63.3(4УКР-4ЧЕР)С-75

Укладач Ліна Кириченко

Моя Срібнянщина. – К., 2010. – 152 с.

У книзі стисло подається історія та сучасний стан окремих селищ і сіл району, розповідається про археологічні, архітектурні, історичні пам’ятки, висвітлюється природа рідного краю, та місця, пов’язані з перебуванням видатних людей на Срібнянщині.

Для зручності користування у виданні вміщені іменний та географічний покажчики.

Книга підготовлена колективом Срібнянської централізованої бібліотечної системи за участю краєзнавців, які примножують і бережуть історичне минуле району.

Велику допомогу в збиранні матеріалів подали вчителі шкіл.

Розрахована на широке коло читачів.

Видання видано за сприяння

© Срібнянська центральна бібліотека, 2010

ЗМІСТВступне слово...................................................................3 Срібнянський район .......................................................4Срібне .............................................................................12Дігтярі .............................................................................33Сокиринці .......................................................................50Гурбинці .........................................................................68Васьківці .........................................................................82 Гнатівка ..........................................................................85Горобіївка .......................................................................87Гриціївка ....................................................................... 91 Дейманівка .....................................................................94Іванківці ..........................................................................98Калюжниці ...................................................................109Карпилівка ...................................................................112 Лебединці .....................................................................116Никонівка......................................................................120Побочіївка ....................................................................122Поділ .............................................................................123 Олексинці .....................................................................126Савинці .........................................................................138Харитонівка .................................................................141Васюкове........................................................................144Точений.........................................................................154Хукалівка ......................................................................149Іменний покажчик ......................................................154Географічний покажчик ..............................................165Список використаних літературних джерел.............171

ВСТУПНЕ СЛОВО

Батьківщина для кожного з нас бере свої витоки від тепла рідної домівки, тихої материнської пісні, дужих батьківських рук, чистої, як краплина роси, рідної мови. І де б ми не перебували, куди б не пролягли наші життєві дороги, ми завжди пам’ятаємо ті місця, де народилися.

Щоб по-справжньому любити рідний край, треба добре знати його минуле, берегти пам’ять про славних людей минулого.

На благословенній Чернігівській землі знаходиться наша Срібнянщина, овіяна серпанком прадавніх легенд, своєрідна красива сторона з неозорими запашними луками і пасовиськами, зеленими гаями і лісами, рідна улюблена…

Срібнянщина – наш дім. Наше коріння і доля. Наша кревність. Срібнянщина – це розбуджені досвітки і духмяні пахощі літа. Тут живе наше дитинство, тут часточка нашого серця.

Незбагненно багатий край на музику та пісню. Скільки записано тих співочих перлів, і скільки їх ще лунає в живодайних криницях людської душі.

І, можливо, не всі історичні періоди району досліджені повно, але вже маємо першу коротку історію Срібнянщини.

Ця книга – данина пам’яті нашим землякам. І нехай вона стане початком для більш глибоких досліджень з історії нашої маленької батьківщини, ім’я якій – Срібнянщина.

Моя земля – Срібнянська,

наша, Її любить не досить слів. Колиска дітям від батьків Найзаповітніша, найкраща.

Владислав Обух

С РІБНЯНСЬКИЙ РАЙОН

Утворений у 1923 р. Площа – 0,6 тис. кв. км. Населення – 12,5 тис. чол.

Центр смт Срібне.Розташований на

південному сході Чернігівщини. Межує з Варвинським, Ічня-нським, Прилуцьким і Талалаївським районами Чернігівської області та Роменським районом Сумської області. 29 населених пунктів.

Через район проходить автошлях Прилуки-Ромни. Поверхня району – хвиляста рівнина, розчленована долинами річок, балками та ярами. Корисні копалини: торф, пісок, глина. Ґрунти чорноземні. Ліси змішані (дуб, береза, клен, липа) і займають 7 тис. га. Річки – Удай, Лисогір.

Районний центр – селище міського типу Срібне, розташоване на р. Лисогір за 201 км від Чернігова. Районний центр виник у ХІІ ст. і вважається одним із найдавніших населених пунктів Чернігівщини.

Славиться Срібнянщина своїм історичним минулим. Тут збереглись численні археологічні, історичні та архітектурні пам’ятки.

Під охороною держави в Срібнянському районі перебувають 112 пам’яток історії та археології, а саме 57 поселень, курганів ІІ–І тис. до н. е.

Значна увага приділяється щодо забезпечення їх збереження, ремонту та реставрації, виявленню нових археологічних пам’яток та відкриттю нових пам’ятних знаків.

У Срібному і донині добре збереглося велике городище періоду Київської Русі, обнесене валом.

Археологічні пам’ятки району занесені на карти землекористування, складені охоронні зобов’язання з територіальними громадами району.

Серед архітектурних пам’яток цікавим зразком класичної архітектури є Сокиринський та Дігтярівський палаци, які пов’язані з відомою в історії України родиною Галаганів. Ці палаци споруджені у першій пол. ХІХ ст. за проектом архітектора П. А. Дубровського. Сокиринський парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва. Його ландшафт доповнюють паркові споруди: скульптури, альтанка, готичний місток та великий став.

Славні і культурні традиції району. Про них розповідають пам’ятні місця, пов’язані з перебуванням на Срібнянщині видатних діячів культури ХІХ–ХХ ст. Т. Г. Шевченка, Л. М. Жемчужнікова, М. В. Лисенка, О. М. Вересая, П. Г. Тичини, М. Т. Рильського, Ф. І. Лаврова та ін.

Вже традиційним стало проведення в с. Сокиринцях Всеукраїнського фестивалю кобзарського мистецтва «Вересаєве свято», на яке збираються кобзарі та колективи бандуристів із усієї України.

Крізь ритми сучасного життя звучать голоси історії.З 1923 р. унаслідок проведення адміністративно-

територіальної реформи Срібне стало центром району Прилуцької округи Полтавської області. У серпні 1932 р. увійшло до складу новоствореної Чернігівської області.

З початку 20-х років, у період НЕПу, розпочалось поступове налагодження життя мешканців району, економіка якого була підірвана в роки громадянської війни. У районному центрі були, зокрема, відкриті лікарня, аптека. Покращилось культурне обслуговування населення Срібного. Початкова школа була реорганізована у семирічну, діяли школа лікнепу, клуб та бібліотека.

У 30-ті роки стали до ладу МТС, маслозавод та промкомбінат, почала працювати електростанція. На жаль,

жодного населеного пункту району не оминув голодомор 1932–1933 рр.

За переписом населення 1939 р. на території Срібнянського району проживало 40 845 чол.

На початку Великої Вітчизняної війни близько двох тисяч мешканців району призовного віку влилося до лав Червоної Армії, 60 жителів Срібного стало бійцями винищувального батальйону. Такий же батальйон був сформований і у селі Дігтярях. Понад тисячу жителів району вступили до народного ополчення. У зв’язку з загрозою окупації частина державного та колгоспного майна була евакуйована до східних регіонів країни, також відбулась й евакуація населення.

23–25 серпня 1941 р. розпочалися бойові дії на території Чернігівської області. З’єднання 2-ї німецької танкової групи прорвали фронт 40-ї армії (командуючий генерал-майор К. П. Подлас) між Бахмачем та Конотопом та почали швидкими темпами просуватися в глибокий тил Південно-Західного фронту. До великого розриву, що утворився між частинами 40-ї та 21-ї (командуючий генерал-лейтенант В. І. Кузнєцов) армій, просувались війська 2-ї німецької польової армії. 14 ве-ресня була захоплена Ічня, 15-го – Мала Дівиця. Пройшли жорстокі бої у Прилуках. На цей час у тилу фронту в районі с. Лохвиці Полтавської області з’єднались передові загони 2-ї та 1-ї німецьких-танкових груп, які вели наступ з півночі та з півдня. Під тиском значно переважаючих сил супротивника радянські війська 15 вересня 1941 р. залишили смт Срібне.

Встановлення окупаційного режиму на Срібнянщині супроводжувалось поодинокими арештами та стратами партійного й радянського активу та членів їхніх сімей, що тривали протягом жовтня-грудня 1941 р. У січні 1942 р. близько 20 євреїв – жителів сіл Подолу та Харитонівки – було заарештовано та відправлено до Прилуцького гетто, яких згодом знищили.

Особливо масовими були арешти «неблагонадійних» наприкінці лютого 1943 р. Людей майже з усіх населених

пунктів району звозили до приміщення Срібнянської середньої школи.

...Стогнала земля, лилася кров. Начальник місцевої жандармерії Вільгельм Кард Кампманн (люди вимовляли його прізвище «Кауфман») віддав наказ про це 22 лютого. Сам прибув у село Дігтярі, щоб особисто взяти участь у розправі. Фашисти схопили і доставили у Срібне, в приміщення місцевої середньої школи, 60 жителів Дігтярів. У тому числі 21 дитину...

Того ж дня карателі відкрили кулеметний вогонь по селу Іванківці. Потім підпалили кілька будинків, вбили чимало селян, понад 10 чоловік заарештували і також відправили у Срібне. Німцям допомагали поліцаї. Лише через 30 років після цих подій був заарештований поліцай Худик, який давав показання на судовому процесі у Срібному. Його було засуджено до смертної кари. Не уникнув справедливої кари й поліцай Іван Мариненко, на совісті якого численні вбивства радянських патріотів у селі Калюжинці.

У селі Гриціївці було заарештовано велику групу людей, у тому числі А. Є. Кузьменка, його матір і дружину, дітей – п’ятирічну Шуру і півторарічного Миколу. Їх теж забрали до Срібнянської школи. З усієї сім’ї вдалося врятуватися тільки матері з маленьким сином.

В ці дні до школи було зігнано сотні жителі району: Конусенків – Христанта та Христину, Радченків – Семена та Євгенію. І. М. Токарів з шестирічною донечкою, 70-річного С. К. Ралку з дружиною, О. І. Роєнка з двома дітьми з Срібного, вчителя з Горобіївки Даниленка Івана Платоновича з двома синами, кавалера ордена Леніна з села Васьківець Філоненко Єфросинію Микитівну.

З школи поліцаї вивели понад 100 чоловік заарештованих і повели до парку. На визначеному місці лежали лопати. Заарештованих примусили взяти їх у руки і рити яму. Прогриміли постріли. Люди один за одним падали в яму. Хвилина, друга ... Та ось піднімається з ями голова, а потім рука... Від жаху на якусь секунду-дві скам’янів поліцай Іван

Мариненко. Потім кинувся в яму нелюд, вдарив прикладом по голові, пустив, чергу з автомата ...

У школі почули постріли заарештовані. Вони про все здогадалися. У вікна полетіли цеглини. На вулицю донеслась могутня пісня «Это есть наш последний и решительный бой...». Її співав учитель з Гриціївки Кислий Василь Свиридович. Пісню підхопили всі, хто мав ще силу. Кати скаженіли. Сам Кампманн схопив каністру, облив бензином шкільні стіни і підпалив. З вікон вистрибували люди, але їх тут же косили ворожі кулі.

Дізнавшись, що «Інтернаціонал» почав співати вчитель, озвірілий слідчий районної поліції Мостовий наказав поліцаям витягти його на подвір’я, Василь Свиридович був непритомний. Але кати, не звертаючи на це ніякої уваги, повісили вчителя на гілці дерева.

Але населення Срібного не скорилося ворогові. У березні 1943 р. була створена партизанська група, яка у червні влилася до складу партизанського загону під командуванням Є. X. Соколовського, що передислокувався з Варвинського до Срібнянського району.

Відступ німецьких військ, як і на всій території області, супроводжувався тотальним знищенням населених пунктів разом з мешканцями. Так, нацисти жорстоко розправилися з жителями села Іванківці (відомі імена 57 жертв).

16 вересня 1943 р. загоном 39-го окремого танкового полку за підтримки повітряного десанту було звільнено Карпилівку, наступного дня – Горобіївку. 18 вересня частини 340-ї стрілецької дивізії (командир полковник І. Є. Зубарєв) визволили від ворога Дігтярі, Гнатівку та Іванківці, а частини 163-ї стрілецької дивізії того ж дня увійшли до Срібного.

17 вересня 1943 р. район було визволено від окупантів.Відлічує годинник історії дні мирного буття, у Срібному

виросли нові будинки і вулиці. Зведено триповерхову красуню школу. Вона, мов Фенікс, відродилась з попелу. Тисячі випускників, що вийшла з її стін стали вчителями і

інженерами, лікарями і агрономами, механізаторами і будівельниками.

Священними стали для нас меморіальний комплекс «Жертвам фашистського терору» та пам’ятник, зведений на місці спаленої школи, де було закатовано 682 мирних жителів району.

Із звільненням Срібнянського району було призвано в Червону Армію 5 678 чоловік. Більше 8 тисяч жителів району мужньо воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни і в тилу ворога. За проявлений героїзм 1 784 осіб нагороджено урядовими нагородами.

Звання Героя Радянського Союзу присвоєно: В. В. Крикливому (с. Сокиринці), В. І. Радченку (с. Горобіївка), Є. І. Усенку (с. Карпилівка).

Орденом Слави трьох степенів нагороджений Л. М. Каленіченко (смт Дігтярі).

4 359 чоловік не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни.

Весною, коли білим шумовинням вкриваються сади, у селищі Срібному збираються люди з усього району, щоб вшанувати пам’ять загиблих.

Меморіальні комплекси, братські могили, пам’ятні знаки розповідають про героїзм і мужність радянських воїнів-визволителів, наших земляків. У парку відпочинку смт Срібного до 62-річниці визволення Срібнянщини від німецько-фашистських загарбників відкрита алея Пам’яті, яка увіковічує пам’ять 533 срібнян, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.

В економіці району 70% загального обсягу виробництва припадає на сільське господарство. Основними напрямами аграрної галузі є виробництво зерна, молока, м’яса, цукрових буряків. У районі функціонують 16 агрофірм ринкового типу.

Працює маслозавод.Частинкою історії району є Дігтярівська фабрика художніх

виробів ім. 8 березня. Її продукція експонувалась на міжнародних ярмарках у Монреалі (1959, 1960 рр.), на

Всесвітніх виставках у Брюсселі (1958 р.), Монреалі (1967 р.), Осаці (1970) реекспортувалася в Канаду, США, Англію, Японію, Бразилію.

Уродженцями району є математик Г. Пфейфер, авіаконструктор Є. Сенчук, народний артист України Борис Заєць, Віктор Григорович Дроботько – радянський мікробіолог, академік АН УРСР (з 1948 р.), член Академії наук технологічної кібернетики України Скочій Павло Григорович.

У Срібному народився Я. Й. Саполович (1766–1830) – вітчизняний хірург, керуючий Петербурзьким медико-інструментальним заводом, винахідник нових хірургічних інструментів. Звідси родом і український ветеринарний мікробіолог, проф. О. В. Дедюлін (1866–1924), який був організатором і першим директором Інституту наукової і практичної ветеринарії на Україні. Тут народилися і провели дитячі та юнацькі роки видатна українська артистка Г. П. Затиркевич-Карпинська (1856–1921); лауреат Державної премії СРСР, завідувач відділом селекції Мліївської науково-дослідної станції садівництва М. М. Никоненко; лауреат Державної премії СРСР, заслужений зоотехнік УРСР Г. П. Кириченко.

СРІБНЕУ мальовничому куточку поліського краю, серед

чудової природи, між ставками, на пагорбах і в балках, потопаючи в зелені, розкинулось селище Срібне.

Важко й перелічити скільком поколінням людей за багато років існування стало воно найдорожчим та найулюбленішим місцем на землі. Але в його долі, як у краплині води, відбилася вся історія нашого народу – велика і трагічна, зі злетами і падіннями, радощами і болями, розчаруваннями і надіями.

Плине час... Минають роки та століття, але для кожного з нас рідна земля й досі залишається колискою життя, невичерпним джерелом сили та мудрості.

Срібне – селище міського типу, районний центр Срібнянщини. Виникло воно в ХІІ ст. і є одним з найдавніших населених пунктів Чернігівщини. Уперше згадується в Іпатіївському літопису під 1174 р. у зв’язку з битвою князя Ігоря Святославовича з половцями. Але історія його виникнення сягає ще далі, в глибину віків. Адже у 1174 р. це вже було укріплення на правому березі річки Лисогір. Основна кількість найдавніших населених пунктів виникла на Україні, починаючи з V–VІ ст. і до кінця ХІІ ст.

Про давнє походження Срібного свідчать такі історичні пам’ятки, як земляний вал на східній околиці селища, підземні ходи в урочищі «старий базар», а також назви урочищ: Башта, Будник, Городище, Монастирище.

Дослідник Л. В. Падалка писав, що «наявність земляних валів на місцях старих городищ підтверджує давнє їх походження». Він відзначав, що при впадині ріки Галки у ріку Лисогір знаходиться провалля, яке вказує на існування печер, і що є переказ про існування в давнину тут монастиря.

Існує кілька легенд про походження назви Срібне. На схилах пагорбів, де розміщувалось населення, росли переважно сріблясті берези. Справді, коли внизу ростуть вільхові ліси, вони взимку видаються чорними, а берези, які ростуть на пагорбах і схилах, особливо влітку, створюють своїм кольором неповторне враження.

За другою версією назва походить від Срібних воріт, що стояли при в’їзді в населений пункт. За іншою – назву поселенню дав князь Ігор Святославович: «Що за Срібне містечко» – вигукнув він під враженням від блиску дахів будинків, які виблискували на сонці після дощу.

Біля Срібного розташована ботанічна пам’ятка природи – Данчикова гора. Існує легенда про те, що гору насипали шапками шведи під час шведської війни. Але вчені довели, що гора природного походження і знаходилась на землях поміщика Данчика.

Одна з версій походження низинної частини Срібного Будник така: в давнину від селища вниз, на березі річки

проживали селяни і ремісники. Сюди човнами прибували купці. Першими їх зустрічали внизу, і сповіщали про це жителів селища. Була збудована фортеця, очевидно, для того, щоб захищати Київ, Чернігів та інші міста від набігів кочівників.

Фортеця була зруйнована і спалена під час нападу на руські землі орд хана Батия майже одночасно з містом Прилуки.

Сучасне Срібне виникло зовсім в іншому місці і залишки фортеці і городища знаходяться більш ніж за 1 км від центральної частини селища. Археологічні розкопки тут не проводилися. Територія «городища» охороняється державою.

Як уже зазначалося, виникнення Срібного відноситься до глибокої давнини – часів давньоруської держави. Київські князі, в боротьбі з кочівниками, які нападали на Київську Русь, будували укріплені містечка. Одним із них і був Серебряний. В Іпатіївському літопису визначається, що князь Ігор Святославович, про навалу половців у межі Переяславського князівства, виступив проти них із своєю дружиною воїнів, настиг половців біля міста Серебряного і 20 липня 1174 р. розбив їх і відняв награбоване. Ця історична згадка і вважається датою заснування Срібного.

Після нашестя на Русь монголо-татар згадка про Срібне з писаних джерел надовго зникає. Слід гадати, що Срібне, як і багато інших міст і сіл було зруйноване та спалене ордою хана Батия.

У 1321 р. Переяславське князівство, до складу якого входило Срібне, було відвойоване в монголо-татар поряд з київським та іншими князівствами литовським князем Гедиміном.

Отже, в 1321 р. Срібне опинилося під владою Литви, а після польсько-литовської унії 1388 р. – під владою Польщі.

Почалося захоплення українських земель великими польсько-литовської унії магнатами і шляхтою. У ХV ст. Срібне входило до володінь литовського магната Олександра Вишневецького. Нащадкові Олександра

Вишневецького – Яремі в 1647 р. у Срібному належало 1 930 дворів, в яких було 14 305 кріпаків.

Жорстокий гніт польських панів над українським народом викликав неодноразові селянські повстання, в яких брали участь і жителі Срібного.

На початку визвольної війни 1648–1654 рр. проти польських панів під проводом Богдана Хмельницького був створений Прилуцький козачий полк, до якого входила Срібнянська козача сотня. Першим сотником був Павло Федоренко. В складі Прилуцького полку Срібнянська сотня брала участь у багатьох битвах проти польських панів.

Після історичного рішення Переяславської Ради про возз’єднання України з Росією (в лютому 1654 р.) у Срібне прибули представники російського посольства стольних Василь Якович Коптовський та підрядчий Федот Рєзанов для прийняття від населення присяги на вірність російському цареві.

У 1659 р. під час Конотопської битви один із загонів Російського війська під командуванням Пожарського наступав на Срібне. Перед селищем він був зупинений прилуцьким полком під командуванням П. Дорошенка. Проте російські козаки розгромили козаків, селище було спалене, багато жителів загинуло.

В середині ХVІІ ст. населення Срібного, крім хліборобства, займалося також ремеслами. Ремісники були об’єднані в кравецький, ковальський і ткацькі цехи, а також було багато ремісників-одинаків.

Важливою історичною подією для Срібного було утворення в 1640 р. братства, яке було виразником національного протесту проти ополячування і церковної унії. Срібнянське братство організувало братську школу і братський дім, в якому збиралися члени братства на збори.

У 1689 р. Київський митрополит Гедеон Четвертинський видав грамоту Срібнянському братству. В ній говориться, що члени братства повинні щомісяця збиратися в одно місце на зібрання, приносити з собою все, що хто має на потреби

братства, а також допомагати жебракам, потерпілим від пожеж, повені або злодіїв. Братство повинно було зі своїх пожертвувань надавати допомогу безповоротно або в позику.

Крім того, була вироблена спеціальна форма присяги для тих, хто вступав у Срібнянське братство.

У 1659 р. Срібне стало місцем великого бою між російськими військами та козаками, з одного боку, і військами Виговського – з другого. Під час бою загинуло багато цивільного населення, а містечко було спалене дощенту.

Після цієї події населення Срібного набагато зменшилось. Так, у 1666 р. було 113 дворів кріпаків і стільки ж козаків. Утім, і тоді Срібне відносилось до категорії справжніх міст. В переписних книгах 1666 р. Срібне числиться в числі 28 міст Лівобережної України. Пізніше кількість козаків зменшилась, а кріпаків збільшилась. Це свідчить про процес нового закріпачення селян замість польських панів козацькою старшиною та російськими дворянами. У 1718 р. козаків залишилось всього 25 дворів, а кріпаків стало 322 двори.

Козаки і селяни чинили опір закріпаченню їх новими панами. В 1668 р. Прилуцький воєвода доносив головному царському воєводі в Київ про те, що в ряді сіл і міст, у тому числі в містечку Срібному, всі міщани і сільський люд пішли в козаки і податків брати немає з кого.

У ХVІІІ ст. Срібне стає розвинутим містом. Має і свій герб.

Протягом першого десятиліття ХVІІІ ст. містечкова ратуша Срібного вживала печатку з гербів Борзни та Салтикової Дівиці символом-хрестом, поставленим над півмісяцем. Однак уже за гетьманування Івана Скоропадського на срібнянських печатках з’явився інший герб: у візерунковому картуші – серце, увінчане вгорі хрестом із сяйвом. Навколо містилася абревіатура «П.Г.С.» (тобто «Печать города Сребного» або «Печать местная Сребнянская». Зразок такої печатки знаходиться у фондах музею ім. В. В.

Тарновського. Тут зберігаються п’ять відбитків та один слід відбитку печатки Срібного на купчих записах від 16 червня 1718 р., 19 червня 1733 р., 30 березня 1739 р., 15 грудня 1740 р., 15 березня 1743 р. Всі печатки восьмикутні 19х17 мм., паперово-воскові або сургучеві.

Документи, підписані як представниками козацької, так і міської влади. Тобто Срібне було типовим містом з обмеженим Магдебурзьким правом, де міська ратуша підпорядковувалася сотенній козацькій старшині. Звідси і користування однією печаткою, яка в документах має таке найменування: «При звиклой печати месцной Сребнянской», «При печати ратушной», «С притисненим месной Сребрянской печати», «При печати меской Сребнянской».

Враховуючи те, що у середні віки міська печатка була основним місцем використання герба, можемо вважати, що на виявлених печатках Срібного бачимо старовинний міський герб, який, можливо, виник ще в кінці XVI ст. Адже відомо, що князі Вишневецькі багатьом своїм містам надавали Магдебурзьке право з метою сприяння розвитку торгівлі, ремісництва та заселення територій.

Це право і вимагало наявності печатки з міським гербом, як вияву місцевого самоврядування.

Що означало зображення на міському гербі? На основі історичного аналізу та аналогічних зображень на інших гербах це можна пояснити так. У Срібному існувала Воздвиженська церква. Можливо, ще за часів Русі було побудовано церкву з такою назвою, яку, мабуть, неодноразово руйнували, але церква постійно відновлювалася із цією назвою. Навіть і сьогодні у Срібному святкують храм на свято «Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього». Тому в честь церкви, в честь храму, як загальноміського свята, жителі міста вибрали собі герб: на червоному тлі – золоте серце, увінчане золотим хрестом із сяйвом, що могло символізувати Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього в серцях міщан.

Століття і тисячоліття відділяють нас від тих часів, коли наші предки зводили казково красиві культові споруди. Дійшли вони через століття й до наших днів, але дуже багато їх було по-варварськи знищено понад 70 років тому.

І ось знову зводяться церкви. Срібноголову красуню побудовано в центрі Срібного.

В першій пол. ХVІІІ ст. Срібне стає торгово-ремісничим містечком. Збільшується кількість цехів. Так, у 1731 р. їх було п’ять: ткачів, шевців, гончарів, кравців та м’ясників. Крім того, в другій пол. ХVІІІ ст. населення Срібного виробляло вино з власного хліба і торгувало ним.

Срібнянські кравці славилися виробництвом шапок, які продавались на ярмарках у Срібному, Дейманівці, Густині, Ромнах. Проте головним заняттям населення залишилось землеробство. Основна маса населення на цей час попала в кріпацьку залежність від поміщиків. Найбільшим землевласником з середини ХVІІІ ст. став таємний радник царського двору камергер О. М. Будлянський, який був чоловіком сестри останнього гетьмана України Розумовського, що спеціальним Універсалом від 17 січня 1752 р. подарував своїй сестрі і її чоловікові володіння у Срібному.

У 1780 р. Будлянському в Срібному належало 295 дворів. У 1796 р. було 183 жителі, що належали до козачого стану, 72 – державних селян, 1 508 – поміщицьких селян, а всього 1 763 жителі. У 1789 р. Будлянський організував у Срібному суконну мануфактуру, яка розміщалась у двох просторих дерев’яних хатах і виробляла 660 аршин сукна за рік. На цій працювали визначені назавжди поміщицькі селяни, які і жили на фабриці. Вони не мали землі і особливої плати за цю працю не одержували, а постачалися і утримувалися економією. Це була вотчинна мануфактура, яка працювала на власній сировині.

Наприкінці ХVІІІ ст. Будлянський намагався поширити свої володіння за рахунок земель козаків, якими вони нібито «незаконно» користувалися.

Це викликало велике обурення козаків, які вчинили опір. Коли за його дорученням прикажчик Шарафей став виявляти «незаконні» козачі землі, то козаки побили його до смерті і змусили дати присягу, що він срібнянськими полями і дворами їздити більше не буде. На знак підтвердження присяги козаки змусили Шарафея їсти землю, руки і ноги їм цілувати.

В середині ХІХ ст., 8 листопада 1842 р. власником маєтку в Срібному став, як видно з писаних джерел, Трифановський, який, очевидно купив маєток у нащадків Будлянського. Трифановський збудував цукровий і миловарний заводи. Він також посадив парк, біля нього викопав ставок та збудував триповерховий палац на 72 кімнати.

У 50-х роках ХІХ ст. у поміщицькій економії та селянських господарствах стали сіяти цукрові буряки та тютюн на продаж. Протягом дореформеного періоду в Срібному порівняно широко розвивалась галузь землеробства – тютюнництво, де було виведено новий сорт тютюну, який одержав назву рубанка. Тютюн сорту рубанка одержав ще назву «камергерський» (вирощувався в колишньому маєтку камергера Будлянського в містечку Срібному) і під цією назвою він був відомий навіть в Сибірі. Це означало, що поміщицьке та селянське господарство все більше втягувалось у ринкові відносини.

Селянська реформа 1861 р. не внесла корінного поліпшення у життя Срібного. В своїй основній масі вони залишилися безземельними або малоземельними і змушені були йти наймитувати в поміщицьку економію.

У 80-х роках ХІХ ст. Трифановський продав свою економію у Срібному графу Мусін-Пушкіну (колишній генерал-губернатор Одеси). Мусін-Пушкін перебудував цукровий завод на ґуральню, на якій виробляли спирт з картоплі. З цього часу головною технічною культурою в економії стала картопля.

На початку ХХ ст. Срібне, яке разом з Подолом, Побочіївкою, Загайками та Довгою вулицею складало один населений пункт, налічувалось більше п’яти тисяч жителів.

Населення було неписьменне. В двокласному училищі Міністерства освіти, що було відкрите в 1878 р. навчалися діти сільських багатіїв та міщан.

Економічне становище селян було надзвичайно тяжким. Земельні наділи бідноти, як правило, не перевищували трьох десятин. Врожаю з цих ділянок не вистачало й до нового року. Тому переважна більшість селян батракувала в економії Мусін-Пушкіна за злиденну плату. В літню пору поденні робітники економії одержували по 20–25 копійок за день, який тягнувся від зорі до зорі. Постійні робітники економії одержували 70–80 крб на рік.

Важким тягарем на селян лягли державні податки та викупні платежі. Викупних платежів та різних податків населення Срібного в 1900 р. виплатило 4 819 крб.

Ось чому біднота Срібного розгорнула боротьбу за землю, за поліпшення свого життя. Восени 1905 р. незадоволення селян вилилося у відкритий виступ проти царських властей.

8 вересня 1905 р. на осінньому ярмарку селяни вчинили розправу над представниками місцевої влади: приставом і стражниками. Організатором виступу був Садовий Іван Трохимович, солдат одного з полків лейб-гвардії у Петербурзі.

У вересні 1905 р. він приїхав у відпустку. Перебуваючи в Петербурзі, І. Т. Садовий був свідком революційних подій в столиці в 1905 р. Активними учасниками виступу були його брати Михайло та Оксентій, батько, а також О. І. Тишкевич, П. Д. Роєнко, І. К. Стась, І. Г. Висіканець та ін.

Налякані цим виступом місцеві власті викликали з м. Прилук каральний загін чеченців, який жорстоко розправився з селянами. Один із свідків цього виступу Висіканець Іван Григорович з обуренням згадував про звірячу розправу над селянами. Заарештованих учасників виступу люто били канчуками та шомполами. Активні учасники виступу були засуджені до штрафних батальйонів та засланні на Північ та в Сибір.

Соціал-демократичні організації сусідніх міст намагалися поширити свій вплив на селян Срібного. Можливо, що їх

агітація мала вирішальне значення у виступі срібнянських селян на ярмарку 8 вересня 1905 р. Ще влітку 1905 р. у Срібному було виявлено листівки лохвицької соціал-демократичної організації «Пора».

На ярмарку восени 1906 р. виступи проти місцевих властей знову повторилися. Селяни розійшлися лише тоді, коли була викликана кінна варта.

Після столипінської реформи відбувалося подальше розорення господарств. У 1910 р. у Срібному налічувалося 322 господарства, переважну більшість яких становили бідняцькі. Так, 82 господарства зовсім не мали землі, 128 – володіли ділянками від 1 до 4 десятин. Такі селяни не могли прожити з власного господарства і змушені були працювати на поміщика. Населення містечка в 1910 р. становило 1 833 чоловіка.

Трудящі Срібного не одержували медичної допомоги. Більша частина населення лишалася неписьменною. У містечку діяли двокласне училище, відкрите у 1878 р., і церковнопарафіяльна школа, де навчалися переважно діти заможних селян.

Багато жителів Срібного було послано на братовбивчу війну в 1914 р., захищати інтереси поміщиків і капіталістів. Не поліпшилося становище селян і після Лютневої революції. Справжнім господарем, як і при цареві, залишалася графиня Мусін-Пушкіна.

Люди не мирилися з таким становищем, вимагали переділу панської землі і майна. В серпні 1917 р. біднота й частина середняків самовільно провели збір хліба у панській економії. Наприкінці серпня до містечка прибув більшовик О. Г. Бособрод. Він організував партійний осередок, члени якого розгорнули агітаційну роботу серед селян.

В листопаді 1917 р. на зборах громадян селяни прийняли постанову реквізувати спирт на гуральні графині Мусін-Пушкіної. Вирішено було поділити спирт між усіма громадянами Срібного і навколишніх сіл. Реквізиція спирту проходила організовано.

З повітового міста Прилуки були послані представники від земельної управи і так званої «селянської спілки» з метою припинити самочинні дії. Але ніякі умовляння не допомогли. Тоді було послано загін війська для втихомирення бунтівників. Однак селяни спирт реквізували і ґуральню зруйнували.

Радянська влада в Срібному була встановлена 15 січня 1918 р. Але вже в середині березня 1918 р. Срібне було зайняте німецькими окупантами та петлюрівцями. Почалася жорстока розправа над селянами, які розібрали худобу й майно в панській економії.

В роки громадянської війни Срібне неодноразово переходило з рук у руки. Німецькі окупанти, петлюрівці, гайдуки Скоропадського і денікінці вщент пограбували жителів.

Проти німецьких окупантів та денікінців на території Срібнянської волості діяв партизанський загін під командуванням жителя Срібного Федора Павловича Вигінського.

Головними діями партизан було псування лінії зв’язку і операції по знищенню невеликих груп ворога. Влітку 1918 р. партизани напали на будинок волосного управління, знищили варту і захопили 17 гвинтівок. В листопаді партизанський загін оволодів Срібним і утримував його дві доби.

Активними учасниками партизанського загону були срібняни Конусенко Максим Якович, Криворучко Микола Тихонович (закатований фашистами в 1943 р.) І. Х. Никоненко, І. О. Проводіон, І. Л. Карпусь та ін.

Після вигнання окупантів та петлюрівців у Срібному наприкінці січня 1919 р. було відновлено Радянську владу. Почав діяти ревком на чолі з П. А. Підружком. Ревком здійснював розподіл поміщицької землі, худоби і майна між безземельними та малоземельними селянами, організовував боротьбу з бандитизмом. Влітку 1919 р., коли на Україну посунули полчища Денікіна, чимало жителів пішло на фронт і брало участь у боротьбі проти білогвардійців.

У жовтні 1919 р. денікінці вдерлися до Срібного. Вони грабували селян, відіграли у них землю і повернули її поміщику. Жителі містечка піднялися на боротьбу проти ворогів. Знову було створено партизанський загін. У жовтні в одному з боїв у районі Сокиринець-Переволочної партизани розбили великий підрозділ денікінців і знищили до 300 ворогів.

Наприкінці листопада 1919 р. Срібне стало вільним. Відновилася Радянська влада. У грудні було створено волосний ревком на чолі з М. Т. Криворучком. Ревком завершив наділення землею бідніших селян, організував допомогу Червоній Армії. Почали працювати початкова школа і лікарня. Стали до ладу паровий млин та олійниця. В грудні 1919 р. виник комбід, який розгорнув активну діяльність.

У січні 1920 р. у Срібному була створена волосна партійна організація, до якої входило 12 членів партії та співчуваючих. Секретарем було обрано О. І. Кизима. У березні відбулися вибори до сільської Ради, які проходили в умовах гострої кла-сової боротьби. До сільради було обрано 10 комуністів і 7 співчуваючих. Очолив її А. С. Войтенко. Сільрада мобілізовувала селян на виконання продрозкладки, займалася будівництвом і ремонтом житлового фонду, забезпечувала квартирами сім’ї червоноармійців. Улітку організували комнезам. У 1921 р. була заснована і комсомольська організація.

З 1923 р. Срібне стало центром району.Жителі Срібного приступили до мирного будівництва. У 1923 р. стало працювати сільське споживче товариство,

яке забезпечувало селян товарами першої необхідності. Товарооборот товариства постійно зростав. У 1924 р. у Срібному відкрилася сільськогосподарська виставка, яку відвідало понад 20 тис. чоловік.

Значна увага приділялась розвитку охорони здоров’я, освіти та культури. Працювали лікарня й аптека. У 1923 р. на базі початкової школи створили семирічну. У 1925–1926 навчальному році в ній навчалося 310 учнів. Значних успіхів

було досягнуто у справі ліквідації неписьменності серед дорослих. З 1921 р. тут працювала школа лікнепу. Урочисто було відзначено п’ятиріччя лікнепу, на яке зібралося близько 150 чоловік. Фундаментом культури став сільбуд, де працювала бібліотека з читальним залом. Діяли також гуртки: політичний, сільськогосподарський, а також школа політграмоти.

Керуючись рішеннями XV з’їзду ВКП(б), партійна організація і сільрада розгорнули роботу, спрямовану на колективізацію сільського господарства. На початку 1929 р. частина бідняків і середняків об’єдналася у ТСОЗ. На його базі навесні 1930 р. виникла артіль «Червона зірка», яка налічувала 547 господарств. У 1933 р. замість артілі «Червона зірка» створили три колгоспи: «Червона зірка», «Перше травня» та ім. Постишева, перейменований згодом на ім. Щорса. На кінець року з 823 господарств села 626 були охоплені колгоспами. Наступного року колективізацію було завершено. У 1932 р. була створена Срібнянська МТС.

Хлібозаготівлі, розпочаті у січні 1928 р. за розкладкою, досягли свого злочинного апогею у 1932–1933 рр. Важкими для селян Срібного видалися ці роки. Від голоду загинули сотні людей.

У селян і колгоспників, в одноосібних і колективних господарствах забирали не лише зерно, а й іншу сільськогосподарську продукцію. У спогадах очевидців голоду є багато фактів, які відтворюють жахливі картини заготівель.

Багатостраждальний народ заслуговує на пошану і повагу. У Срібному встановлено пам’ятний знак жертвам голодомору 1932–1933 рр.

Після важких голодних років життя поступово налагоджувалось.

Підвищувалися врожаї зернових і технічних культур. Передові ланкові Я. Г. Цимбал, Н. Я. Роєнко, М. П. Широнос, Н. А. Никоненко вирощували по 50–60 ц махорки та по 10–12 ц м’яти з гектара. Колгосп «Червона зірка» у 1939 р. став учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. В

Срібнянській МТС по-стахановськи працювали трактористи В. Мостовий та І. Бур’ян, які під час весняної сівби у 1937 р. закультивували 235 і 270 га, значно перевиконавши норму і заощадивши пальне. 1938 р. у МТС організували жіночу тракторну бригаду, бригадиром якої була Н. С. Мазина. Бригада систематично перевиконувала норми виробітку. 15 трактористів і 2 агрономи Срібнянської МТС у 1939 р. стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки, серед них – бригадири тракторних бригад І. Г. Ройко і О. Й. Калениченко, які виробили 649 і 632 га умовної оранки на 15-сильний трактор. Напередодні війни машинний парк МТС налічував 60 тракторів, 24 комбайни та багато інших сільськогосподарських машин. У Срібному з’явилась місцева промисловість: маслозавод, промкомбінат, електростанція.

Нових успіхів було досягнуто в галузі охорони здоров’я, освіти й культури. Розширилася районна лікарня. У 1931 р. семирічну школу перетворили на середню. В ній у 1936 р. навчалося 732 учні. Важливішим наслідком культурної революції була ліквідація неписьменності серед дорослих. У нових приміщеннях почали працювати будинок культури та будинок піонерів.

Мирне будівництво порушив напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Трудящі Срібного піднялися на захист рідної Вітчизни. Значну частину майна евакуювали в східні райони країни. Понад 60 жителів села вступили до винищувального батальйону.

15 вересня 1941 р. німецько-фашистські загарбники захопили Срібне. Вони встановили кривавий «новий порядок» і жорстоко розправлялися з мирним населенням. За роки тимчасової окупації гітлерівці закатували в Срібному 716 людей, 83 жителів вивезли на каторгу до Німеччини. Серед тих, хто загинув, – колишній голова райвиконкому Т. П. Прокопець, учитель Я. Н. Грицаєнко. Чимало жителів Срібного билися проти ненависного ворога у складі партизанської групи, яку очолював Ф. Т. Поета. Вона налічувала 20 чоловік. У червні 1943 р. група влилася до

складу партизанського загону, який перебазувався сюди. Ним командував Є. X. Соколовський.

17 вересня 1943 р. Срібне було визволене від окупантів. 677 жителів билися з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни і в партизанських загонах, з них 125 за бойові заслуги нагороджено орденами і медалями.

Відступаючи, фашисти зруйнували МТС, всі громадські будівлі в колгоспах, адміністративні будинки, магазини, 17 житлових будинків. Загальні збитки, заподіяні ними Срібному, становили 23,4 млн крб. Трудящі, долаючи великі труднощі, приступили до відбудови зруйнованого селища. Завдяки на-полегливій праці трудівників і допомозі держави протягом кількох років воно було відбудовано.

Невпізнанно змінилося Срібне. З 1965 р. воно стало селищем міського типу. Поліпшився благоустрій селища.

Невпинно підвищується культурний рівень трудящих. Центром культурно-освітньої роботи є районний будинок культури на 400 місць. Срібнянщина – край пісенний. В районному будинку культури працюють колективи, що мають почесне найменування «Народний самодіяльний… – це колектив народної естради «Колос», жіночий вокальний ансамбль «Віночок», чоловіча хорова капела. Народні колективи – це творча лабораторія аматорів мистецтв, керівників сільських установ культури.

Народна аматорська чоловіча хорова капела районного будинку культури впродовж багатьох років є візитною карткою культурно-мистецького життя нашого краю. Наша гордість і наша слава.

При районному будинку культури був створений чоловічий вокальний ансамбль, до складу якого входило 22 чоловіки. В процесі подальшої творчої роботи до ансамблю були залучені нові здібні учасники і за короткий період ансамбль переріс у чоловічий хоровий колектив.

На заключному концерті Республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва в 1973 р. колективу було присвоєно звання «Народний самодіяльний…».

Чоловіча хорова капела – частий гість концертних майданчиків обласного центру і завжди з успіхом репрезентує хорове виконавство Чернігівщини. З успіхом виступає капела поряд з відомими колективами України – Національною капелою бандуристів України, чоловічою хоровою капелою імені Л. Ревуцького та іншими колективами на традиційних республіканських фестивалях кобзарського мистецтва «Вересаєве свято». У 1990 р. редакцією музичних програм українського телебачення записано і передано по телебаченню виступ цього колективу в програмі «Таланти твої, Україно». Капела була учасником третього Республіканського свята народної творчості в м. Хмельницькому, республіканського кобзарського свята, присвяченого 175-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка в Каневі, Всеукраїнського фестивалю народного мистецтва «Хортиця», присвяченого 500-річчю запорізького козацтва.

Жіночий вокальний ансамбль «Віночок» районного будинку культури – лауреат Першого, Другого та Третього Всесоюзних фестивалів самодіяльної художньої творчості, золотий призер Всесоюзного фестивалю художньої творчості трудящих, бронзовий призер Республіканського фестивалю народної творчості, лауреат телефестивалю «Сонячні кларнети», дипломант огляду-конкурсу «Золоті ключі» та міжнародного конкурсу виконавців народної пісні «Дружба-95» незмінній учасник і переможець обласних, республіканських культурно-мистецьких заходів, прекрасний і неповторний, самобутній і знаний колектив.

Створений жіночий вокальний ансамбль в 1967 р. 15 квітня 1977 р. йому було присвоєно почесне звання «Народний самодіяльний…». Майже 25 років керівником колективу був досвідчений хормейстер і педагог Лісовий

Микола Григорович, який залишив колективу в спадщину свій великий творчий доробок. З 2000 р. керівник ансамблю випускник Ніжинського педагогічного інституту Сидоренко Віталій Леонідович, який працює з колективом і донині.

Слухаючи спів «Віночка», відчуваєш, як тихоплинний Лисогір обережно несе на своїх хвилях калиновий вінок, котрий опустила в ріку життя чураївна-срібняночка, і вже бринить на калині роса, і спиваючи її, кує там зозуля – літа відлічує, а білий лебідь зринає в небо і каменем падає у жита… То учасниці ансамблю співають пісні «Вишивала мати зозуленьку» та «Одинокий лебідь», одна за одною звучать пісні «Земля, красо моя», «Ой, пливи, вінок» (від якої і назва ансамблю), «Росла калинонька», «Річко моя мила».

До послуг трудящих – 3 бібліотеки, книжковий фонд яких становить 65 тис. примірників.

У Срібному народилася і провела дитячі та юнацькі роки видатна українська артистка Г. П. Затиркевич-Карпинська (1856–1921).

Зберігся будинок в якому народилася майбутня артистка. На його фасаді (пров. Франка № 1) встановлено меморіальну дошку на честь Затиркевич-Карпинської.

Помилково вважалося, що Ганна Петрівна народилася 22 січня 1856 р. Бібліограф артистки М. Дібровенко на основі метричної книги Прилуцького духовного правління, Прилуцького повіту містечка Срібного встановив, що Ганна Петрівна Ковтуненко (її дівоче прізвище) народилася у дворянській сім’ї.

Будучи вихованкою інституту, Ганна Ковтуненко брала активну участь в концертах, які відбувались в інституті. Не чужі їй були інтереси до театру. В Києві тоді з успіхом виступала місцева трупа на чолі з директором театру Кологривовим. Його дружина викладала музику в інституті. Та і сам Кологривов не раз бував у інституті. За домовленістю з ним кращі актори виступали перед вихованками з уривкам

класичних п’єс «Лихо з розуму» О. Грибоєдова; «Недоросток» Фонвізіна; «Бідність не порок» Островського, що були тоді в репертуарі театру.

З жадобою перечитувала Ганна Петрівна театральний відділ в газетах та журналах. Не побувавши жодного разу, ні в Петербурзі, ні в Москві, вона добре знала, які п’єси йдуть на сценах театрів і з якими виконавцями.

Але скоро Ганна Петрівна повернулась у рідне село до батьків, які наполегливо відшуковували для 18-річної дівчини нареченого. Так, у 1874 р. вона вийшла заміж за сусіда із села Болотниці поміщика Дмитра Олександровича Затиркевича, значно старшого від неї. Щоденні турботи по господарству все ж не заглушили інтересу Г. П. Карпинської до театру. У Прилуках в ті часи відбувалися аматорські вистави, в яких Ганна Петрівна брала активну участь. Деякий час їй довелося жити у Прилуках. Д. О. Затиркевич був членом Лохвицько-Прилуцької межової комісії і за обов’язком служби жив інколи тут. На аматорській сцені Ганна Петрівна зіграла роль Тетяни у п’єсі «Москаль-чарівник» Котляревського, Одарку у п’єсі Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», яку в 1882 р. підготували роменські аматори. Цього ж року вона налагоджує зв’язки з трупою М. Кропивницького. 20 травня 1883 р. відбувся дебют Г. П. Затиркевич-Карпинської у трупі Марка Лукича. Це сталося у Полтаві. Актриса виступила під прізвищем Прилуцької в ролі Секлети в комедії Старицького «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка». Так почався тріумф актриси. З 20 квітня по 4 травня 1893 р. вона з успіхом виступила у Чернігові в ролі Наталки-Полтавки.

Незадовго до революції і під час лютневих та жовтневих подій 1917 р. Г. П. Затиркевич-Карпинська працювала в трупі П. В. Прохоровича. Чудово грала у п’єсах М. Старицького і Г. Зудермана.

У 1920 р. група київських аматорів з колишнього театру М. Садовського утворює м. Ромнах на Сумщині український професіональний театр. До цього об’єднаного театрального колективу у перший же день вступила Г. П. Затиркевич-

Карпинська. Вона чудово грала у п’єсах С. Васильченка, М. Кропивницького, П. Мирного, І. Котляревського.

В історії українського театру Г. П. Затиркевич-Карпинської увійшла як актриса комедійного жанру. Створені нею образи були насичені пафосом гострої сатири, спрямовані проти гніту й сваволі у родинному побуті.

ДІГТЯРІДігтярі – селище міського типу, центр селищної Ради,

розташоване на східному березі річки Удаю, при впадінні в неї річки Лисогору, за 20 км від районного центру. Населення – 2 300 чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Дігтярі, Гнатівка й Іванківці. Місцевість в районі селища рівнинна. Поле, що розкинулось на схід від селища, має незначні підвищення та яри ерозійного характеру, обмежені штучними насадженнями.

Природа в цьому регіоні типова для лісостепової зони, більш наближена до степу. В місцевих лісах переважають широколисті дерева: дуб, клен, липа.

Є штучні насадження сосни звичайної. В заболочених місцях росте верболіз та лоза.

Водойми річок заболочені, вкриті болотною рослинністю: очеретом, осокою, болотним хвощем.

Поблизу селища в долинах річок та їх заплавах є промислові поклади торфу.

Достовірних даних про час заснування селища немає. За переказами, перші поселенці з’явилися тут у часи татаро-турецьких набігів. Тоді навколо річок Удай і Лисогір були лісові угіддя. Біженці з розорених сіл облюбували ділянку, оточену з півдня та сходу болотом, із заходу – річкою. Лише 800 метровий перешийок був зручним виходом. Це місце було досить зручним для укриття від ворогів.

Пізніше, у зв’язку зі збільшенням населення село почало витягуватися на північ, понад річкою Удай.

Уперше село Дігтярі згадується в історичних документах 1666 р. Жили тут вільні селяни, приписані до Варвинської

сотні Прилуцького полку, які займалися виробництвом дьогтю в урочищах Сотницькому й Десятках. Поселенців навколишні жителі звали дьогтярами. Звідси й пішла назва поселення.

У 1714 р. прилуцьким полковником став Г. Галаган, який, вдаючись до всіляких хитрощів, почав скуповувати навколо поселення землі й створювати тут ніби окрему слободу, поступово закріпачуючи жителів Дігтярів. Так, 1723 р. два козаки Манджуренко та Гриценко дали підписку, що вони не можуть далі відбувати козацької служби, тому продають Галагану землю й самі погоджуються бути посполитими.

Під час ревізії 1729 р. у Дігтярях було 5 дворів, що належали Варвинській ратуші, слобода Галагана мала вже 48 дворів, а в акті ревізії за 1753 рік значитеся лише галаганівське село Дігтярі, про слободу ж згадки нема. На 1777 р. у селі налічувалося кріпаків 231 чоловік.

Після сімейного розподілу маєтків у 1828 р. Дігтярі стали власністю П. Галагана. Там, де зливається Лисогір з Удаєм, новий хазяїн почав будувати великий палац.

Руками кріпаків протягом восьми років було споруджено палац, оранжереї та господарські будівлі. Поміщик запросив відомого в той час архітектора П. А. Дубровського й вченого-садівника І. Є. Бістерфельда. Галаган мав дворовий оркестр. Силами кріпосних артистів для гостей влаштовувалися вечори. На одному з них 1845 р. був присутній Т. Г. Шевченко. У повісті «Музикант» він гнівно викрив облудність таких «меценатів» мистецтва. Сум охопив поета, коли він побачив убогість селян. Шевченко пішов у село, щоб найняти коней і швидше виїхати звідти, але в селі не знайшлося ні коня, ні візка.

Внаслідок проведення реформи 1861 р. 455 дігтярівських кріпаків одержали всього 1054 десятини й 71 кв. сажень землі, тобто по 2 десятини 759 кв. сажнів на ревізьку душу, за яку вони мали сплатити 35 121 крб 53 коп. Отже, після скасування кріпосного права економічне становище дігтярівських селян не поліпшилось. Краща земля лишилася власністю поміщика. Селянські наділи були значно менші, ніж ті, якими хлібороби

користувалися до реформи. До того ж, не було тягла, земля не удобрювалася. Весь час відбувалося подрібнення наділів у зв’язку з виділеннями нових сімей. Все це призводило до того, що селяни розорялись і знову потрапляли в кабалу. Частина з них працювала на сукновальні Галагана.

У 1872 р. Галаган, не маючи спадкоємців, подарував частину землі Полтавському губернському земству, яке здавало її в оренду місцевим багатіям. З 1877 р. у селі почала працювати механічна майстерня земського ремісничого учи-лища. У 1897 р. Полтавське земство організувало школу-майстерню, яка готувала майстрів плахтових виробів.

На кінець XIX ст. Дігтярі вже були великим селом. Тут налічувалося 1 766 жителів. Працювали 33 вітряки, 4 олійниці, сукновальня, 3 заїзди. На початку XX ст. селу належало 2 217 десятин землі. Розподілялась вона нерівномірно: 16 дворів зовсім не мали орної землі, 16 – мали тільки городи, 18 дворів володіли ділянками від 25 до 120 десятин, наділи решти становили в середньому 3 десятини на двір. Полтавське земство 1902 р. продало через селянський банк переселенцям із с. Галиці Ніжинського повіту 319 десятин землі. Кількість землі, яку можна було орендувати, поступово зменшувалася. Щоб якось прогодуватися й заплатити податки багато селян, особливо молодь, йшли на сезонні роботи в економії Херсонщини, на цукрові плантації Правобережної України, в промислові центри.

Селяни, що працювали на промислах, були свідками й учасниками революційних подій 1905–1907 рр. Так, восени 1905 р. з-під Умані повернулася додому дочка бідняка Н. К. Комлик. Вона розповіла про виступи робітників і селян Київщини проти панів, що селяни нищать поміщицькі маєтки, робітники відмовляються працювати за низьку платню. Навесні 1906 р. активніше виступила проти багатіїв і дігтярівська біднота. Наймит орендаря Фішера Г. Білан спалив паровий млин хазяїна. Запалали клуні куркулів. Селяни почали самовільну порубку поміщицьких лісів. Волосний урядник і староста не змогли «втихомирити» селян. До

Дігтярів прибув загін козаків, які розправилися з «непокірними» шомполами та нагаями. 17 чоловік були заарештовані й відправлені до прилуцької тюрми.

В 1910 р. у Дігтярях із 265 селянських дворів 34 не мали землі, 102 – володіли від 1 до 4 десятин. У 34 бідняцьких сімей не було ніякої худоби, у 80 – робочої худоби. Часто у бідняків не вистачало хліба навіть до весни. Безземельні селяни вимушені були йти в найми до багатіїв, або орендувати у них землю по високій ціні. Перед Першою світовою війною 16 селянських сімей переселилися до Сибіру. Деякі селяни займалися підсобним промислом – ткацтвом. Вони виготовляли чоловічий та жіночий одяг у національному стилі, а також плахти, скатерті, рушники та ін. Ці вироби продавались на ярмарках у Києві, Полтаві, Чернігові.

Перед Першою світовою війною в Дігтярях діяла лише однокласна церковно-приходська школа, заснована з 1878 р. (1913 р. – двокласна). В ній працював один учитель з помічником. З небагатьох дітей, яким вдалося поступити в школу, більшість була вимушена через бідність залишити її до закінчення курсу навчання. Тому не дивно, що в 1910 р. в селі нараховувалося неграмотних 366 чоловіків (із 850) і 610 жінок (із 750).

Перша світова війна значно погіршила становище селян, більшість працездатних чоловіків (майже 200) були мобілізовані в діючу армію. Для потреб армії в селян були реквізовані коні, вози, хліб. Через нестачу робочих рук зменшились посівні площі. Селянські господарства почали занепадати.

Про лютневий переворот та повалення самодержавства жителі Дігтярів дізналися від солдатів, які поверталися додому з фронту весною-літом 1917 р.

На початку січня 1918 р. в селищі була встановлена радянська влада, вибрана Рада робочих, селянських і солдатських депутатів, яка взяла на облік землю і майно поміщиків. Частина землі і сільськогосподарського інвентарю з поміщицького маєтку була віддана селянам.

В середині березня 1918 р. у результаті домовленості керівництва Центральної Ради з німецьким командуванням про допомогу у відновленні влади Центральної Ради на Україні, в селище зайшли німецькі кайзерівські війська. Вони заарештували організаторів радянської влади місцевих Рад, реквізували з селян худобу і продовольство. Активізувались середняки, у яких до цього представники радянської влади відібрали наділи і почали повертати собі вже засіяну землю.

Після зміни гетьманського режиму (П. Скоропадського) в грудні 1918 р. владу в Дігтярях захопили війська Директорії, очолювані С. Петлюрою. Але ця влада проіснувала не довго, і вже в січні 1919 р. Таращанський полк Червоної Армії повернув радянську владу в селищі.

Після відновлення радянської влади в середняків знову почали вилучати лишки сільськогосподарської продукції, а малоземельні та безземельні отримали землю та посівний матеріал.

Утім, у кінці серпня 1919 р. знов змінюється влада в Дігтярях. Селище захопили денікінські війська, які почали відновлювати старі порядки: відбирати у селян землю, розстрілювати тих, хто за найменшою підозрою був пов’язаний з радянською владою. Щоправда, ця влада діяла до листопада 1919 р., коли частини Червоної Армії ввійшли в Дігтярі і відновили діяльність Рад.

Поступово налагоджувалось мирне життя, але в повіті діяли залишки військ Центральної Ради, які намагалися повернути собі владу. В червні 1920 р. у селищі був створений комнезам (комітет незаможних) в складі 5 чоловік. Вони разом з Радами літом 1920 р. зібрали і відправили для Червоної Армії 800 пудів хліба, 9 кращих коней і возів.

Завдяки здійсненню нової економічної політики, в Дігтярях поступово налагоджується економічне життя. В 1921 р. в селищі було організоване споживче товариство, яке в 1924 р. об’єднало 145 пайщиків, а в 1925 р. уже 300 пайщиків з них 209 бідняків, 65 середняків та 26 заможних селян.

У 1922 р. відновила роботу Дігтярівська ткацька школа-майстерня. Тут працювало 600, а на початку 1924 р. – уже 1200 кустарів.

У 1922–1923 рр. була відкрита початкова школа, де навчалося 30 учнів, а в наступному році – вже 158. В ній працювали 3 вчителі. Споживче товариство на свої кошти відремонтувало школу, поповнювало бібліотеку літературою, забезпечувало підручниками дітей. Діяли гуртки лікнепу (ліквідації неписьменності). При ткацькій школі-майстерні в 1924 р. було відкрито робітничий клуб. Почала діяти жіноча рада, якою керувала вчителька М. С. Коваленко. Її члени опікувалися дітьми-сиротами.

У другій пол. 20-х років почалося масове залучення громадян селища в партійні та комсомольські ряди. На кінець 1926 р. в партію було залучено 7 чоловік. Секретарем був вибраний Ю. Л. Коваленко. Пізніше він став головою сільради, а партосередок очолив Ю. Ф. Козилєв.

Партосередок і сільрада велику увагу звертали на проведення посівних компаній, ремонт громадських забудов, доріг. Згодом почалася робота з «виявлення класових ворогів» та залучення на свій бік бідняків і середняків. Комуністи згуртували комсомольців, комнезамівців інших активістів та використовували їх для здійснення для радянізації краю.

У 1925 р. було створене сільськогосподарське товариство по збуту і забезпеченню. Воно завозило в Дігтярі високоврожайні сорти зернових, багаторічних трав, різних технічних культур. На виділені державою кошти було закуплено скот, сіялки, нафтовий двигун, був побудований завод ефірних масел. У 1926 р. в селі відкрили художньо-технічну школу. А через рік була організована промартіль ім. 8 Березня, яка стала її навчально-виробничою базою. Поступово розширювалися посівні площі: якщо в 1926 р. вони склали 1 189 десятин, то в 1927 р. – вже 1 955 десятин. Бідняки не мали тяглової сили і сільськогосподарського реманенту. Іванківське кредитне товариство на пільгових умовах надавало кредити бідняцьким господарствам для придбання ними

сільськогосподарського реманенту. Продовжувалося поповнення рядів споживчого товариства селянами. У 1927 р. в ньому налічувалось 260 бідняків і 160 середняків. Так готувалося підґрунтя для колективізації сільського господарства.

Після ХV з’їзду ВКП (б) Дігтярівський партосередок закликає селян об’єднуватися в колгоспи. В кінці 1929 р. першими вступили в колгосп «Нове життя» комуністи та комнезамівці. Потім в колгосп вступили бідняки та малоземельні. Це була перша добровільна хвиля колективізації. Згодом розпочалася друга – примусова хвиля. Так, на початок березня 1931 р. колгосп уже об’єднував 490 дворів.

У 1934 р. від сільгоспартілі «Нове життя» відділився колгосп ім. ХVІІ з’їзду ВКП (б). Обидва господарства мали 2 650 га сільгоспугідь, із них 1 680 га орних земель. Обслуговувала колгосп в Дігтярях Варвинська МТС. У 1932–1933 рр. жителі Дігтярів пережили одну із найстрашніших трагедій українського народу – голодомор, який забрав життя багатьох ні в чому не винних чоловіків, жінок, дітей селища.

З середини 30-х років розгорнулося змагання за збільшення виробництва зерна, м’яса, молока та іншої продукції.

У 1937 р. Артіль «Нове життя» за рішенням колгоспників отримала назву «20-річчя Жовтня» за виконання планів. У 1938 р. працівники зібрали по 29 центнерів зернових з гектара. Господарство стало учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 р.

Розвивалася артіль ім. 8 Березня. У 1935 р. в її цехах працювало 1 080 чоловік. Зразки виробів дігтярівських майстринь експонувалися на виставках у багатьох містах, зокрема в Москві, Києві, Полтаві.

З перших днів Великої Вітчизняної війни в червні 1941 р. усі чоловіки, які здатні тримати зброю, були мобілізовані в ряди Червоної Армії. Перед окупацією селища вивезли в східні регіони країни матеріали, цінності, худобу.

17 вересня 1941 р. селище було окуповане фашистсько-німецькими військами. З перших днів окупації фашисти запровадили «новий порядок», колгоспи були перетворені в так звані общинні господарства. Почались арешти і розстріли. Вже в вересні від рук гітлерівців загинуло 10 жителів, у тому числі голова правління колгоспу М. К. Малиш, колгоспний бригадир Х. М. Бихало, зоотехнік Г. З. Лисенко.

31 житель селища був відправлений в Німеччину на примусові роботи. В районному центрі Срібне 23 лютого 1943 р. гітлерівці в приміщенні школи спалили живими 36 жителів Дігтярів разом з сотнями людей з найближчих сіл.

Не дивлячись на це, дігтярівці чинили опір ворогу. Багато з них влилися в партизанський загін під командуванням Є. Х. Соколовського (цей загін у червні 1943 р. передислокувався з Варвинського в Срібнянський район). Партизани перешкоджали вивезенню до Німеччини матеріальних цінностей. Вони не допустили, щоб фашисти, які відступали, спалили село.

Звільнення селища від окупантів розпочалося у вересні 1943 р. 10 вересня опір противника було зломлено і біля міста Прилук була взята в оточення 4-а танкова армія фашистських військ. 17–18 вересня бійці 38-ї армії Воронізького фронту під командуванням генерал-лейтенанта М. Є. Чібісова звільнили Дігтярі від окупантів. На фронтах Великої Вітчизняної війни боролися за перемогу 600 дігтярівців, з них 143 мають ордени та медалі. Кавалером 11 урядових нагород став капітан С. А. Сисуненко, 9 – підполковник Я. М. Рубан. 209 жителів селища загинули в роки війни.

Відразу після звільнення селища окупації жителі розпочали відновлення розграбованого та зруйнованого господарства. Фашисти спалили 16 жилих будинків і 25 господарських будівель, вивезли 188 голів великої рогатої худоби, багато коней, свиней і ін. Розорені Дігтярі для обробки 1 680 гектарів угідь мали всього 34 коней і 16 пар волів. Тому довелося використовувати в якості тяглової сили корів. Жінки,

пристарілі люди та діти проявили трудовий героїзм: вони своєчасно підготували посівний матеріал, відремонтували упряж і реманент. Внаслідок цього колгоспи села вчасно провели весняну сівбу. А врожай зібрали косами і серпами. Допомога дігтярівцям у цей важкий час надходила з інших республік. Так, з Тамбовської області РСФРР і Мордовської АСРР прислали 12 корів і 10 племінних телиць. Від держави були отримані 32 коней. Колгоспникам, у яких житло було зруйноване, надали будівельний матеріал, а багатодітним вдовам грошову допомогу. Через місяць після звільнення відновила свою роботу артіль ім. 8 Березня. Відкрилися семирічна школа та стаціонарна лікарня.

Жителі села допомагали Радянській Армії наближати перемогу: здавали харчі в фонд оборони, жінки в’язали теплі речі, вирощували тютюн і готували махорку для бійців. В грудні 1943 р. із заощаджень дігтярівці надали на спорудження танкової колони «колгоспник Чернігівщини» 120 тис. крб.

Після завершення війни в Дігтярі повернулися демобілізовані з армії жителі селища. Активізувалася партійна робота: були створені первинні парторганізації при артілі ім. 8 Березня та маслозаводі.

У 1945 р. оголосила набір учнів колгоспна школа, яка спочатку готувала будівельників, а 1948 р. – механізаторів для колгоспу.

У вересні 1950 р. обидві артілі об’єдналися в одну – ім. Жданова. На кінець ІV п’ятирічки в Дігтярях працювали 5 млинів, 2 кузні, 2 столярно-теслярські майстерні, олійниця. В основному були ліквідовані наслідки гітлерівської окупації.

У 1950 р. в Дігтярях діяла лікарня на 15 ліжок і амбулаторія. У 1949–1950 навчальному році в семирічній школі навчалось 336 учнів

У 1959 р. до колгоспу ім. Жданова приєднався колгосп ім. Шевченка с. Гнатівки. Розширене господарство отримало назву «Шлях до комунізму». Відбувається покращення матеріально-технічної бази господарства, підвищується

врожайність сільськогосподарських культур. У 1981 р. урожайність озимої пшениці склала 28,2 ц., проса – 29 ц., ячменю – 21,9 ц. з гектара.

Внаслідок політичних потрясінь кінця 80-х –початку 90-х років колгосп «Шлях до комунізму», як і інші сільськогосподарські товариства України пережив економічну кризу, але залишився «на плаву», завдяки вмілому керівництву М. С. Сергієнка. Нині це СВК «Удай», який забезпечує роботою 162 жителі селища.

У 1897 р. Полтавське губернське земство заснувало Дігтярівську ткацьку школу-майстерню для підготовки майстрів плахтових виробів.

Перед Першою світовою війною місцеві жителі перебували в складному економічному стані. Тому, щоб якось покращити своє становище, селяни займалися підсобним промислом – ткацтвом. Вони виготовляли чоловічий та жіночий одяг в національному стилі, а також плахти, скатерті, рушники і т. д. Дігтярівська ткаля-майстриня Сисун Пелагея Йосипівна була запрошена до імператриці Марії Федорівни і отримала від неї в нагороду 25 карбованців та грамоту «От императрицы Марии Федоровны за хорошие льняные ткани Пелагее Осиповне Сысун».

Через віддалення від залізниці, Дігтярівське ремісниче училище перевели до Полтави, а тут організувались майстерні з виробництва плахтово-переборних виробів, де 30–40 селянок протягом усього світлового дня ткали вироби. У 1918 р. майстерня припинила роботу. У 1922 р. школа-майстерня знову відновила свою діяльність. Почало налагоджуватися виробництво, покращилися умови праці «кустарів» та робітників, для яких остаточно був встановлений 8-годинний робочий день. Успішно вирішувалася проблема робочої сили. У 1922 р. в школі-майстерні працювало 600, а на початку 1924 р. – уже 1 200 «кустарів». У 1923 р. на першій Всеросійській виставці, що відкрилася в Москві, була представлена шовкова сорочка, вишита для В. Леніна

викладачем школи-майстерні Цибульовою Гликерією Кузьмівною – заслуженим майстром народної творчості УРСР.

У 1924 р. при ткацькій школі-майстерні був відкритий робітничий клуб, де працювали лекційно-науковий гурток та гурток художньої самодіяльності.

У 1926 р. на базі школи-майстерні було відкрито художньо-технічну школу, а через рік організували промислову артіль ім. 8 Березня, яка стала її навчально-виробничою базою.

З кожним роком промартіль ім. 8 Березня розширювала своє виробництво. У 1935 р. в її цехах працювало 1 080 чоловік. У 1936 р. на виробництві розгорнувся стаханівський рух. Багато ткаль перевиконували плани виробництва. Зразки виробів дігтярівських майстрів експонувалися на виставках у Москві, Києві, Полтаві.

З початком Великої Вітчизняної війни промислова артіль ім. 8 Березня продовжувала свою роботу. Ткалі змушені були працювати й на окупантів.

Через місяць після звільнення селища від німецько-фашистських загарбників, у жовтні 1943 р. промартіль відновила свою роботу майже в повному режимі.

Згодом вироби промартілі стали завойовувати все більшу популярність. У 1954 р. кращі килимарниці артілі разом з народним художником СРСР М. Г. Деригусом створили на честь 300-ї річниці возз’єднання України з Росією гобелен «Переяславська Рада». При фабриці був створений хоровий колектив, який виступав з концертами в селищі і за його межами.

У 1961 р. на базі артілі почала діяти фабрика художніх виробів ім. 8 Березня. Тут виготовляли килими, гобелени, покривала, рушники, які відрізнялися багатим національним орнаментом та місцевим колоритом.

У 1966 р. на фабриці були встановлені крутильні машини, що дало можливість збільшити випуск продукції та покращити її якість. Розгорнулось соціалістичне змагання за перевиконання державних планів. У 1976 р. було створено 40

нових зразків художніх виробів. Ручну працю ткаль все більше заміняли механічні ткацькі верстати. У 1982 р. передовиками праці були Г. Ф. Чміль, А. П. Гармаш, З. І. Гончаренко, Л. М. Охріменко, Н. А. Чудак, Л. М. Задихайло, А. А. Небрат, Л. В. Толокова, Г. Д. Федько. 33-м виробам фабрики (з 56) було присвоєно державний «Знак якості». Був виготовлений новий гобелен «В сім’ї єдиній».

Продукція фабрики отримала широке визнання в нашій країні і за кордоном. Її майстри виготовляли костюми для Державного академічного ансамблю народного танцю УРСР ім. П. П. Вірського, Державної заслуженої капели бандуристів УРСР, Державного заслуженого академічного українського народного хору ім. Г. Г. Верьовки і багатьох інших колективів. Була відправлена велика кількість гобеленів для художнього оформлення інтер’єру московського готелю «Україна». Вироби підприємства в 1958 р. були представлені на Всесвітній виставці в Брюсселі, в 1959, 1960 рр. – на Міжнародних ярмарках в Марселі, в 1967 – на Всесвітній виставці в Монреалі, в 1970 р. – на Всесвітній виставці «Експо-70» в Осаці. Вироби експортувалися в Японію, Канаду, Бразилію. На виробництві працювало 392 передовика праці. Кращим працівницям фабрики М. К. Виноградській, А. Д. Денисенко, М. К. Кульзі, С. А. Малиш, П. П. Сисун присвоєно звання «Майстра народної творчості». Два роки підряд фабрика займала перше місце в соцзмаганні серед споріднених підприємств республіки. За успішне виконання виробничих планів у 1980 р. колектив фабрики був нагороджений перехідним Червоним прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ЦК ВЛКСМ.

За багаторічну відмінну працю ткалю фабрики О. І. Коваленко в 1974 р. було удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

З прийняттям незалежності в країні розгортається економічна криза внаслідок втрати економічних зв’язків з колишніми республіками СРСР, та з інших причин. Не обминула економічна криза і фабрику художніх виробів ім. 8

Березня. У 1990 р. вона стає дочірнім підприємством ВАТ «Укрхудожпром». Поступово відбувається згортання виробництва продукції і на сьогодні діяльність підприємства в деяких видах виробництва призупинена.

У маєтку Галагана 29 жовтня 1878 р. було відкрите Дігтярівське ремісниче п’ятикласне земське училище, яке мало такі відділи: столярний, токарний, ковальський, слюсарний і модельно-ливарний. При училищі був інтернат на 100 чоловік. Учні, що жили в інтернаті, перебували на повному утриманні закладу. Крім того, в училище приймалися також своєкоштні учні і вільні слухачі. В 1885 р. училище випустило 54 спеціалісти.

У 1898 р. училище було переведено до Полтави. В цьому ж році на місці ремісничого училища була створена школа-майстерня з підготовки майстрів по виробництву плахтово-переборних виробів. В основу навчання майбутніх ткаль було взято особливості народної творчості Полтавської і Чернігівської областей.

У 1927 р. на базі маєтку Галагана була створена художньо-промислова артіль ткацтва і килимарства. Весною 1932 р. у с. Дігтярі заїздив голова ВУ ЦВК Г. І. Петровський, який надав практичну допомогу школі. У 1934 р. школу з підготовки майстрів перевели до міста Кролевець, а в маєтку відкрили училище з підготовки механізаторів – Дігтярівське училище механізації № 7 (народна назва «Школа механізації»).

З початком Великої Вітчизняної війни заняття були перервані, а в навчальних кабінетах і лабораторіях зберігалося зерно. В роки війни постраждала будівля училища – згорів другий поверх (дерев’яний) головного фасаду. Лише 18 вересня 1943 р. після того с. Дігтярі було звільнено від фашистських окупантів заняття в училищі знову було відновлено. Діяли річні та шестимісячні курси.

У 1950–1960 рр. в училищі навчалось близько 900 учнів за спеціальностями: тракторист-машиніст, комбайнер, наладчик с/г машин, механік тваринницьких ферм, бригадир тракторних бригад, машиніст парових машин. Усього навчалось в училищі

25–26 навчальних груп. Працювали філіали в селах Озеряни Варвинського р-ну, Березівці Ічнянського р-ну, Карпилівці, Горобіївці Срібнянського р-ну та ін.

У 1960 р. був збудований перший гуртожиток на 150 місць, а в 1978 р. – другий.

У березні 1964 р. училище було перейменовано на Дігтярівське СПТУ № 33. Нині навчальний заклад очолює Ю. Д. Бобильов, який уперше взяв у користування училища 148 га землі, яка закріпилась за училищем як навчальне господарство і донині. Він займався селекцією буряків, розвів велике господарство: кури, індики, вівці, скот. Була пасіка та озеро, де розводили коропів. Вся продукція використовувалась для організації харчування курсантів.

У грудні 1969 р. училище було перейменовано на Дігтярівське СПТУ № 10. Виробничу практику учні проходили на цілині. 14 викладачів і учнів училища за віддану працю в степах Казахстану нагороджені медалями «За освоєння цілинних земель». Училищу було передано пам’ятний Червоний прапор Єсильського р-ну профспілок працівників сільського господарства і заготівель Казахської РСР.

За післявоєнні роки училище закінчили біля 19 тис. спеціалістів сільського господарства. Серед його випускників – два Герої Соціалістичної Праці: Горбач Михайло Іванович, випускник 1956 р. працював комбайнером в с. Сергіївці Прилуцького р-ну та Даценко Олександр Ничипорович, випускник 1956 р. працював комбайнером в с. Остапівка Варвинського р-ну.

Багато випускників за високі показники в праці нагороджені орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора. З липня 1964 по травень 1982 рр. директором училища був М. І. Петренко. З 1975 р. учні навчального закладу разом із спеціальністю почали здобувати середню освіту.

У вересні 1984 р. училище було перейменовано з № 10 на Дігтярівське ПТУ № 32. З 1975 по 1992 рік училище готувало спеціалістів за професією майстер плодоовочівник, а

з 1992 р. – бухгалтер с/г виробництва. В 2001 р. було розпочато підготовку кадрів за спеціальністю «Оператор комп’ютерного набору», яка в 2004 р. була замінена на спеціальність «Секретар керівника, оператор комп’ютерного набору». В цьому ж році спеціальність бухгалтера с/г виробництва була реорганізована на спеціальність «Обліковець, конторський службовець, касир».

На сьогодні Дігтярівський професійний аграрний ліцей – це сучасний навчальний заклад, який відповідає всім вимогам на право підготовки спеціалістів для сільськогосподарського виробництва. З 1982 р. очолює М. В. Хітренко – вмілий керівник, педагог та організатор.

СОКИРИНЦІНа сороковому кілометрі від Прилук, вліво від

Роменського шляху, серед чудової природи, між ставками і в балках, де колись протікала річка Утка, потопаючи в зелені, розкинулося село Сокиринці. На його околиці розташований старовинний парк, що є одним з найкращих зразків садово-паркового мистецтва. Парк створювався поступово, переважно місцевими знавцями, знання і досвід яких передавалися з покоління в покоління.

Сокиринці – село майже тисячолітнє. Згідно з літописами та розкопками, проведеними в 1928 р. на території нашого району, встановлено, що в 1092 р. Іваном Святославовичем Сокиркою (багатим родичем Переволочанського вождя) було засновано хутір Сокирки. Першими поселенцями були суличі, смерди, згодом вільні козаки, які в XVIII ст. були покріпачені Г. Галаганом.

Також згідно літописів та розкопок було встановлено, що задовго до 1092 р. на березі річки Утки були поселення. Про це свідчать скіфські кургани Руда і Селезень, які датуються II–І тис. до н. е.

Ворогами суличан були половці, які неодноразово нападали зі степів. Так, у 1174 р. половці здійснили черговий великий набіг і захопили Прилуки, Переволочну і багато

хуторів по ріках Удаю і Утці. Тоді половці і захопили хутір Сокирки.

З 1320 р. село перебувало під владою литовських феодалів до 1564 р., а з 1564 по 1654 рр. – під владою польських панів.

Активну участь жителі села брали у визвольній війні проти польських феодалів (1648–1654 рр.) в складі Срібнянської сотні Прилуцького полку. Після цієї війни село стало вільним, козачим.

У розпалі національно-визвольної війни проти Речі Посполитої гетьману Б. Хмельницькому довелось укласти військово-політичний союз із Московською державою (1654 р.). Згідно з ним, Україна отримувала можливість успішно протидіяти натиску Речі Посполитої. Утім ця угода була порушена. Після смерті Б. Хмельницького тиск Московії на Україну посилився. Почалася громадянська війна.

Не дали позитивних результатів і спроби домовитись з Росією у січні 1659 р.: Іван Виговський, полковник Лівобережжя, просив вивести московські війська з України. Українські посли, направлені в Москву до царя Олексія, були заарештовані.

Московсько-українська війна набувала широких масштабів і посилювалась громадянською війною. На Україну було спрямоване 200-тисячне військо на чолі з князем О. Трубецьким.

На Срібнянщину вирушила частина відбірних московських військ на чолі з князем Семеном Пожарським. Мужньо вели боротьбу козаки Срібнянщини, зокрема козаки з Сокиринець (з династії Квітів, Савченків та ін.).

Багато козаків було вбито, інші – взяті в полон.А з 1717 р. деякі козаки стали кріпаками Галагана, а

частина – вільними козаками. Приміром у 1740 р. у селі було 98 дворів козаків.

1873 р. у Сокиринцях було 556 дворів, у тому числі 217 дворів козаків.

Хат у селі було 588, з них 242 належало козакам. Усіх ревізьких душ 1388, т. ч 561 козаків. У козаків було 1 551

десятина землі, на двір козаків припадало по 7,14 десятин. Козаки і селяни виробляли 70–75% тютюну.

На жаль, не збереглися імена славних козаків-сокиринчан. Особливо після зруйнування Запорізької Січі 1775 р., а потім, при радянській владі, коли земельні наділи козаків і односельців перейшли в колгоспно-кооперативну власність, козацтво жорстоко пригнічувалось.

І лише при створенні вільної незалежної Української держави (1991 р.) стало можливим відновлення українського козацтва. Скажімо, вийшла низка указів Президента України щодо розвитку традицій, мови, культури та побуту козацтва.

Сьогодні спадкоємці сокиринських козаків сповнені намірів відродити козацьку славу односельців.

У 1910 р. в селі налічувалось 305 козаків. До 1939 р. існував хутір Козак, а місце, де він був розташований, і нині зветься урочище Козак.

До 1564 р. хутір перетворився у село, в якому було 182 двори (1 606 осіб населення) переважно суличани. На прилеглих до села просторах простяглись хутори: Лозове, Степок, Козак, Біленків, Максаків. Утім, на сьогодні вони майже зникли, а Лозове в 1958 р. перейшло до Ічнянського району. На місці Максакового хутора, серед просторих полів, залишились Максакові озера. Звідси бере початок річка Утка, в пониззях якої течуть ставки: Біленків, Осадчиха, Обеїв, Панський. Село має чудові краєвиди, адже воно розташоване на пагорбах, в ярах і балках. І скрізь голубіють своєю гладдю ставки: Свячена, Короп, Свиняче, Біленків, Драньок, Гузів, які поповнюються безліччю джерел, що тамували спрагу селян з давніх-давен і дотепер.

Найдавнішою величною дерев’яною спорудою в селі є колодязь, викопаний в центрі села на водорозділі, схили якого спускаються до річки Утки. Глибина колодязя дуже велика – досягає понад 20 метрів.

Будівництво колодязя, вірогідно, було приурочено до значної події. Колодязь побудований в стилі самобутнього

пам’ятника архітектури місцевого колориту. Він строго зорієнтований за сторонами горизонту, з чотирма фронтонами, масивними ощепинами і хрестом зверху з лицьовою стороною на захід до основної магістралі села з півночі на південь.

Матеріалом для побудови колодязя був взятий дуб. Верхня частина його має широкий напуск фронтонів над конструкцією з тим, щоб вода не потрапляла під несучі опори споруди. По всій середині кожної нижньої із чотирьох ощепин, скріплених по типу зрубу з усіх сторін були викарбувані рамки із написами на них. З західної сторони було написано «З нами Бог». На інших сторонах були нанесені дата побудови тощо. Але в 1935 р. ці написи були зрубані, а хрест знято, колодязь на сьогодні пофарбовано в декілька кольорів та встановлено хрест.

Сокиринці стали широко відомими з ХVШ ст. з появою Галаганів – українських великих землевласників Лівобережної України.

Родоначальником династії Галаганів був Гнат, козацький полковник містечка Омельник на Полтавщині.

На початку Шведської (Північної) війни 1700–1721 рр. Гнат Іванович Галаган був полковником Компанійського козацького полку. В ході бойових дій Г. Галаган, зрадивши Івана Мазепу, перекинувся до Петра І. Всіх, хто прислужився Петру І, було наділено маєтностями. Так, за універсалом гетьмана І. М. Скоропадського від 13.03.1709 р., Г. Галаган був призначений полковником Чигиринського (1709–1713 рр.), а потім Прилуцькою козацького (1714–1732 рр.) полку. Разом з тим він отримав значні земельні володіння, у тому числі і село Сокиринці. Так, з листопада 1716 р. Сокиринцями володів рід Галаганів.

У 1716 р. Гнат Галаган одружився з молодою вдовою – дочкою Київського війта Тадрина, Оленою Анатоліївною. У них народився єдиний син Григорій. За спогадами сучасників, Гнат був дуже практичним, сміливим й умів спілкуватися з гетьманами України – Д. Апостолом, І. Скоропадським та П. Полуботком. А ще перекази донесли про надзвичайну

жорстокість Гната: повернув зброю проти побратимів-козаків, за що він і був проклятий до сьомого коліна, а нащадки спокутували вину. Помер Гнат Галаган у 1748 р. й був похований у Прилуцькій церкві Преображенія Господня.

Після відставки Гната Галагана місце Прилуцького полковника зайняв його син Григорій (1716–1763 рр.).

Григорій Гнатович одружився в 1738 р. на Олені Михайлівні – дочці Михайла Васильовича Дуніна-Борковського, у яких народився син Іван.

За Універсалом гетьмана К. Г. Розумовського (1752 р.), Григорію Гнатовичу Галагану передавались села: Варва, Дігтярі, Озеряни, Рудівка, Кухарка та ін. Так він став власником понад 4 000 ревізьких душ.

Григорій Галаган помер у 1777 р. в селі Сокиринці й похований в церкві Вознесіння, яка була знищена в 1937 р.

Галаган Іван Григорович одружився з Катериною Дараган, мешкав у Сокиринцях в дерев’яному будиночку, який зберігався до 1829 р. Григорій Іванович народився 1768 р., виховувався в Лейпцизі. В маєтку створив кріпосний театр, оскільки дуже любив розваги. Побудував у Сокиринцях кам’яну церкву. Одружився з Іриною Милорадович. Помер у 1803 р.

Павло Григорович Галаган (1793–1834) був дуже високоосвіченою людиною. У 1814 р. одружився з Катериною Гудович і оселився в Сокиринцях. Павло задумав перебудувати Сокиринці по-новому. Він запрошує сюди вченого садівника Бістерфельда. 600 десятин лісу, відведених під парк, були багатим матеріалом для садівника-художника. Запрошено також і архітектора П. Дубровського. Вони і створили чудову садибу.

Григорій Павлович Галаган (1819–1888) виховувався на кращих українських традиціях. Неабиякий вплив на юного провінціала мав ад’юнкт математики В. Ф. Чижов. Григорій Павлович був високоосвіченою людиною, діячем української культури, багатим поміщиком та меценатом. Зібрав значну колекцію художніх творів українського, російського та

західноєвропейського мистецтва в родовому маєтку Сокиринці Срібнянського повіту. Заснував на свій кошт у Києві приватний навчальний заклад для юнаків – Колегію Павла Галагана – в пам’ять про рано померлого єдиного сина. З 1844 р. перебував на службі й отримав перший чин губернського секретаря. У 1848–1851 рр. був Борзнянським повітовим предводителем дворянства, потім совісним суддею Чернігівської губернії (1851–1854). Входив до Комітету з влаштування та поліпшення побуту селян (1858–1859), був членом Редакційної комісії (1859–1861), з 1871 по 1881 – Прилуцький повітовий предводитель дворянства, з 1882 р. й до самої смерті – член Державної Ради; мав ордени Білого Орла та Володимира II ступеня.

Павлусь Галаган (1852–1869), єдина дитина в родині Григорія Павловича. Помер в 16-річному віці. Більше спадкоємців по чоловічій лінії в родині Галаганів не було. Напевно збулося прокляття роду Галаганів, яке накладено на Гната Галагана за те, що він повернув зброю проти своїх побратимів-запорожців. Рід проклято до сьомого коліна.

У 1888 р., після смерті Г. П. Галагана родовий маєток переходить до племінниці –Ламздорф Катерини Павлівни, уродженки Комаровської. Для збереження пам’яті роду Галаганів Ламздорф Костянтин Миколайович, чоловік Катерини Павлівни, в 1894 р. звернувся до Російського царя з проханням надати право родині Ламздорф носити прізвище Ламздорф-Галаган, з правом успадкування старшим сином.

Останній власник садиби – М. К. Ламздорф-Галаган. Родина залишила садибу буремного 1918 р. Нині нащадки Миколи Костянтиновича проживають в США, а Павла Костянтиновича – у Франції. Іноді вони відвідують родинний маєток, а на родинну власність не претендують.

Цікавим для сучасників є парково-архітектурний комплекс родини Галаганів. На жаль, до сьогодення уціліла лише дещиця. Унікальний своїм архітектурним вирішенням та шириною фасад в’їзду до садиби Галаганів привертає увагу кожного, хто прибуває до с. Сокиринець. Над верхівцями

дерев старовинного парку, заснованого в другій пол. ХVIII ст., височіє купол колишнього поміщицького маєтку. Палац для його нащадка Павла Галагана спроектував архітектор Павло Дубровський. Величезна мурована двоповерхова споруда на 60 кімнат, з високим декоративним куполом, фасадом, прикрашеним восьмиколонним портиком, поставленим на аркаду, була споруджена упродовж 1825–1831 рр., на околиці села.

Пілони воріт увінчані важкими фронтами. З обох сторін розташовані двоповерхові флігелі, по краях яких височіють білосніжні башти-бесідки.

Водночас запрошеним з Австрії садівником Бістерфельдом навколо палацу було розбито великий парк, в якому звели церкву, каплицю, альтанки, греблю, Красний та Готичний містки, встановили скульптури.

З появою цегельних заводів на Україні, десь в 1700 р., відбулась заміна в будівництві дерев’яних споруд на цегляні промислові та житлові приміщення.

В садибі Галаганів на Омельківщині був збудований цегельний завод з двома опалювальними печами. Цьому сприяла достатня кількість покладів високоякісної глини. Тому майже одночасно йшло будівництво палацу та церков з дзвіницями.

До маєтку веде широка алея, яка завершується поляною з квітниками. Ліворуч від алеї розташований господарський двір, праворуч – парк.

Ще від в’їзних воріт видніється центр палацу з куполом і двоповерховими флігелями, приєднаними одноповерховими переходами. З боку парку – палац розширяється за допомогою пандуса, який увінчується скульптурами Гери і Церери.

Із малих архітектурних споруд були дві альтанки – ротонда і готична, два мости – плоский і готичний. Особливо красивим був готичний міст, перекинутий через яр. Міст трьохарочний з чотирма триярусними пілонами.

Цікавими господарчими будівлями були конюшня та оранжереї.

Окрасою палацу стало унікальне зібрання творів мистецтва, яке започаткував полковник Гнат Галаган: старовинні меблі, виготовлені на замовлення за кордоном, тонкої роботи срібний фарфоровий посуд, коштовна зброя, живопис західноєвропейських та вітчизняних авторів.

Примножив мистецьку колекцію палацу наступний із Галаганів – Григорій Павлович, котрий залишив по собі добру пам’ять як державний і громадський діяч, меценат. Очолюючи Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, він сприяв у виданні книжок з історії та етнографії України, завдяки йому було відкрито гімназію в Прилуках, ремісниче училище в Дігтярях, народне училище в Ічні. Вершиною ж його меценатської діяльності стало засну-вання у 1871 р. в Києві колегії Павла Галагана – в пам’ять про рано померлого єдиного сина, яка стала одним з кращих середніх навчальних закладів в Україні того часу.

Особливо багатою була в палаці картинна галерея, в якій чільне місце займали портрети родини Галаганів. Більшість з них створив талановитий кріпосний художник Федір Землюков. На жаль, під час революційних подій значна частина мистецького зібрання була розграбована, а то й знищена. Але й те, що дійшло до наших днів, дає право стверджувати, що Сокиринці були колись справді «українським Парнасом», як називали його сучасники. Нині близько сотні високохудожніх творів мистецтва з палацу Галаганів зберігається в Чернігівському художньому музеї і є, власне, його основою.

Культові споруди не встояли до наших часів. Перша дерев’яна однокупольна на кам’яному фундаменті церква була побудована на кошти Галагана в центрі села на великому пагорбі в 1783 р. Вона була названа Святого-Вознесенська (Нагорянська) з дзвіницею та цегляною огорожею. З зовнішньої сторони стіни церкви і дзвіниці були обшиті дошками та пофарбовані. Дах і купол були покриті металом. На куполі стояв металевий хрест з позолоченою кулею. Церква мала четверо металевих дверей та квадратні вікна з гратами.

У церкві знаходився вівтар, іконостас та всі необхідні обладунки згідно з традиціями українських церков.

У 1902 р. прихожан Нагорянської церкви було понад 1 456 осіб.

Але в 1936 р. церква була розібрана, і лише більше як через 60 років на місці раніш зруйнованої церкви побудована нова, завдяки ініціативі і працелюбству місцевого священика отця Василія (в миру Булах).

Петропавловська (Панська) церква була одноповерховою п’ятикупольною і повністю цегляною. Стіни зсередини і ззовні штукатурені. Церква служила для захоронення членів родини Галаганів. Вона була надзвичайно красива ззовні і в середині, розписана київськими та італійськими художниками. У 1936 р. церква була знищена.

Церква Великомучениці Варвари побудована в 1803 р. у стилі Римської архітектури: одноглава, з цегляними штукатуреними з обох сторін стінами. Особливо розкішним у церкві був вівтар. Утім, і ця церква була знищена в 1936 р.

Настав 1917 р. Вісті про початок революції доніс до села мешканець Сокиринців Григорій Горбенко. Комуніст Іларіон Забіла вперше організував у селі демонстрацію. Його підтримали бідняки, які згрупувалися навколо нього, та ділили панську землю.

Відстоюючи радянську владу, борючись проти німців, денікінців, петлюрівців, сокиринчанин Іван Крикливий організовує партизанський загін. Пізніше загін вливається в Щорсівську дивізію.

У цей буремний час у Сокиринцях створюється парторганізація, а в 1922 р. – комсомольська організація.

З кожним роком все меншає тих людей, які були свідками жахливих картин вимирання українського народу в 1932–1933 рр. Час нестримно спливає, ті сумні події стали вже історією, а десятки тисяч голодних уже давно зотліли у землі, у холодній воді чи просто десь посеред поля, ніким не оплакані, а часто навіть і не поховані.

Є багато свідчень про голодомор людей. Ганна Михайлівна Ситніченко була зовсім молодою дівчиною у тридцять третьому. У них була дружна сім’я. Всі старалися працювати, щоб мати достатки. Батько землю доглядав, худобу, а мати все пряла, щоб одяг був, рушники, рядна.

Коли батько відмовився вступати у колгосп, їхню сім’ю зразу розкуркулили. Забрали двоє коней, корову, свиню, плуг, з стіни зняли годинника, забрали навіть рядно з припічка і тіпані коноплі з горища. Хліба теж не залишили. Перекопали дворище, думали, що десь є приховане зерно. Погріб замкнули на ключ. Батька забрали в Срібне в тюрму, а в сім’ї залишилися всі голі, босі і голодні.

Ганні Михайлівні видали довідку, що вона з розкуркуленої сім’ї. З цією довідкою нікуди не можна було піти і нікому її було показати, бо кожен сторонився таких людей. Потім вона пішла у радгосп у Верескуни. Це врятувало від смерті Ганну. А батька, хоч і випустили з тюрми, та від голоду і виснаження він згодом помер. Помер і брат. А мати і перед смертю згадувала, як їй не давав набрати картоплі з власного погреба Михайло Коваленко, який стеріг їхній погріб. Собі брав, брали й інші активісти з їх дому, все, що там було, а матері не давали нічого. Ось так і розпалася, вимерла майже ціла сім’я. Ганна Михайлівна пригадує, що багато було таких сімей, які вимерли повністю. Скажімо, сім’я Охріма Бур’яна: він, дружина Явдоха, син Сашко – всі померли.

І Марія Яківна Ярошенко, якій вже за 80, теж пам’ятає сім’ю Горбачів, яка вимерла у 33-му році. Залишилася одна дочка Галя. Хто підходив до вікон, то бачили на підлозі мертвих з пухлими ногами.

Не менш трагічна доля і сім’ї Наталки Шульженко. У неї було 5 дітей. Четверо вмерло від голоду. Залишилася одна дівчинка і мати.

У сім’ї Івана Тимофійовича Сенчука померло двоє дітей, залишився один хлопчик. У війну батька і матір спалили у Срібному.

У Сокиринцях майже у кожній хаті пам’ятають розповіді людей, які були свідками голодомору.

Без болю в серці, без трепету в душі не можна слухати спогади тих, хто пережив голод 33-го і тих, хто запам’ятав розповіді своїх рідних про знущання над людьми в ті страшні роки. Майже повсюдно одні й ті ж картини: люди їли гнилу картоплю, бруньки, листя, люпин, щавель, акацію. З усього цього проглядається стиль роботи активістів, які грабували до нитки людей, прислуговуючи начальству.

Хотілося б, щоб ніколи більше не було таких жорстоких нелюдів, щоб ніколи не було прощення режиму катів, які заслуговують лише на прокляття і осуд. Хто замахувався на життя – вартий зневаги та осуду.

За неофіційними даними, в роки голодомору вимерла третина села, особливо діти і престарілі люди.

Місцевий скульптор Л. Гомон в пам’ять про голод 1932–1933 рр. створив своїм землякам пам’ятний знак жертвам голодомору.

Ініціаторами створення колгоспу в селі виступили активісти: І. Д. Крикливий, Й. Г. Крикливий, В. К. Сенчук, Ї. М. Дармостук.

Організований 1936 р. колгосп «Червоний господар» невдовзі укрупнюється на три. З них у 1950 р. було утворено дві артілі, а в 1960 р. в одну артіль ім. Димитрова. Боротьба за ліквідацію неписьменності і малописьменності в селі велась з перших днів встановлення Радянської влади. Велику допомогу в цій роботі надали хати-читальні.

Жителі села брали участь у війні з білофінами. Зокрема О. Г. Ткаченко удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Але мирну працю трудівників перервала Велика Вітчизняна війна. 17 вересня 1941 р. цілий день тривав бій з окупантами. Село було окуповане. Окупація тривала два довгих роки. Тільки 17 вересня 1943 р. село було звільнене.

Багато страждань завдали окупанти жителям. Спалили клуб, зруйнували МТС, сільраду, аптеку, намагались підірвати колишній маєток Галагана. На каторжні роботи в Німеччину

було відправлено 20 жителів села. 23 лютого 1943 р. німецькі окупанти та поліцаї заарештували в селі 28 сімей комуністів та сільських активістів. Всіх їх було спалено в Срібнянській школі.

Жителі села брали активну участь у боротьбі проти фашистських загарбників в рядах Радянської Армії. За хоробрість, проявлену в боротьбі з ворогом, Крикливий Василь Васильович удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу, а також нагороджений орденами і медалями.

У центрі села, вдячні земляки, збудували меморіальний комплекс жертвам фашизму. У святкові дні тут збираються ветерани, згадують ті страшні події.

У відбудову села трудящі доклали всіх зусиль. Орденами і медалями нагородила Вітчизна кращих дочок і синів за самовіддану працю.

Немало вихідців із села Сокиринець стали видатними людьми. Це, зокрема, кандидати сільськогосподарських наук В. І. Балюра та Ф. М. Бровенко, кандидат економічних наук М. І. Тудель, кандидат технічних наук М. В. Тудель, кандидат математичних наук Л. О. Савченко, артисти О. С. Ткаченко та Л. П. Зелюк.

Чарівна природа Сокиринець ніби доповнює себе яскравими, талановитими людьми. За 900 років існування села було дуже багато таких людей – зірок. Найяскравішою зіркою серед усіх був, звичайно, Остап Вересай (1803–1890). Втратив-ши в ранньому дитинстві зір, він згодом пішов навчатись до кобзарів, а потім самостійно вдосконалював майстерність гри на бандурі, поповнював свій репертуар історичними, побутовими, жартівливими і сатиричними піснями. Пісні Вересая добре знав Тарас Шевченко і незадовго до смерті по-дарував йому свого «Кобзаря» з дарчим написом. Часто і подовгу в Сокиринцях бував відомий художник Л. М. Жемчужніков. До нього майже щодня приходив Остап Вересай, який співав і розповідав, а Жемчужніков це записував і пізніше все опублікував. Так, у петербурзьких журналах він надрукував кілька статей про Вересая, завдяки чому народний кобзар став відомий у літературі.

Жемчужніков у Сокиринцях створив чимало картин, які прикрашали сокиринський палац Галаганів. Одна з них «Кобзар з поводирем» збереглася до наших днів і тепер експонується в Київському музеї українського мистецтва.

В Сокиринці неодноразово приїздив композитор М. В. Лисенко записувати думи і пісні Остапа Вересая.

Нині тут встановлено два пам’ятники Остапу Вересаю – один на його могилі, другий у парку.

Уперше, весною 1940 р., до могили кобзаря на зібрання, приурочене 50-річчю від дня смерті Остапа Вересая, зібралися вчені Інституту фольклору та етнографії АН УРСР, письменники, громадськість Чернігівщини. Відтоді відзначення ювілейних дат, пов’язаних з життям та діяльністю О. М. Вересая, стало традиційним.

Раз у три роки в Сокиринцях проходить Всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва «Вересаєве свято», на яке збираються кобзарі та колективи бандуристів зі всієї України.

Відвідував у 1845 р. Сокиринці і Тарас Шевченко. З власником тутешнього маєтку Григорієм Галаганом поет був знайомий по Петербургу, подарував йому з дарчим написом окреме видання поеми «Тризна». Враження про перебування в Сокиринцях відображено в Шевченковій повісті «Музыкант», а в парку зберігся явір, біля якого, згідно з переказами, любив відпочивати поет.

Незабутнє враження залишив й обдарований місцевий поет і скульптор, палкий прихильник таланту О. М. Вересая Микола Іванович Харченко. Для нього було найважливішим те, що в образі Остапа Вересая втілилася душа українського народу, його талант, сила, віра в майбутнє. У мальовничому куточку сокиринського парку, на тлі голубого неба і зелені дерев вимальовується на постаменті фігура Остапа Микитовича Вересая з кобзою в руках. Це робота самобутнього скульптора М. І. Харченка.

Микола Іванович знав пісні, які співав Вересай. Згадуються слова М. І Харченка: «Коли я працював над скульптурою, дня мене – це були щасливі години творчості,

години роздумів про безсмертя людей, про пам’ять, яка повинна жити завжди. Для мене це була не статуя, а жива плоть, я розмовляв з Вересаєм, чув його голос».

У поетичній спадщині М. І. Харченка залишилось багато чудових віршів про наше село, його природу, земляків, про кобзаря О. Вересая.

У 2005 р. вийшла його поетична збірка «Сокиринські сонети». Ця книжка – данина пам’яті усім, хто, як і тисячі простих українців, пройшов війну, табори, хто вижив у страшній круговерті ХХ ст.

Після Харченка в Сокиринцях заявився ще один прихильник таланту Вересая – Леонід Гомон, який також працював над створенням скульптури кобзаря. Його улюблені теми – історія України, минуле рідного села, герої дум, народної творчості. Л. І. Гомон мріє про те, щоб зробити щось хороше для села. Багато творчих задумів живе в його душі і серці.

Частими гостями Сокиринець були митці П. Г. Тичина, М. Т. Рильський, К. Т. Журба, заслужений діяч мистецтв, проф. М. О. Грінченко.

Нині в селі проживає близько 1,5 тис. чоловік. Є в селі освітні заклади: середня школа, філіал музичної школи, аграрний ліцей, який знаходиться в старовинному приміщенні колишнього родового маєтку Галаганів.

Читацькі та освітні потреби людей забезпечують три бібліотеки села. В загальноосвітній школі, в ліцеї і сільська бібліотека – філіал. Три села обслуговує сокириська дільнична лікарня, аптека, ветеринарна дільниця. В селі працює відділення зв’язку.

Нещодавно завершилось будівництво нової церкви, яка так чудово вписується в пейзаж села.

Село живе, будується, розвивається. Про нього пишуться твори, складаються пісні, народжуються живі легенди.

Авторський колектив: М. Г. Савченко, М. І. Лісовий, В. І. Сенчук, К. Г. Іванькова, Н. І. Соловйова, Л. І. Гомон, М. П.

Купрієнко – люди закохані в своє село, написали книгу про рідні Сокиринці: «Сокиринці – кобзарський край».

Микола Іванович Харченко звертався до свого села ніжними поетичними рядками:

Село моє, Сокирищі кохані... Твою красу в словах не перелить. Саме таким уявляють село сучасники: в красі, в

оновленні, у розквіті.

ГУРБИНЦІПро сиву давнину села не збереглися майже ніякі

відомості. Про те, достеменно відомо, що на території сучасних Гурбинець з’явилися перші люди ще в період первіснообщинного ладу. Про це свідчать археологічні розкопки, проведені в 50-х роках XX ст. на території сіл Гурбинці і Дейманівка. Тут знайдені поселення епохи бронзи (2 тис. років до н. е.) на околиці Гурбинець в районі «заріки» розкопано поселення і могильник черняхівської культури (2–4 ст.) Розкопано 6 поховань. Зі знахідок археологів можна зробити висновок, що тут проживали ранні слов’яни.

Відомостей про пізніший слов’янський період (ІХ–XII ст.) на території села Гурбинці не збереглося і, мабуть, основна причина полягала в тому, що ця територія була пограничною смугою нової держави Київської Русі і кочових племен печенігів та половців, які часто руйнували поселення і посіви сіверських племен. Вони змушені були залишати насиджені місця і селитися вглиб країни.

Особливих руйнувань територія Срібнянщини і Гурбинець зокрема, зазнала під час монголо-татарської навали. Жителі краю були або знищені, або захоплені в полон і вигнані в рабство.

І лише в ХV–ХVІ ст. починає відроджуватись Срібнянська земля і село Гурбинці. Перша згадка про село під назвою Гурбинці зустрічається в архівних документах Варви, десь в кінці ХVІ ст. (1590 р.). Отже село, як таке вже існувало за часів

царювання Івана Грозного (1533–1584 рр.), а по документах вже відсвяткувало своє 400-річчя (1990 р.).

Першими поселенцями цих місць були козаки. Можливо, з прізвиськом одного з них, Гурби і пов’язана назва села Гурбинці. А, можливо, місцевість, де розташоване село, була горбистою, що й викликало таку назву. Ще й зараз дехто називає місцевість навколо села «Гурбинською Швейцарією».

Перші козаки були вільними, нікому не підвладними. А з 1572 р. коли було введено реєстр, вони стають реєстровими несуть службу у Варвинській сотні Прилуцького полку.

Село Губинці розташоване на вододілі річок Лисогору та Глинної, біля самого їх злиття і розділене «Солонцем» та річкою Лисогір на три частини: «село», «гончарівка», «заріка».

В період виникнення Гурбинець його основною частиною було «село», яке, швидше за все, розміщувалось в самому кутку на захід та північний захід від нової школи. На місці, де нині центр села і на південь до самої Глинної був вигін – майдан з базарною площею. По схилу над «солонцем» і на самому пагорбі розміщувалось 5–6 дворів. Цей куток називався «саївкою».

«Гончарівкою» називається частина села, яка знаходилась біля крутого схилу понад річкою Лисогір. Мабуть, першими поселенцями тут були гончарі, які і брали глину біля крутого схилу. Пізніше тут над річкою було побудовано кілька водяних млинів, число яких у другій пол. ХІV ст. становило 17.

Такий же болотистий вигін, як «солонець» був на північній окраїні села, на «заріці». Тут знаходиться давне русло Лисогору – Безштанна. Сама назва говорить, що тут не було ні греблі, ні насипу, і люди, особливо чоловіки, щоб перейти глибоченький брід, знімали штани і перебиралися на другий берег без них. Звідси і назва – Безштанна.

На «заріці» перших дворів було кілька. Розміщувались вони біля річки кучкою, звідси й назва «кучанка». Назва Довбишівка, Дейнеківка, Семенцівка походять від прізвищ перших жителів.

Зв’язок із «зарікою», «гончарівкою», «селом» проходив через «мухавку» і міст, який був зроблений на схід від сучасного мосту. Гребля складалася з кількох нерівних насипів та містків, які бурхлива весняна вода зносила і довго весняний та літній час жителі села користувалися бродом та кладкою через річку, де зараз знаходиться купальня.

У 1898 р. на місці сучасного мосту (нового) було побудовано перший міст, який прослужив до 1956 р. У 1936 р. була побудована і Миколаївська гребелька, яка з’єднала Гурбинці і Гнатівку. Сучасний бетонний міст було побудовано в 1964–1965 рр.

Починаючи з кінця ХVII – поч. ХVIII ст., у селі Гурбинці формується два стани: козаки і селяни хлібороби.

В кінці ХVII ст. у 1883 р. жителі села – реєстрові козаки і посполиті (селяни-хлібороби) були віддані тодішнім гетьманом України Іваном Самойловичем у володіння Прилуцькому полковнику, обозному Василю Севастяновичу за вірну службу московському цареві.

Після смерті Василя Севастяновича, який залишив по собі двох синів, вони і стали володарями Гурбинець. Росте в селі дуб, якому близько 400 років, мабуть, посаджений Василем Севастяновичем.

«Село» стало належати Івану Васильовичу, а «заріка» –Андріану Васильовичу. Після смерті Івана Севастяновича «село» перейшло його сину Григорію, а «заріка» дружині Андріана Васильовича – Федорі Андріївні Севастянович (12 дворів). Було це на початку ХVIII ст. у 1709–1710 рр. Після смерті Федори Андріївни «заріка» перейшла до Насті Севастянович, яка десь в середині 50-х років ХVІІІ ст. прийняла до себе капітана у відставці Івана Олександровича Бережинcького. У 1763 р. двоюрідна сестра Насті Євдокія Севастянович одружилася з рідним братом Івана – Богданом Олександровичем Бережинським. Так рід Севастяновичів, який володів Гурбинцями майже 90 років сходить з політичного олімпу і на його зміну приходять поміщики Бережинські.

У 1779 р. Евдокія Севастянович помирає, залишаючи чо-ловіка Богдана Бережинського вдівцем і сиротами двох синів: Андрія і Миколу. Не довго сумував Богдан і в 1782 р. одружується вдруге на Федосії Павлівні Ламіковській з ба-гатим приданим, бо відзначався жадібністю і жорстокістю. Та після смерті Богдана, його сини вигнали мачуху в Гнатівку. Андрій одружився на Єлизаветі Василівні Тумановій, а Микола холостякував. Рід Бережинських управляв Гурбинцями до середини XIX ст., поки не з’явились нові поміщики. У Андрія Бережинського було троє дітей – Андрій Андрійович, Єфросинія і Євдокія. Андрій помер рано. Дівчата вийшли заміж, перервали рід Бережинських. У 40-х роках ХІХ ст. в Гурбинцях заявився один із зятів Бережинського генерал-майор у відставці Галіонко.

Через родинні зв’язки в середині 60-х років XIX ст. у селі з’явились нові власники поміщики Новицькі.

У 1729–1731р. на «селі» і «гончарівці» було всього 54 двори, а на «заріці» – 12. До другої пол. ХІХ ст. у Гурбинцях було вже 17 вітряних млинів, невеликий винокурний завод. У 350 дворах проживало тоді 1 658 чол.

Після скасування кріпосного права в 1861 р. соціально-економічне і політичне життя в селі пожвавилося.

Багато для соціально-економічного і особливо культур-ного розвитку села зробили поміщики Новицькі. На жаль, збереглося мало відомостей про їх діяльність у Гурбинцях. Але і сьогодні Гурбинчани дякують саме Новицьким за те, що віддалене від основного світу село жило і розвивалося так, як приміські села.

Віктор Васильович Новицький і його дружина Єлизавета Петрівна поселилися в Гурбинцях у середині ХІХ ст. Подружжя мало 3 синів і 2 дочок Старший Василь і середній Петро холостякували, допомагали батькам вести господарство. Найменший у сім’ї Володимир успішно закінчив Київський університет і влаштувався на службу в Петербурзі при земському відділенні Ради міністрів. Після смерті Володимира за бажанням його матері було перевезено в с. Гурбинці і

поховано біля церкви, яка була розташована на місці сучасної контори колгоспу; від церкви на сьогодні залишилась тільки сторожова капличка.

Старша дочка Новицьких – Юлія вийшла заміж за драгунського офіцера і залишила батьківський дім. Друга дочка – Ольга – вийшла заміж і переїхала з чоловіком до м. Орла.

Віктор Васильович Новицький був людиною розумною і практичною, енергійною, як господар – трудолюбивий, строгий та економний.

До самої смерті Новицький служив в земських закладах, часто виїжджав з дому у справах. Це давало можливість синам з молодих років вести господарство.

Після смерті батька сини успішно продовжили вести гос-подарство. Спочатку – старанно і вміло, а потім махнули на все рукою, почали вести широкий, розгульний холостяцький спосіб життя. Часто їздили до міста, пили, гуляли. Одного разу Петро напився, упав зі сходів, зламав ногу, після чого став ходити на протезі.

Мати, Єлизавета Петрівна Новицька, жінка розумна, стро-га, дуже страждала від поведінки синів. Господарство Новиць-ких стало занепадати. Брати почали все розпродавати, щоб розрахуватись зі своїми боргами. Самі ж поміщики пішли слу-жити земськими начальниками. Василь Вікторович побудував на батьківському дворі дерев’яний дім і став жити у ньому з Анною Наумівною, в минулому простою сільською дівчиною із «заріки» на прізвисько Рябенчучка.

Петро ще довгий час жив з матір’ю до її смерті в 1898 р. Його утриманкою була Приліпченко Софія Семенівна, дівчина з бідної сім’ї, з якою він оформив законний шлюб після смерті матері.

Великих конфліктів з населенням села у братів не було і тому революційні дії поч. XX ст. їх обминули. В ту пору братам було уже за 60 років.

Селяни на поч. XX ст., не дивлячись на віддаленість села від залізничного сполучення, знало про все, що відбувалося в

Російській Імперії. Поверталися з фронтів Першої світової війни гурбинчани і несли в село революційний дух, закликали до боротьби проти самодержавства.

Тоді, політично не підготовленим селянам, було важко визначитись: кого підтримувати. Найбільший вплив у селі мали ідеї більшовицької партії. Саме більшовики обіцяли побудувати «новий світ», дати селянам те, чого вони хотіли найбільше – землю. Тому не дивно, що відразу після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. в селі почалася формуватись більшовицька влада.

За ініціативою колишнього матроса Чорноморського флоту А. І. Юрченка і С. П. Жижки в Гурбинцях було створено партизанський повстанський загін, який виступив проти гетьманської варти, що перебувала в с. Іванківцях (волосному центрі), роззброїла її і розігнала.

18 листопада 1918 р. був організований волосний рево-люційний комітет, де головою було обрано вчителя с. Гурбинці Вовка Олексія Корнійовича. Невдовзі в селі був створений (в грудні 1918 р.) сільський ревком, головою якого було обрано Марка Xілобка, а членом ревкому був Іван Клименко, а секретарем – Сергій Галушка.

У 1918–1920 рр. село пережило немало лиха. У 1919 р. в селі з’явилась банда Марусі, яка нагрянула за військовою одежею до Антона Север’яновича Тимошенка. Вели себе дуже зухвало: хуліганили, пиячили, навіть могли без суду і слідства розстріляти будь-кого.

Влітку 1919 р. повз село пройшли денікінські війська. Для боротьби з ними був створений партизанський загін у смт Срібному на чолі з І. П. Вигінським. До цього загону входили і гурбинчани.

На початку грудня 1919 р. у с. Гурбинцях було про-голошено Радянську владу. Сільська біднота, отримавши землю, приступила до мирної праці.

У 1924 р. біля р. Глинна була створена артіль «Труд», в яку об’єднались 16 господарств. Вони жили і працювали за принципом комуни. Поселилися в приміщенні, побудованого з

двох перенесених хат. Організаторами та активними учасниками комуни були: Григорій Лещенко, Яким Лещенко, Оксентій І Паєта, Іван Ранський, Андрій Бобир та ін. У період масової колективізації, восени 1929 р. селяни Гурбинець з одноосібних господарства села об’єдналися в артіль ім. Комінтерну. Першим головою колгоспу був Паєта Петро Іванович. Не всі господарі підтримали колективну форму обробітку землі. Були одноосібники (їх тоді називали «індусами»), які категорично відмовлялись вступати в артіль. До них застосовували різні репресивні заходи. Могли добу й навіть більше тримати в погребі доти, доки не підпишуть документи про вступ до артілі, чи здачу зерна. Розкуркулення проходило в жорстокій, насильницькій формі, буксири, тобто активісти Радянської влади відбирали все до останнього. Очевидці свідчать, що буксири забирали все до дрібниць: харчі, промислові товари – різний крам, відрізки тканин, взуття, одяг, залишаючи людей голими, босими, голодними. Саме в період розкуркулення в потерпілих формувалося відчуття ненависті до сільських активістів, яке пізніше, в роки фашистської окупації виллється в жорстоку помсту.

У 1929 р. в Гурбинцях формується комсомольський осередок. Першими комсомольцями були: Михайло Мостовий, Петро Жировий, Микола Паєта, Пантелеймін Мороз.

У січні 1934 р. на території «заріки» був утворений колгосп ім. Леніна. З цього часу в селі існувало два колгоспи: ім. Комінтерну та ім. Леніна.

Першим головою колгоспу ім. Леніна став Павло Жижка. У колгоспі було 4 виробничі бригади: № 1 – «кучанка», № 2 – «семенцівка», № 3 – «дейнеківка», № 4 – «довбишівка».

Не обминули село і трагічні роки голодомору 1932–1933 рр. Головою колгоспу в ті тяжкі часи був Клименко Єлисей Сільвестрович. Сучасники свідчать: говорити про неврожай 1932 р. було не можна. Але, виконуючи державну програму хлібозаготівлі, активісти села відбирали все зерно та сільськогосподарські продукти. Вони так старалися

вислужитись перед Радянською владою, що відбирали все, навіть квасолю.

Про ті страшні часи мало хто хоче згадувати. Та й все більше тих людей, що пережили голод відійшли у вічність. Нижче наводяться спогади Миколи Павловича Науменка (нині покійного), якому було в 1933 р. лише 13 років.

«... З настанням весни 1933 року настав справжній голодомор. Людям нічого було їсти, жили на буряках та картоплі, але й цього було не вдосталь. Люди почали пухнути і помирати: спочатку поодинці, а потім пішло масове вимирання. Вимирали цілі сім’ї: Івана Капітоновича Литвиненка – померло 7 осіб, з них 5 дітей; Івана Кузьмовича Ранського – померло 6 чоловік; Омелька Сташка, Івана Дорошка, сім’ї Лавріненків, Богушів, Куделів, Клименка Сергія». Це тільки на «селі», і тільки ті сім’ї, які Микола Павлович пам’ятає.

Микола Павлович пригадує такий випадок. Недалеко від них жив дід Дорошок з сім’єю. Не витримавши голоду, дід помер. Але в сім’ї всі були такі знесилені, що похоронити його по-християнськи не змогли. І тоді дочка Оксеня, вибиваючись з останніх сил, на візочку потягла батька на цвинтар, де була вирита велика яма, куди й скидали померлих від голоду.

Навесні 1933 р. на вулиці Набережній, де проживав Микола Павлович сталася пожежа. На цій вулиці жив тодішній голова колгоспу Клименко, голова сільпо, голова сільської ради (мати Миколи Павловича – Науменко Химка Сільвестрівна). Вогнем було знищено майже весь куток – 29 дворів (за іншими даними – 45 будинків). Пожежа тривала 12 днів. Очевидці згадують, що в одному з будинків були подвійні стіни і пустота була заповнена зерном. Діти ще довго бігали на згарище і збирали недогоріле зерно.

Про те, як цінувались тоді харчі, свідчить розповідь Миколи Павловича. Після пожежі його батько виміняв за мішок картоплі в Дейманівці рубленого хліва на троє дверей. Картоплю дядько забрав човном, а хлів перевозили дев’ятьма парами волів. За свідченнями Миколи Павловича, влітку 1933

р. до нас у район приїжджав Григорій Іванович Петровський – голова Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету. У Варві він збирав усіх активістів з навколишніх сіл. На зустріч потрапила і Химка Сільвестрівна. Про перебування Петровського в районі повідомила тоді і районна газета «Соціалістична Срібнянщина».

З кожним роком зростали показники врожайності зернових. Так, у перші роки колективізації урожай зернових становив 12–13 ц. з га. Урожайність уже становить 18 ц. з гектара в обох колгоспах в 1936–1937 рр., нормоднем був трудодень. Колгоспники на трудодень одержували до 5 кг зерна і 6 крб грішми.

Вміли трудитися гурбинчани. За досягнуті високі показни-ки в вирощуванні тютюну, м’яти (19 ц. га) члени с/г ланок ста-ли учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві. Серед них були: Клименко Марина Іванівна, Науменко Химка Сільвестрівна, Пушенко Катерина Луківна, Лещенко Федора Дмитрівна. 5 грудня 1936 р. гурбинчани одностайно (тоді голосувати проти не мали права) схвалили Конституцію СРСР. У 1937 р. першим їх посланцем до Верховної Ради УРСР була ланкова Тудель Катерина Іванівна з с. Іванківці. В 1937 р. обидва колгоспи ім. Комінтерна та ім. Леніна отримали по одній вантажній машині. Шоферами яких були Дейнека Іван Никонорович і Лещенко Василь Лукович.

Становлення Радянської влади супроводжувалось руйнуванням духовного світу людей і особливо сільських. Старожили з болем і тугою згадують події 1932–1933 рр., коли більшовиками була зруйнована сільська святиня – церква.

Зберігся оригінал картини, датований 1928 р. (малюнок невідомого художника). Стояла вона на місці контори колгоспу і за неточними даними була побудована десь на початку ХVІІІ ст. Старі люди розповідають, що чоловік, який поліз знімати хреста з купола, зірвався і розбився на смерть. Трагічна доля і священика Кіріченка. Він не витримав не тільки руйнування церкви, а й руйнування людських душ і покінчив життя самогубством.

Його садиба була там, де нині знаходиться територія дитячого садка. Очевидці, які були присутні при руйнуванні церкви, свідчать, що там було розкопано три багатих поховання. Хто там був похоронений – залишилось таємницею, бо все було розграбоване, надгробники побиті, речі з могил розграбовані. Більше всього, там були поховання поміщиків Севастьяновича чи Бережинського, бо одне з поховань відоме – це Володимир Новицький.

Чорним крилом махнула над Гурбинцями Друга світова війна. Вже в листопаді 1939 р. з Гурбинець були призвані до війська багато юнаків. Вони, йдучи з дому, не відали, що дове-деться з перших днів вступати в бій; вони потрапили на радянсько-фінську війну і багато з них знайшли там вічний спочинок.

22 червня 1941 р. було найтрагічнішим днем історії Гурбинець. Разом зі страшною звісткою про початок Великої Вітчизняної війни прийшла в село і повістка про призов до лав Червоної Армії. Поспіхом прощаючись, залишаючи рідні домівки, іноді назавжди, відправлялися курним шляхом гурбинчани до районного військкомату.

323 солдати і офіцери, уродженці села Гурбинці, воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни; 171 з них не повернулися до рідних домівок.

Село Гурбинці було окуповане фашистами 17 вересня 1941 р. Окупація тривала по 17 вересня 1943 р. Багато гурбинчан вивезли на примусові роботи до Німеччини. В роки окупації дехто з гурбинчан, пригадавши, можливо, колишні образи з боку радянської влади та її активістів вирішили помститись, ставши на службу до німецької влади. Це були поліцаї, в минулому навіть радянські офіцери. Саме поліцаї розстріляли жителів Гурбинець: Логвіненка Платона Никоновича, Грицаєнко Олену Ничипорівну, Жижку Петра Петровича, Сороку Олексія Яковича, Олену Сороку і Василя Житник, Михайла Вівденка. А Володимира Лещенка розстріляли лише за те, що подражнив собаку, коли поліцая не було вдома. Деякі гурбинчани, дізнавшись, що в урочищі

Вшива діє партизанський загін Соколовського втекли до загону. Активістами партизанського руху були: Глущенко Остап Тимофійович, Драгола Афанасій Іванович та ін.

Жителі Гурбинець глибоко шанують пам’ять про своїх односельчан, які віддали своє життя за щастя прийдешніх поколінь.

Село поверталося до мирної праці. Не було техніки, орали волами, переважно це були підлітки 10–12 років. Та радість перемоги над ворогами надихала на високі злети. Чоловіків, яких не вистачало в селі замінювали жінки. Першою трактористкою в колгоспі ім. Леніна («заріка») в повоєнні роки була Денисенко Катерина Петрівна (1944–1945).

На початку 50-х років починає проводитися політика укрупнення колгоспів. У 1950 р. колгосп ім. Комінтерну було об’єднано з колгоспом ім. Леніна.

Повоєнна історія села пов’язана в подальшому зі злетами і падіннями колгоспного виробництва.

У 1956 р. колгосп ім. Леніна за досягнуті успіхи був учасником сільськогосподарської виставки в Москві і нагороджений дипломом II ступеня та премійований вантажною машиною.

У 1957 р. колгосп зібрав високий урожай зернових. Так тільки гречки було зібрано 18 ц. га. За високі показники в рос-линництві бригадир 3-ї бригади Куделя Пантелеймон Тихонович був нагороджений орденом Леніна. Такої ж високої нагороди була удостоєна К. П. Супрун. У 1957 р. колгосп ім. Леніна знов став учасником ВДНГ у Москві. Організаторами виставки колгосп був нагороджений дипломом І ступеня і премійований вантажною машиною та легковим автомобілем «Москвич». Колгосп на той час очолював Лихогруд Іван Петрович.

Ціле десятиріччя з 1959 по 1969 р. гурбинчани головою колгоспу обирали свого земляка, який знав їхні проблеми і переймався їхніми турботами Глущенка Остапа Тимофиловича.

70–80 роки для Гурбинець стали роками соціально-економічного розквіту. У 1975 р. в селі було відкрито приміщення нової школи. Просторі кабінети, класні кімнати, спортзал були розраховані на 480 учнівських місць.

Славилося село не лише високими показниками в сільському господарстві, а й у спорті. Багато років підряд тримала першість в районі футбольна команда «Колос». Ще й сьогодні команда-ветеран збирає на сільському стадіоні десят-ки своїх прихильників.

Відоме село і своїми людьми.Гурбинці – батьківщина Мороза Івана Федоровича. Він

народився і виріс у хліборобській родині. Вивчившись на агронома, пройшов добру школу життя – від технолога поля колгоспу до директора сучасної агрофірми. Всього було на шляху Мороза, та більше, либонь, трудових перемог. За що держава відзначила уславленого хлібороба медалями і ор-денами. І. Ф. Мороз – заслужений працівник сільського господарства, депутат обласної ради кількох скликань. Ветеран і сьогодні в строю.

В селі проживав Б. В. Іваненко – журналіст, заслужений працівник культури. Як реліквії минувшини зберігає він матеріали з історії села Г. С. Тимченка.

21 рік директором Гурбинської школи працював Тимченко Григорій Степанович, за фахом учитель історії. Разом з групою вчителів він збирав матеріали з історії села. Зібрано значний і досить цікавий матеріал. Всі дані, взяті зі статистичних довідників і спогадів старожилів. Вони послужили додатком при написанні книги М. Лещенка «Гурбинці колись і тепер».

вАСЬКІВЦІ

Сучасна офіційна назва населеного пункту – село Васьківці. За офіційними даними, назва села ніколи не змінювалась.

За легендами старожила села Васьківець Колотенка Галактіона Івановича, назва населеного пункту походить від

першого поселенця, якого звали Васько. Інші старожили, стверджують, що нібито назва походить з того, що перші поселенці займалися бджільництвом і добували віск (воск). Звідси і назва, мабуть, спочатку була Васковці, а пізніше стала Васьківці.

Населений пункт Васьківці нині належить до категорії села, а в минулому – це був хутір, до якого потім приєднались інші хутори – Займище, Антонівщина, Низова, Іваненкова, Левада.

Село розміщене на схилах багатьох горбів та в довгому яру, який простягнувся від радгоспу «Тростянець» Ічнянського району Чернігівської області, через усе село. Далі цей яр тягнеться аж до села Дейманівки Срібнянського району. В минулому яр був руслом ріки Тростянка. В даний час це невеличкий струмок, який тече з племзаводу «Тростянець» через село Васьківці і далі впадає в ріку Лисогір, біля хутора Тростянець. В селі є 6 ставків.

Навколо села по ярах та горбах ростуть листяні ліси. В лісах багато ліщини та ягідних кущів.

Село Васьківці Сокиринської волості налічувало 460 господарств. В селі жили поміщики, козаки та селяни-кріпаки. Село було поділено на три общини. Одна козацька і дві общини кріпацькі.

Кріпацькі общини поділялись так: перша община поміщика Марковича, друга община поміщика Скоропадського. Поміщики Маркович і Скоропадський держали більшість селян в кріпаках.

Поміщик Скоропадський інколи влітку жив у Тростянці, а поля, які йому належали, оброблялись під наглядом управителів.

Маєток поміщика Марковича знаходився в селі Васьківцях.

В селі було понад 10 дворів багатих козаків та куркулів. Безземельних і малоземельних було понад 100 дворів.

Селяни, які не мали землі, батракували у багатих куркулів та поміщиків, у таких, як: Голдовський, Нечепоренко, Мазепа, Науменко, Чобітько.

У 1905 р. багато селян виступало за розподіл поміщицьких та куркульських земель. Але виступи селян придушувались. Поміщики та куркулі висліджували бунтівників. За доносом куркулів і поміщика Марковича, Яценка Івана Платоновича та його друзів, схопили жандарми і заслали на Сибір, звідки вони й не повернулися.

Після жовтневої революції поміщик Маркович втік із села, а маєток селяни розгромили. Для розподілу поміщицької землі було створену сільську комісію із селян-бідняків. Також було створено органи сільського самоврядування в особі сільської адміністративної комісії на чолі з головою Кагало Володимиром Дем’яновичем. Ця комісія з ентузіазмом взялась за зміцнення нових порядків на селі. Та незабаром в село прийшли німці, які забирали в населення фураж та інше майно.

В цей час багато селян пішло в загони Червоної армії добровільно. Через село проходили петлюрівці. За селом, у лісі Бурдаївщина, відбулась сутичка між партизанами та петлюрівцями.

У 1918 р. була створена сільська рада. Головою сільської ради був Горб Леонтій Іванович.

Велика Вітчизняна війна не оминула села Васьківці, зачепила своїм чорним крилом. Село було окуповане німцями 17 вересня 1941 р., а визволене 18 вересня 1943 р. За період окупації було вислано на каторгу в Німеччину 173 мешканці села.

В селі для оборони був створений винищувальний батальйон, який налічував 57 чоловік.

У лютому 1943 р. стариків, жінок і дітей було вивезено в Срібнянську школу, де були заживо спалені.

В боротьбі проти фашистських загарбників в рядах радянської армії брали участь сотні жителів села. В 1978 р.

встановлено пам’ятник на честь воїнів-односельців, які загинули (347 чоловік) під час Великої Вітчизняної війни.

В селі проживає 696 чоловік, з них працездатного – 330 чоловік. У селі є школа, будинок культури, бібліотека, відділення зв’язку, фельдшерсько-акушерський пункт, магазини.

гНАТІВКАУперше село згадується 1666 р. Входило до складу

Варвинської, а з 1761 р. – другої варвинської сотні Прилуцького полку, відносилось до Глинського повіту (1782–1796 рр.), до Прилуцького повіту (1797–1923 рр.), до Срібнянського району Прилуцького округу (1923–1930 рр.).

У 1674 р. гетьман І. Самойлович надав його полковому обозному Василю Севастяновичу. Від нього Гнатівка перейшла до його нащадків.

Спочатку Гнатівкою володів син Андрій, а потім його діти, які довго сварилися між собою за батькову спадщину. 1737 р. Гнатівка значилася за Федорою – удовою колишнього полкового судді Андрія Васильовича Севастяновича. В той час у Гнатівці налічувалось 18 господарств.

У 1780 р. – 12 дворів (13 хат) селян, з них 6 дворів Лисенка Осипа Федоровича, якого О. Лазаревський вважає чоловіком Севастянович Марфи Андріївни і 6 дворів Севастяновича Матвія Матвійовича, а також 22 двори козаків.

У 1797 р. налічується 170 душ чоловічої статі податкового населення. У 1859 р. – 68 дворів, 590 жителів. Гнатівка входила до Іванівської волості 2-го стану, була приписана до парафії троїцької церкви села Гурбинець.

У 1886 р. у селі було 7 дворів-власників, 125 дворів козаків. Діяли шинок і вітряк.

У ХІХ ст. Гурбинцями володів дворянин Новицький Василь Вікторович і гнатівчани купили в нього землю.

В селі функціонувало початкове однокласне училище (1892 р.)

Жителі села Гнатівка брали участь в бурхливих подіях Жовтневої революції і громадянської війни.

В період після громадянської війни було відновлено господарство, селяни обробляли свою землю. На початку 30-х років у селі було створено сільськогосподарську артіль ім. Шевченка.

В роки Великої Вітчизняної війни більш ніж 150 жителів села пішли на фронт захищати Батьківщину. Половина яких загинула в боях.

В післявоєнний період зусилля жителів села були спрямовані на відбудову зруйнованого господарства. Було відновлено роботу колгоспу, школи, сільських установ.

У 50-х роках в районі відбулось укрупнення господарств. У 1959 р. колгосп ім. Шевченка було приєднано до Дігтярівського колгоспу ім. Жданова. Назва нового господарства – «Шлях до комунізму».

Більшість жителів працювало в цьому господарстві. Значна частина жінок трудилась на Дігтярівській фабриці ім. 8-Березня, інші працювали надомницями – виготовляли вироби для фабрики. Благоустроювалось село. У селі було збудовано дорогу з твердим покриттям й налагоджено автобусне сполучення з Дігтярями, Срібним, Прилуками.

Найбільшого свого розквіту село досягло в середині 80-х років.

Нині в Гнатівці проживає 314 громадян.

гОРОБІЇВКАВ п’яти кілометрах від гирла річки Глинної, на лівому її

березі, в широкій долині розкинулося село Горобіївка. Мальовничий краєвид відкривається перед очима, коли глянути на село з будь-якої гори, що з усіх сторін оточують його. Село на дві рівні частини перерізає вузький яр, що тягнеться з півдня на північ. Колись це була річка, притока Глинної, під назвою «Крива верба». Річка живилася джерелами Литчиного лісу та Яремишиної долини і була справжньою річкою: майже в самому початку її був

збудований водяний млин. А тепер це лише яр, який перед селом і в селі засаджений вербами і закінчується ставом.

Місцевість горбиста, в давнину була густо покрита лісами, віддалена від центральних доріг. Ось чому довгий час залишалась вона незаселеною.

Лише в другій пол. ХVI ст. вона була заселена козаками-поселенцями.

За переказами, виникнення назви села така: на правому березі річки Глинної поселилися два брати з козаків- поселенців. Іменем одного з них поселення назване Савинцями. Але через деякий час вони посварилися, і молодший брат перебрався через річку Глинну і поселився на острові: як горобець перелетів. Його прозвали горобцем, а місце поселення Горобіївкою. Пізніше місце поселення втратило своє острівне положення і на південь почало розростатися село.

За даними перепису 1881 р., населення села Горобіївки становило 1 789 чоловік і складалося в основному з козаків. Селян-кріпаків було 30 дворів і належали вони поміщикові Земцеві. Земець мав 200 десятин горобіївських земель, а економія його була в селі Поділ.

Звістка про революційні події 1905 р. викликала серйозні заворушення в селі. Селяни-бідняки виступали проти куркулів та крамарів-лихварів. Організаторами цих виступів були К. І Кузьменко, В. М. Побідаш, М. М. Демченко. Налякані заворушеннями в Горобіївці багатії викликали загін чеченців, які вчинили розправу з бунтівниками. Ціла група бідняків була вислана в північні губернії.

Звістка про повалення царизму в Горобіївку прийшла на початку березня 1917 р. На сходці селян виступали агітатори: А. Ф. Шипенко і А. В. Погибко. Була обрана перша Рада на чолі з М. Г. Погибком. Утім, життя бідноти не поліпшилось.

Після перемоги Жовтневої революції в селі був створений комнезам. Першим головою було обрано А. Ф. Шипенка. Був створений також виконком сільради, головою якого був

обраний Г. Я. Лавріненко. Нові органи влади розпочали роботу по поділу землі.

У зв’язку з тим, що через Горобіївку, або поблизу проходили різні банди, переділ землі доводилось робити неодноразово, ця боротьба тривала до 1922 р.

Перший ТСОЗ в селі був створений восени 1929 р., до нього ввійшло 29 господарств. Організаторами ТСОЗ стали П. М. Яковенко, С. А. Панченко, К. І. Петренко.

Перебудова села на колгоспний лад проходила в жорстокій класовій боротьбі. Першим головою колгоспу «Червоний хлібороб» був 25-тисячник Гайовий Петро Митрофанович.

У селі було 60–70% неписьменного населення, більшу частину якого складали жінки. З 1929 р. на селі почалася масова робота з ліквідації неписьменності, в цьому велика заслуга Кузьменка Андрія Олексійовича та учителя Даниленка Івана Платоновича. Були створені групи комсомольців-культармійців, які проводили заняття по кутках. Завдяки цьому протягом року в основному була завершена ліквідація неписьменності. У 1931 р. початкова школа реорганізувалась в семирічку, де навчалось 250 дітей. У 1936 р. колгосп побудував свою електростанцію, а в 1937 р. – свій радіовузол.

В передвоєнні роки в селі з’явились нові магазини, будинки колгоспників. Змінився їх зовнішній вигляд, внутрішній достаток, але війна перервала мирне життя селян.

На початку Великої Вітчизняної війни в селі були створені групи народних ополченців. Майже все населення на 7–10 днів виїхало будувати укріплення на підступах до міста Ромни. На початку війни боїв в Горобіївці не було. Село окуповане 17 вересня 1941 р., а визволене 17 вересня 1943 р. Під час визволення населеного пункту загинули 3 радянських танкісти, яким у центрі села встановлений пам’ятник.

Господарство колгоспу було розорене. Окупанти знищили бібліотеку, клуб. Механічний млин був знищений селянами, щоб ворог не користувався народним добром. Ганебно плазувала перед німцями зграя поліцаїв, ядро яких

знаходилося в Горобіївці. В перший рік окупації поліцаї по-звірячому розправилися з сільськими активістами: С. А. Панченком та його дружиною, Г. К. Даниленком, І. П. Панченком, Ф. Г. Падалкою, М. П. Іваненком, І. К. Яременко. Найжахливіший злочин вчинили поліцаї в ніч на 23 лютого 1943 р. Вони забрали сім’ї комуністів і активістів й навіть немовлят, – усього з села 86 чоловік. Відвезли підводами до Срібного, де були спалені в школі.

Населення села брало участь в боротьбі проти німецьких загарбників. За зв’язок з партизанами були розстріляні: Коваленко Михайло Олександрович та комсомольці-підпільники Панченко Борис Якович, Шевченко Ганна Прокопівна, Панченко Василь Дмитрович, Денисенко Олександр Євдокимович. В партизанському загоні, який діяв в урочищі Вшива, за селом Гурбинці був вчитель Горобіївської школи Федоренко Іван Павлович. В боях за Вітчизну відзначився Радченко Василь Іванович, якому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Багато воїнів нагороджено орденами і медалями.

Після визволення села все населення проявило героїзм у праці. Для посильної допомоги тилу і фронту відправляли хліб, овочі, фрукти, а також посилки в госпіталі, було зібрано 70 000 крб на побудову танка. В той час віддавали все для перемоги над ворогом.

Після закінчення війни почалася напружена боротьба за відбудову і подальший розвиток села. Було перш за все побудовано електростанцію.

З кожним днем кращає і впорядковується Горобіївка. Споруджено багато нових жилих будинків. Побудовано будинок культури, працює бібліотека, школа, магазини.

Славиться село своїми людьми. У Горобіївці народилися Волох Дмитро Степанович – проф., завідувач кафедри Національного медичного університету ім. Богомольця, доктор медичних наук, член Міжнародної академії інформатизації; Падалка Олег Семенович – проректор з економіки, проф. кафедри педагогіки Національного

педагогічного університету ім. М. Драгоманова, кандидат педагогічних наук, заслужений працівник освіти України.

ГРИЦІЇВКАЗа народними переказами, село Гриціївка виникло в кінці

XV – на поч. XVI ст. Першим поселенцем був козак Григорій, який проживав у річищі рік Лисогір і Галки, що були вкритими великими луками. Навколишні ліси і луки були багаті на диких звірів та бджіл. У цих лісах і поселив Григорій своїх синів: Карпа і Харитона – на південному сході, а Олексія і Никона – на північному заході. Від поселення синів і виникли назви населених пунктів: Гриціївка, Харитонівка, Карпилівка, Олексинці і Никонівка. Пізніше виникли два хутори – Лозове і Васюків. Перша писемна згадка про с. Гриціївка припадає на 1666 р.

У 1649 р. за Зборівським мирним договором на значній частині України сформувалися 16 полків, у тому числі і Прилуцький полк. У Прилуцький полк входили Срібнянська сотня. В історичних джерелах за 1713 р. згадується і село Гриціївка, значна частина (козаки), якого входила у Срібнянську сотню.

Так, у 1729 р. в сотні було 14 населених пунктів (2 330 господарств). Село Гриціївка спершу належало Срібнянській ратуші. Село Побочіївка (перша згадка 1666 р.) – 14 господарств, зачислена до Срібного, як один із його фільварків. Більше не згадується до 1782 р. А в «Генеральним следствии о местностиях» міститься інший запис «с. Грицовка было здавна войсковое под видением сотий Срибранской, а под ратушей не было, что оно ратуш жодных на него не имела й теперь не имеет» селом володів Прилуцького полку бунчулений товариш Іван Севастянович на підставі універсалу 1718, за «військові услуги» (1729–1731 рр.) – 70 дворів, 1740 – 22 козацьких двори. В період Гетьманщини козаки втрачали свої привілеї поступово. Та й старшина козацька намагалась часто-густо записували козаків у селян, що було заборонено, але практикувалось. Збереглись відомості про повстання

козаків і селян с. Гриціївки. Власник села Матвій Севастянович записав у посполиті козака Степана Биковця, 1727 р., той написав скаргу у полкову канцелярію, але так як батько М. Севастяновича колись був суддею, то відповіді не дочекався. С. Биковець звернувся до Генеральної канцелярії. Там цю скаргу підтримали і дали наказ повернути С. Биковця у козаки. Коли він прийшов вимагати цього перепису його побили і посадили у колодки. За допомогою дзвонів піднялося все село. Селяни розбили «холодну» взяли М. Севастяновича, який з війтом утік до Срібного.

На початку XVII ст. сотня вважалась землеробським районом. Жителі вирощували пшеницю, ячмінь, овес, рідше гречку, просо, льон, коноплі, тютюн. Збіжжя місцеві жителі збували у Коропі, Сосниці, Новому Млині, Новгород-Сіверську, Ромнах. Судячи з універсалу І. Скоропадського від 11 лютого 1715 р., в якому він підтверджував наказ прилуцького полководця про закріплення за сотником Срібнянської сотні Андрієм Троциною млинів на ріках на Лисогорі і Галці розвивалось млинарство. Досить розвинутим було тваринництво: вирощували волів і коней. Займались бджільництвом, рибальством, виробництвом воску.

В селі проживали різні верстви населення: кріпаки, козаки, дворяни. Проживали в селі два поміщики: Стороженко і К. Г. Боженова. До Жовтневої революції населений пункт мав 1 968 десятин землі. З них поміщики мали 830 десятин, куркулі – 663 дес., середняки – 445 дес., бідняки всього 30 десятин. Основною повинністю малоземельних і безземельних селян була відробіткова система, їхнє становище було тяжким, робочий день був необмежений, а зарплата була дуже низька.

15 січня 1918 р. у с. Гриціївка було проголошена Радянська влада, але вже в другій половині березня почалася окупація села німцями. Після вигнання німецьких окупантів 16 січня 1919 р. знову була відновлена Радянська влада.

Колгосп було створено у листопаді 1929 р. Ініціаторами створення колгоспу були: І. С. Дибенко, М. А. Данченко, П. Я. Розумець, В. Ф. Кузьменко. Перша назва колгоспу – ім.

Шевченка. На час заснування в колгоспі нараховувалось 193 особи. Характерним прикладом трудового героїзму була самовіддана праця колгоспного чабана Прохора Бурлаки, який домігся високого приросту ягнят та настригу вовни.

На території населеного пункту була розташована земська школа, збудована у 1861–1865 рр. на дві класних кімнати. Пізніше проведена добудова і перетворена в однокласну мішану школу, в якій навчалось 67 учнів.

У роки Великої Вітчизняної війни евакуації населення не проводилось і місцевих боїв не було. Село було окуповане німецькими загарбниками 16 вересня 1941 р., а визволили його 16 вересня 1943 р. У роки тимчасової евакуації колгоспне господарство було повністю зруйновано, 37 осіб вивезено на каторгу, 85 осіб були живцем спалені в Срібнянській середній школі. 87 осіб с. Гриціївки були удостоєні урядових нагород: підполковник Сушко Олексій Омелянович – чотирма орденами і медалями; ст. лейтенант Мірошниченко Володимир Іванович – орденом Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ст.; рядовий І. Сушко – двома орденами Слави і трьома медалями, старшина Данченко Максим Андрійович – Орденом Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ст., чотирма медалями. На території села споруджено пам’ятник на честь односельчан, які загинули у Великій Вітчизняній війні.

ДЕЙМАНІВКАСело Дейманівка розташоване у довгому, широкому,

покрученому яру. На схилах якого ростуть ліси. Через село протікає неглибока й спокійна річка Лисогір. Село немовби потопає в зелені.

Місцевість села заселена з давніх часів. Поблизу села знайдено два поселення бронзового віку (кінець ІІІ – поч. І тис. до н. е.).

За переказами старожилів, село Дейманівка існує близько 400–500 рр. Спочатку це був хутір Дем’янівка, який мав десь

15 дворів. Пізніше село Дем’янівка втрачає свою первісну назву і стає називатися Дейманівка.

У 1648 р. був сформований Прилуцький козачий полк. До складу полку і входило село Дейманівка. Без сумніву, що дейманівські козаки брали активну участь в усіх походах і битвах визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького проти поляків 1648–1654 рр.

Після цієї війни жителі села стали піддані Густинському монастиреві. Отримавши Дейманівку, монахи відразу ж почали підкоряти собі і дейманівських козаків. Цьому сприяв прилуцький полковник. Заволодівши усім селом, монахи Густинського монастиря у 1670 р. побудували у селі Дейманівці дерев’яну церкву, заснувавши при ній невеликий монастир. Хоча цей монастирьок і належав Густинському, він мав свого особистого намісника. У монастирі були засновані дві ярмарки: на другу неділю Великого посту (приблизно лютий, березень) і 2 червня. На цих ярмарках срібнянські ремісники збували шапки.

За указом Катерини ІІ від 10 квітня 1736 р. Густинський монастир мав закритися, але це відбулось лише у 1799 р. Разом з ним був закритий і Дейманівський.

У 1782 р. Малоросію було розділено на три намісництва: Новгород-Сіверське, Київське і Чернігівське. Від Прилуцького полку відділені сотні: Журавська, дві Варвинські з селом Дейманівка і Срібнянська з селами Карпилівка і Гриціївка.

У 1853 р. в селі побував художник Жемчужніков Лев Михайлович. У своїй книзі «Мої спогади із минулого», – він писав:

«Поблизу Сокиринець є село Дейманівка, куди я відправився на ярмарку, в чеканні бачити типи чумаків, в яких найбільше відображений тип старого козацтва; і так як я задумав писати картину «Чумаки», то звичайно, шукав випадку їх побачити. Один з чумаків мені особливо сподобався, і захотілось мені мати його шапку, сорочку і шаровари, які були забарвлені часом і численними походами в Крим».

Картина Жемчужнікова «Чумаки» зберігається у Білоцерківському краєзнавчому музеї.

З відомостей Прилуцької повітової управи про становище земських однокласних сільських училищ за 1912 р. видно, що у 1865 р. в селі Дейманівці було відкрито двокласне сільське училище

У 1888 р. в селі проходили дві досить значні ярмарки: в десяту п’ятницю після Великодня – чотириденна і симонівська – 1 вересня, одноденна. Останній раз ярмарок відбувся у 1938 р. на хуторі Тростянець.

Біля села, на Масловій горі, насипана висока могила, площею 100 сажнів. Біля неї було ще 57 могил. Про їх виникнення немає ніяких згадок.

Населення села в своїй більшості складалося з бідняків, а тому звістка про Жовтневу революцію була зустрінута з ентузіазмом.

Взимку 1917–1918 рр. було створено Комбід. На комітет покладалися обов’язки допомагати бідноті. Класова боротьба на селі тільки розпочалась й іноді мала гострий характер.

На початку 1919 р. був організовано комітет незаможних селян. До його складу входило 85 осіб. Першим головою був Шевченко Яків Михайлович.

За ініціативою Комнезаму в 1925 р. було збудовано клуб. Перша його назва «Селянський будинок». Це загалом був перший клуб у районі. Майже щовечора в клубі проводилась культурно-масова робота, випускалась газета. Редактором газети був учитель Денисенко Павло Михайлович.

Наприкінці 1929 р., з нагоди 10-річчя Комнезаму, Срібнянський районний виконавчий комітет нагородив грамотами І. П. Цигуру, П. Й. Оверченка, Я. М. Шевченка, П. П. Косенка, С. І. Оверченка, П. І. Бобира, П. М. Денисенка, Я. П. Цигуру, В. П. Денисенка, А. К. Шевченка за активну участь в перебудові села.

Розпочалась масова колективізація сільського господарства. До цього в Дейманівці був СОЗ (спільний

обробіток землі). В СОЗі було тільки 25 господарств. Поступово зміцнювалась економіка колгоспу.

За роки Радянської влади в селі відбулись великі перетворення. Та мирна праця людей була перервана нападом гітлерівських загарбників. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло понад 300 чоловік.

В післявоєнні роки Дейманівка була відбудована і впорядкована.

В селі проживає жінка, яка надзвичайно закохана в краєвиди Срібнянщини. Це –Денисенко Валентина Іларіонівна – медик за професією, яка все своє життя працювала в системі охорони здоров’я Срібнянщини. З такою ж спраглістю, як душа віруючого прагне на прощу до святого храму, Валентина Денисенко поспішає освідчитись у вселенській любові до рідного краю, земляків. Книга «Вальс для мами» – це не лише розповіді очевидців бурхливих подій, а й власні спостереження і роздуми автора про пережите. Основні події книги розгортаються в 60-х роках із ретроспективою у грізні сорокові. На тлі трагічних подій війни, тривожних повоєнних років простежується доля героїв книги. Без сумніву, старожили Срібнянщини легко впізнають у багатьох головних героях книги своїх земляків. А головне – жахливу Срібнянську трагедію.

ІВАНКІВЦІСело Іванківці розташоване на рівнині, оточеній з півночі

горою до 80–86 метрів над рівнем моря, з південного сходу річки Лисогір, а з південного заходу річкою Удай. Село потопає в зелені садків і декоративних дерев, що приваблює своєю красою.

Засноване село на поч. ХVII ст. За переказами старожилів, на сході сучасного села, де півостровом прилягає річка Лисогір, оселився Іван Селюк. Звідси і пішла назва села Іванківці. З 1797 р. до 1923 рр. воно було волосним селом Прилуцького повіту Полтавської губернії. На сьогодні

Іванківці підпорядковані Дігтярівській селищній раді, що у віддалі 1 км. від села. Районний центр – Срібне, віддалений на 20 км, а обласний (Чернігів) – до 200 км.

Річки Лисогір і Удай, які мальовничими берегами на дві третини оточують село, багаті різною рибою (водиться щука, карась, лин, окунь, в’юн, плітка, бобир, мілька). По низових берегах річок, що прилягають до села, росте очерет, верболіз, вільшина, верба, лоза, шелюг. Вони мають народно-господарське значення і використовуються як будівельні матеріали, а також для опалення. В болотах, що на лівому побережжі Удаю, місцями залягає торф товщиною до 1 метра, але він ще молодий й тому не досить щільний.

Річки Лисогір і Удай весною розливаються, рівень води піднімається на 1–2 метри. Правий берег Лисогору і лівий берег Удаю, що прилягають до с. Іванківець, пологі. В давні часи ці річки були глибоководніші, широко розливались, про що свідчать наносні дюни крупнозернистого піску. У давнину ними курсували великі човни. Тепер ці річки замулені, заросли чагарниками й очеретами, а в посушливі роки місцями зовсім пересихають. В районі села підґрунтові води знаходяться на глибині 7–8 метрів. Вода переважно прісна, лише в окремих закутках села трапляється в колодязях солонувата вода, терпка, з наявністю вапнякових відкладів.

Городище, Дитинець... Ці назви пам’яток старовини протягом віків передавались з покоління в покоління. Городище – це острівець поблизу Іванківець, що омивався ріками Лисогір і Удай та зниклою річкою Портна. Береги острівця були порослі віковими деревами. Впоперек острова помітні залишки земляного валу, оборонного насипу мешканців Городища. А далі за Лисогором менший острівець Дитинець, порослий деревами, чагарником. Тут під час нападу ворогів переховувались жінки з дітьми.

У пізніші роки на Городищі мешкало кілька сімей зі своїми господарствами. Цей хутір називали Рудиків. Через побутові умови жителі острова змушені були переселитися в село.

У 1764 р. уже було 11 дворів козаків і казенних селян, не підлеглих ніякому поміщикові. У 1799–1801 рр. у селі проживало 439 осіб. У 1864 р., в Іванківціях було 2 411 осіб, із них чоловіків 1217, а жінок 1 194 особи. Крім козаків і казенних селян, в Іванківцях було 4 сім’ї міщан і 2 сім’ї дворян. На прилеглих до села землях утворились хутори Чалівщина, Рудьків, Фотіїв, виселок Сергушки – одинадцять господарств, 58 жителів. Дрібний поміщик Кириченко, який мешкав у с. Дігтярях, у х. Рудькові мав 50 га різних угідь.

Хутори Чалівщина, Рудьків, Фотіїв зникли відразу після встановлення більшовицької влади на Україні, а виселок Сергушки – у 1968 р.

Основним заняттям селян було хліборобство. Так, було 33 вітряних млини, 4 кустарні олійниці, 2 кузні приватних осіб. Бакалійними товарами село постачали теж приватні торговці у власних крамницях. Сталої ціни на хліб не було, і сільська біднота змушена була діставати хліб у заможного населення за кабальними цінами.

У 1913 р. населення села мало всього 2 707 га землі різних угідь, у тому числі орної – 1678 га. Заможні селяни, священик і Кириченко – 22 господарі мали 578 га, а решту 2 129 га мали середняки і бідняки – 380 господарств, з яких середняків – 180, а бідняків – 200.

Більшість незаможних селян обробляли землю у заможних господарів з половини, чи за мізерну поденну оплату, чи сезонно батракували. Багато бідноти працювало в околишніх економіях поміщиків: Галагана, Харитоненка, Скоропадського, а деякі в колишній Катеринославщині, Херсонщині, на Дону, Кубані, Криму. Взимку бідняки ручними ціпами обмолочували хліб у заможних господарів за десяту чи дванадцяту мірку. Державні повинності бідноти були важкими. Вона не мала змоги достатньо харчуватись, одягнутись та отримати хоч якусь освіту.

Історичних даних про напади кочівників, про повстання і страйковий рух проти царату імущих класів не має. Лише

кургани на горі верх «Данцевого лісу» і біля яру «Вербівщина» свідчать про шведську навалу.

У період революції 1905–1907 рр. житель с. Іванківець Безбах Назар Федорович (будучи моряком) брав участь у революційному повстанні на «Потьомкіну» й був засуджений до 13 років каторжних робіт. У цей же час Неліпа Степан Харитонович розповсюджував листівки проти царату; він мав педагогічну освіту, вчителював у іншій області. Коли його зняли з роботи і мали заарештувати, він застрелився. Антон Лукич Бережний був спільником С. Х. Неліпи. Втікаючи від жандармерії, він вирішив їхати до Америки, де проживав його брат Федось. Останній був революціонером і був вимушений виїхати за кордон, втікаючи від переслідувань. Антон Лукич виїхав із села і подальших відомостей про нього немає. Вишневецький Василь Гаврилович у період 1905–1907 рр. читав селянам лекції на революційні теми проти царату і пануючих класів. Коли його виявила поліція, він покинув село і подальших відомостей про нього немає.

Через два роки після листопадових подій 1917 р. селяни-бідняки включилися в боротьбу за розподіл землі, яка належала заможним селянам. У селі було організовано комітет незаможних селян в кількості до 200 осіб, на чолі з головою КНС Нестеренком Семеном Давидовичем. КНС обліковував землю багачів, відбирав її і наділяв безземельних і малоземельних селян.

У 1918 р. у селі встановилась влада Рад. У село прибув із с. Дейманівки Срібнянського району загін повстанців під керівництвом Драного Івана Трохимовича, які й убили пристава Савченка Гурія Лукича – жителя с. Іванківець. Був організований революційний комітет Іванківської волості, який очолив вчитель Вовк Олексій Корнійович. За довголітню плідну роботу та активну участь у революційно-громадській і культурній роботі вчителя було нагороджено орденом Леніна і присвоєно звання Заслуженого вчителя.

Очолювати сільський революційний комітет тимчасово було призначено Минку Панаса Семеновича.

Перші органи радянської влади в селі були утворені в цьому ж році, в село повернувся з каторги Безбах Назар Федотович, який проводив бесіди, збори, маніфестації в с. Іванківцях і сусідніх селах (Дігтярі, Гнатівка, Гурбинці). Учасники маніфестацій ходили вулицями з червоними прапорами і співали революційних пісень.

Активними учасниками революційного руху в селі були: Нестеренко Семен Демидович, Нестеренко Іван Микитович, Янків Кость Филимонович, Нестеренко Сава Петрович, Редька Дем’ян Костович та ін.

Місцева партійна група в селі виникла в 1918 р. (почала діяти з 1928 р.), коли повернувся з каторги моряк Безбах Назар Федотович. Спершу він сам впливав на сільський актив, втілював в життя більшовицькі заходи. Членами більшовицької партії були Безбах Назар Федотович, Савенко Максим Федотович, Минка Федот Семенович, Карпусь Петро Федорович.

Група комуністів і комсомольців часто влаштовували суботники: упорядковували громадські садиби, насаджували дерева на незручних схилах, ярах, упорядковували шляхи й насаджували декоративні дерева.

У 1928 р. в селі був створений ТСОЗ (29 господарств і землі в розмірі 100 гектарів). Фундаторами ТСОЗ були Безбах Назар Федотович, Нестеренко Семен Демидович, Нестеренко Іван Микитович, Коваленко Яків Романович та ін. Головою став Безбах Назар Федотович. У 1930 р. був створений колгосп і завершена масова колективізація. У колгосп «Червона Перемога» ввійшли всі 520 господарств. Першим головою колгоспу був Бережний Петро Іванович.

Не обминув села і голодомор 1932–1933 рр. Відомостей про точну кількість його жертв віднайти не вдалось, але деякі прізвища померлих від голоду односельчан були знайдені. Це Куліненко Григорій Сидорович (1919 р. н. – помер у червні 1933 р.), Куліненко Надія Федотівна (1931 р. н.), Куліненко Федот Тихонович (1899 або 1900 р. н.), Неліпа Макар Наумович, Неліпа Федір Давидович, Анастасія Неліпа,

Петрушевський Адріян Йовминович, Петрушевський Иовмин Федотович, Петрушевський Зінько Власович, Петрушевська Домаха Овдійовна, Уляна Петрушевська, Іван Нестеренко та ін. По селу їздили кінні підводи, збираючи покійників. В одну могилу без домовин клали кілька чоловік.

Відомо, що голод в селі був великим, загинуло кілька сотень чоловік. Проте деякі жителі були попереджені про акти вилучення їстівних припасів у населення і тому заховали хліб. Так, із спогадів Синявського Макара Герасимовича дізнаємося, що його батьків було попереджено і за ніч вони викопали у хаті (під полом) велику яму і засипали туди хліб. Зверху поклали дошки і замазали глиною. Коли прийшли за хлібом, то військові багнетами довбали глиняну підлогу, проте завдяки дереву, яке було на поверхні, багнети не змогли до нього дістатись.

Деяких іванківчан врятувало те, що вони працювали на фабриці у Дігтярях. Там давали платню мукою. Так, завдяки цьому пайкові, який приносила в сім’ю Юрченка Якова Мамонтовича донька Оксана, сім’я не загинула. Врятувало родину і те, що вони тримали корову. Окрім цього, цю сім’ю від голодної смерті врятувала випадковість, їх трирічна лошиця, яка була забрана до колгоспу, весною 1933 р. захлинулась у воді на Мочарях. Люди поспішали туди з сокирами. Голодні і знесилені, вони з останніх сил плелися, щоб взяти хоч шматочок м’яса. Коли Яків Мамонтович про це дізнався, то він також прийшов на луг і витребував заднє стегно своєї лошиці. Саме це м’ясо і врятувало його власну сім’ю та сім’ю старшої доньки Феодосії від смерті.

Крім цього, місцеве населення взимку ловило рибу, а весною вживали в їжу спичаки з очерету та лепехи (рогіз). Збирали гриби, варили (міняючи воду) жолуді. Тож виживали, хто як міг.

У 1936 р. колгосп «Червона Перемога» був реорганізований у два колгоспи: ім. Сталіна та «Червона Перемога». Головою колгоспу ім. Сталіна був Неліпа Сергій

Федотович, а колгоспу «Червона Перемога» Редька Володимир Петрович.

Село розквітало і жило повнокровним життям. Але з заходу насунули німецько-фашистські загарбники. В селі організували загін добровольців по боротьбі з ворожим десантом. Ініціатором організації загону був директор середньої школи та секретар сільської партійної організації Коваленко Юрій Леонтійович. 15 вересня 1941 р. село було окуповано німцями. Німці забирали в населення коней, волів, молочну худобу і молодняк, свині, птицю, зернові культури і відправляли в Німеччину. Розстріляли радянських активістів, скажімо, Дем’яна Костовича Редьку і Савку Петровича Нестеренка розстріляли 12 квітня 1942 р. Учасником розстрілів був іванківський поліцай Яків Нестерович Федоренко.

10 вересня 1943 р. гітлерівські війська, відступаючи, ввірвались в село з північної сторони і стали розстрілювали та підпалювати колгоспні будівлі і будинки людей. Під Босою горою в проваллі сховалися 16 осіб дітей і дорослих. Всіх їх розстріляли. Загалом тоді було розстріляно майже 90 жителів.

14 вересня 1943 р. втікаючи з наших місць у напрямі Охіньок, вони спалили західну частину села. Тоді ж вони захватили з собою двох похилого віку селян: Федора Шкуліпу і Гната Максименка і двох молодих жінок. Один із німців дорогою пхнув одну з жінок у купу гною і пішов далі, а інша жінка, побачивши це, сама упала за іншу купу. Так ці дві жінки врятувались. А чоловіків пригнали у Охіньки, заставили викопати яму і розстріляли. Радянські визволителі вступили в село 17 вересня 1943 р. За час окупації німці вивезли на примусові роботи до Німеччини 38 чоловік. Спалили в колгоспі дві капітальні махоркові сушарки, бригадні конюшні і корівники, три вітряних млини, два шкільні будинки на 8 класних кімнат і 179 господарств колгоспників, спустошили основний будинок середньої школи.

Для боротьби з німецько-фашистськими загарбниками в тилу у селі організували партизанський рух під керівництвом

братів Григорія та Івана Павловича Федоренків. Активними учасниками були 12 чоловік, серед них Ляшенко Макар Минович, Коломієць Лука Григорович, Демченко Тіна Хомівна, Мачульний Федір Костянтинович, Яндола Петро Степанович та ін. Федоренка Івана Павловича і Юхима Федоровича Савенка поліцаї закатували у Срібному, а Коломійця Луку Григоровича застрелили в Іванківцях. Партизани діяли в лісах: Вшива, Микитівщина, Юночка і на шляху Срібне-Прилуки, громили ворожі ешелони. Загін Г. П. Федоренка був складовою частиною загону «Сокіл», яким керував Соколовський. Цей партизанський загін зробив кладовищем німецької техніки біля хутора Козака, по шляху Срібне-Прилуки. Загін знищив 1 384 чоловік, з них 50 німецьких офіцерів і 7 генералів, 524 зрадники батьківщини, 29 ешелонів з людьми і військовою технікою. Районні і сільські комуністи, що залишені були в тилу, підпільно керували боротьбою проти німецько-фашистських загарбників.

Особливо відзначилась у підпільній боротьбі Тіна Хомівна Демченко. З початку створення підпільної групи брала активну участь у її діяльності, особисто написала і розповсюдила більше 500 листівок. Працювала зв’язковою з партизанами Срібнянського, Бахмацького, Роменського, Лохвицького районів. Вона налагодила зв’язок партизанської групи села Іванківець з партизанськими групами сіл Озеряни (Варвинський р-н) і Охіньки (Прилуцький р-н). Зібрала 5 гвинтівок, 12 гранат, 1000 штук патронів, її чоловіка Івана Павловича, як одного з організаторів партизанського руху заарештували і розстріляли у поліцейській дільниці у Срібному. Тіна Хомівна до виходу на пенсію працювала вчителькою історії Іванківської школи.

Після вигнання німців селяни допомагали фронту: давали кошти на побудову літаків, танків, Наприклад, Марія Гаврилівна Карпусь продала власну корову і всі гроші (7 тис.) віддала державі. Профспілки села брали облігації державної

позики на двомісячний заробіток. Всі колгоспники були активними учасниками державної позики.

У 1950 р. проведено укрупнення колгоспу під назвою «Червона Перемога», куди увійшли всі колгоспники обох колгоспів. Разом 520 господарств в кількості населення 2 490 осіб: чоловіків і жінок.

Колгоспники включились у стаханівських рух. Найбільш активними стахановцями були Уляна Кажукало, Надія Вишневецька, Варка Головко, Катерина Тудель, які виростили високі врожаї м’яти і махорки. За віддану продуктивну працю в колгоспі нагороджено 21 особу медалями. Катерина Іванівна Тудель одержала медаль від Московської сільськогосподарської виставки. У 1938 р. була обрана депутатом Верховної Ради України 1-го скликання.

Тривалий час очолював колгосп Михайло Іванович Головченко. Після закінчення Сокиринського агрономічного технікуму працював в Іваницькому районі. Згодом закінчив Білоцерківський сільськогосподарський інститут і переїхав у рідне село. В кінці 50-х років став головою новоствореного колгоспу ім. Жукова, в який ввійшли колгоспи ім. Сталіна та «Червона перемога». Більш ніж десять років керував колгоспом. За ці роки були збудовані всі приміщення тваринницьких ферм, ліс для яких привозили з Ленінградської області. Уже перебуваючи на пенсії, у 1995–1996 рр. знову очолив КСП «Перемога». Під час його головування були розпайовані землі колективного підприємства між працівниками та пенсіонерами.

Аматорське мистецтво в селі залишається тим чарівним веселковим містком, по якому сходять на вершину краси, гармонії, добра і любові.

В селі живе і працює справжній ентузіаст, знавець своєї справи, Михайлюк Юрій Григорович, якого знають і шанують не тільки в районі, а й в області. Не одному поколінню іванківчан передав він любов до музики.

Гордість села аматорські колективи сільського будинку культури, якими керує Юрій Григорович. Ансамбль сопілкарів

і ансамбль народних інструментів неодноразово були переможцями районних та обласних фестивалів самодіяльної народної творчості.

З Іванківцями пов’язане ім’я української письменниці Любові Пономаренко. Береги Лисогору, який часом розливався аж до самих хат села – то її незабутній рідний край. У творчому доробку письменниці є низка повістей і оповідань, присвячених своїм землякам. Її новели з небуденною внутрішньою напругою й енергетикою, в яких авторка порушує складні проблеми людського буття і тонко зображає людську душу .

КАЛЮЖИНЦІІсторія села сягає в глибоку давнину. Так, з ІІ ст. в «Історії

Прилуччини» воно відоме як населений пункт. Назва села, за переказами старих людей, швидше за все, пішла від прізвища першого поселенця – Калюжного. Вперше в письмових документах Калюжинці згадуються в 1705 р. Саме в цей рік гетьман І. Мазепа віддав полковнику Горленку в особисте володіння села Сергіївку, Миколаївку, Ковтунівку, Калюжинці, Білошапки.

У 1648–654 рр. Калюжинці були центром десятка Переволочанської сотні Прилуцького полку. І в його складі брали участь у національно-визвольній війні. Певний період Калюжинці разом із своєю сотнею входили до складу Ічнянського полку, який існував 5–6 місяців після Білоцерківського мирного договору.

В лютневі події 1917 р. калюжинчани зустріли з радістю. Селяни, які ненавиділи місцевого пана Милорадовича, хотіли спалити поміщицький маєток, але інші селяни цьому перешкодили. Згодом у маєтку відкрили восьмирічну школу, яка діяла аж до 1976 р., до забудови нового приміщення школи.

У Калюжинцях створюються у 1918 р. сільревком, а через рік – сільська рада, у 1924 р. – комсомольська, а в 1931 – партійна організація.

У 1924 р. на землях поміщика Милорадовича організовується перша комуна ім. Петровського, а у 1929 р. – колгосп, в якому налічувалось 1 200 членів.

У вересні 1941 р. німецькі війська захопили Срібнянщину, у тому числі село Калюжинці. Пік фашистських репресій припав на кінець лютого 1943 р., коли в приміщенні Срібнянської школи, в ніч з 22 на 23 лютого було спалено майже 700 мирних жителів району. Були серед них і калюжинчани, зокрема сім’я Карпенка Трохима Панасовича, Настя Маснуха. Загалом на фронтах Великої Вітчизняної війни в боях з фашистами загинуло 211 односельців.

За виняткову мужність в боях Великої Вітчизняної війни кілька жителів села стали кавалерами орденів Слави різного ступеня, це: Микола Черняков, Андрій Хоменко та Роман Хонда.

Проходять роки, змінюється село. На території сільської ради розташовані і працюють базове сільськогосподарське товариство «Батьківщина», фермерське господарство «Денвер-еліта+», комунальне підприємство «Надія», загальноосвітня школа І–ІІ ступенів, ФАП, сільський будинок культури, філіал районної бібліотеки, відділення зв’язку, два магазини.

Сільськогосподарське товариство досягло хороших показників у господарській діяльності. Так, збільшується поголів’я великої рогатої, зростає виробництво як тваринницької, так і рослинницької продукції. Скажімо, надій на корову становить 6 266 кг. Валовий збір зернових з кукурудзою становить більше 33 тис. тонн. Це найбільший показник у районі. А звідси і реальна заробітна плата працівників кожного місяця, і робочі місця для працюючих, а також податкові відрахування як до районного, так і до місцевого бюджету, що дає змогу досягти певних позитивних результатів в соціально-економічному розвитку села.

На території села працює і надає свої послуги населенню комунальне підприємство, зокрема: переробка зерна на дерть, олійних культур тощо.

Також функціонує ФАП, який надає населенню медичну допомогу.

З Калюжинцями тісно пов’язане ім’я Остапа Вересая, відомого українського кобзаря. Остап Вересай народився влітку 1803 р. в сім’ї селянина-кріпака (де любов до музики передавалася з покоління в покоління) села Калюжинець колишнього Прилуцького повіту на Полтавщині. У 1846 р. відбулася знаменна подія в житті Остапа Вересая. Тоді, на знаменитому ярмарку в Ромнах, уперше зустрілися і потоваришували Остап Вересай і Тарас Шевченко. Великий поет, подорожуючи Україною, почув у Ромнах звуки бандури і чарівне звучання тенора. Лунала пісня «Немає в світі правди», яку виконував чоловік літ за сорок, русявий з кучерявою бородою, сліпий – то був Остап Вересай. Коли закінчився ярмарок, кобзар зупинився перепочити біля корчми, тут до нього і підійшов Шевченко. А наступного дня, вранці, вони вже йшли вдвох – кобзар тримав за руку іншого кобзаря. Подорожували вони так недовго, але вже після першої зустрічі Шевченко напише про це знайомство: «Поки живуть такі люди, як оцей кобзар нещасний, то народ має своїх співців, які не дадуть заснути вольній думці. Вони пройдуть з кобзою крізь многії літа і пронесуть слово святої правди про минувшину, про історію землі рідної. А історія – це безсмертя».

Рідним, після отримання волі, для Остапа Вересая стає село Сокиринці.

Важливу роль в популяризації творчості Остапа Вересая серед тогочасної інтелігенції відіграв Г. П. Галаган. Саме завдяки йому кобзар став відомим не лише в народі, а й у всьому музичному світі.

КАРПИЛІВКАПерші поселення на території села з’явились на схилах

північного боку невеликої річки Галочки, яка тече з сходу на Захід у напрямі села Харитонівки. За народними переказами,

село Карпилівка одержало свою назву від першого її поселенця – Карпа.

Дата виникнення села Карпилівки невідома. Утім перша писемна згадка про неї належить до 1710 р.

З часу возз’єднання України з Росією 1654 р і до шведської війни село Карпилівка не мало своїх панів і належало Срібнянській козачій сотні. Командир Срібнянської сотні Антін Троцина заснував у селі Карпилівка хутір, і приїздив туди лише на час заготівлі сіна.

Карпилівка була оточена сіножатями і лісами: Краштанівщиною, Рубаківщиною, Литвинівщиною, Крутим Яром, Лугом, Пустим лісом і Лисанівкою.

При панові Троцина з’явились перші початки писемності. У 1856 р. пан Єлісей Троцина відкрив першу громадянську школу, в хаті, де раніше жив священик. Першим учителем Карпилівської початкової громадянської школи був Лопатинський. У 1864 р. в селі відкрилась перша початкова земська школа.

19 лютого 1861 р., після відміни кріпосного права, Троцина виїхав із села. Земля здавалась в оренду. Поступово селяни Карпилівки викупляли землю в панів Троцинів. Покупкою землі керував Артем Клочко. У 1894 р. Карпилівку купив пан Холодовський. У 1904 р. пан продає останню землю селянам.

У 1905 р. в Карпилівці відкривається бібліотека, якою керував Троценко Павло Іванович. У бібліотеці налічувалось багато книг та 14 газет і журналів.

У січня 1910 р., на сході громадян села, було ухвалено відкрити в селі 4-класне міське училище. У 1910–1911 рр. була збудована міська школа і флігель для інспектора. Інспектором міської школи був призначений Добровольський Михайло Антонович.

Територія села зростала. Велася забудова вулиць. У Першу світову війну забрали на фронт всіх чоловіків до 43-річного віку, загинуло понад 40 чоловік.

Революційні події у Карпилівці зустріли з радістю. Першим головою сільської Ради був обраний бідняк Коваленко Петро Романович.

У 20-роки, за часів НЕПу, Карпилівка розвивається швидкими темпами. В селі було три млини, товариство «Прокат» мало сільськогосподарські машини для користування селян; вироблялась черепиця, діяв приймальний пункт тютюну.

На початку 30-х років у селі було організовано три колгоспи (артілі): «Червоний прогрес» (перший голова правління – Г. Д. Куник), «Новий побут» (очолював А. О. Пугач), «Жовтень» (голова правління Яків Куда). Останній колгосп проіснував недовго і злився із колгоспом «Червовий прогрес», який очолював Д. Д. Гаврилков.

У 1931 р. в селі була створена партійна організація. Під час голодомору в Карпилівці, незважаючи на велику кількість голодних людей, смертельних випадків майже не було. Оскільки у 1932 р. селяни отримали додаткові наділи городів, і це врятувало жителів. Крім того, у селян була картопля, майже всі мали корів, курей, їли осикову кору, терли на муку полову квасолі, рвали листя з дерев і вся ця суміш запікалась у вигляді млинців, які звалися листяниками.

Після голодомору 1932–1933 рр. і до Великої Вітчизняної війни життя в селі стабілізувалося. В людей жевріла надія на краще майбутнє. Але офіційна політика почала руйнувати вікову мораль селянина.

Село Карпилівка було заможнім селом. Більшість її громадян відчувало потребу в освіті. На сільському сході вирішили просити у полтавського губернатора дозволу на побудову школи, щоб діти мали змогу отримати середню освіту. У 1910 р. збудували будинок і відкрили вище міське реальне училище. Директором став Добровольський Михайло Антонович.

У 1912 р. був організований перший драматичний гурток.

Перший сільський будинок культури відкрився в кінці 20-х років. Систематично в ньому працювали драматичний та співочий гуртки (керівник М. Д. Норець і П. І. Усенко). Хор був одним із найкращих колективів у району та області.

У 1932 р. було побудовано сільський клуб, придбано інструменти для струнного і духового оркестру.

До війни щосуботи відбувались концерт або вистава. Село здавна славилося талановитими людьми, зокрема з Карпилівської самодіяльності пішов у велике мистецтво заслужений артист М. С. Бабак. При Чернігівській філармонії працювали брати Олексій і Петро Усенки, співачка Ніна Циганко, у танцювальному колективі «Веснянка» М. І. Солодовник.

22 червня 1941 р. з Карпилівки на фронт пішло 448 чоловік, 242 осіб загинуло, з них член Військової ради генерал-майор Я. М. Ткач. За бойові заслуги Усенку Євгену Івановичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У вересні 1943 р. військами 38-ї Армії 163 Роменсько-Київської орденоносної дивізії Карпилівка була звільнена .

Господарство після війни було зруйноване. Урожай був занадто низький 14–17 ц/га. Все зерно вивозилось в державні засіки. 1946–1947 рр. – це були каторжні голодні роки.

В 50-ті роки всі мешканці села самовіддано трудилися. Школа і клуб знову стали осередком культури. Справді, вчились сміятись крізь сльози.

У 80-х роках юнаки виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Через це пекло чужої війни пройшли: Г. Заскалько, В. Янина, С. Назаренко, В. Кравченко, які брали участь у військових операціях, нагороджені медалями, грамотами.

Село відбудувалось. Збудована лікарня, де тепер – інтернат для самотніх людей похилого віку.

Нині в Карпилівці проживає 509 жителів.

ЛЕБЕДИНЦІ

Кожен населений пункт – великий чи малий має свою долю, свою самобутню історію. Історія села з поетичною назвою – Лебединці є часткою історії нашої Батьківщини. Люди протягом століть були свідками і сучасниками багатьох подій, на які так багата історія нашого краю.

Село розміщено далеко від великих міст, залізниць, шосейних шляхів і це накладає свій відбиток на історію села, на його традиції, звичаї, побут.

Воно має давню історію як й інші села району. Про це свідчать численні кургани, розміщені навколо села, вік яким 3–4 тисячі років. Під охороною держави сьогодні перебуває 7 курганних груп, 3 окремих кургани, які відносяться до ІІ–І тис. до н. е.

Ще в XVI–XVII ст. територія, де розміщене село, не була заселена. Тут були дикі степи з буйною рослинністю, невеликими ярами і вибалками. Землі ці входили до володінь польського магната Ієремії Вишневецького.

Найімовірніше, що село виникло в 60–70-ті роки XVIII ст., за часів царювання Катерини ІІ.

Після ліквідації Гетьманства (10 листопада 1764 р.) для управління Україною було створено Малоросійську Колегію. Колишня козацька старшина була наділена вільними на той час землями, за ними були закріплені і їхні колишні володіння. Водночас Катерина роздавала землі на Україні і російським поміщикам, своїм придворним. Велика територія між селами Карпилівка, Брагінці, Озеряни, Яхники здавна називалась «Пологи». Рівнинна частина цих «Поліг» була пожалувана Катериною ІІ камергеру Кметовичу-Будлянському у володіння. Будлянський привіз з Лебедина людей і тут заснував хутір Лебединці. Це перша і найбільш вірогідна версія про походження села. Хутір було збудовано по обидва боки яру, по дну якого протікала вода. З часом насипали греблю і утворився великий ставок, який назвали Панським. Неподалік від ставка пан збудував свій будинок.

Сам Кметович-Будлянський на хуторі майже не жив. Усіма справами за його відсутності відав панський

управитель, якому допомагав війт. Камергер Катерини ІІ Будлянський рідко приїздив у село. На землі, які були розміщені між Лебединцями і Карпилівкою почали претендувати нащадки колишнього сотника Срібнянської сотні Троцини, який став Карпилівським поміщиком. Так, відставний корнет Троцина, користуючись тим, що Будлянський жив у Петербурзі, а його управитель побоювався могутнього і багатого пана з сусіднього села, поступово почав приточувати частину земель до своїх володінь.

Поступово розросталося село. Поблизу нього проходив знаменитий в той час торговий шлях з Прилук на Лохвицю (лохвицький шлях). Чумацькі валки везли на південь продукцію сільського господарства – зерно, сало, мед, а назад – рибу, сіль.

У 1845 р. Т. Г. Шевченко, їдучи з Лохвиці в Сокиринці, зупинявся в Лебедицях. У своєму щоденнику в 1858 р. поет записав: «Вечір провів у Галагана. Він прочитав опис свого будинку, зведений у старому малоросійському стилі у Прилуцькому повіті. Панський, але гарний і вартий наслідування задум».

І дійсно, з метою збереження кращих надбань української архітектури, а також для того, щоб привернути до існуючої проблеми увагу громадськості, Г. Галаган вирішив побудувати згаданий будинок у Лебедицях.

За основу будинку було взято класичний приклад народної архітектури – хату на дві половини, але її планування та об’ємно-просторове вирішення було збагачене.

Споруду було збудовано за досить короткий термін. Розпочалось будівництво в 1854 р., а через два роки господар приймав уже гостей. Приємно вражали і милували око дерев’яні рублені стіни, зовні побілені, ще й оперезані призьбою, різьблені стовпчики ганку, граціозні напівфронтони і виразна солом’яна покрівля даху, що чудово вписувала будинок в оточуючий його великий липовий гай.

Після реформи 1861 р. село Лебединці розширювалось. Розорювались землі в напрямі на Брагінці, Савинці, Карпилівку, Поділ. Була збудована нова церква, відкрита початкова школа в хаті, яка була куплена на кошти громади.

Архівні матеріали містять багато документів, де йдеться про допомогу Г. Галагана простим віруючим.

Наприкінці 1919 р. у селі було встановлено Радянську владу. Почався мирний розвиток села. У 1929 р. створено артіль «10-річчя Жовтня». Утім, не всі селяни охоче вступали в артіль.

У 1932–1933 рр. у селі померло понад 60 чоловік.Розпочалась Вітчизняна війна. Село було окуповано

фашистами 15 вересня 1941 р. 90 бійців загинуло на її фронтах. 13 вересня 1943 р. Лебединці було звільнено від німецьких загарбників.

Відразу ж після звільнення поновив свою роботу колгосп. Важкими був 1946 р. Знову почались голодні часи, але це

вже були не 1932–1933 рр.Поступово село відроджувалось. Колгосп «10-річчя

Жовтня» був багатогалузевим господарством. Тут, крім зернових культур, вирощували багато тютюну і м’яти. Виробництво цих культур давало великі прибутки для колгоспу.

Згодом колгосп був перейменований на колгосп «Україна». Кілька років колгосп очолював Діденко Яків Михайлович. За цей час село змінилось: зросли нові господарські будівлі, з’явився новий клуб (тоді найкращий у районі), який очолював Діденко Іван Павлович.

НИКОНІВКАЯкщо поглянути в минуле, то на території, де знаходиться

село Никонівка, в VI–VII ст. проживали сіверяни. Формування української народності відбувалося, крім

інших народів, і на території Чернігово-Сіверського князівства. Перші поселенці на території Никонівки з’явились

у 1661 р., а в 1666 р., за архівними даними, населення обкладено податками.

За народними переказами, назва села походить від імені одного із чотирьох братів – Никона, а інших звали Олекса, Григорій, Харитон. Вони осіли в різних місцях, де було зручно жити і займатись землеробством.

Після визвольної війни 1648–1654 рр. на Лівобережжі існував полковий адміністративний устрій, який зберігся і пізніше. Село Никонівка перебувало у віданні Срібнянської сотні, Прилуцького полку до кінця XVIII ст. Никонівна належала до тих рідких сіл, які уникнули приватного володіння.

У Відомостях Академії мистецтв значиться, що в Никонівні в 1723 р. була збудована церква і потім перебудовувалась у 1794 і 1823 рр.

Очевидно, були якісь економічні умови місцевості, що представляли вигід для шукачів маєтності.

У 1666 р. село налічує 24 двори, а в 1713 р. – 59 дворів.Селяни належали поміщикам Будлянському, Маслу

(Осипу) і Шкляревському.Козаків було від 31 до 59 дворів.Срібнянський сотник Микола Троцина з 1772 р. жив в

Охіньках. За ним у с. Никонівці числилось 8 дворів.Никонівка входила до Прилуцького полку. В середині

XVIII ст. була відкрита парафіяльна школа, яка мала дві класні кімнати і квартиру для вчителя. Знаходилась школа біля входу до церковного двору.

Після революції 1905 р. відбувся прискорений процес класового розшарування. А після Жовтневої революції селяни одержали у власне користування землю.

У 1930 р. селяни об’єдналися в колективне господарство. Першим його головою був обраний Павло Сергійович Гузь, вчитель за фахом.

В селі народився талановитий митець – Михайло Івченко, який залишив помітний слід в історії літератури нашого народу. У 20-х роках ім’я письменника було досить

популярним, але майже шість десятиліть на його творах лежало тавро заборони. Творчий шлях М. Івченка – наполегливі пошуки пізнання людини у складну добу суспільних потрясінь.

ПОБОЧІЇВКАНаселений пункт під такою назвою вперше згадується у

1666 р. Після визвольної війни українського народу проти панської Польщі в Срібному постійно перебувала Срібнянська сотня. Козаків цієї сотні наділяли землями, щоб вони могли прогодуватись і забезпечити себе необхідною амуніцією. На лівому березі річки Лисогір, за 3 км від Срібного утворилось поселення, яке стало носити назву Побочіївка. Спочатку в селі налічувалось 14 господарств.

Населення обробляло землю, вирощувало птицю. Переважна більшість населення були козаками. Але з часом у селі з’явились селяни. Коли в кінці ХІХ ст. цариця Катерина ІІ ввела кріпосне право, кількість козаків зменшилась.

Земельні наділи поступово дробились, селяни ставали все бідніші.

Після реформи 1861 р. частина жителів почала ходити на заробітки в південні губернії, частина виїхала у великі міста на промислові підприємства.

На початку ХХ ст. найбільш активні селяни брали участь в революційних виступах у Срібному в 1906 р., під час осіннього ярмарку.

Коли в березні 1917 р. до села дійшли чутки про Жовтневу революцію воно було стривожене цими подіями. Але майже нічого не змінилось.

У січні 1918 р. була встановлена Радянська влада, згодом почали ділити поміщицьку землю. Мирна праця неодноразово переривалась нападами то петлюрівців, то денікінців.

У 1929 р. розпочалась колективізація. Не всі добровільно йшли до колгоспів, тому колгосп остаточно сформувався лише на початку 30-х років. В селі на той час проживало близько

500 чоловік. У 30-ті роки було збудовано громадські будівлі: сільбуд, фельдшерський пункт, контору господарства.

Голод 1932–1933 рр. забрав у селі 15 чоловік.Але найбільш страшним лихом для Побочіївки, як і для

всього народу, було вторгнення в нашу країну німецько-фашистських загарбників. Понад 200 чоловік пішли на фронт захищати рідну землю, з них половина не повернулася до рідних домівок.

15 вересня 1941 р. через село пройшли німецькі війська, розпочалася окупація, яка тривала два роки. 17 вересня 1943 р. Побочіївка була звільнена від окупації 38-ю армією Воронізького фронту.

Почалася відбудова зруйнованого господарства. Головою колгоспу після війни працював Завгородній Дмитро Петрович. У 1945–1950 рр. виробництво відновилось в довоєнних розмірах.

У 1970 р. в Гриціївці утворилось самостійне господарство «Шлях Ілліча», до якого увійшла і Побочіївка. Головою господарства був обраний Розумець Микола Петрович.

Нині в Побочіївці проживає 340 чоловік.

пОДІЛСело Поділ Срібнянського району Чернігівської області

знаходиться на відстані 4 кілометрів від районного центру, від обласного центру – 220 кілометрів. Село розташоване на лівому березі річки Лисогір, неподалік 187 кілометру траси Київ-Суми.

З переказів відомо, що довгий час село Поділ власної назви не мало, а належало до містечка Срібного (Серебряного), яке в давнину було городищем. Існує кілька версій щодо походження назви села. Перша – село розташоване по долині річки, звідси і походить назва. Друга – село знаходилося в нижній частині Срібного, а нижня частина будь-якого міста називається Подолом.

Як окремий населений пункт село згадується 1666 р. Навколо села виникали хутори: Паєти – вперше згадується у

ХVІІІ ст., Кути – у ХІХ ст. Вони і донині залишилися окремими населеними пунктами, а невеликі хутори: Яцунів, Опателенків, Кринички злилися з селом.

За даними 1900 р., козачих дворів налічувалося 76, з кількістю населення 454 чоловіки. Цим дворам належало 696 десятин землі. Козацько-селянських дворів було 54, яким належало 317 десятин землі. Селян, залежних від поміщиків, було 246 дворів з населенням 1 585 чоловік, землі у них було 100 десятин. А всього в селі проживало 2 326 чоловік. Селяни належали поміщикам: графу Мусіну-Пушкіну, якому в селі належало 450 га землі, Маркуну, що мав 200 га землі. Заможними селянами були родини Голубів, Данчиків, Павловичів. Головним заняттям у селі вважалось сільське господарство, але частина населення володіли іншими професіями: теслярів – 12 чоловік, кравців – 11, шевців – 12, столярів – 21, ковалів – 2, ткачів – 14. У селі працював винокурний завод (проіснував до 1895 р.), яким володів іноземець.

Щоправда, населення прожило в злиднях. Оскільки платило великі податки: державний поземельний податок, земські збори, губернські збори, сільські збори, страхові збори.

Часто селяни повставали проти поміщиків, які жорстоко придушувались.

У січні 1918 р. в селі була встановлена Радянська влада. Утім, уже в березні в село вступили німці і розпочалася громадянська війна. До того ж в селі побували війська Денікіна, Петлюри. В кінці листопада 1919 р. село було звільнено військами Григорія Котовського. Вже у грудні 1919 р. був організований сільський революційний комітет, головою якого обрали Мостового Олексія Васильовича.

У 1924 р. в селі була створена комсомольська організація, а в 1929 р. – партійна організація. У 1929 р. була створена й артіль «Шлях незаможника», першим головою якої став Степан Васильович Корнета. Всього до артілі вступило 45 господарств.

Більшість населення було безграмотним. У 1924 р. була відкрита початкова школа на базі церковноприходської школи (утворена 1886 р.).

У 1931 р. початкова школа була реорганізована в семирічку. Було збудовано будинок культури, відкрито бібліотеку. Проведена радіофікація села.

14 вересня 1941 р. село було окуповане німецько-фашистськими загарбниками. Німці спалили всі тваринницькі ферми, колгоспне господарство було зруйноване. Поля оброблялись вручну. Поліція примушувала людей працювати. 62 чоловіки було вивезено на каторжні роботи до Німеччини.

17 вересня 1943 р. село було звільнене від німецько-фашистських загарбників. На фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 296 жителів села, з них 196 осіб не повернулися до рідної домівки. За проявлений героїзм 130 односельців нагороджено орденами і медалями.

Після закінчення війни жителі села повернулися до мирної праці й почали відбудовували зруйноване господарство. Артіль була перейменована в колгосп ім. Кірова, який налічував 1 500 членів. Багато жителів села за сумлінну працю були нагороджені орденами і медалями. Орденом Леніна нагороджений Заєць Григорій Іванович, Орденом Знак пошани та Орденом Трудового Червоного прапора нагороджені Желіба Олександра Григорівна та Павленко Павло Миколайович.

Гордістю колгоспу були виноградники. Виноград почали вирощувати ще з 1936 р.

На сьогодні у селі проживає 874 чоловіки і налічується 378 дворів. Село газифіковане, має водогін.

Функціонують загальноосвітня школа, де навчається 65 учнів, сільський будинок культури, бібліотека та фельдшерсько-акушерський пункт.

Уродженцями села є відомі люди, зокрема: Сидоренко Ольга Лаврентіївна – місцева поетеса, автор знаменитої «Срібнянської трагедії», Кава Віктор Іванович – український

письменник, Заєць Борис Михайлович – народний артист України.

ОЛЕКСИНЦІ

Де витоки цього села, його назви?Мабуть, воно прадавнє, як і сама природа, як і саме життя

на цьому клапті краси земної.Плине час віків і тихо пливуть кришталеві води Лисогору.

Дивляться, не надивляться в воду на себе ліси і лісочки по берегах річки. Казкою здається біле латаття на воді, господарем ходить в долині чорногуз. Кажуть, цю красу і вибрав собі на поселення колись козак Олекса. Де саме було те місце – не відомо. Тільки було це дуже давно, ще за царювання Катерини II це село вже було велике. Проїздила цариця цим селом, а староста Вакулович не міг її привітати хлібом-сіллю – його дружина саме народила сина. І назвалася цариця хрещеною матір’ю тому сину, а через рік приїхали слуги і забрали те дитя. Кажуть, вже дорослим, розбещеним приїздив він в село. Правда чи ні – спробуй тепер дізнатись. А на честь імператриці шлях, по якому вона проїздила, був обсаджений вербами. Верби – довговічні дерева, і кілька століть зряду стояли по обидва боки шляху, чаруючи ніжною зеленню весною, сріблом – зимою на тлі блакиті неба.

Село розбудувалося над річкою Лисогір. Ця невелика річка бере початок десь за Дмитрівкою – в Морозяному яру, впадає в Удай в с. Іванківці Срібнянського району. Раніше річка була широка та повноводна, де водилось багато риби. А ще верболіз, очерети, лепеха, соковита зелень берегів, цілі колонії білого латаття... З усіх сторін до села йдуть яри, порослі лісами: Ліски, Чернещини, Гуржиївщини, Гусаківщини, Сажалки, Городища, Лосівщини. Весною в повінь, чи літом в дощ – яри повняться водами, які несуться до Лисогору. В ярах були і свої джерельця, які в спеку своєю прохолодою тамували спрагу. Межує село: з півночі – за 2 км із селом Березівка (Талалаївського району), на заході – за 7 км із селом Никонівка (Срібнянського району), на півдні, за 5 км –

райцентр смт Срібне, на сході – за 2 км село Гриціївка (Срібнянського району).

На пагорбі, біля лісу Ліски, на схід, над річкою Лисогір, була садиба пана Підріза. То був красивий будинок, де буяв бузок дивовижних сортів. Звідти, з узвишшя відкривався вид на долину, село, річку. Від будинку вела алея до ріки, на купальню з піщаним дном. Ще в селі жив збіднілий пан Анцибор. На заході села, біля лісу Гуржиївщина, на хуторі жив козацький полковник Щербина. Був вихідцем десь із Запорізьких країв. Взагалі багато людей жило хутірцями біля лісів, по ярах, в степу. Згодом хутірці зникли, і люди переселились в село.

Село навпіл ділив шлях, що звався Київським (дорога Київ-Суми). Населяли село козаки, які мали землю, худобу, частину лісу, луг.

До колективізації село мало до 3 тисяч гектарів поля, населення – 1 500 осіб.

Двадцяті роки… Різна була влада, закони, керівники. Спалена красива садиба пана Підріза. Вщент зруйновано велику архітектурну красу – церкву серед села. Вислали з села кращих господарів (кулаків): Демиденків, Симоненків, Грабових, Бойків, Шоходьків, Калиманів та ін. Деякі лишили хати без вислання. Були організовані так звані буксирні бригади, які на свій лад виконували продрозверстку – забирали з хати все, що бачили.

1933 р. голод косив людей. Мертву людину можна було бачити на дорозі. Вимирали сім’ями.

Голод, репресії гнали молодих людей із села. Виїздили в Донбас, Росію…

У 1924 р. в селі організувався комнезам, який очолив Кириндась Яків Овсійович. В селі організувалася сільськогосподарська артіль ім. Чубаря, до якої повернулися і члени малої артілі, лишивши на згадку для поколінь свою латку землі, обсаджену бузком, яка й донині зветься «стара артіль».

Згодом до села направили головою колгоспу Андріяненко Дмитра Прокоповича – справжнього господаря, високої культури і людяності чоловіка. Він бачив потреби кожної людини й колгоспу. Люди працювали, одержували хліб, гроші. Було побудовано клуб, столярну майстерню, кузню, свою електростанцію, радіовузол, млин. Виготовляли цеглу-сирець, реманент, шили упряж. Люди з піснею йшли в поле, з піснею – з поля.

Йшли роки... Багатів колгосп, заможніли люди. Восени кожна сім’я отримувала десь 1,5–3 тонн хліба, 1000–1500 крб. грішми. В колгоспі налічувалося до 200 вуликів бджолосімей. Пасічник Щербина Панько Порфирович поповнював медом колгоспну комору, достаток колгоспу.

Це красиве село, з їх білими хатами серед садків, з їх добрими привітними людьми, що завжди приймуть на гостину подорожнього, – не минула зла доля.

Красива і рівна дорога, по обидві боки тротуари, посипані піском. Здавалось, що тиху красу, цей спокій, неможливо порушити упродовж віків.

Війна... По цьому шляху пройшли відступаючі наші солдати. По ньому пройшли ковані чоботи чужинців. На фронт пішли 235 чоловік, з них загинуло – 103. В Німеччину на роботи забрано – 15, не повернулося – 3.

Срібнянська трагедія оминула село. Списки на знищення людей складала вчителька Меланка Сухина. Староста села Гуменний Макар Іванович попередив все село, щоб люди ховалися. І люди не ночували в ту ніч вдома. В селі саме було повно румунських солдат. Поліцаї забрали лише трьох старих людей, що лишилися ночувати дома: Тараса Мазило, Хому Клюшниченко з дружиною. Вони загинули в палаючій школі Срібного. Там загинула і колишня вчителька Олексинської школи Лоза Олександра Якимівна (тоді жила в селі Карпилівка). Її 17-річний син Юрій Лукашевич утік через вікно з палаючої школи. Тоді змогли втекти ще троє людей: Ольга Лилка (з с. Гриціївки, пізніше жителька Олексинець), Ольга Скребець з хлопчиком, на жаль, дівчинка згоріла.

Старенький, поранений Василь Хуторненко з Гриціївки виліз із ями і добрався до родичів в Олексинці. Тоді німці спалили 683 людей – дітей, жінок і старих.

Відступаючи, німці спалили половину села Олексинців, всі громадські будівлі, красиву двоповерхову школу.

Село радо зустрічало визволителів. Першим головою колгоспу по війні став демобілізований

Мошик Яків Захарович, пізніше Буць Григорій Миколайович. Було відбудовано приміщення адмінбудинку, клуб, магазин. Розпочато газифікацію села, збудовано красиву школу – дев’ятилітку. У клубі працював хоровий гурток. Ставилися п’єси класиків української літератури.

Багато інших трудівників села в різних галузях виробництва вклали свої знання і вміння, свій труд. Зокрема, історик, проф. Київського університету ім. Т. Шевченка Білан Юрій Якович, артист Сова Андрій Корнійович, прославлені люди науки, праці і просто чесні трудівники.

сАВИНЦІ За 12 км від районного центру Срібне розташувалося село

Савинці. Село знаходиться на схилах яру, який прилягає зі сходу до правого берега річки Питаної. В давнину яр захищався лісом зі всіх сторін. Ця місцевість довго залишалась не заселеною. За переказами, село засноване у другій пол. ХVІ ст. козаками-переселенцями. Першими поселенцями були брати Сави, звідки і пішла назва села. На прилеглих до села землях виникли хутори: Перецький, Яцунів, Шульгенів, Максименків, Шиманька. Жителями села і хуторів були кріпаки, козаки, міщани і дворяни. На 1910 р. у селі було 410 господарств, козаків – 326 господарств, селян – 55, дворян і духовенства – 25. На території села проживали поміщики: Петровський, Лиштарський, Грудницький, Базилевський, маєток Петровського зберігся і донині. Спочатку там були дитячі ясла, а потім церква. Нащадки Петровських нині проживають у Санкт-Петербурзі. Із зниклих хуторів залишилися яри, які так і називаються: Шиманька, Шульгенів,

Перецький, поля Максименкове, Базилевське, Липарщина. На території хутора Перецького була насипана гребля, утворився великий ставок, де знаходилася птахоферма. Раніше колгосп вирощував там качок, курей, гусей.

Все село поділене на кутки, які мають своєрідні назви: Дилибівка, Мудесівка, Приточилівка, Олексіївка, Сергачівка, Херсон. Назви деяких такі давні, що навіть старі жителі не пам’ятають: чому вони так називаються.

Куток Дилибівка називається так тому, що один чоловік, коли йшов з корчми, говорив: «Як мені додому додибати?»; Приточилівка – цей куток прибудований, приточений; Олексіївна – мав багато жителів з прізвищем Олексієнки; Сергачівка – жили тут Сергачі. Найпоширенішими прізвищами в селі є Лозові (від лози), Скоромець (від слова скоромне), Каленіченки, Потапенки, Василенки – від власних чоловічих імен Каленик, Потап, Василь, Ляшенки – від назви гори Ляшенкові, Шаповал (шили шапки), Лісові (жили під лісом).

Окрім прізвищ, в селі існує багато прізвиськ: Яковенки – Максименки (прадіда звали Максимом), Недільки – Арсейови (дід Арсентій), Скоромці – Михлики (прадід Михайло), Лозові – Пронози (син був дуже шустрий, проноза), Падалки – Майори (батько дуже хотів, щоб син став військовим майором), Матки – Загреба (були дуже скупі, загребущі).

Промовисті назви мають також поля, ліси: Дубина, бо росте багато дубів, Степ – має рівну поверхню, Помірки – поле розміряне на клапті, Вила – три яри утворюють форму тризубця, Глобус – має круглу форму і нагадує глобус.

У березні 1922 р. був організований колгосп «Промінь», в який входило 29 господарств. 20 лютого 1940 р. за високі врожаї тютюну і м’яти господарство було нагороджене орденом «Знак Пошани».

На початку Великої Вітчизняної війни всі чоловіки пішли на фронт. 16 вересня 1941 р. село окупували фашисти. Багато молоді було відправлено до Німеччини. В ніч з 22 на 23 лютого 1943 р. фашисти з допомогою поліцаїв зібрали сім’ї активістів і відправили в Срібнянську школу, де вони були

спалені живцем. Із 41 жителя шістьом вдалося втекти по дорозі, одному – з школи.

16 вересня 1943 р. село було визволене з-під німецької навали. На війну пішло більше 600 чоловік, з яких 325 не повернулися додому.

По закінченні війни село поступово відбудовувалось. Повернулись додому фронтовики.

Прикрашають село працьовиті люди з діда-прадіда. За трудові заслуги орденом Леніна були нагороджені В. Л. Ляшенко та Ф. А. Чміль, Орденом Трудового Червоного прапора Г. А. Радченко, Г. В. Шпитяк, Ф. 3. Шаповал, Г. А. Галич та ін.

Багато наших земляків проживають і працюють не лише в Україні, а й в інших країнах СНД. Так, М. Т. Іваненко працює в Москві в конструкторському бюро; Т. І. Ляшенко – завідувач кафедри Харківського дорожнього інституту; Л. І. Ляшенко –завідувач кафедри математики Сумського педінституту. Лаврентій Іванович подарував сільській бібліотеці близько тисячі книг.

ХАРИТОНІВКАПо обидва боки невеличкої річки Галки, на мальовничих

пагорбах, в зелені садів, гаїв та лугів розташувалося село Харитонівка.

Перша письмова згадка про село відноситься до 1729 р., але його історія сягає в сиву давнину. Воно виникло на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. Після Брестської унії 1596 р. православних священиків переслідували, і вони змушені були тікати на неосвоєні землі. Один з таких священиків на прізвище Харитонов разом з групою своїх однодумців прибув на благодатні і неосвоєні землі. За легендою, саме від прізвища священика і пішла назва села.

Перше поселення виникло в урочищі Кунаєве. Схили яру були зручними дня спорудження житла, зокрема яр Ковганівка, який і був заселений козаками. Найбагатшим і

найвпливовішим був Христант Ковган. Від його прізвища і пішла назва «ковганівка».

По правій стороні річки Галки, недалеко від села розміщується урочище Забіяківщина – це яр, до якого прилягають ще два ярки: Бакуменкове і Лазорів, багаті на джерельну воду. Назви походять від прізвищ селян, які володіли тут землями і сінокосами. На вершині яру Лазорів знаходиться Юрків ліс (ним володів Юрко Сірик). Десь за півкілометра від ліска насипана висока могила. Поряд з нею ряд інших могил. Називають їх рядовими могилами. За 2 км від цих могил знаходиться Чижова могила, велика, обнесена кружним валом, далі за нею менші могили.

Біля села виявлено поселення епохи бронзи – раннього заліза (2–1 тис. до н. е.) ранньослов’янського часу (3–4 ст.).

Частина села під назвою Новоселівка виникла біля садиби пана Милорадовича, на лівому березі р. Галки. Тут була і церква. Це нова частина села і тому дістала назву Новоселівка. Тепер тут знаходиться сільський будинок культури, бібліотека і школа.

Взагалі село поділене на кутки, які мають назви Слобода, Саманівка, Гай, Причепилівка, Загалка. Назви ці говорять самі за себе. Саманівка – тому що будували хати з саману. Причепилівка – вулиця була прибудована до села. Загалка – висилали кріпаків за провини на другий бік р. Галки.

З 1729 по 1781 рік село входило в склад Срібнянської сотні Прилуцького полку. В 1730 р. воно було підпорядковане генеральному обозному Лизогубу. З кінця ХVIII ст. село належало пану Милорадовичу.

Пан Милорадович мав у селі великий маєток, багато земель навколо села і млини. Біля маєтку був парк, який простягався аж до річки.

Пан займався посадкою лісів: лип, берізок, дубів, білої акації, осики. Ліси садили на вершинах приток річки Галки: Філонів, Карячин, Гречаників та ін. Ці назви збереглися і донині.

Крім пана Милорадовича, в селі був ще один поміщик Хорунжий, багатий на землі. Ще напередодні реформи 1861 р. він роздав свою землю кріпакам, садибу свою продав, а дім подарував під школу. В цій церковно-приходській школі наставником і викладачем був пан Чорногор.

Великою надією в житті селян була реформа 1861 р. У пореформений період проходило дальше розшарування селян. В селі діяло дві общини: козацька і селянська. Частина селян збагачувалась, інші поступово втрачали землю, ставали наймитами. А були й такі, що їхали на заробітки і покидали село назавжди.

На початку 1919 р. у селі було встановлено Радянську владу. Організовано в 1926 р. колективне господарство. Не всі добровільно йшли в колгосп, було незвично і страшно втрачати своє майно.

Голод 1932–1933 рр. не обминув і село Харитонівку. За зібраними даними, в селі від голоду померло 70 чоловік.

З кінця 30-х років життя в селі потроху налагоджувалось. На полях вже запрацювали трактори. Почали збирати хороші врожаї. Люди стали жити заможніше. Та в світі було неспокійно.

22 червня 1941 р. розпочалась Велика Вітчизняна війна. Пішли на боротьбу з ворогами і харитонівчани. 227 чоловік віддали своє життя за звільнення рідної землі, 143 воїни нагороджені орденами і медалями.

23 лютого 1943 р. у Срібнянській школі було спалено 28 мирних жителів села. А 17 вересня цього ж року село було визволене від фашистів.

Вдячні жителі села збудували меморіальний комплекс воїнам визволителям на високому пагорбі в центрі села. Працьовиті люди відбудували зруйноване у війну господарство.

З харитонівською землею пов’язане життя видатних людей, зокрема, Ф. В. Курдибайла – доктора медичних наук, проф.; В. І. Гарця – кандидата історичних наук; Н. Г. Хілобка – лікаря Срібнянської райлікарні.

ВАСЮКОВЕНаселений пункт під такою назвою виник, ймовірно, в

другій пол. ХVII ст., після визвольної війни 1648–1654 рр. козаків наділяли землею, коли освоювали незаймані землі.

Назва села походить від імені першого поселенця. Тут ними були густі непрохідні ліси, які розміщувались на навколишніх ярах, по дну яких протікали струмки, ніби невеличкі річечки. На схід і північ тяглися степи. В цьому благодатному місці і виникло село Васюкове. Поблизу села було ряд курганів і поселень, які відносились до ІІ–І тис. до н. е. це свідчить про те, що ця територія була освоєна ще в сиву давнину.

Перші поселенці розорювали цілину, вирощували зернові культури, заготовляли сіно для коней козацького війська.

Коли в другій пол. ХVIIІ ст. Катерина ІІ взяла курс на ліквідацію козацтва, кількість козаків різко зменшилась. Після введення кріпацтва багато сільських жителів, як правило, малоімущих, було перетворено на кріпаків.

Село знаходилося далеко від великих міст і великих сільських населених пунктів.

Так, до Олексинець було 9 кілометрів, до Харитонівни – 8, до Роменського шляху – 5.

У першій пол. ХІХ ст. у селі проживало більше ста осіб. Серед них були селяни – основна маса і незначна кількість козаків. Селяни відробляли панщину, трудились також на багатих вихідців з козаків.

Надії на одержання земель в селян з’явились після реформи 1861 р. Але, на жаль, сподівання не справдились. Селяни одержали ту ж землю, якою вони і володіли раніше, але за неї потрібно було платити викуп. Економічне становище селян залишилось таким же, як і до реформи.

Ніяких політичних змін до кінця ХІХ ст. у селі не було. Щоправда, частина жителів ходила в Південні губернії на заробітки. Частина виїхала в пошуках заробітку і кращого життя в далекі краї.

На початку ХХ ст. відбулося ряд подій, які поклали свій відбиток і в історії села Васюкове. Відбулася російсько-японська війна 1904–1905 рр. Вона показала гнилість царського режиму. Почали поширюватись революційні ідеї, вони почали проникати і в село. Жителі села стали свідками революційних подій 1905–1907 рр.

В Срібному під час осіннього ярмарку в 1906 р. відбулись заворушення проти властей, теж саме було і в Ромнах куди на ярмарки їздили місцеві жителі.

Великим лихом для села стала Перша світова війна 1914–1918 рр. В армію було мобілізовано всіх працездатних чоловіків прозивного віку. Багато з них не повернулось до рідних домівок. В селі залишились діти, жінки, старики. Вони не в змозі були як слід обробляти землю. Не було робочої худоби. Коней забрали для потреб армії. Поля поступово заростали бур’янами, врожай був незначний. Часті були голодні роки. Голод повторювався через кожні три-чотири роки. З фронту стали повертатись фронтовики. Вони приносили звістки про бої на фронтах, про революційні події в великих містах та в армії.

В лютому-березні дійшли чутки про те, що в далекій столиці населення скинуло з престолу царя, селяни не могли зрозуміти, а як же жити без царя.

В жовтні перемогла Жовтнева революція. В 1918 р. була встановлена Радянська влада і в нашому краї. Нові органи влади почали розділяти поміщицькі, державні та церковні землі. Селяни, одержавши нові наділи, з радістю приступили до роботи. Але так тривало недовго. На територію України вторгнулись німці і гайдамаки, потім петлюрівські війська. В 1919 р. до наших місць докотилась і денікінська навала. Багато жителів Васюкового брали участь у громадянській війні, в рядах Червоної армії.

В кінці 20-х років розпочалась колективізація сільського господарства. Створюється сільськогосподарська артіль. Було збудовано ферму, сільбуд, пізніше школу. В 20-х роках діяв

лікбез і багато жителів села одержали доступ до грамоти, навчились читати і писати.

Важко проходила колективізація. Не всі відразу вступили до артілі. Важко було віддавати в колективну власність нажите майно – худобу, реманент. Незважаючи на це, основна маса селян до 1935 р. стала колгоспниками. Селяни, як і раніше обробляли землю кіньми та волами, і лише у 1932 р., коли була створена перша Срібнянська МТС, трактори з’явились і на Васюківських полях.

У 1932–1933 рр. в Україні був голод. Постраждали від нього і кілька десятків васюківців.

Великим лихом для села була Велика Вітчизняна війна. Більше ста чоловіків пішло на фронт. Багато з них не повернулося з полів битв. Їх імена викарбувані на бетонних плитах пам’ятника загиблим землякам, який було збудовано в центрі села, біля сільського клубу в 1985 р. в честь 40-річчя Великої Перемоги.

Частина жителів с. Васькового в 1943 р. була заарештована і спалена в Срібнянській середній школі.

Село було визволено від німецьких військ 17 вересня 1943 р. Господарство було зруйноване. Частина громадських будівель була спалена. З села була вивезена худоба і птиця. Розграбований колгоспний інвентар. З великим зусиллям все було відбудоване вже в кінці 40-х років. Відбудована ферма, сільський клуб, працювала школа. Населення в селі в післявоєнний період було близько 200 чоловік.

З часом частина жителів молодшого віку виїхали в міста та інші населені пункти нашого та сусідніх районів. В післявоєнний період відбулось укрупнення господарств. Місцева артіль увійшла до складу колгоспу ім. Леніна села Олексинець, з 1957 р. перейменованого в колгосп ім. Свердлова, а ще пізніше в колгосп ім. Горького. У Васьковому зберігався виробничий відділок колгоспу ім. Горького.

В селі діяв фельдшерсько-акушерський пункт, сільський клуб, магазин. У 1979 р. припинила свою діяльність місцева

школа. Кількість працездатного населення зменшувалась, молодь з села виїжджала. Дітей було зовсім мало.

В кінці 90-х років почали будувати дорогу з твердим покриттям, яка й до цього часу не добудована.

ТОЧЕНИЙ Хутір Точений виник у XVII ст. на південь від села

Горобіївка. На місці нинішнього хутора був колись непрохідний ліс. Він об’єднував ліси, які на сьогодні мають назви: Кальківщина, Литчин, Сушківщина і Скородня.

В урочищі Литчин ліс було непрохідне болото, де росли очерети. Воно тягнулося аж до Горобіївки. В цьому непрохідному лісі на одній із галявин на початку XVIII ст. поселився козак-поселенець по імені Точений. Він був родом з Горобіївки. Числився солдатом Прилуцького полку, брав участь у війні з шведами. Після закінчення цієї війни він отримав звання вільного козака і поселився в цьому лісі. Він був першим жителем хутора. Від його імені і пішла назва населеного пункту. Козак поселенець мав наділ землі, який межував із землею поміщиці Галі, яка проживала у Варві, а тут були її землі.

Точений розташований на правому і лівому берегах бувшої річки Крива верба. Ця річка впадала в річку Глинну, притоку річки Лисогір. На річці Крива верба жителі села насипали високу греблю і утворили ставок, який і на сьогодні ще має непоганий вигляд.

Найближчий населений пункт – село Горобіївка. Село входило до Прилуцького округу Полтавської

губернії.Після перемоги Жовтневої революції, хутір входив до

складу Савинської сільської ради Прилуцького району Полтавської губернії.

Під час колективізації 1929–1935 рр. на хуторі утворилась комплексна бригада. Розвивалось тваринництво. На околиці села була збудована ферма. У 1939 р. населення в хуторі

збільшилось, бо до нього були переселені жителі невеличкого хутора Литчин ліс.

В роки Великої вітчизняної війни хутір був окупований німцями, але в ньому вони не стояли. Сюди заїжджали поліцаї з Горобіївки. Жителі села воювали на фронтах. Багато з них не повернулось до рідних домівок.

17 вересня 1943 р. хутір було звільнено від ворога. В післявоєнний період, завдяки зусиллям місцевих жителів, було відбудовано зруйновані і спалені будівлі.

В селі було збудовано сільський клуб, діяв фельдшерсько-акушерський пункт, працював магазин.

У 1963 р. в хуторі проживало 95 чоловік. З часом, в зв’язку з віддаленістю від великих населених пунктів, люди почали виїжджати в пошуках кращого життя.

ХУКАЛІВКАПерша згадка про село відноситься до другої пол. ХVIII

cт.Ймовірна назва походить від прізвища поміщика Хукала.

Село почало будуватись на берегах невеличкої річки Глиша, яка є притокою річки Лисогір. Починається річка з невеликого струмка, що витікає з Магуєвих озер, які знаходяться неподалік від села Валетиха. В районі Хукалівки по другий бік річки знаходиться село Брагінці.

Перші поселенці були вільні люди. Вони освоювали родючі землі, займались землеробством і тваринництвом. Під час введення кріпосного права в Україні більшість населення було закріпачено. Козаків було зовсім мало. Тяжко жилось кріпакам, їх земельні наділи були мізерні, та і ті подрібнювались з покоління в покоління. Населення відробляло панщину, з чого й жило.

У 1861 р. земельна реформа зачепила і Хукалівку. Селяни надіялись одержати волю і землю. І хоч вони стали вільними людьми, але і далі змушені були гнути спину на багатіїв , бо землі вони практично не одержали. А за ту землю, яка в них була, потрібно було платити.

Село розросталось. Воно простяглось в напрямі до Лебединець, до озера, в сторону Савинець. На горі, неподалік Савинець, було збудовано кілька вітряків. Один такий вітряк міг змолотити за світловий день 4–5 тонн зерна.

Надія на краще життя з’явилась з початком першої російської революції 1905–1907 рр. Село знаходилось віддалено від великих шляхів. Звістки про революційні події проникали в село від заїжджих торговців або колишніх солдат, які повертались з місця служби, або з російсько-японської війни. Але революція скоро була придушена і життя ввійшло в звичну колію.

З початком Першої світової війни (1914–1918 рр.) більшість працездатних чоловіків була призвана до царської армії. З часом в село вертались покалічені воїни. Сільське господарство занепадало. Жінки, старики і діти ледве могли обробляти землю. Земля заростала бур’янами.

Так прийшла і звістка про те, що в далекій столиці скинуто царя. Селяни довго дивувались, а як же жити без царя.

Після перемоги Жовтневої революції у селі створюється комітет незалежних селян. Вони відбирали землю в багатіїв і наділяли нею бідняків. Але поміщики і капіталісти не збирались за так віддавати свої багатства. Почалась громадянська війна. Частина найбільш свідомих селян брала участь в боротьбі з внутрішньою і зовнішньою контрреволюцією в рядах Червоної Армії.

Після закінчення громадської війни помітних змін у житті села не сталось.

В кінці 20-х років розпочалась колективізація. У 1931 р. утворився колгосп ім. Леніна і в Хукалівці. Була утворена ферма.

Першим головою артілі був Микита Варфоломійович Чепурний. Не всі звичайно добровільно вступили в артіль, але, зрештою, з-часом люди звикли до колективної праці. Життя ставало все заможнішим. У 1939 р. 40 сімей було переселено в Бессарабію.

Мирна праця жителів Хукалівки була перервана початком Великої Вітчизняної війни. На фронт пішло близько 200 чоловік, з них 105 не повернулись до рідних домівок. 14 вересня 1941 р. ворог зайняв село. Почались чорні дні окупації. Німці створили общину й всіх стариків, жінок і дітей заставили працювати на «Велику» Німеччину. Була вивезена худоба та зерно.

Громадські будівлі були зруйновані. Дев’ять жителів села були арештовані й спалені в Срібнянській школі. Частину молоді, переважно дівчат, вивезено на роботи в Німеччину.

У вересні 1943 р. прийшло довгождане визволення. Почалась відбудова зруйнованого господарства. Запрацювали школа, магазин, сільський клуб.

Після війни головою колгоспу (було 2 бригади і ферма) став Дейкун Василь Васильович. 18 лютого 1948 р. головою колгоспу було обрано Лісового Трохима Федоровича, який упорядкував господарство.

У 1951 р. колгосп ім. Леніна було приєднано до Лебединського колгоспу, де головою в цей час працював Калантиренко Іван Максимович.

У 1980 р. Лебединський колгосп було об’єднано з Карпилівським – «Червоною Армією» й названо «Дружба». У 1983 р., коли колгосп розділили, Хукалівка була виділена в Савинський колгосп «Комуніст».

Нині в селі проживає 110 чоловік населення. Вихідцями з села є відомі люди, зокрема, Рейко Михайло

Миколайович – старший науковий співробітник інституту кардіології ім. Н. Д. Стражеско, кандидат медичних наук, заслужений лікар України; Дейкун Микола Петрович – кандидат медичних наук, начальник обласного управління охорони здоров’я, обраний депутатом обласної від Срібнянського району, Рейко Анатолій Никифорович – голова Срібнянської районної Ради народних депутатів.