“ “Єдність Єдність материнськоїматеринської трагедії трагедії ліричної ліричної героїні і героїні і країни” країни”

Орієнтація поеми на жанр заупокійної меси, присвяченої пам'яті померлих, допомагає Ахматовій піднятись над особистим болем і злитись із загальним стражданням. Власна доля переплелась із долями інших людей.

З читачем веде розмову жінка і мати. Вона спостерігає і оцінює події, бере в них безпосередню участь. Вона страждає, бо безпомічна перед насильством, яке хоче перемогти. Вона вірить у Бога, просить у нього захисту, прощення гріхів і терпіння. В її голосі звучать різні інтонації : молитви, плач, крик. У кінці поеми Мати перемагає зло, бо невичерпані материнський гнів та віра. Сила і міць морального опору роблять ліричну героїню Героєм. Образ Матері піднімається до образу Богородиці – символу терпіння, великої любові, заступниці за всіх, хто страждає.

Трагедію жінки поетеса показує як частину національної трагедії. В “Епіграфі” Ахматова говорить, що була зі своїм народом у лиху годину, тому все, що вона описує, -правда. З прологу читач дізнається, що лірична героїня 17 місяців простояла у черзі на побачення з сином. Поема написана на замовлення жінок, що стояли під в'язницями, чекаючи побачення з рідними. Вся країна, як і лірична героїня, перебувала у стані заціпеніння від страху.

У “Посвяті” лірична героїня розповідає про маштаби народного горя. “Де тепер сестриці безталанні?” - таке питання хвилює її, вона всім їм передає “прощальний привіт”. У IV вірші основної частини героїня уточнює : під Хрестами була не сама, а трьохсота стояла у черзі з передачею. Ніхто не знає, скільки життів закінчилось у в'язницях. В “Епілозі” вона молить всіх, хто стояв з екю у черзі і в лютий холод, і в липневу жару. Вона благає милосердя для всіх, хоче назвати їх імена, для них пише вірші, щоб увіковінчити їхню мужність і терпіння. Лірична героїня впевнена , що в час, коли смерть вважали спасінням, її “змордований рот” кричав від імені стомільйонного народу.

Вони мужньо і достойно приймають страждання (та, що легеньким волоссям - як дим – Стріпнула : “Ходжу, як додому сюди!”), або знаходяться на останній стадії відчаю (“жінка, з голубими губами”), або упокорені (“ посмішка в'яне на устах покірних”), або ті, що пересилюють біль (та що, “ надсилу до шибки до шибки тяглась”), або ті, що недовго топтатимуть “ряст”. Вони безіменні, бо всіх імен не назвеш на сторінках поеми. Їх об'єднує готовність винести всі страждання.

Ахматова передає свою власну трагедію, як трагедію цілого покоління, вживаючи займенники “ми”, “нас” : “Ми не знаєм”, “чуєм”, “збіжимось”, “дзвонять нам”, “стояли над

нами”.

Поетеса ніколи не відокремлювала себе від Росії, від народу, бо обов'язок поета – бути з усіма.

“Реквієм” – це слова материнської скорботи : молитви, плач, крик, сповідь.