ЛуїджіПайєрсон які розробили філософську герменевтику – філософію розуміння, вякій розуміння є засобом буття людини у світі. Справжня філософія повиннамати онтологічну орієнтацію, вона повинна починати дослідження зі з’ясуванняумов існування людини. Буття людини є буття у мові. Мова подає вихіднісхеми людської діяльності ще до вираження світу в поняттях, забезпечуєдопонятійне та дорефлексивне опанування світу. Проблема інтерпретації тексту– це створення його змісту по-новому, і кожний акт інтерпретації – це моменттексту, ланка здійснення традиції, яка транслюється в житті тексту. Розуміннякультурної традиції (тобто історії) становить діалог минулого і сучасного.Справа не у вивченні історії, а в її розумінні, тому слід усунути протилежністьміж самою історією (онтологією) та знанням історії (гносеологією) [Гадамер Г.Г. Истина и метод. – М.: Прогресс, 1989. – с. 387].13) Друга половина ХХ ст. ознаменувалася більш явним і відчутним впливомдосягнень науково-технічного прогресу. Вимогою дня став не суб’єктивізм, аоб’єктивність, наукова чіткість і визначеність. Тому в 60–70-ті рр. ХХ ст. узахідній філософії на перший план виступає структуралізм, який узяв на себероль наукової філософії. Він об’єднує ряд напрямів соціо-гуманітарногопізнання, пов’язаного з виявленням структури, яка зберігає стійкість своїхелементів у складі цілого. Головні представники філософського структуралізму– К. Леві-Строс, Ж. Лакан, Р. Якобсон, М. Фуко (ранній). Філософиобгрунтовують структуралістський підхід, поширюючи його на розуміннякультури в цілому. Суть філософського структуралізму полягає в ідеї про те,що основу культурних об’єктів утворює структура, котра розуміється яксукупність зв’язків і відношень, які об’єднують елементи. Ці елементи єбезособовими, безпосередньо не спостерігаються, вони іваріантні, томузалишаються незмінними, хоча їх прояви різнорідні і мінливі.

Постструктуралізм – це складний соціокультурний і філософський феномен,який утворився в західному суспільстві у 70–80-ті роки ХХ ст. Виходячи з досвіду осмислення поструктуралізму в новітній літературі, можназапропонувати його узагальнене визначення, яке виступає в такиххарактеристиках: а) специфічна філософія мистецтва, щи виникла з духумодернізму – напрямку в мистецтві і літературі кінця ХІХ ст.; б) формасамоідентифікації західноєвропейської культури; в) спосіб життя, системацілісного світовідчуття і модель ставлення до світу, які склалися впостіндустріальному суспільстві; г) комплекс філософських і соціальних ідей,що характеризують новітній час.

80

В сучасну епоху наукове пізнання зазнає швидких перемін: змінюється рольнауки в суспільному житті, змінюються методи, завдяки яким вонапереосмислює природу і суспільство, змінюються взаємовідношення науки зіншими формами суспільної свідомості. Бурхливі революційні зрушення всоціальному бутті поставили перед суспільною свідомістю ряд нових проблем,що зумовило переосмислення традиційних проблем: про сенс людського життя,про зв’язок індивідуальної людської долі з соціальною історією, про роль імісце людини у всесвіті, про можливість, межі і критерії пізнання природної ісоціальної дійсності [Делез Ж. Капитализм и шизофрения. –М., 2005.– с. 127]. Теоретиками постструктуралізму є Ж.–Ф. Ліотар, М. Фуко (пізній), Ж. Дерріда,Р. Барт, Ю. Крістева, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Ж. Бодрійяр та ін.. У теоретичній сфері найважливішими елементами проекту є критикапросвітницького розуму (раціоналізму), фундаменталізму (пошуку сталихоснов, прагнення до визначеності і чіткості), універсалізму пояснювальнихсхем та узагальнюючих теорій. Якщо для епохи Розуму характерними є віра упрогрес, безперервне оновлення, гуманізм, визволення, революція, тобто те, щопостструктуралізм заперечує і вважає небезпечним утопізмом. У соціальномуаспекті, що в загальнотеоретичному розумінні базується на ідеї внутрішньоїздатності суспільства до якісної еволюції, поструктуралісти розуміють:сукупність різного роду економічних, політичних, правових, психологічних,культурологічних зрушень та перетворень конкретного суспільства у напрямуйого саморегуляції; наближення соціальних і політичних систем та їхфрагментів до максимально можливого рівня їх розвиненості. Явищепоструктуралізму в соціально-історичному плані – це культурна логіка пізньогокапіталізму. В цьому відношенні постструктуралізм виступає як «некерованезростання складності» (Ж.–Ф. Ліотар), під якою розуміється ускладнення буттялюдини у всіх сферах взаємовідношень з природою і суспільством, «ерабезладдя, яке все більше посилюється, причому вона має глобальну природу»(Дж. Фрідман). Найважливішим фактором становлення постсруктуралізму єінформаційна культура. Вона обумовила перехід від виробництва речей довиробництва знаків, символів, інформації. Ціннісні орієнтації зовсім інші, ніж умодернізмі. Основними цінніостями постструктуралізму виступають свобода,різноманітність, толерантність і погляд на суспільство, де всі автори і актори.На зміну традиційним, звичним поняттям і категоріям постструктуралізмпропонує свою термінологію. Його основними поняттями є плюралізм і деконструктивізм, які передбачаютьрішучу відмову від ідей цілого, універсального і абсолютного, від гранд-наративів (великих оповідей і наукових описів), так само як і від аналітичнихпроцедур пошуку сенсу. Тим самим створюється провокативний образ науки, котра вичерпала себе внеобхідності доводити докази, звільняти від забобонів, легімітизувати знання внаукових експериментах, користуватись спекулятивною діалектикою. Однакпостструктуралізм не відмовляється від нових наративів (від лат. narrativusоповідальний), таких як перфоманс – мінливість подій, ситуативність; симулякр(творчий монтаж імітованої реальності); ефективність (а не істина); мова і

81

комунікація як джерело легітимізації знань; актуальність завдань, котрівідносятся до тут і тепер.

Рекомендована література

Основна: [46; с. 156–206; 77; с. 159–184; 20; с. 169–304; 52; с. 232–393].Додаткова: [43; с. 200–270; 44; Т. 1. с. 5–180; Т. 2. с. 200–300; 59; с. 200–400;22; с. 40–80; 24; с. 30–120; 63; с. 10–108; 64; с. 8–140; 65; с. 38–250; 88; с. 50–108; 89; с. 140–200; 91; с. 20–80].

Запитання для самоперевірки

1. У чому полягає сутність «волі» у філософії А. Шопенгауера? 2. Визначте основні положення «логічного позитивізму». 3. У чому полягає сутність феноменології як нового філософського вчення? 4. У чому, на думку Ж.–П. Сартра, виявляється свобода людини та її вибору? 5. Які найважливіші фактори формування феномена постструктуралізму?

Теми рефератів

1. Закон трьох стадій О. Конта.2. Г. Спенсер: поняття синтетичної філософії.

3. Світ як воля та уявлення у філософії А. Шопенгауера.6. Філософські погляди Л. Вітгенштейна.7. Е. Мунье: персоналістична революція.8. Гносеологічний синтез томізму П. Т. де Шардена.9. З. Фрейд: будова психіки людини і поняття підсвідомого.10. Е. Фромм: поняття «втеча від свободи» та «деструктивна людина».

82

Тема 8. ОСНОВИ ФІЛОСОФСЬКОГО РОЗУМІННЯ СУСПІЛЬСТВА

План лекції:

1. Поняття суспільства.2. Філософські підходи до вивчення суспільства (натуралізм, ідеалізм,матеріалізм).3. Методологічні підходи до вивчення суспільства (формаційний,соціокультурний, цивілізаційний).4. Аграрне (традиційне), індустріальне (промислове), постіндустріальне,інформаційне суспільство.

1) Суспільство – одна з основоположних категорій соціальної філософії,історії та соціології. В широкому розумінні це якісно відмінне від природинадскладне, надорганічне, багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас –органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованнихформ взаємодії і об’єднання діяльності, відносин, поведінки, спілкування,регуляції, пізнання тощо, в яких знаходить своє виявлення всебічна ібагаторівнева взаємозалежність людей. Суспільство – охоплює всі суспільні явища – соціальну діяльність, практику,суспільний та політичний лад, організацію сім’ї, інших соціальних спільностей,усі види культури, всі форми духовності. Отже, суспільство означає ціліснусистему життєдіяльності людей в усій її повноті та розвитку, це вся сукупністьісторичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступіньрозвитку живих систем, способом існування яких є виробництво засобів дляжиття. Тому суспільство як людство відокремлюється із усіх спільностейтварин [2; c. 17]. У вузькому розумінні поняття суспільство вживається для позначенняісторично конкретного типу соціальної системи, певного етапу людської історії(традиційного, індустріального, інформаційного, технотроного, телемаційноготощо). Тут суспільство розглядається не в усій сукупності елементів, а лишеважливіших, істотних властивостях етапу. Філософію в розумінні суспільства від науки, зокрема історичної ісоціологічної відрізняє орієнтація не на суспільство саме по собі, але водночас,й не на виокремлення індивідів, а на з’ясування їх єдності, аспектіввзаємовпливу та взаємоперетворення індивідного та соціального, вирішеннясуспільних й особистісних проблем, вироблення орієнтирів екзистенційногохарактеру та визначення таких умов вільної самоідентифікації та самореалізаціїлюдини, за яких зберігається і вдосконалюється суспільство як продуктвзаємодії людей, система соціальних зв’язків, що утворює основу і середовищевласне людської життєдіяльності. Саме під таким кутом зору філософіярозглядає єдність суспільства з природою (історія, як частина історії природи,становлення природи людини) та його своєрідність щодо неї; особливостісуспільства як сукупності індивідів, що об’єднуються для задоволення«соціальних інстинктів» (Арістотель); відмінності «природного стану»

83

співіснування людей та стану громадянського, «суспільно–договірного» (Гоббс,Локк, Шефтсбері, Мандевіль, Юм, Пейн, Тьонніс, Дюркгейм, Вебер, Барт);дистинкцію доіндустріального та постіндустріального суспільства (Арон,Ростоу, Белл, Гелбрейт, Кан, Тоффлер); суспільство як сукупність культур тацивілізацій (Данилевський, Леонтьєв, Шпенглер, Тойнбі); співвідношеннясуспільства взагалі та супільно-економічних формацій, як його якісновизначених історичних ступенів розвитку (К. Маркс, марксизм). Сучасномуетапу властиве некласичне розуміння суспільства, для якого характернеспівіснування найрізноманітніших підходів до вивчення суспільства. Прицьому намагання знайти прийняте для всіх цих підходів визначення суспільствапризводить до вельми абстрактного тлумачення суспільства як всеохоплюючоїсистеми, яка окреслюється граничними умовами соціальності як смисловоїкомунікації, а в просторовому вимірі постає як «світове», «планетарне». Це уточнення уможливлює осягнення суспільства в усій його багатоманітності.В процесі розвитку сучасних поглядів на будову суспільства враховуютьсяфілософські й методологічні підходи до його вивчення.2) Філософські підходи до вивчення суспільства: натуралізм, ідеалізм іматеріалізм.

Натуралістичний підхід – розглядає людське суспільство як природнепродовження розвитку космосу. Його джерела – у соціальній філософіїАрістотеля, який висунув ідею про природне походження соціальногорозшарування людей. Панування і підлеглість – не тільки речі необхідні, але йкорисні. Уже безпосередньо з моменту народження деякі істоти відрізняютьсятим, що одні з них ніби призначені для підлеглості, інші – до владарювання.Елемент владарювання і підлеглості – загальний закон природи. Цей жепринцип неминуче повинен панувати і в усьому людстві. Ідеї Арістотеля просуспільство увійшли в соціальну концепцію Т. Гоббса про природне правокожного на всіх. Погодження інтересів людей засноване на суспільномудоговрі, зреченні кожного права володіти самим собою і передачі такого праватакому-то мужу і такому-то зібранню мужів. Коли ж таке станеться,множинність називають об’єднанням, спільністю – державою. Томас Гоббспідкреслює: громадянські права – це ті ж природні права, перенесені надержаву. Держава створена людьми і залежить від людей, а не від волі Бога.Ідеї Т. Гоббса розвивають у «Суспільному договорі» Жан-Жак Руссо, ЙоганнГердер у творі «Ідеї до філософії історії людства» та ін. Зокрема, Й. Гердерстверджував, що держава пішла від природи, в якій закладена гуманність (метасуспільства), і підтримує ідею вирішальної ролі географічного середовища урозвитку суспільства, введену в філософію Шарлем Монтеск’є. Традиціїпояснюються ним як передумови суспільного, колективістського прагненнялюдей займатися освітою, бути духовно зрілими. Високо цінується рольвинаходів у способах добування засобів до життя, особливо в суворихкліматичних умовах [12; c. 97]. Для того, щоб з’ясувати суть підходу, треба усвідомити, що натуралім (відлат. natura – природа) як філософський принцип розглядає соціальні явищавинятково як дію природних сил: фізичних, географічних, біологічних та ін.

84

Відповідно до даного принципу тип суспільства і характер розвиткувизначається кліматичними умовами і географічним середовищем (географічнашкола – Лев Мечніков, Василь Ключевський та ін.), біологічними, расовими,генетичними особливостями людей (соціальний дарвінізм – Томас Мальтус,Людвіг Гумплович, Вільям Самнер; расово-антропологічна школа – ЖозефАртур де Гобіно), космічними процесами і ритмами сонячного випромінювання(Олександр Чижевський, Лев Гумільов). Отже, натуралізм вищі форми буття зводить до нижчих, а людину – до рівнятільки природної істоти. Головний недолік концепції полягає в ігноруванніякісної своєрідності людини, у приниженні людської активності, у запереченнілюдської волі. Інший недолік натуралістичного підходу до суспільства полягаєв розумінні людини як соціального атома, а суспільства – як механічногоагрегату індивідів-атомів, поглинених лише своїми власними інтересами [69; c.140]. Натуралізм занадто матеріалістично трактує суть людини, виділяючи в нійлише природну субстанцію. Внаслідок людські зв’язки в трактовці натуралізмунабувають винятково природності, ігнорується їх соціальність і духовність. Ідеалістичний підхід – розглядає суспільство з визначенням вирішальної роліміфів, релігій, ідей, духовності у згуртуванні людей у єдине ціле – суспільство.Видів ідеалістичного підходу багато. Однією із перших концепцій розуміння суспільства і джерел розвитку єміфологічна модель, що виникла в епоху сивої давнини. Суспільство, як іокрема людина, через призму такої моделі розглядалися в системі загальногосвітового порядку – космосу, що виступав джерелом і першоосновою всьогосущого. Історики і філософи античності також розглядали суспільство не якособливе утворення, що розвивається за власними законами, а як компоненткосмічного буття. Звідси випливає міфологічність їх поглядів.Релігійна модель суспільства – інший різновид ідеалістичної моделі. Суть її –

в ідеї божественної обумовленості устрою суспільства, що має забезпечуватилюдині умови для гідної зустрічі з Богом у майбутньому житті. В залежностівід приналежності до тієї або іншої світової або національної релігії ця модельмає свої особливості, своє розуміння суспільства і сенсу життя. Буддизм уСтародавній Індії та інших східних країнах вважав кінцевою метою людськоюжиття – вічне блаженство (нірвану). Конфуціанство у Стародавньому Китаїставило основою існування суспільного життя моральність з її золотимправилом: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі, і тоді зникне ненавистьу державі, зникне ненависть у сім’ї». Вчення Конфуція про людинолюбство якоснову суспільства дозволяє вважати його родоначальником філософіїсоціальної злагоди [75; c. 60]. Християнство розробило теологічну модель суспільства, що найповнішесформована у Середньовіччі Августином Блаженним у творі «Про град Божий»,Ансельмом Кентерберійським у трактаті «Чому Бог людина?» та ТомоюАквінським у книзі «Про могутність Бога». В ісламському суспільстві головне– походження шаріату, кодексу норм мусульманського права і моралі на основіволі Аллаха. Вершиною ідеалістичного підходу до розуміння суспільства слід

85

вважати німецьку класичну філософію, в основі якої – ідея освіченого розуму.Іммануїл Кант у трактаті «Ідея загальної історії» обгрунтовує думку про те, щознаходження людиною засобів до життя, її здатність розуміння, швидкий розумі добра воля є власною справою людини, а історична закономірність – лишеаналогічна закономірності природи. За Кантом, суспільство є умовоюсамореалізації людини. Засіб, що природа використовує для розвитку людськихнахилів, – це антагонізм (недоброзичливість у спілкуванні людей), оскількизрештою є причною їх законного порядку. Опір іншим у суспільстві спонукаєвсі сили людини до перших істинних кроків від грубості до культури, що єсуспільною цінністю людини [24; c. 261]. У суспільстві, завдяки незлагодженості та просвітництву, утверджуєтьсяобраз думок, здатний перетворити грубі природні задатки в моральні. І. Кантосмислює ідеї розвитку суспільства, правової держави, структури влади івважає, що найбільша біда, яку люди спричинюють одне одному невгамовноюсвободою, – незлагодженість між ними – спонукає їх вступити догромадянського суспільства. Оригінальні ідеї про суспільство розвинув ГеоргГегель. Його ідеалістична концепція суспільства має наукове поясненнябагатьох явищ і процесів, закономірностей об’єктивного Духу. Розкривалися,по суті, закономірності суспільного розвитку, що проявляються за допомогоюдіяльності окремих людей, їх взаємозв’яків, стосунків і взаємодії; у пізнанніАбсолютної Ідеї і суспільного процесу розкривалася ідея свободи людини.Історія суспільства – результат діяльності окремих людей; кожна окремалюдина прагне реалізувати свої інтереси і мету, створює щось нове, над яким іне замислювалась. Людина активна, і ніщо велике не здійснюється безпристрасті. Історія суспільства – не що інше, як історія народів [24; c. 265]. Матеріалістичний підхід до розуміння суспільства запропонував КарлМаркс. З погляду марксизму, процес формування суспільства вихідним пунктом маєвиділення людини з тваринного світу при формуванні у предків людинисоціально-спонукальних мотивів у поведінці. Крім природного добору, в силувступає і соціальний. У процесі такого подвійного добору виживали і вважалися перспективними тінайдавніші спільності людей, які у своїй життєдіяльності підкорялися певнимсоціально значущим вимогам, наприклад бути згуртованими, допомагати однеодному, дбати про долю нащадків тощо. Поступово в процесі історичногорозвитку людина, образно кажучи, стала на шляхи соціальних законів, сходячиз колії біологічних закономірностей. Процес соціалізації людини здійснювався,насамперед, в процесі праці, навички до якої постійно вдосконалювалися,передавалися від покоління до покоління, утворюючи речовинно-фіксованукультурну традицію [75; c. 79]. Праця, стимулюючи людей до спільної діяльності, обумовила виникнення ірозвиток різноманітних видів спілкування, виникнення членороздільної мови,утворення виробничих відносин. Праця і виробничі відносини, що виникали наїї основі, є головними матеріальними силами, які привели до появи йвдосконалення власне людської форми існування – суспільства. Застосований

86

принцип визначальної ролі суспільного буття стосовно суспільної свідомості таінших форм людської життдіяльності дозволив К. Марксу показати суспільство,основу якого складає матеріальне виробництво засобів до життя, у розвитку і вісторичній спадковості. Спосіб виробництва матеріальних благ зумовлюєсоціальний, політичний та духовний процеси взагалі. В центрі є людина –суб’єкт діяльності. Висновки К. Маркса про природу соціального знаходили підтвердження упрактиці розвитку капіталізму. 3) Методологічними підходами до вивчення суспільства є: формаційний,соціокультурний і цивілізаційний.

Формаційний підхід тісно пов’язаний з теоретичними принципамимарксистської соціальної філософії. Запроваджений К. Марксом, який впершевжив термін «суспільна формація» у своїй праці «Вісімнадцяте брюмера ЛуїБонапарта» (1851 р.), а до виходу в світ першого тому «Капіталу» (1867 р.) –вже не менше 5 разів, окресливши коло основних питань, пов’язаних звизначенням обсягу, змісту та функції цієї категорії. Марксу притаманийрозвиток ідеї формацій не як канону, а органону пізнання, як дійсногопрацюючого інструменту розв’язання різноманітних пізнавальних і практичнихзавдань. Термін «формація», запозичений Марксом з геології, у єдності йогодіахронічного і синхронічного вимірів, вдало схоплює суспільство – водночасяк процес і структуру, формування і стан, послідовність і систему [2; c. 130].

Суспільно-економічна формація розуміється німецьким мислителем, якконкретно-історичний тип суспільства, визначений системою панівних наданому ступені розвитку соціуму виробничих відносин, що виникає,функціонує і вдосконалюється за своїми власними законами і є визначальнимдля всіх сторін суспільного життя. Для характеристики структурних елементівсуспільно-економічної формації, її суті, основи і разом з тим її якісноїсвоєрідності вводяться поняття база і надбудова. Сукупність виробничих відносин складає економічну структуру суспільства,реальну базу, на якій піднімається юридична і політична надбудова і якійвідповідають певні форми суспільної свідомості. Отже, суть економічної бази –матеріальні, виробничі відносини, що не залежать від волі і свідомості людини,як результат діяльності, спрямованої на підтримку її існування. База – цеекономічна структура суспільства, властива йому сукупність виробничихвідносин. Економічна база – основа суспільно-економічної формації – виступаєоб’єктивною основою, на якій формується надбудова суспільства. Надбудова,будучи породженням економічної бази, є вторинним суспільним утворенням і,отже, компонентом духовного життя суспільства [86; c. 452]. Специфіканадбудовних явищ полягає в тому, що, перш ніж скластися, вони проходятьчерез свідомість. Взаємодія бази і надбудови – діалектична. Надбудова,породжена економічною базою, відіграє далеко не пасивну, а, навпаки, активнуроль. Фрідріх Енгельс писав, що політичний, правовий, філософський,релігійний, літературний, художній тощо розвиток засновані на економічномурозвитку [2; c. 48]. Але усі вони також впливають один на одного і наекономічну базу. Справа полягає не в тому, що економічне становище є

87

причиною, що тільки воно є активним, а все інше – лише пасивний наслідок.Ні, тут взаємодія на основі економічної необхідності у кінцевому підсумкузавжди прокладає собі шлях. Надбудова може сприяти розвитку і зміцненнюсвоєї економічної бази, а може і перешкоджати розвитку. Це залежить відзмістовної і структурної організації, а також від конкретних особливостей,носіїв і провідників у життя суспільних ідей і теорій, їх соціальної позиції.Отже, активність надбудови невіддільна від активності людини як суб’єктасоціального пізнання і практично-перетворючої діяльності. Відкриття КарломМарксом суспільно-економічної формації дозволило по-іншому трактуватиісторичний процес [87; c. 19].У теорії суспільно-економічної формації важливе значення надається законамфункціонування і розвитку. Система виробничих відносин, що утворює ту чиіншу формацію, виникає і функціонує на основі певного ступеня розвиткупродуктивних сил і існує доти, поки не будуть вичерпані всі можливості, яківона надає для їх функціонування. Потім система виробничих відносинпоступається місцем новій, що характеризується вищим рівнем розвиткупродуктивних сил. Лише доти, поки та чи інша формація дає простір длярозвитку продуктивних сил, її існування історично виправдане, необхідне зточки зору історичного прогресу. Але не більше того. Як тільки формаціяперестає сприяти розвитку продуктивних сил, вона перетворюється в гальмо нашляху удосконалення соціуму. Отже, кожна формація виступає закономірнимступенем історичного розвитку. Людство у своєму розвитку пройшло чотирисуспільно-економічні формації: первіснообщинний лад, рабство, феодалізм,капіталізм, а попереду у суспільства п’ята – комуністична формація [86; c. 450].Первіснообщинний лад характеризує дуже низький рівень розвитку

продуктивних сил. Людина користувалася настільки примітивними засобами,що не давали їй можливості протистояти природі, викликали необхідністьколективної праці. Це обумовило суспільну власність на засоби виробництва,зрівняльний розподіл і відносини співробітництва та взаємодопомоги міжлюдьми. Рабовласницька формація – більш високий ступінь розвиткусуспільства. Рівень продуктивних сил тут дозволяє добиватися більшихматеріальних благ, аніж це необхідно для підтримки безпосердньоговиробництва. Але тоді рівень продуктивних сил ще не настільки високий, щобсуспільне виробництво було можливим без жорсткої експлуатації рабів.Феодальна формація – основа виробничх відносин побудованих на власностіфеодалів на засоби виробництва, на землю і неповна власність на землероба,якого змушували працювати на себе, але могли і покарати, продати, хоча немали права убити. Характерна для феодального суспільства власністьпрацівника (землероба і ремісника) на певні засоби праці і на особистегосподарство призводила до появи у безпосереднього виробника, на відміну відраба, деякої зацікавленості в результатах своєї праці. Це сприяло зростаннюпродуктивних сил, що робило даний суспільний лад, у порівнянні зрабовласницьким, прогресивнішим. З подальшим розвитком продуктивних силфеодальний спосіб виробництва зживає себе. Капіталістична формація –прийшла на зміну феодалізму, грунтується на приватній власності і найманій

88

праці робітників, особисто вільних, але позбавлених засобів виробництва і томузмушених продавати свою робочу силу. Капіталістичні виробничі відносинисприяли бурхливому розвитку машинного виробництва, зростанню техніки,поглибленню процесу усуспільнення праці. Усе це відкрило широкі, небувалідля попередніх стадій суспільного розвитку можливості для розвиткупродуктивних сил, але разом з цим надзвичайно загострило класовісуперечності, породжені власне капіталістичним способом виробництва.

Соціокультурний підхід - пов’язаний з іменами таких відомих мислителів,як М. Данилевський і О. Шпенглер. На їхню думку історія цивілізації можебути у вигляді різноманітних культурно-історичних типів, що взаємодіють,мають специфічні та спільні характеристики й закономірності розвитку. Іншийпогляд на суспільство, наприклад, як на загальнолюдську цілісність, невитримує наукової критики і має поступитись культурно-типологічному аналізусоціуму [Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1997 – Т. 1.; c. 100]. Основи цього підходу були закладені російським філософом слов’янофілом М.Данилевським у фундаментальній праці «Росія і Європа» (1869 р.). Людство, надумку М. Данилевського, є поняттям абстрактним. Існує не людство, акультурно-історичні типи цивілізації – єгипетський, китайський, асирійсько-вавилоно-фінікійський, єврейський, грецький, римський та ін. Кожен з них по-своєму відтворює ідею людини та людяності, цивілізації та цивілізованості зісвоїми особливостями й специфічними методами. Абсолютизація будь-якого зних, механічне перенесення його характерних рис на цивлізацію в ціломупривело б до її деградації. Історія розвитку цивілізації – це постійна змінакультурно-історичних типів. Кожен період створює власний унікальний типкультури. І хоч вони взаємодіють, постійно обмінюються надбаннями, проте їхунікальність не тільки не знищується, а й міцніє [Данилевский Н. Россия и

3) Феодальна формація

4) Капіталістична формація

5) Суспільство вільних робітників

2) рабовласницькаформація

1) Первіснообщиннийлад

89

Европа – М.: Прогресс, 1990; c. 90]. Так, на думку М. Данилевського, єврейськакультура позначена так званою релігійною грунтовністю, грецька – художньою,римська – політико-правовою, романо-германська – науковою таіндустріальною. Це так звані одно- та двохосновні культурно-історичні типи.Слов’янському типу належить майбутнє, що матиме чотрирьоосновну природу.Він успадкує надбання минулих культур і повстане у вигляді синтезу такиххарактерних рис, як релігійність, науковість, творчість у мистецтві, технологіїта індустрії; політичність; економічна обгрунтованість та общинність. Філософпрогнозував розклад європейського співжиття, конфлікт між романо-германським і слов’янськими типами культур і створення всеслов’янськогосоюзу зі столицею в Константинополі. Цю ідею підхопив і збагатив відомий німецький філософ і культуролог,історик і публіцист, представник філософії життя О. Шпенглер (1880–1936 рр.)Культурологічно-цивілізаційна модель соціуму представлена ним у праці«Занепад Заходу: Загальні риси морфології світової історії» у 2 т. (1920–1922рр.). Культура, за Шпенглером, виникає із потягу до «космічності», докультивування такту і ритму. Вона охоплює всі надбання народу: від філософіїй літератури, до фінансових операцій і ведення війни. Кожен народ створюєунікальну культуру, яка має «душу», внутрішню єдність усіх елементів івідокремлена від інших культур як своєрідних «організмів», що послідовнопроходить стадії зародження, розвитку, злету й падіння [87; c. 45]. За О. Шпенглером, існує сім таких культур: єгипетська, індійська, вавилонська,китайська, «аполонівська», «фаустівська» і культура майя. Як свідчить філософ,очікується народження й зліт ще одного типу культури – «російсько–сибірської». Кожен тип культури мав свій строк існування, що визначаєтьсявнутрішніми особливостями її організації. Цей строк – приблизно тисячоліття.Вмираючи, культура перетворюється на цивілізацію, яка, на думку філософа,постає у вигляді «мертвого простору» інтелекту, поля згасання культури.Західноєвропейська культура вступила в стадію занепаду, закосніння.Проявами кризи є поширення механічної праці, заміна мистецтва спортом,накопичення техніко-технологічного потенціалу, а головне – домінаціямасовізованої особистості, соціальною базою якої є пролетаріат [86; c. 453]. Цивілізаційний підхід – дуже близький за ідейним змістом до концепції О.Шпенглера де є внутрішнє розуміння філософії історії як розвитку й занепадусвоєрідних типів культур. Його обгрунтував і пропагував англійський історик,професор Лондонського університету, один з керівників Королівськогоінституту міжнародних відносин Арнольд Джозеф Тойнбі (1889–1975 рр.).Всесвітнє визнання ученому принесли фундаментальні праці: «Дослідженняісторії», «Випробування цивілізації»; «Світ і Захід»; «Історичний підхід дорелігії». А.Тойнбі заперечує єдність історії людства, водночас обстоює думкупро існування своєрідних замкнених (локальних цивілізацій). В ранніх творахфілософа налічується 21 локальна цивілізація. Пізніше він узагальнив їх,скоротивши перелік цивілізацій до 13. Кожна цивілізація проходить стадіївиникнення, зростання, надлому й розкладу, після чого гине, поступаючисьмісцем іншій.

90

На основі глибоко аналізу історичного матеріалу він намагається вивестизакономірності історичної зміни цивілізацій, спрогнозувати майбутнє людсттва.ХХ ст. позначене існуванням п’яти головних цивілізацій: китайської,індійської, ісламської, російської і західної [Тойби А. Дж. Постижение истории.– М.: Прогресс, 1990; c. 400]. Сукупність історій цих цивілізаційних спільностей (стисло-цивілізацій)утворює всесвітно-історичний процес. У перебігу історії усіх цивілізаційТойнбі виділяє наступні етапи: виникнення, ріст, надлом, деградація тадезинтеграція, які характеризуються ним з позицій варіанта філософії життяАнрі Бергсона: виникнення й ріст цивілізацій пов’язуються з енергієюжиттєвого пориву, а надлом, деградація й дезинтеграція – з виснаженням їхжиттєвих сил. Означені етапи є спільними для всіх цивілізацій, проте кожнапроходить їх по-своєму, накладаючи на них відбиток власної унікальності.Згідно з Тойнбі, попри всю неповторність кожної з цивілізацій, їм притаманні ідеякі спільні характеристики, насамперед закон «виклику та відповіді». За цимзаконом, доки цивілізація спроможна на адекватне сприйняття й належнувідповідь на кожен наступний з низки викликів історичного довкілля, вонарухається поступально. Можливість такої відповіді створюється завдякипродуктивним ідеям обдарованої здібностями й чеснотами, так званої творчоїменшості. Ці ідеї через механізм соціального наслідування поширюються середпасивної більшості і втілюються нею в життя [69; c. 190]. Однак з плином часу творча меншість може втратити здатність генеруватиідеї, що є адекватними викликові історичної ситуації, разом з цим – моральнийавторитет. Суспільнозначуща діяльність творчої еліти набуває суто формальногохарактеру й починає спиратися на апарат примусу. Відповідно, більшістьперероджується у «внутрішній пролетаріат», визначальними рисами якого єпаразитарний спосіб життя (з вимогами «хліба та видовищ»), неспроможністьдо плідної діяльності чи захисту свого суспільства і, водночас, перманентнаготовність до соціальних збурень, маргіналізація. За таких умов (до якихприлучається загроза від варварської периферії, або «зовнішньогопролетаріату») відбувається надлом відповідної цивілізації з наступною їїдеградацією та розпадом. Втім, за Тойнбі, пізні етапи існування цивілізаціїзовсім не обов’язково мають поставати як напередвизначені й неминучі щаблі їїзагибелі. Під впливом нових творчих меншостей може відбутися духовне, апізніше й цілісне відродження цивілізації. Крім того, уникнути розпаду можнатакож шляхом «єднання в духові», через залучення до вселенської релігії наоснові об’єднання вже навяних світових віровчень і переходу на рівень світовоїцивілізації [12; c. 104]. Крім згаданих мислителів, до представників цього напряму можна віднести йтаких теоретиків як П. Сорокін, Е. Гідденс, А. Моль, Ч. Сноу, К. Леві-Строс, Г.Зіммель, Е. Кассірер, репрезентують погляд на суспільство, що виходить замежі існуючих традиційних підходів. Наприкінці ХІХ–ХХ ст. проблеманауково-технічної революції, її впливу на соціальні структури та роль у

91

розвитку сучасного світу привела до формування технократичних моделейсуспільства індустріальної доби. 4)Концепція індустріального суспільства кладе в основу соціального прогресузміну різних технологічних епох у всесвітній історії, поділяє суспільства натрадиційні, індустріальні та постіндустріальні.

Традиційне (аграрне) суспільство – суспільство з аграрним устроєм, змалорухливими соціальними структурами і заснованими на традиції способомсоціокультурної регуляції. У повсякденному розумінні традиційне суспільствосприймається як родо-племінне, феодальне суспільство, примітивне і відстале.Справді, традиційному суспільству притаманні вкрай низькі темпи розвиткувиробництва, що могли задовольнити лише потреби на мінімальному рівні, аголовне – велика інерційність, суперечливість, двозначність, неприйняттянових ідей, обумовленими особливостями функціонування [Гэлбрейт Дж.Новое индустриальное общество. – М.: Прогресс, 1975; c. 45]. В традиційному суспільстві регламентуються, суворо контролюються норми,соціальні структури, соціальні інститути, звичаї, поведінка індивідів та ін.Соціальні утворення, освячені традиціями, вважаються непорушними, і навітьдумка про їх можливе перетворення, зміну вважалась крамольною. Будь-якийпрояв свободи особи, що виступав новизною в суспільстві, пригноблюється ікультурою, і соціальними інститутами, владними структурами.Індустріальне (промислове) суспільство – суспільство, що безпосередньо

визначається рівнем технічного, індустріального розвитку. Індустріальнесуспільство – один з двох основних типів суспільства (поряд з капіталістичнимсуспільством), аналізується філософами Заходу для порівняння природисучасних суспільств з походженням і природою традиційних (родо-племінних,феодальних) суспільств [69; c. 112].

Індустріальне(промислове)суспільство –

середина XVII –перша половина

ХХ ст

Доіндустріальесуспільство(аграрне)-

35.000 р. до н.е.– початок XVI

ст.

Постіндустріальне(інформаційне)суспільство –

др. пол. ХХ – першедесятиріччя ХІХ ст.

92

Термін індустріальне (промислове) суспільство введений у філософію ще А.Сен-Сімоном. Природу і характер індустріального суспільства сформулювалиО. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм та ін. У 50-60 рр. ХХ ст. в США і ЗахіднійЄвропі висунута філософами Ральфом Дарендорфом, Раймоном Арном, УолтомРостоу та ін. З позицій сучасних теоретиків, індустріальне суспільство,капіталізм – його верхня, перехідна форма, обмежена суспільствами ЄвропиХІХ і початку ХХ століть. Тоді як, за Р. Дарендорфом, індустріальне виробництво – не просто гість, якийприходить, але, ймовірно, залишається з людьми у тому або іншому виглядіназавжди. Тому поняттю індустріальне суспільство як об’ємнішому віддаєтьсяперевага перед капіталістичним суспільством. Капіталістичне суспільство – це суспільство, де індустріальне виробництво –переважаюча форма економічної організації – перебуває у приватній власності,де підприємець відразу і власник, і головний суб’єкт управління трудовимпроцесом і робітниками. Але збіг власника і управлінця тимчасовий. Зізростанням масштабів індустрії власність на капітал надалі не гарантуєконтроллю над системами влади і авторитету на підприємствах [2; c. 138 ].Постіндустріальне суспільство – найвідоміші представники цієї теорії: ДеніелБелл, Герман Кан, Збігнев Бжезинський, Алвін Тоффлер, Жан Фураст’є, АленТурен, Жак Єллюль, Льюїс Мемфорд, Френсіс Фукуяма. Д. Белл (1919 р. н.) у працях «Кінець ідеології: Знесилення політичних ідей у50-ті роки» (1960 р.); «Прихід постіндустріального суспільства: Спробасоціального передбачення» (1973 р.); «Соціальні науки після Другої світовоївійни» (1982 р.); «Комунітаризм та його критики» (1993 р.), визначає даний типсоціальних відносин як специфічну спробу людства перевершити світ природи ікультурних цінностей минулого [24; c. 287]. Виходячи з того, що розвитоктехніки, виробництва автоматично веде до соціальних змін, філософ вказує, щовиробничі відносини, відносини власності не відграють суттєву роль у переходідо нового, досконалішого суспільства. В постіндустріальному суспільствівиділяється п’ять основних ознак: по-перше, у сфері економіки має місцезрушення від виробництва товарів до виробництва послуг (в охороні здоров’я,освіті, управлінні, науці тощо); по-друге, у сфері зайнятості спостерігаєтьсяперевага працівників розумової праці; по-третє, серед факторів, що визначаютьполітику та всіляки нововедення, центральне становище займають теоретичнізнання; по-четверте, здійснюється планування розвитку техніки та контроль заїї використанням; по-п’яте, в управлінні використовуються нова інтелектуальнатехнологія і її методи, моделі функціонування суспільства і майбутнього [БеллД. Постиндустриальное общество. – М.: АСТ, 2000; c. 350]. Д. Белл приходить до висновку, що на відміну від індустріальногосуспільства, де панують економічні інститути, в постіндустріальному економікапідпорядковується політичній системі. Варіант концепції постіндустріального суспільства сформулював А. Тоффлер(1928 р. н.) у працях «Шок майбутнього» (1970 р.); «Третя хвиля» (1980 р.);«Передбачення і передумови» (1983 р); «Переміна влади» (1990 р.); «Війна таантивійна» (1993 р.).

93

Спостерігаючи занепад старих і виникнення нових галузей виробництва, вінзапропонував можливу трансформацію соціальної і технологічної реальностей,назвавши їх третьою хвилею. Безпосередній зв’язок є у зміні техніки і способіжиття, його цінностей: техніка обумовлює тип суспільства і тип культури,причому вплив має хвилеподібний характер. До- і постіндустріальні хвилі урозвитку техніки і їх вплив на суспільство описуються як такі, що симетричнорозбігаються: якщо перша аграрна хвиля, що відбувається майже десять тисячроків, виплеснула індустріально-заводський масовий тип культури ісуспільства, то третя хвиля тягне людство у нескінченність технологічноїтворчості індивідів. Проте центр трьох хвиль у розвитку технологічнихцивілізацій утворює саме індустріальне виробництво – силова техніка другоїхвилі, проекція сенсорно-моторної діяльності людини [Тоффлер Э. Третьяволна. – М.: АСТ, 2001; c. 230]. Підкреслюється відмінність подібної техносфери до промислової революції івідмінність нових технологій кінця ХХ ст. від індустріалізму. Індустріалізм,цивілізації зі старою технікою, їй відповідає особлива гносеологія, особливийспосіб життя. Останній характеризується централізацією влади, гігантизмом,одноманітністю (масовидністю) відносин, їх формалізацією, супроводжуєтьсяпригнобленням, убозтвом і екологічним занепадом [24; c. 288]. Постіндустріальне суспільство є проявом високороизвинутої комп’ютерноїтехніки. Комп’ютери проникають в усі сфери життя суспільства, включаючипобут, домашнє господарство, обслуговування. Комп’ютерна революція суттєво змінює класовий поділ суспільства, сімейнівідносини, виховання дітей. З її здійсненням відбуваються зміни в соціальнихструктурах, тому що в промисловості виникає дедалі більше видів робіт, щоможна здійснювати в домашніх умовах. В житлові кімнати перемістяться іробочі місця адміністративно-технічного персоналу, архітекторів, дизайнерів,лікарів, учителів. В результаті змін соціальна структура суспільства складатиметься, по-перше, задміністраторів, працівників культури, інженерів, медиків, економістів; по-друге, з техніків і напівспеціалістів; по-третє, зі службовців і працівників сфериторгівлі [Тоффлер Э Шок будущего. – М.: АСТ, 2001; c. 76]. Критеріямирозподілу на соціальні страти служать знання тієї чи іншої людини в політичнійсистемі. Ставлення людей до засобів виробництва і місце людей у системісуспільного виробництва ігноруються. Символи третьої хвилі – цілісність таіндивідуальність, а також людська чиста технологія. Технології витісняютьхарактерне для індустріалізму панування над природою. Відбуваєтьсяінтелектуалізація виробництва, різноманітність стає такою ж дешевою, як іодноманітність; сегментація ринку формує нові господарські цінності;змінюється характер праці, переосмислюються поняття робоче місце,зайнятість, безробіття тощо. Світ перестає здаватися машиною, заповнений інноваціями, для сприйняттяяких необхідний постійний розвиток пізнавальних здібностей. У новому світі,раціональних норм для організації суспільства та економіки вже недостатньо. Умайбутньому необхідна відмова від узкоутилітарного розуміння виробництва,

94

створення цінностей за межами ринку, поширення безприбуткових організаційу сфері гуманітарного розвитку [Тоффлер Э. Война и антивойна. – М.: АСТ,2002; c. 240]. У Франції всесвітньо відомий економіст Жан Фураст’є також працював надтеоретичним осмисленням концепції постіндустріального суспільства.Технічний прогрес – єдине джерело суспільного розвитку, що підвищуєпродуктивність в промисловості та сільскому господарстві, але майже неторкається сфери послуг, веде до загального зростання добробуту і стиранняполюсів бідності та багатства. Разом з тим технічний прогрес, на думкуученого, здійснює не тільки революцію у доходах, але й антропологічнуреволюцію, забезпечуючи перехід від ефективного, такого, що апелює досоціально-політичних перетворень типу людини до зваженого типу, якийрозглядає всі явища в техніко-економічному аспекті. Завданням соціальногопрогнозування проголошується усунення соціально-політичного екрану задопомогою зіставлення основних факторів росту в великі проміжки часу івиявлення економічної еволюції у чистому вигляді. Розділивши історію на дваперіоди: від неоліту до XVII-XVIII ст. – традиційне суспільство і з XVIII ст. досучасності Ж. Фураст’є прагне виділити кардинальну мутацію людства,обумовлену вступом до індустріальної ери: для неї притаманні суттєві зміни втривалості праці та освіти, ступені комфорту в побуті, на роботі тапрофесійному задоволенні, рівні суспільної гігієни та тривалості життя. Вінбачить в науково-технічному прогресі не тільки позитивні сторони, але йнегативні. Серед негативних наслідків НТР: крах тисячолітніх гарантійстабільності психічної рівноваги людини, порушення особистих зв’язків,контактів людини з живою природою, розмірених ритмів життя, тобтоіндустріалізація приводить до порушення антропологічних та подібних потреблюдської особи [2; c. 133]. Тому попереду лежить епоха постіндустріальногосуспільства, що багато в чому близьке індустріальному. Негативні риси індустріального суспільства проявляються в прагненніусунути неорганізовану людину, підкорити все технічно продуманійраціональності, реалізувати введене Г. Маркузе поняття одномірності і тимсамим позбавити людину людського, тому на зміну таким формам відносинприходить нова модель розвитку суспільства, що локалізує тенденціїтехницизму, посилює такі позатехнічні елементи культури, як мистецтво, девиражається одвічна, афективна людина, яка любить, ревнує, заздрить істраждає; мораль, що допомагає долати параліч волі; філософія, що формулюєцілісну концепцію світу; релігія, що надихає людину перед непізнаним[Маркузе Г. Одномерный человек. – К.: Ваклер, 1995; c. 40].Інформаційне суспільство – у формування цього поняття значний внесок

зробили З. Бжезинський, Дж. Пелтон, Дж. Мартін, Г. Еванс та ін. Розглядаючирозвиток як зміну стадій, прихільники теорії з’ясовують його становлення здомінуванням четвертичного сектору економіки, що йде за сільскимгосподарством, промисловістю та економікою послуг. Стверджується, що капітал та праця як основа індустріального суспільствапоступається місцем інформації та знанню в інформаційному суспільстві.

95

Революціонізуюча дія інформаційних технологій приводить до того, що втакому суспільстві класи замінюються соціально недеференційованимиінформаційними спільностями [69; c. 199]. Традиційно громіздкім корпораціямпротиставляються малі економічні форми – індивідуальна праця вдома,електронний котедж як модель людського існування в майбутньому. Моделі людського існування в майбутньому входять у загальну структуруінформаційного суспільства з його іносферою (сферою інформаційного обмінузнаннями), техносферою та іншими сферами людського буття. Висуваєтьсяпроект глобальної електронної цивілізації на основі синтезу телебачення,комп’ютерної служби та енергетики – «телекомп’ютеренергетики» (Дж.Пелтон). Комп’ютерна революція поступово веде до зміни традиційного друкуелектронними книгами, змінює ідеологію, перетворює безробіття на«забезпечене дозвілля» (Г. Еванс). Отже, протягом усієї історії філософії багатомислителів намагалися обгрунтувати походження і розкрити суть суспільства,через що склався ряд цікавих підходів, концепцій до трактування минулого,сучасного і майбутнього суспільства, але цей пошук триватиме, тому щолюдство має бажання постійно вдосконалювати думку про суспільство, в якомуживе.

Рекомендована література

Основна: [2; с. 10–155; 12; с. 93–121; 69; с. 10–200; 75; с. 40–80].Додаткова: [24; с. 150–290; 86; с. 450–453; 87; с. 10–20].

Запитання для самоперевірки

1. Що таке суспільство з філософської точки зору? 2. Назвіть основні методологічні підходи до вивчення суспільства. 3. Поясніть відмінність між традиційним і індустріальним суспільством. 4. Що таке суспільно-економічна формація? 5. Назвіть позитивні і негативні риси розвитку інформаційного суспільства.

Теми рефератів

1. Ідея кінця історії людства у творах Фр. Фукуями. 2. Концепція індустріального суспільства у філософії Дж. Гелбрейта. 3. Телематичне і технотронне суспільство: порівняльний аналіз. 4. Шок майбутнього і поняття третьої хвилі у творах А. Тоффлера. 5. Основний зміст та значення науково-технічних революцій.

96

Тема 9. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ ЕСТЕТИЧНОЇ ТЕОРІЇ

План лекції

1. Основні поняття та проблеми естетики.2. Історичні етапи розвитку естетики.3. Уявлення про прекрасне, піднесене, трагічне, комічне потворне.4. Видова специфіка мистецтва.

1) Естетика(від грец. αισυητιυοζ–здатний відчувати) – наука про становленнячуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічноїєдності двох своєрідних частин цієї науки, якими є: а) виявлення діалектикисамого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісногоставлення людини до дійсності; б) художня діяльність людини. Обидві частинихоч і тісно взаємопов’язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаютьсяпитання природи, творчого потенціалу естетичного, категорії естетики –прекрасне, піднесене, трагічне, комічне, потворне тощо. Друга частина охоплюєхудожню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність,природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самоубтністьмистецтва [3; c. 17]. Як справедливо зауважує український філософ Л. Т. Левчук (1940 р. н.), самуісторію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назватипроцесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами.Своєрідну функцію пластичного мосту при цьому виконували такі поняття, як«прекрасне», «досконале», «гармонія», «цінність», «філософія мистецтва».Протягом багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як«наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва»[3; c. 18].Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім

реконструювати історію проблеми, звернувши особливу увагу на специфікутермінології. Спробуємо привідкрити значення з деяких понять естетики, середяких «калокагатія», «естетична свідомість», «естетичне почуття», «естетичнийсмак», «естетичний ідеал». А) Калокагатія (від грец. το καλλος – краса і το αγαθος – добро). Відкриттяпоняття належить Сократу. Пізніше отримує визначення у творах Арістотеля«Нікомахова етика» і «Поетика». Буквально це поєднання старогрецьких слівпрекрасний і добрий (досконалий).Б) Естетична свідомість – це естетична діяльність суспільного суб’єкта, щорозвивається протягом значного історичного періоду, створює певний комплекспочуттів, уявлень, поглядів, ідей. Це своєрідна абстракція є насампередособливим духовним утворенням, яке характеризує естетичне ставленнялюдини або суспільства до дійсності. Естетична свідомість – продукт значногоісторичного розвитку суспільства, що відтворює рівень естетичного освоєннясвіту. Існує також вона і як особиста, індивідуальна характеристика окремоїлюдини. Найсуттєвішими елементами естетичної свідомості є: естетичнепочуття, естетичний смак, естетичний ідеал та естетична теорія [17; c. 49].

97

В) Естетичне почуття – почуття та емоції, які переживає людина в процесісвого існування в світі, численні і різноманітні за характером, структурою тапсихологічним механізмом їхнього протікання. Одні з них – голод, холод, страх, осторога – близькі до тваринних, іншівважаються специфічно людськими і детермінуються відповідно суспільно-культурними причинами. Естетичне почуття належить якраз до останніх і єодним з найскладніших видів духовного переживання, найблагороднішим ізпочуттів людини [17; c. 52].Г) Естетичний смак – є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходитинеобхідну достатність в особистому ставленні до світу культури і цінностей.Наявність естетичного смаку проявляється як відповідність внутрішнього ізовнішнього, гармонія духу і соціальної поведінки, соціальної реалізаціїособистості.Д) Естетичний ідеал – естетична практика в своїх різноманітних на основіпродуктивної творчої уяви формує особливе духовне утворення, в якомуідеально співвідносяться цілісність, творчість, досконалість. Слово ідеалгрецького походження (від «ідея», «поняття», «образ», «уявлення»). Як поняттявикористовується в ширшому розумінні, має відношення і до деяких іншихсфер людської діяльності (моралі, політики, суспільства) [93; c. 79]. До основних проблем розвитку сучасної естетики належать: а) співвідношенняестетичного і раціонального; б) розвиток естетичних та етичних уявлень влюдській природі; в) взаємодія естетичного та утилітарного; г) формуванняестетики, процесів художньої творчості; д) становлення людини, суспільнівідносини, як об’єкти естетичної діяльності; е) еволюція естетичної свідомості(почуттів, смаків, ідеалів, поглядів); ж) обгрунтування методологічних основаналізу мистецтва; з) генезис природи художнього образу; и) побудова, аналізхудожнього образу (художня умовність); й) визначення асоціацій, метафор,символів і алегорій сучасного мистецтва; к) концептуалізація історичноїдинаміки, свободи й детермінізму у мистецтві. 2) Поняття естетика традиційно пов’язують з грецьким ейстетикос –почуттєвий. Проте не можна тут обійти і такі грецькі терміни, як естаномай,естесі, естаноме, калокагатія, не можна нехтувати і самим процесомформування особистого ставлення до предмета. Хоч згадані терміни івідповідають поняттю почуття, проте вони увібрали в себе багато нюансівіндивідуального людського ставлення до предмета, орієнтували людину навласні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, вимагали довіри довласного світосприймання. Під естетикою також розуміють загальнухарактеристику певної сфери пізнання («нижчої теорії пізнання» у порівнянні злогікою) (М. Баумгартен). Це визначило в подальшому долю естетикипорівняно з «філософією мистецтва», яка мала попередню багатовікову історію.І. Кант («Критика здатності судження») сформулював принцип автономіїестетики та мистецтва, показавши, що його не можна зводити до чуттєво-приємного, утилітарно-доцільного та раціонально-дискурсивного. Доцільністьестетики міститься не в самих речах та їхніх об’єктивних властивостях, а увідношенні їх до суб’єкта та його здібностей, в почутті задоволення,

98

обумовленому вільною грою розуму та уяви при безпосередньому спогляданніречей [93; c. 15]. У європейській традиції естетика остаточно визначилась якгалузь філософського знання, виробленого німецькою класичною філософієюНового часу. Вирішальним поштовхом до розвитку естетики послужилакантівська ідея «незацікавленості судження смаку». Кантівські ідеї автономіїестетичного і розуміння його як ланки між емпіричною необхідністю таморальною свободою були розвинуті Фр. Шіллером («Листи про естетичневиховання») у тлумаченні естетики як самостійної сфери «гри» та «видимості»,як образу, що поєднує форму і матерію, чуттєвість і духовність людини. ЯкщоІ. Кант ще залишається на позиції Баумгартена і називає естетику наукою про«правила чуттєвості взагалі», то Г. Гегель ототожнює естетику з «філософієюмистецтва», оскільки її предметом є «царство прекрасного», або художнятворчість. У зв’язку з цим категорія естетики не знаходить у Г. Гегелябезпосередньої розробки, хоча категорія «прекрасного» як «чуттєвого явленняідеї», як єдності ідеї та її індивідуального втілення в дійсності певною мірою єтакож характеристикою естетики в сфері мистецтва [18; c. 250]. З розвитком позитивізму проблеми філософії мистецтва залишаються позаувагою естетиків, які намагаються пояснити естетичні феномени з огляду наемпіричні дослідження та дані конкретних наук. Звідси бере свій початокпроблема розмежування та визначення своєрідності художнього та естетичного,естетичної діяльності і мистецтва тощо. Водночас набувають поширеннясоціологічні (Г. Спенсер, О. Конт), психофізіологічні (Г. Фехнер), психологічні(Є. Ліппс), культурологічні (Е. Тайлор) дослідження феноменів естетики яктаких, що вийшли за межи мистецтва і ототожнюються з усією сфероюкультури. З кінця ХІХ ст., особливо під впливом неокантіанської школи, щозапровадила ціннісне розуміння естетичного, ідей Е. Кассирера про символічнуприроду мистецтва, принципової спорідненості естетичної і міфологічноїсвідомості в герменевтиці Г. Гадамера на нових засадах сформуалось уявленняпро всезагальність естетики як ціннісної експресивної форми, властивоїлюдській культурі в цілому [18; c. 252]. Іншим шляхом до обгрунтування всезагальності естетики йшов марксизм,який пов’язував естетику із практичною діяльністю людини, через дослідженнязакономірностей практично-духовного освоєнння людиною дійсності, робитьспроможним естетичне відношення і сприйняття. Марксистське уявлення провсезагальність естетики знайшло свій розвиток у критиці репресивноїтотальності й афірмативного (утверджуваного) мистецтва Т. Адорно, а такожзапропанований Ж. Бодріяром концепції «трансестетики». Наголошення навсезагальності у марксистській естетиці суголосне патології скаральноготеургічного призначення естетичного у російській релігійній філософії (М.Федоров, В. Розанов, П. Флоренський) [17; c. 145]. 3) Естетика, у історичному розвитку, здійснює важливу трансформаціюуявлень про природу а) «прекрасного», б) «піднесеного», в) «трагічного», г)«комічного», д) «потворного».

99

А) Прекрасне – метакатегорія естетики, яка характеризує явища дійсності зточки зору їх довершеності і, відповідно, такими, що володіють найвищоюцінністю для людини. Як естетична цінність, прекрасне відрізняється відморальних та теоретичних цінностей (добра, істини) тим, що воно пов’язане зпевною чуттєвою формою і звернене до споглядання і уяви. Прекрасне єнастільки благородним та величним явищем, що століттям варварства невдається його знищити, остаточно поневолити [Франс А. ПреступлениеСильвестра Бонара, академика. Остров пингвинов. Боги жаждут. – М.:Художественная литература, 1970. – с. 59]. Сприйняття прекрасного породжує стан задоволення, гармонії з навколишнімсвітом, почуття свободи. В історії естетичної думки категорія прекрасноговідіграла роль основного поняття, через яке відбулося самовизначення естетикияк філософської науки. Гегель надавав перевагу визначенню естетики як«філософії прекрасного» [17; c. 199]. Для давньогрецької філософії характернеусвідомлення прекрасного як природної властивості світу (космосу). ЗаГераклітом Єфеським, «найпрекрасніша будова світу» та «найпрекраснішагармонія» є результатом єдності та боротьби протилежностей. Піфагорійцітлумачили прекрасне як гармонію, що внутрішньо притаманна речам, іджерелом якої є кількісні співвідношення, що розумілось у містичному дусі.Сократ вказує на доцільність прекрасного, адже «все є добрим і прекраснимвідповідно до того, що, для чого воно добре пристосоване». Платон впершезвернув увагу на те, що існує різниця між тим, «що таке прекрасне», і тим, «щоє прекрасним», тобто між тим, що є сутністю прекрасного та його проявами. Середньовічна естетика (Августин, Тома Аквінський) вбачали джерелопрекрасного у Богові. Головним принципом естетичної орієнтації булапіднесеність над реальністю, духовне подолання протиріч та недовершеностідійсності. Відродження відновило самоцінність живої, чуттєвої людини. В

Естетика

Прекрасне

Піднесене

Комічне

Потворне

100

ренесансній естетиці прекрасне визначалось як гармонія матерії і духа, тіла ідуші, людини і навколишнього світу. У культурі Нового часу панівною сталатенденція осягнення прекрасного не почуттями, а розумом. Визнавалося, щоправильна оцінка естетичних властивостей предмета залежить і від художньогосмаку, але у формуванні останнього вирішальну роль відігравав розум. ЗаКантом, прекрасне – не тільки якість чи властивість об’єкта, а й ставленнясуб’єкта до об’єкта, опосередковане апріорними формами мислення. Кантвперше наголосив на необхідності діалектичного підходу до вивченняестетичних явищ. Для Гегеля предметом естетики є художньо прекрасне,ступінь досконалості твору мистецтва визначається рівнем відповідності міжідеєю (змістом) та його формою (суттєвим образним втіленням) [18; c. 234]. Для марксистської естетики найхарактернішою тенденцією у розумінніпрекрасного був реалізм. Подальший розвиток естетики показав, що прекраснеяк естетична якість предмета, явища є в той же час мірою утвердження людинив світі, мірою вияву її свободи, розвитку її творчих можливостей.Б) Піднесене – естетична метакатегорія, яка характеризує естетичну цінністьречей та явищ, опанованих людиною не практично, а духовно. Зазвичай ідетьсяпро речі та явища як природного, так і суспільного походження, якіпереважають могутність і сили людини і вимагають від неї надзвичайних,граничних зусилль. Почуття піднесеного виникає за умов духовно уявного,морального подолання якихось значних, грізних сил природи або суспільнихявищ, неспівмірних із силою, енергією та фізичними можливостями людини.Якщо у відношенні до прекрасного людина практично вільна, то у відношеннідо піднесеного свобода має лише духовний, моральний характер. Духовнеподолання непідвладних людині явищ створює особливий стан естетичногопереживання, яке породжує почуття захоплення та радості, усвідомленнябезмежних можливостей людини [18; c. 135].В) Трагічне – категорія філософії і естетики, яка характеризує нерозв’язанийконфлікт, що виникає в процесі людської діяльності та супроводжуєтьсястражданням і непоправною втратою життєвих цінностей. На відміну від печального і страхітливого, трагічне передбачає вільний актдіяльності людини, її свідомий вибір, в результаті якого реалізується згубна дляособистості неминуча необхідність. Трагічний діючий герой кидає виклик долі, усвідомлюючи, що він можепризвести до поразки. Трагічне завжди розглядається в суспільно-історичномуконтексті, який зумовлює його структуру і художню форму. В Античну епохувнаслідок нерозвиненості особистісного начала трагічне постає у вигляді року,або долі, як безособової сили, панівної в природі і суспільстві [93; c. 68].Взірцем розуміння трагічного в давньогрецькій філософії слугує філософіяАрістотеля, яка розглядає трагічне як неввідільний момент вчення про буття.Вихід вічного розуму – нусу – за сферу вічного, де панує щастя або станблаженності та безневинності, у сферу минущого і плинного, де починаєтьсяжиття з його нещастями, виною, злочинами і розплатою, супроводжуєтьсятрагічним потрясінням людини від скоєного злочину, яке здійснюється через«жах» і «співчуття» і веде до катарсису (очищення). Виділення категорії

101

трагічного і її філософське осмислення здійснюється в німецькій класичнійестетиці. Кант і Шіллер вбачали джерело трагічного в конфлікті між чуттєвоюта моральною природою людини. Гегель, який створив цілісну теоріютрагічного, вбачає його сутність в самороздвоєнні субстанції як сфери волі тазавершення. Стверджуючи розумність волі та осмисленість трагічногоконфлікту, Г. Гегель, як і німецька класична філософія загалом, дотримуєтьсяраціоналістичної концепції трагічного, згідно з якою джерелом трагічного єсуб’єкт та його внутрішній світ. На відміну від Гегеля, ірраціоналістичнафілософія А. Шопенгауера і Фр. Ніцше вбачають сутність трагічності увідсутності будь-якого смислу в бутті, яке споконвічно є безформним,хаотичним, ірраціональним [18; c. 147]. В ХХ ст. ірраціональне тлумачення трагічного як «трагічного почуттяіснування» стає домінуючим у філософії екзистенціалізму (К. Ясперса, М.Бубера, М. Гайдеггера).В) Комічне – (від грец. κομικοζ – смішний) це категорія естетики, якавідображає конфлікт суспільно значимої форми в поведінці і діях людини знікчемністю соціального і морального змісту цієї дії, що не загрожуєсуспільним цінностям і долається через сміх. Предметом комічного є, якправило, несуттєві, хибні або уявні цінності, нікчемність яких усвідомлюється впроцесі розв’язання комічного конфлікту. Комічність передбачає розвинутепочуття гумору (інтелектуальне почуттям) і свідчить про гнучкість розуму [18;c. 155]. Комічне є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути насебе з боку, піднятися над буденністю. Комічне, як і трагічне, пов’язане ізсвободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися надсобою, над власними інтересами. Г. Гегель вважав, що загальне підгрунттякомічного – це світ, в якому людина як суб’єкт зробила себе повнимгосподарем того, що є значущим для неї; це світ, цілі якого руйнують самі себенесуттєвістю. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не даєтьсялюдині від народження, воно розвивається разом із особистістю і стаєпоказником динамічної пружності людського розуму і фантазії. За визначеннямКанта, гумор у позитивному значенні є здатність, талант людини без усяких нате підстав набувати доброго настрою (коли про все судять не так, як звичайно, анавіть навпаки, проте дотримуючись певних принципів розуму). К. Маркспов’язує комічне, як і трагічне, з діалектикою історичного процесу, де комічнехарактеризує певні фази світової історії. Якщо причиною трагічного є незнання,помилка, то головним джерелом комічного є облуда, свідоме чи несвідоменаслідування героїчних зразків. Звідси виникає самопародія, театралізація,переодягання в історичні костюми [18; c. 167]. Комічне найчастіше пов’язується із ситуацією, коли самі по собі незначні іневажливі цілі здійснюються з надто поважним виглядом та зі значнимиприготуваннями. Комічною є ситуація, коли індивід бере на себе вирішенняякихось надзвичайних завдань, але абсолютно не здатний до цього. Комічніситуації створюються і через випадкові обставини, збіг протилежних інтересів іхарактерів. Джерело комічного – це не тільки підміна змісту, значення, а й

102

порушення міри, створення ілюзії. Комічне є різноманітним, має різні ступені іформи вираження, такі, зокрема, як гумор, іронія, сатира, сарказм. Усі вони єзнаряддям подолання вад у людини та в соціальних процесах, руйнації хибнихілюзій людини про себе, засобом ствердження ідеалу через запереченнястарого, того, що віджило [18; c. 168].Г) Потворне – естетична категорія, яка виступає як антипод прекрасного івідображає негативну естетичну цінність. Потворне має в естетичній практицілюдини особливе значення: воно виступає як усвідомлення загрози їїіснуванню, як те, що підриває підвалини людяності, потребує духовного тапрактичного опанування. В античну епоху поняття потворного виступалоздебільшого як просте заперечення краси, щось протилежне і супротивне їй.Тому історія ідей про потворне по суті збігається з історією вчень пропрекрасне [18; c. 181].Певне розведення негарного, виродливого та потворного як естетичного

знаходимо у Сократа й Арістотеля. За Арістотелем, мистецтво завдяки мімезісу(імітації природи) робить можливим відтворення виродливого. У Середньовіччіпоняття потворного тлумачилось як естетична категорія, протилежнапрекрасному (за аналогією дотеологічного тлумачення протилежності добра ізла). Протиставлення прекрасного, як доброго і Божого, та потворного, якгріховного і людського, притаманне художньому відтворенню біблійних легенд(особливо Страшного суду). Значного поширення категорія потворного набулау візантійській естетиці, для якої характерним був інтерес до антиномій іпротиставлень. Василій Великий вважав, що прекрасне привертає до себекожного, а потворне викликає відразу. Псевдо-Діонісій (Ареопагіт) трактувавпотворне як прояв зла і намагався визначити його об’єктивні ознаки, до якихвідносив відсутність краси і порядку, змішування різнорідних предметів.Мистецтво Відродження використовувало потворне як форму, що забезпечуєнайвиразніший контраст красі [93; c. 66]. В естетиці класицизму проблемапотворного практично відкидалась, оскільки у «високих» мистецтвахзаборонялося зображення характерного або виродливого. Просвітителі виступили з різкою критикою естетичних теорій класицизму, щобудувалися на концепції «ідеальної краси», і наголошували, що предметоммистецтва повинна бути вся природа, в якій прекрасне становить лишенезначну частину. Г. Лессинг вважав, що мистецтво завдяки істині і виразностіробить найпотворніше в природі естетичним у мистецтві. Кант вважав, щопотворне може бути предметом зображення в мистецтві, але встановлювавжорсткі межі, недотримання яких виводило мистецтво за рамки естетичноїсфери. Особливого значення потворне набуло в естетиці і мистецтвіромантиків, які наголошували на естетичному значенні потворного якпоетичної антитези краси. [17; c. 193]. Гегель у своїй естетичній теорії неприділяв потворному особливої уваги, але його учні і критики зробилипотворне однією з головних проблем естетики у другій половині ХІХ ст.Розенкранц («Естетика потворного») розвинув концепцію, згідно з якоюпотворне є органічним моментом прекрасного. Звернення до потворногообумовлювалось історичним характером мистецтва ХІХ ст., яке на тлі

103

суспільних протиріч прагнуло осягнути потворне, як необхідний момент життя.У мистецтві ХХ ст. виразно виявилась тенденція естетизації. Апологіяогидливого, жахливого, потворного, перебільшення їх ваги, неспроможністьосягнути і духовно опанувати складні підсвідомі, інстинктивні засадилюдського існування стали характерними рисами сучасного мистецтва [17; c.194]. 4) В процесі визначення естетики, необхідно звернути увагу на формування щеоднієї з важливих віх цієї науки. Мова йде про функціонування і розвитоквидової специфіки мистецтва. Види мистецтва – форми художньо-творчої діяльності, що вирізняються наоснові специфічного характеру художнього змісту та відповідних засобів йогоматеріального втілення. Перші спроби з’ясувати видову специфіку мистецтвапов’язані з іменами Сократа, Леонардо да Вінчі, Ніколо Буало, протеконцептуалізація проблеми видів мистецтва чітко простежується у XVIII-XIXст. Під впливом трактату Батте «Витончені мистецтва» (1746 р.) в теоретичнийужиток активно вводиться поняття «витончені мистецтва», відоме ще з добиВідродження, і робляться перші спроби систематизувати види мистецтв.«Виточені мистецтва» – поезія, музика, живопис, танець, скульптура,красномовство, архітектура – об’єднувалися на підгрунтті наслідуванняпрекрасної природи. На противагу їм визнавалися мистецтва механічні(декоративно-прикладні) [18; c. 283].Кант – прихільник концепції витончених мистецтв – структурував їх наступнимчином: а) словесні мистецтва (красномовство, поезія); б) зображальні мистецтва(живопис, декоративно-прикладні види творчості, оформлення інтер’єру); в)мистецтво гри відчуттів (музика). Упродовж XVIII ст. сформувалася і тенденціярозгляду видової специфіки в контексті обгрунтування теорії реалістичногомистецтва. Лессинг виокремлює просторові мистецтва (живопис, скульптура)та часові (поезія) і намагається визначити їх естетично-художні межі. Прицьому театр, який активно вписаний в естетичну концепцію Лессинга, неусвідомлюється ним як самодостатній вид мистецтва. Проблема видів мистецтва має значне теоретичне навантаження в естетиціГегеля. Історично, на його думку, абсолютний дух розкривається через триформи: символічну, класичну та романтичну. Рухові цих форм відповідаєлогіка зміни видів мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, музика, поезія.Символічній формі духу відповідає архітектура, класичній – скульптура, аромантична об’єднує живопис, музику, поезію – мистецтва, які оформлюютьвнутрішні переживання суб’єкта [18; c. 278]. Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. дали можливість проаналізувати різніпідходи до побудови видової системи мистецтв і спроби теоретиків визначитизасади видоутворення. Вельфін поєднав проблему видів мистецтв з «методамибачення» – системами формальних категорій, які були розглянуті парами:лінійне-живописне, площинне – об’ємне, закрите – відкрите (форма), просте –складне, абсолютне – відносне. Визнаючи сферу естетичного ширшою відмистецтвознавчого, стимулом видоутворення вони вважали чуттєве багатстволюдини. Унгарден, приділивши значну увагу розгляду конкретних видів

104

мистецтв (поезія, музика, живопис), підкреслив естетичний аспект проблеми,спираючись на категорію «цінність». Проблема видів мистецтв і зараззалишається дискусійною [93; c. 240]. Найчастіше розрізняють наступні види мистецтв: просторові (скульптура,живопис, архітектура), часові (література, музика), систематичні (театр, кіно).

Рекомендована література

Основна: [3; с. 3–24; 17; с. 48–107; 93; с. 10–100].Додаткова: [18; с. 200–300; 17; с. 110–200].

Запитання для самоперевірки

1. Що вивчає і досліджує естетика? 2. Визначте основні структурні елементи естетичної свідомості. 3. Поясніть відмінність між «прекрасним» і «піднесеним». 4. Що таке «комічне» і «потворне»? 5. Охарактеризуйте поняття «види мистецтва».

Теми рефератів

1. Розвиток живопису і архітектури Стародавнього Китаю. 2. Ч. Чаплін, Г. Лойд, Б. Кіттон: зірки німого кіно. 3. Рок-музика у ХХ ст.: від Дж. Хендрікса до «Металіки». 4. Сучасний світовий кінематограф: тенденції розвитку, персоналії. 5. Формування української поезії ХІХ – ХХ ст. 6. Музика і кінематограф (Венгеліс, Брайан Еньо, Тото, Джері Голдсміт,Алан Сільвестрі, Франсіс Лей, Моріс Жар, Енья).

105

Тема 10. ЕТИКА І ПРОБЛЕМА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В КОНТЕКСТІФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ

План лекції:

1. Визначення етики, її основні функції, категорії, історичні форми.2. Мораль, моральність і доброчинність.3. Принцип благоговіння перед життям А. Швейцера та питання екоетики.4. Проблема відповідальності і система цінностей в структурі сучасної

етики.

1) Етика (від грец. ηδοζ – звичай) – важливий розділ системи філосфськихзнань, об’єктом вивчення якого є мораль, моральність, система моральних нормі цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти,соціальної чи професійної групи людей. Етика як філософська науказосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджуєспецифіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обгрунтування, з’ясовуєморальні аспекти людського світоставлення, аналізує мову моралі, значення іфункції моральних висловлювань [18; c. 140]. Як позначення вчень про моральність термін «етика» закріплюється уфілософському вжитку від VI ст. до н. е. завдяки працям Арістотеля«Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика». За Арістотелем, етиказаймає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньоювона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїкирозподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізнішеметафізику) та етику; традиція такого розподілу закріпилась у європейськійфілософській культурі. І. Кант поєднав підходи Арістотеля та стоїків,пов’язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у їїпротиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересудо осмислення етики в контексті практичної філософії – у взаємозв’язку зекономікою, політикою, філософією права – спостерігаємо в кінці ХХ ст.,зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (К. Апель, Ю. Габермас, Г.Йонас, А. Гьосле, Е. Кальтенбруннер). Водночас упродовж усієї історії етикиістотним був зв’язок з філософською антропологією. Іноді етика поставала якпрямий висновок з останньої (Д. Юм, французькі просвітники), інколи – як їїскладова частина, що впливає на характер цілого (Л. Фейєрбах, Г. Плеснер, А.Гелен, Е. Фромм), в інших випадках – як перенесення її істотної проблематикиу сферу практичного самовизначення суб’єкта (С. К’єркегор) [74; c. 24].Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основнихпідрозділів: а) описова, або дескриптивна етика, що опікується дослідженнямреальних феноменів моральності в їхньому історичному та іншому контекстах;б) нормативна етика, яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід доморальності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й системаизуєприписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в ХХ

106

ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, щопов’язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів ісуджень). Розрізняють також загальну і прикладну етику (зокрема, професійну);макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й етикулокальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізаціювідповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в етицівизначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і заспособом обгрунтування моралі загалом [74; c. 40]. За першим крітерієм в етиці вичленовуються такі напрями, як евдемонізм (відгрец. ευδαμονια), що кладе в основу осмислення моральних явищ щастя;гедонізм (від грец. γεδονε), який подібним чином спирається на принципнасолоди; утилітаризм (від лат. utilitaricus), що виходить з ідеї корисності;перфекціонізм (від англ. perfection), що утверджує досконалість як вищийкритерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді якаксіологія (від грец. αχζια і λογοσ) розглядає моральні проблеми у перспективіцінностей. За способом обгрунтування моралі виділяють теологічну етику, щобазується на авторитеті Св. Письма; автономну етику, що прагне обгрунтуватимораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну етику (Е.Дюркгейм, К. Леві-Брюль), яка виводить свідомість обов’язку з суспільнихвимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну етику [38; c. 56].Проблематично-тематичний спектр етичної думки охоплює: а)проблеми власне

моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності якгалузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвогопошуку і внутрішнього самовизначення людини.Конкретна тематика філософської етики зазнає істотних змін в історичномупроцесі. Так, в античній етиці головна увага приділялася етичним чеснотам ішляхам морального вдосконалення людського інлдивіда; в релігійній культуріСередньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішньогодушевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації (порядкуречей), вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується етика й ідеологія гуманізму, яка відводитьособистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її гармонійно-всебічного розвитку, водночас засвідчуючи драматизм суто індивідуальногосамоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалиниактивної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері;актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин[40; c. 22]. Етика ХХ ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб’єктивності,утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людськоїіндивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини. Сучасніумови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного

107

потенціалу людства вимагає дієвого етичного омсмислення всієї сукупностістосунків людини із світом, формується екологічна етика. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу вновому осмисленні взаємин етики й політики, зорієнтованому на відкритедемократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковуєнові проблеми також у конкретних галузях прикладної етики, як-от педагогічна,наукова, підприємницька, лікарська, веде до появи нових етичних дисциплін,зокрема, біоетики [16; c. 49].2) Проблеми сучасної етики тісно пов’язані із концептуальним визначеннямтаких понять, як «мораль», «моральність» та «доброчинність». Для того щоб їхзрозуміти, слід розкрити значення кожного з цих феноменів життя людини.Мораль (від лат. moralis – моральний, від mores – звичаї) – духовно-

культурний механізм регуляції поведінки особистості та соціальних груп задопомогою уявлень про належне, в яких узагальнені норми, цінності, зразкиповедінки, принципи ставлення до інших індивідів та соціальних груп.Визначення моралі здійснюється в структурі моральної свідомості.Моральна свідомість – духовна сторона моралі; людська свідомість в їїспрямованості на осмислення і розв’язання моральних проблем. У взаємодії зморальною діяльністю і моральними стосунками утворює мораль як системнуцілісність. Разом з тим у межах моралі моральна свідомість становитьпідсистему зі своєю внутрішньою структурою, котра забезпечує поєднаннядвох притаманних їй функціональних властивостей – імперативності(здатності чинити відповідно до приписів) і оцінювальності (здатностіспіввідносити те чи інше явище з певними моральними цінностями).Відповідно у змісті моральної свідомості розрізняють, з одного боку, норми іпринципи, з іншого – моральні мотиви, ціннісні орієнтації, етичні цінності.Моральні приписи і моральні оцінки різного рівня не тільки не заперечують, адоповнюють одне одне. Найповніше поєднання усіх цих сторін здійснюється вкатегоріях моральної свідомості, що постають основними елементами їїсмислової вибудови. До них належать: «добро», «зло», «обов’язок», «щастя»[16; c. 53].Добро – це основна позитивна категорія моралі, що відтворює ідею гармонії,внутрішньої й зовнішньої єдності буття, цілісності, консолідації між усімаскладовими частинами Всесвіту; є духовною детермінацією життя людини,суспільства, повною протилежністю «зла», а також відображає сукупній зміствимог і цінностей моральної свідомості.Зло – категорія, що охоплює усе ціннісно-негативне (в практичномувідношенні), протилежне щодо блага і добра. Це те, що підриває продуктивніпотенції буття, заважає реалізації його призначення, зокрема, руйнує умови йзасоби виживання, фізичного і духовного розвитку людини.Обов’язок – моральне зобов’язання окремого індивіда, групи, осіб, класу,народу та ін., що постає для них як конкретне практичне завдання. Так бимовити це внутрішня настанова людини чинити у відповідності до певнихморальних норм і цінностей, що існують у суспільстві; така позитивна цінніснаєорієнтація, котра не може здійснюватися без елементу самопримусу,

108

вольового зусилля, тому передбачає свободу волі. Дія, здійснювана підзовнішнім примусом або в результаті насильства, не має етичного значення.Щастя – категорія моральної свідомості, що позначає стан повного і тривалоговдоволення від життя загалом. Розрізнюють чуттєвий і раціональний рівні функціонування моральноїсвідомості. У першому випадку йдеться про моральні почуття, у другому – проморальні судження, етичні концепції і теорії [40; c. 47]. Смисловим стрижнем моральної свідомості є ідея добра, що тяжіє доконкретизації в моральноу ідеалі – образі моральної досконалості. Суб’єктомморальної свідомості може бути як окремий індивід, так і група, спільнота,суспільство в цілому. Специфіка моральної свідомості формується за умоврозкладу родоплемінного суспільства, виникнення складної системиопосередкованих зв’язків (політичних, економічних, соціальних), що прийшлана зміну безпосереднього характеру всіх стосунків людей у традиційнійобщині. Поява відносної свободи вибору, потреба в ситуаційній гнучкостіповедінки й стосунків, відповідно до динамічних умов життя, робили чимдаліпроблематичнішими збереження, культурну трансляцію і примноження досвідубезпосередньо морального ставлення людини до людини, спільноти, природи,світу. В контексті критичного осмислення реальних звичаїв людей (що свідчилопро руйнацію традиційних форм моральності) складається узагальнена системауявлень про чесноти, норми поведінки, основоположні закони колективногоспівіснування («не убий», «не укради», «не перелюбствуй» та ін.) [61; c. 72]. Значне духовне випередження реальних можливостей життя й універсальнебачення належного ставлення до іншої людини, суспільства, природиконцентрується в моралі як ідеалі. Конкретно-чуттєве втілення тих чи іншихсторін сукупного морального ідеалу подибуємо в міфології, релігійних тахудожніх образах. Раціонально-логічне осмислення і обгрунтування понять,категорій моральної свідомості відбувається в етиці. У цих процесахзакріплюється й нагромаджується зміст моральнісного добра, тоді як у реальнійжиттєдіяльності мораль нерідко обмежується відносними, конкретно-історичними обмеженими вимогами щодо втілення можливого блага.Переважання відносного над абсолютним характерне для ідеологізованихморальних систем, хоча за певних умов подання абсолютного тут може бутидосить вагомим (наприклад, ідеологія Просвітництва). Водночас не є гарантовано моральнісним навіть конкретно-історичний змістузагальнених понять моральної свідомості (гідність, обов’язок, справедливість),хоча в цілому такі форми оцінки і самооцінки мають непроминальне загально-культурне значення [61; c. 57]. Найбільша міра абсолютної значущості притаманна законам і етичнимпринципам. Прагматичне спустошення морально-етичних ідеалів внаслідокнадання переваги відносному призводить як до духовної деградації, так ідосоціальної дестабілізації. Відмова ж од відносних, допоміжних, компроміснихрішень в світі реальних людських відносин веде до безнадійної мрійливості абозмертвілого етичного ригоризму. Наявність відносно гуманних правил єкращою для соціуму як системи, ніж відсутність будь-яких. В кінці ХХ ст.

109

істотне збагачення моралі відбувалося шляхом осмислення й обгрунтуванняморальних принципів теорією справедливості, комунікативною етикою, щозапроваджують в галузь моральної рефлексії дискурсивно-консенсуальні засади[98; c.170].

Моральність – це моральний корелят моралі, що визначає спосіб, рівень імежі впливу її на реальне людське життя. Розрізняють два конкретнішихзначеня терміна «моральність».А) Якісна характеристика певної системи соціальних або міжособистіснихстосунків під кутом реалізації в них настанов і цінностей моралі. В цьому сенсірозрізнення моралі і моральності обгрунтував Г. Гегель. У «Філософії права»(1821 р.), вибудовуючи тріаду етапів розвитку об’єктивного духу, Гегельпершим (як тезу) наводить наявним буття свободи у зовнішньому. Мораль(антитеза) – суб’єктивна свідомість індивіда, яка базується на свободі волі йохоплює його переконання, мотиви поведінки, мету, наміри. Дійсна свободадосягається через синтез права й моралі – в моральності. У фіолософії змістпоняття моральність визначається подвійним чином. По-перше, це звичай якстійка форма поведінки, що є історичним посередником моралі; по-друге,опосередковані конкретні обов’язки перед державою, соціальним станом,сім’єю. Антитезою моральності в такому разі постає так звана макроетика, абоуніверсалістська мораль [98; c. 69]. Б) Сфера внутрішнього, душевно-духовного самовизначення і ціннісноїорієнтації людської особистості за межами належного – безальтернативновизначеного нормами і приписами моралі. Коли предметом уваги виявляютьсяпошуки і рішення окремих людей, спрямованість їх переживань, що непередбачає однозначних оцінок, то йдеться не про мораль, а саме проморальність. Розвиток моральної культури передбачає обопільний процесвзаємозбагачення моралі й моральності. Розрив між мораллю й моральністю засвідчує кризовий стан суспільства; разомз тим, перетворення живої, дієвої моральності на простий зліпок з наявноїсистеми моральних норм позбавило б людину здатності засвоювати історичнийі соціальний досвід, творити нові форми морального спілкування. Поняттяморальності тісно пов'язане з доброчинністю [16; c. 70]. Доброчинність – це етична категорія, що визначається з давніх часівпереважно уявленнями про міфологічно санкціоноване, узвичаєне, цінне абокорисне для людського життя і діяльності. В цьому відношенні воно збігалося зпоняттям блага; сліди такого збігу досі відчутні в європейських мовах. В античній філософії доброчинність теж зазвичай розглядається як синонім аборізновид блага, хоча з часом набуває чіткішого концептуального окреслення.Так, у Платона змістом «божественних», або «більших благ» (які вінпротиставляє благам «меншим», тобто здоров’ю, красі, силі й багатству)слугують моральні чесноти людини. Арістотель, критикуючи платонівську ідеюблага самого по собі, розвинув разом з тим класифікацію благ, релевантну зетичної точки зору (поділ благ на поціновані, схвалені, і блага-можливості, атакож на такі, що завжди або лише принагідно заслуговують на вибір). У

110

стоїків об’єктом етичної рефлексії стає доброчинність як вільне дотриманнячеснот автономним індивідом на засадах «правильного розуму» [38; c. 200].Християнська традиція розглядає доброчинність як втілення божественної волі,стан благої повноти й довершеності творіння Божого, адекватність людськоговолевияву релігійно санкціонованій ієрархії цінностей. Секуляризаціяєвропейської культури в Новий час спричиняє дискредитацію теїстичноготлумачення доброчинності і редукцію останньої до раціоналістично осмисленоїкорисності (Б. Спіноза, Т. Гоббс, Б. Мандевіль, К. Гельвецій, П. Гольбах).Заперечуючи проти такої редукції, І. Кант визначає доброчинність яквіддповідність волевияву або вчинку людини апріорному моральному законові;Г. Гегель тлумачить доброчинність як одне з загальних визначень абсолютногодуха. Конкретне розуміння доброчинності в рамках тієї чи іншої філософсько-етичної концепції зазвичай обумовлюються специфічною спрямованістю самоїцієї концепції: так, існують способи ототожнити доброчинність із щастям(евдемонізм), онтологічною досконалістю (перфекціонізм) тощо [38; c. 220]. Критику подібних натуралістичних підходів до визначення доброчинності даєз позицій етичного інтуїтивізму англійський філософ і етик Дж. Мур. В роботахМура та його послідовників (Решдела, Леарда, Бленшарда) інтуїтивно осягнутадоброчинність постає кінцевою підставою для виведення усіх інших моральнихкатегорій. Аксіологічно-інтуїтивістський підхід в дослідженні проблеми доброчинностіна базі феноменологічного методу розвивають М. Шелер, М. Гартман. В умовахсучасного етичного плюралізму, диверсифікації ціннісних моделей різнихсоціальних груп зростає значення соціологічних і соціально-психологічнихконтекстів осмислення етичної доброчинності. Водночас загострюється потребав діалогічному, комунікативному осмисленні останнього крізь призму ідейвідкритості, «діалогічної налаштованості», «зверненості до Іншого» (М. Бубер,Е. Левінас) [61; c. 77]. Як стрижньова ідея моральної свідомості доброчинність, подібно до істини ікраси, очевидно не може здобутися на остаточне сутнісне визначення; саманевичерпність ідеї доброчинності налаштовує на нарошування нових виміріветичної проблематики, відкриття нових обріїв морального освоєння світу.Разом з тим, ця ідея має бути артикульованою в суспільній свідомостідостатнім чином, щоб уможливити людям розпізнавати конкретні ситуаціївибору доброчинності і знаходити правильні рішення. Актуальним для самостверження морально-етичних детермінант сучасногосуспільства, окремого індивіда є принцип благоговіння перед життям,адекватний запитам сучасності, новим світоглядним пріоритетам, що виборюєякісно нову форму поведінки людства – екоетику. 3) Принцип благоговіння перед життям був вперше сформульованимвідомим німецьким лікарем, ученим і філософом Альбертом Швейцером (1875–1965 рр.), автором таких фундаментальних праць як «Філософія культури»,«Християнство і світові релігії», «Цивілізація і етика», «Шукання історичногоІсуса», «Індійська філософія». Благоговіння перед розмаїттям усіх форміснування, природою взагалі є центральним у філософії життя Швейцера. Таке

111

ставлення людини не є суб’єктивістським проявом, воно природно притаманнемисленню і відповідно постулює безмежну відповідальність за все живе наЗемлі. А. Швейцер наголошував на неподільному зв’язку розвитку духовногосвіту особистості і еволюції культури [98; c. 22]. Культура, за Швейцером, втілення гуманістичної сутності людини. Критеріємрозвитку культури є етика, які філософ надає універсального, космічногохарактеру. Носієм етичних цінностей він вважав індивіда, а не суспільство,тому заперечував соціальну мораль, виправдовував пріоритет суспільства надокремим індивідом. Криза культури зумовлюється поглибленням невідповідності соціальної таіндивідуальної етики. Констатуючи духовний занепад людства, Швейцервважав його причиною відірваності культури від її природних джерел,підпорядкування технічним чинникам, владу соціальних інститутів,домінування інтересу загального над особистісним началом. Якщо суспільствовпливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починаєтьсядеградація культури. Подолання духовної кризи, культурне відродженнязалежать від творчої активності особистості, яка здатна усвідомитиуніверсальний космічний характер морального панування живого і водночасвбачає сенс свого існування у безперервному самовдосконаленні, увідповідності з цим розумінням. Отже, благоговіння перед життям є не фактоммислення людини, а фактом її існування, що втілюється у волі до життя. Тількилюдина здатна усвідомити ідентичність волі до життя у всіх її різноманітнихпроявах і відчуття благоговіння як таке. Тим самим завдяки людині воля дожиття сягає рівня згоди із собою (бо людина втілює цю згоду в діяльності,підпорядкованій принципу благоговіння перед життям) [98; c. 169]. Мислячалюдина стає, таким чином, етичною особистістю, а утвердження нею волі дожиття перетворюється на моральне завдання. Принцип благоговіння переджиттям поєднується з безмірною відповідальністю людини за все живе. Етикалюдських стосунків є лише поодиноким випадком універсальної космічноїетики. Принцип благоговіння перед життям знайшов подальший розвиток в етицівідповідальності Ганса Йонаса, екзотеричних концепціях Олени Блаватської іМиколи Реріха, творчості Річарда Баха, Ошо, Пауло Коєльо та багатьох ін.Екоетика – це напрям у теорії моралі, пов’язаний із процесом осмисленняпричин і наслідків екологічної кризи, а також із пошуком соціально прийнятнихі етично обгрунтованих засобів виходу з неї. В розвитку екоетики можназафіксувати певну еволюцію, зумовлену процесом глобалізації екологічнихпроблем. Якщо раніше екологічні проблеми виникали в окремих найбільшіндустріальних регіонах Землі, то тепер екологічна криза стала повсюдною йбагатоликою. Поглибленню екологічної кризи та виникненню у зв’язку із цимспецифічних моральних проблем сприяє безпрецендентний розвиток науки,техніки, різноманітних технологій. Він спричинив виникнення багатьох засобівруйнації людського життя у свіх його проявах. У західноєвропейській етицінапрям екоетики почав формуватися в середині 70-х рр. ХХ ст. [18; c. 133].

112

4) Вирішення проблем екоетики пов’язане з динамікою технологічнихзрушень, реальним життєвим устроєм і культурним рівнем людських спільнот.Формування цього напряму етики тісно пов’язується сучасними дослідниками зпроблемою відповідальності та системою цінностей.

Відповідальність – філософське, соціологічне і етичне поняття, якехарактеризує міру відповідальності поведінки особи, групи, прошарку, державинаявним вимогам, діючим суспільним нормам, правилам співжиття правовимзаконам; співвідношення обов’язку і міри його виконання суб’єктом (особою,групою, класом). Вона виникає на основі соціальних норм і реалізується якчерез певні форми контролю (громадська думка, статут, закон), так і черезусвідомлення суб’єктами духовно-практичної діяльності своєї суспільної ролі.В структурному відношенні – явище багатогранне і містить такі найважливішіскладники: усвідомлення необхідності діяти у відповідності з суспільнимивимогами і нормами як соціальними цінностями; усвідомлення своєїбезпосередньої ролі через наявність внутрішніх переконань, совісті, особистихінтересів і цілей; передбачення наслідків вибору, рішень і дій; критичність іпостійний контроль за своїми діями, врахування їх наслідків для інших людей;прагнення особи до самореалізації в об’єктивному світі; самозвіт і самооцінка;суб’єктивна готовність відповідати за свої дії [40; c. 80]. Ці компоненти взаємопов’язані, і лише комплексний характер їх вияву створюєоб’ємну картину розуміння відповідальності. У свою чергу, відповідальністьсприяє дотриманню в суспільстві злагоди, балансу, інтересів справедливості,добропорядності у стосунках між людьми. Залежно від покладеного в основуподілу критерію (характер дій конкретного суб’єкта чи форма виявуоб’єктивних відносин і норм) розрізняють: особисту (персональну), групову(колективну), класову, соціально-політичну відповідальність; а такожвідповідальність правову, економічну, моральну, політичну, соціальну,екологічну, професійну, партійну тощо. За сучасних умов соціального життяособливо зростає роль особистої (персональної) відповідальності, яка включаєчинник усвідомлення індивідом відповідальності перед собою, колективом,суспільством, національною спільнотою, людством в цілому. При цьомупріоритетними є загальнолюдські цінності. В різних теоретичних концепціях,особливо етико-філософських, відповідальність тісно пов’язана з проблемоюсвободи, параметри якої дедалі розширюються з розвитком демократії,зростанням духовного потенціалу нації та кожного окремого учасникаформування нового цивілізаційного простору [23; c. 48]. У структурі сучасної етики важливе значення також отримує поняттяморальних цінностей. Моральні цінності – це, по-перше, осмислені моральною свідомістю, етичнообгрунтовані належні доброчесності й відповідні їм норми поведінки (мудрість,мужність, толерантність, вірність, правдивість, щирість та ін.); по-друге,узагальнений зміст основних етичних понять (добро і зло, справедливість,щастя, гідність, честь, обов’язок тощо) і принципів (альтруїзм, гуманізм,благоговіння перед життям та ін.); по-третє, безпосередньо значимі для людиниуніверсальні зразки, вимоги, ідеали моралі, які мають самостійний статус,

113

схвалюються суспільною думкою, знаходять втілення в праві, релігії,мистецтві, філософії. В межах класичної філософської традиції буття і цінністьмислилися як нероздільні, і, отже, моральна аксіологія постає як невід’ємна відонтології [98; c. 177]. Тривалий час моральні цінності розглядалися як ієрархічно підпорядковані вмежах більш глобальних ціннісних систем і не набували значенняуніверсально-самодостатніх. Теоретико-концептуальне обгрунтування автономії моралі вперше здійснене І.Кантом. Зростаюча автономія моральних цінностей пов’язана із збільшенням їхавторитетності й впливовості як особливого способу нормативної регуляції,поширенням моральної самооцінки на різноманітні сфери життядіяльностілюдей. Продуктивність моральної оцінки на основі загальнокультурних цінніснихорієнтацій обумовлює виникнення локальних культурно обумовлених системморальних цінностей, що адаптовані до наявного стану суспільної, масової,групової психології. Внаслідок соціокультурної динаміки моральні цінностіможуть ставати визначальними, або втрачати свою вагомість, регулятивнуцілевідповідність [61; c. 90]. В натуралістично орієнтованій аксіології і етиці моральні цінності займають,як правило, вищий щабель в ієрархії цінностей культури. Теологічний підхід довизначення природи моральних цінностей переважав в минулі культурно-історичні епохи і залишається досить авторитетним зараз. В питанні про співвідношення релігійних цінностей і моральних багато хто змислителів ХХ ст. (П. Тейяр де Шарден, М. Шелер, М. Бердяєв) відаватиперевагу релігійним. У філософії М. Гартмана намагання звільнити аксіологіювід релігійних передумов породжує проблему незалежного існування сферицінностей. У сучасній етиці намагання втілити інтерсуб’єктивні загальнозначущі смислиобумовлює пошук абсолютних, непроминальних етичних максим.Проистосування їх до конкретно-історичних умов, згідно з потребамифункціонування соціуму, призводить до поділу їх на обов’язкові для всіх усенсі ідеальної належності, найвищі, що уособлюють героїчний етос(«моральну розкіш», за образним висловом П. Сорокіна) і як такі не можутьбути загальнообов’язковими (самопожертва, подвижництво тощо). Ефективність сучасних стратегій суспільного розвитку залежить як відособистісного чинника (засвоєння моральних цінностей, поведінковихрегулятивів), так і універсального, що враховує глобально-планетарний вимірсучасних глобальних цивілізаційних процесів [74; c. 236]. Отже, етика найменше переймається безпосередньо детермінованоюдіяльністю і поведінкою людини за відсутності вибору. Її предусім цікавитьреалізація людиною свободи, своєї волі, тобто діяльність, за якої людинакерується не практично-утилітарними, політичними чи іншими локальними (щоне виходять за певні межі) мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні,абсолютні вселюдські цінності, які осягаються і переживаються з допомогоюуявлень і почуттів, позначених терміном «добро».

114

Рекомендована література

Основна: [18; с. 10–50; 74; с. 5–300; 38; с. 23–236; 40; с. 8–100].Додаткова: [16; с. 40–70; 23; с. 8–50; 61; с. 40–90; 98; с. 47–185].

Запитання для самоперевірки

1. Проаналізуйте походження і сутність терміна «етика»? 2. Дослідить виникнення терміна «мораль», охарактеризуйте його зміст. 3. Яке місце посідає етика в системі філософських дисциплін? 4. Що таке «благоговіння перед життям» у сучасній екоетиці? 5. Що таке «добро і зло»?

Теми рефератів

1. Етичні погляди Сократа, Платона і Арістотеля. 2. «Етика відповідальності» і соціальне буття людини 3. Г. Йонас та його концепція етики для техногенної цивілізації. 4. Поняття «ноосфера» і проблема «етосу наукового знання». 5. М. Реріх: «Агні–йога» та етичне самоствердження людини.

115

Тема 11. ПРЕДМЕТ, СТРУКТУРА І ЗНАЧЕННЯ ЛОГІКИ

План лекції

1. Предмет і поняття логіки як науки. 2. Форми мислення (поняття, судження, умовиводи). 3. Структура мислення (розсудок і розум). 4. Розсудкове і розумове мислення. 5. Основні закони діяльності розсудку. 6. Основні закони діяльності мислення (закони діалектики).

1) Логіка займає важливе місце у системі розвитку філософського знання.Термін походить від грецького слова «логос», яке перекладається на українськумову як, «слово», «думка», «поняття», «розум», «закономірність». Упершетермін логіка ввів у науку давньогрецький філософ Демокріт, назвавши своюпрацю «Про логічне, або про правила». Зазначений термін має кілька значень.Його можна застосувати як до матеріальної дійсності, так і до мислення. Підцим терміном розуміють: по-перше, об’єктивну закономірну послідовністьречей і явищ, наприклад, коли говорять «невловима логіка речей», «логікафактів», «логіка суспільного розвитку» тощо; по-друге, послідовністьмислення. Коли, наприклад, кажуть, що «мислення логічне», «в йогоміркуаннях залізна логіка» та ін., то це означає, що мислення вирізняєтьсязв’язністю, визначеністю, послідовністю. Навпаки, якщо говорять, що йогоміркуванням бракує логіки, йому бракує логіки, де ж логіка? і т. д., то цеозначає, що мислення є безладне, непослідовне, суперечливе, тобто нелогічне.Формування логіки пов’язане із розвитком мислення [19; c. 5].Мислення – властивість матерії, воно не існує поза нею. Мислення є функція

людського мозку. Мозок – орган мислення людини. Але мислення за своєюприродою суспільне. Воно виникає та розвивається разом із появою людини йлюського суспільства. Поза людиною й людством мислення не існує.Вирішальна роль у виникненні мислення належить праці. Праця виділилалюдину з царства тварин, є основою виникнення і розвитку свідомості,мислення і мови.Мислення – це вища форма відображення, пізнання. Воно суттєво відрізняєтьсявід таких форм відзеркалення, як відчуття, сприйняття і уявлення. Як відомо,пізнання є відображенням в голові людини об’єктивного світу. Пізнанняпов’язане з практикою, виникає не як окремий тимчасовий акт, а складнийдіалектичний процес проникнення людського розуму в суть речей, у їхнізакономірні зв’язки і стосунки. Пізнання розпочинається із живогоспоглядання, з відчуття, сприйняття і приводить до абстрактного мислення [19;c. 6]. У пізнанні виділяють два ступені: чуттєвий і раціональний (абстрактнемислення). Чуттєве пізнання відбуається у форм відчуттів, сприймань,уявлень. Відчуття – перша елементарна форма чуттєвого пізнання зовнішньогосвіту, дають безпосереднє відображення дійсності. Предмети і явища

116

навколишнього світу, діючі на органи чуття людини, викликають різні відчуття– зорові, слухові, дотикові тощо. Відчуття відображають окремі ознаки,властивості, якості речей. На основі відчуттів виникає сприйняття.Сприйняття – це дещо складніша, ніж відчуття, форма пізнання дійсності, євідзеркаленням предметів і явищ у їх наочній цілісності. Воно виникає з різнихвідчуттів, але не є механічною сумою відчуттів. У сприйнятті різноманінтнівідчуття не ізольовані одне від одного, а органічно пов’язані, злиті в ціліснийобраз. Сприйняття, як і відчуття, є відбите, наочне і безпосереднє.Уявлення – це чуттєвий образ тих предметів і явищ, які людина сприймалараніше. Уявлення виникають із чуттєвих сприймань, але, на відміну від них,вони безпосередньо не пов’язані з предметами [19; c. 8].Раціональний рівень мислення є відображенням опосередкованим. Якщо міжвідчуттям і предметом немає нічого проміжного (відчуття виникають унаслідокбезпосереднього впливу предметів на органи чуття), то між предметом імисленням є відчуття, сприйняття і уявлення. Мислення опосередкованечуттєвим пізнанням, виникає на основі відчуттів, є переробкою чуттєвогоматеріалу. Тільки завдяки чуттєвому пізнанню мислення пов’язується іззовнішнім світом, відтворює його. Каналами, через які світ проникає досвідомості людини, є відчуття. Мислення відображає не тільки властивості,безпосередньо дані у відчуттях і сприйняттях, а й такі ознаки, сторони, зв’язкипредметів, котрі виявляються безпосередньо розумом. Мислення –відображення узагальнене. Чуттєве пізнання відображає окремі елементи таявища їхньої зовнішньої сторони і зв’язки. Мислення бере у предметів і явищзагальне, суттєве і відокремлюється (абстрагується) від другорядного,несуттєвого [Конверський А. Є. Логіка. – К., 2000; c. 10].Особливість мислення полягає також у тому, що воно є пізнанням активним іцілеспрямованим. Мислення нерозривно пов’язане з мовою. Мислення і мовавиникають і розвиваються одночасно. Мислення у власному розумінні словабез мови неможливе. Абстрактне мислення – це мовне, словесне мислення.Мова – необхідна умова виникнення думки і процесу мислення. За допомогоюмови відбувається перехід від сприймання й уявлень до понять, здійснюєтьсяформування узагальненої думки. Перебуваючи в єдності, мислення й мованетотожні, це різні соціальні явища. Мова – звукова матеріальна оболонкадумки, мова – означає мислення – відзеркалює об’єктивну реальність. Мова –засіб повсякденного спілкування людей, важлива складова культури будь-якогонароду» [Хоменко І. В. Логіка–юристам. – К.: Четверта хвиля, 1999; c. 6].Мислення вивчається формальною логікою, а мова – предмет мовознавства. Набазі природних мов виникли штучні мови науки.Природні, або національні, мови – це звукові (мова), а пізніше і графічні(письмо) інформаційні знакові системи в кожній нації, що історично склалися.Штучні мови – це спеціально створені мови. На відміну від природних ці мовиконструюються цілеспрямовано для міжнародного спілкування (напр.,інтерлінг, есперанто), автоматичної обробки інформації за допомогою ЄОМ(мови програмування: алгол, паскаль), запису інформації (інформаційні мови),для вирішення інших завдань у галузі науки і техніки [19; c. 12].

117

2) Мислення людини відбувається у певних логічних формах і підлягає певнимзаконам діяльності розсудку і розуму.Форма мислення – це спосіб відображення предметів і явищ об’єктивноїреальності.Основними формами мислення є поняття, судження і умовиводи.Поняття – це така форма мислення, яка відтворює предмети і явища в їхніхістотніх ознаках. Будь-яке поняття має обсяг та зміст.Змістом поняття називається сукупність існуючих ознак предметів,відображених у понятті. Зміст поняття становлять ознаки, які відтворюютьякість предмета і відрізняють його від інших схожих предметів. Так, змістпоняття «крадіжка» складають такі ознаки: а) таємне б) викрадення в)особистого майна громадян. Змістом поняття «угода» є сукупність таких ознак:а) дія, спрямована на б) установлення, в) зміну або г) припинення д)громадянських правовідносин [19; c. 14]Обсяг поняття – сукупність предметів або явищ, мислимих у понятті. Обсягпоняття становить коло предметів, на котрі поширюється дане поняття.Наприклад, обсяг поняття «дерево» становить усі предмети, до яких належитьце поняття, тобто усі дерева; обсяг поняття «держава» – усі держави; обсягпоняття «крадіжка» – всі злочини, що мають ознаки цього поняття та ін.Сукупність предметів, що складають обсяг поняття, називається логічнимклассом. Окремі одиничні предмети класу класу (сукупність) називаютьсяіндивідами або елементами класу (сукупністю). Наприклад, «місто Київ» єелементом класу міст; «злочин, скоєний Петровим» – елемент класу злочинів.Розкриваючи зміст поняття (пояснюючи сутність предмета, розповідаючи пронього), людина дає визначення цьому поняттю. Поняття діляться на види зазмістом і обсягом. За обсягом розрізняють поняття одиничні, загальні йнульові.Одиничним називається поняття, обсяг якого складається з одного предмета. з

Наприклад: «Харків», «Велика світова війна», «Л. М. Толстой» та ін.Загальне поняття – це таке поняття, обсяг якого складається більш ніж зодного предмета. Загальними поняттями є: людина, держава, норма права,злочин тощо. Загальні поняття можуть бути реєструючими і нереєструючими.Реєструючим називається таке поняття, до обсягу котрого входить чітковизначена кількість предметів, яка підлягає обліку. Наприклад, «планета сонячної системи», «частина світу», «близький родичзвинувачуваного», «законний представник потрепілого» тощо [19; c. 22].Нереєструючим називається поняття, котре відноситься до необмеженої

кількості предметів. Таке «поняття», «факт», «подія», «сутність», «явище» і т.д. є нереєструючими, оскільки кількість предметів, що підлягають під кожне зних, не піддається обліку.Нульовим поняттям називається поняття з нульовим обсягом, тобто поняття,логічний клас якого не має жодного елемента. Наприклад, «вічний двигун»,«філософський камінь», «Бармаглот», «козлоолень», «круглий квадрат»,«русалка» тощо. За змістом поняття бувають збірними, конкретними, абстрактними,

118

позитивними, негативними, співвідносними, безпіввідносними.Поняття, котрі відносяться до сукупності предметів, мисляться як єдине ціле єзбірними поняттями. Такими є поняття «ліс», «отара», «композиція»,«бібліотека», «клас», «натовп» тощо. За змістом розрізняють поняття конкретні й абстрактні, позитивні й негативні,співвідносні й безпіввідносні [85; c. 230]. Конкретним називається поняття, яке відтворює предмет у його цілісності.Наприклад: «стіл», «людина», «держава», «злочин», «крадіжка» тощо. Абстрактним називається поняття, яке відображає не предмет, а йоговластивість чи відношення, взяте як самостійний об’єкт думки. Наприклад,«тягар», «хоробрість», «вартість», «провина» і т. і.

Позитивними називаються такі поняття, котрі відображають наявність упредмета або явища певних ознак. Наприклад, «осудність», «культурність»,«освіченість» тощо. Негативним називається поняття, в якому йдеться провідсутність у предмета ознак, котрі складають позитивні поняття. Наприклад:«неосудний», «некультурний», «неосвічений» тощо. Співвідносними є пари понять, котрі відображають такі предмети, існуванняодного з яких немислиме без існування другого. Відносні пари понять:«боржник» і «кредитор», «позивач» і «відповідач», «злочин» і «кара», «зміст» і«форма», «кількість» і «якість», «сутність» і «явище» тощо [19; c. 27]. Безспіввідносними є поняття, які відображають предмети, з існуваннямкотрих ми не пов’язуємо необхідне існування яких-небудь інших предметів.Такі поняття мисляться самі по собі, поза зв’язками з якимись іншими певнимипоняттями. Наприклад, «людина», «норма права», «договір», «крадіжка» – цепоняття безпіввідносні. У логіці всі поняття поділяють на порівнянні і непорівнянні.Непорівнянними називаються такі поняття, котрі відображають настільки

віддалені предмети, що в їхньому змісті й обсязі немає нічого спільного.Наприклад, поняття «метал» і «право», «атом» і «держава», «норма права» і«рослина», «крадіжка» і «невагомість» [85; c. 231].Порівнянними називають поняття, у змісті і обсязі яких наявне дещо спільне.Порівнянні є такі поняття: «право» і «мораль», «закон» і «указ», «договір» і«угода». Порівнянні поняття бувають сумісні й несумісні. Сумісниминазиваються поняття, обсяг яких цілком або частково збігається. Зміст суміснихпонять різний, але деякі ознаки їх можуть бути спільними. Несумісниминазиваються поняття, обсяг яких не збігається в жодній своїй частині. Змістнесумісних понять не тільки різний. Тут видові ознаки одного поняттявиключають видові ознаки другого. Але родова ознака несумісних понять єспільною [19; c. 28]. Серед сумісних понять розрізняють три вида відношень: а) відношеннятотожності, б) відношення підпорядкування і в) перехрещення або частковогоспівпадіння. А) Відношення тотожноті належить поняттям, що відображають один і той жепредмет. Обсяг тотожних понять збігається повністю, але зміст різний. Різнимиє не всі ознаки, а тільки специфічні, видові. Наприклад: «О. Т. Гончар» і «автор

119

роману «Собор».Б) Відношення перехрещення або часткового співпадіння – притаманнетаким поняттям, обсяг яких тільки частковоо входить один в одного.Наприклад: «спортсмен» і «чемпіон».В) Відношення підпорядкування – існує між такими поняттями, одне з якихвходить як частина в обсяг другого. Наприклад: «види мистецтв» і «живопис».Серед несумісних понять розрізняють три види відношень: а) супідрядності, б)суперечності і в) протилежності.А) Відношення суперечності – існує між поняттями, одне з яих має певніознаки, а друге – ці ж ознаки заперечує не стверджуючи якихось нових. Такіпоняття називаються суперечливими. Наприклад: «видимий» і «невидимий».Б) Відношення протилежності (субконтрарності) – існує між двомапоняттями, із котрих одне заперечує друге при допомозі утвердженняновихознак, несумісних із ознаками заперечуваного поняття. Наприклад,«грубість» і «ніжність», «добро» і «зло» [19; c. 31].В) Відношення супідрядності – існує між поняттями, які однаково входять доодного й того ж класу такі поняття називають супідрядними. Наприклад:«рослина», «троянда», «бузок».Схематично розвиток відношень між поняттями можна зобразити у виглядінаступної таблиці:

№ Відношення між сумісними поняттями Відношення між несумісними поняттями1.

Відношення тотожності Відношення заперечення2 Відношення часткового співпадіння Відношення протилежності (субконтраності)

АВ А не А

А ВА В

120

3

Відношення співпідлеглості Відношення супідрядності

В процесі розвитку понять важливу роль відіграє процедура визначення.Визначення (дефінція) (від лат. definitio – визначаю)) є такою логічною

операцією, яка розкриває зміст поняття або встановлює значення терміну.Людина в повсякденному житті застосовує ті чи інші терміни на інтуїтивномурівні. Отже, визначення – це така логічна операція, завдякий якій мовнимвиразам (термінам мови) надається строго фіксований смисл. Так, наприклад, у праві терміну «крадіжка» ставиться у відповідність вираз«таємне викрадення ідивідуального майна громадян». Тим самим надаєтьсяточний смисл цьому терміну і визначаються межі його застосування. Мовна конструкція типу: «Крадіжка – це таємне викрадення індивідуальногомайна громадян» і є визначенням.Визначення застосовується людиною для вирішення різних питань. Так,наприклад, її може не задовольняти інтуїтивне тлумачення того чи іншоготерміну, яке призводить до значних труднощів у спілкуванні (виникає потребаз’ясування мовного виразу). Це можна зробити, звернувшись до словників чиенциклопедій, або до іншої довідкової літератури [19; c. 40]. У визначенні виділяють дві частини – поняття, якє визначається(дефінієндум) та поняття, яке його визначає – власне, визначення (дефінієнс).Наприклад: «Неперервний хаотичний рух малих частинок, завислих в рідиніабо газі називають броунівським» (дефінієндум – броунівський рух; дефінієнс –решта).

Логіка розрізняє реальні та номінальні визначення.За допомогою номінальних визначень (тобто таких, що встановлюють імена)до науки вводяться нові терміни замість складних описів предметів.Наприклад: «Флорою – називають видовий склад рослин, які ростуть на певнійтериторії»; «Мозок – з анатомічної точки зору, орган ЦНС, який складається злівої і правої півкулі, білої й сірої речовини, а також містить нервові клітин, щодістали назву нейронів».Реальні визначення значно частіше зустрічаються у повсякденному житті ітрудовій діяльності. Наприклад: «Парасолька – це предмет повсякденноговжитку, який може використовуватись людиною як захисту від дощу і сонячної

А

В

А С

В

121

спеки». Проте ми доволі часто зустрічаємося в житті з випадками, коли людина,наприклад, менджер з продажу товарів, не в змозі чітко визначтити змістпоняття, дати йому зрозуміле визначення, що призводить принаймі до ситуаціїдвозначності, вербальних суперечок, перепитувань, затримок часу, невірнихдій. Саме тому логіка встановлює правила визначення. Розглянемо їх детальніше:А) Визначення має бути пропорційним. Іншими словами, об'єм поняття, яке

визначається, повинен бути рівним об'єму поняття, яке є визначальним. Це правило часто у повсякденному мовленні порушується трьома різнимиспособами: а) занадто широке визначення, коли дефінієндум менше задефінієнс, тобто останнє є надто широким. Наприклад: «Кінь є чотироногоюв'ючною твариною» – таким чином до коня можна прирівняти вола, ламу,верблюда, віслюка тощо;б) занадто вузьке визначення, коли дефінієндум менший за дефінієнс.Наприклад: «Совість – це усвідомлення людиною відповідальності перед самимсобою за свої вчинки та дії» (а перед суспільством?); «Залікова книжка,документ, у якому фіксуються загальні оцінки»; «Юрист – це адвокат»;в) одночасно вузьке і широке визначення. Наприклад: «Діжка – це ємність длязберігання огірків» («емність» – надто широко, «для огірків» вузько); «Юрист –це суддя» (наприклад, деякі з суддів не є юристами).Б) Коло виникає тоді, коли дефінієндум визначається сам через себе або коли водному контексті дефінієндум визначається через дефінієнс, а дефінієнс черездефінієндум. Найхарактернішим прикладом логічного кола у визначенні єтавтологія. Наприклад: «Масло – це маслоподібна, масляниста речовина»;«Життя – це життя»; «На війні як на війні»; «Солодкий цукор – солодкаречовина»; «Халатність проявилась в тому, що громадянин № халатнопоставився до виконання власних обов'язкі»; «Фритюрниця призначена длятого, щоб смажити у фритюрі» тощо.Такі фрази не несуть смислового навантаження і не є визначеннями.Повторення може бути неявним, наприклад: «Обертання – це рух навколо вісі».Коло виникне тільки тоді, якщо буде сказано, що «Вісь – це пряма, навколо якоївідбувається обертання» [19; c. 39].В) Визначення повинне бути чітким та ясним. Тобото зміст і об'єм понятьповинні бути недвозначними. Наприклад, чіткими визначеннями не будутьфрази: «Верблюд – корабель пустелі»; «Запоржець – машина звір»; «Вовки –санітари лісу»; «Філософія – мати наук»;Г) Визначення не повинне зводитися лише до заперечення. Скажімо, не можнаназвати визначеним фрази на кшталт: «Бідність – не порок»; «Робота – не вовк,до лісу не втече»; «Голова це не будинок Рад» тощо.Д) У визначенні, за необхідності, можна застосовувати заперечення, лише післятвердження. Наприклад: «Тварина – це жива істота, не рослина, не гриб і небактерія». Операція поділу поняття розкриває його об'єм.

Поділ – це така логічна операція, шляхом якої об'єм родового поняття(множини) розподіляється на ряд видових понять (підмножин) за певноюосновою поділу – ознакою. Підмножини, які утворюються за допомогою поділу

122

(видові поняття) називаються членами поділу [19; c. 42]. Іншими словами, якщо дефініція пояснює щодо поняття що воно таке власне є,то поділ показує, які існують представники цього поняття. Наприклад:«Студенти бувають: стаціонарного, скороченого та заочного навчання»;«Промислові роботи бувають рухомі та нерухомі».Як і визначення, поділ поняття повинен протікати за певними правилами, щобне відбувалось смислової плутанини на кшталт наступної: «Серед студентіврозрізняють: жінок, заочників, відмінників, спортсменів, а також чоловіків»;«Викладачі бувають авторитені, неавторитетні і такі, які не палять».Правила поділу понять наступні: А) Поділ повинен бути пропорційним, тобтооб'єм поняття, яке ділиться, повинен дорівнювати сукупному об'єму членівподілу. Порушення цього правила призводить до двох помилок: (неповнийподіл, коли перераховані не всі члени поділу («Арифметичні дії бувають:множення та віднімання» (забутими залишилися складання, ділення, зведення уступінь, вилучення з кореня); поділ з зайвими членами. Наприклад: «Людиділяться на чоловіків, жінок і дітей» (до чого тут діти? Вони такоож маютьпевну стать – слово «діти» – зайве); «Хімічні елементи поділяються на метали,неметали і сплави» (поняття «сплави» – зайвий член поділу); «На автомобіліможна їхати вправо, вліво, вперед, назад та в інші сторони»);Б) Поділ повинен проводитись лише на одній основі. Це означає, що требабрати не більше однієї знаки і за нею проводити поділ.В) Члени поділу повинні виключати одне одного – тобто не бути тотожними,частково співпадаючими і підлеглими поняттями. Порушення: «Люди буваютьчоловіками, жінками, дівчатами»;Г) Поділ повинен бути неперевним і не містити стрибків. Буде помилкою, якщоми скажемо «Тварини бувають: горобцями, карасями, кішками» – потрібнонеперевно поділити родове поняття «тварина» на видові «птах», «риба»,«ссавець»; «Електроприлади бувають електропрасками, холодильниками ітелевізорами» – спочатку поняття «електроприлад» доцільно поділити напобутові і промислові, а далі – за призначенням [19; c. 42]Існує два принципово різних видів поділу: дихотомічний і розгорнутий.

Дихотомічним називається поділ поняття на два члени, які знаходяться увідношенні протилежності або протиріччя. Наприклад: «Футбольні судді бувають кваліфікованими й некваліфікованими»;«Організми бувають одноклітинними і багатоклітинними»; «Студент абозапізнився на заняття або ні» тощо. Дихотомічний поділ є вірним і логічним,крім того він завжди пропорційний і цим зручний для вживання. Разом з цимдихотомія іноді буває абсурдною і неприпустимою, скажімо у таких випадках:«Кольори бувають червоний і зелений»; «Картини бувають красивими інекрасивими». Розгорнутий вид поділу називається класифікацією (розгорнутим поділом) –такий поділ поступовий і поетапний, при цьому на кожному з етапів існує своявидоутворююча ознака. Використовуючи її людина прагне врахувати і висвітлити всі існуючи члениподілу, розміщуючи їх в свою чергу від родових до видових. Наприклад:

123

«Складові частини ЄОМ та програмне забезпечення класифікують наступнимчином. Апаратна частина, яка поділяється на зовнішні пристрої, центральнийпроцесор і внутрішні пристрої. До зовнішних пристроїв відносять: пристроївводу, серед яких слід назвати клавіатуру, сканер, маніпулятор («мишу»). Допристроїв вводу належать наступні – монітор і принтер. Внутрішні пристроївключають в себе: дисковод, магістраль (шину), пам'ять, материнську плату,відеоадаптер та інші звукові прилади» [19; c. 48].Судження – форма правильного мислення, в якій утверджується або

заперчується що-небудь про предмети та явища об’єктивної дійсності.Судження відображає наявність або відсутність у предметів певнихвластивостей, ознак, зв’язків і відношень. У судженні виражається наше знання про саме існування предметів і явищ тапро всі різноманітні зв’язки й відношення між предметами, явищами та їхвластивостями. Судження може бути істиним або хибним. Судження складається із суб’єкта S (поняття про предмет) та P (предиката)понятя про ознаку предмета. Наприклад: «Київ – столиця України». Суб’єктомцього судження є поняття «Київ», а предикатом «столиця України».Судження поділяються на прості і складні.Прості судження бувають типу А, Е, І, О, тобто афірмативними і негативними:а) Загальностверджувальними («Усі планети обертаються навколо сонця») А;б) Загальнозаперечуальними («Жодна з жінок ХХ століття не була видатнимфілософом») Е;в) Частковостверджувальними («Деякі троянди червоні») І;г) Частковозаперечувальними («Вольфрам, мідь і залізо не є металами») О.Між судженнями, як і між поняттями, існують специфічні типи відносин. Вониможуть бути порівнювані (мають загальний суб'єкт або предикат) інепорівнювані. Варто згадати, що поняття, в свою чергу, також поділяються насумісні і несумісні. Наприклад, непорівнюваними будуть наступні типи суджень: «Україна –незалежна і суверенна держава» і «Деякі з студентів НУХТ навчаються зафахом економіка підприємства». Порівнювані судження поділяються на сумісніі несумісні за критерієм істинності або хибності. В цьому полягає значеннялогічно-вірної структури істинних, складних суджень в класичній формальнійлогіці [19; c. 44].

Сумісні за істинністю судження виражають одну й туж саму думку повністюабо частково. Відношення сумісності поділяють на відношення еквівалентності,логічної підлеглості та часткового співпадіння.

Сумісні еквівалентні складні судження виражають одну й туж саму думку,однак у різній формі. У таких судженнях однаковий суб'єкт, а предикати різніза формою, але однакові за змістом або навпаки. Також ясно, що еквівалентнісудження можуть бути або істинні або хибні. Наприклад: «Логіка – наука прозакони і форми вірного мислення» і «Наука, яка вивчає закони і форми вірногомислення називається логікою».Сумісні судження, що знаходяться у стані логічної підлеглості мають

загальний предикат, а їх суб'єкти є поняттями, які знаходяться у стані логічної

124

підлеглості. Наприклад: «Всі студенти даної навчальної групи є спортсменами»і «Деякі студенти даної навчальної групи є спортсменами». У відношеннілогічної підлеглості знаходяться судження А та І, а також Е та О. Зрештоювідношення між порівнюваними судженнями можна виразити у вигляді схеми,яка традиційно називається «Логічним квадратом» Арістотеля [19; c. 45].Відзначимо, що за логічним квадратом: а) істинність загального судженнявизначає істиність часткового, підлеглого йому судження; б) неістинністьзагального судження залишає часткове судження невизначеним; в) істинністьчасткового судження залишає загальне судження непідтвердженим (припорушенні цього правила може виникнути логічна помилка «поступовеузагльнення»); г) неістинність часткового судження обумовлює неістинністьзагального. Таким чином умовивід від загального судження до підлеглого йомучасткового судження завжди буде вести до істинного висновку.У відношенні часткового співпадіння (субконтрарності) знаходяться

судження І та О. Воним мають однакові суб'єкти і предикати, але різняться заякістю.Такі судження сумісні за істинністю (можуть бути істинними одночасно,але не сумісні за неістинністю). Якщо одне судження неістинне, то іншеобов'язково істинне, якщо ж одне з них істинне, то інше може бути абоістинним або хибним [19; c. 54]. Відношення несумісності суджень за істинністю включають: протилежність(контрарність) і протиріччя (контрадикторність). Наприклад, контрарними єсудження загальностверджувальні та загальнозаперечувальні (типу А і Е). Вонинесумісні за істинністю але сумісні за неістинністю. Якщо одне з протилежнихсуджень істинне, то друге обов'язково буде неістинним. Якщо ж одне єнеістинним, то істинність іншого є невизначеною. Контрадикторними єсудження типу А і О, а також, Е та І. Вони несумісні за істинністю і несумісніза неістинністю. Це свідчить, що якщо одне з них істинне, то інше не істинне.Умовні судження включать в себе існування імплікативних і еквівалентнихсуджень. Імплікативні судження побудовані за принципом зв'язки деяких простихсуджень за допомогою логічного сполучника «якщо...., то....», «коли...., то..».Наприклад: «Якщо надворі йде дощ, то асфальт буде мокрим»; «Якщо студентуспішно складе заліки, то він буде повноцінно відпочивати на канікулах».

Еквіваленті судження - це прості судження які зв'язуються за допомогоюлогічного сполучника «якщо..., то...», але у цьому випадку існує беззаперечнадетермінація між посилкою та наслідком («якщо і тільки якщо..., то...», «Аевівалентно В»). Наприклад: «Якщо і тільки якщо студент вивчить логіку, товін з цього предмету складе залік»; «Якщо і тільки якщо Британське,географічне товариство укладе правомірний договір між діючими політичнимисилами та дипломатичними представниками Панами у Англії, то неодмінногеолого-розвідницька експедіція буде успішною».Єднальні судження, включають в себе кон'юнктивні судження., щоутворюються за допомогою логічного сполучника «і» Наприклад: «Надворіпромозгла погода і йде дощ»; «Студенти НУХТ є активними громадськимидіячами і відмінно штудіюють логіку».

125

Розподільні (диз'юнктивні) судження утворюються за допомогою логічногосполучника «або». Диз'юнктивне судження може виступати у формі суворої танесуворої диз'юнкції. Приклади несуворої (або) та суворої (або..., або....)диз'юнкції: «Позивач має право збільшити або змешити розмір компенсації»;«Студент буде навчатися добре, якщо буде відвідувати лекції, або займатися зпідручником вдома»; «Деякі продукти застосовуються в їжу у солоному,копченому, консервованому або свіжому вигляді» [19; c. 60]. Умовиводом називається така форма правильного мислення з допомогою якоїутворюються нові знання. Також в структурі класичної формальної логіки данепоняття дозволяє відтворювати процес внаслідок якого за допомогою одногоабо кількох суджень утворюються нові судження. В контексті буденноїдіяльності розсудку – це процес створення нових знань.До проблеми вивчення індукції, в історико-науковому розитку, зверталисьСократ, Платон, Арістотель, П. Арно, Р. Декарт та ін. Поняття умовивідвживається в подвійному значенні: а) розумовий процес виведення новогознання із суджень; б) саме нове судження, як наслідок розумової операції. Будь-який умовивід складається із засновків і висновку. Засновок це судження, ізяких виводиться нове знання. Висновок це судження, виведене із засновків. Умовивід це логічний засіб здобування нового знання. Об'єктивноюпідставою умовиводу є зв'язок і взаємозалежність предметів і явищ об'єктивноїдійсності. Умовиводом є не будь-яке знання, сполучення суджень, а тільки таке,у якому між судженнями існує логічний зв'язок, котрий відображаєвзаємозв'язок явищ і предметів дійсності (Наприклад: «Всі люди смертні.Сократ – філософ. Отже, Сократ – смертна людина»). В умовиводі слідрозрізняти 3 види знання: а) вихідне знання, те з якого виводиться нове знання– воно міститься в засновках умовиводу; б) висновкове знання, яке міститься увисновку; в) обгрунтовуюче знання, котре пояснює правомірність висновку іззасновків. Воно міститься в аксіомах правильних умовиводів, воно не входитьдо складу умовиводу у вигляді окремого судження, а складає логічну підставувисновків, дає відповідь на запитання про те, чому висновок, здобутий з тих чиінших суджень, є правомірним і неодмінним. За допомогою умовиводівздобувають знання опосередковані. або висновки.Знання в свою чергу буваютьбезпосередні та опосередковані (висновками).Безпосередніми називаються знання, здобуті за допомогою безпосередньогосприймання предметів або явищ.Опосередкованими називаються знання, які ми виводимо з наявних, ранішездобутих знань.Висновок в умовиводі може бути або істинним. або хибним. Для того щобвисновок умовиводу був, необхідно дотримуватись двох умов: а) засновки, зяких роблять висновки, мають бути істинними; б) умовивід має бути логічноправильним. За спрямованістю процесу міркування умовиводи поділяються на індуктивніта дедуктивні. В дедуктивних умовиводах висновок йде від знання більшогоступеня спільності до меншого, а у індуктивних умовиводах висновок йде відокремих, одиничних предметів класу до знання всіх предметів логічного класу

126

в цілому [19; c. 69].Дедуктивними називають умовиводи, у яких висновок про окремий предметкласу робиться на підставі класу в цілому:

Усі договори є угодамиПетренко уклав договір

Отже, Петренко уклав угоду.

У дедуктивному умовиводі думка рухається від знання загального до знанняокремого, одиничного, тому дедукцією визначають звичайно ж умовивід відзагального до часткового. Умовиводи бувають різних видів. За кількісттю засновків вони поділяються набезпосередні та опосередковані.

Безпосереднім є такий умовивід, у якому висновок робиться лише з однієїпосилки (Наприклад: «Петров викликаний до суду у якості свідка, тому вінзобов'язаний давати свідчення»). Безпосередні умовиводи не можуть бутизведеними до простої зміни однієї лише форми судження, він замінює змістдумки, робить її визначеною, яснішою, логічнішою У безпосередньомуумовиводі наявне обгрунтовуюче знання, і знання висновкове. Основнимиспособами побудови безпосередніх умовиводів є перетворення, обернення іпротиставлення [19; c. 75].

Перетворення – це така логічна операція, унаслідок якої вихідне знаннясудження перетворюється у судження рівнозначне за змістом, але іншоїструктури (Наприклад: «Будь-який договір є угодою. Отже, жоден не договір неє угодою»). Перетворення дає змогу чіткіше підкреслити сумісність чинесумісність предмета і властивості.Обернення – це така логічна операція, коли суб'єкт вихідного судження стає

предикатом, а предикат суб'єктом вивідного судження. (Наприклад: «Будь-якийдоговір є юридичною угодою. Отже, деякі юридичні угоди – договори»). У залежності від того, змінюється чи не змінюється кількість судження,розрізняють два види обернення: просте або чисте обернення і оберення зобмеженням [19; c. 76].Обернення просте – підкреслює, що кількість судження під час обернення незмінюється («Деякі студенти є відмінниками. Отже, деякі відмінники –студенти»).Обернення з обмеженням – підкреслює, що таке обмеження унаслідок якого

змінюється кількість судження («Всі тирани садисти»). Загальностверджувальні судження обертаються подвійно: з обмеженням і безобмеження («Будь-які правовідносини є вольовими правовідносинами. Отже,деякі вольові відносини є правовідносинами»). Загальнозаперечувальні судження – завжди обертаються без обмеження,оскільки предикат у них розподілений («Жодна загарбницька війна не єсправедливою. Отже, жодна справедлива війна не є загарбницькою»). Частковостверджувальні судження обертаються по різному. Неозначенічастковостверджувальні судження в яких суб'єкт і предикат не розподілені,

127

обертаються за схемою чистого обернення («Деякі письменники – лауреати.Отже, лауреати – письменники»). Означені частковостверджувальні судженя в яких суб'єкт не розподілений, апредикат розподілений, обертаються не в частковості, а в загальномустверджувальному судженні («Тільки деякі юридичні угоди є договорами.Отже, всі договори – угоди») [19; c. 79].Обернення умовних суджень відбувається за допомогою контрпозиції,конверсії, протиставлення предикату.Контрпозиція умовного судження полягає в тім, що ми заперечуваємо підставуі наслідок вихідного умовного судження, а підставу – наслідком оберненогосудження («Якщо угода не відполвідає умовам закону, то вона не дійсна. Отже,якщо угода визнана дійсною, то вона відповідає закону»). Конверсія це операція оберенення виділяючого і одиничного умовногосудження, яка полягає в тім, що наслідок вихідного судження робитьсяосновою, а основа – наслідком вивідного судження.Протиставлення предикату – називається логічна операція, коли висновкомсуб'єкта є поняття, що суперечить предикату вихідного судження, а предикатом– суб'єкт («Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним. Отже, жодне несуспільно небезпечне діяння не є злочином»).

Опосередкованим – є умовивід, у якому висновок робиться з двох абобільше засновків (Наприклад: «Всі рідини пружні. Ртуть – рідина (за звичайнихумов). Відповідно ртуть має пружність»).В свою чергу виділяють такі види опосередкованих умовиводів. Дедуктивні –рух думки йде від загальної закономірності до часткового випадку, як вжезазначалось вище (Наприклад: «Всі люди смертні. Арістотель – людина. Отже,Арістотель – смертний»). Серед дедуктивних опосередкованих умовиводіввиділяють зокрема силогізми – в яких висновок базується на двох посилках, якіє судженнями і взаємодіють з загальними для них поняттями («Всі юристиопікуються правом. Захарченко – юрист. Отже, Захарченко опікуєтьсяправом»). Індуктивні – рух думки йде від часткових випадків до загальноїзакономірності («Україна – країна євроазійського континету. Білорусь – країнаєвроазійського континенту. Отже, обидві країни – євроазійські»). Традуктивні(за аналогією) – рух думки йде від одного часткового випадку до іншогочасткового випадку. Вони обов'язково мають імовірнісний характер («Напланеті Марс існують певні кліматичні умови, які приблизно однакові зземними. На Землі є життя. Можливо (за аналогією) на Марсі є життя»).У буквальному розумінні слова умовивід є силогізмом. В перекладі здавньогрецької мови термін означає здобуття висновку чи виведення наслідкуВ контексті формальної логіки він означає такий дедуктивний умовивід, уякому обидва засновки є категоричними судженнями. Наприклад: «Будь-якийзлочин є діянням суспільно небезпечним. Хабар є злочин. Отже, хабар єдіянням суспільно небезпечним» [19; c. 83]. Категоричний силогізм складається з 3 суджень: двох засновків і одноговисновків, які складаються з понять (термінів силогізму) – менший, більший ісередній. Термін, який займає місце предиката у висновку, називається меншим

128

терміном (P). Термін, який займає місце суб'єкта у висновку, називаєтьсяменшим терміном (S). Поняття, яке входить до обох засновків і відсутній увисновку, називається середнім терміном (M). При побудові категоричногосилогізму необхідно враховувати відповідне правило, що забезпечує йогоправильний розвиток і дістало назву аксіоми силогізму. Це положення, якеобгрунтовує правомірність висновку із засновків категоричного силогізму.Воно включає в себе два основні положення:А) Все, що стверджується або заперечується про клас предметів, можестверджувати або заперечувати про кожен предмет даного класу («dictum deomni et de nullo – dictum de omni» – сказане про все, і ні про що);Б) Ознака ознаки речі є ознака самої речі; те, що суперечить ознаці речі,суперечить самій речі («nota note est nota rei»).До головних правил категоричного силогізму слід віднести наступні: А) У кожному силогізмові має бути тільки три терміна – не більше і не менше; Б) Середній термін має бути розподіленим хоча б у одному із засновків; В) Термін, який не розподілений у засновку, не може бути розподіленим увисновку; Г) Із двох заперечних засновків не можна зробити ніякого висновку; Д) Якщо один засновок заперечний, то й висновок може бути заперечним; Е) Із двох часткових засновків не можна зробити ніякого висновку;Ж) Якщо, один із засновків частковий, то й висновок має бути частковим [19;c. 83]. Фігурами силогізму – називаються форми силогізму, що відрізняютьсяодна від одної розташуванням середнього терміну в засновках. Всього їхвиділяють чотири. Перша фігура (в ній середній термін займає місце суб'єкта у засновку іпредикат в меншому):

M - PS - MS - P

У другій фігурі середній те6рмін займає місце предиката в обохзасновках.

P - MS - MS - P

У третій фігурі середній термін займає місце суб'єкта в обох засновках.

M - PM - SS - P

У четвертій фігурі середній термін займає місце предиката у більшомузасновку і суб'єкта в меншому засновку.

129

P - MM - SS - P

Поняття про модуси і правила силогізму – модусами силогізму називаютьсярізновиди фігур, які відрізняються одна від одної кількістю і якістю суджень,котрі складають іх засновки й висновки. Модуси категоричного силогізмупозначаються трьома заглавними літерами латинського алфавіту тих суджень, зяких побудовано силогізм. Якщо більший і менший засновок, а також висновокє судженнями загальноствердними, то цей модус позначається: ААА.

Перша фігура – вона має такі особливі правила: а) більший засновок маєбути судженням загальним; б) менший засновок – є судженням ствердним.Якщо менший засновок взяти заперечним судженням, то й висновок будезаперечним. У заперечному висновку предикат розподілений, отже він має бутирозподіленим і в засновку. До першої фігури, ми вдаємось, коли поняття проклас предметів поширено на окремий, одиничний предмет цього класу, коливисновок про окреме робимо на підставі знання загального положення чиправила.

(AAA; AII; EAE; EIO; AAI; EAO)(Barbara; Celarent; Darii; Ferio; Barbari; Celaront)

Друга фігура – вона має такі правила: а) більший засновок може бутисудженням загальним; б) Один із засновків – судження заперечне. Сутністьдругої фігури силогізму полягає в запереченні належності якого-небудьпредмета або явища, до того чи іншого класу предметів. У другій фігурі, мивдаємось до дії, коли необхідно доведення, що конкретний предмет, який насцікавить, не може бути віднесений до класу предметів, про який йдеться вбільшому засновку. Висновок робиться на підставі відсутності у предмета тихознак, які належать класу в цілому [19; c. 90].

(AOO; EAE; AEE; EIO; AEO; EAO)(Baroko; Cesare; Camestres; Festino; Camestrop; Cesaro)

Третя фігура – в ній менший засновок має бути ствердним. Висновок утретій фігурі завжди частковий.

(OAO; IAI; AII; EIO; AAI; EAO)(Bokardo; Disamis; Datisi; Ferison; Darapti; Felapton)

Четверта фігура – має такі правила: а) якщо більший засновок ствердний, томенший має бути загальним; б) якщо один із засновків заперечний, то більшийзасновок буде загальним.

(AEO; IAI; AEE; EIO; AAI; EAO)(Camenos; Dimaris; Camenes; Fresison; Bramantip; Fesapo).

130

Крім простого силогізму існує також складний силогізм (полісилогізм), якийскладають кілька простих силогізмів, які певним чином пов'язані між собою:

Всі рослини – живі організмиВсі квіти – рослини

Всі квіти – живі організми (висновок 1)Троянда – квітка

Троянда – живий організм (висновок 2)

Перший проміжний висновок може бути пропущений і тоді умовивід вцілому приймає такий вигляд: «Всі рослини – живі організми. Всі квіти –рослини. Троянда – квітка. Троянда – живий організм»). Такий силогізм маєназву «сорит» – він застосовується для простеження тривалої залежності міжкласами предметів. Скорочений силогізм без однієї посилки має назву «ентимеми». У ентимеміможе бути також відсутній висновок. Така ентимема зокрема застосовуєтьсятоді, коли висновок людина робити не хоче в силу його очевидності, абонебажаності: «Всі колекціонери – збирачі. Третьяков – збирач» (відсутня другапосилка); «Всі співаки – люди. Стінг – співак» (відсутнє заключення). Крімсилогізмів існують також такий вид дедуктивних умовиводів як умовні – в якихпринаймі одна з посилок є умовним (імплікативним судженням): «Якщо деньсонячний, то сосновий ліс пахне смолою. День – сонячний. Відповіднососновий ліс пахне смолою»; «Якщо рішення суду оскаржене у касаційномупорядку, то воно ще не вступило у закону силу. Рішення суду оскаржене укасаційному порядку. Відповідно воно ще не вступило у законну силу». Взалежності від того, чи всі посилки є умовними розрізняють суто умовні абоумовно-категоричні умовні умовиводи. Приклади умовно-категоричнихумовиводів приведені вище: «Якщо дані дії є шахрайством, то вони єкримінальним злочином. Якщо такі дії є кримінальним злочином, то воникараються за законом. Відповідно, якщо дане діяння є шахрайством, то вонокарається згідно з законом». Крім силогізмів іс умовних умовиводів, дедуктивні умовиводи буваютьрозподільними. Розподільним є такий умовивід, в якому хоча б одна з посилокє розподільним судженням. Наприклад: «Формами співучасті у кримінальномузлочині є співучасть з розподілом ролей або співучасть без розподілу ролей.Дана співучасть здійснена з розподілом ролей. Відповідно вона не буласпівучастю без розподілу ролей». Крім дедуктивних умовиводів існує поняттяіндуктивних.

Індукцією, називається такий умовивід, у якому на основі знання частинипредметів логічного класу робиться висновок про всі предмети класу в цілому.Індукція – це умовивід від часткового до загального (від лат. inductio –наведення). Вона складається із засновків і висновку. Засновком в індукції єсудження про окремі факти, одиничні предмети або групи предметів і явищ.

131

Приклад індуктивного умовиводу:

S 1 e PS 2 e PS 3 e PS 4 e P

S1, S 2, S 3, S4 становлять частину предметів класу РОтже, всі S e P

Мідь проводить електиркуЗалізо проводить електрикуСрібло проводить електрикуКалій проводить електрику

Мідь, залізо, срібло, калій - металиОтже, всі метали проводять електрику

Вихідним пунктом в індукції є пізнання окремих предметів і явищ. Предмет єякість загального й окремого. Безпосередньою основою умовиводу відокремого до загального є повторюваність ознак, явищ, фактів. Загальне неминуче повторюється, воно належить кожному окремому предметуданого роду, і, навпаки, те, що не повторюється, не є загальним Повторюваністьможе бути неминучою і випадковою в процесі побудови індуктивнихумовиводів важливу роль відіграє спостереження і експеримент.Існує інукція повна, неповна і наукова.Повна індукція – це умовивід, у якому загальний висновок про клас предметівробиться на основі вивчення всіх предметів цього логічного класу:

S 1 e PS 2 e PS 3 e PS 4 e PS 5 e P

S 1, S 2, S 3, S 4, S 5 вичерпують клас предметів SОтже, всі S e P

Марс планета сонячної системиВенера планета сонячної системиЗемля планета сонячної системи

Юпітер планета сонячної системиСатурн планета сонячної системи

Марс, Венера, Земля, Юпітер, Сатурн - небесні тілаОтже, всі небесні тіла - планети сонячної системи

Повна індукція складається із засновків і висновку. Розрізняють засновкиподвійного типу: а) Засновки, у котрих визначені судження про окремі факти.

132

Їх у повній індукції стільки, скільки похідних предметів, що складають данийлогічний клас; б) Один із засновків у повній індукції є судження, у котромувиражено знання не про те, що перелічені предмети вичерпують собою класдосліджуваних предметів.Неповна індукція – це такий умовивід, у якому загальний висновок виводитьсяіз зановків, котрі не охоплюють усіх предметів логічного класу. У неповнійіндукції загального висновку про клас предметів, ми доходимо на основівивчення тільки якоїсь частини предметів цього класу (клас предметів, проякий, ми висловлюємо узагальньюючий висновок, досліджується наминеповно). Коли відомо про частину предметів класу, ми поширюємо на увеськлас, на всі його предмети. Знання з вивчення фактів переноситься на факти,котрі не вивчалися, ознаки. явища, котрі належать предметам, щоспостерігаються, ми приписуємо і тим предметам даного роду подібнівластивості, котрі не були об'єктом нашого спостереження. Даний вид індкуціївключає індукцію через простий перелік, індукцію через відбір фактів, яківиключають випадкові узагальнення [19; c. 99]. Індукція через простий перелік – це такий умовивід, у якоому загальнийвисновок робиться на тій підставі, що через спостережувальних явищ нетраплялося б жодного, який суперечив узагальненню. Сутність індукції даноготипу полягає в тому, що із спостереження повторюваної ознаки в ряді фактів(предметів, явищ) при відсутності сперечності цій повторюваності випадкуробиться загальний висновок про належність даної ознаки всім предметам(фактам) цього роду – популярна індукція (inductio per inumeration, simplicem,ubinon reperitur instantia contradictora). При даній індукції відбувається те, щоспостерігаючі окремі одиничні предмети якогось роду, ми помічаємо в одногодруго, третього і т.д. однакові ознаки [19; c. 102]. Предмети, котрі не маютьвиділеених ознак, у галузі спостереження нам не трапляються:

Це горитьЦе горитьЦе горитьЦе горить

Це, це, це і це з дереваОтже, все що з дерева горить

Але індкуція через простий перелік не дає нам достовірних висловлювань;її висновки тількі імовірні.Основною вимогою в індукції через простий перелікє повторюваність однорідних фактів при відсутності серед них суперечноговипадку. Отже, відсутність суперечливих фактів сама собою не є фактом того.що вони не існують. Вони можуть не існувати, але можуть і існувати. томувисновок грунтується на тому, що в галузі спостереження не трапляєтьсяфактів, суперечних узагальненню, є тільки імовірними. Індукція через простийперелік дає висновки різного ступеню достовірності, від найменшого донайбільшого. Індукція через відбір фактів, які виключають випадкові узагальнення – вона є

133

неповною індукцією, висновок про клас предметів в цілому, ми доходимо напідставі знання частин предметів класу (висновок грунтується наповторюваності фактів за відсутності випадків, коли це узгоджується зузагальненням). Але в даному типі неповної індукції основа додається однасуттєва умова – відбір фактів, які дозволяє робити нак основі відібраних запевною системою чи випадковим збігом фактів взагалі й абсолютно. Важливогозначення для обгрунтування висновків набуває система відбору фактів.Наукова індукція – це умовивід, в якому загальний висновок робиться напідставі знання необхідних ознак або причинних зв'язків частин предметівпевного логічного класу. Тут пізнання спрямоване на те, що встановитиналежність предмету ознак і переконання – скілький предметів ми не охопили –виділена ознака повторюється. У науковій індукції висновок робиться на підставі встановленняф того, щоспостережувана ознака є неодмінною, істотною ознакою предметів, щовивчаються. Наукова індукція дає висновки не тільки імовірні, але йдостовірні. Кількість вивчених предметів або фактів для висновку в науковйіндукції значення не має (особливу роль відіграє метод встановлення причинно-наслідкових зв'язків). Цей зв'язок двох або більше явищ, коли одне з нихнеодмінно породжує інше. Явище, котре викликає інше явище, називається причиною. А те явище,народжене причниою, називається наслідком (наприклад: «Під час нагріваннятіла рорширюються»). Причинність є загальним універсальним звязком. У світіне має явищ і предметів, які б не мали своєї причини.

Особливості причинного зв'язку: а) Між причиною і наслідком існуєпослідовність у часі: спочатку виникає причина, а потім наслідок. Томупричину будь-якого явища необхідно шукати серед спостережуваного явища,що передує йому. Явище ж, що виникло після спостережувального явища, неможе бути його причниою. Але тимчасову послідовність явищ не можна ототожнювати з причннимизв'язками: те, що передує іншому, не обов'язково є його причиною; явище,котре виникло вслід за іншим, не обов'язково є наслідком цього явища (posthoc, ergo propter hoc); б) Чимало явищ викликаються не якоюсь однією певноюпричиною (Наприклад: «Пожежа може бути не тільки природного походження,а здійснена зумисно, шляхом підпалу»); 3) Чимало явищ є наслідками дії двохабо більше причин [19; c. 112].Методи встановлення причиних зв'язків: а) метод єдиної остачи; б) методєдиної різниці; в) сполучений метод схожості і різниці; г) метод супутних змін.

Поруч з індукцією і дедукцією можливий третій спосіб умовиводів - логічнийперехід від відомого знання про окремий предмет або його групи до новогознання про другий окремий предмет або інший в його групі, який називаєтьсяаналогією. В науці і юридичній практиці нерідко досліджуються окремі явища,відносно яких ще не отримані узагальнення. В цих випадках судять про нове явище, опираючись на раніше набуті знанняпо схожому одиничному явищу, тобто уподібнюють одне явище іншому.Умовивід за аналогією – це виведення про приналежність одиничному

134

предмету певної прикмети, основане на схожості цього предмета в суттєвихприкметах з іншим одиничним предметом.Якщо позначити символами a i b два одиничних предмети або події, а P, Q, S, T– їх прикмети, то вивід по аналогії можна представити наступною схемою:

a має прикмети P,Q, S, Tb має прикмети P, Q, S

Отже, b, ймовірно, має причину T

Аналогія не є довільною логічною побудовою, в її основі лежать об'єктивнівластивості і відношення предметів реальної дійсності. Кожний конкретнийпредмет або явище, володіючи великою кількісттю ознак, представляє невипадкову їх комбінацію, а певну єдність, комплекс. Якою б дрібною не була тачи інша ознака, її існування і зміни завжди обумовлені станом інших сторінпредмета або зовнішніх умов. Що стосується ролі аналогії в юридичнійпрактиці і теорії, то до аналогії звертаються у випадках правової оцінки, атакож в процесі розслідування і проведення криміналістичних експертиз. Злогічної сторони юридична оцінка стану справи протікає, як правило, у формісилогізму, де великим засновком виступає визначена норма права, а меншим –знання про конкретний факт. Поруч з цим в окремих правових системахприпускається правова оцінка по аналогії закону або по преценденту. Виходячиз практичної складності передбачити і перерахувати в законі всі видиправопорушень, які можуть виникнути в майбутньому, законодавець надає судуправо оцінюівати не передбачені законом випадки по нормам, які регулюютьсхожі правопорушення. В цьому і полягає суть правового інституту аналогіїзакон [19; c. 130].3) Визначення понять, суджень та умовиводів тісно пов’язане з поняттяммислення, як інформаційної діяльності, що набула якості опосередкованого,узагальненого пізнання, яка за допомогою абстрагування, міркувань(зіставлення пізнавальних образів та логічного виведення думок) і типізаціїданих про світ і явищ розкриває їх необхідні зв’язки, закономірності, тенденціїрозвитку. Мислення виходить за межі емпіричного споглядання, ідеальновідтворює процеси буття в їх необхідності та потенційності, що дозволяєформулювати закони. Також воно пов’язане з моделюванням можливихситуацій і тому здатне до планування дій та передбачення їх наслідків. Процесмислення визначається низкою логічних операцій. Такими операціями є:порівняння пізнавальних об’єктів (наочно даних чи уявлюваних, ідеалізованих);аналіз і синтез даних; абстрагування істотних ознак об’єктів від другоряднихрис і від самих об’єктів; узагальнення, класифікація та ін. Мислитель ніоперації здійснюються за допомогою мови та мовних знаків, які є засобомакумуляції, формалізації та трансляції інформації[85; c. 40]. Структура мислення складається з розсудку і розуму, що вироблені в історіїфілософії для позначення якісних особливостей мислення на певних ступеняхбуття або логічного розвитку. В античній філософії вони розглядались яквластивості, неоднаково притаманні різним істотам. Типовою є думка

135

Піфагора: душа людини поділяється на три частини: ум (розум), розсудок іпристрасть. Розум і пристрасть є і в живих істотах, а розсудок – лише в людині.Під останнім мали на увазі мислення як здатність судження, умовиводів,розмірковування. На відміну від розсудка, розум в античній філософії маєвелике онтологічне навантаження. Під виглядом логоса (Геракліт), нуса(Анаксагор), мислення мислення, або форми форм (Арістотель) він постає якрушійна сила всієї дійсності. В неоплатонізмі розум займає певне місце вієрархії, яка покладається Єдиним: єдине, розум, душа, Космос, матерія. Стоїкирозрізняють два начала дійсності: активне – розум, або Бог, і пасивне –речовину. 4) Розрізнення активного (надлюдського) і пасивного (людського) розуму маєАрістотель, і це стає однією з основних ідей арабської філософії. Загалом вантичній філософії розум притаманний світу в цілому, живим істотам, людині,розсудок ж – лише останній. Тому античний погляд на це питання є переважноонтологічний. В пізнанні їх не має. Воно стає основним у Новий час. У вченні І.Канта розсудок і розум вперше чітко розрізняються як рівні мислення: нарозсудкові ґрунтується наукове знання, на розумі – філософія (метафізика).Форми споглядання (простір і час) і категорії мислення є відповіднотеоретичною основою математики і природознавства, а ідеї чистого,відокремленого від почуттів розуму – принципами метафізики.Згідно з І. Кантом, на відміну від функції розсудку, розум виконує неконститутивну (таку, що примножує знання), а регулятивну функцію –упорядкування, систематизації набутого розсудком за єдиним принципом.Розум не дає істини, а ілюзії, суперечності – антиномії. Гегель робить ще одинкрок і вносить розрізнення цих понять у сферу самої філософії. Як і Кант, Г.Гегель вважає математику і природознавство переважно розсудковим знанням.Але, на його думку, таким же було і знання, представлене в традиційнійметафізиці, найбільш характерною особливістю якої було розмежування,відокремлення протилежностей як основних властивостей, атрибутів дійсності.Тому метафізика набуває у нього іншого змісту, методологічного: вонапротистоїть діалектиці, яка поєднує протилежності, синтезує їх, примирює, щобдосягти цілісної теорії. Така теорія викладена Гегелем у його логіці. Внаслідокцього розсудок і розум мають у нього переважно логічний і методологічнийзміст [19; c. 148].Набуті історико-філософським досвідом уявлення про розсудок і розумзберігають своє значення і в наш час. Найбільш загальною підставою цього єнаявність двох основних стадій пізнання в науці, і філософії – аналітичної ісинтетичної; на першій об’єкти розкладаються на складові частини, сторони,моменти для їх детального освоєння; на другій вони об’єднуються,систематизуються на основі певного принципу. Теж саме відбувається і впізнанні світу як цілого, як предмета філософії. 5) Мислення людини відбувається не хаотично, а підлягає певним логічнимзаконам (законам діяльності розсудку).Під законом логіки розуміють внутрішній, необхідний, суттєвий зв’язок міждумками. Основним законами діяльності розусудку є закон тотожності, закон

136

суперечності, закон виключення третього та закон достатньої підстави.Формально-логічні закони – це закони правильної побудови і зв’язку думки.Закони логіки виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивостімислення, як визначеність, несуперечність, послідовність і обгрунтованість.Закон тотожності – будь-яка думка про предмет у процесі даного міркуваннятотожна сама собі, скільки б разів вона не повторювалась: «Юпітер, Сатурн,Меркурій, Плутон, Уран, Земля, Нептун, Венера, Марс обертаються навколоСонця».Закон суперечності – два протилежні висловлювання не є одночасноістинними; у крайньому разі одне з них неодмінно хибне. Наприклад, неможуть бути одночасно істинними судження: «Петренко є співучасникомданого злочину», «Петренко не є співучасником даного злочину». Одне з цихсуджень обов’язково хибне. Закон суперечності говорить про те, що із двохсуджень, із яких одне заперечує те, що стверджує в другому, одне неодміннохибне. Воно може бути як істинним так і хибним.Закон виключення третього – із двох суперечних суджень про один і той жепредмет, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне неодмінноістинне, друге хибне, третього бути не може: «Обвинувачений у моментздійснення злочину був осудним» і «Обвинувачений у момент здійсненнязлочину не був осудним» [19; c. 78].Закон достатньої підстави – будь-яка істинна думка має достатню підставу.Будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обгрунтована. Такдля того, щоб судження «Петренко є співучасником цього злочину» буловизнане істинним, необхідно привести підстави його істинності, тобто требависловити ряд суджень, із яких би неодмінно випливало твердження про те, щоПетренко справді є співучасником цього злочину. Якщо ж таких судженьнавколо не буде, то висловлене положення («Петренко є співучасник цьогозлочину») не може вважатися істинним. У науці й щоденному мисленні нічомуне можна йняти віри, як цього вимагає релігія; будь-яке положення, всякадумка має бути обгрунтованою, доведеною. Довести ту чи іншу думку –означає обгрунтувати її, тобто навести інші думки (судження), які були бдостатньою підставою її достовірності. Достатньою підставою якоїсь думки єтакі інші думки, раніше визнані істинними, із яких неодмінно випливаєістинність даної думки. 6) Мислення також має відповідну будову, про що було зазначено раніше. Цестосується наявності відповідних вимог, яким підпорядковується процесінтелектуальної діяльності взятий в цілому.Базові закони мислення – відображають взаємопереходи різноманітних форміснування, встановлюють внутрішні й зовнішній взаємозв’язок між людиною ісвітом, налагоджують внутрішні відносини між розсудком і розумом.Основними законами розвитку мислення (законами діалектики) є: а) законєдності і боротьби протилежностей; б) закон переходу кількісних змін у якісні;в) закон заперечення заперечення. Розуміння діалектичних законів розвиткумислення засновано на принципі відображення та являє собою процес розвиткупізнання в цілому. Вони з’ясовують такі проблеми, як пізнаванність світу,

137

практика як основа пізнання і критерій істинності суджень, міркувань людини,форм чуттєвого і раціонального знання тощо. Разом з тим в межах логікидосліджуються значні межи розвитку мислення, ніж у гносеології (теоріїпізнання) – категоріальна будова мислення як така. Предмет дослідженнястановить – творче мислення (у власній пошуковій діяльності та розвитку зарахунок одолання постійно відтворювальних протиріч); його логічноїструктури та співвідношення елементів – понять, суджень, теорій (прогнозуючафункція мислення). Вивчення логікою принципів та закономірностейформування, зміни і розвитку знань, засобів й методів їх отримування іперевірки. Діалектичне дослідження мислення або діалектична логіка,передбачає аналіз його виникнення та історії матеріальної і духовної культури[19; c. 35]. Діалектика як логіка вивчає всю систему категорій у їхгносеологічних і логічних функціях, а також специфічні пізнавальні поняття,принципи і процедури (наприклад, сходження думки від чуттєво-конкретногодо абстрактного, перехід від абстрактного до понятійно-конкретного,співвідношення емпіричного, теоретичного, прийоми узагальнення, ідеалізації,аналізу, синтезу, індукції та дедукції).

Рекомендована література

Основна: [13; с. 5–150].Додаткова: [85; с. 230–231].

Запитання для самоперевірки

1. Що вивчає і досліджує логіка? 2. Визначте логічну структуру понять, суджень та умовиводів? 3. Які форми відношень існують між сумісними і несумісними поняттями? 4. Що таке логічний обсяг і зміст понять? 5. Охарактеризуйте індукцію та дедукцію?

Теми рефератів

1. Арістотель як засновник класичної формальної логіки. 2. Розвиток логіки у середньовічній схоластиці. 3. Основні закони діяльності розсудку і мислення. 4. Еволюція математичної логіки у творчості Б. Рассела і А. Уайтхеда. 5. Модальна, деонтична і паранепротирічна логіка у сучасній науці. 6. Логіка питання і відповідей Дж. Белнапа. 7. Часова логіка історичних контекстів в дослідженнях А. Т. Ішмуратова.

138

Тема 12. ПОНЯТТЯ І ВИДИ РЕЛІГІЙНИХ ВІРУВАНЬ

План лекції

1. Основні теорії походження релігії.2. Поняття і сутність релігії.3. Первісні релігійні вірування.4. Світові релігії (Буддизм, Християнство, Іслам).5. Неорелігійні рухи в Україні.

1) Щодо проблеми походження релігії існують дві основні теорії: релігійна(богословська, або теологічна) і світська (релігієзнавча або науково-філософська).Релігійна теорія стверджує, що поява ідеї Бога в людській свідомості та

виникнення релігії обумовлені тим, що є Бог, який створив світ (світ маєпочаток і кінець), природу, людину. Бог впливає особливим чином на людину, алюдина здатна за певних умов сприймати цей вплив, спілкуватися з Богом.Ключові моменти розвитку теорії представлені у наступних доказах буття Бога: А) Онтологічний доказ був сформульований Бл. Августином і теологомАнсельмом Кентерберійським. Він полягає у тому, що, оскільки, ми можемоуявити собі досконалу істоту, вона має бути, тому що в протилежному випадкуми не могли б її уявити. Логічна неможливість цього доказу полягає в тому, щореальне існування Бога підмінюється існуванням поняття про Бога: від того, щоя уявляю в своєму гаманці сто талерів, моє майно не стане на них більше, - такспростував цей доказ відомий німецький філософ І. Кант. Проте онтологічнийдоказ дозволив перейти до менш уразливих доказів – історичного іпсихологічного [30; c. 27].Б) Космологічний доказ, намічений Платоном і Арістотелем, остаточносформульований видатним богословом західноєвропейського СередньовіччяТомою Аквінським, вимагає для такого складного світу, як наш,першопричини, первісного імпульсу всякого початку або руху, що сам має бутибезпричинним, безумовним. Цей доказ розвивали видатні філософи-раціоналісти Нового часу Г. Лейбніц, Х. Вольф. Його заперечують,стверджуючи, що світ не вимагає першодвигуна, оскільки матерія сама має рухяк свою властивість.В) Телеологічний доказ стверджує наявність у світі доцільності, породженоїБогом. Прихільики телеологічного доказу у відповідь на заперечення існуванняБога, гріхопадіння, стверджують, що останнє спотворило сутність Творіння.Мовляв, гармонійність світу іншого, нижчого порядку, не така досконала, як цебуло задумано Творцем, але вона все ж таки є [60; c. 35].Г) Моральний доказ стверджує наявність абсолютного і вічного моральногозакону, як прояв божественного начала у світі. Висунутий він знаменитимнімецьким філософом І. Кантом. Чому категоричний імператив, совість, таквладно керує людиною? Тому що є Бог, тому що вищого блага, яке моральнийзакон зобов’язує нас покладати преметом наших прагнень, ми можемо

139

очікувати тільки від морально досконалої (святої і благої) і разом з тимусемогутньої волі. Цей доказ зрозумілий тільки совісним людям, тому йогоцінність відносна.Д) Історичний доказ – давній, оскільки на факт загальності віри в Бога (богів)указували ще античні авторитети (наприклад, М. Т. Цицерон), але частовикористовується й до сьогодення. Історія не знає жодного народу, що був бизовсім позбавлений віри. Навіть атеїстів не можна вважати людьми по-справжньому невіруючими. Ідеологічні міфи, що приймаються ними на віру, –це, власне кажучи, перелицьована релігія. Цей доказ не має суворого логічногохарактеру, просто важко собі уявити, щоб омана була настільки масовою ідавньою [14; c. 20].Е) Психологічний доказ – сучасний. Він підкреслює, що наявність у людинирелігійного почуття має викликатися зовнішньою причиною, яка й є Бог. Цейдоказ зрозумілий тільки віруючим, тому його цінність теж відносна. Отже, релігійна теорія завжди конфесійна, тобто стоїть на позиціях однієї зрелігій.

Світська теорія не дає жодної відповіді на питання про сутність і виникненнярелігії. За всю історію людської думки було чимало спроб пояснити феноменрелігії. Переважна більшість наукових теорій виходила з раціоналістично-психологічного аспекту – припущення про те, що саме природа людини,перенесена на навколишній світ, стала основою уявлень про надприродні сили ібогів.А) Перше наукове пояснення походження релігії – натуралістичне, йогоосновоположниками вважають французьких просвітників XVIIІ ст. До нихпримикали класик німецької філософії Л. Фейєрбах, а також К. Маркс і Ф.Енгельс. Представники теорії вважали, що релігія походить від споконвічногобезсилля людини перед пануючими над нею природними і соціальнимиявищами [30; c. 29]. Вони вказували на те, що, на відміну від тварин, первісналюдина вже почала усвідомлювати свою залежність від природи, оскільки малау своєму розпорядженні лише примітивні знаряддя праці, обмежені трудовінавчики і була позбавлена елементарних знань про навколишній світ. Не дивно,що забезпечення їжею, успіх або невдача під час полювання чи рибної ловлі,навіть збереження власного життя часто залежали від випадкового збігуобставин, що розцінювався як дія сил, набагато могутніших, за звичайнілюдські. Отже, робився висновок, що будь-яка релігія є нічим іншим, якфантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, що пануютьнад ними в їхньому повсякденному житті, – відображенням, у якому земні силиприймають форму неземних [100; c. 17]. Послідовники натуралістичної теорії наполягали на тому, що подальшеіснування релігії підтримується сформованими в суспільстві відносинамипанування й підпорядкування, які всіляко поневолювали людину і вимагализрозумілого їй пояснення цієї сваволі. Того, хто все життя працює і бідує,релігія вчить покори і терпіння в земному житті, втішаючи надією на небеснувинагороду. А тих, хто живе з чужої праці, релігія вчить доброчинності вземному житті, пропонуючи їм дуже дешеве виправдання для всього їх

140

експлуататорського існування і продаючи по підходящій ціні квитки на небеснеблагополуччя. Релігія є опіум для народу [14; c. 40]. Прихильникам натуралістичної теорії уявлялося, що в міру розвиткусуспільства й звільнення людини, особливо завдяки успіхам науки тазростаючого рівня освіченості широких народних мас, релігія буде поступовосебе зживати. Якщо незнання природи породило богів, то пізнання природиповинне їх знищити. З ростом знань людини ростуть її сили та її знаряддя;науки, мистецтва, ремесла допомагають їй; досвід робить її більш упевненою,допомагаючи їй чинити опір багатьом явищам, що перестають лякати її, яктільки вона їх пізнає. Одне слово, людські страхи розсіюються в міру розвиткуосвіти. Освічена людина припиняє бути марновірною [105; c. 50].Б) Соціологічний підхід бере свій початок у працях відомого французькогофілософа О. Конта. Іншими представниками цього напрямку були німецькийсоціолог і політолог М. Вебер (1864–1958 рр.), французький суспільствознавецьЕ. Дюркгейм (1858–1917 рр.) і американський соціолог Т. Парсонс (1902–1986рр.). Даний підхід визначає релігію як соціальний інститут, що виконує двіфункції. З одного боку, релігія як соціальний інститут моделює суспільнесередовище людського життя – у тому вигляді й тією мовою, яка зрозуміла всімбез винятку, надаючи завдяки цьому всім люським діям осмисленого,скоординованого характеру. З другого боку, релігія як соціальний інститутувстановлює визначальні норми поведінки й мотиви соціальної діяльності,робить їх абсолютно значущими для людей [30; c. 33].В) Представники етнологічного підходу – дослідники численних народів, щоперебували на разних стадіях розвитку, Е. Б. Тайлор, Дж. Фрезер, Б.Малиновський – вбачали в релігії, поряд з мистецтвом і моральністю, природносформований, первинний елемент людської культури і спосіб її нормальногофункціонування.Г) Біологічно-психологічні концепції, що їх розробляли В. Джемс, В.

Дільтей, Л. Леві–Брюль (1857–1939 рр.), З. Фрейд (1856–1939 рр.) та їхпослідовники, пояснювали існування релігії наявністю в людині могутньогорелігійного почуття або модифікаціями різних емоційно-психічних станів –заздрості й страху, любові й сорому [30; c. 34]. Найприродність первісних об’єктів релігійного шанування зводилася допоєднання двх головних ознак: а) до їхньої невидимості, невідчутності абоневразливості для звичайних людей у звичайній ситуації, тобто до перебуваннянад природним і людським світом; б) до можливості вирішальним чиномвтручатися в перебіг природних процесів (наприклад, викликати дощ абоприпиняти тривалу посуху) або в долю кожно окремо взятої людини. 2) Поняття релігія походить від багатозмістовного латинського іменникаreligio (благочестя, святиня, предмет культу). В європейській культурі вонопоширюється починаючи приблизно з XVI ст. Іноді в літературі тлумачиться яквіра, вірування, побожність. Релігія – означає віру, особливий погляд на світ,сукупність обрядово-культових дій, що випливають із переконаності віснуванні того або іншого різновиду надприродного, а також об’єднаннявіруючих людей у певну організацію. Разом з тим, слід уточнити, що в інших

141

культурах сукупність явищ, які відповідають за змістом слову релігія,передається іншими поняттями [60; c. 17].Релігія містить у собі чотири основні частини: віру, віровчення, культ іорганізацію.Віра – особливий психічний стан повного визнання й прийняття якогось

твердження або установки без достатніх обґрунтувань. Віровчення – систематизований виклад змісту віри в догматах, істинах,визнаних раз і назавжди незмінними, які не підлягають критиці. Релігійний культ – система (упорядкована сукупність) визначених,установлених у деталях індивідуальних і колективних обрядів, за допомогоюяких людина містичним чином спілкується з Богом.Релігійна організація – оформлене об’єднання віруючих однієї релігії,

найчастіше очолюване служителями культу [14; c. 30].Релігія також має два боки: зовнішній – як вона уявляється сторонньомуспостерігачеві, і внутрішній, яка відкривається віруючому, що живе відповіднодо духовних і моральних принципів тієї або іншої релігії. Із зовнішнього бокурелігія є: а) а суспільно-практичному сенсі – організацією з визначеноюструктурою управління (Церква), правилами життя своїх послідовників,культом; б) у філософському плані – світоглядом, що містить у собі системуконкретних положень (істин). До істин релігії належать: а) сповідання духовного, досконалого, розумного,особистого Начала – Бога, який є Джерелом (Причиною) буттям усього, щоіснує, у тому числі людини, завжди є активно присутнім у світі; б) переконанняв тому, що людина здатна до спілкування, єднання з Богом і досконалого,вічного з Ним життя. Ця аксіома релігійного вчення складає фактично самуйого сутність; в) віра в буття світу надприродного, вступаючи в духовнийконтакт із яким (своїми чесними або, навпаки, аморальними вчинками), людинау великому ступені визначає своє життя [60; c. 12]. З внутрішнього боку релігія – це особливе духовне життя, що відкриваєлюдині надприродній світ. Існують й інші точки зору на структуру релігії. Згідно з однією з них дозовнішньої структури релігії належать: релігійні уявлення (комплекс ідей іобразів, пов’язаних з вірою в надприродне); релігійні дії (обряди, ритуали ізвичаї, за допомогою яких віруючі спілкуються з надприродним); релігійнінастрої (емоційно-психологічні стани, викликані вірою в надприродне) ірелігійні організації. До внутрішньої структури релігії відносять: релігійнукартину світу (погляд на навколишній світ як на світ природний інадприродний) і релігійну науку життя (моральні й соціальні правилаповедінки віруючої людини). В своєму розвитку релігія проходить різні фазирозвитку від первісно-родового суспільства до нашого часу [60; c. 36]. 3) Архаїчні вірування сформувались у надрах первісного суспільства часівпізнього неоліту й палеоліту на рубежі 40–35 000 років до н. е. Згадки про нихзберелись за наявних археологічних артефактів минувшини, та вказують наіснування фетишизму, тотемізму, анімізму, магії і шаманізму.

142

Більшість з них у латентному (прихованому) вигляді продовжують існувати урізних формах ментальностей сучасного людства й цивілізації.

Фетишизм – (від португ. fetisio – річ для чаклунства; іноді етимологія цьогослова зводиться до лат. – fatum – доля) – поклоніння матеріальним предметамнайближчого оточення людини як наділеним надприродними властивостями.Вперше прояви фетишизму були описані серед племен Західної Африки.Сам термін уведений у науковий обіг наприкінці XVIII ст. французом Шарлемде Броссом і поширений завядки відомому французькому філософу позитивіступочатку ХІХ ст. О. Конту. Фетишем міг бути як окремо взятий предмет, так ічастина більшого об’єкта шанування, камінь зі священної гори, шматочоксвященного дерева, зображення шанованої тварини, який-небудь малюнок абонавіть татуювання. Власні фетиші мали й окремі люди, і цілі племена, що відводили їмспеціальні будиночки. У таких випадках у спільних фетишів іноді з’являласяспеціалізація: один керував погодою, інший – полюванням, третій – воєннимидіями або особистим життям людини тощо [Итс Р. Шепот Земли и молчаниеНеба. Этнографические этюды о традиционных народных верованиях. – М.,1990; c. 68].Тотемізм (мовою індіанців північноамериканського племені оджибве – (ottotem) його рід) – комплекс обрядів і вірувань, пов’язаний з уявленнями пронадприродній зв’язок людини й окремих соціальних колективів із тваринами йрослинами. Термін тотемізм з’явився в науковй мові на початку XVIII ст. ізакріпився у науковому обігу на межі ХІХ – початку ХХ ст. у працях видатногоанглійського етнографа Джеймса Фрезера. Наріжним каменем тотемізму євірування в тотемних першопредків. Вважалося, що нібито та чи інша тварина єпрабатьком того чи іншого племені або первісного роду. Тому у тотемі людивбачали добрих і турботливих заступників і захисників своєї громади відголоду, холоду, хвороб, ворогів та інших напастей, намагалися прив’язати доних усі найважливіші події в житті. Тотемний культ був спрямований на те,щоб одержати заступництво тотема. Наприклад, в Австралії кожна людинаперед сном і при пробудженні вимовляла ім’я свого тотема, оскільки думала,що завдяки його надприродній підтримці з нею протягом дня нічого поганогоне трапиться, навпаки, і в полюванні, і в інших справах її супроводжувала удача[Соколова В. П. Животные в религии. – СПб: Лань, 1998; c. 40].

Первісні релігійнівірування

В) Фетишизм

Г) Магія

А) Анімізм

Б) Тотемізм

Д ) Шаманізм

143

Анімізм (від лат. anima – душа) називається віра в самостійне надприроднєіснування душі і духів як своєрідних двійників людей, тварин, рослин,предметів і природніх явищ. Автором цього терміна був один з найвидатнішихетнографів а істориків культури ХІХ ст. Едуард Бернет Тайлор (1832– 1917 рр.).Відправною точкою для анімізму послужили роздуми давньої людини наддвома групами біологічних, тобто найживотрепетніших для неї питань: а) щоскладає різницю між живим і мертвим тілом; б) що є причиною сну, екстазу іхвороби. Людина, як правило, наділялася не однією, а кількома душамиодночасно. Кожна з цих душ мала чітко визначені функції: одна відповідала зажиттєві, фізіологічні процеси в організмі, інша – за розумові операції, третявиступала носієм того, що прийняти називати особистістю людини. Тількитриєдність цих душ забезпечувала повноцінне людське існування [Тайлор Э. Б.Первобытная культура. – М.: Политиздат, 1989; c. 250].Магія (чаклунство) – сукупність обрядів й подій, пов’язаних з вірою вможливість надприродного впливу на навколишній світ. До наукового вжиткутермін увів англійський ентознавець Джеймс Фрезер. Магія і релігія несумісніодна з одною принаймні за трьома причинами: а) в основі магії, так само як ісучасної науки лежить лише віра в однаковість природних явищ, щопідпорядковуються механічним законам. Релігія ж припускає надприроднепорушення природного порядку речей і процесів; б) релігія ґрунтується на вірів явища, наділені свідомістю й особистістю, а магія оперує бездушними речамиабо безликими силами; в) релігія – просить, магія – змушує. За типами впливу на предмет виділяються: а) контактна магія, заснована наідеї безпосереднього перенесення магічної сили на об’єкт шляхом прямогоконтакту з ним або з його частиною (наприклад, клаптиком одягу чи пасмомволосся). При цьому характер самого впливу може відрізнятися – носінняамулетів, дотик руки, прийняття зілля; б) імітативна магія, коли впливупіддається копія або замінник об’єкта. Дані типи магічного впливу поєднують упоняття агресивної магії, або магії безпосередньої дії. З нею сусідить так званапрофілактична магія, в якій виділяються ще два типи: а) магія, що відганяє,суть якої полягає в прагненні відігнати, відлякати ворожі сили, не допуститиїхнього наближення або сховатися від них (для чого, крім носіння оберегів,використовується створення шумів, укривання себе одягом тощо); б)очищувальна магія, заснована на використанні таких усім добре відомихзасобів, як обмиваня, окурювання, кровопускання тощо [Фрезер Дж. Золотаяветвь. – М.: АСТ, 2003; c. 147]. За призначенням магія поділяється на 6 видів:шкідлива, лікувальна, військова, любовна, метеорологічна (магія погоди) івиробнича. Така видова класифікація є далеко не повною, оскільки в будь-якому виді магії можна виділити безліч підвидів. Так, виробничу магію можнарозділити на мисливську, рибальську, будівельну, землеробську, гончарну,ковальську, навчальну й спортивну. Іноді також говорять про чорну, шкідливу,і білу магію, спрямовану на принесення користі в результаті здійсненнямагічного обряду [101; c. 17].

144

Шаманізм (мовою сибірських народів саман – буйний, несамовитий) –особливий комплекс обрядів, ритуалів, пов’язаний з віруваннями в надприродніздібності і можливості давніх служителів культів – шаманів. Шаманізм добре описаний на матеріалі мисливських і рибальських народівПівнічної Америки, Сибіру і Далекого Сходу. Відомі і наскальні зображення,що зазвичай співвідносять із шаманізмом (зображення в печері Трьох братів уФранції танцюючої людини з рогами оленя, хвостом, довгою, ймовірно,штучною бородою). Шаманізм заснований на уявленнях давніх людей проіснування тісного зв’язку між шаманом і духами, що допомагають боротись зіншими, ворожими людині силами. Судячи з усього, першим духом-заступником шамана був його родовий або сімейний тотем. Недарма в багатьохнародів душу шамана уособлювала тварина, з якою вона була злита в єдинеціле. Пізніше образ матері-звіра набув вигляду Духа-предка самого шамана. Вкінцевому підсумку він перетворився на дух-помічник шамана, дуже частолюдиноподібний на вигляд [60; c. 50]. Шаманський культ неможливо уявити без особливого реквізиту (фартух,головний убір, барабан, бубон, залізні підвіски) і камлання (ритуальногоспілкування з силами потойбічного світу або духами).4) Світові релігії (Буддизм, Християнство, Іслам) – релігії, що одержали

поширення у всьому світі й об’єднують людей незалежно від національної,державної, расової, мовної, соціальної та іншої приналежності. Світові релігії – вища стадія розвитку релігії. У них набуває логічногозавершення віровчення у формі монтеїзму (єдинобожжя), стає регулярним істійким культ, з’явлється централізована й ієрархізована форма релігійноїорганізації – Церква.Буддизм – перша за часом виникнення зі світових релігій. Він виникає в

середині 1 тисячоріччя до н. е. на півночі сучасної Індії. Основоположником буддизму був напівлегендарний індійський принц на ім’яСідхартха Гаутама (Будда, Шак’ямуні). Буддизм формується в середовищііндуїзму і запозичає в нього основні положення віровчення і почасти культовіпрактики. Але в той же час він відмовляється від кастової системи індуїзму.Саме це й дозволило йому в короткий термін перетворитися з індуїстськоїсекти на світову релігію. Віровчення буддизму засноване на уявленні проілюзорність і мінливість навколишнього світу. Сприйняття цього світу якреального приводить людину до страждань. Метою існування людини є нірвана– повна відмова від будь-яких прихильностей і зв’язків з матеріальним світом. Буддизм розглядає шлях звільнення від страждань як серединний (міжкрайнощами аскетизму і чуттєвих надмірностей). Основним принципомбуддійської етики проголошується принцип ненасильства (ахімса), незаподіювання шкоди всім живим істотам. У буддизмі, вперше в історії релігії,зароджується інститут чернецтва – людей, які цілком присвятили і своє життяслужінню Богові і відмовилися від земних благ. Основні напрямки в буддизмі –тхеравада (1/3 % віруючих) і махаяна (1/2 % віруючих) розходяться в питанніпро шляхи спасіння: перший напрямок визнає вузький шлях спасіння лише длятих, хто цілком присвятив себе релігії (ченців), відповідно до другого напрямку

145

на спасіння заслуговують усі без винятку віруючі. Протягом ХХ ст. питома вагабуддистів у загальній кількості населення Землі помітно зменшилася [30; c.247].

Християнство – наймасовіша релігія світу – виникає на початку І ст. н. е. уПалестині (історичній області Близького Сходу, на території якоїрозташовуються сучасні держави Ізраїль, Сирія і Йорданія). Релігійний грунт для виникнення християнства підготувало іудейськесектантство своїми ідеями швидкого приходу на Землю месії, який врятуєєвреїв від рабства й установить Царство Боже на Землі. Засновникомхристиянства був Ісус Христос. Про його життя, вчення, смерть і воскресіннянам відомо в основному від авторів Нового Заповіту. Проповіді Ісуса Христабули звернені не просто до всіх людей, а до кожної людини окремо. У них вінзакликав людей до глибокої моральної зміни своїх думок і дій через заповідьлюби свого ближнього, як самого себе. Тому, християнство орієнтує людину нена пошук земних благ, а на радикальне зцілення душі. Проповідь Ісуса Христавиявилася не зрозумілою і не прийнятою його співвітчизниками, і він буврозп’ятий на хресті. Подальше поширення й організаційне оформленняхристиянства проходить кілька етапів. Поворотним є IV ст. н. е., колихристиянство стає офіційно визнаною релігією пізньої Римської імперії. Тоді жпочинають скликатися Вселенські собори, на яких відбувається поступовауніфікація християнського віровчення і культу.Історично в християнстві склалися три напрямки: православ’я, католицизм іпротестантизм. Католики становлять приблизно 50- 60 % усіх християн,православні – 10-15%, протестанти – 20-25 %. Поділ християнства направослав’я і католицизм відбувається в 1054 р. н. е. У XVI ст. в результатіширокого релігійно-політичного руху – Реформації – виникає протестантизм.Розділяючи основні принципи віровчення, ці три галузі християнства маютьдогматичні, канонічні богослужбові й організаційні особливості. На відміну відкатолицизму і православ’я, у протестантизмі відсутня організаційна єдність; зчисленних протестантських громад, сект і т. д. виділяються чотири найбільшпоширені течії: баптисти, мормони, п’ятидесятники, методисти, адвентистисьомого дня. Протягом ХХ ст. християнство продовжувало зберігати лідируючіпозиції серед інших світових релігій, об’єднуючи до 1/3 % населення земноїкулі [30; c. 320].Іслам – наймолодша із світових релігій. Він виникає в VII ст. н. е. на

Аравійському півострові. Іслам- релігія, що найбільш динамічно розвивається.Протягом ХХ ст. спостерігалося постійне зростання питомої ваги мусульмансеред населення земної кулі. Головна особливість ісламу полягає внерозривному зв’язку між релігійно-культовим і суспільно-політичним життям.На основі ісламу сформувалася високорозвинена цивілізація, що внесла

Буддизмта йогонапрями

Махаяна(Шрі-Ланка)

Дзен-буддизм(Кітай)

Хінаяна (Непал)

Ламаїзм (Тібет)

Чань-буддизм (Японія)

146

невимірний внесок у скарбницю світової культури. Засновник ісламу –Мухаммад (570–632 рр.) – один з найбільших релігійно-політичних діячів вісторії людства. Віровчення ісламу викладене у священній книзі Корані.Мусульмани вірять у те, що немає ніякого божества, крім Аллаха, а Мухаммад– посланник Аллаха. Культова практика мусульман складається з обов’язковоїщоденної п’ятиразової молитви (намазу), посту у священний місяць рамазан,сплати благодійного податку, паломництва (хаджу) у священне місто Мекку.Основні напрями в ісламі – сунізм і шиїзм – розходяться, головним чином, упитанні про те, кому повинна належати влада в мусульманській громаді [30; c.374].Неорелігійні рухи – збірна назва для нещодавно утворених, порівняно з

існуючими століттями релігіями, різноманітних релігійних організацій.Нетрадиційні релігії відрізняються авторитаризмом лідера, фрагментарністю,еклектичністю віровчення, претензіями на винятковість істин, організаційноюзамкнутістю, суворістю релігійної дисципліни, фанатизмом послідовників іопозиційністю щодо традиційних церков. Розквіт нетрадиційних релігійприпадає на другу половину ХХ ст. і пояснюється як загальною духовноюкризою сучасної цивілізації, так і зниженням впливу традиційних релігій.Найбільш поширеними серед еорелігій є нехристиянські об’єднання (свідкиІєгови, мормони) і неорієнтальстські (кришнаїти). Діяльність багатьохнетрадиційних релігій, особливо сатанинських організацій, має деструктивний(руйнівний) характер щодо суспільства в цілому і людської особистості зокрема[30; c. 399]. Події середини 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. призвели до значних змін урелігійному житі України. Наявна чітка тенденція зростання питомої вагивіруючих серед дорослого населення (понад 18 років) України. Якщо у 1991році тих, хто називав себе віруючи, було трохи більше 40 %, то у 2011 р. – вжепонад 80 %. Якщо десять років тому на чолі цього руху стояли люди, чиїпригнічені доти релігійні почуття нарешті змогли вирватися назовні, то тепертаку активність дедалі більшою мірою демонструють ті, хто відчув потребу впрояві власних релігійних переконань порівняно недавно. Шлях людей до релігії полегшується нині низкою обставин: а) після крахутоталітарного режиму в масовій свідомості утворився вакуум, який ниніпоступово заповнюється і відроджуваною національною свідомістю, і новимвідчуттям громадянськості, і релігією; б) зберелися відчутні релігійно-культурні традиції, особливо у західно-українських областях; в) залишаєтьсязагально духовна потреба в релігії, яка полегшує людські біди, знімає стресовінавантаження, обіцяє заступництво з боку Всевишнього; г) зміни соціальноїструктури у бік виразної нерівності (багаті-бідні) спричинили гостру потребу врелігійному милосерді та добродійності; д) нарешті, у суспільстві складаєтьсядоброзичливо-зацікавлене ставлення до релігії завдяки активній їїпопуляризації з боку ЗМІ [30; c. 428–429]. Помітно пожвавились інституційні прояви релігії. Загалом станом на 1 січня2011 р. у країні було зареєстровано 26 400 релігійна громада (1076 діяли – безреєстрації). Це – відвічі більше, ніж у 1991 р. В Україні налічується 25871

147

священослужитель, 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями, 249 місій, буловідкрито більше 150 духовних навчальних закладів з 18 тис. слухачів, майже 10тис. недільних шкіл, виходить 334 періодичних видання. У розпорядженнірелігійних організацій знаходяться 19 112 культових споруд (церкви, храми,мечеті, синагоги тощо), 2332 – у процесі будівництва. Пов’язано це іззагальною демократизацією суспільства, зняттям обмежень на діяльністьрелігійних організацій і полегшенням їхньої реєстрації в Україні, що створилоюридичну базу для потужного розвитку різноманітних вірувань. Розширивсярелігійний спектр. На сьогодні в Україні кількість відомих релігій сягнула засто, однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віровизнаньчи напрямів. Серед опитаних у 2010 р. 70 % дорослого населення Україниназвали себе православними (у тому числі ті, хто коливається, невіруючі), 7 % –греко-католиками, 2, 2 % – протестантами, менше 1 % – римо-католиками,мусульманами, буддистами, іудеями.

Рекомендована література

Основна: [30; с. 10–400; 60; с. 4–250; 14; с. 20–90].Додаткова: [100; с. 15–240; 101; с. 15–98; 105; с. 8–70].

Запитання для самоперевірки

1. Що таке релігія, релігійна віра та релігійна організація? 2. Визначте основні риси первісних релігійних вірувань? 3. Буддизм як світова релігія. 4. Назвіть і охарактеризуйте напрями християнства. 5. Що таке неорелігії?

Теми рефератів

1. Давньоєгипетська релігія: основи віровчення, боги, богині, культи. 2. Ранні національні релігії: загальна характеристика. 3. Синтоїзм та даосизм: порівняльний аналіз. 4. Сайентологія та основи діанетики Л. Рона-Хаббарда. 5. Неоязичництво, РУНВіра в сучасній Україні.

148

Тема 13. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ

План лекції

1. Основні поняття та проблеми філософії науки.2. Логіка наукового дослідження.3. Методологія науки та проблема наукової раціональності.4. Мова науки, наукове знання та самосвідомість науки.

1) Філософія науки – галузь філософії, яка досліджує феномен науки вісторичному розгортанні всіх його соціокультурних вимірів. Своїми ідейнимивитоками філософія науки сягає глибин багатовікової рефлексії над одвічнимпитанням про те, що є, чим може і повинна стати наука для людства. Але якавтономна галузь філософії, що характеризується своїм власним предметомдослідження, проблемним полем, концептуальним інструментарієм, філософіянауки конституювалася лише в кінці першої половини ХХ ст. Еволюціяфілософії науки постає як послідовність трьох етапів: допозитивістського,позитивістського, постпозитивістського. Проблемне поле філософії наукисуттєво змінювалося в процесі історичної еволюції цих етапів. На допозитивістському етапі філософія науки існувала у вигляді множини різнихінтерпретацій феномена науки в категоріях тих чи інших напрямів європейськоїметафізики. На цьому етапі в епіцентрі проблемного поля філософії наукизнаходилися гносеологічні проблеми аналізу феномена науки. Наука осягаласянасамперед як знаряддя когнітивного освоєння світу, як фактор удосконаленнянауково-технічного перетворення дійсності, як інструмент влади суб’єкта надоб’єктом [85; c. 679–680] . Позитивістський етап еволюції філософії науки (Уевелл, Дж. С. Міль, Конт,Спенсер, Мах, Пуанкаре, Дюгем, Шлік, Карнап, Рейхенбах, Гемпель та ін.)пов’язаний з актуалізацією завдань інституціональної професіоналізаціїнаукової діяльності, становленням її дисциплінарної структури, потребамиусвідомлення її головної мети, найважливіших імперативів, які прийняті внауковому співтоваристві і визначають поведінку вченого. Актуалізація цієїпроблематики стимулювала в середині ХІХ ст. різке зростання методологічногосамоусвідомлення науки. Особливу значущість на цьому етапі еволюції філософії науки набуваєпроблематика пов’язана з демаркацією науки й метафізики, аналізомемпіричного обґрунтування науки, епістемологічного статусу теоретичнихтермінів, їх інструментального й онтологічного сенсу, методологічних функційпроцедур верифікації і фальсифікації, теоретико-лінгвістичної навантаженостідосвіду тощо. Незважаючи на всебічність підходів неопозитивізму, не вдалосяподолати метафізику універсалізму, яка легімітизувала владу універсально-загального над особливим, приватним, контекстуальним. Власне, томунеопозитивістська філософія науки само ідентифікувала себе як всеохопний,єдино правильний і раціональний різновид філософії, незалежний не тільки відметафізики Платона, Декарта, Канта, Гегеля, а й від соціально-культурного,

149

історично-мінливого контексту [85; c. 680]. На постпозитивістському етапіеволюції філософії науки в епіцентрі дискурсу про феномен науки опиняютьсянаступні проблеми: наука як соціально-культурний інститут; наука якдискурсивна практика, що амбівалентно впливає на сімейство всіх іншихпрактик постіндустріальної цивілізації; наука як як фактор дестабілізаціїматеріальних і духовних умов можливості людського буття в світі; наука якінструмент удосконалення загальнопланетарної комунікації, каталізаторбагатовікового процесу усуспільнення людства; наука як одна з причинзростання антропогенного пресу на природу; наука як виток екзистенціальнихстрахів, загроз, породжених каскадом глобальних еколоцидних катастроф [80;c. 427].

Оскільки такого роду виміри феномена науки зумовлені постіндустріальнимсоціально-культурним контекстом, остільки адекватною основою їх осягненнястає не метафізика універсалізму, а філософія контекстуалізму, для якої ніщо неіснує поза текстом (Ж. Деррида). Найвиразніше ця тенденція виявила себе в дескриптивістському йнаративістському підходах до філософії науки (Блур, Башляр, Ліотар,Фейєрабенд, Полані, Тулмін). Піддаючи критиці нормативістські програмимоністичної регламентації науково-пізнавальної діяльності, контекстуалістиідентифікують філософію науки як арену протиборства найрізноманітнішихдискурсивних практик, що самозароджуються в співтоваристві філософівнауки. Історичний розвиток філософії науки здійснюється не як монолінійно-нормативний, детерміністичний процес, орієнтований на досягненняконсенсусу у співтоваристві філософів науки, а як стохастичний, ситуативно-непрогнозований процес розгортання дисенсусу аномальності [39; c. 29]. До характерних особливостей цього етапу еволюції філософії науки належать:подолання ідеологій демаркаіонізму, універсалізму, кумулятивізму; поворот відметафізики детермінізму, стабільності, фундаменталізму до філософіїнестабільності (І. Пригожин, І. Стенгерс, Р. Рорті, В. Стьопін, С. Кримський, І.Добронравова, П. Йолон, В. Лук’янець, Л. Озадовська, О. Кравченко, В.Білогуб, В. Крисаченко); іронічне ставлення до метафізики універсалізму;визнання важливої ролі історизму, контекстуалізму, герменевтики, плюралізму.Усвідомлення всіх цих трансформацій на теренах філософії науки спонукає довисновку, що філософія науки вступає в якісно новий етап своєї еволюції, щоіменується неологізмом постмодерн [15; c. 44–45].2) Логіка наукового дослідження – комплекс філософських і формально-логічних розвідок структури наукового знання. Розвиток логіки науковогодослідження пов’язаний з подоланням кризи в теоретичному природознавстві

Напрями розвитку ідейу філософії науки

Позитивізм Неопозитивізм

Постпозитивізм Історіософія науки

150

та основах математики, що виникла на рубежі ХІХ–ХХ ст. В теоріях, яківважалися класичними і надійними, виявилися суперечності; некритичневикористання деяких понять поставило під сумнів засоби доказу, зокрема вматематиці; з’ясувалося, що важливим теоретичним поняттям приписуєтьсясмисл, несумісний із змістом даних теорій. Логіка наукового дослідженнясклалась як сукупність методів встановлення точного смислу термінів ітверджень наукових теорій, вивчення міри доказовості кожного з тверджень іаналізу надійності методів доказу. В сучасній науці з високою абстрактністю їїпобудов та зростаючою складністю логічної структури доказів логіка науковогодослідження набуває дедалі більшого значення для з’ясування об’єктивноїістинності теорій та перспектив їхнього розвитку [Планк М. Единствофизической картины мира. – М.: Наука, 1966; c. 69–70]. Для розв’язання цих важливих питань розвитку наукового знання, йоготеоретичних структур те емпіричного базису логіка наукового дослідженнявикористовує різні конкретно-методологічні підходи, в тому числі метатеоретичні побудови, аналіз регулятивних принципів трансформації теорій,засоби інтерпретації, моделювання й розуміння мови науки. Оскільки важливачастина емпіричних теорій з формального боку не відрізняється по суті відматематичних, на дослідження їх перенесено методи, що виправдали себе вматематиці. Таким чином, істотно розширюється коло досліджуваних проблем івикористовуваних методів та ідей [35; c. 54]. Фундаментальна для емпіричних теорій проблема співвідношення фактів ітеоретичних узагальнень допускає формальний розгляд, але водночас порушуєсуто філософське питання. Аналіз змісту абстракцій, використовуваних сучасною наукою, з усієюповнотою ставить питання про глибину відображення зовнішнього світу впоняттях. Нарешті, найважливіші результати метатеоретичних досліджень неможна зрозуміти без філософського осмислення. Таким чином, аналіз будовинаукового знання, міри і характеру його обґрунтованості, форм зв’язку теорії земпіричним матеріалом органічно включає вивчення співвідношення теорії іоб’єктивної дійсності. Логіка наукового дослідження стимулює розвитокформальної логіки, зокрема її некласичних напрямів, і водночас потребуєфілософського аналізу понятійного апарату науки, узагальнення результатівметатеоретичних досліджень [52; c. 20–21].3) Методологія науки – один з основних розділів методології; складна іструктурована самостійна теоретична дисципліна, яка вивчає весь комплексявищ, що відносяться до інструментальної сфери науки та наукової діяльності,їх осмислення та функціонування. Методологія науки досліджує сукупністьпізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об’єктивні характеристики тавластивості науки і наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманніоб’єктивних наукових знань, а також нагромаджені емпіричні уявлення проних. На цій основі методологія науки виробляє принципи, норми, правила, якіорганізують і спрямовують пізнавальну діяльність на досягнення новихнаукових результатів [39; c. 130–131].

151

Важливо відрізнити методологію науки від методологічної свідомостідослідників. Якщо методологічна свідомість являє собою сукупність уявленьвчених про мету, стандарти та критерії науковості, якими вони керуються і якіскладаються безпосередньо в науковій практиці; якщо вона є системою різногорівня і глибини уявлень про те, що і як роблять чи мають робити вчені,пізнаючи реальний світ, то методологія науки являє собою концептуальнуобробку методологічної свідомості, засобів та результатів конкретних наук,застосовуючи для цього інструментарій, вироблений філософією, математикою,логікою, психологією, семіотикою тощо. Вона є систематичною концептуальною реконструкцією методологічноїсвідомості на основі базових принципів, які відбивають наукову практику в їхнеобхідних формах. Методологія науки вивчає закономірний і оптимальний зв’язок науковогорезультату і засобів його досягнення, з’ясовує сутність пізнавальногоінструментарію, межі його продуктивного застосування, ефективність тавідповідність задачі, що має бути розв’язана, визначає його порівняльнупізнавальну цінність. Оскільки деякі способи та прийоми отримання новихзнань вкристовуються стихійно, неусвідомленно, а тому неявно, то методологіянауки не обмежується розглядом лише методологічної свідомості, а піддаєметодологічному аналізові результативну сферу науки – наукове знання, вякому згасла наукова діяльність і в якому відбиті не тільки об’єкт, а й спосібйого пізнання. Тому сучасна методологія науки вивчає широке поле науковогознання, його структуру, організацію, різноманітні моделі, форми систематизаціїта об’єктивної репрезентації [85; c. 374–375]. Методологічні дослідження охоплюють динаміку та розвиток науковогознання, його історичні, логічні та функціональні типи, форми спадкоємності,концептуальні та формальні реконструкції відповідно до критеріїв науковоїраціональності, здійснюють аналіз мови науки, аналізують на всіх рівняхпонятійний каркас науки та її окремих дисциплін, з’ясовують засадирозгортання наукового знання в систему і виробляють загальні принципи йогообґрунтування, формулюють стандарти раціональності теоретичних побудов.Особливу цікавість для методології науки становлять наукові теорії, їхвиникнення, будова, розвиток, процеси реконструкції та формалізації,відношення до реальності та інших форм знання [15; c. 46].Методологічному аналізові піддаються проблеми істинності тверджень теоріїта їх раціонального доказу, характеру вихідних положень та правомірностібазових абстракцій, прийнятності онтологічних допущень та об’єктивнихінтерпретацій тощо. Тут проблеми методології науки тісно переплітаються зпроблемами гносеології, філософії науки і логіки науки. На відміну від них, методологія науки зосереджує свою увагу на тих аспектахнауки і наукового знання, які можуть бути трансформовані в засоби посиленняпізнавальних здатностей суб’єкта, піднесення оптимізації та ефективностінаукової праці. Методологія науки має на меті розробити нормативи, схеми тапарадигми, скласти приписи та своєрідні рецепти для наукового мислення тадослідження. Тому в прикладному аспекті методологія науки є нормативною

152

дисципліною. Тут відбувається зворотний вплив методології науки наметодологічну свідомість. Методологічне знання та методологічні конструкції,сформовані методологією науки, стають тільки тоді працюючими, коли вонивключаються в пізнавальний процес через їх засвоєння дослідником іперетворення їх у факти методологічної свідомості [85; c. 374]. Це є окремийвипадок взаємодії теорії і практики. Спектр застосування методологічногознання досить широкий – від створення методик розв’язання окремихдослідницьких задач до розробки крупномасштабних наукових проектів іпрограм, що визначають стратегію розвитку науки на довгостроковий період.Необхідність у методологічному дослідженні з’являється тоді, коли в науціскладається ситуація вибору, для здійснення якого наявний теоретичний таемпіричний матеріал є недостатнім. Тоді виникає потреба звернутися донагромадженого наукового досвіду і його узагальнень. Сучасна методологія науки являє собою достатньо розгалужену системунаукового знання, що містить у собі як філософські, так і спеціально науковіаспекти. Виділяють міждисциплінарні методологічні системи, які покликанірозробляти загальнонауковий концептуальний і інструментальний апарат длярозв’язання споріднених проблем в багатьох природничих тасоціогуманітарних науках. У сучасній науці найбільш розвиненим серед них і всвою чергу внутрішньо структурованими є методологія дедуктивних наук,системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційнаметодологія, антропна методологія тощо; вони знайшли широке застосування впрактиці наукових досліджень. Методологія науки виділилась в самостійну дисципліну в кінці ХІХ ст., колицентром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок врозвиток методології науки зробили Франк, Рассел, представники Віденськогогуртка, Карнап, Тарський, Гільберт, Брауер, Лакатос, Кун, Фейєрабенд, Попперта ін. Зараз обґрунтовується думка про необхідність альтернативного підходу вметодології науки. На відміну від попереднього, стандартного підходу, якийрозглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов’язанихмовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналізнеформальних структур та утворень, що стоять за мовними виразами [Рорти Р.Философия как зеркало природы. – М.: АСТ, 2002; c. 17].Проблема наукової раціональності відіграє важливу роль у розвитку сучасноїфілософії науки.Наукова раціональність – всезагальність мірок розуму в життєдіяльності тапізнанні. Наукова раціональність в пізнанні набуває вигляду ідеї раціоналізму,що використовує тезу про всезагальність мірок розуму для затвердженняпріоритетності мислення по відношенню до почуттів та емпіричної сферивзагалі [35; c. 110].У пізнавальному процесі наукова раціональність виникла ще в часи Античностіяк альтернатива міфології, містицизму, релігійному екстазу, стихійно-емоційній (діонісійській) поведінці, фантастичним вигадкам. В цьому ракурсінаукова раціональність виступає у вигляді апеляції до розуму як засобу чіткого,

153

логічно визначеного законовідповідного пізнання, здатного (на відміну відпочуттів) до самокритичності, аналітико-синтетичної діяльності. В сучасному розумінні наукова раціональність не зводиться лише до ознаклогічності, а включає гносеологічні та світоглядні принципи. До останніх належать: принцип природності (недовіри до всього того, щопринципово суперечить науковій картині світу); переконання в конструктивнійсилі істини як однієї із найвищих цінностей; принципи рішучості (мужностіпідкорятися настановам розуму, керуватись істиною) та оптимізму (віри уздійсненність цілей, подолання хаосу, не порожнечу майбутнього йосмисленість наших зусиль). Серед гносеологічних і методологічних настанов наукової раціональностізнаходяться: принцип підконтрольності пізнавальних результатів практичної татеоретичної перевірці на істинність, у тому числі вимога сократичної іронії,самокритичного використання власних тез вд діалозі з опонентом; принципінтелектуальної співрозмірності буття (ізоморфізму пізнавального тапізнаваного), аналітичне уявлення про складні явища так омпозицію більшпростих компонентів; переконання у можливості чіткого розрізнення істини табрехні; у тяжінні явищ, що пізнаються, до норми тощо[39; c. 79]. Серцевину наукової раціональності становлять принципи міровизначеності(розгляд будь-якого феномена у визначених лімітах, обмеженнях, інтервалах,фазах, нормах, числових характеристиках, що виключає будь-яке свавілля) тапринцип впорядкованих послідовностей, який стверджує необхідність уявленнядосліджуваних явищ у певній системі очікувань, причинній матриці, історичнійчи логічній послідовності дій, що визначають пізнавальний результат. Науковараціональність дозволяє описувати як теоретичні, так і практичні ситуації, аждо проблеми ефективності, збалансованості, технологічності та доцільностілюдської діяльності. Отже, наукова раціональність не є самодостатньою і потребує обґрунтування всистемі загальнофілософських доктрин та корекції з боку спеціальнихдисциплін типу теорії операцій, теорії рішень, логіки практичних дій та теоріїгри.Мова науки – синтетичне поєднання методології науки, що поєднує у собі всімовни засоби, які виживаються у науці для виразу здобутих знань наконкретно-історичному етапі її розвитку. Сучасну мову науки характеризуєшироке використання математичних формалізмів і абстрактних структур, що їхописують логіка і математика. Тому в ній розрізнюють як складові частиниприродну і штучні мови, в тому числі формалізовані мови, які надбудовуютьсянад природною мовою з метою вдосконалення окремих її фрагментів. Прианалізі мови науки вичленовують дві підмови – мову спостереження і мовутеорії. До мови спостереження включають ті твердження науки, які формулюютьрезультати спостереження й експерименту; до мови теорії відносятьтвердження, які є наслідком логічних міркувань. Мовою спостереженнявиражають властивості предметів, що виявляються органами відчуттів чиекспериментальними приладами (наприклад, властивості холодний, твердий,

154

зелений тощо). Мовою теорії формулюють твердження пр властивостіпредметів, які не можна безпосередньо спостерігати (кривизна простору,парність, спін елементарних частинок) [85; c. 389–390]. Головна ідея розчленування мови науки на підмови полягає в необхідностіточнішого встановлення логічних зв’язків між теорією й експериментом.Логічний емпіризм спотворено тлумачить ці поняття; він відкидає природнумову як основу мови наукової, намагаючись цілком замінити її штучною. Цепроголошується єдиною метою філософського дослідження. Представникилогічного емпіризму твердження про безпосередньо дане, те, що може бутипізнаване без допомоги абстрактного мислення; лише ті теоретичні положеннявони визнають для науки, які можна звести до тверджень про безпосередньодане [Бор Н. Единство знаний // Атомная физика и человеческое познание. –М.: ИИЛ, 1961.; c. 95–114].Ці погляди на мову науки не підтвердились спеціальними розробками, що булиздійснені сучасною методологією науки.4) Наукове знання – особлива форма духовного засвоєння результатів

пізнання (процесу відтворення дійсності), яка характеризується усвідомленнямїх істинності. Сумнів в істинності пізнавального результату заперечує можливість зведенняйого до знання та перетворює на гадку: Наукове знання як право на істинувідповідальне перед зовнішнім (матеріально-практичним) і внутрішнім (логічнааргументація та моделювання) досвідом. Підміна верифікаційного критеріюсуб’єктивною впевненістю у безперечності пізнавального результату можепривести до заміни наукового знання на віру. Однак і саме наукове знання впроцесі практичного використання перетворюється у преконання людей. Середтаких форм духовного засвоєння результатів пізнання, як гадка та віра, науковезнання є адекватним виразом співвідношення абсолютної та відносної істини»[15; c. 14–15]. Будучи реалізацією людської здатності до пізнання та усвідомлення істини,наукове знання відрізняється від простої інформації тим, що потребує не тількирозв’язання проблеми адекватності певних логічних уявлень дійсності, а йстворення складної системи оцінок зв’язку пізнавального результату з минулимдосвідом та перспективами подальшого пізнання, його включення в сферусоціально-культурних цінностей та практичних потреб, методологічних ісвітоглядних орієнтирів, у певну галузь науки чи діяльності, цивілізаціювзагалі. На противагу думці, яка може бути результатом суб’єктивної позиції, науковезнання визначається соціально-практичним процесом зведення одиничногодосвіду до рівня загальнозначущого результату. Наукове знання не редукується до чуттєвих даних, бо, синтезуючи теоретичніуявлення з їх емпіричними передумовами, розкриває за обрієм актуальноіснуючого потенційність явищ, здійснює передбачення та вибір новихможливостей пізнання та дії, орієнтує соціальне буття людини, виступаєкерівництвом до дії. Системи наукового знання визначаються черезкатегоріальний лад певних культурно-історичних епох. За рівнем

155

рефлективності, доказовості та системної теоретизації наукове знанняподіляється на буденне (пов’язане з лексикою природних мов), конкретнонаукове (таке, що визначається певними канонами експериментальної тадедуктивної достовірності, нормами каузального та математично-функціонального аналізу тощо) [85; c. 228–229]. Знаково-мовною реалізацією наукового знання виступає текст як семіотичнасистема, що здатна актуалізувати інформаційні масиви значної потужності. Втакому вузькому плані наукове знання може розглядатись як осмислений тексту поєднанні з його розумінням. Отже, наукове знання не зводиться до мовних конструкцій. Воно визначаєтьсяяк соціально-культурне явище, що може набувати ідеологічного навантаження.Самосвідомість науки – розвиток трансформаційних зрушень у галузігносеологічного моделювання, заснованого на обґрунтованому та завершеномуобразі пізнавальної діяльності людини. Згідно цих задумів, наука зводиться нетільки до обґрунтування генератору ідей, всевладдя чи могутності розуму, апостає значно унікальним й багатозмістовним явищем інтелектуального життялюдства [Эйнштейн А. Природа реальности (Беседа с Рабиндранатом Тагором)// Собрание научных трудов: В 4-х т. – М.: Наука, 1967. – Т. 4; c. 190–193]. Самосвідомість науки, була вперше теоретично обгрунтувана у творчостівідомого українського ученого, науковця В. І. Вернадського. У вітчизнянійтрадиції детально досліджувалась П. Копніним, Ю. Глушковим, С. Кримським,Г. Добровим, В. Білогуб, Л. Дротянко, В. Токовенко, Л. Озадовською, В. Рижко,Б. Парахонським, В. Звігляничем, В. Храмовою, Н. Депенчук, О. Соболь, О.Приймак. Самосвідомість науки стала об’єктом метатеоретичних досліджень, буласфокусована навколо поняття ноосфери. З часом до неї включають ідеюцілісного розвитку життя, а також вектори розвитку наукової свідомості,пошукових методів, координованих дослідів. У процесі утвердження свідомого ставлення науки до власних відкриттів, мовайде про винайдення шляхів порятунку сучасної цивілізації завантаженої ідеюмасового споживання, самознищення, ілюзій науки заради самої науки. Цеврешті-решт призводить до загострення екологічної кризи тотальногопригноблення природи екоспазму. Прагнення віднайти логічне обґрунтування цього явища засвідчує провнутрішню налаштованість сучасних інтелектуальних, наукових спільнот довирішення питання ядерного колапсу (планові випробування і трагедія наЧАЕС 1986 р.; катастрофа на станції Фукусіма 2011 р).З розвідками самосвідомості науки, мова йде про оптимізаційну появукритичного ставлення до надмірно-раціонального впорядкування довкіллям;рекреацію біогеоценозів; помірну гіперактивність людини, яка не нищить вседовкола себе, а репродукує біосистеми; принципову вимогливість щодосуворого схематизму ідеї наукового поступу [Сахаров А. Д. Воспоминания в 2-х т. – М.: Права человека, 1996. – Т. 1; c. 875–876]. На сьогодні, самосвідомість науки – специфічний простір розвитку ідеїдуховного становлення людства, розважливості, що відтворює встановлення

156

чітких дослідницьких меж, параметрів розвитку науки, її відповідальногоставлення до власних відкриттів, утвердження мораторіїв на проведенняекспериментів, що негативно впливають на загальну історію природи іВсесвіту.

Рекомендована література

Основна: [80; с. 400–440; 39; с. 8–250].Додаткова: [15; с. 7–45; 35; с. 45–145; 49; с. 5–27; 52; с. 17–48].

Запитання для самоперевірки

1. Що досліджує філософія науки? 2. Визначте основні риси наукового знання? 3. Що таке наукова раціональність? 4. Основні етапи розвитку філософії науки. 5. Мова науки: загальна характеристика.

Теми рефератів

1. Т. Кун та І. Лакатош: наукові революції і конкуруючі гіпотези. 2. Кумулятивстська концепція науки П. Дюгема. 3. Анархія і криза наукової методології у творчості П. Фейєрабенда. 4. Р. Рорті та образ науки в добу постмодерну. 5. Поняття логіки наукового відкриття у творчості К. Р. Поппера.

157

Тема 14. ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

План лекції:

1. Поняття, структура і різновиди філософської антропології.2. Рух від пізнання природи до філософії людини.3. Homo sapiens – Homo faber – Homo Viator – Homo demens.4. Образ людини в епоху модерну і постмодерну.5. Екзестенційний та есенцій ний підходи до розуміння людини.6. Особисті виміри людського: духовність, свобода, творчість.

1) Філософська антропологія – у загальному значенні, сукупністьфілософських вчень про природу і сутність людини, у вужчому – напрямзахідної філософії, переважно німецької філософії започаткований М. Шелеромта розвинутий Г. Плеснером, А. Геленом, Е. Ротхакером, Е. Кассирером, О.Больовим та ін. Філософська антропологія є спробою шляхом узагальненняновітніх досягнень гуманітарних наук про людину – антропології, етнографії,етнології, психології, соціології та ін. – на світоглядних засадах німецькоїромантичної філософії та філософії життя, неокантіанства, феноменології,екзистенціалізму з'ясувати самобутність людини, специфічність засад її буття, атакож роль та місце у системі соціальних зв’язків у суспільстві [70; c. 15–17]. Фундамент філософської антропології як відносно самостійної галузідосліджень, який заклав Шелер, створив програму вивчення своєрідностілюдини та її буття у всій повноті їх виявів. Ця програма була спрямована навзаємоузгодження спеціально-наукового дослідження різних галузей і аспектівлюдського буття з цілісним осягненням проблеми людини засобами філософії.Визначаючи людину як єдність нерозумного життєвого пориву танежиттєздатного розуму (духу), Шелер вбачав відмінність людини від твариниу духовності та здатності вільно і творчо ставитися до процесів, явищ і речейдовкілля. За такого підходу філософська антропологія постає як галузьметафізичних знань про походження людини, її фізичні, психічні т духовніначала й спонуки [71; c. 139–140].В умовах інтенсивно зростаючого обсягу різноманітної наукової людинознавчоїінформації вона покликана відновити цілісний філософський образ людини та їїставлення до самої себе і процесів наколишнього світу. Філософськаантропологія має декілька напрямів: а) культурно-філософський (Ландман), зопорою на версію філософії життя, розроблену Дільтеєм; б) біологічний(Плеснер, Гален, Портман), що спирається на розроблене Ніцше розуміннялюдини як біологічно недосконалої та непридатної до повноцінного існуванняна основі власного волевиявлення істоти; в) релігійний (Гарстенберг), за якимспецифіка людини полягає у спрямованості до Бога; г) педагогічний (Больнов),орієнтований на розвиток спроможності до самостійного мислення, вмінняособистості визначати і постійно відтворювати власну, неповторну і нестійкуміру життя [72; c. 200].

158

2) Хоча означені мислителі різняться розумінням специфіки і функційфілософської антропології, основних їх категорій, законів, методів, стану таперспектив розвитку, вони усе ж постають як представники єдиного напряму вфілософії, наполягаючи на поверненні до розгляду змістовних онтологічнихпроблем, пов’язаних з природою буття людини як цілісного суб’єкта життєвогопроцесу. Формування цього напряму досліджень засноване на змістовнійеволюції різноманітних світоглядних пошуків, проблеми походження людини.Людина – природно-соціальна істота, якісно особливий ступінь живихорганізмів на Землі, здатних до свідомої саморегуляції, завдячуючи чому вонапостає як суб’єкт суспільно-історичної діяльності й культури. Людина єпредметом вивчення різних галузей знання: соціології, етнології, психології,фізіології, педагогіки, медицини тощо. Використовуючи розмаїті дані цих наук,філософська антропологія вивчає людину передусім з погляду її місця у світі таїї ставлення до нього. Наприклад, ще у давній китайській, індійській, грецькійфілософії людина мислилася як частка космосу, певного єдиного надчасовогосвітопорядку, як мікрокосм – відображення й символ Всесвіту, макрокосму(котрий у свою чергу уявлявся антропоморфно – як живий одухотворенийорганізм). Від цих найперших уявлень і до сьогодні мікрокосм постає як такий,що в ньому збігаються й перетинаються усі сутнісні генерації буття – фізичне,хімічне, живе, духовне [85; c. 350]. Проте у міру розвитку цих уявлень дедалі більше усвідомлюється таобставина, що людина здатна відособлюватися у структурі буття, прагнучистати його деміургом, трансцендетувати за межі свого буття, а відтак –мікрокосм, на відміну од макрокосму, є проблематизованим. Уже в трьох відомих людинознавчих питаннях Канта – відтворенобагатомірність сутнісної проблематизації людини як універсальної істоти.Відповідно виникають фундаментальні екзистенціальні дихотомії людського.Справді, наявність розуму – фактор, що спонукає людину до розвитку.Створення власного світу, де вона почувалась би у себе вдома, проте кожнийдосягнутий нею щабель розвитку залишає її незадоволеною, провокуючи нанові пошуки й рішення. Найфундаментальніша дихотомія людина – поміжжиттям та смертю; від неї походить інша: хоча кожна людина є носієм усіхродових потенційних здатностей, швидкоплинність її життя не дозволяє уповніреалізувати всі можливості навіть за найсприятливіших умов [73; c. 28–29]. Життя людини, починаючись та обриваючись у момент, випадковий длязагального еволюційного процесу усього роду людей, входить у трагічнусуперечність з індивідуальними зазіханнями на реалізацію усіх йогоможливостей. 3) Амбівалентність способу буття людини стала істотною перешкодою будь-яким спробам субстанціалізувати ту чи іншу властивість людини:А) Homo sapiens (людина розумна) – погляди на людину зумовлені бурхливимрозвитком природознавства, а саме, концепції Ч. Дарвіна, котрий у праці«Походження видів шляхом природного відбору» надав грунтовногоосмислення біологічної сутності людини, що стала центральним моментом урозвитку європейської науки ХІХ ст. ;

159

Б) Homo faber (людина діяльна) – теоретичні погляди на проблему соціального,предметно-практичного розвитку людини (К. Маркс, Ф. Енгельс, А. Франс);В) Homo viator (людина, як істота, що сподівається) – теоретичні поглядиекзистенціалістів, зорієнтовані на висвітлення фундаментальнимх рислюдського світовідношення (Г. Марсель);Г) Homo demens (людина нерозумна) – перспектива розвитку ідей сучасноїантропологічної школи у Франції, представники якої розглядають людину, щоперебуває у складних взаємовідносинах з довкіллям, а отже ту істоту, щопотребує різноплпановості біологічних, соціально-культурних характеристик(Е. Морен). Сучасна філософія намагається уникати такої субстанціалізації. Так, призіставленні різних виявів людського світовідношення стає зрозумілим, щофантазія й гра, котрі уможливлюють хоча б короткотривале вивільнення одфактичності, од невблаганної повинності так-буття, є для людини рятівнимиздатностями, не менш важливими й споконвічними, аніж праця панування,любов і смерть (М. Фінк). Постає питання, чи повинна взагалі філософіяпретендувати на створення остаточної картини людини, котра б зводилась дозагальних формулювань – на кшталт духовної сутності, діючої сутності тощо.Натомість О. фон Больнов, посилаючись на Г. Плеснера, пропонує принципвідкритого питання, максимальну завбачливість для для нових неочікуваних іне завбачливих відповідей. Деякі досліджувані риси людини виявляютьсяпов’язані одна з одною цілком довільно, деякі – цілеспрямовано: ми не можемознати, чи йдеться про певні сумірні риси, чи ж бо про такі, що перебувають устані безнастанної суперечності [Антропологический поворот в философии ХХвека: Сборник статей –Вильнюс, 1987; c. 69].

HOMO

Людина

Sapiens

Faber

Viator

Demens

160

4)Усім цим підтверджується принципова світоглядно-атропологічна теза Гегелята Достоєвського: поки людина живе, вона ще не сказала свого останньогослова, через що її не можна визначати остаточно. Дані міркування спрямовуютьдо визнання полісутнісної природи людини. Також скеровують до встановленняспецифічних рис цієї величної, багатомірної істоти, її образу що зазнавсуттєвих змін у епоху модерну та постмодерну. Модерн (від франц. moderne –найновіший, сучасний) – одна з епох європейської історії (а саме – європейськийНовий час), яка стала з часів молодогегельянців найважливішою темоюфілософського, естетичного, культурологічного, соціологічного дискурсів.Девіз цієї епохи – не відродження греко-римської античності (тобто неРенесанс), а започаткування нового життя, нового відчутя часу, відчуттяпереваги сучасного над минулим. Модерн – це епоха довіри до самодостатньоїпотуги Розуму, метафізики, прогресистського мислення. Інтегральнийрезультат модерну – суспільство, розвиток якого спирається на чотири сили, якідомінують в цю епоху: природознавство, техніка, індустрія і демократія.Людина модерну сама виводить себе на кін історії, сама стає цим коном, наякому відтепер фізико-технічний світ повинен виказувати, подавати себе(ставати образом, картиною – за М. Гайдеггером) [85; c. 392]. Претензія ціьогосвіту на безмежне панування є наслідком гуманізму модерну, який розумієтьсяяк така філософська інтерпретація людини, що пояснює і визначає цілісністьбуття, на основі концепту людини і для людини. Культурна свідомість модернуосяяна ідеєю безмежного розвитку: самої себе; науки, техніки, науково-технічного поступу; технології оволодіння усіма ресурсами Всесвіту; практикитотального підпорядкування довколишнього світу волі людини. Ця свідомістьне виявляла особливих занепокоєнь про збереження біосфери, антропосфери,соціосфери у Всесвіті; їй ще не відомі екзистенцій ні острахи. Вона занепокоєнанасамперед забезпеченням євроцивілізації не стільки умовами її збереження,скільки її домінуючим становищем у світі. Розвиток науки, техніки,прискорення НТП (науково-технічний прогрес) мало у самосвідомості модернузагальнолюдський сенс [Малявин В. В. Мифология и традицияпоструктурализма // Логос, 1991 – кн. 1; c. 28–29]. Культура модерну вселяла в людину глибоку впевненість, що її народження,життя, праця, творчість має високе призначення. Глобальна проективно-перетворювальна діяльність модерну, що трансформує бажане у належне, булаб абсурдною без упевненості в тому, що завдяки цій діяльності людина здатнагідно торувати шлях до майбутнього, здолати хаос природних стихій татваринних інстинктів і піднятися до чогось більш значного, ніж безпосередняжиттєва данність. Постмодерн – неологізм, який позначає: а) періодєвропейської історії, що починається після завершення модерну; б) особливийумонастрій, котрий нині поширений у сферах людської життєдіяльності:культурі, філософії, політиці, економіці, технонауці, сфері планетарногокомунікативного праксису тощо. Саме тому він став одним із ключовихтермінів у словнику міждисциплінарного спілкування, і вживається знайрізноманітними епітетам (філософський, естетичний, культурологічний,політичний, історіософський, релігійний та ін.). Ключову роль у формуванні

161

цього антропологічного умонастрою відіграв філософський дискурс промодерн, що був ініційований Ніцше, Гайдеггером, Вітгенштейном, Вебером,Фуко, Ортегою-і-Гассетом. Домінантою дя цього дискурсу була ідея, що добамодерну не тільки збагатила європейську цивілізацію неминущимигуманістичними цінностями, демократичними ідеалами й геніальнимипрозріннями, а й посилила такі недуги цієї цивлізації, як європоцентризм,андроцентризм, технолатрія, тоталітаризм, гіпертрофований розвитокіндустріального ставлення європоцивлізації до природи на шкоду всім іншим.У наш час філософський Постмодерн розвивають Деррида, Ліотар, Бодріяр,Рорті, Джеймсон, Еко, Делез, Левінас, Гваттарі, Гаше, Серр, Батай, Бланшо,Лаку-Лабарт [85; c. 501]. Дані філософські пошуки втілюють прагнення: ініціювати новий, тобто не-європоцентристський, погляд на становище цивілізації у породженому неюсамому світі; реконструювати європоцентристські новочасові тоталітарнісоціальні, економічні, політичні, науково-технічні, духовні структури;активізувати пошуки нових не-оксиденталістських моделей планетарногосвіптовариства націй, його прийдешніх трансформацій. Ініціатори постмодернушукають вирішення філософських проблем, що стосуються перспективсамозбереження посттоталітарної соціальності. Головні ознаки Постмодерну: а) занепокоєність сучасних інтелектуалівглобальними негативними наслідками трьохсотрічного здійснення проектуПросвітництва (такими, як дві криваві світові війни, Голокост, нуклеаризм,планетарне отруєння грунту, глобальне забруднення атмосфери, світовогоокеану, озонні дірки, потепління планетарного клімату, зростанняенергоспоживання, вичерпання непоновлюваних енергоджерел, перенаселенняпланети, расизм, войовничий націоналізм, СНІД, загроза екоциду тощо.б)світоглядне розчарування у найпрекрасніших колективних сподіванях, мріях,прагненнях, які були пробуджені величним проектом Просвітництва; в)іронічне ставлення інтелектуалів до будь-яких проявів європоцентризму; г)ентропія довіри до гранднаративів модерну (про поступальне розширеннягоризонтів свободи, розвиток розуму, емансипацію праці, прискорення НТП);д) девальвація ідеології фундаменталізму; зростання інтересу до розмаїтихформ виявлення плюральності, нелінійності, індетермінізму, дисенсусу і т. ін[Современный человек: цели, ценности и идеалы. – М., 1988; c. 28–29]. 5) Сутність та існування – дві взаємопов’язані категорії онтології, щохарактеризують внутрішній і зовнішній аспекти буття людини та речі [50; c.252].Сутність – категорія онтології на позначення внутрішнього, сукупністьвластивостей предмета, без яких він існувати не може. Сутність не дана людиніу відчуттях, аосягається мисленням. Існування, або екзистенція, – категоріяонтології для позначення наявного буття предмета, котре, на відміну від йогосутності, осягається чуттями; фактична данність чого-небудь. Існуванняпевною мірою зіставне з категорією буття (тому їх нерідко ототожнюють),однак вживається здебільшого для характеристики зовнішніх проявів буття –предметів і явищ у їхній конкретності і нескінченій багатоманітності [85; c.

162

623]. Ще з часів Античності щодо змісту поняття сутності та існуваннявисловлювалися різні погляди, часом протилежні. Так, Платон уживав поняттядля розрізнення смислів існування речей (субстанція) і недоступного для чуттіврівня цього буття (сутність). У філософії Арістотеля сутність та існуваннявзаємопов’язані. Однак своїм неоднозначним тлумаченням сутності Арістотельзаклав основи для відриву існування від сутності в епоху Середньовіччя. У цюдобу проблема сутності та існування найгрунтовніше розроблялася ТомоюАквінським, який учив, що тільки в Бозі сутність та існування збігаються, а вусіх сущих створеного світу сутність та існування незбіжні. Дунс Скот наперше місце ставив не сутність, а неповторне індивідуальне існування.Проблема розбіжностей між сутністю та існуванням породила середньовічнийреалізм з його орієнтацією на загальне (сутність) і номіналізм з йогоустановкою на одиничне (емпіричне) існування [97; c. 49]. З томістських позицій трактували сутність та існування Р. Декарт та Б.Спіноза. І. Кант доводив, що існування не входить у визначення предмета, азнаходиться поза межами сутності і тому не може бути предикатом поняття.Гегель розглядав обидві категорії в їх діалектичному взаємозв’язку. З позиційматеріалістичної діалектики аналізує сутність та існування марксизм. Векзистенціалізмі на перший план вийшла проблема існування (екзистенції).Сартр твердив, що існування передує сутності. Сучасна філософська антропологія особливу увагу звертає на внесеннякардинальних уточнень в уявлення про сутність людини, пов’язаних звідкриттям сфери підсвідомого. Відтак людину неможливо звести ні дотехнічної подоби homo faber, ні до раціоналістичної подоби homo sapiens; слідвраховувати увесь спектр виявів її життєдіяльності (міф, святкування, танок,спів, екстаз, любов, смерть, надмірність, війну); неприпустимо нехтувативиявами неврозів, безладдя, випадковості. Дійсна людина виявляє себе, отже, удіалектиці sapiens–demens (розумності–нерозумності) [99; c. 77–80]. Наприклад, гуманістичний психоаналіз обстоює думку, що поняття й сутністьлюдини означають не якість і не субстанцію, а довічну й довічну суперечність,іманентну людському способові буття (матріархальна вкоріненість у природу тапатріархальна виокремленість з неї через соціум і культуру). У сучасномулюдинознавстві есенційному (сутнісному) підходові до витлумачення людинипротистоїть екзсистенційний. Екзистенціалістське уявлення про про передування існування доповнюєтьсятезою про те, що хто визнає людську свободу, має взагалі відмовтися від ідеїсутності на користь існування, воно не перше, а абсолютне.6) Особистими вимірами людського є духовність, свобода та творчість. Духовність – це категорія людського буття, що виражає його здатність дотворення культури та самотворення. Пояснення природи людського буття черезкатегорії дух та духовність, означає, що людина, може не тільки пізнавати тавідображувати навколишній світ, а й творити його. Творчі можливості людинияк духовної істоти говорять про те, що окрім мислення вона має ще й вольовевідношення до реальності. Дух як взаємодія мислительно-споглядальних тавольових процесів постійно об’єктивується в артефактах, створюючи світ

163

культури. Духовність постає як інтегральна категорія, що виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчу та морально-аксіологічну активність людини. У християнській антропології духовність є виразом вищого моральнісногоспрямування людського буття до Бога. Для М. Бердяєва головним атрибутомдуховності є свобода, що споріднює людське та божественне і виявляється втворенні не лише об’єктів культури, а й власного життя. Креативно-трансцендуючий характер духовності дає підставу О. Лосєву трактувати її якміфотворення [85; c. 179]. В сучасній українській філософії обрії духовності окреслюються черезекзистенціали віри, надії, любові (В. Шинкарук, С. Кримський, В.Табачковський, Н. Хамітов, Г. Шаладенко), що вияскравлює духовність яконтологічне осереддя людини.Духовність у людському бутті певною мірою протистоїть категорія душевність,яка виражає спрямованість людини передусім не до трансцендентного, а доближнього, здатність до конкретно вираженої любові та співчуття. Цю різницюдуховності та душевності українська мова окреслює у контроверзі духовналюдина – душевна людина [88; c. 305]. Свобода – особливий спосіб детермінації духовної реальності людини,оскільки духовність є специфічною властивістю людського існування(екзистенції), свобода безпосередньо виявляє себе у людській життєдіяльності,що становить взаємодію духовних (свідомих і несвідомих) і природних(тілесно-біологічних) чинників. Тому свобода насамперед є усвідомленнямможливісних меж людської поведінки, які залежать від конкретної ситуаціїлюдського існування (індивідуального і суспільного) і в цьому плані єусвідомленням необхідності (Б. Спіноза, Г. Гегель). Необхідність як специфічнадетермінація природної реальності тут вказує на історично змінну мірупрактичного одухотворення (олюднення) природи і оприроднення людськогодуху. Атрибутивними ознаками свободи як духовного феномена є вибір (аджедуховний простір є плюралістичним полем можливостей) і відповідальність(корелят необхідності у сфері духу). У цьому відношенні свобода як пізнавананеобхідність (фаталістична свобода) є лише формальною (виродженою,позбавленою своїх істотніх ознак) [85; c. 570]. Інший різновид свободи – свобода контингентна, яка має здатність вибиратилише формально, адже тут ідеться про множину рівноцінних (однакових)виборів, визначуваних не волею суб’єкта свободи, а киданням жеребу. Зрозуміло, що поряд із фаталістичною свободою і цей її різновид(запропонований Епікуром) позбавлений не тільки реального вибору, а йвідповідальності; обидва є своєрідними відображеннями необхідності у свободі,варіантами квазісвободи. І лише емпірична свобода, що базується на вольовомувиборі котроїсь із кількох (мінімум двох) нерівноцінних (а нерівноцінністьвизначається життєвим досвідом) можливостей, є реальною (і томувідповідальною) свободою, яку І. Кант визначає як здатність самочиннопочинати ряд подій [Левинас Э. Время и другой. Гуманизм другого человека. –Спб., 1998; c. 50].

164

Всі названі різновиди свободи (як реальні так і квазіваріативні) єрезультатами раціональної (з позиції логічної необхідності) оцінкиможливостей (не можливостей) діяти у ситуації, і, нарешті, ще один різновидсвободи, який базується на виборі ще неіснуючих наявно можливостей і томувимагає їх попереднього (до раціонального) творення. Це екзистенційна(угрунтована у найглибшій суті людського – екзистенційного – існування), абототальна свобода (Ж.–П. Сартр). Свободу, за Сартром, ми не не обираємо.Будучи вільними, ми засуджені до свободи; засуджена до свободи людина несена своїх плечах тягар відповідальності за увесь Всесвіт. Прообразомекзистенційної свободи можна вважати те, що Б. Паскаль називав логікоюсерця, на противагу логіці голови. Вперше була запропонована (як найбільшадекватне своїй духовно-людській суті розуміння) С. К’єркегором [88; c. 220].Останній характеризував екзистенцій ну свободу як парадоксальну, навітьабсурдну, на тій підставі, що така свобода є безпосередньою демонстрацієюдуховної реальності, не обтяженої перетвореною формою раціональності. У ХХст. екзистенційна свобода фактично продемонструвала себе у різних виявахтворчого доробку людства, зокрема у виборі аксіоматики (неевклідовоїгеометрії Лобачевского і Рімана), у низці божевільних ідей нової фізики(Ейнштейн, Бор, Гайзенберг, Дирак), філософсько-літературній творчостіСартра і Камю. Але чи не найголовнішим виявом екзистенційної свободи єісторичний вибір людини. Історичне майбуття, наголошував Сартр, не є чимось подібним доприкордонного стовпа, що стоїть у кінці шляху, воно є те, що з нього зроблятьлюди; хоча ми не можемо змінити минуле, але ми можемо щомиті надати йомуіншого продовження. За Ясперсом, справді історичним змістом історії єунікальність і неповторність історичного процесу, а не загальне і повторюванеу ньому.Творчість – це продуктивна діяльність за мірками свободи та оновлення, колизовнішня детермінація людської активності змінюється внутрішньою самовизначеністю. Елементи творчості притаманні людській діяльності взагалі, алеяк окремий різновид діяльності творчість характеризується продукуваннямнових результатів. Розуміння творчості як інноваційного процесу було закладене Платоном, якийвизначав її як перетворення небуття в буття. Ця ідея була розвинута ухристиянському богослов’ї як творіння з ніщо, яке виправдовувало ідеюбожественного творіння світу у сфері чистого духу. Але вже Арістотелем булирозкриті відносність критерію нового та ефект передування будь-якій творчостіумов її здійснення. Буттєва визначеність творчості виявляється насамперед у фактіжиттєдіяльності, яка при усіх індивідуальних, неповторних варіаціях маєзагальнолюдські риси, характеризується універсальністю та необмеженістючасового, темпорального процесу [85; c. 630]. Трактування творчості на грунті раціоналізму було розвинуто І. Кантом і Г.Гегелем, які пов’язували творчість з діалектикою необхідності та свободи.

165

Марксизм надавав пріоритетного значення суспільно-практичним аспектамтворчості, зокрема перетворенню праці на творчу активність.Наприклад, у філософії М. Бердяєва творчість розглядається не з боку їїконечного продукту, а з погляду трансценденції, сходження у вищі вимірибуття, розкриття безкінечності. З психологічного боку творчість пов’язана зсамореалізацією індивідуальності, чинниками уяви, інтуїції, ейдетичності(ідейного відчуття прихованих закономірностей), з евристичним мисленням![Бердяев Н. Философия свободного духа. – М.: Республика, 1992; c. 69].

Рекомендована література

Основна: [70; с. 15–38; 71; с. 139–156; 72; с. 199–224; 73; с. 10–180].Додаткова: [50; с. 140–278; 88; с. 200–310; 94; с. 8–60; 97; с. 20–96; 99; с. 40–175].

Запитання для самоперевірки

1. Що досліджує філософська антропологія? 2. Визначте основні підходи до вивчення природи людини. 3. Назвіть основні напрями філософської антропології. 4. Охарактеризуйте есенційе та екзистенціальне розуміння людини. 5. Що таке свобода з точки зору філософської антропології?

Теми рефератів

1. М. Шелер та положення людини у космосі. 2. Основні напрями розвитку української антропології. 3. Щаблі органічного та сутність людини у теорії Г. Плеснера. 4. Основні проблеми сучасної метаантропології.

166

Тема 15. СПЕЦИФІКА ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇФІЛОСОФІЇ

План лекції

1. Українська думка часів Київської Русі. «Слово про закон і благодать»Іларіона. «Повчання дітям» В. Мономаха.

2. Становлення братських шкіл. Філософія Києво-Могилянської академії.3. Філософія серця. Ідея сродної праці у Г. Сковороди.4. Українська академічна філософія XVIII–XIX ст.5. Національно-філософські джерела думки (Д. Донцов, В. Липинський).6. «Розстріляне Відродження». Українська філософія другої половини ХХ

століття (60–90-ті рр.).

1) В історії філософії України виділяються періоди: по-перше, періодстановлення і розвитку філософської думки в Київській Русі; по-друге, періодукраїнського Ренесансу; по-третє, період Просвітництва і розвиток Києво-Могилянській академії; по-четверте, розвиток філософії до романтизму (XVIII–початок ХІХ ст.); по-п’яте, період українського романтизму (від М. Гоголя доП. Юркевича); а також період, коли паралельно з романтизмом виникаєфілософія позитивізму та раціоналізму (університетська філософія ЙоганаШада, Олександра Потебні, Володимира Вернадського, Михайла Драгоманова,Івана Франка); по-шосте, період формування філософських ідей у лонімодернізму ХХ ст. і філософія української діаспори. Та ряд філософів урозвитку і становленні філософії в Україні, виділяють три періоди: по-перше,період докласичної філософії, що охоплює історію української філософії відКиївської Русі до Просвітництва, включаючи розвиток філософії в Києво-Могилянській академії; по-друге, класичний період – від філософії ГригоріяСковороди до університетської філософії кінця ХІХ ст.; по-третє, періодновітньої української філософії ХХ ст., включаючи філософію українськоїдіаспори. Причому особливістю періоду вважається екзистенціально-романтичний характер філософії. Своєрідність кожного з періодів історії філософії полягає в тому, що першийперіод історії філософії в Україні охоплює існування Київської Русі. Тодіфілософію ще не виділяють у самостійну сферу теоретичного осмислення світу.Це практична філософія, що становила невід’ємну частину культури Х–ХІ ст.основна її проблема: Людина–Бог [Кульчицький О. Основи філософії іфілосфських наук. – Мюнхен, 1995; c. 89]. Другий період історії філософії вУкраїні охоплює XVI–XVIII ст. і зв’язаний з діяльністю братств, Острозськогокультурно-освітнього центру і Києво-Могилянської академії – період культуриукраїнського бароко, що зумовила виділення характерних рис філософії вУкраїні. У її центрі проблема: Людина-Всесвіт. Формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичногомислення. Її вершина – філософія Григорія Сковороди. Третій період – ХІХ –перша третина ХХ ст. – філософія культури романтизму з основною

167

проблемою: Людина–Нація, включає професійно-філософське знання (ПамфілЮркевич) і непрофесійну філософію, поєднану з художньою літературою.Виникнувши на сході України, у Харкові, філософія поширюється на захід доКиєва та Львова [Чижевський Д. І. Нариси з філософії Ураїни. – К., 1997; c. 10]. Три типи української культури: греко-слов’янський, бароко та романтизм –зумовили своєрідність окремих періодів історії філософії в Україні.Погоджуючись з такою концепцією періодизації історії філософії в Україні,мабуть, варто доповнити її четвертим періодом – від 30-х рр. ХХ ст. до початкуХХІ ст. Це філософія в Україні радянського періоду. При всій спільності зособливостями філософії інших народів філософія в Україні має, власне, своїнаціонально-ментальні особливості: характер мислення, висунення таобґрунтування проблем, найважливішою з яких є проблема індивідуальностіісторичного процесу, народження культури незалежної України і формуваннясучасної філософії. Аналіз становлення філософії немислимий без залученнярізних джерел культури Київської Русі. Одним з найглибших джерелфілософських ідей є народна культура слов’ян. Основа давньої українськоїміфології така сама, як і у всіх арійських народів: то були небесні з'явища, котрібільш од усього вразили фантазію і мисль народу. Небо, засіяне зірками, сонце,місяць, зоря, хмари, дощ, вітер, роса, грім, блискавка - все те поперед усьогозвертало на себе увагу, зачіпало фантазію і розбуджувало мисль дужче іраньше, ніж земля, і все, що на землі. Ще більше зачіпала людську мисль зміналіта й зими, тепла й холоду, дня й ночі, світла й темрявии, вічна й незміннаборотьба на небі світлих і темних начал. Чорні снігові хмари, страшні холоднівітри здавались народові лихими силами; ясне сонце, тепло, грім і блискавказдавались добрими, світлими силами, котрі мусіли усе боротись з своїмитемними лихими ворогами, подаватись, слабіти і навіть умирати, але котрі все-таки після всього переважували темні сили і знов з'являлись і воскресали передлюдськими очима, розливаючи життя на землю [Нечуй-Левицький І. Світоглядукраїнського народу. Ескіз української міфології. – К.: Обереги, 2003; с. 4–5]. Свідомість стародавніх русичів дофеодального періоду пройшла шлях відвідокремлення ідеальних моментів у вигляді тотемів, інших елементівміфологічного первісного світогляду до чітко сформульованих у билинномуепосі світоглядно-етичних та естетичних поглядів. Другим джереломфілософського мислення є писемні пам’ятки, що сягають першої половини Хст. У пам’ятках давньоруської культури чітко виражено філософські проблеми(«Діалектика» Іоанна Дамаскіна, творіння Псевдо–Діонісія (Ареопагіта)).Безпосередньо наближені до філософської літератури і містять роздуми просвіт та людину «Слово про Закон і Благодать», «Молитви Данила Заточника»,«Повість минулих літ», тексти ділової писемності, юридичні акти, грамоти набересті, глибокодумні сентенції тощо. Третє джерело – вчення ранньогохристиянства, що внесло у київську Русь історіософські проблеми і надалокультурі новизни. Шанобливе ставлення до Слова, прагнення розгадатитаємний зміст Слова обумовили книжковий характер культури Київської Русі, атлумачників книжкової мудрості стали називати книжниками. Четвертеджерело філософських ідей – зразки архітектури та мистецтва, створені з

168

позицій певного світогляду. З запровадженням християнства Київська Русьприєдналася до світової філософської культури – античної, візантійської [28; c.10]. Важливіші онтологічні і гносеологічні проблеми відображені у творчостімислителів Київської Русі (Іларіона Київського, Володимира Мономаха,Нестора літописця, Феодосія Печерського, Климента Смолятича, КирилоТуровського, Данила Заточника). Уявлення про людину, її місце у світі, сенс її буття, життя та смерті, темаврятування людини і людства, побудови досконалого світу – свободи іблагодаті, що протиставляються світу закону, необхідності, поневолення, – цеосновні проблеми, що йдуть від «Слова про Закон і благодать» київськогомитрополита Іларіона. До чого б не звертався мислитель, розглядав його крізьпризму світового конфлікту Добра і Зла. Київський митрополіт Ілларіон – одинз перших стародавньоруських мислителів, що чітко передає своє розумінняісторії: по-перше, історія країни – результат діяння княжої влади, що йде відБога; по-друге, історія кожного князівства включається в єдину історію ЗемліРуської; по-третє, русичі репрезентують єдину спільність слов’ян, якунеобхідно зміцнювати; по-четверте, історія слов’ян – частина загальної історіїхристиянства[13; c. 50].Утверджується ідея рівноправності і політичної самостійності держави і народусеред цивілізованих народів, зазначається, що сенс світової історії полягає впереході від іудейської релігії, обмеженої життям одного народу, дохристиянської релігії – всесвітнього світогляду; відкидається ідеябогообраності іудейського народу і проголошується рівноправність усіхнародів у християнській вірі, закликається пізнати Божественну істину – тайнулюдського буття. Коли Володимир замислив ввести християнство на Русі, вйого серці засяяв розум. Це – кордоцентризм (філософія серця). Але у філософіїКиївської Русі спостерігається пошук не тільки трансцендентних істин. У«Повчані Володимира Мономаха дітям» осмислюється духовний світ людини.Володимир Мономах закликає творити Добро, не забувати вбогих, допомагатибідним. Людина схильна до Добра. І головне – закликає князів руськихпомиритися в ім’я єдиної Землі руської [13; c. 54]. 2) Другий період в історії української філософії, пов’язаний з періодомкозаччини і боротьби українського народу за національне визволення,ознаменувався культурним піднесенням. Татаро-монгольські руйнування вруській землі створили загрозливу ситуацію самому існуванню українськогонароду. До того ж у середині XV ст. на півдні з’являється агресивний сусід –кримське ханство. Все це сприяло виникненню епосу в Україні – дум. Їхгероями ставали не билинні богатирі, а реальні типи (козак Голота).Філософський сенс дум полягає в утвердженні непереможності духу –справжнього буття русина. Розвиток культури українського Ренесансу відбувсяпід впливом ідей західноєвропейського Відродження, Реформації та культурибарокко [67; c. 164]. На основі досвіду києворуської духовності, творчо засвоювалась західно-європейська, в тому числі грецька культура.

169

Широко розповсюджується в Україні неоплатонізм, особливо твори Псевдо-Діонісія (Ареопагіта), а також ідеї ісихазму (від грец. ισιχια – спокій,німотність), що виник у Візантії в XIV ст. Для ісихазму характернебезпосереднє єдання з Богом шляхом самозаглиблення у власний внутрішнійсвіт. Не розумом, а безпосереднім екзистенціальним актом самозаглиблення углибини своєї душі людина досягає просвітління, містичного бачення істини.Для ареопагітизму ж характерна ідея апофатизму (від грец. αποφατικοιζ –заперечувальний, негативний), що проголошує неможливість позитивногоосягнення справжнього буття – Бога – розумом, оскільки буття Богазнаходиться і іншому вимірі. Ніж панування буття пізнавальних речей. Крімідей Платона та представників неоплатонізму (Плотіна, Прокла), в Українівідроджуються відомі ще з Київської Русі ідеї Арістотеля [67; c. 175]. Поширення ідей гуманізму в Україні та філософської освіти сприялаЗамостська академія, відкрита у західноукраїнському місті Замость у 1595 р. засприянням Шимона Шимоновича, який зголом став відомим польським поетом.З академій вийшли відомі діячі культури та науки: Касіян Сакович, ІсайяКозловський, Сильвестр Косів, які згодом викладали у Києво-Могилянськійакадемії. Гуманісти українського Ренесансу XV–XVI ст. підготували грунт длясприйняття реформаційної ідеології і формування філософського світогляду.Об’єднання Литви і Польщі під владою Речі Посполитої і виявлення ханськогоекспансіонізму викликало загострення суперечностей, посилило тенденціїнаціонально-визвольного руху на українських землях на заході і Сході. Поприпольського натиску на Україну та православну віру виступили діячіОстрозського культурно-освітнього центру (1576–1636 рр.), піддавши гострійкритиці польського ксьондза Петра Скарги «Про єдність костьола Божого». Вполеміку зі скаргою вступили Мелетій Смотрицький, Стефан Зизаній та інші.Відомим тоді полемістом стає Іван Вишенський (1550–1620 рр.). Йоголітературна активність стимулювала Брестська унія (1596 р.). У творі«Зчеплення мудрого латиніста з дурним русином» Іван Вишенський у центрміркувань ставить людину. Шукає споконвічні цінності людини і знаходить їх упростих людях, в голяках, визначає серце як шлях голяка до вищої істини –Бога, не заперечує розуму, але відводить йому підлегле місце [68; c. 105]. Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні епохиРенесансу відігравали братські школи – Львівська, Київська, Луцька,Острозька. Братсва протистояли польско-уніатській політиці, захищалиправославну віру, українські традиції, культуру, мову, громадянські праваукраїнців. У братських школах, доступних для всіх верств населення, вивчалисьгрецька, церковно-слов’янська, латинська та українська мови, що сприялорозвитку національної самосвідомості українців. Крім того, викладались і іншінауки – граматика, риторика, поетика, богослов’я та діалектика, твори Орігена,Псевдо–Діоноісія (Ареопагіта), Іоана Златоуста, «Діалектика» Іоана Дамаскіна,Платона, Арістотеля, що сприяло зародженню української академічноїфілософії [67; c. 180].

170

В 1631 р. Петро Могила заснував Київську школу, що згодом стала Києво-Могилянською академією. Діяльність цього закладу (1632–1817 рр.) – припадаєна період українського Просвітництва. Найавторитетніший представник Просвітництва Феофан Прокопович (1681 –1736 рр.) вніс істотний вклад у скарбницю української культури. З його іменемі діяльністю пов’язаний різкий поворот до вивчення людини і природи. Ф.Прокопович підкреслював, що що людина є знаменітішою, аніж саме небо, хочай складається з однієї й тієї ж матерії. Прихильник Галілео Галілея, Ф.Прокопович за критерій істини обрав факти та їх раціональне тлумачення.Історіософія аналізує проблеми взаємозв’язку одиничного (окремого) тазагального ролі особистості в історії. Погоджуючись з думкою Гомера просолодкий дим Батьківщини (мова йде про повернення Одісея до Пенелопи наострів Ітака – І. К.), він проголошував, що історія покликана виховуватилюбов до вітчизни. Багато уваги надавав питанням гносеології, ввів до сферитеології і філософії критерій розуму, що здатний вивчати закони природно [67;c. 178].У творі «Натурфілософія або фізика» Ф. Прокопович, спираючись на поглядиФалеса Мілетського, Анаксімена, Геракліта, Демокріта, Арістотеля, вважаєматерію речовиною, що має ширину, довжину та висоту. Рух є загальнимжиттям усього світу. Аналогічні ідеї властиві іншим професорам академії –Стефану Яворському, Інокентію Гізелю та ін.3) Особливе значення для розвитку української філософії має творчістьГригорія Савича Сковороди (1722–1794 рр.). Серед його філософських творівслід відзначити наступні: діалоги «Вступні двері до християнськоїдобронравності», «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», «Симфонія названакнига Асхань , про пізнання себе», «Бесіда, названа двоє, про те, що легко бутиблаженним», «Діалог, або розмова про давній світ», «Розмова п’яти подорожніхпро істинне щастя в житті (товаристська розмова про душевний мир)», «Кільце.Дружня розмова про душевний мир», «Книжечка про читання святого письманазвана жінка Лотова», «Боротьба Архистратига Михаїла з сатаною про це:легко бути добрим», «Вдячний Еродій», «Книжечка, що називається silenusalciviadis, тобто ікона Алківіадська», «Діалог. Назва його потоп Зміїний»,«Алфавіт миру», притча «Убогий жайворонок». Розуміння цілісного характеруйого творчості неможливе без урахування поетичного твору «Садбожественних пісень», прозових «Байків Харківських», перекладу з латинитвору М. Цицерона «Про старість» та величних зразків епістолярної спадщини(листування з П. Жебокрицьким). Творчості Г. С. Сковороди присвяченофундаментальні роботи стосовно символіко-алегоричного, екзегетичного(тлумачного) змісту його літературно-філософської спадщині (Б. Ерна, Д.Чижевського, М. Поповича, І. Огородника, М. Русина, О. Забужко, Д.Прокопова та ін.) [Чижевський Д. І. Філософія Григорія Сковороди. – Харків.,2006; c. 570]. Постать філософа, власне як його творчі надбання вельми багатогранні,змістовно насичені і піднесені. Відслідковується також зв’язок ідей мислителя зідейною проникливістю творів німецьких містиків (Я. Бьоме, Г. Сузо, А.

171

Сілезіуса), а також визначення проявів поміркованого раціоналізму йкордоцентризму, що суттєво відрізняється від поглядів Б. Паскаля. На відмінувід творчих ідей французького мислителя, Г. Сковорода звертає увагу напідсилення внутрішньо-душевного образу світу особи. Людина стає не тількицентром буття, а унікальною реальністю, яка символічно поєднує вищістьбожественного устрою і красу земного життя (образ визначений ідеюбоголюдськості у православній традиції) [29; c. 229]. Головним предметом роздумів філософа є людина як емоційно-вольова істота.Її центром є серце, дух. Серце народжує думки, устремління і самопочуттяособи. Основна ідея філософії – самозростання людини. Г. Сковородаутверджує необхідність і нерозривність любові та віри, обумовленіусвідомленням неможливості існування людини у звичайному світі позаєдністю любові і віри. Але є й інший аспект проблеми, те, що називаєтьсяпідтекстовою філософією Г. Сковороди. Людина спроможна вийти за межісвого тлінного та звичайного завдяки любові і вірі. Отже, любов і віра несуть усобі глибокий пізнавальний зміст, живлять думку людини, наштовхують її нашлях справжнього щастя. Через любов і віру, людина пізнає себе. Принциппізнай себе не вперше виникає в роздумах мислителя. Пріоритет, звичайно,належить Сократу, але принципово новим у Г. Сковороди є те, що не простостверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу напізнання природи людської душі з урахуванням факторів її формування – віри,надії, любові. Г. Сковорода йде далі і розглядає віру і любов не тільки якоснову, базу душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиноюпрояву духовності є природні прагнення, надії, сподівання людини [67; c. 185].Сум, туга, нудьга, страх це антиподи любові та віри. Їх дія на людинупротилежна, гнітюча, вбивча, позбавляє надії і сподівань, веде до втрати віри.Всі означені негативні фактори прирікають душу на зневіру, розслаблення,позбавляють її здоров’я. Тому Г. Сковорода наполягає на тому, що запоруказдоров’я душі – її радість, кураж, обуялість життям, щирість почуттів. Отже, звертаючись до трактовки понять любв, віра та їх антиподів, філософнамагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогоюраціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чимповсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальнезначення. Саме на основі єднання суті понять любові, віри, надії, сподівань упізнанні людиною самої себе формується поняття щастя. Щастя є в кожнійлюдині. Осягаючи себе, знаходимо духовний світ, спокій, мир, благодать.Діалектика пронизує його твори, світогляд, основу якого складає вчення протри світи та дві натури. Три світи – по-перше, макрокосм (природа), по-друге,мікрокосм (людина), і. по-третє, світ символів (духовний світ, світ культури,основа якого Біблія). А дві натури – це способи існування буття. Видима натура– зовнішня, речовинна – несправжнє буття. Невидима натура – внутрішня,світла натура – справжнє буття [13; c. 167]. Світ є антитетичною (діалектичною) єдністю видимого і невидимого, живого імертвого, тлінного і нетлінного. Видимий світ – тінь, матерія, невидимий –дерево, іпостась, основа, тобто світ у світі є вічність у тлінні, життя у смерті,

172

світ у пітьмі. Людина складається з двох світів: видимого (тіло) і невидимого(дух). Створення справжньої людини відбувається не в її тілесному народжені,а тоді, коли вона осягає свою смерть (невидимий світ), свій вічний світ. Людинавміщує у собі весь макрокосм. Тому лише через самопізнання людина пізнаєсвіт, таємне буття людини й Бога. Самопізнання – не інтелектуальний акт, ажиттєвий процес людського саморозвитку. Його орган – Серце – є духовноюсубстанцією людського буття, джерелом життєдіяльності людини. Третій світ –символічний світ Біблії – джерело образного осягнення правди, осягнення нелогічно-теоретичне, а екзистенціальне [28; c. 30]. Отже, філософія Г. С. Сковороди – морально-практична. Ідеї неоплатонізму,німецьких містиків XVI–XVII ст., народна і християнська символіка – ось щолежить в основі філософії. Вище призначення філософування полягає упошуках щастя особистості. Г. Сковорода знаходить щастя людини успорідненості (сродності), щиросердності. Ідея сродної праці антитеїстична:тільки та людина може сподіватися на щастя, яка віднайшла себе успорідненому світі, досягла душевного спокою. У кожної людини є власнаприрода (індивідуальність), її можна пізнати і обрати для себе заняття,споріднене з невидимою природою. Такий сенс людського буття. Філософію Г.Сковороди по праву називають філософією серця, етичного гуманізму. Їїпродовжили романтики, зокрема М. Гоголь, представники Кирило-Міфодієвського товариства (М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко),академічні мислителі XVIII ст. (П. Юркевич). 4) Розвиток української думки на рубежі XVIIІ–ХІХ ст. має унікальні ідеї йстановлення філософських шкіл широкого спектра – від позитивізму дорелігійного екзистенціалізму. Дослідження проблем зосередилось в основномуу університетах Харкова, Києва, Одеси, Львова. Академічна філософія тодірепрезентована творами відомих учених О. Потебні, О. Козлова, О. Гілярова, Г.Челпанова, М. Грота, В. Зінківського, Г. Шпета та релігійних мислителів – П.Лінницького, П. Кудрявцева–Платонова, Р. Богдашевського. На рубежі ХІХ–ХХ ст. надбанням громадськості стала творчість видатних прогресивнихписьменників і суспільно-політичних діячів – М. Драгоманова, І. Франка, В.Вернадського, В. Винниченка, В. Липинського, Д. Донцова та багатьох інших.Специфіка розвитку академічної філософії полягає у спробі визначитипріоритети науки в суспільстві, проблематизувати наукове знання з різнихгалузей природознавства, соціально-гуманітарних практик, що відтворюютьдля людства умови творчої реалізації інтелектуальних здобутків, досягненнящастя, свободи, самореалізації [29; c. 242]. Вельми неоднозначним в даномупроцесі стає творчість представників науки, вихованих на ідеалах західногопозитивізму (світоглядної доктрини О. Конта, представників першої хвиліанглійського й італійського позитивізму (Г. Спенсера, Дж. Мілля, Ч.Ломброзо)), що спонукав громадськість до переосмислення ключових проблемметафізики, оновлюючи методологічні підходи до вивчення процесівпізнавальної діяльності людини. Особливої уваги заслуговують творчі доробкивідомого мислителя В. Лесевича (1837–1905 рр.), що демонструють пафосніпрагнення представників української інтелігенції визначити проблеми розвитку

173

науки, пізнання, смислотворення людиною світу раціонального мислення.Творчість філософа доволі різнопланова, змістовна, співзвучна сучаснійситуації, що склалась у межах філософії науки. В. Лесевич автор такихфундаментальних праць як «Досвід критичного дослідження першоджерелпозитивної філософії», «Що таке наукова філософія», «Емпіріокритицизм якєдина наукова точка зору», є прикладом самобутньості стилю розумовоготитанізму, що мав цілком виправданий часом поміркований резонанс длясвітової філософії ХХ ст. [29; c. 244]. Теоретичні погляди мислителя зорієнтовані на висвітлення 3 основних риспозитивізму. Мова йде про досить переконливу віру у винятково науковіметоди осягнення буття, наївний раціоналізм, тобто визнання відповідностідумки устрою буття.З іншого боку, відслідковується впевненість у відноснійприроді знання, тривалій еволюції методів дослідження, неможливості жоднихабсолютних форм, тобто впевненість в історичному характері будь-якої формизнання. Третя особлива риса пропагує відкидання всілякої метафізики [29; c.245]. Основний момент у теоретичній побудові В. Лесевича включає в себе питанняпро понятійний зміст філософії та її співвіднесення з різними питанняминаукової діяльності, пізнання як такого. Позитивізм як відірвана від реальностідоктрина неможливий. Він творче знаряддя для розвінчання будь-якихметафізичних надбудов, що відволікають людину від справжнього, чіткоговизначення речей, предметів дійсності. Принагідно зробимо зауваження, стосовно подібної тенденційності думки,відстеженої в творчості представників Венського гуртка філософії у 20-ті рр.ХХ ст, що стане ключовою у вирішення і суперечливих питань мови фізики (М.Шліком, Р. Карнапом). В. Лесевич робить ряд теоретичних висновків, про відносність знання, про те,що філософія змущена приймати достовірність знання тільки умовно. Єдинезначення для неї становлять факти та вірне утворення понять. Філософія єрезультатом прямого й безпосереднього продовження наукового пізнання.Будь-яка наука за своїм змістом, не відрізняється від філософії, проте розвиватинауку можна або в напрямі філософському, чи емпіричному. Філософськимнапрямом слід вважати той, який залишається з окремими фактами якостанніми істинами. Наукова філософія – це, власне, вищий синтез науковихідей, тобто науковий світогляд [87; с. 402]. 5) На початку ХХ ст. ситуація у вітчизняній філософії кардинально змінюється.Поруч з утвердженням позитивізму, основних принципів матеріалістичноїфілософії, марксистської концепції, відбувається переосмислення ключовихпроблем соціального розвитку. До того ж слід врахувати відповідні історичніреалії, що принципово впливають на формування університетської освіти(«Кривава неділя» (1905 р.), початок першої імперіалістичної війни (1914 р.),жовтневий переворот у Петрограді (1917 р.), проголошення й розпад УНР таЗУНР), вводять до обговорення коло питань, що стосуються суспільно-історичного розвитку, наукового прогресу, так би мовити, відвойовуючипростір для майбутньої української державності. Національно-культурне

174

смисловизначення цього періоду набуває наймасштабніших рис, величністьнаукового досвіду. Також, доповнюється романтичною налаштованістю набудь-які конструктивні зміни соціального ладу. Виступи й теоретичніпублікації В. Винниченка, вихід з друку «Історії України» М. Грушевського,засвідчують про дуже потужний імпульс розквіту паростів національноїгідності, що вибудовують у перспективі комплекс ідей політичного лібералізму,демократії. Тому й цілком виправданими подіями часу стають теоретичнірозвідки В. Липинського і В. Донцова [29; c. 250]. Відомий український соціолог, історик, публіцист і громадський діяч В.Липинський (1882–1931 рр.), зробив вагомий внесок у розвиток соціально-філософської проблематики. Обґрунтовуючи незаперечні погляди на природуключових понять соціології та політології серед таких як «традиція»,«аристократія», «нація», «демократія», «охлократія», «тиранія», вінобґрунтовує думку, що справді стає новаторською для української і світовоїнауки. Мова йде про поняття «класократії», що відтворює новий простірісторичного вияву менталітету українського народу. Ідея залишаєтьсяактуальною для сучасного українського політикуму, соціології. Суть цієїтеоретичної розвідки полягає у наступних трьох положеннях. По-перше, В.Липинський, обґрунтовуючи ідею принципової незавершеності історії доходитьвисновку, що остання є проявом вищої, надсвітової волі, спрямованої надержавотворення, політичний консенсус, конструктивне спрямуваннясоціологічного аналізу, конструювання української трудової монархії. Безперебільшення й остраху, можемо провести певні світоглядні паралелі цієїконцепції з ідеями провідних західних філософів ХІХ–ХХ ст. (А. Шопенгауера,М. Гартмана, Фр. Ніцше, З. Фрейда). Усі перераховані мислителі та учені,визнавали в основі світового порядку (природи та суспільства) нераціональні,позарефлексивні форми, означені дієвими, неконтрольованими імпульсамипідсвідомого, хаотичного, надраціонального ладу життя [4; c. 389]. По-друге, у своій відомій праці «Листи до братів хліборобів» В. Липинськийвисуває ідею класу як формоутворюючого принципу нації (української сили),згуртованиого не тільки економічними запитами, матеріальними потребами, а йвіковими традиціями, культурою, побутом народу, що впливають на створеннякласу хліборобів, борців за національне самовизначення. Цей клас має утворитиу майбутньому нову еліту – селянську аристократію. Останя розуміється ним якактивна меншість, тоді як пасивна більшість залишається об’єктом керування.Еліти, змінюючи й доповнюючи одна одну, під впливом об’єктивних ісуб’єктивних факторів (володіння, управлінських здібностей, жадання влади)визначають самобутність народу, перспективи його історичного зростання [4; c.390]. По-третє, різни типи еліт складаються з войовників, продуцентів(відтворювачів якісно нового) та інтелігентів. Представники аристократії – євтіленням національної історії, зрощуючи образ нового суспільства –класократичного. Організація внутрішнього життя забезпечує єдність порядку іхаосу, традиції і прогресу, авторитету сильної влади зі свободою економічної ікультурної самодіяльності широких верств нації, перешкоджає утвердженню

175

анархії й охлократії. Центральне положення теоретичних розмислів В.Липинського полягає у ідеї створення української державності, заснованої нагероїчному епосі козацтва, історичному минулому України, а також подоланніідеї культурної меншовартісності [29; c. 250]. У подібному напряму рухався інший суспільно-політичний діяч, публіцист Д.Донцов (1889–1973 рр.). Він автор творів «Модерне москвофільство», «Історіярозвитку української державної ідеї», «Похід Карпа на Україну», «Головніпідстави української культури», «Політика принципова й опортуністична».Основа його поглядів включала надмірне, навіть дуже провокативне означенняобразу національної першості – квазінаціональності. 6) Високий злет культури та філософії, державного життя 20-х рр. ХХ ст.продемонстрував прагнення українського народу до свободи і щастя.У 1925 р. створюється Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ).Філософія 20-х рр. ознаменована новими творчими доробками видатних ученихУкраїни. Історик Дмитро Багалій видає працю про Григорія Сковороду,етнограф Михайло Сумцов публікує монографію з історії філософії України.Проблеми соціальної філософії досліджують мислителі Яків Білик, ВасильБойко, Євген Гірчак; до історії вітчизняної філософії звертаються НаумБілярчик, Семен Семковський, Володимир Беркович, Андрій Бервицький [87; c.404]. Процес трансформації мав не тільки «позитивні риси». Він відбувався уперехідному суспільстві періоду НЕП, а вже після смері В. Ульянова (Леніна), зприходом до влади Й. Сталіна (Джугашвілі), отримав хижацьких рис, ставшиполітичним режимом безглуздості, кривавим часом репресій, що випавдовувавбудь-які прояви жорстокості та людиноненависті. Навіть увесь пафоснийнастрій «закоханих у революцію митців», представників нової відновлюючоїсили громадськості, що увійшла в історію світового мистецтва і політичногожиття (М. Зєров, І. Ілан–Блакитний, М. Хвильовий, Л. Курбас та багато ін.)втрачала надію і впевненість. Суцільні розчарування на тлі Голодомору вУкраїні (1932–1933 рр.), боротьбта з національною культурою, «тотальнезнищення особистісно-індивідуального кожної істоті у череві триголовогозвіра» (І. Багряний); «пенітенціарне виховання псевдо-освіти, дисциплінуючогопростору географічних координат архіпелагу-ГуЛаГу» (О. Солженіцин)виявили ракові пухлини на тлі ідеї соціалістичної справедливості [29; c. 244]. Але попри усі утиски з боку державницько-бюрократичного апарату, «культувождя і батька світових народів», індустріалізацію села, в Україні з’явлалисьвідкриті спроби інтелектуального бунту. Зростає мережа україномовних шкіл,створюється національна Академія наук. Ідеологом українізації стає видатнийвчений Микола Олександрович Скрипник. Завдяки його зусиллям активізується визначення української ідеї, відображеноїдіяльністю С. Ю. Семковського (Бронштейна) (1882–1937 рр.), В. О. Юринця(1891–1937 рр.), яких було страчено. З відлигою, що наступила у другій половині 50-х рр. ХХ ст., із завершеннямполітичного контролю Л. Кагановича, смертю Й. Сталіна пов’язане відновленняукраїнської думки.

176

В березні 1953 року ключовою стала фраза Дуайта Ейзенхауера надрукованав газеті «Правда» і привячена смерті Сталіна, у якій говорилося наступне:«Епоха Сталіна скінчилася». Але боротьба за національне самовизначеннятривала, власне як формування відповідних філософських і громадянськихзасад. Назовні ця боротьба виплескувалася лише окремими надзвичайнимиексцесами, яких тоді, одначе, не бракувало: такими, як арешт і розстріл Л.Берія, усунення Г. Маленкова з посади Голови ради Міністрів СРСР, а В.Молотова – з поста міністра закордонних справ; зрештою досить швидкийвихід на перше місце М. Хрущова, який зробив кроки до лібералізаціїполітичного режиму, засудження політичних репресій (зокрема, в Українупочали повертатися тисячі депортованих за підозри у зв'язках знаціоналістичними організаціями та повстанським рухом, хоч водночас «тихі»арешти «націоналістів» не припинялися), ініціював заходи щодо громадянськоїреабілітації селянства (одержання паспортів - як можливість визволення зколгоспного кріпацтва), піднесення сільского господарства, реорганізаціїуправління промисловістю тощо» [І. Дзюба «Од «відлиги» до незалежності(українська культура в 1953 –1990 рр.) // Україна у пошуках нової ідентичності:Ст., виступи, інтерв'ю, памфлети. К.: Україна, 2006; с. 261). Великий резонанс в Радянькому Союзі та в усьому світі мало офіційневизнання абсурдності звинувачень на адресу Йосипа Броз Тіто як нібитоамеріканського шпигуна і нормалізація відносин з Югославією (тут требанагадати, що в ході дискредитації Тіто Сталін організував низку політичнихпроцесів у всіх «країнах народної демократії», знищивщи майже всіх тихкерівників компартій, які вели боротьбу з фашизмом у підпіллі, і поставвившина їхнє місце преважно тих, хто перебував під його крилом на еміграції вРадянському Союзі) [Там само; c. 262]. Хоча велика політика вершилася в Москві, але важливі зміни відбувалися і вУкраїні. В березні 1954 р. відбувся XVIII з’їзд Компартії України, який обравзначно оновлений склад ЦК. Ще до з’їзду першим секретарем ЦК КП Українистав О. Кириченко, а другим М. Підгорний, обидва українці,безпрецендентнеявище в партійній історії. Президія майже виключно з українців: М. Гречухи,Н. Кальченка, О. Кириченка, О. Корнійчука, Д. Коротченка, І. Назаренка, І.Сеніна. Пряма критика на адресу Сталіна прозвучала лише в лютому 1956 р. на ХХз'їзді КПРС, що мав справді історичне значення В офіційній доповіді Хрущована відкриому засіданні з'їзду ця критика була ще досить поміркованою ізагальниковою, але на закритому засіданні перший партійний керівниквиступив із спеціальногю доповіддю «Про культ особи і його наслідки». Цейповільний і болісний процес, у якому була надія на прощання з минулим та наоновлення життя, дістав, з легкої руки письменника Іллі Еренбурга, назву«Відлига» [4; c. 405]. Ще 1953 р. повставали робітники Східного Берліна, яких утихомірювалитанками радянські окупаційні війська; почалися заворушення в Польші,результатом яких стала (1956 р.) зміна політичного керівництва; замістьсталініста Б. Берута ЦК ПОРП очолив недавній опозиціонер В. Гомулка. Але

177

найбільшої гостроти досягла політична криза в Угорщині, де восени 1956 р.почалося збройне повстання, на придушення якого було кинуто радянськівійська. На ХХІ з’їзді партії вже не було критики режиму Сталіна, але на ХХІІ з’їзді(жовтень 1961 р.) вона знову прозвучала досить гостро – цього разу в контекстіборотьби з антипартійною групою «Маленкова – Кагановича – Молотова», якавиступила проти Хрущова і курсу на десталінізацію. Найхарактернишимприкладом може бути О. Корнійчук, надчутливий щодо нових віянь у верхах, зякими був безпосередньо зв'язаний (хоча він і не уник сталінських напучувань).У п’єсі «Крила» (1954 р.) він піддав партійній критиці бюрократичні методикерівництва. Носій нового стилю влади секретар обкому партії Ромоданроз’яснює підлеглим і глядачам: «Комунізм – це не цитати, а живе, безсмертнесерце народу, то наше велике життя, наша пристрасна боротьба». У комедії«Над Дніпром» (1960 р.) він доброзичливо корить загалом позитивних героївпартпрацівників за «цитатну хворобу». У п’єсі «Мої друзі» – речник авторавільнодумний скульптор Римар іронізує з думки надто ортодоксальногопрофесора мистецтвознавства Моргуна про обов’язкове дозування в творчостіпозитивних і негативних персонажів. На рівні естетичної теорії у способахрозширити канон соціалістичного реалізму (першим сигналом тут сталаопублікована в червні 1955 р. в Московській «Літературній газеті», стаття О.Довженка «Мистецтво живопису і сучасність», в якій великий майстер суровооцінуював стан офіційного радянського мистецтва і закликав «розширюватитворчі межі соціалістичного реалізму»). На рівні художньої практики – узвертанні до негероїчних сторін життя і пересічної людини, як і в прагненнімодернізувати стилістику творчості [4; c. 407]. У 1958 році до Києва з Москви приїздить талановитий російський ученийПавло Васильович Копнін (1922–1971 рр.), який відразу ж об’єднує навколосебе талановиту молодь. Будучи автором таких праць як «Гіпотеза і пізнаннядійсності», «Вступ до марксистської гносеології», «Діалектика як логіка»,«Логічні основи науки» та ін., він продовжує цікавитись проблемами сучасноїфілософії, вивчає спадщину діячів Києво-Могилянської академії. З йогопостатю пов’язують зрушення у напряму перегляду ключових проблемметанауки, логіки наукового дослідження, діалектики, ленінської теоріївідображення. У 1965 році у Москві виходить збірка «Логіка і методологіянауки», що представила світу майбутніх стовпів української духовності (М.Поповича, С. Кримського, В. Табачковського, М. Тарасенка, О. Яценка та ін.).Матеріали цієї колективної роботи відіграли роль «уповільненого вибуховогопристрою», що з середини почав руйнувати систему знелюдненого академізму,яку В. Табачковський назвав «часом мракобісся» [Табачковський В. Г.Упошуках невтраченого часу. Нариси про творчу спадщину філософів–шістдесятників. – К.: ПАРАПАН, 2002; c. 36–37]. Нажаль подосі, період розвитку вітчизняної філософії цього періоду не завждиправильно оцінюють сучасники. Зокрема, висловлюються зауваження щодочіткої відсутності власне української лінії філософування, розчинення у моріідей марксизму-ленінізму. Хоча зрідко говорять про внутрішній розвиток

178

творчості автентичного Маркса, законів і категорій діалектики, об’єктивниххарактеристик розвитку науки [4; c. 407–408]. Світоглядно-антропологічний поворот української філософії др. пол. ХХ ст.(60–90-ті рр.) пов’язаний із народженням різноманітних творчих дискурсів:утвердженням питань історії розуму, єдності діалектики, логіки і теоріїпізнання у межах німецької філософії Нового часу, сучасної історії філософіїта суспільної філософії (В. Шинкарук, Ю. Кушаков, В. Загороднюк, В.Кремень, В. Андрущенко, А. Причепій, Л. Чекаль); проблемою ідеалістичнихінтерпретацій практики, морального розвитку людини, її світовідношення,антропологічного пізнавання (О. Яценко, В. Іванов, В. Табачковський, Н.Хамітов, С. Крилова, Т. Андрущенко); логіки науки, семантики, історичнихформ раціональності, філософії науки (С. Кримський, М. Попович, А.Конверський, А. Ішмуратов, І. Добронравова, М. Максюта); метафізикиплюральності, постомодерністських гносеологічних парадигм, розробленихпрофесорами філософського ф-ту КНУ ім. Тараса Шевченка, дослідникамиІнституту філософії НАН України ім. Григорія Сковороди, Дніпропетровськоюшколою філософії (І. Бичко, В. Ярошовець, О. Олександрова, Є. Андрос, В.Рижко, Л. Дротянко, Г. Заїченко, О. Токовенко, В. Пронякін, В. Окороков);джерелами розвитку сучасного природознавства і методології науки (Г. Добров,М. Омельяновський, В. Лук’янець, О. Кравченко, Л. Озадовська, Н. Депенчук);утвердженням історико-філософського, національно-культурного визначення(А. Бичко, І. Бичко, І. Огородник, Л. Конотоп, М. Русин, В. Ільїн).

Рекомендована література

Основна: [4; с. 390–408; 28; с. 4–33; 13; с. 20–250; 29; с. 200–250; 45; с. 18–170].Додаткова: [67; с. 151–195; 68; с. 103–123; 102; с. 9–68; 103; с. 69–103; 104; с.193–244].

Запитання для самоперевірки

1. Назвіть історичні етапи розвитку української філософії. 2. Визначте основні риси розвитку філософської думки часів Русі. 3. У чому полягає ідея «сродної праці» у творчості Г. Сковороди? 4. Охарактеризуйте розвиток української академічної філософії

Теми рефератів

1. Філософські погляди Ф. Прокоповича: ідеї натурфілософії і логіки. 2. «Філософія серця» П. Д. Юркевича.

3. Історіософські погляди І. Я. Франка.4. Розвиток філософії української діаспори.

179

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Аббаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. – СПб.:Аллетейя, 1998.

2. Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія:Курс лекцій. – К: Генеза, 1996. – 368с.

3. Бабушка Л. Д. Основні естетичні категорії: динаміка руху: Текст лекції здисципліни «Етика і естетика» для студ. усіх спец. денної та заочн. форминавчання. – К.: НУХТ, 2006. – 26с.

4. Бичко І. В., Тарасенко М. Ф., Табачковський В. Г. Світоглядно-філософська ситуація в Україні: крізь руїну до самовідродження (20-90-тіроки) // Історія філософії України: Підручник / Тарасенко М. Ф., РусинМ. Ю., Бичко І. В. та ін. – К.: Либідь, 1994. – С. 390–408.

5. Бичко І. В. Філософія як спосіб духовного самовизначення людини всвіті // Філософія: Підручник / Бичко І. В., Бойченко І. В., ТабачковськийВ. Г. – К.: Либідь, 2001. – Р. 1. – С. 14–30.

6. Волинка Г. І. Філософія Стародавності і середньовіччя в освітньомуконтексті: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2005. – 544с.

7. Віндельбанд В. Платон. – К.: Основи, 1994.8. Виндельбанд В. История античной философии. – К., 1995.9. Вольтер Основы философии Ньютона // Философские произведения. –

М.: Наука, 1989. – 751с. – С. 275-326.10.Гегель Г. Лекции по истории философии. – СПб.: Наука, 1996. – Т. 1.11.Гегель Г. Феноменологія духу. – К.: Основи, 2005.12.Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій. – К.: Вілбор, 1997.13.Горський В. С., Кислюк К. В. Історія української філософії: Підручник.

– К.: Либідь, 2004. – 488с.14.Дейвіс Б. Вступ до філософії релігії – К.: Основи, 1996. – 269с.15.Добронравова И. С. Синергетика. – К.: Наукова думка, 1990.16.Ермоленко А. Н. Этика ответственности и социальное бытие человека:

Современная немецкая практическая философия – К.: Наукова думка,1994.

17. Естетика: Підручник / Левчук Л. Т., Кучерюк Д. Ю., Панченко В. І.: Зазаг. ред. Левчук Л. Т. – К.: Вища школа, 1997. – 399с.

18. Етика та естетика: Навч. посібник / Ред. Петрушенко В. Л. – Л.: Новийсвіт, 2008. – 304с.

19.Жеребкін В. Є. Логіка: Підручник. – К.: Знання України, 2005.20.Історія філософії: Підручник / Бичко А. К., Бичко І. В., Табачковський

В. Г. – К., 2001.21.Історія філософії: Підручник / Кремень В. Г., Апанасенко В. С., Волович

В. І., Горлач М. І. – Х: Прапор, 2003.22.История современной зарубежной философии: компаративистский анализ

/ Колесников А. С., Корнеев М. Я., Марков Б. М.- СПб, 1997.23.Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для техногенної

180

цивілізації. – К., 2001.24.Камю А. Бунтующий человек. – М.: Политиздат, 1990.25.Кант І. Критика чистого розуму. – К.: Основи, 2000.26.Кондзьолка В. В. Історія середньовічної філософії. – Л., 2001.27.Кітов М. Г. Філософія як особлива форма суспільної свідомості: Текст

лекції для студентів усіх спец. денної і заочної форм навч. та аспірантів. –К., 2003. – 18с.

28.Кітов М. Г. Українська національна філософія: витоки, етапи розвитку,специфіка: Текст лекції для студ. всіх спец. денної і заочної форм навч. тааспірантів. – Частина перша. – К.: НУХТ, 2003. – 35с.

29.Кітов М. Г. Руська національна філософія в контексті української історіїта культури: Монографія. – К.: ПАРАПАН, 2008. – 432с.

30.Кислюк К. В., Кучер О. М. Релігієзнавство: Навчальний посібник длястудентів вузів. – К.: Кондор, 2004. – 646с.

31.Кремень В. Г., Ільїн В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. – К.,2005. – 528 с.

32.Кримський С. Б. Запити філософських смислів. – К.: ПАРАПАН, 2003.33.Коплстон Ф. Ч. История средневековой философии. – СПб., 1997.34.Кузанский Н. Об ученом незнании // Сочинения в 2-х т. – М.: Мысль,

1979. – Т. 1. – С. 47–184.35.Кун Т. Структура научных революций. – М.: Прогресс, 1977.36.Кушаков Ю. В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу: Навч.

посіб. – К.: Центр навч. літ., 2006.37.Лосев А. Ф. История античной философи в конспективном изложении. –

М.: Мысль, 1989. – 204с.38.Лосский Н. О. Условия абсолютного добра: Основы этики. Характер

русского народа. – М.: Республика, 1991. – 368 с. – С. 23–236.39.Максюта М. Є. Філософія науки: Курс лекцій. – К., 2005.40.Малахов В. А. Етика: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2001.41.Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1990.42.Монтень М. Опыты. – М.: АСТ, 2008. – Т. 1–2.43.Мунье Э. Манифест персонализма. – М., 1997.44.Ницще Фр. Сочинения : В 2-х т. – М., 1990. – Т. 1–2.45.Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні:

Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1999. – 544с.46.Петрушенко В. Л. Філософія: Навч. посіб. – Л., 2000.47.Платон Держава. Діалоги. – К.: Основи, 1997.48.Подольска Є. А. Філософія : Навч. посібник. – К.: ЦУЛ, 2006. – 704с.49.Пригожин И. От существующего к возникающему: Время и сложность в

физических науках. – М.: Наука, 1985. – 327с.50.Проблема человека в западной философии. – М.: Прогресс, 1990.51.Пролеев С. В. История античной философи. – К., 2001.52.Поппер К. Р. Логика и рост научного знания. – М.: Прогресс, 1983.53.Поппер К. Р. Відкрите суспільство та його вороги. – К.: Основи. 1994. –

Т. 1-2.

181

54.Поппер К. Р. Злиденність історицизму. – К., 1995.55.Рассел Б. Історія західної філософії – К.: Основи, 1995.56.Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней:

В 3-х т. – СПб.: Пневма, 1997. – Т. 1. – Античность.57.Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней:

В 3-х т. – СПб.: Пневма, 1997. – Т. 2. – Средневековье.58.Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней:

В 3-х т. – СПб.: Пневма, 1997. – Т. 3. – От Леонардо до Канта.59.Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней:

В 3-х т. – СПб.: Пневма. 1997. – Т. 4 – От романтизма до наших дней.60.Релігієзнавство: Курс лекцій / Лубський В. І., Теремка В. І. – К., 2001.61.Рерих Н. О вечном. – М., 1991.62.Роттердамський Е. Похвала глупоті. – К.: Основи, 1993.63.Сартр Ж. П. Нудота. Мур. Слова. – К.: Основи, 1994.64.Сартр Ж. П. Буття і ніщо – К.: Основи, 2001.65.Сартр Ж. П. Затворники Альтоны. – Х.: Фолио, 1997.66.Сартр Ж. П. Дороги свободы. – Х.: Фолио, 1997. – Т. 1-3.67.Сковорода Г. С. Наркіс // Твори у двох томах. – К.: АТ Обереги, 1994. –

Т. 1. – С. 151–195.68.Сковорода Г. С. Вдячний Еродій // Твори у двох томах. – К.: АТ

Обереги, 1994. – Т. 2. – С. 103–123.69.Соціальна філософія: Навч. посібник / Таран В. О., Зотов В. М.,

Рєзанова Н. О. – К.: ЦУЛ, 2009. – 272с.70.Табачковський В. Г. Предмет філософської антропології. Різновиди

антропологічного пізнавання // Філософія: Світ людини. Курс лекцій:Навч. посібник / Табачковський В. Г., Булатов М. О., Хамітов Н. В. та ін.– К.: Либідь, 2004. – С. 15–38.

71.Табачковський В. Г. Екзистенційний та есенційний підходи довизнчення людини і світу // Там само. – С. 139–156.

72.Табачковський В. Г. Особистісні виміри людського: духовність,свобода, творчість, моральність // Там само. – С. 199–224.

73.Табачковський В. Г. Полісутнісне Homo. Людина у межах неевклідовоїрефлексивності. – К. : ПАРАПАН, 2005.

74.Тофтул М. Г. Етика: Навчальний посібник – К.: Видавничий центрАкадемія, 2005. – 416с.

75.Тоффлер Э. Шок будущего. – М.: АСТ, 200176.Фейербах Л. Избранные философские произведения: В 2-х т. – СПб.:

Наука, 1997. – Т. 1–2.77.Філософія: Курс лекцій / Бичко І. В., Бичко А. К., Бузський М. П. та ін. –

К., 1994.78.Філософія: Підручник / Бичко І. В., Табачковський В. Г., О. І. Бойченко.

– К., 2001.79.Філософія: Навч. посібник / За ред. Надольного І. Ф. – 7-е видання. – К.:

Вікар, 2010.80.Філософія: Підручник / Ред. Кремень В. Г. – Х.: Прапор, 2004.

182

81.Філософія: Підручник для студ. вищ. навч. закладів / За ред. Заїченка Г.А. – К. Вища школа, 1995.

82.Філософія: Підручник / Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А. та ін.– К.: Академвидав, 2005.

83.Філософія: Навч. посібник / Свідло М. С., Комісаренко М. Х., СемашкоА. М. та ін. – К., 1996.

84.Філософія: Навч. посібник / Ред. Додонова Р. О. – К.: ЦУЛ, 2009. – 456с.85.Філософсько-енциклопедичний словник / За заг. ред. Шинкарука В. І.

– К.: Абрис, 2002. – 744с.86.Философско-энциклопедический словарь / Ред кол. Аверинцев С. С.,

Араб-Оглы Э. А., Ильичев Л. Ф. и др. – 2-е изд. – М.: Советскаяэнциклопедия, 1989. – 815с.

87.Філософський словник соціальних термінів / За заг. ред. АндрущенкаВ. П. – Х., 2005.

88.Фромм Э. Душа человека. – М., 1993.89.Фромм Э. Психоанализ и этика. – М., 1994.90.Фуко М. История безумия в классическую эпоху. – СПб., 1998.91.Фуко М. Наглядати і карати. Народження в’язниці. – К.: Основи, 1997.92.Фукуяма Фр. Конец истории и последний человек. – М.: АСТ, 2006.93.Хамитов Н. В. Освобождение от обыденности: Искусство как разрешение

противоречий жизни. – К.: Наукова думка, 1995. – 117с.94.Хамитов Н. В. Философия человека: поиск пределов. Пределы мужского

и женского: Введение в метаантропологию. – К.: Наукова думка, 1997. –175с.

95.Хамітов Н. В. Історія філософії. Проблема людини та її меж: Навч. посіб./ Хамітов Н. В., Крилова С. А., Гармаш Л. Н. – 2-ге вид., перероб. тадопов. – К., 2006.

96.Хамітов Н. В., Крилова С. А. Історія філософії: Словник. – К., 2010.97.Шарден П. Т. де Феномен человека. – М.: Прогресс, 1989.98.Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М.: Прогресс, 1992.99.Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. –

М.: Лабиринт, 1994.100.Шюре Э. Великие посвященные. Очерк эзотеризма религий. – М., 1991.101.Шюре Э. Божественная эволюция. От сфинкса до Христа. – К., 1996.102.Юркевич П. Д. Идея // Философские произведения. – М.: Правда, 1990.

– 670с. – С. 9–68.103.Юркевич П. Д. Серце и его значение в духовной жизни человека, по

учению слова Божия // Там само. – С. 69-103.104.Юркевич П. Д. Материализм и задачи философии // Там само. – С. 193–

244.105.Яроцький П. Л. Релігієзнавство: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. –

306с.106. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Республика, 1994.

183

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

І. В. КЛОЧКОВ

ФІЛОСОФІЯ

КУРС ЛЕКЦІЙдля студентів усіх напрямів підготовки

бакалаврів денної та заочної форм навчання

В авторській редакції