Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького

Молодіжна регіональна коаліція

“ЗАПОРІЗЬКА ПРАВИЦЯ”

Запорізька обласна організація

“МОЛОДІЖНИЙ НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ КОНГРЕС”

Юрій Щур

Нарис історії діяльності

Організації Українських

Націоналістів на Східноукраїнських землях.

Запоріжжя

2006

ББК Т3 (4Укра - 4) 662/63

УДК 94 (477.6) 329.73 “19”

Щ98

У книзі подано короткий нарис історії діяльності Організації Українських

Націоналістів на території тих українських земель, які до 1939 року входили до складу

Української Радянської Соціалістичної Республіки (популярна назва – Східні Українські

Землі).

Розраховано на істориків, студентів вищих навчальних закладів, школярів, усіх, хто

цікавиться героїчною історією своєї Батьківщини.

Щур Ю. Нарис історії діяльності Організації Українських Націоналістів на

Східноукраїнських землях. – Запоріжжя: 2006. – 68 с.

Рецензенти:

Турченко Ф.Г., доктор історичних наук, професор, перший проректор ЗНУ

Бойко А.В., доктор історичних наук, професор, завідуючий кафедри Джерелознавства та

спеціальних історичних дисциплін історичного факультету ЗНУ

Мороко В.М., кандидат історичних наук, доцент кафедри Новітньої історії України

історичного факультету ЗНУ

Гудзь В.В., кандидат історичних наук, доцент, завідуючий кафедри Історії

Мелітопільського державного педагогічного університету

ISBN 966-599-272-8

Дану роботу автор присвячує пам’яті

колеги-історика і друга Дмитра Куделі

18 лютого 2004 року на 38-му році пішов з життя Дмитро Куделя – справжній

патріот, історик, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху. Ще з кінця

вісімдесятих років минулого століття він став активним учасником процесів національного

відродження на Сході України, у 1989 р. першим підняв у Дніпропетровську синьо-жовтий

прапор, згодом став співтворцем та активістом місцевої організації Конгресу Українських

Націоналістів, висвітлював проблеми молодої української держави на сторінках місцевої

преси.

Активною дослідницькою роботою Дмитро почав займатися ще на початку 1990-х

років під час навчання на історичному факультеті Дніпропетровського державного

університету. Темою його зацікавлень стала історія українського визвольного руху ОУН та

УПА. Він першим узявся за дослідження діяльності націоналістичного підпілля на

Дніпропетровщині в роки Другої світової війни. Результатом кількарічної роботи стало

віднайдення унікальних архівних матеріалів, численні записи спогадів підпільників, наукові

та публіцистичні статті, які були для більшості справжньою сенсацією. Адже Дмитро у

своїх публікаціях, опертих на багату джерельну базу, відобразив активну участь підпілля

ОУН Дніпропетровщини в боротьбі за незалежність України. Завдяки його роботі із забуття

повернуто імена сотень героїв цього краю, що боролися в лавах націоналістичного руху

проти сталінського та гітлерівського режимів. Статті Дмитра аргументовано спростували

міф про боротьбу ОУН як суто західноукраїнське явище, оприлюднивши факти діяльності

організації на теренах Дніпропетровщини та боротьби тамтешніх жителів у складі

Української Повстанської Армії.

Дмитро Куделя став одним із засновників Центру досліджень визвольного руху, був

активним членом організації: брав участь у наукових конференціях, круглих столах, готував

публікації, допомагав молодим науковцям в їх дослідницькій роботі. З початку 2003 року

він розпочав реалізацію масштабного наукового проекту видання праці про діяльність

Організації Українських Націоналістів на Дніпропетровщині. До книги мали увійти

матеріали його більш як десятирічної праці. У підготовленому Дмитром покажчику до

книги подано вісімсот вісімдесят прізвищ дніпропетровців, що мали зв’язки з підпіллям. На

жаль, робота над книгою була перервана раптовою смертю. Моральним, науковим,

патріотичним обов’язком колег Дмитра стало тепер завершення та видання його праці.

Переконані, що ця робота не тільки висвітлить героїчні сторінки минулого, але й відкриє

нам невтомного патріота і скурпульозного історика Дмитра Куделю.

/ Український визвольний рух.-Львів,2004. –

Збірник 3: До 75-ліття Організації

Українських Націоналістів/

ДМИТРО КУДЕЛЯ

Від автора

Дослідження історії діяльності націоналістичного підпілля на Східноукраїнських

землях (СУЗ) - справа однозначно важлива. Наявність “білих плям” у історії (а це повною

мірою стосується національно-визвольної боротьби середини ХХ століття під

керівництвом ОУН і УПА, а тим більш питань, пов’язаних із СУЗ) ніколи не було

приємним. Не знаючи, або й не розуміючи історії ми часто натикаємося на старі і сто разів

кляті граблі національного непорозуміння.

Останні кілька років в українському суспільстві обговорюється (хоч більше тут

підходить народне – “мусолиться”) тема визнання ОУН і УПА воюючою стороною у

Другій світовій війні. Одним із “аргументів” противників цього є суто галицький характер

цієї боротьби. Про східноукраїнський аспект боротьби ОУН і УПА чомусь, навіть не

забувається, просто замовчується. Зрозуміло – люди не хочуть знати те, що розвіює їхні

міфи, які вони створили самі для себе.

Автор також не прихильник урівнення в правах ветеранів “Великої Вітчизняної” і

ОУН та УПА. Не можна урівнювати протилежні речі. Боротьба ОУН і УПА повинна бути

визнана як національно-визвольна боротьба українського народу середини ХХ століття, як

боротьба за волю й незалежність України. Це буде логічно і не суперечитеме історичній

лозіці. Сподіваюся, що дане дослідження сприятиме даному процесу.

Варто зауважити, що дане дослідження розроблене у рамках наукового проекту

“Незнані герої”, шестиріччя якого “батьки” і учасники проекту відзначили цієї осені.

Хочеться згадати, що свого часу, в принципі як і дотепер, проект не зацікавив жодного

“серйозного” науковця, залишившись сферою наукових інтересів молодих (але не

“зелених”) істориків.

Не розмірковуючи про те, чому так сталося, хочеться подякувати тим хто

підтримував наукові пошуки автора і частково сприяв у написанні цієї роботи. Перш за

все дякую своєму Учителю Сергію Павловичу Шевчуку, який із дитини–шанувальника

історії зміг “зробити” науковця із власним баченням історичного процесу. Федору

Григоровичу Турченку і Валерію Миколайовичу Мороко дякую за моральну підтримку

протягом усіх п’яти років навчання на істфаці ЗДУ. Олегу Вікторовичу Богуславському

дякую за його скепсис, який не давав розслаблятися, а спонукав до нових впертих

наукових пошуків. Руслану Забілому хочу подякувати за те, що разом зі мною був при

джерелах створення проекту, а також за його допомогу у написанні певних розділів даної

книженції. Хлопцям із Молодіжного Націоналістичного Конгресу і Конгресу Українських

Націоналістів дякую за допомогу літературою і джерелами – зрозуміло, що живучи у

Запоріжжі важкувато дістати матеріали по історії українського націоналізму.

І найбільша моя подяка підпільникам ОУН і бійцям УПА. Без їхнього героїзму ми

до сих пір би не знали сутність слів ЧЕСТЬ і САМОПОЖЕРТВА.

Слава Україні!

Вступ За останні роки українські історики по новому осмислили ряд подій вітчизняної

історії. Чи не найбільшою мірою це стосується історії ХХ ст., яка у недавні часи

перекручувалася або замовчувалася на догоду існуючому режиму. Було вироблено чітку

схему історії війни “радянського народу” проти німецьких загарбників, у якій не було

місця для українського національно – визвольного руху. Поруч з цим, цей рух було

затавровано словом бандитизм, а його учасників називали не інакше як “україно –

німецькими націоналістами”. Географічно цей “бандитизм” було обмежено землями

Західної України, виключаючи саму думку про те, що українські націоналісти діяли і на

Наддіпрянщині, знаходячи там прихильників своєї ідеї.

Не дивно, що проблема, винесена у заголовок, донедавна не розглядалася взагалі.

Керівництво Радянського Союзу намагалося локалізувати національно – визвольну

боротьбу окремим регіоном і тому будь яка згадка про “східняцький” націоналізм

прирівнювалася до державної зради, і каралася відповідно. Дослідження діаспорних

вчених потрапили в Україну лише у 90-х роках, але і вони не дають повної картини

діяльності ОУН на Східній Україні.

Актуальність теми визначається за кількома показниками: по перше, до сих пір

немає жодного цілісного і комплексного дослідження з історії діяльності ОУН на СУЗ, де

було б висвітлено не лише певні аспекти боротьби націоналістичного підпілля на

Наддніпрянщині під час німецько – радянської війни, але і намагання націоналістичних

структур поширити свій вплив на підрадянську Україну у міжвоєнний період й ті зміни в

ОУН, до яких вона прийшла, спираючись на досвід діяльності у вказаному регіоні; по

друге, штучний поділ України на Західну і Східну за критерієм сприйняття і несприйняття

ідей націоналізму, який культивувався у СРСР, за час незалежності не зник, а навпаки в

силу певних політичних обставин набув нових ознак і вбивається у свідомість пересічного

громадянина України. За таких обставин дослідження діяльності ОУН на

східноукраїнських землях є дійсно актуальним, бо крім наукового має ще і практичне

значення.

Об’єктом наукової роботи є Організація Українських Націоналістів (єдина), а після

розколу у 1940 році, ОУН очолювана Степаном Бандерою, а також її керівні органи –

Провід ОУН і Крайові Проводи.

Предметом дослідження є внутрішні процеси в ОУН у міжвоєнний період, під час

німецько – радянської війни і у перші повоєнні роки та діяльність націоналістичного

підпілля на східноукраїнських землях. Значна увага приділяється впливу членів підпілля

Наддніпрянщини на еволюцію ідейних засад ОУН.

Виходячи з актуальності обраної теми і враховуючи недостатню вивченість

проблеми, автор прагнув показати цілісну картину діяльності ОУН на східноукраїнських

землях у міжвоєнний період, під час німецько – радянської війни і перші повоєнні роки.

Не претендуючи на вичерпне висвітлення теми, автор поставив перед собою такі

завдання:

- розглянути передумови діяльності ОУН на СУЗ;

- проаналізувати політику Організації щодо Наддніпрянщини;

- висвітлити створення і діяльність підпільних націоналістичних осередків у

вказаному регіоні;

- прослідкувати еволюцію програмних засад ОУН під впливом діяльності на

східноукраїнських землях.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1920 р. (створення

Української Військової Організації – попередниці ОУН) до 1953 р. (затухання

національно – визвольної боротьби – останні спроби Організації поширити свій вплив на

Наддніпрянщину).

Географічні межі дослідження. Діяльність ОУН показана на теренах Східних

Українських Земель (СУЗ – термін в літературі, яким позначується територія радянської

України до 1939 р. плюс Крим і Кубань; аналоги – Наддніпрянщина, Велика Україна,

підрадянська Україна), а також Західноукраїнських земель у період 1944 – 1953 рр.

Дана робота – це, фактично одна з перших спроб дослідження маловивченої в

українській історичній науці теми діяльності Організації Українських Націоналістів на

теренах СУЗ. Автор вносить значні корективи у вироблену на сьогодні концепцію

розвитку національно – визвольної боротьби першої половини ХХ ст., зокрема вперше

найбільш повно висвітлено діяльність УВО у підрадянській Україні, питання

східноукраїнських земель у програмних документах ОУН напередодні, під час та після

німецько – радянської війни, а також узагальнено досвід діяльності націоналістичного

підпілля у вказаному регіоні.

Результати дослідження можуть бути використані при створенні узагальнюючих

праць з політичної історії України, підготовці лекційних курсів у вищих та середніх

навчальних закладах.

Матеріали і висновки дослідження стануть у нагоді представникам

націоналістичних партій і громадських організацій при проведенні оргсемінарів по

вивченню історії націоналістичного руху.

Апробація положень дослідження проводилась автором у формі доповідей і

виступів на конференції молодих науковців “Шляхи подолання суспільної кризи в

Україні” (м.Запоріжжя, 2002р.), науковій конференції “60 – річчя Української

Повстанської Армії” (м.Запоріжжя, 2002р.), науково – практичній конференції,

присвяченій 60 – річчю звільнення м.Запоріжжя від німецько – фашистських загарбників

(м.Запоріжжя,2003р.), науково – практичній конференції, присвяченій 120 – річчю від дня

народження генерал – хорунжого Армії УНР М.Д. Безручка (м.Токмак,2003р.), річній

науково – практичній конференції Центру досліджень визвольного руху (м.Львів,2003),

студентській науково – практичній конференції “Націоналізм і сучасність” пам’яті

Д.Куделі (м.Дніпропетровськ,2004р.), щорічній конференції студентів ЗДУ (2004р.),

міжнародній науково-практичній конференції “Глобалізація та проблеми вітчизняного

медіапростору” (м.Запоріжжя,2005р.).

Наукові результати дослідження були надруковані у 7-ми публікаціях:

Щур Ю. Без стереотипів: східняки в ОУН і УПА // Суббота плюс (м.Запоріжжя). –

2002. - 17 жовтня.

Щур Ю. Організація Українських Націоналістів (ОУН) діяла і у Розівському районі //

Роз – информ (смт.Розівка Запорізької обл.). – 2002. - 14 грудня.

Щур Ю. Із комсомолу – до ОУН // Суббота плюс. – 2003. - 27 лютого.

Щур Ю. Українська Військова Організація на Великій Україні: міт чи одна з “білих

плям” у вітчизняній історії? // Визвольний шлях 2003.- №5. - с.22 – 26.

Щур Ю. Організація Українських Націоналістів на Великій Україні(1929 – 1939рр.) //

Визвольний шлях 2003. - №7. - с.13 – 18.

Щур Ю., Забілий Р. Національні меншини та український національно – визвольний

рух (ОУН і УПА) // Україна у Великій Вітчизняній війні. Вип.1: матеріали науково –

практичної конференції присвяченої 60-й річниці визволення м.Запоріжжя від

німецько – фашистських загарбників 7 жовтня 2003. – Запоріжжя: ЗДУ,2003. - с.61 –

67.

Щур Ю. Ворожість у сприйнятті боротьби ОУН-УПА жителями східних регіонів

України: історичний аналіз // Молода нація 2003. - №4. – с. 23-31.

Робота виконана в рамках наукового проекту “Незнані герої”, який розробляється

за підтримки Центру досліджень визвольного руху (м.Львів).

РОЗДІЛ 1.

ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ, ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ

1.1. Історія діяльності ОУН на Східноукраїнських землях у історіографії

української діаспори Вивчення історії ОУН почалося у перші повоєнні роки. Перші праці з цієї тематики

були досить поверхневими і до певної міри носили здебільшого ідеологічний характер.

Можемо говорити, що в той час продовжувалося розпочате ще перед німецько –

радянською війною з’ясування хто є більшим націоналістом. Так як у той час на еміграції

діяло дві відверто націоналістичні структури – мельниківська і бандерівська ОУН, то,

відповідно, вони і були активними учасниками суперечки. Після відокремлення у 1954

році групи Ребета і Матли (ОУН за кордоном) від бандерівців, суперечка розгорілася з

новою силою. Це явище, як і інші подібні до нього, супроводжувалося великою кількістю

друкованої продукції, зокрема газет, журналів і книжок. Кожна сторона мала одну мету –

довести, що саме вона є правомочна і саме вона організувала найбільш чисельний і

якісний спротив окупантам.

Зрештою, не аналізуючи які це мало наслідки для життя української еміграції і

оформлення загальнодіаспорних інституцій, варто зауважити, що завдяки цій

“публіцистичній війні” на даний момент ми можемо простежити історію організованого

націоналістичного руху на східноукраїнських землях у різні періоди діяльності.

Твори з історії ОУН на СУЗ, які були опубліковані діаспорними авторами, можна

поділити на дві групи: мемуари учасників національно – визвольної боротьби і історичні

дослідження про націоналістичний рух, писані, як правило, або членами організацій, або

людьми, дотичними до націоналістичних структур. Окремо треба виділити опубліковані

документи ОУН і дотичних до неї структур.

У сучасній історичній науці прийнято аналіз діяльності ОУН на СУЗ починати від

часу створення похідних груп. Це ж у більшості випадків стосується і авторів з діаспори.

Первинні дані про східноукраїнську діяльність українських націоналістів у міжвоєнний

період подав З.Книш, який детально описуючи УВО (розглядаємо цю організацію, як

попередницю ОУН, яка заклала перші підпільні осередки на Наддніпрянщині) на ЗУЗ,

проблемам СУЗ відводив якнайбільше кілька рядків, але при цьому зазначав, що на

Великій Україні УВО проводило жвавішу роботу, аніж на Західній[49; 18]. Навіть з огляду

на те, що мався на увазі „донеповий” період, це виглядає дивним: теза про діяльність є,

але фактів діяльності майже не наводиться. Зважаючи на масштабні дії військовиків у

Галичині, зрозумілим є питання щодо ще більш активної роботи на Сході. Сам Книш

прогалини у своїх роботах про УВО пояснює тим, що Організація не вела ніяких

протоколів і не залишала по собі ніяких письмових слідів[50; 22]. Щодо ж діяльності

власне ОУН на Наддніпрянщині, тут автор подає дещо більше інформації. Зокрема,

висвітлюючи причини і перебіг Варшавського процесу ОУН 1936 року, він вдається до

аналізу свідчень польської прокуратури проти членів Крайової Екзекутиви Організації.

Зважаючи, що прокуратура використовувала т.зв. “архів Сеника”, де була зібрана майже

уся організаційна документація, доповнення і уточнення Книша носять дуже цінний

інформаційний характер[51; 436].

Ще один дослідник із діаспори Ю. Бойко аналізуючи розмах націоналістичного

(УВО і ОУН) підпілля на СУЗ у 1920-30 рр., не наводить жодного конкретного факту з

діяльності УВО, обмежуючись загальними фразами, здебільшо оцінюючи умови

підпільної роботи[33; 30-31]. Це ж, за певним винятком, стосується і опису діяльності

ОУН, який сповнений емоціями і філософськими міркуваннями про місію націоналізму на

СУЗ і величний геній Євгена Коновальця. У поданні фактичного матеріалу помічається

певна наївність, коли дані радянських карних органів про викриття підпільних

націоналістичних структур у 30-ті роки сприймаються як незаперечний факт діяльності

оунівського підпілля[33; 45-49]. Цю ж помилку помічаємо і у П.Мірчука[64; 202].

Дещо більше інформації з цього питання дає В.Плющ, який, щоправда, лише

зробив історіографічний огляд доступних йому матеріалів, не проаналізувавши їх. Хоча

завдяки цьому автору нині є змога працювати з даними авторів, книги яких є

недоступними (зокрема , книги 30-40-х рр., які були видані у діаспорі)[74; 20-29].

Один із керівників націоналістичного руху Я.Стецько, описуючи передвоєнну

діяльність ОУН, звертав увагу на умови діяльності підпільних осередків на

східноукраїнських землях після смерті полковника Коновальця і до приєднання Західної

України до УРСР, що є фактично чи не єдиною згадкою про діяльність у 1938 –39рр.[84;

46-47]. Деяку інформацію про намагання ОУН поширити свою діяльність на

Наддніпрянщину у період радянізації ЗУЗ у 1939 – 41 роки знаходимо у працях

С.Ленкавського[58; 241].

Досить цікаве розуміння українського націоналізму на СУЗ у передвоєнний період

зустрічаємо у Д.Кармазина, який значну увагу присвятив “культурницькому

націоналізму” Наддніпрянщини. Власне кажучи, виходячи із його суджень, значна

частина українських радянських письменників 1930-х років належала до

націоналістичного підпілля. Причому такі судження робилися автором на основі творів

цих письменників. Повністю не заперечуючи даних Кармазина, варто відмітити, що під

впливом українізації, дійсно, багато письменників ставали на національні позиції, але цей

факт не дає підстав зараховувати їх до ОУН[47; 103-114].

Зрештою, можна говорити, що міжвоєнна діяльність УВО – ОУН на СУЗ у

діаспорній літературі висвітлена відносно слабо. Можливо, є ще матеріали, які автору не

вдалося виявити і тому від категоричних висновків утримаємось.

Набагато більше праць, що стосуються діяльності ОУН на Наддніпрянщині під час

німецько – радянської війни. Тут зустрічаємо як спогади безпосередніх учасників

похідних груп, так і спроби історичного аналізу тих подій.

Одним із перших описав похід однієї із груп М.Чарторийський - Сидор. Не

зважаючи на наявну інформаційну базу, книга містить великий недолік: похід групи по

Західній Україні розписаний ледь не по дням, але що стосується східноукраїнських подій,

на жаль, автор обмежується лише кількома фактами і стандартним набором загальних

фраз. Можливо, цей факт можна пояснити тим, що книга вийшла у 1951 році, коли в

Україні ще продовжувалася боротьба ОУН і УПА, і автор не хотів розконспіровувати

підпільників і членів їх сімей[30].

Більш інформативними є спогади керівника Південної похідної групи З.Матли –

“Святослава Вовка”. Не зважаючи на невеликий обсяг, книжечка містить багато матеріалу

про організацію похідних груп, майже детально подано маршрут групи, яку очолював

автор і описано початок роботи (до виїзду Матли на ЗУЗ) у Дніпропетровську і областях,

які входили до Проводу ПівдУЗ. Серед негативів можна назвати те, що автор не подає

прізвища учасників підпілля (за певними винятками), пояснюючи це хвилюванням за їх

самих і їхні сім’ї, які залишились в Україні. Зважаючи, що цей твір вийшов у 1952 році,

осуджувати автора не етично[19; 3-32].

Згадуваний вже П.Мірчук, аналізуючи передумови постання УПА, частково описав

певні моменти з історії діяльності ОУН на Наддніпрянщині[63]. Можливо, більш

інформативним є до сих пір невиданий другий том його “Історії ОУН”, який хронологічно

охоплює період Другої Світової війни?

Майже досконалою в плані інформативності є книга Л.Шанковського “Похідні

групи ОУН”. Це, фактично, перша спроба історичного дослідження з даного питання.

Автор у своїй книзі описав історію організації і походу похідних груп ОУН, а також

зробив інформативний зріз по кожному регіону. Варто зауважити, що Шанковський

користувався архівом ЗП УГВР у якому зберігалися оригінали і копії звітів підпільників із

Східної України. Крім того він використав опубліковані на еміграції спогади учасників

національно – визвольної боротьби на СУЗ, які, на жаль, недоступні сучасному

досліднику[88].

На окрему увагу заслуговують спогади чільного учасника підпільного

націоналістичного руху на СУЗ Є.Стахіва, який був одним із керівників ОУН на Донбасі.

На еміграції цей автор відійшов від бандерівської ОУН і влився у двійкарську Організацію

Ребета і Матли, тому, в світлі дискусії між ОУН-б і ОУНз, закономірним є те, що він дуже

багато приділяє уваги питанням демократизації націоналістичного руху. Зрештою, якщо

не звертати уваги на філософські розмірковування Стахіва, у його працях можна знайти

певну інформацію про діяльність оунівського підпілля на території Донецької,

Запорізької, Дніпропетровської тощо областей[83; 154-56].

На думку автора, окремо треба виділити багатотомне видання “Літопис УПА”,

започатковане у 1978 році. Хоч боротьба Української Повстанської Армії не входить в

рамки дослідження, але специфіка національно – визвольної боротьби середини ХХ

століття ( декларована окремішність УПА від ОУН і реальна зв’язаність цих структур, що

було продиктовано умовами боротьби ) зумовила і специфіку згаданого видання. Так,

серед опублікованих на сьогоднішній день томів, ми можемо виділити наступні: тт.8-

10,26(Українська Головна Визвольна Рада), т.24 (Ідея і Чин: орган Проводу ОУН,1942-

1946). Деяка інформація з піднятої проблеми знаходиться й у інших томах. Цінність

такого видання, як “Літопис УПА”, полягає у тому, що редколегія підбирає до друку не

лише мемуари (які самі по собі є дуже цінною інформацією), а і періодичні видання

націоналістичного підпілля, документи із закордонних архівів, як приватних так і

академічних, і політичних установ.

У досить цікавому аспекті висвітлив діяльність ОУН В.Косик, який проаналізуав

діяльність націоналістичного підпілля на основі документів німецької окупаційної влади.

До плюсів дослідження можна віднести і те, що у додатках автор подав оригінальні

переклади проаналізованих документів, серед яких велика кількість донесень із

рейхскомісаріату Україна з аналізом східноукраїнської сітки ОУН[54].

Окремо треба зупинитися на джерелах, які зберігаються у архівах і приватних

збірках української діаспори. Частково ці джерела вже опубліковані, зокрема самою ОУН,

яка з перших ж післявоєнних років почала друкувати збірки у серії “Бібліотека

українського підпільника”. Першим у цій серії вийшов збірник документів ОУН за 1929 –

1955 роки де було подано програмні документи, відозви тощо, Організації. Ці документи

дозволяють досліднику простежити як змінювалася програма ОУН під впливом зовнішніх

і внутрішніх факторів, зокрема і ознайомлення із середовищем і умовами діяльності на

СУЗ. Також є можливість проаналізувати політику Організації по відношенню до

східноукраїнських земель на різних етапах її діяльності[23]. Третій збірник присвячений

Українській Головній Визвольній Раді. У даній роботі УГВР розглядається лише дотично

до східноукраїнської діяльності ОУН, зокрема у питаннях впливу умов і реалій СУЗ на

створення підпільного парламенту. Документи, які стосуються генези Ради, вміщені у

збірнику дають змогу зробити відповідний аналіз[28].

Досить цікаву епістолярну спадщину опублікував один із перших членів ще єдиної

ОУН Є.Онацький. У збірниках “У вічному місті” (відомо про чотири) він подав своє

листування із Є.Коновальцем й іншими членами Проводу Українських Націоналістів у

1930-ті роки. Причому Коновалець часто пересилав Онацькому копії листів, які

надходили йому від різних діячів націоналістичного руху. Завдяки цим збірникам

отримано інформацію про націоналістичне підпілля Наддніпрянщини у 1930-ті роки і про

те як розглядалося питання СУЗ у вищих колах ОУН у той час[22].

Таким чином, бачимо, що у працях авторів із української діаспори, які присвячені

розглядуваній проблемі, здебільшого висвітлена діяльність націоналістичного підпілля на

СУЗ під час Другої Світової війни. До і післявоєнний періоди висвітлені дуже слабо, що

можна пояснити, зокрема, умовами діяльності і потребі в конспірації.

1.2. Діяльність ОУН на східноукраїнських землях у сучасній українській

історіографії

Після проголошення незалежності України зникла компартійна монополія на

висвітлення історичного процесу. Це безперечно позитивне явище найбільше помітно у

початку досліджень українського національно - визвольного руху ХХ століття. Не в

останню чергу це стосується і історії ОУН. Хоча боротьба ОУН і УПА до сих пір не

визнані державою, але питання про роль і місце організованого націоналізму у здобутті

державної самостійності не знімається з порядку денного українського суспільно –

політичного життя. Не припиняється діяльність різноманітних комісій із зазначених

питань. З обережністю можна говорити, що таке негативне явище як невизнання боротьби

ОУН і УПА стимулює нові дослідження про діяльність цих структур.

Значним досягненням цього періоду є початок академічного вивчення історії

націоналістичного руху і публікація документів, які раніше були недоступні для

дослідників, зокрема із архівів радянських каральних і партійних органів. Поруч з цим,

варто зауважити, що питома вага досліджень про націоналістичний рух виходить з під

пера дослідників – аматорів, або колишніх учасників національно – визвольної боротьби.

Негативним є те, що багато опублікованого матеріалу з історії ОУН є недоступним

через мізерні наклади книг, які, як правило, осідають за місцем друку. Але це вина не

авторів, а загальна проблема української історичної науки.

Зрештою, якщо аналізувати доступні автору матеріали, то можна зауважити

наступне. Питання діяльності УВО у вказаному регіоні, нажаль, майже ігноруються

вітчизняними дослідниками. Тут лиш варто відмітити, що ними зроблено перші спроби

поєднати діяльність УВО на СУЗ з діяльністю Партизансько – Повстанського Штабу

Ю.Тютюнника (В.Сідак, О.Шатайло). Щодо міжвоєнної діяльності ОУН на

Наддніпрянщині – взагалі “затишшя”. Лише передвоєнний розгляд Організацією питання

поширення націоналістичного руху на усі етнічні українські землі знаходимо у

опублікованих І.Патриляком документах, зокрема Інструкції Революційного Проводу

“Боротьба і діяльність під час війни”. Причому варто зауважити, що ним не було зроблено

аналіз східноукраїнського вектору планування революційного зриву під час війни. Але,

зрештою, публікація цих документів є позитивним явищем для розуміння передвоєнної

політики ОУН щодо СУЗ[5; 132-52].

Серед загальних праць з історії діяльності українського націоналістичного руху під

час Другої Світової війни варто відзначити книгу А.Русначенка “Народ збурений”. До

беззаперечних плюсів даного дослідження треба віднести його широку джерельну базу.

Автором було опрацьовано величезний пласт документів, як українського підпілля, так і

радянських карних органів. Щодо моментів, які стосуються теми дослідження, то тут

знаходимо аналіз роботи підпілля на СУЗ, його соціальної бази, кадрів тощо. Ледь не

вперше автор проаналізував політику ОУН щодо східноукраїнських земель після

закінчення німецько – радянської війни[77; 294-388] Але великим мінусом є сприйняття

автором даних документів як аксіомного твердження. Зокрема, під час науково –

практичної конференції “60 років Українській Повстанській Армії. 1942 - 2002” (жовтень

2002 р., м.Київ) дослідник націоналістичного руху на Великій Україні і, зокрема,

Дніпропетровщині, Д.Куделя вказав на грубі помилки у висвітленні діяльності підпілля

ОУН на СУЗ, допущені Русначенком, який не співставляв дані джерел, а інформацію

документів подавав як незаперечний факт. Зрештою, варто всеж відмітити, що

розглядувана книга є цінною в плані джерельної бази, бо автор наводить уривки

документів і дослідники, завдяки цьому, мають змогу робити самостійні висновки.

Також варто відмітити праці безпосереднього учасника націоналістичного підпілля

на СУЗ, в’язня радянських таборів, П.Дужого, зокрема двотомник “Українська справа:

вчора і сьогодня”, який вийшов друком вже після смерті автора. Автор не лише подає дані

про діяльність дніпропетровського підпілля ОУН, чільним діячем якого він був, але і

період приготування і вимаршу похідних груп і доволі цікавий аспект причин проведення

Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН(б).

Позитивним явищем є регіональні дослідження, присвячені діяльності

націоналістичного підпілля на Східноукраїнських землях під час німецько – радянської

війни. Серед таких можна відзначити книгу Г.Іванущенка “Залізом і кров’ю”, у якій

автором на основі документів радянських каральних і партійних органів проаналізовано

діяльність оунівського підпілля на Сумщині. Дніпропетровське підпілля частково

висвітлено місцевими науковцями М.Слободянюком і І.Шахрайчуком, які, розглядаючи

рух Опору загалом у вказаному регіоні, звернули увагу і на націоналістичне підпілля.

Величезний матеріал по Дніпропетровському підпіллю було зібрано і опрацьовано

місцевим краєзнавцем Д.Куделею, книга якого готується до друку Центром досліджень

визвольного руху (м.Львів). Нажаль, через трагічну загибель Куделі у лютому 2004 року,

продовження розпочатих ним досліджень залишається під питанням.

Первинний аналіз запорізького підпілля ОУН було зроблено викладачем

історичного факультету ЗДУ В.Мороко, який проаналізував документи архіву місцевого

обкому КПУ. Доповнив ці дані ветеран національно – визвольної боротьби В.Маркович,

який, опрацювавши матеріали архіву УСБУ у Запорізькій області, подав структуру

обласної ОУН і біографічні довідки на деяких членів місцевого підпілля. Хочеться

зробити кілька зауважень з приводу його книги “Підпілля ОУН у Запорізькій області”,

матеріал якої деякими дослідниками сприймається як найбільш достовірна інформація з

історії запорізького націоналістичного підпілля. Матеріали, які подає цей дослідник часто

є суперечливими, як наприклад: відсутність будь – яких даних по деяким районним

осередкам, які подані в організаційній схемі. Так само Маркович подаючи біографічні

довідки на запорізьких підпільників, зараховує до них оунівців, які діяли на Західній

Україні і лише заарештовані були на території Запорізької області, що не має ніякої

логіки. Багато біографічних даних взагалі сфальсифіковано. Не зупиняючись на

детальному аналізі згаданої книги, варто зауважити, що будь які дані, навіть архівні, треба

перевіряти, щоб не допускати різного роду “ляпів”.

Дані про херсонське націоналістичне підпілля знаходимо у збірці “Останній

сталінський удар. 45-46, 47.”, яка була видана місцевою редколегією “Реабілітовані

історією”. Нажаль, інформація по місцеве підпілля подається не структуризовано, а через

призму судових справ на ту чи іншу людину. Тобто не має чіткої схеми діяльності ОУН у

Херсонській області, що ускладнює бачення цілісної концепції поширення

націоналістичного руху у цьому південному регіоні України. До плюсів даного видання

можна віднести доволі цікаву з наукової точки зору гіпотезу про причини вступу

східноукраїнської молоді до Організації Українських Націоналістів.

Окремо хочеться зупинитися на книзі В.Сергійчука “ОУН-УПА в роки війни. Нові

документи і матеріали”. Книга складається з трьох розділів – блоків документів: німецькі,

радянські і ОУН – УПА. В цьому її безперечна цінність. Серед інших матеріалів подано

інформацію про підпілля на території таких регіонів, як Кіровоградщина, Харківщина,

Київщина тощо. Нажаль книга не має географічного покажчика, що утруднює пошук

необхідних матеріалів. Так само у змісті не подається перелік документів (лише розподіл

по блокам), що так само є негативом, бо не дає первинного уявлення про зміст книги.

Завдяки документам, поданим у збірці “Відновлення Української Держави в 1941

році. Нові документи і матеріали”, зокрема звітам похідних груп ОУН, бачимо процес

створення підпільних осередків на Правобережжі і умови їх роботи на СУЗ. Також тут

подаються списки членів похідних груп і маршрути їх направлення, завдяки чому можемо

скласти попереднє уявлення про членів східноукраїнських клітин Організації.

Окремо треба зупинитися на такому новому і безперечно позитивному явищі як

розміщення матеріалів із історії національно – визвольного руху у мережі Internet. Тут

треба відмітити сайти “History of Ukrainian Military Power”(http:// www.koza.kiev.ua), де

знаходимо архівні документи з історії діяльності націоналістичного підпілля, зокрема на

Правобережжі, “Молодіжний Націоналістичний Конгрес”(http:// www.ukrnationalism.org),

де розміщені електронні варіанти книг і статей, присвячених національно – визвольній

боротьбі ОУН і УПА та “Українська Спілка”(http:// www.geocities.com/nspilka), де

зроблено підбірку опублікованих матеріалів і рукописів, які присвячені діяльності ОУН у

різні періоди (міжвоєнний, під час Другої Світової війни, післявоєнний).

Таким чином, бачимо, що для вітчизняної історичної науки характерна

регіональність у дослідженнях українського націоналістичного руху, тобто не написано

жодної узагальнюючої праці по діяльності ОУН на СУЗ. Також можемо говорити про

певну аналогію із працями діаспорних авторів у часових рамках досліджень – 1941 – 44

рр.

РОЗДІЛ 2.

ОФОРМЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ І

СХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ (1920 - 41)

2.1. Діяльність Української Військової Організації на Наддніпрянщині

Українська Військова Організація виникла у 1920 році з середовища військовиків,

які після військової поразки Української Революції опинилися на окупованих Польщею

західних теренах України. Це були колишні Січові Стрільці, бійці Української Галицької

армії і Армії УНР. Організація, яку очолив полковник Січових Стрільців Євген

Коновалець, ставила собі за мету підготувати і провести широкомасштабне повстання

задля відновлення Української Держави[35; 14]. Найбільш широко розгорнула

новостворена організація свою діяльність у Західній Україні, але зупинятися на цьому не

будемо, так як нас цікавить східний відтинок роботи УВО.

Як зазначав П.Мірчук, одразу ж після створення військової організації, у 1920 році

на підрадянські терени було вислано кілька груп (десяток) колишніх січових стрільців, які

мали завдання розійтися по усій території радянської України, влитися у місцеве життя й

організувати підпільно-революційні клітини[64; 202]. Керував цією роботою „Обласний

центр” УВО у Галичині і саме він направляв групи в УСРР[81; 227].

Одразу ж треба з’ясувати, чи були передумови для тої роботи, яку мали робити

члени УВО на СУЗ. Після еміграції уряду УНР, Україна не припинила боротьби за волю.

На території, контрольованій радянською владою, вирував повстанський партизанський

рух. Політика „Воєнного комунізму” та економічна руїна (як наслідок довготривалої

війни) викликали масовий спротив селянства (не слід забувати, що на той час Україна

залишалася аграрною країною). І, власне, селянство було основною соціальною базою

антибільшовицької боротьби. Так, відряджений у травні 1920 р. з великою групою чекістів

для зміцнення радянського режиму керівник ВНК Ф.Дзержинський зазначав: “Зараз вся

Україна перетворилася на киплячий котел. Спалахи повстань повсюди. Україна не

очищена від петлюрівщини, і мужик український дивиться на місто, як на п’явку на його

шиї…”[86; 239]. Для таких висновків головниий чекіст мав усі підстави. Як дізнаємося з

офіційних радянських даних, лише на Київщині на початку 1921 року діяло до 100

партизанських загонів. Цей рух набув поширення також і на Східній Волині, Поділлі,

Катеринославщині, Полтавщині і ряді південних регіонів України[81; 238-239]. Таким

чином, бачимо, що підгрунтя для діяльності УВО на Великій Україні було. І варто

простежити, як військовики з того скористалися.

Вище вже зазначалося, що одразу по створенню УВО було вислано групи на

Велику Україну. Серед них були сотник Іван Андрух, поручники В.Романишин, Нерослик,

Микола Опока і хорунжий Решетуха[70; 38]. Керівником УВО на СУЗ був І.Андрух, який

мав посаду Краєвого Коменданта УВО на східноукраїнських землях[97; 26]. Одним із

завдань військовиків був вступ до Червоної Армії[48; 89], очевидно, для проведення

пропагандивної роботи серед червоноармійців з метою залучення їх до

антибільшовицького повстання. Ця робота мала певні успіхи. У Київській Школі

червоних старшин і 402-му стрілецькому полку, який дислокувався в Умані діяла

“Військова організація січових стрільців”[81; 246]. Її членами були козаки і старшини

червоного галицького полку, які неофіційно підпорядковувалися УВО і ППШтабу. Ця

організація, щоправда проіснувала недовго і була викрита радянськими карними органами

у 1921 році[90; 64]. (Про взаємодію УВО і ППШтабу мова йтиме нижче).

Згідно з даними П.Мірчука, не можна говорити про УВО на Великій Україні, як

про цілісну і окрему організацію. Зважаючи на особливості більшовицького карного

апарату, була вимога застосовувати тут іншу систему підпільно-революційної роботи. За

доцільне вважалося організувати замісто одностайної централізованої підпільної

організації окремі підпільні осередки, які приймали для себе різні назви [64; 202]. Так у

січні 1921 року на Київщині при підтримці І.Андруха – “Авраменка” (який, крім того, що

керував УВО на СУЗ, був представником ППШтабу) було створено „Український

Центральний Повстанський Комітет” (Цупком)[90; 26]. (До речі, Андрух на той час влився

у радянське життя і працював у кооперації[37; 135].) Варто зауважити, що одним із

організаторів Комітету був ще один член УВО М.Опока[97; 26]. На території,

контрольованій більшовиками, виникають законспіровані губернські, повітові, міські

повстанкоми, які розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп [81; 241].

Готуючись до повстання, Комітет переїхав із Києва на Уманьщину[90; 63].

Невідомо, як йшли приготування, але вже 7-го серпня 1921 року інформаційний відділ

Всеукраїнської надзвичайної комісії надрукував звіт про свою діяльність й повідомив про

те, що було ліквідовано УЦПК. Згідно з даними працівника КДБ Голінкова, на початку

1921 року Катеринославському гуденка (губернська надзвичайна комісія) вдалося

заарештувати Іллю Тимошина і Гвиненка, які були пов’язані із “Цупкомом”, дещо пізніше

були заарештовані ще деякі діячі повстанського комітету (зокрема, Дибенко й подружжя

Уманських)[37; 138-139]. Плюс до того, зрадив уповноважений у військових справах

отаман Грудницький. Через нього до ЧК потрапили штабні документи члена Цупкому,

керівника 2-ї Повстанської групи Ю. Мордалевича. Дещо пізніше доповнив інформацію

про комітет заарештований чекістами начальник розвідки 2-ї Повстанської групи

Козловський. Як наслідок, у червні було заарештовано членів Комітету

Катеринославщини, Херсонщини, Таврії й усю Одеську губернську організацію[90; 64].

Також було заарештовано усіх керівників Цупкому[37; 139]. Ті підпільники, що

залишились на волі, були змушені вжити більш глибокої конспірації. Що ж до керівників

Комітету, то усі 39 заарештованих (серед них Андрух і Опока, які були заарештовані

17.07.1921) були розстріляні 28 серпня 1921 року[97; 26]. (Варто зауважити одну деталь з

приводу Опоки. Голова історичного клубу “Холодний Яр” Р.Коваль у розвідці про

повстання й загибель у Лук’янівській в’язниці м.Києва 9 лютого 1923 року 38-ми

холодноярських отаманів, згадує загиблого тоді Миколу Опоку[52; 8]. Можливо це збіг,

але може бути, що Опока не загинув разом з іншими членами Цупкому у 1921 році?)

Не дивлячись на ліквідацію „Цупкому”, робота по підготовці повстання не

припинилася. (Тим більше, що повстанські отамани очікували на повернення Армії УНР).

У серпні того ж, 1921, року була утворена „Козача рада”, яка у випадку вибуху повстання

повинна була керувати діями повстанських загонів на території Київської, Подільської,

Волинської, Миколаївської та Одеської губерній[81; 241]. Один із лідерів ОУН 30-х років

Я.Барановський згадував, що із цією радою дуже щільно працювали члени

наддніпрянського УВО. Про це ж говорить і П.Вірний[74; 19-20].

У м.Біла Церква у тому ж місяці активістами ліквідованого УЦПК, які залишились

на волі, була утворена „Козача рада Правобережної України”, яка ставила собі за мету

підготувати повстання в Київській, Волинській, Миколаївській та Одеській губерніях[81;

246]. Цілком ймовірно, що до складу цієї ради входили члени УВО.

На окрему увагу заслуговує участь УВО у підготовці і проведенні Другого

Зимового походу. Як відомо, від уряду УНР підготовкою походу займався Партизансько –

Повстанський Штаб. Дослідник історії національних спецслужб в період революції

В.Сідак висловив припущення, що УВО і ППШтаб співпрацювали, але зазначив про

суперечності між урядом УНР, який орієнтувався на Польщу, і галичанами, які не могли

пробачити Петлюрі того, що він віддав полякам Західну Україну[81; 227-228]. Але всеж –

таки, як буде показано нижче, ППШтаб і УВО дійсно тісно співпрацювали. З приводу

суперечностей: про шлях подолання цього негативного для визвольної боротьби явища

писав у одному з листів до митрополита Шептицького керівник УВО полк.Коновалець. В

ньому, зокрема, говорилося і про стан діяльності підпілля на СУЗ: “Як повідомляють наші

люди, заслані на Велику Україну, справи там йдуть добре. Ми діємо і будемо діяти там

разом з наддніпрянцями, погоджуючи свої акції з повстанським Штабом Тютюнника у

Львові. В краї (Західна Україна – авт.) ми мусимо діяти відокремлено і цілком самостійно,

інакше ми можемо викликати непорозуміння між поляками і урядом УНР…”[90; 96].

Насправді УВО не лише погоджувала свої акції з ППШтабом, вона активно

інтегрувала туди своїх людей. Вище вже згадувалося, що керівник УВО на СУЗ Андрух

одночасно був і представником штабу. Оперативний відділ ППШтабу очолював полк.

Юрій Отмарштайн, майбутній начальник Штабу Повстанської Армії у Другому Зимовому

поході[81; 222], який в той же час був Шефом Штабу УВО[51; 589].(Цей факт, щоправда

дещо завуальовано, підтвердив у своїй книзі і полк. Коновалець[16; 52-53].)

Є дані, що між Коновальцем, Отмарштайном, Тютюнником і його ад’ютантом

Добротворським відбувалися часті зустрічі, на яких обговорювалися питання поширення

діяльності УВО на усю Україну. Це підтверджують і донесення агентів ЧК, які були в

оточені як Тютюнника, так і Коновальця[81; 97].

Але навряд чи Другий Зимовий похід сприяв зміцненню УВО на СУЗ. Та й козачі

ради у 1922 році були ліквідовані більшовицькими карними органами. І, фактично, дані

про діяльність УВО на Великій Україні обриваються. Андрух і Опока загинули, а

Романишин, Решетуха і Нерослик пропали безвісти[95; 164]. Але те, що на цьому

діяльність військовиків на СУЗ припинилася викликає сумнів. Так, після розстрілу

Андруха і Опоки, УВО в УСРР залишилась без керівництва. Але не слід забувати, що

центр військової організації знаходився на Заході і її керівництво пильно стежило за

діяльністю групи на СУЗ. І коли у 1923 році в Оліві біля Данцигу відбувалася конференція

УВО, її керівник полк. Коновалець зазначав, що для східних земель буде створено нову

Краєву Команду[50; 51]. Наразі невідомо, чи було це зроблено чи ні, але зрозуміло, що до

такого рішення Коновалець міг прийти лише детально проаналізувавши ситуацію на

Великій Україні. І, судячи з усього, підґрунтя для створення нової Команди було.

Ю.Бойко відсутність фактів діяльності УВО на СУЗ у 1923 – 26 рр. намагається

пояснити тим, що в цей час Коновалець основну увагу звертав на розбудову УВО на

Західній Україні і в еміграції. В цей час, пише Бойко, готувалися резерви для активних дій

на Наддніпрянщині[33; 31].

На думку автора, причини цього глобальніші. Затишшя в діяльності УВО на СУЗ

може бути пояснено переходом до нової тактики боротьби. Не слід забувати, що після

проголошення радянською владою Нової економічної політики, амністії учасникам

спротиву і політики українізації повстанський рух почав затухати. До цього варто додати

ще і той фактор, що народ втомився від війни( фактично, бойові дії тривали на Україні від

початку у 1914 році Першої світової війни ). Тому зрозуміло, що на повстання населення

вже було підняти важко. Тим більш, що перетворення під час НЕПу покращили

становище народу, а українізація створила ілюзію того, що УСРР є насправді українською

державою. Тут доцільним був перехід від збройної повстанської боротьби до влиття у

радянські державні структури, щоб під цим прикриттям проводити національну роботу.

Згадуваний вже Ю. Бойко писав, що від 1927 р. розпочалися нові акції УВО на

СУЗ, що було зумовлено піднесенням української культури і духовності (як наслідок

українізації) і зміцненням села (як наслідок НЕПу)[33; 32]. Нажаль, конкретних фактів

діяльності і прізвищ Бойко не наводить.

Таким чином, підсумовуючи усе вищесказане, можемо зробити певні висновки.

Незаперечним є той факт, що у 1920-22 рр. на СУЗ діяла УВО, яка була причетна до

створення Цупкому й Козачої ради. Встановлено, що співпрацюючи із ППШтабом й

інтегруючи туди своїх людей, військова організація була причетна до підготовки й

проведення Другого Зимового походу. Питання діяльності УВО на Великій Україні у

1923-29 рр. (до створення ОУН) залишається відкритим, перш за все, через брак

фактологічного матеріалу, що не дозволяє в повній мірі висвітлити діяльність

військовиків у вказаному регіоні.

2.2. Спроба ОУН поширити свою діяльність на СУЗ (1929 - 1939)

На середину 20-х років у середовищі українського націоналістичного руху склалася

доволі складна ситуація. Перші спроби українського націоналістичного руху поширити

свій вплив на якомога ширші кола населення, як на окупованих українських землях, так і

серед української діаспори західного світу, не мали очікуваного успіху. Характерним

явищем для цього часу є розпорошення людських ресурсів по різноманітним організаціям

і гурткам націоналістичного спрямування. Перед найбільш чисельною і дієвою

Українською Військовою Організацією також постала проблема ідейно – політичного

характеру. Мусимо розуміти, що УВО не була політичною націоналістичною організацією

у повному розумінні. Це була перш за все військова організація, фактично – підпільна

армія, яка з огляду на специфіку регіону і часу діяльності, не розгорнулася до розмірів

повстанського відділу. Про це ж говорить і чільний діяч націоналістичного руху,

майбутній голова Проводу ОУН (після загибелі 15.10.1959р. С.Бандери), С.Ленкавський:

“звузивши свої рамки й запровадивши суворішу конспірацію, УВО відмовилася від

кількості на користь якості, зберігаючи характер чисто бойової (підкреслення моє – авт.)

військової організації ”[58; 68].

З часом до керівництва УВО приходить розуміння того, що лише бойовими

акціями важко поширити свій вплив на ширші кола населення. Тим більш, що на поч. 20-х

років у Галичині й на еміграції творяться різні молодіжні націоналістичні гуртки й

організації. Від 1925 року у середовищі УВО обговорювалися два можливих варіанти

подальшої долі організації:

а) підпільні гуртки мусять влитися до легальноіснуючих партій з метою посилити

націоналістичні течії всередині цих партій;

б) політичні гуртки мусять стати політичною базою УВО.

За основу подальшого розвитку націоналістичного руху було взято другий варіант,

автором якого був сотник УГА Ю.Головінський[58; 129]. Фактично, від цього часу

можемо говорити про початок становлення організованого українського націоналізму.

У 1929 році на еміграції внаслідок об’єднання УВО із кількома націоналістичними

організаціями було утворено Організацію Українських Націоналістів. Не спиняючись на

приготуваннях до цього, звернемо увагу на Перший Конгрес Українських Націоналістів,

який відбувся у Відні 28.01.–03.02.1929 року. Важливою політичною рисою

персонального складу цього Конгресу, а також і членів керівного органу - Проводу

Українських Націоналістів - , був його Всеукраїнський характер.

На Конгрес прибуло 30 делегатів ( включно із 2-ма гостями ). Якщо об’єднати їх за

територіальною приналежністю, то: 15 із них зі СУЗ й 15 зі ЗУЗ. У ПУН спочатку була

деяка перевага наддніпрянців. Пізніше, із виходом Костаріва і Кожевникова, відновилася

рівновага. Головою Проводу був обраний Є.Коновалець. Щодо персонального складу

ПУН, то: М.Сціборський, Д.Андрієвський, М.Капустянський, П.Кожевників, Д.Демчук та

Л.Костарів – всі з Великої України; В.Мартинець та Ю.Вассиян – із ЗУЗ. Головний Суддя

– М.Кушнір (В.Дуб) і Головний Контрольний – Я.Моралевич – теж з Великої України[12;

117].

Зрештою, одна із націоналістичних структур яка влилася до ОУН – Легія

Українських Націоналістів – складалася із студентів Української Господарської Академії

(м. Подєбради, Чехословаччина), питома частина яких була родом із Наддніпрянщини[87;

35].

Одразу ж варто зауважити, що наддніпрянці, які були на Когресі, не представляли

українські землі, які були під більшовицькою окупацією. Це були ті, хто після поразки

УНР опинилися на еміграції[64; 203].

З перших же днів від створення, ОУН розгорнула широкомасштабну діяльність на

українських землях, що були окуповані Польщею. Але, будучи соборницькою,

Організація не полишила планів щодо розбудови мережі на Наддніпрянщині. Тим більше,

що Коновалець вважав, що там вже існували певні структури, закладені УВО.

Враховуючи особливість радянських карних органів Провід Українських Націоналістів

вирішив не створювати одностайної організаційної мережі на СУЗ. Доцільнішим

вважалася, перевірена на прикладі УВО, практика формування окремих осередків, які не

були пов’язані між собою і у випадку розконспірації не могли “всипати” усю структуру.

Кожен осередок повинен був тримати зв’язок безпосередньо з Головою ПУН

Коновальцем[64; 203].

Уважно слідкуючи за подіями на Наддніпрянщині, керівництво ОУН приходить до

висновку про доцільність висилки туди членів організації. Вже після закінчення Другої

світової війни у зверненні Проводу Українських Націоналістів було подано тогочасне (30-

ті рр.) бачення ситуації на СУЗ: “ОУН виникла тоді, коли на СУЗ ішов процес

національної революціонізації в площині духовній, що проростала виявами українського

націоналізму, націленого на своєрідність нових умов, створених московсько–

більшовицькою окупацією і зв’язаного тотальною поліційною стежею й переслідуванням

в усіх ділянках життя”. Сила цього націоналізму, як вважали члени ПУН, полягала у тому,

що “він повною мірою брав під увагу психологію переживання мас, їх “зараженість”

соціальними ілюзіями 20-х рр., урахував успіхи комуністичної пропаганди”[75; 10]. Такі

ілюзії в баченні перспектив розвитку ОУН на СУЗ, мабуть, можна пояснити тим, що

керівництво націоналістичного руху, як і українські комуністи (автономники) вбачали у

розвитку української культури і духовності, спричиненому українізацією, перетворення

УРСР у дійсно українську державу, лише із радянською формою управління. І якщо така

ситуація влаштовувала українських комуністів, то керівництво українського

націоналістичного руху рішуче заперечувало соціалізм як такий. Можливо, саме із таким

станом речей пов’язана зміна тактики Організації на Наддніпрянщині: якщо попередня

діяльність у рамках УВО була спрямована на організацію протибільшовицького

повстання, то тепер більша увага приділялася інтеграції націоналістичних кадрів у

різноманітні радянські структури[33; 48].

Хоча не можемо скласти категоричного твердження з цього приводу. Як вже вище

згадувалося, всі справи ОУН, пов’язані із Великою Україною, тримав у своїх руках

безпосередньо сам Євген Коновалець, який, через свою несподівану загибель у 1938 році,

майже не залишив будь – якої інформації (спогадів, листів тощо) з даного питання.

Уже в кінці 20-х – на початку 30-х років відбулося згортання українізації, масові

репресії серед української інтелігенції, посилилися асиміляційні тенденції, що

впроваджувалися радянською владою з метою загальмувати і взагалі знищити процес

національного відродження в Україні. Сучасний дослідник М.Безотосний зазначає, що

такі акції викликали спротив сталінському диктату у 20-30-ті роки, але масової, тим

більше організованої протидії не існувало. Основна причина цього – занадто сильним був

репресивний апарат, який на корню придушував будь-які прояви вільнодумства. Опір

сталінізму в УРСР у вищому партійному керівництві майже не здійснювався, що

полегшувало зміцнення тоталітарного режиму. На місцях опір чинився в різних формах, а

саме: посилення темпів українізації, засудження сталінських реформ, розповсюдження

листівок і проведення виступів проти командно-адміністративного стилю роботи,

боротьбою проти колективізації і хлібозаготівель, письмовими зверненнями громадян у

відповідні інстанції на захист репресованих тощо[32; 102].

Як бачимо, стихійний рух опору існував. І, скоріш за все, цей рух не мав

відношення до націоналістичного. Але знаємо про те, що ОУН постійно відслідковувала

події у Радянській Україні. І такого роду повідомлення давало привід керівництву ОУН

вважати, що поле для діяльності націоналістичного підпілля готове. Є.Коновалець

розумів, що Велика Україна має вирішальне значення в національній революції[33; 31] і

намагався поширити діяльність Організації на якомога ширшу територію.

Однією із перших акцій ОУН на СУЗ, про яку маємо дані, була пересилка великої

кількості націоналістичних видань через Румунію у липні - серпні 1929 року. Оунівські

джерела подають інформацію, що ці видання через підпільну мережу повністю

розійшлися серед населення[64; 204].

Маємо інформацію, що видання ОУН і інші націоналістичні матеріали розсилалися

по бібліотекам і адміністративним установам УРСР. Варто відмітити, що у журналі

“Політфронт” №1 за 1930 рік були надруковані статті, які критикували такі видання як

«Розбудова Нації» і «Літературно - Науковий Вісник». Щоправда, аналіз цих статей

дозволяє зробити зауваження, що це була не критика, а більш пропаганда матеріалів

згаданих видань[47; 111].

Влітку 1933 року, вважаючи що є потреба підбити попередні підсумки і окреслити

перспективи роботи було проведено Конференцію ОУН в справі Східних Українських

Земель. Головними завданнями організації на той час було налагодження зв’язків із СУЗ,

пропаганда на цих теренах і проведення акцій, які повинні були заманіфестувати на

згаданій території факт існування націоналістичного підпілля. Для цього передбачалося

активізувати діяльність Східно-Української Референтури при Крайовій Екзекутиві ОУН,

створити групу із членів ОУН на ЗУЗ, які б мали займатися безпосередньо аналізом справ

в СРСР. Щодо останнього пункту, то, мабуть, розуміючи, що такі акції на СУЗ неможливі,

заманіфестування повинно було проводитися на ЗУЗ (це, зокрема, і акції на підтримку

визвольних прагнень українського народу під більшовицькою окупацією)[22; 249-250].

Щодо пропагандивних акцій, планувалося перекидання націоналістичної літератури на

СУЗ за допомогою повітряних куль, про що, зокрема, писав Коновалець члену ПУН

М.Сціборському 12 липня 1933 року[22; 277]. Наразі невідомо чи вдалася Організація до

цього чи ні. А з приводу самої літератури варто зауважити, що на це існували дві точки

зору: Коновалець вважав, що треба видавати окрему літературу для СУЗ, зокрема журнал,

який мав виходити двіччі на місяць, а Євген Онацький, навпаки, застерігав від цього,

вважаючи за доцільне розповсюджувати на східних теренах загальноорганізаційні

журнали і лише друкувати летючки, спеціально написані для СУЗ[22; 466-467].

Пересилкою матеріалів на терени підрадянської України, частково, займався

окремий відділ Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ під керівництвом Сергія Орелюка. Як

писав один із керівників ОУН Я.Стецько, ця лінія була дуже непевною через тотальну

охорону польсько – радянського кордону як з боку КОП (Корпус Охорони Пограніча –

польська прикордонна охорона), так і з боку радянських прикордонників[84; 47]. Наразі

відомо прізвище одного із кур’єрів ОУН, який перетинав кордон із УРСР, перевозячи

документацію для зв’язку із місцевим антикомуністичним підпіллям. Це (нажаль, вже

покійний) відомий львівський підприємець і меценат Володимир Кашицький[96; 13].

Ю. Бойко писав про спробу пропаганди цілей ОУН через листівки. Так він подає

дані про дві спроби таких акцій, зокрема на Донбасі. Він же вказував, що результатів з

того не було ніяких, бо НКВС швидко відреагувало на це і знищило весь агітматеріал, в

результаті чого вістки про акцію не здобули ніякого розголошення серед громадянства[33;

50].

Варто зауважити, що історики із середовища Організації Ю.Бойко і П.Мірчук

подають дані про широкий розмах дій націоналістичного підпілля на Великій Україні.

При цьому вони посилаються на тогочасні дані радянських карних органів про викриття

націоналістичних груп в УРСР. Знаючи специфіку роботи НКВС і вміння цієї структури

сфабрикувати обвинувачення і отримувати потрібні свідчення від заарештованих, дані про

ОУН як широкорозгалужену, дуже чисельну і активно-дієву структуру сприймається

критично. Про це ж говорить іще один дослідник із середовища ОУН М.Прокоп, який

вважав оптимістично–ейфорійні дані Бойка про широкорозгалужену підпільну мережу на

СУЗ і 500 багнетів Організації у київському гарнізоні недоведеними. Такими ж, на його

думку, треба вважати дані про те, що репресовані у 30-х роках українські письменники

були підпільниками–націоналістами (серед таких Бойко називає Хвильового, Гео

Шкурупія, Олексу Влизько, Дмитра Фальківського, Костя Буревія й інших[33; 46-47]), які

планували індивідуальний терор проти радянського керівництва і повстання, бо за доказ

абсолютно не можна вважати “признання” обвинувачених у кабінетах слідчих ГПУ –

НКВС або перед радянським судом[76; 132].

Але не можна говорити, що націоналістичного підпілля на СУЗ не було зовсім. По

перше: готуючись до Другого Великого Збору ОУН, Коновалець зауважив, що, за умови

стабільного розвитку підпілля в УРСР, він у 1938 році відвідає Велику Україну. І,

фактично, йшли приготування до цього[20; 47]. А по друге (це фактично випливає і з

попереднього) загинув Коновалець з рук агента НКВС, який прибув нібито на зв’язок від

підпілля зі СУЗ. І сталося це через те, що на СУЗ було викрито одну із зв’язкових ліній і

так НКВС вдалося фізично знищити Голову Організації (це не означає, що радянські карні

органи розкрили повністю підпільну мережу на СУЗ, інакше вони б дізналися про наміри

Коновальця прибути в УРСР і не було б потреби розробляти складну комбінацію по

ліквідації останнього)[66; 60].

23 травня 1938 року у Роттердамі загинув Євген Коновалець. Він особисто тримав

зв’язок із підрадянським націоналістичним підпіллям і після його смерті майже усі

контакти з націоналістами на СУЗ було втрачено[84; 47]. ОУН була змушена наново

налагоджувати усі контакти і створювати мережу на Великій Україні. А через розкол в

Організації, який трапився у 1940 році, зробити це було важче. Загалом, аналізуючи

діяльність ОУН у співвідношені до українських земель, які були в складі УРСР у вказаний

період, можна говорити, що в тій чи іншій мірі, націоналістичне підпілля на СУЗ існувало

і вказаний регіон займав чільне місце у планах Організації. Інша справа, що через брак

матеріалу (особливо архівного) важко зкласти повну картину підпільної боротьби.

2.3. Приготування ОУН до війни (1939 – 41рр.) і питання Східноукраїнських

земель З початком першого вересня 1939 року Другої Світової війни розпочинається

новий етап розвитку націоналістичного руху. В результаті розвалу Польщі з тюрем

звільнився провідний актив Організації, серед них і Степан Бандера, колишній керівник

Крайової Екзекутиви ОУН, засуджений на Варшавському і Львівському процесах. Він, як

і решта колишніх політв’язнів, переїхав до Кракова, що став центром українського життя

у Генерал – Губернаторстві.

Після загибелі Коновальця, Провід Українських Націоналістів очолив Андрій

Мельник. І з ним, як керівником ОУН, у листопаді того ж, 1939, року мав кілька зустрічей

Бандера, який хотів обговорити проблемні ситуації, які склалися у Організації[55; 9-14].

Не зупиняючись на подробицях, зауважимо, що внаслідок того, що між ПУН і

представниками КЕ ОУН на ЗУЗ не було досягнуто компромісу у питаннях подальшого

розвитку Організації, колись єдина ОУН розкололася на дві фракції, популярно звані

“мельниківцями” і “бандерівцями” по прізвищах їх лідерів[58; 81-82].

Остаточно цей розкол було закріплено у березні 1941 року на ІІ-му Великому зборі

ОУН, який було скликано Тимчасовим Революційним Проводом на чолі із С.Бандерою

(легітимність Другого Великого Збору 1938 року, т.зв. Римського, коли на Голову ПУН

було обрано А.Мельника, не визнавалася). На Зборі були присутні 68 делегатів, 12 (за

іншими даними – 16[58; 82]) з яких представляли українські землі, які знаходилися у

складі УРСР[72; 90]. Нажаль, невідомо, які землі маються на увазі – СУЗ чи ЗУЗ, бо

знаємо, що від вересня 1939 року Західна Україна, як і Східна, входила до складу УРСР.

Варто звернути увагу на те, що одразу по виході з тюрми Бандера провів кілька

нарад із провідним активом ОУН на яких одним із головних питань порядку денного було

охоплення самостійницькими ідеями усіх верств українського населення на СУЗ,

налагодження контактів з ним (населенням) для того, щоб Організація стала міцною

політичною структурою в усій Україні[41; 19].

У грудні 1940 року Революційний Провід ОУН видав свій “Маніфест” в якому у

загальних рисах було висвітлено позиції українських націоналістів–революціонерів.

Можна говорити, що положення цього документу свідчать про певний рух до

демократизації (але не перехід на демократичні позиції) ОУН керованої С.Бандерою. Саме

у “Маніфесті” вперше подано клич “Свобода народам і людині”. Основний акцент у цьому

документі зроблено на потребу боротьби із СРСР, який є імперією за своєю суттю, в якій

утискаються поневолені нації, але варто відмітити, що чільне місце відводиться тут

питанням соціальної, економічної і політичної свободи населення[18; 21-25]. ОУН

виступала проти збіднення громадян, приниження людини, утиски прав жінок під

приводом рівноправності, антиукраїнського терору, депортацій, економічного грабунку і

рабства у колгоспах тощо[54; 84]. Забігаючи наперед, відмітимо, що така постава

Організації, за словами В.Кука, Провідника ОУН на Південноукраїнських землях, сприяла

поширенню націоналістичний ідей серед багатонаціональної Червоної армії та міського

робітництва, зокрема на Донбасі та на Півдні України[55; 35].

Із приєднанням Західної України до Радянського Союзу молодь із СУЗ почала

вступати до західноукраїнських вузів. Цим вирішила скористатися ОУН. Так як багато

місцевих студентів були членами або симпатиками Організації, вони мали можливість

проводити завуальовану націоналістичну агітацію серед своїх колег – “східняків”.

О.Горбач, який на той час був студентом одного з вузів, згадував, що по неділям,

вечорами, у заміських парках проводилися запальні дискусії із студентами–українцями із

СУЗ, їм роздавалася купа різноманітних книжок – “від найневинніших по “грубу

контрреволюцію”[8; 182]. Як правило, ці розмови і роздача книжок велися із ініціативи

ОУН[15; 7], яка в рамках краєвої референтури пропаганди створила спеціальні гуртки

студентів, які займалися налагодженням контактів із студентами–східняками з метою

залучення їх до націоналістичного руху[39; 491].

В цьому плані варто відмітити ще один факт. У звинувачувальному акті судового

процесу над 59-ма молодими членами Організації (“Процес 59-ти”) у Львові у грудні 1940

року, який на думку В.Кука оснований на конкретних фактах, зазначено, що члени ОУН

К.Березовський, С.Сороковський і Б.Одноріг від Проводу мали завдання створити

підпільні осередки на Сході України[55; 33].

Не оминуло крайове керівництво Організації і відряджених на ЗУЗ із

Наддніпрянщини працівників, зокрема інтелігенцію. Роботою по залученню таких людей

займався безпосередньо Крайовий Провідник І.Климів – “Легенда”. Серед найбільш

відомих діячів національно–визвольної боротьби, які народилися і виросли на

Східноукраїнських землях і вступили до ОУН у цей (1939 – 1941 рр.) час можемо назвати

чільного діяча комсомолу, журналіста Й.Позичанюка–“Шугая”, майбутнього працівника

редакцій підпільних націоналістичних видань і педагога П.Сака–“Могилу”, який після

загибелі Д.Мирона–“Орлика”, Крайового Провідника Центральноукраїнських земель,

очолив Крайовий Провід[42; 238-239].

Варто відмітити, що у цей же час ОУН свою пропагандивну роботу скеровувала і у

лави солдат Червоної армії, які прибули на Західну Україну. Основною тезою тут було

роз’яснення антинародної і брехливої сутності радянського керівництва, яке трубило про

відсталість і загнивання “капіталістичного Заходу”. Таку ж агітроботу проводила

Організація і серед селян і робітників[58; 272-273].

Як вже згадувалося, у березні 1941 року було проведено Другий Великий Збір

ОУН, який, можна сказати, започаткував новий етап національно–визвольної боротьби під

прапором націоналізму. На час проведення Збору питання про майбутню війну між

Німеччиною і Радянським Союзом стояло дуже гостро і невідкладного вирішення

вимагала проблема діяльності Організації під час війни. На Зборі було вирішено, що

боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу можлива лише шляхом

революційної боротьби із поневолювачами[23; 27]. Керівництво ОУН вважало, що

боротьба матиме успіх лише тоді, коли в неї включиться увесь народ без винятку. Також

було чітке розуміння, що центральні й східні українські землі є вирішальним тереном

боротьби за Українську Державу, яка не може існувати без великого людського й

територіального потенціалу Лівобережної України[88; 10]. Тому, згідно постанов Другого

Збору, на СУЗ треба було відновлювати діяльність націоналістичних осередків,

пересилати нових людей і організовувати революційну акцію[23; 49].

Невдовзі після закінчення роботи Другого Збору, у травні 1941 року, було

розроблено кілька документів, які визначали засоби і методи боротьби ОУН під час війни,

зокрема Інструкцію Революційного Проводу “Боротьба і діяльність ОУН під час війни”, у

якій, між іншим, йшлося про те, що на момент початку національно–визвольної революції

серед населення Наддніпрянщини повинна була розпочатися посилена пропагандивна

робота щодо змісту політичної програми ОУН з підкресленням національно–

державницьких цілей українського націоналізму, також зверталася увага на пропаганду

самої ОУН і її Провідника С.Бандери, як провідні чинники у боротьбі за національне

визначення[5; 146]. Згідно цієї ж Інструкції, окреме завдання ставилось майбутнім

військовим комендантам тих повітів, які розташовувались біля старого радянсько–

польського кордону по р.Збруч. Вони повинні були не лише опанувати свій терен, але й

поширити заплановане повстання на центральну частину України, проводячи постійні

рейди тилами Червоної армії і захоплюючи територію на схід від Збруча[73; 168].

В цей же час (орієнтовно у травні 1941 року) з’явилася “Інструкція до переведення в

життя цілости діяльности ОУН”, у п.3 якої подано рекомендації до пропагандивної роботи,

зокрема на СУЗ. Таких рекомендацій сім, основний їх зміст наступний:

Україна займає провідне місце у національному визволенні народів, які поневолені

Радянським Союзом;

Нагальною потребою є охоплення націоналістичним рухом усього населення України,

при цьому не акцентувати на боротьбі із місцевим російським елементом, а із

імперіалістичною Москвою;

Не є допустимим протиставлення інтересів села інтересам міста, необхідно охопити по

максимуму міське і сільське населення. Селянам треба пояснювати, що лише із

здобуттям української держави вони матимуть можливість вільно користуватися

землею і вести господарство[11; 112-113].

Бачимо, що керівництво ОУН вирішило, що на Наддніпрянщині треба готувати

“революційний зрив”, так само як і на ЗУЗ, з початком війни. Через те, що на східних

теренах націоналістичний рух не набув такого оформлення, як на Західній Україні,

Провід, проаналізувавши свої можливості і сили, вирішив, що Організація не

перебиратиме тотальної влади на СУЗ. Лише у випадку, коли б для державного

керівництва не було “гідних елементів”, ОУН бере владу в цілому, перекидаючи велику

частину своїх людей із ЗУЗ на Східноукраїнські землі [68; 34].

Щоб виконати всі поставлені завдання на Східноукраїнських землях з початком

війни між Німеччиною і Радянським Союзом, Провід ОУН розпочав створення Похідних

груп – своєрідної політичної армії для походу на СУЗ. Задля цього створюється Штаб

Похідних груп під керівництвом В.Кука–“Леміша”, якому допомагали референтури

Революційного Проводу. У Штабі працювали ще Зиновій Матла–“Святослав Вовк”, Роман

Малащук та Микола Лемик–“Сенишин”. Обов’язки були розподілені наступним чином:

питаннями матеріально–технічного забезпечення займався Лемик, адміністративні і

топографічні мапи виготовлялися під наглядом Ярослава Рака, Матла і Малащук

займалися організаційним вишколом. Проводився набір добровольців до участі у

Похідних групах і їх підготовка до ведення на Сході України організаційної роботи,

культурно–освітньої, громадської та адміністративно–державницької діяльності[55; 27].

Загалом було створено три Похідні групи: Північну – провідник Микола

Климишин, Середню – провідник Микола Лемик і Південну – провідник Зиновій Матла,

загальною кількістю, за даними В.Кука, понад п’ять тисяч осіб. Кожній групі призначався

конкретний терен діяльності, який вона зобов’язана була добре вивчити в усіх

відношеннях, у тому числі найновішу історію радянського періоду. Члени груп

забезпечувались топографічними картами, довідниками, путівниками тощо.

Головним їхнім завданням було, опинившись на місцях призначення, від імені

Державного Правління ініціювати організацію місцевої адміністрації та одночасно

організовувати нелегальну мережу ОУН[56; 393].

Сама діяльність і розгортання націоналістичного руху на Наддніпрянщині під час

німецько – радянської війни буде висвітлено у наступному розділі роботи. Тут лише варто

відмітити, що на момент початку війни між Німеччиною і Радянським Союзом

Організація Українських Націоналістів керована С.Бандерою розробила чіткий план

діяльності під час війни. Не вдаючись до якого–небудь аналізу, зауважимо, що ці

матеріали до діяльності є яскравою ілюстрацією тих ілюзій у яких перебували керівники

революційної ОУН. Що стосується питання Східних Українських земель, то невідомо, чи

вдалося Організації поширити у цей час свою діяльність на вказаний терен, але бачимо,

що питання розгортання націоналістичного руху на Великій Україні і залучення

“східняків” до національно–визвольної боротьби не знімалося з порядку денного.

РОЗДІЛ 3.

ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН НА СУЗ ПІД ЧАС НІМЕЦЬКО – РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ І У

ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ (1941 - 1953)

3.1. Похідні групи ОУН і діяльність націоналістичного підпілля на

Наддніпрянщині

22 червня 1941 року розпочалася німецько–радянська війна. Одразу ж за

німецькими військами вирушили на Східноукраїнські землі три Похідні групи ОУН.

Перша – “Північ” – повинна була дістатися до Києва, де мало відбутися дублювання

проголошення Акту відновлення Української Держави, і розгорнути роботу на

Правобережжі. Очолював групу Василь Кук–“Леміш” (ще один учасник Похідних груп

Євген Стахів писав, що групу очолювали Дмитро Мирон–“Орлик” і Дмитро Маївський–

“Косар”[77; 24], а Ярослав Стецько писав, що керівником був Микола Климишин, а після

його арешту у Житомирі групу перебрав Мирон[84; 75]), а до її складу входили такі

визначні діячі націоналістичного руху, як Ярослав Старух–“Стяг”, згадані вже Мирон і

Маївський, Юрій Стефаник, Олекса Гай–Головко, Йосип Позичанюк–“Шугай”,

Пантелеймон Сак–“Могила” й інші.[56; 398].

Друга група – “Схід” – мала дістатися Харкова і працювати на Слобожанщині.

Очолював групу Микола Лемик–“Сенишин”, відомий з вдалого виконання атентату на

радянського консула Маїлова у Львові 1933 року.

Третя група – “Південь” – повинна була дістатися Дніпропетровська і охопити

своєю діяльністю південні території України. Спершу групу очолював Тиміш Семчишин–

“Річка”, потім керівництво перебрав Зиновій Матла–“Святослав Вовк” [84; с.75 - 76].

План діяльності груп був підготовлений в подробицях. Кожна з них мала окремі

розпізнавальні знаки: Південна – чорну стрічку, Східна – синю, а Північна – червону.

Кожен член групи мав точно визначене місце свого призначення, до якого повинен був

дістатися незалежно від умов, які могли стати перед групою під час її руху на визначений

терен. Кожен член Похідних груп мав точно визначену організаційну посаду та функцію

для роботи на СУЗ після завершення походу на визначеному місці[19; 7].

Щоб розгляд діяльності націоналістичного підпілля на СУЗ набув певної

системності, його дяльність тут подаємо у розбивці по областям.

Житомирщина. Першим містом на СУЗ, у яке потрапили члени Північної групи, з огляду на

географічну близькість до ЗУЗ, був Житомир, де одразу ж було створено Обласний Провід

ОУН на чолі з Василем Хомою–“Щербаком”, референтуру жіноцтва очолила Галина

Чуйко, дружина І.Климіва–“Легенди”[91; 62-63]. Тут також перебували такі члени ОУН:

Кирило Куцюк-Кочинський[38], Денис Андрушків і Осип Бродич (прибули 19.08.41),

Толся Сениця (20.08.41), Олег Заміжняк (19.08.41), Іван Шаварський, Іван Шелемей,

Петро Милик, Ярослав Солодуха і Микола Сатар (усі 19.08.41)[6; 112-113]. 15 липня до

Житомира прибули Микола Климишин, Уляна Самчук, Питльований і Мудрий Михайло.

Усіх їх, крім Климишина було залишено для роботи у окрузі[6; 86]. До Житомира були ще

направлені оунівці Богданів, Кузьменко і Дубровський[6; 96]. Чи дісталися вони до місця

призначення, нажаль, невідомо.

Заслуговує на увагу факт організації членами похідних груп місцевого

самоуправління на Житомирщині. Одразу ж по приходу у Житомир, було створено

Обласну управу на чолі із Іваном Луцюком, колишнім провідником ОУН Корецького

району, який сидів у одній тюрмі із активним учасником ОУН Житомирщини Міком, а

потім перебрався під більшовицьку дійсність. Для покращення роботи при ньому було

залишено двох оунівців: одного для оргсправ, іншого – для організації міліції[6; 76].

Не оминув рух державотворення і райони Житомирщини. Так 26 липня 1941 року

похідна група на чолі із Гонтою створила районну управу у Вчорайшому на чолі із Петром

Яценком. Того ж дня на зборах селян відбулося урочисте проголошення самостійності

України. 17 липня того ж року в с.Чесотка Коростишівського району оунівцями

Федоруком і Когутом, які прибули із Житомира, було організовано поліцію і

райуправління[79; 27]. Варто зауважити, що для розбудови органів самоуправління, було

розіслано близько 40 оунівців по усій Житомирщині[6; 115].

Недовго проіснувала у Житомирі друкарня ОУН у якій друкувалися необхідні

пропагандивні матеріали. Вже 20 липня 1941 року друкарня була реквізована гестапо[6;

117].

З перших же днів існування тут підпілля, розпочався збір і магазинування зброї. Як

дізнаємося із таємної доповідної записки керівника УШПР майора держбезпеки

Т.Строкача і капітана держбезпеки Мартинова, “10.07.41. староста с.Сушки Барашевского

района Житомирской области рассказывал, что приехавшие в село украинские

националисты дали ему дерективу, чтобы он всѐ имевшееся у него оружие, а также

оружие, которое будет в дальнейшем отбирать у населения, - прятал от немцев, так как

националисты говорили ему, что это оружие пригодится для них в будущем”. Про це

дізналася німецька влада. Як наслідок, розконспіровані члени Організації були вигнані за

межі області[28; 17]. Перші серйозні каральні операції німецьких карних органів проти

місцевої ОУН припадають на кінець лютого 1942 року. Тоді було викрито підпільну

мережу, що дозволило СД протягом 10-13 березня того ж року заарештувати 12 осіб і

нового обласного провідника Романа Марчака. Розслідування, проведене місцевою СД

дозволило останнім стверджувати, що члени націоналістичного підпілля інтегрувалися до

всіх сфер управління у Житомирі[54; 556-557].

Чернігівщина.

У вересні 1941 року розпочало роботу Чернігівське націоналістичне підпілля.

Згідно з довідкою керівника 2-го відділу Упру НКДБ Чернігівської обл. “Про діяльність

українського націоналістичного підпілля на Чернігівщині в період тимчасової окупації

області німцями” для Чернігівського обкому КП(б)У від 9-го серпня 1945 року, тут на

протязі вересня 1941–січня 1942 рр. було створено Обласний Провід і розбудовано

підпільну мережу по районам. Серед чільних діячів тут можемо назвати Григорія

Захвалинського, Дмитра Вершигору і Олександра Пахолка. Кураторами області від

Київського Обласного Проводу по Чернігівщині були Остапенко і Савченко. Зусиллями

місцевого підпілля було налагоджено випуск газети “Українське Полісся” під редакцією

Ф.Піпи.

Вже у січні–лютому 1942 року німецьким карним органам вдалося викрити

місцеве підпілля, внаслідок чого багато активістів ОУН загинули, а інші змушені були

піти у глибоке підпілля[36; 49].

Сумщина.

Більш активно, ніж на Чернігівщині, діяло оунівське підпілля Сумщини. Перші

клітини Організації тут заклали члени Східної похідної групи, яким вдалося врятуватися

після розгрому групи німцями під Миргородом. Саме підпілля нараховувало спершу лише

8 чоловік.

Серед членів похідних груп, які прямували на СУЗ, на Сумщину, зокрема,

отримали призначення: Загайкало Василь[6; 91], Кудла Михайло[6; 95], Кошин Іван, Очуй

Гриць, Войнарович Василь[6; 113].

Активно займався розбудовою місцевого підпілля визначний діяч українського

Руху Опору Т.Онишкевич–“Галайда”, майбутній організатор Служби Безпеки ОУН на

Львівщині. Членам підпілля вдалося, зокрема, інтегруватися у органи місцевої влади,

відкрити українські культурно–освітні заклади (школи, товариство “Просвіта” тощо). До

певного часу згадані владні і освітні установи користувалися печатками із українським

гербом.

Восени 1942 року Іван Климів–“Легенда” вислав на допомогу Сумському

Обласному проводу ОУН Т.Теодора–“Хмеля”. Останню вістку Крайовий провід отримав

від групи “Хмеля” у травні 1943 року[44].

Пізніше, коли сумське підпілля почало розгортати більш активну діяльність, для

його зміцнення прибули кілька членів ОУН із Вінниці, зокрема В.Яворів і Є.Петерзіль.

[45; 108-109]

Найбільш активно діяло націоналістичне підпілля у Роменському районі, де

провідником був “Остап”, якому вдалося створити широкорозгалужену організаційну

мережу і партизанський загін. Боївкарі цього загону боролися проти радянських

парашутистів і зупиняли ешелони, які везли людей з окупованих територій для роботи в

Німеччині. Також було створено кілька хорів, які широко гастролювали і займалися

націоналістичною пропагандою[45; 121].

Жвава організаційна і агітаційно–пропагандивна робота сумських підпільників не

могла не зацікавити німецькі карні органи. На початку грудня 1942 року ними було

викрито місцеву ОУН і заарештовано обласного провідника С.Сапуна, двох районних

провідників і 38 членів організації[45; 109]. Загалом же на жовтень 1943 року, за даними

УШПР, на Сумщині було заарештовано 280 членів ОУН[45; 119].

Харківщина.

Поза участю у національно–визвольній боротьбі не залишилася і Харківщина. Хоч

група Лемика–“Сенишина”, через розгром її німцями, не виконала поставлене завдання,

націоналістичне підпілля тут створив Володимир Доленко, юрист, редактор газети “Рідне

слово”, що видавалася у місті ще у 1917-18 рр., до війни засуджений за свою діяльність

радянською владою на 10 років таборів. Він у листопаді 1941 року створив українську

адміністрацію Харкова, у якій працювали Рябоконь, Яременко, професори Сліпченко,

Дубровський та Грінченко. Харківська українська адміністрація вже у січні наступного,

1942, року була розпущена німецькою окупаційною владою. Доленко із однодумцями

пішов у підпілля. Легально продовжувала діяти лише “Просвіта”, створена у грудні 1941

року теж Доленком, де сильним був вплив місцевих націоналістів[26; 45].

У свій час до Харкова отримали призначення наступні члени ОУН: Дмитерко Іван,

Головка Марія[6; 90-94], Гадаюк Іван, “Паук”, Бон Михайло, Ревак Кирило, Лабуза Іван,

Хапко Михайло[6; 96], Когут Михайло, Шаварський Андрій, Федорів Петро, Хома

Василь, Наумів Юрко, Бойко Гриць, Смілка Іван, Кучерук Григорій, Питльований Іван,

Кряве Микола, Павлишин Лука[6; 112-13].

У Харків неодноразово приїздили представники Крайового Проводу ОУН на СУЗ.

В липні 1942 року тут перебував “Степан”, восени того ж року “Зіна”, “Оксана”, знову

“Степан”. Чотирьох представників гестапо заарештувало в серпні 1942 року [26; 57].

Німецькі документи свідчать, що харківські націоналісти налагодили

співробітництво із комуністичним підпіллям. Зв’язок між цими групами забезпечував

Р.Проніцький.

17 жовтня 1942 року в ході проведеної гестапо операції в тюрмі опинилися 11

оунівців та було захоплено після короткої перестрілки типографію і 14 ящиків

пропагандивної літератури[26; 201].

Полтавщина.

Підпільною мережею ОУН було охоплено і Полтавську область. Сюди також було

направлено членів ОУН, зокрема: Гармана Івана, Падалку Григорія, Матіїва Юрія,

Шахрая Степана, Цимбалко Семена, Білика Володимира, Безпалову Марію[6; 90-92],

Захарука Івана[6; 113].

Із радянських архівних джерел відомо, що тут на початку 1942 року працівником

адміністративного відділу міської управи Дейнеко було організовано підпільну сітку, а

Г.В’юн – Український Червоний Хрест (у липні того ж року закритий німецькою владою).

Весною того ж року у Полтаву приїздив із Києва “Дегтяр” – мабуть, представник КП

ОУН. На нараді, яка відбулася за його участі, обговорювалися питання поширення впливу

Організації на селі, залучення до боротьби інтелігенції. Після наради кілька оунівців були

відряджені у Опішнянський, Диканський, Ново–Санжарський і інші райони для

проведення націоналістичної роботи[26; 101].

У м.Полтаві націоналістичний осередок (“п’ятірку”) очолював Ярослав Мудрий,

який прибув до міста зі Львова невдовзі після приходу німців до міста. За свідченнями

радянських архівних матеріалів, до оунівського підпілля у Полтаві і навколишніх селах

належало близько 30-ти чоловік, зокрема: К.П.Вайденко, Я.Є.Четвертило, Шпигун,

І.Ю.Васильченко, П.П.Марченко, А.Г.Дникало, П.В.Грінченко, С.С.Григ.

Відомо, що націоналістичне підпілля, окрім обласного центру, діяло ще у

Кременчуці, Лубнах, Миргороді, Кобеляках, Хоролі, Пирятині, Яготині та Золотоноші[60;

43].

Націоналістичне підпілля Полтавщини було частково викрите німецькими карними

органами. У квітні 1942 року у Кременчузі було розстріляно шістьох оунівців, зокрема

В.Верещаку, П.Длябогу і В.Мазаря[65; 20]. Коротко про арешти у Полтаві 22 та 23 жовтня

1942 року повідомляв журнал Проводу ОУН “Ідея і Чин”[59; 122]. Однією з найважчих

втрат для підпілля СУЗ стала загибель керівника Східної Похідної група М.Лемика–

“Сенишина” у Миргороді в жовтні 1941 року.

У 1943 органам НКВС вдалося розкрити підпільну мережу у Полтаві. Було

заарештовано одного з керівників місцевих клітин ОУН – “Багмета”, а також Степана

Грігу та Марченка. Нарком внутрішніх справ УРСР Рясной писав, що на основі слідчих

даних можно говорити про глубоке націоналістичне підпілля на території Полтавської

області[26; 101].

***

Більш розгалуженим було підпілля у центральних областях: Київській, Черкаській,

Вінницькій і Кам’янець–Подільській (тепер Хмельницькій). Ці терени згодом стали базою

та оперативним простором для розгортання діяльності групи УПА–“Південь”.

Територіями цих областей проходили похідні групи “Схід” Лемика–“Сенишина” і

“Південь” Зиновія Матли.

Націоналісти під проводом Матли прямували через Проскурів (тепер

м.Хмельницький) і область та Вінницю. У с.Медвеже Ушко неподалік Вінниці Матла

провів реорганізацію своєї групи та дав нові напрямки руху підгруп. Частина групи через

Липовець, Дашів і інші населені пункти Вінницької області пішла на південь, в Одеську

область. Решта – на Кіровоградщину, через Христинівку, Маньківку, Тальне Черкаської

області до Новомиргороду[88; 3].

Під час свого побуту в цих областях, члени груп створювали українську

адміністрацію та свою підпільну сітку.

***

Вінничина.

У липні 1941 року прибули члени ОУН і до Вінниці. Група спершу нараховувала 10

чоловік, які одразу ж взялися за організацію місцевої влади і організаційної сітки[14; 63].

Першим провідником Вінничини був Вовк, який вже влітку 1941 року почав

магазинування зброї. Невдовзі, через донос, був заарештований німецькою владою, втік з-

під арешту, але мусив залишити область. Наступним провідником став Бойко, який

розбудував мережу ОУН по усій області. Весною 1942 року Бойко за завданням

організації вирушив на Лівобережжя, де і загинув від рук гестапо. Третім провідником був

Левко[1; 25]. Після того, як останнього було заарештовано німцями, провід перебрав

“Богдан” (Петро Козак, він же “Смок”, пізніший провідник КП ПЗУЗ). Після відкликання

“Богдана” у розпорядження Крайового Проводу ПЗУЗ, Вінницьку ОУН очолив Євген

Алетіяно-Попівський[1; 49]. Від кінця вересня 1943 року Обласний провід перебрав

Омелян Грабець–“Батько”[1; 128].

Підпільна мережа ОУН на Вінничині була розбудована по таким районам:

Турбівський (провідник “Русявий”)[1; 29], Літинський (сестра отамана Шепеля),

Браїлівський, Козятинський (Липовий, потім Олекса С.), Гайсинський (Борис “Гриць”)[1;

67-68], Лінецький (“Січовичка”)[1; 120], Калинівський (“Віктор”)[14; 66].

У Вінниці знаходилася друкарня Крайового Проводу Центральноукраїнських

земель, де друкувалася газета КП ЦУЗ “За Самостійну Україну”. Спочатку друкарня

знаходилася у с.Павлівці Калинівського району, потім була перенесена до Вінниці. У

друкарні працювали Володя – друкар із Києва, і Федь, який походив із передмістя

Вінниці. Дещо пізніше друкарня була перенесена до Попельні (Житомирська область), де

вона була ліквідована німецькими карними органами[1; 36-38].

Аналізуючи ситуацію на Вінничині, звітодавець німецької окупаційної влади

зазначав про зростання тут активності “руху Бандери”, зокрема збільшення кількості

осередків у місті і на селі, внаслідок чого карним органам треба бути готовими до акцій

протидії[54; 557]. Такі акції не забарилися, що завдало націоналістичному підпіллю

значної шкоди. У 1942–43 рр. із провідників різних рівнів загинули: надрайоновий

провідник Летичівського надрайону Хмельниччини “Матіящук”, провідник Дунаївського

надрайону Хмельниччини “Біланюк”, обласний провідник Вінничини в серпні – листопаді

1942р. “Левко”, провідник жіноцтва цієї ж області “Оля” та член проводу Вінничини

“Нечай”. В сутичці із гестапо загинув Ф.Біліченко, родом з Немирова, колишній капітан

Червоної армії, в ОУН військовий референт Вінницького обласного проводу[78; 8].

Черкащина.

На Черкащині, оунівці, так само як і в інших областях, проводили організаційну

роботу. В Умані націоналісти із підгрупи М.Сидора–“Чарторийського” провели два віча,

створили міську управу і організували міліцію. Було створено підпільні осередки у

Манківці, Іванках, Тальному, Поташі і Трубецькому[30; 159].

Від осені 1941 року діяв Звенигородський окружний провід ОУН на чолі із

Сивоконем. Варто зауважити, що одним із організаторів підпілля на Звенигородщині був

Антін Шкільний, колишній отаман Вільного Козацтва, член Козачої Ради, посол від Ради

до кубанців[90; 13]. Весною наступного, 1942-го, року німецькі карні органи провели

арешти серед членів окружного і районного проводів Звенигородщини (всього 15 чоловік)

і ліквідували видавництво, де друкувався націоналістичний часопис “Рідне слово”[46;

270].

Київщина. Потужним центром діяльності націоналістичного підпілля став Київ і область, де

провід очолював Д.Мирон–“Орлик”. Після загибелі останнього у перестрілці з гестапо на

одній із вулиць столиці, провід перейняв П.Сак–“Могила”. За підрахунками німецької

окупаційної влади у серпні 1942 р. київське підпілля нараховувало близько тисячи

членів[54; 571]. Така чисельність автором дослідження сприймається з недовірою, але

бачимо, що німецька влада вважала націоналістичне підпілля дуже чисельним і

розгалуженим.

Після загибелі 24 липня 1942 року “Орлика”, розпочалися масові арешти членів

ОУН на Київщині[54; 579]. Так відомо, що у м.Біла Церква німцями було розстріляно

членів оунівського підпілля Василя Оріховського, перекладача при жандармерії в

м.Рокитному, начальника білоцерківської тюрми Вишнівського, студента-наддніпрянця

Сергія Чирикало[2; 60].

Наступного керівника Краєвого Проводу ОУН на СУЗ “Могилу” було

заарештовано разом із 29-ма підпільниками в кінці того ж року [54; 596]. Підпілля,

зазнавши серйозних втрат, було реорганізовано. Клітини відтепер організовувалися по

системі складу найнижчої ланки із трьох членів замість п’яти як це було раніше.

Реорганізація стала запобіжним заходом проти швидкого розкриття підпілля та втрат[54;

596].

Після повернення радянської влади, органи НКВС почали розробку

націоналістичного підпілля, зокрема проводили опитування місцевих комуністів-

підпільників про діяльність ОУН. Така робота завжди мала успіх. Наприклад, комуніст

І.Ф.Гусаковський надав інформацію про діяльність націоналістичного осередку у

с.Стрижівка Ставищенського району Київської області, де був 21 підпільник і про 6-тьох

керівників ОУН, які перебували у цьому районі[26; 121].

***

Щодо Півдня України, то проф.Л.Шанковський зазначав, що тут підпілля мало

найбільше успіхів у створенні широкорозгалуженої структури ОУН[88; 12].

***

Кіровоградщина.

В серпні 1941 року, після важких боїв із Червоною армією, німці захопили

Кіровоград. У місто одночасно з ними вступили похідні групи, які зайнялися створенням

адміністрації, міліції і підпільної організаційної мережі. Підгрупа “Чарторийського”

працювала над осередками у Новоархангельську, Покотилові, Кобильболоті, Мацьківці,

Тишківці й інших населених пунктах області[30; 105]. Було утворено Кіровоградський

обласний Провід на чолі з М.Мартином–“Андрієм”. Референтом пропаганди був місцевий

підпільник “Олесь”, військовим – Д.Дорош[88; 132].

В грудні того ж року в районах: Хмелівський, М.Виска, Ново-Українка, Блатопіль,

Новомиргород було організовано націоналістичне підпілля із місцевих українців[7; 39].

Оунівський осередок було створено і у с.Розділ Голованського району. До цього осередку

входили: Коваль Андрій (1922 р.н.), Короп Павло (1923), Короп Василь (1924), Караташ

Володимир (1926). Надрайоновим провідником тут спочатку був Лисенко Іван–“Байда” з

Дніпропетровщини, а потім Коваль Андрій–“Голуб”, який у 1944 році загинув під

с.Вербове[13; 281-82].

Не зважаючи на глибоку конспірацію, гестапо вдалося розгромити підпілля у

Кіровограді, Аджарці, Знаменці, Чигирині, Фундукліївці, Олександрії, Новоукраїнці та

інших населених пунктах[88; 135]. Та не зважаючи на такі труднощі у роботі, підпільники

вели боротьбу із німецьким пограбуванням і вивезенням на роботу до Німеччини.

Обласному провіднику Мартину вдалося у 31 сільському та 2-х міських районах створити

4 окружні і 12 районних осередків ОУН. За даними Шанковського, на квітень 1942 року у

15 містах і 543 селах діяло близько тисячі підпільників та 341 підпільна ланка[88; 140].

У жовтні 1942 року члени кіровоградського підпілля отримали перші вказівки про

формування військових відділів по 5-10 осіб. Взимку 1942-43рр. такі відділи було

створено у Золотопіллі, у Новоархангельському і М.Виськівському районі, у

Новоукраїнському, Хмелівському. 28 липня 1943 року у цій окрузі був перший бій відділу

УПА з німецькою поліцією, а у вересні – із відділом червоних партизан. Такі ж бої були у

жовтні в лісі біля с.Тимохтієвої Новоархангельського району, а в грудні – біля с.Ташлик

Виськівського району[7; 39].

Дніпропетровщина. (Інформацію про дніпропетровське націоналістичне підпілля подаємо у стислому

вигляді, оскільки великий пласт мемуарної літератури і напрацювання таких істориків як

Л.Шанковський, Д.Куделя, М.Слободянюк, І.Шахрайчук, І.Іванченко тощо, дають

підстави до написання набагато об’ємнішої праці. Варто також зауважити, що

монографія про місцеве підпілля готувалася нині покійним Д.Куделею і зараз

доопрацюванням цієї книги займаються колеги покійного історика. )

Про Дніпропетровську область, фактично, можна говорити як про фортецю

націоналістичного руху на Півдні України (місцевий дослідник Д.Куделя свого часу

назвав м.Дніпропетровськ столицею ОУН Південного регіону). Тут знаходився Крайовий

Провід ОУН Південних українських земель (КП ПівдУЗ) із усіма його референтурами. 20-

го серпня 1941 року Дніпропетровськ був зайнятий німецькими військами. За ними одразу

ж у місто увійшли члени похідної групи на чолі із З.Матлою. Ними була створена міська

адміністрація, яку очолив інженер Соколовський, та обласна Управа на чолі із

професором Олійниченком [88; 148].

Третього вересня того ж року була проведена нарада членів Похідної групи, на якій

Матла вже виступав як провідник КП ОУН ПівдУЗ, де обговорювалися питання

розгортання організаційної мережі.

Дніпропетровським Обласним проводом ОУН по черзі керували В.Регей

(арештований німцями у вересні 1941 року) [83; 154], Т.Онишкевич–“Галайда”, П.Олійник

–“Еней”, “Юра”, “Лисенко” і Дудко–“Лемко”[21; 3].

Досить потужна діяльність була розгорнута у Криворіжжі, куди 14 серпня 1941

року прибув П.Рішко з групою оунівців, серед яких були Я.Потічний, М.Мричко,

Г.Максимець й інші. Тут було створено потужний Окружний осередок Організації, члени

якого зайняли важливі адміністративні посади, зокрема С.Шерстюк очолив міську Управу,

а М.Пронченко та І.Потапенко працювали у газеті “Дзвін” [88; 144]. Але і тут підпілля не

уникнуло арештів. У грудні 1941 року було заарештовано Шерстюка, Максимець і

Пронченка, які після нетривалого ув’язнення, у квітні 1942 року, були розстріляні[57; 32].

У січні було кинуто до концтабору у Дніпродзержинську М.Річку, Я.Потічного, І.Саляка,

М.Павлишина–Соколовського[88; 145]. Не зважаючи на це підпілля продовжувало свою

роботу. Організаційними справами відтепер займався М.Кривошапка–“Козик”, який

відновив перервані зв’язкові лінії і очолив місцеве підпілля[83;154].

В пік репресій З.Матла перейшов на нелегальне становище і переніс КП ОУН

ПівдУЗ із Дніпропетровська в Кривий Ріг. Звідти його, як розконспірованого,

відправляють до Одеси, а Крайовий Провід у червні очолює В.Кук–“Юрко Леміш”[82; 55].

Після вимушеного від’їзду Кривошапки на Донбас, Окружний провід очолив

В.Гадада–“Юрко”, але і він загинув 9-го вересня 1943 року. Незабаром, 22 жовтня на

шахті Валявка у Кривому Розі нацисти розстріляли члена обласного проводу Р.Антоняка–

“Гліба”, підпільника “Ваню”, провідника Петриківського районного проводу К.Федоряка

–“Мороза”. Ще у вересні безвісти зник член окружного проводу Ю.Маляр–“Чорнота” і

загинув провідник Солонянського району О.Чорнояренко[88; 146-147].

Існувало підпілля також і у Кам’янському (Дніпродзержинському),

Нікопольському, Новомосковському та Павлоградському районах [88; 157-59].

Відомо про створення у 1942 році і діяльність бойової групи дніпропетровської

ОУН під керівництвом І.Білика–“Костя”, яка займалася ліквідацією провокаторів і

прислужників німецьких окупаційних карних органів, а також здійснювала напади на

в’язниці із метою звільнення членів і прихильників націоналістичного підпілля[82; 56].

Із поверненням Червоної армії і радянської адміністрації, розпочалась ліквідація

підпілля. Начальник Управління НКВС по Дніпропетровській області звітував, що на

момент 17 жовтня 1944 року було заарештовано 282-х членів і прихильників ОУН[21; 4].

Запоріжжя.

Рух опору поширився і на Запорізьку область. У вересні 1941 року сюди прибула

перша група оунівців із 15 чоловік під керівництвом І.Клима–“Митаря”. Невдовзі група

була викрита і частина її членів вислана до Львова[88; 160]. Не зважаючи на це, все ж

було зформовано Обласний провід під керівництвом В.Ясенка–“Дмитра”[61; 6].

Зусилями І.Клима, який обіймав організаційну референтуру, було налагоджено дві

зв’язкові лінії із Запоріжжя на Донбас (Донецьк?) і на Маріуполь. По цих лініях

підпільники мали свої “хати” для забезпечення охорони та обслуговування зв’язкових і

самих ліній. [88; 161].

Структурно Запорізькому Обласному проводу підорядковувались Осипенківський

(Бердянський) і Мелітопольський окружні проводи та Василівський, Михайлівський,

Оріхівський, Токмацький і Чернігівський районні осередки[61; 49].

Варто зауважити, що є певний пласт інформації по діяльності Запорізького

підпілля, який опублікований В.Марковичем. Автором дослідження розпочата робота у

Державному архіві Запорізької області із матеріалами на основі яких зробив публікацію

Маркович. Попередні дослідження вказують на великі помилки (подекуди, пряма

фальсифікація даних), допущені згаданим автором у аналізі запорізького підпілля. Не

бажаючи подавати сумнівну інформацію як незаперечний факт, автором тут подається

лише попередня інформація про ОУН на території Запорізької області.

Донбас.

Підпілля Дніпропетровської і Запорізької областей стали базою для розгортання

націоналістичного руху на Донбасі (Донецька і частина Луганської областей)[67; 154].

Початок діяльності донбаського підпілля припадає на лютий 1942 року, коли тут з’явилася

група під керівництвом І.Клима та Є.Стахіва. У травні того ж року розпочали свою

діяльність осередки ОУН у Горлівці, Гришині, Маріуполі, Волновасі, Краматорську,

самому Донецьку (тоді - Сталіно) тощо. Всі ці осередки були об’єднані у Обласний Провід

ОУН, який очолював І.Клим із лютого по червень 1942 року. Після нього керівництво

проводом, який знаходився у м.Горлівка, перейшло до Є.Стахіва–“Бориса”[88; 163-64].

Через рік, у червні 1943 року Стахів отримав нове призначення, а провід перейняв

В.Кривошапка–“Козик”[88; 166].

Члени ОУН намагалися охопити своєю діяльністю і Ворошиловоградську

(Луганську) область, але не мали особливого успіху. Тут постали окремі надзвичайно

слабкі підпільні клітини, які не змогли розгорнути масштабної діяльності через значний

вплив який мало на місцеве населення комуністичне підпілля.

Миколаївщина і Херсонщина.

Помітною була діяльність українських націоналістів у Миколаївській області (тоді

Херсонської області ще не було). За німецькими військами сюди прибуло кілька роїв

Південної Похідної групи під керівництвом М.Сидора–“Чарторийського”. Одразу ж було

закладено мережу у районному центрі Новий Буг і навколишніх селах[30; 179]. На

Херсонщині цією групою було створено українську адміністрацію у

м.Новоолександрівську і Давидів Брід[30; 193-94]. Загалом варто відмітити, що оунівці

тут проявляли велику активність, що дуже занепокоїло німецьку адміністрацію. Як

наслідок, групи “Чарторийського” і Цици–“Конрада” були розгромлені[88; 142]. Не

зважаючи на це, підпільникам вдалося створити осередки ОУН у Миколаєві,

Вознесенську та Херсоні. Керівником підпілля Миколаївщини “Довбушем” було

налагоджено обслуговування важливої зв’язкової лінії ОУН через Миколаїв і Херсон до

Маріуполя.

Варто зауважити, що на осінь 1941 року у Херсоні діяло два потужні осередки

ОУН: один при Управі під керівництвом ”Гриця”, інший – гуртувався навколо першого

командира загону сомооборони “Конрада”[71; 118]. Доволі потужним був молодіжний

оунівський осередок у селищі Нововоронцовка, який очолював окружний провідник

Олександр Назаренко. Загалом же окремі дані маємо про роботу підпільних осередків

(окрім Херсона і Нововоронцовки) у таких населених пунктах: Біляєвка, Велика

Олександрівка, Шевченківка, Мар’їнське, Осокорівка, Дудчани[62; 51,54].

Не оминули каральні акції німецької поліції безпеки і цю структурну одиницю

Організації. Зокрема, саме у Миколаєві загинув рідний брат С.Бандери Богдан[65; 20].

Крим.

Надзвичайно важко йшло створення підпілля у Криму. На багатонаціональному

півострові ідеї самостійності України майже не сприймалися. У Сімферополі в кінці 1941

року С.Тесля зумів організувати групу підпільників. Вони діяли із власної ініціативи, без

зв’язку із Головним Проводом і КП ПівдУЗ, що було виправлено лише влітку–восени 1942

року[88; 181]. Після арешту у лютому 1943 року Теслі, кримський провід перебрала

К.Мешко–“Верещак”, яка дещо пожвавила націоналістичну роботу на півострові[88; 186].

Відомо про створення влітку 1942 року у Сімферополі “Бюро допомоги

українському населенню”, яке діяло при місцевій управі, а також комісію, що виправляла

в паспортах дані про національність місцевих жителів – з росіян на українців (за доволі

короткий час було виправлено близько 4 тисяч паспортів).

Серед чільних діячів кримського підпілля можемо назвати Степана Теслю,

Григорія Вольчака (страчені німцями весною1943 року), Івана Янчишина, Володимира

Шарафана (розстріляний НКВС у лютому 1945р.), Романа Бардаківського, Степана

Ванкевича і Михайла Лобака (усі троє страчені влітку 1942 року німцями), “Комара”,

“Калину”, “Білошара”, Петра Микитенка, Гайдая, Скрягу, Шрамченка, Колоску, Райко,

Антона Назаренка, Йосипа Курилка, Ніну Колесник і Олександру Калиновську[80; 237-

39].

Одещина.

Статус прямого підпорядкування Головному Проводу ОУН отримало підпілля

Одеської області. Мережа ОУН тут була створена після приходу похідної групи на чолі із

З.Луженком–“Литвином”[88; 215]. На Одещині був створений Обласний провід на чолі із

Т.Семчинишиним–“Річкою” та 5 окружних проводів без структури[88; 217].

Саме у Одеській області працювала підпільна поліграфічна база, яка забезпечувала

підпілля по усій Україні. Керував роботою цих друкарень шеф Головного осередку

Пропаганди (ГОСП) УПА Й.Позичанюк[88; 263].

Кубань.

Бандерівське підпілля на Кубані було створене на основі одного з роїв Південної

похідної групи, яким керував Спиридон Ткаченко-“Голуб”, який від 20 жовтня 1942 року

очолив Лиманський (Єйський) окружний провід ОУН. Кубанське підпілля постійно

підтримувало зв’язок із оунівцями Маріуполя.

Від серпня 1942 року існував канал переправки підпільників з українського берега на

Кубань через Таганрозьку затоку Азовського моря поміж Старосарайською і Довжанською

косами. Куратором цих акцій був колишній боєць Армії УНР Петро Глек-“дід Очерет”.

Ця переправа слугувала і для переправки деяких старшин і підстаршин УПА, які

мали повноваження від Проводу ОУН створити Козацьку Повстанську Армію на Кубані.

При основах УПА-КОПА стояли: сотник Василь Плетінь-“Шум”, родом із станиці

Батуринської; “Зорян” з Львівщини; “Беркут” з Галичини; колишній лейтенант Червоної

Армії “Десна” з Чернігівщини; Лейтенант Дмитро Гречух-“Дніпро” з Вінничини; Дмитро

Коваленко-“Мить” з Приамур’я.

Вже від осені 1944 року на Кубані діяли дві повстанські сотні – “Шума” (85 чоловік)

і “Гомона” (125 чоловік), а також окремі розвідувальні рої по 10 бійців у кожному.

Повстанська армія на Кубані проіснувала до 1950 року, коли саморозпустилася[80;

234-35].

Таким чином, коротко проаналізувавши роботу підпільних націоналістичних

осередків на Східноукраїнських землях, бачимо, що під час німецько – радянської війни

мережею ОУН було охоплено усю Україну, що довгий час заперечувалося радянською

історіографією.

3.2.Питання СУЗ у діяльності ОУН по закінченні Другої Світової війни

Закінчення німецько – радянської війни зумовило певну специфіку національно–

визвольної боротьби. По перше, тепер радянська влада мала можливість кинути на

ліквідацію українського руху Опору значні сили, які поверталися з фронту. По друге,

почалася нова радянізація Західної України, для чого відсилалися кадри із східних

регіонів України. Тривалий час (та й дотепер) ОУН інкримінують масовий терор проти

цих східняків, отже тут спробуємо простежити, яким же насправді було ставлення

Організації до вихідців із Великої України.

Варто зауважити, що змінилася і тактика боротьби ОУН. У “Основних завданнях в

найближчий час” (1946 р.) так окреслено новий напрямок: “У зв’язку з переходом на нові

методи підпільної роботи визнати основним змістом діяльності кадрів політпропаганду,

навчальну і виховну роботу. Бойові пропагандистські акції звузити по можливості до

мінімуму. Заклик: “Кожен - пропагандист” має стати девізом для революційних кадрів.”

Особлива увага зверталася на питання, пов’язані із СУЗ. Актуальним визнавалося гасло:

“Лицем до Сходу!”[76; 359].

У цей же час (1946–47 рр.) на Східноукраїнських землях радянська влада

спричинилася до нового, третього за останні 30 років, голодомору. Багато жителів СУЗ

шукали порятунку від голодної смерті на Західній Україні, де радянська керівництво,

зважаючи на і так масовий спротив, організований ОУН і УПА, не наважилось на

тотальну реквізицію хліба. Наплив східняків на ЗУЗ вирішила використати ОУН для

поширення національно–визвольної боротьби на Велику Україну, вважаючи, що для цього

є значне підгрунтя. Так серед перехоплених органами НКВС документів Організації

містилася інструкція в плані відношення до голодуючих, приїжаючих із СУЗ.

Наказувалося їм допомагати, одночасно давати пояснення про мету боротьби українського

підпілля. Поруч з цим необхідно було дізнаватися про життя і настрої населення на

Східній Україні[27; 544].

У квітні 1947 року було розроблено “Короткі вказівки з пропагандивної роботи”, де

так само наголошувалося на описаних вище моментах. Спеціальна увага тут приділялася

вчителям із СУЗ, серед яких потрібно було поширювати “Слово до вчителів” та іншу

літературу, допомагати від імені ОУН матеріально[76; 351].

У серпні того ж року було підготовлено “Додаток до “Коротких вказівок щодо

пропагандивної роботи”, де рекомендувалося пропагандивні розмови із східняками вести з

окремими людьми, щоб вони не боялись викриття. Всі ті розмови треба було

протоколювати і відсилати до вищих Проводів. Скоріш за все, це робилося для кращого

ознайомлення керівництва визвольної боротьби з ситуацією на СУЗ. Автор “Додатку”

вказував, щоб літературу отримували від населення й голодуючі із Східної України, бо в

минулому році вони такої літератури не дістали.

В цей же час автор, що підписався “І – в - нко” видав роботу “До питань нашої

політпропагандистської роботи в середньоукраїнському середовищі” де чітко зазначалося,

що успіх визвольної боротьби залежить, в основному, від того, якою мірою СУЗ

втягнуться у цю боротьбу. Тому всі зусилля пропаганди – на Велику Україну, з тим, щоб

включити її у процес всенародної боротьби за волю[76; 352]. Цю ж точку зору

підтримував і невідомий автор брошури “З вірою в перемогу”, який писав: “Коли у

визвольно–революційній боротьбі стануть побіч себе всі українці Східної і Західної

України, ворожому пануванню на наших землях прийде кінець! Спільними зусиллями,

спільною протибольшевицькою боротьбою українців східних і західних областей Україна

буде врятована!”[10; 4].

Серед пріоритетних напрямів роботи підпілля на 1948 рік визначалась потреба

оволодіння молоддю зі СУЗ, не виключаючи і комсомольців[76; 356]. Визначний

публіцист–підпільник Марко Дяченко–“Боєслав” з цього приводу писав: “Українців із

СУЗ нам не вільно називати “совєтами” і “де лиш українська молодь Східних і Західних

Українських Земель не стрічалася б, там мусить бути братерство, солідарність і щира

братня любов”[4; 7-8].

На 1949 рік було видано нові інструктивні матеріали – “Додаткові інструкції з

пропаганди на 1949 р.” Вони, як і попередні, вказували: основною зараз є проблема

українців зі східних земель[76; 359]. У цьому ж році було видано листівку

націоналістичного підпілля “Українці!”, яка була звернена одночасно до західняків і

східняків. Основним змістом цього звернення є те, щоб не допустити розпалювання

ворожнечі між українцями із Великої і Західної України. Закінчується текст листівки

закликом: “Хай живе єдність всього українського народу!”[27; 761-62].

Ще один доволі цікавий документ було вилучено працівниками НКВС у загиблого

командира УПА–Захід Василя Сидора–“Шелеста”. Серед іншого, автор цього документу

розмірковує про справи на СУЗ. На його думку, населення там майже усе налаштоване

проти режиму, очікує війни. Можливостей для праці підпілля багато, але очевидні й

складності. Багато хто на Сході думає, що бандерівці тільки вбивають, тому треба

докласти максимум зусиль, щоби більше зустрічатися із східняками. Тих із них, хто

потрапить до рук збройного підпілля, агітувати і звільняти. Ліквідовувати треба лише

конкретних відвертих ворогів.

Варто зауважити, що інструкція щодо саме такого поводження із українцями із

східних областей пішла в структури підпілля, отримавши підтримку на нараді Проводу

ОУН влітку 1949 року[76; 344].

Основним засобом агітації у розглядуваний період, як і раніше, залишалася

підпільна література. Були випадки, коли підпільні друкарні робили тиражі виключно для

потреб Великої України. Так упродовж зими 1948–49 рр. у друкарні, організованій

Василем Галасою–“Орланом” на Північній Рівненщині було надруковано кілька тисяч

примірників літератури, яка призначалася для східних областей. Частину з цих видань

відправляли підпільним зв’язком на Схід. Решта розвозилась молодими людьми до міст

Сходу[25; 302-03].

Також, 10 лютого 1951 року опергрупа МДБ викрила і ліквідувала друкарню

Станіславського окружного Проводу ОУН – “Боротьба” (з листопада 1950 р. – “Імені

генерала Чупринки”). У друкарні було знайдено більше 5 000 брошур, які повинні були

переслані на Східну Україну[76; 374].

Дуже ймовірно, що підпільна націоналістична література всеж–таки потрапляла на

СУЗ. Так відомо про те, що у грудні 1947 року у Києві було розклеяно листівки ОУН

проти виборів у місцеві Ради УРСР[27; 620-21].

Цікавими, на думку автора дослідження, є дані про діяльність націоналістичного

підпілля на Східній Україні у вказаний період. Загалом, осередки ОУН на СУЗ були

майже повністю ліквідовані органами НКВС протягом 1943–44 років, але є дані, які

свідчать про деякі осередки, які проіснували до 50-х років. Так відомо про зустріч

В.Галаси–“Орлана” із керівником Житомирського надрайонного проводу “Романом” у

1950 році. Через останнього вказівки на майбутнє отримав окружний провідник Київщини

і Житомирщини “Будько”[76; 369].

У вересні того ж року ОУН організовує поїздку підпільників на СУЗ з метою

створення там осередків. Маємо інформацію про виїзд “Марійки” і “Байди” у с.Козацьке

Сумської області, недалеко від Конотопа. Там було побудовано криївку, куди перевезено

друкарську машинку і все інше необхідне для випуску підпільної літератури, а також

необхідну зброю. У жовтні 1950 р. “Марійка” повернулася на ЗУЗ, а “Байда” залишився на

Сумщині добудовувати криївку із місцевими хлопцями[24; 329].

Досить цікаву інформацію містить довідка міністра держбезпеки УРСР

М.Ковальчука про викриття підпільних молодіжних оунівських організацій від 23 квітня

1952 року. Згідно з цим документом, органами держбезпеки з 1-го червня 1951 по 20-те

квітня 1952 року було викрито 42 молодіжні націоналістичні осередки загальною

чисельністю 182 чоловіка, з них 7 - на СУЗ (Київська, Кам’янець–Подільська

(Хмельницька), Сталінська (Донецька), Харківська і Ворошиловградська (Луганська)

області), загальною чисельністю 27 учасників. З них: троє віком до 17 років, дев’ять – 17 –

20-ти, одинадцять – 21-25 і четверо старших від 25-ти років. Студентів вузів – 3,

технікумів – 10. Тринадцять із заарештованих були членами комсомолу[27; 849-51].

Звичайно, що дані викриті підпільні організації можуть бути вигадкою слідчих МДБ, але

повніших даних, щоб підтвердити, або спростувати дану інформацію, нажаль, немає.

Дослідник національно–визвольної боротьби ОУН і УПА А.Русначенко

посилаючись на книгу члена комісії по визнанню згаданих структур А.Кентія, наводить

дані про те, що на межі 1952 – 53 рр. ще діяли і поступово були знищені підпільні групи у

Центральній Україні. Зокрема, в Ставищенському районі Київської області у той час

перебував керівник Кам’яно–Подільського Проводу “Кобзар” з бойовиком “Богданом”. З

травня 1951 року діяла на території Уманського, Христинівського і Ладижинського

районів (тепер райони Черкаської і Вінницької областей) група “Черника”. Із 1946 року у

Володарському, Білоцерківському та Богуславському районах Київщини діяли дві

підпільні бойові групи[76; 388-89].

Таким чином, бачимо, що у період з 1945 по 1953 роки Організація Українських

Націоналістів одним із першочергових завдань вважала охоплення своїми ідеями

боротьби за УССД якомога ширше коло жителів СУЗ. Також у цей час були спроби,

подекуди успішні, створення і функціонування підпільних націоналістичних осередків на

Наддніпрянщині.

РОЗДІЛ 4 ЗМІНИ В ОУН ВНАСЛІДОК ДІЯЛЬНОСТІ НА СХІДНИХ УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЛЯХ

4.1. Умови, методи і тактика діяльності ОУН на СУЗ

Керівництво Організації Українських Націоналістів завжди намагалося поширити

вплив свій вплив на Велику Україну, розуміючи, що без цього, без охоплення найширших

мас населення підрадянської (до 1939 р.) України, боротьба за створення Української

Самостійної Соборної Держави є неможливою.

Український націоналізм, як практичний чинник боротьби, протягом п.п. ХХ ст.

пройшов через закономірний процес еволюції – від авторитаризму до демократизації, що

було зумовлено як внутрішніми, так і зовнішними умовами. Найчіткіше ця еволюція

проявляється при розгляді методів діяльності ОУН на Великій Україні, зокрема під час

німецько–радянської війни, коли внаслідок безпосереднього контакту із

східноукраїнським населенням було переглянуто багато концепцій визвольної боротьби.

Намагання поширити свій вплив на СУЗ українське націоналістичне середовище

розпочало ще у 1920 р., від створення УВО, безпосередньої попередниці ОУН. Це був час,

коли в Україні тривала стихійна боротьба за волю, очолювана різноманітними отаманами.

Керівництво військової організації намагалося очолити цю боротьбу, створивши єдиний

визвольний центр, що частково реалізувалося у постанні Українського Центрального

Повстанського Комітету. УВО, будучи суто мілітарною організацією, на початку свого

існування не переймалася програмовим забезпеченням своєї боротьби. Мета і цілі

діяльності були чітко ясні – відновити державність України, звільнивши її від

більшовицької окупації. Тому ставка робилася на збройне повстання[92; 24-25].

Створення у 1929 році Організації Українських Націоналістів було, по суті, кроком

уперед в плані оформлення націоналістичного руху. На установчому Конгресі

Українських Націоналістів, який відбувся 28.01–02.02.1929 р. у Відні, було прийнято

“Постанови Великого Збору ОУН”, які є фактично першою програмою ОУН. Проф.

Л.Шанковський, аналізуючи вплив політичних постанов Організації на методи її

діяльності на СУЗ, зазначав, що тут вона мала поважні недоліки, зокрема: переважання

світоглядної проблематики над програмною і політичною, деяке захоплення новітніми

авторитарними ідеями тощо[89; 495]. Останнє, наприклад, повністю підтверджується

другим розділом Постанов, де йдеться про доцільність національної диктатури під час

визвольної боротьби. Голова держави мав створити законодавчу і виконавчу владу[23; 6].

Але це положення не повинно викликати якихось негативних емоцій. Причиною поразки

Української Революції вважалося те, що державою у той час керували соціалісти і

демократи. І саме останніх звинувачували у нездатності оборонити державу. Перегляд

історії 1917-20 рр. змусив шукати цьому альтернативу. Також не слід забувати, що ідеї

диктатора–рятівника нації знаходили свій грунт і в інших країнах Європи.

Так, як Україна залишалася аграрною країною, то в програмі ОУН чільне місце

відводилося аграрним питанням. Згідно з цим, майбутня українська держава повинна була

дбати про розвиток сільськогосподарського виробництва шляхом підтримки середнього

селянського господарства, сільськогосподарської кооперації та промисловості. Селянське

господарство повинно було будуватися на основі приватної власності на землю, що буде

обмежена державною регуляцією продажу–купівлі землі, щоб запобігти надмірному

зменшенню або збільшенню земельних наділів. Також гарантувався дешевий

продукційний кредит тощо. По своїй суті це був спрощений варіант вирішення аграрного

питання, де не було чіткого роз’яснення, як саме будуть виконуватися усі згадані

положення[53; 58]. Такі “спрощення” бачимо і при аналізі інших тодішніх програмових

положень ОУН. Ось цей спрощений варіант вирішення питань державного будівництва

шкодив організації революційного руху на СУЗ.

До того ж тут ОУН зустрінулася ще з однією проблемою – специфікою

політичного життя у підрадянській Україні. На перешкоді створення міцного визвольного

руху тут стала політика радянського керівництва, а саме те, що останні не знищили

повністю самостійницьких форм і пішли українським масам на поступки, створивши

Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Значна частина місцевого активного

елементу пішла на співпрацю з більшовиками, сподіваючись, що у формі УСРР можна

втілити український зміст і в той спосіб вона стане українською державою[89; 495].

Мабуть, саме через вищезазначену проблему, керівництво ОУН відходить від

планів підготовки широкомасштабного повстання на території радянської України.

Намагання поширення націоналістичного впливу на СУЗ у 30-ті (до 1939) рр.

характеризується здебільшого двома напрямками: прекидання різноманітної

націоналістичної літератури на Велику Україну і інтеграція членів Організації в усі

можливі радянські установи, від закладів культури до держапарату[93; 16-17].

Умови, які постали перед ОУН після приєднання земель Західної України до УРСР

у 1939 році внесли значні корективи у методику її діяльності. По перше, варто відмітити,

що внаслідок розколу Організації, з’являються дві течії націоналістичного руху:

поміркована (група Мельника) і більш радикальна (група Бандери). Так як досліджується

діяльність бандерівської ОУН, зупинимось на цій течії, не аналізуючи групу Мельника.

У квітні 1940 року Революційний Провід видав свій “Маніфест”, текст якого

свідчить про певну демократизацію націоналізтичного руху. Зокрема, тут висунуто

фактично демократичне гасло як мету боротьби – “Свобода народам і людині!” Згідно із

цим документом, зокрема пунктів VI і VII, ОУН буде боротися “за гідність і свободу

людини, за право визнавати одверто свої переконання, за свободу всіх віросповідань, за

повну свободу совісти”, а також “за право працюючих виявляти отверто свої політичні

переконання словом і друком, відбувати свобідно прилюдні збори, та творити свої

політичні, громадські та професійні організації”[23; 22-23]. Таким чином, читаючи

згаданий документ, може скластися враження, що ОУН напередодні війни перешла на

демократичні позиції. Насправді це не відповідає дійсності, бо вже у травні 1941 року,

готуючись до війни, Революційним Проводом було видано таємну інструкцію “Боротьба й

діяльність ОУН під час війни”. Не аналізуючи повністю цей документ, варто зауважити,

що згідно із приписами, Організація поставила перед собою мету – захопити і втримати

державну владу. З огляду на це, лідери ОУН зазначали: “Питання державної влади

розрішується в цей період наступно: у час боїв існуватиме суверенна влада ОУН, яка

переходить тоді на військову стопу, - себто політично–мілітарна диктатура ОУН, як

система влади”. Опорою націоналістичної диктатури повинна була стати армія та Служба

Безпеки, розбудова яких вважалася пріоритетним завданням[73; 171]. Таким чином,

бачимо, що ОУН вступала у війну як сила, яка змагала до зосередження влади повністю у

свої руках, тобто в Україні на зміну диктатури пролетаріату повинна була постати

націоналістична диктатура.

Зважаючи на вищесказане, незрозумілим є факт створення після проголошення

Акту відновлення Української Держави коаліційного уряду – Державного Правління –

куди були залучені представники різних політичних (і не завжди націоналістичних)

організацій.

З початком німецько–радянської війни на Велику Україну вирушили Похідні групи

ОУН, які несли в маси ейфорійні заклики до встановлення української влади на місцях,

українізації суспільного життя. Проводячи збори і мітинги із закликами такого роду, вони

стикнулися із тим, що східноукраїнське населення виявило дуже велику активність у

обговоренні питань ідейного і програмного характеру. Зокрема, селян найбільше цікавило

питання, що націоналісти зроблять з колгоспами в разі здобуття УССД, а також аграрне

питання в цілому в політиці ОУН. Робітників цікавило, що буде з промисловістю, який

соціальний і державний лад буде в новій Україні, місце національних меншин в цій

державі тощо.

На початок війни ОУН виступала за тимчасове збереження колгоспної системи, але

перші ж зустрічі членів Похідник груп із жителями СУЗ показали шкідливість такого

рішення. Населення, яке знало про наміри німецької окупаційної влади залишити

колгоспну систему господарювання, сприймало оунівців як німецьких агентів. Через це до

Центрального Проводу відправлялися звіти, де окрім іншого зазначалося: “Борони Боже

тих писань про задержання колгоспів” [6; 77].

Не маючи ніяких нових інструкцій з приводу колгоспної системи, керівники

Похідних груп, просто ігнорували постанови Другого Великого Збору ОУН, де було

сказано про поступову ліквідацію колгоспів, коли цьому сприятиме політичний і

економічний момент. Таке ігнорування не було вирішенням даного питання. Тому Провід

ПівдУЗ третього вересня 1941 року видає інструкції відносно приватизації землі та майна.

Згідно з цим, селяни отримали право розподілу землі та колгоспного майна через

комітети, які повинні були обиратися для цього у кожному селі. Було визначено

мінімальний наділ – 1 гектар, якщо був залишок, то він входив до резервного фонду[88;

79].

З перших же днів роботи на Наддніпрянщини члени ОУН прийшли до розуміння

того, що місцеве населення одними лише гаслами боротьби за Українську Державу не

мобілізуєш і це спонукало шукати шляхів розв’язання цієї проблеми. Крайовий Провідник

ОУН СУЗ Д.Мирон –“Орлик” з цього приводу писав: “З одного боку треба дати глибину й

деякі перспективи, велич і розмах великого підйому й пориву, а з другого боку – тіло й

кров та уземлення громам і блискавицям наших ідейних поривів, зв’язувати ідею й нашу

боротьбу з життєвими, суспільними, господарськими, актуально–політичними і культурно

–виховними поняттями” [59; 53].

Найбільш актуальним залишалося аграрне питання. Через це Крайовий Провідник

ПівдУЗ В.Кук–“Леміш” разом із провідним активом взялися за розробку програми

аграрних реформ, якої, по суті, ОУН не мала. Це реформування повинно було стати одним

із засобів боротьби із окупантом, таким, що спонукало б до включення у спротив широких

селянських мас.

На основі Аграрної програми, розробленої спеціальною комісією КП ПівдУЗ,

Головна Команда УПА, як “найвища і одиноко–суверенна влада на звільнених землях”,

видала 15 серпня 1943 р. Розпорядження “Про впровадження приватної власності на

землю”. Згідно з цим, скасовувалася колгоспна система і впроваджувалася приватна

власність на землю. Виняток становили ті колгоспи, які більшість селян окремо взятого

господарства не бажало розподіляти між собою – такі колгоспи ставали виключно

власністю членів господарства. МТС мали обслуговувати землі даного району і становили

“спільне добро”. Поза цим розпорядженням не залишились і національні меншини, які

мали такі ж права на землю, як і українці[17; 5].

Згідно Аграрної програми, за державою мало залишитися 5% від усієї кількості

землі для організації дослідницьких, учбових та інших господарств. Розпорядження

забороняло здачу землі в аренду та операції купівлі–продажу приватним особам – право

викупу землі мали лише юридичні особи: держава, сільські громади та сільсько–

господарські банки. Селяни отримали право об’єднуватися у профспілкові організації для

захисту свої інтересів[88; 89].

Ведучи пропагандивну роботу, члени ОУН із Похідних груп через, як вже

згадувалося, недостатню політичну підготовку, у дискусіях з робітниками часто “не знали,

що відповісти на питання”, але у своїх звітах фіксували думки робітництва і направляли

до Проводу ОУН. Проаналізувавши ці звіти, Провід мав уявлення про погляди населення

на соціально–політичні питання.

Основні погляди на ці проблеми знайшли своє відзеркалення в соціально–

політичній платформі УГВР написаній влітку 1944 р. та у праці члена Визвольної Ради

В.Потішка–“Чайки” під назвою “Про соціально–політичну концепцію української

національно–визвольної боротьби”[29; 97].

Згідно з цим, населення СУЗ не бажало ні приватно–капіталістичної, ні державно–

капіталістичної України. Його влаштовувала держава із справедливим соціальним ладом,

розумним обмеженням приватної власності зі збереженням принципу “індивідуальної

творчої праці”[88; 112]. Робітники висловлювалися за те, що народ має отримати всі

свободи, властиві демократичним країнам, рівність перед законом, забезпечення прав усіх

національних меншин[88; 110].

Вищезазначені проблемні програмні питання вимагали вимагали термінового

опрацювання, у зв’язку з чим у серпні 1943 року було скликано Третій Надзвичайний

Великий Збір ОУН. Тут на цьому зупинятися не будемо, з огляду на те,що питанням збору

буде присвячено наступний параграф даного розділу нашої роботи.

Доволі строкатим у соціальному і політичному відношенні було членство ОУН на

Великій Україні. Одними з найперших до підпільної роботи включилися ті, хто

постраждав від радянської влади: колишні петлюрівці, члени різноманітних

політугруповань, як надуманих, так і справді існуючих, віруючі. Знайшла Організація

підтримку і серед селянства. У підпілля йшла молодь, яка була розчарована невдачами

Червоної Армії на фронтах на початковому етапі війни [85; 29-30].

Негативним було таке явище, як намагання вступити до ОУН різних “попутників” і

“шкурницьких елементів”, які думали, що Організація діє з дозволу німців, а зв’язок і

співпраця з нею дасть матеріальні користі[26; 303].

С.Мудрик –“Мечник”, референт СБ Обласного Проводу Київщини, характеризував

населення області за станом на поч.1942 р., поділяючи його на чотири групи. Зокрема, до

українського підпілля йшла молодь, що переросла комсомол і уникала вступу до

компартії. Батьки ціїє молоді були “свідомі своєї української належності”, зберігали

національну духовність та мораль, але схвалюючи протинімецьку боротьбу ОУН, самі в

неї активно не включалися. На співпрацю із німцями йшли, на думку Мудрика, заможні

селяни, щоб помститися за кривду комуністам.

Активно у боротьбу із окупантами включилася комсомольська молодь, що

залишилась на окупованих територіях і перейшла на національні позиції, а також

репресовані за радянської влади комуністи[69; 82-83].

Невідомий звітодавець діяльність ОУН на СУЗ під час німецько–радянської війни

ділить на два етапи: підготовчий (осінь 1941–весна 1942р) та підпільно –

революційний[26; 303]. Під час підготовчого періоду націоналістичне підпілля, в

основному, проводило пропагандивну роботу. Для забезпечення необхідних для цього

матеріалів, було створено кілька підпільних видавничих осередків, зокрема у

Новоукраїнці, Маріуполі (“Видавничий осередок ім.І.Франка”), Нікополі, Харкові,

Кіровограді[88; 56].

Варто відмітити, що чільне місце у діяльності націоналістичного підпілля займало

питання протидії масовим вивозам населення на примусові роботи у Німеччину, задля

чого проводилась широкомасштабна пропагандивна робота із закликом усіма можливими

засобами уникати вивозу[26; 223].

Таким чином, бачимо що у різні періоди своєї діяльності на СУЗ націоналістичне

підпілля УВО і ОУН застосовувало різну методу діяльності і, фактично еволюціонувало,

зважаючи на час і умови боротьби.

4.2. Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН

Напередодні війни, у квітні 1941 року, відбувся Другий Великий Збір ОУН, на

якому, окрім остаточного розколу між групами Бандери і Мельника, було затверджено

програмові положення із якими Організація вступила у війну. Перші ж місяці роботи

Похідних груп на СУЗ показали, що передвоєнна програма не відповідає умовам

всеукраїнської боротьби націоналістичного підпілля. Протягом двох років (1941-43)

накопилося багато проблемних питань, які ОУН мала вирішити, тому й було скликано

Третій Надзвичайний (позачерговий) Великий Збір ОУН.

В роботі Збору взяли участь близько тридцяти делегатів, серед них: М.Арсенич,

Я.Бусел, Р.Волошин, о.І.Гриньох, Р.Кравчук, В.Кук, М.Лебідь, О.Логуш, Д.Маївський,

В.Охримович, М.Палідович, Й.Позичанюк, М.Прокоп, Д.Ребет, Р.Шухевич[43; 309].

Один із учасників, керівник КП ОУН ПівдУЗ, майбутній Головнокомандувач УПА,

В.Кук–“Леміш”, аналізуючи причини скликання позачергового Збору говорить, що в час,

коли розгорнулася широкомасштабна боротьба із німцями, до ОУН влилися широкі маси

людей, які втікали від вивезення на роботу в Німеччину, від окупантського визиску.

Створювалися бойові відділи для боротьби із німецькою своволею. Діяльність Організації

стала масовою, людям уже було мало бажання мати власну державу, їх цікавило яку саме

державу хоче ОУН, хто буде мати у ній владу, як буде розв’язано цілий ряд питань –

соціальних, економічних, фінансових, військових, національних меншин тощо. Крім того,

на той момент, було зрозуміло, що Німеччина війну програє, що приходить нова

радянська окупація – постало питання переходу націоналістичного підпілля на нові умови

діяльності. Невирішенність цих питань і стала причиною скликання ІІІ-го НВЗ ОУН[34;

6].

Дещо протилежну точку зору на причини скликання Збору мав ще один активний

діяч націоналістичного підпілля П.Дужий. Він стверджував, що головною причиною

проведення ІІІ-го НВЗ ОУН було питання устроєвого порядку, тобто перехід від

одностайного керівництва Організацією (принцип Провідника) до колегіального (Бюро

Проводу). При цьому Дужий називає “горе-дослідниками” тих, хто вважає, що Збір був

викликаний умовами із якими стикнулася ОУН на Великій Україні[42; 284].

На думку автора дослідження, ці два тлумачення причин скликання Збору є

правильними і доповнюють одна одну. Бо, як буде далі висвітлено, ІІІ-й НВЗ ОУН було

скликано і з програмних, і з устроєвих питань.

ІІІ-й Надзвичайний Великий Збір ОУН відбувся 21–25 серпня 1943 року. У його

роботі взяли участь східняки-підпільники із місцевих клітин і члени ОУН, які були

вихідцями із СУЗ.

Згідно із рішеннями Збору, ідею націократичного устрою держави (диктатури

нації) замінено на ідею держави з демократичним порядком[18; 108]. Відтепер УССД мала

бути демократичною республікою, заснованою на соціальній справедливості. Також

проголошувалося скасування будь–якої системи експлуатації. Земля повинна була

перейти у власність селян, а робітникам надавалася б можливість брати участь в

управлінні підприємствами. Крім того, гарантувалось право на 8-годинний робочий день,

свободу освіти, слова, думки, преконань, рівність у правах усіх громадян, враховуючи

національні меншини тощо.

Сучасний дослідник Я.Грицак вважає, що за рахунок цих перетворень програма

Організації Українських Націоналістів набула виразно соціал–демократичного

характеру[40; 252]. Автор дослідження із цією точкою зору не погоджується. Є

незаперечним відхід ОУН від інтегрального націоналізму до більш демократичного, із

урахуванням соціальних проблем, але не на позиції соціал–демократії.

Варто зауважити, що у постановах Збору ОУН заявляла про свою рішучість

боротися в однаковій мірі як проти російського комуно-большевизму, так і проти

німецького націонал-соціалізму, залучаючи до цього інші поневолені народи[40; 252].

Така постанова дозволила розширити рамки національно–визвольної боротьби, що

проявилося у створенні 15-ти інтернаціональних відділів при Українській Повстанській

Армії. Зрештою, національна політика ОУН була дуже успішною, про що може свідчити

скликання у листопаді того ж, 1943 року, Першої Конференції Поневолених Народів

Східної Європи і Азії. Цей захід мав на меті “політично–програмове оформлення союзної

визвольної боротьби поневолених народів”[94; 64-65].

Як вже згадувалося, на ІІІ-му Зборі було змінено систему керівництва ОУН. На

зміну одноосібного керівництва Організацією через Провідника, було утворено Бюро

Проводу у складі трьох чоловік: Провідника (Р.Шухевич) і членів Бюро (Д.Маївський і

Р.Волошин). Це було пов’язано із умовами підпільної боротьби, коли неможливо було

часто збирати увесь Провід, який мав вирішувати усі справи. Відтепер Бюро розв’язувало

термінові питання, а усі інші важливі питання вирішували на засіданні Проводу.

Рішення ІІІ-го НВЗ ОУН викликали неоднозначну оцінку у націоналістичному

середовищі, зокрема серед членів Організації які перебували за кордоном. В.Кук пояснює

це тим, що вони не брали безпосередньої участі у боротьбі підпілля на українських

землях, тому не розуміли потреби у таких рішеннях, які прийняв Збір і самі не сприймали

їх[34; 6].

З цього приводу наводяться дві точки зору на те, якою повинна бути, в світлі

рішень Третього Збору, програма ОУН, які викладені у двох документах датованих 1944

роком, авторство яких приписують Д.Донцову і І.Багряному. Так перший виступав проти

вирішення народом форми державного правління і користування землею[9; 35], на що

Багряний категорично відповідав, що лише надання народу такого права як вирішення

аграрних і державотворчих питань може бути мобілізуючим чинником для боротьби за

незалежність України[3; 32]. Провідне місце у заввагах Донцова посідає ідея провідної

верстви – “луччих людей” – які мали репрезентувати державу[9; 36]. Така теза викликала

гостре заперечення Багряного, бо український народ вже стикався із культом “луччих

людей”: спершу їм про це трубила радянська пропаганда, дещо пізніше – нацистська.

Пропагування ідей окремої правлячої касти могло серйозно підірвати авторитет ОУН

серед населення України, зокрема її східних земель[3; 39].

Резюмуючи вищенаведену дискусію, варто зауважити, що тут бачимо зіткнення

позицій передвоєнного націоналізму і того, до чого дійшов націоналістичний рух під час

німецько–радянської війни, зокрема під впливом дійсності на Великій Україні.

Можна з впевненістю говорити, що ІІІ-й Надзвичайний Великий Збір ОУН став

поштовхом до створення у 1944 році підпільного парламенту – Української Головної

Визвольної Ради. Не вдаючись до питань створення УГВР, її діяльності і внеску у

національно–визвольну боротьбу, проаналізуємо чи насправді Рада була коаліційною,

тобто чи насправді ОУН відмовилась від монополії на владу, як це було задекларовано

постановами ІІІ-го Збору.

У роботі Першого Великого Збору УГВР взяли участь 20 делегатів: проф.

Я.Біленький, проф. І.Вовчук, мгр. Р.Волошин, проф. о.І.Гриньох, мгр. М.Дужий,

М.Лебідь, інж. О.Логуш, К.Мешко, В.Мудрий, проф. К.Осьмак, З.Пеленський,

Й.Позичанюк, інж. В.Потішко, М.Прокоп, Д.Ребет, д-р. інж. П.Турула, проф.

Л.Шанковський, д-р. інж. П.Шумовський, пполк. Р.Шухевич, проф. П.Чуйко. Серед них

було 8 членів ОУН, у тому числі 7 членів Проводу та 12 нечленів Організації. 14 названих

народились на ЗУЗ, а 6 на Великій Україні.

Не взяли участь у роботі Збору через воєнні події: І.Багряний, інж. Є.Врецьона,

пполк. В.Євтимович, о.О.Малиновський, інж. І.Сім’янчук.

У повному складі УГВР – 25 чоловік, з них 9 членів ОУН, у тому числі членів

Проводу 8. 17 членів УГВР родом із ЗУЗ, 8 – із Великої України [31; 51-53].

Таким чином, бачимо, що підпільний парламент був дійсно коаліційним і ОУН

відійшла від прагнення монополії на владу. Підбиваючи загальний висновок, можемо

зауважити, що на рішення ІІІ-го НВЗ ОУН великий вплив мав досвід роботи Організації

на СУЗ, а сам Збір дав новий поштовх до активізації національно–визвольної боротьби

українського народу.

ВИСНОВКИ 1. У працях авторів із української діаспори, які присвячені розглядуваній проблемі,

здебільшого висвітлена діяльність націоналістичного підпілля на СУЗ під час Другої

Світової війни. До і післявоєнний періоди висвітлені дуже слабо, що можна пояснити,

зокрема, умовами діяльності і потребі в конспірації. Також варто відмітити, що часто

при викладі матеріалу у деяких авторів із діаспори емоції беруть верх над фактами,

коли бажане видається за дійсне, що заважає проводити об’єктивне і неупереджене

дослідження.

2. Для вітчизняної історичної науки характерна регіональність у дослідженнях

українського націоналістичного руху, тобто за умови появи матеріалів про діяльність

націоналістичного підпілля у тій чи іншій області, не написано жодної узагальнюючої

праці по діяльності ОУН на Східноукраїнських землях. Також можемо говорити про

певну аналогію із працями діаспорних авторів у часових рамках досліджень – 1941–

44рр. Проблемним залишається доступ до місцевих архівів Управління Служби

Безпеки України, що не дозволяє робити конкретні висновки про діяльність

Організації на Великій Україні і, зокрема, у деяких регіонах.

3. Незаперечним є той факт, що у 1920-22 рр. на Східних Українських Землях діяла

Українська Військова Організація, яка була причетна до створення Українського

Центрального Повстанського Комітету й Козачої ради. Встановлено, що

співпрацюючи із Партизансько–Повстанським Штабом й інтегруючи туди своїх

людей, військова організація була причетна до підготовки й проведення Другого

Зимового походу. Питання діяльності УВО на Великій Україні у 1923-29 рр (до

створення ОУН) залишається відкритим, перш за все, через брак фактологічного

матеріалу, що не дозволяє в повній мірі висвітлити діяльність військовиків у

вказаному регіоні.

4. Аналізуючи діяльність ОУН у співвідношені до українських земель, які були в складі

УРСР у період з 1929 по 1939 рік, можна говорити, що в тій чи іншій мірі,

націоналістичне підпілля на СУЗ існувало і вказаний регіон займав чільне місце у

планах Організації. Інша справа, що через брак матеріалу (особливо архівного) важко

зкласти повну картину підпільної боротьби.

5. На момент початку війни між Німеччиною і Радянським Союзом Організація

Українських Націоналістів керована С.Бандерою розробила чіткий план діяльності під

час війни. Матеріали до діяльності є яскравою ілюстрацією тих ілюзій у яких

перебували керівники революційної ОУН. Що стосується питання Східних

Українських Земель, то невідомо, чи вдалося Організації поширити у цей час свою

діяльність на вказаний терен, але бачимо, що питання розгортання націоналістичного

руху на Великій Україні і залучення “східняків” до національно–визвольної боротьби

не знімалося з порядку денного.

6. Під час німецько–радянської війни мережею ОУН було охоплено усю Україну, що

довгий час замовчувалося радянською історіографією. Можемо говорити про

створення двох центрів націоналістичного підпілля – Київ (Крайовий Провід

Центральноукраїнських земель) і Дніпропетровськ (Крайовий Провід

Південноукраїнських земель).

7. У період з 1945 по 1953 роки Організація Українських Націоналістів одним із

першочергових завдань вважала охоплення своїми ідеями боротьби за УССД якомога

ширше коло жителів СУЗ. Також у цей час були спроби, подекуди успішні, створення і

функціонування підпільних націоналістичних осередків на Наддніпрянщині, зокрема

на території, яка під час німецько–радянської війни підпорядковувалася Краєвому

Проводу Центральних Українських Земель, а пізніше командуванню групи “Південь”

Української Повстанської Армії.

8. У різні періоди своєї діяльності на СУЗ націоналістичне підпілля УВО і ОУН

застосовувало різну методику діяльності і, фактично еволюціонувало, зважаючи на час

і умови боротьби. Закономірним є відхід від позицій інтегрального націоналізму і крах

ілюзій про загальнонаціональний революційний зрив з початком Другої Світової

війни, як таких, що не відповідали політичним настроям населення Східноукраїнських

земель.

9. Проведення Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН було кроком уперед в

плані розвитку націоналістичного руху. Безсумнівно, що на рішення ІІІ-го НВЗ ОУН

великий вплив мав досвід роботи Організації на СУЗ, а сам Збір дав новий поштовх до

активізації національно–визвольної боротьби українського народу, зокрема до

проведення Першої Конференції Поневолених народів Східної Європи і Азії (зародок

Антибільшовицького Блоку Народів) та створення підпільного коаліційного

парламенту – Української Головної Визвольної Ради.

Перелік умовних позначень ВНК – Всеросійська Надзвичайна Комісія.

ЗП УГВР – Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради.

ЗУЗ - Західноукраїнські землі.

КЕ ОУН – Крайова Екзекутива ОУН.

КП ОУН – Крайовий Провід ОУН.

КП ПівдУЗ – Крайовий Провід Південноукраїнських земель.

КПУ – Комуністична партія України.

МДБ – Міністерство Державної Безпеки СРСР.

НКВС – Народний Коммісаріат Внутрішніх Справ.

ОУН – Організація Українських Націоналістів.

ППШтаб – Повстансько – Партизанський Штаб.

ПУН – Провід Українських Націоналістів.

СБ ОУН – Служба Безпеки ОУН.

СУЗ – Східноукраїнські землі, також: Наддніпрянщина, Велика Україна.

УВО – Українська Військова Організація.

УГА – Українська Галицька Армія.

УПА – Українська Повстанська Армія.

УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка.

УСБУ – Управління Служби Безпеки України.

УССД – Українська Самостійна Соборна Держава.

УЦПК – Український Центральний Повстанський Комітет.

УШПР – Український Штаб Партизанського руху.

Список використаних джерел і літератури Джерела.

1. Алетіяно-Попівський Є. З ідеєю в серці – зі зброєю в руках (збірка писань). –

Лондон: УВС у В.Британії,1980.

2. Артимів В. Чуєш, сурми грають. У похідній групі – до берегів Дніпра (Спогади з

Другої світової війни). – Нью Йорк,1982.

3. Багряний І. Завваження до завважень з приводу нашої програми // Український

Самостійник. – 1968. - №129.

4. Боєслав М. За соборний моноліт // Визвольний шлях. – 1954. - №2.

5. Боротьба й діяльність ОУН під час війни (травень 1941 р.): Д. Пропагандивні

вказівки на передвоєнний час, на час війни й революції та на початкові дні

державного будівництва // Молода нація. – 2001. - №2 / Підг. до друку І.Патриляка.

6. Відновлення Української Держави в 1941 році. Нові документи і матеріали. – К.:

УВС,2001.

7. Вож[аківск]ий С. Говорять, що не було української національної партизанки

(спогад) // Вісник. – 1954. - №7.

8. Горбач О. Шлях зі Сходу на Захід. Спогади. – Львів: ІУ ім. І.Крип’якевича,1998.

9. Донцов Д. До програми ОУН // Український Самостійник. – 1968. - №128.

10. З вірою в перемогу // Визвольний шлях. – 1954. - №10.

11. Інструкція до переведення в життя цілости діяльности ОУН // УІЖ. – 1998. - №4.

12. Капустянський М. Військова підготовка ОУН // Організація Українських

Націоналістів. 1929 – 1954. – Б.м.,1955.

13. Караташ В. Жертви сталінських репресій // Заведнюк В. Вони Вмирали, їм сурми

не грали (Документи, спогади, коментарі). – Тернопіль: Укрмедкнига,2000.

14. Климчук М. Як ми боролися з окупантами // Командир групи УПА “Південь”

полковник “Батько”. Омелян Грабець у спогадах бойових друзів та родини. –

Коломия: Вік,2001.

15. Комар Л. Процес 59-ти. – Ню–Джерзі: Пролог,1990.

16. Коновалець Є. Причинки до історії української революції. – Львів: Г.о. “Нова

хвиля”,2002.

17. Літопис УПА. Нова серія. – К.,1999. - Т.2: Волинь і Полісся: УПА та запілля. 1943

– 1944. Документи і матеріали.

18. Маніфест Організації Українських Націоналістів (грудень 1940) // Бюллетень

Товариства ім. М.Міхновського. – 1999. - №3.

19. Матла З. Південна похідна група. – Мюнхен: Cicero,1952.

20. Мельник А. Дві зустрічі з Коновальцем // Життя і смерть полковника Коновальця.

– Львів: Червона калина, 1993.

21. Мовою документів // Вільна Думка. – 1992. - №10.

22. Онацький Є. Увічному місті. Записки українського журналіста – Торонто: Новий

шлях,1985. – Т.3: 1933 рік.

23. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з

боротьби 1929 – 1955 р. – Б.м.,1955.

24. Романина–Левкович Я. За межами можливого // Літопис Української Повстанської

Армії. – Торонто-Львів: Літопис УПА,2001. – Т.32. Медична опіка в УПА. Кн.2.

25. Савчин М. Тисяча доріг (Спогади) // Літопис Української Повстанської Армії -

Торонто–Львів: Літопис УПА. – Т.28.

26. Сергійчук В. ОУН – УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.:

Дніпро,1996.

27. Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі в 1944–1953 рр. Нові

документи і матеріали. – К.: Дніпро,1998.

28. Українська Головна Визвольна Рада. Збірка документів за 1944–1950 рр. –

Б.м.,1956.

29. Чайка В. Про соціально–політичну концепцію української національно–визвольної

боротьби // Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто–Львів: Літопис

УПА,2001. – Т.26. Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні

публікації, матеріяли. Кн.4: Документи і спогади.

30. Чарторийський – Сидор М. Від Сяну по Крим.- Нью Йорк,1951.

31. Шанковський Л. Ініціятивний комітет для створення Української Головної

Визвольної Ради. Постання і дія в 1943–1944 рр. Спогад і коментар // Літопис

Української Повстанської Армії. – Торонто–Львів: Літопис УПА,2001. – Т.26.

Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли.

Кн.4: Документи і спогади.

Монографії та статті.

32. Безотосний М. Опір сталінізму в Україні (1920–1930 – ті рр.) // УІЖ. – 1993. - №2-3.

33. Бойко Ю. Євген Коновалець і Осередньо–Східні Землі. – Б.м.,1947.

34. Бондарук Л. Державотворчий збір ОУН // Шлях перемоги. – 2003. – 10 вересня.

35. Борець Ю. ОУН і УПА в боротьбі за Українську Державу. – Львів: Логос,2002.

36. Бутко С. Визвольні змагання ОУН та УПА на Чернігівщині // Матеріали наукової

конференції “Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська

Армія (історія, уроки, сучасність) ”. – Стрий,1993.

37. Голинков Д. Крушение антисоветского подполья в СССР. – Изд.2-е, испр. и доп. –

М.: Политиздат,1978. – Кн.2.

38. Гомза Я. Кирило Куцюк-Кочинський // Зона. – 1994. - №8.

39. Гривул Т. Підготовка Організації Українських Націоналістів до створення

національних збройних сил (1939-1941) // Народознавчі зошити. – 2002. - №5-6.

40. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ

ст. – К.: Генеза,1996.

41. Дужий П. Степан Бандера – Символ Нації. Ескізний нарис про про життя і

діяльність Провідника ОУН. – Львів: Галицька Видавнича Спілка,1997. – Кн.2.

42. Дужий П. Українська справа вчора і сьогодні. – Львів: Афіша,2001. – Т.1.

43. Дужий П. Українська справа вчора і сьогодні. – Львів: Афіша,2003. – Т.2.

44. Іванущенко Г. ОУН на Сумщині // Гроно. – 1999. – квітень.

45. Іванущенко Г. Залізом і кров’ю. Сумщина в національно–визвольній боротьбі

першої половини ХХ ст. Історико–документальні нариси. – Суми: Собор,2001

46. Іванченко М. Почуте і побачене (Звенигородський терен ОУН на Черкащині) //

Національно–визвольна боротьба 20–50–х років ХХ ст. в Україні. – К.–Львів,1993.

47. Кармазин Д. Український націоналізм в УССР // Організація Українських

Націоналістів. 1929 – 1954. – Б.м.,1955.

48. Книш З. Примітка до розповіді Павла Заболоцького з Перемишля // Срібна сурма.

Спогади й матеріали до діяння Української військової організації. / Упор. З.Книш.

– Торонто: Срібна сурма,1962 – Збірник 1.

49. Книш З. Підгрунтя УВО // Срібна сурма. Статті й матеріали до діяння Української

військової організації. / Упор. З.Книш. – Торонто: Срібна сурма,б/р. – Збірник 2:

Початки УВО у Галичині.

50. Книш З. Власним руслом: Українська військова організація від осені 1922 до літа

1924 року. – Торонто: Срібна сурма,1966.

51. Книш З. Варшавський процес ОУН. – Торонто: Срібна сурма,1986. – Т.1.

52. Коваль Р. Останній бій героїв // Шлях перемоги. – 2003. – 12 лютого.

53. Кондратюк О. Аграрні програмні засади Організації Українських Націоналістів

(1929–1939 рр.) // Розбудова держави. – 1997. - №3.

54. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж–Нью Йорк–Львів:

НТШ,1993.

55. Кук В. Степан Бандера (1909 - 1999). – Івано–Франківськ: Лілея – НВ,1999.

56. Кук В. Державотворча діяльність ОУН у 1941 році. Акт відновлення Української

Держави від 30 червня 1941 року // Народознавчі зошити. – 2002. - №5-6.

57. Лебідь М. Українська Повстанська Армія. – Дрогобич: Відродження,1993. – Ч.1:

Німецька окупація України.

58. Ленкавський С. Український націоналізм. Твори. / За ред. О.Сича – Івано–

Франківськ: Лілея – НВ,2002. – Т.1.

59. Літопис Української Повстанської Армії. – Львів: Літопис УПА,1996. – Т.24: Ідея і

Чин. Орган Проводу ОУН. 1942 – 1946.

60. Ляхівненко С. Національний рух на Полтавщині в умовах німецько-фашистської

окупації (1941-1943 роки) // Збірник матеріалів VII студентської наукової

конференції історичного факультету. Квітень 2004. – Полтава,2004.

61. Маркович В. Підпілля ОУН у Запорізькій області. – Запоріжжя,2001.

62. Марчук Л. Вони боролися не за “привид”, а проти “гітлеряк” // Останній

сталінський удар. 45-46, 47 рр. (Нариси, спогади, оповідання) – Херсон:

Реабілітовані історією,1997.

63. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. – Мюнхен: Cicero,1953.

64. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. – Мюнхен–

Лондон–Нью Йорк: Українське видавництво,1968. – Т.1: 1920 – 1939.

65. Мірчук П. Революційний змаг за УССД. – Нью Йорк–Торонто–Лондон,1987. – Т.2.

66. Мірчук П. Євген Коновалець. Лідер українського визвольного руху. – К.,2001.

67. Мороко В. ОУН на Запоріжжі в роки радянсько – німецької війни // Наукові праці

історичного факультету. – Дніпропетровськ: МП “Промінь”,1997. – Вип.2. 25-

річчю історичного факультету присвячується.1971 – 1996.

68. Мудрик – Мечник С. Революційна ОУН під проводом Степана Бандери.

(Причинки до історії). – Стрий: ТОВ “УВІС”,1993.

69. Мудрик – Мечник С. Шляхами підпілля революційної ОУН. – Львів: ГВС,1997.

70. Навроцький О. Початки УВО у Львові // Срібна сурма. Статті й матеріали до

діяння Української військової організації. / Упор. З.Книш. – Торонто: Срібна

сурма,б/р. – Збірник 2: Початки УВО у Галичині.

71. Пасічник О. “Я поділяла погляди ОУНівців” // Останній сталінський удар. 45-46,

47 рр. (Нариси, спогади, оповідання) – Херсон: Реабілітовані історією,1997.

72. Патриляк І. Історичні та ідеологічні передумови мілітаризації ОУН. Військово –

політичні питання в програмних документах єдиної ОУН та ОУН(б) // Молода

нація. – 2000. - №1.

73. Патриляк І. Військові плани ОУН (б) у світлі інструкцій Революційного Проводу

(березень 1940 – травень 1941) // Молода нація. – 2000. - №3.

74. Плющ В. Боротьба за Українську Державу під совєтською владою. – Лондон: УВС

у Великій Британії,1973.

75. Провід Українських Націоналістів. Пройдений шлях // Організація Українських

Націоналістів. 1929 – 1954. – Б.м.,1955.

76. Прокоп М. Україна і українська політика Москви. – Б.м.: Сучасність,1981. – Ч.1.

Період підготовки до Другої світової війни.

77. Русначенко А. Народ збурений: Національно–визвольний рух в Україні й

національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках. – К.:

УВ “Пульсари”,2002.

78. Сергійчук В. Оунівці – борці проти нацизму // Шлях перемоги. – 2000. – 11 травня.

79. Сергійчук В. Акт 30 червня 1941 року як символ українського самостійництва //

Відновлення Української Держави в 1941 році. Нові документи і матеріали. – К.:

УВС,2001.

80. Сергійчук В. Діяльність оунівського підпілля в роки Другої світової війни поза

межами УРСР // Душею завжди з Україною. Пропам’ятний збірник на пошану

українського правника і політолога В.-Ю. Даниліва. – К.-Торонто,2003.

81. Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр.

(невідомі сторінки історії). – К.: ВД “Альтернативи”,1998.

82. Слободянюк М., Шахрайчук І. Рух Опору на Дніпропетровщині в роки Великої

Вітчизняної війни (1941-1945): Навч. посібник. – Дніпропетровськ: ДДУ,1998.

83. Стахів Є. Похідні групи ОУН на Східній Україні в 1941–1943 роках //

Національно–визвольна боротьба 20–50–х років ХХ ст. в Україні. – К.– Львів,1993.

84. Стецько Я. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності України. –

Торонто–Нью Йорк–Лондон: Гомін України,1967.

85. Сусоров С. Злочинці з нагородами // Останній сталінський удар. 45–46, 47 рр.

(Нариси, спогади, оповідання). – Херсон: Реабілітовані історією,1997.

86. Турченко Ф., Турченко Г. Південна Україна: модернізація, світова війна,

революція (кінець ХІХ ст.–1921 р.): Історичні нариси. – К.: Генеза,2003.

87. Червак Б. Уроки націоналізму // Спеціальний випуск журналу “Розбудова

держави”. – К.: Вид. ім. О.Теліги,2002.

88. Шанковський Л. Похідні групи ОУН. – Мюнхен: Cicero,1958.

89. Шанковський Л. Українська повстанча армія // Історія українського війська (1917-

1995). / Упор. Я. Дашкевич. – Львів: Логос,1996.

90. Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. – Львів: Світ,2000.

91. Щеглюк В. “… Як роса на сонці…”. – Львів,1992.

92. Щур Ю. Українська Військова Організація на Великій Україні: міт чи одна з

“білих плям” у вітчизняній історії? // Визвольний шлях. – 2003. - №5.

93. Щур Ю. Організація Українських Націоналістів на Великій Україні (1929–

1939рр.) // Визвольний шлях. – 2003. - №7.

94. Щур Ю., Забілий Р. Національні меншини та український національно–

визвольний рух (ОУН і УПА) // Україна у Великій Вітчизняній війні. – Запоріжжя:

ЗДУ,2003. Вип.1: Матеріали науково–практичної конференції присвяченої 60-й

річниці визволення м.Запоріжжя від німецько–фашистських загарбників 7 жовтня

2003.

95. Якимович Б. Збройні сили України: Нарис історії. – Львів: УІ ім. І.Крип’якевича,

“Просвіта”,1996.

96. Ясиневич Я., В’ятрович В. Володимир Кашицький: “Я ненавиджу песимістів” //

Торба. – 2001. - №4-5.

Довідкові видання.

97. Довідник з історії України (А-Я): Посібник для серед.заг.осв. навч. закл. / За заг.

ред. І.Підкови, Р.Шуста. – 2-ге вид., доопр. і допов. – К.: Генеза,2001.

Про автора

Щур Юрій Ігорович. Народився 1982 року. У 1999-2004 навчався на історичному

факультеті Запорізького державного університету. 2004 – 2005 рр. – працював вчителем

історії у Гімназії №8 м.Запоріжжя. На даний момент – науковий співробітник Запорізької

обласної інспекції по охороні пам’яток історії та культури. Навчається у аспірантурі

Запорізького національного університету.

Науковою роботою займається з 1997 року. Керівник наукового проекту “Незнані

герої”. Член-засновник Центру досліджень визвольного руху (м.Львів). Автор-упорядник

брошури “Слово, що стало Зброєю” (Запоріжжя, 2002), опублікував близько 20-ти

матеріалів по історії націоналістичного підпілля ОУН на Східноукраїнських землях та

маловідомих сторінок боротьби УПА (зокрема, у часописі “Визвольний шлях” та

альманасі “Молода нація”).

Сфера наукових інтересів: діяльність Організації Українських Націоналістів на

Східноукраїнських землях (1920-56 рр), участь “східняків” у ОУН і УПА,

взаємовідносини УПА та Червоної Армії, національна політика українського національно-

визвольного руху сер. ХХ ст.

Наукове видання

Щур Юрій Ігорович

Нарис історії діяльності Організації

Українських Націоналістів

на Східноукраїнських землях

Верстка та макетування Сергія Білівненка

Художнє оформлення Юрія Щура