ПЕДАГОГІКАlnau.lviv.ua/lnau/attachments/145_Мисак Н.Ф... · 6 ПЛАНИ...

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет Кафедра

агротехнологій і екології філософії і політології

ПЕДАГОГІКА МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

ДЛЯ МАГІСТРІВ УСІХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ

Львів 2011

2

Рекомендовано до друку

методичною радою ЛНАУ

Протокол № 8 від 29.03. 2011 р.

УКЛАДАЧ: к.і.н. Н.Ф.Мисак

Відповідальний за випуск: к.філос.н., доц. Р.А.Наконечний

Рецензенти: к.філос.н., доц. М.В.Адамчук,

к.філол.н., доц. Р.В.Кюнцлі

Публікується за авторською редакцією

© Львівський національний аграрний

університет, 2011

3

СТРУКТУРА СЕМІНАРСЬКОГО КУРСУ

Теми Кількість

годин

Тема 1. Предмет і завдання педагогіки. Методи наукових

педагогічних досліджень.

2

Тема 2. Основи історії європейської школи і педагогічної думки. 4

Тема 3. Школа, освіта і педагогічна думка України. 2

Тема 4. Сучасні системи освіти. 2

Тема 5. Проблеми розвитку особистості та їх значення для

виховання.

2

Тема 6. Філософські і психолого-педагогічні засади українського

виховання.

2

Тема 7. Основні напрями, методи та форми виховного впливу. 2

Тема 8. Група як різновид виховуючого середовища. 2

Тема 9. Професія педагога і педагогічна комунікація. 2

Тема 10. Дидактика. 2

Тема 11. Форми організації навчання. 2

Тема 12. Методи і засоби навчання в сучасній школі. 2

Тема 13. Сучасні технології в освіті. 2

Всього 28

4

ВСТУП

Початок другого тисячоліття характеризується глобалізацією суспільного

розвитку, зближенням націй, народів, держав, відбувається перехід від

індустріального до інформаційно-технологічного суспільства, яке значною

мірою базується на інтелектуальній власності, знаннях і обумовлюється рівнем

наукового потенціалу країни. Відповідно в нових умовах зростає роль вищої

освіти.

Розвиток України має визначатися у загальному контексті європейської

інтеграції з орієнтацією на фундаментальні цінності загальносвітової культури.

Передбачається здійснити перехід до динамічної ступеневої підготовки

фахівців, оволодіння ними сучасними інноваційними технологіями. Досягнення

цієї мети потребує модернізації теоретико-методичних засад вищої освіти,

підготовки нової джерельної бази науково-методичного забезпечення.

Стратегія розвитку сучасного українського суспільства в умовах

соціально-економічних реформ об’єктивно потребує підвищення вимог до

освітньої системи та професійної підготовки фахівців високої кваліфікації.

Це, в свою чергу, суттєво підвищує роль такої навчальної дисципліни, як

педагогіка. Вона вивчає закони і закономірності управління педагогічним

процесом у навчальних закладах різних типів. Метою останніх є підготовка

спеціалістів вищої кваліфікації, здатних після здобуття відповідної освіти

включитися у виробничу діяльність, вирішувати виробничі або наукові

завдання і відповідати за їх вирішення. Результативність такої системи

вимірюється соціальною та професійною адаптацією її випускників. Це, у свою

чергу, зумовлює необхідність засвоєння майбутніми спеціалістами новітніх

знань у галузі науки й техніки, ознайомлення із сучасними інформаційними

технологіями, а також максимального розвитку активності та самостійності

студентів.

Основні завдання курсу «Педагогіка» – поглиблення, розширення,

інтеграція знань з педагогіки, педагогічної майстерності, навчально-виховних

технологій; практичне опанування студентами різними формами організації

навчального і виховного процесів у середніх і вищих закладах освіти;

виховання у магістрів особистісних якостей майбутнього педагога,

відповідального ставлення до ролі вчителя, викладача, прагнення постійно

займатися самонавчанням, саморозвитком, самовдосконаленням. Загалом

опанування цього курсу сприятиме вихованню у магістрів особистісних якостей

не лише ефективного працівника, а й майбутнього педагога.

В результаті вивчення курсу студенти повинні знати:

місце і значення педагогіки у системі психолого-педагогічних наук;

цілі і завдання навчання;

історію виникнення і розвитку зарубіжної та вітчизняної освіти;

погляди на особливості навчально-виховного процесу визначних

педагогів-теоретиків;

основоположні державні нормативні документи про функціонування

освіти в Україні;

5

новітні педагогічні технології;

основи педагогічної майстерності;

кодекс цінностей українського національного виховання;

закономірності, принципи, форми і методи та інші компоненти

навчально-виховного процесу;

Студенти повинні вміти:

застосовувати набуті знання у реальному навчально-

виховному процесі;

володіти основними навичками проведення занять у

навчальному закладі;

критично осмислювати негативні явища у навчальних

закладах;

організовувати власну діяльність у навчальному закладі та

навчальний процес з конкретної навчальної дисципліни.

6

ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Тема 1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ПЕДАГОГІКИ.

МЕТОДИ НАУКОВИХ ПЕДАГОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

(2 год.)

План

1. Педагогіка як наука.

2. Система педагогічних наук.

3. Характеристика основних педагогічних категорій.

4. Методи наукових педагогічних досліджень.

Розпочинаючи вивчення першої теми курсу, студентам варто звернути

увагу на те, що педагогіка є наукою, яка покликана гарантувати існування та

розвиток суспільства. Вона виникла і розвивалась як теорія виховання

підростаючих поколінь. Зумовлено це тим, що людина, її духовні та фізичні

якості формуються в дитинстві, підлітковому віці та юності. Саме у ці періоди

життя розвиток особистості відбувається найбільш інтенсивно, формуються

найголовніші її риси та особливості – розумові та фізичні сили, основи

світогляду, переконань, моральних почуттів, риси характеру, спрямованість

потреб, інтересів, уподобань тощо. Тому істотні прогалини і недоліки у

вихованні, допущені в ранньому віці, ліквідувати пізніше надзвичайно важко, а

іноді й неможливо.

Педагогіка формувалась у процесі розвитку людської цивілізації. Однак

до ХVІІ ст. вона розвивалась в межах філософії. Становлення педагогіки як

самостійної науки пов’язане з ім’ям чеського педагога Яна Амоса Коменського,

який у праці “Велика дидактика” (1632), заклав основи сучасної теорії

навчання.

Педагогіка – наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку

особистості. Однак варто наголосити, що досліджує ці процеси педагогіка

лише у властивих їй межах, розглядає у них тільки педагогічний аспект. Вона

вивчає, на яких загальнопедагогічних засадах, завдяки яким засобам виховної

роботи потрібно будувати виховний процес, освіту і навчання людей різних

вікових груп в освітніх закладах, в усіх типах установ, організацій і трудових

колективів.

Об’єктом педагогіки є людина, що бере участь у навчально-виховному

процесі, а предметом педагогіки – особлива сфера суспільної діяльності з

виховання людини, складовими частинами якої є освіта і навчання (Іноді можна

зустріти в підручниках твердження, що предметом педагогіки є навчально-

виховний процес).

Розглядаючи друге питання, слід звернути увагу, що структура сучасної

педагогіки відображає зв’язки і відносини, які виникли під час історичного

розвитку педагогічних знань, визначає місце кожної з педагогічних наук, її роль

7

для педагогічної практики. Нині педагогічна наука об’єднує до двадцяти

педагогічних галузей. Їх кількість зростає залежно від суспільних потреб.

Певною мірою вони спираються на структуру та принципи загальної

педагогіки, будучи її «дочірніми» і водночас самостійними науками. Педагогіка

є системою наук, до складу якої входять: загальна педагогіка; вікова педагогіка;

спеціальна педагогіка, або дефектологія; історія педагогіки; шкільна гігієна;

галузеві педагогіки; функціональна педагогіка; соціальна педагогіка;

порівняльна педагогіка та методики викладання окремих дисциплін. Студентам

доцільно акцентувати увагу на основних проблемах та предметі дослідження

кожної з галузей.

Характеризуючи понятійно-категоріальний апарат, зверніть увагу, що він

являє собою систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення.

До основних педагогічних категорій відносяться виховання, освіту і

навчання. Виховання – соціальне явище, властиве тільки людям, одна зі сфер

суспільно-необхідної діяльності. Виховання – цілеспрямований та

організований процес формування особистості. Зверніть увагу, що в педагогіці

поняття «виховання» вживається у широкому і вузькому педагогічному

значенні і широкому та вузькому соціальному значенні.

Навчання – це спеціально організований, цілеспрямований і керований

процес взаємодії вчителів і учнів, спрямований на засвоєння знань, умінь,

навиків, формування світогляду, розвиток розумових сил і потенціальних

можливостей учнів, закріплення навиків самоосвіти у відповідності з

поставленою метою Навчання – процес двосторонній: він включає в себе

діяльність учня (учіння) і діяльність педагога (викладання). Основу навчання

складають знання, уміння і навики.

Освіта – результат навчання. Освіта – це об’єм систематизованих знань,

умінь, навиків, способів мислення, якими оволодів учень. Зверніть увагу, що

поняття «освіта» означає також сукупність і функціонування освітньо-виховних

установ різних типів та ступенів (початкових, середніх та вищих шкіл, курсів,

позашкільних закладів тощо).

Виховання, освіта і навчання – три найважливіші напрями педагогічної

діяльності, які органічно пов’язані між собою і доповнюють один одного.

Останнє питання семінарського заняття присвячене характеристиці

методів наукового педагогічного дослідження. Саме за допомогою їх

відбувається науково-педагогічне пізнання, що являє собою рівноправну творчу

взаємодію педагогічної теорії і практики. Метод наукового педагогічного

дослідження – це спосіб здобуття, виявлення достовірних, переконливих

фактів про реальну педагогічну дійсність, знань про наявні між її явищами

зв’язками і залежностями, про закономірні тенденції їх розвитку, узагальнення

здобутих знань та їхньої оцінки. Система методів наукового педагогічного

дослідження складається з власне педагогічних, а також методів, запозичених

педагогікою з інших наук (філософії, соціології, історії, психології, фізіології та

ін.). Різноманітні методи педагогічного дослідження можна поділити на три

основні групи:

8

Емпіричні методи педагогічного дослідження (спостереження,

опитування (бесіда, інтерв’ю, анкетування), тестування, рейтинг,

вивчення продуктів діяльності досліджуваних (письмових, творчих,

графічних, контрольних робіт), вивчення й узагальнення педагогічного

досвіду, педагогічний експеримент).

Теоретичні методи педагогічного дослідження (метод вивчення

наукової літератури; метод вивчення нормативних та інструктивно-

методичних документів; метод аналізу шкільної (вузівської), вчительської

й учнівської документації; складання бібліографії; реферування;

конспектування; анотування; цитування; історико-генетичний метод;

метод моделювання; а також такі розумові процедури логічного

мислення, як аналіз, синтез, класифікація, типологізація, абстрагування,

порівняння, узагальнення та ін.).

Методи математичної статистики (реєстрація, ранжування,

шкалування тощо).

Студентам необхідно звернути увагу на особливості використання кожної

із груп методів, а також охарактеризувати найбільш поширені методи в

педагогіці.

В сучасних педагогічних дослідженнях здебільшого переважає

комплексний підхід до вибору і використання методів. Це забезпечує

можливість одержання достовірних переконливих результатів.

Теми доповідей та рефератів 1. Законодавство про освіту України: загальна характеристика.

2. Специфіка розвитку вищої освіти в період глобалізації.

3. Методика науково-педагогічного дослідження.

4. Теоретичні методи педагогічного дослідження: загальна характеристика.

5. Емпіричні методи в педагогіці.

6. Основні вимоги до проведення та логіка педагогічного дослідження.

7. Система педагогічних наук та місце в ній педагогіки вищої школи.

8. Філософія освіти ХХІ ст.

Бібліографічний список 1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України : Історія. Теорія :

Підручник для студентів, аспірантів та молодих викладачів вищих

навчальних закладів / А.М.Алексюк. – К. : Либідь, 1998. – 558 с.

2. Кузьмінський А. Педагогіка вищої школи : Навч. посібник /

А.Кузьмінський. – К. : Знання, 2005. – 486 с.

3. Педагогіка вищої школи : навчальний посібник / [Курлянд З.Н., Хмелюк

Р.І, Семенова А.В. та ін.] ; за ред. З.Н.Курлянд. – 2-ге вид., перероб. і доп. –

К. : Знання, 2005.

4. Фіцула М.М. Педагогіка вищої школи : навч. посіб. / М.М.Фіцула. – К. :

«Академвидав», 2006. – 351 с.

9

5. Волкова Н.П. Педагогіка : Посібник для студентів вищих навчальних

закладів / Н.П.Волкова. – К. : Видавничий центр «Академія», 2003. – 576 с.

6. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка : Навч. посіб. / Н.Є.Мойсеюк. – 3-е вид. доп. –

К., 2001. – 367 с.

7. Основи педагогіки : Навч. посібник / І.В.Распопов, Н.П.Волкова,

О.І.Переворська та ін. – Дніпропетровськ, 1999. – 326 с.

8. Подласий И.П. Педагогика : Новый курс: Учеб. пособ. для студентов

вузов. В 2-х кн. / И.П.Подласий – М., 2003. – 583 с.

9. Фіцула М.М. Педагогіка : навч. посіб. для студентів вищих педагогічних

закладів освіти / М.М.Фіцула. – К. : Видавничий центр «Академія», 2001. –

528 с.

10. Андрущенко В. Вища освіта в контексті глобалізації / В.Андрущенко //

Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. – К., 2002.

– Вип. 9. – С. 3–13.

11. Чернілевський Д.В., Томчук М.І. Педагогіка та психологія вищої школи :

Навчальний посібник / Д.В.Чернілевський, М.І.Томчук. – Вінниця, 2006. –

403 с.

12. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка : Теорія та історія : Навч.

посібник / В.М.Галузинський, М.Б.Євтух. – К. : Вища школа, 1995. – 168 с.

Тема 2. ОСНОВИ ІСТОРІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ШКОЛИ І

ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ

(4 год.)

План

1. Антична педагогіка.

2. Особливості освітньо-виховної практики та педагогічної думки в епоху

Середньовіччя.

3. Школа і педагогічна думка епохи Відродження.

4. Становлення і розвиток класичної європейської педагогіки

(Я.А.Коменський, Й.Гербарт, Ф.-А.Дістервег, Й.Г.Песталоцці).

5. Педагогічна думка ХІХ–ХХ ст.

Педагогіка пройшла тривалий етап становлення, сягаючи корінням

стародавнього світу. Як свідчать археологічні, палеографічні, етнографічні

джерела, задовго до будь-якої цивілізованої історії людства виховання дітей

здійснювалося шляхом поступового залучення людини до життя роду або сім’ї.

Розпочинаючи вивчення першого питання, студентам необхідно з’ясувати

фактори, що сприяли масовому розвитку школи і трансформації виховання з

виключно сімейної функції у спеціально організоване суспільне явище.

10

Студентам слід звернути увагу, що європейська система освіти бере свої

витоки з античної педагогіки. У Стародавній Греції склалися дві системи

виховання – афінська і спартанська. Характеризуючи першу, слід наголосити на

її меті (формування гармонійно розвиненої особистості) та особливостях

(переважно індивідуальний характер; акцент на розумовому, естетичному,

моральному і фізичному розвитку; роздільне з 7-ми річного віку виховання

хлопчиків та дівчат; використання фізичного покарання). Також доцільно

розглянути основні типи шкіл в Афінах (приватні школи граматистів та

кіфаристів; мусична школа; державні школи-гімназії; елементарні школи

грамоти; філософські школи; академія; лікей; кіносара) та особливості

навчального процесу.

На відміну від афінської, спартанська система виховання мала на меті

виховати з хлопчиків суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток – воїтельниць-

амазонок, які б за силою і спритністю не поступалися чоловікам. Характерними

рисами спартанського виховання були: культ тіла; значна увага до фізичної

підготовки та витривалості; зневага до інтелектуального виховання. Навчання

хлопців з 7 річного віку здійснювалося у спеціальних державних школах

інтернатного типу (агелах), причому кожен рік навчання закінчувався агоном

(публічним випробуванням). Загалом виховання спартанця тривало до

досягнення ним 30-річного віку.

При висвітленні даного питання також доцільно порівняти особливості

навчання і виховання жінок у Спарті та Афінах.

Давньоримська система освіти являла собою дещо видозмінену

давньогрецьку. На ній суттєво позначилася система соціального розшарування

населення (діти плебеїв та патриціїв навчалися в різних школах). Ще однією

характерною рисою освітньої системи Стародавнього Риму була значна роль

сімейного виховання в процесі формування особистості. У 1–5 ст. н.е. почала

зароджуватись професійна освіта (виникли спеціальні школи лікарів, юристів,

архітекторів), а також створювались спеціальні навчальні заклади для жінок

(жіночі граматичні та риторичні школи).

Філософсько-педагогічна думка того часу найбільш яскраво відображена

у працях Сократа, Платона, Арістотеля, Ціцерона, Квінтіліана. Студентам

необхідно детальніше проаналізувати основні педагогічні ідеї зазначених вище

мислителів Античності.

При висвітленні другого питання доцільно наголосити, що середньовічна

система освіти перебувала під впливом християнської ідеології, яка різко

негативно сприйняла античну культуру як язичницьку.

В цей період у Західній Європі склалося кілька типів виховних систем:

церковне (духовне виховання), представлене парафіяльними,

монастирськими та кафедральними, або єпископськими школами;

рицарське виховання, яке здійснювалось при дворі сюзерена;

бюргерське виховання, представлене гільдійськими і цеховими школами,

а згодом міськими початковими школами, що фінансувались за рахунок

магістрату.

11

Характеризуючи середньовічну систему освіти слід значну увагу

приділити передумовам виникнення та особливостям функціонування

середньовічних університетів. Першим таким навчальним закладом вважається

Болонський університет, заснований 1158 р. Згодом були відкриті університети

в Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1215), Празі (1346).

Педагогічна тематика цього періоду найбільш яскраво розроблена у

творчості відомих вчених-схоластів Ф.Аквінського (1225–1274) та П.Абеляра

(1079–1142).

Розпочинаючи вивчення третього питання, студентам необхідно звернути

увагу на особливостях епохи Відродження (ХІV–ХVІ ст.). На зміну

середньовічному аскетизму у світогляді цієї епохи відроджується античний

ідеал діяльної, гармонійно розвинутої людини. Ідеї гуманізму знайшли

відображення як у поглядах на виховання, так і в організації практичної роботи

шкіл. Превалюючими рисами освіти стали: повага до дитини, увага до її потреб

та психологічних особливостей, прагнення до фізичного розвитку, заперечення

фізичних покарань. Значна увага приділялася фізичному та естетичному

вихованню дітей, вивченню рідної мови, природничих наук, літератури,

мистецтва. Гуманісти наголошували на поглибленні та розширенні змісту

освіти, привабливості й організації навчання, широкому використанні

наочності.

Основними типами навчальних закладів і надалі залишались міські

школи, латинські школи підвищеного типу (колегіуми, гімназії), державні та

приватні школи для дівчат (в яких навчалися переважно діти заможних

батьків), університети.

Педагогічна думка цієї епохи збагатилася творами і педагогічною

практикою багатьох педагогів-гуманістів, зокрема Вітторіно да Фельтре (1378–

1446), Еразма Роттердамського (1469–1536), Мішеля Монтеня (1553–1592),

Томаса Мора (1478–1535) тощо.

Становлення і розвиток класичної європейської педагогіки пов’язані з

іменем відомого чеського педагога Яна-Амоса Коменського (1592–1670).

Висунувши ідею загального навчання, він створив систему виховання,

доступну для народу, пропонуючи відкривати у містах і селах загальнодоступні

школи, проголошуючи рівне право на освіту хлопчиків і дівчаток, спільність

навчання. Наголошував на необхідності враховувати в навчально-виховному

процесі природні, вікові та психологічні с особливості дітей. Я.-А.Коменський

також автор першої класифікації психологічних особливостей учнів та

засновник класно-урочної системи навчання. Він розробив нову дидактику,

обґрунтував найважливіші дидактичні принципи. Підкреслював, що велика

роль в навчально-виховному процесі належить педагогу. Я.-А.Коменський

вважав, що всі успіхи в навчанні й вихованні залежать від учителя, його знань і

вмінь. Але у всіх недоліках також винен, насамперед, учитель. Разом з тим він

розумів важливість функцій, які виконує педагог в суспільстві, а тому вимагав

відповідного до нього ставлення.

Ще одним представником класичної педагогіки є німецький педагог

Йоган Фрідріх Гербарт (1776–1841). Його педагогічні ідеї представлені в таких

12

працях: «Загальна педагогіка, виведена із мети виховання» (1806), «Підручник

психології» (1816), «Нариси лекцій по педагогіці» (1835). Автор концепції

«виховуючого навчання». Він стверджував, що навчання і виховання є

тотожними поняттями; виховання здійснюється через процес навчання. Мету

виховання вбачав у формуванні людини, що вміє пристосовуватись до існуючої

ситуації, що поважає встановлений правопорядок і підкоряється йому. Сам

процес виховання Й.-Ф.Гербарт поділив на три розділи: управління, навчання і

моральне виховання. Допускав у процесі виховання такі засоби як погроза,

покарання (в тому числі й тілесні), наказ, заборона. Ним була розроблена

система різноманітних покарань, яка широко застосовувалась у німецьких

гімназіях і французьких ліцеях.

Значний внесок у розвиток класичної педагогіки здійснив німецький

педагог Фрідріх-Вільгельм-Адольф Дістервег (1790–1866). Автор понад 20

підручників, зокрема «Посібника для освіти німецьких вчителів». Він активно

обстоював ідею загальнолюдського виховання, тобто єдності любові до всього

людства і до свого народу. Мету виховання вбачав у гармонійному розвитку

людини на основі принципів природо відповідності, культуровідповідності,

самодіяльності. Він вважав, що виховання має стимулювати природні задатки

людини. Заперечував покарання і насильство в процесі виховання, як такі, що

суперечать людській природі. Розробив концепцію розвиваючого навчання. Ф.-

В.-А.Дістервег стверджував, що навчання має виховуючий характер, воно

формує переконання, мораль та особистість загалом; головне завдання

навчання вбачав у збудженні пізнавальних здібностей учня.

Швейцарський педагог-класик Йоган-Генріх Песталоцці (1746–1827)

увійшов у світову історію педагогіки тим, що утримував на власні кошти школи

для бідних. Основну роль відводив вихованню, яке повинно забезпечити дітям

поступовий, різносторонній і гармонійний розвиток природних задатків,

здібностей, трудову підготовку, фізичний і духовний розвиток дитини. Одним з

перших досліджував проблему взаємозв’язку школи і сім’ї в процесі виховання.

Стверджував, що навчання повинно мати психологічну основу, тобто має

базуватись на чуттєвому пізнанні, причому необхідно враховувати фізичні і

психічні особливості учнів. Основоположник теорії та методики початкового

навчання рідної мови, арифметики, геометрії, географії.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Європі виникає ціла низка

реформаторських педагогічних течій, представники яких прагнули побудувати

нову школу, яка б виховувала ініціативних, всебічно розвинених людей,

здатних у майбутньому стати підприємцями, активними діячами в різних

галузях державного і громадського життя. Ці течії вирізнялись негативним

ставленням до традиційної теорії та практики навчання і виховання, глибокою

повагою та інтересом до особистості дитини, новими шляхами розв’язання

педагогічних проблем; їх характерними ознаками було поєднання інноваційних

ідей з практичною інноваційною діяльністю, яка відбувалась в

експериментальних начало-виховних закладах. Серед таких течій слід

відзначити теорію «вільного виховання» (представлена іменами педагогів

новаторів Е.Клей та М.Монтессорі), «експериментальну педагогіку»,

13

«педагогіку особистості», вальдорфську педагогіку, теорію «громадського

виховання» і «трудової школи» тощо. При вивченні даного питання студентам

доцільно детальніше з’ясувати особливості цих педагогічних течій.

Теми доповідей та рефератів 1. Педагогічні погляди Арістотеля.

2. Перші європейські університети, їх права, структура, типи.

3. Педагогічна система Я.А.Коменського.

4. Ідея гармонійного виховання Й.Г.Песталоцці. Теорія елементарної освіти.

5. Теорія виховання і навчання Ф.-А.Дістервега.

6. Вальдорфська педагогіка.

7. Теорія «вільного виховання».

Бібліографічний список 1. Волкова Н.П. Педагогіка : Посібник для студентів вищих навчальних


2. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка : Теорія та історія : Навч.

посібник / В.М.Галузинський, М.Б.Євтух. – К. : Вища школа, 1995. – 168 с.


К., 2001. – 367 с.



5. Кравець В.П. Історія класичної та зарубіжної педагогіки та шкільництва /

В.П.Кравець. – Тернопіль, 1996. – 276 с.

6. Коменский Я.А. Избранные сочинения : В 2 т. / Я.А.Коменский – М., 1982.

7. Педагогіка : Хрестоматія / Уклад. А.І. Кузьмінський, В.Л. Омеляненко. – К.

: Знання-Прес, 2003. – 700 с.

8. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики / За ред. А.Пискунова. –

М., 1971. – 684 с.

9. Я.Коменский, Д.Локк, Ж.Руссо, И.Песталоцци. Педагогическое наследие

/ Сост. В.Кларин, А.Джуринский. – М., 1982. – 589 с.

10. Джуринский А.Н. История зарубежной педагогики. Учебное пособие для

вузов / А.Н.Джуринский. – М. : Издательская группа «Форум» – «ИНФРА-

М», 1998. – 272 с.

Тема 3. ШКОЛА, ОСВІТА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА УКРАЇНИ

(2 год.)

План

1. Школа, освіта і педагогічна думка Київської Русі.

2. Відродження українського шкільництва кінця ХVІ – першої половини

ХVІІІ ст.

14

3. Розвиток освіти і педагогічна думка на українських землях під владою

Російської імперії.

4. Розвиток освіти на українських землях під владою Австро-Угорської

імперії.

5. Основні тенденції в розвитку українського шкільництва у ХХ ст.

Розпочинаючи вивчення даної теми, слід звернути вагу, що освіта в

Київській Русі виникла задовго до запровадження християнства, вона була

представлена язичницькими школами, які задовольняли утилітарні потреби

київської правлячої верхівки. З початком проникнення християнства на Русі

виникають школи перших християнських общин. Хрещення Русі ознаменувало

собою формування на державному рівні освітньої політики, яка сприяла

централізації східнослов’янських земель навколо Києва, зміцненню

давньоруської державності, зв’язків з країнами Європи. Реалізувалася ця

політика за рахунок створення т.зв. двірцевих шкіл, які готували кадри для

державного управління, церковної організації, розвитку культури, і де

навчалися діти знаті. У 1086 р. при Андріївському монастирі була відкрита

перша в Європі школа для дівчат.

Наприкінці ХІ ст. в Давньоруській державі виникає новий тип навчальних

закладів – монастирські школи, де навчалися ті, хто поповнював лави ченців.

Приблизно в цей же час в пам’ятках давньоруської писемності з’являється

поняття «навчання грамоти», під яким розуміли елементарну початкову освіту.

Студентам доцільно звернути увагу також на особливостях організації та

методиці навчання в Давньоруській державі.

При висвітленні другого питання слід наголосити на чинниках, що

впливали на розвиток освіти наприкінці ХVІ – в першій половині ХVІІІ ст.

Політична, національна та релігійна ситуація на українських землях в цей час

зумовила існування двох напрямів освіти: православного (братські школи;

школи, засновані сільськими общинами; школи при православних церквах і

монастирях; січові й козацькі школи); католицького (школи католицьких

орденів). На українських теренах також функціонували уніатські школи і

школи протестантських общин. Студентам варто детальніше проаналізувати

особливості функціонування цих навчальних закладів, зокрема братських шкіл,

які можна назвати унікальними явищем в історії вітчизняної освіти. В контексті

даного питання зверніть увагу мету, завдання, характерні риси такого феномену

як козацька педагогіка.

Першими національними закладами вищого типу стали Острозька

слов’яно-греко-латинська школа (1576–1636) та Києво-Могилянська академія

(1632–1817). Вони характеризувалася високим рівнем освіти і

висококваліфікованими викладачами. Зокрема, Києво-Могилянська академія

упродовж двох століть була справжнім центром освіти, науки і культури не

лише українського народу, а й усього слов’янського світу. Вона являла собою

15

справді демократичний і водночас елітний навчальний заклад, у якому

навчалися студенти з різних країн.

Проаналізуйте особливості організаційної структури та навчального

процесу в академії, які детально висвітлені в книзі З.Хижняка «Києво-Моги-

лянська академія».

Педагогічна думка цього часу представлена іменами Петра Могили, Івана

Вишенського, Памво Беринди, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського,

Феофана Прокоповича та Григорія Сковороди.

З другої половини ХVІІІ ст. після входження Лівобережної України до

складу Російської імперії, шкільна справа на Україні розвивалася як одна із

складових частин загальноімперської системи освіти і відповідно до змін, які

відбувалися в соціально-економічному та політичному житті країни. Українські

школи зазнають впливу русифікаторської політики царського уряду. З початку

ХІХ ст. все більше виявляються риси централізації та уніфікації освіти за

загальноімперським зразком.

При висвітленні даного питання студентам доцільно наголосити на

особливостях імперської політики в галузі освіти (трансформація колегій у

духовні семінарії; Валуєвський циркуляр (1863), що забороняв видавати

українською мовою навчальні посібники і книги для «початкового читання»;

Емський указ (1876) про заборону української мови в школах).

Зверніть увагу на особливостях початкової, середньої, професійної та

вищої освіти на українських землях у складі Російської імперії. Початкова

освіта, представлена парафіяльними школами та повітовими училищами, була

єдиним доступним типом навчальних закладів для українського населення. З

1864 р. почали створюватися земські школи. Розгляньте також особливості

функціонування недільних шкіл, які в умовах заборони української мови стали

зародком національної школи, засобом збереження українських освітянських

традицій. Осередками середньої освіти були гімназії (давали класичну освіту)

та реальні училища (давали природничу освіту, а їхні випускники мали право

вступу лише на природничі факультети університетів). Середня освіта була

недоступною для широких верств населення України внаслідок високої плати

за навчання. З 1860-х рр. почали функціонувати учительські семінарії –

педагогічні навчальні заклади для підготовки вчителів народної (початкової)

школи.

Осередками вищої освіти були насамперед класичні університети –

Харківський (1805), Київський (1834) та Новоросійський (1865), Київський

політехнічний інститут, Технологічний інститут у Харкові, Гірничий інститут у

Катеринославі, Ветеринарний інститут у Харкові, Ніжинський історико-

філологічний інститут, 7 вищих жіночих курсів тощо.

Педагогічна думка цього часу представлена поглядами К.Ушинського

(1823–1881), М.Корфа (1834–1883), Б.Грінченка (1863–1910), Х.Алчевської

(1841–1920), С.Русової (1856–1940) та ін.

Висвітлюючи четверте питання, необхідно звернути увагу, що австро-

угорський уряд здійснював активну освітню політику на західноукраїнських

землях в напрямку їх європеїзації. Одним з перших кроків було створення у

16

1867 р. органів управління системою освіти – так зв. шкільних рад (місцевих,

окружних та крайової), які вивели школу з-під влади церкви. У 1868 р. був

прийнятий шкільний закон, за яким всі початкові школи було зведено до

єдиного стандарту. Осередками середньої освіти були гімназії та реальні

школи. Професійна освіта представлена учительськими семінаріями (готували

педагогічних працівників для початкової школи), торгівельною школою,

ремісничою школою і господарською школою. Характеризуючи особливості

функціонування цих навчальних закладів, студентам слід звернути увагу, що в

силу певних суспільно-політичних обставин, в початковій і середній школі

склалась не надто сприятлива ситуація для українського населення.

Основними вищими навчальними закладами були Львівський,

Краківський та Чернівецький університети, Львівська політехнічна школа,

Академія ветеринарної медицини, Рільнича академія, Торгівельна академія,

Консерваторія у Львові. Розгляньте детальніше особливості їх функціонування

та проаналізуйте роль цих навчальних закладів у процесі підготовки

української інтелігенції.

Значний вклад у розвиток педагогічної думки ХІХ – початку ХХ ст.

здійснили такі західноукраїнські діячі, як О.Духнович, Г.Врецьона, І.Франко,

Ю.Федькович, М.Грушевський тощо.

Характеризуючи розвиток освіти на українських землях у ХХ ст.,

необхідно наголосити на складності та неоднозначності даного періоду для

української школи. Часті зміни урядів, складна політична ситуація, боротьба

різних соціальних і партійних угруповань, перебування на території України

збройних сил інших держав суттєво впливали на розвиток освіти і часто були

причиною непродуманих і незавершених реформ у цій галузі. Доцільно

наголосити на українізаційній політиці в галузі освіти уряду гетьмана

П.Скоропадського. Проаналізуйте основні тенденції розвитку освіти в УРСР

(доступність навчання; заходи по ліквідації неписьменності та

малописьменності; створення загальносоюзної системи народної освіти, яка

стала надійним засобом впровадження більшовицької ідеології (1934 р.);

українізація шкіл у 1920-х рр.; централізація і русифікація школи, особливо у

1960–1970-х рр.; з 1930-х рр.; робітнизація освіти (1970 – початок 1980-х рр.)).

Розглядаючи дане питання також необхідно згадати про творчий доробок

відомих українських педагогів Івана Огієнка, Григорія Ващенка, Василя

Сухомлинського, Антона Макаренка та ін.

Теми доповідей та рефератів 1. Педагогічна система А.С.Макаренка.

2. Виникнення і розвиток братських шкіл в Україні.

3. Структура і зміст освіти в Києво-Могилянській академії (ХVІІ–ХVІІІ ст.).

4. Розвиток жіночої освіти в Україні кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

5. Розвиток сільськогосподарської освіти на українських землях під владою

Австро-Угорщини у ХІХ – на початку ХХ ст.

6. Педагогічні погляди І.Франка.

17

7. М.Грушевський і його програма реформування суспільства через школу.

8. Львівський університет – найдавніший класичний університет України:

основні етапи розвитку.

9. Педагогічна діяльність та педагогічні ідеї М.Драгоманова.

10. Проблеми вищої школи у педагогічній спадщині М.Пирогова.

11. Українські вищі школи, українознавчі університетські кафедри, студії та

інститути в країнах світу.

12. Український Вільний Університет (УВУ) у Відні, Празі та Мюнхені: історія

і сучасність.

13. Розвиток вищої технічної освіти на українських землях у другій половині

ХІХ – на початку ХХ ст.

14. Русифікація вищої школи в УРСР (1960–1980-ті рр.).

Бібліографічний список 1. Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905–1920) / Г.Васькович. – К., 1997.

– 263 с.



3. Завальнюк О.М. Українська еліта і творення національної університетської

освіти: фундатори і будівничі (1917–1920 рр.) : Навчальний посібник/

О.М.Завальнюк. – Кам’янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2005. – 338 с.

1. Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури у ХVІ –

ХVІІ ст. : Монографія / Я.Ісаєвич – К., 1966. – 244 с.

2. Кравець Б. Історія української школи і педагогіки / Б.Кравець. – Тернопіль,

1994. – 362 с.

3. Курляк І.Є. Класична освіта на західноукраїнських землях (ХІХ – перша

половина ХХ століття). Історико-педагогічний аспект / І.Є.Курляк. –

Тернопіль : Підручники і посібники, 2000. – 328 с.

4. Курляк І.Є. Українська гімназійна освіта у Галичині (1864-1918 рр.) /

І.Є.Курляк. – Львів, 1997. – 276 с.

5. Любар О.О. Історія української школи та педагогіки : Навч. посіб. /

О.О.Любар, М.Г.Стельмахович, Д.Т. Федоренко ; за ред. О.О. Любара. – К.

: Т-во «Знання», КОО, 2003. – 450 с.

6. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576–1631) /

І.З.Мицько. – К., 1990. – 205 с.

7. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч. ХХ

століття). Нариси. – К. : Радянська школа, 1991. – 380 с.

8. Сірополко С. Історія освіти в Україні / С.Сірополко. – К. : Наукова думка,

2001. – 347 с.

9. Ступарик Б.М. Національна школа : витоки, становлення : Навчально-

методичний посібник / Б.М.Ступарик. – К., 1998. – 204 с.

10. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія / З.І.Хижняк. – К., 1988. – 328 с.

11. Марочко В., Хілліг Г. Репресовані педагоги України: жертви політичного

терору / В.Марочко, Г.Хілліг. – К. : Наук. світ, 2003. – 302 с.

18

12. Руснак І.С. Розвиток українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ–ХХ

століття) / І.С.Руснак. – Чернівці : Рута, 2000. – 364 с. +48 с.

13. Історія української школи і педагогіки. Хрестоматія / Упорядник проф.

О.О. Любар ; за ред. В.Г. Кременя. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2003. – 766 с.

14. Педагогіка. Хрестоматія / Уклад. : А.І. Кузьмінський, В.Л. Омеляненко. –

К. : Знання-Прес, 2003. – 700 с.

15. Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. Навч. посібник / За ред.

О.В.Сухомлинської. – К. : Либідь, 2005. – 624 с., 552 с.

16. Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських

педагоги : Підручник / А.М.Бойко та ін. – К. : ВД «Професіонал», 2004. –

576 с.

Тема ІV. СУЧАСНІ СИСТЕМИ ОСВІТИ.

(2 год.)

План

1. Сучасна система освіти Великобританії.

2. Система освіти України: сучасний стан, проблеми і перспективи.

3. Сучасна вища школа в освітній системі України.

При викладі першого питання насамперед слід наголосити, що під систе-

мою освіти розуміють сукупність навчально-виховних і культурно-освітніх

закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-вироб-

ничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та само-

врядування в галузі освіти, які здійснюють освіту і виховання громадян. В

цьому плані доцільно охарактеризувати сучасну систему освіти Великобританії,

яка почала формуватись ще у 1944 р. і відтоді пройшла складний і тривалий

процес становлення. Розгляньте основні його етапи. У 1973 р. в Англії було

запроваджено обов’язкове 11-річне навчання дітей (з 5 до 16 років). У 1988 р.

проведено реформу змісту освіти. Згідно з нею, на зміну навчальним планам,

що складались школами, і навчальним програмам, що складались вчителями,

запроваджувалося спільне планування школи і вчителів, причому з

обов’язковим врахуванням результатів загальнонаціонального тестування

знань, умінь і навиків учнів. За результатами цього тестування учнів поділяють

на три потоки (А, В, С), кожен з яких навчається за власними програмами.

Зверніть увагу на особливості фінансування англійських шкіл: держава виділяє

кошти не на навчальні заклади, а розрахунку на кожного учня.

При висвітленні даного питання проаналізуйте основні ланки британської

освіти, типи навчальних закладів, специфіку їх підпорядкування та

функціонування, вимоги до змісту освіти тощо. Доцільно значну увагу

приділити з’ясуванню особливостей системи вищої освіти в Англії, що

належить до однієї з найдавніших в Європі (всі ВНЗ Англії державні, одиницею

системи вищої освіти є коледж; елітна спрямованість вищої освіти;

19

підпорядкування університетів парламентові і незалежність від виконавчої

влади; відсутність єдиних правил прийому в англійських ВНЗ тощо).

Характеризуючи освітню систему України, слід наголосити, що її

структурна організація та функціонування здійснюється на основі законів

України «Про освіту» (1996), «Про загальну середню освіту» (1999), «Про вищу

освіту» (2002). Студентам також слід акцентувати увагу на інших нормативно-

правових актах, що стосуються системи освіти в Україні, зокрема на державній

національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття»), низці положень

Міністерства освіти і науки України тощо.

Основними ланками сучасної системи освіти в Україні є: дошкільна

освіта, загальна середня освіта; позашкільна освіта; професійно-технічна освіта;

вища освіта; післядипломна освіта; аспірантура; докторантура; самоосвіта.

Проаналізуйте мету, зміст та особливості кожної із ланок, а також навчальні

заклади, які їх репрезентують. При висвітленні даного питання розгляньте

основні напрямки реформування освіти в Україні на найближчі роки, що чітко

сформульовані у державній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття»).

Зверніть увагу, що реформування сучасної системи освіти в Україні

вимагає перегляду підходів до визначення освітніх стандартів, які повинні

відображати нове бачення суспільного ідеалу освіченості, а також суспільні

вимоги до освіти як основи соціокультурного становлення молодої людини.

Охарактеризуйте особливості державних стандартів загальної середньої та

вищої освіти. Зокрема, доцільно розглянути процедуру розробки, затвердження

і перегляду державних стандартів відповідними міністерствами і відомствами,

проаналізувати основні компоненти, що складають державні стандарти

загальної середньої (базовий навчальний план середньої школи, освітні

стандарти галузей знань, державні вимоги до рівня засвоєння змісту середньої

освіти за ступенями навчання) та вищої (державний та галузевий компоненти,

компонент навчального закладу) освіти.

Одним із елементів структури системи освіти в Україні є вища освіта;

вона забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку,

здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їхніх

покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної

підготовки, перепідготовку та підвищення їхньої кваліфікації.

В Україні мета, завдання, структура, типи та основні напрямки реформу-

вання вищих навчальних закладів (далі – ВНЗ) визначені Законами України

«Про освіту» і «Про вищу освіту», а також державною національною

програмою «Освіта» («Україна ХХІ століття»). Слід наголосити, що в нашій

країні поряд з держаними ВНЗ поступово зростає чисельність приватного

сектора вищої освіти. Для глибшого вивчення цього питання радимо студентам

ознайомитись з дослідженням О.Сидоренка «Приватна вища освіта: шляхи

України у світовому вимірі» та колективною монографією «Приватна вища

школа України на шляху інновацій».

Розкриваючи дане питання, з’ясуйте напрями діяльності та головні

завдання ВНЗ, охарактеризуйте види вищих закладів освіти, які діють в Україні

20

(університет, академія, інститут, консерваторія, коледж, технікум,

училище), визначте їх спільні та відмінні риси.

Відповідно до статусу ВНЗ встановлено чотири рівні акредитації:

перший рівень – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі

навчальні заклади;

другий рівень – коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні

заклади;

третій і четвертий рівні – інститут, консерваторія, академія,

університет.

Значну увагу слід звернути на особливостях впровадження в Україні

ступеневої освіти, яка забезпечує практичну підготовку фахівців за освітньо-

кваліфікаційними рівнями «молодший спеціаліст», «бакалавр», «спеціаліст»,

«магістр». Заключним рівнем підготовки фахівця є аспірантура та докторантура

з наступним захистом дисертації та отриманням наукових ступенів «кандидата

наук» і «доктора наук».

Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за 70 напрямами, які

включають понад 500 спеціальностей. Вимоги до змісту, обсягу та рівня фахо-

вої підготовки встановлюються Державними стандартами освіти.

При даного питання варто розглянути правила прийому громадян до

ВНЗ, особливо зміни, які відбулися в цій сфері у 2008 р., форми навчання (очну,

заочну, вечірню, екстернат, дистанційну), організацію навчання у вищій школі

(початок навчального року, поділ на семестри, канікули, тижневе навантаження

студента тощо). Не можна оминути і характеристику навчального персоналу

ВНЗ: професора, доцента, старшого викладача, асистента.

Також доцільно з’ясувати основні недоліки вищої школи (надмірна

кількість ВНЗ (979); погана матеріально-технічна оснащеність; невідповідність

держзамовлення щодо підготовки фахівців певних спеціальностей запитам

сучасного ринку праці; проблема визнання українських дипломів за кордоном

тощо).

Теми доповідей та рефератів 1. Державний стандарт освіти: необхідність і дійсність.

2. Гуманізація вищої освіти в Україні на рубежі ХХ–ХХІ ст.

3. Мета, завдання і зміст освіти в Україні.

4. Магістратура у ВНЗ України: проблеми, досвід, перспективи.

5. Історія становлення магістратури в Україні.

6. Приватна вища освіта в Україні: стан та перспективи розвитку.

7. Специфіка розвитку вищої технічної освіти в період глобалізації.

8. Вища технічна освіта та Болонський процес.

9. Суперечності розвитку неперервної освіти в Україні.

10. Шляхи та особливості реформування сучасної вищої освіти в Україні.

11. Вища освіта США.

12. Вища освіта Німеччини.

13. Вища освіта Франції.

21

14. Освіта України у майбутньому: реалії та перспективи.

Бібліографічний список 1. Кузьмінський А. Педагогіка вищої школи : Навч. посібник /




К. : Знання, 2005. – 399 с.

3. Приватна вища школа України на шляху інновацій : Монографія / Авт. кол.

[В.П.Андрущенко та ін.] ; за ред. В.П.Андрущенка та Б.І.Корольова. –

Харків, 2005. – 349 c.

4. Сидоренко О.Л. Приватна вища освіта : шляхи України у світовому вимірі

/ О.Л.Сидоренко. – Харків : Основа, 2000. – 322 с.



6. Школи нового типу в Україні : Метод. посібник / В.Ф.Паламарчук,

І.Г.Єршов, Г.М.Ісаєва. – К., 1996. – 87 с.

7. Болюбаш Я.Я., Пуховська Л.П. Освіта в країнах Заходу // Рідна школа. –

1994. – № 9.

8. Зязюн І.А. Реформи освіти в Японії / І.А.Зязюн // Рідна школа. – 1993. – №

8. – С. 17–21.

9. Зязюн Л. Освітня система Франції / Л.Зязюн // Рідна школа. – 2001. – № 11.

– С. 24–29.

10. Корсак К. Система освіти Франції: цілі, структура, досягнення і проблеми /

К.Корсак // Вища освіта України. – 2001. – №1. – С. 91–103.

11. Максименко А.П. Університетська освіта Франції : становлення і розвиток

у ХІХ – ХХ століттях : Монографія / А.П.Максименко. – К. : Видавничий

центр КНЛУ, 2007. – 307 с.

12. Ковальчук Л.О., Ковальчук О.Б. Система освіти зарубіжних країн :

Навчальний посібник / Л.О.Ковальчук, О.Б.Ковальчук. – Львів :

Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – 136 с.

13. Михайличенко О.В., Репетюк Н.С. Система освіти у сучасній Японії /

О.В.Михайличенко, Н.С.Репетюк. – К., 1997. – 294 с.

14. Збірник основних нормативних актів про вищу освіту, наукову діяльність,

підготовку та атестацію наукових кадрів / За ред. проф. М.І.Панова. –

Харків : Гриф, 2003. – 336 с.

15. Джуринский А.Н. Школа Франции : Пора перемен. Учебное пособие /

А.Н.Джуринский. – М. : Издательство УРАО, 1998. – 253 с.

16. Фініков Т. Сучасна вища освіта: світові тенденції і Україна / Т.Фініков. –

К. : Таксон, 2002. – 176 с.

Тема V. ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ ТА

ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ВИХОВАННЯ.

(2 год.)

22

План

1. Поняття про особистість, її розвиток та формування.

2. Сучасні підходи до трактування розвитку особистості.

3. Поняття віку і врахування специфіки вікового розвитку в ході організації

навчально-виховного процесу.

Дана тема присвячена характеристиці людини як об’єкта педагогіки.

Розпочинаючи вивчення першого питання, студентам необхідно розглянути

сучасну класифікацію людей (людина, індивід, особистість, індивідуальність)

та з’ясувати місце у ній особистості. Зверніть увагу, що людина – це родове

поняття, яке вказує на приналежність до певного біологічного виду Homo

sapiens. Терміном «індивід» (лат. individuum – неділимий) позначається окрема

людина, одиничний представник людського роду. Це поняття є проміжним між

«людиною» та «особистістю». В індивіді співіснують біологічні і соціальні

якості, що характеризують його як біологічну істоту. Слід наголосити на

необхідності врахування фізіологічних особливостей людини у навчально-

виховному процесі. Зверніть увагу, що риси і якості людей не програмуються

біологічно, а формуються в процесі життя, характеризуючи її соціальний

розвиток.

Поняття «особистість» характеризує соціальну сутність людини, тобто

людину, що, живучи в суспільстві, активно засвоює різноманітний виробничий

і духовний досвід цього суспільства. Особистість – людина, наділена

свідомістю, яка сама вирішує життєві завдання розвиває свої потреби, виконує

певні соціальні функції. Студентам варто розглянути основні ознаки

особистості та найхарактерніші компоненти її структури.

Індивідуальність – це сукупність зовнішніх та внутрішніх особливостей

людини, що формують її своєрідність, відмінність від інших людей.

Виявляється у здібностях, потребах, інтересах, схильностях, рисах характеру,

типі темпераменту, особливостях емоційно-вольової сфери, у світобаченні, в

системі знань, умінь та навичок, в рівні інтелекту, в індивідуальному стилі

діяльності і поведінки тощо.

Характеризуючи розвиток особистості (як процес її становлення,

вдосконалення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх

керованих та некерованих чинників), студентам необхідно розглянути його

форми (анатомо-фізіологічна, психічна і соціальна) та фактори, що на нього

впливають.

Основні фактори розвитку особистості представлені запропонованій

нижче схемі.

Близьким до розвитку людини є процес формування особистості, в якому

головну роль відіграє соціальний чинник. Формування особистості – процес

соціального розвитку молодої людини, становлення її як суб’єкта діяльності,

23

члена суспільства, громадянина. Воно відбувається завдяки засвоєнню

гуманітарних дисциплін, виховному впливу сім’ї, закладів освіти, суспільства,

здатності людини пристосовуватися до оточення, участі у громадській

діяльності тощо.

Виховання

Спадковість Середовище

Я-тварина Я-мала дитина Домашнє Коло найближчого

середовище оточення

Я-людина Я-Я

Широке соціальне середовище

Наприкінці ХХ ст. в зарубіжній педагогіці викристалізувалися 5 основних

підходів до розвитку особистості:

Описовий (Г.Олпорт, Е.Кречмер, У.Шелдон);

Психоаналітичний або психодинамічний (З.Фройд, К.-Г.Юнг, А.Адлер);

Когнітивний (Дж.Роттер, А.Еліс, Ж.Піаже);

Біхевіористичний (Б.Скінер);

Гуманістичний (К.Роджерс, Ш.Бюлер, А.Маслоу).

На відміну від зарубіжної, у вітчизняній психології і педагогіці

сформувався системно-діяльнісний підхід до розвитку особистості,

представлений теоріями Б.Ананьєва, Л.Виготського, А.Петровського та ін.

Прихильники цього підходу роблять акцент на суспільно-історичній природі

особистості. Вони розглядають властивості індивіда як безособові передумови

розвитку особистості, які в процесі життєвого шляху можуть стати продуктом

цього розвитку. Основою і рушійною силою особистості виступає не

соціокультурне середовище, а спільна діяльність і спілкування (міжособистісні

стосунки).

Студентам необхідно розглянути особливості трактування особистості та

її розвитку представниками кожного із підходів (див: Загальна психологія:

Підручник / О.В.Скрипченко, Л.В.Долинська, З.В.Огороднійчук та ін. – К.:

Либідь, 2005).

Третє питання, винесене на розгляд у даному семінарському занятті,

присвячене впливу вікових особливостей на процес формування особистості.

Розпочати його доцільно із з’ясування поняття «вік». Вік – це відносно

обмежена в часі стадія психофізичного розвитку людини. З поняттям віку

пов’язана проблема вікової періодизації особистості. Розвиток дитини можна

поділити на певні періоди. У межах кожного періоду відбуваються кількісні та

Я

24

якісні зміни психіки, що дає змогу виділити певні стадії і фази, які послідовно

змінюють одна одну. Тобто розвиток психіки людини має періодичний і

стадійний характер. Визначення періодів, стадій, фаз психічного розвитку

особистості необхідне для створення оптимальної системи навчання й

виховання, використання в повному обсязі можливостей дитини на кожному

віковому етапі.

Студентам слід звернути увагу на існування різноманітних підходів до

визначення вікової періодизації. Доцільно розглянути вікову періодизацію

В.Крутецького:

новонароджений (до 10 днів);

немовля (до 1 року);

ранній дитячий вік (1–3 роки);

переддошкільний період (3–5 років);

дошкільний (5–6 років);

молодший шкільний (6–11);

підлітковий (11–15);

вік старшокласників (15–18 років).

Радимо студентам коротко охарактеризувати анатомо-фізіологічні

особливості, розвиток психіки та пізнавальної діяльності, а також проблеми

формування особистості на кожному етапі.

Теми доповідей та рефератів 1. Психоаналітична теорія особистості З.Фрейда.

2. Самоактуалізація як мета і шлях розвитку особистості (за А.Маслоу).

3. Загальна психологічна характеристика студентського віку.

4. Роль спадковості в процесі розвитку і формування особистості.

5. Вікова періодизація особистості: основні підходи та проблеми.

6. Індивідуальні особливості учнів та врахування їх у навчально-виховному

процесі.

7. Криза підліткового віку та її вплив на формування особистості.

Бібліографічний список 1. Сорокоумова Е.А. Возрастная психология / Е.А.Сорокоумова. – М., СПб.,

2006. – 244 с.

2. Загальна психологія : Підручник / О.В.Скрипченко, Л.В.Долинська,

З.В.Огороднійчук та ін. – К. : Либідь, 2005. – 464 с.

3. Подоляк Л.Г., Юрченко В.І. Психологія вищої школи : Навчальний

посібник для магістрантів і аспірантів / Л.Г.Подоляк, В.І.Юрченко. – К. :

ТОВ «Філ-студія», 2006. – 320 с.

4. Балабанова Л.М. Психолого-педагогічні проблеми студентського віку /

Л.М.Балабанова // Психологія : Зб. наук. праць. – К. : НПУ, 1999. – Вип. 4

(7). – С. 169–170.

5. Подоляк Л.Г. Психологія раннього юнацтва / Л.Г.Подоляк // Психологічна

газета. – 2004. - № 18. – С. 28–31.

25

6. Мухина В.С. Возрастная психология : феноменология развития, детство,

отрочество. – М. : Академия, 2000. – 283 с.

7. Маслоу А. Самоактуализация личности и образования : пер.с англ. – К.,

Донецк : Ин-т психологии АПН Украины, 1994. – 328 с.

8. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи : Підручник за модульно-

рейтинговою системою навчання для студентів магістратури /

С.С.Вітвицька. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 384 с.





К. : Знання, 2005. – 399 с.





13. Фіцула М.М. Педагогіка : навчальний посібник для студентів вищих

педагогічних закладів освіти / М.М.Фіцула. – К. : Видавничий центр

«Академія», 2001. – 528 с.

14. Кутішенко В.П. Вікова та педагогічна психологія : навч. посібник /

В.П.Кутішенко. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 128 с.

15. Фельдштейн Д.И. Возрастная и педагогическая психология. Избранные

педагогические труды / Д.И.Фельдштейн. – М. : Издательство Московского

психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО

«МОДЕК», 2002. – 432 с.

16. Психологічна адаптація студентів першого курсу до умов навчання у внз :

Зб. наук. ст. – Луцьк, 1999. – 91 с.

Тема VІ. ФІЛОСОФСЬКІ І ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ

УКРАЇНСЬКОГО ВИХОВАННЯ.

(2 год.)

План

1. Процес виховання, його структура, мета і завдання.

2. Принципи виховання.

3. Моделі виховання.

4. Ідеал виховання.

5. Поняття опірності вихованню. Види опірності.

Розпочинаючи вивчення першого питання, студентам необхідно усвідо-

мити, що виховання є складним, багатогранним і багатоаспектним процесом. У

загальному плані під вихованням розуміють організований і цілеспрямований

26

процес формування особистості. У більш широкому значенні виховання – це,

по-перше, соціально і педагогічно організований процес створення оптималь-

них умов для формування людини як особистості; по-друге, це вплив виховате-

ля на особистість вихованця з метою формування у нього бажаних соціально-

психологічних, морально-духовних, культурних і фізичних якостей.

При вивченні даного питання студентам необхідно з’ясувати особливості

виховання (процес цілеспрямований, багатогранний за змістом і завданнями,

двосторонній і тривалий у часі), суб’єктивні та об’єктивні чинники, що на нього

впливають, а також основні відмінності між вихованням і навчанням.

Ефективність виховання залежить від рівня сформованості мотиваційної

бази. Мотиви як внутрішні спонукальні чинники певних дій і вчинки людини,

зумовлюються передусім анатомо-фізіологічними і соціально-психологічними

потребами. В контексті цього питання проаналізуйте ієрархічну

багатоступеневу піраміду потреб людини американського психолога А.Маслоу

(1908–1970).

Структура процесу виховання передбачає: 1) оволодіння знаннями,

нормами і правилами поведінки; 2) формування почуттів; 3) формування

переконань; 4) формування умінъ і звичок поведінки.

Характеризуючи процес виховання, не можна оминути його мету і

завдання. Мета і завдання виховання зазнавали помітних трансформацій в

процесі розвитку людства і залежали від конкретної історичної епохи. Головною

метою сучасного українського виховання є передача молоді духовного багатства

і культури народу для формування у неї інтелектуальної, моральної, правової,

трудової, екологічної, естетичної і статевої культури, національної

самосвідомості та розвитку її духовності, індивідуальних здібностей і талантів

особистості. Основні завдання виховної діяльності зумовлені пріоритетними

напрямами реформування школи, визначеними Державною національною

програмою «Освіта» («Україна ХХІ століття»). Зверніть увагу: сучасне

виховання в Україні має забезпечувати прилучення молоді до світової культури й

загальнолюдських цінностей. За формами й методами воно спирається на народні

традиції, кращі надбання національної та світової педагогіки.

Принципи виховання – керівні положення, що відображають загальні

закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту і методів його

організації. Вони є системою вимог щодо всіх аспектів виховного процесу і

спрямовані на формування цілісної особистості. Охарактеризуйте основні

принципи виховання (принцип народності; принцип природовідповідності

виховання; принцип гуманізації; принцип демократизації; принцип орієнтації на

пріоритетні загальнолюдські цінності; принцип етнізації; принцип

культурвідповідності виховання; принцип ставлення до особистості як до

суб’єкта власного розвитку; принцип опори на позитивне (або негативне);

принцип виховання у процесі діяльності та спілкування; принцип єдності

свідомості, почуттів і поведінки у вихованні; принцип єдності вимогливості і

поваги до особистості; принцип взаємозв’язку навчання з життям; принцип

безперервності і наступності виховання; принцип диференціації та

індивідуалізації виховного процесу; принцип послідовності, систематичності

27

та варіативності форм і методів виховання; принцип інтегративності

виховання; принцип цілеспрямованості виховання; принцип єдності виховних

впливів усіх учасників виховного процесу тощо). Сукупність усіх принципів

забезпечує успішне визначення завдань, підбір змісту, методів, засобів і форм

виховного впливу.

При вивченні третього питання необхідно з’ясувати суть поняття «модель

виховання». Зверніть увагу, що у вітчизняній педагогіці сформувалися 4

основні моделі виховання, які умовно називають: «батіг – пряник», «вуличний

рух», «сад – город» та «вагон – рейки – потяг». Охарактеризуйте суть, переваги

і недоліки запропонованих моделей виховання. При висвітленні даного питання

заслуговує уваги проблема ідеальної моделі виховання, до вироблення якої

причетні школа вільного виховання, такі зарубіжні та українські вчені як

К.Роджерс, Ж.-Ж.Руссо, М.Монтессорі, Г.Сковорода, В.Сухомлинський тощо.

В контексті даного питання доцільно наголосити на моделі виховання «вагон –

рейки – потяг», запропонованій Львом Виготським. Згідно з нею, виховати не

можна нікого. Кожна людина виховується сама, а єдиним її вихователем є

власний досвід, який проведе доцільну, з точки зору особистості, зміну. Згідно з

даною моделлю, сутність виховання полягає в організації якнайсприятливішого

виховуючого середовища. Рушійною силою цього середовища буде власна

природна активність дитини, вихователь буде творцем і частиною цього

середовища. Тобто, за даною моделлю, дитина виступає носієм власного

розвитку.

Зверніть увагу, що обов’язковою умовою національного виховання є

наявність чітко визначених виховних орієнтирів, які можна назвати виховним

ідеалом. Теоретичне обґрунтування українського виховного ідеалу

започатковане ще К.Ушинським. Проте найбільш широко ідеал українського

виховання розкрито у фундаментальній праці довго замовчуваного вітчизняного

педагога Г.Ващенка «Виховний ідеал». Студентам варто детальніше самостійно

опрацювати цю книгу.

Підкресліть, що сучасний український ідеал виховання – всебічно, гармо-

нійно розвинена особистість, високоосвічена, національно свідома й соціально

активна людина, наділена глибокою громадянською відповідальністю, здоровими

інтелектуально-творчими, фізичними і духовними якостями, громадянськими і

патріотичними почуттями, працьовитістю, господарською кмітливістю, здатна

до неперервного розвитку і вдосконалення.

Основною об’єктивною суперечністю виховання є невідповідність між

активно-діяльнісною природою дитини і життєвими (педагогічними) умовами,

які намагаються дитину видозмінити. В результаті виникає опірність.

Студентам необхідно з’ясувати суть, причини виникнення опірності, а також

розглянути основні її форми (індивідуальна, групова, колективна).

При висвітленні даного питання слід звернути увагу на явища, що

супроводжують непродуктивний виховний процес: інфантилізм; виразна

регресія поведінки; ефект сильного, або ефект ореолу; ефект «ми» і «вони»;

ефект «бути як всі»; ефект «не бути як всі»; конформність як форма поведінки;

ефект «загнаного звіра»; дистимія. Доцільно пояснити причини виникнення цих

28

явищ, їх особливості, та з’ясувати можливі наслідки для формування

особистості.

Теми доповідей та рефератів 1. Сутність процесу виховання. Моделі і механізми виховання.

2. Традиційний український ідеал людини.

3. Роль мистецтва у формуванні особистості.

4. Засоби масової інформації в системі соціального формування особистості.

5. Сім’я в українській виховній традиції.

6. Виховний ідеал Г.Ващенка: національний та релігійний аспекти.

7. Українська етнопедагогіка – основа національної системи виховання.

8. Релігійний світогляд особистості та його місце у сучасному вихованні.

9. Ідеал виховання в українській виховній традиції.

Бібліографічний список 1. Ващенко Г. Виховний ідеал / Г.Ващенко. – Полтава : Ред. газ.

«Полтавський вісник», 1994. – 191 с.

2. Вишневський О. Теоретичні основи сучасної української педагогіки :

Посібник для студентів вищих навчальних закладів / О.Вишневський. –

Дрогобич : Коло, 2003. – 528 с.






5. Концепція національного виховання // Рідна школа. – 1995. – № 6. – С. 18–

25.

6. Дем’янюк Т.Д. Виховний процес у вищому закладі освіти : Науково-

методичний посібник. – К., 2003. – 156 с.

7. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання : Навч. посіб / С.Г.Карпенчук.

– К., 1997. – 260 с.

8. Бойко А.М. Оновлена парадигма виховання : шляхи реалізації : Навчально-

метод. посіб. / А.М.Бойко. – К. : ІЗИН, 1996. – 232 с.


К., 2001. – 367 с.

10. Сухомлинський В. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості /

Вибрані твори : В 5 т. – Т. 1. – К. : Радянська школа, 1976.


педагогічних закладів рсвіти / М.М.Фіцула. – К. : Видавничий центр

«Академія», 2001. – 528 с.



13. Трухін І.О. Основи шкільного виховання : навчальний посібник /

І.О.Трухін, О.Т.Шпак. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 368 с.

29

14. Педагогіка для громадянського суспільства : навчальний посібник для

студентів педагогічних спеціальностей / [Кошманова Т., Брайс Л., Голм Г.,

та ін] ; за заг. ред. Т. Кошманової. – Львів : Видавничий центр Львівського

національного університету імені Івана Франка, 2005. – 382 с.

15. Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання : шлях реалізації / І.Бех // Рідна

школа. – 1999. - № 12. – С. 13 – 16; 2000. - № 1. – С. 10 – 12.

16. Руденко Ю. Основи сучасного українського виховання / Ю.Руденко. – К. :

Вид-во імені Олени Теліги, 2003. – 310 с.

17. Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні //

Світ виховання. – 2005. – № 4 (5). – С. 7–30.

Тема VІІ. ОСНОВНІ НАПРЯМИ, МЕТОДИ ТА

ФОРМИ ВИХОВНОГО ВПЛИВУ.

(2 год.)

План

1. Основні напрями виховання.

2. Методи виховання.

3. Форми виховного впливу.

У першому питанні слід охарактеризувати основні напрями виховної

роботи у школі, їх мету і завдання. До цих напрямів можна віднести: розумове

виховання; громадянське і патріотичне виховання; правове виховання;

художньо-естетичне; моральне; трудове; фізичне; екологічне виховання,

статеве виховання. Зазначте, що напрями виховної роботи реалізуються у

певних формах.

Ефективність різних напрямів виховання залежить від спрямованості

виховного процесу, форм і методів його організації. Провідна роль належить

предметам соціально-гуманітарного циклу: історії, географії, природознавству,

суспільствознавству, літературі, активним методам навчання, спрямованим на

самостійний пошук, формування критичного мислення, ініціативи й творчості.

Виховання є цілісним процесом формування особистості і реалізовується

за допомогою різноманітних методів виховання. Зверніть увагу, що метод

виховання – це спосіб взаємопов’язаної діяльності вихователя і вихованців,

спрямований на формування в них певних поглядів, переконань, навичок і

звичок поведінки. Виховний вплив методів посилюється за умови використання

відповідних прийомів (частина, елемент методу виховання, необхідний для

ефективного застосування методу в конкретній ситуації) і засобів (вид

суспільної діяльності, який впливає на особистість у певному напрямі)

виховання.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів, залежно від функцій,

які вони виконують у процесі формування особистості:

30

I. Методи формування свідомості (індивідуальна та колективна бесіда,

лекція, диспут, метод прикладу);

II. Методи організації діяльності, спілкування та формування суспільної

поведінки (педагогічна вимога, громадська думка, вправи і привчання,

доручення, прогнозування, створення виховних ситуацій);

III. Методи стимулювання діяльності й поведінки (гра, змагання,

заохочення, покарання);

IV. Методи самовиховання;

V. Методи контролю й аналізу ефективності виховання (педагогічне

спостереження, бесіда, опитування, аналіз результатів діяльності учнів і

студентів тощо).

Охарактеризуйте особливості цих методів та специфіку їх застосування у

виховному процесі. Запам’ятайте, що у використанні методів виховання не

може бути якихось конкретних рецептів. При виборі методів виховання слід

враховувати усі об’єктивні (зміст і завдання виховання, конкретні умови, яких

здійснюється виховний вплив) та суб’єктивні (індивідуальні та вікові

особливості учнів чи студентів; особливості учнівського чи студентського

колективу) чинники: Жоден з методів не є універсальним. Для того, щоб

виховний вплив був максимально ефективним, слід використовувати систему

методів.

Виховання дітей і молоді здійснюється не хаотично, а у певним чином

організованих формах. Форми виховної роботи – це варіанти організації

виховного процесу, композиційна побудова виховного заходу. В середній школі

до них належать класні години, етичні бесіди, зустрічі з відомими людьми,

екскурсії, обговорення книг, читацькі конференції, тематичні диспути, гуртки

за інтересами, вечори і ранки, свята, змагання, турніри, виставки, конкурси

тощо. Охарактеризуйте особливості основних форм виховного впливу.

Розгляньте класифікацію форм виховної роботи за кількісною ознакою (масові,

групові та індивідуальні). Зверніть увагу на відмінності у формах виховного

впливу, які використовуються у середній та вищій школі.

При висвітлення даного питання доцільно також проаналізувати роль

позашкільних навчально-виховних закладів у процесі виховання

підростаючого покоління. До них належать палаци та будинки дитячої

творчості, дитячо-юнацькі спортивні школи, центри міжнародного

співробітництва, дитячі театри, кіноцентри, центри науково-технічної

творчості, школи образотворчих мистецтв, дитячі залізниці, дитячі бібліотеки

та інші заклади, робота яких тісно пов'язана з навчально-виховним процесом

у школі. Вони покликані не тільки сприяти проведенню дітьми вільного часу,

а й створювати умови для додаткової освіти, виховання творчої, гармонійної,

інтелектуально розвинутої особистості, професійного самовизначення,

виявлення і подальшого розвитку нахилів, здібностей дітей.

Теми доповідей та рефератів 1. Проблеми морального та естетичного виховання сучасної молоді.

31

2. К.Ушинський про національне виховання.

3. Національне виховання сучасного студентства.

4. Трудове виховання у сучасній школі: мета, проблеми та перспективи.

5. Екологічне виховання молоді.

6. Правове виховання в системі освіти України як запорука формування

правової держави.

7. Сім’я як головний інститут виховання і розвитку.

8. Роль церкви у вихованні підростаючого покоління.

9. Засоби масової інформації: вплив на формування особистості українця.

10. Громадянське і патріотичне виховання сучасної молоді в Україні.

11. Проблеми виховання особистості у творчості В.Сухомлинського.

12. М.Грушевський про роль національних традицій у вихованні особистості




2. Бех І.Д. Виховання підростаючої особистості на засадах нової методології

// Педагогіка і психологія. – 1999. – № 3. – С. 16–27.

3. Бех І.Д. Проблема методів виховання у сучасній школі // Педагогіка і

психологія. – 1999. – № 4. – С. 22–30.

4. Бєлова Л.О. Виховна система ВНЗ : питання теорії та практики. – Харків,

2004. – 226 c.






7. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання : Навч. посіб. /

С.Г.Карпенчук. – К., 1997. – 260 с.

8. Кузь В. Основи національного виховання : навчальний посібник / В.Кузь,

Ю.Руденко, З.Сергійчук. – Умань, 1993. – 256 с.

9. Макаренко А.С. Методи виховання / А.С.Макаренко // Його ж. Твори : В

7 т. – Т. 5. – К., 1954.

10. Макаренко А.С. Методика організації виховного процесу / А.С.Макаренко

// Його ж. Твори : В 7 т. – Т. 5. – К., 1954.

11. Мартинюк І.В. Національне виховання : теорія і методологія : навчальний

посібник / І.В.Мартинюк. – К., 1995. – 284 с.

12. Фіцула М.М. Педагогіка вищої школи : навч. посіб. / М.М.Фіцула. – К.:




«академія», 2001. – 528 с.



32



та ін] ; за заг. ред. Т. Кошманової. – Львів : Видавничий центр Львівського


16. Непорадний Б. Національне виховання молоді в сучасних закладах освіти

України : стан і шляхи перебудови виховної роботи : навч.-метод. посібник

/ Б.Непорадий ; за ред. Є.С.Клоса. – Львів: Вид-во «Вільна Україна», 1997.

– 364 с.

17. Мазоха Д.С., Опанасенко Н.І. Педагогіка : навчальний посібник /

Д.С.Мазоха, Н.І.Опанасенко. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. –

232 с.

Тема VІІІ. ГРУПА ЯК РІЗНОВИД ВИХОВУЮЧОГО СЕРЕДОВИЩА.

(2 год.)

План

1. Поняття соціальних груп, їхня класифікація.

2. Високоорганізована група – колектив, закони його розвитку. Вплив

колективу на формування особистості.

3. Формальні та неформальні групи, їх вплив на формування особистості.

Суспільна природа людини реалізується через її належність до різних

спільнот, у яких виникають і розвиваються міжособистісні стосунки. Група —

об'єднання людей, створене на основі певної спільної для них ознаки, що

виявляється в їх сумісній діяльності, зокрема в спілкуванні.

У соціально-психологічному аналізі груп однією з найважливіших

проблем є їх класифікація. Багатство ознак, які при цьому можна обрати за

критерій, породжує різноманітні її варіанти. Студентам доцільно розглянути

основні підходи до класифікації груп:

За типом взаємозв’язків (безпосередні чи опосередковані) між

індивідами (умовні й реальні).

За чисельністю індивідів реальні групи поділяють на малі й великі.

За способом утворення: формальні (офіційні) й неформальні

(неофіційні) групи.

За ознакою значущістю для особистості виділяють референтні

(еталонні) групи та групи належності.

За ставленням до загальних соціальних вимог, норм і цілей

розрізняють просоціально та асоціально орієнтовані групи.

За рівнем розвитку: дифузні, асоціації (просоціальні й асоціальні),

корпорації й колективи.

Студентам необхідно зосередитись на останньому підході та

охарактеризувати особливості та відмінності дифузних груп, асоціацій,

корпорацій та колективу.

33

Аналізуючи вплив колективу на формування особистості, насамперед

студентам слід з’ясувати суть цього поняття, а також основні ознаки

колективу. Зверніть увагу, що колектив – це високоорганізована група людей,

які об’єднані спільною метою, спільними мотивами спільної діяльності,

спрямованої на розвиток суспільства, і мають органи самоврядування.

Найхарактернішою особливістю колективу є колективістське

самовизначення. Воно виявляється в тому, що член колективу не бездумно

терпить тиск групи, а вибірково ставиться до будь-яких впливів, приймаючи

одні й відхиляючи інші, залежно від принципів і цілей спільної діяльності,

учасником якої він є. Здійснюючи самовизначення, він реалізує своє право

жити в колективі, маючи власні погляди, оцінки і переконання. Водночас

людина не може існувати поза колективом. Відокремившись від нього,

людина опиняється в соціально-психологічному вакуумі, що значно ускладнює

її розвиток.

Колектив є ідеальною з погляду суспільства спільнотою, це ланка, яка

з’єднує особистість із суспільством. Тому будь-яке суспільство прагне

відтворити себе в колективах, які боролися б за втілення його ідеалів і

цінностей. Охарактеризуйте основні види колективу: первинний колектив,

загальношкільний колектив, тимчасовий колектив, виробничий колектив,

сімейний колектив.

При висвітленні даного питання також слід розглянути основні закони

розвитку колективу (закон періодичності розвитку колективу; закон кола; закон

конформності; закон обернено пропорційної залежності чисельності групи і

міцності внутрішніх зв’язків всередині групи; закон притягання і

відштовхування).

Доцільно акцентувати увагу на з’ясуванні сутності, змісту і функцій

виховного колективу. Виховний колектив – це педагогічно організована

система відносин. Він має органи самоврядування й координації, що

уповноважені представляти інтереси дітей і суспільства, традиції,

громадську думку, об'єднує учнів спільною метою та організацією праці.

Він необхідний як середовище взаємодії й ефективного впливу на дітей,

формування колективістських якостей, як форма організації життя, що

виховуюче впливає на всіх членів колективу й кожного зокрема. Тому

організація виховного колективу в школі й класах – першочергове

завдання вихователів. Проаналізуйте основні функції та види виховних

колективів.

Колектив постійно розвивається, проходячи певні стадії:

Створення колективу.

Поширення активу на весь колектив.

Вирішальний вплив громадської думки більшості.

Самовиховання як вищий тип виховання в колективі.

На всіх етапах розвитку учнівського колективу необхідний системний

підхід – послідовно сформульовані перед колективом завдання, виконання яких

забезпечуватиме перехід від простого задоволення результатами до глибокого

почуття обов’язку.

34

У третьому питанні студентам насамперед варто з’ясувати особливості

функціонування формальних і неформальних груп, їх якісні і кількісні

відмінності. Зверніть увагу: формальні групи, будучи створеними для певної

соціальної діяльності, мають юридичне визначений статус, нормативну базу

існування, яка закріплює структуру, тип завдань, колективні та індивідуальні

права й обов'язки, то неформальні такої регламентації позбавлені. У

формальній групі взаємостосунки її учасників регламентуються внутрішніми

документами, передбачаючи високий рівень дисципліни, організованості,

підпорядкування індивідуальних інтересів колективній меті, а в неформальній

порядок ґрунтується на традиціях, морально-етичних принципах, за

дотриманням яких стежать не тільки лідери, а й усі учасники.

Якщо у формальній групі дитина виконує приписані їй соціальні ролі (у

класі – учень), а авторитет учасників її визначається обійманою посадою, то в

неформальній понад усе – самодостатність, неповторність особистості, у ній немає

формального керівника (переважно лідирує найавторитетніша особа), вона

функціонує на засадах демократичного спілкування. Для згуртованості такої

групи вирішальними є симпатії, звички та інтереси, а особливістю – наявність

неформального лідера, особистісні характеристики і мета якого є близькими для

групи в цілому.

Яскравим прикладом формальних груп є дитячі (молодіжні) громадські

організації (об’єднання громадян, віком від 6 до 14 (молодіжні – від 14 до 35)

років, метою яких є діяльність, спрямована на реалізацію та захист прав і свобод,

творчих здібностей, задоволення власних інтересів). Серед них слід назвати:

Спілку українського студентства, Спілку молодіжних організацій України,

«Товариство Лева», Організацію «Українська молодь Христові», Комітет

української католицької молоді, Українську скаутську організацію «Пласт»,

Спілку української молоді, Спілку піонерських організацій України,

Українське дитячо-юнацьке товариство «СІЧ», Асоціацію гайдів України,

Українське дитячо-юнацьке товариство «Сокіл» та ін. Студентам необхідно

звернути увагу на особливості виховної системи цих організацій та характер

співпраці з установами освіти у справі виховання сучасної молоді в Україні.

Неформальні об’єднання за їх головними ознаками й характерними

рисами називають ще самодіяльними самокерованими об'єднаннями (ССО).

Варто з’ясувати причини їх виникнення, форми існування (в структурі

формальних колективів чи паралельно (незалежно) від них). При висвітленні

даного питання також слід акцентувати увагу на проблемі типології груп

неформалів.

Формальна і неформальна організації не протистоять, а доповнюють одна

одну, задовольняють інтереси, потреби дітей, необхідні для нормальної

соціалізації особистості – пристосування до життя у суспільстві, засвоєння

вимог, які суспільство пред'являє індивіду. Неформальні групи є незамінними

для спілкування рівних з рівними. Завдання вчителів – не ізольовувати й не

протиставляти їх, не загострювати суперечності між ними, а знаходити спільне,

зближувати, використовуючи усе найкраще в них.

35

Теми доповідей та рефератів 1. Українська скаутська організація «Пласт».

2. Проблема класифікації дитячих (молодіжних) громадських організацій.

3. Роль неформальних груп у процесі становлення особистості.

4. Учнівське самоврядування в школі.

5. Дитячі (молодіжні) громадські організації та їх роль у процесі формування

особистості.

6. Студентське самоврядування у ВНЗ як педагогічний феномен.

7. Педагогічні основи виховної діяльності громадських організацій у вищому

навчальному закладі.

8. Українські молодіжні організації у ХХ ст. та їх роль у національному

вихованні особистості.

9. Неформальний молодіжний рух сучасності.

Бібліографічний список 1. Волкова Н.П. Педагогіка : Посібник для студентів вищих навчальних

закладів / Н.П.Волкова. – К. : Видавничий центр «Академія», 2003. –

576 с.

2. Жигайло Н.І. Соціальна педагогіка. Курс лекцій / Н.І.Жигайло. – Львів:



С.Г.Карпенчук. – К., 1997. – 260 с.

4. Коваль А.Г. Соціальна педагогіка. Соціальна робота : Навч. посібник /

А.Г.Коваль, І.Д.Звєрєва, С.Р.Хлєбік. – К. : ІЗМН, 1997. – 247 с.

5. Кулік В Молода Україна : сучасний організований рух та неформальна

ініціатива : Дослідження / В.Кулік, Т.Голобуцька, О.Голобуцький. – К.,

2000. – 460 с.

6. Мазоха Д.С., Опанасенко Н.І. Педагогіка : навчальний посібник /

Д.С.Мазоха, Н.І.Опанасенко. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. –

232 с.


К., 2001. – 367 с.

8. Педагогика : Учебное пособие для студентов педагогических вузов и

педагогических колледжей / Под ред. П.И.Пидкасистого. – М. :

Педагогическое общество России, 1998. – 640 с.

9. Подласий И.П. Педагогіка : Новый курс : Учеб. пособ. для студентов

вузов. В 2-х кн. – М., 2003.

10. Сухомлинський В. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості

/ Вибрані твори: В 5 т. – Т. 1. – К.: Радянська школа, 1976.



«академія», 2001. – 528 с.

12. Мисак Н. Студентські товариства у Східній Галичині як осередки

формування української інтелігенції наприкінці ХІХ ст. / Н.Мисак //

36

Вісник Львівської комерційної академії. Серія : «Гуманітарні науки». –

Львів, 2005. – Випуск 5. – С. 273–280.

13. Мисак Н.Ф., Матюшко Л.І. Культурно-просвітницька діяльність

студентських організацій як головний чинник у процесі виховання

галицької інтелігенції наприкінці ХІХ ст. – у 1939 р. (на прикладі

молодіжних товариств «Академічний кружок» та «Друг») / Н.Ф.Мисак,

Л.І.Матюшко // Проблеми гуманітарної освіти в умовах реформування

вищої школи України. Збірник матеріалів міжвузівської науково-

практичної конференції. 20 червня 2008 р. – Львів, 2008. – С. 166–175.

14. Мисак Н. Молодіжні організації як предтечі українського національно-

патріотичного руху в Галичині першої половини ХІХ – середини ХХ ст. /

Н.Мисак // Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної

конференції до 100-річчя Степана Бандери. – Львів : ЛНАУ, 2009. – С.

118–124.

15. Жолдак Л.М. Гуртування студентської групи вищого аграрного закладу

освіти : Монографія / Л.М.Жолдак. – К. : КНАУ, 2007. – 209 с.

Тема ІХ. ПРОФЕСІЯ ПЕДАГОГА І ПЕДАГОГІЧНА КОМУНІКАЦІЯ.

(2 год.)

План

1. Основні риси, функції сучасного педагога.

2. Педагогічна майстерність та її складові.

3. Поняття педагогічного спілкування, його функції, рівні та стилі.

Вербальна і невербальна комунікація

Одним із важливих питань педагогіки є з’ясування ролі і специфіки

вчителя. В процесі підготовки до семінарського заняття студентам слід

усвідомити велику соціальну значущість професії педагога, яка належить до

числа найдавніших. Вчитель – одна з найбільш творчих і складних професій,

вона споріднена з працею письменника, режисера і постановника, актора,

психолога та науковця. Основні вимоги до педагога чітко сформульовані в

законі «Про загальну середню освіту». Доцільно підкреслити важливість у

педагогічному процесі таких особистісних якостей педагога як вимогливість,

справедливість, віра в людину, позитивна емоційна налаштованість, почуття

міри у стосунках з учнями, мовна культура, наявність педагогічного такту,

організаторських здібностей тощо. Охарактеризуйте роль авторитету вчителя у

навчально-виховному процесі.

Педагог виконує важливі суспільні функції (організаторську, навчальну

(дидактичну), інформаційну, трансформаційну, розвиваючу, мобілізуючу,

виховну), які студентам слід проаналізувати більш детально. Разом з тим, він

завжди має відповідати певним вимогам:

37

висока професійна компетентність;

педагогічна компетентність;

соціально-економічна компетентність;

комунікативна компетентність;

високий рівень загальної культури.

Педагогічна діяльність є складною динамічною системою, яка

складається із взаємопов’язаних компонентів – відносно самостійних

функціональних видів діяльності (конструктивна діяльність, організаційна,

методична, навчальна, виховна, комунікативна). Проаналізуйте особливості цих

видів діяльності більш детально.

При висвітленні даного питання студентам доцільно порівняти

особливості праці вчителя середньої школи і викладача ВНЗ, з’ясувати її

відмінності (Для кращого розуміння суті педагогічної роботи викладача

пропонуємо скористатись посібником А.Кузьмінського «Педагогіка вищої

школи»).

Приступаючи до викладу другого питання, слід зазначити, що сучасний

педагог має володіти високою загальною й педагогічною культурою, бути

довершеним професіоналом. Професіоналізм людини в будь-якій сфері

діяльності багато в чому залежить від рівня сформованості майстерності. Таким

чином, запорукою професіоналізму викладача є володіння педагогічною

майстерністю. Останню можна визначити як досконале, творче виконання

педагогами своїх професійних функцій на рівні мистецтва, в результаті чого

створюються оптимальні соціально-психологічні умови для становлення

особистості вихованця, забезпечення його інтелектуального та морально-духов-

ного розвитку. Студентам слід усвідомити, що педагогічну майстерність ні в

якому разі не можна ототожнювати з якимось особливим даром чи вродженими

якостями людини. Педагогічна майстерність виробляється в процесі наполегли-

вої праці і досвіду. Цю точку зору вдало розвинув А.Макаренко, коли зауважу-

вав, що «майстерність вихователя не є якимось особливим мистецтвом, що

вимагає таланту, але це спеціальність, якої треба навчитись, як треба навчити

лікаря його майстерності, як треба навчити музиканта».

В структурі педагогічної майстерності виділяють такі компоненти:

морально-духовні вартості, професійні знання, соціально-педагогічні якості,

психолого-педагогічні уміння, педагогічну техніку. Детальний аналіз цих

компонентів студенти можуть знайти в посібнику «Педагогічна майстерність»

(за ред. І.Зязюна).

При розгляді другого питання доцільно особливу увагу звернути на

педагогічну техніку вчителя, від якої значною мірою залежить результат

педагогічної діяльності. Саме поняття «техніка» походить від грец. technikos –

вправний, і означає сукупність прийомів та пристосувань. Під педагогічною

технікою розуміють систему вмінь та особливостей поведінки вчителя, що дає

змогу використовувати власний психофізичний апарат для досягнення

ефективних педагогічних результатів. Основними компонентами педагогічної

техніки є вміння:

спілкуватися вербально (культура і техніка мовлення);

38

спілкуватися невербально (міміка, пантоміміка, зовнішній вигляд);

керувати своїм психофізичним станом (дихання, напруження

м’язів, емоції, увага, уява, спостережливість).

В той же час слід зазначити, що вчителі у своїй роботі зорієнтовані на

досягнення бажаних педагогічних результатів, але при цьому дуже часто витра-

чають свої психофізичні сили, час та здоров’я неоптимально. Тому для вдоско-

налення педагогічної техніки науковці почали використовувати здобутки

психономіки (науки про психічний вплив людей одна на одну і на саму себе та

мистецтво керувати цим впливом). В результаті виникло поняття «психономіч-

на техніка», роль якої в професійній діяльності педагога необхідно з’ясувати

студентам.

Третє питання присвячене особливостям педагогічного спілкування, яке є

сутністю роботи вчителя. Педагогічне спілкування – це система прийомів

органічної соціально-психологічної взаємодії педагога і вихованців, змістом

якої є обмін інформацією, пізнання один одного, організація діяльності і стиму-

лювання діяльності вихованців, організація і корекція взаємин у колективі

вихованців, обмін ролями, співпереживання і створення умов для самоствер-

дження особистості вихованця. Зверніть увагу, що педагогічно грамотне

спілкування знімає у вихованців негативну емоційну напругу (невпевненість,

страх); воно має викликати радість, бажання спільної діяльності.

Серед вчителів виділяють притаманні їм рівні спілкування: примітив-

ний, маніпулятивний, стандартизований, діловий, особистісний. Детальна ха-

рактеристика цих рівнів запропонована в підручнику С.Вітвицької.

Заслуговує на увагу і вивчення такого питання як стилі педагогічного

спілкування. В педагогіці є декілька класифікацій стилів педагогічного спілку-

вання. Традиційно розрізняють авторитарний, демократичний, ліберальний і

формальний стилі. Російський психолог В.Кан-Калик виділив такі стилі: спіл-

кування на основі високий професійних настанов педагога, спілкування на

основі дружнього ставлення, спілкування-дистанція, спілкування-загравання.

М.Тален в основу класифікації стилів поклав вибір педагогом певної ролі,

причому з власних потреб, а не з потреб учнів. Це стилі: «Сократа», «Керівника

групової дискусії», «Майстра», «Генерала», «Менеджера», «Тренера», «Гіда».

При викладі даного питання необхідно наголосити, що під час спілкуван-

ня роль невербальних параметрів (зовнішній вигляд, фігура, постава, типовий

вираз обличчя, одяг, аксесуари, зачіска, міміка, пантоміміка, дистанція між

співрозмовниками, тембр, висота, гучність голосу і т. ін.) значно більша, ніж

вербальних. Доцільно особливу увагу звернути на такі параметри як міміка і

пантоміміка, пояснити типові пантомімічні пози («закрита», «справжня увага»,

«симуляція уваги», «напруженість», «ворожість», «невпевненість, тривожність,

хвилювання» тощо).

Також охарактеризуйте основні види спілкування: емпатичне, директив-

не, принизливо-поступливе, захисно агресивне; визначте умови ефективного

педагогічного спілкування.

Характеризуючи педагогічна спілкування, не можна забувати і про його

вербальний (мовний) компонент. Слід підкреслити, що мовна культура є однією

39

з важливих характеристик діяльності сучасного вчителя, оскільки саме в

процесі мовного спілкування відбувається взаємодія педагога й учнів. Мова –

найважливіший засіб спілкування педагога з учнями чи студентами, головний

інструмент його праці. За допомогою мови викладач безпосередньо впливає на

свідомість і поведінку своїх вихованців.

Мова виявляє себе в конкретних актах мовлення, тобто у процесах

висловлювання думок. В педагогіці розрізняють монологічне (розповідь, лекція,

коментар) та діалогічне (бесіди, диспути) мовлення.

Зверніть увагу, що критеріями мовної культури педагога є правильна

вимова, вільне, невимушене оперування словом, відмова від вульгаризмів,

провінціалізмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів,

наголошування на головних думках, фонетична виразність, інтонаційна

розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання

логічних наголосів та психологічних пауз, взаємовідповідність між змістом і

тоном, між словами, жестами та мімікою.

На завершення варто проаналізувати типові недоліки монологічного і

діалогічного мовлення педагога.

Теми доповідей та рефератів 1. Моральна культура педагога.

2. Психологічні бар’єри педагогічного спілкування.

3. Роль установки в процесі педагогічного спілкування.

4. Проблеми педагогічної культури у творах В.Сухомлинського.

5. Мовленнєва культура вчителя.

6. Педагогічний професіоналізм викладача ВНЗ.

7. Права та обов’язки викладача вищого навчального закладу.

8. Професійна усталеність вчителя як запорука ефективної діяльності.

9. Види педагогічного спілкування.

10. Комунікативна культура викладача ВНЗ.

11. Невербальне спілкування педагога: його особливості та роль у професійній

діяльності.

12. Педагогічна техніка та її значення у навчально-виховному процесі.

Бібліографічний список 1. Барбіна Є.С. Педагогічна майстерність у системі професійної підготовки

учителя – вихователя – викладача / Є.С. Барбіна // Педагогічна творчість,

майстерність, професіоналізм : проблеми теорії і практики підготовки

учителя – вихователя – викладача : Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф.

(Київ, 29 березня – 1 квітня 2005 р.). – К. : НПУ, 2005. – С. 22–27.

2. Бойц Р. Поради викладачам початківцям : Практичний посібник / Р.Бойц.

– К., 2005. – 447 с.

3. Васянович Г. Педагогічна етика : Навчально-методичний посібник /

Г.Васянович. – Львів, 2005. – 344 с.

40

4. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи : Підручник за

модульно-рейтинговою системою навчання для студентів магістратури /


5. Волкова Н.П. Професійно-педаогічна комунікація : навч. посіб. / Н.П.

Волкова – К. : ВЦ «Академія», 2006. – 256 с.


закладів / Н.П.Волкова. – К. : Видавничий центр «Академія», 2003. –

576 с.

7. Завіна І.В. Педагогічна культура викладача вищої школи: Навчальний

посібник для студ. вищ. навч. закладів / В.І.Завіна, С.В.Омельяненко. –

Кіровоград, 2005. – 200 с.

8. Карнеги Д. Как завоевать друзей и как оказывать водяне на людей :

Сочинения / Д.Карнеги. – М. : Изд-во ЭКМСО-Пресс, 2001. – 720 с.

9. Кипень В. Викладачі вузів : соціологічний портрет / В.Кипень, Г.Коржів.

– Донецьк, 2001. – 226 с.

10. Ковальчук О.М. Формування педагогічної техніки засобами театральної

педагогіки / О. М. Ковальчук. – Ніжин, 2001. – 126 с.

11. Коць М.О. Психологія педагогічної взаємодії у вищому навчальному

закладі : Монографія / М.О.Коць. – Луцьк : РВВ «Вежа» Волинського

державного ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. – 345 с.



13. Лавріненко О.А. Педагогічна майстерність в історико-педагогічному

вимірі: теорія, практика, поступ : Монографія / О.А. Лавріненко. – К. :

Богданова А. М., 2009. – 328 с.

14. Лосєва Н.М. Самореалізація викладача: теоретичний аспект : Монографія

/ Н.М.Лосєва. – Донецьк, 2004. – 328 с.

15. Новак Н.С. Роль та місце педагогічного спілкування в навчальному

процесі / Н. С. Новак // Викладач і студент : проблеми ефективної

співпраці. Збірка матеріалів Всеукраїнської науково-практичної

конференції. – Черкаси : Видавництво ЧНУ імені Богдана

Хмельницького, 2006. – С.125–127.


Р.І, Семенова А.В. та ін.] ; за ред. З.Н.Курлянд. – 2-ге вид., перероб. і доп.

– К. : Знання, 2005. – 399 с.

17. Педагогічна майстерність : Підручник / [І.А.Зязюн, Л.В.Карамущенко,

І.Ф.Кривонос та ін. ] / за ред. І.А Зязюна. – К., 1997. – 349 с.

18. Педагогічне спілкування : навч. посібник / Локарєва Г.В. та ін. –

Запоріжжя, 2000. – 115 с.

19. Синиця І.О. Педагогічний такт і майстерність вчителя / І.О.Синиця. – К. :

Радянська школа, 1981. – 319 с.

20. Сисоєва С.О. Основи педагогічної творчості вчителя : Навч. посіб. /

С.О.Сисоєва. – К. : ІСДО, 1994. – 112 с.

41



«Академія», 2001. – 528 с.



23. Чернілевський Д.В. Педагогіка та психологія вищої школи : Навчальний

посібник / Д.В.Чернілевський, М.І.Томчук. – Вінниця, 2006. – 403 с.

24. Черньонков Я. Особливості формування професійної культури

майбутнього вчителя / Я.Черньонков // Рідна школа. – 2002. – грудень. –

С. 14–18.

25. Сухомлынский В.А. Сто советов учителю / В.А.Сухомлынский. – К. :

Рад. школа, 1984. – 254 с.

Тема Х. ДИДАКТИКА.

(2 год.)

План

1. Дидактика як галузь педагогіки. Категорії дидактики.

2. Зміст освіти: загальна характеристика та основі джерела.

3. Структура та організація процесу навчання.

4. Закономірності і принципи навчання.

Вивчення основ дидактики вимагає з’ясування студентом змісту терміна

«дидактика». Термін «дидактика» походить від гр. «didaktikus» – повчаю та

«didasko» – вивчаю. Вперше ввів його у науковий обіг німецький педагог

Вольфганг Ратне (1571–1635). У такому значенні вживав це поняття і великий

чеський педагог Ян Амос Коменський (1592–1670). У 1637 р. в Амстердамі він

опублікував свою працю «Велика дидактика», у якій виклав основи

універсального мистецтва навчання всіх усьому.

У сучасному розумінні дидактика представляє важливу галузь

наукового знання, яка вивчає і досліджує проблеми освіти і навчання. Загалом

дидактика ставить 5 основних запитань, що стосуються навчання (Що вчити?,

Як вчити?, Як вчаться діти?, Чому саме і для чого саме діти повинні вчитися?,

Як протікає навчальний процес і які йому властиві закономірності?) і дає на них

відповіді.

Як педагогічна дисципліна дидактика оперує не лише

загальнопедагогічними поняттями, а й має свій понятійно-категоріальний

апарат. Студентам необхідно докладно розглянути основні дидактичні категорії

та особливості їх застосування (навчання, освіта, викладання, учіння, знання,

навички, уміння, закономірності, принципи, форми, методи навчання, зміст

освіти та ін.).

Важливим питанням, що перебуває у сфері компетенції дидактики, є

зміст освіти. Зміст освіти – система наукових знань, практичних умінь і

42

навичок, засвоєння і набуття яких закладає основи для розвитку і формування

особистості. Зміст освіти включає нормативний та вибірковий компоненти, суть

яких студентам необхідно розглянути. Зверніть увагу, що зміст освіти на

кожному етапі розвитку людства залежить від багатьох об’єктивних (потреби

суспільства у розвитку людини, науки та техніки, економіки) та суб’єктивних

чинників (специфіка системи народної освіти певної країни, відведений на

освіту час, завдання суспільства і держави в галузі політики, економіки і

виховання, методологічні позиції вчених тощо). Зміст освіти постійно

модернізується відповідно до потреб часу. Слід наголосити, що в сучасному

світі одним з головних напрямків якісної перебудови освітньої системи є

перехід від концепції підтримуючого до концепції випереджаючого навчання,

орієнтованого на майбутнє – такі умови життя і професійної діяльності, в яких

випускник опиниться після закінчення навчання. При висвітленні даного

питання проаналізуйте особливості реорганізації змісту освіти в Україні в руслі

сучасних освітніх реформ.

Охарактеризуйте основні джерела змісту освіти: навчальний план,

навчальна програма, підручник, посібник. Зверніть увагу на відмінності

підручника від посібника.

При вивченні третього питання варто наголосити, що навчання – це

процес взаємодії вчителя та учня, в результаті якого учень засвоює знання,

набуває вмінь і навичок. Це різновид діяльності, який складається з двох

підвидів: діяльності вчителя (викладання) і діяльності учня (учіння). Навчання

об’єднує процеси передавання засвоєння, збереження і застосування інформації

для розв’язання конкретних дидактичних завдань. Навчання має відповідати

закономірностям природи дитини і самого пізнавального процесу.

Зауважте, що процес навчання визначається зовнішніми (об’єктивними) і

внутрішніми (суб’єктивними) чинниками, які доцільно розглянути детальніше.

Для кращого розуміння суті навчання також проаналізуйте основні його

функції (освітню, виховну та розвиваючу) та компоненти навчального процесу

(мета навчання, завдання навчання, зміст освіти, методи навчання, засоби

навчання, форми організації навчання).

Процес навчання складається з цільового, стимулюючо-мотиваційного,

змістового, операційно-дійового (методичного), емоційно-вольового,

контрольно-регулюючого, оціночно-результативного компонентів, характерис-

тиці яких слід приділити певну увагу. Навчання складається з ланок, або етапів:

Постановка, усвідомлення і прийняття учнями пізнавального завдання.

Сприймання навчальної інформації.

Осмислення навчальної інформації.

Закріплення інформації (первинне, побіжне, підсумкове).

Застосування на практиці.

Навчальна діяльність чи у середній школі, чи у вищому навчальному

закладі має свої закономірності і підпорядкована певним принципам, від чого

залежить її ефективність. Закономірності навчання – об’єктивні, стійкі та

істотні зв’язки в начальному процесі, що обумовлюють його ефективність.

Вони відображають стійкі залежності між усіма елементами навчання; є

43

однаковими у середній і вищій школі. Доцільно розглянути проблему

класифікації закономірностей навчання (загальні і конкретні; об’єктивні і

суб’єктивні). Розтлумачте основні дидактичні закономірності:

Обумовленість навчання суспільними потребами.

Залежність результатів навчання від умов, в яких відбувається

навчальний процес.

Виховний і розвивальний характер навчання.

Врахування реальних навчальних можливостей учнів.

Єдність процесів викладання і навчання.

Взаємозалежність завдань, змісту, методів і форм навчання у

навчальному процесі.

Навчальний процес здійснюється на основі обґрунтованих і перевірених

практикою дидактичних принципів, зумовлених закономірностями і завданням

освіти. Принципи навчання (лат. principium – початок, основа) являють собою

певну систему основних дидактичних вимог до навчання, дотримання яких

забезпечує його ефективність. При висвітленні даного питання студентам

необхідно охарактеризувати основні дидактичні принципи (принцип

науковості; принцип систематичності і послідовності навчання; принцип

доступності; принцип зв’язку навчання з життям; принцип свідомості й

активності у навчанні; принцип наочності; принцип міцності засвоєння знань,

умінь і навичок; принцип індивідуального підходу; принцип емоційності

навчання; принцип демократизації; принцип диференціації навчального процесу

та ін.). Зверніть увагу, що дидактичні принципи взаємопов’язані і зумовлюють

один одного, а тому в навчальному процесі вони повинні використовуватися в

усій сукупності.

Теми доповідей та рефератів 1. Процес навчання як система.

2. Основні дидактичні системи (педагогоцентризм, педоцентризм, педагогіка

співробітництва).

3. Поняття закону і закономірності в дидактиці. Основні дидактичні

закономірності.

4. Дидактичні принципи у вищій школі, їх загальна характеристика та

функції.

5. Мета, завдання і зміст освіти в Україні.

6. Мета, завдання і зміст вищої освіти в Україні.




2. Алексюк А.М. Педагогіка вищої школи. Курс лекцій : Модульне навчання /

А.М.Алексюк. – К. : УСДО, 1993. – 218 с.

44


закладів / Н.П.Волкова. – К. : Видавничий центр «Академія», 2003. – 576 с..

4. Дидактика современной школы / Под ред. В.А.Онищука. – К., 1987 – 340 с.

5. Коменский Я.А. Избранные сочинения: В 2 т. / Я.А.Коменский – М., 1982.




К., 2001. – 367 с.

8. Оконь В. Введение в общую дидактику : Пер. с польск. / В.Оконь. – М. :

Высшая школа, 1990. – 382 с.

13. Основи педагогіки: Навч. посібник / І.В.Распопов, Н.П.Волкова,







К. : Знання, 2005. – 399 с.

10. Подласий И.П. Педагогика: Новый курс: Учеб. пособ. для студентов вузов.

В 2-х кн. / И.П.Подласий – М., 2003. – Кн. 1. – 583 с.

11. Підласий І.П. Практична педагогіка або три технології. Інтерактивний

підручник для педагогів ринкової системи освіти / І.П.Підласий . – К. :

Видавничий дім «Слово», 2004. – 610 с.



«Академія», 2001. – 528 с.



13. Черниченко В.И. Дидактика высшей школы : История и современные

проблемы / В.И.Черниченко. – М.: Вузовская книга, 2002. – 136 с.

14. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення. Навчальний

посібник для самостійного вивчення дисципліни / В.С.Лозниця. – К., 2003.

– 304 с.

15. Мазоха Д.С. Педагогіка : навчальний посібник / Д.С.Мазоха,

Н.І.Опанасенко. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 232 с

Тема ХІ. ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ.

(2 год.)

План

1. Поняття про форми організації навчання. Становлення і розвиток форм

навчання в історичній ретроспективі.

45

2. Урок як основна форма організації навчання в сучасній школі. Типологія

і структура уроків.

3. Організаційні форми роботи у вищому навчальному закладі:

a. Лекція – провідна форма організації навчання у вищій школі.

Структура, види навчальних лекцій, вимоги до їх проведення.

b. Практичні заняття у вищій школі.

c. Самостійна робота студентів.

d. Навчальна і виробнича практика.

Розпочинаючи вивчення даної теми слід зазначити, що навчання не є

процесом стихійним, воно відбувається у певним чином організованих формах.

Форми організації навчання – це цілісні моделі навчального процесу,

орієнтовані на виконання конкретної дидактичної мети, обмежені у часі, у місці

проведення і кількості учнів. Кожна з організаційних форм характеризується

своєю структурою, принципами упорядкованості її елементів Загалом у

педагогіці відомо понад 30 конкретних форм навчання. Вибір тих чи інших

форм організації навчання зумовлений завданнями освіти і виховання,

особливостями змісту окремих предметів, рівнем підготовки, складом і

віковими можливостями учнів. Розгляньте основні типи форм організації

навчальної діяльності (колективна, індивідуальна, групова, парна), з’ясуйте їх

переваги і недоліки.

Організаційні форми навчання змінюються і розвиваються разом із

суспільним розвитком. Історично виникли такі форми організації навчання:

Індивідуальне навчання.

Індивідуально-групова форма навчання.

Класно-урочна форма навчання.

Белл-ланкастерська система взаємного навчання.

Мангеймська форма вибіркового навчання.

Дальтон-план.

Бригадно-лабораторна форма навчання.

План Трампа.

Комплексний метод навчання.

Визначте причини виникнення та особливості кожної із перелічених

форм. Зауважте, що в результаті тривалих пошуків у 1930-х рр. школа і

педагогічна наука повернулися до класно-урочної системи навчання, яка зараз

поширена в багатьох країнах. З’ясуйте її переваги і недоліки.

В середній школі основною формою організації навчального процесу є

урок. Зверніть увагу на його особливості та елементи. Розгляньте основні

форми роботи учнів на уроці (індивідуальна, фронтально-колективна, групова).

В сучасній дидактиці існують різні класифікації уроків, залежно від взятих за

основу ознак.

46

За способами їх проведення (урок-лекція, кіноурок, урок-бесіда, урок-

практичне заняття, урок-екскурсія, урок-самостійна робота, урок

лабораторна робота).

За змістом уроку (урок математики, урок географії, урок фізики тощо).

За основною дидактичною метою (урок засвоєння нових знань; урок

закріплення нових знань; урок узагальнення і систематизації знань; урок

формування нових умінь і навичок; урок практичного застосування знань,

умінь і навичок; урок контролю, перевірки, оцінки та корекції знань,

умінь і навичок; комбінований урок).

Розгляньте особливості нестандартних уроків та їх різновиди

(міжпредметні уроки; уроки-змагання; уроки-театралізовані; уроки-

подорожування, уроки дослідження; уроки-ділові, рольові ігри; уроки-

психотренінги; уроки драматизації тощо).

При висвітленні даного питання студентам необхідно охарактеризувати

основні елементи уроку, вимоги до його проведення, проаналізувати

взаємозв’язок типу і структури уроку.

Втім, у середній школі, поряд з уроком існують і інші (допоміжні) форми

організації навчання (шкільна лекція, практикуми, навчальні екскурсії,

домашня навчальна робота учнів, факультативні гуртки, семінарські заняття,

індивідуальні заняття, позакласна навчальна робота). Охарактеризуйте

особливості позаурочних форм організації навчання.

У ВНЗ функціонують дещо інші, властиві для вищої школи, форми

організації навчання: лекції, практичні заняття та їх різновиди (семінари,

лабораторні роботи, практикуми), науково-дослідні роботи студентів,

самостійна та індивідуальна робота, навчальна і виробнича практика.

Упродовж усієї історії вищої школи провідною організаційною формою і

методом навчання є лекція. З неї починається перше знайомство студента з

навчальною дисципліною, саме лекція закладає підвалини наукових знань.

Разом з тим зверніть увагу на типові недоліки і переваги лекції у вищій

школі, вимоги до їх проведення. Детальніше розгляньте основні види лекцій:

За дидактичними завданнями (вступна, тематична, настановча,

оглядова, заключна).

За способом викладу навчального матеріалу (проблемна лекція, лекція-

візуалізація, бінарна лекція, лекція із заздалегідь запланованими

помилками, лекція-прес-конференція).

Студентам також слід усвідомити, що лекція – найважча форма роботи

для викладача, оскільки лектор завжди виступає в кількох ролях: оратора, вче-

ного, педагога, психолога.

Процес навчання у вищій школі передбачає практичні заняття, які мають

за мету поглиблене вивчення дисципліни. До практичних занять належать лабо-

раторні роботи, семінарські заняття і практикуми.

Характеризуючи особливості практичних занять, слід зазначити, що

існують дві форми їх проведення: фронтальна та індивідуальна. Рекомендуємо

студентам визначити переваги і недоліки кожної з форм.

47

Найпоширенішим у вищій школі видом практичного заняття є семінар.

Відповідно до завдань і змісту в сучасній вищій школі поширені семінарські

заняття трьох типів: протосемінар, власне семінар, спеціальний семінар.

Детальне ознайомлення з характеристикою кожного із типів семінарських

занять студент може знайти у працях В.Галузинського, М.Євтуха, А.Алексюка

та ін. У цьому питанні також варто розглянути класифікації власне семінарів,

запропоновані А.Алексюком та М.Фіцулою.

Доцільно висвітлити завдання та основні вимоги до проведення практич-

них занять.

Важливим компонентом навчальної діяльності студентів у ВНЗ є

самостійна робота. Причому в останнє десятиліття її роль у навчальному

процесі стрімко зростає. Це зумовлене тим, що в сучасному світі вища освіта

стає обов’язковим етапом в житті людини і кожен повинен навчитися самостій-

но здобувати знання упродовж життя.

Самостійна робота студента (СРС) – це навчальна діяльність студен-

та, яка планується, виконується за завданням, методичним керівництвом і

контролем викладача. СРС формує навички самостійної діяльності взагалі, що є

конче необхідним у будь-якій професійній діяльності, виробляє здатність

самостійно приймати відповідальні рішення, знаходити оптимальний вихід зі

складних ситуацій.

При висвітленні даного питання розгляньте основні способи класифіка-

цій СРС за різними критеріями:

з огляду на місце і час проведення, характер керівництва СРС з

боку викладача;

за видами діяльності;

за рівнями мотивації тощо.

Ці аспекти детально розкриті в посібниках М.Фіцули, А.Алексюка,

З.Курлянд.

Розглядаючи таку форму організації навчання, як навчальна і виробнича

практика, визначте її мету і роль у професійній підготовці висококваліфікова-

ного спеціаліста. Охарактеризуйте основні види (навчальна, технологічна,

експлуатаційна, конструкторська, ознайомча, економічна, педагогічна,

науково-дослідна тощо) та етапи практики (навчальна, навчально-виробнича,

виробнича, переддипломна).

Далі висвітліть перебіг практики, особливості керівництва нею, форми

звітності студентів.

Теми доповідей та рефератів 1. Організація самостійної роботи студентів у вищому навчальному закладі.

2. Позаурочні форми організації навчання в сучасній школі.

3. Науково-дослідна робота студентів: види і форми.

4. Навчальна і виробнича практика у вищій школі та її роль у підготовці

висококваліфікованих фахівців.

5. Нестандартні уроки та особливості їх проведення.

6. Класно-урочна система: її переваги і недоліки.

48

7. Історичні форми організації навчання.

8. Традиційні і нетрадиційні організаційні форми навчання.














Н.І.Опанасенко. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 232 с.


К., 2001. – 367 с










К. : Знання, 2005. – 399 с.




13. Слєпкань З.І. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі: навч.

посібник / З.І.Слєпкань. – К.: Вища школа, 2005. – 239 с.



«Академія», 2001. – 528 с.







49

18. Володько В. Індивідуалізація навчання студентів / В.Володько,

М.Солдатенко // Педагогіка і психологія. – 1994. – № 3 (4). – С. 91–99.

19. Організація самостійної роботи студентів / [за заг. ред. В.М.Король,

В.П.Мусієнко, Н.Т.Токової]. – Черкаси : Вид-во ЧДУ, 2003. – 216 с.

20. Ягупов В.В. Педагогіка : Навч. посібник / В.В.Ягупов. – К. : Либідь, 2002. –

560 с.

Тема ХІІ. МЕТОДИ І ЗАСОБИ НАВЧАННЯ В СУЧАСНІЙ ШКОЛІ

(2 год.)

План

1. Загальна характеристика методів навчання та їх класифікація.

2. Особливості методів навчання у вищій школі.

3. Засоби навчання.

Для реалізації змісту освіти педагогові будь-якого навчального закладу

необхідно володіти певними методами та засобами навчання. Від рівня

володіння ними залежить рівень педагогічної майстерності вчителя, і,

відповідно, ефективність навчального процесу.

При висвітленні першого питання студентам доцільно з’ясувати суть

поняття «метод навчання». Методи навчання – спосіб упорядкованої і

взаємопов’язаної діяльності викладача та учня, спрямованої на засвоєння

учнями системи знань, набуття вмінь і навичок, їх виховання і загальний

розвиток. У вузькому значенні метод навчання – це спосіб керівництва

пізнавальною діяльністю учнів, що має виконувати три функції: навчальну,

виховну і розвиваючу. Він є складним педагогічним явищем, в якому поєднані

пізнавальний, логіко-змістовий, психологічний та педагогічний аспекти.

Зверніть увагу на відмінність методу навчання і методу учіння, який являє

собою пізнавальну діяльність учня, зорієнтовану на творче оволодіння

знаннями, уміннями і навичками. Методи навчання і методи учіння мають свої

специфічні особливості, вони відносно самостійні, але розглядаються в єдності.

З поняттям «метод навчання» тісно пов’язане поняття «прийом

навчання». Прийом навчання є складовою методу. Прийом навчання – це

деталь методу, сукупність конкретних навчальних ситуацій, що сприяють

досягненню проміжної мети конкретного методу. Ефективність навчально-

пізнавальної діяльності учнів значною мірою залежить від уміння педагога

вдало обирати і застосовувати у навчальному процесі відповідні методи і

прийоми.

У дидактиці існують різні підходи до класифікації методів навчання:

За способом і масштабом використання (загальні і спеціальні);

За характером отримання інформації (методи готових знань,

дослідницький метод);

50

Залежно від мети (методи здобуття нових знань, метод формування

умінь і навичок, метод застосування знань на практиці, методи творчої

діяльності, методи закріплення знань, умінь і навичок, методи перевірки і

оцінювання знань, умінь і навичок);

За характером навчально-пізнавальної діяльності учнів (пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемного виконання,

дослідницький, частково-пошуковий);

За джерелами передавання і характером сприймання інформації (словесні, наочні, практичні).

Слід зауважити, що така розгалуженість методів навчання закономірна.

Однак має певні недоліки: відсутність загальновизнаної системи методів

призводить до складності визначення місця конкретного методу в різних

класифікаційних системах.

При висвітленні даного питання студентам варто звернути увагу на

загальні вимоги щодо оптимального поєднання методів навчання.

У вищій школі поряд із загальнопедагогічними використовуються

специфічні методи навчання. Головними особливостями методів навчання у

ВНЗ є те, що вони: 1) набагато більше, ніж шкільні, зближені з методами самої

науки; 2) бінарні (тотожні окремим формам організації навчального процесу).

Охарактеризуйте традиційні підходи до класифікації методів навчання:

за характером логіки пізнання (аналітичний, синтетичний, аналітико-

синтетичний, індуктивний, дедуктивний, традуктивний);

за рівнем самостійної розумової діяльності (проблемний, частково-

пошуковий, дослідницький);

методи стимулювання інтересу до навчання і мотивації навчально-

пізнавальної діяльності (ділові та рольові ігри, дискусії та диспути,

студентські наукові конференції, створення ситуації емоційно-моральних

переживань, створення ситуації пізнавальної новизни та зацікавленості

тощо).

Радимо оглядово ознайомитися з іншими підходами до класифікації ме-

тодів навчання: залежно від типу пізнавальної діяльності; за ступенем керуван-

ня навчальною діяльністю тощо. Характеризуючи особливості методів

навчання у вищій школі не можна проігнорувати й методи контролю і

самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності.

Аналізуючи засоби навчання, слід зауважити, що саме від їх наявності

залежить ефективність використання методів навчання в сучасній школі.

Засоби навчання – це допоміжні матеріально-технічні засоби з їх специфічними

дидактичними функціями. Охарактеризуйте особливості технічних засобів

навчання, їх види (згідно із запропонованою нижче схемою) та специфіку

використання у процесі вивчення технічних дисциплін. Зверніть увагу на

особливості й необхідності використання в процесі підготовки

висококваліфікованого фахівця комп’ютерів. Більше того, комп’ютеризація

навчання і переведення матеріально-технічної бази навчального процесу на

сучасний рівень (на сьогоднішній день в Україні комп’ютеризовано лише 54%

51

шкіл, з них сільських – 45%) є однією із складових освітніх реформ,

передбачених в зв’язку приєднанням України до Болонського процесу.

Доцільно наголосити, що ефективному використанню засобів навчання

сприяє кабінетна система, яка передбачає проведення занять у спеціально

обладнаних навчальних кабінетах.

Теми доповідей та рефератів 1. Методи навчання у вищій школі.

2. Роль наочних методів навчання в процесі вивчення технічних дисциплін.

3. Технічні засоби навчання та їх значення в процесі підготовки фахівців

інженерних спеціальностей.

4. Аудіовізуальні засоби навчання у вищій школі.

5. Ділові та рольові ігри як метод навчання: мета, особливості та специфіка

використання.

6. Комп’ютеризація системи освіти України: основні напрямки та проблеми.

Бібліографічний список 1. Ващенко Г. Загальні методи навчання : Підручник для педагогів /

Г.Ващенко. – К., 1997. – 347 с.




Технічні засоби навчання

Засоби зорової

наочності

(візуальні)

Засоби слухової

наочності

(аудіозасоби)

Засоби наочно-

слухові

(аудіовізуальні)

Діафільми

зі звуковим

супроводом

Друковані

засоби

Аудіокасети Екранні

засоби

Кінофільми і

кінофрагмент

и Моделі,

муляжі

СD-диски

52











К., 2001. – 367 с.

8. Нагаєв В.М. Методика викладання у вищі школі : Навчальний посібник /

В.М.Нагаєв. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 320 с.







К. : Знання, 2005. – 399 с.




13. Подласий И.П. Педагогика: Новый курс: Учеб. пособ. для студентов вузов.

В 2-х кн. / И.П.Подласий – М., 2003. – Кн. 1. – 583 с.



«Академія», 2001. – 528 с.






560 с.

Тема 5. СУЧАСНІ ТЕХНОЛОГІЇ В ОСВІТІ

(2 год.)

План

1. Сутність і класифікація педагогічних технологій.

2. Технологія інтерактивного навчання.

3. Модульно-рейтингова і кредитно-модульна технології навчання.

4. Ігрові технології в сучасній освіті та їх характеристики.

53

5. Нові інформаційні технології.

6. Дистанційне навчання.

Останнім часом у практику роботи вищої школи стрімко входять освітні

інформаційні технології, які дозволяють якомога краще адаптувати освіту до

вимог сучасного суспільства. В науці й освіті дедалі більшого поширення

набуває поняття «педагогічна технологія».

Приступаючи до розгляду першого питання, необхідно наголосити, що

поняття «педагогічна технологія» відоме з 20-х рр. ХХ ст. Воно було предметом

дослідження багатьох вчених і вже з самого початку трактувалося по-різному.

В одному разі – як сукупність прийомів і засобів, спрямованих на чітку й

ефективну організацію навчальних занять, що нагадує виробничу технологію; в

іншому – як уміння оперувати навчальним і лабораторним обладнанням, вико-

ристовувати наочні посібники.

Студентам слід звернути увагу, що в психолого-педагогічній літературі

поряд з поняттям «педагогічна технологія» використовувались і інші варіанти –

«технологія навчання», «освітні технології», «технології в навчанні»,

«технології в освіті», причому часто вони ототожнювались. Втім, розвиток

педагогічної науки, комп’ютеризація навчання сприяли остаточному

розмежуванню цих понять. В 70–80-х рр. ХХ ст. було доведено нетотожність

понять «педагогічна технологія» (під якою розумілась сукупність засобів і

методів педагогічного процесу) і «технології в освіті» (що відповідало

«технічним засобам навчання»).

Освітні технології відбивають загальну стратегію розвитку освіти,

єдиного освітнього простору, їх призначення – прогнозування розвитку освіти,

його конкретне проектування і планування, передбачення результатів, а також

визначення відповідних цілям стандартів. Прикладами освітніх технологій

можуть бути концепції освіти, освітні системи.

Навчальна технологія – поняття близьке, але не тотожне поняттю педа-

гогічна технологія. Воно відбиває шлях освоєння конкретного навчального ма-

теріалу (поняття) в межах відповідного навчального предмета, теми, питання.

Наприклад, ігрова технологія, технологія проблемного навчання, інформаційні

технології, дистанційне навчання, комп’ютерне навчання тощо.

Найбільш детально опис кожного із понять зробила Т.Назарова, вона

з’ясувала відмінності між ними, довела, що на кожному з них діє відповідна

ієрархія цілей, завдань, змісту.

При вивченні даного питання студентам варто розглянути змістовий

взаємозв’язок цих понять (С.Вітвицька).

Необхідно зауважити, що зараз в педагогіці нараховується понад 300

визначень поняття «педагогічна технологія». Ми дотримуватимемось

визначення, запропонованого В.Монаховим: педагогічна технологія – це

продумана у всіх деталях модель педагогічної діяльності з проектування,

організації та проведення навчального процесу з безумовним забезпеченням

комфортних умов для учнів та вчителя.

54

Розгляньте типову класифікацію педагогічних технологій: модульно-

рейтингова технологія; технологія проблемного і групового навчання;

технологія інтерактивного навчання; ігрові технології; модульно-

контекстуальна технологія; інформаційні технології; технологія

дистанційного навчання, кредитно-модульна технологія.

В наступних питаннях семінару необхідно детальніше охарактеризувати

види педагогічних технологій.

Однією з актуальних на даний час педагогічних технологій є технологія

інтерактивного навчання. Інтерактивна модель навчання передбачає

взаємодію тих, хто задіяний у навчально-виховному процесі, а також

обов’язкову спільну діяльність студентів, оскільки саме через взаємодію

(інтеракцію) студент – студент, студент – викладач і відбувається процес

взаємо навчання: передавання знань, формування умінь і навичок.

Інтерактивне навчання – це спеціальна форма організації пізнавальної

діяльності, яка має конкретну мету – створити комфортні умови навчання, за

яких кожен учень відчуває свою успішність, інтелектуальну спроможність.

Зверніть увагу на особливості інтерактивного навчання у вищій школі, зокрема

такі: 1) студент і викладач є рівноправними, рівнозначними суб’єктами

навчання; 2) інтерактивне навчання ефективно сприяє формуванню навичок і

вмінь у спілкуванні, виробленню цінностей, створенню атмосфери

співробітництва, взаємодії; 3) це навчання виявляє лідерські якості студентів і

викладача, усуває домінування одного учасника навчального процесу над

іншим і однієї думки над іншою. При висвітленні даного питання розгляньте

основні інтерактивні методи навчання та проблему їх класифікації (детальна

характеристика інтерактивних методів представлена у праці Г.П’ятакової

«Технологія інтерактивного навчання у вищій школі»). Проаналізуйте

особливості методів розвитку критичного мислення учнів, що

використовуються в процесі інтерактивного навчання («мозкова атака», «кейс»-

метод, метод «портфоліо», метод проектів). Також доцільно охарактеризувати

методику застосування інтерактивної технології на заняттях.

В останні роки у ВНЗ України запроваджується модульно-рейтингова

технологія навчання (МРТН). Це пов’язано з тим, що діюча чотирибальна

система оцінювання знань має низку недоліків: не забезпечує достатньої

мотивації навчання студентів, в оцінюванні студентів проявляється

суб’єктивізм і випадковість тощо.

Для розуміння цієї технології насамперед слід з’ясувати її ключові по-

няття «модуль» і «рейтинг». У педагогіці модуль (лат. modulus – міра) – це

функціональний вузол навчально-виховного процесу, довершений блок дидак-

тично адаптованої інформації. Особливості модульного навчання детально вис-

вітлені А.Алексюком («Педагогіка вищої школи: Курс лекцій. Модульне

навчання»). Рейтинг (англ. rating – оцінка, порядок, класифікація) – термін,

який означає суб’єктивну оцінку явища за заданою шкалою. В педагогіці

рейтингова система передбачає визнання рівня оволодіння студентами змістом

навчального матеріалу модуля, цілісного курсу, сформованості умінь і навичок.

55

Студентам слід охарактеризувати ключові моменти МРТН, її переваги

для студентів і викладачів. Ці питання детально висвітлені у працях А.Кузьмін-

ського та А.Алексюка.

Розпочинаючи розгляд кредитно-модульної технології, зверніть увагу,

що її запровадження на нинішньому етапі розвитку національної вищої школи

зумовлене модернізацією і реформуванням освіти, пов’язаними з приєднанням

України до Болонського процесу і входженням в європейський освітній і науко-

вий простір. Спробуйте охарактеризувати особливості кредитно-модульної сис-

теми організації навчання у вашому вузі.

Характеризуючи ігрові технології, студентам, насамперед, слід зазначи-

ти, що гра – це вид діяльності в умовах ситуацій, спрямованих на відтворення і

засвоєння суспільного досвіду, в якому складається, формується й удоскона-

люється самоуправління поведінкою. Ігрові технології сприяють засвоєнню

знань, умінь і навичок, розвитку системи розумових дій, системи естетично-

моральних якостей, системи дійово-практичної сфери і самокеруючих механіз-

мів. Студентам доцільно розглянути класифікацію ігрових технологій: за

цільовими орієнтаціями (дидактичні, виховні, розвивальні, соціалізуючі), за

характером педагогічного процесу (навчальні, тренінгові, контролюючі,

пізнавальні, виховні, продуктивні, репродуктивні, творчі, профорієнтаційні,

діагностичні тощо), за ігровою методикою (предметні, сюжетні, рольові, ділові,

імітаційні, драматизації). З’ясуйте, які види ігор використовуються в процесі

вивчення педагогіки, в чому їх переваги.

При висвітленні даного питання також охарактеризуйте основні етапи

проведення ділової гри:

етап підготовки;

етап проведення;

етап аналізу й узагальнення.

В останній час у вищій школі широко застосовуються інформаційні

(комп’ютерні) технології навчання, що базуються на використанні

спеціальних технічних інформаційних засобів (ЕОМ, аудіо, кіно, відео).

Зауважте, що комп’ютерні технології спрямовані на підготовку особистості

інформаційного суспільства; формування умінь працювати з інформацією;

розвиток комунікативних здібностей; формування дослідницьких умінь та

умінь вибору оптимальних рішень; забезпечення великим об’ємом якісної

інформації.

Охарактеризуйте і порівняйте функції комп’ютера і викладача в інформа-

ційних технологіях навчання.

Останнє питання присвячене аналізу технології дистанційного

навчання. Насамперед з’ясуйте передумови виникнення і поширення цієї

технології. Зазначте, що дистанційна освіта здійснюється за допомогою засобів

обміну навчальною інформацією на відстані (супутникове телебачення, радіо,

комп’ютерний зв’язок і т. п.) і базується на принципі самостійного навчання

студента. Дистанційне навчання є наслідком об’єктивного процесу

інформатизації суспільства й освіти, воно являє собою найбільш перспективну,

синтетичну, гуманістичну, інтегральну форму отримання освіти.

56

Характеризуючи дистанційне навчання, варто зауважити, що воно було

започатковане ще у 1840 р. Ісааком Пітманом, який запропонував навчання

через поштовий зв’язок для студентів Англії. У ХХ ст. розвиток цієї технології

значною мірою був пов’язаний з рівнем розвитку обчислювальної техніки.

Дистанційне навчання в Європі та США набуло особливого поширення у 1970-

х рр. У січні 1987 р. для того, щоб прискорити й підтримати створення

європейської мережі дистанційного навчання на вищому рівні, було засновано

Європейську асоціацію університетів з дистанційним навчанням. Зараз в

установах цієї асоціації зареєстровано близько 65 тис. студентів. В США діють

спеціалізовані університети дистанційної освіти, наприклад, Відкритий

університет штату Фенікс, Британський відкритий університет Каліфорнійсь-

кий віртуальний університет тощо. Дистанційна освіта інтенсивно розвивається

і в нашій країні. Зазначте, що у липні 2000 р. наказом міністра освіти і науки

України був створений Український центр дистанційної освіти (як структурний

підрозділ НТУ «КПІ»), головною метою діяльності якого є створення системи

дистанційної освіти в Україні.

При викладі даного питання охарактеризуйте основні підходи до

розуміння дистанційного навчання, його принципи, види забезпечення

(методичне, програмне, технічне, інформаційне, організаційне) та засоби.

Значну увагу слід акцентувати на вивченні характерних рис дистанцій-

ного навчання: гнучкість; модульність; економічна ефективність; нова роль

викладача; спеціалізований контроль якості освіти; використання спеціалізо-

ваних технологій і засобів навчання. На завершення з’ясуйте основні умови

ефективності дистанційного навчання.

Теми доповідей та рефератів 1. Нові інформаційні технології в сучасній системі вищої освіти.

2. Сучасні технології навчання: загальна характеристика.

3. Досвід використання ігрових технологій у вищій школі.

4. Ділова гра як форма активного навчання у вищій школі.

5. Тренінг спілкування як пелагічна технологія.

6. Технологія дистанційного навчання.

7. Педагогічні інновації у вищих навчальних закладах.

8. Кредитно-модульна система навчання у ВНЗ.

9. Модульно-рейтингова система навчання: загальна характеристика.

10. Шляхи та особливості оновлення сучасної вищої освіти в Україні.

11. Методика застосування інтерактивного навчання на заняттях у вищій

школі.

Бібліографічний список 1. Бондар В.І. Дидактика: ефективні технології навчання студентів /

В.І.Бондар. – К. : Вересень, 1996. – 129 с.

57




3. Дичківська І.М. Інноваційні педагогічні технології : навч. посібник для

студентів вищих навч. закладів / І.М.Дичківська. – К.: Академвидав, 2004.

– 334 с.



5. Педагогічні технології : Навчальний посібник / [О.С.Падалка,

А.М.Нісімчук, І.О.Смолюк, Г.О.Шпак]. – К. : Вид-во «Українська

енциклопедія» ім. П.Бажана, 1995. – 254 с.

6. Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в высшей школе : Учебное

пособие для вузов / Д.В.Чернилевский. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 437

с.

7. Освітні технології: Навчально-методичний посібник / О.М.Пєхота,

А.З.Кіктенко, О.М.Любарська та ін. ; за ред. О.М.Пєхоти. – К. : А.С.К.,

2001. – 256 с.

8. П’ятакова Г.П. Технологія інтерактивного навчання у вищій школі :

Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів

/ Г.П.П’ятакова. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008.

– 120 с.

9. П’ятакова Г.П. Сучасні педагогічні технології та методика їх

застосування у вищій школі / Г.П.П’ятакова, Н.М.Заячківська. – Львів,

2003. – 56 с.



К. : Знання, 2005. – 399 с.

11. Педагогічні технології в неперервній освіті: Монографія / С.О.Сисоєва,

А.М.Алексюк, П.М.Воловик, О.І.Кульчицька та ін.; За ред. С.О.Сисоєвої. –

К.: Віпол, 2001. – 502 с.

12. Перспективні освітні технології: Науково-методичний посібник / За ред.

Т.С.Сизоненко. – К.: Гопак, 2000. – 560 с.

13. Сікорський П.І. Кредитно-модульна технологія навчання : Навч. посіб. /

П.І.Сікорський. – К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2004. – 127 с.



«Академія», 2001. – 528 с.



16. Кучерявий О. Модульно-розвивальне навчання у вищій школі : аспекти

проектування: Монографія / О.Кучерявий. – Донецьк : Вид-во ДонНУ,

2006. – 304 с.

17. Стефаненко П.В. Дистанционное обучение в высшей школе : Монография

/ П.В.Стефаненко. – Донецк : ДонНТУ, 2002. – 400 с.

58

18. Современные компьютерные технологии в дистанционном обучении :

Научное издание / А.И.Пушкарь и др. – Харьков, 2004. – 395 с.

19. Педагогічні технології : теорія та практика : Навч.посібник / [К.О.Вовк та

ін.] ; за ред. М.В.Гриньової. – Полтава, 2006. – 267 с.

20. Деловые игры в учебном процессе : Методология разработки и практика

проведения / В.А.Трайнев. – М. : Издательский Дом «Дашков и К» : МАН

ИПТ, 2002. – 360 с.

21. Педагогічна технологія : Посібник / І.Ф.Прокопенко, В.І.Євдокимов. – Х. :

Основа, 1995. – 548 с.

59

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ СПИСОК

Основний











5. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення. Навчальний

посібник для самостійного вивчення дисципліни / В.С.Лозниця. – К., 2003.

– 304 с.




К., 2001. – 367 с.

8. Освітні технології: Навчально-методичний посібник / О.М.Пєхота,

А.З.Кіктенко, О.М.Любарська та ін. ; за ред. О.М.Пєхоти. – К. : А.С.К.,

2001. – 256 с.

9. П’ятакова Г.П. Технологія інтерактивного навчання у вищій школі :

Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів

/ Г.П.П’ятакова. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008.

– 120 с.



К. : Знання, 2005. – 399 с.

11. Педагогічна майстерність : Підручник / [І.А.Зязюн, Л.В.Карамущенко,

І.Ф.Кривонос та ін. ] / за ред. І.А Зязюна. – К., 1997. – 349 с.



«Академія», 2001. – 528 с.



Додатковий

1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України : Історія. Теорія :





60

3. Андрущенко В. Вища освіта в контексті глобалізації / В.Андрущенко //

Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. – К., 2002.

– Вип. 9. – С. 3–13.

4. Балабанова Л.М. Психолого-педагогічні проблеми студентського віку /

Л.М.Балабанова // Психологія : Зб. наук. праць. – К. : НПУ, 1999. – Вип. 4

(7). – С. 169–170.

5. Барбіна Є.С. Педагогічна майстерність у системі професійної підготовки

учителя – вихователя – викладача / Є. С. Барбіна // Педагогічна творчість,

майстерність, професіоналізм : проблеми теорії і практики підготовки

учителя – вихователя – викладача : Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф.

(Київ, 29 березня – 1 квітня 2005 р.). – К. : НПУ, 2005. – С. 22–27.

6. Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання : шлях реалізації / І.Бех // Рідна

школа. – 1999. - № 12. – С. 13 – 16; 2000. - № 1. – С. 10 – 12.

7. Бех І.Д. Виховання підростаючої особистості на засадах нової методології

// Педагогіка і психологія. – 1999. – № 3. – С. 5–14.

8. Бех І.Д. Проблема методів виховання у сучасній школі // Педагогіка і

психологія. – 1999. – № 4. – С. 136–140.

9. Бєлова Л.О. Виховна система ВНЗ: питання теорії та практики. – Харків,

2004. – 226 c.

10. Бойко А.М. Оновлена парадигма виховання : шляхи реалізації : Навчально-

метод. посіб. / А.М.Бойко. – К. : ІЗИН, 1996. – 232 с.

11. Бойц Р. Поради викладачам початківцям : Практичний посібник / Р.Бойц. –

К., 2005. – 447 с.

12. Болюбаш Я.Я. Освіта в країнах Заходу / Я.Я.Болюбаш, Л.П.Пуховська //

Рідна школа. – 1994. – № 9.

13. Бондар В.І. Дидактика: ефективні технології навчання студентів /

В.І.Бондар. – К. : Вересень, 1996. – 129 с.

14. Васянович Г. Педагогічна етика : Навчально-методичний посібник /

Г.Васянович. – Львів, 2005. – 344 с.

15. Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905–1920) / Г.Васькович. – К., 1997.

– 263 с.

16. Ващенко Г. Виховний ідеал / Г.Ващенко. – Полтава : Ред. газ.

«Полтавський вісник», 1994. – 191 с.

17. Волкова Н.П. Професійно-педаогічна комунікація : навч. посіб. / Н. П.

Волкова – К. : ВЦ «Академія», 2006. – 256 с.

18. Володько В. Індивідуалізація навчання студентів / В.Володько,

М.Солдатенко // Педагогіка і психологія. – 1994. - № 3 (4). – С. 91–99.

19. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка : Теорія та історія :

Навч.посібник / В.М.Галузинський, М.Б.Євтух. – К. : Вища школа, 1995. –

168 с.

20. Деловые игры в учебном процессе : Методология разработки и практика

проведения / В.А.Трайнев. – М. : Издательский Дом «Дашков и К» : МАН

ИПТ, 2002. – 360 с.

21. Дем’янюк Т.Д. Виховний процес у вищому закладі освіти : Науково-

методичний посібник. – К., 2003. – 156 с.

61

22. Джуринский А.Н. История зарубежной педагогики. Учебное пособие для

вузов / А.Н.Джуринский. – М.: Издательская группа «Форум» – «ИНФРА-

М», 1998. – 272 с.

23. Джуринский А.Н. Школа Франции : Пора перемен. Учебное пособие /

А.Н.Джуринский. – М. : Издательство УРАО, 1998. – 253 с.

24. Дидактика современной школы / Под ред. В.А.Онищука. – К., 1987 – 340 с.

25. Дичківська І.М. Інноваційні педагогічні технології : навч. посібник для

студентів вищих навч. закладів / І.М.Дичківська. – К.: Академвидав, 2004.

– 334 с.

26. Жигайло Н.І. Соціальна педагогіка. Курс лекцій / Н.І.Жигайло. – Львів:


27. Жолдак Л.М. Гуртування студентської групи вищого аграрного закладу

освіти : Монографія / Л.М.Жолдак. – К. : КНАУ, 2007. – 209 с.

28. Завальнюк О.М. Українська еліта і творення національної університетської

освіти: фундатори і будівничі (1917–1920 рр.) : Навчальний посібник/

О.М.Завальнюк. – Кам’янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2005. – 338 с.

29. Завіна І.В. Педагогічна культура викладача вищої школи: Навчальний

посібник для студ. вищ. навч. закладів / В.І.Завіна, С.В.Омельяненко. –

Кіровоград, 2005. – 200 с.

30. Загальна психологія : Підручник / О.В.Скрипченко, Л.В.Долинська,

З.В.Огороднійчук та ін. – К. : Либідь, 2005. – 464 с.

31. Збірник основних нормативних актів про вищу освіту, наукову діяльність,

підготовку та атестацію наукових кадрів / За ред. проф. М. І. Панова. –

Харків : Гриф, 2003. – 336 с.

32. Зязюн І.А. Реформи освіти в Японії / І.А.Зязюн // Рідна школа. – 1993. – №

8. – С. 17–21.

33. Зязюн Л. Освітня система Франції / Л.Зязюн // Рідна школа. – 2001. – № 11.

– С. 24–29.

34. Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури у ХVІ –

ХVІІ ст. : Монографія / Я.Ісаєвич – К., 1966. – 244 с.

35. Історія української школи і педагогіки. Хрестоматія / Упорядник проф.

О.О. Любар; За ред. В.Г. Кременя. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2003. – 766 с.

36. Карнеги Д. Как завоевать друзей и как оказывать водяне на людей :

Сочинения / Д.Карнеги. – М. : Изд-во ЭКМСО-Пресс, 2001. – 720 с.


С.Г.Карпенчук. – К., 1997. – 260 с.

38. Кипень В. Викладачі вузів : соціологічний портрет / В.Кипень, Г.Коржів. –

Донецьк, 2001. – 226 с.

39. Коваль А.Г. Соціальна педагогіка. Соціальна робота : Навч. посібник /

А.Г.Коваль, І.Д.Звєрєва, С.Р.Хлєбік. – К. : ІЗМН, 1997. – 247 с.

40. Ковальчук Л.О. Система освіти зарубіжних країн : Навчальний посібник /

Л.О.Ковальчук, О.Б.Ковальчук. – Львів : Видавничий центр ЛНУ імені

Івана Франка, 2003. – 136 с.

41. Ковальчук О.М. Формування педагогічної техніки засобами театральної

педагогіки / О. М. Ковальчук. – Ніжин, 2001. – 126 с.

62

42. Коменский Я.А. Избранные сочинения: В 2 т. / Я.А.Коменский – М., 1982.

43. Концепція національного виховання // Рідна школа. – 1995. - № 6. – С. 18–

25.

44. Корсак К. Система освіти Франції: цілі, структура, досягнення і проблеми /

К.Корсак // Вища освіта України. – 2001. – №1. – С. 91–103.

45. Коць М.О. Психологія педагогічної взаємодії у вищому навчальному

закладі : Монографія / М.О.Коць. – Луцьк : РВВ «Вежа» Волинського

державного ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. – 345 с.

46. Кравець Б. Історія української школи і педагогіки / Б.Кравець. –

Тернопіль, 1994. – 362 с.

47. Кравець В.П. Історія класичної та зарубіжної педагогіки та шкільництва /

В.П.Кравець. – Тернопіль, 1996. – 276 с.

48. Кузь В. Основи національного виховання : навчальний посібник / В.Кузь,

Ю.Руденко, З.Сергійчук. – Умань, 1993. – 256 с.

49. Кулік В Молода Україна : сучасний організований рух та неформальна

ініціатива : Дослідження / В.Кулік, Т.Голобуцька, О.Голобуцький. – К.,

2000. – 460 с.

50. Курляк І.Є. Класична освіта на західноукраїнських землях (ХІХ – перша

половина ХХ століття). Історико-педагогічний аспект / І.Є.Курляк. –

Тернопіль : Підручники і посібники, 2000. – 328 с.

51. Курляк І.Є. Українська гімназійна освіта у Галичині (1864-1918 рр.) /

І.Є.Курляк. – Львів, 1997. – 296 с.

52. Кутішенко В.П. Вікова та педагогічна психологія : навч. посібник /

В.П.Кутішенко. – К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 128 с.

53. Кучерявий О. Модульно-розвивальне навчання у вищій школі : аспекти

проектування: Монографія / О.Кучерявий. – Донецьк : Вид-во ДонНУ,

2006. – 304 с.

54. Лавріненко О.А. Педагогічна майстерність в історико-педагогічному

вимірі: теорія, практика, поступ : Монографія / О.А. Лавріненко. – К. :

Богданова А. М., 2009. – 328 с.

55. Лосєва Н.М. Самореалізація викладача: теоретичний аспект : Монографія /

Н.М.Лосєва. – Донецьк, 2004. – 328 с.

56. Любар О.О. Історія української школи та педагогіки : Навч. посіб. /

О.О.Любар, М.Г.Стельмахович, Д.Т. Федоренко; за ред. О.О. Любара. – К.

: Т-во «Знання», КОО, 2003. – 450 с.

57. Макаренко А.С. Методи виховання / А.С.Макаренко // Його ж. Твори : В

7 т. – Т. 5. – К., 1954. – 304 с.

58. Макаренко А.С. Методика організації виховного процесу / А.С.Макаренко

// Його ж. Твори : В 7 т. – Т. 5. – К., 1954.

59. Максименко А.П. Університетська освіта Франції: становлення і розвиток

у ХІХ – ХХ століттях : Монографія / А.П.Максименко. – К. : Видавничий

центр КНЛУ, 2007. – 307 с.

60. Марочко В. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору /

В.Марочко, Г.Хілліг. – К. : Наук. світ, 2003. – 302 с.

63

61. Мартинюк І.В. Національне виховання: теорія і методологія : навчальний

посібник / І.В.Мартинюк. – К., 1995. – 284 с.

62. Маслоу А. Самоактуализация личности и образования : пер.с англ. – К.,

Донецк : Ин-т психологии АПН Украины, 1994. – 328 с.

63. Мисак Н. Молодіжні організації як предтечі українського національно-

патріотичного руху в Галичині першої половини ХІХ – середини ХХ ст. /

Н.Мисак // Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної

конференції до 100-річчя Степана Бандери. – Львів : ЛНАУ, 2009. – С.

118–124.

64. Мисак Н. Студентські товариства у Східній Галичині як осередки

формування української інтелігенції наприкінці ХІХ ст. / Н.Мисак //

Вісник Львівської комерційної академії. Серія : «Гуманітарні науки». –

Львів, 2005. – Випуск 5. – С. 273–280.

65. Мисак Н.Ф. Культурно-просвітницька діяльність студентських організацій

як головний чинник у процесі виховання галицької інтелігенції наприкінці

ХІХ ст. – у 1939 р. (на прикладі молодіжних товариств «Академічний

кружок» та «Друг») / Н.Ф.Мисак, Л.І.Матюшко // Проблеми гуманітарної

освіти в умовах реформування вищої школи України. Збірник матеріалів

міжвузівської науково-практичної конференції. 20 червня 2008 р. – Львів,

2008. – С. 166–175.

66. Михайличенко О.В. Система освіти у сучасній Японії /

О.В.Михайличенко, Н.С.Репетюк. – К., 1997. – 294 с.

67. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576–1631) /

І.З.Мицько. – К., 1990. – 205 с.

68. Мухина В.С. Возрастная психология: феноменология развития, детство,

отрочество. – М. : Академия, 2000. – 283 с.

69. Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні //

Світ виховання. – 2005. – № 4 (5). – С. 7–30.

70. Непорадний Б. Національне виховання молоді в сучасних закладах освіти

України : стан і шляхи перебудови виховної роботи : навч.-метод. посібник

/ Б.Непорадий ; за ред. Є.С.Клоса. – Львів: Вид-во «Вільна Україна», 1997.

– 364 с.

71. Новак Н.С. Роль та місце педагогічного спілкування в навчальному

процесі / Н. С. Новак // Викладач і студент : проблеми ефективної

співпраці. Збірка матеріалів Всеукраїнської науково-практичної

конференції. – Черкаси : Видавництво ЧНУ імені Богдана Хмельницького,

2006. – С.125–127.







64

75. П’ятакова Г.П. Сучасні педагогічні технології та методика їх

застосування у вищій школі / Г.П.П’ятакова, Н.М.Заячківська. – Львів,

2003. – 56 с.






та ін] ; за заг. ред. Т.Кошманової. – Львів : Видавничий центр Львівського


78. Педагогіка. Хрестоматія / Уклад. : А.І. Кузьмінський, В.Л. Омеляненко. –

К.: Знання-Прес, 2003. – 700 с.

79. Педагогічна технологія : Посібник / І.Ф.Прокопенко, В.І.Євдокимов. – Х. :

Основа, 1995. – 548 с.

80. Педагогічне спілкування : навч. посібник / Локарєва Г.В. та ін. –

Запоріжжя, 2000. – 115 с.

81. Педагогічні технології : Навчальний посібник / [О.С.Падалка,

А.М.Нісімчук, І.О.Смолюк, Г.О.Шпак]. – К. : Вид-во «Українська

енциклопедія» ім. П.Бажана, 1995. – 254 с.

82. Педагогічні технології : теорія та практика : Навч.посібник / [К.О.Вовк та

ін.] ; за ред. М.В.Гриньової. – Полтава, 2006. – 267 с.

83. Педагогічні технології в неперервній освіті: Монографія / С.О.Сисоєва,

А.М.Алексюк, П.М.Воловик, О.І.Кульчицька та ін.; За ред. С.О.Сисоєвої. –

К.: Віпол, 2001. – 502 с.

84. Персоналії в історії національної педагогіки. 22 видатних українських

педагоги : Підручник / А.М.Бойко та ін. – К. : ВД «Професіонал», 2004. –

576 с.

85. Перспективні освітні технології: Науково-методичний посібник / За ред.

Т.С.Сизоненко. – К.: Гопак, 2000. – 560 с.




87. Подласий И.П. Педагогика: Новый курс: Учеб. пособ. для студентов

вузов. В 2-х кн. / И.П.Подласий – М., 2003. – Кн. 1. – 583 с.

88. Подоляк Л.Г. Психологія вищої школи : Навчальний посібник для

магістрантів і аспірантів / Л.Г.Подоляк, В.І.Юрченко. – К. : ТОВ «Філ-

студія», 2006. – 320 с.

89. Подоляк Л.Г. Психологія раннього юнацтва / Л.Г.Подоляк // Психологічна

газета. – 2004. - № 18. – С. 28–31.

90. Приватна вища школа України на шляху інновацій : Монографія / Авт.

кол. [В.П.Андрущенко та ін.] ; за ред. В.П.Андрущенка та Б.І.Корольова. –

Харків, 2005. – 349 c.

91. Психологічна адаптація студентів першого курсу до умов навчання у внз :

Зб. наук. ст. – Луцьк, 1999. – 91 с.

65

92. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч. ХХ

століття). Нариси. – К. : Радянська школа, 1991. – 380 с.

93. Руденко Ю. Основи сучасного українського виховання / Ю.Руденко. – К. :

Вид-во імені Олени Теліги, 2003. – 310 с.

94. Руснак І.С. Розвиток українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ–ХХ

століття) / І.С.Руснак. – Чернівці : Рута, 2000. – 364 с. +48 с.

95. Сидоренко О.Л. Приватна вища освіта: шляхи України у світовому вимірі /

О.Л.Сидоренко. – Харків : Основа, 2000. – 322 с.

96. Синиця І.О. Педагогічний такт і майстерність вчителя / І.О.Синиця. – К. :

Радянська школа, 1981. – 319 с.

97. Сисоєва С.О. Основи педагогічної творчості вчителя : Навч. посіб. /

С.О.Сисоєва. – К. : ІСДО, 1994. – 112 с.

98. Сікорський П.І. Кредитно-модульна технологія навчання : Навч. посіб. /

П.І.Сікорський. – К.: Вид-во Європ. Ун-ту, 2004. – 127 с.

99. Сірополко С. Історія освіти в Україні / С.Сірополко. – К. : Наукова думка,

2001. – 347 с.

100. Слєпкань З.І. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі: навч.

посібник / З.І.Слєпкань. – К.: Вища школа, 2005. – 239 с.

101. Современные компьютерные технологии в дистанционном обучении :

Научное издание / А.И.Пушкарь и др. – Харьков, 2004. – 395 с.

102. Сорокоумова Е.А. Возрастная психология / Е.А.Сорокоумова. – М., СПб.,

2006. – 244 с.

103. Стефаненко П.В. Дистанционное обучение в высшей школе :

Монография / П.В.Стефаненко. – Донецк : ДонНТУ, 2002. – 400 с.

104. Ступарик Б.М. Національна школа : витоки, становлення : Навчально-

методичний посібник / Б.М.Ступарик. – К., 1998. – 274 с.

105. Сухомлынский В.А. Сто советов учителю / В.А.Сухомлынский. – К. : Рад.

школа, 1984. – 254 с.



107. Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. Навч. посібник / За ред.

О.В.Сухомлинської. – К. : Либідь, 2005. – 624 с., 552 с.

108. Фельдштейн Д.И. Возрастная и педагогическая психология. Избранные

педагогические труды / Д.И.Фельдштейн. – М. : Издательство

Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство

НПО «МОДЕК», 2002. – 432 с.

109. Фініков Т. Сучасна вища освіта : світові тенденції і Україна / Т.Фініков. –

К. : Таксон, 2002. – 176 с.

110. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія / З.І.Хижняк. – К., 1988. – 328 с.

111. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики / За ред. А.Пискунова. –

М., 1971. – 684 с.

112. Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в высшей школе : Учебное

пособие для вузов / Д.В.Чернилевский. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 437

с.

66





115. Черньонков Я. Особливості формування професійної культури

майбутнього вчителя / Я.Черньонков // Рідна школа. – 2002. – грудень. – С.

14–18.

116. Школи нового типу в Україні : Метод. посібник / В.Ф.Паламарчук,

І.Г.Єршов, Г.М.Ісаєва. – К., 1996. – 87 с.

117. Я.Коменский, Д.Локк, Ж.Руссо, И.Песталоцци. Педагогическое наследие

/ Сост. В.Кларин, А.Джуринский. – М., 1982. – 589 с.


560 с.

ПЕДАГОГІКАlnau.lviv.ua/lnau/attachments/145_Мисак Н.Ф... · 6 ПЛАНИ...

Documents