Міністерство освіти і науки України Луцький національний технічний університет

Кафедра філософії, політології та права

МАТЕРІАЛИ

ІV ІНТЕРНЕТ-КОНФЕРЕНЦІЇ СТУДЕНТІВ, АСПІРАНТІВ ТА МОЛОДИХ НАУКОВЦІВ

«КУЛЬТУРА, ЦИВІЛІЗАЦІЯ, СУСПІЛЬСТВО: ПАРАДИГМИ ДОСЛІДЖЕНЬ І ТЕНДЕНЦІЇ

РОЗВИТКУ»

27-28 ТРАВНЯ 2017 РОКУ

ВИПУСК 4

ЛУЦЬК – 2017

2

Матеріали ІV Інтернет-конференції студентів, аспірантів і молодих науковців «Культура, цивілізація, суспільство: парадигми досліджень і тенденції розвитку». – Луцьк, ЛНТУ, 2017. – Вип. 4. – 167 с.

ГОЛОВА ОРГКОМІТЕТУ: Ситник О.І., кандидат політичних наук, доцент, зав. кафедри філософії,

політології та права Луцького НТУ ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ ОРГКОМІТЕТУ: Московчук А.Т., кандидат економічних наук, декан факультету обліку та

фінансів Луцького НТУ. ЧЛЕНИ ОРГКОМІТЕТУ: Земко А.М., кандидат юридичних наук, доцент кафедри філософії,

політології та права Луцького НТУ; Матвеєва Г.А., асистент кафедри філософії, політології та права Луцького

НТУ; Піменова О.О., кандидат соціологічних наук, доцент кафедри філософії,

політології та права Луцького НТУ; Полухтович Т.Г., кандидат педагогічних наук, доцент кафедри філософії,

політології та права Луцького НТУ; Сичевська-Возняк О.М., кандидат філософських наук, доцент кафедри

філософії, політології та права Луцького НТУ; Сільвестрова О.Ю., кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії,

політології та права Луцького НТУ; Терещук Г.А., кандидат юридичних наук, асистент кафедри філософії,

політології та права Луцького НТУ; Щербюк Н.Ю., кандидат юридичних наук, доцент кафедри філософії,

політології та права Луцького НТУ.

3

ЗМІСТ

Секція 1. Філософія Цивілізаційний розвиток людства у контексті технологічної парадигми та

світсистемного підходу .............................................................................................................8 Андрушко О. А. ОНТОЛОГІЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПАРАДИГМИ В СУЧАСНИХ КОНЦЕПЦІЯХ

РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ ......................................................................................8 Бондар К. А. ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЛЮДСТВА В КОНТЕКСТІ ТЕХНОЛОГІЧНОЇ

ПАРАДИГМИ ТА СВІТСИСТЕМНОГО ПІДХОДУ ..............................................................10 Бортник Ю. Ю. ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС ЯК НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ.12 СВІТСИСТЕМА ТА ЇЇ ФУНКЦІОНУВАННЯ В ПЕРІОД ГЛОБАЛІЗАЦІЇ...................12 Васильчук Н. В. ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ПІЗНАННЯ РЕАЛЬНОСТІ ТА ВІРИ У ФІЛЬМІ

ДЖОНАТАНА ТА КРІСТОФЕРА НОЛАНІВ «INTERSTELLAR»........................................14 Витрищук Г. О. МОДЕРНІЗАЦІЯ ПРАВА ЯК СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА В УМОВАХ

ТРАНСФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА ...........................................................................15 Гандзюк Д. М. ЦИВІЛІЗАЦІЙНА ТЕХНОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА РОЗВИТКУ СИСТЕМИ

«ЛЮДИНА-ТЕХНІКА»............................................................................................................17 Гарник Л. П. ЕТИКА У ДИСКУРСІ РАННЬОЇ ІСЛАМСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ...............18 Герасим’юк І. Л. ДОСЛІДЖЕННЯ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ, ЦИВІЛІЗАЦІЇ,СУСПІЛЬСТВА ................20 Гринюк І. М. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО В СИСТЕМІ ФІЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ .....................22 Гуда В. С. РОЗГЛЯД СВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ВІДНОСИН «ЛЮДИНА-

ТЕХНІКА» ТА ЇЇ ОСНОВНІ ЗАСАДИ В КОНТЕКСТІ ДУМОК ІММАНУЇЛА ВАЛЛЕРСТАЙНА ....................................................................................................................24

Гхома М. І. ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ ТА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ФІЛОСОФІЇ І НАУКИ .....26 Еріфаві Т. А. СВІТСИСТЕМНИЙ ПІДХІД ЯК НОВЕ БАЧЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

ЛЮДСТВА................................................................................................................................28 Кальковець М. С. ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЛЮДСТВА У КОНТЕКСТІ ТЕХНОЛОГІЧНОЇ

ПАРАДИГМИ ТА СВІТСИСТЕМНОГО ПІДХОДУ ..............................................................30 Косінський П. М. ПРОЯВИ ОСОБИСТОСТІ ЧЕРЕЗ ЕКОНОМІЧНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ ...............32 Косінський П. М. ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО БУТТЯ СУСПІЛЬСТВА...........34 Кошель М. С. ПОНЯТТЯ «ІДЕАЛЬНИЙ ТИП» У МЕТОДОЛОГІЇ М.ВЕБЕРА...................................35 Кузьмич І. АКТУАЛЬНІ ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ ХХІ СТОЛІТТЯ ........................................36 Кулько Е. И. ПУТИ РАЗВИТИЯ ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ ПАРАДИГМЫ............................................38

4

Кушнірук А. С. ПОНЯТТЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. ЦИВІЛІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО СВІТУ.....39 Луговська Т. П. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ СУЧАСНОЇ НАУКОВОЇ ГНОСЕОЛОГІЇ...............................41 Міцура Д. Ю. КОНЦЕПЦІЯ СВІТ-СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ..............................................................42 Мороз С. П. ІСТОРІОГРАФІЯ ВИВЧЕННЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ......................43 Оласюк П. Я. НОРМАЛЬНА НАУКА Т. КУНА.....................................................................................44 Петровчук М. О. МІШЕЛЬ ФУКО: «ГРИ ІСТИНИ» І «ЗНАННЯ-ВЛАДА» ..............................................46 Поремчук В. В. СПЕЦИФІКА ТА СКЛАДНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ.........................48 Приходько Г. В. ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ В СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ ...................50 Руденко І. М. МІСЦЕ ІННОВАЦІЙ У ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ РОЗВИТКУ СВІТУ ..............................51 Савчук О. І. СУЧАСНА ПАРАДИГМА КУЛЬТУРИ І САМОВИЗНАЧЕННЯ ОСОБИСТОСТІ В

ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ ......................................................................................................53 Сич Т. О. ЖИТТЄТВОРЧІСТЬ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ: ПРОБЛЕМА СВОБОДИ.........................55 Скаржинець Н. П. ЕРІХ ФРОММ І ЙОГО ФІЛОСОФІЯ ЛЮБОВІ ..............................................................57 Троць В. Я. ОЦІНКА РОЛІ ІНТУЇЦІЇ В РІЗНИХ ОБЛАСТЯХ ЗНАНЬ .............................................58 Шумік Б. В. ПРОБЛЕМИ КУЛЬТУРНО-ЕТИЧНОГО ПЕСИМІЗМУ В СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ.....59 Яновець А. В. ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ЦИВІЛІЗАЦІЯ» У КОНТЕКСТІ

СВІТОСИСТЕМНОГО ПІДХОДУ...........................................................................................61 Ящук Ю. Ф. ОСОБЛИВОСТІ ФІЛОСОФСЬКОГО ПІЗНАННЯ СВІТУ .............................................63 Секція 2. Політологія......................................................................................................65 Нові парадигми і актуальні напрямки досліджень у сучасній політології .............65 Orest Boichuk,Iryna Hryniuk ETAPY HISTORYCZNE STOSUNKÓW POLSKO-UKRAIŃSKICH...............................65 Дорошенко І. А. СУЧАСНІ НАПРЯМКИ (ПАРАДИГМИ) ПОЛІТОЛОГІЇ ..............................................67 Секція 3. Правознавство Модернізація права як соціальна проблема в умовах трансформаційного

суспільства ...............................................................................................................................69 Близнюк В. В. ЮРИДИЧНІ ПРАВА ВАГІТНИХ ЖІНОК І МАТЕРІВ ..................................................69 Вербицький Д. О. ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОНКУБІНАТУ ...................................70 Войчук С. В. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА УКРАЇНИ.............................................71

5

Гачкевич В. ЕЛЕМЕНТИ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИННОСТІ ....................................................................73 Гвоздецький Д. С. ПРАВО НА БЕЗКОШТОВНУ МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ В УКРАЇНІ ...........................74 Головій І. ДО ПИТАННЯ ПРО ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ РЕЧОВИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ

МАЙНО.....................................................................................................................................76 Гордіюк Н. Л. ПРО ЗАХИСТ АВТОРСЬКОГО ПРАВА .........................................................................78 Гриб О. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ ОКРЕМИХ

КАТЕГОРІЙ ПРАЦІВНИКІВ...................................................................................................79 Денисовець Б. В. КОМЕРЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ..................................81 Дідич А.С. ДО ПИТАННЯ ПРО ПОДВІЙНЕ ГРОМАДЯНСТВО ....................................................83 Дмитрук Т. С. ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕЛЕКТРОННОЇ КОМЕРЦІЇ В УКРАЇНІ

...................................................................................................................................................84 Ємельянова А. Ю. ЩОДО ПРАВОВИХ ЗАСОБІВ ЗАПОБІГАННЯ РЕЙДЕРСТВУ В УКРАЇНІ ...............86 Єфімчук А. С. ОКРЕМІ ПИТАННЯ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ ..........................88 Зелез В. ОЦІНЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ.....................................90 Іванюк І. ДЕПУТАТСЬКА НЕДОТОРКАННІСТЬ: СКАСУВАТИ ЧИ ОБМЕЖИТИ?.................91 Іщук О. А. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ І

ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ ТА ФРН: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ТА ПОЗИТИВНИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ ..........................................................................................................93

Каращук Ю. М. ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ

ХОЛДИНГОВИХ КОМПАНІЙ В УКРАЇНІ............................................................................94 Карпець В. ЩОДО НЕЗАКОННОГО ВИНИЩЕННЯ ЛІСІВ В УКРАЇНІ.........................................96 Карпюк Т. Г. ЗАХИСТ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ПІДПРИЄМНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ В

УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ..................................................................................................98 Киричук О. ФІКТИВНІ ПІДПРИЄМСТВА І ФІКТИВНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО В

ГОСПОДАРСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ .........................................................100 Ковальчук А. А. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРЕШКОДИ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В

УКРАЇНІ..................................................................................................................................102 Козачук О. В. ПРОБЛЕМА ПОДВІЙНОГО ГРОМАДЯНСТВА В УКРАЇНІ......................................103 Кутузова М. М. ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ: НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ...........................104 ТА ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ.........................................................................104 Кусик М. І. ПОНЯТТЯ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВИХ САНКЦІЙ У КОНТЕКСТІ

ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ.......................................................106 Левчук О. М. КОРУПЦІЯ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ ...............................................107

6

Лесюк А. С. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ ..................................................................109 Ложко В. С. ПРАВОВИЙ СТАТУС БІЖЕНЦІВ В УКРАЇНІ.............................................................111 Лопухович А. В. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ...............................112 ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ..............112 Ляліков В. С. МОРАТОРІЙ НА ПРОДАЖ ЗЕМЛІ В УКРАЇНІ: «ЗА» І «ПРОТИ» ............................114 Мазурик О. В. ДО ПИТАННЯ ПРО ПРИВАТИЗАЦІЮ ДЕРЖАВНОГО ТА КОМУНАЛЬНОГО

МАЙНА...................................................................................................................................116 Мартинюк К. ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ ...........................117 Мацюк Г. ПРОБЛЕМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА.................118 Мегель Т. П. ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЛІЦЕНЗУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ ..........................................................................................................................119 Медвєдєва О. І. ПРОБЛЕМА РЕЙДЕРСТВА В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЗАХИСТУ ВІД НЬОГО .........121 Мисанюк А. М. ДО ПИТАННЯ ПРО ЗМІНИ СТИПЕНДІАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА .................122 Новік Н. ДО ПИТАННЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ МОЛОДІ В УКРАЇНІ................................124 Павелко О. О. УДОСКОНАЛЕННЯ СУЧАСНОЇ НАУКИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА.................126 Поліщук Н. ДЕЯКІ АСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ГРОМАДЯНСТВА....................................................127 Пуць В. Ю. ЛІЦЕНЗУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ...................................................129 Савош А. О. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЧИНЕННЯ НАСИЛЬСТВА В СІМ’Ї ...............................130 Савчук О. ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ ...........................132 Сільчук Ю. В. ДЕЯКІ АСПЕКТИ СУДОВОЇ РЕФОРМИ .....................................................................133 Табачук А. Т. РЕАЛІЗАЦІЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ЗАХИСТ ТВАРИН ВІД ..............................135 ЖОРСТОКОГО ПОВОДЖЕННЯ».................................................................................135 Тимошук І. В. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ.............136 Токарчук К. В. ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ ЕКОЛОГІЇ

МІСТА ЛУЦЬКА ....................................................................................................................138 Файдевич А. В. КЕРУВАННЯ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ У СТАНІ СП’ЯНІННЯ:

ДОЦІЛЬНІСТЬ ВСТАНОВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ..................139 Филинюк О. С. ПРОБЛЕМНI ПИТАННЯ СОЦIАЛЬНОЇ ЗАХИЩЕНОСТI..........................................141 СТУДЕНТIВ В УКРАЇНI ................................................................................................141 Цалай К. М. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЛІЦЕНЗУВАННЯ ТРАНСПОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ....143

7

Цукренко О. А. ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ..........................145 Чайковський М. ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ147 Шпирковська С. Б. ДО ПРОБЛЕМИ ФІКТИВНОГО БАНКРУТСТВА .......................................................148 Ярмолюк В. ОСОБЛИВОСТІ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ...................150 Секція 4. Соціологія Цивілізаційна проблематика в сучасній соціологічній науці..................................152 Berezka V.O. PROJECT-BASED LEARNING AND STUDENT KNOWLEDGE CONSTRUCTION

DURING ASYNCHRONOUS ONLINE DISCUSSION...........................................................152 Блохин В. Н. КОНФЛИКТ ЦИВИЛИЗАЦИЙ: РЕАЛЬНОСТЬ, УГРОЗА ИЛИ ВЫМЫСЕЛ?...........154 Bondarenko V. E. MOODLE-BASED DISTANCE LANGUAGE LEARNING STRATEGIES ....................156 Бондарська Ю. ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ФУНДАМЕНТАЛЬНОЇ ОСВІТИ У СУЧАСНІЙ

ВИЩІЙ ШКОЛІ ......................................................................................................................157 Дейнега А. А. ПРОБЛЕМЫ ЛИЧНОСТИ В СОВРЕМЕННОМ ОБЩЕСТВЕ......................................158 Курыло О. В. МЕЖКУЛЬТУРНЫЕ БАРЬЕРЫ И СПОСОБЫ ИХ ПРЕОДОЛЕНИЯ В ПРОЦЕССЕ

КОММУНИКАЦИИ ...............................................................................................................160 Курыло О. В. ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ КОМПЕТЕНТНОСТЬ ВЫПУСКНИКОВ АГРАРНОГО ВУЗА

.................................................................................................................................................162 Старосоцкая Е. В. ЦЕННОСТНЫЕ ОРИЕНТАЦИИ СОВРЕМЕННОЙ МОЛОДЕЖИ:

СОЦИОЛОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ .........................................................................................164 Табекова О. ОСОБЛИВОСТІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПРОЦЕСУ ІНТЕГРАЦІЇ У

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ОСВІТНІЙ ПРОСТІР СУЧАСНОЇ ВИЩОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ .........166

8

Секція 1. Філософія. Цивілізаційний розвиток людства у контексті технологічної

парадигми та світсистемного підходу

Андрушко О. А., аспірант кафедри матеріалознаваства

Луцький національний технічний університет

ОНТОЛОГІЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПАРАДИГМИ В СУЧАСНИХ КОНЦЕПЦІЯХ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Сучасний світ вступив у нову епоху, що характеризується розгортанням новітньої

інформаційно-гуманітарної революції, вибуховим поширенням інформаційно-мережних технологій, глобалізацією та конвергенцією суспільних процесів, формуванням планетарної інформаційно-гуманітарної сфери. Інформаційна революція, що охопила всі країни світу, веде до глибоких змін у виробництві, у соціально-економічній сфері й духовно-культурному житті, а інформація стала одним із основних факторів науково-технічного прогресу. Стрімкий розвиток мікроелектроніки та обчислювальної техніки породив якісно нову автоматизовану інформатику, яка сприяє сучасним розробкам нових технологій, що включають нано- і нейротехнології. Дані обставини, в своїй сукупності та взаємозв’язку, формують нову інформаційну парадигму в сучасній економіці в центрі якої знаходиться ідея інформації як головного фактора сучасної динаміки розвитку суспільства [1, с. 52].

На початку постнеокласичного етапу розвитку людства була неминуча поява нового розуміння Природи, розширення знання про неї. На цій основі виникли нові концепції й технології, що сприяють вирішенню тих проблеми, які вважалися нерозв’язними та формують передумови виникнення нової парадигми, сутність якої зводиться до «інформаційного» бачення світового порядку, а інформаційна складова всіх матеріальних систем є джерелом процесів розвитку, що відбуваються в них. У зв’язку з цим зростає необхідність та значущість аналізу економічної імплементації інформаційної парадигми, що лежить в основі філософсько-методологічного підходу до пояснення найактуальніших наукових проблем сучасності.

На роль нової парадигми поряд з інституційно-еволюційним напрямом претендує також, і не безпідставно, інформаційна парадигма, яка в аналізі економічних процесів і явищ на перше місце поставила інформаційний чинник. Становлення теорії інформаційної економіки як інформаційної парадигми почалося ще з 1960-х рр. і набуло подальшого свого розвитку в 1970–1990-х рр., починаючи з досліджень Ф. Махлупа, М. Пората [5, с. 7].

Як справедливо відзначає К.О. Данилішина, інформацію на сьогодні слід розглядати як стратегічний продукт. Здатність суспільства та його інституцій збирати, обробляти, аналізувати, систематизувати та накопичувати інформацію, забезпечувати свободу інформаційного обміну є важливою передумовою соціального та технологічного прогресу, чинником національної безпеки, однією з основ успішної внутрішньої та зовнішньої політики. Інформаційна сфера має системо утворюючий характер і впливає практично на всі галузі суспільних відносин. Крім того, сьогодні не можуть не вражати можливості, що надають досягнення у сфері інформатизації, телекомунікацій та інформаційних технологій, в отриманні, поширенні та швидкості доставки різноманітної інформації [2, с. 74].

В сучасних філософських дискусіях щодо питання про предметну визначеність інформації виникли три альтернативні позиції, які ґрунтовно висвітлює у власному дослідженні Голуб С.Є. По-перше, інформація трактується як сфера спілкування й засіб загальнонаукової рефлексії. По-друге, її розуміють як властивість систем, що самоорганізуються, пов’язана з упорядкуванням взаємодій. По-третє, інформація розглядається як міра неоднорідності розподілу матерії й енергії, властивість усіх матеріальних систем, що фіксують споконвічну неоднорідність світу. Окреслені спроби

9

розуміння інформації ввійшли в сучасну теорію під такими назвами: атрибутивна, комунікативна й функціональна концепції інформації [3, с. 145].

Теоретичну цінність в питаннях парадигми економічної теорії та формування інформаційного суспільства представляють собою наукові погляди Є. Маймінаса, згідно з якими, сучасна економіка може бути представлена «як гігантська інформаційна мережа з своїми вузлами – суспільними одиницями, де виробляється, циркулює і споживається інформація. У цих вузлах виростають ієрархії для більш ефективного «оволодіння» інформацією. Подібною мережею стає і все сучасне суспільство, де в якості вузлів виступають численні і різнорідні інформаційні центри – економічні, наукові, навчальні, культурні, адміністративні, військові...» [4, с. 91].

Сучасна інформаційна парадигма в світовому суспільстві покликана реалізувати три головні цілі при осягненні економічної динаміки сучасного світу: класифікувати і організовувати економічні трансформації у світі таким чином, щоб їх можна було визначити можливі зміни в перспективі; пояснити причини цих трансформацій і передбачити, коли, де і як будуть відбуватися події майбутнього; запропонувати концептуально цілісне розуміння того, чому і як має розвиватися економічна динаміка сучасного світу. В рамках інформаційної парадигми світової економіки принципово по-новому вирішуються багато проблем контролю над простором, оскільки інформаційна революція призвела до суттєвих змін в класичних характеристиках економіко-соціального та економіко-політичного простору і поставила цілий ряд нових гострих питань щодо осмислення змін структури і якості даного простору [6].

Нова інформаційна парадигма світової економіки означає, що в XXI ст. перспективи розвитку міжнародних відносин будуть визначатися в першу чергу, інформаційною перевагою у віртуальному просторі.

В даному контексті слід наголосити і на технологічну складову нової інформаційної парадигми, в чому слід погодитись з К. Фріменом [3], який зазначає: «Техно-економічна інформаційна парадигма постає в сучасні науці як концентрація взаємопов’язаних технічних, організаційних і менеджерських інновацій, переваги яких слід шукати не тільки в новому діапазоні продуктів і систем, але найбільше в динаміці відносної структури витрат на всі можливі вкладення у виробництво» .

В результаті, сучасну інформаційну парадигму можна розглядати як зрушення від технології, заснованої, головним чином, на вкладенні дешевої енергії, до технології, заснованої переважно на дешевих вкладеннях інформації, переважно за рахунок успіхів у мікроелектроніці та телекомунікаційної технології [4, с 167].

Отже, обґрунтована нова інформаційного суспільства суттєвим чином відрізняється від класичної теорії постіндустріалізму та найбільш повно розкриває закономірності становлення сучасного етапу інформаційної цивілізації, осмислення яких визначається нами як однією з необхідних умов для формування інформаційної компетенції сучасного суспільства. Специфіка сучасної ситуації в тому, що зміни інформаційної індустрії відбуваються в історично короткі строки та мають на скільки всезагальний та дієвий характер, що з метою напрацювань тих чи інших стратегічних рішень необхідно вивчати інформаційні процеси в суспільстві не лише на теоретичному рівні, але і на емпіричному[6].

Список використаних джерел 1. Абдуллаев И. З. Информационное общество и глобализация: Критика

неолиберальной концепции / И. З. Абдуллаев. – Ташкент : Изд-во «Фанва технология», 2006. – 191с.

2. Белл Д. Культурні суперечності капіталізму // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навч. Посібник / Упоряд. Віталій Лях. Київ: Либідь, 1996 – 214с .

3. Белл Д. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд. Віталій Лях. – Київ: Либідь, 1996 – 210с.

4. Бир С. Мозг фирмы: Пер. с англ. – М.: Радио и связь, 1993. – 416 с. 5. Голуб Є.С. Синергетична інтерпретація сучасної інформаційної парадигми

(методологічний аспект): автореф. дис. канд. філос. наук: спец. 09.00.09 – філософія науки / Євгенія Сергіївна Голуб; Ін-т філос. ім. Г.С.Сковороди НАН України. – Київ, 2007. – 18 с.

10

6. Данілішина К.О. Інформаційна парадигма сучасної глобалізації / К.О. Данілішина, Дніпропетровськ: Дніпропетров. держ. аграрний ун-т – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vonu_sip/2009_2/pdf/str_070-076.pdf.

Бондар К. А., аспірант кафедри матеріалознаваства

Луцький національний технічний університет

ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЛЮДСТВА В КОНТЕКСТІ ТЕХНОЛОГІЧНОЇ ПАРАДИГМИ ТА СВІТСИСТЕМНОГО ПІДХОДУ

Термін «цивілізація» запроваджений у науковий вжиток з XVII ст. у процесі

виокремлення соціогуманітарного знання із загальної системи знань, набуття ним власної ідентичності. Цим поняттям означували більш високий ступінь суспільного розвитку, пов’язаний із стрімкою ходою капіталістичних, ринкових відносин, насамперед у Європі. Одним із перших застосував поняття „цивілізація» француз маркіз де Мірабо у трактаті „Друг законів» (1757). Значного розвитку категорія „цивілізація» набула у працях шотландського вченого А.Фергюссона (1723-1816) та у французьких просвітників [1].

Цивілізація може охоплювати декілька національних держав або лише одну (наприклад, Японія). Західна цивілізація має два основних варіанти – європейський і північноамериканський, в ісламській цивілізації є арабський, турецький і малайський „підрозділи». А.Тойнбі нарахував 21 велику цивілізацію в історії людства, з них дійшли до наших часів шість-вісім.

У концепції цивілізації можна використовувати наступні функціонально значимі та взаємопов’язані критерії:

1. Наявність писемності і засобів зберігання та розповсюдження писемних записів. 2. У якості центральної системи, що формує цивілізацію у соціокультурному

відношенні, виступає релігія або сполучення релігійної системи та морально-філософського вчення (наприклад, конфуціанська цивілізація у Китаї). Кожній процвітаючій цивілізації притаманний певний мінімум дійових етнічних цінностей.

3. Цивілізація – це насамперед мистецьке суспільство. Цивілізація відрізняється розвинутою соціальною стратифікацією і структурою, специфічним співвідношенням культурних систем міста і села. Особливою ознакою цивілізації є наявність міст-мегаполісів, які розривають родинні відносини із батьківським домом або вітчизною.

4. Розвинута та освічена еліта, здібна генерувати ідеї, спрямовані на розвиток цивілізації.

5. Наявність „високого мистецтва» з його опрацьованими та витонченими стилями на противагу народному або примітивному мистецтву. У той же час слід вказати на нерозривний зв’язок і взаємовплив „високого мистецтва» і живлячих його фольклорів націй та народів, що входять до цивілізації. Народна або „низька», „архаїчна», „язичницька» культура, вірування, народна мудрість, фольклорні образотворчі засоби тощо – це суттєвий компонент будь-якої цивілізації, оскільки він заповнює великий соціокультурний простір і неминуче впливає на „високе мистецтво».

6. Наявність торгівлі на великі відстані і розвиненої мережі обміну продуктів і послуг, які б контролювалися купецтвом або державними чиновниками.

7. Розвинена система економічних відносин і як специфічний показник – ефективність сільськогосподарського виробництва – економічного базису цивілізації.

8. Виникнення і розвиток різних систем часу. Ретроспективне та перспективне сприйняття часу. „Осьовий час» та „лінійний час». Числове фіксування часу, простору та ваги.

9. Наявність політичної структури управління. Племінна організація, що заснована на родинних чи земельних зв’язках, замінюється політичною управлінською елітою, яка формується за визначеними законами.

11

10. Розвинена та цілісна багаторівнева система семіотичних кодів та значень. Специфічна система символів.

11. Величезна строкатість та багатоваріантність характерні для сучасних визначень цивілізації, які формуються під впливом різноманітної сукупності чинників, що діють у світовому науковому і суспільному просторі, включаючи домінуючі ментальні структури, наукові та суспільно-політичні парадигми [2].

Основою сучасного цивілізаційного знання є п’ять відносно самостійних цивілізаційних парадигм, сукупність яких і дає більш-менш цілісне уявлення про генезис, структуру та динаміку сучасних цивілізаційних процесів: загальноісторична; філософсько-антропологічна; соціокультурна; економічна.

У загальноісторичному контексті виділяють локальні та світові цивілізації, а також синхронні, що співіснували одночасно в історії, та діахронні цивілізації, між якими встановлювалася велика історична відстань [3].

Філософсько-антропологічна парадигма вважається основою, ядром цивілізаційного підходу. її суть полягає у проведенні соціального, індивідуального, наслідком чого стає не зростання соціальності взагалі, а соціальності людини, її ментального і життєвого простору, світу людини. В історико-філософському і релігійному аспектах це пов’язано з осьовим часом (за К.Яспером – сприятливий час), з виникненням так званих осьових цивілізацій та з людською пасіонарністю (за Л.Гумільовим). Водночас саме філософсько-антропологічний підхід засвідчує неперервність, наступність у розвитку цивілізації, відкидає спрощені, бінарні, дихотомічні концепції.

Технологічна парадигма пояснює способи створення другої природи за допомогою суспільних технологій, що включають в себе і матеріальні, і духовні компоненти. Вона охоплює всі наявні засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі мову та інші сучасні знакові, зокрема, комп’ютерні системи, соціальні та техніко-технологічні норми і стандарти, які закріплені в традиціях, звичаях, у державно-юридичних нормах і положеннях, законотворчості, правопорядку, в технічній документації тощо. Домінантою технологічної парадигми є відносини людина-техніка. Вони не лише відображають поступальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до машинної і до сучасних автоматизованих, самокерованих кібернетичних систем, а й процес соціалізації самої людини – зміну її кругозору, професійних та інших навичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природного середовища, життєвих орієнтирів та установлень, соціальних позицій, що перетворюють людину на соціального індивіда. Саме на цих засадах сформувались поняття доіндустріального, індустріального, постіндустріального суспільств.

Економічна парадигма тісно пов’язана з технологією. Вона розглядає такі глибокі фундаментальні категорії, як власність, зміст і характер виробництва чи ширше – взаємодію людини і природи, суспільні форми праці, насамперед поділ і кооперацію праці як засоби зростання її продуктивності. Економічні чинники є основою періодизації макроцивілізацій (світових цивілізацій) [4].

Крім вищеназваних, критеріями цивілізаційного підходу є просторові чинники, пов’язані з особливостями навколишнього природного середовища, ландшафту. Часові чинники формують спільність історичного буття (синхронні цивілізації), культури, мови. Соціально-технологічні – створюють суперетнічну спільність шляхом формування спільних ціннісно-нормативних механізмів, усвідомлення спільності, самоідентифікації людських популяцій [5].

Таким чином, цивілізація означає високий рівень розвитку суспільства, що значно перевищує рівень первісних примітивних чи традиційних суспільств на основі якісно нових економічних, соціальних та духовних надбань.

Список використаних джерел 1. Андрущенко Т.В. С.Хантингтон: зіткнення цивілізацій як політичний прогноз / Т.

В. Андрущенко // Гілея. – 2009. – Вип.. 23. – С. 365-373. 2. Білорус О. Г. Глобалізація та безпека розвитку: [монографія] / О. Г. Білорус, Д. Г.

Лук’яненко таін. – К.: КНЕУ, 2001. – 733 с.

12

3. Павленко Ю. В. История мировой цивилизации: Философский анализ / Ю. В. Павленко. – К.: Феникс, 2002. – 760 с.

4. Павленко Ю. Структура глобальної цивілізації / Ю. Павленко // Вісник НАН України. – 2005. – №3. – C. 3-16.

5. Скотна Н. Особа в розколотій цивілізації: освіта, світогляд, дії / Н. Скотна. – Львів: Українські технології, 2005. – 384 с.

Бортник Ю. Ю., ст. гр. КН-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., ас. Терещук Г.А.

ТЕХНІЧНИЙ ПРОГРЕС ЯК НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ. СВІТСИСТЕМА ТА ЇЇ ФУНКЦІОНУВАННЯ В ПЕРІОД ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Поступальний розвиток суспільного виробництва, його постійне вдосконалення є

ключовими закономірностями цивілізаційного розвитку життя людства. Він ґрунтується на прогресі науки і техніки. Такий процес часто називають технологічним прогресом, а що є невід’ємною парадигмою при розгляді такого поняття, як «цивілізація». Проте не менш важливим є розгляд функціонування суспільства в концепції світсистемного підходу.

Технічний прогрес – процес безперервного удосконалення засобів виробництва і предметів праці, а також розвитку й впровадження новітньої технології з метою підвищення ефективності виробництва. За сучасних умов з посиленням взаємозв’язку науки, техніки, комп’ютеризації виробництва технологічний прогрес набуває широкого змісту і стає по суті науково-технічним прогресом, який полягає головним чином в удосконаленні виробничого апарату, техніки і технології, введені нових методів виробництва і організації праці безпосередньо на підприємствах [2].

Шлях розвитку технічного прогресу складний і суперечливий, адже проходить тисячоліттями людської цивілізації. Відбувається розвиток всіх елементів продуктивних сил. Перетворення у засобах праці пов’язані з появою автоматизованої та комп’ютерної техніки, яка суттєво розширює виробничі можливості промислово-виробничого персоналу, значно збільшує продуктивність їх праці, підвищує рентабельність виробництва. Зумовлює також зміни в характері праці, змінюються форми взаємозв’язків учасників виробництва, удосконалюються процеси обміну результатами праці. Технічна революція відкрила нові способи і методи управління високопродуктивними багатогалузевими технологічними системами (телекомунікаційні мережі, швидкодіючі системи контролю і оброблення інформації тощо).

Поряд з технчним прогресом світсистемний підхід є одним із основних способів до періодизації людства.

Світсистемний підхід – міждисциплінарний погляд на розвиток світової історії та світової економіки як на взаємодію центрів та периферії у відокремлених один від іншого світах-економіках [3, c.55].

Основним поняттям, на яке спирається світосистемний аналіз, є поняття світсистеми. І. Валлерстайн стверджував, що в сучасному світі існує лише одна світсистема. Єдиний поділ праці у світсистемі означає, що різні регіони залежать від економічного обміну з іншими регіонами для постійного й плавного забезпечення потреб цих регіонів, – тільки світсистема, на відміну від її частин, є самодостатньою в сенсі стабільного забезпечення власних потреб. [1, с.28]. Це означає, що світсистема справді має властивості, які не зводяться до властивостей її складових і не виводяться з них, а отже, є цілісною. Таким чином, за критерієм існування єдиного (у наведеному значенні) поділу праці сучасна світова сукупність суспільств утворює єдину світсистему.

Проте невдовзі світсистемна теорія зазнала критики. Особливо за надмірну сфокусованість на економіці та недостатній – на культурі, а також за надмірну увагу до зон, а не до держави. Відповідно до Валлерстайна критика світсистемного підходу надходить із

13

чотирьох джерел: від позитивістів, від ортодоксальних марксистів, від прихильників державної автономії та культурологів. Позитивісти критикують підхід як такий, що занадто схильний до, генералізацій, недостатньо підкріплений емпіричними даними. Ортодоксальні марксисти критикують світсистемний підхід за віддаленість від основних принципів ортодоксального марксизму, таку як не надавання достатньої ваги концепту соціального класу. Прихильники державної автономії критикують теорію за стирання меж між державами та структурами бізнесу. Більше того і позитивісти, і ортодоксальні марксисти, і прихильники державної автономії наголошують на тому, що основною одиницею аналізу має виступати держава [5, c.27-31]. І на кінець культурологи наголошують на тому, що світсистемний аналіз бере до уваги економічні фактори, але замало вивчає культуру.

Отже, технічний прогрес представляє собою покращення умов і способів виробництва, зростання продуктивності праці за рахунок використання нової техніки і технологій виробництва, що веде до підвищення показників національного доходу, а отже, і рівня життя населення країни. Світсистема ж як сталий комплекс чинників, які самі себе підтримують і відтворюють, поглиблює глобальну нерівність. І все, що бачимо нині: і сплеск міграції, і радикалізація ісламського світу, і загрозливі успіхи правих, нативістських і популістських сил в Європі й Америці – усе це є реакцією на системну нерівність.

Фактично це глобальне перезавантаження тієї драми, яка починалася ще в XІX столітті і яку Маркс описав як конфлікт між працею і капіталом, між багатими, статки яких зростають, і бідними, злидні яких поглиблюються. Тоді, на щастя, з’явилися соціал-демократи, які врятували світ, можна сказати, від більшовизації. Вони якоюсь мірою залагодили той структурний конфлікт між працею та капіталом, створивши механізми соціального протекціонізму й вирівнювання, – все те, що ми нині називаємо суспільством «рівних можливостей» та «загального добробуту». Насправді вони не вирішили проблеми, а лише усунули її за межі першого світу. І тепер ми, так би мовити, пожинаємо плоди. Подібні тенденції не є кризою того, що ми називаємо глобалізованим світом, це криза ліберально-демократичного світоустрою, який не є поганим, а просто є непослідовним [4].

Щодо України, то вона має амбіції пробиватися до першого світу, але, як бачимо, уже немає куди пробиватися. Звичайно, ми стаємо частиною тієї самої проблеми, бо поділяємо проблеми і першого, і третього світів. І це, вважаю, найгірша ситуація.

Список використаних джерел 1. Яковенко О.В. Системне мислення як творчий підхід до вирішення проблем. //

Наукові записки. Педагогічні, психологічні науки та соціальна робота. – 2008. – Т. 84. 2. Словопедія [Електронний ресурс]. Режим доступу:

http://slovopedia.org.ua/38/53410/384784.html 3. Світ-системний підхід //Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М.

Герасіна, В. Л. Погрібна, І.О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. – Х . :Право, 2015 4. Микола Рябчук. Теперішні праві тенденції демонструють кризу світосистеми

[Електронний ресурс]. Режим доступу: https://krytyka.com/ua/articles/tepereshni-pravi-tendentsiyi-demonstruyut-kryzu-svitosystemy.

5. Царьов Р.Ю. Проблема виникнення категорії В»світ-системаВ» та її синтетичний характер // Збірник наукових праць аспірантів і здобувачів Курганського державного університету (суспільні науки). – Курган: Видавництво Курганського державного університету, 1999.

14

Васильчук Н. В., інженер-технолог МПзОВ «КВАНТ», аспірант кафедри інженерного та комп’ютерного забезпечення

агропромислового комплексу Луцький національний технічний університет,

викладач Технічного коледжу Національного університету

водного господарства та природокористування (НУВГП)

ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ПІЗНАННЯ РЕАЛЬНОСТІ ТА ВІРИ У ФІЛЬМІ ДЖОНАТАНА ТА КРІСТОФЕРА НОЛАНІВ «INTERSTELLAR»

«Не йди смиренно в морок вічної пітьми.

На схилі дня хай старість спалахне! Встань проти тьми, що давить світ земний!

Мудрець твердить: ніч – правдений покій!» Томас Ділан

На сьогоднішній день британці Джонатан та Крістофер Нолани являють собою

одними із найвідоміших популяризаторів філософських ідей для пересічних громадян. Одним із найвідоміший для всіх і, безперечно, кращим, як найбільш близький, для мене є їхній фільм «Interstellar» (2014), який розповідає історію про пошук місця людства у Всесвіті.

Історія про подорожування у Всесвіті і ставить питання про майбутнє людини на Землі. Але насправді він задає філософські питання: «Що робить нас людиною? Що дозволяє нам жити? Крім того, що фільм розглядає питання цінності людини, роль допитливості і прагнення до відкриттів (досить згадати фразу: «раніше ми дивилися в небо і шукали своє місце серед зірок, а тепер дивимося під ноги і намагаємося вижити в цьому бруді»), він розглядає і питання фундаментального питання людського існування. Кінокартина показує, що «чудеса» світу пов’язані з міжособистісним спілкуванням (гравітаційні аномалії виявилися посланнями Купера), із зустріччю люблячих сердець. Спілкування через простір і час, возз’єднання незважаючи ні на які складнощі, і сама природа світобудови як основа реалізації любові.

У фільмі дуже яскраво висвітлена сучасна актуальна філососфсько-наукова проблема, а саме – масове скорочення фінансування на проекти дослідження Всесвіту. Нас значно менше перестало цікавити, що ж там за горизонтом? Які сюрпризи нас чекають за межами нашої Землі? З чого почалася наша історія? Що лежить у основі нашого буття. Не знаю, як в кого, але найбільшим моїм страхом смерті є осмислення того, що за період мого життя людство так і не знайде загадку Всесвіту, не буде створена Теорія Всього [1], яка дасть нам об’єднання відомих на сьогодні фундаментальних взаємодій. В цьому аспекті, я заздрю персонажу Купера, який потрапляючи за горизонт подій став на крок ближчий до пізнання реальності.

У картині піднімається серйозне питання: «що важливіше, порятунок людства чи окремих осіб?» І образно відповідають на це питання два персонажа фільму – Купер і доктор Манн. Манн також говорить про професора Бренді: «він винищив в собі людяність заради порятунку людства», не помічаючи, що його власне винищення людяності в спробі вбити Купера і загрозу знищення станції призведе до його ж смерті, а рішення Купера врятувати Амелію Бренд і відправити її без додаткового вантажу свого шаттла, занурившись в чорну діру Гаргантюа, врятує не тільки Бренд, але і Купера, а з ним і все людство. Перший, в бажанні возз’єднатися з сім’єю, віддає себе в жертву заради збереження людства, другий – рятуючи себе, ставить під загрозу існування людського роду. Іронія в тому, що саме любов конкретних людей і дозволяє врятувати всіх. Любов до свої дочки, Мерф, стає рушійною силою, заради якої і відбувається акт самопожертви.

На основі багатьох перечитаних думок на рахунок думок про «Міжзоряний» стикаєшся із багатьма цікавими думками. Так, дехто вважає [2], що незважаючи на позиціонування фільму як науково-популярний у ньому присутні досить цікаві релігійні елементи. Так, тут присутня алюзія на те, що Купер є символом християнського Бога,

15

люблячого батька та покровителя, який спілкується із своїми дітьми через символи та підказки. Відношення між Купером та Мерф переходять стадію відношення «людина-людина» і переходять до стадії «людина-віра» зі всіма сумнівами та проблемами. Мерф та Том спілкуються лише в одностороньому порядку, надсилаючи лише повідомлення в небеса. Тоді, як Том перестав вірити у реальність всього, «відпускаючи» Купера, Мерф і далі, незважаючи на зовнішній прояв недовіри, і далі споглядала на прощальний подарунок батька, вірячи і надіючись на відповідь батька, на те, що він дотримає свого слова і повернеться.

Нолан показує, що любов не буває абстрактної, не можна любити абстрактне людство, за цими фразами дуже часто ховається егоїзм, саме люблячи конкретних людей ми любимо всіх людей. Це схоже на єврейську мудрість, згадувану в «Списку Шиндлера»: «той, хто рятує одну людину – рятує весь світ».

При попаданні в чорну діру людина помирає – цей процес може помітно розтягнутися в часі, але гравітація так чи інакше зробить своє. Момент, коли Купер непритомніє від перевантажень, в стрічці є. І, по ідеї, в себе прийти він уже не повинен. Але чомусь приходить. Далі відбувається дуже дивна для фантастики річ – людина, що пережила стан, яке гарантовано повинно було привести до його смерті, ні разу (!) не задається питанням, чи не вмер він. Хоча така думка повинна була прийти йому в голову.

Те, що Купер не задається настільки простим питанням, свідчить, що він не готовий прийняти думку про свою смерть, не допускає її. І, значить, все його подальше сприйняття подій і оточення буде так чи інакше буде підганяти під думка «я все ще живий». Таке явище вже було непогано описано в літературі – в «Останній Битві» Клайва С. Льюїса, наприклад. Посмертний досвід персонажів залежав від того, у що вони вірили. Діти бачили Аслана і всілякі дива, а гноми – темний хлів і недоїдки замість райського їжі. У фільмі з найпотужнішими алюзіями на відносини з Богом цілком може бути подвійне дно про посмертні пригоди і їх специфічне сприйняття.

Прийшовши до тями, герой виявляється в місці, яке, згідно з трактуванням доктора Манна, він і повинен бачити під час своєї смерті – там, де його діти.

Список використаних джерел 1. Вайнберг С. Мечты об окончательной теории / С. Вайнберг. – Москва: ЛКИ, 2008. –

256 с. 2. Пекало Е. Мнение: вопросы и ответы «Интерстеллара» [Електронний ресурс] /

Евгений Пекало. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: https://www.mirf.ru/kino/voprosy-i-otvety-interstellara.

Витрищук Г. О., ст. гр. ЕОС–31

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

МОДЕРНІЗАЦІЯ ПРАВА ЯК СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА В УМОВАХ

ТРАНСФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Під впливом глобалізаційних процесів відбувається трансформація існуючих правових і державних явищ, поява нових, а тому виникає потреба у їх дослідженні, переосмисленні понять і конструкцій, які не відповідають сучасним реаліям, а також у створенні нового понятійно-категоріального апарату. Сучасний етап обумовлений трансформаційним періодом розвитку суспільства та ускладненням суспільних відносин, що вимагає не лише вдосконалення самих нормативно-правових актів, а й активізації наукових досліджень проблем формування права, правоутворення, інституту реалізації права тощо.

Проголошені в Конституції України правові ідеї, норми і принципи верховенства закону, положення про права і свободи людини та громадянина відповідають нормам міжнародного права і мають важливе значення для продовження конституційно-правової

16

реформи. З уваги на це потреба модернізації правової системи України з метою забезпечення її найбільш ефективного функціонування передбачає актуалізацію дослідження процесу її конституціоналізації [3].

Сучасні реалії конституційного життя країни висувають вимоги до характеристик конституціоналізації, які неможливо описати і дослідити лише за допомогою традиційних для вітчизняної юридичної науки концепцій праворозуміння. Водночас вихід векторів теоретико-правових досліджень на феномени конституційно-правового характеру, що в більшості випадків умовно позначаються як правові засоби, активізує пошуки нових підходів до реформування Основного закону, котрі могли б задовольнити запити, сформовані особливостями розвитку суспільного життя та результатами наукового пошуку. «Конституційна модернізація ще не стала динамічною частиною життя суспільства. Але саме час замислитися над її сутністю й поступово переходити до осмислення з наукових позицій змістовної спрямованості цього важливого політичного процесу» [1, с. 22] – слушно із цього приводу зауважує професор А. Селіванов. Власне проблема конституціоналізації правової системи України має вагоме значення не тільки для вирішення суто наукових завдань, а й для юридичної практичної діяльності.

Проблематика розвитку права в умовах трансформаційного суспільства була предметом дослідження таких вітчизняних та зарубіжних вчених, як М. Марченко, В. Богатирьов, Н. Оніщенко, Н. Пархоменко, О. Скакун, О. Тихомиров, Ю. Тихомиров, О. Ющик та інші, проте однозначного розуміння процесу тра та його впливу на розвиток державно-правових інституцій сформульовано та обґрунтовано не було.

Аксіологія права (від грец. – цінність і – слово, вчення) – система теоретичних понять, висновків, концепцій щодо цінності права. Цінність права – це його позитивна значущість (роль) у задоволенні потреб учасників суспільного життя: кожної людини, соціальних спільнот та об’єднань, і суспільства в цілому. Цінність загальносоціального права (воно виникає й існує незалежно від держави, зокрема права людини, права нації), полягає у його здатності задовольняти потреби суб’єктів суспільного життя. Цінність спеціально-соціального (юридичного) права, що є волевиявленням держави, обов’язковим для виконання, виражається у його здатності сприяти реалізації загальносоціального права за допомогою спецільних механізмів і процедур [1, с. 22].

У методологічному сенсі розвиток правової системи сучасної України повинен розглядатися щонайменше у двох ракурсах: а) як зміна теоретико-методологічних засад наукового розуміння сутності права та предмета правового регулювання, загальної ідеології правового процесу, який повинен утілювати найважливіші правові цінності сучасного світу; б) як зміна правової організації і функціонування Української держави, яка має вести пошук нових форм взаємодії з громадянським суспільством та забезпечувати ті фундаментальні конституційні принципи, які роблять її демократичною, правовою та соціальною [6, с. 8]. Як результат, в юридичній літературі цілком виправдано ставиться питання щодо необхідності проведення в Україні повномасштабної правової реформи. Так, на думку М. Ставнійчук, державі сьогодні потрібна систематизація реформ: від економіки, фінансів, соціальної політики – до політичної системи, внутрішньої та зовнішньої безпеки. Адже єдиним чинником, що за своєю природою здатен слугувати матрицею реформування всієї країни, є конституційно-правова модернізація [5, с. 146].

Список використаних джерел 1. Селіванов А. Перший етап – складний початок підготовки змін до Конституції

України / А. Селіванов // Віче. – 2012. – № 3. – С. 22-23. 2. Несинова СВ. Сучасні аксіологічні проблеми трансформації права в умовах

глобаліза-ційних процесів / С. Несинова //Вісник Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля. – 2015. – № 1. – С. 49-55.

3. Бистрицький Є. К. Культурно-історичне апріорі / Є.Бистрицький // Вимога раціональності: спадщина Рене Декарта у світі сучасної культури. – К. : [б.в.]., 1996 – С. 92–99.

4. Ведин И. Ф. Бытие человека: деятельность и смысл / Иван Федорович Ведин. – Рига : Зинатне, 1987. – 212 с.

17

5. Ставнійчук М. Окремі проблеми новітнього конституційного процесу у світлі висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія) / М. Ставнійчук [Stavniichuk M. Some problems of the modern constitutional process in the light of the European Commission for Democracy through Law – Venice Commission conclusions] // Право України. – 2012. – № 8. – С. 146–153.

6. Теорія і практика конституціоналізації галузевого законодавства України: Mонографія / [наук. ред. Ю. С. Шемшученко, відп. ред. Н. М. Пархоменко] [Theory and practice of constitutionalization of the sectoral legislation of Ukraine: Monograph, Shemshuchenko I., Parkhomenko N. (eds.)]. – К.: Видво «Юридична думка», 2013. – 308 с.

Гандзюк Д. М., аспірант кафедри інженерного та комп’ютерного забезпечення агропромислового комплексу

Луцький національний технічний університет

ЦИВІЛІЗАЦІЙНА ТЕХНОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА РОЗВИТКУ СИСТЕМИ

«ЛЮДИНА-ТЕХНІКА»

Технологічна парадигма пояснює способи створення другої природи за допомогою суспільних технологій, що включають в себе і матеріальні, і духовні компоненти. Вона охоплює всі наявні засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі мову та інші сучасні знакові, зокрема, комп’ютерні системи, соціальні та техніко-технологічні норми і стандарти, які закріплені в традиціях, звичаях, у державно-юридичних нормах і положеннях, законотворчості, правопорядку, в технічній документації тощо. Домінантою технологічної парадигми є відносини «людина-техніка». Вони не лише відображають поступальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до машинної і до сучасних автоматизованих, самокерованих кібернетичних систем, а й процес соціалізації самої людини – зміну її кругозору, професійних та інших навичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природного середовища, життєвих орієнтирів та установлень, соціальних позицій, що перетворюють людину на соціального індивіда.

Способом формування і розвитку цивілізації виступають громадські технології виробництва і відтворення безпосереднього життя. Технологію часто розуміють у вузькому, суто технічному сенсі. Однак є й інше, більш широке і більш глибоке розуміння цього явища. Свого часу К. Маркс писав: «Технологія розкриває активне ставлення людини до природи, безпосередній процес виробництва його життя, а разом з тим і його громадських умов життя і виникаючих з них духовних уявлень». Невідомо, чи знав ці слова А. Тойнбі. Однак сто років по тому, переводячи грецьке слово «технологія» як «сумка з інструментами», він звертає увагу на те, що серед них є не тільки матеріальні, але й духовні інструменти, в тому числі і світогляд.

Отже, поряд з матеріальними началами громадські технології включають в свою структуру і духовні начала – усвідомлення людиною уявних або дійсних зв’язків явищ. Корінні ступені розвитку духовних начал громадських технологій пов’язані зі ступенями цивілізаційної тріади. Їх узагальненою характеристикою виступає рівень практично-духовного оволодіння світом або, іншими словами, рух по шляху піднесення людської свободи до дійсної свободи, де вільний розвиток кожного – умова вільного розвитку всіх.

Громадські технології включають в свій процес всі засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі: мова і інші знакові системи, соціальні і технічні норми, закріплені в традиціях, звичаях, державно-юридичних укладах, технічній документації, законотворчість, правопорядок і т.д. Цивілізація представляється в зв’язку з цим як техніко-технологічне відношення між людьми і їх техніко-технологічне ставлення до природи.

Стосовно історичного процесу в цілому цивілізаційна технологічна парадигма має справу з розвитком системи «людина-техніка». Вона безпосередньо зачіпає не тільки трудові функції людини (ручна технологія, машинна технологія, самоврядна машинна технологія), а

18

й характеристики процесу соціалізації людини – зміна його кругозору, навичок, досвіду, знань і помилок, соціального середовища, життєвих орієнтирів і установок, соціальних позицій і багато чого іншого, що перетворює людину на суспільного індивіда. Тому і система «людина-техніка», строго кажучи, є соціо-технологічною.

Розвиток системи «людина-техніка», співвідносний з цивілізаційної тріадою – складний і суперечливий процес, який не виключає і фази зворотного руху. Духовний світ доіндустріального працівника незрівнянно вище і багатше духовного світу робітника, перетвореного фактично в придаток машини. Однак робітник – не вершина індустріального суспільства, а лише його початкова ланка.

Цивілізаційна тріада являє собою стадіальний розвиток соціальності людини. З’ясування її істотних характеристик зв’язується з пізнавальною моделлю приведення соціального до індивідуального. Цивілізаційні стадії – це 1) особиста залежність; 2) особиста незалежність при наявності речової залежності; 3) вільна індивідуальність, універсальний розвиток людини.

Технологічне використання досягнень науки і техніки створило в наш час нову ситуацію. Визначилася тенденція інтелектуалізації фізичної праці. Більш того, сучасний робітничий клас це не тільки працівники фізичної праці, але і безпосередньо включені в технологічний цикл працівники розумової праці – програмісти, оператори, технологи та ін. Формуються новітні постіндустріальні технології.

Якими б словами не позначали постіндустріальний розвиток, ясно одне: ідея К.Маркса про перехід з «царства необхідності» в «царство свободи», завершаючи передісторію людства, зберігає свою прогностичну цінність. Залишається сподіватися, що людський розум, праця і відповідальність політиків запобіжить наближенню екологічної катастрофи біосфери Землі, зроблять все, щоб створити умови сталого (самодостатнього) розвитку всіх регіонів планети, зберегти у людській цивілізації майбутнє [1. с.103-112].

Машинна цивілізація надала розвитку людства вкрай однобокого і збиткового характеру: з одного боку – грандіозні наукові й технічні досягнення, які дозволили радикально оновити предметне середовище життєдіяльності людини та задовольнити її різноманітні потреби, з другого – руйнування природного середовища, збідніння і омертвіння духовного життя, погіршення здоров’я багатьох поколінь людей [2]. Тому дедалі очевидніше постає необхідність системи противаг, меж усім колишнім механізмам розвитку в цивілізаційній технологічній парадигмі.

Список використаних джерел 1. Плетников Ю. Цивилизационная и формационная триады / Ю. Плетников //

Свободная мысль – 1999 . – № 3. – С. 103-112. 2. Матвієнко В. Соціальні технології / В. Матвієнко. – К.: Укр. Пропілеї, 2001. – 446

с.

Гарник Л. П., канд. політ. наук, ст. викладач

Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»

ЕТИКА У ДИСКУРСІ РАННЬОЇ ІСЛАМСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ

Етика – система моральних принципів, які визначають що є правильним чи

неправильним. У ісламській традиції етика міститься та контролює всі аспекти життя людини та буття суспільства. Джерелами етики в Ісламі є Коран, Сунна та хадіси, а основними принципами ісламської етики є: єдність всіх членів суспільства, віра («іман»), довіра («амана»), баланс інтересів, справедливість та свобода вибору. Деякі вчені до числа джерел норм ісламської етики також відносять колегіальне рішення ісламських вчених («іжму») та правові прецеденти («кіяс») [2, c. 135-136].

19

Становлення ісламської етики як філософської та теологічної дисципліни, сягає часів, коли між вченими Ісламу виникла полеміка навколо питань щодо присуду долі («кадар»), обов’язку («такліф») та права народу на протистояння несправедливим світським володарями (халіфам). Традиційно започаткування процесу формування системи ісламської етики приписують вченим, які належали до течії Мутазилітів, філософсько-релігійні погляди яких спиралися на методологію та спадок давньогрецької філософії. Так приблизно у восьмому сторіччі нашої ери філософська етика почала структуруватися під впливом ідей грецької етики, зокрема спадку Платона, Аристотеля та стоїків.

Засновником традиції ісламської етики є філософ Аль-Кінді [3, c. 33-34], у роботах якого простежується вплив ідей Сократа та Діогена. Вплив давньогрецьких філософів також міститься у роботах Абу-Бакра Аль-Разі, який інтерпретував у дусі Ісламу вчення Платона про душу. Представники неоплатоніків, такі як видатний мислитель Аль-Фарабі, розглядали проблему зла, а послідовники ідей Аристотеля, зокрема Ібн Сінна розробив теорію зв’язку між душею та інтелектом людини, який визначається як прагнення душі до самовдосконалення та досягнення найвищого рівня духовності, знання та доброчесності [4, c. 21]. Представники неоплатоніків, такі як Ібн Мішкая та його послідовники, розробили у дванадцятому сторіччі відому у Персії та далеко за її межами систему ісламської етики. Так, якщо Платон розробив тріаду душі, то Ібн Мішкая запропонував тріаду духовності у мудрості, мужності та стриманості. Ці його погляди були інтерпретовані Аль-Тусі та Аль-Даввані. Поєднання філософії та релігійної етики простежується у роботах таких відомих філософів, як Аль-Газалі та Факхр Аль-Дін Аль-Разі, де шлях до морального та духовного самовдосконалення людини поєднується з елементами містики [2, c. 20-22]. Цікавим є те, що незважаючи на спільне історичне коріння та вплив давньогрецьких філософів, Іслам та Християнство мають низку розбіжностей щодо визначення природи гріха та моралі (див. рис.1).

Перші дискусії щодо аспектів ісламської етики сягають часів восьмого сторіччя та зосереджуються переважно на проблеми долі (її визначення наперед), тобто чи є доля людини наперед визначеною Богом, або маючи свободу вибору коїти ти не коїти гріх, людина може впливати на свою долю. Представники школи Кадарітів, яка була заснована у Дамаску (Сирія), розглядала концепцію долі через призму моральної відповідальності халіфів династії Омеядів, які знаходили виправдання своєї гнітючої для народу політики у тому, що вони належали до роду Пророка Мухаммада («канава кадар»). Згодом теологи – представники школи Мутазилітів, яка була заснована у містах Басра та Багдад (Ірак), структурували ідеї своїх попередників Кадарітів та зробили спробу дати адекватне визначення що є правильним чи неправильним відповідно до Божих настанов та правосуддя. Іншим прикладом раціоналізму Мутазилітів є підтримка ідеї про унікальність природи та атрибутів Бога, безповоротності дії Божого суду та свободи вибору особистості, як головної засади моральної відповідальності людини за свої вчинки [5, c. 25-28].

Мутазилітські теологи також, як й Кадаріти, визнавали Божу мудрість та милосердя, виправдовуючи Божий суд як запобігання злу, яке є суто продуктом людства. Наразі сучасним дослідникам складно визначити міру та ступінь впливу давньогрецької філософії на ідеї ранніх мусульманських філософів, які присвятили свої праці питанням етики, проте очевидним є факт тісного зв’язку їх робіт з ідеями християнських теологів, зокрема з філософією Іоана Дамаського та його учнів й послідовників. Філософський спадок Теодора Абу Курри явно свідчить, що Кадаріти та їх наступники Мутазиліти вибудовували дискурс ісламської етики застосовуючи схоластичні методи християнських вчених, які розмовляли та писали давньосирійською (арамейською) мовою [1, c. 72-73]. Спадок цих християнських філософів також мав великий вплив на розвиток та становлення релігійних концепцій етики у Сирії, Єгипті та Іраці у часи, що передували Арабському завоюванню цих земель.

20

Рис.1. Порівняльний аналіз Ісламської та Християнської етики: концепція гріха.

Список використаних джерел 1. Davis S.T. Christian philosophical theology / S.T. Davis – Oxford: Oxford University Press, 2006. – 320 p. 2. Hourani G.F. Reason and tradition in Islamic ethics / G.F. Hourani – London: Cambridge University Press, 2007. – 300 p. 3. Jackson R. The God of philosophy: an introduction to Philosophy of religion / R. Jackson – London and New York: Routledge, 2014. – 192 p. 4. Jackson R. What is Islamic Philosophy? / R. Jackson – London and New York: Routledge, 2014. – 200 p. 5. Schmidtke S. The Oxford handbook of Islamic theology / S. Schmidtke – Oxford: Oxford Unity Press, 2016. – 864 p.

Герасим’юк І. Л., ст. гр. ЕЕ-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрова О.Ю.

ДОСЛІДЖЕННЯ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ, ЦИВІЛІЗАЦІЇ,СУСПІЛЬСТВА

Невід’ємним атрибутом і символом сучасної епохи стає освіта, яка поєднує долю

окремо взятого індивіда з долею культури й цивілізації в цілому. У світі нестабільності й ризиків серйозною загрозою є тенденція до руйнування людського в людині (до постлюдини), коли, як зауважив Ж. Атталі, ідентифікатором людини виявляється її електронна карта. У цих умовах більше, ніж колись, актуалізується роль освіти, яка в ході історичного розвитку сформувалася як цивілізаційний механізм мобілізації ресурсів суспільства, оновлення культури й усього суспільного життя.

21

Комплексною основою, що синтезує соціокультурний, еволюційний, антропологічний, гуманістичний, інформаційний, синергетичний, інноваційний та інші, пов’язані між собою й разом з тим відносно самостійні підходи, стає цивілізаційна парадигма освіти, що висуває проблему транзитивності освіти в контексті сучасних проблем глобалістики. Транзитивність освіти в цьому контексті означає сполучнення головного – цивілізаційного базису з усіма наступними параметрами освіти в їхньому зв’язку між собою, тобто цивілізаційного й соціокультурного, а далі з антропологічним, гуманістичним, інноваційним, синергетичним параметрами [1]. Цивілізаційна парадигма дозволяє реалізувати нелінійно-цілісний підхід у вивченні освіти, виявити взаємодію кроскультурної спрямованості соціальних змін, що відбуваються, з транзитивним потенціалом освіти, розкрити природу освіти як системи, що самоорганізовується.

Цивілізаційна парадигма транзитивної потенційності освіти включає суперечності, що існують у сучасному світі та в освіті, в її рушійних силах розвитку, створюючи теоретико-методологічну базу для формування нових поглядів на вже відомі філософські категорії, що дозволяють по-новому побачити феномен освіти як фундаментальність єдності цивілізаційної й культурної компоненти; осмислити розрив між ними; показати, що в граничному синтезі духовної діяльності цивілізаційна парадигма освіти розглядається як сукупність системоутворюючих ідей і принципів, які є теоретико-методологічними і світоглядними основами освітньої теорії та практики, і, як наслідок, такими, що визначають шлях розвитку людства. В умовах постійно зростаючої мінливості сучасного світу, яка проявляє себе в єдності процесів наростаючого універсалізму, одноманітності й одночасного росту різноманіття, що зачіпають практично всі сторони життя людини, цивілізаційна парадигма забезпечує втілення стратегії випереджального розвитку, а з освітою, яка названа експертами ЮНЕСКО основною стартовою точкою, пов’язуються всі інші види соціальних змін. Дослідження цивілізаційної природи освіти розширює уявлення й можливості для прийняття ідеї різноманіття світу як становлення індивідуальності в просторі загальності, для визнання необхідності виходити в освіті із загальнолюдських завдань і цінностей. Цьому сприяє зростаюче взаємопроникнення культур, підсилюючи потребу в аналізі проблем освіти в загальноцивілізаційному контексті. При абсолютній очевидності цивілізаційного контексту освіти він дотепер не представлений у наукових дослідженнях, хоча його засади були вже закладені. Первісна модель розуміння освіти – «пайдейя» вже включала цивілізаційну компоненту, що розуміється як стан людини, яка використала всі свої можливості духовного розвитку, одержало назву «кайрос». Кайрос – ідеальний образ, результат освіти, що розвиває всі здібності людини, здатності виконувати будь-яке завдання залежно від життя, суспільних потреб і вільного покликання [2]. До цієї ж ідеї справжнього, функціонального росту самого духу, перетворення матерії знання в силу пізнання звертався в дослідженні проблеми сутності освіти М. Шелер. Цей підхід, по суті, відображає цивілізаційний контекст розуміння суті освіти як сходження до більш досконалого – висока внутрішня якість, відгук на вимоги духу й умов. Традиція розуміння освіти як способу розвитку людини, а через неї суспільства, розвивалася надалі такими мислителями, як Г.В.Ф. Гегель, К. Ясперс, Е. Фромм, Е. Тоффлер, А. Печчеї, В. Франкл. В освіту споконвічно вкладався творчий зміст. В. Колесов при вивченні феноменологічної трансформації лексеми «освіта» й «освічений» виокремив такі напрямки змін: від первісного розуміння цілісності людини і її людяності до виділення окремих аспектів: спочатку – знаннєвої компоненти й освіченості людини, потім – її професіоналізації [3].

Філософська основа й технологічний вплив на глибинні процеси культуроосвіти і формування ментальних характеристик людини й суспільства, людинотворчих функцій освіти, що мають цивілізаційний масштаб, представлені Б. Гершунським [4]. Новому розумінню ролі освіти в цивілізаційному розвитку сприяє дослідження А. Субетто й Н. Селезньової, де аналізується цивілізаційна логіка розвитку людства на базі концепцій Великої Логіки Соціоприродної Еволюції (логіка руху соціоприродної суперечності й соціоприродної кооперації) і тлумачиться сучасна цивілізація як інтелектуально-інформаційна, або цивілізація освітнього суспільства, у якому відбуваються процеси експансії освіти на суспільство в цілому. Автори наголошують, що не освітня послуга, а сама людина, її якості повинні стати головним продуктом такого суспільства [5].

22

З позицій екології Буття проблема освіти висвітлюється в роботах О. Долженко, К. Корсака, В. Розіна та ін. Автори зазначають, що тілесна й духовна ідентичність людини вимагає системи освіти, у якій, поряд з наукою, відтворювалися б усі основні форми її ставлення до світу. Освіта трактується ними як сукупність процесів, завдяки яким у людини на основі її власної діяльності, спрямованої зсередини і ззовні, розвиваються здатності, уміння, навички до синтезування нового знання [6].

Роль освіти в життєвому світі особистості досліджують Л. Анциферова, О. Піддьяков, які пов’язують розвиток цивілізації, окремих суспільств і особистостей з дією двох протилежних і взаємозалежних напрямків соціальних впливів: а) зі стимуляцією учіння, навчання й психічного розвитку; б) із протидією учінню, навчанню й психічному розвитку, дія яких, на думку О. Піддьякова, зумовлена загальними законами управління будь-якою системою. Зв’язок освіти, культури й цивілізації, де культура й цивілізація розглядаються як близькі, але не однозначні за змістом процеси, що пов’язані через менталітет, формований освітою, з культурою, яка визначає цивілізаційні процеси, аналізується в працях Н. Абрамової, Н. Наливайко, Н. Карлова, Л. Сандакової та ін. У роботах Л. Сисоєвої зауважується, що освіта виконує інтегруючу функцію, як і цивілізація, формуючи менталітет (соціальний характер), на базі якого утвориться нова культура в загальному руслі цивілізаційного процесу.

Аналіз наукової літератури показав, що, незважаючи на теоретичну розробленість проблем освіти, у дослідженнях не визначений взаємозв’язок культурного й цивілізаційного розвитку в контексті транзитної потенційності освіти, не вивчаються її цивілізаційні підстави, співвіднесеність освіти з іншими формами й структурами цивілізації. Деякі автори (Е. Тюгашев, О. Івоніна, М. Требін, В. Кабрін, О. Муравйова, В. Агранович, А. Мойсеєва) останнім часом звертають увагу на поняття транзитивності, проте тільки в значенні перехідності, тому виникає потреба в доповненні і взаємоузгодженні дефініції. Виділення цивілізаційного контексту освіти дозволяє розширити уявлення про її природу й можливості, виявити нові проблемні ситуації як у самій освіті, так і в сучасному світі у цілому.

Список використаних джерел 1. Иванкина Л. И. Сысоева Л. С. Персоналистическая модель образования в контексте

современной цивилизационной парадигмы // Образование в Сибири. Журнал теоретических и прикладных исследований. – Томск, 2007. – № 14 – С. 3 – 7.

2. Розин В. М. Философия образования: Этюды – исследования / В. М. Розин. – М.: Издательство Московского психолого – социального института; Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2007. – 576 с.

3. Колесов В. В. Культура речи – культура поведения. – Л.: Лениздат, 1988. – 271 с. 4. Гершунский Б. С. Философия образования для ХХІ века (В поисках практико

ориентированных образовательных концепций):Учебное пособие. – М.: Совершенство, 1998. – 608с.

5. Субето А. И., Селезнёв Н. А. Теретико-методологические основы качества высшего образования. – СПб. – М.: Исследовательский центр проблем качества подготовки специалистов, 2001. – 136 с.

6. Пелипенко А. А., Яковенко И. Г. Индивидуализация и самореализация субъекта культуры в мировом цивилизационном процесс се: от индивида к личности // Мир психологии. – 1998. – № 1. – С. 3 – 20.

Гринюк І. М., аспірант кафедри обліку і аудиту ІФНТУНГ

СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО В СИСТЕМІ ФІЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ Для чого людина живе? Для чого вона працює? Які потреби керують її діями? В чому

основне призначення людини? Це тільки наведена мізерна кількість проблеми які намагається розв’язати філософії. Представники різних історичних епох дадуть різну відповідь на ці та багато інших питання. До того ж філософи часто були і піонерами в

23

розвитку нових прикладних наук. Декарт – математика, А. Сміт та К. Маркс – економіка, М. Вебер – соціологія і т.д.

Тому кожна наука має в своїй основі філософські начала і інколи тільки філософія здатна розв’язати складні питання тієї чи іншої науки. Так само і з економічними дисциплінами, чимало авторів задавалось питаннями – що таке суспільне виробництво і, варто зазначити вони впоралися зі своїм завданням.

Однією з важливих цілей людини та людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ: щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише те, що створене людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя.

Ефективність виробництва сьогодні є однією з головних характеристик господарської діяльності людини. Вона має багатоаспектний та багаторівневий характер. І ця ефективність залежить від того, як вдало будуть поєднані між собою і використані фактори виробництва.

Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою життєдіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації [1].

Питанням філософії суспільного виробництва займалися як вітчизняні так і зарубіжні науковці.

Значний розвиток в теорію суспільного виробництва внесли такі філософи світового рівня, як Енгельс Фрідріх (28.11.1820 – 5.08.1895 рр. Німеччина), Маркс Карл (5.05.1818 – 14.03.1883 рр., Німеччина), Поппер Карл (28.07.1902, – 17.09.1994 рр., Австрія), а також Арон Реймонд (14.03.1905 – 17.10.1983 рр., Франція), Белл Деніель (10.05.1919 – 25.01.2011 рр., США) та Жан-Жак Руссо (28.06.1712 -2.07.1778 рр., Франція).

Ряд питань, які стосуються проблематики суспільного виробництва розглянуто в монографіях таких науковців кінця другої половини ХХ ст. – першої половини ХХІ ст., як Бородин Е.Т., Гайдуліна Л.Ф., Дудченко М.О., Князев В.Н., Кузнецов И.К., Максимов О.О., Шушкевич Н. В. Також проблематика суспільного виробництва розглядається в працях таких сучасних авторів, як Горак Г.І., Кислюк К.В., Кремень В.Г., Надольний І.Ф., Пазенок В.С., Петрушенко В.Л., Подольська Є.А., Попов М.В., Причепій Є.М., Сидоренко О.П., Сілаєва Т.О., Таран В.О., Черній А.М., Щерба С.П. та інші.

Поняття суспільного виробництва є одним із загальних визначень суспільства, однак воно не тотожне поняттю суспільного життя. Процес суспільного виробництва людьми свого життя, включає в себе перш за все матеріальне виробництво, бо без виробництва і відтворення матеріальних умов і засобів життя неможлива сама життєдіяльність людей в усьому її різноманітті. Однак визнанням і роз’ясненням даного принципового положення соціально-філософської теорії марксизму тема «виробництво та суспільство» зовсім не вичерпується. Виробництво суспільного життя включає в себе також і виробництво людей, як суспільних індивідів і виробництво «самої форми спілкування» (К. Маркс), тобто певного типу соціального зв’язку людей. А саме, на відміну від суто економічного тлумачення сутності виробництва, філософський підхід дозволяє розглянути останнє як виробництво суспільного життя, вираз органічної цілісності людської діяльності [2].

Суспільне виробництво є фундаментальною основою людського життя. Суспільне виробництво стало причиною осілості людей на місцях та основою збільшення їхніх потреб, сприяло стрімкому розвитку суспільства, причиною першої промислової революції.

Розуміння основ суспільного виробництва забезпечує формування сучасних теорій суспільного виробництва. Питання суспільного виробництва завжди залишатиметься відкритим та актуальним для кожного покоління та епохи.

Поняття суспільного виробництва займає в системі категорій історичного матеріалізму особливе місце. Воно вбирає в себе і стає кристалізацією (теоретичним підґрунтям) таких відправних ідей соціально-філософської теорії марксизму, як положення про практичний характер суспільного життя, предметно-діяльної природі людини, а також цілісного характеру суспільної діяльності людей. У цьому плані поняття суспільного виробництва набуває значення основоположного принципу, що конструюють весь

24

історичний процес в якості певної цілісності, де всі моменти і чинники перебувають у діалектичній єдності.

Так, суспільне виробництво є, в першу чергу, виробництво людини. Але це зовсім не означає, що суспільне виробництво – це сума виробництв, в число яких входить і виробництво людини. Вся система суспільного виробництва в єдності його складових частин (матеріального, духовного і соціального) підпорядкована виробництва людини.

Матеріальне виробництво становить основу суспільного, бо без виробництва матеріальних умов і засобів життя неможлива і сама життєдіяльність людей. Але крім матеріального виробництва, суспільне включає в себе також духовне виробництво, виробництво споживання, виробництво людей і виробництво всієї системи суспільних відносин, які у своїй сукупності складають соціальну «тканину» суспільства. Вони обслуговують виробництво і відтворення людини як вершини у цій своєрідній ієрархії. [3]

Отже, питання суспільного виробництва завжди залишається відкритим та актуальним для кожного покоління та епохи, що було зазначено вже вище, тому воно і стало цікавим для нас.

Список використаних джерел 1. Суспільне виробництво[Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://baumanki.net/show-document/1-73869/8751c1c07996731624e7833b8159ca92/ 2. Суспільне виробництво його структура і роль у суспільстві[Електронний ресурс] –

Режим доступу: http://ua-referat.com/Суспільне_виробництво_його_структура_і_роль_у_оюществе

3. Специфіка філософських наук [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ua-referat.com/Специфіка_філософських_наук

Гуда В. С., ст. гр. ІПЗ-11

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н. Терещук Г. А.

РОЗГЛЯД СВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ВІДНОСИН «ЛЮДИНА-ТЕХНІКА» ТА ЇЇ ОСНОВНІ ЗАСАДИ В КОНТЕКСТІ ДУМОК ІММАНУЇЛА

ВАЛЛЕРСТАЙНА В будь-якій живій системі, за визначенням, задано здібність до вдосконалення. В

утробі матері кожна маленька людина повторює історію розвитку свого виду Homo Sapiens. Людство ніколи не стояло на місці, завжди зазнавало змін, прагнуло поліпшити свої навички, здібності. Тому питання його розвитку завжди були та будуть актуальними, а особливо в контексті технологічної парадигми та світсистемного підходу, які є головними дефініціями під час розгляду даного питання.

Перш за все, необхідно визначити взаємозв’язок між цивілізаційним розвитком людства та технологічною парадигмою. З усіх визначень, що подаються в словниках, будемо користуватися таким: цивілізація (від лат. civilis – громадський, громадянин, житель міста) – це рівнодіюча сил матеріальних і духовних, інтелектуальних і релігійних, що діє у даний відрізок часу, у даній країні на свідомість людей. Оскільки це рівнодіюча сила, то у ній тісно пов’язані та скомпоновані усі її елементи та парадигми. В історичному розвитку були виділенні такі основні цивілізаційні парадигми: загальноісторична, філософсько-антропологічна, технологічна, соціокультурна, економічна. Вони найбільш точно дають уявлення про структуру, генезис та динаміку усіх цивілізаційних процесів [3].

Звичайно, що головною парадигмою, котра нас цікавить є – технологічна. Її основною метою становить: пояснити способи створення іншої природи за допомогою винайдених людиною технологій, що включають в себе як матеріальні, так і духовні елементи. Вона містить у собі всі наявні засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі мову та

25

інші сучасні знакові системи, соціальні та технологічні норми і стандарти, які закріплені у державно-юридичних нормах і положеннях, законотворчості чи в технічній документації, тощо. Головною складовою без якої важко уявити технологічну парадигму є відносини – людина-техніка. Завданням цих відносин є – зобразити покрокову еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до сучасних автоматизованих само- та роботокерованих систем; продемонстувати цивілізаційні зміни, що відбуваються з самою людиною – зміну її кругозору, професійних та інших навичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природного середовища, життєвих орієнтирів та установлень, соціальних позицій, що перетворюють людину на соціального індивіда [4]. Для підтвердження цих слів ми легко можемо порівняти первісну людину, яка взагалі не мала відношення до найпростішої техніки та й на те, які зараз неймовірно вражаючі та багатофункціональні прилади ми маємо і користуємося ними у повсякденному житті. Тому беззаперечно можна сказати, що розвиток людства в системі всесвітньої цивілізації не був би повним без техніки та її допомоги.

Перейдемо до розгляду цивілізаційного розвитку людства в контексті світсистемного підходу. Одним з ключових понять, що характеризують світову історію та її існування в єдиному цілому, і особливо сучасність в її різних аспектах є «образ світу» або «картина світу». Картина світу – мозаїчне утворення; складно структурована цілісність, що включає три головні компоненти – світогляд, світосприйняття та світовідчуття. Існують в функціонуванні такі картини світу: релігійно-міфологічна, наукова, естетична, соціальна, політична, економічна.

В основі нинішньої картини світу лежить поняття світового порядку, яке дає нам зрозуміти певну організацію і динаміку сил на світовій арені. Існує багато думок та суджень, що характеризують собою справжній і прогнозований світовий порядок. Ми зупинимося на розгляді концепції світсистемного аналізу у баченні Іммануїла Валлерстайна, думки котрого в останні десятиліття перетворилися на найбільш аргументовані та точні під час розгляду сучасної соціальної теорії.

Даний підхід був розроблений в 1970-ті роки А.Г. Франком, І. Валлерстайном, С.Аміном, Дж. Аррігі. І. Валлерстайна цікавила світосистема, як певний концепт, що відображає певне положення справ у світі, в його генезисі, становленні та заході. Головним підгрунттям, ядром його теоретичного аналізу виступає, по-перше, історія, оскільки він детально та без будь-яких прецендентів характеризує плин часу з його особливостями та суть капіталізму від самого початку й до наших днів. По-друге, економіка, яка є специфічною галуззю буття, що синтезує в собі як матеріальні, так і духовні елементи. Нарешті, по-третє, теорії розвитку складноорганізованих структур (школа циклізму, загальна теорія систем, синергетика), які забезпечили І. Валлерстайну понятійний та пізнавальний апарат. Сукупність визначених аспектів зумовили той факт, що світосистемний підхід став важливою соціальноекономічною, історичною та політологічною моделлю з високою, що дуже важливо, пояснювальною здатністю [2, c.211].

Світсистема, згідно І. Валлерстайна складається з ядра, напівпериферії та периферії. Ядро, як вже згадувалося – це основа, що виділяється поміж інших частинок світсистеми. Для нього характерні економічне зростання, політичні свободи, розвиток науки та могутня, ефективно функціонуюча держава. Не менш важливими були відносини у системі центр-периферія та суперечності, що виникали між ними, оскільки світсистема стає «системою» в силу взаємодії центра та периферії. Периферія – це географічний сектор, продукція якого є низькоякісною. Для неї є характерними економічний та політичний занепад, колоніальна залежність та відсутність власної держави. Крім ядра та периферії, у світсистемі існувала й зона напівпериферії, склад якої не є постійним за рахунок того, що одні країни переходять до ядра, другі – до периферії, тобто вона, з одного боку, стабілізує світсистему, а з іншого – виступає в ролі «агенту змін»[1, c.241]. Таким чином, можемо сказати, що розглядати розвиток світової цивілізації через призму світсистемного підходу можна та й необхідно. Це дозволяє проглянути нам нові особливості та характерні взаємозв’язки в суспільстві, його функціонування, розвиток у всіх його проявах.

Підсумовуючи необхідно сказати, що при розгляді питань про цивілізаційний розвиток людства можна, та й бажано, звертати увагу на такі аспекти, як світсистемний підхід і технологічна парадигма. Перехід від одного покоління цивілізації до іншого

26

здійснюється шляхом революційних змін. Цивілізації кожного покоління відрізняються від інших поколінь рівнем сукупного потенціалу, технічним розвитком, поглядами на світ, пріорітетами, розвитком економіки, тощо. Зробити повний аналіз цих складових нам і допомагає розгляд питання про цивілізаційний розвиток людства з різних сторін та в різних контекстах.

Список використаних джерел 1. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире / Пер.

с англ. П.М. Кудюкина под общей ред. Б.Ю. Кагарлицкого. – СПб.: Университетская книга, 2001. – 416 с.

2. Валлерстайн И. Миросистемный анализ: Введение / пер. Н. Тюкиной. – М.: Издательский дом «Территория будущего», 2006. – 248 с.

3. Поняття цивілізації. Цивілізаційна структура сучасного світу [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://refer.in.ua/major/302/129638/.

4. Сталий розвиток – нова парадигма розвитку цивілізації [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/14_ENXXI_2014/Ecologia/1_170023.doc.htm.

Гхома М. І., ст. гр. БДНм-53

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ ТА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ФІЛОСОФІЇ І НАУКИ

Філософії належить особливе місце в структурі суспільної свідомості. Вона протягом усього свого розвитку була пов’язана з наукою, хоча сам характер цього зв’язку, а точніше, співвідношення філософії і науки з плином часу змінювалося.

На початковому етапі філософія була єдиною наукою і включала в себе всю сукупність знань. Так було у філософії Стародавнього світу та в період Середньовіччя. Надалі розгортається процес спеціалізації та диференціації наукових знань та їх відмежування від філософії. Цей процес інтенсивно йде, починаючи з XV-XVI ст. і досягає верхньої межі в ХVII-ХVIII ст. На цьому другому етапі конкретно-наукове знання носило переважно емпіричний характер, а теоретичні узагальнення робила філософія. В третій період, початок якого відноситься до ХІХ ст., універсальну, філософську картину світу філософія може тепер будувати лише разом з наукою, на основі узагальнення конкретно-наукових знань [1, с. 36].

Праці давньогрецьких філософів Піфагора, Платона і Аристотеля стали початком розвитку філософії як науки. Її головні напрями визначаються як онтологія – вчення про буття, гносеологія – вчення про пізнання, логіка – вчення про форми мислення і естетика – вчення про гармонійну будову світу [2, с. 80] Так ще в античності Платон і Аристотель намагалися розмежувати особливості науки і філософії. Аристотель стверджував, що філософія – наука наук тому, що вона пізнає природу сущого, а його зовнішню сторону і окремі прояви залишає на частку мистецтв і наук. Теоретична міць філософії – прагнення логічно обґрунтувати знання, виразити його в теоретичній формі давало підстави протягом довгих століть – від Аристотеля до Гегеля – вважати філософію «наукою наук».

Проблема співвідношення науки і філософії активно обговорювалися і в ХХ ст., так одні мислителі стверджували, що філософія і наука розрізняються об’єктами досліджень, інші, що кордон проходить всередині досліджуваних проблем, які філософія та наука розглядають з різних боків. «Мені здається, – писав В. Вернадський, – це сторони одного і того ж процесу – сторони зовсім невіддільні... Якби одна заглухла, припинився б живий ріст інший» [3, с. 84].

27

Філософія і наука, стверджує відомий математик і філософ ХХ ст. А. Уайтхед, два відносно самостійні рівні рухи, між якими немає прямого співвідношення, але є певні зв’язки, спостерігаються також певні паралелі в їх розвитку [4].

Філософія задає загальні світоглядні орієнтири у виборі проблеми дослідження, обґрунтуванні гіпотез і оцінці отриманих результатів. Філософський аналіз, узагальнення та інтерпретація нових наукових результатів не тільки встановлює їх зв’язок і відмінність з раніше накопиченими знаннями, але і закладає методологічні засади формування нової системи поглядів. Наприклад, осмислення нових результатів дослідження фізиків на переломі ХІХ – ХХ ст. стало підставою становлення некласичної науки.

На сучасному етапі значення філософії як методології наукового пізнання зростає у зв’язку з тим, що наївно-реалістичні уявлення, що працювали в колишні часи, вже не працюють в тих областях, в яких зараз відбувається деяке тупцювання на місці. Як відомо, надії фізиків на швидке опанування енергії термоядерної реакції не збулись, як не збулися надії на побудову єдиної теорії поля і загальної теорії елементарних часток. З іншого боку, гуманітарні науки також не можуть дати точних, конкретних алгоритмів досягнення необхідних результатів. Принципова методологічність чи філософічність є невід’ємною рисою сучасної науки, в якій відбулося усвідомлення необхідності врахування впливу умов пізнання на його результати і, більше того, усвідомлення невідворотності цього впливу.

Таким чином здійснюються різноманітні непрямі зв’язки філософії та науки. Однак є і безпосередні зв’язки:

філософія – це основа світогляду дослідника; філософія виконує методологічну функцію, розробляючи засоби пізнання,

аналізуючи і виробляючи поняття; філософія аналізує проблемні ситуації та орієнтує у новій ситуації; філософія бере участь у вирішенні проблем етики ученого в світі, де його

діяльність пов’язана із смисложиттєвими проблемами або ж може бути небезпечною для людства;

філософія стає найважливішим способом усвідомлення наукою самої себе. Багато одержуючи від науки, філософія і багато дає. Такий симбіоз взаємовигідний і необхідний. Особливо це стосується взаємозв’язку філософії та медицини [5].

Отже, здавна ведуться дискусії про співвідношення філософії і науки про те, де проходить межа між ними, що може дати філософія для розвитку науки, яка роль науки для розвитку філософії. Спираючись на дослідження даної проблематики можна зробити висновок про те, що вплив філософії на науку, і навпаки, змінювався протягом усього розвитку людства. Ці два інститути мають суттєві відмінності, що дають змогу їм розвиватися окремо та спільні ознаки, що свідчить про їх взаємозв’язок.

Список використаних джерел 1. История философии в кратком изложении. – М.: Мысль, 2004. – 155 с. 2. Штанько В.І.. Філософія та методологія науки. Навчальний посібник для

аспірантів і магістрантів природничонаукових і технічних вузів / В.І. Штанько. – Харків: ХНУРЕ. 2002. – с.292.

3. Вернадський В.І. Вибрані твори / В.І. Вернадський. – К.: Наукова думка. – 1973. – с. 89.

4. Уайтхед А. Н. Избранные работы с философии / А. Н. Уайтхед. – М: Прогрес, 1990.

5. Степин В. С. Філософия науки. Общие проблемы / В.С. Степин. – М: Гардарики, 2006.

28

Еріфаві Т. А., ст. гр. БДНм-53 Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

СВІТСИСТЕМНИЙ ПІДХІД ЯК НОВЕ БАЧЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА

Цивілізаційний розвиток людства – історичний етап розвитку, що розпочався після

епохи варварства, який характеризується зростаючою роллю культури у суспільному житті. Одним із впливових напрямів західного суспільствознавства є світ. Системний підхід,

що досліджує соціальну еволюцію суспільних систем, на відміну від попередніх соціологічних підходів, в рамках яких розглядалися окремі соціуми. В цьому світсистемний підхід схожий з цивілізаційним, але йде ще далі останнього, оскільки досліджує еволюцію не окремої цивілізації, а включає до аналізу одночасно кілька цивілізаційних систем й навіть увесь світ. Водночас предметом світ – системного підходу, на відміну від цивілізаційного, є не безпосередньо соціокультурні цінності, а світ економіки та світ імперії.

Засновниками світсистемного підходу в 1970-ті pp. були представник французької історичної школи «Анналів» Ф. Бродель, американський історик економіки І. Валлерстайн, а також економіст та соціолог А. Франк. Крім названих вчених, розробкою світсистемного аналізу займалися Ж. Абу-Лукход, С. Амін, Дж. Аррігі, К. Чейз-Данн.

Світсистемний підхід було запроваджено Ф. Броделем, який першим у своїй праці «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV-XVIII ст.» ввів у науковий обіг поняття «світ економіка». Під світ економікою він розумів не світову економіку у цілому, а лише частину Всесвіту, яка є самодостатньою й характеризується внутрішніми зв’язками та обмінами, що надають їй певну органічну єдність. При цьому він розрізняв поняття «світ економіки» та «матеріальної цивілізації». Остання – це матеріальне життя, що скрізь присутнє, повторюється, все заповнює й мало змінюється у часі на відміну від економічного життя.

Світ економіка існує поверх політичних, культурних та релігійних кордонів. Об’єднує такий «світ» його економіка: у будь-яких «світах», навіть у імперіях Сходу, держава може бути міцнішою за суспільство, «але не сильнішою за економіку». Крім того, кожна світ економіка має свій центр, в якості якого виступає «капіталістичне» місто, що домінує у регіоні (за традицією школи «Анналів», термін «капіталізм» означає діяльність, що пов’язана з грошовим обігом, безвідносно до характеру виробництва).

Культурний поділ людства, за Ф. Броделем, співпадає з економічним лише частково: у межах однієї світ економіки можуть існувати різні світ культури, що пояснюється відносною автономією культурних світів та є свідченням несхильності автора концепції до економічного детермінізму. Кожна світ економіка розвивається за своїм циклом, який не співпадає з культурними, політичними, демографічними та іншими коливаннями.

Нетрадиційність наукового методу Ф. Броделя повного мірою виявилася і у його трактуванні сутності цивілізації. Він користувався термінами «економічна цивілізація» (у значенні певного рівня розвитку економіки), «цивілізації-культури» (у вузькому розумінні) та «цивілізації як етапу історичної еволюції людства», що протиставляється «варварству» – у широкому розумінні).

Цивілізація та її антипод – варварство розглядалися ним як співіснуючі одночасно, тобто як власне цивілізації та первісні культури. Для цивілізацій властиве почуття ліктя (перенаселення, висока густота населення). Цивілізацію легше за все ідентифікувати у порівнянні з первісними суспільствами, життя яких тихесенько жевріє на широченних просторах, утворюючи тим самим «вікна», яких у Європі немає на відміну від інших континентів. У цьому сенсі для виправдання європейської колонізації поширювалася думка, що Європа несе «цивілізацію» варварам.

Підсумовуючи аналіз теоретичних поглядів основоположника світсистемного підходу, зазначимо, що його основним науковим досягненням було дослідження горизонтальних зв’язків світ економік.

29

Свій подальший розвиток та конкретизацію світсистемний підхід знайшов у працях найбільш яскравого неомарксиста І. Валлерстайна, для якого захоплення світсистемном аналізом співпадало с формуванням методології пізнання суспільних процесів. Об’єктом виступали «соціальні системи», які поділялися на мінісистеми та світсистеми. Перші існували ще у епоху збиральництва та мисливства та з часом були витиснені світсистемами, а тому не цікавили соціолога. На його думку, світсистема – це не «світова система», а «система», що є «світом» (соціальна система, котра має кордони, структуру, правила легітимації та погодженість). Світсистема пройшла, за І. Валлерстайном, у своєму розвитку три етапи. На першому з них, у давнину, виникли політичні системи («світімперії»). Другий етап розпочався у середині XV ст., охопивши усю Західну Європу, та був позначений Ренесансом, Гутенберговою революцією (винахід друкарства), Великими географічними відкриттями та протестантською революцією (Реформація). Третій, сучасний етап, пов’язаний зі зростанням у розвитку світсистеми ролі політичних процесів, посиленням конкуренції.

Серед світсистемників визначилося два підходи до розгляду історії людства. Для одних з них світ завжди представляв собою єдину цілісність, з точки зору інших історія зводиться до географічного переміщення центру. Згідно з А. Франком, мова мала йти лише про одну світсистему. Він висунув китаєцентричну теорію світового розвитку, згідно з якою центр цивілізації спочатку виник у Китаї, а потім через численні цикли експансії та консолідації охопив увесь світ, зміщуючись на захід – в Індію, Передню Азію, Середземномор’я, Західну Європу, Північну Америку. Підйом Китаю у останні десятиріччя А. Франк інтерпретував як початок повернення центру світсистеми у його «природне» місце після короткочасної європейсько-північноамериканської «інтерлюдії». Тим самим він звернув увагу, по-перше, на не репрезентативний за масштабом історичний досвід, на який спирався світсистемний підхід, по-друге – заперечував європоцентризм.

Спроби синтезу цивілізаційного та світсистемного підходів (за версією А. Франка та Б. Джиллса) здійснив американський історик Д. Уілісінсон, який виокремив у якості предмета аналізу центральну цивілізацію – міське суспільство, політичні та культурні відносини міст. На думку Д. Уілкінсона, зараз у світі залишилася лише одна цивілізація – світова столиця та одна ойкумена. Зміни у цивілізаційному розвитку людства цей автор простежував на прикладі тенденцій розвитку міста, а саме занепаду міських центрів, й передусім столиць, за рахунок чого зростали міста нестоличного типу. Усі ці процеси Д. Уілкінсон пояснював втратою влади над полуперифірією, децентралізацією цивілізаційної системи, розгортанням внутрішньоцивілізаційних та міжцивілізаційних війн.

Сьогодні світсистемний напрям наукових досліджень переживає кризу, пов’язану з розривом між аналізом світсистеми та локальних суспільств.

Список використаних джерел 1. Павлов О. І. Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації / О. І. Павлов.

– Одеса: Фенікс, 2015. – 283 с.: іл. 2. Сорокин П.А. Главные тенденции нашего времени / П.А. Сорокин. – М.: Наука,

1997. – 351 с. 3. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон . – Москва, 2003. – 340

с. 4. Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. Глобалізація і безпека розвитку / Білорус О.Г.,

Лук’яненко Д.Г. – К.: КНЕУ, 2001. – 256 с. 5. Павленко Ю.В. История мировой цивилизации: Философский аналіз / Ю.В.

Павленко. – К.: Феникс, 2002. – 315 с.

30

Кальковець М. С., ст. гр. ІПЗ-11

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Терещук Г.А. Луцький національний технічний університет

ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЛЮДСТВА У КОНТЕКСТІ ТЕХНОЛОГІЧНОЇ

ПАРАДИГМИ ТА СВІТСИСТЕМНОГО ПІДХОДУ Значення концепції постіндустріального суспільства, ідеї «хвильового» історичного

розвитку та світсистемного підходу полягає у визначенні природи та характерних рис розвитку людства в умовах етапу глобалізації теперішнього часу, а їх опрацювання слугує для розкриття тенденцій цивілізаційного розвитку людства.

Відомий американський соціолог, політолог та футуролог Белл Данім у своїх працях «Майбутнє постіндустріальне суспільство: Досвід соціального прогнозування» та «Суперечності капіталізму у сфері культури» виокремив «вісьовий принцип», який дозволяв досліднику в залежності від сформульованих ним пізнавальних завдань конструювати різні типи паралельно існуючих та змінюючих одна одну суспільних систем. Американський соціолог, на противагу правомірності застосування марксистського формаційного підходу, протиставляв власну інтерпретацію цивілізаційного розвитку крізь призму технологічної парадигми, за якою виокремлював доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільства.

Слід враховувати що до такого аналізу цивілізаційного розвитку включено західне суспільство, оскільки воно є найбільш модернізованим. Тобто у якості предмета прогнозування взята найбільш розвинена цивілізаційна система. Оскільки за технологічним розвитком цивілізації мало чим відрізняються одна від одної, можна дійти до висновку про суттєвий вплив технологій на майбутній розвиток усього суспільства.

Інший же американський соціолог, філософ та публіцист-футуролог Елвін Тоффлер, який завдяки своїй праці «Створення нової цивілізації: Політика третьої хвилі» увійшов в історію наукової думки як автор концепції «надіндустріальної цивілізації». Доцільно було б зазначити що використання терміну «хвиля» для передачі сутності процесу «зіткнення» різних історичних епох не є вдалим. Більш того, висування ідеї зіткнення відкидає як таку можливість спадкоємності між різними етапами цивілізаційного розвитку людства. Дійсно перехід від одного етапу до іншого відбувається у формі заперечення «старого» «новим», але він не виглядає як розрив, оскільки настання нової технологічної епохи, на відміну від соціальних зрушень, відбувається не революційним, а еволюційним шляхом. Тема зіткнення хвиль як конфлікту цивілізацій висвітлена саме в цьому його творі. Е.Тоффлер намагався довести, що глибокі економічні та стратегічні зміни призведуть до поділу світу на три окремі, потенційно конфліктні цивілізації. Боротьба між раніше зазначеними трьома цивілізаціями за сфери впливу визначалася як основний конфлікт, який призвів до багатьох інших.

У розділеному на три сегменти світі сектор першої хвилі постачає сільськогосподарські та мінеральні ресурси, сектор другої хвилі забезпечує дешеву працю і виготовляє масову продукцію, а сектор третьої хвилі використовує новий засіб домінування – створення й експлуатацію знань. Звернення до наукової творчості Е.Тоффлера свідчить про важливе значення його наукових ідей для розуміння тенденцій розвитку цивілізацій у інформаційну епоху.

Одним із впливових напрямів західного суспільствознавства є світсистемний підхід, що досліджує соціальну еволюцію суспільних систем, на відміну від попередніх соціологічних підходів, в рамках яких розглядалися окремі соціуми. В цьому світсистемний підхід схожий з цивілізаційним, але йде ще далі, оскільки досліджує еволюцію не окремої цивілізації, а включає до аналізу одночасно кілька цивілізаційних систем й навіть увесь світ. Водночас предметом світсистемного підходу, на відміну від цивілізаційного, є не безпосередньо соціокультурні цінності, а світекономіки та світімперії. Засновниками світсистемного підходу були представник французької історичної школи «Анналів» Фернан

31

Бродель, американський історик Іммануїл Валлерстайн, а також економіст та соціолог Андре Франк.

Світсистемний підхід було запроваджено Ф. Броделем, який першим у своїй праці «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм ХV-XVIII ст.» ввів у науковий обіг поняття світекономіка. Під світекономікою він розумів не світову економіку в цілому, а лише частину Всесвіту, яка є самодостатьою й характеризується внутрішніми зв’язками та обмінами, що надають їй певну органічну єдність. При цьому він розрізняв поняття світекономіки та матеріальної цивілізації. Остання – це матеріальне життя, що скрізь присутнє, повторюється, все заповнює й мало змінюється у часі на відміну від економічного життя.

Отже, основним науковим досягненням Ф.Броделя було дослідження горизонтальних зв’язків світекономік. Щодо закиду відносно його зневажливого ставлення до вивчення окремих соціокультурних організмів та мікроекономік, які мають місце у історіографії, можна зауважити, що це не є недолік, а родова риса даного наукового напряму, у противному разі Ф.Бродель не був би світсистемником.

Свій подальший розвиток та конкретизацію світсистемний підхід знайшов у працях найбільш яскравого неомарксиста Іммнуїла Валлерстайна. Якщо у Ф.Броделя захоплення світсистемним аналізом було підсумком наукової діяльності, то для І.Валлерстайна воно співпадало з формуванням методології пізнання суспільних процесів. Головна праця І.Валлерстайна – тритомник «Сучасна світосистема». Сама назва цієї праці свідчить про такий характер дослідження, об’єктом якого виступали «соціальні системи», які поділялись на мінісистеми та світсистеми. Перші існували ще у епоху збиральництва та мисливства та з часом були витіснені світсистемами, а тому не цікавили соціолога.

Світсистема, за І.Валлерстайном, пройшла у своєму розвитку три етапи. На першому з них у давнину виникли політичні системи. Другий етап розпочався всередині XV ст., охопивши всю Західну Європу, та був позначений ренесансом, Гутенберговою революцією (винахід друкарства), Великими географічними відкриттями та протестанською революцією (Реформація). Це був час зарядження світекономіки. Третій, сучасний етап, пов’язаний зі зростанням у розвитку світсистеми ролі політичних процесів, посилення конкуренції.

Сьогодні світсистемний напрям наукових досліджень переживає кризу, пов’язану з розривом між аналізом світсистеми та локальних суспільств.

Список використаних джерел 1. Майбутнє людства в уявленнях сучасних цивіліографів [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://pidruchniki.com/85921/kulturologiya/maybutnye_lyudstva_uyavlennyah_suchasnih_tsiviliografiv

2. Белл Д. Майбутнє постіндустріальне суспільство: Досвід соціального прогнозування / Данім Белл. – 1973

3. Оцінка цивілізаційного розвитку людства крізб призму світсистемного підходу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/85923/kulturologiya/otsinka_tsivilizatsiynogo_rozvitku_lyudstva_prizmu_svitsistemnogo_pidhodu#471

4. Кримський С. Б. Цивілізаційний розвиток людства / С. Кримський, Ю. Павленко. – Київ: Фенікс, 2007 – 318 с.

32

Косінський П. М.,

аспірант кафедри прикладної статистики та економіки праці

Луцький національний технічний університет

ПРОЯВИ ОСОБИСТОСТІ ЧЕРЕЗ ЕКОНОМІЧНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ

Проблема особистості у філософії описується категоріями «індивід», «особистість», «індивідуальність».

Індивід означає окремість існування людського, поєднуючи в собі природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Поняття «індивід» слід відрізняти від поняття «індивідуальність» як позначення неповторного поєднання природних та соціальних властивостей індивіда, а також від поняття «особистість» як деіндивідуалізованих соціальних якостей людини.

Людина як індивідуальність виявляє себе в продуктивних діях, і вчинки її нас цікавлять в тій мірі, в якій вони отримують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати протилежне: в ній цікаві саме вчинки (трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи).

Якщо поняття індивідуальності підводить діяльність людини під міру своєрідності та неповторності, багатогранності та гармонійності, природності та невимушеності, то поняття особистості акцентує в ній свідомо-вольовий початок. Індивід тим більше заслуговує право називатись особистістю, чим ясніше усвідомлює мотиви своєї поведінки і чим суворіше її контролює, підкоряючи єдиній життєвій стратегії.

Особистість – це ініціатор послідовного перебігу життєвих подій, і її гідність визначається перш за все тим, що вона взяла під свою відповідальність. Особистісне буття – це неперервне зусилля. Його немає там, де індивід відмовляється іти на ризик вибору, намагається ухилитися від об’єктивної оцінки своїх вчинків і від нещадного аналізу внутрішніх мотивів.

Сучасна особистість під впливом засобів масової комунікації, освіти та індустріального досвіду включає до сукупності своїх характеристик ініціативність, устремління до автономізації, до планування життя на основі наукових знань, самостійність, ідентифікацію з більш широким соціальним середовищем.

Особистість постає як представник якогось класу, нації, народності. Раб, рабовласник, феодал, буржуа, селянин, пролетарій – це своєрідні соціальні типи особистостей. Вони відрізняються за рівнем свідомості, характером та спрямованістю діяльності. Високий рівень свідомості чи спрямованість діяльності може зумовити перехід особистості з одного соціального типу в інший.

Отже, підсумовуючи вище сказане, можна зробити висновок, що особистість – це окрема людина як індивідуальність, як суб’єкт стосунків та свідомої діяльності по перетворенню соціальної реальності. Це відносно стійка система соціально значущих та індивідуальних рис, що формується в процесі соціалізації і є продуктом індивідуального досвіду та соціальної взаємодії. Це індивід, який завдяки своїм якостям впливає на маси та хід історії. Він знаходиться в центрі суспільної уваги внаслідок соціальної позиції та виконання соціальної та професійної ролі [3].

Кожна особистість в суспільстві має свій соціальний статус та відіграє свою соціальну роль. Стратифікація суспільства робить неминучим формування різних типів особистостей (особистість інтелігента, особистість підприємця, особистість лікаря тощо).

Ми вважаємо, що сьогодні кожна людина здійснює економічну діяльність, часто навіть не помічаючи цього. Так, сучасна людина, незалежно від того хоче вона цього чи ні, щоденно залучена у сферу економічного життя, економічних явищ, процесів, адже вона купує і продає, отримує доходи і сплачує податки, керує і підпорядковується управлінським рішенням, заощаджує і прагне матеріальних статків, виробляє і споживає. Економічна діяльність, праця є одвічною долею людства. Вона не лише створює матеріальний достаток,

33

задовольняє вітальні потреби, а й розвиває творчі сили, здібності, внутрішній світ людини, надає йому особливого спрямування.

Філософський вимір економіки значно ширший від його змістового кола – як самодостатньої умови існування й життєдіяльності людини. У ньому економічна сфера постає як особливий засіб самореалізації людини в процесі зміни нею зовнішнього і власного (внутрішнього) світу, а економіка набуває статусу людиновимірної, універсальної єдиної матеріально-духовної сфери, в якій особистість реалізує себе як біосоціодуховна цілісність [2].

Сутність економічних процесів, проблем у власне людському вимірі, у контексті найрізноманітніших форм життєдіяльності суспільства і особи розглядає філософія економіки, тобто сфера філософського знання про сутність економічного буття людини в багатовекторному полі соціуму й гуманістичному аспекті.

Філософський підхід дає змогу розглядати економіку як складну, відкриту, нелінійну систему з її незворотністю, можливістю виникнення нових зв’язків і відношень, з’ясувати місце і роль поодиноких людських зусиль у цій системі, які за певних станів соціального середовища можуть суттєво впливати на макросоціальні процеси.

Факт економічної діяльності у філософській інтерпретації осмислюється у всій його глибині, позбавляється чи-сто об’єктивного сенсу і розкривається у сфері духу. Духовна сфера господарювання охоплює настрої, переживання, оцінки, світовідчуття, світорозуміння, світоусвідомлення, з чого й започатковуються філософська інтерпретація, осмислення, світоглядне обґрунтування економічних проблем [1].

В процесі економічної діяльності людина проявляє різні особисті якості, такі як: наполегливість, чесність, професійність, креативність, творчість, пунктуальність, цілеспрямованість, ініціативність, талант чи схильність до підприємництва тощо.

Завдяки, успішній економічній діяльності людина може задовільнити свої потреби (як матеріальні, так і духовні) і потреби суспільства (приносити користь суспільству), а також самореалізуватись.

На нашу думку, в процесі здійснення економічної діяльності можливий прояв таких типів особистості як особистість підприємця (проявляється через вміння вести підприємницьку діяльність за наявності таланту чи схильності до підприємництва, що отримує людина при народженні), особистість науковця (проявляється через вміння здійснювати економічну діяльність на основі певних обгрунтованих наукових знань; передбачає використання наукових методів, здійснення економічних аналізів і прогнозів тощо), особистість художника (проявляється через творчий підхід до підприємницької діяльності за рахунок творчих здібностей), особистість інноватора (проявляється через кардинально новий підхід до ведення економічної діяльності).

Список використаних джерел 1. Автономов В.С. Модель человека в экономической науке / В.С. Автономов – СПб.:

Экономическая школа, 1997, 232с. 2. Андрущенко В. Сучасна соціальна філософія: Курс лек-цій / В. Андрущенко, М.

Михальченко – К., 1996. 3. Подольська Є.А. Філософія. Підручник / Є.А. Подольська – К.: Фірма «Інкос»,

Центр навчальної літератури, 2006. – 704 с.

34

Косінський П. М., аспірант кафедри прикладної статистики та економіки праці

Луцький національний технічний університет

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО БУТТЯ СУСПІЛЬСТВА

У сучасній соціальній філософії особливої ваги набуває знання, що тематизується у

межах філософії економіки. Розвиток українського суспільства, в умовах формування глобальної економічної системи, вимагає соціальної модернізації.

Зміни, що відбуваються у соціальній сфері сучасного українського суспільства спонукають як до низки теоретичних обґрунтувань їх закономірності та особливостей, так і до нових концептуальних рішень щодо окреслення прогресивного напрямку їх подальшого розвитку. За таких обставин виникає потреба аналізу змісту, сутності, специфіки функціонування основоположних понять філософії економіки, а також означення її теоретичної та практичної ролі у визначенні пріоритетних напрямків розвитку суспільства.

Філософія економіки – сфера філософського знання про сутність економічного буття людини в багатовекторному полі соціуму й гуманістичному аспекті.

Філософський вимір економічного життя (економіки) значно ширший від його змістового кола – як самодостатньої умови існування й життєдіяльності людини. У ньому економічна сфера постає як особливий засіб самореалізації людини в процесі зміни нею зовнішнього і власного (внутрішнього) світу, а економіка набуває статусу людиновимірної, універсальної єдиної матеріально-духовної сфери, в якій особистість реалізує себе як біосоціодуховна цілісність.

Визначаючи суспільну взаємообумовленість різних типів розподілу і кооперування людської діяльності, перспективи її змін, філософія економіки вирішує методологічне і світоглядне завдання. Вона не лише задає систему координат, а й продукує найскладніші фрагменти загальної картини економічної реальності, виявляє необхідні орієнтири, завдяки яким людська особистість здійснює перспективне моделювання власної життєвої поведінки, створює необхідні й різноманітні умови для свого існування і розвитку [1].

Філософія економіки дає філософське розуміння змісту багатьох основних економічних категорій («економіка», «господарство», «виробництво», «праця», «гроші», «економічна людина», «свобода», «потреба» та ін.), які за своєю суттю і значенням виходять за сферу економіки. Пізнання їх змісту забезпечує формування загальних уявлень про природу господарської діяльності, окреслює її місце і роль у духовному бутті, моралі, життєвому світі людини, тобто сприяє осягненню людиновимірної сутності економіки.

Пошук шляхів ефективного соціального розвитку уможливлюється, насамперед, завдяки реалізації соціально-креативного потенціалу економічного мислення та прогресивної економічної ідеології.

Інтерес до філософії економіки обумовлений низкою детермінант: 1) ще не повною мірою досліджені структура та методологічний потенціал

філософсько-економічного знання; 2) той факт, що Україна переживає особливий етап свого національного становлення і

потребує визначення основних чинників та світоглядних засад формування самобутньої програми соціально-економічного розвитку.

Важливість філософського осмислення економічного буття суспільства підкреслювалася ще у теоретичних пошуках Ксенофонта, Платона та Арістотеля. Як відносно самостійна галузь досліджень філософія економіки започатковується у працях М. Вебера, В. Зомбарта, Б. Кроче, К. Маркса, Дж. С. Міля та А. Сміта. А у теоретичних надбаннях Ф. фон Гаєка, Г. Зіммеля, Л. фон Мізеса та К. Поппера, а також С. Булгакова та Б. Яковенка, філософія економіки визначається за своїм предметом та основними функціями [3].

Філософія економіки розглядає систему господарювання як багатовимірний, суперечливий, об’ємний світ (світ суспільства і природи), який перебуває у постійному русі й розвитку. Специфіка філософського знання допомагає піднятися над зовнішнім, буденним

35

аналізом поверхневих явищ та їх властивостей, проникнути в сутність глибин-них економічних процесів, які неможливо збагнути ні досвідом, ні практикою, оскільки вони виходять за межі раціонального осягнення, але є буттєвими і за певних обставин достатньо відчутними. Завдяки цьому філософія економіки здатна розкривати багатшу за змістом і сутністю економічну реальність.

Філософський підхід дає змогу розглядати економіку як складну, відкриту, нелінійну систему з її незворотністю, можливістю виникнення нових зв’язків і відношень, з’ясувати місце і роль поодиноких людських зусиль у цій системі, які за певних станів соціального середовища можуть суттєво впливати на макросоціальні процеси [2].

Визначаючи суспільну взаємообумовленість різних типів розподілу і кооперування людської діяльності, перспективи її змін, філософія економіки вирішує методологічне і світоглядне завдання. Вона не лише задає систему координат, а й продукує найскладніші фрагменти загальної картини економічної реальності, виявляє необхідні орієнтири, завдяки яким людська особистість здійснює перспективне моделювання власної життєвої поведінки, створює необхідні й різноманітні умови для свого існування і розвитку.

Список використаних джерел 1. Глушко Т. П. Філософія економіки як основа формування стратегій соціального

управління // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. – Вип. 47. – К.: Український центр духовної культури, 2005. – С. 184-192.

2. Глушко Т. П. Філософія економіки і соціальний прогрес // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія, Політологія. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2006. – Вип. 77. – С. 71–74.

3. Ільїн В. В. Філософія : Підручник. В 2-х ч. / В. В. Ільїн. – К. : Альтерпрес. – 2002. – Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. – 2002. – 463 с.

Кошель М. С., ст. гр. БДНм–52

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

ПОНЯТТЯ «ІДЕАЛЬНИЙ ТИП» У МЕТОДОЛОГІЇ М.ВЕБЕРА

«Ідеальний тип» є одним з найвідоміших внесків Вебера в сучасну соціологію. Воно займає дуже важливе місце в його методології. Вебер вважав, що саме соціологи повинні були розробити концептуальні інструменти. Найбільш важливим з такого концептуального інструменту є «ідеальний тип».

Визначення та значення: Згідно словника Вебстера «Ідеал» це є «концепція або стандарт чогось, його досконалість». Так в цілому, ми можемо осмислювати «ідеальний тип» як вид, категорію, клас або групу об’єктів, речей або осіб з особливим характером, який є найкращим прикладом цього.

Вебер використовував «ідеальний тип» в певному сенсі. В його розумінні, це є ментальна конструкція, як модель, для вивчення і систематичного визначення характеристик ситуації. Дійсно, він використовував «ідеальний тип» як методологічний інструмент для розуміння та аналізу соціальної реальності [1, c.11].

Макс Вебер був особливо стурбований проблемою об’єктивності в соціальних науках. Він вдивляється, класифікує, систематизує і визначає соціальну реальність без суб’єктивності. У його «ідеальних типів» не має нічого спільного з цінностями.

На думку Вебера, наука соціологія може бути розроблена на основі концепції «ідеального типу». Вебер говорить, що соціологія стосується соціальної дії та соціальної поведінки. Кожна соціальна дія має ідеал. «Ідеальний тип» соціальної дії в нашій свідомості [2, c.32].

36

Будівництво ідеальних типів: Ідеальні типи» формулюються на абстракції та комбінації невизначеного числа елементів, які в дійсності знайти рідко. Тому Вебер не створює новий концептуальний метод. Він робить явним те, що вже зроблено на практиці. Для побудови «ідеальних типі»в, соціолог вибирає певну кількість рис певного об’єкта, щоб скласти зрозумілу сутність.

Наприклад, розглянемо як «ідеальний тип» пасажира громадського транспорту. З нашої точки зору, «ідеальний пасажир» завжди вчасно оплачує свій проїзд, поступається місцем пасажирам з дітьми, інвалідам та людям похилого віку. Такий пасажир не грубий з іншими пасажирами, не відволікає водія під час руху транспортного засобу. При посадці чекає, поки вийдуть інші пасажири, пропускає жінок (якщо це чоловік) вперед, допомагає увійти або вийти літнім людям та інвалідам [3,c.56]. «Ідеальні типи» не представляють спільні характеристики, вони зосереджуються на типових та істотних характеристиках, які є притаманними лише для них.

Макс Вебер заявляв: - Ідеальні типи не є гіпотезами. - Ідеальні типи не мають на увазі етичний ідеал. - Вони не вказують середній тип. - Вони не вичерпують реальності. «Ідеальні типи» не утворюються з осереддя чисто концептуальної думки, але

створюються, змінюються і заточені через емпіричний аналіз конкретних проблем. Це, у свою чергу, підвищує точність цього аналізу. Концепція «ідеальний тип» також допомагає в причинному поясненні феномена. Вебер задумує причинно-наслідкові зв’язки, як в історії та соціології, так і в часткових і ймовірних відносинах.

В роботі соціолога такий аналіз причинно-наслідкових зв’язків був пов’язаний з його інтересом порівнянь або в аналізі подій і встановлення загальної пропозиції. Крім того, для вивчення якого-небудь конкретного історичного випадку Вебер також використовував «ідеальні типи», щоб аналізувати абстрактні елементи соціальної реальності та пояснити конкретні види соціальної поведінки.

Список використаних джерел 1. Вебер М. Социология религии (Типы религиозных сообществ) // Избранное. Образ

общества. М., 1994. – 232 с. 2. Старчевський Е.М. Філософські проблеми наукового пізнання. Методичні

рекомендації студентам / Е.М. Старчевський.– Ред.– вид. Відділ ЛДТУ.– Луцьк, 2001. 3. Щерба С. П. Філософія: підручник / С. П. Щерба, О. А. Заглада.– 5-е вид.– К.:

Кондор, 2011.– Тема 7-8.

Кузьмич І., ст. гр. ПЦБм-51

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

АКТУАЛЬНІ ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ ХХІ СТОЛІТТЯ

Для подальшого просування на філософському небосхилі нам потрібно вийти на нові

рубежі науки, визначити найбільш актуальні проблеми ХХІ століття, частіше і активніше обговорювати зміст кандидатських і докторських дисертацій. І тому необхідна інформаційна безпека, яка переслідує мету зберегти нормальний менталітет, нормальні людські стосунки, щоб людська свідомість не псувалося шкідливими думками.

Ми позначили «вічна проблема війни і миру». Війна – це апогей конфлікту, досягнення його гостроти. Але війна, на жаль, не є

виходом з політичної кризи. Як відомо з історії, знищення соціал-демократів, націонал-соціалістами в Німеччині призвело до Другої Світової війни, а знищення більшовиками меншовиків стало приводом для Громадянської війни. Що стосується конфліктів, то вони

37

завжди були, є і будуть, але вони повинні вирішуватися неозброєним шляхом. Що стосується воєн, то ця проблема не повинна бути вічною, бо при згоді, толерантності, демократичності завжди можна знайти спосіб її вирішення. Отже при вирішенні конфліктів демократичним шляхом, вони будуть, на наш погляд, грати позитивну роль, а не в сенсі, що конфлікти, війни очищають, оздоровлюють суспільство.

Ми ставимо питання «Зіткнення цивілізацій – реальне чи явище?», який у свой роботі розкриває С. Хантінгтон. Зіткнення не цивілізацій, а модерністської і традиціоналістської систем цінностей. Біда в тому, що модернізація часто ототожнюється з вестернізацією, а традиціоналізм і навіть ретроградство з національною самобутністю. Можливо зіткнення третього світу із Заходом, так як нинішня глобалізація часто ототожнюється з економічним поневоленням третього світу і з нав’язуванням західної системи цінностей. Можлива, але не зумовлена перемога міжкультурного і міжцивілізаційного діалогу над конфронтацією.

Цікава проблема співвідношення між правом і реальним доступом до матеріальних і духовних благ. Т. Гобса відзначає, що «для людини найбільше благо – його самозбереження». Майнова диференціація завжди була, є і буде. Те, що залежить від держави, вона повинна забезпечити. Однак при свободу приватного підприємництва нерівність неминуче. Рівною може бути тільки злидні. Багатство завжди не дорівнює. Інша справа, що ця нерівність має бути виправдане відмінностями у здібностях і працьовитість. Найбагатші люди в нинішній Україні кримінальні елементи. Потрібно дати людині чесно розбагатіти, але зараз це майже неможливо.

Буде розширення прав свобод, можливостей людини в сучасному світі або, навпаки, звуження?

В деяких країнах ці права і свободи нікуди розширювати. У більшості країн на найближчу перспективу на їх велике зростання надії немає, а в деяких країнах є небезпека і звуження їх. У Китаї, мабуть розширення буде. Ці наші висловлювання близькі до роздумів. Домініканський чернець стверджував: «Якщо є абсолютна істина, то покладіть її на стяг». Ми виносимо питання на обговорення, осмислення і роздум.

Інформаційне суспільство, інформаційний терор інформаційна блокада, інформаційна диверсія, інформаційна безпека постають як реальність для нас, українців, і як проблема майбутнього.

Інформаційне суспільство – це сформоване в постіндустріальній фазі розвитку цивілізації суспільство, що характеризується переважанням в структурі зайнятості фахівців сфери інформаційних послуг, зростанням значення інформаційного капіталу і домінуванням інформаційних технологій (зокрема, Інтернет-технологій). Концепція інформаційного суспільства, як відомо, сформувалася на базі теорії постіндустріального суспільства американського соціолога Д. Белла та американського футуролога Е. Тоффлера, заснованої на технократичної парадигми Заходу. Альтернативна модель інформаційного суспільства, створена професорами Ю. Хаяші та Е. Масуда, реалізується Японією: це інформаційне суспільство поступово формувалося з 1960-х років.

Зростання економічних потреб – анахронізм або природне явище? Кожна людина має право на достатній рівень життя. Однак слід визнати, що

природних ресурсів Землі не вистачить для того, щоб забезпечити людям такий рівень матеріального добробуту, який вже досягнутий в найбагатших країнах. До недавніх пір це зростання було природним явищем, стимулом розвитку, але зараз він може знищити людство.

Список використаних джерел 1. Bell. D. The coming of Post-Industrial Society. N-Y., 1973, 185 h. 2. Toffler A. Freviews and Premises. N-Y., 1983. 138 p. 3. Хантінгтон С. Зіткнення цивілізацій // Поліс. – 1994. – № 1. – С. 32-48.

38

Кулько Е. И., старший преподаватель кафедры истории и педагогики

УО «Белорусская государственная сельскохозяйственная академия», факультет бизнеса и права

ПУТИ РАЗВИТИЯ ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЙ ПАРАДИГМЫ

Современные условия развития человеческой цивилизации характеризуются рядом

особенностей, влияние которых определяет развитие человеческого сознания. Важнейшим фактором становится способность разбираться в жизненных и профессиональных ситуациях, своевременно реагировать на социально-экономические изменения, уметь мыслить нестандартно, стремиться к постоянному обновлению знаний, к личностному развитию. Одним из векторов формирования личности нового типа является универсальная креативность как человеческое качество, выводящее общество в целом на принципиально иную траекторию развития, требующую и смены парадигмы отечественного образования подрастающего поколения, обновления исходных целей и задач. Так, например, доминирование экономического принципа в управлении социальными системами выступает в качестве одного из самых мощных факторов определения бытия, уже достаточно давно породившего следующие тенденции [1, с. 7]:

– нарастание темпов роста экологических проблем, связанных с непрерывной деградацией биосферы;

– преобладание жизненных стратегий противодействия над стратегиями содействия в организации взаимодействия между отдельными людьми и социальными системами всех уровней – от семьи до государств;

– мировая интеграция основных функциональных систем, обеспечивающих воспроизводство общественных форм жизни, таких, как наука, образование, производство.

Вполне очевидно, что последняя из упомянутых тенденций возникает как безальтернативный вариант решения всех тех глобальных проблем, которые были порождены экономическим принципом управления и его главным реализатором – технократическим мышлением. «Все зло – в невежестве», – определил еще Сократ, показав, что истоком всего является образование в первоначальном смысле этого понятия как системы создания в умах и сознании людей вполне конкретных образов реального Мира. Ведающие люди имеют образ Мира, соответствующий реалиям, они не создают угрозы существования ни себе, ни человечеству, ни планете. Невежественные люди, с неадекватным отображением Мира в своем сознании, и являются источником всех бед для себя, других и планеты. Таким образом, сутью настоящего инновационного образования должно стать непрерывное стремление образовательной системы к росту адекватности реалиям транслируемых подрастающим поколениям образов Мира [3, с. 91].

Мировое сообщество стремится к созданию глобальной стратегии образования человека независимо от места его проживания и образовательного уровня. Это может привести к решению множества проблем, и в тоже время может резко ускорить движение нашей цивилизации к роковой черте, если в глобальную систему будут заложены умышленно или по невежеству несоответствующие реалиям образы. Мировое сообщество объединяет понимание, что современное образование должно стать международным, а университетское образование является основой поликультурного развития. Поликультурное образование может обеспечить некоторую информационную безопасность развития, поскольку оно формирует способность оценивать явления с позиции другого человека, разных культур, иной социально-экономической формации. При этом в университете не только должен сохраняться дух свободы научного творчества, но и должно непрерывно поддерживаться содержательное обновление и обогащение всех учебных курсов. Должна быть создана поликультурная образовательная среда, предполагающая свободу культурного самоопределения будущего специалиста и обогащения его личности. При монокультурном подходе любой ошибочно сформированный и тиражируемый через систему образования образ Мира может сыграть роковую роль.

39

Кризис образования в разных странах проявляется по-разному, что связано с различными масштабами, структурой и организацией национальных систем образования, способов взаимодействия систем образования с их «надсистемой» – экономикой, наукой, культурой. Общий вывод исследователей современного образовательного пространства следующий: изменения в системе образования требуют пересмотра научных оснований – парадигмы образования. Сегодня практически все страны мира испытывают потребность в выработке новой образовательной системы, основу которой должна составить совокупность образов, адекватных современной картине Мира.

Список использованных источников 1. Азарова Р.Н. Подходы к организации инновационной деятельности в вузе как

условие совершенствования качества образования (на примере регионального вуза) // Экономика, статистика и информатика. – 2011. – № 2. – С. 3-8.

2. Гисматулина Э.К. Активизация внеучебной работы как фактор продвижения инновационной деятельности вуза // Экономика, статистика и информатика. – 2011. – № 4. – С. 2-6.

3. 3еер Э.Ф. Модернизация профессионального образования: компетентностный подход / Э.Ф 3еер, A.M. Павлова //. – М.: Приор, 2008. – С. 89-93.

4. Мясников В.А., Постсоветское образовательное пространство в контексте педагогических измерений / В.А. Мясников, Н.Н.Найденова //. – М., 2006. – С. 99-102.

Кушнірук А. С., аспірант кафедри матеріалознавства

та пластичного формування конструкцій машинобудування

Луцький національний технічний університет

ПОНЯТТЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. ЦИВІЛІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО СВІТУ

За багатьма ознаками нашу епоху можна назвати переломною історичною епохою, коли особливо гостро постають питання пошуку джерел та нових суспільних форм соціально-політичного та економічного розвитку, його гармонізації із соціальними відносинами та навколишнім природнім середовищем.

Особливості економічного та соціального розвитку наприкінці XX ст. – початку XXI ст. полягають у цивілізаційному характері проблем, що постають перед людством, у всеохоплюючих, планетарного масштабу завданнях, які зумовлюють необхідність об’єднання, кооперації зусиль світового співтовариства для забезпеченого врівноваженого, збалансованого господарського поступу, здатного вирішувати глобальні проблеми людства. Водночас залишаються суттєвими відмінності окремих країн і регіонів стосовно їх реальних можливостей щодо забезпечення сталого, самопідтримуючого економічного та культурного зростання [1, c.107-112].

В Україні теж відбувається складний пошук власної моделі соціально-економічного розвитку в процесі широких наукових дискусій, змагань різноманітних за своїм спектром і спрямуванням політичних сил. У процесі суспільного вибору очевидно, що основою концепції має бути цивілізаційний вектор розвитку як стратегічний орієнтир, світова система економічних координат, в яку має органічно вписатись господарство України. Домінантою перетворень має стати широкомасштабна, всеохоплююча модернізація всіх сфер суспільно-економічного життя як консолідуюча основа зміцнення незалежної держави, в якій гармонійно поєднуються інтереси громадян українського суспільства та світової спільноти.

Термін «цивілізація» запроваджений у науковий вжиток з XVII ст. у процесі виокремлення соці гуманітарного знання із загальної системи знань, набуття ним власної ідентичності. Цим поняттям означували більш високий ступінь суспільного розвитку, пов’язаний із стрімкою ходою капіталістичних, ринкових відносин, насамперед у Європі.

40

Одним із перших застосував поняття «цивілізація» француз маркіз де Мірабо у трактаті «Друг законів» (1757) [2, c. 87-91].

Власно кажучи, термін виник в тісному зв’язку з поняттям «культура». Як система культури, протягом тривалого існування якої культурні цінності матеріалізувалися у всіх сферах суспільного життя (економіці, політиці, свідомості людей, мистецтві, побуті тощо).

Цивілізація являє собою культурну спільність високого рангу і визначається комплексом загальних рис об’єктивного характеру, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб’єктивною самоідентифікацією людей.

Цивілізація може охоплювати декілька національних держав або лише одну (наприклад, Японія). Західна цивілізація має два основних варіанти – європейський і північноамериканський, в ісламській цивілізації є арабський, турецький і малайський «підрозділи». А.Тойнбі нарахував 21 велику цивілізацію в історії людства, з них дійшли до наших часів шість-вісім.

Величезна строкатість та багатоваріантність характерні для сучасних визначень цивілізації, які формуються під впливом різноманітної сукупності чинників, що діють у світовому науковому і суспільному просторі, включаючи домінуючі ментальні структури, наукові та суспільно-політичні парадигми.

Основою сучасного цивілізаційного знання є п’ять відносно самостійних цивілізаційних парадигм, сукупність яких і дає більш-менш цілісне уявлення про генезис, структуру та динаміку сучасних цивілізаційних процесів: загальноісторична; філософсько-антропологічна; соціокультурна; економічна. Нагадаємо, що «парадигма» – термін, що означає визнане усіма наукове досягнення, яке упродовж певного часу дає науковому співтовариству модель постановки проблем та їх вирішення.

Історична першооснова цивілізації пов’язана з її наступаючим розвитком від нижчих до вищих форм у процесі еволюційних стрибків та революційних змін у відносинах людини з природою (неолітична революція і перехід від привласнюючого до виробляючого господарства); у взаємовідносинах між самими людьми та їхніми спільностями (зародження приватної власності і класів); формування ієрархічних (вертикальних) та партнерських коопераційних (горизонтальних) зв’язків; у наукових та технологічних винаходах (промислові перевороти, наукові та науково-технологічні революції); у розвитку та поглибленні поділу та кооперації праці тощо[3, c.137-141].

У загальноісторичному контексті виділяють локальні та світові цивілізації, а також синхронні, що співіснували одночасно в історії, та діахронні цивілізації, між якими встановлювалася велика історична відстань.

Технологічна парадигма пояснює способи створення другої природи за допомогою суспільних технологій, що включають в себе і матеріальні, і духовні компоненти. Вона охоплює всі наявні засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі мову та інші сучасні знакові, зокрема, комп’ютерні системи, соціальні та техніко-технологічні норми і стандарти, які закріплені в традиціях, звичаях, у державно-юридичних нормах і положеннях, законотворчості, правопорядку, в технічній документації тощо. Домінантою технологічної парадигми є відносини людина-техніка. Вони не лише відображають поступальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до машинної і до сучасних автоматизованих, самокерованих кібернетичних систем, а й процес соціалізації самої людини – зміну її кругозору, професійних та інших навичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природного середовища, життєвих орієнтирів та установлень, соціальних позицій, що перетворюють людину на соціального індивіда.

Економічна парадигма тісно пов’язана з технологією. Вона розглядає такі глибокі фундаментальні категорії, як власність, зміст і характер виробництва чи ширше – взаємодію людини і природи, суспільні форми праці, насамперед поділ і кооперацію праці як засоби зростання її продуктивності. Економічні чинники є основою періодизації макроцивілізацій (світових цивілізацій) [4, c.37-45].

Цивілізаційна ідея визнає багатоманітність історичного процесу, співіснування декількох макроцивілізаціиних спільнот, плюраліетичність методологічних і теоретичних підходів та методів дослідження людської спільноти. Цивілізаційних підхід долає обмеження і догматизм формаційного аналізу, а цивілізація виступає структурою, що забезпечує

41

наступність і зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім. Відштовхуючись від ідеї осьового часу, моністичних символів і сакральних цінностей, цивілізаційна парадигма спрямована на збереження єдності й цілісності історичного процесу в усіх його багатоманітних проявах, на підтримання стабільності й наступності цивілізаційного поступу в умовах глобальних викликів, що постали перед людством на початку третього тисячоліття.

Список використаних джерел 1. Гідденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя / Е. Гідденс . –

К., 2004. – 256 с. 2. Кримський С.Б., Павленко Ю.В. Цивілізаційний розвиток людства / С.Б.

Кримський, Ю.В. Павленко. – К. : Вид-во «Фенікс», 2007. – 316 c. 3. Лукашевич В.М. Глобалістика: навчальний посібник. – Львів: «новий світ – 2000»,

2010. – 440 с. 4. Пролеєв С.В. Модерна культура і глобальні трансформації сучасності // Ідея

культури: виклики сучасної цивілізації. – К., 2003 – 455 c.

Луговська Т. П., ст. гр. БДНм–52

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ СУЧАСНОЇ НАУКОВОЇ ГНОСЕОЛОГІЇ

Проблема пізнання навколишнього світу, людини неодноразово порушувалась

мислителями різних епох. Філософи, спираючись на ті, чи інші концепції, намагались віднайти суть буття.

Однією із галузей філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи є гносеологія. Вона охоплює пізнання природи, її можливості та межі; відношення знання і реальності; суб’єктивне і об’єктивне в пізнанні.

На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб’єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей [1, c. 23-25].

Ф. Бекон запропонував оригінальну метафору щодо основних методів пізнання: «шлях павука» (здобуття істини із «власної свідомості»); «шлях мурахи» (безсистемне збирання фактичних даних); «шлях бджоли» (поєднання здібностей досвіду – збирання нектару і роботи розуму – перетворення його на мед (знання)).

Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких принципах: - Об’єктивність – філософське поняття, що означає характеристику предмета, зміст,

знання чи спосіб існування (дійсності), яка полягає в їх незалежності від людської свідомості (суб’єкта, який пізнає);

- Творчість – діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості);

- Діалектика – мистецтво сперечатись, міркувати) – розділ філософії, що досліджує категорії розвитку;

- Практика– доцільна і цілеспрямована діяльність. Практика – це діяльність, яку суб’єкт здійснює для досягнення певної мети. Практика має суспільно-історичний характер і залежить від рівня розвитку суспільства, його структури;

42

- Історизм, принцип підходу до дійсності як до такої, що розвивається в часі. Припускає розгляд об’єкта як системи, закономірностей його розвитку [2, c. 56].

У свій час Ф.Достоєвський поставив питання: для чого пізнавати, коли це скільки коштує? Відповіді можуть бути різними, але в будь-якому розумінні вирішення проблеми пізнавальності світу дозволяє:

- вірно визначити місце і роль людини в світі; - силу людського розуму; - здібності пізнавати і перетворювати оточуючу природу і суспільне життя. Загалом можна зробити висновок, що процес пізнання можливий лише при взаємодії

людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії «суб’єкт» і «об’єкт».

Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована [3, c.323].

Об’єкт – це та частина об’єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини [3, c.323].

Отже, філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає процеси, закони, форми і методи одержання знання про навколишню реальність, окреслює шляхи досягнення об’єктивної істини. У раціональному (науковому) пізнанні істинним має бути не тільки кінцевий результат пізнання (наукові дані), а й метод його одержання. Важливим завданням цього методу є виявлення взаємозв’язків, які надають світові цілісності, з’ясування глибинних причин постійного розвитку всього сущого - природи, суспільства, людини та її мислення.

Список використаних джерел 1. Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика / П.В. Алексеев, А.В.

Панин. – М: Высшая школа, 1991. – 383 с. 2. Андрос Е.И. Истина как проблема познания и мировоззрения / Е.И. Андрос. – К.:

Наукова думка, 1984. – 144 с. 3. Лекторский В.А. Объект, субъект, познание / В.А. Лекторский. – М.: Наука, 1980. –

358 с.

Міцура Д. Ю., ст. гр. КН-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н. Терещук Г. А.

КОНЦЕПЦІЯ СВІТ-СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ

Одним із впливових напрямів західного суспільствознавства є світ-системний підхід,

що досліджує соціальну еволюцію суспільних систем, на відміну від попередніх соціологічних підходів, в рамках яких розглядалися окремі соціуми. В цьому світ-системний підхід схожий з цивілізаційним, але йде ще далі останнього, оскільки досліджує еволюцію не окремої цивілізації, а включає до аналізу одночасно кілька цивілізаційних систем й навіть увесь світ. Водночас предметом світ-системного підходу, на відміну від цивілізаційного, є не безпосередньо соціокультурні цінності, а світ-економіки та світ-імперії. Засновниками світ-системного підходу в 1970-ті pp. були: представник французької історичної школи «Анналів» Ф. Бродель, американський історик економіки І. Валлерстайн, а також економіст та соціолог А. Франк – уродженець м. Берліна, але чимало часу попрацювавший у Франції, Чилі, Канаді, США, Нідерландах. Крім названих вчених, розробкою світ-системного аналізу займалися Ж.Абу-Лукход, С.Амін, Дж.Аррігі, К.Чейз-Данн.

Найбільш масштабним викликом теорії модернізації та теорії розвитку – класичним прикладам теорій макроісторичних змін, що панували до того, – стала концепція світ- системного аналізу Імануїла Валлерстайна, яка продовжила на якісно новому рівні розробку геоісторичних інтуїцій французької школи «Анналів», синтезуючи соціологічний,

43

історичний, географічний і економічний підходи до суспільної еволюції. Фундаментальні наукові дослідження І. Валлерстайна, що присвячені проблемам аналізу історичних систем, зокрема, становленню та розвитку сучасного світу, одержали всесвітню популярність і відкрили новий етап у вивченні глобальних процесів розвитку й трансформації людських суспільств. Світ-системна теорія значно вплинула на зростання інтересу до глобальної історії та сприяла народженню історії глобалістики [1, с.8].

Найбільш розповсюджена версія світ-системного аналізу розроблена американським політологом І. Валлерстайном. У роботі «Аналіз світових систем» він зазначив, що найближчі 25-50 років світ еволюціонує до нового світового порядку [3, с.7]. Сама ж світ- система визначається як утворення з єдиним розподілом праці та множинністю культурних систем [3, c.75]. Зародилася сучасна світ-система в період переходу людства до індустріального суспільства.

Світ-системний аналіз досліджує соціальну еволюцію систем суспільства. У цьому світ-системний підхід схожий з цивілізаційним, але він більш довершеніший, бо досліджує не лише еволюцію соціальних систем, що охоплюють одну цивілізацію, але й такі системи, що охоплюють більше одної цивілізації або навіть усі цивілізації світу. Існування окремих суспільств (І.Валлерстайн називає їх «національними державами») вважається вторинним, похідним від існування соціальних систем. Не соціально-історичні організми поєднуються в системи, а навпаки, системи породжують соціально-історичні організми. Цей погляд пов’язаний з тим, що головний предмет досліджень – сучасність.

З моменту виникнення світ-системного аналізу було накопичено великий обсяг літератури, присвяченої аналізу теоретико-методологічних підвалин цієї теорії, її впливу й внеску в розвиток сучасного суспільствознавства. В обговоренні картини соціальної реальності, створеної світ-системним аналізом, з’ясуванні сутності цього підходу, його теоретико-методологічних ідей і принципів брали участь окрім І. Валлерстайна ще й інші відомі представники західного суспільствознавства.

Таким чином, можна виділити декілька новаторських концептуальних положень, які утворюють теоретичні передумови світ-системного аналізу: по-перше, це переосмислення проблематики історичної темпоральності (від календарного лінійного часу до множинності різноманітних видів «часу та простору»); по-друге, це нова одиниця аналізу (історичні системи, а не окремі суспільства та / або держава); по-третє, це переосмислення сутності соціальних змін (стохастичний розвиток всього лінійного прогресу) [4 , с.216].

Список використаних джерел 1. Фісун О.А. Глобальна історія в контексті сучасних теорій геоісторичних змін /

Фісун О.А., Крисенко О.В. // Вісник Харківського національного університету імені Каразіна «Питання політології». – Харків, 2004. – № 643. – 232 с. – С.6–13.

2. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире / И.Валлерстайн; [пер. с англ.]. – СПб.: Университетская книга, 2001. – 416 с.

3. Фисун А.А. Демократия, неопатримониализм и глобальные трансформации: Монография / А.А. Фисун. – Харьков: Константа, 2006. – 352 с.

Мороз С. П., ст. гр. АП-11 наук. керівник. к. філософ. н. доцент Сичевська-Возняк О.М.

ІСТОРІОГРАФІЯ ВИВЧЕННЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

З огляду на інтенсифікацію міжкультурної взаємодії, і , відповідно, зростання загрози

культурній самобутності, які постають невід’ємною частиною сучасної соціокультурної ситуації, надзвичайно важливим і перспективним є вивчення проблеми соціокультурної ідентичності саме в контексті міжкультурної взаємодії. Проблеми між культурності, інтерсуб’єктивності, діалогу та культурної ідентичності постали серед провідних тем у філософсько-культурологічній думці ХХ ст. Враховуючи їх складність та багатоаспектність доцільно виокремити низку дослідницьких зрізів цієї проблематики, а саме дослідження

44

комунікації, феномена «Іншого», «Чужого», спілкування, діалогу, діалогу культур, і в їх контексті культурної ідентичності.

З середини ХХ ст. ідея діалогу, і як наслідок, проблема «Іншого» і діалогізму культур увійшли в проблемне поле філософсько-культурологічного мислення і неухильно розширюють сферу свого впливу. Найбільший вклад у вивчення діалогу, його онтологічних і гносеологічних аспектів внесли М. Бахтін, В. Біблер і М. Бубер, а також Ф. Ебнер, Ф. Розенцвейг, О. Розенштох-Хюсі т ін. Дослідженями феномена «Чужого» займалися і Б. Вальденфельс, М. Гайдеггер, Е. Левінас, К. Ясперс та ін.

Доробок представників діалогічної філософії, а також дослідників проблеми «Іншого», «Чужого», відношення «Я-Інший» є підґрунтям для дослідження феномена соціокультурної ідентичності в контексті міжкультурної взаємодії, і саме ці дослідження заклали основу сучасного розуміння ідентичності.

Проблема культурної ідентифікації і культурної ідентичності активно обговорювалась і обговорюється у вітчизняній науковій літературі. Найчастіше і наукових працях і публікаціях культурна ідентичність трактується як ідентичність етнічна і/або національна. Розробленням цієї проблематики займалися І. Бичко, Я. Грицак, М. Грушевський, О. Забужко, М. Зеров, О. Кульчинський, М. Хвильовий, Д. Чижевський, В. Янів та ін.

Таким чином можемо зазначити, що існують ґрунтовні дослідження присвячені як вивченню проблеми ідентичності, так і проблеми міжкультурної взаємодії в психології, етнології, історії, мовознавстві і порівняно мало праць, які б застосовували філософсько-культурологічний підхід у висвітленні феномена соціокультурної ідентичності в контексті міжкультурної взаємодії.

Оласюк П. Я., ст. гр. БДНм-51

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

НОРМАЛЬНА НАУКА Т. КУНА

Крутий поворот в підході до вивчення науки зробив американський історик фізики

Томас Кун у своїй роботі «Структура наукових революцій», яка з’явилася в 1962 році. Наука або, точніше, нормальна наука, згідно Куну, – це спільнота вчених, об’єднаних досить жорсткою програмою, яку Кун називає парадигмою і яка цілком визначає, з його точки зору, діяльність кожного вченого [1; c. 29]. Саме парадигма виявляється у Куна в центрі уваги. Саме зі зміною парадигм зв’язує він корінні зміни в розвитку науки – наукові революції. Але розглянемо його концепцію більш детально.

Нормальна наука, – пише Кун, – це «дослідження, міцно спирається на одне або кілька минулих досягнень – досягнень, які протягом деякого часу визнаються певним науковим співтовариством як основа для розвитку його подальшої практичної діяльності»[1; c. 28]. Вже з самого визначення випливає, що мова йде про традиції, тобто наука розуміється як традиція. Минулі досягнення, що лежать в основі цієї традиції, і виступають в якості парадигми. Найчастіше під цим розуміється деяка досить загальноприйнята теоретична концепція типу системи Коперника, механіки Ньютона і т.п. Зі зміною концепцій такого роду Кун насамперед і зв’язує наукові революції. Конкретизуючи своє уявлення про парадигму, він вводить поняття про дисциплінарну матрицю, до складу якої входять такі чотири елементи:

1. Символічні узагальнення типу другого закону Ньютона, закону Ома, закону Джоуля-Ленца і т.д.

2. Концептуальні моделі, прикладами яких можуть служити загальні твердження такого типу: «Теплота являє собою кінетичну енергію частин, утворюючих тіло» або «Все сприйняті нами явища існують завдяки взаємодії в порожнечі якісно однорідних атомів».

3. Ціннісні установки, прийняті в науковому співтоваристві і проявляють себе при виборі напрямків дослідження, при оцінці отриманих результатів і стану науки в цілому.

45

4. Зразки рішень конкретних задач і проблем, з якими неминуче стикається вже студент в процесі навчання.

У чому ж полягає діяльність вченого в рамках нормальної науки? Кун пише: «При найближчому розгляді цієї діяльності в історичному контексті або в сучасній лабораторії створюється враження, ніби-то природу намагаються втиснути в парадигму, як у заздалегідь збиту і досить тісну коробку. Мета нормальної науки ні в якій мірі не вимагає передбачення нових видів явищ: явища, які не вміщаються в цю коробку часто, по суті, взагалі не беруться до уваги. Вчені в руслі нормальної науки не ставлять собі за мету створення нових теорій, зазвичай до того ж вони нетерпимі і до створення таких теорій іншими» [1; c. 45].

Отже, в рамках нормальної науки вчений настільки жорстко запрограмований, що не тільки не прагне відкрити або створити щось принципово нове, але навіть не схильний це нове визнавати або помічати. Що ж він робить в такому випадку? Концепція Куна виглядала б марною фантазією, якби йому не вдалося переконливо показати, що нормальна наука здатна успішно розвиватися. І дійсно, сила традиції якраз в тому і полягає, що ми постійно відтворюємо одні і ті ж дії, один і той же спосіб поведінки все знову і знову при різних обставин. Тому і визнання тієї чи іншої теоретичної концепції означає постійні спроби осмислити з її точки зору все нові і нові явища, реалізуючи при цьому стандартні способи аналізу чи пояснення.

Але мова зовсім не йде при цьому про створення чогось принципово нового. За образним висловом Куна, вчені, що працюють в нормальній науці, постійно зайняті «наведенням порядку», тобто, перевіркою та уточненням відомих фактів, а також збором нових фактів, в принципі передбачених або виділених теорією. Хімік, наприклад, може бути зайнятий визначенням складу все нових і нових речовин, але саме поняття хімічного складу і способи його визначення вже задані парадигмою. Крім того, в рамках парадигми ніхто вже не сумнівається, що будь-яка речовина може бути охарактеризована з цієї точки зору.

Таким чином, нормальна наука дуже швидко розвивається, накопичуючи величезну інформацію і досвід вирішення завдань. І розвивається вона при цьому не всупереч традиціям, а саме в силу своєї традиційності. Розумінням цього факту ми і зобов’язані Томасу Куну. Його з повним правом можна вважати засновником вчення про наукові традиції. Звичайно, на традиційність в роботі вченого і раніше звертали увагу, але Кун вперше зробив традиції центральним об’єктом розгляду при аналізі науки, додавши їм значення основного констатуючого фактора в науковому розвитку.

Але як же в такому випадку відбувається зміна і розвиток самих традицій, як виникають нові парадигми? «Нормальна наука, – пише Кун, – не ставить за мету знаходження нового факту або теорії, і успіх в нормальному науковому дослідженні полягає зовсім не в цьому. Проте нові явища, про існування яких ніхто не підозрював, знову і знову відкриваються науковими дослідженнями, а радикально нові теорії знову і знову винаходяться вченими. Історія навіть наводить на думку, що наукова діяльність створила винятково потужну техніку для того, щоб підносити сюрпризи подібного роду «[1; c. 79]. Як же конкретно появляються нові фундаментальні факти і теорії? «Вони, – відповідає Кун, – створюються ненавмисно в ході гри по одному набору правил, але їх сприйняття вимагає розробки іншого набору правил» [1; c. 79]. Іншими словами, вчений і не прагне до отримання принципово нових результатів, однак, діючи за заданими правилами, він ненавмисно, тобто випадковим і побічним чином, наштовхується на такі факти і явища, які вимагають зміни самих цих правил. Підіб’ємо деякі підсумки. Не важко побачити, що концепція Куна знаменує вже зовсім інше бачення науки в порівнянні з нормативним підходом Віденського гуртка або К. Поппера. У центрі уваги останніх – вчений, який приймає рішення і виступає як визначальна і рушійна сила в розвитку науки. Наука тут фактично розглядається як продукт людської діяльності. Тому вкрай важливо відповісти на питання: якими критеріями повинен керуватися вчений, до чого він повинен прагнути? У моделі Куна відбувається повна зміна ролей: тут вже наука в особі парадигми диктує ученому свою волю, виступаючи як деяка безлика сила, а вчений – це всього лише виразник вимог свого часу.

Чи можна щось заперечити проти цієї досить простий і принципової моделі? Два пункти викликають сумнів. Як узгодити зміну парадигми під напором нових фактів з твердженням, що вчений не схильний сприймати явища, які в парадигму не вкладаються, що

46

ці явища «часто, по суті, взагалі не беруться до уваги»? З одного боку, Кун наводить чимало фактів, що показують, що традиція перешкоджає асиміляції нового, з іншого, він змушений таку асиміляцію визнати. Це виглядає як протиріччя.

Сумнівність другого пункту менше очевидна. Кун різко протиставляє роботу в рамках нормальної науки, з одного боку, і зміна парадигми, з іншого. В одному випадку, вчений працює в деякій традиції, в іншому, – виходить за її межі. Кун же в основному говорить саме про науку, і це надмірно глобалізує наше уявлення про традиції. Фактично виходить, що наука – це мало не одна традиція, а це сильно ускладнює аналіз того, що відбувається в науці. Це абсолютно необхідно на шляху критичної оцінки і вдосконалення концепції Куна, на шляху розвитку тих, безсумнівно, важливих передумов, які містяться в його моделі науки.

Список використаних джерел 1. Кун Т. Структура научных революцій / Т. Кун. – М., 1975. 2. Скирбекк Г., Гилье Н. История философии: Учеб. пособие для студ. высш. учеб.

заведений. – М.: ВЛАДОС, 2000. – 800 с. 3. Современная западная социология науки. Критический анализ: Коллективная

монография. – М .: Наука, 1988. – 254 с. 4. Современная философия науки: знание, рациональность, ценности в трудах

мыслителей мероприятия: Учебная хрестоматия. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Логос, 1996. – 400 с.

Петровчук М. О., ст. гр. БДНм–52

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

МІШЕЛЬ ФУКО: «ГРИ ІСТИНИ» І «ЗНАННЯ-ВЛАДА»

Однією з тенденцій постструктуралізму є розгляд реальних владних відносин замість

влади анонімних структур. Влада функціонує на всіх рівнях відносин у суспільстві. Саме вона породжує ті нібито анонімні структури, які, залишаючись неусвідомленими, управляють текстами, промовою, поведінкою людини. Така, наприклад, позиція Мішеля Фуко (1926-1984).

У центрі уваги Фуко знаходилися науки про людину. Фуко належить загадкова фраза про те, що в майбутньому, коли зміниться характер пізнання і культури, «людина зникне, як зникає особа, написане на прибережному піску»[1]. Як зрозуміти настільки екстравагантне твердження? Мова йде про те, що «людина» – не «річ сама по собі». У цьому сенсі «людина виникла в певну історичну епоху. А слідом за цим» гуманітарні науки «з’явилися в той момент, коли в західній культурі з’явилася людина ...» [1]. Відповідно, коли ця епоха закінчиться і складеться нова, «людина зникне, як зникає особа, написане на прибережному піску».

Але чому ми повинні думати, що ця епоха закінчиться зникненням основних уявлень? Чи не є кожна наступна епоха в розвитку людської думки подальшою розробкою понять та ідей, які вдалося розвинути попередній епосі? З погляду Фуко, справа йде зовсім не так. Окремі епохи людської культури володіють своїми власними структурами, в рамках яких визначаються всі належні їм поняття і уявлення. Ці структури є умови можливості думок, навчань, проблем і дискусій, що існували у відповідну епоху. Вони виникають в історії і через деякий час зникають без сліду, поступаючись місцем іншим структурам, в рамках яких ті ж слова (наприклад: «людина», «мова», «мислення», «безумство» та ін.) Будуть означати вже щось інше [2].

Фуко розглядає історію західноєвропейських знань про людину як історію різних »ігр істини». Він вводить це поняття, щоб підкреслити принципову установку своєї методології: правила, норми, стандарти, цілі, критерії пізнавальної діяльності, уявлення про

47

предмет і про суб’єкта пізнання (тобто про те, за ким і на якій підставі визнається право вирікати істину) в різні епохи є різними. Історик знання повинен спеціально дослідити, коли, за яких конкретних умовах виникали і модифікувалися ті чи інші правила.

У міру того, як розширювався коло досліджень Фуко, для нього ставало все більш очевидним, що в цікавили його «іграх істини» важливу роль відіграють відносини влади. Наприклад, у тій «грі істини», якою є сучасна медицина, суб’єктом пізнання визнається лікар, отримав професійну підготовку. Тільки він здатний знати істину про стан хворого; за хворим або його близькими така здатність, безумовно, заперечується. Як володіє знанням, лікар має владу над хворим. У сучасній культурі сформувалося уявлення про те, що людське тіло має бути доступне для дослідження. Тобто людське тіло існує як об’єкт пізнання, але не для перебуває в цьому тілі «Я», а для володіє певним сертифікатом і одягненого відповідним правом лікаря. Генезис цієї пізнавальної практики Фуко простежував в роботі «Історія сексуальності» [3].

Дослідження з історії психіатрії, медицини, пенітенціарної системи і уявлень про людську сексуальність приводили Фуко до того, що, починаючи з XIX ст., Складається цілий масив «ігр істини» (Фуко також вживає термін »дискурсивні практики»), які не просто роблять людину об’єктом пізнання. Вони виховують його певним чином і одночасно закладають теоретичні та методологічні основи наук про людину. Ці практики нерозривно пов’язані з відносинами влади. Однак відносини влади зазнають в історії мутації, як і все інше. Тому генезис сучасного «людини» (тобто сучасного розуміння людини) Фуко пов’язує з певними формами влади.

Він показує, що з XIX ст. в західному суспільстві складається особливий тип влади, який він називає «владу над життям (biopouvoir)». Така влада функціонує як постійно діючий і прагне до максимальної ефективності механізм всеосяжного контролю. Нові технології влади створювалися поступово і ненавмисно відразу в різних сферах суспільного життя. Такий технологією влади була «дисциплінарна влада», поняття про яку Фуко докладно розвиває в книзі «Наглядати і карати» [4].

Однією з характерних рис цього типу влади є тенденція приміщення індивідів в замкнутому просторі, підпорядкованому певної мети, в якому діють певні закони і правила – простору «дисциплінарної монотонності». Це психіатричні лікарні, робітні будинки для бродяг та жебраків, клініки, коледжі, казарми і т.п. Всі ці форми «ув’язнення» виникають приблизно одночасно. Простір усередині в’язниці, казарми, лікарні, психіатричної лікарні, навчального закладу заповнюється людьми, яким ставиться в обов’язок – під страхом покарання того чи іншого роду – підкорятися правилам внутрішнього розпорядку, тобто дотримуватися необхідну даними установою дисципліну. Людина у всіх закладах такого типу не вільний. Він – об’єкт влади, яка пронизує всі дисциплінарне простір.

Принципи цієї дисципліни, зокрема розміщення людей в таких просторах (що рівнозначно їх класифікації), втілюють уявлення владної інстанції про свої функції і своїх об’єктах. Отже, тут ми маємо справу вже не просто з владними відносинами, але з особливим утворенням, для якого Фуко ввів термін «знання-влада». Це така влада, яка нерозривно пов’язана зі знанням. Мова йде про знання, яке існує тільки в контексті певних владних відносин. Якщо будь-яке знання саме формує свій предмет, те ж саме робить і влада. Вона вивчає підпорядкованих їй людей не так, як вони є самі по собі, а як вони існують в певних дисциплінарних інститутах. За це не усвідомлює ні сама влада, ні об’єкти її вивчення. Знання-влада розвивається і збагачується шляхом збирання інформації і спостережень за людьми як об’єктами влади. Недарма однією з найважливіших функцій всіх дисциплінарних інститутів сучасного суспільства є збір статистики та створення склепінь знань про свої об’єкти – діяльність одночасно і пізнавальна, і контролююча. Знання-влада проявляє себе у формі знання, включеного в існування й відтворення владних структур.

Однак «влада над живим» реалізується не тільки в дисциплінарних інститутах. У першому томі своєї «Історії сексуальності» [3] Фуко описує систему влади, перехлеснули за межі будь-яких дисциплінарних інститутів і пронизливий всі суспільство. Вона вибудовується навколо людської сексуальності. Взагалі, стверджує Фуко, сексуальність є винахід XIX ст., В тому сенсі, що дана епоха породила абсолютно унікальне уявлення про сексуальність як прихованому в надрах людської істоти загрозливому початку,

48

пронизливому всю людську психіку. Це уявлення виявилося основою для формування цілого віяла практик – медичних, психіатричних, педагогічних, які виявилися також і технологіями влади. Вони охоплювали все, що стосується людського тіла, і за допомогою цього проникали в усі пори суспільного та приватного життя [5].

Соціальні науки, стверджує Фуко, поряд з іншими науками про людину, в чому спираються на інформацію, зібрану в рамках дисциплінарних інститутів, і, більше того, вони не вільні від розуміння людини, виробленого в рамках «влади над живим».

Список використаних джерел 1. Фуко М. Слова и вещи / Фуко М. – М.: Университетская книга, 1997. 2. Фуко М. Археологія знання / Пер. з фр. В. Шовкун. – К.: Вид-во Соломії Павличко

«Основи», 2003. – 326 с. 3. Фуко М. Воля к истине – по ту сторону знания, власти и сексуальности / М. Фуко

// Работы разных лет. Пер. с франц. – М., Касталь, 1996. – 448 с. 4. Фуко М. Наглядати й карати: народження в’язниці / Пер. з фр. П. Таращук. – К.:

Основи, 1998. – 392 с. 5. Фуко М. Технологии себя [Електронний ресурс]. – Режим доступу

http://www.intelros.ru/pdf/logos_02_2008/04.pdf

Поремчук В. В., ст. гр. БДНм-51

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

СПЕЦИФІКА ТА СКЛАДНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

Експеримент – спроба, дослід, які потребують підтвердження чи спростування, форма

пізнання, один з основних методів наукового дослідження, в якому вивчення явищ відбувається в доцільно вибраних або штучно створених умовах, що забезпечують появу тих процесів, спостереження яких необхідне для встановлення закономірних зв’язків між явищами. Важливими характеристиками експерименту є його надійність та валідність [1].

Соціальний експеримент – проба, досвід; метод наукового пізнання, перевірки гіпотез за допомогою фіксації і контролю за станом соціального об’єкта, що змінюється під впливом спеціально створюваних умов – вступних факторів (заданих змінних), що дозволяють спостерігати, вимірювати утворення зв’язку явищ, перевіряти правильність висунутих положень, отримувати нове знання. Головне в соціальному експерименті – спеціально організований, науково обґрунтований вплив на соціальну групу, колектив, спільність людей, особистість, на їх відносини з метою пізнання і зміни їх життєдіяльності в бажаному напрямку. Вплив вважається експериментальним, якщо воно керується, контролюється, вимірюється, фіксується, і отримані дані оцінюються, узагальнюються, включаються до складу прийнятих рішень. Цінність соціального експерименту полягає в продуктивності цього методу, так як він дає не тільки описову інформацію про стан і зміни соціального об’єкта, а й пояснювальну – про причини змін, можливості повторення. Необхідність соціального експерименту формується тоді, коли потрібно вирішити завдання, пов’язані з реакцією будь-якої соціальної групи щодо введених внутрішніх або зовнішніх чинників, якщо ці завдання не можуть бути вирішені іншим шляхом.

На ефективність вживання експериментального методу в дослідженні соціальних обставин впливає система загальних вимог, яка вироблена в процесі соціологічної практики. Таких вимог три [2]:

1. застосування соціального експерименту обов’язково має слугувати приросту знань;

2. плановані вихідні дані експерименту, його будова не повинні відступати від основоположних принципів досліджуваного об’єкта;

3. експеримент повинен бути керованим.

49

Будова соціального експерименту: експериментатор; експериментальний фактор, або незалежна змінна (умова або система умов, які вводяться дослідником); експериментальна ситуація – обставина, яка виникає згідно програми аналізу для виконання експерименту.

Соціальний експеримент в залежності від вихідних даних його проведення може бути різних видів. Його класифікують по ряду критеріїв [3]:

за часом проведення експерименту – короткочасний і тривалий (лонгітюдний); за структурою досліджуваних фактів – однофакторний (простий) і

багатофакторний (непростий); по місцю виконанню – лабораторний, природний. Лабораторний експеримент проводиться в штучних, спеціально створюваних умовах і

враховують ряд факторів. Досить часто він проводиться в спеціально обладнаному приміщенні при активному використанні різних приладів і іншої апаратури для реєстрування. Неприродність ситуації експерименту призводить до напруженості, скутості перевіреного в незвичних умовах. Крім того ж лабораторний експеримент (хоча і відображає певною мірою реальні життєві ситуації) часто все ж далекий від реальних ситуацій, тому він рідко застосовується для вирішення проблем в сфері соціальної роботи.

Природний (польовий) експеримент різниться тим, що досліджений, що перебуває в нормальних для нього умовах діяльності (наприклад, праці, навчання, відпочинку і т.д.), не здогадується про проведення дослідження, об’єктом якого він є. Він об’єднує в собі плюси спостереження і експерименту. Тут немає негативного впливу емоційної напруги, навмисності відповідної реакції, прагнення психологічно «захиститися».

Під час виконання природного експерименту випробуваного можна поставити в такі умови, які неминуче виявлять зацікавленість дослідника, особливості його особистості.

Плюси польового експерименту – більш-менш замаскованість цілей дослідження, досить неформальна обстановка виконання дослідження є наслідком його сполученої включеності в умови життя і діяльності випробуваних. До недоліків цього методу відносяться складність добирання контрастних природних умов і всі недоліки тих неекспериментальних методик, які використовуються в складі природного експерименту і служать для відбору даних.

Таким чином, під соціологічним експериментом слід розуміти метод збору і аналізу даних, що дозволяє здійснити перевірку гіпотез про наявність чи відсутність причинних зв’язків між соціальними явищами. Для цього дослідник активно втручається в природний хід подій: створює в досліджуваній групі штучні умови і планомірно контролює їх. Отримана в ході експерименту інформація про зміну показників досліджуваного об’єкта сприяє уточненню, спростуванню або підтвердження вихідної гіпотези дослідження. Експериментальний метод дозволяє отримувати достовірні результати, які можна успішно застосовувати в практичній діяльності, наприклад для підвищення ефективності функціонування соціальних груп, організацій, інститутів. Однак в процесі застосування експериментального методу важливо враховувати не тільки достовірність даних, а й моральні і правові норми, а також інтереси і прагнення людей, що беруть участь в дослідженні.

Список використаних джерел 1. Експеримент [Електронний ресурс] – режим доступу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Експеримент#cite_note-1. 2. Експеримент і його види / Класичні експерименти в психології – Копець Л. –

[Електронний ресурс] – режим доступу: http://westudents.com.ua/glavy/78113-22-eksperiment-yogo-vidi.html

3. Характеристика основних методів психології [Електронний ресурс] – режим доступу: http://pidruchniki.com/10480304/psihologiya/harakteristika_osnovnih_metodiv_psihologiyi

50

Приходько Г. В., аспірант кафедри матеріалознавства

Луцький національний технічний університет

ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ В СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ

З 90-х років минулого століття про феномен глобалізації стало відомо найширшим колам суспільства, попри те, що перші його ознаки стали з’являтися ще в 50-х роках. Загальновідомо, що після закінчення Другої світової війни сформувався новий світовий устрій. З’явилися два ідеологічні табори: так званий комуністичний, разом зі своїм військовим блоком(країни Варшавського договору), і так званий капіталістичний, такий, що утворив Північноатлантичний альянс. Інші країни, так званий "третій світ", були ареною, на якій проходило змагання двох ворогуючих таборів, але самі вони не грали істотної ролі у світових політичних процесах. Інакше кажучи, вони були об’єктом, а не суб’єктом світової політики. [1]

Нині йде процес становлення єдиної світової системи в усіх сферах людського життя – політиці, економіці, культурі і т. д., – який часто називають терміном "глобалізація".

З одного боку, глобалізація – це реалізація цілей капіталістичного виробництва, тобто явище багато в чому економічне. Її суттю є створення загальної економічної і виробничої імперії, ґрунтованої на посиленні ролі транснаціональних взаємодій, коли виробництво стає деяким єдиним процесом, що не розділяється на національні і культурні традиції, специфікованим під завдання максимального отримання прибутку. Сьогодні у виробництві більшості продуктів і товарів беруть участь представники багатьох країн. У якомусь сенсі кожен продукт є продукт транснаціональної колективної творчості і праці.[2]

Іншим наслідком глобалізації стає стрімке розширення масштабів комунікації, що дозволяє говорити про глобальний комунікаційний простір, коли новітні технології роблять можливим спілкування представників різних культур. По відношенню до єдиного капіталістичного ринку ця освіта приваблива, посилюючи можливості транснаціональних економічних взаємодій, але одночасно і таїть небезпеки, оскільки розмиває межі спеціалізації країн, зокрема за рахунок того, що знання і технології неминуче стають доступнішими і їх неможливо так просто утримати в одному регіоні. Більше того, саме примноження знання в цих умовах набуває абсолютно іншого характеру. Воно може виступати продуктом колективної анонімної творчості, яка дуже важко контролюватиме. Виникає не уявна раніше проблема влади, коли мережеве співтовариство може активно втручатися, фактично реалізовуючи владні функції.

Відповідно це неминуче повинно привести до формування віртуальних владних структур, які зможуть робити істотний вплив на увесь спектр транснаціонального ринку. Здається, що незабаром держава в силу неможливості призупинити розвиток мережевих структур, що базуються на новітніх технологіях, в яких держава також зацікавлена, спробує впровадитися в них з метою контролю або змиритися з втратою частини власних повноважень. Вважається, що це одне з центральних протиріч глобалізації. [2]

Які ж культурні наслідки глобалізації? Чи зливаються традиційні цінності чи йдуть все частіше курсом конфронтації? Чи здатна культура із зіткнення з чужим створити щось нове?

Глобалізація охопила самі різні виміри і сфери нашого життя. Але якщо економічні і політичні наслідки глобалізації є предметом жвавих публічних дискусій, отримуючи різні тлумачення, то її вплив на культуру все ще досі залишається в тіні. Міжнародна співпраця, ЗМІ, міграція привели до інтенсивного зростання культурних обмінів. В ході цієї взаємодії виникають нові форми культури, відбувається стирання меж між своїм і чужим. Але одночасно процес глобалізації веде до виникнення нових форм культури і стилів життя. Тому часто межі між своїм і чужим стираються.

Дуже широко обговорювані зараз процеси глобалізації ведуть до того, що різні культури інтенсивніше і швидше, як будь коли, впливають один на одного. Диференціація сучасного світу веде до хворобливих втрат власної самобутності. Люди шукають орієнтири, які дозволять їм в період стрімких громадських змін набути позитивної самосвідомості.

51

Ними можуть бути історія і культура. Але приховані образи і уперте самоствердження можуть привести до заперечення і нетерпимості, про що свідчать численні приклади "этнізації" соціальних конфліктів по всьому світу. Тому тема полікультурного спілкування є однією з найважливіших на порядку денному сучасності. [3]

Одним з найважливіших культуроутворюючих чинників у сучасному світі є освіта, що незмінно виконує, функції виховання і соціалізації нових поколінь громадян – членів того або іншого суспільства і – ширше – глобального співтовариства, що формується. Більше того, в епоху не лише глобалізації, але і трансформації індустріального світу в постіндустріальний роль освіти стає усе більш значимою у зв’язку з різким підвищенням цінності знань і інтелекту, що перетворюються на його основний "засіб виробництва".

Європейська за походженням система освітніх установ – шкіл і ВНЗ – затвердилася всюди ще в середині ХХ ст., проте в епоху глобалізації освіта всюди зазнає змін і як сукупність знань, які передаються тим, котрі навчаються, і – особливо – як система прищеплюваних їм норм "правильної" поведінки в суспільстві.[4]

Таким чином, можна зробити висновок про те, що процес глобалізації, незважаючи на усю його об’єктивність, є складним перетворенням усієї світової системи, яка разом з величезними перевагами, пов’язаними з можливостями координованого управління цією системою, одночасно несе небезпеку вибору уніфікованих і простіших моделей інтеграції, що можуть значним чином трансформувати систему національних культур. Необхідно розуміти, що такого роду модифікації не мають бути ґрунтовані лише на економічній і політичній складовій, а враховувати, хоча це складніше, необхідність реалізації іншого типу – культурної єдності, ґрунтованої на обліку різноманітності культур. Це стратегічно більше виграшно, оскільки забезпечує гнучкість системи, тобто можливість рішення складніших завдань.[2]

Список використаних джерел 1. Кулиджанишвили А. Э. Глобализация и национальные культуры // Человек:

соотношение национального и общечеловеческого. , Выпуск 2 / Сб. материалов международного симпозиума (г. Зугдиди, Грузия, 19–20 мая 2004 г.) Под ред. В.В.Парцвания Санкт-Петербург : Санкт-Петербургское философское общество, 2004. C.142-154.

2. Миронов В. В. Глобализация и угрозы унификации // Журнальный клуб Интелрос » Век глобализации » №1, 2012

3. Лаптев А. С. ПРОБЛЕМЫ КРОССКУЛЬТУРНОЙ КОММУНИКАЦИИ В УСЛОВИЯХ ГЛОБАЛИЗАЦИИ // Научное сообщество студентов XXI столетия. ГУМАНИТАРНЫЕ НАУКИ: сб. ст. по мат. XV междунар. студ. науч. – практ. конф. № 15.

4. Д. М. Бондаренко, Е. Б. Деминцева, О. И. Кавыкин, И. В. Следзевский, Д. А. Халтурина Образование как фактор утверждения в обществе норм этноконфессиональной толерантности в условиях глобализации. // Журнал "История и современность. Выпуск №2/2007., с 153-183.

Руденко І. М., к. ф. н., голова циклової комісії гуманітарних дисциплін Полтавський коледж нафти і газу

Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка

МІСЦЕ ІННОВАЦІЙ У ЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ РОЗВИТКУ СВІТУ

В умовах глобалізації детермінантою соціоприродних перетворень стають інновації. У науковому дискурсі інновацію визначають як нове знання, засоби й технології виробництва, нові моделі діяльності та поведінки, що дають широкі можливості для розвитку суспільства, зумовлюють якісне перетворення способу буття людини. Як відзначають соціологи та філософи (зокрема Д. Белл, Е. Тоффлер), 70-85% приросту валового внутрішнього продукту розвинутих країн припадає на частку нових знань, що обумовлюють формуванню інновацій. Вони трансформують виробництво, транспорт, культуру та побут. Роль інновацій у житті

52

людини досить влучно охарактеризував Дж. Христіансен. Він відзначав: «Велика хвиля інновацій, що прокотилася в таких галузях, як електроніка, розроблення програмного забезпечення, телекомунікація, хімія і біологія, охоплює всі галузі в усіх місцях планети. Раніше існувало правило: «Не здійснюй інновацій до того часу, доки не будеш змушений зробити це». Правило сьогодення – «Інновації або смерть!» [6, с. 2].

Проте інновації (передусім техніко-технологічні) породжують не лише прогресивні можливості для розвитку людини, але й спричинюють деструктивні наслідки, що ставлять під загрозу існування як навколишньої дійсності, так і людини. Зокрема, інновації деформують духовну природу людини, її моральні установки та норми. Науковці В. Мельник та Е. Семенюк відзначають, що технічна модернізація має безліч конкретних проявів і результатів, пов’язаних з «навантаженнями на організм, потужними та різноманітними подразниками (які можуть бути й просто небезпечними для людини, її здоров’я, навіть життя) – зі змінами хімічного складу довкілля та його фізичних параметрів, з високими швидкостями, темпами, ритмами, і це все не може не оминути людину в соціумі» [5, с. 71]. Техніко-технологічні інновації здатні навіть деформувати природні генетичні механізми спадковості, що є реальною загрозою для майбутніх поколінь. Неконтрольований тиск інновацій на людину, її морально-духовні імперативи, на думку В. Мельника, посилюється внаслідок культивування у суспільній свідомості думки про фундаментальну роль науково-технічного раціоналізму і владної підтримки техніко-технологічних інновацій як єдино можливого шляху розв’язання сучасних соціальних проблем та визначення напряму руху в майбутнє [4].

Подібні міркування належать В. Кременю та В. Князєву. На думку філософів, фундаментальні суперечності техногенної цивілізації полягають у наступному. З одного боку, інновації реалізують свободу індивіда, мобілізують людську активність, спричинюють формування нових потреб і стимулюють розвиток особистості. З іншого боку, техніко-технологічні інновації перетворюють людину на об’єкт маніпулювання з боку масової культури [3]. Якщо прогресивні начала інновацій полягають у підтриманні й поліпшенні повноцінного людського існування, то їх деструктивна природа отримує вияв у процесах відчуження, ізолювання й загибелі усього живого. Інакше кажучи, інновації зумовлюють глобальну трансформацію сучасної цивілізації: спостерігається порушення процесів самовідновлення та саморегуляції в природному середовищі, руйнування соціальної традиційності, деформування моральних та смисложиттєвих цінностей особистості. «Якщо раніше це питання сприймалося як проблема людського існування, в тому числі як загроза самознищення людства, то тепер – як загроза самій сутності людини, втручання у смислові виміри її буття. Утверджуючи панування над сферами духовності, свободи, творчості, мотивації та діяльності, життєвих цілей і цінностей, здійснюючи заміну духовних потреб суто технічними, влада техніки набуває насправді універсального характеру, ставить під сумнів традиційні гуманістичні цінності» [2, с. 4].

На деструктивну сутність техніко-технологічних інновацій звертає увагу А. Єрмоленко. На його думку, інновації спричинюють не тільки загрозу «кінця природи», а й загрозу «кінця історії» та «кінця людини»«. При чому не тільки загрозу фізичного знищення людини, а й загрозу її існування як виду. Філософ зауважує, що саме від особистості залежить, чи стануть інновації засобом винищення людства, чи перетворяться на чинник розвитку людської культури. Спираючись на міркування німецьких філософів Р. Юнга та О. Ульриха, А. Єрмоленко вибудовує концептуальну стратегію гармонійного співіснування людини та техніко-технологічних інновацій. Перший напрям полягає у підпорядкуванні інновацій суспільству. Другий напрям пов’язаний з обмеженням дій інновацій. На думку філософа, необхідно створювати таку нову техніку, що здатна продукувати «життєві засоби» для людини, не завдаючи шкоди природному середовищу. Третій напрям визначає необхідність у створенні біотехніки та біотехнологій. За їх допомоги людина зможе органічно інтегруватися у навколишню дійсність. Четвертий напрям пов’язаний з переорієнтацією інновації у напрямі їх гармонійного співіснування з суспільством та природою. Зміст окреслених вище напрямів концептуальної стратегії А. Єрмоленко підсумовує, сформулювавши моральний імператив: «…чини так, щоб максима твоєї технічної дії, проекту, винаходу, технології та виробництва, які впроваджуватимуться у

53

життя, а також наслідки і побічні наслідки, що здогадно випливатимуть з їх застосування, могли б бути без примусу прийняті всіма, кого це стосується, в процесі аргументації, в якому не залишався б поза увагою жоден раціональний аргумент!» [1, с. 326]. Виконання цього імперативу забезпечить коеволюційне співіснування соціоприродної дійсності.

Отже, суспільний розвиток відбувається в умовах глобальних потрясінь і трансформацій, зумовлених інноваціями. Останні спричинюють не лише прогресивні зміни, але й приховують у собі загрозу вияву деструктивних наслідків. На нашу думку, руйнівну природу інноваційних перетворень слід пов’язувати перш за все з бажаннями людини задовольнити безмежні матеріальні потреби. Тому виникає необхідність у корінних змінах пріоритетів усього людства, переходу від інтересів самозбагачення до духовних і моральних цінностей. Суспільство має усвідомити, що необхідно створювати лише ті інновації, що зможуть забезпечити не лише економічний поступ, але й розвиток людини та її гармонійне співіснування з природою. Інтереси людства мають бути співмірними із законами розвитку оточуючої дійсності. На зміну моделі стійкого розвитку, відповідно до якої за інерцією продовжується соціально-економічний прогрес, має бути побудована модель соціоприродного поступу. Інакше кажучи, людська цивілізація має підпорядкуватися принципам коеволюційного співіснування з природою. Концепція коеволюції є формою нової раціональності, моделлю майбутнього суспільного розвитку. Вона є альтернативою суперечливим процесам, що відбуваються у суспільстві, коли економічні, політичні та екологічні проблеми у світі досягли своєї кульмінації. Коеволюція є фундаментальним орієнтиром розвитку суспільства, в якому природа й людина є найвищими цінностями. Вважаємо, що зміст основного завдання людства має полягати у тому, аби навчитися задовольняти власні потреб, не завдаючи при цьому шкоди природному середовищу.

Список використаних джерел 1. Єрмоленко А. Соціальна етика та екологія. Гідність людини – шанування природи :

монографія / Анатолій Єрмоленко. – К. : Лібра, 2010. – 416 с. 2. Князєв В. Технократизм як суспільне явище / В. Князєв // Проблеми філософії. –

1992. – № 91. – С. 3–9. 3. Кремень В. Людина перед викликом глобалізації: творчість, людина, освіта / Василь

Кремень // Феномен Інновації: освіта, суспільство, культура : монографія / [за ред. В. Кременя]. – К., 2008. – С. 10–57.

4. Мельник В. Феномен техніки як соціокультурної цінності європейської цивілізації / В. Мельник // Вісник Львів. ун-ту. – Львів, 2010. – Вип. 13. – С. 7–19. – (Серія Філософія).

5. Семенюк Е. Філософія сучасної науки і техніки / Е. Семенюк, В. Мельник. – Львів : Світ, 2006. – 152 с.

6. Christiansen J. Building the innovative organization: Management systems that encourage innovation / James Christiansen. – New York : St. Martin’s Press, 2000. – 357 p.

Савчук О. І., ст. гр. АТ-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к. філос. н., доц. Сичевська-Возняк О.М.

СУЧАСНА ПАРАДИГМА КУЛЬТУРИ І САМОВИЗНАЧЕННЯ ОСОБИСТОСТІ В

ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ

Сучасність забезпечує для кожної людини можливість індивідуально переосмислити власний життєвий шлях, вирішити і світоглядні питання й прагматичні завдання, по-новому усвідомити своє минуле й спроектувати майбутнє. Нині парадигма культури дає змогу розглядати життя людини як акт самотворення особистості, обрати різноманітні моделі індивідуального моделювання в межах такого підходу. У цій парадигмі оновлених сенсів набувають поняття «особистість» і «освіта». Очевидним є те, що в парадигмі культури постійна, безперервна освіта стає винятковою можливою обставиною розвитку особистості.

54

Освіту розглядають як простір, «повітря» особистості, основний процес і алгоритм її самоздійснення. Водночас і освіта розуміється як акт комунікації зі світом, своєрідного відкриття, результат діяльності.

Можна стверджувати, що будучи засобом розгортання суб’єктності людини, задаючи матеріал та інструменти побудови життя як процесу самотворення, культура неодмінно містить у собі її продукти. Розгортання й утвердження особистісного «Я» в світі, самореалізація, відкриття власних особистісних здатностей, їхній розвиток – одна із засад особистісного буття, пошуків сенсу життя. Джерело всіх надбань культури – у здібностях людини, що історично сформувалися й виявляються в реальній дійсності, у конкретних соціально-історичних умовах. Бачення майбутнього, що міститься в індивідних інтенціях людини, через механізми культури актуалізується та реалізується.

У сучасному культурологічному дискурсі поширеним є тлумачення культури як сукупності вироблених знарядь, засобів, засобів і механізмів людської діяльності, як позабіологічного засобу адаптації, пристосування людини до навколишнього світу, як позагенетичної системи збереження й передавання інформації тощо. У подібних визначеннях закладено принципову відмінність культури від природи, розходження між якими є очевидним. Проте констатація лише цього розходження поглиблює дуалістичне уявлення про світ, розділяючи його на дві самостійні субстанції – природну й неприприродну, між якими може бути (але може і не бути) об’єднувального зв’язку. Межа між природою і культурою не абсолютна, а відносна; вона не протиставляє їх у деякій абстрактній протилежності, а розрізняє в межах більш широко визначеної єдності. На цьому нині активно наполягають дослідники культури, адже в рамках діяльності людини природа знаходить потенційно культурний зміст і значення, стає часткою культури, у той же час і культура поширює свй вплив на всі природні явища, якщо необхідною в цьому сенсі вважати людську діяльність.

У сучасних культурологічних дослідженнях існує два порівняно виражених підходи до розуміння культури: один – філософський – робить наголос на таких аспектах, як виробництво, розподіл, споживання культури і якості головної її риси розглядає створення цінностей , підкреслюючи динамічний характер культури як процесу розвитку сутнісних людських сил і можливостей у ході свідомої діяльності особистості; інший підхід – соціологічний – розуміє культуру як систему цінностей, норм, інститутів, тобто з погляду її предметної структури [1]. Учені зазначають, що для розуміння обставин самовизначення особистості в освітньому просторі доцільно синтезувати ці підходи, аналіз же ціннісної структури суспільства необхідно доповнити аналізом соціальних і антропологічних передумов культури як чинника особистісного розвитку.

Розвиток особистості як проблема теорії культури спричиняє перед філософами, соціологами, культурологами, психологами цілий комплекс питань, особливо стосовно поняття суб’єкта культури, адже не всяке походження людини в культурно-історичному процесі дозволяє говорити про неї як про суб’єкта культури. Характеризувати індивіда і цій якості можна лише тоді, коли він включається і культурно-історичний процес як особистість, як активна творча й духовна сила. Культура і цьому варіанті розглядається одночасно і як засіб розвитку людиною своїх творчих сил і можливостей у соціально значимих результатах діяльності. Кожен початок нетрадиційного типу культури, котрий характеризує зміну традицій, означає одержання разом із назвою всього комплексу соціальних навантажень. Професійна група перестає бути єдиною формою соціалізації особистості, наперед виходить мотивація індивідуальної дії. Системи соціальних оцінок при цьому не збігаються, їх опосередковує індивідуальна рефлексія, вибір, самоідентифікація.

Культура за таких обставин розвиває внутрішній світ, дозволяє людині творчо реагувати на соціальні вимоги, усвідомлювати їх моральний, політичний і естетичний зміст, приймати рішення й робити відповідальний вибір, оскільки саме лише соціальні вимоги не можуть повністю й вичерпно регулювати поведінку людини. Тому йдеться про символічний характер культури, при засвоюванні стереотипи дій, про особливий тим поведінки людини, про специфічні форма або види діяльності, що існуються у рамках освітнього простору. Таким чином, для індивіда-особистості характерним є два типи життєдіяльності – інстинктивно-біологічний та культурно-доцільний. Об’єктом змін у культурно-доцільному

55

типі є мислення, творчість людини, її саморозвиток. Поза культурою особистість не існує, а освітній простір є тип складно організованим посередником між індивідом і культурою, який опосередковує людську діяльність та сприяє зовнішній реалізації її творчих спроможностей (Е. Фромм), ускладнює та розвиває усвідомлення нею змісту й призначення смислів і символів – «опредмечує» їх (Г. Гегель). Як складна ієрархічна система, компонентами котрої слугують різні види педагогічної практики (О. Бондаревська), освітній простір забезпечує ідентифікацію особистості з певною культурою та можливості взаємодії її світогляду, ціннісних орієнтацій, життєвої позиції і способів діяльності.

Список використаних джерел 1. Зелюк В.В. Особистість в освіті: парадигма культури : монографія / А.В. Зелюк, В.

Ф. Моргун, Т. А. Устименко. – Полтава : ТОВ «АСМІ», 2011. – с. 212 2. Тейлор. Э. Б. Первобытная культура / Э. Б. Тейлор. – М.: Издательство

политической литературы, 2003. – с. 437

Сич Т. О., ст., гр. АТ-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к. філос. н., доц. Сичевська-Возняк О.М.

ЖИТТЄТВОРЧІСТЬ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ: ПРОБЛЕМА СВОБОДИ

Італійський філософ-гуманіст Джованні Піко делла Мірандола у промові про гідність

людини так сформулював думку, що стала своєрідним кредо ренесансного світорозуміння. Коли Бог-творець створив за законами мудрості світ, він зажадав, аби був хтось, хто б оцінив сенс такої великої роботи, любив її красу, захоплювався її розмахом. Проте не було нічого потрібного ні в прообразах, звідкіля Творець витворив би нових нащадків, ні в коморах, що він подарував би у спадок новому творінню, ані в лавах небосхилу, де воссідав сам споглядач Всесвіту. Все вже було завершене, все розподілене щодо вищої, середньої чи нижчої сфери. І ось, створивши людину, Бог вирішив, аби той, кому він не зміг дати нічого власного, мав спільним з іншими все, що було властиве окремим творінням. Зупинився. Поставивши її в центр світу, Бог сказав: «Не даємо ми тобі, о Адаме, ні власного місця, ні певної подоби, ні особливого обов’язку, аби й місце, й подобу, й обов’язок мав ти за власним бажанням, згідно зі своєю волею й власним рішенням. Подоба інших творінь визначена в межах установлених нами законів. Ти ж, не скутий ніякими межами, визначиш свою подобу за власним рішенням, на волю якого я тебе полишаю. Я ставлю тебе в центрі світу, щоб звідти тобі було зручніше оглядати все, що є у світі. Я не зробив тебе ні небесним, ані земним, ні смертним, ані безсмертним, аби ти сам, свободний та славний майстер, сформував себе за подобою, якій віддаєш перевагу. Ти можеш переродитись у нижчі, нерозумні істоти, але можеш за велінням власної душі переродитися й у вищі, божественні».У людей, які народжуються, Бог вклав зародки найрозмаїтішого життя, й залежно від того, як кожен про них дбає, вони виростуть і дадуть в ньому свої плоди. А «за плодами їх – пізнаєте їх»...Через кілька століть багато в чому аналогічну думку доведе до межі атеїстичного радикалізму французький екзистенціаліст Ж П. Сартр. І радикалізм цей пов’язаний не з тим, є Бог чи ні, зазначав філософ, а з тим, що в будь-якому разі людина все одно «приречена» на свободу. Оскільки ж людина – то є «існування, яке передує сутності», вона спочатку з’являється у світі й лише згодом визначається. Людина є те, що вона з себе робить, отже, передусім – проект, який переживається суб’єктивно. Вона не сама себе створила, і все-таки свободна, тому що, одного разу закинута у світ, відповідає за все, що чинить. Живучи власним життям, людина сама творить свою подобу, вибирає себе, а вибираючи – творить всезагальне, вселюдське.

Прагнучи свободи, вона пересвідчується, що її свобода цілковито залежить від свободи інших людей і що свобода інших залежить від її свободи. Людина, далі, існує у світі, спілкується з ним, отже, перебуває постійно «поза собою», виходить за власні межі.

56

Виходячи за власні межі й «уловлюючи» у зв’язку з таким подоланням самої себе певні об’єкти, людина перебуває повсякчас у серцевині, в центрі цього виходу за власні межі. Двома десятиліттями раніше суперечливість людського становища у світі привернула увагу засновників філософії антропології як самостійної дослідницької галузі. Вони акцентують на тому, що людина живе «з центру». Проте на відміну від тварин людина «відає» про цей центр і тим самим переступає його, дистанціюється від нього. Не перестаючи бути самою собою, вона існує водночас «поза собою» . Така «екс-центричність» становить головну характеристику людського буття. Вона ж зумовлює неусталеність людини, «утопічність» її місцеперебування у світі та інші риси, які розкриваються в діяльності людини як культуротворчої істоти (Г. Плеснер). Означена суперечливість людського способу буття повсякчас набуває драматичного, а то й трагічного вигляду. З одного боку, «становлення людини» корелятивне «становленню Бога»: у мить, коли людина усвідомлює світ і себе саму, коли виникає відкрита щодо світу поведінка й невгамовна пристрасть до безмежного просування у відкриту світові сферу, – людина вкрай потребує якось укорінити свій центр потойбіч світу, ядро її буття стає ексцентричним світові, і це схиляє людину до визнання Бога. Водночас у «Щаблях органічного в людині» Г. Плеснера зауважено, що саме ця ексцентричність місцеперебування провокує людину ставити під сумнів і божественне існування, й підвалини цього світу та його єдність. Дайте людині онтологічний доказ буття Бога – вона, за законом власної природи, випробує всі засоби, аби той доказ зруйнувати! Людина обдарована свободою, зловживає нею – і не може знести того зловживання, шукає прихистку від самої себе. Щось, мабуть, є таке в людській природі, якщо і в XV, і в XX ст. висловлено такі схожі міркування. І це попри те, що між цими міркуваннями людство зазнало чимало, і чи не насамперед випробувалася на міцність ідея самотворення людини. Випробовується вона й сьогодні. Буде випробовуватися, мабуть, і надалі. В одному можна не мати сумніву: людство щоразу повертатиметься до неї, насичуючи її різним, часом надто різним, змістом. Отже, самотворча природа людського способу буття полягає, мабуть, ще й у тому, що самотворчість є досить різною за своїми виявами, своєю спрямованістю, мотивами тощо. Дещо про ці метаморфози самотворення людського йтиметься в даній темі. Коли заходить мова про особливості людського способу буття, наголошують передусім на його креативній специфіці. Остання пов’язана з тим, що людському способові буття притаманна особлива детермінація поведінки істот, що його уособлюють: детермінація майбутнім. Саме тому найхарактернішою ознакою людини є історичність – здатність поєднувати у власнім існуванні всі три виміри часовості: минуле, сучасне та майбутнє, здатність усвідомлювати плинність власного існування як перебіг згаданих вимірів, дбаючи про «зв’язок часів» цього існування, а відтак – співвідносячи його історичність із перебігом подій у всьому довколишньому світі. Зазначену обставину не без підстав розглядають як таку, що докорінно вирізняє людський спосіб буття з-поміж будь-яких інших виявів буття. Ця відмінність пов’язана зі специфічним статусом умов людського існування – вони не стільки наявні на початку людського існування, скільки мають іще бути. Справді, чи то через вигнання людини з раю після її гріхопадіння, чи внаслідок історичної еволюції долюдських форм буття ця істота з перших своїх кроків на Землі постала перед найнагальнішою потребою – витворювати умови власного існування, які, у свою чергу, мають бути вироблені наступним історичним розвитком.

Людина – це той, хто може сказати «ні», одвічний протестант супроти всякої «тільки дійсності», одвічний Фауст, що прагне здолати межі свого «тут-та-тепер-так-буття», в тому числі й наявну дійсність власного Я? Світові наявного буття людина протиставляє світ буття уявного, належного, бажаного нею.Здатність до такої «двоїстості» світу чи не найхарактерніша ознака людської свідомості. Адже людське існування – це існування істоти, якій передусім притаманне певне ставлення до буття. Усвідомлення спрямоване, врешті-решт, не на якісь фрагментарні вияви такого ставлення, а на саму його можливість. Саме можливість ставлення людини до буття, або, як ще кажуть філософи, можливість світовідношення, є виявом свободи як визначального принципу власне людського способу буття. Цим зумовлене людське Я, що стає центром людського світовідношення. Одна з найвідмітніших властивостей Я – усвідомлення власної спрямованості, власного призначення. Таке усвідомлення здійснюється завдяки постійному самоспіввіднесенню Я з

57

довколишнім світом. Так виникають наші, людські характеристики світу. Єдність Я, яка дає змогу здолати розузгодженість поведінкових актів людини, зумовлює єдність світу, позаяк приводить до організації його відповідно до наявних засобів і знарядь реалізації Я. Отже, світопорядок – це передусім проект, котрий стосується використання предметів як знарядь, необхідних для здійснення людського завдання. Якщо людина не в змозі конституювати себе як єдність, свободну для здійснення завдання, то й світ не конституюється як єдність об’єктивних детермінант: знарядь або ж предметів. Отже, те, що ми сприймаємо як світопорядок, є явищем доволі антропоморфним або ж людиномірним. Принаймні, ми ніколи не можемо з певністю твердити, нібито особливості буття всесвіту вичерпуються нашими уявленнями про світопорядок, хоч би якими розвиненими вони були!

Список використаних джерел 1. Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін.; за

ред. В.І.Ярошовця. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. – 774 с.

Скаржинець Н. П., ст. гр. ЕОС – 32

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

ЕРІХ ФРОММ І ЙОГО ФІЛОСОФІЯ ЛЮБОВІ

Питання любові завжди цікавило людину. Що ж є любов, чому вона займає настільки

важливе місце у нашому житті, які є види любові, причини та наслідки для окремої особистості та суспільства в цілому – це питання, на які в своїй праці «Мистецтво любити» дав нам певні відповіді видатний німецько-американський філософ Е. Фромм. Недаремно його називають філософом кохання.

У кожного любов різна, кожен по різному її відчуває. Ми всі прагнемо любові, дивимося фільми про любов, слухаємо пісні про кохання, читаємо любовні романи та вірші про кохання. Але не в кожного виходить відчути на собі це почуття. Можливо, є якісь прийоми, щоб кохати і бути коханим? Чи любити можуть тільки обрані? Тому постає питання: «Любов – це мистецтво чи ні?» [4, с.48].

У передумові книги Е.Фромм поперджає, що любов, як і його книга, не передбачає інструкцій. «Любов не сентиментальне відчуття, яке може відчути кожний». Для цього необхідно мати знання та докласти зусиль.

Більшість людей вважають, що любов – це випадковість. Тому що для багатьох «проблема любові полягає лише в тому, щоб бути коханим, та не в тому, щоб кохати, давати свою любов, тобто вміти любити» [2, с.17]. За філософією Е.Фромма, кожна людина хоче відчути любов, хоче бути коханою і любимою, але не завжди ми готові віддавати любов.

Е.Фромм поділяє любов на : Братську любов – це любов до всіх людей, яка полягає у турботі, відповідальності,

готовності допомогти при потребі, повазі, турботі. Батьківська (материнська) любов – це любов до безпорадного, що включає в себе

турботу про дитину, забезпечення її потреб, відповідальність за її життя, бажання захистити від небезпек.

Еротична любов – це любов рівних, пристрасне бажання повного злиття, поєднання з однією людиною.

Любов до себе – прагнення до саморозвитку, самоствердження та власного щастя. Любов до Бога – полягає в тому, щоб ми виконували його заповіді [3, с.43]. Всі ці види любові взаємопов`язані, наприклад: ми повинні любити ближнього свого

як самого себе, а отже братської любові не може існувати без любові до самого себе. Тому для того щоб відчути справжнє кохання необхідно навчитися любити братів своїх, батьків, Бога і самого себе [1, с.12].

58

З точки зору практики, до мистецтва любити необхідно підходити з розумом та об’єктивно, завжди бути мужнім, чесним, справедливим. Необхідно любити не тільки рідних і близьких, але і увесь світ та самого себе. Потрібно мати у собі віру, віру не тільки у Бога, але і у оточуючуючих та себе. Неприємності та труднощі і печалі сприймати як виклик, який потрібно прийняти і відповісти на нього, для того, щоб стати сильнішим, а не як несправедливе покарання, якого ми не заслуговуємо.

Якщо прислуховуватися до порад, які дає нам у своїй книзі «мистецтво любити» Е.Фромм, та завжди робити так, як відчуває наше серце, то можна бути впевненим, що в нашій душі обов’язково зажевріє іскорка кохання.

Список використаних джерел 1. Фромм, Эрих. Искусство любви: исследование природы любви. Вып.1 : пер. с англ.

/ Эрих Фромм ; Пер. Л. А. Чернышева ; Э. М. Телятникова . – Москва : Знание, 1990 . – 64 с. – (Новое в жизни, науке, технике ; 8 . Философия и жизнь) .

Троць В. Я., ст. гр. БДНм-51

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

ОЦІНКА РОЛІ ІНТУЇЦІЇ В РІЗНИХ ОБЛАСТЯХ ЗНАНЬ Інтуїція може виявитися найбільш недооціненим джерелом знань в нашому житті.

Природна інтуїція є вродженою і найчастіше неточною. Скільки разів ви намагались оцінити людину по першому погляді в залежнсті від наших стереотипів і помилялись? Це наша природна інтуїція. Набута інтуїція має зовсім інший характер. Вона набувається за рахунок спостереження над обєктом, праці з ним і набутих знань. Галузі знань, відносяться до інтуїції по-різному:

В матемaтицi можнa було б подумaти, що iнтуїцiя вiдiгрaє незнaчну роль при спробі розкрити істину, оскільки мaтемaтикa будується нa законах і теоріях винайдених до нас. І оскільки існує тiльки однa прaвильнa вiдповiдь, то для інтуїції не залишається місця. Однaк при вирiшеннi зaвдaння, яке може бути вирішеним за допомогою багатьох варіантів, інтуїція відіграє значну роль і можк підказати найкращий із них. Тому, iнтуїцiя вiдiгрaє певну роль і в мaтемaтицi.

Природознaвство використовує емпiричний метод, який для отримання фактів опирається на сприйняття. Однaк, наскільки сприйняття є нaспрaвдi точними? Наше сприйняття навколишнього середовища схильне до готових стереотипів, ілюзій та впливу на нас зовнішніх факторів. Проте, щоб нaблизитися до «iстини» нaшa iнтуїцiя реально дивиться на світ, не використовуючи призму соціуму.

Нaйбiльшi нaуковi вiдкриття всiх чaсiв виявленi iнтуїцiєю. Починаючи від Aрхiмедової «Еврики» тa яблукa Ньютонa. Iнтуїцiя використовує індуктивну логіку. І ми використовуємо наш попередній досвід, щоб передбaчити, що стaнеться в мaйбутньому.

В iсторiї, iнтуїцiя оцiнюється по-рiзному. Для систематичності історії історики використовують треновану інтуїцію. Iсторик, якому предстaвлено величезна кількість фактів і данних повинен використовувaти iнтуїцiю, щоб вибрaти тiльки тi, якi ввaжaються нaйбiльш нaдiйними. Однaк, ця iнтуїцiя обумовленa тaкож упередженiстю i культурним виховaнням. Підсвiдомо нaшa iнтуїцiя виявляється у мовi на якій написана історія.

У мистецтвi, iнтуїцiя прaцює в aбстрaктнiй мaнерi. Саме наша iнтуїцiя змушує нас розрізняти що є витвiр мистецтвa, a що нi. Люди будуть слiдувaти своїй iнтуїцiї, щоб вiдхилитися вiд комплементaрної теорiї кольору, якщо у них є достaтньо iнтуїцiї. Мистецтво обертaється нaвколо порушення зaконiв. Тому iнтуїцiя необхiднa для iнтерпритaцiї творів мистецтвa. Хiбa це не iнтуїцiя, якa змушує нaс aсоцiювaти певнi обрaзи з певними почуттями пiд впливом влaсного досвiду? Є прaвилa в цiй гaлузi, завдяки яким композиція буде

59

виглядaти крaще, якщо вонa збiгaється з «золотою пропорцією», яка закладена в нашій свідомості і часто визначається інтуїтивно.

В етицi ми робимо узaгaльнення, що є прaвильним i непрaвильним. У реальності фaктори, від яких залежать моральні судження є незліченими, i є певнi ситуaцiї, якi не можна «судити» просто керуючись загальними правилами, тут потрібна нaша iнтуїцiя. Люди поклaдaються нa iнтуїцiю, щоб судити про те,чи є рiшення морaльним чи нi, нaвiть якщо це вже є незаконним.

Як ми знaємо, що природнa iнтуїцiя не є впливом виховaння? Саме виховання наших батьків та соціум вкладає в нас базове розуміння про світ, систему стереотипів і в майбутньому впливає на нашу свідомісь і інтуїцію. Тому наша інтуїція простою збіркою всіх наших попередніх досвідів, що дозволяє нам використувати їх в різних ситуаціях.

Можнa вiрити в те, що немaє тaкого поняття, як iнтуїцiя. Iнтуїцiя – це тiльки індуктивнa логiкa, поєднання унiкaльних переживaнь, яка викликає розум як нa пiдсвiдомому так i на свiдомому рiвні. Ми нaзивaємо це iнтуїцiєю, тому що наука не може пояснити ті зв’язки, які наш мозок створює спонтанно. Через це, iнтуїцiя може виявитися способом отримaння цiнної iнформaцiї. У фiзицi квaнтовa теорiя кидaє виклик iнтуїцiї, роблячи з цього вaжко зрозумiлу концепцiю. Однaк зaвжди є сумнiви, що квaнтовa теорiя не є «iстинною». Вiдповiдно до теорiї Кунa, можливо, нaстaне чaс, коли квантова теорія буде спростовaна за допомогою однiєї пaрaдигми i нaшa iнтуїцiя доведе цю прaвильнiсть. Просто через те, що немaє нiякого нaукового пояснення i нaш «розум» протистоїть iнтуїцiї, не можна стверджувати, що вонa не є реaльним способом отримaти цiннi знaння.

Тому iнтуїцiя вiдiгрaє вaжливу роль у всiх облaстях знaнь. Aле ми не повиннi iдеaлiзувaти i переоцiнювaти обидвa типи iнтуїцiї. Без нaлежних знaнь інтуїнія не може бути основинм джерелом інформації.

Список використаних джерел 1. Richard Van de Lagemaat. Theory of Knowledge / Richard van de Lagemaat. -

Philadelphia: 2005. – p.56-62. 2. Parker J. The complete book of dreams / Julia & Derek Parker. - Ringwood, Vic. :

Viking, 1995. - 208 p. : ill . – 102 p. 3. Williams, E. A Streetcar Named Desire And Other Plays / Williams, E. Browne, Robert

Bray. – Penguin Books, 2000. – С. 250-256. 4. James F. Perry. The Dream Hypothesis, Transitions, and the Very Idea of Humanity

[Електронний ресурс] . – Режим доступу http://www.bu.edu/wcp/Papers/Teac/TeacPerr.htm

Шумік Б. В., ст. гр. АТ – 11

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к. філос. н., доц. Сичевська-Возняк О.М.

ПРОБЛЕМИ КУЛЬТУРНО-ЕТИЧНОГО ПЕСИМІЗМУ В СУЧАСНІЙ КУЛЬТУРІ Сьогодні, як і у всі історичні періоди, чуємо від старшого покоління, що людина,

інтелігентна, духовна повинна бути незадоволена сучасною культурою, в іншому разі сумнівною стає її власна претензія на високий культурний рівень.

Незадоволені, як правило, говорять про те, що сучасна культура жорстока, негуманна, бездуховна і т.п. При цьому посилаються для порівняння на «високі» культури минулого. Але чи справді є підстави для оцінки такого порівняння не на користь сучасної культури?

Дослідження показало, що критичне ставлення до сучасності було характерним для людства протягом усього його існування. Вже в міфах, які відбивали уявлення тогочасних людей про історичний процес, найкращі, «золоті» часи людства, як правило відносилися в минуле. Представники фактично всіх прадавніх культур були переконані, що в «їхній» час люди і, відповідно, життя стали гіршими, ніж були колись. Причому йшлося про

60

«погіршення» людської природи та життя як протягом значних відрізків часу, від епохи до епохи, так і протягом індивідуального людського життя.

Що ж є причиною такого явища як культурно-естетичний песимізм? Значна частина людей старшого віку завжди була і буде схильна вважати, що

«колись», тобто за часів їхньої молодості, люди були кращими (більш порядними, працелюбними, добрими тощо), мистецтво ліпшим, розваги пристойнішими і т.д.

Проте, таке досить поширене негативне у віковому плані світосприйняття, пояснюється здебільше суб’єктивними чинниками. Ми знаємо, що на суто психологічному рівні багатьма людьми категорії людської молодості і старості сприймаються як позитивні (молодість) і негативні (старість).

Вікові зміни світосприйняття не є єдиною причиною негативних оцінок культурної сучасності. Таку ж думку нерідко поділяють і молоді люди. Основною причиною тут, як правило, виступає незадоволеність власним життям, поєднана з необ’єктивним, ідеалізованим сприйняттям далекого і (або) близького історичного минулого. Жодна сучасна людина, тобто людина, яка живе тепер, ніколи не жила в минулому, давнішому за роки її дитинства. Тож про більш далеке минуле має не скільки факти, скільки їх інтерпретацію.

Більшість з ас, починаючи з дитячих років, формують образи минулих історичних епох та часів навіть і тепер не тільки зі шкільних підручників, а з висловлених іншими, насамперед старшими, людьми думок і, в плані нібито індивідуального досвіду, з художніх творів історичного жанру – колись билин і сказань, тепер здебільше літератури та кінематографа.

Загальновідомо, що сучасні література і кінематограф (як колись історичні билини та сказання) привертають увагу читачів і глядачів цікавими сюжетними колізіями та образами героїв з непересічною долею, яскравими почуттями, а що стосується майже обов’язкових позитивних героїв – то і благородними вчинками та нерідко прекрасною зовнішністю знаменитих акторів. За таких обставин читач або глядач знаходить в історичному творі людей і світ, що значно цікавіші, ніж ті, що оточують його в реальному житті. Художня ілюзія реально формує образ історичного світу, минулого культурного часу більш привабливим порівняно з повсякденною сучасністю, що оточує людину. Створюється помилкове враження, що «колись» люди були більш цікавими, сміливими, щирими, благородними, чуттєвими, а в житті було більше краси, досконалості, відданості, вірності, шляхетності, кохання, благородства і т.д.

Сучасна людина не має змоги реально пережити повсякденність того часу і тієї або іншої культури, оскільки ж досвіду тогочасної реальної повсякденності сучасна людина не має, то життєвий досвід тут заступається досвідом художнім, образним. Вона отримує тільки художньо надуманий і значною мірою штучно «прикрашений» образ минулої культури, який нібито перевершує сьогоднішню повсякденність.

Коли ми говоримо про минулі історичні епохи ми мимовільно вибираємо щось найкраще. Насправді ж, минуле і сучасність, завжди складались і в повсякденності. І ця реальна повсякденність минулих епох була нічим не кращою з точки зору моральних, етичних, естетичних, інтелектуальних та ін., звичок, потреб сучасної людини.

Однією з проблем сучасності є комп’ютерна залежність. Сучасні діти розважаються комп’ютерними іграми, агресивним характером сюжетів яких дуже часто бувають незадоволені їхні батьки, тоді як у середньовіччі батьки традиційно ходили разом зі своїми дітьми на міську площу, щоб подивитися на спалення живцем відьом та єретиків, четвертування та інші подібні розважальні видовища того часу.

Дуже актуальним в сучасному суспільстві є твердження, що нібито сучасні кінофільми, комп’ютерні ігри та деякі інші артефакти сучасної культури формують у підлітках жорстокість, прагнення до насильства. Насправді ж нові явища культури не створили ніякої нової проблеми, адже насильство, в тому числі і в середовищі підлітків, існувало завжди, навіть й за тих часів коли ще не було ані кінематографа, ані телебачення, ані комп’ютера.

Якщо порівнювати проблеми духовності, то слід погодитися, що протягом минулих століть основні маси людей вели досить виснажливу боротьбу за фізичне існування і не могли мати дозвілля та достатнього рівня освіти для засвоєння і творення глибоких духовних

61

ідей. Натомість сучасний селянин або робітник з його обов’язковою, гарантованою в сучасній культурі освітою, набагато кращими умовами праці та побуту, доступом до сучасних інформаційних технологій має значно більше можливостей для формування власного духовного простору.

Отже, слід зауважити, що критичні відгуки мислителів відносно процесів, що відбуваються в сучасності, не завжди мають метою доведення негативних якостей сучасності порівняно з традиційними культурними формами.

Проте марно думати, що зменшення певних негативних чинників у культурі поступово приведе до настання епохи тотального щастя і благополуччя. Йдеться скоріше про те, що старі традиційні проблеми з часом вирішуються, але їх місце заступають нові. Адже, як зазначав Тойнбі, відсутність викликів означала б відсутність стимулів для росту і розвитку.

Список використаних джерел 1. Бердяев Н. А. Самопознание. – М., Книга, 1991. – с. 310. 2. Матвєєва Л. Л. Культурологія. – К.: Либідь, 2005 . – с. 171 – 212, 360 – 370. 3. Хейзінга Й. Homo ludens. – К.: Основи, 1994. – с. 209 – 210.

Яновець А. В., ст. гр. ЕЕ-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ЦИВІЛІЗАЦІЯ» У КОНТЕКСТІ

СВІТОСИСТЕМНОГО ПІДХОДУ

Слово цивілізація від самого початку мало декілька значень. Також ведуться дискусії хто саме увів даний термін. Спробу встановити час появи терміна одним з перших зробив французький історик Люсьєн Февр. У своїй роботі «Цивілізація: еволюція слова та групи ідей» науковець дійшов висновку, що вперше термін у друкованому вигляді з’являється в роботі «Давність, викрита у своїх звичаях» (1766) французького інженера Буланже: «Коли дикий народ стає цивілізованим, ні в якому разі не слід вважати акт цивілізацій закінченим після того, як народу дано чіткі та незаперечні закони: потрібно, щоб він ставився до даного йому законодавства як до триваючої цивілізації» [1]

Однак ця книга побачила світ уже після смерті автора і до того ж не в первісному варіанті, а вже з істотною коректурою, внесеною бароном Гольбахом . Авторство Гольбаха здається Февру ще імовірнішим у світлі того, що Буланже у своїй роботі згадав термін один раз, в той час як Гольбах неодноразово використовував поняття «цивілізація», «цивілізувати», «цивілізований» у своїх роботах «Система суспільства» і «Система природи». З того часу термін входить у науковий обіг, а 1798 року він вперше потрапляє в «Словник Академії» [1].

Швейцарський історик культури Жан Старобінський у своєму дослідженні не згадує ані Буланже, ані Гольбаха. На його думку, авторство терміна «цивілізація» належить маркізу Мірабо і його праці «Друг людства» (1757) [2].

Як показав Л.Февр, в Англії спочатку – «to civilize» / «civilized» як вихідні слова, потім – «цивілізація» як термін юридичної процедури (з початку XVIII ст.). І вже значно пізніше термін «цивілізація» набуває у Англії соціально-історичного змісту. Тексти як франко- так і англомовних авторів свідчать про домінування на перших етапах формування, використання та поступового поширення «процесуальної» інтерпретації слова «цивілізація». У Адама Фергюсона, який в англомовній літературі вжив, імовірно, це слово першим, цивілізація – це насамперед процес, а не стан. У нього йдеться про рух від варварства до цивілізації, про щаблі цивілізації, про оцінку ступеня ґречності й цивілізації тощо.

62

Що можна стверджувати однозначно, так це те, що цивілізація є однією зі стадій суспільного розвитку. Для цивілізації як стадії суспільного розвитку характерне виділення соціуму з природи і виникнення протиріч між природними і штучними факторами розвитку суспільства. На даному етапі прогресує раціоналізація мислення. Для цього етапу розвитку характерне переважання штучних продуктивних сил над природними[5]. Таке визначення є подібним однак не еквівалентним значенню яке випливає з формаційного підходу запровадженого Карлом Марксом.

Як саме це наблизить нас до означення даного терміну в заданому контексті? Сам світосистемний підхіл продовжує традиції історичного матеріалізму Карла Маркса. Отож щоб уникнути суперечностей варто спиратись саме на його вчення при дослідженні даного слова. Сам підхід є альтернативою цивілізаційному підходу і в його логіку не вписуються проблеми людства, психічний стан людини, культура, побут и т.д.. Видно, що суперечності виникають одразу, тому необхідно коротко доповнити даний підхід. Можна вважати, що визначені Марксом п’ять суспільно-економічних формацій і визначають цивілізацію як період розвитку та становлення суспільства лише з поправками та доповненнями, що стосуються окремих соціальних груп (народів, націй, етносів). Цей факт, а також те, що у ХІХ столітті європейські історики, отримавши перші відомості про східні суспільства, дійшли висновку, що між суспільствами, які перебувають на стадії цивілізації, можуть існувати якісні відмінності, дозволяє нам говорити не про одну цівілізацію, а про кілька цівілізацій.

Часто слово «цивілізація» вживається по відношенню до людства вцілому. Втім уявлення про культурні відмінності між європейською та неєвропейськими культурами з’явилися ще раніше: наприклад, російський дослідник І. М. Іонов трактує заяви італійського філософа Джамбатісти Віко (1668–1744) про те, що «імператор китайський надзвичайно культурний», як зародок уявлень про існування особливої китайської цивілізації, а значить, і про ймовірну множинність цивілізацій.

Врахувавши множинність цивілізацій і світосистемний підхід, який передбачає інтеррегіональний та транснаціональний розподіл праці та розділяє світ на країни центру, країни напівпериферії та країни периферії, візьмемо спільні риси які мають локальні цивілізації за формаційним підходом екстраполюємо їх на термін «цивілізація» у контексті світосистемного підходу. Так ми визначимо основні риси що характеризують цивілізацію в вище згаданому контексті.

Отож спільним є сам факт диференційованого поділу розвитку соціальних груп на періоди (лади). Також спільним для всіх є первинний лад визначений Карлом Марксом: примітивні снаряддя праці, збиральництво, полювання, рибалка. Третьою характерною спільною рисою є покращення якості життя та його тривалості с кожним наступним періодом. Варто відзначити що для того щоб локальна цивілізація змогла існувати і не зколапсувала, необхідне виникнення та розвиток ноосфери. Така подія буде ключовою в етапі розвитку локальної цивілізації, коли вона відбудеться через, що сам «лад» її буде визначатись через неї. Як наслідок появляється ще один етап еволюції цивізації який є обов’язковим.

Зазначивши характерні етапи та загальні тенденції розвитку соціальних груп ми можемо дати визначення терміну «цивілізація» в необхідному нам контексті. Цивілізація у контексті світосистемного підходу – це стадія суспільного розвитку яка починається з первинного ладу, далі розділяється на локальні цивілізації особливості яких визначаються географічними факторами, взаємодією з сусідніми цивілізаціями та економічно-політичними флунктуаціями (революції, локальні конфлікти, заколоти, кризи як економічні так і політичні). Тоді слідує стадія становлення ноосфери. Кожна стадія характеризується покращенням умов проживання та збільшенням тривалості життя у жителів країн центру та напівпериферії. Які змінюються з часом (на певний період часу деякі країни ставали гегемоніями; впродовж останніх декількох століть, впродовж яких світ-система розширилась географічно та стала сильнішою економічно, цей статус переходив від Нідерландів до Великої Британії, а в останній час – до Сполучених Штатів). Такі умови забезпечують рівномірний розвиток усіх держав на великих проміжках часу.

63

Список використаних джерел Бенвенист Э. Глава XXXI. Цивилизация. К истории слова // Общая лингвистика. –

М. : URSS, 2010. Февр Л. Цивилизация: эволюция слова и группы идей // Бои за историю / Февр,

Люсьен, Бобович, А. А., Гуревич, А. Я., АН СССР. – М. : Наука, 1991. – С. 239-281. – 629 с. — (Памятники исторической мысли).

Цивілізація : історія поняття [Електроний ресурс]. – Режим доступу http://um.co.ua/10/10-16/10-160748.html

Ящук Ю. Ф., ст. гр. БДНм-53

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ф.н., доц. Сільвестрва О. Ю.

ОСОБЛИВОСТІ ФІЛОСОФСЬКОГО ПІЗНАННЯ СВІТУ

У розмаїтті оточуючого людину світі філософське мислення, як правило, шукає

спільне, притаманне кожній конкретній формі дійсності. Це загальне, що об’єднує світ в цілісність, нескінченно мале, а отже, в такій інтерпретації предмет філософії нескінченно вузький. Очевидно, що філософія як наука про загальну складову матеріальних утворень при уявній логіці виявляє непереборні труднощі в обґрунтуванні головної тези розуміння сутності буття, від якого непомітно відмовилися багато точних наук і на якому продовжує наполягати наука фундаментальна – про єдність і цілісність світобудови. Нескінченно мала всезагальна складова буття виключає єдність і цілісність природи. Світ стає хаосом, впорядкування якого можливе тільки суб’єктивним його фрагментуванням за допомогою стурбованої практикою свідомості. Мислення, що пізнає, виходячи з людських потреб, створює локальні природні автономії і освоює їх, виявляючи необхідну для свого функціонування і цілком об’єктивну для кінцевих утворень цілісність і системність. Така позиція дозволяє подолати багато логічних труднощів, крім тієї, що загальну основу буття становить щось нескінченно мале, до того ж наділене реальністю. Мало того, пошук загальної універсальної сутності природи, її першопричин і першоджерел суперечить сучасним концепціям природних наук, ігноруючи які філософ зраджує індуктивному руху думки на користь релігійно-теологічної дедукції.

Відома й інша філософська позиція, відповідно до якої всі області природи і суспільства потрапляють у сферу інтересів філософа, а, значить, предмет філософії нескінченно широкий. Не дивлячись на уявну невизначеність подібної інтерпретації предмету науки, можливості, що відкриваються для безпідставних ідеологічних і світоглядних міркувань, ризик перетворення філософської науки в легковажну публіцистику, головне надбання широкого розуміння предмету філософії очевидне – зближення філософської і природничо-наукової думки, повернення філософів в лоно індуктивного мислення.

Філософську науку якісно відрізняє від теології і релігійної науки метод пізнання світобудови – діалектика, що склався віковими зусиллями людства, відшліфований в XIX-XX ст. до вишуканості діалектичного матеріалізму. На жаль, до кінця XX століття діамат прийшов до жахливих висновків і піддався тотальному осуду. Захопивши владу в суспільстві, панівні групи стали гостро потребувати ідеологічного виправдання свого панування, яке розхитувалося діалектикою боротьби і єдністю протилежностей. З цієї причини розвиток наукової частини філософії, зосередженої в діалектичному методі, помітно загальмувався, а пошук шляхів подолання соціальних протиріч, принципово позначений марксизмом, переорієнтувався на суспільне примирення, засноване на терпимості. Тож не дивно, що настільки банальний утопічний орієнтир, не може запропонувати методу для єднання індивідів з протилежними інтересами.

64

Філософська наука, позбавлена діалектики, перетворюється в метафізику. Слід зазначити, всупереч негативному ореолу, створеному діаматом навколо останньої, метафізика здатна забезпечити нехай повільне, але поступальне пізнання сутності природи і суспільства, а отже, і відповідний розвиток наукової філософії. Тому звернення до метафізики потрібно розцінювати як тимчасовий і вимушений відступ до початкових рубежів філософської науки, що є меншим злом порівняно з поширеним на Заході зануренням в хаос наукового філософського дискурсу.

Немає сумнівів, що своїми успіхами наука багато в чому зобов’язана методу, яким розпоряджається, а сам метод не може бути універсальним продуктом і має створюватися предметом науки. В цьому відношенні сучасна філософія помітно відстала від природничих наук не тільки в осмислені окремих фактів, а й в узагальненому аналізі розвитку природи. Досягнення конкретних наук нав’язують філософії зміну власної вікової парадигми: перебудову мислення з пошуку всезагальної основи буття на осмислення сумарності світобудови. Дійсність як сума природних форм становить в сумарному підході предмет філософії та є сутністю буття.

Визнання сумарності природи як предмета філософії передбачає розробку відповідного предмету методу. Подібна діалектика давно почала складатися в надрах природничих наук. У масштабах космічного часу звичайні дії «додавання-віднімання» поступаються місцем більш складним процесам – «розширення – стиснення». У таких координатах «світ, що розширюється» тотожний поняттю «світ, що формується», де сутність є різноманітністю нових форм, що сприймаються свідомістю, в тому числі, і як зростаюча сума об’єктів. Проходить невизначений космічний час і з незрозумілих причин світ повертається до стадії «стиснення» і супутньої «стисненню» деформації: форми втрачають свої особливості, «перероджуються» і об’єкти зливаються в єдину субстанцію, щоб розпочати при деяких умовах новий цикл природного формування. Мабуть, форми життя відносяться до перехідного від «розширення» до «стиснення» періоду, коли різноманітність форм прояву природної сутності максимальна. Одначе тотальність і сувора циклічність такого мегапроцесу не очевидні. «Розширення» Всесвіту, яке визначається астрофізикою як «великий вибух» має, безсумнівно, локальний характер і супроводжується зворотними процесами «стиснення». «Розширення-стиснення», легко помітити, представляють собою відносні відхилення стану субстанції від деякого врівноваженого положення. Виявлення періодичного «дихання» Всесвіту готує грунт для нового осмислення філософського підходу до пізнання світу.

Список використаних джерел 1. Гьосле В. Трансцендентальна прагматика як фіхтеанство інтерсуб’єктивності / В.

Гьосле // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К. : Лібра, 1999. – 233 с.

2. Ермоленко А. Н. Этика ответственности и социальное бытие человека / А.Н. Ермоленко. – К. : Наук. думка, 1994. – 154 с.

3. Ведин И. Ф. Бытие человека: деятельность и смысл / Иван Федорович Ведин. – Рига : Зинатне, 1987. – 86 с.

65

Секція 2. Політологія Нові парадигми і актуальні напрямки досліджень у сучасній

політології

Orest Boichuk, doktorant Podkarpacki Uniwersytet Narodowy imienia Wasyla Stafanyka

Iryna Hryniuk, doktorant

Iwano-Frankiwski Narodowy Techniczny Uniwersytet Ropy Naftowej i Gazu

ETAPY HISTORYCZNE STOSUNKÓW POLSKO-UKRAIŃSKICH

W historii stosunków między tymi dwoma państwami można określić kilka etapów. Pierwszym etapem dwustronnych stosunków można określić w latach 1990-1992 latach. W

tym okresie były zrobione pierwsze kroki w kierunku zbliżenia obuch państw. W październiku 1990 roku było podpisano Porozumienie o zasadach głównych kierunków rozwoju stosunków ukraińsko-polskich. Koniecznym punktem w tym okresie można nazwać oficjalne ustanowienie stosunków dyplomatycznych.

Drugi etap, który się zaczyna od 1992 i trwa do końca 1995 roku. W trakcie tego czasu zostało otwarcie Ukrainy większemu kręgu elity politycznej Polski. W tym czasie, jak zostało napisano wyższe było podpisano podstawowy Traktat, który reguluje stosunki dwustronne polsko – ukraińskie.

Trzeci etap stosunków dwustronnych można wyodrębnić w latach 1995-1999. Ten czas charakteryzował się rozwojem bazy prawnej w stosunkach bilateralnych. [1, s. 34] W tym etapie stosunki polsko-ukraiński zeszły na nowy poziom. Odtąd zaczęły się stosunki na poziomie strategicznym. Chociaż ta kwestia jest sporną. Po prostu w polityce zagranicznej Ukrainy jeszcze nie określano tego pojęcia. Winnikiem tego stało, że w poprzednich latach było za dużo strategicznych partnerów Ukrainy.[2] Widzimy w tym jedną z możliwych przyczyn nie konsekwentności stosunków bilateralnych polsko-ukraińskich. Jak powiedział V. Czałyj Ukraina ma dzisiaj aż 20 partnerów strategicznych. [3]

Lata 1999-2004 można nazwać jako procesem formowania i wiedzy w elicie politycznej ukraińskiej roli Polski jako „Adwokata Ukrainy». W 1999 Polska stała członkiem NATO a w końcu tego etapu Polska, już jasne było zrozumiano, stanie członkiem UE.

W tym roku na łamach „Tygodnik powszechny» zaczęła się dyskusja o polityce wschodniej Polski. „Jeśli chcemy w przyszłości prowadzić skuteczną politykę wschodnią, która nie jest zaprzeczeniem przesłania paryskiej «Kultury» i zarazem nie stwarza poczucia rozgoryczenia i bezradności, to musimy określić nasze realne możliwości. A sukces na tym obszarze możemy osiągnąć tylko z Litwą», prowadząc aktywną politykę wobec tego kraju, dążącego do NATO i Unii Europejskiej. Natomiast możliwości Polski wobec Ukrainy i Białorusi są bardzo ograniczone» [4] – zostało napisano przez Sienkiewicza. Ta dyskusja pokazała, że wspólna współpraca polityczna ma dużo problemów, i trzeba przegląd tej polityki. Na obronę tej ówczesnej polityki wystąpiła B. Berdychowska i Cz. Miłoś.

Przykładem dla takiego może stać inicjatywa Polski według stworzenia koncepcji „Wschodniego wymiaru» w UE, w której byłoby zapisano koncepcję „stosunków specjalnych» [5] Ale ta inicjatywa nie otrzymała poparcia przez UE. [6, s. 116] W tych latach miały miejsce jeszcze dwa ważnych wydarzenia. 10 Lipca 2003 roku był przyjęty Wspólny protokół Parlamentu ukraińskiego i Sejmu RP z powodu 60 rocznicy tragedii na Wołyniu. W nim idzie mowa o haśle współpracy przyszłej, oprócz wydarzeń przeszłych. „Niech umiejętność przebaczyć będzie fundamentem dla lepszej przyszłości, dobrosąsiedztwa i towarzyszenia polsko-ukraińskiego» [7] Widzimy, że na pierwszy wzgląd, rzecz szła do porozumienia, mianowicie na poziomie najwyższym. Ale naprawdę te problemy zostały jeszcze do końca nierozkryte.

Kolejny etap i naszym zdaniem jeden z najważniejszych w historii stosunków polsko ukraińskich zaczyna się po wstąpieniu Polski do Unii Europejskiej i Rewolucji Pomarańczowej. Realizowana w poprzednich latach koncepcja strategicznego partnerstwa (Protokół od 1997),

66

wypracowana w okresie prezydentury Leonida Kuczmy i Aleksandra Kwaśniewskiego, musiała ulec modyfikacji z powodu wejścia Polski do Unii Europejskiej (2004) oraz zmian na stanowisku głowy państwa na Ukrainie i w Polsce (2005). Styl uprawiania polityki międzynarodowej nowych prezydentów obydwu państw, Lecha Kaczyńskiego i Wiktora Juszczenki, można uznać za romantyczny. Było to zauważalne na płaszczyźnie stosunków bilateralnych oraz międzynarodowej współpracy regionalnej. W tym czasie na ukraińskiej scenie politycznej zaszły istotne zmiany w wyniku „pomarańczowej rewolucji», w Polsce zaś rządy przejęła koalicja ugrupowań prawicowych.[8, s. 25] O wydarzeniach na Ukrainie, dołączeniu Polski do Unii Europejskiej, i związanych z nimi kolejne podejścia do dwustronnych relacji można powiedzieć następne. Wstąpienie Polski do Unii Europejskiej, pomarańczowa rewolucja na Ukrainie i towarzyszący jej spontaniczny oddolny ruch polskiej solidarności z ukraińską demokracją otworzyły nowy etap we wzajemnych stosunkach. W ostatnich latach, mimo intensywnych kontaktów rządowych i współpracy na poziomie inicjatyw obywatelskich, stosunkom polsko-ukraińskim towarzyszyła narastająca frustracja wynikająca z braku widocznych sukcesów. Obecnie należy wykorzystać nowe możliwości. Do nich można zaliczyć zarówno poważny kapitał polityczny, jaki Polska ma na Ukrainie, związany z naszym poparciem dla ukraińskich przemian, jak też instrumenty wynikające z naszego członkostwa w Unii. Po stronie ukraińskiej mamy wreszcie wiarygodnego partnera w postaci nowych władz w Kijowie. [9] Jak widzimy elita polityczna już twardo widziała swojego partnera i jego główne kierunki polityki zagranicznej. Ważną cechą w tym momencie została zainicjowana aktywizacja przez Polskę kierunku wschodniego w polityce UE. Idea wzmocnienia wschodniego kierunku polityki sąsiedztwa UE stała jednym z głównym kierunków polityki zagranicznej Polski. Polska wiedziała siebie w tym kierunku jako lider i inicjator. [10] „Ukraina jest naszym partnerem strategicznym. Jej przystąpienie do Unii leży w naszym długofalowym interesie, dlatego za każdym razem, gdy Polska będzie mogła Ukrainie pomóc i władze Kijowa będą sobie tego życzyły, takiego wsparcia udzielimy» [11, s. 11] Ten etap można określić jako „czas romantyzmu» w stosunkach dwustronnych. Ale polityka już wkrótce zmieniła się z przyjęciem do władzy w Kijowie W. Janukowycza. Od 2010 roku zaczyna się kolejny etap stosunków dwustronnych. Trwa on cztery lata do początku Rewolucji Godności.

Bibliografia 1. Чекаленко Л. Д. Зовнішня політика України: Підручник /Л. Д. Чекаленко. – К.:

Либідь, 2006. – 712 с. 2. «Стратегічне партнерство України». Аналітична записка.

http://www.niss.gov.ua/articles/600/ 3. Руслан Гарбар. Що таке стратегічне партнерство?

https://day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/shcho-take-strategichne-partnerstvo 4. Tygodnik powszechny Nr 52-53, 24-31 grudnia 2000

http://www.tygodnik.com.pl/numer/2685/index.html 5. Natalia Czorna. УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ

НАПРИКІНЦІ 80-Х РР. ХХ СТ. – 2010 Р.: СТОРІОГРАФІЧНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ 6. Жовква І. І. Стратегічне партнерство в Україні. Теорія і практика / І. І. Жовква /

За заг. ред. академіка НАН України, д.т.н. В. П. Горбуліна. – К.: ДП «НВЦ», «Євроатлантикінформ», 2006. – 156 с.

7. Про схвалення українсько-польської парламентської заяви у зв’язку з 60-ю річницею волинської трагедії. http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1085-15

8. Rocznik Instytutu Europy Środkowo-Wschodniej. http://www.iesw.lublin.pl/rocznik/pliki/Rocznik_2012-189.pdf

9. Stosunki polsko-ukraińskie po pomarańczowej rewolucji. http://www.batory.org.pl/upload/files/pdf/dyskusja.pdf

10. http://www.batory.org.pl/upload/files/pdf/dyskusja.pdf Киридон А. Україна – Польща: сучасний стан та перспективи узгодження зовнішньополітичних орієнтирів / Алла Киридон. http://kliomukolaiv.at.ua/prochutatu/IUg12132-Str3-9-40-.pdf

11. Informacja ministra spraw zagranicznych o założeniach polskiej polityki zagranicznej w 2008 r., sprawozdanie stenograficzne z 87. posiedzenia Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej.

67

Дорошенко І. А., аспірант кафедри менеджменту та маркетингу

Луцький національний технічний університет

СУЧАСНІ НАПРЯМКИ (ПАРАДИГМИ) ПОЛІТОЛОГІЇ

Сучасні політологи вивчають питання, що стосуються розподілу та передачі влади в

процесі прийняття рішень, ролі та системи управління, включаючи уряд і міжнародні організації, а також державну політику та політичну поведінку. Вони здійснюють оцінку конкретної політики чи управління шляхом аналізу багатьох факторів, в тому числі стабільності, справедливості, матеріального достатку, миру і рівня здоров’я. Деякі політологи, аналізуючи політику, прагнуть просувати позитивні дисертації (намагаються описати як йдуть справи, а не як повинно бути). Інші ж просувають свої наукові праці, шляхом винесення конкретних рекомендацій з питань політики.

Сучасна політична наука спирається на декілька основних підходів, або парадигм: традиційну (формально-юридичну), біхевіоріальну та постбіхевіоріальну однак ними не обмежується. Поняття «парадигма» у 20-х роках XX ст. ввів Т. Кун – американський історик науки і філософії (від (грец. парадигма: 1) приклад, зразок, строго наукова теорія; 2) вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем і їх вирішення, методів дослідження).

Традиційна парадигма сформувалася на переломі XIX–XX ст. на основі вивчення державних інститутів окремих країн. [1] Основні характеристики традиційних підходів:

- вони в значній мірі є нормативними; - наголошують на вивченні різних політичних структур; - намагаються пов’язати теорію і дослідження; - вважають, що дослідження в політичній науці не можуть бути науковими. Щоб звести до мінімуму недоліки традиційних підходів, почалися з’являтися

різноманітні нові підходи. Ці підходи розглядаються як «сучасні підходи» до вивчення політології, які багато мислителів розглядають як реакцію та протидію проти традиційних підходів. Ці підходи в основному пов’язані з науковим вивченням політики, що повністю суперечить традиційним підходам.

Характеристики сучасних підходів: - намагаються зробити висновок з емпіричних даних. - виходять за рамки вивчення політичних структур і його історичного аналізу; - сучасні підходи вірять у міждисциплінарне дослідження; - вони підкреслюють наукові методи дослідження та намагаються отримувати

наукові висновки в політології. Поведінковий (біхевіоріальний) підхід. Суть біхевіоріального (від англ. behaviour – поведінка) підходу в політичній науці

полягає в тому, щоб вивчати поведінку людей, їх груп та організацій як суб’єктів політичного життя. Цей підхід прийшов з психології і сформувався під впливом політичної психології.Девід Істон (провідний американський політолог) першим вказав на інтелектуальні основи поведінки. Такий підхід вважає, що в політичній поведінці є певні закономірності, які можуть бути виражені в узагальненнях і теоріях для пояснення і прогнозування політичних явищ. Він полягає у застосуванні до політики методів, що використовуються у природних науках та конкретній соціології. Вирішальними факторами поведінки визнаються психологічні мотиви, які і є основним предметом політологічного вивчення. Головна увага приділяється підбору емпіричних даних, дотримуванню дослідницьких процедур, використанню засобів природних та точних наук. Засновниками біхевіоризму вважаються Є.Торндайк, Дж.Уотсон, Вудро Вільсон. Біхевіоризм є одним з головних дослідницьких напрямків американської політології. Його особливості зводяться до того, що:

а) об’єктом дослідження вважаються не законодавчі інститути, політичні програми і

68

закони, а дії людей, спрямовані на досягнення політичної мети; б) науковою цінністю вважаються не теоретичні ідеї, а оброблені емпіричні факти; в) застосування методів інших наук, в тому числі природних; г) необхідною умовою науковості дослідження проголошується можливість

емпіричної перевірки або спростування дослідницьких процедур.науковою з деякою прогностичної цінністю.

Постбіхевіоріальний підхід. Суть постбіхевіоріальної революції полягає в неприйнятті такого політичного

дослідження і вивчення, яке прагне перетворити вивчення політики, політичну науку в більш жорстку наукову дисципліну, яка базується на методології природничих та точних наук. Постбіхевіоризм має розвивати політичну науку за новими напрямами і не повинен прагнути законсервувати або зруйнувати певні методологічні підходи. Це одночасно і рух як об’єднання різноманітних людей, а також інтелектуальна теорія.

Цей підхід вважає, що використання наукових інструментів є корисним, якщо це може вирішити різні проблеми суспільства. Поведінковий підхід приділив занадто багато уваги для методів і прийомів, і вважає, що краще бути неправим, ніж невизначеним. Постбіхевіоріальний з іншого боку, вважає, що краще бути невизначеним, ніж повністю не точним. Біхевіоралізм також піддався критиці на тій підставі, що він втратив зв’язок з реальністю суспільства через акцент на методах. Проте, новий підхід робить акцент на виявлення і вирішення основних питань політичного і громадського життя. Однак, слід пам’ятати, що це лише продовження біхевіоріального підходу.

Подібність між цими двома підходами: - Обидва підходи є сучасними. - Ці підходи виходять за рамки вивчення політичних структур і його історичного

аналізу. - Сучасні підходи вірять в міждисциплінарному дослідженні. - Вони підкреслюють наукові методи дослідження і спроби провести наукові

висновки в політології. - Ці підходи намагаються зробити висновок з емпіричних даних. Список використаних джерел 1. Основні парадигми політичної науки – [Електронний ресурс] – ПОЛІТОЛОГІЯ:

навчально-методичний комплекс. Режим доступу: – http://politics.ellib.org.ua/pages-2070.html.

69

Секція 3. Правознавство. Модернізація права як соціальна проблема в умовах

трансформаційного суспільства

Близнюк В. В., ст. гр. МО-22

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ЮРИДИЧНІ ПРАВА ВАГІТНИХ ЖІНОК І МАТЕРІВ

Юридичні проблеми, які пов’язані з вагітністю, пологами і вихованням дитини, по-

своєму призначенню є дуже важливими для жінок, бо всі вони пізнають щастя материнства. В законодавстві України зазначено, що держава охороняє сім’ю, дитинство,

материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім’ї [1]. Щоб уникнути проблемних ситуацій потрібно знати свої права. В наш час в Україні поширеним є те, що студенти планують вагітність і створення

сім’ї ще не закінчивши навчання. Тому у вагітних студентів є права, якими вони можуть скористатися. Доцільно зазначити, що ці права стосуються студентів усіх ВУЗів:

1. Право на академічну відпустку. – вагітність – це однозначний привід, який дає право на «академку»; – максимальний період на який може бути надана відпустка – 3 роки [2]; – оформлюється на основі заяви та довідки з медичної установи; – право на академічну відпустку має як і мати так і батько; – якщо студент вчиться на державній формі навчання, то він не втратить це право; – можна повернутись на навчання достроково; 2. Право здавати іспити достроково. Для цього потрібно написати заяву на ім’я декана

з проханням здати сесію достроково і вказати причину, яку потрібно підтвердити документально(довідкою).

3. Право на індивідуальний графік навчання. Що потрібно знати: -змога перевестись залежить від того чи внесено це право у статут ВУЗу. Так що

спочатку потрібно ознайомитись зі статутом; -заяву потрібно оформляти кожного семестру; -право на стипендію залишається; 4. Право на матеріальну допомогу у зв’язку з вагітністю і пологами. Кожна жінка має розуміти важливість періоду пологів і бути ознайомлена з

проблемами, які можуть її спіткати. Права вагітних в пологовому будинку: 1. Право на вибір лікаря і пологового будинку. Це право надане Конституцією. 2. Право на високу культуру медичного обслуговування. 3. Право на сімейні (партнерські) пологи. Присутніми на пологах можуть бути не

більше двох людей. 4. Пологи повинні проходити тільки в індивідуальному залі. Великі зали з двома

ліжками (залишки радянської системи) сьогодні є порушенням прав людини, заборонене законодавством.

5. Право на свободу дій на пологах. Кожна жінка може народжувати в такій позі, яка для неї є зручною. Повна свобода волі і ніяких обмежень.

6. Право на природні пологи. 7. Право побачити свою дитину. Якщо мати без тями, дитину показують родичам. Потрібно знати, що в Україні заборонені : пологи вдома, замовні прискорені пологи,

замовний кесарів розтин. Ще одне питання стосується прав жінок на вхід з дитячим візочком. У випадку, якщо

хтось забороняє вхід з візочком в громадське місце (кафе, магазин, офіс), то вони порушують ваші Конституційні права. Навіть скоріше права вашої дитини, які передбачені ст.3,24,33

70

Конституції України. Суть їх проста і зводиться до того, що людина є найвищою соціальною цінністю, забороняється дискримінація за будь-якими ознаками і гарантується свобода пересування.

Ніякими внутрішніми документами, на які можуть посилатися працівники, це право не може обмежуватися. Алгоритм дій у подібній ситуації:

1)вкажіть їм,що вони порушують ваше конституційне право на пересування. 2)якщо, на їхню думку, ви порушили закон,запропонуйте викликати поліцію.. 3)вимагайте,щоб вони показали документ на основі якого вони забороняють вхід. 4)зробіть запис у книзі скарг і побажань. 5)повідомте інформацію про порушення у потрібні органи. У цьому випадку можна: -звернутись у відділ захисту прав споживачів; -написати скаргу в органи місцевого самоврядування; -звернутись до суду;. Тільки наші активні дії допоможуть нам захистити своїх дітей і дадуть можливість

щось змінити в нашій країні.

Список використаних джерел 1. 1.Школа щасливого материнства: трудові права вагітних жінок і молодих мам

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mamusi.org.ua/vagitnist/164-trudovi-prava-vahitnykh-zhinok-i-molodykh-mam.html

2. 2.Щорічні відпустки: порядок та умовинадання – видання БУХГАЛТЕР&ЗАКОН [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://bz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/BZ007840

Вербицький Д. О., ст. гр. МО-22

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОНКУБІНАТУ Останнім часом дедалі більше пар живуть спільно однією сім’єю без державної

реєстрації шлюбу. Враховуючи актуальність дослідження з юридичної точки зору, варто зупинитись на понятті так званого конкубінату. Саме цю назву використовують в юриспруденції для незареєстрованих державою відносин між чоловіком і жінкою.

Проблеми конкубінату досліджували такі науковці, як І. Злотник, І. Правдін, Н. Гончарова, О. Кучерявий, Б. Сіденко, В. Кондратьєв, К. Кафтанова, З. Ромовська, В. Махінчук та інші.

На сьогоднішній день виникає плутанина між поняттям конкубінату, тобто фактичного шлюбу, і цивільного шлюбу. Поняття «цивільний шлюб» є невірним стосовно конкубінату, адже ця назва перейшла до нас з перших післяреволюційних часів. А цивільним він називався тому, що не був пов’язаний з церковним вінчанням. Згодом, коли справжній цивільний шлюб став усталеним явищем, він перестав називатися «цивільним». Натомість цю назву прив’язали до фактичного співмешкання, адже це слово було дуже неприємним для тих, хто проживає у фактичних шлюбних відносинах. Щоправда, у сучасному вживанні співмешкання здебільшого замінили саме на «фактичний шлюб» [1].

Сімейний кодекс України (далі – СК України) неоднозначно регулює питання конкубінату, так як, з одного боку, закон не визнає дану форму співжиття між чоловіком та жінкою як офіційну, але, з іншого боку, містить норми, які регулюють дану сферу суспільних відносин, а саме: аліментні відносини та відносини майнового характеру між особами, які проживають у фактичних шлюбних відносинах. У ст. 21 СК України закріплено поняття

71

«шлюбу». У п. 1 даної статті сказано, що «шлюб – це сімейний союз чоловіка та жінки, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану».

Шлюбом визнаються лише ті відносини, які зареєстровані у визначеному порядку. У п. 2 ст. 21 СК України закріплено, що проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу не є підставою для виникнення у них шлюбних прав та обов’язків. Проте, відповідно до ч. 1 ст. 74 СК України «якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними» [2]. Тому, виходячи із ст. 74 СК України, хоч і не повною мірою, але все ж намагається прирівняти конкубінат до зареєстрованого шлюбу.

Виходячи із ст. 3 СК України, можна виокремити такі ознаки фактичної сім’ї, що складає конкубінат між чоловіком та жінкою: по-перше, пара проживає спільно. Якщо особи, які перебувають в конкубінаті, проживають окремо один від одного, їх відносини не можна вважати фактичним шлюбом; по-друге, ведення спільного побуту. Спільний побут – це в першу чергу спільний бюджет (гроші), за рахунок якого ведеться спільне господарство, купуються речі та забезпечуються інші необхідні для спільного проживання блага; по-третє, має взаємні права і обов’язки. Це стосується як майнових, так і немайнових прав та обов’язків таких осіб. Ще однією ознакою конкубінату є не перебування чоловіка і жінки, які проживають спільно, у шлюбі з іншими особами.

Згідно статистичних даних, більшість жінок і чоловіків, які перебувають у фактичному шлюбі – це молоді люди від 25 до 40 років. Лише третина з них потім реєструється законно, хоча більшість планує зробити це у майбутньому.

Отже, конкубінат – це сімейний союз чоловіка і жінки, який наділений певними ознаками, а саме: відсутність реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів цивільного стану; неодружений статус чоловіка і жінки, що перебувають в конкубінаті; спільне проживання чоловіка і жінки; спільний побут; взаємні права і обов’язки. Незважаючи на багаточисленні спроби вивчення інституту конкубінату, дана тема потребує подальших наукових досліджень.

Список використаних джерел 1. Кучерявий О. П. Власність на майно у «цивільному» шлюбі / О. П. Кучерявий.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukradvokat.org.ua/власність-на-майно-у-цивільному-шлюб/.

2. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 № 2947-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2947-14.

3. Громадянський шлюб: права і обов’язки. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dozkontrol.ucoz.ua/publ/juridichna_dopomoga/gromadskij_ shljub_ prava _i_obov_39_jazki/3-1-0-8.

4. Злотник І. Юридичні особливості фактичних шлюбних відносин / І. Злотник. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.justinian. com.ua / article. php?id=1411. 5. Кафтанова К. Цивільний шлюб / К. Кафтанова. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bdolegal. com.ua/ ukr/ publikatsiji / nashiublikatsiji /цивільний-шлюб.

Войчук С. В., ст. гр. МО-31

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА УКРАЇНИ

Процес становленння і панування ринкової економіки, що був всебічно визнаний

головним орієнтиром на шляху розвитку останніх років, не може проходити без негативних явищ. Одним із таких явищ є банкрутство. Причому це також виступає і інструментом

72

правового захисту від неплатоспроможності, процесом, який дозволяє «усувати» неплатоспроможних суб’єктів підприємницької діяльності.

Правове регулювання банкрутства здійснює Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92. Після прийняття закону було прийнято і ухвалено більше 60 змін, а також повні зміни даного закону.

Питання правового регулювання відносин банкрутства досліджували такі відомі автори як: Р.Г. Афанасьєв, О.Н. Бірюков, В.В. Джуль, В.А. Малига, Б.М. Поляков, В.В. Радзивилюк, А.А. Степанов тощо.

Метою даного дослідження є надання пропозицій щодо визначення напрямів подальшого розвитку законодавства України про банкрутство.

Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містить безліч нових підходів щодо регулювння відносин банкрутства. Серед таких підходів можна виокремити такі, що конкретизують і розвивають існуючі підходи до правового регулювання відносин банкрутства, а також такі, що передбачають досить радикальну зміну існуючих сьогодні підходів. На сьогоднішній день, згідно положень даного Закону, належать правочини щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого перевищує 1% балансової вартості активів боржника на день укладення правочину [1].

Даний Закон пропонує до значних правочинів відносити пpавочини щодо розпорядження майном боржника, наслідком яких є чи може бути його відчуження або обтяження, якщо вартість такого майна за період процедури розпорядження майном боржника становить сукупно 10 і більше % від загальної вартості його активів [5].

Таким чином, у новому визначенні: з’являється вказівка на наслідки вчинені значних правочинів – відчуження або обтяження майна; суттєво зменшується розмір майна, з яким пов’язується поняття значного правочину – 10% вартості активів замість 1%та інше.

Нормативно-правове регулювання банкрутства також висвітлено у Господарському Кодексі України, який міститься у главі 23 «Визнання суб’єкта підприємництва банкрутом», який має 7 статей. Наприклад у ст.209 висвітлено поняття «неспроможність суб’єкта підприємництва» та «банкрутство».

Відповідно до даної статті Банкрутство – це нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше, ніж через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури [2].

У Цивільному кодексі України, зокрема у ст.53, передбачено можливість визнання фізичної особи-підприємця банкрутом у разі його неплатоспроможності задовольнити вимоги кредиторів, які пов’язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності [3].

Справа про банкрутство порушується господарським судом лише в тому разі, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їхнього погашення строку. Обов’язковою умовою для відкриття провадження про банкрутство є наявність судового рішення, яке підтверджує грошові вимоги кредиторів, і постанови про відкриття виконавчого провадження, згідно з якою, відповідно до законодавства, здійснюється списання коштів із рахунків боржника.

За даними Фонду державного майна України, кількість підприємств, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство становить більше 100 [4].

Слід зауважити, що під час процедури банкрутства найбільших втрат зазнають саме працівники, тому що вони втрачають свої робочі місця, а також підприємства не в змозі виплачувати їм заробітну плату.

Отже, застосування законодавства про банкрутство вимагає постійного його осмислення та доповнення, аналіз досягнутих результатів. Але постійне внесення змін до законодавства у цій сфері дозволить мінімізувати банкрутство підприємства, а також збільшити державний нагляд та контроль за такими суб’єктами. Така система не змушує підприємства оплачувати податки та ін, а призводить до нестабільності та створює умови до зловживань. Тому внесення будь-яких змін до законів та кодексів, або ж прийняття нових законів повинне бути добре обмірковане, тому що ситуація і так нестабільна, а будь-які жорсткі санкції та закони можуть призвести до ще більшого стресу суб’єктів господарювання та призвести до вчинення злочинів.

73

Список використаних джерел 1. Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www. ukrstat.gov.ua. 2. Господарський кодекс України № 436-IV від 6. 01. 2003 р. (Редакція за станом від

08. 12. 2016 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/. 3. Цивільний кодекс України № 435-IV від 16. 01. 2003 р. (Редакція за станом від 02.

11. 2016 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// zakon.rada.gov.ua/. 4. Фонд державного майна України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.spfu.gov.ua/spfu.gov.ua/default.aspx 5. Титова О.В., Калаченкова К.О. Правове регулювання банкрутства в Україні:

шляхи подальшого розвитку/ Порівняльно-аналітичне право. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: file:///C:/Users/1/Desktop/51.pdf

6. Кучеренко С. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВА В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ/ Управління національним господарством і регіональна економіка. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: file:///C:/Users/1/Desktop/Новая%20папка/Кучеренко%20С..pdf

Гачкевич В., ст. гр. АТ-11 Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Щербюк Н. Ю.

ЕЛЕМЕНТИ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИННОСТІ

Уся історія людства – і минула і сучасна – це історія боротьби за свої права. Люди розмірковували про справедливість і свободу завжди. Перший крок до визнання прав людини було зроблено в Декларації незалежності США від 4 липня 1776 року, яка урочисто проголошує: „Ми вважаємо очевидними наступні істини: всі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем невід’ємними правами; до цих прав належать життя, свобода і прагнення щастя...»

Суспільство постійно удосконалюється, і невід’ємні права кожної людини є тим загальнолюдським мінімумом, без якого суспільство не може існувати. Початок планетарному визнанню прав людини всіма державами було покладено в Загальній декларації прав людини(1948р). Цей документ часто називають Біблією прав людини, Міжнародним каталогом прав людини, Міжнародним стандартом прав людини.

В Україні здійснюються великомасштабні перетворення, спрямовані на зміцнення демократії і створення правової держави. Тому на перший план висувається завдання забезпечення законності, захист прав і законних інтересів громадян, верховенство закону. Потреба в існуванні інститутів з правозахисної діяльності пояснюється цілою низкою взаємопов’язаних чинників. По-перше діяльність державних органів і окремих службових осіб, які самостійно виконують свої професійні функції і завдання, часто-густо порушує конституційні права та правомірні інтереси фізичних і юридичних осіб. Тому захист прав громадян потрібен, незважаючи на наявність системи контролю з законністю з боку суду, органів прокуратури та інших уповноважених на це органів. По-друге, міжнародні політико-правові інститути приділяють все більше уваги правам людини. Для Української держави дотримання міжнародних стандартів з прав людини стало одним з пріоритетів внутрішньої політики.

«Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину», – проголошено у ст. 62 Конституції України [1, с.43-46].

Ця правова формула народжена у гострих, багаторічних дискусіях є одним із найважливіших здобутків вітчизняного права, однак суперечки стосовно принципу

74

презумпції невинності не стихають і сьогодні. Суспільство повністю цей принцип не приймає тому, що немає належної інформації щодо презумпції невинності.

Зауважимо, що нормативний зміст даної засади не обмежується загальними положеннями кримінально-процесуального законодавства, а тому до його складових елементів слід відносити такі [2, с.11]: 1) ніхто не зобов’язаний доводити свою винуватість у вчиненні злочину або менший ступінь вини, або наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність особи. А тому обов’язок доведення винності особи покладено на органи досудового слідства, прокурора, а у справах приватного обвинувачення – на потерпілого або його представника; 2) забороняється перекладати обов’язок доведення вини на обвинуваченого, а також домагатися його показань шляхом насильства, погроз та іншими незаконними методами; 3) обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом; 4) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь; 5) заперечення обвинуваченим своєї вини не повинне розцінюватися як обставина, що обтяжує відповідальність. Зізнання обвинуваченого може бути покладене в основу вироку лише за умови підтвердження його іншими доказами в сукупності; 6) затримання особи як підозрюваної чи притягнення її до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, в тому числі взяття під варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини або покарання винного; 7) визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд; 8) до офіційного визнання обвинуваченого винним з ним не можна поводитись як із винним, а також публічно, в засобах масової інформації, в офіційних документах стверджувати про таку вину; 9) у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Список використаних джерел 1. Лобойко Л. М. Принцип диспозитивності в кримінальному процесі України :

монографія / Л. М. Лобойко. – Д. : Юрид. акад. М-ва внутр. справ ; Ліра лтд, 2004. – 216 с. 2. Юдківська Г. Ю. Принцип презумпції невинуватості в кримінальному процесі

України та практиці Європейського Суду з прав людини : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / Юдківська Ганна Юріївна. – К., 2008. – 20 с.

Гвоздецький Д. С., ст. гр. МО–12

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРАВО НА БЕЗКОШТОВНУ МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ В УКРАЇНІ

Медична допомога охоплює комплекс спеціальних медичних заходів і засобів, що

сприяють збереженню та зміцненню здоров’я, запобіганню захворюванням, втраті працездатності і передчасній смерті, забезпечують своєчасне виявлення, лікування та реабілітацію хворих. В той же час, медична послуга – це одна із складових медичної допомоги, яка не тотожна медичній допомозі, оскільки медична допомога ширша за своїм змістом. Правовідносини з надання медичних послуг характеризується особливими об’єктом – медичною послугою, метою якої є поліпшення чи підтриманням стану здоров’я. Такі правовідносини у правовому полі регулюються договором на надання медичних послуг на платній чи безоплатній основі.

Проблема реалізації конституційно задекларованого права людини на отримання безкоштовної медичної допомоги в Україні стає все актуальнішою у світлі сумної статистики наслідків захворюваності на грип. Все частіше в ЗМІ та мережі Інтернет можна зустріти публікації і консультації на питання наступного змісту: «У Конституції записано, що медицина в Україні безкоштовна. Але нашій родині довелося викласти близько 6 тисяч

75

гривень на лікування мами. Чи є хоча б якась управа на це безчинство?» І досить часто практикуючі юристи пропонують гарантовані виграші справ щодо стягнення вартості лікування, насамперед, з лікувально-профілактичних закладів або конкретних лікарів-»здирників».

Насправді, хто ж винен у тому, що пацієнти вимушені оплачувати своє «безкоштовне лікування», чому лікувальні заклади повинні надавати медичну допомогу безкоштовно і чи є вихід з цієї складної ситуації?

Дійсно, Конституція України визнала життя і здоров’я людини найвищою соціальною цінністю і держава проголосила гарантом забезпечення та утвердження прав і свобод людини [1].

Визнавши своїм пріоритетним напрямком турботу про охорону здоров’я людини, держава прописує і процес реалізації цієї конституційної норми: «…охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безкоштовно» [1].

Насправді, про фінансування системи охорони здоров’я на залишковому принципі знають всі. Але, захворівши, кожен конкретний пацієнт хоче отримати якісну медичну допомогу і обов’язково безкоштовно. Отримати він її не хоче віртуально задекларовану, а реальну тут і зараз від конкретного медичного працівника. І в момент вимоги такої допомоги пацієнта не цікавить факт того, що лікувально-профілактичний заклад отримав на надання «безкоштовної допомоги» аж 7% від реально необхідного. І що для надання якісної медичної допомоги лікаря не забезпечили не тільки лікарськими засобами, але й елементарними засобами індивідуального захисту, не кажучи вже про мізерну оплату праці і т. д. Ось і виходить замкнуте коло.

Оптимісти, звичайно, згадують про ст. 46 КУ [1], де проголошено, що за рахунок внесків в Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування громадяни мають право на забезпечення соціального захисту у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності. Зібравши фіскальні документи, вони намагаються отримати відшкодування витрат на лікування в судовому порядку. Однак, таких обізнаних громадян небагато. Крім того, не всі знають, що відповідачем у таких справах має бути держава, а не конкретний лікар чи ЛПЗ.

На мій погляд, спроба надати тотальну «безоплатну медичну допомогу» – це утопія. Для вирішення цієї складної проблеми потрібно:

По-перше внести зміни до ст. 49 КУ щодо звуження кола надання безкоштовних медичних послуг. Реально реалізовувати декларативну норму про розвиток недержавних (приватних) ЛПЗ, можливо, з додатковими пільгами в оподаткуванні. Таким чином, держава надасть можливість запровадити здорову конкуренцію серед державних і приватних медичних установ, а людині – можливість вибрати оптимальний ЛПЗ з медичними послугами тієї якості, яку пацієнт бажав би отримати.

По-друге, широко запровадити змішану накопичувальну систему страхування життя і здоров’я людини на підставі його паспорта здоров’я: загальнообов’язкове державне добровільне людини і обов’язкове за рахунок роботодавця, – що дозволить людині завжди мати певні гарантовані кошти на випадок непрацездатності та оплати медичних послуг

І, звичайно, такі реформи повинні докорінно змінити умови роботи та оплати праці медичних працівників. Вони повинні забезпечити рівень заробітної плати не нижче середнього для промисловості з поправкою на високу інтелектуальність праці медичних працівників. Крім того, забезпечити робоче місце кожного медичного працівника необхідними умовами і знаряддями праці, щоб він не відчував постійного страху, наприклад, заразитися ВІЛ-інфекцією.

Список використаних джерел 1. Конституція України. Відомості Верховної Ради України. Офіційне видання від

23.07.1996 р., № 30, стаття 141.

76

Головій І., ст. гр. МО-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ДО ПИТАННЯ ПРО ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ РЕЧОВИХ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ

МАЙНО

Державна реєстрація прав на нерухоме майно є найважливішим елементом цивільно- правового регулювання обігу нерухомості, а захист речових прав його учасників є головною метою державної реєстрації прав. Так, безпосередньо нормами цивільного законодавства врегульовано обов’язковість державної реєстрації речових прав на нерухомість, правові наслідки реєстрації або її відсутності.

Але на практиці виникає чимало суперечностей щодо державної реєстрації прав на нерухоме майно. Вочевидь, це пов’язано із самою структурою, механізмом здійснення, а отже, зумовлює визначення правової природи реєстрації речових прав на нерухомість.

Право власності речових прав на нерухоме майно виникає з моменту обов’язкової державної реєстрації цих прав у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зауважимо, що Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає нерухоме майно як «земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливо без їх знецінення та зміни призначення», при цьому зелені насадження та малі архітектурні форми не належать до об’єктів нерухомості.

Зазначена тема є проблемною, через низку практичних питань, пов’язаних як із державною реєстрацією права власності на нерухоме майно за спадкодавцем так і з реєстрацією переходу таких прав від спадкодавця до спадкоємця. На сьогодні існує значна кількість нерухомого майна, відомості про яке не внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно при видачі свідоцтва про право на спадщину постає питання – що робити нотаріусу, якщо право власності на спадкове майно не зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, але є таким, що потребує обов’язкової державної реєстрації, всупереч смерті власника нерухомого майна – спадкодавця?

За загальним визначенням відповідно до ст. 1216 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) [1]. Спадкове правонаступництво виникає після смерті особи, яку називають спадкодавцем, і встановлюється на користь спадкоємця. У теорії цивільного права виділяють два види правонаступництва – універсальне і сингулярне. При універсальному правонаступництві до правонаступника разом із правами первісного кредитора переходять і його обов’язки. При сингулярному правонаступництві до правонаступника переходить тільки певне право кредитора як, наприклад, при договірній передачі прав вимоги [2, с. 107].

Таким чином спадкування розглядається як універсальне правонаступництво, оскільки до спадкоємця переходять не тільки права спадкодавця, а і його обов’язки, крім тих, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, які визначено у ст. 1219 ЦК України. Права та обов’язки, які переходять до спадкоємця, є єдиним цілісним комплексом, оскільки визначено, що прийняття спадщини або відмова від її прийняття можуть мати місце щодо всього спадкового майна [1].

За загальним правилом одержання свідоцтва про право на спадщину після прийняття спадщини є правом спадкоємця, та відповідно до ч. 3 ст.1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Проте із цього правила існує виключення, що стосується одержання свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Так відповідно до ч.1 ст. 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса або уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно [1].

77

Якщо спадкове майно підлягає обов’язковій державній реєстрації, то свідоцтво про право на спадщину виступає для спадкоємців як правовстановлюючий документ. Право на спадщину, не оформлене у нотаріуса, не може були реалізоване, якщо майно згідно з чинним законодавством підлягає обов’язковій державній реєстрації. Адже зміна власника цього майна неможлива без перереєстрації права власності. Саме тому оформлення свідоцтва про право на спадщину є обов’язковим, коли об’єктом спадкування є будинок, квартира, дача, земля, гараж та інше майно, яке підлягає обов’язковій державній реєстрації.

У разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно спадкодавця спадкоємець має право звернутись до суб’єкта державної реєстрації прав або державного реєстратора прав на нерухоме майно із заявою про державну реєстрацію права власності спадкодавця, що було набуто останнім за життя.

Державна реєстрація права власності здійснюється на підставі заяви спадкоємця та проводиться шляхом внесення до Державного реєстру прав відомостей про суб’єкта права власності – спадкодавця з обов’язковим зазначенням відомостей про смерть такої особи з відкриттям розділу на від об’єкт нерухомого майна. У заяві у пункті «Відомості про суб’єкт право» зазначається спадкодавець, з обов’язковим зазначенням відомостей про смерть, а у пункті «Відомості про заявника» зазначається спадкоємець, як правонаступник спадкодавця, та підставою для реєстрації права власності є витяг із Спадкового реєстру про наявність заведеної спадкової справи, документ, що містить відомості про склад спадкоємців, виданий нотаріусом чи уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, якими заведено відповідну спадкову справу [3].

Отже, якщо до складу спадщини входить нерухоме майно, право власності на яке спадкодавцем набуто за життя, але не було зареєстроване належним чином, нотаріус перед видачею свідоцтва про право на спадщину вносить відомості про право власності спадкодавця на таке майно у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно шляхом проведення відповідної державної реєстрації права власності за заявою спадкоємця.

Державній реєстрації в безспірному порядку підлягають лише ті права, які спадкодавець набув за життя, однак з тих чи інших причин не зареєстрував. Раніше, якщо права на момент їх виникнення підлягали державній реєстрації, то відсутність такої реєстрації не давала можливості оформити спадкові права. В таких випадках нотаріуси змушені були відмовляти у видачі свідоцтва про право на спадщину і права спадкоємців визнавались в судовому порядку. Сьогодні законодавець дозволив вносити до Державного реєстру прав інформацію про право власності спадкодавця, що набуто ним за життя [3].

Таким чином, враховуючи викладене вище, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке набуто спадкодавцем за життя в передбаченому законом порядку, спадкоємці з метою подальшого оформлення спадщини мають право на подання заяви про державну реєстрацію права власності спадкодавця на нерухоме майно, в результаті розгляду якої це право буде відображено у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно [3].

На мою думку, нерухоме майно, зокрема земельна ділянка, зумовлює законодавця до запровадження ефективної системи реєстрації прав на нерухоме майно, а для вдосконалення системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно необхідно постійно узагальнювати практику застосування законодавства під час проведення державної реєстрації прав, вивчати досвід іноземних держав і проводити роботу з удосконалення законодавства у зазначеній сфері.

Список використаних джерел 1. Цивільний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 03

лют. 2017 р.: (офіц. текст) / Верховна Рада України. – К.: Паливода А.В. вид-во., 2017. – 380 с.

2. Фурса С.Я. Теорія нотаріального процесу: Науково-практичний посібник / За заг. ред. С.Я. Фурси. – К.: Алерта: Центр учбової літератури – 2012. – 920 с.

3. Юрконсалтинг груп [Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://juriscons.at.ua

78

Гордіюк Н. Л., ст. гр. МО-12

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРО ЗАХИСТ АВТОРСЬКОГО ПРАВА

Авторське право,як і право інтелектуальної власності в цілому,з огляду на

завдання,які воно вирішує,має виключний характер і розглядається як сукупність немайнових (особистих) та майнових прав автора,що надаються йому законом,оголосити себе автором твору:доводити його до відома публіки,відтворювати та розповсюджувати або використовувати його будь-якими іншими способами і засобами,а також дозволяти іншим особам використовувати твір певними способами.В об’єктивному розумінні авторське право,як різновид права інтелектуальної власності,є цивільно-правовим інститутом,який регулює певну зовнішньо і внутрішньо споріднену категорію відносин,пов’язаних зі створенням і використанням творів науки,літератури і мистецтва.У суб’єктивному розумінні авторське право – це сукупність прав,які належать конкретному автору або його правонаступникам та іншим суб’єктам авторського права,у зв’язку зі створенням і використанням твору науки,літератури і мистецтва [1, с.18]. Захист авторського права – одна з важливих категорій теорії цивільного та цивільно-процесуального права.Під захистом авторських прав слід розуміти передбачені законом заходи із їх визнання,припинення їх порушення, застосування до правопорушників заходів юридичної відповідальності.Ця тема є актуальною тому,що авторське право є одним із визначальних факторів сприйняття кожної держави і,зокрема,України,як високо цивілізованої не тільки на папері,але і у реальному житті.У зв’язку з розширенням меж ринкових відносин, сфера інтелектуальної діяльності здійснює великі кроки в бік збільшення кількості людей,що створюють об’єкти інтелектуальної власності та користуються захистом своїх прав на ці об’єкти.

На сучасному етапі розвитку суспільства можна спостерігати швидкий розвиток інтелектуальної діяльності.Норми Конституції України закріплюють право кожної особи на свободу творчості.Автор має право творити в будь-якій сфері людської діяльності та має виключне право використовувати результати своєї творчості.Будь-який інший суб’єкт при використанні творів повинен отримувати дозвіл автора або особи,якій належить майнове авторське право.Належне забезпечення,передбачення актуальних правових норм відповідно до сучасних умов життя і захист авторського права,дозволить Україні успішно співпрацювати з розвинутими країнами світу.Але як би не розвивалося законодавство проблеми захисту авторського права існують,і нам потрібно звернути більше уваги для вирішення даної проблеми.

За роки незалежності України було прийнято і введено в дію низку законодавчих актів, присвячених праву інтелектуальної власності.На даний час в Україні сформована зако- нодавча база щодо правової охорони авторського права.Основним спеціальним Законом у цій сфері є Закон України «Про авторське право і суміжні права»,зокрема його розділ V називається «Захист авторського права і суміжних прав»,в якому передбачено широкий перелік засобів забезпечення позову в справах про порушення авторського права і суміжних прав. Також питання охорони авторського права врегульовані статтями Книги ІV Цивільного кодексу України,який був прийнятий 16 січня 2003 р., (набрав чинності з 1 січня 2004 р.) [2, с. 74].

Належний захист авторського права в Україні, на думку Т. В. Рудник, гальмується через недосконалість законодавства та неналежну організацію здійснення правосуддя і контролю, недовіру суспільства до судової гілки влади і загалом правовий нігілізм.Та пропонує вирішення даних проблем таким чином:

– узгодити норми Цивільного кодексу України і спеціального законодавства в сфері авторського права;

– визначити на законодавчому рівні ключові поняття авторського права; – провести судову реформу.Автор також підтримує пропозицію науковців щодо

створення спеціалізованих судів, які б розглядали справи про інтелектуальну власність,

79

необхідності аналізу судової практики у справах щодо захисту права інтелектуальної власності та проведення її узагальнення Верховним Судом України;

- врахувати європейський досвід щодо захисту авторського права. [2 с.76]. Окремим видом неправомірної діяльності (яка завдає величезних збитків),що

проявляється у незаконному виготовленні та розповсюдженні контрафактних примірників об’єктів авторського права,є піратство та плагіат,які свідчать про недосконалість системи захисту авторського права в Україні [3, c.3].Боротьба з піратством має значення як з політичної точки зору, так і з економічної.Щодо політичного характеру,то він полягає в звинуваченнях України у низькому рівні захисту авторського права з боку міжнародної спільноти.Поширеною в науковій літературі є думка,що комп’ютерні програми повинні захищатися не тільки авторським,а й патентним законодавством.Широкого поширення набули факти незаконного розповсюдження творів у мережі Інтернет,їх публічне сповіщення у громадських місцях, закладах торгівлі, харчування тощо.Що стосується плагіату,то судові справи про плагіат надзвичайно складні,оскільки довести сам факт плагіату непросто.

Право на захист авторського права реалізується через застосування конкретних способів захисту.Тому необхідно:

– узгодити норми Цивільного кодексу України і спеціального законодавства в сфері авторського права;

– визначити на законодавчому рівні ключові поняття авторського права; – провести судову реформу; – врахувати європейський досвід щодо захисту авторського права – провести кодифікацію у сфері інтелектуальної власності. Отже,на підставі вищевикладеного, можна зробити висновки,що належний захист

авторського права в Україні гальмується через недосконалість законодавства та неналежну організацію здійснення правосуддя і контролю,недовіру суспільства до судової гілки влади.Тому на сьогоднішній день існує потреба в проведенні ґрунтовного та концептуального дослідження саме практичних аспектів проблеми охорони та захисту авторських прав,що надасть можливість адекватного,проблемам сучасності, вдосконалення механізму реалізації охорони та захисту авторських прав на національному та міжнародному рівнях.

Список використаних джерел 1. 1.Шишка Р. Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий

аспект. – Х., 2002. – 368 с. 2. Рудник Т. В. Деякі проблеми питання захисту авторського права в Україні / Т. В.

Рудник // Юридичний вісник. – 2009. – № 1. – С. 74–77. 3. Штефан О. Дещо до питання про порушення у сфері авторського права/

О.Штефан// Теорія і практика інтелектуальної власності – №6 – 2009 – с.3 – 13

Гриб О., ст. гр. МО–22

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ ОКРЕМИХ

КАТЕГОРІЙ ПРАЦІВНИКІВ

Актуальність вибраної теми визначається тим, що в Україні існує досить складна ситуація в сфері охорони праці. Це питання є досить відповідальним і складним, бо за ним стоять життя і здоров’я людини. Особливо дана тема стосується соціально незахищених верств населення. Законодавство України передбачає спеціальні гарантії для певних категорій працівників, що зумовлено підвищеними вимогами охорони їх здоров’я. До таких

80

категорій належать працівники, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах праці, неповнолітні особи, жінки, неповнолітні, інваліди тощо.

Головною метою охорони праці є створення на кожному робочому місці безпечних умов праці, безпечної експлуатації обладнання, зменшення або повна нейтралізація дії шкідливих і небезпечних виробничих факторів на організм людини і, як наслідок, зниження виробничого травматизму та професійних захворювань.

Конституція України, гарантуючи рівність прав жінки і чоловіка, забезпечує цю рівність спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством [1].

Враховуючи певні фізичні, фізіологічні та інші особливості жінок, неповнолітніх, інвалідів та літніх людей, держава піклується про ці категорії людей, з одного боку створюючи умови для повної реалізації права громадян на працю, а з іншого не допускаючи того, щоб робота зашкодила їх здоров’ю [2, с. 75].

Тому, заборонено використовувати працю жінок та неповнолітніх осіб віком до 18 років на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, перелік яких затверджено законодавством, та на підземних роботах. Як виняток, дозволяється допускати до таких робіт підлітків чи учнів профтехнічних закладів освіти під час проходження ними практики. Забороняється залучення жінок та неповнолітніх до підіймання та переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, закріплені законодавством (встановлені граничні норми підіймання і переміщення важких речей: для жінок – 7 кг при постійному переміщенні вантажів протягом зміни і 10 кг – при чергуванні з іншими роботами; максимальна загальна маса вантажу, який жінка може підіймати протягом 1 години – 350 кг, якщо вантаж піднімається з робочої поверхні, і 170 кг, якщо вантаж піднімається з підлоги) [2, с. 76].

Неповнолітні здебільшого приймаються на роботу після досягнення 16 років. За згодою одного з батьків чи опікуна можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, які досягли 15 років. Допускається приймати учнів загальноосвітніх шкіл та професійних навчальних закладів для виконання легкої праці у вільний час при досягненні ними 14-річного віку.

Неповнолітні приймаються на роботу лише після обов’язкового медичного огляду і до досягнення ними 21 річного віку зобов’язані щороку проходити його. Забороняється допускати неповнолітніх до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні. Тривалість робочого дня для неповнолітніх становить: у віці від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, від 15 до 16 років, а також учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у 77 період канікул, – 24 години на тиждень.

Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, вказаної вище для осіб відповідного віку. Щорічна відпустка неповнолітнім працівникам надається тривалістю один календарний місяць і обов’язково влітку.

Роботодавець зобов’язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій. Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час допускається лише за їх згодою за умови, що це не суперечить рекомендаціям медико-соціальної експертної комісії. Залучення інвалідів до надурочних робіт та робіт у нічний час без їх згоди не допускається [3].

Згідно Закону «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» роботодавці зобов’язані враховувати специфіку праці ветеранів та ociб похилого віку. Робоче місце громадянина похилого віку має бути обладнано відповідними технічними та іншими засобами, що сприяють збереженню його здоров’я і працездатності [4].

Щодо практичної реалізації законодавства, то основною проблемою охорони праці окремих категорій працівників в нашій країні є проблема недостатнього фінансування заходів з охорони праці. Також значущими причинами формування несприятливих умов праці для окремих категорій працівників залишаються недосконалі технології, машини і механізми, їхня несправність, невикористання засобів захисту, порушення правил техніки безпеки, режимів праці і відпочинку. Вкрай негативно впливає на стан здоров’я працюючих

81

відсутність ефективної системи медичної і професійної реабілітації працюючих, що призводить до зниження їх продуктивності праці та професійної непридатності, стримує інноваційний та інвестиційний розвиток провідних галузей економіки.

Загалом, на мою думку, сучасний стан охорони праці як і працівників загалом, так і окремих категорій в Україні можна охарактеризувати як такий, що викликає серйозне занепокоєння. Звичайно впродовж останніх років спостерігається позитивна тенденція до покращення умов праці, проте існує ще багато проблем, які потребують вирішення.

Список використаних джерел 1. Конституція України від 28 червня 1996 року / Відомості Верховної Ради України. –

1996. – № 30. – Ст. 24 2. Основи охорони праці: Підручник. 2-ге видання, доповнене та перероблене. / К. Н.

Ткачук, М. О. Халімовський, В. В. Зацарний, Д. В. Зеркалов, Р. В. Сабарно, О. І. Полукаров, В. С. Коз’яков, Л. О. Мітюк. За ред. К. Н. Ткачука і М. О. Халімовського. – К.: Основа, 2006 – 448 с

3. Кодекс законів про працю України: чинне законодавство із змінами та допов. на 01 вересня 2016 року: Офіц. текст. – К.: Алерта, 2016. – 98 с

4. Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні: Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/3721-12

Денисовець Б. В., ст. гр. МО-12

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

КОМЕРЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Громадська організація – об’єднання громадян, яке створюється для спільної

реалізації спільних інтересів (культурних, економічних, вікових, гендерних, регіональних, релігійних, професійних, соціальних тощо) [1].

Згідно з положеннями ст. 1 Закону України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 року N 4572-VI (далі – Закон) громадське об’єднання – це добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів.

За організаційно-правовою формою громадське об’єднання утворюється як громадська організація або громадська спілка.

Якщо засновниками та членами (учасниками) громадського об’єднання є фізичні особи, то таке громадське об’єднання вважається громадською організацією. У разі коли засновниками громадського об’єднання є юридичні особи приватного права, членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи, то таке громадське об’єднання є громадською спілкою.

Громадське об’єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 21 Закону для здійснення своєї мети (цілей) громадське об’єднання має право здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об’єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об’єднання та сприяє її досягненню [2].

Відповідно до п. 1 ст. 24 Закону громадське об’єднання зі статусом юридичної особи для виконання статутних цілей має право володіти, користуватися і розпоряджатися коштами та іншим майном, що відповідно до закону передано такого громадському об’єднанню його членами (учасниками) або державою, набуте як членські внески, пожертвуване громадянами,

82

підприємствами, установами та організаціями, набуте в результаті підприємницької діяльності такого об’єднання, підприємницької діяльності створених ним юридичних осіб (організацій, підприємств), а також майном, придбаним за рахунок власних коштів, тимчасово наданих у користування (крім розпорядження) або на інших підставах, не заборонених законом [3].

Громадське об’єднання може діяти відповідно до загальної системи оподаткування і сплачувати всі податки, як інші юридичні особи. Громадське об’єднання може обрати спрощену систему оподаткування і сплачувати 3 % або 5 % з обороту, але не мати інших податкових пільг. Або громадське об’єднання може обрати шлях отримання ознаки (статусу) неприбутковості, що передбачає звільнення від сплати податку на прибуток. Відповідно до норм Податкового кодексу від оподаткування звільняються доходи неприбуткових організацій, отримані у вигляді коштів або майна, які надходять таким неприбутковим організаціям від ведення їх основної діяльності, які надходять безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань, а також які надходять у вигляді пасивних доходів. Системи оподаткування для громадських об’єднань спрощена. Для того, щоб отримати пільгу щодо податку на прибуток, громадські об’єднання мають отримати код неприбутковості. Залежно від мети (цілей) діяльності громадські об’єднання можуть отримати коди неприбутковості, звернувшись у відповідну податкову інспекцію [4]. Проте на практиці отримуємо зовсім протилежний результат (в окремих випадках). Масово починають створюватися «громадські організації», які мають на меті виключно комерційний характер. Вони створюються задля зменшення об’ємів оподаткування, через некомпетентність у цій сфері законодавства, а також через те, що виконавча влада не контролює надходження(фінансова допомога, добровільні внески,які по суті є добровільно-примусовими) цих організацій. Інколи прибутки таких об’єднань в десятки разів перевищують їхні витрати на устаткування, виплати працівникам і тд. Одним із найприбутковіших видів громадських об’єднань є така організація, головною метою якої є збір та розповсюдження інформації, тобто: «Засоби масової інформації».

Громадські медіа, часто пов’язані з «громадськими комунікаціями» та можуть приймати різні форми, можуть стосуватись різних груп людей та бути пов’язані з великою кількістю різних напрямків. Разом із тим, громадські медіа являють собою засіб для створення дискусії та залучення звичайних громадян, що об’єднані певними цілями. Головна риса громадських медіа полягає в тому, що вони не залежать від комерційних тенденцій та популярних тем для обговорення. Це дозволяє створювати різні моделі громадських медіа, які можуть пропонувати відкриту редакційну політику, або більш сфокусовану на залученні громадян [5].

Окрім друкованих джерел, такі ЗМІ можуть являти собою цілі телеканали, які в свою чергу користуються неабиякою популярність серед рекламодавців. Реклама на телеканал є дуже дорогою. Тому дохід з продакт-плейсменту в день може становити від 1000-15000$.

Навіть незважаючи на те, що громадські організації повинні вести бухгалтерський облік і здавати звітність компетентним органам, не робить їх некомерційними організаціями, адже продакт-плейсмент і нативну рекламу важко довести як таку, що може оплачуватись рекламодавцем.

Для вирішення даної проблеми, а також можливому запобіганню виникнення таких випадків і покаранню в разі виявлення порушень, потрібно:

1. Встановити чіткі рамки щодо надходження коштів у громадські організації. 2. Вести бухгалтерський облік на рівні зі звичайними малими та середніми

підприємствами. 3. Робити вищий відсоток податку на прибуток, якщо той у свою чергу йде на оплату

праці працівникам. 4. У разі виявлення порушень, щодо дотримування законодавства, у випадку

виявлення не задекларованих коштів – знімати статус «Громадської організації». Підсумовуючі вищесказані слова, можна зробити висновок, що саме недосконалість

українського законодавства робить можливим виникнення «тіньової» економіки, яка

83

повністю законним шляхом обходить усі норми, тим самим руйнуючи засади правової держави.

Список використаних джерел 1. Громадська організація [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Громадська_Організація // Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. – Х. : Право, 2015.

2. Статус громадських організацій [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.visnuk.com.ua/ua/pubs/id/8724.

3. Основні положення про громадські організації [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://vrda.gov.ua/chy-mozhe-hromadska-orhanizatsiya-zdijsnyuvaty-pidpryjemnytsku-diyalnist/.

4. Оподаткування громадських обєднань [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https:// http://darn.kievcity.gov.ua/news/7314

5.ЗМІ [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Засоби_Масової_Інформації/.

Дідич А.С., ст. гр. МО-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ДО ПИТАННЯ ПРО ПОДВІЙНЕ ГРОМАДЯНСТВО

Принцип єдиного громадянства – громадянства держави Україна, виключає

можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянино України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України [1].

Кожен із нас хоча б раз чув по радіо або бачив у новинах інформацію щодо чиновників або ж держслужбовців на вищих посадах, людей, які мають подвійне громадянство, та не приховують це. У наш час це питання часто підіймають активісти та звичайні люди, які є патріотами України, Президент України. Закон України «Про державну службу», забороняє особі, яка має інше громадянство, приймати присягу держслужбовця. Отже, відповідно до закону половині із держслужбовців заборонено законом займати свої посади. Ще до прикладу, чинний президент України проводить політику залучення іноземних фахівців – це екс-міністр фінансів Наталія Яресько, колишній міністр економічного розвитку і торгівлі Айварас Абромавічус, , екс-заступник генерального прокурора Давід Саквалерідзе, екс-міністр охорони здоров’я Олександр Квіташвілі. Надаючи їм громадянство України. Ті в свою чергу не відмовляються від рідного громадянства посилаючись на ст. 1 Закону України «Про громадянство України». То випливає питання: чи потрібні нам такі чиновники? Але проблема не тільки в чиновниках, багато пересічних українців, які живуть близько до кордонів, мають подвійне або ж потрійне громадянство. Здавалось би не велика проблема, але взяти до прикладу конфлікт на сході нашої держави, Російська Федерація неофіційно, опосередковано через так званих сепаратистів вторглась на територію України, для захисту саме тих людей, які є громадянами Росії та України одночасно. Тобто це тягне за собою погані наслідки. Проте, прямої заборони подвійного громадянства у вітчизняному законодавстві немає.

Навіть якщо громадянин України набув громадянство іншої держави, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Це означає, що громадянин України, який набув громадянства іншої країни, не втрачає

84

автоматично українське громадянство. Більше того, законодавством не передбачена відповідальність за подвійне громадянство. Тобто, принцип єдиного громадянства є – а санкцій за його порушення немає. Тож, на практиці громадянин України може мати паспорт іншої країни і йому за це нічого не буде [2].

В статті 2 Закону України «Про громадянство України», що передбачає принцип єдиного громадянства в нашій державі визначено, що якщо український громадянин придбав підданство (громадянство) іншої держави, то він все одно визнається лише громадянином України у всіх правових відносинах з Україною. А та ж стаття 19 Закону уточнює, що моментом припинення громадянства України у зв’язку з добровільним отриманням іноземного громадянства вважається дата видання певного указу Президента України, що на практиці практично не реалізовується.

Тобто проблема подвійного громадянства випливає через недопрацювання наших законотворців, ми маємо таку велику та важливу прогалину у законодавстві. Можливо саме через відсутність покарання люди дозволяють собі мати подвійне громадянство [3].

Отже, вирішення проблеми подвійного громадянства може бути таке: внести зміни до Закону України „Про громадянство України», а саме ввести визначену санкцію за приховування факту перебування у громадянстві іншої держави або набуття такого громадянства, штрафом , та обов’язкове звільнення з посади, якщо це стосується держслужбовця. Також чітко встановити норми позбавлення громадянства України у випадку набуття громадянства іншої країни.

Отже, ситуація подвійного громадянства збиткова для українців та України в цілому, тому що викликає конфліктні ситуації і спори між державами. Тобто нашим законотворцям слід якнайшвидше виправляти дану проблему.

Список використаних джерел 1. Bерховна Рада України; Закон від 18.01.2001 № 2235-III [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2235-14 2. Анна Маляр.//Подвійне громадянство. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.pravda.com.ua/columns/2016/04/21/7106236 3. Віталій Мацелюх.//Відповідальність українців за подвійне громадянство

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://svitprava.com.ua/uk/korisne/publikatsiji/188-vidpovidalnist-ukrajintsiv-za-podvijne-gromadyanstvo.html

Дмитрук Т. С., ст..гр.МО-31

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕЛЕКТРОННОЇ КОМЕРЦІЇ В УКРАЇНІ

У останнє десятиріччя 20 ст. інформаційно-комунікаційні технології стали одним з

факторів, який істотно впливає на розвиток суспільства. Багато країн повною мірою усвідомили ті переваги, які несе розвиток та поширення інформаційно-комунікаційних технологій.

Ці технології не змогли обійти такої сфери суспільного життя як господарська діяльність. Особливого впливу господарська діяльність зазнала з появою глобальної інформаційної мережі Інтернет. Поступово у діловій та правовій практиці з’являється та закріплюється нове поняття «електронна комерція» (e-commerce). Дослідження специфіки електронної комерції та проблем її правового регулювання в Україні почали проводитися тільки в останні декілька років [1, c. 106].

Метою даної публікації є дослідження проблеми правового регулювання електронної комерції в Україні, а також визначення перспектив розвитку електронної комерції в Україні.

85

Науковці по-різному підходять до розуміння поняття електронної комерції. Деякі вчені розуміють під останньою торгівлю через мережу Інтернет за допомогою комп’ютерів, покупця та продавця [2, с. 57]. Інші пропонують розглядати електронну комерцію як торгову діяльність, яка має основною метою отримання прибутку, та грунтується на комплексній автоматизації комерційного циклу за рахунок використання засобів обчислювальної техніки [3, с. 21].

В найзагальнішому розумінні електронну комерцію можна визначити, як здійснення купівлі-продажу товарів та послуг через електронні мережі, в тому числі Інтернет.

В осноні електронної комерції, як правового явища лежить електронний документ, який набирає силу такого завдяки застосуванню електронного підпису. Процес формування, оброблення, зберігання, відправлення, одержання, перевірки та використання електронних документів становить електронний документообіг, який лежить в основі укладення будь-якого договору в електронній формі.

Закон України «Про електрону комерцію» визначає її як електронна комерція – відносини, спрямовані на отримання прибутку, що виникають під час вчинення правочинів щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків, здійснені дистанційно з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем, внаслідок чого в учасників таких відносин виникають права та обов’язки майнового характеру [5].

Юристи по-різному підходять до регулювання електронної комерції. Одні автори пропонують розробити комплексний закон про електронну комерцію. Інші вважають, що було б краще розробити три закони: про електронний документообіг, про електронний підпис, про електронну комерцію [2, с. 48]

У світі вже почалася активна робота зі створення належного правового забезпечення електронної комерції, хоча можна з упевненістю сказати, що законодавство будь-якої країни, у тому числі й США та Великобританії, які прийнято вважати батьківщиною електронної комерції, перебуває на початковому етапі формування.

В Україні також існує ринок товарів і послуг, для оплати яких електронна комерція є зручним платіжним інструментом. За даними P5 Communications,Inc., не менше 18% українських інтернет-користувачів періодично роблять покупки в мережі, що тільки в одному Києві складає не менше 90 тис. чоловік. Але в нашій державі цей ринок і досі перебуває в ембріональному стані [2, с. 53].

Розвиток електронного бізнесу значною мірою залежить від політики держави у цій сфері діяльності, а саме: у першу чергу, від встановлення нормативно-правової бази. Вирішення питань правового регулювання сфери – послуг повинно стати основою для врегулювання наявних й потенційних ризиків. Тому закріплення основ електронної комерції у Цивільному кодексі України та подальший розвиток правового регулювання сфери інтернет-послуг повинні закласти фундамент для розвитку електронного бізнесу в нашій державі.

До основних недоліків правового регулювання електронної комерції в Україні належать:

- невизначена юридична сила комерційних договорів, які укладаються в електронній формі.

- незахищеність електронної комерції від різних видів шахрайства. - порушення прав інтелектуальної власності. - ухилення від податків. Також, держава повинна приділити більше уваги таким питанням, як: податкові

пільги у сфері електронного бізнесу, вкладання коштів в освіту, високі технології, розвиток телекомунікацій , а також організація їх інфраструктури.

Питання ведення бізнесу в Internet для України сьогодні стає реальним, але об’єктивні труднощі та бездіяльність в цій сфері відгородить Україну від світу завісою. Створення підрозділів з боротьби з комп’ютерною злочинністю на державному рівні створить умови для безпеки ведення бізнесу в інтернеті та забезпечить його розвиток.

Електронна комерція може здійснюватися на різних рівнях, починаючи з простого представництва компанії в мережі до електронної підтримки процесів, спільно здійснюваних декількома компаніями також на національному чи інтернаціональному рівні. Існує

86

відмінність між національними й інтернаціональними діловими операціями. Основи її є не технічними, а швидше законодавчими. На інтернаціональному рівні порівняно з внутрішньо-національним електронна комерція ускладнюється, що викликано такими чинниками, як оподаткування, угоди між країнами, митні збори і відмінності в правилах банківської діяльності [3, с. 67]

Отже, закріплення основ електронної комерції у законодавстві України, подальший розвиток правового регулювання електронної комерції, внесення відповідних змін до чинного законодавства – це питання, які потребують невідкладного вирішення. Створивши режим найбільшого правового сприяння електронної комерції в Україні,тим самим можна створити необхідний фундамент, на якому будуватиметься добробут нашого суспільства в 21 столітті.

Список використанних джерел 1. Чучковська А.В. Правове регулювання електронної комерції в Україні.

Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 224 с. 2. Щербина В.С. Актуальні проблеми господарського права (Особлива частина):

навч. посіб. / за ред. В. С. Щербини, В. В. Рєзнікової. – К. : Видавництво Ліра-К, 2016. – 800 с.

3. Дутов М. Правовое обеспечение развития электронной коммерции // Підприємництво, господарство та право. – К., 2001. – № 4. – С. 33

4. Симонович С.В. Інформатика для юристів та економістів / С.В. Симонович, – СПб., 2001. – С. 345.

5. Закон України «Про електрону комерцію» : станом на 23.03.2017 / Верховна Рада України – К.: Парлам в-тво, 2017. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/675-19

Ємельянова А. Ю., ст. гр. МО-21

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ЩОДО ПРАВОВИХ ЗАСОБІВ ЗАПОБІГАННЯ РЕЙДЕРСТВУ В УКРАЇНІ

Захист конституційних прав та свобод – основне завдання державної влади на

сьогодні. Постійний динамізм розвитку суспільних відносин викликає потребу своєчасного вдосконалення законодавства, яке їх регулює. Тому виправданою є увага суспільства до нових форм порушень права власності, серед яких рейдерство сьогодні є найбільш поширеним. Такі випадки потребують пильної уваги з боку контролюючих органів та посадових осіб. Але й науковці повинні докласти зусиль та запропонувати теоретичні розроблення основних проблемних питань, як і шляхи вдосконалення вітчизняного законодавства [1, с. 82].

Взагалі, як поняття, рейдерство виникло у Великій Британії і спочатку під цим терміном розуміли набіги морських суден, які самостійно виконували бойові завдання, у тому числі і захоплення торговельних кораблів інших країн.

Ре́йдерство (в Україні) – це вилучення майна на нібито законних підставах, в основі виникнення яких лежать прогалини в законі або системні недоліки функціонування державних інститутів (судової та правоохоронної систем, системи реєстрації юридичних осіб тощо) [2].

В сучасному законодавстві цей термін було використано лише в указі Президента України №103/2007 від 12 лютого 2007 р. «Про заходи щодо посилення захисту права власності».

Зазвичай в Україні воно пов’язане із набуттям сумнівних тимчасових прав розпоряджатися активами та якнайшвидшим продажем цих активів пов’язаним із рейдером

87

особам, із наступними перепродаваннями вилучених активів між пов’язаними особами, маючи на меті завадити їхньому поверненню законним власникам.

В Україні для боротьби з рейдерством створена Міжвідомча комісія з питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств, що діє при Кабінеті Міністрів України [2].

Основними завданнями цієї комісії є: - сприяння забезпеченню координації дій державних органів з питань захисту прав

інвесторів, посилення протидії незаконному поглинанню та захопленню підприємств, порушенням земельного законодавства;

- підготовка пропозицій щодо формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав інвесторів, протидії незаконному поглинанню та захопленню підприємств, порушенням земельного законодавства, зокрема щодо підвищення ефективності діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у відповідній сфері;

- розроблення комплексу заходів щодо захисту прав інвесторів, протидії незаконному поглинанню та захопленню підприємств, порушенням земельного законодавства, забезпечення вдосконалення механізму регулювання у відповідній сфері [3].

В Україні передумовами рейдерства є: недосконала судова влада, слабка правова система, відсутність державних інститутів, які б захищали права власника тощо.

Відсутність єдиної загальнодержавної стратегії протидії рейдерству в Україні також є причиною неефективного реагування держави та суспільства на загрозу рейдерству, рівень якого зростав протягом останніх років.

За оцінкою Центру дослідження корпоративних відношень «Рейдерство в Україні: проблеми та шляхи вирішення», щорічний обсяг ринку поглинань в Україні складає приблизно 3 млрд. доларів США, частка поглинань у цьому показнику складає 60–70 % [5]. Українська практика насильницького поглинання істотно відрізняється від закордонної. З одного боку, використовується доволі обмежений арсенал правових і фінансових інструментів. З іншого, вітчизняні рейдери пішли власним шляхом, широко й успішно використовуючи технології, що практично не мають аналогів у світовій практиці [6, с. 129–136].

Сучасні рейдерські захоплення – це ретельно сплановані операції, які включають в себе цілу низку послідовних технологій. Це технології взаємодії з власниками (акціонерами). Нерідко суворі методи силового, психологічного тиску, прямого чи непрямого шантажу межують з «м’якими» методами ведення переговорів, психологічного маніпулювання, керуванням поведінкою тощо [7, с. 5].

Якщо ж говорити про співвідношення понять «рейдерство» та «вороже» або «недружнє поглинання» то можна відмітити, що головним критерієм відмінності між даними поняттями є законність дій сторони, котра зацікавлена в контролі над активами. Дотримання законодавства – це саме той кордон, котрий розмежовує вороже поглинання. Рейдерство – це протиправний, незаконний перерозподіл власності. Навіть цілком законна операція стосовно поглинання активів підприємства стає рейдерським актом, якщо хоча б на одному з її етапів застосовуються незаконні методи [4, с. 30-31].

Якщо класифікувати різновиди рейдерства залежно від методів здійснення, можна виділити: 1) біле – легальний спосіб поглинання; 2) сіре – формально законний метод, який здійснюється на межі закону; 3) чорне – незаконний спосіб організації поглинання. Примітно, що у корпоративному праві США та Західної Європи терміном «рейдер» позначається особа, яка починає активно скуповувати акції чужої компанії з метою її поглинання шляхом отримання контрольного пакету [8, с. 98]. У своєму класичному визначенні рейдер, уживаючи заходи з придбання чужої компанії, не порушує закон, а діє лише всупереч волі її керівництва та контролюючих акціонерів. Це дозволяє розглядати навіть випадки ворожого (недружнього) поглинання підприємств як об’єктивні процеси, що сприяють динаміці економічного зростання та розбудові потужної конкурентоспроможної економіки. Цим процесом займаються досвідчені менеджери, які, використовуючи ринкові методи, здійснюють перерозподіл власності (практика білого та сірого рейдерства) [8, с. 97].

88

За суб’єктивною стороною рейдерство може вчинюватися лише з прямим умислом за наявності спеціальної мети – одержання юридичного й (або) фізичного контролю над майном, бізнесом проти волі законного власника.

Список використаних джерел 1. Берназ П.В. Рейдерство в Україні: визначення поняття / П.В. Берназ, О.О. Середа //

Проблеми цивільного та господарського права. – 2008. – № 1. – С. 82-84. 2. Офіційний сайт Вікіпедія. 3. Постанова Кабінету Міністрів України . 4. Грек Б.М. Поняття та історичні передумови розвитку рейдерства в Україні / Б.М.

Грек, Т.Б. Грек // Адвокат. – 2010. – № 9. – С. 29-34. 5. Аналитический обзор Центра исследований корпоративных отношений

«Рейдерство в Украине: проблемы и пути решения» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.advisers.ru/file/advisers/rejdery_Ukraina.pdf.

6. Варналій З.С. Рейдерство в Україні: передумови та шляхи подолання / З. С. Варналій, І. І. Мазур // Стратегічні пріоритети. – 2007. – № 2(3). – С. 129–136.

7. Албул С. В. Інформаційно-аналітичне забезпечення виявлення ознак господарських злочинів: проблеми і шляхи вирішення // Південноукраїнський правничий часопис. – 2009. – № 1. – С. 3–9.

8. Хомич Ю. Зарубежная практика защиты от недружественных поглощений / Ю. Хомич // Юридичний радник. – 2007. – № 4(18). – С. 95–99.

Єфімчук А. С., ст. гр. МО-12

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

На сьогодні корупція є однією з найгостріших і актуальних проблем для українського

народу, яка справляє не тільки негативний вплив на майже всі сфери суспільного життя, але й знищує економіку нашої держави, становить значну загрозу для демократії, соціального прогресу, національної безпеки, розвитку громадянського суспільства. Створення досконалої прозорої законодавчої бази сприяє усуненню цієї загрози.

Також слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку нашої країни корупція є чинником усіх криз – і економічних, і політичних, і правових, і моральних. Вона є постійним супутником суспільства і, передусім, залежить від його морального стану. Можливо саме тому боротьба із корупцією в Україні є таким складним процесом. Враховуючи це можна з впевненістю сказати, що питання антикорупційної політики потребує детального наукового дослідження.

Урядом України вживалися заходи з розроблення стратегії подолання корупції в державі, для чого приймалися відповідні документи у формі державних програм, планів, концепцій тощо. Але слід зауважити, що дані заходи, жодним чином не вплинули на стан та рівень корупції, який з кожним роком тільки збільшувався.

14 жовтня 2014 р. Верховна Рада України в другому читанні прийняла закони України «Про запобігання корупції», «Про Національне антикорупційне бюро України», «Засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення кінцевих вигодонабувачів юридичних осіб та публічних діячів». Відповідно до статті 2 Закону України «Про засади державної антикорупційної політики» відносини, що виникають у сфері запобігання корупції, регулюються Конституцією України, міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, цим та іншими законами, а також прийнятими на їх виконання іншими нормативно-правовими актами [2].

89

Значним фундаментальним кроком для України також було прийняття Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України». В якому національне антикорупційне бюро України є державним правоохоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових. Завданням Національного бюро є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці [1].

Національне антикорупційне бюро: 1) здійснює оперативно-розшукові заходи з метою попередження, виявлення,

припинення та розкриття кримінальних правопорушень; 2) здійснює досудове розслідування кримінальних правопорушень, віднесених

законом до його підслідності, 3) вживає заходів щодо розшуку та арешту коштів та іншого майна, які можуть бути

предметом конфіскації або спеціальної конфіскації у кримінальних правопорушеннях, віднесених до підслідності Національного бюро, здійснює діяльність щодо зберігання коштів та іншого майна, на яке накладено арешт.

4) взаємодіє з іншими державними органами, органами місцевого самоврядування та іншими суб’єктами для виконання своїх обов’язків,а також виконує інші обов’язки відповідно до Закону [1].

Окрім цього було створено орган запобігання корупції – Національне агентство з питань запобігання корупції, на яке згідно зі ст. 11 Закону України «Про запобігання корупції» покладено ряд завдань та функцій [2]. Національне агентство з питань запобігання корупції – центральний орган виконавчої влади України зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізацію державної антикорупційної політики.

На мою думку, боротися з корупцію за українських критичних умов можливо лише методами гласності, відкритості і доступності інформації. А через відсутності в Україні правого, громадянського суспільства, поки що єдиним надійним методом такої боротьби може стати публічне поширення інформації про корупцію. Доцільніше було б розглянути проект про Соціальний народний контроль, діяльність якого варто було б розпочати через розгалужені соціальні мережі в Інтернеті. І це могло б стати першим кроком українського соціуму до самоорганізації та формування в Україні дієвого громадянського суспільства.

Аналізуючи вище викладене, можна стверджувати, що корупція залишається ключовою проблемою, яка перешкоджає економічному зростанню та розвитку будь-якої країни, а особливо України. На сьогодні ми сміливо можемо визнати корупцію «інтернаціональним явищем», тобто проблемою всієї нації, всього людства. Прийняття нових антикорупційних законів сприймає гармонізації українського законодавства, а з іншого боку – недоліки цих законів можуть призвести до значних проблем у правозастосуванні та порушення конституційних прав, які потрібно виправити для покращення антикорупційного законодавства.

Список використаних джерел 1. Закон України «Про Національне антикорупційне бюро України», Закон від

14.10.2014 № 1689-VII [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1698-18.

2. Закон України «Про запобігання корупції», Закон від 14.10.2014 № 1700- [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: //http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1700-18.

90

Зелез В., ст. гр. АВ-21

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.пед.н., доц. Полухтович Т. Г.

ОЦІНЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ З набранням чинності Закону України «Про державну службу» з 1 травня 2016 року,

втратили чинність ряд нормативних актів, які визначали правові та організаційні засади оцінювання результатів службової діяльності державних службовців, як: Типовий порядок оцінювання результатів службової діяльності державних службовців, затверджений наказом Національного агентства України з питань державної служби від 15 березня 2012 р. №46; Загальний порядок проведення щорічної оцінки виконання державними службовцями покладених на них обов’язків і завдань, затверджений наказом Головного управління державної служби України від 31 жовтня 2003 р. №122.

З ухваленням нового Закону «Про державну службу» в систему відносин, пов’язаних з діяльністю органів державної влади та безпосередньо державних службовців, були внесені зміни, зокрема, щодо оцінювання результатів їх службової діяльності. Ці зміни підкреслюють не лише практичний характер, але й вказують на основні критерії, які мають враховуватися під час оцінки, а саме: результативність, ефективність, якість, дотримання правил етичної поведінки, вимог законодавства у сфері запобігання корупції [1]. Обґрунтоване та якісне проведення щорічного оцінювання державних службовців значною мірою залежить від створення ефективної системи показників результативності діяльності державних службовців. На жаль, в Україні ще не розроблені відповідні теорії і методики, які б давали об’єктивну оцінку результатам їхньої діяльності [2].

Прийняті в останні роки нормативно-правові акти спрямовуються на регламентацію процедури конкурсного відбору. В Постанові Кабінету Міністрів від 25 березня 2016 р. № 246 « Про затвердження Порядку проведення конкурсу на зайняття посад державної служби» йдеться про проведення конкурсу для виявлення професійної компетенції, знань, вмінь, навичок, моральних і ділових якостей кандидата на вакантну посаду державної служби. Наголошується на дотриманні принципів законності, прозорості, відповідності методів тестування, узгодженості застосування методів тестування, справедливого процесу відбору.

Підставою для його проведення є ст. 22 Закону України « Про державну службу», яка встановлює порядок проведення процедури конкурсу для забезпечення рівного доступу громадян України до державної служби. Актом державного органу створюється конкурсна комісія. В організації є положення про конкурс, конкурсний відбір, який полягає в оцінці професійного рівня та відповідності кваліфікаційним вимогам працівника до якості роботи з використанням наступних методів оцінки професійних і особистих характеристик кандидатів, як: індивідуальна бесіда, анкетування, проведення дискусії, тестування з питань, пов’язаних з виконанням посадових обов’язків державного службовця. Методи оцінки визначаються в положенні про конкурс. Перелік анкетних і тестових питань, як правило, розробляються підрозділом, який оголошує конкурсний відбір. Важливими якостями також є: володіння комп’ютером, іноземними мовами; вміння самостійно приймати рішення; створювати і підтримувати позитивний психологічний клімат в колективі, бути доброзичливим, вимогливим до себе й підлеглих, готовим взяти на себе зобов’язання.

Таку позицію законодавця визнаємо більш коректною до органів державної служби, які перебувають в сприятливіших умовах, ніж інші категорії роботодавців, оскільки нормативно-правовими актами передбачені вимоги до посади, порядок перевірки ділових якостей кандидата. Самі ж кандидати не тільки ознайомлюються з умовами прийому та критеріями відбору на заміщення вакантних посад, а також, у разі порушення прав, можуть оскаржити дії конкурсної комісії на будь-якому етапі проведення конкурсу. При загальному порядку прийому на роботу необхідність в перевірці й оцінці ділових якостей працівника є, проте методи оцінки законодавцем не передбачені.

91

Cписок використаних джерел 1. Про державну службу: Закон України від 10.12.2015 р. №889-УІІІ// Відомості

Верховної Ради України. – 2016. – №4. – С.43. 2. Малиновський В.Я. Державна служба: теорія і практика: [навчальний посіб.] /В.Я.

Малиновський. – К.,2003. – 160с.

Іванюк І., ст. гр. М-12

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Щербюк Н. Ю.

ДЕПУТАТСЬКА НЕДОТОРКАННІСТЬ: СКАСУВАТИ ЧИ ОБМЕЖИТИ?

У багатьох країнах світу існує депутатська недоторканність. У деяких з них вона повна, а в деяких – часткова. Наприклад, в деяких країнах депутати захищені від арешту і кримінального переслідування лише на час парламентської сесії (США, Норвегія, Філіппіни). За словами одного із юристів, основною загрозою зняття депутатської недоторканності є те, що депутати стають заручниками виконавчої влади, яка буде робити, що захоче в разі прийняття небажаного для неї рішення. Звідси, якщо вище керівництво захоче когось покарати, сфальсифікувати результати виборів чи призначити свою людину на керівну посаду – це станеться незалежно від того, чи є недоторканність.

«Депутатська недоторканність» – це невдалий, емоційно забарвлений термін, який відкриває простір для ідеологічних маніпуляцій. У цивілізованих країнах вживається більш нейтральний термін – депутатський імунітет. Він існує практично в усіх розвинених, демократичних країнах у якості запобіжного засобу від спокуси використання кримінального судочинства, як інструменту політичних переслідувань. Тому говорити про повне скасування депутатського імунітету, мабуть, не варто. Може сперечатися хіба що про обсяги цього імунітету [1, с. 36].

Що стосується змістовної частини, то виникає дуже багато питань. Насправді існує дуже мало країн, в яких відсутня депутатська недоторканність як така. Є всього три країни, і серед них така країна як Намібія. Але, звичайно, не дуже хотілося б, щоб Україна була в цьому відношенні схожа на цю «високорозвинуту» з точки зору конституційного права державу, тому що європейський досвід свідчить про зворотне. В усіх європейських країнах існує депутатська недоторканність. Інше питання, що вона має мати певні межі, і очевидно, що треба було б її не повністю скасовувати, а внести певні корективи. Це був би більш правильний, європейський підхід до врегулювання цього питання.

Тож, безсумнівно, як висловився політичний експерт Сергій Таран: «Інститут депутатської недоторканності потрібно реформувати у відповідності з європейськими нормами. В європейських країнах теж існує депутатська недоторканність, як право займатися політичною діяльністю. В Україні депутатську недоторканність перетворили на імунітет проти будь-яких посягань на життя і свободу депутата. Навіть якщо депутат порушує закон. Тому в Україні потрібно спростити процедуру зняття депутатської недоторканності у випадку, якщо депутат щось порушив, і посилити контроль над діяльністю депутатів, зокрема за їх прибутками і витратами» [2, с. 13].

Питання, наскільки широкою повинна бути концепція депутатського імунітету, є виключною компетенцією держави і вирішується її національним законодавчим органом.

У своєму нещодавньому звіті Венеціанська комісія Ради Європи детально досліджує концепцію депутатського імунітету в Європі та ілюструє різноманітні моделі імунітету, які існують в Європі. Констатуючи, що у країнах із ще не зміцнілою демократією є вищі ризики арешту чи обвинувачення депутатів на фальшивих та політично вмотивованих підставах. Саме тому, оцінюючи необхідність депутатської недоторканності у кожній країні, зокрема, потрібно ретельно зважити негативні аспекти недоторканності у порівнянні із її потенційними перевагами Про це зазначено у дослідженні, спільно проведеного Інститутом

92

міжнародних відносин Київського національного університету ім. Шевченка та організацією Democracy Reporting International.

Підсумовуючи, у звіті зазначається, що у країнах із добре функціонуючим верховенством права та діючими демократичними інституціями депутатська недоторканність не є необхідною з огляду на низький рівень ризику неналежного втручання у діяльність законодавчого органу та дієві інститути.

Отже, Україна не зовсім відповідає тим вимогам, що сприяють чи обґрунтовують скасування недоторканності. Зберігається ризик переслідування з політичних мотивів, якого може зазнати будь-який депутат, що виступить проти чиїхось потужних інтересів. Але все ж таки, всі громадяни України, незалежно від матеріального і соціального статусу, повинні бути рівні перед законом. Під таким кутом зору депутатська недоторканність, може бути якщо не скасована повністю (оскільки тією чи іншою мірою вона існує в більшості цивілізованих, демократичних держав), а хоча б істотно обмежена.

В Україні це питання набуло ледь не метафізичного значення. Чимало політичних сил будували свої передвиборчі кампанії на обіцянках скасувати депутатську недоторканність. Причому, дуже часто позиція їхня різко змінюється одразу після того, як вони потрапляють під купол парламенту[3, с. 45].

Словом, від гасел про скасування «недоторканності» треба перейти до предметної і раціональної дискусії щодо обсягів депутатського імунітету, який, безумовно, не повинен мати настільки абсолютний характер, як є нині в Україні. Варто лише згадати, як депутат влаштовує бійку з іншим, а потім «шкрябає» його машину. Приїжджає поліція і лише спостерігає за тим, як політик нівечить майно громадянина України, а не втручається. Чому? Бо в того депутатська недоторканність. Хоча, у цьому випадку імунітет не діє, адже правоохоронці мають право припинити скоєння правопорушення, не дивлячись на особу, яка це робить.

Водночас, все таки не варто повністю позбавитись депутатського імунітету. За наших умов це може посилити спокусу використовувати кримінальне переслідування для здійснення тиску на політичних опонентів.

Також можна говорити про скорочення обсягів цієї недоторканності і розширювати кількість випадків, коли депутат може притягатися до відповідальності без згоди Верховної Ради України. Можна змінювати саму процедуру зняття депутатської недоторканності. Але скасовувати повністю на сьогоднішній день не варто.

І найголовніше – без реальних реформ у правоохоронній та судовій системі, самим лише скасуванням «депутатського імунітету» ми не ліквідуємо феномену «недоторканності» і «недоторканних».

Таким чином, потрібно з моральної точки зору, депутатам стати на один рівень з громадянами і відчути, що ми живемо в тій самій системі, в якій живуть вони. Не недоторканність захищала всіх справжніх корупціонерів, а сама система. Тому на даний час ми підійшли до питання скасування недоторканності, розуміючи, що спрацює це лише в комплексі з фундаментальним, глибинним реформуванням судової системи і всієї системи української влади.

Список використаних джерел 1. Волкотруб С. Г. Імунітет у кримінальному процесі України : Монографія /

Волкотруб С. Г. – Х. : Консум, 2005. 144 с. 2. Волошин Ю. О. Конституційно-правові засади самоорганізації національних

меншин в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / Ю. О. Волошин. – К., 2001. – 20 с.

3. Депутатська недоторканність: Сучасна парламентська та судова практика: правовий аналіз / [Задорожній О. В., Добкін М. М., Селіванов А. О., Харитончук М. В.] ; О. В. Задорожній (заг.ред.). – К. : Логос, 2004. – 287 с.

93

Іщук О. А., ст. 3 курсу

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Науковий керівник: зав. каф., д.ю.н., проф. Марцеляк О. В.

КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ І

ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ ТА ФРН: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ТА ПОЗИТИВНИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Гарантованість прав людини залежить від оптимальності цілей, підстав, способів та

строків обмеження прав людини і громадянина. Питання обмеження прав та свобод людини і громадянина потребує ефективного нормативного врегулювання, щоб унеможливило свавілля з боку органів державної влади. У вивчені зазначеного питання особливо важливим є аналіз зарубіжного досвіду конституційно-правового регулювання обмежень прав людини, при цьому доцільно було б звернутися до практики ФРН, оскільки, це сприятиме формуванню нових поглядів щодо конституційних засад нормативного закріплення інституту обмеження прав та свобод людини.

Проблематикою обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина займалися такі відомі вітчизняні науковці, як О.В. Марцеляк, П.М. Рабінович, В.Ф. Погорілко, А.Є. Стрекалов, Ю.М. Тодика.

А. Є. Стрекалов визначає поняття «обмеження основних прав та свобод особи», як – правомірне, цілеспрямоване, кількісне та (або) якісне применшення у процесі правореалізації тих можливих моделей правомочностей, які складають основне право (свободу) особи, з боку інших осіб [1, с. 2].

Україна, так як і ФРН, є правовою державою, де визнається та діє принцип верховенства права, відповідно права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Тому, перш за все, варто звернутися до загальноприйнятих підходів інтерпретації концепцій верховенства права, таких як «формальний підхід» та «матеріальний підхід». Згідно з останнім, суттєво розширюється зміст верховенства права за рахунок різних змістовних елементів, включаючи права людини [2, с. 127-134].

Традиційно, одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина можливе лише на підставі закону, який повинен бути доступним та офіційно опублікованим [3, с. 64-67].

Як випливає зі змісту Конституції України, обмеження конституційних прав і свобод людини не можуть бути абсолютними і мають свої хронологічні, процедурні, предметні межі. Конституцією та законами України передбачається можливість тимчасового обмеження таких прав і свобод, як свобода пересування, недоторканність житла, невтручання в особисте та сімейне життя, та інших. Щодо мотивів і підстав таких обмежень, то відповідно до ст. 64 Конституції обмеження прав і свобод людини передбачені «в умовах воєнного або надзвичайного стану»; відповідно до ч.3 ст. 34 «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя»; відповідно до ч.2 ст. 35 «в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей». Загалом, у Конституції України прослідковується людиноцентристський підхід у визначенні підстав обмеження прав і свобод.

Відповідно до ст. 2 Основного Закону ФРН обмеження прав і свобод допускається в межах закону. Такі свободи, як свобода свобода совісті, свобода релігійних та світоглядних переконань є недоторканними, хоча окремі підлягають обмеженню. Зокрема, свобода друку, свобода зібрань обмежується у випадку їх використання для боротьби проти основ вільного демократичного ладу [4, с. 125].

Захист основних прав людини, зміцнення верховенства права й розвиток демократії, – це ключові цінності, які є основою європейського конституціоналізму, що відображає

94

загальну конституційну спадщину і ліберально-правову аксіологію. Конституційна скарга являється ефективним засобом для забезпечення даних цінностей. Сутність інституту конституційної скарги залежить від конкретних її моделей. В Конституції України затверджена нормативна модель інституту конституційної скарги, особливостями якої є те, що: оскаржувати в Конституційному Суді України можна лише закони, але не правові акти індивідуального значення; звернутися зі скаргою до Конституційного Суду особа зможе лише в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано.

Практику ефективного функціонування повної моделі інституту конституційної скарги можна спостерігати у ФРН. Так, згідно зі статтею 92 Федерального закону «Про Федеральний конституційний суд» в обґрунтуванні скарги має бути визначено право, порушення якого підлягає оскарженню, а також акти, дії чи бездіяльність органу або установи, якими скаржнику завдано шкоди. [5].

Отже, обмеження прав людини можуть встановлюватися виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

Список використаних джерел 1. Стрекалов А.Є. Обмеження основних прав і свобод людини і громадянина як

інститут конституційного права України: автореф. дис... канд. юрид. наук. – Х., 2010. – 20с. 2. Таманага Браян. Верховенство права: історія, політика, теорія / Браян Таманага /

перекл. з англ. А. Іщенка. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 208с. 3. Луців О. «Формальні» концепції верховенства права у сучасній науковій літературі

/ О. Луців. // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2013. – С. 60–67. 4. Жильнікова Н. Д. Конституційне-правове регулювання інституту обмеження прав і

свобод людини і громадянина: порівняльний аналіз / Н. Д. Жильнікова. // Науковий вісник Ужгородського національного університету. – 2013. – №21. – С. 124–126.

5. Гультай М. Особливості функціонування інституту конституційної скарги у Федеративній Республіці Німеччина [Електронний ресурс] / М. Гультай // №17. – 2011. – Режим доступу до ресурсу: http://www.viche.info/journal/2695/

Каращук Ю. М., cт. гр. МО-21

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ

ХОЛДИНГОВИХ КОМПАНІЙ В УКРАЇНІ

Як відомо, у наш час, проблема холдингових компаній існує з точки зору поповнення державного бюджету. До прийняття Закону України «Про холдингові компанії в Україні» Верховна Рада визнала, що практика створення холдингових компаній з державною часткою призводить до оприватнення державного майна.

Причиною неефективної діяльності державних холдингових компаній стала відсутність чітких і узгоджених нормативно-правових засад їхньої діяльності, посилена ще й відсутністю комплексних теоретичних досліджень цього інституту права [1].

Розроблення правових моделей регулювання діяльності холдингових компаній і державних холдингових компаній зокрема, має відбуватись на єдиних системно-концептуальних засадах. Так, прийняття Закону України «Про холдингові компанії в Україні» було б доцільним тільки після прийняття і його відповідного узгодження з Законом «Про управління об’єктами державної власності» та Законом «Про акціонерні товариства», які мають усунути вже наявні юридичні суперечки. Насамперед необхідно визначитись з поняттям холдингової компанії, її юридичною природою.

95

Холдинг – це компанія, яка володіє контрольними пакетами акцій інших підприємств з метою здійснення по відношенню до них функцій контролю і управління. В світовій практиці холдингові компанії – це перш за все, фінансові центри, навколо яких об’єднуються окремі компанії, не втрачаючи при цьому своєї комерційної самостійності [2].

Законом запропоновано визначення холдингової компанії як відкритого акціонерного товариства, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств; державна холдингова компанія – це холдингова компанія, утворена у формі відкритого акціонерного товариства, не менше 100% акцій якої належить державі. Законом визначаються особливості утворення та діяльності державних холдингових компаній [3].

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу. Тому Закон, і зокрема, його термінологія має узгоджуватись з Європейським Союзом.

Стаття 51 Угоди про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами та Україною визначає сферу права компаній в якості однієї з пріоритетних сфер зближення законодавства України та поступового приведення його до законодавства ЄС.

Серед актів вторинного законодавства ЄС, що обов’язково мають бути враховані при опрацюванні Закону варто виділити такі :

Директива Ради 89/667/ЄЕС щодо приватизованих підприємств з обмеженою відповідальністю з одним учасником;

Директива Ради 68/151/ЄЕС щодо координації гарантій (застережних заходів), які вимагаються країнами-членами від компаній в рамках контексту другого абзацу Статті 58 Договору для захисту інтересів членів та інших з перспективою зробити такі гарантії однаковими в усьому Співтоваристві.

Поняття «холдингова компанія» використовується у праві ЄС, однак чітке його визначення відсутнє.

Холдингова компанія за своєю суттю не може бути об’єднанням підприємств, оскільки в американському та англійському праві – це компанія, яка здійснює контроль над дочірніми компаніями. Більш того, компанія в англосаксонській системі права – це юридична особа, а група підприємств на чолі з холдинговою компанією не тільки не є юридичною особою, але відсутність такого статусу є однією з її переваг.

Такий підхід призводить до розуміння холдингової компанії як головної компанії, яка в групі підприємств контролює інші дочірні підприємства через переважну участь в їх статутному капіталі, та/або утримує більшість голосів у їх органах управління, або у інший, визначений в законодавстві спосіб здійснює контроль над дочірнім товариством.

Таким чином, законодавство вводить такі нові поняття як «холдинговий корпоративний пакет акцій та «корпоративне підприємство» [1].

Отже, для подальшого розвитку української економіки, ринкових відносин є важливим вдосконалення організаційного проектування корпорацій холдингового типу, розроблення механізмів впливу на дочірні підприємства, пошук та застосування на практиці актуальних схем здійснення внутрішньофірмових операцій і, найголовніше, ефективне використання переваг та можливостей від вертикальної та горизонтальної інтеграції.

Список використаних джерел 1. Правовий статус холдингових компаній: проблеми та перспективи [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2285 2. Холдингові компанії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukraine-

diplom.com/48/16367-xoldingovi-kompaniyi.html 3. Правове становище холдингових компаній [Електронний ресурс]. – Режим доступу

: diplomvkarmane.org.ua/attachments

96

Карпець В., ст. гр. МО-12

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ЩОДО НЕЗАКОННОГО ВИНИЩЕННЯ ЛІСІВ В УКРАЇНІ

У сучасному світі широко відомий афоризм: «До людини – існує ліс, після людини пустеля». Справедливість цього вислову підтверджується на різних континентах і на прикладах багатьох країн. Дуже часто екологічні біди починаються з винищення лісів. Україна в цьому відношенні – не виняток.

Погіршення стану лісів в Україні на сьогоднішній день є однією з найбільш актуальних тем. Ця проблема останнім часом бентежить багатьох екологів, простих громадян та народних депутатів. На превеликий жаль, окрім обіцянок наших політиків, реальної користі наші ліси не отримують. Вирубування лісів в Україні нелегально, особливо у зимовий період, досягає критичного рівня. Кожного дня вирубуються та експортуються тисячі дерев. Отримуючи свої дивіденди, влада заплющує на це свавілля очі, не замислюючись над тим, що буде потім. Про зменшення площі українських лісів і про вирубування найстаріших масивів свідчать знімки з космосу.

Якщо на державному рівні не буде вжито дієвих заходів щодо відновлення лісів і розширення їхніх площ, то Україна просто опиниться перед екологічною катастрофою. Бо втрата лісів – це не просто втрата зеленого масиву, а й серйозні зміни рівнів водойм, зміни рівнів річок, а також активізація ерозійних процесів. Україна сьогодні опинилася перед загрозою спустелювання. Попри це, Україна є одним із найбільших експортерів лісу у Європі. Щороку з України вивозять ліс на суму близько 272 мільйонів доларів, повідомляє Держмитслужба.

В Україні досі не запроваджена європейська система обліку деревини, яка передбачає контроль від моменту висадки лісу, до його переробки у меблі чи паркет. Винищення лісу відбувається у великих масштабах, за добре відпрацьованими схемами. Призначається санітарна рубка, вирубується найкраща деревина, що записується як дрова, або хворі дерева перепродується приватній фірмі, яка далі продає її як «ділову деревину», в тому числі за кордон. Експерти переконані, що одне лише запровадження в Україні європейських вимог до лісозаготівлі ситуацію не вирішить, потрібно збільшити штрафні санкції, змінити стандарти що до вирубки лісів, встановити контроль державними органами за дотримання законодавства щодо вирубування, а також насадження нових лісових масивів.

Серед основних причин, які спонукають населення прилеглих територій вирубувати ліси і продавати деревину зацікавленим особам, – соціально-економічні проблеми (безробіття, низькі зарплати). Іншими важливими факторами широко розповсюдженої практики вирубок лісу є нерегульований ринок деревини та виробів із неї, відсутність системи контролю, а також незмінно високий попит на заготовлену незаконним шляхом деревину.

На думку професорів Національного лісотехнічного університету України у Львові, чималу частку незаконно вирубаного лісу продають на Захід. Подальшим вирубкам українських лісів сприяють високі ціни, а також хороший попит на деревину. Вони завдають великої шкоди передусім дубовим лісам у західних та центральних областях України. Разом із тим вирубують дедалі більше хвойних лісів (сосен та ялини) у Карпатах. Однією з найбільших проблем контролю за лісами є те, що останню загальнодержавну інвентаризацію лісів проводили ще у 1996 році. Тоді як в офіційних даних виходять з близько 16% лісистості України, цей показник за оцінками декотрих експертів вже менше 11%. Натомість, за тими ж експертними оцінками, оптимальна частка лісів – це близько 20% української території. І щоб досягнути цього показника у майбутньому треба засадити новими деревами близько 2 – 2,5 млн га.

А головне, що все це відбувається доволі просто. Люди їдуть в ночі в ліс і зрізують дерева. Продають їх на пилорами, де вони обробляються і готовий товар: доски, бруски, щепа, везуть зазвичай закордон, або ж в південні міста України. Також у лісників є свої

97

махінації щодо викрадення кубатури, відкладання і незаконного забирання колодок. 1куб сосни коштує 500 грн, а з одного середнього дерева виходить 1,5 куба. Тобто за дві сосни приблизно 1000 грн. І хоч ці лісники чи звичайні люди крадуть багато лісу, та я впевнений що вирубки лісів, що кришуються високо посадовцями, в 10 раз масивніші.

Шляхи вирішення цієї проблеми можуть бути наступні: 1. Необхідно вводити лісопатологів до складу екоінспекції.

Головний посил – лісопатологи повинні бути в структурі незалежної від держлісагентства державної установи для здійснення попереднього контролю за проведенням санітарних рубок, а не здійснення перевірок постфактум.

2. Необхідно затвердити практику погодження проведення санітарних рубок у департаментах екології державних адміністрацій відповідного рівня. Знову ж таки, для того, щоб дійсно здійснювався контроль в класичному розумінні цього слова – з боку іншого органу державної влади. На даний момент такий контроль існує тільки щодо об’єктів природно-заповідного фонду України (за винятком заказників та господарських зон національних природних і регіональних ландшафтних парків).

3. Потрібно внести зміни до «Санітарних правил в лісах України» та до «Правил поліпшення якісного складу лісів», які б зменшили підстави для призначення вибіркових та суцільних санітарних рубок, зокрема щодо визначення мінімально допустимої повноти деревостану.

4. Потрібно впровадити австрійську систему, з якою за кожним зрубаним деревом можна буде стежити за допомогою RFID-чіпів. Вартість цих чіпів не дорога, але вони збережуть кожну колодку.

Отже, для боротьби із незаконною вирубкою лісів в Україні варто розширити повноваження Державної екологічної інспекції. Якщо створити якусь спеціальну лісову інспекцію, це буде означати, що суб’єкти господарювання, які займаються використанням лісових ресурсів, самі себе будуть контролювати. Щоб припинити знищення українського лісового фонду треба: скоротити промислову розробку лісів, поставити питання про глибоку переробку сировини, зарезервувати землі для природоохоронних територій, перевірити працівників лісгоспів на чесність і звільнити корумпованих. Важливим моментом у боротьбі з незаконною вирубкою лісів має бути робота з формування екологічно спрямованої суспільної думки в місцевих мешканців.

Висновок: Незаконне знищення лісів в Україні нажаль процвітає. І з цим треба щось робити і то терміново, бо з такими темпами, наша країна, багата лісами, може стати пустелею. Потрібно запроваджувати нові методи збереження лісів та розвивати старі. Й тоді, працюючи цілеспрямовано, ми зупинимо знищення лісових ресурсів України.

Список використанних джерел 1. Проблема винищення лісів України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://soc-in.com/analityka/2502-problema-nezakonnogo-vinishhennya-lisiv-ukrayini.html 2. Правовий аналіз проблеми винищення лісів. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://pryroda.in.ua/forest/rubay-bablo-abo-scho-pryhovuyetsya-pid-sanitarnymy-rubkamy-pravovyy-analiz-problemy

3. Австрійський метод. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://svoboda.fm/it/ukraine/245878.html»

4. Лісовий Кодекс України.

98

Карпюк Т. Г., ст. гр. ХТ-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Щербюк Н. Ю.

ЗАХИСТ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ПІДПРИЄМНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ В

УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Слід зазначити, що в Україні поняття «бізнес» і «підприємництво» сприймаються як слова – синоніми. Сутністю підприємництва є знаходження і апробація чогось нового, того, чого не було раніше в структурі виробництва, соціумі чи суспільстві. Актуальність цієї теми полягає в тому, що підприємницька діяльність є найпоширенішим видом діяльності в Україні та дає майже 70% доходу в бюджет держави, а тому чільне місце в системі прав і свобод особи займає конституційне право на підприємницьку діяльність. Відповідно до ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це право базується на свободі підприємницької діяльності, тобто на реальній можливості здійснення особою на власний розсуд і ризик господарської діяльності, не забороненої законом, з метою одержання прибутку. Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом [1].

Конституційне право на підприємницьку діяльність не може бути реалізоване без всебічної участі в ньому держави, бо відбувається безповоротна інтеграція України у світове, зокрема європейське, співтовариство. Тому існує потреба вдосконалення чинного законодавства в цій сфері, приведення його у відповідність до принципів, проголошених чинною Конституцією України. Реалізація права відбувається відповідним способом, з використанням належних засобів та дотриманням умов [2, с. 212].

З метою створення сприятливих умов для розвитку підприємництва держава здійснює підтримку підприємництва у таких формах:

сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів;

стимулює інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг; надає підприємцям цільові кредити; надає підприємцям інші види допомоги. Цих форм підтримки підприємництва явно недостатньо. Держава повинна сприймати

будь-яке підприємництво через призму прав людини на підприємництво, працю, достатній життєвий рівень тощо. Тому однією із форм підтримки підприємництва мають бути конкретні заходи, спрямовані на те, щоби дії контрольних, наглядових, правоохоронних та інших органів, які потенційно можуть вплинути на ефективність виробництва товарів (робіт, послуг), були обмежені чіткими та недвозначними законодавчими рамками, спроба посягнути на які тягла б за собою конкретну відповідальність. У зв’язку з неспроможністю правоохоронних органів забезпечити ефективний захист коштів і майна суб’єктів господарювання держава повинна ініціювати розвиток недержавної охоронної та детективної діяльності, приватних служб безпеки. [3, с. 40].

На сучасному етапі розвитку української державності законодавство, яке регулює підприємницьку діяльність, ще недостатньо забезпечує поєднання свободи підприємництва і конкуренції з належним захистом прав суб’єктів підприємницької діяльності. Слабкість і недосконалість правового захисту підприємництва, неврегульованість багатьох його аспектів, неузгодженість нормативних актів негативно впливають на ефективність підприємництва в Україні. Крім того, низький рівень правосвідомості підприємців призводить до виникнення «тіньового» підприємництва, а також до появи квазіправових (по суті кримінальних) інституцій уладнання конфліктів та забезпечення виконання зобов’язань.

99

Господарське законодавство України відзначається крайньою непослідовністю, суперечливістю, неузгодженістю і містить істотні прогалини. Не витримує жодної критики якість законодавчого процесу. У жодній із сфер економічної діяльності поки що не маємо логічно завершеного системного законодавчого забезпечення. Одним із дестабілізуючих факторів для сфери господарських правовідносин стає прийняття законів, що не враховують реальної соціально-економічної ситуації, вступають у конфлікт з Основним законом держави – Конституцією України та іншими, раніше прийнятими нормативно-правовими актами. Належне нормативне забезпечення охорони і захисту господарських прав можливе лише за допомогою застосування комплексного нормативно-правового регулювання – у Конституції, законах, підзаконних, локальних правових актах [2, с. 212–214].

Стратегічною метою України проголошено її інтеграцію у Європейський Союз. Перспективи такої інтеграції значною мірою залежать від рівня міжнародної конкурентоспроможності країни та компонентів, які її формують, від наявності / відсутності, а також від характеру структурних змін, обумовлених входженням у європейський економічний простір. Однією з головних передумов прогресивних структурних зрушень в економіці України є розвиток малого бізнесу. З огляду на сучасну економічну ситуацію в Україні, активізація розвитку цього сектора економіки набуває особливої актуальності. Річ у тім, що малий бізнес потенційно здатний ефективно вирішувати найгостріші економічні та соціальні проблеми будь-якої країни, а саме: забезпечує самовиживання населення в умовах жорсткої економічної кризи та створює додаткові робочі місця; є найменш бюджетомістким засобом підйому економіки; забезпечує швидку окупність інвестицій; є стабільним і достатньо вагомим джерелом податкових надходжень до бюджетів різних рівнів [4 с. 30].

Малий та середній бізнес важливий як потужний ресурс економіки й соціальної сфери. Один з авторитетних футурологів сучасності Джон Нейсбіт зазначив: «У міру розвитку процесу глобалізації зростає значення найменших її учасників». Представники малого підприємництва краще знають рівень попиту на місцевих ринках. Рівень розвитку малого бізнесу безпосередньо визначає ступінь розвитку економіки держави в цілому. За даними зарубіжних економістів, стабільність ринкової системи забезпечується, коли 20–30 % громадян держави мають власну справу. У розвинених країнах малий бізнес становить основу середнього класу – впливової громадської верстви, що об’єднує 60–80 % населення.

Забезпечення якісного розвитку середнього та малого бізнесу в умовах євроінтеграції надзвичайно важливе. На етапі економічного зростання набуває особливої значущості здійснення регулятивних заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття, проведення політики продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної влади, насамперед Уряду, мають концентруватися на запровадженні дієвих стимулів створення нових робочих місць, на підтримці підприємництва . За таких умов підтверджується необхідність дослідження механізмів реалізації державного регулювання якісного розвитку малого та середнього бізнесу в євроінтеграційних процесах. Механізми реалізації державного регулювання бізнесу в будь-якій країні ґрунтуються на певних принципах якісного розвитку малого та середнього бізнесу. В умовах інтеграції України до ЄС головними принципами у сфері регулювання й підтримки якісного розвитку малого та середнього підприємництва мають стати принципи якісного розвитку, що діють у Євроспільноті. Через упровадження й подальше застосування таких принципів, передусім, відбувається зміцнення єдиного внутрішнього ринку, інтернаціоналізація підприємницької діяльності на рівні підприємств, усунення адміністративних бар’єрів і створення єдиного економічного простору ЄС, посилення взаємодії країн – членів ЄС з питань створення економічного й валютного союзів у рамках ЄС. За сучасних умов економічна інтеграція в європейський економічний простір для України – це пріоритетний географічний, політичний, економічний і соціальний напрям розвитку. Європейська інтеграція для України – шлях до модернізації економіки й утвердження реальної демократії в державі, побудови громадянського суспільства, забезпечення прав і свобод людини, насамперед права на підприємницьку діяльність. Безперечно, євроінтеграція глобально впливає як на підприємницький сектор, так і на суспільство взагалі [5 c. 50].

100

Список використаних джерел 1. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 1

вересня . 2016р. : ( ОФІЦ. ТЕКСТ) . – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2016. – 64с. – (Закони України). 2. Ковач А. Право людини на підприємництво / А. Ковач // Часопис Київського

універ- ситету права. – 2012. – № 2. – С. 212–214. 3. Кучеренко А.В.Конституційне право людини на підприємництво / Кучеренко А.В.

// Вісник Днапропетровського університету імені Альфреда Нобеля. – 2013. – № 2. – С.38– 44.

4. Соболь С. М. Малий бізнес України у контексті Євроінтергації / Соболь С. М. // Стратегія економічного розвитку України. – 2014. – № 32. – С.33– 40.

5. Марчіненко В. В. Механізми реалізації державного регулювання якісного розвитку малого та середнього бізнесу в умовах інтеграції України до Європейського Союзу / Марчіненко В. В. // Вісник Академії митної служби України. Серія: «Державне управління». – 2013. – № 1 (8) . – С.48-53.

Киричук О., ст. гр. МО-22

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ФІКТИВНІ ПІДПРИЄМСТВА І ФІКТИВНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО В

ГОСПОДАРСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Протягом останніх років спостерігається активне створення фіктивних підприємств. Утворення фіктивних некомерційних юридичних осіб (наприклад, підприємств, призначених для здійснення некомерційного господарювання), що має на меті прикриття злочинної діяльності, не може кваліфікуватись за ст. 205 КК і за наявності для цього підстав має розглядатись як готування до відповідного злочину (наприклад, до шахрайства з обтяжуючими обставинами, контрабанди). Таке обмеження сфери застосування кримінально-правової норми про фіктивне підприємництво є невиправданим. Вказівка у ч. 1 ст. 205 КК на суб’єкта господарювання була б більш доречною. Злочини, що вчиняються з використанням фіктивних суб’єктів підприємницької діяльності набули таких масштабів, що дедалі більше становлять загрозу економічній безпеці України, оскільки більш ніж 50 % капіталу держави знаходиться в «тіньовому» обороті. Основною метою створення таких підприємств є здійснення діяльності, щодо якої у законодавстві існують заборони, обмеження та покриття забороненої діяльності.

У сучасному світі з’являються все нові і нові механізми створення фіктивних підприємств, тому існує потреба розробки та застосування нових способів боротьби із ними. Однією із причин, чому сьогодні неможливо ефективно протистояти цьому явищу є те, що законодавство чітко не визначає такого поняття як «фіктивне підприємство». Ознаками фіктивного підприємства можна вважати, наприклад, те, що здійснення реальної підприємницької діяльності супроводжується несплатою податків та платежів та порушенням порядку звітності, підприємство знаходиться за неіснуючою адресою або взагалі відсутнє за вказаним у документах місцем знаходження тощо. Однак, не зважаючи на перелічені ознаки, виявити фіктивне підприємство можна лише безпосередньо на стадії здійснення ними протиправних дій. Механізм вчинення правопорушення зазвичай відбувається за однаковою схемою: гроші з одного рахунку списуються на інший, знімаються і після цього фіктивна фірма припиняє свою діяльність або повідомляє про банкрутство.

Як показує сучасна практика найбільш схильними до створення фіктивних підприємств які створили суб’єкт господарювання з реальною метою зайняття підприємницькою діяльністю, але під впливом певних факторів вирішили позбутись його. Також підозру повинні викликати особи, які від чужого імені відвідують нотаріальні контори та податкові органи, підписують необхідні документи або ставлять підписи на чистих

101

бланках і в подальшому до діяльності новостворених суб’єктів господарювання ніякого відношення не мають. Остання категорія – особи, які дозволяють реєструвати чи перереєстровувати підприємство на своє ім’я.

Порушенню кримінальних справ про фіктивне підприємництво, як правило, передує дослідна перевірка, у процесі якої мають бути отримані дані, що свідчать про наявність злочину. Доказами фіктивності конкретного підприємства, зокрема, можуть бути: реєстрація підприємства на «підставну» особу за підробленими, втраченими, позиченими або викраденими документами, документами померлих осіб, за вигаданою юридичною адресою; внесення до установчих документів неправдивих даних про засновників і керівників підприємства; залучення до протиправної діяльності шляхом призначення на посаду керівника людини з особливим соціальним статусом; відсутність ознак діяльності фірми, яка зазначена в її установчих документах; короткий термін функціонування підприємства; відсутність руху коштів на банківських рахунках підприємства або, навпаки, занадто великий обсяг фінансових операцій нещодавно зареєстрованого підприємства.

У звязку з тим, що законодавство у даній сфері є доволі молодим, механізм протидії фіктивним підприємствам є не систематизованим і часто виходить так, щоб замість того, щоб протидіяти даним утворенням закон діє на їхню користь. Тому першочерговим завданням має стати вжиття заходів для унеможливлення зловживань у сфері економіки.

Головними механізмами боротьби з фіктивними підприємствами повинне бути, перш за все, нормативне встановлення та законодавче закріплення визначення поняття фіктивної фірми. В подальшому можуть вживатися такі заходи як:

- встановлення відповідальності посадових осіб, що проводять державну реєстрацію - ретельна перевірка даних на дореєстраційному етапі; - розробка автоматизованих баз даних, в першу чергу, Єдиної державної

автоматизованої паспортної системи та доступу до них; - боротьба з «дутими» статутними фондами суб’єктів господарювання, для чого

необхідно запровадити інститут оцінювачів майна та майнових прав - доповнення ст 55-1 ГКУ ознаками фіктивності за якими можна звернутися до суду

про припинення юридичної особи або фізичної особи-підприємця. Список використаних джерел 1) Держава і право:фіктивні підприємства [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://ua-referat.com/%D0%A4%D1%96%D0%BA%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B5_%D0%BF%D1%96%D0%B4%D0%BF%D1%80%D0%B8%D1%94%D0%BC%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE

2) Фіктивне підприємництво [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/1328102259960/pravo/fiktivne_pidpriyemnitstvo_206

3) Люшняк А.І. Проблеми існування фіктивного підприємництва [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/FP_index.htm_2015_2_19.pdf

4)Розслідування фіктивного підприємництва [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/1381011460906/pravo/rozsliduvannya_fiktivnogo_pidpriyemnitstva#532

102

Ковальчук А. А., ст. гр. МО-21

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРЕШКОДИ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В

УКРАЇНІ

На сьогоднішній день підприємницька діяльність займає ключове місце в ринковій економіці. Розвиток підприємництва спрямований на досягнення економічної могутності та безпеки держави, тому що якщо буде низький рівень життя, буде відсутній платоспроможний попит, підприємницька діяльність втратить свій сенс. На підприємницьку діяльність впливають існуючі адміністративні, правові та економічні перешкоди.

В Україні на сьогоднішній день існує цілий ряд проблем, які перешкоджають розвитку підприємницької діяльності. Виявлення яких, дасть змогу сформувати пріоритетні напрями їх усунення та покращення.

По-перше: це проблеми нормативно-правової бази. Більшість законів за своїм змістом не відповідають поняттю «Закон», тому, що мають подвійне трактування. Це видно в нормативно-правових актах. Вони визначають систему оподаткування та контролю, реєстрацію новостворених підприємницьких структур [1].

По-друге: брак реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки, недоступність кредитних ресурсів, як для започаткування, так і ведення бізнесу чи його відновлення, недостатні зв’язки з міжнародними фінансовими організаціями по залученню інвестицій і грантів.

По-третє: важливою проблемою розвитку підприємництва є низький рівень економіко-правових знань, тих хто вважає себе підприємцем або хоче ним стати. Це відображається в наявності різних інтересів у підприємця і менеджера. Тобто, підприємець (власник) у першу чергу зацікавлений у отриманні прибутку, і йому не цікаво, як це відбувається, бо це є проблеми найманого менеджера. Менеджер же, навпаки, у першу чергу переймається поточними проблемами ефективного керівництва підприємством, його розвитку, а прибуток власника – це тільки останній, кінцевий результат ефективної діяльності [2].

По-четверте: однією з перепон підприємництва також є корупція, адміністративний тиск, та нерівність в умовах конкуренції.

Всі вищеперераховані перешкоди і проблеми негативно впливають на підприємницьку діяльність, вони гальмують і стримують їх розвиток. Тому я вважаю, що для вирішення цих проблем і перешкод держава повинна зробити наступне:

- реформувати податкову систему, зменшити податкове навантаження, спростити систему нарахувань та сплати податків, удосконалити систему обчислення податкових зобов’язань;

- удосконалити та оновити державну реєстрацію підприємництва, спростити систему отримання дозволів;

- посилити фінансову і майнову підтримку та врегулювати діяльність спеціалізованих кредитних установ. Щоб вони могли без проблем надавати кредити та підтримувати підприємницьку діяльність.

- розвивати і підтримувати форми самоорганізації підприємництва (асоціації, спілки). Особливе значення держава повинна приділяти розвитку малого та середнього бізнесу

шляхом удосконалення чинного законодавства, збереження спрощеної системи оподаткування для суб’єктів малого підприємництва. Суттєву роль у фінансовій підтримці підприємництва мають відігравати фонди підтримки підприємництва [3].

Отже, підсумувавши все вище сказане, можна сказати, що на підприємницьку діяльність впливає досить багато чинників, вирішення яких забезпечить високу ефективність веденню підприємництва. Держава повинна сприяти розвитку фінансового сектора та становленню фінансових інституцій для кредитування підприємств, вдосконалити систему

103

ліцензування та патентування для тих підприємств, які на постійній основі займаються обраною сферою діяльності, шляхом продовження термінів дії ліцензій та патентів.

Список використаних джерел 1. Наукове товариство Івана Кушніра [Електронний ресурс] : [Веб-сайт]. –

Електронні дані.– Київ: 2013-2015.–Режим доступу: http://nauka.kushnir.mk.ua/?p=5471. 2. Наукове товариство Івана Кушніра [Електронний ресурс] : [Веб-сайт]. –

Електронні дані.– Київ: 2013-2015.–Режим доступу: http://nauka.kushnir.mk.ua/?p=5471. 3. Наукові онлайн конференції[Електронний ресурс] : [Веб-сайт]. – Електронні

дані. – Львів: 2013-2015.–Режим доступу: http://intkonf.org/bagriy-ol-ken-kruglyanko-av-osnovni-problemi-ta-pereshkodi-rozvitku-pidpriemnitstva-v-ukrayini/.

Козачук О. В., ст.гр. МО-22

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРОБЛЕМА ПОДВІЙНОГО ГРОМАДЯНСТВА В УКРАЇНІ Громадянство для людини має принципове значення, оскільки визначає її політичний

і соціальний статуси, матеріальне й духовне благополуччя. Завдяки громадянству для людини розширюється суверенітет держави і особливо її можливість користуватися державними гарантіями своїх прав і законних інтересів як всередині країни, так і поза її межами.

Проблема подвійного громадянства є актуальною і водночас цікавою темою для дослідження, оскільки це питання гостро стоїть як перед світовою спільнотою, так і перед українським народом. Серед юристів та науковців України подвійне громадянство має багато прихильників і ще більше – противників. Одні розглядають його як безпосередню загрозу національній безпеці та впроваджують різні форми боротьби з цим явищем, інші – використовують усі можливі переваги подвійного громадянства [1].

Деякі фахівці вважають, що на сьогодні отримання подвійного громадянства становить пряму небезпеку для Української держави і загрожує національній безпеці нашої країни. Однак попри те, що згідно з Конституцією подвійне громадянство в Україні заборонене, українці де-факто дедалі частіше отримують таке громадянство з Румунією, Угорщиною та Росією, а також і з низкою інших країн [2].

Багато українців за сучасних умов, коли суспільство переслідують постійні кризи, дефолти, політичні війни, розглядають подвійне громадянство як можливість убезпечити себе і свою сім’ю.

Подвійне громадянство дає можливість вільно подорожувати без отримання віз, здобути хорошу освіту, збільшує шанси отримати хорошу роботу.

Отже, подвійне громадянство має певні плюси, але на скільки необхідне його запровадження в нашій державі на даний час. В Україні ще не сформувалася у класичному вигляді єдина нація. Так, у нас є суспільство, є країна і кордони, проте є і серйозне внутрішнє протистояння між Заходом і Сходом. Воно, в своєю чергою, дуже сильно впливає на політичні вподобання жителів різних регіонів. Тому в цих умовах запроваджувати подвійне громадянство – це свідомо йти на послаблення України як держави.

Саме тому важливо виробити державну позицію щодо питання подвійного громадянства. Радикальним варіантом вирішенням може бути запровадження чіткого механізму позбавлення українського паспорта у випадку набуття особою громадянств іншої держави, що передбачено ст.19 Закону «Про громадянство України».

104

Cписок використаних джерел 1. Конституційне право України: Навч. посіб. – 1-е вид. / Погорілко В.Ф. –

К.: Наукова думка. – 2002. – 734 с. 2. Лотюк О. Принципи громадянства України відповідно до Конституції України

// Право України. – 1998. – №7. – с. 9-11,14.

Кутузова М. М., к. е. н., ст. викл. кафедри фінансів та оподаткування

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ: НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ТА ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Економічна безпека є підсистемою в системі національної безпеки, тому процес

удосконалення підсистеми неможливий без одночасного забезпечення змін її місця в системі в цілому.

Уся система національної безпеки залежить від принципів, які є її фундаментом і головною підставою для впровадження та розвитку. Але аналіз визначених у Концепції принципів забезпечення національної безпеки свідчить, що вони не містять найважливішого принципу, який повинен орієнтувати всю діяльність на профілактичний характер щодо виникнення загроз національній безпеці. Він є актуальним для всіх сфер національної безпеки, у тому числі й економічної. Це – попередження виникнення та прояву загроз національній безпеці.

Враховуючи, що серед головних об’єктів національної безпеки є громадянин – його права і свободи, не слід надавати людині пасивну роль. Її безпека можлива при наявності двох складових – зовнішньої та внутрішньої. Зовнішня обумовлена діяльністю держави та суспільства щодо її захисту від потенційних та реальних загроз. Внутрішня – це власні можливості щодо уникнення та попереджання загроз, які перешкоджають її життєдіяльності та розвитку [2, с.46]. Тому пропонується визначити принцип забезпечення національної безпеки «формування та реалізація системи самозахисту людини».

До кола основних принципів забезпечення національної безпеки не входять принципи, які виходять з необхідності урахування регіональних особливостей національної безпеки. Такими принципами є: додержання балансу національних і регіональних інтересів; чітке розмежування змісту діяльності, повноважень та відповідальності органів державної влади на державному та регіональному рівнях; чітке розмежування повноважень і відповідальності органів державної влади та місцевого самоврядування; прагнення до примноження національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного, інтелектуального та людського, науково-технічного, фінансового і трудового потенціалу регіону.

Досягнення першого з запропонованих пріоритетних економічних інтересів для включення в коло пріоритетних національних інтересів «забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, економічної незалежності держави» обумовлюється реалізацією всіх наступних економічних інтересів та подоланням загроз економічній безпеці щодо структурно-технологічної незбалансованості економіки, занепаду виробництва та відсутністю можливості його ефективного відтворення, неефективності державного управління та інших економічних загроз національній безпеці [1, с.12].

Для цілей національної безпеки держави регіональна безпека повинна містити питання регіональної політики, які стосуються національних інтересів, та визначити на регіональному рівні цілі та завдання інших сфер національної безпеки. З метою більш спрощеної адаптації регіональної безпеки до системи державного управління пропонується в теперішній час за регіонами зберегти чинний адміністративно-територіальний розподіл.

У Концепції (основах державної політики) національної безпеки перелік пріоритетних національних інтересів виходить з визначених сфер національної безпеки та не враховує

105

окремо інтереси забезпечення регіональної безпеки. За змістом майже кожний з них створює умови для забезпечення безпеки країни за рахунок регіональних важелів, удосконалення регіонального управління та використання можливостей регіонів у цих процесах. Так, до пріоритетних національних інтересів, які мають регіональні особливості, визначених концепцією, відносяться: підвищення ефективності діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування; досягнення національної злагоди, політичної та соціальної стабільності; гарантування прав української нації та національних меншин України; забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства; збереження та підвищення науково-технологічного потенціалу [3, с.117]. Без участі регіонів досягти здійснення пріоритетних національних інтересів, які не мають яскравої регіональної спрямованості, але відображають фундаментальні цінності та прагнення Українського народу, потреби в гідних умовах життєдіяльності та шляхи їх забезпечення, неможливо і нереально. Їх участь необхідна у збереженні та розвитку виробничого потенціалу, національного багатства, подоланні тіньової економіки та корупції, підвищенні ефективності державного та регіонального управління, створенні громадянського суспільства та розвитку демократичних інститутів; у забезпеченні територіальної цілісності та недоторканості кордонів; створенні самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки; зміцненні генофонду Українського народу; розвитку української нації.

Пріоритетним національним інтересом, який створює умови для національної безпеки і має регіональний характер, є забезпечення збалансованого та інтегрованого розвитку регіонів, досягнення міжрегіональної єдності держави.

Аналіз загроз національній безпеці у різних її сферах, визначених Концепцією національної безпеки України, містить у своєму складі загрози, які носять суто регіональний характер. У політичній сфері це: наявність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах; загострення міжетнічних та міжконфесійних відносин; порушення принципу розподілу влади; невиконання чи неналежне виконання законних рішень органів державної влади та місцевого самоврядування. В соціальній сфері – суспільно-політичне протистояння окремих соціальних верств населення та регіонів України; неконтрольовані міграційні процеси в країні.

Загрози національній безпеці, визначені Концепцією в економічній, воєнній, науково-технічній та інформаційній сферах, носять загальнонаціональний характер і не мають яскравого регіонального характеру, але вони мають певне розповсюдження на регіони України, бо витікають з регіональних проблем.

Таким чином, пропонується при удосконаленні Концепції (основ державної політики) національної безпеки змінити структуру пріоритетних національних інтересів, включивши до них додатково: збереження та примноження національного багатства України; подолання стагнації виробництва, забезпечення його розвитку; зниження рівня тінізації економіки, корупції, криміналізації соціально-економічних відносин, а також забезпечення збалансованого та інтегрованого розвитку регіонів, досягнення міжрегіональної єдності держави.

Список використаних джерел 1. Концепція економічної безпеки України / Ін-т. економ. прогнозування; Кер.

проекту В.М. Геєць. – К.: Логос, 1999. – 56 с. 2. Мунтіян В. І. Економічна безпека України. – К.: КИИЦ, 1999. – 463 с. 3. Барановський О. І. Фінансова безпека: Монографія / Ін-т екон. прогнозування. –

К.: Фенікс, 1999. – 338 с.

106

Кусик М. І., ст. гр. МО-31

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПОНЯТТЯ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВИХ САНКЦІЙ У КОНТЕКСТІ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Одним з дієвих способів впливу на правопорушника, який передбачений санкціями, є

юридична відповідальність. Аби вона могла повною мірою виконувати покладені функції гаранта здійснення суб’єктивних прав і виконання юридичних обов’язків та стимулювати правомірну поведінку, необхідно у правовій науці розробити загальне поняття відповідальності і визначити її місце в правовому механізмі регулювання. Слід також вказати умови виникнення і реалізації юридичної відповідальності.

Наукового дослідження потребує правова природа господарсько-адміністративних санкцій. Так як, міра відповідальності передбачається санкціями правових норм, відповідно ці поняття є взаємопов’язані. Проте не можна ототожнювати дані поняття, адже відповідальність є не заходом державного примусу, а її застосуванням. Санкції поділяють на дві окремі групи: заходи відповідальності та заходи захисту. Згідно цієї класифікації заходи відповідальності та захисту потрібно чітко розмежовувати. Відповідальністю вважається застосування тих санкцій, які мають на меті лише покарання правопорушника і відображаються в покладенні на нього додаткових несприятливих наслідків або позбавленні його суб’єктивного права [1].

Термін «санкція», як явище, характеризується великою кількістю аспектів. Згідно з Господарським кодексом України, господарська санкція є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки [2].

Загальні принципи відповідальності учасників господарських відносин на території України встановлені главою 24 Господарського кодексу. Проте варто відмітити, що поняття господарсько-правової відповідальності не має єдиної думки вчених [1].

Загалом під господарською відповідальністю розуміється настання несприятливих майнових наслідків, що мають місце при порушенні правил функціонування господарського механізму, які встановлюються державними органами в інтересах держави або сторонами при укладанні договору. При цьому, варто враховувати, що господарсько-правова відповідальність відрізняється від інших видів відповідальності тим, що поєднує елементи майнового та примусового характеру.

Господарсько-правові санкції за своєю сутністю являються економічно-юридичними. Саме тому законодавством такі визначення як економічні і майнові можуть вважатися тотожними. Термін «економічні» вказує на те, що за змістом господарсько-правова відповідальність є економічною. Це становить негативний економічний вплив на правопорушника, задля того щоб стимулювати його виконувати визначені законом або договором зобов’язання в повному обсязі [5].

Науковці розділяють таку думку, що санкція є засобом реалізації господарсько-правової відповідальності. Інші дослідники вважають, що вона є мірою державного примусу, що викликає несприятливі наслідки для правопорушника, пов’язані із позбавленням майна або інших благ.

Господарсько-правова відповідальність та санкції відповідно до досліджень Красавчикова О.О. співвідноситься в наступних аспектах: відповідальність та санкції є рівнозначними поняттями; поняття санкції включає у свій зміст відповідальність; відповідальність є більш широким поняттям і включає у свій зміст санкції [3].

Проаналізувавши подані аспекти, можна включити санкції до змісту господарсько-правової відповідальності. Ширшим та узагальнюючим поняттям все ж таки є відповідальність, а похідним відповідно являється санкція.

При застосування санкцій використовуються стимулююча та попереджувальні функції, які попереджують настання несприятливих наслідків для порушників господарських

107

відносин. Вплив на майнові інтереси боржника за допомогою застосування санкцій є відповідальністю. Що стосується суб’єкта застосування господарсько-правових санкцій, то ним може виступати спеціально уповноважений на те орган влади, до повноважень якого входить накладення санкцій на винного суб’єкта або суб’єкт господарських відносин, що виступає стороною договору [4].

Отже, санкція є формою, мірою і засобом відповідальності, яка проходячи через правовий механізм регулювання зумовлює покладення додаткового обов’язку на правопорушника. Господарські санкції є невід’ємним елементом господарсько правової відповідальності. Тому у сфері господарсько-правових відносин господарсько-правову санкцію слід розглядати як захід відповідальності за порушення господарського законодавства, що визначається як засіб державного примусу.

Кінцевою стадією механізму правового регулювання є настання відповідальності. Багатоплановість господарсько-правової відповідальності передбачає включення господарських санкцій, які створюють відповідальність, у нормативному розумінні цього поняття. Форма відповідальності та характер наслідків для правопорушника, визначається змістом санкцій. Особливості виконання обов’язку, що становить зміст відповідальності перебувають поза межами дії санкцій.

Список використаних джерел 1. Відповідальність у сфері господарювання. [Електронний ресурс]. ̶ Режим доступу:

http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/6699/Bogomolova%20Vidpovidalnist.pdf?sequence=1.

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003р. № 144 / ВР. [Електронний ресурс]. ̶ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/436-15.

3. Красавчиков О. А. Ответственность, меры зашиты и санкции в советском гражданском праве. Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты, гражданских прав. Сборник ученых трудов. Вып. 27 / О. А. Красавчиков // Свердловск, 1973. – С.9- 28.

4. Поняття господарсько-правових санкцій у контексті господарсько-правової відповідальності. [Електронний ресурс]. ̶ Режим доступу: http://jurfak.univer.kharkov.ua/ docs/Sbornik_24_04_2015.pdf.

5. Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 384 с.

Левчук О. М., ст. гр. МО-21

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

КОРУПЦІЯ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ

Корупція – це складне соціальне та протиправне явище, яке виникає у процесі

здійснення владних відносин уповноваженими особами, що використовують надану їм владу з метою задоволення, як особистих потреб, так і потреб інших осіб. Тобто ці особи створюють певні умови для здійснення корупційних дій, приховування цих дій та їх сприяння.

Відповідно до визначення Transparency International – корупція – це зловживання службовим становищем з метою отримання особистої вигоди. Корупція набуває різних форм, до яких, зокрема належать хабарництво, кумівство, протегування, розкрадання державних фондів, уникнення сплати податків, незаконна витрата надходжень та шахрайство на виборах [1].

В Україні до Революції гідності з корупцією боролися Генпрокуратура, Державна фіскальна служба, один спецпідрозділ СБУ та два МВС. Їхні антикорупційні дії не призвели до позитивних наслідків, так з кожним часом корупція набувала все більшого розмаху. Тому

108

нова влада взялася цю ситуацію виправляти і створила декілька органів проти боротьби з корупцією. Серед таких органів є Національне антикорупційне бюро України (далі – НАБУ), Національне агентство з питань запобігання корупції (далі – НАЗК), Спеціалізована антикорупційна прокуратура (далі – САП) та Державне бюро розслідувань , останній так і не був створений і до сьогодні.

Національне антикорупційне бюро України береться за корупцію усіх високо посадовців і розслідує справи, в яких фігурує сума понад 500 мінімальних зарплат. Основним завданням є протидія кримінальним корупційним злочинам, які загрожують національній безпеці.

Для ефективної протидій корупції НАБУ допомагає спеціальний підрозділ Генеральної прокуратури України (далі – ГПУ) – САП. Спеціалізована антикорупційна прокуратура наглядає за розслідуваннями, які веде НАБУ і представляють обвинувачення в судах. САП працює в структурі ГПУ, проте вона є повністю самостійною.

Ще одним антикорупційним органом є НАЗК – Національне агентство з питань запобігання корупції. На нього покладається превентивна робота в питаннях запобігання корупції. Нацагентство має аналізувати статистичні дані щодо хабарництва в Україні, розробляти Антикорупційну стратегію, погоджувати антикорупційні програми державних органів тощо. Проте широкому загалові НАЗК більш відоме електронним декларуванням. Також НАЗК має право вибіркової перевірки способу життя декларантів. При виявленні в них корупційних ознак – передає справу правоохоронним органам [2].

Дивлячись на те, що антикорупційна реформа стартувала, більшість українців вже встигли в ній розчаруватись. Були прийняті різні закони про запобігання корупції, створені спеціальні антикорупційні органи, проте це не призвело до подолання корупції.

Причин такого становища називають багато. І тут можна було б згадати приказку про тих, хто шукає причини невдач, і тих, хто намагається з ними боротися. Проте, одну із них заперечувати доволі важко – мова про українські суди, які тягнуть боротьбу з корупцією на дно.

Проте в кінці тунелю проявляється світло: парламентський комітет з протидії корупції підтримав законопроект про антикорупційний суд [3].

З цим не можна не погодитись, адже дійсно останнє слово в нашій країні належить саме суду. І як би не старались борці з корупцією, але коли суд мовчить то вся праця по боротьбі залишається марною. Тобто всі зусилля очистити владу від корупції все більш відкрито підриває не реформована судова система України, яка сама є корумпована від початку і до кінця.

Тому аналізуючи ситуацію, яка є на сьогодні в Україні можна погодитися з думкою Президента Венеціанської комісії Джованні Букіккіо – створення спеціалізованого антикорупційного суду є необхідною умовою подолання корупції та відновлення довіри до судової системи України.

Проте існує низка недоліків щодо ідеї створення спеціалізованого антикорупційного суду, а саме:

- відсутній окремий процесуальний закон для антикорупційного судочинства, тобто такий суд не є спеціалізований у власному розумінні слова;

- наявність всього декілька інстанцій порушує право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення;

- кількість справ НАБУ, які доходять до судів дуже мало, тому створення під ним окремої судової установи недоречно.

Отже, зваживши всі позитивні і негативні характеристики створення антикорупційних судів, ми можемо прийти до висновку, що такі суди нам потрібні. Але дивлячись на досвід країн де такі суди були запроваджені, можемо сказати, що вони потрібні тільки на перший час. Коли кількість корупційних злочинів з роками буде зменшуватись, то антикорупційні суди потрібно буде ліквідувати. Тобто передати справи про корупцію до загальних судів.

Список використаних джерел 1. Боротьба проти корупції [Електронний ресурс] / – Режим доступу:

www.kpk.org.ua.

109

2. Козлюк С. Нові органи. Як працюють НАЗК, НАБУ та інші [Електронний ресурс] / С. Козлюк – Режим доступу: http://tyzhden.ua/Society/178101.

3. Петровець О. Навіщо Україні антикорупційні суди? [Електронний ресурс] / О. Петровець – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2017/03/1/7136754/.

Лесюк А. С., аспірант кафедри фінансів та кредиту

Полтавська державна аграрна академія

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ Створенню в Україні ефективної системи охорони інтелектуальної власності

перешкоджають як недоліки та суперечності галузевої нормативно-правової бази, так і соціально-економічні та опосередковані ними психологічні чинники.

Так, значну роль відіграє панівна у суспільстві неповага до охорони прав інтелектуальної власності. Характерно, що значна частина громадян не відносять охорону інтелектуальної власності до першочергових проблем економічного розвитку України. Зрозумілим є те, що в умовах фінансово-економічної кризи та обмеженої платоспроможності широких верств населення діють потужні стимули до придбання та споживання продукції, виготовленої з порушенням прав інтелектуальної власності.

Майже 70 % населення України споживає підроблену продукцію, марковану загальновідомими товарними знаками. Більше 40 % громадян України купують дешевші товари, навіть якщо усвідомлюють, що вони можуть бути підробленими. Майже 40 % українських споживачів якість підроблених товарів вважає цілком прийнятною [2, с. 43; 3, с. 71]. Це свідчить про деформацію правових понять у значної частини громадян, підтримувану їхніми низькими вимогами до якості. Таке суб’єктивне ставлення є нормою для малозабезпечених верств населення.

На даний час у суспільстві поширеною є думка, що контрафактна продукція є ніби благо й захист від поширення занадто дорогої ліцензованої продукції. В основі подібної оцінки й практики полягає фінансове підґрунтя контрафакту, що визначає його надзвичайну конкурентоспроможність на ринку.

Вищевказане є причиною того, що незважаючи на активізацію зусиль правоохоронних органів щодо захисту прав інтелектуальної власності, загальний рівень правопорушень у цій сфері залишається високим. Це є підставою для періодичних звинувачень України в низьких стандартах охорони інтелектуальної власності.

На сьогоднішній день в Україні існує реальна загроза повторення ситуації 2001 року, коли термінове припинення адміністративними способами діяльності більшості заводів з виробництва CD-продукції влітку 2001 року не запобігло введенню економічних санкцій з боку Сполучених Штатів Америки у зв’язку з неприйняттям закону про обіг компакт-дисків для лазерних систем зчитування. Слід не забувати, що вказані санкції діяли аж до серпня 2005 року в умовах майже повного скорочення виробництва компакт-дисків і прийняття в Україні найбільш жорсткого законодавства про виробництво й обіг лазерних дисків у світі.

Дотепер органи влади не розробили методологію оцінки рівня піратства у сфері інтелектуальної власності, і навіть не використали ту, котра застосовується в країнах ЄС. У зв’язку з цим, при будь-яких заявах іноземних держав і організацій про ситуацію в Україні, на них немає аргументованої відповіді.

У всьому світі, а особливо в Азії та у Східній Європі, існує така практика ведення бізнесу, коли нічого власне не створюється, а лише береться охоронюваний авторським правом контент, копіюється і продається без дозволу правовласника (під поняттям «контент» ми розуміємо інформаційне наповнення, вміст творів літератури, науки, мистецтва, іншого об’єкту авторського права). Світова індустрія звукозапису оцінює свої збитки від такої діяльності у 4,6 мільярдів доларів США щороку [5, с. 68; 6, с. 58; 7, с. 113].

110

Що стосується України, то у лютому 2007 року Міжнародний альянс захисту інтелектуальної власності включив Україну до списку країн, які підлягають пильній увазі через виробництво контрафактної продукції. З 16 держав, що потрапили до цієї категорії, Україна посіла шосте місце. В звіті Альянсу наголошується, що в 2006 році збитки від діяльності українських піратів склали 320 мільйонів доларів США. При цьому до цієї суми увійшли лише суми збитків від контрафактного програмного забезпечення і музичних творів на компакт-дисках. Як повідомляється в засобах масової інформації, контрафактні примірники комп’ютерних програм мають питому вагу в розмірі 85 % від того, що розповсюджується на українському ринку, а музична продукція піратів – до 60 % [1, с. 17; 4, с. 12].

Але, якщо давати об’єктивну оцінку ситуації, що склалася, при відносно високому рівні піратства в сфері інтелектуальної власності за його абсолютними обсягами Україна не належить до країн-лідерів. Отже, санкції, які періодично загрожують Україні з боку США, або ж ті ускладнення, що виникають в України у контексті вступу до СОТ, не мають під собою достатніх підстав, якщо керуватися однаковими критеріями оцінки щодо всіх країн світу, зокрема таких, як Китай або Російська Федерація. Україна загалом не входить у десятку країн із найвищими абсолютними обсягами виробництва піратської фонографічної продукції.

Однак проблема припинення масових порушень прав інтелектуальної власності в Україні, зокрема, поширення контрафактного виробництва та розповсюдження примірників творів на дисках для лазерних систем зчитування, є дуже складною і актуальною. Стихійний ринок продажу цього продукту підтримується його нескладною економікою. Умовна собівартість виготовлення одного диску формату DVD із записами одразу декількох аудіовізуальних творів, за нашими оцінками, складає в середньому вісім гривень. Оптова ціна нелегального виробника дорівнює двадцять гривень, а роздрібна ціна вже становить близько 60 гривень. Отже, способом формування реалізаційної ціни контрафактної продукції є потрійне покриття витрат на виробництво, продаж та забезпечення відшкодування ризиків.

Тому очевидним є те, що проблема незаконного розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, протиправного використання знаків для товарів і послуг (торговельних марок) в Україні буде існувати до того моменту, допоки не буде подоланий величезний ціновий диспаритет між контрафактним і виготовленим на законних підставах продуктом. Це стосується, в першу чергу, контрафактних примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм та баз даних на дисках для лазерних систем зчитування.

Список використаних джерел 1. Андрощук Г. Індустрія програмного забезпечення в Україні: стан, проблеми та

перспективи / Г. Андрощук // Інтелектуальна власність. – 2012. – № 9. – С. 15 – 21. 2. Бейкун А. Організаційно-правові та соціальні аспекти розвитку інституту

інтелектуальної власності / А. Бейкун // Право України. – 2008. – № 11. – С. 42 − 48. 3. Ємельянов С. Л. Систематизація методів та засобів протидії комп’ютерному піратству /

С. Л. Ємельянов // Інформаційна безпека. – 2012. – № 1. – С. 69 – 77. 4. Ковальський В. Захист права інтелектуальної власності. Проблема контрафакту /

В. Ковальський // Теорія і практика інтелектуальної власності. – 2007. – № 6. – С. 12 − 18. 5. Козлов Д. Інтелектуальне піратство – позиція захисника / Д. Козлов // Юридичний

журнал. – 2005. – № 5. – С. 66 − 70. 6. Крук М. Плагіат: неприємна випадковість чи злий намір? / М. Крук // Інтелектуальна

власність. – 2012. – № 1. – С. 56 – 62. 7. Макода В. Є. Проблеми систематизації та захисту прав на об’єкти інтелектуальної

власності в Україні та за кордоном / В. Є. Макода // Вісник господарського судочинства. – 2007. – № 1. – С. 112 − 115.

111

Ложко В. С.,ст. гр. МО–11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРАВОВИЙ СТАТУС БІЖЕНЦІВ В УКРАЇНІ Для багатьох країн, у тому числі і для України стає дедалі актуальнішою проблема

біженців. Причин тут багато – це і відсутність можливостей для працевлаштування на батьківщині, отримання гідної освіти; природні катаклізми, що загрожують здоров’ю та життю, а іноді – висока ймовірність опинитися в епіцентрі воєнних дій. Тому з’являється проблема захисту прав біженців, яка є досить актуальною для багатьох держав світу, в тому числі, й для України.

В Україні для врегулювання і вирішення складних питань громадянства і забезпечення прав зазначеної категорії людей в грудні 1993 року був прийнятий закон «Про біженців». Цей закон визначає статус біженців, в ньому встановлюються економічні, соціальні і правові гарантії захисту їх прав і законних інтересів на території України у відповідності до Конституції України, принципів та норм. Таким чином, правовий статус біженців в Україні визначається Законом України «Про біженців» (у редакції Закону від 21 червня 2001 року) та міжнародно-правовими документами, найважливішими з яких є Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу біженців 1967 p., які були ратифіковані Україною [1]. 10 січня 2002 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців». Відповідно до цього Закону Україна зобов’язалася виконувати вимоги зазначених міжнародно-правових актів. Прийняття Конституції України також було важливим етапом у розвитку системи захисту прав біженців в Україні, оскільки вона містить положення, що гарантують іноземцям і особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, а отже і біженцям, рівність прав, свобод і обов’язків із громадянами України (стаття 26) [2].

Наступним кроком на шляху до вдосконалення системи захисту прав біженців, шукачів притулку в Україні та інших вразливих категорій осіб стало прийняття 8 липня 2011 року Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», який замінив Закон України «Про біженців». Новий Закон, прийнятий з метою наближення до стандартів захисту ЄС, значно розширив коло осіб, яким надається захист в Україні, забезпечивши законодавче врегулювання проблеми додаткового (гуманітарного) та тимчасового захисту осіб, які не підпадають під ознаки біженця, але також потребують захисту.

Для більш ефективного функціонування системи захисту біженців в багатьох країнах світу, а також в Україні УВКБ (Управління Верховного комісара ООН у справах біженців) в останні роки здійснює більш тісне співробітництво з регіональними системами захисту біженців, із метою запобігання виникненню нових потоків біженців, безпосередньо з державами, міжнародними організаціями, задіяними у вирішенні проблем біженців, а також неурядовими організаціями. Водночас, на думку багатьох спеціалістів, назріла необхідність у створенні нового міжнародного органу, із більш широкою компетенцією, ніж в УВКБ, що не мав би статус допоміжної установи ООН, а був би створений самими державами на основі міжнародної угоди. Таку організацію слід було б наділити більш широкими повноваженнями, тому що повноваження, якими володіють Виконком з програми Верховного комісара, Верховний комісар, Генеральна Асамблея ООН і ЕКО-СОР, не дозволяють їм приймати рішення, обов’язкові для всіх зацікавлених сторін. Документи, що приймаються цими міжнародними інститутами, належать до так званого м’якого права, що часом і зводить нанівець зусилля багатьох осіб і організацій, котрі щиро прагнуть допомогти біженцям і переселеним особам [3].

Отже, проаналізувавши міжнародні норми та національне законодавство, бачимо, що існіє достатньо велика кількість нормативно-правових актів, які регулюють основні питання павового статусу біженців. Але вони не вирішують усього комплексу проблем, пов’язаних із

112

правовим захистом біженців. Це насамперед виражається в тому, що основні положення закріплених в Конвенції, не завжди виконуються, права біженців порушуються або обмежуються. Для вирішення проблемних питань у сфері захисту прав біженців не можна не погодитись з думкою багатьох науковців у цій сфері щодо максимальної адаптації законодавства до міжнародних принципів і норм у міграційній сфері, а також чіткого й повного правозастосування законодавства про біженців правозастосовними органами.

Список використаних джерел 1. Вітюк О.В. // Правовий статус біженців в україні. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.desn.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=3136:2013-01-14-10-00-27&catid=353:2012-03-22-14-34-14&Itemid=3172&lang=ua

2. Війтюк О.В. // Права біженців в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://desn.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=4085%3A2013-04-12-10-06-22&catid=353%3A2012-03-22-14-34-14&Itemid=3172&lang=ua

3.Актуальні проблеми біженців. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://topicalproblemsofrefugees.blogspot.com/2012/05/blog-post_6187.html

Лопухович А. В., ст. гр. МО-22

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ

ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ У ході реформи карного законодавства найбільшим змінам піддалися норми про

відповідальність за злочини в сфері економічної діяльності, що цілком природно. Пішла в минуле система командно-адміністративного соціалізму з її незаперечним пануванням державної власності, централізованим плануванням, твердим контролем держави в економічній сфері з метою вольового забезпечення виконання господарських планів, у тому числі і з використанням спеціально встановлених для цього кримінально-правових способів.

Перехід країни до ринкової багатоукладної економіки, розвиток підприємництва, заохочення конкуренції, розширення зовнішньої торгівлі об’єктивно зробили необхідним принциповий перегляд законів про так звані господарські злочини, прийнятих ще в період тотального контролю держави над всією економічною діяльністю. Кримінальний кодекс, що діяв у той час, усе ще називав у якості злочинних цілий ряд діянь, що суперечать принципам соціалістичної економіки: приватнопідприємницьку діяльність і комерційне посередництво, спекуляцію, приписки й інші перекручування звітності про виконання планів, випуск недоброякісної продукції і т.п.

У результаті проведення реформи кримінального законодавства коло злочинних і карних діянь у сфері економічної діяльності кардинально змінено.

При цьому декриміналізовано деякі діяння, що вважалися до останнього часу злочинами, і сформульовані нові склади злочинів [1].

Об’єднуючи в самостійний розділ Особливої частини Кримінального кодексу України (далі по тексту КК) (VII розділ) злочини, які вчиняються у сфері господарської діяльності, законодавець виходить із спільності їх родового об’єкта, яким е суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт і послуг

Безпосереднім об’єктом цих злочинів виступають конкретні суспільні відносини, що складаються у певній сфері господарської діяльності. Так, наприклад, безпосереднім об’єктом злочину, відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 202 (порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю), є суспільні відносини у сфері

113

підприємницької діяльності. При вчиненні деяких злочинів у сфері господарської діяльності шкода заподіюється, крім основного, ще і додатковому безпосередньому об’єкту.

З об’єктивної сторони більшість злочинів у сфері господарської діяльності вчиняються шляхом дії (наприклад, фіктивне підприємництво, протидія законній господарській діяльності, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків, контрабанда тощо). Окремі злочини можуть виразитися тільки у бездіяльності (ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів тощо) [2].

Велику частину злочинів у сфері господарської діяльності слід віднести до злочинів з формальним складом. Тому такі злочини необхідно вважати закінченими незалежно від настання наслідків, тобто з моменту вчинення вказаних у законі дій. Так, виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту чи збут підроблених грошей, державних цінних паперів або білетів державної лотереї є закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з указаних дій, а не з моменту настання негативних наслідків внаслідок цих дій.

Відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності законодавець пов’язує з розміром предмета злочину.

Суб’єктивна сторона злочинів, які вчиняються у сфері господарської діяльності, характеризується виключно умисною формою вини. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони деяких складів є наявність мотиву та мети. Так, відповідальність за розголошення комерційної таємниці настає тільки тоді, коли це діяння вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів. Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, утворять злочин за наявності спеціальної мети – розголошення чи іншого використання таких відомостей.

Суб’єктами злочинів у сфері господарської діяльності можуть бути особи, які досягли 16-річного віку. На підставі прямої вказівки закону суб’єкт деяких злочинів – спеціальний (службова особа, платник податків, засновник, власник суб’єкта господарської діяльності та інші).

Перехід від економіки командно-адміністративного типу до ринкової супроводжу-ється значною криміналізацією цієї сфери життя суспільства. Воно має як нормативне, так і фактичне наповнення [4].

Наведені дані насамперед свідчать про увагу держави до питань боротьби з господарськими злочинами, що, в свою чергу, викликано підвищенням суспільної небезпеки, кількісним зростанням відповідних посягань. Водночас наявність таких змін об’єктивно є передумовою труднощів у застосуванні відповідних кримінально-правових норм.

В умовах, коли за офіційними і неофіційними даними половина економіки України працює в «тіні», господарські злочини мають значне поширення.

У зв’язку з відомими тенденціями в розвитку вітчизняної економіки (збільшення кількості суб’єктів підприємництва, розширення господарських операцій між ними, тінізація економіки), а також враховуючи невисокий рівень правової культури в нашій державі, слід було б очікувати збільшення кількості таких злочинів. Однак офіційні дані вказують на зворотне. Причому йдеться про стійку тенденцію до зменшення кількості зареєстрованих і направлених до суду справ про господарські злочини.

Отже, недосконалість Закону України «Про підприємництво», інших підзаконних нормативних актів, що регулюють функціонування підприємницьких структур, а також недосконалість податкової, фінансової, господарської та інших галузей законодавства, сприятиме зловживанням у зазначеній сфері, що потребує вдосконалення законодавства загалом і кримінального законодавства зокрема з метою протидії таким зловживанням. У чинному Кримінальному кодексі є необхідність посилення відповідальності посадових осіб державних установ і комерційних структур за злочини у сфері підприємництва, що сприяють «тонізації» економіки.

Тільки успішне проведення ринкових реформ стане тим підґрунтям, яке сприятиме викоріненню криміногенних факторів економічної злочинності, в тому числі у сфері підприємництва.

114

Cписок використаних джерел 1. Конституція України. – К.: Юрид. літ., 1996. Атіка. Академія. Ельга-Н-2001. Київ-

Харків. «Юрінком-Інтер». – 2002 2. Лютий І. О. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної економіки. – К.,

Атіка, 1999. 3. Тарас Марінчак. Помилки в кваліфікації господарських злочинів.

Підприємництво, господарство та право – № 7 – 2001 р. – с. 77 4. Андрушко П.П. Кримінальна відповідальність за порушення порядку здійснення

господарської діяльності / П.П. Андрушко. – К.: Юрінком Інтер, 2007. 5. Боротьба зі злочинністю у сфері підприємницької діяльності: Кримінально-

правові, кримінологічні, кримінально-процесуальні та криміналістичні проблеми) / В.І. Борисов, Ф.А. Лопушанський та ін. – Х.: Право, 2001.

Ляліков В. С., ст. гр. МО-12

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

МОРАТОРІЙ НА ПРОДАЖ ЗЕМЛІ В УКРАЇНІ: «ЗА» І «ПРОТИ»

Введення вільного продажу землі завжди викликало дискусії між противниками і прихильниками цього питанння, але тиск МВФ і необхідність зовнішнього фінансування для країни може змінити ситуацію найближчим часом. В тексті меморандуму між Україною і МВФ, оприлюдненому на сайті Міністерства фінансів, йдеться, що Україна має до кінця 2017 року скасувати мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення.

У ньому пояснюється, що лібералізація ринку землі, зокрема продаж земель сільськогосподарського призначення, є важливою складовою для сприяння реалізації потенціалу зростання у державі. Для цього було створено робочу групу за участі відповідних міністерств, які, у співпраці зі Світовим банком, розроблять законопроект для того, щоб відкрити ринок землі та дозволити продаж землі за належних запобіжних заходів.

На даний час аграрний сектор промисловості в Україні залишається одним із найперспективніших напрямів іноземного інвестування, проте існує чимало перепон з боку чинного законодавства, що відлякує іноземних інвесторів.

Найбільша із перепон полягає в тому, що в Україні триває мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо продовження заборони відчуження сільськогосподарських земель» [1] мораторій продовжено до 1 січня 2018 року.

Мораторій на землю триває з 1992 року і змінювався тільки у напрямку розширення меж заборони. У вигляді, наближеному до сучасного, мораторій був запроваджений з прийняттям у 2001 році Законом України «Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)». Закон забороняв відчужувати земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при викупі земельних ділянок для державних і громадських потреб. З 1 січня 2002 року Земельний кодекс України заборонив відчуження не тільки земельних часток (паїв), а й земельних ділянок для ведення сільського господарства .

Основною підставою для щорічного продовження мораторію служить неврегулювання на законодавчому рівні процедури обігу земель сільськогосподарського призначення та недосконале чинне законодавство, що не може забезпечити існування прозорого ринку землі. У світі залишилося тільки 5 країн, в яких діє мораторій на продаж землі – Північна Корея, Венесуела, Куба, Конго і Україна.

Із близько 7 млн людей, які у свій час приватизували землі, більше мільйону вже померли. Якщо особа має земельну ділянку с/г призначення, але не бажає займатися селянським (фермерським) господарством, то у неї не має іншого варіанту, як здати її в

115

оренду за не досить високу плату. Орендарі вичавлюють з землі її «останні соки» – їх не хвилює стан цієї землі через 10-20 років, оскільки вона – чужа. А що станеться з нею через 10 років? Ми будемо мати до 70% втрат продуктивності нашої унікальної землі.

Мораторій стримує розвиток сільської місцевості та сільського господарства, оскільки перешкоджає перерозподілу земельних ресурсів до більш ефективного власника та виробника, знижує ціну оренди та доходи власників, а також обмежує доступ до кредитних ресурсів [3].

Від відміни мораторію на продаж земель є певні плюси та мінуси. Ризики від відміни мораторію на продаж землі: 1. Дестабілізація економічної ситуації в Україні. 2. Спекулянти та іноземці скуплять велику кількість землі за низькою початковою

ціною. 3. Ефект від вливань в українську економіку – буде короткостроковим. На багато з вказаних ризиків можна навести способи уникнення. Внесення змін до

законодавства не вплине негативно на економічну ситуацію в Україні. Щодо спекулянтів, то введення мінімальної грошової оцінки для угод з землею та введення 50-100% податку на перепродаж землі в короткостроковому періоді допоможуть частково уникнути ризиків. У деяких країнах з метою боротьби зі спекуляцією земельними ділянками передбачено, що будь-які куплені землі можуть бути продані лише зі збігом певного, встановленого законом строку.

У 2016 році у Польщі було прийнято новий закон про обіг сільськогосподарських земель. Незважаючи на всі протести ЄС, поляки фактично заборонили продаж землі іноземним громадянам і встановили максимальний розмір земельних володінь не більш ніж 300 га на одну особу. Водночас купити землю може тільки той громадянин, який постійно проживав у цій місцевості як мінімум п’ять років, і він ще має взяти на себе зобов’язання обробляти самостійно куплену землю як мінімум упродовж 10 років [4].

Переваги від створення вільного ринку землі Відомо, що рівень життя в українському селі знаходиться на критично низькому рівні.

Скасування мораторію важливе для зростання добробуту селян. Вони отримають можливість продажу паю, це призведе до зростання вартості оренди землі. Селяни зможуть отримати банківське фінансування під заставу землі для розвитку власного бізнесу та залучення інвестицій. Також вони зможуть створювати спільні підприємства для більш ефективного виробництва. Розвиток ринку землі допоможе і транспортній та соціальній інфраструктурі у селі та сільській місцевості. Інвестори будуть зацікавлені у створенні та сприянні розвитку автомобільних та залізничних доріг, шкіл та дитячих садків, лікарень та закладів для розваг [2].

Зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення в першу чергу спрямоване на покращення ситуації в країні, і фахівцями вже виокремлено певні перспективи від його зняття. За наступні 5-10 років тільки прямі інвестиції в придбання землі можуть скласти 25-50 мільярдів доларів США. Тому при правильному використанні цих земель та ефективній політиці держави ці землі справді можна вважати «ресурсами для економічного розвитку». Проте варто розуміти, що за цим приховуються також і значні небезпеки, і що при неправильному підході на перший погляд позитивний вплив зняття мораторію може відобразитися у виникненні загроз національній безпеці.

Підбиваючи підсумки, варто сказати, що відкриття земельного ринку дійсно може дати певний поштовх для українського агросектору, стимулюючи розвиток технологій і прискорене зростання в таких сегментах, як садівництво, виноградарство і виробництво органічної продукції. На орендованій землі виробник не мотивований робити довгострокові інвестиції, як закладка винограднику, від якого перший урожай буде тільки через п’ять років. Однак спочатку потрібно створити умови для відкриття ринку землі, і тільки потім – скасували мораторій.

На мою думку, зараз вигідніше продавати готову продукцію, ніж сам засіб виробництва. Земля – це дуже цінний вичерпний актив, це засіб виробництва, продавши який, не зможемо більше повернути його назад. Нормалізується ситуація на Донбасі,, припиниться девальвація гривні, збільшиться ВВП, завершаться розпочаті реформи, тоді і

116

можна думати про продаж землі. В протилежному випадку – олігархи просто скуплять землю за безцінь. Тому все, що потрібно зараз Україні – це прозорі правила довгострокової оренди землі на 10/20/40 років.

Список використаних джерел 1. Про внесення зміни до розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу

України щодо продовження заборони відчуження сільськогосподарських земель від 06.10.2016 № 1669-VIII [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1669-19

2. «Українська правда» [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.pravda.com.ua/articles/2015/04/22/7065528/

3. «Дзеркало тижня. Україна» [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://gazeta.dt.ua/macrolevel/rinok-zemli-v-ukrayini-tri-mozhlivi-modeli-zapusku-ta-yih-naslidki-_.html

4. «Український Медіа Холдинг» [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://forbes.net.ua/ua/opinions/1422318-rinok-zemli-v-ukrayini-ilyuziyi-ta-strahi

Мазурик О. В., ст. гр.МО-21

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ДО ПИТАННЯ ПРО ПРИВАТИЗАЦІЮ ДЕРЖАВНОГО ТА КОМУНАЛЬНОГО МАЙНА

Сьогодні проблеми приватизації державного та комунального майна є досить

поширеними як в економічній, так і правовій сфері. Адже саме вона стала головною передумовою значних економічних зрушень, а також розвитку соціальної і політичної сфери. В Україні питання про приватизацію незмінно залишаються предметом широкого обговорення. Питання приватизації майна регулюються Законом України «Про приватизацію державного майна» [1]. Внаслідок реалізації процесів приватизації, держава повинна володіти лише майном, необхідним для виконання нею своїх функцій, а у комунальній власності залишається майно, потрібне, зокрема, для забезпечення функціонування різних відповідних органів місцевого самоврядування, а також територіальних громад.

Приватизація державного майна (приватизація) – платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об’єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» [2]. Зміст проблеми приватизації криється у тому, що під час здійснення процесу приватизації часто відбуваються багаточисельні порушення законодавства. Важливо зазначити, що така тенденція зумовлена недостатністю досліджень сутності категорій приватизації і їх практичного застосування, сукупністю тих чинників, що пов’язані з переходом від державно-монополістичної системи господарювання до ринкової економіки. Важливим аспектом також є те, що приватизація здійснюється способами, що не передбачені чинним законодавством для певного об’єкта [3]. Таким чином, через відсутність раціонального державного контролю та зловживання своїми посадовими можливостями і владою, зокрема, якою володіють окремі посадовці, об’єкти господарювання відчужуються за допомогою приватизації за невідповідну ціну, що істотно нижча за їх ринкову чи балансову вартість. Трапляються випадки, коли деякі особи вдаються до корумпованих зв’язків з посадовими або ж службовими особами органів влади та управління з метою значного зниження вартості приватизованого майна. Крім того, на практиці існують ситуації

117

зменшення оціночної вартості об’єктів державної та комунальної власності за рахунок такої процедури, як банкрутство.

Усі ці негативні явища, що відбуваються під час приватизації, звичайно, викликають потребу у вжитті кримінально-правових заходів з боку держави. Важливо, щоб вони були ефективними і як належно спрямовані на протидію незаконній приватизації державного і комунального майна. Безперечно, процеси подолання усієї незаконності у цій сфері є досить непростими і тривалими, оскільки виникають численні труднощі під час розуміння складної законодавчої бази, а також під час застосування її на практиці. Запобігання незаконності щодо приватизації державного і комунального майна є досить актуальною і масштабною проблемою. І для її реалізації, перш за все, необхідно встановити взаємодію правоохоронних і контролюючих органів. Це можна обґрунтувати тим, що контролюючі органи володіють вищою обізнаністю і компетенцією у сфері приватизації. Таким чином, взаємозв’язки між цими органами могли б змінити поточну ситуацію в кращому напрямку. Однак основою в досягненні високої ефективності і прозорості приватизаційного процесу в Україні все ж таки складає наявність досконалої законодавчої бази і, зрештою, строге її дотримання.

Отже, чітко сформоване правове регулювання стане основним важелем впливу на скрутне економічне становище в країні, і безпосередньо шляхом приватизації допоможе у забезпеченні переходу до ринкових відносин. Для цього важливо чітко сформулювати ціль і стратегічну мету приватизації, зробити її прозорою, закріпити послідовну процедуру приватизації державного і комунального майна [4]. Крім того, важливим аспектом є навчання і підготовка кваліфікованих фахівців, які б зуміли запобігти скоєнню вище згаданих правопорушень, а також ефективно їх розкривати.

Список використаних джерел: 1. Закон України «Про приватизацію державного майна» [Електронний ресурс].–

Режим доступу http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2163-12 2. Щербина В. С. Господарське право: підручник / В.С. Щербина. – К: Юрінком

Інтер. – 2009. – С 640. 3. Дудоров О. О. Незаконна приватизація державного і комунального майна:

проблеми кваліфікації і вдосконалення законодавства. / Дудоров О. О., Дудорова К. Б. – 2011. С 110.

4. Довбенко М. Приватизація: мета чи інструмент економічної політики? / М. Довбенко. – Вісник НАН України. – 2010. – С 20-29.

Мартинюк К., ст. гр. МОс – 11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ

Всі господарські операції починаються з укладення господарського договору.

Господарський договір є особливим видом договору, в основу якого покладені економічні інтереси. Безсумнівно, що договір повинен укладатись відповідно до чинного законодавства і відповідати всім вимогам, поставленим перед укладанням господарського договору.

Взагалі господарський договір є основним засобом господарсько-договірних відносин, і являє собою господарські відносини між суб’єктами господарювання; зміст цих відносин полягає в майнових зобов’язаннях діяти певним чином.

Господарський договір має ряд, властивих йому характеристик, а саме: даний договір розглядається законодавством як угода, яка має чітко виявлену економічну і правову мету; закон України обмежує коло осіб, які можуть бути суб’єктами господарських договорів, зокрема, це можуть бути лише юридичні особи (підприємства, організації, установи); відносно господарського договору діють певні правила щодо його укладання і змісту

118

господарських договірних зобов’язань [1]. Цей договір базується на рівноправності учасників укладеного договору.

Безпосередньо зміст господарського договору складають його умови. Звичайно ж, сторони можуть висувати свої умови в договорі, але й існують істотні умови, за відсутності яких договір може бути не визнаним і недіючим. Згідно ст. 638 Господарського Кодексу істотними є: умови про предмет договору; умови, визначені як істотні законом або необхідні для договорів даного виду. Наприклад, ст. 15 Закону №161 «Про оренду землі» передбачені істотні умови, які слід включати в договір оренди землі; всі умови, на наявності яких наполягає хоча б одна зі сторін договору . Для господарського договору обов’язковим є також дотримання вимоги ст. 180 Господарського Кодексу про наявність у ньому таких істотних умов, як предмет, ціна та строк дії [2]. Отже, договір вважається укладеним тоді, коли між сторонами погоджені всі істотні умови і занесені до договору.

На мою думку, в господарський договір, крім основних істотних умов, таких як: предмет договору, права та обов’язки сторін, ціна договору та порядок розрахунків (якщо договір платний), необхідно зазначити умови приймання-передачі (робіт, послуг, продукції тощо), порядок вирішення суперечок, форс-мажорні обставини, відповідальність сторін, умови розірвання договору, строк дії договору та прикінцеві положення. Кожен з перерахованих вище пунктів договору має свої певні особливості. Наприклад, у розділі про порядок розрахунків треба уточнити, у який спосіб відбуватимуться розрахунки: готівкою чи безготівковою оплатою, буде це повна попередня оплата, оплата частинами чи оплата після виконання іншою стороною своїх зобов’язань. Частина судових справ стосується порядку розрахунків між сторонами: сторони не вказують конкретної дати проведення розрахунків, його етапи і тлумачать їх по-різному. Тому слід чітко прописати порядок розрахунків, прив’язуючись до певної дати чи події. Ще одним недоліком є те, що багато суб’єктів господарської діяльності не зважають на розділ про права та обов’язки сторін і не включають його до договору. Це є неправильним, адже інколи буває так, що сторони, перш ніж укласти договір, домовляються про щось усно, а потім кажуть: «Ми ж домовлялися», не маючи змоги звернутися з письмовою претензією до контрагента, який порушив свої зобов’язання, чи до суду.

Отже, детальніше розглянувши проблематику укладання господарського договору, можна впевнено сказати, що при укладанні договору потрібно аналізувати всі умови, положення та аспекти договору. Багато проблем із укладанням договору випливає через те, що люди легковажно ставляться до цієї роботи і не зважають на всі додаткові аспекти і можливості господарського договору. Господарський договір відповідно до закону співставляється із юридичною категорією господарського зобов’язання [3]. Правильне і точне укладення господарського договору є підставою для здійснення ефективної господарської діяльності.

Список використаних джерел 1. Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В. Пронська, О. М. Вінник та

інші; за заг. ред. В. С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2001. 2. Господарський кодекс України. Режим доступу:

http://osvita.ua/vnz/reports/law/9520/

Мацюк Г., ст. гр. МОс – 11,

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРОБЛЕМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА

На сьогоднi господарське законодавство України дуже недосконале, а саме: застарiлi норми, якi часто заперечують одна одну, такий дефект викликаний розвитком ринкових

119

вiдносин України, що пагано регулюються законодавством. Нажаль при прийняттi Господарського та Цивiльного кодексiв України були не виправленi усi проблеми.

Звертаючи увагу на цi всi обставини ми наштовхуємся на необхiднiсть удосконалити господарське законодавство, за допомогою таких основних напрямкiв:

По-перше: вдосконалити господарське законодавство, а саме його змiсту. Цей напрям показує потребу врегулювання нових для господарської системи Украни вiдносин шляхом прийняття вiдповiдних законодавчих актiв ( у господарських органiзацiях корпоративного типу, холдингових компанiях, публiчних господарських товариствах – комунальної та державної форм власносi) та налаштування традицiйних (договiрних) вiдносин в якi вносяться вiдповiднi змiни до чинних нормативних актiв.[1].

По-друге: щоб покращити правову форму господарського законодавства потрібно збільшити значення закону як основного джерела регулювання господарських вiдносин, якi вiдповiдають положенням Конституцiї України (ст.. 92) та ст.. 5 ГК України; знизити важливість вiдомчих нормативних актiв , якi контролює Мiн’юст України у виглядi державної реєстрацiї цих актiв. Вони набувають чинностi лише за умови реєстрацiї (Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 28,12,1992р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацiю нормативних актiв мiнiстерств та iнших органiв державної виконавчої влади») [2]; зростання значення локальних нормативних актiв (установчих та внутрiшнiх правових документiв суб’єктiв господарювання), вони визначають напрями своєї дiяльностi, внутрiшню структуру, порядок використання прибутку та ряд iнших питань, самостiйно.

По-третє:.для того щоб вдосконалити систему господарського законодавства потрібно вирiшити проблеми з прийняттям Господарського та Цивiльного кодексів, а саме усунути перешкоди мiж певними нормами цих кодексiв та ПК України; видати збiрок господарського законодавства, якi систематизованi за предметним критерiєм.[3]. Врегулювання господарського законодавства (прийняття замiсть декiлька нормативно-правових актiв, що регулюють певний вид господарських вiдносин, якi дають змогу усунути недолiки в регулюваннi певної категорiї господарських вiдносин).

По- чеверте: гармонiзацiя господарства України з найкращими мiжнародними стандартами у сферi регулювання господарських вiдносин iз законодавством мiжнародних економiчних спiвтовариств, до складу яких планує ввiйти i Україна.

Сьогоднi ця проблема актуальна для нас. ЇЇ вирiшують не тiльки український парламент, а й самi учасники господарського процесу. Тiльки за нашої спiвпрацi може бути стабiльне законодавство, яке виконує роль регулятора суспiльних вiдносин, сприяє недопущенню правопорушень як збоку суб’єктiв господарювання, так i контролюючих їх органiв.

Список використаних джерел: 1. Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В. Пронська, О. М. Вінник та

інші; за заг. ред. В. С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2001. 2. Господарський кодекс України. 3. Режим доступу:

http://pidruchniki.com/18060203/pravo/pitannya_vdoskonalennya_gospodarskogo_zakonodavstva

Мегель Т. П., ст. гр. МО-22

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ЩОДО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЛІЦЕНЗУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ В умовах ринкової економіки України відбуваються зміни в соціально-економічному

житті суспільства, які виражаються в створенні законодавства, яке спрямоване на

120

стимулювання підприємницької діяльності громадян і організацій. У зв’язку з цим господарська діяльність потребує особливого державного нагляду, одним із проявів якого є ліцензування.

Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» говорить, що ліцензування – це засіб державного регулювання провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, спрямований на забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері ліцензування, захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Ліцензування є засобом державного регулювання господарської діяльності, котрий певним чином обмежує свободу господарювання. У загальносуспільних інтересах закон забороняє здійснення без ліцензії ті види господарської діяльності, які несуть потенційну загрозу життю і здоров’ю громадян, навколишньому природному середовищу, безпеці держави. Однак, окремі органи ліцензування в світлі захисту цих суспільних цінностей зловживають своїми повноваженнями щодо видачі, переоформлення, анулювання ліцензії, видачі її дублікату, чим створюють суттєві перешкоди господарській діяльності.

Ліцензійною палатою України ведеться Єдиний ліцензійний реєстр, який представляє собою автоматизовану систему збирання, накопичення та обліку даних, пов’язаних із ліцензуванням підприємницької діяльності. Реєстр створюється з метою: забезпечення повного обліку органів, що видають ліцензії, суб’єктів підприємницької діяльності, які отримали ліцензії та виданих ліцензій; переходу до міжнародної системи обміну інформацією щодо ліцензування; доступності, гласності та відкритості інформації у межах законодавства; контролю на основі даних реєстру за додержанням порядку видачі ліцензій, та за додержанням вимог нормативних актів щодо здійснення видів підприємницької діяльності, яка ліцензується.

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва заявляв про необхідність удосконалення процедур ліцензування у двох основних напрямах:

1) забезпечення спрощеного порядку ліцензування шляхом встановлення чіткого та прозорого здійснення ліцензійних процедур, скорочення часу на видачу ліцензій;

2) передачі, у разі доцільності, процессу ліцензування на місцевий рівень. Однак, незважаючи на певні успіхи в уніфікації та спрощенні системи ліцензування

ще зостається багато проблем, які можна умовно поділити на такі групи: перша – це проблеми, які виникають у зв’язку з недосконалістю правового поля такі як: відсутність загального законодавчого акту, який би регулював сферу ліцензування (на даному етапі ця діяльність регламентується 23-ма законами); друга група – проблеми, які виникають у регіонах, такі як: недостатнє фінансування, відсутність офіційних роз’яснень деяких нормативних актів; третя група – це проблеми, які виникають «завдяки» зловживанням органів, які видають ліцензії.

До цієї групи можна віднести – вимагання непередбачених законодавством документів, «прохання» перераховувати кошти у позабюджетні фонди та ін. На думку спеціалістів дані проблеми можна вирішити передусім через приведення нормативних актів відомств у відповідність із діючим законодавством; прийняті єдиного закону, який би регламентував сферу ліцензування; запровадження позавідомчого принципу ліцензування підприємницької діяльності, який передбачає передачу функції ліцензування, майже половини ліцензованих видів діяльності, місцевим органам виконавчої влади (облдержадміністраціям з наданням їм права при необхідності делегувати повноваження районним органам).

З наведеного вище, можна зробити висновок, що систему ліцензування потрібно удосконалювати і робити більш ефективнішою. Тому що підприємцям іноді складно отримати ліцензію на реалізацію господарської діяльності, а наявність ліцензії не завжди означає, що послуги і товари підприємця є якісними. Тому держава повинна забезпечити, щоб процесс оформлення ліцензії для тих, хто відповідає усім нормам законодавства, був зручним та швидким, та здійснювати контроль за якістю тих товарів і послуг, на якібула видана ліцензія.

121

Cписок використаної літератури 1. Про ліцензування видів господарської діяльності [Електронний ресурс]: Закон від

02.03.2015 № 222-VIII (за станом на 01.01.2016) / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/222-19

2. 2.Костюченко М. Є. Актуальні питання процесу одержання ліцензій на здійснення певного виду господарської діяльності / М. Є. Костюченко // Європейські перспективи. – 2013. – № 13. – С. 175-179. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/evpe_2013_13_31.

3. Григор’єв Є.М. Ліцензування в Україні, проблеми та перспективи // Національний університет Києво-Могилянська академія»: Зб. наук. пр. – Миколаїв, 2008. – Т. 4. – С. 52-53.

Медвєдєва О. І., ст. гр. МО-31

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРОБЛЕМА РЕЙДЕРСТВА В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЗАХИСТУ ВІД НЬОГО

Рейдерством називають вилучення майна ніби на законних підставах за рахунок

прогалин в законодавстві та недоліків функціонування інститутів держави. В історії України можна виділити два яскравих періоди розквіту рейдерства. Перший

період припадає на початок 90-х років 20 ст. і тривав до 2000 року. Тоді підприємства захоплювалися кримінальним шляхом, застосовувалося фізичне насилля по відношенню до власників майна. Другий – охоплює період з початку 20 ст. і триває донині. Слід зазначити що сучасні рейдерські захоплення характеризуються напів-законними діями.

Сучасні рейдери – це висококваліфіковані спеціалісти по захопленню фірм або перехопленню влади.

Виділяють два види рейдерів: - білі рейдери – основним методом є корпоративний шантаж в рамках чинного

законодавства. Вони намагаються зробити фірму банкрутом та усунути неефективних керівників. Для цього вони починають скуповувати акції підприємства та ініціюють загальні збори акціонерів. Якщо керівники не йдуть на переговори, то рейдери переходять до жорсткіших мір;

- чорні рейдери – основними методами є: підробка документів, реєстрація фірми на підставних осіб, захоплення, підкуп чиновників/суддів, фізичне усунення осіб тощо.

Основні способи захоплення підприємств: купівля акцій, банкрутство, реприватизація, проведення додаткової емісії акцій, шантаж, силове захоплення, контроль над управлінням, корупція.

Рейдерське захоплення складається з таких операцій: збір інформації, атака, піар рейдера, протистояння підприємства, легалізація рейдера, завершення перехоплення управління, результати захоплення, підсумки рейдерського захоплення.

Нині в Україні налічується від 35 до 50 професійних рейдерських груп. Від їх атаки вже постраждало 3,7 тисячі суб’єктів господарювання. Річний обсяг перерозподілу власності рейдерами складає в середньому від 2 до 3 млрд. дол. [1].

Листопад 2016 року можна вважати початком боротьби з рейдерством, адже набрав чинності Закон України № 5067 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності».

Даним законом було внесено ряд змін щодо реєстрації бізнесу в Україні, а саме: - обов’язковим є нотаріальне засвідчення справжності підпису учасника на заяві про

вихід із товариства; - частково скасовано принцип екстериторіальності, тобто відтепер державна

реєстрація бізнесу може здійснюватись лише в межах області, окрім випадків подання документів в електронній формі;

122

- установчий документ товариства обов’язково повинен містити інформацію щодо порядку підписання установчих документів;

- рішення уповноваженого органу управляння товариства, що надається для здійснення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, викладається письмово, пронумеровується, прошивається та підписується засновниками [2].

Даним законом було суттєво збільшено відповідальність за здійснення будь-яких дій рейдерського характеру, а саме:

- для нотаріусів – за незаконну перереєстрацію бізнесу чи майна – позбавлення волі на строк до 8 років;

- для рейдерів (замовників, виконавців, організаторів) – позбавлення волі на строк до 10 років [3].

Найкращим доказом ефективності роботи даного закону є результати статистики. Таким чином, у 2015 році було подано 5000 скарг на бездіяльність реєстраторів Мін’юсту, у 2016 було подано 1,6 % скарг від показника попереднього року, а це близько 80 скарг. У 2015 році було здійснено 3000 рейдерських захоплень, з яких 90 % були успішними. У 2016 році кількість спроб рейдерських захоплення скоротилась на 50 % [4].

Боротись з рейдерством можна також власними силами: - концентрація акціонерного капіталу; - викуп частики капіталу в учасників, які не беруть участь в діяльності підприємства; - моніторинг змін складу акціонерів; - створення штучної заборгованості і передача активів в позику під кредитування; - недопущення прострочення кредиторської заборгованості; - використання конкурентної розвідки; - залучення громадськості й ЗМІ до боротьби з рейдерством [1]. Підсумовуючи вище викладене, можна сказати, що нестабільна політико-економічна

ситуація в Україні та прогалини в законодавстві не сприяють швидкому та ефективному вирішенню проблеми рейдерства. Однак Закон України №5067 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення державної реєстрації прав на нерухоме майно та захисту прав власності» містить ряд позитивних моментів для захисту прав фізичних та юридичних осіб при здійсненні державної реєстрації, а також для захисту майна від рейдерських захоплень.

Список використаних джерел: 1. Рейдерство в Україні – загроза національній безпеці..[Електронний..ресурс]. –

Режим..доступу: http://www.viche.info/journal/2105/. 2. Антирейдерський закон в дії..[Електронний..ресурс]. – . Режим..доступу:

http://www.zkg.ua/antyrejderskyj-zakon-v-diji/. 3. Антирейдерський закон опубліковано.[Електронний..ресурс]. – . Режим..доступу:

http://artius.com.ua/uk/novini/yuridichni-novini/antireyderskiy-zakon-opublikovano/. 4. Антирейдерський закон. Перші результати.[Електронний..ресурс]. –

..Режим..доступу: https://minjust.gov.ua/ua/news/48817.

Мисанюк А. М., ст. гр. МО-12

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ДО ПИТАННЯ ПРО ЗМІНИ СТИПЕНДІАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Питання стосовно стипендіального забезпечення для студентів, особливо враховуючи останні зміни в його правовому регулюванні, стає все актуальнішим серед студентів-бюджетників. Адже ще не так давно їхня кількість зменшилась більше ніж на половину. Та отримуватимуть ці гроші лише ті студенти, які лідируватимуть у рейтингах успішності, а не

123

просто «хорошисти», що звичайно вплинуло не тільки на майновий стан молоді, а й на заохочення до навчання в загальному. На мою думку це є обширна проблема в сфері освіти, яка вимагає відповідного та нагального обговорення задля визначення основних недоліків та пошуків шляхів їх вирішення.

Вже у другому семестрі з 2017 року мінімальна стипендія в вищих навчальних закладах зросла до 1100 гривень, а студенти які навчаються на відмінно, та матимуть зі всіх предметів не менше 90 балів за Болонською системою – отримуватимуть 1600 гривень. Це звичайно є непогані зміни в цілому, але існують і недоліки, зокрема те, що кількість таких студентів істотно зменшилась. Хоча не так давно ця виплата насамперед залежала від успішності в навчанні. Наприклад, ті, хто здає сесію на трійки, державою не мотивуються і стипендій не отримують. Студенти з середнім балом 5.0 останньої сесії можуть розраховувати на отримання приблизно 930 гривень. Ті, хто закрив сесійні випробування з середнім балом 4.0 отримають близько 830 гривень. Потрібно відзначити той факт, що середній бал вважається з усіх зданих предметів, тому на стипендію можна вийти, перекривши «трійку» відмінною оцінкою по-іншому предмету. Зрозуміло, що до рівня прожиткового мінімуму на поточний момент ці суми не дотягують, навіть з урахуванням їх збільшення[1]. Також важливо і те, що через недавню реформу сама стипендія зазнала не такого кардинального зросту як хотілось би, і в загальному зросла всього лиш на 300 гривень, що навіть не є половиною того, що студенти отримували раніше. Тобто держава навпаки отримала більше ніж втратила. Ніхто не турбується про викладачів, про якість освіти та її фінансування, про обладнання, технічне оснащення тощо. Насамперед не потрібно підвищувати стипендії та скорочувати державні місця. Якщо ми йдемо в Європу, то необхідно створити такі умови, щоб ці грошові виплати були не потрібні, а потім їх скасовувати.

У наш час більшість студентів працюють та стараються заробляти гроші власними зусиллями. Звичайно це є не легко – поєднувати навчання та роботу. І такої молоді є не мало. Адже студент – це доросла людина з відповідними потребами. У будь-якому випадку він має отримувати стипендію, не меншу за прожитковий мінімум. Навчання – це, по суті, та ж робота. У розвинених країнах дають стипендію зовсім за іншим принципом, адже там зовсім інша система. Навчання якісніше, дорожче, ніж у нас. Там для того щоб отримати вищу освіту відкладають кошти багато років. Але знають, що отримавши диплом, вони матимуть пристойну роботу за спеціальністю і з гідною зарплатою. У нас диплом має кожен другий чи, скоріше, перший. Але яка з нього користь, коли працюють не за своєю професією[2].

Стипендіальна реформа вже спричинила чимало резонансу в університетській спільноті й це невдоволення зростатиме з кожним разом все більше. Адже ніхто не застрахований від втрати стипендії, так як рейтингові списки мінятимуться кожного семестру і той, хто старанно вчиться і розраховує на підтримку від держави, може просто позбутися її та зацікавлення до навчання. Також важливий фактор, що в нашій країні все ж присутня корупція і ті студенти, які раніше могли отримувати стипендію, за рахунок певних грошових махінацій робитимуть це надалі. Хто хоче отримувати стипендію, той отримає. Але яким шляхом?

Можна зробити висновок, що дана реформа, яка була проведена на початку 2017 року, є зовсім не продуманою відповідними органами держави і не зацікавлена в покращенні навчального життя студентів. Потрібно як мінімум підняти суму академічної стипендії, задля того щоб і правда був відповідний стимул до навчання, отримувати відповідні виплати для нормального прожиття, а не думати, де знайти роботу. Вона має відповідати хоча б мінімальній заробітній платі. Або ж потрібно збільшити кількість студентів які отримуватимуть стипендію. У цьому випадку зацікавлених до навчання студентів стане більше. На мою думку стипендіальна політика потребує повторного реформування та удосконалення. Насамперед потрібно зробити академічну стипендію хоч трохи, але стабільною. Адже постійні зміни приведуть до негативних наслідків, таких як повне не зацікавлення в винагороді за свої здобутки у навчанні.

124

Список використаних джерел 1. Стипендія в 2016 році в Україні: розмір для студентів, аспірантів, сиріт і

малозабезпечених [Електронний ресурс]. – 1810. – Режим доступу до ресурсу: http://2016rik.pp.ua/noviy-rk-2016/404-stipendya-v-2016-roc-v-ukrayin-rozmr-dlya-studentv-asprantv-sirt-malozabezpechenih.html;

2. Стипендія має бути як мінімальна зарплата – експерт [Електронний ресурс] // Валерія Наливайко. – 112. – Режим доступу до ресурсу: https://gazeta.ua/articles/edu-and-science/_stipendiya-maye-buti-yak-minimalna-zarplata-ekspert/738321.

Новік Н., ст. гр. МО-31

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ДО ПИТАННЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ МОЛОДІ В УКРАЇНІ

Покликанням молоді є формування майбутнього української держави, її розбудови,

зміцнення, виведення на передові економічні, наукові, культурні рубежі. Але зараз молоді люди потребують допомоги і підтримки, аби отримати професію і освіту, влаштуватися на роботу, створити міцну забезпечену сім’ю. І це повинні зрозуміти у владних структурах. Сучасна молодь вже довела, що має активну життєву позицію, вона не байдужа до долі держави, у якій їй жити, працювати, творити. Однак, актуальність проблеми характеризує те, що на сьогодні приблизно половина безробітних – молоді люди віком до 30 років, а рівень безробіття серед молоді є значно вищий, ніж серед інших вікових категорій [1].

На сьогодні в Україні кожний третій випускник вищого навчального закладу – безробітний. Молоді спеціалісти досить часто працюють не за фахом, прагнуть виїхати за кордон, а міграційні процеси мають глибокі наслідки, одним з найбільш негативних є втрата висококваліфікованої робочої сили, передусім наукових кадрів [2].

Існує ряд проблем щодо працевлаштування молоді на практиці. • Законодавство передбачає, що при прийнятті на роботу неповнолітнього із ним

повинен бути укладений письмовий трудовий договір. На практиці дана норма виконується не завжди, і органи, на які покладено функцію нагляду за виконанням цього припису (а саме прокуратура, служба в справах неповнолітніх), цього не виконують. Тут можна було б передбачити негативні правові наслідки для роботодавця за невиконання даної норми.

• В Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» закріплено, що «держава забезпечує працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менший двох років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах…», але дія цієї статті поширюється тільки на осіб, підготовка яких здійснюється за державним замовленням. Також законодавством не передбачена відповідальність за можливість відсутності робочих місць на підприємстві, на яке направляється молодий спеціаліст.

• Тим же законом передбачено створення квоти робочих місць для працевлаштування молоді. Ця квота визначається місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в межах встановлених в Законі України «Про зайнятість населення» (5% від загальної кількості робочих місць на підприємствах з чисельністю більше 20 чоловік. Доцільно було б, крім накладення штрафів за невиконання даного припису, встановити певні економічні методи стимулювання для підприємств, установ, організацій в разі працевлаштування молоді понад встановлені квоти, а також чіткіше врегулювати в законодавстві механізм як стимулювання, так і накладення штрафів і створити певні органи, які б здійснювали за ними контроль.

• Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» також зазначає, що «Молодіжні центри праці, що діють відповідно до Типового положення, а також громадські молодіжні організації за наявності в них відповідного дозволу виданого державною службою зайнятості, сприяють працевлаштуванню молоді, в

125

тому числі учнів, студентів, аспірантів у позанавчальний час, надають послуги, пов’язані з профорієнтацією та підготовкою до роботи за новою професією». Проте держава не сприяє створенню таких «молодіжних центрів праці» [3].

Окрім перелічених аспектів існує ще багато інших, про які в законодавстві не згадано. Це, зокрема:

• Відсутність затверджених регіональних програм працевлаштування студентів у вільний від навчання час.

• Відсутність законодавчо встановлених гарантій захисту молодих працівників від дискримінації за віковою ознакою.

• Молоді працівники, що укладають трудовий договір і працюють на умовах неповного робочого часу повинні отримувати таку ж заробітну плату, як працівники з повним робочим днем, а переважно мають оплаченим лише фактично відпрацьований час. Немає конкретної вказівки закону щодо цих двох випадків [3].

До можливих шляхів розв’язання проблеми працевлаштування молоді можна віднести:

- надання випускникам навчальних закладів першого робочого місця у рамках державного замовлення на підготовку кваліфікованих робітників і спеціалістів;

- збори-семінари керівників підприємств, установ, організацій з питань працевлаштування та проходження практики студентів влітку;

- бронювання на підприємствах, в установах та організаціях, незалежно від форми власності з чисельністю понад 20 чоловік, до 5 відсотків загальної кількості робочих місць за робітничими професіями для молоді, яка закінчила загальноосвітні, професійно-технічні навчальні заклади, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби та якій надається перше робоче місце, адресного бронювання на підприємствах робочих місць для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

- створення маркетингових служб навчальних закладів з метою сприяння працевлаштуванню випускників;

- на регіональному рівні повинні проводитись маркетингові дослідження ринку праці щодо визначення пропозиції та попиту на робочу силу з метою складання програм зайнятості; проводити профорієнтаційну роботу серед випускників навчальних закладів ;

- створення роботодавцями додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних, у першу чергу випускників навчальних закладів і жінок, зареєстрованих у державній службі зайнятості, та надання роботодавцями дотацій у розмірі витрат на заробітну плату працівників, прийнятих на роботу з цієї категорії осіб;

- виплачування дотацій роботодавцям, які беруть на роботу молодих спеціалістів без досвіду роботи. На рівні підприємств необхідно надавати молодим спеціалістам можливість першого працевлаштування; систематично здійснювати прогнозування в сфері кадрів;

- залучення молодіжних центрів праці до вирішення питань працевлаштування, навчання новим професіям та підвищення кваліфікації молоді; надання підтримки підприємцям-початківцям;

- формування підприємницької ініціативи молоді [1]. Підсумовуючи все вище викладене, можна стверджувати, що у нашій державі

необхідно розробити ефективніші механізми, які б стимулювали працевлаштування молоді і сприяли б розвитку молодіжних підприємницьких ініціатив. Це повинно знайти відображення у державній молодіжній політиці. Зокрема, доцільно фінансувати молодіжні програми за рахунок бюджетів усіх рівнів та проводити конкурси програм, на державному рівні, в основу яких входило б надання пільгових державних кредитів на придбання житла, прогнозувати потреби ринку у кваліфікованих спеціалістах.

Список використаних джерел 1. Зайнятість і працевлаштування молоді – проблеми і шляхи вирішення

[Електронний ресурс]: Аllreferat Режим доступу: http://allreferat.com.ua/uk/pravo/referat/4127

2. Основні проблеми працевлаштування молодих спеціалістів на ринку праці// Вісник Дніпропетровського університету [Електронний ресурс]: StattiOnline Бібліотека наукових

126

статей Режим доступу: http://www.stattionline.org.ua/ekonom/49/6593-osnovni-problemi-pracevlashtuvannya-molodix-specialistiv-na-rinku-praci.html

3. Правові проблеми працевлаштування молоді [Електронний ресурс]: UkrReferat Режим доступу: https://ukrreferat.com/chapters/pravosnavstvo/pravovi-problemi-pratsevlashtuvannya-molodi-referat.html

Павелко О. О., ст. гр. МО–31

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

УДОСКОНАЛЕННЯ СУЧАСНОЇ НАУКИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Господарське право як наука мала неабиякий розвиток в Україні. Учені, які

досліджували сферу правового регулювання господарської діяльності, зробили значний внесок у становлення та вдосконалення господарського законодавства. На основі їх досліджень виникали все нові і нові цікаві наукові дискусії щодо модернізації та створення нового господарського права.

Сучасне господарське право має низку проблем, проте і великі шанси на їх усунення. Сьогодні Господарський кодекс України є нічим іншим, як посередником між цивільним та господарським законодавством, суб’єктами господарювання, а також між ними і судовими органами [2].

Посередницька роль ГК України зведена до того, що він поступово втрачає свої функції і позиції. Значення основи господарського законодавства втрачається, кодекс входить у тінь та не знаходить практичного застосування в господарській, судовій практиці і навчальному процесі, що і обумовлює актуальність розгляду даної проблеми.

Відсталість, застій і безініціативність у науці господарського права пояснюється тим, що вчені не вдосконалюють методи дослідження, не застосовують більш сучасні економіко-правові засоби, а лише постійно сперечаються про доцільність або недоцільність функціонування господарського права, як галузі права.

Потреби законодавчого забезпечення економічної політики, розвиток товарно-грошових та інших господарських відносин, прагнення держави до забезпечення поєднання державного регулювання зумовили необхідність посилення уваги до розвитку господарсько-правових досліджень. Зросли вимоги до рівня правової роботи в народному господарстві, до якості розгляду спорів між учасниками господарських відносин [1].

Господарське законодавство на сьогоднішній день має свої проблеми. До яких слід віднести:

а) наявність у чинному законодавстві численних вад (прогалин, колізій, застарілих та/або неефективних норм);

б) динамізм відносин у сфері господарювання (змінюваність залежно від появи нових технологій, видів договорів, форм співпраці суб’єктів господарювання, міжнародних зв’язків тощо), а також складність та багатоманітність цих відносин, що не завжди вдається врахувати при прийнятті нормативно-правових актів (першої редакції);

в) глобалізація економічного життя, поширення сфер діяльності транснаціональних компаній та промислово-фінансових груп, міжнародне співробітництво, участь України в між-народних організаціях економічного спрямування;

г) зміни напрямів економічної політики держави за результатами проведення широкомасштабних експериментів, орієнтування України на вступ до міжнародних союзів економічного спрямування з відмінним віл українського правовим регулюванням господарських відносини [3].

Щоб вирішити ці недоліки в господарському законодавстві з’явилась необхідність удосконалення господарського права, яке відбувається за чотирма основними напрямами:

1. Вдосконалення господарського законодавства щодо його змісту. Цей напрям передбачає необхідність урегулювання нових для господарської системи України відносин

127

(конфлікту інтересів у господарських організаціях корпоративного типу; господарських товариств публічних – державної та комунальної – форм власності) та врегулювання традиційних (наприклад, договірних) відносин на нових засадах шляхом прийняття нових або внесення відповідних змін до діючих нормативних актів;

2. Вдосконалення господарського законодавства щодо його правової форми. Цей напрям передбачає істотне посилення ролі закону як основного джерела регулювання господарських відносин, зменшення ролі відомчих нормативних актів і обмеження відомчої нормотворчості, підвищення ролі локальних нормативних актів (установчих і внутрішніх правових документів суб’єктів господарських відносин);

3. Вдосконалення господарського законодавства щодо його системи. Цей напрям передбачає вирішення проблем, пов’язаних з прийняттям Господарського та Цивільного кодексів України (усунення колізій між низкою норм цих кодексів; приведення усього масиву господарського законодавства у відповідність з Господарським кодексом, інкорпорацію господарського законодавства (видання систематизованих збірок господарського законодавства) за предметним критерієм: законодавство про приватизацію, законодавство про капітальне будівництво, законодавство про господарські договори тощо;

4. Гармонізація законодавства України з найкращими міжнародними стандартами регулювання відносин в сферу господарювання, законодавством міжнародних економічних союзів, до складу яких входить чи планує увійти Україна (включаючи й Європейський Союз) [3].

На нашу думку, нижче зазначений ряд доцільних рішень, які підвищать ефективність господарського законодавства, має бути:

1) направленість господарського законодавства на забезпечення суспільного блага і спільних інтересів;

2) обмеження монополізму та захист суб’єктів господарювання від недобросовісної конкуренції;

3) створення можливостей для прогнозування і планування розвитку економіки. Господарське законодавство покликане бути стабільним та добротним, виконувати

функцію регулятора суспільних відносин, сприяти недопущенню правопорушень суб’єктами господарювання. Для того аби господарське право діяло якомога ефективніше, необхідно постійно удосконалювати його, заповнювати прогалини законодавства та адаптовувати його до змін суспільства, для задоволення нових потреб громадян.

Список використаних джерел 1. Актуальні проблеми господарського права: зб. наук. праць (за матер. «круглого

столу», м. Київ, 16 грудня 2004 р.) / ред. кол.: О. Д. Крупчан (гол.), В. В. Луць, М. К. Галянтич та ін. – К.: НДІ приватного права і підприємництва АПрН України, 2005. – 140 с.

2. О. Титова. Концепція та програма модернізації господарського законодавства України // Право України. – 2008. – №6, с.73-77.

3. Вінник О.М. Господарське право: навчальний посібник. – 2-е вид., змін. та доп. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 766 с.

Поліщук Н., ст. гр. ХТ-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Щербюк Н. Ю.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ГРОМАДЯНСТВА

З’ясування загальних та особливих рис інституту громадянства в різних державах

разом із міжнародно-правовими нормами дозволяє більш повно уявити загальну картину становища цього інституту. Саме суперечності між законодавствами, що регулюють питання громадянства, є причиною виникнення таких проблем, як безгромадянство і подвійне

128

громадянство. Внутрішнє ж законодавство щодо цих та деяких інших проблем безсиле – і держави звертаються до міжнародно-правових механізмів, наприклад, до укладення міжнародного договору.

Крім того право держав самостійно регулювати власне громадянство не може, звичайно, забезпечити повну узгодженість законів про громадянство різних держав одне з одним. У ряді випадків між ними неминуче виникають колізії. Результатом цих колізій є подвійне громадянство (біпатризм) та безгромадянство (апатризм). Джерелами подвійного громадянства можуть бути колізії законів про набуття громадянства в силу народження, натуралізації і т.д. Джерелами безгромадянства є колізії законів про набуття та втрату громадянства. Необхідно зазначити, що колізії законів про громадянство є лише потенційним джерелом біпатризму та апатризму. Проблема практично виникає лише в процесі застосування вказаних законів до конкретних осіб [1].

Грандіозні міграційні процеси, що відбувалися протягом останньої чверті двадцятого століття в країнах Західної Європи та Північної Америки призвели до значного росту кількості осіб, що мають громадянство двох і більше держав, або, іншими словами, осіб з подвійним чи множинним громадянством. Отже, з часом країни стають більш терплячі до такого явища, як подвійне громадянство. Однак і до цих пір ставлення до цієї проблеми з боку держав є неоднозначним. Зокрема, в Західній Європі спостерігаються три різні підходи до подвійного громадянства: 1) деякі країни застосовують принцип єдиного громадянства; подвійне громадянство не допускається; відсутність винятків (наприклад, до недавнього часу Німеччина), 2) деякі країни застосовують загальний принцип єдиного громадянства, але допускають винятки (більшість західноєвропейських країн), 3) деякі країни дозволяють мати подвійне громадянство чи громадянство більше ніж однієї країни (Франція, Великобританія, Іспанія та ін.). Подвійне громадянство – юридичний стан, коли особа одночасно володіє громадянством двох і більше держав. Одним із способів виникнення подвійного громадянства є колізія «права крові» та «права ґрунту». Так, дитина, народжена у батьків-іноземців на території держави, де домінує право ґрунту, крім набуття громадянства батьків по праву крові, отримує також громадянство тієї держави, на території якої вона народилася. Право ґрунту, згідно Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 року та Віденської конвенції про консульські відносини 1963 року, не розповсюджується лише на дітей іноземних дипломатів і консулів. Подвійне громадянство може виникнути у жінки при вступі у шлюб з іноземцем, якщо вітчизняне законодавство не позбавляє її громадянства після вступу у шлюб, а законодавство країни чоловіка автоматично надає їй громадянство чоловіка. Принцип невизнання подвійного громадянства прямо виникає із статті 3 Гаазької конвенції 1930 року. Однак визнаної міжнародно- правової норми, забороняючої або навіть обмежуючої застосування державами принципу невизнання подвійного громадянства, не існує.

Ситуації подвійного громадянства або без громадянства аномальні й збиткові не тільки стосовно до відповідних осіб, але й тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв’язати, хоча в окремих випадках деякі заходи вживаються. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовнішні зносини держав, кодифікованим нині в ряді універсальних конвенцій, діти дипломатичних агентів і інших відповідних їм осіб, які народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства в силу винятково законодавства цієї держави. Тому основний засіб зм’якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що і має місце на практиці.

Залежно від функціональної спрямованості можна виділити три основні види міжнародних договорів, спрямованих на врегулювання питань множинного громадянства:

1) договори, спрямовані на взаємне визнання права громадян на множинне (як правило, подвійне) громадянство та врегулювання питань, що при цьому виникають;

2) договори, спрямовані на ліквідацію множинного громадянства як явища; 3) договори, які не забороняють множинне громадянство, але спрямовані на

подолання його негативних наслідків.

129

Список використаних джерел 1. Янковський Н.А. Громадянство ЄС: інститут міжнародного права чи інститут

внутрішнього права держав Європейського Союзу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis.../cgiirbis_64.exe?...

Пуць В. Ю., ст. гр. МО-31

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ЛІЦЕНЗУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Ліцензування видів господарської діяльності є особливим видом діяльності, який попри позитивних сторін має і певні суперечливі питання. Основною проблемою ліцензування для суб’єктів господарювання є відмова у видачі ліцензії такому суб’єкту. Ліцензування – видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень умов ліцензування, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування..[1].…/ю

Згідно з ст. 7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності», ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності: діяльність у сфері телебачення та радіомовлення, виробництво та торгівля спиртними та тютюновими виробами, діяльність у сфері електроенергетики, освітня діяльність, діяльність на ринку цінних паперів, банківська діяльність, будівництво, виробництво лікарських засобів та оптова і роздрібна торгівля ними, виробництво та ремонт вогнепальної зброї, а також продаж, охоронна діяльність, діяльність на ринку природного газу, перероблення побутових відходів тощо.

Суб’єкт господарювання може здійснювати господарську діяльність, яка підлягає ліцензуванню, лише після внесення відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань щодо рішення органу ліцензування про видачу йому ліцензії.

Державна політика у сфері ліцензування ґрунтується на принципі єдиної державної системи ліцензування (закон встановлює єдиний перелік видів діяльності, що підлягають обов’язковому ліцензуванню), принципі законності (впровадження ліцензування виду діяльності виключно законом), принципі територіальності (дія ліцензії поширюється на адміністративну територію органу ліцензування, що її видав), принципі рівності прав суб’єктів господарювання (суб’єкти мають право вільно обирати вид діяльності, а також забезпечення при отриманні ліцензії рівності прав суб’єктів господарювання незалежно від організаційно-правової форми чи форми власності), принципі відкритості процесу ліцензування (своєчасного оприлюднення результатів ліцензійної діяльності органами ліцензування на своїх офіційних веб-сайтах) [2].

Суб’єкт господарювання, який бажає займатись певним видом господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, особисто або ж через уповноважений ним орган звертається до органу ліцензування із заявою, що має встановлений зразок про видачу ліцензії.

Орган ліцензування, до якого звернувся суб’єкт, приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі не пізніше як протягом десяти робочих днів з дня надходження заяви та документів, які додаються до неї, якщо законом не передбачено інший строк видачі ліцензії на окремий вид діяльності [3].

Основна проблема відмови у видачі ліцензії може стосуватися таких аспектів: 1) надання суб’єктом недостовірної інформації в наданих органу ліцензування

документах або ж неправильність оформлення документів; 2) невідповідність суб’єкта ліцензійним умовам для конкретного виду діяльності. Тому для отримання ліцензії суб’єкт господарювання повинен слідкувати за

правильністю заповнення документів, що подаються до органу ліцензування. Суб’єкт ні в

130

якому разі не повинен зазначати недостовірну інформацію в документах, оскільки ця інформація буде особисто перевірена органом ліцензування. А також ці документи повинні бути заповнені державною мовою та особисто підписані заявником або іншою уповноваженою на це особою.

Крім цього, суб’єкт повинен повністю відповідати ліцензійним вимогам. Ці вимоги мають бути обумовлені особливостями провадження виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню. Вони включають:

– перелік документів, які підтверджують, що суб’єкт відповідає умовам ліцензії; - кадрові вимоги, що стосуються мінімальної кількості працівників та наявністю

трудових договорів з усіма; – організаційні вимоги щодо зберігання усіх ліцензійних документів, подання

звітності, передбаченої законодавством та ін..; - технологічні вимоги щодо наявності певної матеріально-технічної бази разом з

даними, що дають можливість її ідентифікувати; – спеціальні вимоги щодо недопущення суміжності здійснення видів господарської

діяльності, розміру статутного капіталу, недопущення здійснення контролю над суб’єктом резидентами держав, що здійснюють збройну агресію проти України [2].

Таким чином, для отримання ліцензії суб’єкту необхідно чітко прослідкувати правильність заповнення усіх документів та бути впевненим щодо відповідності усім умовам ліцензування.

Список використаних джерел 1...Господарське право України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://westudents.com.ua/glavy/59366-82-poryadok-otrimannya-ltsenz-pereoformlennya-ta-otrimannya-dublkatu-ltsenz.html

2..Законодавство України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua 3. Господарське право України. Порядок отримання ліцензії. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://megalib.com.ua/content/9599_Poryadok_otrimannya_licenzii_na_zanyattya_pevnim_vidm_diyalnosti.html

Савош А. О., ст. гр. МО-22

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЧИНЕННЯ НАСИЛЬСТВА В СІМ’Ї

Сучасний стан дослідження питань насильства в сім’ї дає підстави звернути увагу на

те, що в нашій країні впродовж тривалого часу спостерігаються жахливі тенденції. За визначенням Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», який

Верховна Рада України ухвалила 2001 року, насильство в сім’ї – це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю. Отже, жертвою домашнього насильства може стати будь-хто: жінка, яку постійно лає і б’є її чоловік, дівчинка-підліток, що страждає від сексуальних переслідувань свого вітчима, хлопчик, якого лупцює мати-алкоголічка, старенька бабуся, що її ненавидять власні діти .

Тому процес становлення України як соціальної, демократичної правової держави тісно пов’язаний із забезпеченням дотримання прав і свобод у такій важливій для суспільства сфері, як сім’я. Визнаючи сім’ю як осередок суспільства слід наголосити, що без підтримки державою її інституцій, але сім’я не завжди спроможна виконувати свою головну функцію – забезпечення належного добробуту та виховання дітей. Історія свідчить про те, що в сім’ях, де

131

панує п’янство, бійки, сварки, безробіття та інші ганебні для суспільства явища, існує феномен, який представляв велику суспільну небезпеку, це – насильство в сім’ї.

О. М. Гумін правильно зауважив, що теорія і практика постійно стикаються з двома основними проблемами: зростання насильства в його різних проявах та зниження рівня його запобігання [1, 5]. Сучасна кримінологічна наука, на жаль не володіє міцним науковим інструментарієм, необхідним для всебічного та об’єктивного аналізу проявів насильства, у тому числі і насильства в сім’ї, та не може забезпечити пошук оптимальних шляхів його запобігання.

За даними Міністерства внутрішніх справ України, станом на 1 червня 2010 р. на обліку органів внутрішніх справ за насильство в сім’ї перебуває 86 тисяч осіб (з них 85% – чоловіки; 15% – жінки), які вчинили насильство в родинах або спонукали до такого насильства інших членів родини. Так, на сьогодні майже 65 тисяч осіб, схильних до вчинення насильства, взято на облік, зокрема: за фізичне насильство – 29,8 тис. осіб; психічне – 16,5 тис. осіб; економічне – 1,7 тис. осіб. При цьому органами внутрішніх справ винесено офіційних попереджень – 66 тис., органами прокуратури внесено захисних приписів 4,8 тис.

Серед найбільш розповсюджених форм насильства в сім’ї слід виділити: нехтування батьками своїх прямих обов’язків щодо природних потреб дітей (у харчуванні, одязі, житлі, навчанні, відпочинку, лікуванні); фізичне знущання (заподіяння тілесних ушкоджень, психічне приниження, примушування до тяжкої насильницької праці); сексуальне насильство (зґвалтування, втягування до занять проституцією тощо). Головною причиною насильства в сім’ї є наявна в суспільстві довготривала невирішеність ряду соціально-економічних проблем (невпевненість у майбутньому, складне матеріальне становище сім’ї, вживання членами сім’ї алкогольних і наркотичних засобів, жебрацтво і безпритульність дітей, відсутність сімейних цінностей, неможливість захисту власних прав і свобод).

Аналіз кримінальних справ з точки зору взаємовідносин насильника та жертви показав, що між цими учасниками насильницького конфлікту покладені такі закономірності, родинні зв’язки (в тому числі і проживання в цивільному шлюбі), конфлікт між дружиною і чоловіком, між батьками і дітьми, між невісткою і свекрухою, між зятем і тестем тощо. За результатами проведеного О. М. Гуміним дослідження. особи, які постраждали від фізичного насильства, для кривдника були: чоловіком – 32.6%, дружиною – 51,7%. сином – 39,3%, донькою – 50,6%, бабусею – 36%, матір’ю – 49,4%, онуком – 40,4%, рідною сестрою -34,8% [1, 196].

Досліджуючи зв’язок між насильником і жертвою в сім’ї, їх правову природу і роль у розвитку сімейних відносин, робимо висновок, що в структурі насильницької поведінки переважають родинно-побутові конфлікти, соціальні зв’язки. Встановлено, що поведінка жертви може: а) перешкоджати вчиненню насильства; б) бути нейтральною при насильстві; в) сприяти насильству; г) провокувати насильство; д) бути виконавцем або учасником насильницьких дій [5, 40; 6, 17].

Питання правового регулювання діяльності органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів та громадських організацій щодо запобігання вчиненню насильства в сім’ї є дуже важливим з огляду на можливість удосконалення механізму такого запобігання, уточнення і закріплення завдань і прав окремих суб’єктів у сфері запобіжної діяльності в даній сфері. Вжиття заходів запобігання насильству в сім’ї нерідко поєднане із застосуванням певних обмежень до особи, яка вчиняє таке насильство. За необхідності та наявності підстав до даної особи може бути застосовано примус або застереження. Важливо, щоб заходи запобігання не принижували честь і гідність людини.

Одним із найсуворіших заходів запобігання вчиненню насильства в сім’ї є кримінальний примус, застосування якого сприяє захисту суспільних відносин від злочинних посягань взагалі і насильства в сім’ї, зокрема. Кримінальне законодавство є важливим виховним та попереджувальним чинником, коли воно справедливе та зрозуміле для населення [7, 359].

На мою думку, у вирішенні проблем ефективності заходів кримінального примусу необхідно враховувати декілька взаємозв’язаних аспектів: їх здатність сприяти цілям соціального регулювання загалом, а також здійсненню завдань. котрі стоять перед кримінальним законодавством, та реалізації конкретних цілей, передбачених для них чинним

132

законом. Однак, як показує судова практика, покарання особи, винної у вчиненні насильства в сім’ї дуже обмежені. Так, наприклад, у випадку спричинення умисних легких тілесних ушкоджень (ст. 125 КК України) або побої і мордування (ч. 1 ст. 126), що становить переважну кількість злочинів, які можна розглядати як насильство в сім’ї, – кримінальну справу може бути порушено лише за скаргою постраждалого, поданою до суду. Кожен з нас має сказати «Ні!» насильству у власній родині. Адже сім’я – це саме те місце, яке має бути світлим затишком, острівцем безпеки і комфорту у нашому досить бурхливому світі. Місцем, де тебе розуміють і поважають, де можна нікого не боятися і почуватися вільно кожному – і маленькій людині,і дорослому, і особі літнього віку.

Список використаних джерел 1. Гумін О. М. Кримінально-насильницька поведінка проти особи: монографія / О. М.

Гумін. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2009. – 360 с. 2. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. / А. П.

Закалюк. – К.: Видавничий дім «Ін Юре». 2007.; Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. – 424 с.

3. Костенко О. М. Культура і закон – у протидії злу: монографія / О. М. Костенко. – К.: Атіка,2008. – 352 с.

4. Моїсеев С. М. Проблеми кримнальної віктимології (кримінологічний, психологічний – та пенітенціарний аспекти): монографія / С. М. Моїсеев, О. М. Джужа. – К.: НТВ Правник – НАВСУ.1998. – 84 с.

5. Литвак О. М. Державний контроль за злочинністю: дис. ... кандидата юрид. наук: 12.00.08 / Олег Михайлович Литвак. – X., 2001. – 226 с.

6. Сорочинський М. Г. Попередження злочинності засобами криминального права: дис. ... доктора юрид. наук: 12.00.08 / Микола Георгійович Сорочинський. – Одеса, 2004. – 262 с.

Савчук О., ст. гр. АТ-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Щербюк Н. Ю.

ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

Вперше термін «правова держава» сформулював німецький вчений К. Велькер у 1813

р., а в 1829 р. його співвітчизник Р. Моль ввів це поняття в політико-правовий обіг. В Німеччині першим ученням про державу вважають І. Канта, який застосував поняття «правовий закон» і державу визначав як об’єднання багатьох людей, які підпорядковані правовим законам, а метою держави вважав панування ідеї права

Право покликане бути інструментом духовного оздоровлення українського суспільства. Саме існування норм, які гарантують права особи, родини (сім’ї), нації, реалізації цих норм у суспільній практиці сприятимуть появі почуття безпеки, захищеності, стимулюватимуть розвиток відчуття волі, свободи як окремої людини, так і всього українського народу. Водночас лише свобода особи породжує свободу народу, а ця остання дає змогу і народу і окремій особі відчувати себе рівними серед інших людей і народів.

В науковій літературі нового покоління правова держава визначається неоднозначно. З точки зору В. Хропанюка, правова держава – це така форма організації та діяльності державної влади, яка базується на взаємовідносинах з індивідом та їх об’єднаннями на основі норм права [1, с. 80]. На думку С. Комарова правова держава – це форма здійснення народовладдя, політична організація громадян, яка функціонує на основі права, інструмент захисту та забезпечення прав, свобод та обов’язків кожної особи [2, с. 89]. Н. Вітрук вважає, що правова держава це організація і функціонування публічної (політичної) влади, а також її взаємовідносини з індивідом, на основі Конституції і законів у відповідності з вимогами права, суттєвим з яких є визнання і гарантуван- ня прав і свобод людини та громадянина [3,

133

с. 515]. З точки зору О. Малько, правова держава – це організація політичної влади, яка створює умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини та громадянина, а також для найбільш послідовного зв’язку за допомогою права державної влади з метою недопущення зловживання [4, с. 254].

В теорії правової держави принципи її побудови по-різному характеризуються. Так, В. Кудрявцев і О. Лукашева сформували п’ять основоположних принципів правової держави: панування закону в усіх сферах суспільного життя; зв’язок держави та її органів через закон; непорушність свободи особи, її прав та інтересів, їх охорона та гарантованість; взаємна відповідальність держави та особи; ефективність форм контролю і нагляду за здійсненням законів та нормативно-юридичними актами. На думку В. Лазарєва можна виділити десять принципів: ідея народного суверенітету; панування закону (права); розподіл влади; принцип вертикального поділу влади (для правової держави з федеративним устроєм) між федерацією та її суб’єктами; реальне забезпечення прав і свобод особи; наявність розвиненого громадянського суспільства; створення інститутів політичної демократії, які перешкоджають зосередженню влади в руках однієї особи чи організації; верховенство і пряма дія конституційного закону, встановлення в законі і проведення у подальшому суверенності державної влади; піднесення суду як одного із засобів забезпечення правової державності; відповідність законів праву та правова організація державної влади [5, с. 129-132].

Втілення вищеперерахованих принципів, спрямованих на побудову правової держави, стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії, найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.

Список використаних джерел 1. Хропанюк В. Н. Теория государства и права: [учеб. пособ.] / В. Н. Хропанюк. – М.:

Дабахов, Тка- чев, Димов, 1995. – 384 с. 2. Комаров С. А. Общая теория государства и права: [учебник] / С. А. Комаров. – [4-е

изд., перераб. и доп.]. – М.: Юрайт, 1998. – 416 с. 3. Общая теория государства и права. Академический курс: в 2 т. / [отв. ред. М. Н.

Марченко]. – М.: Зерцало, 1998. – Т. 2. Теория права. – 416 с. 4. Теория государства и права / [под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько]. – М.:

НОРМА-ИНФРА. – М., 2000. – 560 с. 5. Дробязко С. Г. Общая теория права: [учеб. пособ.] / С. Г. Дробязко, В. С. Козлов. –

[3-е изд., исправл. и доп.]. – Минск: Амалфея, 2009. – 484 с.

Сільчук Ю. В., ст. гр. КНс-11

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Щербюк Н. Ю.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ СУДОВОЇ РЕФОРМИ Відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,

недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. А основним правовим засобом захисту цих прав і свобод є суд (ст. 55 Конституції).

Рівень запиту на істотні зміни у судовій системі є досить високим і наполягає на радикальних або суттєвих змінах, – що в деяких людей це переростає у заклики садити суддів за грати або взагалі розстрілювати їх, про що навіть окремі політики не цураються заявляти з телеекрану. Трапляються випадки самосуду, екзотичних форм висловлення протестів, зокрема у вигляді «смітникової люстрації».

Проте, незважаючи на запит суспільства, іноземний досвід, думку експертного середовища – видається, що українська влада не планує жодних радикальних змін судової

134

системи, а лишень пропонує нам часткове вдосконалення законодавства, тобто «косметичний ремонт».

Так, замість повноцінного оновлення суддівського корпусу, нам може бути запропонована лише переатестація діючих суддів [1, с. 6-9].

За сучасного стану справ у системі, судова реформа може мати лише одну мету: цілковите викорінення явищ корупції та політичного чи адміністративного впливу. Будь-які заходи, які не здатні досягти цієї мети – судовою реформою не є.

Значним ризиком є фактор об’єктивності оцінки суддів в процесі переатестації. А саме, хто конкретно буде переатестовувати суддів? Адже не таємниця, що велика кількість суддів за старою звичкою шукають «кінці» та готують конверти «винагороди» за успішну переатестацію [3, с. 36-37].

Сама переатестація обмежена заходами з перевірки лише діючих суддів. При цьому вплив на подальшу кар’єру судді в разі негативного результату переатестації досить обмежений – наслідком буде лише направлення на підвищення кваліфікації до школи суддів. І лише у разі повторного негативного результату суддю гіпотетично може бути звільнено за порушення присяги. Цю позицію розкритикувала Венеціанська комісія.

У разі об’єктивності та чесності переатестації, результати в частині рівня професійної підготовки загрожують непередбачуваністю. Адже вони можуть показати як масовий вкрай низький рівень кваліфікації суддів, так і навпаки – високий рівень професійної підготовки, залежно від рівня складності тестів. У першому випадку ми стикнемося з проблемою професійної неспроможності суддів, у другому – з тим, що власне «усе ніби добре» та проблем не виявлено.

З цих ключових моментів видно, що переатестація потенційно не здатна привести до очікуваного якісного покращення суддівського корпусу.

Надходження нових кадрів ззовні системи обмежене наявністю вакансій у судах, на з’явлення яких переатестація не вплине: її наслідком не буде звільнення діючих суддів. Склад вакансій пов’язаний з такими чинниками, як звичайна кадрова плинність.

Через те, що тривалий час не працювали відповідні органи – дійсно, накопичилася певна кількість вакансій. Однак, вона не є помітною у загальному обсязі суддівських посад [3, с. 50-51].

Таким чином, переатестація не містить потенціалу «перезавантаження» та здатна привести до незначного оновлення кадрового складу суддів, у вигляді позбавлення системи від більш одіозних фігур, з репутацією, заплямованою виконанням вказівок та настанов влади доби Януковича.

Альтернатива є – перенабір суддів. Тут судді уже народили так багато міфів і страшилок, що комусь може здатися така процедура нереальною.

Міф перший: «Перенабір – це звільнення всіх суддів та набір лише нових». Це не так. Суттю перенабору суддів є відкриття шляху до суддівської мантії для всіх – як «старих» суддів, так і претендентів з зовні системи. Вони мають конкурувати на рівних умовах.

Міф другий: «Необхідно довго навчати та готувати суддів». Ні. По-перше, чесні та кваліфіковані діючі судді з досвідом роботи можуть продовжувати роботу надалі за умови проходження відбору. По-друге, нові кандидати будуть мати можливість довчитися необхідним навичкам, та почати цей процес не тільки після проходження відбору, але й раніше.

Міф третій: «Відповідно до Конституції, принципів організації судової влади, практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) звільнені судді можуть поновитися на посаді». Нібито це є причиною неможливості судової реформи шляхом оновлення суддівського корпусу. Усі відомі випадки поновлення звільнених в процесі кадрового оновлення суддів стосуються ситуації, коли таке звільнення суперечило нормам конституції країни. Ця проблема, власне, і вирішується шляхом створення відповідних норм Конституції, які мають внормувати це питання.

Міф четвертий: «У разі фактично перезаснування судової системи через зміни до Конституції ми створимо прецедент для наступних влад, які зможуть регулярно «переформатувати» судочинство під себе». Так, це є певною загрозою. Очевидним є те, що будемо мати більше шансів втратити державність взагалі, якщо в країні не з’явиться судова

135

влада і не буде правосуддя. Судова влада в Україні ще не створювалася ніколи. Зі здобуттям незалежності 24 роки тому Україна наслідувала уламок судової системи СРСР. Судова влада має бути фактично створена – якісно, один раз, і назавжди. Покращувати, вдосконалювати будемо ще довго. Але змінювати Конституцію задля цієї мети можливо лише раз. [4, с. 15-20]

Зміни до Конституції в частині правосуддя мають бути результатом широкого консенсусу між суспільством та всіма гілками влади. Адже, для кожної людини важливо мати доступ до правосуддя і реалізувати своє право на звернення до суду за захистом та відновленням порушених прав. Суд же при цьому має бути неупередженим і приймати законні та справедливі рішення. Здійснюючи правосуддя, він діє на засадах законності, забезпечення кожному права на правову допомогу, гласності судового процесу, апеляційного та касаційного оскарження рішень тощо.

Список використаних джерел 1. Бульба, О. Ю. Конституційно-правові аспекти реалізації принципу поділу влади в

Україні: національна традиція та сучасність [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / О. Ю. Бульба. – К. : Ін-т законодавства Верхов. Ради України, 2008. – 20 с.

2. Жук, Н. А. Стримування і противаги в системі поділу влади в Україні (загальнотеоретичні проблеми) [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Н. А. Жук. – Х. : Нац. юрид. акад. України. – 2006. – С. 145.

3. Конституційні аспекти судової реформи [Текст] : матеріали наук. – практ. конф. 26-27 черв. 2008 р. – Х. : Право, 2008. – 164 с.

4. Городовенко, В. В. Проблеми становлення незалежної судової влади в Україні [Текст] / В. В. Городовенко. – К. : Фенікс, 2007. – 224 с.

Табачук А. Т., ст. гр. МО-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

РЕАЛІЗАЦІЯ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ЗАХИСТ ТВАРИН ВІД

ЖОРСТОКОГО ПОВОДЖЕННЯ»

Як відомо, у законодавстві України функціонує Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження», (далі Закон) Закон спрямований на захист від страждань і загибелі тварин унаслідок жорстокого поводження з ними, захист їх природних прав та укріплення моральності й гуманності суспільства, незважаючи на те, чи ці тварини є домашніми або дикими. Відповідно до положень Закону, при умертвінні тварин мають дотримуватися такі вимоги: забороняється застосовувати негуманні методи умертвіння тварин, що призводять до загибелі від задушшя, електричного струму, больових ін’єкцій, отруєння, курареподібних препаратів, перегріву, та інші больові методи.

На жаль правоохоронні органи та зоозахисні організації не можуть контролювати усі відносини, які відбуваються між тваринами і фізичними та юридичними особами, тому жорстокі ситуації з тваринами є досить частими. Зафіксовано багато випадків, коли господар використовує негуманні методи, не забезпечує тварину достатньою кількістю їжі, води, природної активності, але це частіше трапляється у випадку, коли тварина має постійне місце проживання та господаря. Коли відбувається жорстоке поводження з дикими тваринами, особи-кривдники залишаються безкарними тому що за них немає кому постояти та захистити в разі жорстоких дій. Захистом бездомних тварин займаються громадські організації, волонтери та працівники притулків для тварин, але усі ці особи не можуть слідкувати та передбачити ситуації з проявом злості та жорстокості. Зокрема, можна виділити діяльність «догхантерів» – це особи, що з власної ініціативи займаються винищенням бродячих псів у містах. Зазвичай вони використовують страждальні та негуманні способи умертвіння, процес

136

умертвіння вони забезпечують шляхом отруєння та відстрілу, а це перечить статті 17 Закону про «Умертвіння тварин». Крім цього, вони повідомляють про свої наміри у мережі Інтернет, що значно впливає на свідомість громадян та пропагує жорстоке ставлення до тварин, що також перечить статті 5 Закону про «Заборону пропаганди жорстокого поводження з тваринами».

Отже, для того, щоб забезпечити більш гуманне ставлення до тварин, потрібно вдосконалювати Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження», прийняти певні зміни щодо виховання гуманного ставлення та регулярно проводити виховні та роз’яснювальні роботи, внаслідок яких у свідомості громадян, засвояться норми гуманного ставлення до тварин. Окремі країни (наприклад, ФРН, Австрійська Республіка та Швейцарська Конфедерація) передбачили у Конституції статті, які зобов’язують громадян забезпечувати добробут і права тварин. На державному та регіональному рівнях прийняті спеціальні закони, що регулюють правовідносини між людиною і твариною. Передусім, вони спрямовані на захист тварин від жорстокості та забезпечення їхнього добробуту: задоволення основних потреб – інстинктивних, фізіологічних, психологічних, соціальних та потреб в адекватному природному середовищі [2]. Також було б доречним посилити покарання за проявлену жорстокість до тварин або її пропаганду. Необхідно також вживати заходів для забезпечення відшкодування заподіяної шкоди, тим більше, що за шкоду, заподіяну жорстоким поводженням з тваринами, розмір відшкодування визначається півторакратною сумою витрат на придбання тварин відповідного виду (див. додаток № 6, ст. 6 постанови КМ України «Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди...» від 21 квітня 1998 р. № 521) [3].

Список використаних джерел 1.ЗАКОН УКРАЇНИ «Про захист тварин від жорстокого поводження». [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3447-15 2. Вереша Р.В. // Кримінальна відповідальність за жорстоке поводження з тваринами

(порівняльно-правовий аспект). 2014 – 58с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: file:///C:/Users/Downloads/82-97-1-PB.pdf 3.Український юридичний портал . // Стаття 299. Жорстоке поводження з тваринами

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://radnuk.info/komentar/kruminal/osobluva/298-rozd12/4596--299----.html

Тимошук І. В., ст. гр. МО-31

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ

Досить важливу роль в господарській діяльності нашої країни відіграють акціонерні

товариства, які створюють найбільшу частку ВВП. Варто відзначити, що саме така форма господарських товариств є найпоширенішою в Україні. Динамічний розвиток такої форми господарювання, постійне зростання кількості акціонерів визначають необхідність детального розгляду питань щодо діяльності акціонерних товариств, аналізу та оцінки ефективності їхньої діяльності, управління акціонерним капіталом, аналізу здійснення фінансових операцій тощо.

Відповідно до Закону України «Про акціонерні товариства», акціонерне товариство – це господарське товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Акціонерне товариство може бути створене шляхом заснування або злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) товариства, державного (державних), комунального (комунальних) та інших підприємств у акціонерне товариство. Товариство

137

вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дати його державної реєстрації в установленому законодавством порядку [1].

Законодавчою базою для господарської діяльності акціонерних товариств є: Цивільний та Господарський кодекс України, Закон України «Про господарські товариства», в якому встановлюється порядок створення, функціонування та діяльності товариств, у тому числі й акціонерних, Закон України «Про акціонерні товариства», прийнятий 17 вересня 2008 р. і який визначає порядок створення, діяльності, припинення, виділу акціонерних товариств, їх правовий статус, права та обов’язки акціонерів та захист їх прав. В окремих розділах даного Закону йдеться про цінні папери акціонерних товариств, порядок їх придбання та відчуження [2].

Законодавчі акти регулюють порядок створення акціонерного товариства, здійснення емісії, придбання, розповсюдження, оплати акцій і розподілу їх між засновниками, повноваження установчих та загальних зборів акціонерів, зміст статуту, порядок збільшення або зменшення статутного капіталу, а також порядок створення органів управління акціонерним товариством [2].

Важливим моментом в господарській діяльності, стало прийннятя 17 вересня 2008 року Закону України «Про акціонерні товариства», адже даний закон закріплює ряд важливих положень щодо акціонерних товариств і передбачає системний захист прав акціонерів. У ньому можна виділити чотири основні блоки. Перший містить норми щодо управління акціонерними товариствами, другий – захисту інтересів міноритарних акціонерів, третій – захисту акціонерів від недобросовісного менеджменту, четвертий – захисту від рейдерів. Така правова захищеність акціонерів відповідає й інтересам великих інвесторів [4].

Акціонерні товариства мають ряд переваг порівняно з іншими формами господарювання, адже вони мають весь комплекс ознак, які дозволяють займати провідні позиції в господарській діяльності. Дані переваги можна згрупувати як: фінансові, які створюють механізм оперативної мобілізації значних за розміром інвестицій та регулярного одержання доходу у формі дивідендів від акцій; економічні, які проявляються в тому, що акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв’язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; соціальні, де акціонування виступає важливою формою роздержавлення власності підприємств будь-яких розмірів, перетворення працівників у власників певної частки їх майна [3].

Незважаючи на значну кількість переваг, акціонерні товариства мають ряд недоліків. Значним недоліком є те, що такий тип товариств передбачає досить складну та тривалу процедуру його утворення (особливо публічних). Другим недоліком є жорсткі вимоги до мінімального розміру статутного капіталу та складність реєстрації його зміни. Варто відзначити, що процедура управління акціонерним товариством і контролю за його виконавчими органами з боку акціонерів є досить складною, що викликано наявністю такої системи органів: загальних зборів акціонерів, правління, спостережної ради, ревізійної комісії. До негативних рис також слід віднести: ігнорування інтересів меншості; можливість зловживань з боку засновників у зв’язку з легкістю акумулювання коштів; тяжіння до монополізму; можливість здійснення контролю над АТ завдяки володінню контрольним пакетом акцій, якщо такий контроль здійснюється на шкоду АТ та його акціонерам; досить високий ступінь державного регулювання діяльності товариства [3].

Важливим напрямом державної політики, яка буде спрямована на розвиток акціонерних товариств, є покращення корпоративного законодавства в частині забезпечення прозорості та відкритості господарської діяльності. Адже запровадження ефективної системи корпоративного управління та контролю позитивно вплине на ефективність внутрішньогосподарського фінансового механізму акціонерного товариства, призведе до зростання вартості акціонерного капіталу та добробуту акціонерних компаній.

Отже, роль акціонерних товариств в господарській діяльності країни є досить великою. Адже із застосуванням акціонерної форми здійснюється інвестування не лише вітчизняними, а й іноземними інвесторами; акціонерні товариства широко використовуються для реформування вітчизняної економіки (зокрема, в процесі корпоратизації державних підприємств), для співпраці держави з іншими суб’єктами, які долучаються до інвестування стратегічно важливих для країни підприємств. Тому розв’язання ключових проблем

138

вдосконалення правового регулювання акціонерних відносин дозволить вирішити багато проблем.

Список використаних джерел 1. Закон України «Про акціонерні товариства» [Електронний ресурс]. – Режим

доступу http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/514-17. 2. Законодавче регулювання діяльності акціонерного товариства [Електронний

ресурс]. – Режим доступу http://studopedia.su/20_12557_regulyuvannya-diyalnosti-aktsionernogo-tovaristva-vidpovidno-do-zakonodavstva.html.

3. Акціонерні товариства [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.economy.nayka.com.ua/pdf/11_2015/120.pdf.

4. Сучасне правове регулювання діяльності акціонерних товариств в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://firearticles.com/korporativne-upravlinnya/262-suchasne-pravove-regulyuvannya-dyalnost-akconernih-tovaristv-v-ukrayin.html.

Токарчук К. В., ст. гр. МО-12

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ ЕКОЛОГІЇ

МІСТА ЛУЦЬКА На сьогодні доволі значним є питання проблеми охорони навколишнього середовища.

Захисту безпеки довкілля потребують не лише природоохоронні зони та території, що засіяні харчовими культурами, а й міста, де проживає більша частина населення України. Незважаючи на те, що екологія є більш соціальним та природничим питанням, спробуємо розглянути його з точки зору правового регулювання, відповідно до ст. 16 Конституції України:

Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави [1].

Держава зобов’язана забезпечити підтримання екологічної рівноваги на території України, а отже, чистота довкілля є нашим невід’ємним правом.

Екологічний стан міст є надзвичайно вразливим до погіршення, адже у ньому зосереджена левова частка діяльності, великий відсоток викиду газів машин, висока густота населення. Тому місто потребує, щоб про нього дбали. Можна перелічити багато питань, на які варто звернути увагу з цього приводу. Розглянемо деякі з них, а саме: забезпечення інфраструктури міста велодоріжками та покращення санітарного й культурного стану ринків міста.

Усім відомо, що велосипеди є однією з найперших відповідей на питання щодо чистоти повітря, а також частково води та ґрунту. Більшість високорозвинених міст Європи мінімізують використання автомобільного транспорту та все більше пропагують їзду на велосипедах. Існує думка, що подібні впровадження набули би актуальності в Україні, адже пересування велосипедами є не лише сприянням покращенню навколошнього середевища та реалізацією здорового способу життя, а й значними заощадженням коштів. Підтвердженням цього може слугувати статистика, яка стверджує, що витрати на маршрутне таксі у Луцьку становлять приблизно від 15% до 40% від стипендії студента вищого навчального закладу.

Другий аргументом для підтвердження думки, що велодоріжки є необхідними – це охорона життя та здоров’я, адже пересування велосипедом серед дорожнього руху є небезпечним. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища, кожний громадянин України має право на безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище [2].

139

Отже, з метою підтримки чистоти довкілля та охорони здоров’я громадян, держава та органи місцевого самоврядування повинні подбати про забезпечення інфраструктури міст такою складовою як урегульований велосипедний рух.

Другою проблемою є екологічна ситуація на базарах міста Луцька. Урегулювання потребують такі аспекти, як: - очищення території базарів від сміття та регулярний контроль задля підтримки

чистоти та громадського порядку - забезпечення нових місць для продажу та заборона займатись торговою

діяльністю поза межами чітко визначених місць (до прикладу, на стоянці) - реконструкція або заміна павільйонів для продажу, оскільки більшість із них

перебуває в неестетичному вигляді та значною мірою негативно формує краєвид міста (зокрема, поблизу замку Любарта – найпопулярнішого об’єкта Луцька, яке приваблює туристів)

Згідно ст. 2 Закону Україну «Про благоустрій населених пунктів», благоустрій населених пунктів передбачає розроблення і здійснення ефективних і комплексних заходів з утримання територій населених пунктів у належному стані, їх санітарного очищення, збереження об’єктів загального користування, а також природних ландшафтів, інших природних комплексів і об’єктів [3].

Отже, можна зробити висновки, що в галузі екології норми права не дотримуються або дотримуються неналежним чином.

Вирішити зазначені проблеми можна запровадивши деякі зміни у законодавстві: - встановити необхідність наявності велосипедних доріжок у містах України - утворити систему контролю та регулювання екологічного стану ринків - внести штрафні санкції за порушення дотримання порядку на ринках, як на

публічній території. Список використаних джерел: 1. Конституція України / [Електронний ресурс] / Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua 2. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» /

[Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua 3. Закон України «Про благоустрій населених пунктів» / [Електронний ресурс] /

Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua

Файдевич А. В., ст. гр.МО-21

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

КЕРУВАННЯ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ У СТАНІ СП’ЯНІННЯ: ДОЦІЛЬНІСТЬ ВСТАНОВЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

В Україні за керування транспортними засобами у стані сп’яніння передбачена

адміністративна відповідальність. Ст.130 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність за керування транспортними засобами особами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також передача керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп’яніння чи під впливом таких лікарських препаратів, а так само відмова особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, тягне за собою накладення штрафу на водіїв від ста п’ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права керування транспортними засобами на строк від одного до двох років, або громадські роботи на строк

140

від сорока до п’ятдесяти годин, або адміністративний арешт на строк від семи до десяти діб і на інших осіб – накладення штрафу від ста п’ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від сорока до п’ятдесяти годин, або адміністративний арешт на строк від семи до десяти діб.

Проте, на нашу думку, подібні діяння є суспільно небезпечними. Тобто варто ці діяння визнати злочинами. Основною умовою криміналізації діяння, як відомо, є динаміка та поширеність діяння, які обґрунтовують необхідність його кримінально-правової заборони. Протягом року в світі близько 1 млн. 250 тис. людей гине внаслідок дорожньо-транспортних пригод (далі – ДТП). В Україні згідно даних офіційної статистики про дорожньо-транспортні пригоди, лише за один рік (з 01. 01. 2016 р. по 31. 12. 16 р.) сталося 158776 ДТП, з них – 1959 пригод, вчинено водіями, які перебували у нетверезому стані. При цьому загинуло 228 осіб [1].

У багатьох країнах світу встановлена саме кримінальна відповідальність за керування транспортними засобами у стані сп’яніння. Зокрема, Кримінальний кодекс (далі – КК) Литви кримінально караним діянням визнає саме по собі керування транспортним засобом у стані сп’яніння, а за умови спричинення навіть невеликої тяжкості шкоди здоров’ю людини або майнової шкоди, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до трьох років [2, с. 801]. КК ФРН (§ 316) також передбачає відповідальність за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння. У КК Іспанії (ст. 379) передбачена відповідальність за керування автомобілем чи мотоциклом під час перебування під впливом токсичних, наркотичних чи психотропних речовин або алкогольних напоїв [2, с. 804-805 ].

Схожим чином караються відповідні діяння, вчинені у стані алкогольного сп’яніння чи під впливом одурманюючої речовини, а так само поєднані зі зникненням винного з місця події, і згідно з КК Польщі (ст. 178). Але цей КК визнає злочинами самі по собі керування у зазначеному стані водним чи повітряним, механічним чи іншим сухопутним засобом пересування (ст. 178-а) і виконання роботи, пов’язаної з забезпеченням безпеки руху механічних засобів пересування (ст. 180) [ 2, с. 803 ]. Аналогічні норми містяться у кримінальних кодексах Естонії, Латвії, Болгарії, Албанії.

Враховуючи вищезазначене, Україні слід врахувати міжнародний досвід регулювання питання щодо відповідальності за керування транспортними засобами у стані сп’яніння. Доцільність встановлення кримінальної відповідальності висловлена як у науковій літературі, так і у парламентських комітетах. Зокрема, акцентується увага на тому, що прийняття водієм рішення про керування транспортним засобом у стані сп’яніння не може бути помилкою чи випадковістю, а є свідомим вибором особи суспільно небезпечної поведінки, а тому заслуговує на кримінальне покарання. Народні депутати пропонують виокремлення трьох складів цього злочину:

керування транспортним засобом у стані сп’яніння, якщо це не завдало шкоди; керування транспортним засобом у стані сп’яніння посадовою особою органу

державної влади або правоохоронцем, або якщо таке керування призвело до завдання тілесних ушкоджень або ДТП;

вчинення ДТП особою у стані сп’яніння, яке призвело до смерті потерпілого [3]. Ця пропозиція є досить слушною, оскільки суспільна небезпечність керування

транспортними засобами у стані сп’яніння є очевидною. Дане діяння спроможне заподіювати істотну шкоду такому об’єкту кримінально-правової охорони як безпека руху, а також життю та здоров’ю особи. Тому внесення доповнень до чинного КК України сприятиме посиленню захисту особистих прав людини.

Список використаних джерел 1. ІП «ДТП» НП України [ Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://www.sai.gov.ua/uploads/filemanager/file/dtp_12_2016.pdf 2. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав

континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : Монографія / М.І. Хавронюк. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.

3. Центр демократії та верховенства права: «Безпечні дороги» в Україні обговорюють нові методи боротьби з п’яними водіями [ Електронний ресурс ] – Режим доступу:

141

http://cedem.org.ua/news/bezpechni-dorogy-v-ukrayini-obgovoryuyut-novi-metody-borotby-z-p-yanymy-vodiyamy/

Филинюк О. С., ст. гр. МОс-11

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРОБЛЕМНI ПИТАННЯ СОЦIАЛЬНОЇ ЗАХИЩЕНОСТI

СТУДЕНТIВ В УКРАЇНI

Молодь є важливою складовою сучасного українського суспiльства, носiєм iнтелектуального потенцiалу та визначальним фактором соцiально-економiчного прогресу. Ця група населення є найбiльш активною i максимально пiдвладною впливу рiзноманiтних факторiв зовнiшнього соцiального середовища, крiм цього, молодь вiдчуває тi ж самi труднощi, що i доросле населення у самовизначеннi, профорiєнтацiї, працевлаштуваннi, освiтi, забезпеченнi житлом, соцiальними гарантiями, медичному обслуговуваннi та страхуваннi. Законодавством України визначено, що молодь, молодi громадяни – громадяни України вiком вiд 14 до 35 рокiв. Значну частину молодi, молодих громадян становить студентська молодь (вiком вiд 18 до 23 рокiв). Цю верству населення можна вiднести до частково малозахищеного населення.

Студентська молодь як i всi громадяни України мають право на соцiальний захист вiдповiдно до Конституцiї України, а також iншi права для забезпечення достатнього життєвого рiвня. Стаття 46 Конституцiї є ключовою для розумiння соцiального захисту, вона передбачає право громадян на соцiальний захист, що включає право на забезпечення їх у разi повної, часткової або тимчасової втрати працездатностi, втрати годувальника, безробiття з незалежних вiд них обставин, а також у старостi та в iнших випадках, передбачених законом. Водночас положення цiєї статтi Конституцiї України свiдчить, що соцiальний захист розумiється як бiльш широке поняття, яке включає матерiальне забезпечення особи у певних випадках втрати доходiв i неможливостi набути їх власними зусиллями. У частинi третiй цiєї статтi йдеться про «пенсiї та iншi види соцiальних виплат та допомог»[1]. Таким чином, ст. 46 не обмежує перелiку видiв соцiального забезпечення, це можуть бути будь-якi виплати соцiального характеру – пенсiї, грошовi допомоги, компенсацiї,матерiальнi допомоги, а також соцiальнi послуги. Тобто реалiзуючи положення цiєї статтi, законодавством встановлено вiдповiднi пiльги, допомоги для студентiв, якi їх потребують та мають на це право.

Стаття 47 Конституцiї передбачає право громадян, якi потребують соцiального захисту, на отримання житла вiд держави та органiв мiсцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату вiдповiдно до закону. Тобто йдеться про право громадян на соцiальне житло. Закон України «Про житловий фонд соцiального призначення» вiд 12 сiчня 2006 року не лише визначає поняття «житловий фонд соцiального призначення», а й визначає коло осiб, якi мають право на цей вид житла, способи формування житлового фонду соцiального призначення та iншi актуальнi питання соцiального захисту. З позицiї соцiального захисту студентiв, особливо цiкавими для нас є положення статтi 3, у якiй, зокрема регламентується право осiб на соцiальнi гуртожитки, якi надаються громадянам на час їх перебування на соцiальному квартирному облiку за умови, що таке житло є єдиним мiсцем їх проживання[2].

Також однiєю з актуальних проблем, яка потребує особливої уваги, є проблема працевлаштування пiсля закiнчення вищого навчального закладу. Одна з найсуперечливiших для студентiв статей Закону України «Про вищу освiту» стаття 56, в якiй iдеться про працевлаштування випускникiв вузiв, зазначає: випускники вищих навчальних закладiв вiльнi у виборi мiсця роботи; Випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням i якому присвоєно квалiфiкацiю фахiвця з вищою освiтою певного освiтньо- квалiфiкацiйного рiвня, працевлаштовується на пiдставi направлення на роботу

142

вiдповiдно до угоди, укладеної мiж замовником, керiвником вищого навчального закладу та випускником. Якщо випускник вищого навчального закладу навчався за кошти третьої особи, його працевлаштування здiйснюється вiдповiдно до укладеної мiж ними угоди [3].

Зважаючи на це «направлення» (розподiлення) випускника, що навчався за державним замовленням, по-перше, його навчання є не безумовно безкоштовним (бо «вiдпрацювання» є внормованою умовою начебто «безкоштовного» навчання), по-друге, наступна праця випускника є примусовою (бо основний закон має пряму дiю та не вказує додаткових умов безкоштовностi вищої освiти, кажучи прямо, що не вважається примусовою працею тiльки вiйськова/альтернативна служба та робота за рiшенням суду або служба пiд час воєнного, надзвичайного стану). Тому дане питання має бути переглянуто та визначено процедуру та механiзм «направлення (розподiлення) випускника, що навчався за державним замовленням» для того, щоб не виникало багато дискусiйних питань.

Ще однiєю причиною малозахищеностi студентської молодi є те, що перiод навчання не зараховується до страхового стажу, який в подальшому надає право на пенсiю. З 1 сiчня 2004 року набув чинностi Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсiйне страхування» вiд 9 липня 2003 року № 1058-IV (далi Закон № 1058), згiдно з яким до страхового стажу зараховуються лише той перiод, протягом якого особа пiдлягає загальнообов’язковому державному пенсiйному страхуванню та за який щомiсяця сплачено страховi внески в сумi не меншiй, нiж мiнiмальний страховий внесок. Перелiк осiб, якi пiдлягають загальнообов’язковому державному пенсiйному страхуванню, визначено статтею 11 Закону № 1058. Цим перелiком не передбачено такої категорiї осiб, як студенти. Особи, якi навчаються у вищих i середнiх спецiальних навчальних закладах, училищах пiсля 1 сiчня 2004 року можуть скористатися своїм правом на добровiльну участь у сплатi страхових внескiв до Пенсiйного фонду України у порядку, передбаченому статтею 12 Закону № 1058 [4]. Не всi студенти мають можливiсть сплачувати страховi, набувати страховий стаж, оскiльки в час, який вони могли б працювати та сплачувати страховi внески, вони отримують освiту. Тому нарахування страхового стажу в студентський перiод також є важливим питанням.

Постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 05.04.1999 року № 541 затверджено Порядок надання пiльгового проїзду студентам вищих навчальних закладiв I-IV рiвнiв акредитацiї та учням професiйно- технiчних навчальних закладiв пiльговий проїзд у мiському й примiському пасажирському транспортi та мiжмiському автомобiльному i залiзничному транспортi територiєю України встановлюється в розмiрi половини вартостi квитка для студентiв денної форми навчання вищих навчальних закладiв I-IV рiвнiв акредитацiї та учнiв професiйно-технiчних навчальних закладiв, незалежно вiд форм власностi [5]. Згiдно чинного законодавства, органи мiсцевого самоврядування можуть встановлювати порядок надання пiльг на проїзд учнiв i студентiв у мiсцевому пасажирському транспортi, в тому числi i автомобiльному, i передбачити при цьому вiдповiднi видатки з мiсцевих бюджетiв.

Для забезпечення житлом пiд час навчання тих осiб, якi цього потребують, Перелiком платних послуг, якi можуть надаватися навчальними закладами, iншими установами та закладами системи освiти, що належать до державної та комунальної форми власностi, затвердженого постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 27 серпня 2010 р. № 796, передбачено надання спецiально облаштованих будинкiв i примiщень, що перебувають на балансi навчальних закладiв, для тимчасового проживання, надання пiд час канiкул вiльних спецiально облаштованих примiщень гуртожиткiв для тимчасового проживання, надання спецiально облаштованих примiщень гуртожиткiв навчальних закладiв для проживання осiб, якi навчаються або працюють у вiдповiдному навчальному закладi. Студенти сплачують за користування житловою площею (квартирну плату) та вартiсть комунальних послуг, збiльшенi на коефiцiєнт, що враховує загальну площу. Окрiм того, студенти можуть отримувати субсидiї на житло вiдповiдно до чинного законодавства України [6].

Одним iз способів реалiзацiї захисту студентської молодi також є надання податкової соцiальної пiльги. Вiдповiдно до статтi 169 Податкового кодексу України (далi – ПКУ) платник податку на доходи фiзичних осiб має право на зменшення суми загального мiсячного оподатковуваного доходу, отриманого вiд одного роботодавця у виглядi заробiтної

143

плати, на суму податкової соцiальної пiльги. Податкова соцiальна пiльга застосовується до нарахованої заробiтної плати платнику податку протягом мiсяця, якщо розмiр такої зарплати не перевищує суму мiсячного прожиткового мiнiмуму, встановленого для працюючої особи станом на 1 сiчня звiтного року, помноженого на 1,4 та округленого до найближчих 10 гривень. Водночас пiдпунктом 169.2.3 статтi 169 ПКУ передбачено, що податкова соцiальна пiльга не може бути застосована до заробiтної плати, яку платник податку протягом звiтного податкового мiсяця отримує одночасно з доходами у виглядi стипендiї, грошового чи майнового (речового) забезпечення учнiв, студентiв, аспiрантiв, ординаторiв, ад’юнктiв, вiйськовослужбовцiв, що виплачуються з бюджету. При цьому, студент повинен надати працедавцю довiдку з навчального закладу про те, що вiн там навчається та не одержує стипендiю з бюджету [7].

Отже, студентське життя складається не тiльки iз основних освiтнiх питань, але й соцiальних, тобто питань соцiальної захищеностi як реалiзацiї державної полiтики та пiдтримки молодого активного населення країни. Тому проблеми соцiальної захищеностi студентської молодi є актуальним i потребують ґрунтовного дослiдження та аналiзу.

Список використаних джерел 1. Конституцiя України, Вiдомостi Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141. 2. Закон України «Про житловий фонд соцiального призначення» вiд 12 сiчня 2006

року N 3334-IV, Вiдомостi Верховної Ради України (ВВР), 2006, № 19-20, ст.159. 3. Закон України «Про вищу освiту» вiд 17 сiчня 2002 року № 2984-III, Вiдомостi

Верховної Ради України (ВВР), 2002, № 20, ст.134. 4. Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсiйне страхування» вiд 9

липня 2003 року № 1058-IV, Вiдомостi Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 49-51, ст.376.

5. Порядок надання пiльгового проїзду студентам вищих навчальних закладiв I-IV рiвнiв акредитацiї та учням професiйно- технiчних навчальних закладiв у мiському й примiському пасажирському транспортi та мiжмiському автомобiльному i залiзничному транспортi територiєю України, затверджений постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 5 квiтня 1999 р. № 541.

6. Перелiк платних послуг, якi можуть надаватися навчальними закладами, iншими установами та закладами системи освiти, що належать до державної та комунальної форми власностi, затверджений постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 27 серпня 2010 р. № 796.

7. Податковий кодекс України, Вiдомостi Верховної Ради України (ВВР), 2011, № 13-14, № 15-16, № 17, ст.112.

Цалай К. М., ст.гр. МО-31

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЛІЦЕНЗУВАННЯ ТРАНСПОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

У ринковій економіці підприємства і підприємці самостійно визначають профіль своєї

діяльності. Економічний розвиток країни створює необхідні умови для функціонування єдиної транспортної системи. Єдність системи забезпечує можливість встановлювати з урахуванням господарських потреб сферу найбільш ефективного використання кожного виду транспорту, планувати в масштабі країни запровадження найбільш досконалих технологічних та організаційних форм взаємодії різних видів транспорту, здійснювати за допомогою державних органів координацію роботи різних видів транспорту з метою вдосконалення транспортного процесу і зниження транспортних витрат [2].

Завдання держави – забезпечення безпечної, кваліфікованої і надійної (з точки зору захисту інтересів споживачів) діяльності транспортних операторів в обраному ними сегменті.

144

Вирішення цього завдання починається з допуску організацій і підприємців до здійснення автотранспортної діяльності, основою якого в усьому світі є система ліцензування. Правове регулювання ліцензування транспортної діяльності здійснюється на основі норм та законодавчих актів, що стосуються ліцензування транспортної діяльності. Однак, що представляє собою ліцензування транспортної діяльності та чому сприяє його правове регулювання?

Ліцензія представляє собою дозвіл на здійснення певного виду діяльності, виданий уповноваженим органом держави [4].

Кабінетом Міністрів України було видано Постанову від 2 грудня 2015 року «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з перевезення пасажирів, небезпечних вантажів та небезпечних відходів автомобільним транспортом, міжнародних перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом» [1].

Ліцензія видається на господарську діяльність з надання послуг з перевезення пасажирів і небезпечних вантажів на такі види робіт:

- надання послуг з внутрішніх перевезень пасажирів автобусами; - надання послуг з внутрішніх перевезень пасажирів на таксі; - надання послуг з внутрішніх перевезень пасажирів легковими автомобілями на

замовлення; - надання послуг з внутрішніх перевезень небезпечних вантажів вантажними

автомобілями, причепами та напівпричепами; - надання послуг з міжнародних перевезень пасажирів автобусами; - надання послуг з міжнародних перевезень пасажирів на таксі; - надання послуг з міжнародних перевезень пасажирів легковими автомобілями на

замовлення; - надання послуг з міжнародних перевезень небезпечних вантажів вантажними

автомобілями, причепами та напівпричепами [2]. Деякі види транспортної діяльності можуть здійснюватися без ліцензії. Зазвичай це

послуги, надання яких супроводжується мінімальними комерційними або фізичними ризиками, і послуги, нерозривно пов’язані з іншими, ліцензованим видами діяльності. Так, у деяких країнах експедитори не повинні отримувати ліцензію і можуть вільно виконувати цілий ряд послуг з оформлення документів, плануванню перевезення, тимчасового зберігання вантажів і т.д. Однак якщо в набір послуг експедитора входить перевезення, то він зобов’язаний або мати відповідну ліцензію (якщо виконує перевезення сам), або залучати до виконання перевезення тільки ліцензованого оператора.

Наявність у транспортних операторів ліцензій дозволяє: - державі – забезпечувати безпечне і якісне транспортне обслуговування, оцінювати і

регулювати співвідношення попиту і пропозиції на різних сегментах, управляти внутрішньовидовою і міжвидовою конкуренцією;

- ліцензованим операторам – розраховувати на захист держави від недобросовісної конкуренції з боку організацій, що не мають відповідної ліцензії;

- клієнтам – розраховувати на отримання послуг від надійних кваліфікованих операторів, а також орієнтуватися на ринку, отримуючи чітку інформацію про кількість операторів, що діють в різних сегментах ринку, про послуги, які вони, у відповідності зі своїми ліцензіями, можуть або зобов’язані надавати [4].

Правове регулювання ліцензування транспортної діяльності сприяє: становленню сучасного ринку послуг, розвитку автомобільного транспорту та стимулювання впровадження нових видів послуг; підвищенню ефективності використання транспортних засобів; створенню конкурентного середовища; захисту прав споживачів та ринку послуг від небезпечних перевезень; забезпеченню соціальних стандартів транспортного обслуговування; забезпеченню використання сертифікованих і дозволених для використання транспортних засобів; забезпеченню доступності послуг та підвищення якості транспортного обслуговування; забезпеченню допуску автомобільних перевізників до перевезення пасажирів транспортними засобами на комерційній основі шляхом їх попередньої перевірки на відповідність вимогам ліцензійних умов [3].

145

Таким чином, ліцензування транспортної діяльності введено, зокрема, з метою забезпечення безпеки перевезень пасажирів та вантажів будь-яким видом транспорту загального користування, запобігання дорожньому травматизму та посилення контролю за додержанням законодавства.

Список використаних джерел: 1. Верховна Рада України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua. 2. Ліцензування транспортної діяльності. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://pidruchniki.com. 3. Особливості ліцензування транспортної діяльності. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://taxiservice.com.ua. 4. Управління транспортними системами. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://stud.com.ua.

Цукренко О. А., ст. гр. МО-21

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ

Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах економічної різноманітності. Кожен

суб’єкт має право займатися підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, не допускає цінової дискримінації, зловживань монопольним становищем на ринку тощо. Однак, держава у ринковій системі не гарантує захист індивіда і форм його діяльності від економічних невдач [1].

В Україні відсутній окремий закон, який би регулював відносини між суб’єктами права щодо захисту бізнесу чи корпоративних прав, або від зазіхань, як з боку злочинних угруповань, так і з боку корумпованих владних структур. Тож норми права, які регулюють вказані відносини, містяться в окремих законах України та в підзаконних нормативних актах. Тому з перших років переходу України до ринкового типу економіки дуже гостро постає питання правового забезпечення фінансово-економічної безпеки підприємств, установ, організацій.

Кожне підприємство, перебуваючи у стані постійного ризику, ступінь і характер якого визначають його власники або керуючі органи, постійно орієнтується на отримання найбільшого прибутку. Однак така діяльність нерідко характеризується низкою реальних та потенційних загроз для підприємства. Отже, постає досить важливе завдання захистити найцінніші інтереси, тобто створити систему економічної безпеки підприємства, яка б уможливила його сталий розвиток, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізацію реальних та потенційних загроз інтересам підприємця.

Незважаючи на існування значної кількості теоретико-методологічних розробок зарубіжних і вітчизняних вчених з питань забезпечення економічної безпеки підприємства, недостатньо висвітленим є вивчення досвіду провідних компаній світу із забезпечення економічної безпеки, впровадження інноваційних методик та технологій такої діяльності, визначення пріоритетів для вітчизняних компаній у сфері забезпечення економічної безпеки [2].

Деякі розвинуті держави вже пройшли значно більший шлях розбудови систем економічної безпеки, ніж Україна. Вони мають вже чітко визначені нормативно правові основи для створення і діяльності 279 систем безпеки підприємств. Так, у більшості країн існує нормативно врегульована взаємодія поліції з суб’єктами господарювання, асоціаціями, бюро приватних детективних і охоронних служб у галузі запобігання правопорушенням. Таке співробітництво може мати різні форми [3].

146

Кожен керівник підприємства на власний ризик визначає систему і механізми побудови структур безпеки, виходячи насамперед із реальних чи потенційних загроз. У разі комплексних загроз підприємницькій діяльності доцільність створення власної служби безпеки зростає. При цьому правовий захист підприємства, установи, організації повинен забезпечуватися за такими напрямами: економічний, у тому числі комерційний; науково-технічний; інформаційний; кадровий; соціальний.

Державне регулювання підприємництва є напрямом державної політики, спрямованим на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єкта, ми господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та способом, що встановлюються Конституцією та законами України [4].

Правове регулювання сфери підприємництва взагалі і відповідно його системи економічної безпеки передбачає: по-перше, законодавче забезпечення свободи конкуренції між підприємцями, в тому числі й захист і їх самих, і споживачів від будь-яких проявів монополізму та недобросовісної конкуренції; по-друге, гарантування всім підприємцям рівних прав та створення рівних можливостей для доступу і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів; по-третє, гарантування недоторканності майна та забезпечення захисту прав власності підприємця; по-четверте, розробку та впровадження стимулюючої податкової та фінансово-кредитної політики; по-п’яте, стимулювання інноваційної діяльності за допомогою цільових субсидій, податкових пільг, цільових кредитів тощо; по-шосте, створення сприятливого правового середовища для розвитку різноманітних форм коопераційних зв’язків та самоорганізації суб’єктів підприємництва [5]; по-сьоме, створення сучасного правового поля для функціонування служб безпеки суб’єктів господарювання, детективних фірм, аналітичних та консалтингових агентств; по-восьме, вдосконалення законодавства, що регулює діяльність охоронних агентств;

Держава у ринковій системі не гарантує захист індивіда і форм його діяльності від економічних невдач. Спеціалісти з безпеки вважають, що одним із шлях із створення передумов для економічного виживання підприємств в умовах ринкових відносин є виявлення і нейтралізація загроз економічній стабільності підприємства, що і складає суть діяльності щодо забезпечення безпеки підприємства [6].

Розробка законодавства та забезпечення його виконання, тобто правове регулювання, – одна з найважливіших функцій держави, що, власне, і визначає роль держави в ринковій економіці. Питанням державного регулювання підприємництва, створення його оптимальної моделі економічна наука завжди приділяла значну увагу, на відміну від юридичної науки, в якій відповідні розробки з’явилися знач, но пізніше та в недостатній кількості.

Отже, можна зазначити, що система правового захисту економічної безпеки сучасного підприємства характеризується високою складністю та повинна охоплювати всі напрямки його діяльності. Правове регулювання не є досконалим, потрібно робити певні кроки на шляху до цього. Власники деяких підприємств вже роблять кроки, спрямовані на підвищення ефективності та розбудову потужної системи правового захисту економічної безпеки на підприємстві, але це поки що не є масовим явищем, значна кількість керівників задовольняється наявністю адміністративного ресурсу та охороною території підприємства.

Список використаних джерел 1. Користін О. Є. Економічна безпека: навчальний посібник. / О.Є. Користін, О. І.

Барановський, Л. В. Герасименко. – К.: КНУВС, 2010. 2. Камлик М. І. Економічна безпека підприємницької діяльності Економіко-правовий

аспек: навч. посібн. / М.І. Камлик. – К.: Атіка, 2005. 3.Ортинський В.Л. Економічна безпека підприємств, організаційта установ / ВЛ.

Ортинський, І.С. Керницький, З.Б. Живко.– К.: Правова єдність, 2009.

147

4. Орлов В.М. Ефективність управління підприємством в галузі зв’язку. Питання державного регулювання розвитку підприємництва // Юридичний журнал. – 2006. – №1 [Електронний ресурс] – Режим доступу до статті: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2079.

5. Варналій З. Економіко-правові проблеми розвитку підприємництва в Україні // Пріоритети. – №6 (березень, квітень 2003 року) [Електронний ресурс] – Режим доступу достатті: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=3243.

6.Судакова О.І. Правова основа забезпечення економічної безпеки підприємства [Електронний ресурс] / О.І. Судакова, М.С. Федаш // Придніпровська державна академія будівництва та архітектури. – 2012. – Режим доступу: www.rusnauka.com/6._NMIV_2007/Economics/20815.doc.html

Чайковський М., ст. гр. АВ-21

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.пед.н., доц. Полухтович Т. Г.

ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ Додатковим засобом захисту основних прав і свобод виступає право на звернення до

міжнародних установ, юрисдикцію яких визнала Україна. Таке право виникає у випадку вичерпання усіх національних засобів правового захисту і тому ці засоби захисту розглядаються як додаткові. Згідно ст..55 Конституції України особа має право на звернення за захистом після використання національних засобів правового захисту у міжнародні юрисдикційні установи, які визнала Україна [2]. Європейська конвенція з прав людини, що є одним з перших документів у галузі міжнародного права захисту прав людини, базується на принципі об’єктивних стандартів і прав осіб бути захищеними від зловживань з боку державної влади. Уся правова система Конвенції базується на тому, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити кожному права людини, а саме: право на подання індивідуальних заяв; вичерпання національних засобів правового захисту; правило шестимісячного строку; правила розгляду анонімних звернень та звернень, що містять нову інформацію [1, с.32].

Після того, як Суд визнає заяву прийнятною, вступає в дію ст.38. Вона передбачає такі процедури: – розгляд справи. У ст.38 передбачається, що Суд розглядає справу разом із представниками сторін. Це положення також надає Суду дискреційні повноваження проводити розслідування. Якщо не йдеться про виняткові обставини, всі слухання в Суді відкриті для публіки. За будь-яких обставин рішення Суду оголошується публічно. Суд не обов’язково ухвалює своє рішення одноголосно, і кожен суддя має право висловити особисту думку, яка буде опублікована разом із думкою більшості суддів; – процедура дружнього врегулювання. Вона носить конфіденційний характер. У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру, прийнявши відповідне рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення [1, с.32]. Після цього припиняються будь-які процедурні дії у цій справі.

Відповідно до ч.4 ст.55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом яких є Україна [2]. Згідно з п.1 ст.35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Європейський Суд може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були вичерпані всі національні засоби захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і упродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення. Наявність національних засобів захисту, які давали б змогу виправити те чи інше порушення прав людини на національному рівні та які були б водночас доступними та ефективними [1, с. 33].

148

Виконання рішень Європейського суду з прав людини в Україні передбачається ст.46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини [1, с.49]. Це положення створює специфічні правові зобов’язання для держави-відповідача. Контроль за виконання рішень покладений на Комітет міністрів Ради Європи. Питання виконання рішень Європейського суду з прав людини розглядається на спеціальних засіданнях. Доки держава не надасть інформації про виплату суми справедливої сатисфакції, визначеної Європейським судом з прав людини, чи про вжиття заходів, спрямованих на виправлення порушеного права, питання виконання рішення ставиться на порядок денний кожного засідання з питань прав людини Комітету міністрів, якщо Комітет не вирішить інакше. Якщо держава-відповідач повідомить, що вона не готова надати звіт про вжиття заходів, Комітет може ставити розгляд питання на порядок денний з інтервалом не більше за шість місяців [1, с.34]. У процесі контролю. за виконанням рішень Європейського суду з прав людини Комітет міністрів приймає проміжні резолюції. Після встановлення факту, що держава вжила заходів для виконання рішення Європейського суду з прав людини, Комітет міністрів приймає остаточну резолюцію з висновком, що він виконав свої функції контролю за виконанням рішення відповідно до ст.46 Конвенції. Відповідно до ст.41 Конвенції Європейський суд може зобов’язати державу відшкодувати заявнику матеріальну та моральну шкоду, а також судові витрати. В Україні відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. рішення Європейського суду з прав людини виконується Державною виконавчою службою України [1, с.35].

Cписок використаних джерел 1. Лебідь В.І. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних

свобод: Посіб. Для складання адвокатського іспиту /В.І. лебідь. – К.: Правова Єдність, 2015. – 54с.

2. Конституція України: чинне законодавство станом на 4 березня 2014 р.: (Відповідає офіц.. текстові). – К.: Алерта, 2014. – 88с.

Шпирковська С. Б., ст. гр.МО-21

Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ДО ПРОБЛЕМИ ФІКТИВНОГО БАНКРУТСТВА

На сьогодні кожна людина може розглядати банкрутство підприємств з декількох сторін. З одного боку, це ліквідація неплатоспроможних підприємств, які не можуть продовжувати свою виробничу та господарську діяльність, тобто відсіюються збиткові підприємства, а з іншого – через банкрутство страждають власники, працівники котрі втратили свою роботу та інші особи, які були якось пов’язані із збанкрутілим підприємством. До цього ж, держава втрачає платника податків, що негативно відображається на фінансовому стані країни. Якщо відбулось банкрутство великих, масштабних підприємств, які мають стратегічне значення для країни, то знижується її економічний потенціал та негативно позначається на рівні розвитку регіону їх розташування [1].

Тобто, банкрутство підприємства є проблемою для всіх суб’єктів, які мають відношення до нього. Але останнім часом недобросовісні підприємці користуються банкрутством для ухиляння від сплати податків державі. Розрізняють фіктивне банкрутство, приховування банкрутства, умисне доведення до банкрутства. Фіктивне банкрутство – завідомо неправдива (вигадана) заява засновника чи власника суб’єкта підприємницької діяльності або його посадових осіб про стійку фінансову неспроможність виконання вимог кредиторів і зобов’язань перед бюджетом. Доведенням до банкрутства визнається умисне, з корисливих мотивів, з іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення власником або посадовою особою суб’єкта господарської діяльності дій, що призвели до

149

стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності [2]. Приховування стійкої фінансової неспроможності визначено як умисне приховування громадянином – засновником або власником суб’єкта господарської діяльності, а також посадовою особою суб’єкта господарської діяльності своєї стійкої фінансової неспроможності шляхом подання недостовірних відомостей. Суб’єкти виробничо-господарської діяльності знають досить багато різних способів обійти закон і довести своє підприємство до банкрутства «законними» шляхами. Головна проблема полягає у тому, що через непрозорість цілого ряду процедур банкрутства його важко визначити як фіктивне. Хоча для цього створені спеціальні «Агентства з питань банкрутства», які аналізують господарську, виробничу та фінансову діяльність, щоб встановити об’єктивну картину фінансового положення підприємства, включаючи стан його майна, зобов’язань, а також результати фінансово-господарської діяльності, але агентство готує висновок про наявність ознак фіктивного банкрутства тільки щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 % [3]. Тобто залишається більшість приватних підприємств, над якими контроль не відбувається і незаконні дії складно виявити.

Підприємці продовжують приписувати своїм фірмам фіктивне банкрутство і не бояться відповідальності за скоєний вчинок. Тому, що вони усвідомлені про те, що злочином кваліфікується лише заява кредиторам завідомо неправдива, свідомо брехлива, така, що не відповідає фактичному фінансовому стану суб’єкта підприємницької діяльності. Будь-яка заява, зроблена на підставі помилки, складу злочину не становить. Заява про банкрутство має бути зроблена кредиторові, а не іншим особам з метою приховати витрачання коштів не за призначенням, ліквідувати чи приватизувати суб’єкт підприємницької діяльності, порушити справу про банкрутство чи санацію суб’єкта підприємницької діяльності тощо. Також діяння кваліфікують у випадках, якщо заявою про фіктивне банкрутство було завдано великої матеріальної шкоди кредиторам або державі. Великою визнається матеріальна шкода, що у п’ятдесят і більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян на місяць

Тому, я вважаю, що необхідно створити органи, які будуть контролювати не лише державні підприємства, а й слідкувати за приватними. Для зниження фіктивних банкрутств необхідно вдосконалити та посилити систему юридичної відповідальності за неправдиве оголошення фінансової неспроможності підприємства, за втручання в діяльність суб’єкта господарської діяльності з метою визнання банкрутства.

Фіктивне банкрутство – неправдиве визнання неплатоспроможності підприємства для ухиляння від сплати податків державі або для досягнення своїх цілей. Для подолання цієї проблеми необхідно в законодавстві встановити більш жорсткі та чіткі формулювання відповідальності за фіктивне банкрутство. При правильних змінах в законодавстві, дотриманні чітких інструкцій з проведення аналізу платоспроможності підприємств та введені жорстких норм покарання, кількість недобросовісних підприємців та збанкрутілих нечесним шляхом фірм буде скорочуватись.

Список використаних джерел: 1. Фіктивне банкрутство та ознаки його виявлення [Електронний ресурс]. – Режим

доступу http://www.stattionline.org.ua/ekonom/81/14494-fiktivne-bankrutstvo-ta-oznaki-jogo-viyavlennya.html

2. Кримінальний Кодекс України – ст. 219 [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page7#n1483

3. Про затвердження Порядку виконання Агентством з питань банкрутства окремих повноважень державного органу з питань банкрутства

[Електронний ресурс].– Режим доступу http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0711-01 4. Фіктивне банкрутство [Електронний ресурс]. – Режим доступу

http://uristinfo.net/2010-12-28-11-45-41/247-kvalifikatsija-zlochiniv-mj-korzhanskij/6610-fiktivne-bankrutstvo.html

150

Ярмолюк В., ст. гр. МОс-11 Луцький національний технічний університет

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Земко А. М.

ОСОБЛИВОСТІ ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Нині істотно зросла юридична відповідальність, у зв’язку з підвищенням ролі правового засобу вирішення завдань регламентації господарського обігу. У господарському праві, юридична відповідальність має імперативний характер і настає лише в разі правопорушення. Розглядається відповідальність у якості одного з діючих важелів механізму господарювання, що здійснює вплив на прискорення економічного розвитку суспільства. У цьому виявляється актуальність дослідження господарсько-правової відповідальності.

Це питання досліджувалося такими видатними вченими , як В.С. Мартем’янова, В.С. Щербин, В.К. Мамутова, Г.В. Пронська. Однак, залишається багато дискусій щодо господарсько-правової відповідальності.

Основним інститутом господарського права являється господарсько-правова відповідальність, предметом регулювання якого є господарські правопорушення.

Господарсько-правова відповідальність визначається як правовідносини, які виникають внаслідок вчинення господарського правопорушення, яке виникає між одним суб’єктом або декількома а також ці відносини можуть виникати між органами державної влади або органами місцевого самоврядування, в результаті чого суб’єкт господарювання, винний у вчиненні правопорушення зазнає несприятливих наслідків майнового або організаційного характеру, які передбачені господарсько-правовими санкціями [1, с.144-148].

У Частині 2 статті 216 Господарського Кодексу детально описано застосування господарських санкцій. Ці санкції служать гарантом того, що буде дотримуватись законність прав та захист інтересів громадян, організацій та держави. Також вони гарантують відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечують правопорядок у сфері господарювання.

Частина 3 статті 216 ГК закріплює, що реалізації цієї мети сприяють такі принципи: - потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є

застереження про це в договорі; - передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність

продукції застосовується а також незалежно вiд того, чи є застереження про це в договорi; - сплата штрафних санкцiй за порушення зобов’язання I також вiдшкодування збиткiв

не звiльняють правопорушника i без згоди другоїсторони вiд виконання прийнятих зобов’язань у натурi;

- у господарському договорi неприпустимi застереження щодо виключення або обмеження вiдповiдальност виробника (продавця) продукцiї.

Основними ознаками господарсько-правової вiдповiдальностi є: юридичнiсть, матерiальнiсть, протиправнiсть, стимулювання. Стимулювання являє собою в функціонуванні господарсько-правової відповідальності стимулювати належне виконання господарських та iнших зобов’язань. Отже, головною метою є забезпечення правопорядку в сферi економiки (в господарських вiдносинах).

Господарсько-правова вiдповiдальнiсть передбачає собою такі санкції: - примус; -суспільний осуд; -позбавлення суб’єктивного права. Важливим для iнституту господарського права є удосконалення господарських

санкцiй, якi хоча i забезпечують окремi сфери господарювання, але потребують розвитку. Зокрема, адмiнiстративно-правових санкцiй, це стосується також які передбаченнi у Господарському кодексi України, але не знайшли закрiплення в iнших законах. Зокрема, не закрiпленi адмiнiстративно-правовi санкцiї як зупинення дiї лiцензiї на здiйснення суб’єктом

151

господарювання окремих видiв господарської дiяльностi, скасування державної реєстрацiї суб’єкта господарювання.[3,c.180-185]

Господарсько-правова вiдповiдальнiсть покликана стимулювати належне виконання вказаних зобов’язань, гарантує законнi права та iнтереси контрагентiв, споживачiв та самої держави, а також вiдшкодуває збитки учасникiв товарообiгу. Господарсько-правова відповідальність є одним із важелів механізму яка визначає його особливість.

Список використаних джерел 1. Бабак О. Основнi види вiдповiдальностi суб’єктiв господарювання у

зовнiшньоекономiчнiй дiяльностi // Пiдприємництво, господарство, право. – 2011. – №10. – С.144-148.

2. Заярний О.А. Деякi особливостi господарсько-правової вiдповiдальностi за порушення органiзацiйно-господарських зобов’язань, що виникають з договорiв // Вiсник господарського судочинства. – 2009. – №7. – С.171-177.

3. Щербина В.С. Адмiнiстративно-господарськi санкцiї в системi заходiв господарсько-правової вiдповiдальностi. // Вiсник господарського судочинства. – 2012 . – № 2. – С. 180-185.

152

Секція 4. Соціологія. Цивілізаційна проблематика в сучасній соціологічній науці

Berezka V.O., st. gr. BN-II-3 Poltava Oil and Gas College

Poltava National Technical Yuri Kondratyuk University Supervisor – Rudenko S.I., English Teacher

PROJECT-BASED LEARNING AND STUDENT KNOWLEDGE CONSTRUCTION

DURING ASYNCHRONOUS ONLINE DISCUSSION

The popularity of online courses continues to rise. Students are attracted to online courses because of the convenience of being able to participate anytime from anywhere, but then once enrolled can become dissatisfied with the experience (Moskal, Dziuban, & Hartman, 2010) [4, p. 55]. One of the reasons for this dissatisfaction is that online learners sometimes feel disconnected from others. This disconnection can hinder students from interacting and building knowledge together. Moreover, instructors have reported difficulties in facilitating student interactions online. Thus, there is a critical need to create online learning environments that have the capability to sustain a strong sense of community that supports students both socially and cognitively.

One popular method of creating such a community in online classes is engaging students in asynchronous discussions. A recent survey conducted at the University of Central Florida reports that 95% of 358 teaching faculty respondents used online discussions, and 87% required class discussion participation (Lynch, Kearsley, & Thompson, 2011). Despite their prominence, online discussions pose challenges, such as optimally structuring them so students co-construct knowledge, effectively facilitating them, ensuring equity in participation, and doing so within the confines of limited time constraints typically faced by instructors (Mazzolini & Maddison, 2007) [3, p. 201].

Social presence is the ability of learners to project themselves socially and emotionally, being perceived as «real» people in mediated communication (Garrison & Arbaugh, 2007) [1, p.160]. Indicators of social presence include open communication (e.g., self-disclosure), group cohesion (e.g., encouraging collaboration), and emotional expression (e.g., humor). A high level of social presence supports the discourse necessary to build cognitive presence, the extent to which learners are able to construct and confirm meaning through sustained reflection and discourse. This construction of meaning is described in four progressive phases: triggering event, when an issue is identified for further inquiry; exploration, which is an exchange of ideas or information; integration, when ideas are connected and expanded on; and finally, resolution, when new ideas are applied to other contexts, such as work or education. A third and critical element of the CoI is teaching presence, defined as the «design, facilitation, and direction of cognitive and social processes for the purpose of realizing personally meaningful and educationally worthwhile learning outcomes» [1, p. 165]. There are three categories of teaching presence: instructional design and organization, facilitation, and direct instruction. Instructional design and organization is the structure, process, interaction, and evaluation of the discussion. Facilitating discourse includes connecting ideas, asking for clarification, and diagnosing misconceptions. The final is direct instruction, in which a discussant (most commonly the instructor, but could be another expert) injects knowledge and explains content.

Questioning is often considered a best facilitation practice in the literature. Darabi et al. (2011) found that the condition in which facilitators asked questions in relation to students’ proposed solutions to a given problem generated all phases of cognitive presence and the most resolution when compared to other strategies. They explained that this technique is effective because the questions can guide students through the cognitive presence phases. In this case, the facilitators asked details about the proposed solutions to the problem, prompting students to think more. In addition, the questions were specific to the unique responses from the students. Socratic

153

questioning is a disciplined type of questioning studied in the literature that is intended to explore complex ideas in a logical way. It typically focuses on prompting students to clarify thinking, challenging assumptions, asking for evidence toward an argument and alternative viewpoints, and considering the consequences of actions. A study by Yang, Newby, and Bill (2005) showed that students that received Socratic questioning exhibited an improvement in critical thinking and continued to showcase these skills even after the questioning ended. In any questioning technique, it is recommended that the technique should be clearly articulated to students in order to prevent any feelings of interrogation [5].

Audio feedback. A successful strategy for addressing multiple presences is the use of audio to provide feedback. One method that was done in a study by Ice et al. (2007) was to create audio files using Audacity freeware and then add these as attachments to the discussion board or e-mails. More recent methods include uploading directly through certain learning management systems or through the use of social media tools, such as VoiceThread, which enables participants to leave a voice comment through their computer microphone or calling in via telephone [2].

Ice et al. (2007) found that audio feedback was more effective than text-based feedback in several ways. Audio feedback helped convey the instructor’s true meaning by enabling students to hear the tone of the messages, enhancing the teaching presence indicators of facilitation of discourse and direct instruction. A side benefit of this approach is that it took less time for instructors to create the audio feedback than the text-based feedback, and as a result, tended to give students more feedback (Ice et al., 2007). In addition to improving teaching presence, the audio feedback also enhanced social presence by helping students feel more involved and connected. It also gave students the perception that the instructor cared. Finally, audio feedback improved cognitive presence by increasing student retention of content.

The use of video can have similar positive effects in enhancing community. For example, in our own courses, student evaluations have indicated that they appreciate the use of videos in making the course feel more personable. One downside of this approach is that some students reported having more technical difficulties (Ice et al., 2007) [2]. Overall, the benefits of using audio feedback seem to far outweigh the costs of the additional technical issues. Based on these initial findings, we would recommend the use of both audio and video to provide feedback to students either individually or at the end of the discussion to synthesize main ideas or provide general feedback to the class as a whole.

Thus, there is a need for researchers to find more direct methods of assessing social presence in addition to self-report measures, such as surveys. Since social presence is clearly related to cognitive presence, it is important to formally study the influence of certain strategies on the amount of social presence perceived by a community (Garrison, 2007). Likewise, few studies examined how specific strategies enhanced the level of teaching presence in the community; typically, the studies looked at how a particular teaching presence strategy, such as a facilitation technique, enhanced cognitive presence. The most important call for future research is to identify additional strategies that address all three presences simultaneously, and to better understand their influences as the discussion unfolds.

References 1. Garrison, D. R., & Arbaugh, J. B. (2007). Researching the community of inquiry

framework: Review, issues, and future directions. The Internet and Higher Education, 10(3), 157-172. doi:10.1016/j.iheduc.2007.04.001

2. Ice, P., Curtis, R., Phillips, P., & Wells, J. (2007). Using asynchronous audio feedback to enhance teaching presence and students’ sense of community. Journal of Asynchronous Learning Networks, 11(2), 3-25. Retrieved from http://www.sloanconsortium.org/sites/default/files/v11n2_ice_0.pdf

3. Mazzolini, M., & Maddison, M. (2007). When to jump in: The role of the instructor in online discussion forums. Computers & Education, 49(2), 193-213. doi:10.1016/j.compedu.2005.06.011

4. Moskal, P. D., Dziuban, C., & Hartman, J. (2010). A transforming environment for adults in higher education. In T. Kidd (Ed.), Online education and adult learning: New frontiers for

154

teaching practices (pp. 54-68). Hershey, PA: Information Science Reference. doi:10.4018/978-1-60566-830-7.ch005

5. Yang, Y. C., Newby, T. J., & Bill, R. L. (2005). Using Socratic questioning to promote critical thinking skills through asynchronous discussion forums in distance learning environments. American Journal of Distance Education, 19(3), 163-181. doi:10.1207/s15389286ajde1903_4

Блохин В. Н., старший преподаватель, кафедра истории и педагогики

Белорусская государственная сельскохозяйственная академия

КОНФЛИКТ ЦИВИЛИЗАЦИЙ: РЕАЛЬНОСТЬ, УГРОЗА ИЛИ ВЫМЫСЕЛ?

Возникновение термина «цивилизованность» принято относить к XVII веку, когда в

работах французских философов получила популярность концепция бинарного противостояния «цивилизация – варварство». Данный подход стал основой роста влияния европейской цивилизации, что позволило начать раздел мира не учитывая интересы неевропейских обществ.

Отказ от бинарного подхода произошёл к середине ХХ века, после завершения распада Британской империи – своего рода примера бинарной формулы.

Победа западного мира в «холодной войне» привела к возникновению новых цивилизационных теорий:

– образ жизни и достижения западной цивилизации стали примером развития для современного мира, классический формат истории завершился (так обозначил современное состояние Ф. Фукуяма);

– в мире существует множество цивилизаций, которые отличаются культурными, мировоззренческими и иными основаниями. Такая разность ведёт к возникновению конфликта (теория С. Хантингтона).

Новые подходы потребовали внесения изменений систему международных отношений. Теоретиками цивилизационных подходов стали американские учёные С. Хантингтон и З. Бжезинский.

З. Бжезинский в своей книге «Великая шахматная доска» при геополитической ситуации определил Россию «большой черной дырой на карте мира». В свою очередь С. Хантингтон определяет Россию, как православную цивилизацию, отводит ей пассивную форму взаимодействия с миром.

Теории американских учёных находят своё применение и воплощение в современной геополитике, однако при объяснении давних религиозных конфликтов и проблем постсоветского пространства возникают сложности [1].

Современную драматичную ситуацию в Украине можно рассматривать как своего рода проявление цивилизационного конфликта. Украина стала жертвой российской агрессии, обусловленной стремлением к воссозданию империи. Цивилизационный выбор большей части украинского народа в пользу европейской интеграции и полноправного присоединения к западной цивилизации, не нашел понимания в России, что привело к так называемой «гибридной войне» и оккупации части украинской территории.

В этой ситуации необходима неимоверная стойкость и мужество украинского народа для защиты не только своей страны, но и сохранения цивилизационного выбора, что определит будущее многих поколений.

С. Хантингтон обозначил проблему противостояния цивилизаций в её современном виде. С точки зрения американского учёного, цивилизация является ведущим идентификатором для личности на самом высоком уровне самопознания. Отнесения себя к той или иной цивилизации определяется совокупностью важнейших жизненных ориентиров личности, мировоззренческих принципов.

155

Цивилизационные основы могут очень серьёзно отличаться и быть даже несовместимыми, а это, в свою очередь, ведёт к возникновению столкновения или конфликта цивилизаций. Мировоззренческие различия людей приводят к появлению настоящих цивилизационных разломов.

В среде учёных оценки терминов «столкновение» и «конфликт» по отношению к цивилизациям отличаются крайней неоднозначностью и противоречиями. Часть научного сообщества уже признаёт реальность наличия подобной ситуации, называют это важной проблемой нового столетия. С другой стороны, достаточно многочисленны мнения, которые отрицают научный характер для понятий «столкновение» и «конфликт» цивилизаций.

В то же время, события последних лет (военные конфликты в Украине, Сирии, Северной Африке) скорее подтверждают наличие не просто международных проблем, а настоящего цивилизационного противостояния. Поэтому крайне важно сдержать рост военного противостояния и придерживаться принципов толерантности и консенсуса, взаимоуважения – к чему стремится и призывает западный мир.

Обычно конфликты возникают и развиваются не между цивилизациями, а между конкретными странами по причине политических, экономических и иных противоречий, что может усугубляться неприятием культурных различий.

В дискуссии о «столкновении» и «диалоге» цивилизаций сам термин «цивилизация» применяется из-за того, что наблюдается дефицит категорий для описания современного состояния мира, по причине необходимости как-то определить рамки новой социальной и политической организованности.

Сегодня возникает форма политической организации, для обозначения которой пока нет адекватных терминов, слов. Рассматриваемый конфликт настолько многогранен, затрагивает столь многие сферы жизнедеятельности, проистекает из такой глубокой исторической перспективы, что здесь требуется понятие, которое, будучи максимально широким по своей сути, выражало бы, тем не менее, определенную специфическую социокультурную сущность. Единственным понятием, которое уже находится в научном обороте и хотя бы отчасти удовлетворяет данному требованию, и является «цивилизация».

С. Хантингтон рассматривал столкновение цивилизаций как столкновение ценностей, мировоззренческих идей, вследствие чего аксиологическая субстанциальность различных культурно-цивилизационных систем выступает как одно из основных условий «конфликта цивилизаций». Именно это утверждение чаще всего подвергается критике: либо теория Хантингтона отвергается полностью как эмпирически несостоятельная, либо признается наличие определенного конфликта, однако в его основу, вместо ценностей и идей, закладываются так называемые «реалистические» интересы государств или военных блоков – политические и экономические [2].

Таким образом, концепцию «конфликта цивилизаций» можно определить как футурологичную, она в основном прогнозирует будущее и в меньшей степени объясняет настоящее. По этой причине факты действительности лишь с осторожностью можно рассматривать в контексте данной концепции. Явления, обуславливающие цивилизационный конфликт можно обнаружить в текущей социальной реальности. Эти детерминанты существуют в качестве тенденций, уже окрепших, но окрепших не настолько, чтобы можно было говорить об однозначной предопределенности будущего. Будущее поливариативно, спектр возможных путей развития мирового сообщества достаточно многообразен для того, чтобы при определенных усилиях можно было избежать одного из них и предпочесть другой.

Список использованной литературы 1. Авксентьев В.А., Аксюмов Б.В., Хоц А.Ю. Конфликт цивилизаций: pro et contra /

В.А. Авксентьев, Б.В. Аксюмов, Хоц А.Ю. // Социс – 2009 № 4. С. 73-81. 2. Huntington, Samuel P. The Clash of Civilizations? – Foreign Affairs, Vol. 72, № 3,

Summer 1993. 22-49 pp.

156

Bondarenko V. E., st. gr. BN-II-3 Poltava Oil and Gas College

Poltava National Technical Yuri Kondratyuk University Supervisor – Rudenko S.I., English Teacher

MOODLE-BASED DISTANCE LANGUAGE LEARNING STRATEGIES

Technology-based learning is introduced as a kind of learning «delivered via any

technology» (Anohina, 2005) [1]. Technology, therefore, is considered as a resource from which any tool can be selected for learning processes. Focused on this conceptual framework, educators select different, sometimes untried, technologies in order to facilitate the process of teaching and learning. The widespread use of technologies has even changed the understanding of what it means to teach and learn a language, and teaching roles, in response to these changes, are being altered and transformed (White, 2007) [4]. It has, therefore, brought different expressions into Second/Foreign Language Learning (ESL/EFL), such as distance language learning, online language learning, distributed language learning, virtual language learning, computer-assisted language learning, and web-based language learning (Anohina, 2005) [1].

Moodle is a free and open-source software learning management system written in PHP and distributed under the GNU General Public License. Developed on pedagogical principles, Moodle is used for blended learning, distance education, flipped classroom and other e-learning projects in schools, universities, workplaces and other sectors.

With customizable management features, it is used to create private websites with online courses for educators and trainers to achieve learning goals. Moodle (acronym for modular object-oriented dynamic learning environment) allows for extending and tailoring learning environments using community sourced plugins [2].

Moodle was originally developed by Martin Dougiamas (along with Alejandro Fish) to help educators create online courses with a focus on interaction and collaborative construction of content, and it is in continual evolution. The first version of Moodle was released on 20 August 2002. Nowadays the Moodle Project is led and coordinated by Moodle HQ, an Australian company of 30 developers which is financially supported by a network of eighty four Moodle Partner service companies worldwide. Moodle’s development has also been assisted by the work of open-source programmers.

Moodle as a learning platform can enhance existing learning environments. As an E-learning tool, Moodle has a wide range of standard and innovative features such as calendar and Gradebook. Moodle is a leading virtual learning environment and can be used in many types of environments such as education, training and development and in business settings.

An LMS offers variety of functionality for instructors to display content such as documents and media. However, an LMS has much more to offer than being a repository for content. Instructors can also use the space to facilitate a number of course activities including, assignment submission and grading, discussion forums, peer editing, and collaborative spaces, such as wikis.

These and other functionality mean many benefits, including: Anytime, anywhere access to course content and activities More accessible format for those with learning disabilities and language barriers Facilitation on course communications Facilitation of group activities Facilitation and management of assessment activities (including assignments and

quizzes) Effective means of getting feedback on student learning [2]. An important, yet seldom used feature of the LMS are the detailed user reports. Some

instructors may find the student usage data useful in determining how often certain resources are being accessed, how much time students are spending in specific activities and detailed information about quizzes. Not only will this information shed light onto which areas students might be struggling with, but it can also help inform the development of future instructional strategies and resources.

157

Regardless of how little or much you use an LMS, it is clear that it can be a very powerful tool to help students achieve learning objectives, facilitate course work and communications, and improve accessibility.

According to the aims of this study, it can be possible to say that although Moodle as a technology might result in language success, there is no evidence to prove that this success has been exclusively related to the implications of the technology. On the other hand, this technology, which has been used to enhance the autonomous language learning, has provided the learners with different challenges which might in turn impede autonomy learning. One, for example, is the low level of strategy use among these kinds of technology-based language learners.

As referred to by Oxford (1990) and White (2003a), among others, one indicator for autonomy, not met in this study, is the level of strategy use among language learners. The interview data emphasizes that in the use of technology in language learning it is of great importance to consider language learning strategies and the way these strategies might be integrated to the program. Although findings of the study could be limited to the current program, it is almost clear that in all technology-based language learning programs, language learning strategies in general and metacognitive strategies in particular should be integrated to the program. It seems, however, that Moodle-based language teaching as a technology imposes some limitations on the language learning strategies [3; 4].

In general, the implication here is that current distance language learning program has little relationship with students’achievements and has to be replaced or revised. The study also helps distance language teachers in how they can assess the profile of their learners in terms of using strategies. If the study is put in a wider context, it can be said that distance language teachers have to be trained in the area of distance language teaching and they have to pay more attention to the strategy awareness among their distance learners.

References 1. Anohina, A. (2005). Analysis of the terminology used in the field of virtual learning.

Educational Technology &Society, 8(3), 91-102. 2. Costello, Eamon (1 November 2013). «Opening up to open source: looking at how

Moodle was adopted in higher education». 28 (3): 187–200. doi:10.1080/02680513.2013.856289 – via Taylor and Francis+NEJM.

3. Oxford, R. L., & Burry-Stock, J. A. (1995). Assessing the use of language learning strategies worldwide with the ESL/EFL version of the strategy inventory for language learning. System, 23(1), 1-23.

4. White, C. (2003b). Independent language learning in distance education: current issues. Paper presented at the Independent learning conference, University of Melbourne, Melbourne, Australia. Retrieved 12 June 2011, from http://citeseerx.ist.psu.edu/viewdoc/download?doi= 10.1.1.124.4139 & re.

Бондарська Ю., ст. гр. ТР-21

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.соц.н., доц. Піменова О. О.

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ФУНДАМЕНТАЛЬНОЇ ОСВІТИ У СУЧАСНІЙ ВИЩІЙ ШКОЛІ

У дослідженнях сучасного етапу розвитку та перспектив постіндустріального

суспільства трансформація освіти розглядається як найважливіший фактор у новій парадигмі соціального поступу, пов’язаний саме з вирішальною роллю інформації та знання.

Відштовхуючись від цього, американський соціолог А.Тофлер всебічно розробляє ідею про те, що знання є центральним елементом постіндустріального інформаційного суспільства і що їхня важливість продовжуватиме зростати в майбутньому. На його думку,

158

знання перестають бути відгалуженням тих факторів, які були вирішальними в попередніх фазах, і навпаки, стають їх фундаментом. Боротьба за контроль над знаннями інтенсифікується в усьому світі. Автор вважає, що цей процес становить фактор демократизації, оскільки знання можна нескінченно поширювати, репродукувати, використовувати довгий час без вичерпання.

Освіта – це система, яка забезпечує оволодіння певною сумою загальних і специфічних, академічних і вузькопрофесійних знань. Здобути освіту – означає оволодіти певними знаннями, мати навички логічного мислення, дослідження й аналізу різних явищ. Освіта як результат нагромадження знань, результат навчального процесу має кількісний та якісний аспекти. Перший знаходить свій прояв у кількісному обсязі набутих і засвоєних людиною знань, формалізованим показником його може бути рівень освіти (середня, вища). Якісний аспект – це та сторона освіти, що забезпечує формування ціннісних орієнтацій, моральних та духовних якостей особистості, та, особливо таких рис, які лежать в основі формування особистісної свободи.

Швидкі темпи науково – технічного прогресу збільшують загальний обсяг знань та інформації, нагромаджений у суспільстві, а разом з тим і той обсяг знань, що є мінімально необхідним для соціалізації людини. Цим чинником здебільшого пояснюється зростання значення пізнавальної функції освіти протягом ХХ століття, коли на перший план вийшло в освітньому процесі засвоєння людиною якомога більшого обсягу знань.

Можна стверджувати, що освіченість знаходиться у континуальному зв’язку із реаліями сучасної особистості, що характеризуються наявністю у неї глибоких професійних знань та навиків, здатністю до перекваліфікації. Перед сучасною вищою школою поставлені такі завдання: сприяти формуванню особи, що здатна буде змінювати себе та навколишню соціальну реальність.

На завершення, потрібно відмітити важливе завдання, яке повинна забезпечити вища школа на сучасному етапі розвитку українського суспільства: «В умовах соціальної нестабільності система вищої освіти сприймається як одна з не багатьох інституціонально збережених сприятливих середовищ, здатних певною мірою відгородити молоде покоління від соціально деградації, втримати у прийнятних соціальних рамках. Дана значуща мотивація властива як абітурієнтам і студентам, так і їхнім батькам. Це накладає на вищу школу особливу відповідальність у перехідний період з формування продуктивного як в інтелектуальному, так і в етичному значенні молодого покоління». [1]

Список використаних джерел 1. Нагорний Б.Г., Яковенко М.Л., Яковенко А.В. Студентство і сучасність. – К.:

Арістей, 2005. – 164с.

Дейнега А. А., ст. гр. ЕКБ-21

Харківський національний університет будівництва та архітектури

Науковий керівник: к.ф.н., доц Яровицька Н. А.

ПРОБЛЕМЫ ЛИЧНОСТИ В СОВРЕМЕННОМ ОБЩЕСТВЕ

«Люди – идиоты. Они сделали кучу глупостей: придумывали костюмы для собак, должность рекламного менеджера и штуки вроде айфона,

не получив взамен ничего, кроме кислого послевкусия. Человечеству дали возможность бороздить космос,

но оно хочет заниматься потреблением – пить пиво и смотреть сериалы…» Рэй Брэдбери

Личность – это система социальных характеристик человека, которая формируется и

усовершенствуется в течение всего периода жизни человека по причине влияния различных внутренних и внешних факторов развития в социальной среде. [2]

159

Личность является некой уникальной, особенной, своеобразной особью, которая отличается от других индивидов какой-то характерной характеристикой, не присущей другим. Это может быть талант в искусстве, музыке, спорте и т.д.

Каждый человек формирует из себя личность с помощью семьи, друзей или окружающего мира. Из себя можно сформировать как негативные качества, так и позитивные. Это все зависит от общества, в котором личность находится. Например, если человек попал в плохую компанию, то под воздействием их членов он может совершить необдуманные негативные поступки (кража, убийство, наркотики). А если человек находится в компании, которая формируется на основе уважения и любви, то и качества будут аналогичны.

Вся наша жизнь состоит из «мнения других». Человек обычно подстраивается под свою компанию, независимо от того нравится ему или нет. Мы пытаемся всем угодить, забывая про себя и свои чувства.

Родители нас с детства учат: «делай так, потому что так надо», «а вот я в твоем возрасте не делала так, а делала так», «ты должна быть похожей на меня» и т.д. С детства нам навешивают какие-то ярлыки, правила и если мы их не соблюдаем, значит не такие, какие должны быть, по мнению родителей. С одной стороны, это хорошо, что родители заботятся о нас, советуют, как поступить, помогают. Но вот с другой стороны, это довольно-таки плохо, ибо родители за нас решают, какими мы должны вырасти, какие ошибки мы не должны допустить, как мы не должны делать.… Но ведь ребенок не успокоится, пока не попробует сделать что-то такое, что не есть нормой, пусть это будут хоть те же пальцы в розетку. Человек учится на своих ошибках, а не на советах общества. Да, советы являются неотъемлемой частью нашей жизни, хоть мы и не всегда к ним прислушиваемся.

Кроме родителей на нас влияет общество. Особенно это проявляется в современном мире, когда мир шагает в ногу с новыми научными разработками в сфере технологий. Тут и появляется понятие «имидж» – всем же хочется быть «крутым». У ребенка возникает проблема между одногодками и своими родителями, ведь «у Васи есть IPhone, а у меня нет», «я это не надену – меня засмеют» и прочие проблемы современного подростка. Сразу предстаёт перед глазами проблема «крутой» – «изгой». Возможно, у всех в школе была такая ситуация, когда с кем-то не дружили, отвергали по какому-то фактору, будь то материальная обеспеченность или внешность. В ход идут пакости, оскорбления, унижения. Это всегда было, в любую эпоху, от этого нам не убежать. Именно такое отношение к личности, которая чем-то отличается от других, не дает ей развиваться, угнетает и нарушает психику.

Все эти проблемы непосредственно влияют на индивида, заставляя его надевать некую «маску». У каждого есть друг, знакомый или родственник, который в любой ситуации будет «на позитиве», но только малый круг людей знает, что творится у этого человека на душе. Как говорила Минэко Ивасаки: «Беспокоиться надо не о тяжёлых или упрямых людях, а, напротив, о тех, кто всегда весело смеётся. На первый взгляд может показаться, что с ними легко общаться, но это самые сложные люди, потому что их настоящее лицо отличается от того, которое они демонстрируют людям».

Еще одной проблемой личности является утверждение в обществе. Ты рисуешь своеобразные картины? Пишешь музыку, которая не похожа на общепринятый жанр музыкального искусства? Одеваешься не по модным журналам? – все это является диким для общества, которое живет по каким-то правилам, канонам. Не каждый человек может выразить свой протест нормам общества. После чего он просто остается какой-то серой массой, ничем не отличающейся особью. Примером могут служить история музыкальной группы «The Beatles», музыку которой не понимала никакая звукозаписывающая студия на их родине; или история Уолт Диснея, которого объективно не воспринимали журналы и карикатуристы и выгоняли «за профнепригодность»; или история знаменитого Сильвестра Сталлоне, который родился и жил среди наркоманов и бандитов, которого не замечал кинематограф, и только после нескольких лет утверждения себя, как личности, он выбился в люди…[1]

Помимо таланта у личности, ему необходимо развиваться и усовершенствоваться. Ведь какой смысл в том, что у тебя просто есть отличие от других, если ты не можешь показать миру, что твоя картина, научное исследование или музыка запомнится людям

160

надолго. Или что они будут ценить твою работу долгие годы и что спустя много лет никто не сможет повторить твое творение.

Таинство личности в том, что она уникальна, не такая, как все, неподражаема. Каждый человек является индивидуальностью, даже если он еще об этом не догадывается. Со временем он поймет, какой у него «дар»: кто-то раньше, кто-то позже. Главное не сдаваться и верить, что ты не просто «стадо», а ЛИЧНОСТЬ!

Все это означает, что личности сложно утвердиться в современном обществе со своими ценностями. Люди, которые чем-то отличались от других, всегда были вне общества, которое жило по своим правилам и не желало вносить новшества в свою жизнь. Некие личности сдавались и оставались серой массой, а другие боролись и приносили в общество нечто новое, которое круто изменяло жизнь человечества на несколько эпох вперед. Так что нет ничего страшного в том, что человек борется за свои интересы, за перспективы и за самого себя, без маски, в современном обществе.

Список используемой литературы 1. Истории успеха великих людей [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://zolushka-new.com/interesnyj-dom/istorii-uspeha-velikih-ljudej.html. – Название с экрана; 2. Социология личности [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://uchebnikionline.com/soziologia/sotsiologiya_-_verbets_vv/sotsiologiya_osobistosti-1.htm. – Название с экрана.

Курыло О. В., магистр психологических наук, старший преподаватель кафедры истории и педагогики

Учреждение образования

«Белорусская государственная сельскохозяйственная академия»

МЕЖКУЛЬТУРНЫЕ БАРЬЕРЫ И СПОСОБЫ ИХ ПРЕОДОЛЕНИЯ В ПРОЦЕССЕ КОММУНИКАЦИИ

Многочисленные примеры из исторической практики взаимодействия культур

свидетельствуют, что в самом процессе межкультурной коммуникации изначально заложен конфликтный потенциал. На пути к взаимопониманию в процессе коммуникации люди, сталкиваясь с разнообразными этнокультурными интересами и различиями, вынуждены добиваться более полного и адекватного понимания себя и партнеров. Для этого зачастую приходится пересматривать некоторые ценности собственной культуры.

Кроме того, партнеры по коммуникации по-разному и с разной степенью адекватности реагируют на культурные особенности друг друга. Отсюда и диапазон таких реакций достаточно широк – от пассивного неприятия ценностей других культур до активного противодействия их проявлению и утверждению.

В связи с этим в структуре межкультурной компетентности актуальной становится проблема взаимопонимания, поскольку во многих практических ситуациях общения индивид сталкивается с тем, что его слова и поступки неправильно воспринимаются партнером, «не доходят» до него, т. е. в процессе коммуникации возникают какие-то затруднения и препятствия. Они мешают взаимопониманию и взаимодействию партнеров, нарушают процесс эффективной коммуникации и способны привести к возникновению конфликтных ситуаций. Как правило, возникающие трудности обусловлены степенью межкультурных различий партнеров, которые не могут быть элиминированы сразу в процессе коммуникации. Такие трудности общения принято называть межкультурными коммуникативными барьерами, которые в силу их практической значимости требуют особых усилий и специальных знаний для преодоления.

В широком смысле слова барьеры определяются как проблемы, возникающие в процессе взаимодействия, препятствующие ему или снижающие его эффективность. В отечественной научной литературе проблема барьеров межкультурной коммуникации также

161

пока не привлекла внимания ученых. Современный уровень ее осмысления ограничивается только попытками классификации барьеров общения по различным основаниям, которым придается различное значение [2, с. 48].

Ученые выделяют в межкультурной коммуникации следующие барьеры: допущение сходства (люди полагают, что все они одинаковы); языковые различия (люди думают, что слова и фразы имеют только то значение, которое они хотели бы передать); ошибочные интерпретации невербальных действий; влияние стереотипов и предрассудков; бессознательное стремление давать оценку всем незнакомым культурным явлениям; тревога и напряжение из-за неопределенности поведения партнеров по межкультурной коммуникации.

Воробьева В.Л считает, что все барьеры межкультурной коммуникации делятся на две большие группы: барьеры понимания и барьеры общения. Первая включает в себя фонетический, семантический, стилистический, логический, социально-культурный типы барьеров. Вторая – темперамент, гнев, страх, стыд и вину, брезгливость и отвращение, страдание, презрение.

Боброва С.П. и Смирнова Е.Л. выделяют препятствия географические, исторические, государственно-политические, ведомственные, экономические, технические, терминологические, языковые, психологические, резонансные [3, с. 178].

Необходимо отметить, что эффективное преодоление коммуникативных барьеров достигается путем адекватного выбора соответствующих тактических приемов взаимодействия. Выбор той или иной тактики общения включает в себя осознанные или интуитивные приемы привлечения к себе внимания партнера, установления контакта с ним, влияния на него и т. п. Прежде всего, необходимо выбрать оптимальную форму общения, поскольку именно начало процесса коммуникации может определить весь его итоговый результат. Очевидно, что в начале процесса общения требуется проявить должное внимание и уважение к партнеру. Для этого следует выбрать привычную для партнера форму приветствия. Обычно таковой выступает вежливая форма обращения на «вы», которая является более нейтральной, что дает возможность быть менее зависимым от партнера, уверенно начать процесс коммуникации с ним и одновременно передать ему необходимую информацию, не испытывая при этом никакого неудобства [1, с. 225].

Особым типом барьеров в межкультурной коммуникации являются психологические барьеры, которые представляют собой психологические реакции на те или иные проявления других культур. При межкультурном общении психологическая вероятность непонимания партнеров существенно возрастает. Непривычные манеры поведения, логика рассуждений, нарушение дистанции общения, типы одежды и т. п. могут вызывать негативные эмоции по отношению к партнеру и всей культуре, которую он представляет, и приводить к неудаче весь процесс общения. В этом случае у субъекта возникает неуверенность из-за неспособности предугадать ход процесса коммуникации и его результаты. Такое психологическое состояние человека в науке определяется как стресс.

Взаимодействие с представителями других культур сопровождается большим психологическим напряжением, переживаниями и страхом. группы. В преодолении психологических барьеров коммуникации у каждого индивида должны присутствовать внутренние психологические умения, которые связаны со способностью индивида снимать излишнее напряжение, мобилизовываться на овладение инициативой в общении, эмоционально настраиваться на ситуацию общения, выбирать адекватные формы вербального и невербального общения, использовать эмоции как эффективное средство общения и т.д [3, с. 138].

Таким образом, наличие и преодоление барьеров в межкультурной коммуникации определяют и повышают уровень социокультурной компетентности личности, поскольку ставят ее перед необходимостью получения новых знаний о культуре партнеров, заставляют ее совершенствовать собственные коммуникативные навыки, развивать ее способность чувствовать особенности и менталитет чужой культуры. Благодаря этим процессам индивид становится способным адекватно предвосхищать перспективы общения с представителями других культур, эффективнее добиваться целей межкультурного взаимодействия, полнее удовлетворять свои духовные потребности.

162

Список использованных источников 1. Баева, О.А. Ораторское искусство и деловое общение [Текст]: учеб. пособие / О.А.

Баева – 2-е изд., исправл. – Мн.: Новое знание, 2001. – 328 с. 2. Жуков, Ю.М. Эффективность делового общения [Текст] / Ю.М. Жуков. – М.:

Знание, 2008. – 64 с. 3. Лупьян, Я.А. Барьеры общения, конфликты, стресс [Текст] / Я.А. Лупьян. – Мн.:

Выш. шк., 2006. – 223 с.

Курыло О. В., магистр психологических наук,

старший преподаватель кафедры истории и педагогики

Учреждение образования «Белорусская государственная сельскохозяйственная академия»

ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ КОМПЕТЕНТНОСТЬ ВЫПУСКНИКОВ АГРАРНОГО

ВУЗА

В современных условиях вопрос о том, каким должен быть специалист- профессионал, получивший диплом о высшем сельскохозяйственном образовании, является актуальным. В результате анализа литературы нами установлено, что это должна быть жизнеустойчивая личность, обладающая карьерными компетенциями и имеющая в своей структуре такие характерологические качества, как самостоятельность, инициативность, коммуникативность, лидерство, патриотизм, конкурентоспособность. Механизм конкурентоспособности как состязательности за высокое качество жизни – это личностная активность, а основа формирования конкурентоспособности – это профессиональная компетентность [3, с. 46].

Существуют различные точки зрения на определение профессиональной компетентности. И.А. Зимняя [1, с. 135] определяет профессиональную компетентность как совокупность знаний, умений, обеспечивающих человеку способность адекватного решения требуемых профессиональной деятельностью задач. Дж. Равен [5, с. 129] определяет компетентность как специфическую способность, необходимую для эффективного выполнения конкретного действия в конкретной предметной области и включающую узкоспециальные знания, особого рода предметные навыки, способы мышления, а также понимание ответственности за свои действия. Компетентность в широком смысле слова [4, с. 24] предполагает общее интеллектуальное развитие личности и, в частности, формирование базовых компонентов ментального (умственного) опыта человека.

Компетентность предполагает постоянное обновление знаний, владение новой информацией для успешного решения профессиональных задач в данное время и в данных условиях, предполагает не только понимание сути проблемы, но и умение ее решать практически. Компетентного специалиста отличает способность среди множества решений проблемы выбирать наиболее оптимальное, аргументированно опровергать ложные, подвергать сомнению неэффективные решения.

Таким образом, компетенции – это общие способности, основанные на знаниях, опыте, ценностях, склонностях, которые приобретены благодаря образованию и самообразованию и которые определяют социальную мобильность человека.

Перечень компетенций бесконечен и для каждого профессионала специфичен. Необходимо расширять свои личностные возможности, нарабатывать определенные профессиональные качества. К высшему профессиональному образованию при высоком интеллектуальном, нравственном и физическом развитии желательно добавить свободное владение компьютером, вождение автомобиля, знание иностранных языков, владение экономической грамотой, умение оказать первую помощь человеку до прибытия врачей, умение написать исковое заявление в суд, не обращаясь к юристам и т.д.

163

Все эти компетенции, по своей сути, позитивные житейские ценности, влияющие на качество жизни и определяющие социальную мобильность выпускника вуза. Названные составляющие компетенции тесно переплетаются, образуя сложную структуру, формирующую «идеальную модель» специалиста, определяя его личностно-деятельностную характеристику.

Карьерная компетенция становится социально востребованным качеством специалиста любого профиля. Имеется в виду способность выпускника вуза выстоять, не сломаться под обстоятельствами реальной жизни и победить в конкурентной борьбе, четко представлять свои цели и стремиться к их достижению, поскольку профессиональная компетентность проявляется только в ходе профессиональной деятельности и может быть оценена в рамках конкретной профессии отдельно взятой личности.

По классификации профессий, данной Е.А. Климовым [2, с. 114], на первом месте находится «Человек – живая природа». Цивилизация, культура человечества – это, прежде всего, культура сельскохозяйственного производства, земледелия, животноводства и т.п. Условия сельскохозяйственного труда нестандартны. Важно не просто видеть, но и предугадывать события, причем делать это своевременно, так как возможны необратимые последствия. Представителям этого типа нельзя следовать по стереотипу поведения частного случая – это живая природа, требуется глубоко вникать в конкретные ситуации и иметь не просто научное, а конкретно-полезное знание [4, с. 29].

Следовательно, профессиональная компетентность выпускников аграрного вуза включает знания и эрудицию, позволяющие специалисту квалифицированно судить о вопросах сферы профессиональной деятельности, быть сведущим в определенной области, а также качества личности, дающие возможность действовать ответственно и самостоятельно.

Карьерная компетентность является одной из важных составных частей профессиональной компетентности. В современном мире, с учетом существующего рынка труда, необходимо приобрести компетенции карьерного роста, умение самопрезентации, адаптации в новых производственных условиях. При самооценке молодой специалист должен опираться не только на отдельный набор профессиональных знаний и навыков, а на слияние ряда ключевых качеств личности со знаниями, умениями, навыками и высокой мотивацией на творческую работу. Карьерная компетентность является своего рода психологическим показателем, который определяет какие именно из наработанных качеств, умений и способностей требуются для решения сложных, не поддающихся простому алгоритму комплексных задач.

Таким образом, стоит отметить, что наработка необходимого уровня компетентности является стратегической задачей развивающегося специалиста. Чтобы успешно планировать и строить свою карьеру, молодому профессионалу необходимо получить детальную информацию о степени развитости его основных деловых и личностных профессионально-значимых качеств, развивать самостоятельность, инициативность, конкурентоспособность, знать из чего состоят и как практически моделировать этапы карьерного роста, получить теоретические знания и практически их закрепить через тренинги и практические задания и упражнения.

Список использованных источников 1. Зимняя, И.А. Компетентность человека – новое качество результата образования.

Проблемы качества образования / И.А. Зимняя – Уфа, 2003. – 319 с. 2. Климов, Е.А. Введение в психологию труда / Е.А. Климов. – М.: МГУ, 1988. – 517

с. 3. Лазарева, Л.П. Психология жизнеустойчивости / Л.П. Лазарева. – Хабаровск:

ДВГУПС, 2002. – 106 с. 4. Проданов, И.И. Современные подходы к анализу профессионализма учителя / И.И.

Проданов. – Сочи: СРЦУРО, 1997. – 53 с. 5. Равен Джон. Педагогическое тестирование: проблемы, заблуждения, перспективы /

Пер. с англ. – М., 1999. – 144 с.

164

Старосоцкая Е. В., преподаватель УО «БГСХ» г. Горки, Республика Беларусь

ЦЕННОСТНЫЕ ОРИЕНТАЦИИ СОВРЕМЕННОЙ МОЛОДЕЖИ: СОЦИОЛОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ

Жизненные ценности сегодняшней молодёжи определяют образ нашего «завтра».

Изучение ценностных ориентаций молодежи дает возможность выявить степень ее адаптации к новым социальным условиям и ее инновационный потенциал. От того, какой ценностный фундамент будет сформирован, во многом зависит будущее состояние общества. Отметим, что современная молодежь проходит свое становление в очень сложных условиях ломки старых ценностей и формирования новых социальных отношений

Молодое поколение оказалось в ситуации, когда оно вынуждено в процессе своего социального становления участвовать в выработке новых ценностей и делает это зачастую, пытаясь самостоятельно отвечать на множество вопросов, которые перед ним ставит жизнь. Таких вопросов огромное множество: начиная с того, что важнее, любым способом достичь материального благосостояния или получить высокую квалификацию, заканчивая проблемой межполовых отношений и семьи. Следовательно, очень важно выявить и понять ценности, которыми руководствуются молодые люди, определяющие их обыденное сознание и повседневные представления о настоящем и будущем.

Молодежь – это большая социально-демографическая группа социализирующихся индивидов в возрасте от 15 до 30 лет, специфическим образом репродуцирующая социальную и этническую структуру общества и призванная инновационно решать его проблемы.

Ценностные ориентации – это социально-обусловленное, относительно устойчивое отношение субъекта к условиям своего бытия, в котором проявляется результат свободного, оценочного выбора социально значимых предметов, явлений. Ценностные ориентации – это своеобразный идеал человека, к которому нужно стремиться. Однако в разных странах такие установки отличаются, поэтому и отличается молодежь, что предопределено различием их обществ.

Согласно социологическим данным, полученным Институтом социологии Национальной академии наук, можно выделить те ценностные ориентации молодежи, которые являются основными, базовыми независимо от ситуации в стране и исторической эпохи. Значение для жизни человека здоровья, семьи, любви и дружбы фундаментально. Здоровье – безусловная ценность, определяющая счастье человека, оно занимает первые места в проведенных исследованиях. Семья – естественная ячейка общества, она стабильно входит в пятерку главных жизненных ценностей [1, c.134].

А вот материальное благополучие как ценность изменчиво. В конце 90-х оно занимало первые места среди ориентаций молодежи, что было вызвано «борьбой за выживание» в постсоветском обществе. Сейчас эта проблема не стоит так остро, на первые места выходят духовные ценности и саморазвитие, направленное на получение удовольствия от своего дела, а не на материальное обогащение. Практически это выражается в исследованиях, проведенных Т.И. Яковук, Е.В. Беляевой. Данные исследования показали: 50 % опрошенных респондентов считают, что деньги и нравственность не имеют взаимосвязи. Таким образом, можно согласиться с мнением социологов, что «предположения, связанные с меркантильностью большей части молодёжи, её предрасположенностью к достижению личного благополучия сильно преувеличены» [2, c.137].

Для современной белорусской молодежи свойственны и духовно-нравственные, и сугубо прагматичные, материальные жизненные цели. Они переплетаются. Молодые люди стремятся к материальному достатку для того, чтобы содержать семью, получить хорошее образование, иметь возможность жить так, как им хочется. Это не тождественно прежним настроениям, когда от материального достатка зависело все остальное. Сегодня деньги являются не более чем средством для достижения своих более высоких целей.

Эти особенности ценностных ориентаций белорусской молодежи существенно отличаются от ценностных ориентаций российской молодежи, где материальные ценности занимают главенствующее положение. Согласно исследованиям, полученным Российским

165

независимым институтом социальных и национальных проблем, российская молодежь опасается больше всего потери средств для существования (около 53 % опрошенных); боязнь не создать семью, остаться без настоящих друзей стоит намного ниже (14 % и 28 % соответственно) [1, с. 97].

Общество с целью воспроизводства социальной системы и сохранения своих социальных структур стремится сформировать социальные стереотипы и стандарты (групповые, классовые, этнические, профессиональные и др.), образцы ролевого поведения. Чтобы не быть в оппозиции по отношению к обществу, молодежь усваивает этот социальный опыт путем вхождения в социальную среду, систему существующих социальных связей. В Беларуси данными стандартами являются: любовь, дружба, труд, профессия, толерантность, долг, справедливость, создание семьи.

Дружба и любовь неизменно выступают как важнейшие ценности молодежи и одновременно главные скрепляющие силы общества. Этому способствует наследие классической этики, транслируемое в нашей системе воспитания.

Важнейшей ценностной ориентацией является труд, профессия, то есть деятельность, выступающая источником благосостояния человека. Многие считают, что на современном этапе значение этой ценности резко упало. Однако, скорее всего, это не так. На самом деле, произошло переосмысление труда, его иное толкование. Раньше главным критерием профессиональной деятельности человека, по которому можно было судить о его успешности, считалась заработная плата и общественная польза. По данным исследований, полученных Т.И. Яковук, 78 % респондентов связали свои представления о хорошей работе с отсутствием стрессов на работе, то есть потребность комфорта стала главным мотивом при выборе работы современным молодым человеком. Таким образом, можно сделать вывод о том, что работа остаётся значимой ценностью в системе жизненных предпочтений современной молодёжи, при этом советская ориентация на общественно-полезный труд сменилась индивидуалистической его интерпретацией.

Статус моральных ценностей (долг, справедливость) у молодежи остается еще достаточно неясным. Представления о «падении нравов», «распущенности молодежи» не находят подтверждения на практике. Более 60 % опрашиваемых в возрасте от 18 до 25 лет поставили 7 баллов из 10 таким ценностям, как долг, трудолюбие, гуманизм, патриотизм [2, с. 137].

Исключительно белорусской чертой национального менталитета многие считают толерантность. При оценке практических ситуаций молодые люди проявляют высокую терпимость не только к инаковым убеждениям, но и к чужим поступкам. Среди современной молодежи возникают принципы недопустимости вмешательства в личное пространство индивида, его индивидуальный образ жизни. Толерантность становится аксиомой взаимоотношений между современной молодёжью.

Таким образом, современная белорусская молодежь успешно адаптируется к условиям своей жизни, демонстрируя преемственность ценностных ориентаций и возможность инноваций в них.

Список использованных источников 1. Динамика ценностных ориентаций молодежи в трансформирующемся обществе /

Под ред. Е.М. Бабосова. – Минск: ИООО «Современное слово», 2001. – 160 с. 2. Яковук, Т.И. Динамика ценностных ориентаций белорусской молодёжи периода

системной трансформации общества / Т.И. Яковук. – Брест, 2003. – 150 с.

166

Табекова О., ст. гр. ТР-21

Луцький національний технічний університет Науковий керівник: к.соц.н., доц. Піменова О. О.

ОСОБЛИВОСТІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПРОЦЕСУ ІНТЕГРАЦІЇ У

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ОСВІТНІЙ ПРОСТІР СУЧАСНОЇ ВИЩОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ

Трансформаційні зміни в соціально-економічній, політичній площині, характерні для сучасного українського суспільства, викликали необхідність реформування освітньої системи у вищих навчальних закладах. Відповідно, вимагають змін методологічні та методичні установки, пріоритетні напрямки освітньої діяльності, технології та форми навчання. Потрібно відзначити, що цей процес знаходиться у континуальному зв’язку із загальноцивілізаційними освітніми процесами. «У світовому освітньому просторі сьогодні іде активний пошук та визначення пріоритетних напрямків у підготовці спеціалістів високої кваліфікації, переглядаються глобальні цілі освіти, проектуються нові моделі даного соціального інституту, розробляються оригінальні авторські програми навчання, використовуються нові технології і форми практики». [1;271] У дослідженнях сучасного етапу розвитку та перспектив постіндустріального суспільства трансформація освіти розглядається як найважливіший фактор у новій парадигмі соціального поступу, пов’язаний саме з вирішальною роллю інформації та знання.

У такому контексті особливо актуальним стає теоретико-наукове обґрунтування конструктивних механізмів реформації у процесах інтеграції української освіти в європейський освітній простір, подальшої розбудови освіти в умовах демократизації суспільства.

Сутнісною характеристикою сучасного освітнього процесу у вищих навчальних закладах є актуалізація наукових підходів, де обґрунтовується зміст інновацій в освіті. До традиційних форм навчання відносять лекції, семінарські, практичні заняття. В останній час в навчальному процесі почали використовуватись нетрадиційні форми навчання: різноманітні ігри (наприклад, ділові, імітаційні, інноваційні), тренінги. В якості методів навчання ми розглядаємо прийоми, способи організації навчального процесу. Наприклад, до методів навчання можна віднести діалог, дискусію, аналіз випадку, розгляд певної ситуації, експеримент, тест та інше.

Можна стверджувати, що інноваційне навчання виникає в якості альтернативи традиційному. Саме такі чинники як: умови життя, що досить швидко змінюються; посилення нестабільності соціальних відносин, все більше поширення інформаційних, комунікаційних технологій, різкий технологічний розвиток диктують свої вимоги до формування якостей і властивостей сучасної особистості. З’являється необхідність у вмінні гнучко реагувати на зміни, що в свою чергу спонукає до розвитку самостійності, ініціативності, рефлективності мислення. Звідси мета навчання формулюється не як передача готових зразків знання, не як засвоєння зростаючої кількості інформації, а як формування свідомої і відповідальної особистості, яка здатна здійснити раціональний вибір в різних складних ситуаціях.

Доцільно відзначити, що незаперечним є той факт, що саме випускники вузів становлять основу інтелектуальної еліти нашого суспільства, на основі якої є можливим прогресивний поступ суспільної площини в цілому. Але і самі університети сьогодні знаходяться у складній ситуації. «Дійсно, не можна не помічати, що університети опинилися перед складним завданням адаптації до нових економічних реалій, перш за все до нової динаміки ринку праці, який потребує постійного оновлення високо спеціалізованих професійних знань і, відповідно, нових форм їх трансляції і використання. Навчальний процес в університетах традиційно розрахований на повільне, системне та послідовне викладання експертного знання зі значною перевагою теоретичних компонентів навчальних програм над практичними. Прискорена динаміка сучасного ринку праці потребує принципово інших підходів». [2;352].

167

Можна стверджувати, що одним із стратегічних напрямів перебудови традиційної університетської парадигми є відпрацювання таких викладацьких моделей, які навчають студентів самостійно здобувати необхідні знання, розвивають їх вищі креатині якості і здібності.

Список использованных источников 1. Сокурянская Л.Г. Студенчество на пути к другому обществу: ценностный дискурс

перехода. – Харьков: Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина, 2006. – 576с.

2. Бакіров В.С. «Суспільство знань» та трансформація вищої освіти. // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. У 2-х т. Т.1. – Харків:Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 2006. – 448с.

168

Матеріали ІV Інтернет-конференції студентів, аспірантів і молодих науковців «Культура, цивілізація, суспільство: парадигми досліджень і тенденції розвитку». – Луцьк, ЛНТУ, 2017. – Вип. 4. – 167 с.

Враховуючи свободу наукової творчості, редколегія приймає до друку тези доповідей

і тих авторів, думки яких не в усьому поділяє. Тексти тез доповідей представлено у авторській редакції. Відповідальність за

грамотність, автентичність цитат, правильність посилань, достовірність матеріалів несуть автори публікацій. Передрук і відтворення опублікованих у збірнику матеріалів будь-яким способом дозволяється тільки при посиланні на «Матеріали ІV Інтернет-конференції студентів, аспірантів і молодих науковців «Культура, цивілізація, суспільство: парадигми досліджень і тенденції розвитку».

Редакційна колегія залишає за собою право редагувати та скорочувати текст.

Комп’ютерний набір і верстка: О. Сільвестрова

Редактор: О. Ситник