1

Іван ДЕМЧИШИН

Б Р О Н Ь К А міні-роман

Тернопіль "Економічна думка"

2001

2

ББК 84 УКР Д 31

Це восьма книжка поета й прозаїка, що доповнює його творчий доробок новими барвами. У Івана Демчишина – своєрідна манера письма. Він сміливо вилущує зерна істини з найбуденніших вражень і без лукавства пророщує їх у життєвих картинах.

Редактор Богдан Мельничук Художник Микола Пилипович

© Іван Демчишин, 2001 ISBN 996- 654-019-3 © Микола Пилипович, 2001

3

БІЛЬ КОРІННЯ

Це дуже важлива книжка. Книжка, яка хоч і невелика за обсягом, але її за кількадесят хвилин не прочитаєш. Її треба читати, роздумуючи. Вона розрахована на духовно-моральну співучасть молодого покоління у тих подіях, котрі змальовує автор через призму власного світосприймання.

Якщо ти, читачу, вмієш аналізувати, то, безперечно, відчуєш той біль, який пронизував корінь твоєї родини, коли на нашій землі не було ні голосу для всіх, ні волі для всіх...

Із кожним роком зменшувалася кількість українських шкіл. Окупанти забороняли вживати навіть термін "Західна Україна". Скрізь ширилися заворушення... На непокірних заводили справи на сотні аркушів паперу... Боротьба нашого народу за свою незалежність дозрівала, як виспіває весняна погода проти заморозків...

Цій книжці, на мою думку, судилося довго жити. Так само, як людській пам‘яті. Бо події, змальовані у ній, і нагадують, і кличуть, і будять... Іван Демчишин хоч не брав участі у визвольній боротьбі жителів Тернопілля, але майстерно і небагатослівно відтворив основні події, вивчивши історію нашого краю.

Як твори Юліана Опільського, Романа Федоріва, як роман "На білому коні" Уласа Самчука, як праці Романа Смика із Канади, цей твір розповідає світові про життя людей у Східній і Західній Галичині, починаючи з часів панування на наших землях Австрії.

Якби у літературі реєстрували винаходи, то

І. Демчишина записали б у списки тих

4

авторів, котрі претендують на відкриття, вдосконалюючи літературний жанр.

Не побоюся сказати навіть таке: міні-роман "Бронька" заслуговує на те, щоб ним розпочати видавничу серію "Минуле й майбутнє". Книжка стане у пригоді всім, хто цікавиться історією давнини і подіями сьогодення.

Ярослав ПАВУЛЯК, член Національної Спілки письменників України, член Спілки письменників Словаччини.

5

I

Баба Бронька йде вздовж дороги і помалу застигає. Стебло жита почорніло від вітру. Так почорніло, що плечі згорбилися. Баба Бронька тримає торбинку з лободою і каже:

– Я вже таке перетерпіла... Я бачила, як приходили ночі до поля... бачила, як наривав чиряк на дорозі... Як виганяли зуби з рота... Як висіли на деревах дерева... Я чула, як іржали тлусті коні... Як стогнали вологі жорна... Свистіли батоги... Як... Всяке було. Але краще так:

бурих коників... Пригорають вікна Австро-Угорської монархії...Тернопіль і Збараж зробили собі ставок...

– Дивіться? Дивіться! Громада селян іде. – Куди? – Не куди, а звідки. З чужини повертаються... їх

колись за непослух евакуювали. .. – Ото Франц-Йосиф... – Кількох упізнав... З Чистопадів. – І я впізнав... Із Панасівки... Із Залізців... – Але ж сіл майже нема... – Добре, що вони не знищені... Дадуть собі раду... – Де Панас? – Який? – Заремба. – Як де? Там, де Гаї Розтоцькі... – Геть окупантів! Геть голод! Геть епідемії! –

закричали сіножаті Кірхового млина і Кацапського зрубу біля Кременця.

– Хтось із Білокриницької волості є? – Є.

1918

6

– Як на ваших теренах? – Власницю села Мала Іловиця гонять... – Марію Разимінську? – Так. – Куда гонять? – За сосновий ліс... – Треба дальше... – Ще частина Заруддя спалена… – За що? – Графині Грохольської не визнає... – Влодку, ти чому такий сумний? – Мрію своїми очима справедливість побачити. – Щось не видно серед нас Остапа… – З Олієва? В шпиталі. – Там є кому лікувати? – Аж двоє... – А хто дбає про вдовиць? – Ніхто. "Хто не працює, той не їсть". – Виставити варту! – крикнув Данило Худюк. –

Наша земля! А Семко Столярчук та Іван Мамчур із Великих

Загайців хотіли гетьмана Скоропадського розполовинити...

– Зробимо, що бажаємо, – сказали криничкам золототисячник і безсмертник. – Ми не підкоримось... Як ті, що в тернопільських тюрмах... їх уже більше двох тисяч...

Тополя почала рости вшир. – Лесю, а йди-но сюди, ти така файна. Я тобі

розкажу, чого прагне океан... – Я ще дитина. – То для мами...

7

жуків-скакунів... Армія Польщі реставрує панські ка картини... – Дай мені мішок, – то Максим Зварич до Богдана Павленка. – Навіщо? – Диктатора Петрушевича винесу. – А п’ятдесят днів?.. – Разом із ним. Хай знають... Галицька шкура

міцна... – А я з тобою... Маєш слушність. – Хай живе шляхетська Польща! – вигукнув

європейський жандарм. – Мир! А гори цього не хотіли. Гори хотіли свого паперу і фарби... До Підволочиська з Гусятина прибув Котовський.

– Там тиф. – Цей тифу не боїться...

– Лесю, ти вже дівка... Межи днями мені без тебе

тяжко. Хочеш щось увидіти? Не втікай... – Ая!... жаби... Горять маєтки і скирти навколо Ягільниці, Теребовлі, Тернополя, Зборова...

– Де пшодовнік Ян Хухра? – Хто це? – Той, який майбутнє пророкує. – А босого Івана Цепка з емігрантами не хочеш?

Ян Хухра ще має роботу. – Позбавляти життя? – Чобіт приміряти... – Хай приміряє не тут. Подвір'я Золочівського

замку не для нього...

1920

1923

8

9

– Розстріляти! – Кого? – Ілька Скочеляса. – Пожежа! – Де? Вже ж була. – У Млинівцях... Хтось почав сушити онучі … Біля нього

заявилася дівчинка в голубенькій сукеночці. – Бродячі рицарі … – виплюнув злість. – Тату, що тебе все так мучить? Латки? – Чужі гроші. Чужі шапки. Чужий сміх... – Прикуси язика, – жінка. – Коли не своїм плугом орано, не годен спати …

Подивися, хто там пішов. – Семен Пухняк. – Поклич. – Семенку, ти дезертир? – У польській армії служити не буду! – А ще хто з тобою?.. – Славко Зелінський із Ходачкова і троє з

Микулинців. … Перед тим з гуцулами запізнався…

– Лесю, зачекай... Кинь ті трісочки … Як стемніє

– зійдімся. – Де? – Коло ріки. – Вона каламутна… – Хто її закаламутив? – Пихи противні… – Ті? – Ті, ті … – Ти моя зірочко… – То хіба я втечу?..

10

синиць і черепах … Комітет безробітних Тернополя мріє про доріжку для злету …

– Я би ті їхні ящики з вином як неїстівні гриби потоптав, – каже Максим Ярема. – Експлуатація вищого гатунку, – відповідає

Богдан. – Ще мені майстри... Я б їх роздер. – Пани нічого спільного з мозолями не мають.

Зверни увагу на село. – І в місті те саме... – Вкинуті на гостинець мають жити за рахунок

держави. – Йосип Коцюрко на волі? – Ще на волі. – А Володимир Сеник? – Також ще на волі. – Добре. – Он вони … – Чекай, чуєш?.. Звідки то? – З бережанської тюрми. – Аж до нас? – Цей крик уся Галичина чує … – Пся крев! Хочеш України? На! Хочеш

“Просвіти”? На! Хочеш читалень? На! Хочеш “Лемківщини”? На! “Рідної школи”? На! На! На!… Пся крев! Видумана нація …

За колоністом збоку дивиться п’явка-авантюристка. Світло змішується з гарячою водою …

– Лесю, сніжок упав … Мені ся почуло, що ти

кликала. – Ой, я се забула зробити. Зроблю навесні.

стебел болиголову … Сутичка між стрілками годинника в Копичинцях …

1925

1928

11

– Куди ти рухаєшся? Ти нам ще не дала жодної відповіді, – сказала маленька стрілка великій.

– Це не злочин, – відповіла велика. – Більше годин – більше бочок і візків...

– Досить голоду! – крикнув робітник. – Моя родина вчора потрапила в засідку.

– Обшарпаники, – нахмурився підприємець. – Хопта... На корм хробакам захотіли піти? Підете разом з рушниками...

Тихий голос роз’ятрив душу: – Я не хопта, я Хобта... Лютневий мороз стиснув шибку... Скло

витримало. – Лесю, пора... Добрий вечір! – Не дуже й добрий. – А то чому? – Нічого не видко... – Я тебе виджу. – Тобі привиділося. – Ти не знаєш... – Здогадуюся. – То коли?.. – Пізніше. – Лесю… – Хіба ти мене ще не зобачив? – Я вірш написав... – Кажи... – Крається наша мова, Краються наші слова... Життя – як з болота підкова, Тому і болить голова. – А дорога – як обвуглений пеньок... На нім тисяча наших думок.

12

– Ти ліпше добрі паляниці печи. – А до паляниць що? – Що у серці живе... – Ага... Я знаю, чого ти хочеш...

нечистих корінців хрону... Димить фільварок Полянського у Гримайлові...

Село Рожиськ Скалатського повіту. Обшук серед учнів української гімназії... Масові арешти і побиття селян у Пронятині...

– Петре, ми мусимо дійти до того саду... Хай по сходах вниз... а мусимо дійти.

– Твій господар тебе на пилораму кине. – Узяти б його за горло... – Богдан стиснув кулаки. – Чув? У селі Вербів Бережанського повіту

українську крамницю розгромили. – Я чув, що в Покропивній... – До Курівців каральний загін прибув. Перед тим

шалено в Козові кипів... – Чому? – Селяни відмовились охороняти маєтки. – Хай підпалюють. – У Кип’ячці вісімнадцять скирт згоріло. – Справа непогана, але з такою ще більше піввіку

треба мешкати... – Може, Америка від погибелі спасе... – Може, колись і спасе, а нині самі мусимо...

Бачиш той камінь? Як висічемо на ньому мову своїх колосків, то нам краще буде.

Гурт хвиль зустрівся з гребінцем віри... – Лесю... – Що? – Не запирай двері. – Вони відоперті...

1930

13

– То я прийду. – Я не впізнаю тебе. – Я взую нові чоботи. – Ой!.. – Я легенько... – Ти такий причіпка... Я бим ся ліпше за той час

попри греблю пройшла. – То ходи. – Ти про то думав? – Авжеж. Дивись, які листочки веселі, ніби

горівки напилися. Присядьмо. – Ту мокро. Штани запацькаєш... Ліпше коло

мого плота постіймо. – Я вмираю за тобом. – Город хто витоптав? – Пісня давня... – Ай... ти такий... – Який? – Ніби пательня гаряча... Що ти робиш? Я

потайно не хочу... – грудьми до нього. – Що маєш під светром? – Не покажу, – вигнулася. – ... Цеї ночі не засни. Я буду тебе далі

торкатися... лисиці і зіпсутих молекул білка... У глиняних норах нема взуття і одягу. Промінь надії чекає на випадок...

– Страшна біда як була, так і є, – каже коло гміни Параньчин Федь.

– Одні нестатки, – підсумовує Йосип Сеник. – Глина на голову вилазить...

– Лад кризи має бути подоланий. – Що таке “День 3-х Л”?

1933

14

– День Леніна, Лібкнехта і Люксембург. – Через них у Гримайлові Мунья Шварца

забрали... – Дармоїди... – Хто? – Не знаєш хто? – підступив Богдан. – Де ж той Всесвіт? Кинув би камінь на цей

безлад... – Щоб хмари розвіялися? – Щоб крила піднялися...Скільки можна глумління

терпіти... Най би то все шляк трафив. – Шнапсу не хочеш? – Маєш?.. Місяць освітив Молочний шлях. – Лесю, сама далеко не йди... – Я лише до потічка... По дорозі назад зустріла

циганку. – Позолоти ручку. Дай що маєш. – Не маю нічо. – Карти не сліпі... Карти не німі... Дай! – А задурно? – Задурно худоба пасеться... Я чую твою біду...

Ти маєш коралі. – То бабині. – Принеси когута. –Він на обійстю один. – Невдачлива ти. – Ми тепер усі невдачливі...

ласок і борсуків... Кірці бараболь шарпають куркулів за вуха в Івачеві, Товстолузі, Нижбірку... Дорогою села йдуть двоє мучених-перемучених.

– Відкрий писок, – каже один другому.

1936

15

– Навіщо? – але відкрив. – Ну... – Де твій язик?.. Сядь. – Я вже сидів... – То чому не заховаєш? – Кого? – Чужинця... – Куди? – В солому. – А додому що принесу?.. – Мішок зерна. – Поможеш? – Де скажеш, там буду стояти... – Ліпше йому ще до жнив вуха повідривати. Але

ні... ну... не так. Якби та лядська бараболя наш алфавіт поважала, то хай би жив...

Кіндрат нахилився до землі, Іван поглянув на черепицю з мохом... Бронзовий зайчик звіддалік показував на ланцюг...

Жінка, яка ледве принесла з васильковецького лісу купку ріща, почала ганити направо й наліво управителя фільварку.

– Ти... Ти... Ти здурів! Кого висліджуєш? Хочеш, щоб я закоцюбла? Що я крала? Я не дочекаюся, коли ти подобрішаєш. Чого кривишся? Я для тебе існую чи ти для мене? Я тебе примушую чи ти мене?

– Припекти б тебе... – відповів пан і відійшов. З якогось тайника виповз Дмитро. – У його сопілку Пілсудський такого надув, що він

помийниці не позичить. – Сухоти скоро дістанемо... – А він що каже? – Напастю обізвав. Видиш сам, загатою палю...

Диви який... Маєток втратив. Два патики з обори вкрала...

16

– Курва грубошкура... Вовк несмалений... – Розумієш?.. – зловилася за серце. – Викликати доктора? – Не бійся, все пройде. – Яська нема? – У Хоросткові... Через кілька хвилин застукотіла – стриб-стриб-

сила мотоцикла. – Пуркало! Пуркало! – закричати діти і вибігли на

дорогу подивитися. Пан Куницький зробив по селі коло і, відчувши

задоволення, від крайньої стайні повернув на позначену ратицями Копанку...

– Лесю, снопи ці треба коло комори поскладати. – Я знаю. Але хочу тобі ще щось їсти дати. – Ай... Заспіваймо, та й тертюхами закусимо... – З часничком? – Трохи з полум’ям... – А якщо я його зменшу? – посміхнулася. – Навіщо? – Щоб мотор не розвалився... – Головне, щоб система не замерзала... – До щасливої зупинки? – Так. Підійди, я позначу те місце рукою. – Се може зачекати... Може, правда? Яблучка

гарно вночі гойдаються... кущів бузини і швейних голок... Мозолі цукрового заводу “Поділля” утворили в Березовиці велику хмару... Вона нагадувала “Хмари” Івана Нечуя-Левицького...

– Куди збираєтеся, хлопці? – запитує таких самих, як сам п’ятдесятирічний Янтошко Турецкий.

1938

17

18

– Ліпше вже б до мене прийшли, – виставила коліно трохи молодша за них Стаська. – Помити? – спробував пожартувати Миросько. – Я тільки-но з буряків... Поки пан прийде, буду як

пацьорка. – А сюди щось є? – показав на горло. – Аякже. Своя ґуральня... – А перина? – Такої, як у мене, ніхто не має... Пригадала

мелодію: Я тому не ви-нна, Що перина зи-мна, Яку мама ма-ла, Таку мені да-ла. Зачекай до Пе-тра, Буде вона теп-ла, Як сонце пригрі-є, Перину загрі-є... – Добре, – сказав Гинко з Петриків. – Пора і нам... – Куда ви? – Йдемо дико інтелігенцію обзивати... Зарплатні

не дає. – Мироську?.. – Стаська. – Прийду. Чекай на вечерю. Очі зависли над болем... – Лесю, дитинка де? Я візочок зробив. – Коло терлиці ситом бавиться. чорних дятлів і ембріонів хамси... Розширився простір... Почали обростати соняхи... Чорна дама стала потайною любов’ю сибірського оленя.

– Ти його знаєш? – запитав олень.

1939

19

– Кого? – Захід... – Це пішак... Я для нього ліки приготувала... – Зрозуміло. Але там Зарваниця... – Вона не проклене. Це дух... – Це скарб віри. Вона множиться... – А то вже моя справа... Ворона принесла “кра”. Біля стодоли зібралися

горобці... Зашумів ліс. Ніжність заховалася у Чорне море.

– Лесю, коби зійшло те все... Коби вродило... – Ти так часто десь ходиш... Може, до іншої... – Ні. Але я не можу... Коли бачу зайвий жир, не можу... бджоли і листочків мокрецю... До тіл у криницю впав столярник Василь...

– Люди-и-и! Та що ж то таке... Люди-и-и!.. – Відведіть її подалі. – Люди-и-и!.. – Поганий сон приснився? Нерозумно зранку

лякати. – Де мій чоловік? – А ти шукала? – Три дні шукаю... – Він був українець? – Так. – Замало шукала. – Люди-и-и!.. – Як її звати? – Леська. Жінка ні не втікає, ні сліз не ховає. – Ви люди чи ні?

1944

20

– Закопати!.. Свідків – до тернопільської тюрми... – Вона переповнена. – Збудуємо нову. У криниці зарухалися пережиті хвилі… До склепу

привезли нафту і сіль... Баба Бронька подумала не про себе, а про сиротину: “Що з нею буде? Хто за неї заступиться? На поминки була б зарізала корову, якби мала її”.

– Надю, де ти? Ходи, підемо з бабцею за милом.

Ходи, золотко... – Це чия? – Василева... – зітхнула. – І Лесина... – А ти мені цукерків купиш? – Аякже. – Подушечок? А за скільки яєць? – За троє... Дай бабці руку. білочок і лісових лілій... Колгосп почав косити трави на сіно. Степан читає заповіти чорнобривців і волошок...

– Цілувати землю ми й самі вміємо, – сказали мальви. – Той, хто казав і каже: “Україна до... одної матері” – хай опам’ятається.

– Не забруднюйте річок, – сказали псам чорнобривці. – Кому потрібне скавучання...

– Всі на розчистку доріг!.. Всі на розчистку доріг! – видряпалися з тіні волошки.

– Звичайно, треба, – відгукнувся барвінок. – Але мало рук... Лише бризки... Вишні відчули гіркоту каштанів... Жінка на ймення Бронька встала з ліжка й

умилася росою... Червоний атрамент...

1947

21

кротів, джмелів і віночків блекоти... Залізо робить листочки... – Тихо! Гостра сталь може зачепити і серце.

– Серце вже біля Воркути... – Чи не скажете, як пройти на Жовтневу? – з

темряви. – Я би тобі розтлумачив, але боюся... – не

забарилася відповідь. – А ви хто? – Рашпіль... А ти хто? – Петро І... Колоски пройшлися по світу. Богдан приніс

жовтезного гарбуза. їжаків і сибірських котів... Хрущі годують курей... – Дерева садять, щоб Америка кукурудзи не бачила... Знизу:

– У вас закурити не знайдеться? – “Аврора”. – Це моя улюблена... – Авуш... авуш... Чи ви дурні, кури, не їжте

отрути... – Межа зустрілася з бур’яном. – Банк НАТО відчинив двері... – Щось протікає... Яблуня горнеться до світу.

видів того самого... Хлопець у Чорткові крикнув:

– Маму душать!... – Ех! – зітхнув терпінням дядько. – ніженьки мої, ніженьки! Хто би мені порцію сили прибавив… тиск підняти треба…

1950

196

197

22

До горла підступила нудота. – А де Бронька? – Біля сивої криниці сльози витирає... – Води не бере? – Боїться... – Чуєш? Камінь в кар’єрі гримить... – То відлуння часу... плодів дурману і морських йоржів... У човні, крім мрії, нема нічого... – Миші почали прогризати стіни, – сказав Богдан.

– Побільшало лушпиння, поменшало круп... – відповів Мирон.

– Ми такі незалежні, як ящірки... Так далеко зайшли, що нічого не видно.

– Видно. – Що? – Кущ вовчого лика... І японську якість... Баба Бронька у цей час пила компот із сушених

слив. З-під землі било недремне джерело... квіток первоцвіту і мальви... Упродовж берега – радісні дерева... Земля загорілася бажанням орбіти... Піднялися хрести... Крізь зарослі кущів прорізалися сонячні промені. Місто бігцем на Співоче поле. Село – за ним!

– Воля! Воля! – закричали ательє чоловічого і жіночого одягу. – Ох, нарешті? – до Броньки підійшла баба

Марія. – Де ті... як їх... модельєри? Нам потрібна підтримка, – посміхнулася.

198

199

23

24

25

– Є підтримка, – відповіла Бронька. – Кобза...

Бандура... Журавлі... – Незалежні, слава Богу. Ох! Так багато гіркого

зілля напилися... Надина дочка кого народила? – Сина. Чотири кг! І його плекатиму, як свого...

А твоя Оксана? – Доньку. – Треба, ой як треба... – Таку віддаль велику здолали... задля них...

правнучків рідненьких. – Якби я могла, по дахах би з радості скакала, –

зітхнула Бронька. – Слухай, Маріє, я ото дивлюся на тебе і думаю: вже можна помирати.

– Ні. Я тебе на хрестини до Оксани прошу. – Завтра?.. – 24 серпня. – Уже назвали? – Воля. Уявляєш, виросте, і всі кликати будуть:

“Воля Богданівна... Воля Богданівна...” На сонці гріється висота зірок. Почалося

змагання зі стрибків... метеликів і пачок чаю... Пролітають не банани – гуси... Оля:

– Я вас не розумію. Амбал: – Чаво не разумієш? – Говоріть по нашому. Євген: – Де Лук’яненко? Український паспорт забрали. – Хто? – ... – на додачу до відповіді стиснулися кулаки.

199

26

Літня людина зронила сльозу. Це саме зробила і дівчина-школярка...

– Щось липне. – Я не чую. – Кажу вам, щось липне... – Візьми і поцілуй. – Таке не цілують. – Ти про що? – Про прихватизацію... – Що колись давали – відбирають? – запитує дід. – Ніби так. – То чий же тепер завод буде? – Акціонерів. – А то хто? Їхній голова статут вміє написати? – Перепише... Ви що, нетутешні? – Тутешний. А моє подвір’я з піском не той... не... – Не привласнять. Не бійтеся... Акціонери стають

бідними, аби бути багатими. – Значить, знову горохова ковбаса?.. Скажи по

правді, чорний кіт?.. – Справа не в котові. – А в чому? – У могутності лідерів... – А калабань ніхто не бере? Їх – як блох колись... – Не бере ніхто. Завтра у Києві хтось зі Штатів має

бути. – Значить, знову підошви по плечах... Значить,

знову рай пропливає... – подумав і продовжив, – знову грабіжники забродять... Америка не дурна. Америка вугілля хоче. Нащо їй атомні станції? Ми ніби гірші за Бразилію.

– Усе буде добре. Треба лише губи догори тримати.

27

– Ну, ну... – переступив з ноги на ногу. – Побачимо. Одні почали робити каркас, а інші – плюватися... на компас.

А баба Бронька як завжди: – Від життя сам себе

ніхто не відломить... Миска зупи... причин для голосу букви “Я”. Нагрілися дротики... Зарухалися мідні огірки.

– Гроші дають. – Наші? – Наші. – За що? – За те, що люди вже нікому не довіряють. Дають,

щоб повірили... Зрозуміло? – А... хто? – Кандидат у депутати. – Не в депутати. – Цей? – То його довірена особа. – А... де він сам? – Звідки я знаю. Напевне, у мандрах... – Ви що, сліпі? Он він. – Той збоку? – Так. – Не штовхайтеся. Це не Шевченко. – Обережно. Ви тут не одні... – Зігни голову. Я нічого не бачу. – Не обов’язково бачити. Головне – повірити. – Шановні виборці! Сьогодні вами керують

казнокради й хабарники... – Гарно говорить. – Усі гарно говорять. – Ми за нього уже раз голосували.

1999

28

– Проголосуйте ще раз. Це не комбінація. – Ти що, то забагато... Я стільки не вип’ю! – Товариші! Я вам обіцяю... Доля змушує казати

правду... Хто не задоволений, говоріть... Маєте для цього волю. Хто не задоволений?...

“І перед цим власний зиск, – подумала Бронька. – Жах. Заявляються тільки тоді коли їм треба. Вночі знов спати не буду...”

– Ах, ти ж гунцовот... бабу смикаєш? Ти чий? – Циганка казала, що я росту для війни. – Не дай Бог! Із сусідської грушки долинув короткий крик: – Тату, ще один трактор їде... Дві немолоді жінки, здається з Борщева,

заспівали: Знов чорна хма-ра, Знов наші ду-ми, Що ж нам роби-ти, сер-це боли-и-ить, Са-ком нас лов-лять, Грабля-ми моло-тять, Ко-сами ві-тер шуми-и-ить. Тре-ба всім ра-зом Порва-ти ті стру-ни, Що ду-шам злиде-ним кло-піт несу-у-уть, Не тре-ба тума-ну, Не тре-ба обма-ну, Круті по-воро-ти гуду-у-уть. Сли-зько і шу-мно, Слі-зно і стра-шно... – Ану, живо. – Що живо? – Живо звідси. Не заважайте...

29

ІІ тополь і жалких волосків кропиви... Бік кордону нагадує клас без стін. Чиясь дитина загубила іграшку і почала плакати. Гілка високого дерева вихваляє акваріум… Неподалік – дерев’яні рибки. Чиї вони? – Бабо Бронько, чому мовчите? – По-моєму, 2000-й рік – це біг від дороги... Біг

назад... Одні довгими рядами продають, інші довгими рядами дивляться... Якісь кліщі... – шершавими руками торкнулася плоту. – Вудженина...

– А де ваш Петро? – Нема... – А де Маринка? – Нема... – А Гриць? – Нема... – А де родина Михалів? – Також нема... І родини Іванюків нема... І Стефки,

і Миколи нема... – Невже журавлі відлетіли назавше? – Ні. Їхні голоси живуть у цвіті яблунь... Ось... –

показує зім’ятий клаптик паперу. – Що це? – Читай історію. Історія повторюється... Читаю:

Товариші з міст і сіл! Виходьте на вулиці, ставайте під робітничо-селянські знамена і транспаранти, масово вимагайте допомоги для всіх безробітних, незважаючи на вік і час праці, грошової допомоги в розмірі втрачених заробітків за весь час безробіття. Вимагайте

2000

30

31

на зиму теплого одягу, палива, цілковитого звільнення безробітного від квартирної платні!

– Звідки ви стільки знаєте? – Я ж колись у Копичинській гімназії вчилася. І це,

як бачиш, зберегла. Згодом: – А ти знаєш, що в твоєму місті вулиця Скарги

була? – Не чув. – Її потім перейменували на Московську. – А потім? – Щезла, як дим від машини... Якби тепер була

вулиця Скарги, я б на ній ночувала... Баба Бронька за годину пережила десятки

будинків і сотні людських долей... Наче у клуб “Баняк каші” заглядала.

ІІІ

Ранок понеділка. Баба Бронька несе з городу кабачки.

– Мушу відчути медунку... Липа пригадує сліди.

IV Ранок вівторка. Баба Бронька несе з городу

кабачки. – Я хочу насіння любистку... На вершині гори сніг.

V Ранок середи. Баба Бронька несе з городу

кабачки. – Ввечері поллю фіалками місяць... Спокій за

морем.

32

VI Ранок четверга. Баба Бронька несе з городу

кабачки. – Коли ж знайдеться той ключик?.. Бажання

стискають раки. VII

Ранок п’ятниці. Баба Бронька несе з городу кабачки.

– Гляньте на сільський загар... Переносники чеків не розуміють...

VIII Ранок суботи. баба Бронька несе з городу

кабачки. – Під листям завжди щось є... Агі! Якась мара з

лівого боку: “До кінця не доведете...” Скрипка з воску.

IX Ранок неділі. Баба Бронька несе з городу кабачки. – Не так легко втримати... В ефірі острови.

Х Наступного тижня стежка та ж сама. На третій

тиждень ми знову зустрілися. – Он Богдан з Мироном, – каже Баба Бронька, –

сидить і нічого не говорить. Богдане, йди сюди? Той, котрий виглядав на деталь розбитого

підводного човна, залишився на місці. Богдан почав помалу рухатися. Пальці Броньки стали ліпити якесь склепіння.

– Ти щось про 1900-й рік знаєш? – запитала чоловіка-вогню. – Йому для роману треба.

– І цей рік “Украденим щастям” дихав, – підступив ближче. – Рік лісу із собачками і куріпками... Ті собачки донині блудять між людьми...

33

– А далі? – Банди серед вдів... Пекарня грози... – А далі? – І далі гіркий хліб... На фундамент ліг камінь... –А далі? – Далі засніжений шлях із зойками... Марення

Півночі... Дощі... – А далі? – Мелодія терпіння... Горбата ноша... – А далі? – Крах совісті... Провал планів... – А далі? – Червоні порохи... – А далі? – Долоню тішить колір... – А далі? – Перекос... Круті замашки на стручки фасолі... – А де конфлікт? Щось не видно. – Є. Між душами... – А розв’язка? – З реп’яхами морочиться... Ідеї старого світу

топить. – Затопить? – Мусить. Вір! Серпнева гроза допоможе... – А як – ні? – Про це писати треба, – підійшов тямущий Мирон

Боднарчук, – Кожен вік вірить, що буде ліпше... Але минає століття, і знову теж саме... Думаєте, ХХ-е було інакшим? Так само і ХХІ-е задні ноги покаже. Мозок є мозок, зубило є зубило..., а г... є г... Людина не змінюється. Вона лише новим одягом прикривається.

– Писати про це важко, правда? – запитує Богдан. – Все одно ніби писати про чужу планету. Просто

не віриться, що серед нас стільки хаосу... Легше про

34

фортепіано кохання писати. – Усі відтворюють свої копії: коні – коней, амеби –

амеб... – А люди? – обізвалася спокійним тоном Бронька. Богдан пропустив запитання мимо вух. – Інша справа пси... Спочатку тягнуться до нас, а

потім, переконавшись у нашій брехні, вирішують існувати так, як і ми... Бронька додала:

– Справа псів – справа покірних рабів... Чи в Німеччині, чи в Ізраїлі... Життя – кругляк для переробки... Неподалік засперечалися горобці.

ХІ Невідома форма живого буття звела докупи

Кіндрата й Івана аж через 54 роки – Куди ти пропав? Я вже думав... – Живу, як видиш. Що на Сході ховається, на

Заході – відображається... Якби не любив, був би мені капут.

– Коли нема любові, нема нічого. Де ти його тогди, чим?..

– Підемо, покажу. За одним із поворотів до них підбігли

десятирічний Василько і дівчинка Воля. – Дідусю, можна з вами? – Можна. Нести на руках не буду. – До хутора півтори милі. – Вони вже великі. По дорозі говорили про всяку всячину... Внизу під

горбом забуксувала чиясь машина. – В яму заїхав. – То не яма, то колесо таке... – Во... – Коло кладки? – Ну, він тут стояв...

35

– І що? – Ну, і я його...як...до...ну... кілком по голові... Як

плаваючу кригу. – Пана? – Воля. – Забили? – Василько. – Ну...а чого прийшов? Я міг сам паном бути...

Давно би ним став... Із-за крони якогось дерева виглянули соснові

шишки.

ХІІ – Вкрали! Вкрали!.. – Кого? – Дружину. – Хто? – Рекетири... – Як не дадуть зерна, то ще Морозов з‘явиться... Чоловік насупив брови: – Може ще скажеш, що Столипін... – Не завадив би...

ХІІІ – Ти чому такий блідий? – Від гніву. Додумалися... Цукор із Куби в Україну

завозять. В саду закувала зозуля.

ХІV 28 червня. Баба Бронька для щастя день пере. – Хоч пізно, але треба.

ХV До Броньки прилетіли ластівки з надією... – Куди той літак прямує?..

36

XVI Час катається на роликах... Вишні з черешнями –

на турніку сонця... – Це так втішно... Ти диви, знову та сама мара з

лівого боку: “Людину не перебудуєш...”

XVII – Богдан Мельничук добре пише... – А Микола Холодний? – І Микола, і Кушнірик, і... – Нині поети й письменники – на першому поверсі. – А смак золота сіл?.. А вчителі? – Також на першому. – А треба, щоб були на дев‘ятому... Мудрими головами похитує розгалуження нових

князів.

XVIII – Бачиш, як наїжився комбайнер? – Чому? – Нема що молотити... Де незалежність? Через

кабанів жнива за три дні закінчилися. – Деякі люди втікають. – Куди втікати? Скрізь видно... Європі голих не

треба. – Що там? – Гривня вгору видряпується... Біля стіни зафуркали запряжені...

ХІХ Хвилюються сині, жовті, білі, чорні, червоні

сорочки й спідниці... Їздовий, стоячи на порожньому возі, кричить: – Люди добрі! Моліться!..

37

ХХ – Маленька, як тебе звати? – Воля. – Як? – Воля. – Ти хрещена? – Чого вам, дядьку, треба? – Нічого... – Що ви хочете робити? – Нічого... – То не бажайте мені зла!.. – Не тремти, дитино, – заспокоїла Бронька. –

Приклади до серця руку і зоставайся на своєму місці...

ХХІ – Україна – молодим!.. – А старим що? – Старим – рибальські вудлища... – Егей, братіє, коло моєї фазенди не топчіться.

Можна відійти... – Ноги занепали... – Ги-ги !.. – Обіцяли пенсію підвищити. – На пантофлі... Задзюркотіла прозора вода.

ХХІІ – Приємного апетиту. – Приємного мало. – А це що? – Кулеша... Наївшись, чоловік долонями обійняв рискаль. За грядкою петрушки – гори.

38

ХХІІІ Якась жінка запитує: – Чому я не маю дихати? Хто

цю країну населяє? Світ знімає навантаження... – Годі трясти!..

39

40

ХХIV Видно блакитні крила... Світлочубий хлопчик

тішиться смачними полуницями. А я подумав: “У позі радості ніколи нічого не болить”.

ХХV – Христе, хіба я вчора напився? – Ти був шаленим. – На кожному кроці кав‘ярня... – Адольфа треба. – Христе, не з’єднуй минуле з теперішнім. Я хочу

тебе поцілувати. – Цілуй коханку. – Ти хочеш, щоб я помер? – Від жінок не помирають... – Христе... Як можна любити душею і не бажати

тіла? – Ти позашлюбний аферист. – Христе... – Мені тут не хочеться... Треба десь заховатися. Всміхнулася розпашіла від спеки ягідка.

XXVI – Не знати, чи ми на все порвали той ордер... – Той на все. – Прийде новий бог, і знову почнеться

переслідування. Як ото в Ярослава Павуляка: могили на конях?

Ув очі різонуло навскісним вітром...

XXVII Різкий звук старого “Запорожця” з розгону задер

хмару... – Збав швидкість. Я щось маю сказати. – Ну... кажи.

41

– Громадяни С Н Г всіх поколінь! Це призначене для вашого слуху. Запам’ятаєте? Все так, як хотілося. Р-раз!.. І розігнулися. Назавше. Оплески!

– Назавше!.. – знову привітали край нескорені пташки. Континент – як цар... Стало легше дихати. Від пекарні грози прилетіла жива мрія... Музика!

– Дівчино, ти найкраща... Усі розвеселилися. Полудневе сонце

засліплювало дітям очі, подих вітру гілочками дерев перемішував запахи..

(Червень – серпень 2000 року).

42

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Іван Демчишин

БРОНЬКА Міні-роман

Коректура – Христина Мельничук Комп’ютерна верстка – Володимир Шпак

Підписано до друку 20.03.2001. Вид. № 54. Формат 60х90 1/16.

Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура Times. Умовно-друк. арк. 1,7. Облік.-вид. арк. 1,8.

Видавництво “Економічна думка”.

46000, м. Тернопіль, вул. Львівська, 11