Taras Shevchenko

Selected poetry

Translated by John Weir

ЗАПОВІТ(В автографі Шевченка заголовка нема)

Як умру, то поховайтеМене на могилі,Серед степу широкого,На Вкраїні милій,Щоб лани широкополі,І Дніпро, і кручіБуло видно, було чути,Як реве ревучий.

Як понесе з УкраїниУ синєє мореКров ворожу... отоді яІ лани і гори —Все покину і полинуДо самого богаМолитися... А до того —Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте.Кайдани порвітеІ вражою злою кров'юВолю окропіте.І мене в сім'ї великій,В сім'ї вольній, новійНе забудьте пом'янутиНезлим тихим словом.

25 грудня 1845 в Переяславі

* * *

When I die, pray, bury me In my beloved Ukraine, My tomb upon a grave mound high Amid the spreading plain, So that the fields, the boundless steppes, The Dnieper's plunging shore My eyes might see, and my ears hear The mighty river roar.

When from Ukraine the Dnieper bears Into the deep blue sea The blood of foes... then will I leave These hills and fertile fields — I'll leave them all and fly away To the abode of God, And then I'll pray... But till that day I nothing know of God.

Oh bury me, then rise ye up And break your heavy chains And water with the tyrants' blood The freedom you have gained. And in the great new family, The family of the free, With softly spoken, kindly word Pray, men, remember me.

[Pereyaslav, December 25, 1845]

N. N.

Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в бога ...... Уже прокликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся богу... І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось... Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята! Не мої ягнята! Обернувся я на хати — Нема в мене хати! Не дав мені бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала, Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала .....

Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє... лани, гаї, сади!.. І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води.

I Was Thirteen

I was thirteen. I herded lambs Beyond the village on the lea. The magic of the sun, perhaps, Or what was it affected me? I felt with joy all overcome, As though with God.... The time for lunch had long passed by, And still among the weeds I lay And prayed to God.... I know not why It was so pleasant then to pray For me, an orphan peasant boy, Or why such bliss so filled me there? The sky seemed bright, the village fair, The very lambs seemed to rejoice! The sun's rays warmed but did not sear! But not for long the sun stayed kind, Not long in bliss I prayed.... It turned into a ball of fire And set the world ablaze. As though just wakened up, I gaze: The hamlet's drab and poor, And God's blue heavens -- even they Are glorious no more. I look upon the lambs I tend -- Those lambs are not my own! I eye the hut wherein I dwell -- I do not have a home! God gave me nothing, naught at all.... I bowed my head and wept Such bitter tears.... And then a lass Who had been sorting hemp Not far from there, down by the path, Heard my lament and came Across the field to comfort me; She spoke a soothing phrase And gently dried my weeping eyes And kissed my tear-wet face.... It was as though the sun had smiled, As though all things on earth were mine, My own.... the orchards, fields and groves!... And, laughing merrily the while, The master's lambs to drink we drove.

Бридня!.. а й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи на ниві, Нічого б на світі не знав. Не був би в світі юродивим, Людей і бога не прокляв!

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

***

Не женися на багатій, Бо вижене з хати, Не женися на убогій, Бо не будеш спати. Оженись на вольній волі, На козацькій долі: Яка буде, така й буде, Чи гола, то й гола. Та ніхто не докучає І не розважає — Чого болить і де болить, Ніхто не питає. Удвох, кажуть, і плакати Мов легше неначе; Не потурай: легше плакать, Як ніхто не бачить.

4 жовтня 1845, Миргород

Oh, how disgusting!... Yet, when I Recall those days, my heart is sore That there my brief life's span the Lord Did not grant me to live and die. There, plowing, I'd have passed away, With ignorance my life-long lot, I'd not an outcast be today, I'd not be cursing Man and God! ...

Orsk Fortress, 1847

Don't Wed

Don't wed a wealthy woman, friend, She'll drive you from the house. Don't wed a poor one either, friend, Dull care will be your spouse. Get hitched to carefree Cossack life And share a Cossack fate: If it be rags, let it be rags -- What comes, that's what you take. Then you'll have nobody to nag Or try to cheer you up, To fuss and fret and question you What ails you and what's up. When two misfortune share, they say, It's easier to weep. Not so: it's easier to cry When no-one's there to see.

Mirhorod, October 4th, 1845

Доля

Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п'яного дяка в науку. «Учися, серденько, колись З нас будуть люде»,— ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава — заповідь моя.

[9 лютого 1858, Нижній Новгород]

Fate

You did not play me false, O Fate, You were a brother, closest friend To this poor wretch. You took my hand When I was still a little tot And walked me to the deacon's school To gather knowledge from the sot. "My boy, just study hard," you said, And you'll be somebody in time!" I listened, studied, forged ahead, Got educated. But you lied. What am I now? But never mind! We've walked the straight path, you and I, We have not cheated, compromised Or lived the very slightest lie. So let's march on, dear fate of mine! My humble, truthful, faithful friend! Keep marching on: there glory lies; March forward - that's my testament.

Nizhny Novgorod, February 9th, 1858.

***

Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої, Коли доброї жаль, боже, То дай злої, злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні… то проклинать І світ запалити! Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати І спати на волі, І заснути навік-віки, І сліду не кинуть Ніякого, однаково, Чи жив, чи загинув! Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, боже, То дай злої! злої!

[21 грудня 1845, В'юнища]

The Days Go By

The days go by, the nights go by, The summer's passing; yellow leaves Are rustling; light deserts the eye, Thoughts fade away and feeling sleep - All falls asleep. And I don't know If I'm alive or but so-so, Just floundering about the earth, For I know neither rue nor mirth...

Where art thou, Fate? Where art thou, Fate? No fate have I at all! If You begrudge good fortune, Lord, Let evil fate befall! Don't let me walk around asleep, A dead heart in my breast, And roll about, a rotten log, A hindrance to the rest. Oh, let me live, live with my heart And love the human race, But if not that ... then let me curse And set the world ablaze! It's terrible to lie in chains, To rot in dungeon deep, But it's still worse, when you are free To sleep and sleep and sleep - And then forever close your eyes And leave not e'en a trace, So that the fact you lived or died No whit of difference makes! Where art thou, Fate? Where art thou, Fate? No fate have I at all! If You begrudge good fortune, Lord, Let evil fate befall!

Vyunishcha, December 21, 1845

* * *

Якби ви знали, паничі,Де люде плачуть живучи,То ви б елегій не творилиТа марне бога б не хвалили,На наші сльози сміючись.За що, не знаю, називаютьХатину в гаї тихим раєм.Я в хаті мучився колись,Мої там сльози пролились,Найперші сльози. Я не знаю,Чи єсть у бога люте зло,Що б у тій хаті не жило?А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,Тії хатиночки у гаїНад чистим ставом край села.Мене там мати повилаІ, повиваючи, співала,Свою нудьгу переливалаВ свою дитину... В тім гаю,У тій хатині, у раю,Я бачив пекло... Там неволя,Робота тяжкая, ніколиІ помолитись не дають.Там матір добрую моюЩе молодую — у могилуНужда та праця положила.Там батько, плачучи з дітьми(А ми малі були і голі),Не витерпів лихої долі,Умер на панщині!.. А миРозлізлися межи людьми,Мов мишенята. Я до школи —Носити воду школярам.Брати на панщину ходили,Поки лоби їм поголили!А сестри! Сестри! Горе вам,Мої голубки молодії,Для кого в світі живете?Ви в наймах виросли чужії,У наймах коси побіліють,У наймах, сестри, й умрете!

Мені аж страшно, як згадаюОту хатину край села!Такії, боже наш, ділаМи творимо у нашім раїНа праведній твоїй землі!

If You But Knew

Young gentlemen, if you but knew Where people weep their whole life through You'd not compose your rhapsodies And God for nothing you'd not praise - And mock our tears and twit the truth.The tranquil cottage in the grove You call a paradise, I know. In such a cottage once I dwelt And there my first hot tears were spilt, My early tears! I know no vice, No wrong or evil anywhere That's not within that cottage fair ... And yet they call it paradise!

I do not speak of that wee house Beside the village, by the copse, As though 'twere paradise on earth. 'Twas there my mother gave me birth And, singing as her child she nursed, She passed her pain to me ... 'Twas there, In that wee house, that Eden fair, That I saw hell ... There people slave Without a let-up night and day, Not even given time to pray. In that same village to her grave My gentle mother, young in years, Was laid by toil and want and cares- There father, weeping with his brood (And we were tiny, tattered tots), Could not withstand his bitter lot And died at work in servitude! . . . And we — we scattered where we could Like little field mice. I to school — To carry water for the class. My brothers slaved on the estate And then, conscripted, marched away! And you, my sisters! Fortune has Reserved for you the cruellest fate! What is the purpose of your life? Your youth in service slipped away, Your locks in servitude turn grey, In service, sisters, you will die!

My blood runs cold when I recall That cottage in the village fair! Such deeds, 0 God. do we do there Where piety rules over all And all in paradise should dwell!

Ми в раї пекло розвели,А в тебе другого благаєм,З братами тихо живемо,Лани братами оремоІ їх сльозами поливаєм.А може, й те ще... ні, не знаю,А так здається... сам єси...(Бо без твоєї, боже, воліМи б не нудились в раї голі).А може, й сам на небесиСмієшся, батечку, над намиТа, може, радишся з панами,Як править миром! Бо дивись:Он гай зелений похиливсь,А он з-за гаю виглядаєСтавок, неначе полотно,А верби геть понад ставомТихесенько собі купаютьЗелені віти... Правда, рай?А подивися та спитай!Що там твориться у тім раї!Звичайне, радость та хвала!Тобі єдиному святомуЗа дивнії твої діла!Отим-бо й ба! Хвали нікому,А кров, та сльози, та хула,Хула всьому! Ні, ні, нічогоНема святого на землі...Мені здається, що й самогоТебе вже люди прокляли!

[Перша половина 1850. Оренбург]

Of heaven we have made a hell, Yet for another heaven call. We with our brothers live in peace, We with our brothers plow the fields And water them with brothers' tears. And also, maybe . . . Nay, I fear, But so it seems . . . perhaps, 0 God (Because without Thy will divine We'd not in nakedness repine In paradise), perhaps You mock Us also, Father, from the sky And with the masters You conspire On how to rule us here below. For look: there smiles a verdant grove, And from behind the grove a pool Peeps shyly out, behind it stands A row of willows washing hands, Their branches, in the waters cool ... Is this not truly paradise? Look once again until your eyes See what has made this heaven cruel! You'll see rejoicing, songs of praise To Him, our God above, alone For all the marvels He has made! No, not a bit! There's praise for none! Just blasphemy and blood and wails - All things are cursed, all is blasphemed! There's nothing sacred left on earth ... And even Thee, it seems to me, The people have already cursed!

Orenburg, 1850

***

Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина. Лихої, тяжкої години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі — Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру — Та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога До суду божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п'яного, Та візантійство прославлять, Та й більше, бачиться, нічого.

1858, 22 листопада, [С.-Петербург]

I Am Unwell

I am not feeling well, I fear, And yet the eye sees something near, The heart for something seems to wait. It weeps and whimpers, yearns and aches, Just like a tot that's not been fed. Perhaps the things that lie ahead Will evil prove? Await no good, Long longed-for freedom don't await — It is asleep: our gracious tsar Lulled it to sleep. But if you'd wake This sickly freedom, all the folk Into their hands must sledges take And axes sharpen well — then go That sleeping freedom to awake. If not, the wretched thing will stay Asleep right up to Judgment Day! The master class will keep it lulled, More palaces and shrines they'll build, Their drunken tsar they will adore, Sing praises to Byzanthian ways, And, all the signs say, nothing more.

St. Petersburg, November 22nd, 1858.