еребування в сьогоденному інфор-маційному полі – зумисне чи з не-можливості уникнути – змушуєвкотре чути міркування на тему

формування національної ідеї, ідентичності,ідентифікації, гордості і т.д. Поняття надтоважливі й так нахабто експропрійовані учите-лями, політиками й медійниками, що вже неможуть не викликати оскомини. Але чи акту-альні – з огляду на тенденційну глобалізаціюпростору? І якщо припустити, що найбільш яс-кравими виразниками свіжих ідей, а також ін-дивідами, які можуть претендувати називатисяносіями кращих думок і потенцій, є митці, тоцікаво, як виглядає «глобалізаційна гідра» вкультурному й мистецькому полі? Яку позиціющодо національного можна спостерігати? Ро-мантизм давав чіткі відповіді, авангард розді-лив митців на тих, хто досліджував землю підвласною колискою, і тих, хто в боротьбі за ху-дожню течію забував себе, але чи країну?

22

У своїй «Енциклопедії» Дідро визначав націю як значну кількість людей, які живуть наспільній території, і управляє ними один уряд. Таке «державницьке» трактування набулонових рис на початку ХХ століття – що розквітло пишним садом, а за декілька десятківроків завалило плодами своїх дерев тендітну плоть світу – і почали ті плоди червитися,гнилитися, і плодитися. Але початок століття буввоїстину феєричним!

Відкриття і вивчення атома – структуралізація мовиі знання – вивчення підсвідомого й архетипного –вивчення етносу в науковому контексті – пошукєдиного теософського Бога – роздрібнення тауніверсалізація знання – пробурювання власнихглибин на рівнях фізичному, духовному,символічному, особистісному й колективному –та, звісно, – неймовірний, шалений розмаймистецтва: і в цьому випадку ювелірно й унікальноплекаючи як внутрішню (зміст), так і зовнішню(форма) площини. Браво, авангардному ХХ-му!Ласкаво просимо в століття ХХІ-ше...

Національне і глобальне: про кордони

Катерина КОТ

Сергій Петлюк,проект«Самотність»:PinchukArtCentre,Київ, Україна, 2011

мистецтвознавець, перекладач,Заслужений працівниккультури України:

Глобалізація як процесс, саме при-значення якого нібито має стерти кордони,межі, індикатори відмінності, насправді сто-сується не культурного продукту, а уніфікова-ної інформації про нього. Попри те, що митецьможе народитися в одній країні, емігрувати доіншої, працювати у ще яких «іноземних»,а спілкуватись кількома мовами чи й діалек-тами – створений ним продукт буде однаковомати «родові плями». Вони можуть не стосува-тися «землі предків» чи «голосу крові», однакє наділеними тим культурним вантажем, якийавтор носить за плечима, чи то пак – у худож-ній свідомості. Тому читач, глядач (реципієнт)буде «зчитувати» цей культурний код, навітьякщо й не може вербалізувати цього процесу.

А далі – чи залишиться він, реципієнт, байду-жим, чи вибухне емпатією або навпаки – обу-ренням, і буде індикатором успіху культурногопродукту в інформаційну епоху.

Насправді, митець сьогодні залежить нестільки від приналежності до національнихджерел, скільки від емоції (безпосередньоїреакції) тих чи інших спільнот. Англомовнаспільнота величезна, отже той, хто створює«англомовний культурний продукт», маєбільше шансів. Однак яка аудиторія більша –«англійська-англійська», «англійська-амери-канська» чи «англійська-піджин»? Ось яксприймається кожен артефакт, і як довго цесприйняття триває – тут розгортаються основ -н і інформаційні стратегії. Адже кількість пере-глядів чи «лайків» у соцмережах, як імільйонні наклади певних видань (друкованихчи електронних), – це ще не ознака успішності:вони існують недовго і впливають на мить.Однак впливають: на ймовірні продажі, напросування, на рух до впізнаваності імені.

Те, що сталося на початку ХІХ ст. з прихо-дом романтизму – добігає кінця. Національнепереходить у ранг музейно-етнографічного,колекціонерського. Сьогодні відбуваються не

«війни національних дискурсів»,а співіснування різних естетик.Вони є рівноправними, однак бо-ротьба за глобальний ринок збутуартефактів також залишається.І стає винахідливішою, оскількикритерії цінності естетичної є не-сформованими. Сучасний критиквідмовляється давати оцінку яви-щам, однак і критик, і митець,

і продюсер дуже добре розуміють вартість іменіабо бренду, яка формується й інформурожаєм.

Що стосується музеєфікації національ-ного – то у цьому процесі немає нічого фа-тального, адже більшість великих музеїв світу(які з’явилися також як наслідок епохи Про-світництва і впливу романтизму) живуть дужебурхливим життям. Економічна і соціальніскладові у ньому займають далеко не останнємісце. Отже, національне змінює форму ймісце існування: від войовничого (отриманнядержавного статусу, боротьба з колоніаліз-мом) воно переходить у площину підтримкиі просування свого культурного та інформа-ційного продукту у великих міжнародних про-ектах (ярмарки, виставки, бієнале).

кандидата філософських наук,доцента та докторанта НПУімені М.П. Драгоманова,

куратора подій та проектіву сфері медіамистецтва:

Якщо говорити про мистецтво новихмедіа – мій основний предмет дослідження яккуратора, теоретика і педагога, – то загаломскладно встановити національні «кордони»цього новітнього виду мистецтва. З одногобоку, це зумовлено тим, що медіа-арт найчас-тіше має прописку в мережі, в ризоматичнійаструктурі якої складно віднайти ідентичність,національну зокрема. З іншого, медіа-арт –це колективний вид творчості, для створенняякого можуть об’єднатися художники різнихнаціональностей. Творчі лабораторії Symbiot-icA в Австралії, MIT Media Lab у США стаютьтворчим майданчиком для художників, щопрагнуть працювати з високими техноліяминезалежно від їх національної приналежності.

Загалом, новітні технології – це феноменсучасної культури, що стає одним з головнихчинників причин глобалізованості світу, йогогібридації та – що важливо! – демократизації.

Україна, на жаль, до цього часу не є краї-ною високих технологій і новітньої науки.

Укра їнські художні галереї, арт-цетри та арт-інституції все ще з побоюванням, дуже кволопочинають працювати з новими медіа. Багатоукраїнських медіахудожників, як, наприклад,Андрій Лінік, Сергій Петлюк, Тамара Грідяєва,група akuvido, взагалі не склалися б як медіа-артисти, якби не підтримка їх навчання у ційгалузі в Польщі, Німеччині.

23

Відеоінсталяція«Сни про Європу»:БієналемедіамистецтваWRO, Вроцлав,Польща, 2011

Відеоінсталяція Сергія Петлюка«Сни про Європу»:Бієнале ARSENALE,Київ, Україна, 2012

24

мистецтвознавець, викладачНАОМА, куратор, завідувач

науковим відділомекспозиційно-виставкової

роботи Київського музею російськогомистецтва:

Генотипи пам’яті, хочемо ми того чи ні, ви-значають наші менталітет, стан і уявлення прокультуру. Менталітет українця – врівноваже-ний і спокійний. Це певні уявлення про гармо-нію, колір – якщо перекладати мовоюхудожніх форм. Нам не властиві вибуховоне-безпечні ідеї, ми йдемо поступовим крокомі шляхом – якщо говорити в контексті сучас-ного європейського мистецтва. Від глобаль-ного в сучасному мистецтві – наприклад,інтерес до політичних ідей. Також об’єднуєекологічна тематика – вона хвилює увесь світ іхудожників усього світу, і в цьому сенсі глоба-лізація – в меті порятунку планети і людства,людини як істоти з її менталітетом, гуманізмом– нехай існує. Яскраві ж вираження в кольорі,формі, продовження ліній українського барокоі необароко – як підтвердження кураторськийпроект Оксани Баршинової та Галини Скля-ренко «Міф «Українське бароко» – це виявпродовження національної традиції.

Українські і російські майстри початкуХХ сто ліття були «грунтовиками» (рос. «почвен-никами» – К.К.) – їх характеризувало зверненнядо свого коріння й національного архетипу,«докультури». В пошуках нової мови, нової аз-буки, у відмові від мови класичної, починаючиемансипацією засобів художньої виразності,коли колір і лінія набувають самоцінності, ху-дожник стає яскравою індивідуальністю, віндозволяє собі висловлювати власні враження,а не певні загально прийняті речі, починає ви-користовувати самостійно напрацьовані ходи.Багато художників, відкидаючи класичні при-йоми в мистецтві, звернулися до докультур-них традицій, докласики, архетипу. І в цьомувидніються певні розходження між європей-ськими та українськими митцями. Європейськіхудожники шукають нову мову у культурахОкеанії, корінної Америки, Африки – традицій-них спільнот, за якими ми відслідковуємо пер-вісну культуру. Українські ж і російські (і в ційвідмінності від європейців їх можна об’єд-нати) є прив’язаними до свого етносу, тобтодо того періоду своєї культури, який був при-сутнім до класики. І цей момент, ця точка роз-ходження є дуже важливою, тому що воназумовлена певними, як зараз прийнято гово-рити, геополітичними зв’язками.

Справа в тому, що ми (українці – К.К.) зна-ходимося у чудовому, вигідному середин-ному положенні, будучи одночасно і Сходом іЗаходом. Ми ввібрали від Сходу відчуття «іс-тинного», як говорили художники російського

авангарду: істинного зосередження, інтуію-вання, високої культури, власне, взагалі по-ходження і філософії культури як такої,зокрема, зображального мистецтва – тогочистого філософського начала, яке можна по-значити поняттям китайського «дао» – білим,потенційною множинністю усіх можливостей.І не випадково Наталя Гончарова говорила,що вона відкидає прах культури Заходу іобертається обличчям до Сходу, тому щозвідти можна черпати первинні, прабатьків-ські сили, архетипне для культури взагалі.І наше серединне положення є дуже вигід-ним у багатьох сенсах, і в культурному зок-рема. Влиття в безлику глобальну масу, якабуде однаково думати, однаково мислити,однаково виглядати не обіцяє нічого хоро-шого. І тому, розуміючи це, ми продовжуєморозпрацьовувати свою лінію в культурі. І язнову хочу підкреслити, що Україна знаходи-мося в дуже вигідній позиції між Сходом іЗаходом. В цьому сенсі Україні є розкішноюкраїною. Чи може це допомогти їй віднайти івідтворити національні коди? Звісно. Цейпроцес уже мав місце рівно сто років тому.У нас величезна кількість світлих умів. І, якпоказує історія, скільки б ці уми не винищу-валися (кимось чи самостійно) – вони незни-щенні.

Глобалізація – це як поверхова мода, яктимчасові п’янкі чари для дуже поверховихлюдей і структур, це захоплення глянцем,гламуром, образами, нав’язаними іприщепленими змі. Але потрібнобути наскрізь сліпо-глухо-німим,щоб не розуміти тимчасовостіцього явища. Активно культиво-ване поняття успішності – під якоюрозуміється кількість грошей – щоі є тією умовною структурною оди-ницею глобалізації – створює ілю-зію, яка об’єднує лиш метеликів,тобто дуже поверхових людей,і допомагає їм вірити, що це їхняможливість знайти собі місце усвіті. І нехай ці люди десь осядуть,але не маючи (не знаючи) своєї ав-тентичності, вони не зможуть зли-тися з тим місцем. Відмінно відгромадян світу, відкритих індиві-дів, пов’язаних зі своїм місцем імісцевістю (своєю країною), і таких,що легко і вільно вивчають і по-слуговуються іншими мовами йкультурами – це і є сміливість нор-мальної, мудрої людини, що навча-ється чужому і ділиться власнимзнанням.

Наостанок додам: мені здається,що на українцеві система Космосувідпрацювала ідеальну схему істворила людину чудового сере-динного архетипу.

ВідеоінсталяціяСергія Петлюка«Сни про Європу»:Бієнале ARSENALE,Київ, Україна, 2012

Західна Європа ототожнювала націю з держа-вою і в ХІХ, і в ХХ століттях. У цей час особливістюнаціональних рухів були масовість і чітко визна-чений політичний характер. Зокрема, активізу-ється фламандське відродження у Бельгії;каталонське і баскське – в Іспанії; 1905 року Нор-вегія, яка перебувала у складі Швеції, від'єдну-ється; 1918 Ісландія, що входила у склад Данії, стаєнезалежною республікою; боротьба за визво-лення Ірландії з-під влади Англії увінчується про-голошенням Ірландської республіки у 1921. Черезбрак стійких політичних та економічних еліт,власної державності чи, скажімо, територіальноїєдності (чехи, українці, словенці, балканські на-роди та ін.), нації роблять наголос на культурних,мовних та етнічних компонентах свого від -родження, що сприяє піднесенню національно-визвольної боротьби народів Східної Європи,а також, пізніше, Африки та Азії. Окрім того, слово«нація» як синонім расовості, винятковості вхо-дить до арсеналу агресивної, шовіністичної, ра-систської риторики. Цікаво також, що тоді жпоняття нації в німецькій мові підкреслювалосаме єдність розпорошених по різних державахнімців і характеризувалося спільністю мови, куль-тури, традицій.

Новий післявоєнний політичний порядок,який проголосив американський президентВудро Вільсон у «14 пунктах» (1918), одним ізосновоположних принципів визнавав правонації на самовизначення. Однак, цей принцип

було запроваджено вибірково. Він не стосувавсятих національних рухів, які у часи війни перебу-вали у ворожому до Антанти таборі Централь-них держав (у тому числі – до українців, якіпісля війни опинилися у складі декількох дер-жав). Так, зокрема, звучить у Вільсона пунктшостий: «Звільнення всіх російських територій,який гарантує їй найбільш повне й вільне спри-яння з боку інших націй у справі отримання по-вної і безперешкодної можливості ухвалитинезалежне рішення щодо її власного політичногорозвитку та її національної політики та забезпе-чення їй привітного прийому до співтовариствавільних націй при тому способі правління, якийвона сама для себе обере. І більше, ніж прийом,також і всіляку підтримку у всьому, в чому вонапотребує і чого вона сама собі бажає. […]».

Не зважаючи на все, спроби створення власноїдержави українці роблять по всій країні, що правдареалізовуючи їх на зовсім короткий термін.

Говорити про те, що сьогодні національні пи-тання залишаються ознакою нерозвиненихкраїн не має жодної можливості. Варто лишеньзгадати франкомовне населення Квебеку чи кон-флікти між фламандським і франкомовним на-селенням у Бельгії. У більшості міжнароднихорганізацій, таких як ООН, саме національнадержава виступає основною політичною одини-цею в усіх міжнародних процесах.

Спасибі освітній організації «Культурний проект» за допомогу в підготовці статті

25

абуть, не потребує нагадування, що творчість українських митців практичноніколи (не зважаючи на певні наміри) не була «мистецтвом заради мистец-

тва», натомість вона завжди мала відвертий соціальний, політичний, громадськийконтексти й спрямування. У цьому, до речі, ми за-сто-років-до актуальні сьогодні,споглядаючи інтерес європейської творчості до тем соціальних, політичних, сус-пільних. Для українця всюдисущість національного питання була нормою, згадатилиш «Нехай за правду в бій ти чесно виступаєш,/ Нехай не жалуєш життя,/А кривди нації в душі не відчуваєш./ Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, –/ Ти немоя!» 1905 року Миколи Вороного чи «Це тільки сон. Це я в нестямі/ і плечі,й губи зором п'ю./ Це ти французькими духами/ змутила голову мою!// А наекрані хмари бурить/ аероплян і мчить земля.../ О, скільки, скільки біля муру/таких, як ти, я розстріляв!» 1925 року Володимира Сосюри.

СальвадорДалі

«Іспанія»:полотно,

масло, 1938

Сергій Петлюк,проект«Самотність»:PinchukArtCentre,Київ, Україна, 2011

УК.