issn 2072-7941 (online) issn 2072-1692 (print)e2%84%9665_23.05.16_5.pdfissn 2072-7941 (online) issn...

ISSN 2072-7941 (Online)

ISSN 2072-1692 (Print)

«ГУМАНІТАРНИЙ ВІСНИК ЗАПОРІЗЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ

ІНЖЕНЕРНОЇ АКАДЕМІЇ»

«HUMANITIES BULLETIN OF ZAPORIZHZHE STATE ENGINEERING

ACADEMY»

«ГУМАНИТАРНЫЙ ВЕСТНИК ЗАПОРОЖСКОЙ

ГОСУДАРСТВЕННОЙ ИНЖЕНЕРНОЙ АКАДЕМИИ»

Збірник наукових праць

Випуск 65 (2016)

Виходить 4 рази на рік Рік видання 2000 р.

Філософська антропологія

Філософія культури і філософія освіти

Соціальна філософія і філософія історії

Філософія науки і техніки

Історія філософії

Запоріжжя

2016



Засновник:

Запорізька державна інженерна академія

Головний редактор - Воронкова В.Г., доктор філософських наук, професор, завідувач

кафедри менеджменту організацій та управління проектами Запорізької державної

інженерної академії (Запоріжжя, Україна)

Зам. головного редактора - Рижова І.С., доктор філософських наук, професор кафедри

дизайну Запорізького національного технічного університету (Запоріжжя, Україна)

ЧЛЕНИ РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕГІЇ (УКРАЇНА):

Андрущенко В.П., Бех В.П., Білогур В.Є., Воловик В.І., Гаєвська О.Б., Горбунова

Л.С., Додонов Р.О., Дзвінчук Д.І., Жадько В.А., Катаєв С.Л., Кіндратець О.М., Корженко

В.В., Лепський М.А., Нікітенко В.О,, Олексенко Р.І., Попов С.М., Предборська І.М.,

Пунченко О.П., Утюж І.Г., Шавкун І.Г.

ІНОЗЕМНІ ЧЛЕНИ РЕДАКЦІЙНОЇ КОЛЕГІЇ:

1. Jan Zubielewicz - prof., dr hab. katedra filozofii i pedagogiki Politechnika Warszawska,

Poland (Польща). 2. Ewa Starzyńska - prof., dr hab. Instytut Filozofii Uniwersytet Warmińsko-

Mazurski w Olsztynie Warmińsko-Mazurski w Olsztynie, Poland (Польща). 3. Водоп’янов П.А. -

д.філософ.наук, проф., проф.кафедри философії Белоруського державного технологічного

университету, член-кореспондент НАН Білорусі, (Білорусь). 4. Зеленков А.І. - д. філософ. н.,

проф., зав. кафедри філософії і методології науки Белоруського державного університету,

заслужений діяч науки Білорусі (Білорусь). 5. – Регіна Андрюкайтене – доктор соціальних

наук (менеджменту), зав. кафедри підприємництва та економіки, Маріямпольська колегія

(Литва). 6. Вайдотас Вілюнас – директор, доктор, доцент, Маріямпольська колегія (Литва).7.

Аурелія Літвін – зав. кафедри менеджменту державного аграрного університету Молдови (

Кишинів, Республіка Молдова).

МІЖНАРОДНА ІНДЕКСАЦІЯ ЖУРНАЛУ

1.ULRICHSWEB Global serials Directory; 2. РІНЦ (Росія, наукова електронна

бібліотека LIBRARY.RU); 3. EBSCO PUBLISHING; 4. WorldCat; 5. Academic Search Engine

(BASE, Німеччина); 6. ResearchBib; 7. Directory of Open Access Journals (DOAJ); 8. INDEX

COPERNICUS INTERNATIONAL (Польща)

Друкується за рішенням вченої ради Запорізької державної інженерної академії від

28.04.2016 р., протокол № 6

Видавець: Запорізька державна інженерна академія (м. Запоріжжя)

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи

ДК № 2958 від 03.09.2007р. Адреса засновника та редакції: пр. Леніна 226, Запоріжжя,

Україна, 69006. тел.(061) 227 12 29

«Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії»: Збірник

наукових праць / За ред. В.Г.Воронкової.- Випуск 65.- Запоріжжя, РВВ ЗДІА, 2016. – 292 c.

Видання публікується з 2000 р.

© Запорізька державна інженерна академія, 2016

© Воронкова В.Г.(гл. ред.), 2016



«ГУМАНИТАРНЫЙ ВЕСТНИК ЗАПОРОЖСКОЙ

ГОСУДАРСТВЕННОЙ ИНЖЕНЕРНОЙ АКАДЕМИИ»

«ГУМАНІТАРНИЙ ВІСНИК ЗАПОРІЗЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ

ІНЖЕНЕРНОЇ АКАДЕМІЇ»

«HUMANITIES BULLETIN OF ZAPORIZHZHE STATE ENGINEERING

ACADEMY»

СБОРНИК НАУЧНЫХ ТРУДОВ

Выпуск 65 (2016)

Выходит 4 раза в год Год издания 2000 г.

Философская антропология

Философия культуры

Социальная философия и философия истории

Философия науки и техники

История философии

Философия образования

Запорожье

2016



Учредитель:

Запорожская государственная инженерная академия

Главный редактор - Воронкова В.Г., доктор философских наук, профессор,

заведующая кафедрой менеджмента организаций и управления проектами Запорожской

государственной инженерной академии (Запорожье, Украина)

Зам. главного редактора - Рыжова И.С., доктор философских наук, профессор

кафедры дизайна Запорожского национального технического университета (Запорожье,

Украина)

ЧЛЕНЫ РЕДАКЦИОННОЙ КОЛЛЕГИИ (УКРАИНА):

Андрущенко В.П., Бех В.П., Билогур В.Е., Воловик В.И., Гаевская О.Б., Горбунова

Л.С., Додонов Р.А., Дзвинчук Д.И., Жадько В.А., Катаев С.Л., Киндратец Е.Н., Корженко

В.В., Лепский М.А., Никитенко В.А., Олексенко Р.И., Попов С.Н., Предборская И.М.,

Пунченко О.П., Утюж И.Г., Шавкун И.Г.

ИНОСТРАННЫЕ ЧЛЕНЫ РЕДАКЦИОННОЙ КОЛЛЕГИИ:

Jan Zubielewicz – проф., доктор хаб. кафедры философии и педагогики Варшавской

политехники (Польша). 2. Ewa Starzyńska – проф., доктор хаб. Института философии

университета Варминско-Мазурского в Ольштине (Польша). 3. Водопьянов П.А. -

д.философ.наук, проф., проф.кафедры философии Беларусского государственного

технологического университета, член-корреспондент НАН Беларуси (Беларусь). 4. Зеленков

А.И. - д. философ. н., проф., зав. кафедрой философии и методологии науки Беларусского

государственного университета, заслуженный деятель науки Беларуси (Беларусь). 5. Регина

Андрюкайтене – доктор социальных наук (менеджмента), зав. кафедрой

предпринимательства и экономики, Мариямпольская коллегия (Литва). 6. Вайдотас Вилюнас

– директор, доктор, доцент, Мариямпольськая коллегия (Литва). 7. Aурелия Литвин – зав.

кафедрой менеджмента Государственного аграрного университета Молдовы (Кишенев,

Республика Молдова).

МЕЖДУНАРОДНАЯ ИНДЕКСАЦИЯ ЖУРНАЛА




COPERNICUS INTERNATIONAL (Польша).

Печатается по решению ученого совета Запорожской государственной инженерной

академии от 28.04.2016 г., протокол № 6

Издатель: Запорожская государственная инженерная академия (г.Запорожье)

Свидетельство о внесении к Государственному реестру субъектов издательского дела

ДК № 2958 от 03.09.2007 г. Адрес основателя и редакции: пр. Ленина 226, Запорожье,

Украина, 69006.тел.(061) 227 12 29.

«Гуманитарный вестник Запорожской государственной инженерной академии»: Сборник научных трудов / Под ред. В.Г.Воронковой.- Випуск 65.- Запорожье: РИО ЗГИА,

2016. - 292 с.

Издание публикуется с 2000 г.

© Запорожская государственная инженерная академия, 2016

© Воронкова В.Г.( гл. ред.), 2016



«GUMANІTARNIY VІSNIK ZAPORІZHKOI DERZHAVNOI

ІNZHENERNOI AKADEMІI»

«HUMANITIES BULLETIN OF ZAPORIZHZHE STATE

ENGINEERING ACADEMY»

PROCEEDINGS SCIENTIFIC PUBLICATIONS

Issue 65 (2016)

Published 4 times a year Founded in 2000

Philosophical anthropology

Philosophy of Culture

Social Philosophy and Philosophy of History

Philosophy of Science and Technology

The History of Philosophy

Philosophy of education

Zaporizhzhe

2016



Founder:

Zaporozhye State Engineering Academy

Editor-in-Chief -Voronkova, Valentina, Doctor of Sciences, Professor, Head of the

Department of Management of Organizations and project management Zaporozhye State

Engineering Academy (Zaporozhye, Ukraine)

Deputies of Editor-in-Chief - Ryzhova, Irina, Doctor of Sciences, Professor of Department

of design, Zaporozhye national technical university (Zaporozhye, Ukraine)

Editorial Board

Andruschenko V. P., Bekh V. P., Bilogur V. E., Volovik V. I., Gayevska O.B., Dodonov R.

O., Gorbounova L.S., Dzvinchuk D.I., Zhadko V. A., Kataev S. L., Kindratets O. M., Korzhenko

V. V., Lepskyi M.A., Nikitenko V.O., Oleksenko R.I., Popov S. M., Predborska I. M., Punchenko

O. P., Utyuzh I. G., Shavkun I.G.

FOREIGN MEMBERS OF THE EDITORIAL BOARD

1. Jan Zubielewicz - is a Doctor of Philosophy, Professor department philosophy Faculty

Senate Administration and Social Sciences, Warsaw University of Technology (Warszawa). 2. Ewa

Starzyńska - prof., dr hab. Instytut Filozofii Uniwersytet Warmińsko-Mazurski w Olsztynie

(Olsztynie, Poland). 3. Vodop'yanov P.A. – is a Doctor of Philosophy, professor, Professor, Head

Department of Philosophy and Methodology of Science Belarusian State Technical University,

corresponding member of the National Academy of Sciences of Belarus (Minsk, Belarus). 4.

Zelenkov A.I. - is a Doctor of Philosophy, professor, Head Department of Philosophy and

Methodology of Science Belarusian State University (Minsk, Belarus). 5. Regina Andriukaitienė -

Doctor of management Head of Business and Economics Department Marijampolės kolegija,

Marijampolė, Lietuva Marijampole (Marijampole, Lithuania). 6. Vaidotas Viliunas - Ph.D.,

Associated Professor, Marijampole College, Principal (Marijampole, Lithuania). 7. Aureliâ Litvin -

Head of the Department of Management yurchyshyn agricultural Agrarian University Moldovy

(Kishinev, Respublika Moldova).

Proceedings Scientific publication




COPERNICUS INTERNATIONAL (Poland).

Published by the decision of the Academic Council of the Zaporozhye State Engineering

Academy, dated 28.04.2016, Protocol No 6.

Publisher: Zaporozhye State Engineering Academy (Zaporozhye)

Certificate of incorporation into the State Register of subjects of publishing

DK № 2958 dated 03.09.2007. Address of the Founder and the Editorial office: 226 Lenin

Av., Zaporozhye, 69006, Ukraine. Tel. (061) 227 12 29

«Gumanіtarniy vіsnik Zaporіzhkoi derzhavnoi іnzhenernoi akademіi»(«Humanities

Bulletin of Zaporizhzhe State Engineering Academy»): Proceedings Scientific publications / Ed. V.

G. Voronkova. – Issue 65. - Zaporozhye, EPD of ZSEA, 2016. 292 P.

© Published since, 2000

© Zaporizhzhe State Engineering Academy, 2016

© Voronkova V.G. (Editor-in-Chief ), 2016

SSN 2072-7941 (Online), ISSN 2072-1692 (Print). Гуманітарний вісник ЗДІА. 2016. № 65

7

ЗМІСТ

1

ВОРОНКОВА В.Г.

АНДРЮКАЙТЕНЕ, РЕГІНА

МАКСИМЕНЮК М.Ю.

НІКІТЕНКО В.О.

Формування концепції гуманістичного

менеджменту та її вплив на розвиток

людського потенціалу в умовах глобалізації

та євроінтеграції 13

2

ОЛЕКСЕНКО Р.И.

МОЛОДЫЧЕНКО В.В.

ТАРАНЕНКО Г.Г.

Аксиодуховная составляющая в

становлении и гармонизации

социокультурного бытия человека 27

3 КАРПЕНКО К.І.

ХАГЕНГРУБЕР, РУТ

Взаємовплив економіки та екології у

феміністському дискурсі 41

4 ТРОЇЦЬКА О.М. Діалог і діалогічність в культурно-

освітньому просторі: філософські засади 50

5 СКАЛЬСЬКА О.М. Філософсько-антропологічні пріоритети у

підготовці фахівців нафтогазового профілю 58

6 ЧУБАРЕВА О.О. Естетичне в житті сучасного суспільства і

людини 67

7 STRASHKO, IRYNA

Philosophical and educational orientation of

iTunes University as a possibility of satisfying

individual needs for education 76

8 КОМАХА Л.Г. Концепт «риторики економіки» в

аргументах логічного аналізу 84

9 ДУДНІКОВА І.І.

Вплив людських чинників на глобальні

екологічні зміни в умовах глобального

розвитку людства 92

10 ЛИТВИНЧУК О.В. Трансформації ідентичностей у контексті

адаптивних процесів 107

11 МУЛЯР В.І. Феномен гармонії: концептуальні моделі

Піфагора та Геракліта 117

12 ІВАНОВА Н.В. Мислення як фактор розвитку

новоєвропейської культури і науки 127

13 КАЧМАР О.В. Культурна компетентність особистості як

чинник упередження агресивності 135

14 САБАДУХА М.В.

Дискусія щодо проблеми справедливості в

пастирських посланнях митрополита

Андрея Шептицького та соціально-

філософських творах Івана Франка 144

15 ЧЕРНИШ Т.М.

Культурні маркери світоглядного

потенціалу гуманітарної освіти в умовах

мовленнєвої глобалізації ХХІ століття 153

16 СОСНІН О.В.

Проблеми зростаючої ролі інформаційно-

комунікаційної функції держави в умовах

інформаційного суспільства та шляхи їх

вирішення 164

17 CHORNA, LYDIA Ideal as a functional system: theoretico-

methodological analysis 177

18 МЕЛЬНИК В.В.

Антропологічні засади культури як основи

багатовимірності людини в умовах

реконфігурації глобального соціального

простору 186

Філософія

8

19 МЕЛЬНИК О.Е. Методологические проблемы изучения

философии образования 202

20 ФЕДОРОВА Л.М.

Модель соціально-педагогічного

осмислення роботи з опікунською сім’єю в

загальноосвітній середній школі 212

21 БІЛОГУР В.Є. Філософія спорту епохи постмодерну:

соціально-філософський контекст 221

22 ВУСАТЮК А. О.

Национальное государство и национально-

государственная мифология в условиях

глобализации 232

23 СИЛКІНА С. О

Постмодерна критика модерної парадигми

гуманізму як чинник сучасного

гуманістичного дискурсу 242

24 БЕРЕГОВА Г.Д. Значущість філософії освіти в історичному

контексті 251

25 МУЦ Л.Ф.

Методология исследования проблем

социализации иностранных студентов:

языковой контекст 263

26 НІКІТЕНКО В.О.

НІКІТЕНКО Е.К.

Філософські засади українського

історичного романтизму ХІХ століття (на

прикладі повісті Є.Гребінки «Ніжинський

полковник Золотаренко») 269

27 ПУНЧЕНКО О.П.

РЕЦЕНЗИЯ

на монографию Лазаревича А.А.

«Становление информационного общества:

коммуникационно-эпистемологические и

культурно-цивилизационные основания»

(Минск: Беларуская навука, 2015. – 537 с.). 276

СВІДЧЕННЯ ПРО АВТОРІВ 279

ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ НАУКОВИХ СТАТЕЙ 287


9

СONTENTS

1

VORONKOVA, VALENTINA

ANDRIUKAITIENE, REGINA

MAKSIMENYUK, MARINA

NIKITENKO, VÌTALINA

The formation of the concept of humanistic

management and its impact on human

development in the conditions of

globalization and european integration 13

2

OLEKSENKO, ROMAN

MOLODYCHENKO, VALENTIN

TARANENKO, GALINA

Axio-spiritual component in the formation

and harmonization of the human being’s

socio-cultural life 27

3 KARPENKO, KATERYNA,

HAGENGRUBER, RUTH

Interference of economy and ecology in the

feminist dicourse 41

4 TROITSKA, OLENA Dialogue and dialogueness in cultural-

educational area: philosophical foundations 50

5 SKALSKA, DARIIA Philosophical and anthropological priorities

in training the oil and gas specialists 58

6 CHUBAREVA, OLGA The aesthetic in modern society and human 67

7 STRASHKO, IRYNA

Philosophical and educational orientation of

iTunes University as a possibility of

satisfying individual needs for education 76

8 KOMAHA, LARISA Тhe concept of “rhetoric of economy” in

arguments of logical analysis 84

9 DUDNÌKOVA, IRYNA

The influence of human factors on global

environmental changes in the conditions of

global human development 92

10 LYTVYNCHUK, OKSANA Transformation of identity in the context of

adaptive processes 107

11 MULYAR, VOLODYMYR Henomenon of harmony: Pifagor’s and

Heraclite’s conceptual models 117

12 IVANOVA, NATALIIA Thinking as the developmental factor of

modern european culture and science 127

13 KACHMAR, ALEXANDRA Сultural competence personality as a factor

prevent aggression 135

14 SABADUHA, MARYNA

The discussion on the issue of equity in the

pastoral epistles of metropolitan andrey

sheptytsky and socio-philosophical works

of Ivan Franko 144

15 CHERNYKH, TATIANA

Cultural potential markers of humanitarian

ideological education in speech ХХІ

century of globalization 153

16 SOSNIN, ALEXANDER

The problem of the increasing role of

information and communication functions

of the State and their solutions 164

17 CHORNA, LYDIA Ideal as a functional system: theoretico-

methodological analysis 177

18 MELNYK,VICTORIA

Аnthropological foundations of culture as

the foundation of human bagatovimìrnostì

in terms of the reconfiguration of the global

social space 186

19 MELNIK, OLGA Methodological problems of the study of

the philosophy of education 202

Філософія

10

20 FEDOROVA, LYDIA

Model of social-pedagogical understanding

work with foster family in secondary school

in secondary school 212

21 BILOGUR, VLADA Philosophy of sport in the postmodern era:

a socio-philosophical context 221

22 VUSATIUK, ALISA The nation-state and national-state

mythology in conditions of globalization 232

23 SYLKINA, SVITLANA Postmodern revision of «modern» paradigm

as a reason of actual humanistic discourse 242

24 BEREGOVA, GALINA The importance of philosophy of education

in historical context 251

25 MUTS, LUAI Research methodology problems of foreign

students socialization: linguistic context 263

26 NIKITENKO, VÌTALINA

NIKITENKO, ELINA

Philosophical principles of ukrainian

historical romanticism of ХІХ century (on

the example of Ye.Hrebinka story " Nizhyn

colonel Zolotarenko") 269

27 PUNCHENKO, OLEG

РЕЦЕНЗИЯ


«Становление информационного

общества: коммуникационно-

эпистемологические и культурно-

цивилизационные основания» (Минск:

Беларуская навука, 2015. – 537 с.). 276

LIST OF AUTHORS 279

REQUIREMENTS FOR SCIENTIFIC ARTICLES 287


11

СОДЕРЖАНИЕ

1

ВОРОНКОВА В.Г.

АНДРЮКАЙТЕНЕ, РЕГІНА

МАКСИМЕНЮК М.Ю.

НИКИТЕНКО В.А.

Формирование концепции гуманистического

менеджмента и ее влияние на развитие

человеческого потенциала в условиях

глобализации и евроинтеграции 13

2

ОЛЕКСЕНКО Р.И.

МОЛОДЫЧЕНКО В.В.

ТАРАНЕНКО Г.Г.

Аксиодуховная составляющая в становлении и

гармонизации социо-культурного бытия

человека 27

3 КАРПЕНКО К.И.

ХАГЕНГРУБЕР, РУТ

Взаимовлияние экономики и экологии в

феминистском дикурсе 41

4 ТРОИЦКАЯ Е.М.

Диалог и диалогичность в культурно-

образовательном пространстве: философские

основания 50

5 СКАЛЬСКАЯ Д.Н. Философско-антропологические приоритеты в

подготовке кадров нефтегазового профиля 58

6 ЧУБАРЕВА О. А. Эстетическое в жизни современного общества

и человека 67

7 СТРАШКО И.В.

Философско-образовательная направленность

iTunes U как возможность реализации

индивидуальных потребностей личности в

образовании 76

8 КОМАХА Л.Г. Концепт «риторики экономики» в аргументах

логического анализа 84

9 ДУДНИКОВА И.И.

Влияние человеческих факторов на

глобальные экологические изменения в

условиях глобального развития человечества 92

10 ЛИТВИНЧУК О. В. Трансформации идентичности в контексте

адаптивных процессов 107

11 МУЛЯР В.И. Феномен гармонии: концептуальные модели

Пифагора и Гераклита 117

12 ИВАНОВА Н.В. Мышление как фактор развития

новоевропейской культуры и науки 127

13 КАЧМАР А.В. Культурная компетентность личности как

фактор предупреждения агрессивности 135

14 САБАДУХА М.В.

Дискуссия по проблеме справедливости в

пастырских посланиях митрополита Андрея

Шептицкого и социально-философских

работах Ивана Франка 144

15 ЧЕРНЫШ Т.Н.

Культурные маркеры мировоззренческого

потенциала гуманитарного образования в

условиях языковой глобализации ХХІ века 153

16 СОСНИН А.В.

Проблемы увеличивающейся роли

информационно-коммуникационной функции

государства и пути их решения 164

17 ЧЕРНАЯ Л.В. Идеал как функциональная система:

теоретико-методологический анализ 177

18 МЕЛЬНИК В.В.

Антропологические основания культуры как

условия реализации многомерности человека в

условиях реконфигурации глобального

социального пространства 186

Філософія

12

19 МЕЛЬНИК О.Е. Методологические проблемы изучения

философии образования 202

20 ФЕДОРОВА Л.М.

Модель социально-педагогического

осмысления работы с опекунской семьей в

общеобразовательной средней школе 212

21 БИЛОГУР В.Е. Философия спорта эпохи постмодерна:

социально-философский контекст 221

22 ВУСАТЮК А. О.

Национальное государство и национально-

государственная мифология в условиях

глобализации 232

23 СИЛКИНА С.А.

Постмодерная критика парадигмы гуманизма

модерна как фактор современного

гуманистического дискурса 242

24 БЕРЕГОВАЯ Г.Д. Значимость философии образования в

историческом контексте 251

25 МУЦ Л.Ф.

Методология исследования проблем

социализации иностранных студентов:

языковой контекст 263

26 НИКИТЕНКО В.А.

НИКИТЕНКО Э.К.

Философские основания украинского

исторического романтизма ХІХ столетия (на

примере повести Е.Гребинки «Нежинский

полковник Золотаренко») 269

27 ПУНЧЕНКО О.П.

РЕЦЕНЗИЯ


«Становление информационного общества:

коммуникационно-эпистемологические и

культурно-цивилизационные основания»

(Минск: Беларуская навука, 2015. – 537 с.). 276

СВЕДЕНИЯ ОБ АВТОРАХ 279

ТРЕБОВАНИЯ К ОФОРМЛЕНИЮ НАУЧНЫХ СТАТЕЙ 287


© Воронкова В.Г., Андрюкайтене Регіна, Максименюк М.Ю., Нікітенко В.О., 2016

13

УДК 165.742:005: 316.32

ВОРОНКОВА В.Г.,

доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри менеджменту організацій,


(Запоріжжя, Україна) E-mail: [email protected]

АНДРЮКАЙТЕНЕ, РЕГІНА,

доктор соціальних наук (менеджменту), завідувач кафедри

підприємництва та економіки, Маріямпольська колегія

(Маріямполь, Литва) E-mail: [email protected]

МАКСИМЕНЮК М.Ю.,

кандидат філософських наук, доцент кафедри

менеджменту організацій та управління проектами

Запорізької державної інженерної академії


НІКІТЕНКО В.О.,

кандидат філсософських наук, доцент

кафедри іноземних мов



____________________________________________________________________

ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ ГУМАНІСТИЧНОГО

МЕНЕДЖМЕНТУ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ЛЮДСЬКОГО

ПОТЕНЦІАЛУ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТА ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Представлено аналіз концепції гуманістичного менеджменту, розкриваються його

проблеми і на цій основі розробляються шляхи і напрямки підвищення ефективності

гуманістичного менеджменту. Гуманістичний менеджмент представляє собою новий тип

управлінської діяльності, яка повинна бути направлена на вирішення проблем

соціоантропологічного характеру. Розроблено нову управлінську парадигму гуманістичного

менеджменту, яка включає принципи гуманізму і людиноцентризму і формується на основі

науки, культури, освіти і нових управлінських технологій. Зроблено висновок. що концепція

гуманістичного менеджменту базується на антропологічних засадах, які представляють

сукупність ідей гуманізму, які сприяють людському розвитку.

Ключові слова: гуманістичний менеджмент, нова управлінська концепція,

людиноценнтризм, гуманізм, людський потенціал, людський розвиток, глобалізація,

євроінтеграція, антропологічна парадигма.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими

науковими чи практичними завданнями

Актуальність дослідження формування парадигми гуманістичного

менеджменту визначається тим, що, по-перше, гуманістичний менеджмент

представляє собою нову навчальну дисципліну і новий науковий напрямок, в

контексті якого формується гуманістична управлінська політика сучасного

періоду розвитку Української держави, що розвивається в нових умовах

mailto:[email protected]

Філософія

Формування концепції гуманістичного менеджменту та її вплив на розвиток людського потенціалу…

14

глобалізації та євроінтеграції і входження України до цивілізованих спільнот;

по-друге, гуманістичний менеджмент покликаний актуалізувати ціннісну

спрямованість політичних, економічних інтересів та соціальних інтересів, щоб

знайти способи забезпечення їх балансу; по-третє, недостатня теоретична

розробленість концептуальних засад гуманістичного менеджменту і визначення

векторів теоретичної рефлексії направлена на забезпечення заможного

суспільства, конкурентоспроможної економіки, ефективної субсидіарної

держави, підвищення соціальних стандартів, згідно з якими оцінюється рейтинг

тієї чи іншої країни у контексті розвитку соціоантропологічної парадигми; по-

четверте, формування парадигми гуманістичного менеджменту викликано

певним дефіцитом теоретико-методологічної рефлексії інструментів і

технологій мінімізації ентропійних тенденцій у кризовому соціумі, вирішенню

яких може сприяти розвиток самоорганізаційних процесів, направлених на

формування умов для досягнення сталого розвитку, розробки соціодіагностики

антиентропійних заходів та сприяння досягненню антикризового буття; по-

п’яте, становлення і розвиток антропологічної парадигми гуманістичного

менеджменту обумовлено, з одного боку, об’єктивним впровадженням

соціантропологічної експертизи у механізм економічного розвитку держави, а з

іншого – заміною суб’єктивно-об’єктивної парадигми управління на

суб’єктивно-суб’єктивну парадигму управління сучасного демократичного

процесу, в основі якого механізми публічного врядування. Актуальність теми

дослідження визначається тим, що гуманістичний менеджмент є основою

державного публічного менеджменту, який направлений на формування нових

структурних змін у суспільстві, соціумі, свідомості і виступає головним

чинником оптимізації суспільного розвитку. Гуманістичний менеджмент

відіграє онтологічно-аксіологічну роль в епоху криз і репрезентує модель

управлінських технологій в проекції на зростання людського чинника та

пошуки нових гуманістичних орієнтирів, що розвиваються на перетині таких

напрямків, як політична антропологія, економічна антропологія, урбаністична

антропологія, прикладна антропологія, культурна антропологія, психологічна

антропологія, антропологія релігії, онтологічна антропологія, етнонаціональна

антропологія, соціально-філософська антропологія

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано

розв’язання даної проблеми, на яку спираються автори

Теоретичне і практичне значення наукової статті заключається в тому, що

в ній розробляються такі модуси гуманістичного менеджменту, які пов’язані з

прогресивним розвитком регіональних соціумів та досягненням результатів у

досягненні результатів, пов’язаних з гуманістичним публічним врядуванням.

Використання запропонованих методологічних підходів дозволяє

репрезентувати моделі розвитку гуманістичного менеджменту, що сприяють

підвищення оптимізації регіональних програм. За таких умов регуляторами

всієї системи економічних відносин виступають механізми самоорганізації

суб’єктів управлінської публічної діяльності, здатні сприяти виявленню

самоорганізаційного потенціалу у регіонах, які допомагають досягнути певних

рівнів розвитку гуманітарних стандартів та соціального забезпечення



15

населення, щоб сприяти формуванню держави добробуту і заможного

суспільства [1, 250с.].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим

присвячується стаття. Проблемна ситуація

Вирішити ці проблеми можливо, якщо докорінним чином сформувати

теоретичне підґрунтя соціоантропологічної парадигми гуманістичного

менеджменту і сформувати в суспільстві умови для її реалізації. В сучасній

науковій її літературі з гуманістичного менеджменту існує дефіцит рефлексії

методологічних прийомів і технік її реалізації, інституціонального впливу

держави на економічні процеси, можливих варіантів демократизації

економічної і політичної системи. У сучасній науці гуманістичного

менеджменту мають місце пізнавальні проблеми, які пов’язані з дефіцитом

теоретичної та практичної рефлексії соціоантропологічної проблематики, яка

сприяє поглибленню підґрунтя для вирішення соціоантропологічних і

соціокультурних проблем. Розв’язання зазначеної проблематики потребує

системного вирішення та розробки відповідних теоретико-концептуальних

підходів до цієї надзвичайно інноваційної проблематики і нового наукового

напрямку, який зачіпає багато проблем соціоантропологічного (люського

чинника), соціоаксіологічного (ціннісного) та соціоонтологічного (буттєвого).

Мета наукового дослідження – концептуалізація концепції

гуманістичного менеджменту та її вплив на розвиток людського потенціалу в

умовах глобалізації та євроінтеграції.

Дана мета реалізується в наступних задачах:

- розробити нову управлінську парадигму гуманістичного менеджменту

формується на основі вітчизняного й зарубіжного досвіду теорії і практики,

науки, культури, освіти, включає принципи гуманізму і людиноцентризму;

- виявити гуманістичний менеджмент як новий тип управлінської публічної

діяльності, направлений на досягнення позитивних якісних змін в контексті

всіх сфер життєдіяльності суспільства засобами гуманізму;

- довести, що гуманістичний менеджмент як управлінська парадигма ХХІ

століття є мультипарадигмальною сферою знання, в основі якої декілька

самостійних парадигм, які детермінуються наступними факторами –

економічними, політичними, соціальними, культурними;

- обгрунтувати, що гуманістичний менеджмент як антропологічна парадигма

ХХІ століття – це сукупність антропологічних ідей та технологій, які

впливають на розвиток людського потенціалу.

Обговорення проблеми

Нова управлінська парадигма гуманістичного менеджменту формується

на основі вітчизняного й зарубіжного досвіду теорії і практики, науки,

культури, освіти, включає принципи гуманізму і людиноцентризму, доведених

теорією та перевірених практикою у провідних країнах, що мають відповідати

високим ефективним стандартам високорозвинутих суспільств.

Постіндустріальна епоха як соціокультурний контекст сучасної діяльнісної

парадигми породжує нові соціокультурні тенденції, пов’язані зі становленням

нової парадигми гуманітарності, діяльності і професіоналізації. Необхідність

Філософія


16

позиціонування гуманістичного менеджменту в контексті сучасності пов’язана

з вивченням теоретичних основ постіндустріалізму і постмодернізму. Сучасні

концепції постіндустріального, інформаційного, когнітивного суспільства

потребують культурологічного обґрунтування становлення і розвитку

гуманітарно-орієнтованих інноваційних діяльнісних практик публічного

гуманітарного врядування. Засадами гуманістичного менеджменту являються

людські відносини, людські ресурси, біхевіорізм (бехевіоралізм). В основі

гуманістичного менеджменту принцип антропологічної редукції як пояснення

об’єктивних утворень публічної політики, влади, культури через віднесеність їх

до людини; принцип органону як цілісне сприйняття сутності людини,

виходячи зі створених нею об’єктивних форм культури; принцип

антропологічної інтерпретації окремих явищ людського буття; антропологічні

принципи антропологічної школи. Постіндустріальна епоха взаємозумовлює

еволюцію гуманітарних соціокультурних процесів і розвиток менеджерального

професіоналізму, що дозволяє зафіксувати істотний для нового типу діяльності

зміни парадигми - соціокультурного розвитку, зокрема, направленої на

формування «символічної людини», породженої інформаційною епохою

Кастельса; формування постіндустріального гуманітарного ринку; запит на

пошуки нових смислів і значень у сучасному менеджменті; формування нових

типів діяльності і систем професіоналізації, орієнтованих на гуманітарне

виробництво (виробництво людини); формування децентралізованих

інноваційних професійних ідентичностей [2, 602 с.].

Гуманістичний менеджмент як новий тип управлінської публічної

діяльності, направлений на досягнення позитивних якісних змін в контексті

всіх сфер життєдіяльності суспільства засобами гуманізму, людиноцентризму,

антропоцентризму, з використанням гуманітарних ресурсів і технологій.

Гуманістичний (гуманітарний) менеджмент базується на концептах

гуманітарності, ідентичності, компетенції, комунікації, професійного

самовизначення, культурно-символічного капіталу, культурної політики.

Гуманістичний (гуманітарний) менеджмент концептуалізований як

інноваційний тип публічної діяльності в її інноваційній інтерпретації як

соціокультурний і антропологічний феномен, введений у контекст

постіндустріальної шкали цінностей, що базується на теоріях гуманітарної

діяльності. Гуманістичний менеджмент як тип діяльності описаний на основі

системної моделі, що включає оціночний, дескриптивний та інструментальний

кластери: 1) до оціночного кластеру відносяться цінності стратегічного

мислення і спів-діяльності, ефективної комунікації і продуктивної рефлексії,

відповідальності і розвитку, підвищення якості життя; 2) дескриптивний

кластер окреслений такими об’єктами гуманістичного менеджменту як

символи, інституції, спільноти, території, простори, соціокультурні процеси, а

також включає професійні спільноти гуманітарних менеджерів як значущий

суб’єкт соціокультурного поля; 3) інструментальний кластер формує такі типи

ресурсів, як символічні (простір комунікації і мова професії), компетентісні

(комунікативність, рефлексивність, креативність і проектність).



17

В контексті аналізу парадигми гуманістичного менеджменту слід

окреслити науковий інструментарій, який найчастіше застосовується для

аналізу проблем гуманістичного менеджменту, зокрема: системний метод -

передбачає систематизацію сукупності взаємодіючих об’єктів, виявлення їх

зв’язків і взаємодії, в сонові якого принцип упорядкування і систематизції;

структурно-функціональний аналіз – виявляє зв’язки і взаємодію груп об’єктів

системи гуманістичного менеджменту, включаючи зворотні зв’язки між владою

і суспільством, управлінням і суб’єктами господарювання, владою і

громадянським суспільством; порівняльний метод (порівняльно-історичний,

порівняльно-правовий) дозволяє знайти аналоги й детермінанти гуманістичного

менеджменту, спостерігати в динаміці розвиток ситуацій; SWOT- аналіз, що є

методикою поєднання порівняння факторів (загроз і можливостей), які

негативно/позитивно вплинуть на діяльність суб’єкта та об’єктивно існують як

усередині суб’єкта так і аналізі об’єкта; антропологічний підхід, в основі якого

«людина як міра всіх речей». В основі формування нової парадигми

гуманістичного менеджменту в Україні закладена можливість формування

елементів загальнолюдської гуманітарної культури, які детермінуються:

потребами соціальної практики, які диктують необхідність рефлексії феномена

гуманістичного менеджменту в умовах глобальної трансформації; необхідністю

комплексного осмислення сутності, змісту, функцій, напрямків розвитку

гуманістичного менеджменту в умовах соціалізації економіки; особливостями

гуманістичного менеджменту як цілісної соціальної системи, визначення місця

й ролі основних субструктур гуманістичного менеджменту; важливістю

ефективного управління економічними й соціальними системами в умовах

суспільств транзитивного типу, утримання стану політичної, соціальної,

економічної та культурної стабільності, пов’язаної з ефективними механізмами

забезпечення гуманістичного менеджменту; необхідністю забезпечення всіх

рівнів управлінського механізму гуманістичними науковими знаннями про

сутність і характер взаємозв’язку об’єктивних умов реалізації забезпечення

гуманістичного менеджменту в організаціях, особливостями його

функціонування в умовах трансформаційних процесів [3, с. 347-354.].

Гуманістичний менеджмент як управлінська парадигма ХХІ століття є

мультипарадигмальною сферою знання, в основі якої декілька самостійних

парадигм, які детермінуються наступними факторами: 1) практичними:

гуманістичний менеджмент є практичною сферою діяльності, яка пов’язана з

вирішенням практичних задач, які виникають у різних сферах життєдіяльності

суспільства; 2) інституційними: гуманістичний менеджмент представляє собою

сукупність інститутів, які здійснюють гуманістичну управлінську діяльність; 3)

діяльнісними: гуманістичний менеджмент представляє собою діяльність по

управлінню державою; 4) нормативно-правовими: гуманістичний менеджмент

виступає як нормативно-правовою системою, яка регулює управління

державою; 5) сцієнтистськими: гуманістичний менеджмент представляє собою

сферу наукового знання, яка реалізується у діяльності держави; 6) системними:

гуманістичний менеджмент формується у вигляді системи, яка потребує

системної регуляції і саморегуляції; 7) інструментальними: гуманістичний

Філософія


18

менеджмент представляє собою сукупність інструментів управління державою і

впливу держави на суспільство; 8) інноваційними: гуманістичний менеджмент

виступає як важливий механізм реалізації інновацій і обновлення усіх сфер

суспільства; 9) патерналістськими: гуманістичний менеджмент являється

сферою централізованого розподілу ресурсів; 10) ліберальними: гуманістичний

менеджмент являється способом регулювання відносин між суб’єктами

політики, влади, управління. Як засвідчує аналіз, у сучасних умовах зміщується

перехід від однієї парадигми управління до іншої: 1) від патерналістської до

ліберальної, у контексті якої зміщуються акценти соціального захисту кожного

громадянина на створення умов для соціально-економічної незалежності

індивіда від держави, перетворення індивіда на партнера держави; 2)

відбувається активізація інструментально-прагматичного парадигмального

комплексу, зумовленого зміною акцентів публічного врядування на соціально-

орієнтоване державне управління, що здійснюється на антропологічних

засадах; 3) загальне домінування системної та синергетичної парадигми, які

мають сукупність транскрипцій, так як загострюється потреба в інноваційній,

практичній та інституціональній парадигмах, які означають розуміння реформ

як реальних інноваційних процесів інституційного характеру. Аналіз парадигми

гуманістичного менеджменту свідчить, що методи гуманістичного

менеджменту включають як методи пізнавальної діяльності, так і методи

практичної діяльності, які виступають образами владного впливу на процеси

соціального розвитку держави. Саме системна методологія гуманістичного

менеджменту стає загальною методологічною основою для адекватного

вирішення проблем кризового соціуму з метою переведення соціальної системи

у якісно новий соціальний стан, моніторингу як інструменту забезпечення

якості державних та муніципальних послуг [4,с.270-277.].

Сучасному українському суспільству властиві тенденції до глобалізації,

плюралістичності, демократизації, що виступають визначальним полем

реалізації концепцій гуманістичного менеджменту. В останні роки багато

видатних учених вважає, що суттєво новою парадигмою діяльності людства,

вибору наших оптимальних рішень має стати система принципів синергетики –

теорії самоорганізації складних і відкритих систем. Один із засновників цієї

теорії, лауреат Нобелівської премії І.Пригожин, говорячи про необхідність

перегляду понятійного апарату науки в цій теорії, відмічав, що його кінцевою

метою має стати глибше проникнення у складні механізми рішень, які

характеризують виживання суспільства. Застосування гуманістичної системи

принципів синергетичної парадигми може відіграти визначальну методологічну

роль у прискоренні темпів «руху на випередження» у розвитку соціальної

сутності держави і особливо ліквідації недоліків сучасного управлінського

стану. Україна повинна не механістично запозичувати чужі моделі розвитку

гуманістичного менеджменту, які лежать в основі соціально-орієнтованого

публічного врядування провідних країн світу, а розробляти свої специфічні

моделі, детерміновані національним менталітетом. Синергетична модель

гуманістичного менеджменту формує парадигму „виживання суспільства”,

розроблення унікальної концепції входження України в лоно цивілізованих



19

країн, сприяння руху «на випередження». Завдяки утвердженню ефективної

парадигми гуманістичного менеджменту в усіх галузях суспільно-економічного

життя, утвердження загальнолюдських пріоритетів Україна має зайняти гідне

місце у світі, а українське суспільство рухатиметься цивілізованим шляхом до

суспільства сталого людського розвитку.

Системність методології гуманістичного менеджменту зумовлена тим, що

в її основу покладені принципи порядку, упорядкування і системності.

Великого методологічного значення набуває ідея багатоваріантності розвитку, в

основі якого переоцінка ролі об’єкта і суб’єкта у сторону розвитку суб’єкт-

суб’єктного управління, в результаті чого гуманістичний менеджмент повинен

перетворитися на соціально-орієнтований публічний менеджмент, прийнятий за

парадигму сталого розвитку сучасного українського суспільства. Формуючи

парадигму гуманістичного менеджменту ХХ1 століття, більшість громадян

нашої країни чекають реальних суспільних змін і конструктивних дій від

демократично обраної влади. Саме тому повернення довіри до влади,

консолідація суспільства та послідовне здійснення актуальних реформ,

відповідає прагненню громадян України незалежно від їх регіональних

ідентичностей, послідовного впровадження гуманістичних принципів у життя.

Перспектива українського суспільства безпосередньо залежить від того, як

швидко буде усвідомлена необхідність ефективного керівництва публічного

врядування і компетентного соціально-орієнтованого управління, щоб

просуватися Україні шляхом демократичних реформ, правової держави і

вільної економіки. Існуюча в Україні соціальна система, яка є основою

гуманістичного менеджменту, не відповідає потребам населення, заможного

суспільства, конкурентоспроможної економки. Формування гуманістичного

менеджменту не спрямовано на реалізацію його головного призначення –

створення та підтримки життєвого середовища, необхідного для всебічного

розвитку людини, її самореалізації, захисту прав, надання мешканцям

територіальних громад якісних і доступних послуг сталого розвитку.

Перед владою постали виклики, які потребують ефективного та швидкого

реагування: 1) економічна неспроможність переважної більшості

територіальних громад здійснювати делеговані їм повноваження і бути

відповідальними перед своїм населенням; 2) недостатність ресурсів у бюджетах

розвитку для інвестицій в інфраструктуру міста, села, області, регіону. Як

вважають автори «Національної доповіді України: 2010-2015рр.», важливим

спрямуванням усієї гуманітарної політики держави повинен стати курс на

якісне оновлення всієї гуманітарної сфери українського суспільства – у

найширшому її розумінні. Необхідність цього пов’язана з її консерватизмом,

відчутною невідповідністю новітнім процесам і явищам у світоглядному,

ідейному, освітньому, культурному, інформаційному поступові глобалізованого

світу, недостатньою пристосованістю до вимог і стандартів сучасного

динамічного розвитку. Зазначені негативні риси обумовлюють труднощі у

справі повноцінної інтеграції України до світового співтовариства, певну

неспроможність своєчасно і адекватно давати відповіді на виклики сучасного

кризового розвитку, успішно користуватися позитивними можливостями, що їх

Філософія


20

створює глобалізація, і протистояти їх негативним тенденціям. Державі

належить провідна роль у розвитку гуманістичного менеджменту в Україні,

тому державна гуманітарна компонента гуманістичного менеджменту потребує

оздоровлення, модернізації і систематизації, що передбачає вирішення ряду

проблем, які є наслідком довготривалих суперечливих соціокультурних

процесів. Реалізація цих пріоритетів неможлива поза контекстом розвинутого

громадянського суспільства, формування «суспільства знань», культурної і

політичної консолідації нації. Національні пріоритети гуманістичного

менеджменту мають бути зорієнтовані на формування сучасної

конкурентоспроможної нації, позбавленої замкнутості і консерватизму, готової

до осмисленого і критичного освоєння всього нового, відкритої до діалогу і

співробітництва зі світом [5].

Отже, гуманістичний менеджмент як антропологічна парадигма ХХІ

століття – це сукупність нових управлінських ідей та технологій, які сприяють

ефективному функціонуванню інститутів публічного врядування (органів

державної влади та місцевого самоврядування), направлених на становлення

гармонії екстернального та інтернального буття як окремої особистості, так і

всього соціуму. Визначальне значення для ефективного функціонування

гуманістичного менеджменту мають орієнтири культурних комплексів-моделей

“людського розвитку” (тривалість життя, розвиток освіти і охорона здоров’я,

підвищення добробуту населення, якості життя, подолання різноманітних форм

дискримінації. Гуманістичний менеджмент як нова парадигма управлінського

мислення продуцюється в матрицях “держави загального добробуту” як на

рівні центру, так і регіону, створюючи базисно-специфічну рефлексію сталого

розвитку суспільства, взаємотрансплантації чи взаємокогеренції України до

загальноєвропейського простору, підвищення якості та стандартів життя,

економічного і культурного зростання. Публічне адміністрування є саме

підходом до організації управління, який характеризує його ефективність та

якість, оперативне прийняття обґрунтованих рішень, створення умов для

відкритого діалогу між владою і суспільством.

В сучасному світі виділяють три основні напрями розвитку

гуманістичного менеджменту: 1) ринково-ліберальний підхід, що ґрунтується

на моделях нової економіки, нового менеджменту, нового публічного

адміністрування, активного впровадження у діяльність органів публічної влади

інструментів та технологій, що використовуються у приватних бізнес-

структурах; 2) ліберально-комунікативний підхід, що базується на

комунікаційному менеджменті, інституційному аналізі, концепції політичних

мереж, в контексті якого структурні взаємовідносини, що складаються між

політичними інститутами держави, громадськими організаціями і окремими

громадянами, є договірними, взаємодіють як рівноправні партнери; 3)

демократичного громадянства, що характеризується положеннями концепції

“рецептивного (сприйнятливого) адміністрування”, “партисипативного

менеджменту”, базовими принципами яких є надійність та цілісність

формування гуманістичної політики, участь громадян, централізація та

децентралізація, відкритість і прозорість, високі етичні та моральні стандарти;



21

самореалізації особистості у дискурсі саморозгортання інформаційної

цивілізації [6].

Гуманістичний менеджмент як антропологічна парадигма управління ХХІ

століття досліджує антропологічні засади економічної, політичної і соціальної

сфери; осмислює умови створення гуманного суспільства, в якому повинні бути

реалізовані імперативи справедливого і солідарного суспільства, реабілітовані

такі поняття, як “гуманне суспільство”, “гуманні відносини”, “гуманна

людина”, “гуманістичне управління”. В гуманістичному менеджменті як

матриці антропоцентризму використовується тотальний підхід до дослідження

людини як соціально-культурної істоти, акцентується увага на формуванні

суспільства, яке базується на ідеалах справедливості, солідарності, соціального

консенсусу, в основі яких антропологічний модус, тобто антролпологічні

трансформації соціальної держави, сталого суспільного розвитку, подолання

відставання України від високорозвинутих країн світу.

Головна мета гуманістичного менеджменту – створення механізму

соціально-орієнтованого публічного управління, яке сприяє виробленню

ефективних гуманітарних технологій, формування концепції гуманістичних

засад людського розвитку, яка б діяла на рівні соціоконтинуумів і включала

антропологічний розвиток індексів розвитку людського потенціалу, підтримки

та розвитку людського потенціалу, який включає такі традиції-обряди-еталони,

як довголіття, освіта, охорона здоров’я, високий рівень життєзабезпечення

громадян. Соціально-філософська рефлексія гуманістичного менеджменту ХХІ

століття свідчить, що в сучасному суспільстві рівень економіки зумовлює

можливості ефективного розвитку індексів людського розвитку, згідно з якими

і формується ієрархія країн. Так, професор Пенсільванського університету

Р.Естес розробив такий індекс соціального розвитку (ІСР) на основі 45

показників, який відповідає диференціально значущим ідеям-традиціям-

ритуалам-моделям етно-соціокультурного-побутоонтологічного ранжування-

порядку і може диференціюватися як релевантно-традиціоналістичні максими -

освіти, охорони здоров’я, стану жінок, економічних, демографічних,

культурних та інших характеристик, які відповідають вищим зразкам-еталонам

свого соціокультурного населення. Використовуючи ІСР як критерій для

порівняння, він проаналізував динаміку соціального розвитку 160 держав (з

населенням більш 1 млн. людей) на протязі життя цілого покоління - з 1970 по

1995 рр. Соціально-антропологічний аналіз засвідчив, що тільки в групі

розвинутих країн – то швидше, то повільніше – індекси підвищувалися, а

країни “четвертого світу” – за чверть століття втратили більше, чим здобули,

що свідчить про те, що режим демографічного відтворення корелюється з

економічним, соціальним і культурним розвитком країни – в залежності від

міри їх включення в глобалізаційні процеси. В умовах невисокого (обмеженого)

розвитку індексу людського потенціалу (ІРЛП), який є меншим 0,6, ознаки

демографічного переходу взагалі відсутні, а коли розвиток переважає 0,6 (від

0,61 до 1,0) можна спостерігати початок демографічного переходу, тому

людство вже сьогодні повинно перейти до створення ненасильницького діалогу

культур і цивілізацій як гуманного способу вирішення протиріч, до буття

Філософія


22

суб’єкта, користуючись мовою М.Гайдеггера, в культурних локусах, тобто до

кореляції суб’єкта до моделей чи субмоделей культури, які направлені на

використання культурологічно-онтологічно-антропологічного підходу-модусу

до всіх онто-природних процесів функціонування країни як соціального

організму [7 ].

Гуманістичний менеджмент розглядає гуманізм як дієвий інструмент

пізнання, яким володіє людство, і який не може замінити ні віра, ні ентузіазм, ні

розум, ні інтелект. Наукові методи, які здійснили переворот в природничих і

соціальних науках завдяки соціальному гуманізму, розпочинаючи з епохи

Відродження, розповсюджені на вирішення основних проблем сучасності і в

умовах глобалізації. Цінність і значущість кожної особистості в умовах

глобалізації – це основна ідея гуманістичного менеджменту, так як людина

повинна отримати можливість реалізувати свої творчі здібності і здійснити свої

надії. У зв’язку з цим гуманісти відкидають всі релігійні, ідеологічні і моральні

кодекси, які принижують людську особистість, пригнічують свободу,

подавляють інтелект і обезцінюють людину. Мета гуманістів – боротьба за

максимальну автономію індивіда у сполученні з його соціальною

відповідальністю, щоб свобода вибору індивіда гарантувалася державою і

суспільством. Таким чином, у ХХІ ст. гуманістичний менеджмент

виокремлюється в самостійну сферу знань, науку, що має свій предмет

вивчення, свої специфічні проблеми і підходи до їх вирішення. Наукову основу

цієї дисципліни і нової парадигми ХХІ ст. складає вся сукупність знань

гуманістів, їх концепцій, теорій, парадигм, розпочинаючи з епохи Відродження

як епохи гуманізму. Гуманістичний менеджмент как наука управління

направляє свої зусилля на становлення гуманістичної природи управлінської

праці, виявлення факторів і умов, при яких сумісна праця людей є найбільш

корисною і ефективною

Теоретико-праксеологічні засади формування парадигми гуманістичного

менеджменту пов’язані з тим, щоб: - формувати спеціальність – гуманітарних менеджерів, необхідних

для роботи у державному і муніципальному публічному врядуванні, здійсненні

ними соціальної і культурної політики, визначенні ключових напрямків

діяльності гуманістичного менеджменту у сучасній управлінській практиці: а)

смисловій (семіотичній); б) особистісного зростання і діяльнісного

самовизначення (антропологічний); в) територіально-просторовий; г)

стратегічного мислення і політичної дії.

- cприяти розвитку гуманітарного світогляду, в основі якого розвиток

особистих здібностей, вміння давати різносторонню оцінку явищам суспільного

життя, практичних умінь у прийнятті рішень, формувати гуманне відношення

до світу.

- сприяти розвитку гуманітарних технологій, що являють собою

сукупність науково обґрунтованих прийомів і спеціальних технік непрямого

впливу на суспільство через управління соціальною поведінкою людини.

- сприяти розвитку трьохвимірної методології соціального пізнання,

що включає природно-історичний, чи об’єктивний підхід, діяльнісний і



23

особистісний, або гуманістичний, у контексті яких методологія – це

світобачення, тобто бачення реальності та її фрагментів у якості предмета чи

об’єкта дослідження, то метод є засіб чи сукупність засобів дослідження, що

визначають конкретний шлях пізнавальної діяльності.

сприяти модернізації соціогуманітарного простору України, для чого

необхідно: утвердження сучасної політичної культури; формувати основні

принципи формування модерної етнонаціональної політики в Україні;

здійснення цілісної послідовної державної культурної політики; зміцнення

присутності України на світовому гуманітарному просторі; сприяти розвитку

концепції гуманітарного розвитку України до 2020 р.

Концепція гуманістичного менеджменту припускає впровадження нових

методів вироблення державної політики, спрямованої на переговори, а також

нових способів її впровадження, зокрема через партнерські відносини.

Зазначена концепція приводить до переосмислення відносин між різними

економічними, соціальними й політичними суб’єктами, виходячи з

необхідності їхньої взаємодії, що базується (і в цьому полягає інновація) на

принципі релятивізму (відносності) державної влади на різних рівнях:

місцевому, регіональному, національному й наднаціональному. Для створення

ефективної системи гуманістичного менеджменту повинна впроваджуватись

ідеологія «служіння суспільству», як фундаментального принципу системи

управління.

Список використаних джерел

1. Aandriukaitiene Regina. Connections of social responsibility, ethics and sustainability

principles in the context of enhancing the organization’s reputation // Humanitarian Bulletin of

Zaporizhzhya State Engineering Academy: [GS Sciences etc.] – Zaporizhzhya: publishing ZDIA,

2016. - issue 64.-| 157-167.

2. Bazaluk O., Blazhevich T. Cosmic Education: Formation of a Planetary and Cosmic

Personality. / "Philosophy and Cosmology", Vol. 12. – Kiev: ISPC, 2013. – P.147–160.

3. Bazaluk Oleg. The basic postulates of the universal evolution model «Evolving matter». /

"Philosophy and Cosmology", Vol. 14. - Kyiv: ISPC, 2015. – P. 11-20.

4. Bazaluk Oleg. The Theory of Evolution / "Philosophy and Cosmology", Vol. 15. - Kyiv:

ISPC, 2015. – P. 25-33.

5. Voronkova Valentina. The Formation of the Concept of Noosphere Development of

Modern Society in the Conditions of Information Society. / «Philosophy and Cosmology», Vol.

16.- Kyiv: ISPC, 2016. – P. 179-191.

6. Voronkova Valentina, Maksimenyuk Marina, Nikitenko Vitalina. Humanistic

Management in the Context of Philosophic Anthropology: Human Dimension. / «Intellectual

Archive», Vol. 5, No. 1.- Ontario, Kanada, 2016. – P.37-48.

7. Воронкова Валентина, Ажажа Марина, Андрюкайтене Регина. Культура

менеджмента: теоретический и практический аспект / «Theory and practice: problems and

prospects». International scientific-practical conference. 2016, April 21-22.- Marijampole, 2016.- P.61-62.

8. Воронкова В.Г. Філософія гуманістичного менеджменту (соціально-антропологічні

виміри): [Наукова монографія]. / В.Г.Воронкова – Запоріжжя: РВВ ЗДІА, 2008. – 250 с.

Філософія


24

9 Воронкова В.Г. Управлінська діяльність як предмет соціально-філософської

рефлексі / В.Г.Ворокнова // Гілея: науковий вісник: [зб. наук.пр.].- К.: Вид-во УАН ТОВ

«НВП» «ВІР», 2013.- Випуск 69.- С. 347-354.

10. Нікітенко В.О. Проблемне поле геокультурного феномену: наукові підходи /

В.О.Нікітенко // Гілея (науковий вісник): зб. наук.пр. – К. : Вид-во УАН ТОВ «НВП» «ВІР».

– 2013. – Вип.71. – С.500 – 504.

11. Нікітенко В.О. Загальнолюдські цінності як геоцінності планетарного масштабу:

антропологічний вимір / В.О.Нікітенко // Гуманітарний вісник Запорізької державної

інженерної академії: [зб.наук.пр.]. / ред. В.Г. Воронкова. – Запоріжжя : Вид-во ЗДІА, 2013. –

Вип. 55. – С. 131 – 138.

12. Nikitenko Vitalina. Conzeptualization of geo-cultural values in the process of teaching

of foreign language / Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної : [зб.наук.пр.]. /

ред. В.Г. Воронкова. – Запоріжжя: Вид-во ЗДІА, 2016. – Вип. 64. – С. 255 – 260.

13. Соснін О.В., Воронкова В.Г., Ажажа М.А. Інвестиції в людський розвиток в

умовах глобальної трансформації: Навчальний посібник. / В.Г.Воронкова, М.А.Ажажа//–

Львів: «Магнолія-2006», 2011.- 602 с.

REFERENCES

1. Aandriukaitiene Regina. Connections of social responsibility, ethics and

sustainability principles in the context of enhancing the organization’s reputation // Humanitarian

Bulletin of Zaporizhzhya State Engineering Academy: [GS Sciences etc.] – Zaporizhzhya:

publishing ZDIA, 2016- Іsue № 64.- p.157-167.



3. Bazaluk Oleg. The basic postulates of the universal evolution model «Evolving

matter». / "Philosophy and Cosmology", Vol. 14. - Kyiv: ISPC, 2015. – P. 11-20.

4. Bazaluk Oleg. The Theory of Evolution / "Philosophy and Cosmology", Vol. 15. -

Kyiv: ISPC, 2015. – P. 25-33.



16.- Kyiv: ISPC, 2016. – P. 179-191.




7. Voronkova Valentina, Ažaža Marina, Andrûkajtene Regina. Culture management:

teoretičeskij s praktičnij аspect. / Theory and practice: problems and prospects". International

scientific-practical conference. 2016, April 21-22.- Marijampole, 2016.- P.61-62.

8. Voronkova V.G.. Philosophy of humanistic management (socio-anthropological

dimensions): [Scientific monography]. /V.G. Voronkova – Zaporizhzhya: RVV ZDIA, 2008. 250 s.

9. Voronkova V.G. Management activities as a matter of social-philosophical refleksì /

V.G. Voroknova // Gìleâ: scientific Bulletin: [GS Sciences etc.]. -K.: Publishing House of

SCIENCE LLC NVP "," BELIEVE ", 2013. - Issue 69.- p. 347-354.

10. Nikitenko V.O. Problem field of the geokul′turnogo phenomenon: scientific

approaches /V.O. Nikitenko // Gìleâ (Research Bulletin): Col. Sciences. Ave: publishing SCIENCE

LLC NVP. -2013. – Issue 71. – p. 500-504.

11. Nikitenko V.O. Human values as geocìnnostì global scale: the anthropological

dimension/v. Nikitenko//Humanitarian Bulletin of Zaporizhzhya State Engineering Academy: [GS

Sciences etc.]. / Ed. G. Voronkova. – Zaporizhzhya: publishing ZDIA, 2013. - Issue. 55.- p. 131-

138.



25

12. Nikitenko Vitalina. Conzeptualization of geo-cultural values in the process of

teaching of foreign language / Humanitarian Bulletin of Zaporozhye State Engineering: –

Zaporizhzhya: publishing ZDIA, 2016. Is the Issue.64. - P.. 255-260.

13. Sosnin O.V., Voronkova V.G., Ažaža M.A.. Investments in human development in the

face of global transformation: a training manual. /V.G. Voronkova, M.A. Ažaža//– Lviv: Magnolia-

2006», 2011. - 602 s.

ВОРОНКОВА ВАЛЕНТИНА ГРИГОРЬЕВНА – доктор философских наук,

профессор, заведующая кафедрой менеджмента организаций и управления проектами

Запорожской государственной инженерной академии (Запорожье, Украина) E-mail: valentina-

[email protected]

АНДРЮКАЙТЕНЕ, РЕГИНА – доктор социальных наук (менеджмента), зав.

кафедрой предпринимательства и экономики, Мариямпольская коллегия (Мариямполь,

Литва) E-mail: [email protected] МАКСИМЕНЮК МАРИНА ЮРЬЕВНА – кандидат философских наук, доцент

кафедры менеджмента организаций и управления проектами Запорожской государственной

инженерной академии (Запорожье, Украина) E-mail: [email protected]

НИКИТЕНКО, ВИТАЛИНА АЛЕКСАНДРОВНА - кандидат философских наук,

доцент кафедры иностранных языков Запорожской государственной инженерной академии

(Запорожье, Украина) E-mail: [email protected]

ФОРМИРОВАНИЕ КОНЦЕПЦИИ ГУМАНИСТИЧЕСКОГО МЕНЕДЖМЕНТА

И ЕЕ ВЛИЯНИЯ НА РАЗВИТИЕ ЧЕЛОВЕЧСКОГО ПОТЕНЦИАЛА В УСЛОВИЯХ

ГЛОБАЛИЗАЦИИ И ЕВРОИНТЕГРАЦИИ

Представлен анализ концепции гуманистического менеджмента, раскрываются его

проблемы и на этой основе разрабатываются пути и направления повышения эффективности

гуманистического менеджмента. Гуманистический менеджмент представляет собой новый

тип управленческой деятельности, которая должна быть направлена на решение проблем

социоантропологического характера. Разработано новую управленческую концепцию

гуманистического менеджмента, которая включает принципы гуманизма и

человекоцентризма и формируется на основе науки, культуры, образования и новых

управленческих технологий. Концепция гуманистического менеджмента определена как

новый тип управленческой публичной детяельности, направленной на достижение целей

гуманитарного развития средствами гуманизма. Концепци гуманистического менеджмента

как мультипарадигмальная сфера знания детерминируется различными факторами –

экономическими, политическими, социальными, культурными.Сделан вывод, что концепция

гуманистического менеджмента базируется на антропологических основаниях, которые

представляют совокупность идей гуманизма, которые способствуют человеческому

развитию и базируються на идеях и принципах гуманизма.

Ключевые слова: гуманистический менеджмент, новая управленческая концепция,

человецентризм, гуманизм, человеческий потенциал, человеческое развитие, глобализация,

евроинтеграция, антропологичская парадигма

Voronkova, Valentina - Doctor of Sciences Philosophy, professor, Head of the

Department of Management of Organizations and project management, Zaporozhye State

Engineering Academy (Zaporizhzhya, Ukraine) E-mail: [email protected]

Andriukaitiene, Regina - Doctor of management, Head of Business and Economics

Department Marijampole College (Marijampole, Lithuania) E-mail:

[email protected]




Філософія


26

Maksimenyuk, Marina - Candidate of Philosophical Sciences (PhD), Assistant

Professor of the Department of Management of Organizations and project management Zaporozhye

State Engineering Academy (Zaporizhzhya, Ukraine) E-mail: [email protected]

Nikitenko, Vìtalina - Candidate of Philosophical Sciences (PhD), Assistant Professor of

Foreign Languages Department, Zaporizhzhya State Engineering Academy (Zaporizhzhya,

Ukraine) E-mail: [email protected]

THE FORMATION OF THE CONCEPT OF HUMANISTIC MANAGEMENT AND

ITS IMPACT ON HUMAN DEVELOPMENT IN THE CONDITIONS OF

GLOBALIZATION AND EUROPEAN INTEGRATION

Analyzes the concept of humanistic management, disclosed its problems and on this basis

developed ways and directions of increase of efficiency of humanistic management. Humanistic

management is a new type of management activity, which should be aimed at solving the problems

of socìoantropologìčnogo nature. Developed a new management paradigm of humanistic

management, which includes the principles of humanism and lûdinocentrizmu and is formed on the

basis of science, culture, education and new management technologies. The concept of humanistic

management is defined as a new type of management of public activities aimed at achieving the

goals of humanitarian development by means of humanism. The concept of humanistic management

as mul′tiparadigmal′na the scope of knowledge is defined by various factors – economic, political,

social, cultural. Concluded. that the concept of humanistic management based on antropoloìgčnih

principles that represent a set of ideas of humanism, which conducive to human development.

Keywords: humanistic management, a new management concept, lûdinocenntrizm,

humanism, human potential, lûdsč′kij development, globalization, European integration,

anthropological paradigm.

.

Стаття надійшла до редколегії 20.04.16 р.

Рекомендовано до друку 25.04.16 р.



© Олексенко Р.И., Молодыченко В.В., Тараненко Г.Г., 2016

27

УДК 130.2

ОЛЕКСЕНКО Р. И.

доктор философских наук, доцент Мелитопольского государственного

педагогического университета имени Богдана Хмельницкого

(Мелитополь, Украина) E-mail: [email protected]

МОЛОДЫЧЕНКО В.В. доктор философских наук, профессор Мелитопольского государственного

педагогического университета имени Богдана Хмельницкого


ТАРАНЕНКО Г.Г. кандидат педагогических наук, доцент Мелитопольского

государственного педагогического университета имени Богдана Хмельницкого


____________________________________________________________________

АКСИОДУХОВНАЯ СОСТАВЛЯЮЩАЯ В СТАНОВЛЕНИИ И

ГАРМОНИЗАЦИИ СОЦИО-КУЛЬТУРНОГО БЫТИЯ ЧЕЛОВЕКА Рассматривается культура как комплекс ценностных свойств, характеристик,

норм, знаний и вещей. Акцентируется внимание на том, что атмосфера культурогенеза и

открытости человека обеспечивается ценностями и культурными нормами, искусством,

нравственностью, а также достижениями духовной сферы. Обосновывается мысль, что

не смотря на то, что культура является сложным взаимодействием и целостным

единством материальной и духовной деятельности, именно благодаря образованию

осознается тип культуры, поликультурности и варианты культурного развития личности,

осуществляется их влияние на личность и рассматриваются пути их использования.

Ключевые слова: аксиология, духовность, культура, культурное бытие, культурно-

образовательное пространство, миф, мифология, религия, социо-культурное пространство,

философия.

Понятие «культура» относится к сфере производства человеческого в

человеке. Выступая определенным комплексом ценностных свойств,

характеристик, норм, знаний, вещей, характеризующих культурное состояние,

культура гарантирует приобщение личности к «человеческому» и ее

интериоризацию. Содержание культуры аккумулирует развитие самого

человека во всем разнообразии и целостности. С позиций определения

сущности и содержания гармонизации социо-культурного пространства важно

актуализировать его человеко- и культуротворческую функцию, ведь человек

не только живет в мире культуры и овладевает ею, но и создает и производит

ее, поэтому в культуре человек находит не только внешнюю пользу для себя, но

и собственную индивидуальность. Ценности и культурные нормы, искусство,

нравственность и все достижения духовной сферы жизни должны создавать

атмосферу открытости человеческой личности и возможностей культурогенеза.

Человек, как микрокосмос социума, является движущей силой развития

общества, ведь в зависимости от того, создает ли он условия для существования


Філософія

Аксиодуховная составляющая в становлении и гармонизации социокультурного бытия человека

28

творческих физических и духовных потенций или препятствует этому, он

находится в гармонии (динамическом равновесии) или же попадает в режим

стагнации, деградации и саморазрушения. Культура, которая соотносится с

умением видеть и умением ограничиваться, актуализирует оценку культурных

явлений, что выводит на первый план феномен ценностей. На уровне

общенаучных методологических ориентиров следует уделить внимание

аксиологически-антропоцентрованой культуре, которая соотносится с

интересами свободного развития целостного человека, а все свое содержание –

с его взаимоотношением с природой, формами организации общественной

жизни, отношением людей друг к другу и т.п.

Культура даже в своих высших формах в конечном счете не только

зависит от физических факторов, но и обуславливается ими. Человек, как и

любая другая форма жизни, является образованием среды, наследственности и

своей функции в жизни, а потому и его культура является не абстрактной

интеллектуальной конструкцией, а материальной организацией жизни, которая,

как весь материальный мир, подчиняется законам развития и упадка,

возникновения и разрушения. Указанное подводит к совершенно

детерминистской концепции истории, не оставляя места разумной цели или

свободному творчеству человеческого разума. Именно такой вывод следует из

шпенглеровского взгляда на культуру, которая человеческий разум и свободу

отдает в руки циклического действия слепого Закона Судьбы. Более того,

принимая постулаты старого материализма, приходится рассматривать

интеллектуальный и духовный аспекты культуры как вторичные или

производные. Жизненный процесс культуры является чисто физическим, как

процесс пищеварения, а рассуждения и эмоции, которые на первый взгляд им

управляют, вызывают его не более, чем чувства удовольствия при усвоении

пищи.

Однако, самими материалистами этот очевидный вывод не признается.

На самом деле они и не пытаются свести человеческую жизнь к сугубо

инстинктивной деятельности или уменьшить роль человеческого разума в

общественном развитии. Следует отметить, что за последние десятилетия

реакция против крайнего интеллектуализма идеалистической философии

вызвала подобное же преувеличение в противоположном направлении. Так, в

частности, можно проследить тенденцию к преуменьшению значения

рационального элемента в человеческой жизни. Однако подобные попытки

предметом своего рассмотрения делают частную сферу и больше касаются

проблемы происхождения, чем ценностей результата. Так, например,

бихевиорист может рассматривать мнение как подавление речи, а речь как

скрытый жест. Психоаналитик может видеть в идеальных стремлениях тайное

действие подавленного сексуального комплекса. Но, не смотря на эту разницу,

и тот, и другой скрыто допускают возможность определенного

рационализирования опыта, потому что без этого их теория не может

претендовать на объяснение чего-либо. Общеизвестно, что современные

технологии существенно изменили образ современного человека, жизнь

которого сегодня напрямую зависит от научных достижений. Указанное



29

подводит к выводу, что на определенных этапах культурного процесса мнение

может влиять на действие. Какую бы мы историческую эпоху не

рассматривали, там всегда будут прослеживаться изменения человеческой

жизни в виде мыслей и изобретений. Так, например, открытие земледелия и

приручение животных изменили характер культуры не меньше, чем

компьютерные технологии. А еще раньше, на заре человечества, первые

великие открытия – использование огня, орудий труда, оружия, одежды –

побудили человека к дальнейшему освоению природы.

Отметим, что нельзя считать подобные практические изобретения

первыми или единственными проявлениями специфически человеческой

деятельности. Если человек по своей сути является животным, использует

орудия труда, то эти орудия были сначала инструментами художника не

меньше, чем инструменты рабочего. Мы знаем это благодаря остаткам

замечательной живописи (например Каменная Могила на Мелитопольщине).

Но первобытное искусство было не просто проявлением стремления к

художественному творчеству. Имея чисто практическую (даже рациональную)

цель, оно давало возможность не только получить удовольствие и

воспроизвести увиденное, но и получить власть над природой. Однако даже

первобытная культура не является сугубо материальным единством, ибо

включает не только определенное единообразие общественной организации и

образа жизни, но и сознательную, длительную социальную дисциплину. Так, в

частности, общая речь, необходимая для любой совместной жизни, может

создаваться веками совместных сознательных усилий. Столетия размышлений

и действий создают терминологию, классификацию и даже шкалу ценностей,

что, в свою очередь, действует на разум. Однако дух общества выражается не

только таким способом – существует еще и общая концепция реальности,

видение жизни, которые в примитивных обществах выражаются в магии и

религиозных верованиях, а в высших культурах – в религии, науке и

философии, то есть в более полной и сознательной форме.

Интеллектуальный фактор, обуславливающий развитие любого общества,

является активным творческим элементом культуры, поскольку не только

освобождает человека от биологических законов, которые управляют его

развитием, но и дает возможность накапливать растущий багаж знаний и

социального опыта, что, в свою очередь, дает возможность осуществлять

прогрессирующий контроль над окружающей средой. Формируя принципы

культуры, интеллектуальный фактор тесно связан со своим материальным

основанием и всегда зависит от среды. Именно поэтому, не смотря на общую

географическую среду и расовый тип, два народа могут иметь существенные

культурные отличия при условии наличия у них различных интеллектуальных

традиций. Зачастую главными барьерами между народами являются не

расовые, языковые или географические различия, а духовные. Так, например,

сравнивая особенности культуры эллинов и варваров, евреев и не-евреев,

мусульман и индусов, христиан и язычников, можно констатировать разное

понимание действительности, различные нормы и ценности – то есть, разный

внутренний мир. Каждая цивилизация имеет свое видение мира, которое

Філософія


30

является либо бессознательным результатом столетий общественного мнения и

действия, либо результатом внезапного озарения великого пророка или

мыслителя.

Несмотря на то, что интеллектуальные и духовные изменения оказывают

мощное влияние на материальную культуру народа, внешнее (материальное)

изменение не будет иметь положительного эффекта без укоренения в

психологической жизни культуры. Общеизвестно, что влияние материальной

цивилизации современной Европы на менее развитые народы способствовало

не культурному прогрессу, а наоборот, при условии отсутствия постепенного

процесса воспитания и духовной ассимиляции, разрушало покоренную

культуру. Народ может использовать новое знание и новую технику только в

том случае, если они соответствуют духу его культуры и его мировоззрению.

Благодаря человеческому разуму, который является двигателем человеческого

прогресса, происходят живые изменения в культуре. Однако не стоит

расценивать указанное как попытку вернуться к старому

интеллектуалистическому взгляду на прогресс, который вдохновлял философов

и социологов XVIII-XIX веков. Ученые того времени отводили рациональному

элементу в истории совсем другую роль. Так, в частности, Г. Бокль считал

существенным рост знаний и научных открытий, не допуская даже малейшей

возможности живого влияния морали, религии, литературы и политической

сферы на социальный прогресс, которые он считал результатом, а не причиной

развития культуры. Г. Бокль считал, что изобретение пороха больше

способствовало делу мира, чем все христианские проповеди вместе взятые.

Научное знание и дух рационалистического критицизма оказали

значительное влияние на развитие современной цивилизации, хотя при этом

имели для других столетий и культур весьма ограниченное значение. Оценивая

важность интеллектуального элемента в культуре, понятие разума стоит

распространить на всю сферу человеческого сознания, а именно, от первой

несмелой попытки систематизировать данные чувственного опыта к высшим

достижениям интеллекта. Становление множественности и разнообразия

чувственного мира является бесконечным процессом, неотделимым от самой

истории человечества. Указанный процесс неизменно развивается с того

момента, как человек впервые начал давать имена вещам и благоустраивать

свой опыт с помощью речи. Первобытный человек не только пытался понять

законы жизни, но и подчинить им свою социальную деятельность. Он не

смотрел на внешний мир как на пассивную и механическую систему, ведь для

него он был живым и полным таинственных сил. Такое незрелое и

символическое мировосприятие вызвало необходимость умилостивить и

служить миру, что, собственно говоря, и стало смыслом его жизни. Именно

поэтому одной из первых важнейших потребностей стала психическая

адаптация или техника, которые давали человеку возможность общаться со

сверхъестественными силами и вызвать их расположение.

Именно поэтому, как считает Э. Дюркгейм, религия (которую он

сравнивал с утробой всех зародышей человеческой цивилизации) стала самой

первой человеческой потребностью. Ученый отмечал, что поскольку ее задачей



31

является постижение всей действительности, физического и духовного миров,

сил, которые двигают как телом, так и разумом, все это воспринималось в

религиозной форме. Самые разнообразные методы и приемы, обеспечивающие

духовную (законы, нравственность и искусство) или материальную

(природные, технические и практические науки) жизнь, прямо или косвенно

вышли из религии. С того момента, когда человек понял, что между вещами

существует внутренняя связь, стали возможны наука и философия, которым

открыла путь именно религия [цит. по Доусон, 2000: с.68-69]. Указанное не

связанно тем, что религия, как считает Э. Дюркгейм, является простым

обоготворением общественного сознания. Несмотря на зависимость

общественной жизни от религии, последняя находится вне сферы социального

контроля. Первоначальный религиозный инстинкт зависит от

сверхчеловеческих сил. Это чувство у первобытного человека было более

выражено, так как находился в постоянной зависимости от сил, которые не в

состоянии был ни понять, ни контролировать. Первобытного человека

окружали таинственные силы, которые проявлялись в окружающей среде и в

его внутреннем сознании, на земле и на небе, в животных и растениях не менее,

чем в его снах и видениях. Именно поэтому первобытная религия получила

такие черты как универсальность, неясность и невозможность выделить один

определенный тип религиозной веры и культа в качестве источника или

исходной точки своего развития.

Современными антропологами совершаются попытки доказать, что

религия является вторичным явлением, и что первоначальное отношение

человека к действительности было чем-то вроде эмпирического материализма.

Так, например, классическая теория эволюционной школы антропологов

связывает происхождение религии с суеверным страхом перед духами, который

является следствием культа предков. Именно поэтому каждому непонятному

или ужасному явлению природы приписывались действия подобных личных

духов, а отсюда и представление о человеческой душе, что привело к

появлению идеи о нематериальных существах вообще.

В рассматриваемом контексте особую ценность и значение, если не в

сфере религии, то по крайней мере в сфере мысли, приобретает мифология.

Именно она стала проявлением свободной рациональной любознательности,

открыв путь настоящему интеллектуальному взгляду на мир, который

воплотился в развитых полуфилософских системах первобытных народов.

Учитывая тот факт, что даже в своих примитивных формах мифология

содержит определенный жизненный критицизм, можно предположить, что

критический элемент первоначальной мысли вызывает не развитие и очистку

религиозных концепций, а скорее приводит к их разложению и возрождению.

Будучи основным элементом любой культуры, миф выступает в качестве

определенного чувственно-интеллектуального образования, которое относит

нас одновременно и к сфере эмпирии и к сфере умозрения. Вывод о том, что

миф является основой культуры и мировосприятия, дает основание полагать,

что он присущ каждой культуре, которая является единством разнообразных

явлений и процессов, своего рода «культурных составляющих», которые на

http://clck.yandex.ru/redir/dv/*data=url%3Dhttp%253A%252F%252Fwww.irbis-nbuv.gov.ua%252Fcgi-bin%252Firbis_nbuv%252Fcgiirbis_64.exe%253FZ21ID%253D%2526I21DBN%253DEC%2526P21DBN%253DEC%2526S21STN%253D1%2526S21REF%253D10%2526S21FMT%253Dfullwebr%2526C21COM%253DS%2526S21CNR%253D20%2526S21P01%253D0%2526S21P02%253D0%2526S21P03%253DA%253D%2526S21COLORTERMS%253D1%2526S21STR%253D%2525D0%252594%2525D0%2525BE%2525D1%252583%2525D1%252581%2525D0%2525BE%2525D0%2525BD%252520%2525D0%25259A%2524%26ts%3D1458746539%26uid%3D4419536691454772384&sign=8633e26705b8c9434992a9ea038113cb&keyno=1

Філософія


32

начальных стадиях способен объединить лишь миф. Выступая в качестве

неотъемлемой основы любой культуры и мировосприятия, он является также

одним из важных элементов познания, ведь образует то, что, по мнению

философов и культурологов, является культурными универсалиями.

Чувственно-интеллектуальная природа мифа позволяет ему сочетает в себе

осмысление реальности и выработку ценностных смыслов.

Несмотря на разнообразие понимания мифа, многие теории довольно

противоречивы, что дает возможность воспринимать их в качестве

мифологических или даже мифических. Многие же, которые на первый взгляд

кажутся относительно сбалансированными, оставляют больше вопросов,

нежели ответов. Такое множество толкований мифа способствуют поиску и

выявлению его сущности в различных сферах человеческой деятельности, что

мифологизирует не только сам миф, но и культуру в целом. Рассматриваемый

контекст актуализирует вопрос о сущности мифа. Так, например, утверждая,

что миф – это явление древней культуры, авторы многочисленных работ,

касающихся этого понятия, тем не менее, смело переносят его в литературу и в

обыденное сознание других времен до настоящего, как правило, не делая

оговорок о корректности такого переноса и не смущаясь по случаю

имеющегося противоречия. Даже в самых глубоких монографиях,

посвященных теории мифа – как, например, в классическом труде Е.

Мелетинского «Поэтика мифа», – отсутствует единое определение понятия

«миф». В результате в современной исследовательской среде данное понятие

коррелируется с взаимоисключающими значениями и употребляется не только

как нечто многозначительное, но и как нечто существенно

неопределенное [Мелетинсткий, 1976: с. 262].

Миф является не только феноменом культуры и ее особым типом, но

также является важной составляющей человеческого мировосприятия.

Исследователи единогласно констатируют императивное значение мифа для

культуры, ведь будучи ее основой, он определенным образом способен

структурировать мир и задавать специфическую «сетку видения», что

обусловливает представление о принципах причинности, пространстве и

времени, типах классификации и способах идентификации в рамках конкретно-

исторического мировосприятия. Различные типы мифа не только по-разному

структурируют мир в зависимости от типа социальности, в котором они

существуют, но и адаптируют его к человеку определенного общества,

обеспечивая специфику мировосприятия определенного типа социальности.

Непосредственная связь мифа с типом мировосприятия и типом

социальности прослеживается благодаря его присутствию в любом типе

мировосприятия, а также определенной зависимости последнего от базисного

мифа и специфики, характерных для общества социальных форм, где

доминирует данный тип мировосприятия. Как отмечает А.Лобок,

«воспринимать лоскутное одеяло мифа можно лишь в широком социальном

контексте. Миф – это не самозначимая духовная реальность, как, например,

литература, а духовная реальность, которая с помощью определенных ритуалов

обслуживает социальный порядок: санкционирует одни и запрещает другие



33

способы взаимоотношений людей, а также способы взаимоотношения людей с

миром окружающей природы» [Лобок, 1997: с. 278]. Миф часто ассоциируют с

«архетипом социального опыта», ведь нет ничего более или менее

значительного в окружающем мире, что бы не отразилось или не укоренилось в

мифологии. «Любые навыки и умения, любые способности человеческого рода

– все получает свое отражение в мифе» [там же: с. 279]. Однако миф,

транслируя определенный опыт, организует его и задает определенную «сетку

видения» благодаря совмещению стремления к смыслу и стремления к

реальности, а также канонизации смысла в качестве основного элемента

любого опыта.

Как аргументировано доказывает А. Сергеева, знаковой манифестацией

того, что человек имеет духовные намерения стало понятие бога. То, что в

дальнейшем должно подлежать сакрализации, сначала просто материально

закреплялось любым небиологическим поведением или состоянием. Миф же

выступил в этом контексте определенным семантическим комплексом, который

знаменовал наличие другой, небиологически детерминированной программы.

Этот комплекс и стал началом всей культуры (как духовной, так и

материальной [Сергеева, 2011]. Исследуя аспект «объективности и

необходимости мифа», В. Полосин выделяет причины, которые позволяют

мифу существовать «даже в эпоху расцвета рационализма». Первая –

психологическая – выполняет адаптивную функцию, вторая – творческая –

выполняет функцию оправдания смысла. Учитывая тот факт, что каждая из них

основана на базовых потребностях человека и учитывает специфику

человеческого мировосприятия, можно сделать вывод, что миф является крайне

необходимым для человеческого мировосприятия феноменом [Полосин, 1999].

В. Полосин утверждает, что «пока у человека при всей его погруженности в

актуальные проблемы быта существует желание выйти за пределы своей

актуальности – желание какой-то постоянной и даже абсолютной стабильности

бытия, вечности, – даже в самых последовательных рационалистов остаются,

по меньшей мере в подсознании, элементы мифологического сознания:

иррациональные, образные, чувственные представления об общей смысловой

целостности бытия как условия абсолютной стабильности. Желание вечности

неразрывно связано с ответом на вопрос о смысле собственного существования

и эта постоянная внутренняя потребность, усиливается каждым напоминанием

о собственной смертности, рождая в подсознании образы-символы, которые

аллегорически дают ответ на главный вопрос или как-то трактуют

его» [Полосин, 1999: с. 40-41].

Таким образом, в мифе реализуется потребность в смысле и

стабильности, которые являются неотъемлемой частью жизни человека.

Указанное подтверждает неопределенность мифа в человеческом

мировосприятии и доказывает его значимость в формировании личности.

Предоставляя человеку возможность не только психологически адаптироваться,

но и создает комфорт и приемлемость окружающего мира, миф одновременно и

очеловечивает его. Указанное вызывает потребность в творчестве, то есть

поиске смысла, где миф выступает в качестве основного способа формирования

Філософія


34

смыслового поля культуры. Независимо от доминирующего в обществе

мировосприятия, миф обеспечивает целостность представления о мире, так как

сочетает представления о причинности и тип коллективной памяти таким

образом, что они не только не противоречат друг другу, но и одновременно

сохраняют свойственную миру естественную изменчивость. Благодаря этому

вполне возможной стает психологическая адаптация человека к любой

ситуации и формирование целостного представления о мире.

Несмотря на разнообразие теорий исследования мифа, все они едины в

одном: как бы миф не трактовался (аллегория или символ, поэзия или наука,

архетип или структура), в нем фактически всегда находили только то, что видел

в нем сам исследователь. Именно поэтому, как утверждает Б.Девидсон,

«изучать мифы с точки зрения их «скрытого смысла» – аллегорического или

символического, евгемеричного, натуралистического, архетипического или

структурного – неправомерно ни для выяснения природы самого мифа, ни для

выявления его когнитивной роли. Однако, можно и нужно исследовать мифы с

другой точки зрения – антропологической или социально-психологической, а

именно: если человек создает мифы, то ему это почему-то нужно; исследуя

мифы, необходимо учитывать тот важный факт, что это был не просто какой-то

текст, который принадлежит определенной культуре, а «толкование и

объяснение мира, вступившие в силу закона, регламентирующего жизнь

человека» [Дэвидсон, 1975: с. 88].

Может показаться несколько противоречивым предположение о том, что

восходящей точкой человеческого прогресса есть высший тип знания, а

именно, – интуиция чистого бытия. Однако следует помнить, что

интеллектуальная сфера человеческого развития двигалась не столько от

низшего к высшему, сколько от смешанного к раздельному. Так, например,

искусство и литература не развивались прямолинейно, как материальная

культура. В то же время «низкая» культура может производить искусство в

своем роде совершенное и такое, что не поддается улучшению. Подобно этому,

даже самые отсталые народы имеют высокоразвитое религиозное чувство,

которое порой проявляет себя с почти мистической глубиной. Именно поэтому

и для дикаря, и для философа все заканчивается тайной, а неясное и смутное

первобытное мышление приходит к тому же выводу, что и мышление

глубокого мистика. Формируя культуру, как совокупность трех компонентов –

духовного, материального и практического, – человек создавал культуру

мышления, труда, коммуникации и т.п. Анализируя культурные детерминанты

формирования личности следует акцентировать внимание не культуре

современного образования и его влиянию на личность. Именно духовное

(культурное) творчество, выступая в различных формах и проявлениях, будучи

многогранным по содержанию и направленности, всегда было частью

культуры, отражением той или иной эпохи, определенной среды, социальной

группы. Культурное творчество, проявляясь через различные виды

(художественное или литературное), имеет большие возможности для

непосредственного воздействия на процесс создания личности. Поэтому



35

образование и образованность, как важные элементы культуры, способствуют

полноценному развитию личности в обществе.

Так как целью системы образования является не только передача

культурных ценностей от поколения к поколению, но и обеспечение развития

моральных качеств, различных способностей, содействие формированию

мировоззрения личности, а также создание возможностей свободного выбора,

именно поэтому культурная парадигма наполнения содержания образования

приобретает сегодня особую актуальность. Становление современного

культурно-образовательного пространства требует переоценки ценностей и

совершенствования личности, что невозможно без культуры. Особое значение в

этом контексте приобретает проблема социокультурного пространства, в

котором взаимодействуют идеи формирования духовности и

самодостаточности личности. Именно культура является важной составляющей

такого пространства, так как является совокупностью достижений

человеческого общества (в производственной, общественной и духовной

жизни), условий жизни, отвечающих потребностям образованного человека, а

также включает образованность, стили поведение в обществе и т.п.

Несмотря на то, что культура является сложным взаимодействием и

целостным единством материальной и духовной деятельности, именно

благодаря образованию осознается тип культуры, поликультурности и

варианты культурного развития личности, осуществляется их влияние на

личность и рассматриваются пути их использования. В широком назначении

образование является «наполнением» личности информацией и образцами

лучшего практического опыта, а потому является гарантом индивидуального

развития и залогом полноценной реализации ее интеллектуального и духовного

потенциала. Образование обеспечивает системность, целенаправленность и

обоснованность в формирования духовной личности, ведь именно благодаря

образованию личность наиболее полно реализуется и укрепляется духовно, что

выражается в здоровом интеллекте, приобретенном через образование, в основе

которого лежит культура этноса.

Культура и образование являются сферами, благодаря которым

осуществляется процесс полноценного развития и становления личности. Вся

культура нацелена на формирование человека, способного своими действиями

воплотить и развить накопленный человечеством опыт жизнедеятельности.

Именно в этом заключается сущность культуры, которая выражается еще и в

формировании специальной деятельности, задачей которой становится

выражение назначения культуры. Такой деятельностью стала педагогическая,

которая всегда воспринималась как особая культурная практика.

Парадоксальность современной ситуации в культуре и образовании

заключается в том, что научно-технический и информационный прогресс

создали неслыханные доселе возможности для образования, самообразования и

культурного роста. К сожалению, эти возможности не применяются в процессе

культурообразования и формирования высокодуховной личности. Скорее

наоборот. Сегодня происходит процесс общей фрагментации личности:

ограниченный узостью собственного сознания и сосредоточенный на

Філософія


36

утилитарном «однодневном» смысле жизни, человек способен отразить в себе

лишь малую долю культурного пространства и, следовательно, не умеет

адекватно осмыслить его суть, содержание и перспективы развития, а значит -

успешно и достойно проектировать собственное будущее. Уже не вызывает

сомнения тот факт, что без глубокого философского и культурологического

рассмотрения проблем, связанных с основополагающими принципами, целями

и задачами образовательного процесса, полноценная реформа системы

образования (как на национальном, так и на глобальном уровнях) является

проблематичной.

Человек всегда жил в культуре и был частью культуры, но изменение

культурных эпох требует от него нового устройства мира культуры и

переосмысления своего места в ней. Ориентация на культуру в условиях

«смещение эпицентра всего человеческого бытия к полюсу культуры» (В.

Библер) является новым типом педагогического сознания, который активно

развивается в течение последнего десятилетия на постсоветском пространстве.

Свидетельством «культурного корня» в философско-образовательных

исследованиях является актуализация проблем, связанных с межкультурным

общением, культурным доминированием и национальной образовательной

политикой, концепциями поликультурности и мультикультурализма, задачами

сохранения культурного многообразия и воспитания в духе национального

сообщества, обострением тенденций вестернизации национальных

образовательных культур и угроз фундаментализма, проблемами культурных и

воспитательных интересов субкультур в рамках общего пространства и др.

Безусловно, вовлекая человека в систему общественно значимых

ценностей, образование формирует универсальные модели поведения и

способствует усвоению общечеловеческих ценностей. Однако не следует

забывать, что ценностная иерархия каждой культуры (и образовательной так

же) имеет особый вид, свою специфику во временном и пространственном

измерении. Образование готовит человека к жизни и деятельности в

конкретном обществе, а значит, требует применения принципов

культуросоответствия и социоморфности [Субетто, 1994: с. 13] - соответствия

системе социально-экономических, национально-этнических, демографических

и культурных отношений. Учитывая запросы личности и социальные факторы,

современному образованию крайне важно найти оптимальные условия

гармонизации взаимоотношений личности и общества, человека и природной

среды, обеспечивающих жизнедеятельность и развитие всех физических и

духовных сил человека. Указанное обусловлено новым мировосприятием и

изменением ценностей, а потому осмысление путей развития духовной

культуры современного человека является весьма актуальной задачей. Как

отмечает П. Козленко, в разные эпохи менялись формы трансляции знаний как

культурно-нравственных ценностей социума, но всегда образование выступало

в качестве наиболее эффективного, доступного канала внедрения достижений

науки в общественное сознание. Глобальные социальные изменения обостряют

поиск путей оптимизации и гармонизации духовных ценностей, которые

отражаются в образовательной деятельности как канале выработки и



37

репродуцирования общечеловеческой культуры в каждом человеке. От

когерентности морально-образовательных усилий зависит будущее в

глобальном, национальном и локальном измерении [Козленко, 2009].

В указанном контексте духовность нужно рассматривать в качестве

определенного уровня иерархии ценностей человеческого мироотношения.

Современная наука предоставляет множество интерпретаций указанного

понятия, которое уже давно перестало отождествляться только с

религиозностью. Духовность, как синтетическое понятие, включает высокие

моральные принципы, совестливость, душевную щедрость, чуткое восприятие

красоты, адекватность во взглядах и поведении, понимание и сохранение

культурного достояния, профессиональную компетентность, гражданскую

активность и т. д. Поэтому вполне понятно, почему аморальная личность не

может быть носителем духовности. Духовная личность не способна нести

разрушительные идеи и эмоции, она разбирается в законах и проблемах

общества, способна сопереживать и отвечать за свои поступки. В качестве

важных элементов духовности В. Шинкарук и В. Андрущенко рассматривают

веру, надежду и любовь, которые, по их мнению, являются не только

фундаментальной основой духовности и мировоззрения человека, но и

исходной и основополагающей формой духовного освоения действительности

человеком. Именно духовно развитая личность способна превратить знания,

идеи, образы, определенные ценности в идеалы. Так, в частности, они

подчеркивают, что духовность ценна человеческим качеством, которая

передастся от поколения к поколению [Андрущенко, 2004; Шинкарук, 1994].

Растущая значимость духовной сферы и интенсивное развитие

общественных сфер доказывают, что интенсификация науки и производства

невозможна без интенсификации духовной жизни, повышение роли

инициативности, активности, творческих усилий личности. Формирование

нового, критического мышления делает возможным постижение

действительности во всей ее реальной противоречивости и многогранности. В

современном мире единственной моральной нормой, по мнению В. Гьосле,

должна стать коммуникативная открытость [Гьосле, 2003], которая реально

обеспечивается образованием, которое, в свою очередь является не только

способом защиты человека от негативных влияний, но и залогом определения

своего места в системе сложных производственных и социальных отношений.

Именно поэтому содержание человеческого бытия должно в первую очередь

сводиться к моральному совершенствованию, что невозможно без духовных

основ. Именно духовность направляет личность на самосовершенстование и

самореализацию как свободное раскрытие индивидуальности в процессе

многогранной деятельности.

Таким образом, проблема духовно-нравственного развития личности

приобретает все большую актуальность, ведь личность, которая постепенно

достигает духовно-нравственного совершенства, оказывает значительное

влияние на структурирование социо-культурного пространства, оставляет

творческое наследие для будущих поколений, что отражается в исторических

описаниях культурно-образовательных реалий, меняет действительность

Філософія


38

современного образовательного пространства, а также прогнозирует его

будущее. В пределах этой ориентированности на будущее особая роль

отводится духовности, так как именно она ориентирует личность на

совершенствование внутренних человеческих качеств, душевных и духовных

свойств. Безусловно, современное социо-культурное пространство требует

создания таких условий для развития личности, в которых станет возможным

раскрытие процессов формирования знания о нематериальном культурном

наследии, его связи с духовным опытом, культурными практиками,

социальными процессами и личностным становлением человека духовного.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

1. Андрущенко В. П. Роздуми про освіту: Статі, нариси, інтерв’ю / В.

П. Андрущенко. – К. : Знання України, 2004. – 804 с.

2. Гьосле В. Практична філософія у сучасному світі / Вітгоріо Гьосле ; пер. з

нім., прим, та післямова Анатолія Єрмоленка. – К. : Лібра, 2003. – 248 с.

3. Доусон К. Г. Религия и культура [Текст] / К. Г. Доусон ; пер. с англ., вступ.

статья и коммент. К. Я. Кожурин. – СПб. : Алетейя, 2000. – 281 с.

4. Дэвидсон Б. Африканцы. Введение в историю культуры / Б. Дэвидсон. – М. :

Наука, 1975. – 280 с.

5. Козленко П. Ю. Моральний вектор освіти як ціннісно-смисловий імператив

духовного буття особистості: автореф. дис... канд. філос. наук : 09.00.10 / П. Ю. Козленко;

Південноукр. нац. пед. ун-т ім. К. Д. Ушинського. – О., 2009. – 18 с.

6. Лобок А.М. Антропология мифа / А.М. Лобок. – Екатеринбург: Банк

культурной информации, 1997. – 688 с.

7. Мелетинсткий Е.М. Поэтика мифа / Е.М. Мелетинсткий. – М.: Наука, 1976. –

407 с.

8. Полосин В. Миф. Религия. Государство / В.М. Полосин. – М.: Ладомир, 1999. –

440 с.

9. Сергеева О. Александр Лобок и конец советской философии [Электронный

ресурс] / О. Сергеева. – Режим доступа:

http://artural.narod.ru/LITERAT/Ural/Ural_01_99_11.htm.

10. Субетто А. И. Социоморфность системы образования как критериальной

основание квалиметрии страновых образовательных систем / А. И. Субетто // Сравнение

систем высшего образования и Сравнительная педагогика: тезисы междунар. конф.-

семинара (Новгород, 26-30 сентября 1994 г.). – М.: Исследовательский центр проблем кач-

ва под-ки спец-ов, 1994. – С. 12–15.

11. Шинкарук В. І. Віра, надія, любов / В. І. Шинкарук // Віче. – 1994. – № 3. – С.

145–150.

REFERENCES

1. Andrushchenko V. P. Rozdumy pro osvitu: Stati, narysy, interv’iu / V. P. Andrushchenko.

– K. : Znannia Ukrainy, 2004. – 804 s.

2. Hosle V. Praktychna filosofiia u suchasnomu sviti / Vithorio Hosle ; per. z nim., prym, ta

pisliamova Anatoliia Yermolenka. – K. : Libra, 2003. – 248 s.

3. Douson K. H. Relyhyia y kultura [Tekst] / K. H. Douson ; per. s anhl., vstup. statia y

komment. K. Ia. Kozhuryn. – SPb. : Aleteiia, 2000. – 281 s.

4. Dэvydson B. Afrykantsы. Vvedenye v ystoryiu kulturы / B. Dэvydson. – M. : Nauka, 1975.

– 280 s.

http://clck.yandex.ru/redir/dv/*data=url%3Dhttp%253A%252F%252Fwww.irbis-nbuv.gov.ua%252Fcgi-bin%252Firbis_nbuv%252Fcgiirbis_64.exe%253FZ21ID%253D%2526I21DBN%253DEC%2526P21DBN%253DEC%2526S21STN%253D1%2526S21REF%253D10%2526S21FMT%253Dfullwebr%2526C21COM%253DS%2526S21CNR%253D20%2526S21P01%253D0%2526S21P02%253D0%2526S21P03%253DA%253D%2526S21COLORTERMS%253D1%2526S21STR%253D%2525D0%252594%2525D0%2525BE%2525D1%252583%2525D1%252581%2525D0%2525BE%2525D0%2525BD%252520%2525D0%25259A%2524%26ts%3D1458746539%26uid%3D4419536691454772384&sign=8633e26705b8c9434992a9ea038113cb&keyno=1

http://clck.yandex.ru/redir/dv/*data=url%3Dhttp%253A%252F%252Fartural.narod.ru%252FLITERAT%252FUral%252FUral_01_99_11.htm%26ts%3D1458746539%26uid%3D4419536691454772384&sign=70c7e1265c2f16e7570577fe817e4c79&keyno=1



39

5. Kozlenko P. Iu. Moralnyi vektor osvity yak tsinnisno-smyslovyi imperatyv dukhovnoho

buttia osobystosti: avtoref. dys... kand. filos. nauk : 09.00.10 / P. Iu. Kozlenko; Pivdennoukr. nats.

ped. un-t im. K. D. Ushynskoho. – O., 2009. – 18 s.

6. Lobok A.M. Antropolohyia myfa / A.M. Lobok. – Ekaterynburh: Bank kulturnoi

ynformatsyy, 1997. – 688 s.

7. Meletynstkyi E.M. Poэtyka myfa / E.M. Meletynstkyi. – M.: Nauka, 1976. – 407 s.

8. Polosyn V. Myf. Relyhyia. Hosudarstvo / V.M. Polosyn. – M.: Ladomyr, 1999. – 440 s.

9. Serheeva O. Aleksandr Lobok y konets sovetskoi fylosofyy [Эlektronnыi resurs] / O.

Serheeva. – Rezhym dostupa: http://artural.narod.ru/LITERAT/Ural/Ural_01_99_11.htm.

10. Subetto A. Y. Sotsyomorfnost systemы obrazovanyia kak kryteryalnoi osnovanye

kvalymetryy stranovыkh obrazovatelnыkh system / A. Y. Subetto // Sravnenye system vыssheho

obrazovanyia y Sravnytelnaia pedahohyka: tezysы mezhdunar. konf.-semynara (Novhorod, 26-30

sentiabria 1994 h.). – M.: Yssledovatelskyi tsentr problem kach-va pod-ky spets-ov, 1994. – S. 12–

15.

11. Shynkaruk V. I. Vira, nadiia, liubov / V. I. Shynkaruk // Viche. – 1994. – № 3. – S. 145–

150.

Oleksenko, Roman -- Doctor of Sciences (Philosophy), Associate Professor, Professor of

Philosophy Department. Melitopol State Pedagogical University named after Bohdan Khmelnytsky

(Melitopol, Ukraine) E-mail: [email protected]

Molodychenko, Valentin - Doctor of Sciences (Philosophy), Professor, Rector of Melitopol

State Pedagogical University named after Bohdan Khmelnytsky


Тараненко, Галина - Ph.D., Associate Professor of Philosophy Department. Melitopol

State Pedagogical University named after Bohdan Khmelnytsky (Melitopol, Ukraine)

HARMONIZATION OF THE HUMAN BEING’S SOCIO-CULTURAL

LIFE

The article deals with the culture as a complex of values, characteristics, norms, knowledge

and things. The attention is drawn to the fact that the atmosphere of cultural genesis and human

being’s openness is provided by the values and cultural norms, art, morals, and spiritual sphere

achievements. The article analyzes the myth as the basis of the culture and world perception, as a

unity of various phenomena and processes diversity. The author proves the idea that different types

of the myth structure the world in various ways. It depends on the type of the society in which these

myths exist. It has to be said that the myths also adapt the world to the personality providing

specific perception of the reality. Myth is viewed as an area in which the need for meaning and

stability, considered to be the integral parts of the human life, is realized. It is proved conceptually

that the formation of modern socio-cultural space requires the re-evaluation and improvement of

the personality, which is impossible without culture. In this context a problem of socio-cultural

environment is of specific concern. The ideas of personality’s spirituality and self-sufficiency

formation cooperate in this environment. The attention is drawn to the fact that the culture itself is

an important part of this area, as it is a complex of the human society achievements and living

conditions that meet the needs of an educated person.

The article researches the idea that despite the fact that culture is a complex interactive and

integral unity of material and spiritual activities, it is the education which helps to realize the type

of culture, multiculturalism and options of personality’s cultural development. Thus their impact on

the personality is evident and the ways to use them are researched. The culture and education are

viewed as areas through which the process of the personality’s full development and formation

takes place. This is the way how the human being, who is capable for the implementation and

http://clck.yandex.ru/redir/dv/*data=url%3Dhttp%253A%252F%252Fartural.narod.ru%252FLITERAT%252FUral%252FUral_01_99_11.htm%26ts%3D1458746539%26uid%3D4419536691454772384&sign=70c7e1265c2f16e7570577fe817e4c79&keyno=1

Філософія


40

development of the experience accumulated by the mankind, is formed. The article proves the fact

education envolves a person in the system of socially significant values, it forms the universal

behavioral patterns and promotes the assimilation of human values. Taking into account the

personality’s requests and social factors, it is extremely important for the modern education to find

optimal conditions for the harmonization of relations between the individual and society, man and

nature. This harmonization promotes the emergence and development of all physical and spiritual

powers of the human being. Mentioned above features activate a new type of world perception and

system of values, which are impossible without understanding the ways of the modern man’s

spiritual culture. We consider spirituality a certain level of the hierarchy of values of human’s

attitudes toward the world. The growing importance of the spiritual sphere and the intensive

development of public areas are determined by the intensification of science and industry. The

attention is drawn to the fact that it is the spirituality which directs a person to self-perfection and

self-realization as a free disclosure of the personality in the process of the multi-faceted activity. It

is proved that the issue of personality’s spiritual and moral development has become increasingly

important. It should be said that personality, which gradually reaches the spiritual and moral

perfection, has a significant influence on the socio-cultural space structuring. It leaves a creative

heritage for future generations, changes the reality of the modern educational space. The

establishment of spiritual personality presupposes the realization of his spiritual and moral

development, which is related to the human’s perception of the emotions, feelings and thoughts of

others, understanding their inner world, taking into account temporal changes and development of

the ability to understand and convey the emotional and spiritual experience.

Key words: axiology, spirituality, culture, cultural being, cultural and educational space,

myth, mythology, religion, socio-cultural space, philosophy.




© Карпенко К.І., Хагенгрубер Рут, 2016

41

УДК 504:338:141.72

КАРПЕНКО К.І.,

доктор філософських наук, професор кафедри філософії,

Харківський національний медичний університет,

(Харків, Україна) E-mail: [email protected]

ХАГЕНГРУБЕР РУТ,

доктор філософії, професор, директор навчально-дослідного

відділу «Жінки в історії філософії та науки»,

Падерборнський університет, Німеччина

(Paderborn, Germany) E-mail: [email protected]

____________________________________________________________________

ВЗАЄМОВПЛИВ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОЛОГІЇ У

ФЕМІНІСТСЬКОМУ ДИСКУРСІ

Некритичне сприйняття якісно нової екологічної ситуації перш за все є наслідком

стереотипів про невичерпність природних ресурсів, але не меншу загрозу становлять

гендерні стереотипи, які, зумовлюючи характер взаємодії природи та людини, суттєво

гальмують вирішення екологічних та економічних проблеми. Феміністський погляд на

взаємозв’язок економіки и екології включає вимогу фундаментальних структурних

трансформаційних змін поточної неоліберальної, ексклюзивної моделі розвитку, яка увічнює

нерівність, владу багатих і несправедливий розподіл природних ресурсів як між країнами,

усередині країн, так і між чоловіками і жінками. Він кидає виклик існуючій парадигмі

безпеки.

Ключові слова: екологія, фемінізм, економіка, екофемінізм, сталий розвиток,

екологічна криза, гендерна рівність, суспільство ризику.

Актуальність теми. В умовах сучасних трансформаційних процесів

привертають до себе увагу економічні та екологічні протиріччя, а також

пошуки адекватних шляхів їх розв’язання. В епілозі до книги «Історія західного

мислення» Ричард Тарнас пише: «Людина західної традиції – це вічно

бентежний герой-чоловік, прометеївського типу бунтар, що постійно

домагається для себе волі й дії, що постійно рветься відокремитися як у

фізичному, так й у метафізичному планах від своєї першооснови (природи –

К.К.), що його породила, і підкорити її собі» [4, с. 375]. Він називає кризу

сучасної цивілізації чоловічою кризою й висловлює переконання, що «вже

зараз назріває її розв’язання у величезній хвилі жіночого начала, що

сколихнуло нашу культуру» [4, с. 375-376]. Отже, актуальним є осмислення

специфіки феміністської точки зору щодо кризових ситуацій у економіці та

екології.

Постановка проблеми. Наприкінці ХХ ст. американська дослідниця

Дж. Нельсон зазначала: «Сучасна теорія економіки приділяє мало уваги

природному середовищу та роботі жінок» [12, с. 155]. Сьогодні ситуація

змінилася. Безумовно, дослідження про жінок як робочу силу та про екологічну

економіку і ресурсозбереження займають вагоме місце у сучасному науковому

дискурсі, але розгляд їх співвідношення й до цих пір не став центральною



Філософія

Взаємовплив економіки та екології у феміністському дискурсі

42

темою в жодному з цих досліджень. Така постановка проблеми артикулюється

саме в царині соціальної філософії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Визнаний фахівець з

дослідження суспільних ризиків У. Бек пов’язує вирішення екологічної кризи з

встановленням гендерної справедливості [1, с. 147]. Дійсно, некритичне

сприйняття якісно нової екологічної ситуації перш за все є наслідком

стереотипів про невичерпність природних ресурсів, але не меншу загрозу

становлять гендерні стереотипи, які, зумовлюючи характер взаємодії природи

та людини, суттєво гальмують вирішення екологічних та економічних

проблеми.

Теоретики фемінізму повсюдно шукали таке поняття статі, що

протистоїть статі біологічній. І до кінця сімдесятих років минулого століття

знайшли його в побічному значенні англійського слова gender, яке уживається і

як рід (у граматиці), і як стать. Так гендер став у фемінізмі основним поняттям,

що позначає соціальну стать. З погляду гендерної концепції, причина

суспільної нерівності статей лежить не в біологічних відмінностях між ними, а

в соціально-економічних ролях, що їм приписуються. Про результати такого

розподілу ролей красномовно сказала в книзі “Діалектика статі” провідний

теоретик американського радикального фемінізму 70-х років С.Файєрстоун:

«Якщо природа зробила жінку відмінною від чоловіка, то суспільство зробило

її відмінною від людини» [8, c.16].

Зрощений в такому культурному кліматі німецький теоретичний фемінізм

сформувався переважно як фемінізм екологічний (екофемінізм). Він базується

на розгляді таких протилежностей сучасного суспільства, як природне-штучне

(технічне, владне, політичне), а також природне-культурне. Обговорюючи

основне для будь-якого феміністського дослідження зіставлення матріархату і

патріархату, останній розглядається як пануюча суспільна сила, направлена на

оволодіння природою, капіталом, владою, чужими народами і територіями, як

войовнича цивілізація, від «ярма» якої перш за все страждають жінки. Причому

дослідження фемінного начала відбувається тут не в традиційному («друга

стать») вимірюванні, а занурено перш за все в світ економіки («друга

економіка» як пригнічувана патріархатом і одночасно перспективна форма

соціально-економічного устрою, в якій відсутні умови для панування, у тому

числі і панування над природою). Ставлення до природи в такій економіці не

повинне бути експлуататорським.

Патріархат, згідно з логікою німецького фемінізму, організує війну проти

природи і проти жінки. Функцію панування патріархат реалізує через

посередництво техніки і технології, кінець кінцем патріархат рухається до

втілення технологічного ідеалу прогресу. Патріархальна роль чоловіка – це

роль Одіссея, воїна, дослідника. Техніка витісняє жінку з влади і процесу

ухвалення рішень, базуючись на тому, що чоловік має перевагу досвіду (у плані

діяльності за межами приватної сфери). Так, з погляду німецьких феміністських

теоретиків, утілює себе стародавня мрія чоловіків створювати життя без жінок,

які повинні відігравати тільки підлеглу роль.



43

Німецька феміністська традиція розкриває раціонально-культурні «коди»

патріархату, стверджуючи, що всі філософи Заходу і Сходу завжди шукали

надійність «по той бік» природного світу життя: у пануванні ідей або в нірвані.

«Чоловік, – як вважає теоретик екофемінізму Ангеліка Кребс, – ідентифікує

себе з далечінню, з трансцендентним. Світ духу обіцяє нові надії, зокрема

безсмертя духу, якого матріархат ніколи не обіцяв» [10, с.124]. Таке

трактування патріархату для Німеччини, з її традиціями раціональної «апології

духу», виглядає вельми органічно. Жіночий емоційний досвід, таємнича влада

жінки над життям не відповідають ідеалу чоловічої раціональності і змушують

чоловічу свідомість поставати проти непередбаченості природи, яку втілює

жіноче начало. Цікаво, що на початку ХХІ століття А. Кребс стала однією із

співзасновниць Європейської філософської спілки з вивчення емоцій [7].

Патріархат з позицій німецької феміністської ідеології – це витіснені

страхи і розчарування. Такий підхід наочно ілюструє, що загальна пізнавальна

схема феміністських теоретиків, яка вкорінена у філософії і психоаналізі,

залишається для німецьких авторів такою ж непорушною, як і для їх

європейських колег в інших країнах. Необхідність глобалізації сучасних

феміністських розробок нині тут пояснюється ще й тим, що сьогодні патріархат

концентрується перш за все в стратегіях інтернаціоналізації технологій, науки і

капіталів.

Важливо підкреслити, що феміністський проект звільнення від

патріархальної домінанти так і залишився б тільки проектом, якби він

протистояв об’єктивній логіці розвитку суспільства в третьому тисячолітті.

Проте нині він розвивається в унісон з загальною цивілізаційною логікою:

соціум створює все більше умов для звільнення жінки від рутини домашніх

обов’язків і створення для неї реальних передумов вільного вибору життєвого

стилю. Масова свідомість в цій ситуації, розвиваючись за законами власної

внутрішньої логіки теж поступово змінюється, демонструючи, що органічною

частиною в стратегії і тактиці світової постіндустріальної, чи інформаційної

спільноти ХХІ сторіччя є не боротьба, а реальна рівність і співпраця чоловіків і

жінок. Невипадково У. Бек пов’язує детрадиціоналізацію індустріально-

суспільних форм життя (іншого модерну) з «вивільненням від жіночої та

чоловічої ролі» [1, с. 173]. Д. Белл однією з суттєвих ознак постіндустріальної

епохи називає егалітаризм, який охоплює не лише «еліту знання», а й

економіку, і політику [2, с.231], а Ф. Фукуяма, аналізуючи прояви «великого

розриву» між цивілізаційними й ціннісними можливостями, що супроводжує

розвиток інформаційного суспільства, звертає увагу на «особливу роль жінок»

[5, с. 132-157].

Мета статті полягає у визначенні специфіки феміністської точки зору

щодо взаємозалежності економічних та екологічних стратегій розвитку

суспільства; у з’ясуванні філософських основ опору економічного мислення

щодо феміністських і екологічних проблем; у дослідженні способів, за

допомогою яких феміністська критика впливає на екологічну економіку.

Виклад основного матеріалу. Питання полягає зовсім не в тому, що

жінки недостатньо активно формулюють свої екологічні вимоги, і не в тому, що

Філософія


44

про участь жінок у вирішенні екологічних проблем не знають, а в тому, що

необхідність цього принципово не помічають через найзагальнішу соціально-

культурну установку та економічну реальність. У цьому контексті

непереконливо лунають заклики до підсилення мотивації жінок до участі у

обговоренні найважливіших екологічних проблем . Питання полягає в тому, чи

існує реальний простір, у якому могли б бути артикульованими й почутими

жіночі домагання значущості у прийнятті рішень щодо екологічних та

економічних проблем.

Феміністські теоретичні дослідження забезпечили загальні підходи до

економічних питань, які спираються на такі цінності, як співробітництво,

співпереживання та турботу, що випливають з реляційного, а не ієрархічного

погляду на світ. Вони рекомендують зосереджувати увагу у першу чергу на

процесі, а не на кінцевому результаті. Феміністський погляд на проблему

базується на вірі в те, що соціальні зміни починається з особистісної

трансформації, а тому приділяють увагу інтуїції, спонтанності та

індивідуальним виявленням творчості.

Відомі екофеміністки К. Стархок [16] і В. Плюмвуд [13] схильні вважати

етику і духовні перетворення достатніми інструментами для позитивних

екологічних змін, в той час як М. Майєс [11] і В. Салех [14] ставлять під сумнів

усю глобальну економічну систему. Вони наполягають, що розвиток технології

в капіталістичному патріархальному суспільстві не призначений для того, щоб

зробити людей щасливішими, а, навпаки, він дозволяє накопичувати прибутки

й поглиблює експлуатацію та соціальну нерівність. Ними доведено, що

індустріалізація і технологічне лідерство підсилюють експлуатацію

маргінальних класів у суспільстві. Особливе занепокоєння вони висловлюють

стосовно біотехнологій, які призначені для управління репродуктивною

здатністю жінок. За їх допомогою, вважають феміністки, принижується

людська гідність жінок.

Разом з тим, не слід забувати, що переваги і недоліки нових технологій

залежать від характеру їх застосування, їх доступності для всіх людей і впливу

на суспільні відносини, а тому до них неможливо ставитися однозначно

позитивно, або однозначно негативно. Вони відіграють важливу роль у

трансформації характеру зайнятості жінок, забезпечуючи збільшення обсягу

вільного часу та матеріальних ресурсів.

Глобальне дослідження Thomson Reuters в 2014 році показало, що

компанії, в штаті яких немає жодної жінки мали гірші показники [15].

Звичайно, тут важливо вірно розуміти причинно-наслідкові зв’язки: механічне

включення жінок в ради директорів не покращує продуктивність виробництва.

Раціональна політика управління людським капіталом призводить до того, що

на ці посади призначають найбільш гідних кандидатів. У свою чергу,

присутність жінок в керівних органах компаній і держав, як правило, означає,

що, принаймні, деякі елементи такої політики в організації присутні.

У строгому економічному сенсі людина – це засіб виробництва, і

гендерна рівність означає більш ефективну конкуренцію на ринку праці.

Феміністський дискурс торкається ідеї статевого структурування економічної



45

діяльності та природокористування, які можуть поставити обмеження на

економічну експансію.

Згідно з недавнім звітом McKinsey & Co, рівність чоловіків і жінок до

2025 року може збільшити глобальний ВВП на 26%, або на $ 28 трильйонів

доларів. В даний час жінки генерують тільки 37% світового ВВП, незважаючи

на те, що вони складають половину населення. Американський економіст

інвестиційного банку Goldman Sachs підрахував, що ліквідація гендерного

розриву в США збільшить ВВП країни на 9% [6].

Коли жінки мають рівні з чоловіками можливості (не формально, а по

суті справи), це збільшує кількість кваліфікованих працівників в економіці і

посилює конкуренцію на ключових позиціях. Конкуренція на ринку праці, в

свою чергу, означає краще співвідношення ціни і якості роботи, і, таким чином,

дає роботодавцю можливість інвестувати, створювати нові робочі місця,

забезпечувати подальше економічне зростання.

Насправді, єдина причина, з якої традиційний образ жінки мав менше

можливостей відігравати ключову роль в економічному і соціальному житті,

пов’язана з необхідністю народженням великого числа дітей. Суспільство з

низьким рівнем економіки не мало стимулів вкладати гроші в освіту жінок.

Урбанізація, розвиток медичних технологій і засобів виробництва, в тому числі

в найбільш трудомістких секторах, таких як сільське господарство, зменшили

потребу у великій кількості некваліфікованих робітників, яких історично

забезпечували багатодітні сім’ї. Таким чином, звузилося коло архаїчних

економічних передумов, що спричиняли гендерну нерівність.

Для досягнення сталого розвитку, що, у свою чергу, передбачає

створення «гендернозбалансованого світу», необхідно підвищувати

інформованість населення, надаючи чоловікам і жінкам, юнакам і дівчатам

повну інформацію про зв’язки між усталеними моделями виробництва і

споживання (енергія, вода, біологічні ресурси), враховуючи їх різні інтереси і

знання, ресурси і установки щодо навколишнього середовища. Велике значення

має також прискорене просування і розвиток обґрунтованих і рентабельних (в

плані охорони навколишнього середовища) технологій і методів. Слід сприяти

їх широкому використанню чоловіками і жінками за допомогою введення

економічних стимулів.

Значущою метою є рівне представництво чоловіків і жінок у прийнятті та

просуванні інноваційних гендерночутливих рішень, метою яких є збереження

та/або відновлення біологічного різноманіття екосистем на всіх рівнях

економічного розвитку. Усі проекти та заходи, спрямовані на збереження та

відновлення біологічного різноманіття, мають брати до уваги розбіжність

досвіду чоловіків і жінок в їх взаємодії з навколишнім середовищем і

аналізувати наслідки реалізації проектів та заходів для обох статей. «Чоловіки і

жінки повинні розділяти право і відповідальність у визначенні пріоритетів та

знаходженні рішень, враховуючи наслідки впливів, які будуть відбиватися на

погіршенні стану навколишнього середовища, на житті сучасних і майбутніх

поколінь» [3, с. 78].

Філософія


46

Японський екофемініст Каітаро Моріта показує, що причиною

парникового ефекту, відповідно й глобального потепління, є не

гендернонейтральна зона економіки, а виробнича сфера, яка ідентифікується

передусім з чоловіками. Врахування гендерних факторів глобального

потепління, з екофеміністичної матеріалістичної точки зору, змінює традиційні

уявлення про мужність на жіночність [9]. Зокрема, в ході проведення

гендерного аналізу взаємодій з навколишнім середовищем встановлено, що

традиційні погляди на мужність можуть привести до того, що чоловіки неохоче

погодяться із здійсненням на практиці підходів, щадних щодо навколишнього

середовища, наприклад, пов’язаних з використанням автотранспорту або

знешкодження забруднюючих речовин [9]. Оскільки жінки частіше

користуються громадським транспортом, ніж чоловіки, у них є практичні

знання, що стосуються зручності графіків і маршрутів, і, отже, їх доцільно

залучати до планування і перегляду системи громадського транспорту. Участь

чоловіків і жінок у вирішенні проблем, пов’язаних з навколишнім

середовищем, у розробці і здійсненні програм і проектів для досягнення сталого

розвитку гарантує підтримку і співпрацю, підвищує можливості досягнення

запланованих цілей і забезпечення довгострокового впливу.

Підвищення дієвості здійснюваних стратегій спирається на досвід та

ґрунтовні знання обох груп населення. Гендерний аналіз (вимірювання)

передбачає включення гендерноспеціфічних і гендерночутливих показників.

Облік сприйняття природних явищ особами обох статей, характер ставлення до

навколишнього середовища, стиль і стратегії освітньої практики відповідно до

біологічної та соціально-культурної обумовленості побуту індивіда сприяє

задоволенню життєво важливих особистих і соціальних потреб гендерних груп.

Жінки володіють потенціалом, значущим не тільки для них самих, але і

для всього суспільства в цілому, хоча цей потенціал є маргіналізованим. На

думку австралійського філософа В. Плюмвуд, однією з перешкод, яка стоїть на

шляху його реалізації, є існуюча раціональність — спосіб мислення, який сам

по собі є маскулінним [13]. Враховуючи його домінування, можна усвідомити

необхідність прагнення до нових способів трансляції соціального досвіду, до

його обговорення в вербальній або письмовій формі, бо ігнорування цілісності

людини як єдності чоловічого і жіночого в людському індивіді призводить до

кризових наслідків. У цьому сенсі причиною сучасного екологічного стану є

«холодний» і «розсудливий» стиль патріархального суспільства, на це досить

переконливо вказали вже Горкхаймер і Адорно в «Діалектиці Просвітництва».

Гіперчоловічий етос примушує чоловіка приховувати свої тривоги та страхи, бо

вони не асоціюються зі стереотипом «чоловіка». А постійне пригнічення значно

редукує почуття.

Висновки. Здійснене дослідження феміністичного дискурсу щодо

взаємозумовленості економіки та екології приводить до висновку, що

досягнення гендерної рівності в економічному плані вигідно для суспільного

розвитку, а тому в нього необхідно інвестувати кошти. Наприклад, шляхом

створення рівних можливостей для отримання освіти, сприяння справедливому

розподілу зусиль по догляду за дитиною між чоловіками і жінками, сприяння



47

забезпеченню рівних можливостей для розвитку кар’єри, в тому числі місць,

зарезервованих в корпоративному і державному управлінні. Феміністський

погляд на взаємозв’язок економіки и екології включає вимогу фундаментальних

структурних і трансформаційних змін поточної неоліберальної, ексклюзивної

моделі розвитку, яка увічнює нерівність, владу багатих і несправедливий

розподіл природних ресурсів як між країнами, усередині країн, так і між

чоловіками і жінками. Він кидає виклик існуючій парадигмі безпеки, яка

збільшує інвестиції в військово-промисловий комплекс, що сприяє загостренню

конфліктів між країнами і всередині країн.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бек, Ульрих. Общество риска. На пути к другому модерну / Ульрих Бек Пер. с

нем. В.Седельника и Н.Федоровой; Послесл. А. Филиппова. – М.: Прогресс-Традиция, 2000.

–384 с.

2. Белл Д. Прихід постiндустрiального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна

фiлософiя. Течії і напрями. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники: Лях, В. В., Пазенок В.

С. – К.: Ваклер, 1996. – С. 194–251.

3. Карпенко К.І. Глобалізація та екофеміністична критика патріархального

домінування / К. І. Карпенко // Сучасне українське суспільство у вимірах глобалізації і

євроінтеграції. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною

участю. – Запоріжжя, – 2013. –С.77-80.

4. Тарнас Р. История западного мышления / Пер. с англ. Т.А. Азаркович. – М.:

КРОН-ПРЕСС, 1995. – 448 с.

5. Фукуяма Ф. Великий разрыв./ Ф. Фукуяма; пер.с англ. под общ. ред. А. В,

Александровой. - М.: ООО „Издательство АСТ”, 2003. – 474 с.

6. Building gender balanced business [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://20-first.com/

7. European Philosophical Society for the Study of Emotions

http://navotnaor.wix.com/epsse.

8. Firestone, Shulamith. The Dialectic of Sex. London: Women Press, 1989. – 278р.

9. Keitaro Morita. Ecological Reflection Begets Ecological Identity Begets Ecological

Reflexivity [Електронний ресурс] / Morita Keitaro. – Режим доступу:

http://h10.cgpublisher.com/proposals/289/index_html#author-0

10. Krebs, Angelika. Ethics of Nature: A Map. With a Foreground by Bernard Williams.

– Berlin; New York: de Gruyter, 1999. – 164 p.

11. Mies, Maria. Patriarchy and Accumulation on World Scale. – London: Zed Press,

1996. – 221 p.

12. Nelson, Julie A. Feminism, Ecology, and the Philosophy of Economics. – Ecological

Economics. – № 20, 1997. – PP. 155-162.

13. Plumwood Val. Ecofeminism: Toward Global Justice and Planetary Health.

Feminism and Ecofeminism: Beyond the Dualistic Assumptions of Women, Men and Nature //

Democracy & Nature. 2001. Vol. 2. No 2. (Issue 4.) – P.36 - 52.

14. Salleh, Ariel. Ecofeminism as Politics: Nature, Marks and the Postmodern. London:

Zed Books, 2007. – 248 p.

15. Seven Ways We Can Promote Gender Equality / [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: https://www.linkedin.com/pulse/7-ways-we-can-promote-gender-equality-joe-keefe



https://www.linkedin.com/pulse/7-ways-we-can-promote-gender-equality-joe-keefe

Філософія


48

16. Starhawk С. Power, Authority and Mystery: Ecofeminism and Earth-based

Spirituality. In Irene Diamond and Gloria Feman Orenstein (eds), Reweaving the World, Sierra

Club Books, San Francisco, 1999. – P. 47-63.

REFERENCES

1. Beck, Ulrich. Risk Society. On the way to another modern / Ulrich Beck. – Transl.

from German: V.Sedelnik and N.Fedorova; Afterword. A. Filippov. - M .: Progress-Tradition,

2000. -384 p.

2. Bell D. The coming post-industrial society // Modern foreign social philosophy.

Trends and directions. Reader: Training. user / Compiled by: Lyakhov, V., Pazenok VS - K .:

Vakler, 1996. - P. 194-251.

3. Karpenko K.І. Globalization and ecofeminist criticism of patriarchal domination / K.

I. Karpenko // Modern Ukrainian society in the dimensions of globalization and European

integration. Materials of the All-Ukrainian scientific-practical conference with international

participation. – Zaporozhe. – – 2013. – P.77-80.

4. Tarnas R. The History of Western Thinking / Tr. from English. T.A. Azarkovych. -

M .: Kronn Press, 1995. - – 448 p.

5. Fukuyama F. The Great Disruption / F. Fukuyama / Tr. from English, Ed. A.,

Aleksandrovoy. - M .: OOO "Publishing AST", 2003. - 474 p.

6. Building gender balanced business [Електронний ресурс] – Режим доступу:


7. European Philosophical Society for the Study of Emotions

http://navotnaor.wix.com/epsse.

8. Firestone, Shulamith. The Dialectic of Sex. London: Women Press, 1989. – 278р.

9. Keitaro Morita. Ecological Reflection Begets Ecological Identity Begets Ecological

Reflexivity [Електронний ресурс] / Morita Keitaro. – Режим доступу:


10. Krebs, Angelika. Ethics of Nature: A Map. With a Foreground by Bernard Williams.

– Berlin; New York: de Gruyter, 1999. – 164 p.

11. Mies, Maria. Patriarchy and Accumulation on World Scale. – London: Zed Press,

1996. – 221 p.

12. Nelson, Julie A. Feminism, Ecology, and the Philosophy of Economics. – Ecological

Economics. – № 20, 1997. – PP. 155-162.

13. Plumwood Val. Ecofeminism: Toward Global Justice and Planetary Health.

Feminism and Ecofeminism: Beyond the Dualistic Assumptions of Women, Men and Nature //

Democracy & Nature. 2001. Vol. 2. No 2. (Issue 4.) – P.36 - 52.

14. Salleh, Ariel. Ecofeminism as Politics: Nature, Marks and the Postmodern. London:

Zed Books, 2007. – 248 p.

15. Seven Ways We Can Promote Gender Equality / [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: https://www.linkedin.com/pulse/7-ways-we-can-promote-gender-equality-joe-keefe

16. Starhawk С. Power, Authority and Mystery: Ecofeminism and Earth-based

Spirituality. In Irene Diamond and Gloria Feman Orenstein (eds), Reweaving the World, Sierra

Club Books, San Francisco, 1999. – P. 47-63.

КАРПЕНКО К.И. – доктор философских наук, профессор кафедры философии,

Харьковский национальний медицинский университет

(Харьков, Украина) E-mail: [email protected]



https://www.linkedin.com/pulse/7-ways-we-can-promote-gender-equality-joe-keefe




49

ХАГЕНГРУБЕР, РУТ - доктор философии, профессор, директор учебно-

исследовательского отдела «Женщины в истории философии и науки», Университет

Падерборна, Германия

(Paderborn, Germany) E-mail [email protected]

ВЗАИМОВЛИЯНИЕ ЭКОНОМИКИ И ЭКОЛОГИИ В ФЕМИНИСТСКОМ

ДИКУРСЕ

В статье анализируется некритическое восприятие качественно новой

экологической ситуации, которая прежде всего является следствием стереотипов о

неисчерпаемости природных ресурсов. Но не меньшую угрозу представляют гендерные

стереотипы, которые,определяя характер взаимодействия природы и человека,

существенно тормозят решение экологических и экономических проблем. Феминистский

взгляд на взаимосвязь экономики и экологии включает требование фундаментальных

структурных трансформационных изменений текущей неолиберальной, эксклюзивной

модели развития, которая увековечивает неравенство, власть имущих и несправедливое

распределение природных ресурсов как между странами, внутри стран, так и между

мужчинами и женщинами. Он бросает вызов существующей парадигме безопасности.

Ключевые слова: экология, феминизм, экономика, екофеминизм, устойчивое

развитие, экологический кризис, гендерное равенство, общество риска.

KARPENKO, KATERYNA, Doctor of Philosophy Science, Professor of the Department of

Philosophy, Kharkiv National Medical University

(Kharkiv, Ukraine) E-mail: [email protected]

HAGENGRUBER, RUTH, Doctor of Philosophy Science, Professor, Director of the

Education and Research Department "Women in the history of philosophy and science", University

of Paderborn, Germany

(Paderborn, Germany) E-mail: [email protected]

INTERFERENCE OF ECONOMY AND ECOLOGY IN THE FEMINIST

DICOURSE

In the paper it is analyzed the uncritical perception of the qualitatively new environmental

situation, which is primarily a consequence of stereotypes about inexhaustible natural resources.

But no less of the threats are gender stereotypes that causing the nature of interaction between

nature and man, substantially inhibit the resolving of the environmental and economic problems.

Feminist perspective on the relationship of ecology and economy includes a requirement of

fundamental structural transformation changes of the current neo-liberal, exclusive development

model that perpetuates inequality, power and unfair distribution of natural resources as between

countries, within countries and between men and women. It challenges the current paradigm of

security.

Keywords: ecology, feminism, economy, eсofeminism, sustainable development,

environmental crisis, gender equality, risk society.






Філософія

Діалог і діалогічність в культурно-освітньому просторі: філософські засади

50

УДК [ 130.2: 316.28]: 37.013.73

ТРОЇЦЬКА О.М.,

кандидат філософських наук, доцент, докторант

Національного педагогічного університету

імені М.П.Драгоманова

(Київ,Україна) E-mail: [email protected]

____________________________________________________________________

ДІАЛОГ І ДІАЛОГІЧНІСТЬ В КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОМУ

ПРОСТОРІ: ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ

Системний підхід до використання у дослідженні наукових методів,

міждисциплінарний синтез та методологічна рефлексія уможливили визначення і

обґрунтування принципових положень щодо філософського осмислення діалогічності й

діалогу. Ці положення можна сприймати як теоретико-методологічні настанови вивчення

й організації діалогічних культурно-освітніх практик. Експлікована методологема, що

вимагає розгляду діалогу в філософському розумінні як інтегральної цілісності й єдності

діалогічності та діалогічної взаємодії зі світом. Нерівномірність, неоднозначність та

неспівпадання за змістом і формою суспільного, цивілізаційного і культурного розвитку

зумовили нас акцентувати увагу на сутності і значущості культурно-освітнього простору.

Воно представлено як континуум, що об’єктивований у культурно-освітніх інституціях і

суб’єктивований у структурі особистості; окреслено проблемні лінії підвищення його ролі у

збільшенні «обсягу» культурності в діалогізації.

Ключові слова: дефініція, діалог, діалогічність, компетентність діалогічна,

культурно-освітній простір, партисипація діалогічна, толерантність,

трансдисциплінарність.


науковими чи практичними завданнями.

Полікультурне розмаїття сучасного світу, потреба збереження його

єдності і усвідомлення людиною необхідності мати здатності виживання в

складному світі актуалізують, з одного боку, проблему навчання особистості

ефективним механізмам входження у багатогранний професійний та соціально-

духовний простір країни й спільносвіту та пошук оптимальних моделей

управління складним розвитком соціальних систем і розвитку людини в цьому

різноманітті, з другого боку. Останнім часом найбільш продуктивним

конструктом інтегративного розвитку полікультурних спільнот визнано діалог,

необхідність якого зумовлена як тенденціями розвитку власне суспільства, яке

потребує безконфліктної взаємодії своїх членів у вирішенні безлічі питань, що

суперечливо впливають на життя людей і стабільність соціуму, а також

потребою особистості в реалізації своєї природної властивості – діалогічності.


розв’язання даної проблеми, на яку спираються автори.

Сутнісні характеристики і зміст діалогу розкрито у багатьох

дослідженнях філософів і представників інших галузей знання, починаючи від

Сократа до сучасних розвідок трансдисциплінарного напряму. У працях



© Троїцька О.М., 2016

51

(М,Бахтін, С.Біблер, А.Асмолов, Г.Балл, Е.Левінас, Є.Даренський та ін.), де

діалог розуміється як акт взаємодії культур та ідентичностей, які не можуть

суперечити загальнолюдським цінностям, діалог постає універсальним

законом культурного розвитку особистості. Проте жодна наукова праця і навіть

повсякденне мислення не припускає, що культурний розвиток не може не

відбуватися під значним впливом середовища, яке знаходиться певною мірою

поза межами навчання і виховання як цілеспрямованих процесів.


присвячується стаття. Проблемна ситуація.

Більш того, у дослідженнях останнім часом з’являються думки про те, що

сучасна освіта, будучи здатною вибудовувати суб’єкт-суб’єктні відносини

усіх учасників освітнього процесу за «власними» (іноді специфічними, іноді

фрагментарними, іноді квазінауковими тощо) концептуальними і стратегічними

орієнтирами, які інтерналізуються суб’єктами навчання і виховання та в період

навчання «відповідним» чином реалізуються у моделях діалогічності і

толерації. Без сумніву, розвиток особистості, зокрема майбутнього фахівця,

потребує формування особистості, здатної потім реалізувати набуті в навчанні

життєві та професійні компетенції і зростати, у тому числі, духовно і

толерантно. Також безсумнівною є потреба у діалогізації розвитку особистості

й усіх інституцій, що беруть участь у цьому розвитку.

Приводом для таких думок може виступати поширений у науці, у тому

числі й у філософії, розгляд різних видів діалогу (міжкультурний, евристичний,

віртуальний та ін.). Причому, у реальності діалог часто виглядає як бесіда, в

якій спілкуються «усі про все».

Мета наукового дослідження Необхідність відмови від фрагментарного (результату надмірної наукової

редукції) опису діалогу, його ідентифікації за суттю з толерантністю, від

деклараційних промов про значущість цих феноменів та чисельних описів їх

виявів у реальних практиках змусила визначити пізнавальну ситуацію та мету

статті: визначити філософські аспекти реалізації діалогічності сучасної homo

educandus.

Для реалізації мети були використані наступні методи:

міждисциплінарний синтез, ретроспективний аналіз, систематизація

філософської, соціологічної, культурологічної, психолого-педагогічної та іншої

літератури з проблем розвитку особистості в культурно-освітньому просторі,

методи аналізу, інтерпретації та реінтерпретації результатів, антропологічний,

культурологічний, синергетичний, аксіологічний та інші методологічні підходи,

які уможливили основні результати.

Визначення метою статті філософсько-освітніх засад реалізації

діалогічності особистості зовсім не означає, що серед усіх суспільних проблем

ми, подібно деяким послідовникам ідей постмодернізму, які зосереджують

увагу в аналізі людських проблем лише на психологічному інтересі до чуттєво-

мотиваційної складової особистості, іі несвідомих та ірраціональних виявів,

також гіперболізуємо діалогічність як властивість людини.

Філософія


52

Мета статті полягає в обґрунтуванні розкріпачення прагматичної,

занадто зосередженої на власних почуттях, задоволеної сімулякрами та псевдо

інтелектуальними актами особистості.

Усі філософські проблеми, маючи специфічний характер, а саме будучи

кінцевими за значенням (ширше філософських питань нічого немає) і будучи

одвічними та інваріантними, весь час центруються навколо інтересів, цінностей

та щастя людини. Саме тому у створенні наукової картини світу проблема

діалогічності постає важливою.

Перше. Згідно з цим постулатом, онтологічні, теоретико-пізнавальні,

аксіологічні, праксеологічні або духовно-практичні проблеми філософії, що в

особистісному плані постають як життєрозуміння (екзістенціональні

проблеми), мають конкретизуватися, досліджуватися не стільки науково-

предметно, скільки мають бути переведені у площину трансдисциплінарних

пошуків теоретичного вирішення проблеми людини. Причому, у зазначеному

нами дискурсі мова може йти про філософську трансдисциплінарність, яка, за

результатами ґрунтовного аналізу філософії трансдисциплінарності

Л. Киященко зазначає, що «… у такому ракурсі пізнавальні відносини мають

бути спочатку пов’язані із визнанням правомірності й необхідності

співіснування людей, які по-різному пізнають реальність, різною

дисциплінарною мовою описують її, сповідують далеко не завжди цінності, які

співпадають…, здійснюється зсув наукового знання в життєвий світ людини…,

відбувається багатомірна трансгресія дисциплінарного знання за межі своєї

класичної самоідентифікації шляхом суттєвого ускладнення як предмета, так і

методів дослідження» [6, с. 9 -11 ]. У такий спосіб створюється інтегральна

цілісність об’єкту чи феномену, що вивчається, та уможливлюється рух до

метафізичності, а результатами такого пізнання стають філософські концепти,

поняття, категорії, принципи із сенсожиттєвими настановами.

Друге. У вимірах поліфункціональної філософії принципово важливим є

аналіз будь-якого явища або феномена з точки зору наближення його розвитку

до культуровідповідності, тобто діалог, як і інші об’єкти розгляду, має бути

зіставлений на предмет відповідності культурі. Рефлексія діалогу як складової

процесу взаємодії людей одразу в цьому плані відсилає нас до

інтеракціоністського трактування його як культурного явища, тобто того, що,

на відміну від природи, зроблено людиною. Адже, як слушно зазначає

М. Булатов, «…під культуру підпадає все зроблене людиною…і вона майже

завжди супроводжується антикультурою. Ця внутрішня боротьба в культурі

відбувається і завдяки тому, що зовнішня сторона людей цивілізується, а

власне, культурно деградує. У свою чергу цивілізація руйнує людину і

природу…» [ 3, с.242]. Саме тому будь-який вид діалогу на рівні філософського

осмислення стає розумінням як особистіснїі необхідності в діалогічної

партисипаціі, так і регулюванням форм участі та поведінки в діалогічній

взаємодії.

Третє. Оскільки на початку статті ми зазначили філософсько-освітній

аспект, то не можна не зауважити, що реалізувати діалогічність особистість не



53

може поза межами пізнавального середовища. Останнім часом у науці, зокрема

в гуманітарній іі площині, з’являються праці, присвячені освітньому простору,

а також іншим різновидам (інформаційний, політичний, міжкультурний та ін.),

де простір предикатно представлено дуже неоднозначно (спеціально

організоване суспільство, чинник суспільного життя, спільні уявлення членів

суспільства тощо). Причому, відповідно до такого поділу визначаються види

діалогу.

Отже, безсумнівно, простір, по-перше, має бути культурно-освітнім, по-

друге, він має поєднувати цінностями і смислами як об’єктивну його складову,

так і суб’єктивну (в цьому сенсі доречним є згадування визначення терміну

«простір міжкультурного діалогу» відомого українського дослідника проблем

етнополітики – В. Євтуха: «…поле, у межах якого відбуваються контакти,

спілкування, зв’язки, відносини як між носіями різних культур, так і самих

культур, або ж їх елементами» [5, с.9 ] ). Абсолютно логічним поряд з

визначенням сутності діалогу виглядає представлення вченим структури

міжкультурного діалогу: - міжкультурні контакти; - міжкультурне спілкування;

- міжкультурні зв’язки; - міжкультурні відносини [там же, с.8 ]. Визначення

змісту у такий спосіб допомагає перейти до сутнісного, з точки зору філософії,

розгляду культурно-освітнього простору як інтегративної цілісності об’єктивно

організованих культурно-освітніх структур, так і суб’єктивних прагнень та

уявлень особистості щодо освіти і культури та їх єдності. Отже, діалог

розгортається саме у чотирьохвимірній сукупності позицій та відносин.

Четверте. Не викликає заперечення той факт, що діалог, на відміну від

інших форм взаємодії людей та методів виховання, у більшому масштабі

уможливлює реалізацію суб’єктності особистості в пізнанні й діяльності,

оскільки учасники діалогу засвоюють інші культури на основі власного

досвіду, проходять у діалозі весь шлях від «незнання про незнання до незнання

про знання, а потім до знання про знання і про те, як отримати нове знання»

достатньо самостійно. До того ж, діалог ініціює осмислення проблем усіма

учасниками взаємодії, якщо ці проблеми, звичайно, стосуються

загальнолюдських інтересів та цінностей, питань, що принципово важливі для

усіх учасників розмови. Такий комплекс питань, що складає

загальнокультурний пласт або філософський інваріант, буде спиратися на такі

феномени, як любов, благо, щастя, вітчизна тощо.

П’яте. Звичайно, діалог у такому предметному полі не може не

базуватися на певному «варіативному» розумінні проблем, що зумовлені

власною культурною ідентифікацією. Тому діалог, відбуваючись у

полікультурному середовищі, спочатку спирається на розуміння своєї культури

і тільки потім звертається до культури Другого і навіть культури Чужого. Саме

так особистість (Я) весь час зустрічається з Іншим, який, на нашу думку, постає

або як Другий, або як Чужий. В який спосіб він буде ідентифікованим надалі

залежить від багатьох чинників науково-освітнього процесу та від

спеціального науково-освітнього супроводу, що збагачує індивідуальний досвід

новими формами і методами сприйняття й розуміння іншої культури і здатності

у спілкуванні вирішувати суперечливі питання з презентантами цієї культури.

Філософія


54

Подібно задумам сократівської майєвтики у навчально-виховному процесі

мають формуватися та перевірятися потім в освітньому просторі елементи

засвоєння діалогічної компетентності.

Шосте. Компетентність людини, яка у визначеннях пройшла «довгий

шлях»: від суто професійних здатностей до життєвих спроможностей

(А.Хуторський) і, на нашу думку, дещо втратила сутнісні ознаки, зміщуючи

акценти у площину взаємодії. Дійсно, навіть, якщо у зазначеному

філософському полі ми наголошуємо на діалогічності, засадничі принципи

щодо умов участі особистості в діалозі, мають велике значення, особливо ті з

них, без яких діалог не відбувається:

- свобода і можливість особистості висловити свою думку;

- бажання і готовність особистості вислухати учасників діалогу;

- здатність інтелектуально мислити й етично, толерантно поводитися із

співрозмовником тощо.

Діалогічна компетентність у такий спосіб нічим не буде відрізнятися від

комунікативної компетентності, яка у більшості досліджень розглядається

предметно редуковано, виключно «тезаурусно», часто зводиться до переліку

структури той чи іншої комунікативної здатності (мовної, інформаційної,

когнітивної тощо). Такого роду прикладів є чимало. Втрата суттєвих ознак

явища в процесі difinitio легко виправляється за рахунок повернення до

буквального розуміння логічної операції визначення – розмежування,

обмеження –, тобто розкриття істотних ознак предмета, що зафіксовані в

певному слові чи понятті і, на думку М.Булатова, є «…зведенням усього

багатства властивостей предмета до найпростіших моментів, а систематизація

є водночас конкретизацією і реалізацією поняття, наближенням його до

реальної дійсності» [ 3, с.74]. Крім цього, потрібне розрізняти дефініції понять

емпіричних предметів і феноменів, а також дефініції родової відмінності (genus

proximum) та видової (differentia specifica)

Отже, визначення діалогічної компетентності, якщо дослідник не хоче

замінити його на верифікацію поняття та не вдатися до імплікації, повинен на

основі проліферації зіставити діалогічну компетентність із компетентністю як

більш широким (родовим) поняттям, а здатність до діалогу представити

специфічною (видовою) відмінністю від комунікаційної взаємодії.

Компетентність у такому сенсі ми можемо тлумачити як міру

відповідності інтелектуально-етичних здатностей людини певного соціального

статусу реальному рівню складності завдань, що виконуються у тій чи тій

діяльності. У такому випадку діалогічна компетентність постає (differentia

specifica), тобто інтегративною здатністю особистості інтелектуально і етично

відстоювати власну позицію щодосуперечностей взаємодії в об’єктивному й

суб’єктивному світі, сприймати й розуміти співрозмовника [ 1 ]. Діалогічність

особистості у межах компетентнісного підходу слід розуміти як здатність

здійснювати діалогічний комунікативний зв’язок в інтерсуб’єктивному світі та

реалізовувати індивідуальність і творчість.

Сьоме. Цей підхід не виключає у межах наших завдань розгляду

діалогічності особистості у площині зумовленості «кодами» культур і



55

субкультур. Звичайно, сучасна дійсність надає людині значні можливості у

реалізації діалогічності та особистісних прагнень, але вони мають бути

реалізовані у такий спосіб, щоб не були порушені права і свободи інших людей.

Відтак, у діалозі цей принцип вимагає від культурної людини визнання

розмаїття світоглядних орієнтацій, висловлювання своїх позицій щодо пошуку

загального смислу збереження свого життя у спільному світі у такий спосіб,

щоб діалог був спільним взаємозбагаченням людей та справжнім утіленням

інтеркультурності. Процедурно це має бути відображено у меті того чи того

діалогу у вигляді лозунгів, що пропонують згуртованість, об’єднання, злагоду,

консенсус на кшталт «Думаємо, як жити разом у різноманітті» тощо.

Восьме. Окреслення сутності і структури діалогу чітке визначає

взаємозв’язок його з толерантністю, оскільки, на нашу думку, діалогічна

взаємодія без толерантності не можлива, яка, в свою чергу, формується

найбільш ефективно в умовах діалогічної взаємодії. Саме освіта має стати

регулятором і способом включення в діалог щодо ціннісного світу людини

толерантності як атрибуту діалогу, що постає, на нашу думку, певним

світоглядним кредо, імплементованим в усі структурні компоненти

особистості (соціально-значущі психічні властивості, відносини, що

детермінують дії та поведінку індивідів).

Невипадково серед культурологів й антропологів толерантність вважають

способом «суверенізації іншого» (Е. Левінас, Б. Вальденфельс, Ж. Бодрійяр

та ін.), як норми співіснування персональних універсумів ( Ж.- Ж. Руссо,

М.Монтень та ін.) та, на нашу думку, утвердження інтеркультурності.

Позитивне сприйняття розмаїття культур світу, що засновано не на відмові від

власної культури, а на збагаченні особистісних культурних надбань та

поширення власного культурного потенціалу, потребує активної толерації, яка,

у свою чергу, може продукуватися тільки у реальній діалогічній взаємодії,

тобто в реальному культурно-освітньому просторі, який останнім часом все

більш стає інформаційним, де реальний діалог перетворюється на віртуальний.

Як зазначають дослідники сучасного діалогу – А. Джуринський, А.Богданова,

С.Осипова - той і той діалог володіють як загальними змістовими

характеристиками (єдине інформаційне поле, механізм дії, вплив на учасників),

так і суттєвою різницею, коли у віртуальному діалозі безпосередній контакт

людей і носіїв цінностей різних культур перетворюється в опосередковану

бесіду суб’єктів, які можуть діяти у межах віртуального простору за допомогою

сучасних комунікаційних технологій [2; 4 ]. Для створення інтерактивного

діалогу як процесу багатогранного обміну поглядами, думками, уявленнями

між носіями різних культур, які презентують , інтегрують у певну позицію

власні цінності, конче потрібним є процес консенсуального узгодження цих

позицій на інтелектуально-етичних засадах.

Висновки.

Підсумовуючи результати дослідження, що представлені у статті, та

прогнозуючи проблемні лінії продовження вивчення діалогу й діалогічності

homo educandus, зазначимо важливість філософсько-освітніх засад розгортання

діалогу у сучасних полікультурних реаліях. На основі здійсненого аналізу

Філософія


56

можна стверджувати, що у функціональному полі філософії повноцінно діалог

слід розглядати тільки як інтегральну цілісність, як єдність діалогічності

(суб’єктивний феномен) і діалогічної взаємодії людини зі світом (об’єктивний

процес). У методологічному плані доведена продуктивність переходу від суто

дисциплінарних і навіть міждисциплінарних досліджень діалогу до

філософської трансдисциплінарності, що забезпечує цілісність розгляду явища і

метафізичний характер його осмислення в площині універсалій. Центральна

теза статті – визнання необхідності урахування в дослідженнях і організації

діалогу усіх зовнішніх впливів як спеціально організованого середовища, так і

життєвого світу людини, а також потреби в обґрунтуваннях (засад) стратегій та

механізмів орієнтації діалогу на вищі цінності життя людини та сенсожиттєві

принципи – вимагає від подальших досліджень розгорнутих пошуків

концепцій, стратегій, програм, технологій збільшення «обсягу» культурності та

інтеркультурності в діалогізації усіх системних параметрів культурно-

освітнього простору.


1. Асмолов А.Г. На пути к толерантному сознанию / отв. ред. А.Г. Асмолов. – М.:

Смысл, 2000. – 255 с.

2. Богданова А.И. Формирование ценностного отношения к толерантности в

условиях поликультурной образовательной среды // Фундаментальные исследования. – 2012.

– № 9(2). – С. 337–341.

3.Булатов М.О. Філософський словник. – К.: Стилос, 2009. – 575с.

4. Джуринский А.Н. Концепции и реализации мультикультурного воспитания:

сравнительное исследование // Инновации в профессиональной школе. – М.: НП АПО, 2009. –

60 с.

5. Євтух В.Б. Міжкультурний діалог: ефективний конструкт інтегрального розвитку

поліетнічних суспільств // Політичний менеджмент. – 2009. - №3. – С.3 – 21.

6.Киященко Л.П. Философия трансдисциплинарности [Текст] / Л.П.Киященко,

В.И.Моисеев; Рос.акад.наук, Ин-т философии.- М.:ИФРАН, 2009.- 205 с.

REFERENCES

1. Asmolov A. On the way to an attitude of tolerance / hole. Ed. A. Asmolov. - M .:

Meaning, 2000. - 255 p.

2. Bogdanov A. Formation of the valuable relation to tolerance in a multicultural

educational environment // Basic Research. - 2012. - № 9 (2). - P. 337-341.

3.Bulatov M., Philosophical Dictionary. - K .: Stylos, 2009. – 575p.

4. A.Dzhurynskyy Concept and Implementation of education multicultural: sravnytelnoe

Study // Professional innovations in school. - M .: APO NP, 2009. - 60 p.

5. Evtukh V.. Intercultural dialogue: construct an effective integrated development of multi-

ethnic societies // Political Management. - 2009. - №3. - P.3 - 21.

6.Kiyaschenko L., Philosophy Transdisciplinarity [Text] / L.Kiyaschenko, V.Moiseev;

Ros.akad.nauk, Institute filosofii.- AM: IFRAN, 2009.- 205 p.

ТРОИЦКАЯ Е.М., кандидат философских наук, доцент, докторант Национального

педагогического университета имени Михаила Драгоманова,

(Киев, Украина), E-mail: [email protected]



57

ДИАЛОГ И ДИАЛОГИЧНОСТЬ В КУЛЬТУРНО-ОБРАЗОВАТЕЛЬНОМ

ПРОСТРАНСТВЕ: ФИЛОСОФСКИЕ ОСНОВАНИЯ

Системный поход к использованию в исследовании научных методов,

междисциплинарный синтез и методологическая рефлексия сделали возможными

определение и обоснование принципиальных положений философского осмысления

диалогичности и диалога. Эти положения можно принимать в качестве теоретико-

методологических правил изучения и организации диалогических культурно-

образовательных практик. Неравномерность, неоднозначность и несовпадение содержания

и форм общественного, цивилизационного и культурного развития определили акцентацию

внимания на сущности и значении культурно-образовательного пространства. Оно

представлено как континуум, объективированный в культурно-образовательных

институциях и субъективированный в структуре личности; обозначены проблемные линии

повышения его роли в увеличении «объема» культурности в диалогизации.

Ключевые слова: дефиниция, диалог, диалогичность, компетентность

диалогическая, культурно-образовательное пространство, партисипация диалогическая,

толерантность, трансдисциплинарность.

TROITSKA, OLENA, candidate of philosophical sciences (Ph.D.), associate professor,

doctoral student in the National Pedagogical University named after Mikhail Dragomanov, (Kiev,

Ukraine), [email protected]

DIALOGUE AND DIALOGUENESS IN CULTURAL-EDUCATIONAL AREA:

PHILOSOPHICAL FOUNDATIONS

The systemic approach to the usage of scientific methods in research, interdisciplinary

synthesis and methodological reflexion made possible to determine and ground the principle issues

on philosophical conceptualization of dialogueness and dialogue. These ideas can be taken as

theoretical-methodological rules of learning and organization of dialogical cultural-educational

practices. The methodologem which demands considering the dialogue in philosophical context as

an integral entirety and unity of dialogueness and dialogical interaction with the world was

explicated. Its application in scientific search is impossible without philosophical

transdisciplinarity which ensures the metaphysical character of real communication

comprehension. Inequality, ambiguousness and nonoccurrence of social, civil and cultural

development by the content and form made us focus on the essence and significance of cultural-

educational area. It is presented as continuum which is objectified in cultural-educational

institutions and subjectified in the structure of personality; the problematic lines of its role rise in

civility “volume” in dialogueness were outlined.

Keywords: definition, dialogue, dialogueness, dialogical competence, cultural-educational

area, dialogical participation, tolerance, transdisciplinarity.



Філософія

Філософсько-антропологічні пріоритети у підготовці фахівців нафтогазового профілю

58

УДК 141.319.8

СКАЛЬСЬКА Д.М.,

доктор філософських наук,

професор, завідувач кафедри філософії

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу,

(Івано-Франківськ, Україна), E-mai: [email protected] __________________________________________________________________

ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ У

ПІДГОТОВЦІ ФАХІВЦІВ НАФТОГАЗОВОГО ПРОФІЛЮ

В статті актуалізовано новітні педагогічні розробки специфіки викладання

гуманітарних дисциплін в технічних вузах. Вказано на філософсько-антропологічні

пріоритети та рефлексії у формуванні наукового світогляду майбутніх спеціалістів

нафтогазової галузі. Обгрунтовано, що модернізація та реформування освіти у галузі

гуманітарних наук, а зокрема тих, що викладаються при підготовці фахівців інженерно-

технічних спеціальностей вимагають постійного удосконалення, естетизації. В полеміці з

відчуженням, оречевленням та фетишизацією формуються інноваційні філософські

проекти, їх досягнення залучаються до педагогічного процесу.

Ключові слова: філософська антропологія, педагогіка, культурна глобалізація,

духовна субстанція, художньо-естетичні орієнтири, інновації.

Постановка наукової проблеми. Нова антропологічна проблематика

філософії ХХІ століття відповідно передбачила нову нішу для філософської

антропології, яка виступила не лише галуззю філософського знання чи

впливовим філософським напрямом, а й особливим визначальним аргументом,

методом мислення сучасної епохи, парадигмальним рішенням в будь-якій

конкретній ситуації. А це важливо донести сьогодні до студентської аудиторії.

Актуальним в теорії та практиці сучасних досліджень, в умовах глобалізації

суспільства є філософсько-антропологічні пріоритети та особистісні орієнтири

у формуванні наукового світогляду майбутніх спеціалістів нафтогазової галузі.

Системою чинників, які визначають якість вищої освіти слід, відповідно,

визначити: педагогічні кадри; студента, як суб’єкта освіти; наукові дослідження

(лабораторна база); навчальні програми; методичне забезпечення; психологічні

аспекти свободи і відчуження студентської молоді під час організації

навчального процесу. Специфіка контролю знань з філософських дисциплін для

студентів технічних навчальних закладів тісно пов’язана з необхідністю

змінювати структуру, зміст, організацію освітнього процесу в цілому та у

відповідності до вимог глобалізації сучасного суспільства.

Джерельною базою даного дослідження можна вважати основні наукові

праці та дослідницькі експерименти в галузі філософії науки, методології

наукового пізнання. Зокрема, ті що стосуються модернізації та реформування

освіти в галузі гуманітарних наук, їх особливостей при підготовці фахівців

інженерно-технічних спеціальностей. Філософсько-антропологічне мислення,

його історія, ідеї і пріоритети, що започатковані у практичній філософії Г.

Сковороди, П. Юркевича, морально-ціннісній «філософії серця» послідовників



© Скальська О.М., 2016

59

Києво-Могилянської академії, персоналістській концепції М. Бердяева, склали

основу даного дослідження. Водночас, було вивчено, проаналізовано та

залучено до методології розкриття обраної теми новітні здобутки в галузі

сучасної педагогічної школи в особі таких авторів як I.A. Зязюн, М.М.

Солдатенко, О.М. Семеног, Т.В. Іванова та інші.

Мета статті - довести, що до пошуку специфічного механізму

модернізації освіти в технічних вишах, крім застосування новітніх технологій в

умовах глобалізації суспільства, необхідно долучити філософсько-

антропологічні рефлексії та інновації.

Виклад основного матеріалу. Кафедрою філософії, яка є підрозділом

Інституту гуманітарної підготовки та державного управління ІФНТУНГ

постійно впроваджуються в навчально-виховний процес науково-дослідницькі

розробки та наукові праці, що надходять від співробітників відділу теорії та

історії педагогічної майстерності інституту педагогічної освіти і освіти

дорослих НАПН України. Так, на основі використання цінних напрацювань,

авторами монографії «Розвиток педагогічної майстерності викладача вищого

навчального закладу непедагогічного профілю в умовах інформаційно-

технологічного суспільства» / за заг. ред. акад. І. А. Зязюна. - К., Педагогічна

думка, 2012. - 390 с. / було складено навчальні робочі програми для викладання

наступних курсів: «Основи педагогіки та методика викладання», «Педагогіка і

психологія вищої школи», «Педагогіка вищої школи», «Психологія управління»

для магістрів технічних спеціальностей.

У зв’язку з тим, що вищезазначені навчальні дисципліни кафедра

забезпечує у ВНЗ, який є непедагогічного профілю, викладачі знаходяться в

постійному пошуку шляхів самовдосконалення та розвитку своїх професійних

компетенцій в галузі психології і педагогіки. В університеті запроваджено

систему внутрішніх курсів підвищення рівня професійно-педагогічної

кваліфікації (ЦПМ), проводяться дослідницькі практики під час кафедральних

та міжкафедральних науково-теоретичних семінарів, здійснюється апробація

наукових проектів з держбюджетної тематики із залученням питань педагогіки,

активною є також участь членів кафедри філософії у Всеукраїнських науково-

теоретичних конференціях з проблем педагогіки вищої школи.

В рамках підготовки магістрів, при викладанні курсу «Психологія та

педагогіка вищої школи», призначеного для фахівців у галузі знань за

напрямом «Інформатика та обчислювальна техніка: комп’ютерні системи та

мережі», були враховані рекомендації, що запропоновані у монографії, зокрема

в розділі 8 (підрозділ 8.4) - «Інформаційно-комунікаційні технології та їх

використання» [1, с. 253-256]. В навчальній робочій програмі «Основи

педагогіки вищої школи та методика викладання», за якою працюють викладачі

кафедри філософії, здійснюючи начитку лекцій для магістрів в галузі

«Автоматика та управління», використано з монографії настанови розділу 4

(підрозділ 4.3) «Особливості пізнавальної діяльності в умовах інформаційного

суспільства» [1, с. 127-138]. Окрему увагу привертає курс «Педагогіка вищої

школи», що входить до комплексу підготовки магістрів інституту інженерної

екології за напрямом «Геодезія та землеустрій», в якій обов’язковим елементом,

Філософія


60

який фактично пронизує всі змістовні модулі дисципліни є інтерпретація

педагогіки не тільки як науки, а й як мистецтва. Першоджерелом знову ж таки

виступили розмисли з вищезазначеної монографії в розділі 3 (підрозділ 3.4)

«Сучасне осмислення феномену педагогічної майстерності (кінець XX -

початок XXI ст.)» [1, с. 101-112].

В межах підготовки магістрів, аспірантів, здобувачів як фахівців

європейського рівня, високого інтелекту та ерудиції, тим паче за умов

інформаційно-технологічного суспільства, монографії «Розвиток педагогічної

майстерності викладача» [2] та «Культура педагогічного менеджменту» [3] є

надзвичайно актуальними, заслуговують на подальше опрацювання та

залучення їх рекомендацій як першоджерел передового досвіду для

становлення професійної освіти і перспективних креативних досліджень

фахівців, що мають підготовку за спеціальністю «гірництво», «видобування

нафти і газу», «нафтогазова справа».

Загальна картина людинознавчих філософських пошуків першого

десятиліття XXI ст. тісно пов’язана з станом всієї духовної культури та

теоретичної думки в царині означення понять дух, душа, духовність. В історії

становлення цих дефініцій відбились величезні злети, падіння та кризи, що

визначались існуючими суперечностями сучасного суспільства. Слід для

початку зазначити, що для більшості представників європейської інтелігенції

перша світова війна, а далі моральна криза через тероризм, екологічні

катастрофи, відчуження означали не лише дегуманізацію, до того ж тотальну

по відношенню до соціальних норм людського буття, але й остаточний крах

попереднього розуміння духовного світу.

Значна частина теоретиків минулих століть не враховували, що проблеми

науки про дух, душу, духовність необхідно розглядати в широкому

філософському плані, в тісному зв’язку із завданнями соціальної онтології.

Тому так часто ставалось, що конкретні питання живої дійсності виступали в

метафізичних абстракціях, викривлено або завуальовано. Не можна, звичайно,

не визнати, що називаючи сучасну епоху віком «техногенної цивілізації», деякі

філософи, а особливо соціологи правильно вбачали основні відмінні риси

змісту духовності, її парадигм як прояв викликів сучасності. Однак, уникаючи

фетишизації, слід виходити не з прогресу науки та техніки, а з всезагального

прогресу людства. Протягом певного часу створювалось, наприклад, мистецтво

замкнуте, аскетичне, призначене для «еліти», яке сковувало творчість

художника, або ж творилось мистецтво, так зване масове, комерційне, що

спекулювало грубим натуралізмом, еротикою. Все це актуально й сьогодні, ці

моменти по своєму закономірні та невідворотні. Розглянемо для пояснення та

розуміння феномену духовності ситуацію на теренах мистецтва.

В рамках європейської культури, по відношенню до теорії художньої

реальності, ще не склалась дійсно «нова» чи «новітня» філософська модель, яка

точно і концептуально відображала б сучасний досвід, визначала б параметри

традицій та новаторства. Щоправда, незважаючи на всі суперечності, традиції і

новаторство являють собою єдине ціле, хоча і виникає небезпека

псевдоноваторства, надаремного експериментування, особливо якщо зникає



61

об’єктивний критерій оцінки художнього витвору. Вся історія мистецтва та

естетичної теорії засвідчує вічний та невтомний пошук джерел і критеріїв

художнього прогресу. Художній прогрес напряму пов’язаний з поступальним

процесом пізнання світу. В ізоляції від інших гуманітарно-соціальних проблем

губляться методологічні засади багатьох талановитих культурологів та

мистецтвознавців.

Аналізуючи розмаїття явищ в філософській палітрі XXI століття, слід

підкреслити, що існують численні намагання спроби філософського

моделювання «людської ситуації» в умовах нової соціокультурної реальності.

Це стосується в першу чергу критичного переосмислення традиційних форм

співдіяльності. Так, основною метою філософської культури мислення початку

XX ст. було намагання побороти ті настанови, що склалися в Європі протягом

трьох останніх сторіч та створення нової парадигми, відповідної сучасній епосі.

В першу чергу критиці піддається універсально-гносеологічна постановка

класичного раціоналізму, найбільш повно та глибоко представлена в філософії

Гегеля. Також філософія Канта, що гуманістично орієнтована на дослідження

«душевних сил» людини в їх єдності. Ця проблема теоретичного обґрунтування

цілісності світобачення, поставлена родоначальником класичної німецької

філософії, отримує надзвичайну актуальність по сьогодні. З її вирішенням

пов’язують вихід з кризового стану, в якому опинилась як духовна культура так

і освіта за умов глобалізації суспільства.

Людський соціум наповнився стрімким науково-технічним прогресом,

який істотно вплинув на всю культуру, поставив перед вченими-філософами та

педагогами ряд задач. Раніше надбані людством релігійні ідеї зазнали значної

еволюції. Окрім того, науковий та технічний прогрес, що супроводжувався

соціальними змінами, суспільні відносини, на кшталт компаративістської

структури сприяли росту самосвідомості людей, активізації їх діяльності. Вчені

та художники зосередили свою увагу на різних аспектах життєдіяльності

особистості, досліджували її здібності, пристрасті, уподобання, прагнення:

намагались вияснити роль в житті людини свідомості, підсвідомого, розуму та

інтуїції. Вказаний процес своєрідно відбився в теоретичних пошуках нашого

століття. Предметом спеціального дослідження та вивчення у закладах

технічного профілю повинні стати естетичні та культурологічні концепції, що

сягають класичної спадщини в постановці проблем саме цілісного

гуманістичного світобачення.

Зіставляючи класику та сучасність в XXІ столітті, ми генетично

зіставляємо дві епохи розвитку філософії у самій культурі європейського

суспільства. Якщо для ілюстрації розглянути два нових варіанти концепції

самосвідомості - етико-психологічну та предметно-мовну, представлені

відповідно екзистенціалізмом та психоаналізом (як складним змішанням того та

іншого), а також філософією мовного аналізу, то характерним є те, що поняття

самосвідомості в сучасній філософії отримало цілком новий сенс.

Феноменологія, психоаналіз, а особливо екзистенціалізм розглядають

рефлексію як самостійний спосіб внутрішньої дії. Як вже згадувалось, в

поясненні самобутності людства свідомість та рефлексія виступають найбільш

Філософія


62

істотними рисами класичного способу філософствування. Тому однак більшість

напрямків та шкіл, а також різних течій сучасності пов’язані власне з цими

феноменами. Можна з переконаністю сказати про те, що сила сучасних

філософських концепцій «самосвідомості» полягає в розумінні дійсного

масового переживання. Це серйозне ідеологічне явище, і перш за все тому, що

на узагальнено-філософському рівні проявляється в стихійно розповсюдженій

«етиці невтручання». В деяких країнах Заходу, дійсно стали широко

розповсюдженими явища відмови від ініціативної дієвості, байдужість до

ділової кар’єри, конформізм, пристосовництво, спекулятивний прагматизм.

На жаль, в широких філософських західно-європейських масштабах

інтелекту, таланту і праці, глибокі інтуїції та логічно-конструктивні відкриття в

апараті філософії не склались в єдину та спрямовуючу силу. В результаті,

сучасна філософська наука про людину, як виключно духовну істоту, в

загальному зберігає всі ознаки кризи та легше піддається опису в термінах, що

вживаються для позначення кризових станів цілих цивілізацій та культур.

«Цивілізація - вельми ніжна квітка, вельми крихка будівля, по якій всюди

пройшли тріщини, якій загрожує крах. А розвал основ цивілізації щось творить

з людським елементом, з людською матерією життя, проявляючись в

антропологічній катастрофі, яка можливо є прототипом будь-яких інших,

ймовірних глобальних катастроф» [4. с. 107].

Переключення з класичної філософської проблематики на широку

проблематику філософської культури відкрило нові, оригінальні тенденції: від

відчаю до абсурду, від абсурду до віри в бога та людину (Кіркегор); від

усвідомлення кризи європейських наук до формування гуманістичного ідеалу

(Гуссерль); через осмислення буття, закинутого в світ, до створення людського

образу та світу відкриття істини в творах мистецтва (Хайдеггер); від трагічного

усвідомлення таємниці буття та небуття до піднесеного пафосу мистецтва як

зашифрованої трансценденції (Ясперс); від класичного строгого мистецтва

минулого до дегуманізації сучасного мистецтва і культури (Ортега-і-Гассет);

від відображення як глибинного визначення людини до конкретної

універсальності людської історії та культури (Сартр); від феноменології

людського досвіду до політизації мистецтва (Дюфрен); від метафізики буття до

метафізики мистецтва як теології в образах (Марітен, Жильсон); від абсурдного

світу до трагічного героїзму бунтуючої людини (Камю) [5].

Всі ці теми народжені часом незвичайного злету і розвитку науки,

техніки, з одного боку, з іншого - часом війн та катастроф - екологічної,

термоядерної, біохімічної, антропологічної. Критикуючи існуючу мораль,

політичні порядки, ідеологію, державу та право, філософію і культуру, існуючі

соціальні інститути, прогресивні творці борються проти сучасного варварства,

технократичного поневолення, соціального та інтелектуального рабства. Таким

чином, поступово складається категоріальна система не стільки філософії,

скільки категоріальний стрій всієї сучасної культури духовності.

Слід зазначити також, що пройшов час, коли проблеми духовності та

гуманізму були прерогативою розмислів лише художньо-гуманітарної

інтелігенції. Сучасна цивілізація змушена самим ходом пізнання все нових



63

суперечностей признати можливість «інтеграції» етики та еволюційної науки,

можливість гуманізму побудованого не тільки на духовних цінностях, але й на

біологічних фактах включення людини в соціум. Економіка - невід’ємна

частина антропокультурних проблем. Не останню роль відіграє опозиційність

до технократичних та біхевіористських критеріїв людської поведінки.

Відродження ідей еволюційної етики було неоднорідним. Християнський

варіант знаходимо в книзі Тейяра «Феномен людини», де міркування про те, що

«людина - не статичний центр світу, як вона довго вважала, а вісь та вершина

еволюції» [6, с. 40] поєднується з думкою про спасіння людства Христом

Космічним, Христом еволюції. Отже позиції та погляди на сучасне виживання

людства як наукові, так, до речі, дуже впливові й ненаукові надзвичайно

різноманітні (Дж. Хакслі, К. Лоренц, Е. О. Уілсон).

Майже всі основні мотиви, що артикулювались в філософських системах

Європи XX ст., були спрямовані на захист людського життя,його цінностей,

гарантій збереження. Лейтмотивами звучали теми кризи західного суспільства

та його культури; крах всіх цінностей європейської цивілізації, теоретизувалось

мистецтво як трагічна самосвідомість людства, як відображення світу та

людини в їх утопічній перспективі. Про плідність та діалектичну невичерпність

цих пошуків засвідчує той факт, що останні роки особливо активно велися

дослідження філософсько-онтологічних проблем духовності на теренах

вітчизняної науки. Характерною сьогодні є дискусія про «пошук невтраченого

часу», який слід здійснювати як власну долю, як історичний момент: «Сучасна

пора світової історії – доба глобалізації – містить в собі величезну кількість

колізій, які, зрештою, фіксуються в «проблемі людини» (її сутнісних

властивостях, її можливостях та перспективах») [7, с. 13].

Ніколи раніше в історії духовної культури людства не зазнавали такої

сильної вібрації напрямки та школи як за умов глобалізації суспільства, не

створювалось одночасно стільки дійсно великого, шедеврів та нікчемного,

навіть антихудожнього. Поряд існують та розвиваються, виникають і

розпадаються, борються, захищають та заперечують класику як давно відстояні

школи так і нові, часто ефемерні групи. І все ж не можна погодитись з

твердженням, що криза мистецтва - яскраве свідчення кризи всієї духовної

культури [8].

Висновки. В ході проведеного критичного дискурсу, ми дійшли

висновку, що в наш складний, багатий конфліктами, війнами та катастрофами

час, мислителі незважаючи на істотні зміни в поглядах та ідеях, досліджують

все ті ж суперечливі шляхи пошуку сенсу людського життя, загальнолюдських

ідеалів та цінностей, розділяють та глибоко розвивають гуманістичні звернення

до світу та людини, до місця, ролі та значення людини в сучасному світі. Стан

дослідження проблеми складає собою еволюційний процес пошуку

адекватності, аутентичності та альтернативності у визначенні як феномену

«естетичного», так і його ролі у філософсько-антропологічній традиції

постмодерну. Виміри естетичного як унікального, своєрідного, специфічного

рівно ж як і естетичні виміри філософської антропології (філософських вчень)

мають в полі зору необхідність вирішення однієї й тієї ж проблеми –

Філософія


64

ідентифікації новітніх методологічних засад. Власне цим всезагальним засадам

та принципам науки про людину, її духовності, повинні бути присвячені

педагогічні стратегії філософських дисциплін в негуманітарних ВНЗ. Для

успішних результатів слід здійснити наступне:

- узагальнити досвід теоретичних пошуків сучасної вітчизняної

філософсько-антропологічної школи;

- актуалізувати значення новітніх розробок естетики як частини

гуманітарного знання в контексті філософської антропології та «філософії

культури»;

- визначити світоглядно-ціннісну парадигму та методологічні засади

викладання дисциплін гуманітарного циклу в технічних закладах;

- розкрити основні тенденції педагогічних процесів за ситуації

переходу до європейської інтеграції.

В таких розвідках і полягає перспектива подальших досліджень змісту

духовної субстанції сучасної картини світу, а відповідно впровадження

філософсько-антропологічних пріоритетів та інновацій у формування

наукового світогляду інженерної технічної інтелігенції, зокрема, як у нашому

випадку, - фахівців нафтогазового комплексу.


1. Розвиток педагогічної майстерності викладача вищого навчального закладу

непедагогічного профілю в умовах інформаційно-технологічного суспільства: колективна

монографія / [Зязюн I.A., Лавріненко O.A., Солдатенко М.М., Пилипчук В.В., Боровік О.M.,

Семеног О.M., Грищенко O.A., Лещенко М.П., Орлов В.Ф., Іванова Т.В., Тринус О. В.,

Падалка О.С.] / за ред. акад. А.Зязюна. - K.: Педагогічна думка, 2012. - 390 с.

2. Розвиток педагогічної майстерності викладача в умовах інформаційного

суспільства: когнітивний аспект: монографія / Солдатенко M. М. - K.: Педагогічна думка,

2012.- 168 с.

3. Культура педагогічного менеджменту викладача ВНЗ непедагогічного профілю:

посібник / Іванова Т. В. - K.: Педагогічна думка, 2012. — 137 с.

4. Мераб Мамардашвили. Сознание и цивилизация // Как я понимаю философию.:

Прогресс-Культура, 1992. – 366 с.

5. Долгов К. М. От Киркегора до Камю: Философия. Эстетика. Культура. – М.:

Искусство, 1990. - 399 с.

6. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. - М.: Наука, 1987. – 240 с.

7. Табачковський В. Г. У пошуках невтраченого часу: (нариси про творчу спадщину

українських філософів-шістдесятників). – К.: Парапан, 2002. - 300 с.

8. Скальська Д.М. Естетичні виміри філософсько-антропологічних вчень ХХ століття:

[Монографія] / Дарія Миколаївна Скальська – Івано-Франківськ, НТУНГ, «Факел», - 2003. –

232 с.

REFERENCES

1. Rozvytok pedahohichnoi maisternosti vykladacha vyshchoho navchalnoho zakladu

nepedahohichnoho profiliu v umovakh informatsiino-tekhnolohichnoho suspilstva: kolektyvna

monohrafiia / [Ziaziun I.A., Lavrinenko O.A., Soldatenko M.M., Pylypchuk V.V., Borovik O.M.,

Semenoh O.M., Hryshchenko O.A., Leshchenko M.P., Orlov V.F., Ivanova T.V., Trynus O.V.,

Padalka O.S.] / za red. akad. A. Ziaziuna. - K.: Pedahohichna dumka, 2012. - 390 s.

2. Rozvytok pedahohichnoi maisternosti vykladacha v umovakh informatsiinoho suspilstva:



65

kohnityvnyi aspekt: monhrafiia / Soldatenko M. М. - K.: Pedahohichna dumka, 2012.- 168 s.

3. Kultura pedahohichnoho menedzhmentu vykladacha VNZ nepedahohichnoho profiliu:

posibnyk / Ivanova T.V.- K.: Pedahohichna dumka, 2012. — 137 s.

4. Merab Mamardashvili. Soznaniie i tsyvilizatsiia // Kak ia ponimaiu filsofiiu - М.:

Progress, 1992. - S.107-147.

5. Dolgov К. М. Ot Kirkehora do Kamiu: Filosofiia. Estetika. Kultura. – М.: Iskusstvo,

1990. - 399 s.

6. Teiiar de Sharden P. Fenomen cheloveka. - М.: Nauka, 1987. – 240 s.

7. Tabachkovskyi V. H. U poshukakh nevtrachenoho chasu: (narysy pro tvorchu

spadshchynu ukrainskykh filosofiv-shistdesiatnykiv). – К.: Parapan, 2002. - 300 s.

8. Skalska D.М. Estetychni vymiry filosofsko-antropolohichnykh vchen XX stolittia:

[Monohrafiia] / Dariia Mykolaivna Skalska – Ivano-Frankivsk NTUNH, “Fakel”, - 2003. - 231s.

СКАЛЬСКАЯ Д.Н., доктор философских наук, профессор, заведующий кафедрой

философии, Ивано-Франковский национальный технический университет нефти и газа,

(Ивано-Франковск, Украина) E-mail: [email protected]

ФИЛОСОФСКО-АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ПРИОРИТЕТЫ В ПОДГОТОВКЕ

КАДРОВ НЕФТЕГАЗОВОГО ПРОФИЛЯ

В статье актуализированы новейшие педагогические разработки специфики

преподавания гуманитарных дисциплин в технических вузах. Указано на философско-

антропологические приоритеты и рефлексии в формировании научного мировоззрения

будущих специалистов нефтегазовой отрасли. Обосновано, что модернизация и

реформирование образования в области гуманитарных наук, а в частности тех, которые

преподаются при подготовке специалистов инженерно-технических специальностей

требуют постоянного совершенствования, эстетизации. В полемике с отчуждением,

овеществлением и фетишизацией формируются инновационные философские проэкты, их

достижения привлекаются к педагогическому процессу.

Ключевые слова: философская антропология, педагогика, культурная глобализация,

духовная субстанция, художественно-эстетические ориентиры, инновации.

SKALSKA, DARIIA, doctor of Philosophical Sciences, Professor, Head of the Philosophy

Department Ivano-Frankivsk national technical university of oil and gas,

(Ivano-Frankivsk, Ukraine) E-mail: [email protected]

PHILOSOPHICAL AND ANTHROPOLOGICAL PRIORITIES

IN TRAINING THE OIL AND GAS SPECIALISTS

The article presents recent educational developments of particularities of teaching the

humanities in technical universities. The philosophical and anthropological priorities and

innovations in shaping the scientific outlook of future oil and gas industry professionals are

revealed. It has been proved that modernization and reform of education in the humanities,

particularly those that are taught while training students majoring in engineering require constant

improvements and aestheticization.

In general complex of the human sciences aesthetics has proved to be the "culture of

values", and aesthetic dimensions reach the deepest essence of a human as generic being, pointing

to his/her uniqueness and value. Art is often associated with the consciousness of mankind. The

existence of different viewpoints, opinions, positions that can not be united in a single conglomerate

are appropriately reflected in the combination of different ideas, trends and directions that show the

complexity, contradictions, chaos and antinomic character of modern era. In this context, by

updating the aesthetic ideas of philosophy the establishment of new methodological principles takes

place. Moreover, new developments in aesthetics and art, including those that seem incompatible,


Філософія


66

but steadily coexist in human society are observed to appear constantly. One should deeply

penetrate into the essence of the occurring phenomena, analyze them, expose reasons, connection

with certain social phenomena and forces, define their social role and their evolution, to understand

that it is not alien but "different", non-classical and postmodern. If modern culture did not

experience "aesthetic boom", it would be possible to accept the often warning as for distribution of

the "aesthetic crisis", which is going to be replaced by the "cultural turn", "linguistic turn" or era of

"Informatics and Cybernetics". But aesthetics reveals its "daily presence" and becomes an

autonomous branch of values, authoritative examination of society. In controversy with alienation

and fetishization, innovative philosophical projects are formed, their achievements are involved in

the educational process.

Keywords: philosophical anthropology, pedagogy, cultural globalization, spiritual substance,

artistic and aesthetic values, innovations.




© Чубарева О.О., 2016

67

УДК 1:37

ЧУБАРЕВА О. О.,

викладач, Національний педагогічний університет

ім. М. П. Драгоманова

(Україна, Київ) E-mail: [email protected]

____________________________________________________________________

ЕСТЕТИЧНЕ В ЖИТТІ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА І ЛЮДИНИ

Аналізується природа, сутність та роль естетичного в житті сучасного

суспільства, зокрема, молоді та студентів; автор доводить, що серед багатьох важливих

аксіологічних домінант життєдіяльності людини особливе місце і роль займає естетичний

компонент. І це зрозуміло. Найголовнішою відмінністю її від тваринного світу є естетичне

ставлення до дійсності, здатність до її перетворення за законами краси. Естетичне

входить у плоть і кров людини, визначає її гуманістичне ставлення до природи, суспільства і

до самої себе, спонукає до активності, творчості. В наші дні естетичний компонент як

цінність в аксіологічній палітрі студентської молоді виявився приниженим. Особливо він

потерпає від загальної прагматизації життєвого процесу, несправедливої приватизації,

безсистемного насадження ринкових відносин, корупції тощо. Відродження естетичного є

завданням співрозмірним з відродженням живого духу молоді, життєвої краси,

креативності, творчості.

Ключові слова: людина, суспільство, естетичне, освіта, культура, виховання

Дослідження естетичних цінностей і орієнтирів сучасного суспільства,

особливо, молоді є актуальним і невідкладним завданням філософської теорії.

В українській національній культурі феномени краси, прекрасного,

гармонійного традиційно відігравали центральну роль. Нині він виявився

приниженим. Враховуючи це, надзвичайно важливо дослідити, яким чином

сучасна масова культура, інформаційна цивілізація, постійна економічна криза і

перманентні світоглядно-ціннісні трансформації впливають на прагнення

української молоді, яка генетично залишається естетико-центричною, до

реалізації власних аксіологічних устремлінь в сфері краси, мистецтва,

гармонійного влаштування власного побуту тощо. «Актуальність дослідження

процесу формування естетичної свідомості студентської молоді обумовлена

потребами подолання своєрідного «естетичного голоду», в ситуацію якого

потрапила молодь, зокрема студенти, наприкінці ХХ − на початку ХХІ століття

в період розгортання глобалізації та інформаційної революції. Численні

соціологічні обстеження молоді свідчать, що естетичні пріоритети

перемістились на периферію ціннісних орієнтацій студентів, стали майже не

помітними на фоні прагматичного світогляду, що поступово охоплює все більш

широкі кола молоді. Останнє негативно позначається на емоційному стані

молодих людей, їх ставленні один до одного, оточуючих і до самих себе.

«Естетичне» в цій ситуації існує, скоріш, як своєрідна мода, захоплення. Воно

відривається від таких цінностей, як «істина» і «добро», й тому не може повною

мірою забезпечити одвічно естетичне ставлення людини до дійсності.

Повернення молоді до дійсних, а не ілюзійних естетичних цінностей є

Філософія

Естетичне в житті сучасного суспільства і людини

68

завданням, без вирішення якого неможливо говорити про розвиток творчості,

високу духовну атмосферу, загальнолюдські цінності» [1, с. 3]. Особливу роль у

формуванні особистісного відчуття прекрасного завжди відігравала освіта. В

сучасному світі важливо, щоб значну відповідальність за формування і

розвиток естетичних орієнтирів молоді брала на себе вища освіта. У зв’язку з

цим, в нашому дослідженні актуалізується низка вимірів феномену естетичного

в аксіологічній палітрі саме студентської молоді як соціального прошарку, що

відрізняється особливою активністю, прогресивністю поглядів, креативністю

життєтворчої орієнтації.

В сучасних соціокультурних та цивілізаційних умовах, не зважаючи на

різноманіття інформаційно-знакової, іміджевої, брендової продукції, насправді

не відбувається естетизація життєвого простору людини на засадах високої

естетики і гармонійного розуміння прекрасного. Скоріше, спостерігається

нівеляція загальних законів краси на догоду певним комерційно-масовим

потребам в споживанні інформаційних образів. Це, безумовно, веде до

зниження естетичної вихованості особистості, до збіднення її світоглядно-

аксіологічного простору. «Проаналізований стан сучасної культури і характер

актуалізованих суспільстві художньо-естетичних цінностей дає підстави

стверджувати, що сьогодні спостерігається зниження впливу високих цінностей

художньої культури і мистецтва на процеси суспільно-культурної комунікації,

на процеси виховання майбутніх спеціалістів у будь-якій галузі знання. Така

ситуація вимагає удосконалення навчально-виховного процесу у вищих

освітніх закладах, висуває завдання формування пріоритетної системи

справжніх духовних, художньо-естетичних цінностей. Тому естетичне й

поліхудожнє виховання сучасної молоді, майбутніх спеціалістів, набуває

особливого сенсу й актуальності» [2, с. 112]. Визначення освітньо-

філософських принципів такого виховання є важливим завданням, з огляду на

те, що криза естетичності сучасного молодого покоління носить

загальносвітоглядних, культурно-цивілізаційний характер. Враховуючи це,

одним з ключових завдань філософії освіти, з нашої точки зору, є всебічне

дослідження можливостей впливу вищої освіти на формування і

трансформацію феноменологічно-естетичної структури аксіологічної палітри

сучасної української студентської молоді.

При цьому, важливим є не лише загальноцивілізаційний контекст

нівеляції естетичних цінностей, але й ситуація, що складається безпосередньо в

нашій країні. За радянських часів значною мірою було втрачено традиційне

естетичне світоглядне налаштування, притаманне саме українцям, а в

пострадянському кризовому суспільстві до цього додалася постійна

світоглядно-ціннісна криза, що не дозволяє молоді із впевненістю покладатися

на певні традиції, національні естетико-побутові звички, досвід

вилаштовування гармонійного стилю життя попередніх поколінь. «Виникнення

та загострення соціально-економічних, морально-етичних, релігійних та інших

проблем сучасного суспільства потягло появу негативних тенденцій в

естетичному розвиткові та вихованні сучасної студентської молоді. Піддалися

деформації естетичні уявлення, ціннісно-естетичні орієнтації, естетичні смаки



69

студентської молоді» [3, с. 251]. У зв’язку з цим, в теорії і практиці вищої

освіти складається необхідність пошуку нових шляхів та засобів, а також

найдоступніших ресурсів, які нададуть можливість, з одного боку, нейтралізації

змальованого негативного впливу, а з іншого − підвищення ефективності

процесу естетичного виховання студентів. Дана проблематика є ключовим

предметом актуалізації в нашому дослідженні.

Студенти − це та соціальна група, що є духовно-творчим ядром

суспільства. Саме студентська молодь є ключовим джерелом енергії та

орієнтації на подальше розбудовування суспільства, підняття духовних

національних стандартів на нові висоти. У зв’язку з цим, а також з тим, що

українська держава і громадянське суспільство орієнтовані на подальшу

розбудову демократичного ладу, в системі вищої освіти має буди приділена

значна увага саме естетичному вихованню студентів, що є запорукою

активного розвитку духовних характеристик молоді. «Сучасний етап

демократичного розвитку українського суспільства спрямовано на розв’язання

актуальних проблем становлення особистості та формування її громадянської

свідомості, здатності сприймати, розуміти та примножувати цінності духовної

культури. У їх вирішенні суттєве місце належить питанням, пов’язаним із

залученням студентської молоді до світу прекрасного, набуттям нею досвіду

творчого освоєння та використання естетичних цінностей. Звідси пріоритетного

характеру набувають завдання ефективної організації естетичного виховання

студентської молоді, використання на практиці найважливіших форм і засобів

впливу на її естетичну свідомість і поведінку» [4, с. 3]. Враховуючи це,

актуальність нашого дослідження зумовлюється як загальнокультурними і

цивілізаційними тенденціями, так і конкретними проблемами розвитку

національної системи вищої освіти, в якій саме естетично-аксіологічний

сегмент все ще знаходиться витісненим на другий план. Таким чином, в

концептуально-теоретичних філософсько-освітніх розвідках важливо всіляко

актуалізувати дослідження феномену естетичного в аксіології студентської

молоді.

Перед тим як переходити до визначення сутнісно-структурних

характеристик феномену естетичних цінностей саме студентської молоді,

необхідно звернутися до аналізу загального поняття «естетичного» як цінності

в сучасному філософсько-культурологічному дискурсі. В цьому аспекті,

необхідно відмітити, що «естетичне як одна з найвищих ознак людської

духовності пронизує всі сфери людського буття. Стикаючись з будь-яким

природним або соціальним явищем, кожний індивід має можливість оцінювати

його не тільки з позиції користі, прагматичних установок, але й з точки зору

його краси, яка може доставляти йому духовну насолоду» [5, с. 8]. Отже,

аксіологічну природу естетичного можна визначати як іманентно притаманну

людині, особистості здатність конкретно-оцінюючи ставитися як до світу

загалом, так і до окремих речей, явищ і процесів. Оцінка в системі «краса −

потворність», за всієї її різноманітності, є невід’ємною характеристикою

людської особистості, що особливо важливо в молодому віці − на етапі

світоглядно-аксіологічного особистісного становлення.

Філософія


70

Прояви «естетичного» як цінності, що є одним з ключових елементів

структури аксіологічної палітри будь-якої людини, можуть бути

найрізноманітнішими. Важливо, щоб такі прояви були спрямовані в творче, а не

руйнівне русло, до розвитку комунікативних можливостей людини, а не до

конфронтації та конфлікту. На нашу думку, саме цінності краси є тими

аксіологічними орієнтирами, що в найбезпосередніший спосіб здатні

об’єднувати людей, встановлювати духовний контакт між особистостями і

цілими культурами. «У структурі духовних цінностей особистості важливе

місце займають естетичні цінності та мистецтво, яке є продуктом художньо-

творчої діяльності. Студентська молодь, яка має бути інтелектуальною і

морально-естетичною елітою суспільства, особливо потребує уваги до рівня

розвитку естетичної і художньої культури, художньо-естетичної вихованості.

Невипадково цією проблемою опікуються вчені та практики, педагоги,

психологи, соціологи, естетики різних країн світу, наголошуючи на посиленні

уваги до проблеми формування естетичної свідомості у студентської молоді,

підростаючих поколінь в контексті сучасної масової культури. Значна увага в

сучасній теорії естетичного виховання та освітній практиці приділяється

розробці таких понять як естетичний досвід і естетична свідомість, художнє і

естетичне виховання, естетичні цінності і ідеали» [там же, с. 3]. Весь цей

категоріальний апарат в нашому дослідженні виводиться саме на рівень

дослідження конкретного предмету − естетичної свідомості студентської

молоді. Фактори молодого віку, знаходження в культурному просторі

університету, специфіка комунікативних проявів в даному контексті

надзвичайно важливі як фактори особливого входження цінності «естетичного»

в аксіологічну палітру сучасної студентської молоді. Університет як специфічне

середовище допомагає молодій людині певним чином відгородитися від

зовнішнього простору омасовлених стереотипів і стандартів, свідомо

поставитися до формування цілісного особистісного відчуття єдності знання,

моралі та естетичних почуттів.

В загальнофілософському, культурологічному, психологічному,

педагогічному дискурсі «естетичне» як цінність визначається одним з

ключових пріоритетів в процесі формування особистості молодої людини, а

також у розвитку духовно-енергетичних механізмів самовияву та самореалізації

цієї особистості. Тут важливо звертати особливу увагу на те, які саме фактори

можуть сприяти адекватному і креативному розвиткові естетичної свідомості

студентської молоді в процесі навчальної, виховної, культуротворчої діяльності

в стінах вищого навчального закладу. «Естетична свідомість – форма суспільної

свідомості, що розкриває багатство естетичного відношення людини до світу,

відображає її активне прагнення до гармонії, досконалості, краси, ідеалу.

Найбільш вагомими факторами, що зумовлюють стан естетичного виховання у

вищих навчальних закладах є: естетична освіта і естетична інформованість;

інтерес до мистецтва і здатність естетично сприймати його та оцінювати з

точки зору загальнолюдського і національного естетичного ідеалу; естетичне

середовище, освітньо-культурний рівень розвитку, естетично-моральні основи

спілкування, естетичне ставлення до праці, участь студентів в різних видах



71

художньо-естетичної творчості, засоби естетичного виховання, якими є творчо-

продуктивна праця, навколишнє середовище, поведінкова діяльність і

побут» [1, с. 16 − 17]. Всі перелічені фактори мають вибудовуватися в певну

цілісність, систему естетичного світосприйняття, в систематичне прилучення

молодої людини до аксіологічних орієнтирів прекрасного. Саме з такою метою

надзвичайно важливо в кожному університеті формувати відповідний

культуротворчий простір, що з естетичної точки зору охоплював би і

навчальну, і виховну, і мистецьку, і організаційну, і громадську діяльність

молоді.

В сучасному освітньо-філософському і психолого-педагогічному

вітчизняному дискурсі існує достатньо розвинений теоретико-методологічний

апарат дослідження проблем естетичного виховання студентів в українських

університетах. «Проблеми естетичного виховання учнівської молоді займають

чільне місце в українській педагогічній науці. Слід вказати на оригінальні

підходи до естетичного виховання у педагогічних теоріях і практиці видатних

педагогів С. Миропольського, В. Верховинця, А. Макаренка, В.

Сухомлинського та ін., на їхні ідеї про необхідність створення системи

безперервної естетичної освіти і виховання учнівської молоді. Вища школа

історично була створена як середовище не просто культури, а й джерело

народження вищих духовних цінностей, у тому числі й естетичних. У вищій

школі, яка здійснює професійну підготовку, на завершальну стадію переходить

процес формування світоглядних установок особистості (світосприйняття,

світорозуміння, світовідношення). Навчання у вищому закладі освіти – це

момент, коли молода людина здійснює вибір смислу життя, в тому числі і

відповідно до естетичних ідеалів» [6, с. 3]. Незважаючи на те, що в науковій

літературі існує достатня кількість досліджень, присвячених розвиткові

естетичної свідомості студентів, з нашої точки зору, існує нагальна

необхідність конкретного аналізу феномену «естетичного» саме в загальній

аксіологічній палітрі сучасної студентської молоді. Такий аналіз обов’язково

має бути багатофакторним і таким, що враховуватиме різні прояви

життєдіяльності сучасного студентства: від побутової до громадсько-

політичної, від навчально-наукової до практично-професійної.

Важливо відмітити, що формування естетично-аксіологічної особистісної

палітри молодої людини саме в університетському середовищі відбувається на

принципах цілісності та взаємопов’язаності з іншими елементами світоглядно-

ціннісної структури особистості. Естетичні орієнтири, прагнення, переживання

студента безпосередньо пов’язуються із його навчальною, науково-дослідною,

організаційно-громадською, побутово-відпочинковою та іншими видами

діяльності. «Процес художньо-естетичного виховання здійснюється в цілісному

педагогічному процесі університету на таких засадах: взаємодія науково-

теоретичного та художньо-творчого пізнання; створення в університеті

естетичного середовища, яке є неповторним емоційним фоном збудження

світлих почуттів радості, задоволення; розкриття естетичних аспектів науки,

краси пошуку істини, насолоди від опредметнення духовних цінностей

людства; естетична спрямованість взаємодії викладача і студента, повне

Філософія


72

порозуміння і естетична насолода від діалогу і форми спілкування; естетика

відносин, поведінки, загальної культури, інтелігентності викладача і студента;

естетичні аспекти змісту освіти, які потребують естетичного сприймання на

аксіологічних і гедоністичних засадах як естетичної цінності; надання

педагогічному процесу рис художнього образу, твору мистецтва; емоційна

насиченість, витонченість, естетична виразність викладення матеріалу;

культура думки і краса слова; мажорна, поетична тональність навчального

процесу; образність мислення, постійне спілкування з мистецтвом як засобом

пізнання естетичних переживань; естетичний дизайн приміщень та аудиторій,

створення садово-паркової культури на території університету; створення

естетико-інформаційного поля університету, естетики образу життя

студентської молоді» [5, с. 11 − 12]. Враховуючи це, важливе завдання, що

постає перед сучасною філософією освіти, полягає у всебічному визначенні тих

факторів, що впливають на формування естетичної складової в структурі

аксіологічної палітри сучасної студентської молоді. Врахування всього

комплексу таких факторів та концептуально-теоретичному рівні дозволяє

ефективно вибудовувати стратегії та виробляти конкретні педагогічні

інструменти повноцінного естетично-виховного впливу, який сприятиме

активному розвиткові особистісно-професійних та духовних властивостей

кожної молодої людини.

Сьогодні в філософсько-культурологічному дискурсі ще не існує цілісної

концепції того, що ж являє собою процес естетичного виховання студентської

молоді. Широкий теоретичний, концептуальний, понятійно-категоріальний

розмай досліджень і поглядів є не достатньо впорядкованим і проаналізованим.

В цілому, системний аналіз проблеми дозволяє визначити естетичне виховання

студентської молоді як: 1) напрям суспільної діяльності, спрямований на

зміцнення взаємозв’язку естетичного ставлення студентів до дійсності з

найважливішими формами суспільної свідомості та формування у них

наукового світогляду, морально-правової свідомості, художньо-естетичного

досвіду; 2) умову функціонування цінностей художньої культури, глибокого

сприймання та розуміння студентами творів художньої літератури, музики,

образотворчого, театрального та інших видів мистецтва; 3) спосіб набуття

студентською молоддю необхідного професійного досвіду, розвитку

професійних якостей (духовних, психологічних, комунікативних, пізнавальних,

організаторських, креативних), здійснення професійної діяльності з

урахуванням вимог естетичної культури суспільства; 4) основу самореалізації

студентської молоді за законами краси, виявлення естетичної активності та

естетичного ставлення до навколишньої дійсності й мистецтва, розвитку

естетичних інтересів, потреб, уявлень, знань, понять, умінь та способів

естетичної діяльності [див.: 4, с. 3]. З нашої точки зору існує актуальна

необхідність вироблення концептуально-теоретичної парадигми, яка б на

світоглядно-ціннісному та філософсько-освітньому рівні зафіксувала б ключові

принципи вибудовування цілісного університетського простору прищеплення

молоді цінностей високої естетики, без яких неможливе формування

високодуховної особистості майбутнього професіонала й інтелігента.



73

Поки що ж необхідно відмітити, що в більшості українських ВНЗ

естетичне виховання проводиться здебільшого засобами мистецької активності

студентів. Мистецька діяльність, звичайно, є важливим пріоритетом у розвитку

особистісного відчуття прекрасного. Водночас, почуття краси має формуватися

на постійній, системній основі, що може забезпечуватися тільки комплексним

сприйняттям всіх видів діяльності через призму феномену «естетичного».

Реальна практика організації естетичного виховання у вищих навчальних

закладах України засвідчила, що естетичне виховання як правило

здійснювалось засобами мистецтва, у межах художньої самодіяльності.

Залишається невикористаним і до нашого часу виховний потенціал таких

засобів естетичного виховання, як природа, предметне середовище, праця,

краса людини і людського спілкування. Аналіз теорії естетичного виховання у

вітчизняній науці сучасного періоду, практики організації естетичного

виховання в різних вищих навчальних закладах України дозволяє визначити

певні тенденції, що склалися в естетичному вихованні студентської молоді

напочатку ХХІ ст.: 1) естетичне виховання молоді розглядається в контексті

духовного розвитку особистості, утверджуються аксіологічні підходи до

художньо-естетичного виховання; 2) пріоритет в естетичному вихованні на

сучасному етапі надається мистецтву як найважливішому засобу духовного

перетворення особистості й формування в неї ціннісних орієнтацій; 3)

плюралістичне співіснування різних поглядів на сутність естетичного і

художнього виховання в історичній ретроспективі й сьогоденні, у світових і

регіональних вимірах; 4) орієнтація вищої освіти у ХХІ столітті в Україні на

культуротворчі й особистісно-розвивальні функції особистості зумовлюють

естетизацію освітнього простору і навчально-виховного процесу; 5) зростання

уваги до використання національних художньо-естетичних традицій у

естетичному вихованні, до проблем художньо-естетичної творчості; 6)

посилення увага до естетико-екологічної культури майбутнього фахівця; до

релігійного виховання, яке спирається на значний естетичний потенціал; 7)

підвищення інтересу і рівня наукової розробки проблем естетичного виховання

в дальньому зарубіжжі; 8) зниження вартості художніх цінностей, яке веде до

утвердження споживацької психології молоді, антиестетичний вплив «індустрії

розваг», її спрямованість на збудження почуттів насильства, жорсткості,

конформізму; 9) визнання естетичного виховання як найважливішого чинника

розвитку в студентської молоді ідеалів добра й краси в умовах мас-медіа-

освіти; 10) значне скорочення теоретичних і практичних розробок проблем

естетичного ставлення до праці, до естетики побуту, естетики поведінки [див.:

6, с. 10 − 11]. Врахування цих тенденцій, а також вироблення цілісної освітньо-

виховної програми протидії негативним наслідкам окремих тенденцій є

важливим завданням сучасної університетської спільноти України. Наше

дослідження орієнтоване саме на систематизацію, вироблення цілісного

концептуально-теоретичного комплексу, орієнтованого на вирішення проблем

естетичного виховання студентської молоді в сучасних складних глобальних,

національних, соціально-трансформаційних та культурно-кризових реаліях, в

Філософія


74

які потрапляє кожна молода людина на етапі становлення власної особистості,

вибору аксіологічних пріоритетів власної життєдіяльності.


1. Богданова Н.Г. Естетична свідомість студентської молоді в сучасній Україні

в контексті глобалізаційно-інформаційного аналізу. Автореферат дисертації на здобуття

наукового ступеня кандидата філософських наук. Спеціальність: 09.00.03 − соціальна

філософія та філософія історії / Наталія Богданова. − К., 2007. − 22 с.

2. Пішун С.Г. Формування культури дозвілля студентів вищих навчальних

закладів в умовах роботи студентського клубу. Автореферат дисертації на здобуття

наукового ступеня кандидата педагогічних наук. Спеціальність: 13.00.07 − теорія і

методика виховання / Сергій Пішун. − К., 2005. − 23 с.

3. Сергієнко А.В. Ціннісний пріоритет естетичної культури сучасного

студента: теорія і практика / А.В. Сергієнко // Педагогічна освіта: теорія і практика:

Збірник наукових праць. Психологія. Педагогіка. − К.: Київський університет ім. Б.

Грінченка, 2014. − № 22. − С. 54 − 59.

4. Кохан І.І. Естетичне виховання у процесі особистісного та професійного

розвитку майбутнього фахівця / І.І. Кохан // Наукова скарбниця освіти Донеччини. Науково-

методичний журнал. − 2013. − № 1 (14). − С. 117 − 119.

5. Панченко Л.М. Формування ціннісних орієнтацій молоді в період системної

трансформації українського суспільства. Автореферат дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата філософських наук. Спеціальність: 09.00.03 − соціальна філософія та

філософія історії / Леся Панченко. − К., 2003. − 21 с.

6. Бані-Ісса Х.М.Д. Естетичне виховання у вищих навчальних закладах України у

сучасний період. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

педагогічних наук. Спеціальність: 13.00.01 − загальна педагогіка та історія педагогіки /

Халдун Мохамед Джабер Бані Ісса. − Луганськ, 2002. − 16 с.

REFERENCES

1. Bohdanova N.H. Estetychna svidomist' student·s'koyi molodi v suchasniy Ukrayini v

konteksti hlobalizatsiyno-informatsiynoho analizu. Avtoreferat dysertatsiyi na zdobuttya naukovoho

stupenya kandydata filosofs'kykh nauk. Spetsial'nist': 09.00.03 − sotsial'na filosofiya ta filosofiya

istoriyi / Nataliya Bohdanova. − K., 2007. − 22 s.

2. Pishun S.H. Formuvannya kul'tury dozvillya studentiv vyshchykh navchal'nykh

zakladiv v umovakh roboty student·s'koho klubu. Avtoreferat dysertatsiyi na zdobuttya naukovoho

stupenya kandydata pedahohichnykh nauk. Spetsial'nist': 13.00.07 − teoriya i metodyka

vykhovannya / Serhiy Pishun. − K., 2005. − 23 s.

3. Serhiyenko A.V. Tsinnisnyy priorytet estetychnoyi kul'tury suchasnoho studenta:

teoriya i praktyka / A.V. Serhiyenko // Pedahohichna osvita: teoriya i praktyka: Zbirnyk naukovykh

prats'. Psykholohiya. Pedahohika. − K.: Kyyivs'kyy universytet im. B. Hrinchenka, 2014. − № 22. −

S. 54 − 59.

4. Kokhan I.I. Estetychne vykhovannya u protsesi osobystisnoho ta profesiynoho

rozvytku maybutn'oho fakhivtsya / I.I. Kokhan // Naukova skarbnytsya osvity Donechchyny.

Naukovo-metodychnyy zhurnal. − 2013. − № 1 (14). − S. 117 − 119.

5. Panchenko L.M. Formuvannya tsinnisnykh oriyentatsiy molodi v period systemnoyi

transformatsiyi ukrayins'koho suspil'stva. Avtoreferat dysertatsiyi na zdobuttya naukovoho stupenya

kandydata filosofs'kykh nauk. Spetsial'nist': 09.00.03 − sotsial'na filosofiya ta filosofiya istoriyi /

Lesya Panchenko. − K., 2003. − 21 s.



75

6. Bani-Issa Kh.M.D. Estetychne vykhovannya u vyshchykh navchal'nykh zakladakh

Ukrayiny u suchasnyy period. Avtoreferat dysertatsiyi na zdobuttya naukovoho stupenya kandydata

pedahohichnykh nauk. Spetsial'nist': 13.00.01 − zahal'na pedahohika ta istoriya pedahohiky /

Khaldun Mokhamed Dzhaber Bani Issa. − Luhans'k, 2002. − 16 s.

ЧУБАРЕВА О. А., преподаватель, Национальный педагогический университет им.

М. П. Драгоманова (Киев, Украина) E-mail: [email protected]

ЭСТЕТИЧЕСКОЕ В ЖИЗНИ СОВРЕМЕННОГО ОБЩЕСТВА И

ЧЕЛОВЕКА

Анализируется природа, сущность и роль эстетического в жизни современного

общества, в частности, молодежи и студентов; автор доказывает, что среди многих

важных аксиологических доминант жизнедеятельности человека особое место и роль

занимает эстетический компонент. И это понятно. Самым главным отличием ее от

животного мира является эстетическое отношение к действительности, способность к ее

преобразования по законам красоты. Эстетическое входит в плоть и кровь человека,

определяет его гуманистическое отношение к природе, обществу и к самому себе,

побуждает к активности, творчества. В наши дни эстетический компонент как ценность

в аксиологической палитре студенческой молодежи оказался униженным. Особенно он

страдает от общей прагматизации жизненного процесса, несправедливой приватизации,

бессистемного насаждения рыночных отношений, коррупции и тому подобное.

Возрождение эстетического является задачей соизмеримым с возрождением живого духа

молодежи, жизненной красоты, креативности, творчества.

Ключевые слова: человек, общество, эстетическое, образование, культура,

воспитание.

CHUBAREVA, OLGA, преподаватель professor, National Pedagogical University.

Drahomanov (Kyiv, Ukraine) E-mail: [email protected]

THE AESTHETIC IN MODERN SOCIETY AND HUMAN

Analyzes the nature, essence and aesthetic role in modern society, including youth and

students; The author argues that among the many important landmarks of human axiological

special place and role is an aesthetic component. This is understandable. The main difference from

the animal world it is an aesthetic relationship to reality, its ability to transform the laws of beauty.

The aesthetic is in flesh and blood person, humanist defines its relationship to nature, society and

himself, encourages activity, creativity. Nowadays aesthetic component as a value in Axiological

palette of students was humiliated. In particular, he is suffering from total pragmatism life process,

unfair privatization, indiscriminate planting of a market economy, corruption and so on.

Renaissance aesthetic is the task of living commensurate with the resurgence of the spirit of youth,

vitality, wellness, creativity, creativity.

Keywords: man, society, aesthetic, education, culture, education




Філософія

Philosophical and educational orientation of iTunes University as a possibility of satisfying individual needs…

76

UDC 141.2: 37.013.73 +372.881.1

STRASHKO I.V. Senior Lecturer, Chair of Romance and Germanic Philology

National Pedagogical Dragomanov University

(Kyiv, Ukraine) E-mail: [email protected]

____________________________________________________________________

PHILOSOPHICAL AND EDUCATIONAL ORIENTATION OF iTUNES

UNIVERSITY AS A POSSIBILITY OF SATISFYING INDIVIDUAL NEEDS

FOR EDUCATION

The potential of іTunes University as a tool that allows every individual to realize personal

needs for education, self-education, and self-fulfillment is analyzed in the paper. The valuable

aspects of iTunes U application include epistemological, educational, creative opportunities;

openness, diversity, and heterogeneity; multifunctionality and interactivity. The author underlines

that effective practical use of iTunes U in national realities should include the development and

implementation of the strategy based on existing international experience, its adaptation to the

specific goals and objectives of teaching and learning.

Keywords: iTunes University, podcast, educational potential, global learning process, self-

education, self-fulfillment, language education.

There is no doubt about the significance of educational innovations as the

fundamental mechanisms for transformations in the field of education. Under

conditions of rapid technological changes, «… the introduction of innovation has

become one of the main features of a social construct, which is called «information

society» and «knowledge-based society» in contemporary research» [8, p. 73]. The

universities also are not isolated from these changes; they actively respond to them

while maintaining their identity and teaching practice proved through the ages.

Hence, we can talk about «a dialectical unity between traditions and innovations».

Accordingly, the innovative character of the modern era in university context is

realized only in the background of academic traditions historically verified and tested

by practice [10, p.14].

There have been relatively intense debates on the «destiny of the University» in

the modern philosophy of education. Nowadays, universities are facing the challenge

of their place, role, and mission in society. «Under conditions of changeable

modernity, there raises the issue of adaptability of this institution to variable social,

cultural, political reality» [2, p. 24]. In a sense, an example of such adaptability is

iTunes U (iTunes University). It can be suggested that it functions as a sort of «digital

extension» of the modern universities and in the future might become an integral

component of universities as a whole. The necessity of understanding of iTunes U is

determined by the discrepancy between the global trend toward its use for education

and the level of its analysis in the field of philosophy of education.

The methodological and theoretical foundation of this study is the vast

literature on world philosophy and educational thought, contemporary domestic and

foreign research on issues of the philosophy of education.



© Strashko Iryna, 2016

77

The role and significance of higher education in the XXI century, the

mission of modern university education were analyzed in the works of post-industrial

society theorists such as D. Bell, P. Drucker, V. Inozemtsev, M. Castells, M. Porter,

А. Toffler [9] and others. Theoretical and methodological aspects of the development

of higher education in Ukraine have been examined in fundamental research of

prominent Ukrainian academics as V. Andrushchenko [2], V. Baranovsky, Y.

Bystrytsky, B. Bekh, L. Huberskyi, G. Volynka, V. Kremen. Also, we should name

Ukrainian scholars whose works are devoted to research on the place, role and

purpose of the university in the present conditions, such as S. Kurbatov [7], I.

Predborska, S. Terepyschyi, A. Tymoshenko, E. Pinchuk, D. Shevchuk, T. Zhyzhko

[10] and others. The global context of educational activities has been thoroughly

investigated by V. Viktorov, A. Liferov, S. Malkova, A. Nawrocki, I. Tahunova and

others. Contemporary issues in the philosophy of education have been studied in the

papers of L. Gorbunova, N. Kochubei, S. Kutsepal, V. Kushnir, V. Pazenko, I. I.

Predborska, V. Redyuhina, S. Sheveleva and others. As for the iTunes U, the first

step toward its analysis has already been taken by such researchers as D. McKinney,

J.L. Dyck, E.S. Luber. They examined the efficiency of podcasts used in mobile

learning in higher education [8]. However, it appears that iTunes U has not yet

received philosophical and theoretical analysis in Ukrainian studies, which

determines the relevance of this article.

The paper attempts to examine the potential of iTunes U as a tool to meet

individual needs for education, self-education, and selfrealization in contemporary

«knowledge-based» society.

There is no doubt about the need to implement the educational innovations, but

the quality assessment of these innovations is a very topical issue. «Regrettably, we

are constantly dealing with the issue of putting into practice the new forms, values,

approaches, technical and technological means in the context of a rather conservative

and tradition-oriented educational mechanism» [7, p.79]. Therefore, the study on

educational innovations and evaluation of their efficiency is a necessary condition for

their thorough understanding and further implementation in Ukrainian practice.

Moreover, the innovative component of the educational process acquires particular

significance in the new imperatives of the quality of foreign language education.

iTunes U is a gratis application that can be downloaded from the iTunes Store.

iTunes University is a place where anyone can learn, using the world’s largest

resource of free educational content from universities and colleges [4, p.2]. With

iTunes U education institutions can distribute free of charge lectures, presentations,

training materials that demonstrate their academic and intellectual potential.

It can be suggested that the existence of iTunes U is determined by normative

interaction with developers, authors of courses, learners, and all interested people; the

need to demonstrate educators’ intellectual and creative potential; ongoing interaction

with the «outside world» to include various information in «inner world» of modern

man.

iTunes U permits the individual to be a part of the global educational process,

actively integrate it and use its achievements, as nowadays, there is a possibility to

make use of educational resources from world’s leading universities as Harvard,

Філософія


78

Yale, Oxford, Cambridge, and many others. Its intellectual potential provides for the

implementation of two important functions related to the transfer of cognitive

products: firstly, it serves as a source of knowledge and experience; secondly, it

enables an individual to realize personal needs, conditioned by one’s subjective

experience. It seems possible to identify such characteristic features of iTunes U: the

institutional identity; the academic potential of institutions participating in it;

diversity of subject choice, including natural, social and human sciences.

The identity of the institution refers to how and by whom the University’s

image is presented in iTunes U. Exploring the courses represented within universities

and colleges helps acquire a deeper understanding of their scientific potential as well

as teachers’ personal contribution in the disciplines.

iTunes U may be seen as space, which provides educators with additional

opportunities for self-fulfillment, for the demonstration of their scientific and

pedagogical potential in the educational process. From the viewpoint of positive

knowledge growth, particular interest presents the educators’ activity in this space,

representation of their scientific knowledge baggage and how their activity-

communicative potential is implemented through information, relationships and

connections with their students. It can be suggested that educators’ influence on their

students and the world learners’ auditory is exercised in direct proportion to the level

of their scientific knowledge and expertise.

The concentration of the variety of educational resources in one place creates a

unique educational content portal. This complex and multi-faceted space includes

both traditional and innovative, makes possible the use of theoretical and practical

innovations in the field of education in all their diversity. It might be suggested that

the purpose of its development is the reproduction of socio-cultural experience and

socially significant knowledge in the context of the cognitive and informational

interaction in the global educational environment. It appears that the primary means

of achieving this goal are the creation and the distribution of such «products» as

podcasts (in audio and video formats), images, books, documents, which contain

relevant information; reflect the norms and values of society and contribute to

creative skills development. This space is designed as an open system, which

functioning is aimed at integrating the educational resources of schools, their

potential into a developed information structure according to the target settings of the

network society and the mission of iTunes U. Also, it may be suggested that its use in

the educational process helps shape the nonlinear way of thinking of all its

participants. A. Gumenuk identifies the nonlinear way of thinking as that way of

thinking, which «…considers man and education as open, complicated systems that

are in a state of immanent movability and fulfillment of creative potential…» and

«recognizes the importance of personal choice» [3, p.79], the opportunity for self-

education.

The concept of iTunes U is, rephrasing Karl Jaspers, «a requirement for full

transparency along with the task of establishing the limitless relationship to bring

indirectly an individual to the whole» [6, p. 85]. Also, due to the educational

collections, it may be said that it is something more than available software

application, and it may be considered as a system that is open to society. Moreover,



79

as a transmitter of intellectual potential of participating education institutions, iTunes

U directly affects the change in approaches to providing educational information and

therefore, represents the progressive dynamics and the evolution of the educational

process. Thus, iTunes U may be seen as a space where the current trends of university

education, namely «education for all» and «lifelong learning», its flexibility,

openness and heterogeneity are represented.

It is crucial to highlight that iTunes U as an intermediary between the

participants of the educational process does not change the essence of education, as it

changes its form, but not the content; it performs supplementary, technical functions.

It could be said that iTunes U is relevant to the education and socio-cultural

conditions of modern society, organized as a system of open social networks. A

particular aspect of its functioning is the variety of methods, forms, and ways of

getting information and delivering it to digitally native students since the task of

modern education is not only the transfer of knowledge and mastery the different

ways of obtaining information and most importantly is its perception, learning and

creative use. Indeed, educators’ and students’ unhappiness in fetters of curricula,

monitoring and mass results, and the lack of incentive to understand the real situation

create the atmosphere, in which, apparently, good results in technical skills and

knowledge based on questioning may be achieved, but actually knowledge, ability to

take risks in undertaking research and expressing opinions, become impossible [6, p.

83].

It is worth noting that iTunes U allows to organize work with large amounts of

educational information that is constantly updated and supplemented in various

differential mode from multiple heterogeneous sources. Also, educational content

selected and structured by educators is an essential condition that ensures the

conformity of the content to the objectives and tasks of training and students’ needs

and interests. Besides, exports of materials in different formats, as well as the

compactness and reliability of data storage greatly expand the opportunities for

education and self-education since lectures and notes are always available. After

installing the necessary software on the device and accessing iTunes U, contemporary

students can work with educational material at a convenient time and comfortable

pace; they can choose the lecture resources, subscribe to them, and listen to them on

their own in any order depending on their preferences, interests, level and field of

training. In this regard, it is worth recalling the words of A.Toffler that «computer

assisted education, programmed instruction and other such techniques, despite

popular misconceptions, radically enhance the possibility of diversity in the

classroom. They permit each student to advance at his own purely personal pace.

They permit him to follow a custom-cut path toward knowledge, rather than a rigid

syllabus as in the traditional industrial era classroom» [9, p. 143].

Individual’s reasons determine the choice (of an institution, a collection or a

course), the implementation of which depends on a combination of internal and

external determinants. For instance, external determinants can be based on teacher’s

or friends’ recommendations. Internal ones are based on personal preferences. It can

be assumed that individual choice, based on interests, as well as the system of

preferences, give rise to the meaning of one’s being, and are the vectors that make up

Філософія


80

the structure of the individual educational process. While solving own existential

issues, one contributes to self-education in accordance with personal and professional

needs, interests, vital circumstances, which is reflected in the state of self-education.

The choice here appears as a motivated, organized and even operational activity (i.e.,

search on the categories, downloading and subscription to courses from the catalog)

susceptible to external determinants and determined by the individual. This activity

includes an easy, semantic and personal choice. So, the choice is a process, activity,

and the result; it is a means of education and self-education, it is value-oriented,

meaningful, and substantive.

Consequently, iTunes U may be seen as a cumulative platform for distance,

mobile, and e-learning, which includes timing, spatial, substantive, and

organizational components. Accordingly, it creates alternatives possibilities for

gaining information and enhancing knowledge level in various fields of education

and training; offers varied educational paths, and ample opportunities for setting

personal and professional trajectory and self-determination.

Overall, it can be said that iTunes U is a multifunctional space designed to the

dissemination and accumulation of information, digital educational resources, which

provides the ability to use them for educational, educative and information purposes.

It is certain that the application of iTunes U in the national reality requires its

methodological, logical-epistemological, technological and technical elaboration, as

well as models of organization, leadership, and management of the learning process.

It means that the institutions need to develop strategy, participatory mechanisms,

programs, staff training activities, allocate resources. It also requires high-level

commitment to greater participation. There arises the question not only about the

reproduction of available intellectual resources on iTunes U and implementation of

ways and means of using them, but also the necessity of creating our educational

resources to promote Ukrainian Education and Science. Therefore, iTunes U may

become a platform to present and promote national educational achievements to the

world.

However, resource potential of iTunes U can be successfully implemented in

our system of higher education under certain conditions. The first most significant

implementation issue can be identified as technical. It mainly results from the level of

technical equipment faced both by education institutions and by students but is

exacerbated by economic factors related for instance to acquisition costs of iPads (it

should be remembered that iTunes U is an application for iPad, iPhone, and iPod

touch). Nevertheless, it should be underlined that browsing, listening to, and

downloading available courses from the catalog on iTunes U are possible on a

personal computer.

Although the course creation seems to be easy, it is worth noting that, there are

requirements that shall be met to create and deliver courses on iTunes U. The first

one is personal Apple ID to access to iTunes U Course Manager. In this respect, it

should be highlighted that only affiliated educators representing the official

institution are authorized to deliver educational content to iTunes U. Moreover, this

education institution must have a public iTunes U website, not to mention the fact

that the content license is needed. Having logged in to iTunes U Course Manager,



81

one needs to follow the instructions [5, p. 3]. It is worth stressing that nowadays

courses can be created on iPad.

Educational resources on iTunes U might serve as a supplementary source of

professionally-oriented information to help students enhance foreign language

knowledge in their specialty. Authentic content is a significant source of

replenishment special scientific vocabulary and terminology in the specialty in the

target language. In this respect, it should be pointed out that the overwhelming

majority of educational content presented at iTunes U is in English that may be

explained by the fact that English is the predominant scientific language, the rise of

which «is unprecedented since the times when Latin dominated the academy in

medieval Europe» [1, p. 2]. Given this, foreign language proficiency is the main

condition of efficient and sound use of authentic educational resources on iTunes U.

It should also be emphasized that the available authentic educational content on

iTunes U will not only open new educational opportunities but also will pose specific

challenges to all participants of the educational process. Among them, first, it can be

named the task of differentiation and recognizing the value-relevant information.

iTunes U is an open educational space but, as a result of this opening, there are

various learning directions and trajectories, and consequently plenty of choice issues.

Also, since courses and collections are constantly updated and renewed, it may turn

up that learners are in the situation of permanent choice. Accordingly, the lack of

students’ readiness to use iTunes U in the learning process can be one of the obstacles

to its successful application.

Then, the development and implementation of a strategy based on existing

foreign experience. The efficient practical adoption of resources in foreign languages

should include the selection of educational material by the curriculum; its adaptation

to specific goals and objectives of teaching and learning, and to the level of students’

foreign language proficiency.

Finally, notwithstanding the new opportunities for self-education, there is a risk

of non-productive use of iTunes U, such as the desire to listen to music or view

entertainment as it is an application to iTunes, which is, above all, the digital music

service, a content management system.

On the whole, it could be said that authentic materials presented at iTunes U,

provide additional options to master a foreign language; promote individual value

attitude to foreign language education, especially in the present conditions of social

development, when a foreign language is an important tool in the professional

activity of any specialist.

Therefore, iTunes U may be seen as a platform to realize teachers’ and

learners’ potential in the educational process; space, which provides all interested

people with opportunities for personalized and life-long learning regardless of their

place of residence; a tool that may be used to enhance the quality of language

learning through the use of authentic educational content.

To conclude, the valuable aspects of iTunes U application, regarding

philosophical and educational potential, include epistemological, educational,

creative opportunities; openness, diversity, and heterogeneity; multifunctionality and

interactivity; the opportunities for self-education and life-long learning.

Філософія


82

It can be said that the conceptual model of iTunes U is in the process of

developing and setting its priorities for prospective solutions to current issues of the

educational process and its possible future. Further theoretical foundation has the

perspective to enable Ukrainian educators to adopt practically iTunes U in reasonable

and significant ways, and to ensure its application and pragmatic value in Ukrainian

education system to represent its academic potential.

REFERENCES

1. Altbach P. G., Reisberg L., Rumbley L. E. Trends in global higher education: Tracking

an academic revolution [Electronic resource] / P. G. Altbach, L. Reisberg, L. E. Rumbley – 2009. –

Mode of access: http://www.uis.unesco.org/Library/Documents/trends-global-higher-education-

2009-world-conference-en.pdf . – Last access: 23.03.2016. – Title from the screen.

2. Fenomen universytetu v konteksti «suspilʹstva znanʹ»: [Monohrafija] / avtorsʹkyj

kolektyv: V.P. Andruščenko, V.P. Bex, M.I. Bojčenko, I.V. Vojtjuk, O.Je. Homilko, L.S. Horbunova,

M.V. Hrycenko, S.V. Kurbatov, I.F. Nadolʹnyj, L.M. Pančenko, Je.A. Pinčuk, I.M. Predborsʹka, S.V.

Prolejev, I.V. Stepanenko, D.V. Ševčuk, O.M. Šypko, A.O. Jarošenko. – K., 2014. – 256 s.

3. Humenjuk A. M. Stanovlennja nelinijnoho myslennja pedahoha v umovax modernizaciji

vyščoji pedahohičnoji osvity [Tekst]: dys. na zdobuttja naukovoho stupenja kand. filosof. nauk:

09.00.10: zaxyščena 21.01.11: zatv. 14.02.10 / Humenjuk Anna Mykolajivna. – K., 2010. – 182 s.

4. iTunes U Course Guidelines [Electronic resource] – Mode of access:

https://www.apple.com/education/ipad/itunes-u/pdfs/iTunesU_CourseCreation.pdf . – Last access:

04.08.2015. – Title from the screen.

5. iTunes U Guidelines. Creating your course [Electronic resource] – Mode of access:

https://www.apple.com/support/itunes-u/docs/iTunesU_Course_Guidelines_011912.pdf. – Last

access: 03.08.2015. – Title from the screen.

6. Jaspers K. Ydeja unyversyteta (per. s nem. T.V. Tjahunovoj; pod obšč. red. M.A.

Husakovskoho) // Mynsk: BHU. – 2006.

7. Kurbatov S. V. Fenomen universytetu v konteksti časovyx ta prostorovyx vyklykiv:

[Monohrafija] / S. V. Kurbatov. – Sumy: Universytetsʹka knyha, 2014. – 262 s.

8. McKinney D., Dyck J. L., Luber E. S. iTunes University and the classroom: Can

podcasts replace Professors? [Electronic resource] / D. McKinney, J. L. Dyck, E. S. Luber //

Computers & education. – 2009. – Vol. 52. – №. 3. – P. 617-623. – Mode of access:

http://www.brown.uk.com/teaching/qualitativepostgrad/mckinney.pdf . – Last access: 27.09.2015. –

Title from the screen.

9. Toffler A. Future shock [Electronic resource] / A.Toffler // New York: Bantam Books. –

1970. – Т. 399. – Mode of access: http://eindtijdinbeeld.nl/EiB-Bibliotheek/Boeken/Future_Shock_-

_Alvin_Toffler_-.pdf . – Last access: 07.11.2014. – Title from the screen.

10. Žyžko T. A. Teoretyčni zasady rozvytku universytetsʹkoji osvity: jevropejsʹkyj kontekst

[Tekst]: avtoref. dys. na zdobuttja naukovoho stupenja d-ra filosof. nauk: 09.00.10 / Žyžko Tetjana

Anatolijivna. – K., 2011. – 34 s.

СТРАШКО І.В., старший викладач кафедри романо-германської філології

Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

(Київ, Україна) E-mail: [email protected]

ФІЛОСОФСЬКО-ОСВІТНЯ НАПРАВЛЕНІСТЬ іTUNES U ЯК МОЖЛИВІСТЬ

РЕАЛІЗАЦІЇ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ПОТРЕБ ОСОБИСТОСТІ В ОСВІТІ

В статті проаналізовано потенціал іTunes університету в якості інструменту, який

дозволяє реалізувати особисті потреби в освіті, самоосвіті та самореалізації. Показано,

https://www.apple.com/education/ipad/itunes-u/pdfs/iTunesU_CourseCreation.pdf

https://www.apple.com/support/itunes-u/docs/iTunesU_Course_Guidelines_011912.pdf



83

що ціннісні аспекти застосування іTunes U включають в себе епістемологічні, освітні,

творчі можливості; відкритість, різноманітність і гетерогенність ресурсів;

багатофункціональність і інтерактивність. Зроблено висновок, що ефективне практичне

застосування іTunes U в національних реаліях повинне включати в себе розробку і реалізацію

стратегії на основі існуючого зарубіжного досвіду, її адаптацію до конкретних цілей і

завдань викладання і навчання.

Ключові слова: iTunes університет, подкаст, освітній потенціал, глобальний

освітній процес, самоосвіта, самореалізація, мовна освіта.

СТРАШКО И.В., старший преподаватель кафедры романо-германской филологии

Национального педагогического университета имени М.П. Драгоманова

(Киев, Украина) E-mail: [email protected]

ФИЛОСОФСКО-ОБРАЗОВАТЕЛЬНАЯ НАПРАВЛЕННОСТЬ iTUNES U КАК

ВОЗМОЖНОСТЬ РЕАЛИЗАЦИИ ИНДИВИДУАЛЬНЫХ ПОТРЕБНОСТЕЙ

ЛИЧНОСТИ В ОБРАЗОВАНИИ

В статье проанализирован потенциал iTunes университета как инструмента,

который позволяет реализовать индивидуальные потребности личности в образовании,

самообразовании и самореализации. Показано, что ценностные аспекты применения iTunes

U включают в себя эпистемологические, образовательные, творческие возможности;

открытость, разнообразие и гетерогенность ресурсов; многофункциональность и

интерактивность. Сделан вывод, что эффективное практическое применение iTunes U в

национальных реалиях должно включать в себя разработку и реализацию стратегии на

основе существующего зарубежного опыта, ее адаптацию к конкретным целям и задачам

преподавания и обучения.

Ключевые слова: iTunes университет, подкаст, образовательный потенциал,

глобальный образовательный процесс, самообразование, самореализация, языковое

образование.



Філософія

Концепт «риторики економіки» в аргументах логічного аналізу

84

УДК 160.1+330.101

КОМАХА Л.Г. кандидат філософських наук, доцент

Київського національного

університету імені Тараса Шевченка (Київ, Україна)

____________________________________________________________________

КОНЦЕПТ «РИТОРИКИ ЕКОНОМІКИ» В АРГУМЕНТАХ

ЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

В статті досліджується постмодерністський дискурс «риторики економіки», що

відкриває нові перспективи логічного аналізу. Показано особливості логіки викладу позиції

Д.Макклоски, аргументи якої обґрунтовують економічну науку в якості риторики.

Виступаючи співмірністю засобів і мети в мові економічної теорії, риторика презентує

себе в якості «економіка мови», наукою про розподіл блага для людей. Для обґрунтування

своїх положень економічна наука використовує в якості аргументів факти, метафори,

положення логіки, історії, що дозволяє глибше зрозуміти наукові тексти. В статті

доводиться, що предметом риторики економіки є діалог, який ведуть між собою

економісти з метою переконати один одного в тій чи іншій істині. Дана обставина

відкриває нові перспективи для розвитку логіки і філософії.

Ключові слова: риторика, логіка, аргумент, економіка, переконання, наука,

метафора.

Вступ. Перехід до кожної нової парадигми наукового пізнання

здійснюється через застосування системи аргументації, яка відкриває простір

для пошуку і творчості, для ствердження нових ідей та смислів

життєдіяльності. В цьому контексті заслуговує уваги логіка аргументації в

культурі мислення філософії постмодернізму. У самому загальному

визначенні постмодернізмом можна назвати «дух часу» радикального

плюралізму, який поєднує все, що відбулося після класичної епохи в різних

сферах людської діяльності - мистецтві, політиці, економіці, і, безумовно,

логіці наукового пізнання.

Постановка проблеми. Введення поняття «постмодернізму» в

інтелектуальну сферу стало основою для системної аргументації у визначенні

стану культури і науки сучасної цивілізації. При цьому постмодернізм

характеризується наступними рисами: усвідомлення обмеженості й застарілості

методів пізнання, вироблених в попередній науковій традиції; тотальна критика

класичного раціоналізму (фундаменталізму, об’єктивізму, істинності); перехід

до лінгвістичної парадигми філософії, заснованої на релятивізмі, суб’єктивізмі,

антитеоретизмі. Для ствердження цієї ситуації було запропоновано низку

стратегій, які стали аргументами для створення нової логіки розуміння

насамперед соціальної реальності та вироблення сучасної методології пізнання

у всіх сферах життя людини – соціальній, культурній, економічній. Особливо

яскраво проявила себе постмодерна логіка мислення в аргументації

американського філософа Д. Макклоскі по створенню риторики економічної

науки. Він спростовує віру економістів в спрямованість економічної науки до


© Комаха Л.Г., 2016

85

пізнання істини в соціальному житті. Для нього економічна наука – насамперед

риторика, тобто мистецтво переконувати. Аргументи, які прийнято вважати

науковими, – це один із способів переконання, причому зовсім не єдиний і не

завжди вирішальний. Постає завдання вияснити сутність і основний зміст

аргументації американського філософа в обґрунтуванні ним своєї позиції.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема значення і ролі

постмодерністського філософування ґрунтовно розкрита в працях його творців

Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дельоза, М. Фуко, Ж. Деріди та ін. Дослідженню окремих

аспектів філософії постмодернізму присвячені роботи В. Вельша, С.В. Куцепал,

В.П. Загороднюка, В. Бута, К. Харта, В.А. Кутирьова та багатьох інших. Однак

залишається не дослідженою проблема логіки постмодернізму в доказах

сутності сучасного пізнання.

Мета статті полягає у виясненні системи аргументації в обґрунтуванні

концепції «риторики економіки» як нової економічної науки.

Виклад основного матеріалу. В своїй змістовній спрямованості

постмодернізм багато зробив для звільнення мислення від спрощених схем,

стереотипів, обмеженості позитивістської картини світу, протиставивши їм

творчу уяву, історико-філософську ерудицію, літературну метафоричність. З

точки зору Д. Макклоскі, економічна наука в ряді вимірів схожа з літературою.

Для того, щоб зрозуміти сутність економічної науки, потрібно бути не лише

економістом, а літературним критиком, філософом, соціологом і методологом

науки. Економічна наука літературна в тому смислі, що «будь-який людський

аргумент полягає у фактах і логіці, історіях і метафорах. Факти, логіка, історії,

метафори – я називаю їх риторичним зошитом. Факти та історії – протилежні

точки зору однієї діагоналі. Логіка і метафори – крайні точки другої. Ми не

здатні мислити, не порівнюючи одну річ з іншою. В цьому порівнянні полягає

метафора. І ми не здатні мислити, не думаючи про те, як речі близькі одна до

одної, як вони вибудовуються в чіткі послідовні ланки, що робить історія… І

ми не можемо думати про економіку лише за допомогою математики і логіки,

не використовуючи метафор та історій» [5, с. ХV].

Свою основну тезу Д. Макклоскі проілюстрував на прикладі відомих

робіт впливових сучасних економістів, виокремивши в їх аргументації

риторичну складову. Тобто підходи і прийоми, котрі покликані посилювати

позицію авторів у читачів за рахунок літературного стилю її подачі. Серед

таких підходів виділяються: посилання на авторитети; формування фіктивного

іміджу автора (чи то відповідального вченого, «математично строгого

аналітика» або «скромного», але ретельного дослідника фактів), чи то навпаки,

затушовування авторської індивідуальності шляхом викладу матеріалу в

обезособленій формі, що видає результати, які публікуються, за остаточно

об’єктивну, нічим «не замутнену» подачу самої істини; часте вживання

словосполучень типу «очевидно, що…», «без сумніву, що…» і т.п., покликане

вселити впевненість в достовірності і надійності передумов, викладу і

висновків автора [1, с. 30].

Резонанс, який виник навколо роботи, викликаний оригінальністю логіки

викладу автором своєї позиції, завдяки якій відкрився новий погляд на систему

Філософія


86

аргументів, запропонованих відомими вченими і економістами. За їх

«серйозними» розмовами (як і розмовами представників інших наук)

слідкувати складно, поки не «увійдеш» в логіку їхнього мислення. Культура

діалогу надає словам прихований смисл. Однак індивіди, які ведуть незнайомий

діалог, не потрапили до нас з іншого світу. За всім цим виявляється схожість

комунікативних звичок. Економісти використовують математичні моделі,

статистичні тексти і «ринкову» аргументацію. Ці елементи не такі вже не

зрозумілі. Можна «розглядати ці елементи, – вважає Д. Макклоскі, – як тропи –

метафору, аналогію і звернення до авторитету» [4, с. 1].

Для підтвердження обґрунтованості своєї позиції Д. Макклоскі пропонує

звернутися до риторики. Це обумовлено тим, що, незважаючи на успішність

економічної науки, її «провали» («хвороби» росту, але цілком поправні) можна

безпосередньо пов’язати з байдужістю до риторики. «Увага до тих, хто тебе

слухає, і називається «риторикою», – пише Д. Макклоскі. – З тих пір, як був

запалений вогонь грецької цивілізації, це слово використовувалося в більш

широкому позитивному смислі як назва науки про те, як досягнути мети за

допомогою мови: збудити натовп, закликати до розправи над злочинцем, а ще

переконати читачів в тому, що герої роману – живі люди, а ще змусити вчених

погодитись з більш якісною аргументацією і заперечити непотрібну» [4, с. 2].

Мова в даній ситуації йде не про латентну («малу»), а «велику» риторику.

Необхідно нагадати, що риторика має безпосереднє відношення до логіки

і в певному плані закладає її основи. А.Є. Конверський, аналізуючи логічне

вчення Арістотеля, приводить його характеристику риторики в праці «Про

спростування софістичних аргументів»: «Стосовно риторики, то про неї сказано

багато і притому давно, але з приводу вчення про силогізм ми не знайшли

нічого, що було б сказано до нас, і ретельне дослідження цього предмету

вартувало нам зусиль впродовж тривалого часу» [3, с. 97]. В книзі відомого

логіка У. Бута «Сучасна догма і риторика згоди» надається цілий ряд визначень

риторики, яка постає «мистецтвом дослідження того, якими, згідно уявленням

людей, повинні бути їхні погляди, а не доказ істини у відповідності з

абстрактними методами» [6, с. 59]; це також «мистецтво знаходити вагомі

підстави, відшукувати те, що гарантує згоду, адже кожну розумну людину

потрібно переконати», для чого потрібно «знаходити допустимі переконання і

удосконалювати їх в спільному дискурсі» [6, с. 137]. В цілому ж мета риторики

повинна полягати не в тому, щоб переконати когось прийняти наперед

визначене судження, а, скоріше, залучити до спільного дослідження.

Для Д. Макклоскі риторика є співмірністю засобів і мети в мові

економічної теорії, де її поняття було звужене і обезцінене. Риторика – це

«економіка мови», наука про те, як перерозподілити мізерні засоби для

задоволення невгамовного прагнення людей бути почутими. Завдання полягає в

тому, щоб зрозуміти, чи варто вивчати риторику економічної науки. Потрібно

враховувати, що предметом дослідження є не економіка або адекватність

економічної теорії в якості її опису, і навіть не роль економіста в економіці, а

діалог, який ведуть економісти між собою з метою переконати один одного в



87

тій чи іншій позиції. Міркування про те, як економісти спілкуються між собою,

покликані «допомогти цій області знань удосконалитися як науці» [4, с. 3].

Безумовно, економічна теорія є видатним досягненням людського розуму,

підкреслює Д. Макклоскі. Але, враховуючи, що за останні півстоліття

економісти перетворилися в «аутистів від модернізму», то їм потрібно серйозно

віднестись до власної наукової риторики. Тим більше, що риторику

використовують всі, від математика до юриста. Серед вчених, які працюють в

області гуманітарних наук, немало тих, хто мислить критично в риторичному

плані. Виходячи з цього, Д. Макклоскі зазначає: «Я вивчаю риторику

дослідження в економічній науці, користуючись стародавнім риторичним

прийомом, аргументом a fortiori, виходячи з більш вагомого: навіть якщо

економічне дослідження свиноводів і залізничних доріг є в однаковій мірі і

літературним, і математичним, навіть якщо наука про максимізацію корисності

людини в умовах обмежень одночасно відноситься і до гуманітарних, і до

природничих наук, тим більше шансів у всіх інших» [4, с. 4]. Застосовуючи

основний постулат постмодернізму – деконструкцію, Д. Макклоскі підкреслює,

поряд з маніпуляцією, її головну думку – текст є увесь світ. Адже книги не

просто «відтворюють» світ, а викликають його до життя. Яку б форму не

приймала «майстерно написана белетристика, вона спонукає нас привносити в

неї те, чого там немає. Вона – продукт, породжений взаємодією між текстом і

читачем» [7, с. 109].

На прикладі постулату «економічної раціональності» відомий вчений А.

Кламер показав, що наукове переконання діє подібним чином. Навіть найбільш

строгі ланцюжки доказів повні пробілів (пропусків), які потрібно заповнювати

на кожному черговому етапі пізнання. Отже, несказане, але прочитане більш

важливіше для тексту у сприйнятті його читачем, чим те, що безпосередньо

присутнє на сторінці. «Той, хто вивчає риторику економічної науки, змушений

буде говорити про невисловлене, відновлюючи текст, «пропущений» в

економічному дискурсі» [8, с. 175]. Так само, як романи не імітують реальність,

а її створюють, економічні тексти також частково створюються читачами. Як

наслідок, малозрозумілі тексти часто набувають великого впливу. Наприклад,

винахідливий економіст-філософ Дж.М. Кейнс залишив читачам немало

можливостей заповнювати «пробіли», задіюючи своє уявлення.

Даний аргумент, зазначає Д. Макклоскі, можна розгорнути. Розвиваючи

одержаний результат, економіст створює «авторську аудиторію» (уявлювану

групу читачів, які знають, що це вигадка), і одночасно «аудиторію наративу»

(уявлювану групу читачів, які не знають, що це вигадка). «Авторська»

аудиторія усвідомлює, що це вигадка. Проте відмінність між двома створеними

автором аудиторіями в економічній науці постає не такою значною, як в

белетристиці. Імовірна причина – ми всі знаємо, що ведмеді не говорять, але не

всім з нас відомо, що поняття «граничної продуктивності» в економічній теорії

є метафорою. «Наративну аудиторію» наукового тексту – так само як і читачів

«Золотоволоски» (казки – Л.К.) – вводить в заблудження вимисел, але так і

повинно бути. В науці ж в заблудження вводиться і «авторська аудиторія». В

результаті не дивно, що вчені можуть мати різні думки навіть в тих випадках,

Філософія


88

коли їх риторика в стилі «так говорять факти» повинна виключати розбіжності.

Отже, «сирих» чуттєвих даних і логіки предикатів першого порядку для науки

недостатньо, потрібні «більш широкі мовні ресурси» [4, с. 26], – підсумовує

Д. Макклоскі.

Для того, щоб їх задіяти, науці потрібно те, що можна назвати

«риторичним зошитом» (див. рис. 1). Факти і логіка також присутні в

Рис. 1. Риторичний зошит: чотири види аргументації, властиві для

людини

економіці в достатній кількості. Економіка – це наука, і наука важлива.

Однак серйозна аргументація в економічній науці використовує і метафори, і

історії – не лише для прикраси або навчання, але заради самої науки. Отже,

факт, логіка, метафора та історія. Потрібно враховувати, що причини для

проведення риторичного аналізу економічного тексту можуть бути самі різні:

прагнення цей текст зрозуміти, захоплюватися ним або спростувати як

неспроможний, порівняти його з іншими науковими текстами, створеними з

метою переконати аудиторію, а також побачити, що наука – це не «нова догма»,

а невід’ємна частина старої культури. «Досвідченість в риториці дозволяє

читати наукові тексти інакше, – підкреслює Д. Макклоскі, – ніж це робить

імпліцитний читач, схильний, наприклад, вірити у ведмедів, які говорять. Якщо

ми як читачі наукової літератури хочемо піти далі дитячого садка, нам

необхідно розповсюдити таку риторику на економічну науку» [4, с. 27].

Використовуючи схему «риторичного зошита», Д. Макклоскі прагне

довести, що наука, в тому числі й економічна, також є літературною. Вчений-

економіст – безперечний «лінгвістичний суб’єкт», і до його діяльності можна

застосовувати драматичні категорії з теорії літератури або філософії. Наукові

твердження являють собою мовні акти, котрі здійснюються в умовах наукової

традиції вченим шляхом звичайних «фігур мови» з метою описати природу

краще, чим це зробив інший вчений. Однак було б помилкою вважати, начебто

вчений зайнятий всього лише виробництвом припущень і передбачень, як

описує формальна логіка; насправді він прагне постійно вести переконуючі

розмови, розраховані на результат, описаний в риториці. Вчені намагаються

Часткове

Об’єктивне,

безособове

Факт

віс

ь ч

астк

ового

Історія

Суб’єктивне,

особисте вісь безособового

Логіка

Метафора

Загальне



89

переконати інших вчених, коли підтверджують закон. «Спосіб переконання

інших, – стверджує Д. Макклоскі, – засновується здебільшого на традиційних

аргументах» [4, с. 33]. Їх можна зустріти у всій класичній філософії і літературі.

Для підтвердження своєї позиції Д. Макклоскі розглядає «об’єктивні

причини», по яким економісти, наприклад, вірять в переконливість закону

«попиту і пропозиції». По-перше, закон випробовується на результатах

найскладніших статистичних даних стосовно до економічних систем, в процесі

яких робляться всі можливі поправки на зміщення і неповноту, діагональні

елементи певних матриць мають негативний нахил значимості, а інколи – не

мають. Навіть винахідники «попиту» не до кінця довіряють результатам: там

змінили метафору, там – звернення до авторитету, і доказ вже «не дійсний».

По-друге, численні спроби продемонструвати дію даного закону до окремих

ринків в одному випадку показало позитивний результат, в іншому –

негативний. В будь-якому випадку думка, яка передує вичисленню, що змушує

закон працювати (конкретизація), містить елементи інтроспекції, аналогії та

інші загальні місця, здатні поставити в глухий кут тих, хто «бездумно

націлений на об’єктивність». Але їм потрібно допомогти в міркуваннях про

риторику, що передує вичисленням. По-третє, окремі економісти намагалися

перевірити закон за допомогою експериментальних текстів, але прийшли до

висновку, що він не працює [4, с. 34-35].

Всі три наведені аргументи є «науковими» – в сучасному смислі цього

слова, хоча лише третій цілком відповідає загальноприйнятим результатам про

науковий метод. Наукові аргументи, виявляється, дають неоднакові результати.

Але економісти не перестають вірити в закон «попиту і пропозиції». Однак

лише частина цієї віри носить виключно науковий характер. Інше (інші

аргументи) перебуває під «демаркаційною» лінією, яка відділяє їх від наукової

об’єктивності. По-перше, аргумент інтроспекції, яка є важливим джерелом

віри; по-друге, переконливими є також мисленнєві експерименти; по-третє,

приклади, які хоча і не постають контрольованими експериментами або не

володіють достатньою великою вибіркою, здатні переконувати до певної

степені. Приклад – це те, що всім відоме. З цього приводу філософ У. Бут

зазначав: «Найбільш вичерпному теологічному поясненню – нехай воно

розтягнуте на цілу книгу… не вистачає чогось відомого всім людям, взятих

разом, коли на питання «Що є життя людське?» вони відповідають: «Була подія

у Віфлеємі» [6, с. 186]. По-четверте, переконує мудрість ринку. Ділові люди,

наприклад, переконані, що закон «попиту» діє, адже вони знижають ціни, коли

хочуть збільшити об’єм попиту. У них є всі стимули заробляти, щоб знати, як

потрібно діяти. Заперечити це професору-економісту означало б вступити в

суперечність з фундаментальним переконанням, що можливості одержання

прибутку просто так, без контролю, не існує. Це аргумент ad hominem,

розрахований на сприйняття й особливості того, кого переконують. По-п’яте,

апеляція до авторитету, наприклад, академічної науки. Вона (апеляція),

звичайно, не буде вирішальною, але ваги аргументам може надати. По-шосте,

переконливим аргументом є симетрія закону (закону попиту симетрично

протистоїть закон пропозиції). По-сьоме, сильним аргументом постає

Філософія


90

визначення (дефініція), тим більш сильніша, чим більш математичним стає

дискурс. По-восьме, найбільш важливим аргументом залишається аналогія.

Вона – атрибут науки, але вона також є типовим літературним прийомом [4, с.

54].

Висновки. Таким чином, концепт риторики економіки відкриває нові

перспективи розвитку теорії аргументації і стратегій розвитку логічного

мислення. Предметом риторики економіки є діалог, який ведуть між собою

економісти з метою переконати один одного в тій чи іншій позиції. Аналіз

аргументів, які доводять необхідність розповсюдження риторики на всю

економічну науку, переконує в доцільності позиції автора запропонованого

логіко-філософського підходу.


1. Ананьин О.И. Структура экономико-теоретического знания:

Методологический анализ / О.И. Ананьин. – М.: Институт экономики, 2005. – 244 с.

2. Загороднюк В.П. Бачення знання та людини у філософії Модерну та

Постмодерну / В. Загороднюк // Філософська думка – 2006. – № 4. – С. 3-21.

3. Конверский А.Е. Логика традиционная и современная: Учебное пособие / А.Е.

Конверский. – М.: Идея-Пресс, 2010. – 380 с.

4. Макклоски Д. Риторика экономической науки / Д. Макклоски. – М.; СПб: Изд-

во Института Гайдара; Издательство «Международные отношения», Факультет

свободных искусств и наук СПбГУ, 2015. – 328 с.

5. Расков Д. Пересекая границы / Д. Расков // Макклоски Д. Риторика

экономической науки. – М.; СПб: Изд-во Института Гайдара; Издательство

«Международные отношения», Факультет свободных искусств и наук СПбГУ, 2015. – С.

ХIII-XXV.

6. Booth Wayne C. Modern Dogma and the Rhetoric of Assent / W.C. Booth. –

Chicago: University of Chicago Press, 1974. – 254 р.

7. Iser W. «The Interaction between Text and Reader». In Susan R. Suleiman and Inge

Crosman eds., The Reader in the Text. – Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1980. – P.

106-119.

8. Klamer A. «As if Economists and Their Subject Were Rational…» In John Nelson et

al., eds Rhetoric of the Human Sciences. – Madison: University of Wisconsin Press, 1987. – P. 163-

183.

REFERENCES

1. Ananyin O. I. The Structure of Economic and Theoretical Knowledge:

Methodological Analysis / Ananyin O. I. – Moscow: Institute of Economics, 2005. – 244 p.

2. Zagorodnuk V. P. The vision of Knowledge and Human in the Philosophy of the

Modern and the Postmodern / V. Zagorodnuk // Philosophical Thought. – 2006. – № 4. – P. 3 –21.

3. Konversky A. E. Traditional and ModernLogic: Textbook / A.E. Konversky. –

Moscow.: The Idea-Press, 2010. – 380 p.

4. McCloskey D. The Rhetoric of Economics / D. McCloskey. – Moscow,

St. Petersburg: Publishing House of the Gaidar Institute; Publisher "International Relations",

Smolny College, 2015. – 328 p.

5. Raskov D. Crossing Borders / Raskov D. // McCloskey D. The Rhetoric of

Economics. –M .; St. Petersburg: Publishing House of the Gaidar Institute; Publisher

"International Relations", Smolny College, 2015. – P. XIII-XXV.



91

6. Booth Wayne C. Modern Dogma and the Rhetoric of Assent / W.C. Booth. –

Chicago: University of Chicago Press, 1974. – 254 р.

7. Iser W. «The Interaction between Text and Reader». In Susan R. Suleiman and

IngeCrosman eds., The Reader in the Text. – Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1980. –

P. 106-119.

8. Klamer A. «As if Economists and Their Subject Were Rational…» In John Nelson et

al., eds Rhetoric of the Human Sciences. – Madison: University of Wisconsin Press, 1987. – P. 163-

183.

КОМАХА Л.Г., кандидат философских наук, доцент кафедры логики Киевского

национального университета имени Тараса Шевченка ( Киев, Украина)

КОНЦЕПТ «РИТОРИКИ ЭКОНОМИКИ» В АРГУМЕНТАХ ЛОГИЧЕСКОГО

АНАЛИЗА

В статье исследуется постмодернистский дискурс «риторики экономики», что

открывает нове перспективы для логического анализа. Показаны особенности логики

изложения позиции Д.Макклоски, аргументы которой обосновывают экономическую науку в

качестве риторики. Выступая соразмерностью средств и цели в языке экономической

теории, риторика представляет себя в качестве «экономики языка», науки о распределении

блага для людей. Для обоснования своїх положений экономическая наука использует в

качестве аргументов факты, метафоры, положення логики, истории, что позволяет

глубже понять научные тексты. В статье доказывается, что предметом риторики

экономики является диалог, который ведутмежду собой экономисты с целью убедить друг

друга в той или иной истине. Данное обстоятельство открывает нове перспективы для

развития логики и философии.

Ключевые слова: риторика, логика, аргумент, экономика, убеждения, наука,

метафора.

Komaha, Larisa Candidate of Philosophical Sciences, Docent of Logic Department,

Taras Shevchenko National University of Kyiv (Kyiv, Ukraine)

THE CONCEPT OF “RHETORIC OF ECONOMY” IN ARGUMENTS OF

LOGICAL ANALYSIS

The article examines a postmodern discourse of "rhetoric of economics", which opens new

perspectives of logical analysis. The features of logic in presentation of D.Mccloskey’s position is

shown, her arguments justify the economics as rhetoric. Appearing as a proportionality of means

and goals in the language of economic theory, rhetoric represent itself as an “economy of

language”, a science about a distribution of goods for people. To justify its provisions, economics

argues with facts, metaphors, the position of logic, history, that allows a deeper understanding of

scientific texts. The article proves that the subject of rhetoric of economics is a dialogue, that leads

the economists to convince each other in some truth. This fact opens new perspectives for the

development of logic and philosophy.

Keywords: rhetoric, logic, argument, economics, belief, science, metaphor.



Філософія

Вплив людських чинників на глобальні екологічні зміни в умовах глобального розвитку людства

92

УДК 35:502:316.32

ДУДНІКОВА І.І., доцент, завідувач кафедри екології

Європейський університет


_______________________________________________________________

ВПЛИВ ЛЮДСЬКИХ ЧИННИКІВ НА ГЛОБАЛЬНІ ЕКОЛОГІЧНІ

ЗМІНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА

В статті проаналізовано актуальність проблем людських вимірів глобальних

екологічних змін, що відбуваються в сучасному суспільстві; різноманітних параметрів

людських вимірів глобальних екологічних змін; порушення, що відбуваються в природних

фізичних системах та їх потенційні наслідки; оцінка глобальних екологічних умов та змін.

Визначено, як демографічні, економічні, культурні і технологічні фактори змінили і

продовжують змінювати компоненти фізичних, хімічних і біологічних систем Землі і

взаємодії між ними. Розкрито рівень сприйняття і оцінка глобальних екологічних умов та

змін урядовими чиновниками, керівниками промислових підприємств та суспільними

групами, які у великій мірі впливають на їх реакцію і поведінку по відношенню до

екологічних змін. Виявлено, в чому суть екологічної картини світу як загальнонаукової

парадигми, в центрі якої проблема взаємодії людини і природи, та функції, які вона виконує.

Розкрито сутність і напрями дослідження філософії виживання як своєрідної пропедевтики

філософії майбутнього та напрями вирішення екологічних проблем сучасності. Ключові слова: людський вимір, глобальні екологічні зміни, людська діяльність,

природні фізичні системи, біохімічні цикли, кліматична система, кліматичні зміни,

біологічна різноманітність, екологічна картина світу, філософія виживання

Вступ

Актуальність теми дослідження пов’язана з тим, що сьогодні широко

визнається, що людська діяльність має серйозні наслідки для всієї земної

системи і фізичного середовища, що забезпечує життя, хоча цей вплив ще

недостатньо вивчений. Адекватне пізнання даного феномена важливе для

забезпечення довгострокового стабільного використання земних систем.

Система досліджень, яка пропонується в даній статті, забезпечує широкі

можливості для накопичення знання людських вимірів глобальних екологічних

змін. Такі дослідження повинні розглядати людську діяльність з обох сторін –

як ту, що вносить серйозний вклад в глобальні екологічні зміни, і як ту, що

знаходиться під їх істотним впливом. Вплив людської діяльності на природні

системи Землі визначається трьома фундаментальними факторами: чільністю

населення і його розподілом по земній кулі; людськими потребами і

устремліннями, що визначаються психологічними, культурологічними,

економічними і історичними обставинами, які забезпечують індивіда і

суспільство мотивами для діяльності; культурними, соціальними,

економічними і політичними структурами та інститутами, а також нормами і

законами, які опосередковують їх поведінку. Всі ці фактори можуть бути



© Дуднікова І.І., 2016

93

досліджені в рамках трьох широких тем: 1) соціальні параметри використання

ресурсів; 2) зняття і оцінка глобальних екологічних умов і змін; 3) вплив

місцевих, національних і міжнародних соціальних, економічних і політичних

структур та інститутів на глобальну систему. Кожну із цих систем слід

розглядати окремо, крім того, їх слід розглядати і в сполученні один з одним,

постільки вони взаємодіють у специфічних ситуаціях, коли людська діяльність

здійснює прямий вплив на фізичні, хімічні і біологічні процеси, які втягуються

в глобальні екологічні зміни. Такі дослідження повинні здійснюватися на всіх

географічних школах і факультетах і повинні враховувати як минуле, так і

теперішнє і майбутнє.

Система досліджень у даній статті пропонує зосередитися на наступних

семи темах: 1) соціальні параметри використання ресурсів; 2) сприйняття і

оцінка глобальних екологічних умов і змін; 3) роль місцевих, національних і

міжнародних соціальних, політичних і економічних структур та інститутів; 4)

використання землі; 5) виробництво і споживання енергії; 6) промислове

зростання; 7) екологічна безпека і стабільний розвиток. Дослідження, яке

пропонується для вивчення цієї важливої глобальної проблеми потребує

концептуального, теоретичного і методологічного розвитку як всередині

окремих наук, так і в міждисциплінарній сфері. Для розробки ключових

проблем глобальних екологічних змін є достатньо істотною співпраця між

представниками різних соціальних наук, між гуманітаріями і природознавцями,

а також усвідомлення ними всесвітнього характеру взаємозв’язків у темі, яка

вивчається. Задачі вивчення людських вимірів глобальних змін надзвичайно

актуальні, тому невідкладність вирішення цих задач потребує широкої участі

представників соціальних наук.

Мета статті: проаналізувати актуальність дослідження проблеми

людських вимірів глобальних екологічних змін;

- дослідити, які відбуваються порушення в природних фізичних системах

та їх потенційні наслідки;

- з’ясувати, як демографічні, економічні, культурні і технологічні фактори

змінили і продовжують змінювати компоненти фізичних, хімічних і біологічних

систем Землі і взаємодії між ними;

- розкрити рівень сприйняття і оцінку глобальних екологічних умов та

змін урядовими чиновниками, керівниками промислових підприємств та всіма

суспільними групами, які у великій мірі впливають на їх реакцію і поведінку

по відношенню до тих екологічних змін;

- виявити, в чому суть екологічної картини світу як різновиду

загальнонаукової картини світу, в центрі якої проблема взаємодії людини і

природи, та які функції вона виконує;

- розкрити сутність і напрями дослідження філософії виживання як

своєрідної пропедевтики філософії майбутнього та напрями вирішення

екологічних проблем сучасності.

Філософія


94


1. Необхідність дослідження людських вимірів глобальних

екологічних змін

Широко визнається, що людська діяльність має серйозні кумулятивні і

зростаючі наслідки для всієї земної системи і фізичного середовища, що

забезпечує життя, хоча цей вплив ще недостатньо добре вивчений. Щоб

адекватно зрозуміти даний феномен, необхідно об’єднати дослідницькі зусилля

представників різних соціальних наук. Дослідження даної теми має велике

значення для розробки шляхів і напрямків оптимального забезпечення

довгострокового стабільного використання земних систем. Розвиток науки і

техніки та їх використання у світі, особливо у ХХІ ст., стали головною

рушійною силою зростаючих наслідків людської діяльності для глобального

оточуючого середовища. Саме цей розвиток зробив можливим і промислове і

економічне зростання; швидкі темпи зростання населення, урбанізацію,

міграцію і збільшення середньої тривалості життя; інтернаціоналізацію

виробництва. Починаючи з 50-х рр. чисельність світового населення

подвоїлася, а споживання енергії збільшилося в чотири рази. Глобальне

економічне зростання, яке включало інтенсивний розвиток сільського

господарства і зростаюче використання природних ресурсів, задовольняв

культурно і історично формуючі потреби і устремління зростаючого населення

і значно покращив матеріальні умови життя для багатьох людей. Проте

економічне зростання не було однаковим для всіх країн світу і воно не могло

подолати значні відмінності в матеріальних умовах життя, які існували як

всередині, так і між окремими державами і спільнотами. Фактично економічне

зростання часто навіть поглиблювало ці відмінності.

В той же час демографічні, економічні, культурні і технологічні

фактори змінили і продовжують змінювати компоненти фізичних, хімічних і

біологічних систем Землі і взаємодії між ними. Такі зміни можуть мати

серйозні наслідки для майбутнього життя на Землі через процеси глобальних

екологічних змін, тим більше, що багато з них відбуваються зі швидкістю,

безпрецедентною в людській історії. Ці зміни можуть загрожувати життю і

породжувати чи інтенсифікувати конфлікти. Більше того, не виключено, що

швидкість глобальних екологічних змін ще більше зростає з подальшим ростом

населення Землі, а також у зв’язку з тим, що люди в усьому світі, особливо в

країнах, що розвиваються, будуть намагатися підвищити стандарти свого

матеріального благополуччя. В глобальних екологічних змінах можуть бути

виділені два типи процесів: 1) ті, що відбуваються в рамках всієї глобальної

системи, включаючи зміни кліматичної системи в результаті «парникового

ефекту» і зменшення кількості озону в стратосфері; 2) ті, що відбуваються по

земній кулі, наприклад, втрати сільськогосподарських земель в результаті

дезертифікації, зменшення різноманітності біологічних видів і зростання

випадання кислотних дощів. В останні два десятиріччя великий прогрес був

досягнутий в розумінні функціонування фізичних, хімічних і біологічних

систем Землі. Велика частина цього прогресу – результат міжнародної науково-

дослідної діяльності. Прогнозовані успіхи в сфері дистанційного



95

спостереження і обчислювальної техніки дають право мати надію на

покращення цього розуміння в майбутньому. Зростання частки знання про

системи Землі є вагомим для оцінки ролі людської діяльності як фактора змін

цих систем і впливу цих змін на життя людей. Хоча взаємодія людської

діяльності про системи Землі вивчалося соціальними науками і в минулому,

кумулятивний вплив цієї діяльності на земні системи і наслідки цих змін

потребують, щоб вивченню цієї теми приділялася більша увага. Науковим

розвідкам в цій сфері будуть сприяти обширні програми досліджень, які

здійснюються в природничих науках, зростаюча доступність соціологічних

даних і збільшення можливостей електронно-обчислювальної техніки. Ці

дослідження дозволять отримати знання, винятково важливі для

довгострокового стабільного використання всіх систем Землі. Дослідження

даної теми включає аналіз екологічно значущої поведінку людей,

опосередкованої культурою, соціальними, економічними і політичними

структурами та інститутами на локальному, національному і міжнародному

рівнях в якості причинного фактора глобальних екологічних змін. Крім того, ці

питання включають наслідки глобальних екологічних змін, як актуальні, так і

потенційні, для людських популяцій, їх установок і поведінки. Дослідження

людських вимірів глобальних екологічних змін повинні мати справу як з тими

аспектами людської поведінки, які безпосередньо впливають на фізичні, хімічні

і біологічні процеси, так і з тими людськими і суспільними процесами, які

впливають на цю поведінку. Таким чином, такі людські і суспільні феномени,

як еволюція когнітивних процесів і суспільної думи, зміна стилів життя,

відмінності в розподілі доходів всередині і між державами, зростаючий рівень

освіти і демократизація, повинні розглядатися як такі, які мають вплив на

поведінку людей, які, в свою чергу, здійснюють вплив на глобальне оточуюче

середовище.

Людська діяльність, яка взаємодіє з природними системами Землі,

визначається трьома фундаментальними факторами: 1) чисельністю населення і

його розподілом по земній кулі; 2) людськими потребами і устремліннями,

зумовленими психологічними, культурологічними, економічними там

історичними факторами, які забезпечують мотивацію діяльності; 3)

культурними, соціальними, економічними і політичними структурами та

інститутами, також нормами і законами, які оформляють і опосередковують

поведінку людей. Тому дослідження людських

Вимірів екологічних змін повинні розглядати людську поведінку з трьох

сторін: 1) соціальні параметри використання ресурсів; 2) сприйняття і оцінка

глобальних екологічних умов і змін; 3) вплив місцевих, національних і

міжнародних соціальних, економічних і політичних структур та інститутів на

глобальне оточуюче середовище. Соціальні параметри використання ресурсів

включають як демографічні, так і взаємозалежності чисельності населення,

темпів економічного росту, розвитку технології і використання ресурсів.

Демографічні зміни є найважливішою рушійною силою, що породжує

глобальні екологічні зміни . Чисельність світового населення, його світові

характеристики і географічний розподіл впливають на економічні, соціальні і

Філософія


96

технологічні зміни і самі, в свою чергу, матеріалізують вплив цих змін. Ця

взаємодія впливає на використання землі, води, повітря, енергії та інших

поновлюваних і не поновлюваних ресурсів.

Сприйняття і оцінка глобальних екологічних умов та змін урядовими

чиновниками, керівниками промислових підприємств та всіма суспільними

групами у великій мірі впливають на їх реакцію і поведінку по відношенню до

тих умов і змін. Індивідуальне сприйняття і оцінка глобальних екологічних змін

можуть визначатися сполученням цілого роду взаємодіючих факторів, в тому

числі культурним рівнем людини, його соціальним, економічним і політичним

положенням, мірою і тривалістю впливу на нього таких змін. Іншу групу

впливових і взаємодіючих факторів складає тип і зміст інформації по проблемі

глобальних екологічних змін, що надаються засобами масової інформації,

промисловістю, урядовими і неурядовими організаціями. Вплив місцевих,

національних і міжнародних соціальних, економічних і політичних структур та

інститутів на глобальне оточуюче середовище охоплює як прямі, так непрямі

наслідки, як ті, що прогнозувалися, так неочікувані і непередбачувані. Багато

формальних і неформальних структур та інститутів, в тому числі і системи

освіти, ринку, статистики, урядової політики, нормативи, законодавство,

міжнародні угоди, формують і опосередковують людську поведінку, яка

здійснює вплив на глобальне оточуюче середовище. В свою чергу ці формальні

і неформальні структури та інститути здійснюють вплив на зміни культурного

та історичного контекстів. Вивчення людських вимірів глобальних екологічних

змін повинно включати дослідження як в рамках самих цих систем, так і

впливів між ними. Всі ці дослідження повинні проводитися у співпраці з

представниками різних напрямів, вони повинні прийматися узгоджено у всьому

світі, щоб дозволити оцінити, як місцеві суспільні умови і впливи соціальних,

економічних і політичних процесів в різних регіонах світу впливають на

людську діяльність і самі піддаються впливу глобальних екологічних змін.

Глобальні екологічні зміни зачіпають світову спільноту в цілому.

Більше того, ці зміни відбуваються вже довгий час - десятки років, а, може, й

століття. Тому вивчення людських вимірів глобальних екологічних змін

потребує просторово-часового розширення концептуальних, теоретичних і

методологічних рамок соціальних наук. Хоча подібне розширення і являє

собою найтяжчий виклик для соціальних наук, все ж таки актуальність і

терміновість розуміння і реакції на глобальні екологічні зміни потребує, щоб

вчені, які займаються соціальними науками, прийняли цей виклик. Інтерес

Міжнародної ради соціальних наук (МРСН) до людських вимірів глобальних

екологічних змін був започаткований на ХVI Генеральній асамблеї МРСН (

грудень 1986 р.). У відповідності з резолюцією, прийнятою на цій асамблеї, був

створений спеціальний комітет по вивченню можливостей розвитку

міжнародної дослідницької програми соціальних наук, яка б здійснювала

паралельно і в доповнення до міжнародної геобіосферної програми вивчення

глобальних змін Міжнародної Ради наукових об’єднань, постільки стало

очевидним, що людська діяльність є значною рушійною силою глобальних

змін. Ще в 1987 р. МРСН приймала участь у формуванні зустрічі, що відбулася



97

в Канаді, а також у фінансуванні цих заходів, які були присвячені людському

реагуванню на глобальні зміни; міжнародного симпозіуму у Токіо, в контексті

яких почала складатися основа для міжнародної дослідницької програми

соціальних наук по темі людських вимірів глобальних екологічних змін. ХVII

Генеральна асамблея МРСН вирішила створити Постійний комітет по

людським вимірам глобальних змін. Цей комітет, створений проф.

Х.Джекобсоном, був створений із представників соціальних наук із різних

регіонів світу, головною метою якого було створити систему досліджень

людських вимірів глобальних змін. Система досліджень являє собою узгоджену

програму міжнародних і міждисциплінарних досліджень людських вимірів

глобальних екологічних змін, які доповнюють дослідження природничих наук

по проблемам змін фізичних, хімічних і біологічних систем Землі, які

здійснюються під егідою Міжнародної геобіосферної програми Міжнародної

ради наукових досліджень. Вченими доведено, що глобальні екологічні зміни

тісно пов’язані з людською діяльністю, тому з метою організації дослідницької

стратегії необхідно категоризувати ці зв’язки, розрізняючи процеси, які

протікають в різни х напрямках. Первинною метою досліджень повинно бути

прирощування знань про процеси людської діяльності, про прямі і зворотні

зв’язки між цими процесами, щоб тим самим внести вклад в забезпечення

грамотного довго строкового стабільного дослідження систем Землі.

Як свідчить аналіз, багато видів людської діяльності причинно пов’язані

з різними типами змін в різноманітних системах Землі, які визначаються

фундаментальними факторами і можуть бути охоплені в рамках дослідження

наступних тем: 1) соціальні параметри використовуваних ресурсів; 2)

сприйняття і оцінка глобальних екологічних умов та змін; 3) вплив місцевих,

національних і міжнародних соціальних, економічних і політичних структур та

інститутів на глобальне оточуюче середовище.

Екологічна картина світу – це різновид загальнонаукової картини світу,

в центрі якої проблема взаємодії людини і природи. У фокусі екологічної

картини світу знаходиться людина, в якій інтегруються природні і соціальні

компоненти світу. Сучасна наукова екологічна картина світу покликана

виконувати не тільки світоглядну, а й евристичну функції, але і бути науковою

основою екологічного теоретичного синтезу та екологічної практики в умовах

надзвичайно гострих відносин природи і суспільства. Природний зміст

екологічної картини світу відноситься до фізичних, хімічних, геолого-

географічних, біологічних рівнів організації, які в їх взаємодії відображаються в

біоекологічній картині світу. В біоекологічну картину світу вписується людина

– організм і людська популяція, постільки екологія людини включає в себе і

біоекологію. На природному екологічному фоні, що відображається

біологічною картиною світу, розвивається соціальна організація людства,

взаємодія якої з природою відображається в загальній екологічній картині світу.

До матеріальних природно-соціальних об’єктів, що відображаються

екологічною картиною світу, відносяться антропогенні змінні і штучно створені

ландшафти та екосистеми (в т.ч. аграрні, урбаністичні, космічні). Цією ж

картиною світу охоплюється техносфера в якості матеріальної компоненти

Філософія


98

соціосфери. В будь-якій формі екологічна картина світу повинна включати і

ідеальні компоненти соціосфери чи ноосфери, яка є розвиваючою системою

всієї духовної культури. Участь компонента духовної культури у побудові і

змісту екологічної картини світу визначає особливий антропоцентичний

характер. В етичному відношенні антропоцентризм повинен бути подоланий

комізмом, лише на основі якого і можлива побудова об’єктивної екологічної

картини світу.

Філософія виживання як своєрідна пропедевтика філософії

майбутнього та напрями вирішення екологічних проблем сучасності.

1.Соціальні параметри використання ресурсів

Дослідження динаміки взаємодії населення та ресурсів слід аналізувати в

контексті демографічних характеристик та їх варіацій. Демографічні зміни, як

структурні, так і територіальні, являються рушійною силою глобальних

екологічних змін. Чисельність світового населення, його розподіл, культурно-

визначені моделі споживання, пересування капіталів та ресурсів між країнами

впливають на економічні, соціальні і технологічні зміни і, в свою чергу,

піддаються їх впливу. Ці процеси взаємодії впливають на використання земель,

води, відновлюваних і невідновлюваних ресурсів. Населення світу також

характеризується значними змінами в структурі сімейного типу і робочої сили,

розподілу по віку і міри фертильності. Ці тенденції мають значний потенціал

стимулювання глобальних екологічних змін і самі здійснюють вплив. Широко

розповсюдженими стали проекти використання ресурсів, які зв’язують

прогнози демографічного розвитку з економічним ростом. Тому демографічний

напрямок наукових досліджень повинен отримати свій подальший розвиток,

так як він тісно пов'язаний з глобальними екологічними змінами, які

відбуваються на нашій планеті.

2. Сприйняття і оцінка глобальних екологічних умов і змін Сприйняття і оцінка глобальних екологічних умов та змін політичними

діячами, керівниками промислових підприємств і всіма соціальними групами

впливає на їх реакцію і поведінку по відношенню до цих умов і змін. В той же

час в інтерпретації даних слід бути дуже об’єктивним і обережним, так як дуже

часто бувають розходження у сприйнятті і поведінських реакціях як всередині

окремих країн, так і між окремими людьми.

3. Дослідження глобальної гідросфери Землі

Єдність глобальної гідросфери визначається не тільки її безперервністю,

але й постійним водообміном між всіма її частинами, результатом яких є

утворення трьох суміжних з нею оболонок: 1) мантії; 2) літосфери; 3)

атмосфери. Води гідросфери здійснювали і здійснюють великий вплив на всі

процеси, які відбуваються як на поверхні Землі, так і в її надрах, майже до

самих геологічних перетворень. Глобальна атмосфера грала і грає визначальну

роль в геологічній історії Землі, у формуванні фізичного і хімічного

середовища, клімату і погоди, у виникненні життя на землі і її розвитку.

Глобальна гідросфера Землі практично пронизує всі геосфери нашої планети,

тому її вивчення має першочергове значення, так як велику цінність мають



99

частини, які входять в гідросферу: 1) земна атмосфера 2) поверхові води Землі;

3) підземні води, які знаходяться у різних станах.

4. Досягнення балансу екологічного

Баланс екологічний являє собою умову рівноваги екосистеми, яка

характеризується збереженням всіх параметрів її стану ( геологічних,

геохімічних, гідрогеологічних, біологічних ) в певних нормативно допустимих

параметрах. Поняття гранично допустимої норми потребує обґрунтування:

можливого екологічного стрибка (інтенсивності місцевих втрат даного виду);

можливості розвитку незворотних суміщень екологічної рівноваги; характеру

екологічної протидії (реакції екосистеми) на антропогенний об’єкт; залишкової

екологічної ємності і резервів саморегенерації. Кількісною мірою можливості

збереження балансу являється екологічний ризик, який визначається в

локальному, регіональному і глобальному масштабах в залежності від міри

загрози порушення рівноваги.

5. Моделювання ризику екологічного

Ризик екологічний – це можливість деградації оточуючого середовища

чи переходу в її нестійкий стан в результаті поточної чи запланованої

господарської діяльності, а також надзвичайних ситуацій природного чи

техногенного характеру; можливість втрати контролю за екологічними подіями,

що відбуваються. Екологічний ризик є мірою безпеки екологічної і

характеризується величиною ймовірності виникнення неблагоприємних подій

(загрозливого природного явища чи екологічної аварії), величиною можливих

збитків, невизначеністю моменту виникнення, інтенсивності і наслідків

можливої неблагоприємної події. Екологічний ризик може бути кількісно

оцінений ймовірністю негативного впливу джерела загрози (наприклад,

забруднення оточуючого середовища) чи величини збитків в результаті цього

впливу. Ризик може бути знижений введенням системи захисту, проте не

зводиться до нуля. Мета управління ризиком - досягнення безпеки. Ризик

глобального техногенези знаходить своє вираження в тому, що сьогодні

практично немає району на земній кулі, де б прямо чи опосередковано не

з’являвся ефект антропогенних змін природного ландшафту. Вказана обставина

зумовлена перш за все наявністю єдиних взаємозв’язків між компонентами

природи у формі всезагального енерго - і масообміну, що відбувається в гео - і

біосферах. Зараз склалося таке становище, що сумарна потужність

антропогенних викидів у багатьох випадках перевищує потужність природних

джерел. Так, природні джерела оксиду і діоксиду азоту вики дають 30 млн.

азоту на рік, а антропогенні - 30-40; діоксиду сірки відповідно біля 30 млн. т. і

більше 150 млн. т.; антропогенні джерела свинцю майже в 10 раз перевищують

природні. Антропогенні зміни, що відбуваються в гідросфері, істотним чином

погіршують якість води, створюючи все більший її дефіцит для потреб

повсякденного використання. Наведені дані свідчать про реальність

екологічного ризику, що формується в локально і глобально вираженому

масштабі. Інтегральним критерієм такого ризику може слугувати загроза

порушення природного балансу в різних масштабах їх виявлення

(регіональному, державному, континентальному, планетарному). Така загроза є

Філософія


100

потенційною характеристикою незворотних втрат (чи зворотних деградаційних

процесів), якісно зв’язаними з антропогенними факторами промислового

виробництва. Загальний принцип охорони природи може бути виражений у

цьому випадку як мінімізація втрат.

6. Екологічний аудит

Екологічний аудит – це підприємницька діяльність екологічних

аудиторів чи екологічних аудиторських організацій по здійсненню незалежного

позавідомчого кваліфікованого аналізу та оцінки господарської чи іншої

діяльності, що здійснює вплив на оточуюче середовище, і вироблення

рекомендацій по зниженню негативного впливу на оточуюче середовище і

здоров’я населення. Необхідність застосування процедури екологічного аудиту

особливо стала очевидною в процесі приватизації державних і м муніципальних

підприємств; при проведенні ріелторської діяльності; аудиторської перевірки і

сертифікації об’єктів нерухомості, технологічних процесів і виробництв « по

всьому життєвому циклу»; встановленні відповідальності за зиск, нанесений

відходами виробництва і споживання оточуючого середовища; розвитку

системи екологічного страхування; обґрунтування з екологічної точки зору

інвестиційних проектів і програм. Сьогодні значно підвищується роль аудиту

природокористування в системі природокористування розуміється

підприємницька діяльність аудиторів чи аудиторських організацій по

здійсненню незалежного позавідомчого кваліфікованого аналізу і оцінки

господарської чи іншої діяльності, яка здійснює вплив на природні ресурси, і

вироблення рекомендацій по зниженню негативного впливу за екологічне

забруднення та підвищення ефективності використання аудиторської

діяльності. Виокремлюють наступні основні напрямки аудиту, які мають

актуальне значення: 1) аудит природокористування; 2) аудит

надрокористування; 3) аудит водокористування; 4) аудит землекористування; 5)

аудит лісокористування тощо.

Правові аспекти екологічного аудиту – це правовий засіб забезпечення

використання природних ресурсів в процесі промислово-господарської

діяльності, що регулюється нормами цивільного права і являє собою комплекс

заходів екоаудиторської організації чи індивідуального аудитора щодо

здійснення послуг з метою вирішення проблем забезпечення природних

ресурсів, охорони оточуючого середовища та екологічної безпеки.

В швидко плинному і взаємопов’язаному світі змінюється характер

філософії – їй необхідно виконувати і функцію своєрідного моніторингу за

відповідністю засад людської діяльності реаліям життя. Тому філософія сама

повинна розвиватися у відповідності із змінами, які відбуваються у суспільстві.

Задача філософії – пошуки цінностей, основ буття, які б забезпечували

виживання людства. Філософія виживання своєю головною задачею ставить

пошук типу відносин між людьми, між людьми і природою. Філософія

виживання повинна ви робити цінності, які забезпечують зближення позицій

Заході і Сходу.

Філософія виживання як своєрідна пропедевтика у філософію

майбутнього формується із різноманітних джерел, які забезпечують вироблення



101

єдиного світорозуміння. Це і екофілсофія (глибинна філософія), і етика не

насилля, і інтегральна антропологія, і філософія космізму, і соціальна

синергетика, і філософія освіти і виховання, і екуменізм. Головну роль при

цьому буде відігравати само прийняття норм, які забезпечують виживання

людства, а не спосіб їх входження в свідомість. Можливо, що головним у

процесів синтезу культурних форм буде пошук в останніх сакральних засад

єдності людства, заради того, щоб вижило людство. Проблема заключається не

в тому, чи зможе, чи захоче, чи зуміє людство виробити норми виживання, які

будуть прийняті різними культурами, а чи вспіє воно це зробити за час, який

відділяє людство від глобальної катастрофи. Лідером у ХХI ст. стане та країна,

яка швидше за інших вирішить проблему створення філософії виживання.

Філософська глобалістика – розділ глобалістики, в якому з позиції

філософії вирішуються світоглядні, методологічні, культурологічні та ін.

аспекти процесів глобалізації та їх наслідків, які вони породжують. Існування

даної дисципліни зумовлено тим, що сучасна наука у вирішенні складних

комплексних проблем у кінцевому рахунку не може обійтися без певних

світоглядних установок і принципів, які відображають загальнолюдські

цінності, здатність принести в жертву приватні інтереси заради подолання

загальних загроз. Вона також потребує вироблення широких, що виходять за

межі конкретних наук, і не завжди підтримуються суровою раціональністю

узагальнень, що є прерогативою саме філософії. Філософи, формуючи

світогляд, здійснюють вплив на процес вироблення економічних, політичних та

інших рішень. Незалежно від того, які задачі вирішує та інша наукова

дисципліна, необхідною умовою, як правло, являється філософський погляд на

досліджувані процеси і явища. Без такого широкого, який виходить за межі

конкретних дисциплін цілісного погляду на об’єкт дослідження, в якому

відобразилися б також і останні досягнення в інших сферах знання, неможливі

ні фундаментальні відкриття, ні розвиток самої науки взагалі. Так, у свій час

більш широкий погляд на світ (у порівнянні з тим, який довгий час домінував в

рамках класичної фізики) дозволив, наприклад, А.Ейнштейну побудувати

загальну теорію відносності, яка включала в себе як класичну (ньютонівську)

фізику, коли положення попередньої фізики виявилися істинними лише в

певних межах.

Ситуацію аналогічної ньютонівської фізики в сучасний час може

повторити будь-яка дисципліна, якщо вона буде намагатися вирішувати

глобальні проблеми з точки зору свого предмета. Сучасні глобальні проблеми

являють собою найскладнішу систему, яка охоплює людину, суспільство і

природу в їх багато чисельних зв’язках, і тому межі конкретних наук є

надзвичайно вузькими, щоб мати можливість побачити такий об’єкт

дослідження цілісно, в єдиній системі, в контексті сучасних світових тенденцій

і породжуваних ними суперечностей. Даний підхід буде неефективним навіть

для науки в цілому, якщо не буде доповнений філософським баченням всього

комплексу досліджуваних проблем, так як філософія не тільки забезпечує

світоглядну, методологічну, культурологічну, моральну основу відповідних

Філософія


102

рішень зі сторони конкретних наук, але й стимулює їх взаємодію,

міждисциплінарне об’єднання.

Тенденції взаємозв’язку біогенезису і соціогенезису під впливом людини

як суб’єкта екологічних відносин дійшли до стану найгостріших суперечностей

по широкому спектру факторів: а) змінюється співвідношення різних видів і

форм розвитку у природному середовищі, розгалужуються гілки прогресивної

та регресивної еволюції, деформуються темпи і спрямованість процесів в

неорганічному і органічному світі; б) порушується природна єдність всієї

геосфери планети через постійно виникаючі обурення, що вносяться в

атмосферу, гідросферу, педосферу і частину літосфери; в) істотно

трансформуються і послабляються всів функції біоти: енергетична,

середоутворююча, концентраційна, транспортна, деструктивна, системоутююча

і невідворотно видозмінюються прояви законів розвитку і функціонування

екосистем і біосфери в цілому. Все це визначає межу сучасної епохи і ставить

людство перед необхідністю радикального перегляду стратегії життя.

Фундаментальною і глибинною причиною екологічних колізій є внутрішня

диференційованість самої природи людини як біологічної, соціальної і духовної

істоти, системна триєдність якої маже бути підірвана надмірним розвитком

однієї сторони на шкоду іншій. Перетворююче людиною оточуюче середовище

у сукупності потоків абіотичних, біотичних, антропогенних, соціально-

техногенних прискорено виводить людину з поля притяжіння атрактора, який

сприяв колись процвітанню Homo sapiens, перетворюючи в об’єкт все

збільшуючого зворотного взаємовпливу, і починаєв же загрожувати власній

антропній ідентичності, що проявляється в денатуралізації, тобто деструкції

біологічних механізмів відтворення нормального життя, яке у сполученні з

такими явищами, як десоціалізація, зверхсоціалізація, деіндивідуалізцаія,

свідчить про тотальну кризу сучасної людини. Певним методологічним

недоліком слід вважати абстрактний аналіз біосфери поза теоретичного

осмислення закономірностей розвитку і функціонування її біоти як головного

системоутворюючого чинника, так як такий варіант інтерпретації виключає

можливість правильного освідомлення тих змін, які вносить людська

діяльність у тканину біосферних явищ. Крім того, і саму людину як суб’єкта і

об’єкта екологічних відносин при аналогічному розгляді редукують до досить

вузького набору якостей, за межами яких залишаються істотні характеристики

його буття. Не викорінений і технократичний підхід, який проблему виживання

людства і окремого індивіда пов’язує з кардинальними трансформаціями (у

кращому випадку) антропної ідентичності. В екології людини як цілісній

світоглядній системі людина трактується цілісно, у взаємозв’язку суперечливих

сторін її внутрішньої природи з об’єктивними умовами життя, середовищем

проживання у всій багатоманітності. Першопричиною екологічних колізій є

внутрішня суперечливість самої природи людини, що створює можливість

розузгодження її біологічних, соціальних і душевно-духовних начал. В основі

екології людини – кореляція між образом самої людини і цінністю середовища

проживання; процесом росту автономності технічної реальності і рівнем

пригнічення природно-натурального не тільки поза сферою людини, але і в



103

самій людині, що приводить до пониження ролі чуттєво-емоційної сфери та

інтуїтивно-творчих здібностей людини з загрозою втрати антропної

ідентичності. Тільки цілісність людини при провідній ролі духовно-моральних

стремлінь може стати гарантом вирішення глобальних екологічних криз.

Сформульовані екологічні імперативи, рекомендації і підходи до

оптимізації системи «людина-біосфера» можуть стати передумовою створення

більш перспективних теорій, чим стійкий розвиток, тому що відношення до

природи повинно визначатися культурою, яка базується на цінностях

практичного гуманізму.

Висновки

1. Таким чином, що аналіз людських вимірів глобальних екологічних

змін зводиться до висновку, що людство знаходиться в умовах глибокої

екологічної кризи, яка є кризою оточуючого середовища, переходу біосфери у

стан, який є непридатним для життєдіяльності людини. В історії людства були

екологічні кризи, в результаті яких люди повинні були змінювати способи своєї

діяльності для подолання можливих дефіцитів доступних ресурсів. Проте

сучасна екологічна криза не має аналогів в історії ні про динаміці її розвитку, ні

по масштабам, так як під загрозою загибелі знаходиться вся біосфера в

результаті зверх експлуатації її людиною. Поки що криза носить зворотний

характер: якщо антропогенне навантаження зніметься з біосфери, то ще можна

мати надію, що вона повернеться в екологічно благоприємний стан. Проте якщо

це не буде зроблено, то через деякий час екологічна криза перейде в екологічну

катастрофу з незворотними змінами стану біосфери. Таку динаміку

прогнозують до середини ХХІ ст., але вже перші ознаки незворотних змін вже

фіксуються. Такі, наприклад, руйнація озонового екрану у верхніх шарах

атмосфери, потепління льодників в Антарктиді і у високогірних зонах,

зменшення видової багатоманітності планети.

2. Аналіз людських вимірів глобальних екологічних змін повинен

аналізувати процеси, що приводять до екологічної катастрофи, явища, що

характеризується руйнівним впливом на оточуюче середовище будь-якого

регіону чи місцевості, в тому числі і на все живе, що проживає в межах цього

простору, включаючи і людей. Такі катастрофи можуть бути зв’язані з

аномальними природними явищами, так і з антропогенним впливом,

включаючи і технічні аварії великого масштабу. Аномальні природні явища, які

приводять до масштабним руйнівним наслідкам, можуть бути зв’язані з

тривалою засухою, ви вершенням вулканів і виходом лави на поверхню Землі,

В результаті таких явищ тваринний і рослинний світ в регіоні або гине, або

його життєдіяльність протікає в напруженій обстановці. Причиною екологічних

катастроф, не пов’язаних з аномальними природними явищами, стає

непродуманою людська діяльність, в тому числі зумовлена складністю

технічних засобів, які використовуються.

3. В сучасних умовах слід розвивати філософію виживання, що являє

собою філософію, адекватну викликам сучасного взаємопов’язаного,

глобалізованого світу. Глобальний характер багатьох сучасних проблем

породжує потребу в концепціях, які враховують взаємозв’язки і

Філософія


104

взаємозалежності дійсності. В умовах, коли людство підійшло до межам свого

буття в глобальному масштабі, традиційні цінності, що покладені в основі

європейської цивілізації ( користь та істина) не забезпечують виживання

останньої. Сучасна філософія повинна стати перш за все філософією

виживання. Жодна з традиційних західних філософських систем на цю роль

претендувати не могла, тому числі і марксистська, яка по своєму характеру не

тільки не врахувала досвід розвитку світової культури, але й не дивилася на

задачі перетворення світу через призму загальнолюдських цінностей.

СПИСОК ВИКОРСИТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Акопян В. Г. Головні контури сучасної екологічної парадигми розвитку цивілізації

/ В. Г. Акопян // Нова парадигма. – Вип. 96. – К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова,

2010. – С. 63-74.

2. Екологія і культура. - К.: Наукова думка, 1991.- 260 с.

3 Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. – К.:

Тандем, 2000.- 318 с.

4. Бондар О. І. «РІО+20» – шлях до сталого розвитку: оцінки та перспективи / О.

І. Бондар // Екологічні науки. – 2012. – №1. – С. 3-14.

5. Екологічна енциклопедія: у 3 т. / [гол. ред. А. В. Толстоухов]. – К.: ТОВ «Центр

екологічної освіти та інформації», 2008. – Т.3. – 472 с.

6. Подольський М. К. Парадокси системи трансформації суспільства: український

варіант / М. К. Подольський // Вісн. Нац. тех. ун-ту «ХПІ»: зб. наук. пр. : темат. вип.:

Актуальні проблеми історії України / відп. ред. В. І. Ніколаєнко. – Х. : НТУ «ХПІ», 2011. –

Вип. 37. – С. 138 – 142.

7. Потапенко В. Г. Стратегічні пріоритети безпечного розвитку України на

засадах «зеленої економіки» [монографія] / В. Г. Потапенко. — К. : НІСД, 2012. – 360 с.

8. Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі

України на 2000–2015 роки: Закон України від 21 вересня 2000 р. // Відомості Верховної

Ради України. – 2000. – № 47. – Ст. 405.



16.- Kyiv: ISPC, 2016. – P. 179-191.




REFERENCES

1. Akopyan V.G. The main outlines of modern ecological paradigm of development of

civilization / V.G. Akopyan//New paradigm. Is the Issue. 96. – k.: Publishing House of the NEC

name M.P. Dragomanov National Pedagogical University, 2010. – pp. 63-74.

2. Ecology and culture. – K.: Naukova dumka, 1991.-260 c.

3. Kiselev M.M., Kanak F.M. National being among the environmental realities //

M.M.Kiselev, F.M.Kanak. – K.: Tandem, 2000.- 318 p.

4. Bondar O.I. "Rio + 20" is the path to sustainable development: assessment and prospects /

O.I. Bondar // Environmental Science. is 2012. – №1. – P. 3-14.

5. Environmental Encyclopedia: 3 t / [Editor-in-Chief A.V.Tolstoukhov]. – Kyiv: Center for

environmental education and information ", 2008. – T. 3. – 472 p.

6. Podolski M.K. Paradoxes of the system transformation of society: English version / M.K..

Podolski // Vìsn. National reserve. Tech. Har-TU "KHPI»: matc. Sciences. OL. : Them. issue:



105

problems of history of Ukraine / Re. Ed. V. Nikolaenko. – H.: NTU «KHPI», 2011. Is the Issue. 37.

p. 138 – 142.

7. Potapenko V.G. Strategic priorities the safe development of Ukraine on the basis of a

"green economy" [monograph] / V.G. Potapenko. – K.: NISS, 2012. - 360 p.

8. About the national program of formation of national ecological network of Ukraine for

2000-2015 years: the law of Ukraine dated September 21, 2000//Supreme Council of Ukraine.

2000. No. 47. – Art. 405.

9. Voronkova Valentina. The Formation of the Concept of Noosphere Development of Modern

Society in the Conditions of Information Society. / «Philosophy and Cosmology», Vol. 16.- Kyiv:

ISPC, 2016. – P. 179-191.

10. Voronkova Valentina, Maksimenyuk Marina, Nikitenko Vitalina. Humanistic Management in

the Context of Philosophic Anthropology: Human Dimension. / «Intellectual Archive», Vol. 5, No.

1.- Ontario, Kanada, 2016. – P.37-48.

In the article the author gives the analysis of the human measuring of global ecological

changes which take place in modern society; influence of human activity on the natural systems of

Earth; analysis of various parameters of the human measuring of global ecological changes;

violations which take place in the natural physical systems and their potential consequences;

estimation of global ecological terms and changes.

ДУДНІКОВА И.И., доцент, заведующая кафедрой экологии Европейского университета


ВЛИЯНИЕ ЧЕЛОВЕЧЕСКИХ ФАКТОРОВ НА ГЛОБАЛЬНЫЕ ЭКОЛОГИЧЕСКИЕ

ИЗМЕНЕНИЯ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛЬНОГО РАЗВИТИЯ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА

В статье проанализированы актуальность проблем человеческих измерений

глобальних экологических изменений, которые происходят в современном обществе;

разнообразных парамеитров человеческих измерений глобальних экологических изменений;

нарушения, которые происходят в природних физических системах и их потенциальные

последствия; оценка глобальних экологических условий и их изменений. Определено, как

демографические, экономические, культурные и технологические факторы изменили и

продолжают изменять компоненты физических, химических и биологчисеких систем Земли

и взаимодействия между ними. Раскрыт уровень восприятия и оценка глобальных

экологических условий и изменений правительственными чиновниками, руководителями

промышленных предприятий и общественными группами, которые в большой мере влияют

на их реакцию и поведение по отношению к экологическим изменениям. Определено, в чем

проявляется сущность экологической картины мира как общенаучной парадигмы, в центре

которой взаимодействие человека и прирорды, функции, которые она выполняет. Раскрыта

сущность и направления исследования философии выживания как своеобразной

пропедевтики философии будущего и направления решения экологических проблем

современности.

Ключевые слова: человеческое измерение, глобальные экологические изменения,

человеческая деятельность, природные физические системы, биохимические циклы,

климатические изменения, биологическое разнообразие, экологическая картина мира,

философия выживания

Філософія


106

DUDNÌKOVA, Iryna, Associate Professor, Head of the Department of èkologii according to the

European University (Kyiv, Ukraine)E-mail: [email protected]

THE INFLUENCE OF HUMAN FACTORS ON GLOBAL

ENVIRONMENTAL CHANGES IN THE CONDITIONS OF GLOBAL

DEVELOPMENT LÛDSTV А

The article analyzes the pertinence of the human dimensions of global environmental

change occurring in modern society; investigated various parameters of the human dimensions of

global environmental change and violations that occur in natural physical systems and their

potential impact. Are the evaluation of global environmental conditions and changes. Defined as a

demographic, economic, cultural and technological factors have changed and continue to change

the components of the physical, chemical and biological systems and the interactions between them.

Revealed the level of perception and evaluation of global environmental conditions and changes of

government officials, managers of industrial enterprises and social groups that heavily affect their

reactions and behavior in relation to environmental changes. Discovered what manifests the

essence of the environmental picture of the world as the zagal′nonaukovoï paradigm, in the center

of which the problem of human interaction and the nature of the Studied the functions that it

performs. Essence and directions of research in philosophy of survival as a kind of philosophy of

the future and the directions for solving environmental problems.

Keywords: the human dimension of global environmental change, human activity and

natural physical systems, biochemical cycles, climate system, climate change, biological diversity,

environmental picture of the world, the philosophy of survival


Прийнята до друку 30.03.2016 р.


© Литвинчук О.В., 2016

107

УДК 14:165.241

ЛИТВИНЧУК О. В.,

кандидат філософських наук,

доцент кафедри гуманітарних і соціальних наук

Житомирського державного технологічного університету

(Житомир, Україна) E-mail: [email protected]

____________________________________________________________________

ТРАНСФОРМАЦІЇ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ У КОНТЕКСТІ

АДАПТИВНИХ ПРОЦЕСІВ

Усі ми живемо в спільному просторі кризового суспільства, у якому співіснують

світи різноманітних верств населення. Питання життєвої адаптації людини в сучасних

умовах стають надзвичайно актуальними. Світ настільки змінний і нестабільний, що він

корінним чином змінює всю систему ціннісних пріоритетів людини, від якої сьогодні

об’єктивно вимагаються такі людські якості, що вважалися рідкісними. Люди, які

ідентифікують себе з різними соціальними групами, по-різному бачать те, що відбувається

в суспільстві, їхні світи насичені різним змістом і цінностями. Зміни, притаманні сучасному

суспільству, диктують нові вимоги щодо життєдіяльності людини і її світосприйняття. У

процесі дослідження трансформацій ідентичностей було використано метод логічного

аналізу. Свою роль відіграв і такий метод, як синтез.Отримані результати показали, що в

сучасних умовах все зазнає якісних змін. Це створює ситуацію життєвого дискомфорту, у

результаті чого світ стає для сучасної людини чужим.

Ключові слова: руйнація світу, адаптація людини, аномія, криза ідентичності,

громадянська ідентичність українців, маргінальність.

Постановка проблеми в загальному вигляді та її звʼязок з важливими


Створення та розвиток суверенної української держави спричинили зміни

в політичній, соціальній, культурній та інших сферах суспільного життя, які,

безперечно, вплинули на трансформації ідентичностей населення країни. У

зв’язку з цим актуальність теми нашого дослідження визначається як

суспільними перетвореннями, що їх переживає сучасне українське суспільство,

так і позиціями кожної окремої особистості, яка перебуває в епіцентрі цих

подій. З одного боку, перед нами постає практична необхідність для

осмислення сучасних перетворень і бачення проблеми взаємодії особистості та

суспільства, визначення перспектив та напрямів соціальних процесів. З іншого

боку, самі зміни в українському суспільстві супроводжуються оновленням

соціального бачення сучасної реальності. Зміни в суспільстві постають перед

нами в площині формування різноманітних поглядів і тлумачень.

Ми маємо унікальну можливість дослідити трансформації не лише як

зіткнення інтересів великих соціальних груп, які традиційно розглядалися в

ролі головних суб’єктів соціальних перетворень, визнання набуває й

особистісний зріз проблеми, коли предметом дослідження стає внесок

індивідуальних суб’єктів в оновлення соціальної системи. Актуальності

набуває зосередженість на ситуації взаємозалежності особистісних і суспільних


Філософія

Трансформації ідентичностей у контексті адаптивних процесів

108

змін – рух суспільства стає елементом безпосереднього життєвого досвіду

індивіда.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано


Звичайно, пошук світоглядно-духовних засад українства, його мислення,

своєрідних архетипів, особливостей національної, соціальної, ментальної

ідентичностей ведеться давно. Достатньо згадати таких відомих дослідників

української діаспори, як Г. Ващенка, О. Кульчицького, І. Мірчука,

Д. Чижевського тощо. Серед сучасних українських вчених відзначимо,

безумовно, І. Бичка, А. Бичко, П. Гнатенка, С. Кримського, М. Поповича. Ці

науковці не тільки актуалізували проблему українства, української душі, але й

зробили внесок у концептуалізацію вказаного феномена.

Сучасна наука має вагомий теоретичний та емпіричний доробок у

контексті аналізу способу життя, стилю життя, культури життя, типології й

структури особистості, ціннісних орієнтацій, мотивації поведінки, соціалізації й

виховання тощо. Перш за все варто виділити роботи Є. Головахи, О. Донченко,

В. Євтуха, С. Макеєва, О. Куценко, Н. Костенко, Н. Паніної, В. Пилипенка,

І. Попової, А. Ручки, Л. Сохань, В. Тарасенка, В. Хмелька, М. Шульги,

Ю. Яковенка, у яких досліджується внесок різних соціальних суб’єктів у процес

суспільних перетворень. Разом з тим ці дослідження концентруються

насамперед на груповому суб’єкті, а проблеми індивідуального суб’єкта

торкаються переважно в психологічному аспекті соціальної структури.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким


Найважливішим компонентом дослідження адаптації людини до

суспільних змін є вивчення суб’єктивної картини життєвого світу особистості.

Звісно, що наше дослідження не може концентруватися лише на внутрішніх

процесах. Фактори, які впливають на зміни особистісної картини світу людини

мають тісний взаємозв’язок із динамікою міжособистісних стосунків, із

проблемами ідентифікації, що і стало предметом нашого дослідження.

Мета наукового дослідження – дослідити специфіку адаптивних

процесів, які переживає людина, у контексті трансформацій її ідентичностей.

Реалізація мети спричинила розв’язання наступних завдань: по-

перше, визначити головні теоретичні положення системи особистість-

суспільство в контексті ідентичностів; по-друге, проаналізувати причини, які

призводять до руйнації сучасного світу; по-третє, розглянути проблему

адаптації людини в сучасному суспільстві, крізь призму кризи ідентичності; по-

четверте, підкреслити звʼязок між кризою ідентичності та маргінальністю.


У період докорінних змін соціальних структур ситуація руйнації в

кризовому суспільстві набуває для людини особистісного характеру, одночасно

відбуваються два процеси: руйнація соціуму і руйнування картини цього

соціуму в свідомості людини. Як зазначає В. Муляр, в кінці ХХ століття

провидіння знову вирішило випробувати нас, подарувавши шанс для

самореалізації, однак розгубленість, розщепленість українства ми бачимо і



109

зараз. А пошуки його об’єднавчих засад продовжуються з новою силою у нових

умовах [4, с. 279–280].

Життєвий світ особистості уявляється як система підпросторів, які

взаємоперетинаються. Внутрішній світ людини містить простір бажань, потреб,

можливостей, простір заборон і диспозицій, простір ціннісних орієнтацій і

очікувань, простір статусів і ідентитетів. Зважаючи на динамічність життєвого

світу особистості, межі між просторами постійно змінюються внаслідок дії

трьох основних чинників: змін, що відбуваються в соціальному просторі; змін,

що виникають внаслідок дій (усвідомлених чи несвідомлених) самої людини; і

змін, які виникають у результаті переоцінювання світу в цілому або окремих її

фрагментів. Руйнація картини світу у зв’язку з суспільними трансформаціями

зумовлює насамперед оновлення реального життєвого простору у відповідності

зі змінами об’єктивної соціальної реальності. Унаслідок цього змінюються в

цілому координати особистісного світу в соціальному просторі. Ця зміна

координат розподіляє як суб’єктів між різними соціальними групами і,

відповідно, зміну їх статусів та ідентичностей, так і осмислення цих змін

людьми, їхні суб’єктивні оцінки нових позицій в суспільстві. У соціальному

просторі проблеми виникають на рівні різноманітних інституцій, діяльність

яких створює перешкоди і, водночас, пропонує загальні засоби для їх

подолання. У житті реальних людей формуються індивідуальні стратегії

подолання проблем, утворюється інноваційний соціальний простір, у якому й

відбувається творення нових норм моделей життєдіяльності, які стають

структурними компонентами соціального світу. Саме тут людина проявляє

свою поведінкову активність, що зумовлюється як об’єктивними змінами

способу життя, так і соціально-психологічними чинниками, що виникають у

результаті трансформації особистісної картини життєвого світу. Її перебудова

складається з оцінки змін, що відбуваються в суспільстві, переоцінки старої і

вироблення нової системи цінностей. Відповідно до цього формується емоційне

ставлення до нових реалій, визначаються оцінкові позиції щодо змін життя в

цілому. У результаті формується образ нової соціальної реальності, який стає

основою для розуміння людиною особистісного становища в новому світі.

Разом з тим відбувається переоцінка власних можливостей, очікувань і бажань,

виробляється нова поведінкова лінія.

Якщо розглядати процес адаптації людини ззовні, то він виглядає як

намагання особистості вписати власний життєвий світ у нову систему

соціальних координат. Проте, насправді, все відбувається навпаки.

Адаптованою можна вважати людину, яка прийняла нову соціальну реальність

у власну систему уявлень про світ. Таким чином адаптація до суспільної кризи

передбачає насамперед наслідуванння особистістю нових атрибутів соціального

світу і створення на цій основі оновленої суб’єктивної картини світу.

Своєрідним віддзеркаленням проблем особистісної адаптації є

насамперед вивчення феномена аномії, що описує стан утрати ціннісних

орієнтацій і норм, які викликані певними соціальними умовами та соціально-

економічними процесами в суспільстві. Український дослідник Є. Ходус

зазначає, що аномія є результатом суперечностей у соціальній структурі

Філософія


110

суспільства, а соціальна аномія в українському суспільстві – наслідок перемін,

які відбулися в різноманітних вимірах соціокультурного поля. На думку

В. Андрущенка, аномія зумовлена розривом соціальних зв’язків і нездатністю

до самоідентифікації з певною спільністю. Аномія викликає відсутність

моральної регуляції поведінки, самоконтролю, самодисципліни, волевиявлення.

Маргінальність часто спричиняє втрату власного «Я», перетворює людину на

маріонетку випадкових емоційних вибухів, на чуттєвозалежну істоту, не здатну

до послідовної систематизації діяльності [6, с. 341]. Саме в цьому контексті

питання адаптації на мікрорівні набуває важливого значення щодо аналізу

суспільних перетворень.

Сама криза в соціально-психологічному плані – це крайній вираз

дезадаптованості людей, таким чином успішність процесів особистісної

адаптації є невід’ємною складовою подолання суспільної кризи. Соціальні

трансформації породжують одночасно довготривалі, неконтрольовані

труднощі, які діють як макростресори. Під їхнім впливом психологічна

ситуація, пов’язана з пристосуванням до суспільних трансформацій, поступово

змінюється, кризове стає повсякденним, втрачаючи стресовий характер. Як

результат у суспільстві поширюється стан психологічної втоми і апатії.

Важливим чинником для людини, що визначає рівень стресовості

ситуації, є цінність того, що людина може втратити. Соціальна нестабільність

сприймається як хронічний стресор, бо під загрозу потрапляють життєво

важливі цінності людини. Внутрішній конфлікт провокує розходження між

бажаним і доступним. «Щоб захистити і зберегти особистісно значуще, людина

вдається до різноманітних стратегій подолання труднощів – стратегія

когнітивного типу полягає в намаганні логічно осмислити ситуацію і чітко

усвідомити можливі втрати; стратегія емоційного типу, спрямована насамперед

на те, щоб опанувати свої почуття і відновити емоційний баланс; стратегія

прагматичного типу базується на практичних діях з метою подолання кризової

ситуації» [3, с. 186]. Аналіз ситуації соціальних змін засвідчує, що в поведінці

населення фіксуються всі ці типи стратегій.

Розвиток трансформаційних процесів засвідчує, що особистісний ресурс

виявився сильнішим за соціальний. Якщо суспільство змінюється повільно, то

криза ідентичності долається порівняно швидко. Слід зауважити, що людина не

просто живе, але й переживає все те, що з нею відбувається. Переживання, які

пов’язані з поліпшенням життя, з успіхами в досягненнях, стають для

особистості ціннісно-значущими. А значущо-тривожні виникають як реакція на

несприятливі умови існування в результаті незадоволення потреб. У зв’язку з

постійною нестабільністю частіше виникає дефіцит позитивних переживань,

що супроводжується негативними емоціями.

Ситуацію ускладнює і те, що людина й реальність, яка постійно

трансформується, перебувають в опосередкованих взаємовідношеннях.

Особистість суб’єктивно сприймає все розмаїття нового життя. Відчуваючи

негативні впливи, вона не може усвідомити їх причин. Життєві позиції

ґрунтуються на перетині особистісного досвіду та інформації, яку людина

отримує, шляхом спілкування з іншими людьми, а також із засобів масової



111

інформації. Таким чином нове уявлення про життєвий світ вибудовується не

лише завдяки достовірній інформації, але й завдяки обману. Ця ситуація значно

ускладнює формування об’єктивних уявлень про світ, проте українці вже

звикли до такої ситуації. Як зазначав американський психолог П. Екман,

«упродовж кількох десятиліть радянські люди засвоїли, що досягнути чогось

вони можуть лише в обхід поширеним розпорядженням. Хитрощі й обман у цій

країні перетворилися на норму. Кожен знав, що закони не справедливі, система

хибна й вижити можна лише перехитрувавши систему» [1, с. 10]. Люди

застосовують різні засоби психічного захисту, зокрема вербалізації стресових

чинників. Завдяки чуткам, які конкурують із офіційними джерелами інформації,

компенсують брак офіційної інформації, поділяючи світ на своїх і чужих,

виконуючи стратифікаційну функцію, допомагаючи утверджувати власну

ідентичність. Завдяки цьому в населення формується імунітет, який полегшує

сприймання калейдоскопічності життя.

Поряд із зовнішніми впливами існують і внутрішні – особистісні

установки та стереотипи, які впливають на сприйняття об’єктивної реальності.

Однією з сутнісних характеристик суспільства, що трансформується,

виступає кризова ситуація, яку переживає населення. Процеси ідентифікації за

таких умов набувають форми кризи індивідуальної ідентичності, що виникає

внаслідок усвідомлення особистістю невідповідності загальних норм, які тепер

видаються помилковими, із соціально бажаним. Можна з упевненістю говорити

про певну територіальну роз’єднаність українського суспільства, зумовлену

цілим набором факторів. Таким чином більшість громадян сучасної України не

володіють достатнім рівнем територіальної ідентичності, щоб можна було

говорити про спільну ідентичність. Єдиним винятком виступає Західна

Україна, для жителів якої українська належність є домінуючою.

Зважаючи на вище зазначене, можна стверджувати, що криза

ідентичності людського індивіда і маргінальність – родинні поняття, тому що в

реальному житті соціуму та індивіда вказані явища органічно взаємопов’язані.

На методологічному рівні при всій мережі цих взаємозв’язків ми повинні

розглядати маргінального індивіда та кризу його ідентичності як причину і

наслідок. Саме маргінальні обставини, у котрі потрапляє людина, зумовлюють

її відповідний соціальний статус, який рано чи пізно стає причиною руйнування

її ідентичності. Криза ідентичності – це наслідок маргінального статусу

людини. Виникнувши і стабільно функціонуючи певний час, криза ідентичності

може зумовити нову хвилю маргінального статусу людини. Звернемо увагу на

їх взаємозв’язок.

Маргінал у період кризи набуває цілої низки негативних психологічних

ознак: сумніви щодо власної повноцінності, гіпертрофоване занепокоєння щодо

власного майбутнього, невизначеність зв’язків із друзями, переживання щодо

власної ізоляції, хвороблива сором’язливість, самотність, надмірна мрійливість,

уникнення будь-якого ризикованого вчинку, нездатність насолоджуватися

життям і впевненість у несправедливому ставленні оточуючих до власної

персони. Нерідко моральна та психологічна кризи, внутрішній конфлікт, втрата

Філософія


112

соціальних орієнтирів завершується трагічно. Тривалість перебування в

кризовому стані закріплює риси маргінальної особистості.

Звичайно, у практичному житті дуже складно провести чітку межу між

нормою і відхиленням від неї, обрати критерії розрізнення, указавши, де

закінчується одне й починається інше. Однак остаточним мірилом перебування

індивіда в маргінальному статусі є завжди сам індивід. Саме він відчуває такий

статус. І в цьому плані важливим є одне: умовою чіткої здорової ідентичності

виступає реалізація ціннісно-смислової системи в діяльності людини.

Щоб зрозуміти сутність кризи, необхідно звернутися до динамічного

аспекту особистісної ідентичності. Криза ідентичності – це порушення її

динаміки, яка полягає в неможливості (найчастіше тимчасовій) повернутися до

попередньої ідентичності або сформувати нову. Якщо структура ідентичності

занадто ригідна або не вдалося віднайти варіант адекватних змін, які

відповідають новим умовам, то в процесі кризи вона руйнується, поступаючись

місцем новій. Ситуація кризи ідентичності характеризується підвищенням

тривожності, виникненням відчуття самотності, переважанням негативних

емоцій. Міжособистісні стосунки оцінюються з позиції нерозуміння та

віддалення.

На феноменологічному рівні криза особистісної ідентичності – стан, у

якому людина не може зрозуміти, хто вона така. Виникають труднощі при

висловлюванні власної думки. Людині, яка переживає кризу ідентичності,

складно зрозуміти, чого вона хоче, визначити, що в цій новій ситуації для неї

цінне, якої точки світогляду дотримуватися. Вона намагається уникати

прийняття власних рішень. Порушуються цінності, людина не відчуває

багатогранності й різноманітності життя; сприйняття прекрасного породжує

негативні емоції; виникає страх поділитися з близькими власними

переживаннями. Здебільшого людина закрита для навколишнього світу.

Власний стан може сприйматися як відсутність сил та енергії, як утома.

Очевидно, що криза ідентичності – наслідок розчарування пануючими

ідеалами й цінностями, зниження довіри до них та існуючої влади. Будучи

результатом суперечності між статусом людини та соціокультурним

стандартом середовища, вона проявляється в різних формах, причому

глибинність та серйозність кризи, а також її наслідки залежать від того, які саме

складові ідентичності порушені. Тут важливо зазначити, що швидкість і

глибина маргіналізації людського індивіда перебувають у прямій залежності від

характеру порушення внутрішньої композиції людських сил, а саме: якщо

поляризація або переміщеня різних елементів вказаної структури відбувається

від країв або низів структури до її центру або верхів, тоді процес набуття

індивідом маргінального статусу проходить повільно, протягом тривалого часу.

Це дає можливість людині з меншими затратами стати маргіналом. Зовсім інша

картина, шокова та катастрофічна за своєю сутністю, виявляється тоді, коли

руйнація звичної структури людських сил індивіда відбувається дуже швидко,

навіть миттєво. Це ситуація обвалу, особистісної катастрофи, майже

смертельного страху за власне існування та існування своїх рідних та близьких,

за самореалізацію, смисл життя. Причинами занурення в маргінальний статус



113

(повільного чи швидкого) можуть бути «втрата укоріненості в бутті» та

фрагментація життєвого контексту, і дистанційність індивідуального вибору від

колективних життєвих образів, і порушення кордонів безконфліктного

функціонування традиційних типів зв’язку та «близькості» між соціальними

спільнотами, і типи соціальної ідентифікації в суспільстві, і численність

життєвих середовищ та форм життя тощо.

Зауважимо, що головним наслідком маргінальних процесів у сучасній

Україні на рівні окремої людини є те, що вона зіштовхується з явищем

поступової або швидкої загрози руйнування і навіть втрати власного «Я», своєї

унікальності, своєрідності, ідентичності. Події останнього часу, які

відбуваються, зумовлюють потужні зсуви в ціннісних пріоритетах українців,

зокрема у вимірах спільної територіально-просторової, громадянської та

державницької ідентичності, усвідомлення ними європейського майбутнього

України. Стан гострої кризи стимулює такі адаптивні реакції, як зібраність,

збереження самоконтролю, критичне ставлення до соціальних інституцій, які не

можуть стабілізувати ситуацію, зростання відповідальності за життя.

Після Революції Гідності і подальших доленосних для України подій

можна говорити і про серйозні зрушення у вимірах громадянської ідентичності

українців, зростання громадянської свідомості, самоорганізованості

суспільства. За даними соціологічної служби «Рейтинг», зараз більшість

українців (52 %) готові терпіти економічні труднощі, вірячи в те, що у

майбутньому це призведе до покращення життя. А нещодавно таких людей

було значно менше – 39 % [5, с. 14].

Говорячи про деякі нові тенденції у процесах формування спільної

ідентичності українців у територіально-просторових, громадянських,

державницьких вимірах, варто зазначити, що на відміну від дореволюційного

періоду, спала актуальність такої ідентичності в інших вимірах, наприклад, у

мовному. Насьогодні можна спостерігати пом’якшення гостроти мовної

проблеми. Очевидно, що це пов’язано з подіями на сході України і російською

агресією. Таку тенденцію бачимо по всій країні, у тому числі й на заході

України. Разом з тим суттєво змінюються пріоритети зовнішнього руху

українського суспільства: тут очевидний перелом у бік Європи. За різними

даними абсолютна більшість українців бачить своє майбутнє в об’єднаній

Європі, і лише невелика частка громадян спрямована до Росії. Чим більше

північний сусід буде розпалювати криваві події у східних областях України,

несучи при цьому повну руйнацію інфраструктури регіону, тим менше

залишиться його прихильників не тільки по всій Україні, але і у «гарячих

регіонах» нашої країни. З іншого боку, постійно зростає частка бажаючих жити

у європейському домі. Як зазначає відомий український економіст О. Пасхавер,

при загальному показникові прихильників європейського вибору українців у

55–60 %, тотальна його підтримка спостерігається серед молоді [4, с. 6].

Одночасно масова свідомість демонструє певну здатність протистояти

ситуації суспільної аномії та втрати орієнтирів. Ціннісна система все ж таки не

зруйнована остаточно не зважаючи на те, що важливі цінності слабко

ідентифікуються з будь-якою культурною традицією. У масовій свідомості

Філософія


114

спостерігаємо розімкнення громадського й особистісного, нормативного й

індивідуального, яке допомагає людям відновити втрачені соціальні

ідентичності завдяки збереженню відчуття цілісності власного «Я», що

відокремлюється від соціуму, який руйнується на їхніх очах.

Аналіз особистісного пристосування до перетворень потребує

впорядкування людиною власного життєвого простору, визначення свого місця

в ньому через самоінтерпретацію, збереження цілісності «Я-концепції», а також

адаптація до умов суспільної кризи. Варто пам’ятати, що періоду суспільної

кризи передувала ситуація, відтворювана в суспільстві впродовж десятиліть –

війни, відсутність свобод, репресії. Люди, які все це відчули на собі,

перебувають під впливом стресогенних чинників. Зрозуміло, що за таких умов

їм загрожує зниження рівня самоповаги, гостре відчуття особистісної

некомпетентності, моральне знесилення. Ці негативні тенденції більшою мірою

компенсувалися ідентифікацією із визнаними ідеалами. Суспільні

трансформації порушили групову ідентичність, коли певні групи належності

втратили для людини позитивне значення. Сутність такої життєвої стратегії

полягає в тому, що особистість намагається відновити свою внутрішню

ідентичність, протиставляючи її тій системі цінностей, яку вона принципово не

сприймає.

Висновки

Отримані результати показали нам, що в сучасних умовах все зазнає

якісних змін. У результаті формується уявлення про цілісність світу. Людина

стикається з гострою світоглядною проблемою. Вона полягає в тому, щоб

будувати свою життєву перспективу з думкою про те, що цілісності не існує. У

результаті й випливає проблема світоглядних засад людського життя. Це

створює ситуацію життєвого дискомфорту, у результаті чого світ стає для

сучасної людини чужим. Отже, зафіксована в багатьох дослідженнях криза

ідентичності відбиває деструкцію певних елементів соціальної структури.

Трансформаційні процеси підтверджують, що особистісний ресурс є більш

стійкішим у порівнянні з соціальним. При повільній зміні суспільства, криза

ідентичності долається порівняно швидко. Пошуки ідентичності відбивають

спроби особистості відтворити такий образ оновленої соціальної картини, у

якому її місце було б визначеним. Людина має адаптуватися до трансформацій

внутрішньо, щоб ефективно діяти в об’єктивній реальності. Саме суспільні

трансформації створюють умови взаємопов’язаності в єдине ціле особистості і

навколишніх змін. Виробивши нову життєву стратегію, особистість переходить

від реконструкції «образу світу» до реконструкції самого світу.

Таким чином зауважимо, що цілий ряд понять, які були піддані аналізу

вище, мають одну і ту ж генетичну нішу, оскільки характеризують складність

сучасного світу та його різноплановий вплив на життєдіяльність людини.

Напрямки подальших наукових досліджень

Основні положення та висновки наукового доробку створюють

теоретичне підґрунтя для подальших наукових досліджень трансформаційних

процесів, визначення специфіки ідентифікаційних процесів, формування нових

соціальних типів особистості.



115

Cписок використаних джерел

1. Экман Пол Психология лжи [Telling Lies: Clues to Deceit in the Marketplace, Politics,

and Marriage] / Пол Экман / Пер. с англ. Н. Исуповой, Н. Мальгиной, Н. Миронова, О.

Тереховой. – СПб. : Питер, 1999. – 270 с

2. Злобіна О. Особистість як суб’єкт соціальних змін / О. Злобіна. – К. : Інститут

соціології НАН України, 2004. – 400 с.

3. Муляр В. І. Проблема становлення особистості в системі «індивід – суспільство»

(філософсько-культурологічний аналіз) / В. І. Муляр. – Житомир : ЖДТУ, 2005. – 320 с.

4. Пасхавер А. Система выстроена так, что у нас произошел отрицательный отбор в

чиновничество / А. Пасхавер // Зеркало недели. – 2014. – № 24 (170). – 5 июля. – С. 1, 6.

5. «Плотность» изменений в общественном сознании // Зеркало недели. – 2014. – № 21

(167). – 14 июня. – С. 14.

6. Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Автор-упорядник:

Андрущенко В. та ін. – К.: Знання України, 2002. – 670 с.

References

1. Ekman Pol Psihologija lzhy / Pol Ekman / Pеr. s angl. N. Isupovoj, N. Malginoj, N

Mironova, О. Terehovoj. – SPb. : Piter, 1999. – 270 s.

2. Zlobina O. Osobystist jak subject socialnyh zmin / О. Zlobina. – К. : Instytut sociologii

NAN Ukrainy, 2004. – 400 s.

3. Mulyar V. І. Problema stanovlennia ososbystosti v systemi «indyvid –suspilstvoі»

(filosofsko-kulturologichnyj analiz) / V. I. Mulyar. – Zhytomyr : ZHDTU, 2005. – 320 s.

4. Pashavjer А. Sistema vystrojena tak, chtо u nas proizoshol otricatjelnyj otbor v

chinovnichestvo / А. Pashavjer // Zerkalo njedjeli. – 2014. – № 24 (170). – 5 ijulja. – S. 1, 6.

5. «Plotnost» izmjenjenij v obshchjestvjennom soznanii // Zerkalo njedjeli. – 2014. – № 21

(167). – 14 ijunja. – S. 14.

6. Filosofija polityky: Korotkyj encyklopedychnuj slovnyk / Аvtor-uporjadnuk:

Аndrushchenko V. Ta in. – К.: Znannja Ukrainyи, 2002. – 670s.

ЛИТВИНЧУК О. В., кандидат философских наук, доцент кафедры гуманитарных и

социальных наук Житомирского государственного технологического университета

(Житомир, Украина) E-mail: [email protected]

ТРАНСФОРМАЦИИ ИДЕНТИЧНОСТИ В КОНТЕКСТЕ АДАПТИВНЫХ

ПРОЦЕССОВ

Все мы живем в общем пространстве кризисного общества, в котором

сосуществуют миры различных слоев населения. Вопрос жизненной адаптации человека в

современных условиях становится чрезвычайно актуальным. Мир настолько переменный и

нестабилен, что он коренным образом меняет всю систему ценностных приоритетов

человека, от которого сегодня объективно требуются такие человеческие качества,

которые считались редкими. Люди, которые идентифицируют себя с различными

социальными группами, по-разному видят то, что происходит в обществе, их миры

насыщенные различным содержанием и ценностями. Изменения, присущие современному

обществу, диктуют новые требования к жизнедеятельности человека и его

мировосприятия. В процессе исследования трансформаций идентичностей был использован

метод логического анализа. Свою роль сыграл и такой метод, как синтез. Полученные

результаты показали, что в современных условиях все претерпевает качественные

изменения. Это создает ситуацию жизненного дискомфорта, в результате чего мир

становится для современного человека чужим.

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%80_(%D0%B8%D0%B7%D0%B4%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE)


Філософія


116

Ключевые слова: разрушение мира, адаптация человека, аномия, кризис

идентичности, гражданская идентичность украинцев, маргинальность.

LYTVYNCHUK, OKSANA, Candidate of Philosophical Sciences (PhD), Assistant

Professor of the Department of Humanitarian and Social Sciences of the Zhytomyr State

Technological University

(Zhytomyr, Ukraine) E-mail: [email protected]

TRANSFORMATION OF IDENTITY IN THE CONTEXT OF ADAPTIVE

PROCESSES

We all live in a common space crisis society, in which worlds coexist in different segments of

the population. The vital question of human adaptation in modern conditions is extremely

important. The world is so variable and unstable that it radically changes the whole system of

human value priorities on which today objectively required such human qualities that are

considered rare. People who identify themselves with various social groups in different ways to see

what is happening in society, their worlds full of meaning and different values. The changes

inherent in modern society dictate new requirements for human life and outlook. The study

transformations identities used method of logical analysis. His role was played by a method such as

synthesis. The results showed that under current conditions it undergoes a qualitative change. This

situation creates a life of discomfort, resulting in the world is alien to modern man.

Key words: destruction of the world, human adaptation, anomie, identity crisis, Ukrainian

civic identity, marginality





© Муляр В.І., 2016

117

УДК 1 (091)

МУЛЯР В.І.,


завідувач кафедри гуманітарних і соціальних наук

Житомирського державного технологічного університету


____________________________________________________________________

ФЕНОМЕН ГАРМОНІЇ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ МОДЕЛІ ПІФАГОРА

ТА ГЕРАКЛІТА

Аналізується гармонія як одних з поширених термінів давньогрецької міфології та

одне з ключових понять і базовий методологічний принцип давньогрецької філософії, який

дає можливість усвідомлювати світ єдиним цілим, що перебуває у певних вічних внутрішніх

взаємовідношеннях. Висвітлені піфагорійська та гераклітівська концепції феномену гармонії,

обгрунтована їх методологічна спільність та якісна відмінність. Сформульована сутність

гармонії в концепціях Піфагора та Геракліта. Висловлена гіпотеза щодо значущості вказаних

концепцій для розвитку західноєвропейської моделі гармонії.

Ключові слова: гармонія, Піфагор, гармонія і число, гармонія як змішання,

поєднання, узгодження, примирення протилежностей, Геракліт, різноманітність і

суперечливість, ворожнеча як породження гармонії, гармонія як вічна боротьба.

Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок з важливими


Серед безлічі проблем, які дискутуються в сучасній гуманітарній

літературі, зокрема і у філософській, явищу гармонії належить особливе місце. І

не дивно, адже з найдавніших часів людство як цілісність і кожен людський

індивід як окремішність прагнули такого життя, від якого можна було б

отримувати найбільше задоволення. А відтак відчували б максимально

можливу повноту життя, щастя, радості, соціальної справедливості, повноту

гармонійності. Таке бажання людини як живої, діяльної та стражденної істоти

супроводжує усе її життя, незалежно від того, як це життя складається, в яких

умовах живе людина. Думка про те, що про гармонію буття потрібно думати

лише в комфортних життєвих умовах, а постійні життєві проблеми не

налаштовують на затребуваність гармонії життя, на мою думку, не витримує

критики. Навіть більше, саме умови соціального, економічного чи політико-

правового дискомфорту і загострюють проблему гармонії буття. Показовою у

цьому смислі є думка відомого російського філософа столітньої давнини

Семена Франка. Говорячи про трагічні процеси в Росії, пов’язані з революцією

1917 року, він зазначав: «Жахливі потрясіння і руйнування всього нашого

суспільного життя принесли нам, а саме з цієї точки зору, одне найцінніше,

незважаючи на усю його гіркоту, благо: вони оголили перед нами життя, яким

воно є насправді»[7, с. 93]. І саме ця жахлива дійсність породжує питання про

справжні основи людського життя, серед яких і уявляється явище гармонії.

Тому гармонія і є фактично вічною проблемою людини.


Філософія

Феномен гармонії: концептуальні моделі Піфагора та Геракліта

118

Можна не сумніватися в тому, що вже у найдавніші часи духовні пошуки

гармонії були такими ж важливими як і роздуми про сутність буття, про

фундамент всього сущого, про його універсальні і остаточні причини.

Незважаючи на те, що результати таких роздумів у різних інтелектуалів

давнини були різними, всі вони знаходились у пошуках фундаменту всього

знання і всього сущого. Як зазначає відомий сучасний німецький філософ

Х.Хофмайстер, «це був би принцип, завдяки якому можна осягнути все, що є і

може бути уявлене, в своєму «звідки» як причині і в своєму «куди» як цілі

свого розвитку. Європейська філософія з самого свого виникнення шукала цей

фундамент. Її питання про архе (від грецького – начало – В. М.)... є питання про

первісну єдність всього сущого....»[8, с. 19]. Отже, з високою долею

ймовірності можна стверджувати думку про те, що з найдавніших часів

європейської духовної історії феномен гармонії знаходився якщо не в центрі, то

принаймні в колі таких принципів. Це видно навіть з того, що сам термін

«гармонія» з’явився в історії давньогрецької літератури задовго до формування

власне однойменної філософської традиції.

Виділення невирішених раніше часток загальної проблеми, котрим


Уявлення про гармонію були властиві вже давньогрецькій міфології. Так,

з відомого античного міфу, який наводять автори підручника з естетики, ми

довідуємося про те, що Гармонія була дочкою бога війни Ареса та богині

кохання і краси Афродіти. Коли Зевс видавав її заміж за Кадма, героя і

легендарного засновника міста Фіви, то на весіллі були присутні всі боги.

Другий міф розповідає про походження світу і в ньому гармонія вже виступає

як таке, що протилежне хаосу – одній з першооснов всього сущого [4, с. 67].

Як видно, наведені міфи характеризують явище гармонії по-різному. У

першому з них гармонія є результатом поєднання таких сил, які, як здається на

перший погляд, не поєднуються: війни (насильства, агресії) з одного боку, та

любові і краси з іншого. У другому міфові гармонія визначається у контексті

хаосу і порядку. Перший з них виступає як таке, яке не має якості,

визначеності, як щось безформене. Гармонія ж визначається як певність,

визначеність, єдність і оформленість цілого, сукупності складових частин.

«Різночитання» гармонії у давньогрецькій міфології можна продовжити,

якщо звернутися, наприклад, до знаменитого Гомера. Так, у «Одісеї» слово

гармонія він вживає в конкретному значенні, тут воно означає «скріпи»,

«цвяхи» (Одісей, будуючи корабель, збиває його «цвяхами» і «гармоніями»). А

в «Іліаді» Гомер гармонію позначає як «угоду», «договір», «згоду». Як бачимо,

великий грек використовував термін гармонія як у побутово-практичному

значенні, так і в контексті людських відносин.

Очевидно, що тлумачення давньогрецькою міфологією явища гармонії у

найрізноманітніших контекстах не є випадковим. В цьому проявився

ментальний характер міфологічного світогляду стародавніх греків, розуміння

того, що гармонія виступає сутнісною характеристикою всього сущого. Звідси

випливає, що все, що існує конкретно, має нести в собі елементи гармонійності,

природної сплетеності в загальний космічний порядок, якому також


© Муляр В.І., 2016

119

притаманна гармонія. Таким чином, гармонія у міфології стародавніх греків –

обов’язковий стан всього, що існує.

Разом з тим, різноаспектне тлумачення гармонії давньогрецькою

міфологією має й інший бік справи. Він полягає в тому, що це «різночитання»

історично і генетично перейшло і в давньогрецьку філософію. Недаремно один

з відомих дослідників цієї теми В.Т. Мєщєряков зазначає, що іще в

дофілософських формах свідомості виникають уявлення, які можна розглядати

як джерела філософських ідей про гармонію, а тому «філософи давнини, які

звернулися до проблеми гармонії, навряд чи могли пройти повз, так би мовити,

«дофілософських» поглядів на природу даного явища, які вже були в ту пору,

повз існуючої відмінності у підходах до питання в цілому»[5, с. 26, 27].

Основна мета наукового дослідження.

Якщо звернутись до аналізу феномена гармонії у творах давньогрецьких

філософів, то можна помітити, що більшість з них тією чи іншою мірою

уявляли гармонію як універсальний порядок буття, як базовий методологічний

принцип, який дає можливість усвідомлювати світ єдиним цілим, що перебуває

у певних вічних внутрішніх взаємовідношеннях. Враховуючи ж той факт, що

гармонія стала фігурувати як термін вже в дофілософських формах думки,

важко вказати на когось із давньогрецьких філософів, хто міг би називатися

засновником вчення про це явище. Однак найчастіше перші наукові розвідки

гармонії пов’язуються з іменами Піфагора та Геракліта. Саме в них ми можемо

простежити основні концептуальні методи до обгрунтування феномену

гармонії, що і є основною метою даної статті, яка зумовлює ряд завдань:

- здійснити аналіз піфагорійського вчення про гармонію;

- здійснити аналіз гераклітівського вчення про гармонію;

- сформулювати висновки щодо порівняння концепцій Піфагора та

Геракліта про феномен гармонії.

Обговорення проблеми.

Один з найдавніших давньогрецьких філософів Піфагор (576 р. до н.е. –

496 р. до н.е.) традиційно вважається засновником вчення про число. Однак в

контексті ж даної теми варто зауважити, що явищу гармонії цей філософ

надавав особливого значення. Вказаний контекст передбачає аналіз

піфагорійського розуміння гармонії у двох взаємопов’язаних аспектах: про

співвідношення гармонії та числа і, таким чином, про місце явища гармонії у

світобудові; про сутність гармонії та її понятійне визначення. Перший аспект

методологічний, другий лежить у сфері онтології.

Аналізуючи погляди Піфагора, а також висловлювання інших філософів

про них, можна стверджувати, що гармонія, на думку Піфагора, найголовніше в

існуванні світу і людини. «Що найпрекрасніше? Гармонія»[6, с. 82], – так

характеризує засадний принцип власного розуміння буття цей давньогрецький

мислитель. Гармонія найпрекрасніша тому, що вона є сутністю світу. І як така,

ця сутність гармонії проявляється на всіх рівнях існування світу, у всіх його

способах і формах. «Все на світі винятково, все на світі обов’язково є

гармонійним. Гармонійні боги, гармонійний космос, тому що все, що складає

його моменти, абсолютно узгоджене в єдине та нероздільне ціле. Гармонійні

Філософія


120

держави, гармонійний цар, тому що від нього виходить сила скріплення всіх

людей в одне ціле»[6, с. 82]. Цікаво, що вже в цьому висловлюванні великого

грека ми бачимо внутрішній зв’язок його поглядів на гармонію з думками

Гомера. Останній також каже про скріплення, хоча і в контексті виготовлення

конкретного предмета (корабля). Піфагор же каже про здатність царської влади

і очевидно постаті самого царя скріплювати народ, країну, суспільство в єдине

ціле.

Доказом того, що для Піфагора гармонія – це сутність світу, яка фактично

є глибшою за число, служать і висловлювання Арістотеля. Так, у «Метафізиці»,

фокусуючи свою увагу на вченні піфагорійців, він каже: «Так звані піфагорійці,

зайнявшись математичними науками, ... стали вважати їх началами всіх речей.

Але в сфері цих наук числа займають від природи перше місце, а в числах вони

вбачали, здавалось їм, багато подібних рис з тим, що існує і відбувається, –

більше, ніж у вогню, землі і води, наприклад, якась властивість чисел є

справедливість, а якась – душа і розум, інша – вдача ... Крім того, вони вбачали

в числах властивості і відношення, притаманні гармонійним сполученням.

Оскільки, отже, все інше явним чином уподібнювалось числам за всією своєю

сутністю, а числа займали перше місце у всій природі, елементи чисел вони

припустили елементами всіх речей і весь Всесвіт (визнали) гармонією і числом.

І все, що вони могли в числах і гармонійних сполученнях показати

узгоджуючим зі станами і частинами світу і з усією світовою будовою, це вони

зводили разом і пристосовували (одне до іншого); і якщо у них де-небудь того

або іншого не вистачало, вони прагнули (доповнити це так), щоб вся побудова

знаходилася в них у суцільному взаємозв’язку»[2, с. 57].

Як бачимо, не з чисел піфагорійці (і сам Піфагор) виводили гармонію, а з

гармонії число. Для них це було очевидним. «Піфагорійці, – пише далі

Арістотель, – вбачаючи в чуттєвих тілах багато властивостей, які є в числах,

примусили речі бути числами, – тільки це не були числа, наділені самостійним

існуванням, але, на їх погляд, речі складаються з чисел. А чому? Тому, що

властивості, які притаманні числам, дані в музичній гармонії, в будові неба і

багато в чому іншому»[2, с. 58].

Таким чином, на думку піфагорійців, не числа самі по собі складають

гармонію, а, навпаки, гармонія є засадним принципом всього буття, в тому

числі і чисел. А тому і проявляється у всьому, однак насамперед в числах.

Коментуючи погляди піфагорійців на співвідношення гармонії і числа,

Арістотель вносить ясність і виправдовує їх. «Ясно, що математичні предмети

не володіють окремим існуванням: якби вони ним володіли, їх властивості не

знаходилися б в (конкретних) тілах. Якщо взяти піфагорійців, то в цьому

питанні на них ніякої вини немає; однак, оскільки вони роблять із чисел фізичні

тіла, із речей, які не мають тяжкості і легкості, – такі, у яких є тяжкість і

легкість, складається враження, що вони говорять про інше небо і про інші тіла,

а не про чуттєві»[2, с. 57], – підсумовує Арістотель.

Отже, можемо стверджувати, що піфагорійці в цілому, Піфагор зокрема,

розуміли світ як гармонію. Вона, очевидно, не розглядалася ними як субстанція,

що лежить в основі всього сущого, але розглядалася як своєрідне організуюче


© Муляр В.І., 2016

121

начало світу, певний внутрішньо притаманний всьому існуючому атрибут, без

якого ні субстанція (у піфагорійців це число), ні будь-які її реальні прояви не в

змозі повноцінно існувати. І в цьому, на думку Піфагора, полягає визначальна

роль і місце гармонії в існуванні всього сущого. Гармонія для нього – засадний

методологічний принцип сприйняття і аналізу світу як такого, у всіх його

проявах, у всьому його бутті.

Звернемось тепер до другого аспекту аналізу піфагорійського розуміння

явища гармонії – до питання про її сутність. В цьому контексті варто зазначити,

що сказане вище дає достатні підстави для цілого ряду висновків. Але спершу

звернемось до висловлювання Піфагора, яке наводиться Арістотелем у його

відомій фундаментальній праці «Метафізика». «Гармонія є змішання і

поєднання протилежностей»[1, с. 286] – так характеризує Піфагор змістовну

сутність гармонії. На нашу думку, навіть цього висловлювання достатньо для

того, щоб виявити онтологічну сутність явища гармонії, як її розумів великий

грек. Гармонія, по-перше, іманентно є складним явищем, вона не існує в

монотонному бутті. Вона є змішанням в рамках одного явища, об’єкта,

предмета різних його сутностей, сторін, сфер існування тощо. Останні

виступають в даному явищі, об’єкті, предметі в якості протилежностей, які

зумовлюють різні перспективні потенціали даного явища, об’єкта, предмета. В

силу цього, по-друге, гармонія передбачає взаємодію протилежностей,

внаслідок чого різні потенціали явища, об’єкта, предмета вступають у процес

взаємного порівняння, визначення ролі та місця кожної з протилежностей у

розгортанні явища, об’єкта, предмета як єдиного цілого.

Аналіз піфагорійського вчення про гармонію не дає підстав говорити про

те, що це явище Піфагор розумів визначним чином як процесуальне, як вічну

взаємодію протилежностей. Швидше всього, єдність протилежностей для

Піфагора (у його формулюваннях «змішання протилежностей») виступає як

обов’язковий фактор такої гармонії. Однак провідною сутністю гармонії він

називає поєднання протилежностей. Гармонія діє як організуюче начало світу

не тільки і не стільки тому, що вона в собі змішує протилежності, а визначально

тому, що вона їх поєднує і об’єднує. Звідси випливає третій висновок про

узгодження – одну з найважливіших функціональних ознак гармонії як явища.

Саме таке розуміння гармонії ми виявляємо у Піфагора.

Разом з тим, узгодження різноманіття в гармонії не є самоціллю. Єдиною

і головною метою такої ролі гармонії в світі є єдність світу, його сутнісна

цілісність. Світ різноманітний, суперечливий, неоднорідний, але він єдиний,

нероздільний і цілісний. І саме гармонія надає йому такої сутності. При цьому

вона (гармонія) виконує роль скріплення, об’єднання різноманітного в ціле. І

лише в такому статусі – цілісності, органічній єдності всіх внутрішніх своїх

протилежних сутностях світ є таким, яким він є. А саме рівним собі світом. Так

само, за логікою піфагорійців, і окремі явища, об’єкти, предмети світу є

цілісними, внутрішньо суперечливими, але нероздільними і тому

гармонійними. Вони є самодостатніми, ідентичними собі і в такому статусі

складають разом увесь світ.

Філософія


122

Інший давньогрецький філософ Геракліт (535 р. до н.е. – 475 р. до н.е.)

приділяв явищу гармонії особливу увагу, не меншу ніж Піфагор. Можливо саме

через це деякі дослідники теми гармонії нерідко порівнюють погляди цих

філософів, прагнучи віднайти спільні позиції. Так, згадуваний вище розробник

цієї проблематики В.Т. Мєщєряков зазначає, що при глибокій різниці

філософських принципів розуміння світу погляди Піфагора і Геракліта на

сутність гармонії виявились багато в чому схожими [5, с. 26]. Не заперечуючи

проти такого висновку в цілому, все ж доводиться констатувати, що

філософська концепція гармонії у Геракліта суттєво відрізняється від

піфагорійців.

Аналізуючи погляди Геракліта в їх тотальності, системності, можна

стверджувати, що для нього гармонія не є тим визначальним методологічним

принципом, який дає можливість уявляти світ в його тотальності. Адже саме

таку постановку питання ми виявляємо у Піфагора. Це, звичайно, не означає,

що гармонія у розумінні Геракліта – щось другорядне, незначне. Вважаючи

гармонію очевидним і незаперечним станом існуючого світу, Геракліт все ж

робить спробу віднайти джерело такої гармонії. Показовим в цьому контексті є

його вираз, який наводить Арістотель у своїй «Нікомаховій етиці». Геракліт

стверджує, що «суперечливість зближує, різноманітність породжує

найпрекраснішу гармонію і все через ворожнечу створюється»[2, с. 56].

Очевидно, що для Геракліта засадним методологічним принципом розуміння

світу як такого є його суперечливість, різноманітність, яка перебуває у вічній

конкуренції, боротьбі, за його висловлюванням, ворожнечі. І саме такий процес

іманентно несе в собі гармонію як остаточний, цілісний результат Зауважимо,

що проілюстрована вище думка Геракліта про гармонію та її зв’язок з вічним

процесом боротьби логічно пов’язана з усією його філософською доктриною

світу і його першоджерела. «Цей космос, – стверджує Геракліт, – не створив

ніхто ні з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що

мірами спалахує і мірами згасає» [2, с. 56]. За думкою цього давньогрецького

філософа, все, що виникає і зникає в світі, як і весь світ в цілому, неможливі у

своєму бутті без боротьби, навіть ворожнечі. «Боротьба – батько всьому і

всьому цар»[2, с. 56] – стверджує Геракліт. Якби не було боротьби

протилежностей, не було б і їх єдності, не існувало б ніякого зв’язку і

узгодженості між речами, а замість єдиного і стрункого світопорядку,

утвореного «зі всього», був би загальний безпорядок, світовий хаос. А гармонія

не могла б існувати.

Доводячи генетичну єдність вічної ворожнечі як сутнісної ознаки

світопорядку протилежностей і явища гармонії, Геракліт критично

висловлюється про тих, хто не розуміє цього діалектичного взаємозв’язку. Так,

він каже, що «обманувся Гомер тоді, коли висловився: «Хай згине Ворожнеча із

середовища богів і людей...» Бо не зрозумів він, що молиться про те, щоб все

зникло. Не народилася б Гармонія»[3, с. 128].

Отже, Геракліт розуміє взаємозв’язки вічної боротьби протилежностей і

гармонії як процес діалектичний. Вічна боротьба у світі іманентно створює

підстави гармонії, бо саме в цьому, на думку Геракліта, і полягає смисл


© Муляр В.І., 2016

123

вказаного процесу. З іншого боку, гармонія не була б такою, якби не виникала з

процесу вічної боротьби протилежностей. В цьому процесі гармонія є

показником, своєрідним уособленням вічної боротьби і вічного прагнення до

досконалості. «Єдине, – каже Геракліт, – розходячись, само з собою

узгоджується: гармонія, що знову повертається, як у лука і ліри» [3, с. 126].

Вічна ворожнеча різноманітного і протилежного у світі доводить до того, що

вимагає гармонії, остання в свою чергу створює внутрішню потенцію боротьби.

Однак в цьому процесі провідною ланкою для Геракліта є, очевидно, вічна

суперечливість всього існуючого. А тому і методологічним началом системного

бачення світу як такого.

В цьому контексті варто актуалізувати висновок, який випливає з логіки

Геракліта про вічну ворожнечу між протилежностями в контексті гармонії.

Вічна боротьба – це механізм пошуку того найкращого, що можливе як таке.

Розгортаючись до своїх все досконаліших станів завдяки боротьбі

протилежностей, світ і всі його прояви стають на шлях пошуку власного «Я»,

пошуку тієї потенції, яка можлива в принципі. Гармонія тут виступає як би

зовнішнім обличчям цього процесу, цього пошуку. Світ у своєму розгортанні

прямує до власної ідентичності, самототожності, до своєї самості, але через

вічну внутрішню ворожнечу. Гармонія – уособлення такої ідентичності. Вона і

є фактичним орієнтиром набуття світом власної ідентичності як у глобальному,

так і окремішних вимірах. І цей процес є вічний, як вічною є внутрішня

ворожнеча. І в такому процесі будь-які зміни, які відбуваються з явищем у

відповідності з його внутрішньою природою, ведуть до гармонійності самого

явища, іншими словами, до його ідентичності.

У зв’язку з вищесказаним важливо зупинитися на ще одній особливості

гераклітівської концепції гармонії. Оскільки боротьба протилежностей – вічний

процес і нерідко прихований, а тому непідвладний простому спостереженню, то

гармонію так само можна кваліфікувати як приховану та явну. При цьому

Геракліт віддає перевагу прихованій гармонії. «Прихована гармонія сильніша

явної, – цитує Геракліта відомий фахівець історії стародавньої філософії

А.М.Чанишев. Така гармонія боротьби протилежностей, які сходяться в

тотожності. Геракліт обурюється на тих, хто «не розуміє, яким чином те, що

саме з собою розходиться, знову приходить в згоду, гармонію лука та міри, яка

самовідновлюється. Ця найглибша гармонія притаманна всій

світобудові,незважаючи на те, що там все кипить у боротьбі, у ворожнечі» [9, с.

136-137].

Сказане вище дає підстави констатувати якісну відмінність між

Піфагором і Гераклітом у їх розумінні сутності гармонії. Якщо для першого з

них гармонія – це, насамперед, питання узгодження протилежностей, їх

скріплення в єдине ціле, їх змішання, то для Геракліта гармонія – це

обов’язковий атрибут вічної ворожнечі протилежностей з метою вічного руху

вперед, до досконалості. І, за логікою Геракліта, цьому немає кінця. Для

Піфагора гармонія – це така взаємодія протилежностей, яка на меті має

своєрідний стан їх примирення. І в цьому плані можна стверджувати, що

Піфагор більше думає про статику світу, а не його динаміку. Позиція ж

Філософія


124

Геракліта принципово інша. Гармонія, на його думку, існує лише тому, що

протилежності вічно ворогують, борються між собою. Така сутнісна ознака

світу в цілому та його окремішностей зокрема – гарантія його руху вперед, до

його кращих станів, до досконалості, до гармонії. Остання ж в цьому процесі –

вічний супутник і одночасно гарантований показник того, що світ розвивається.

Отже, перед нами фактично два методологічні підходи обґрунтування

феномену гармонії в західноєвропейському варіанті. Дозволю собі

стверджувати, що вони відображають дві моделі практичного втілення гармонії

у західноєвропейській філософії. Перший її період, за термінологією

О. Шпенглера, є «аполонівським» і реалізує методологічний підхід Піфагора,

другий період є «фаустівським» і реалізує методологічний підхід Геракліта.

Аналіз їх особливостей – предмет подальших наукових досліджень феномену

гармонії.


1. Антология мировой философии. В 4-х томах. – Т. 1. – Ч. 1 и 2. / Сост.: В.В

Соколов. – М.: Мысль, 1969. – 936 с.

2. Антология мировой философии: Методический сборник философских текстов.

Т 1. Ч. 1. / Сост. М.А. Парнюк, В.И. Даниленко. – К.: УМК ВО, 1991. – 292 с.

3. Гераклит // Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов: В 2-х т.–

Симферополь: Реноме, 1997. – Т. 1. – С.122-129.

4. Левчук. Л.Т. та ін. Естетика: Підручник / Л.Т. Левчук, Д.Ю. Кучерюк, В.І.

Панченко ; За заг. ред. Л.Т. Левчук– К.: Вища школа, 1997. –399с.

5. Мещеряков В.Т. Развитие представлений о гармонии в домарксистской и

марксистско-ленинской философии / В.Т. Мещеряков– Л.: Наука, 1981. –

204 с.

6. Пифагор // Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов: В 2-х т. –

Симферополь: Реноме, 1997. – Т. 1. – С.77-90.

7. Франк С. Смысл жизни // Вопросы философии. – 1990. – №6. – С. 69-131.

8. Хофмайстер Х. Что значит мыслить философски / Х. Хофмайстер; [Пер. с

нем., отв. ред. А. Б. Рукавишников, Д. Н. Разеев] – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2006. –

448 с.

9. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии: Учеб. пособие для филос.

фак. и отделений ун-тов. / А.Н. Чанышев– М.: Высш. школа, 1981. –374 с.

REFERENCES

1. Antologiya mirovoy filosofii. V 4-h tomah. – Tom 1. – Ch. 1 i 2 /Sost.: V. V. Sokolov.

– Moskwa: Mysl', 1969. – 936 s. [In Russian].

(Anthology of world philosophy. In 4 volumes. – V. 1. – Parts 1 and 2 / Compiler:

V. V. Sokolov. – Moscow: Thought, 1969. – 936 p.)

2. Antologiya mirovoy filosofii: Metodicheskiy sbornik filosofskih tekstov. T. 1. Ch. 1 /

Sost. M. A. Parniuk, V. I. Danilenko. – Kiev : UMK VO, 1991. – 292 s. [In Russian].

(Anthology of World Philosophy: The methodical collection of philosophical texts. V 1. Part

1. / Compiler . M. A. Parnyuk, V. I. Danilenko. – Kiev : UMK VO, 1991. – 292 p.)

3. Heraclit in: Taranov P. S. Anatomiya mudrosti: 120 filosofov. v 2-h t. - Simferopol':

Renome. 1997. – T. 1. – S. 122-129. [In Russian].

(Heraclitus in: Taranov P. S. Anatomy of the Wisdom: 120 philosophers. V. 1. –


© Муляр В.І., 2016

125

Simferopol': Renome, 1997. – 624 p.)

4. Levchuk L. T. ta in. Estetyka: Pidruchnyk / L. T. Levchuk, D. Iu. Kucheriuk,

V. I. Panchenko; Za zag. red. L. T. Levchuk. – Kyiv: Vyshcha shkola, 1997. – 399 s. [In Ukrainian].

(Levchuk L. T. and others. Aesthetics: Textbook / L. T. Levchuk, D. Iu. Kucheriuk,

V. I. Panchenko; Under the general editorship by L. T. Levchuk. – Kyiv : High School, 1997. –

399 p.).

5. Meshcheriakov V. T. Razvitie predstavleniy o garmonii v domarksistskoy i

marksistsko-leninskoy filosofii / V. T. Meshcheriakov. – Leningrad : Nauka, 1981. – 204 s. [In

Russian].

(Meshcheriakov V. T. Development of the Concepts of the Harmony in pre-Marxist and

Marxist-Leninist Philosophy / V. T. Mescheryakov. – Leningrad : Science, 1981. – 204 p.).

6. Pifagor in: Taranov P. S. Anatomiya mudrosti: 120 filosofov. v 2-h t. - Simferopol':

Renome. 1997. – T. 1. – S.77-90 [In Russian].

(Pythagoras in: Taranov P. S. Anatomy of the Wisdom: 120 philosophers. V. 1. –

Simferopol': Renome, 1997. – 624 p.).

7. Frank S. Smysl zhizni in: Voprosy filosofii. – 1990. – № 6. – S. 69–131. [In Russian].

(Frank S. The Meaning of Life in: Problems of Philosophy. 1990. № 6. P. 69–131).

8. Hofmaister H. Chto znachit myslit' filosofski / H. Hofmaister; [Per. s nem., otv. red.

A. B. Rukavishnikov, D. N. Razeev]. – Sankt-Peterburg : Izd-vo S.-Peterb. un-ta, 2006. – 448 s. [In

Russian].

(Hoffmeister H. What Does It Mean to Think Philosophically / H. Hoffmeister; [Translator

from the German, executive editors A. B. Rukavishnikov, D. N. Razeev]. – St. Petersburg:

University of St. Petersburg Press, 2006. – 448 p.).

9. Chanyshev A. N. Kurs lektsiy po drevney filosofii: Ucheb. posobie dlia filos. fak. i

otdeleniy un-tov / A. N. Chanyshev. – Moskva : Vysshaya shkola, 1981. – 374 s. [In Russian].

(Chanyshev A. N. Lectures on Ancient Philosophy: Textbook for Philosophical Faculties and

Departments of the Universities / A. N. Chanyshev. – Moscow : Higher School, 1981. – 374 p.)

МУЛЯР В.И., доктор философских наук, профессор, заведующий кафедрой

гуманитарных и социальных наук Житомирского государственного технологического

университета

(Житомир, Украина) E-mail: [email protected]

ФЕНОМЕН ГАРМОНИИ: КОНЦЕПТУАЛЬНЫЕ МОДЕЛИ ПИФАГОРА И

ГЕРАКЛИТА

Анализируется гармония как один из распространенных терминов древнегреческой

мифологии и одно из ключевых понятий и базовый методологический принцип

древнегреческой философии, который дает возможность осознавать мир единым целым,

который находится в определенных вечных внутренних взаимоотношениях. Освещены

пифагорейская и гераклитовская концепции феномена гармонии, обоснована их

методологическая общность и качественное отличие. Сформулирована сущность гармонии

в концепциях Пифагора и Гераклита. Высказана гипотеза о значимости указанных

концепций для развития западноевропейской модели гармонии.

Ключевые слова: гармония, Пифагор, гармония и число, гармония как смешание,

соединение, согласование, примирение противоположностей, Гераклит, разнообразие и

противоречивость, распря как порождение гармонии, гармония как вечная борьба.

Mulyar, Volodymyr, the doctor of philosophical sciences, professor, the Head of the

Department of Humanities and Social Sciences of Zhytomyr State Technological Sciences


Філософія


126

PHENOMENON OF HARMONY: PIFAGOR’S AND HERACLITE’S CONCEPTUAL

MODELS

Harmony, as one of the widespread terms of ancient Greek mythology and one of the key

notions, as well as the basic methodological principle of ancient Greek Philosophy is analyzed. The

mosaicity of philosophical ideas as for the harmony phenomenon was concentrated around two

conceptual approaches proposed by Pifagor and Heraclite. Though, these ideas have much in

common in methodological sense, Pifagor’s and Heraclite’s conceptions are qualitatively different

and even contrary in the explanation of harmony essence and its role and place in the integral

world functioning. Pifagor considers harmony as the initial fundamental quality of the world

directed on merging, combination, coordination, as well as conciliation of contraries with its

different traits. Heraclite considered the origin of the world, as a single phenomenon, not in the

harmony but in eternal struggle, hostility of contraries which resulted in harmony. The hypothesis

about the importance of mentioned conceptions for the development of Western European model of

harmony is proposed.

Key words: harmony, Pifagor, harmony and number, harmony as merging, combination,

coordination, as well as conciliation of contraries with its different traits, Heraclite, diversity and

contradiction, hostility as generation of harmony, harmony as eternal struggle.




© Іванова Н.В., 2016

127

УДК 101.1:316.64:159.955

ІВАНОВА Н. В.,

кандидат філософських наук, доцент,

завідувач відділення «Дошкільне виховання»

Луцького педагогічного коледжу (Луцьк, Україна),

докторант кафедри філософії та соціології

Південноукраїнського національного педагогічного університету

(Одеса, Україна) E-mail : [email protected]

МИСЛЕННЯ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ НОВОЄВРОПЕЙСЬКОЇ

КУЛЬТУРИ І НАУКИ

В статті досліджується ґенеза мислення в новоєвропейському періоді розвитку

філософії і науки. Показано, що завдяки включенню науки в реалії практичного життя

починають вибудовуватися моделі соціальної поведінки індивідів, активізуються пізнавальні

процеси, завдяки яким перетворюються форми людського існування та діяльності.

Зазначається, що культура постає як система, яка породжує смисли, без яких будь-яке

знання є аморфним і несуттєвим для реалізації потреб людини і суспільства.

Альтернативний і, разом з тим, взаємопов’язаний процес становлення науки і культури є

умовою формування новоєвропейського мислення, де здійснюється звільнення

індивідуального мислення від влади та впливу трансцендентної свідомості і традиційного

світогляду.

Ключові слова: мислення, культура, свідомість, розум, наука, пізнання, реальність,

людина.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими

науковими та практичними завданнями. Процес розвитку суспільства

обумовлює структуризацію соціальних зв’язків між людьми, що знаходить

вираз в різних формах мислення та інтелектуальних комунікаціях. Конкретні

форми мислення обумовлені характером соціокультурних відносин та

особливостями епохи, в якій перебуває людина. Виокремлюються об’єктивні та

суб’єктивні чинники, які впливають на способи становлення і утвердження

мислення. Кожна мисляча людина, кожен мисленнєвий акт і дія народжуються

в середовищі діючих соціальних регулятивів, які детермінують і визначають

способи її існування. Наявні соціальні норми та системи цінностей визначають

мисленнєві конфігурації відносин між людьми, які виникають на основі

мисленнєвої діяльності, яка формується в процесі ґенези філософії та знання.

Новий відлік розвитку соціуму та культури починається в період Нового

часу, або епоху Модерну. Новоєвропейський період характеризується

інтенсивним розвитком науки і методологій пізнання, які можна

охарактеризувати як виробництво і систематизацію знань про закономірності

існуючої реальності. Паралельно формується нова культура, яка стає простором

для самоздійснення людини та реалізації її інтелектуальних, пізнавальних і

мисленнєвих можливостей. Культура не лише виражає смислову інформацію


Філософія

Мислення як фактор розвитку новоєвропейської культури і науки

128

про людину та спосіб її життя, але й про витоки її активної мисленнєвої

діяльності. В контексті нової культури як інтеркультури відбувається

об’єктивація нової системи цінностей, на яку починає орієнтування

новоєвропейське мислення. В контексті даної ситуації постає завдання виявити

взаємодію основних тенденцій мислення в новоєвропейський період розвитку

соціуму.

Проблема формування мислення знаходить широке висвітлення в

публікаціях зарубіжних і вітчизняних дослідників. В роботах С. Крічлі,

М. Мамардашвілі, В. Розіна, В. Красікова, С. Кримського, Ю. Павленка,

А. Фоменко та інших визначаються соціальні, культурні та цивілізаційні основи

формування мислення, показані логіка його становлення та взаємозв’язку з

наукою і практикою життя. Однак поза увагою залишилося питання

обґрунтування мисленнєвої діяльності в контексті впливу культури як

феноменальної цілісності.

Мета статті полягає в аналізі і виявленні основних аспектів

взаємозв’язку філософії та культури феноменом мислення як процесом

пізнання і діяльності в новоєвропейський період розвитку соціальності.

Виклад основного матеріалу. Соціокультурний простір епохи Нового

часу характеризується високим злетом науки і авторитету знання. Наука

характеризується в цей період усвідомленням процесів формування та

конституювання знання, що спирається на загальнонаукові та специфічні

методи. Наука на повну силу показує свої переваги, свої можливості. Завдяки

включенню науки в практику соціоекономічного, політичного, культурного

життя починають вибудовуватися моделі, які відтворюють поведінку об’єктів

соціального життя, допускають математичну обчислюваність та

передбачуваність їх поведінки; активізуються інтерпретаційні акти

усвідомлення даних наукових досліджень та концептуальні процедури їх

пояснення й опису. Наука поступово заміняє смисли божественного життя,

перетворюючись на ідеал та смисл суспільного розвитку, адже, як зазначав

С. Б. Кримський, «можливість наукової діяльності» випливає з

фундаментальної риси людського існування – непереборного потягу до істини.

Людина – єдина істота, яка має абсолютну потребу в істині, в яких би

примарних формах ця потреба не здійснювалися» [5, с. 151].

Науку в епоху Нового часу можна визначити не лише як дослідження

природи, але як виробництво і систематизацію знань про закономірності

існуючої реальності засобами теоретичного обґрунтування та емпіричного

випробування. А також як шлях перевірки пізнавальних результатів для

розкриття їх об’єктивного змісту на предмет істинності, достовірності,

інтерсуб’єктивності. Ці засоби в період інтенсивного розвитку наукових знань

передбачають різні варіанти використання теорій, концепцій, математичних

екстраполяцій, що призводить до відповідного стилю мислення, усвідомлення і

застосування в практику дедуктивних структур, форм актуальності, сукупного

застосування вказаних форм дослідження в залежності від дисциплінарної

інституціалізації наукового знання.



129

В даній ситуації доречними є міркування І. Канта, який, виокремлюючи

роль трансцендентального суб’єкта (суб’єкта наукового пізнання), завершує ту

лінію розвитку пізнання, котра намітилась в епоху Ренесансу, і знайшла

подальше продовження у філософії Нового часу і епохи Просвітництва. Її

особливість в тому, що вона ґрунтувалася на принципі суб’єктивної

достовірності. В якості ідеалу строгого і обґрунтованого мислення І. Кант

розглядає не філософське, а наукове мислення, насамперед математику та

природознавство. Більше того, німецький філософ ставить завдання

реформувати саму філософію, спираючись на досвід природознавства. В

процесі осмислення поставленої проблеми він приходить до висновку, що

джерелом наукових і філософських знань є не досвід, а розум (спільно з

розсудком). Тобто розум – це джерело позадосвідне, «апріорне». Позиція І.

Канта полягала в постулюванні двох взаємопов’язаних джерел знань –

«мислячого індивіда і розсудку, який спрямовується розумом, де перший

виступає джерелом активності, а другий – апріорних уявлень» [8, с. 176].

Виходячи з вищесказаного, зазначимо, що становлення

новоєвропейського розуміння природи визначило, з одного боку, формування в

науковому знанні проекту («моделі») «оволодіння природою», з іншого –

можливість побудови «інтеркультури», по-третє, принцип

«природодоцільності» (в освіті, праві, політиці тощо). Кожна з цих

концептуалізацій природи не лише задавала своє коло проблем, оскільки

вказувала на певну реальність, але й вимагала нового мисленнєвого підходу,

завдяки якому дана реальність набувала смислової конкретизації. «Під

природою (в емпіричному смислі), – писав І. Кант, – ми розуміємо зв'язок

існування явищ за необхідними правилами, тобто за законами. Отже, існують

певні закони, причому a priori, які вперше роблять природу можливою…» [3, с.

76-77]. Це не означає, що закони природи носять теолого-суб’єктивний і

довільний характер: навпаки, І. Кант ставить своєю метою обґрунтувати

об’єктивність природних закономірностей, і на цій основі всезагальність і

необхідність природничо-наукового знання.

Однак в філософів, попередників і сучасників І. Канта, спосіб

обґрунтування був інший. В їх поглядах нове осмислення реальності природи

постало умовою щонайменше трьох проектів соціальної дії. Перший з них, який

можна умовно назвати «проектом оволодіння природи», обумовлений

орієнтацією на практику, постаючи в певному значенні частиною вже нової

практики, тобто нової реальності. Наука в цей період постає не лише як

виявлення реальності, а як необхідна умова підтримки суспільного життя, про

що Ф. Бекон наголошував: «ми хотіли застерегти всіх взагалі, щоб вони

пам’ятали про істинні цілі науки і прагнули до неї не для розваги і не для

змагання, не заради того, щоб зверхньо дивитись на інших, не заради вигод, не

заради слави або могутності або подібних низьких цілей, але заради користі для

життя і практики, і щоб вони удосконалювали та спрямовували її у взаємній

злагоді» [1, с. 71]. Для основоположника новоєвропейського емпіризму Ф.

Бекона правильно знайдені аксіоми ведуть за собою «цілі загони» практичних

Філософія


130

доповнень, і справжня мета науки полягає в наділенні людського життя новими

відкриттями і благами.

Але чому саме наука постає необхідною умовою практики? Відповідаючи

на виклики епохи і висловлюючи загальну думку часу, Ф. Бекон вважає, що

нова наука дає можливість оволодіти природою, керувати нею, завдяки чому

може досягти бажаного і потрібно. «Наша вимога стосовно істинної і

досконалої аксіоми знання полягає в тому, щоб була відкрита друга природа,

котра могла б бути перетворена в дану природу, була б, однак, обмеженням

більш відомої природи, подібно до істинного роду. Але ці дві вимоги відносно

дійсного і споглядального одне і те ж. Що в Діяльності найбільш корисно, те в

Знанні найбільш істинне» [1, с. 192-193], – писав англійський філософ.

Подібний взаємозв’язок Знання і Діяльності (науки і практики, котра спочатку

називалася «магією» і «мистецтвом»), стало можливим після переосмислення

співвідношення «природного» і «штучного» (створеного). Після середніх віків

людина звикає дивитися на речі як створені Богом, котрий тут же в речах

присутній і діє в них. Починаючи вже з XVI-XVII століть, творіння

осмислюється в категорії «штучного» (створеного), а присутність і дія в речах

Бога за допомогою категорії «природного» (природи), природний і штучний

(створений) плани речей зближуються. З часом створене, «мистецьке»,

(штучне) все більше розуміється як культура, без якої не може бути освоєна

людиною природа.

Як відомо, культура є «світом» людини, оскільки репрезентує сферу

опредметнення людських сутнісних сил. Адже людина в контексті її

соціального досвіду може бути включена в пізнавальний (науковий) процес не

просто як абстрактний суб’єкт класичної гносеології, але, в першу чергу, як

представник усвідомленого і осмисленого нею світу, як «медіатор» слова і речі,

ідеального та матеріального, символічного і життєво реального. Являючись

світом історичного досвіду і людської діяльності, культура разом з тим нічим

іншим, як набуте людиною багатство духовності і життєдіяльності, котре

постає абсолютним виявленням творчих обдарувань людини. Іншими словами,

«культура тісно взаємопов’язана з повнотою самоздійснення людини у всій її

глибині і цілісності, з мірою практичної реалізації ідеалів свободи, особистого

добробуту, з відповідністю характеру культури і людині в ній області

іманентної трансцендентності, до якої має безпосереднє відношення

індивідуальне і неповторне душевно-духовне «ядро» особистості, з набуттям

життям цілісності внутрішнього буття з цілісністю зовнішнього світу, з

можливістю здобуття людиною смислу історичного існування» [6, с. 159].

Однак культура, постаючи фактично найбільш важливою умовою

формування людини, її свідомості, мислення, мотивацій, не вичерпує всіх форм

прояву творчих обдарувань людини, її здібностей. Адже як показує історичний

досвід, оскільки вони можуть бути по-різному орієнтовані, в тому числі і проти

самої людини. Так, наприклад, інквізиція – це також результат творчої

діяльності людини і, таким чином, є породженням культури. Отже, людські

здібності можуть виступати і як рафіновані щодо конституювання

майстерності, діяльності та осмислення, так і вбивати собі подібних або



131

морально спотворювати їх. За своїм походженням, завданням і

функціонуванням культура конституюється в досвіді європейської історії як

альтернатива варварству. Відповідно цій двозначності культура як продукт

історії і ціннісного освоєння передбачає два підходи до свого аналізу: перший –

точка зору дескриптивного, і другий – нормативного мислення в процесі її

розгляду. Так, дескриптивний підхід означає опис можливостей класифікації

об’єктів в опозиції «натура-культура», їх відношення до продуктів природи або

науки, акцент на тому, що до культурної сфери відноситься все, що вироблено

людиною. З позиції нормативного підходу і мислення, тобто в контексті того,

що фактично кваліфікується тими або іншими епохами як культурні

досягнення, як те, що може виступати мірою людяності, творчого саморозвитку

і свободи мислення та діяльності, далеко не всі продукти людської діяльності

конституюються в якості складових культури [6, с. 160].

Іншими словами, якщо ми говоримо про парадигму модерної стратегії

новоєвропейського мислення, то потрібно враховувати існування певних

соціально-економічних передумов входження в культуру. Зокрема, це в першу

чергу досягнення експериментального природознавства, яке формувало

культуру наукового мислення і пізнання, відкриття індивіда як суб’єкта

творчості, нові аспекти розуміння історії, політики, права, суспільства в цілому.

Хоча все це не завжди мало позитивний характер. Як і в той період, так і

пізніше досить часто результати наукової діяльності (при всій їх

соціоекономічній, культурній значимості), можуть «випадати» з культури

(подібно варварським експериментам над людьми у відповідності до тих чи

інших начебто наукових теорій, що приводить до соціальних та індивідуальних

трагедій). Такими ж альтернативними у відношенні до власне людської

культури є антигуманна спроба ряду вчених зводити людину до машинного

(роботоподібного) начала самоорганізуючих кібернетичних систем або, що не

краще, на основі генних експериментів вивести нову людину тощо. А все те, що

не вкладається в регуляторність електронної, нанотехнологічної поведінки або

певної генетичної програми, винести «за дужки» як непотрібну «лірику».

Причому, вказане явище обумовлено не лише сучасними досягненнями

науки, а почало формуватися вже на початку Нового часу. «З XVIII століття, –

зазначає Л. М. Косарєва, – починається епоха захопленості всім штучним,

якісно зробленим. Якщо жива природа асоціювалася з афектами, галузями,

властивими «пошкодженій» людській природі, хаотичними бажаннями і

прагненнями, які розділяли свідомість, заважали його «центробіжним»

зусиллям, то штучні, механічні прилади, артефакти асоціювалися з системно-

розумним облаштуванням над собою і оточуючим світом. Образ механізму

починає набувати в культурі рис сакральності; в свою чергу, безпосередньо

даний, природний порядок речей, жива природа, повна таємних прихованих

якостей, десакралізується» [4, с. 114], і це пізніше стало основою соціального

експериментування.

Саме в цьому ключі потрібно розуміти взаємопов’язаний процес, і разом з

тим неоднозначний і альтернативний, становлення науки і культури як умову

формування новоєвропейського мислення. «Справа і мета людської могутності

Філософія


132

в тому, – писав Ф. Бекон, – щоб породжувати і повідомляти даному тілу

(об’єкту – Н. І.) нову природу або нові природи. Справа і мета людського

знання в тому, щоб відкривати форму даної природи, або істинну відмінність,

або природу творчу, продукуючу, або джерело походження… Цим двом

первісним справам підпорядковуються дві інших справи, другорядні і нижчого

розряду. Першій підкоряється перетворення одного конкретного тіла в інше в

межах Можливого; другій – відкриття у кожному породженні і поступі

прихованого процесу, який продовжується безперервно від очевидно діючого

начала і очевидної матерії аж до знову наданої форми, а також відкриття

прихованого схематизму тих тіл, які перебувають не в стані руху, а в стані

спокою» [2, с. 197].

В даному контексті відкрита, нова природа і є «штучна природа»

(культура), а прихований процес і схематизм – умова побудови такої природи.

Вказані особливості виявлені не лише в пізнанні, але і в штучній (створеній)

обумовленості звичних природних явищ. Коли мистецтво і діяльність людини

виводять природу з її звичного стану, впливають на неї і оформлюють її,

«природа Речей постає в більшій обмеженості завдяки мистецтву, чим у власній

свободі» [2, с. 97], – писав Ф. Бекон. Мова йде про вплив культури в якості

важливого фактору на розвиток соціально-економічного життя, включаючи,

безумовно, науку, яка вивчає природу. Вже для Ф. Бекона природа – це зовсім

не природні стихії і не те, що перебуває на поверхні як ті чи інші природні

явища, а природа «окультурена», конституйована за допомогою людської

діяльності, мистецтва, техніки, знання, яка осмислена і усвідомлена.

Висновки. В контексті філософії і науки Нового часу об’єкти пізнання

постають одночасно як об’єкти культури і в цій якості демонструють способи

породження нових смислів і символів діяльності людини. В цьому виявляє себе

одне з істотних їх відмінностей від об’єктів природи. Тим самим культура

постає як система, яка породжує смисли, без яких будь-яке знання є аморфним і

не значимим (не суттєвим) для реалізації потреб людини і суспільства. Як

результат, в культурі долається розрив між буттям і значенням, фактом і

смислом. Реальність, пізнана через науку постає як втілення сподівань і

бажаних цінностей багатьох поколінь. Освоєння потенціального в предметному

(символічному) ладі культури дозволяє в її образах виразити таку «можливість-

буття», яка у філософії відноситься до атрибутів Універсуму. Культура «як

шлях до розкриття потенціального в бутті» (С.Б.Кримський) здатна виходити за

горизонти емпіричного часу, утворюючи різні фігури темпоральних процесів.

Дана обставина стала можливою завдяки звільненню індивідуальної свідомості

і мислення з-під влади і впливу надперсональної (трансцендентної) сакральної

свідомості і звичаєвих стереотипів. Відповідно до цього легітимізований розум

постає перед завданням не лише здійснення наукового пізнання світу, але й

створенням нової культури мислення.



133


1. Бэкон Ф. Великое восстановление наук / Ф. Бэкон // Сочинения. В 2-х томах. –

Т.1. – М.: Мысль, 1971. – 590 с.

2. Бэкон Ф. Новый Органон / Ф. Бэкон // Сочинения в 2-х томах. – Т.2. – М.:

Мысль, 1972. – С. 5-223.

3. Кант И. Критика чистого разума / И. Кант. – М.: Эксмо, 2006. – 736 с.

4. Косарева Л. М. Социокультурный генезис науки Нового времени.

Философский аспект проблемы / Л. М. Косерева. – М.: Наука, 1989. – 160 с.

5. Кримський С. Б. Запити філософських смислів / С. Б. Кримський. – К.:

ПАРАПАН, 2003. – 240 с.

6. Крымский С. Б. Философия как путь человечности и надежды / С. Б.

Крымский. – К: Курс, 2000. – 308 с.

7. Крічлі С. Вступ до континентальної філософії / С.Крічлі. – К.: «Стилос», 2008.

– 152 с.

8. Розин В. М. Мышление: сущность и развитие. Концепция мышления. Роль

мыслящей личности. Циклы развития мышления / В. М. Розин. – М.: ЛЕНАНД, 2015. – 368 с.

REFERENCES

1. Bekon F. Velikoye vosstanovleniye nauk / F. Bekon // Sochineniya. V 2-kh tomakh.

– T.1. – M .: Mysl', 1971. – 590 s.

2. Bekon F. Novyy Organon / F. Bekon // Sochineniya v 2-kh tomakh. – T.2. – M .:

Mysl', 1972. – S. 5-223.

3. Kant I. Kritika chistogo razuma / I. Kant. – M .: Eksmo, 2006. – 736 s.

4. Kosareva L. M. Sotsiokul'turnyy genezis nauki Novogo vremeni. Filosofskiy aspekt

problemy / L. M. Kosereva. – M .: Nauka, 1989. – 160 s.

5. Krims'kiy S. B. Zapiti fílosofs'kikh smislív / S. B. Krims'kiy. – K .: PARAPAN,

2003. – 240 s.

6. Krymskiy S. B. Filosofiya kak put' chelovechnosti i nadezhdy / S. B. Krymskiy. – K:

Kurs, 2000. – 308 s.

7. Kríchlí S. Vstup do kontinental'noí̈ fílosofíí̈ / S.Kríchlí. – K .: «Stilos», 2008. – 152 s.

8. Rozin V. M. Myshleniye: sushchnost' i razvitiye. Kontseptsiya myshleniya. Rol'

myslyashchey lichnosti. Tsikly razvitiya myshleniya / V. M. Rozin. – M .: LENAND, 2015. – 368

s.

ИВАНОВА Н.В., кандидат философских наук, доцент, заведующая отделения

«Дошкольное воспитание» Луцкого педагогического колледжа (Луцк, Украина), докторант

кафедры философии и социологии Южноукраинского национального педагогического

университета

(Одесса, Украина) E-mail: [email protected]

МЫШЛЕНИЕ КАК ФАКТОР РАЗВИТИЯ НОВОЕВРОПЕЙСКОЙ

КУЛЬТУРЫ И НАУКИ

В статье исследуется генезис мышления в новоевропейский период развития

философии и науки. Показано, что благодаря включению науки в реалии практической

жизни начинают выстраиваться модели социального поведения индивидов,

активизируются познавательные процессы, благодаря которым превращаются формы

человеческого существования и деятельности. Указывается, что культура является

системой, порождающей смыслы, без которых любое знание есть аморфным и

несущественным для реализации потребностей человека и общества. Альтернативный и,


Філософія


134

вместе с тем, взаимосвязанный процесс становления науки и культуры является условием

формирования новоевропейского мышления, где осуществляется освобождение

индивидуального мышления от власти и влияния трансцендентного сознания и

традиционного мировоззрения.

Ключевые слова: мышление, социум, культура, сознание, разум, наука, познание,

реальность, человек, философия.

IVANOVA, NATALIIA, candidate of philosophical sciences (Ph.D.), Docent, Head of

Department "Preschool education" of Lutsk Pedagogical College (Lutsk, Ukraine), doctoral student

of the department of philosophy and sociology of South Ukrainian National Pedagogical University

(Odesa, Ukraine) E-mail: [email protected]

THINKING AS THE DEVELOPMENTAL FACTOR OF MODERN EUROPEAN

CULTURE AND SCIENCE

The article investigates the genesis of thinking in the modern period of development of

European philosophy and science. It is shown that due to inclusion of science into practical

realities of life, patterns of social behavior of individuals are starting to appear, cognitive

processes are being activated by which forms of human existence and activity are transforming.

Formation of the understanding of nature in the era of modern times have determined the

formation of scientific knowledge of possibility of building of "inter-culture" as well as the

principle of "natural advisability" (in education, law, politics, etc.). New understanding of realities

of nature led to the establishment of various projects of social action, the result of which becomes

culture. In the context of social and cultural experience an individual is included into educational

process first of all as a representative of the world grasped and understood by him, as a "mediator"

of symbolic and real life. It is specified, that culture is the system generating meanings, without

which every knowledge is amorphous and irrelevant to implementation of human and social needs.

An alternative and, at the same time, interrelated process of development of science and culture is a

prerequisite for the formation of modern European thinking, in which individual thinking becomes

free from power and from influence of transcendental consciousness and traditional worldview.

Keywords: thinking, society, culture, consciousness, mind, science, cognition, reality,

human, philosophy.





© Качмар О.В., 2016

135

УДК 316.77:351.858

КАЧМАР О. В.,

кандидат педагогічних наук, доцент,

доцент кафедри мистецьких дисциплін початкової освіти,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

(Україна, Івано-Франківськ) E-mail: [email protected]

____________________________________________________________________

КУЛЬТУРНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

ЯК ЧИННИК УПЕРЕДЖЕННЯ АГРЕСИВНОСТІ

У статті розглянуто значення культури та культурної компетентності

особистості. Саме культура має можливість щонайбільше стимулювати ініціативу і

самостійність, долати людську пасивність, несамостійність мислення та дії. Смислова

домінанта культури — це головний сенс, те загальне ставлення людини до оточуючого

світу, яке визначає характер усіх інших стосунків. Культура здатна зміцнювати розум

людини, гуманізувати її почуття, гартувати волю та розвивати конструктивно-творчі

сили особистості, пробуджувати в ній бажання творити та самореалізовуватись. Саме

тому культурна компетентність особистості — це необхідна передумова подолання

такого негативного явища як людська агресивність.

Ключові слова: культура, культурна компетентність, агресивність, цінності.

Постановка проблеми у загальному вигляді та зв’язок із важливими

науковими чи практичними завданнями. Роль культурного чинника у

вирішенні сучасних проблем управління суспільством постійно зростає, що

пояснюється таким: зростаючою значущістю духовно-культурних регуляторів

суспільного життя, які все більше стають системоутворюючими в сукупності

всіх взаємодіючих сил у суспільстві та проникають у діяльність кожного

елемента суспільства, розширюючи тим самим зону своєї дії; безперервно

зростаючою часткою інтелектуальної власності в загальній сукупності

суспільного продукту (в розвинених країнах вона досягає понад 50 % його

загального обсягу), що підвищує відповідальність суспільства за раціональність

використання головного ресурсу — інтелектуального.

Будучи продуктом людської діяльності, культура найбільш безпосередньо

залучена в процес змін. Адже вона існує лише в русі, в безперервно

відтворюючій її людській діяльності. Одним з ключових аспектів культурних

змін, актуальною як з теоретичної, так і практичної точки зору є проблема

співвідношення внутрішніх і зовнішніх чинників змін. У цьому контексті на

увагу заслуговує проблема впливу культурної компетентності особистості на

упередження (мінімізацію деструктивних проявів) агресивності на різних

рівнях індивідуального й суспільного буття.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Феномен культурної

компетентності переважно розглядається у працях культурологів, антропологів,

рідше філософів і соціологів. В якості методологічної основи формування

культурної компетентності науковці обирають принцип нерозривної єдності


Філософія

Культурна компетентність особистості як чинник упередження агресивності

136

освіти і культури (О. Арнольдов, Л. Городецька, П. Щедровицький) та ідеї про

сенс освіти (М. Бердяєв, О. Коломієць, А. Флієр) як унікальний процес

становлення особистості.

Вивченням проблем культурної компетентності активно займаються

C. Бондаренко, Н. Головіна, О. Лешер, C. Лур`є, О. Миролюбов,

І. Плужник, О. Садохін, В. Сафонова, М. Беннет, М. Байрам, С. Бочнер,

В. Кудікунст, Л. Самовар, С. Сторті, Е. Хірш. Культурна компетентність у

сучасних дослідженнях розглядається як необхідна умова для успішної

інтеграції у світовий соціум, як чинник зниження негативних впливів

глобалізації, як умова, що дозволяє ефективно взаємодіяти в процесі

міжкультурної комунікації.

Отож, мета статті полягає у розкритті впливу культурної

компетентності особистості на упередження агресивності (мінімізацію

деструктивних проявів) на різних рівнях індивідуального й суспільного буття.

Виклад основного матеріалу дослідження. Культурна компетентність

означає той умовно достатній рівень соціалізованості та інкультурованості

індивіда в суспільстві, що дозволяє йому вільно розуміти, використовувати та

варіативно інтерпретувати всю суму знань, які ввійшли в повсякденний побут і

становлять норму загальносоціальної ерудованості людини в даному

середовищі. Вона, таким чином, може бути охарактеризована як певного роду

витонченість параметрів та ідеальна форма вияву соціальної адекватності

особистості [8, с. 241].

Культурна компетентність — це складний феномен. Вона включає, по-

перше, компетентність стосовно інституціональних норм соціальної організації,

тобто основних соціальних інститутів; економічних, політичних, правових і

конфесіональних структур, установ, установлень та ієрархій. Цей рівень

компетентності забезпечується в основному спеціалізованими навчальними

дисциплінами загальноосвітнього циклу — економікою, політологією,

правознавством, суспільствознавством. По-друге, сюди входить компетентність

стосовно конвенціональних норм соціальної і культурної регуляції. Це

національні традиції; панівні мораль, цінності, моральність, світогляд, оцінні

критерії, норми етикету, звичаї, обряди; повсякденна ерудиція в соціальних і

гуманітарних знаннях. У навчальному процесі подібні компетенції

забезпечуються в основному такими дисциплінами як історія, філософія,

соціологія, етнологія, мистецтвознавство, етика, естетика та ін. По-третє,

мається на увазі компетентність стосовно короткочасних, але гостро

актуальних зразків соціальної престижності — моди, іміджу, стилю, символів,

регалій, соціальних статусів, інтелектуальних і естетичних течій і ін. Навчання

компетентності такого роду, як правило, розчинено в елементах багатьох

гуманітарних дисциплін, але може бути забезпечено і спеціальними

факультативними курсами; Нарешті, по-четверте, культурна компетентність

виражена в рівні повноти і свободи володіння мовами соціальної комунікації –

природною розмовною (усною й письмовою), спеціальними мовами і

соціальними (професійними) жаргонами, мовами прийнятих у даному

суспільстві етикету й церемоніалу, політичною, релігійною, соціальною й



137

етнографічною символікою, семантикою атрибутики престижності, соціального

маркірування та ін. Знання в цій області дають насамперед дисципліни лінгво-

філологічного та історичного циклів. Очевидно, що зміст освіти й риси

культурної компетентності, що вибудовується, повинні відповідати

соціокультурному типу даного суспільства і відтворювати особистість, більш-

менш модальну для цього типу [4].

С. Бондаренко, розглядаючи культурну компетентність особистості в

процесі здійснення мобільних взаємодій, стверджує, що рівень культурної

компетентності багато в чому визначає горизонти сприйняття людиною

об’єктивної реальності і розкривається як умовно достатня міра

«соціалізованості та інтеркультурованості» індивіда, яка дозволяє йому

самостійно зрозуміти й вільно використовувати на свій розсуд у процесі

комунікації увесь обсяг здобутих неспеціалізованих знань про соціальні норми і

регулятори поведінки в мережах мобільної комунікації [2].

На думку Л. Городецької, культурна компетентність особистості повинна

співпадати за основними параметрами (цінності, уявлення, принципи) з її

культурою. Якщо це не відбувається, тоді вона конфліктує з навколишньою

культурою [5]. К. Ерлі та Е. Мосаковскі, провівши тренінги із менеджерами з 60

країн світу з виховання культурної компетентності, визначили причини

труднощів адаптації особи до нового культурного середовища. На їхню думку,

ці труднощі пов’язані з трьома складовими культурної компетентності:

когнітивною (вивчення вірувань, традицій, табу чужої культури), фізичною

(манера поведінки, жестикуляція) та емоційною (довіра, вмотивованість

вивчення іншої культури, її прийняття). Науковцям також вдалося окреслити

шість основних типів культурної компетентності: провінціал (успішно працює

у звичному середовищі, а за його межами починаються складності); аналітик

(методично освоює правила і звичаї незнайомої культури); інтуїтивний

(спирається на перше враження, яке зазвичай буває правильним); посол

(переконливо демонструє впевненість у новому культурному середовищі);

наслідувач (добре контролює свою поведінку, але не завжди помічає тонкі

нюанси, суттєві для розуміння ситуації, добре адаптується, має розвинену

здатність до імітації); хамелеон (рідкісний тип, завдяки здатності вживатися у

незнайому культуру, її представники часто приймають його за місцевого

жителя) [10].

На глибинному, неусвідомлюваному рівні культура визначає особливості

образу світу того або іншого народу. Ці глибинні, слабо усвідомлювані

парадигми отримали назву «культурні константи». Культурні константи є

системою культурних установок і мотивів; вони, як вказує С. Лур’є, одночасно і

провокують нашу активність у світі, і направляють її, і зумовлюють наше

сприйняття світу. Культурні константи не усвідомлюються, але вони є тим

інструментом, який упорядковує інформацію, отриману із зовнішнього світу.

Можуть змінюватися зовнішні прояви культури, але незалежно від цих змін її

глибинні неусвідомлювані структури зберігаються, обумовлюючи людське

світосприймання [7, c. 585–588].

Філософія


138

Голландський вчений G. Hofsteade, дослідження якого здобули широку

популярність, спираючись на когнітивістську метафору, порівнював культуру з

«ментальним програмуванням». Такі «ментальні програми» він розділив на

декілька рівнів. Один з них, за термінологією G. Hofsteade, — універсальний.

Цей рівень транслюється більшою мірою генетично, і тому його зміст

передаватиметься також більшою мірою. Наступний рівень зв'язується з

досвідом самого індивіда. Унікальність цього рівня полягає в тому, що його

зміст не поділяється іншими, і тому передача його представникам іншого

покоління обмежена. І, нарешті, середній, колективний, рівень, який, на думку

G. Hofsteade, є саме тим рівнем, котрий визначає культурну специфічність

ментальності [11]. Можна припустити, що кожна з цих «ментальних програм»

«закріплюється» в структурах образу світу, визначаючи особливості

світосприймання і поведінку суб'єкта.

Згідно з теорією А. Бандури, повсякденне життя демонструє нам моделі

агресивної поведінки на кожному кроці — у родині, в засобах масової

інформації, у субкультурах тощо; всі вони переповнені агресією. Наприклад,

діти, спостерігаючи за агресивною поведінкою, яка завершується успіхом і

сприяє досягненню бажаної мети, наслідують її. Надлишок таких вражень у

житті дитини може створити у неї тверде враження про те, що гарантом

досягнення успіху у міжособистісних стосунках є агресивність. Таким чином, у

людини може сформуватися відповідне переконання, й агресія може

перетворитися на стратегію досягнення цілі. «Дійсно, було доведено, що у

людей закріплюються різні форми агресивної поведінки завдяки процесу

інструментального обумовлення» [1, c. 32].

А. Бандура вважав, що ворожі зразки поведінки переймають у суспільстві

із трьох джерел: 1) родина; 2) субкультура; 3) символічне моделювання,

забезпечуване засобами масової інформації, особливо телебаченням. Таким

чином, для прихильників цієї теорії агресивність — це продукт простого

научіння. Вона розвивається, підтримується або зменшується в результаті

спостереження сцен агресії і її наслідків для агресивної людини. З. Фрейд

розвиток культури розглядав з точки зору приборкання агресивних нахилів і

безупинно існуючої боротьби між «інстинктом життя» та «інстинктом смерті».

Досягнення культури покликані, на його переконання, сприяти притлумленню

агресивних людських інстинктів. У тих випадках, коли культурі це вдається,

агресія може стати частиною внутрішнього світу людини, що з неминучістю

призводить до неврозів. Оскільки культура є надбанням не однієї людини, а

маси людей, то виникає проблема «колективних неврозів» [9].

Агресія розглядалася З. Фрейдом як відповідь на перешкоди, які

виникали на шляху до отримання задоволення, як спосіб розрядки лібідо.

У подальшому Фрейд переглянув цю точку зору і скоро відмовився від неї на

користь «теорії подвійного інстинкту». Паралельно з сексуальною або

життєвою енергією — лібідозними потягами у безсвідомому — «еросом»

Фрейд розкрив та описав ще одну могутню силу — деструктивний інстинкт

смерті — «танатос». Щоб позбутися цієї руйнівної енергії, людині потрібно

знайти спосіб розрядки. У цьому відношенні проводилися паралелі між



139

сексуальною напругою та накопиченням агресивної енергії. Подібно до того, як

статевий акт призводить до розрядження сексуальної енергії, таким же чином

реалізація агресивних дій сприяє розслабленню внутрішньої напруженості, що

виникла у результаті накопичення деструктивної енергії. Зазвичай агресивна

енергія спрямовується на зовнішні об’єкти. Причому, це відбувається не тільки

шляхом фізичних дій. Часом вона проявляється у вербалізаціях, входить у

склад образів уяви тощо. Все це призводить до своєрідного самоочищення,

«катарсису», завдяки якому відбувається послаблення внутрішньої

напруженості, розрядка деструктивної енергії. Тим не менш, бажання

руйнувати повністю не зникає, деструктивна енергія накопичується знову і

знову: періодичні розрядки чергуються з підвищенням напруженості. Згідно з

поглядами З. Фрейда, психіка індивіда буде зруйнована, якщо енергія

«танатоса» виявиться заблокованою та не знайде вихід по відношенню до

якогось зовнішнього об’єкта. Саме звідси йде переконаність З. Фрейда про

невідворотність людської агресивності [9]. Основний висновок

психоаналітичної теорії: культура в міру її освоєння особистістю переорієнтує

агресивність людини, спрямовану назовні, на неї саму, перетворюючи в

саморегулятор поведінки.

Р. Берон і Д. Річардсон стверджували, що агресивні прояви можна

зменшити, якщо створити таку ситуацію, коли в суспільстві:

— потенційні агресори не зазнають сильного провокування;

— практично не отримують вигоди від застосування агресії;

— можливе покарання за агресивні дії буде суворим;

— імовірність покарання висока [3, с. 12].

Прийнято вважати, що кожна людина знаходиться в певному

соціокультурному середовищі, яке надає їй своєрідну «систему координат»,

використовуючи яку, людина отримує можливість регулювати власну

поведінку та формувати власні ціннісні орієнтири, на зразок того, до чого слід

прагнути і чого уникати. Формуванню «картини світу», отже, й упередженню

«злоякісної» агресії сприяє культура, яка, по–перше, сприяє залученню індивіда

до світу прекрасного і формування у нього естетичних смаків, по–друге,

виступає як система регуляції поведінки індивіда (за допомогою розробки

системи легітимних для конкретного суспільства норм і законів), по–третє, є

простором, який містить у собі той соціальний ресурс, що наповнює життя

індивіда соціальним сенсом.

Слід визначити особливості культури як соціального механізму, що

становлять сутність її потенціалу:

— культура акумулює багатовіковий досвід людства та окремої нації;

— культура формує людину та сприяє розвитку суспільства;

— сформовані культурні норми контролюють якість і кількість

одержуваної людиною інформації.

Включення людини в світ культури відбувається протягом всього життя,

але способи засвоєння нею певних культурних установок специфічні в різні

періоди її життя. Засвоєння норм культури відбувається як за допомогою

генетично обумовлених аспектів особистості, так і механізмів, набутих у

Філософія


140

процесі навчання. До факторів, які сприяють рівню засвоювання культурних

норм людиною можна віднести силу її внутрішньої мотивації, її взаємодію з

певними соціальними групами та інститутами, а також методи виховання й

навчання, застосовувані певним суспільством. Співвідношення таких

біологічних і соціальних факторів у процесі формування культурної

ідентифікації особистості залежить від її віку, індивідуальних якостей,

розвиненості, емоційності. Культура має унікальну можливість щонайбільше

впливати на людську ініціативність та самостійність, некритичність мислення

та дії, долати пасивність, безвідповідальність людини тощо. Впродовж свого

життя людина перебуває в культурному контексті, через який відбувається її

формування та усвідомлення принципів світобудови, а також і власного місця в

цьому світі. Саме тому культура — це необхідна передумова подолання

деструктивних проявів людської агресивності [6, c. 167–168].

Культура сприяє розвиткові конструктивно-творчих сил і прагнень

особистості, пробуджувати бажання до творчості та самореалізації, змінювати

розум, гуманізувати її почуття, загартовувати волю.

Саме тому культура — це необхідна передумова подолання морально

негативних явищ, таких, як:

1) спад інтересу до суспільних справ, бездуховність і скептицизм;

2) хибні, ілюзорні смисложиттєві орієнтації — споживацтво, прагнення

наживи будь-якими способами, індивідуалістські настрої;

3) зневажливе ставлення до норм і принципів співжиття та законів,

окозамилювання і хабарництво, кумівство, «телефонне право» і славослів’я,

зниження вимогливості і дисципліни, відповідальності;

4) пияцтво, наркоманія, злочинність тощо [6, c. 147].

Відомий англійський естетик, теоретик мистецтва Г. Рід вважав, що

вдосконалити наш світ під силу культурним індустріям, які є могутньою

соціокультурною силою. А засобом такого вдосконалення може стати

естетичне виховання особистості. В своїй відомій праці «Виховання

мистецтвом» Г. Рід зауважував, що попри те, що на мистецтво протягом

багатьох століть покладалися функції згуртовувати маси в єдине суспільство,

його найважливішою функцією є виховання справжньої творчої особистості.

Подібне виховання людина може отримати лише в музеях та виставкових залах,

де вона навчається розпізнавати ідеали краси через естетичне споглядання

предметів досконалих форм та класичних пропорцій [12, с. 328].

Мистецтво є однією з дуже важливих галузей культури, до того ж воно

вирізняється серед інших сфер своєю загальнозначущістю, оскільки без нього

важко уявити повноцінне життя людей. Мистецтво є каталізатором усіх

творчих потенцій, спроможним розбудити специфічні якості професійної,

творчої діяльності будь-якої людини. Саме формування духовності особистості,

зокрема — її естетичних ідеалів постає чи не найважливішим завданням

мистецтва. Справжні твори мистецтва (шедеври) потрясають душу людини,

викликають сльози або сміх, захоплення або обурення, а іноді сум’яття

почуттів, кожного разу залишаючи глибокий слід у свідомості людини, в її

душі.



141

Кожна людина в міру своєї духовної пильності, широти кругозору може

проникати вглиб художнього твору, осягати його алегоричну, метафоричну

суть, бачити приховане явище. Але нерідко духовне спілкування з твором

мистецтва підмінюється сприйняттям лише його зовнішньої сторони сюжету,

техніки письма, стилю, тобто поверхнево. Між тим, мистецтво апелює до

соціалізованого індивіда, здійснюючи в ньому незриму духовну роботу і

переробку, недоступну іншим сферам діяльності й свідомості [6, c. 326].

Мистецька спадщина, яка є своєрідним акумулятором, що накопичує

естетичний досвід попередніх поколінь, уособлює і передає ціннісне

сприйняття світу, переломлюючись через етнонаціональну специфіку, постає

найефективнішим засобом виховання кращих якостей особистості.

Цінності мистецтва є важливими, ще й тому, що нове покоління зростає в

умовах полікультурного простору, а художньо-образна мова універсальна і

зрозуміла для різних народів, що дає можливість особистості вести

невербальний продуктивний діалог з іншими культурами, розуміти інших та

розширювати через це свій внутрішній світ, його автентичність та

самобутність. Проте, ці чинники можуть постати як ефективні «запобіжники»

агресивності лише за умови переходу від зовнішніх до внутрішніх мотивів

поведінки особистості [6, c. 341].

Отож, саме культура виступає дієвим чинником зменшення агресивності

індивіда, виконує певні психотерапевтичні функції, поєднує буття й свободу,

що переростає у творчість, виступає щодо них як опосередкування. Культурні

норми й цінності дозволяють створити систему позитивних мотиваторів й

розвинути соціально бажані стереотипи поведінки індивіда.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підводячи підсумки,

слід зауважити, що у соціальному середовищі рівень агресивності індивіда

визначається ступенем соціалізації та впливом культурних норм, вимог,

установок. Культура, виконуючи людинотворчу функцію, постає первинною та

остаточною інстанцією для всіх притаманних людині конкретних способів

смислоутвердження та дієвим способом подолання агресивності індивіда.

Cписок використаних джерел

1. Бандура А. Теория социального научения / А. Бандура. — Спб. : Евразия, 2000. —

320 с.

2. Бондаренко С. В. Культура мобильных телекоммуникаций /

С. В. Бондаренко. — Ростов н/Д : ЗАО «Книга», 2007. — 352 с.

3. Бэрон Р. Агрессия / Р. Бэрон, Д. Ричардсон. — Спб. : Питер, 1998. —

336 с.

4. Головіна Н. Проблема формування культурної компетентності особистості в

контексті реформування вищої школи/

Н. Головіна [Електронний ресурс]. — Режим доступу :

http://dspace.pnpu.edu.ua/handle/123456789/4770.

5. Городецкая Л. А. Лингвокультурная компетентность личности как

культурологическая проблема : автореф. дис. на здобуття наук.ступеня док. культурол. наук :

24.00.01 «Теория и история культуры» / Л. А. Городецкая. — М., 2007. — 42 с.

http://dspace.pnpu.edu.ua/handle/123456789/4770

Філософія


142

6. Коломієць О. Г. Філософська парадигма упередження агресивності в сучасному

суспільстві. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук / О. Г.

Коломієць. — К., 2015. — 396 с.

7. Лурье С. В. Психологическая антропология : история, современное состояние,

перспективы : уч. пособ. для вузов / С. В. Лурье. — М. : Академ. проект; Екатеринбург :

Деловая книга, 2003. — 624 с.

8. Флиер А. Я. Культурология для культурологов / А. Я. Флиер. — М. :

Академический проект, 2002. — 492 с.

9. Фрейд З. Основные принципы психоанализа / З. Фрейд. — К. : Ваклер, 1998. — 283

с.

10. Эрли К. Культурная компетентность / К. Эрли, Э. Мосаковски // Harvard Business

Review. — Россия. — 2004. — № 2. — С. 15–19.

11. Hofstede G. Cultures consequences : International differences in work–related values /

G. Hofstede. — Beverly Hills, CA : Sage, 1984. — 315 p.

12. Read H. Education through art / Read Herbert. — L. , 1965. — 328 р.

REFERENCES

1. Bandurа А. Тeoriia sotsial`njgo nauczeniia / А. Bandurа. — Spb. : Evraziia, 2000. —

320 s.

2. Bondarenkо S. V. Кul`tura mobil`nykh telekomunikatsii / S. V. Bondarenkо. — Rostov

n/D : ZАО «Кniga», 2007. — 352 s.

3. Beron R. Аgressiia / R. Beron, D. Riczardson. — Spb. : Piter, 1998. – 336 s.

4. Golovina N. Problema formuvannia kulturnoi kompetentnosti osobystosti v konteksti

reformuvannia vyszczoi szkoly / N. Golovina [Еlektronnii resurs]. — Rezhym dostupu :

http://dspace.pnpu.edu.ua/handle/123456789/4770.

5. Gorodetskaia L. А. Lingvokul`turnaia kompetentnostlicznosti kak kul`turologiczeskaia

problema : avtoref. dis. na zdobuttia naukovogo stupenia doktora kul`turologiczeskuh nauk :

24.00.01 «Теoriia i istoriia kul`tury» / L. А. Gorodetskaia. – М., 2007. — 42 s.

6. Коlomiets` О. G. Filosofs`ka paradygma uperedzhennia agresyvnosti v suczasnomu

suspil`stvi. Dysertatsiia na zdobuttia naukovogo stupenia doktora filosofs`kuh nauk / О. G.

Коlomiets`. — К., 2015. — 396 s.

7. Lur`ie S. V. Psykhologiczeskaia antropologiia : istoriia, sovremennjie sostoianiie,

perspektyvy / S. V. Lur`ie. — М. : Аkademiczeskii proekt; Еkaterinburg : Delovaia kniga, 2003. —

624 s.

8. Flier А. Ia. Кulturologiia dlia kulturologov / A. Ia. Flier. — М. : Аkademiczeskii proekt,

2002. — 492 s.

9. Freid Z. Оsnovnyie pryntsypy psykhoanaliza / Z. Freid. — К. : Vakler, 1998. — 283 s.

10. Erli К. Кulturnaia kompetentnost` / К. Erli, E. Мosakovski // Harvard Business Review.

— Rossia. — 2004. — № 2. — S. 15–19.

11. Hofstede G. Cultures consequences : International differences in work–related values /

G. Hofstede. — Beverly Hills, CA : Sage, 1984. — 315 p.

12. Read H. Education through art / Read Herbert. — L., 1965. — 328 р.

КАЧМАР А.В., кандидат педагогических наук, доцент, доцент кафедры

искуствоведческих дисциплин начального образования Прикарпатского национального

университета имени Василия Стефаныка

(Ивано-Франковск, Украина) E-mail: [email protected]

http://dspace.pnpu.edu.ua/handle/123456789/4770



143

КУЛЬТУРНАЯ КОМПЕТЕНТНОСТЬ ЛИЧНОСТИ КАК ФАКТОР

ПРЕДУПРЕЖДЕНИЯ АГРЕССИВНОСТИ

В статье рассмотрено значение культуры и культурной компетентности личности.

Именно культура имеет возможность максимум стимулировать инициативу и

самостоятельность, преодолевать человеческую пассивность, несамостоятельность

мышления и действия. Смысловая доминанта культуры — это главный смысл, то общее

отношение человека к окружающему миру, которое определяет характер всех отношений.

Культура способна укреплять разум человека, гуманизировать его чувства, закаливать волю

и развивать конструктивно-творческие силы личности, пробуждать в ней желание творить и

самореализовываться. Именно поэтому культурная компетентность личности — это

необходимая предпосылка преодоления такого негативного явления как человеческая

агрессивность.

Ключевые слова: культура, культурная компетентность, агрессивность, ценности.

KACHMAR, OLEKSANDRA, Ph.D. in pedagogy, associate professor, assistant professor

of arts disciplines of elementary education at Vasyl Stefanyk Precarpathian National University,

(Ivano-Frankivsk, Ukraine) E-mail: [email protected]

CULTURAL COMPETENCE PERSONALITY AS A FACTOR PREVENT

AGGRESSION

The article examines the importance of culture and cultural competence of the individual. It

has the ability to culture up to encourage initiative and independence, to overcome human passivity,

lack of independence of thought and action. Cultural competence is a set of congruent behaviors,

attitudes, and policies that come together in a system, agency or among professionals and enable

that system, agency or those professions to work effectively in cross-cultural situations. The word

culture is used because it implies the integrated pattern of human behavior that includes thoughts,

communications, actions, customs, beliefs, values and institutions of a racial, ethnic, religious or

social group. The word competence is used because it implies having the capacity to function

effectively. Cultural competence is a complex phenomenon. It includes, firstly, the institutional

competence concerning the rules of social organization that is the main social institutions;

economic, political, legal and confessional structures, institutions and statutes and hierarchies.

Secondly, here is competence in relation to conventional norms of social and cultural regulation.

This national traditions; prevailing morality, values, morality, worldview, evaluation criteria, rules

of etiquette, customs and ceremonies; casual erudition in social and humanitarian knowledge.

Thirdly, it mean competence regarding short but acutely topical examples of social prestige —

fashion, image, style, symbols, regalia, social status, intellectual and aesthetic movements and

others. Finally, fourthly, cultural competence is expressed in the level of completeness and freedom

of language skills of social communication — natural spoken (oral and written), special languages

and social (professional) jargon, the language adopted in the society etiquette and ceremonial,

political, religious, social ethnographic and symbolic, semantic attributes of prestige, social labeling

and others. Semantic dominant culture is the main thrust, the common man's relationship to the

surrounding world, which determines the nature of all other relationships. Culture is able to

strengthen the human mind, to humanize her feelings will harden and develop constructive and

creative power of the individual, to awaken in her the desire to create and realization. This is why

cultural competence of the individual — a prerequisite for overcoming such negative phenomena as

human aggression.

Key words: culture, cultural competence, aggressiveness, values.



Філософія

Дискусія щодо проблеми справедливості в пастирських посланнях митрополита А. Шептицького…

144

УДК 101:177.9: 27- 428

САБАДУХА М.В.,

аспірант кафедри філософії,

Житомирський державний університет імені Івана Франка


____________________________________________________________________

ДИСКУСІЯ ЩОДО ПРОБЛЕМИ СПРАВЕДЛИВОСТІ В

ПАСТИРСЬКИХ ПОСЛАННЯХ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ

ШЕПТИЦЬКОГО ТА СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИХ ТВОРАХ ІВАНА

ФРАНКА

У статті досліджено проблему справедливості в контексті діалогу між

Митрополитом Андреєм Шептицьким та Іваном Франком. Проаналізовано погляди

Митрополита на проблему справедливості з позиції Закону Божого, природних прав

людини, моралі та совісті й І. Франка із соціал-демократичної позиції. Доведено, що

феномен справедливості багатогранний, має релігійні, філософські, моральні,соціально-

політичні виміри.

Ключові слова: справедливість, несправедливість, розподільча справедливість, право,

Закон Божий, інтелігенція, власність, закон, влада, мораль, Євангелія, належне, соціально-

економічні проблеми.

Проблема справедливості була і є актуальною для всіх часів і народів,

особливого загостренням вона набула в середині ХІХ століття. Її досліджували

відомі європейські (Г. Гегель, Ф. Енгельс, І. Кант, К. Маркс, Л. Фоєрбах) та

російські (М. Бердяєв, О. Лосєв, Н. Лоський, П. Флоренський) філософи.

Пробудження національної свідомості українського народу в кінці ХІХ – поч.

ХХ століття поставило на порядок денний проблему справедливості. Андрей

Шептицький як Митрополит, а Іван Франко як філософ і письменник не могли

залишити цю проблему поза увагою. Проблема справедливості в зазначений

період не залишилися без уваги тогочасних церковних діячів Греко-

Католицької Церкви (Й. Боцяна), дослідників української діаспори

(А. Базилевича, Ю. Рибака) та новітніх українських вчених (А. Кравчук) [1].

Отже, метою розвідки є аналіз поглядів А. Шептицького та І. Франка на

проблему справедливості.

Поняття справедливості проходить червоною стрічкою через Пастирські

послання Митрополита А. Шептицького, а саме «До руської інтелігенції», «О

квестії соціальній». Проблема справедливості для Митрополита мала не

теоретичний характер, а була пов’язана із його власними принципами

душпастирської діяльності. З одного боку, його розуміння проблеми

справедливості ґрунтувалося на власних спонуканнях до діяльності, а саме вони

перебували в інтересах українського народу: «Як у кождій праці, в кожнім

слові, так і в тім моїм письмі я шукаю лиш добра народу, виглядом котрого

почуваюся до важних і святих для мене обов’язків» (Тут і надалі мову

оригіналу збережено, М. С.) [2: 175], а, з іншого, – на Божих законах: «Дорогу,



© Сабадуха М.В., 2016

145

котрою сам іду, знаю віддавна і добре; знають се і всі, що мене близше знають.

Дорога та – се дорога Закону Божого, Христової любови, церковної праці,

християнської організації, застосованої до потреб нашого народу і часу» [2:

175–176]. Такі спонукання до душпастирської діяльності свідчили про те, що

почуття справедливості було органічно притаманне Митрополитові. Він

уважав, що подібними спонуканнями має керуватися інтелігенція, яка мусить

бути взірцем моралі й совісті, бо усвідомлював, що її просвітницька, соціально-

політична діяльність є підґрунтям для розв’язання соціально-економічних

проблем у суспільстві.

У посланні «До руської інтелігенції» Митрополит орієнтував

інтелігенцію, щоб вона спиралася на чотири складові: владу, закон, доктрину,

особистий вплив [2: 176]. Під владою А. Шептицький розумів духовну владу,

яка має бути самостійною, незалежною від політичної, а під законом – не

юридичний, а Закон Божий. Він писав: «Закон, котрий приносить Христос, не

має і не може мати собі рівного, бо опертий < … > на Законі Божому, має

найсовершеннішу санкцію безвзглядної справедливості Божої» [2: 178].

Настанови Закону Божого мають статус абсолютної справедливості. Христос, у

розумінні А. Шептицького, виступає її уособленням, бо у своєму проводі він

керувався визначеними складовими: духовною владою, Законом Божим,

християнським ученням, власним прикладом.

Роздуми Митрополита про справедливість ґрунтуються на думках

Т. Аквінського – ідея справедливості органічно притаманна Богу, вона є його

сутністю, і полягає в тому, щоб кожний отримав те, що йому належить

відповідно до вимог природи. Справедливість – це «те, що належить кожному»

[3: 287]. У розумінні Митрополита зазначена думка звучить так: «Вистарчить

розглянути по світі, щоб признати поза гробом якусь справедливість, яка

«кожному віддасть по ділам єго» [2: 185]. Окрім того Т. Аквінський розумів

справедливість як християнську чесноту разом із мудрістю, поміркованістю та

мужністю [3: 286].

Митрополит усвідомлював, що дотримання засад справедливості в

соціальній сфері річ складна й важка. Людині тяжко віддавати іншому те, що їй

належить. Для реалізації цього принципу людина має дотримуватися доброї

волі й взаємних обов’язків [4: 533]. Життя доводить, що в сперечаннях люди

апелюють до справедливості, утім у дійсності переслідують власну вигоду, а

тому об’єктивно постає питання критеріїв. Усвідомлюючи цю проблему,

Митрополит поставив перед інтелігенцією завдання – відшукати критерії для

оцінки справедливості [4: 533]. Незважаючи на її складність, він висловлював

переконання, що справедливість, побудована на засадах Євангелія,

найдосконаліша і поступово буде реалізовуватись у життя: «Мусимо признати,

що поступаємо і що поволі впроваджуємо в життє принципи Євангелія» [4:

533]. А. Шептицький визнавав, що абсолютної справедливості не може бути,

наївно очікувати, що «коли-небудь дійдемо до абсолютної, беззглядної

справедливості <…> це <…> надія хитка і непевна» [4: 533].

Світоглядним підґрунтям як власного, так і людського буття взагалі в

А. Шептицького є релігія, що охоплює не лише приватне життя, але й

Філософія


146

суспільне: «У всіх часах кожда релігія була все доктриною етичною, а проте

суспільною, і не було ще релігії, котра би, відносячися лиш до приватного

життя чоловіка, не мала з конечності і суспільного значення» [2: 192].

Митрополит розумів принципову різницю між релігією як світоглядною та

етичною підставою людського буття та політичними доктринами. Якщо останні

часто стають причиною розбрату, то християнство виступає під гаслом

загальної любові: «Всі часткові прапори суть майже завсіди є прапорами

роздору і партійності. Прапор же Христа єсть завсіди прапором мира, бо есть

загальнолюдським прапором любови» [2: 193]. Як духовний пастир

українського народу він розумів значущість особистих якостей руської

інтелігенції. Провідник будь-якого рівня має бути уособленням християнських

та громадянських чеснот. Так, А. Шептицький писав: «Особистий вплив тим

ширший, могутніший, чим більше люди по нім надіються, чим більше

знаходять у ньому правдиве добро» [2: 176]. Митрополит розумів, що народні

маси хочуть бачити в провідникові взірець добра, а тому сформулював вимоги

до інтелігенції, що охоплюють як загальне (влада і закон), так і конкретне

(особистість як провідник). За цією логікою мислення А. Шептицького слід

бачити його ґрунтовну філософську підготовку.

Отже, у посланні «До руської інтелігенції» Митрополит наголошував на

тому, що інтелігенція має не лише дотримуватися духовних та світоглядних

орієнтирів, а й відповідати цим настановам своїм способом життя.

А. Шептицький розумів, що людину переконують не слова, а приклад

провідника, а тому закликав інтелігенцію до об’єднання, патріотизму, глибокої

віри в учення Христа, а особливо до важливості дотримання етичних

принципів, наголошуючи, що без них будь-яка діяльність не матиме користі.

Суспільство треба розбудовувати саме на етичних засадах. Він переконував,

що інтелігенції ще багато над чим слід працювати в галузі культури, економіки,

політики. Без опертя на етичні принципи не постане української держави. Лише

за цих умов інтелігенція буде здатна реалізувати своє соціально-політичне,

культурне, духовне призначення.

Проблема ролі та значення інтелігенції в соціально-політичному житті

була актуальною й активно досліджувалася І. Франком. Так, у статті «Чи

вертатись нам назад до народу?» (1881) він критикував інтелігенцію, уважав її

не достатньо свідомою та сформованою: «Інтелігенція досі надто мало

застановлялась над тим, що вона робить і до чого прямує, надто мало проявляла

почуття своєї ролі, не кажучи вже свідомості своєї цілі» [5: 140]. І. Франко

дорікав, що вона не спонукається інтересами свого народу, не усвідомила

власної ролі в історії боротьби українського народу за державність. Її

фундаментальний недолік він бачив у тому, що у своїй більшості вона не стоїть

на позиціях української нації, навіть називав її антинародною за своїм духом

[5: 143]. Франко-філософ бачив причини такої позиції в тому, що Україна

довгий час перебувала під владою Австро-Угорщини та Польщі. Це,

безперечно, позначилося як на національній свідомості народу, так і на

національній орієнтації інтелігенції.



147

І. Франко поставив завдання перед інтелігенцією: нести в народ «обряди

східної церкви, а хоч би саме євангеліє Христове, <… > ходити від хати до

хати, <… > навчати народ» [7: 146]. Філософ не заперечував роль

християнської віри і вчення Христа, але для втілення цих ідей потрібно, щоб

інтелігенція сама відповідала високим вимогам – освітою, щирістю,

працелюбством, бажанням служити народові: «Інтелігенція повинна передовсім

бути інтелігенцією» [5: c. 148]. Ці вимоги І. Франка до інтелігенції подібні до

вимог, які висував А. Шептицький. У процесі критичного аналізу І. Франко

дійшов висновку, що такої інтелігенції в Україні немає, тому її слід виховувати:

«У нас нема інтелігенції, – значить, приходиться виробляти її < … > котра

зможе не тільки з щирим чуттям піти в народ, але заразом зможе сильними

руками порятувати його, широкою наукою просвітити його» [5: 150].

У Франка-письменника уособленням українського інтелігента є головний

герой роману «Перехресні стежки» (1900) [6] Євгеній Рафалович, який

уважав, що визначальне для інтелігента – це розум, знання, освіченість.

Неважко побачити витоки цієї світоглядної позиції. Вони знаходяться в

поглядах епохи Просвітництва, представники якої стверджували, що за

допомогою розуму можна розв’язати будь-які соціально-політичні й життєві

проблеми. І. Франко стоїть на цих же позиціях, недооцінюючи роль моральних

і духовних засад життєдіяльності людини й суспільства. Отже, І. Франко

критикував інтелігенцію, утім як А. Шептицький намагався пробудити її

свідомість, щоб у неї прокинулося почуття відповідальності й внутрішня

потреба займати більш активну громадянську позицію.

На початку ХХ століття загострились соціально-економічні, політичні

протиріччя в Російській імперії. А. Шептицький не міг не відчувати, що це

може закінчитись кровопролиттям – революцією. Його послання до

духівництва «О квестії соціяльній» (1902 – 1904) продиктоване саме тим, щоб

зменшити можливі трагічні наслідки революції. Він доводив, що Церква не

повинна стояти осторонь соціальних питань. У цьому посланні А. Шептицький

проаналізував проблему справедливості в соціальній сфері й орієнтував

духівництво не відокремлюватися від них, а намагатися брати активну участь в

їх розв’язанні. Духівництво має об’єднувати народні маси, його діяльність

мусить ґрунтуватися не лише на євангельському законі, але й враховувати

право [4: 513]. На противагу Церкві, політичні партії спекулювали на проблемі

справедливості для того, щоб отримати політичну владу. Митрополит здійснив

докладний аналіз ліберальної й соціалістичної доктрини щодо соціальної

проблематики. Програму соціалістів він однозначно критикував й уважав, що

вона несправедлива й однобічна, бо заперечувала природні права людини на

власність [4: 522–523]. А. Шептицький обґрунтовував права людини на

власність, з одного боку, природними правами, а, з іншого, – право власності

освячено Божим правом, Божими заповідями й звичаєвістю.

А. Шептицький сформулював закон справедливості: «Віддати кожному

то, що єму належиться» [4: 529], з одного боку, а, з іншого, – у пошануванні

прав кожного [4: 529]. У цих твердженнях бачимо фундаментальну позицію

Митрополита як філософа, він вимагав вирішувати проблему справедливості,

Філософія


148

виходячи із природніх прав людини. Соціально-економічне розв’язання

проблеми справедливості має бути підпорядковане етичному. А. Шептицький

докладно проаналізував у контексті ідеї справедливості обов’язки працедавців,

а саме те, що вони мають надавати робітникові не лише належну платню, але й

шанувати людську гідність. Платня має бути достатньою для харчування,

утримання помешкання, вбрання [4: 531].

Окремим пунктом роздумів А. Шептицького є вимоги до священика щодо

справедливості, а саме він мусить «держатися якнайстрогшої справедливості»

[4: 532], тобто бути взірцем. Посередницька роль Церкви в регулюванні

взаємовідносин між працедавцем і робітником має бути піднятою до рівня

принципу. Митрополит уважав, що на основі справедливості Церква має повне

право втручатися у виробничі відносини. Священик має всі підстави бути

посередником між працедавцем і робітником. Зазначений підхід є актуальним і

на сьогодні. Виробничі відносини нині регулюються тарифними та

профспілковими угодами, утім, виходячи із роздумів А. Шептицького, Церква

має право втручатися в їх регулювання. Митрополит засуджував тих

священиків, які дозволяють використовувати безоплатну працю найманих

робітників й уважав, що такий вчинок є його кривдою.

А. Шептицький усвідомив, що правовим шляхом проблему

справедливості не завжди можна розв’язати. Її вирішення можливо лише на

основі людської совісті: «Перед тими же трудностями власть світська буде

безсильною, бо она кінчиться там, де зачинається внутренна совість людей»

[4: 534]. Справедливо – не те, що пройшло через суд, а те, що відповідає

поняттям людської совісті. На думку Митрополита, мораль первинніша права

як у контексті окремої людини, так і суспільства. Він порівнював мораль із

піснею: «Се початок пісні, се перший звук слова «справедливість», по котрім

мусять наступити дальші» [4: 187].

Отже, проблему справедливості Митрополит аналізував не лише з позиції

Євангелія, а й в контексті соціальних проблем, а також побутового життя

людини. А. Шептицький зрозумів, що справедливість – це складне,

багаторівневе поняття, яке не можна зводити до окремих повсякденних,

соціальних чи моральних аспектів життя. Хоча, воно, безумовно, має соціально-

економічний, етичний, філософський та релігійний контексти. Після аналізу

соціальних аспектів справедливості А. Шептицький сформулював її

християнське розуміння – усі люди рівні у своїй гідності незалежно від

соціального статусу [4: 532].

Послання до духівництва «О квестії соціальній» було на часі й отримало

громадський і політичний резонанс. На нього відгукнулися єпископ

Української Греко-Католицької Церкви Йосиф Боцян та письменник і філософ

Іван Франко. Як філософ, громадський та політичний діяч І. Франко не міг не

відреагувати на звернення Митрополита. І. Франко визнавав актуальність і

значущість послання, утім не з усіма думками погоджувався, а тому важливо

з’ясувати світоглядну і соціально-політичну позицію, яку займали кожен із них.

Факт полеміки філософа з Митрополитом говорить про наявність в тогочасній

Галичині європейських цінностей.



149

Дискусія між А. Шептицьким й І. Франком відбувалася з різних

світоглядних позицій. І. Франко докладно проаналізував основні положення

послання «О квестії соціальній». Варто зазначити, що на цьому етапі своєї

творчості І. Франко стояв на соціально-демократичних позиціях, яка, на нашу

думку, не давала йому можливості адекватно зрозуміти позицію Митрополита.

Наприклад, на твердження А. Шептицького, що справедливість – це віддати

кожному те, що йому належить, філософ писав: «Все се було би дуже ясне й

гарне, якби ми в кожнім або хоч би в якім-будь однім випадку знали, що кому

належиться і яке його «кожне право» [7: 850]. І. Франко не розумів, як можна

визначити, що кому належить? Він наголошував на тому, що такий підхід

абстрактний, бо ґрунтується на вроджених здібностях, вихованні: «Се продукт

безмірно скомплікованих впливів вроджених здібностей <…>, виховання,

пристрастей, окруження, економічного і соціального положення, свідомих і

несвідомих чинників» [7: 850]. Франко-філософ зазначав, що справедливість

вимагає знати й оцінити всі чинники, а це – неможливо. Осмислюючи цю

позицію, зазначимо, що з точки зору моралі, конкретні соціально-політичні

аспекти не мають вирішального значення. Справедливість вимагає діяти в будь-

якій ситуації з позиції належного, що й доводив Митрополит. Висловлювання

І. Франка наводять на думку, що він не знав, на чиїх працях ґрунтується позиція

А. Шептицького про справедливість. Для І. Франка справедливість полягала в

тому, «щоб той, хто працює, володів тим, що заробить; а коли працює чужим

знаряддям, віддавав би їхньому власникові лише стільки, скільки припадає за

користування знаряддям» [8: 45]. І. Франко стояв на позиції розподільчої

справедливості, що говорить про його соціалістичні погляди. (Для довідки

зазначимо, що розподільчу справедливість досліджував і критикував Т.

Аквінський [3: 286]). Його роздуми відбивають типову соціально-політичну

позицію, що в розв’язанні проблеми справедливості пріоритет має надаватися

матеріальним чинникам. Але, як правило, політичні партії відкидають

моральність і стоять на засадах класової вигоди. І. Франко як людина, що мала

на той період соціалістичні погляди, перебільшував класовий підхід до

розв’язання соціально-економічних протиріч у суспільстві й видавав це за

абсолютне вирішення проблеми.

Звинувачення І. Франком Митрополита в абстрактності не відповідають

дійсності, бо А. Шептицький не ухилявся від конкретного соціологічного

аналізу, тому що досліджував справедливість з позиції як працедавця, так і

робітника, чітко визначивши, у чому вона полягає з одного та іншого боку.

І. Франко намагався дійти до розуміння справедливості з партійних позицій,

утім як А. Шептицький спеціально наголошував, що такий підхід до її

розуміння веде до несправедливості. На жаль, ця думка пройшла для І. Франка

непоміченою. Отже, Митрополит займав більш виважену й об’єктивну

позицію – він доводив, що не може бути абсолютної справедливості, людство

лише рухається в цьому напрямі, але ніколи її не досягне. А. Шептицький

усвідомлював, що розв’язання проблеми справедливості з політичних позицій, з

одного боку, приведе до кровопролиття, а, з іншого, – зрівняльна

справедливість, яку відстоювали соціал-демократи, теж не є справедливою.

Філософія


150

Проте, І. Франко стояв на конкретно історичному розумінні справедливості, він

трактував її з позиції робітників і селян, а не суспільства як цілісного організму.

Соціально-класове розуміння справедливості І. Франко видавав за істину, за її

розв’язання, утім як Митрополит розумів, що дана проблема є вічною і до неї

можна лише наближатися. Дискусія між А. Шептицьким та І. Франком

залишається актуальною й на сьогодні. Митрополит розглядав справедливість

як християнську чесноту, утім як І. Франко – лише як засіб для розв’язання

соціально-економічних проблем.

Наприкінці своєї критичної статті І. Франко докоряє А. Шептицькому,

що він не достатньо обізнаний, бо «виявляє дуже слабке познайомлення з

предметами, які порушує» [7: 856]. Уважаємо, що звинувачення І. Франка

недоречні, бо, як ми виявили, – соціально-економічний підхід до трактування

справедливості є обмежений. Правдивість цього висновку продемонструвала

історія соціально-економічних відносин у Радянському Союзі. В українській

історії вважається, що І. Франко відображав інтереси української нації.

Безумовно, А. Шептицький теж стояв на цих позиціях, але зауважимо, як по-

різному вони її трактували. І. Франко як політичний і громадський діяч стояв на

соціально-класових позиціях, утім історичні події змушували його швидко

розвиватися і в останній період своєї творчості, за висновками дослідників, він

перейшов на позиції української ідеї [9].

Утім, зовсім інший підхід І. Франка в поемі «Мойсей» (1905) [10], в якій

проаналізовано проблему взаємовідносин провідника й народних мас. Франко-

поет зрозумів, що для того, аби народ піднявся до певного рівня духовного

розвитку, він має пройти через страждання, що пробудять його свідомість і

душу. У поемі соціально-політичне підпорядковане духовному. Духовне в

людині народжується, коли вона долає соціально-економічні перешкоди, –

іншого шляху немає. Цю закономірність І. Франко на рівні свідомості розумів,

утім не наважився стати на цю позицію в реальному соціально-політичному

житті. У конкретних українських реаліях періоду Першої російської революції

(1905–1907) він духовне підпорядкував матеріальному. Безумовно, це

протиріччя, яке не зміг розв’язати І. Франко. На прикладі історії єврейського

народу він зробив правильний висновок, утім як в реальності цього зробити не

зміг. Франко-поет зрозумів, що не вистачає українській нації, з одного боку,

провідника, а, з іншого, – здатності бути суб’єктом історичної діяльності.

Отже, проблема справедливості багатогранна, вона має соціально-

політичний, моральний, філософський та релігійний виміри. Для її конкретного

розуміння важливо усвідомити, з якої позиції вона досліджується. Наголос на

соціально-економічних аспектах її розв’язання буде однобічним і може

привести до ще більшої несправедливості. Аналіз проблеми справедливості,

безумовно, має враховувати соціально-економічні аспекти життєдіяльності

нації, але він обмежений і буде вести до боротьби в суспільстві. Поняття

справедливості з моральної точки зору має ґрунтуватися на людській совісті.

Філософський рівень розуміння справедливості, з одного боку, має виходити з

інтересів суспільства як органічного цілого, а, з іншого, – не може бути

абсолютного й раз і назавжди істинного розуміння справедливості.



151

Християнське розуміння справедливості побудоване на Божих заповідях, і в

ньому, напевне, більше історичної правди.


1. Кравчук А. Митрополит Андрей Шептицький та Іван Франко про християнську

соціальну акцію / А. Кравчук // Соціальна доктрина Церкви. – Львів : Свічадо, 1998. – С.

248–274.

2. Шептицький А. До руської інтелігенції / А. Шептицький // Пастирські

послання 1899 –1914рр., – Т. 1. – Львів : АРТОС, 2007. – С. 175–198.

3. Аквинский Т. Сумма теологии / Т. Аквинський // Сумма теологии. – Ч. 1. –

Вопросы 1–43. – К. : Ника-Центр. – 2002. – 560 с.

4. Шептицький А. О квестії соціальній / А. Шептицький // Пастирські послання

1899 –1914рр., – Т. 1. – Львів : АРТОС, 2007. – С. 513–836.

5. Франко І. Я. Чи вертатись нам назад до народу? / І. Я. Франко // Зібр. творів : у

50 т. – К., 1986. – Т. 45. – С. 140–150.

6. Франко І. Я. Перехресні стежки / І. Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К., 1976.

– Т. 20. – С. 173–459.

7. Франко І. Я. Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм. Уваги над

Пастирським посланієм Митроп[олита] А. Шептицького «О квестії соціальній» / І. Я. Франко

// Андрей Шептицький Пастирські послання 1899–1914рр., Т. 1. – Львів : АРТОС, 2007. – С.

837–856.

8. Франко І. Я. Що таке соціалізм? / І. Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К.,

1986. – Т. 45. – С. 44-55.

9. Тихолаз Б. Іван Франко – філософ / Б. Тихолаз // Сучасність. – 2002. – № 12. –

С. 106–119.

10. Франко І. Я. Мойсей / І. Я. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К., 1976. – Т. 5. – С.

201–264.

REFERENCES

1. Kravchuk A. Mytropolyt Andrey Sheptyts'kyy ta Ivan Franko pro khrystyyans'ku

sotsial'nu aktsiyu / A. Kravchuk // Sotsial'na doktryna Tserkvy. – L'viv : Svichado, 1998. – S. 248–

274.

2. Sheptyts'kyy A. Do rus'koyi intelihentsiyi / A. Sheptyts'kyy // Pastyrs'ki poslannya 1899 –

1914rr., – T. 1. – L'viv : ARTOS, 2007. – S. 175–198.

3. Akvynskyy T. Summa teolohyy / T. Akvyns'kyy // Summa teolohyy. – Ch. 1. – Voprosy

1– 43. – K. : Nyka-Tsentr. – 2002. – 560 s.

4. Sheptyts'kyy A. O kvestiyi sotsial'niy / A. Sheptyts'kyy // Pastyrs'ki poslannya 1899 –

1914 rr., – T. 1. – L'viv : ARTOS, 2007. – S. 513–836.

5. Franko I. Ya. Chy vertatys' nam nazad do narodu? / I. Ya. Franko // Zibr. tvoriv : u 50 t. –

K., 1986. – T. 45. – S. 140–150.

6. Franko I. Ya. Perekhresni stezhky / I. Ya. Franko // Zibr. tvoriv : u 50 t. – K., 1976. – T.

20. – S. 173 – 459.

7. Franko I. Ya. Sotsial'na aktsiya, sotsial'ne pytannya i sotsializm. Uvahy nad Pastyrs'kym

poslaniyem Mytrop[olyta] A. Sheptyts'koho «O kvestiyi sotsial'niy» / I. Ya. Franko // Andrey

Sheptyts'kyy Pastyrs'ki poslannya 1899–1914rr., T. 1. – L'viv : ARTOS, 2007. – S. 837 – 856.

8. Franko I. Ya. Shcho take sotsializm? / I. Ya. Franko // Zibr. tvoriv : u 50 t. – K., 1986. –

T. 45. – S. 44–55.

9. Tykholaz B. Ivan Franko – filosof / B. Tykholaz // Suchasnist'. – 2002. – # 12. – S. 106–

119.

10. Franko I. Ya. Moysey / I. Ya. Franko // Zibr. tvoriv : u 50 t. – K., 1976. – T. 5. – S. 20–

264.

Філософія


152

САБАДУХА М.В., аспирант кафедры философии Житомирского

государственного университета имени Ивана Франка

(Житомир, Украина), E-mail: [email protected]

ДИСКУССИЯ ПО ПРОБЛЕМЕ СПРАВЕДЛИВОСТИ В

ПАСТЫРСКИХ ПОСЛАНИЯХ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦКОГО

И СОЦИАЛЬНО-ФИЛОСОФСКИХ РАБОТАХ ИВАНА ФРАНКА

В статье исследована проблема справедливости в контексте диалога между

Митрополитом Андреем Шептицким и Иваном Франком. Проанализированы взгляды

Митрополита на проблему справедливости с позиции Закона Божего, природных прав

человека, морали и совести и И. Франка с социал-демократической позиции. Обосновано,

что феномен справедливости многогранный, имеет религиозное, философское, моральное,

социально-политическое измерение.

Ключевые слова: справедливость, несправедливость, распределительная

справедливость, право, Закон Божий, интеллигенция, собственность, закон, власть, мораль,

Евангелие, должное, социально-экономические проблемы.

Sabaduha, Maryna, Postgraduate Student at the Department of philosophy at Zhytomyr State

University named after Ivan Franko


THE DISCUSSION ON THE ISSUE OF EQUITY IN THE PASTORAL

EPISTLES OF METROPOLITAN ANDREY SHEPTYTSKY AND SOCIO-

PHILOSOPHICAL WORKS OF IVAN FRANKO

The problem of fairness in the context of the dialogue between A. Sheptytskyy and S. Franko

is studied in the research. Metropolitan`s points of view upon the issue of fairness in the aspect of

the Law of the God, human natural rights, moral and conscience and the points of view of I Franko

from social democratic opinion are analyzed. Metropolitan`s thoughts are based on the ideas of

Thomas Aquinas. The very idea of fairness is essential for the God and appears itself in that the one

gains what belongs to him. A. Sheptytskyy realized the impossibility of solving it through the social

revolutions. It only can be solved through the conscience of the human being. I. Franko stood upon

the particulary understanding of fairness and defined it from the position of masses populairis, not

from the positions of society integral body. The phenomenon of fairness is proved to be complex

and to have religious, philosophic, moral, social, political dimensions.

Key words: fairness, unfairness, distributive fairness, right, the Law of the God,

intellectuals, property, authorities, moral, Gospel, belonging, social and economical problems.






© Черниш Т.М., 2016

153

УДК 165.742:316.32 «21»:37

ЧЕРНИШ Т.М.,

вчитель початкових класів

спеціалізованої школи 155

з поглибленим вивченням англійської мови

(Київ, Україна)

____________________________________________________________________

КУЛЬТУРНІ МАРКЕРИ СВІТОГЛЯДНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

ГУМАНІТАРНОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ МОВЛЕННЄВОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

ХХІ СТОЛІТТЯ В статті дається аналіз культурних маркерів світоглядного потенціалу

гуманітарної освіти, що передбачають звернення до виявлення «коду» культурного

розвитку. Досліджено гуманітарну освіту, яка покликана дати цілісний світогляд,

детермінований культурними маркерами інформаційного суспільства, глобалізацією.

Гуманітарна освіта покликана обґрунтовувати новий діалог людини з природою як

ноосферою. З’ясовано місце і роль мовленнєвої глобалізації як процес активного

взаємопроникнення мов в умовах глобалізації, що характеризується домінуванням

англійської мови. Завдяки використанню системного та синергетичного методів

досліджено культурні маркери світоглядного потенціалу гуманітарної освіти в умовах

нелінійного простору. Зроблено висновок, що епоха трансформації освіти під впливом

чинників глобалізації та інформатизації спричиняє суттєві зміни у світоглядно-ціннісних

системах сучасних спільнот.

Ключові слова: культурні маркери, світоглядний потенціал, гуманітарна освіта,

мовленнєва глобалізація, інформаційне суспільство, англійська мова, трансформація освіти



Актуальність теми дослідження культурних маркерів світоглядного

потенціалу гуманітарної освіти постають в контексті визначення маркерів як

особистості, так і освіти, пов’язаних з глоблізацією, інформатизацією,

професійним визначенням англійської мови [1]. Домінування раціо привело до

утвердження, що культурні маркери світоглядного потенціалу гуманітарної

освіти узгоджують матеріальне і духовне, душевне і духовне, людське і

загальнолюдське, так як це поєднання душі і тіла, духу і матерії. Тому

культурні маркери світоглядного потенціалу гуманітарної освіти слід

розвивати через культурно-мистецько-естетично-мовленнєві практики, так як

гуманітарна освіта формується не тільки через символи, міфи, а й поєднання

різних стилів культурно-мистецьких практик, розширення мистецько-

культурної освіти. Якщо маркерами мистецтва є репрезентація якості образів

предметів у їх пропорціях, які намагаються створити гармонію, виразити дух в

узгодженості образів усіх предметів, то наука – це пояснення самого світу

завдяки відкриттю законів, логічних зв’язків, понять, поєднання логічного та

емпіричного у світосприйнятті світу, тому справжня раціональність науки

включає логіку, детермінізм, людський дух, матерію тощо.

Філософія

Культурні маркери світоглядного потенціалу гуманітарної освіти в умовах мовленнєвої глобалізації...

154





В умовах єдиного, цілісного інформаційного простору постало завдання

створення і цілісного світогляду як максими, в якій поділ наук на сфери знань є

умовним, який не потребує вузької спеціалізації чи гіперспеціалізації, а

потребує розвитку знання на користь цілісності. Інформаційне суспільство, що

еволюційно переходить у модель «суспільства знань», засвідчує, що вузька

спеціалізація не може інтегруватись у глобальну проблематику, маркерами якої

є глобалізація, інформатизація, інтеграція, яка заважає бачити глобальне,

сутнісне, в так як воно є вузько спеціалізованим і заважає адекватно

інтерпретувати навіть прикладні проблеми. Усвідомлення кризового стану

світогляду сучасної людини виявляє її природне ставлення до формування

цілісного світогляду.

Мета наукового дослідження – концептуалізація культурних маркерів

світоглядного потенціалу гуманітарної освіти в умовах мовленнєвої

глобалізації ХХІ століття.


- визначити культурні маркери світоглядного потенціалу гуманітарної

освіти, що передбачають звернення до «археології культури та виявлення

«коду» культурного розвитку;

- дослідити гуманітарну освіту, яка покликана дати цілісний, гармонійний

світогляд, детермінований культурними маркерами інформаційного

суспільства, глобалізацією, та обґрунтовують новий діалог людини з природою

як ноосферою;

- з’ясувати місце і роль мовленнєвої глобалізації як процес активного

взаємопроникнення мов в умовах глобалізації, що характеризується

домінуванням англійської мови;


Всі впливові філософські, релігійні вчення, художні течії продовжують

існувати в наш час, зберігаючи певний вплив на світогляд людини. Культурні

маркери світоглядного потенціалу освіти постають як докорінні перетворення у

напрямі інформатизації та трансформації освіти, що сприяють створенню

якісно нової культури глобалізованого світу як конкретно-реальної дійсності.

Нові види комунікацій дозволяють об’єднати всі види комунікацій в одне єдине

ціле, що, в свою чергу, приводить до виникнення явища, як М.Кастельс назвав

«культура реальної віртуальності» [2, с.14]. Культурні маркери світоглядного

потенціалу гуманітарної освіти націлюють на те, що їх дослідження неминуче

передбачає звернення до «археології культури», виявляючи їх ґенезу,

функціонування і розвиток, що розкриває способи культурного дослідження і

стійкості, «код» культурного розвитку. Відтворення культури як цілісності

здійснюється на трьох рівнях: 1) оновлення культури, її базових засад, що

приховані за вербальною, символічною оболонкою; 2) оновлення культури,



155

інститути оновлення, інноваційні впливи на «код» культури; 3) трансляція

культури – опредмечений світ культури як світ соціалізації індивідуума, який

відображається у диференційних матрицях культурних маркерів. Всі три рівня

характеризують культурні маркери гуманітарної освіти формоутворень (наука,

техніка, мистецтво, релігія, філософія, політика, економіка), які дозволяють

виявити структуру, образ діяльності, цілісність культури, що не може зводитися

тільки до досягнень культури і передбачає концептуальне вирішення

відтворення цілісності. Культурні маркери світоглядного потенціалу

гуманітарної освіти в умовах глобалізації свідчать про те, що освіта набуває

нових суспільних функцій в умовах інформаційного суспільства [3, с.17].

Так, освіта в умовах глобального ринку стає економічним фактором. Для

умов глобалізації характерними є процеси міграції людей, культур, що

приводить до руйнації культурних зразків своєї культури, так як втрачається

традиційна ідентичність народу, зростає напруга між етнічними групами.

Силою, яка здатна подолати напругу між етнічними групами, привести людей

до взаєморозуміння, подолання культурних відмінностей, може стати освіта

взагалі і гуманітарна освіта, зокрема. Задача гуманітарної освіти виступає

механізмом забезпечення історичної спадковості, формування, трансляції і

дослідження «соціального і культурного генофонду», через який транслюються

найбільш ефективні модуси зразків поведінки, історично вироблених певними

спільнотами. Культурні маркери світоглядного потенціалу гуманітарної освіти

в умовах глобалізації націлюють на зміцнення ціннісних орієнтацій людства і

духовний вимір ХХІ століття визначається як імператив часу й умова

виживання людства. Однією з найважливіших характеристик культурних

маркерів світоглядного потенціалу гуманітарної науки виявляється цілісність

сучасного світу, етика перетворюється на пріоритет соціальних, гуманітарних,

навіть економічних наук. Каналами потужного зв’язку людини, її душі з

трансцендентним, духовним началом репродукується релігія та її сутнісний

складник культури – мистецтво, які дають відчуття онтологічних законів, своєї

причетності до цілісної системи Буття, живою ланкою яких є людина. Загальна

гуманітарна наука набуває великого значення у формуванні духовного

світогляду, вирішення завдання демеркантилізації, олюднення сучасного

суспільства. Залучення людей до культури може бути визначене як один з

головних напрямів повернення інтелекту в державотворче поле України.

Гуманітарна освіта у цьому контексті покликана дати цілісний, гармонійний

світогляд, детермінований культурними маркерами інформаційного

суспільства, глобалізацією, що обґрунтовують новий діалог людини з природою

як ноосферою, в якій людина не протистоїть природі, а відповідає культурі

нового (діалогічного) типу взаємодії з природою, що втілюється в ідеалі

глобальної цивілізації, який ґрунтується на антропо-природній гармонії.

Усвідомлення кризового стану світогляду сучасної людини виявляє її

природне прагнення до формування цілісного світогляду, що являє собою

систему узагальнених уявлень про загальні закономірності, яким

підпорядковується світ, суспільство і людина. Гуманітарна наука є ядром

образу світу людини, що регулює життєдіяльність людини як на рівні

Філософія


156

конкретних вчинків, так і на рівні особистості в цілому та виконує функцію

самосвідомості суб’єкта як представника людського роду. Формуванню

цілісного світогляду в умовах глобалізації сприяє динамічний розвиток

інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ), які уможливили миттєве

поширення інформації, об’єднання часу і простору, змінили їх сприйняття. ІКТ

допомагають усвідомленню людством своєї належності до єдиного, спільного

світу [4, с.174].

В умовах інформаційного суспільства та глобалізації відбулося

теоретичне відображення духовного повороту в самосвідомості західної

цивілізації. Глобалізація порушує традиційні форми ідентифікації, ставить під

сумнів суб’єктивне переживання самоідентичності, сформоване у рамках

традиції, особливо по відношенню до ідентифікації з малими групами -

етнічними, релігійними, культурними та іншими. Відсутність спадковості і

послідовності зміни ідентифікації супроводжується відчуттям внутрішнього

дискомфорту і реалізується у формі ідей, як фундаменталістських,

ізоляціоністських, ескейпістських та інших. Ідентичність потребує вироблення

стійкості індивідуальних, соціокультурних, національних та цивілізаційних

параметрів, що потребують формування нових культурних маркерів

гуманітарної культури. Глобалізація потребує нової плюралістичної

ідентичності, глобалізація культур здійснюється у меншій мірі, чим

глобалізація економічних відносин чи інформаційних, що розвиваються в

умовах глобальної трансформації людства. Таким чином, інтерес до процесів

культурних маркерів гуманітарної культури сучасного інформаційного

суспільства та глобалізації потребує не тільки вирішення теоретико-

гносеологічних проблем, але й здатності гуманітарної освіти дати відповіді на

виклики сучасності, які пов’язані з розумінням глобалізації як складного і

суперечливого процесу, розвитку Інтернет як важливої передумови

інноваційного розвитку України [ 5, 108 с. ].

Здатність особистості до міжкультурного спілкування відіграє

вирішальну роль у сучасному інформаційному суспільстві, тому що англійська

мова набуває дедалі більшої значущості у ХХІ суспільстві, 2016 рік якого

визнаний роком англійської мови. Англійська мова є універсальним засобом

спілкування в суспільстві і вона означає як «відкрите вікно у другий світ». Це

вивчення світу культури іншого народу, його традицій, технологій

міжкультурного діалогу, процес, в основі якого лежить взаєморозуміння і

повага, процес, відкритий до обміну думками, що розширює можливості

співробітництва й особистісного зростання, самовизначення і становлення

особистості. ХХІ століття – це час толерантного співіснування мов-

трансляторів і мов локального спілкування, тому що кожний народ у мові

відображає специфіку своєї природи і соціального досвіду. У мовленнєвих

знаках відображається, закріплюється соціальний досвід як соціально значуща

інформація. Слід виділити п’ять видів такого соціального досвіду: 1)

загальнолюдський; 2) загальноетнічний; 3) загальнокультурний; 4)

особистісний; 5) досвід міжкультурного спілкування, що формуються в мережі

Інтернет [6, с.198-203].



157

У мові, з однієї сторони, відображається, а з іншої сторони, -

виробляється соціальний досвід того чи іншого соціального утворення, що

виступає як код мовленнєвого знаку, що необхідно для «виживання»

суспільства в цілому і суспільної людини, зокрема. Мовленнєва глобалізація –

це процес активного взаємопроникнення мов в умовах глобалізації, що

характеризується домінуванням англійської мови. В умовах глобалізації сучасні

держави змушені реагувати на виклики, які А.Аппадураї тлумачить у вигляді

«п’яти світових культурних потоків»: 1) медіапростір; 2) етнопростір; 3)

технопростір; 4) фінансовий простір; 5) ідеологічний простір [1]. В контексті

цих «п’яти світових культурних потоків» відбувається повсюдне

розповсюдження і вплив англійської мови на інші мови світу, що

спостерігається у багатьох країнах світу. Розповсюдження американського

бізнесу, продукція Голлівуду, Інтернет, американські технології приготування

їжі, перехід воєнних сил на стандарти НАТО та багато інших причин свідчать

про появу нових понять, необхідність вивчення англійської мови і, як наслідок,

поява англоамериканізмів у мові і мовленні. Вивчення англійської мови як

комплексу основних елементів знань про мову та культуру включає

соціокультурний компонент, а саме: 1) знання реалій; 2) наявність фонових

знань (сукупність відомостей культурного та матеріально-історичного,

географічного й прагматичного характеру); 3) сприяє ознайомленню з

елементами суспільного й побутового життя в країні, що вивчається, й

варіантами суспільно зумовленої лексики; 4) ознайомлення з культурно

детермінованими варіантами вербальної і невербальної поведінки; 5)

ознайомлення з конотативними значеннями слів (додаткове значення чи

додатковий зміст мовного знаку в контексті становлення суспільства

мережевих структур [7].

Вивчення англійської мови як фактор професійного самовизначення і

становлення особистості передбачає формуванню таких умінь та навичок, як:

1) встановлення контактів з представниками іншомовної культури за

допомогою виучуваної англійської мови; 2) уміння владнати непорозуміння, в

основі яких лежать культурні або побутові особливості; 3) уміння виробляти в

собі уміння біти посередником між власною та іноземною (англомовною)

культурами; 4) уміння знаходити інформацію соціокультурного змісту з

різноманітних джерел; 5) уміння виробляти соціально прийнятний стиль

спілкування. Тому не випадково починає розвивається лінгвосфера в епоху

мовленнєвої глобалізації як сфера дії мов і невід’ємна частина комунікативно-

інформативного простору, у якому мови є обов’язковою умовою входження

людини в суспільство (соціалізація) як у рідному соціумі (інкультурація), так і в

транскультурній спільноті (акультурація). Глобальні комунікативні сили, що

з’єднують людство в єдиний соціальний і культурний організм, потребують по-

новому усвідомити найбільш досконалий і разом з тим недосконалий

інструмент людського спілкування – живу людську мову. Одна з тенденцій

розвитку лінгвосфери – її інтернаціоналізація – пов’язана з появою світової

стандартної англійської мови. Інша тенденція її розвитку – пов’язана з появою

самоідентифікації локальних мов і культур, що приводить до проблеми їх

Філософія


158

збереження в умовах «лінгвістичного імперіалізму» англійської мови,

необхідного для формування образу людини майбутнього [8, с.49-55].

Перетворення англійської мови на мову-транслятор відбувається завдяки

мовленнєвій глобалізації її використання в усіх сферах людського життя,

проникнення у самі віддалені географічні точки і поява різноманітних

стандартів її вживання на відміну від британського, американського та інших

загальноприйнятих стандартів. Це приводить до піджінізації англійської мови і

втрати нею чистоти британського варіанту. Ми вважаємо, що успішна

соціалізація людини не тільки на міжнародному рівні, але й всередині країни

залежить від трансляції досвіду, що відбувається англійською мовою і завдяки

комунікації передаються іншій нації для дешифризації. Постільки «мова долає

думки» (Л.Вітгенштейн), люди- білінгви і трилінгви, що володіють одночасно

двома і трьома мовами існують одночасно в декількох шарах лінгвосфери і

досягають великих успіхів у процесі трансляції свого соціального досвіду. У

той же час важливим є і виховний компонент, який зводиться до того, щоб: 1)

формування позитивного ставлення до виявів «чужого», ставлення до іншої

культури, її ціннісних орієнтацій; 2) готовності до критичного перегляду

власного ставлення до феноменів дійсності; 3) толерантного ставлення до

представників інших культур; 4) неупередженого ставлення до інформації; 5)

нейтральності; 5) культурного релятивізму (відсутність рис етноцентризму), що

в цілому відноситься до формування мови культури, що характеризує

комунікативні особливості людського спілкування в умовах посилення

інформатизації як засобу репрезентації інформаційних ресурсів суспільства [9,

с.21-30].

Використання на заняттях з англійської мови інформаційно-

комунікативних технологій надає широкі можливості для вивчення мови.

Знання культури країни, мова якої вивчається, розуміється як складник

міжкультурної компетенції, що набуває універсального характеру. Знання

англійської мови дає доступ до нової інформації, надає можливість долати

стереотипи й краще зрозуміти сучасний глобалізований світ. Звукозаписи, які

супроводжують кожен із підручників, характеризуються автентичністю й не

лише допомагають формувати вміння розуміти текст, а й сприяють розвитку

соціолінгвістичної компетенції та ідентифікації із зарубіжними ровесниками.

Розвиток міжкультурної компетенції у вивченні англійської мови сприяє

оволодінню чужої культури, що сприяє розвитку культури спілкування в

цілому. Ці компетенції сприяють як формуванню суто лінгвістичних

компетентностей (лексичних, фонетичних і граматичних), так і їх нормативне

використання в усній і письмовій мові. Сучасна освіта при викладанні

англійської мови націлена на формування високоосвіченої, інтелігентної,

самодостатньої творчої особистості з інноваційним продуктивним типом

мислення й діяльності, здатної гідно відповідати на виклики цивілізації. Все це

потребує оновлення змісту освіти загалом і мовної, зокрема. Теорія і практика

викладання англійської мови повинна бути зорієнтована на гармонізацію

потреб людини і суспільства з урахуванням мотивації, індивідуальних

характеристик і можливостей учнів. Центральне місце при викладанні



159

англійської мови в умовах мовленнєвої глобалізації ХХІ століття належить

формуванню світогляду, що прагне активно осмислити буття у світі як цілісну

єдність. Знання мов завжди вважалося ознакою освіченої людини, проте

сучасний стан глобальної трансформації людства, розвиток інформаційного

суспільства та євроінтеграційні процеси вимагають від особистості глибокого

знання англійської мови, яка є рушієм у міжнаціональному спілкуванні.

Головне завдання іноземних мов полягає у формуванні комунікативних

компетентностей, що є важливою частиною самовизначення і самореалізації

особистості у цьому розпорошеному світі, повному суперечностей, конфліктів і

викликів сучасності.

Одним з культурних маркерів світоглядного потенціалу гуманітарної

освіти в умовах мовленнєвої глобалізації ХХІ століття виступає культура

Інтернету, яка також потребує поглибленого вивчення англійської мови, так як

соціальне виробництво ґрунтується на культурній інформації, а Інтернет не є

винятком. Інтернет є комунікаційним посередником, який дозволяє насамперед

спілкування багатьох у визначений час на глобальному рівні. Як поширення

друкованої продукції на Заході створило те, що МакЛюен назва «Галактикою

Гутенберга», так і ми зараз увійшли в новий світ комунікації, яка створила

Галактику Інтернету. Тому сучасне інформаційне суспільство вимагало

забезпечення адекватності освіти динамічним змінам, які відбуваються у

природі і суспільстві, зростаючому об’єму інформації, стрімкому розвитку

інформаційних технологій. Новий тип соціальних мережевих відносин змінює

моделі поведінки людей, трансформує цінності, генерує нові культурні

переваги і звички [10, C.2].

Висновки

1. Гуманітарна наука на сучасному етапі, активно розвиваючись під

впливом глобалізаційних чинників, збагачується новими характеристиками.

Епоха трансформації освіти під впливом чинників глобалізації та

інформатизації спричиняє суттєві зміни у світоглядно-ціннісних системах

сучасних спільнот. Світ стає плюралістичними щодо ціннісних орієнтацій і

водночас більш тісним і взаємозумовленим для досягнення консенсусу у

вибору світоглядних орієнтацій. Світ стає розмаїтим і зумовлює протиборство

таких суперечливих тенденцій, як глобалізація та регіоналізація, що впливає на

філософію освіти взаглі та форумванню нового образу особистсоті [11; 12; 13].

2. Вивчення англійської мови як фактор професійного самовизначення і

становлення особистості в умовах мовленнєвої глобалізації ХХІ століття

виступає як продукт діяльності, виробничий (інтелектуальний) ресурс, засіб

трансакцій, засіб тезаврації, а також засіб консолідації суспільства і відтворення

суспільних інституцій. Знання англійської мови - це комбінації досвіду,

цінностей, контекстної інформації, експертних оцінок, що задають межу для

оцінки та інкорпорування нового досвіду та інформації. Управління знаннями з

англійської мови в умовах мовленнєвої глобалізації – це систематичний процес

ідентифікації, використання і передачі інформації, знань, які люди можуть

створювати, удосконалювати і застосовувати. Це процес, в якому особистість

самоудосконалюється і генерує нові знання, накопичує їх і використовує в

Філософія


160

інтересах отримання конкурентних переваг як самої особистості, так

організації, в якій вона працює. Управління знаннями з англійської мови в

умовах мовленнєвої глобалізації включає наступні компоненти: 1)

стимулювання приросту знань з англійської мови: 2) відбір і акумулювання

значимих свідчень про країну, яка вивчається; 3) збереження, класифікація,

трансформація, забезпечення доступності знань з англійської мови; 4)

розповсюдження і обмін знаннями, у тому числі у рамках організації; 5)

використання знань з англійської мови у ділових переговорах (процесах), у

тому числі при прийнятті рішень; 6) втілення знань з англійської мови у

продуктах, послугах, документах, базах даних і програмах забезпечення; 7)

захист знань. Таким чином, гаслом при викладанні англійської мови є зміст,

щоб жодна дитина не відставала в опануванні змісту шкільних предметів,

насамперед з англійської мови і відбувалося наповнення її елементами

міжкультурного виміру, щоб знання мови сприяло розвиткові особистості та її

міжкультурної свідомості, щоб знання мов сприяло виробленню

комунікативних компетентностей прагматичного характеру, так як знання мови

відображає іншомовний світ та культуру особистості, здатної жити в

цивілізованому світі, в умовах громадянського суспільства у ноосферному

вимірі [14; 15; 16; 17].

3. До ключових завдань підвищення якості освіти в країнах ЄС

відноситься набуття молоддю якісного рівня оволодіння іноземними мовами,

включаючи англійську, що передбачає підвищення рівня гуманітарної

культури, розбудова власної соціальної та культурної ідентичності шляхом

ознайомлення з іншою культурою. А діалог характеризується як взаємодія

різних культур у ситуації плюралістичного культурного середовища, задачею

якої є адаптація до нових культурних цінностей, толерантне співіснування

країн Європейського континенту. Наступною сходинкою під час вивчення

країни, мова якої вивчається, розглядається рефлексія, яка зводиться до того,

що учні проектують набуті культурологічні звання на власну культуру та

культуру інших народів в умовах мовленнєвої глобалізації поліетнічної та

багатоманітної Європи.

Список використаних джерел 1. Воронкова В.Г. Філософія глобалізації: соціоантропологічні, соціоекономічні та

соціокультурні виміри: [монографія] / В.Г. Воронкова. – Запоріжжя: Видавництво ЗДІА,

2010. – 272 с.

2. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество, культура /

М.Кастельс. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 607 с.

3. Отрешко В.С. Гуманітарна стратегія інноваційного розвитку українського

суспільства. Політологічний контекст: монографія / Володимир Отрешко; Нац.пед. ун-т ім.

М.П.Драгоманова.- Київ: Генеза, 2014.- 432 с.

4. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. – М.:

ГУВШЭ, 1996. – 608 с.

5. Дубов Д.В. Широкосмуговий доступ до мережі Інтернет як важлива передумова

інноваційного розвитку України: аналіт. доп. / Д.В.Дубов, М.А.Ожеван. - К.: НІСМД, 2013. –

108 с.

6. Воронкова В.Г. Формування інформаційної культури особистості як умова



161

успішної адаптації людини до життя в інформаційному суспільстві» / В.Г.Воронкова //

Гілея: науковий вісник: зб. наук. праць. – К.: Вид-во УАН ТОВ «НВП» «ВІР», 2014. – Вип. №

86(7). – С.198-203.

7. Кастельс Мануэль. Становление общества сетевых структур / Мануэль Кастельс

// Новая постиндустриальная волна на Западе: [Антология ] / под ред. В.Л.Иноземцева. –

М.:Academia, 1999. – 505 с.

8. Базалук О. Формування образу людини майбутнього як стратегічна мета

філософії освіти / О. Базалук // Освіта і управління – 2010. - Т.13. № 2/3 - С.49-55.

9. Пунченко О.П. Інформатизація як засіб репрезентації інформаційних ресурсів

суспільства / О.П.Пунченко, А.А.Лазаревич // Гуманітарний вісник Запорізької державної

інженерної академії: [зб. наук. пр.]. – Запоріжжя: Вид-во ЗДІА, – 2015. – Вип.63. – С.21-30.

10. Кастельс М. Інтернет і Галактика - Міркування щодо Інтернету, бізнесу і

суспільства. Пер. з англ. / М.Кастельс.- К.: Видавництво «Ваклер» у формі ТОВ, 2007.-

304 с.

11. Соснін О.В., Воронкова В.Г., Постол О.Є. Сучасні міжнародні системи та

глобальний розвиток (соціально-політичні, соціально- економічні та соціально-

антропологічні виміри): Навчальний посібник / О.В.Соснін, В.Г.Воронкова, О.Є.Постол //

Київ: Центр навчальної літератури, 2015. – 556 с.






ISPC, 2015. – P. 25-33.

15. Воронкова В.Г. Концепции взаимосвязи человека, сознания, разума в контексте

виртуально-информационного пространства / В.Г.Воронкова // «Philosophy and

cosmology».- Kyiv: ISPC, 2014 (vol. 14) – С.170-182.

16. Воронкова В.Г. Гражданское общество как парадигма, концепт и конструкт

социально-философского дискурса / «Philosophy and cosmology».- Kyiv: ISPC, 2015 (vol.15). -

С.198-215.


Modern Society in the Conditions of Information Society. / «Philosophy and Cosmology», Vol. 16.-

Kyiv: ISPC, 2016. – P. 179-191.

REFERENCES

1. Voronkova V.G. Philosophy of globalization: socìoantropologìčnì, and socio-economic

and socio-cultural dimensions: [monograph] / V.G., Voronkova. – Zaporizhzhya: ZDIA, 2010. –

272 p.

2. Kastel′s M.. Informacionnaâ èpoha: President, obŝestvo, culture / M. Kastel′s. – M.: GU

VŠÈ, 2000. – 607 s.

3. Otreško V.S. Humanitarian strategy of innovation development of Ukrainian society.

Political context: monograph / Vladimir Otreško; National Pedagogic University Ave. M. P.

Drahomanov.-Kyiv: Genesis, 2014.-432 c.

4. Kastel′s M. Informacionnaâ èpoha: President, obŝestvo and culture. – M.: GUVŠÈ, 1996.

– 608 s.

5. Dubov D.V. Broadband access to the Internet as an important precondition for innovation

development of Ukraine: analìt. Ext. / D. Dubov, M. Oževan. -K.: NÌSMD, 2013. -108 s.

6. Voronkova V.G. Formation of informational culture of personality as a condition of

successful human adaptation to living in the information society "/V.G.Voronkova // Gìleâ:

scientific Bulletin: GB. Sciences. works. – K.: Publishing House of SCIENCE LLC NVP ","

BELIEVE ", 2014. Is the Issue. No. 86 (7). P. 198-203.

7. Kastel′s Manuèl′. Stanovlenie setevyh society structures / Manuèl′ Kastel′s / /Novaya

volna postindustrial′naâ on Zapade: [bots are]/edited. V.l. Inozemceva.-m.: Academia, 1999. –

Філософія


162

505 s.

8. Bazaluk O. Formation of the image of the man of the future as a strategic goal of the

philosophy of education / O. Bazaluk // Education and management – 2010. -TK 13. No. 2/3- p. 49-

55.

9. Punčenko O.P. Informatization as a means of disseminating the information resources of

the society/O.P.Punčenko, A. Lazarevìč // Humanitarian Bulletin of Zaporizhzhya State

Engineering Academy: [GS Sciences etc.]. – Zaporizhzhya: publishing of ZDIA is 2015. -Issue 63.

P. 21-30.7.

10. Kastel′s M. Internet and Galaxy - Considerations for Internet, business and society.

Lane. With the English. / M. Kastel′s.- K.: Publishing House "Vakler" in the form of the LLC, 2007.

- 304 c.

11. Sosnin A.V., Voronkova V.G., Postol O.E. Modern international systems and global

development (socio-political, socio-economic and socio-anthropological dimensions): textbook /

A.V. Sosnin, V.G. Voronkova, O.E. Postol // Kyiv: Center for educational literature, 2015. – 556 p.






ISPC, 2015. – P. 25-33.

15. Voronkova V.G. Koncepcii vzaimosvâzi razuma, soznaniâ, rights in context virtual′no-

informacionnogo space / V.G. Voronkova // «Philosophy and cosmology».- Kyiv: ISPC, 2014 (vol.

14) – С.170-182.

16. Voronkova V.G. Graždanskoe obŝestvo as a paradigm concept and construct social′no-

filosofskogo discourse / «Philosophy and cosmology».- Kyiv: ISPC, 2015 (vol.15). - С.198-215.


Modern Society in the Conditions of Information Society. / «Philosophy and Cosmology», Vol. 16.-

Kyiv: ISPC, 2016. – P. 179-191.

ЧЕРНЫШ Т.Н., учитель начальных классов специализированной школы №155 с

углубленным изучением английского языка (Киев, Украина)

КУЛЬТУРНЫЕ МАРКЕРЫ МИРОВОЗЗРЕНЧЕСКОГО ПОТЕНЦИАЛА

ГУМАНИТАРНОГО ОБРАЗОВАНИЯ В УСЛОВИЯХ ЯЗЫКОВОЙ ГЛОБАЛИЗАЦИИ ХХІ

ВЕКА

В статье дается анализ культурных маркеров мировоззренческого потенциала

гуманитарного образования, которые предвидят обращение к выявлению «кода»

культурного развития. Исследовано гуманитарное образвоание, которое призвано

сформировать целостное мировоззрение, детерминированное культурными маркерами

информационного общества, глобализацией. Гуманитарное образование призвано

обоснвоать новый диалог человека с природой как ноосферой. Обосновано место и роль

языковой глобализации как процесс активного взаимопроникновения языков в условиях

глобализации, которая характреризуется доминированием английскогоя языка.Благодаря

использованию системного и синергетического методов исследованы культурные маркеры

мировоззернческого потенциала гуманитарного образвоания в условиях нелинейного

пространства. Сделан вывод, что эпоха трансформации образования под влиянием

факторов глобализации и иформатизации вносит существенные изменения в

мировоззренческо-ценностных системах современных общностей.

Ключевые слова: культурные маркеры, мировоззренческий потецниал, гуманитарное

образование, языковая глобализация, информационное общество, английский язык,

трансформация образования



163

Сhernykh, Tatyana, primary school teacher specialized school with №155 Intensive

English Language (Kyiv, Ukraine)

CULTURAL POTENTIAL MARKERS OF HUMANITARIAN

IDEOLOGICAL EDUCATION IN SPEECH XXI CENTURY OF

GLOBALIZATION

The article analyzes the cultural markers of potential ideological liberal education, providing

treatment to identify the "code" of cultural development. Studied liberal arts education, which aims

to give a holistic worldview determined cultural markers of the information society, globalization.

Humanitarian education designed to justify a new dialogue with nature as the noosphere. The place

and role of speech globalization as a process of active interpenetration of languages in the context

of globalization, characterized by the dominance of the English language. Thanks to systematic and

synergetic methods studied cultural markers ideological potential humanitarian education in the

nonlinear space. It is concluded that the era of transformation of education under the influence of

globalization and informatization factors causing significant changes in the ideological and value

systems of modern societies. Proficiency in English - a combination of experience, values,

information, expert assessments, defining a new experience and culture. Knowledge Management

English speech in the conditions of globalization - a systematic process of identification, use and

transfer of information, knowledge, people can create, refine and apply. Acquiring knowledge of

English extends humanitarian culture in which a person samoudoskonalyuyetsya and generates new

knowledge accumulates and uses them in the interest of obtaining competitive advantages of both

the individual, so organizations. Knowledge Management English speech in the conditions of

globalization includes the following components: 1) stimulate growth of knowledge of the English

language: 2) selection and accumulation of significant evidence of a country that is studied; 3)

preservation, classification, transformation, ensuring availability of knowledge of the English

language; 4) the dissemination and sharing of knowledge, including in the framework of the

organization; 5) Use knowledge of English in business negotiations (processes), including in

decision-making; 6) implementation of knowledge of English in products, services, documents,

databases and software applications; 7) protection of knowledge aimed at samoudoskonalennyat

personality. The key objectives of improving the quality of humanitarian education in the EU

related quality of youth acquiring mastery of foreign languages, including English, which involves

raising the level of humanitarian culture, building their own social and cultural identity by exploring

another culture. The dialogue of cultures and civilizations described as the interaction of different

cultures in a situation pluralistic cultural environment, the task of which is adaptation to new

cultural values in the information society.

Keywords: cultural markers ideological potential, humanities, language, globalization,

information society, English, transformation of education.



Філософія

Проблеми зростаючої ролі інформаційно-комунікаційної функції держави в умовах інф. сусп-ва…

164

УДК 316.77:342.5:004

СОСНІН О.В.,

доктор політичних наук, професор,

Заслужений діяч науки і техніки,

член-кореспондент Української академії політичних наук,

завідувач кафедри міжнародної інформації Інституту міжнародних

відносин Національного авіаційного університету,


____________________________________________________________________

ПРОБЛЕМИ ЗРОСТАЮЧОЇ РОЛІ ІНФОРМАЦІЙНО-

КОМУНІКАЦІЙНОЇ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ

ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

В статті представлено концептуалізацію зростаючої ролі інформаційно-

комунікаційної функції держави в умовах інформаційного суспільства. Для здійснення цієї

мети представлено аналіз потреби розвитку наукової складової і нового бачення процесів

інформаційного суспільства. Означені процеси націлюють на розширення завдань

державного управління і місцевого самоврядування в умовах становлення мережевої

організації суспільства. Мережева організація суспільства змінюює звички, характер та

образ життя, примушує до змін і упровадження принципів стабільного розвитку. Осягнення

проблем мережевого суспільства в контексті інформаційно-комунікаційного середовища

вирішується у складних умовах, коли проти України розгорнута повномасштабна

інформаційна війна.

Ключові слова: інформаційно-комунікаційна функція держави, інформаційне

суспільство, мережеве суспільство, мережева організація, державне управління, місцеве

самоврядування, інформаційно-комунікаційне середовище, інформаційна війна



Цікавою з точки зору організацій нових політичних сил, партій і рухів

подією стало проведення 12 вересня 2015 року в Українському домі Першого

Всеукраїнського з’їзду докторів, кандидатів наук і магістрів з державного

управління. В ініціативному порядку і за підтримки нової політичної партії

«Місцевого самоврядування» вони оголосили про намір провести ревізію

існуючої системи державного управління (на мій погляд, не дуже

усвідомлюючи свої можливості, хоча бажання задіяти свій науковий потенціал

було). Це цілком природно, оскільки навіть оголошене намагання розв’язати

найскладніші проблеми управління країною в умовах постіндустріальної

цивілізації, безумовно, є виключно цікавою з наукової точки зору проблемою і

апріорі передбачає проведення багатьох всеосяжних досліджень. На думку

філософів, політологів і докторів наук з державного управління, які виступили

із доповідями на з’їзді, пошук ефективних механізмів управління

потребуватиме глибокого опрацювання багатьох ідей і концепцій, вибудови так

званої «вертикалі влади» [1].



© Соснін О.В., 2016

165



Проблема ефективності державного управління існувала завжди. Ще за

часів Платона філософія, а потім і спеціалізовані науки невтомно шукають

формулу влади, здатну забезпечити стабільність світових цивілізаційних

суспільних систем розвитку, а, починаючи з кінця 70-х років ХХ століття, світ

постійно «сколихують» різноманітні адміністративні реформи, у яких

відбиваються незадоволеність громадян різних країн світу ефективністю

функціонування своїх держав і спроби знайти оптимальні для нових історичних

умов форми державного устрою та ведення економіки і інформаційно-

когнітивної взаємодії громадян в суспільстві. У СРСР такий пошук завершився

крахом із наступною «шоковою терапією» для життя народу та виключно

високою концентрацією корумпованого чиновництва в системах управління

незалежних держав, які виникли на його теренах [2].

Мета наукового дослідження – концептуалізація зростаючої ролі

інформаційно-комунікаційної функції держави в умовах інформаційного

суспільства.


- аналіз потреби розвитку наукової складової і нового бачення процесів, що

передбачають розширення проблемного поля завдань державного управління і

місцевого самоврядування в умовах становлення мережевої організації

суспільства;

- виявлення суті ідеології мережевого суспільства, яке дедалі відчутніше

впливає на наше життя, змінюючи наші звички, характер та образ життя,

примушуючи до змін у розумінні основоположних засад принципів

стабільності розвитку;

- осягнення проблеми в контексті розбудови в Україні мережевого

інформаційно-комунікаційного середовища в умовах, коли проти нас

розгорнута повномасштабна інформаційна і військова агресія.

Виклад матеріалу

Сьогодні, під впливом подій, які постійно супроводжують системну кризу

влади в Україні з 2004 року, набули прискореного розвитку революційні за

формою дії. Вибухом став Євромайдан взимку 2013-2014 років, яким

стимулювали військові дії на південному сході країни, в яких загинуло вже

тисячі людей. Ситуація в Україні неухильно погіршується практично у всіх

сферах. Рівень її рейтингових оцінок, відображаючи об’єктивний стан речей,

неухильно знижується, а відношення до країни в світі дедалі більш відчутно

переходить від співчуття до нерозуміння і навіть засудження. Одне із

ключових протиріч, яке ми можемо бачити, - прірва між ідеєю державного

суверенітету і глобальними масштабами сучасної економіки. Ми побачили, що

світове промислове виробництво, науково-технічне співробітництво й зовнішня

торгівля майже повністю контролюється транснаціональними корпораціями та

урядом США, що неминуче обмежує наші суверенні можливості, впливає на

соціально-економічний та суспільний розвиток у межах своєї території і

спонукає до глибинних реформ. Великим сподіванням на їх позитивне

Філософія


166

проведення є для нас те, що США на стратегічному рівні розповсюдить

інформацію, яку отримали їх аналітичні структури і розвідка, і надасть нашому

суспільству докази корупційних взаємовідносин в Україні між діючими

державними діячами, партійно-господарською номенклатурою УРСР і відверто

злочинними особами.

Будь-який фахівець, якому доводилося проектувати, впроваджувати або

просто спостерігати за роботою автоматизованих навіть іграшкових систем, а

тим паче здійснювати управління автономними технічними об'єктами,

налагоджувати управління виробничими або армійськими колективами, знає,

що людина у будь-якій системі управління є самою слабкою ланкою. Можливо,

саме тому у людства постійно виникала потреба переходу до організації нової

економіки, громадянського суспільства, «відкритого управління» й

інформаційно-комунікаційного світоустрою, адекватного теоретичного

пояснення чому ще немає. Відкидаючи в цілому ідею технократичного підходу

в організації системи державного управління, ми не можемо не погодитися, що

вона складається з величезного числа державних службовців, «вбудованих» у

гігантську ієрархічну піраміду, у якій кожний чиновник, в ідеалі, повинен на

всіх рівнях державної влади грамотно й відповідально виконувати свої

функціональні обов’язки, розуміти свою роль і значення в загальній системі

державного управління [3 ].

Потреба розвитку наукової складової і нового бачення процесів

передбачає розширення проблемного поля завдань державного управління,

зміну стратегії наукових розвідок, тематичних пріоритетів, а також

прикладного (технологічного) спрямування наукових досліджень щодо

практики державного управління і місцевого самоврядування в умовах

становлення в світі мережевої організації суспільства. Це, безумовно, вимагає

залучення, перш за все, не емпіричних методів, якими користуються політики, а

більш точних - математично-кібернетичних із підвищенням якості наукових

досліджень за рахунок точних знань і вимірювань.

Насичення комунікаційного простору України комп’ютеризованими

засобами сприйняття, передачі і збереження інформації, розширення горизонтів

можливостей від масової комп’ютеризації, поширення прогресивних методів

західної інформаційно-комунікаційної й інформаційно-аналітичної культури не

вирішує тут проблему якості вітчизняної школи управлінців, яка збудована на

залишках партійної школи радянської доби. Вона, головним чином, внаслідок

багаторічного неконтрольованого нашарування псевдознань несе в собі багато

негативних явищ. Через надмірну відкритість інформаційно-комунікаційної

сфери України до неї за роки набуття незалежності проникли різні суб’єкти,

мотиви діяльності яких проявляються не відразу і наслідки стають відчутними

тільки постфактум, тобто, коли негативний ефект вже настав і його іноді

неможливо виправити (мінімізувати). Цьому сприяв низький імунітет і

ослабленість державної влади на тлі процесів загальносвітової суспільно-

політичної і економічної кризи [4].

Прискорена деградація системи державного управління в Україні в

умовах постіндустріальної доби була обумовлена ще й тим, що основні



167

інститути влади в суспільстві увійшли в епоху індустріального періоду

розвитку держави нереформованими, тобто, в координатах вимог радянської

загальносоюзної номенклатури. В них не було закладено запас «міцності»

протистояти викликам величезних історичного масштабу подій знищення

СРСР. Це привело зокрема до руйнації в країні фундаментальної науки, освіти,

систем охорони здоров’я та соціального забезпечення, структур армії,

спецслужб, ієрархії державної бюрократії… Протягом 25 років незалежності в

цілому це привело фактично до приватизації в Україні державних структур

групами із приватними інтересами (цей процес по інерції називають

«корупцією», але термін застарів і не відбиває реального стану справ). За

образним висловлюванням Нобелівського лауреата Ж. Алфьорова, «ми ступили

в постіндустріальну епоху, просто знищивши промисловість і науку, не

створивши для себе якої-небудь альтернативи їх розвитку» [5].

За таких умов, рятівним колом для нашого суспільства мала би стати

масова інформатизація суспільства. За допомогою сучасних інформаційно-

комунікаційних технологій (ІКТ), які дозволяють активно проникати у

свідомість людей, давати їм новітні знання і досвід побудови демократичних

суспільств інших країнах, національним елітам можна було би намагатися

вивести Україна на рівень провідних країн світу. На жаль, недосконалість і

неврегульованість процесів пошуку не дозволили цього зробити. Одержання

інформації людиною в сучасній інформаційно-комунікаційній реальності стало

ототожнюватися у нас із довільністю і псевдосвободою на право загальної

відкритості національного інформаційного простору і повної довіри до змісту

іноземних інформаційних джерел [6 ].

Слід зазначити, що потреба знайти корисні знання традиційно

задовольняється людиною майже самостійно і часто не через освіту, а шляхом

спокуси пізнати для себе щось нове. В умовах сучасного світу кожний артефакт

світової науки, культури тощо, за великим рахунком, став на сьогодні товаром,

який пропонується для поширення в інформаційно-комунікаційному просторі

будь-якої країни. Іноді це стає викликом, особливо, якщо походження

інформації має іншу цивілізаційну культуру. Саме тому технологічно

інформаційно-комунікаційний простір нашої країни розглядається сьогодні як

закритий ринок, в якому грошовий прибуток від продажу знань поки що

нижчий від максимального, і його відкривають всіма можливими засобами і за

будь-яку ціну. У нас це відбувається, головним чином, через США і

європейський полюс Євразії, який складається із країн так званої «старої

Європи» і країн, які не так давно увійшли до Європейського Союзу і НАТО) [7].

Процес опанування нових знань спричиняє різку, іноді майже миттєву, а

часто й полярну зміну направленості вектору розвитку суспільно-політичних і

економічних процесів. У нас це багато в чому було пов’язано із намаганнями

національних еліт вступити до Європейського Союзу, не подолавши вад

радянського періоду розвитку. Це обумовило, свого часу, загальну і надмірну

тенденцію нарощування ліберально-демократичної компоненти в економіці,

праві, політиці з метою формування базису суспільства, орієнтованого на

стандарти життя країн ЄС. Через безсистемність дій влади в цьому напрямку

Філософія


168

виникла величезна криза довіри громадян, оскільки запозичені зовні рецепти,

програми і ідеології не стали омріяною чарівною панацеєю для розвитку

державності, економіки і національної культури. За великим рахунком,

характерною рисою нашого суспільно-політичного сьогодення залишається

ізольованість від світу, замкнутість у власних кордонах, ідеалізація

гетьманщини та вільностей козацтва…тощо. І це не зовсім зрозуміло, чому

національна еліта, відкинувши досвід і фантастичні досягнення в

індустріалізації країни в ХХ столітті, намагається сьогодні нав’язати народу

мрію жити під гаслом «Степ і воля - козацька доля». Відкидаючи ідею того те,

що суспільство і в епоху модерну (навіть із зростаючим релігійним

патріотизмом за свою слов`янську цивілізацію) має вибудовуватися на новому

баченні історії своєї країни на євразійському просторі, ми автоматично

порушуємо збалансоване протистояння двох фундаментальних властивостей

суспільства - ієрархії і ентропії [8 ].

Із фізики знаємо, що ентропія означає перехід речовини на більш низький

рівень організації із виділенням енергії. Переносячи її на суспільно-політичні

процеси, можна сказати, що це, по-перше, інерція мислення розвитку, навіть

спротив впровадженню нового... Ієрархія, навпаки, ототожнюється із

розвитком, оскільки завдяки їй суспільства завжди намагаються системно і

культурно зорганізуватися, надаючи сенс життю окремих народів, держав і

навіть імперій через раціональність форм і чітке спрямування дій. В різні часи

ієрархії були феодальні, лицарські, буржуазні...

Ієрархії, які вибудовувались на демократичних засадах, із залученням із

широких прошарків суспільства до владних структур суспільства яскравих і

освічених особистостей, відзначалися стабільністю розвитку в часі, і навпаки,

там, де залучалися кланові структури, ентропія робила її нестійкою. Таким

чином, спектр ієрархій простирається від жорстких кланових, де практично

були відсутні сама можливість змін статусу людини, до демократичних, де

існувала циркуляція освічених і патріотично налаштованих еліт, суспільство

виявляло стійкість, стикаючись із кризовими явищами, були стабільними в

розвитку, інтегруючи через нових членів прогресивні технології і суспільно-

політичні ідеї свого розвитку. Ротацією еліт вони уникали катастроф.

Всі відомі з історії суспільства у своєму розвиткові стикалися із

невідворотністю і подвійністю процесів вибудови ієрархії та впливу на них

ентропії. Ієрархія постійно намагалася приборкати (придушити) ентропію,

остання - постійно розвалювала ієрархію, розчиняючи своїм ірраціоналізмом і

безвекторним спротивом асоціальних елементів (злочинців, ледащих, поетів,

мрійників, революціонерів або сектантів й інших незадоволених існуючим

станом речей). В прошарках різних суспільств в різних історичних ситуаціях

постійно формувалися і формуються контреліти, які за певних умов і обставин

набувають значної сили і починають ініціювати кардинальні зміни в соціально-

політичних процесах та «звалювати» правлячі еліти.

Ми це повною мірою відчули на зламі восьмидесятих-дев’яностих років

ХХ століття, коли в процесі розпаду СРСР і набуття Україною незалежності вся

ієрархія еліт комуністичної доби розвалилася і майже миттєво втратила



169

управління країною, переключившись на її пограбування. На наш погляд,

пов’язано це було, по-перше, із глибокою корумпованістю і елементарно

низьким рівнем підготовки кадрів для ієрархії, а також виключно низькою

ефективністю роботи науковців, які її обслуговували. Вони не розгледіли, що

саме в той час наукові розвідки світових управлінських еліт дозволили на нових

управлінських засобах розгорнути широкий дискурс щодо облаштування

суспільства. Ґрунтуючись на роздумах і творчих доробках, головним чином,

математиків і кібернетиків, у тому числі радянських, світ звернув увагу на

переваги ідеї мережевої організації суспільно-політичних і фінансово-

економічних процесів. Іспанський соціолог М. Кастельс перший дав назву для

нової організації суспільства, назвавши його мережевим.

Ідеологія мережевого суспільства вже доволі виразно сформувалася на

Заході і дедалі відчутніше впливає на наше життя, змінюючи наші звички,

характер та образ життя, примушуючи до змін у розумінні основоположних

засад принципів стабільності розвитку, безпеки, співвідношення (балансу сил)

ієрархії і ентропії в суспільстві. Найважливішим стало розуміння поняття

«мережа» (вона, наприклад, може бути інформаційно-комунікаційною,

розвідувальною, торгівельною, сектантською, терористичних угрупувань,

релігійною, мережею агентів впливу, тощо). Своєчасна поява мережі Internet,

яка стала втіленням багатьох навіть фантастичних ідей глобального управління

людством через мережу, яку і назвали «WorldWideWeb», тобто павутиння, яке

вкрило на сьогодні весь світ. В її контурах працює багато мереж, які

об’єднують інтереси різних сил. Всі вони функціонують за своїми статутними

принципами і сьогодні наразі вже не можна не враховувати їх присутність в

нашому житті, не реагувати на їх неконтрольоване зростання, позитивне і

деструктивне втручання в життя суспільства.

Особливо відчутним цей вплив є у сфері діяльності засобів масової

інформації і загальнолюдської інформаційної комунікації. Багато в чому він на

сьогодні визначає розвиток філософських концепцій, формує свідомість - все

те, що ми приймаємо апріорі некритично, а може навіть й іронічно, не

усвідомлюючи важливість і справжні наміри тих, хто направляє на нас потоки

опрацьованої інформації, долає бар’єри нашої захищеності, вражаючи нас

надлишковим, але спеціально спрямованим на нас, інформаційним

навантаженням.

Поступово ми стаємо елементами, так або інакше інтегрованими

(втягнутими) в цей процес, і мимоволі стаємо власниками різноманітних

мережевих карт, відвідувачами мережевих салонів, надмірно багато

користуємось мережею Internet, мобільним та іншими видами зв’язку. Все це на

сьогодні здається природним. Соціологи, скажімо, вбачають мережевий фактор

у приналежності до етнічних меншин, земляцтв, оскільки для більшості таких

мережевих співтовариств особливе значення має місце народження своїх

членів, що не фіксується у правовому статусі людини, однак, стає їх мережевою

ознакою. Ця прадавня, архаїчна прикмета (як, скажімо, і кумівство) сьогодні

стає в Україні вельми впливовою при формуванні владних структур і

інституцій.

Філософія


170

На відміну від поглядів на звичні для нас ознаки суспільства, розвиток

яких засновано на протистоянні й антагонізмі до централізованої і раціонально

організованої державної влади (ієрархії) та хаотично орієнтованими опозиційно

налаштованими угрупуваннями (ентропією), мережа, як виявляється, синтезує

їх властивості. В мережі стає більше організованості й ієрархічності, ніж у

чистому хаосі, але набагато менше організації і неупередженості, ніж в ієрархії.

Вже при організації мережа закладає достатньо великі свободи й гнучкість в

діях структур управління. Таким чином, мережеве суспільство дає багато

відповідей на проблему співвідношення ієрархії й ентропії в житті сучасного

суспільства.

Мережа дедалі більше стає ієрархічно організованою (структурованою),

але такою, що значно ближча до хаосу і свободи ‒ до непередбачуваності і

спонтанності в поведінці людей. Не випадково багато з тих філософів, які

займаються дослідженням постмодерну, називають мережеві організації

ризоматичними, тобто, бульбоподібними, оскільки їх розростання відбувається

нагору у стебло і униз у коріння, причому майже довільно, випускаючи десь

коріння, а десь - стебло, і, коли ми хочемо їх винищити, вони продовжують

розростатися далі, напрочуд успішно долаючи перешкоди на своєму шляху.

Ризоматичні форми організації мережевого суспільства стають дедалі більш

різноманітними і розповсюджуються напластовуючись одна на одну,

примушуючи нас відмовлятися від ієрархічних структур, до яких ми звикли,

заради свободи суспільства, начебто відкидаючи насильство ієрархічних

структур (що, однак, завжди були ознакою високорозвинених суспільств і

держав, і так звана легітимізація насильства з боку влади, завжди

обумовлювала розвиток ентропії, прояви якої жорстко карались, і за рахунок

цього підвищувала якість ієрархії).

Вибух інформаційно-комунікаційної активності всередині ХХ століття,

безумовно, був обумовлений появою персонального комп’ютера. Алгоритми

комп’ютерного спілкування, які супроводжували його появу, сприяли

об’єднанню суспільства в мережеві ланцюги. Майже миттєво людство

переступило традиції інформатизації, які було встановлено великими ЕОМ, і

почало віднаходити нові погляди на світ під впливом свобод, які надавав

персональний комп’ютер і мережа Internet. Світ людських цінностей під

впливом бурхливих змін почав швидко змінюватись, дедалі більше ставав

мінливим і суперечливим. Криза системи цінностей і тотальне знищення деяких

її ланцюгів спричинили незворотні зміни у структурі внутрішніх і зовнішніх

взаємовідносин людини з державою. Цінності культури не загинули, однак

стали іншими за своїм виміром, рангом, спричинивши мішанину їх звичної

ієрархії, і від цього залежить вирішення низки питань, пов’язаних із

внутрішньою і зовнішньополітичною стабільністю.

Через надмірні уявлення апологетів інформаційної свободи в

інформаційно-комунікаційному середовищі і втрату відповідальності за свої дії

(внаслідок неврегульованості інформаційного законодавства щодо оформлення

інформаційних повідомлень), в українському суспільстві почала швидко

зростати сила ентропії - супротиву владним ініціативам і тенденції до



171

мережевої організації. Скажімо, протистояння застарілим методам ведення

державою пропаганди обумовило кризу в державному управлінні, новий вимір

проблем людської гідності і безпеки. Людина дедалі більше ставала

користувачем мережевих ресурсів Internet, безпідставно приймала участь в

різноманітних урядових і неурядових заходах і організаціях. Управління

державою майже хаотичною почало поглинатися мережевою системою, яка

легко почала перетинати державні кордони, долати економічні й юридичні

перешкоди в міжнародних відносинах. Поступово ми із ієрархічно

налаштованого суспільства із традиційними уявленнями про можливе і

неможливе, мораль і моральність, почали перетворюватися на фрагменти

глобального павутиння, і через нас легко почали пропускати величезну

кількість позитивних і негативних імпульсів впливу на свідомість. Для

більшості це поки що неусвідомлена сила організаційної зброї, яка вже активно

використовується проти нас в якості з метою деструктивної маніпуляції нашою

свідомістю, і, таким чином, можна говорити, що мережеве суспільство

приховує в собі колосальну загрозу людству.

Все це змушує сьогодні владні структури багатьох країн терміново

переглядати засади філософії комунікації і змінювати методи виконання

державою інформаційно-комунікаційної функції. Складності для нас тут додає

парадокс ситуації, яка полягає в тому, що в процесі суспільно-політичних

трансформацій і технологічного розвитку останніх десятиліть вся

інформаційно-комунікаційна структура держав змінила свій вигляд -

інформація як ресурс розвитку нації і всі технічні засоби її поширення змінили

власників і стали в більшості належати приватним структурам, які здатні вести

деструктивну політику проти України. Тобто, в країні склалася нова і виключно

складна конфігурація інформаційно-комунікаційної системи. Зрозуміло, що в

межах звичних уявлень змінилася і її керованість - відомо, що від того кому

вона належить, тим вона і керована, кому належать інформаційні ресурси, той і

подає імпульси впливу, той власне і керує суспільством.

В Україні законодавець і владні структури намагаються виправити

ситуацію, але ми відчуваємо, що безсистемне впровадження протягом двадцяти

років технічних засобів зв’язку і ІКТ, створених в різних країнах світу, і з

різною метою перетворило наше інформаційно-комунікаційне середовище в

майже некероване. Це обумовлює те, що ми потопаємо в безкрайньому

масмедійному морі спамових і викривлених повідомлень, образів і голосів.

Захопившись свого часу апаратурним оновленням інформаційно-

комунікаційного середовища засобами іноземного виробництва, ми забули на

мить, що сенсом інформаційно-комунікаційної функції держави має бути

збереження і захист змістовної інформації як ресурсу розвитку свого

суспільства. Вона на сьогодні є його кров’ю і базовим ресурсом, таким самим,

як сировина або енергія в індустріальну добу.

На жаль, поки що наше суспільство і наука не відповіли (виявилися

неспроможними віднайти відповідь) на ключові питання, а саме: на якому етапі

і за яких умов інформація перетворюється на інформаційний ресурс, що він

являє собою, хто ним володіє в Україні, кому і навіщо він взагалі потрібен? Як

Філософія


172

наслідок, ми не маємо відповіді на багато запитань щодо регулювання доступу

до інформації. Критичним для нас стає безпрецедентно легковажне відношення

у суспільства до процесів обробки і збереження інформації, вкрай мізерною є

надія на те, що вдасться згенерувати й викристалізувати зрозумілу відповідь на

ці питання в процесах розширення міжнародного науково-технічного

співробітництва. Зростання якості загроз і ризиків в інформаційно-

комунікаційній сфері дедалі ширше проявляється в конкурентних заходах

проти України на світових ринках, і зокрема в межах розвитку комп’ютерної і

телекомунікаційної індустрії, в національних і міжнародних підходах до

процедур доступу до інформації і контролем над нею. Тут людство взагалі

уперлося вже в межу своїх природних можливостей (або підійшло до цього

впритул), і вже відчувається, що, якщо буде продовжуватися зростання темпів

неконтрольованого суспільством поширення інформації, то вже у найближчі

роки людство поглине величезна кількість інформаційно-комунікаційних

проблем і навіть хвороб [9].

В липні 2015 провідні кібердержави світу (США, Китай, Росія, Франція,

Великобританія, Німеччина, Японія, Ізраїль, Іспанія та інші) вперше почали

погоджуватись на спільні дії щодо обмеження дій в інформаційному просторі

планети. Це було подано у «Доповіді групи урядових експертів ООН з

досягнень у сфері інформатизації та телекомунікацій у контексті міжнародної

інформаційної безпеки». Доповідь передана генеральному секретареві ООН для

оголошення на 70-ій сесії Генеральної асамблеї ООН наприкінці вересня 2015

р.. На жаль, і про це варто сказати, що вони поки що носять рекомендаційний

характер для ООН, не примусові і не є юридично обов’язковими.

Відповідно до домовленості провідні країни зобов’язалися

використовувати кібертехнології виключно з мирною метою, запобігати

використанню ІКТ у військово-політичних цілях, не атакувати об’єкти

критично важливих інфраструктур (АЕС, банки, системи управління

транспортом або водопостачанням), не вставляти шкідливі «закладки» у ІТ-

продукцію, не звинувачувати безпідставно один одного в кібератаках

(«звинувачення держав в організації і здійсненні протиправних діянь мають

бути доведені»), боротися із спробами хакерів здійснювати диверсії. В

майбутньому, можливо, їх і зроблять обов’язковими, однак, якщо захист

національних інтересів, розвиток озброєнь, розвідка і шпигунство, сьогодні не

уявляються без ІКТ, то навіть підписання на вищому рівні будь-яких

документів нікого не зупинить. Прописане у Доповіді може означати лише

кодифікування вже прийнятих в суспільстві стійких моделей поведінки, або

бажану модель поведінки, до якої слід прагнути.

Все це «виносить» на нас проблему раціонально вирішити в межах

інформаційно-комунікаційної функції держави багато проблем, зокрема

інформаційної і комунікаційної безпеки і зокрема виключно актуальну

проблему подолання так званого третього інформаційного бар’єру, про

наявність якого попереджав В.М. Глушков. Бар’єр обумовлений самою суттю

ЕОМ, які надали можливість безперервно і необмежено накопичувати і

організувати зберігання в собі величезних масивів інформації. Як ресурс



173

розвитку вони цікаві в практично всіх сферах діяльності людини на

глобальному і на національному рівні. І це не просто проблема розуміння сенсу

великих масивів даних, яка отримала алегоричну назву Big Data. Донедавна

вона вважалася чисто філософською проблемою, до речі, її чіткого визначення

до цього часу немає, однак, із зростанням обчислювальних можливостей

комп’ютерів і функцій ІКТ проблема постійно розростається і із особливою

гостротою постає в нових ракурсах, навіть в термінах. Інформаційна діяльність,

що з’явилася завдяки усвідомленню суспільством суттєвої ролі інформації та

інформаційно-комунікаційних процесів у всіх сферах людської діяльності - на

виробництві, в науці, економіці, культурі, управлінні тощо, поглинає їх майже

миттєво, а відповіді на запитання наскільки людська природа у ХХІ столітті

взагалі зможе пристосуватися до раціонального використання інформації як

ресурсу розвитку, в яких формах і з якою метою, немає. Проблема для

вирішення потребує великих зусиль світової наукової спільноти [10].

Всі, хто займається обробкою великих масивів інформації, вже давно на

інтуїтивному рівні розуміють, що великі дані це: по-перше, величезні масиви

різнорідної інформації про процеси, явища, події, найрізноманітніші об’єкти

тощо, вони поповнюються постійно в режимі онлайн. (Згідно зі статистикою,

60% цієї інформації носить неструктурований, в основному текстовий характер,

але 40% складає структурована, або таблична.); по-друге, вони вже мають

спеціально спроектовані програмні платформи, за допомогою яких великі дані

будь-якого обсягу зберігаються в зручному для використання вигляді; по-третє,

для їх опрацювання існують різного роду математичні методи, перш за все,

статистичний інструментарій (для обробки і одержання результатів у

зрозумілому для людини вигляді).

Осягнути і зрозуміти феномен Big Data навіть в сфері державного

управління нам сьогодні ще важко внаслідок багатьох причин, зокрема тому,

що інформація і знання в різних сферах формують бази даних дещо по різному.

Як наслідок, часто ми не можемо навіть пояснити те, чому нам важко отримати

доступ до найбільш цікавих даних. Пошук технологій для швидкого пошуку

потрібної інформації ведеться всюди і виключно активно, однак, збільшення

обсягів інформації (даних), навіть за умов активного зростання швидкодії ЕОМ,

його постійно обмежує. Результат пошуку залишається незадовільним і

низьким, і для подолання технологічних вад і бар'єрів потребує, з одного боку,

нових технічних засобів зберігання і обробки інформації, з іншого – нових

прикладних програм для розширення можливості користувачів і змістовної

інтерпретації фактів і подій, в тому числі, і для захисту людини від шкідливої і

надлишкової інформації [10 ].

Осягнути ситуацію і точно визначати коло проблем, які треба знати і

вирішувати нам сьогодні в сфері державного управління інформаційно-

комунікаційною сферою, важко. Потрібна постійна і відверта публічна дискусія

фахівців національних наукових і освітніх установ із поверненням до витоків

самої проблеми гуманістичного розвитку України. Конче необхідно справу

розбудови інформаційно-комунікаційного простору країни терміново виводити

із емпіричної сфери знань політиків. Вони не здатні навіть окреслити тут коло

Філософія


174

проблем, які треба вирішувати, а тому інформаційна політика і розбудова

інформаційно-комунікаційної сфери держави не може бути віддана на розсуд

людському егоїзму і сліпим пристрастям. Широковідомі бійці політичних

фронтів, приходячи в структури державного управління, лише паплюжать сенс

її існування, і тут виключно важливим є розуміння того, що для організації

процесів інформатизації країни потрібне виважене розуміння сенсу державного

управління, оскільки за її допомогою встановлюється публічне управління

країною, проводяться широкомасштабні зміни в суспільно-політичному житті

тощо. Значним ступенем це повертає нас до збереження традиційних цінностей,

розвитку патріотизму, що інтегрує креативний потенціал громадян на

досягнення суспільного консенсусу. Крім досягнення відповідного науково-

технічного рівня, потрібна постійна і відверта публічна дискусія фахівців із

поверненням до витоків самої проблеми щодо гуманістичних методів

управління суспільством і інформаційно-комунікаційною сферою. Особливо

прискіпливо ми маємо оглянути проблему в контексті вирішення проблем

розбудови в Україні мережевого інформаційно-комунікаційного середовища в

умовах, коли проти нас розгорнута повномасштабна інформаційна і військова

агресія [11].

Висновки

Розриваючи коло накопичених проблем, Україна, безумовно, має піти на

безпрецедентні реформи в інформаційно-комунікаційній сфері, науці, освіті,

про що ми багато говоримо протягом усіх років незалежності. Корупція та

винайдена бюрократами формальна імітація корисної діяльності набула в нас

масштабу справжнього лиха. Все це знецінює найцікавіші і розумні ідеї

креативно мислячих громадян України, перетворює їх корисні починання у

щось зовсім протилежне задумам. Слід визнати, що внаслідок цього і

багатьох інших причин у нас відбувся провал всіх моделей інноваційного

розвитку суспільства, і стався він тому, що не було враховано повною мірою ані

нашим законодавством, ані свідомістю громадян, цінність і могутність сучасних

інформаційно-комунікаційних чинників. На прикладі провідних країн ми маємо

усвідомити й відчути особисту відповідальність кожного - і влади, і

громадянина, і суспільства за прийняття рішень.

Перспективи подальших наукових досліджень:

- виявлення проблем національної безпеки України та шляхи її

досягнення. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Воронкова В. Г. Інтернет як глобальна тенденція розвитку інформаційного

суспільства / В. Г. Воронкова // Гілея: науковий вісник: збірник наукових праць / гол. ред. В.

М. Вашкевич. - К.: Гілея, 2015. - Вип. 93 (2). - С 174-179.

2. Теория информации: монография / Гордиенко М. Г. и др. - М.: РХТУ им. Д. И.

Менделеева, 2013. - 240 с.

3. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура / М.

Кастельс. - М.: ГУ ВШЭ, 2000. - 608 с.

4. Кастельс М. Становление общества сетевых структур / М. Кастельс // Новая

постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. - М.:

Academia, 1999. - С. 494-496.



175

5. Шадрин А. Е. Сетевая модель организации / Е. А. Шадрин // Информационное

общество. - 2000. - № 2. – С. 86-88.

6. Канцір В. С Тероризм у сучасному глобалізаційному просторі: філософсько-

правовий вимір: монографія / В. С Канцір. - Л.: Край, 2011. - 554 с.

7. Маркарян К. В. Общая теория постиндустриального государства / К. В. Маркарян. -

М.: УРСС, 2002. - 333 с.

8. Друкер П. Ф. Задачи менеджмента в XXІ веке / Питер Ф. Друкер; [пер. с англ. и

ред. Н. М. Макаровой]. - М.: Изд. дом «Вильяме», 2007. - 276 с.

9. Adorno Т. И. Television and the Patterns of Mass Culture / T. W. Adorno // Mass Culture:

The Popular Arts in America. - Glencoe: The Free Press, 1956. - P. 474-488.



16.- Kyiv: ISPC, 2016. – P. 179-191.




REFERENCES 1. Voronkova V. G. (2015), 'Internet yak hlobalna tendentsiia rozvytku informatsiinoho

suspilstva' [Internet as a global trend of development of the information society], Hileia: naukovyi

visnyk: zbirnyk naukovykh prats [Gilea: Research Bulletin: scientific research journal], Kyiv:

Hileia, 2015, vol. 93 (2), pp. 174-179.

2. Gordiienko M. H. and others (2013), Teoriia informatsyi: monografiia [Theory of

Information: Monograph], Moscow: RKhTU im. D. Y. Miendielieieva.

3. Castells M. (2000), Informatsyonnaia epokha: ekonomika, obshchestvo і kultura [The

Information Age: Economy, Society and Culture], Moscow: HU VShE.

4. Castells M. (1999), 'Stanovleniie obshchestva setevykh struktur' [Formation of the

company networks], in Ynozemtseva V. L. (ed.) Novaia postindustrialnaia volna na Zapade:

Antologyia [New post-industrial wave in the West: Anthology], Moscow: Academia, 1999, pp. 494-

496.

5. Shadrin A. E. (2000), 'Setevaia model organyzatsyi' [Network model of organization],

Informatsyonnoe obshchestvo 2: 86S8.

6. Kantsir V. S. (2011), Teroryzm и suchasnomu hlobalizatsiinomu prostori: filosofsko-

pravovyi vymir: monohrafiia [Terrorism in the contemporary global space: philosophical and legal

aspects: Monograph], Lviv: Krai.

7. Markarian K. V. (2002), Obshchaia teoriia postindustrialnogo gosudarstva [General

theory of post-industrial state], Moscow: URSS.

8. Drucker P. F. (2007), Zadachi menedzhmenta v XXI veke [Management Challenges for

the 21st Century], Translated by Makarova N. M., Moscow: Yzd. dom Viliams.

9. Adorno T. W. (1956), 'Television and the Patterns of Mass Culture' Mass Culture: The

Popular Arts in America, Glencoe: The Free Press.



16.- Kyiv: ISPC, 2016. – P. 179-191.




СОСНИН А.В., доктор политических наук, профессор, Заслуженный деятель науки и

техники, член-корреспондент Украинской академии политических наук, заведующий

кафедрой международной информации Института международных отношений

Национального авиационного университета (Киев, Украина) E-mail: [email protected]


Філософія


176

ПРОБЛЕМЫ УВЕЛИЧИВАЮЩЕЙСЯ РОЛИ

ИНФОРМАЦИОННО-КОММУНИКАЦИОННОЙ ФУНКЦИИ

ГОСУДАРСТВА И ПУТИ ИХ РЕШЕНИЯ В статье представлена концептуализация увеличивающейся роли информационно-

коммуникационной функции государства в условиях информационного общества. Для

осуществления этой цели представлен анализ потребности развития научной составляющей

и нового видения процес сов информационного общества. Обозначенные процессы

нацеливают на расширение задач государственного управления и местного самоуправления в

условиях становлення сетевой организации общества. Постижение проблем сетевого

общества в контексте информцаионно-коммуникационной среды решается в сложных

условиях, когда против Украины развернута полномасштабная информационная война.

Ключевые слова: информационно-коммуникационная функция государства,

информационное общество, сетевое общество, сетевая организация, государственное

управление, местное самоуправление., информационно-коммуникационная середа,

информационная война

Sosnin, Alexander, Doctor of Political Sciences, Professor, Head of International

Information National Aviation University (Kiev, Ukraine) E-mail: [email protected]

THE PROBLEM OF THE GROWING ROLE OF INFORMATION AND

COMMUNICATION FUNCTIONS OF THE STATE IN TERMS OF THE INFORMATION

SOCIETY AND THEIR SOLUTIONS

The article presents the konceptualìzacìû growing role of information and communication

functions of the State in terms of the information society. To implement this goal presents an

analysis of the needs of the development of the scientific component and a new vision of the

processes of information society. Defined processes nacìlûût′ the expansion of the tasks of public

administration and local self-government in the conditions of formation of network organization of

society. Analysis of problems of increasing the role of information and communication functions of

the State in terms of the information society directed at identifying the essence of the ideology of

the network society, which affects our lives. Network organization of society zmìnûûê habits,

character and way of life makes changes and introduction of the principles of sustainable

development. Understanding the problems of network society in the context of information and

communication environment is solved in difficult conditions, when Ukraine established a full-

blown information war.

Keywords: information and communication function of the State, information society,

network society, network organisation, public administration, local government, information and

communications environment, information warfare





© Chorna Lydia, 2016

177

UDC 124.4

CHORNA, LYDIA,

PhD in Political Science,

assistant professor of Philosophical Anthropology department


____________________________________________________________________

IDEAL AS A FUNCTIONAL SYSTEM: THEORETICO-

METHODOLOGICAL ANALYSIS

Проблема ідеалу залишається у ХХІ столітті актуальною для дослідження.

Взаємовідносини між ідеалом та його практичним втіленням є гострою темою для дискусій

в сучасній філософії, політології, теорії державного управління. Мета статті - надати

теоретико-методологічний аналіз розуміння ідеалу, розглянути ідеал як функціональну

систему. Тому основним методом – є метод системно-структурного аналізу. Сучасне

полісистемне бачення проблеми ідеалу базується на теорії динамічних систем, що надає

можливість досліджувати ідеал як ідентичність на межі деструкцій, втрати

ідентичності та тих процесів, що пов’язані з глобалізацією, з метаекологічним

контекстом, з соціокультурними трансформаціями. Діалог культур у глобалізаційних

процесах призводить до адаптації однієї культури іншою. «Щеплення» ідеалів часто-густо

призводить до перетворення культури, яка колонізує у культуру, яка здатна до адаптації.

Формуються ідеали як актори метакультурних відносин, актори цивілізаційного процесу.

Це стає запорукою методологічного аналізу ідеалу як функціональної системи.

Ключові слова: ідеал, суспільний ідеал, ідеал як функціональна система, діалог

культур.

The category of “ideal” is semantically heavily loaded. It comprises both the

understanding of the necessary future, the models, the set-ups, everything that is

considered best, essential and regulatory active. At the same time it includes the

phenomenon of the individual that carries the universal in itself. The problem of the

“ideal” interested thinkers of all times and peoples. Today it remains no less valid

for research. Interrelation between ideal and its practical implementation is a much

discussed issue in present-day philosophical thought. In this way or another the

problem of contemporary social ideal has been treated by every philosopher from

antiquity to our day. Understanding social ideals is basic for the philosophical

comprehension of human existence. Ideals and purposes, that people or society

have, fully determine their future.

This article suggests that the problem of ideal be treated in the context of

comprehending the future. Attention will be paid to the analysis of the ambivalency

of ideal and the problem of the ideal will be discussed as a functional system.

It is rather difficult to present a full list of authors who dealt with the given

problem. Among Ukrainian researchers who devoted their scientific work to the

problem of ideal it is possible to name B.Barkov, M.Popovich, T.Rosova,

S.Samchuk, V. Shinkaruk et al.

The purpose of the article is to analyse the understanding of ideal in the context

of forms of developing the future and examine ideal as a functional system. The


Філософія

Ideal as a functional system: theoretico-methodological analysis

178

basic method used to research the problem is systemic functional analysis.

Ambivalency of ideal is the reason why it is understood in many different ways. On

the one hand, it is presented as the ideal, that is the accomplished, that which is

constructed in images, norms, specimens and models of the essential and necessary

future. On the other hand, it is understood as a stable, established way of life and the

ideal construction that is a guarantee of realising and realised harmony in various

spheres of culture, from ethic, artistic, aesthetic up to juridical, legal standards that

are of precise instructive character. But the very approach to ideal as a functional

system shows that ideal is determined within the realm of sociopragmatics. It is

examined within the social system oriented to a certain user, to a certain social

community which in one way or another legitimizes this ideal and sees in it their

purpose, target and goal. It is in some way oriented to the regulatory functions that

implement this ideal.

The concept of “functional system”, as is known, was first discussed by

neurophysiologists. Anohin, e.g., singles out such mechanisms as action acceptor

[1]. But it is important to widen the meaning of functional system, from the concept

in which the boundaries, horizons and selfrealization indicate space-time continuum,

to the concept of “functional system of culture”.

It means that culture can also be interpreted as a certain social system in which

there function mechanisms of some prevision of the future and this future is a

polysystemic unity for it is described in the context of different systems. These

systems embrace the spheres of art, ethics and aesthetics. In other words, we at once

get into the context where systemic analysis becomes polisystemic and functionality

is widely interpretered as a project, as a system of purpose setting and a mechanism

of identifying purpose setting and purpose realization which in advance are formed

as an ideal, as a model of the necessary future which becomes a system creating

source and a guarantee for the functioning of various systems in the socium.

P. Anohin writes: nowadays the development of some concrete scientific

disciplines sets the task of researching specific forms of space-time structure of the

world on different levels of matter organization, in particular, on the level of living

matter. The world space-time structure is the basis on which prehistoric life acquires

its basic qualities and living creatures get the qualities which make them adaptive in

the process of their evolution up to the highest stage – the human being [1.p.7].

That is, philosophic aspects of a functional system are discussed mainly as

types of man’s system of adaptation to space-time continuum, meaning it as a unity

of social time and space which is fixed in various forms of activity. This makes it

necessary to define the specific features of the world time structure which became a

sort of a categorical imperative for the development of life on Earth [1,p.8]. Here

Anohin uses Kant’s category of ‘categorical imperative’ not because it appears to be

a good metaphore but because ideal always exists as a certain normative base, a

certain system of purposes or a nucleus of purpose setting, thus creating a certain

possibility of realization which may be defined as imperative, i.e. assigned, and

which is described in the system of social prediction and purpose realization as a

project.



179

Project is interpreted in a rather wide sense. It is defined as an activity

mechanism of all living creatures, which even on the level of a cell works as an

action acceptor. It is also interpreted as activity of purpose setting, which denotes a

certain overpurpose of human existence. This overpurpose is in some way connected

with the nucleus or with the system of purposes that defines a polysystemic whole

and which creates a universal unity of systems of human existence or of cultural

practices as action mechanisms of the functional system of culture.

Anohin states that the system of purpose setting in anticipating the future and a

certain vision of the future as the accomplished is a rhythm, a cyclical mode, thanks

to which the organism adapts to certain extreme phases of development. This

cyclical mode makes it possible to enter the space-time context of the existence of the

system, which provides the possibility for the chronotop to exist, i.e., to understand

space-time as a life cycle and thus develop the strategy of adaptation and survival.

But if to speak about the functional system within the boundaries of culture, adaption

alone is not enough. No doubt adaptation is important as oriented activity, but besides

adaptation there exists another reality of remaking and transforming space-time

relations. That other reality provides even more than that, it opens the way for the

creation of a new product, a new continuum and a new chronotop which in fact

becomes a new chronotop of culture or of those cultural practices within which new

temporalities of human activity are realized.

P. Anohin writes: in the history of civilization it is difficult to pinpoint the

moment when the idea of the wholeness and unity of the world arose. Probably

when a thinking man first tried to understand the world he came across the beautiful

harmony between the whole, the universe and separate parts and details. But due to

the nature of the human mind man has always had to deal with the with his

immediate competitive surrounding, with a certain niche of division. And this creates

those concrete images that influence the activity of knowing the world [1, p.49].

Thus, it is about what is universe. Ideal itself can also be understood as a

universe, a projection of the ideal on the world, meaning the ideal as “ all possible

and impossible worlds”, if to understand the universe according to S.Crimsky [3;4].

It is the universe, as a projection on the world of the ideal of all possible and

impossible worlds, that realizes the complex dichotomy of idea and reality. It is the

universe that brings forth the ideal as a definition of consciousness, as that which

denotes purpose, target, modes of purpose setting and foresees the future result and it

also designates all those artifacts of culture that become the carriers of that ideal.

This is not only the consciousness of man. It is also separate images, specimens and

norms verbalized and realized in represented constructions, in certain acts of purpose

setting in whatever form. They can even be embodied in a subtle form, in a form of a

jesture, a form, defining a volition imperative. But it all testifies to the fact that there

appears an image which can be called a universe. As it is, the difficulty of today’s

interpretation of ideal and the ideal consists of the fact that the world around us is no

longer a universe. It is a multiverse, as there exist many universal systems, and a lot

of interpretations of the universe. There are many possibilities to find wholeness on

the level of metaconstructions and these metaconstructions can no longer bear the

arising overstress. That is why, there again appears a temptation to turn to

Філософія


180

protosubstances – be it nature, spirit, activity or the absolute in the form of a

heavenly source. Or on the contrary – to define ideal quite nominalistically as a

realized construction, which is presented in a single thing, in the imperative jesture

of human volition, purpose setting which is fixed as a norm, as a standard, as a cliché,

as a canon and as a rule that can be understood either in the system of deviating from

following it, or in the system of singleminded imperative recognition of the rule. It is

possible to say that all the set of these considerations raises the problem of

polyfunctionality of ideal, where not only one function is realized, but there appears

a vector of functional selfrealization of ideal as a certain problem of adequacy or

adequacies to ideal in the context of a multiverse, in the context of those universal

intentions, those universal motives that exist in culture in the complex expanse of

space-time temporalities of the ideal. P.Anohin writes: supporters of a system

approach stress it more and more that the system itself is that isomorphic principle

that pierces, passes through all borders that have historically appeared between

different sciences, no matter that these sciences deal with different at first sight

classes of phenomena – organisms, society, machines [1,p.50].

It is for a reason that the author gives rather a capacious character to the class

of phenomena – organisms, society and machines. It is possible to interpret society as

a mechanism, organism as a mechanism and vice versa. These are all quite capacious

metaphors and constructions, beginning with Lametry and to mechanicism and

industrialism, to the interpretation of a machine of desires in the postmodernist

discourse. They testify to the fact that purpose setting and ideal as a functional

system carry in itself the image of mechanicism, i.e. same type schemes, mapschemes

or adaptive principles and regulators of people in the socium. Ideal carries in itself

features of an organism as a systemity.

If to treat socium as a unity of the organismic and the mechanistic, and there

have been quite a lot of such attempts to present it as an interpretative scheme, it

makes it possible to define ideal as some matrix creating a model which together

with the activity and functionality of a machine, i.e. of a functional mechanism,

performs certain normative actions. As a an organism it also carries in itself a certain

evolutionary branch, a folded code which is denoted in various ways. Most often it is

presented within the context of preformism as a kind of a folded historical process of

the existence of organisms in history, culture and socium. All of it, in this way or

another, is filled with the definition of harmony which on the wide sociocultural

material acquires its organismic or mechanistic features that connect it with the

mechanism of determination. Whether we want it or not, civilization is getting more

and more industrialized. It comes to dialogue relations of man and nature, man and

machine, man and all functionally acting devices where man in some measure plays

the role of either an organism, or a machine, or a quantum of socium. The latter

becomes the carrier of the very sociality and ideality that we connect with various

differentially structured ideals: ethic, aesthetic, legal, political etc. Thus a fuctional

system is first of all connected with the system of activity. The questions, that must

be decided in the context of activity, are as follows: What result must be achieved?

In what way must this result be achieved? With the help of what mechanisms must



181

this result be achieved? How can the system be sure of getting the achieved

result?[1, p.70].

Thus the functional system is a system of activity acts and of the verification

necessary for its adequate functioning. But if we try to widen the category of

functional system to sociopragmatics, to the functioning of cultural structures and

subcultures that realize the function of ideal, such statements are certainly not

enough. To widen the concept of functional system, as an independent scientific term,

to the level of a sociocultural matrix of a polysystemic reality of purpose setting and

purpose realization in the realm of culture. It is by all means necessary in the frame

of a system or a polysystem to draw up a model of the culture itself and then,

starting from this model turn to defining its systemcreating components, and develop

its functional mechanisms. It is the mechanisms which already deliver us from the

notorious functionality of the era of Modernity that was characteristic of the

vanguard, structuralism, functionality of social systems, which is also defined within

mechanical determinism as some adaptivity matrix, that defines functionality itself

more widely within integrative processes . These processes in the contemporary

setting, particularly in the context of postsoviet space, undergo difficulties in

changing and adapting to other systemic factors which are connected with

modernization, transformation, transit and other mechanisms of carrying over

systemic quality from other systems into the systems of those cultures which are at a

deadlock when functioning in the so called communist ideal. It is all this context that

will be our problem field of describing and interpreting the phenomenon of the

ideal as the functional, i.e. a polyfunctional whole in the frame of polysystemic

analysis of sociocultural practices.

But if to turn to the system activity interpretation of culture it is worth while to

address the work of Kyiv philosophical school in which the category of “activity”

has undergone a complex transformation. The very complex of purpose setting

remained systemcreating where simple components of labour, according to Marx,

labour itself, instruments of labour and its result were interpreted as purpose, method

and achievement of the purpose, i.e they were interpreted as the very result which

was defined as the object of labour before the activity itself. In time the subject of

labour, the subject of activity, which was first of all defined as a carrier of all

sociocultural potential, as a certain universe, according to S.Crimsky; instruments of

labour, which looked like a full-blooded palette of all instruments of culture creation

and already motivated result, in which the precondition of its achievement was fixed

as a polysystemic whole. All this is a real achievement. It widens the activity of

purpose setting in the space of cultural artifacts and systemically enriches the model

of the future.

Still it is important to mention that culture is not only activity. It embraces the

sphere of state, which is connected with sensibility and with the aesthetic aspect as

sensitive activity. It is also connected with the sphere of motivation, the sphere of

behaviour which is tied with morals, ethics, and generally with the categorical

imperative which Kant describes as a necessary condition of behavioural action space

of selfrealization in any kind of activity. If it is so, there arises a problem – which of

these components – behaviour, state, activity - is systemcreating. Many scientists

Філософія


182

tried to prove that the first stage of culture formation was not activity but behaviour.

This is the opinion of L.Gumilev, who writes that all archaic cultures began with

taboo systems, i.e. a behavioural complex, with a system of initiation – transferring

from one social whole to another gave the possibility to realize tabooed behaviour,

whereas activity system was already determined by this behavioural complex [2].

State began to take shape as an overreality of culture rather late and the

greatest attention to the transformation of states, their formation and definition took

place in Middle Ages. Activity as the main formcreating principle appears in the

first interactive civilization as a systemforming code. This civilization was Antiquity.

Thus, T.Petrov designates nominal cultural social codes in archaic cultures, and in

European culture he points out professional social codes which testifies to the

detailed system of activity as a marker of culture per se [6]. As can be seen, this

analysis already testifies to the fact that culture in its evolutional space, i.e. in the

chronotop of culture creation, was not homogeneous. It was not totally determined

by any one factor of culture creation. The same can be said about ideal, which can be

described as an ideal of activity, an ideal of state, an ideal of behaviour. It is also

that subjective principle, the carrier, the motive, which was achieved in these spheres

and was predominate. It is possible to state that there was a period when the

expression of culture was in essence substantial - and it is analysed in various

conceptions: in different systems of idealism that start from Antiquity, where spirit,

eidos, ideal and the ideal per se is the sructurizing principle of matter. In

materialism (marxism) the structurizing principle is activity. Later there appears

postinterpretation, in which substantilism returns. V.Bichkov, e.g., develops the

theory of postculture which is first of all a possibility of producing and of carrying

ideal, “ the great other”, the absolute. If a culture loses these qualities, it in fact,

loses what is called culture, i.e. it becomes postculture. But such substantialism

demonstrates a certain archaization of culture.

In Chinese philosophy there is another vision of culture which differs from

substantialism. This model may be called phenomenological. It is presented in the

works of V.Shinkaruk, S.Crimsky, V.Ivanov, E. Bistritsky. In their presentation

culture is a phenomenon in which man is given light. It is not simply a space-time

continuum, as Anohin states. It is not simply all the variety of developed activity

which is the basic principle of the marxist approach to the interpretation of culture. It

is a place, the place of the European paradigm where man is possible. Following

Heraclitus, M. Heidegger explains ethos as a place in which a deity is possible.[10]

He states that it is the predication of the ethic in culture, beginning from antiquity,

that is shaped as a place. The same concept may be found even earlier – in the

culture of Mesopotamia. We can see an interesting situation: exchange of places,

paradigm of the exchange of places, production of places – this is the principle of

European culture that testifies to the interact. If that is so, the first place is allotted to

the volitional active Man. It is for a reason that Heidegger writes that the first atom

bomb exploded in Parmenides’ poem “About Nature”, i.e. Man became volitional,

active, able to change the world.

This is the source of the problems that are described by E.Moren, one of the

researchers of great systems, director of Strategic Research Institute, France. He



183

states that the order of nature is much better than the order of man [5]. All post

postmodernist paradigm is a new wave of returning to nature. But it is a returning

which is enriched with determinism, with computer electronic revolution, when man

begins to probe not only his own area of the conscious and the subconscious but also

the sacred of the sacred - the creative laboratory space of natural foundations of

existence, the space of the cell. Man tries to see those innovative processes which

take place on the microlevel and interpret them in the context of present-day reading.

Thus it is an attempt to adapt project as a purpose setting activity to those bi-

furcations, to those creative motivating processes which realize themselves

automatically, if to spread the mechanistic principle of determinism to nature. It is

that final model principle which is connected with the so called fractal type systems,

i.e. oriented to microintervals of existence and with the so called genetic algorhythm

when the genetic algorhythm, which in fact creates the image, is shaped in the project

activity.

We find ourselves in an interesting stage of the the new postpositivism. We

are forced to be oriented not to the transcendental projects of the German classics and

to the marxist sociopragmatics with its economic determinism . Niether are we to

take into consideration the well-known ethic and aesthetic structures of the ideal

which are rather well described in the systems of Schelling’s transcendental idealism

or in I.Kant’s, and later Hegel’s system of critique [7;8;9]. We can only state that

sociopragmatics of the ideal, as a functional system, becomes the dimension that is

now being formed in the context of the algorhythm search for the ideal or ideal as a

multiverse, as a polymodal system which is forming as a polysystemic whole in the

context of various subsystems of culture.

At the beginning of the XXI century the present-day vision of the problem of

ideal is based on the theory of dynamic systems. Today it is necessary to study ideal

as an identity on the border of destruction or loss of identity - all those processes

that are connected with globalization, ecology and that metaecological context that

testifies to the rather complex sociocutural transformations. The latter are based on

the dialogue of cultures and globalization processes which bring forth adaptation of

one culture by another, to inculcation of ideals, principles and norms. It brings about

transformation of a colonizing culture into a culture that is able to adapt. It brings

about creation of new subcultural realities which demand not only formulation of

new programmes and projects but lead to the suggestion of new ideals as actors of

metacultural relations. They become actors of the general civilization process where

ideal, as an ambivalent whole, which unites in itself a dichotomy, still keeps universal

polyvalency, i.e. a pull to the universal, which in any dimensions preserves the

possibility of the whole. It creates that antiethics of ideal, of its functioning and of its

ideal quality that becomes the pledge of today’s methodological analysis of ideal as a

functional system and of ideal as prevision of the future.


1. Анохин П.К. Философские аспекты теории функциональной системы. Избр. Труды. —

М.: Наука, 1978. — 388 с.

Філософія


184

2. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера земли / Лев Николаевич Гумилев. – М.: ДИ

– КАРТ, 1993. – 503 с.

3. Крымский С.Б. Эпистемиология культуры / Б. С. Крымский, Б.А. Парахонский,

В. М. Мейзерский. – К. : Наукова думка, 1993. – 216с.

4. Крымский С.Б. Философия как путь человечности и надежды / Сергей Борисович

Крымский. – К. : Курс, 2000. – 308 с.

5. Морен Э. Метод. Природа Природы / Эдгар Морен ; пер. с фр. Е.Н.

Князевой. – М.: Прогресс-Традиция, 2005. – 464 с.

6. Петров М. К. Язык, знак, культура / Михаил Константинович Петров. – М.: Наука,

1991. – 328 с.

7. Розова Т.В., Чорна Л.В. Вчення про людину у філософії Йогана Готліба Фіхте /

Розова Т.В., Чорна Л.В. Актуальні проблеми філософії та соціології.- №1.- 2014. – С.16-20.

8. Розова Т.В., Чорна Л.В. Культуротворче осягнення людини у філософії Іммануїла

Канта / Розова Т.В., Чорна Л.В. Гілея: Збірник наукових праць / гол. ред. В.М. Вашкевич. –

К.: ВІР УАН, 2013. – Вип. 72 (№ 5). – С. 658 – 664.

9. Розова Т.В., Чорна Л.В. Філософська система Гегеля як вчення про етапи розвитку

Абсолютної Ідеї / Розова Т.В., Чорна Л.В. Гілея: Збірник наукових праць / гол.ред. В.М.

Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2015. – Вип. 93 (№2). – С.226-233.

10. Хайдеггер М. Время и бытие / Мартин Хайдеггер. – М.: Республика, 1993. – 448 с.

REFERENCES

1. Anohin P.K. Filosofskie aspekty teorii funkcional'noj sistemy. [Philosophical Aspects of

the Functional System Theory] Izbr. Trudy [Selected Works]. Moscow: Nauka, 1978, 388p. [in

Russian].

2. Gumilev L.N. Etnogenez i biosfera zemli. Lev Nikolaevich Gumilev. [Ethnogenesis and

Biosphere of the Earth]. Moscow: DI – KART, 1993, 503p. [in Russian].

3. Krymskij S.B. Epistemiologiya kul'tury. B.S. Krymskij, B.A. Parahonskij, V.M.

Mejzerskij. [Epistemology of Culture]. Kiev: Naukova dumka, 1993, 216p. [in Russian]

4. Krymskij S.B. Filosofiya kak put' chelovechnosti i nadezhdy / Sergej Borisovich Krymskij.

[Philosophy as a Way of Humanity and Hope]. Kiev: Kurs, 2000. 308 p. [in Russian]

5. Moren E. Metod: Priroda Prirody. Edgar Morin [The Method: The Nature of Nature];

translated from French by E.N. Knyazeva. Moscow: Progress-Tradiciya, 2005, 464 p. [in Russian].

6. Petrov M.K. Yazyk, znak, kul'tura. Mikhail Konstantinovich Petrov. [Language, Sign,

Culture]. Moscow: Nauka, 1991, 328 p. [in Russian].

7. Rozova T.V., Chorna L.V. Vchennia pro liudynu u filosofii Yohana Hotliba Fikhte. Rozova

T.V., Chorna L.V. [The Doctrine of Human in the Philosophy of Johann Gottlieb Fichte]. Aktualni

problemy filosofii ta sotsiolohii, [Actual Problems of Philosophy and Sociology], 2014, No.11,

pp.16-20. [in Ukrainian].

8. Rozova T.V., Chorna L.V. Kulturotvorche osiahnennia liudyny u filosofii Immanuila

Kanta / Rozova T.V., Chorna L.V. Rozova, T.V., Chorna, L.V. [The Culture-creative

Comprehension of a Man in the Philosophy of Immanuel Kant] Hileya: Zbirnyk naukovykh prats

[Hileya: Collected papers, Editor-in-Chief V.M. Vashkevych]. Kyiv: VIR UAN, 2013, Vol. 72 (No

5), pp. 658 – 664. [in Ukrainian].

9. Rozova T.V., Chorna L.V. Filosofska systema Hehelia yak vchennia pro etapy rozvytku

Absoliutnoi Idei. Rozova T.V., Chorna L.V. [Hegel's Philosophical System as the Doctrine of

Evolution Stages of the Absolute Idea] Hileya: Zbirnyk naukovykh prats [Hileya: Collected papers,

Editor-in-Chief V.M. Vashkevych]. Kyiv: VIR UAN, 2013, Vol. 93 (No2), pp. 226 – 233. [in

Ukrainian].

10. Haidegger M. Vremia y bitye. Martin Heidegger. [Being and Time]. Moscow:

Respublyka, 1993, 448 p. [in Russian]



185

ЧЕРНАЯ Л.В., кандидат политических нуак, доцент, докторант Национальной

Академии государственного управления (Киев, Украина) E-mail: [email protected]

ИДЕАЛ КАК ФУНКЦИОНАЛЬНАЯ СИСТЕМА: ТЕОРЕТИКО-

МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ

Проблема идеала остается в ХХІ веке актуальной для исследования. Взаимосвязь

между идеалом и его практическим воплощением является острой темой для дискуссий в

современной философии, политологии, теории государственного управления. Цель статьи –

дать теоретико-методологический анализ понимания идеала, рассмотреть идеал как

функциональную систему. Поэтому основным методом исследования есть метод

системно-структурного анализа. Современное полисистемное видение проблемы идеала

базируется на теории динамических систем, что дает возможность исследовать идеал как

идентичность на границе деструкций, утраты идентичности и тех процессов, которые

связаны с глобализацией, с метаэкологическим контекстом, с социокультурными

трансформациями. Диалог культур в глобализационных процессах ведет к адаптации одной

культуры другой. «Прививка» идеалов нередко приводит к перевоплощению культуры,

которая колонизирует, в культуру, которая способна к адаптации. Формируются идеалы

как акторы метакультурных отношений, акторы цивилизационного процесса. Это дает

возможность методологического анализа идеала как функциональной системы.

Ключевые слова: идеал, общественный идеал, идеал как функциональная система,

диалог культур.




Філософія

Антропологічні засади культури як основи багатовимірності людини в умовах реконфігурації…

186

УДК 130.2:316.32

МЕЛЬНИК В.В.,


доцент кафедри управління,

інформаційно-аналітичної діяльності

та євроінтеграції Інституту управління та економіки освіти

Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова,


____________________________________________________________________

АНТРОПОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КУЛЬТУРИ ЯК ОСНОВИ

БАГАТОВИМІРНОСТІ ЛЮДИНИ В УМОВАХ РЕКОНФІГУРАЦІЇ

ГЛОБАЛЬНОГО СОЦІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ

В статті проаналізовано сутність культури та кризові духовні явища, що проявляються

в культурі в умовах реконфігурації соціального простору. Виявлено кризові явища, що

складають духовну кризу, що представляє собою кризу суспільних ідеалів і цінностей.

Визначено, що саме духовність забезпечується антропологічними, онтологічними,

аксіологічними чинниками. З’ясовано сутність культури як умови реалізації

багатовимірності людини в умовах поглиблення глобальних викликів сучасності, що

представляють собою основу для виявлення міжцивілізаційного спілкування і діалогу;.

Розкрито умови переосмислення культурно-історичних, філософських і морально-

аксіологічних принципів облаштування соціуму. Зроблено висновок, що антропологічні

засад культури як основи багатовимірності людини в умовах реконфігурації глобального

соціального простору забезпечують становлення умов самореалізації людини в умовах

культурної глобалізації. Ключові слова: антропологічні засади, культура, багатовимірність людини,

реконфігурація соціального простору, глобальний простір, глобалізація

Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок з важливими


Актуальність теми дослідження полягає в тому, що культура як

вираження антропологічних, онтологічних і аксіологічних засад в контексті

реконфігурації соціокультурного глобалізованого простору є особливим зрізом

соціального простору, що включає проблематику удосконалення особистості,

мовленнєвих матриць, орієнтуючись на комунікацію як основу міжкультурної

взаємодії. На думку вчених-антропологів, культургенезис цивілізації залежить

від соціосередовища, його природних умов та від діяльності суб’єкта. Культура

як основа міжкультурної комунікації включає комплекс понять-термінів, як:

характер, менталітет, когнітивні моделі, звичаї, соціальні колізії маргінальності,

соціально-екзистенційні основи реалізації особистості, інноваційні феномени

прогресу цивілізації. На нашу думку, культуру слід інтерпретувати як

соціально-онтологічно-еволюційний процес цивілізації, що включає

рефлексивні моделі, пов’язані з творчістю, діяльністю, інтеграцію будь-яких

творчих альянсів та реалізацію людиною своїх можливостей і здібностей, що



© Мельник В.В., 2016

187

проявляються в умовах реконфігурації соціального простору, удосконалюються

і вносять інноваційні зміни, адаптуючись і виробляючи вміння і навички,

необхідні для існування людини у новому соціальному середовищі [1].

Виділення невирішених раніше часток загальної проблеми, котрим


На нашу думку слід проаналізувати культуру як максиму, що

результується через соціоповедінські паттерни, посередництво менталактів і

психостанів особистості, які мають психологічну, онтологічну, соціально-

нейропсихофізіологічну природу в ракурсах взаємодії індивіда з онтологією-

середовищем-соціумом-людьми. Культура має онтологічно-безпосереднє

відношення до людських потреб-запитів-цілей, так як людина

дискуросмислює для себе, що є світ, яке її місце в цьому світі, як вона може

досягти своїх цілей. Людина задовольняє свої потреби у цінній праці,

відпочинкові, самозбереженні і самоудосконаленні, щоб сприяти своїй

самоеволюції у кризовому бутті і досягненні цілісності особистості, якщо

навіть цьому не дозволяють умови. Культура є «способом самого буття»

людини у світі, проте не є «надбудовою» цього світу, тому що вона є самим

буттям, проявляючись в контексті реконфігурації соціокультурного

глобального простору. Реконфігурація соціокультурного простору – це

розгортання світу людського буття, «олюдненої природи», «світу цілісної

культури» у єдності антропологічних, онтологічних і аксіологічних засад. З

реконфігурації світу випливає, що культура є «життєвим світом» чи «життєвим

нервом» людини, яка відіграє велику роль при становленні психіки, свідомості і

мислення людини, сприяючи формуванню ідентичності і самоідентичності

людини. Людина є продуктом реконфігурації соціокультурного глобалізованого

простору, свого суспільства, вона формується у середовищі своєї культури, і

поки культура не сформована, то немає ні особистості, ні свідомості, ні

цінностей, необхідних для того, щоб функціонувала людина [2]

Мета статті полягає в концептуалізації антропологічних засад культури

як основи багатовимірності людини в умовах реконфігурації глобального

соціального простору.


- проаналізувати сутність культури та кризові духовні явища, що

проявляються в культурі в умовах реконфігурації соціального простору,

зокрема, що духовна криза - це криза суспільних ідеалів і цінностей, які

складають духовне ядро культури;

- визначити, що культура як вираження антропологічних, онтологічних і

аксіологічних засад в контексті реконфігурації соціокультурного

глобалізованого простору є системою форм, які забезпечують становлення

(формування) людського в людині, що забезпечуються антропологічними,

онтологічними, аксіологічними чинниками;

- з’ясувати сутність культури як умови реалізації багатовимірності

людини в умовах поглиблення глобальних викликів сучасності, що

представляють собою основу для виявлення міжцивілізаційного спілкування і

діалогу;

Філософія


188

- розкрити умови переосмислення культурно-історичних, філософських і

морально-аксіологічних принципів облаштування соціуму;

- дати аналіз антропологічних засад культури як основи багатовимірності

людини в умовах реконфігурації глобального соціального простору та умови

самореалізації людини в умовах культурної глобалізації.


Культура- це певна сукупність соціально набутих і трансформованих із

покоління в покоління значущих символів, ідей, цінностей, звичаїв, вірувань,

традицій, норм і правил поведінки, через свою життєдіяльність. Поняття

“культура” вживається для характеристики певних історичних епох (антична

культура), конкретних суспільств, народності, нації (культура майя), а також

специфічних сфер діяльності чи життя (художня культура, культура побуту),

сфера духовного життя людей. Як загальноцивілізаційна система, культура

автентична, дійсна, невідчуджена від історії, об’єдну сьогоденням своє минуле і

майбутнє, відтворює в самосвідомості і максимально розкриває природу

національного характеру. Культура як загальноцивілізаційна цінність виявляє

наявність базових цінностей і символів, які забезпечують внутрішню

інтеграцію. Культура включає в свою систему соціальні норми і установи,

духовні цінності, сукупність відносин людей до природи, між собою і до самого

себе. Культура характеризує особливості свідомості і поведінки, діяльності

людей, праці, мови, фіксується як спосіб життєдіяльності окремого індивіда,

соціальної групи чи всього суспільства в цілому. Культура- це складне ціле, яке

включає продукти діяльності, вірування, мистецтво, звички людини, а також

діяльність, зумовлена цими звичками. Головне в культурі- активна роль

людини, людина в діяльності, продукт людської діяльності. Культура- це

конфігурація засвоєної поведінки людини і її результатів, тісно пов’язана з

духом, духовністю. Тому будь-який матеріальний прогрес не відбудеться без

прогресу культурного, духовного. Культура- це свого роду генотип розвитку

людського організму [3].

Культура є найбільш фундаментальний спосіб людського буття, базис

реальності для людини. Тому культура є діяльність людей по відтворенню і

оновленню соціального і політичного буття, а також продукт і результат

діяльності, які в неї включаються. Культура є реплінація суспільної і родової

суті людини, це сукупний досвід людства, єдності буття і небуття, вона

організує людське життя, слугує для упорядження досвіду і регуляції відносин

між людьми. Культура- це культ, обробка, поважання, виховання. Це певний

рівень розвитку суспільства, творчих здібностей людини, відтворюванний в

матеріальних і духовних цінностях людини. Культура- це свідома робота духу

по здійсненню того, що оточує людину. Культура асоціюється з рисами

особистого удосконалення людини, це специфічний спосіб організації і

розвитку людської особистості. Укоріненність в культурі і свобода

здійснюються як творчість, з іншого боку, культура поєднує буття й свободу,

що переростає у творчість, виступає щодо них як опосереднування. Будучи

узагальненим людським досвідом, культура дає свободі й творчості вихідні

смисли й через це безпосередньо є репрезентантом буття. Разом з тим культура



189

дає засоби й пропонує форми здійснення людиною її вільних творчих зусиль.

Творчість- це одна з найсуттєвіших ознак культури. Саме культура є водночас

творчістю й призначенністю до творення. Нарешті, та чи інша система може

бути визнана цивілізованною, якщо вона забезпечує культурний прогрес

людства, можливості самореалізації особистості, розвиток і реалізацію

індивідуальної духовної свободи. Повернення до магистральних шляхів

розвитку людської цивілізації є поворотом до культурного самозабезпечення

народу в контексті світових надбань, пріоритету особистості її духовних

свобод, творчої самореалізації у суспільному та індивідуальному житті,

людяно-творчого злету, культури. Універсальним критерієм суспільного

прогресу постає загальне становище людини в соціально-політичній системі,

діапазон її загальнокультурного розвитку, рівень матеріальної, соціальної,

політичної і духовної свободи. Більш прогресивна буде така політична система,

яка відкриє широкі можливості для задоволення людських життєвих потреб,

піднесення добробуту, забезпечення рівня і структури споживання

матеріальних, соціальних та культурних благ, що найповніше відповідають

природі, сутності й призначенню людини, створюють сприятливі умови для

самореалізації духовної свободи. Сучасність характеризується тим, що в основі

прогресу лежить загальнолюдський інтерес. Головне- створити таку систему

політичних дій, на основі яких можна було б надати колективним формам

людського життя належної цілераціональності, свідомої передбачуванності,

досягнення на цьому шляху максимально-матеріального і духовного добробуту,

культурного зростання [4 ].

Криза (від грец. Krisis- поворотний пункт, рішення)-1) тяжкий перехідний

стан, який викликаний хворобою, травмою, стресом; 2) емоційно значуща подія

чи радикальна зміна статусу в особистому житті. Розрізняють кризу по

протяжності і інтенсивності кризового стану. Криза культури- це обов’язковий і

закономірний етап у розвитку кожної культури. Вона не може досягти

ідентичності, якщо не будуть подолані внутрішні колізії. Переломні процеси в

середині культури не завжди свідчать про корозію, розпад чи загибель

культури. В цьому плані про кризу культури говорять як про тяжкий

перехідний стан. Сутність кризи складає переоцінка складового духовно-

змістовного ядра культури. В результаті цих процесів криза може паралізувати

культурну динаміку, що породжує безліч негативних феноменів. Це може

привести до краху культури в її минулому вигляді. Але криза ще часто й

сполучена з самопізнанням автентичної суті культури, виявленням її

потенціалу, можливостей внутрішнього розвитку [5].

Культура знаходиться в стадії процвітання, коли вона має внутрішнє

стале уявлення про себе. Криза культури свідчить про розпад постійного ядра

культури, про втрату самототожності, тобто культура перестає мов би розуміти,

що вона собою уявляє. Виникнення туги по сталому архетипу породжується

тривогою і збентеженною свідомістю, що сприяє поступовому формуванню

нового образу культури. Відчуття кризи породжується в результаті

розусюдження з самою сабою, першоодвічним космосом культури. Її динаміка

допускає багатоманітність альтернатив, і при цьому не кожна із них має шанс

Філософія


190

на втілення. Культура не здатна розвиватися по одинці і універсальній схемі.

Сучасна криза є сучасною новою культурою парадигми. Розпад старих форм

життя і поява нових цінністних мотивів приводить в результаті до

збуджуваного стану пошуку, інтенсивного бродіння нових цінностей, які

володіють новим потенціалом оновлення. Народження нових ціннісних

орієнтацій є провісником нової культури. “Революція свідомості” означає

народження нового культурного ареолу. На долі культури відчувається

зіткнення духовних і моральних ідеалів, культуру покидає творчий дух і вона

не здатна задовольнити духовні потреби суспільства.

Духовний вакуум - термін який вживається для визначення кризи

соціальної і національно-культурної ідентичності, який супроводжується

почуттям страху, тривоги, відчуттям історичної приреченності, “бездомності” і

загубленності людини в світі. В особистому плані криза національої свідомості

переживається як духовний вакуум. Духовна криза- це криза суспільних ідеалів і

цінностей, які складають духовне ядро культури і надають культурній системі

якісно-організаційної цілісності, аутентичності. Кризи супроводжуються

посиленням антропійних процесів, соціальним, моральним, інтелектуальним

хаосом, втратою моральних пріоритетів, гострою поляризацією суспільства,

зруйнуванням соціальних інститутів. Духовна криза суспільтва і реальна

небезпека втрати культурної ідентичності гостро активізували процеси

національної самосвідомості, в сфері якої проходить інтенсивність послуг

цінностей культурної інтеграції і національної консолідації [ 6].

Світоглядною передумовою подолання духовної кризи є відтворення тих

цінностей, котрі складають ядро відчизняної культури і зумовлюють її

унікальність, відродження національного ідеалу, актуалізацію суспільної

свідомості її інших референтів.

В умовах антидуховності все обертається своєю протилежністю і

змінюється: історія, що могла бути історією існування людей перетворюється

на самостійну надлюдську субстанцію; засоби стають цілями, а цілі постають у

ролі простих засобів, людина витрачає людське єство, а мірою її багатства,

замість істинних цінностей стає обсяг приватної власності і володіння

матеріальними цінностями. Проте існують і більш потаємні руйнаційні

процеси. Одна з них- поглинання людини масовою культурою з опорою на

розваги, утилітарні цінності, або тоталітарною пропагандою.

Життя і структура суспільства зумовлюються культурою і розумінням в

ній смисла людського існування. Всі чотири сфери суспільства- економічна,

політична, соціальна, духовна- завжди знаходяться в активній взаємодії між

собою. Суспільство не може досягти ні істинної демократії, ні повноцінного

життя, коли не будуть створені необхідні для існування цих інститутів моральні

якості і не приведуть свої інститути і закони у відповідність з моральними і

культурно-правовими нормами демократичного суспільства. Для цього люди

повинні перестати сприймати себе “гвинтинами” тоталітарної машини, а

вільними суб’єктами здатними до культурної творчості.



191

Культурні артефакти тільки тоді стають реальною культурою, коли вони

освоюються діяльністю людини, входять в її життя, в соціокультурну творчість,

у вчинки, відносини і діяльність. Культура як вираження антропологічних,

онтологічних і аксіологічних засад в контексті реконфігурації

соціокультурного глобалізованого простору є системою форм, які

забезпечують становлення (формування) людського в людині, що

забезпечуються антропологічними, онтологічними, аксіологічними чинниками,

системою формоутворень духу. Такими формоутвореннями духу є мова, право,

мораль, наука, філософія, різні форми мистецтва - все, що робить людину

людиною. Слід погодитися з Н.Хамітовим, який вважає, що «Комунікативна

метаантропологія є філософською наукою про умови комунікації етносу й

особистості в усій її екзистенціальній повноті, виходячи тим самим на низку

актуальних проблем сучасності – зокрема прав людини та місця національної

культури в світі, що глобалізується [7 ].

З точки зору аксіологічних засад культура виступає як процес активної

творчої діяльності людини, за допомогою якої людина не тільки пізнає, а й

перебудовує соціокультурний простір, підганяє його під свої мірки, сприяє

регулюванню соціовідносин, щоб вони не тільки сприяли більш глибокій

адаптації людини, а й формували «другу культуру», яка вибудовується над

людиною. З антропологічної точки зору культура – це мікроконцепт, тобто

сукупність норм, цінностей, ідеалів, до яких прагне особистість, які існують в

межах не тільки першого (природного), але й другого (соціального) світу і

продукують такі компоненти культури, які необхідні для вираження людини в

усій її експресії, креативності, аутосамореалізації, вираження свого Его в

онтосі-соціумі-екзистенції. Тому культура як вираження антропологічних,

онтологічних і аксіологічних засад в контексті реконфігурації соціокультурного

глобалізованого простору виступає модусом концептуально-екзистенційного

вираження особистості, орієнтованої на континуум, тобто на соціум, який

розірваний суперечностями, конфліктами, міграційними тенденціями,

амбівалентністю психіки, репресивністю, самотністю. Проте переналаштування

особистості в соціокультурному кризовому просторі направлене на сублімацію

людини в культурі, творчості, науці, вираження себе в творчих альянсах,

становлення людського Его, соціокультурній активності. Людина

переосмислює своє існування в глобалізованому соціокультурному простору в

контексті онтології, екзистенції, природи, соціуму, буттєвості, виробляючи

стиль життя, дискурсосмислюючи себе, в результаті чого сама людина стає

фактором культури і виявляє свою багатомірність виявлення свої самоті та

своїх сутнісних сил у вимірах буття – фізичного, біологічного, соціального,

психологічного, культурного, космічного [8].

Культура як умова реалізації багатовимірності людини в умовах

поглиблення глобальних викликів сучаності представляє собою основу для

виявлення міжцивілізаційного спілкування і діалогу. Культура формує

принципи облаштування оточуючого світу і місця в ньому людини в умовах

глобальних процесів. Культура у глобальному вимірі є самим буттям і

направлена на формування світу людського буття. В умовах поглиблення

Філософія


192

глобальних процесів сучасності формуються і концепції культури з орієнтацією

на її модернізацію. У психологічсному плані культура – це надіндивідуальний і

змінний конструкт, в аксіологічному – система цінностей, вірувань і традицій,

що представляють собою аксіологічне підгрунтя культури [9].

Антропологічна складова культри є системою форм, що забезпечують

формування цінностей людського духу і є основою її подальшої

багатовимірності в умовах реконфігурації глобального соціального простору.

Такими формоутвореннями багатовимірності людини є мова, релігія, право,

мораль, наука, філософія. Людина живе в умовах глобальних процесів, які є

породженням універсальних структур техніки, інформації, комунікації, що

сприяють утворенню інформаційно-комунікативного простору, породження

навіть вірутального буття та віртуальної культури, що потребують адаптації

людини до цього простору. Концепція культури вбирає в себе історичний

рівень розвитку суспільстава і людини і виражається у формах, пов’язаних з

формуванням нових матеріальних і культурних цінностей, що є творчими

силами і протистоять викликам, пов’язаних з глобалізацією, яка руйнує

культуру. Культура є спрецифічною характеристикою людини і суспільства і

відображає суб’єктивні людські сили і здібності, реалізується в діяльності,

інформації, знаннях, вміннях та навичках, рівні інтелектуального розвитку,

світогляду. Вона проявляється у способах взаємного спілкування людей,

міжкультурному діалозі, що об’єднує людство на основі самоідентифікації

суб’єкта у просторі інтеркульутрного середовища і сприяє взаєморозумінню

[10 ].

Антропологічні засади культури як основи багатовимірності людини в

умовах реконфігурації соціального простору зводяться до того, щоб

схоплювати культуру як цінність, яка представляє собою суть духовного

розвитку людини простору для саморозвитку і самореалізації людини. З

антропологічної точки зору культура направлена на формування цінностей

людського буття, відтворення і самовідтворення сутнісних людини, необхідних

для сприйняття світу, розвитку активної творчої діяльності, за допомогою якої

формується особливий світ субкультури. Культура, пронизуючи всі ланки

суспільства в умовах реконфігурації глобального соціального простору,

виступає одночасно як середовище, засіб і результат життєдіяльності

соціальних суб’єктів, окремих особистостей, певних соціальних груп і спільнот,

окремих суспільств чи навіть людства загалом. Актуальним у дослідженні

культури є гегелівський аналіз духу у всесвітній історії, оскільки він змушує

звернути увагу на духовно-культурні процеси, що відбуваються у сучасному

світі. Культура характеризується як системний комплекс, притаманний будь-

якому сталому співтовариству людей, комплекс специфічних і нормованих

способів і форм соціальної інтеграції, організації, регуляції, пізнання,

комунікації, оцінювання і самоідентифікації, образних рефлексій та

інтерпретацій, механізмів соціалізації особистості. Культура виражає якісну

характеристику суспільства, безупинно розвиваючи у єдності всі елементи,

засвоюючи і передаючи наступним поколінням, що складає її генетичний

аспект. Культура виступає як процес активної творчої діяльності людини, за



193

допомогою якої людина пізнає навколишній світ, себе, суспільні відносини, що

складає епістемологічний аспект культури. Культура у своєму сучасному

перенасиченні інформацією виконують роль комунікатора, який зв’язує ланки

між творцями і споживачами різних матеріальних і духовних цінностей, між

різними регіонами, народами і расами, що складає її комунікативний аспект.

Культура створює необхідні для орієнтації людини зразки, норми

поведінки й оцінки, забезпечує регулювання соціальних стосунків людей, що

виражає її регулятивний, нормативний аспект. Культура в умовах глобалізації

являють собою нелінійне, складне і суперечливе духовно-практичне соціальне

утворення, що розвивається в контексті трансісторичних культурних значень і

конкретно-історичних смислів. Культура диференціюється в культурах

індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільств, висвітлюючи

колізії людини і природи, людини і суспільства, людини і людини. Атрибутами

культури є її об’єктивність, оптимальність, сакральність. Культура як частина

загальної глобальної політики має самостійні цілі, завдання, функції,

детерміновані метою і завданнями загальної культурної політики держави.

Оскільки культура направлена на вирішення культурно-політичних задач, то

останні обумовлюють її зміст, спрямованість, способів і методів їх вирішення.

На сучасній стадії розвитку сучасного українського суспільства культура може

посідати декілька стратегічних позицій. По-перше, вона є одним з інструментів

євроінтеграції. Розвиваючи сектор культурних індустрій, модернізуючи

культурну політику і вдосконалюючи механізми її впровадження, можливо

окреслити вимір успішної зовнішньої політики, якою є на сьогодні

євроінтеграція, та наблизити нашу країну до омріяних європейських стандартів.

По-друге, досвід європейських країн показує важливість участі культурного

сектору в розбудові громадянського суспільства та економічному зростанні

держави, тобто у внутрішньополітичному житті країни в умовах культурної

глобалізації.

Культурна глобалізація вивчає глибинні зміни культури у зв’язку з

новітніми науково-технічними соціальними нововведеннями, перспективами

міжкультурного діалогу. Культурна глобалізація і гібридизація доповнюються

процесами транскультурної конвергенції та формування транслокальних

культур – культур діаспори на противагу традиційним культурам, що

відзначаються локалізованістю. Світ поступово перетворюється на складну

мозаїку транслокальних культур, що глибоко проникають одна в одну й

утворюють нові культурні ареали, що мають мережеву структуру.

Інтенсифікація комунікацій і міжкультурних взаємовпливів, розвиток

інформаційних технологій сприяють подальшій диверсифікації розмаїтого світу

культур, протистоять поглинанню їх універсальною «глобальною культурою».

У ХХІ столітті культура розвиваються по вісі – зрушення від культурного

імперіалізму до культурного плюралізму; від закритого до відкритого

суспільства. У сфері культури прерогативи наднаціональних організацій

обмежилися до поширення нових інформаційних технологій, формування

масового суспільства і масової людини, космополітичної культури. Зростання

етнічної, культурної і релігійної гомогенності в умовах глобальної

Філософія


194

трансформації людства стає культурною компенсацією і опіумом для відсталих

народів.

Аналіз свідчить, що людство переживає гігантську соціокультурну та

антропологічну кризову ситуацію, яка втілює в собі не стільки негацію епохи

модерну, скільки повне її утвердження. Щоб вийти із цього кола, слід

переосмислити культурно-історичні, філософські і морально-аксіологічні

принципи облаштування соціуму, які людство винесло із попереднього

культурно-цивілізаційного розвитку: 1) Сучасні проблеми глобалізації та

пов’язані з ними кризові явища мають безвихідний характер існуючої

цивілізаційної парадигми та загострення кризи гуманізму, вихід із якої –

об’єднання людства на основі усвідомлення загальних інтересів і загальної

відповідальності перед майбутніми поколіннями, повернення до духовно-

моральних та культурно-антропологічних принципів в оцінці науково-

технічних інновацій. 2) Глобалізація здійснює трансформуючий вплив на

систему факторів, що формують особистість у самих різних типах культур,

розхитує традиційні системи культурно-антропологічних факторів,

відкриваючи можливість для розвитку людини у менш жорсткому

детермінованому соціокультурному середовищі. 3) Зміни взаємовідношень між

людством і біосферою неможливі без зміни відносин між людьми у різних

культурних контекстах [6, с. 13 ].

Основним вектором перемін повинен бути пріоритет співпраці (синергії)

і взаємодопомоги всього населення Землі у реалізації глобального культурного

проекту «цивілізації безпеки». Активним і діючим фактором сучасного

багатоманітного бачення світу є новий гуманізм, який враховує як цінності

традиційних релігійних спільнот, так і індивідуалістичну аксіологію

індустріальної і постіндустріальної цивілізацій. Динамічна перебудова

соціально-політичних та економічних структур, формування і розповсюдження

морально-світоглядних цінностей, адекватних новим вимогам, до яких

відносяться прискорене зростання внутрішньої різноманітності і високий рівень

толерантності, виведуть сучасну цивілізацію із стану культурної кризи.

Глобалізація має складний багаторівневий характер розгортання соціально-

історичного процесу у соціоекономічних, соціоантропологічних та

соціокультурних вимірах як об’єктивного і всеохоплюючого інтеграційного

процесу, у контексті якого відбуваються: інтеграція та диференціація;

універсалізація (морально-етичних цінностей) та уніфікація (у вигляді

“вестернізації у площині масової культури та стандартизації життя);

інформатизація через формування “бажаної” громадської думки суспільства та

зростання взаємозалежності (політичної, економічної, безпеки існування) всіх

учасників постіндустріального суспільства [7, с.222].

Антропологічні засади кульутри у традиційному структурному розумінні

уявляється трьома блоками: 1) елементами – культури, держави, міжнародних

структур – державних і недержавних, регіональних утворень, систем

управління комунікаційних та інформаційних мереж, маргінальних утворень; 2)

топології – території, населення, ресурсів, геополітичного положення,

цивілізаційної моделі, потенціалу – економічного, політичного; 3)



195

взаємозв’язків – торгів, міжнародних відносин, війни, міграції, громадянського

суспільства, культурного обмін. Культура суспільства в еволюційному

інваріанті включає: 1) духовне ядро (генотип організму): зростання

інформаційної насиченості; розширення масштабів і сфер духовного

виробництва (творчості); збільшення частки духовної складової у суспільному

житті. 2) соціальне ядро (генотип організму): зростання організаційної

складності; прогрес моральних задач; накопичення колективної пам’яті; 3)

природне ядро (генотип організму): демографічне зростання; розширення кола

використаних ресурсів; зростання енергоозброєності. Культура як історична

форма інтеграційної тенденції включає: 1) ідеологічні форми: мова;

письменність; релігія; політичні вчення; мистецтво; 2) соціальні форми: нація;

місто; феодалізм, монархія, імперія, держава, наднаціональні утворення;

урбанізація; комунікації; соціальні і політичні інститути; торгівля

«переселення» фінансів.3) природні форми: сім’я; рід; плем’я; община; етнос;

переселення народів [6].

У залежності від характеру того чи іншого організму критерій цілісності

культури буде залежати від кількості рівнів свободи у межах цілого, і буде

далеко не однаковим: наприклад, міра цілісності соціального організму завжди

буде нижчою цілісності організму біологічного. У першого буде більше рівнів

свободи, ніж у другого. Такий характер взаємовідносин між мегасоціумом і

соціумом. Під соціумом слід розуміти різного масштабу локальні людські

спільноти певного типу (рід; плем’я; община, нація, держава, регіональна чи

культурна спільнота). Крім того, рівень цілісності організму залежить від

фазового стану організму у процесі його життєвого циклу: так, наприклад, від

зародження до зрілості він зростає, а потім знижується до повної руйнації чи

загиблі організму. Коли в організмі падає диференціація його органів і органи

набувають більшої самостійності, починають бути більш витривалими, живуть

згідно своїх законів, то вони все менше потребують зв’язків з іншими органами.

Три життєвих просторів Мегасоціуму, що виростають з його ядра, роблять

неможливим говорити по цілісність кожної із них. Першочергово існує

природна (фізична) цілісність, яка забезпечується включенням Мегасоціуму в

організм більш високого порядку – планету Земля. Вона забезпечує контури

цілісності, єдність фізичних процесів і базових умов існування у частині

ресурсів і ландшафту географічного і біосферного простору. У контурі цієї

спільноти зароджується людина, яка здатна творчо рефлектувати і замикати на

собі цей світ, як соціальну і ідеальну цілісність. «Портрет» Мегасоціуму буде

неповним без розгляду таких феноменів, як цивілізація і культура, які є

сукупністю «просторів», смислів, цінностей і творчих продуктів, яка виникає як

результат відносин людини зі Світом і представлені полями, що структурують

сумісне буття людей і соціалізують їх життєву діяльність на основі загальних

умов і норм [7].

Аксіологічні виміри буття формують цінності, що сприяють

самореалізації людини у соціокультурному просторі, який формує як сама

людина, так і суспільство. Аксіологічні виміри сучасного соціуму сьогодні

залишаються набагато могутнішими чинниками для формування всього

Філософія


196

західного суспільства і самосвідомості культури, що виражали ще теоретики

Відродження. Аксіологічні виміри буття сформували права, які стали

основоположними для самореалізації людини – цивільна прав, політичні

права,соціальні права, культурні права й обов’язки (право на інформацію,

освіту, культуру, комунікацію, критику). Зріла ідентичність, а разом з цим і

самореалізація людини може виникнути тільки на сонові осмисленого

ставлення людини до своєї історії, природи, історичних явищ і процесів, всього

того, що сьогодні на Заході називають «освіченою демпартією участі». У той

же час в умовах розвитку інформаційно-комп’ютерних технологій та

культурної глобалізації відбуваються зміни у культурних стереотипах у

зав’язку з новітніми науково-технічними, соціальними нововведеннями і

перспективами міжкультурного і міжкомунікативного діалогу, що розширюють

культурний простір спілкування індивіда та його самореалізації. Самореалізація

особистості в контексті аксіологічних вимірів буття відбувається навколо

сучасних новітніх процесів, серед яких саме технологічні зрушення, які

принесли нові цінності буття, чому сприяв розвиток телекомунікаційних

технологій і засобів зв’язку.

Аксіологічні засади самореалізації людини виходять з обумовлених засад

буття соціальними і культурними факторами. Сталість, інваріантність

фундаментальних родових якостей людини як істоти культурної (духовної), що

споконвічно володіє волею, формується у єдності людськогоі роду і є

невід'ємною рисою культурних прав людини, їх пріоритету стосовно

принципів устрою, законів і діяльності держави. Культурологічні засади

самореалізації людини розкривають взаємовідносини між людиною і

суспільством, суспільством і владою, людиною і людиною; ставить на порядок

денний розробку таких категоріальних форм мислення, як культури так і її

відношення до оточуючого світу, природи і самої себе, культурологічних засад

управління як органону пізнання і перетворення світу. Культурологічні засади

враховують проблеми культурної диференціації різних груп людей, враховують

появу імміграційних тенденцій, що несуть інші культури в полікультурний

соціум. Саме культурна антропологія виступає у вигляді вищої форми

генералізації уявлень про інститути культури людства, представлених в

універсальній і формі [8 ].

Самореалізація людини свідчить про створення умов для виявлення

сутніх сил людини у всіх сферах людського буття, про те, що людина стає

об’єктом і суб’єктом того суспільного цілого, в якому намагається формувати

свій імідж, сприяє розширенню культурних каналів комунікацій, в яких

стверджує себе яке людську сутність.. Саме культурний світ особистості сприяє

встановленню діалогу між особистостями, етнічними угрупуваннями і

суспільствами, політиками, вченими, фахівцями, країнами. Це змушує людей

бути разом, узгоджено долати перешкоди, формувати шлях цивілізаційного

зростання в контексті реалізації культури буття і буття культури. Безумовно,

що культура повинна створити новий культурно-моральний клімат як на рівні

держави, так і на рівні особистості.



197

Саме культура як простір самореалізації особистості створює необхідні

умови для самореалізації сутнісних сил людини, культивує необхідні зразки і

норми поведінки і сприяє регулюванню суспільних відносин, що виявляє собою

регулятивний і нормативний аспект культури. Антропологічні виміри культури

як реалізації багатовимірності людини в умовах глобальних процесів

репрезентують собою оптимальний спосіб для зустрічі (а не зіткнення)

цивілізацій, які покликані об’єднувати, а не роз’єднувати народи на основі

традицій. Міжкультурний діалог є підґрунтям культури як основи реалізації і

самореалізації людини в умовах глобальних процесів і одним із вирішальних

інструментів міжцивілізаційного спілкування. Культура як підвалина

багатовимірності людини у глобальному світі є «життєвим світом» чи навіть

«життєвим нервом» людини, необхідна для акомодації (пристосування) людини

до цього світу [ 9].


умовах реконфігурації глобального соціального простору відіграють велику

роль при становленні психіки людини, свідомості і мислення, сприяючи

формуванню ідентичності людини, всього того, що складає антропологічні

основи буття людини. Людина є продуктом культури свого суспільства, вона

формується у середовищі своєї культури, і доки культура не сформована,

людина не може ідентифікувати себе з певною культурою (субкультурою) чи

групою, щоб функціонувати як повноцінний культурного процесу. Умови

глобалізації народжують нове покоління молодих людей «NEXT», яке

відрізняється психологічними особливостями людей, так як вплив

інфокомунікативних технологій приводить до істотних змін нейронної

структури головного мозку, в результаті чого змінюється психіка і образ

мислення молодих людей. Тому людина є фактором змін глобальних

соціальних відносин в умовах реконфігурації глобального соціального простору

зі своїми особистими інтересами, власною самооцінкою, певною мірою

внутрішньої свободи.

Культура як основа реалізації багатовимірності людини в умовах

посилення глобальних процесів повинна спиратися на антропологічні та

аксіологічні виміри загально-цивілізаційно-духовних цінностей і збагачуватися

за рахунок взаємовпливу культур. Сьогодні культура як антропологічна засада

буття людини в культурі повинна ввійти у кожний дім і стати вираженням

сутнісних сил людини як його багатовимірної реалізації і самореалізації. Саме

духовні цінності людини повинні стати об’єднуючим початком цивілізаційного

буття, щоб кинути виклик всьому не-людському існуванню, тому що культура –

це форма утримання і укріплення людських (гуманних) смислів буття. Культура

як основа реалізації багатовимірності людини – це «поле взаємності» у

міжкультурному спілкуванні, основа для розгортання функцій комунікації і

спілкування, смислове обгрунтування цілей діяльності людини. Культура як

основа реалізації багатовимірності людини – це життєві орієнтири для

самоствердження людини в умовах кризового буття і деякі канони

смислоутворення духовних цінностей. Саме духовні цінності як основа

формування культури особистості є основою вибору суб’єктом цілей,

Філософія


198

результатів і умов діяльності, які відповідають на питтання: «В ім’я чого

здійснюється діяльність людини?».

Духовні цінності як смислоутворюючий фактор культури транслюються

в контексті різноманітних станів духу і реалізуються у процесі духовної

діяльності людини, тому що культура – це сама життєдіяльність людини, яка

направлена на вираження її інтересів і потенцій, реалізацію людської природи

та смислоутворення духу. Культура включає світ духовності як деяку

надприродну рельність, що є універсальним механізмом формування людських

цінностей, в основі яких граничні цінності – істини, правди, краси, свободи,

творчості, мудрості, традицій. Система цінностей складає смислову основу

культури, відмову від її знецінення і відчуження. Культура формує

зверхситуаційний вихід з кризового буття і стверджує в людині все людське,

творить світ «буття людини в культурі і завдяки культурі», а саме завдяки

«законам краси», для чого слід виробляти зусилля для її підтримки і

розповсюдження [10].


умовах реконфігурації глобального соціального простору ствердужють сутнісну

всезагальність, яка повертає реальному процесу життєдіяльності людини ті

ідеали, які вироблялися на протязі багатовікової історії людства і сьогодні є

універсальним способом виявлення, здійснення і формування духовних смислів

культури. Культура людини в умовах реконфігурації глобального соціального

простору як основа реалізації багатовимірності людини повинна спиратися на

антропологічні та аксіологічні засади свого функціонування і виконувати

людиновимірну (гуманну) функцію, направлену на ствердження конкретних

смислів життєутвердження, в основі чого здійснення людського в культурі і

духовного самоствердження людини в діяльності, що сприяє формуванню

цілісності людини.


умовах реконфігурації глобального соціального простору є найбільш

фундаментальним способом людського буття, базисом реальності для людини.

Ці основи є природно-історичним процесом, направленим на відображення

(реплікацію) суспільної і родової сутності людини, суспільним світопорядком,

який є відкритим для людини, вибору його можливостей, так як вона

представляє сукупність загальнолюдських цінностей, які відмінити будь-яким

законом неможливо. Антропологічні засади культури як основи

багатовимірності людини в умовах реконфігурації глобального соціального

простору культивують нову стратегію інтелектуально-духовних пріоритетів

цивілізаційного розвитку з орієнтацією на моделювання культурних засад

онтології та аксіології буття. Багатовимірність людини в умовах реконфігурації

глобального соціального простору проявляється у контексті метафізичних,

естетичних, етичних, теолого-релігійних засад, що відбиваються на матрицях

духовно-інтелектуальної сутності діяльності людини. Сучасна культура в

умовах реконфігурації соціального простору поступово перетворюється на

мозаїку транслокальних культур, які глибоко впливають одна на одну і

створюють нові культурні ареали, формуючи нову мережеву культуру.



199

Інтенсифікація комунікацій в умовах в умовах реконфігурації соціального

простору та глобального інформаційно-комунікативного простору базується на

інтенсифікації інформаційних технологій віртуально-мережевого суспільства,

що сприяє посиленню міжкультурних комунікацій та подальшій диверсифікації

світу культури та поступового її поглинання глобальною культурою.

Антропологічні засади культури як основи багатовимірності людини в умовах

реконфігурації глобального соціального простору виявляють духовно-

культурні пріоритети розвитку цивілізації, ствоерння антикризових культурних

механізмів, здатних подолати руйнівні тендецнії глобалізації.


1.Філософія людини як шлях гуманізму та гідності у граничному бутті суспільства:

підхід філософської антропології та метаантропології: збірник наукових праць. Матеріали

Міжнародної науково-практичної конференції. 30-31 березня 2015 р. / За заг. ред. Хамітова

Н.В.- Київ: Видавництво НПУ імені М.П.Драгоманова, 2015.- 150 с.

2. Воронкова В.Г., Нікітенко В.О. Сучасна геокультура як соціокультурний феномен

культурної глобалізації / В.Г.Воронкова, В.О.Нікітенко // Гілея: науковий вісник: [зб.

наук.пр.].- К.: Вид-во УАН ТОВ «НВП» «ВІР», 2013.- Випуск 72.- С. 487-492.

3. Мельник В.В.Культура буття людини як соціокультурний феномен/ В.В.Мельник //

Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії: [зб. наук. пр.]. – Запоріжжя:

Вид-во ЗДІА, 2015. – Вип. 60. - С.253-268.

4. Олексенко Р.І. Філософія ринкових відносин. Становлення та розвиток в Україні в

період глобалізації та інформаційної революції: соц.-філос.аналіз / Р.І.Олексенко. – К.:

Знання України, 2013. – 367 с.

5. Воронкова В.Г. Концепции взаимосвязи человека, сознания, разума в контексте

виртуально-информационного пространства / В.Г.Воронкова // «Philosophy and cosmology».- Kyiv: ISPC, 2014 (vol. 14) – С.170-182.

6. Воронкова В.Г. Гражданское общество как парадигма, концепт и конструкт

социально-философского дискурса / «Philosophy and cosmology».- Kyiv: ISPC, 2015 (vol.15). -

С.198-215.



16.- Kyiv: ISPC, 2016. – P. 179-191.






ISPC, 2015. – P. 25-33.

REFERENCES

1. Philosophy of man as a way of humanism and dignity in your life: an approach of

philosophical anthropology and philosophy, he: a collection of scientific papers. Materials of the

international scientifically-practical Conference. 30-31 March 2015/floor. Ed. N. Hamìtova-Kiev:

the NEC name m.p. drahomanov, 2015-150 c.

2. Voronkova V.G., Nikitenko V.O. Modern geokul′tura as a sociocultural phenomenon of

cultural globalization/ V.G. Voronkova, V.O. Nikitenko // Gìleâ: scientific Bulletin: [GS Sciences

etc.]. -K.: Publishing House of SCIENCE LLC NVP "," BELIEVE ", 2013-Issue 72.-s. 487-492.

Філософія


200

3. Melnik V.V. Culture of being human as a sociocultural phenomenon / V. Melnik //

Humanitarian Bulletin of Zaporizhzhya State Engineering Academy: [GS Sciences etc.]. –

Zaporizhzhya: publishing ZDIA, 2015. Is the Issue. 60.-p. 253-268.

4. Oleksenko R.I. Philosophy of market relations. Formation and development in Ukraine

in the period of globalization and the information revolution: social-philosophical analysis / R.I.

Oleksenko. – Кyiv: Znannya Ukraine, 2013. – 367 p.

5. Voronkova V.G. Koncepcii vzaimosvâzi razuma, soznaniâ, rights in context virtual′no-

informacionnogo space / V.G. Voronkova // «Philosophy and cosmology».- Kyiv: ISPC, 2014 (vol.

14) – С.170-182.

6. Voronkova V.G. Graždanskoe obŝestvo as a paradigm concept and construct social′no-

filosofskogo discourse / «Philosophy and cosmology».- Kyiv: ISPC, 2015 (vol.15). - С.198-215.



16.- Kyiv: ISPC, 2016. – P. 179-191.






ISPC, 2015. – P. 25-33.

МЕЛЬНИК В.В., кандидат философских наук, доцент кафедры управления,

информационно-аналитической деятельности и евроинтеграции Института управления и

экономики образования Национального педагогического университета имени

М.П.Драгоманова

(Киев,Украина) E-mail: [email protected]

АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЕ ОСНОВАНИЯ КУЛЬТУРЫ КАК УСЛОВИЯ

РЕАЛИЗАЦИИ МНОГОМЕРНОСТИ ЧЕЛОВЕКА В УСЛОВИЯХ

РЕКОНФИГУРАЦИИ ГЛОБАЛЬНОГО СОЦИАЛЬНОГО ПРОСТРАНСТВА

В статье проанализирована сущность культуры и кризисные духовные явления,

которые проявляются в культуре в условиях реконфигурации глобального социального

пространства. Выявлены кризисные явления, которые составляют духовный кризис, который

представляет собой кризис общественных идеалов и ценностей. Определено, что именно

духовность обеспечивается антропологическими, онтологическими и аксиологическими

факторами. Выяснено, что сущность культуры как условие реализации многомерности

человека в условиях углубления глобальных вызовов современности представляет собой

основу для выявления межцивилизационного общения и диалога. Раскрыты условия

переосмысления культурно-исторчисеких, философских и морально-аксиологических

принципов обустройства социума в условиях реконфигурации глобального социального

пространства, которая обеспечиают становление условия для самореализации личности.

Ключевые слова: антропологические основания, культура, многомерность человека,

реконфигурация социального пространства, глобальное пространство, самореализация

человека

MELNYK, VICTORIA, Candidate of Philosophical Sciences (PhD), associate professor of

philosophy department in management information and analytical activities and European

Integration of the Institute of Management and Economics of Education), National Pedagogical

Dragomanov University






201

ANTHROPOLOGICAL FOUNDATIONS OF CULTURE AS THE

FOUNDATION OF HUMAN BAGATOVIMÌRNOSTÌ IN TERMS OF THE

RECONFIGURATION OF THE GLOBAL SOCIAL SPACE

The article deals with the essence of the culture and the crisis of spiritual phenomena,

manifested in the culture in terms of reconfiguring social space. Crisis revealed that constitute a

spiritual crisis, a crisis of social ideals and values. Determined that spirituality is provided by

anthropological, ontologìčnimi, aksìologìčnimi factors. It is the essence of culture as the terms of

realization of human bagatovimìrnostì in the face of deepening global challenges of our time, that

represent the basis for the detection of mìžcivìlìzacìjnogo communication and dialogue. Disclosed

the terms of the rethinking of the cultural-historical, philosophical and moral-aksìologìčnih

principles of arrangement of society. Concluded that anthropological foundations of culture as the

Foundation of human bagatovimìrnostì in terms of the reconfiguration of the global social space to

ensure the establishment of conditions for self-realization of the person in terms of cultural

globalization.

Keywords: anthropological principles, culture, the multidimensional character of the

person, the reconfiguration of social space, global, globalization



Філософія

Методологические проблемы изучения философии образования

202

УДК 1:37

МЕЛЬНИК О. Е.,

кандидат философских наук, доцент

кафедры философии и социально-гуманитарных дисциплин

Черниговского национального технологического университета

(Чернигов, Украина) E-mail: [email protected]

____________________________________________________________________

МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ ИЗУЧЕНИЯ

ФИЛОСОФИИ ОБРАЗОВАНИЯ

Рассматриваются методологические проблемы философии образования. Автор

доказывает, что философия образования - это область междисциплинарных исследований

на стыке философии, педагогики и практического образования. Предмет философии

образования составляют: решения комплекса гносеологических, философско-

антропологических, культурологических, этических и иных проблем вообще, и

теоретический поиск в сфере стратегии развития образования, определения ее цели и

ценностной основы, принципов формирования содержания образования в частности.

Ключевые слова: философия образования, ценность, гносеология, антропология,

культурология, мировоззрение.

Проблема, которую мы собираемся рассмотреть, беспрекословно

относится к весьма сложной и противоречивой не только в философской или

педагогической науке, но и в науке в целом. "Речь идет о философии

образования как общей парадигме организации и содержания всего того знания

– научного и вне научного, которое через образование, - как справедливо

подчеркивает академик АПН Украины В. Андрущенко, - мы передаем

ученикам и студентам мировоззренческие ценности, которые воспитываются,

взращиваются в процессе учебно-воспитательной деятельности,

определенность духовного мира личности, которая формируется в школе и

вузе, и что определяет ее личностную позицию, роль и способы поведения в

обществе" [1, с.351].

Но, что есть философия образования? Это область философии,

педагогики, или их синтетическая реальность, выделенная "наука", которая

формирует определенную фундаментальную дисциплину, которая

предоставляет всем наукам об образовании их настоящего значения. Или она

является специфической частицей знаний относительно других областей

философии – философии наук, права, искусства и др. – поскольку также имеет

отдельный и отличный от других объект исследования – образование.

Возможно этим она и похожая на другие науки об образовании, но берется за

"образование" своеобразным способом и с особой целью. Проблемой есть и то,

каким образом и на каких основах осуществляется органическое объединение

философии и образования, "что конкретно означает созданное на этой основе



© Мельник О.Е., 2016

203

синтез, какую функцию он выполняет, и как изменяется в историческом

пространстве и времени" [1, с.352].

Все это довольно дискуссионные проблемы, ведь речь идет о

дисциплинарной идентификации. Обозначенная проблема волнует и

отечественных исследователей [2]. Плодотворно в этом направлении работают

В. Андрущенко, О.Базалук, В.Воронкова, М. Дробноход, С. Клепко, В.

Кремень, М. Култаев, В. Кушерец, В. Лутай, М. Михальченко, М. Романенко, Г.

Филлипчук, Л. Шашкова и др.

Какое же состояние философии образования в Украине? О

необходимости развития философии образования дискуссия началась в 1993

году несколькими газетными статьями, прежде всего, С. Гончаренко,

инициированных Круглыми столами в журналах "Вопросы философии",

"Вопросы педагогики". В Украине состоялось несколько конференций по

вопросам философии образования, появились первые публикации на эту тему.

Стали известными попытки концептуализации философии образования. В 1997

году специальность 09.00.10 – "Философия образования" была включена в

Перечень специальностей научных работников соответственно постановлению

президиума ВАК Украины, созданного первого Специализированного ученого

совета по защите диссертаций по этой специальности. И все же, по мнению

академика НАН Украины М. Поповича, "чрезвычайно нужное Украине поле

исследований остается пустырем" [3, с.202]. Мы согласны с исследователем С.

Клепко, что "возможно, М. Попович образно преувеличил меру пустоты сферы

украинской философии образования, но очевидно, что сравнительно с западной

философией образования неинституционализованность этой дисциплины в

Украине вне сомнения" [3, с.202].

И все же не может не радовать то, что вокруг необходимости создания и

разработки отечественной философии образования, ведутся оживленные

дискуссии. При этом, временами, звучат голоса, которые вообще возражают

целесообразность развития этого направления исследований. Но и среди его

приверженцев существует довольно основательный разброс мыслей в

отношении ее предмета, задач и статуса.

По нашему мнению, выдвижение целей разработки философии

образования в нашей стране в современных условиях при наличии безусловно

серьезных теоретических традиций в соответствующих психологических

дисциплинах будет оправданно лишь в том случае, если будет четко осознаны

специфика и плодотворность собственно философского подхода к предмету.

Центральную проблематику философии образования должны составлять,

на наш взгляд, принципиальные проблемы, связанные с осмыслением исходных

мировоззренческих ориентиров и определяющих ценностей культуры.

Философия образования должна, разумеется, стимулироваться проблематикой

разных наук, которые изучают системы воспитания и образования, но она

призвана быть именно философской. Специфика философской рефлексии над

исходными нормами, установками и принципами воспитания и образования в

сравнении с другими формами концептуально-теоретического их осознания в

психологии, педагогике, культурологии, социологии воспитания и образования

Філософія


204

состоит, по мнению Президента Украинской академии педагогических наук В.

Кременя, в первую очередь в том, что философия прежде всего призвана

отвечать на кардинальные вопросы, связанные с принципиальной

проблематикой отношений человека к миру, его способа вписывания в

универсум, задавать мировоззренческий проект [4, с.67]. Понятно, что решая

эту задачу, философия не может не становиться в четко выраженную критико-

рефлексивную позицию относительно существующих культурных парадигм

воспитания и образования, подрывая иллюзию их стойкости,

безальтернативности, и рассматривая их как относительные, исторически

преходящие, "конечные" способы трансляции культурного опыта. Однако,

конечно, функция философии воспитания и образования не ограничивается

критикой существующих парадигм. Развивая определенные представления о

"предельных основаниях" вписывания человека в мир, философия призвана

вырабатывать проект основных принципов воспитания и образования.

Анализируя проблематику философии образования, и исходя из

соответствующих наработок, попытаемся обобщенно дифференцировать ее

концептуально целостные образы. Таких подходов несколько:

1. Философия образования рассматривается как бы изнутри, когда

выдвигаются собственно философско-образовательные проблемы, идеи,

принципы и решения. Методологически важным вопросом здесь есть

определение критериев того, в чем же состоит суть философско-

образовательной проблематики. Содержательный ответ на этот вопрос

разрешит трактовать философию образования как подсистему, с определением

его взаимосвязей с другими областями философского поля.

2. Противоположным этому есть образ философии образования, который

формируется извне, когда мы задаем ее через очерчивание границ (с

сопредельными областями философии и шире гуманитарного познания) и

специально описываем как особое целезнание об образовании.

Методологически важным вопросом здесь есть выяснение функций целезнания

об образовании относительно ординарного знания о нем как совокупной его

характеристике.

Близким к тому есть понимание философии образования как области

философии, философской антропологии, где раскрываются вопросы воспитания

и обучение человека в семье и обществе. Методологически важным здесь есть

ответ на вопрос о том, как соотносятся индивидуально ориентированная

философская антропология и социально ориентированная философия

образования (как процесса социализации и обучения молодого поколения).

Противоположным этому есть понимание философии образования не как

голой философии, а как области педагогики, а именно — ее теории. В этом

случае ее содержанием выступает система абстракций, моделей и принципов,

которые теоретически определяют педагогику как практикоориентированную

науку об образовании, обучении и воспитании людей. Методологически

важным здесь есть и вопрос о статусе теории в педагогике, об особенностях и

функциях теоретико-педагогического знания.



205

3. Философия образования представляет собой методологию

образования, которая обеспечивает проектирование, разработку

соответствующих проблем и средств их концептуально деятельного решения.

Принципиальным здесь есть вопрос о том, какие подходы (системный,

типологический, социотехнический, социокультурный и т.п.) реализуются при

постановке, проделывании и решении проектировочных и организационных

проблем образования. Эта, методологическая, версия философии образования

задает ее как бы «сверху» - через методологию проектирования

образовательной метатеории.

4. Противоположным этому есть понимание философии образования,

рассмотренной как бы «снизу», когда она трактуется как теоретическое

обобщение реальной образовательной практики. Методологически важно здесь

не потонуть в существующем в массовом масштабе традиционных формах

образования, а выделить на их фоне инновационные прецеденты как

проявлений его точек роста и перспектив развития.

5. В конце концов, возможная еще одно лапидарное толкование, в

соответствии с которым философия образования есть не что другое, как именно

философия образования. Как не удивительно, в этой самотождественности

содержится не столько какая-то нераскрытая тайна, сколько грандиозная

проблема, как в своей воистину философской постановке, так и в

конструктивном для образования решении. Методологически важным здесь

есть вопрос о том, что же брать за исходный пункт анализа философско-

образовательной проблематики и за основные принципы определения

философии образования как самостоятельной сферы - человековедение,

обществоведение, гуманитарное, научное или философское знания? Таким

образом возникает вопрос о возможных стратегиях разработки философско-

образовательной проблематики и изучения релевантной ей эмпирии.

Подобной мысли придерживается и М. Култаева. В частности, она

подчеркивает, что "в процессе образования, которое понимается как

формирование, находит проявление диалектика верха и низа, внешнего и

внутреннего, содержания и формы, которые для понятия образования (Bildung)

есть структурно определяющими" [5, с.132].

Какие же приоритетные стратегические цели должны быть положены

сегодня в основу новой философии системы образования? Нам кажется, что

такими целями должны стать следующие:

1. Формирование целостного миропонимания и нового научного

мировоззрения людей будущего, которое было бы адекватным последним

достижением фундаментальной науки.

2. Формирование у людей научных представлений об основных

тенденциях и закономерностях стремительного изменения современного мира,

а также развитие в них способностей прогнозировать будущее и принимать

решение в условиях неопределенности.

3. Воспитание у людей такого уровня духовности и нравственности,

которые могли бы стать основанием стратегии дальнейшего безопасного

развития цивилизации в условиях продолжающегося роста населения планеты,

Філософія


206

истощения естественных ресурсов, нарастания экологических проблем,

появления новых видов оружия массового поражения и опасных технологий

Остановимся на сформулированных выше приоритетных целях

перспективной системы образования более подробно.

1. Формирование нового целостного миропонимания и нового научного

мировоззрения

Это связано, прежде всего, с тем, что современная цивилизация

действительно переживает мировоззренческий кризис. Именно она и есть

главной причиной всех других проблем. Поэтому человечеству крайне

необходимо новое миропонимание и новое мировоззрение, которое должны

быть сформированы на основе последних достижений фундаментальной науки

и внедрены в сознание людей через систему образования и воспитания.

Важнейшими компонентами новой мировоззренческой парадигмы могут быть

следующие:

- во-первых, осознания человеком своего места в мире как неотъемлемой

части природы, без которой его существование невозможно. Необходимо

отказаться от существующей антропоцентричной философии и заменить

ее философией биоцентризма, согласованного гармоничного развития

человека и природы, их общей коэволюции. Мы должны, в конце концов,

осознать, что человек не властитель, не покоритель природы, а важнейшая

часть единого природного организма;

- во-вторых, осознания человеком своей особой роли в процессе

эволюции природы - как наиболее интеллектуального и высокодуховного

существа. Сегодня необходимо осознать, что человек несет особую

ответственность за будущее не только человечества, но и всей биосферы,

которой угрожает реальная опасность уничтожения в результате

разрушительной технологической деятельности людей.

- в-третьих, осознания необходимости в целостном знании, которое и

должно стать основанием нового целостного научного миропонимания и

мировоззрения. Одна из важнейших проблем современной цивилизации

состоит в том, что знания, которые получают люди в системе современного

образования, есть фрагментарными. Именно это привело сегодня к расколу

личности и общества.

Это современное научное миропонимание должно базироваться на трех

основных принципах фундаментальной науки:

- принципе системности, которая есть ключевым для понимания

природных и социальных процессов, а также всех других процессов

мироздания;

- принципе неопределенности и случайности, которая разрешает понять

сущность процессов самоорганизации и саморазвития в природе и обществе;

- принципе всеобщности информации как семантического свойства

материи, которая определяет направление движения материи, а также

содержание всех явлений, которые происходят в природе.



207

Развитие такого миропонимания дает надежду познать не только природу

живого вещества, но также и законы эволюции безжизненной природы, постичь

сущность феномена сознания.

2. Образ будущего в системе образования

Суть данной проблемы состоит в том, что в последние десятилетия мир

стремительно изменяется, и подавляющее большинство людей не успевает

осмыслить причины тех изменений, которые происходят в мире на протяжении

жизни одного поколения. У многих это вызывает чувство психологического

дискомфорта, неуверенности, страха перед будущим. Именно это и есть в

большинстве случаев причиной психических разладов, наркомании,

алкоголизма, религиозного фанатизма и сектантства, которые стали все чаще

проявляться в современном обществе.

В условиях стремительных изменений, которые происходят в обществе в

последние десятилетия, опыт минувших поколений перестает быть надежной

опорой для прогнозирования будущего. Мир уже вступил в критическую

область изменения цивилизации. Он стал очень чувствительным к слабым

информационным влияниям, все больше теряет обычную инерционность и

стойкость. Из позиций науки о самоорганизации - синергетики - эти явления

целиком закономерные. Ведь, как утверждает эта наука, в критической области

процесса развития любой сложной системы более всего сильно проявляют себя

нелинейные законы эволюции, его вариативность, то есть возможность

разнообразного развития. Но от этого не легче. Многие люди этого просто не

знают и потому не понимают, как им нужно действовать в критических

ситуациях [6, с.28].

Таким образом, одной из сложнейших проблем, которая стоит перед

мировым сообществом, есть проблема человека в мире, который быстро

изменяется. Эта проблема исключительно актуальная уже сегодня и,

безусловно, сохранит свою актуальность в грядущем веке.

Что же сегодня можно и нужно сделать? Здесь можно указать на три

основных направления практических действий, что необходимо начинать

безотлагательно:

- во- первых, прежде всего, необходимо осознать реальность и важность

проблемы адаптации человека в мире, который изменяется. Нужно понять ее

сущность и судьбоносную значимость для будущего не только нашей страны,

но и всего человечества. Этому должно оказывать содействие широкое

обсуждение данной проблемы не только учеными, но и представителями всех

слоев общества и, прежде всего, представителями сферы образования и

культуры;

- во-вторых, осознать возможность и необходимость прогнозирования

и целенаправленного конструирования будущего. На решение этой проблемы

необходимо нацелить не только науку, но и образование. Нужно четко показать

людям те ключевые факторы, от которых зависит их будущее, его возможные

сценарии и следствия. Нужно убедить людей в том, что от их понимания и

практических действий сегодня зависит будущее не только их детей и внуков,

но также и их самых, то есть именно ближайшее будущее;

Філософія


208

- в-третьих, необходимо формирование новой системы философии

образования. Главной стратегической целью этой системы должно стать не

обучение людей, то есть не передача им тех или иных конкретных знаний и

привычек, а самое образование, то есть формирование целостной личности,

которая владеет широким научным кругозором, творческим мышлением и

способностями к дальнейшему саморазвитию. Довольно конструктивным

направлением для решения этой проблемы есть опережающее образование,

или как называет ее В. Лутай "движение на опережение", так как только такая

концепция может обеспечить не ускорение темпов вхождения в круг развитых

стран, а и преодоление недостатков существующих сейчас технократично-

эгоистичных форм данного движения, то есть становление современной

социально ориентированной его формы" [7, с.36].

Опережающее образование должно готовить людей к будущему. При

этом в первую очередь необходимо готовить к нему педагогов. Человечество

уже сильно опаздывает с решением этой важнейшей проблемы. Оно оказалось

к ней психологически не готовым, так как все еще находится в плену

устаревших представлений о медленном эволюционном развитии общества.

Эти представления уже не отвечают современным реалиям и пережитой

человечеством драматически острой критической ситуации. Моделирование

возможных вариантов будущего должно стать важнейшей задачей

фундаментальной науки, а его результаты должны немедленно внедряться в

общественное сознание через систему образования и СМИ [8;9;10 ].

3. Приоритетность морального воспитания перед обучением в системе

образования

Моральное воспитание всегда было одной из важнейших целей системы

образования как духовное явление, в то время как обучение есть лишь

интеллектуальной составной, то есть средством развития интеллекта, а не

духовности человека. В то же время хорошо известно, что интеллектуально

развитый человек не всегда есть человеком воспитанным, то есть духовно

зрелым. Поэтому в ближайшие года значение морального воспитания, в том

числе и для будущего человечества, будет возрастать все быстрее. Основные

аргументы в пользу этого вывода состоят в следующем:

- во-первых, в последние десятилетия проблема воспитания в

образовательных системах западного типа все больше перемещается на задний

план. Ее вытесняют прагматические аспекты обучения, которые имеют целью

подготовку квалифицированного и рационально мыслящего специалиста. К

сожалению, это явление становится в последние годы характерным и для

украинской системы образования. Возможно это один из результатов

вытеснения из системы образования коммунистической идеологии, замены

которой пока не найден. Следствия практически полного разрушения системы

воспитательной работы в украинской системе образования не промедлили

ждать. С большой печалью мы вынуждены признать тот факт, что сегодня в

нашей стране вырастает целое поколение людей, которые практически не

имеют ни четких духовных жизненных ориентиров, ни моральных ограничений

для своих поступков. Эта ситуация чрезвычайно опасная, так как



209

свидетельствует о быстрой духовной деградации нашего общества. Однако

сегодня она обществом еще надлежащим образом не осознана и как

угрожающая проблема пока не воспринимается. Этому оказывают содействие

как чрезвычайно низкий социальный статус современного учителя, так и

беспрецедентное снижение престижа педагогической деятельности в нашем

обществе вообще;

- во-вторых, история последних десятилетий свидетельствует об

усиление межнациональных, территориальных и региональных конфликтов,

религиозного фанатизма и политического экстремизма. Собственно говоря

сегодня в мире идет непровозглашенная третья мировая война, костры которой

не затухают практически на всех континентах нашей планеты. В ближайшие

десятилетия следует ожидать дальнейшего усиления этих процессов в связи с

ростом народонаселения и истощением естественных ресурсов. Это в

особенности опасно, если учесть то количество оружия массового поражения,

которое уже накоплено человечеством и которое может быть в любой момент

пущено в ход если не безответственными политиками, то фанатичными и

аморальными людьми, которые не имеют моральных ограничений для своих

действий. Таким образом, проблема нравственности уже сегодня прямо

связанная с проблемами национальной и глобальной безопасности и должна

быть в центре внимания общества хотя бы уже только по этому, довольно

прагматичному пониманию;

- в-третьих, в ближайшие десятилетия следует ожидать целый ряд новых

больших открытий в науке, которые станут основанием для создания новейших

высокоэффективных технологий будущего. Прежде всего, это касается

субквантовой физики, общей физиологии, квантовой генетики и общей теории

информации. Можно сказать, что эти достижения откроют человеку путь к

познанию природы живого, к новым источникам энергии и, возможно, к тайнам

человеческого мозга, сознания и подсознания. В результате этого

технологическое могущество человека неизмеримо возрастет, что при

нынешнем уровне нравственности представляется чрезвычайно опасным.

История показывает, что все большие достижения науки человек всегда,

в первую очередь, использовал для разрушения природы и уничтожение себе

подобных. Противостоять этому могут только высокие моральные принципы и

моральные ограничения, которые должны воспитываться у людей в детстве и

поддерживаться социальными институтами на протяжении всей их жизни.

К сожалению, религия здесь есть слабым помощником, так как ее

влияние в современном обществе, которое все больше рационализируется,

явным образом недостаточно и не отвечает масштабам и значимости уже

существующих глобальных проблем. Поэтому в деле морального воспитания

нужна целенаправленная государственная политика, которая проводится в

жизнь через систему образования и активно поддерживается всеми средствами

массовой информации. Сегодня такая политика в Украине практически

отсутствующая. Нужно понять, что альтернативы моральному императиву

сегодня не существует. Поэтому здесь нужны объединенные усилия всех

гуманитарных институтов общества.

Філософія


210

Итак, философия образования - это область междисциплинарных

исследований, которое лежит на стыке философии, педагогики и практического

образования. Есть великое множество проблем педагогической теории и

практики, а также системы образования, которые невозможно решить без

философского осмысления, философской рефлексии, без серьезного

теоретического обоснования в общем контексте развития мировой цивилизации

в целом и нашей стране в частности. Предмет философии образования

составляют: 1) решения комплекса гносеологических, философско-

антропологических, культурологических, этических и др. проблем; 2)

теоретический поиск в сфере стратегии развития образования, определения ее

цели и ценностной основы, принципов формирования содержания образования

и т.д.

Список использованных источников

1. Андрущенко В.П. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв'ю / В.П. Андрущенко. – К.:

Знання України, 2004. – 804с.

2. Стратегія реформування вищої освіти в Україні до 2020 року (Проект). – К.: МОН

України, 2014. – 75 с.

3. Клепко С.Ф. Українська царина освіти / С.Ф. Клепко // Практична філософія. – 2001. - №

1 (2) . – С.197-211.

4. Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація.

Результати / В.Г. Кремень. – К.: Грамота, 2005. – 448с.

5. Култаєва М.Д. Деякі проблеми розбудови категоріального апарату сучасної філософії

освіти / М.Д. Култаєва // Практична філософія. – 2004. - № 1(11). – С.129-136.

6. Кушерець В.І. Знання як стратегічний ресурс соціальних трансформацій / В.І. Кушерець.

– К.: Знання України, 2002. - 248с.

7. Лутай В. Про стан розробки концептуальних засад філософії освіти в Україні та їх

впровадження в педагогічну практику / В. Лутай // Філософія освіти. – 2005. - № 1. –

С.31-37.






10. Bazaluk Oleg. The Theory of Evolution / "Philosophy and Cosmology", Vol. 15. - Kyiv: ISPC,

2015. – P. 25-33.

REFERENCES

1. Andrushchenko V.P. Thoughts on education: Articles, essays, interviews / V.P. Andrushchenko. –

K.: Knowledge of Ukraine, 2004. – 804s.

2. The strategy of reforming higher education in Ukraine 2020 (Draft). – K.: Ministry of Education

and Science of Ukraine, 2014. – 75 p.

3. Klepko S.F. Ukrainian realm of education / SF // Klepko practical philosophy. – 2001. – № 1

(2). – Pp.197-211.

4, Kremen V.H. Education and science in Ukraine – innovative aspects. Strategy. Realization.

Results / V.H. Kremen. – K.: Hramota, 2005. – 448p.

5. Kultaieva M.D. Some problems of building categorical apparatus of modern philosophy of

education / MD // Kultayeva practical philosophy. - 2004. – № 1 (11). – Pp.129-136.



211

6. Kusherets V.I. Knowledge as a strategic resource of social transformations / VI Kusherets. - K.:

Knowledge of Ukraine, 2002. – 248 p.

7. Lutai V. On the state of development of conceptual basis for philosophy of education in Ukraine

and their implementation in teaching practice / V. Lutay // Philosophy of Education. – 2005. – №

1. – Pp.31-37.







ISPC, 2015. – P. 25-33.

Мельник О.Є., кандидат філософських наук, доцент, проректор з науково-педагогічної

та виховної роботи Чернігівського національного технологічного університету (Чернігів,

Україна) E-mail: [email protected]

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ВИВЧЕННЯ ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ

Розглядаються методологічні проблеми вивчення філософії освіти. Автор доводить,

що філософія освіти – це простір міждисциплінарних досліджень на стику філософії,

педагогіки, практичної освіти. Предмет філософії освіти складають: рішення комплексу

гносеологічних, філософсько-антропологічних, культурологічних, етичних та інших проблем

в цілому, а також теоретичний пошук в сфері стратегії розвитку освіти, визначення її

цілей і ціннісної основи, принципів формування змісту освіти зокрема.

Ключові слова: філософія освіти, цінність, гносеологія, антропологія, культурологія,

світогляд.

Melnyk, Olga, PhD in Philosofic Sciences, Associate Professor, Vice-Rector for Educational

Work (Chernihiv, Ukraine) E-mail: [email protected]

METHODOLOGICAL PROBLEMS OF THE PHILOSOPHY OF

EDUCATION

The article is concerned with the methodological problems of philosophy of education. The author

argues that the philosophy of education belongs to the field of interdisciplinary study at the

intersection of philosophy, pedagogy and practical education. The subjects of philosophy of

education are: solving a complex epistemological, philosophical and anthropological, cultural,

ethical and other problems in general, and the search for a theoretical education development

strategy, defining its purpose and value basis, the principles of formation of the content of

education in particular.

Key words: philosophy of education, value, epistemology, anthropology, cultural studies, world

view.



Філософія

Модель соціально-педагогічного осмислення роботи з опікунською сім’єю в загальноосвітній сш

212

УДК: 37.013.42:364-482

ФЕДОРОВА Л.М.,

кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціальної роботи,

соціальної педагогіки та дошкільної освіти

Мелітопольського державного педагогічного

університету імені Богдана Хмельницького

(Мелітополь, Україна) E-mail: [email protected]

____________________________________________________________________

МОДЕЛЬ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОГО ОСМИСЛЕННЯ

РОБОТИ З ОПІКУНСЬКОЮ СІМ'ЄЮ В ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ

СЕРЕДНІЙ ШКОЛІ

У статті акцентується увага на тому, що в останні роки все більшої уваги

набувають альтернативні форми опіки – дитячі будинки сімейного типу, прийомні та

опікунські сім'ї. Автором зазначається, що стрімкий розвиток сімейних форм соціального

захисту дітей потребує переосмислення поглядів на опікунські сім’ї, дослідження

особливостей їх функціонування, а також специфіки соціально-педагогічної роботи з

опікунами у закладах освіти. Розглядаються особливості опікунської сім’ї та розкривається

специфіка роботи з такими сім’ями. Пропонується ефективна авторська модель соціально-

педагогічної роботи з опікунською сім’єю в загальноосвітній середній школі. Основною

метою впровадження авторської моделі є досягнення високого рівня соціально-педагогічної

роботи в загальноосвітній середній школі з дітьми-сиротами та членами опікунських сімей. Впровадження моделі соціально-педагогічної роботи в загальноосвітній середній школі

здійснювалося за допомогою програми “Крокуємо разом”, яка складалася із трьох етапів.

Кожний із цих етапів характеризувався організаційними змінами та упровадженням нових

форм роботи.

Ключові слова: опіка, опікунська сім’я, соціально-педагогічна робота з опікунською

сім’єю.

Постановка наукової проблеми та її значення. В останні роки в Україні

кількість дітей, що залишились без батьківської опіки збільшується. Саме тому,

в останні роки все більшої уваги набувають альтернативні форми опіки – дитячі

будинки сімейного типу, прийомні та опікунські сім'ї.

Питання соціального сирітства як соціального та психолого-

педагогічного феномену досліджували: Л. Артюшкіна, О. Безпалько, І. Звєрєва,

Н. Огреніч, А. Поляничко та інші.

Вивченню альтернативних форм державної опіки присвячені роботи Г.

Бевз, Л. Волинець, А. Капської, Л. Тарусової, І. Трубавіної та інших.

Проте в науковій літературі не достатньо вивчен феномен опікунської

сім’ї. Стрімкий розвиток сімейних форм соціального захисту дітей потребує

переосмислення поглядів на опікунські сім’ї, дослідження особливостей їх

функціонування, а також специфіки соціально-педагогічної роботи з опікунами

у закладах освіти.

Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми. Робота з опікунськими

сім'ями має свою специфіку в основі якої лежить врахування потреб та



© Федорова Л.М., 2016

213

проблем, з якими стикаються опікуни.

Сьогодні державою розглядаються можливості організації соціально-

педагогічної роботи з опікунськими сім’ями, зокрема передбачен соціальний

супровід таких сімей, який повинен здійснювати фахівець центрів соціальних

служб для дітей, сім’ї та молоді або соціальний педагог загальноосвітньої

середньої школи. Такий соціальний супровід включає тривалу допомогу щодо

захисту інтересів та прав дитини, консультування з економічних, фінансових,

медико-соціальних та психолого-педагогічних питань [2, с. 107]. Ефективність

соціально-педагогічної роботи з опікунською сім’єю залежить від правильного

вибору форм та методів роботи з ними, на вибір яких впливає кілька факторів:

потреби дитини, емоційні зв’язки між дитиною та опікунами, педагогічний

досвід останніх.

Форми соціально-педагогічної роботи з опікунською сім’єю у науковій

літературі частіше класифікуються як індивідуальні, групові та масові [2], [3],

[4]. У роботі з опікунською сім’єю можуть бути застосовані такі методи:

соціально-економічні, організаційні, психологічні, соціологічні та педагогічні

[3, с. 22]. Сім’я виступає первинним мікросередовищем дитини, відіграє

вирішальне значення у формуванні її особистості. Саме сім’я забезпечує

фізичний, емоційний, розумовий розвиток дитини, формує її статеву

ідентифікацію та ціннісні орієнтації, розвиває її здібності та потенційні

можливості, забезпечує дитину почуттям захищеності, безпеки, любові та

поваги; сприяє оволодінню дитиною основними соціальними та моральними

нормами [2, с. 109]. Соціально-педагогічні можливості опікунської сім’ї у

вихованні дитини визначаються здатністю опікунів задовольняти потреби

дитини, пристосовуватися до змін цих потреб із плином часу, батьківським

потенціалом та їх компетентністю. Відомо, що батьківській компетентності

можна навчитися, тому виникає необхідність у створенні системи психолого-

педагогічної допомоги та підтримки опікунських сімей, особливо у

загальноосвітній школі.

Саме тому метою статті є обґрунтування впровадження авторської

моделі соціально-педагогічної роботи з опікунською сім’єю в загальноосвітній

середній школі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Реальний стан організації

соціально-педагогічної роботи з опікунською сім’єю в загальноосвітній школі

зумовив необхідність упровадження моделі соціально-педагогічної роботи з

опікунською сім’єю у таких закладах. Розроблена авторська модель соціально-

педагогічної роботи з опікунською сім’єю в загальноосвітній середній школі

забезпечує організацію соціальної взаємодії вчителів-предметників, класних

керівників, соціальних педагогів, адміністрації навчального закладу, опікунів,

членів їхніх сімей та дітей, які перебувають під опікою, на засадах активного,

емоційно-позитивного, особистісного спілкування з урахуванням біологічних

зв’язків членів опікунської сім’ї. Спрямованість соціально-педагогічної роботи

з опікунською сім’єю в загальноосвітній середній школі визначається

комплексною професійною соціально-педагогічною допомогою та підтримкою

таких сімей.

Філософія


214

У ході впровадження авторської моделі педагогічні працівники

загальноосвітніх середніх шкіл були зорієнтовані на надання професійної

допомоги та підтримки опікунським сім’ям із урахуванням визначених

підходів: особистісно зорієнтований, індивідуальний, системний та

родинноцентричний підходи до соціально-педагогічного патронажу дитини-

сироти в опікунській сім’ї, орієнтації на проблеми задоволення потреб дитини,

яка перебуває під опікою, а також на соціальний розвиток опікунської сім’ї.

Саме тому, для цілеспрямованої та систематичної діяльності та підвищення

ефективності соціально-педагогічної роботи з опікунськими сім’ями

впроваджували такі форми і методи роботи: проведення настановчих

конференцій у школі, запровадження методичних семінарів для соціальних

педагогів, учителів, класних керівників, педагогів-організаторів, заступників

директорів та ін., упровадження соціально-психологічних і соціально-

педагогічних тренінгових програм в умовах школи. Також були проведені

індивідуальні бесіди, щодо розвитку опікунської сім’ї, розроблені індивідуальні

програми для тих випадків, де були зафіксовані суттєві труднощі.

Метою впровадження авторської моделі є досягнення високого рівня

соціально-педагогічної роботи в загальноосвітній середній школі з дітьми-

сиротами та членами опікунських сімей.

Соціально-педагогічна робота в загальноосвітній середній школі дає

можливість педагогам, вихователям, адміністративному персоналу набути

різних знань і навичок, що прийнятні для розвитку сучасного суспільства –

навчитися досліджувати, аналізувати різні випадки, проектувати технології

соціально-педагогічної діяльності для певних груп населення тощо. У роботі з

опікунськими сім’ями як окремою групою людей, що об’єднані кровними

зв’язками та виховують дитину-сироту або дитину, яка позбавлена

батьківського піклування, соціальний педагог повинен, насамперед, зрозуміти

власну організаційну роль, усвідомити своє призначення щодо плекання такої

цінності, як турбота. Насамперед слід усвідомити, що він не фахівець із

надання певних консультацій, збору даних та проведення діагностики, а

насамперед, особистість із такими якостями, як гуманістичні (альтруїзм,

почуття гідності та честі, доброзичливість, толерантність та ін.);

психоаналітичні (самооцінювання, самоконтроль, самовиховання та ін.);

психолого-педагогічні (емпатійність, співпереживання, комунікабельність,

красномовність, тактовність та ін.), що мають проявлятися у практиці роботи у

школі.

Під час соціально-педагогічної роботи з опікунськими сім’ями в

загальноосвітній середній школі вчителі-предметники, заступники директорів з

навчально-виховної роботи, соціальні педагоги усвідомлюють, що їхня

практична діяльність пов’язана із роботою на різних рівнях – індивідуальному,

міжособистісному, міжгруповому, міжінституціональному. Саме тому,

впровадження моделі здійснювалося за допомогою програми “Крокуємо

разом”, яка складалася із трьох етапів. Кожний із цих етапів характеризувався

організаційними змінами та упровадженням нових форм роботи.

Метою програми “Крокуємо разом” є забезпечення спрямованості



215

соціально-педагогічної роботи з опікунськими сім’ями на надання їм

комплексної професійної соціально-педагогічної допомоги та підтримки на базі

загальноосвітньої середньої школи. Дієвими факторами, важелями досягнення

окресленої мети була визначена сукупність спеціальних організаційних заходів,

які передбачали діалогову взаємодію між суб’єктами соціально-педагогічної

роботи, інноваційні форми роботи у загальноосвітніх начальних закладах, за

допомогою яких було організовано соціальну взаємодію вчителів-

предметників, класних керівників, соціальних педагогів, адміністрації

навчального закладу з опікунами, членами опікунських сімей та дітьми, що

перебувають під опікою.

Так, на першому етапі впровадження моделі із соціальними педагогами та

членами опікунських сімей відбувалося обговорення та аналіз ідей, що здатні

сприяти розв’язанню проблем конкретної опікунської сім’ї та соціального й

інтелектуального розвитку окремої дитини, яка перебуває під опікою. Для

цього соціальні педагоги, учителі-предметники, заступники директорів із

виховної роботи школи вивчали й опрацьовували матеріали з проблем і потреб

опікунських сімей. На другому етапі впровадження моделі з урахуванням

визначених потреб кожної опікунської сім’ї формувалася мультидисциплінарна

команда фахівців. Мультидисциплінарна команда фахівців для роботи з

опікунськими сім’ями розумілася як “команда спеціалістів із різних галузей

освіти, охорони здоров’я, соціального захисту та соціального обслуговування

населення, які відповідно до узгодженого і скоординованого плану роботи

виконують певні завдання, спрямовані на надання соціальних послуг клієнту,

подолання його складних життєвих обставин” [1, с. 148].

Склад фахівців мультидисциплінарної команди для роботи з

опікунськими сім’ями в загальноосвітній середній школі зображено на рис. 1.

Рис. 1. Склад фахівців мультидисциплінарної команди для роботи з

опікунською сім’єю в загальноосвітній середній школі

Як видно з рисунка 1, до складу такої команди були включені соціальні

Соціальний

педагог

Класний керівник

Соціальний працівник

Психолог

навчального закладу

Спеціаліст з

організаційно-правових

питань

Дільничний інспектор

Філософія


216

педагоги і психологи навчальних закладів, класні керівники, соціальні

працівники (представники органів опіки та піклування), дільничні інспектори,

спеціалісти із організаційно-правових питань. Усі перераховані фахівці

взаємодіють із соціальним педагогом, і в кожного є свій розподіл професійних

функцій. Діяльність фахівців мультидисциплінарної команди окреслена чітким

розподілом функцій, що допомогло вирішити певні проблеми, задовольнити

потреби опікунських сімей у соціальному, інтелектуальному розвитку дитини,

яка перебуває під опікою, ураховуючи також і потреби інших членів

опікунських сімей. На цьому етапі відбувалося обговорення та втілення ідей у

мету, яка спрямована на кінцевий результат через розробку та виконання

послідовних завдань. Для цього також потрібним було проведення підготовки

фахівців мультидисциплінарних команд із використанням тренінгових вправ і

запровадженням соціальних і соціально-педагогічних програм, проведенням

методичних семінарів тощо.

Обов’язком соціального педагога у роботі з опікунською сім’єю, на

відміну від інших спеціалістів мультидисциплінарної команди, є допомога у

формуванні особистості дитини, що виховується в опікунській сім’ї, та

сприяння формуванню позитивних міжособистісних відносин і доброзичливої

соціальної взаємодії між членами сім’ї. Соціальний педагог проводить

діагностику потреб дитини, щоб вивчити її психологічні і вікові особливості,

розібратися у взаємовідносинах між членами опікунської сім’ї, заглибитися у

коло інтересів опікунської сім’ї, коло спілкування дитини, яка перебуває під

опікою. Також соціальний педагог має кожний раз знаходити необхідний і

відповідний ступінь втручання у життя опікунської сім’ї. Зміст діяльності

соціального педагога полягає в тому, що він є сполучною ланкою між різними

соціальними інститутами, які взаємодіють з опікунами, членами опікунських

сімей, дітьми, які перебувають під опікою. Саме соціальний педагог має

допомогти створити умови найбільшого сприяння соціальному розвитку

опікунської сім’ї. Важливим завданням є його допомога у встановленні

доброзичливих стосунків у спільній діяльності з опікунською сім’єю, усунення

дефіциту турботи між її членами тощо.

Ураховуючи основні функції дільничних інспекторів, основною метою

для цього представника мультидисциплінарної команди є всебічне і об’єктивне

дослідження причин і умов, які сприяють учиненню правопорушень, що мають

місце в опікунських сім’ях. З боку дільничного інспектора міліції важливим у

роботі є внесення пропозицій щодо усунення правопорушень, які мають місце в

опікунській сім’ї, надання інформації з цих питань. Разом із соціальним

педагогом дільничний інспектор міліції здійснює поквартирний та подвірний

обхід помешкань відповідно до порядку проведення таких обходів. Інспектор

міліції безпосередньо має встановлювати довірчі стосунки із членами

опікунських сімей, проводити необхідну пояснювальну роботу для них з питань

запобігання правопорушень, що можуть бути здійснені дитиною-сиротою, яка

часто перебуває у стані відчаю, може бути агресивною та здатною на злочини.

Важливим у роботі з опікунськими сім’ями є право дільничного

інспектора виносити офіційні попередження членам опікунської сім’ї про



217

неприпустимість учинення насильства в сім’ї, а також направляти осіб, які

вчинили насильство, до кризових центрів для проходження корекційної

програми. Зазначимо, що дільничний інспектор має проводити індивідуально-

профілактичну роботу із членами сімей, яким було винесено офіційне

попередження про неприпустимість учинення насильства у сім’ї.

Практичний психолог школи проводить психологічне діагностування

учнів, які перебувають під опікою, та, відповідно цієї діагностики, корекційну

роботу. У своїй роботі з опікунськими сім’ями у школі практичний психолог

має сприяти проведенню просвітницької роботи з опікунами та членами їхніх

сімей щодо виховання та навчання дітей. Спілкуючись із дитиною, що

виховується в опікунській сім’ї, спеціаліст повинен провести психолого-

педагогічну діагностику готовності дитини, яка перебуває під опікою, до

навчання в період її переходу з однієї вікової категорії до іншої, допомагати у

виборі профілю навчання у закладі згідно з рівнем інтелектуального,

психічного розвитку дитини та відповідно до її інтересів та особливостей. У

випадку потреби, під час співпраці з дільничним інспектором міліції, за

висновком його роботи проводити психологічну експертизу і психолого-

педагогічну корекцію девіантної поведінки дітей-сиріт.

Соціальний працівник (частіше це представник органів опіки та

піклування) бере участь у забезпеченні соціального захисту дитини, яка

перебуває під опікою. Цей спеціаліст у складі мультидисциплінарної команди

перевіряє на дому і в навчальному закладі умови розвитку, навчання й

виховання дитини з опікунської сім’ї. Соціальний працівник інформує

соціального педагога, опікунів, членів опікунських сімей про необхідність

ужиття заходів щодо їх поінформованості стосовно прав та обов’язків дитини,

яка перебуває під опікою; ознайомлює педагогів навчальних закладів з

соціальними послугами, які слід надавати опікунським сім’ям.

Спеціаліст із організаційно-правових питань організовує та забезпечує

правильне застосування законодавства щодо опікунських сімей у захисті

інтересів дитини, яка перебуває під опікою. Також цей спеціаліст у складі

мультидисциплінарної команди переглядає нормативно-правові акти та інші

документи із проблемних питань опікунських сімей, з метою приведення їх у

відповідність до законодавства. Спеціаліст із організаційно-правових питань

здійснює у межах своєї компетенції заходи щодо адаптації деяких нормативно-

правових положень в опікунських сім’ях, організовує роботу, пов’язану з

підготовкою та здійсненням заходів, спрямованих на забезпечення захисту прав

і законних інтересів дитини-сироти у школі (право на освіту, право на

безкоштовне харчування у шкільній їдальні, додаткові пільги для цієї категорії

дітей та ін.). Роз’яснює застосування законодавства щодо підтримки

опікунських сімей державою, надає правові консультації з питань, що належать

до його компетенції, здійснює заходи, спрямовані на підвищення рівня

правових знань соціальних педагогів шкіл та бере участь у проведенні

інформаційних семінарів для опікунів.

Класний керівник у своїй діяльності приділяє особливу увагу

згуртованості учнівського колективу, планує виховну роботу класу,

Філософія


218

ураховуючи вікові та психологічні особливості, інтереси кожної дитини, а

особливо дітей, що виховуються в опікунській сім’ї. Разом із адміністрацією

навчального закладу, учителями-предеметниками, соціальним педагогом,

практичним психологом, дільничним інспектором міліції та спеціалістом із

організаційно-правових питань він бере участь у проведенні освітніх семінарів

для опікунів та членів їхніх сім’ї; надає інформаційну допомогу вчителям-

предметникам у навчанні та вихованні дітей з опікунських сімей; створює

сприятливі умови для індивідуального розвитку і формування особистості

дитини, яка перебуває під опікою; сприяє розвитку у дитини з опікунської сім’ї

навичок спілкування; разом із соціальним педагогом допомагає таким дітям

вирішувати проблеми, що виникають під час спілкування з друзями,

однолітками, опікунами, членами опікунської сім’ї, учителями; створює умови

для інтелектуального розвитку дітей з опікунських сімей, вивчає особистість

кожної дитини, її нахили, інтереси. Також класний керівник сприяє

самовихованню і саморозвитку особистості дитини, яка перебуває під опікою,

вносить необхідні корективи в систему її виховання.

У складі мультидисциплінарної команди соціальний педагог повинен

організовувати, здійснювати і контролювати соціально-педагогічний патронат

опікунської сім’ї. Метою соціально-педагогічного патронату опікунських сімей

є: надання методичної і консультативної допомоги членам опікунської сім’ї,

включення членів сім’ї у процес адаптації та навчання дитини-сироти;

забезпечення на рівні держави права кожній дитині на доступність

безкоштовного харчування, залучення до позашкільної діяльності; надання

ранньої допомоги дітям, які потребують корекції психологічного розвитку,

поступова або часткова їх інтеграція в опікунську сім’ю та суспільство.

На третьому етапі впровадження моделі обговорювалися апробовані

результати, створювався банк позитивного досвіду щодо соціально-

педагогічної роботи з опікунськими сім’ями. Також відбувалося обговорення

розроблених варіантів у реалізації системи поточних та екстрених соціальних

послуг, добиралися психолого-діагностичні методики для вирішення

конкретних проблем опікунів, членів опікунських сімей та дітей, які

перебувають під опікою. На цьому етапі розроблялися матеріали для

методичних семінарів з урахуванням рівня ефективності соціально-педагогічної

роботи з опікунськими сім’ями в умовах загальноосвітньої середньої школи.

Під час реалізації пропонованої авторської програми “Крокуємо разом” фахівці

мультидисциплінарної команди приймали усвідомлене колективне рішення, яке

ґрунтувалося на потребі проведення змін в організації соціально-педагогічної

роботи з опікунськими сім’ями в умовах загальноосвітньої середньої школи.

При цьому вважали за важливе, щоб перетворення дійсно сприяли поліпшенню

соціально-психологічного клімату опікунської сім’ї, вирішенню її проблем. Для

цього під час роботи із педагогічним колективом загальноосвітньої середньої

школи наголошували на тому, що ці перетворення мають бути такими, щоб

досягти пропонованої мети.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Отже, опікунська

сім’я є об’єктом соціально-педагогічної роботи. Проте практика роботи з



219

такими сім’ями потребує спеціальних наукових досліджень. Як і звичайна сім'я,

опікунська родина стикається з проблемами щодо захисту, розвитку та

виховання дитини, та в той же час є специфічні проблеми саме для такої сім’ї.

Саме тому, такі сім’ї і потребують пильної уваги та особливої турботи.

Ефективність соціально-педагогічної роботи з такими сім’ями залежить від

використання різних форм та методів, які спрямовані на створення сприятливих

умов для соціалізації дитини.

Слід відзначити, що впровадження авторської моделі сприятиме

підвищенню рівня соціально-педагогічної роботи з опікунською сім’єю в

загальноосвітній середній школі. Перспективи подальших досліджень вбачаємо

у розробці питань більш глибокого дослідження потреб опікунських сімей,

підготовки опікунів до спілкування, взаємодії, співпраці з дитиною, яку вони

виховують.


1. Грицанов А. А. Новейший философский словарь / сост., гл. науч. ред. А. А. Грицанов.

– 3-е изд., испр. – Минск : Книжный Дом, 2003. – 1280 с. – (Мир энциклопедий).

2. Заверико Н.В. Соціально-педагогічна робота з опікунською сім’єю / Н.В. Заверико //

Вісник Запорізького національного університету. Педагогічні науки. – Запоріжжя: ЗНУ,

2008. – № 1. – С. 106-110.

3. Комарова Н. Посібник для соціальних працівників щодо підготовки та соціального

супроводу прийомних дітей та дитячих будинків сімейного типу: У 2-х кн. / Н. Комарова, І.

Пєша. – К.: Держслужба, 2006. – Кн. 1. – 118 с.

4. Трубавіна І. Підготовка соціальних працівників до супроводу дитячих будинків

сімейного типу / І. Трубавіна. – К.: ДЦСССМ, 2002. – 92 с.

REFERENCE

1.Gry`czanov A. A. Novejshy`j fy`losofsky`j slovar` / sost., gl. nauch. red. A. A. Gry`czanov.

– 3-e y`zd., y`spr. – My`nsk : Kny`zhnыj Dom, 2003. – 1280 s. – (My`r эncy`klopedy`j).

2. Zavery`ko N.V. Social`no-pedagogichna robota z opikuns`koyu sim'yeyu / N.V. Zavery`ko

// Visny`k Zaporiz`kogo nacional`nogo universy`tetu. Pedagogichni nauky`. – Zaporizhzhya: ZNU,

2008. – # 1. – S. 106-110.

3.Komarova N. Posibny`k dlya social`ny`x pracivny`kiv shhodo pidgotovky` ta social`nogo

suprovodu pry`jomny`x ditej ta dy`tyachy`x budy`nkiv simejnogo ty`pu: U 2-x kn. / N. Komarova, I.

Pyesha. – K.: Derzhsluzhba, 2006. – Kn. 1. – 118 s.

4.Trubavina I. Pidgotovka social`ny`x pracivny`kiv do suprovodu dy`tyachy`x budy`nkiv

simejnogo ty`pu / I. Trubavina. – K.: DCzSSSM, 2002. – 92 s.

ФЕДОРОВА Л.Н., кандидат педагогических наук, доцент кафедры социальной

работы, социальной педагогики и дошкольного образования Мелитопольского

государственного педагогического университета имени Богдана Хмельницкого


МОДЕЛЬ СОЦИАЛЬНО-ПЕДАГОГИЧЕСКОГО ОСМЫСЛЕНИЯ

РАБОТЫ С ОПЕКУНСКОЙ СЕМЬЕЙ В ОБЩЕОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ

СРЕДНЕЙ ШКОЛЕ

Філософія


220

В статье акцентировано внимание на том, что в последние годы все большего

внимания приобретают альтернативные формы опеки – детские дома семейного типа,

прийомные и опекунские семьи. Автором отмечается, что стремительное развитие

семейных форм социальной защиты детей требует переосмысления взглядов на опекунские

семьи, исследования особенностей их функционирования, а также специфики социально-

педагогической работы с опекунами в учереждениях образования. Рассматриваются

особенности опекунской семьи и раскрывается специфіка работы с такими семьями.

Предлагаеться эффективная авторская модель социально-педагогической работы с

опекунской семьей в общеобразовательной средней школе. Основной целью внедрения

авторской модели является достижение высокого уровня соціально-педагогической работы

в общеобразовательной средней школе с детьми-сиротами и членами опекунских семей.

Внедрение модели соціально-педагогической работы в общеобразовательной средней школе

осуществлялось при помощи программы “Шагаем вместе”, которая состоит из трех

этапов. Каждый из этапов характеризуется организационными изменениями и внедрением

новых форм работы.

Ключевые слова: опека, опекунская семья, социально-педагогическая работа с

опекунской семьей.

FEDOROVA, LYDIA, PhD, Associate Professor of Social Work, social pedagogy and

pre-school education Of Melitopol Bohdan Khmelnytzkyi state pedagogical University

( Melitopol, Ukraine) E-mail: [email protected]

MODEL OF SOCIAL-PEDAGOGICAL UNDERSTANDING WORK WITH

FOSTER FAMILY IN SECONDARY SCHOOL The attention is focused in the article on that in recent years more and more attention gets

alternative forms of guardianship – orphanages of family type, foster and guardian families. Author

specifies that a fast development of family forms of social protection of children that are needed

rethinking of views on foster families, investigating of peculiarities of their functioning and also

specifics of social-pedagogical work with guardians in educational institutions. It is considered the

peculiarities of foster families and revealed the specifics of working with such families. It is

proposed the effective author model of social-pedagogical work with foster families in secondary

school. The main aim of introduction of author’s model is achieving of high level of social-

pedagogical work in secondary school with children-orphans and members of foster families. The

introduction of the model of social-pedagogical work into secondary school is happened with the

help of program “Stepping together” that consists of three stages. Each of these stages was

characterized by organizational changes and introduction of new forms of work.

Key words: guardianship, foster family, social-pedagogical work with foster family.




© Білогур В.Є., 2016

221

УДК 796:141.78

БІЛОГУР В.Є.,


завідувач кафедри теорії і методики фізичного

виховання та спортивних дисциплін

Мелітопольського державного педагогічного університету

імені Богдана Хмельницького

(Мелітополь, Україна) E-mail: [email protected]

ФІЛОСОФІЯ СПОРТУ ЕПОХИ ПОСТМОДЕРНУ: СОЦІАЛЬНО-

ФІЛОСОФСЬКИЙ КОНТЕКСТ

В статті представлено концептуалізацію філософії спорту епохи постмодерну та

подано визначення тілесної (соматичної) культури спорту. Розроблено понятійно-

категорійний апарат філософії спорту епохи постмодерну; розкрито символічні функції

тіла людини у філософії спорту постмодерну; подано аналіз поняття «фізична (соматична)

культура», яка розуміється як елемент культури, основу якого складає процес і результат

соціокультурної модифікації тіла; з’ясовано соматичну (тілесну) культуру, що

розглядається як соціально зумовлена і соціально регульована система спонтанної і

цілеспрямованої діяльності, метою якої є досконалість та експресія людського тіла;

виявлено основні компоненти фізичної (соматичної, тілесної) культури людини. Зроблено

висновок, що спорт є маніфестацією «тіло-дух», тому що тілесність духовна, а дух

тілесний, тіло повинно бути іманентним людині, тобто виражати його внутрішню

сутність.

Ключові слова: філософія спорту, епоха постмодерну, філософія постмодерну,

тілесна (соматична) культура, тіло людини, спортивна діяльність, самореалізація

особистості, єдність тілесного і духовного.



Постмодерн – явище, характерне для Заходу, в останні десятиріччя

виразилося у конструктивній критиці принципів класичного раціоналізму і

традиційних орієнтирів метафізичного мислення. Наявність багаточисленних

концепцій постмодернізму свідчить про виникнення нової культурної ситуації,

проте постмодернізм і сьогодні не має чіткого парадигмального визначення.

Для філософії спорту епохи постмодерну властиві транснаціональність,

комерціалізація і медійність, що поєднуються з транснаціональними

практиками. Аналогічно політичним, економічним, соціальним інститутам

спортивні структури, що діють у глобальному масштабі, порушують звичні

кордони спільнот. У змаганнях, що базуються на принципі представництва

спортсменів від локальних груп і держав, широко застосовується найм

професіоналів, запрошуючи гравців з інших регіонів і країн. Спорт став сферою

обігу великих каптіалів, де постійно зростають розміри призових фондів,

коштів, що виплачуються професіоналам згідно контрактів професійних

спортсменів і тренерів. Мас-медіа посилюють комерціалізацію спорту: сезонні


Філософія

Філософія спорту епохи постмодерну: соціально-філософський контекст

222

ігри і чемпіонати, стадіони, трибуни і самі учасники, ефірний час і друковані

площі, задіяні в рекламі змагань, розглядаються як простір для комерціалізації

спорту, його реклами, на яку витрачають величезні кошти..



Постмодернізм як філософська течія на Заході отримав свій науковий

статус, теоретичне і практичне обгрунутування ідей у роботах Ж.Бодрійяра,

Е.Гідденса, Ф.Джеймісона, Ж. Делеза, Ж. Дерріда, П. Козловські, Ю. Кристевої,

Ж.Ф. Ліотара та ін. Спорт як специфічний вид людської діяльності обєднує у

собі різні аспекти людського буття і тому повинен розглядатися у єдності

духовного і тілесного. Як свідчить аналіз літератури, основна мета спорту – це

удосконалення людини в контексті гармонізації фізичного, естетичного,

морального і фізичного начала. Змагальна діяльність повинна слугувати

демонстрації можливостей гармонійно розвинутого людського організму в

умовах спортивної змагальності. Комерційні цілі у спорті не є визначальними,

проте виведення їх на перший план у професійному спорті представляють

собою наслідки перекручування системи цінностей і можуть бути зміщеними у

розвитку даного явища з позитивного на негативний аспект його діяльності.

Сучасна теорія філософії спорту починає знаходити підходи до об’єднання

зовнішнього і внутрішнього, що сприяє гармонізації спорту та поєднанню

духовного і фізичного начала.



Для філософії постмодерну спорт представляє найважливішу сферу

культурної і соціальної практики людини, що пропонує демонастрацію дієвості

філософських концептів соціальної і культурної реальності. Принциповим для

філософії спорту постмодернізму є те, що спорт – це культурна практика, одна

із сфер буття людини. Відповідно моджлива концетрація на різних аспектах

спорту: «спорт як гра», «спорт як шоу», «спорт як техніка тіла», «спорт як

перформативна (міметична) практика», «спорт як видовище», «спорт як

культурна і соціальна технологія», «спорт як фізична (соматична) культура».

Філософія постмодерну спорту концентрує увагу на проблематизації тіла

людини та на його практиках в сучасних спортивних діях, в контексті яких

культурна і соціальна дія розглядається як тілесне інсценування.

Мета наукового дослідження – концептуалізація філософії спорту епохи

постмодерну та визначення тілесної (соматичної) культури спорту.


- розробити понятійно-категорійний апарат філософії спорту епохи

постмодерну;

- розкрити символічні функції тіла людини у філософії спорту

постмодерну;

- дати аналіз поняття «фізична (соматична) культура», яка розуміється як

елемент культури, основу якого складає процес і результат соціокультурної

модифікації тіла;



223

- з’ясувати соматичну (тілесну) культуру, що розглядається як соціально

зумовлена і соціально регульована система спонтанної і цілеспрямованої

діяльності, метою якої є досконалість та експресія людського тіла;

- виявити основні компоненти фізичної (соматичної, тілесної) культури.


Популярність термінології філософії постмодерну пов’язана з термінами

самоідентифікації, самоопрезентації, самототожності і в цілому суб’єктивації

людини. Практики тіла довгий час залишалися поза сферою духу і сьогодні

розглядаються як перформативні практики, що культивують як внутрішній, так

і зовнішній світ людини. У соціокультурному просторі філософії постмодерну

тіло людини виконує певні символічні функції: 1) техніка тіла; 2) експресивні

рухи тіла; 3) «етос» (етика) тіла; 4) контроль інстинктів і потреб.

Сукупність цих функцій П.Фройнд назвав «цивілізованим тілом» («civilized

body»). Термін «культурне тіло» як результат соціокультурної модифікації

тілесного буття людини у рамках даної термінологічної системи доцільно

використовувати для його розуміння як продукту культуродоцільного

формування тілесного начала людини, що є результатом взаємодії природно-

даного людського організму (природного тіла) з соціально-культурним

середовищем, яке культувує людина.

В системі понять філософії спорту постмодерну використовується

поняття «фізична (соматична) культура», яка розуміється як такий

елемент культури, основу якого складає процес і результат соціокультурної

модифікації тіла (тілесності, тілесного буття) людини. Філософія спорту

постмодерну робить акцент на позитивному ціннісному відношенні соціального

суб’єкта (індивіда, соціальної групи чи суспільства в цілому) до тілесності, яка

визначється у якості ідеалів, норм, еталонів, цінностей.

Вказуючи зв'язок фізичної (соматичної) культури з тілом людини,

філософія постмодерну виокремлює наступні його характеристики:

1. Тілесність людини характеризує фізичну (соматичну) культуру лише у

тій мірі і у тому відношенні, в якій вона вплетена у систему соціальних

відносин, у сферу культурної діяльності, так як виконує певні соціокультурні

функції, а, отже, модифікована певним чином у результаті стихійного впливу

соціального середовища, а, отже, і свідомих, цілеспрямованих дій у

відповідності з орієнтацією соціального суб’єкта (індивіда, соціальної групи,

суспільства в цілому).

2. Включення тіла людини у світ соціуму, процес соціалізації і

кульутрації тілесного буття (фізичного стану) людини, що відбувається під

впливом соціального середовища (умов праці, відпочинку, побуту тощо). Цей

вплив істотно модифікує тілесне начало людини і перетворює його із природно-

даного феномена в соціокультурне явище епохи постмодерну. Але по мірі

розвитку суспільства все більшого значення набуває свідома, цілеспрямована

діяльність, яка має метою змінити фізичний стан людини у необхідному

(суспільству і особистості) напрямку і використовує для досягнення цієї цілі

різноманітні засоби: педагогічні, гігієнічні, медичні тощо. Важливим елементом

цієї діяльсноті є фізичне виховання – свідома, цілеспрямована діяльність щодо

Філософія


224

зміни фізичного стану людини у відповідності з певними соціальними ідеалами,

нормами і т.п. на основі використання рухливої активності, раціонального

режиму праці, а також сил природи. Фізичне виховання відрізняється від

стихійного впливу соціального середовища на тілесність людини (від процесу

його соціалізації), так і свідомого цілеспрямованого впливу на неї, але

пов’язаного з використанням засобів, наприклад, генної інженерії, хірургічних

засобів та інших.

3. Процес соціокультурної модифікації тіла (тілесності, тілесного буття)

людини, що передбачає певне відношення людини, соціальних груп,

суспільства в цілому до тіла, фізичного стану, використання особливих засобів

для їх зміни у потрібному напрямку, формування відповідних інтересів, потреб,

ціннісних орієнтацій, норм і правил поведінки. Але на певному етапі

суспільства з’являються такі спеціальні соціальні інститути, які направляють

свої зусилля на те, щоб забезпечити функціонування і розвиток людської

тілесності, фізичних якостей і здібностей людини у відповідності з

суспільними і особистими запитами. Тому фізична (соматична) культура не

зводиться лише до «соціалізованої» та «окультуреної» тілесності. Вона має

складну структуру, включає в себе не тільки соціально сформовані і позитивно

оцінені фізичні кондиції людини, але й інші елементи соціальної реальності

(засоби діяльності, знання, норми і правила поведінки, інтереси, ціннісні

орієнтації, соціальні інститути і відношення тощо). Мова йде про ті з них, що

пов’язані з спеціальною діяльністю, направлені на соціокультурну корекцію,

пристосовані до суспільних та особистих потреб тіла (фізичного стану) людини.

На основі цього філософія спорту постмодерну в структурі фізичної

(соматичної) культури виділяє наступні компоненти:

- соціальні засоби (педагогічні, гігієнічні, хірургічні, медикаментозні,

генної інженерії та інші), які застосовуються у ході свідомого і

цілеспрямованого впливу на тіло людини, на його фізичний стан;

- здібності, вміння і навички, компетентності, яких досягає людини у

результаті своєї спортивної діяльності;

- знання, на які спирається спортивна людина у ході формування,

корекції, удосконалення фізичного стану людини;

- результати (соціально сформовані фізичні якості і здібності)

спортивної діяльності;

- цінності, заради яких вона здійснюється, мотиваційна (аксіологічна)

підсистема певних ном і зразків поведінки, інтересів, потреб, ціннісних

орієнтацій, які її стимулюють і викликають;

- соціальні інститути, які здійснюють діяльність щодо збереження і

розвитку цінностей соматичної культури;

- соцільні інститути, пов’язані з даною сферою культури.

В контексті філософії постмодерну спорту соматична (тілесна)

культура розглядається як соціально зумовлена і соціально регульована

система спонтанної і цілеспрямованої діяльності, метою якої є досконалість та

експресія людського тіла у відповідності з прийнятими зразками, як відносно

інтегрована і закріплена система поведінки, пов’язана з піклуванням про своє



225

тіло, фізичний розвиток, рухому функціональність, красу, фізичну

досконалість, що здійснюється відносно прийнятих зразків. Це сфера культури,

що регулює діяльність людини, її спрямованість, способи і результати

досягнення досконалості тіла, пов’язана з формуванням, збереженням і

використанням тілесно-рушійних якостей людини на основі уявлень про норми

та ідеали їх функціональності, комунікативності, експресивності та краси.

Фізична (соматична, тілесна) культура - це творча діяльність щодо засвоєння і

створення цінностей у сфері фізичного удосконалення людини та досягнення

соціально-значимих спортивних результатів.

Фізична культура – це соціально організована і свідома діяльність, що

виробляється і регулюється на основі спеціально прийнятих у суспільстві норм,

правил, цінностей щодо формування і підтримки суспільно необхідних

фізичних можливостей людини. Даний підхід має практичне значення,

постільки він орієнтує на співпрацю, комерцію всіх тих осіб, хто намагається

здійснити свідомий, цілеспрямований вплив на тілесність людини – педагогів,

медиків, дієтологів, валеологів, екологів і т.п. Якщо звернутися ще до часів

Платона, то в одному з діалогів до Сократа він виділяв гімнастику і медицину,

які постійно знаходяться у взаємодії, хоча і відрізняються одна від одної. В

цілому вказаний підхід до розуміння фізичної (соматичної, тілесної) культури у

наш час підтримують багато вчених, зокрема польський вчений З.Кравчик.

Фізична (соматична, тілесна) культура в контексті філософії постмодерну

виступає як культура особистості, соціальної групи чи суспільства в цілому.

Основними компонентами фізичної (соматичної, тілесної) культури

виступають наступні компоненти:

- відношення до свого тіла як цінності;

- характер цього відношення (тільки декларативне чи реальне, що

передбачає свідому, цілеспрямовану діяльність з метою підтримання у нормі та

удосконалення свого фізичного стану, різних його парметрів – здоров’я,

фізичних якостей та інших здібностей);

- багатоманітність засобів, які для цього використовуються;

- вміння їх ефективно застосовувати;

- рівень знань про організм, його фізичний стан, засоби впливу на

нього та методика їх застосування;

- цінності особистості, що пов’язуються з тілом, схвалені на практиці

ідеали, норми, зразки поведінки, пов’язані з піклуванням про свій фізичний

стан;

- міра орієнтації на це піклування;

- намагання здійснювати допомогу іншим людям в оздоровленні,

фізичному удосконаленні і наявність знань, умінь, ціннісних орієнтацій;

Основними елементами структури фізичної (соматичної, тілесної)

культури особистості є: культура здоров’я, культура рухів і культура тіла.

Культура здоров’я особистості – це позитивне ціннісне відношення

людини до свого здоров’я, що характеризується тим, що він усвідомлює

особистісну і соціальну значущість здоров’я, розглядає його як цінність і у

відповідності з цим проявляє до нього інтерес як до найвищої цінності на Землі,

Філософія


226

має потребу у його збереженні і укріпленні, ставить перед собою відповідні

задачі, використовує адекватні засоби їх вирішення, проводить відповідний

образ життя. Культура здоров’я включає в себе комплекс соціокультурних

якостей особистості: здатність особистості виділяти здоров’я і оздоровчу

діяльність серед інших соціальних явищ; визнання особистісної і соціальної

значущості здоров’я та оздоровчої практики, тобто аналіз їх як цінності,

пов’язаної зі знаннями, переконаннями, інтересами, потребами, емоційними

реакціями, типами, нормами, правилами поведінки, образом життя. Важливий

компонент культури здоров’я, а, отже, і фізичної культури – здоровий образ і

стиль життя.

Образ життя – це комплекс взаємопов’язаних елементів життєдіяльності,

а стиль життя – це специфічні способи самовираження представників різних

соціокультурних груп. Культура рухів – це елемент фізичної (соматичної)

культeри людини, пов’язаної з здібностями рухової діяльності, що викорстовує

такі якості, як швидкість, гнучкість, координація рухів. Основу культури рухів

складає процес і результат соціокультурної модифікації здібностей людини до

рухів, збереження і розвитку параметрів здібностей рухомої частини тіла, що

визнаються у якості ідеалів, еталонів, норм, цінностей, що пов’язані з

активністю людини. Заняття фізичною культурою використовуються у якості

соціалізації та інкультурації особистості, які набуває людина під впливом

соціокультурних факторів та сприяє формуванню культури тіла.

Філософія спорту епохи постмодерну культивується в нових умовах, в

контексті яких набувають нового статусу засоби масової інформації. Шоу-

бізнес, включаючи і спортивний, став не тільки сферою виробництва, яка

процвітає в умовах ринку, але й сферою, у якій виробляються культурні

матриці, культурні моделі, культурні паттерни життєвих форм та поведінки,

культурні траєкторії життєвих стратегій, що сприяють формуванню нових

молодіжних суб-культур. Не випадково філософія спорту епохи постмодерну на

передній план висуває культуру, яка поступово стає головним інструментом

пояснення соціальних і політичних трансформацій сучасного суспільства.

Філософія постмодерну здійснюється через культуру і проявляється в культурі,

тому сутність постмодерну можна виразити формулою: «там, де було

суспільство, там з’явилася культура».

Слід також відмітити, що важливу рису філософії спорту постмодерну

складає ігровий характер культури та театралізації спортивних шоу, які

охоплюють сьогодні всі сфери життя. Практично всі істотні події сучасності

приймають форму яскравого та ефективного спектаклю чи шоу, театралізація

пронизує все політичне життя, а політика перетворюється в галасливий

спектакль і стає місцем емоційної розрядки. Домінування «спортивного

світовідчуття епохи» (Х.Ортега-і-Гассет), «карнавальної культури» (М.Бахтін),

«масового спортивного виробництва Homo Ludens» (Й.Хейзінга), «шоу-

менізація» сфери відпочинку – все це характерні ознаки філософії спорту

постмодерну та його сучасної культури.

Відмітимо найістотніші передумови виникнення філософії спорту

постмодерну:



227

1. Гносеологічні детермінанти філософії постмодерну спорту пов’язані з

тим, що світ не тільки піддається довільним людським впливам, але й не може

бути систематизованим, він не вписується в будь-які теоретичні схеми, а

жорсткі, замкнені системи не в змозі описати ральність. З цього випливає

«ймовірнісний» підхід до мислення, метафізики, науки, філософії спорту.

Постнекласична гносеологія і методологія науки бузуються на принципах

відкритих, нерівновагомих, багатовимірних, самоорганізованих систем

(І.Пригожин, Ф.Хайек, К.Поппер, В.Налімов), які привнесли з собою

гносеологічний та епістемологічний релятивізм, з точки зору якого об’єктивне є

ілюзія, а істина - це догма, а причинно-наслідкове описання світопорядку – це

насилля розуму над природою і суспільством. Визнається можливість

нескінченного числа картин світопорядку, жодна з яких не може претендувати

на істинність, так як не існує способів і методів осягнення дійсності, які були б

вільними від впливу людських бажань, потреб та мотивацій, включаючи і

спортивну діяльність.

2. Історико-культурною передумовою філософії простмодерну спорту є

активне зіткнення західної культури з культурами Сходу, а також втягнення в

культурний поліфонічний діалог багаточисленних архаїчних та екзотичних

культур. Зустріч культур привела до плюралізму світоглядів, вірувань,

світовідчуттів, втрати світоглядного монополізму і появи єдності і

багатоманітності смислових передумов існування людини, в контексті яких був

породжений феномне спортивної людини та загартування її тіла.

3. Онтологічні детермінанти філософії постмодерну спорту пов’язані з

тим фактом, що предмет, яким намагається оволодіти людина, чинить супротив

за насилля над природою і людиною, та приводить до глобальної екологічної

кризи, так як розрив з онтологією, у рамках якої існує реальність, піддається

насильницьким перетворенням і знаменується як виникнення постмодернізму.

4.Екзистенційною основою філософії постмодерну спорту є втрата

людством «невкоріненості у бутті» (М.Хайдегер), переживання

негарантованості буття, розуміння непердбачуваності майбутнього і

можливості повернення до недосконалого, неупорядкованого, хаотичного

минулого, тому актуальним є культивування людиною свого тіла.

5. Антропологічною основою філософії постмодерну спорту виступає

антропологічна революція, суть якої у тому, що людина зведена до простої

природної істоти, на яку впливає сукупність антропологічних факторів.

6. Соціокультурною детермінантою філософії постмодерну спорту є

деперсоналізація, яка привела до втрати «внутрішнього світу» людини,

заповнення її внутрішнього світу спрощеним, раціоналізованим, елементарним

полегшенням, що не потребує високої рефлексії і саморефлексії, а потребує

лише піклування про своє здоров’я і комфорт, фізичного загартування.

7. Технологічною основою філософії постмодерну спорту виступає

сучасне постіндустріальне та інформаційне суспільство як новий тип

реальності, що фомує і новий образ спорту та спортивної діяльності, яка

відповідає новому часу.

Філософія


228

8. Людина філософії постмодерну спорту не відчувє себе

самодостататньою, так як в неї немає опертя у теперішньому часі, немає

впевненості в тому, щоб довіряти майбутньому, так як «завтра» є

непердбачуваним. Вперше життєва ситуація (людини і людства) виступає як

відкрита система і людина немов би опинилася у точці біфуркації і не знає з неї

виходу. Людина епохи постмодерну спорту– це людина, яка піклується про

виживання, проблематичною для неї виступає екзистенційна ситуація, так і її

відображення у типі ментальності, рефлексії і навіть в образі мислення.

Виникає новий культ тіла спортивної людини і чуттєвості.

9. Естетичною передумовою філософії постмодерну спорту виступає

засвоєння багатоманітного досвіду художнього авангарду, в основі якого

подолання претензій на монополію найновіших художніх стилів, примирення з

багатоманітною естетичною реальністю (включаючи і спортивну), визнання

неможливим створення єдиного поля культури, що привело до «децентрації»

культури, порушення її канонів та ієрархії. Змінюється і роль уяви, під якою

розуміється нічим не обмежене продукування образів, що протиставляється

реальності, в результаті чого зникає з поля постмодерністської культури ідея

про «самовираження особистості», яка так необхідна у світі спорту.

8. Соціокультурні передумови філософії постмодерну спорту пов’язані з

виникненням герменевтичної ситуації, а разом з цим і герменевтичної

проблеми, в основі якої розрив між різними формами життєдіяльності (по

вертикалі – криза в збереженні традицій, у передачі соціокультурного досвіду

між поколіннями, а по горизонталі – розрив і протистояння різних життєвих

форм, субкультурні відмінності та їх суперечності). Зіткнення різних

культурних всесвітів, що супроводжуються «культурним футурошоком»

(вислів О.Тоффлера), зумовило необхідність вироблення спроможності

розшифрування чужого культурного світу та інтерпретації чужих смислових

світів.

9. Технічною передумовою філософії постмодерну спорту виступає

створення засобів виробництва нового типу реальності – інформаційної,

візуальної віртуальної (голографічні зображення, система Інтернет, віртуальні

симулятори і т.п.), що знаменує онтологічний прорив людської екзистенції,

пов’язаної з тим, що людина набула можливості змінювати стурктуру буття,

продуктивно втручатися в онтологічну сферу, змінювати модус існування

реальності.

Отже, зробимо висновки.

Філософія спорту епохи постмодерну сформувала нове відношення

людини до спорту як гри, в результаті чого людина в культурі-грі перестала

слідувати нормам, правилам, приписам, принципам, а знаходилася постійно у

ситуації вибору, амбівалентності та взаємозамінності значень і символів навіть

у простому спілкуванні між собою.

Сучасна культура (Ж.Бодрійар) представляє собою тотальну симуляцію,

так як вона відтворює симуляційний характер всіх культурних феноменів.

Навіть спілкування являє собою феномен симуляції, так як породжує ситуацію,

характерну для масового суспільства і масової свідомості. В результаті цього



229

люди мають справу не з реальністю, а з гіперреальністю, в якій за всім цим

стоїть відчуття нестійкості, фрагментарності життя, бажання сховати своє

істинне «Я». Ще один шлях, по якому йде сучасна людина, - це поклоніння

своєму тілу, намагання його загартувати будь-яким чином, фізично

самовиразитися у світі спорту.

Спорт є маніфестацією «тіло-дух», тому що тілесність духовна, а дух

тілесний, тіло повинно бути іманентним людині, тобто виражати його

внутрішню сутність. Онтологізацію «тілесно-духовного» у людині (індивідові)

ми називаємо фізичною (соматичною) культурою, що дозволяє перейти від

тілесної іманентності людини до її соціального виявлення у зовнішньому

середовищі, щоб здійснити перехід від онтологічної соматики до соціального

фізичного існування, від соматичної культури індивідуального простору до

фізичної культури універсального фізичного простору.


1. Столяров В.И. Философия спорта и телесности человека: Монография. В 2-х

кн. – Кн. 1. Введение в мир философии спорта и телесности человека. – М.: Издательство

«Университетская книга», 2011. – 766 с.

2. Воронкова В.Г. Концепции взаимосвязи человека, сознания, разума в

контексте виртуально-информационного пространства / В.Г.Воронкова // PHILOSOPHY &

COSMOLOGY.- Kyiv, 2014. – С.170-182.

3. Obodyhski Kazimierz, Cynarski Wojciech J. Oriental Philosophy of Sport as

Interpretation of Martial Arts of the Far East // Kosiewicz Jerzy, Jaczynowski Lech /eds./. Physical

activity in integrating Europe. – Warszawa, 2004. – Р. 46 - 55.

4. Pawlucki Andrzej. Asianization of physical culture in Poland. А case of imperial

expansion or cultural diffusion? // Sports Involvement in Changing Europe / Kosiewicz Jerzy,

Obodyński Kazimierz /eds./. – Rzeszow, 2004. – Р. 123 - 135.

5. Rymarczyk Piotr. From the performance principle to the fitness principle – the

human body in the contemporary Western culture // Sport, Culture and Society. In Honour of Prof.

Zbigniew Krawczyk / Ed. by J. Kosiewicz. – Warsaw, 2005. – Р. 323 - 327.

6. Sichberg, H. Force against Force: Configuration of Martial Arts in European and

Indonesian Cultures. / International Rewiev Sport Sociology, 1983, № 2/.

7. Stolyarov, V. I., Gendin, A. M., Sergeev, M. I. Еt al. the place of health, physical

culture and sport activity in the life and value orientation of Societ school students // International

Review for Sociology of Sport, v. 20, N 1, 1985, p. 63 - 73.

8. Tokarski Stanislaw. Body and cultures. Temporal and spatial aspects of Asian

martial arts // Sport, Culture and Society. In Honour of Prof. Zbigniew Krawczyk / Ed. by J.

Kosiewicz. – Warsaw, 2005. – Р. 328.

9. Спортивная энциклопедия систем жизнеобеспечения / А.Д. Жуков.- М.:

Юнеско, 2011.

10. Ибрагимов М.М. Философия спорта как новый антропологический проект:

монография / М.М. Ибрагимов. – К.: НУФВСУ, изд-во «Олимп. лит.», 2014. – 296 с.

11. Білогур В.Є. Філософія спорту: теоретико-методологічний контекст.

Монографія / В.Є.Білогур.- Дніпропетровськ: Акцент ПП, 2014.- 264 с.

12. Шааф Ф. Спортивный маркетинг. - М.: Информационно-издательский дом

"ФилинЪ", 1998. - 464 с

Філософія


230

REFERENCES

1. Stolyarov V. The Philosophy of sport and human corporality: Monograph. In 2 vol. –

KN. 1. Introduction to the world of philosophy of sport and physicality of the person. – M.:

Publishing house "University book", 2011. – 766 p.

2. Voronkova V. The Concept of human relationships, consciousness, mind in the

context of a virtual-information space / Voronkova V. // PHILOSOPHY& COSMOLOGY.- Kyiv,

2014. – P. 170-182.

3. Obodyhski Kazimierz, Cynarski Wojciech J. Oriental Philosophy of Sport as

Interpretation of Martial Arts of the Far East // Kosiewicz Jerzy, Jaczynowski Lech /eds./. Physical

activity in integrating Europe. – Warszawa, 2004. – Р. 46 - 55.

4. Pawlucki Andrzej. Asianization of physical culture in Poland. А case of imperial

expansion or cultural diffusion? // Sports Involvement in Changing Europe / Kosiewicz Jerzy,

Obodyński Kazimierz /eds./. – Rzeszow, 2004. – Р. 123 - 135.

5. Rymarczyk Piotr. From the performance principle to the fitness principle – the

human body in the contemporary Western culture // Sport, Culture and Society. In Honour of Prof.

Zbigniew Krawczyk / Ed. by J. Kosiewicz. – Warsaw, 2005. – Р. 323 - 327.

6. Sichberg, H. Force against Force: Configuration of Martial Arts in European and

Indonesian Cultures. / International Rewiev Sport Sociology, 1983, № 2/.

7. Stolyarov, V. I., Gendin, A. M., Sergeev, M. I. Еt al. the place of health, physical

culture and sport activity in the life and value orientation of Societ school students // International

Review for Sociology of Sport, v. 20, N 1, 1985, p. 63 - 73.

8. Tokarski Stanislaw. Body and cultures. Temporal and spatial aspects of Asian

martial arts // Sport, Culture and Society. In Honour of Prof. Zbigniew Krawczyk / Ed. by J.

Kosiewicz. – Warsaw, 2005. – Р. 328.

9. Sports encyclopedia of life support systems / Alexander Zhukov.- Moscow:

UNESCO, 2011.

10. Ibragimov M. Philosophy of sport as a new anthropological project: monograph / M.

M. Ibragimov. – K.: nufusu, publishing house Olimp. lit.", 2014. – 296 p.

11. Bilohur V. Century Is. Philosophy of sport: theoretical and methodological context.

12. Monograph / V. Bilohur.- Dnepropetrovsk: Accent PP, 2014.- 264 p.

12. Schaaf F. Sports marketing. - M.: Information and publishing house "Filin", 1998. -

464 p.

БИЛОГУР В.Е., доктор философских наук, профессор, заведующая кафедрой

теории и методики физического воспитания и спортивных дисциплин Мелитопольского

государственного педагогического университета имени Богдана Хмельницкого,


ФИЛОСОФИЯ СПОРТА ЭПОХИ ПОСТМОДЕРНА:

СОЦИАЛЬНО-ФИЛОСОФСКИЙ КОНТЕКСТ В статье представлена концептуализация философии спорта эпохи постмодерна и

разработаны определния физической (соматической) культуры спорта. Разработан

понятийно-категориальный аппарат философии спорта эпохи постмодерна; раскрыты

символические функции тела человека в философии спорта постмодерна, представлен

анализ понятия физическая (соматическая) культура, которая понимается как элемент

культуры, основу которой составляет процесс и результат социокультурной модификации

тела; проанадли зирволана сомамтическая (телесная) культура, которая рассматривается

как социально обусловленная и социально регулированная система спонтанной и

целенаправленной деятельности, целью которой есть совершенство и экспрессия



231

человеческого тела; выявлены основные компоненты физической (соматической, телесной)

культуры человека. Сделан вывод, что спорт есть манифестацией «тело-дух», потому что

телесность духовная, а дух телесный, тело должно быть имманентным человеку, то есть

выражать его внутреннюю сущность.

Ключевые слова: философия спорта, эпоха постмодерна, философия постмодерна,

телесная (соматическая) культура, тело человека, спортивная деятельность,

самореализация человека, единство физического и духовного.

BILOGUR, VLADA, Doctor of Philosophy, Doctor of Philosophy, professor, Head of

the Department of theory and methodology of physical education and sport of disciplines, Melitopol

State Pedagogical University named after Bogdan Khmelnitsky


PHILOSOPHY OF SPORT IN THE POSTMODERN ERA: A SOCIO-

PHILOSOPHICAL CONTEXT

The article presents a conceptualization of the philosophy of sport in the postmodern era and

is developed by defining physical (somatic) culture of sports. Developed conceptual-categorical

apparatus of philosophy of sport in the postmodern era; reveals the symbolic functions of the human

body in the philosophy of sport of the postmodern, presents an analysis of the concept of physical

(somatic) culture, which is understood as an element of culture, which is based on the process and

outcome of socio-cultural body modification; probably of servalan romanticheskaya (bodily)

culture, which is regarded as socially determined and socially regulated system of spontaneous and

purposeful activity, the purpose of which is perfection and expression of the human body; basic

components of physical (physical, bodily) human culture. It is concluded that sport is a

manifestation of the "body-spirit", because the spiritual physicality, spirit and flesh, the body should

be permanent in man, that is to Express his inner self. The article noted that an important feature of

the philosophy of sport there are post-modern game character of the sports culture sports and

theatrical shows, the dominance of the "sports attitude era", the priority of "carnival culture" in

mass society and mass culture.

Key words: philosophy of sport, the postmodern era, the philosophy of post



Філософія

Национальное государство и национально-государственная мифология в условиях глобализации

232

УДК 316.42:321-027.543

ВУСАТЮК А.О.,

аспирантка Центра Гуманитарного Образования

НАН Украины


____________________________________________________________________

НАЦИОНАЛЬНОЕ ГОСУДАРСТВО И НАЦИОНАЛЬНО-

ГОСУДАРСТВЕННАЯ МИФОЛОГИЯ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ

Статья посвящена особенностям взаимодействия национальных государств и

традиционно сопровождающих их национально-государственных мифов в эпоху

глобализации. Рассмотрены особенности ряда исторических систем мирового устройства

– применительно к неоднозначной трансформации национального государства и

национально-государственного мифа. Рассмотрена теория мир-системы И. Валлерстайна и

особенности современной мировой системы. Выявлены теоретические разногласия в

подходах к рассмотрению глобализации и её будущего.

Ключевые слова: национальное государство, национально-государственная

мифология, мировая система, глобализация, И. Валлерстайн.

Актуальность исследования. Сокрушительные последствия распада

СССР, вертикальный «взлёт» мирового терроризма, целая серия

кровопролитных локальных войн на периферии «свободного мира», новая

волна великого переселения народов (массовый наплыв беженцев в Западную

Европу) стремительно актуализировали многие, казалось бы, решенные

вопросы. На «первую полосу» выходит вопрос о процессах, сопутствующих

глобализации, безусловно, центральному и определяющему явлению

современности. Время вновь заставляет обратиться к проблеме взаимодействия

национального и глобального начал нашего мира. В сложившихся условиях

изменениям подвергается сам миф о национальном государстве. И если ранее, в

XVII – первой половине XX ст. менялись лишь некоторые предикаты мифа о

национальном государстве, то процессы глобализации поставили под вопрос

само существование национального государства.

Национальные государства традиционно считаются центральным

элементом любой системы мироустройства, которая пребывает в состоянии

трансформации. Учитывая специфику современной глобализации (ставящей

под вопрос любую национальную специфику, отказывающуюся от нации как

таковой, не признающей отдельные её проявления в тех или иных сферах

общественной жизни), научный мир стремится понять, способно ли

национальное государство выжить в условиях глобализации, и если да, то какой

ценой; следует ли сохранять национальные государства и культуры или же

надо считать их пережитками прошлого.

Степень разработанности темы. Вопросам глобализации посвящены

работы И. Валлерстайна, Р. Робертсона, Дж. Розенау, М. Уотерса, Ф. Фукуямы



© Вусатюк А.О., 2016

233

и др. В Украине вопросам национальных государств в эпоху глобализации

посвятили работы И. Алексеенко, С. Давидюк, Г. Лебединская, О. Стариш и др.

Основной целью исследования является раскрытие особенностей

текущего взаимодействия национального государства и сопровождающей его

развитие национально-государственной мифологии в условиях глобализации.

Изложение основного материала. В центре любой системы

общественного мироустройства находится государство, которое поддерживает

её властным ресурсом, определяет её структуру и организацию, обеспечивает её

целостность и безопасность. Государство выступает от лица всех социальных

групп и, с определенного времени, позиционирует себя как национальное

государство, даже если объединяет много разных народов. Ни одно

национальное государство не обходится без мифа, без своей системы

мифотворчества, разделяемой по большей части всей нацией и более или менее

оригинальной. По сути, глобализацию можно считать вызовом для

национальных государств. Однако верно и обратное: национальные государства

и принципы являются вызовом для глобализации, и всевозможные этнические

возрождения и гражданское войны являются тому лучшим подтверждением.

Подобно теневой экономике, социальная мифология занимает как бы «теневой

сектор» социальной жизни общества, оставаясь практически незамеченной,

однако от того не менее значимой.

Вестфальская система мироустройства традиционно считается базовой

основой современного мирового порядка. Вестфальский мир, подписанный 24

октября 1648 г., подвёл итоги Тридцатилетней войны и зафиксировал

суверенитет ряда национальных государств Западной Европы. Идейной

подоплекой для становления национальных государств стали работы Ж. Бодена

«Книга шести государств», сформулировавшего понятие «суверенитет», Н.

Макиавелли («Государь»), разработавшего категорию «государственный

интерес» и Г. Гроция («О праве войны и мира»), создавшего основы корпуса

международного права. Большую лепту в идейное обоснование идеи

национального государства внесли Т. Гоббс и Б. Спиноза [4]. К ключевым

принципам Вестфальской системы можно отнести следующие:

- принцип действия международного права, применения дипломатии в

международных отношениях;

- утверждение Вестфальской системой в международном праве принципа

государственного суверенитета, ключевым моментом которого было право

требовать невмешательства в дела своего государства;

- право государств отставать свои национальные интересы, в первую

очередь посредством войн, которые являются законным правом суверенного

государства.

На смену Вестфальской системе пришла Венская система (1814 г.), или

система Европейского концерта, направленная на поддержание баланса сил

между ведущими странами Европы. Следом пришла Версальско-

Вашингтонская система мироустройства 1921-1922 гг., закрепившая лидерство

США, Франции и Великобритании в новой системе. Каждая из этих систем

имела европоцентристский характер и постепенно приобретала глобальные

http://www.wpec.ru/text/200708310905.htm

Філософія


234

черты. Последняя модификация Вестфальской системы международных

отношений – Ялтинско-Потсдамский мировой порядок. Её особенностью стало

формирование нового биполярного мироустройства взамен многополярному, с

противоборствующими сверхдержавами – СССР и США. При тотальном

отрыве этих двух государств как в экономическом, так и в военном плане,

остальные государства не имели другого выбора, кроме как принять сторону

либо СССР, либо США, тем самым ограничив свою власть и суверенитет.

Биполярный мир просуществовал до 1991 года: с распадом СССР ни одно

государство не могло конкурировать с США.

Каждая из названных систем мироустройства, имея свои особенности,

была в своей основе все той же вариацией Вестфальской системы, поскольку

несла в себе все те же ключевые принципы, названные выше. Центральным

действующим лицом в системе международных отношений неизменно

оставалось национальное государство. Системы международных отношений

неоднократно претерпевали изменения и трансформировались, однако принцип

невмешательства в дела других государств-наций всегда оставался

центральным принципом, важнейшим пунктом национально-государственного

мифа об идеальном государстве. Поэтому массовые нарушения прав человека и

даже геноцид целых этнических групп (например, тотальное уничтожение

евреев в нацистской Германии) обычно считались внутренними делами

национальных государств: они вписывались в эти представления и легко

оправдывались национально-государственной мифологией. Однако эпоха

глобализации поставила под сомнение саму идею национального государства и

всю сопутствующую ей мифологию, стремясь подменить её мифологией

совершенно нового типа.

Глобализация является, пожалуй, самым основным и серьёзным

процессом, который характеризует наше время. Понятие глобализации

достаточно широкое и достаточно размытое, оно не имеет единого

общепринятого определения. По мнению группы американских ученых,

авторов книги «Глобальные трансформации»: «глобализация отражает широко

распространенное представление о том, что мир стремительно превращается в

социальное пространство, в котором господствуют экономические и

технические силы, и что изменения в одной части планеты могут иметь далеко

идущие последствия для судеб отдельных людей или сообществ на другом

конце земного шара» [3, c. 2].

В условиях значительного превосходства над другими странами как в

экономических показателях, так и военной мощи вначале СССР и США, а

после 1991 г. – только США, национальные государства были вынуждены

частично ограничить свой суверенитет. В зависимости от положения того или

иного государства в системе международных отношений, эти ограничения

варьируются. Большинство стран на сегодняшний день несамостоятельно в

экономических аспектах, ещё большее количество – в вопросах безопасности.

Вполне закономерно, что эта несамостоятельность приводит к тому, что

местные власти всё реже могут при помощи привычных механизмов решать

необходимые проблемы и задачи. Как отметил известный американский



235

политолог Дж. Фридман, «традиционные структуры социального и

политического контроля, используемые властями для решения проблем

развития, создания рабочих мест и распределения создаваемого богатства,

разрушаются под влиянием интернационализации экономики и потоков обмена

информацией между мощными актерами, чья деятельность находится вне

сферы регулирования государства» [6, с. 25].

Существует множество современных теорий мировых систем, то есть

попытки создания новой мифосистемы. Самой известной является теория мир-

системы американского ученого И. Валлерстайна. Благодаря его книге

«Современная мировая система», изданной в 1974 г., взор многих ученых-

обществоведов был обращен на концепцию единой мировой системы,

удивительно актуальной в свете вопросов о глобализации, деятельности

Римского клуба, а также из-за не утихающего интереса к очередному переделу

мира в послевоенный период. Согласно теории мир-системы И. Валлерстайна,

все государства занимают определённое место в трёхступенчатой

иерархической структуре (ядро, полупериферия и периферия) [2, c. 38]. Среди

государств верхней ступени (ядра) есть гегемон, который со временем будет

смещен другим гегемоном. Сегодня таким «ядром» являются страны Запада, а

гегемоном, соответственно, выступает США.

Единая мировая система, как идея и воплощение общепланетарного

единства человечества в современных условиях глобализации, сделал ещё

более острым вопрос о возможности сохранения национальных государств,

либо о необходимости отбросить саму идею национального, как пережитка

прошлого. Подобные идеи об устранении национальных государств появляются

по ряду причин, однако основные – это несамостоятельность национальных

государств в тех или иных вопросах.

Первой и ключевой для современного мира является, разумеется,

несамостоятельность большинства государств, как в проблемах безопасности,

так и в вопросах экономики. В мире, где рыночные отношения являются

основополагающими, все ключевые позиции в международной иерархии будут

заняты теми странами, у которых есть материальные средства. Страны «ядра»

обладают значительно большими ресурсами и возможностями, чем страны

«периферии». В том числе, такие государства оснащены лучшей военной

техникой или находятся в выгодных военных союзах. Однако страны «ядра»

тоже ограничены в принятии ряда решений, т.к. находятся в компетенции

надгосударственных структур. Единственное государство, обладающее всей

полнотой своих прав – это государство-гегемон. Оно, однако, скованно

необходимостью постоянно поддерживать свой авторитет и свою власть, а

также поиском и устранением возможных конкурентов. Вспоминается

«Государь», в котором Н. Макиавелли настаивал на том, что недостаточно

просто захватить власть. Важно её удержать.

Следует отметить, что хоть национальные государства постепенно

утрачивают свою автономность, они всё ещё остаются значимыми субъектами

международной политики. Однако наряду с национальными государствами

возник ряд наднациональных организаций, которые занимаются теми или

Філософія


236

иными глобальными вопросами и имеют различные функции. Различные

транснациональные корпорации и транснациональные банки перебирают на

себя контроль над многими вопросами. Современным государствам всё больше

приходится сталкиваться с международными проблемами, решение которых

находится вне компетенции этих стран. Это и международный терроризм, и

всемирный экономический кризис, и неконтролируемые миграционные потоки,

организация преступности на международном уровне и т.д. Постепенно

значимость национальных государств на международной арене уменьшается, а

их роль во многих вопросах становится несамостоятельной и даже формальной.

Ряд ученых-гиперглобалистов полагают, что государства-нации в

условиях глобализации становятся ненужными и неестественными.

Гиперглобалисты, как ярые поборники идеи торжества мирового либерализма и

тотальной глобализации экономической, политической и культурной жизни

обществ, предпочитают искать решение проблем скорее в использовании

механизмов рынка, нежели использовать сложившиеся национальные

институты. Предполагается, что «невидимая рука рынка» будет работать

значительно эффективней любого национального государства. Для

сторонников этого подхода любая государственная управленческая

деятельность является ретроградством. По сути, эта мифологема сливается с

требованиями т.н. «Вашингтонского консенсуса», их подход к глобализации

трансформировался в утопическую картину единой человеческой цивилизации,

«демократии без границ, войн и кризисов».

Существует и другой теоретический подход, объединяющий скептиков и

трансформистов, отстаивающих совершенно иной взгляд на глобализацию. Так,

скептики полагают, что глобализация на самом деле является мифом, который

скрывает тот факт, что в рамках мирового хозяйства всё более и более

выделяются три основные региональные блоки, где национальные

правительства остаются очень сильными. Трансформисты полагают, что

глобализация является исторически беспрецедентной. По их мнению,

государства и общества по всему миру испытывают глубокие изменения по

мере своей адаптации в новом мире, где все тесно переплетено и

взаимосвязано.

Важной причиной, дающей повод сомневаться в самом будущем для

национальных государств – это их культурная несамостоятельность, которая

является следствием информационного господства (ныне стран Запада) на

планете. Процесс глобализации происходит в условиях разрушения культурных

ценностей, традиций и национальной идентичности, к усилению

межнациональных, межкультурных диалогов, происходит

взаимопроникновение культурных традиций. Вследствие этой культурной

диффузии происходит смешение культур. Однако, если, допустим, тысячу лет

назад, такое смешение происходило медленно, на культурных «границах» и

количество культур было ограничено, то в современных условиях, при

современной скорости обмена информацией, этот процесс невероятно

ускоряется. Тот уровень смешения культур, что ранее занимал столетия, теперь

происходит за несколько лет, снижая качество смешения, делая его



237

поверхностным, однако разрушая при этом глубинные культурные слои

вследствие чудовищных объёмов информации.

Подобного рода тенденции настораживают многих исследователей, ведь

невероятно быстрое и бесконтрольное смешение культур в общепланетарном

масштабе может привести к тотальному усреднению населения, лишению всего

культурного разнообразия и утрате многоликости человечества. Тем более

губителен этот процесс (в своей нынешней форме) тем, что политическое и

экономическое превосходство предоставляет государствам возможность

культурного доминирования, так же поставленного на путь служения

экономическому вопросу, а рынок, как известно, интересует в первую очередь

потребитель, усредненный и стандартный.

Существуют тенденции, обратные культурной глобализации,

представляющие собой своего рода противодействие глобализации на уровне

коллективного бессознательного. За последние десятилетия резко

актуализировались различные отпорные этнические движения, вошла в моду

идея национального возрождения, разрослись межнациональные конфликты.

Наблюдается явный рост культурного самосознания, которое стремится к

отторжению навязанной извне массовой культуры. Как и в случае с культурной

глобализацией, едва ли не единственным противовесом ей может служить

национальная культура. Многие страны стремятся сохранить интерес населения

к своему культурному наследию, в особенности – сделать его как можно более

актуальным для молодёжи, так как она наиболее подвержена воздействию

культурной глобализации. Однако, хоть такие попытки и не остаются

абсолютно бесплодными, существуют многочисленные трудности,

ограничивающие и даже блокирующие эту тенденцию. Имеется в виду не

только значительная разница потенциалов отдельных стран и ресурсов всего

мирового рынка, но и совокупная мощь примитивной и легкодоступной

массовой культуры. Последняя легко воспринимается и усваивается, даже

«привязывается», как навязчивая песенка. Напротив, национальная культура

всегда глубже и сложнее, однако не может конкурировать в вопросах лёгкости

и скорости восприятия и усвоения с массовой культурой. Таким образом, для

решения этой проблемы производятся попытки упростить национальную

культуру для повышения её конкурентоспособности. Однако, в таком случае

национальная культура начинает сама терять свою глубину.

События последних лет, однако, поставили под сомнение

работоспособность нового глобального мироустройства и его мифосистемы.

Сама по себе эта система противоречива, поскольку культивирует идею

тотального мирового государства по всему миру, однако не в США, как стране-

гегемоне. Там, напротив, крайне сильны тенденции к усилению национальных

патриотических настроений, в том числе и среди молодежи. Ведущие страны

«ядра», такие как, в частности, Великобритания, сопротивляются

«растворению» в глобализации, стремясь сохранить свою самость или даже

вернуть себе всю полноту власти. Связано это с неспособностью

транснациональных организаций и союзов решить возникающие серьёзные

проблемы. Европейский союз не в состоянии решить проблему беженцев в

Філософія


238

Европе при помощи привычных действий и придуманных ими правил.

Оказалось, что принципы мультикультурализма и толерантности работают

только в «тепличных» условиях, при желающих ассимилироваться мигрантах,

при людях, подчиняющихся правовой системе. Однако многие проблемы

решаются на уровне отдельных национальных государств. США, как уходящий

мировой гегемон, тоже оказался не в состоянии урегулировать возникающие

конфликты и проблемы, такие как мировой терроризм.

Новая ситуация, в которой утвердившиеся в последние десятилетия

миросистема и мифосистема вошли в диссонанс с реальными условиями,

свидетельствует о том, что глобализация в её нынешней форме зашла в тупик.

И выходом из глобализационного тупика видится возврат к отвергнутым

вариантам мироустройства, основанным и на национальных государствах и на

национально-государственной мифологии.

Одним из явлений, ярко проявляющих себя во время противостояния

более ранней мифосистемы и глобализационной мифосистемы, национальной

культуры и культуры массовой, является (частная) национальная мифология. Её

значение для современной общественно-политической и культурной жизни

общества сложно переоценить. Существуют тонкости по поводу понимания

«нации» и его отличия от таких терминов как «этнос» и «народ». Согласно The

Encyclopedia Americana, «Нация – большая группа людей, которые

рассматривают себя как общность или группу и которые обычно ставят

лояльность к группе выше любых других конфликтующих форм лояльности.

Часто нации присуща одна или несколько из следующих особенностей: язык,

культура, религия, политические и другие институты, история, с которой она

отождествляет себя, и вера в общую судьбу. Обычно нации населяют

компактную территорию» [7, с. 751–752]. Существует несколько подходов к

пониманию феномена нации. Для англо-французского подхода этнос и нация

различаются, причём нация считается субэтнической социокультурной

общностью. В рамках немецкой традиции, характерной и для Центральной и

Восточной Европы, нация рассматривается как определенный тип этноса [1, с.

23].

Некоторые ученые выступают против самого понятия нации, поскольку в

массовом сознании прочно закрепился стереотип о тождественности нации и

этнической группы, что очень часто используется политическими силами для

манипуляции обществом и создания разного рода социальных мифов,

паразитирующих на этом стереотипе. Частично решением этой проблемы, в

особенности для полиэтнических государств, стал бы пересмотр понятия, где

нация стала бы восприниматься в русле гражданского, а не этнического. А.

Блинов выражает надежду, что «развитие современной политической нации

будет заключаться в постепенном отказе от принципа jus sanguinis («право

крови») при определении принадлежности индивида к данной социальной

общности, в расширении использования формулы политической и культурной

преемственности» [1, с. 23]. Однако, если немецкое понимание

принадлежности к нации по крови критикуется общественностью как

дискриминационное, то либеральное французское, согласно которому каждый



239

гражданин страны независимо от происхождения считается французом,

обвиняют в принуждении к ассимиляции. Автор этой статьи склоняется скорее

к французскому варианту, где «нация» – это понятие уже близкое к понятию

гражданского общества, это его основа.

Важнейшим аспектом существования нации является национальная

мифология. Как и любая современная мифология, национальная мифология

имеет двойственный характер и обладает рядом как положительных, так и

отрицательных черт. М. Элиаде подчёркивал, что миф – это «… всегда рассказ

о некоем “творении”, нам сообщается, каким образом что-либо произошло, и в

мифе мы стоим у истоков существования этого “чего-то”» [5, c. 16].

Национальный миф – это так же один из путей «возврата к истокам» своего

рода. Мифы о происхождении народа, нации очень важны для национального

сознания. Как подмечает М. Элиаде, на заре современного мира «иметь

хорошие “истоки” и иметь благородное происхождение было почти

равнозначным» [5, c. 181]. Вера в благородное происхождение нации позволяло

тем самым принять гордость за неё и обрести мистическую причастность к

величию и деяниям своих предков, пусть даже надуманных. В начале ХІХ ст.

мода на поиск «благородного происхождения» породила повышенный интерес

к национальной истории, особенно к её ранней стадии. Так, в расистском

мифотворчестве времен нацистской Германии идеальной моделью для

подражания был провозглашен т.н. «ариец», который якобы обладал всеми

необходимыми для идеала качествами – физической силой, мощью,

героической моралью и т.д. Особо важным в образе «нордического германца»

была его древность, он рисовался тем «изначальным предком», к которому

должно было ощутить причастность.

Национальный миф – это попытка нации к самоутверждению и

самореализации, поиск смысла в жизни. Миф призван сплотить общество и

дать ему надежду. Однако не редки случаи, когда национальные мифы

занимаются сознательным искривлением фактов, «подчищением» истории от

ряда «ненужных» и «некрасивых» фактов и создания привлекательной

картинки. Такие мифы используются не для сплочения нации, а для

манипуляции сознанием граждан, для получения электората, создания нужных

общественных настроений и т.п. Подобные национальные мифы,

деструктивные по своей сути, скорее разъединяют общество, поскольку в них

нация и этнос неразделимы, а «сплочение» происходит посредством разделения

на «свой-чужой».

Большинство государств по-прежнему многонациональны и

полиэтничны, тогда как чисто национальный миф практически всегда несёт в

себе вопрос кровного родства и расовой принадлежности. Поэтому ключевым

для него становится именно поиск кровных далёких предков. Для людей,

имеющих подобное «кровное» родство, пусть и очень далекое, имеет,

разумеется, положительное и объединяющее значение, но только в пределах

этого самого родственного круга. Для всего же общества, обыкновенного

современного многонационального государства такой миф имеет скорее

деструктивный характер. Связано это с некоторыми особенностями

Філософія


240

национальной мифологии и, разумеется, с необходимой для успешного

функционирования любого мифа его психологичностью, умением вызывать

желание верить этому мифу, умению «западать в душу». Первое, что бросается

в глаза – это сам механизм, по которому происходит «объединение» нации при

помощи национальных мифов. Это объединяющее начало объединяет людей

через поиск не столько схожестей, сколько «инаковости» с другими нациями.

Механизм этот является едва ли не точной копией осознания человеческого

«Я» и разграничения «Я» и «не-Я», или окружающего мира. Однако, за этим

разграничением происходит противопоставление себя (нации) и всего

остального мира, поскольку в человеческой природе заложены древнейшие

механизмы выживания, которые видят во всём «инаковом» и «чужом»

враждебное. Эти же защитные механизмы помогают странам противостоять

культурной глобализации (по сути экспансии). Без этих механизмов, или же

при их приглушенности (даже в пределах одного поколения) нация оказывается

беззащитной перед лицом серьёзных вызовов. Для Европы таким вызовом

стали уже упомянутые беженцы – представители иной культуры, не

проявляющие желания адаптироваться к новым условиям.

Выводы

1. До конца ХХ столетия ведущие системы мироустройства сторожились

на основе национальных государств и находили поддержку в сопутствующих

им национально-государственных мифологиях. Идея национального

государства претерпевала изменения, однако в целом никогда не подвергалась

сомнению. 2. Глобализация привела к существенному ограничению

суверенных прав большинства национальных государств, подвергла

деконструкции идею «национального», подставила под удар традиционную

национально-государственную мифологию и, в итоге, оказалась неспособна

противостоять вызовам нашего времени. 3. Провал текущей глобализации,

несостоятельность её надгосударственной и наднациональной мифосистемы

предполагают возвращение к суверенному национальному государству и

национально-государственной мифологии.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

1. Блинов А. С. Национальное государство в условиях глобализации: контуры

построения политико-правовой модели формирующегося глобального порядка / А. С.

Блинов. – М.: МАКС Пресс, 2003. – 150 с.

2. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире. Пер.

с англ. П. М. Кудюкина. Под общей редакцией канд. полит, наук Б. Ю. Кагарлицкий — СПб.:

Издательство «Университетская книга», 2001. —416 с.

3. Хелд, Девид. Глобальные трансформации: Политика, экономика / Д. Хелд, Д.

Гольдблатт, Э. Макгрю, Д. Перратон. – М.: Праксис, 2004. – 576 с.

4. Кортунов С. В. Крушение Вестфальской системы и становление нового

мирового порядка [Електронний ресурс] / С. В. Кортунов – Режим доступу до ресурсу:

http://www.wpec.ru/text/200708310905.htm.

5. Элиаде М. Аспекты мифа / М. Элиаде. – М.: Инвест-ППП, 1995. – 240 с.

6. Friedmann J. Where We Stand: A Decade of World City Research // World Cities in

a World World-system / Ed. by Knox P.,Taylor P. – N.Y., 1995. P. 25.

http://www.wpec.ru/text/200708310905.htm



241

7. The Encyclopedia Americana, 1994. – (Vol. 19).

REFERENCES

1. Blinov A. S. Natsional'noe gosudarstvo v usloviyakh globalizatsii: kontury

postroeniya politiko-pravovoy modeli formiruyushchegosya global'nogo poryadka / A. S. Blinov. –

M.: MAKS Press, 2003. – 150 s.

2. Vallerstayn I. Analiz mirovykh sistem i situatsiya v sovremennom mire. Per. s angl.

P. M. Kudyukina. Pod obshchey redaktsiey kand. polit, nauk B. Yu. Kagarlitskiy — SPb.:

Izdatel'stvo «Universitetskaya kniga», 2001. —416 s.

3. Kheld, Devid. Global'nye transformatsii: Politika, ekonomika / D. Kheld, D.

Gol'dblatt, E. Makgryu, D. Perraton. – M.: Praksis, 2004. – 576 s.

4. Kortunov S. V. Krushenie Vestfal'skoy sistemy i stanovlenie novogo mirovogo

poryadka [Elektronniy resurs] / S. V. Kortunov – Rezhim dostupu do resursu: :

http://www.wpec.ru/text/200708310905.htm.

5. Eliade M. Aspekty mifa / M. Eliade. – M.: Invest-PPP, 1995. – 240 s.

6. Friedmann J. Where We Stand: A Decade of World City Research // World Cities in

a World World-system / Ed. by Knox P., Taylor P. – N.Y., 1995. P. 25.

7. The Encyclopedia Americana, 1994. – (Vol. 19).

ВУСАТЮК А.О., аспірантка Центра Гуманітарної Освіти НАН України


НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА І НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНА МІФОЛОГІЯ В

УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Стаття присвячена особливостям взаємодії національних держав і традиційно

супроводжуючих їх національно-державних міфів в епоху глобалізації. Розглянуто

особливості ряду історичних систем світового устрою – стосовно неоднозначної

трансформації національної держави і національно-державного міфу. Розглянута теорія

світ-системи І. Валлерстайна та особливості сучасної світової системи. Виявлено

теоретичні розбіжності в підходах до розгляду глобалізації та її майбутнього.

Ключові слова: національна держава, національно-державна міфологія, світова

система, глобалізація, І. Валлерстайн.

VUSATIUK, ALISA, graduate student Center for Humanitarian Education of The National

Academy of Sciences of Ukraine (Kyiv, Ukraine) E-mail: [email protected]

THE NATION-STATE AND NATIONAL-STATE MYTHOLOGY IN CONDITIONS OF

GLOBALIZATION

The article is devoted to the peculiarities of interaction between nation-states and their

accompanying traditional nation-state myths in the age of globalization. The author examines the

characteristics of a number of historical systems of the world order - with regard to the

controversial transformation of the nation-state and the nation-state myth. The author examines the

theory of the world system by Wallerstein and features of the modern world system. The author

reveals the theoretical differences in the approaches to the consideration of globalization and its

future.

Key words: the nation state, the national state mythology, the world system, globalization,

Immanuel Wallerstein.





Філософія

Постмодерна критика модерної парадигми гуманізму як чинник сучасного гуманістичного дискурсу

242

УДК: 141.78:165.742

СИЛКІНА С. О.

асистент кафедри філософії Київського

національного університету будівництва і архітектури

(Київ, Україна) [email protected]

ПОСТМОДЕРНА КРИТИКА МОДЕРНОЇ ПАРАДИГМИ ГУМАНІЗМУ ЯК ЧИННИК

СУЧАСНОГО ГУМАНІСТИЧНОГО ДИСКУРСУ

Сучасний гуманістичний дискурс являє собою складне, багатовимірне явище. В

статті аналізуються витоки та основні напрямки постмодерної критики просвітницьких

ідей гуманізму, виокремлюються два етапи деконструкції гуманістичних ідей.

Зазначається, що постмодернізм за своєю суттю не є антигуманістичним. Робиться

висновок, що радикальна критика модерн-гуманізму сприяла формуванню сучасного

гуманістичного дискурсу. Емпатія та відповідальність розглядаються як засади

формування нової парадигми гуманізму.

Ключові слова: модерн, постмодерн, гуманізм, гуманістична парадигма,

деконструкція, номада, різома, емпатія, відповідальність, Інший.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими

науковими чи практичними завданнями. На початку XXI століття людство

опинилося на порозі глобальних змін. Недієвість і необхідність перегляду

застарілих норм міжнародного права, криза політики мультикультуралізму,

стрімке зростання інформаційних технологій, активне освоєння космосу,

відкриття і розвиток нових альтернативних джерел енергії, дигіталізація і

віртуалізація життя, впровадження найсучасніших біотехнологій конструює

нову реальність і потребує нового розуміння людини.

В умовах кардинальних політичних, економічних, соціальних,

світоглядних змін проблема трансформацій гуманістичної парадигми стає

особливо актуальною. На думку американського філософа-гуманіста Пола

Куртца, сучасна світова культура переживає «гуманістичний культурний

ренесанс» [11]. Сучасний гуманістичний дискурс був сформований внаслідок

постмодерної критики модерного гуманізму і являє собою складне поліфонічне

явище, яке потребує дослідження і вироблення інтегруючої ідеї.


розв’язання даної проблеми. Криза модерного гуманізму проявилася як

неспроможність перевідкриття суб'єкта на засадах складності, відкритості,

поліваріантності, плюралізму і бере свої витоки в критиці новоєвропейського

раціоналізму, логоцентризму, есенціалізму Ф. Ніцше. М. Гайдеггер, М. Фуко,

Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодріяр та інші представники

постмодерного дискурсу переосмислили класичне трактування гуманізму,

грунтуючись на принципово іншому розумінні людини та стратегій її

існування. На думку З. Баумана, Ж.-Л. Нансі, П. Козловськи, С.С. Хоружого,

О.І. Гєнісаретського, під впливом постмодерністської критики сформувалося



© Силкіна С.О., 2016

243

принципово нове розуміння людини як амбівалентної, «текучої», «людини-

навігатора», «кочівника», людини, що здатна виходити за межі сталих

сутностей.

Проблемі трансформації гуманізму в сучасному філософському дискурсі

присвячені праці вітчизняних філософів, зокрема В.С. Пазенка, О.М. Соболь,

В.С Лук'янця, В. В. Ляха, В. П. Андрущенка, М. І. Михальченка, В.Г.

Табачковського, В.І. Шинкарука, М. М. Черенкова, В. Воронкової, І. В.

Степаненко, Г.В. Гіоргадзе. Про неогуманізм, «новий гуманізм», як один із

можливих варіантів трансформації гуманістичних ідей говорять І. Бокова, П.

Куртц, К. Ламонт, Я. ван Прааг та ін. Важливість перевідкриття гуманізму на

нових засадах зазначається в матеріалах ЮНЕСКО, Римського клубу.

Ідеї трансгуманізму активно розвивають М. Міскі, Г. Марвек, Р. Курцвел,

Н. Бостром, М. Мур та ін. Аналізують наслідки зміни парадигм і перспективи

людства та постлюдства Ф. Фукуяма, С. Гантінгтон, М.Кастельс, Б. Латур.

Основною метою статті є соціально-філософський аналіз постмодерної

критики просвітницького гуманізму та її впливу на сучасний гуманістичний

дискурс, виявлення інтегруючої ідеї для формування нової парадигми

гуманізму.

Виклад основного матеріалу. Стратегія деконструкції

новоєвропейського гуманізму своїм корінням сягає філософії Фрідріха Ніцше.

Саме Ніцше заклав підвалини критики модерного світогляду, в основі якого

лежала ідея просвітницького гуманізму. Закликаючи до переоцінки всіх

застарілих цінностей, головною з яких був антропоцентризм, він писав: «Якраз

тут і криється злий фатум Європи: разом із страхом перед людиною ми

втратили і любов та повагу до неї, саме прагнення до неї. Тепер вже від самого

погляду на людину відчуваємо втому…ми втомилися від людини.» [13. с. 438].

Все, чим пишалося XIX ст., -- «об'єктивність», «раціональність», «науковість»,

«гуманізм», «співчуття до знедолених», Ніцше називає поганими манерами. В

епоху Просвітництва гуманізм тісно поєднується з науковою раціональністю і

перетворюється на засіб поневолення людини і тому стає об'єктом критики Ф.

Ніцше. На його думку, наслідком втілення просвітницьких ідей прогресу,

демократизації, рівності стає « жахливий фізіологічний процес…

взаємоуподібнення європейців», «виникнення корисної, працелюбної, багато на

що здатної і спритної тварини «людини» [14, с. 90].

В своїх працях « До генеалогії моралі» та «По той бік добра і зла» Ніцше

пророчо передбачив ряд жахливих катастроф XX століття: занепад

європейської духовності, девальвацію гуманістичних цінностей, «бунт мас» з

наступним пануванням «майбутнього хама», нівелювання особистості,

індивідуальності під знаменами всезагальної рівності і братерства, тоталітаризм

як наслідок демократії.

Ніцшеанське вчення про надлюдину пропонує ідеал автономної людської

особистості, яка спрямована в майбутнє і здатна активно взаємодіяти з

оточуючим світом в епоху глобальних змін. Критика Ф. Ніцше ідеалів і

принципів Нового часу стала початком кінця модерного гуманізму.

Філософія


244

Умовно можна виокремити два періоди у трансформації парадигми гума-

нізму в постмодерному дискурсі. Перший період – деконструкція модерного

гуманізму - припадає на 60- 80 роки ХХ століття і пов'язаний з іменами

засновників філософії постмодерну – Ж.-Ф.Ліотара, М.Фуко, Ж.Дерріда,

Ж.Дельоза, Ф.Гваттарі. Основною характерною рисою цього періоду є нищівна

критика та деконструкція ідей просвітницького гуманізму і заклик відмови від

них.

Вже в 60-ті роки французький філософ Мішель Фуко назвав ідеї

новоєвропейського гуманізму «химерами», які насправді приводять до

ігнорування інтересами окремо взятої людини, до відкидання і придушення

того, що не відповідає жорстким нормам раціональності. Необхідною умовою

вивільнення від пут «просвітницького» гуманізму філософ вважає відмову від

антропологічного егоцентризму, що в свою чергу має призвести до «смерті

людини» - людини як носія раціональності, як гаранта невпинного прогресу, як

самодостатньої і всевладної істоти. Фуко знімає людину з п'єдесталу і

демонструє її розщепленість та безпорадність перед такими реаліями життя, як

праця, мова, влада.

На думку Фуко, внаслідок панування модерної парадигми, людина, як

центральна ідея філософського дискурсу, «помирає» двічі: вперше, за Ніцше та

Гайдеггером, вона помирає як суб'єкт, що претендує на самопізнання; вдруге

людина «помирає» в гуманітарних науках як об'єкт пізнання. Наука не може

охопити всі аспекти «розщепленої» людини і тому її дослідження є

однобокими. Спроба ж зробити з людини цілісний об'єкт дослідження вбиває її,

перетворюючи на річ [15, с. 41]. Отже, для Фуко проблематичним є саме

існування людини, отож роздуми про гуманізм він вважає безпідставними.

Інший теоретик постмодернізму, Жан-Франсуа Ліотар закликає

відмовитися від антропологізму та гуманізму, що повністю дискредитували

себе за останнє століття. Саме в недовірі до метанаративів Просвітництва - од-

ним з яких є гуманізм - філософ вбачає «ситуацію постмодерну». Ці

метанаративи втрачають свою легітимуючу функцію, хоча і не зникають

повністю, а розсипаються на хмари мовних елементів. Кожен із цих елементів

несе свій прагматичний сенс, а кожна людина живе на перехресті багатьох

таких сенсів, тобто форм активності та форм життя. Нове суспільство, на думку

філософа, вже не стверджує «антропологію ньютонівського типу», а спря-

моване на визнання плюральності та відмінності. В таких умовах людина звіль-

няється від панування різного роду «центризмів» і починає сама конструювати

власне життя [ 2].

Однією з найяскравіших стратегій деконструкції гуманізму є філософія

Жиля Дельоза. Дельозівська критика раціоналізму та гуманізму ґрунтується на

філософії Ніцше. Головне джерело загроз вільному розгортанню людського

буття філософ вбачає у практиці «модерн-гуманізму» підпорядковувати

людську екзистенцію «непохитним» правилам, еталонам, стандартам.

Панування модерної метафізики приводить, на думку Дельоза, до влади

загального над індивідуальним, до легітимації одних форм і маргіналізаціі

інших, а це, в свою чергу, неминуче обмежує вільне розгортання людського



245

буття. Основна цінність дельозівської стратегії полягає в ствердженні «світу

відмінностей» і розхитуванні будь-яких дихотомій і опозицій. Він розглядає

людину як номаду, не затиснуту раз і назавжди в тісних рамках норм, правил,

систем, а відкриту різноманітним бажанням, прагненням, поривам. «Номада»,

«кочівник» -- це вічний мандрівник, який невтомно рухається по різомній

поверхні. Кочівник ніде не вкорінений, він постійно переміщується по

територіям, ніде не затримується і не вважає жодну із територій своєю власною,

готовий в будь-який момент рушити далі, рішуче відмовляючись від будь-якої

заданості своєї траєкторії і долаючи будь-які межі. Людина-номада -- це новий

тип постмодерної людини, яка відкрита всьому новому, не плекає свою

сутність, а перебуває в постійному процесі «конструювання себе» [7, с. 672].

Номадичне мислення передбачає « уміння мислити динамічно, критично і

трансгресивно, долаючи межі будь-яких закритих статичних «порядків»:

культурних, дисциплінарних, парадигмальних тощо, тобто уміння мислити

відкритими поняттями – концептами, що стрімко рухаються хвилею зіткнення

різнонаправлених сил, що виражають будь-яке множинне, конституюють смисл

і утверджують відмінності» [ 6, с. 31-32].

Таким чином, деконструюючи модерний гуманізм, постмодернізм прагне

створити умови, «розчистити майданчик» для нового гуманістичного дискурсу,

який враховуватиме величезну диференціацію людського «Я» і призведе до

появи «постмодерної» людини.

Другий період переосмислення парадигми гуманізму в

постмодерністському дискурсі охоплює останнє десятиліття XX – перші роки

XXI століття і полягає в намаганні подолати «кризу ідентичності», «смерть

суб'єкта» і трансформувати гуманістичну парадигму на постмодерних засадах.

В філософських пошуках таких філософів, як В.Вельш, П.Козловськи,

Ж.Бодрійар, З.Бауман на передній план виходить проблема конституювання

вільної, самодостатньої, необмеженої в своєму розгортанні особистості.

Одним із найпалкіших прихильників проекту постмодерну є німецький

філософ Вольфганг Вельш. Його дослідження феномену постмодерну базується

на поглядах Ліотара щодо гетерогенності, багатоманітності ,відмінності мовних

ігор. Головною ознакою постмодерного світобачення, на думку Вельша, є

«принциповий плюралізм», який впроваджує множинність, різноманітність,

конкуренцію парадигм та співіснування гетерогенних елементів.

«Постмодерн уникає всіх форм монізму, уніфікації, і тоталітиризації, не

сприймає жодної загальнообов'язкової утопії і багатьох прихованих видів

деспотизму, а замість цього переходить до проголошення множинності і

диверсивності, різноманіття й конкуренції парадигм і співіснування

гетерогенних елементів» [ 4, с. 132]. Жодна апріорна система, жоден авторитет

не може панувати над поглядами та інтересами людини, що робить її (людину),

з одного боку, абсолютно вільною у проявах своєї екзистенції, з іншого боку,

вимагає від неї усвідомлення власної відповідальності за свої вчинки і за долю

людства в цілому.

Інший німецький філософ, дослідник феномену постмодерну, Петер

Козловськи вважає пошук і культивування індивідуальної суб'єктивності

Філософія


246

головною темою сучасної культури. На його думку, основні поняття модерну,

постійно зростаюче панування над природою, розширення господарської

діяльності привели до втрати ідентичності індивіда, із особливою ясністю

продемонстрували обмеженість модерністських програм.

Козловськи вважає, що в постмодерні відбувається перевідкриття

суб'єктивного світу людини, її «Я» після того, як таємниця людського

особистого центру була втрачена у всеоб'єктивуючих теоріях модерну;

відбувається «відкриття глибини та інтимності людської суб'єктивності,

зіткнення зі стражданням та самотністю «Я» [ 9, с. 271]. На зміну стратегії

деконструкції «новоєвропейського» гуманізму має прийти нова гуманістична

парадигма, яка враховуватиме величезну диференціацію людського «Я» і

призведе до появи «постмодерної» людини – вільної багатогранної

особистості, що здатна до відповідальних рішень та врахування інтересів інших

людей.

На думку відомого соціолога та філософа Зігмунда Баумана, основними

ознаками постмодерну є плюралізм культур, відсутність владних універсалій,

постійні зміни політичних, культурних, соціальних реалій, домінування засобів

масової інформації. Він говорить про те, що людину потрібно розглядати, як

амбівалентну, суперечливу істоту, а не як носія «сутності»: «…саме ця

амбівалентність, двозначність, радше, ніж однозначність людського жеребу

становить «сутність» людського роду. Про цю сутність можна говорити, лише

використовуючи лапки, адже вона фактично заперечує саму сутність…» [2, с.

206]. В таких умовах людина перестає бути поганою чи хорошою, стає

«морально амбівалентною», а мораль трансформується в етичну систему, яка

покликана сприяти міжособистісній взаємодії. Особливого значення набуває

потреба «бути для Іншого».

Жан Бодрійяр не поділяє оптимістичної думки інших філософів, що на

сцену історії вийшла вільна, самодостатня, відповідальна людина. Сучасний

світ - це світ споживання і симулякрів, і людина в цьому світі із суб'єкта

перетворюється на об'єкт. Філософ вважає, що сучасне суспільство має на меті

нейтралізувати відмінності, зруйнувати Іншого як дзеркало суб'єктивності.

Вихід з майже безнадійної кризи всіх форм життя Бодрійар вбачає в

культивуванні відмінностей, у відродженні цінності Іншого [ 3, с. 164].

Таким чином, радикальна критика модерної парадигми гуманізму з боку

теоретиків постмодернізму не є антигуманізмом, вони занепокоєні долею

окремо взятої людини набагато більше, ніж захисники проекту Просвітництва.

Світоглядними засадами формування сучасного гуманістичного дискурсу

стала постмодерністська відмова від цілераціональності, логоцентризму,

есенціалізму, бінарних опозицій на кшталт «центр – периферія», «істина –

хиба», «нормальний – ненормальний», від уніфікацій та монополії на істину,

які неминуче ведуть до тоталітаризму та ідеократії, нетерпимість до будь-яких

форм примусу та терору. Принципово нове розуміння людини, як вільної,

необмеженої зовнішніми рамками, самоконструюючої особистості призводить

до різноманітних трансформацій гуманізму і появи поліфонічного

гуманістичного дискурсу. «Ні один із видів гуманізму не має шансів на



247

абсолютне лідерство. Це означало б смерть гуманізму. У самій онтології

людського буття, як буття культури, заключається триєдність базових

цінностей консервативного, ліберального і соціального. Гуманізм розпочинає

свій шлях з однієї із них, але реалізує себе у діалозі з іншими видами

гуманізму» [5, с. 27].

Сучасний гуманістичний дискурс об'єднує різноманітні, часом навіть

протилежні форми гуманістичного світогляду. За П. Куртцем, існують такі

різновиди гуманізму: натуралістичний, науковий, секулярний гуманізм;

атеїстичний і релігійний; християнський, іудейський і дзен; марксистський і

демократичний; екзистенціалістський і прагматичний [10, с. 137].

В. Андрущенко і М. Михальченко зазначають, що гуманізм існує в двох

формах: у вигляді раціонального, світського гуманізму, що сформувався на базі

науки і в центрі якого стоїть вільна самодостатня людина, та ірраціонального та

релігійного гуманізму, який сформовано на базі модернізації католицизму та

протестантизму, і який розглядає людину, котра реалізує себе через віру в Бога

[ 1].

В. Воронкова виокремлює три види гуманізму: соціальний, ліберальний і

релігійний і зазначає, що гуманізм соціальний і гуманізм ліберальний

виконують функцію інновації культури. У той час як релігійний гуманізм у

вирішенні цих задач виконує по-своєму необхідну охоронну функцію [ 5, с. 28].

Також до сучасного гуманістичного дискурсу можна віднести такі форми

гуманізму, як: «універсальний», «еволюційний», «космополітичний»,

«транскультурний», «планетарний», «інклюзивний», «новий гуманізм»,

«трансгуманізм», «постгуманізм». Всі ці різновиди гуманізму були сформовані

внаслідок постмодерної критики просвітницького проекту гуманізму і

базуються на принципах плюральності, космополітизму, інклюзивності,

транснаціональності, толерантності, діалогічності культур, визнають освіту,

науку, культуру і комунікацію головними важелями побудови глобальної

людської спільноти, відстоюють рівність та солідарність як основні засади

взаємодії людей, наполягають на необхідності збереження унікальності та

самобутності кожної культури та особистості при інтеграції у світовий простір.

Висновок. Постмодерн, при всій своїй радикальності і спробах

деконструювати гуманізм як модерний наратив, не є антигуманістичним по

своїй суті, адже головною метою постмодерної критики стає повернення

суб'єкта на нових засадах - плюральності, свободи, унікальності. Саме завдяки

постмодерному переосмисленню людини стає можливою трансформація

гуманістичних ідей і формування сучасного гуманістичного дискурсу. Однак не

викликає сумнівів і той факт, що концепт «гуманізм» знаходиться у стані

трансформації на сучасному етапі розвитку суспільства і потребує вироблення

нової парадигми, яка б розглядала людину як біокультурну форму життя і

базувалася на емпатії, солідарності і відповідальності перед Іншим.

На думку польського дослідника постгуманітаристики Єви Доманської,

«зрілість людської істоти визначається рівнем її співпереживання: чим більше

особа здатна до співпереживання, тим зрілішою вона є» [8, с. 365].

Філософія


248

Отже, незважаючи на різноманітність сучасних напрямів гуманізму,

видається можливим виявити інтегральні ідеї, які і можуть бути покладені в

основу формування нової гуманістичної парадигми: співчуття до Іншого,

солідарність з Іншим, відповідальність перед Іншим.


1. Андрущенко В. Гуманізм і гуманітаризм: спільне і специфічне / В. Андрущенко, М.

Михальченко [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://ukped.com/skarbnichka/732-.html

2. Бауман З. У пошуках центру, що тримає / З. Бауман // Глобальні модерності. - К.:

Ніка-Центр, 2008. - С. 201-220. 3. Бодрийяр Ж. Прозрачность зла: [пер. с фр., ред. Л. Любарской и Е. Марковской]. - M.:

Добросвет, 2000. - 258 с.

4. Вельш В. «Постмодерн». Генеалогия и значение одного спорного понятия / В. Вельш

// Путь. Международный философский журнал. – Москва: Изд-во Информ-Прогресс, 1992. -

№.1. - С. 109-136.

5. Воронкова В. Г. Деконструкція гуманізму в умовах постмодерністської глобалізації /

В. Г. Воронкова // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії: [зб.

наук. пр.]. – Запоріжжя: Вид-во ЗДІА, 2010. – Вип.40. – С. 14-35.

6. Горбунова Л.С. Номадизм як спосіб мислення та освітня стратегія / Л.С. Горбунова

// Філософія освіти. – 2011. - №1-2 (10). – С. 17-34.

7. Делез Ж., Гваттари Ф. Анти-Эдип: Капитализм и шизофрения / Ж. Делез, Ф.

Гваттари ; [пер. с франц. и послесл. Д. Кралечкина]. — Екатеринбург: У-Фактория, 2007. —

672 с.

8. Доманська Є. Історія та сучасна гуманітаристика / Є. Доманська – К.: Ніка, 2012. –

378 с.

9. Козловськи П. Культура постмодерну / П. Козловськи // Сучасна зарубіжна

філософія: Течії і напрямки [ хрестоматія] / Упоряд. В. В. Лях, В. С. Пазенок. – К.: Ваклер,

1996. - 428 с.

10. Куртц П. Начало начал: В поисках стержневого определения гуманизма / П. Куртц //

Мужество стать: Добродетели гуманизма. – Москва: РГО, 2000. – 256 с.

11. Куртц П. Планетарное мировоззрение современности / П. Куртц // Здравый смысл. –

2012. - №2 (63). - Режим доступу : http://razumru.ru/humanism/journal2/63/kurtz.htm

12. Ліотар. Ж-Ф. Ситуація постмодерну / Ж.-Ф. Ліотар // Філос. і соціол. Думка. -

1995. - № 5-6. - С. 15-38.

13. Ницше Ф. К генеалогии морали / Ф. Ницше // Сочинения в 2 т. - Москва: Мысль, 1990,

- Т. 2. - 829 с.

14. Ницше Ф. Воля к власти . Опыт переоценки всех ценностей: [пер. с нем. Е.

Герцык и др.]. - Москва: Культурная Революция, 2005. – 880 с.

15. Фуко М. Нужно защищать общество: Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс

в 1975—1976 уч.г. / М. Фуко - СПб.: Наука, 2005 г. - 312 с.

REFERENCES

1. Andrushchenko V. Humanizm i humanitaryzm: spilne i spetsyfichne / V. Andrushchenko, M.

Mykhalchenko [Elektronnyi resurs] – Rezhym dostupu : http://ukped.com/skarbnichka/732-.html

2. Bauman Z. U poshukakh tsentru, shcho trymaie / Z. Bauman // Hlobalni modernosti. - K.:

Nika-Tsentr, 2008. - S. 201-220.

3. Bodriyyar Zh. Prozrachnost zla: [per. s fr.. red. L. Lyubarskoy i E. Markovskoy]. - M.:

Dobrosvet. 2000. - 258 s.



249

4. Velsh V. «Postmodern». Genealogiya i znacheniye odnogo spornogo ponyatiya / V. Velsh //

Put. Mezhdunarodnіy filosofskiy zhurnal. – Moskva: Izd-vo Inform-Progress. 1992. - №.1. - S. 109-

136.

5. Voronkova V. H. Dekonstruktsiia humanizmu v umovakh postmodernistskoi hlobalizatsii / V.

H. Voronkova // Humanitarnyi visnyk Zaporizkoi derzhavnoi inzhenernoi akademii: [zb. nauk. pr.].

– Zaporizhzhia: Vyd-vo ZDIA, 2010. – Vyp.40. – S. 14-35.

6. Gorbunova L.S. Nomadyzm yak sposib myslennia ta osvitnia stratehiia / L.S. Gorbunova //

Filosofiia osvity. – 2011. - №1-2 (10). – S. 17-34.

7. Delez Zh.. Gvattari F. Anti-Edip: Kapitalizm i shizofreniya / Zh. Delez. F. Gvattari ; [per. s

frants. i poslesl. D. Kralechkina]. — Ekaterinburg: U-Faktoriya. 2007. — 672 s.

8. Domanska Е. Istoriia ta suchasna humanitarystyka / Ie. Domanska – K.: Nika, 2012. –

378 s.

9. Kozlovsky P. Kultura postmodernu / P. Kozlovsky // Suchasna zarubizhna filosofiia: Techii

i napriamky [ khrestomatiia] / Uporiad. V. V. Liakh, V. S. Pazenok. – K.: Vakler, 1996. - 428 s.

10. Kurtts P. Nachalo nachal: V poiskakh sterzhnevogo opredeleniya gumanizma / P. Kurtts //

Muzhestvo stat: Dobrodeteli gumanizma. – Moskva: RGO. 2000. – 256 s.

11. Kurtts P. Planetarnoye mirovozzreniye sovremennosti / P. Kurtts // Zdravyy smysl. – 2012. -

№2 (63). - Rezhim dostupu do zhurn.: http://razumru.ru/humanism/journal2/63/kurtz.htm

12. Liotar. Zh-F. Sytuatsiia postmodernu / Zh.-F. Liotar // Filos. i sotsiol. Dumka. - 1995. - №

5-6. - S. 15-38.

13. Nicshe F. K genealogii morali / F. Nicshe // Sochineniya v 2 t. - Moskva: Mysl, 1990, -

T. 2. - 829 s.

14. Nicshe F. Volya k vlasti . Opyt pereocenki vseh cennostey: [per. s nem. E. Gercyk i

dr.]. - Moskva: Kulturnaya Revolyuciya, 2005. – 880 s.

15. Fuko M. Nuzhno zaschischat obschestvo: Kurs lekciy, prochitannyh v Kollezh de Frans v

1975—1976 uch.g. / M. Fuko - SPb.: Nauka, 2005 g. - 312 s.

СИЛКИНА С.А., ассистент кафедры философии, Киевский Национальный

Университет Строительства и Архитектуры (Киев, Украина) E-mail

[email protected]

ПОСТМОДЕРНАЯ КРИТИКА ПАРАДИГМЫ ГУМАНИЗМА МОДЕРНА КАК ФАКТОР

СОВРЕМЕННОГО ГУМАНИСТИЧЕСКОГО ДИСКУРСА

Современный гуманистический дискурс представляет собой сложное, многомерное

явление. В статье анализируются истоки и основные направления постмодернистской

критики просветительских идей гуманизма, выделяются два этапа деконструкции

гуманистических идей. Отмечается, что постмодернизм по своей сути не является

антигуманистическим. Делается вывод, что радикальная критика модерн-гуманизма

способствовала формированию современного гуманистического дискурса. Эмпатия и

ответственность рассматриваются как основа формирования новой парадигмы

гуманизма.

Ключевые слова: модерн, постмодерн, гуманизм, гуманистическая парадигма,

деконструкция, номада, ризома, эмпатия, ответственность, Другой.

Sylkina, Svitlana, аssistant of Department of the Philosophy by Kyiv National University of

Construction and Architecture (Kyiv, Ukraine) E-mail: [email protected]

POSTMODERN REVISION OF ‘MODERN’ PARADIGM AS A REASON OF ACTUAL

HUMANISTIC DISCOURSE

Modern humanistic discourse is a complex and multidimensional phenomenon. This article

is making representation of the foundations of postmodern criticism of humanism in Friedrich`s

Nietzsche philosophy and main directions of Enlightenment ideas of humanism, describe two stages

Філософія


250

of deconstruction humanistic ideas: radical criticism of rationalism, logocentrism, modern,

essentialism – J.-F. Liotarom, Michel Foucault, M. Derrida, Zh. Deloza, F. Hvattari and

transformation of humanism in a philosophy of V. Velsh, P. Kozlovskyy, Zh. Bodriyar, Z. Bauman.

Noted that postmodernism is inherently not anti-humanistic. It concludes that a radical

critique of modern humanism contributed to the formation of modern humanist discourse as

complex polyphonic, multi-vector phenomenon which characterized by plurality, cosmopolitanism,

inclusiveness, transnational, tolerance and of dialogue of cultures. Empathy, solidarity and

responsibility are considered as basis for the formation of a new paradigm of humanism.

Keywords: Modern, Postmodernism, humanism, humanistic paradigm, deconstruction,

nomad, rhizome, empathy, responsibility, Another.




© Берегова Г.Д., 2016

251

УДК 1.37:37.091.2

БЕРЕГОВА Г.Д., доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри філософії і соціально-гуманітарних дисциплін

Херсонського державного аграрного університету

(Херсон, Україна) E-mail: [email protected]

____________________________________________________________________

ЗНАЧУЩІСТЬ ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ В ІСТОРИЧНОМУ

КОНТЕКСТІ

У статті зроблено огляд значущості філософії освіти в історичному контексті.

Акцентовано увагу на потенційних можливостях теорій філософії освіти як галузі

філософського знання в історичній ретроспективі. Визначено ідейну сутність основних

спрямувань і течій філософії освіти, що містять низку поглядів на освіту й виховання й

можуть бути використаними сучасними освітянами в розробці нових освітньо-

філософських систем і парадигм. Стверджується значущість філософії освіти як

дослідницької галузі педагогіки в сучасному інформаційному суспільстві, котра покликана

вирішувати найважливіші завдання в стратегії виживання людства – забезпечення новому

поколінню повноцінного життя, успішної соціалізації нових громадян суспільства в умовах

інформаційної майбутності.

Ключові слова: філософія освіти, виховання, педагогіка, історична ретроспектива,

освітньо-виховний процес, соціокультурна реальність.

Постановка проблеми у загальному вигляді

Нова соціокультурна реальність вимагає, відповідно, і нового рівня

рефлексії поняття «освіта», змісту, соціокультурних особливостей, визначення

сучасного аксіологічного підґрунтя освіти, ролі й місця освіти в суспільстві

XXI ст. та перспектив її розвитку. Тому нині найважливішого значення набуває

питання про становлення сучасних методологічних засад такої галузі

дослідження, як філософія освіти, що є основою для здійснення комплексного

підходу до вирішення проблем сучасної вищої школи. Безумовно, сутність

філософсько-освітнього процесу найбільш повно розкривається в історичному

контексті, де філософія освіти постає як важливий компонент систем усіх

видатних мислителів, яскраво демонструючи свій гуманістично-

культуротворчий потенціал, а отже, може бути успішно використана в пошуках

нових філософсько-освітніх парадигм.



Відправним пунктом статті є акцент на значущості філософії освіти в

історичному контексті, а також гіпотеза про необхідність подолання через

систему освіти (шляхом цілеспрямованого навчання, учіння й виховання) ряду

негативних наслідків загальних трансформаційних процесів, спричинених як

важкою екологічною й демографічною ситуацією, спадом виробництва,


Філософія

Значущість філософії освіти в історичному контексті

252

зростанням бідності, захворюваності та злочинності, так і деформацією

моральних засад життєдіяльності суспільства.

Основна мета наукового дослідження полягає в актуалізації

філософсько-освітнього знання, оскільки, на наше тверде переконання,

висвітлення історичної ретроспективи розвитку філософії освіти може

допомогти сучасним освітянам віднайти необхідні освітньо-виховні моделі для

формування особистості людини майбутнього, здатної у подальшому

продукувати стратегії виживання людства в умовах глобалізації.

Окреслена мета реалізується в завданні дослідити процес актуалізації

гуманістично-культуротворчого потенціалу філософії освіти в системі освітньо-

виховного процесу через історичну ретроспективу.


Історія філософії освіти свідчить, що проблема освіти людини як

центральна почала розглядатись у філософії ХІХ ст. (Й. Г. Гердер, Г. В.-Ф.

Гегель, В. Одоєвський, А. Хом’яков, П. Юркевич, Л. Толстой й ін.).

У «Новій філософській енциклопедії йдеться про те, що в ХХ ст.

принципи філософії активно залучалися до проблем освіти (Дж. Дьюї, М.Бубер,

Й. Гессен і ін.). Так, натхненна діяльність американського філософа Дж. Дьюї

(1859-1952) спонукала до того, що наявність філософії освіти була визнана як

обов’язковий вимір компетентної, відповідальної практики в освіті, метою якої

було виховання особистості, що вміє пристосовуватися до різних ситуацій в

умовах підприємництва. Дж. Дьюї досить активно виступав за практичну

спрямованість виховання, яку розглядав як процес накопичення й реконструкції

досвіду з метою поглиблення його соціального змісту й таким чином постав у

реформаторській педагогіці як яскравий представник прагматизму («істинним є

те, що корисне»). В інструментальній педагогіці філософа цілями навчання

визнавалися вміння вирішувати життєві завдання та знання про способи дій, що

вироблялися й набувалися шляхом тренування мислення, спираючись на яке

виховувався смак до самонавчання й самовдосконалення [11]. Так, філософія,

звертаючись до педагогічної теорії й практики, до проблем освіти, не

обмежувалася описом і рефлексією про сформовану систему освіти, її цілі й

рівні, а висувала проекти її перетворення й побудови нової системи освіти з

новими ідеалами й цілями. Своєю чергою педагогіка ще в 1930-х рр. починає

трактуватися як прикладна філософія. На цій позиції зокрема стояв С. Гессен

(1887-1950), котрий хоч і сформувався як філософ-неокантініанець, однак його

філософські інтереси пізніше змістилися у бік філософії виховання. Метою

освіти він вважав не тільки залучення до культури людства, а й формування

моральної, вільної та відповідальної особистості. Педагогіка С. Гессена

демонструє практичну цінність філософії та могутність особистості, котра

проникає в духовні цінності культури [11].

Поступово, до середини ХХ ст., філософія освіти відокремлюється від

загальної філософії та набуває інституційної форми (створюються асоціації й

об’єднання, з одного боку, філософів, що займаються проблемами виховання й

освіти, а з іншого боку, педагогів, що звертаються до філософії). Необхідність

формування філософії освіти як особливої дослідницької галузі філософії (з



253

огляду на постійно змінюваний світ і людину в ньому) не викликає сумніву,

адже, по-перше, освіта є автономною сферою життя суспільства; по-друге,

інституції освіти диверсифіковані – постійно змінювані, різноманітні й

об’єднані в одне ціле одночасно; по-третє, з-поміж інших галузей знань про

людину вирізняється поліпарадигмальністю педагогічних поглядів – різницею у

трактуванні мети й ідеалів освіти. Окрім того, у зв’язку з постійно змінюваним

світом, до системи освіти висуваються постійно нові й нові вимоги, що на

нинішньому етапі розвитку пов’язані з переходом від індустріального до

постіндустріального, інформаційного суспільства. Поступово у філософії освіти

як особливому знанні, що має своїм предметом освіту, складаються основні

напрями й течії. Стисло зазначивши сутність і спрямування досліджень із

філософії освіти ХХ ст., їх можна подати так (табл.1).

Таблиця 1. Основні напрями й течії філософії освіти ХХ ст.

Напрями Течії Представники Сутність

Емпірико-

аналітична

філософія освіти

Аналітична філософія І.Шеффлер,

Р.С.Пітерс,

Е.Макміллан,

Д.Солтис

Розкривається сутність

термінів і пояснює

методи педагогічної

теорії.

Філософія

лінгвістичного

аналізу

Л. Вітгенштейн Стверджується роль

«мовних ігор» і

семантики в освіті.

Критико-

раціоналістична

філософія

Критичний

раціоналізм

В.Брецинка,

Г.Здарзил,

Ф.Кубе,

Р.Лохнер

Педагогіка визнається

прикладною

соціологією,

критикується

педагогічне

проектування.

Гуманітарна


Герменевтичний

історизм

Г. Ноль Осмислюються духовні

об’єктивації людини.

Структурна

герменевтика

Е. Венігер,

В.Флітнер

Дидактика визнається

«структурованим

контекстом» порядку

навчання.

Педагогічна

антропологія

Г.Рот, Г.Здарзил,

М.Лідтке,

А. Флітнер,

Ю. Плейнес


антропологія поєднує

досягнення й методи

всіх наук про людину.

Феноменологічна

антропологія

О.Боллнов,

Й.Дерболав,

К.Данелт,

М.Я.Лангевелд


антропологія є

методологією, яка не

завершується в

педагогічній теорії.

Екзистенційно-

діалогічна філософія

М.Бубер, А.Петцелт,

К.Шаллер,

К. Молленхауер

Основний принцип

виховання й освіти –

діалог.

Критико-

емансипаторська


Радикальна педагогіка А.Ілліч,

П.Фрейре

Заперечення школи як

соціального інституту,

освіта – це професійне

Філософія


254

навчання шляхом

міжособистісного

спілкування учня з

майстром.

Постмодерністська


Д.Ленцен, В.Фішер,

К.Вюнше, Г.Гізеке,

С.Ароновітц,

У.Долл.

Плюралізм

педагогічних практик,

культ самовираження

особистості.

Радянська

(марксистсько-

ленінська)

філософія


психологія

П. Блонський,

Л. Виготський,

В. Давидов,

С. Рубінштейн

Психологічна основа

освітнього процесу,

його змісту й методів

навчання.

Російська філософія

освіти


методологія

М. Алексєєв,

О. Анісімов,

Б. Гершунський,

В. Розін, І. Семенов,

Г. Щедровицький

Е. Ільєнков

Розвиток мислення,

соціально-гуманітарна

проблематика, освітня

аксіологія, гуманізація.

Окреслені в табл. 1 дані демонструють, що основні спрямування, напрями

й течії філософії освіти ХХ ст. характеризуються специфічністю методів

педагогіки як науки про дух, її гуманітарною спрямованістю. Освіта

трактується як система осмислених дій і взаємодій учасників педагогічного

процесу, а на перший план висувається метод розуміння, інтерпретації змісту

дій учасників освітнього процесу. Основне ж розмежування усередині

філософії освіти відбувається між емпірико-аналітичними й гуманітарними

напрямами, що й відбиває насамперед альтернативні підходи до суб’єкта освіти

– людини. Як зазначає В. Лутай, погляд на простір освіти з точки зору її

основного суб’єкта має стимулювати працювати виключно на людину –

основну цінність майбутньої освіти з багатостороннім «рухом на

випередження» [9, с.33].

Продовжуючи традиції своїх попередників, сучасні російські дослідники

в галузі філософії освіти переймаються в основному питаннями гуманізації

сучасної освіти та становленням філософії освіти як науки й навчальної

дисципліни у ВНЗ. Так, О. Запєсоцький (нар. 1954) інтерес до філософської

проблематики в освітній діяльності пояснює насамперед об’єктивною й

усвідомлюваною роллю освіти у вирішенні глобальних проблем [6, с.5]. Е.

Гусинський присвятив свої дослідження побудові теорії освіти на основі

міждисциплінарного системного підходу, філософію ж освіти розглядав як

наукову дисципліну, що поєднує онтологічні, аксіологічні, логічні,

методологічні, етичні й ідейні основи щляхи вирішення освітніх проблем [5].

М. Піщулін (нар. 1943) визначає освіту майбутнього як важливу сферу життя

суспільства, стратегічну діяльність, а політичне лідерство співвідносить із

формуванням особистісних якостей молоді [12]. Не залишала поза увагою

проблеми філософського осмислення освітньо-виховного процесу й українська

філософія. Як особливий напрям філософських досліджень, вона бере свої



255

витоки з другої половини ХІХ ст. (П. Куліш, П. Юркевич, К. Ушинський,

Ю. Бачинський та ін.) [13].

У радянський період ця галузь філософського знання майже не

розвивалася, однак в окремих дослідженнях із соціальної філософії чи

педагогіки частково висвітлювалися філософські засади навчально-виховного

процесу, пов’язаного з певною, в основному педагогічною проблемою. І лише в

останні роки горбачовської перебудови, як зазначає В. Андрущенко, відбулася

перша велика Всесоюзна конференція «Творчість та педагогіка», на якій

здійснилась широка дискусія між педагогами і філософами з проблем філософії

освіти. Так, хоч і з певним запізненням, проблеми філософії освіти почали

більш систематично розроблятись і в Україні [1, с.60-61].

Значний поштовх до розвитку вітчизняної філософії освіти у свій час дала

Всеукраїнська науково-практична конференція «Філософія освіти в сучасній

Україні» (1996 р.), де був презентований перший у країнах СНД навчальний

посібник «Філософія сучасної освіти» (Лутай В.С., 1996). З 2000 року в

Інституті вищої освіти АПН України активно почав працювати відділ змісту,

філософії та прогнозування вищої освіти, який уперше в Україні відігравав роль

координаційного й організаційного центру розробки проблем філософії освіти й

упровадження її в педагогічну практику [1, с.61].

Слід зазначити, що нині більшість вітчизняних науковців

(В. Андрущенко, О. Базалук, А. Бойко, В. Бех, В. Воронкова, В. Гайденко, Д.

Дзвінчук, І. Добронравова, І. Зязюн, М. Євтух, К. Корсак, В. Кремень,

С. Клепко, Н. Кочубей, М. Кисельов, М. Култаєва, В. Кушерець,

М. Левківський, В. Лутай, М. Михайлов, М. Михальченко, М. Романенко,

І. Радіонова, З. Самчук, Н. Скотна, Н. Сухова, І. Предборська, Ю. Огородников,

С. Черепанова, В. Шевченко, А. Ярошенко й ін.) вважають філософію освіти

саме тією дослідницькою галуззю філософії, що аналізує підстави педагогічної

діяльності й освіти, її цілі й ідеали, методологію педагогічного знання, методи

проектування й створення нових освітніх інституцій і систем, й у зв’язку з цим

активно досліджують шляхи оновлення українського освітнього дискурсу,

торкаються проблем формування практичного світогляду особистості в цьому

вічно змінюваному світі [3, с. 6].

Сучасні українські філософи освіти одностайно підкреслюють значущість

філософії освіти для педагогів, визначаючи її специфіку як таку, що припускає

сумніви педагогів у цінності освітніх зусиль, визначає для педагогів місце

процесу «у фундаментальному порядку речей» (причому в гармонічному

співвідношенні із цим порядком) і приводить педагогів у результаті до

розуміння вищої мети власної освітньої діяльності. Одночасно з цим, на дуку

Дж. Солтиса, філософія освіти – це філософськи дисципліновані методи

мислення … корпус доведених технік аналізу, аналізу аргументації й

теоретичної побудови – для вирішення проблем освіти» [14, р.21]. Таким

чином, американсько-європейська система освіти трактує філософію освіти як

філософську дисципліну, що орієнтує, сплановано впливає, наперед

передбачивши ідеальний образ, заради якого і здійснюється вплив як на

конкретну людину, так і на мікро- та макросоціальні групи.

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D0%B4%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B3

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D0%BC%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%B7_(%D1%84%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D0%B8%D1%8F)

Філософія


256

Нині в Україні філософія освіти постає як сукупність світоглядних теорій

(ідей), які зумовлюють методологію виховання й навчання, становлення

відповідного типу особистості. Притому одні дослідники надають перевагу

філософії і філософствують про освіту, інші пріоритетною вважають

педагогіку, здебільшого розмірковуючи про процеси навчання і виховання,

деякі намагаються охопити й філософську, і педагогічну проблематику

одночасно. Так, на думку В. Андрущенка, В. Кременя, В. Лутая та ін.,

філософію освіти немає сенсу виокремлювати в окрему галузь філософії [1, 8,

10]. Адже філософія освіти розвивається у межах соціальної філософії,

утворюючи комплексне та міжгалузеве вивчення системи освіти. Вона поєднує

зовнішні щодо системи освіти соціальні науки з внутрішніми – педагогікою. У

широкому розумінні предмет філософії освіти – не лише філософське

осягнення самого процесу отримання знань, умінь і навичок, а й більшою

мірою масштабне вивчення культурних досягнень і цінностей, покликаних

задовольняти потреби системи освіти. С. Клепко пропонує не вкладати освіту в

жодне «прокрустове ложе» – чи то філософії, чи педагогіки, чи аналітичного

політичного документа, а міждисциплінарно досліджувати її закономірності,

виявляти внутрішні зв’язки та зовнішні детермінації, упроваджувати в

практичну діяльність органів управління й освітніх закладів сучасну

методологію аналізу політики [7, c.11]. Окрім того, філософія доповнює

педагогіку тим основним, чого їй бракує – масштабним баченням соціальних

трансформацій і домінуючими у даному історичному періоді світоглядними

концепціями, з-поміж яких важливо виділити планетарно-космічну. Саме

розуміння кожною людиною закономірності свого виникнення в структурі

світобудови дає можливість шукати відповідь на одвічні філософські запитання

про сутність людського життя, сенс людського буття, мету людської діяльності,

перспективи розвитку людського суспільства й т.д.

На думку О.Базалука, до завдань філософії освіти входить: 1) формування

планетарно-космічного світогляду особистості; 2) підготовка відповідальних,

творчих, активних молодих людей, котрі, поважаючи багатоманітність культур,

прагнуть згуртувати націю й цивілізацію для досягнення вищих цілей; 3)

формування образу людини майбутнього, здатної організувати якісну

взаємодію у масштабах Землі та Всесвіту [2, с. 13].

Актуалізація гуманістично-культуротворчої функції філософії освіти у

багатьох дослідників не викликає сумніву, спонукаючи, окрім визначення

низки завдань, розробляти й категорії сучасної моделі освіти, висвітлюючи їх у

філософському аспекті. Так, М. Піщулін і Ю. Огородников до найважливіших

категорій сучасної моделі освіти, зорієнтованої на формування планетарно-

космічного типу особистості, відносять універсальність, цілісність,

фундаментальність, компетентність і професійність, а також її гуманізацію та

гуманітаризацію [12]. Одностайність у цьому плані виявляють О. Базалук і

Н. Юхименко, котрі також схиляються до виділення таких категорій філософії

освіти у якості вузлових. Дещо узагальнивши переконання зазначених

дослідників, фундаментальні категорії філософії освіти подаємо в табл. 2.



257

Таблиця 2. Фундаментальні категорії сучасної моделі освіти

Категорії Філософська сутність Трансформація категорій в

освітні функції

Універсальність Опора на універсалії – гранично

загальні поняття, що

об’єднують в єдиний

проблемний вузол багато

галузей буття.

Універсальна освіта дає широкий

діапазон вирішення життєвих

проблем людини й суспільства.

Цілісність Єдність, нерозривність,

взаємозв’язок універсальної

картини світу.

Поєднання змісту, методів і

засобів навчання з усіма

здібностями людини (інтелект,

відчуття, інтерес до пізнання)

сприяє становленню цілісної

особистості.

Фундаментальність Вивчення законів Всесвіту,

вироблення фундаментальних

сенсів буття, розуміння

істотних і стійких зв’язків у

цілісній картині світу.

Єдиний культурно-науково-

освітній простір – фундамент

матеріальної, духовної,

теоретичної й практичної

діяльності людей.

Компетентність Характеристика якості підго-

товки фахівця, потенціалу

ефективності трудової

діяльності, перебуває між

ретельністю й досконалістю.

Набуття поглибленого знання,

рівень освіченості людини як

фахівця, здатність до самоосвіти

та практичної діяльності.

Професіоналізм Особливий світогляд людини,

властивість систематично,

ефективно й надійно

виконувати складну діяльність у

різноманітних умовах.

Ступінь оволодіння психо-

логічною структурою про-

фесійної діяльності, що

відповідає існуючим у

суспільстві стандартам і

об’єктивним вимогам.

Гуманізація Визнання людського життя як

найбільшої цінності, повага до

особистості, її потреб,

інтересів, нахилів.

Створення оптимальних умов для

різнобічного розвитку

особистості в новому

інформаційному освітньому

середовищі.

Гуманітаризація Подолання відриву універсалій

від універсальності, взаємодії

несвідомого й свідомого,

образного й понятійного,

універсального й унікального.

Необхідність та обов’язковість

гуманітарних дисциплін для

формування суто людського

ставлення до навколишнього

світу й самої себе.

Окрім зазначених вище категорій сучасної моделі освіти, російські

дослідники (Е. Гусинський, О. Запєсоцький, М. Кожевникова, М. Піщулін,

Ю. Огородников, Ю. Турчанинова й ін.) з філософії освіти й педагогіки

додають еволюцію нових інформаційних технологій в освіті, визнаючи її

універсальним, поліфункціональним засобом пізнання, що носить

системоутворюючий, синтетичний характер нових інформаційних технологій в

освіті й забезпечує ефективну підтримку її цілісності. Нові інформаційні

технології закономірно призводять ще один необхідний чинник нового

Філософія


258

освітнього простору – формування інформаційної культури як інтегративної

якості особистості, що поєднує динамічну систему гуманістичних ідей,

ціннісно-значеннєвих орієнтацій, власних властивостей і позицій особистості і

реалізується, відповідно, у способах діяльності в інформаційному середовищі, у

його пізнанні й перетворенні, визначає цілісну готовність особистості до

гуманітарного, творчого, продуктивного освоєння способу життя в

інформаційному суспільстві.

Однак, на нашу думку, освіта як соціальний інститут повинна мати й свій

смисловий стрижень, зумовлений зростанням ролі особистості в

інформаційному суспільстві – етичну її спрямованість. Етична спрямованість

освіти особистості визначена вимогою самого життя («волею як сліпим

пориванням до буття»), що потребує виховання людини в дусі миру,

взаєморозуміння, другодомінантності й толерантності, формування

макромислення громадянина Світу, відповідність нормам глобальної етики,

орієнтації особистості на високу відповідальність за долю своєї країни й

людства в цілому. Етична спрямованість освіти своєю чергою передбачає

культуровідповідність – ще один елемент сучасної моделі освіти, а разом із цим

культури всієї людської цивілізації й одночасно складової частини й дзеркала

культурної традиції власної країни, а також відбиття в освіті позитивної

специфіки модернізації поля культури в умовах інформаційного суспільства,

зумовленої виявом інформаційних рис традиційних культур.

Адекватність культурному й етнічному різноманіттю людства, виховання

в людини толерантності до інших культур і систем цінностей, вироблення її

соціальної й особистісної цілісності й двомірності, подолання одномірності

людини передбачає полікультурність освіти. Культурна компетентність

особистості дає можливість полегшеного доступу до культурних цінностей

інших націй і народів у мережевих взаємодіях, сприяє трансформації монологу

у вільний діалог і полілог тощо. Своєю чергою спрямовують освіту на

розуміння й збереження природи, інфоноосферний розвиток суспільства,

збереження біосфери планети й виживання людства як виду екологізація та

природовідповідність освіти. Адже вимогами часу продиктовані й необхідність

становлення ноосферної особистості, здатної вирішувати глобальні проблеми

людства, й усвідомлення шляхів забезпечення виживання цивілізації й

збереження людської сутності при створенні штучного інтелекту, і практичне

включення особистості в природоохоронну й природодослідницьку діяльність.

Як бачимо, значущість філософії освіти нині посилюють багато

об’єктивних причин, серед яких основними, на думку О.Базалука, є

необхідність осмислення кризового стану сучасної системи освіти, актуальність

нових загальнолюдських цінностей, потреба створювати додаткові спеціально

організовані системи та можливості передавання культурного досвіду,

спрямування та коригування процесу освіти [2, с.9-10].

Спрямування та коригування процесу освіти полягає у використанні

новітніх досліджень інших дисциплін, дотичних до педагогічної діяльності.

Відправною ж точкою досліджень із сучасної філософії освіти є широка

педагогічна практика, її напрацювання на великому масиві даних, опис



259

отриманих результатів, орієнтація на прогноз і соціально-педагогічний

результат. Філософія освіти покликана формувати образ «людини

майбутнього», зорієнтовуючи та змістовно наповнюючи педагогіку новими

знаннями, методами, способами, цілями, котрі через процес освіти втілюються

у формуванні внутрішнього світу конкретного покоління.

Висновки

Таким чином, значущість філософії освіти як дослідницької галузі

педагогіки в сучасному інформаційному суспільстві визначається вирішенням

найважливішого завдання в стратегії виживання людства – забезпечення

новому поколінню повноцінного життя, успішної соціалізації нових громадян

цього суспільства в умовах інформаційної майбутності. Історія становлення й

розвитку зарубіжної філософії освіти містить цілу низку цінних ідей і підходів

до освітньо-виховного процесу, котрі можуть лягти в основу пошуків нових

філософсько-освітніх парадигм. Так, наприклад, аналітична філософія освіти

пояснює методи педагогічної теорії, філософія лінгвістичного аналізу в освіті

обґрунтовує роль інтерактивних мовних ігор, критико-раціоналістичні напрями

філософії освіти визнають передусім прикладні дослідження та критикують

педагогічне проектування тощо.

Історичний розвиток гуманітарного спрямування філософії освіти нині є

одним із найпопулярніших у практичній педагогіці, оскільки допомагає:

а) осмислювати духовні об’єктивації людини (герменевтичний історизм),

б) обґрунтовувати дидактику навчання/учіння/виховання (структурна

герменевтика), в) звертатися до досліджень педагогічної антропології й

поєднувати її з методологією пізнання, г) використовувати діалогічні форми

виховання й освіти.

Критико-емансипаторське спрямування філософії освіти змушує

сучасних педагогів замислюватися над шаблонністю й закостенілістю навчання

(коли за результат освіти береться набуття учнем/студентом певна сума знань, а

не вміння мислити логічно, креативно тощо), і тим самим відходити від

формалізму в освіті, спрямовуючи пізнавальні процеси особистості шляхом

міжособистісного спілкування учня з учителем.

Постмодерний етап розвитку філософії освіти багатий на плюральні

педагогічні практики, а тому слугує поштовхом до осмислення психологічних

основ освітнього процесу, перегляду змісту й методів навчання, а також до

педагогічної методології, у полі зору якої все частіше опиняється соціально-

гуманітарна проблематика та все впевненіше озвучуються проблеми освітньої

аксіології та гуманізації.

Історія розвитку філософії в Україні свідчить, що зачасту сучасні

вітчизняні дослідники філософії освіти, наслідуючи західну традицію,

намагаються надати філософським ідеям безпосередньої практичної значущості

й тим самим просто замінити «застарілу» педагогіку філософією освіти. З

переконливою критикою такого підходу виступили О. Долженко,

В. Краєвський, М. Фішер, які вважають, що погляд на філософію як на

інструментальний засіб небезпечний для самої філософії, оскільки її завдання

Філософія


260

полягає не в досягненні практичних результатів, а в забезпеченні нового рівня

розуміння проблем освіти й виховання [4, с.2].

Новий рівень розуміння історичного процесу філософії освіти та

подальшого вирішення проблем освіти й виховання за допомогою узагальнених

підходів і методів філософії передбачає, на нашу думку, передусім зміни у

змістовому наповненні вищої освіти шляхом цілеспрямованого відбору

навчального матеріалу, що, все ж таки, не може здійснюватися без

прагматичного підходу до навчання, тобто без урахування досягнення

практичних результатів навчально-виховної діяльності.

Слід додати, що саме ретроспективний огляд значущості філософії освіти

спонукав автора до розробки нової, прагматистсько-інструменталістської

концепції філософії освіти, де поєднано дієвість («прагматизм» від грец. πραγμα

– дія) і інструменталізм як філософсько-методологічні установки, котрі

успішно можуть застосовуватися для подальших наукових розвідок з філософії

освіти (більш детально йдеться в монографії «Освітньо-виховний потенціал

філософських знань у системі вищої аграрної освіти в Україні» [3].


1. Андрущенко В.П. Філософія освіти в Україні: стан, проблеми та перспективи

розвитку / В.П. Андрущенко, В.С. Лутай // Наукові записки АН ВШ України. – Вип. 6. – 2004.

– С. 59-72.

2. Базалук О.О. Філософія освіти / О. Базалук, Н. Юхименко. – К.: Кондор, 2010. – 164 с.

3. Берегова Г.Д. Освітньо-виховний потенціал філософських знань у системі вищої

аграрної освіти в Україні: Монографія / Галина Берегова. – Херсон: Айлант, 2012. – 312 с.

4. Ваховський Л.Ц. Філософія виховання західної цивілізації в епоху просвітництва:

автореф. дис. … д-ра пед. наук: спец. 13.00.01 – теорія і методика виховання /

Л.Ц. Ваховський. – Харків, 2002. – 40 с.

5. Гусинский Э.Н. Введение в философию образования / Э.Н. Гусинский,

Ю.И. Турчанинова. – М.: Издательская корпорация «Логос», 2000. – 224 с.

6. Запесоцкий А.С. Образование: философия, культурология, политика /

А.С. Запесоцкий. – М.: Наука, 2002. – 456 с.

7. Клепко С.Ф. Філософія освіти в європейському контексті / С.Ф. Клепко. – Полтава:

ПОІППО, 2006. – 328 с. 180

8. Кремень В.Г. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору / В.Г.

Кремень. – К.: Педагогічна думка, 2009. – 520 с.

9. Лутай В.С. Основной вопрос современной философии: синергетический

поход / В.С. Лутай. – К.ПАРАПАН, 2004. – 156 с.

10. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти: [навчальний посібник] / В.С. Лутай. –

К.: Центр «Магістр-S» Творчої спілки вчителів України, 1996. – 256 с.

11. Новая философская энциклопедия; [электронный ресурс] / ИФ РАН. – Режим

доступа: http: // iph.ras.ru/elib/2251.html.

12. Пищулин Н.П. Философия образования / Н.П. Пищулин, Ю.А. Огородников. –

М.: МГПУ, 1999. – 234 с.

13. Філософія освіти: навчальний посібник / [за заг. редакцією В.Андрущенка]. –

К.: Вид-во НПУ імені Н.П.Драгоманова, 2009. – 328 с.



261

14. Soltis F. Jonas. An introduction to the analysis of educational concepts / Reading,

Mass // Jonas F. Soltis. – Addison-Wesley Pub. Co., 1978. – 128 p.

REFERENCES

1. Andrushhenko V.P. Filosofiya osvity v Ukrayini: stan, problemy ta perspektyvy rozvytku /

V.P. Andrushhenko, V.S. Lutaj // Naukovi zapysky AN VSh Ukrayiny. – Vyp. 6. – 2004. – S. 59-72.

2. Bazaluk O.O. Filosofiya osvity / O. Bazaluk, N. Yuxymenko. – K.: Kondor, 2010. – 164 s.

3. Beregova G.D. Osvitno-vyxovnyj potencial filosofskyx znan u systemi vyshhoyi agrarnoyi

osvity v Ukrayini: Monografiya / Galyna Beregova. – Xerson: Ajlant, 2012. – 312 s.

4. Vaxovskyj L.Cz. Filosofiya vyxovannya zaxidnoyi cyvilizaciyi v epohu prosvitnycztva:

avtoref. dys. … d-ra ped. nauk: specz. 13.00.01 – teoriya i metodyka vyhovannya / L.Cz. Vahovskyj.

– Harkiv, 2002. – 40 s.

5. Gusynskyj E.N. Vvedenye v fylosofyyu obrazovanyya / E.N. Gusynskyj, Yu.Y.Turchanynova.

– M.: Yzdatelskaya korporacyya «Logos», 2000. – 224 s.

6. Zapesoczkyj A.S. Obrazovanye: fylosofyya, kulturologyya, polytyka / A.S. Zapesoczkyj. – M.:

Nauka, 2002. – 456 s.

7. Klepko S.F. Filosofiya osvity v yevropejs`komu konteksti / S.F. Klepko. – Poltava: POIPPO,

2006. – 328 s. 180

8. Kremen V.G. Filosofiya lyudynocentryzmu v strategiyah osvitnogo prostoru / V.G.Kremen. –

K.: Pedagogichna dumka, 2009. – 520 s.

9. Lutaj V.S. Osnovnoj vopros sovremennoj fylosofyy: synergetycheskyj podhod / V.S.Lutaj. –

K.PARAPAN, 2004. – 156 s.

10. Lutaj V.S. Filosofiya suchasnoyi osvity: [navchalnyj posibnyk] / V.S. Lutaj. – K.:

Centr «Magistr-S» Tvorchoyi spilky vchyteliv Ukrayiny, 1996. – 256 s.

11. Novaya fy losofskaya encyklopedyya; [elektronnij resurs] / YF RAN. – Rezhym

dostupa: http: // iph.ras.ru/elib/2251.html.

12. Pyshhulyn N.P. Fylosofyya obrazovanyya / N.P. Pyshhulyn, Yu.A. Ogorodnykov. –

M.: MGPU, 1999. – 234 s.

13. Filosofiya osvity: navchalnyj posibnyk / [za zag. redakciyeyu V.Andrushhenka]. – K.:

Vyd-vo NPU imeni N.P.Dragomanova, 2009. – 328 s.

14. Soltis F. Jonas. An introduction to the analysis of educational concepts / Reading,

Mass // Jonas F. Soltis. – Addison-Wesley Pub. Co., 1978. – 128 p.

БЕРЕГОВАЯ Г.Д., доктор философских наук, профессор, заведующий кафедрой

философии и социально-гуманитарных дисциплин Херсонского государственного аграрного

университета (Херсон, Украина) E-mail: [email protected]

ЗНАЧИМОСТЬ ФИЛОСОФИИ ОБРАЗОВАНИЯ В ИСТОРИЧЕСКОМ

КОНТЕКСТЕ

В статье сделан обзор значимости философии образования в историческом

контексте. Акцентировано внимание на потенциальных возможностях теорий философии

образования как области философского знания в исторической ретроспективе. Определена

идейная сущность основных направлений и течений философии образования, которые

охватывают ряд взглядов на образование и воспитание, и могут быть использованными

современными педагогами в разработке новых образовательно-философских систем и


Філософія


262

парадигм. Утверждается значимость философии образования как исследовательской

области педагогики в современном информационном обществе, которая призвана решать

важнейшие задачи в стратегии выживания человечества - обеспечение новому поколению

полноценной жизни, успешной социализации новых граждан общества в условиях

информационной будущности.

Ключевые слова: философия образования, воспитание, педагогика, историческая

ретроспектива, образовательно-философский процесс, социокультурная реальность.

BEREGOVA, GALINA, doctor of philosophical Sciences, Professor, head of Department

of philosophy and socio-humanitarian disciplines, Kherson state agricultural University (Kherson,

Ukraine) E-mail: [email protected]

THE IMPORTANCE OF PHILOSOPHY OF EDUCATION IN HISTORICAL CONTEXT

The article gives an overview of the significance of philosophy of education in historical

context. Determined the ideological nature of the main trends and tendencies of the philosophy of

education, which can be used by modern educators in developing new educational philosophical

systems and paradigms. So, analytical philosophy of education explains the methods of pedagogical

theory, philosophy of linguistic analysis substantiates the role of interactive language games,

critical-rationalistic direction reveals the applied nature of the research, etc . Humanitarian

philosophy of education helps to understand spiritual objectification of the person, structured

didactics, use of the study of educational anthropology. Critique-emancipators the direction of

philosophy of education considers cognitive processes as interpersonal communication with a

student teacher. Postmodern currents of philosophy of education create plural teaching practice by

understanding the psychological bases of the educational process, revise the content and methods

of education. Affirms the importance of philosophy of education as a research field of pedagogy in

the modern information society, which is able to solve important tasks in the strategy of human

survival, providing a new generation of a full life, successful socialization in the information future.

Key words: philosophy of education, education, pedagogy, historical retrospective, the

educational-philosophical process, social and cultural reality.





© Муц Л.Ф., 2016

263

УДК 316.614:376-054.62

МУЦ Л.Ф.,

кандидат социологических наук,

доцент кафедры иностарнных языков

Запорожской государственной инженерной академии

(Zaporozhye, Ukraine) E-mail: [email protected]

____________________________________________________________________

МЕТОДОЛОГИЯ ИССЛЕДОВАНИЯ ПРОБЛЕМ СОЦИАЛИЗАЦИИ

ИНОСТРАННЫХ СТУДЕНТОВ: ЯЗЫКОВОЙ КОНТЕКСТ

В статье рассматривается методология исследования ряда проблем, связанных с процесом

социализации иностранных студентов в иноязычном пространстве; особо выделяются культурные

различия и социальные проблемы, в следствие чего процес адаптации иностранных студентов

становится социокультурным.

Ключевые слова: иностранные студенты, социализация, иноязычная середа, язык общения,

интернациональная середа, идентичность, ценностные ориентации

Актуальность темы определена сложностью социокультурных

процессов, происходящих в украинском обществе на пути развития

суверенного государства. Одним из действенных путей такой деятельности

является приглашение в страну иностранцев, в том числе, на учебу. Для того,

чтобы формировать положительный имидж среди иностранцев, государство

должно обеспечивать, с одной стороны, безопасность их пребывания, а с

другой помочь иностранцам приблизиться к социокультурным цінностям,

существующих в государстве. Особенно актуальным данный вопрос становится

в контексте приглашений на обучение студентов-иностранцев. Одним из

основных вопросов, которые следует решить Украине в процессе

усовершенствования работы с иностранными студентами - это обеспечение

социокультурной интеграции студентов-иностранцев к, довольно длительному

(в течение периода обучения) пребыванию на террритории Украины.

Инструментом ее решения мы видим осуществление социальной работы со

студентами-иностранцами. Ее необходимость связана с тем, что Украина

является страной, где подавляющее большинство жителей имеют единую

расовую принадлежность, что обусловило специфическую систему

социокультурных факторов в отношении к представителям других рас. При

этом, образование в Украине является привлекательным на сегодня

преимущественно для представителей азиатских и африканских стран, которые

принадлежат не только к другой расе, но имеют существенные

социокультурные различия. Соответственно, к совместной жизнедеятельности

часто оказываются не готовыми не только студенты-иностранцы, но и сами

жители Украины.

Следует отметить, что вопрос социализации и социокультурной

идентификации является достаточно исследованными в современной научной


Філософія

Методология исследования проблем социализации иностранных студентов: языковой …

264

литературе. Значительный вклад в изучение процесса социализации внесли

такие известные социологи и социальные психологи, как Э. Дюркгейм, Т.

Парсонс, Дж. Мид, Ч. Кули, П. Бергер и Т. Лукман. В советские и

постсоветские времена проблематику социализации активно исследовали. Б.

Ананьев, Л. Аза, И. Кон, В. Москаленко, В. Татенко, Л. Сохань.

Методологическую основу для анализа конструирования

идентичности, в том числе и социокультурной, в условиях современного

общества составляют работы таких современных ученых, как М. Арчер, П.

Бурдье, Э. Гидденс, Д. Келнер и других. Украинские исследователи также

уделяют внимание различным аспектам идентичности, в частности,

идентичность как социокультурный феномен рассматривают Т. Воропай, А.

Ручка, Н. Костенко, Г. Шульга, этническую идентичность изучают Л. Аза, П.

Гнатенко, М. Шульга, В. Павленко В. Евтух и ряд других. Среди учених,

которые рассматривали различные аспекты социокультурного взаимодействия

на уровне поведенческих практик, следует выделить С.Катаева, А.Лобанову,

И.Мартынюк, В.Подшивалкину, О.Скидина, Ю.Сурмина, Д.Ядранського и ряд

других известных отечественных научных деятелей. Актуально заметить, что в

исследуемом нами случае речь идет о временном характере социо-

адаптационных практик.

При разработке программы социологического исследования иностранных

студентов возникает ряд проблем, которые требуют теоретического

осмысления. Как отмечает отмечает российский автор Р.З. Хайруллин важным

для любого исследования является обоснование системы показателей и

измерителей, позволяющие определить состояние той или иной проблемы [1].

Иностранные студенты, стремящиеся на обучение в нашу страну представляют

собой носите лей разных культур, поскольку это такие страны как Китай,

Марокко, Иордания, Алжир, Тунис, Ливия, Сирия, Индия, Иран. При этом

указанные страны также культурно не однородны. В таком случае

необходимым объектом диагностирования являются одновременно и

социальные проблемы, а также культурные различия, а соответственно процесс

адаптации студентов становится социокультурным. По определению

российского автора Т. Стефаненко под социокультурной адаптацией, следует

понимать сложный процесс, благодаря которому человек достигает

соответствии с новым социальным и культурным средой, а также результат

этого процесса (чувство удовлетворения и полноты жизни, участие индивида в

социальной и культурной жизни новой группы); в узком смысле - процесс

вхождения в новый социуме, новую культуру путем постепенного усвоения ее

норм, ценностей, образцов поведения людей[2]. В указанном случае студенту-

иностранцу требуеся адоптация к климатическим условиям, а также к

повседневному быту новой страны перебывания. Кроме этого, самой важной

частью процесса адоптации должен стать процесс образования и незнакомая

иноязычная середа.

По нашому мнению, следует выделить такие этапы социокультурной

адоптации, как знакомство со средой студентов и постепенное в нее

погружение, принятие главных правил интернационального сообщества,


© Муц Л.Ф., 2016

265

отработка своей собственной линии поведения, поэтапное преодаление

язикового барьера, выработка определенного позитива в ьтношении познания

будущей профессиональной деятельности и развитие чувства

академравноправия и полноценности в коллективе. Мы склонны полагать, что

языковой барьер является существенной проблемой в том числе и самого

социологического исследования, ведь возникает необходимость или перевода

анкеты на родные языки всех студентов, или закладки возможных ошибок

респондентов из-за несовершенного владения украинским языком. Однако,

наряду с языковой проблемой существует широкий круг других важных

проблем, которые требуют исследования и в значительной степени

обусловливают отбор методов социологического анализа проблем адаптации

иностранных студентов к обучению в Украине. В данном контексте мы бы

выделили три основные проблемы: методологическую - связанную с выбором

объекта исследования, инструментальную - связанную с выбором методов

исследования и специфическую - связанную с учетом субкультурных различий

социального окружения иностранного студента в условиях конкретного

учебного заведения . Анализ данных проблем заслуживает внимания.

В современной социологии содержится значительное количество работ по

исследованию процессов адаптации, которые используют довольно

разнообразные методики. Часть из них прошла апробацию в течение

длительного периода времени, это в частности такие методы как шкала

социальной дистанции Богардуса и семантический дифференциал Осгуда[3]. В

русской литературе встречаются и другие подходы, в частности определение

интегрального показателю адаптивности, предложенного Н.А. Свиридовым. По

его мнению, как интегральный эмпирический показатель адаптации (или

дезадаптации) можно принять позитивно-негативные оценки респондентами

различных условий своей жизнедеятельности: материальной обеспеченности,

социальной защищенности, возможностей получения желаемой профессии,

условий для отдыха и досуга, свободы, социального самочувствия. В

предложенном методе степень удовлетворенности респондента оценивалась по

пятибалльной шкале[4]. Также в литературе встречаются подходы к

исследованию адаптации с использованием психологических методик как

«шестнадцать личных факторов» Р. Кеттелла[5] и шкала Р. Спилберга. При

достаточной их эффективности, по нашему мнению, предложенные

методические подходы являются слишком сложными и трудоемкими для

проведения их в социльно среде иностранных студентов. М.И. Витковская

приводит методику диагностирования предложенную М.А. Ивановой и Н.

Титковой[6], которые разработали для оценки проблемы адаптации

иностранных студентов к новым социокультурным условиям определенный

инструментарий. Так, целесообразно ввести целевое анкетирование, которое

сможет расскрыть проблемы иностранных студентов, начинающих свое

обучение. Таким образом станет доступным выявление факторов, которые

способны влиять на готовность иностранного студента включиться в

образователо-воспитательный процесс украинского вуза [6].

Філософія


266

Существование различных подходов, имеющих узкую направленность, к

изучению определенного специфического аспекта адаптационных процессов

студентов-иностранцев порождает инструментальную проблему. При этом

предложенные выше исследования направлены преимущественно на изучение

процесса адаптации без учета его исходных параметров, а именно

социокультурных особенностей студентов-иностранцев. По нашему мнению, в

рамках социологического анализа эффективности адаптационных процессов

следует учитывать, что для представителей разных культур будут существенно

различаться не только скорость адаптационного процесса но и его общая

эффективность и его характер. Актуальными категориями исследования

необходимо считать ценностные ориентиры, этноособенности, национальный

характер и интересы, а также коммуникативную и поведенческую деятельность

[7].

Современная зарубежная литература в достаточной степени полна

сложными комплексними разработками, где имеют место обобщения

межкультурной социальной коммуникации. Также следует отметить и чисто

практический опыт вышеуказанного явления: много лет успешно

функционирует американское Общество межкультурного обучения,

образования и исследований (Society for Intercultural Education, Training and

Research - SIETAR), а также Международная коммуникативная ассоциация

(International Communication Association - ICA). Уже более сорока лет выдается

ежеквартальный журнал межкультурных связей (International Journal of

Intercultural Relations). Однако, подавляющее большинство методических

подходов не вполне соответствует особенностям культурного пространства

Украины, что выходит из учета отечественной специфики. В современной

отечественной и российской литературе по исследованию эффективности

социальных процессов, которые происходят в среде иностранных студентов,

можно выделить существование нескольких узконаправленных подходов:

диагностирование эффективности процесса адаптации, однако

преимущественно в контексте адаптации к учебному процессу, диагностика

культурных различий студентов, диагностика коммуникационных

особенностей иностранных студентов, диагностика эффективности процесса

обучения студентов-иностранцев отдельным навыкам (языковым, специальным

и т.д.) [8].

То есть очевидным является тот факт, что все указанные подходы не

могут предоставить полной информации и стать основой для развития

эффективной модели социальной адаптации иностранных студентов. Все это

порождает методологическую проблему, ведь требует проведения более

развернутого исследования. В зарубежной литературе проблемы адаптации

иностранных студентов рассматриваются в контексте индивидуального

вхождения представителя другой страны в новую для него культуру.

Приоритетными задачами изучения зарубежных исследователей является

общее (определение своего места в жизни и т.д.) и специфические проблемы

иностранных студентов (использование накопленного опыта по возвращению

на родину). В отечественной литературе адаптация иностранных студентов


© Муц Л.Ф., 2016

267

рассматривается преимущественно в контексте сложностей включения

иностранных студентов в учебный процесс на разных стадиях обучения,

возможностей оптимизации педагогической для определенного психотипа. По

нашему мнению, логика такого подхода основывается на попытке решить

проблему (то есть адаптировать студента) не исследовав причин ее

возникновения (социальных проблем, затрудняющих адаптацию). Такой подход

связан, в первую очередь, не с нежеланием отечественных ученых понимать

проблемы студентов-иностранцев, а объективными сложностями в

исследовании указанных проблем.

Выводы. По результатам анализа, проведенного с целью определения

причин проблемы, было установлено, что основной причиной является не

отсутствие социализации (адаптации), а недостаточная или неполная

адаптация. Так, студент-иностранец часто ошибочно оценивает собственную

социализацию, рассмотривая ее по своему ощущению в студенческой среде.

При этом жизнедеятельность этих студентов не ограничивается студенческой

группой (у 68% респондентов любимое занятие «гулять по городу»).

Соответственно, не будучи достаточно осведомленным о нормах и ценностях,

имея достаточно ограниченные языковые возможности студент, выходя в

город, объективно представляет собой виктивную личность, а такое его

поведение может рассматриваться как виктимное. При этом сам студент этого

не осознает и чувствует проблему только в процессе ее возникновения.

Список использованных источников 1.Хайруллин Р.З. Культура межнационального общения учащихся как объект

междисциплинарно исследования / Р.З Хайруллин // Толерантность и проблемма

идентичности. Материалы международной научно-практической конференции. Ежегодник

Российского психологического общества. Т.9. вып.4. Ижевск, 2002. С. 154-160.

2.Стефаненко, Татьяна Гавриловна. Этнопсихология: Учеб. для студентов вузов по

специальности "Психология" / Татьяна Стефаненко. - М.: Ин-т психологии РАН: Акад.

проект, 1999. - 320 с .

3.Дудченко О.Н. Социальная идентификация и адаптация личности / А.Н. Дудченко,

А.В. Мытиль // Социологические исследования. - 1995. - № 6 С.110-119.

4.Свиридов Н.А. Адаптационные процессы в среде молодежи / Н.А. Свиридов //

Социологические исследования, 2002, № 1. С. 67-73., С. 70

5.Бурлачук, Л.Ф. Словарь-справочник по психодиагностике / Л.Ф. Бурлачук, С.М.

Морозов. - Санкт-Петербург: Питер, 2006. - 528 с.

6.Иванова, М.А. Социально-психологическая адаптация иностранных студентов

первого года обучения в вузе: Метод. рекомендации преподавателям / Иванова М. А.,

Титкова Н. А .; Санкт-Петербург. гос. техн. ун-т, Подгот. фак. для иностр. граждан. -

СПб. Б. и., 1993. - 151 с.






ISPC, 2015. – P. 25-33.

REFERENCES 1.Hayrullin R.Z. The culture of interethnic communication students as an object of

interdisciplinary research / R.Z. Khayrullin // Tolerance and Identity Problem. Proceedings of the

Філософія


268

international scientific-practical conference. Yearbook of the Russian Psychological Society. V.9.

issue 4. Izhevsk, 2002, pp 154-160.

2.Stefanenko Tatiana Gavrilovna. Ethnopsychology: Proc. for students in the specialty

"Psychology" / Tatiana Stefanenko. - M .: Institute of Psychology RAS: Acad. project, 1999. - 320

p.

3.Dudchenko O.N. Social identification and adaptation of the person / A.N. Dudchenko, A.V.

Mytil // Sociological researches. - 1995. - № 6 S.110-119.

4.Sviridov NA Adaptation processes in the youth / NA Sviridov // Sociological Studies, 2002, №

1. pp 67-73.

5.Burlachuk, L.F. Dictionary of psychodiagnostics / LF Burlachuk, SM Morozov. - St.

Petersburg: Peter, 2006. - 528 p.

6.Ivanova, MA Socially-psychological adaptation of international students of the first year of

study in high school: Method. recommendations for teachers / Ivanov MA, Titkova N. A.; St. Petersburg. state. tehn. Univ, Prepare. factor. for foreigners. citizens. - SPb. B. and., 1993. - 151 p.

7. Bazaluk O., Blazhevich T. Cosmic Education: Formation of a Planetary and Cosmic Personality. / "Philosophy and Cosmology", Vol. 12. – Kiev: ISPC, 2013. – P.147–160. - это по философии образования

8. Bazaluk Oleg. The basic postulates of the universal evolution model «Evolving matter». / "Philosophy and Cosmology", Vol. 14. - Kyiv: ISPC, 2015. – P. 11-20 - это по обществу

9. Bazaluk Oleg. The Theory of Evolution / "Philosophy and Cosmology", Vol. 15. - Kyiv: ISPC, 2015. – P. 25-33. - это по развитию общества и мира

МУЦ Л.Ф. - кандидат соціологічних наук, доцент кафедри іноземних мов

Запорізької державної інженерної академії (Запоріжжя, Україна) E-mail: [email protected]

МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ АНАЛІЗУ ПРОБЛЕМ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

ІНОЗЕМНИХ СТУДЕНТІВ: МОВЛЕННЄВИЙ КОНТЕКСТ

В статті розглядається методологія дослідження ряду проблем, пов’язаних з

процесом соціалізації іноземних студентів в іншомовному просторі; особливо виділяються

культурні відмінності і соціальні проблеми, внаслідок чого процес адаптації іноземних

студентів стає соціокультурним.

Ключові слова: іноземні студенти, соціалізація, іншомовне середовище, мова

спілкування, інтернаціональне середовище, ідентичність, ціннісні орієнтації

MUTS, LUAI, Candidate of sociological Sciences (PH.D, associate professor of Foreign

Language Department of Zaporozhye State Engineering Academy (Zaporozhye, Ukraine) E-mail:

[email protected]

RESEARCH METHODOLOGY PROBLEMS ANALYSIS OF

FOREIGN STUDENTS SOCIALIZATION: LINGUISTIC CONTEXT The article discusses the methodology of the study of a number of problems associated with the

processes of socialization of foreign students in foreign language space; highlights cultural differences and

social problems, causing processes of adaptation of foreign students is becoming sociocultural are

highlighted

Keywords: foreign students, socialization, Sereda foreign language, the language of communication,

international Sereda, identity, values






© Нікітенко В.О., Нікітенко Е.К., 2016

269

УДК 7.035:821.161.2

НІКІТЕНКО В.О.,


доцент, доцент кафедри іноземних мов



НІКІТЕНКО Е.К., студентка факультету філології та журналістики Херсонського

державного університету (Херсон, Україна)

____________________________________________________________________

ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО

РОМАНТИЗМУ XIX СТОЛІТТЯ (НА ПРИКЛАДІ ПОВІСТІ Є.ГРЕБІНКИ

«НІЖИНСЬКИЙ ПОЛКОВНИК ЗОЛОТАРЕНКО»

В статті подається філософське осмислення повісті Є.Гребінки «Ніжинський

полковник Золотаренко» в контексті засад українського історичного романтизму XIX

століття; аналізуються образи головних героїв повісті, які є реальними історичними

персонажами тогочасної української дійсності; підкреслюється романтична фабула

історичного твору, що криється в патріотизмі і самобутності українського народу

Ключові слова: історичний романтизм, філософське осмислення, художня цінність,

романтична фабула, літературна спадщина, козацьке минуле.

Проблематика романтизму, його змісту у проблемному полі

філософських питань неодноразово висвітлювались в історичній літературі.

Романтизм на початку XIX століття сприяв становленню національної

свідомості українського народу та прагненню відродження української

державності. Таким чином романтизм став світоглядним підґрунтям

української літератури нової доби. Актуалізуючи філософські засади

українського історичного романтизму неможливо не згадати яскраве

світоглядно-культурне явище «філософія серця», яке найглибше передає

особливості українського народу, його душі, національної ментальності.

Визначальними рисами українського романтизму стають ідеї народності,

демократизму, політичної сатири, життєлюбства, оптимізму, мужності,

справжнього сенсу людського існування.

До літературної спадщини Є. Гребінки зверталися Б.А. Деркач, Л.М.

Задорожна, С.Д. Зубков, Є.П. Кирилюк, Н.Є. Крутікова, В.І. Мацапура, Є.К.

Нахлік, Л.В. Селіванова, О.С. Цибаньова та інші дослідники, які висвітлювали

різні аспекти творчої діяльності митця. Проте окремих праць, присвячених

оцінці російськомовних творів письменника зовсім небагато (Н.Є. Крутікова

"Гоголь і Гребінка”, 1957; С.Д. Зубков "Русская проза Г.Ф. Квитки и Е.П.

Гребенки в контексте русско-украинских литературных связей”, 1979 та інші).

Їх аналіз свідчить про те, що російськомовна проза Є. Гребінки не досліджена

належним чином. У працях вчених відчутні певні ідеологічні акценти в

осмисленні особливостей творчості письменників, які були характерними для


Філософія

Філософські засади українського історичного романтизму ХІХ століття (на прикладі повісті …

270

літературознавства радянської доби, при цьому творчість Є. Гребінки

інтерпретується як периферійне явище в російській літературі.

Літературознавці, як правило, відносять письменника до типових

представників російської "натуральної школи ”. Час вимагає нових підходів до

висвітлення його російськомовної спадщини, котра, безумовно, має

самодостатню естетичну та художню цінність і потребує сучасної інтерпретації

та з’ясування її місця і ролі в літературному процесі. Є. Гребінка ввійшов в

українську література передусім як талановитий поет і байкар. Однак у

творчості письменника є також і прозові полотна. Перш за все це повість

«Нежинский полковник Золотаренко» та роман «Чайковський». Готовим

літописним сюжетом скористався Євген Павлович Гребінка для створення

історичної повісті «Ніжинський полковник Золотаренко». Гребінка більше

відомий нам як талановитий український байкар, що писав російською мовою.

Звернення до козацького минулого, до історії України у його творчості —

явище виняткове, і швидше за все автор віддавав дань романтизму, який став

пануючою літературною течією в українській літературі 30— 40 х років ХIХ ст.

Романтики часто зверталися до історичного минулого, черпаючи там

сюжети й образи, витворюючи в художніх творах новий, подекуди ірреальний

світ. На нашу думку, Євген Гребінка у своїй повісті незначною мірою відступив

від канонів романтизму через те, що значно наблизив до сучасного йому читача

другу половину XVII ст. — епоху польсько-російських війн, так звану Руїну,

деміфологізував її, хоча романтики в повісті від того не поменшало. Автор

творчо опрацював історичне оповідання, увиразнив скупі літописні дані,

вималював цілісні характери на підставі ледь окреслених в «Історії русів»

персонажів, побудував чітку сюжетну лінію, створивши таким чином змістовну

історичну повість. В основі повісті «Нежинский полковник Золотаренко»

лежать реальні події часів визвольної боротьби українського народу під

проводом Богдана Хмельницького. Головним героєм твору є історична особа

Іван Золотаренко, який користується повагою і довір'ям Хмельницького. На

його сестрі Ганні вдруге був одружений гетьман. Коли Б. Хмельницький

вирушив на допомогу своєму синові Тимошу, він залишив для охорони України

полки: Ніжинський та Переяславський під начальством Золотаренка.

Після возз'єднання України з Росією І. Золотаренко приймав царських

бояр у Ніжині та привів місто до присяги. Цар Олексій Михайлович в 1654р.

оголосив війну Польщі. Богдан Хмельницький прийшов на допомогу

російським військам та послав три полки: Чернігівський, Ніжинський,

Стародубський. Командування військом було доручено Золотаренку, який був

наказним гетьманом, мав у поході необмежену владу, на ознаку чого одержав

булаву і бунчука. Серед наближених у почоті Золотаренка перебував гетьманич

Юрій, «посланий батьком для вивчення і навичок у військовому мистецтві».

Одержували перемогу за перемогою, узявши штурмом Смоленськ, Гомель,

Новий Бихів. Але при облозі фортеці Старий Бихів Іван Золотаренко загинув.

Власне, цій події і присвячена повість Є. Гребінки.

Становлення історичного роману, коли постала проблема співвідношення

власне історії і художнього домислу, довгий час спостерігався письменником



271

романічною фабулою та справжніми історичними подіями, що відбулися в

основі твору. Є. Гребінці теж ще не вдалося уникнути цього недоліку: опис

справжніх подій став своєрідною рамкою для самовідданого кохання

полковницької сестри Любки і польського шляхтича Францішка. Закоханих

полковник розлучив. Дівчина не перенесла горя і померла, а Францішек,

затаївши помсту, стає монахом-єзуїтом, влаштовує вбивство полковника і

спалює церкву разом з труною.

Для лінії кохання Францішка і Любки характерна наявність

мелодраматичних ефектів. А образ Францішка відчутно позначений рисами

поширеного в літературі образу романтичного лиходія. У повісті, названій

«исторической былью», Є. Гребінка зіставляє часи минулі і нинішні. І далі

малює звичайну картину: чоловіки радіють, що небезпечні для родинного

спокою гусари покинули місто, а повітові барині обливаються гіркими

сльозами.

Є. Гребінка подає майже епічну хвилюючу картину проводів ніжинців: «з

надривним гулом дзвонів, кінським іржанням і брязкотом зброї, з щирим

побажанням щастя і гірким передчуттям, що не всім, мабуть, судилося

вернутися в рідний дім, особливо, якщо під ним спіткнувся випробуваний

бойовий кінь». [5, с. 116]. Страх перед надлюдськими здібностями козацького

гетьмана був такий великий, що для здійснення задуму була виготовлена

особлива куля - із срібла, з вибитими на ній латинськими літерами.

Мабуть, срібло в уяві католиків мало більшу вбивчу силу на

непереможного козацького гетьмана аніж звичайний свинець, а може, тут діяли

середньовічні забобони, згідно з якими нечиста сила боялася срібла. Однак

задум був виконаний, і Золотаренко загинув. Кінець історії вражає читача не

менше, ніж підлість бихівського католицького духівництва — на похованні,

коли гетьмана вже доправили в рідний Корсунь і відспівували в церкві,

дерев’яні стіни храму зайнялися, а двері виявилися зачиненими ззовні, церква

згоріла разом з труною і людьми, які не змогли вчасно полишити будівлю.

Цей випадок породив багато забобонних домислів і легенд серед

польських хроністів: нібито Золотаренка поглинув пекельний вогонь, якому той

вірно служив протягом життя. Автор повісті пояснює цю подію набагато

прозаїчніше: стався звичайнісінький підпал. І під час пожежі люди помічали

віддаля на пагорбі темну фігуру, яка дуже нагадувала собою католицького

монаха. Зауважимо лише, що трагічна подія під час поховання Золотаренка

таки сталася, про неї згадує інший козацький літописець — Самовидець, який

нібито був там особисто і все те бачив на власні очі. Таким чином, Євген

Гребінка у своїй повісті дещо розвінчує міф, що от-от готовий був виникнути

внаслідок незвичайних, але цілком природніх подій.

Незважаючи на забарвлення повісті, Є. Гребінка зумів правдиво

відтворити події. З великою симпатією і теплим гумором зображені козаки.

Є. Гребінка прагнув окремим живим деталям надати дійового, життєвого

характеру. «Незважаючи на намагання розгорнути широке полотно, ліро-

епічний виклад, пісенність оповіді, окремі вдалі деталі, Є. Гребінці, проте, ще

не вдалося повністю відтворити історичний колорит, досягти художньої

Філософія


272

довершеності». [5, с. 116]. Е. Гребінка у своїх творах часто звертається до

історичної тематики. Створюючи повість про історичні події, він не

дотримується ні чіткої хронології, ані правди факту, але від цього сама цінність

його творів не втрачається, оскільки автор орієнтувався на широкі художні

узагальнення.

Письменник створює яскраву картину умов, в яких жили і творили його

герої, передає дух і характер зображуваної старовини, епохи. У повісті

«Ніжинський полковник Золотаренко» Е. Гребінка показує нерозривний зв'язок

долі героїв з історичними подіями. В основі твору лежать події часів визвольної

війни під проводом Богдана Хмельницького. Сам полковник Іван Золотаренко

був історичною особою і користувався повагою гетьмана Хмельницького,

навіть доводився йому родичем, адже Хмельницький був одружений на сестрі

Золотаренка. За словами дослідника Е. Кирилюка, письменник у процесі

створення повісті керувався більше літописом «Історія Русів», а не «Літописом

Самовидця», адже саме в «Історії Русів» Золотаренко виступає ніжинським

полковником, а не корсунським [3, c. 34].

Як справедливо зазначає Л. Задорожна, «письменник вибирає для

розкриття теми єдину константу: лише один епізод з життя полковника

Золотаренка, - проте цим розкриває суть і складної епохи, і силу характеру

героя, порівнянну з епохою» [2,с. 112]. Образ полковника Золотаренка є типово

романтичним, орієнтованим на високі ідеали. Для нього любов і Батьківщина -

поняття нероздільні. Співвіднести Золотаренка можна з головним героєм

однойменної повісті Гоголя «Тарас Бульба». Як Тарас Бульба не приймає

ніяких компромісів, коли мова йде про захист рідної землі, так і полковник

Золотаренко не може змиритися з тим, що рідна сестра Любка полюбила ворога

- шляхтича Францішка. Полковник не сприймає його як людину, тому про

якийсь компроміс в даному випадку не може бути мови. Варто згадати епізод,

коли він дізнався про відносини Францішка: «Як вовк, не в приклад сказати,

кинувся полковник, відкинув однією рукою сестру і почав душити Францішка»

[1, с.119]. Бачимо, що автор не випадково порівнює тут полковника зі звіром, а

саме з вовком. Як хижаки керуються своїми інстинктами, бачачи ворога перед

собою, так і герой піддається прагненню негайно знищити ворога своєї

Батьківщини.

Золотаренко - сильна особистість, яка не відступає від своїх поглядів і

переконань. Його світ і світ сестри Любки знаходяться в опозиції, тому що у

них різне сприйняття любові. Він не може відповісти на питання Любки: «Чим

він образив вас? Що любив мене? » [1, с. 121]. Полковник Золотаренко не

усвідомлює, що для почуття любові не важливі ні релігійна, ні національна

приналежність. Причиною цього, на нашу думку, є те, що для полковника

завжди на першому місці була Родина, і все, що несло небезпеку для неї,

вважалося ворожим. Компроміс Золотаренка з Францишком неможливий, тому

що це була б зрада свого народу. І, незважаючи на загибель Золотаренка, до

якої доклав зусиль Францішек, полковник завжди залишиться в пам'яті народу

завдяки своїм героїчним вчинкам заради ім'я рідної землі.



273

У творі присутні елементи поетики «несамовитого романтизму»: юнак і

дівчина з ворожих таборів, нагнітання таємничості, жахів, заклинання,

пророцтва, трагічний фінал т. д. » [4, с. 76]. На нашу думку, автор досить

гармонійно побудував фабулу, адже кожен з героїв виконує свою роль.

Що стосується сюжетної лінії любові Францішка і Любки, то вона, на

нашу думку, не стільки сприяє мелодраматизму, скільки спрямована на те, щоб

показати ще один тип романтичної особистості, але з іншим світоглядом. Як

полковник Золотаренко не сприймає компромісів у війні за Батьківщину, так і

Любка, і Францішек не приймають їх в любові. Розглядаючи особистість

Францішка, варто зауважити, що автор досить мало уваги приділяє його опису.

Можемо припустити, що герой, полюбивши Любку, не мав такої ненависті до

українському народу, як полковник Золотаренко до польського. Втративши

кохану, Францішек свідомо позбавляє себе права на особисте щастя, стаючи

монахом-єзуїтом. Причиною цього слід вважати не тільки глибоку душевну

трагедію, але і внутрішнє прагнення до самопожертви, такий вчинок можна

розцінювати як своєрідний виклик полковнику Івану.

Метою життя Францішка стала помста, тому коли він її здійснює,

втрачається сенс подальшого існування, і герой просто зникає. Згадуючи

подробиці страшної пожежі, очевидці називають Францішка «страшним

привидом, яке милувалась на пожежу» [1, с. 130]. Лише деякі могли побачити в

його зовнішності звичні риси.

Таким чином, можна стверджувати, що Францішек як би втрачає свій

людський вигляд і більше співвідноситися з ірреальним світом. Для розуміння

концепції твору особливе значення набуває образ сестри полковника Любки,

яка має такий же сильний характер, як і її брат. Покохавши шляхтича, вона не

враховує його віросповідання, адже бачить у ньому насамперед людину і цінує

його особисті якості. Як і полковник Золотаренко, Любка також не приймає

компромісу: «За кого ж ти підеш? - Бувало, запитував полковник. - За

Францішка - або в могилу» [1, с. 120]. Варто відзначити, що у неї вистачає сил і

духу захищати свою любов перед полковником: «Тільки, бувало, як з'їдуться

гості, та брат стане докоряти, що полюбила католика, та почне честить

Францішка, як борг велить, і обірванцем, і блюдолизом, і всякими різними

словами, де не візьметься у Любки сміливість, почервоніє, як маків цвіт,

підніме голову і скаже: «Убийте мене, братику, краще разом, а не мучте мене»;

так скаже, що полковник очі опустить, пробурчить під ніс: «як важливо!» так і

замовкне» [1, с. 120].

Усвідомлюючи, що вони ніколи не будуть разом, героїня все ж не дає

нікому зневажати свого обранця. Любка постає сильною і одночасно

романтичною особистістю, вона гине, тому що не може прийняти реальність, в

якій не буде коханого. Вона сприймає свою смерть спокійно, як щось

закономірне: «Накажіть на моїй могилі посадити черешню; я люблю черешню,

легше мені буде в землі лежати під цим деревом. Воно зацвіте весною і обсипле

мою могилу білим, запашним цвитом [...] на ньому сяде зозуля і прокукує вести

про вас, ви будете у дальньому поході, і про нього ... не гнівайтесь, братику!»

[1, с. 121]. Бачимо, для неї брат і Францішек рівні і однаково близькі. Люблячи

Філософія


274

одного, вона одночасно не може не любити іншого. Саме така неможливість

поєднати два ворожих полюса і відсутність вибору в даній ситуації є тими

чинниками, які спричинили загибель Любки.

Висновки

Таким чином, Е. Гребінка в історичному творі через образи і характери

героїв передавав дух і ментальність тодішньої епохи. Вона зображена як

складна і суперечлива, часто не розташовує до компромісів. Кожен з героїв є

втіленням певної ідеї, яка була в той час особливо актуальною. Варто

відзначити, що своїми історичними творами Е. Гребінка зайняв гідне місце у

європейській історичній романістиці. Але, у відміну від європейських

історичних творів, повість «Ніжинський полковник Золотаренко» пройнята

глибоким патріотизмом, акцентує історичну самобутність українського народу,

національну свідомість. Саме цей акцент зробив художник слова у розвиток

романтизму ХІХ ст.


1. Бондар М. Перший жанровий зразок української народної прози / Микола

Бондар // Київська старовина. – 2009. – № 3. – С. 87 – 105.

2. Гребінка Є. Твори: у 3 томах / Упоряд. і прим. І.О.Лучник, К.М.Сєкарєвої /

Євген Гребінка. – Т.1. – К.: Наук. думка, 1980. – 559 с.

3. Деркач Б. А. Євген Гребінка. К., 1974.

4. Зленко Г. Що ми знаємо про Миколу Венгера / Г. Зленко // Кримська світлиця.

– 2012. – 13 грудня. – № 50.

5. Сиповський В. Україна в російському письменстві. Ч. 1. (1801 – 1850 р.) / В.

Сиповський // Збірник Історико-філологічного відділу УАН. – № 58. – К., 2008 – С. 387.

REFERENCES

1. Bondar M. First žanrovij zrazok narodnoï prozi / Ukrainian Mykola Bondar // Kyiv

starovina. -2009. – № 3. -S. 87-105.

2.Є Grebìnka Ye. Express yourself: 3 volumes / Sorted. i note. Archer Ì.O., K.M.

Sêkarêvoï / Yevhen Grebìnka. -T. 1. -K.: Science. dumka, 1980. -559 s.

3. Derkach, B. A. Yevhen Grebìnka. K., 1974.

4. Zlenko G,. That we znaêmo about Mikola Wenger / G. Zlenko // The Crimean svitlycja. -

2012. -grudnâ 13. -No. 50.

5. Sipovs′kij V. Ukraine in rosìjs′komu pis′menstvì. H. 1. (1801-1850) / V. Sipovs′kij

//Zbìrnik is published annually-fìlologìčnogo vìddìlu OUANE. -No. 58. - K., 2008-387.

НИКИТЕНКО В.А., кандидат философских наук, доцент кафедры иностранных

языков Запорожской государственной инженерной академии (Запорожье, Украина)

НИКИТЕНКО Э.К., студентка факультета филологии и журналистики Херсонского

государственного универсиетта (Херсон, Украина)

Философские основания украинского исторического романтизма ХІХ

столетия (на примере повести Е.Гребинки «Нежинский полковник

Золотаренко»)



275

В статье представлено философское осмысление повести Е.Гребинки «Нежинский

полковник Золотаренко» в контескте оснований украинского исторического романтьизма

ХІХ столетия;анализируются образы главных героев повести, которые есть реальными

историческими персонажами прошлой исторической действительности; подчеркивается

романтическая фабула исторического произведения, который состоит в патриотизме и

самобытности украинского народа.

Ключевые слова: исторический романтизм, философское осмысление,

художественная ценность, романтическая фабула, литературное наследие, козацкое

прошлое.

Nikitenko, Vìtalina, Candidate of Philosophical Sciences (PhD), Assistant Professor of

Foreign Languages Department, Zaporizhzhya State Engineering Academy

(Zaporizhzhya, Ukraine) E-mail: [email protected]

Nikitenko, Elina, student of Kherson State University, Faculty of Philology and

Journalistic (Kherson, Ukraine)

PHILOSOPHICAL PRINCIPLES OF UKRAINIAN HISTORICAL ROMANTICISM

OF XIX CENTURY (ON THE EXAMPLE OF YE.HREBINKA STORY " NIZHYN

COLONEL ZOLOTARENKO")

The paper shows philosophical understanding of the story Ye.Hrebinka " Nizhyn Colonel

Zolotarenko " in the context of the historical foundations of Ukrainian XIX century romanticism;

images of the main characters of the story that are real historical characters of contemporary

Ukrainian reality are analyzed ; emphasizes the romantic story of the historical work that lies in

patriotism and identity Ukrainian nation is emphasized.

Keywords: historical romanticism, philosophical reflection, artistic value, romantic story,

literary heritage, Cossack past.




Філософія

Рецензия на монографию Лазаревича А.А. «Становление информационного общества…

276

РЕЦЕНЗИЯ


«Становление информационного общества: коммуникационно-

эпистемологическе и культурно-цивилизационные основания» (Минск:

Беларуская навука, 2015. – 537 с.)

Проблема исторического пути развития общества всегда волновала

философскую мысль и никогда не выпадала из структуры социально-

философского знания, составляя в совей совокупности интеллектуальный

горизонт мышления каждой эпохи. Философы всегда стремились адекватно

реагировать на проблемы социального бытия соответствующим

«мыследействием», особенностями личной «геометрии» мышления, что

представляло исследуемую проблему в различных ракурсах и ипостасях. Одной

из широко исследуемых научных проблем сегодня является переход

человечества к высшей форме своего общественного устройства –

информационной, поэтому рецензируемое монографическое исследование

«Становление информационного общества: коммуникационно-

эпистемологические и культурно-цивилизационные основания» (Минск:

Беларуская навука, 2015. – 537 с.) актуально и своевременно. Обращение автора

монографии к исследованию указаной темы, несомненно, обусловлено

особенностями глобальной современной социокультурной ситуации, которая

сложилась в связи с экспонциональным ростом информации, процессов

информатизации и новыми формами социальной коммуникации. В монографии

анализируется большой массив накопленных идей по проблемам становления,

сущности и будущего нового общества и нового информационного порядка,

аккумулируется и систематизируется фактологический материал, при котором

мысль автора недвусмысленно выявляет свою специфическую социально-

онтологическую «уплотненность».

Обращаясь к исследованию заявленной темы, автор раскрывает понятие

информации как исходной категории анализа информационного общества и

доказывает ее универсальный, общенаучный характер через анализ

кибернетики, информатики, экономики, процессов информатизации и

компьютеризации. На основе этого анализа в работе сделан вывод, что новое

понимание информации и использование ее во всех сферах деятельности

общества перерастает сегодня и в новое понимание концепта «информационное

общество» как адекватной смыслообразующей парадигмы постижения

современной социокультурной динамики. Обосновав понятие

«информационное общество» как специфическую общенаучную категорию, в

монографии раскрывается структура социальной коммуникации, выделены

основные признаки ее пространственно-временного континуума, этапы

развития, типы отношений между субъектами коммуникации. В этом аспекте

заслуживает особого внимания обоснование в работе сущности

коммуникативной личности как социокультурного субъекта,

социализированного индивида, способ существование которого есть реальный

и потенциальный акт обмена информацией. В этой связи в работе


© Пунченко О.П., 2016

277

репрезентированы информационные основания социальной коммуникации и

общения, а также культурно-цивилизационный контекст информационно-

коммуникативных процессов.

Этот контекст обосновывается, с одной стороны, в призме ценностей,

которые эксплицированы как любые символически выраженные феномены

(вещи, процессы, поступки), которые значимы для человека во взаимосвязи

между и объективными свойствами и потенциальной способностью, а в

практической деятельности – реальной, способностью удовлетворять

потребности человека. А с другой – через связь и специфику в информационно-

коммуникативной парадигме культуры и цивилизации. В этой парадигме

культура представлена как субъективированная, целе-ценностная деятельность,

а цивилизация как объективированная целе-функциональная деятельность;

культура как деятельностный процесс, а цивилизация как совокупность его

результатов; культура – как царство свободы, а цивилизация – царство

необходимости; культура – как продуктивность, творчество, а цивилизация –

как репродуктивность, стереотип. В работе выделены и другие отличия.

Культурно-цивилизационные основания раскрыты как одна из исходных

составляющих матрицы информационного общества.

Необходимо отметить, что детерминирующим срезом исследования,

становления информационного общества в монографии является

эпистемологический. Автор устанавливает соотношение между понятиями

«информационное общество» и «общество, основанное на знаниях». Первое

понятие описывает реальность общества, основанного на знаниях, как

совокупном общественном интеллекте, как главном элементе информационных

ресурсов. Второе – описывает информационное общество с точки зрения

способа производства информации, ее передачи, распространения и хранения.

Раскрыты особенности социализации знаний как процесса обнаружения,

востребования и передачи их социальному субъекту с целью их практического

использования в различных областях деятельности. Знания – репрезентированы

как основа модернизации общества, результатом которой выступает создание

принципиально нового его качественного состояния. Модернизация в

монографии объяснена как отдельно взятое событие или серия событий, а как

особое качество или общая цель этих событий. С этой позиции разграничены

понятия модернизация и инновация. Инновации объяснены как наиболее

«зрелое» проявление модернизации, инновационное переустройство раскрыто

как тонкий саморегулирующий процесс, связанный не только с

организационными условиями инновационной деятельности, но и с

инновационной культурой мышления.

К эпистемологическим ценностям в работе отнесены и коммуникативные

основания поиска истины. Исходя из понятия, что истина есть соответствие

вещи и интеллекта, автор раскрывает классические концепции истины

(корреспондентскую, авторитарную, опытно подтверждаемую, истину как

очевидность), а также неклассические (когерентную, прагматическую,

конвенциональную) и раскрывает формы коммуникации в научном познании

истины.

Філософія

Рецензия на монографию Лазаревича А.А. «Становление информационного общества…

278

К коммуникационным эпистмеологическим основаниям отнесены

научно-рациональные особенности специальной коммуникации и рационально-

критическая функция философии, представленная как форма движения мысли

субъекта коммуникативного взаимодействия, а также язык – как основа этого

взаимодействия в его различных функциях – информационной,

коммуникативной, экспрессивной и кумулятивной.

Особое значение имеет обоснование сущности методологического

инструментария, который репрезентирован в монографии в двух ипостасях: и

как использование имеющихся в арсенале философской методологии методов и

средств научного познания, и как особый способ приращения знания.

Конкретизация методологического инструментария в работе предпринята через

призму системно-кибернетического, процессуально-информационного,

системно-структурного, синергетического, семиотического, конкретно-

исторического подходов, а также широкое обращение к цивилизационному и

культурологическому инструментарию. На последних обоснованы

постиндустриальный и технологический общественные уклады. Единство этих

укладов объяснено через признание фундаментальной и уникальной роли

глобализации, новизна которой заключается в кардинальном изменении

характера социальных перемен. Автор показывает, что новое общество

становится в условиях перехода человечества от гетерогенного множества

региональных и локальных цивилизаций к формированию единой, гомогенной,

действительно глобальной цивилизаций, – отмечает автор.

Этот тезис в работе объяснен через исследование природы и сущности

глобального взаимодействия, факторами которого выступают наука и

технология. Затронутый в монографии круг вопросов очерчивает фрактально

поле и смысловые акценты становления информационного общества.

Актуализация целого комплекса проблем данного монографического

исследования имеет не только теоретическую значимость, заключающуюся в

исследовании сущности и места информационного общества в философско-

историческом ландшафте, но и большую практическую значимость,

отражающую противоречивый процесс становления нового общественного

устройства.

Данное монографическое исследование актуально, отличается высокой

новизной постановки и решения проблемы, умелым использованием

философского методологического инструментария в ее обосновании. Язык

монографии строго научный, четкий, легко доступный, несмотря на сложность

сформулированной проблематики, «работающие» в тексте понятия строго

аргументированы. Монография представляет высокую научную ценность, ее

публикация сегодня уже привлекла внимание и вызвала интерес у всех тех, кто

интересуется насущными проблемами информационного общества.

Доктор философских наук,профессор

зав. кафедрой философии и истории

Украины Одесской национальной

академии связи им. А.С. Попова Пунченко О.П.


279

НАШІ АВТОРИ СВЕДЕНИЯ ОБ АВТОРАХ

1. ВОРОНКОВА ВАЛЕНТИНА ГРИГОРІВНА - доктор філософських наук,

професор, завідувач кафедри менеджменту організацій та управління проектами Запорізької

державної інженерної академії (Запоріжжя, Україна)

Voronkova, Valentina - Doctor of Sciences Philosophy, professor, Head of the Department

of Management of Organizations and project management, Zaporozhye State Engineering Academy

(Zaporizhzhya, Ukraine)

Воронкова Валентина Григорьевна – доктор философских наук, профессор,

заведующая кафедрой менеджмента организаций и управления проектами Запорожской

государственной инженерной академии (Запорожье, Украина)

E-mail: [email protected]

(050) 637 27 68; (067) 89 09 946

АНДРЮКАЙТЕНЕ, РЕГІНА – доктор соціальних наук (менеджменту), зав. кафедри

підприємництва та економіки, Маріямпольська колегія (Маріямполь, Литва).

Andriukaitiene, Regina - Doctor of management, Head of Business and Economics

Department Marijampole College (Marijampole, Lithuania)

Андрюкайтене, Регина – доктор социальных наук (менеджмента), зав. кафедрой

предпринимательства и экономики, Мариямпольская коллегия (Мариямполь, Литва)


МАКСИМЕНЮК МАРИНА ЮРІЇВНА - кандидат філософських наук, доцент

кафедри менеджменту організацій та управління проектами Запорізької державної

інженерної академії (Запоріжжя, Україна)

Maksimenyuk, Marina - Candidate of Philosophical Sciences (PhD), Assistant Professor

of the Department of Management of Organizations and project management Zaporozhye State

Engineering Academy (Zaporizhzhya, Ukraine)

Максименюк Марина Юрьевна – кандидат философских наук, доцент кафедры

менеджмента организаций и управления проектами Запорожской государственной

инженерной академии (Запорожье, Украина)


НІКІТЕНКО ВІТАЛІНА ОЛЕКСАНДРІВНА - кандидат філософських наук, доцент

кафедри іноземних мов Запорізької державної інженерної академії (Запоріжжя, Україна)



Ukraine)

Никитенко Виталина Александровна - кандидат философских наук, доцент

кафедры иностранных языков Запорожской государственной инженерной академии

(Запорожье, Украина) E-mail: [email protected]

________________________________________________________________________



Філософія

280

2. ОЛЕКСЕНКО РОМАН ІВАНОВИЧ - доктор філософських наук, доцент,

професор кафедри філософії, завідувач кафедри. Мелітопольський державний педагогічний

університет імені Богдана Хмельницького (Мелітополь, Україна)

Oleksenko, Roman -- Doctor of Sciences (Philosophy), Associate Professor, Professor of

Philosophy Department. Melitopol State Pedagogical University named after Bohdan Khmelnytsky

(Melitopol, Ukraine)

Олексенко Роман Иванович - доктор философских наук, доцент, профессор

кафедры философии, заведующий кафедрой. Мелитопольский государственный

педагогический университет имени Богдана Хмельницкого (Мелитополь, Украина)


МОЛОДИЧЕНКО ВАЛЕНТИН ВІКТОРОВИЧ- доктор філософських наук,

професор. Ректор Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана

Хмельницького (Мелітополь, Україна)

Molodychenko, Valentin - Doctor of Sciences (Philosophy), Professor , Rector of

Melitopol State Pedagogical University named after Bohdan Khmelnytsky (Melitopol, Ukraine)

Молодыченко Валентин Викторович -доктор философских наук, профессор. Ректор

Мелитопольского государственного педагогического университета имени Богдана

Хмельницкого (Мелитополь, Україна)


ТАРАНЕНКО ГАЛИНА ГРИГОРІВНА – кандидат педагогічних наук, доцент

кафедри філософії. Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана

Хмельницького (Мелітополь, Україна)

Taranenko, Galina - Ph.D., Associate Professor of Philosophy Department. Melitopol State

Pedagogical University named after Bohdan Khmelnytsky (Melitopol, Ukraine)

Тараненко Галина Григорьевна - кандидат педагогических наук, доцент


Хмельницкого (Мелитополь, Украина)


3. КАРПЕНКО КАТЕРИНА ІВАНІВНА - доктор філософських наук, професор

кафедри філософії, Директор центру гендерної освіти, Харківський національний медичний

університет (Харків, Україна)

Karpenko, Kateryna - Doctor of Philosophy Science, Professor of the Department of

Philosophy, Kharkov National Medical University (Kharkov, Ukraine)

Карпенко Катерина Ивановна – доктор философских наук, профессор кафедры

философии,Харьковский национальний медицинский университет (Харьков, Украина)


ХАГЕНГРУБЕР, РУТ - доктор філософії, професор, Директор навчально-дослідного

відділу «Жінки в історії філософії та науки», Падерборнський університет (Падерборн,

Німеччина)

Hagengruber, Ruth - Doctor of Philosophy Science, Professor, Director of the Education

and Research Department "Women in the history of philosophy and science", University of

Paderborn (Paderborn, Germany)

Хагенгрубер, Рут - доктор философии, профессор, Директор учебно-

исследовательского отдела «Женщины в истории философии и науки», Университет

Падерборна, Германия (Падерборн, Германия)






281

________________________________________________________________________

4. ТРОЇЦЬКА ОЛЕНА МИХАЙЛІВНА - кандидат філософських наук, доцент,

докторант Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (Київ,

Україна)

Troitska, Olena - candidate of philosophical sciences (Ph.D.), associate professor, doctoral

student in the National Pedagogical University named after Mikhail Dragomanov) (Kyiv, Ukraine)

Троицкая Елена Михайловна – кандидат философских наук, доцент, докторант

Национального педагогического университета им. М.П.Драгоманова (Киев, Украина)


_____________________________________________________________________________

5. СКАЛЬСЬКА ДАРІЯ МИКОЛАЇВНА – доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри філософії Івано-Франківського національного технічного університету

нафти і газу (Івано-Франківськ, Україна)

Skalska, Dariia - doctor of Philosophical Sciences, Professor, Head of the Philosophy

Department Ivano-Frankivsk national technical university of oil and gas (Ivano-Frankivsk, Ukraine)

Скальская Дарья Николаевна - доктор философских наук, профессор, заведующая

кафедрой философии Ивано-Франковского национального технического университета нефти

и газа (Ивано-Франковск, Украина)


________________________________________________________________________

6. ЧУБАРЕВА ОЛЬГА ОЛЕКСІЇВНА - викладач Національного педагогічного

університету ім. М. П. Драгоманова (Україна, Київ)

Chubareva, Olga - teacher, National Pedagogical University Drahomanov (Kyiv, Ukraine)

Чубарева Ольга Алексеевна – преподаватель Национального педагогического

университета им. М.П.Драгоманова (Киев, Украина)


________________________________________________________________________

7. СТРАШКО ІРИНА ВОЛОДИМИРІВНА – старший викладач кафедри романо-

германської філології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

(Київ, Україна)

Strashko, Iryna – Senior Lecturer, Chair of Romance and Germanic Philology

National Pedagogical Dragomanov University (Kyiv, Ukraine)

Страшко Ирина Владимировна – старший преподаватель кафедры романо-

германской филологии Национального педагогического университета имени М.П.

Драгоманова (Киев, Украина)


________________________________________________________________________

8. КОМАХА ЛАРИСА ГРИГОРІВНА - кандидат філософських наук, доцент

кафедри логіки Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ,

Україна)

Komaha, Larisa - PhD of Philosophical Sciences, Docent of Logic Department, Taras

Shevchenko National University of Kyiv (Kyiv, Ukraine)

Комаха Лариса Григорьевна - кандидат философских наук, доцент кафедры логики

Киевского национального университета имени Тараса Шевченка (Киев, Украина)

________________________________________________________________________




Філософія

282

9. ДУДНІКОВА ІРИНА ІГОРІВНА - доцент, завідувач кафедри екології

Європейського університету (Київ, Україна)

Dudnìkova, Iryna - Associate Professor, head the Department of ecology of the European

University (Kyiv, Ukraine)

Дудникова Ирина Игоревна - доцент, заведующая кафедрой экологии Европейского

университета (Киев, Украина)


________________________________________________________________________

10. ЛИТВИНЧУК ОКСАНА ВАЛЕРІЇВНА – кандидат філософських наук, доцент

кафедри гуманітарних і соціальних наук Житомирського державного технологічного

університету (Житомир, Україна)

Lytvynchuk, Oksana – Candidate of Philosophical Sciences (PhD), Assistant Professor of

the Department of Humanitarian and Social Sciences of the Zhytomyr State Technological

University (Zhytomyr, Ukraine)

Литвинчук Оксана Валерьевна – кандидат философских наук, доцент кафедры

гуманитарных и социальных наук Житомирского государственного технологического

университета (Житомир, Украина)


________________________________________________________________________

11. МУЛЯР ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ – доктор філософських наук, професор, завідувач

кафедри гуманітарних і соціальних наук Житомирського державного технологічного

університету (Житомир, Україна),

Mulyar, Volodymyr – the doctor of philosophical sciences, professor, the Head of the

Department of Humanities and Social Sciences of Zhytomyr State Technological Sciences

(Zhytomyr, Ukraine)

Муляр Владимир Ильич – доктор философских наук, профессор, заведующий

кафедрой гуманитарных и социальных наук Житомирского государственного

технологического университета (Житомир, Украина)


________________________________________________________________________

12. ІВАНОВА НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА - кандидат філософських наук,

доцент, завідувач відділення «Дошкільне виховання» Луцького педагогічного коледжу

(Луцьк, Україна), докторант кафедри філософії та соціології Південноукраїнського

національного педагогічного університету (Одеса, Україна)

Ivanova, Nataliia - candidate of philosophical sciences (Ph.D.), Docent, Head of Department

"Preschool education" of Lutsk Pedagogical College (Lutsk, Ukraine), doctoral student of the

department of philosophy and sociology of South Ukrainian National Pedagogical University (Odesa,

Ukraine)

Иванова Наталья Владимировна - кандидат философских наук, доцент, заведующая

отделения «Дошкольное воспитание» Луцкого педагогического колледжа (Луцк, Украина),

докторант кафедры философии и социологии Южноукраинского национального

педагогического университета (Одесса, Украина)

E-mail : [email protected]

_________________________________________________________________________

13. КАЧМАР ОЛЕКСАНДРА ВАСИЛІВНА - кандидат педагогічних наук, доцент,

доцент кафедри мистецьких дисциплін початкової освіти, Прикарпатський національний

університет імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, Україна)






283

Kachmar, Oleksandra - Ph.D. in pedagogy, associate professor, assistant professor of arts

disciplines of elementary education at Vasyl Stefanyk Precarpathian National University, (Ivano-

Frankivsk, Ukraine)

Качмар Александра Васильевна - кандидат педагогических наук, доцент, доцент

кафедры искуствоведческих дисциплин начального образования Прикарпатского

национального университета имени Василия Стефаныка) (Івано-Франківськ, Україна)


________________________________________________________________________

14. САБАДУХА МАРИНА ВОЛОДИМИРІВНА - аспірантка кафедри філософії

Житомирського державного університету імені Івана Франка (Житомир, Україна)

Sabaduha, Maryna - Postgraduate Student at the Department of philosophy at Zhytomyr

State University named after Ivan Franko (Zhytomyr, Ukraine)

Сабадуха Марина Владимировна - аспирантка кафедры философии Житомирского

государственного университета имени Ивана Франка (Житомир, Украина) E-mail: m-

[email protected]

________________________________________________________________________

15. ЧЕРНИШ ТЕТЯНА МИКОЛАЇВНА - вчитель початкових класів

спеціалізованої школи №155 з поглибленим вивченням англійської мови (Київ, Україна)

Chernykh, Tatyana - primary school teacher specialized school with №155 Intensive

English Language (Kyiv, Ukraine)

Черныш Татьяна Николаевна - учитель начальных классов специализированной

школы №155 с углубленным изучением английского языка (Киев, Украина)

________________________________________________________________________

16. СОСНІН, ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ - доктор політичних наук, професор,

зав. кафедри міжнародної інформації Національного авіаційного університету, Заслужений

діяч наки і техніки України (Київ,Україна)

Sosnin, Alexander - Doctor of Political Sciences, Professor, Head of International

Information National Aviation University (Kiev, Ukraine)

Соснин, Александр Васильевич - доктор политических наук, профессор,

заведующий кафедрой международной информации Национального авиационного

университета (Киев, Украина)


________________________________________________________________________

17. Чорна Лідія Валеріївна - кандидат політичних наук, доцент, докторант

Національної Академії державного управління (Київ,Україна)

Chorna, Lydia - PhD in Political Science, Assistant professor of Philosophical

Anthropology department (Kyiv, Ukraine)

Черная Лидия Валериевна – кандидат политических наук, доцент, докторант

Нациоанльной Академии государственного управления (Киев, Украина)


________________________________________________________________________

18. МЕЛЬНИК ВІКТОРІЯ ВОЛОДИМИРІВНА - кандидат філософських наук,

доцент кафедри управління, інформаційно-аналітичної діяльності та євроінтеграції Інституту

управління та економіки освіти Національного педагогічного університету імені

М.П.Драгманова (Київ,Україна)






Філософія

284

Melnyk,Victoria – Candidate of Philosophical Sciences (PhD), associate professor of

philosophy department in management information and analytical activities and European

Integration of the Institute of Management and Economics of Education), National Pedagogical

Dragomanov University (Kyiv, Ukraine)

Мельник Виктория Владимировна - кандидат философских наук, доцент кафедры

управления, информационно-аналитической деятельности и евроинтеграции Института

управления и экономики образования Национального педагогического университета имени

М.П.Драгоманова (Киев,Украина)


________________________________________________________________________

19. МЕЛЬНИК ОЛЬГА ЄВГЕНІВНА – кандидат філософських наук, доцент,

проректор з науково-педагогічної та виховної роботи Чернігівського національного

технологічного університету (Чернігів, Україна)

Мelnyk, Olga - candidate of philosophical sciences (Ph.D.), Associate Professor, Vice-

Rector for Educational Work Chernihiv National University of technology (Chernihiv, Ukraine)

Мельник Ольга Евгеньевна - кандидат философских наук, доцент, проректор по

научно-педагогической и воспитательной работе Черниговского национального

технологического университета (Чернигов, Украина)


________________________________________________________________________

20. ФЕДОРОВА ЛІДІЯ МИКОЛАЇВНА – кандидат педагогічних наук доцент

кафедри соціальної роботи, соціальної педагогіки та дошкільної освіти Мелітопольського

державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького (Мелітополь, Україна)

Fedorova, Lydia, PhD, Associate Professor of Social Work, social pedagogy and pre-

school education Of Melitopol Bohdan Khmelnytzkyi state pedagogical University

(Melitopol, Ukraine) Федорова Лидия Николаевна - кандидат педагогических наук, доцент кафедры

социальной работы, социальной педагогики и дошкольного образования Мелитопольского

государственного педагогического университета имени Богдана Хмельницкого (Мелитополь,

Украина


________________________________________________________________________

21. БІЛОГУР ВЛАДА ЄВГЕНІВНА - доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри теорії методики фізичного виховання та спортивних дисциплін

Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького

(Мелітополь, Україна)

Bilogur, Vlada - Doctor of Philosophy, Doctor of Philosophy, professor, Head of the

Department of theory and methodology of physical education and sport of disciplines, Melitopol

State Pedagogical University named after Bogdan Khmelnitsky (Melitopol, Ukraine)

Билогур Влада Евгеньевна - доктор философских наук, профессор, заведующая

кафедрой теории и методики физического воспитания и спортивных дисциплин


Хмельницкого, (Мелитополь, Украина)


________________________________________________________________________

22. ВУСАТЮК АЛІСА ОЛЕГІВНА – аспірантка Центра Гуманітарної Освіти

Національної Академії Наук України (Київ, Україна)






285

Vusatiuk, Alisa - graduate student Center for Humanitarian Education of The National

Academy of Sciences of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

Вусатюк Алиса Олеговна – аспирантка Центра Гуманитарного Образования

Национальной Академии Наук Украины (Киев, Украина)


________________________________________________________________________

23. СИЛКІНА СВІТЛАНА ОЛЕКСАНДРІВНА - асистент кафедри філософії

Київського національного університету будівництва і архітектури (Київ, Україна)

Sylkina, Svitlana - Assistant of Department of the Philosophy by Kyiv National University

of Construction and Architecture (Kyiv, Ukraine)

Силкина Светлана Александровна - ассистент кафедры философии Киевского

национального университета строительства и архитектуры (Киев, Украина)


________________________________________________________________________

24. БЕРЕГОВА ГАЛИНА ДМИТРІВНА – доктор філософських наук, професор,

завідувач кафедри філософії і соціально-гуманітарних дисциплін Херсонського державного

аграрного університету (Херсон, Україна)

Beregova, Galyna - Doctor of Philosophical science, professor, Department of Philosophy

and the Humanities manager of department of philosophy and socialhumanitarian disciplines Kherson State Agrarian University (Kherson, Ukraine)

Береговая Галина Дмитриевна – доктор филоcофских наук, профессор,

заведующий кафедрой философии и социально-гуманитарных дисциплин Херсонского

государственного аграрного университета (Херсон, Украина)


________________________________________________________________________

25. МУЦ, ЛУАЙ - кандидат соціологічних наук, доцент кафедри іноземних мов

Запорізької державної інженерної академії ( Запоріжжя, Україна)

Мuts, Luai - PhD in Sociology, associate professor of Foreign Language Department of

Zaporizhia State Engineering Academy (Zaporozhye, Ukraine)

Муц, Луай - кандидат социологических наук, доцент кафедры иностранных языков

Запорожской государственной инженерной академии (Запорожье, Украина)


________________________________________________________________________

.

26. НІКІТЕНКО ВІТАЛІНА ОЛЕКСАНДРІВНА - кандидат філософських наук,

доцент кафедри іноземних мов Запорізької державної інженерної академії (Запоріжжя,

Україна)



Ukraine)

Никитенко Виталина Александровна - кандидат философских наук, доцент

кафедры иностранных языков Запорожской государственной инженерной академии

(Запорожье, Украина)

НІКІТЕНКО ЕЛІНА КОСТЯНТИНІВНА - студентка факультету філології та

журналістики Херсонського державного університету (Херсон, Україна)





Філософія

286

Nikitenko, Elina, student of Kherson State University, Faculty of Philology and Journalistic

(Kherson, Ukraine)

Никитенко Элина Константиновна – студентка факультета филологии и

журналистики Херсонского государственного универсиетта (Херсон, Украина)


________________________________________________________________________

27. ПУНЧЕНКО, ОЛЕГ ПЕТРОВИЧ – доктор філософських наук, професор, зав.

кафедри філософії та історії України Одеської національної академії зв’язку ім. О.С. Попова

(Одеса, Україна)

Punchenko, Oleg - Doctor of Philosophy Sciences, professor, Head of the State of

Philosophy and History of Ukraine, Odessa National Academy of Telecommunications named after

A.S. Popov (Odessa, Ukraine)

Пунченко, Олег Петрович – доктор философских наук, профессор, заведующий

кафедрой философии и истории Украины Одесской национальной академии связи им. А.С.

Попова (Одесса, Украина)

E-mail:[email protected]

________________________________________________________________________




287

ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ НАУКОВИХ СТАТЕЙ

для публікації в збірнику наукових праць

«Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії»

«Humanities Bulletin of Zaporizhzhe State Engineering Academy»

«Гуманитарный вестник Запорожской государственной инженерной

академии» Серія 33 №427 від 02.02.2001 р.

КВ № 9770 від 15.04.2005 р.

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Збірник

наукових праць «Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії» (Серія 33

№427 від 02.02.2001 р. і КВ № 9770 від 15.04.2005р. Перереєстровано як фаховий з

філософських дисциплін згідно з наказом МОНУ №261 від 06.03.2015 р., а також згідно

Листа МОН України від 04.12.2015 №1/9-586 «Про опублікування результатів дисертаційних

робіт у періодичних виданнях» (за № 289)





COPERNICUS INTERNATIONAL (Польща) Відповідно до ліцензійного договору № 339-05/2014 від 28 травня 2014 р. збірник

наукових праць «Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії» включений до

міжнародної науково-метричної бази РІНЦ (Російський індекс наукового цитування) та INDEX

COPERNICUS INTERNATIONAL (Польща)

Статті приймаються українсько, англійськoю, польською або російською мовою. За

оригінальність, науковий рівень і формальну сторону статті відповідає її автор. Про публікації

статті вирішує редакційна рада.

Статті приймаються тільки в електроннiй версії на адресу (е-mail: valentina-

[email protected]). Формат тексту: Word for Windows (тiльки формат .doc, не .doc.х), розмір

шрифту 14 (тип - Times New Roman), інтервал мiж рядками 1, 0. Формат сторінки: А4 (210x297

мм). Поля: зверху, знизу, ліворуч і праворуч 20 мм. Назви файлів латинськими літерами.

Редакційна колегія приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам

ВАК (див. Постанову президента ВАК України №7-05-1 від 15.01.2003 р.) щодо структури

наукової статті, згідно з якими стаття повинна містити такі елементи, як:

1. Індекс УДК (універсальний десятинний класифікатор) розташовують перед заголовком

статті, окремим рядком, у лівому верхньому куті. Визначає індекс УДК автор.

2. Заголовок статті. У назві бажано не використовувати ускладнену термінологію

псевдонаукового характеру. Великі літери, окремий абзац без відступів першого рядка з

вирівнюванням по центру.

3. Анотація подається українською, англійською та російською мовами. Побудова:

характеристика основної теми, проблеми, мети, методів, висновків, результатів. Середній обсяг

анотації – не менше 500 друкованих знаків. Англійської анотації – 1000 друкованих знаків. Анотації використовуються в інформаційних цілях, у тому числі автоматизованих, системах для

пошуку документів та інформації. Якщо стаття англійською мовою, тоді в статті анотація буде

англійською та українською мовами.

Анотація дає можливість встановити основний зміст наукової статті, визначити її

релевантність, повинна включати характеристику основної теми, проблеми наукової статті, цілей

роботи та її результати. В анотації вказують, що нового несе в собі дана стаття у порівнянні з

іншими згідно тематики і цільового призначення. Анотації повинні бути оформлені згідно

міжнародних стандартів і включати наступні моменти: вступне слово про тему дослідження;

Філософія

288

мету наукового дослідження; наукова і практична значущість роботи; методологія дослідження;

основні результати і висновки досліджуваної теми; цінність проведеного дослідження (який

вклад дана робота внесла у відповідну сферу знань); практичне значення роботи.

4. Ключові слова – слова з тексту, які з точки зору інформаційного пошуку несуть

змістовне навантаження, подаються у називному відмінку, загальна кількість ключових слів – від

3 до 8, подаються українською, англійською, російською мовами. Ключові слова повинні

виражати основний смисловий зміст статті, слугувати орієнтиром і використовуватися для

пошуку статей в електронних базах. Розміщуються після кожної анотації і наводяться мовами

анотацій – українською, російською та англійською, відображають дисципліну (сферу науки, в

рамках якої написана дана стаття), тему, мету, об’єкт дослідження.

5. Стаття повинна містити:

- постановку проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи

практичними завданнями;

- аналіз останніх досліджень і публікацій, з яких започатковано розв’язання даної

проблеми і на які спирається автор;

- мета статті та формування цілей статті (постановка завдання);

- виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується

стаття;

- виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових

результатів;

- висновки даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напряму.

Структурні елементи статті необхідно виділити напівжирним шрифтом: постановка

проблеми (включаючи аналіз останніх досліджень і публікацій); мета статті; виклад основного

матеріалу; висновки.

Висновки повинні супроводжуватися рекомендаціями, оцінками, пропозиціями,

гіпотезами, описаними в статті. Свідчення, які включені до назви статті, не повинні

повторюватися у тексті авторського резюме.

До публікації в журналі приймаються раніше не опубліковані наукові праці. За точність

цитування та наведення у статтях наукових фактів, цифр, інших відомостей відповідають автори.

Редколегія може не поділяти світоглядних переконань авторів.

Всі статті супроводжуються рецензією доктора наук або кандидата за фахом публікації

або витягом із протоколу засідання кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку. Редакція

здійснює власне рецензування статей. Редакційна колегія залишає за собою право відхиляти

неякісні матеріали без пояснення причин. Матеріали рецензуються членами редакційної колегії

збірника або сторонніми незалежними експертами, виходячи з принципу об'єктивності і з

позицій вищих міжнародних академічних стандартів якості та редагуються.

Обсяг статті – від 10-12 сторінок (кегль 14, Times N Roman, інтервал – 1,0; текст повинен

бути надрукований з одного боку аркуша; верхнє, нижнє, ліве, праве поле – 20 мм.; текст

набирається без переносів, на всю ширину сторінки; сторінки без нумерації; необхідно

використовувати парні лапки («»); при наборі тексту слід розрізняти символи дефісу (-) і тире (–).

Приймаються до друку статті українською, російською, польською, англійською мовами. Необхідно дотримуватися наступне:

- не допускається перенос слів вручну, в тексті не допускається використання виносок (як

внизу сторінки, так і в кінці статті),- внутрітекстовi посилання наводяться у квадратних дужках.

Обов’язкова вимога до статей – належний рівень перекладу анотацій. Виклад статті

повинен бути чітким, стислим, без повторень. Автори несуть відповідальність за точність

викладених фактів, цитат і посилань. Статті, оформлення яких не відповідає вказаним вимогам,

не приймаються до друку. Наукові статті необхідно підписувати за прізвищем автора

(наприклад, Воронкова.rtf), окремим файлом подавати відомості про автора

(Відомості_Воронкова.rtf). та зберігати у текстовому форматі. Електронний варіант статті

подається електронною поштою за адресою: [email protected]

Рисунки й таблиці оформляються згідно з ДСТУ.

Перелік літературних джерел розташовується за алфавітом або в порядку їх використання

після тексту статті з підзаголовком Список використаних джерел і виконується мовою

оригіналу. Посилання на літературу в тексті подаються за таким зразком: [5, с. 87], де 5 – номер


289

джерела за списком літератури, 87 – сторінка. Посилання на декілька джерел одночасно

подаються таким чином: [3; 5; 7]. Бібліографічний запис використаної літератури слід

оформлювати згідно зі стандартом «ДСТУ 7.1:2006. Система стандартів з інформації,

бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні

вимоги та правила складання», що чинний від 01.07.2007. Першоджерела подаються мовою

оригіналу. Перелік літературних джерел розташовується в порядку їх нумерації та надається з

підзаголовком Список використаних джерел в останньому розділі статті.

Транслітерація (References). Для транслітерації українського тексту слід опиратися на

Постанову Кабінету Міністрів України від 27 січня 2010 р. № 55

(http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/55-2010-%D0%BF), сайт Онлайн транслітерації

http://ukrlit.org/index.php. Для транслітерації російського тексту – систему Держдепартаменту

США (http://shub123.ucoz.ru/Sistema_transliterazii.html)

Відомості про автора (авторів) – наприкінці статті, прізвище ім’я по-батькові, науковий

ступінь, вчене звання (довідка про автора), домашня адреса, контактні телефони, емейл, №

відділення “Нової пошти” для отримання збірника. Відомості про автора подаються на трьох

мовах – українській, англійській та російській.

Відповідальність за правильність, точність і коректність цитування, посилань та

перекладу покладається на автора.

Матеріали направляти на адресу: 69006, м. Запоріжжя, пр. Леніна, 226, кімн. Л 323.

Запорізька державна інженерна академія, редакція «Гуманітарного вісника Запорізької державної

інженерної академії».

Філософія

290

ISSN (print) 2072-1692

ISSN (on-line) 2072-7941

Збірник наукових праць

«Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії»

«Humanities Bulletin of Zaporizhzhe State Engineering Academy»

«Гуманитарный вестник Запорожской государственной инженерной

академии»

Випуск № 65 (2016) (Вихід з друку – щоквартально)

Засновник і видавець:


Головний редактор:

Воронкова Валентина Григорівна – доктор філософських наук,

професор, академік Української академії політичних наук, академік

Міжнародної академії наук вищої школи, академік Академії наук соціальних

технологій і місцевого самоврядування, завідувач кафедри менеджменту

організацій та управління проектами Запорізької державної інженерної академії

[email protected] моб. 050 637 27 68; 067 89 09 946

Технічний редактор:

Ажажа Марина Андріївна – кандидат наук з державного управління,

доцент кафедри менеджменту організацій Запорізької державної

інженерної академії [email protected]

69006, м. Запоріжжя, проспект Леніна, 226,


тел.: (0612) 227 12 23

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової

інформації Збірник наукових праць “Гуманітарний вісник Запорізької

державної інженерної академії ” (Серія 33 №427 від 02.02.2001 р. і КВ № 9770

від 15.04.2005р. Перереєстровано як фаховий з філософських дисциплін згідно з

наказом МОНУ №261 від 06.03.2015 р., а також згідно Листа МОН України від

04.12.2015 №1/9-586 «Про опублікування результатів дисертаційних робіт у

періодичних виданнях» (за № 289)

Підписано до друку 15.05.2016 р.

Умов. видав. арк. 16,2 Умов. друк. арк. 16,2 Наклад 300 прим.

Адреса видавця:

Редакційно-видавничий відділ Запорізької державної інженерної академії:

69006, м. Запоріжжя, просп. Леніна, 226, ЗДІА, кімн. 96 Тел. (0612) 22-38-596.

Оригінал-макет виготовлено в редакції “Гуманітарного вісника ЗДІА”

Надруковано з електронного оригінал-макету редакції в РВВ ЗДІА


291


1. Ulrich's Periodicals Directory - передплатний каталог американського видавництва Bowker, є найбільшою БД, яка

описує світовий потік періодичних видань за всіма тематичними напрямками.

2. РІНЦ (Росія) - міжнародна наукометрична база даних наукових публікацій вчених. Для отримання даних про

публікації та цитованості статей на основі бази даних РІНЦ використовується аналітичний інструментарій ScienceIndex.

(Детальніше)

3. EBSCO - агрегатор повнотекстових видань. Включає в себе 375 повнотекстовихбаз даних і більш 350000 електронних

книг

4. Bielefeld Academic Search Engine (BASE) - пошукова служба (Німеччина), яка є одним з потужних постачальників

актуальних даних про наукові публікації європейських вчених. Більш детально з публікаціями можна ознайомитися тут

(посилання)

5. WorldCat - найбільша у світі бібліографічна база даних, яка налічує понад 240 млн записів всіх видів творів на 470

мовах світу. База створюється спільними зусиллями більш ніж 72 тис. бібліотек з 170 країн світу в рамках організації Online

Computer Library Center. (Посилання)

6. ResearchBib - міжнародна мультидисциплінарна база даних наукових журналів, що включає в себе описи журналів

більш ніж 5400 видавців. (посилання)

7.Directory of Open Access Journals (DOAJ) - це директорія, що пропонує вільний (безкоштовний) доступ до понад 1500

наукових та академічних журналів в електронному форматі по всіх напрямах. Мета директорії полягає в просуванні та

популяризації стрімко зростаючої кількості наукових журналів, доступних безкоштовно через Інтернет, а також у

підвищенні ролі міжнародного руху "Журнали у відкритому доступі" (Open Access Journals) і полегшенні доступу до

вільних електронних наукових і дослідницьких журналів. (Посилання)

8. Index Copernicus (Польща) – міжнародна наукометричних база (Index Copernicus Journals Master List). Даний сайт

містить індексування, ранжування і реферування журналів, а також є платформою для наукового співробітництва та виконання

спільних наукових проектів (сторінка журналу).

http://elibrary.ru/title_about.asp?id=51030

http://www.base-search.net/Search/Results?lookfor=Humanitarian+Bulletin+of+Zaporozhye+State+Engineering+Academy&type=all&ling=1&name=&thes=&refid=dcresde&newsearch=1

http://www.worldcat.org/search?q=%D0%93%D1%83%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B8%CC%86+%D0%B2%D1%96%D1%81%D0%BD%D0%B8%D0%BA+%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%96%CC%88+%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D1%96%CC%88+%D1%96%D0%BD%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%96%CC%88+%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%96%CC%88&qt=results_page

http://www.researchbib.com/?action=viewJournalDetails&issn=20721692&uid=r93810

https://doaj.org/toc/2072-7941

http://jml2012.indexcopernicus.com/masterlist.php

http://journals.indexcopernicus.com/+++++,p24781273,3.html

Філософія

292