la littérature oukraїnienne prosсrite par le gouvernement russe. rapport présenté au congrès...

Міністерство освіти і науки України Львівський національний університет

імені Івана Франка

НАУКОВА БІБЛІОТЕКА

До 160-річчя від дня народження

Михайло ДРАГОМАНОВ

Українська література, проскрибована

російським урядом

Львів 2001

УДК 821.161.2’05-2.09 (091) (092) М.Драгоманов (063) ББК Ш5 (4УКР) 53-4 М.Драгоманов 3я431 Драгоманов Михайло. Українська література, проскри-бована російським урядом = Dragomanow Michel. La littéra-ture oukraînienne proscrite par le gouvernement russe / Перекл. з фр., текстолог. опрацювання та прим. Ґ.Цвен-ґроша; Вступ. сл. М.Колесси; Ред. кол.: Б.Якимович (голо-ва), Н.Бічуя, М.Гнатюк та ін. – Львів, 2001. – 94 [2] с.: портр. Стаття М.Драгоманова про розвиток української літера-тури у ХІХ ст. побачила світ у 1878 р.: франкомовний ориґі-нал видав у Женеві сам автор, український переклад І.Белея опублікував у Львові часопис “Правда” (цей переклад передрукував І.Франко у серії «Дрібна бібліотека», № 2). До 160-річчя від дня народження Великого Українця здійснено друге видання його франкомовної розвідки з додатком нового українського перекладу. Для широкого кола читачів.

Редакційна колегія: Богдан Якимович (голова), Ніна Бічуя, Михайло Гнатюк, Іван Денисюк, Тарас Лучук. ISBN 966-613-067-Х

© Ґ.Цвенґрош, переклад українською мовою, примітки, 2001

© М.Колесса, вступне слово, 2001 © Львівський національний університет імені Івана Франка, 2001

ВСТУПНЕ СЛОВО

Позаяк я мав честь навчатися у Празі в Педаго-гічному інституті імені Михайла Драгоманова, то мені приємно, що з франкомовною працею цього Великого Українця «La Littérature Oukraїnienne prosсrite par le gouvernement russe. Rapport présenté au Congrès littérаire de Paris (1878)» у новому українському пере-кладі Ґустава Цвенґроша ознайомиться наша й закор-донна громадськість, студенство. Творчість проф. М.Драгоманова супроводжувала все моє життя. Відомо, що великий український мисли-тель пов’язував з Галичиною надії на пробудження національної свідомості і поширення гуманістичних ідей. Багато представників галицької інтеліґенції за-знали благотворного впливу Михайла Драгоманова. А його сина – п. Світозара Михайловича Драгоманова мені випала честь запізнати 1940 року в Києві. Пам’я-таю, що він тримався в тіні і був зацитькуваний. Дуже добре, що засадничу доповідь свого Дідуся буде мати і прочитає його внучка – п. Наталія Світозарівна Бартої. Вказана франкомовна доповідь, призначена для виголошення в червні 1878 р. на Першому Міжнарод-ному літературному конґресі письменників Європи в Парижі, була одним з яскравих непереборних протестів проти брутальної антицивілізаторської проскрипції нашого рідного слова й красного письменства, проти ганебного лінґвоцидного указу, названого Емським від

німецької місцевості Емс коло Вісбадену, де тоді від-почивав цар Олександр ІІ. Такі «заборони української літератури приказами 1863 і 1876 рр., – писав 1891 року сам М.Драгоманов, – звісно, неможливі тепер ні в якій державі Європи». Головував на конґресі славний французький поет Віктор Гюґо. Примірники цієї актуальної і для наших днів праці роздали учасникам вказаного по-важного форуму російський письменник Іван Турґе-нєв і сам Автор. Учасники європейського зібрання, зокрема автор неперевершеного досі символічного вірша про Івана Мазепу – Віктор Гюґо, ознайомилися зі справжнім станом справ українського народу. Але ця праця проф. М.Драгоманова мала і має ще й інший важливий аспект. Великий український вчений подав там змістовну історію України, країни, що тоді входила до складу деспотичної Російської імперії. Думаю, що у дні, коли ми готуємося до урочис-того святкування 10-річчя незалежності нашої дер-жави, до гідного відзначення 160-ої річниці від дня народження Михайла Петровича Драгоманова та 130-річчя його ж першої зустрічі з галичанами, це видання цілком на часі. Адже ж проф. М.Драгоманов стільки зробив для цілої України, зокрема для галиць-кого П’ємонту, Буковини та Закарпаття! Не випадко-во наддніпрянські українці назвали його Михайлом Галицьким. Слідами щирого друга галичан пішли Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький, Воло-

димир Охримович, Михайло Тишкевич... «Є одна час-тина нашої спільної батьківщини, котрої я не можу забути цілком, немов пораненого брата. Се Угорська Русь», – писав М.П.Драгоманов. Усе це показано у книзі. Тому щиро здоровлю Ґустава Цвенґроша і рекомендую його переклад франкомовної праці М.Драгоманова до друку. Певен, що читачі з інтересом і користю для себе прочитають це дослідження.

Львів, 5 серпня 2001 року

Микола КОЛЕССА

LA LITTÉRATURE OUKRAЇNIENNE PROSCRITE PAR LE GOUVERNEMENT RUSSE

RAPPORT PRÉSENTÉ AU CONGRÈS LITTÉRAIRE

DE PARIS EN 1878 par

MICHEL DRAGOMANOW

MESSIEURS, Parmi les questions proposées à la discussion du Congrès, celle qui regarde la situation dans laquelle se trouvent actuellement les hommes de lettres des différents pays, ainsi que la discussion des mesures à prendre pour l’améliorer, ont, comme de juste, trouvé leur place dans le programme soumis à vos délibérations. C’est pourquoi je me permets d’attirer votre attention sur la situation excep-tionnelle faite aux écrivains de tout un peuple, représen-tants d’une littérature qui a sa mission à remplir dans le développement de la civilisation européenne. Je veux parler d’une des branches importantes de la littérature slave. Je veux faire connaître au Congrès de Paris la situation faite, en Russie, à la littérature Oukraї-nienne, Ruthène ou Petite Russienne, proscrite, persécutée par le gouvernement d’un des plus grands Etats du monde. Les membres du Congrès auront peut-être quelque peine à croire que toute une littérature a été proscrite en Europe, et que ce fait, si étrange qu’il puisse paraître, s’est accompli en plein XIXe siècle.

6

Mais voici un document officiel, une circulaire du mi-nistre de l’Intérieur de l’Empire de Russie, qui enlèvera tous les doutes à cet égard. «Sa Majesté impériale, ce 18/30 mai, a souveraine-ment daigné ordonner: 1. L’introduction dans les domaines de l’Empire de n’impor-te quels livres et brochures, publiés à l’étranger en langue petite-russienne, ne pourra être permise que sur une autorisation spéciale délivrée par la direction supérieure des affaires de la presse, siégeant à Pétersbourg. 2. Est interdite dans toute l’étendue de l’Empire l’impres-sion en langue petite-russienne d’ouvrages originaux ou traduits. Sont exceptés: a) les documents historiques; b) les œuvres de belles-lettres. 1° Mais à condition de conserver intacte l’orthographe des documents historiques; 2° à condition de ne pas tolérer le moindre changement dans l’orthographe généralement acceptée*; 3° à condition que tous les manuscrits seront soumis à la censure préalable de la Direction supérieure des affaires de la presse. 3. Sont interdites également toutes les représentations théâtrales, toute déclamation en langue petite-russienne, ainsi que l’impression en petit-russien de textes pour les compositions musicales».

Signé: Le Chef de la Direction supérieure des affaires de la presse.

GRIGORIEFF, (Professeur de l’Université)

* C’est comme si on n'autorisait la publication des œuvres écrites en provençal qu'avec l'orthographe française.

7

Cette ordonnance fut immédiatement mise à exé-cution: au mois d’août 1876, le gouvernement chrétien de la «sainte» Russie frappa d’interdiction les traductions dans la langue proscrite des évangiles de Mathieu, Marc, Luc et Jean, imprimés à Vienne. Quant aux ouvrages oukraïniens qu’on se proposait de faire paraître en Russie, nous pourrions citer une liste de manuscrits dont l’impression fut interdite par la censure pétersbourgeoise. Entre autres elle a défendu la publication d’une Antologie de poésies oukraïniennes, qui avaient déjà paru longtemps avant cet oukase, ainsi que des traductions de poètes grands-russiens, tels que Lermontoff, Nekrassoff et autres. D’après le témoignage du «Kiewlianine», journal offi-ciel (1876, N° 147), à Kiew, centre de l’Oukraïne, troisième ville de l’Empire par son activité intellectuelle et littéraire, le nombre de livres qu’on publiait en petit-russien, s’élevait avant l’oukase que nous venons de reproduire, à 23 % de ceux publiés dans cette ville. Après l’ordonnance on y a vu paraître deux brochures insignifiantes. Le gouvernement voulait sans doute donner sans risque une preuve de tolérance hypocrite; il cherchait à tromper le public qui ne pouvait certainement pas accepter sans murmure l’inter-diction de toute une littérature. Avant d’aller plus loin, quelques mots sur le peuple de l’Oukraïne me paraissent indispensables. On désigne sous le nom d’Oukraïniens, de Ruthènes, Petils-Russiens ou Russes Méridionaux, une nation de race slave qui habite le pays compris entre les parties su-périeures de la Tissa, à l’ouest de Carpathes en Hongrie, jusqu’aux sources du Don, en Russie; depuis le Niémen,

8

en Russie, jusqu’aux bords de la mer Noire. Ce territoire, plus grand que la France, contient 13,500 milles géogra-phiques carrés. D’après les données statistiques de source oflicielle, la population oukraïnienne s’élève en Russie à 14 millions et demie, en Autriche-Hongrie à 3 millions, dont en Gallicie à 2,312,000, en Boukovine à 200,000, en Hongrie à 520,000, ce qui forme un total de 17,500,000 Oukraïniens. Le sol habité par ce peuple est l’un des plus fertiles de toute l’Europe orientale. La nation elle-même est l’une des mieux douées parmi les peuples slaves. Tous les observateurs sont d’accord pour affirmer ce que nous avançons; tous, ils reconnaissent au peuple oukraïnien, ainsi qu’à la langue parlée par lui, une originalité bien marquée. Dans le courant des discussions qui surgirent à ce sujet, on se demandait seulement si cette originalité était de nature à élever le peuple oukraïnien au rang d’une nation à part, se rattachant à la race slave comme par exemple la nationalité scandinave se rattache à la race germanique; ou bien s’il ne formait pas plutôt une branche se rattachant aux Russes Moscovites comme les Flamands se rattachent aux Allemands. La majorité des linguistes sérieux de tous les pays slaves, sans en excepter les Russes-Moscovites, se sont prononcés en faveur de la première opinion. Ainsi pensent Mikloschitch, l’auteur de la grammaire comparée des langues slaves, le moscovite Lawrowsky et beaucoup d’autres. M.Dal n’a pas cru devoir mentionner dans son «Dictionnaire expliqué de la langue grande-russienne» les

9

mots petits-russiens, ce qu’il ferait sans doute s’il con-sidérait cette langue comme un simple patois de la langue moscovite. Le linguiste moscovite, M. Bouslaïeff, fait observer que «l’idiome petit-russien se distingue du grand-russien par l’indépendance de ses formes étymologiques dans les déclinaisons et dans les conjugaisons, formes plus ancien-nes que celles de l’idiome grand-russien». (Chrest. histor. de la langue russe). Le poète allemand Bodenschtedt, ce connaisseur pro-fond de la littérature russe, traducteur de Pouchkine, de Lermontoff et des chants populaires de l’Oukraïne*, nous dit que «la langue petite-russienne est la plus harmonieuse parmi toutes les langues slaves et possède une grande flexibilité musicale». «La langue des Oukraïniens, qui demeurent au centre même du monde slave, dit M. Loukitch**, se rapproche le plus de la langue grande-russienne, mais elle est compréhensible pour tous les Slaves. C’est une langue harmonieuse, gracieuse, et qui se distingue dans la famille des langues slaves par ce fait qu’elle s’adapte facilement à la musique». L’originalité de la langue parlée dans l’Oukraïne se trouve d’ailleurs incontestablement prouvé par le fait sui-vant. Pour rendre les œuvres oukraïniennes intelligibles aux russes, il faut les traduire en russe. Pour cette raison, M. Guerbel, éditeur d’une anthologie de poésies russes et slaves, ne donne les chants de l’Oukraïne que traduits en

* Die Poetische Ukraine. 1845. ** Slawische Blætter. I. 6, 294.

10

langue moscovite. Le célèbre Tourguéneff a fait connaître les récits populaires de Marco Wowtchok, qui reproduit les mœurs de l’Oukraïne, en les traduisant en grand-russien. Il ne pouvait en être autrement, car le public russe qui ne connaît que la langue russe officielle et littéraire, provenant principalement de l’idiome moscovite, ne comprend pas la langue oukraïnienne. D’autre part, et cela se devine de soi-même, les Petits-Russiens ne comprennent pas la langue officielle de l’Empire, d’où cette conséquence que leur instruction, leur développement intellectuel se trouvent absolument entravés, supprimés par le fait de l’exclusion de leur langue et de leur littérature. L’oukase que nous avons rapporté plus haut a donc frappé de mort la civilisation de tout un peuple de 14,500,000 Oukraïniens. On peut dire d’avance, qu’un peuple habitant un pays à part, un peuple qui a conservé à un tel degré l’originalité de sa langue et sa nationalité, devait avoir une histoire également originale. Il y a longtemps que le peuple n’a plus son indépen-dance nationale, mais sa longue histoire n’en est pas moins glorieuse. Aux XIVe et XVe siècles, les Oukraïniens étaient soumis à la domination politique de la Pologne. Depuis le XVIIe siècle ils sont soumis à celle de la Mos-covie. L’histoire de l’Oukraïne est noyée dans celle de ces deux Etats envahisseurs. Aussi, n’est-elle que très insuffi-samment connue du grand public. Quant à la période antérieure au XIIIe siècle, elle nous montre la fédération des libres villes russes, surtout des villes de la Russie méridionale, qui vinrent se grouper

11

autour de Kiew. Cette période de l’histoire oukraïnienne est ordinairement confisquée par les historiens au profit de l’Empire des Tzars, tandis que ce dernier descend plus directement de la principauté de Moscou, beaucoup plus récente, car elle ne date que de 1328. Du reste, les insti-tutions moscovites, despotiques et aristocratiques, déve-loppées sous l’influence des Tartares, n’ont presque rien de commun avec celles des principautés libres de la Russie tant méridionale que septentrionale, du XIe au XIIIe siècle. Il faut remarquer en outre, que l’histoire de la Kiowie antique se rattache directement à l’Oukraïne cosaque tant par le lieu de l’action et la race des acteurs, que par ses institutions républicaines. Aux IXe et Xe siècles de l’ère chrétienne, les écrivains Byzantins et Arabes trouvent dans l’Oukraïne actuelle, sur les bords du Dnieper et du Dniester, sur les bords de la mer Noire et de la mer d’Azow, un peuple qui portait le nom de Russes. Il possédait déjà à cette époque beaucoup de villes, avec une population agricole dont la minorité for-mait une classe semi-commerçante, semi-militaire. Chefs des libres milices, des droujines (amis, camarades) militai-res, les princes de ce peuple furent plus ou moins électifs. Depuis le Xe siècle la dynastie des princes de la Kio-wie, cette Russie par excellence, commence à dominer sur les peuplades du midi, ainsi que sur celles qui habitaient au nord et à l’est de Kiew. Le christianisme adopté par Wladimir (988), vint consolider la dynastie et affermir les liens fédératifs qui unissaient ses divers membres dis-persés de plus en plus dans les nombreuses principautés de la Russie.

12

Le pouvoir du prince fut partout limité par le Vetché* assemblée populaire, et modéré par le Conseil de la droujina. Cet ordre de choses resta intact jusqu’à l’invasion des Tartares. Les principautés se formaient peu à peu en grou-pes correspondants aux trois nationalités russes: le groupe Kiewo-Gallicien embrassa le territoire du peuple oukraï-nien; le groupe de Polotzk, celui de la Russie blanche; le groupe de Riazane-Wladimir, avec Novgorod dont l’indépen-dance est plus prononcée que celle des autres villes, vint s’installer parmi le peuple grand-russien ou moscovite, mêlé à diverses peuplades finnoises. L’invasion des Tartares eut lieu en 1238–1240. Le pouvoir suprême des hordes envahissantes résidait dans les mains des Khans qui avaient besoin d’inter-médiaires entre eux et les peuples soumis. Aussi, soutinr-ent-ils partout les privilèges des princes contre les droits du Vetché, en même temps que les prérogatives des grands-ducs contre les droits des princes et les villes qui gravitaient pour ainsi dire autour des centres. C’est ainsi que les Tartares soutenaient les princes de Wladimir (sur la Kliasma, affluent de l’Oka) et plus tard ce furent les princes de Moscou qui jouissent spécialement des faveurs des Khans. Les princes du groupe Kiewo-Galli-cien, qui témoignaient moins de facilité à se soumetre à la volonté du terrible envahisseur, succombèrent souvent sous les coups de sa colère.

* Du mot vechtchati, parler.

13

Depuis ce temps, la Russie du Nord-Est commença à s’appeler la Grande-Russie, tandis que les régions méri-dionales recevaient le nom de Petite-Russie. Les principautés groupées autour de Polotzk, ne fur-ent pas atteintes par l’envahisseur, et c’est pour cette raison peut-être qu’elles reçurent le nom de Russie-Blan-che. C’était la seule Russie libre de l’époque. Peu à peu, elle s’unit cependant à la Lithuanie et se soumit à ses princes, depuis longtemps liés avec ceux de Polotzk. Affaiblie par la lutte contre les Tartares, la Petite-Russie vit son territoire se rétrécir de plus en plus, surtout après l’extinction de la dynastie de Galitch. Vers le milieu du XIVe siècle la Pologne s’était emparée de la Gallicie. En même temps la Moldavie parvint à dominer sur la Bouko-vine et sur une partie de la Podolie. Le reste des Oukraï-niens tomba sous la domination des princes Litho-Biélo-russiens, de la dynastie de Guédimine. Ces princes occu-pèrent Kiew et se donnèrent le titre de Grand-Duc de Lithuanie et de Russie. L’unité nationale de l’Oukraïne se rétablit alors à peu près, mais non plus sous la forme fédérative; elle était devenue féodale. Le pays cependant y trouva cet avantage d’être délivré des Tartares un siècle avant la Russie mos-covite et de s’étendre de nouveau jusqu’aux bords de la mer Noire qu’il avait perdue déjà au Xe siècle, par suite des incursions des Barbares, avant-coureurs des hordes tar-tares de Baty-Khan. A la fin du XVe siècle de nouveaux Barbares, cette fois les Turcs, envahissent Ie pays. La Russie lithuanienne

14

se voit repoussée des côtes maritimes; toutes ses villes et bourgades méridionales sont réduites à l’état de ruines. C’est dans ce moment que toute la partie méridionale de la Lithuanie reçoit définitivement le nom d’Oukraїne (les Confins). Les seigneurs féodaux les plus aguerris, les pê-cheurs et les pâtres les plus audacieux, les libres Cosaques peuvent seuls braver le danger de vivre dans ce pays, bra-ver tous les périls que présentaient leurs expéditions guerrières et commerciales vers les bords de la mer, vers le bas des fleuves, riches en poissons, en castors et en renards. La nécessité d’une lutte sans trêve ni merci contre les Turcs maintient l’organisation féodale du pays. La Lithua-nie et la Petite-Russie sont amenées forcément à s’unir avec la Pologne. L’aristocratie de ces trois pays parvient à affermir cette union à Lublin en 1569. La dynastie de Guédimine ayant disparu, la Pologne prend la prépondé-rance dans l’union et le centre de la vie politique se transfère à Varsovie. L’Oukraïne devient de plus en plus une terre-frontière, elle se transforme en confins de l’État polonais. L’aristocratie russienne se polonise jusqu’à em-brasser le catholicisme. Le haut clergé lui-même, uni à l’a-ristocratie par des liens de parenté, cherche à soumettre l’église de Kiew à la suprématie du Pape (Union de Brest en 1595). L’antagonisme entre la vieille aristocratie, reconnue par l’État, et l’élément guerrier-démocratique des Cosaques cherchant à acquérir des droits égaux à ceux de la nob-lesse; l’antagonisme entre les aristocrates et la masse des paysans, qu’on réduisait de plus en plus à l’état d’esclaves;

15

l’union de Brest – telles sont les causes de cette série de révoltes qui remplissent toute l’histoire de l’Oukraïne depuis la fin du XVIe jusqu’à la moitié du XVIIe siècle. La commune fédérative des Cosaques du Dnieper, la Sitcha des Zaporogues* vient se placer naturellement aux avant-postes de toute l’armée des opprimés et des révoltés. Quels furent les résultais de cette lutte? Les Cosa-ques de l’Oukraïne réussirent à débarrasser presque tout leur pays de l’élément polonais et catholique. Ils entrèrent librement «dans l’union», ils se mirent «sous la protection de l’État moscovite». Par le traité conclu avec Moscou en 1654, Bogdan Chmielnitzky, cet Hetman révolutionnaire «de l’armée des Zaporogues et de toute l’Oukraïne Petite-Russienne», croyait garantir pour toujours l’intégrité et l’autonomie à sa patrie, assurer toutes les libertés chères aux Cosaques. Vaines espérances! Bientôt, en vertu du traité d’An-droussow (1667), l’Oukraïne fut partagée entre la Pologne et la Moscovie. C’est la principale artère du territoire, c’est le Dnieper lui-même qui désormais devra servir de fron-tière aux deux parties de l’Oukraïne violemment sépa-rées. La partie méridionale fut soumise à la Turquie et, en vertu d’une clause spéciale des traités, un «désert éternel» devait séparer les possessions des trois États. Le pays con-damné par les diplomates à la désolation, à devenir un désert, fut, notamment la Kiowie, territoire fertile de tout

*La forteresse palissadée au-delà des cataractes du Dnieper, – l’avant-poste de la colonisation cosaque, fondée au milieu du XVIe siècle.

16

temps et aujourd’hui un des plus peuplés de la Russie. C’était le coup le plus fatal qu’on put porter à l’unité, en même temps qu’à l’indépendance de l’Oukraïne. Pendant un certain temps, l’autonomie cosaque se maintint dans «le pays des Hetmans» (rive gauche du Dnieper), ainsi que dans «les Terres franches des guerriers fédérés, les Zaporogues». A partir de Pierre-le-Grand, les empereurs réussi-ssent à annihiler ces restes de libertés cosaques. En 1765, la terre des Hetmans fut livrée à la domination impériale. En 1775, la Sitcha des Zaporogues elle-même est détruite par ordre de l’impératrice Catherine II. A mesure que l’autonomie politique de l’Oukraïne disparaissait devant la centralisation impériale, les masses populaires tombaient de plus en plus sous le joug des aristocraties. Les Starchinas, ces anciens chefs éligibles des Cosaques, sont élevés au rang de nobles de Moscou. Ensuite Pétersbourg envoie toute une légion de proprié-taires (poméchtchiks), à l’exploitation desquels il abandon-nait avec calcul prémédité le peuple ainsi que les terres fertiles de l’ancien pays des Cosaques. La Sitcha des Zaporogues subit le même sort: elle de-vient la proie des courtisans de la «grande Impératrice», elle disparaît entièrement sous la dénomination officielle de Nouvelle Russie que les Potemkine ont trouvé bon de lui donner. Pierre-le-Grand, Catherine II et son fils, Paul Ier, sont ceux qui ont porté les coups les plus terribles et les plus mortels à ce malheureux pays.

17

L’Oukraïne orientale, celle de la rive gauche, tombe donc encore une fois sous le joug d’une aristocratie étran-gère; les propriétaires indigènes se séparent et s’isolent de plus en plus de la nation. Autrefois ils prenaient des allures polonaises – pour le moment ils vont se métamor-phoser en Moscovites. Les masses rurales de la rive droite du Dnieper con-tinuaient à subir la domination des magnats polonais. Repeuplées par les Juifs, les villes furent livrées à la rapacité des usuriers israélites. Vers la fin du XVIIe et le commencement du XVIIIe siècle, tout ce qui restait de Cosaques ne cesse de protes-ter. Ils se révoltent contre cet abominable état de choses et viennent se ranger sous le drapeau de Paliy, ce grand héros des traditions populaires. A travers tout le XVIIIe siècle, secouru par les auda-cieux combattants de la Sitcha, secouru par les «Haїdamakes», (bandits), le paysan ne manque pas une occasion de se révolter, exerçant de terribles vengeances sur les confédérés fanatiques de Bar, sur les propriétaires polonais, ainsi que sur les usuriers juifs qui durent s’enfuir à Oumane en 1768. L’impératrice Catherine II tendit une main protectrice à l’aristocratie polonaise pour la sauver de «nouveaux Chmielnitzky». Les paysans révoltés et les Haïdamaks, trompés par les promesses d’un général de l’Empire, orthodoxe russe, furent envoyés en Sibérie ou livrés aux tortures et à la merci des seigneurs catholiques polonais qui les massac-rèrent.

18

Mais la Pologne aristocratique tombe à son tour sous les coups de la même «main protectrice». Bientôt Catherine II prend part au partage du royaume de Poniatowski. Presque toute l’Oukraïne de la rive droite est prise par la Russie, la Gallicie seule tombe sous la domination autri-chienne (1773). Le pouvoir politique que la Pologne exerçait sur l’Oukraïne de la rive droite fut brisé; mais les rapports sociaux établis par elle restèrent les mêmes et existent encore à l’heure qu’il est. A la même époque, la Boukovina, dont la partie septentrionale est entièrement peuplée par les Oukraï-niens, conquise au XIVe siècle par la Moldavie, tombée avec elle sous le joug des Turcs au XVIe siècle, fut réunie à l’empire d’Autriche. Les empereurs introduisent dans cette partie de l’Oukraïne leur administration allemande. Il est à mentionner que l’Oukraïne située à l’Est des Karpathes fut soumise déjà au Xe siècle aux Hongrois, qui représentent maintenant l’aristocratie du pays. En résumant tous ces faits, on voit que l’histoire de l’Oukraїne se caractérise par les aspirations du peuple vers des institutions républicaines et démocratiques. Mais, recevant coups sur coups, il retombe toujours sous la domination des monarchies et des aristocraties étrangères. Si ce peuple n’a pas réussi à réaliser son idéal, cela tient à la situation géographique du pays qui, d’une part se trouvait sur le passage des peuples nomades de l’Asie et, d’autre part, devait en même temps exciter les convoitises des grands États de l’Europe orientale.

19

Telle est la cause principale de tous les désastres politiques de l’Oukraïne. Quoiqu’il en soit, l’Oukraïne se trouve actuellement partagée entre l’Austro-Hongrie et la Russie. Elle est soumise à plusieurs aristocraties de races hétérogènes. Mais ses masses populaires n’en gardent pas moins les traditions de leur unité nationale et aspirent toujours à leur indépendance sociale sinon politique. La nationalité Russe-Oukraïnienne présente à l’heure qu’il est un phénomène curieux. Sa population est d’au moins 17 millions de paysans, auxquels vient se joindre un petit nombre de gens instruits, patriotes conscients et amis du peuple. Cette situation donne un caractère particulier à la littérature actuellement proscrite par le gouvernement russe. Le plus grand trésor littéraire de l’Oukraïne se trouve dans sa poésie populaire orale. Elle se compose, cette poésie, de traditions, de chants, de récits, de proverbes, gardés par la mémoire des paysans. Sous ce rapport, le peuple oukraïnien ne le cède à aucun peuple de l’Europe; sa poésie lyrique est des plus remarquables, tant au point de vue de l’inspiration que de la quantité des œuvres. La poésie épique de l’Oukraïne et surtout sa poésie historique ne trouvent de rivales que dans les littératures serbe, espagnole, et néo-grecque. Depuis les droujines jusqu’aux événements les plus récents, tels que la révolution de l’aristocratie hongroise (1848), révolution de l’aristocratie polonaise (1863), l’émancipation des serfs en Gallicie (1848), l’émancipation des serfs en Russie (1861), tous les

20

principaux moments de l’histoire du pays se reflètent dans la poésie oukraïnienne*. Voilà ce que pense de la poésie populaire de l’Oukraï-ne le poète allemand Bodenschledt. «Dans aucun pays, dit-il, l’arbre de la poésie popu-laire n’a donné des fruits aussi savoureux; nulle part le génie du peuple ne se sent dans toute sa lucidité vivante comme dans les chants du peuple de l’Oukraïne. Une touchante tristesse unie à des sentiments réellement humains remplit la chanson que le Cosaque chante dans les pays de son exil! Une tendresse accompagnée de force virile empreint ses chants d’amour. Ils se distinguent par la délicatesse en même temps que par la chasteté. On est forcé de reconnaître que celui qui peut chanter des chansons pareilles et y trouver du plaisir ne peut pas se trouver à un degré inférieur de développement intellectuel. Malgré l’originalité des idées, les chants populaires de l’Oukraïne, quant à la forme, se distinguent peu des productions lyriques des pays occidentaux de l’Europe. On y voit régner la femme et, en général, l’histoire de l’Oukraïne se caractérise par plusieurs traits appartenant au monde chevaleresque du moyen-âge». *Sans compter les anciens recueils, nous nous arrêterons un instant sur les publications éditées seulement dans les vingt dernières années. Il suffit de citer les quatre énormes volumes de chants, recueillis dans l’Oukraїne Austro-Hongroise et classés par le profes-seur Holovatzky; les trois volumes de chants de l’Oukraïne du Dnie-per, édités par M. Tchoubinsky; un volume de Roudtchenko, qui a en outre publié deux volumes de récits populaires; enfin un volume de traditions et récits publié par M. Dragomanow. Les chants histori-ques sont édités et commentés par MM. Maximovitch, Kostomarow, Koulich, Antonovitch et Dragomanow. Toutes ces éditions forment ensemble un total de 10,000 pages.

21

Non moins intéressante nous paraît l’opinion de M. Bouslaïeff, professeur de Moscou, sur notre poésie épique. «La poésie petite-russienne est surtout riche en chants historiques ou doumas, qui datent du XVIe et XVIIe siècles. De générations en générations, elles gardent le souvenir des luttes des Cosaques contre les Turcs, les Tartares et les Polonais. Elles chantent les exploits des héros Cosaques et de leurs Hetmans*. Sous ce rapport, la poésie oukraïnienne présente un complément essentiel de la poésie grande-russienne, beaucoup plus pauvre en traditions historiques. La douma oukraïnienne nous donne l’idée du haut degré que pouvait atteindre la fantaisie d’un peuple, développée et élevée par sa vie historique». (Cela veut dire par la liberté qui a été enlevée depuis longtemps à la Grande-Russie par les princes de Moscou!). Par sa «Russie Epique» M. le professeur A.Rambaud a fait connaître au public français quelques poèmes épiques et historiques chantés par les paysans de l’Oukraïne. Quant aux récits prosaïques, voici ce qu’en pense le même auteur. «Dans ces contes et ces simples récits, dit M. Ram-baud, mieux encore que dans les chansons épiques, on peut se faire une idée du caractère petit-russien, de cet esprit tantôt gai et malicieux comme un conte de pope ou de popesse, tantôt sombre comme une histoire de reve-

* Le professeur de Moscou ne fait pas mention des chants qui déplor-ent la ruine de la Sitcha, l’envahissement de ses terres par «les géné-raux moscovites» et l’asservissement des paysans, tant par la Russie que par la Pologne, que le chant populaire oukraïnien compare aux «nuages noirs».

22

nant, passionné pour la revendication de la justice et de la liberté contre les seigneurs, attaché aux anciennes super-stitions comme à la mémoire des anciens héros, donnant carrière à son imagination vagabonde, s’acharnant volon-tiers à la poursuite de l’Oiseau de feu ou de Nastassia la Belle, reflétant dans sa variété infinie la fantaisie rêveuse de l’Allemagne, la vivacité piquante des peuples méridio-naux, la mélancolie humoristique des Grands-Russes, et, malgré tout, conservant son originalité propre. En effet, la Petite-Russie se distingue et de la Russie, et de l’Allema-gne, et de la Hongrie, et des Slaves du Sud, faisant à tous des emprunts et rendant sien tout ce qu’elle emprunte» (Revue Politique et Littéraire. «La Petite-Russie. Traditions, récits, œuvres d’art populaires»). L’historien «des littératures slaves», M. Talvi, et le cri-tique de «l’Athenaeum» et de la «Saturday Review» s’expri-ment presque dans les mêmes termes. (Athenaeum, 1874, № 2444. Saturday Review, 1875, June 5). En étudiant les auteurs slaves, on pourrait faire tout un volume de citations de ce genre. Pour en finir, nous donnons la parole à M.Bélinsky, littérateur moscovite, émi-nent fondateur d’une critique littéraire sérieuse en Russie. Dans son étude sur la «Chanson d’Igor», M. Bélinsky s’exprime en ces termes: «La Chanson d’Igor dénote d’une façon bien marquée son origine méridionale. Les formes gracieuses de son lan-gage rappellent l’idiome actuel de la Petite-Russie. Mais ce qui parle le plus en faveur de la provenance oukraïnienne de la Chanson, c’est la manière d’être (le habitus) du peuple qui s’y dessine. Il y a quelque chose de doux, de noble et

23

d’humain dans les rapports mutuels des acteurs du poè-me. Tout vous fait penser à la Russie méridionale, où l’on trouve actuellement quelque chose de si humain et de si noble dans la vie de famille; où les rapports des sexes se basent sur l’affection; où la femme jouit de ses droits. C’est juste l’opposé de ce qui se passe dans la Russie septentrio-nale. Les rapports de famille s’y distinguent par la grossièr-eté; la femme est réduite à l’état d’une sorte d’animal domestique; l’amour reste étranger au mariage. Comparez la manière de vivre des paysans Petit-Russiens à celle des bourgeois, des marchands, et en partie des autres classes de la Moscovie, et vous serez convaincu comme nous que le Chant d’Igor est d’origine méridionale. Les couleurs de la poésie et du style, le caractère d’au-dace chevaleresque qu’on y remarque, tout rapproche le Chant d’Igor des chants cosaques de la Petite-Russie... La Petite Rus-sie formait un organisme politique où chacun vivait de la vie commune et s’y développait comme à l’air libre; l’indi-vidu connaissait bien les affaires de sa patrie, il les prenait dès lors à cœur. La poésie populaire de l’Oukraïne reflétait fidèlement la vie historique du pays. Que de poésie dans cette poésie!» (Bélinsky, OEuvres compl. IV, 89, 236). Une poésie populaire de cette valeur devait donner sans doute une littérature remarquable; s’il en fut autre-ment, cela tient aux conditions politiques qui empêchèrent l’Oukraïne de se donner une organisation nationale libre et indépendante. Cependant, malgré tous les obstacles histo-riques, la littérature oukraïnienne nous a donné beaucoup de monuments d’une grande valeur.

24

La littérature naît dans l’Europe orientale avec l’appa-rition du Christianisme, et ce dernier ne fut introduit à Kiew qu’à la fin du Xe siècle. L’Écriture, traduite longtemps avant en langue bulgare, fut importée par les prédicateurs. Le premier livre connu à Kiew fut donc écrit en langue étrangère au peuple, quoique parente à celle qu’il parlait. Cette langue de l’Église empêchait l’emploi de l’idiome na-tional dans la littérature. Cependant, depuis le XIe siècle, à Kiew, et plus tard dans d’autres pays, surtout à Wladimir en Wolynie, à Galitch, à Tchernigow, on voit paraître des Chroniques. Les mots et les formes du langage national commencent à s’y faire jour à travers la langue de l’Église; la narration religieuse et dogmatique s’y trouve souvent interrompue par des récits guerriers, par des dialogues, des discours, des récits populaires, des proverbes, par des résumés de contes épiques, même par des vers. Telle est surtout la chronique de Wolynie-Galitch; elle témoigne d’une certaine érudition classique. On voit que l’auteur connaît Homère. Le professeur de Moscou, M.Solovieff, exprime l’opi-nion suivante sur les chroniques de la Russie oukraïni-enne. «Le récit du chroniqueur méridional se distingue de la chronique novgorodienne par la richesse des détails, par le pittoresque du style, par sa vivacité, par son caractère artis-tique, pourrait-on même dire. La chronique de la Wolynie se distingue surtout par sa forme poétique. Impossible de ne pas y voir l’influence de la nature méridionale, le caractère d’un peuple du midi. Quant au récit du chroniqueur de Souzdale (le premier centre du pays qui est devenu plus tard la Moscovie), il est sec, sans racheter ce défaut par la

25

force du langage populaire de Novgorod; il est verbeux, sans posséder le caractère artistique propre à la littérature méridionale»*. L’esprit philosophique des chroniques présentent les mêmes différences. Les chroniques du Nord (Souzdale, Wladimir, Moscou) portent un cachet de mysticisme re-ligieux, tandis que le génie natif du peuple apparaît dans les chroniques de Kiew et de la Gallicie. Les chroniques méridionales défendent beaucoup plus les intérêts du peuple que ceux des princes. Ces chroniques, les ouvrages divers de la littérature religieuse et des moralistes des XIe–XIIe siècles, enfin le Chant d’Igor**, sont considérés en général comme prédéces-seurs immédiats de l’histoire et de la littérature de l’em-pire des tzars, des Karamzine, des Pouchkine et autres. On ne peut voir ici que l’influence des idées du cen-tralisme gouvernemental sur les déductions scientifiqu-es. Il y a à peu près quinze ans que M. le professeur Bousslaïeff a démontré la non-valeur de toutes les concep-tions unitaristes de l’histoire littéraire de l’ancienne Russie. Il serait donc logique de chercher le commencement de la littérature grande-russienne dans les villes autrefois libres de la Russie du Nord, et principalement dans la litté-rature des républiques de Novgorod et de Pskow. Quant à la Chronique de Nestor, au Chant d’Igor, etc., etc., ces œuvres étaient des produits directs de la vie locale des villes de l’ancienne Oukraïne. Ces œuvres forment donc les

* Histoire de Russie. T. III, 151. ** II existe une traduction française de ce poème. Voir la critique de M.Rambaud «La Russie épique».

26

commencements de la littérature oukraïnienne et n’avaient qu’une influence indirecte sur la Russie septentrionale. Le caractère des chroniques du midi de la Russie nai-ssante, ce que nous savons sur l’existence des écoles de Kiew et en Volynie; un certain degré d’instruction des prin-ces, dont quelques-uns connaissaient plusieurs langues étrangères, voire même le latin et le grec; leurs bibliothè-ques; leurs rapports fréquents avec l’étranger, tout donne le droit d’affirmer que la Russie de cette époque, surtout la Russie méridionale, ne le cédait en rien en fait de culture aux pays occidentaux de l’Europe. Cette Russie n’avait rien de commun avec la Moscovie des XVe et XVIe siècles, d’ap-rès laquelle on a l’habitude de juger toutes les autres Russies. Ceux qui ne connaissent que l’histoire de la Moscovie, ne pourraient pas se faire une idée juste de la marche de la civilisation dans l’Orient de l’Europe. Jusqu’au XVIIIe siècle Moscou se trouvait, en effet, presqu’à l’état barbare; l’in-struction ne s’y introduit que vers l’époque de Pierre-le-Grand, sous l’influence directe du gouvernement. Ce serait une erreur de croire qu’il en était de même dans toutes les Russies et surtout dans la Russie occidentale et méridio-nale. Le développement de la civilisation dans la Russie Blanche et l’Oukraïne n’a pas été interrompu par l’invasion des Tartares, ni imposé par le pouvoir: la société se civilisa d’elle-même, par son initiative propre. Les Tartares rencontrèrent à Moscou une civilisation à peine naissante, qui subit leur joug un siècle de plus que les autres Russies. Lorsque, grâce à la protection des

27

Khans, elle commence à prédominer sur le reste des princi-pautés du nord, Moscou détruit les Républiques de Novgo-rod et de Pskow, supprimant du même coup toute la cultu-re Grande-Russienne du XVe siècle*. Les choses se passaient tout autrement en Oukraïne, et les résultats furent aussi tout différents. La destruction de Kiew devait naturellement produire un moment d’arrêt dans la marche de la civilisation oukraïnienne; mais les traditions de l’ancienne civilisation étaient trop fortes pour pouvoir disparaître. C’est justement à partir du XVe siècle que le progrès littéraire commence à se faire sentir tant en Oukraïne que dans la Russie-Blanche. Ce progrès devient de plus en plus remarquable surtout après l’organisation, dans ces pays (XVIe siècle), de municipalités et de corpora-tions de métiers, semblables à celles de l’Allemagne et des autres Etats de l’Europe. Les villes de Lwow, Loutzk, Ostrog, Kiew, offrent au XVIe siècle tous les symptômes de la «Renaissance» euro-péenne; les idées de la Réformation y pénètrent à la suite des propagandistes du Calvinisme et du Socinianisme. Parmi les membres des corporations bourgeoises on trouve des hommes sachant le grec et le latin; l’aristocratie fournit des «protecteurs de la science». Les fraternités religieuses se forment d’une part, et d’autre part on voit paraître des

* Il existe un excellent travail de M. Bousslaïeff, par lequel ce profes-seur de Moscou, s’appuyant des productions littéraires grande-rus-siennes des XIVe et XVe siècles, fait ressortir «la barbarie et la politi-que antinationale de Moscou et la haine légitime de toutes les anci-ennes villes de la Grande-Russie: Novgorod, Pskow, Twer, etc., contre ce camp demi-tartare».

28

écoles et des imprimeries. On imprime des livres d’église à côté desquels on remarque au XVIe siècle des traductions de la Bible en langage plus complètement populaire*. Des manuels de grammaire slavo-russe et d’histoire se préparent pour les écoles. Les écoliers composent des vers, donnent des représentations de mystères, entremêlés d’intermèdes comiques, embryons qui grandissent en véri-tables pièces de théâtre. Le mouvement littéraire prend des proportions vrai-ment considérables. L’Europe nous envoie une masse de nouvelles, de lé-gendes de fabliaux; ils se traduisent et sont 1us avec avidité. La lutte contre l’Union catholique (1595), les révoltes des Cosaques viennent donner à la littérature encore plus de vie et de passion. La polémique religieuse ne se bornant pas uniquement aux questions qui la touchent spé-cialement, s’occupe des questions politiques, nationales et sociales, des questions d’actualités. Les versifications d’un caractère politique et social, et la poésie orale des Kobzars (rapsodes populaires), chantent les victoires des Cosaques. Le drame religieux se transforme sous l’influence des événements, et enfin apparaît un drame purement politique, dont le héros principal est Bogdan Chmielnitzky. Les Chroniques et les Mémoires cosaques viennent s’ajouter à toute cette littéra-ture nouvelle.

*L’Evangile, fait à Péressoponitza (1556–1561) offre un exemple inté-ressant des essais de ce genre.

29

Par les efforts réunis d’artisans, de prêtres et de Co-saques, l’école de la Fraternité de Kiew se transforme en Académie, autour de laquelle viennent se grouper les éco-les de second ordre de différentes villes. En 1658, un traité fut conclu avec la Pologne pour fonder dans l’Oukraïne deux Universités libres, et recon-naître la liberté de l’enseignement, de l’imprimerie, des gymnases, des collèges..., institutions qui répondent diffi-cilement à l’idée que le public européen est habitué à se faire des Cosaques. Au XVIIe siècle, l’Oukraïne devient le théâtre des guerres interminables auxquelles se livraient la Moscovie, la Pologne et la Turquie. Dans de pareilles circonstances, les projets de 1658 ne pouvaient naturellement pas rece-voir leur exécution. Néanmoins les écoles existantes ne périssent pas. Loin de là, elles se développent. Les enfants des Cosaques, des artisans et des prêt-res allaient s’instruire dans les écoles de l’Europe occi-dentale longtemps avant que Pierre-le-Grand eût eu l’idée d’y envoyer les Moscovites. Dans la Sitcha des Zaporogues, il y avait des Cosa-ques sachant le latin. Ils voyageaient à l’étranger, et con-naissaient surtout Venise, même la France et la Hollande. La Moscovie, lancée dans le mouvement intellectuel à la fin du XVIIe siècle, et surtout par Pierre-le-Grand, re-çut ses premiers instituteurs des écoles oukraïniennes. Le Tzar-Réformateur s’entoura d’hommes de lettres venant

30

de la Russie méridionale, et, jusqu’en 1754 dans son empire, il n’y eût pas un évêque d’origine moscovite*. Les hommes instruits de la Russie méridionale, abandonnant ainsi leur patrie, sa littérature devait natu-rellement tomber en décadence. La centralisation de l’Em-pire, dont l’Oukraïne commence alors à faire partie, finit par frapper de mort au XVIIIe siècle toutes les institutions locales, ce qui amena forcément la dénationalisation de la Russie méridionale elle-même. Nous avons vu comment l’Oukraïne avait perdu son autonomie pendant le XVIIIe siècle; c’est à cette même époque que le gouvernement impérial ordonna de traduire en langue moscovite les lois de l’Oukraïne. A la fin du siècle il proscrivit la langue nationale dans les écoles su-périeures, et au commencement du XIXe siècle, avec la fondation à Pétersbourg du ministère de l’instruction pub-lique, la langue petite-russienne est chassée même des écoles primaires. Ayant pris à sa charge les affaires du pays, le gou-vernement ne s’en soucia guère. Le projet du dernier des Hetmans de la Petite-Russie, Razoumowsky, qui, en 1760,

*Passons-nous de citations bibliographiques, qui pourraient être bien nombreuses. Remarquons seulement que les deux tiers des écrits que les histoires officielles de la littérature avant Pierre-le-Grand attribuent à la Russie, proviennent de la littérature oukraïnienne. La moitié de tout ce qu’on a écrit pendant son règne en langue nouvelle se rapprochant de l’idiome moscovite, est composé par des Oukraï-niens qui vinrent s’établir dans la Moscovie. Notons ensuite que beaucoup d’ouvrages littéraires de la Petite-Russie furent détruits par les catholiques aux XVIIe et XVIIIe siècles, et qu’il existe des Chroniques cosaques passées sous silence par l’histoire officielle de la littérature russe.

31

se proposa de fonder une université en Oukraïne, ne fut pas mis à exécution. L’université de Kharkow n’a été fondée qu’en 1804, celle de Kiew qu’en 1833 seulement, celle d’Odessa qu’en 1865; tandis que, dans la Russie moscovite, le gouvernement a fondé l’Université de Mos-cou en 1755, celle de Pétersbourg en 1819, celle de Kazan en 1804. Telles sont les causes de la décadence de l’instruc-tion et de la littérature dans l’Oukraïne et de la dénatio-nalisation des classes supérieures du pays. Néanmoins, sous l’influence des idées de Réalisme, de Démocratie et de Nationalité du XIXe siècle, l’Oukraïne commença la restauration de sa littérature. Timide et di-lettante dans ses premiers pas, la littérature oukraïnienne reprend enfin son caractère à la fois politique et social. Kotliarewsky, Gogol-père, Goulak-Arlemowsky, Kwit-ka, d’autres encore, créent pendant les trois premières dé-cades de notre siècle une nouvelle poésie, une nouvelle littérature, un nouveau théâtre, et cela en langue petite-russienne populaire intelligible au dernier des paysans*. Vers la même époque, Khodakowsky, Tzertélew, Mak-simowitch, Sresniewsky, Loukachéwitch, Bodiansky et aut-res, commencent la publication de recueils de la littéra- *La littérature oukraïnienne exerçait une influence considérable mê-me sur la littérature moscovite, comme réaction contre le pseudo-classicisme de cette dernière, ainsi que contre toute la littérature de Cour impériale. Plus tard, elle servit de base à ce grand réformateur de la littérature russe, à Gogol fils, qui, quoique petit-russien, écri-vait en langue moscovite. Les nouvelles petites-russiennes écrites par cet homme de grand talent, furent le premier spécimen du roman de mœurs populaires et fondèrent en Russie l’école réaliste.

32

ture populaire orale, en même temps qu’ils remettent en honneur l’étude de la langue du peuple oukraïnien. Les Compendiums de l’histoire oukraїnienne, dont les premières éditions parurent à la fin du XVIIIe siècle, servent de point de départ aux travaux de 1’historien Bantich-Kamensky qui, vers l’année 1826, fait paraître son histoire de l’Oukraïne, écrite, il est vrai, en langue officielle de l’Empire. Après 1840, le professeur Bodiansky avait commencé une édition originale des Chroniques cosaques. A partir de 1830, ce mouvement littéraire donne des résultats visibles. Chez les professeurs et les savants de Kharkow, on voit surgir l’idée de la nécessité d’une res-tauration nationale de l’Oukraïne, sinon politique, au moins littéraire. Les professeurs Metlinsky et Kostomarow sont les principaux représentants de ce mouvement. Tous deux cherchaient et rassemblaient les monuments de la littéra-ture populaire, faisant des poésies originales et des tra-ductions en langue petite-russienne de poésies classiques de l’Occident. Kostomarow composa, en outre, deux dra-mes historiques. Les satires contre les classes supérieures du pays, qui s’éloignaient de la simplicité de la vie populaire; celle contre les soldats, les fonctionnaires de l’État, les Mosco-vites; les pastorales où se peignent les naïves amours du paysan, le dévouement du peuple, les sentiments reli-gieux, les souffrances des orphelins et des ouvriers; – tels étaient en général les sujets traités de préférence par les écrivains et les poètes de la Petite Russie. A présent vien-

33

nent s’y joindre les souvenirs de l’héroïsme des anciens Cosaques, de la liberté perdue et des luttes contre les... Turcs et les Polonais. A la fin de la troisième décade de ce siècle, toutes ces idées, tous ces sujets furent développés par Chew-tchenko, le plus grand des poètes de l’Oukraïne*. Taras Chewtchenko (1814–1861), est un fils du peuple dans toute la force du terme. Plus que n’importe qui, il mérite le titre de poète populaire. Il naquit serf d’un propriétaire de la province de Kiew. Orphelin de père et de mère dès sa tendre enfance, il supporta mille souffrances au milieu des pérégrinations auxquelles il se livrait dans le but de s’instruire et d’apprendre la peinture. Le poète futur devait passer par toutes les épreuves. Il était domes-tique d’un riche propriétaire, qui un beau jour se décida à l’envoyer à Pétersbourg dans l’espoir que «le domestique» pourrait lui rapporter par son talent des revenus considé-rables. Arrivé à Pétersbourg, Chewtchenko ayant fait con-naissance avec ses compatriotes, élèves de l’Académie des Beaux-Arts, fut présenté au célèbre peintre Bruloff, le-quel, aidé par le poète Joukowsky, offrit à Chewtchenko les moyens de se «racheter» du servage pour une somme de 2,500 roubles. * Le public allemand peut s’en faire une idée par la brochure de M. Obrist, «Taras Grigoriewitsch Schewtchenko, ein Kleinrussischer Dichter» (Gzernowitz, 1870). Les Français désireux de renseignements sur ce poète les trouveront dans l’excellent article de M. Durand (Revue des Deux Mondes, 1876). Cet article est fait à l’occasion de l’apparition des OEuvres complètes de Chewtchenko, à Prague. (Kobzar. Prague. Gregr. 1875–1876).

34

Bientôl après, ayant terminé ses-études à l’Acadé-mie, Chewtchenko publie en 1840 son premier volume de poésies oukraïniennes sous le titre de «Kobzar». Sa «Somnambule», son «Tilleul» ont pour sujet l’a-mour malheureux el touchant d’une jeune fille; sa «Cath-erine» soulève l’indignation du lecteur en lui racontant comment un officier moscovite foule aux pieds l’amour dévoué d’une fille de l’Oukraïne; sa «Salariée» fait l’apo-théose de l’abnégation d’une mère qui doit exposer son fils, mais qui toute sa vie sert comme domestique dans la famille qui l’a accueilli; son «Perebendïa» nous parle des malheurs qu’enfante pour les hommes l’absence de la fra-ternité; «Le Hetman Hamaliia» nous raconte les luttes des Cosaques contre les Turcs qui enlevaient les Oukraïniens pour les réduire en esclavage; «La nuit du Hetman Taras», les «Haïdamacks» racontent la lutte soutenue par les paysans contre leurs oppresseurs polonais; viennent enfin toute une masse de poésies lyriques, dont chacune n’est qu’une larme versée sur les ruines de la patrie oukraïnien-ne, livrée au despotisme des seigneurs tant indigènes qu’étrangers, qu’un soupir sorti de la poitrine d’un pat-riote déplorant la stérilité des luttes du passé, qu’un appel aux despotes et aux seigneurs pour qu’ils se conver-tissent et s’unissent au peuple. Tel est le contenu des pre-mières éditions du «Kobzar». Vers l’année 1845, le poète, devenu à jamais célèbre, vient s’installer à Kiew, où il fait la connaissance du pro-fesseur d’histoire russe M. Kostomarow et du jeune eth-nographe Koulich. L’influence que le poète a dû exercer sur ces deux savants par son amour pour le peuple, par

35

sa haine implacable de l’état d’esclavage dans lequel vivaient encore ses propres frères et sœurs, ne peut être mise en doute. Kostomarow songeait à cette époque à la restaura-tion de l’Oukraïne d’après les idées qui caractérisent le mouvement panslaviste: tchêque, serbe, illyrien et autres. II communique ces idées à Chewtchenko. Kostomarow et Chewtchenko se proposent de créer à Kiew une société panslaviste secrète sous le nom de «Fra-ternité Cyrillo-Méthodienne». Quel était donc le but, le programme de cette socié-té? Travailler pour l’instruction du paysan oukraïnien, pour son affranchissement du servage. Travailler pour unir tous les Slaves dans une immense Fédération. Mais cette union panslaviste, conçue à Kiew, ne res-semblait en rien aux projets des Moscovites qu’on prend généralement en Europe pour les seuls représentants du panslavisme russe. Kostomarow et Chewtchenko n’admettaient pas plus dans leur programme l’intolérance toute byzantine en matières religieuses, que l’hégémonie d’un peuple sur tous les autres, tandis que ces deux conceptions égale-ment injustes entraient dans les vues de tous les pansla-vistes moscovites. Le panslavisme oukraïnien se trouve tout exprimé par Chewtchenko dans son poème «Huss» dédié au pan-slaviste Tchêque Schaffarik. Le poète de l’Oukraïne fait le vœu suivant: «Que tous les Slaves deviennent des bons frères!

36

Qu’ils deviennent des fils du soleil de la Vérité et des hérétiques, semblables au grand hérétique de Constance! Qu’ils donnent par cela à l’univers une paix et une gloire éternelles!» Comparez cette poésie à l’apothéose que M. Khomia-koff fait à l’aigle de Moscou qui est appelé à donner «par ses foudres la loi au monde entier», et vous comprendrez toute la différence qu’il y a entre le panslavisme de Kiew et celui de Moscou. Chewtchenko n’avait nullement l’idée de mettre l’Empire de Nicolas à la tête des Slaves réunis. Dans ses poèmes «Le Caucase» et «Le Rêve» il condamnait cette poli-tique de conquête qui engloutit les peuples, il condamnait le despotisme politique et le servilisme admininistratif, qui rend les peuples muets. «Depuis le Moldave jusqu’au Finnois, tout le monde se tait dans toutes les langues, dit le poète!» Impossible de caractériser mieux l’Empire de Nico-las. Chewtchenko avait en haine surtout les privilèges du seigneur et l’esclavage social de toute sorte. Cette haine implacable du poète a trouvé son expression dans toute une série de poésies. Dans un langage qui rappelle celui des prophètes bibliques, notre poète prédit aux riches la vengeance de Dieu et du Peuple. Chewtchenko, ainsi que ses amis, était religieux; mais leur religion n’a rien de commun avec l’orthodoxie et la bigoterie byzantine; c’était plutôt un christianisme à la Lamennais.

37

Dans ses «Néophites» Chewtchenko chante la gloire des premiers chrétiens qui faisaient acte d’opposition viri-le au despotisme romain. Ses poésies concernant les «Tzars saints» (David, Wladimir, etc.) dénotent un libéra-lisme protestant; quant au poème «Marie» c’est un essai historique sur la vie de la «Sainte-Vierge», présentée au point de vue humain. Les amis de Chewtchenko ne pouvaient échapper aux persécutions. En 1847 ils furent dénoncés par un étudiant, fils d’un officier de la police secrète. Ensuite, un des amis de Kostomarow, M. Youséfowitch, aide-curateur du district de Kiew, livra aux mains de la police son traité sur la fédération slave. Chewtchenko, Kostomarow, Koulich et quelques aut-res furent exilés dans les provinces éloignées de Kiew. Notre poète devait souffrir plus que ses amis; il fut condamné au service comme soldat dans un des batail-lons qui campaient sur les bords de la mer d’Aral et en vertu d’un ordre spécial on défendit au poète d’écrire et de dessiner! Après neuf ans de cet insupportable exil, Chew-tchenko, en même temps que Kostomarow fut amnistié en 1857. L’époque de 1857–1862 fut celle du libéralisme par lequel l’empereur actuel inaugurait son règne. Les amis de la Restauration de l’Oukraïne en profitèrent pour orga-niser leur travail. On voit paraître à cette époque les ouv-rages de poètes oukraïniens; M.Koulich fait de nouvelles éditions des auteurs nationaux, enfin paraît la revue mensuelle «Osnowa». On voit surgir de nouveaux talents,

38

parmi lesquels Me Markewitch (Marco Wowtchok) prend la première place. Ses récits respirent une grande affection pour les paysans. Le public russe leur a fait du reste un accueil chaleureux, et on peut dire qu’à la veille de l’é-mancipation des paysans, cet ouvrage de Me Markewitch jouait le rôle de «l’Oncle Tom». Dans une série de monographies, Kostomarow ra-conte les épisodes les plus intéressants de l’histoire de l’Oukraïne des XVIe et XVIIe siècles. D’autres travaux sont consacrés par cet historien à l’histoire populaire des Na-tionalités Russes et M. Kostomarow démontre les liens qui existent entre l’histoire de la Russie méridionale et celle des villes et des pays libres de l’ancienne Russie avant la création du centralisme moscovite. Tous les patriotes oukraïniens, jeunes et vieux, se mettent au travail, on recueille les chants et les dits po-pulaires, on commence les travaux lexiques. Mais cette fois ils dépassent les limites d’un dilettantisme littéraire. Dans ce moment, l’école populaire, les livres scientifiques et populaires font l’objet principal des occupations des Oukraïnophiles. Koulich et Chewtchenko font chacun un alphabet (1858–1860). En 1859 la jeunesse de Kiew, de Kharkhow, de Poltawa, Tchernigow et autres villes, fait des écoles du Dimanche, gratuites pour les ouvriers: mal-heureusement, ce travail n’a pas été de longue durée, car le gouvernement a fermé toutes les écoles de ce genre déjà en 1862, dans toute la Russie. Incités par Kostomarow, ses compagnons font des collectes pour l’édition de toute une série de livres scien-tifiques, dont quelques – uns ont paru à Pétersbourg et à

39

Kiew en 1862. La traduction de l’Evangile, censurée par l’Académie des sciences devait bientôt être mise sous presse. C’était l’époque de l’émancipation des paysans et on se préparait à d’autres réformes. L’époque du mouvement politique et social, produit dans la société russe par des besoins nouveaux. L’époque du mouvement polonais, – l’époque d’hésitations pour le gouvernement. La jeunesse de l’Oukraïne s’occupait de toutes ces questions politiques, sociales et nationales. Des jeunes gens appartenant à la noblesse, viennent s’installer dans les villages, vivent parmi les paysans et prennent à cœur leurs plaintes contre les abus des propriétaires et des fonctionnaires du gouvernement, qui cherchaient à rédui-re au minimum les mesquines parcelles de terre que le gouvernement destinait aux paysans émancipés. Sur la rive droite du Dnieper, les aspirations na-tionales et démocratiques de l’Oukraïne, vinrent se heurter contre les projets des patriotes polonais qui cherchaient à régénérer la Pologne dans les limites que ce pays avait en 1772. Les «planteurs» polonais et russes se mirent à crier contre la «paysanomanie oukraïnienne», qui cherchait, disaient-ils, à faire revenir le temps de Bogdan Chmél-nitzky. Les doctrinaires de la centralisation moscovite se mirent en campagne contre le séparatisme oukraïnien. Les agissements de M. Katkoff, rédacteur de la Ga-zette de Moscou, ses dénonciations continuelles ont éveillé le gouvernement: en 1861–1863, quelques jeunes gens,

40

plusieurs instituteurs furent exilés dans les provinces éloignées de l’Empire. En 1863, le gouvernement a interdit l’impression en petit-russien des livres religieux, des livres scientifiques-populaires; interdit l’emploi de la langue oukraïnienne dans les écoles primaires! Bientôt après, le Synode a in-terdit les «patois» aux prédicateurs de l’Eglise. La censure devient de plus en plus sévère, même pour les travaux scientifiques, ainsi que pour tout ce qui touche les ques-tions ethnographiques. Les trois-quarts des projets ouk-raїniens furent donc brisés en Russie. La Russie autrichienne offrait aux Oukraїniens un champ d’action, d’autant plus, qu’un mouvement se fai-sait jour en Gallicie. Nous avons dit qu’il y a en Autriche plus de trois millions d’Oukraïniens ou Ruthènes, particulièrement en Gallicie. Ici, pendant tous les deux siècles derniers, les écoles ecclésiastiques ont conservé la tradition de la litté-rature russe du midi, et dans les années de 1830 a com-mencé la Renaissance sous l’influence de l’Oukraïne rus-se. En 1848, afin de paralyser le mouvement polonais, le gouvernement autrichien permit aux Ruthènes de former un parti politique tout à fait national qui, cela va sans dire, ne tarda pas à se développer, grâce à la Constitution proclamée en 1861. On a vu l’apparition de journaux ruthènes, officieux et indépendants, et la fondation des Sociétés politiques et de gens de lettres. En même temps, les écoles primaires passèrent aux mains du clergé ruthène; le peuple a reçu le droit d’établir ses gymnases; dans l’université de Lwow (Lemberg), on a ouvert quelques

41

chaires en langue ruthène. La Constitution proclama l’égalité officielle de toutes les nationalités, entre autres celle des Ruthènes. Mais le gouvernement autrichien commença bientôt à faire la réaction. Sans doute, la Constitution a déjà octroyé quelque chose aux Ruthènes, et leurs droits ont été garantis. Le gouvernement central s’est vu obligé de ménager les Ruthènes pour contrebalancer l’influence polonaise. D’un autre côté, il craignait les sympathies des Ruthènes pour la Russie, et le spectre du panslavisme le forçait de s’appuyer sur les Polonais. Dans cette fausse position le gouvernement autrichien inaugura la politique de bascule, tantôt au profit des Ruthènes, tantôt à celui des Polonais et de leur hégémonie. Cette politique a fait beaucoup de mal aux uns et aux autres; elle a empêché le développement régulier de la vie d’une province habitée par deux nationalités. En 1867, selon l’expression d’un ministre, «le gouvernement de Vienne a sacrifié les Ruthènes aux Polonais», en les met-tant sous la dépendance de l’administration polonaise. On est surtout mécontent de la pression qu’exerce le Conseil polonais sur les écoles du pays. Malgré tout cela, dans ces dernières années, les Ruthènes, Oukraïniens d’Autriche, ont réussi à faire quel-ques acquisitions essentielles: on publie en Gallicie 10 re-vues périodiques en langue ruthène, il y a un gymnase au cours complet, avec des professeurs ruthènes et quatre chaires dans l’Université. Quatre Sociétés de gens de let-tres font éditer les manuels d’école et une grande quantité d’autres livres. Parmi les publications en langue ruthène,

42

dont le nombre est relativement assez considérable, il y en a qui sont dignes d’être mentionnées, par exemple: les tra-vaux historiques de M. Pétrouschewitch et du prof. Schara-newitch, du prof. E.Ogonowsky, les œuvres statistiques de M. Nawrotzky, les poésies et les récils de M. Fedkowitch, Franko, Pawlik*. Les revues galliciennes trouvent déjà des collaborateurs parmi les écrivains de l’Oukraïne russe. Il est vrai que les publications en langue ruthène laissent encore beaucoup à désirer, mais, dans tous les cas, les conditions de la renaissance de la littérature oukraïnien-ne en Gallicie sont garanties, et les cadres des régénérateurs se remplissent continuellement**. Quelques nouveaux poètes et littérateurs oukraïniens de la Russie ont eommencé leur carrière d’écrivains en Gallicie dans ce temps néfaste, quand la presse de l’Oukraïne était muselée en Russie. La première place parmi ces écrivains appartient à M. Ne-tchouï, romancier. Depuis 1863 les écrivains oukraïniens en Russie ne pouvaient faire autre chose que de publier les vieux docu-ments et les matériaux ethnographiques. Le gouverne-ment russe devait lui-même protéger quelques-uns de ces travaux, parce qu’il avait besoin de preuves scientifiques pour constater l’inanité des prétentions polonaises sur l’Oukraïne. Voilà pourquoi le gouvernement russe, tout en *Fedkowitch et Pawlik sont d’origine paysanne, comme Chewtchenko. ** Cela ne peut être dit de l’Oukraïne en Hongrie, où le mouvement national est à peine commencé et où la police a confisqué, en 1877, à Munkacs, chez un instituteur ruthène, le Recueil des traditions popu-laires oukraïniennes fait par Dragomanow, et même les œuvres de Pouchkine, Tourguéneff, etc., comme étant des œuvres panslavistes et nihilistes!!

43

réprimant les aspirations autonomistes oukraïniennes, institua déjà en 1843 une Commission archéologique à Kiew. Cette commission a publié, depuis 1861, plus de 10 volumes de documents concernant l’histoire des Cosa-ques de l’Oukraïne du XVIe au XVIIIe siècle. (Sous la ré-daction d’abord du prof. Iwanichew, puis ensuite sous celle du prof. Antonowitch). Les publications ethnologiques étaient faites d’abord par des particuliers, recueils des Chansons et des Contes populaires susmentionnés; Proverbes, par Markowitch; Musique populaire, par Lyssenko et Roubetz; Ornements, par Me Kossatch*. Ensuite ces recherches étaient encouragées par la Société géographique de St. Pétersbourg qui avait envoyé une expédition ethnographique et statistique dans l’Ouk-raïne de la rive droite du Dnieper; les travaux de cette expédition dirigés par M. Tchoubinsky forment 7 grands volumes, dont 5 ont déjà paru (1872–1877). En 1875 le gouvernement a autorisé la fondation d’une section de la dite Société à Kiew. Cette section a réussi de faire publier les trois volumes de ses travaux (1874–1876). Toutes ces publications ont éveillé l’attention des savants en Russie et à l’étranger, et le Congrès archéologique à Kiew en 1874 les a fait apprécier encore davantage. Dans les Rap-ports publiés par ce Congrès se trouvent entre autres: des extraits de l’Evangile de Péressopnitza, rédigés par M. Jitetzky, auteur d’un ouvrage intitulé: Essai historique de la phonétique petite-russienne», couronné par l’Acadé-

*Voir Rambaud, la Russie épique et son article dans la Revue Politique et Littéraire, 1876, N° 26, la Petite Russie.

44

mie de St. Pétersbourg (1876), et les exemplaires d’orne-mentations populaires rédigés par M. Wolkow. Du reste, un critique anglais des Chansons histori-ques de l’Oukraïne, éditées par les prof. Antonowitch et Dragomanow, bien renseigné sur l’état actuel de la Rus-sie, s’exprime ainsi: «Let us trust that neither local jealousy nor official narrowness will imped the complet fulfilment of an under-taking which sought to be regarded as a meet subject for national pride». Les appréhensions du critique anglais se sont justi-fiées. La censure n’a relâché ses rigueurs que pour un bref délai (1873–1876), et n’a laissé passer, outre les pub-lications ethnographiques de Kiew, quelques récits et ro-mans en langue oukraїnienne, de même que les livres scientifiques populaires et un ouvrage religieux. Jusqu’à quel point le public avait besoin de pareilles éditions en langue oukraїnienne, cela se démontre par ce fait que leur nombre à Kiew, mis en proportion avec les éditions rus-ses, s’est augmenté de 4 % (en 187 2/3) à 23 % (en 187 4/5). Tout à coup, un oukase impérial, que nous avons reproduit, met fin à ce progrès. Et pourtant, les dernières publications, prohibées par la censure, étaient tout à fait innocentes: c’étaient – par exemple – «Les chansonnettes et les récits pour les enfants», «De la terre et du ciel», «De la vie terrestre», «Du choléra», «Des Co-saques et des Turcs», etc. Les publications oukraїniennes ne pouvaient pas être dangereuses, d’autant plus que la censure en Russie pesait dur même sur la littérature do-minante; elle brûlait des livres tels que «L’histoire natu-

45

relle de la Création», par Heckel, «Le Léviathan», par Hob-bes, et proscrivait Voltaire (son «Essai sur les mœurs»), Draper, Lecky, etc. En province, cette censure sévit plus rigoureusement encore que dans les capitales. Il est bien difficile de s’expliquer par quels motifs le tzar a lancé son oukase. – Quelques-uns font mention des livres en langue oukraїnienne publiés dans le but de la propagande socialiste. Mais cette propagande se poursuit maintenant en toutes langues. Du reste, les livres socia-listes en langue oukraїnienne ne se publient pas en Rus-sie, mais en Autriche et en Suisse, et leur nombre, après l’oukase, augmente chaque jour. Cet oukase a supprimé la publication en Russie des livres en langue oukraї-nienne qui étaient tout-à-fait inoffensifs; voilà pourquoi ce décret est doublement absurde et démontre jusqu’où peut aller le despotisme poussé par le centralisme national. Peut-être est-il aussi le fruit d’une intrigue de quelques dénonciateurs et d’administrateurs rancuniers. Cette der-nière supposition nous paraît bien fondée, parce que l’ou-kase est basé sur le rapport d’une Commission instituée pendant le séjour du tzar à Kiew, en automne de l’année 1875, juste au moment où il a fait destituer un des pro-fesseurs de l’Université qui s’occupait spécialement des études ethnographiques de son pays et, en même temps, avait publié quelques remarques critiques sur l’activité du ministre de l’Instruction publique, le comte D.Tolstoï. Ce-lui-ci, vexé dans son amour-propre, s’est vengé du profes-seur et, après l’avoir dénoncé au tzar, fut nommé membre de la Commission de la littérature oukraïnienne. La Com-mission impériale se composait: du chef de la gendarme-

46

rie et de la police secrète, général Potapow, du ministre de l’Intérieur, autrefois chef de la gendarmerie, général Ti-mascheff, du ministre de l’Instruction publique, comte Tolstoï, et du conseiller privé Jouzéfowitch, qui a trahi M. Kostomarow. La Commission composée de pareils indi-vidus propose au tzar de dissoudre la section géogra-phique de Kiew et de bannir de l’Oukraïne, avec la défense d’habiter les capitales, les deux membres de cette section, M. Dragomanow et Tchoubinsky. C’est elle aussi qui rédi-gea l’oukase en question. La composition de cette Commission et les mesures proposées par elle peuvent donner une idée de la situation juridique faite à la littérature en Russie. Le degré de moralité des hommes de lettres dans ce pays s’explique par le fait suivant: Au moment dont nous parlons, comme en 1863, les dénonciations venant de la part d’hommes de lettres et de savants, précèdent et pro-voquent les mesures prises par le gouvernement. Cette fois, les dénonciations venaient du Kiewlian-ine, édité par M. le professeur Choulguine, avec un sub-side du ministère de l’Instruction publique; du Golos, à la rédaction duquel prend part M. le professeur Bilbassoff et quelques-uns de ses collègues, futurs champions du parti national-libéral russe; du Messager Russe à Moscou, édité par les professeurs Katkoff et Lioubimoff; du professeur de Kiew, Gogotzky, du président du comité slave de Kiew, Riguelmann, et autres. Le mutisme complet des honnêtes gens de la presse laissait le champ libre aux dénon-ciateurs.

47

Telles sont les conséquences de l’influence qu’exerce la situation politique de Russie sur les hommes de lettres et les savants. Telle est la situation de la presse en Rus-sie! Mais nous ne nous arrêterons pas davantage sur ce sujet. Il y aura sans doute au Congrès des représentants de la littérature dominante en Russie; et ils sauront, mieux que nous, dire dans quelle situation elle se trouve. Nous revenons à l’oukase, qui proscrit, la littérature de la Russie méridionale. Le gouvernement a tué la propagande des connais-sances humaines parmi les masses populaires. Pendant les dernières années, on a distribué des dizaines de mille éditions oukraïniennes. En 1874–76, les trois quarts de ces éditions furent consacrées à la popularisation de la science. Tous les amis de la propagation de la science et de la littérature démocratique ont le devoir de protester contre l’acte commis par le gouvernement de toutes les Russies. Mais le Congrès de Paris a un but plus spécial: celui de garantir le travail littéraire, d’améliorer la situation des hommes de lettres. Il est inutile de prouver que la proscription de la lit-térature oukraïnienne porte un coup fatal aux droits des hommes de lettres de ce pays. Voici pourquoi nous avons trouvé nécessaire d’en ré-férer au Congrès, et de lui présenter une esquise histo-rique de la littérature proscrite par un oukase impérial. Tout ce que le travail des hommes pourrait produire en langue oukraïnienne est proscrit d’avance dans un État de l’Europe!

48

49

Les hommes de lettres de la Russie méridionale ont à choisir: Ou bien ils vont se taire, ou bien ils se trouve-ront forcés de quitter la patrie pour se soumettre à la tolé-rance des gouvernements étrangers, ou bien ils doivent trouver un moyen d’envoyer clandestinement leurs ma-nuscrits à l’Étranger sous le risque de subir la peine de l’exil. Car tout homme apportant un livre imprimé en Petit-Russien, tout homme ayant chez lui un livre Petit-Russien, ne fût-ce que l’Évangile, court le même risque. Le gouvernement a déjà destitué quelques institu-teurs parce que la police a trouvé chez eux des œuvres scientifiques traitant les questions de littérature de l’Oukraїne et autrefois permis par la censure gouverne-mentale. Les membres du Congrès se feront facilement une idée sur la situation de la littérature, des écrivains et des lecteurs dans la Russie méridionale. L’ordre du jour du Congrès suppose l’acceptation des résolutions et des projets dans le but d’améliorer l’état actuel de la littérature et des littérateurs dans les di-vers pays. Nous n’avons pas la prétention de proposer une résolution. Nous voulons seulement mettre au grand jour cette injustice criante dont nous sommes les victimes en Russie, ayant la certitude que le Congrès ne restera pas indifférent à nos réclamations et trouvera un moyen pour nous venir en aide. Genève, 1er juin 1878.

Michel DRAGOMANOW

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, ПРОСКРИБОВАНА РОСІЙСЬКИМ УРЯДОМ1

Доповідь Михайла Драгоманова

на літературному Конґресі в Парижі (1878) Панове! Серед питань, запропонованих для дискусії на Конґресі, питання дотичне становища, в якому тепер опинилися письменники різних країн, та обговорення заходів, яких треба прийняти для його покращення, слушно внесені в програму на ваш розгляд. Ось чому я дозволю собі звернути вашу увагу на виняткову ситуа-цію, в якій опинились письменники одного народу, пред-ставники одної літератури, котра покликана здійсню-вати свою місію в розвитку європейської цивілізації. Говоритиму про одну важливу галузь слов’янської літератури. Хочу ознайомити Паризький Конґрес зі ста-ном, в якому опинилася в Росії українська (руська або малоруська) література, яку забороняє і переслідує уряд однієї з найбільших держав світу. Навряд чи легко буде членам Конґресу йняти віри тому, що в Європі заборонено цілу літературу, і що цей факт, яким би неймовірним він не видавався, вчинено тепер – у другій половині ХІХ століття! Доказом цього слугує офіційний документ, який мав би усіх переконати, – циркуляр міністра внутрішніх справ Російської Імперії:

50

“Его императорское Величество 18/30 сего мая высочайше соизволил повелеть: 1. Запретить ввоз в пределы Империи без спе-циального на то разрешения, выдаваемого главным управлением по делам печати, заседающим в Петербур-ге, каких бы то ни было книг и брошюр, опубликован-ных за границей на малороссийском языке. 2. Запретить в пределах Империи печатание оригинальных произведений или переводов на малорос-сийском языке за исключением: а) исторических доку-ментов; б) произведений художественной литературы. 1) Но при условии, чтобы при печатании исторических документов сохранялось нетронутым правописание; 2) При условии, чтобы не допускать малейших отклоне-ний от общепринятого правописания*; 3) При условии, что все рукописи будут подвергнуты предварительной цензуре в главном управлений по делам печати. 3. Запретить также все сценические представлен-ня и любую декламацию на малороссийском языке, а равно и печатание на малороссийском языке текстов к музыкальним произведениям. Начальник главного управления по делам печати

Григорьев (Профессор Университета)”. Це розпорядження відразу було виконано: в серпні 1876 року християнський уряд “святої” Росії заборонив переклади “забороненою” мовою Євангелій Матвія, Марка, Луки й Івана, які вийшли друком у Відні. Щодо

* Це так, буцімто дозволяється публікувати твори провансаль-ською мовою, але тільки французьким правописом.

51

українських праць, які мали вийти в Росії, то ми могли б навести список рукописів, друкування яких петер- бурзька цензура заборонила. З-поміж інших вона забо-ронила видання “Антології української поезії”, яка вже давно до цього указу була оприлюднена, а також пере-клади з таких великоросійських поетів, як Лєрмонтов, Нєкрасов та інші. За свідченням офіційної газети “Киевлянин” (1876, № 147) у Києві, в серці України, у третьому місті Імперії за її інтелектуальною та літературною діяльністю, кіль-кість книг, що публікувалися малоруською мовою, скла-дала до появи щойно згаданого указу майже 23 % усіх видань у цьому місті. А після розпорядження там ви-йшло тільки дві незначні брошури. Без сумніву, уряд та-ким робом хотів без ризику дати доказ лицемірної толе-рантності; він намагався обдурити громадськість, яка не могла, зрозуміла річ, виявити без нарікання своє став-лення до заборони цілої літератури. Перш, ніж продовжувати, необхідно сказати кіль-ка слів про український народ. Іменем українці, русини, малоруси або південні руси називають слов’янську націю, представники якої живуть на території від верхів’їв Тиси і Західних Карпат в Угорщині до витоків Дону в Росії; від Німана в Росії і аж до берегів Чорного моря. Ця територія – більша, ніж Франція. Вона займає 13500 квадратних географічних миль. За статистичними даними, почерпнутими з офі-ційних джерел, українське населення складає в Росії

52

14 мільйонів з половиною, в Австро-Угорщині – 3 міль-йони, з котрих у Галичині живе 2 млн. 312 тис., на Буковині – 200 тис., в Угорщині – 520 тис., що складає разом 17 млн. 500 тис. українців. Земля, на якій проживає цей народ, одна з най-родючіших у цілій Східній Європі. Сама ж нація – одна з найобдарованіших серед слов’янських народів. Усі спостерігачі згідні з твердженням, яке ми висловлюємо: всі вони визнають, що український народ, як і мова, якою він розмовляє, мають чітко виражену само-бутність. У дискусіях, які постали з цього приводу, треба було тільки з’ясувати, чи ця самобутність спроможна піднести український народ до рівня окремішньої нації, пов’язаної зі слов’янською расою (як, наприклад, скан-динавська національність пов’язана з германською расою); чи він утворює радше розгалуження, яке в’яжеться з росіянами-московитами (як, наприклад, фламандці з німцями). Більшість серйозних лінґвістів з усіх слов’янських країн, включаючи і росіян-московитів, висловилися на користь першої гадки. Такої думки дотримуються Міклошич, автор порів-няльної граматики слов’янських мов, московит Лавров-ський і багато інших. В.Даль не вважав за потрібне зга-дати у своєму “Тлумачному Словнику великоросійської мови” українських слів, а був би він то без сумніву зробив, якби розглядав цю мову як звичайну говірку мови московської.

53

Лінґвіст московит М.Буслаєв спостеріг, що мало-руська мова відрізняється від російської незалежністю своїх етимологічних форм щодо іменної та дієслівної флексії, форм давніших, ніж форми в російській мові (Истор. хрест. рус. яз.). Німецький поет Боденштедт, глибокий знавець російської літератури, перекладач Пушкіна, Лєрмон-това, а також українських народних пісень, відзначає, що “малоруська мова – найгармонійніша серед усіх сло-в’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю”*. “Мова українців, які живуть у самому центрі сло-в’янського світу, – каже Лукич, найбільше зближується до великоросійської, але вона зрозуміла всім слов’янам. Це – гармонійна, ґраційна мова, яка вирізняється в родині слов’янських мов тим, що легко приладжується до музики”**. А втім, щодо ориґінальності мови, якою розмов-ляють в Україні, маємо такий незаперечний доказ. Щоб українські твори зрозуміли росіяни, їх треба перекласти російською мовою. Саме тому Гербель, видавець анто-логії слов’янської поезії, подає українські пісні в пере-кладі московською мовою. Знаменитий Турґенєв озна-йомив росіян з народними оповіданнями Марка Вовчка, в яких відтворено звичаї України, переклавши їх по-російському. Та й не могло бути інакше, бо російська громадськість, яка володіє тільки офіційною літератур-

* Die Poetische Ukraine. 1845. ** Slawische Blaetter. І. 6, 294.

54

ною російською мовою, котра була орієнтована в основ-ному на московське мовлення, не розуміє мови україн-ської. З іншого боку, і це легко збагнути, малоруси не розуміють офіційної мови Імперії, звідки випливає, що їхня освіта й інтелектуальний розвиток тепер цілком за-гальмовано й знищено фактом усунення їхньої мови та літератури. Указ, про який ми вже згадували, завдав смертельного удару цивілізації цілого народу, тобто 14 млн. 500 тис. українцям. Можна стверджувати, що народ, який живе окре-мішньо, народ, який зберіг-таки ориґінальність своєї мови і своєї національності, повинен мати так само са-мобутню історію. Давно вже український народ не має своєї націо-нальної незалежності, але через це його тривала історія не стала менш славною. У ХІV і ХVІ ст. українці підпали під політичне панування Польщі. А від ХVІІ ст. вони вже під політичним пануванням Москви. Історія України загублена в історії цих двох держав-загарбників. Тому-то вона вкрай недостатньо відома широкому загалові. Період, що передує ХІІІ ст., показує нам федерацію вільних руських міст, передовсім міст південної Руси, котрі об’єднались довкола Києва. Цей період української історії зазвичай історики конфісковують на користь царської Імперії. А втім, ця остання походить з пізнішого Московського царства, початки якого дату-ються тільки 1328 роком. До того ж московські деспо-тичні й аристократичні інституції, розвинуті під впли-вом татар, не мають майже нічого спільного з інститу-

55

ціями вільних князівств і південної Руси, і північної від ХІ до ХІІІ ст. Крім того, треба відзначити, що історія давньої Київщини безпосередньо пов’язана з козацькою Україною і місцем подій, і своїми республіканськими інституціями. У ІХ і Х ст. візантійські та арабські письменники знаходять на території теперішньої України, на берегах Дніпра і Дністра, на берегах Чорного й Азовського морів народ, який називався русами. У нього вже в ту добу було багато міст з хліборобним населенням, менша час-тина якого утворювала напівторгівельну, напіввійськову верству. Начальники цих вільних військових дружин, князі цього народу були більш-менш виборними. Від Х ст. династія саме київських, руських князів починає володарювати над південними племенами, а також над племенами, які жили на північ і на схід від Києва. Християнство, прийняте Володимиром (988), консолідувало династію і укріпило федеративні зв’язки, що об’єднували її різних членів, які все більше й більше розпорошувалися в численних руських князівствах. Влада князя була всюди обмежена вічем, тобто народними зборами, його владу ослаблювала рада дру-жини. Такий стан речей залишався без змін аж до татар-ського вторгнення. Мало-помалу князівства об’єдналися в групи, утворивши відповідно три руські народності: Києво-Галицька група зайняла територію українського народу; група Полоцька територію Білої Руси; група Рязані й Володимира з Новгородом, незалежність якого

56

була чіткіше виражена, ніж незалежність інших міст, розмістилася серед російського або московського наро-ду, який змішався з різними фінськими племенами. Татарське вторгнення відбулося в 1238–1240 рр. Найвища влада навальної орди була зосереджена в руках ханів, яким потрібні були посередники поміж собою і підлеглими народами. Тому вони всюди підтри-мували привілеї князів на шкоду правам віча, а також перевагу прав великих князів над правами князів та міст, які тяжіли, так би мовити, до об’єднання. Саме так татари підтримували князів Володимира-на-Клязьмі. Пізніше тоді ж князі московські корис-тувалися особливою прихильністю ханів. Князі Києво-Галицької групи, які не так легко виявляли свою покір-ність волі жахливого завойовника, часто гинули під уда-рами його гніву. Тоді ж Північно-Східна Русь почала прибирати назву Велика Русь, а південні реґіони отримали назву Мала Русь. Князівства, згруповані навколо Полоцька, не були досягнуті завойовником, саме тому, можливо, їх назива-ли Білою Руссю. Це була єдина вільна Русь тієї доби. Проте, мало-помалу вона підпала під Литву і визнала себе залежною від її князів, віддавна зв’язаних із кня-зями Полоцька. Ослаблена боротьбою проти татар, Мала Русь втра-чала дедалі більше своєї території, особливо після зникнення династії в Галичі. В середині ХІV ст. Польща заволоділа Галичиною. У той же час Молдавії вдалося

57

заволодіти Буковиною і частиною Поділля. Решта укра-їнців попала під владу литовсько-білоруських князів династії Ґедиміна. Ці князі захопили Київ і прибрали собі титул Великого Князя Литви і Руси. Тоді майже знову встановилася національна єд-ність України, але вже не у федеративній формі, а в феодальній. А втім, з цього країна мала хосен, бо звіль-нилася від татар на одне століття раніше за Московську Русь, і знову розширила свою територію до берегів Чор-ного моря, які вона втратила була у Х ст. внаслідок набі-гу варварів, передвісників татарських орд хана Батия. Наприкінці ХV ст. нові варвари, на цей раз турки, захопили країну. Литовську Русь витіснили з морського узбережжя. Усі південні міста та селища були доведені до руїни. Саме в ту пору ціла південна частина Литви вже стала остаточно називатися Україною (пограниччям). Тільки найвойовничіші сеньйори-феодали, найвідваж-ніші рибалки, пастухи й вільні козаки могли кинути виклик небезпеці проживання на цих землях, кинути виклик усім небезпекам, на які могли наражатися їхні військові й торгівельні походи до морських берегів та низовин рік, багатих рибою, бобрами та лисами. Потреба безперестанної та нещадної боротьби проти турків підтримує феодальну організацію в країні. Литва і Мала Русь змушені були об’єднатися з Польщею. Аристо-кратії цих трьох країн вдалося закріпити цю унію в Любліні в 1569 р. Після припинення існування династії Ґедиміна Польща домоглася своєї переваги в унії і центр політичного життя зміщується до Варшави. Україна стає

58

щораз більше територіальним кордоном, вона перетворю-ється у пограниччя польської держави. Руська аристокра-тія спольщується настільки, що приймає католицизм. Та й найвище духовенство, прилучене родинними зв’язками до аристократії, прагнуло підпорядкувати Київську церкву примату Папи (Берестейська Унія 1596 р.). Антагонізм між старою аристократією, визнаною державою, і військово-демократичним елементом коза-ків, які прагнули домогтися однакових прав зі шляхтою, антагонізм між аристократією і селянською масою, яку все більше і більше доводили до стану невільників, Берес-тейська Унія – ось причини тих бунтів, що заповнюють всю історію України з кінця ХVІ аж до половини ХVII ст. Запорізька Січ*, ця федеративна громада козаків на Дніпрі, була, зрозуміло, прихистком усієї армії при-гноблених та збунтованих. Якими були наслідки цієї боротьби? Козакам Укра-їни вдалося визволити майже всю свою територію від польського й католицького елементу. Вони вільно ввій-шли “в унію” і підпорядкувалися “протекції Московської держави”. Угодою, укладеною 1654 р. з Москвою, Богдан Хмельницький, цей революційний гетьман війська запо-різького і всієї України, думав назавжди ґарантувати [територіальну] цілісність і автономію своєї батьківщи-ни, забезпечити демократичні права, якими дуже доро-жили козаки.

* Форпост козацької колонізації, укріплення за порогами Дніпра, засноване в середині ХVІ ст.

59

Марні сподівання! Невдовзі внаслідок Андрусів-ської угоди (1667) Україну було поділено між Польщею і Московією. Головна водна артерія країни, Дніпро, від-нині слугувала кордоном між двома силоміць розірва-ними частинами України. Південну частину підпоряд-ковувала собі Туреччина; внаслідок спеціальної статті [міждержавних] угод ця частина як “вічна пустеля” мала розділяти володіння трьох держав. Краєм спустошення, за волею “дипломатів”, мусіла стати й Київщина, по-всякчас врожайна земля, одна з найнаселеніших з-по-між руських земель. Це був найпагубніший удар, який тоді можна було завдати і територіальній єдності, і неза-лежності України. Певний час козацька автономія утримувалася як Гетьманщина на лівому березі Дніпра і на “вольних зем-лях войська запорозького”. Починаючи з часів володарювання Петра І, імпе-раторам вдалося скасувати згадані залишки козацьких вольностей. 1765 року Гетьманщину повністю підпоряд-ковано імперській владі. А 1775 року за наказом імпе-ратриці Катерини II сама Запорізька Січ була знищена. В міру того, як політична автономія України зни-кала під натиском імперської централізації, народні маси щораз більше потрапляли під ярмо аристократії. Старшинам, цим колишнім виборним начальникам, було надано привілеїв московського дворянства. Згодом Петербурґ посилає цілий загін власників (поміщиків) і віддає їм на користування і народ, і врожайні землі

60

давнього козацького краю, все добре заздалегідь роз-рахувавши. Запорізька Січ зазнала такої ж долі. Ставши здо-биччю куртизанів “великої імператриці”, вона цілком щезає під офіційною назвою “Новоросія”, як її зволили назвати потьомкіни. Саме Петро І, Катерина II та її син Павло І завдали найжахливіших й найсмертельніших ударів нещасній країні. Східна Україна, країна на лівому березі, занепадає знову під ярмом чужоземної аристократії; місцеві роз’єднані власники, щораз більше віддаляються від власного народу, живуть розрізнено. Колись вони поль-щились, а тепер обертаються в московитів. Сільські маси правого берега Дніпра далі перебували під владою польських маґнатів. Міста, знову заселені єв-реями, були віддані ненажерливості єврейських лихварів. Наприкінці ХVII і на початку ХVIII ст. все, що ще лишилося з часів козацтва, безупинно протестує. Всі обурюються проти огидного стану речей і стають під прапори Палія, великого героя народних традицій. Упродовж ХVIII ст. селяни, отримуючи допомогу відважних січовиків і гайдамаків, не припиняють пов-стання, жахливо мстять польським поміщикам, фана-тичним барським конфедератам, а також і єврейським лихварям, які змушені були 1768 року втікати до Умані. Імператриця Катерина II простягнула захисну руку польській шляхті, щоб врятувати її від “нових Хмель-ницьких”.

61

Повсталі селяни й гайдамаки, обмануті обіцянками російського правовірного імперського генерала, були за-слані в Сибір, зазнали тортур або попали в руки поль-ських панів-католиків, котрі їх замордували. Але й шляхетська Польща впала своєю чергою під ударами тої ж “захисної руки”. Невдовзі Катерина II бере участь у поділі королівства Понятовського. Росія захопила майже цілу Правобережну Україну, а Галичина підпала під австрійське володарювання (1773). Політична влада, яку на Правобережній Україні здійснювала Польща, була зламана, але встановлені нею соціальні відносини залишилися незмінними та й доте-пер ще існують. У той же час була приєднана до Австрійської імпе-рії Буковина, північну частину якої майже повністю заселяли тільки українці. Буковину у ХIV ст. завоювала Молдавія і разом з нею у XVI ст. підпала під турецьке ярмо. Австрійські імператори запровадили в цю частину України свою адміністрацію. Треба ще згадати, що ту Україну, яка розташована на сході Карпат, уже в Х ст. підкорили угорці; вони тепер репрезентують арис-тократію цього краю. Підсумовуючи всі ці факти, видно, що історія України характеризується прагненням народу до рес-публіканських і демократичних інституцій. Але позаяк народові цьому завдавали удар за ударом, то він щоразу опинявся під володарюванням чужоземних монархій і аристократій. Те, що цьому народові не вдалося реалізу-вати свій ідеал, було спричинено географічним ста-новищем країни, яка була, по-перше, розташована на

62

шляху, яким проходили кочові народи Азії і, по-друге, водночас вона викликала жадобу великих держав Схід-ної Європи. Ось така основна причина всіх політичних бід України. Щоб там не було, тепер Україна розділена між Австро-Угорщиною і Росією. Вона підкорена кількома верхівками різнорідного походження. Але її народні маси зберігають традиції своєї національної єдності і завжди прагнуть соціальної та політичної незалежності. Русько-українська нація є під теперішню пору цікавим явищем. Її населення складає принаймні 17 мільйонів селян, до яких долучається невелика кіль-кість освічених людей, свідомих патріотів і друзів наро-ду. Таке становище надає особливого характеру сучас-ній літературі, забороненій російським урядом. Найбільший мистецький скарб України – її усна народна поезія. Вона, ця поезія, складається з перека-зів, пісень, повістей, прислів’їв, збережених у пам’яті се-лян. У цьому український народ не поступається жодно-му народові Європи; його лірична поезія – одна з найчу-довіших, і щодо широти своєї тематики, і щодо кількості творів. Епічна поезія України і передовсім її історична поезія може зустріти суперників тільки в сербській, іспанській та новогрецькій літературах. Починаючи з княжих часів аж до таких найновіших подій, як революція угорської аристократії (1848), революція польської шляхти (1863), скасування панщини в Гали-чині (1848), скасування кріпосного права в Росії (1861),

63

всі головні події історії країни знаходять відображення в українській поезії*. Ось що думає про народну поезію України німець-кий поет Боденштедт: “У жодній країні, – каже він, – дерево народної поезії не приносить таких смачних плодів, ніде на-родний геній не відчувається у всій своїй живій ясності, як у піснях українського народу. Зворушливий смуток, поєднаний зі справжніми людськими почуттями, спов-нює пісню, яку співає козак в країнах свого вигнання! Його любовні пісні пройняті ніжністю, яку супроводжує мужня сила. Вони вирізняються вишуканістю і водно-час цнотливістю. Треба визнати, що той, хто може спі-вати такі пісні й знаходити в них насолоду, не може перебувати на низькому ступені інтелектуального роз-витку. Незважаючи на ідейну самобутність українських народних пісень, формою вони лише трохи відрізня-ються від ліричних творів західних країн Європи. В них володарює жінка, і взагалі історія України характери-зується багатьма рисами, що притаманні лицарському світові середніх віків”.

* Поминаючи про давніші збірники, зупинимося тільки на видан-нях останніх двадцяти років. Достатньо згадати чотири величезні томи пісень, які зібрав в Австро-Угорській Україні і упорядкував професор Головацький; три томи пісень з Наддніпрянської Украї-ни, які видав П.Чубинський; том Рудченка, котрий, між іншим, опублікував ще два томи народних оповідань; зрештою, том народних переказів й оповідань, який видав Драгоманов. Істо-ричні пісні видали зі своїми коментарями Максимович, Костома-ров, Куліш, Антонович і Драгоманов. Усі ці видання обіймають разом 10 000 сторінок.

64

Не менш цікавою видається нам думка професора Буслаєва з Москви про нашу епічну поезію: “Малоруська поезія особливо багата історичними піснями або думами, котрі датуються ХVІ і ХVІІ ст. Вони зберігають із покоління в покоління спогади про боро-тьбу козаків проти турків, татар і поляків. Вони оспіву-ють подвиги козаків-героїв та їхніх гетьманів*. У цьому українська поезія істотно доповнює поезію великоросій-ську, яка набагато бідніша історичними традиціями. Українська дума допомагає нам зрозуміти високий сту-пінь, якого могла досягти “фантазія народу”, розвинута й піднесена своїм історичним життям”. (Тобто свободою, яку вже давно скасували в Росії московські царі). У своїй книзі “Епічна Русь” проф. А.Рамбо озна-йомив французьку публіку з деякими епічними та істо-ричними поемами, що їх співають селяни в Україні. Що стосується прозаїчних оповідань, то ось що про них думає цей же автор. “З цих казок і простих оповідань, – каже Рамбо, – можна краще, ніж з епічних пісень, сформувати собі думку про малоруський характер, про дух – то веселий і насмішкуватий, як казка про попа або попадю, то похмурий, як історія про привид, при-страсний у вимогах за справедливість і демократичні права, дух, що дорожить як своїми стародавніми віру-ваннями, так і пам’яттю про давніх героїв, дух, що

*Професор з Москви не згадує тих пісень, котрі оплакують зруй-нування Січі, загарбання її земель “московськими генералами” і закріпачення селян як Росією, так і Польщею, що українська народна пісня порівнює з “чорними хмарами”.

65

вільно дає волю химерній уяві і тому охоче кидається навздогін жар-птиці або прекрасній Настасії, дух, що відо-бражає у своїй безмежній різноманітності мрійливу фан-тазію Німеччини, дотепну вдачу південних народів, гумо-ристичну меланхолію московитів, дух, який, незважаючи ні на що, зберігає свою власну самобутність. Справді, Ма-ла Русь відрізняється від Московії, Німеччини, Угорщини, південних слов’ян, вона щось запозичує в них, але і пере-творює запозичене на своє”. (Revue Politique et Littéraire. “La Petite Russie. Traditions, récits, oeuvres d’art populaires”). Історик слов’янських літератур Талві, критик жур-налу “Аthепаеит” (1874, № 244) і “Saturday Review” (1875, june 5) повторив цю думку майже дослівно. Вивчаючи слов’янських авторів, можна було б створити цілий том подібних висловлювань. Зрештою, надаймо слово московському письменникові Бєлінсько-му, знаменитому засновникові серйозної літературної критики в Росії. У своєму дослідженні про “Слово о пол-ку Ігоревім” Бєлінський висловився так: “Слово о полку Ігоревім” чітко виявляє своє півден-не походження. Витончені форми його мови нагадують теперішню мову Малої Руси. Але те, що найбільше гово-рить на користь малоруського походження “Слова”, то є спосіб буття (habitus) народу, який там зображений. Є щось м’якого, благородного, гуманного у взаєминах героїв поеми. Все вам нагадує південну Русь, де в наші дні знаходимо стільки гуманного й благородного в ро-динному житті; де взаємостосунки статей ґрунтуються на любові; де жінка користується своїми правами. Про-

66

тилежне ж відбувається у Східній Росії. Там сімейні вза-ємини вирізняються грубістю; жінка доведена до стану якоїсь домашньої тварини; шлюбові чужа любов. Порів-няйте спосіб життя малоруських селян із способом жит-тя міських жителів, купців і почасти інших верств Мос-ковщини, і ви переконаєтесь, як і ми, що “Слово о полку Ігоревім” – південного походження. Поетичні й стилістичні особливості, характер лицар-ської відваги, які там зауважуємо, все зближує “Слово о полку Ігоревім” з козацькими піснями Малої Руси... Мала Русь утворювала такий політичний організм, у якому кожен жив громадським життям і в ньому розвився як у природній стихії, індивідуум добре знався на справах своєї батьківщини, вже тоді він їх брав близько до серця. Народна поезія Малоросії повноцінно відобра-жала історичне життя країни. Як багато поезії в тій поезії!” (Вé1іпskу, ОЕиvres сотрl. IV, 89, 236). Народна поезія такої вартості повинна була, без сум-ніву, породити й чудову літературу; якщо сталося інакше, то причиною цьому були політичні умови, які перешкоди-ли Україні утворити вільну і незалежну національну орга-нізацію. Проте, попри всі історичні перешкоди, українсь-ка література дала нам багато пам’яток великої вартості. Література у Східній Європі народжується з поя-вою християнства, а воно було запроваджене в Києві тільки наприкінці Х ст. Святе Письмо, вже давно до того перекладене болгарською мовою, запровадили про-повідники. Перша відома у Києві книга була написана чужоземною для народу мовою, хоча й спорідненою з

67

тією, якою він розмовляв. Ця церковна мова пере-шкоджала вживанню народної мови в літературі. Проте, починаючи з ХІ ст. в Києві, а пізніше в інших містах, особливо у Володимирі-Волинському, Галичі, Чернігові з’являються літописи. Слова і форми народного мовлен-ня починають проглядати крізь церковну мову; релігій-на й догматична оповідь у ній часто переривається “дружинними” оповіданнями, діалогами, промовами, народними оповіданнями, прислів’ями, коротким ви-кладом епічних повістей і навіть віршами. Таким є пе-редовсім “Галицько-Волинський літопис”, який свідчить навіть про певну класичну ерудицію, адже видно, що автор знав Гомера. Професор з Москви Соловйов висловив таку думку про літописи української Руси: “Оповідання південного літописця відрізняються від новгородського літопису багатством деталей, мальовничістю стилю, жвавістю, можна навіть сказати, художністю. “Волинський літопис” вирізняється особливо своєю поетичною формою. У ньому можна помітити вплив пів-денної природи, характер південного народу. А щодо оповідання Суздальського літописця (першого центра країни, котра пізніше стала Московщиною), то він сухий і того недоліку не можна загладити міццю новгород-ського народного мовлення; воно – багатослівне, у нього немає художньості, притаманної південній літературі”*.

* Histoire de Russie. Т. III, 151.

68

Філософський дух літописів засвідчує ті ж самі відмінності. У північних літописах (Суздальському, Вла-димирському, Московському) відбився релігійний місти-цизм, а в Київському, Галицькому проявляється природ-ний геній народу. Південні літописи набагато частіше, ніж інші стають в обороні народних інтересів. Літописи, різні твори релігійної літератури, твори моралістів XI–ХІІ ст., зрештою “Слово о полку Ігоревім”* розглядаються взагалі як безпосередні попередники історії і літератури царської, карамзинської, пушкін-ської тощо імперії. У таких твердженнях можна побачи-ти вплив централістських поглядів уряду на наукові висновки. Близько п’ятнадцяти років тому професор Буслаєв довів безпідставність усіх унітарних концепцій літературної історії давньої Руси. Тому-то було б логічно шукати початки великоро-сійської літератури у колись вільних містах Північної Росії, головно в літературах Новгородської і Псковської республік. А щодо “Літопису Нестора”, “Слова о полку Ігоревім”, то ці твори були прямими витворами місце-вого життя міст давньої України. Отже, ці твори утво-рюють початки української літератури, їх вплив на Пів-нічну Росію був опосередкований. Характер південно-руських літописів, у яких відоб-ражено походження Руси і те, що ми знаємо про існу-вання шкіл в Києві та на Волині; певна освіченість кня-зів, серед яких деякі володіли кількома чужоземними

* Існує французький переклад цієї поеми (див. критику Рамбо “La Russie épique”).

69

мовами, навіть латиною і грекою; їхні бібліотеки, їхні часті зв’язки із чужоземними країнами, – все дає під-ставу стверджувати, що Русь тієї пори, передусім Пів-денна Русь, не поступалася ні в чому культурним краї-нам Західної Європи. Ця Русь не мала нічого спільного з Московією XV і ХVІ ст., за якою зазвичай судять про такі країни Східної Європи, як Русь-Україна, Біла Русь. Ті, хто знає тільки історію Московії, не могли б витворити собі правильної думки про хід цивілізації на Сході Європи. До ХVІІІ ст. Москва справді була майже у варварському стані; освіта була туди запроваджена тільки в часах Петра І під безпосереднім впливом уряду. Було б помилкою думати, що так само сталося в усіх руських країнах, особливо в західній Русі та південній. Розвиток цивілізації в Білій Руси та Україні не був перерваний татарською навалою, шлях до цивілізації не нав’язувався також владою: суспільство цивілізувало се-бе тільки з власної спонуки. Татари зустріли в Москві державне утворення, яке тільки народжувалося. Москва була уярмлена татарами на ціле століття довше, ніж інші руські країни. Коли, завдяки протекції ханів, московська держава почала володарювати над іншими державами Півночі, то вона знищила Республіки Новгорода і Пскова, ліквідуючи тим же ударом усю великоруську культуру ХV ст.*

* Існує чудова праця Буслаєва, в якій цей московський професор, опираючись на великоруські літературні твори ХІV і ХV ст., пока-зує “варварство й антинаціональну політику Москви й законну ненависть усіх старовинних міст Великої Роси, а саме Новгорода, Пскова, Твері та ін. до цього напівтатарського табору”.

70

Інакше йшли справи в Україні та й результати також цілком відрізнялися. Знищення Києва природно трохи призупинило ходу української цивілізації; але тра-диції давньої цивілізації були дуже сильні і тому вони не могли зникнути. Саме починаючи з XV ст., літературний поступ починає відчуватися і в Україні, і в Білій Русі. Цей поступ став особливо помітний після запроваджен-ня в цих країнах (у ХVІ ст.) міської управи і ремісничих цехів, схожих на подібні інституції в Німеччині та в інших державах Європи. Міста Львів, Луцьк, Острог, Київ виявляють у ХVІ ст. всі ознаки європейського Ренесансу; ідеї рефор-мації проникають туди слідом за проповідниками каль-вінізму та социніанізму. Серед членів міських корпора-цій є люди, які володіють грекою і латиною; шляхта підтримує “захисників науки”. З одного боку, утворю-ються релігійні братства і з’являються школи і друкарні, з іншого – друкуються церковні книги, серед яких у XVI ст. маємо переклади Біблії повністю народною мовою*. Для шкіл готуються підручники слов’яно-руської граматики та історії. Школярі пишуть вірші, ставлять вистави-містерії, куди вплітаються комічні інтермедії, зародки, що переростають у справжні театральні п’єси. Літературний рух досягає справді значного роз-маху.

* Яскравим підтвердженням цьому є “Пересопницьке Євангеліє” (1556–1561).

71

З Європи надходить до нас багато новел, легенд, фабліо; їх перекладають і жадібно читають. Змагання проти католицької унії (1596), козацькі бунти надають літературі ще більше життя і пристрасті. Релігійна полеміка, не обмежуючись виключно питання-ми суто спеціальними, торкається питань політичних, національних, суспільних, – питань актуальних. У віршах політичного і громадського звучання, в ус-ній поезії кобзарів (народних бардів) оспівуються ко-зацькі перемоги. Під впливом цих подій релігійна драма видозмінюється і з’являється суто політична драма, го-ловний герой якої Богдан Хмельницький. Літописи і козацькі мемуари долучаються до цієї нової літератури. Завдячуючи об’єднаним зусиллям ремісників, свя-щеників і козаків, школу Київського Братства перетво-рено в Академію, довкола якої групуються другорядні школи різних міст. 1658 року було укладено угоду з Польщею щодо за-снування в Україні двох вільних університетів і визнання свободи освіти, книгодрукування, гімназій, колегіумів та інших інституцій, які важко узгодити з уявленнями європейської публіки про козаків2. Україна в ХVІІ ст. стала театром безконечних воєн, які вели поміж собою Московщина, Польща і Туреччина. В таких обставинах плани 1658 року, звичайно, не могли здійснитися. При всьому тому, вже діючі школи не занепали. Навпаки, вони навіть розвивалися далі. Діти козаків, ремісників і священиків йшли навча-тися у шкільні заклади Західної Європи набагато рані-ше, ніж Петро І здогадався надсилати туди московитів.

72

У Запорізькій Січі були козаки, які знали латину. Вони подорожували за кордоном і особливо добре знали Венецію і навіть Францію та Голландію. Московія, залучена до інтелектуального руху кінця ХVІІ ст., особливо завдяки Петрові І, дістала перших вчителів з українських шкіл. Цар-реформатор оточив себе вченими з південної Руси і аж до 1754 року в його Імперії не було єпископа московського походження*. Позаяк освічені люди південної Руси покидали свою батьківщину, література краю, звичайно, була приречена на занепад. Централізація імперії, до складу якої тоді ввійшла Україна, завдала у ХVIII ст. смертельного удару всім місцевим інституціям, що неминуче спричинило денаціоналізацію самої південної Руси. Ми бачили, як Україна втрачала свою автономію протягом XVIII ст.; саме під ту пору імперський уряд на-казав перекласти російською мовою закони України. Наприкінці того ж століття уряд заборонив національну мову у вищій школі, а на початку ХІХ ст. у зв’язку із заснуванням у Петербурзі міністерства народної освіти, малоруську мову вигнали навіть із початкових шкіл.

* Не будемо зупинятися на бібліографічних посиланнях, яких було б дуже багато. Відзначимо тільки, що дві третини писань, які перед Петром І офіційні історії літератури приписують Росії, взято з української літератури. Половина того, що було написано за період його царювання новою мовою, що наближалася до москов-ської, створили українці, котрі поселилися в Московщині.

Ще зазначимо, що багато літературних малоруських творів було знищено католиками у ХVII i XVIII ст. і що існують козацькі літописи, які офіційна історія російської літератури замовчує.

73

Взявши під свій заряд справи країни, уряд ними майже не займався. Проєкт останнього гетьмана Малої Руси Розумовського, який задумав 1760 року заснувати в Україні університет, не був реалізований. Харківський Університет був заснований щойно 1804 року, а Київ-ський – 1834 року, Новоросійський (в Одесі) – 1865 року. А Московська Росія та уряд заснували Московський Уні-верситет 1775 року, Казанський – 1804 року, а Петер-бурзький – 1819 року. Ось такі причини занепаду освіти і літератури в Україні, а також денаціоналізації вищих верств насе-лення. А проте, під впливом ідей реалізму, демократизму і національних засад ХІХ ст. Україна розпочала віднов-лювати свою літературу. Невпевнена і дилетантська у своїх перших кроках, українська література згодом відтворює свій політичний і соціальний характер. Котляревський, Гоголь-батько, Гулак-Артемовський, Квітка та інші створюють упродовж перших трьох десятиріч нашого століття нову поезію, нову літературу, новий театр, і це все зрозумілою кожному селянинові малоруською народною мовою*.

* Українська література значно вплинула на літературу московську як реакція на її псевдокласицизм, пов’язаний із запитами імпер-ського двору. Пізніше вона слугувала основою великому реформа-торові російської літератури Гоголю-синові, котрий, хоч і українець родом, писав московською мовою. Українські повісті, які створив цей великий талант, започаткували в російській літературі реаліс-тичну школу, ставши прообразом пізнішого роману, який описує народні звичаї.

74

У той же час Ходаковський, Цертелєв, Максимо-вич, Срезнєвський, Лукашевич, Бодянський та інші починають публікувати збірники усної народної твор-чості і повертають шану дослідженням мови україн-ського народу. Компендіуми української історії, перші випуски яких були оприлюднені наприкінці ХVIII ст., стають від-правною точкою у працях історика Бантиша-Камен-ського, який приблизно 1826 року видав свою історію України, написану, правда, офіційною мовою імперії. Після 1840 року професор Бодянський розпочав ориґі-нальне видання козацьких літописів. Цей літературний рух вже дав помітні результати, починаючи з 1830 року. У харківських професорів і вче-них з’являється думка про необхідність національної реставрації України, якщо не політичної, то принаймні літературної. Професори Метлинський і Костомаров – найголов-ніші репрезентанти цього руху. Вони удвох вишукову-вали і збирали пам’ятки народної літератури, творили самобутні поезії, перекладали класичну поезію Заходу малоруською мовою. Крім того, Костомаров створив дві історичні драми. Сатиричні твори проти вищих верств країни, які віддалялися від простого народного життя; сатиричні твори проти вояків, проти державних урядників, моско-витів; пасторальні поезії, де змальовано наївну любов селянина, відданість народу, релігійні почуття, страж-дання сиріт і робітників – такі були взагалі сюжети, які переважно опрацьовували письменники і поети Малої

75

Руси. Тепер до тих творів долучаються ще спомини про героїзм давніх козаків, про втрачену свободу і про боротьбу проти турків і поляків. Наприкінці третього десятиріччя цього століття усі ці ідеї, всі ці теми розвинув Шевченко, найбільший поет України*. Тарас Шевченко (1814–1861) – син народу в повно-му значенні цього слова. Більше, ніж будь-хто інший, він заслуговує на назву народного поета. Народився він кріпаком у поміщика в Київській губернії. Круглий сирота з дитячих літ, він терпів багато мук під час мандрівок, на які пускався, щоб здобути освіту і навчи-тися малярства. Майбутній поет мусів перенести всі випробування. Він був за козачка в поміщика, який ви-рішив послати його до Петербурґу, сподіваючись, що “слуга” зможе своїм талантом давати йому значні при-бутки. Прибувши до Петербурґу, Шевченко познайомився зі своїми співвітчизниками, учнями Академії Маляр-ства, які своєю чергою познайомили його зі знаменитим художником Брюловим. Він за допомогою поета Жуков-ського запропонував Шевченкові суму 2500 рублів, щоб “викупитися” з кріпацтва.

* Німецький читацький загал може про це дізнатися з брошури Обріста “Taras Grigoriewitsch Schewtschenko, ein Kleinrussischer Dichter” (Czernowitz, 1870). Французи, які бажають дізнатися про цього поета, знайдуть відомості у добротній статті Дюрана (Revue des Deux Mondes, 1876). Ця стаття написана з нагоди виходу повного видання творів Шевченка у Празі (“Кобзар”. 1875–1876).

76

Невдовзі Шевченко, закінчивши свої студії в Ака-демії, опублікував 1840 року перший том українських поезій під заголовком “Кобзар”. У його “Причинній” і “Тополі”3 йдеться про нещас-ливу і зворушливу любов дівчини; його “Катерина” ви-кликає обурення читача, розповідаючи йому, як москов-ський офіцер топче ногами віддану любов дівчини з України; його “Наймичка” – це апофеоз самопожерт-вування матері, яка мусить підкинути свого сина, але ціле життя працює служницею в родині, яка його прий-няла; його “Перебендя” розповідає нам про нещастя, які породжує відсутність братерства межи людьми; “Гама-лія” розказує про боротьбу козаків проти турків, які захоплювали українців, щоб робити їх невільниками; “Тарасова ніч”, “Гайдамаки” оповідають про боротьбу, під-триману селянами проти польських гнобителів; врешті маємо багато ліричних поезій, з яких кожна є сльозою, пролитою на руїнах української батьківщини, залишеної на поталу деспотизмові і місцевих панів, і чужоземних, зітханням з грудей патріота, який оплакує надаремність минулих битв, закликом до деспотів і панів, щоб вони змінилися і поєдналися з народом. Такий зміст перших видань “Кобзаря”. Приблизно 1845 року, коли Шевченко як поет уже назавжди здобув собі славу, він поселився в Києві, де познайомився з професором руської історії Костомаро-вим і молодим етнографом Кулішем. Нема сумніву в тому, що поет своєю любов’ю до народу, своєю невбла-ганною ненавистю до кріпацтва, в якому ще жили його

77

рідні брати і сестри, повинен був справити вплив на цих двох учених. Під цю пору Костомаров думав про реставрацію України, спираючись на ідеї, притаманні панславістич-ному рухові чехів, сербів, іллирійців та інших. Він роз-повідав про ці ідеї Шевченкові. Костомаров і Шевченко задумали утворити у Києві таємне панславістичне товариство під назвою “Кирило-Мефодіївське Братство”. Якою була мета, програма цього товариства? Працювати задля просвіти українського селянства, задля його звільнення з кріпацтва. Працювати задля об’єднання усіх слов’ян в одну велику Федерацію. Але ця панславістична злука, задумана у Києві, ні в чому не була схожа на плани московитів, котрих в Європі взагалі сприймають за єдиних представників “руського” панславізму. Костомаров і Шевченко не допускали у свою про-граму візантійської нетерпимості в релігійних питаннях, ані геґемонії одного народу над іншими, а тим часом ці дві однаково несправедливі думки відбилися в поглядах усіх московських панславістів. Український панславізм знайшов своє повне вира-ження у Шевченковій поемі “Єретик”, присвяченій чесь-кому панславістові Шафарику. Поет України висловив у ній таке побажання:

Щоб усі слав’яне стали Добрими братами, І синами сонця правди,

78

І єретиками Отакими, як констанцький Єретик великий! Мир мирові подарують І славу вовіки!

Порівняйте цю поезію з оспівуванням московсько-го орла у Хом’якова, який покликаний своїм громом дати “закони цілому світові”, і ви зрозумієте всю різницю між київським і московським панславізмом. У Шевченка зовсім не було й гадки висунути імпе-рію царя Миколи на чолі об’єднаних слов’ян. У своїх пое-мах “Кавказ” і “Сон” поет засуджував завойовницьку політику, яка поглинає народи, він засуджував політич-ний деспотизм і адміністративний сервілізм, від якого народи німіють:

Од молдаванина до фінна На всіх язиках все мовчить...

Не можна краще схарактеризувати Імперію царя Миколи. Шевченко особливо ненавидів панські привілеї і всяке соціальне рабство. Ця невблаганна поетова нена-висть виражена в низці його поезій. Мовою, яка нагадує мову біблійних пророків, наш поет передрікає панам помсту Божу й народну. Шевченко, як і його друзі, був віруючий, але їхня релігія не мала нічого спільного з ортодоксальним візан-тійським святенництвом; його віра радше була христи-янством а ля Ляменне.

79

У своїх “Неофітах” Шевченко прославляє перших християн, які мужньо протистояли римському деспотиз-мові. Його поезії про “святих царів” (Давида, Володи-мира та ін.) виказують протестантський лібералізм, а поема “Марія” – історичне есе про життя Пресвятої Діви, подане з людської точки зору. Приятелі Шевченка не могли уникнути пересліду-вань. Їх видав 1847 року один студент, син офіцера таємної поліції. Потім один із “приятелів” Костомарова, помічник куратора Київського повіту Юзефович, передав у руки поліції його трактат про слов’янську федерацію. Шевченка, Костомарова, Куліша та кількох інших заслали у віддалені від Києва губернії. Нашому поетові довелося страждати більше, ніж його друзям; його засудили на солдатську службу в одному з батальйонів, розміщеному на березі Аральсько-го моря, і спеціальним розпорядженням поетові було заборонено писати і малювати! Після дев’яти років нестерпного заслання Шевчен-ка одночасно з Костомаровим амністували в 1857 році. 1857–1862 роки були періодом лібералізму, яким теперішній імператор розпочав своє царювання. При-хильники відродження України скористалися з цього, щоб організувати свою працю. У той час з’являються твори українських поетів. П.Куліш публікує нові видан-ня національних авторів. Нарешті виходить щомісячний журнал “Основа”. Заявляють про себе нові таланти, серед яких пані Маркевич (Марко Вовчок) заступає перше місце. Її оповідання випромінюють велику любов

80

до селян. Читацький загал в російській Україні сприй-няв їх прихильно і можна сказати, що напередодні звільнення селян від кріпацтва цей твір Маркевички відіграв роль “Дядька Тома”4. У серії монографій Костомаров оповідає найцікаві-ші епізоди з історії України ХVІ–ХVII ст. Інші праці цього історика присвячені народній історії руських національностей. Костомаров довів зв’язки між історією південної Руси та історією вільних міст і земель давньої Руси, що існували до запровадження московського цен-тралізму. Всі українські патріоти, молоді й старі, беруться за роботу, збирають пісні і народні оповідання, починають укладати словники. Але цього разу вони подолали межі літературного дилетантизму. Тепер народна школа, нау-кові й народні книжки є головним предметом праці українофілів. Куліш і Шевченко готують кожен свій бук-вар (1858–1860). 1859 року молодь київська, харківська, полтавська, чернігівська та з інших міст організовує не-дільні школи, безкоштовні для робочого люду: на жаль, ця праця не тривала довго, бо уряд закрив у всій Росії вже 1862 року всі такі школи. Спонукувані Костомаровим, його однодумці роб-лять складчини, щоб видати низку наукових книжок, з яких кілька з’явилося 1862 року в Петербурзі та Києві. Переклад Євангелія, який витримав цензуру Академії наук, мав невдовзі вийти друком. Це була доба звільнення селян, час, коли готували-ся інші реформи. Доба політичного і соціального руху, викликаного в російському суспільстві новими потреба-

81

ми. Доба [пожвавлення] польського руху, доба вагань уряду. Молодь України займалася усіма політичними, су-спільними та національними питаннями. Молоді люди, походженням з дворян, влаштовуються в селах, живуть серед селян і переймаються їхніми скаргами проти зло-вживань власників і державних урядників, які намага-лися звести до мінімуму і так нужденні земельні наділи, що уряд призначав звільненим селянам. На правому березі Дніпра національно-демократич-ні сподівання України наштовхнулися на проєкти поль-ських патріотів, що намагалися відродити Польщу в ме-жах, які ця країна мала до 1772 року. Польські і російські “властителі” наробили багато шуму, виступаючи проти “української хлопоманії”, яка намагалася, як вони казали, повернути часи Богдана Хмельницького. Доктринери московської централізації розпочали кампанію проти українського сепаратизму. Підступи Каткова, редактора “Московської газети”, його постійні доноси насторожили уряд: деяких молодих людей, багатьох учителів у 1861–1863 роках було засла-но у віддалені губернії імперії. Уряд заборонив 1863 року друкувати малоруською мовою релігійні та науково-популярні книжки, заборо-нив вживати українську мову в початкових школах! Невдовзі Синод заборонив церковним проповідникам вживати “говірки”. Цензура ставала щораз суворішою навіть до наукових праць і до всього, що стосується етнографічних питань. У Росії три чверті українських планів було зірвано.

82

Австрійська Русь давала українцям поле діяльнос-ті, тим паче, що в Галичині з’явився національний рух. Ми вказали, що в Австрії є понад 3 мільйони укра-їнців або русинів, особливо в Галичині. Тут упродовж двох останніх століть церковні школи зберегли традиції південноруської літератури, а в 1830-их роках під впли-вом російської України розпочалося національне відро-дження. Щоб зупинити польський рух, австрійський уряд дозволив 1848 року русинам створити цілком національ-ну політичну партію5, яка, зрозуміла річ, швидко розви-валася завдяки проголошеній 1861 року Конституції. З’явилися руські газети – і проурядові, догідливі, і неза-лежні; утворилися політичні і літературні товариства. Під ту пору початкові школи перейшли до рук україн-сько-руського духовенства; народ отримав право органі-зовувати свої гімназії; у Львівському університеті від-крили кілька кафедр з українсько-руською мовою викла-дання. Конституція проголосила офіційну рівність усіх національностей, серед них і руської або української. Але австрійський уряд невдовзі почав цьому проти-стояти. Безсумнівно, Конституція вже надала щось руси-нам, і їхні права були ґарантовані. Центральний уряд запримітив, що він повинен обережно поводитися з українцями, аби врівноважувати польський вплив. З ін-шого боку, він боявся симпатій русинів до Росії і привид панславізму змушував його спиратися на поляків. Зайнявши таку оманливу позицію, австрійський уряд розпочав провадити “політику гойдалки”: то на користь русинів-українців, то на користь поляків і їхньої геґе-монії.

83

Така політика наробила багато лиха і тим, і іншим. Вона зупинила рівномірний розвиток життя реґіону, заселеного представниками двох національностей. У 1867 р., за висловом одного міністра, віденський уряд “приніс українців у жертву полякам”, ставлячи їх у за-лежність від польської адміністрації. Особливо невдово-лені були русини з тиску, який чинила польська [шкіль-на] Рада на школи краю. Попри все це, в останні роки русинам, тобто австрійським українцям, вдалося задовольнити кілька засадничих вимог: у Галичині виходить 10 періодичних часописів руською мовою, є одна гімназія з повним руським викладацьким складом, в університеті є чотири кафедри; окрім того, варто згадати історичні праці Петрушевича і проф. Шараневича, проф. Ом. Огонов-ського, статистичні праці Навроцького, поезії та опові-дання Федьковича, Франка, Павлика*. Серед співпраців-ників галицьких часописів бачимо вже письменників з російської України. Правда, публікації руською мовою бажають ще багато кращого, але в усіх випадках умови відродження в Галичині української літератури ґаранто-вані і кадри відроджувачів безупинно поповнюються**. Деякі нові українські поети і письменники з Росії роз-почали свою літературну кар’єру в Галичині в той зло-

* Федькович і Павлик є селянського походження, як і Шевченко. ** Цього не можна сказати про Угорську Україну, де національний рух ледве розпочався і де поліція 1877 р. в Мукачеві конфіскувала в одного вчителя-русина збірник українських народних оповідань, упорядкований Драгомановим, і навіть твори Пушкіна, Турґенєва та ін., кваліфікуючи їх як панславістичні та нігілістичні!

84

щасний період, коли в Росії заткнули рота українській пресі. Перше місце серед цих письменників належить романістові Нечуєві. Починаючи з 1863 р., українським письменникам у Росії нічого не залишалося, окрім друкування старих документів та етнографічних матеріалів. Сам росій-ський уряд був змушений заопікуватися деякими із цих праць, бо був зацікавлений в наявності наукових доказів, щоб підтвердити марність польських претензій щодо України. Ось чому російський уряд, репресуючи українські автономістські аспірації, вже 1843 р. утворив у Києві археографічну комісію. Вона видала, починаючи з 1871 р., понад 10 томів документів, що висвітлюють історію українських козаків від ХVІ до XVIII ст. (за редакцією спочатку проф. Іванішева, а потім проф. Анто-новича). Етнологічні видання спочатку видавали приватно окремі люди; вже згадувалося про збірники “Народних пісень і оповідань”; “Прислів’я” оприлюднив Маркович; “Народну музику” – Лисенко і Рубець; “Орнаментику” – пані Косач*. Згодом ці дослідження заохочувало географічне то-вариство Санкт-Петербурґа, яке спорядило на Правобе-режну Україну етнографічно-статистичну експедицію; праці цієї експедиції, якою керував Чубинський, складаються з 7-ми великих томів, з яких 5 вже вийшли друком (1872–1877). Уряд 1873 року дозволив органі-

* Див.: Рамбо “La Russie épique” і його ж статтю “La Petite Russie” в “La Revue Politique et Littéraire” (1876, № 26).

85

зацію одної секції названого товариства у Києві. Цій сек-ції вдалося оприлюднити три томи своїх праць (1874–1876). Усі ці видання привернули до себе увагу вчених у Росії і за кордоном, а Археологічний конґрес 1874 р. в Києві ще вище підніс їх наукову цінність. У доповідях, що їх опублікував вказаний Конґрес, містяться між іншим уривки з “Пересопницького Євангелія”, які редагував Жи-тецький (автор праці “Исторический очерк малороссий-ского звукословия”, відзначеної Імператорською Акаде-мією наук у Санкт-Петербурзі, 1876), і зразки народної орнаментики, видані під редакцією Волкова (Вовка). До того ж, один англійський критик “Історичних пісень України”, що їх видали проф. Антонович і Драго-манов, добре ознайомлений з теперішнім станом речей в Росії, висловився так: “Повірмо, що ні місцева заздрість, ані офіційна вузьколобість не стануть на заваді повному здійсненню починання, яке має розглядатися як належний об’єкт національної гордості”. Побоювання англійського критика справдилися. Цензура лише на короткий час (1873–1876) послабила свої найсуворіші заходи і пропустила, крім київських етнографічних публікацій, кілька оповідань і романів українською мовою, а також низку науково-популярних книжок і одну релігійну працю. А якою мірою публіці потрібні були подібні видання українською мовою, видно з того факту, що їх число в Києві, порівняно з російськими виданнями зросло з 4 % (у 1872/3 рр.) до 23 % (у 1874/5 рр.).

86

Імперський указ, який ми навели, негайно поклав край цьому здобуткові. А втім, останні публікації, забо-ронені цензурою, були цілком невинні. То були, напри-клад, “Пісеньки та оповідання для дітей”, “Про землю і небо”, “Про земне життя”, “Про холеру”, “Про козаків і турків” та ін. Українські публікації не могли бути небез-печні, тим паче, що російська цензура сильно утиску-вала навіть панівну літературу; вона спалила такі книги, як “Природна історія створення світу” Геккеля, “Левіа-фан” Гоббса, заборонила Вольтера (його “Нариси про мо-раль”), Дреппера6, Леккі та ін. На провінції ця цензура ще суворіше лютувала, ніж у столицях. Важко пояснити, які причини спонукали царя ви-дати свій указ. Деякі люди згадують про книжки, вида-ні українською мовою з соціалістичною пропаґандист-ською метою. Але ця пропаґанда тепер продовжується усіма мовами. Зрештою, книжки соціалістичного спря-мування українською мовою не видаються в Росії, їх друкують в Австрії та у Швейцарії, і їх кількість після указу з кожним днем зростає. Цей указ заборонив пуб-лікацію в Росії книг українською мовою, які були цілком безпечні; ось чому цей декрет подвійно абсурдний і до-водить, як далеко може зайти деспотизм, підтримува-ний державним централізмом. Може бути, що він є та-кож результатом інтриг донощиків та злопам’ятних адміністраторів. Такий здогад видається нам добре обґрунтованим, бо в основі указу лежить рапорт комісії, виданий під час перебування царя в Києві восени 1875 року, саме в той час, коли він звільнив з роботи одного з професорів університету7, який провадив етнографічні

87

дослідження своєї країни і водночас опублікував кілька критичних зауважень про діяльність міністра народної освіти графа Д.Толстого. Оскільки останній вважав, що образили його самолюбство, то він помстився професо-рові. Донісши на нього цареві, він був призначений чле-ном комісії з української літератури: ця комісія склада-лася з шефа жандармерії і таємної поліції, генерала По-тапова; міністра внутрішніх справ, колишнього шефа жандармерії, генерала Тімашева, міністра народної ос-віти графа Толстого і таємного радника Юзефовича, який видав Костомарова. Комісія, складена з таких осіб, запропонувала цареві припинити діяльність київської географічної секції, вислати з України і заборонити ме-шкати в столицях двом членам цієї секції – Драгоманову і Чубинському. Саме ця комісія створила указ, про який мовиться. Склад цієї комісії і запропоновані нею заходи мо-жуть створити уявлення про юридичну ситуацію, ство-рену для літератури в Росії. Ступінь моральності письменників у цій країні можна пояснити таким фактом: на момент нашої роз-мови, як і в 1863 р., доноси літераторів і вчених пере-дують і провокують заходи, які схвалює уряд. Цього разу доноси йшли від “Киевлянина”, видав-цем якого є проф. В.Шульґін з субсидією міністерства народної освіти, а також від “Голоса”, в редакції якого бере участь проф. Більбасов і декілька його колег, май-бутні верховоди російської націонал-ліберальної партії, від московського “Русского Вhстника”, що видають про-фесори Катков і Любімов, від київського професора

88

Ґоґоцького, від голови київського слов’янського комітету Ріґельмана та інших. Повне мовчання цих “чесних газе-тярів” залишає вільне поле для діяльності донощиків. Ось такі наслідки впливу, який політична ситуація Росії справляє на письменників і вчених. Таке стано-вище преси в Росії! Але ми більше не будемо зупинятися на цій темі. Безсумнівно, присутні на Конґресі пред-ставники панівної літератури в Росії; зуміють краще, ніж ми, розказати, в якій ситуації вони перебувають. Ми ж повертаємось до указу, що забороняє літе-ратуру південної Руси. Уряд цілком знищив пропаґування серед народних мас гуманістичних знань. В останні роки було роздано десятки тисяч українських видань. У 1874–1876 роках три чверті тих видань були присвячені популяризації науки. Всі прибічники пропаґування наукових знань і демократичної літератури мають за обов’язок протесту-вати проти акту, вчиненого урядом усіх Русей. Але Паризький Конґрес ставить перед собою скром-нішу мету: ґарантувати літературну працю, покращити становище письменників. Зайво доводити, що заборона української літера-тури завдає згубний удар правам письменників цієї країни. Ось чому ми вважали за потрібне повідомити про це Конґрес і подати йому історичний нарис про літера-туру, проскрибовану імперським указом. Все, що людська енергія могла б створити україн-ською мовою, вже наперед заборонено в одній з євро-пейських держав!

89

90

Письменники південної Руси мають такий вибір: або вони заніміють, або змушені будуть покинути свою батьківщину і підпорядкуватися толерантності чужозем-них урядів, або вони повинні будуть знаходити якийсь спосіб, щоб таємно надсилати свої рукописи за кордон, ризикуючи за це вигнанням. Річ у тім, що кожний, хто приносить з собою книгу, надруковану малоруською мовою, кожен, хто тримає у себе малоруську книжку, хоч би це було й Євангеліє, наражається на ту ж небез-пеку. Уряд уже звільнив кількох учителів, бо поліція знайшла в них наукові праці, в яких розглядаються пи-тання української літератури, праці, що раніше дозволя-ла урядова цензура. Членам Конґресу буде легко уявити собі ситуацію, в якій у південній Руси перебуває літе-ратура, письменники й читачі. Порядок денний Конґресу передбачає прийняття ухвал і планів, націлених на покращення теперішнього стану літератури й письменників у різних країнах. Ми не претендуємо на те, щоб запропонувати резолюцію. Ми хочемо тільки подати в яскравому світлі ту кричущу несправедливість, жертвами якої ми є в Росії, і ми впев-нені, що Конґрес не залишиться байдужим до наших ви-мог і знайде якийсь спосіб, щоб прийти нам на допо-могу. Женева, 1 червня 1878 року.

Переклав з французької Ґустав ЦВЕНҐРОШ

91

ПРИМІТКИ ПЕРЕКЛАДАЧА

1 Переклад здійснено за виданням: La littérature oukraї-

nienne proscrite par le gouvernement russe: Rapport présenté au congrès littéraire de paris en 1878 par Michel Dragoma-now. – Genève: Georg, Libraire-èditeur, 1878. – 42 p.

Дієслово «рroscrire», яке тут вжив М.Драгоманов, можна було перекласти українським дієсловом «заборонити». Але ми залишили в перекладі дієслово чужоземного походжен-ня, оскільки автор доповіді вжив його інтенціонально. Переклад же «proscrire» відповідними синонімами спотво-рило б, на нашу думку, намір М.Драгоманова. Річ у тім, що вказане дієслово має, окрім значення «заборонити» («interdire», «prohiber»), ще й інше: «ехіlеr», «s’ехіlеr». Саме на це друге значення хотів делікатно натякнути Драгоманов щодо Віктора Гюґо: адже відомо, що коли Наполеона ІІІ проголосили імператором, ім’я В.Гюґо, котрий покинув Францію, і друзі, і недруги супроводжували епітетом «рroscrit». Крім того, Драгоманов мав намір натякнути ви-датному французькому поетові (а той головував на Конґре-сі), що він знає його громадянські вірші із збірки «Les Châtiments» («Кари», 1853), серед яких є й вірш «Мапа сві-ту», де гнівно засуджено царя-гнобителя народів:

Peuple russe, tremblant et morne, tu chemines, Serf à Saint-Pétersbourg, on forçatdons les mines. Le pôle est pour ton maîtreun cachot vaste et noir; Russie et Sibérie, ô czar! tiran! vampir! Ce sont les deux moitiés de ton funèbre empire; L’une est l’Oppression, l’autre est le Désespoire. (Hugo V. Les Châtiments: Nouvelle édition. –

Paris, 1932. – T. I. – P. 115).

Російський люду, ти бредеш дрожачий і понурий: Кріпак – у Петербурзі, раб – у каторжанських мурах.

Для тебе й полюс – чорна то тюрма й наруга:

92

Росія і Сибір! о царю! о тирани! І кровопивчої імперії – дві грані: Одна – насилля завжди, завжди розпач – друга. (Переклад Ігоря Калинця, спеціально для цього

видання).

Чи не був тут натяк Гюґо на геніального Тараса Шев-ченка? Так чи інакше, із доповіді Драгоманова Гюґо дізнався і про Шевченка, і про українську літературу, проскрибовану російським царатом. Та й сам Драгоманов у своїй доповіді вважав себе вигнанцем, відірваним від рідної української землі. У промові над труною Дра-гоманова д-р Борис Мінцес обґрунтовано заявив: «Заради істини він (Драгоманов. – Ґ.Ц.) поїхав у вигнання» (ЦДІА України у Львові. – Ф. 663, оп. 2, од. зб. 95, арк. 15). Леся Українка пишалася своїм дядьком – політичним вигнан-цем. Та й В.Гюґо поважав усіх вигнанців (див.: Hugo chez Louis–Philippe // Revue des deux Mondes. – 1929. – 1 dé-cembere. – Р. 679).

2 Це уявлення виявилося надто живучим, адже навіть уславлений норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії, автор тексту національного гімну Норвегії Бйорн-стьєрне Бйорнсон, видаючи в Парижі журнал «L’Européen» звернувся 1904 р. до редакції українського німецькомов-ного журналу «Ruthenische Revue» (Відень) з проханням роз’яснити йому, на якій підставі українських козаків (яких він розглядав як людей, заплямованих соромом перед лицем культури) осмілюються подавати перед євро-пейською громадською думкою як національних героїв. Р.Сембратович, редактор «Ruthenische Revue», в одному зі своїх історичних нарисів переконливо розтлумачив вели-кому норвежцю вузлові питання історії України XVII–XVIII ст. (Детальніше див.: Цвенґрош Ґ. М.Б.Бйорнсон на сторожі української мови та української справи // Літера-турний Львів. – 1998. – Ч. 69. – С. 34).

93

3 В ориґіналі помилково – “Липа” (Тіlleul. – Ґ.Ц.). 4 Згадується роман американської письменниці Г.Бігер-

Стоу “Хатина дядька Тома” (1852). 5 Йдеться про створення 2 травня 1848 р. Головної Русь-

кої Ради у Львові в консисторії св. Юра. У «Відозві» від 10 травня 1848 року Головна Руська Рада вперше офіційно проголосила єдність усього українського народу.

6 Працю професора Нью-Йоркського університету Джо-на Вільяма Дреппера «Історія боротьби між релігією і нау-кою» 1895 р. переклав українською мовою Михайло Пав-лик. Машинопис зберігається у ЦДІА України у Львові (Ф. 663, оп. 1, од. зб. № 87).

7 Йдеться про Михайла П. Драгоманова.

ERRATA

Сторінка Рядок Надруковано Має бути 36 36 59

88 91 91 91 91 92 92

3 знизу 6 зверху 1 знизу над приміткою 2 знизу 3 зверху 4 зверху 6 знизу 7 знизу 4 зверху 13 знизу

Tchêque tchêque [рядок пропущено] Вhстника paris èditeur maîtreun on forçatdons тирани! décembere

tchèque tchèque [–]ни, забезпечити усі демократичні права, що дорогі козакам Вhcтника Paris éditeur maître un on forçat dans тиране! décembre

М.Драгоманов, Українська література, проскрибована російським урядом

ЗМІСТ Вступне слово (Микола КОЛЕССА) ............................ 3 Michel DRAGOMANOW La littérature oukraînienne proscrite par le gouvernement russe Rapport présenté au congrès littéraire de Paris en 1878 ........ 6 Михайло ДРАГОМАНОВ Українська література, проскрибована російським урядом (з французької переклав Ґустав ЦВЕНҐРОШ) ................ 50 Примітки перекладача .................................….....….91

Михайло ДРАГОМАНОВ

Українська література, проскрибована російським урядом

Ориґінал-макет підготовано у відділі автоматизації Наукової бібліотеки ЛНУ ім. І.Франка Завідувач Мирослава Доманська

la littérature oukraїnienne prosсrite par le gouvernement russe. rapport présenté au congrès...

Documents