x Міжнародна інтернет конференція...

МІНСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВОЛИНСЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ТА МЕНЕДЖМЕНТУ

м. Луцьк (Україна)

COLLEGE OF ECONOMY, TOURISM AND SOCIAL SCIENCE

in Kielce (Poland)

SCHOOL OF ECONOMICS AND MANAGEMENT IN PUBLIC

ADMINISTRAION

in Bratislava (Slovakia)

X Міжнародна інтернет-конференція

«ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ В

СУЧАСНИХ УМОВАХ ГОСПОДАРЮВАННЯ»

збірник тез доповідей

Луцьк 2013

2

Збірник тез доповідей X Міжнародної інтернет-конференції «Формування та розвиток

економіки в сучасних умовах господарювання» - Луцьк: ВІЕМ, 2013. – 112 с.

Рекомендовано до друку Вченою радою

Волинського інституту економіки та менеджменту

(протокол № 10 від 30.05.2013 р.)

У даний збірник вміщено тези доповідей учасників X Міжнародної інтернет-конференції

«Формування та розвиток економіки в сучасних умовах господарювання»

ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ КОМІТЕТ:

Горбовий А.Ю. – д.т.н., професор, ректор, Волинський інститут економіки та менеджменту

Оксанич О.Е. – д.е.н., професор, Волинський інститут економіки та менеджменту

Шумлянський В.О. – д.г-м.н., професор, Волинський інститут економіки та менеджменту

Степанюк О.М. – к.т.н., доцент, перший проректор, Волинський інститут економіки та

менеджменту

Телюс Я. – доктор, професор, ректор, Wyższa Szkoła Ekonomii, Turystyki i Nauk Społecznych

w Kielcach (м. Кельце, Республіка Польща);

Цібакова В. – доктор, професор, ректор, Vysoká škola ekonómie a manažment uverejnejsprávy

(м. Братислава, Словацька Республіка);

Штефко Р. – доктор, професор, декан факультету менеджменту, Prešovská univerzitav Prešove

(м. Прешов, Словацька Республіка);

Вічіч С. – доктор, ректор, Висока Хотелијерска школа (м. Белград, Республіка Сербія);

Вєжбєнєц В. – доктор, професор, ректор, Państwowa Wyższa Szkoła Techniczno-Ekonomiczna

im. ks. Bronisława Markiewiczaw Jarosławiu (м. Ярослав, Республіка Польща);

Чєнчяла Ю. – доктор, ректор, Vysoká škola podnikání (м. Острава, Чеська Республіка);

Магда Р. – доктор, директор інституту економіки, методології та інформатики, Károly Róbert

College (м. Дьєндьєш, Угорщина);

Іллієв І. – д.ю.н., професор, ректор, Частен професионален колеж «Света София» (м. Софія,

Республіка Болгарія);

Гурняк К. – доктор, професор, ректор, Nadbużańska Szkoła Wyższaim. Marka J. Karpia (м.

Семятиче, Республіка Польща);

Шостак Л.В. - к.е.н., доцент, Волинський інститут економіки та менеджменту

Степанюк Н.А. – к.е.н., завідувач наукового відділулу, Волинський інститут економіки та

менеджменту

Оргкомітет не несе відповідальності за зміст науковий праць та достовірність

наведених фактологічних та статистичних даних.

© ВІЕМ, 2013

3

Шановні колеги! Х Міжнародна інтернет-конференція «Формування та розвиток

економіки в сучасних умовах господарювання» дала можливість студентам та молодим науковцям отримати інформацію про стан, перспективи та тенденції соціально-економічного розвитку економіки України, провести обмін інформацією з учасниками, прийняти участь в обговоренні актуальних питань та мати можливість користуватись отриманою інформацією для розробки перспектив розвитку вітчизняної економіки та економічної науки загалом.

Все це, в свою чергу, дасть можливість активізувати науковий молодіжний рух України.

З повагою, керівник Західного регіону Асоціації навчальних закладів України приватної форми власності, ректор Волинського інституту економіки та менеджменту, доктор технічних наук, професор, академік Інженерної академії України та Академії економічних наук України Горбовий А.Ю.

4

ЗМІСТ

СЕКЦІЯ 1.

СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Вецкур Т., Воробей О. ТЕХНОЛОГІЯ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦИФІЧНОЇ ЗАПОЗИЧЕНОЇ ЛЕКСИКИ ПІД ЧАС

ПЕРЕГОВОРІВ НА ЗОВНІШНІХ РИНКАХ................................................................................... 9

Воронкова А., Аксьонов К. ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ З МІЖНАРОДНИМ КАПІТАЛОМ НА

УКРАЇНСЬКОМУ РИНКУ ............................................................................................................. 10

Савчук В. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ СВІТОВОГО РИНКУ ЗЕРНА ТА РОЛЬ

УКРАЇНИ НА НЬОМУ .................................................................................................................... 12

Трохачов М., Трохачьова О.

ЕКСПОРТНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РЕАЛІЗАЦІЇ .. 13

СЕКЦІЯ 2.

ЕКОНОМІКА ТА УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНИМ ГОСПОДАРСТВОМ

Бартосевич К. ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ......................................................................................... 17

Булавка А., Волкова В. МОДЕЛЮВАННЯ РОЗПОДІЛУ КОШТІВ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ ...................................... 18

Вдовенко А. ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ КРУПНОГО БИЗНЕСА И ВЕНЧУРНЫХ ФИРМ В РОССИИ ............ 19

Глуха Г. ВПЛИВ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ НА ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ ................................... 21

Грубащук Є. ЕКОНОМІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО: УКРАЇНА-ПОЛЬЩА .................................................... 22

Каплун В. ЕКОНОМІКА ТА УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНИМ ГОСПОДАРСТВОМ,

СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІКИ ................................................................................................................................... 24

Копитець Н. ФОРМУВАННЯ ПРОПОЗИЦІЇ М’ЯСА ТА М’ЯСНИХ ПРОДУКТІВ В УКРАЇНІ ................. 25

Літвін В. ХАРАКТЕРИСТИКА ТИПУ УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ ........................................................... 27

Орлова О.

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ .............................. 29

Пелюх А.

СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ПАРТНЕРСТВА УКРАЇНА - РОСІЯ .............................................. 30

Слєпухіна І. ПРИЧИНИ НЕДОІНВЕСТОВАНОСТІ ВІТЧИЗНЯНОЇ ЕКОНОМІКИ .................................... 32

Шувар І. ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ..................................................................... 33

Яртих Л. ПРОБЛЕМИ ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ .................................................................... 35

5

СЕКЦІЯ 3.

ЕКОНОМІКА ТА УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ

Білан О. СУТНІСТЬ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

ГОСПОДАРЮВАННЯ .................................................................................................................... 38

Возняк С.

ПРОБЛЕМИ МЕХАНІЗМУ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ В УКРАЇНІ .................................................. 39

Ганза І., Коробова Е. ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ В ОРГАНІЗАЦІЯХ МАЛОГО БІЗНЕСУ .. 41

Грибінник А. ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ......... 42

Іванішина А. ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПІДПРИЄМСТВА ................................................................... 44

Камельчук І.

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА ТА

КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ ПЕРСОНАЛУ ......................................................................................... 45

Кудрик О. ПРОБЛЕМИ ТА РОЗВИТОК ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ НА

РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ .............................................................................................................. 47

Кузьменко О.

МЕХАНІЗМ УПРАВЛІННЯ РЕСУРСНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА .................. 48

Куліш Я.

ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА .... 50

Мозоль Д.

МЕТОДИ І МОДЕЛІ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ ........................................................ 52

Оксенюк М.

СТРАТЕГІЯ ДИВЕРСИФІКАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ......................................... 53

Онищенко В. ВИКОРИСТАННЯ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ВЕНЧУРНОГО ІНВЕСТУВАННЯ В УКРАЇНІ ............................................................................ 55

Орлова В. ВАРИАТИВНОСТЬ ЭКОЛОГО-ЭКОНОМИЧЕСКИХ СТРАТЕГИЙ ПРЕДПРИЯТИЯ ......... 57

Подлесна В. ЕМОЦІЙНА СКЛАДОВА КУЛЬТУРИ АДМІНІСТРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ................. 58

Прокопчук М.

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА .......................... 60

Сахарчук А.

ЛОГІСТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ ................................................................ 61

Стоцька Т. ВПЛИВ ЧИННИКІВ ЧАСУ НА СИСТЕМУ АДМІНІСТРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ......... 63

Суханова І. ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНИХ СТРАТЕГІЙ ПІДПРИЄМСТВ ................. 64

Тичина Т. ОСОБЛИВОСТІ ЗБУТОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ВДОСКОНАЛЕННЯ ................... 66

Толстинюк О. ОЦІНКА ІНВЕСТИЦІЙНО - ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА ............ 67

6

Федорак В. ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА В УМОВАХ

ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ................................................................................................................................ 69

Харазашвілі М. ПІДВИЩЕННЯ ПРИБУТКОВОСТІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА .. 70

Чепенюк К.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ........................................... 72

Яворська І. ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ПЕРСОНАЛУ

ПІДПРИЄМСТВА ............................................................................................................................ 74

Янюк М.

ОЦІНКА НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ .................................................................................... 75

Яремко С., Ліщишена А.

ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ І

ТЕХНОЛОГІЙ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВАМИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯМИ ..................... 76

Яремко С., Лобозінська І. ДОСЛІДЖЕННЯ СУЧАСНОГО СТАНУ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ

СИСТЕМ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ ......................................................................... 78

Яремко С., Міщук Ю. ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ ТА

ТЕХНОЛОГІЙ В ТУРИСТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ...................................................... 79

СЕКЦІЯ 4.

РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Марценюк М. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПОЛЬЩІ .............................................................. 83

Каліновський Р.

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ТОРГОВЕЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В

КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ Ф. ЛІСТА .......................................................... 85

СЕКЦІЯ 5.

ДЕМОГРАФІЯ, ЕКОНОМІКА ПРАЦІ, СОЦІАЛЬНА ЕКОНОМІКА І ПОЛІТИКА

Волощенко І. ПРОБЛЕМА ПОДОЛАННЯ ВІДСТАЛОСТІ КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ ........................ 88

Мисковець О. ПРОБЛЕМА ҐЕНДЕРНОЇ АСИМЕТРІЇ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ

СУСПІЛЬСТВІ (НА ПРИКЛАДІ РИНКУ ПРАЦІ) ....................................................................... 89

Романюк П.

ПРОБЛЕМИ МОЛОДІЖНОГО БЕЗРОБІТТЯ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ ................. 90

Тивонюк І. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ .......................................... 92

Філіпчук Р. СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МОЛОДІ В УКРАЇНІ ......................................................................... 94

СЕКЦІЯ 6.

БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК, АНАЛІЗ ТА АУДИТ, ГРОШІ, ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ

Денисюк К. ВИКОРИСТАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ ЩОДО СИСТЕМИ ОЦІНЮВАННЯ

КАПІТАЛУ БАНКУ ........................................................................................................................ 97

Павлова С., Іщик С.

КОНСОЛІДОВАНИЙ ОБЛІК ЯК РІЗНОВИД УПРАВЛІННЯ ................................................... 98

7

Павлова С., Куц І. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОБЛІКУ В СИСТЕМІ КОРПОРАТИВНОГО

УПРАВЛІННЯ ................................................................................................................................ 100

Пенцак Є., Віровець Д. ОЦІНКА ВПЛИВУ ПРАВОВИХ ЗАХОДІВ НА ФІНАНСОВИЙ РЕЗУЛЬТАТ В

УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ ................................................................................................... 101

Півторак А. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ОБЛІКУ ТА КОНТРОЛЮ ЗА ДОХОДАМИ І

ВИДАТКАМИ ДЕРЖАВНОГО ТА МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ ОРГАНАМИ

КАЗНАЧЕЙСТВА .......................................................................................................................... 103

Пчелинська Г.

АНАЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ЗМІН У ФОРМІ №2 ........................... 105

Борисюк О., Троцька В. ЛІЗИНГ В УКРАЇНІ: ЗНАЧЕННЯ, ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ ................... 106

Кулай А., Троцька В. ЗНАЧЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ У ФОРМУВАННІ

ФІНАНСОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТЕРИТОРІЇ ............................................................................ 108

8

СЕКЦІЯ 1.

СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

9

УДК 811.161.2’373

Вецкур Т., старший викладач

Воробей О., студент

Волинський інститут економіки та менеджменту, м. Луцьк, Україна

ТЕХНОЛОГІЯ ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦИФІЧНОЇ ЗАПОЗИЧЕНОЇ ЛЕКСИКИ ПІД

ЧАС ПЕРЕГОВОРІВ НА ЗОВНІШНІХ РИНКАХ

Жодна культура світу не розвивається в ізоляції, відірвано від інших культур. Контакти

народів зумовлюють культурний обмін, в тому числі обмін словами. Тому в кожній мові,

окрім «своїх», є також і «чужі», тобто запозичені слова. Запозичення стимулюються не лише

зовнішніми чинниками, але й внутрішніми. По-перше, це намагання уникнути полісемії,

закріпити за своїм і чужим словом різні смислові відтінки. По-друге, це прагнення замінити

багатослівне найменування однослівним.

Розрізняють матеріальні запозичення і калькування. Матеріальне (лексичне)

запозичення – це запозичення, за якого з іноземної в рідну мову лексична одиниця входить

повністю (значення й експонент). Калькування – копіювання іншомовного слова за

допомогою свого власного, незапозиченого матеріалу; поморфемний переклад іншомовного

слова. Запозичення можуть здійснюватися усним і писемним шляхом, можуть бути прямими

й опосередкованими [1, c. 229-230].

Багато запозичених слів потрапляють до прошарку ділової лексики. Офіційно-ділова

лексика – це слова й усталені звороти, що належать до офіційно-ділового стилю і виконують

функції офіційного спілкування, вживаються в законах, указах, договорах, статутах та інших

документах, в усній діловій практиці. Іншомовні слова стрімко вливаються в ділову мову.

Вони поповнюють словник професійною термінологією, словами міжнаціонального

спілкування. Багато їх у сфері української науки, юриспруденції, економіки, ринково-

комерційної діяльності.

Українська мова, на відміну від багатьох інших мов світу (наприклад, фінської,

угорської, китайської та ін.), завжди була відкрита для іноземних запозичень, які протягом

тисячоліття надходили своєрідними хвилями (з грецької, латини, німецької, голландської,

французької, англійської , тюркських мов). Україна входить в систему капіталістичних

ринкових відносин, і це є однією з основних причин нової хвилі активного проникнення

іншомовних слів і термінів в українську мову, в тому числі – в офіційно-діловому стилі.

Однак, серед недавніх запозичень є як слова, що номінують нові поняття (чартер,

презентація, резюме), так і ті слова, що дублюють власне українську лексику чи повністю

асимільовані іншомовні слова (ексклюзивний – винятковий, прайс-лист – прейскурант,

менеджер з продажу – продавець, превалювати – переважати, департамент – відділ,

лімітувати – обмежувати, маркетинг – організація збуту) [2].

Запозичення першого типу цілком виправдані й активно освоюються українською

мовою, оскільки вони мотивовані появою нових реалій в політичному та економічному житті

країни. Іноді такі запозичення розвивають синонімію української мови. Запозичення другого

типу (мерчендайзер, девелопер, контент і багато ін.) часто просто викликані прагненням

певних громадян, які нещодавно в масовому порядку розпочали вивчення англійської мови і

регулярно бувають за кордоном, якомога частіше вживати нові для них слова замість

українських, щоб таким чином наблизитися до панівного в сучасному однополярному світі

англомовного «ділового співтовариства».

Очевидно, що потік подібних запозичень – варваризмів – лише засмічує українську

мову. Цілком природно, що цей процес викликає виправдані протести як з боку мовознавців,

так і широкого загалу. При цьому найбільш активні поборники чистоти української мови

звертаються до державних інстанцій з вимогами проводити в країні більш цілеспрямовану та

послідовну мовну політику.

10

На нашу думку, запозичення – це природне явище у функціонуванні та розвитку мови.

Поряд з тим, необхідно контролювати межі проникнення чужорідних елементів у мову.

Потрібно боротися не стільки з власне фактом існування в мові запозичених слів, скільки з

явищами її засмічення, передусім суржиковими елементами, які руйнують національне єство

мови, притуплюють наше мовне мислення і можуть спричинити зникнення питомої

української лексики.

Отже, можна зробити висновок, що іншомовні слова є одним із важливих компонентів

української ділової комунікації, поруч із іншими сферами вжитку української мови.

Іншомовні слова потрапляють у мову разом із новими поняттями. Адаптувавшись у мові,

вони збагачують її словесний арсенал. Спроби усунути з вжитку певні слова лише тому, що

вони іншомовні, здебільшого не мають успіху. Проте надмірне захоплення чужомовною

лексикою та варваризмами, яке не має ні номінативної, ні стилістичної мотивації, є

свідченням низького рівня філологічної освіченості та недостатньої обізнаності щодо

можливостей рідної мови.

Література

1. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства: Підручник для студентів філологічних

спеціальностей вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 2000. – 368

с. (Альма-матер)

2. Макарова І.С. Комунікативно-прагматичні особливості синтаксису текстів ділової

кореспонденції англійською мовою. Режим доступу [Електронний ресурс]:

http://uk.wikipedia.org/wiki/Термінологія.

УДК 339.5 (075.8)

Воронкова А., д.е.н., професор

Аксьонов К., студент

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля,

м.Луганськ, Україна

ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ З МІЖНАРОДНИМ КАПІТАЛОМ

НА УКРАЇНСЬКОМУ РИНКУ

На сучасному етапі розвитку національної економіки Україна внаслідок

глобалізаційних та трансформаційних процесів переживає період нестабільності. За таких

складних умов подальший розвиток країни стає неможливим без залучення іноземних

вкладень. Адже саме іноземне інвестування є одним з основних чинників розвитку економіки

країни, базою якої виступають підприємства. Покращення їхньої діяльності, модернізація

виробництва можливе лише за допомогою залучення іноземних вкладень.

Економічне зростання країни забезпечується капіталовкладеннями на рівні 20-30%

валового внутрішнього продукту (ВВП), що вважається індикатором інвестиційної безпеки.

В Росії, наприклад, індикатор інвестиційної безпеки прийнятий на рівні 25%. В Україні,

починаючи з 2006 р., досягнуто суттєвого приросту внутрішніх капіталовкладень (у 2010 р. –

на 14,4%, у 2011 р. - на 17,2%), збільшено обсяг зовнішніх інвестицій тощо. Проте, сумарні

капіталовкладення з внутрішніх і зовнішніх джерел у 2010 р. не перевищували 14,68% ВВП.

При цьому внутрішні реальні інвестиції становили 13,24%, зовнішні – 1,44% ВВП. Якщо

орієнтуватися на індикатор інвестиційної безпеки, дефіцит інвестиційних ресурсів в Україні

складає як мінімум 5,32% ВВП. Обмеженість інвестиційних ресурсів викликає необхідність

залучення прямих іноземних інвестицій [2].

У науковій літературі зазначено три форми підприємств з міжнародним капіталом:

1. Присутність іноземних підприємств на українському ринку. В основному це

підприємства «гіганти», які вже тривалий час працюють на ринку різних країн світу. Як

11

приклад, це може бути ТОВ «МЕТРО Cash & Carry Україна». Така форма інвестування є

надзвичайно важливою для української економіки, вона сприяє поширенню передових

технологій, управлінського досвіду та крос-культурного менеджменту.

2. Придбання у власність діючого українського підприємства. Прикладом такої

практики можне бути підприємство «ArcelorMittal Kryviy Rih», раніше «Криворіжсталь». У

жовтні 2005 року був проведений конкурс, який виграла компанія «Mittal Steel», що

придбала 93% акцій за 4,8 млрд доларів. У 2006 році підприємство було перейменовано в

«Міттал Стіл Кривий Ріг». Пізніше компанія «Mittal» об'єдналася з компанією «Arcelor» [5].

Нове підприємство «ArcelorMittal Kryviy Rih» підтримує свою конкурентоспроможність, в

тому числі, за рахунок використання дешевої робочої сили.

3. Спільне підприємство - це одна з форм підприємства з міжнародним капіталом, яка є

юридично закріпленою угодою між суб'єктами господарювання різних країн про створення

самостійної організаційної одиниці, у межах якої партнери домовляються про часткове

об'єднання всіх видів ресурсів, спільне виконання певних видів діяльності та пропорційний

розподіл прибутку і ризику.

Спільні підприємств – це найефективніша форма підприємства з міжнародним

капіталом. Завдяки СП, можна досягнути найбільш ефективної кооперації, а саме

використання ресурсів та досвіду. СП сприяє розвитку національної дослідницької бази,

стимулювання конкуренції, підвищення попиту на національні фактори виробництва. Також

СП виступають як один із надзвичайно ефективних способів відновлення, або підтримання

діяльності в умовах кризи [1].

Сьогодні СП в Україні функціонують переважно у таких галузях, як внутрішня торгівля

(22,4%), харчова промисловість (14,5%), машинобудування і металообробка (12,8%), чорна і

кольорова металургія (5,0%), зовнішня торгівля (4,4%), транспорт і зв'язок (4,1%), легка

промисловість (4,0%), хімічна промисловість (3,9%), будівництво (3,7%) [3].

Дослідження діяльності спільних підприємств в контексті розвитку зовнішньої торгівлі,

дозволило зазначити, що структура експортно-імпортної діяльності українсько-зарубіжних

СП фактично дублює традиційну структуру зовнішньоторгових операцій. А тому проблема

подолання залежності від імпорту за допомогою СП все ще залишається актуальною [4].

Проаналізувавши діяльність СП, як форми праці підприємств з міжнародним

капіталом, можна зробити висновок, що такий напрямок є найефективнішим в економічної

ситуації притаманній українському ринку. Значні переваги СП дають можливість для

стрімкого розвитку та покращення економічних показників країни в цілому.


1. Торгова Л.В. Спільні підприємства в Україні: організаційно-економічний механізм

і ефективність функціонування / Л.В. Торгова, О.В. Хитра. – К.: Фада, ЛТД, 2001. – 218 с.

2. Закон України ―Про іноземні інвестиції‖ від 13.03.92 р. [Еленктронний ресурс]. -

режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua.

3. Актуальні проблеми залучення прямих іноземних інвестицій в Україну та шляхи їх

подолання http://www.niss.gov.ua.

4. Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність: Навчальний посібник. – Київ: «Центра

навчальної літератури», 2004. – 376 с.

5. Вільна енциклопедія Wikipedia [Еленктронний ресурс]. - режим доступу:

http://uk.wikipedia.org/wiki/

12

УДК 339.56

Савчук В., студент

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, Україна

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ СВІТОВОГО РИНКУ ЗЕРНА ТА РОЛЬ

УКРАЇНИ НА НЬОМУ

В сучасному світі кожна країна є часткою світового співтовариства, в якому вона,

залежно від розвитку національної економіки, виконує ту чи іншу роль у суспільному поділі

праці. Внаслідок цього існують певні зв'язки, відносини та взаємна відповідальність державу

вирішенні деяких спільних проблем. Існує ряд міжнародних організацій, які регулюють

торгівлю на світовому рівні. Це стосується і зернового ринку як одного із найбільш

важливих харчових ринків та такого, який забезпечує продовольчу безпеку не тільки окремої

держави, але ї світу взагалі. Так, для нього важливу роль відіграє Продовольча та

сільськогосподарська організація ООН (ФАО). Основною її метою є забезпечення

продовольчої безпеки у світі [1]. Організація забезпечує доступність інформацію про

найважливіші показники діяльності країн в агросфері, створює відповідні умови між

країнами для обміну власним досвідом у цій сфері – це здебільшого проведення

міжнародних форумів. Вона також займається розробкою методичних рекомендацій для

країн: розробка національних стратегій в агровиробництві, дієвої нормативно-правової бази

тощо.

Щодо ситуації на світовому ринку зерна, то на ньому вже встановилися основні гравці.

До них відносяться США, Франція, Аргентина, Австралія, Канада, Таїланд, Індія, Росія,

Бразилія, Україна – вони становлять більше 75% світового експорту [3]. Так, США є

найбільшим експортером зернових культур у світі і займає майже 25% світового експорту.

Франція та Аргентина також спеціалізуються на виробництві зернових, проте їх частки дещо

менші – 9,53 та 7,36% відповідно. Частка України склала 3,46% у 2011 році.

Найбільшими імпортерами зернової продукції у світі є Японія – 8,13% світового

імпорту, Мексика – 4,61%, Єгипет – 4,21, Індонезія – 4,0, Алжир – 3,39, а також Італія –

3,38%. Причому потреби країн, що імпортують зерно є більшою, ніж кількість експорту, яку

поставляють країни-виробники [4]. Так, у 2011 році світовий експорт зернових культур склав

113,811 млн. тонн, натомість імпорт – 118,712.

Найбільші частки в міжнародній зерновій торгівлі займають такі культури, як пшениця

–41,34%, кукурудза – 29,77%, а також ячмінь – 19,55%. Такі тенденції є позитивними для

України через те, що структура її посівів та зібраних урожаїв зернових культур є приблизно

такою ж, тому вони дають можливість реалізувати національний агропромисловий потенціал

шляхом міжнародних зв’язків. Це в першу чергу пов’язано також із тим, що в сприятливі

роки, коли збираються найбільші урожаї є можливість більше продукції виставити на продаж

закордон, де ціна реалізації є значно вищою, ніж у межах національного ринку. Через те, що

більшість виробників не мають змоги вийти на світовий зерновий ринок, вони змушені

реалізовувати свою продукцію за нижчими цінами, це по-перше, а, по-друге, вони взагалі

можуть втрачати частину врожаю через те, що не створено відповідних умов – складів,

майданчиків тощо, – для зберігання зерна підприємцями.

Роль України у світовому зерновому ринку не можна переоцінити. По-перше, через те,

що близько 16% зайнятого населення нашої країни задіяні в агоропромисловому комплексі

[2]. Відношення розмірів експорту до ВВП становить у 2011 році становить 0,43, що свідчить

про те, що економіка України є експортнозалежною. Цей фактор ще більше підкреслює

важливість зернової галузі як для національної економіки. Коефіцієнт спеціалізації України в

зерновій галузі становить 8,32, що свідчить про те, що зерновиробництво справді можна

вважати таким, на якому спеціалізується наша держава в міжнародному поділі праці. Частка

українського експортного зерна у загальносвітовому становить станом на 2011 рік 3,46%.

По-третє, внутрішньоукраїнська потреба у зернових є значно нижчою, аніж їх сукупне

13

виробництво[3]. Особливо це помітно в останні роки, коли спостерігався високий урожай,

тому в 2011 році частка зернових в загальному експорті України складає 5,29% – і

знаходиться на п’ятому місці серед усіх груп продукції. Головними імпортерами

українського зерна є Єгипет – 15,47% всього проданого закордон зерна у 2011 році, Іспанія –

14,45% та Саудівська Аравія – 13,03%. Всього у 2011 році з України було експортовано

зерна на суму 3617,212 млн. доларів, що майже в п’ять разів більше, ніж аналогічний

показник 2007 року [2]. Це зумовлено не лише поступовим виходом України на світовий

зерновий ринок, а також високим урожаєм того року.

Отже, на світовому ринку зерна вже встановилися основні гравці, такі як США,

Франція, Аргентина, Австралія. Незважаючи на це, Україна також має значну частку і

міжнародних товарно-грошових відносинах з приводу купівлі-продажу зерна. Проте ціна

реалізації вітчизняної пшениці є доволі низькою порівняно зі світовими лідерами, через що

національні виробники потребують значної підтримки з боку держави.

У структурі експорту України зернові займають провідне місце, програючи лише

металургії та важкому машинобудуванню, тому нагальною є потреба у використанні власних

переваг у виробництві цієї стратегічно важливої продукції. Про її необхідність свідчить те,

що основними імпортерами вітчизняного зерна є країни, що внаслідок кліматичних та

географічних умов не можуть себе забезпечити цим продовольством.


1. Бойко В.І. Зерно і ринок: Монографія. – К.: ННЦ ІАЕ. – 2007. – 312 с.

2. Статистичний щорічник України 2011 за ред. О.Г. Осуаленка – К.: Державна

служба статистики. – 2012. – 559 с

3. Чмир С.М. Формування та розвиток зернового ринку України : Моногр. – К.

:Аграрна наука. – 2007. – 376 с.

4. Офіційний сайт Міжнародного торгового центру. [Електронний ресурс]. Режим

доступу: http://www.intracen.org/ – Назва з екрана

УДК 339.564(477)

Трохачов М., магістрант

Трохачьова О., викладач


ЕКСПОРТНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

РЕАЛІЗАЦІЇ

В сучасних умовах, коли закріпилася тенденція існування від’ємного

зовнішньоторговельного сальдо України, обсяги якого є загрозливими, і коли зовнішнім

ринкам притаманна жорстка конкуренція виробників продукції, головним завданням органів

державного управління має стати удосконалення та розвиток експортного потенціалу

України.

Значний вплив на український експорт справляє комплекс внутрішніх і зовнішніх

чинників. До внутрішніх можна віднести наступні:

недосконалість норм українського законодавства у сфері експортної діяльності,

порівняно з нормами, що прийняті у міжнародній практиці;

низька конкурентоспроможність вітчизняної промислової продукції;

важкий фінансовий стан більшості підприємств промислової галузі;

штучне стримування курсу гривні в рамках «валютного коридору» звужує

можливості використання курсового фактору з метою просування експорту;

недостатній розвиток вітчизняних систем сертифікації і контролю якості

експортної продукції;

14

випереджаюче зростання цін на продукцію та послуги природних монополій у

порівнянні зі збільшенням цін на вироби обробної промисловості та продукцію

агропромислового комплексу [1, с.55];

недостатність спеціальних знань і досвіду роботи у сфері експорту у більшості

українських підприємців.

Серед зовнішніх чинників можна виділити: посилення міжнародної конкуренції

протягом останнього десятиліття; стрімке підвищення вимог споживачів до якості продукції,

зумовлене впровадженням у виробництво інноваційних технологій; використання країнами

більш витончених форм протекціонізму, а також політичної підтримки розвиненими

країнами своїх експортерів; збереження елементів дискримінації українських експортерів за

кордоном; низький світовий рейтинг надійності України для кредитів та інвестицій [2, c.136].

Враховуючи сучасний стан української економіки і актуальність проблем розвитку

зовнішньоторговельного потенціалу країни, а також те, що недосконалість існуючої

фінансової підтримки експортерів, зокрема низька дієздатність систем державного

експортного кредитування і страхування є одними з основних причин формування

негативного сальдо зовнішньоторговельного балансу, домінантними завданнями мають стати

наступні:

удосконалення нормативно-правової бази, яка має чітко затвердити головні

напрями підтримки національних виробників;

фінансування програм розвитку пріоритетних проектів розвитку стратегічних

експортоорієнтованих підприємств;

надання кредитно-страхової підтримки та податкових пільг підприємствам-

виробникам високотехнологічної та інноваційної продукції, яка експортується;

надання державою гарантійних зобов’язань щодо кредитних ресурсів, які

залучаються уповноваженими банками для забезпечення обіговими коштами виробництв і

організацій, орієнтованих на експорт своєї продукції;

страхування експортних кредитів від комерційних та політичних ризиків для

забезпечення захисту експортерів;

надання зв’язаних кредитів країнам-імпортерам вітчизняної продукції (як це

практикують у своїй діяльності eксімбанки Німеччини, Японії та інших країн [3, c. 280]).

створення національної лізингової компанії, яка б забезпечувала сприятливі умови

для закупівель іноземними замовниками високотехнологічних українських товарів [4];

впровадження системи добровільного страхування експортних кредитів на випадок

неплатоспроможності покупця через форс-мажорні обставини, зростання втрат від коливань

валютного курсу, відмови іноземного покупця від продукції тощо;

відміна ПДВ на вироби, що виготовляються з ліцензіями як для зовнішнього, так і

внутрішнього ринку;

розробка комплексу заходів щодо зниження непрямого оподаткування експорту

послуг і приведення механізму його регулювання у відповідність із вимогами СОТ;

звільнення експортерів від сплати податку на рекламу експортних товарів;

зниження розмірів державного мита при розгляданні в арбітражних судах позовів,

пов’язаних з виробництвом та наступним експортом товарів і послуг.

Проблема розвитку та реалізації експортного потенціалу України вимагає також

докорінного поліпшення інформаційного забезпечення зовнішньоторговельної діяльності.

Першочерговим завданням в цьому напрямку є створення системи зовнішньоторговельної

інформації. Для ефективного функціонування даної системи буде потрібно сформувати

розгалужену мережу інформаційно-консультативних служб, які змогли б забезпечити

оперативне надання зовнішньоторговельної інформації у зручній для клієнта формі.

Виходячи із вищевикладеного, зазначимо, що держава має спрямовувати значні

зусилля на подолання проблем, які існують у сфері розвитку експортного потенціалу.

15


1. Верланов Ю.Ю. Передумови формування зовнішньоторговельної політики країни в

контексті економічної безпеки / Ю.Ю. Верланов, А.А. Васильєв // Наукові праці

Чорноморського державного університету ім. П. Могили. – 2009. – Т. 64. – Вип. 51. – С. 53 –

59.

2. Осадча Н.В. Системне уявлення щодо регуляторного митного режиму в умовах

глобалізації зовнішньоекономічної діяльності / Н.В. Осадча // Вісник економічної науки

України. – 2009. – № 1. – С. 134 – 145.

3. Навроцька Н.А. Конкурентоспроможність української економіки в умовах

глобалізації / Н.А. Навроцька // Вісник Донецького національного університету. Серія

«Економіка і право». – Вип. 2, Т. 1. – 2010. – С. 278 – 285.

4. Щодо першочергових заходів зовнішньоторговельної політики в контексті

структурних трансформацій зовнішньої торгівлі України після вступу до СОТ. Аналітична

записка Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові

України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.niss.gov.ua/articles/622/.

http://www.niss.gov.ua/articles/622/

16

СЕКЦІЯ 2.

ЕКОНОМІКА ТА УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНИМ ГОСПОДАРСТВОМ

http://www.viem.edu.ua/konf/napr.php?fd=02

17

УДК 330

Бартосевич К., студентка


ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ

Близько 60% українців головною загрозою для держави вважають економічний

занепад, майже половина – масове безробіття, кожен третій – інфляцію. Такі результати

опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» .

На нашу думку Україна має наступні економічні проблеми :

Перше – балансування державного бюджету. Дефіцит минулого року, за оцінками

МВФ, сягнув 12%. Уряд повинен врівноважити бюджет, хоча джерел для цього практично

немає.

Друга – це тарифна політика, зокрема, підвищення ціни газу та електроенергії для

населення.

Проблеми ґрунтовного вивчення та пошуку шляхів вдосконаленя власне самого

механізму державного регулювання заробітної плати та дослідження його інструментів,

зокрема, встановленя її мінімального розміру, формуваня мінімального споживчого кошику.

Причинами загострення проблеми державного регулювання оплати праці є:

- відсутність дієвого контролю з боку держави за системою оплати праці;

-недосконалість науково-методичного забезпечення процессу регулювання оплати

праці;

- недотримання чинного законодавства.

Необхідно переглянути політику регулювання системи оплати праці, а особливо

посилення контролюючих функцій держави за процесом формування та розподілу витрат від

національного до локального рівнів економіки, що передбачає розробку методології та основ

обґрунтованого збільшення витрат на оплату праці в Україні.

Четверта глобально проблема – це наслідки економічної кризи, наслідками якої є:

1) сукупність факторів впливу на економіку України приводить у кінцевому

результаті до її уповільненого розвитку,що є найбільш суттєвою причиною поглиблення

кризових та інфляційних процесів.

2) ринок сам по собі розірвати це порочне замкнуте коло не зможе. Тут необхідне

активне втручання держави на основі практичної реалізації прогресивної економічної

політики, окремі фрагменти якої будуть викладені далі.

До основних причин економічної кризи в Україні варто віднести:

1) одержавлення економіки, власності на засоби виробництва;

2) глибокі диспропорції в економіці. За роки незалежності співвідношення між

групами «А» і «Б» в Україні не поліпшилося. Це пояснюється насамперед більшою

глибиною кризи в галузях легкої, харчової промисловості та інших галузях групи «Б», що є

ознакою економіки, орієнтованої не на людину, а на виробництво заради виробництва;

3) недемократичний характер управління державною власністю, а отже, і державними

підприємствами: панування адміністративно-командних важелів у національній економіці;

4) зосередження 95 % всієї власності, розташованої в Україні, в руках

загальносоюзних міністерств і відомств;

5) переважання ручної та незмістовної праці, відсутність дійових стимулів до праці,

панування «зрівнялівки»;

6) надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний

бюджет;

7) політика пограбування села. Вона виявлялась у перекачуванні значної частини

створеного сільськими працівниками національного доходу на користь промисловості через

механізм цін і низький рівень продуктивності праці, або закупівля с/г продукції з цінами

нижчими собівартості та ринкових цін;

18

8) значна монополізація економіки;

9) значне фізичне та моральне зношування основних фондів, низька продуктивність

праці. Отже, недоліки вітчизняної економіки в останні роки ще більше зросли. Але це не

означає, що поглиблення соціально-економічної кризи в державі буде постійним явищем.

Все це спричинене некомпетентністю влади, прагненням до особистого збагачення осіб, які

мали доступ до національних багатств, криміналізацією економічної сфери та іншими

чинниками. Зменшення впливу цих чинників, реформування та дотримання законодавства,

використання досвіду Європейських держав дасть можливість вийти Україні на нові щаблі

розвитку;


1. Бендерський Ю. Реалії світогосподарських процесів: місце в них України //

Економіка України. 2000. - №1. С. 70-75.

2. Біла С. Тіньова економіка та її вплив на структурне трансформування українського

виробництва. 2000.- №10. С.54 61.

3. Вірван Л.А. Проблеми і перспективи України у міжнародній торгівлі// Фінанси

України. 2003.- №5. С.78-88.

4. Головко В. Українська економіка у 2000 році. //Економіка України 2001. - № 2 - С.

32-42.

5. http://www.rusnauka.com

6. Єщенко П. Економіка перехідного періоду: теоретико-методологічні і методичні

підходи. // Економіка України, 2001. - №5- ст. 52- 54.

УДК 330.5

Булавка А., студент

Волкова В., доцент

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара,

м.Дніпропетровськ, Україна

МОДЕЛЮВАННЯ РОЗПОДІЛУ КОШТІВ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

Місцеві бюджети є одночасно і складовою системи державного бюджету і ланкою

місцевих фінансів, що віддзеркалюють певну систему економічних відносин. Вони можуть

розглядатись з двох точок зору: з боку формування доходів місцевих бюджетів і з боку їх

використання у якості цільових фондів органів місцевого самоврядування. Місцеві бюджети

є основною частиною фінансових планів регіонів, бо через них перерозподіляється майже

п’ята частина ВВП країни. Тому саме місцеві бюджети можуть стати тим інструментом в

руках влади, за допомогою ефективного використання якого можна підвищити рівень

добробуту у всіх сферах життя населення.

З системної точки зору добробут регіону розглядається за трьома основними

напрямками: «Потреби», «Сфери діяльності» і «Території». Добробут регіону в цілому

залежить від стану кожного з перелічених вимірів. Він визначається об’ємом коштів, що

витрачаються на його розвиток, зважених таким чином, щоб враховувалась пріоритетність

напрямків розвитку регіону. Бюджетним Кодексом України зазначені певні нормативні

значення мінімально допустимих обсягів коштів бюджету, які витрачаються на розвиток того

чи іншого напрямку діяльності. У разі, якщо витратна частина бюджету перевищує

мінімально необхідний обсяг витрат, можна ставити задачу оптимізації розподілу ресурсів за

напрямками розвитку регіону.

Моделювання розподілу коштів місцевих бюджетів в роботі здійснено на основі

моделей, запропонованих в [1].

19

Моделі побудовано шляхом попарного співставлення категорій «Сфери діяльності –

Потреби», «Території-Потреби» і «Території-Сфери діяльності». Результатом розв’язку

кожної з моделей є шуканий розподіл бюджетних коштів за зазначеними вище категоріями,

що у сукупності дозволяє досягти найвищого рівня добробуту для регіону.

Авторами роботи запропоновано модифікацію вказаних моделей шляхом додавання

додаткових обмежень. Вказана модифікація реалізована за допомогою застосування

програмно-цільового методу розподілу бюджетних коштів, тобто визначення мінімальних

обсягів коштів, встановлених законодавчо, що виділяються на фінансування певних сфер

діяльності чи потреб населення на певній території.

На основі Закону України «Про державний бюджет України на 2012 рік» [2] та

статистичних даних [3] проведені розрахунки відповідно розподілу бюджетних коштів за

районами і містами та за сферами діяльності в Дніпропетровській області. Регіон є

динамічною системою, яка знаходиться у постійному русі, змінюючи з часом свої внутрішні

і зовнішні характеристики. Розглянутий комплекс моделей задачі розподілу коштів

місцевого бюджету передбачає можливість управління. Останнє реалізовано за рахунок

зміни таких характеристик регіону, як кількість населення, приоритетність сфер діяльності,

структура територій та ін. на етапі визначення коефіцієнтів.

Результати розрахунків дозволили провести порівняльний аналіз реального розподілу

коштів з отриманим згідно з моделями, і зробити висновок, що їх використання з метою

розподілу бюджетних коштів є доцільним і ефективним.


1. Навроцька М.А. «Модель цільового розподілу бюджетних коштів регіону »,

Москва 2008

2. Закон України «Про державний бюджет України на 2012 рік»

3. http://www.dneprstat.gov.ua/statinfo

УДК330.34

Вдовенко А., к.э.н., доцент

Тверской государственный университет, г. Тверь, Россия

ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ КРУПНОГО БИЗНЕСА И ВЕНЧУРНЫХ ФИРМ В РОССИИ

Во всѐм мире малый инновационный бизнес играет важную роль. Родоначальником

множества нововведений является именно малый бизнес. Именно мелкие венчурные фирмы дали

путѐвку в жизнь таким изобретениям, как электрография, вакуумные лампы, шариковая ручка,

пенициллин, реактивный двигатель, цветная фотобумага, ферритовая печать и др. «Родителями»

более 60% крупных нововведений XX века явились венчурные фирмы[6, с.50]. В США девять из

каждых десяти инновационных технологических идей впервые появляются в малых фирмах[1,

c.13]. В Германии на малые и средние предприятия приходится сегодня 75% всех выдаваемых

патентов [5, с.81]. В России же роль малого инновационного бизнеса незначительна. Причин для

этого достаточно много. Инновационная сфера в России переживает трудные времена. Доля

инновационной продукции в общем объѐме произведѐнной продукции на инновационно-

активных промышленных предприятиях лежит в пределах от 2 до 5%. Наукоѐмкость

инновационной продукции лежит в пределах от 0,3 до 1,5% [3, с.23]. Работать в этих сферах

невыгодно.

Если в добыче полезных ископаемых рентабельность по проданным товарам (работам,

услугам) колеблется на уровне 30%, а по активам – на уровне 12-13%, то в отраслях создающих

нововведения (машиностроение, производство электрооборудования, электронного и оптического

оборудования), - на уровне соответственно 8-9 и 6%. Спрос со стороны крупного бизнеса на

инновации практически отсутствует [2, с.32-33].

20

Дело в том, что многие российские компании крупного бизнеса не конкурируют в полной

мере с крупным бизнесом других стран. Они находятся во внутригосударственной

бюрократической среде и не нуждаются в инновациях. Роль же технопарков, бизнес - инкубаторов

и других организаций по поддержке малого инновационного бизнеса не велика. Спрос на

инновации со стороны крупного бизнеса отсутствует. Организации по поддержке малого бизнеса

существуют в каждом регионе Российской Федерации, однако их роль в целом, и в особенности в

сфере поддержки малого инновационного бизнеса незначительна. Спроса нет-нет и предложения.

Причин для такого положения вещей достаточно много. Это и низкая рентабельность в сфере

инноваций, неразвитая инфраструктура, слабости правовой базы, нехватка информации и др. По

нашему мнению, одной из основных причин является та, что российский крупный бизнес

находится вне полноценной международной конкурентной среды. Его существование

поддерживается внутригосударственной средой, в которой он находится. Нельзя сравнивать

международный крупный бизнес, который возник в условиях конкурентной экономики с крупным

бизнесом, возникшим на основе административно-командной системы. Поскольку второй

находился вне свободной конкуренции. Это разные экономические категории. Это относится и к

крупному бизнесу, ориентированному на внешний международный рынок (вне СНГ). Как

правило, это сырьевой бизнес, где продаѐтся продукция низкой степени переработки. На данных

типах рынка конкуренция в значительной степени ограничена в силу естественных причин (т.к.

продаѐтся малоэластичный товар), следовательно, и потребность в инновациях невелика.

Например, Россия до сих пор торгует не продуктами глубокой переработки нефти, а сырой

нефтью. В 2011г. добыча нефти составила 511 млн.т., а еѐ экспорт – 241 млн.т. С точки зрения

неоиндустриального подхода и вертикальной интеграции, наша страна не столько приобрела в

виде сырьевой ренты, сколько потеряла в объѐме совокупной добавленной стоимости [4, с.74].

Однако, подобное положение вещей является временным явлением в условиях современной

динамичной экономики. Спрос на инновации всѐ же возникает. Подобные проблемы Российский

крупный бизнес решает путѐм закупки инноваций за рубежом. Покупка иностранных компаний с

целью завладения инновациями становится для Российского крупного бизнеса распространѐнным

явлением. Однако, данная модель технологического развития является догоняющей. Современные

инновации являются весьма дорогим и закрытым товаром. Поэтому купить новейшие технологии,

обеспечивающие превосходство над конкурентами весьма сложно, а зачастую невозможно.

Именно поэтому крупные западные компании обращают своѐ пристальное внимание на малый

венчурный бизнес. Несмотря на высокую степень риска (до 90% малых фирм разоряется в первый

год своего существования) вложения для крупного бизнеса окупают себя. В России данная

система взаимодействия между малым венчурным бизнесом и крупными фирмами пока не

налажена. Исправить данную ситуацию органы поддержки малого бизнеса по-видимому не в

состоянии. В последнее время появилось достаточно большое число бизнес-инкубаторов,

технопарков но это не решает указанную проблему. Наладить взаимодействие между малыми

венчурными фирмами и крупным бизнесом при помощи только административных методов

невозможно, поскольку крупный и малый бизнес – юридически самостоятельные структуры. По

нашему мнению, данная проблема будет решена, когда на российский рынок в полной мере

придѐт крупный иностранный бизнес. В условиях жѐсткой конкуренции, без помощи государства,

крупный бизнес будет вынужден искать конкурентные преимущества в инновациях от малого

венчурного бизнеса. Этого не происходит, пока рынок закрыт административными барьерами и

конкуренция на рынке носит видоизменѐнный характер.

Литература

1. Смирнов С.А. Малое предпринимательство: государственная поддержка и содействие

развитию. – М.: ТОО "КОНТУР", 1999. – 290с.

2. Сорокин Д. О стратегии развития России / Сорокин Д // Вопросы экономики. – 2010. -

№8. – 28-40.

3. Тодосийчук А. О совершенствовании условий инновационной деятельности

/Тодосийчук А. // Экономист – 2010. - №9. – C.23-27.

21

4. Хекилаев С., Болиева И. Государственно-корпоративная стадия развития и прогресс

России / Хекилаев С., Болиева И. //Экономист – 2013-№2. – С.71-74.

5. Юзбашьянц Г. Инновационная модель бизнеса / Юзбашьянц Г. // Человек и труд. -2001.-

№12.-С.80-84.

6. Яновский А.М. Венчурные, инжиниринговые, внедренческие фирмы/ Яновский А.М. //

ЭКО.-1995.-№10. - С.48-52.

УДК 339.544

Глуха Г., к.е.н., доцент

Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля, м.Дніпропетровськ, Україна

ВПЛИВ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ НА ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ

Досягнення стабільного та якісного макроекономічного зростання необхідно вважати

однією з пріоритетних завдань розвитку будь-якої держави. Від успіхів в його реалізації

залежить рівень життя населення, рівень задоволення соціальних, освітніх і культурних

потреб, вирішення екологічних проблем тощо.

В свою чергу економічне зростання держави залежить від ряду важливих факторів.

Одним з найвагоміших з них можна вважати податкову політику держави. Окремі питання,

пов’язані з різноманітними аспектами податкової політики держави, досліджувалися

багатьма вченими, зокрема, такими, як: З. Варналій, А. Крисоватий, І. Луценко, А.

Оксененко, О. Рожко, М. Романюк, А. Соколовська та іншими. Проте, вимагає подальшого

поглиблення дослідження питання впливу податкової політики на економічне зростання

держави, напрями та силу впливу податкових інструментів, податкової політики на умови,

темпи та якість економічного зростання.

Метою даної роботи є виявлення основних зв’язків між податковою політикою держави

та умовами, параметрами економічного зростання на макрорівні.

Стабільність, темпи зростання національної економіки як прямо, так і опосередковано

залежать від рівня ефективності організації функціонування державного механізму

регулювання в різних суспільно-економічних сферах. При цьому, основним ресурсом для

забезпечення функціонування цього механізму необхідно вважати грошово-фінансові

потоки, що акумулюються у відповідні фінансові (бюджетні) ресурси, які надходять в

розпорядження держави. У той же час необхідно відмітити, що найбільш вагомі обсяги

грошово-фінансових ресурсів, які акумулюються державою, й традиційно концентруються у

головному бюджеті країни, фактично формуються за рахунок багатоканальних надходжень

від оподаткування економічної діяльності суб’єктів господарювання насамперед всередині

країни.

Важливо зауважити, що надмірний рівень оподаткування негативно впливає на

суспільно-економічний розвиток держави, навіть за умов, коли інші чинники діють на нього

позитивно [1, с.67-68]. Більше того, використовуючи заходи податкового регулювання, слід

враховувати, що сутність регулювання економічних процесів на мікрорівні шляхом

реалізації інструментів податкової політики полягає у стимулюванні зміни поведінки

учасників процесу суспільного виробництва [2, с.69].

При цьому вважається, що для сприяння економічному зростанню держави необхідно

надати сукупному попиту можливість зростання з такою швидкістю, яка буде відповідати

темпу підвищення природного рівня реального обсягу виробництва (сукупної пропозиції),

підтримати який можливо за допомогою саме податкового стимулювання та адекватної

кредитно-грошової політики [3, с.56].

Оцінка темпів змін у сукупному попиті є важливим та одночасно доволі складним

питанням. Очевидно, що занадто швидке зростання сукупного попиту несе в собі інфляційну

загрозу. Й навпаки, якщо сукупний попит зростає повільніше, ніж сукупна пропозиція, то

22

скоріше за все це призведе до уповільнення темпів економічного зростання країни. Саме в

цій площині важливо насамперед аналізувати податкову систему. Вона має розглядатися не

вузько фіскально, а достатньо широко - як важливий інструмент макроекономічного впливу

на економічні процеси в суспільстві.

Залежність між податковою політикою держави та її економічним зростанням можна

простежити, досліджуючи тенденції зміни щорічних показників ВВП у розрізі динаміки

показників податкових надходжень до головного бюджету країни. Спираючись на результати

проведеного аналізу показників зростання валового внутрішнього продукту, обсягів

податкових надходжень та їх питомої ваги у валовому внутрішньому продукті в період 2006-

2011 рр. в Україні, можна відмітити, що напрями (тенденції) змін наведених економічних

індикаторів в цілому збігаються. У той же час, необхідно зазначити, що у 2009 році

спостерігалося незначне зниження темпів обох показників, хоча номінально рівень цих

детермінантів залишався високим. Таким чином, необхідно констатувати, що існує реальна

залежність між тенденціями зміни результатів економічної діяльності всередині держави,

виражених за допомогою ВВП, та результатами відповідної податкової політики. Зрозуміло,

що при проведенні подібних співставлень виникають важливі нюанси, на які неможливо не

звертати уваги. Але в будь-якому випадку можна констатувати наявність залежності між

податковою діяльністю держави, та макроекономічними результатами.

Виходячи з усього вищесказаного, можна зробити висновок, що у випадку орієнтації

державної стратегії на суспільно-економічний розвиток країни, на подолання та зменшення

можливого негативного впливу економічно-кризових явищ, податкова політика повинна

вирішувати не лише фіскальні завдання, але й ставити реалізацію регулюючої функції

податків одним з найбільш пріоритетних напрямів.


1. Соколовська А. М. Податкова політика України у контексті її впливу на розвиток

економіки / А. М. Соколовська // Фінанси України. – 2006. – №9. – С. 65-81.

2. Романюк М. В. Податкове регулювання як дієвий інструмент антикризової

економічної політики / М. В. Романюк // Фінанси України. – 2009. – № 12. – С. 66-71.

3. Варналій З. Вплив оподаткування прибутку на економічний розвиток України / З.

Варналій, Д. Серебрянський // Економіка України. – 2010. – № 5. – С. 55-69.

4. Офіційний сайт Державної служби статистики України. – Режим доступу:

http://www.ukrstat.gov.ua/. – Назва з екрана.

5. Офіційний сайт Рахункової палати України. – Режим доступу: http://www.ac-

rada.gov.ua/. – Назва з екрана.

УДК 330

Грубащук Є., студент


ЕКОНОМІЧНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО: УКРАЇНА-ПОЛЬЩА

Україна та Польща мають тісний історичний зв'язок ще з давніх давен. Після здобуття

незалежності Україною, такий зв'язок особливо посилився у сфері політичного,

економічного, духовного життя. З початку 90-х років Польща прагнула увійти в

євроатлантичні, європейські структури що,безумовно, сприяло українсько-польському

зближенню на міжнародній арені. Але потрібно було подолати деякі усталені упередження і

стереотипи минулого у відносинах між цими країнами.

Україна і Польща - дві великі держави Центрально-Східної Європи. Їх об'єднує не лише

спільна історія багатьох періодів, а й споріднені мови та схожі культурні традиції. Все це

сприяє налагодженню тісних контактів. Економічний розвиток обох країн, природні

23

багатства та сформована структура економіки відкривають широкі перспективи для

кооперації та торгівлі. До цього треба додати фактор, що набуває дедалі більшого значення у

глобальній економіці, - транзитне розташування наших держав на важливих шляхах

континентального проходження товарів [1].

Економічні відносини України та Польщі можна розглядати в різних аспектах:

- по-перше, як важливий шанс для України на інтенсифікацію економічних зв'язків з

майбутнім членом ЄС через зміцнення діяльності правових факторів у диверсифікованості

зовнішньоекономічних форм зв'язків;

- по-друге, як можливість набуття досвіду регіонального співробітництва Польщі на

західних кордонах (польсько-чеський і польсько-німецький);

- по-третє, як засіб вирівнювання суспільно-господарських диспропорцій.

Польща займає одне з перших місць у списку торговельних партнерів України: па

п'ятому місці як партнер України по експорті й на четвертому - по імпорті. В 2004 р. обсяг

товарообігу між двома країнами перевищив 3 млрд. доларів. Варто підкреслити, що в останні

десять років в обсязі товарообігу постійно зберігається тенденція росту. Вступ Польщі в

Євросоюз зробило польську економіку більше привабливої для інвестування (завдяки більше

легкому доступу на ринки усередині ЄС). Цей позитивний аспект оцінив і великий бізнес

України. У першій половині поточного року в завершальну фазу вступили переговори про

дві великі українські інвестиції в Польщі: Індустріальний союз Донбасу купує металургійний

комбінат «Ченстохова», а до «автобазу» переходить завод з виробництва легкових

автомобілів «Жерань», що опинились у винятково важких обставинах після того, як

збанкрутував його колишній власник - корейський концерн «Деу». Обсяг інвестицій в один

тільки комбінат «Ченстохова» повинен скласти 1,25 млрд. злотих (близько 380 млн. дол.).

Польща є найбільш дієвим партнером України серед країн ЄС. Ми маємо спільні

кордони, культурні та історичні традиції, близькі геоекономічні інтереси.

Економіка України набагато вагоміше доповнює економіку Польщі. Про це свідчить

структура товарообігу. В поставках з України переважають сировина і деякі товари

народного споживання. Найважливіша сировина — це залізна руда й концентрати заліза

(51% польського імпорту), руда і концентрати марганцю (17%), насіння льону (42%), казеїн

(56%), натуральна гума і живиця (36%), відходи і металевий брухт (понад 50%), а також

електроенергія (56%). Частка товарів високого ступеня переробки в українському експорті в

Польщу мінімальна. Найважливішими з них є: запасні частини до планерів і літаків, машини

й устаткування для зварювання та різання, турбореактивні й турбінні двигуни, а також газові

турбіни [2].

Сьогоднішні українсько-польські відносини вже стали зразком для багатьох сусідніх

країн у регіоні й мають усі підстави бути одним із потужних фундаментів нової Європи.

Польща і Україна належать до числа найважливіших учасників сучасних європейських

відносин, і це є одним з ключових факторів, що визначають шляхи геополітичної

трансформації в Центрально-Східній Європі. Водночас нова конфігурація регіональних

стосунків і взаємовідносини наших двох держав великою мірою формуються під впливом

процесу європейської та євроатлантичної інтеграції. Для України ці чинники, крім того,

багато в чому визначають поле зовнішньополітичних пріоритетів.

Українсько-польським відносинам уже протягом тривалого часу притаманні такі риси,

як стабільність, прогрес і динамізм. Розвиток добросусідського співробітництва та

скоординована взаємопідтримка на міжнародній арені зробили їх зразком взаємовідносин

серед країн ЦСЄ, тому стосунки між Україною і Польщею - це особливий випадок

співробітництва між новими незалежними державами і їх безпосередніми західними

сусідами. Предмет українсько-польських взаємин міцно пов'язаний з формуванням єдиного

безпекового та політико-економічного простору Європи, і тому логічно враховувати цей

чинник, розглядаючи проблему в загальноєвропейському форматі. Цілком очевидно, що

зміст цих інтересів є визначальним для обох країн і, виходячи з тотожності напрямів

європейської самореалізації, характер міждержавних взаємин - стратегічний.

24

Отже, українсько-польське співробітництво безумовно є доцільним, адже ці країни є

сусідами, мають спільну історію народів, подібні геоекономічні інтереси, стратегічні цілі. На

сьогоднішній день уже досить активно відбувається економічна співпраця, про що свідчить

проведення економічних форумів, зустрічей, підписання договорів про співпрацю.Тому, на

мій погляд, двостороннє співробітництво варто розвивати, адже воно є дуже перспективним,

так як обидві країни володіють потужним потенціалом для розвитку взаємовигідних

відносин.


1. http://ukrpolnauka.wordpress.com/2011/10/25/83/

2. http://www.info-works.com.ua/referats/mijnarodna_ekonomika/1416.html

УДК 69

Каплун В., магістрант


ЕКОНОМІКА ТА УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНИМ ГОСПОДАРСТВОМ,

СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІКИ

В світовому господарстві інформатизація стала одним з важливіших факторів

підвищення ефективності суспільного виробництва. Інформаційні ресурси та технології є

необхідною умовою ефективної діяльності в усіх сферах життя суспільства. Метою

інформатизації, як і в усьому світі, є найбільш повне задоволення інформаційних потреб в

усіх сферах діяльності, підвищення ефективності суспільного виробництва, сприяння

стабілізації суспільно-політичних відносин в державі на основі впровадження засобів

обчислювальної техніки і телекомунікацій.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемам становлення і розвитку

інформатизації національної економіки присвячені роботи багатьох українських учених: А.С.

Агліцкого, В.М. Андрієнко, Я.Г. Берсуцького, Е.Л. Богданової, Л.А. Василенко, В.В.

Дорофієнко, Р.Р. Лариної, Р.М. Лепи, О.С. Поважного, В.Л. Пілюшенко, Н.Ш. Пономаренко,

Г.Г. Почепцова, С.Ф. Смерічевського, О.В. Фінагіної, К.В. Харіної, Г.О. Черниченко, А.М.

Щедріна і ін. Але широта кругозору і бачення характерних рис і особливостей розвитку

процесів інформатизації національної економіки знаходиться у стадії формування.

На сьогоднішній день розвиток процесів інформатизації національної економіки

зумовлений насамперед прогресом технічних засобів, які забезпечують швидке створення,

обробку і передачу великої кількості інформації, а також знижують затрати на її зберігання.

Актуальність питань стратегічних напрямків інформатизації національної економіки в

умовах активізації науково-технічного прогресу та світового поширення інформаційної

економіки, а також недостатня їх розробленість як у теоретичному, так і в методичному

аспектах, обумовили вибір теми.

Політика інформатизації в нашій країні спочатку розумілася досить широко, а саме як

діяльність держави, спрямована на інформатизацію всього суспільства. При цьому під

інформатизацією розумілось створення інформаційних систем у різних галузях та на

окремих підприємствах. Пізніше це поняття звузилось до державного сектора і центральних

органів влади. Останнім часом намітилась тенденція до розширеного розуміння тлумачення

державної інформаційної політики - як регулюючої діяльності державних органів,

спрямованої на розвиток інформаційної сфери суспільства, що охоплює не тільки засоби

масової інформації, але і телекомунікаційні, інформаційні системи та ресурси, всю

сукупність виробництв і відносин, пов'язаних зі створенням, зберіганням, обробкою,

25

демонстрацією, передачею інформації в усіх її видах - ділової, розважальної, науково-

освітньої.

Основними завданнями інформаційних програм усіх держав, що встали на шлях

інформатизації суспільства, є:

- визначення ролі і завдань уряду і приватного сектора (підприємств) у процесі

побудови інформаційного суспільства;

- удосконалення законодавчої бази правової підтримки і захисту інформаційних

процесів;

- формування стратегій розвитку процесів інформатизації (регіонів, галузей, окремих

підприємств).

- оптимізація парку обчислювальної техніки, технологій, телекомунікаційних та

інших засобів зв' язку;

- проведення політики підвищення загальноосвітнього рівня у сфері інформації та

інформаційних технологій всіх шарів населення;

- розробка механізмів ціноутворення та інвестування інформаційних процесів і

прискорення на цій основі розвитку інформаційної інфраструктури;

- розв' язання питань спрощення міжнародного обміну інформацією за допомогою

використання усіх доступних засобів (конференцій, виставок, обміну фахівцями і т.д.);

- підтримка підприємств та галузей у питаннях комплексної інформатизації;

- формування пільгового режиму для послуг інформатизації, тощо.

Змістом державної політики у сфері інформатизації є створення органами влади

необхідних правових, економічних, організаційних та інших умов, що сприяють розвитку

інформатизації, захищають інтереси громадян і держави при її здійсненні.

Держава в особі своїх органів повинна виконувати таку діяльність:

- організація формування і використання інформаційних ресурсів, надання

державної підтримки інформатизації, вживання заходів щодо підвищення якості

документованої інформації та інформаційних послуг;

- стимулювання створення сучасних інформаційних технологій, інформаційних

систем і мереж, забезпечення розвитку комунікаційних систем;

- створення умов для відкритості, загальнодоступності і збереженню інформаційних

ресурсів;

- здійснення регулювання відносин у сфері інформатизащї через інвестиційну,

податкову і бюджетну політику.


1. Іванова В. В. Особливості формування та функціонування інформаційних ринків /

В. В. Іванова // Регіональна економіка. - 2011. - № 2. -С. 213-219.

2. Плескач В. Проблеми становлення електронних ринків в умовах розвитку

інформаційного суспільства / В. Плескач // Науково-технічна інформація. - 2010. - № 2. - С.

45-48

3. Присяжнюк О. Моделі та стратегії побудови інформаційного суспільства України

та ЄС / О. Присяжнюк // Науково-технічна інформація.

УДК 338.439:637.5

Копитець Н., к.е.н., с.н.с., провідний науковий співробітник

Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», м. Київ, Україна

ФОРМУВАННЯ ПРОПОЗИЦІЇ М’ЯСА ТА М’ЯСНИХ ПРОДУКТІВ В УКРАЇНІ

Сьогодні Україна ще не досягла продовольчого самозабезпечення м’ясом та

м’ясопродуктами. Фактичний рівень споживання м’яса та м’ясопродуктів, за попередніми

26

даними у 2012 р. становив 54,5 кг. Тобто знаходиться на рівні мінімальної норми, що є

значно нижчою за раціональну.

Пропозиція м’яса та м’ясних продуктів на внутрішньому ринку формується за рахунок

вітчизняного виробництва, початкових запасів та обсягів імпорту. За попередніми даними у

2012 р. пропозиція м’яса та м’ясних продуктів збільшилася порівняно з 2011 р. на 8,7%. Це

відбулося внаслідок значного збільшилися обсягів імпорту (на 74,2 %) [1].

Первинна пропозиція продукції на ринку м’яса є результатом діяльності

сільськогосподарських виробників, які займаються відгодівлею худоби і птиці для її

реалізації на забій або реалізації продуктів забою. Її обсяг формується під впливом системи

чинників, серед яких найсуттєвішими є наступні: рівень життя сільського населення;

фінансово-економічний стан сільськогосподарських підприємств; технологій, що

використовуються у відгодівлі худоби і птиці; ресурсний потенціал м’ясних галузей. Обсяги

пропозиції сировини для виробництва м’ясопродуктів безпосередньо залежать від

ресурсного забезпечення м’ясних галузей сільського господарства. Складовими частинами

ресурсного потенціалу є поголів’я тварин, забезпеченість виробничими приміщеннями та

кормова база.

У 2012 році порівняно з 2011 р. загальне виробництво м’яса всіх видів збільшилося на

4,0%, зокрема, за рахунок росту виробництва м’яса птиці (на 7,1%) і свинини – на 4,4% та

становило 2,23 млн. тонн. Вітчизняне виробництво м’яса сконцентроване в основному у

сільськогосподарських підприємствах. Частка цих господарств у загальному обсязі

виробництва з року в рік поступово зростає і становить у 2011 р. 56,7%.

У 2011 р. для більшості сільськогосподарських підприємств виробництво м’яса всіх

видів є збитковим. Рівень збитковості коливається від -24,8 % при виробництві яловичини і

телятини до –3,7 % при виробництві свинини. Ринок не став їм економічною базою для

відтворювального процесу. Лише окремі з них, зокрема, виробники м’яса птиці та свинини в

регіональному розрізі мають позитивні результати. На ринку яловичини та телятини –

затяжна криза. Різке скорочення поголів’я великої рогатої худоби та свиней зумовлене

економічною незацікавленістю товаровиробників займатись вирощуванням цих видів худоби

[2].

На структуру пропозиції м’яса суттєво впливають технологічні особливості

вирощування худоби та птиці. Так, виробничий цикл при вирощуванні великої рогатої

худоби становить 18-24 місяці, у свинарстві – 6-9 місяців, м’ясному птахівництві – 1,5 місяці.

Показники оборотності капіталу у різних м’ясних галузях є неоднаковими, а це впливає на

перспективність їх інвестування. Тому, незважаючи на певні коливання попиту на

м’ясопродукти, поголів’я великої рогатої худоби продовжує зменшуватись. Натомість значно

мобільнішими галузями є птахівництво і свинарство, які інтенсивно розвиваються на базі

спеціалізованих підприємств. Унаслідок цього спостерігаються помітні зміни у структурі

пропозиції сільськогосподарської продукції у розрізі різних видів м’яса. У структурі

вирощування худоби та птиці 44,2 % становить птиця, 31,4 – свині та 21,5 % - велика рогата

худоба [3].

В Україні прослідковується чітка тенденція значних обсягів імпорту м’яса та

м’ясопродуктів. У 2012 р. вони становили 14,9 % у структурі пропозиції та 17,1 % у

особистому споживанні населення. Так, порівняно з 2011 р. обсяги імпорту збільшилися з

244 до 425 тис. тонн або на 74,2 %. У структурі імпорту 62,6% становить свинина, 31,3 % –

м’ясо птиці, 5,2% – яловичина, 0,9% – інші види м’яса. Даний розподіл у структурі імпорту

пояснюється кількома причинами. Починаючи від обсягів вітчизняного виробництва, які не

забезпечують попит населення на м’ясо і до низьких цін імпортованої продукції. Зокрема,

найвагоміша частка свинини, тому що цей вид м’яса є найбільш популярним в Україні, проте

власне виробництво не забезпечує особистого споживання населення, а ціна імпортованої

свинини в 1,8 рази менша внутрішньої оптово-відпускної ціни. Обсяги імпорту яловичини,

порівняно зі свининою і м’ясом птиці є незначними, що пояснюється високими цінами як на

внутрішньому, так і зовнішньому ринку. Яловичина і телятина є найдорожчим видом м’яса,

27

тому не всі покупці можуть дозволити собі її купувати, а споживання на душу населення є

найменшим (8,8 кг). Дуже цікава картина по імпорту м’яса птиці. Вітчизняне виробництво

цілком забезпечує попит населення на м’ясо птиці. Тому основною причиною його значних

обсягів імпорту є низька ціна. Так, у грудні 2012 р. при ціні імпортованої продукції 10,99

грн/кг мали внутрішню оптово-відпускну ціну – 17,95 грн/кг. Зрозуміло, що і переробним

підприємствам і населенню вигідніше купувати дешеву імпортну продукцію.

Основними експортерами живої худоби, птиці і м’яса в Україну є Німеччина, Данія,

Польща, Чеська Республіка, Ірландія, Бразилія та Нідерланди.

Дороге вітчизняне м’ясо чи дешевший, проте не завжди якісний імпорт – перед такою

проблемою нині опинились вітчизняні переробні підприємства та кінцеві споживачі. З

одного боку, угода з СОТ змушує Україну імпортувати європейські м’ясні продукти.

Останні, звичайно, дешевші за вітчизняні, тож збивають ціну на українському ринку,

змушуючи вітчизняних виробників працювати у збиток. Як наслідок, займатись

виробництвом м’яса в Україні стає все менш вигідно і підприємства поступово від нього

відмовляються, ставлячи країну в залежність від імпорту.

Прогнозуємо, що у 2013 р. пропозиція м’яса та м’ясних продуктів зросте на 4,6 %

порівняно з показником 2012 р. і становитиме 2,99 млн тонн, виробництво – 7,8 % з 2,23 до

2,40 млн. тонн, а обсяги імпорту зменшаться на 21,2 % з 0,43 до 0,34 млн. тонн. Ріст

виробництва м’яса прогнозуємо за рахунок збільшення поголів’я великої рогатої худоби у

господарствах населення, внаслідок надання дотацій за утримання молодняку, та свиней у

великих сільськогосподарських підприємствах.


1. Копитець Н.Г. Баланси сільськогосподарської продукції та продовольства / [Ю.О.

Лупенко, О.М Шпичак, В.Я. Месель-Веселяк та ін.]. – К. : ННЦ ІАЕ, 2013. – С. 58-65.

2. Копитець Н.Г. Ефективність виробництва продукції тваринництва / [О.М. Шпичак,

Ю.П. Воскобійник, О.Г. Шпикуляк та ін.] ; за ред. Ю.П. Воскобійника // Витрати та

ефективність виробництва продукції в сільськогосподарських підприємствах (моніторинг).

Випуск 6. – К. : ННЦ ІАЕ, 2012. – Розд. 4. – С. 253-320.

3. Копитець Н.Г. Розвиток м’ясопродуктового підкомплексу України: моногр . /

[М.В. Гладій, П.Т. Саблук, Н.Г. Копитець та ін.] ; за ред. М.В. Гладія. – К. : ННЦ ІАЕ,

2012. – 354 с.

УДК 35.074.5

Літвін В., студент

Східноєвропейський національний Університет ім. Лесі Українки,

м.Луцьк, Україна

ХАРАКТЕРИСТИКА ТИПУ УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Становлення будь-якої держави, як і особистості людини, відбувається під впливом

цілої системи чинників та умов. Перед Українською державою, яка здобула незалежність у

1991 р., постало складне завдання: у проблемний трансформаційний період сформувати

власну модель державного управління, яка б органічно поєднувала кращий зарубіжний

досвід та історично-культурну самобутність української нації.

Як свідчить практика діяльності органів державної влади, не кожна (нехай і краща)

модель може бути запроваджена в Україні, адже частина доведених науковцями та

задекларованих у законодавчих актах принципів і методів державного управління не

відповідає українській ментальності, культурі загалом. Більш за те, у світовій науці існують

певні теоретичні обґрунтування залежності характеру і стилю управління (як у приватному,

так і у державному секторах) від національної культури країни. На думку деяких учених, у

28

різних суспільствах культурні умови сприяють формуванню своєрідних відносно стійких

моделей мислення і поведінки, які, у свою чергу, вливають на моделі управлінської

діяльності. Або іншими словами, особливості національної культури визначають характерні

риси моделі управління.

У другій половині ХХ ст. дехто із зарубіжних науковців звернули увагу на роль

національних культурних особливостей, що визначають ту чи іншу модель ділової

активності. Так, за теорією Р. Льюїса, відповідно до цінностей, традицій та ідеалів, усі

культури світу можуть бути поділені на три групи: моноактивні, поліактивні та реактивні [3].

Моноактивні культури орієнтовані на роботу. Вони характеризуються тим, що в них

прийнято організовувати своє життя, планувати діяльність у певній послідовності, поділяти

проекти на етапи, суворо дотримуватись фактів і встановлених процедур, а також

виконувати тільки одну справу в один період часу. До цих культур Р. Льюїс відносить

Німеччину, Швейцарію та США.

Поліактивну культуру мають «рухливі» народи, що багато спілкуються, планують

справи в загальних рисах та відповідно до ступеня значимості того чи іншого заходу, їхні

плани нерідко змінюються, а факти інтерпретуються на власний розсуд. Ці культури радше

орієнтовані на людей, ніж на роботу, проте в них люди здатні виконувати одночасно декілька

справ. Представниками цієї культури є Італія, Іспанія та Латиноамериканські країни.

Носіями цієї культури, на думку Льюїса, є й слов'янські народи, в тому числі й Україна.

До реактивних культур відносяться культури, в яких приділяють більше уваги

комфортності відносин. Носії цієї культури, як правило: дотримуються запланованого або

вносять невеликі корективи до планів; пристосовуються до графіку роботи партнерів;

дотримуються своїх обіцянок. Автор вважає, що таку культуру мають Китай, Японія та

Фінляндія.

На основі результатів крос-культурних досліджень, проведених у багатонаціональних

корпораціях, науковці запропонували низку методик і відповідні типології управлінської

(організаційної, корпоративної) культури.

Найбільш відомою в цій сфері є методика Г. Хофстеді [1]. У його концепції культура

визначається п'ятьма основними вимірами (відмінностями), які впливають на стиль

управління. Цими вимірами є:

- дистанція влади (PDI);

- індивідуалізм – колективізм (IDV);

- мужність – жіночність (MAS);

- прагнення уникнути невизначеності (UAI);

- довготривалість орієнтації (LTO).

За даними Д. Майтрі та Т. Бредлі, Україна має: досить низьку дистанцію влади;

середній ступінь індивідуалізму поряд з колективізмом; низький показник мужності, а отже,

жіночність; середній ступінь прагнення уникнути невизначеності та середній показник

довготривалості орієнтацій. Безумовно, наведені показники слід вважати радше умовними,

оскільки в науковій літературі можна знайти інші дані. Так, український науковець Ю.

Палєха, посилаючись на результати досліджень Міжнародного інституту менеджменту,

наводить дещо відмінні дані по Україні, а саме: PDI – 70 (висока дистанція влади); IDV –

53(середній ступінь колективізму); MAS – 48 (середнє між мужністю і жіночністю); UAI – 63

та LTO – 10 (короткотривалість орієнтацій) [2]. Останні показники, з нашої точки зору,

більш відповідають характеру управлінської діяльності в нашій державі та ментальним

особливостям українців. Загалом, у поєднанні з іншими методами визначення культурних

характеристик моделей управління методика Г. Хофстеді може успішно використовуватися в

державному управлінні.


1. Выжлецов Г. П. Аксиология культуры / Г. П. Выжлецов. СПб.: Изд-во

С.Петербургского университета, 1996. 152 с.

29

2. Костин А. И. Кросс-культурный менеджмент и политическая среда в условиях

глобализации экономики / А. И. Костин, И. А. Костина // Вестник Московского

университета. Сер. 12. (Политические науки). 2005.№ 1. С. 103-131.

3. Льюис Р. Д. Деловые культуры в международном бизнесе. От столкновения к

взаимопониманию / Р. Д. Льюис ; пер. с англ. М. : Дело, 1999.

УДК 338.47

Орлова О., к.е.н, доцент

Одеський інститут фінансів УДУФМТ, м. Одеса, Україна

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙНОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

В Україні здійснюються докорінні економічні перетворення, спрямовані на посилення

економічних методів управління та формування умов для повноцінного функціонування

ринкових відносин, одне з найактуальніших завдань економічної науки і практики полягає у

вивчені суті, структури й методологічних принципів наявного господарського механізму

управління, а також у його моделюванні й на цих засадах – подальшому вдосконаленні.

Пріоритетність цих напрямків зумовлюється тим, що на перших етапах соціально –

економічних реформ у країні демонтаж попереднього господарського механізму відбувся

випереджувальними темпами відносно формування нового; це призвело до відомих кризових

явищ в економіці. І саме від успішної побудови механізму господарювання, адекватного

сучасному стану продуктивних сил і виробничих відносин, значною мірою залежить

перспективи розвитку як української економіки в цілому, так і окремих галузях.

Сфера телекомунікацій особливу відіграє роль в забезпеченні управління економіки

України. Створена така інформаційна система, яка дозволяє забезпечити функціональне,

організаційне, економічне і соціальне узгодження та досягнення цілей управління

телекомунікацій [1].

Телекомунікаційна сфера специфічна галузь яка взаємодіє з інфраструктурою і має свої

особливості, які відрізняють її від інших народногосподарських галузей. Однією із

найважливіших особливостей галузі телекомунікацій є специфіка створюваного продукту,

який на відміну від продукції промисловості не є речовим продуктом (товаром), а являє

собою кінцевий корисний ефект процесів передавання і приймання інформації, який

виступає у формі послуги. Крім того, не речовий характер продукту обумовлює відсутність у

виробничому процесі зв’язку сировини й основних матеріалів.

Місце телекомунікації в системі народного господарства країни визначається тим, яке

відношення він має до створення матеріальних благ, тобто до якої сфери діяльності –

виробничої або невиробничої – він належить.

Застосування технічних засобів телекомунікацій веде к задоволенню потреб населення

України і народного господарства [2].

Важливою особливістю телекомунікацій, яка тісно пов’язана з попередньою, є не

відокремленість у часі процесів виробництва і споживання продукції. Особливо чітко це

спостерігається в підгалузі телефонного зв’язку, де сам процес передавання телефонного

повідомлення (інформації) і процес виробництва відбувається за участі споживача і без нього

неможливий. Більш того кінцевий результат виробничої діяльності підгалузі не може

зберігатися про запас або на складі, виключатися зі сфери виробництва і вступати у сферу

обігу для реалізації. Звідси випливають вимоги максимального наближення засобів зв’язку

до споживачів, збільшення щільності пунктів зв’язку.

Невіддільність процесів споживання і виробництва зумовлює відчутний вплив

нерівномірності в часі навантаження, що надходить. Будь – яка інша зміна інформацій, крім

просторового переміщення, означає її спотворення, втрату споживної вартості завдає шкоди

споживачам.

30

Одна з особливостей телекомунікацій полягає в тому, що процес передавання

інформації завжди є двобічним, тобто відбувається між відправником і утримувачем

інформації.

Участь у виробничому процесі телекомунікацій різних підприємств ставить єдині

вимоги до організації і правил технічної експлуатації засобів зв’язку на території країни, а

також приводить до необхідності введення системи взаєморозрахунків між підприємствами

зв’язку за взаємно надані послуги з метою забезпечення їхніх госпрозрахункових інтересів в

умовах ринкової економіки.

Значну роль відіграють засоби телекомунікацій в соціальній сфері. Розвиток засобів

зв’язку і підвищення їхньої доступності для населення створюють більший соціальний ефект,

який проявляється в поліпшенні умов життя людей, підвищенні його комфортності,

зростанні інформованості і комунікабельності суспільства.

Підкреслюючи особливості телекомунікацій потрібно також відзначити й

інфраструктурний характер. Під інфраструктурою розуміється сукупність організаційно

відокремлених ланок суспільного виробництва, які не виробляють нового суспільного

продукту, а сприяють поліпшенню організації діяльності всіх галузей економіки. При цьому

інформація стає найбільш важливим національним ресурсом, який справедливо

розглядається як одна з головних складових національного багатства країни. Високоякісний

зв’язок є найбільш важливою складовою інфраструктури ринку, потужним каталізатором

ринкових відносин в Україні.

Інформаційне суспільство є сьогодні пріоритетним напрямком розвитку всіх держав.

Підхід до формування інформаційного суспільства допоможе визначити шляхи і можливості

побудови інформаційного майбутнього, нові рамки інформаційної політики, глобалізацію

інформаційного простору, яке буде сприятиме розширенню інформаційного обміну і

співробітництва, взаємодопомоги та взаємної інформованості у бізнесі, науці, культури й

освіти, а також появі нових засобів комунікації та збільшенню доступності інформаційних

ресурсів.

Отже, галузь зв’язку слід розглядати як сучасний важіль, що дає змогу трансформувати

стратегії розвитку, а також як засіб, котрий можна використовувати практично в усіх

галузях, і потужний новітній ресурс для економічного зростання держави.


1. Орлов В.М. Стратегічне управління розвитком телекомунікаційної сфери регіону /

Орлов В.М., Зяблов С.В., Орлова О.В. // Економічні науки. Серія «Регіональна економіка»:

Зб. наук. праць. – Луцьк: Луцький державний технічний університет, 2006. – Вип. 3. – Ч. 2. –

С. 108 – 115.

2. Экономика связи: учеб. для вузов / [В.М. Орлов, Н.Ю. Потапова-Сінько, В.М.

Гранатуров и др.]. – Одесса: УГАС, 1998. – 331 с.

Пелюх А., студентка

Волинського інституту економіки та менеджменту,м.Луцьк, Україна

СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ПАРТНЕРСТВА УКРАЇНА - РОСІЯ

Відносини між двома великими суверенними державами,що утворилися у межах

колишнього єдиного економічного простору СРСР і будуть якісно нові взаємини в

економічній галузі на рівноправних засадах з повагою до державного суверенітету ,

територіальної цілісності, національних економічних інтересів слід розглядати як економічні

відносини України та Російської Федерації.

Проблема українсько - російських відносин в економічній сфері викликані

радикальними економічними змінами, що відбувалися після проголошення незалежності

31

обома державами. Ці зміни супроводжувались послабленням господарських і коопераційних

зв’язків , спадом обсягів виробництва ,скороченням взаємного товарообігу . Відносини між

двома великими суверенними державами,що утворилися у межах колишнього єдиного

економічного простору СРСР і будуть якісно нові взаємини в економічній галузі на

рівноправних засадах з повагою до державного суверенітету , територіальної цілісності,

національних економічних інтересів слід розглядати як економічні відносини України та

Російської Федерації.

Основними стратегічними питаннями двох країн,на нашу думку,є:

1. неплатежі російських підприємств українськими партнерами;

2. енергетична та ресурсна залежність України від РФ ;

3. заборгованість України перед РФ ;

4. не намагання встановити контроль над життєво важливими інфраструктури та

енергетичними об’єктами в Україні ;

5. нестабільна політика РФ щодо імпорту української продукції;

6. непостачання енергоносіїв та маніпулювання цінами на них у залежності від

неекономічних обставин;

7. створення мережі фінансових та комерційних структур з явною або прихованою

участю російського капіталу з метою перекачування фінансових ресурсів;

8. неузгодженість політики на ринках третіх країн,що призводить до обмеження та

витіснення українського експорту на світовому ринку.[1]

Головними передумовами українсько – російського партнерства є труднощі, з якими

зустрічалися Україна ти Росія в становленні державного суверенітету й економічної

незалежності ,що спонукають обидві країни до розуміння значущості взаємних зв’язків для

виходу з глибокої трансформаційної кризи і подальшого динамічного економічного

розвитку. Це розуміння прийшло також з усвідомленням надто обмежених можливостей

інвестування економіки кожної з країн розвинутими країнами світу та міжнародними

фінансовими організаціями , а також жорсткої конкуренції на ринках ―далекого зарубіжжя‖.

Відносини між двома великими суверенними державами,що утворилися у межах колишнього

єдиного економічного простору СРСР і будуть якісно нові взаємини в економічній галузі на

рівноправних засадах з повагою до державного суверенітету , територіальної цілісності,

національних економічних інтересів слід розглядати як економічні відносини України та

Російської Федерації.

Повномасштабний Договору про дружбу, співробітництво і партнерство закріпив

прагнення України та РФ до конструктивної діяльності по формуванню стратегічних

партнерських торговельно-економічних відносин між обома державами. Загалом, ним

передбачається вжиття заходів щодо погодження стратегії здійснення економічних реформ,

поглиблення економічної інтеграції на основі гармонізації господарського законодавства;

узгодження фінансової, інвестиційної та митної політики; сприяння збереженню і розвитку

на взаємовигідній основі виробничої і науково-технічної кооперації при розробці та

виготовленні сучасної наукоємної продукції тощо.Також в економічних відносинах з Росією

необхідно бути готовими до адекватного реагування на економічні загрози з її боку.


1. http://referat.repetitor.ua

32

УДК 338

Слєпухіна І., студентка

Волинського інституту економіки та менеджменту, м.Луцьк, Україна

ПРИЧИНИ НЕДОІНВЕСТОВАНОСТІ ВІТЧИЗНЯНОЇ ЕКОНОМІКИ

Гострий дефіцит бюджетного каналу інвестування державних і змішаних підприємств є

наслідком жорсткого фінансування політики і неплатежів до бюджету. Доволі багато галузей

промисловості потребують відновлення зношених основних засобів, рівень розвитку

інфраструктури істотно відстає від потреб країни. Проте економічна ситуація в Україні

вилучає притоки інвестиційних ресурсів з держбюджету.

Багато економістів вважають, що іноземні інвестиції вигідні не тільки інвестору, а й

економіці країни, яка приймає капітал.

Використання іноземних капіталовкладень дає можливість:

- сприяти ефективному виробництву і розвитку економіки, її інтеграції у світову

економічну систему внаслідок виробничої та науково-технічної кооперації.

- протидіяти збільшенню зовнішнього боргу держави, надаючи кошти для його

погашення;

- оживити економіку;

- стимулювати розвиток власних продуктивних сил суспільства;

- одержати доступ до передових технологій і методів керування;

До непрямих переваг іноземних інвестицій належать:

- активізація експортного потенціалу країни-донора;

- можливість підготувати кадри фахівців, керівників і підприємців, які володіють

сучасними технологіями керування й організації виробництва;

- залучення нових технологій, устаткування і "ноу-хау";

- розвиток регіональних ресурсів регіонів.[1]

Основними причинами недостатньої кількості інвестицій у вітчизняну економіку

можемо вважати:

1. Політична нестабільність. Часта зміна урядів, політичні скандали, і особливо в

передвиборчий період, не сприяють іноземним інвестиціям.

2. 2.Непрозорість державної політики.Інвесторів насторожує раптовість ухвалення

деяких рішень, прийняття актів, які набувають чинності або негайно, або мають зворотну

дію, а інформація про перспективи динаміки економічної політики держави надається дуже

обмежено.

3. Недосконалість правового поля. Йдеться про нестабільність, суперечливість,

заплутаність регуляторного поля, численні підзаконні акти, бюрократизм та корупцію,

криміналізацію економіки, неврегульованість системи захисту прав власності, слабкість

судової системи.

4. Неврегульованість законодавчого забезпечення процесу інвестування.Тобто про

часті зміни умов залучення іноземних інвестицій.

5. Низька платоспроможність покупців та населення. Призводить до недостатнього

рівня внутрішнього попиту та зменьшує кваліфіковану поведінку покупців, які змушені

здебільшого вибирати якнайдешевшу продукцію. Це спонукає українські підприємства вести

нечесну конкуренцію, призводить до неадекватних моделей конкуренції іноземних компаній,

які давно перейшли від цінової до переважно продуктової конкуренції.

6. Надмірна фіскальна активність держави. Попри те, що більшість іноземних

інвесторів намагається вести цілком прозорий та легальний бізнес, "тінізація" економіки

суттєво ускладнює їхню співпрацю з українськими підприємствами, які не завжди ризикують

вести прозорі й легальні операції.

7. Низька якість життя. Йдеться про можливості надати житло, побутові, транспортні

послуги, гарантувати особисту безпеку іноземців на території України. Якщо в Києві та

33

інших обласних центрах є щодо цього суттєві позитивні зміни, то на решті території України

ситуація незадовільна.

8. Обтяжлива митна політика. Проявляється у перешкодах для ввезення необхідного

устаткування, сировини та комплектуючих і вивезення продукції. У цьому контексті слід

зазначити, що послаблення митних бар'єрів для підприємств з ПІІ все ж потребує державного

регулювання.[2]

Хоча, більшість перешкод, зрозуміло, стосується макроекономічних чинників

інвестиційного клімату, які не можна усунути винятково заходами з удосконалення системи

державного управління,проте деякі їх усунення можливе вже зараз.

Дія цих чинників дає підстави більшості інвесторам ставитися до українського

інвестиційного ринку як до мало привабливого.

Вихід з цієї ситуації можливий, якщо скорегувати державну програму залучення

іноземних інвестицій щодо питання про сертифікацію інвестиційних проектів.


1. http://www.rusnauka.com/6._NMIV_2007/Economics/19805.doc.htm

2. http://pidruchniki.ws/19321023/turizm/derzhavne_regulyuvannya_investitsiynoyi_diyaln

osti

УДК 338.242

Шувар І., д. с.-г. н., професор

Львівський національний аграрний університет, м. Дубляни, Україна

ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Земля – неоціненний природний ресурс, який одночасно є основою життєдіяльності,

засобом виробництва та фундаментом економіки. Землі країни утворюють єдиний

земельний фонд, що включає: землі сільськогосподарського призначення; землі

населених пунктів; землі промисловості, транспорту, заповідників та іншого

несільськогосподарського призначення; лісового фонду; водного фонду; держзапас.

Станом на 1 січня 2012 р. 77 % земель України займають землі сільськогосподарських

угідь, що становить 42,766 млн. га або 70,3 % (0,8 % площі сільськогосподарських

земель світу) [2,3].

За підрахунками фахівців, унаслідок ефективного землекористування українські

чорноземи здатні прогодувати щонайменше 300-320 млн. людей. Проте, з кожним роком

ґрунти втрачають родючість і цей потенціал інтенсивно втрачається. Активність

ґрунтових деградаційних процесів (декальцинації, підкислення, заболочування,

оглеєння, дегуміфікація, ерозія, засолення та виснаження ґрунтів) на фоні

несприятливого співвідношення екологічно сталих (ліси, луки, пасовища) і нестійких до

деградації угідь (рілля), недосконалих систем землекористування і агротехнологій,

погіршили екологічний стан орних земель і сільськогосподарських ландшафтів та

призвели до значного зменшення їх продуктивності. Україна постала перед проблемою

істотного поліпшення стану навколишнього природного середовища взагалі і земельних

ресурсів зокрема. Земля, як складова частина біосфери, потребує особливого захисту,

охорони, відновлення та поліпшення родючості як цільова програма дій на державному

рівні [1,4].

На жаль, сьогодні в Україні надмірно забруднені площі земель складають понад 61

тис. км2, дуже забруднені – майже 116 тис. км

2, забруднені – 121 тис. км

2. Крім того, під

звалища відходів вилучено з господарського обігу понад 6 тис. км2 земельних ресурсів (з

урахуванням Зони відчуження ЧАЕС), що становить 1 % території України. Порівняно

34

чисті землі становлять 20 860 тис. км2, умовно чисті – 23 896 тис. км

2, слабо забруднені –

44805 тис. км2 [4].

За оцінками українських учених, понад 40 % сільськогосподарських земель

деградовані. Найбільш поширеними її видами є втрата ґрунтами гумусу та поживних

елементів, переущільнення, ерозія. Наслідком усіх цих процесів стає втрата родючості

грунтів.

Порушення (недотримання, нехтування !) сівозмін, меліоративних і ґрунтозахисних

систем землеробства, протиерозійної організації території, примітивна агротехніка,

монокультура, низький рівень культури землеробства, відсутність сучасних технологій і

засобів виробництва, розвиток деградації земель є наслідком некерованого

землекористування у системі ринкової економіки [1,2,5].

Тому на порядку денному аграрної науки стоїть проблема науково обґрунтованого

управління продуційним процесами біоценозів. Чільне місце у цій сфері займають

ґрунтові процеси. Агроекологічний моніторинг стану ґрунтів включає: еколого-

агрохімічну паспортизацію ґрунтів на землях сільськогосподарського використання та

довготермінові спостереження у мережі радіологічних стаціонарів і спрямований на

створення високоефективних, екологічно збалансованих агроценозів на основі

оптимального використання і розширеного відтворення ґрунтового і ресурсного

потенціалу.

Тільки агроекологічний моніторинг в умовах високого антропогенного

навантаження може бути основою для розв'язання наступних еколого-економічних

проблем [2,5]: виконувати агротехнічні, агрохімічні, меліоративні, фітосанітарні та

протиерозійні заходи з метою поліпшення родючості земель; відтворення родючості ґрунту

з урахуванням реалізації генетичного потенціалу сільськогосподарських культур,

використання екологічно безпечних засобів захисту рослин від збудників хвороб,

шкідників, бур’янів; розроблення нових і вдосконалення існуючих методів моніторингу

стану ґрунтів, рослин, гідросфери (агроландшафтів) за оцінювання різних напрямів

розвитку землеробства; розроблення моделі родючості ґрунтів, балансу поживних

речовин і раціонального використання добрив з урахуванням охорони навколишнього

середовища; дослідження можливості збільшення надходження біологічного азоту і

фосфору у землеробстві і зменшення частки мінеральних добрив за умов формування

кількості і якості врожаю; розроблення системи контролю хімічного забруднення

сільськогосподарської продукції; відшкодування збитків, заподіяних порушенням

законодавства України про охорону земель.

Агроекологічний моніторинг є важливою складовою державної системи

екологічного моніторингу і представляє собою загальнодержавну систему спостережень

і контролю за станом і рівнем забруднення агроекосистем і суміжних з ними середовищ

у процесі інтенсивної сільськогосподарської діяльності.


1. Бегей С. В. Екологічне землеробство / С. В. Бегей, І. А. Шувар: Підручник. – Львів:

„Новий Світ-2000‖, 2007. – 429 с.

2. Єщенко В. О. Сівозмінні проблеми сьогодення / В. О. Єщенко //Сучасні аграрні

технології. – 2013. – №4. – С. 12-18.

3. Зацерковний В. І. Аналіз еколого-економічної збалансованості та природно-

ресурсного потенціалу територій за допомогою геоінформаційних технологій /В. І .

Зацерковний, С. В. Кривоберець, Ю. С. Сімакін //Вісник Львівського національного

аграрного університету: економіка АПК. – 2010. – № 17(1). – С. 301-312.

4. Шувар І. А. Екологічні основи збалансованого природокористування /І. А. Шувар,

В. В. Снітинський, В.В. Бальковський. – Львів-Чернівці: Книги – ХХІ, 2011. –760с.

5. Шувар І. А. Наукові основи сівозмін інтенсивно-екологічного землеробства:

монографія / І. А. Шувар. – Львів: Каменяр, 1998. – 224с.

35

УДК 338

Яртих Л., студентка

Волинський інститут економіки та менеджменту, м.Луцьк, Україна

ПРОБЛЕМИ ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ В УКРАЇНІ

Останніми роками в Україні досить поширене таке соціально-економічне явище, як

тіньова економіка. Також набирає обертів збільшення обсягів продукції і фінансових

ресурсів, які обертаються в цій сфері. Вони являють собою істотну перешкоду забезпеченню

сталого розвитку економіки. Істотною проблемою являється те, що переважна більшість

операцій, які можна віднести до тіньових, можна здійснити в легальному нормативно-

правовому полі, а доведення факту здійснення тіньової діяльності потребує значних зусиль

органів державної влади.

Аналізу проблеми тіньової економіки присвячені роботи вітчизняних вчених, таких як:

М. Азарова, Баделюка А., В. Білоуса, А. Бодюка, П. Гайдука, П. Мельника, Д. Муляка, С.

Павленка, В. Поповича, А. Савченка, О. Турчинова та інших [1].

У сучасному світі з проблемою тінізації економічних процесів стикаються майже всі

країни. Обсяги тіньового сектору в економічно розвинутих країнах світу утримуються на

рівні, що не має суттєвого впливу на соціально-економічні процеси у суспільстві (5-12%

ВВП). При розмірах тіньового сектору у 30% ВВП настає критична межа, перевищення якої

свідчить про функціонування у країні відтворювальної системи тіньових економічних

відносин [2].

Від самого початку перехідного періоду України в числі інших країн світу зіткнулася з

проблемою тіньової економіки - неконтрольованого суспільством виробництва, розподілу,

обміну та споживання товарно-матеріальних цінностей та послуг, Тобто приховуваних від

органів державного управління та громадськості соціально-економічних відносин між

окремими громадянами і соціальними групами [1].

Серед країн Центральної та Східної Європи і на пострадянському просторі за

масштабами тіньового сектору Україна, на жаль, і далі утримує одну із чільних позицій.

Оцінки масштабів тіньової економіки в Україні коливаються у межах від 40 до 80% ВВП

залежно від методу оцінки (наприклад, на основі попиту на гроші чи споживання

електроенергії).

Для порівняння скажемо, що обсяги тіньової економіки у Словацькій Республіці,

Польщі, Чеській Республіці та Естонії оцінюються на рівні 5-13% ВВП, у Казахстані - 34,3%,

Латвії - 35,3%, Болгарії - 36,2%, Росії - 41,6%.

Можна виділити низку конкретних негативних наслідків впливу тіньової економіки на

розвиток держави, зокрема:

- скорочення податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів;

- криміналізація суспільства, правовий нігілізм та недовіра до органів державної

влади;

- нелегальний експорт капіталів і зменшення обсягів інвестицій в економіку,

залежність від закордонних позик;

- дискримінація суб'єктів господарської діяльності;

- непрозорий і несправедливий розподіл національного доходу;

- втрата промислового й інтелектуального потенціалу нації [2].

Якщо спробувати комплексно поглянути на проблему тінізації економіки в Україні, то

варто виділити основні об'єктивні фактори, які спричиняють значні обсяги тіньової

економіки:

- корупція в органах державної влади та місцевого самоврядування;

- повільні й непрозорі приватизаційні процеси;

- втручання владних структур усіх рівнів у діяльність суб'єктів господарювання;

- високі податки і нерівномірність податкового навантаження;

36

- недостатня прозорість податкового законодавства і постійне внесення змін до нього

[1].

Результатом системної кризи економіки, що виникла через невідповідність методів

здійснення ринкових перетворень є тіньова економіка в Україні. Масштаби тіньової

економічної діяльності істотно впливають на обсяги і структуру ВВП, призводять до

спотворення офіційних даних про його величину. Тіньова економіка впливає в державі на

такі фактори: створює реальну загрозу національній безпеці та демократичному розвитку

держави, високий рівень тінізації економіки вкрай негативно впливає на імідж країни, її

конкурентоспроможність, ефективність структурних та інституційних реформ. Саме тому

необхідно боротися з нею, розробляти заходи з її зменшення та використовувати механізми

детінізації.


1. http://tourlib.net/statti_others/sheludko.htm

2. http://www.rusnauka.com/11_EISN_2011/Economics/15_85100.doc.htm

37

СЕКЦІЯ 3.

ЕКОНОМІКА ТА УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ

38

УДК 330

Білан О., магістрант

Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара,

м. Дніпропетровськ, Україна

СУТНІСТЬ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

ГОСПОДАРЮВАННЯ

Для досягненні цілей інвестиційної стратегії підприємства використовуються

інвестиційні проекти.

Інвестиційний проект – це сукупність задач і дій, що внаслідок їх особливості і

неповторності мають відмітні ознаки: цілі, що досягаються одночасним виконанням

визначених економічних, технічних, і ін. вимог; внутрішні і зовнішні взаємозв'язки задач,

робіт, ресурсів, операцій, що вимагають координації в процесі реалізації інвестиційного

проекту; визначені терміни початку і завершення інвестиційного проекту, а також

обмеженості ресурсів; ступінь унікальності проекту й умов його реалізації.

Початком діяльності, пов'язаної з інвестуванням є пошук інвестиційних концепцій. Ця

стадія може стати початком мобілізації коштів для інвестування і написання інвестиційного

проекту. Інвестиційний проект - це вкладення матеріальних, фінансових, людських та

інтелектуальних ресурсів в будь-яку справу з метою отримання результату у визначений

термін [3, c.196].

Подібно більшості організаційних заходів, основна мета інвестиційного проекту —

задоволення потреб замовника. Характеристики проекту допомагають відрізнити його від

інших дій організації. Основні характеристики проекту такі: установлена мета; визначена

тривалість виконання, із чіткою датою початку і завершення; звичайно, у проекті беруть

участь кілька відділів і різноманітних фахівців; як правило, виконується щось нове, чого

ніколи не робилося раніше; особливі вимоги за часом, витратами і якості виконання роботи.

По-перше, проекти мають мету, чи то будівництво 12-поверхового житлового комплексу до

1 січня чи випуск нової версії спеціального пакета програмного забезпечення в якомога

стислий термін. Така єдина визначена мета часто відсутня у повсякденному житті

організації, де працівники щодня виконують ті самі операції. По-друге, через те, що існує

чітко визначена мета, проекти мають чітко визначений момент завершення, що зовсім не

схоже на постійно виконувані обов'язки в традиційних видах робіт. У багатьох випадках

працівники переходять від одного проекту до іншого, а не залишаються виконувати ту саму

роботу. Після будівництва житлового комплексу у Києві інженер може одержати завдання

побудувати нафтопереробний завод у Лісічанську. По-третє, на відміну від більшості видів

організаційної роботи, що поділяється за принципом функціональної спеціалізації, для

проектів характерно комбінувати і поєднувати зусилля найрізноманітніших фахівців.

Наприклад, замість того, щоб працювати в окремих кабінетах під керівництвом конкретних

менеджерів, учасники проекту, незалежно від того, чи є вони інженерами, фахівцями в

області фінансів чи маркетингу, фахівцями з контролю за якістю, працюють над виконанням

проекту під керівництвом менеджера проекту. По-четверте, проект ніколи не буває

однаковим і завжди включає якісь унікальні елементи [2, c.249]. Перше питання не в тому, чи

будуть мати місце такі унікальні елементи, а в тому, якою буде ступінь унікальності.

Очевидно, що здійснення того, що дотепер ніколи не робилося, як, наприклад, запуск

людини на Місяць, вимагає рішення нових проблем і появи нових технологій. З іншого боку,

навіть базові будівельні проекти, для виконання яких використовуються добре відомі і

відпрацьовані методи і прийоми, вимагають врахування індивідуальних інтересів замовника,

що також робить їх унікальними. І, нарешті, проекти зв'язують обмеження за часом,

витратами і особливі вимоги до виконання робіт. Інвестиційні проекти оцінюють по тому,

що було виконано, скільки це коштувало і як багато часу було на це витрачено [1, c.70].

39

Вищезгадані обмеження накладають більшу відповідальність, ніж при виконанні

багатьох інших робіт. Ці ж фактори підкреслюють сутність інвестиційних проектів а саме:

балансування часом, витратами і роботою при одночасно максимальному задоволенні вимог

клієнта.


1. Галіцин В.К., Суслов О.П., Кубрушко Ю.О. Моделі і методи оцінки інвестиційних

проектів: Монографія. – К.: КНЕУ, 2005.-168 с.

2. Ендовицкий Д.А. Комплексный анализ и контроль инвестиционной деятельности:

методология и практика: Монография/ Под. ред. проф. Л.Т. Гиляровской. – М.: Финансы и

статистика, 2001. – 400 с.

3. Савчук В П, Прилипко С. И., Величко К. Г. Анализ и разработка инвестиционных

проектов. М.: Абсолют-В, Ольга, 1999 - 304 с.

УДК 331.108.5:330.341.1(477)

Возняк С., студентка

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки, м. Луцьк, Україна

ПРОБЛЕМИ МЕХАНІЗМУ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ В УКРАЇНІ

Перехід економіки України до ринкових засад передбачає формування адекватного

механізму мотивації праці, що буде ґрунтуватися на висновках сучасної економічної теорії, а

також на практичному досвіді господарювання. Сучасна механізм мотивації має враховувати

тенденції розвитку відносин власності, економічного статусу підприємців і найманих

працівників, джерел, рівня, складу і структури їх доходів в умовах постійних змін (у тому

числі й циклічних) у конкурентному середовищі, зміни в законодавчій базі, у кон'юнктурі

всіх видів ринку, особливо ринку праці тощо.

На сучасному етапі вагомий внесок у поглиблення сутності проблем механізму

мотивації роблять українські вчені. Так, А. Чухно розглядає проблему мотивації праці в

аспекті розвитку людини в інформаційному постіндустріальному суспільстві. Г. Куликов

досліджує кількісний аспект витрат на робочу силу для її нормального відтворення. І.

Багрова аналізує механізм мотивації праці висококваліфікованих робітників. А. Єськов і В.

Зайцев акцентують увагу на мотиваційних механізмах організації праці. В. Кошеленко

досліджує закордонний досвід мотивації робочої сили як чинника розвитку національної

економіки. Проте залишається низка нерозкритих питань щодо системного дослідження

означеної проблеми. Проблема мотивації праці для сучасної України є однією з

найнагальніших [3].

Слід зазначити, що формування мотиваційного механізму спрямоване на: -збереження

зайнятості персоналу; - справедливий розподіл доходів і ефекту зростання преміальної

частини оплати праці; - створення умов для професійного та кар’єрного зростання

працівника; - забезпечення сприятливих умов праці і збереження здоров’я співробітників; -

створення атмосфери взаємної довіри та зворотного зв’язку [2, с.284].

Сьогодні механізм мотивації праці в Україні доводить суттєві відмінності у свідомості,

ціннісних орієнтаціях, трудовій поведінці населення порівняно з розвинутих країнах. Ринкові

перетворення в нашій країні - роздержавлення, багатоетапна приватизація з фактично

безкоштовним захопленням 80% національного багатства, демонополізація з одного боку і

жорстка монополізація з іншого – це зміни виробничих відносин і, насамперед, трудової

мотивації як невід'ємної складової цих відносин. Складна ситуація в усіх сферах соціально-

економічного життя породжує фактори протидії розвитку механізму мотивації праці.

Щодо України, то на підґрунті соціально-економічних показників сучасного стану

країни можна зробити висновок про кризу механізму мотивації праці. Це визначається не

40

тільки низьким показником реальної заробітної плати (незважаючи на офіційні дані, які

показують її зростання), але й зміною ціннісних орієнтирів у механізмі мотивації до праці. А

відтак жодна з сучасних моделей механізму мотивації праці не може бути застосованою в

Україні в так званому чистому вигляді [3].

Економічна криза в Україні у 2008–2009рр. зумовлена макроекономічними та

інституційними чинниками, але її вплив найбільше позначається на рівні підприємств та їх

працівників. В умовах кризи мотиваційний механізм повинний зміцнюватись. Тому за такої

ситуації найважливішими напрямами впливу мали б стати такі:

1) недопущення демотивації на підприємствах;

2) оптимізація штатних працівників, збереження компетентного і кваліфікованого

управлінського персоналу [1, с.8].

Зміна чинників впливу на механізм мотивації фактично призводить до демотивації,

чому сприяє розвиток продуктивних сил українського суспільства в протилежному від

цивілізаційного напрямі, погіршення структури виробництва, статево-вікового стану

населення, соціально-побутової інфраструктури, фізичного й психологічного здоров'я,

освітнього рівня, забезпеченості житлом. Негативно змінюються соціальнопсихологічні

особливості – життєво-цільові установки, комунікабельність, здатність до адаптації в

корупційних умовах господарювання, ступінь лояльності до існуючого політичного ладу,

рівень самодисципліни, особливо в кризових умовах, здатність до засвоєння нових знань,

техніки та технології, економіко-правова та політична проінформованість, ділова активність,

наполегливість, неординарність у прийнятті рішень тощо.

Серед мотивів трудової діяльності починають переважати короткострокові цілі та

ціннісні орієнтації. Люди прагнуть отримати блага зараз, негайно, пріоритетними стають

особистий та груповий егоїзм. Мотиви суспільного визнання праці та участі в процесі

управління, на які завжди традиційно спирались дослідники, займають останні місця серед

спонукальних чинників трудової діяльності, незалежно від форм власності підприємств.

Відсутність можливостей гідної та адекватної самореалізації, психологічний розлад і

зниження трудової мотивації навіть у професіоналів із високим рівнем інтелекту і досвідом

виживання в умовах трансформаційних процесів у суспільстві потребують потужних зусиль

для подолання деформацій в інтелектуальному розвитку всього суспільства й формування

нового ефективного механізму трудової мотивації з активною позицією кожного індивідуума

у виборі місця роботи за власним бажанням і здібностями, а не за вимушеною

необхідністю [3].

Варто зазначити, що Україна має всі можливості для того, щоби мотиваційний

механізм працював ефективно. На відміну від багатьох країн, зокрема і східноєвропейських,

Україна має стратегічно важливі виробничі технології в: аерокосмічній, транспортних

галузях, ядерних технологіях. Однак амбітні проекти розвитку національної економіки

мають ґрунтуватися на ефективному використанні механізму мотивації праці підтримується

на інституційному рівні.


1. Звягільський Ю., Ландик В. Внутрішні причини економічної кризи спровоковані

владою. Україна і шляхи їх локалізації // Дзеркало тижня. – 2008. – № 44. – С. 8.

2. Крушельницька О.В. Управління персоналом : навч. посіб. / О.В. Крушельницька,

Д.П. Мельничук. – К. : Кондор, 2010. – 296 с.

3. Еволюція трудової мотивації та її криза в українському суспільстві.[Електрони

ресурс]. – Режим доступу:

http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=62240;

41

УДК : 334. 72 : 005. 95 (477)

Ганза І., к.е.н.

Коробова Е., студентка

Запорізький національний університет, м. Запоріжжя, Україна

ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ В ОРГАНІЗАЦІЯХ МАЛОГО

БІЗНЕСУ

Успішна реалізація цілей будь-якого бізнесу безпосередньо пов'язана з оптимальним

використанням людських ресурсів. Управління персоналом в організаціях малого бізнесу є

необхідною умовою ефективної діяльності малого бізнесу, тому що специфіка діяльності

малих організацій потребує від керівництва високого професіоналізму в управлінні

персоналом, адже прорахунки можуть обернутися втратою коштів, або взагалі банкрутством.

Проблема управління персоналом завжди була предметом дослідження вітчизняних та

зарубіжних вчених таких як А.Я. Кибанова, М.Д . Виноградського, С.В.Бєляєвої, О.М.

Шканової, Г. В. Щокіна, М.М. Максимцова и проф. В.Я. Горфинкеля, В.С.Пономаренко та

ін.

Автори в своїх роботах зазначають, що планування персоналу повинно здійснюватися у

формі цільових комплексних програм відповідно до стратегії управління розвитком

підприємства з обов’язковим врахуванням основних напрямків сучасної кадрової політики та

демографічної ситуації, тенденцій науково-технічного прогресу, оцінки персоналу та

результатів його трудової діяльності, удосконалення роботи з персоналом [1, с.136].

Підвищення ролі розвитку персоналу у забезпеченості конкурентоспроможності

організації на ринку призвело до того, що провідні компанії взяли безпосередньо на себе

функції щодо здійснення професійного навчання персоналу, його виробничої адаптації,

планування трудової кар’єри робітників та фахівців, підготовки резерву керівників. Але

маючи фінансові та ресурсні обмеження малі організації, як правило, не можуть мати

повноцінних відділів кадрів і здійснювати масштабну кадрову політику. Проте якісне

управління персоналом для таких організацій є не менш значимим, ніж для великих.

Проблемою кадрового управління є організаційне навчання, яке в малих компаніях

практично не проводиться. Найчастіше пояснюється це такими причинами: недооцінка

керівником підприємства необхідності навчання, нестача засобів, невизначеність перспектив

підприємства, низька оцінка існуючих курсів навчання. Малі організації орієнтовані на

залучення «готових» спеціалістів, інвестиції в розвиток яких зробили інші. Навчання

персоналу стає завданням організації лише тоді, коли керівництво бачить погіршення

ринкового становища чи відчуває гостру потребу в певних спеціалістах [2].

Слабка забезпеченість висококваліфікованим персоналом в малих організаціях є

проблемою, оскільки такі спеціалісти потребують високої оплати праці та кар’єрного росту,

що не може бути реалізовано повною мірою на невеликих підприємствах. Проте, в діяльності

малих підприємств можна виділити ряд характеристик, що можуть бути стимулами для

залучення висококваліфікованих працівників:

- вигідне місце розташування підприємства;

- оперативність прийняття рішень;

- швидше вирішення виробничих та особистих проблем через тісні ділові відносини

між роботодавцем і персоналом;

- успіхи працівників швидше помічаються та винагороджуються;

- працівники можуть брати участь у процесі прийняття рішень;

- заробітна плата в ряді випадків може бути неменшою, ніж на великих

підприємствах;

- більший простір для реалізації власних ідей;

- участь працівників у доходах підприємства;

- перспектива стати акціонерами чи партнерами [3].

42

Не всі з цих можливостей доступні для кожного малого підприємства, але багато що

може стати частиною плану з управління персоналом. Слід зазначити, що управління

персоналом на малих підприємствах має національну специфіку, яка полягає в існуванні

системи не правових трудових відносин (найм без оформлення трудового контракту), що є

вигідними як для найманих працівників, так і для роботодавців, оскільки дає можливість

обом сторонам достатньо активно впливати один на одного для швидкого досягнення своїх

цілей.

Відсутність чіткої структури управління, неготовність використовувати управлінські

інструменти для вирішення організаційних завдань призводить до того, що в організаціях з

малою кількістю співробітників велику роль відіграє психологічний фактор. Недоліки

управлінської системи керівництво намагається компенсувати мотивацією співробітників.

Проте, часто співробітники опиняються в ситуації відсутності гарантій та підвищеної

невизначеності, що зумовлює їх тривожність і пошуки адекватних форм організаційної

поведінки. Це орієнтує роботодавців на пошук надійних співробітників та введення

інструментів підвищення ефективності їх діяльності. Але завдання, що ставляться перед

кадровим менеджментом в малих організаціях, виявляються фактично нездійсненними,

оскільки, як правило, не супроводжуються розрахунками ефективності і не підкріплюються

відповідним бюджетом [2].

Кадровий менеджмент малих організацій має спрямовуватися, насамперед, на

забезпечення ефективності діяльності персоналу, а також інструменти її підтримки з

урахуванням обмежень малого бізнесу.

Література 1. Кибанов А. Я. Управление персоналом организации: учебник / А. Я. Кибанов. – М.:

Инфра-М, 2005.– 638 с.

2. Кудрявцева Е.И. Проблемы управления персоналом на предприятиях и в

организациях малого и среднего бизнеса // Управленческое консультирование. –№ 4, 2007. –

с.89-98.

3. Менеджмент малого бизнеса: Учебник / Под ред. проф. М.М. Максимцова и проф.

В. Я. Горфинкеля. − М.: Вуз. ученик, 2007.− 269 с.

УДК 339.241

Грибінник А., студентка

Східноєвропейський національний університет ім. Л. Українки, м.Луцьк, Україна

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ

Сьогодення вимагає від уряду України прискорених дій щодо вирішення питань

розвитку трудового потенціалу. Це складне завдання, оскільки українські соціально-

економічні умови неспроможні задовольнити потреби розвитку трудового потенціалу і поки

що в Україні йдеться тільки про збереження його рівня.

Особливої актуальності набуває питання мобільності, конкурентоспроможності та

рівня кваліфікації робітників. Саме тенденції розвитку промислового виробництва,

підвищення вимог роботодавців до якості робочої сили висвітлили одну з найважливіших

проблем економічного розвитку країни – дефіцит робітничих кадрів. Задоволення потреб

економіки країни у якісній робочій силі потребує розробки ефективного механізму

формування кадрового забезпечення в системі професійно-технічної освіти й удосконалення

відповідної державної політики у даному напрямі.

Функціонування трудового потенціалу відбувається на певних етапах його

відтворювального циклу – формування, реалізації, використання, збереження та розвитку, які

є взаємопов'язаними і взаємообумовленими. Розвиток трудового потенціалу є ознакою

43

кожного етапу відтворювального циклу та виявляється через удосконалення кількісно-

якісних характеристик трудового потенціалу. Межею стадії формування трудового

потенціалу є факт продажу робочої сили, початок підприємницької діяльності – реалізація

трудового потенціалу. Ефективність реалізації трудового потенціалу зумовлює рівень

майбутньої продуктивної зайнятості, визначає матеріальні, соціальні, професійні

можливості, ступінь задоволення фізичних, духовних, емоційних потреб. Етап використання

трудового потенціалу є логічним продовженням факту реалізації та характеризується

застосуванням знань, набутого досвіду, професіоналізму в праці, певним рівнем

продуктивності праці [3, с.29].

Уповільнення процесів розвитку трудового потенціалу в Україні спостерігається

внаслідок дії комплексу проблем. За оцінками експертів, найгостріші причини руйнування

трудового потенціалу виявляються в економічній, соціальній і правовій сферах –

недотримання законодавчо встановлених соціально-трудових прав і гарантій (80,4 %), низькі

рівень та якість життя (73,5 % експертів), погіршення якості, доступності освіти для різних

верств населення (61,1 %), знецінення національної робочої сили (55,8 %) [3, с.29].

На сьогоднішній день регіони потребують кваліфікованих робочих кадрів. Формування

робітничого потенціалу, адекватного актуальному стану виробництва і ринку праці, в

Україні є одним із першочергових завдань. На даний момент Україні потрібні робітники, які

є соціально адаптовані, здатні до здійснення професійної діяльності відповідно до вимог

сучасного виробництва і викликів ринку праці.

Трудовий потенціал працівника може покращитись за рахунок саморозвитку та

зовнішнього впливу. Саморозвиток працівника відбувається шляхом самовдосконалення

його особистості. З причини суттєвого прискорення динаміки розвитку НТП, працівники для

підтримки і покращання своєї кваліфікації зараз вимушені займатися самоосвітою та

навчанням з власної ініціативи, частіше, ніж це раніше робили їх старі колеги [2, с.153].

За сучасних умов спостерігається вкрай низький рівень орієнтації вітчизняних

підприємців на розвиток персоналу своїх підприємств. Причиною неадекватної у соціально

зорієнтованій економіці позиції роботодавців експерти визначають зацікавленість їх тільки

максимізацією прибутків і зниженням витрат на персонал, що засвідчує безперспективність і

неконкурентоспроможність на світових ринках вітчизняного виробництва. Враховуючи, що в

Україні значна кількість власників підприємств не бажає витрачати кошти на розвиток

персоналу і фактично перекладає на них свої витрати, цей напрямок удосконалення

трудового потенціалу працівника є найбільш важливим і навіть обов'язковим у сучасних

умовах. Зовнішнім впливом є: родина працівника, держава і органи самоуправління [4, с.23.].

Реалізація визначених пріоритетів розвитку трудового потенціалу можлива при

законодавчому визначенні та закріпленні основних правил, тобто принципів, на яких буде

ґрунтуватись механізм функціонування трудового потенціалу. Впровадження на державному

рівні вироблених на основі проведеного дослідження стратегічних пріоритетів і напрямів їх

досягнення розкриє нові можливості задоволення суспільних соціально-економічних,

духовних потреб.

Можливості трудового потенціалу необхідно певним чином сформувати, використати

та зберегти, для чого необхідно створити умови щодо зростання народжуваності, кращого

духовного та фізичного зростання молоді, повного використання робочої сили, надійного

піклування про здоров’я та морально-психологічний стан людей від народження до

смерті [1].

Таким чином, в умовах ринкової економіки потрібно дослідити шляхи, за допомогою

яких можна було б продуктивно використовувати наявний в країні трудовий потенціал.

Потрібно, щоб кожен громадянин України відчув, що держава піклується про нього, тому що

він є складовою частиною її трудового потенціалу. Розвиток трудового потенціалу для

України є дуже важливим. Це корисно як для країни загалом, так і для особистості зокрема, а

також сприяє процвітанню фірм, організацій та підприємств.

44

Державні структури в питанні розвитку трудового потенціалу мають формувати

законодавчі та фінансові умови для покращення кількісно-якісного складу трудових

ресурсів, що можливо за умови стабілізації політичної ситуації, посилення відповідальності

за виконання законів та державних програм розвитку України. Удосконалення процесу

формування трудового потенціалу підприємства є перспективним напрямом сталого

розвитку економіки України, тому що саме трудовий потенціал є рушійною силою

ефективної господарської діяльності, яка створює умови для виробництва

конкурентоспроможної продукції.


1. Готич М.В. Фактори впливу та тенденції розвитку трудового потенціалу України в

сучасних умовах [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.rusnauka.com/30_NIEK_2011/Economics/5_95973.doc.htm

2. Ольшанська О. П.. Економічна сутність трудового потенціалу регіону, його

трудового капіталу та регіонального менеджменту в цій сфері.// Економіка і регіон. – 2008.-

№3. – 210 с.

3. Українське суспільство 1994-2004: соціологічний моніторинг/ За ред. Н. Паніної. –

К.: Заповіт, 2004. – 64 с.

4. Череп А. В. Продуктивність праці - як один з факторів зниження витрат

виробництва // Матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф. "Наука і освіта-2002". –

Дніпропетровськ. – 2002, т. 17. – 68 с.

УДК 330.341.1

Іванішина А., студентка

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки, м.Луцьк, Україна

ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПІДПРИЄМСТВА

Одним з головних чинників сприйнятливості до нововведень є інноваційний потенціал

підприємства. Термін «потенціал» (лат. potentia — сила, потужність) означає здатність і

готовність будь-якої організації здійснювати реалізацію інноваційного процесу. Здатність —

це наявність і збалансованість структури інноваційного потенціалу, а саме ресурсів,

необхідних для інноваційної діяльності, як-от:

- наявність висококваліфікованих спеціалістів-учених, розробників-інженерів,

інноваторів, системних організаторів, винахідників тощо;

- наявність матеріально-технічної бази — устаткування, обладнання, інформаційно-

комунікаційних систем, забезпеченість необхідними матеріалами, реактивами,

лабораторним, офісним обладнанням;

- забезпеченість науковою інформацією й інформацією про інновації та інноваційну

діяльність у країні і за кордоном: науково-технічною літературою, літературою з питань

патентів, винаходів, нових наукомістких технологій;

- наявність фінансових ресурсів, що забезпечують інноваційну діяльність у рамках

довгострокової перспективи, виконання цільових програм та проектів, витрати на НДДКР.

Інноваційний потенціал підприємства — це міра її готовності виконати завдання, що

забезпечують досягнення поставленої інноваційної мети, тобто міра готовності до реалізації

проекту чи програми інноваційних стратегічних змін. Саме завдяки інноваційному

потенціалові організація може оперативно реагувати на зміни зовнішнього середовища,

вносячи необхідні зміни до свого внутрішнього середовища [1].

Інноваційний потенціал розглядається як:

- сукупність ресурсів, необхідних для здійснення інноваційної діяльності;

- сукупність активів, що використовуються в інноваційній діяльності;

45

- можливості підприємства, що визначають обсяги, терміни, кількість і якість його

інноваційної діяльності;

- здатність підприємства проявляти інноваційну активність;

- міра готовності підприємства до здійснення інноваційної діяльності;

- складна динамічна система, що здійснює інноваційну діяльність;

- характеристика потоку нововведень;

- складова інтелектуального потенціалу;

- певна структура його складових;

- одна з трьох складових інноваційного простору.

Іноваційний потенціал в процесі свого розвитку послідовно проходить три стадії:

1) ресурсну, пов’язану з ревізією ресурсів, спрямовану на виявлення ступеня

укомплектованості досліджуваного об’єкта ресурсами, потенційно необхідними для

здійснення конкретної інноваційної діяльності;

2) стадію можливостей, реалізація якої «сигналізує» про потенційну придатність

ресурсів, що аналізуються, до інноваційної діяльності;

3) стадію готовності до інноваційної діяльності [2].

Реалізований інноваційний потенціал підприємства - частка або увесь існуючий його

інноваційний потенціал, що вже використовується на момент оцінки. Нереалізований – не

використовується на момент оцінки за внутрішніми або зовнішніми причинами (сезонність у

сільському господарстві, коливання попиту й пропозиції, наслідок конкурентної боротьби

тощо) й існування якого доцільне лише як тимчасове становище, або як резерв.

Резерв - частка нереалізованого інноваційного потенціалу підприємства, яка існує, але

не використовується за рішенням власника залежно від зовнішніх та внутрішніх умов.

Отже, через розвиток інноваційного потенціалу йде розвиток організації, її підрозділів і

всіх елементів виробничо-господарської системи. Розвиток організації розглядається як

реакція на зміни зовнішнього середовища і тому має стратегічний характер. Від стану

інноваційного потенціалу залежить вибір та реалізація інноваційної стратегії і тому оцінка

інноваційного потенціалу є необхідною умовою змін.


1. Новий тлумачний словник української мови у трьох томах. – К.: Аконіт, 2006.

2. Бачевський Б. Є. Потенціал і розвиток підприємства : навч. посіб. / Б. Є.

Бачевський, І. В. Заблодська, О. О. Решетняк. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 400 с.

3. Чухрай Н. І. Формування інноваційного потенціалу промислових підприємств на

засадах маркетингу і логістики: автореф. дис. … докт. екон. наук : 08.06.01 / Н. І. Чухрай. –

Львів, 2003. – 47 с.

УДК 33.65.005.95

Камельчук І., студент


ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

ТА КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ ПЕРСОНАЛУ

З різким розвитком соціально-економічних процесів на всіх ланках управління одним із

ключових напрямків розвитку виступає використання не залученої системи інструментів з

детального аналізу людського фактора у виробництві, у тому числі й досліджень, що

формуються на визначення особливостей трудового потенціалу підприємства, а також явищ

та процесів, що з ним пов’язані. Серед факторів, що мають взаємозв’язок, необхідно

звернути увагу на компетентності працівників, за її допомогою ми можемо оцінити

46

професіоналізм працівників, а також на трудовий менталітет, визначити особливості

трудових ресурсів підприємства та шляхи їх розвитку у майбутньому .

Дослідженням особливостей відтворювального циклу трудового потенціалу займалося

велике коло вчених: Пиц В. І., Пирожков С. І., Джаин И. О., Шаульська Л., Криклій А. С.,

Беззубко Л. В., надбанням яких є виокремлення переліків його стадій та фаз, дослідження

окремих з них. Компетентності працівників розглядалися у роботах Бабин І. І., Болюбаш Я.

Я., Гармаш А. А., Дубасенюк О. А., Верба В. А., Ельбрехт О., однак це питання недостатньо

вивчено через відносно нещодавню появу його у якості предмета наукового дослідження. З

огляду на наявні наукові розробки слід відзначити, що питання поєднання трудового

потенціалу підприємства та компетентностей його працівників має велике значення при

необхідності підвищення ефективності управлінської діяльності.

Сутність трудового потенціалу проявляється у взаємному впливі двох особливостей: з

одного боку – умов підприємства (варіанти участі у його діяльності), а з іншого –

можливостями працівника (рівень здібностей, знань, вмінь, навичок). Однією з важливих

проблем у цій сфері виступає вивчення фаз та стадій відтворювального циклу трудового

потенціалу, при дослідженнях якого науковці по-різному визначають його якісний та

кількісний склад.

У загальному розумінні процес відтворення – це безперервне повторення

«виробництва» будь-яких елементів суспільної системи [1].

Процес, який відображає ефективність функціонування підприємства з боку роботи з

персоналом, носить назву відтворювальний цикл трудового потенціалу підприємства. Під

відтворенням трудового потенціалу дослідники розуміють процес відновлення його

кількісних та якісних елементів, що характеризують сукупні можливості населення до

трудової діяльності в історичних та соціальноекономічних умовах, у часі та просторі [2].

Ґрунтовний аналіз особливостей трудового менталітету працівників [3] дозволив

виявити перелік найбільш важливих з них: інтереси, потреби, ціннісні орієнтири та рівень

трудової свідомості.

Компетентності працівників як загальні характеристики персоналу сучасного

підприємства виступають одними з ключових факторів формування трудового потенціалу

підприємства. За проектом Тюнінг Європейської Комісії, компетентність це динамічна

комбінація знань, розуміння, умінь, цінностей, інших особистісних якостей, що описують

результати навчання за освітньою / навчальною програмою. Компетентності покладені у

основу кваліфікації ви- пускника. Компетентність як набуті реалізаційні здатності особи до

ефективної діяльності не слід плутати з компетенцією як наданими особі

повноваженнями [4].

Дослідження характеристик, властивостей та закономірностей життєвого циклу

трудового потенціалу, а особливо її базисної фази – формування, компетентності працівника

та трудового менталітету, як відносно нового поняття у економічній науці, доводить їх

тісний взаємозв’язок та взаємовплив.

Компетентнісний підхід відображає інтегральний прояв професіоналізму, в якому

поєднуються елементи професійної і загальної культури [5].

Таким чином, дослідження компетентностей та трудового менталітету персоналу , їх

взаємозв’язку з трудовим потенціалом та ставлення до праці персоналу , дає можливість

оцінити стан трудового потенціалу підприємства. Дозволяє отримати можливість для

формування нової системи інструментів яка спрямована на покращення продуктивності

праці та соціально-економічного на підприємстві.


1. Пиц В. І. Відтворення людського потенціалу: теоретична концептуалізація та

сучасний прагматизм / В. І. Пиц // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 6(84). – С.

187–193.

47

2. Пирожков С. І. Вибрані наукові праці / С. І. Пирожков. – У 2 т. – Т. 1.

Демографічний і трудовий потенціал. – К. : Вид-во КНТЕУ , 2008. – 934 с.

3. Гриньова В. М. Вплив трудового менталітету на конкурентоспроможність

підприємства // В. М. Гриньова, В. В. Сідоренко// Бізнес Інформ. – 2009. – № 12 (2). – С. 25–

30.

4. Національний освітній глосарій: вища освіта / авт.-уклад. : І. І . Бабин, Я. Я.

Болюбаш, А. А. Гармаш й ін.; за ред. Д. В. Табачника і В. Г. Кременя. – К.: ТОВ

«Видавничий дім «Плеяди», 2011. – 100 с.

5. Професійна педагогічна освіта: компетентністний підхід: монографія / за ред. О. А.

Дубасенюк. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. Франка, 2011. – 412 с.

УДК 331.101.262:65.012.32

Кудрик О., студентка


ПРОБЛЕМИ ТА РОЗВИТОК ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ НА

РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

Стратегічно важливим питанням України є перехід до інноваційної моделі

економічного розвитку, інтеграція в економічний європейський простір та розбудова

соціальної держави. Основною умовою реалізації цих стратегічних завдань є нагромадження

та ефективне використання трудового потенціалу, тобто тих якісних характеристик

працівників, які формують сучасні продуктивні здібності та перетворюють їх на головну

продуктивну силу постіндустріальної економіки, заснованої на знаннях. Досвід розвинених

країн свідчить, що нагромадження людського капіталу, розвиток, ефективне формування

трудового потенціалу та забезпечення його раціонального використання є найважливішою

умовою конкурентоспроможності вітчизняних підприємств та динамічного соціально-

економічного прогресу.

Однією з гострих і важливих для сталого соціально-економічного розвитку України є

проблема збереження і розвитку трудового потенціалу. Перехід до нової моделі суспільного

розвитку у системі світових взаємин обумовлює важливість та своєчасність досліджень

зазначеної проблеми.

На гальмуванні розвитку трудового потенціалу регіонів країни позначаються як

зовнішні, так і внутрішні фактори. Серед внутрішніх факторів впливу перш за все слід

відмітити низький рівень оплати праці. Заробітна плата для більшості працюючих українців

фактично перетворилася на один із варіантів соціальної допомоги, який мало залежить від

результатів праці. Хоча спостерігається стійка динаміка зростання заробітної плати [4].

Здоров’я як якісний показник трудового потенціалу оцінюється за певними

показниками, серед яких найбільш інформативною характеристикою є рівень загальної

захворюваності. Для підвищення об’єктивності аналізу рівня захворюваності населення

одночасно з аналізом статистичних узагальнень доцільно додатково застосовувати дані

соціального обстеження «Базова захищеність населення України» [2].

Наступний внутрішній фактор, який суттєво деформує трудовий потенціал усіх регіонів

країни, – катастрофічно високий рівень зовнішньої трудової міграції: близько 7 млн.

громадян, що складає майже третину українців працездатного віку. Він обумовлений низкою

причин, серед яких проблема знайти роботу відповідно до здобутої освіти відповідної

кваліфікації з адекватною винагородою за працю, зменшення попиту на робочу силу у

зв’язку з надмірним імпортом товару, низький рівень оплати раці в середньому по країні та

заборгованість з її виплати, недостатні соціальні гарантії та соціальний захист – усе це

спонукає громадян до пошуку кращого життя за межами України [1].

48

В Україні майже повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати – для

переважної більшості працюючих громадян вона не сприяє якісному відтворенню робочої

сили, не забезпечує працівникові обсягів споживання матеріальних благ і послуг, достатніх

для розширеного відтворення його фізичної та інтелектуальної здатності до праці. Рівень

оплати праці в державі є заниженим, що не сприяє економічному зростанню, тому оплату

праці треба поступово підвищувати з метою стимулювання зростання її продуктивності .

На сучасному етапі трансформації соціально-економічної та політичної систем в

Україні і забезпеченню успішного функціонування соціально орієнтованої ринкової

економіки вкрай необхідною є розробка та реалізація заходів активної досконалої державної

демографічної регіональної політики.

Основні напрями розвитку трудового потенціалу на регіональному рівні мають

передбачати:

- забезпечення сприятливих умов для всебічного розвитку сім'ї та її членів,

найповнішої реалізації сім'єю своїх функцій, заохочення сімей, особливо молодих, мати

дітей;

- поліпшення стану здоров'я населення і зниження його смертності, особливо в

працездатному віці;

- забезпечення доступної та безоплатної повної загальної середньої освіти у

державних та комунальних навчальних закладах і надання можливостей отримання якісних

знань в системі недержавних навчальних закладів;

- визначення і забезпечення підтримки регіональних та галузевих пріоритетів, що

стимулюють процес створення нових, додаткових та збереження наявних

високопродуктивних робочих місць;

- підвищення територіальної мобільності населення з метою перерозподілу робочої

сили між трудонедостатніми та трудонадлишковими регіонами [3].

Отже, для ефективного вирішення проблем пов’язаних з формуванням та розвитком

трудового потенціалу регіонів країни необхідно об’єднувати зусилля науковців, практиків та

держави.


1. Кравченко М.В. Проблеми та перспективи розвитку трудового потенціалу України:

регіональний вимір // Державне будівництво [електронне наукове фахове видання. - ХарРІ

НАДУ. - 2007. - № 1. - Ч. 2 // http://www.nbuv.gov.ua

2. Михайлюк А. В. Оцінка якісних характеристик розвитку трудового потенціалу

регіонів України / А. В. Михайлюк // Вісник Прикарпатського університету. Економіка. Вип.

6. / гол. ред. М. Д. Романюк. - Івано-Франківськ : Плай, 2008. - С. 189-193.

3. Корж, Л.Л. Формування та розвиток трудового потенціалу в умовах структурно-

інноваційних перетворень [Текст] / Л. Л. Корж, О. О. Бондаренко // Вісник Київського

національного університету технологій та дизайну. – 2011. – №3. – С. 183-189.

4. Рапіцький Т. І. Формування механізму забезпечення комплексно-пропорційного

розвитку трудового потенціалу регіону // ВІСНИК Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля. – 2011. - №16 (170). – С.129-132.

УДК 658.15

Кузьменко О., аспірант

Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля, м.Дніпропетровськ, Україна

МЕХАНІЗМ УПРАВЛІННЯ РЕСУРСНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА

Однією з найважливіших задач управління підприємствами машинобудування є

формування ресурсного потенціалу на тому рівні, який забезпечить безперебійність їх

діяльності.

49

Теорії управління ресурсним потенціалом на рівні підприємства в економічній

літературі приділяється значна увага. Описані в даній статті положення враховують

дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених в теорії управління потенціалом підприємства,

а саме: Гончарової Н.П., Кендюхові О.В., Ліпич О.М., Малицького А.А., Трифонової О.В.,

Федоніна О.С., Шаманської О.І., Швиданенко Г.О. та інших.

Незадовільний фінансовий стан більшості промислових підприємств України спонукає

підприємства до відмови від стратегічних цілей розвитку на користь простого тимчасового, у

короткостроковій перспективі, виживання. Але саме за таких умов підприємства не лише

відмовляються від реалізації стратегічних планів на користь забезпечення своєчасного

вирішення поточних завдань, а ц вдаються до пошуку внутрішніх ресурсів і можливостей з

метою їх подальшого використання. Саме тому чи не найважливішою стає проблема

забезпечення ефективного функціонування системи управління ресурсним потенціалом

промислових підприємств через впровадження дієвого організаційно-економічного

механізму управління ресурсним потенціалом промислового підприємства.

Ефективне функціонування системи управління не можливе без впровадження

організаційних механізмів. Механізм управління розглядають як складову частину системи

управління, що забезпечує дієвий вплив на фактори, стан яких обумовлює результат

діяльності об’єкту управління. При чому, якщо мова йде про внутрішні фактори управління

підприємством слід використовувати поняття «механізму управління підприємством», якщо

про зовнішні – «механізму взаємодії з іншими підприємствами і організаціями».

Оскільки природа внутрішніх факторів управління підприємством є різноманітною

(організаційні, структурні, технічні, економічні, адміністративні, матеріальні фактори), слід

виділяти певні види механізмів управління. Основними видами механізмів управління

виступають: організаційні, економічні, структурні механізми, механізми організації

управління, технічні і адміністративні, інформаційні механізми та інші.

Найбільш доцільним є удосконалення і впровадження організаційно-економічного

механізму управління ресурсним потенціалом підприємства.

Організаційно-економічний механізм управління підприємством – це сукупність

організаційних і економічних важелів (кожному з яких властиві власні форми управлінського

впливу), що чинять вплив на економічні і організаційні параметри системи управління

підприємством, що сприяє формуванню та посиленню організаційно-економічного

потенціалу, отриманню конкурентних переваг та ефективності діяльності підприємства в

цілому.

Механізм управління містить у собі такі компоненти, як: принципи і задачі управління,

методи, форми і інструменти управління, організаційну структуру управління підприємством

та його персонал, інформацію та засоби її обробки.

В структурі організаційно-економічного механізму слід виділяти три системи: систему

забезпечення, функціональну систему, цільову систему.

Система забезпечення організаційно-економічного механізму складається з підсистем

правового, ресурсного, нормативно-методичного, наукового, технічного, інформаційного

забезпечення управління підприємством.

Організаційно-економічний механізм управління підприємством включає наступні

основні функціональні підсистеми: планування, організації, мотивації, контролю та

регулювання.

Цільова система організаційно-економічного механізму мітить у собі цілі і основні

результати діяльності підприємства, а також критерії вибору і оцінки досягнення певних

цілей і результатів діяльності підприємства.

Системне управління полягає в здійсненні управлінських дій на формування і

підтримку ключових факторів, що впливають на формування, управління і використання

ресурсного потенціалу підприємства. Дослідження факторів впливу на систему управління

ресурсним потенціалом має обов’язково визначати фактори зовнішнього середовища: перш

50

група – які підприємство може нівелювати чи хоча б мінімізувати їх вплив на систему

управління ресурсним потенціалом, а друга – на які підприємство не в змозі впливати.

Таким чином, в якості організаційно-економічного механізму слід розглядати

комплексну систему, що складається з системи забезпечення, функціональної та цільової

системи, які містять певну сукупність організаційних і економічних важелів, які впливають

на економічні і організаційні параметри системи управління підприємством з метою

забезпечення ефективності управління і отримання конкурентних переваг.


1. Садеков А.А. Управление предприятием в условиях кризиса: Моногр. /

А.А. Садеков, В.В. Цурик. – Донецк: ДонГУЭТ, 2006. – 178 с.

2. Малицький А.А. Організаційно-економічний механізм управління підприємством

[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://intkonf.org/malitskiy

3. Гопкало О.І. Механізм управління ресурсним потенціалом підприємства:

принципи, цілі, задачі [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://eaf.nmu.org.ua

УДК 658.15 (045)

Куліш Я., студентка


ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ПОТЕНЦІАЛОМ

ПІДПРИЄМСТВА

Успішна діяльність на ринку багато в чому визначається потенціалом підприємства.

При цьому вирішальну роль в економічному та соціальному розвитку не лише будь-якого

підприємства, але і держави відіграє потенціал, який в значній мірі і визначає економічну

могутність держави в цілому. Тому удосконалення управління економічним потенціалом - є

вважливим завданням підприємства.

До сьогодні, процесам формування потенціалу підприємства не приділялося належної

уваги. Кризовий стан національної економіки та окремих підприємств, що супроводжується

недовикористанням виробничих потужностей, накопиченням понаднормативних запасів

матеріалів і готової продукції, скороченням чисельності працівників, зниженням їх

кваліфікаційного рівня та продуктивності праці й іншими негативними явищами,

закономірно призводить до втрати потенціалу.

Одним із найбільш поширених є комплексний підхід, який передбачає поєднання усіх

сфер управління підприємством в систему взаємозалежних частин. Існують й інші

трактування механізму управління потенціалом підприємства, в яких усі сфери управління

елементами потенціалу можна віднести або до організаційної частини, або до економічної.

Тобто, механізм управління потенціалом підприємства є організаційно – економічним. Інший

підхід є більш чітким та зрозумілим, так як передбачає чітку структуризацію та виділення

функціональних елементів [4].

Однією із ключових особливостей функціонування організаційно – економічного

механізму управління потенціалом підприємства є здатність до постійного розвитку.

Враховуючи, що розвиток може бути як прогресивним, так і регресивним , основним

завданням функціонування механізму управління потенціалом підприємства повинно бути

збереження стабільності та стійкого економічного зростання усіх елементів як самого

механізму управління потенціалом підприємства, так і елементів та сукупного потенціалу.

Загалом, під стабільністю розуміють ―здатність системи підтримувати усі структурні

складові в стані стійкого функціонування‖ .

Важливим завданням вдосконалення механізму управління потенціалом підприємства є

вибір структури управління, яка б найкращим чином відповідала цілям та задачам

http://www.kneu.kiev.ua/data/upload/publication/main/ua/717/328f2j.doc

http://www.kneu.kiev.ua/data/upload/publication/main/ua/717/328f2j.doc

51

підприємства, використовувала вплив зовнішніх та внутрішніх чинників з позитивним

ефектом та максимізувала синергетичний ефект взаємодії складових потенціалу

підприємства.

Слід акцентувати увагу також на необхідності визначення ролі та місця окремих

елементів потенціалу підприємства в сукупному потенціалі та забезпеченні розвитку. Без

відповідних дій запропоновані напрями вдосконалення носитимуть формальний характер [3].

У період трансформації вітчизняної економіки особливу увагу треба приділяти аналізу

фінансового та трудового потенціалу підприємства, а саме механізму їх управління.

Основні аспекти ефективного управління фінансовим потенціалом підприємства:

- оптимальність розподілу фінансових ресурсів, а також дієздатність фінансової

системи підприємства;

- досягнення компромісу між вимогами прибутковості, надійності та ліквідності

капіталу;

- особливе місце в ефективному управлінні фінансовим потенціалом підприємства

займає конкуренція, оскільки через неї підприємства йдуть на ризик нововведень для

затвердження своєї позиції на ринку;

- при тому головним критерієм оцінки ефективності управління фінансовим

потенціалом підприємства є його фінансова стійкість – найважливіший компонент

загального сталого розвитку підприємства [1].

Не менш важливим елементом потенціалу є трудовий потенціал, оскільки в першу

чергу саме від трудового потенціалу та його професійного рівня залежить стан і рівень

розвитку економічного потенціалу підприємства. Найвищий рівень використання трудового

потенціалу і результатів діяльності підприємства на обраному ринковому сегменті

досягається при високому рівні компетентності працівників та синергічному ефекті від їх

взаємодії [2].

Вдосконалення механізму управління потенціалом підприємства потребує вибір такої

структури управління, яка б повністю відповідала цілям та задачам підприємства, а також

використовувала позитивний вплив зовнішніх та внутрішніх чинників та максимізувала

синергічний ефект взаємодії складових потенціалу підприємства.

Іншим напрямком вдосконалення механізму управління потенціалом є вдосконалення

інноваційного процесу. Саме це забезпечить покращення структури управління

економічними ресурсами і пошук прихованих резервів потенціалу.

Отже, для підвищення ефективності управління потенціалом підприємства необхідно

брати до уваги всі можливі важелі, що будуть мати позитивний вплив на управління

економічними ресурсами підприємства та його загальний розвиток. У час трансформаційних

процесів в економіці України підприємства повинні намагатися розширити і поглибити

дослідження у сфері теорії та практики управління економічними ресурсами.


1. Прокопишин Л. М. Механізм формування та використання управлінського

потенціалу на підприємствах машинобудування / Л.М. Прокопишин // Актуальні проблеми

економіки. – 2009. – № 7. – С. 138–145.

2. Ткаченко А. М. Трудовий потенціал – основний фактор у процесі виробництва / А.

М. Ткаченко, Н. О. Зубарєва // Економіка та підприємництво. Держава та регіони. – 2006. –

№3. – С. 319–322.

3. Василенко В. О. Антикризове управління підприємством: Навч. посібник. – К.

ЦУЛ, 2003. – 504с.

4. Краснокутська Н. С. Потенціал підприємства: формування та оцінка: Навч.

посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 352с.

52

УДК 66

Мозоль Д., магістрант


МЕТОДИ І МОДЕЛІ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

Під методами управління розуміють способи впливу на окремих працівників (членів

трудового колективу) чи трудові колективи в цілому, необхідні для досягнення поставлених

цілей підприємства.

Вивченням цього питання займались: Р. Лайкерт, Д. МакГрегор Теорія «X» і «У»,

Альфред Маршал, Ф. Тейлор та інші.

Р. Лайкерт розробив альтернативну систему, порівнюючи групи з високою

продуктивністю праці і групи з низькою продуктивністю в різних організаціях. Він вважав,

що різницю в продуктивності може пояснити стиль лідерства.

На сьогоднішній день у світовій практиці використовують три інструменти управління:

ієрархію, культуру і ринок. Кожен з них є домінуючим в тій чи іншій економічній системі,

наприклад, ієрархія в адміністративно-командній економіці. Наука управління за останні два

— три десятиріччя пережила більш глибокі зміни, ніж за весь попередній період свого

розвитку. Вдосконаленню управлінської практики посприяв прогрес в оргтехніці і те, що

відбувається сьогодні в теорії і практиці управління, називається „тихою управлінською

революцією ". її початок співпав із вступом західного суспільства в інформаційну стадію. На

зміну старій раціоналістичній концепції управління приходить нова неформальна, яку

прийнято називати маркетинговою, інформаційною.

Засобом, за допомогою якого керівництво встановлює стосунки між рівнями

повноважень, є делегування. Організаційний процес неможливо зрозуміти без попереднього

розгляду делегування та пов'язаних з ним повноважень і відповідальності.

Делегування представляє собою передачу завдань і повноважень особі, яка бере на себе

відповідальність за їх виконання. Делегування є засобом, за допомогою якого керівництво

розподіляє серед співробітників численні завдання. Якщо завдання не делегується іншим

працівникам, керівник змушений виконувати його самостійно. Отже, делегування є дією, яка

перетворює людину в керівника.

Відповідальність - це зобов'язання виконувати поставлені завдання та відповідати за їх

наслідки, відповідальність означає, що працівник приймає всі ризики за неналежне

виконання завдання перед тим, хто передає йому повноваження.

Делегування реалізується лише у випадку прийняття повноважень, проте

відповідальність не може бути делегована. Керівник не може розмежовувати

відповідальність, передаючи її підлеглим. Хоча особа, на яку покладена відповідальність за

вирішення певного завдання, не обов'язково повинна виконувати його особисто, вона

залишається відповідальною за якісне завершення роботи.

Повноваження - це обмежене право щодо використання ресурсів організації та

спрямування зусиль підлеглих працівників на виконання певних завдань. Повноваження

делегуються посаді, а не особі, яка займає її в даний момент. На підприємстві межі

повноважень визначаються політикою, процедурами, правилами та посадовими

інструкціями, викладеними письмово або переданими підлеглому усно. Межі повноважень

поширюються в напрямку вищих рівнів управління і визначаються традиціями, культурними

стереотипами та звичаями. Ці фактори, з одного боку, обмежують повноваження, а з іншого,

- створюють їм міцне підґрунтя.

Повноваження та владу частково ототожнюють. Повноваження визначається як

делеговане, обмежене, притаманне даній посаді право на використання ресурсів

підприємства. На відміну від цього, влада - це здатність діяти або можливість впливати на

ситуацію (тобто, можна мати владу, не маючи повноважень). Іншими словами,

53

повноваження засвідчують, що особа, яка обіймає певну посаду, має право робити певні дії.

влада визначає, що вона дійсно може їх здійснити.


1. Богиня Д.П. Основи економіки праці. Навч. посіб.. К.:Знання-Прес,2000. - 313c.

2. Завіновська Г.Т. Економіка праці: Навч. посіб.. К.:КНЕУ,2003. - 300c.

3. Буряк П.Ю. Економіка праці й соціально- трудові відносини: Навч. посіб...

К.:ЦУЛ,2004. - 440c.

УДК 631

Оксенюк М., студентка

Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки, м. Луцьк, Україна

СТРАТЕГІЯ ДИВЕРСИФІКАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Зростаюча конкуренція на ринку вимагає пошуку нових ефективних шляхів і методів

для забезпечення виживання підприємств в умовах ринкового середовища. Одним із цих

методів є впровадження диверсифікації, роль якої в діяльності підприємств і подальшому

розвитку бізнесу в Україні ще недостатньо вивчена.

Наукові розробки українських та зарубіжних вчених Л. Балабанової, А. Шнейдера, Я.

Мондена, В. Андрійчука, Дж. Уельса, М. Горта, М. Міньковської присвячені дослідженням

диверсифікаційних процесів на прикладі окремих підприємств та регіонів. Питання,

пов'язане з диверсифікацією діяльності як одного з інструментів антикризової стратегії

розвитку сучасного підприємства, раніше майже не розглядалося. Це є актуальним сьогодні

та потребує більш глибоких досліджень. Аналіз численних публікацій показав, що погляди

науковців на поняття диверсифікації діяльності поступово змінювалися разом зі зміною

економічних відносин в суспільстві.

Метою статті є висвітлення основних питань стосовно диверсифікації діяльності

підприємства, як одного з інструментів антикризової стратегії розвитку сучасного

підприємства; аналіз стратегії диференціації товару та стратегії диференціації ринку, їх

вплив на діяльність підприємства та аналіз варіантів диверсифікації.

На сучасному етапі під диверсифікацією діяльності підприємства розуміють у

найширшому значенні розподіл капіталів між різними об’єктами, проникнення в нові галузі

та сфери діяльності, розширення географічних меж діяльності, розширення асортименту,

номенклатури продукції підприємства. За великим рахунком диверсифікація, як порівняно

нове явище, покликана до життя науково-технічною революцією, а саме необхідністю

пристосування бізнесу до швидких структурних змін, посилення конкурентної боротьби

внаслідок насичення ринку. Стратегія диверсифікації полягає у зменшенні ризику фірми за

допомогою розподілу інвестицій та інших ресурсів між декількома напрямками діяльності –

виробництвом різнорідних товарів та наданням різних послуг [1, с.6 – 9].

Проаналізувавши роботи вітчизняних вчених, можна виділити два вкрай важливих

напрямків стратегії диверсифікації: стратегія диференціації ринку та стратегія

диверсифікації товару. Отже, під стратегією диверсифікації ринку розуміють конкурентну

стратегію, направлену на формування нових потреб споживачів на нові товари підприємства

шляхом ціленаправлених маркетингових заходів, особливо рекламних по створенню певного

іміджу товару.

Стратегія диференціації товару є конкурентною стратегією, направленою на

розширення асортименту товару (послуг), створення нових товарів з метою задоволення

потреб всіх основних груп покупців шляхом вдосконалення технології виробництва [2,

с.168].

54

Досвід ринкових країн засвідчує, різні варіанти вибору стратегій. Спочатку кілька років

намагалися стабілізувати зниження прибутків і скорочення збуту при допомозі таких заходів,

як звільнення значної кількості працівників, скорочення запасів, зниження витрат, ведення

цінових війн. І оскільки це не допомагало, вдавалися врешті до застосування різних варіантів

стратегії диверсифікації.

Диверсифікація може відбуватися за наступними варіантами:

- Перший - коли диверсифікація зв'язана з потребами споживачів. Вона являє собою

освоєння нової для підприємства технології з метою продовжити обслуговування

традиційного ринку. Такий варіант розвитку диверсифікації може здійснюватись або ж

шляхом купівлі уже існуючої фірми з новою технологією, або ж створення нового

виробництва, спираючись на внутрішні джерела. Нерідко, запровадивши продукцію з новою

технологією, підприємство втрачало лідерство у галузі.

- Другий варіант диверсифікації зв'язаний з технологією і полягає у застосуванні

традиційної технології підприємства для задоволення нових потреб. Приклад - поширення

електроніки у машинобудуванні. Здійснюється або шляхом поглинання (приміром,

автомобільна кампанія поглинає електронну), або шляхом внутрішнього розвитку через

вихід на нові ринки.

- Третій варіант диверсифікації - перехід в область, не пов'язану з поточним бізнесом

підприємства, до нових технологій чи потреб ринку. Таку диверсифікацію називають ще

конгломератною диверсифікацією. Вона здійснюється, як правило, шляхом придбання

фірми. Тобто створюється новий конгломерат, який об'єднує підприємства багатьох галузей,

які не пов'язані між собою технологічним ланцюгом. Ці підприємства діють як самостійні і

лише фінансово та адміністративно залежать від головного офісу конгломерату [3, с.25-28].

Проаналізувавши ряд наукових публікацій можна зробити висновок, що диверсифікація

не є головним чинником, який визначає ефективність підприємницької діяльності. Лише

обрана стратегія диверсифікації є умовою потенційного зростання ефективності діяльності.

Вдало обрана стратегія діяльності дозволяє стабілізувати бізнес, робить його менш

вразливим до спадів у тих чи інших галузях, оскільки, володіючи підприємствами в різних

сферах економіки, диверсифіковане підприємство має змогу компенсувати спад збуту на

ринку одних товарів його зростанням на інших. Завдяки цьому диверсифіковані

підприємства більш стійкі та конкурентноздатні ніж вузькоспеціалізовані. Вони мають

можливість переливати капітал у найприбутковіші галузі.

На жаль, на Україні розуміння необхідності розробки стратегії на підприємствах ще не

прийшло. Стратегічні рішення, зокрема і про диверсифікацію діяльності підприємства

приймають спонтанно, з великим запізненням, коли вже щось поправити важко, а то і

неможливо.


1. Грушак З.М. Диверсифікація як стратегія діяльності // Економіка, фінанси, право. –

2009. – № 5. – С. 6–9.

2. Економіка підприємств: Підручник/ За ред. Швиданенко Г. О. – К.:КНЕУ. – 2009.

3. Корінько М.Д. Організація управління при диверсифікації діяльності // Актуальні

проблеми економіки. – 2008. – № 9 (51). – С. 160–169.

4. Костюк Т. О. Диверсифікація як джерело синергійного ефекту/ Формування

ринкових відносин в Україні, - №3, 2007

55

УДК 336

Онищенко В., аспірант

Державна навчально-наукова установа «Академія фінансового управління»,

м. Київ, Україна

ВИКОРИСТАННЯ СВІТОВОГО ДОСВІДУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ВЕНЧУРНОГО ІНВЕСТУВАННЯ В УКРАЇНІ

Процес розширення ринків венчурного інвестування в Україні багато в чому залежить

від державної підтримка цієї сфери діяльності, яка активно здійснювалася західними

країнами протягом останніх декількох десятиліть.

Програми сприяють розвитку малих та середніх високотехнологічних компаній, що

мають стратегічне значення для довгострокового зростання національної економіки

вирішують проблему зайнятості за рахунок сприяння створенню нових робочих місць.

Відомо, що малим і середнім компаніям досить складно отримати необхідне фінансування на

прийнятних умовах, так як більшість традиційних інвесторів воліють мати справу з

великими і вже затвердилися на ринку компаніями. Приватні інвестори також не дуже охоче

фінансують молоді високотехнологічні компанії, оскільки це пов'язано з підвищеним

ризиком.

Держава за допомогою комплексу прямих і непрямих заходів впливу може сприяти

подоланню цих вузьких місць ринку приватних інвестицій. У цьому зв'язку в промислово

розвинених країнах реалізуються державні програми підтримки венчурного фінансування,

які ставлять своєю метою заповнити недостатність ринків приватного капіталу, доповнити

фінансування приватного сектора і створити компаніям, переважно науково-технічної сфери,

сприятливі умови для розвитку протягом тривалого періоду [1].

У світовій практиці склалися різноманітні форми і методи державної підтримки,

використовувані для розвитку венчурного інвестування.

В узагальненому вигляді вони можуть бути представлені, як це показано в таблиці 1, в

двох основних групах - прямі і непрямі. Прямі заходи передбачають безпосередню участь

держави у венчурному фінансуванні підприємницьких проектів, що реалізується або через

прямі державні інвестиції, або через надання державних позик венчурним компаніям і малим

інноваційним фірмам.

Таблиця 1

Форми і методи державної підтримки, які використовуються для розвитку венчурного

інвестування.

Тип Ціль Приклад

1. Прямі заходи

Державні

прямі

інвестиції

Прямі інвестиції у венчурні фонди або

підприємства малого бізнесу

Бельгія - Investment Company for

Flanders (GIMVV)

Державні

кредити

Довгострокові кредити під низькі відсотки

і/або безоплатні кредити венчурним

фондам або підприємствами малого бізнесу

Данія — VaekstFonden (Business

Development Finance) Loan

Programme

2. Непрямі заходи

Податкові

пільги

Податкові пільги, зокрема податкові

кредити (заліки) тим, хто вкладає кошти в

підприємства малого бізнесу або венчурні

фонди

Великобританія — Enterprise

Investment Scheme and Venture

Capital Trusts

Гарантування

позик

Гарантування частини банківського

позики, що надається-мого малим

підприємствам, що відповідають певним

вимогам

Франція — Société Française de

Garantie des Financements des

Petites et Moyennes Enterprises

(SOFARIS)

56

Продовження таблиці 1

Гарантування

вкладень в

акціонерний

капітал

Гарантування частини втрат від венчурних

інвестицій з високим ступенем ризику

Фінляндія — Finnish Guarantee

Board

Розширення

кола

інвесторів

Надання прав таким інститутам, як

пенсійні фонди або страхові компанії,

вкладати кошти у венчурний капітал

США — зміни, внесені в закон

про гарантоване пенсійне

забезпечення

В цілому програми венчурного фінансування вони покликані вирішувати проблему

недостатньої ліквідності, наявної для певного класу інвестицій. Державні прямі інвестиції

часто націлені на допомогу компаніям, які знаходяться на стадії «посіву» або «старт-апу», які

не можуть залучити капітали, оскільки для приватного капіталу ризик ще занадто великий,

або на підтримку технологічних компаній, довгостроковий потенціал яких може бути не

завжди належно оцінений приватним сектором.

Забезпечити досягнення поставлених цілей і стратегічних завдань формованої

національної системи венчурного інвестування можна при створенні необхідних вихідних

передумов у вигляді цілісної сукупності факторів розвитку даної системи і суб'єктивних

умов [2].

При цьому слід виходити з двох важливих методологічних положень [2]:

1) фактори об'єктивні за своєю природою і без них в принципі неможливо суспільне

відтворення (до їх числа відносять фактори-ресурси і фактори-процеси);

2) сукупність чинників, під впливом яких формується і розвивається система

венчурного інвестування, в основному складається з загальноекономічних чинників, але

діють по відношенню до даної системи в специфічних суб'єктивних умовах, а тому і

набувають особливої форми.

Державне регулювання венчурного фінансування в Україні не досягає поставленої мети

- стимулювання діяльності малих інноваційних підприємств, при відсутності у них власних

коштів на розвиток. Тим самим гальмується інноваційний розвиток і технологічне

переозброєння країни. Тому необхідно запровадити методологічну базу щодо державної

підтримки інноваційних процесів на підприємствах з використанням світового досвіду.

Література 1. Инвестиционные аспекты инновационного роста: Мировой опыт и российские

перспективы: Монография / Е.Б. Ленчук, Г.А. Власкин. - М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ»,

2009. - 288 с.

2. Инновационный тип развития экономики: Учебник. Изд. 2-е, доп. и перераб. / Под

общ. ред. А.И. Фоломьева. — М.: Изд-во РАГС, 2008.-172 с.

3. Никконен А.И. Венчурный капитал – катализатор развития инновационной

экономики /А.И. Никконен // Инициативы XXI века. – 2010. – № 1. – [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.ini21.ru/?id=825

4. Семенов А.С., Каширин А.И. Венчурное финансирование инновационной

деятельности // Инновации (рус.).- 2006.- № 1.- C.29-38.

5. www.evca.eu - European Private Equity & Venture Capital Association (EVCA)

57

УДК: 504:658.1

Орлова В., к.т.н., доцент

Днепропетровский университет имени Альфреда Нобеля, г.Днепропетровск, Украина

ВАРИАТИВНОСТЬ ЭКОЛОГО-ЭКОНОМИЧЕСКИХ СТРАТЕГИЙ ПРЕДПРИЯТИЯ

В настоящее время вопросы экологии становятся актуальными не только для

потребителей в экономически развитых странах мира, но и в Украине. Несмотря на не

слишком высокий уровень материального благосостояния среднего украинца, появилась

достаточно многочисленная категория потребителей, ориентированных на

высококачественные, экологически безопасные продукты. Однако украинские

производители пока не могут в достаточной мере удовлетворить возрастающий спрос и

данная ниша активно осваивается иностранными компаниями, в частности из Италии,

Турции и Польши. Такое состояние дел нельзя считать удовлетворительным, особенно с

учѐтом огромного потенциала Украины в данной сфере. Одной из основных причин,

обусловливающих подобную пассивность украинских предприятий относительно

производства экологически безопасной продукции является отсутствие достаточного опыта в

формировании эколого-экономической стратегии. Данная работа посвящена рассмотрению

именно этого стратегического аспекта.

Для успешной реализации эколого-экономической стратегии предприятие должно

четко сформулировать миссию и соответствующее видение, определить цели, основные

ценности и задачи предприятия, обеспечить выполнении стратегии, контроль и анализ

реализации, с последующим корректированием. Перечисленные процессы связаны между

собой, их последовательность определяется логической взаимосвязью и обратным влиянием

друг на друга. При определении целей важно сохранить баланс между экологической и

экономической ориентацией. Если наблюдается преобладание экономических целей, то

экологические требования обеспечены на минимальном уровне, удовлетворяющем

требованиям нормативных документов. В свою очередь, когда приоритет отдается

экологическим целям, в ущерб экономическим интересам, снижаются доходность и

прибыльность предприятий. В этой связи баланс достигается в результате нивелирования

данных противоречий за счет совмещения современных экологических технологий и

оборудования с эколого-экономическим управлением, производством продукции, ее

реализацией и удовлетворением экологически ориентированных потребителей.

При разработке эффективной стратегии в области снижения издержек производства и

реализации продукции основной акцент делается на отлаженный механизм организации,

наличие ресурсов и современные технологии выращивания органических продуктов.

Уменьшение затрат при производстве продукции потенциально позволяет снизить цены для

усиления конкурентной позиции либо повысить прибыльность, реализуя основную цель

производителя. В тоже время производство экологически безопасных продуктов, особенно,

на первоначальной стадии внедрения органического производства, приводит к неизменному

удорожанию продукции за счет отказа от различных ядохимикатов, стимуляторов роста,

генетически модифицированных соединений, что обуславливает дополнительные вложения

в инновационные технологии, а также расходы на получение экологического сертификата.

Эти расходы (хотя бы частично) перекладываются на потребителя. Как следствие, в мировой

практике цена органических продуктов на 30-50 % выше, чем выращенных с применением

химических средств защиты растений. Однако потребитель, осознающий ценность

экологически безопасной продукции соглашается платить больше.

При выборе предприятием стратегии дифференциации, предусматривающей получение

более высокой цены за уникальный экологически безопасный товар. В этом случае

предприятию необходимо стимулировать спрос, развивать брендинг продукции,

использовать рекламу и другие методы продвижения на рынок экологически безопасных

товаров. Эта стратегия в Украине используется достаточно широко, так как сегмент

58

экологически ориентированных потребителей уже сформирован и составляет 23% от их

общего числа [1].

Предприятие, реализующее экологическую стратегию развития, может совместить

описанные выше два направления, сочетая снижение расходов и предлагая на рынок

уникальную продукцию по более высокой цене. Продвигая товар на рынок, необходимо

делать акцент на экологические преимущества и большую безопасность продукции. Так, в

качестве базовой стратегии предприятия выбирается ориентация на определенный целевой

сегмент рынка, с учетом потребительских предпочтений экологически ориентированных

покупателей и профиля потребителя данной продукции. В этом случае формирование

благоприятного потребительского отношения обуславливает готовность покупателя платить

более высокую цену. На выбранном сегменте рынка предприятие концентрируется и

позиционирует свою продукцию. Предполагаемый выбор позиции экологически безопасной

продукции на рынке – это продукт высокого качества, с улучшенными вкусовыми

характеристиками, соответствующий требованиям экологических стандартов, который

реализуется по высокой цене. В дальнейшем формирование круга постоянных приверженцев

экологически безопасной продукции позволяет снизить удельные издержки за счѐт

положительных эффектов масштаба в области рекламы, транспортировки, лицензирования,

управления и ряда условно-постоянных расходов производственного характера.

Таким образом, имеющиеся стратегии могут быть с успехом использованы для

продвижения экологически безопасной продукции украинских предприятий на

национальном рынке, а в перспективе – на рынки ближнего и дальнего зарубежья.

Литература

1. Орлова В.Н. Исследование профиля покупателей экологически безопасной

продукции // В.Н. Орлова / Бюлетень Міжнародного Нобелівського економічного форуму

«Світова економіка ХХІ століття: цикли та кризи». – 2012. – №1(5). –Том 2. – С. 280-286.

УДК 159.9

Подлесна В., студентка


ЕМОЦІЙНА СКЛАДОВА КУЛЬТУРИ АДМІНІСТРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

Останнім часом світова і вітчизняна наука і практика, зокрема світова і вітчизняна

психологія, соціологія, педагогіка, менеджмент, звернули увагу на феномен емоційного

інтелекту. Учені і практики прийшли до висновку, що між коефіцієнтом інтелекту людини і

її успіхами в суспільному і професійному житті немає ніякого зв'язку. Але розвинений

емоційний інтелект завжди визначає вдалу, професійну кар'єру. Тому метою цього

дослідження є визначення ролі емоційного інтелекту в професійній діяльності менеджерів.

Емоційний інтелект як складову успіху розглядав Девід Гоулман. Він говорив, що

емоційний інтелект включає самосвідомість і контроль імпульсу, наполегливість, ентузіазм

і мотивацію, емпатію (співчуття) і соціальну спритність [2, с.478]. Ці якості мають

процвітаючі люди. Емоція – це та енергія, якою ми обмінюємося з іншими людьми у процесі

спілкування. Отже, на думку Д. Гоулмана, емоційний інтелект – це здатність людини

тлумачити власні емоції та емоції оточуючих, з тим щоб використовувати отриману

інформацію для реалізації власної мети [1, с.300; 2, с.478].

Учений виділив такі складові емоційного інтелекту: самосвідомість як адекватне

уявлення про себе, правильна самооцінка, віра в себе й упевненість у собі; саморегулювання

як уміння правильно реагувати в різних поведінкових ситуаціях, спокійна й упевнена сила,

контроль негативних емоцій та уміння проявляти позитивні емоції; мотивація як активна

життєва позиція, позитивне мислення, оптимізм, спонукання себе й інших до дії, досягнення

59

бажаних результатів у всіх сферах життя; емпатія як розуміння відчуттів і емоцій інших

людей, потреб і мотивів, що стоять за ними, побудова такої взаємодії, при якій кожний

відчував би, що одержує віддачу від того, що вкладає, і що його відчуття, емоції розділяють і

приймають партнери по спілкуванню.

У різних культурах існує різне ставлення до прояву емоцій. В Японії не прийнято

афішувати свої почуття. Вони тримаються зазвичай під жорстким контролем і

«просочуються на поверхню» в мінімальних кількостях. Це не означає, що люди відчувають і

переживають не так глибоко, йдеться про силу експресії; сильні почуття тут можуть

виражатися ледь помітними рухами і мімікою. Співрозмовники зазвичай говорять суворо по

черзі, ніколи не перебивають одне одного, в ході переговорів жорстко контролюють свої

емоції.

Більшість менеджерів середнього і вищого рангу володіють середніми показниками

інтелектуального розвитку. Проте не IQ визначає становлення успішного менеджера.

Поняття менеджер включає перш за все взаємодію з людьми, здатність скоординувати їх

діяльність для досягнення очікуваного результату з мінімальними витратами, уміння повести

за собою, оперативно ухвалити важливе рішення в складній ситуації, здатність бути лідером.

Деніел Гоулмен зацікавився секретами успіху провідних компаній ще в 1990 роках.

Дослідник проаналізував більше 168 підприємств і їх лідерів. В результаті були виділені 3

основні категорії особистих якостей менеджерів, які сприяють бізнес – успіху: технічні

здібності (уміння створювати нове); пізнавальні здібності (аналітичне мислення і

планування); емоційні (вміння працювати з людьми і ефективно впроваджувати нові ідеї) [1,

с.75].

Виявилося, що по важливості емоційні здібності вдвічі перевищують IQ. Саме емоції

грають критично важливу роль у прийнятті рішень, лідерстві і мотивації персоналу.

Емоційний стан керівника та співробітників впливають на психологічний клімат в

колективі і тим самим на ефективність роботи організації. Топ-менеджмент поступово

усвідомлює, що для ефективного управління співробітниками і компанією, загалом,

необхідно поєднувати розумовий розвиток і накопичення емоційного потенціалу. Клімат в

організації залежить від емоційного стану працівників, і сьогодні вже не викликає сумнівів

той факт, що без емоційного регулювання ефективне управління неможливе. Без емоційної

складової менеджмент не може бути успішним, і саме, емоційна складова підвищує

ефективність управління персоналом. Емоційно компетентні менеджери – це новий рівень

керівників. Вони добре керують своїми почуттями та розуміють чужі емоції. Такі керівники

мають переваги у всіх сферах, де важливо швидко розібратися в неформальних відносинах.

Розуміючи емоційну складову менеджменту, їм вдається керувати емоційним станом своїм

та співробітників, викликаючи емоційні відчуття, які безпосередньо впливають на

досягнення більших результатів, не змінюючи мотивації. У емоційно некомпетентних

менеджерів неминуче виникають проблеми у спілкуванні. Вони можуть стосуватися

відносин із колегами чи начальством, внутрішнього відчуття власної марності, виникнення

страхів, стресів, незадоволеності. З урахуванням типу емоційного інтелекту та стилю

спілкування з підлеглими менеджерів пропонуємо виділити:

- менеджерів, які поважають своїх підлеглих і у спілкуванні з ними ведуть себе

спокійно і стримано (емоційно стриманий тип);

- менеджерів, які у спілкуванні з підлеглими, дають волю емоціям та є нестриманими у

взаємовідносинах (емоційно агресивний тип);

- менеджерів, які проявляють байдужість до думок підлеглих та емоційного клімату в

колективі (емоційно холодний тип).


1. Гоулман Д. Эмоциональное лидерство: искусство управления людьми на основе

эмоционального интеллекта / Д. Гоулман, Р. Бойцис, Є. Макки; пер. с англ. [А.Лисицыной].

– 3-е изд. , стереот. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. –300 с.

60

2. Гоулман Д. Эмоциональный интеллект / Д. Гоулман; [пер. с англ. А. П. Исаевой]. –

М.: АСТ, 2008. – 478 с.

УДК 331.101.6

Прокопчук М., студент

Східноєвропейський національний університет ім.Лесі Українки, м.Луцьк, Україна

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

У системі виробництва та економічних відносин центральне місце посідає людина.

Вона визначає цілі та напрями розвитку виробництва, організовує його, виробляє товари й

надає послуги для свого життя та розвитку. Тому ефективність економіки будь-якого

суспільства насамперед визначається якістю наявних трудових ресурсів та способом їх

використання у виробництві, адже основною продуктивною силою є люди, тобто їхня

майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності.

Проблеми, що стосуються розвитку, відтворення та ефективного використання

трудового потенціалу, розглянуто в працях вітчизняних і зарубіжних учених, таких як: С.Ф.

Покропивний, Т.О. Примак, П.С. Шваб, Д.П. Богиня, О.А. Грішнова, Є.П. Качан, А.М.

Колот, Л. Едвінсон, М. Мелоун, К. Свейбі, Т. Стюарт та ін.

Трудові ресурси – це економічно активна, працездатна частина населення регіону, яка

володіє фізичними і культурно-освітніми можливостями для участі в економічній діяльності

підприємства.

Так, Б. Генкін пропонує класифікувати складові трудового потенціалу у три групи:

- реальний запас загальних, особливо професійних знань, навичок, умінь працівника;

- рівень його творчого та фізичного розвитку, які визначають власне трудовий

потенціал;

- прагнення самого працівника постійно накопичувати трудовий потенціал і

реалізувати його якомога більше у трудовій діяльності;

- зовнішні умови діяльності працівника, які обмежують або сприяють реалізації

трудового потенціалу останнього .

Існує ще безліч поглядів та підходів відомих учених економістів щодо визначення та

класифікації складових чинників трудового потенціалу. Але суперечності не викликає

важливість таких чинників, як здоров’я населення та освіта.Стан здоров’я населення — одна

з найважливіших характеристик трудового потенціалу,довге та здорове життя є запорукою

розвитку людини та її реалізації в різноманітних сферах діяльності .

Рівень здоров’я є вирішальним чинником у визначенні працездатності людини та нації

в цілому, від якої залежить успішність соціально-економічного розвитку держави. Тому

вирішення цієї проблеми потребує комплексного підходу та особливої уваги з боку держави.

Істотних змін потребує система охорони здоров’я, оздоровлення та відпочинку, також не слід

забувати про підвищення якості трудового життя, яке включає тривалість робочого дня,

важкість і шкідливість роботи, умови праці, а також систему оплати праці. Зміцнення

здоров’я та зниження смертності відкриває можливості накопичення знань не тільки на

основі особистого довшого життєвого досвіду, а й процесу взаємодії поколінь. Тривалішим

стає процес передачі культурних цінностей від покоління до покоління, прискорюється

розвиток науки. Безперечно, здоров’я виступає фундаментальною умовою здобуття освіти в

молоді роки та подальшої безперервної освіти впродовж життя. Як вважає Г. Назарова,

освіта виступає гарантом індивідуального розвитку людини та

підґрунтям формування та використання трудового потенціалу людини. Так, Д.

Беллназвав освіту віссю, навколо якої суспільство структурується . Н. Ушенко зазначає, що

освіта впливає практично на всі сфери життя суспільства і є вагомим важелем у досягненні

високих темпів економічного зростання й добробуту суспільства . Перехід до ринкових

61

відносин та становлення України як соціально спрямованої держави зобов’язує нас до зміни

погляду на освіту та професійну підготовку як одного з найважливіших елементів ринку

праці, що передбачає не тільки задоволення потреб підприємств кваліфікованими кадрами, а

й підвищення рівня самореалізації людини, забезпечення її особистих потреб у самоосвіті та

розвитку свого професійного, інтелектуального та духовного потенціалу. Це особливо

важливий процес для молоді, перед якою стоїть питання вибору майбутньої спеціальності.

Таким чином, трудовий потенціал країни — це кількісні та якісні характеристики

населення, які формуються під впливом багатьох чинників, серед яких базовими можна

вважати здоров’я та рівень освіти населення. Розвиток цих чинників і державного управління

визначають ефективність формування трудового потенціалу країни. Перспективи подальших

досліджень полягають у детальному вивченні та оцінці інших факторів і процесу

формування й використання трудового потенціалу на ринку праці з метою підвищення

продуктивностівикористання праці людини.


1. Генкин Б. М. Введение в метаэкономику и основания экономических наук / Б.

Генкин. —М. : НОРМА ИНФРА М, 2002. — 243 с.

2. Назарова Г. В. Формування та розвиток людського капіталу корпоративних

підприємств / Г. Назарова, Н. Гавкалова, Н. Маркова. — Харків : Вид. ХНЕУ, 2006. — 238 с.

3. Ушенко Н. В. Напрями відтворення людського кпіталу та їх вплив на економічний

розвиток країни / Н. В. Ушенко // Формування ринкових відносин в Україні. — 2008. — № 9

(88). —С. 151–157.

4. Балабанова Л.В. Стратегічне управління персоналом підприємства в умовах

ринкової економіки: монографія / Л.В. Балабанова, О.В.Стельмашенко. – Донецьк:

ДонНУЕТ, 2010. – 238 с.

УДК 338

Сахарчук А., студент


ЛОГІСТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ

В сучасних умовах господарювання, коли більшість виробників знаходяться в майже

однакових умовах, всі необхідні ресурси для функціонування підприємства зростають в ціні,

а конкуренція знаходиться на досить високому рівні успішну діяльність може забезпечити

лише ефективне і якісне управління діяльністю підприємства. Зокрема витратами

підприємства, зниження яких дозволяє підвищити прибутковість, акумулювати кошти для

інвестицій, модернізацію та удосконалення техніки, технології, загалом всієї виробничої

системи, а отже і здобути конкурентні переваги, що в сучасних умовах є передумовою

ринкового лідерства [2, c.42-43].

Забезпечити мінімальний рівень витрат, а також залишити рівень завантаженості

виробничих потужностей достатньо високим без суттєвого зниження якості продукції

дозволяє ефективне застосування логістики в системі управління підприємством [1, c.14].

Грецьке за походженням слово «логістика» означає мистецтво враховувати. Нині є

багато визначень логістики. Автори ряду публікацій розглядають її передусім як науку, що

дає змогу оптимізувати кооперативні зв'язки. Інші вважають основним середовищем

застосування логістики внутрішньовиробничі процеси з обов'язковим включенням у

логістику питань планування завантаження обладнання, визначення розмірів партій запуску

деталей. Одні автори виокремлюють як основу логістичного підходу транспортне

обслуговування, інші — складське господарство. Така різноманітність визначень логістики

62

пояснюється тим, що ця дисципліна поки що перебуває у стадії формування і її базова

термінологія ще не уніфікована [5, c.17- 18].

В умовах лібералізації економіки логістика повинна одержати своє визнання і в

Україні. На початкових стадіях формування логістичних структур можна звернутися до

міжнародного досвіду в цій галузі. В багатьох країнах функціонують національні логістичні

об'єднання, створена Європейська асоціація логістики (ELA). Досвід розвинутих країн у

сфері підвищення ефективності матеріального виробництва свідчить про те, що одним із

основних інструментів зміцнення позицій на ринку є використання концепції логістики в

організації економічної діяльності підприємства. В сучасному розумінні логістика охоплює

як безпосередньо виробництво, так і сферу планування і управління всією діяльністю

підприємства в ланцюжку «постачальник - виробник – споживач» [6, c.10-12].

Логістика проголошує пріоритет споживача, тобто 100 % виконання договірних

зобов'язань, високий рівень сервісу. Водночас застосування логістичних рекомендацій

вигідне постачальникам. Так, на підприємствах "Форд" використання системи «точно в

строк» (just in time) дало можливість за два роки скоротити запаси на 40 %. За даними проф.

А. Смєхова, реалізація основних положень логістики дає можливість скоротити витрати на

транспортування і збереження продукції на 15-20 %, зменшити рівень запасів на 50 %,

знизити тривалість робочого циклу на 50-70 % [10, c.98-100].

Необхідність застосування даної науки та її концепцій очевидна, адже саме вона на

нашу думку може забезпечити виживання підприємств в кризових умовах [11, c.43-44].


1. Азаренкова Г.М. Фінансові потоки в системі економічних відносин: Монографія. –

X.: ВД «ІНЖЕК», 2006. – 328 с.

2. Альбеков А.У., Федько В.П., Митько O.A. Логистика коммерции. – Ростов н/Д.:

Феникс, 2001. – 512 с.

3. Бажин И.И. Логистика: Компакт-учебник. – X.: Консум, 2003. – 239 с.

4. Бауэрсокс Дональд Дж., Клосс Дейвид Дж. Логистика: интегрированная цепь

поставок: Пер. с англ. – М.: ЗАО "Олимп-Бизнес", 2001. – 640 с.

5. Власова Н.О., Пономарьова Ю.В. Формування ефективної закупівельної політики

підприємств роздрібної торгівлі: Навч. посіб. – X., 2003. – 144 с.

6. Гаджинский А.М. Логистика: Учеб. для высших и средних спец. учеб. заведений. –

3-е изд., перераб. и доп. – М.: Информационно-внедренческий центр "Маркетинг", 2000. –

375 с.

7. Гаджинский А.М. Практикум по логистике. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Дашков

и Ко, 2003. – 205 с.

8. Голиков Е.А. Маркетинг и логистика. – М.: Дашков и Ко, 1999.– 412 с.9. Гордон

М.П., Карнаухов С.Б. Логистика товародвижения. – М.: Центр экономики и маркетинга,

1999. – 208 с.

9. Джонсон Д.С., Вуд Д.Ф., Вордлоу Д.Л., Мэрфи П.Р. мл. Современная логистика:

Пер. с англ. – 7-е изд. – М.: Вильямс, 624 с.

10. Дыбская В.В. Управление складами в логистической системе. – М.: КИА-центр,

2000. – 110 с.

11. Залманова М.Е., Новиков O.A., Семененко А.И. Производственно-коммерческая

логистика: Учеб. пособие. – Саратов: Саратовский гос. техн. ун-т, 1998. – 76 с.

12. Захаров К.В., Циганок А.В., Бочарников В.П., Захаров Ф.К. Логистика,

эффективность и риски внешнеэкономических операций. – К.: ИНЭКС, 2000. – 237 с.

63

УДК 351

Стоцька Т., студентка


ВПЛИВ ЧИННИКІВ ЧАСУ НА СИСТЕМУ АДМІНІСТРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

На сучасному етапі історичного розвитку держави відбувається формування та

закріплення нових традицій. Закріплення цих традицій впливає на подальший розвиток

культури державного управління, а також безпосередньо залежить від самих державних

службовців, які не лише дотримуються культурних традицій, але й активно сприяють їх

усталенню в житті суспільства.

Культура державного управління є специфічним видом культури, що являє собою

комплекс знань про систему цінностей і мету діяльності державних органів, правил і норм

ділової поведінки державних службовців. Державне управління, що ґрунтується на

культурних цінностях, перебуває під постійним впливом низки тенденцій і чинників

суспільного розвитку, провідну роль серед яких відіграють процеси зовнішнього

середовища і внутрішні рушії розвитку державного управління.

Метою роботи є виокремлення чинника часу, дослідження його місця та ролі в

економічній діяльності підприємства, узагальнення характеру його прояву, визначення

основних проблемних питань і перспективних напрямів дослідження впливу чинника часу на

обґрунтування економічних рішень.

На Сході плин часу для людей повільніший, ніж на Заході. Щодо часу та планування

майбутнього там завжди присутні нотки фаталізму. Час там не є ресурсом для досягнень, а

вічна ріка, данність, яка була до нас, є зараз і буде після нас.

Сприйняття простору і часу на Заході багато в чому протилежне. Тут ритм життя і

постійний процес змін диктують необхідність своєрідної розмітки, урахування навіть

невеликих часових інтервалів. Тут говорять: «Хвилина рік береже», «Точність – ввічливість

королів» [2].

Різні ділові культури по-різному ставляться до часу. Очевидно, це важливо для

успішного управління організацією. Від того, як партнери по бізнесу з різних країн

ставляться до часу, часто залежить успіх співпраці. Ділові культури залежно від їх ставлення

до часу поділяються на монохронні та поліхронні. Для представників монохронних культур

(Скандинавія, Англія, Німеччина, США) важливою психологічною установкою в бізнесі є

послідовність і концентрація на одній справі. До часу тут ставляться серйозно. Точність і

пунктуальність розглядаються як чеснота і обов'язковий атрибут серйозного бізнесмена.

Одночасне вирішення кількох питань вважається невмінням організуватися.

Представники монохронних культур (крім прагнення робити не більш ніж одну справу

за одиницю часу) зазвичай відрізняються надзвичайною пунктуальністю. Їхнє гасло: «Час –

гроші». Запізнення на ділову зустріч зазвичай сприймається як порушення ділового

протоколу. На переговорах відчувається прагнення відразу зосередитися на головному [1].

Представники поліхронних культур (азіатські, латиноамериканські, арабські країни,

південь Європи, а також Іспанія і Португалія), навпаки, вважають нормальним займатися

одночасно кількома справами. Те, що через це постійно трапляються зміни в розкладі

роботи, сприймається загалом спокійно. Очевидно, що при цьому частина справ буде не

закінчена вчасно. До поліхронної культури тяжіють Україна і Росія. Поліхронні культури

ставляться до часу вільніше. Запізнення на 10–20 хвилин на зустріч часто є частиною

протоколу, а іноді навіть може розглядатися як констатація значущості становища того, хто

запізнився, наявності у нього серйозного бізнесу.

Згідно з традиціями, в поліхронних культурах не прийнято починати зустріч чи діловий

сніданок з обговорення справи. Це вважається неввічливим. Нормальним буде якщо

обговорення переноситься на другу або третю зустріч. Важливішим є створення загального

контексту для співпраці: встановлення неформальних зв'язків через пошук спільних

64

знайомих, виявлення спільних інтересів і хобі. Спроби прискорити перехід до справи,

«підштовхування» співрозмовника зауваженнями типу «давайте тепер перейдемо до теми

наших переговорів» можуть сприйматися як нетактовність, викликати підсвідоме

неприйняття вас як партнера.

У культурі українців домінує поліхронна система сприйняття часу, але у порівнянні з

іншими ця поліхронність має помірний ступінь виявлення. Враховуючи український

менталітет, можна вважати, що українська поліхромність наближається до монохромності.

Тому важливим кроком при виборі своєї стратегії поведінки є врахування міжнародних

правил та традицій, які складалися в менеджменті. Потрібно враховувати обставини ділового

життя, ділові звички партнерів, години їх оптимальної працездатності.

Час для ефективної роботи – це одна із умов успіху керівника. Класик менеджменту

Пітер Дракер казав «Не можна управляти часом,можна управляти тільки собою». Вивчення

впливу чинника часу на культуру управління дозволяє зрозуміти причини багатьох проблем

в управлінській сфері. Крім того, воно може допомогти виявити пріоритети у налагодженні

висококультурних управлінських відносин, а також можливі шляхи покращання культури

державного управління і суспільних відносин.

Отже, одна з найважливіших задач менеджменту – досягнення всебічного

збалансування та врахування чинника часу.


1. Калініченко Т.І. Теоретичні підходи до тлумачення організаційної культури /

Т.І.Калініченко // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – 2010. – № 3. –

С. 215-236

2. Височина М. В. Аналіз методів оцінювання ефективності управління діяльністю

підприємства / М. В. Височина // Культура підприємства. – 2009. – № 161. – С. 120-142

УДК 338.242

Суханова І., студентка

Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки, м.Луцьк, Україна

ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНИХ СТРАТЕГІЙ ПІДПРИЄМСТВ

Проблема забезпечення конкурентоспроможності підприємств на сучасному етапі

розвитку української економіки набуває все більшої актуальності. Створення ефективної

моделі формування і реалізації конкурентної стратегії є пріоритетним напрямом для

підприємств, які прагнуть проводити політику адаптації відповідно до змін у ринковій

економіці з метою оцінки можливих переваг та ризиків. Вдала реалізація стратегії

підвищення конкурентоспроможності дозволить підприємству перевершити своїх

конкурентів і отримувати більш високий, ніж суперники, прибуток.

Теоретичні і методологічні основи вивчення конкурентних стратегій представлені в

працях таких західних вчених, як І. Анософф, Ф. Котлер, М. Портер, Д. Рікардо, А. Томпсон,

Р. Фатхутдінов. Серед вітчизняних науковців питаннями конкурентоспроможності займались

Г.Л. Азоєв, В.Д. Базилевич, В.Л. Бєлоусов, З.М. Борисенко, А.С. Гальчинський, Є.П.

Голубков, Б.М. Данилишин, П.С. Зав’ялов, Ю.В. Макогон, О.Г. Нефедова, В.П.

Семиноженко, А.О. Старостіна, Х.А. Фасхієв, А.Ю. Юданов та інші.

Конкурентна стратегія - це спосіб отримання стійких конкурентних переваг

підприємства шляхом конкурентної боротьби, задоволення різних і мінливих потреб

покупців краще, ніж це роблять конкуренти. Конкурентна стратегія фірми дозволяє дати

відповідь на питання, як фірма конкурує на цільовому ринку, за рахунок чого вона витримує

конкурентний тиск і отримує перемогу в конкурентній боротьбі? [4, с.127, с.154]

65

Існують різні підходи до класифікації конкурентних стратегій. Підхід, який

запропоновано М. Портером, базується на визначенні підприємством типу конкурентної

переваги. Він виділив три базові конкурентні стратегії в залежності від цільового ринку і

типу конкурентної переваги: стратегія лідерства у витратах, диференціація, концентрація на

сегменті (фокусування, спеціалізації).

Концентрація на сегменті - означає орієнтацію на вузьку спеціалізацію, зосередження

зусиль підприємства. Зважаючи на те, що конкурентна стратегія зорієнтована передусім на

формування власного ринкового простору, максимально недосяжного для конкурентів,

головне завдання підприємства полягає у ефективному використанні конкурентних переваг

для створення нової (додаткової) споживної вартості [2, с.185–191].

Класифікація конкурентних стратегій (за Ф. Котлером) ґрунтується на усвідомленні

ролі та місця певної організації, її конкурентів. Виходячи з частки ринку, яку утримує

організація, розрізняють чотири типи конкурентної стратегії: лідера, атакування лідера,

переслідування лідера та фахівця («ніш ера»).

Стратегія лідера реалізується тоді, коли організація посідає домінуючі позиції на ринку,

і вони визнані її конкурентами. Ця організація є ―еталоном‖, з яким порівнюють можливості

решти конкурентів, що намагаються її атакувати, наслідувати або позбутися.

Стратегія наступу на лідера ґрунтується на вивченні найвразливіших місць конкурента;

дії, які можуть спровокувати його на опір та ефективність цього опору. Ідеальною можна

вважати стратегію, за якої конкурент не здатний на протидію [1].

Стратегію послідовника вибирає організація, яка утримує невелику частку ринку і тому

адаптується до основних конкурентів. Така поведінка виявляється в умовах олігополії, коли

можливості диференціації малі, а перехресна еластичність цін дуже висока, тому що кожен

конкурент прагне уникнути боротьби. Ця стратегія передбачає забезпечення напряму

розвитку, який не викличе опору з боку лідера ринку.

Стратегія фахівця («ніш ера») збігається з однією з конкурентних стратегій,

сформульованих М. Портером — стратегією спеціалізації, концентрації на певному сегменті.

Ніша, на якій зосереджені зусилля фахівця, буде рентабельною тоді, коли вона

задовольнятиме такі умови: матиме достатній потенціал для отримання прибутку; бажані

темпи зростання; буде малопривабливою для конкурентів; відповідатиме специфічним

можливостям організації; створюватиме стійкий бар'єр для входження інших організацій [3,

с.224-237].

Досвід реалізації стратегій свідчить, що, дотримуючись певних принципів, можна

виробити ефективну стратегію. А. Томпсон і А. Стрікленд виявили основні засади, які

назвали «заповідями розроблення успішних стратегій»:

- плануючи та впроваджуючи стратегії, слід діяти так, щоб поліпшити конкурентну

позицію організації на тривалий час;

- чітка й послідовна конкурентна стратегія забезпечує організації добру репутацію та

визнання в галузі; часта зміна стратегій, спрямована на використання наявних можливостей,

дасть лише незначні результати. Атакувати слабкого конкурента вигідніше, ніж сильного;

- слід уникати стратегій, які є успішними лише за сприятливих умов. Сподівайтесь

на краще — готуйтеся до гіршого;

- потрібно проводити об’єктивну оцінку дій конкурентів. Не намагайтесь атакувати

сильних конкурентів без істотної конкурентної переваги й доброго фінансового

забезпечення;

- спрямовувати вкладання коштів в створення тих конкурентних переваг, які є

умовою отримання прибутку вище середнього рівня;

- доцільне дотримання тактики агресивного наступу для створення конкурентних

переваг і надійної оборони для їхнього захисту;

- необхідне обережне використання жорстких та негнучких стратегій, які

позбавляють організацію можливості маневрувати. Постійні зміни на ринку можуть зробити

її реалізацію неможливою.

66

- надто агресивна політика, спрямована на захоплення ринкового простору, може

спровокувати гідну відсіч з боку конкурентів, яка може призвести до зниження прибутків.

- слід виявити особливо значні відмінності в якості, можливостях використання

товару, його обслуговуванні при реалізації стратегії диференціації [3, с.249-250].

Отже, процес посилення конкуренції на всіх рівнях змушує підприємства обирати нову

чи адаптувати існуючу конкурентну стратегію відповідно до швидких змін ринку з метою

досягнення конкурентоспроможності.


1. Боліла М.М. Конкурентні стратегії фірм на світовому ринку та особливості їх

реалізації в умовах України (на матеріалах ринку побутової техніки) [Електронний ресурс] //

Режим доступу:

http://librar.org.ua/sections_load.php?s=business_economic_science&id=2123&start=6 (15.05.13).

– Назва з екрану.

2. Боліла М.М. Методичний підхід до вибору конкурентної стратегії компанії //

Актуальні проблеми міжнародних відносин; Збірник наукових праць. – Вип. 41, ч. 1. – К.:

КНУ імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2003. – 210 с.

3. Кіндрацька Г.І. Стратегічний менеджмент: Навч. посіб. — К.: Знання, 2006. —

366с.

4. Куденко Н.В. Маркетингові стратегії фірми: Монографія. – К.: КНЕУ, 2002. – 245 c.

УДК 333. 13

Тичина Т., студентка

Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки, м. Луцьк, Україна

ОСОБЛИВОСТІ ЗБУТОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ВДОСКОНАЛЕННЯ

На сучасному етапі неможливо уявити функціонування ринку без збутових мереж, які в

свою чергу намагаються якнайбільше наблизитись до споживача. Збутова діяльність має на

меті визначення оптимальних напрямів і засобів, необхідних для забезпечення найбільшої

ефективності процесу реалізації товару, що припускає обґрунтований вибір організаційних

форм і методів збутової діяльності, орієнтованих на досягнення запланованих кінцевих

результатів. Серед авторів, чиї роботи зачіпають зазначену тему, можна відзначити

Голубкова Є. П., Герчикова М. І., Зав’ялова П. С., Колобова А. А., Багієва Р. В., Балабанова

Л. В., Юданов А. Ю., Білоцеркович А. А., Шипошник І. О. та інші. Поряд з цим питання

організації збутової діяльності на підприємствах залишається малодослідженим.

Збутову діяльність підприємства можна визначити як сукупність інформаційних,

матеріальних, маркетингових, управлінських та комунікаційних ресурсів та можливостей

збуту, що забезпечують готовність і здатність підприємства здійснювати введення товару на

ринок, його реалізацію за постійного вдосконалення технології збуту, інновації

продуктивного ряду з урахуванням факторів маркетингового середовища [1, с.645].

Ефективність збутової діяльності підприємства можуть характеризувати різні види

стимулювання [2, с.512]. Найважливішим виглядом буде той, який максимально наближений

до споживача. Таким є цінове стимулювання. Тимчасове зниження ціни на товар має свої

переваги і недоліки [3, с.384]. З одного боку набагато вигідніше піти назустріч економічно

виправданим побажанням споживача, ніж відповідати на все нові запити індивідуума

відносно якості і різноманітності продукції. Недоліком цього виду стимулювання є те що він

не приводить до створення круга надійної, постійної клієнтури, а примушує покупця

кидатися від однієї марки товару до іншої, відповідно до пропонованого зниження цін [4,

с.664].

67

Забезпечення ефективності управління збутовою політикою є однією з особливо

важливих цілей у діяльності будь-якого підприємства.

З огляду на те, що збут - невід'ємний і один з найголовніших елементів комплексу

підприємства, можна вважати, що ефективність діяльності підприємства в умовах ринкової

економіки в цілому залежить насамперед від ефективності управління збутовою політикою.


1. Балабанова, Л.В . Маркетинг : підручник / Л.В. Балабанова. - 2-ге вид. перероб. і

доп. - К. : Знання-Прес, 2004. - 645 с.

2. Вачевський М.В., Долішній М.І., Скотний С.Г. Маркетинг для менеджера. –Стрий:

Просвіта, 1993. – 139 с.

3. Должансъкий, 1.3. Конкурентоспроможність підприємства [Текст] : навч. посібник

/ 1.3. Должанський, Т.О. Загорна. - К. : Центр навчальної літератури, 2006. - 384 с.

4. Осовсъка, Г.В. Основи менеджменту: підручник / Г.В. Осовська, O.A. Осовський. -

К. : Кондор, 2008. - 664 с. - ISBN 966-351-058-7

УДК 657.421

Толстинюк О., студент

Східноєвропейський національний університет ім.Лесі Українки, м.Луцьк, Україна

ОЦІНКА ІНВЕСТИЦІЙНО - ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

Умови розвитку української промисловості зумовлюють потребу прискорення

інвестиційно-інноваційних процесів. Це потребує створення стабільного механізму

розроблення цілісної стратегії програмно-цільового управління, що об'єднує всіх учасників

виробничого процесу з метою реалізації інноваційно-інвестиційної політики на підприємстві.

Найприйнятнішою в сучасних умовах є побудова системи стратегічного управління на

основі використання принципів проблемно-орієнтованого підходу, який передбачає

дотримання методології щодо організації процесу розроблення стратегії, формування

стратегічних планів та їх реалізації.

Інвестиційно-інноваційний потенціал підприємства є сукупністю певних чинників

(науково-технічних, технологічних, кадрових, фінансових), рівень розвитку яких визначає

ступінь готовності організації до залучення інвестиційних коштів у перспективні інноваційні

проекти, в межах обраної стратегії за умов динамічного зовнішнього середовища. Метою

стратегічного аналізу інвестиційно-інноваційного потенціалу підприємства є визначення

ступеня готовності підприємства до реалізації інвестиційних та інноваційних цілей.

Своєю чергою, інноваційний потенціал підприємства передбачає реальну або ймовірну

спроможність підприємства виконувати цілеспрямовану роботу у сфері розробляння,

виробництва і впровадження інноваційного продукту або процесу. Стабільність і успішність

інноваційної діяльності підприємства, як свідчить світова практика, значною мірою залежить

від його інноваційної активності, тобто постійного оновлення ідей, новацій, розроблень,

виробництва і просування на ринок ефективної у виробництві і споживанні інноваційної

продукції.

Аналізування чинників, які впливають на поточний рівень інвестиційно-інноваційного

потенціалу промислових підприємств, повинно, насамперед, забезпечувати вирішення таких

завдань:

- виокремлення таких чинників та проведення їх групування;

- формування системи показників, які б дозволяли здійснювати кількісне оцінювання

цих чинників. При цьому, реально, що така система може виступати в якості системи

часткових показників оцінювання поточного рівня інвестиційно-інноваційного потенціалу

підприємств;

68

- аналізування динаміки показників кількісного оцінювання чинників, що впливають

на рівень інвестиційно-інноваційного потенціалу підприємств, зіставлення їх значень за

різними підприємствами та виявлення причин відхилень цих значень;

- аналізування міри впливу показників кількісного оцінювання чинників, що

визначають рівень інвестиційно-інноваційного потенціалу підприємств, на величину цього

рівня, та ранжування даних показників за мірою їх впливу.

Аналізування чинників поточного рівня інвестиційно-інноваційного потенціалу

підприємства передбачає здійснення декількох етапів досліджень і повинен розпочинатися із

збору необхідної для цього інформації і створення достатньо широкого масиву такої

інформації, який включає внутрішню інформацію, що характеризує окремі сторони

діяльності даного підприємства, та зовнішню інформацію, яка характеризує зовнішнє по

відношенню до підприємства середовище.

Оцінка інвестиційної привабливості підприємства, яка залежить насамперед від

особливостей інвестора та цілей інвестиційної діяльності. види інвестиційної привабливості:

інвестиційна привабливість проекту, інвестиційна привабливість позичальника та

інвестиційна привабливість іноземного реціпіента.

З метою визначення інвестиційної привабливості кожного з наведених об'єктів

використовують різні показники, які визначають і рангують інвестори залежно від мети

інвестування. Отже, інвестиційний потенціал визначає наявність власних фінансових

ресурсів, а також потенційну спроможність підприємства до залучення ресурсів для

здійснення інвестиційної діяльності.

Основними джерелами фінансування інноваційної діяльності є:

- власні кошти підприємств (амортизаційні відрахування, виручка від реалізації

окремих видів майна, нерозподілений прибуток й інші грошові нагромадження;

- кредитні ресурси (кредити банків, фінансовий лізинг, кошти Державного

інвестиційного Фонду та Фонду фундаментальних досліджень);

- бюджетні кошти (державного і місцевого рівня);

- вітчизняні та іноземні інвестиції (гранти, міжнародні програми, пайові внески

іноземних інвесторів, кошти іноземних наукових фондів).

Ефективність досягнення стратегічної мети та завдань підприємства, яке орієнтоване на

інноваційний розвиток, залежить від рівня розвитку інвестиційно-інноваційного потенціалу.

Стратегічний підхід до управління інвестиційно-інноваційною діяльністю передбачає аналіз

основних складників інвестиційно-інноваційного потенціалу з метою визначення ступеня їх

відповідності структурі виробництва з метою реалізації стратегічних завдань. Методика

стратегічного аналізу інвестиційно-інноваційного потенціалу передбачає чітке формування

стратегічних цілей інвестиційно-інноваційної діяльності, формування структурної моделі

об'єкта дослідження, визначення критеріїв та показників оцінки окремих складників

потенціалу та аналіз переваг та вад. Результати аналізу формування і використання

інвестиційно-інноваційного потенціалу підприємства, разом з оцінкою зовнішніх чинників

середовища є основою для розроблення інвестиційно-інноваційної стратегії, що зумовлює

актуальність подальших досліджень у цьому напрямку.


1. Олексик О.І Формування структури інноваційного потенціалу підприємств і

управління його розвитком // Актуальні проблеми економіки. – 2006. – № 12 (66). – С. 130.

2. Покатаєва К.П. Теоретичні основи визначення категорій" інвестиційний потенціал"

та "інвестиційна привабливість" // Научно-технический сборник : Коммунальное хазяйство

городов. Серія: Технічні науки. – 2009. – Вип. 75. – С. 264

3. Носова О.В.Інвестиційна привабливість підприємства // Стратегічні пріоритети. –

2007. – № 1 (2). – С. 120-124.

69

УДК 338.432 (477)

Федорак В., к.е.н., доцент,

Інститут управління природними ресурсами Університету економіки та права «КРОК»,

м. Коломия, Україна

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА В УМОВАХ

ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

В умовах глобалізації аграрний сектор економіки набуває все більш вагомого значення

для забезпечення продовольчої безпеки держави та стабільного розвитку інших галузей

економіки. Найбільш ефективного розвитку аграрного виробництва можна досягнути за

інноваційною моделлю розвитку. Головним джерелом зростання мають стати нові наукові

знання та рішення, а головною рушійною силою – підприємницька діяльність. Інновації

виступають як інтелектуальні інвестиції, вони відкривають шлях матеріальним інвестиціям

забезпечуючи конкурентоспроможність сільськогосподарської продукції.

Глобалізаційні процеси у світовій економіці на рубежі ХХІ століття вимагають

ощадного використання обмежених природних ресурсів та зменшення залежності економіки

від традиційних джерел енергії. За даними ЮНЕСКО вже до 2050 року населення планети

зросте приблизно на 30% і досягне 9 млрд. осіб. Для того щоб забезпечити зростаюче

населення планети продуктами харчування та енергією, необхідне підвищення

продуктивності праці у сільському господарстві в середньому на 2% на рік. На даний час

сільськогосподарський сектор за традиційних технологій обробітку землі споживає понад

70% світових ресурсів питної води та є відповідальним за 13% світового обсягу викидів

парникових газів [1]. У таких умовах тільки інноваційна діяльність спроможна забезпечити

зростання аграрного виробництва екологічно чистих продуктів харчування.

Питання розвитку інноваційних процесів в аграрній сфері досліджували В.Д. Гончаров,

П.М. Музика, О.І. Павлов, В.М. Петров, О.Г. Шпикуляк, О.В. Шубравська та інші вчені [2-7].

Аналіз цих та інших публікацій засвідчує, що згадана проблема є актуальною і вимагає

подальших досліджень щодо розвитку аграрного виробництва на інноваційній основі.

Інноваційний розвиток аграрного виробництва повинен ґрунтуватися на гармонізації

економічних, соціальних та екологічних відносин. Стратегія сталого розвитку

агропродовольчої сфери має передбачати збалансоване природокористування та досягнення

рівноваги між потребами людини та можливостями природи. Продовольча безпека

гарантується ефективним використанням сільськогосподарських земель, підвищенням якості

та безпеки харчової продукції, удосконаленням ціноутворення, поліпшенням використання

оборотних коштів підприємств харчової промисловості, підвищенням їх

конкурентоспроможності, подоланням галузевих і територіальних диспропорцій розвитку

агропродовольчої сфери [2].

Останніми десятиліттями аграрне виробництво в економічно розвинутих країнах

розвивається у напрямі досягнення оптимального забезпечення потреб у

сільськогосподарській продукції з одного боку та стримування перевиробництва через

механізми державного та міждержавного регулювання з іншого боку. Зростання врожайності

відбувається за рахунок впровадження екологічно чистих (органічних) агротехнологій з

високим ступенем механізації сільськогосподарських робіт, які дають змогу зберегти

екологічну й біологічну рівновагу [3, 5, 6, 7].

За результатами статистичних досліджень Інституту економіки та прогнозування НАН

України і Державної служби статистики України 58 сільськогосподарських підприємств

щодо інноваційної діяльності за період 2009-2011 років встановлено, що рівень інноваційної

активності складає 57% у рослинництві та 30% у тваринництві; в основному підприємства з

доходом від 50 млн. грн. займаються інноваційною діяльністю; 67% у рослинництві та 100%

у тваринництві інновацій спрямовано на придбання нової техніки; 45% та 48% спрямовано

70

на зменшення відповідно матеріаломісткості та енергоспоживання; 35% підприємств

зменшили екологічне забруднення [4].

Інноваційний розвиток аграрного виробництва відбувається у складних умовах його

реорганізації, недостатності власних інноваційних розробок, переважне фінансування

інновацій власними ресурсами, низький рівень використання джерел інформації щодо

інноваційних розробок, недотримання принципів „зеленої економіки‖ та екологічних вимог у

виробництві.

Для покращення інноваційної активності аграрних підприємств необхідно покращити

співпрацю з галузевими науково-дослідними установами шляхом створення науково-

виробничих об’єднань у рамках регіональних програм розвитку. Забезпечити державну

підтримку підприємств які здійснюють інноваційну діяльність виробництва продукції з

дотриманням принципів „зеленої економіки‖.


1. Стан і перспективи розвитку зеленої економіки та зеленого бізнесу в Україні. //

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.giz.de/ukraine.

2. Павлов О.І. Сталий розвиток та безпека агропродовольчої сфери України в умовах

глобалізацій них викликів: монографія / [О.І. Павлов, М.А. Хвесик, В.В. Юрчишин та ін.]. –

Одеса.: Астропринт, 2012. – 760 с.

3. Петров В.М. Технічне забезпечення інноваційних технологій у рослинництві / В.М.

Петров // Економіка АПК. – 2013. – №2. – С.100-105.

4. Шубравська О.В. Розвиток агроінноваційної діяльності в Україні / О.В.

Шубравська, К.О. Прокопенко // Економіка АПК. – 2013. – №4. – С.77-81.

5. Гончаров В.Д. Развитие инновационных процессов в агропромышленном

комплексе России: моногр. / В.Д. Гон- тров, С.В. Котеев, Н.Г. Рамазанов. - М.: Изд-во РГАУ-

МСХА, 2012. – 196 с.

6. Музика П.М. Інноваційне підприємництво в аграрному виробництві України:

Моногр. / П.М. Музика. – Львів: 1П «Кварт», 2005. – 306 с.

7. Шпикуляк О.Г. Інноваційна діяльність як процес створення інновацій / О.Г.

Шпикуляк, Л.М. Білозор, С.М. Удовиченко // Інноваційна діяльність в аграрній сфері:

інституціональний аспект: моногр. / [П.Т. Саблук, О.Г. Шпикуляк, II. Курило та ін.]. – К.:

ННЦ ІАЕ, 2010. – 706 с.

УДК 338.5

Харазашвілі М., студентка


ПІДВИЩЕННЯ ПРИБУТКОВОСТІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


Останнім часом в економіці та фінансовій системі України відбулись кардинальні

зміни, що є наслідком досягнення країною економічної незалежності та соціальної

спрямованості ринкової економіки. Ці зміни мають значний вплив і на діяльність та стан

підприємств на території України. Головною задачею сучасного етапу розвитку економіки є

опанування підприємцями та керівниками ефективних методів управління підприємством,

зокрема, прибутком в процесі здійснення підприємницької діяльності [1].

Даному питанню приділяється значна увага з боку Міністерства Фінансів України,

Міністерства Економіки, що знаходить своє відображення у законах, постановах та

інструкціях. У вирішенні питання велику участь приймають такі автори як Бланк І. А.,

Кодацький В. П., Мочерний С. В., Бондар Н. М. та інші науковці. Впровадженння

пропозицій та рекомендацій, наведених у роботі дозволить покращити та прискорити

71

вирішення питань щодо прибутковості підприємств. Це дасть можливість організувати

діяльність підприємств у відповідності з цілісною системою управління прибутком [2].

При аналізі та оцінці прибутковості необхідно враховувати те, що на неї впливають

різні фактори, як зовнішні так і внутрішні. До зовнішніх можна віднести систему

оподаткування, державне регулювання цін, нормативні документи галузі, в якій працює

підприємство, умови та ставки кредитування. До внутрішніх входять цінова політика,

обсяг діяльності (кількість та номенклатура продукції, ціни), обсяг та характеристика

витрат обігу, чисельність працівників, фонд оплати праці, а також показники

ефективності роботи обладнання та працівників та ін.

Для того щоб постійно забезпечувати зростання прибутковості, необхідно шукати

невикористані можливості її збільшення, тобто резерви зростання прибутку. Резерви

виявляються на стадіях планування та безпосереднього виробництва і реалізації

продукції. Визначення резервів збільшення прибутковості базується на науково

обґрунтованій методиці розробки заходів щодо їх мобілізації [3].

У процесі виявлення резервів виділяють три етапи:

1. Аналітичний етап – виявлення і кількісна оцінка резервів.

2. Організаційний етап – розробка комплексу інженерно-технічних,

організаційних, економічних і соціальних заходів, які повинні забезпечувати

використання виявлених резервів.

3. Функціональний етап – практична реалізація заходів та контроль за їх

виконанням.

Резерви підвищення прибутку можуть бути отримані в наступних випадках:

- при збільшенні обсягів випуску та реалізації продукції;

- за рахунок зниження витрат на виробництво і реалізацію продукці;

- при впровадженні досягнень науково-технічного прогресу;

- за рахунок підвищення якості продукції, що реалізується.

Для збільшення обсягу отримуваного прибутку велике значення має збереження

наявних довготривалих господарських зв’язків. Їх зруйнування погано позначається на

виробництві, матеріально-технічному постачанні.

Для росту обсягу прибутку від реалізації необхідно регулярно проводити

інвентаризацію запасів і обладнання з метою виявлення надлишків. Ці надлишки

необхідно продавати за ринковими цінами[4].

Зниження собівартості продукції є найважливішим фактором росту прибутку. У

зниженні собівартості продукції найбільш повно відбивається економія матеріальних,

трудових та фінансових ресурсів, якими розпоряджається підприєство. Максимальна

мобілізація резервів собівартості продукції є важливою умовою ефективного

функціонування підприємства.

Таким чином, ми з’ясували, що прибуток є однією з найважливіших категорій в

економіці.

Отже, можна зробити висновок, що проблема поліпшення, та управління прибутком є

найбільш актуальною. Механізм ефективного управління прибутком повинен сприяти

підвищенню ефективності виробництва і стимулювати його розвиток. В сучасних складних

умовах господарювання промислові підприємства змушені постійно проводити факторний

аналіз отриманого прибутку та рентабельності, а також шукати резерви підвищення цих

показників. Систематичний аналіз факторів та причин відхилень в роботі підприємства

необхідний не тільки для підвищення об'єктивності результатів його діяльності. Аналіз

повинен носити попереджувальний характер для того, щоб своєчасно впливати на результати

роботи, знаходити шляхи усунення відхилень в наступному циклі та передбачити їх в новому

плані.

72


1. Афанасьєв М.В., Гончаров А.Б. Економіка підприємства: Навчально-

методичний посібник для самост. Вивчення дисципліни / За редакцією проф. М.В.

Афанасьєва. Х.: ВД ―ІНЖЕК‖, 2003. – 410 с. Укр. мов.

2. Бондар Н.М. Економіка підприємства: Навч. посіб. – К.: Видавництво А.С.К., 2004.

– 400 с.: іл. – (Унів. Б-ка).

3. Черевко Г.В., Горбонос Ф.В., Іваницька Г.Б., Павленчик Н.Ф. Економіка

підприємств: Навчальний посібник / За заг. ред. Г.В. Черевко. – Львів: Апріорі; 2004 – 384 с.

4. Власова Н.О., Круглова О.А., Бузинова Л.И. Финансы предприятия: Учебн.

пособие.- К.: Центр уч. лит-ры, 2007.

УДК 338.2

Чепенюк К., студентка


ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Проблема забезпечення фінансової стійкості є однією з найбільш актуальних для

більшості вітчизняних підприємств. Розуміючи під фінансовою стійкістю здатність

організації стабільно функціонувати, одержуючи достатню для відтворення та розвитку

прибуток, своєчасно і в повному обсязі виконувати свої зобов'язання по платежах, в

практичній діяльності підприємства стикаються з труднощами у визначенні механізму, що

забезпечував би поряд з утриманням фінансового рівноваги досягнення поставлених цілей.

Фінансова стабільність підприємства є однією із найважливіших характеристик

фінансового стану підприємства. Вона пов’язана з рівнем його залежності від кредиторів та

інвесторів.

Основними джерелами інформації для аналізу фінансового стану підприємства є дані

фінансової звітності. Адже для того, щоб прийняти рішення необхідно проаналізувати

забезпеченість фінансовими ресурсами доцільність та ефективність їх розміщення і

використання, платоспроможність підприємства, його фінансові взаємовідносини з

партнерами. Оцінка цих показників, потрібна для ефективного управління фірмою. З їх

допомогою керівники здійснюють планування, контроль,покращують і вдосконалюють

напрямок своєї діяльності. Фінансова звітність є по суті «обличчям» фірми. Вона являє

собою систему узагальнених показників, які характеризують підсумки фінансово-

господарської діяльності підприємства [1].

Фінансова стійкість відбиває рівень ризику діяльності компанії і її залежності від

позикового капіталу.

За результатами розрахунків фінансової стійкості можна зробити висновки: про

інтенсивність використання позикових засобів; про ступінь залежності від короткострокових

зобов'язань; про рівень довгострокової стійкості компанії без позикових засобів.

У першу чергу фінансовий стан підприємства оцінюється його фінансовою стійкістю і

платоспроможністю. Платоспроможність відображає здатність підприємства платити за

своїми боргами й зобов'язаннями в конкретний період часу. Під фінансовою стійкістю слід

розуміти платоспроможність підприємства у часі з дотриманням умови фінансової рівноваги

між власними і позиковими коштами [2].

Робота підприємства в умовах ринку передбачає нормальну фінансову діяльність. При

цьому враховується здатність підприємства здійснювати розрахунки за всіма видами

зобов'язань: внутрішніми і зовнішніми, короткостроковими і довгостроковими.

Умовою й гарантією виживання й розвитку будь-якого підприємства, як бізнес-

процесу, є його фінансова стабільність. Якщо підприємство фінансово стійке, то воно в стані

«витримати» несподівані зміни ринкової кон’юктури, і не опинитися на краю банкрутства

73

[4]. Більш того, чим вище його стабільність, тим більше переваг перед іншими

підприємствами того ж сектора економіки в одержані кредитів і залученні інвестицій.

Фінансово стійке підприємство вчасно розраховується за своїми обов’язками з державою,

позабюджетними фондами, персоналом, контрагентами.

Фінансова стабільність підприємства — це його надійно-гарантована

платоспроможність у звичайних умовах господарювання й випадкових змін на ринку.

До основних факторів, що визначають фінансову стійкість підприємства, належить

фінансова структура капіталу (співвідношення позикових і власних коштів, а також

довгострокових і короткострокових джерел коштів) і політика фінансування окремих

складових активів (насамперед необоротних активів і запасів) [3]. Тому з метою оцінки

фінансової стійкості необхідно проаналізувати не тільки структуру фінансових ресурсів, але

й напрямки їхнього вкладення.

Аналіз фінансової стійкості (платоспроможності) підприємства здійснюється шляхом

розрахунку таких основних показників (коефіцієнтів): коефіцієнта фінансової незалежності

(автономії); коефіцієнта фінансування; коефіцієнта фінансового лівериджу; коефіцієнта

покриття процентів; коефіцієнта забезпеченості власними оборотними засобами; коефіцієнта

маневреності власного капіталу [5].

Фінансова стабільність підприємства, з одного боку, – це економічний процес, а з

другого – економічна категорія.

Отже, для того, щоб підприємство не стало банкрутом необхідно вирішити проблеми

забезпечення його фінансової стійкості.

У першу чергу це стосується балансу між власними і позиковими засобами.

Для вирішення цієї проблеми необхідно розраховувати умова фінансової рівноваги, яке

створює нормативну базу для фінансової стійкості підприємства та його платоспроможності

у часі, не дозволяє підприємству збільшувати позикові кошти і нераціонально

використовувати вже накопичені основні засоби.

Ця рівновага також накладає певні обмеження на розмір зобов'язань підприємства

перед працівниками, кредиторами, бюджетом, інвесторами і банками. Підприємство завжди

повинно дотримуватися даного рівноваги, якщо хоче досягти фінансової стійкості.

Стратегічне управління фінансовою стійкістю підприємства забезпечує стабільну

платоспроможність у тривалій перспективі, в основі якої є можливості постійної

збалансованості активів і пасивів, доходів і витрат, позитивних і негативних грошових

потоків.


1. Астахов В.П. Аналіз фінансової стійкості фірми і складні процедури, пов'язані з

банкрутством - М.:, Вісь - 89, 2009 р.

2. Котляр М.Л. Платоспроможність та ліквідність в системі оцінки фінансової

стійкості підприємства // Економічний простір. – 2011. – №11. – С.192-199

3. Родіонова В.М., Федотова М.А. Фінансова стійкість підприємства у умовах

інфляції. М.: Перспектива, 2010 р.

4. Новгородов П.А. Проблеми оцінки фінансової стійкості підприємств / / Сибірська

фінансова школа: АВАЛЬ. - 2008. - № 2. - С. 31 - 33.

5. Федотова М.А. Як оцінити фінансову стабільність підприємства //Фінанси. - 2010

р.- № 6.

http://ua-referat.com/%D0%9E%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D1%96_%D0%B7%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%B8

74

УДК 334:338.108.

Яворська І., студентка


ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ПЕРСОНАЛУ


Одним із ключових факторів виробництва будь-якого виду товарів і послуг поряд з

інвестиційним капіталом (основними фондами й оборотними коштами) є трудові ресурси. У

сучасних умовах саме трудові ресурси розглядають як найбільш коштовний капітал, яким

володіє підприємство.

Персонал підприємства (кадри, трудовий колектив) - це сукупність працівників, що

входять до його облікового складу.

Трудові ресурси (персонал) підприємства — це постійний склад працівників, які

отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають практичний досвід і виконують

різноманітні виробничо-господарські функції [3].

До складу кадрів підприємства входять дві основні групи: група промислово-

виробничого персоналу (ПВП); група працівників, зайнятих непромисловим характером

праці (обслуговування житла, дитячих дошкільних закладів, комунального господарства,

амбулаторій, будинків культури, підсобних господарств тощо) [1].

До групи промислово-виробничого персоналу належать працівники:

а) зайняті виконанням основних операцій з виготовлення продукції (що надходить

для реалізації);

б) зайняті на допоміжних операціях з обслуговування, необхідних для нормальної

роботи основного виробництва;

в) підсобні робітники, зайняті виробництвом, переробкою відходів виробництва або в

підрозділах, які сприяють основному виробництву;

г) котрі працюють з дослідними установками заводських лабораторій, науково-

дослідних організацій, що обслуговують виробничу діяльність підприємства (фірми);

д) апарату заводоуправління, включаючи працівників конструкторського бюро,

нормативних станцій, бюро економічного аналізу, що обслуговують виробничу діяльність;

е) служб охорони (охорона підприємства може здійснюватися безпосередньо

підприємством або міжвідомчою охороною) [4].

Головна мета управління персоналом складається в забезпеченні підприємства

працівниками, що відповідають вимогам даного підприємства, їхньої професійної і

соціальної адаптації.

Підвищення кваліфікації персоналу — це професійно-технічне або вище навчання

робітників чи фахівців з вищою освітою, що дає можливість розширювати і поглиблювати

раніше здобуті працівниками знання, уміння та практичні навички на рівні вимог сучасного

виробництва або сфери послуг [2].

Конкретними завданнями підвищення кваліфікації персоналу є :

- забезпечення ефективного виконання нових завдань;

- підвищення гнучкості управління і придатності до інновацій;

- просування по посаді або в горизонтальному переміщенні;

- освоєння нових професій.

Отже, щоб вдосконалити систему оцінки працівників підприємству слід використати

найбільш прогресивні методи ділової оцінки персоналу, які б не порушували наступність у

роботі, забезпечували правильне співвідношення молодих кадрів з досвідченими

працівниками. Оскільки, в сучасному дуже динамічному середовищі, для розвитку і

виживання підприємства висуваються нові більш високі вимоги до рівня професіоналізму,

компетенції і кваліфікації кадрів, і включають наступні основні позиції: здатність приймати

рішення, комерційна і ділова орієнтація, вміння працювати з інформацією, системне

75

мислення, цілеспрямованість, ініціативність, самостійність здатність до навчання, готовність

до змін, організаторські і комунікативні здібності, здатність до співробітництва і

переконання.


1. Грузинів В.П. Економіка підприємства і підприємництво. - М.: Софіт, 2005.

2. Економіка підприємства: Підручник. / Под ред. А.Є. Карлика, М.Л. Шухгальтер. -

М.: інфа-М, 2005.

3. Крушельницька О.В., Мельничук Д.П. Управління персоналом: Навчальний

посібник. Видання друге перероблене й доповнене. – К.: «Кондор». – 2005. – 308 с.

4. Кулініч, І. О. Психологія управління: навч. посіб. / І. О. Кулініч. – К. :

2. Знання, 2008. – 292 с.

УДК 657.421

Янюк М., студент

Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, м. Луцьк, Україна

ОЦІНКА НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ

Сучасний етап розвитку світової цивілізації визначається як перехід від

індустріального суспільства до інформаційного, характерною особливістю якого є

формування інноваційної парадигми розвитку економіки. Зазначене характеризується

перетворенням знань, науки в безпосередню продуктивну силу, з огляду на що нематеріальні

активи як фактор виробництва поступово набувають все більшого значення у порівнянні з

матеріальними засобами праці. Отже, зростанню конкурентоспроможності вітчизняних

підприємств сприятиме ефективне використання таких об’єктів, що забезпечується

раціональним управлінням на основі даних обліку.

Достовірне визначення первісної вартості нематеріальних активів має велике значення,

оскільки вона є основою для встановлення амортизаційної, переоціненої, залишкової та

ліквідаційної вартостей. Таким чином, етап первісної оцінки активів даного виду відчутно

впливає на достовірність їх подальшого оцінювання (зокрема, на достовірність оцінки

нематеріальних активів за їх наявності та використання, що зумовлено існуванням багатьох

обставин та економічних наслідків, які можуть впливати на вартість об’єктів нематеріальних

активів). Обґрунтована оцінка нематеріальних активів на цьому етапі є найважливішою,

оскільки передбачає визначення їх вартості на момент прийняття управлінських рішень.

Вивчення діючої практики свідчить про існування двох видів оцінки нематеріальних активів:

експертної та бухгалтерської. Отже, важливим аспектом дослідження є проведення

детального аналізу кожного з них. Обов’язковість оцінки об’єктів майнових прав визначено

ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в

Україні». Зокрема, обов’язкова оцінка майна за допомогою експертних методів здійснюється

в разі:

- створення підприємств (господарських товариств) на базі державного майна або

майна, що є у комунальній власності;

- реорганізації, банкрутства, ліквідації державних, комунальних підприємств та

підприємств (господарських товариств) з державною часткою майна (часткою комунального

майна);

- виділення або визначення частки майна у спільному майні, в якому є державна

частка (частка комунального майна);

- визначення вартості внесків учасників і засновників господарського товариства,

якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною

76

часткою (часткою комунального майна), а також у разі виходу (виключення) учасника або

засновника із складу такого товариства;

- приватизації й іншого відчуження у випадках, встановлених законом, оренди,

обміну, страхування державного майна, майна, що є у комунальній власності, а також

повернення цього майна на підставі рішення суду;

- переоцінки основних фондів з метою бухгалтерського обліку;

- оподаткування майна згідно з законом;

- визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом;

- в інших випадках за рішенням суду або у зв’язку з необхідністю захисту

суспільних інтересів;

- застави державного та комунального майна;

- відчуження державного та комунального майна способами, що не передбачають

конкуренції покупців у процесі продажу, або в разі продажу одному покупцеві;

- визначення збитків або розміру відшкодування під час вирішення спорів та в інших

випадках, визначених законодавством або за згодою сторін .

У свою чергу, порядок експертної оцінки нематеріальних активів регламентується

Міжнародними стандартами оцінки (методичний посібник № 4 «Нематеріальні активи»)

(МСО-2001), стандартами TEGOVA-2000 (методичний посібник № 8 «Нематеріальні

активи»), а також Національними стандартами № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної

власності» та № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав». Відповідно до норм

зазначених вище нормативних документів в економічній літературі виділяється три

методичні підходи до визначення вартості нематеріальних активів, а саме: порівняльний

(ринковий), дохідний та витратний.


1. Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійної оціночної

діяльності в Україні» зі змінами і доповненнями від 9 верес. 2004 р. № 1992-IV / Верховна

Рада України

2. Бухгалтерський облік та оподаткування : [навч. посіб.] / Хом’як Р. Л.,

Лемішовський В. І., Воськало В. І. та ін. ; за ред. Р. Л. Хом’яка, В. І. Лемішовського. — [6-те

вид.]. — Львів : Інтелект-Захід, 2009. — 1200 с.

3. Ткаченко Н. М. Бухгалтерський фінансовий облік, оподаткування і звітність :

підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / Ткаченко Н. М. — [3-те вид.]. — К. : Алерта, 2008. —

926 с.

4. Наказ Міністерства фінансів України Про затвердження Положення (стандарту)

бухгалтерського обліку 19 «Об’єднання підприємств» від 7 лип. 1999 р. № 163 / М-во

фінансів України

УДК 004:65(043.2)

Яремко С., к.т.н., доцент

Ліщишена А., студент

Віницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, м. Вінниця, Україна

ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ І

ТЕХНОЛОГІЙ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВАМИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯМИ

Актуальність теми дослідження пов’язана з тим, що сьогодні, у вік інформатизації та

комп’ютеризації інформаційні ресурси стають такими ж самими ресурсами, як і трудові,

матеріальні та енергетичні. Розглядаючи рівень розвитку інформаційних технологій і

телекомунікацій як один з критеріїв рівня розвитку держави та інструмент інтенсифікації

всіх процесів у суспільстві, Україна, як і будь-яка інша країна зацікавлена у розвитку

77

інформаційної інфраструктури, в тому числі й шляхом використання у всіх сферах

господарської діяльності можливостей, що надаються глобальними мережами передачі

даних.

Мета дослідження полягає у визначенні основних напрямків розвитку інформаційних

систем і технологій в управлінні підприємствами та організаціями.

Як відомо, інформаційні системи призначенні для автоматизації розрахунків,

полегшення роботи працівника за допомогою обчислювальної техніки. Можемо казати про

інформаційну економіку, що ґрунтується на інформації, та інформаційну сферу. Управління

економікою можна порівняти з управлінням живим організмом, де головну роль відіграє

нервова система. В економіці роль нервової системи відіграють інформаційні потоки.

Порушення в потоках інформації призводять до перебоїв як в роботі конкретного

підприємства, так і всього господарства, а без достовірної, повної та своєчасної інформації

неможливо керувати будь-яким виробництвом. Обчислювальна техніка все ширше

використовується як в управлінні виробничими процесами, так і всією економікою.

Останні досягнення в сфері інформаційних технологій сприяють вдосконаленню

обміну інформацією в організаціях. Інформаційні системи та технології зробили великий

вплив на інформацію, котру керівники, допоміжний персонал і робітники розсилають й

отримують. Електронна пошта дає робітникам можливість направляти письмові

повідомлення будь-якій людині в організації. Це зменшує традиційно невичерпний потік

телефонних розмов. Крім того електронна пошта - ефективний засіб зв’язку між людьми, що

знаходяться в різних офісах, різних містах, і навіть, у різних країнах. Під час

відеоконференції люди, що знаходяться в різних містах в тому числі і в різних країнах,

обговорюють всі свої питання дивлячись один одному в обличчя [1, c.210].

На сьогодні, автоматизовані системи дозволяють скорочувати управлінські витрати і

прискорювати прийняття обґрунтованих управлінських рішень; значно підвищувати

ефективність проектно-конструкторських розробок; забезпечують ефективне планування;

сприяють полегшенню праці секретарів і діловодів, а в бухгалтерському обліку - полегшують

складання фінансової документації, та зв'язок з банками і фінансовими закладами [3, с.450-

451].

Впровадження інформаційних систем сприяє удосконаленню організаційних структур,

оскільки припускає визначення розрахункової, тобто науково-обґрунтованої, чисельності

апарату управління по структурних підрозділах з обов’язковим вирішенням, зокрема, таких

проблем, як достовірне віднесення кожного працівника до відповідного структурного

підрозділу (відділу, бюро і т. ін.); встановлення чітких службових обов’язків кожного

працівника в межах підрозділу, в якому він працює. При цьому визначення кола обов’язків

припускає, що обов’язки працівників, що обіймають ту або іншу посаду, не залежать від

конкретної особи, яка їх виконує, а сукупність спільних обов’язків повинна гарантувати їхню

несуперечливість і можливість досягнення загального результату; визначення нормального

завантаження працівника його роботою протягом дня і на календарний період; розробка

посадових інструкцій персоналу в умовах функціонування СОД, зокрема в умовах аварійних

ситуацій [2, с.36].

Отже, інформаційні системи і технології в управлінні можуть вдосконалюватись

шляхом розвитку наступних елементів: динамічної координації дій за рахунок сучасних

засобів зв’язку, програмних засобів та комп’ютерної техніки; розробки нового

автоматизованого рівня обліку затрат, що починається з аналізу джерел цих затрат і

можливості управління ними; зосередження уваги на споживачах, як з точки зору реалізації

товарів та послуг, так і з точки зору обслуговування; автоматизації рутинної і важкої роботи,

що дозволяє звільнити при цьому працівників для виконання більш кваліфікованих задач [4].

Таким чином, на основі розглянутих особливостей напрямів розвитку інформаційних

систем і технологій в управлінні підприємством та організацією, можна відмітити, що будь-

яка організація повинна якнайкраще використовувати сприятливі можливості для свого

ефективного функціонування, а також швидко реагувати на несподівані зміни ситуації.

78


1. Вовчак І.С. Інформаційні системи та комп’ютерні технології в менеджменті: Навч.

посібник / І.С.Вовчак. Тернопіль: Карт-бланш, 2001– 354с.

2. Гужва В. М. Інформаційні системи і технології на підприємствах: Навч. Посібник

/В. М. Гужва – К.: КНЕУ, 2001. – 400 c.

3. Інформаційні системи і технології в економіці: Посібник для студентів вищих

навчальних закладів За ред. Пономаренка В.С. – К.:Академія, 2002.– 544 с.-(Альмаматер)

4. Шимкович І. Впровадження інформаційних систем менеджменту/ І.Шимкович //

Вісник Київського інституту бізнесу та технологій. –2010.– №2 – С.105-107.

УДК 004: 65 (043.2)


Лобозінська І., студентка

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, м. Вінниця, Україна

ДОСЛІДЖЕННЯ СУЧАСНОГО СТАНУ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ

СИСТЕМ В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВОМ

Ухвалення ефективних управлінських рішень керівниками сучасних підприємств, які

діють в умовах невизначеного та динамічного середовища, вимагає не тільки аналізу, оцінки

і прогнозування внутрішнього розвитку підприємства, але й забезпечення відповідності між

зовнішнім мікросередовищем, макросередовищем і результатами фінансово-господарської

діяльності підприємства, що, водночас, зумовлює підвищення вимог до інформаційного

забезпечення управління підприємством.

На сьогоднішній день інформаційні системи та технології в управлінні підприємствами

пройшли складний та багатоетапний розвиток. Актуальним є розвиток інформаційних

технологій інноваційної діяльності, запровадження на підприємствах ефективних систем

інформаційної підтримки нововведень.

Питання управління підприємствами на основі інформаційних систем розглядалися у

роботах багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених: М.Григорьєва, В.Гужви, В.Старікова,

Н.Нещадима, І.Лазаришиної, В.Трофімова, П.Тимощука, С.Уварова, Д.Уотермена та ін.

Проте дана тема продовжує залишатися актуальною і потребує подальших досліджень.

Метою дослідження є аналіз сучасного стану впровадження і розвитку інформаційних

систем та технологій, особливості їх використання в управлінні підприємствами.

Найбільш широко інформаційні системи та технології використовуються у виробничій,

управлінській і фінансовій діяльності, хоча люди почали замислюватися, щодо необхідності

їхнього впровадження й активного застосування. Головна увага приділяється розгляду

інформаційних систем та технологій з позицій використання їхніх можливостей для

підвищення ефективності праці працівників інформаційної сфери виробництва і підтримки

прийняття рішень в організаціях (фірмах).

У наш час інформація стає таким самим товаром, як і продукція. Багато підприємств

визначають основним джерелом інформації щодо інновацій участь у закордонних виставках,

контакти з іноземними фахівцями, стажування на відомих і великих підприємствах,

закордонні відрядження. Однак, оскільки такі можливості доступні далеко не всім

підприємствам, то наявної інформації недостатньо [3, с.316].

Інформація, особливо її автоматизована обробка, і тепер залишається важливим

фактором підвищення ефективності діяльності будь-якого підприємства. Важливу роль у

використанні інформації відіграють способи її реєстрації, обробки, нагромадження і

передачі; систематизоване збереження інформації і її видача в потрібній формі.

В сучасних умовах у великих організаціях створені і ефективно діють інформаційні

системи, які обслуговують процес підготовки і прийняття управлінських рішень і вирішують

79

наступні задачі: обробку інформації, реалізацію інтелектуальної діяльності з метою

створення інформації. Управлінські інформаційні системи послідовно реалізують принципи

єдності виробничого процесу та інформаційного процесу супроводу через застосування

технічних засобів збору, нагромадження, обробки і передачі інформації в поєднанні з

використанням аналітичних методів математичної статистики і моделей прогнозно-

аналітичних розрахунків та інших необхідних прикладних засобів. У виробничо-

господарській структурі підприємства забезпечується узагальнення інформації «знизу –

вверх» та конкретизація інформації «зверху – вниз» [2, с.7].

Підвищення ефективності використання інформаційних систем передбачає

забезпечення багатократного використання інформації; встановлення визначених

інтеграційні зв’язків; обмеження кількості показників; зменшення обсягу інформаційних

потоків; підвищення рівня використання інформації. Інформаційна система повинна

підтримувати такі функції, як надання інформації так і створення найзручніших умов для її

поширення.

На сьогодні спостерігається тенденція до об’єднання різних типів інформаційних

технологій у єдиний комп’ютерно-технологічний комплекс, що зветься інтегрованим.

Особливе місце в ньому належить засобам комунікації, які забезпечують не тільки

надзвичайно широкі технологічні можливості автоматизації управлінської діяльності, але й є

основою створення найрізноманітніших мережних варіантів автоматизованих інформаційних

технологій – локальних, багаторівневих, розподілених, глобальних обчислювальних мереж,

електронної пошти, цифрових мереж інтегрального обслуговування [1, с.85].

Таким чином, проаналізувавши сучасний стан впровадження і розвитку інформаційних

систем та технологій в управлінні підприємствами, стає зрозуміло, що за тривалий період

часу відбувся перехід від окремих управлінських інформаційних систем до створення єдиної

внутрішньої системи збору, обробки, збереження і представлення інформації. Відбулась

переорієнтація всієї діяльності в сфері обробки інформації на забезпечення її кінцевої мети:

задоволення потреб в інформації керівництва на всіх рівнях управління. В зв’язку з цим

головна увага почала приділятися точному формулюванню питань, що виникають в сфері

оперативного управління, і отриманні інформації в найкоротші терміни для прийняття

необхідних рішень.


1. Інформаційні системи і технології на підприємствах: навч. посіб. для студентів / В.

М. Гужва — К. : КНЕУ, 2001. — 400 c.

2. Нещадим Н. О. Сучасні напрямки розвитку інформаційних систем менеджменту /

Н. О. Нещадим // Наукові праці національного університету харчових технологій. — 2010. –

№36. — С. 5 — 11.

3. Тимощук П. В. Інформаційні системи і технології в інноваційному розвитку

підприємств / П. В. Тимощук // Науковий вісник НЛТУ України. — 2010. — №11. — С. 315

— 320.

УДК 004: 338.48 (043.2)


Міщук Ю., студент

Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, м. Вінниця, Україна

ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ ТА

ТЕХНОЛОГІЙ В ТУРИСТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ

На сьогоднішній день у зв’язку із стрімким розвитком науково-технічного прогресу

актуальним є дослідження перспективних напрямків розвитку інформаційних систем та

80

технологій у будь-якій сфері діяльності людини. Спостерігається удосконалення техніки,

технологій організацій діяльностей підприємства, зокрема туристичної. На теперішній час

впровадження новітніх інформаційних технологій у туристичній сфері здійснюється

повільними темпами, що зумовлено низьким рівнем розвитку інформаційно-комунікаційної

інфраструктури. Як наслідок, сфера туризму не спроможна забезпечити повноцінного

виконання економічних та соціальних функцій держави.

Туристична індустрія вважається однією з найбільш прибуткових галузей економіки в

світі і з кожним роком її вплив на економіку країн посилюється. Поява комп’ютерних мереж

Інтернету, електронних баз даних, систем взаєморозрахунків та інших сучасних досягнень у

сфері інформаційних технологій сприяла значному збільшенню обсягів наданих туристичних

послуг, поліпшенню їх якості, скороченню затрат туристів на пошук і придбання

необхідного пакету послуг [2, с.131].

Дослідження щодо використання новітніх інформаційних технологій у діяльності

підприємств туристичної сфери в цілому здійснювали: М. Мальська, О. Гулич, І. Пандяк, О.

Спориш, С. Арімов, О. Губанова, В. Балута, І. Панчак, А. Демаш. Однак ця тема повинна

досліджуватися, бо вона є актуальною і потребує повного висвітлення та розуміння усіх

механізмів розвитку діяльності.

Метою даної роботи є дослідження впливу сучасних інформаційних технологій на

розвиток туристичної діяльності в Україні, розкриття особливостей застосування сучасних

інформаційних систем та технологій в управлінні туристичними підприємствами.

Для досягнення мети необхідно вирішити такі завдання:

розкрити сутність процесу управління туристичної діяльності на основі

використання інформаційних систем та технологій;

дослідити сучасний стан розвитку новітніх інформаційних технологій туристичних

підприємств;

виявити перспективи розвитку інформаційних систем та технологій у туристичній

діяльності України.

В Україні інформаційні системи є новим способом організації туристичної сфери.

Особливо актуальним дане питання є для операторів, які працюють у сфері «в’їзного

туризму» (іноземний туризм), маючи справу з туристичними агенціями країн, в яких

інформаційні технології розвиваються значними темпами. Це має неабиякий вплив на

розвиток діяльності наших туристичних підприємств, які можуть брати приклад у

застосуванні технологічного забезпечення [1]. Серед найважливіших досягнень сфери

туризму стала її комп’ютеризація. Сьогодні все більше туристичних компаній, баз

відпочинку, авіакомпаній розміщують інформацію в мережі Інтернет, так званий

маркетинговий піар-хід. Поширеними є створення різних Інтернет-сайтів або веб-порталів,

де розміщена вся необхідна інформація для споживача.

Для прикладу розглянемо популярний туристичний Інтернет-сайт «Вінтур Плюс» м.

Вінниці, який пропонує поїздки як за кордон: Єгипет, Туреччина, Шрі-Ланка, Швейцарія, так

і подорожі по Україні: Карпати, Закарпаття, Крим. Перевагою цього сайту є самостійний

пошук турів, де споживач має можливість обрати не лише країну, яка йому до вподоби, але й

обрати регіон та готель. На даному сайті розміщена уся необхідна інформація для

споживача: вартість поїздки та транспортування Потрібно відмітити, що «Вінтур Плюс»

пропонує послугу бронювання авіабілетів по всьому світу в режимі онлайн.

За прогнозами Всесвітньої Туристичної Організації (World Tourism Organization)

розвиток туризму відбувається швидкими темпами, зокрема зростає міжнародний

туристичний рух, у результаті чого збільшується і рівень доходу. І це закономірно, адже на

туристичну галузь припадає 12% світового внутрішнього продукту, більше ніж 11% витрат

споживачів, 5% світового валового продукту, 7% світових інвестицій, а також кожне 16-те

робоче місце. Тому не дивно, що саме продаж туристичних послуг (продаж турів,

бронювання авіаквитків, готелів тощо) знаходиться в першій п’ятірці за обсягами продажу

через мережу Інтернет у світі [3].

81

Таким чином, вплив сучасних інформаційних систем та технологій на розвиток

туристичної діяльності має позитивне значення для функціонування та подальшого розвитку

туризму на національному та на міжнародному ринках. На основі проведених досліджень,

можна відмітити, що інформаційні системи та технології забезпечують простий та швидкий

для споживача спосіб придбання послуг, високий рівень обслуговування та утримання

клієнтів. Використання Інтернет-технологій у туристичній діяльності на сьогодні дасть

можливість не просто бути лідером у своїй сфері, а створити конкурентні переваги.


1. Коваль П. Ф. В’їзний туризм [Електронний ресурс] : навч. посібник / П. Ф. Коваль,

О. Г. Пархоменко, О. Г. Дудко : ─ Ніжин, 2010. ─ 304 с. ─ Режим доступу до посібника : http:

//tourlib.net/books_ukr/vt5-1.htm

2. Мельниченко С. Інформаційні технології в управлінні суб’єктами туристичної

діяльності / С. Мельниченко // «Вісник КНТЕУ». ─ 2010. ─ №2. ─ С. 131 ─ 143.

3. Панчак І. Туристичний бізнес та інформаційні технології [Електронний ресурс] / І.

Панчак // Збірник виступів на 5 науково-практичній конференції. Частина 1. К.: Укоопосвіта,

2008. ─ c. 110 ─ 117. Режим доступу до збірника : http://tourlib.net/statti_ukr/panchak.htm

82

СЕКЦІЯ 4.

РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

83

УДК 330

Марценюк М., студентка


СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПОЛЬЩІ

Польща стала першою державою в Східній Європі, котра звільнилася від

комуністичного минулого і почала не просто активно, але й успішно проводити політичні і

економічні реформи. Польща вже в 1989 році поставила перед собою дві стратегічні цілі:

отримання членства в НАТО і ЄС, котрі на даний час реалізовані. У своєму прагненні до

виконання намічених цілей Уряд Польщі на відміну від уряду України сам проявляв

ініціативу і вже 26 січня 1991 р. майже за рік до підписання Угоди про асоційоване членство

в Польщі створено спеціальну інституцію Уповноваженого уряду з питань євроінтеграції та

закордонної допомоги, до завдань якого належало: гармонізація та координація адаптаційних

та інтеграційних процесів Республіки Польща з ЄС та здійснення контролю за перебігом цих

процесів; ініціювання та організація робіт, а також заходів, що мають на меті створення умов

для інтеграції Польщі з ЄС, особливо у сфері економіки, права та інституційно-

організаційній сфері; координування заходів, пов’язаних з отриманням та використанням

допомоги із-за кордону, що взяла на себе відповідальність за стан справ по всьому спектру

двосторонніх відносин Польща — ЄС. [1]

Щодо малого і середнього бізнесу, то нас цікавить частина угоди, що стосується

створення асиметричної зони вільної торгівлі, за якою передбачалося, що спочатку ЄС

відкриває свої ринки для Польщі протягом перших п’яти років (за винятком товарів, що

відносяться до захищених категорій – сталі, текстилю і сільськогосподарської продукції), і

тільки згодом протягом наступних п’яти років Польща відкриє свій ринок для ЄС, тим самим

даючи Польській економіці використати переваги спільного ринку без відчутного впливу

зовнішньої конкуренції, що дало час для становлення, укріплення та модернізації малих та

середніх підприємств, щоб стати нарівні в жорсткому конкурентному середовищі

європейського ринку. За угодою передбачався перехідний період в 10 років, протягом цього

періоду польська економіка повинна була цілком адаптуватися до вимог ЄС. Основний

наголос робився на розширення торгівлі, про що сторони, що підписалися, зобов’язуються

прикладати всіх зусиль до встановлення єдиної торгової зони.

Господарство Польщі є досить диверсифікованим. У структурі національного продукту

країни на промисловість припадає 35 %, торгівлю і сферу послуг - 45 %, сільське

господарство - 6 %.

В галузевій структурі промислового виробництва найбільшою є частка легкої і харчової

промисловості, машинобудування та паливно-енергетичного комплексу. У паливно-

енергетичному комплексі переважає виробництво твердих видів палива, головним чином,

кам'яного вугілля, частка якого становить понад 75 %. За видобутком вугілля Польща займає

восьме місце у свігі – 176 млн. т. Кам'яне вугілля видобувається у трьох кам'яновугільних

басейнах - Верхньосілезькому, Нижньосілезькому та Люблінському. Основним є

Верхньосілезький басейн - 95 % усього видобутку [3, с.77].

Нафту і газ країна імпортує, в основному з Росії.

Металургійний комплекс представлений чорною і кольоровою металургією. Чорна

металургія розвинута в Сілезькому і Малопольському воєводстві.

Серед галузей кольорової металургії виділяегься мідна промисловість. Виробництво

концентрується у трикутнику Лєгніца - Жуковиці - Орск . Свинець і цинк виплавляють у

Катовіце та інших промислових центрах Верхньої Сілезії.

Найбільші машинобудівні підприємства в Польщі розміщені у великих промислових

центрах. До найважливіших галузей машинобудування належать транспортне й важке

машинобудування, електротехнічна і електронна промисловість. Виробництво легкових

автомобілів концентрується у Варшаві, Плонську, Бєльсько-Бялій, Нисі, Познані, Любліні.

84

Вантажні автомобілі випускають у містах Єльч та Стараховіце, автобуси - у Єльчі та Сяноку.

Електропотяги для приміських сполучень виробляються у Вроцлаві, пасажирські вагони у

Познані, товарні вагони - у Зеленій Гурі та Свідніці. Виробництво морських суден

розташоване у Ґданську, Щецині та Гдині, річкових - у Плоцку. Металургійне обладнання,

гірничі машини та інша продукція важкого машинобудування випускається переважно у

Сілезькому воєводстві. Головними центрами електротехнічної та електронної промисловості

є Варшава, Гданськ, Вроцлав, Бидгощ, Познань та ін.

Хімічна промисловість Польщі належить до галузей, які динамічно розвиваються.

Неорганічна хімічна індустрія базується на багатих покладах кам'яної солі та сірки. Кам'яна

сіль видобувається поблизу Іновроцлава та Клодави, сірка в Свєнтокшиському та

Підкарпатському воєводстві. Головні центри виробництва азотних добрив - Пулави,

Влоцлавек, Кендзежин-Козлє та Тарнув. Найбільші центри виробництва фосфорних добрив -

Паліце, Гданськ і Тарнобжеґ.

Польща має сприятливі умови для розвитку промисловості будівельних матеріалів.

Основними є цементна та скляна промисловість. Головні райони цементної промисловості -

Опольський, Свєнтокшиський та Холмський. Головним районом з багаторічними традиціями

скляної промисловості є Судетський округ. Тут працює декілька великих підприємств

поблизу Валбжига, Болеславця і Строня Шльонського.

Найважливішою галуззю легкої промисловості Польщі є текстильна. Вона займається

обробкою бавовни, штучних волокон, вовни, льону і шовку. Основними районами

концентрації текстильної промисловості є Лодзинський, Бельсько-Бялський і

Ченстоховський та Білявсько-Судетський. За останні роки харчова промисловість стала

найбільш інвестиційно привабливою у Польщі. Важливою її галуззю є цукрова

промисловість.

Важливими факторами, що створюють перепони на шляху малого підприємця при

залученні капіталу є:

- відсутність досвіду попередньої діяльності, пов’язаної з бізнесом;

- відсутність чи недостатній обсяг забезпечення по кредиту;

- висока процентна ставка, котра не відповідає грошовому потоку компанії;

- нестача навичок в отриманні кредиту, котра ще більше ускладнюється небажанням

банків брати на себе ризик.

В Польщі відсутня система поділу при сплаті податків на малий і середній бізнес, так

як офіційно він не відрізняється від будь-якої іншої форми бізнесу. Основною проблемою

діючої податкової системи було те, що амортизація майна не визнавалася в повній мірі як

експлуатаційні видатки, що призводило до того, що заміна старих виробничих потужностей

ставала невигідною. Це в свою чергу призводило до загального зносу виробничого

обладнання в Польщі. Однак з просуванням до вступу до ЄС цю проблему поляки поступово

вирішують, так як однією з умов вступу до ЄС є вдосконалення податкової системи.

Визначивши стратегічний напрямок, Польща пройшла великий шлях перетворень у

відношені до малого та середгього бізнесу. Успішний розвиток малого і середнього

підприємництва потребує комплексних заходів по підтримці підприємництва в трьох

напрямках:

1. Стратегічний напрямок (розробка програм)

2. Організаційний напрямок (підтримка підприємницьких організацій)

3. Напрямок оперативної допомоги (підтримка окремих підприємців і малих

підприємств)


1. http://www.info-works.com.ua/kursovi/vsesvitnia_istoria/3266.html

2. Країни світу. Європа. - Харків : Фоліо, 2006. - 317, с.

3. Графова І. О. Розвиток сільського туризму в Європі // Економіка АПК. - 2007. - №

7. - С.148-152

85

УДК 330.828.2

Каліновський Р., студент

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, Україна

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ТОРГОВЕЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В

КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ Ф. ЛІСТА

Сьогодні Україна стоїть перед складним вибором стосовно подальших шляхів розвитку

торговельної політики: посилене державне регулювання економіки чи послаблене, митні

бар’єри чи вільна торгівля, СОТ чи Митний союз.

Свого часу у схожій ситуації опинилась Німеччина. У ХІХ ст. вона була потужним

експортером хлібу до країн Європи, маючи слабку відсталу промисловість. І залишилась би

Німеччина країною третього сорту, якби не ідеї засновника історичного напрямку в

економічній теорії Фрідріха Ліста.

Теоретична система Ф. Ліста охоплює вчення про національну політичну економію,

теорію продуктивних сил, концепцію стадійного економічного розвитку, вчення про активну

економічну роль держави.

Ф. Ліст започаткував теорію національних продуктивних сил. До складу продуктивних

сил нації він відносив: моральні та фізичні сили людей; громадські та політичні заклади;

природні ресурси країни; матеріальний капітал (сільськогосподарський, мануфактурний,

торговельний) або національну індустрію. Стверджував, що рівень розвитку продуктивних

сил зумовлює багатство і добробут народу; здатність створювати багатство вагоміша, ніж

саме багатство. Завдання кожної нації - зберігати та збільшувати національне багатство.

Також важливою віхою в історичній системі Ліста було констатування періодизації

економічної історії країн, що лягло в основу пояснення переваг та втрат економік від

зовнішнього обміну товарами.

На противагу вченню англійських класиків Ліст довів, що формування

загальнолюдської спільноти можливе лише на паритетних основах взаємовідносин між

націями. За принцип об'єднання треба брати однаковий соціально-економічний рівень

розвитку, щоб жодна нація не потрапляла в залежність до іншої.

«Найприйнятнішою з усіх сторін формою співіснування є асоціація. Міжнародна

торгівля є основою всезагального об’єднання, але на даному етапі розвитку національних

економік про це говорити зарано. Світова федерація була б вершиною людської діяльності,

проте таке об’єднання можливе лише за умови, що нації знаходяться на одному культурному

рівні. Досягти останнього, в свою чергу, можливо лише за одноосібного внутрішнього

розвитку кожної окремої нації, надійно захищеного політикою протекціонізму» [1].

Але в той же час вчений наголошує, що система не здатна до самоорганізації, потрібен

потужний вплив «згори», і такий вплив здатна здійснити тільки держава.

Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі

держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі «збудження» національних

продуктивних сил суспільства. Політична економія має визначити, що саме треба зробити

державі на конкретному етапі розвитку, аби продуктивні сили в межах даної країни

забезпечили економічний розквіт.

Іншим ключовим моментом теоретичної діяльності Ф. Ліста, тісно пов’язаним з

національним, є його вчення про продуктивні сили як про юридичний простір. До

«юридичних» продуктивних сил вчений включає свободу думки, совісті, преси, суд

присяжних, публічність судових засідань, контроль адміністрації, парламентський уряд,

тобто те, що сьогодні називається відкритим суспільством.

«Визначальним фактором зростання продуктивних сил Ф. Ліст вважав

індустріалізацію, розуміючи її як розвиток промисловості» [2]. Дотримуючись

меркантилістської теорії "активного торговельного балансу" стосовно промисловості, вчений

86

доводив, що експорт промислових товарів і обмеження імпорту забезпечують багатство

країни. Для досягнення перспективного розвитку національної індустрії він пропонував:

- розвивати галузі, які з погляду міжнародного поділу праці не витримують

конкуренції, але важливі для комплексного використання ресурсів країни і розвитку

продуктивних сил;

- оцінювати створення нових галузей з урахуванням довготермінового значення:

зростання виробничого потенціалу, залучення нових господарських ресурсів, поліпшення

добробуту населення;

- враховувати як джерело багатства не лише продуктивну працю у матеріальному

виробництві, але й "неречовий капітал": людський капітал, який формується шляхом

пізнання, засвоєння та примноження накопичених людством знань, ідей, винаходів,

відкриттів, навичок професійної діяльності; науку, інфраструктуру, право, мораль, релігію;

будь-яку працю, яка сприяє створенню багатства.

Свобода торгівлі й протекціонізм - лише два різновиди зовнішньоекономічної політики,

що робить помітний вплив на розвиток національної промисловості. Свобода торгівлі може

лише увічнити промислову відсталість країни, сприяти консервації залишків нерозвиненої

економіки. Протекціонізм є засобом прискорення промислового розвитку і створення

конкурентоспроможної економічної системи.

Завдяки ідеям Фрідріха Ліста Німеччина перетворилась з сировинного придатку

Європи на одну з найбільш потужних економік світу. На мою думку, українським

економістам слід приділяти більше уваги вищеописаним теоріям.


1. Ліст Ф. Національна система політичної економії / Фрідріх Ліст. – Москва: Европа,

2005. – 676 с.

2. Базилевич В. Історія економічних учень / Віктор Базилевич. – Київ: Знання, 2004. –

1300 с.

87

СЕКЦІЯ 5.

ДЕМОГРАФІЯ, ЕКОНОМІКА ПРАЦІ, СОЦІАЛЬНА ЕКОНОМІКА І ПОЛІТИКА

88

УДК 334.25

Волощенко І., студент


ПРОБЛЕМА ПОДОЛАННЯ ВІДСТАЛОСТІ КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

Проблема подолання відсталості країн, що розвиваються, являється однією з

найгостріших глобальних проблем на сьогоднішній день. Рівень доходів на душу населення

більшості країн, що розвиваються, у десятки, а то й сотні разів нижчий, ніж у розвинутих.

Цей розрив не тільки не скорочується,вын з кожним днем наростає.

У наші дні саме в країнах, що розвиваються, найбільше проявляється гострота

продовольчої, демографічної, соціальних, економічних і навіть екологічних проблем.

Причинами відсталості цих країн стали: нерівномірне становище у світовому поділі

праці, обтяжливість етнічних, релігійних, соціальних конфліктів, невідповідність культурно-

історичних характеристик великих масивів населення імперативам модернізації і

повноцінної участі в глобальних процесах сучасності. Всі ці негативні фактори особливо

рельєфно виступили на фоні науково-технічної трансформації світової економіки та

інтернаціоналізації суспільного життя, перетворили бідність, відсталість і нестабільність

відсталих країн у дійсно глобальну проблему [1].

Підсистема країн, що розвиваються, включає 4/5 усіх країн світу, де проживає більше

80% населення Землі. До даної підсистеми належать всі азіатські країни, крім Японії,

Південної Кореї й Ізраїлю, усі країни Африки, крім ПАР, а також країни Латинської

Америки. Вони характеризуються надзвичайно різноманітними умовами і рівнями

соціального й економічного розвитку. Проте, існує ряд ознак, що поєднують ці країни, в

особливу групу держав. Спільність цих ознак має соціальні, економічні й історичні корені.

Один із найважливіших критеріїв виділення країн,що розвиваються,в окрему світову

підсистему – їх слабо розвиненість і відсталість.

Слаборозвиненість виражається в якісній неоднорідності і системній

невпорядкованості суспільства, що складається з різних економічних і неекономічних

інститутів сучасного і традиційного типів, а також перехідних проміжних інститутів [1].

Відсталість характеризує економіки цих країн, що характеризується низьким рівнем

розвитку продуктивних сил. Відсталість виражається у виді відставання в розвитку одного

типу суспільства від іншого.

Країни, що розвиваються, на відміну від західних держав ще не перебороли общинний

тип соціальності, що висходить до родового ладу. Він визначається особистісним характером

соціальних відносин, зв'язками, сусідстві, роді, племені і т.д. У цілому ряді країн Третього

світу не сформувалося розгалужене і міцне цивільне суспільство - соціально організована

структура, що складається із самодіяльних організацій добровільного членства. У країнах,

що розвиваються, становлення сучасного господарства і ріст державного апарата значно

перевищують формування інститутів цивільного суспільства.

Сучасна класифікація цих країн використовує широкий набір якісних і кількісних

характеристик: за рівнем економічного потенціалу, спеціалізації у світовому господарстві,

забезпеченості паливно-енергетичними ресурсами, залежності від розвинених

капіталістичних країн та ін.Слід брати до уваги рівень соціально-економічного розвитку,

ступінь забезпеченості ресурсами, місце і роль у міжнародному поділі праці, показники

валового внутрішнього продукту та його частки у загальносвітовому обсязі.Характерною

рисою країн третього світу виступає наростаюча нерівномірність соціально-економічного

розвитку. Процес економічної диференціації підсилився в 80-90-і роки. Він розвивається по

різних напрямках - рівням економічного розвитку; народногосподарським структурам,

положенню у світовому господарстві. Нерівномірність соціально-економічного розвитку

частково успадкована від колоніального періоду[2].

89

Багато країн, що розвиваються, не можуть цілком змінити своє положення без

допомоги інших держав у рішенні проблеми відсталості.

Воно здійснюється, по лінії так називаної офіційної допомоги розвитку з боку розвитих

країн у виді надання фінансових ресурсів. Ще великі можливості для подолання відсталості

забезпечують іноземні приватні інвестиції – прямі і портфельні, а також банківські позики.

Приплив цих фінансових ресурсів у країни, що розвиваються, росте особливо швидко і є в

даний час основою зовнішнього фінансування країн третього світу.


1. В.Л. Логвина. Політологія. Навчальний посібник - К.:Центр навчальної літератури,

2006. - 304 с.

2. [електронний ресурс].- http://www.info-library.com.ua/books-text-3002.html

УДК 301.085

Мисковець О., старший викладач


ПРОБЛЕМА ҐЕНДЕРНОЇ АСИМЕТРІЇ В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ

СУСПІЛЬСТВІ (НА ПРИКЛАДІ РИНКУ ПРАЦІ)

Соціально-економічні перетворення у сучасній Україні не лише не вирішили проблему

ґендерної нерівності, але і спричинили нові протиріччя у ґендерній сфері. Зокрема,

посилилася ґендерна асиметрія ринку праці; відбулася дезорганізація сім’ї як соціального

інституту; продовжується витискання жінки із політичних та інших сфер життєдіяльності.

На суспільному рівні декларовані права та можливості особистості, незалежно від статі,

реально не дотримуються. Упереджене ставлення й ґендерна дискримінація продовжують

відтворюватися, жінки та чоловіки як соціальні спільноти загалом мають неоднаковий

доступ до соціальних статусів, ресурсів, привілеїв, престижу та влади.

Основними елементами державної ґендерної політики України є [1, с.232]:

- політика щодо жінок, забезпечення їм рівного соціального статусу з чоловіками

шляхом гарантування можливостей для їх рівноправного розвитку як соціально-

демографічної групи;

- політика щодо чоловіків, формування у них ґендерної свідомості, культури

ґендерної поведінки, орієнтації на паритетність відносин з жінкою;

- державно-правове регулювання ґендерних відносин;

- сприяння розвиткові ґендерної демократії та ґендерної культури в суспільстві.

Розглянемо проблеми ґендерної асиметрії українського суспільства на прикладі ринку

праці. Такий аспект характеризуються низкою чинників, зокрема [2, с. 103]:

- різна динаміка коефіцієнтів зайнятості чоловічої та жіночої робочої сили, зокрема,

скорочення коефіцієнтів зайнятості серед жіночої робочої сили, що є інтенсивнішим

порівняно з чоловічою;

- зростання напруженості на ринку жіночої робочої сили, зокрема, погіршення

ступеню використання жіночої робочої сили, зростання кількості жінок, інтегрованих в

економіку на гірших умовах порівняно з чоловіками;

- структурні проблеми ринку праці (коли територіальна, кваліфікаційна, вікова,

освітянська та інші структури пропозиції праці не відповідно до аналогічних структур

поточного попиту на працю), які більш характерні для чоловічої робочої сили;

- ґендерно різна динаміка структурного безробіття; зокрема, в ситуації економічного

спаду більше невідповідності вакансій та потенційних робітниць-жінок, тобто менша

можливість для жінок знайти роботу; в періоди економічного підйому більша мобільність

жінок на ринку праці з ліпшими можливостями для розширення їх зайнятості;

90

- усталене серед роботодавців надання переваг найму чоловікам;

- одночасне розширення й обмеження можливостей участі жінок у політичному та

соціальному житті;

- відмінності між окремими прошарками жінок, причому їх вплив нерівномірний і

залежить від рівня розвитку регіону, ступеню освіти, професійної кваліфікації жінок та від

характеру їх зайнятості.

Ще одним важливим показником ґендерної нерівності на ринку праці є ґендерні

розбіжності в доходах.

Соціальна дискримінація жінок проявляється в отриманні доходів, зокрема, в

заробітній платі. Аналіз зайнятості, заснований на трьох показниках – статус, галузь і дохід –

свідчить, що порівняно з чоловіками, жінки значно рідше отримують стабільне робоче місце

з високою заробітною платнею. Жінок більше в неформальній економіці, а цей вид

зайнятості, як правило, знаходиться поза межами правового регулювання, гірше

забезпечений механізмами соціального захисту і має високий ступінь плинності. Середня

заробітна плата жінок в Україні стабільно становить близько 70% аналога чоловіків.

Згідно аналізу Інституту демографії чинники ґендерної нерівності в оплаті праці доволі

різноманітні та мають різну природу, зокрема, економічну, соціальну, психологічну, а також

законодавчу. Наприклад, виконання репродуктивних функцій, відсутність розвиненої

соціальної інфраструктури значною мірою перешкоджають можливостям саме жінок на

рівних із чоловіками успішно реалізувати кар’єру.

З метою усунення ґендерної асиметрії на ринку праці та в галузі державної політики

зайнятості необхідно:

- сформулювати цілісну концепцію політики на ринку праці, яка дозволила б уникнути

поширеного неефективного використання трудового потенціалу, в тому числі й у ґендерному

розрізі, та суперечностей поміж відносно високим освітнім і професійно-кваліфікаційним

потенціалом жінок і чоловіків та структурою господарства.

- розробляти та застосовувати запобіжні заходи щодо якості національної робочої сили,

спрямовані на усунення інституційних суперечностей вітчизняного ринку праці.

- вивчити причини існування ґендерних розривів у оплаті праці жінок та чоловіків і

розробити план дій по їх скороченню.

- впроваджувати гнучкі форми зайнятості з метою вирішення проблем безробіття жінок

та чоловіків, пошуку нових джерел робочої сили та оптимізації її використання з

урахуванням ґендерного підходу.

Отже, інтеграція української держави у світове співтовариство вимагає переосмислення

місця і ролі жінок у суспільстві, їх рівноправну участь у всіх сферах життєдіяльності.


1. Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник – К., «К.І.С.», 2004.

2. Стан забезпечення ґендерної рівності в українському суспільстві. Щорічна

державна доповідь. – Київ, 2007. – с. 223 [Електронний ресурс] Режим доступу:

wu.cn.ua/articles/Stan_rivnosti.pdf

УДК 331.5(477)

Романюк П., студент


ПРОБЛЕМИ МОЛОДІЖНОГО БЕЗРОБІТТЯ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ

Молодь є вагомою та перспективною частиною економічно активного населення.

Виконуючи його важливі соціально-економічні функції, молодь є специфічним суб’єктом

ринку праці, на шляху якого виникають значні перепони до ефективної зайнятості,

91

обумовлюючи більш високий рівень безробіття, що породжує цілу низку соціально-

економічних проблем.

Серед усіх категорій населення на ринку праці молоді люди найбільше знаходяться зоні

ризику. Це пояснюється тим, що, з одного боку, молоді фахівці мають більш високу

професійну і територіальну мобільність у пошуках роботи, а з іншого – у них відсутній

трудовий досвід, що робить їх менш конкурентоспроможними. Через недостатність

теоретичних розробок проблем молодіжної зайнятості в Україні поки що не сформований

ефективний механізм залучення молоді до праці та закріплення її у сфері економічної

зайнятості. Це знижує рівень соціальної захищеності молоді, спричиняє недовикористання її

трудового і творчого потенціалу та стає перешкодою на шляху його підвищення, породжує

маргіналізацію частки молоді та інші негативні процеси.

Тому безробіття молоді є однією з найгостріших соціально-економічних проблем

України. За останні роки питома вага молоді в загальній кількості безробітних досягла 30%.

Так, станом на травень 2011 року, за даними Держстату України, в державі зареєстровано

549,2 тисяч безробітних, що становить 2% від усього населення країни працездатного віку. З

них – 164,76 тисяч безробітних – молодь [1, с.241].

Саме тому тема дослідження є вкрай важливою та актуальною.

Аналізуючи ситуацію, що склалася, варто зазначити, що існує ряд причин зміна які

спричиняють тенденцію негативних зрушень на молодіжному ринку праці, а саме:

- загальний стан економіки країни, де кількість робочих місць не збільшується, а

навпаки зменшується;

- високий податковий тиск, який здійснюється на підприємства та підприємців з

боку держави;

- відсутня система розподілу молоді за робочими місцями після закінчення навчання

або ж під час навчання (стажування або практика);

- недосконала розробка та непрофесійне впровадження програм зайнятості,

перекваліфікації молодих працівників на загальнодержавному, регіональному рівні тощо.

Таким чином, на нашу думку, керівництво держави не зацікавлене у залученні до

різного роду робіт молодих працівників. Прагнучи влаштуватися на роботу, молодь

самостійно веде пошуки місця роботи за допомогою державних і молодіжних центрів праці,

бірж праці, кадрових агенцій, служб зайнятості, центрів кар’єри, створених при ВНЗ,

знайомих або родичів, започатковують власний бізнес, тощо.

Проте сучасне українське законодавство ще не досконале: не реформоване цивільне, і

підприємницьке законодавство, не створений сприятливий податковий клімат, для того, щоб

молодь реалізувала своє конституційне право на працю. На нашу думку, проблема подолання

молодіжного безробіття не є суто проблемою держави, адже багато залежить від самої

молоді, її наполегливості та активності, її особистісних рис, необхідних для повноцінного

життя в ринкових умовах.

Таким чином, до причин молодіжного безробіття можна віднести зміну особистих

пріоритетів молоді. Психологи стверджують, що у середовищі молодих людей, які

розпочинають трудову діяльність, кількість кар'єристів становить 15 %. Слово «кар'єристи»

використовується у позитивному значенні і стосується тих людей, які спрямовані на

максимально швидку реалізацію внутрішнього потенціалу своєї особистості та своїх

професійних здібностей. Нестачу досвіду вони компенсують якісною освітою, великою

кількістю енергії і бажанням домогтися успіху в житті. Саме ця категорія молодих людей

цікавить служби управління персоналу компаній [1, с.242].

Результати соціологічних опитувань доводять, що у сучасні випускники ВНЗ мають

суперечливу поведінку на ринку праці. З одного боку, вони досить оптимістично ставляться

до можливості працевлаштування в ринкових умовах переважно в приватному секторі

економіки. З іншого - вони орієнтовані на отримання високих і легких заробітків без

відповідного трудового внеску. І це руйнує трудову етику і трудовий потенціал суспільства,

92

створює ілюзію отримання високих доходів без належної професійної підготовки та

сумлінного ставлення до праці.

Ще один бік проблеми – це невідповідність компетенцій випускників ВНЗ вимогам

роботодавців. Вони хочуть бачити на робочих місцях здорових, комунікабельних,

креативних працівників, які здатні до швидкого опанування нової інформації та мають

високий рівень знань [2, с.282].

У зв’язку з наведеними розбіжностями між уявленнями роботодавців та молоді, а також

недосконалості державного управління в цій сфері суспільного життя України, на нашу

думку, і виникає проблема молодіжного безробіття.

З метою позитивних зрушень у питанні молодіжного безробіття пропонуємо:

- створити умови для доведення до випускників ВНЗ вимог роботодавців до

претендентів на посаду;

- забезпечити належний рівень підготовки фахівців та розвиток необхідних для

конкурентноздатного фахівця якостей ( в тому числі і особистісних);

- удосконалити на державному рівні механізми виконання Закону про зайнятість в

частині, яка стосується молодіжної зайнятості;

- вживати заходи щодо усунення дисбалансу між попитом і пропозицією на робочу

силу.


1. Гринкевич С.С., Мазурська М.Т. Стан молодіжної зайнятості в Україні. - Науковий

вісник: Збірник науково-технічних праць. − Львів: НЛТУУ. − 2006, вип. 16.3. − 296 с.

2. Мисковець О.В. Оцінка інформаційно-аналітичного забезпечення та його впливу на

взаємодію між суб’єктами регіонального ринку праці (на прикладі Волинської області). -

Економічні науки. Серія «Регіональна економіка». Збірник наукових праць. ЛНТУ. – Випуск

6 (21)Ч.Ію – Луцьк, 2009. – 287с.

УДК 316.323:330.1(477)

Тивонюк І.. студентка


СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Сьогодні Україна переживає складний, кризовий період та має ряд соціально-

економічних проблем. Серед найпоширеніших: бідність, постійне зниження індексу

економічної свободи, корумпованість владних структур, нестабільну політичну ситуацію,

низький ступінь верховенства права, низький рівень заробітної плати, практична відсутність

середнього класу. Існує в Україні також ряд проблем, пов’язаних із зайнятістю населення та

пенсійним забезпеченням. Фактично сьогодні можна говорити про глибоку системну кризу

нашої держави.

Звернемося до кожного показника більш детально, спираючись на діні Міжнародних

рейтингів України [1].

1. Бідність. Бідність можна визначити як соціальний феномен, що характеризується

відсутністю необхідних матеріальних засобів для того, щоб провадити «нормальне»

(відповідно до норм прийнятих суспільством) життя. Таким чином, за межею бідності зараз

живуть четверо з 5-ти українців. При цьому за останній рік українці збідніли на 10%.

2. Економічна свобода. Цей показник вказує на фундаментальне право кожної

людини управляти її власною працею та майном. В економічно вільних суспільствах, особи

вільні у виборі роботи, виробництві товарів, витратах та інвестиціях будь-яким шляхом,

яким забажають. Всі ці свободи підтримуються і захищаються державою. Держава

втручається лише у разі необхідності збереження і функціонування самого себе. Ступінь

93

економічної свободи визначається за допомогою індексу економічної свободи. У рейтингу

економічної свободи, який складає Світовий банк, Україна посідає 163-ю позицію - між

Казахстаном і Гондурасом.

3. Корумпованість владних структур. За показниками ВВП на душу населення

Україна поступається навіть таким країнам, як Сербія і Болгарія. Фахівці пояснюють таке

явище складною системою регулювання, слабким управлінням, невиконанням рішень суду і

корупцією. Так у 2012 році за індексом сприйняття корупції Україна посіла 134 місце,

розділивши його з Нігерією та Філіппінами. Україна займає місце серед найбідніших країн

світу (узагальнюючий показник економічного розвитку - суспільний продукт на душу

населення - в Україні менше 1000 доларів на рік, у країнах Західної Європи - 20 000).

4. Політична нестабільність та верховенство прав. Україна посідає 110 місце в

рейтингу неспроможності держав і характеризується поганою політичною стабільністю та

небезпечним рівнем ризиків. Як наслідок цього явища, порівняно невелика кількість

зовнішніх та внутрішніх інвестицій, що впливає на негативний економічний розвиток країни.

Міжнародні рейтингові агенції, з точки зору верховенства права, оцінюють Україну як

країну, де переважає політичне втручання уряду, безкарність і корупція.

5. Рівень заробітної плати. В той час, коли середня зарплата в Україні становить від 2

до 2,5 тисяч гривень, українські мільярдери все частіше фігурують не лише в українських, а

й у солідних світових рейтингах багатіїв. Спостерігається розшарування населення на

багатих і бідних, майже відсутній середній клас.

6. Зайнятість населення. Важливою соціально-економічною проблемою України є

зайнятість населення, забезпечення ефективними робочими місцями. Згідно з переписом, в

Україні 47 млн. населення. Серед них 16 млн. пенсіонерів та інвалідів, 12 млн. дітей та

молоді до 18 років і ще 5 млн. людей перебувають на заробітках за межами України.

Залишається 14 млн. За даними соціологічних опитувань, до 40% вважають себе

безробітними, та й формально зафіксоване безробіття - 2,3 млн. Таким чином, фактично

працює 8,5 млн. осіб.

Шляхи вирішення цих та інших соціально-економічних проблем, на нашу думку,

лежать у двох сферах: налагодженні політичної ситуації та стабілізації економіки. Тим

більше, що Україна має для цього усі передумови. Розглянемо їх більш детально.

Україна - країна з величезним економічним потенціалом. Він дозволяє протягом

найближчих 10-15 років стати на один рівень з країнами Центральної Європи. Займаючи

один відсоток території планети, наша держава має 5,2% світових запасів природних

ресурсів, у тому числі - 40% європейських запасів чорноземів. Поруч з природними

ресурсами освічене населення, вигідне географічне положення в центрі Європи, достатня

індустріально-виробнича та науково-технологічна бази. В Україні високі інформаційні

технології, де є можливість зайняти вагоме місце в світі; наша країна - велика металургійна

держава з повним і самодостатнім комплексом (сировина, виробництво, наука, кадри); є все

для функціонування космічних, авіаційних, електронних, ядерних, енергетичних,

суднобудівних комплексів [2].

Отже, щоб покращити соціально-економічну ситуацію в країні вважаємо за необхідне

вжити наступних заходів.

1. Оскільки визначальним чинником формування життєвого рівня і статусу людини

повинні бути трудові доходи, потрібно удосконалити податкову систему так, щоб,

розподіляючи тягар утримання країни, наблизити його до реалій.

2. Задля досягення такої мети, на нашу думку, важливо покращити рівень економічної

свободи, дати економіці працювати у ринкових умовах на засадах чесної конкуренції.

3. Крім того, державі необхідно створити умови для розвитку малого та середнього

бізнесу, що забезпечить зростання частки середнього класу, класу, який здатний нести

податкове навантаження та утримувати непрацюючих.

94

4. Найважливішими для поліпшення соціально-економічної ситуації ми вважаємо

заходи з боротьби з корупцією. Знешкодження цього асоціального явища, на нашу думку,

дозволить усунути усі проблеми соціального та економічного характеру в Україні.


1. Міжнародні рейтинги України. Електронний ресурс [Режим доступу]:

http://uk.wikipedia.org/wiki

2. Паршутіна А.А. Актуальні проблеми сучасного розвитку України: Соціальні,

економічні та правові аспекти. Електронний ресурс [Режим доступу]:

http://masters.donntu.edu.ua/2012/fknt/parshutina/library/article5.htm

УДК 316.346.32:-053.6

Філіпчук Р.. студент


СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МОЛОДІ В УКРАЇНІ

У соціальній структурі суспільства важливе місце посідає молодь. Сучасні українські

дослідники О.Вишняк, С.Макеєв, М.Чурилов визначають молодь як соціальну спільноту, що

посідає певне місце у соціальній структурі суспільства і набуває соціального статусу у

різноманітних соціальних структурах, має спільні проблеми, соціальні потреби та інтереси,

особливості життєдіяльності тощо [1].

Соціальна проблема визначається, як незадоволеність повністю чи частково потреб та

інтересів територіальної громади або її окремих складових, що сформульовані в загальному

вигляді як певна соціальна задача, що потребує вирішення. У спрощеному вигляді соціальна

проблема - це невідповідність того, що маємо, до того, що необхідно.

Отже, серед проблем, які для молоді сьогодні є найбільш важливими виділяємо

наступні:

1. Відсторонення від важливих соціальних та культурно-освітніх благ, усунення від

процесу справедливого розподілу створених працею матеріальних цінностей.

Зважаючи на високу мобільність, для реалізації свого потенціалу вагома частина молоді

пов’язує своє майбутнє із закордоном. Дослідження проведене Інститутом демографії і

соціальних досліджень НАН України спільно з Фондом народонаселення ООН в Україні

показує, що майже 82% респондентів має бажання виїхати з України. З них повернулися б

55%. Не мають бажання виїжджати з України лише 18% респондентів [2].

2. Труднощі у працевлаштуванні та відсутність можливостей самореалізації. Зокрема,

у рейтингу нагальних проблем саме проблема працевлаштування є найбільш актуальною для

нашої молоді (64,5 % опитаних). Молодь найменш захищена категорія економічно-активного

населення. Не маючи досвіду роботи, не вміючи вигідно продати свої вміння роботодавцям,

одночасно з цим маючи високий рівень домагань та амбіцій, молодь залишається найбільш

вразливою, зневірюється у можливості знайти гідну роботу за фахом.

3. Алкоголізм, наркоманія, ігроманія та інші небезпечні соціальні хвороби. 58,4 %

молодих людей стурбовані поширенням у середовищі однолітків алкоголізму та проблема

наркозалежності - 43,6 %. На нашу думку, ці асоціальні хвороби вражають молодь через

декілька причин. Зокрема, через бажання виглядати дорослим і «крутим», через

невизначеність інтересів, не модність активного відпочинку та занять спортом.

4. Створення сім’ї. Майже 90 % бюджету більшості сімей витрачається на оплату

комунальних послуг та харчування. Решта лишається на придбання одягу, предметів побуту,

техніки, задоволення соціальних та освітньо-культурних потреб усіх членів сім’ї. Все це

негативно впливає на рішення молоді створювати сім’ї та народжувати дітей.

95

5. Розлучення серед молодих подружь. Як відомо, найбільша кількість шлюбів

розпадається у віці 25-30 років через проблеми побутового характеру. Проблемна ситуація

полягає у несприятливих економічних, а як наслідок – соціальних та культурно-освітніх

умовах існування молоді в Україні.

Таким чином, можна говорити про витиснення української молоді з України,

спрямоване на нав’язування молоді чужих рішень та політичної волі, міфів щодо нашої

історії, наших героїв, реалій сьогодення, стимулюють громадську інертність та політичну

апатію.

З іншого боку, молоді люди вважають, що подбати про них повинен хто завгодно:

політики, державні структури, громадські організації, батьки та родичі, тільки не вони самі.

Сучасна молодь України політично пасивна, її участь в політичному житті часто

обмежується політичним заробітчанством. Тому жодна політична сила не розглядає її як

свою електоральну групу, а враховує передусім інтереси пенсіонерів та трудових груп

окремих галузей господарства [3].

Отже, на нашу думку, вирішення проблем молоді сьогодні лежить не тільки в площині

інтересів держави, але і має вирішуватися силами самої молоді, завдяки її енергійності,

мобільності, ентузіазму, а головне – бажанню втілювати зміни та покращувати власне життя.


1. Половець В.М. Соціальні проблеми молоді Електронний ресурс [Режим доступу]:

archive.nbuv.gov.ua/portal/soc74/22.pdf

2. Зінченко С. Сучасні проблеми молоді в Україні як загроза виникнення п’ятої хвилі

еміграції. Донбас: культурно-освітній обмін з українцями світу: матеріали науково-

практичної конференції. - Донецьк: Донецьке обласне відділення Товариства «Україна-Світ»,

Український культурологічний центр, 2011.-280с. Електронний ресурс [Режим доступу]:

http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=92285

3. Проблеми молоді Електронний ресурс [Режим доступу]: http://nato4ka-

happynation.blogspot.com/2012/01/blog-post_30.html

96

СЕКЦІЯ 6.

БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК, АНАЛІЗ ТА АУДИТ, ГРОШІ, ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ

97

УДК 336.71.

Денисюк К., магістрант

Київський національний торговельно-економічний університет, м.Київ, Україна

ВИКОРИСТАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ ЩОДО СИСТЕМИ ОЦІНЮВАННЯ

КАПІТАЛУ БАНКУ

При здійсненні аналізу власного капіталу банківської установи необхідно значну

увагу приділяти питанням його оцінювання. В сучасній економічній літературі існує

досить обмежена кількість методів, за допомогою яких можна здійснити оцінку вартості

капіталу. Проте усім цим методам властиві певні недоліки, що ускладнюють процедуру

оцінки та роблять її досить неточною.

Одним з найбільш точних, але водночас найбільш складних способів оцінки вартості

капіталу є модель МОКА (модель оцінки капітальних активів), в основу якої покладені

економіко-статистичні методи. Модель оцінки капітальних активів була розроблена

американським економістом Уїльямом Шарпом і широко відома в світі в англійському

варіанті скорочення як CAMP - Capital Asset Pricing Model.

Основним моментом при оцінці вартості капіталу за методикою CAMP є правильне

визначення коефіцієнту . Проте, за сучасних умов це не становить труднощів, оскільки

значення коефіцієнту акціонерних товариств можна знайти в видавництвах аналітичних

агентств.

В міжнародній практиці вартість капіталу банку рекомендується розраховувати за

моделлю середньозваженої вартості капіталу (Weighted Average Cost of Capital – WACC).

Його застосування для оцінки вартості банківського капіталу є дуже зручним, проте в рамках

даного методу оцінюється вартість інвестованого капіталу. Вартість капіталу за даним

методом визначається як середньозважене значення вартостей джерел формування капіталу

бізнесу, враховуючи той факт, що виплати на погашення відсотків за залученим капіталом

відносять до витрат бізнесу і зменшують базу оподаткування для податку на прибуток.

Метод середньозваженої вартості капіталу в загальному був оснований на аналізі

пасивів банку, але якщо діяльність банку є стабільною на протязі певного проміжку часу, то

оцінку капіталу можна провести на базі аналізу активів, які розміщені на різних ринках, де

банк активно провадить свою діяльність, тобто визначення вартості капіталу банку на основі

середньо ринкової дохідності даних ринків.

Методика визначення цб співпадає з розрахунком коефіцієнта в моделі CAMP, проте

відмінність полягає в тому, що на відміну від , який розглядає дохідність акцій по

відношенню до ринку, цб відображає динаміку цін акцій окремого банку по відношенню до

середньо ринкових. Розрахунок коефіцієнту цб пов'язаний з врахуванням всіх ринків, де

банк активно провадить свою діяльність. Це зумовлено тим, що діяльність банківської

установи в основному пов’язана з видачею кредитів, проте це не єдиний сегмент ринку, де

банк здійснює свою діяльність і прибуток, який він отримує від кредитних операції не є

виключним джерелом формування загального прибутку банку.

Але даний підхід має і свої недоліки. Оскільки при використанні даного методу

оцінювання капіталу банку постає гостра необхідність в інформації про ринки банківських

послуг, що викликати деякі труднощі. Проаналізувавши даний метод, можна окреслити деякі

спільні риси з методом середньозваженої вартості капіталу. Проте, на відміну від нього

даний метод виходить не з потреб банку у вигляді вартості капіталу, а з його можливостей у

формі дохідності активів. І з огляду на ці спільні та відмінні риси метод WAARR має

переваги над методом середньозваженої вартості капіталу.

На сьогоднішній день провідні світові банки для оцінки фактичного рівня ризиків

почали активно впроваджувати в своїй діяльності показник економічного капіталу, практика

використання якого у вітчизняних банках не спостерігалась. Тобто, економічний капітал

банку - це капітал, необхідний для покриття неочікуваних втрат унаслідок сукупних ризиків,

98

притаманних банку[1]. При цьому виникає потреба у проведення оцінки економічного

капіталу, яка поєднує інтегровану оцінку поточної та очікуваної прибутковості.

Проблеми з якими стикається банківська установа, пов’язані перш за все, з відсутністю

на сьогоднішній день досконалої методики визначення ризиків з якими стикається

банківська установа впродовж своєї діяльності. Величини кредитного ризику визначають по

величині втрат від неповернених кредитах, на відміну від операційного, ринкового та інших

видів ризиків, які не мають чіткої методики визначення.

Для дослідження взаємозв’язку між доходами, які отримує банк від здійснених

операцій та рівнем ризиків, які при цьому він поніс досить часто і використовується

величина економічного капіталу. Одним з поширених на практиці методів, що дозволяє

якнайповніше виявити цей взаємозв’язок є метод RARORAC. Цей метод фактично є

вдосконаленням показників ROE та ROA, які відповідно характеризують прибутковість

капіталу і активів банку.

Категорія капіталу є однією з найбільш важливих в економічній науці. Незважаючи на

те, що капітал займає досить незначну частку у загальному обсязі фінансових ресурсів, він

займає провідне місце в діяльності банківської установи, що відображається у функціях, які

він виконує. У процесі аналізу власного капіталу банку велике значення має питання оцінки

його вартості. Проте не дивлячись на важливість оцінки вартості капіталу банку, проблема її

визначення є актуальною і на сьогодні. Важливим фактором при оцінці вартості капіталу

належить специфіці діяльності банківської установи, якій належить банк та його структурі.

Проаналізувавши найважливіші методи оцінки капіталу, можна стверджувати про

можливість їх практичного застосування. Оскільки вкладаючи свої кошти в банк інвестор

прагне дізнатись на яку частку дохідності він може розраховувати. Звичайно розглянуті

методи мають як переваги, так і недоліки та з огляду на швидкість економічних процесів на

сьогоднішній день потребують вдосконалення. Отже, дослідження проблеми оцінки вартості

капіталу вказують на необхідність її проведення не лише в банківській установі, але й в

банківській системі загалом.


1. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7.12.2000 року N 2121-III /

[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

2. Про схвалення Методичних рекомендацій щодо організації процесу формування

управлінської звітності в банках України: Постанова Правління НБУ від 06.09.2007 N 324-

[Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.rada.gov.ua

3. Дамодаран А. Инвестиционная оценка: Инструменты и методы оценки любых

активов; Пер. с англ. – 4-е изд. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2007. – 1340 с.

4. Мороз А. М., Савлук М. І., Пуховкіна М. Ф. та ін. Банківські операції:

підручник / За ред. д-ра екон. наук, проф. А. М. Мороза. — К.: КНЕУ, 2000.

5. Шипилов А. Расчет экономического капитала и раскрытие информации о рисках.

ІV Ежегодный восточноевропейский риск-менеджмент форум – 2005.- Киев, 3-4 ноября

2005 года.- С.68.

УДК 330

Павлова С., старший викладач

Іщик С., студентка


КОНСОЛІДОВАНИЙ ОБЛІК ЯК РІЗНОВИД УПРАВЛІННЯ

Облік є окремим видом управлінської діяльності, складовою частиною загальної

трудової діяльності управлінського персоналу. Крім того, облік — це різновид управління як

99

інформаційного процесу і складова частина системи економічної інформації. Тобто, потрібно

розрізняти два аспекти функціонування обліку. З одного боку, це вид управлінської

діяльності групи людей із спеціальною освітою, з другого, — збирання, реєстрація,

нагромадження і перетворення певного виду економічної інформації, яка надходить до

інформаційної системи суб'єкта господарювання. В управлінні облік представлено трьома

видами — оперативним, бухгалтерським та статистичним [1, с.16].

Бухгалтерський облік, постійно вдосконалюючись, є важливою ланкою формування

ринкової економіки, мовою бізнесу й підприємництва, реальною функцією управління. Він

покликаний сприяти кращій організації планування, прогнозування, аналізу, контролю за

допомогою забезпечення обліковою інформацією різних рівнів управління й має не тільки

ретроспективний, але й перспективний характер.

Слід зазначити дослідження професором Я,В. Соколовим [1, с.45] мети та завдань

бухгалтерського обліку. Проте, з позиції консолідованого обліку вони потребують

ґрунтовнішого вивчення.

1. Завдання, поставлене власниками — забезпечення збереження майна належних їм

організацій. Власник в акціонерному товаристві відокремлений від майна організації. Він

володіє правом власності, втіленим у цінні папери (акції, облігації), і проте він більше всіх

зацікавлений у збереженні майна організації, яке приносить йому певний дохід. Якби цей

чинник був відсутній, втратився б увесь сенс інвестиційного процесу, за допомогою якого

забезпечується контроль однієї особи або групи осіб над капіталом об'єкта інвестування.

2. Завдання об'єднати інтереси власників і адміністрації. Професор Я.В. Соколов

досить образно порівняв це завдання з «автомобільним дзеркальцем», що відображає

конфліктні, а найчастіше протилежні цілі менеджерів і акціонерів. Проте, для системи

«адміністрація — власники» діє теорія «агентських (контрактних) відносин», що дає змоги

згладжувати конфліктні ситуації й підтримує організації у нормальному режимі

функціонування.

3. Третє завдання зводиться до виявлення економічних і юридичних наслідків

господарських операцій. Від успішного його розв'язання багато в чому залежить і вирішення

другого завдання.

4. Четверте завдання сформоване на макроекономічному рівні: бухгалтерський облік

повинен бути засобом перерозподілу ресурсів в економіці. Його зміст добре зрозумілий в

умовах функціонування ринку цінних паперів. Бухгалтер, складаючи звітність, кваліфікує

(обчислює) результати господарської діяльності, і чим вищими будуть зазначені в цій

звітності прибутки, тим дорожчими стануть акції такої фірми, й саме такі акції, незважаючи

на високі ціни, а по суті завдяки їм, будуть найбільш привабливими для фінансового

капіталу.

5. П'яте завдання слід сформулювати з урахуванням визначення консолідованої групи

підприємств як відособленого об'єкта бухгалтерського обліку - це розробка системи

консолідованого обліку, що уможливлює інформаційне забезпечення всіх рівнів управління

холдингом, і при цьому, є основою для формування консолідованої фінансової звітності.

Різна мета, що виникає при вирішенні бухгалтерських завдань, призвела до виникнення

різних підходів у бухгалтерському обліку.

Податковий підхід. Правовий підхід полягає в розробці правового аспекту.

Концептуальною основою правового підходу є вплив права власності на встановлення

принципів консолідованого обліку. Спроби трактування юристами поняття «власність» те

саме, що спроби бухгалтерів трактувати поняття «активи». І ті, і інші зазнають труднощів

при формулюванні конкретних визначень.

Економічний підхід. В останні роки зросло число спроб економічної інтерпретації

облікових даних. Звідси розглядають два підходи до вибору економічних аспектів

бухгалтерського обліку: мікроекономічний.

100

Макроекономічний підхід полягає у визначенні впливу альтернативних методів

подання звітних даних на економічні показники галузі, регіону або країни загалом, тобто на

більш високому рівні, ніж рівень підприємства або фірми.

Мікроекономічний підхід до облікової теорії полягає у виявленні впливу ефекту

альтернативних процедур на економічні показники діяльності фірми. Сучасна облікова

теорія, зорієнтована на мікроекономіку, тобто на холдинг як економічну одиницю, визначає

вплив через операції й взаємодію підприємств у групі.

На підставі вищенаведеного, маємо можливість зробити висновок про те, що

потребують подальших наукових досліджень питання теорії бухгалтерського обліку. Це

зумовлено рядом причин і не в останню чергу - результатами діяльності консолідованої

групи підприємств як об'єкта бухгалтерського обліку. Наш висновок підтверджується

загальними методичними підходами до визначення предмету бухгалтерського обліку.


1. Пучкова С.И., Новодворский В.Д. Консолидированная отчетность: Учб. пос. / Под

рєд. Н.П. Кондракова. - М. ФСК, 2006. - 224 с;

УДК 330

Павлова С., старший викладач

Куц І., студентка


МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОБЛІКУ В СИСТЕМІ КОРПОРАТИВНОГО

УПРАВЛІННЯ

Основою раціоналізації корпоративного управління є організована відповідним чином

облікова політика. Виокремлено та охарактеризовано методологічні інструменти, що мають

значний вплив на якість функціонування облікової системи в умовах корпоративного

управління.

За останній час значно зросла роль приватного сектору у розвитку економіки які

належать до великого корпоративного бізнесу. Корпорація забезпечує не тільки зайнятість,

податкові надходження у бюджет, масштабні інвестиції в національну економіку, а й вихід

на міжнародний фінансовий ринок. Відповідно така організаційно-правова форма

господарювання потребує специфічної системи управління, що включає в широкому

розумінні, власне управління, ревізію, контроль, звітність і відповідальність.

У зв’язку з вище викладеним слід зауважити, що основою раціоналізації

корпоративного управління є належним чином організована облікова політика. Етапи

функціонування обох систем є паралельними. Таким чином ефективність корпоративного

управління прямо залежить від вірної організації облікової політики корпорації.

Головним підходом до аналітики ефективного функціонування облікової системи в

умовах корпоративного управління вважаємо формування методологічного інструментарію

фінансового та управлінського обліку для побудови методик обліку конкретних операцій,

процесів.

За результатами аналізу теоретичної бази обліку доведено, що кожен обраний

інструмент необхідно орієнтувати на ефективну технологію облікового процесу з тим, щоб

забезпечити повне «входження» об'єктів у первинний облік, у процедуру фінансового,

управлінського обліку, і, відповідно, - у звітність.

Оскільки фінансовий облік є засобом обліковування суспільного виробництва як у

межах корпоративних утворень, так і на державному рівні, то під час формування системи

облікових інструментів у межах кожної корпоративної структури слід ураховувати три

основні правила:

101

1) обсяги облікової процедури фінансового обліку визначаються первинним обліком -

кількісним та якісним складом вхідних облікових номенклатур;

2) у систему облікової процедури вводяться тільки ті інструменти, що їх можна

враховувати в методології бухгалтерського обліку;

3) збільшення облікових об'єктів і впровадження нових облікових інструментів

супроводжується змінами та доповненнями щодо чинного плану рахунків, а отже, до

практичного втілення в облікову систему [1, с.103].

Тут слід зауважити , що сьогодні причиною опрацювання інструментарію є

забезпечення його позитивного впливу на загальні якісні характеристики облікової

інформації, що використовуються в управлінні. Внаслідок цього має відбутися суттєве

оновлення методології обліку, що в кінцевому підсумку приведе до високого рівня

результативності облікової інформації,яка б відповідала б тим вимогам, які продиктовані у

принципах бухгалтерського обліку як за національними так і за міжнародними стандартами.

За умов функціонування нових параметрів ринкової трансформації економіки роль і

значення бухгалтерського обліку як важливої функції в системі корпоративного управління

суттєво зростає. З позицій вимог до інформаційного забезпечення управлінського процесу у

сфері корпоративного бізнесу процедури бухгалтерського обліку мають забезпечувати

адекватне відображення фінансового стану та його змін, що зумовлює об'єктивну потребу в

реформуванні облікової системи.

Програма реформування спрямована на розробку таких методологічних інструментів,

які дозволяють визначати реальні результати фінансової діяльності, ураховувати економічні

ризики, реально оцінювати дійсну вартість власного капіталу, зростання якого - головна

мета діяльності суб'єктів великого корпоративного бізнесу. [2, с.38-40].

Проведене дослідження методологічних інструментів бухгалтерського, а отже, і

фінансового обліку дає підстави стверджувати, що методологія гарантує функціональність

документального обліку. Це забезпечує належне використання облікової інформації в

системі великого корпоративного бізнесу. Ефективне використання інструментарію —

забезпечення позитивного впливу на загальні якісні характеристики облікової інформації, що

використовується в корпоративному управлінні.


1. Грабауров, В. А. Информациокные технологии для менеджеров [Текст] / В. А.

Грабауров. -К. :ФІС, 2001.-368 с.

2. Кіндрацька, Л. М. Метод нарахування як базова основа формування фінансової

звітності комерційних банків [Текст] / Л. М. Кіндрацька // Економіка, фінанси, право. - 2008.

- № 7.-С. 38-40.

УДК 330.1317:519.81:65.016

Пенцак Є., к.ф.-м.н.

Віровець Д., студент

Національний університет «Києво-Могилянська академія», м. Київ, Україна

ОЦІНКА ВПЛИВУ ПРАВОВИХ ЗАХОДІВ НА ФІНАНСОВИЙ РЕЗУЛЬТАТ В

УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

Від початку реалізації до їх завершення будь-які комерційні інвестиційні проекти

пов'язані з реалізацією правових заходів та необхідністю приймати правові рішення.

Характер таких заходів залежить від обсягу проекту, його бюджету та сукупності правових

норм, що регулюють процес його реалізації. При прийнятті рішень керівниками проектів

стосовно доцільності вибору тієї чи іншої стратегії реалізації правового заходу важливим є

розуміння обсягу, складності, вартості та тривалості у часі проекту, оцінки ризиків тощо.

102

Реалізація правових заходів часто супроводжується ризиком їх затягування (в т.ч. судового

процесу), неможливістю відшкодування нанесених збитків (в т.ч. стороною, що виграла

судовий процес), витратами значного часу кваліфікованих працівників та топ менеджерів під

час прийняття тих чи інших рішень стосовно доцільності проведення юридичних заходів та

вибору команди правових фахівців, відволікання їх від виконання основних обов’язків, тощо.

Тому при прийнятті рішення стосовно участі в правовому заході та замовленні юридичних

послуг доцільно провести аналіз вигод та витрат (cost-benefit analysis) з врахуванням

складності правових заходів та кваліфікації юристів, прямих витрат на їх оплату праці, а

також непрямих витрат, пов’язаних з неефективними витратами часу ключових працівників

компанії та упущених вигод.

Метою роботи є побудова аналітичної моделі, яка дозволила б на підставі основних

характеристик (параметрів) правових заходів полегшити прийняття правових рішень в

умовах невизначеності та визначити виконавців юридичних заходів топ-менеджерами та

керівниками проектів. Основним методом для проведення порівняльного аналізу стратегій

обрано DCF аналіз1.

Формула для визначення вигод від правового заходу має наступний вигляд:

GA = CF + (-OF) – GT – FC - VC

де,

CF – дисконтовані майбутні вигоди від правового заходу з врахуванням ймовірності

позитивного результату;

OF – дисконтовані втрати, яких можна уникнути при участі в правовому заході з

врахуванням ймовірності позитивного результату;

GT –дисконтована вартість послуг правового спеціаліста з врахуванням ймовірності

невдачі та штрафу за невдачу;

FC – дисконтовані прямі витрати пов'язані з правовим заходом;

VC – дисконтовані непрямі витрати пов’язані з правовим заходом.

Передбачається, що для уточнення моделі можна застосовувати й інші параметри,

наприклад, функцію корисності, волатильність ціни на продукт компанії, вигода від роботи

по скороченню часу на проведення заходу в порівнянні з середнім часом на такий захід.

Для точності розрахунків також пропонується з метою визначення часу та ймовірності

правових заходів використовувати наступні підходи для знаходження даних: експертні дані

правових спеціалістів; правових експертів; дані судової статистики, отримані з єдиного

реєстру судових рішень; дані з законів та підзаконних нормативних актів, судових

роз’яснень; дані з неавтентичної аналітики.

Практична цінність моделі визначається в можливості її застосування для оцінки

наступних правових заходів: визначення оптимальної господарської структури та отримання

необхідної дозвільної документації; укладання та погодження місцевих та

зовнішньоекономічних договорів; участь у судових процесах; виконання вимог

законодавства (антимонопольне законодавство, законодавство про захист прав споживача,

податкове законодавство, ін.); проходження формальностей (сертифікація, митні процедури,

ін.); робота з дебіторською заборгованістю; оцінка кредитоспроможності; ліквідація

підприємств та участь в процедурах банкротства; участь в IPO та випуску облігацій, тощо.

Схематично модель можна зобразити наступним чином:

1 DCF аналіз - аналіз дисконтованих грошових потоків

103

Тут,

GT – вартість (гонорар) участі правового спеціаліста (спеціалістів)

P - ймовірність позитивного результату за участю окремого спеціаліста (спеціалістів)

FC – прямі витрати на правовий захід

VC – непрямі витрати на правовий захід

CF – майбутні надходження від позитивного результату

OF – майбутні втрати від негативного результату


1. Jean Tirole The Theory of Industrial Organization / Jean Tirole - Cambridge : Princeton

University Press, 2006. – 644 с.

УДК 658

Півторак А., студентка

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки, м. Луцьк, україна

НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ОБЛІКУ ТА КОНТРОЛЮ ЗА ДОХОДАМИ І

ВИДАТКАМИ ДЕРЖАВНОГО ТА МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ ОРГАНАМИ

КАЗНАЧЕЙСТВА

Нова система функціонування Державного казначейства України вимагає визначення

нових підходів до методологічного забезпечення виконання повноважень Державного

казначейства України.

На сьогодні перед Державним казначейством постає ряд завдань, що потребують

негайного вирішення. Серед них головними є удосконалення системи управління

бюджетними коштами та процедур попереднього контролю за їх витрачанням.

Виконання цих завдань вимагає:

Прийняття

рішення

Рішення 1

Рішення 2

результат,

- OF1 – GT1 – FC - VC

результат, CF1 + (-OF1) – GT1 – FC

- VC

результат,

CF2 + (-OF2) – GT2 – FC

- VC

виграш,

виграш,

програш,

програш,

результат,

- OF2 – GT2 – FC - VC

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&cad=rja&ved=0CC0QFjAA&url=http%3A%2F%2Fnbuv.gov.ua%2Fportal%2Fsoc_gum%2FUproz%2F2010_8%2Fu1008av6.pdf&ei=bwCVUdGLCov4sgadh4HQDQ&usg=AFQjCNGWUKaQzNRYk_KWodcleFyH4NrlKA&bvm=bv.46471029,d.Yms

104

- наявності ефективної моделі управлінця державними активами і зобов'язаннями,

зокрема розміщення тимчасово вільних бюджетних коштів в установах комерційних банків,

що надасть можливість поповнювати державний та місцеві бюджети;

- розробки нової політики бухгалтерського обліку і звітності, впровадження якої

забезпечить прозорість виконання бюджетів на всіх рівнях бюджетного процесу та його

учасників, а також сприятиме підвищенню оперативності і точності фінансової і

статистичної інформації;

- чіткого визначення та розподілу функцій між учасниками бюджетного процесу,

особливо між Державним казначейством та Міністерством фінансів, зокрема, по управлінню

зовнішнім та внутрішнім боргами;

- визначення міжвідомчих відносин Державного казначейства з органами

законодавчої та виконавчої влади, які є відповідальними за здійснення контролю за

виконанням державного та місцевих бюджетів;

- організації ефективного контролю за дотриманням вимог законодавчо-

нормативних актів при проведенні торгів у сфері державних закупівель, пов'язаних із

витрачанням бюджетних коштів 5, с.40.

Основними напрямами по удосконаленню обліку доходів і видатків Державного та

місцевих бюджетів України є впровадження нових систем обліку, які давали б змогу мати

реальну картину надходження доходів і забезпечення видатків на визначений момент часу.

Метою фінансового контролю, що здійснюється органами Державного казначейства, є

зменшення кількості та обсягів порушень бюджетного законодавства, а саме використання

бюджетних коштів не за призначенням та у межах бюджетних асигнувань.

Особливість фінансового контролю, що здійснюється органами Державного

казначейства, полягає в тому, що вони є єдиними виконавцями попереднього контролю та

контролю на стадії здійснення платежу при виконанні державного та місцевих бюджетів і не

здійснюють цей контроль вибірково, а тільки на регулярній основі. Таким чином,

забезпечується суворий контроль за правильністю фінансових операцій, їх бухгалтерським

обліком, що є гарантією чіткого виконання рішень виконавчої влади. 4, с.12.

У здійсненні своїх контрольних функцій перед органами Державного казначейства

постає проблема відсутності єдиної інформаційної системи контролю, тобто доступу до баз

даних інших фінансових контролюючих органів.

Для встановлення дієвого контролю за всіма напрямами витрачання бюджетних коштів

від витрат на утримання установ і організацій до їх витрачання на соціально важливі цілі

вкрай необхідним є встановлення систематичного обміну інформацією між усіма

фінансовими і контролюючими органами, які забезпечують виконання бюджету. Тобто

необхідна єдина інформаційна база. Щоб вирішити цю проблему доцільно комп'ютеризувати

систему фінансового контролю в Україні з доступом до локальних і глобальних мереж

передачі інформації, що дасть змогу зекономити робочий час і не турбувати зазначені органи

постійними письмовими запитами.

Також необхідно розробити програму для розпорядників коштів державного та

місцевих бюджетів, що надавала б їм можливість готувати в електронному вигляді

інформацію для органів Державного казначейства з метою подальшого імпорту в АС

«КАЗНА», що дозволило б значно полегшити та прискорити процес обслуговування клієнтів.

Також перед Державним казначейством постає проблема використання тимчасово

вільних коштів державного та місцевих бюджетів.

Вирішення цих назрілих проблем дасть змогу посилити конроль і облік за

надходженням доходів Державного бюджету, а також покращити фінансову дисципліну.


1. Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року №2542-ІІІ.-Київ.: Атіка,

2001р.-80 С.

105

2. Наказ Державного казначейства України ―Про затвердження Порядку виконання

державного бюджету за умов функціонування внутрішньої платіжної системи‖ від 10 серпня

2001 р.№140.

3. Василик О.Д. Державні фінанси України.-К:Вища школа,-1997.- 383с.

4. Василик О. Проблеми вдосконалення бюджетної та банківської системи України//

Банківська справа.-2005.-№3.-С.8-15.

5. Жибер Т.В. Державне казначейство України: становлення, проблеми,

перспективи.//Фінанси України.-2001.-№1.-С.40-47.

УДК 657

Пчелинська Г., старший викладач

Технологічний інститут Східноукраїнського національного університету

імені Володимира Даля, м.Сєвєродонецьк, Україна

АНАЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ЗМІН У ФОРМІ №2

Актуалізація вітчизняного бухгалтерського обліку по відношенню до реформаторських

явищ у міжнародних стандартах обумовила зміну структури, змісту, принципів складання

фінансової звітності.

Зокрема, дані оновленого звіту про фінансові результати дозволяють отримати

інформацію про доходи, витрати, прибутки і збитки (як і раніш), а також про сукупний дохід

підприємства за звітний період.

Позитивним є отримання можливості змінювати наповнення звіту за ознакою

достовірності та суттєвості, що ліквідує «порожні» або несуттєві статті та підвищує

корисність інформації за рахунок додаткових статей.

Основним нововведенням у І розділі є виключення із звіту доходу від реалізації з

непрямими податками та вирахуваннями, що, на наш погляд, знижує можливість оцінити

зовнішніми користувачами дійсне фіскальне положення підприємств.

Вилучення з форми №2 результатів надзвичайної діяльності обумовлено давнім

скасуванням відповідних показників у міжнародних стандартах фінансової звітності.

Перевагою оновленої форми №2 стало надання інформації про зміни власного капіталу

за рахунок іншого сукупного доходу – доходів, витрат, які, згідно П(С)БО, не відносилися на

фінансовий результат [1].

Вказаний показник можна було отримати і за «старими» формами №2 та 4, але

розрахунковим шляхом. До того ж, відповідно ст.13 закону України про бухгалтерський

облік та фінансову звітність [2], звіт про власний капітал обов’язково складається

юридичними особами всіх форм власності (окрім банків та бюджетних організацій) лише раз

на рік. Після введення в дію НП(С)БО-1, на думку окремих фахівців [3, с.53], дані ІІ розділу

звіту про фінансові результати (звіту про сукупні доходи) підвищують його аналітичність

для оцінки фінансового стану підприємства.

Зміна в деталізації у фінансовій звітності додаткового капіталу проявляється у

окремому поданні інформації про резерви з дооцінок (уцінок) основних засобів,

нематеріальних активів та фінансових інструментів, які однією сумою відображаються у

балансі та окремими статтями у формі №2. Це допомагає у аналізі структури вартості

відповідних активів, інструментів та потенційних змін нерозподіленого прибутку при їх

вибутті (списанні).

Виокремлення елементів іншого сукупного доходу, що містять корегування при

рекласифікації - накопичені курсові різниці та частка іншого сукупного доходу

асоційованих, спільних підприємств, облік фінансових інвестицій яких ведеться за методом

участі у капіталі – дозволяє також прогнозувати потенційні зміни доходів, витрат, чистого

прибутку.

106

Таким чином, трансформація звіту про фінансові результати (звіту про сукупний дохід)

взагалі розширює обсяг та підвищує якість облікової інформації, необхідної для оцінки

результатів діяльності, надає додаткові можливості для прогнозування потенційних змін у

прибутку підприємства та потребує удосконалення інструментарію фінансового аналізу.


1. НП(С)БО 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності» [Електронний ресурс] :

наказ Міністерства фінансів України від 07.02.2013р.. № 73/ офіційний сайт Міністерства

фінансів України. — Режим доступу :

http://www.minfin.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=367055&cat_id=293533.

2. Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні [Електронний ресурс] :

Закон України від 16.07.99 р. № 996 – XIV / офіційний сайт Верховної ради України. —

Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/996-14.

3. Голошевич И. Финрезультаты + совокупные доходы: минфиновские

трансформации формы №2 [Текст] // Бухгалтерия. – 2013. - №15 (1054). – С.50-54.

УДК 339.187.6(477)

Борисюк О., к.е.н., старший викладач

Троцька В., студентка


ЛІЗИНГ В УКРАЇНІ: ЗНАЧЕННЯ, ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Україна стала на шлях глибоких соціально-економічних перетворень, неодмінною

умовою успішного здійснення яких є розвиток виробничої сфери.

Необхідно використовувати альтернативні методи фінансування витрат на оновлення

матеріальної бази і реструктуризацію виробництва. Однією з таких альтернатив може стати

лізинг – ефективний інструмент оновлення основних фондів без значних одноразових витрат

капіталу.

Проте, незважаючи на досить великий потенційний попит на даний вид послуг в

Україні, він поки що розвинений досить слабо і не дає повною мірою використати всі свої

переваги. Експерти вважають, що проблема розвитку лізингу в Україні лежить в трьох

площинах: удосконалення законодавчої бази, здешевлення та покращення умов

користування кредитними ресурсами, зменшення податкового тиску на лізингові компанії.

Саме тому необхідно здійснити цілий ряд заходів щодо створення сприятливого

економічного середовища для активізації лізингової діяльності, що передбачає належне

фінансування, кредитування, оподаткування, регулювання та ефективну державну підтримку

даного фінансового інструменту [2].

В сучасних умовах господарювання підприємства потребують значного оновлення

основних засобів, зношеність яких в деяких галузях сягає критичної межі. Важливим засобом

оновлення основних засобів в країні є лізинг, який активізує інвестиційну діяльність,

ефективність відтворення основних засобів підприємства, підвищує рівень якості вітчизняної

продукції і представляє собою своєрідний показник розвитку всієї економіки країни [5].

В Україні лізинг започатковано в 1997 році із прийняттям Закону України «Про

лізинг», який пізніше було удосконалено під назвою Закон України «Про фінансовий лізинг»

[3].

Рівень розвиненості лізингових відносин, як правило, є своєрідним показником

розвиненості всієї економіки країни. В Україні питома вага лізингу в загальному обсязі

інвестицій у виробництво складає менше 1,5%, у той час як у країнах, що успішно

розвиваються, цей показник досягає 25-30%. Виходячи з вище вказаного, виникає потреба у

розвитку лізингових відносин в Україні[1].

http://www.minfin.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=367055&cat_id=293533

107

У світовій економіці лізинг займає друге місце за обсягами інвестицій після

банківського кредитування. Це один із прогресивних методів матеріально-технічного

забезпечення виробництва. Лізинг уможливлює використання новітньої техніки й передових

технологій, оновлення, модернізацію обладнання для підвищення власної ефективності та

конкурентоспроможності [4].

Лізингові послуги, перш за все, є найефективнішими у галузях, продукція яких

перебуває на високому технологічному та якісному рівні, вирізняється високою

конкурентоспроможністю [1].

На формування лізингового ринку впливають правові, економічні, податкові,

організаційні та комунікативні (інформаційні) чинники. Неабиякий вплив на лізинговий

ринок здійснює державний чинник. Їхня сукупність утворює лізинговий клімат.

Правові та податкові проблеми потребують вирішення на законодавчому рівні та

полягають у приведенні податкових умов поділу лізингу на фінансовий та операційний до

бухгалтерських; зменшення податкового навантаження на учасників лізингових операцій

шляхом звільнення від оподаткування лізингових платежів податком на додану вартість;

активна участь держави у фінансовій підтримці лізингових відносин. Економічні,

організаційні та комунікативні проблеми потребують вирішення також на рівні лізингових

компаній. Потрібно зменшити або звільнити від сплати авансового платежу

лізингоотримувачів, в ролі об'єкта застави використовувати лізингове майно, для вибору

періоду сплати лізингових платежів враховувати вид діяльності лізингоотримувачів,

зменшити пакет документів для отримання техніки в лізинг, сформувавши його в такому

обсязі: баланс та звіт про фінансові результати за два роки, бізнес-план підприємства під

проект, для якого потрібне лізингове майно та довідки про наявність кредитів в інших

банках, статут. Оскільки потенційні лізингоотримувачі мало обізнані в питаннях лізингу,

лізингодавцям потрібно постійно виконувати роботу в цьому напрямку [3].

Таким чином, лізингова діяльність в Україні має певні перешкоди для якісного

подальшого розвитку. Для подолання перешкод доцільно провести комплекс заходів, який

передбачатиме: створення сприятливої законодавчої бази, ґрунтуючись на міжнародний

досвід; зменшити податковий тиск на лізингові операції; розробити систему пільгового

оподаткування лізингових операцій стратегічних галузей економіки (машинобудування,

сільське господарство та ін.) та лізингових операцій, об’єктом яких є продукція вітчизняних

виробників; розвиток рекламної діяльності в межах країни з метою розширення кола своїх

клієнтів; зробити так, щоб лізинг став більш доступною послугою для підприємств;

подальшу інтеграцію фінансової системи України в світову фінансову систему.


1. Горбатенко О. А. Проблеми і перспективи розвитку лізингових відносин в Україні /

О. А. Горбатенко // Економічний форум. – 2011. – № 3.

2. Ладюк О. Д. Розвиток лізингу в Україні: преваги та недоліки / О. Д. Ладюк //

Финансы, учет, банки. – 2008. – Вип. 14.

3. Лазебна Ю. М. Лізинговий клімат в Україні / Ю. М. Лазебна // Науковий вісник

НЛТУ України. – 2009. – Вип. 19.10.

4. Лісовська Н. Розвиток ринку лізингових послуг в Україні / Н. Лісовська // Товари і

ринки. – 2010. – №1.

5. 5. Карась Я. І. Аналіз лізингової діяльності в Україні / Я. І. Карась //Інноваційна

економіка. – 2012. – №4(30).

108

УДК 336.095

Кулай А., к.е.н.

Троцька В., студентка


ЗНАЧЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ У ФОРМУВАННІ

ФІНАНСОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТЕРИТОРІЇ

Соціально-економічний розвиток будь-якої території повинен супроводжуватись

нарощенням її територіальних фінансових ресурсів, адже ефективність управління

процесами формування та використання фінансових ресурсів території – це запорука сталого

економічного розвитку території. Сьогодні дослідження проблеми економічного розвитку

території набуває особливого значення і є умовою ефективного здійснення соціально-

економічних перетворень в межах регіону і всієї країни загалом. В останні роки в Україні

набули великої актуальності проблема нестачі фінансових ресурсів в органів місцевого

самоврядування та нестабільність їхніх доходних джерел. За таких умов серйозним

чинником стабілізації економічної ситуації в Україні має стати ефективне формування

місцевих бюджетів, здатне перетворити територіальні громади з дотаційних на суб’єкти, які

самостійно, за рахунок власних доходів, спроможні розв’язувати будь-які соціально-

економічні проблеми. У розвинених країнах світу територіальні громади, котрі опираються

на власні фінанси, є стабілізатором соціально-політичного ладу та фінансово-економічної

ситуації в державі.

Соціально-економічний розвиток території в значній мірі залежить від наявності та

раціонального використання територіальних фінансових ресурсів. Однак, зазвичай,

ключовою проблемою у фінансах є дефіцит фінансових ресурсів, тому основним завданням

фінансової політики держави є створення умов для їх зростання [5]. Однією із причин

обмежень у забезпеченні фінансовими ресурсами місцевих органів самоврядування є

надмірна централізація бюджетних коштів у Державному бюджеті Україні у зв’язку з чим

переважна частина коштів підлягає щорічному перерозподілу між державним і місцевими

бюджетами.

Адміністративно-територіальні одиниці сьогодні відчувають значну потребу у власних

територіальних фінансових ресурсах. Сьогодні перерозподіл ресурсів здійснюється на

користь найменш забезпечених територій за рахунок самодостатніх територій, це приводить

до утриманства і зниження рівня зусиль органами місцевого самоврядування із

самовідтворення ресурсної бази, ефективності управління власними засобами, а також

суперечить поняттю «справедливості» [2]. Важливим і основним чинником в питаннях

перерозподілу бюджетних коштів є міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам із

державного бюджету, які мають на сьогодні доволі складні і не зовсім прозорі механізми їх

формування і перерозподілу [1].

Для розв’язання цих проблем постає необхідність створення умов для оптимальної

економічної самостійності регіонів, вжиття організаційних, правових та економічних заходів

для забезпечення ефективного регулювання процесів регіонального розвитку країни й

координації міжрегіональних зв’язків, тобто опрацювання засад продуманої регіональної

бюджетної політики [3] в основі якої мають бути власні повноваження місцевих органів

самоврядування, які забезпечувалися відповідними фінансовими ресурсами відповідно до

норм міжнародного права та світового досвіду організації місцевого самоврядування.

В системі механізмів фінансового забезпечення місцевого самоврядування важливу

роль мають відігравати розширення їх прав і реальних можливостей впливу на формування

територіальних ресурсів включаючи систему місцевих внутрішніх і зовнішніх запозичень.

Досвід розвинених країн свідчить, що місцеві органи влади не можуть нормально

функціонувати, не випускаючи муніципальні облігаційні позики. Місцеві облігації є одним із

головних інструментів, який дає можливість забезпечити грошовими коштами спорудження

109

та утримання ряду об’єктів, функціонування яких має важливе значення для даної

місцевості, а також для фінансування місцевих проектів [4].

Таким чином, вирішення цілого комплексу проблем стосовно формування і

використання територіальних фінансових ресурсів значною мірою визначило б розширення

економічної самостійності регіонів України. Наскільки фінансово забезпечені

адміністративно-територіальні одиниці, залежить стабільність і незалежність усієї держави.

Забезпечення соціально-економічного розвитку територій у значній мірі залежить від рівня

його фінансової спроможності. Отже, підвищення рівня соціально-економічного розвитку

території на основі розробки нових механізмів забезпечення його фінансової спроможності

територіальними фінансовими ресурсами визначатиме забезпечення соціально-економічного

розвитку території.


1. Вахович І. М., Камінська І. М. Фінансова спроможність регіону: діагностика та

механізми забезпечення/ І. М. Вахович, І. М. Камінська // Економічний форум. – 2011. – № 3.

2. Григоренко В. О. Значення фінансових ресурсів у формуванні фінансового

потенціалу території /В. О. Григоренко // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http ://

www.conf.dsfa.edu.ua.

3. Клівіденко Л. М. Місцеві фінансові ресурси – основа самостійності місцевих

органів влади / Л. М. Клівіденко//Актуальні проблеми розвитку економіки регіону. Випуск 5.

4. Нехайчук Д. В., Чос Є. О. Фінасові ресурси місцевих органів влади / Д. В.

Нехайчук, Є. О. Чос // Проблемы материальной культуры.

5. Свірський В. С. Теоретичний аналіз взаємозв’язку понять «фінансові ресурси» і

«фінансовий потенціал» / В. С. Свірський // Інноваційна економіка.

112

Відповідальний за випуск: Шостак Л.В.

Технічний редактор: Грубій А.М.

Друкується без редакторської правки

Здано у виробництво 03.06.2013.

Підписано до друку 01.07.2013.

Формат 60х84/16. Папір офісний. Гарнітура Times New Roman.

Ум.друк.арк 6,51. Наклад 30. Замовлення 150

Віддруковано у центрі інформаційного забезпечення

та редакційно-видавничої діяльності ВІЕМ.

43020, Україна, Луцьк, вул. Електроапаратна, 3

x Міжнародна інтернет конференція...

Documents