НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

КРЮЧКО НАТАЛІЯ ІВАНІВНА

УДК 347.962

ДИСЕРТАЦІЯ

ОЗНАКИ СУДОВОЇ ВЛАДИ

12.00.10 «Судоустрій; прокуратура та адвокатура»

Юридичні науки

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

___________________ Н.І. Крючко

Науковий керівник -

Москвич Лідія Миколаївна,

доктор юридичних наук,

професор

Харків - 2019

2

АНОТАЦІЯ

Крючко Н. І. Ознаки судової влади. - Кваліфікаційна наукова праця на

правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за

спеціальністю 12.00.10 «Судоустрій; прокуратура та адвокатура» -

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, МОН

України, Харків, 2019.

У дисертації на основі теоретичних здобутків у сфері філософії,

соціології, теорії держави та права, судоустрою, процесуального,

конституційного права, а також інших галузевих наук, чинних міжнародно-

правових актів, національного законодавства, прецедентної практики

Європейського суду з прав людини здійснено комплексний аналіз ознак

судової влади і сформульовано ряд теоретичних положень, висновків і

практичних рекомендацій, спрямованих на розвиток інституту судової влади,

судоустрою, удосконалення норм національного законодавства та підвищення

авторитету судової влади в Україні.

Запропоновано авторський підхід до базових елементів понятійно-

категоріального апарату предмету дослідження та сформульовано авторські

визначення понять «ознаки судової влади» та «забезпечення утвердження

ознак судової влади». Зокрема, під «забезпеченням утвердження ознак судової

влади» пропонується розуміти багатогранну системну діяльність, спрямовану

на утвердження судової влади, що відповідала б міжнародним стандартам у

сфері забезпечення права на справедливий суд, соціально-правовим

зобов’язанням держави щодо належних умов для її існування та суспільним

уявленням про її ефективність та дієвість.

Визначено, що у сучасних умовах широкий діапазон думок щодо

встановлення обсягу поняття «ознаки судової влади» є досить закономірним

та полягає у взаємопов’язаних та взаємообумовлених сукупностях:

3

(а) семантика складових даного словосполучення суттєво варіативна, отже

може породжувати можливість найрізноманітнішого тлумачення;

(б) функціонування судової влади на різноманітних етапах її становлення та

розвитку, а також реформування, засновано на розумінні її ознак в конкретну

історичну епоху чи то якийсь проміжок часу, в певний етап розвитку

державності, тип державного устрою тощо; (в) складність дослідження ознак

судової влади пов’язана із соціально-філософським ракурсом аналізу, оскільки

судова влада пов’язана з тим, що вона представляє собою не тільки об’єкт

динамічного розвитку та трансформації, а й ускладнений комплексний

предмет міждисциплінарного дослідження; (г) на визначення природи поняття

ознак судової влади впливає обраний метод дослідження цієї правової

категорії.

Проаналізовано фактори, які впливають на встановлення, визначення

ознак судової влади та їх розуміння, виходячи із правової природи судової

влади, її місця та ролі у суспільстві, її призначення, основних завдань та

організаційної структури.

На підставі системного аналізу існуючих наукових досліджень

різноманітних аспектів інституту «судова влада», встановлено, що «ознаки

судової влади» є предметом вивчення у таких напрямах: (а) виходячи із

природи судової влади як влади публічної, ознаки останньої є основою ознак

судової влади; (б) загальні та спеціальні ознаки судової влади; (в) ознаки

судової влади, що базуються на розумінні сутності судової влади; (г) ознаки

судової влади як специфічні конституційно-правові риси; (д) зовнішні та

внутрішні ознаки судової влади; (е) ознаки судової влади як ознаки суду;

(є) ознаки судової влади, які відображаються у правосуддя; (ж) ознаки судової

влади в окремому судочинстві; (з) ознаки судової влади як інституту права;

(і) ознаки судової влади як соціального інституту; (к) ознаки судової влади як

предмету соціальної філософії.

Застосовано системний підхід до вивчення інституту судової влади та

узагальнено сучасні теоретичні погляди на сутність ознак судової влади як

4

соціальної системи. Виокремлено та охарактеризовано основні ознаки судової

влади як соціальної системи.

Надано авторське бачення розмежування «ознак судової влади» від

«принципів судової влади», які є неоднорідними та багатозначними явищами.

Зроблено висновок, що більшою мірою вони співпадають у розвинутих

правових демократичних країнах, із врахування особливостей правової

системи, національного розвитку та традицій.

Зроблена спроба узагальнення дослідження характеру ознак публічної

влади як феномену соціально-правової дійсності та їх нормативне закріплення.

Розкрито основні ознаки публічної влади та їх роль для судової влади.

Виокремлено на базі аналізу чинного законодавства, практики та

показників функціонування судової влади і наукових джерел такі ознаки, що

притаманні судовій владі як владі публічній: (1) судова влада є різновидом

публічної (соціальної, державної) влади; (2) широка можливість

безпосередньої та опосередкованої участі народу в організації та

функціонуванні судової влади; (3) соціальний характер судової влади;

(4) цілеспрямованість судової влади; (5) судова влада повинна існувати

(організовуватися та функціонувати) виключно в правовому полі; (6) судова

влада як прояв публічної (державної) влади здійснюється в усіх сферах

життєдіяльності суспільства, зокрема тих, що регулюються правом;

(7) територіальна необмеженість поширеності судової влади; (8) судова влада

інституціолізована, тобто здійснюється професійним апаратом,

відокремленим від інших державних структур та влад; (9) вольовий характер

судової влади; (10) судова влада має право на застосування системи

державного примусу, тобто владно-силові повноваження;

(11) відповідальність судової влади за не виконання належних їй владних

повноважень; (12) авторитет судової влади.

На підставі системного аналізу різноманітних визначень поняття

«судова влада», з урахуванням особливостей її функціонування,

запропоновано визначати «ознаки судової влади» як надані природою,

5

засновані на загальнолюдських цінностях відмінні риси судової влади, які є

необхідними, невід’ємними та притаманними її існуванню показниками, що

розкривають смисловий зміст судової влади та судової діяльності.

Встановлено, що ознаки судової влади мають об’єктивно-суб’єктивний

характер. Запропоновано авторський підхід до їх класифікації та доведено, що

всі ознаки судової влади мають існувати у взаємозалежній системній єдності,

а будь-які класифікації є досить умовними, що свідчить про те, що поділ на

певні групи не є абсолютним.

Запропоновано розглядати такі ознаки судової влади, що, на нашу

думку, потрібні для розуміння специфічної правової природи суду, його

виникнення, розвитку та становлення, в яких відображається такий унікальний

феномен як судова влада: (1) самостійність та структурованість, тобто

наявність самостійної структурно відокремленої системи судової влади;

(2) автономність судової влади; (3) відкритість судової влади;

(4) незалежність, неупередженість (безсторонність) та справедливість суду;

(5) здійснення повноважень судової влади у суворо регламентованій законом

процесуальній формі; (6) наявність інституту «внутрішнього переконання

судді»; (7) легітимність судової влади; (8) предметність судової влади, або ж

компетентність судової влади; (9) структура судово-правових відносин;

(10) наділення правом реалізації судової влади виключно суддів;

(11) високий професіоналізм та компетентність суддів; (12) моральність

судової влади.

Встановлено, що існують об’єктивні та суб’єктивні причини інтересу до

проблем ознак судової влади. Зокрема, аргументовано, що функціонування

судової влади в Україні має відповідати так званим «стандартам», реалізація

яких впливає на утвердження ознак судової влади. Розглянуто деякі проблеми

інституту судової влади та їх вплив на забезпечення ознак останньої.

Аргументовано, що удосконалення впровадження або ж утвердження

ознак судової влади прямо залежить від удосконалення самої судової влади в

країні. Встановлено, що ознаки судової влади мають бути абсолютом,

6

незмінними величинами, що визначаються природною сутністю судової

влади; проте кожна ознака має інструменти виміру ступеня впровадження та

забезпечення відповідно. У зв’язку з цим увагу акцентовано на питаннях

можливості покращення тих показників, які є вимірами ознак судової влади.

Запропоновано механізми удосконалення судової влади в цілому та їх

проекцію на забезпечення впровадження окремих ознак судової влади. Низка

законодавчих новацій, певні тенденції правового регулювання судової влади,

міжнародні стандарти та судова практика надали нам змогу пропонувати на

розгляд такі шляхи покращення утвердження інституту судової влади:

(1) вдосконалення правової бази закріплення та регламентації інституту

судової влади; (2) завершення судової реформи та удосконалення судової

системи та судової діяльності; (3) становлення принципу взаємної довіри між

судовими системами; (4) забезпечення механізмів контролю з боку народу,

громадських організацій, інституцій громадянського суспільства за

законністю здійснення державної влади та засобів притягнення до

відповідальності суб'єктів владних повноважень у разі порушення

законодавства; (5) покращення критеріїв оцінки владної діяльності, які б

охоплювали різні сфери реалізації влади та зводили її реалізацію до певних

узагальнюючих коефіцієнтів; (6) підвищення авторитету судової влади та

іміджу суду.

Сформульовані в дисертації теоретичні положення і висновки можуть бути

використані у нормотворчій роботі (при розробці концептуальних документів

і нормативно-правових актів з питань організації судової системи і правового

статусу суддів для вдосконалення національного законодавства й державного

будівництва, його адаптації до кращих міжнародних та європейських зразків);

у правозастосовній діяльності (для удосконалення процесу організації та

функціонування судової влади); у сфері науково-дослідницької діяльності (для

розвитку теорії судової влади); у навчальному процесі й навчально-

методичній роботі (при вдосконалення навчальних програм, підготовці

відповідних розділів підручників і навчально-методичних посібників з

7

судового права); в інформаційно-аналітичній роботі (у процесі поширення

знань про сутність та призначення судової влади в демократичному

суспільстві); у правовиховній роботі (для підвищення правової культури

учасників правотворчої та правозастосовної діяльності).

Ключові слова: суд, судова влада, організація судової діяльності, судова

реформа, авторитет суду, довіра до суду, ознаки судової влади, судова

система.

8ЦММАКУ

КгіисЬко N. I. 8ідп8 оґ ̂ и<іісіа1 ро^ег. - ^иаНґутд 8сіепїіґіс ^огк оп їке

гідкї8 оґ їке тапшсгірї.

Тке8і8 ґог а Сап<іі<іаїе ^едгее іп ^ а ^ іп 8ресіа1їу 12.00.10 Цийісіагу;

Рго8есиїог'8 Оґґісе апй Ваг». - У аго 8 ^ їке ^ Ї8е Шїіопаї ^ а ^ Цпщещіїу,

Міпі8їгу оґ Ейисаїіоп апй 8сіепсе оґ Цкгаіпе, Ккагкщ, 2019.

Іп їке Йі88егїаїіоп ге8еагск оп їке Ьа8Ї8 оґ їкеогеїісаї аскіеVетепї8 іп їке ґіеМ

оґ ркі1о8орку, 8їаїе 8Їийіе8, їке їкеогу оґ ро^ег, соигї 8у8їет, ргосейигаї,

соп8їіїиїіопа1 1а^, а8 ^е її а8 оїкег Ьгапск 8сіепсе8, ехі8їіпд іпїегпаїіопаї їедаї асї8,

Йоте8їіс 1е§Ї8Іаїіоп, са8е 1а^ оґ їке Еигореап Соигї оґ Н итап Кідкї8, а

сотргекешще апа1у8І8 оґ їке ґеаїиге8 оґ їке ^и<іісіа1 аиїкогіїіе8 ап<і ґогтиїаїей а

питЬег оґ їкеогеїісаї ро8іїіоп8, сопс1и8іоп8 ап<і ргасїісаї гесоттепдаїіоп8 аітей

аї їке <іеVе1ортепї оґ їке іп8їіїиїіоп оґ їке ̂ и<іісіагу, їке ̂ и<іісіагу, їке ітргоVетепї

оґ їке погт8 оґ їке паїіопаї 1а^ апй епкапсе їке сгейіЬіїіїу оґ їке ^ийісіагу іп

Цкгаіпе.

Тке аиїког'8 арргоаск їо їке кеу е1етепї8 оґ їке сопсерїиаї-саїедогісаї

аррагаїи8 оґ їке іт ^ їід а їе й 8ркеге і8 ргоро8ей ап<і аиїког'8 деґіпіїіош оґ їке

поїіоп8 оґ «щйісіаї аиїкогіїу» апй «еп8игіпд їке сопґігтаїіоп оґ їке 8ідп8 оґ їке

^ийісіагу» аге ґогтиїаїей. Іп рагїісиїаг, ипйег Іке «а88игапсе оґ Іке е8ЇаЬ1і8ктепї

оґ Іке 8ідп8 оґ Іке ̂ и<іісіагу», її і8 ргоро8ей їо ип<іег8їап<і Іке тиїїіґасеїей 8у8їетіс

а с їт їу аітегі аї їке е8ЇаЬ1і8ктепї оґ а ^и<іісіагу їкаї ^оиМ т е е ї іпїегпаїіопаї

8

зіапдагдз іп іЬе агеа оґ епзигіпд іЬе гідЬі іо а ґаіг ігіаі, іЬе зосіаі апд іедаі оЬіідаііоп

оґ іЬе 8іаіе ш іЬ гедагд іо ргорег сопдіііопз ґог іі8 ехізіепсе апд риЬІіс ідеаз аЬоиі

іі8 еґґесіГУепе88 апд еґґесіГУепе88.

Іі із деіегтіпед іЬаі іп тодегп сопдіііопз а ш де гапде оґ оріпіопз сопсегпіпд

іЬе езіаЬіізЬтепі оґ іЬе зсоре оґ іЬе сопсері оґ «зідпз оґ іЬе ^идісіагу» із ^ш^е

Іодісаі апд сопзізіз оґ іпіегсоппесіед апд тиіиаііу геіаіед аддгедаіез: (а) іЬе

зетапіісз оґ іЬе сотропепіз оґ іЬіз рЬгазе із зиЬзіапііаііу Vагіед, апд іЬиз т а у дІVе

гізе іо іЬе роззіЬіІіІу оґ іЬе т о з і Vагіед іпіегргеіаііоп; (Ь) іЬе ґипсііопіпд оґ іЬе

^идісіагу аі Vагіои8 8іаде8 оґ іі8 ґогтаїіоп апд деVе1ортеп^, аз ^е іі аз геґогтаїіоп,

із Ьазед оп іЬе ипдегзіапдіпд оґ іі8 ґеаіигез іп а рагіісиіаг Ьізіогісаі еросЬ, ог аі

8оте роіпі іп ііте , аі а сегіаіп 8іаде іп іЬе деVе1ортеп^ оґ зіаіеЬоод, іЬе іуре оґ

8іаіе зігисіиге, еіс .; (с) іЬе сотріехііу оґ іЬе зійду оґ іЬе зідпз оґ іЬе ^идісіагу із

геіаіед іо іЬе зосіо-рЬііозорЬісаі азресі оґ іЬе апаіузіз, зіпсе іЬе ^идісіагу із

соппесіед ш іЬ іЬе ґасі іЬаі іі із поі опіу ап оЬ|есі оґ дупатіс деVе1ортеп^ апд

ігапзґогтаііоп, Ьиі аізо сотріісаіед а сотргеЬепзгуе 8иЬ|есі оґ іпіегдізсірііпагу

гезеагсЬ; (д) іЬе деґіпіііоп оґ іЬе паіиге оґ іЬе поііоп оґ ̂ идісіа1 ро^ег із іпґіиепсед

Ьу іЬе сЬозеп теіЬод оґ зіидуіпд іЬіз іедаі саіедогу.

ТЬе ґасіогз іЬаі іпґіиепсе іЬе езіаЬіізЬтепі, деґіпіііоп оґ іЬе зідпз оґ іЬе

^идісіагу апд іЬеіг ипдегзіапдіпд, Ьазед оп іЬе іедаі паіиге оґ іЬе ̂ идісіагу, іі8 ріасе

апд гоіе іп зосіеіу, іі8 ригрозе, іЬе та іп іазкз апд огдапігаііопаі зігисіиге, аге

апаіугед.

Оп іЬе Ьазіз оґ зузіетаііс апаіузіз оґ ехізііпд зсіепііґіс гезеагсЬез оґ Vагіои8

азресіз оґ іЬе іпзіііиііоп «іидісіаі ро^ег», іі Ьа8 Ьееп езіаЬіізЬед іЬаі «зідпз оґ іЬе

^идісіагу» аге іЬе 8иЬ|есі оґ 8іиду іп іЬе ґоііо'шпд агеаз: (а) оп іЬе Ьазіз оґ іЬе

паіиге оґ іЬе ^идісіагу аз іЬе ро^ег оґ іЬе риЬііс, іЬе іаііег із іЬе Ьазіз оґ іЬе зідпз

оґ іЬе ^идісіагу; (Ь) депегаі апд зресіаі ґеаіигез оґ іЬе ^идісіагу; (с) іЬе ґеаіигез оґ

іЬе ^идісіагу, Ьазед оп ап ипдегзіапдіпд оґ іЬе еззепсе оґ іЬе ^идісіагу; (д) іЬе

ґеаіигез оґ іЬе ̂ идісіагу аз зресіґіс сопзіііиііопаі апд іедаі ґеаіигез; (е) ехіегпаі апд

іпіегпаі сЬагасіегізіісз оґ іЬе ^идісіагу; (е) зідпз оґ іЬе ^идісіагу аз еVІдепсе оґ а

соигі; (і) іЬе ґеаіигез оґ іЬе ̂ идісіагу іЬаі аге геґіесіед іп ̂ и8^ісе; (д) іЬе ґеаіигез оґ

9

іЬе ^идісіагу іп а 8ерагаІе іедаі ргосе88; (с) іЬе ґеаІиге8 оґ іЬе ^идісіагу а8 ап

ішіііиііоп оґ іа^; (к) 8ідп8 оґ ̂ идісіа1 ро^ег а8 а 8осіа1 ішіііиііоп; (і) 8ідп8 оґ іЬе

^идісіагу а8 а 8иЬ|есІ оґ 8осіа1 рЬііо8орЬу.

ТЬе 8у8іета1іс арргоасЬ іо іЬе 8іиду оґ іЬе ішіііиііоп оґ ̂ идісіа1 ро^ег ^а8

аррііед апд іЬе тодегп іЬеогеїісаі VІе^8 оп іЬе е88епсе оґ іЬе 8ідп8 оґ ̂ идісіа1

ро^ег а8 а 8осіа1 8у8іет аге депегаіігед. ТЬе ґеаіиге апд сЬагасїегіге іЬе та іп

ґеаїиге8 оґ іЬе ̂ идісіагу а8 а 8осіа1 8у8іет.

ТЬе аиіЬог'8 VІ8Іоп ґог діґґегепііаііпд «8ідп8 оґ іЬе ^идісіагу» ґгот іЬе

«ргіпсіріе8 оґ іЬе ^идісіагу» І8 дАеп, ^ЬісЬ аге Ьеіегодепеош апд ти ііі^аіиед

рЬепотепа. II І8 сопсіидед іЬаї іо а дгеаіег ехіепі іЬеу соіпсіде іп деVе1оред іедаі

детосгаїіс соипїгіе8, іакіпд іпіо ассоипі іЬе ресиііагіІіе8 оґ іЬе іедаі 8у8іет,

паїіопаі деVе1ортеп^ апд ігадіїіош.

Ап аііетрі І8 тад е іо депегаііге іЬе 8іиду оґ іЬе паїиге оґ іЬе 8ідп8 оґ риЬІіс

аиіЬогіїу а8 а рЬепотепоп оґ 8осіо-іедаі геаіііу апд іЬеіг погтаїАе сошоіідаїіоп.

ТЬе та іп ґеаїиге8 оґ риЬІіс ро^ег апд іЬеіг гоїе ґог іЬе ̂ идісіагу аге геVеа1ед.

Ва8ед оп іЬе апа1у8Ї8 оґ іЬе сиггепі іеді8іаїіоп, ргасїісе8 апд іпдісаїог8 оґ іЬе

ґипсііопіпд оґ іЬе ^идісіагу апд 8сіепїіґіс 8оигсе8, іЬе ґоііо’шпд ґеаїиге8 іЬаї аге

іпЬегепї іо іЬе ^идісіагу а8 риЬІіс аиіЬогіїу аге ді8Ііпдиі8Ьед: (1) іЬе ^идісіа1

аиіЬогіїу і8 а ґогт оґ риЬІіс (8осіа1, 8іаїе) ро^ег; (2) іЬе Ьгоад ро88іЬіііїу оґ дігесі

апд іпдігесі рагіісіраііоп оґ іЬе реоріе іп іЬе огдапігаїіоп апд ґипсііопіпд оґ іЬе

^идісіагу; (3) іЬе 8осіаі паїиге оґ іЬе ^идісіагу; (4) іЬе ригро8е оґ іЬе ^идісіагу;

(5) іЬе ^идісіагу ти8і ехі8і (огдапіге апд орегаїе) еxс1и8ІVе1у іп іЬе іедаі ґіеід;

(6) іЬе ̂ идісіагу а8 а тапіґе8іаїіоп оґ риЬііс (8іаїе) ро^ег і8 ехегсі8ед іп аіі 8рЬеге8

оґ 8осіе1у'8 ііґе, іп рагіісиіаг іЬо8е доVегпед Ьу іа^; (7) іЬе іеггіїогіаі

ипге8ІгісІаЬіііІу оґ іЬе ргеVа1епсе оґ іЬе ^идісіагу; (8) ^идісіа1 ро^ег і8

іп8іі1и1іопаіігед, іЬаІ і8 саггіед оиі Ьу а ргоґе88іопаі аррага1и8 8ерага1ед ґгот оіЬег

8іа1е 8ігис1иге8 апд аиіЬогіІіе8; (9) іЬе ^іііґиі паїиге оґ іЬе ^идісіагу; (10) іЬе

^идісіагу Ьа8 іЬе гі§Ьі іо и8е іЬе 8у8іет оґ 8іа1е соегсіоп; (11) іЬе ге8роп8іЬіііІу оґ

іЬе ^идісіагу ґог поі ґиіґііііпд іі8 ро^ег8 оґ аиіЬогіїу; (12) іЬе аиіЬогіїу оґ іЬе

^идісіагу.

10

Оп !Ье Ьа8Ї8 оґ !Ье 8у8!ета!іс апа1у8Ї8 оґ Vагіои8 Оеґіпі!іоп8 оґ !Ье сопсер! оґ

«|иОісіа1 ро^ег», !акіпд іп!о ассоип! !Ье реси1іагі!іе8 оґ і!8 ґипс!іопіпд, і! І8

ргоро8еО !о Ое!егтіпе «8ідп8 оґ !Ье ^иОісіагу» а8 ргоVІОеО Ьу па!иге, Ьа8еО оп

ип^ег8а1 Vа1ие8 оґ !Ье Оі8!іпс!^е ґеа!иге8 оґ !Ье ^иОісіагу, ^ЬісЬ аге песе88агу,

іпаїіепаЬІе апО іпЬегеп! іп і!8 ехі8!епсе іпОіса!ог8, геVеа1іпд !Ье 8етап!іс соп!еп! оґ

!Ье ^иОісіагу апО ^иОісіа1 ас!т!у . I! І8 е8!аЬ1і8ЙеО !Ьа! !Ье 8ідп8 оґ ̂ иОісіа1 ро^ег

аге оЬ|ес!гуе1у-8иЬ|ес!гуе.

ТЬе аи!Ьог'8 арргоасЬ !о !Ьеіг с1а88іґіса!іоп І8 ргоро8еО апО і! І8 ргоVеО !Ьа!

аіі !Ье 8ідп8 оґ !Ье ^иОісіагу 8Йои1О ехІ8! іп іп!егсоппес!еО 8у8!ет ипі!у, апО апу

с1а88іґіса!іоп8 аге га!Ьег сопОі!іопа1, ^ЬісЬ іпОіса!е8 !Ьа! !Ье От8іоп іп!о сег!аіп

дгоир8 і8 по! аЬ8о1и!е.

I! і8 ргоро8еО !о сошіОег 8исЬ 8ідп8 оґ !Ье ^иОісіагу, ^ЬісЬ іп оиг оріпіоп,

аге песе88агу ґог ипОег8!апОіпд !Ье 8ресіґіс 1еда1 па!иге оґ !Ье соиг!, і!8 оссиггепсе,

ОеVе1ортеп! апО ґогта!іоп, ^ЬісЬ геґ1ес!8 8исЬ а ипі^ие рЬепотепоп а8 !Ье

^иОісіагу: (1) іпОерепОепсе апО 8!тс!игіпд, !Ьа! і8, !Ье ехі8!епсе оґ ап іпОерепОеп!

8!гис!ига11у 8ерага!еО ^иОісіа1 аи!Ьогі!іе8; (2) !Ье аи!опоту оґ !Ье ^иОісіагу;

(3) ореппе88 оґ !Ье ^иОісіагу; (4) іпОерепОепсе, ітраг!іа1і!у (ітраг!іа1і!у) апО

^и8!ісе; (5) ехегсЇ8Їп§ !Ье ро^ег8 оґ !Ье ^иОісіагу іп а 8!гіс!1у геди1а!еО Ьу 1а^

ргосеОига1 ґогт; (6) !Ье рге8епсе оґ !Ье іп8!і!и!іоп оґ «іп!егпа1 сопVІс!іоп8 оґ а

^и0де»; (7) !Ье 1еді!ітасу оґ !Ье ̂ иОісіагу; (8) !Ье оЬ)ес!т!у оґ !Ье ̂ иОісіагу, ог !Ье

сотре!епсе оґ !Ье ̂ иОісіагу; (9) !Ье 8!гис!иге оГ|иОісіа1 ге1а!іоп8; (10) !Ье ̂ иОде Ьа8

еxс1и8ІVе гідЬ! !о ехегсі8е ̂ иОісіа1 ро^ег; (11) ЬідЬ ргоґе88Їопа1Ї8т апО сотре!епсе

оґ ̂ и0де8; (12) !Ье тога1і!у оґ !Ье ̂ иОісіагу.

I! Ьа8 Ьееп е8!аЬ1і8ЙеО !Ьа! !Ьеге аге оЬ|ес!гуе апО 8иЬ|ес!^е геа8оп8 ґог !Ье

іп!еге8! іп !Ье ргоЬ1ет8 оґ ̂ иОісіа1 аи!Ьогі!у. Іп раг!іси1аг, і! Ьа8 Ьееп агдиеО !Ьа!

!Ье ґипс!іопіпд оґ !Ье ^иОісіагу іп Цкгаіпе 8Йои1О Ье іп 1іпе ш!Ь !Ье 8о-са11еО

«8!апОагО8», !Ье ітр1етеп!а!іоп оґ ^ЬісЬ аґґес!8 !Ье арргоVа1 оґ !Ье 8ідп8 оґ !Ье

^иОісіагу. 8 оте ргоЬ1ет8 оґ !Ье іп8!і!и!е оґ ̂ иОісіа1 ро^ег апО !Ьеіг іпйиепсе оп

ргоVІОіпд оґ 8ідп8 оґ !Ье 1а!!ег аге соп8іОегеО.

11

Іі Ї8 агдиед іЬаі іЬе іт р і^ е т е п і оґ іЬе ітріетепіаііоп ог іЬе арргоVа1 оґ іЬе

8ідп8 оґ іЬе ^идісіагу дігесііу дерепд8 оп іЬе ітргоVетеп^ оґ іЬе ^идісіагу іі8еіґ іп

іЬе соипігу. Е8іаЬіі8Ьед іЬаі іЬе 8ідп8 оґ іЬе ̂ идісіагу 8Ьоиід Ье аЬ8оіиіе, ипсЬапдед

Vа1ие8, деіегтіпед Ьу іЬе паіигаі е88епсе оґ іЬе ̂ идісіагу; Ьо’м ^ег , еасЬ ґеаіиге Ьа8

іп8ігитепі8 ґог теа8игіпд іЬе дедгее оґ ітріетепіаііоп апд ргоVІ8Іоп, ге8ресігуеіу.

Іп іЬІ8 гедагд, аііепііоп І8 ґосшед оп іЬе ро88ІЬі1іІу оґ ітргоVІпд іЬе іпдісаіог8 іЬаі

аге теа8игед Ьу 8ідп8 оґ іЬе ̂ идісіагу.

ТЬе тесЬапЇ8т8 оґ ітргоVетеп^ оґ іЬе ^идісіагу іп депегаї апд іЬеіг

рго|есііоп ґог еп8игіпд іЬе ітріетепіаііоп оґ сегіаіп ґеаіиге8 оґ іЬе ^идісіагу аге

ргоро8ед. А питЬег оґ іеді8іаігуе іппоVа^іоп8, сегіаіп ігепд8 іп іЬе Іедаї гедиіаііоп

оґ іЬе ^идісіагу, іпіегпаііопаі 8іапдагд8 апд ^ш'І8ргадепсе ЬаVе епаЬіед и8 іо

ргоро8е іЬе ґоііо'шпд ^ау8 оґ ітргоVІпд іЬе е8ІаЬ1Ї8ЬтепІ оґ іЬе ̂ идісіа1 аиіЬогііу:

(1) ітргоVІпд іЬе іедаі ґгате^огк ґог іЬе е8ІаЬіЇ8ЬтепІ апд гедиіаііоп оґ іЬе

^идісіа1 аиіЬогііу; (2) іЬе сотріеііоп оґ ̂ идісіа1 геґогт апд іЬе ітргоVетеп^ оґ іЬе

^идісіа1 8у8іет апд ̂ идісіа1 а с іт іу ; (3) іЬе е8ІаЬіЇ8ЬтепІ оґ іЬе ргіпсіріе оґ тиіиаі

Іги8І Ьеі^ееп ^идісіа1 8у8іет8; (4) еп8игіпд тесЬапЇ8т8 оґ сопігоі Ьу іЬе реоріе,

риЬііс огдапігаііош, с т і 8осіеіу іп8іііиііоп8 ґог іЬе іедііітасу оґ іЬе ехегсі8е оґ

8іа1е ро^ег апд теап8 оґ Ьгіпдіпд іо ассоипі іЬе 8иЬ|есІ8 оґ ро^ег іп іЬе еVеп ̂оґ

VІо1а і̂оп оґ іЬе іа^; (5) ітргоVетеп^ оґ іЬе сгіїегіа ґог а88е88іпд доVегптеп^

асіт ііе8 іЬаі ^оиід соVег Vагіои8 агеа8 оґ доVегптеп^ ітріетепіаііоп апд гедисе

іі8 ітріетепіаііоп іо сегіаіп депегаіігіпд ґас1ог8; (6) іпсгеа8іпд іЬе аиіЬогііу оґ іЬе

^идісіагу апд іЬе ітаде оґ іЬе соигі.

ТЬе іЬеогеіісаі ро8іііоп8 апд сопсіи8іоп8, ґогтиіаіед іп іЬе ді88егіаііоп, сап Ье

и8ед іп погтаі^е ^огк (іп іЬе деVе1ортеп^ оґ сопсеріиаі доситепі8 апд іедаі асі8

оп іЬе огдапігаііоп оґ іЬе ^идісіа1 8у8іет апд іедаі 8іаіи8 оґ ̂ идде8 ґог ітргоVІпд

іЬе паііопаі іеді8іаііоп апд 8іаіе соп8ігисііоп, іі8 адаріаііоп іо іЬе Ье8і іпіегпаііопаі

апд Еигореап тодеі8); іп іа ^ епґогсетепі ас іт ііе8 (іо ітргоVе іЬе ргосе88 оґ

огдапігаііоп апд ґипсііопіпд оґ іЬе ^идісіагу); іп іЬе ґіеід оґ ге8еагсЬ (ґог іЬе

деVе1ортеп^ оґ іЬе іЬеогу оґ ^идісіа1 ро^ег); іп іЬе едисаііопаі ргосе88 апд

едисаііопаі ^огк (іп ітргоVІпд іЬе сиггісиіа, ргерагіпд іЬе ге1еVап ̂ 8есііоп8 оґ

12

1ехіЬоок8 ап<і ІеасЬіпд аі<І8 оп ̂ и<іісіа1 іа^); іп іЬе тґогтаїіоп-апаіуіісаі ^огк (іп

іЬе ргосе88 оґ 8ргеагїіпд кпо^іегїде аЬои! !Ье е88епсе ап<і арроіпітепі оґ !Ье

^идісіа^у іп а детосгаїіс 8осіе1у); іедаі ^огк (ґог гаІ8Їп§ іЬе іедаі сиііиге оґ

рагІісірапІ8 іп іа^-такіпд ап<і іа^-епґогсетеп! ас1т1іе8).

Кеу ^огГЇ8: со т і, ̂ идісіа1 аиіЬогіІу, огдапігайоп оґ ̂ идісіа1 а с іт іу , ^и<іісіа1

геґогт, аиіЬогіІу оґ со т і, 1ги8І іп со т і, 8ідп8 оґ ̂ и<іісіа1 ро^ег, ^идісіа1 8у8Іет.

13

Список публікацій здобувана

Наукові праці, в яких опубліковані основні наукові результати

дисертації:

1. Крючко Н. І. Проблематика дослідження ознак судової влади. Форум

права : реценз. електрон. наук. фах. вид. 2017. № 3. С. 98-102. ЦКЬ:

Ьіїр ://пЬиу. доV.иа/^ЖN/ЕР_тдеx.Ь1ш_2017_3_18.

2. Крючко Н. І. Ознаки судової влади як соціальної системи. Вісник

Харківського Національного університету внутрішніх справ. 2017. Вип. 3. С.

31-37.

3. Крючко Н. І. Ознаки судової влади: конституційно-правовий аспект.

Право України. 2018. № 4. С. 251-260.

4. Крючко Н. І. Судова реформа як одна із передумов удосконалення

ознак судової влади. Наукові записки Львівського університету бізнесу та

права. Серія юридична. 2018. № 20. С. 176-180.

5. Крючко Н. І. Щодо авторитету та іміджу судової влади в Україні.

Vіке§^аААоигпаї оп Нитап КідИїк. 2019. № 1 ^ о іи т 1). С. 71-76.

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:

1. Крючко Н. І. Засоби судової політики в системі судово-правових

відносин. Актуальні проблеми судового права : матеріали міжнар. наук.-прак.

конф., присвяч. пам'яті проф. І. Є. Марочкіна (Харків, 30 жовт. 2015 р.).

Харків, 2015. С. 132-134.

2. Крючко Н. І. Ознаки судової влади: проблематика дослідження.

Сучасні виклики та актуальні проблеми судової реформи в Україні: матеріали

Міжнар. наук. конф. (м. Чернівці, 26-27 жовт. 2017 р.). Чернівці, 2017. С. 23­

26.

2

ЗМ ІСТ

ВСТУП...........................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. М ЕТОДОЛОГІЧНА КОНСТРУКЦІЯ СОЦІАЛЬНО-

Ф ІЛОСОФ СЬКОГО ЗМ ІСТУ ОЗНАК СУДОВОЇ ВЛАДИ

1.1. Сучасний стан та проблематика дослідження ознак судової

влади................................................................................................................................12

1.2. Ознаки судової влади як соціальної системи..................................................37

1.3. Ознаки судової влади: розмежування із суміжними

категоріями.....................................................................................................................50

Висновки до розділу 1................................................................................................. 66

РОЗДІЛ 2. СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОЗНАК СУДОВОЇ ВЛАДИ

2.1. Ознаки судової влади як виду публічної (державної) влади ........................68

2.2. Ознаки судової влади: поняття та класифікація........................................... 89

Висновки до розділу 2 ............................................................................................... 114

РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМ И

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОЗНАК СУДОВОЇ ВЛАДИ

3.1. Проблеми забезпечення ознак судової влади................................................117

3.2. Шляхи удосконалення забезпечення ознак судової влади......................... 132

Висновки до розділу 3 ............................................................................................... 164

ВИСНОВКИ............................................................................................................... 166

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ Д Ж ЕРЕЛ ...........................................................170

ДОДАТКИ 192

3

ВСТУП

Обгрунтування вибору теми дослідження. Конституція України

проголошує, що головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення

прав і свобод людини. Його виконання неможливе без існування ефективного

судового механізму захисту прав і свобод особи, на удосконалення якого і

спрямована конституційна судова реформа в Україні. Наразі судова реформа

є однією з найбільш актуальних та обговорюваних у суспільстві, оскільки

справедлива, безстороння й неупереджена судова влада є важливою гарантією

розвитку нашої державності, зокрема забезпечення та додержання прав і

свобод людини та громадянина відповідно до принципу верховенства права,

ефективної боротьби з корупцією, надходження в Україну інвестицій та

забезпечення єдиного правового простору. Проте реалізація конституційних

декларацій на практиці - це складний, багаторівневий та багатоаспектний

процес, що вимагає участі як органів державної влади, так і громадських

об’єднань, міжнародних експертів та громадян України.

Першочерговою метою конституційної судової реформи є

удосконалення судової влади до такого рівня, аби вона відповідала найбільш

високим міжнародним стандартам та найбільш вимогливим очікуванням

суспільства. Відповідно об’єктивуватися це удосконалення має в тих

властивостях, якостях та ознаках, якими має володіти судова влада. Тим

більше, що рівень суспільних очікувань від роботи судової влади набагато

вищий, ніж від роботи будь-якого іншого державного органу. Сьогодні

склалася ситуація відмінності між реальним станом судової влади, що реально

відображає стан суспільства, і високими суспільними вимогами до суду.

Актуальність теми дослідження підсилюється також тим, що

утвердження дієвої судової влади є показником правопорядку в державі у

цілому, адже ґрунтується він на високому рівні правової свідомості громадян,

правовій культурі та діяльності всіх суб'єктів владних відносин згідно із

засадами верховенства права та захисту прав і свобод людини.

4

Актуальність наукової праці також визначена браком системного

дослідження ознак судової влади, оскільки їх наукове обгрунтування є

нагальною потребою, що вимагає як теоретичних узагальнень, так і

практичних висновків, а також є своєчасною у зв’язку із судовою реформою

та іншими реформами, пов’язаними із нею, та адаптацією законодавства

України до законодавства Європейського Союзу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження безпосередньо пов’язано з тематикою науково-

дослідних робіт кафедри судоустрою та прокурорської діяльності

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого і виконано

в рамках державної цільової комплексної програми «Судова влада: проблеми

організації та діяльності» (номер державної реєстрації 011Ш000957). Тема

роботи затверджена вченою радою Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого (протокол № 5 від 26 грудня 2014 р.).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у

з ’ясуванні особливостей ознак судової влади, їх системи й змісту, розробки

ефективної моделі їх імплементації відповідно до міжнародних стандартів

правосуддя та суспільних очікувань, щодо ефективності суду, та

формулювання на цій основі науково-обґрунтованих пропозицій стосовно їх

подальшого вдосконалення.

Відповідно до мети визначені такі основні завдання дослідження:

- розкрити різноманітні підходи до розуміння терміну «ознака влади»,

оцінити можливість його застосування при формулюванні поняття «ознаки

судової влади»;

- з ’ясувати місце ознак судової влади в системі ознак сучасної публічної

(державної) влади, узагальнити наукові надбання з цього питання, що існують

у кратології та судовому праві;

- простежити еволюцію наукових уявлень про ознаки судової влади та

установити ступінь теоретичної розробленості зазначених питань у юридичній

та філософській вітчизняній і зарубіжній науковій літературі й обґрунтувати

5

можливості використання її основних результатів для сучасного осмислення

на етапі конституційного реформування;

- сформулювати зміст теоретичної конструкції «ознаки судової влади»;

- визначити систему ознак судової влади в Україні крізь призму її

правової природи, фундаментальних засад організації та функціонування, а

також суспільних очікувань та міжнародних стандартів;

- розкрити зміст ознак судової влади, їх особливості, здійснити їх

класифікацію та аналіз; розглянути механізми їх об’єктивації та забезпечення

дотримання; конкретизувати значення та роль ознак судової влади у процесі

розроблення концепції судової реформи;

- проаналізувати стан правового регулювання та практичного

впровадження ознак судової влади в Україні, що відповідають суспільним

очікуванням щодо незалежного та справедливого суду, а також європейським

цінностям та стандартам захисту прав людини;

- охарактеризувати основні вектори вдосконалення забезпечення ознак

судової влади в Україні та виявити основні сучасні тенденції їх розвитку;

- сформулювати пропозиції щодо вдосконалення правового

регулювання та практичної реалізації ознак судової влади в Україні.

Об ’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають з приводу

утвердження та належної реалізації ознак судової влади.

Предмет дослідження - ознаки судової влади.

Методи дослідження. Філософсько-методологічним підґрунтям

дисертаційної роботи послужив комплекс фундаментальних принципів,

законів і категорій діалектики. У процесі роботи над дисертацією, відповідно

до поставленої мети і завдань, з урахуванням специфіки об’єкта та предмета

дослідження, використовувались загальнонаукові та спеціальні методи. Метод

системного аналізу застосовано при вивченні ознак судової влади як

системного об’єкта; метод єдності історичного й логічного став у нагоді при

ретроспективному й перспективному аналізі поняття влади, ознак судової

влади на різних етапах її існування; компаративний метод дозволив дослідити

6

особливості ознак організації та діяльності судової влади як гілки державної

влади; метод юридико-догматичного аналізу допоміг здійснити вивчення

міжнародно-правових актів і відповідних актів національного законодавства.

Для проникнення в сутність такого державно-правового явища, якою є судова

влада, застосовувався формальний та формально-юридичний методи. За

допомогою формального, системно-структурного, формально-юридичного

проаналізовано поняття і систему ознак судової влади в Україні. Методи

порівняльний, історичний, системний, структурний, функціональний,

узагальнення, абстрагування, юридико-технічний, формально-правовий,

порівняльно-правовий, спеціально-юридичний та інші реалізовувались для

пізнання ознак судової влади в Україні. Задіяні також різні види тлумачення

правових норм. Метод узагальнення, угрупування, прогнозування,

моделювання застосовано при підготовці висновків (висновків до розділів,

загальних висновків).

На всіх етапах здійснення дослідження застосовувалися такі загальні

методи наукового пізнання, як діалектичний, спостереження, синтезу,

порівняння, аналогії, абстрагування, порівняльно-правовий, індукційного й

дедукційного аналізу, звернення до яких обгрунтовано специфікою й

характером теми дисертації. Усі зазначені наукові методи використовувалися

комплексно, що надало переконливості й достовірності результатам

дослідження й забезпечило успішність досягнення його мети.

Нормативне підґрунтя дисертаційної роботи становлять положення

Конституції й законодавства України, підзаконних нормативно-правових

актів, законодавство зарубіжних країн, міжнародно-правові акти.

Теоретичні засади наукового дослідження становлять роботи

вітчизняних і зарубіжних авторів:

а) філософсько-методологічною базою послугували роботи

A. М. Авер'янова, П. В. Алексєєва, І. В. Блауберга, В. І. Васильєва,

B. М. Садовського, Є. Г. Юдіна, що розглядали основи застосування

системного методу наукового пізнання; дослідження С. С. Алексєєва,

7

A. Б. Венгерова, Д. А. Керимова, С. В. Поленіної, Ю. О. Тихомирова та інших

учених, які обґрунтували необхідність використання системного підходу при

вивченні державно-правових явищ; а також праці Г. Г. Азгальдова,

Д. В. Колєсова, Г. Д. Лєвіна, Е. Л. Радлова, Е. П. Райхмана, В. І. Шинкарука,

що надали змогу відмежувати категорію «ознака» від суміжних категорій;

б) теоретичною основою осмислення питань ознак публічної

(державної) влади та особливостей ознак судової влади як її гілки є роботи

B. Г. Аннєнкової, М. І. Байтіна, Ю. М. Козлова, М. О. Колоколова,

В. О. Кочева, О. Є. Кутафіна, І. В. Левакіна, В. Г. Лєдяєва, М. М. Марченка,

H. О. Михальової, О. Г. Морозової, С. В. Нарутто, О. В. Петришина,

Е. В. Тадевосяна, Ю. О. Тихомирова, І. А. Умнової, В. Ф. Халіпова,

М. В. Цвіка, В. Є. Чиркіна, Д. Ю. Шапсугова, Б. С. Ебзєєва та інших науковців;

в) різноманітні аспекти судової влади, судової системи і статусу суддів

розглядали О. Б. Абросімова, Р. Р. Бамматов, Д. Б. Баронін, В. П. Бож’єв,

О. Д. Бойков, В. Д. Бринцев, Л. О. Воскобітова, В. В. Городовенко,

Ю. М. Грошевий, Ю. А. Дмитрієв, В. В. Долежан, В. П. Кашепов, С. В. Ківалов,

Є. В. Кладій, М. І. Клеандров, В. В. Комаров, Р. А. Крусян, В. О. Лазарєва,

В. М. Лебедєв, І. Є. Марочкін, І. Б. Михайловська, Л. М. Москвич,

I. В. Назаров, С. В. Нарутто, Г. В. Нікітіна, О. О. Овсяннікова,

О. М. Овчаренко, І. Л. Петрухін, Д. П. Письменний, С. В. Подкопаєв,

Ю. Є. Полянский, С. В. Прилуцький, В. І. Радченко, Ю. О. Рємєскова,

B. О. Ржевський, М. В. Руденко, О. В. Саленко, Н. В. Сібільова,

А. О. Селіванов, В. В. Сердюк, В. С. Смородинський, Н. М. Чепурнова,

Г. Г. Черемних, Н. Г. Салищева, Ю. М. Старилов, Т. В. Струс-Духнич,

Н. Ю. Хаманєва, І. В. Юревич, О. Г. Яновська та інші фахівці права, на праці

яких посилалася авторка при написанні цієї роботи;

г) окремим аспектам ознак судової влади були присвячені роботи

А. Л. Борко, Л. А. Воскобітової, С. В. Гладія, В. В. Городовенка,

C. Л. Дегтярьова, А. І. Джарімової, М. О. Колоколова, М. Б. Кравчик,

8

У. А. Мірінович, Л. М. Москвич, С. В. Нечипорук, І. Є. Туркіної, Ю. С. Сідої,

В. С. Смородинського, М. М. Суховія, А. В. Цихоцького та інших.

Емпіричним підґрунтям дослідження є: (а) дані Моніторингу стану

незалежності суддів в Україні у 2014 році, проведеного Радою суддів України

за участю Центру суддівських студій та за сприяння українсько-

швейцарського проекту «Підтримка судової реформи в Україні. Сприяння

зміцненню незалежності суддів»; (б) практика Європейського суду з прав

людини; (в) аналітичні звіти щодо оцінки рівня задоволеності громадян якістю

окремих аспектів функціонування судів Харківської, Донецької та

Дніпропетровської областей, підготовлені Харківською міською громадською

організацією «Інститут прикладних гуманітарних досліджень»; (г) результати

Національного опитування громадської думки щодо демократичних та

економічних реформ, судової реформи та щодо впровадження Закону України

«Про очищення влади», проведене компанією ОіК Цкгаіпе у 2015 р.;

(д) результати Всеукраїнського опитування громадян щодо незалежності та

підзвітності судової влади, сприйняття судової реформи та корупції в судовій

системі, яке у вересні-жовтні 2018 року здійснила Програма реформування

сектору юстиції «Нове правосуддя» за підтримки И8АГО; (є) дані про стан

забезпечення незалежності суддів в Україні, наведені у щорічній доповіді

Вищої ради правосуддя (2017 та 2018 роки).

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що

дисертація за обраною темою є кваліфікаційною науковою працею, в якій

містяться нові науково обґрунтовані результати, які в сукупності розв‘язують

наукове завдання, що виявляється у поглибленні наукових знань і комплексній

розробці положень стосовно організаційних та правових засад забезпечення

ознак судової влади та підготовці науково обґрунтованих пропозицій щодо

удосконалення чинного законодавства у відповідній сфері. На підставі

результатів дослідження сформульовані та обґрунтовані наукові положення,

висновки та пропозиції, які можуть стати внеском у розвиток доктрини

судового права.

9

Уперше:

- запропоновано авторське визначення теоретичної правової конструкції

«ознаки судової влади», відповідно до якого - це природні риси судової влади,

засновані на загальнолюдських цінностях і які є необхідними та невід’ємними

її показниками, що розкривають зміст судової влади та судової діяльності;

- класифіковано ознаки судової влади: (а) ті, що притаманні її організації

(самостійність, структурованість, автономність, відкритість); (б) ті, що

притаманні її функціональним особливостям (незалежність, неупередженість

та справедливість суду; законність та процедурність; інститут суддівського

угляду; легітимність; предметність та компетентність; спеціфічна структура

судово-правових відносин); (в) ті, що притаманні носіям судової влади

(виключність, професіоналізм, моральність);

- названо та охарактеризовано властивості ознак судової влади:

(1) системність, (2) динамічність та урівноваженість; (3) об’єктивність та

суб’єктивність; (4) гармонійна різноманітність; (5) зрозумілість та чіткість;

(6) зразковість; (7) формалізованість та активність; (8) загальновідомість та

визначеність; (9) прогностичне та стратегічне спрямування;

- доведено, що передумовою недосконалості забезпечення ознак судової

влади є: незавершеність судово-правової реформи; відступ України від певних

зобов’язань, визначених міжнародно-правовими договорами; наявність

корупційної складової у діяльності органів судової влади та сталої суспільної

думки про тотальну корумпованість суддів; неефективність правосуддя.

Удосконалено:

- положення, що ознаки публічної (державної) влади є основою ознак

судової влади, але унікальності цій гілці влади надають саме специфічні

ознаки судової влади, які відбивають її природню сутність;

- розмежування ознак судової влади із принципами судової влади та

такими системними характеристиками як властивість, якість, атрибут та

акциденція.

10

Набули подальшого розвитку наукові положення щодо:

- процесу становлення й розвитку концепції розподілу влади в аспекті

ознак публічної (державної) влади, а також питання місця судової влади в

системі гілок державної влади;

- проблематики успішної реалізації судової реформи та шляхів її

оптимізації, що залежить від підвищення відповідності ознак судової влади

загальновизнаним світовим стандартам та найкращим практикам правосуддя;

- обов’язкового залучення суспільства, громадських рухів та громадян

до обговорення подальшого бачення стану справедливої та ефективної судової

влади;

- необхідності підвищення авторитету та іміджу судової влади, а також

довіри суспільства до неї.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

сформульовані в дисертації висновки, окремі положення і пропозиції можуть

бути використані:

а) у нормотворчій роботі - при розробці концептуальних документів і

нормативно-правових актів з питань організації судової системи і правового

статусу суддів для вдосконалення національного законодавства й державного

будівництва, його адаптації до кращих міжнародних та європейських зразків;

б) у правозастосовній діяльності - для удосконалення процесу

організації та функціонування судової влади;

в) у сфері науково-дослідницької діяльності - для подальшого

дослідження цих питань, перспектив розвитку законодавства в цій сфері;

г) у навчальному процесі й навчально-методичній роботі - при вивченні

сучасних тенденцій розвитку державності і правового регулювання в рамках

нормативних загальнотеоретичних курсів з державознавства, правознавства,

конституційного права та процесу, для розроблення нормативних і

спеціальних курсів, зокрема, під час викладання навчальних дисциплін

«Судове право», «Судове адміністрування», а також з метою вдосконалення

навчальних програм, при підготовці відповідних розділів підручників і

11

навчально-методичних посібників із зазначених дисциплін; у процесі

професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців

для органів судової влади;

д) в інформаційно-аналітичній роботі - у процесі поширення знань про

сутність та призначення судової влади як найважливішої складової

забезпечення конституційного права людини на захист;

е) правовиховній роботі - для підвищення правової культури учасників

правотворчої та правозастосовної діяльності.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення й

висновки, викладені в дисертації, обговорювалися на засіданнях кафедри

судоустрою та прокурорської діяльності Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого. Результати, висновки і пропозиції

дослідження доповідались авторкою на таких міжнародних та всеукраїнських

конференціях як: «Актуальні проблеми судового права» (м. Харків, 30 жовтня

2015 р., 20 квітня 2017 р., 23 квітня 2018 р.), «Сучасні виклики та актуальні

проблеми судової реформи в Україні» (м. Чернівці, 26-27 жовтня 2017 р.),

«Актуальні проблеми адвокатури» (м. Харків, 14 грудня 2017 р.) тощо.

Структура й обсяг дисертації зумовлені метою, завданнями та логікою

дослідження і композиційно складається зі вступу, трьох розділів, що містять

сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний

обсяг роботи становить 193 сторінки, із них основний текст викладено на 169

сторінках, список використаних джерел (222 найменування) становить 22

сторінки, додатки - 2 сторінки.

РОЗДІЛ 1

МЕТОДОЛОГІЧНА КОНСТРУКЦІЯ СОЦІАЛЬНО-

ФІЛОСОФСЬКОГО ЗМІСТУ ОЗНАК СУДОВОЇ ВЛАДИ

1.1. Сучасний стан та проблематика дослідження ознак судової

влади

Особливе призначення та роль судової влади у суспільстві спричиняють

підвищену увагу дослідників усім питанням, які із нею пов’язані. Разом з тим,

процес дослідження інституту судової влади є вкрай складним. Він полягає в

різних етапах, формах, методах вивчення, а також різноманітних шляхах

відображення результатів наукового пошуку. Особливо ці процеси

загострюються, коли проводяться заходи реформування правової системи,

державності, державного апарату та інших значущих сфер життя держави.

Конституційна реформа, яка наразі активно проводиться, викликала

необхідність та доцільність аналізу змін, що торкнулися судової системи,

судочинства, статусу суддів. Одним із таких елементів, що потребують

утвердження, є ознаки судової влади, їх поняття, класифікація та значення.

Аналіз наукової літератури, присвяченої дослідженню окремих ознак

судової влади, та нормативно-правової бази, що регулює судоустрій та

судочинство, дозволяє дійти висновку, що термін «ознаки судової влади» не

має нормативного закріплення, так як і не має монографічної роботи, яка б

розкривала природу та сутність ознак судової влади.

Аналіз норм Конституції України дає змогу стверджувати, що термін

«ознаки судової влади» не знайшов в ній широкого застосування, так само як

і в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» [72; 134]. Таким чином це

поняття набуло більшого використання у теорії судової влади та судового

права, у судовій практиці. І це не дивно, адже проблематика ознак судової

влади безпосередньо відображається у конкретних правовідносинах, що і

дозволяє вести мову про перехід проблематики ознак судової влади із

площини нормативної у площину практичного застосування.

12

13

Основні підходи до визначення поняття «ознаки судової влади» та

характеристика її основних елементів почали формуватися разом із вченням

про судову владу як окрему гілку єдиної державної влади. Було б помилковим

стверджувати, що питання щодо конституційно-правового регулювання

відносин між окремими гілками державної влади чи власне всередині судової

влади постало лише у новітню добу.

У сучасних умовах широкий діапазон думок щодо встановлення обсягу

поняття «ознаки судової влади» є досить закономірним та логічно витікає, на

нашу думку, з ряду факторів.

По-перше, семантика складових даного словосполучення суттєво

варіативна, отже може породжувати можливість найрізноманітнішого

тлумачення. Це пояснюється тим, що вчення про владу є одним із найбільш

складних та дискусійних розділів дослідження політичної і правової науки

протягом усього їх існування [149, с. 15]. Проте, як зазначає М. Й. Байтін,

питання влади у вказаному контексті стали предметом спеціальних

досліджень порівняно нещодавно та вимагають подальшого глибокого

вивчення [11]. Складності, що виникають під час дослідження терміну чи

об’єкту, утворюються через те, що він розглядається та вживається у різних

контекстах і набуває, відповідно, різного смислу: мова йде про принципову

складність фракталів, специфіку складності в системах, що самоорганізуються

(екологічних, соціальних, техногенних) [222]. А це, в свою чергу, потребує

розгляду ознак судової влади на засадах їх філософського осмислення.

Оскільки складність може містити багатоманість смислів, то мова йде про

концепт, а не про поняття, бо в різних контекстах може мати місце

різноманітність смислового навантаження відповідного терміну.

По-друге, функціонування судової влади на різноманітних етапах її

становлення та розвитку, а також реформування, засновано на розумінні її

ознак в конкретну історичну епоху чи то якийсь проміжок часу, в певний етап

розвитку державності, тип державного устрою тощо. У сучасних умовах

судова влада має поділяти владу з іншими видами публічної влади та

14

ефективно співпрацювати задля вирішення задач, що стоять перед

суспільством та державою. На сьогодні вирішення майже будь-якої проблеми

передбачає налагоджену взаємодію якнайширшого кола суб’єктів, а досягти

необхідних результатів можна за умови побудови правильного вектора

діяльності всіх різновидів публічної влади в державі.

По-третє, складність дослідження ознак судової влади пов’язана із

соціально-філософським ракурсом аналізу, оскільки судова влада пов’язана з

тим, що вона представляє собою не тільки об’єкт динамічного розвитку та

трансформації, а й ускладнений комплексний предмет міждисциплінарного

дослідження. Це визначає необхідність плюралізму когнітивних підходів та

звертає увагу дослідника до міждисциплінарного наукового апарату, що

відкриває ресурси для взаємного збагачення соціально-філософських та

правових наук [195, с. 25].

І, по-четверте, на визначення природи поняття ознак судової влади

впливає обраний метод дослідження цієї правової категорії. Адже існують

різні підходи до визначення специфіки об’єкта дослідження, проте усі вони

концептуально поєднують акценти на складнощах структурної побудови,

взаємозалежності та взаємодії різноякісних складових частин, які

функціонують у межах певної системи, феномена, інституту. Як зазначає

французький учений Е. Морен, складність виявляється тоді, коли різні

елементи, складові цілого стають невіддільними один від одного (як

економічне, політичне, соціологічне, психологічне, емоційне, міфологічне) і

коли існує взаємозалежна, інтерактивна і взаємна ретроактивна тканина між

об’єктом пізнання і його контекстом, частинами і цілим, цілим і частинами,

частинами між собою. Тому складністю є зв’язок між єдністю і множинністю

[97, с. 38]. Займаючись проблемою розуміння складності світу, в якому ми

живемо, в цілому, він дійшов до висновку, що сама складність дослідження є

вкрай багатоаспектною. До того ж модернізація судової влади узгоджена із

механізмами інформатизації світового співтовариства, в результаті чого

збільшуються її комунікативні можливості, більш широкими стають сфери

15

правового впливу та владних відносин, масштабнішими гносеологічні,

антропологічні та політичні аспекти судової діяльності. Все це, як зазначають

правники, вимагає детального аналізу судової влади з точки зору теорії права,

філософії, політології та соціології, а також інших наук. Мова йде про те, що

у сферах гуманітарних наук, зокрема в праві, сьогодні все ширше залучаються

дослідницькі засоби і методи, які широко застосовуються в інших областях

наукового знання. Їх поєднання з традиційними для правознавства методами

відкриває нові можливості аналізу соціально-правової дійсності.

На нашу думку, для досягнення цілей даного дослідження найбільш

визначальний вплив має перший фактор, тож ми і спробуємо його пояснити

далі. Отже, розуміння даного словосполучення «ознаки судової влади»

семантично має складатися із органічного поєднання визначення слів «влада»,

«судова влада» та «ознаки». Як ми бачимо, в таких складних категоріях цілком

може бути суттєва варіативність та найрізноманітніше тлумачення.

Проблематикою дослідження феномена «влада», її доктринальним

осмисленням, теоретичним аналізом та ефективністю функціонування

займається самостійний напрям наукового пошуку - кратологія. Як зазначає

дослідник В. Ф. Халіпов, наука про владу - кратологія, що активно

формувалася та розвивається, має справу із владою, з різноманітністю її

проявів та явищ, її закономірностями та законами, з надзвичайно складною,

своєрідною й часто дуже динамічною та напруженою діяльністю [190, с. 3].

Також комплексно дослідити сучасний стан та перспективи ознак

судової влади неможливо без аналізу наукових концепцій становлення судової

влади в цілому. Виходячи з цього, ми пропонуємо зробити стислий огляд

наукових досліджень, що стосуються природи судової влади, її організації та

функціонування через призму поняття судової влади та її елементів, та, власне,

визначення поняття судової влади. Науковий доробок фахівців з різних

галузей права та відповідні нормативно-правові акти, що регулюють прямо чи

опосередковано правовий статус судової влади, дають змогу нам зазначити,

16

що у правовій доктрині поширено багато підходів до розуміння поняття

судової влади.

По-перше1, мова йде про такі підходи: а) судову владу визначають

шляхом перерахування властивих їй функцій [118, с. 25]; б) судову владу

визначають через форми і принципи її організації та діяльності [111, с. 16];

в) через її підсудність [49, с. 44]; г) не даючи загального поняття судової влади,

досліджуючи її загальні ознаки та риси [188, с. 698]; д) інші подібні за своїм

характером підходи [1, с. 11; 36, с. 79; 89, с. 23].

По-друге, поширеним є так зване «вузьке» та «широке» бачення

зазначеного поняття. При цьому, для таких трактувань правники за основу

беруть розуміння виключних характеристик судової влади та правових

інститутів (галузей, елементів, підсистем), які її становлять.

Фахівці, які є прихильниками тлумачення судової влади у вузькому

смислі, пропонують розглядати її з формального (інституціонального)

підходу, класично ототожнюючи судову владу із системою органів судової

влади, тобто охоплювати поняттям лише ті органи та установи, що

безпосередньо реалізують судову діяльність. Мається на увазі, що у вузькому

смислі основний зміст судової влади становить впорядкована сукупність

правових норм та єдність організації. Тобто значна кількість учених

акцентують увагу на значимих для свого наукового дослідження моментах та

одностайні у такому - вони визначають судову систему як сукупність

взаємопов'язаних і взаємодіючих між собою судів, що створені на території

країни і реалізують судову владу [12, с. 10; 18, с. 185; 28, с. 22; 63, с. 25; 196].

Але система органів судової влади - це лише її форма як зовнішній вираз

змісту, спосіб існування матерії [4, с. 472], що не виражає суті системного

об’єкта як цілісного утворення, зокрема інтегральних системних властивостей

та її динамічних аспектів. Таким чином, поза увагою лишаються сама судова

діяльність та важливі структури, які забезпечують судову систему кадрами,

1 Дане узагальнення було зроблено В. В. Городовенком у монографії «Принципи судової влади» [42].

17

матеріально-технічною базою, інформацією, реалізують внутрішньосистемне

управління. Під останніми розуміють її інфраструктуру - органи суддівського

самоврядування, органи судового управління та суддівський корпус, зусилля

яких безпосередньо спрямовані на забезпечення реалізації основної функції

системи [106, с. 16]. Крім того, таке визначення судової влади стикається з

суттєвими суто теоретичними проблемами, які пов’язані з тим, що влада, як

зазначають теоретики права, ніколи не може бути зведена до якогось одного

органу чи навіть системи органів. Адже влада є формою відносин, які

визначаються можливістю здійснювати вплив на суспільство [112].

На нашу думку, сама лише сукупність судових органів, які діють на

території країни, не може бути визнана судовою системою, оскільки вона не

має всіх тих якостей, які є важливими для визнання того чи іншого об’єкта

системою. Суди становлять ядро, основу судової системи, яка

характеризується динамікою, процесом функціонування, відправленням

правосуддя та іншими специфічними напрямами діяльності. Так само система

управління принципово не зводиться до системи органів виконавчої влади, а

фінансова система - до сукупності фінансових органів [106, с. 20].

До того ж, за твердженням М. О. Колоколова, межі судової системи, як

правило, нестійкі і мінливі, тому система в основному відокремлена від

оточуючого її середовища не чіткою лінією, а прикордонним простором, що

одночасно складається як із елементів системи, так і з елементів, що системі

вже не належать [69, с. 205]. Внаслідок цього можливе включення у структуру

судової системи нових елементів, що раніше до неї не входили. Тому, як

справедливо зауважують І. О. Дудко та О. М. Кряжкова, виходячи із логіки

розвитку наукової думки та юридичної практики, на нинішньому етапі

неминучим є зміщення акцентів із розуміння єдності судової системи як

винятково судоустрійного принципу (вузький підхід) на його сутнісний вираз

(широкий підхід) [54, с. 29]. Зміст є визначальною стороною цілого,

сукупності його частин, що виражаються у структурі визначеного складного

поняття. Філософське розуміння системності акцентує увагу на її

18

інтегративних властивостях, на структурних елементах системи не як

відособлених, а як взаємопов’язаних елементів - частин єдиного цілого [120].

До того ж судову систему, як і будь-який складноорганізований об’єкт,

що вивчається з точки зору системного аналізу, вчені теоретики держави і

права пропонують розглядати як державно-правовий феномен, що являє

собою динамічну єдність форми - системи органів судової влади разом із

судоустроєм та змісту - системи судової влади. Від того, як організована

судова влада, залежить ефективність її реалізації та виконання завдань.

Як бачимо, інститут судової влади розглядається через категорію

«судова система», що є більш широким за змістом, ніж «система органів

судової влади», оскільки крім суб’єктів цієї влади (суди чи систему органів

судової влади) включає й інші елементи та взаємозв’язок, який між ними

встановлюється, тощо. Як зазначають науковці, судову систему як форму

організації судової влади представляють сукупність діючих на території

держави судових органів та судова влада, що реалізується ними, а також

принципи організації судової системи, органи управління судовою системою,

органи суддівського самоврядування та врядування, суддівський корпус у

широкому розумінні (носії судової влади - судді та присяжні, судді у

відставці), квазісудові установи, які діють на підставі взаємодії окремих

елементів системи один з одним, іншими системами або їх окремими

елементами на основі взаємодії з органами управління судовою системою, та

сукупність різноманітних зв’язків та відносин між зазначеними елементами [1;

29; 44, с. 516; 101, с. 155-156; 106, с. 20; 132, с. 16-18; 152; 182, с. 36]. У такому

розумінні судової системи фіксується вся судово-владна діяльність держави

стосовно її структурних елементів, статичного і динамічного стану, механізму

дії, внутрішньої організації, перспективних напрямів реформування. Так,

наприклад, О. Б. Абросімова зазначає, що судова система як форма організації

судової влади являє собою сукупність діючих на території держави судів,

органів управління судовою системою і квазісудових установ, які діють на

підставі взаємодії окремих елементів системи один з одним, іншими

19

системами або їх окремими елементами на основі взаємодії з органами

управління судовою системою [1]. Г. В. Нікітіна вважає, що до складу судової

системи включаються: принципи організації судової системи; органи

управління судовою системою; органи суддівського співтовариства;

суддівський корпус, що у широкому розумінні складається із суддів як носіїв

судової влади, суддів у відставці, народних, присяжних, арбітражних

засідателів; сукупність різноманітних зв’язків та відносин між даними

елементами [106, с. 16].

Деякі вчені ще ширше бачать судову систему та пропонують до

зазначених додати і такі елементи: судове право, суддівське право і правову

культуру [85, с. 2-4]. При уважному дослідженні запропонованих у науковій

літературі нових елементів судової системи можемо побачити, що майже всі з

них відіграють значну роль у дієвому функціонуванні всієї судової системи.

Проте, зазначимо, що віднесення певних елементів до судової системи є

дискусійним. З огляду на це, ми приєднуємося до вчених, що визначають

судову систему як сукупність діючих судів, органів суддівського

самоврядування, органів, що здійснюють організаційне, кадрове, матеріально-

технічне забезпечення судової влади, принципів організації і функціонування

судової системи та сукупність різноманітних зв’язків між зазначеними

елементами.

Виходячи із зазначеного, категорії «судова система» та «система органів

судової влади» не тотожні. Проте, для цілей нашого дослідження, ми

розглядатимемо їх, уникаючи протиставлення. У свою чергу, поняття судової

влади не обмежується лише включенням до нього «судової системи», оскільки

розуміння влади не зводиться до характеристик системи, а обов’язково

включає ще і суб’єктів, які безпосередньо її реалізують (суддівський корпус),

можливості правового впливу та втручання (функції, повноваження,

компетенція), а також організаційно-правові проблеми влади та гарантії її

реалізації. Судова влада України, як і будь-яка соціальна система, є складним

утворенням із багатоманітними елементами, що її складають. Зауважимо, що

20

стосовно змісту системи поняття «елементу» не є визначеним, а передбачає

спеціальне співвідношення категорій «компонент» та «елемент». Не

дискутуючи з цього, приєднуємося до тих авторів, що ототожнюють

компонент і елемент, тобто ними є будь-яка частина системи, що вступає у

певні відносини з іншими її частинами [31, с. 74]. Виходячи із завдань і цілей

нашого дослідження будемо розглядати ці категорії у системній єдності,

уникаючи при цьому їх протиставлення.

Отже, окреслені вище положення ми будемо використовувати для

досягнення мети нашої роботи.

Виходячи з правової природи судової влади, її місця та ролі у

суспільстві, її призначення, основних завдань та організаційної структури,

спробуємо навести фактори, які впливають на встановлення, визначення ознак

судової влади та їх розуміння. Звісно, даний перелік не претендує на

вичерпність. До таких факторів пропонуємо віднести такі:

1) поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Це

означає, що судова влада є однією з гілок єдиної державної влади; ознаки

державної влади, у свою чергу, поширюються на судову владу;

2) оскільки судова влада є частиною державної влади і займає чільне

місце в системі стримувань і противаг, то вона виконує загальнодержавні

функції та має загальнодержавне призначення. Значимість цього обумовлена

тим, що тільки державна влада на відміну від інших видів влади виступає як

засіб вираження інтересів суспільства за якнайширшого його спектру;

3) паритетність судової влади з іншими гілками державної влади, що

гарантує становлення та функціонування судової влади у тому вигляді, що

забезпечує виконання її призначення. Не ставлячи під сумнів рівноправність

гілок влади, все ж слід зазначити, що деякі автори особливе місце в системі

поділу влади відводять судам вищих інстанцій, наділеним правом розглядати

справи, сторонами яких можуть виступати інші органи державної влади [107,

с. 19]. Так, зазначають, що органи судової влади захищають права і свободи

людини і громадянина від будь-якого свавілля з боку державних органів [55,

21

с. 132]. У цьому аспекті справедливою є позиція В. В. Городовенка, який

наголошує, що в контексті системи противаг судову владу характеризує

юридична можливість впливати на рішення та дії законодавчої і виконавчої

влади, тим самим врівноважувати їх. У той же час, органи законодавчої і

виконавчої влади не можуть вторгатися в компетенцію судової влади,

порушувати «судові межі» [43, с. 81];

4) судова влада здійснюється спеціально уповноваженими суб’єктами.

Здійснення судової влади можливе лише за умови формування та ефективного

функціонування суб’єктів, що становлять відповідно систему. Ця проблема

традиційно притягує увагу дослідників, адже, як зазначає В. Є. Чиркін, для

реалізації широкого кола завдань, що стоять перед державною владою,

створюється державний механізм, який є системою державних органів,

установ і посадових осіб [197, с. 95];

5) судова влада має свою специфіку, обумовлену особливою природою,

характером і змістом своєї діяльності, що також безумовно впливає на

специфіку ознак судової влади.

Виходячи з вказаного поширеним є поділ ознак судової влади на загальні

й особливі. Так, як зазначається у юридичній літературі, судовій владі

властивий певний перелік загальних ознак, що є притаманними владі взагалі.

Виходячи з їх аналізу ми можемо зробити певні висновки - у чому полягає та

як виявляє себе владний характер діяльності й повноважень суду. Безумовно

при цьому, що конкретна ознака, якою володіє влада в цілому, щодо влади

судової отримує якусь специфіку. До цього ж судовій владі притаманні ознаки,

за допомогою яких розкривається її унікальна правова та соціальна природа,

призначення та місце серед інших гілок державної влади. Власне такими і є

специфічні ознаки. Загальні та специфічні ознаки судової влади існують

комплексно, в сукупності, доповнюють одна одну та допомогають визначити

поняття судової влади відповідно до її суті [35, с. 12, 25; 36; 114]. Виходячи з

цього, науковці називають наступні загальні ознаки судової влади:

(1) соціальний характер влади; (2) структура владовідносин;

22

(3) цілеспрямованість влади; (4) вольовий характер влади; (5) регулююче й

організаційне призначення влади; (6) примусовий характер влади.

Специфічними ж пропонують вважати наступні: (1) об’єктивність;

(2) легітимність; (3) нормативність; (4) особлива предметна сфера;

(5) ситуативний характер влади [114].

Розкриваючи зовнішні та внутрішні ознаки судової влади, Л. О.

Воскобітова констатує, що природу та сутність судової влади визначають три

елементи: 1) владний характер, 2) атрибутивна приналежність її до державної

влади, 3) її арбітральне, тобто власне судове призначення. Оскільки судова

влада це явище соціальної реальності, вона належить до світу мислення та

діяльності; в силу чого вона не може бути зафіксована та описана на основі

лише зовнішніх ознак, а вимагає виявлення та оцінки глибинних, скритий від

зовнішнього сприйняття ознак. У своїй роботі дослідниця розкриває зміст

таких загальних властивостей судової влади як: (1) її соціальний характер;

(2) структурованість владовідносин; (3) усвідомленість та цілеспрямованість;

(4) вольовий характер; (5) об’єктивність; (6) легітимність влади; (7) регулююче

та організаційне призначення; (8) примусовий характер судової влади.

Специфічними властивостями судової влади Л. О. Воскобітова називає:

(1) особливу предметну сферу; (2) ситуаційний характер; (3) нормативно-

правовий характер.

Особливу предметну сферу судової влади Л. О. Воскобітова пояснює

тим, що вона здійснюється лише у сфері правового регулювання, охоплює

тільки мікроконфлікти, що відрізняються індивідуальністю та конкретністю.

У силу цього судова влада не може бути використана у вирішенні соціальних

конфліктів загального характеру, наприклад, на неї не може бути покладена

задача боротьби зі злочинністю. Конфлікти і спори підпадають під сферу дії

судової влади ззовні і не можуть бути ініційовані самою судовою владою. Цим

обумовлена ситуаційність судової влади. Особливою властивістю, що

відрізняє судову владу, є її нормативно-правовий характер, що включає

нормозастосовчі та нормотворчі аспекти. Дана властивість суттєво

23

відрізняється від підзаконності, адже нормоконтроль, що здійснюється судами

при вирішенні справ, передбачає критичне ставлення суду до застосованих

ним нормативних актів і вимагає оцінки відповідності останніх Конституції,

нормам міжнародного права. Нормотворчій аспект судової влади нерозривно

пов'язаний з проблемою судового прецедента. Процесуальна форма

здійснення судової влади передбачає ще один аспект нормативності - це

процедурність, яка набуває значення масштабу для оцінки законності і

справедливості самого процесу здійснення судової влади [35].

Також Л. О. Воскобітова виділяє і функціональну характеристику

судової влади, для якої називає таке поняття як «механізм реалізації судової

влади» [35], а ще якісну характеристику механізму реалізації судової влади,

яка визначається через поняття справедливості судового розгляду.

Р. А. Крусян визначає судову владу як самостійну і незалежну державну

сферу публічної влади, що реалізовує функцію правосуддя та має характерні

властивості (особливості): особливу процедуру, процесуальну форму

здійснення її повноважень; особливий статус та режим діяльності її посадових

осіб - тобто суддів, які є носіями судової влади; особливу систему контролю

за її діяльністю, який може бути тільки правовим та таким, що унеможливлює

втручання у здійснення правосуддя з боку будь-яких інших видів державної

влади; особливу систему її організації (устрою) - систему судоустрою;

особливий порядок формування її кадрового складу; особливий, як правило,

інцидентний характер [75, с. 4-5].

Проте не всі підтримують позицію щодо поділу ознак судової влади на

загальні та особливі. Так, у юридичній літературі зазначається, що поділ на

загальні та специфічні властивості судової влади вимагає уточнення, оскільки

по суті пропонуються тільки спеціальні, точніше специфічні ознаки. Загальні

властивості мають бути за логікою притаманні й іншим гілкам влади.

Відповідно виділяються властивості, що характерні тільки для судової влади,

а інакше вони мають бути притаманні ще комусь або чомусь [45, с. 9].

24

М. О. Колоколов у своїй дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук «Судова влада як загальноправовий феномен»

називає такі сутнісні характеристики судової влади:

1) судова влада реальна, вона володіє усіма видовими, родовими

ознаками і римами, що притаманні будь-якій іншій владі;

2) судова влада як будь-яке соціальне явище існує лише в динаміці - в

процесі;

3) судова влада в межах своєї компетенції сильніша за будь-яку

організацію чи індивіда, що володіють такою ж компетенцією на території

конкретної держави, тобто мова йде про верховенство судової влади;

4) судова влада одночасно носить приватно-правовий і публічно-

правовий характер;

5) судова влада проявляється в правозастосовній сфері, правотлумачній

сфері, правотворчій сфері, приймаючи таким чином участь в управлінні

суспільством;

6) судова влада не існує поза нормативного регулювання;

7) судова влада реалізується у правосудді (процесах), його результатах

(судових актах);

8) судова влада є животворящим джерелом права - їй притаманні такі

способи формування процедурних норм як судовий прецедент та його

трансформація (судова практика);

9) головним призначенням судової влади є вирішення політичних,

соціальних, економічних та інших видів конфліктів [68, с. 15, 44].

В. С. Смородинський у своїй дисертації «Судова влада в Україні

(загальнотеоретичні проблеми)» у підрозділі 1.3 «Основні ознаки судової

влади» послідовно «висвітлює ознаки владного за своєю природою судового

впливу на суспільні відносини, а самої судової системи як владної структури».

У дослідженні акцентується увага на суспільному характері судової

діяльності, її суспільно корисній меті - вирішенні певних конфліктів задля

загального блага. Ознаками владного судового впливу є його остаточний та

25

загальнообов’язковий характер, закріплення права на використання владного

(силового) примусу. Для того, щоб показати та розкрити владну природу

судової системи В. С. Смородинський розглядає її через поняття складу влади.

Об’єктом судової влади визначає лише ті суспільні правовідносини, що

визначаються повноваженнми органів суду. Щодо об’єктивної сторони

судової влади, то в правовій державі вона повинна бути легальною, правовою,

мати системний характер. Стосовно легальності судової системи, то вона

означає законність її існування і діяльності, та має два ступені легалізації:

первинний та вторинний. Первинним є її створення і визначення загальних

засад функціонування. Вторинним відповідно є встановлення юридичних

форм, засад діяльності та компетенції судових органів. Правовий характер

судової діяльності проявляється у беззаперечній зв’язаності суду правом.

Значну увагу В. С. Смородинський зосереджує на аналізі системності судової

діяльності, яка має формальний та змістовний аспекти. Формальна

системність передбачає морфологічний (внутрішній і зовнішній елементи) та

процедурний різновиди. Внутрішня системність означає, що єдина судова

система складається із декількох конституційно визначених підсистем -

відповідно до рівнів, спеціалізацій чи інстанцій. Зовнішня системність полягає

у тому, що власне судова система також належить на правах підсистеми до

системи єдиної державної влади. Процедурна системність означає, що судова

влада здійснюється згідно із визначеними правилами, механізмами здійснення

судової влади, що чітко встановлюються на законодавчому рівні. Змістовна

системність судової діяльності проявляється через: 1) функціональний аспект,

що передбачає систему функцій судової влади, що містяться у Конституції та

законах України; 2) аксіологічний аспект, що визначається сформованістю

системи державно-правових цінностей у поєднанні з цінністю самої судової

влади, яка здійснюється з метою їх захисту. Щодо суб’єктного складу судової

влади, то В. С. Смородинський виходить з теорії народовладдя: первинного

представництва та вторинного представництва. Також автор класифікує

суб’єктів судової влади на індивідуальні (суддя) та колективні (суд), при

26

цьому зазначаючи, що для судової влади характерна персоніфікація, тобто

можливість уособлення конкретною посадовою особою (суддею) всієї судової

влади в державі. Називає і юрисдикцію судових органів як найважливішу

ознаку суб’єкта судової влади та яка має об’єктивну (зовнішню) і суб’єктивну

(внутрішню) сторони. З об’єктивної сторони, на думку В. С. Смородинського,

судова юрисдикція є системою владних прав і владних обов’язків суб’єктів

судової влади, делегування яких іншим особам не допускається. З

суб’єктивного боку судова юрисдикція грунтується на рівні компетентності

судових органів. Особливу увагу автор приділяє проблемі легітимації судової

влади. Підсумовуючи вивчення ознак судової влади, В. С. Смородинський

«визначає її теоретичну модель у правовій державі як вирішальний вплив

судової системи на підвладних суб’єктів, що має легальний, легітимний і

правовий характер і здійснюється з метою захисту прав і свобод громадян або

інших суспільних цінностей» [160, с. 9-12].

Дослідниця ознак судової влади У. А. Мірінович називає наступні

ознаки судової влади: (1) державний характер судової влади; (2) незалежність,

самостійність та відокремленість судової влади; (3) виключність судової

влади; (4) єдність судової влади; (5) здійснення судової влади на основі і у

відповідності до вимог процесуального закону та на основі певних принципів;

(6) судовій владі належить функція контролю; (7) виконання вимог та рішень

суду забезпечується державним примусом [95, с. 20-23].

Цікавою є й точка зору, представлена щодо ознак судової влади, що

базується на розумінні сутності судової влади. Так, О. Л. Борко найбільш

істотними ознаками судової влади називає: (1) особливий різновид державної

публічної влади; (2) своєрідний спосіб охорони та захисту прав, свобод та

інтересів людини, юридичних осіб, держави, суспільства в цілому;

(3) самостійність, незалежність та рівність з іншими гілками державної влади;

(4) стримування і врівноваження інших гілок державної влади;

(5) виключність юрисдикції щодо здійснення судовою системою правосуддя

та судового контролю; (6) практична реалізація у правовідносинах;

27

(7) відсутність підпорядкування судів вищого рівня судам нижчого рівня;

(8) загальнообов’язковість прийнятих рішень та їх забезпеченість державним

примусом; (9) дотримання спеціального процесуального порядку [25; 27, с.

12].

Фахівці з конституційного права зазначають, що судовій владі властиві

й специфічні ознаки. До них відносять: (1) виключно суди відправляють

правосуддя в Україні (жоден інший орган державної влади чи державний

орган не має права взяти на себе повноваження суду); (2) рішення з конкретної

справи може бути винесене лише судом і є обов’язковим для виконання усіма

посадовими особами та державними органами; (3) тільки суд держава наділяє

правом застосовувати примусові заходи державної влади; (4) особливе

правове положення суду серед державних органів закріплено Конституцією

України й іншими нормативними актами; (5) особливий порядок формування

судового корпусу, режиму його діяльності та притягнення суддів до

відповідальності; (6) особлива система контролю за діяльністю судової влади

(тільки контроль за законністю судових рішень і дотримання судом процедури

їх прийняття) [116, с. 128].

О. І. Махніцький зазначає, що судова влада беззаперечно є самостійною

гілкою державної влади, яка має всі основні загальні риси, що характерні для

влади. Разом із цим судова влада володіє власними специфічними ознаками,

які відокремлюють її від інших гілок державної влади. У першу чергу, ця

специфіка обумовлена особливою процедурою та процесуальною формою

здійснення її повноважень. Також судова влада характеризується особливим

статусом та режимом діяльності її посадових осіб - суддів, які здійснюють цю

владу. Специфічні ознаки судової влади полягають і в особливій системі

контролю за її діяльністю, оскільки цей контроль являє собою правовий

механізм перевірки законності судових рішень та дотриманням судами

процедури їх прийняття [90, с. 23].

М. Суховій розглядає судову владу як один з елементів політичної

(державної) влади. В поняттях «судова влада», «судові відносини»

28

відображаються суттєві сторони буття, людської життєдіяльності,

відбивається сувора логіка боротьби між різними особистостями, соціальними

групами, націями, класами. Судовій владі властива і особливість влади

авторитету, що передбачає підпорядкування цієї влади. Як і всяка інша влада,

судова має вольовий характер. Судова влада повинна підтверджувати свою

силу, зміцнювати свій авторитет. Саме необхідність у застосуванні

суспільством владних повноважень і врегулювання суспільних конфліктів

викликала потреба і призвела до зародження і розвитку майбутніх судових

установ як органів, які вирішують ці конфлікти. У даному контексті

М. Суховій виділяє наступні ознаки інституту судової влади:

1) судова влада служить арбітром - вирішує спір і висловлюється тільки

щодо окремих казусів і ніколи - щодо загальних засад. Нездатність суду

висловитися «щодо загальних засад» заснована не на відсутності у суддів

відповідного бажання, а на неможливості його реалізувати в силу того, що це

право законодавчої (представницької) влади. Дана обставина стосується і тих

випадків, коли конституційний суд оцінює відповідність того чи іншого

нормативно правового акту Конституції України. Отже, судова влада завжди

вище сторін, спір яких розглядає суд;

2) судовій владі, як будь-якому владному органу, характерна така ознака,

як обов'язковість виконання прийнятих рішень. Тут доречно сказати, що

судова влада преюдиційна. Преюдиция судової влади означає таку її

організацію, при якій суд встановлює факт, а всі інші органи державної влади

його застосовують в обов'язковому порядку. Якщо суд або вже встановив

певні факти (після їх перевірки і оцінки) і закріпив це у відповідному

документі, то вони визнаються преюдиціальними - такими, що при новому

розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не

потребують нового доведення. Яскравим прикладом цього є рішення

Конституційного суду щодо тлумачення тих чи інших правових норм,

визначення відповідності Конституції нормативного акут чи його окремої

29

норми. Причому поняття «преюдиція органів судової влади» ширше, ніж

поняття «обов'язковість виконання судового рішення»;

3) судова влада є частиною так званої системи стримувань і противаг, які

є лише наслідком різної природи влади. Причому зміст цих механізмів

вбачається в обмеженні повноважень законодавця, органів представництва і в

кінцевому результаті народного суверенітету. Дійсно, такого роду обмеження,

як зазначено, вже передбачалося Ш. Л. Монтеск'є, бо мова йде про поділ влади,

а не про зосередження влади в руках одного органу, нехай навіть утвореного

демократичним шляхом [173, с. 171].

Основними ознаками судової влади правники також називають:

правовий характер судової влади; незалежність у системі гілок державної

влади, від громадських організацій і різних партій; верховенство та

винятковість; публічний і толерантний характер; динамічність і власні форми

буття. Останні передбачають включення до судової влади судово діяльності,

спілкування і відносин [179].

С. В. Нечипорук виокремлює такі специфічні конституційно-правові

риси судової влади в Україні: 1) судова влада є однією з трьох самостійних

гілок державної влади (ч. 1 ст. 6 Конституції України); 2) єдиним первинним

суб’єктом судової влади як виду державної є народ, а похідним суб’єктом -

суди і судді (відповідно до ч. 1 ст. 5 Конституції України); 3) судова влада

може поширювати свій владний вплив на будь-які правові відносини в

державі; при чому перелік об’єктів владного впливу судової влади є

невичерпним; 4) судова влада здійснює свій владний вплив лише щодо

правовідносин (права матеріального) та лише у встановлених наперед

правових формах (процесуальне право); 5) судова влада виражається у формі

судочинства, змістом якого є здійснення правосуддя; 6) функції судової влади

є виключними, тобто не можуть бути делеговані іншим органам чи особам; 7)

рішення судів ухвалюються іменем України та є загальнобов’язковими для

виконання на всій території держави; 8) судова влада може здійснювати

30

функцію контролю за рішеннями та діями органів законодавчої та виконавчої

влади [105, с. 15].

А. В. Цихоцький виділяє зовнішні та внутрішні ознаки судової влади.

Під першими розуміє організацію, інституціональну структуру судової влади,

а під другими - реалізацію повноважень судової влади. Крім цього автором

виділяються автономність функціонування судової системи, самостійність та

незалежність у самому широкому смислі. Окремо наголошується, що

абсолютно усі правові спори мають знаходитися у віданні судової системи;

судова влада має бути сильною, авторитетною, справедливою [194, с. 30-48].

М. Б. Кравчик встановлює у своєму дослідженні такі базові

характеристики судової влади на сучасному етапі, зокрема: 1) обов’язкова

участь органів судової влади у державному управлінні; 2) поділ єдиної

державної влади з метою її гармонізації на законодавчу, виконавчу та судову;

3) судово-владні правовідносини є неодмінною складовою державно-владних

правовідносин; 4) суддя, суд, судова система є представниками судової влади,

її матеріалізований апарат з реалізацією судової діяльності; 5) зміна самих

функцій правосуддя з переважно каральної на захист громадянина, його

інтересів, прав і свобод; 6) ефективність судово-владного впливу зумовлена

передусім якістю підготовки учасників судочинства; 7) судова система є

складною цілісністю, а не переліком судів (квазісудів), що успадкувала

держава; 8) обов’язкове залучення громадськості у здійснення правосуддя [73,

с. 9].

Т. В. Струс-Духнич у своїй дисертації «Судова влада в період розбудови

громадянського суспільства: теоретико-правові аспекти» вказує, що «судова

влада - це незалежна, самостійна та відокремлена гілка державної влади, яка

наділена державою особливими повноваженнями та реалізовується за чітко

визначеною законодавством процедурою» [170]. Назване розуміння суті

судової влади, за словами Т. В. Струс-Духнич, надає можливість розкрити її

ознаки, специфічність, роль, владну природу, місце серед гілок державної

влади. У свою чергу, ознаки судової влади становлять собою цілісну систему

31

та взаємопов’язані найрізноманітнішими внутрішніми зв’язками. До такої

системи авторка пропонує зараховувати такі ознаки судової влади як

незалежність, самостійність, відокремленість, виключність і законність. Так як

судову систему складають суди, то їй, як і кожній соціальній системі, властиві

власні зв’язки і відносини між автономними підсистемами чи окремими

судами, а також такі риси, як ієрархічність, багаторівневість,

структурованість. Таким чином судова система представляє собою

організаційний аспект судової влади та є відображенням організації державної

судової влади, яка віддзеркалює рівень соціально-економічного розвитку,

визначальні погляди на призначення суду у суспільстві, накопичений досвід

та традиції [170].

Т. В. Пустовойт, розкриваючи соціальну і правову природу «суду» та

«судової влади», зазначає про такі ознаки цих явищ, про які говорив і

А. Токвіль, а саме:

1) головна відмітна риса судової влади полягає у тому, що вона є

арбітром у конфліктних ситуаціях. Щоб суд розпочав розгляд справи,

необхідна наявна спірна ситуація. Якщо ж суддя, здійснюючи судочинство,

має підстави сумніватися у законі, що має застосовуватися у цій справі, він

таким способом збільшує обсяг власної компетенції, та не порушує її межі, так

як для висловлення своєї позиції стосовно справи він зобов’язаний тією чи

іншою мірою виказати своє міркування і щодо закону;

2) друга відмітна риса судової влади проявляється у тому, що суд

приймає рішення у конкретній ситуації, а не виходячи із загальних положень.

Якщо ж для розгляду якогось питання суддя не бажає застосовувати певну

загальну засаду, будучи впевненим при цьому, що, анулювавши у процесі

вивчення справи кожен доказ, що випливає із цієї засади, він знищує саму

засаду, то відтак суддя продовжує перебувати в рамках природної для нього

сфери діяльності;

3) третьою відмітною рисою судової влади є можливість реалізовуватися

лише у разі звернення до неї. Ця ознака меншою мірою характерна для судової

32

влади, ніж попередні. Проте, незважаючи на винятки, ця ознака є дуже

істотною. Так як згідно із своєю природою судова влада статична - для того,

щоб вона почала реалізовуватися, її треба ініціювати, шляхом повідомлення

про злочин наприклад, і вона починає діяти - відновлює справедливість, карає

винних, приймає відповідні судові рішення тощо [137, с. 188; 177, с. 93-94].

У продовження тези про ознаки суду, не можемо не зупинитися на

дослідженні Д. Б. Бароніна, який досліджує інституційні складові інституту

суду, під якими розуміє судоустрійні (організаційні, матеріальноправові)

кваліфікаційні ознаки суду. Основними кваліфікаційними ознаками суду

дослідник називає ті, що закріплені у Загальній декларації прав людини,

Міжнародному пакті про громадянські та політичні права і ст. 6 Європейської

конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. До них автор

відносить: (а) універсальність судової юрисдикції; (б) загальнодоступність

суду; (в) компетентність суду; (г) незалежність суду; (д) створення суду на

підставі закону. Автор зазначає, що ці кваліфікаційні ознаки суду наділяють

певний орган чи утворення властивостями саме суду; їх можна назвати

«стандартами інституту суду, орієнтирами при визначенні державою

формальних засад функціонування національного суду» [14, с. 45]. Також

Д. Б. Баронін робить і такий висновок, що суд як орган державної (судової)

влади має мати як загальні ознаки органу державної влади, так і специфічні

ознаки, які випливають із природи власне судової влади. Система цих ознак і

становитиме зміст теоретично-правової конструкції «статус суду як органу

державної влади». Так, загальними ознаками суду як органу державної влади

автор називає, по-перше, законодавчо встановлений правовий порядок його

створення та функціонування, по-друге, державне гарантування та

забезпечення необхідних механізмів функціонування суду, і, по-третє,

повноваження ухвалювати нормативні акти, реалізації яких забезпечується

державою, оскільки суд діє як один із суб’єктів державного управління. Далі

специфічними ознаками суду як органу судової влади автор називає, по-

перше, можливість бути суб’єктом специфічних державно-владних відносин,

33

по-друге, власну судову компетенцію, по-третє, специфічну судову структуру,

і, по-черверте, особливі (індивідуальні) судові форми та методи впливу на

суспільні відносини [14, с. 71].

Проф. В. В. Комаров, досліджуючи ознаки правосуддя, вказує, що

поняття «правосуддя» має інтерпретуватися в єдності із судовою владою.

Виходячи з цього та необхідності зосередження судової влади, дослідник

визначає правосуддя як форму реалізації судової влади. При цьому вказує, що

оскільки судова влада є гілкою державної влади, то крім як у правосудді

втілюватися вона не повинна. Характерними рисами судової влади, які

відображаються у правосудді, є винятковість (генетична ознака правосуддя,

яка відокремлює судову владу від законодавчої та виконавчої) та повнота

(функціональна ознака правосуддя, яка визначає сферу реалізації судової

влади). При цьому зміст судової влади (предметна ознака правосуддя) означає

визначення комплексу та обсягу прав та обов’язків суб’єктів права на підставі

розгляду та вирішення юридичної значущої справи. Акти судових органів

мають силу закону, на відміну від актів інших державних органів. Й нарешті

правосуддя як правозастосовна діяльність характеризується специфічною

процесуальною формою, яка визначає правосудність судових рішень [71, 15­

27].

Також на дисертаційному рівні є спроби дослідити ознаки судової влади

в окремому виді судочинства. Так, С. Л. Дегтярьов у своїй роботі «Реалізація

судової влади у цивільному судочинстві» [45] виділяє та обґрунтовує основні

ознаки судової влади: загальні та спеціальні. До загальних ознак судової влади

відносить ті, що дозволяють відмежувати судову владу від інших гілок влади.

Такими є організаційні ознаки та ознаки виконуваної діяльності. До

спеціальних ознак судової влади, що реалізується у цивільному процесі у

Російській Федерації (на відміну від кримінального процесу) належать:

(1) ініціювання судової діяльності тільки на підставі звернення до органу

судової влаи; (2) нормоконтроль як щодо органів виконавчої, так і

законодавчої гілок влади; (3) більш детальна спеціалізація органів судової

34

влади (мирові судді, суди загальної юрисдикції, арбітражні суди; колегії,

склади у них); (4) можливість завершення судової діяльності з волі сторін

(практично з усіх категорій справ); (5) відсутність судового контролю за діями

учасників до початку розгляду цивільної справи; (6) можливість судової влади

приймати участь не на всіх, а на окремих етапах урегулювання правового

конфлікту.

У рамках нашого дисертаційного дослідження вважаємо за необхідне

розглянути ознаки судової влади як інституту права. При цьому, зрозуміло,

охарактеризовано буде загальні ознаки інституту права з урахуванням

природи судової влади.

У юридичній літературі зазначають, що інститут права - це

впорядкована сукупність юридичних норм, що регулюють певний вид чи

группу суспільних відносин. Інституту права як основному елементу системи

права притаманні такі ознаки:

1) одноманітність (однорідність) фактичного змісту. Кожен інститут

призначений для регулювання самостійної, відносно відособленної групи

відносин (регулює типові відносини);

2) юридична єдність, що означає, що норми, які входять в інститут права,

створюють єдиний комплекс, виражаються в загальних положеннях, правових

принципах, специфічних правових поняттях, що створює особливий,

притаманний для даного рода відносин правовий режим регулювання. Тобто

норми, що складають інститут, виступають як єдиний узгоджений комплекс,

що забезпечує досягнення спільної цілі. Тому правовий інститут може

об’єднувати різноманітні блоки правових норм, що пронизані спільною ціллю

та представляють достатній набір засобів для її досягнення;

3) повнота регулюємих відносин. Це означає, що інститут права включає

такий набір норм, котрий має забезпечувати безпробільність регулюємих ним

відносин;

4) нормативна відокремленість (норми закріплюються як параграфи,

розділи).

35

Ю. С. Сіда, вивчаючи судову владу в умовах трансформації українського

суспільства, доходить до наступних цікавих висновків. По-перше, дослідниця

розглядає судову владу як соціальний інститут. По-друге, ознаками судової

влади як соціального інституту є соціальна спільнота, зайнята спеціалізованою

діяльністю; соціальні норми, що регулюють цю діяльність; заклади й

організації, що забезпечують захист певних інтересів. Ю. С. Сіда зазначає, що

як соціальний інститут судову владу можна описати за допомогою таких

понять: судова діяльність (процес прийняття судового рішення,

взаємостосунки суддів та учасників судового процесу, вивчення «соціального

середовища», в якому здійснюється правосуддя, психічної взаємодії між

«середовищем» і судом, прокурором, адвокатом, що беруть участь у розгляді

справи); роль правової культури щодо судової влади (критерії правової

культури - вміння відстоювати свої права в суді, бажання і можливості

відстоювати свої права в суді); фактори правової культури (правова

соціалізація, правове виховання); механізми і способи реалізації правової

культури; ознаки наявності або відсутності судової влади; форми виявлення

судової влади; форми існування судової влади (проявляється в покаранні та

підтриманні, прийнятті рішень, співробітництві); ефективність судочинства;

ефективність виконання судових рішень; показники і фактори реалізації

судової влади [157].

Судова влада була також досліджена і як предмет соціальної філософії.

Так, А. І. Джарімова у своєму дисертаційному дослідженні «Судова влада як

предмет соціальної філософії» доходить висновків, що судова влада, з одного

боку, це приватний прояв влади, вона характеризується загальними для влади

ознаками та рисами, з іншого боку, виступає як найбільш раціональна та дієва

форма контролю за державною владою. У соціально-філософському плані її

можна визначити як гілку державної влади, діяльність якої направлена на

захист держави та її інтересів, суспільства та його інтересів, його прав і свобод,

конституційного ладу, та реалізовується на базі верховенства закону і

прийнятих процесуальних форм. Важливими ознаками судової влади є: (1) її

36

правовий характер; (2) незалежність в системі гілок державної влади,

громадських організацій і партій; (3) володіє верховенством та виключністю;

(4) носить публічний та толерантний характер; (5) історична, динамічна і

володіє власними формами буття. Такими формами існування судової влади є:

судова діяльність, спілкування та відносини, інституціональність [46].

З точки зору філософії досліджує судову владу і В. М. Циганаш. У своїй

праці він доводить, що особливостю розуміння судової влади в соціальному

знанні є переважно уявлення про неї не в системі координат соціальної

реальності, а в системі уявлень про право, державу та організацію влади.

Також зазначає, що еволюція пізнання судової влади об’єктивно обумовлена

змінами суспільства, ускладненням його соціальних і правових інститутів, а

також змінами якостей влади, у тому числі судової. Соціальні і правові явища,

що породжуються самим фактом існування судової влади, являють собою

категорії якості, кількості та міри. Вони необхідні для дослідження судової

влади, проте недостатні. З соціально-філософської точки зору потрібен

перехід від аналізу явищ судово влади до аналізу її суті. Розгляд судової влади

як ідеальної соціально-філософської конструкції, що залежить змістовно від

визначаючих її понять, вимагав сформулювати визначення судової влади як

стійкої соціальної системи регуляції суспільних відносин, що виникає в силу

необхідності та обов’язку трактувати державну волю у тому випадку, коли

нормативне трактування, запропоноване законодавцем для загального

випадку та виражене у нормі закону, вступає у протиріччя із нормативним

трактуванням державної волі в процесі індивідуального регулювання [195].

Ми цілком погоджуємося із думкою Л. О. Воскобітової про

несистематизоване виділення різними авторами ознак судової влади, адже

практично усіма дослідниками судова влада як правовий феномен

пов’язується із принципом розподілу влади, виділяється організаційна

складова та специфічна функція - здійснення правосуддя, а далі наведені

ознаки визначаються виходячи із контексту чи цілі дослідження. По суті, як

зазначає вчена, судова влада наділяється тими ознаками, які, на думку авторів,

37

характеризують функції судової влади у відповідній соціальній, політичній,

правовій, державній чи іншій сфері інтересів дослідників. Тому завжди

складно виділити єдиний предмет для дискусії, так як судова влада

розглядається у різних площинах: як правовий інститут, правовий феномен,

явище, сила, засіб, гілка чи різновид влади, компетенція, процесуальна

складова і таке інше. Крім того, виділяють і різноманітні функції судової

влади, що передбачає, відповідно, і різні пропоновані ознаки судової влади

[35, с. 26].

Таким чином ми бачимо, що множинність ознак інституту судової влади

як об'єкта пізнання потенційно невичерпна, що свідчить про те, що наведені

переліки ознак судової влади переплітаються та доповнюють один одного.

Також у науковій та навчальній літературі зустрічаються й інші класифікації.

Ми намагалися назвали лише основні (загальновизнані), що розкривають

сутність судової влади, її особливості та призначення.

1.2. Ознаки судової влади як соціальної системи

На сьогодні зроблено чимало кроків науковцями для дослідження та

аналізу різноманітних граней судової влади, однак попри це комплексного

підходу до її визначення все ще не вироблено та немає єдності в розумінні її

природи. Як причини цього визнають, по-перше, надзвичайну складність

проблеми, по-друге, некоректний методологічний підхід до її аналізу [58].

Аналізуючи сучасний стан наукових розробок та законодавства, можна дійти

висновку, що нормативно регульовано лише певні частини, вивчені деякі грані

феномену судової влади, а системне впровадження ознак судової влади

перебуває на тому рівні, до якого правова система прагне. Власне це та ряд

змін, що відбуваються у рамках сучасної вітчизняної судової реформи,

визначають потребу широкого теоретичного осмислення специфічних ознак

судової влади як соціальної системи.

38

Питання судової влади завжди привертають увагу вчених та практиків,

що визначається її призначенням та роллю у суспільстві. Аналіз фахової

літератури, що присвячена вивченню окремих ознак судової влади, та

нормативно-правової бази, що встановлює судоустрій та судочинство, надає

можливість дійти висновку, що вітчизняна наука не має комплексного

дослідження ознак судової влади.

Безумовно, науковці досліджують окремі ознаки судової влади, інколи

роботи присвячені окремим елементам дослідження їх правової природи в

цілому, або ж вивчаються загальні ознаки судової влади як однієї з гілок

державної влади. Наприклад, на монографічному рівні указаної проблематики

торкалися такі науковці у своїх працях: це роботи В. В. Городовенка

«Проблеми становлення незалежної судової влади в Україні» (2007),

0 . Б. Прокопенка «Право на справедливий суд: концептуальний аналіз і

практика реалізації» (2011), Л. М. Москвич «Ефективність судової системи:

концептуальний аналіз» (2011), В. В. Сердюк «Правовий статус Верховного

Суду України в системі судової влади» (2009), І. В. Юревич «Єдність судової

влади» (2014), О. З. Хотинська-Нор «Теорія і практика судової реформи в

Україні» (2016) та інші. Також ці питання були в полі зору таких праників як

А. Л. Борко, С. В. Глущенко, У. А. Мірінович, І. Є. Марочкін, І. В. Назаров,

С. В. Прилуцький, Н. В. Сібільова, В. С. Смородинський, М.М. Суховій,

1. Є. Туркіна та інших, про що свідчить значна кількість публікацій указаних

авторів у фахових виданнях.

Відповідно до назви та окресленої проблематики дослідження, у роботі

ми спробували при вивченні ознак судової влади застосувати методологію, яка

дозволяє сконцентрувати увагу дослідника на всебічному вивченні феномену

судової влади в цілому як соціальної системи.

З огляду на це, в рамках нашої роботи ми намагатимемося вирішити

наступні завдання: 1) застосувати метод системного аналізу для вивчення

судової влади; 2) систематизувати сучасні теоретичні концепції щодо ознак

судової влади як соціальної системи; 3) виокремити на цій основі та назвати

39

основні ознаки судової влади як соціальної системи; 4) охарактеризувати

основні ознаки судової влади як соціальної системи.

Вивчення будь-якого об’єкта правової дійсності з точки зору загальної

теорії соціальної системи, традиційно виник із необхідності аналізу

структурно-складних систем однаковими методами дослідження та на

сьогоднішній день є однією із основоположних стратегій та концепцій

наукових досліджень. Заснований на загальнонауковій теорії досліджень

системний підхід у юридичній науці доповнений був інструментарієм, що є

деякою мірою специфічним для даної сфери знань. Зміст системного підходу

в найбільш широкому смислі становлять онтологія систем (їх виникнення та

існування), гносеологія систем (їх пізнання та системність знання про них) і

управління системами (забезпечення їх функціонування, удосконалення та

розвитку, практика їх споглядання) [9, с. 4].

Вважається, що розробка, широке застосування і популяризація

системного аналізу - заслуга знаменитої американської корпорації КАКО.

Теоретики та спеціалісти цієї корпорації виконали низку основних робіт із

системного аналізу, а також висунули зі свого середовища багатьох осіб, яким

довелося практично застосовувати цю методологію в Міністерстві оборони та

інших відомствах і компаніях США. Також вважається, що «найбільше

значення серед усіх досліджень, які коли-небудь здійснювала корпорація

КАКО, мають її роботи в галузі аналізу систем» [139]. У міру того як окремі

спеціалісти і дослідницькі організації здійснювали дедалі більше досліджень

із застосуванням методології системного аналізу, ставало зрозумілим, що

ефективне використання цієї методології може бути здійснене тільки в рамках

офіційно визначеної організаційної структури, яка узаконила б її застосування.

Сама методологія була вже детально розроблена і викладена в книзі групи

спеціалістів корпорації КАКО «Військова економіка в ядерний вік», яка

вийшла у світ 1960 року [139; 192].

Системний формат вивчення сприяє адекватній постановці проблем і

вибору ефективної тактики їх вивчення. На нашу думку, справедливим є

40

зауваження науковців О. В. Оболонського та В. Д. Рудашевського, які

зазначають, що вигідність застосування системного методу в науковому

аналізі державно-правових явищ стають видимими тоді, коли від вивчення

складних систем переходять до вивчення процесів, які відбуваються в них, та

їх механізмів [109, с. 28].

У нашому дослідженні ми будемо використовувати поняття системи, що

надані Ю. А. Урманцевим та В. С. Тюхтіним, оскільки вони вважається

найбільш повними та змістовними. Відповідно до першого система являє

собою множинність створюючих систему компонентів (елементів), між якими

існують системостворюючі зв’язки та відносини, завдяки яким виникає

специфічна для системи єдність та цілісність [183, с. 110]. Як ми бачимо,

наголошується на системостворюючих зв’язках та взаємозв’язках, завдяки

яким явище функціонує не лише як відокремлена система, а й взаємодіє із

зовнішнім середовищем. Ще один відомий дослідник соціальних систем

В. С. Тюхтін пропонує розглядати систему як множинність взаємопов’язаних

компонентів тієї чи іншої природи, впорядковані за відносинами, наділеними

певними властивостями, яка характеризується єдністю, що виражається в

інтегральних властивостях та функціях множинності [181, с. 11]. Об’єднання

таких частин у систему відбувається у результаті формування узгодженої

взаємодії (поєднання зусиль) у новий феномен чи явище, що буде наділено

інтегративними якості, яких компоненти не мали відповідно до об’єднання

[22].

Представники юридичної науки висловлюють пропозиції класифікувати

ознаки системи на три групи. Перша, це ознаки, які характеризують

внутрішню структуру системи, друга - ознаки, які характеризують специфічні

системні властивості, та третя - це ознаки, які є загальною поведінкою системи

[146, с. 87].

У науковій фаховій літературі зустрічаються певні спроби встановити

властивості, які доводять системну природу інституту судової система. Ось,

наприклад, А. А. Коваленко, вивчаючи природу влади, зазначає, що

41

характерними ознаками кожної системи є наявність компонентів (кількість

яких повинна бути більше двох) та структури, тобто зв’язків між ними [64, с.

228].

М. О. Колоколов виокремлює внутрішні властивості судової системи та

зовнішні властивості судової системи. До внутрішніх належать такі: виключна

компетенція, унікальні судово-владні правовідносини (інакше кажучи -

судова творчість), мета - слугувати суспільним цілям, таким як захисту прав

людини, та паритетність серед гілок державної влади. Це означає, що по-

перше, у суддівському корпусі має бути єдність та чіткість розуміння: а)

природи судово-організаційних правовідносин; б) їх ролі у суспільстві.

Звичайно остання визначена конституцією та виражена у рішеннях вищих

судових органів країни. Базовою (зиЬзїапї^е) складовою даної якості є

наявність у судової системи виключної компетенції на вирішення визначеного

типу соціальних конфліктів - підсудності. Другими словами, те, що підсудно

судам, не може бути вирішено іншими гілками влади. В державах, де у

суспільства в цілому, суддівському корпусі є викривлення ролі суду (судді) у

суспільстві, завжди будуть конфлікти; вони неодмінно виникнуть, коли не

спрацюють технології виконавчої влади. По-друге, повинно мати місце право

суду на правотворчість. Творчість суду, всуперед думки багатьох, це не

свавілля, а унікальні судово-владні правовідносини, що здійснюються у

державі на основі апробованої методики. По-третє, судова система повинна

усвідомлювати свою роль у захисті основних прав людини. Судова система і

судово-владні відносини мають удосконалюватися до тих пір, поки вони

безспірно не будуть гарантувати дотримання основних прав людини,

слугувати суспільним цілям. По-четверте, судова активність, що допускається

інколи у зв’язку з потребою у захисті основних прав людини, не повинна

порушувати баланс повноважень у досягнутій рівновазі між різними гілками

власти. Зовнішніми властивостями судової системи М. О. Колоколов називає

самостійність і незалежність, що знаходить своє вираження у відносній

самостійності і незалежності суду в питаннях матеріально-технічного

42

забезпечення, кадрової політики і повної самостійності і незалежності при

виконанні нею судових функцій. Особливою «надважливою» системною

ознакою судової влади М. О. Колоколов вважає здатність до внутрішнього

самоуправління. Для цього розвинута судова система повинна мати органи

суддівського самоврядування, а також власні структури, що у

позапроцесуальній сфері виконують функції адміністративного характеру [68,

с. 117-118]. У той же час, як зазначає правник, досвід історії свідчить, що в

екстремальних, кризових умовах організація судових систем у державах стає

жорсткою, мобілізаційною, відрізняється вузькою цільовою орієнтацією,

обмеженням ступеня свободи її елементів. У нормальний, міжкризовий період

судові системи держав набувають значну кількість варіацій та ступеней

свободи. У зв’язку із цим серед основних характеристик судових систем

доцільно виділяти їх поліструктурність, поліфункціональність та

поліваріантність в розвитку [68, с. 117-118; 69, с. 33].

І. В. Прангішвілі вважає, що ознаки судової системи мають бути такими:

(1) штучність - судова система утворена людиною; (2) цілеспрямованість -

створена безпосередньо для виконання конкретної функції - розв’язання

юридично значущих справ, які спричиняють правові наслідки;

(3) ієрархічність, або ж структурованість, оскільки побудована за різними

рівнями; (4) відкритість - судова система взаємодіє з оточуючим

середовищем; (5) складність - складається з кількох компонентів, які

підпадають під вивчення; (6) рівноважність - так як зміни відбуваються разом

за двома різноспрямованими напрямами, то на якомусь рівні вони узгодяться;

(7) стабільність - з позиції організації судова система стійка (але щодо стадій

процесу для учасників судово-владних відносин вона перебуває у динаміці)

[127, с. 73-75].

На думку Д. Б. Бароніна, ознаки судової системи відповідають загальним

ознакам соціальної відкритої системи [14, с. 149].

Правники, які досліджують ознаки судової системи в правовому аспекті,

майже єдині в тому, що судова система (система судової влади) володіє такими

43

властивостями: незалежність [59, с. 63-65; 150, с. 403], особлива компетенція

[17, с. 52; 150, с. 403], самостійність та автономність функціонування [194, с.

30], ієрархічність, багаторівневість та структурованість [115, с. 66], єдність як

окремої системи [209], так і єдність з навколишнім середовищем та належність

до вищої системи іншого порядку та можливий поділ на менші системи

нижчого порядку [147].

Л. М. Москвич запропонувала наступний цікавий підхід до дослідження

ознак судової системи. Вчена виділяє наступні системні ознаки судової

системи, такі як: (1) соціальна зорієнтованість - судова влада створюється в

соціально організованому суспільстві, розвивається відповідно до його потреб

та модернізації; (2) відкритість - судова влада викликається до життя

зовнішніми чинниками, якими підтримується її організація й реалізація

внутрішньосистемних процесів; (3) цілеспрямованість - судова влада існує

для вирішення правових конфліктів у суспільстві; (4) стабільність, що означає

відносна сталість організаційно-правових форм вирішення різних справ. При

цьому, дослідниця зазначає, що будь-якій системі притаманні ще певні значні

умови функціонування, на основі яких виникають ще декілька певних ознак

[99, с. 157]. Такою першою умовою є стійкість системи, що означає

незалежність від можливостей зовнішнього втручання, які мають місце. Ця

стійкість породжує для судової системи такі ознаки як (1) структурованість,

що передбачає, що упорядкована структура судової системи забезпечується

специфікою взаємодії її компонентів - судів; (2) цілісність, що передбачає

такий характер взаємозв’язків між її підсистемами, який забезпечує цілісність

судового механізму в цілому; (3) єдність, що означає підпорядкованість дії

кожного елемента судової системи загальній меті - справедливому вирішенню

конфлікту. Другою умовою системності є автономність, яка додає до

комплексу ознак судової системи такі: (1) самостійність - для досягнення мети

існування; (2) незалежність (організаційна, функціональна, правова, фінансова

відокремленість від інших суспільних та державних інституцій). Тобто,

зазначає Л. М. Москвич, гносеологічними ознаками судової системи, які

44

характеризують її системну природу, є: (1) соціальна зорієнтованість;

(2) відкритість; (3) цілеспрямованість; (4) стабільність; (5) структурованість;

(6) цілісність; (7) єдність; (8) самостійність; (9) незалежність.

Дослідженням ознак судової влади займалася і О. З. Хотинська-Нор,

праця якої присвячена значенню судової реформи в контексті стабільності

судової системи. Так, дослідниця зазначає, що стабільна судова система - це

система, яка знаходиться у розвитку, проте зберігає власну цілісність і

стійкість, та передбачає налаштований механізм змін, який дає змогу зберігати

засади її функціонування у суспільстві. Отже, стабільність судової системи

забезпечується такою тріадою: цілісність, стійкість та розвиток [193].

Цілісність судової системи означає її функціонування як єдиного механізму

реалізації правосуддя в державі, цілісність як складова стабільності

передбачає збереження за будь-яких обставин її системних (інтегральних)

властивостей. Вчена акцентує увагу на тому, що стійкість судової системи

взаємозалежна з її адаптивним потенціалом, тобто вмінням системи

пристосовуватися до змін середовища). Щодо категорії «розвиток», то

виходячи із її змістовного аналізу характеризується розвиток судової системи

як поступовий процес незмінного, постійного збереження сталого, «цінного»

в новітньому, що віддзеркалює шлях реформування від первісного стану до

якісно нового на основі поетапного впровадження ланцюга діалектичних

заперечень. Більше того, О. З. Хотинська-Нор аргументовано розглядає

стабільність судової системи в трьох ракурсах: інституціональному,

організаційному і функціональному. Так, інституціональна стабільність

означає відносну константність базових інститутів судової системи у

механізмах їх взаємозв’язку та взаємодії. Таким чином, її ознаками (проте не

винятковими), мають бути стабільність принципів судової системи,

стабільність судової процедури та стабільність судової практики. З позиції

організаційної стабільності судова система характеризується через відносну

сталість власної організаційної структури, що, до того ж, має такі складові:

1) стабільність законодавства, що регулює судову владу, статус суддів тощо;

45

2) тривала сталість системи судоустрою України. Функціональна стабільність

судової системи означає можливість судової системи реалізовуватися

відповідно до своєї основної мети. Дослідниця запропонувала також виділити

рівні стабільності судової системи. Першим є внутрішня стабільність, тобто

статика її елементів. Другим є стабільність внутрішніх зв’язків і взаємодії

судових підсистем між собою. І третім є стабільне функціонування судової

системи як єдиного цілого [193, с. 14-15].

Таким чином, можемо зробити висновок, що судова влада - це єдина

цілісна система високого порядку та ступеня складності, яка узгоджено

поєднує елементи, що є феноменами природного походження, та елементи,

штучно створені людиною. Вона має рівноправні ознаки з будь-якою іншою

системою, такі як: 1) структурованість - має структуру (організацію, ієрархію,

ступінчатість), тобто складається із комплексу декількох частин-підсистем, до

якого входять всі елементи, які формують дану систему та приймають участь

у процесах, які в ній відбуваються; 2) єдність (цілісність) - елементи судової

системи становлять єдине ціле; 3) функціонування безпосередньо через

різноманітні відносно стабільні взаємозв’язки всередині неї між структурними

елементами та зв’язки з іншими соціальними інститутами; 4) володіння

власними специфічними завданнями та цілями, за допомогою яких

проявляється її ефективність, що характеризується критеріями та показниками

оцінки відповідності функціонування системи бажаному результату (цілі) при

вказаних обмеженнях (цілеспрямованість та функціональна самостійність

судової системи, корисність); 5) окресленість певними межами та

відповідність до певних обмежень; 6) існування закономірностей її розвитку

та функціонування в рамках більш широких систем, причому закони

функціонування всередині пов’язані із законами функціонування системного

оточення [22; 56] (динамічність судової системи, розвиток); 7) операційна

завершеність, що означає відносну незалежність поведінки та реагування

судової влади на зовнішні збуджуючі фактори; 8) здатність до соціального

самовідтворення [165, с. 10]; 9) обумовленість виступати системою вищого

46

порядку для її елементів (підсистеми), що є системами нижчого порядку [21,

с. 29]; 10) незалежність; 11) володіння власною особливою компетенцією;

12) самостійність; 13) самокерованість і самоорганізованість системи.

Таким чином, логічним випливає висновок, що ознаки судової влади

потребують подальшого детального та комплексного дослідження.

Вивчаючи ознаки судової влади як соціальної системи логічно було б

спробувати виокремити певні властивості, або ж характерні риси, цих ознак.

Це видається нам особливо складним, адже характерні риси ознак не були

об’єктом дослідження у юридичній науці. Тому для їх аналізу вкрай доцільним

буде використання напрацювань у філософських працях, соціології, методики

використання загального методу системного аналізу, концепту складність

тощо. Тож, на нашу думку, ознаки судової влади мають мати такі властивості:

1) системність ознак судової влади. Це означає, що ознаки є

множинністю елементів системи, що з’єднані нетривіальними, оригінальними

зв’язками один з одним. Мова йде про те, що в теорії ознаки тісно пов’язані

між собою, утворюючи при цьому певну цілісність, адже необхідно, щоб їх

система описувала і пояснювала природу судової влади, виявляла закономірні

зв’язки, наявність яких є необхідністю для практичної людської діяльності.

Система ознак судової влади - це не просто механічна сума понять, суджень,

законів, а система пов’язаних між собою, об’єднаних у струнку систему

єдиною фундаментальною ідеєю ознак. Також системність ознак передбачає

можливість та здатність змінювати структуру, зберігаючи при цьому

властивості цілісності, здатність формувати можливі варіанти поведінки і

вибирати з них найкращий та ін. [139]. Системність, або ж сукупність, ознак

судової влади означає, що вони існують не розрізнено, а в сукупності, оскільки

об’єднані загальною метою - мати таким чином організовані судові органи і

їх діяльність, аби найбільш ефективно виконувати завдання, що поставлені

перед судовою гілкою влади суспільством і державою;

2) динамічність та урівноваженість (стабільність, сталість) ознак судової

влади. Поняттям «рівновага», як зазначають фахівці, визначають як здатність

47

системи за відсутності зовнішніх збурюючих впливів зберігати свій стан як

завгодно довго. Під «сталістю» ж пропонують розуміти спроможність системи

поновлювати стан рівноваги після того, як під впливом зовнішніх факторів він

був порушений. Такий стан рівноваги дослідники називають стійким, хоча й

процес повернення до нього може супроводжуватися певними коливаннями.

Окремо дослідники систем виділяють ще одну властивість, яку називають

«сила» - це здатність системи зберігати нормальну дієздатність при дії

інтенсивних збуджуючих чи гальмівних процесах. Разом з цим, ознаки судової

влади мають характеризуватися і динамічністю, інакше кажучи розвитком.

Поняття «розвиток» надає змогу пояснити складні термодинамічні та

інформаційні процеси в природі та суспільстві [139]. Необхідно відзначити,

що у процесі відхилення від стану рівноваги система досягає точки біфуркації

як критичної позначки, перебуваючи у яких в системі спостерігаються значні

флуктуації (відхилення). Проте в такі моменти між частинами системи мають

виникати когерентно узгоджені дії, призначення яких - спрямувати систему у

підпорядковання єдиним цілям, у єдине функціональне русло [91].

Дослідники відзначають, що саме таким чином, у такому стані

максимального (хаотичного) руху системи її елементи стають комплексно

взаємовпорядкованими та узгодженими. Тому для динаміки процес

реалізується як рух, певна зміна у чистому вигляді. Як зазначають дослідники,

вищезазначене дозволяє вести мову про три універсальні онтологічні категорії

- рух, зв'язок і взаємодія, які виступають сучасними науковими універсаліями,

котрі дозволяють здійснити синтез знань, що реалізовується у площині

тріадичної парадигми [91]. Тобто, як зазначає В. І. Бондар, в основі розвитку

лежать два діалектично пов'язані процеси: рух і взаємодія [24, с. 14]. При

цьому, рух і взаємодія як домінанти предмета дидактики по-різному

враховувалися дидактами різних періодів її розвитку [91];

3) об’єктивність та суб’єктивність ознак судової влади. Так,

об’єктивність основи існування ознак судової влади, як і багатьох інших

феноменів чи процесів, традиційно пов’язується із ймовірнісною природою

48

багатьох процесів («випадковий світ»), багатоваріантністю матеріальних та

ідеологічних відносин, у які вступають суб’єкти соціального життя. Ця

об’єктивність виникає найчастіше не внаслідок дій великої кількості різних

причин або складності системи, а є результатом існування початкових умов

створення. Суб’єктивна основа ознак судової влади включає виправданість

існування ситуацій, в яких людина є головною діючою особою. Тобто це все,

що пов’язано із свідомою, цілеспрямованою діяльністю людей, які беруть

участь в цих процесах. Кожен соціальний феномен як продукт, породжений

суспільством, містить у собі частину як суспільного, так і частину

індивідуального, оскільки цей феномен виникає не тільки як творіння соціуму,

але й окремих індивідів, які пропустили його крізь свою свідомість. Влада ж

виникла разом із людиною як результат діяльності її свідомості, а не окремо

від неї, і не прив'язана до певного етапу історії світу [109]. Таким чином,

суб’єктивні фактори є передумовою для використання експертних звітів,

оцінок, аналітичних думок, за допомогою яких деколи є можливість

прогнозувати певні загальні закономірності соціально-правових процесів;

4) гармонійна різноманітність ознак судової влади, яка є проявом

багатопідсистемності та багатоелементності складових судової влади. Ця

різноманітність дозволяє судовій владі, її елементам, підсистемам та

процедурам бути більш гнучкими, відкритими, прозорими, доступними, мати

змогу змінювати свою поведінку в залежності від конкретної ситуації;

5) ознаки судової влади будуються на логічно простих засадах (основних

поняттях і співвідношеннях між ними) на базі зв’язків системи судової влади;

6) ознаки судової влади є модельною формою відображення природи

судової влади. Модель є одночасно і засобом, і об'єктом дослідження. Як

вказують дослідники, цілями моделювання будь-яких соціально-правових

систем є, з однієї сторони, дослідження їх особливостей та закономірностей, і

з іншої сторони, аналіз можливостей внесення конкретних змін до певних

систем через відповідні впливи. Таким чином моделювання систем можна

назвати одним із способів теоретичного вирішення проблем, які мають місце

49

у реальному світі, у нашому випадку, наприклад, при аналізі чи плануванні, чи

проведенні реформування державного апарату тощо. Найчастіше

моделювання застосовується у таких випадках, коли експерименти з

реальними об‘єктами занадто витратні або неможливі, адже моделювання

охоплює відображення реальної проблеми у світ абстракції, вивчення, аналіз

й оптимізацію моделі та відображення оптимального рішення знову в

«реальний світ». Ознаки абстрактно відображають та закріплюють ті завдання,

цілі та функції судової влади, які на неї об’єктивно покладаються. Виходячи із

цього, судова влада не може відмовитися від будь-яких своїх ознак, які

передбачені її природою та відповідають її існуванню. Ознаки судової влади

наділені, так би мовити, «публічною достовірністю», так як участники судово-

правових відносин можуть довіряти їх формальним розумінням [82];

7) формалізованість та активність ознак судової влади. Мається на увазі,

що ознаки судової влади мають не лише бути просто проголошеними,

названими, а й діяти так би мовити «за налаштуванням». Ознаки мають

означати та прямо виконувати ті положення, що вони є означають, суворо

установлювати та дотримуватися певних формальних реквізитів. Справа в

тому, що певні ознаки судової влади тією чи іншою мірою, прямо чи

опосередковано закріплені на рівні нормативно-правових актів, тобто

узаконені (легітимовані) уповноваженими суб’єктами. Окрім того, як

зазначають науковці, правові реалії не застраховані від деякої еклектики

законотворчої діяльності, яка може мати місце на базі динаміки суспільного

життя. Це обумовлено тим, що суспільство, маючи схильність до динамічного

саморозвитку, має потребу не лише у здійсненні регулювання існуючих

відносин, а й в оперативному внесенні змін у вже врегульовану систему

відносин, а також у випереджаючому регулюванні. Наглядним прикладом

такої еклектики є колізія норм [179];

8) загальновідомість та визначеність (прозорість) ознак судової влади

означає, що суть ознак так би мовити «презентована» суспільству. Тільки в

такому випадку можлива безперешкодна реалізація вираженого в ознаці

50

положення, а також гарантоване публічною владою її виконання

уповноваженим органом чи посадовою особою судової влади. Визначеність

ознак судової влади означає єдино можливе правомірне розуміння їх змісту та

відсутність конфліктності. Проте можливі ситуації, коли виникає суперечка

про зміст положення, про його склад або про міру його впливу. Тоді

об’єктивований результат можна отримати тільки після вирішення конфлікту

чи його правового регулювання. Ознаки судової влади мають загальний

характер, оскільки мають закріплювати основні напрями організації й

діяльності належним чином сформованих судових органів. Проте це не

означає, що всі ознаки судової влади мають мати закріплення у законі,

внаслідок чого отримають точність формулювань і стануть

загальнообов’язковими для дотримання;

9) можливість на базі ознак судової влади здійснити прогнозування

безпосередніх та непрямих наслідків реалізації способів, форм дії та

повноважень судової влади у реальних правовідносинах. Відповідно названа

властивість тісно пов’язана із моделюванням ідеальної системи судової влади

в країні.

1.3. Ознаки судової влади: розмежування із суміжними категоріями

Ознаки судової влади - теоретична конструкція, яка не має належного

обґрунтування у науковій літературі. Вбачається, що з самих початкових

кроків розвитку наукових поглядів про судову владу вчені прагнули

розмежувати та надати визначення її основним категоріям та поняттям.

Ознаки судової влади - поняття складне та багатогранне, якому не можливо

дати однозначне визначення чи єдине тлумачення.

У контексті даного дисертаційного дослідження вважаємо, що

найбільшу цікавість викликає розмежування «ознак судової влади» від

«принципів судової влади». Безумовно це визначається тим, що принципи

51

судової влади та ознаки судової влади - неоднорідні та багатозначні явища, до

вивчення яких ми маємо підходити із різних сторін.

Вивчаючи роботи дослідників принципів судової влади ми побачили, що

є чимало поглядів на їх визначення. У чому дійсно погоджуються вчені, так в

тому, що принципи судової влади так чи інакше задають певну спрямованість

судового устрою, направленість судової діяльності в єдиному правовому

просторі тощо.

Як зазначають дослідники, у сучасній вітчизняній юридичній літературі

існує багато різних дефініцій принципів, принципів права та принципів

судової влади зокрема. Відповідно до тлумачних словників термін «принцип»

(від лат. слова «ргіпсіріит») означає: 1) основні, найбільш загальні, вихідні

положення, правила, засоби, які визначають природу та соціальну сутність

явища, його спрямованість та найважливіші властивості [67, с. 68-79]; 2)

основне, вихідне положення будь-якої теорії, вчення, світогляду, теоретичної

програми; 3) переконання, погляд на щось; 4) основна особливість в побудові

чого-небудь [113]; 5) першопочаток, той критерій чи показник, що лежить в

основі деякої сукупності фактів, в основі теорії чи науки; у межах

теоретичного знання принцип означає вимогу розгортання самого знання у

систему, у якій всі теоретичні положення логічно пов’язані між собою і

певною мірою випливають одне з одного [67, с. 68-79]; 6) начало, перш за все,

принцип, першопричина, першоджерело, основа, основоположення [23].

Щодо поняття ознаки, то відповідно до тлумачних словників «ознака»:

1) це особливість предмета або явища, яка визначає подібність свого носія до

інших об’єктів пізнання або відмінність від них; властивість; 2) якість того чи

іншого предмета, що становить відмінну рису чогось, показник, прикмета,

знак, за яким можна дізнатися, визначити щось [113; 186; 187, с. 767]; 3) від

лат. зідпит - знак, відмітка, ознака, наказ, доказ [23].

Сукупність ознак (яка може зводитися і до однієї єдиної ознаки)

дозволяє відрізнити предмет (явище) від інших предметів (явищ). У

спеціалізованій літературі зазначається, що існує багато різновидів ознак,

52

найважливішими серед яких є поділи на характерні та нехарактерні ознаки, що

відповідає головним і другорядним властивостям, а також постійні (необхідні)

і тимчасові (випадкові) ознаки. Тобто будь-які властивості, риси, правова

природа правового інституту, які так чи інакше характеризують його,

відмежовують його, допомагають вирізнити його серед інших інститутів, і

становлять його ознаки. Як зазначають вчені-філософи, вважається, що

мислиннєва процедура абстрагування полягає в тому, що суб’єкт мислення

відсторонюється від нехарактерних (другорядних) і тимчасових ознак

предмета (явища), розглядаючи лише його характерні (суттєві) і постійні

ознаки. Виявлення характерних ознак одразу у багатьох об’єктів дозволяє

здійснити узагальнення, тобто визначити тип цих об’єктів (класифікувати їх) і

скласти узагальнену характеристику кожного з них як представника вказаного

типу. Питання відношення ознак та об’єктів-носіїв ознак становить частину

онтологічної проблеми універсалій. На думку середньовічних

концептуалістів, сучасних позитивістів, матеріалістів та методологічних

реалістів, ознаки невіддільні від свого носія і не мають самостійного

існування; вони можуть розглядатися окремо лише завдяки здатності

людського мислення до абстрагування [186; 187].

Також у спеціалізованій літературі зазначають, що дефінітивна

відмінність ознаки від частини полягає в тому, що частину можна відокремити

від предмета, а ознаку ні. Поділяючи об’єкти на предмети та ознаки, ми

інтуїтивно розуміємо предмети синхронічно. Проте так виникає небезпека

неповноти дослідження, адже з предметом має виступати також і процес, до

якого входить і рух по колу, і регрес, і прогрес. До того ж, процес володіє

головною дефінітивною відмінністю ознаки: він може існувати тільки у складі

предмету, не може бути відокремленим від нього. Ознаки в свою чергу

поділяються за декількома підставами на кількісні та якісні, на загальні та

окремі, на властивості та відносини тощо [83].

53

Вбачається, що принципи судової влади та ознаки судової влади

взаємопов’язані категорії, проте зовсім не тотожні. Їх відмінності полягають у

наступному.

1. Передбачається, що принципи судової влади та ознаки судової влади

не виникають самі по собі чи вигадуються кимось; вони поступово

напрацьовуються, опираючись на різноманітні фактори. Ознаки судової влади

виникають на базі формування її як окремого феномену, виходячи із її

правової природи, та відокремлення її за допомогою певних показників,

уявлень, критеріїв. Тобто еволюція уявлень про судову владу нерозривно

пов’язана із історією розвитку та виникнення теоретичних уявлень та знань

про ознаки судової влади. Ознаки формуюються одночасно із розвитком ідеї

судової влади. Це означає, що ознаки - це абсолют, незмінна величина, яка

визначає та визначається природною сутністю судової влади. Ознаки судової

влади - теоретична доктрина в теорії права, за якою головним джерелом ознак

має бути правова природа судової влади, її сутність. Ознаки судової влади

мають мати надзвичайно широке, універсальне значення, повинні бути

адресовані усім без винятку суб’єктам, проявлятися у всіх видах судової

діяльності, відповідати вимогам абсолютної справедливості як її цілі.

Тобто ознаки ми можемо досліджувати завдяки інституціоналізації

природно-правових уявлень, що є процесом створення тих соціонормативних

(зокрема державно-юридичних), організаційних і досвідно-практичних

елементів соціальних інститутів, за посередництвом яких забезпечується

функціонування їх ідейно-цільових компонентів [138, с. 64-72].

Як зазначають дослідники принципів права, відповідно до природи

принципів права більшість із них обумовлені суспільними відносинами,

практикою їх існування, закономірностями розвитку системи права, тобто

явищами об’єктивного порядку. Як зазначає дослідник принципів права А.

Колодій, головними джерелами цих принципів є політика, економіка, мораль,

ідеологія, соціальне життя; а із гносеологічної точки зору категорія «принцип»

54

вкрай тісно пов’язана із категоріями «закономірність» і «сутність» [67, с. 68­

79].

Професор І. Є. Марочкін одним із перших у вітчизняній науці надав

визначення принципів судової влади як «норм найбільш загального, керівного

характеру, що визначають місце судової влади в системі єдиної державної

влади, побудову її основних інститутів та спрямовані на реалізацію завдань,

що стоять перед судовою владою» [115, с. 31]. А ознаки судової влади, у свою

чергу, ці завдання і обумовлюють.

2. На відміну від ознак, які мають природно-правову спрямованість,

принципи судової влади відображають державницький (національний)

фактор, мають більшою мірою нормативно-орієнтований потенціал, адже

випливають із чинного законодавства та базуються на ньому.

Ознаки судової влади є комплексом природних, непорушних та

невідчужуваних показників судової влади, є невід’ємні від неї, існують поза

закріплення у законодавчих актах держави (хоча можуть і бути закріплені).

Вони глобальні та мультикультурні. Певним чином можна навіть сказати, що

незрозуміло джерело та механізми виникнення ознак судової влади, а

сформульовані вони інколи в абстрактній формі. Ознаки - універсальний

філософський концепт.

Багато вчених вбачають принципи судової влади у їх нормативному

регулюванні чи змісті. Правозастосовник має приймати рішення по справі,

користуючись вимогою того чи іншого припису певного принципу

судочинства. І, відступ від принципів може потягнути за собой певні негативні

наслідки, наприклад, відмова у захисті прав тощо. Так, наприклад,

О. М. Толочко визначає принципи судової влади як правові положення

загального характеру у випадку, якщо вони, по-перше, нормативно закріплені

в Конституції України або законодавстві про судоустрій або судочинство, по-

друге, закріплюють або регулюють найбільш важливі правовідносини, що

складаються в процесі організації й діяльності судової влади, і, по-третє,

обслуговують зміст інших норм законодавства, які повинні виступати

55

юридичними гарантіями, забезпечуати дію юридичних механізмів реалізації

принципів судової влади [178, с. 137].

Принципи великою мірою обумовлені реальними соціально-

економічними відносинами та залежать від волі законодавця - вони

формуються та формулюються законодавцем, є його ініціативою (нехай і

частково), волею, а значить знаходять своє закріплення в нормативно-

правових актах, що є суб’єктивною стороною сутності принципів права. Як

зазначає І. В. Назаров, принципи судової влади мають за своєю природою

об’єктивно-суб’єктивний характер, при чому об’єктивний аспект означає, що

вони виступають як основні начала й відбилися при закріпленні в нормах

різних галузей законодавства, що регулюють діяльність судових органів, і

тому є потужним фактором правової дійсності [100, с. 92-93].

3. Як випливає із попередньої відмінності, з плином часу правове

регулювання суспільних відносин може отримати дещо видозмінену схему чи

механізм, що відповідатиме цим відносинам, або ж самі відносини можуть

змінитися, або навіть більше - тип суспільства, рівень економічного розвитку,

спрямованість культури, світогляд населення, народу чи людства в цілому,

традиції тощо. У зв’язку із цим може змінитися і сутність принципів, оскільки

їх сутність та базові цінності залежать від великої кількості факторів, що

можуть змінюватися від історичної епохи, зміни політичного режиму,

економічного ладу тощо. Відповідно будуть змінюватися і принципи судової

влади.

Як зазначається у сучасній науковій літературі, дослідники принципів,

виходячи із їх тлумачення як ідей правового характеру, підкреслюють

нормативне закріплення (системність) принципів, а також все частіше роблять

акцент на тому, що принцип є юридичним закріпленням закономірностей

суспільного розвитку [42, с. 21]. Особливо це актуально наразі, оскільки у

контексті сучасної філософсько-антропологічної тематики, як зазначається

дослідниками, значний філософсько-правовий дискурс розгорнувся навколо

формування нових прав, відчуження прав людини, стирання меж правового

56

поля, видозміни права в результаті виникнення соціальних аномалій, що

супроводжується істотними морально-правовими колізіями - втручання у

гени, біомеханізація людського тіла, гендерні неоправа, права тварин, тощо [8,

с. 15].

Ознаки ж - це вираз теоретичних ідей, які визначають правову природу

судової влади, та є відносно сталим базисом її існування, є

позатериторіальними та позанаціональними (або наднаціональними). Від

ознак же законодавець не може відмовитися, бо вони невід’ємно належать

судовій владі. Певною мірою мова може йти про абсолютність ознак судової

влади, заперечення наявності яких є неприпустимим через їх «існування» у

природі людини та світу і тому може кваліфікуватися як посягання на саму

сутність суду.

4. В теорії ознаки судової влади та принципи судової влади виступають

як взаємопов’язані прояви феномену «судова влада». Принцип і ознака

співвідносяться між собою як спосіб отримання, побудови, досягнення судової

влади та як результат процесу пізнання та її обґрунтування. Нові принципи

утворюються та удосконалюються у процесі розвитку ознак. Ознаки по суті

продукують принципи, що веде до розширення ознак. У цьому смислі ознаки

судової влади мають бути «методом», базисом пізнання, з якого принципи

мають здобувати методологічні настанови, регулятори та потенційні фактори

розвитку. Таким чином предметну область ознак судової влади складають її

вихідні теоретичні положення, методологічні основи та прикладні аспекти.

Ціллю ознак судової влади є реалізація можливостей, які вона надає. Розвиток

ознак та удосконалення принципів має здійснюватися в єдиному процесі

наукової діяльності як взаємопов’язані елементи.

5. Ознаки судової влади - це обумовлені природним і соціальним

(суспільним) середовищем ідеали та вимоги. Очевидно, що концепція ознак

судової влади має «ціннісно-ідеальний» характер. Власна сутність ознак

судової влади, їх глибинне джерело вбачається в самій ідеї існування суду.

Ознаки судової влади являють собою найзагальніший, найабстрактніший

57

вираз сутності останньої, її «проект», ідеальну форму буття, власне те, що

робить судову владу судовою владою. Універсальний характер цінностей

ознак судової влади може не підтверджуватися політико-правовою,

економічною чи іншими станами реальності.

У контексті цього аспекту, доречним є позиція дослідників, які вивчають

законодавчо-текстуальне конструювання кримінально-правових приписів.

Так, зазначається, що наявність текстуальної форми, вираженість

кримінально-правових приписів в тексті кримінального закону, незважаючи

на їх різноманітність у поєднанні із нестандартністю та відсутністю стійкої

внутрішньої структури у непоодиноких випадках, дозволило вченим виділити

у структурі нормативних текстів конструктивні елементи, які розглядаються

як інструментальні ознаки, критерії, що мають свої назви та використовуються

при конструюванні та тлумаченні кримінально-правових приписів [38, с. 92­

96; 156]. Це ще раз підтверджує базовість категорії ознака.

Принципи ж - це ті вихідні ідеї про судову владу, які пов’язані із

безпосередньою реалізацією судової влади у суспільних відносинах.

У цілому протиставляти поняття «ознак судової влади» та «принципів

судової влади» не є некоректним, оскільки за умов демократичної правової

соціальної держави ознаки виступають тими необхідними умовами, що є

орієнтиром для конституювання справжньої судової влади.

Інакше можна сказати, що ознаки судової влади та принципи судової

влади взаємозалежні як статичний та динамічний аспекти формування судової

влади, становлення та її сприйняття. При чому категорія «ознаки» є

позначенням сукупності уявлень та ставлень щодо неї, а категорія «принципи»

- зміни чи модифікації цієї сукупності з часом, що має наслідком певну

суспільну активність. Виходячи з цього, з певними обмовками можна сказати,

що «ознаки судової влади» та «принципи судової влади» взаємопов’язані як

чинник та наслідок. З огляду на це необхідно наголосити на виваженій

побудові такої судової влади, яка б логічно поєднувала відповідність

принципам судової влади ознакам судової влади.

58

Виходячи із цього та аналізу принципів і ознак судової влади, можемо

зробити висновок, що більшою мірою вони співпадають у розвинутих

правових демократичних країнах, із врахування особливостей правової

системи, національного розвитку та традицій. Тобто за формулюванням,

обсягом та змістом ознаки судової влади та принципи судової влади можуть

збігатися, проте за умови справжнього функціонування та ефективного

виконання судом своїх цілей та мети.

Для більш повного дослідження ознак судової влади та встановлення їх

змісту нам необхідно звернутися до їх співвідношення із суміжними

термінами. Такими виступають «властивість», «якість/якості», «атрибут»,

«акциденція». Різниця між цими категоріями, як зазначають дослідники,

важлива для правильності нашого мислення та сприйняття навколишнього,

адже ці слова існують у нашій мові недаремно. Разом з тим, про цю різницю

відомо не так і багато, незважаючи на широку вживаність цих понять. Часто їх

навіть використовують одне замість іншого, не розуміючи суть різниці між

ними.

Щодо терміну «властивість», то у фаховій юридичній літературі

зазначається, що «властивість» - це багатозначний термін, котрий відповідно

до контексту вживання може означати прояв у взаємодії із суб’єктом

притаманної об’єкту якості; відмітну особливість, характерну ознаку об'єкта

[162; 187]; якість, ознаку, характерну для кого-небудь, чого-небудь [159, с.

703]; атрибут предмета, сторона прояви будь-якого якості. Властивості

предмета можуть змінюватися або залишатися незмінними, а також робити

цей предмет унікальним.

Властивість - категорія фіософії, що означає таку особливість об’єкта чи

способу його існування, яка властива об’єкту як самодостатній цілісності,

надає можливість його ідентифікувати та вирізнити серед інших явищ або

установити його схожість чи навіть тотожність з іншими об’єктами.

Властивість необхідно відрізняти від ознаки. Остання здійснює функцію

певного знака, який співставляється із об’єктом і який показує, чим виступає

59

даний об’єкт, які властивості має. Також ознака може представляти собою

певний прояв властивості, який буду знаком, який віддзеркалює інформацію

стосовно об’єкта. Ознака, що виступає як носій певної інформації про об’єкт

для суб’єкта, може бути несправжньою, тобто фальсифікувати (імітувати)

деякі властивості. Разом з тим властивість пов’язана із самим буттям об’єкта,

його визначеністю, та є невіддільною від цієї визначеності. Оскільки

філософська категорія властивість є однією із базових в онтології, то

специфічна онтологічна сутність категорії властивість передбачає існування

поряд з інваріантними, незмінними властивостями для кожного об’єкта

властивостей змінніх, перехідних, тимчасових (адже стани об’єкта бувають

різними). Одночасно із цим категорія властивості дає нам уявлення про світ як

універсум, що має узгодженість, впорядкованість, раціональність, системність

та закономірність. Таким чином в абсолютно плинному світі не може бути

явищ, що мають тільки певні властивості. Історично філософська проблема

властивостей обговорювалася ще з часів Античності в аспекті зв’язку із

відокремленням необхідних, суттєвих, невіддільних властивостей явища від

випадкових, тобто тимчасових властивостей. Далі ця дискусія продовжилася в

добу Середньовіччя та в Новий час, що пов’язано із питаннями субстанцій,

точніше співвідношенням субстанції з її атрибутами, акциденціями, модусами.

Все це з позицій сучасної філософії має право на існування та означає

наявність різносторонніх класифікацій чи типологій властивостей [186; 187].

До того, пропонується розглядати категорію «властивість» і залежно від

сфери використання терміну. Поняття властивості зустрічається практично у

всіх природних і точних науках, і в кожній з них воно тлумачиться по-різному.

Так, наприклад, у філософії властивість - це філософська категорія, що

сприяє виявленню окремих аспектів сутності явища у порівнянні з іншими

явища; те, що становить його подібність з іншими предметами та відмінності

з ними. При цьому властивість пов'язана з якістю. Кожен окремий предмет

володіє декількома властивостями, якість яких виражається через їх єдність.

Саме через властивості предмет отримує змогу набувати певної якості.

60

Властивості об’єкта дослідження відображають не лише внутрішню сутність,

а також комплекс зв'язків і відносин, в яких даний об’єкт функціонує. До того

ж, властивості мають різноманітні форми та бувають загальними та

специфічними, головними чи неголовними, суттєвими чи несуттєвими,

внутрішніми чи зовнішніми та ін.

Як зазначають фахівці, на противагу суб’єктивному ідеалізмові,

відповідно до якого властивості ототожнюються із відчуттями із запереченням

їх об'єктивного характеру, діалектичний матеріалізм визнає, що властивості

притаманні явищам об’єктивно, а відчуття є суб'єктивним вираженням

об'єктивних властивостей [187].

Кожна система, її елементи і зв’язки володіють властивостями, що

притаманні цій системі й точно її визначають, такими як розміри, маса,

швидкість, форма, стабільність, а також технологічність, транспортабельність

і здатність функціонувати. Властивість - це всяка істотна ознака об’єкту.

Об'єктів без властивостей не існує. Проте ступінь втілення цих властивостей

може бути різною. Для сукупної характеристики об'єкту, наприклад при його

оцінці, вибирають істотні властивості цього об’єкта. В цих випадках мова йде

про частково узагальнену і сукупну оцінки, узагальнену якість або цінність.

Для отримання сукупної оцінки необхідно виміряти окремі властивості, і

часткові оцінки перетворити в узагальнені.

Сукупність значень властивостей системи в певний момент часу

називається станом системи. Аналогічно якості стан системи можна визначити

вектором, що має в якості компонентів окремі властивості. При визначенні

якості або станів абстрагуються від більшої частини неістотних властивостей.

Два стані системи можуть бути однаковими або різними. Відмінність між

станами називається їх різницею. Різниця виникає під час переходу системи з

одного стану в інший. Різниця може бути диференціальною (коли має місце

безперервний перехід до наступного стану) або дискретною.

У загальному сенсі властивість - це атрибут предмета, сторона прояву

будь-якої якості. Властивості предмета залежать від виду взаємодії цього

61

предмета і суб'єкта. Наприклад, якщо дивитися на стіл, то він має ніжки і

стільницю, якщо за ним сидіти - він зручний, а якщо чіпати - він твердий.

Властивість в логіці означає характеристику, яка притаманна речам і

явищам, а також дозволяє ототожнювати і відрізняти їх. Властивість в логіці -

це одномісний предикат, який в поєднанні з ім'ям об'єкта дає помилкове або

істинне висловлювання, наприклад, "Сократ - людина" або "Небо зелене".

Властивість в математиці є одним з наслідків теорем або визначень. За

своєю суттю властивість є деяким твердженням про певний об' єкт. Наприклад,

властивість бісектриси кута - поділ кута навпіл.

Властивість в родинних стосунках - це відносини між людьми, які

виникають після шлюбного союзу одного з родичів. Наприклад, це відносини

між чоловіком і батьками дружини або між дружиною і родичами чоловіка.

В аспекті нашого дослідження заслуговує на увагу і дослідження

властивості як другого принципу акмеологічності2. Властивість розуміється як

процес удосконалювання, критерієм відповідності якого є збіг цілого і частин

індивідуального та загальнозначущих соціальних результатів. Якщо стан, як

сутність буття, є матеріальною характеристикою, що розкриває внутрішню

сторону об’єкта, то явище у формі різних властивостей розкриває зовнішню

сторону об’єкта. Внаслідок цього виникає задача подальшого аналізу явища та

сутності. Властивість має двояку обумовленість: внутрішнім змістом об’єкта

та специфікою тих об’єктів, з якими він взаємодіє. Властивості вершинних

особистостей відображають їх якості, котрі вони сформували на базі

природних задатків і в процесі творчої діяльності в соціумі. Це властивості, які

не лише сприяли досягненню професійних і соціальних вершин, а й також

сприяють утвердженню їхніх ідей [39, с. 97-102].

Виходячи із наведеного, можемо зробити висновок, що властивість

відрізняється від ознаки. Ознаки судової влади є вираженням самої сутності

2 Акмеологія — наука, яка виникла на перетині природничих суспільних, гуманітарних і технічних дисциплін, вона вивчає феноменологію, закономірності і механізми розвитку людини на етапі її дорослості, особливо при досягненні нею найбільш високого рівня в цьому розвитку.

62

судової влади, адже вони базуються, походять із природного начала судової

влади. Ознаки судової влади вказують на те, що собою становить судова влада.

Властивостями ж є, якщо можна так сказати, «зовнішні» прояви ознак судової

влади, її сутності (як певного об’єкта дійсності), вони показують які його

властивості у порівнянні з іншим об’єктом або стосовно певного суб’єкта.

Наступною категорією, яку слід відмежувати від «ознаки», є «якість»

(«якості») об’єкта пізнання. У словниках надаються різноманітні тлумачення

цього терміну. Якість - це термін філософії, з категоріального апарату

гуманітарних наук, яке розглядав ще сам Арістотель. В Арістотелівській логіці

якість - це одна з десяти категорій, на які мислитель розділяв усі явища

реальності. Якість, будучи однією із таких категорій, є побічною обставиною,

що визначає той чи інший тип або вид речі; побічна обставина, що вказує,

якою є річ (її змістовні якості та форми) і як річ діє (її здатності та навички);

побічна обставина, що є зовнішньою оцінювальною формою.

Якість (лат. ^иа1і^а8) - це філософська категорія, що виражає сукупність

суттєвих ознак, особливостей і властивостей, що відрізняють один предмет чи

явище від інших та надають йому визначеності. Якість предмета чи явища, як

правило, не зводиться до окремих його властивостей. Вона пов’язана з

предметом як цілим, охоплює його повністю і невіддільна від нього. Предмет

не може залишатися самим собою, якщо втратить свої якості. Якість - одна з

важливих категорій, що виражає умову уявлення об’єкта [205].

Ще один словник надає таке визначення терміну «якість». «Якість» - це

філософська категорія, що виражає сутнісну визначеність об’єкта, завдяки

якій він є саме цим, а не інакшим. Якість - об’єктивна та всезагальна

характеристика об’єктів, що виявляється у сукупності їх властивостей [162].

Якість - це характеристика об’єкта, що представляє собою сукупність

всіх його параметрів та ознак [3, с. 13].

Питаннями оцінки об’єкта дослідження через призму рис, властивостей

та якостей займався проф. Д. В. Колєсов. Висновки, зроблені вченим, нам

цілком імпонують, і, що головне, можуть бути використані нами для цілей

63

нашого дослідження. Здійснивши аналіз визначень вищеназваних категорій

вчений робить висновок, що якість є вторинною щодо властивості, адже

сутність об’єкта (а для неї характерна саме відмінність даного об’єкту від

інших) виражається як раз сукупністю його властивостей, про що і

стверджується в цьому визначенні [66, с. 40-53]. Що є важливим для цього

твердження? Науковець наголошує на такому. По-перше, якщо поміняти

місцями слова «властивість» і «якість», то ми отримаємо плутанину, отже, це

є недоцільним і неможливим. По-друге, ці слова не є синонімами, бо якби були

такими, то плутанини не виникало б. По-третє, поняття «якість»

застосовується, коли мова йде про використання об’єкта. Тобто

«використання» - це ключове поняття для розмежування «властивостей» та

«якостей». Якість - це результат проекції наших потреб на яку-небудь рису

об’єкта чи на об’єкт в цілому. Інакше кажучи, якщо сукупність властивостей

об’єкта умовно замикається (центрується) на ньому, то сукупність якостей

умовно розтягує об’єкт на багато векторів - напрямів його зв’язку з іншими.

Якщо ж та чи інша властивість об’єкта залишається нам невідомою, ми не

можемо використовувати цей об’єкт в тій чи іншій якості, при чому

можливість використання об’єкта в даній якості повністю залежить від

наявності у нього цієї риси. Тому запорукою успішності розвитку будь-якої

складової суспільної життєдіяльності та суспільства в цілому є аналітично-

прогностична діяльність. Чим більше вона розвинена у науковому, науково-

теоретичному та, особливо, прикладному напрямах, тим ступінь реалізації

процесів розвитку окремих сфер суспільної життєдіяльності та суспільства в

цілому є значно вищим та більш гарантованим [82]. По-четверте, кажучи про

властивості ми маємо на увазі одиничну властивість, прояв природи об’єкта,

елемент його специфіки. Коли ж ми ведемо мову про якість, ми маємо на увазі

весь об’єкт - носій даної якості в цілому. Тобто якості об’єкта - це висока

ступінь його здатності виступати в тій чи іншій якості, тобто повна його

відповідність нашим еталонам та вимогам. Особливо це справедливо щодо

рукотворних об’єктів. Якісність - це те, що ми вклали в даний об’єкт при його

64

створенні. Чекати від нерукотворного об’єкта відповідають чому-небудь -

нелогічно. При створенні рукотворного об’єкту ми ж спеціально вкладаємо в

нього саме ті властивості, що дозволяють більш успішно його

використовувати у необхідній якості [66, с. 40-53].

Від властивостей відрізняють ознаки, які є способом їх вияву. Ознака

свідчить про наявність властивості, але при цьому не здатна її адекватно

відображати. Стійка сукупність властивостей, кожна з яких є суттєвою і

необхідною, а разом вони є достатніми для характеристики предмета чи

явища, називається якістю. Якість визначає внутрішню, суттєву, необхідну

основу предмета, його природу. Кожний об’єкт може мати кілька якостей,

залежно від того, в контексті яких відношень його розглядають. Якість не

збігається із сутністю, яка виражає цілісність явища. Сутність - це органічна

єдність якостей [185, с. 223].

Коли говорять про якість роботи судової системи, то розуміють

процедурну ефективність, яка в цілому піддається кількісному виміру та може

бути об’єктом контролю. Тобто визначені якості системи в цілому та окремих

її елементів обумовлюють ефективність всієї системи. Але чітко розмежувати

«процедурний» та «субстанціальний» (тобто власне юридичний) аспекти

відправлення правосуддя практично неможливо, тому контроль процедурної

ефективності може тягти за собою втручання у процес прийняття судових

рішень [5]. Таким чином, у юридичній літературі категорія «якість»

вживається переважно при дослідженні якості судового захисту.

Відповідно до визначення Європейської організації з якості (ЕО^), що

прийняте у 70-х рр. ХХ ст., якість - це ступінь відповідності продукції вимогам

споживачів [62, с. 16]. Як зазначається у юридичній літературі, саме у такому

трактуванні поняття «якість» було перенесено на правосуддя у Європі і, - в

меншій мірі, - в США, де деякі підходи до оцінки якості продукції (Модель

ділової досконалості Європейського фонду управління якістю (Еигореап

ЕоипЗайоп оп ^иаН1у Мападетепї), Збалансована Система Показників

(Ваіапсегї 8соге Саггї), Шість сигм (8іх 8ідта), Премія імені Малкольма

65

Болдриджа (М аїсоїт Ваїдгідде А^агд) тощо) почали застосовуватися для

аналізу судової діяльності. В оцінці судової діяльності став широко

застосовуватися бенчмаркінг - метод еталонного порівняння, за яким

встановлювався показник, якого необхідно було досягнути, а потім

визначалася близькість між фактичним та еталонним показниками. Насьогодні

у різних країнах використовуються різноманітні моделі якості для оцінки

судових систем, такі як: їЬе <^иаїіїу тодеї» у Фінляндії, їЬе «КесЬї8ргаа^

тодеї» у Г олландії тощо.

Так, після аналізу терміну «якість», ми цілком справедливо можемо

зробити висновок, що «ознаки судової влади» та «якості судової влади» це

зовсім різнопорядкові поняття. По-перше, ті характеристики судової влади, які

ми будемо пропонувати для розгляду власне як ознаки судової влади у

наступному розділі, не підпадають під означення якостей. По-друге, ознаки

судової влади - це сталі показники її природи, а якості судової влади є

відображенням її дії в конкретних умовах. Якості можна спрогнозувати та

встановити, яким чином себе проявить судова влада в тих чи інших

обставинах.

За словами М. Б. Кравчик, істотними якостями судової влади є

властивості, які відповідають правосуддю будь-якої країни і будь-якому

історичному періоду, а саме без яких судовій владі в суспільстві немає і не

може бути місця, без чого не діє правосуддя, адже суд через деякі об’єктивні

та суб’єктивні причини не має можливості здійснити свою соціальну функцію

[73].

Поряд із аналізованими термінами доцільно розглянути і «атрибут» та

«акциденція». Так, атрибут (лат. аНгіЬиїез - властивості) - невід’ємна,

необхідна, істотна властивість предмета або явища, без якої вони не можуть

бути самими собою [186]. Також у спеціалізованій літературі зазначається, що

з-поміж суттєвих властивостей предмета виділяють атрибути - властивості,

які не можуть змінюватися чи зникати за жодних умов; їхня руйнація веде до

знищення об’єкта. У лінгвістичній літературі термін «атрибут» як додавання

66

чи означення визначається як знак, що є відповідником властивостей певного

предмета чи поняття [174, с. 76-80]. Оскільки, як нами вже зазначалося,

властивостями є «зовнішні» прояви ознак судової влади, її сутності, то

атрибутом є обов’язкові такі зовнішні прояви.

Акциденцією (лат. ассідепїіа - випадковість) ж є несуттєва, випадкова,

тимчасова властивість судової влади. Як зазначають вчені, в класичній

метафізичній традиції акциденції протистоїть «субстанційне» або «істотне»

[186]. А ознакам судової влади неістотність не притаманна.

Не можемо не зазначити, що вживання аналізованих термінів, таких як

«властивість», «якість», «атрибут» та «акциденція», не властиві теорії

судового права. Ці поняття більшою мірою є категоріями філософії, соціології,

менеджменту, і їх застосування та розмежування має виключно теоретичний

характер.

Висновки до розділу 1

У результаті дослідження наукових поглядів, що представлені у науковій

літературі з питань, що присвячені ознакам судової влади, з питань

структурно-функціонального аналізу судової влади як соціальної системи та

нормативної бази, нами здійснено теоретичне узагальнення та сформульовані

певні висновки.

1. Термін «ознаки судової влади» не має нормативного закріплення, так

як і не має монографічної роботи, яка б розкривала природу та сутність ознак

судової влади.

2. Основні підходи до визначення поняття «ознаки судової влади» та

характеристика її основних елементів почали формуватися разом із вченням

про судову владу як окрему гілку єдиної державної влади.

3. У сучасних умовах наявний широкий діапазон думок щодо

встановлення обсягу поняття «ознаки судової влади», що є досить

67

закономірним, на нашу думку, та витікає із ряду факторів, які ми спробували

проаналізувати у роботі.

4. Виходячи з правової природи судової влади, її місця та ролі у

суспільстві, її призначення, основних завдань та організаційної структури у

роботі ми спробували навести фактори, які впливають на визначення ознак

судової влади та їх розуміння. Звісно, даний перелік не претендує на

вичерпність.

5. Аналіз наукових поглядів, що представлені у науковій літературі з

питань, що присвячені ознакам судової влади, дав змогу нам встановити, що

ознаки судової влади вивчаються у таких проявах: 1) ознаки судової влади як

самостійної відокремленої гілки в системі державної влади; 2) ознаки судової

влади як одного з елементів політичної (державної) влади; 3) ознаки судової

влади з позиції конституційного права; 4) ознаки судової влади через призму

ознак правосуддя; 5) ознаки судової влади досліджуються через ознаки

судової влади в окремому виді судочинства; 6) ознаки судової влади як

інституту права; 7) ознаки судової влади як предмет філософії. Встановлено,

що множинність ознак інституту судової влади як об'єкта пізнання потенційно

невичерпна.

6. На підставі напрацювань у філософських працях, соціології, методики

використання загального методу системного аналізу, концепту складність

тощо досліджені властивості ознак судової влади.

7. Розмежовано ознаки судової влади із принципами судової влади та

суміжними термінами, такими як «властивість», «якість/якості», «атрибут»,

«акциденція». Різниця між цими категоріями, як зазначають дослідники,

важлива для правильності нашого мислення та сприйняття навколишнього.

68

РОЗДІЛ 2

СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОЗНАК СУДОВОЇ ВЛАДИ

2.1. Ознаки судової влади як виду публічної (державної) влади

З огляду на сучасний стан української судово-правової реформи держава

потребує становлення та ефективного функціонування «оновленої» судової

влади, проте такої, що мала б всі ознаки судової влади демократичної правової

соціальної держави. Оскільки завданням цього «оновлення» розбудова судової

влади, орієнтованої на визнані цінності, закріплені у міжнародних стандартах

щодо прав людини, то повинні утверджуватися засади принципової поваги до

судової влади та авторитету суду, що, у свою чергу, базуються на ознаках

судової влади.

На думку І. Є. Туркіної, якщо розглядати проблеми судової влади як

єдиного, цілісного конституційно-правового інституту, то слід зазначити, що

розробка теоретико-правових проблем судової влади сучасної правової

держави в Україні лише почалася. Міру наукової розробленості проблеми

відображає початковий етап становлення судової влади в Україні як державно-

правового інституту [180, с. 41-46]. Та все ж проблематика судової влади в

цілому та її окремих ознак повсякчас є предметом наукових пошуків та палких

дискусій серед науковців і практиків.

Відповідно до окресленої проблематики підрозділу автор спробує в

ньому вирішити такі завдання: 1) дослідити характер ознак публічної влади як

феномену соціально-правової дійсності та їх нормативне закріплення; 2)

розкрити основні ознаки публічної влади; 3) конкретизувати співвідношення

та роль ознак публічної влади для судової влади.

У юридичній науці відсутні як загальновизнане визначення поняття

ознак судової влади, так немає і одностайності щодо методології визначення

їх змісту та класифікацій. Зміст цієї категорії залишився і без закріплення у

законодавстві, унормовані лише окремі ознаки судової влади. Дослідження

69

норм Конституції України [72] дає нам можливість стверджувати, що поняття

«ознаки судової влади» не знайшов в ній широкого застосування.

Певною мірою ознаки судової влади мають перспективний характер,

оскільки виражають не тільки існуючі, вже усталені відносини у судовій сфері,

а і прогресивні тенденції розвитку судової влади в цілому. Таким чином це

поняття набуло більшого використання у теорії судової влади та судового

права, у судовій практиці. І це не дивно, адже проблематика ознак судової

влади безпосередньо відображається у конкретних правовідносинах, що і

дозволяє вести мову про перехід проблематики ознак судової влади із

площини нормативної у площину практичного застосування.

Починаючи дискусію про оптимальну модель ознак судової влади

необхідно відзначити, що вихідною точкою у цьому дослідженні має стати

вивчення ознак публічної (державної) влади як базису судової влади. При

цьому основними ідеями мають бути концепція поділу влади як державний

атрибут організації демократичного правового суспільства та концепція

«судові органи - це державні органи».

Щодо концепції «судові органи - це державні органи», то цікавими для

нашої роботи є дослідження, присвячені вивченню ознак державних органів та

їх відмінностей від недержавних. Так, дослідники зазначають, що державні

органи відрізняються від недержавних органів та організацій за такими

ознаками:

1) формування державного органу з волі держави і здійснення ним

власних функцій від імені держави;

2) здійснення кожним державним органом конкретно визначених,

встановлених у законодавчому порядку видів і форм діяльності;

3) володіння кожним таким державним органом юридично закріпленої

системи чи структури, організації територіального масштабу діяльності,

встановлення та регулювання місця і роль серед елементів державного

механізму, а також способів та порядку його взаємовідносин з усіма іншими

державними установами й організаціями;

70

4) наділення державного органу повноваженнями державно-владного

характеру [88, с. 345].

Вивчення юридичної літератури в цьому аспекті дає змогу нам

констатувати, що судовим органам притаманні всі ознаки державного органу.

Більше того, правники зазначають, що всі ці ознаки доповнюються ще

специфічними властивостями та власними рисами судової влади [15, с. 36; 26,

с. 15].

Аналіз наукової літератури, що присвячена проблемам публічної чи

державної влади, свідчить про те, що вони більшою мірою досліджуються як

політичні інститути. Разом з цим, як зазначають дослідники, поняття

«державна влада» широко використовується у практиці правового

регулювання, що і передбачає її аналіз з позиції правознавства.

Основні підходи до визначення поняття влади почали формуватися ще в

античній філософії як результат осмислення досвіду державного будівництва

в Стародавній Греції і Римі. Інтерес до проблематики влади суттєво виріс у

період середньовіччя, що було обумовлено необхідністю формування ідеології

влади суверена. Потім у ХХ столітті влада отримала багато уваги у працях

філософів, соціологів і політологів, свідченням чого є роботи Х. Арендта, Р.

Арона, Р. Берштедта, П. Блау, Т Бола, Д. Болдуіна, Т. Вартенберга, М. Вебера,

3. Гіденса, Р. Даля, С. Льюса, Т. Парсонса, Д. Ронга та інших дослідників.

Як зазначається у науковій літературі, термін «публічна влада» отримав

достатньо широке розповсюдження як у періодиці, навчальній, монографічній

літературі, так і в офіційних документах. Проте на теперішній час наукових

досліджень феномену публічної влади у науці явно недостатньо. Можно

констатувати, за словами науковців, що у вітчизняному суспільствознавстві

з ’явився значний розрив між значимістю, широким використанням поняття

«публічна влада» та ступенем його наукового осмислення.

Публічна влада є інституціолізованою легальною соціальною владою,

що реалізує артикульовані суспільні інтереси територіально організованого

71

суспільства, що консолідує дане суспільство як цілісну систему у

відповідності з керуючими в суспільстві цінностями [92].

За іншим визначенням публічна (соціальна) влада - це стосунки

вольового характеру між людьми щодо організації їх спільної діяльності,

виникнення та реалізації узгодженої волі чи зацікавленості для цього

соціального утворення. Також автори називають характерні наступні ознаки

влади:

1) влада завжди є явищем соціальним (суспільним);

2) влада є невід'ємним атрибутом соціуму протягом усього його

розвитку. Викликана ця особливість тим, що суспільство є

складноорганізованим механізмом, котрий вимагає постійного управління,

упорядкування задля підтримання функціонального статусу системи;

3) влада може організуватися та функціонувати виключно в рамках

суспільних відносин, тобто відносин між людьми;

4) влада завжди є інтелектуально-вольовим процесом, оскільки не

можуть бути учасниками відносин владного підпорядкування суб’єкти з

деформаціями волі та свідомості;

5) влада завжди базується на силі [74, с. 44-46].

Разом з цим дослідники зазначають, що носієм публічної політичної

влади є особлива група суб’єктів, тобто компетентне, професійне, самостійне

структурне об’єднання - апарат влади. Більшістю повноважень такої влади

можуть володіти одна особа або один орган, або ж вони можуть бути поділені

між різними гілками влади. Апарат публічної політичної влади має

монопольне право на примус, навіть включає можливість застосування сили

на підвладній території, та прийняття відповідних нормативно-правових актів.

Також М. В. Кравчук називає ознаки, які характеризують публічну політичну

владу:

1) влада є об'єднуючим фактором для народу чи населення країни за

територіальною ознакою, тобто утворює територіальну організацію

72

підвладних, політичну асоціацію інтегрованих політичних відносин та

інститутів;

2) реалізується спеціальним апаратом, що є відокремленим від

суспільства та створюється для управління ним із використанням різних

методів влади, наприклад, примусу, заохочення, переконання;

3) влада володіє суверенітетом і має право на правотворчість;

4) верховенство влади, обов'язковість її рішень для усіх інших суб’єктів

владовідносин;

5) публічність влади, що означає її всезагальність і безособовість, яка

виражає не лише приватну чи персональну, а й всезагальну волю [74, с. 44-46].

Підсумовуючи викладене, М. В. Кравчук робить висновок про такі

ознаки державної влади: це публічна влада; здійснюється від імені всього

суспільства; має апарат, тобто концентрується в діяльності апарату; є

універсальною, тобто поширюється на все суспільство; є суверенною, тобто

розмежована із іншими владами; є легітимною, оскільки юридично закріплена

і має бути визнана народом [74, с. 44-46].

Інші дослідники у галузі державного будівництва і місцевого

самоврядування в Україні зазначають, що публічна влада характеризується

наступними ознаки: (1) спрямована на реалізацію суспільних завдань і

функцій; (2) здійснює діяльність через певні публічні інститути;

(3) легітимність; (4) відокремленість апарату влади від населення;

(5) територіальна ознака об’єднання підвладних; (6) поширення влади на усіх

осіб на визначеній території; (7) безперервність функціонування;

(8) цілеспрямованість на вирішення справ суспільного значення;

(9) обов’язковість владних рішень для всіх суб’єктів на відповідній території;

(10) функціонування у правових формах; (11) передбачена законом

можливість використання примусу для забезпечення владних рішень;

(12) можливість встановлювати загальнообов’язкові податки і збори;

(13) самостійне формування бюджету [212, с. 42].

73

Схожі ознаки називають й інші вчені. Так, у юридичній літературі

зазначається, що в системі публічної влади державна влада відрізняється

наступними ознаками: (1) має офіційний характер, що регламентується

Конституцією та законами; (2) структурованість апарату влади, тобто

наявність спеціально створених та взаємодіючих інститутів влади; (3)

загальнообов’язковий характер її рішень; (4) наявність права на легітимний

примус та використання спецслужб; (5) можливість скасовувати постанови та

рішення недержавних політичних організацій; (6) володіння низкою

виключних прав, наприклад, законного вилучення частки доходів грамадян і

організацій шляхом оподаткування [40, с. 79-80].

На переконання А. О. Югова публічна влада - це система загальної

участі населення у вирішенні спільних справ; публічна влада - це усяка

політична влада, здійснювана громадянами в колективних формах. Це

особлива й самостійна влада, що не збігається за своїм змістом і обсягом із

владою державною. У певному сенсі, публічна влада, коли ми розуміємо її як

владу народу в цілому, є вищою формою влади [208, с. 12, 52]. Виходячи з

такого визначення, автор детермінує такі ознаки публічної влади. По-перше,

публічна влада є різновидом соціальної влади, оскільки об’єктивно являє

собою суспільні відносини з участю людини, що прагне утвердити свою волю

всупереч вольовому спротиву інших. По-друге, це не просто соціальна влада,

а масова соціальна влада, що здійснюється великими групами населення. Саме

макросоціальний характер публічної влади принципово відрізняє її від різних

форм соціальної влади, які реалізуються в середніх і малих групах людей

(зокрема, державна влада як різновид публічної влади цим істотно

відрізняється від батьківської влади в сім’ї, яка також є соціальною владою).

По-третє, публічна влада - це легітимна влада, оскільки виникає на правовій

основі і має моральну природу. По-четверте, публічна влада - це влада, що

реалізується на основі принципу представництва і базується на довірі людей.

По-п’яте, публічна влада - це соціальна влада, що здійснюється на благо

суспільства і не на шкоду іншим учасникам суспільного життя [207, с. 43-53].

74

В. М. Протасов ознаками державної влади, за якими її можна

охарактеризувати як різновид публічної влади, називає: 1) державний

характер; 2) публічний характер, що означає те, що влада є одночасно

суспільною та здійснюється професійним апаратом, що відокремлений

суспільства; 3) суверенний характер; 4) універсальний характер, що означає

поширення на все населення та всю територію країни; 5) виключність прав

щодо встановлення загальнообов'язкових правил поведінки; 6) постійність та

безперервність [135, с. 118].

М. І. Байтін пропонує до ознак державної влади відносити такі: (1)

реалізація її відокремленим від суспільства уповноваженим апаратом

управління, (2) можливість спиратися на силу примусу, (3) податки [11, с. 139­

144].

Актуальним є дослідження А. Л. Борко, яка проаналізувала сутність

державної влади як основи судової влади та виокремила наступні її ознаки та

властивості: особливий різновид соціальної політичної влади, її публічний і

суверенний характер; своєрідний спосіб управління суспільством як основа

управлінсько-владних відносин; практична реалізація у суспільних

відносинах; легітимний і легальний характер державно-владної діяльності;

здійснення апаратом державного управління; спрямованість на реалізацію

консолідуючої, регулятивної, контролюючої, правоохоронної, правозахисної

та інших функцій; забезпеченість немонополізованим правом і

монополізованим державним примусом; прийняття та реалізація норм права

як форми державно-владної діяльності. При цьому дослідниця зауважує, що

вищенаведений перелік ознак державної влади не є виключним і може

доповнюватись з урахуванням різних підходів до розуміння державної влади,

однак він охоплює всі її істотні властивості, що мають значення й для

встановлення сутності судової влади; що особливе місце судової влади в

загальній структурі державної влади прямо зумовлюється окремою судовою

функцією держави [26, с. 15].

75

Як зазначається у науковій літературі, судова влада як одна із гілок

державної влади є засобом управління суспільством, у зв’язку з чим вона може

бути розглянута в багатьох аспектах. Наприклад, як соціально-політичний

феномен, судова влада може бути представлена як обов’язковий атрибут

політично організованого суспільства. Так буде проявлятися характеристика

взаємовідносин держави, суспільства та особи. Якщо розглядати судову владу

виключно через призму її функціональних основ, то цей вид державної

діяльності виступає безпосередньо способом вирішення конфліктів правового

характеру, що виникають у суспільстві. Якщо ж розглядати судову владу як

державно-правовий інститут, то маємо забезпечення захисту прав і свобод

людини та громадянина, що визначається функціональною спрямованістю

судової діяльності відповідного органу. Наразі можна сказати, що судова

влада в системі інших гілок влади - це самостійна та повноцінна гілка

державної влади в силу свого високого статусу, компетентності,

авторитетності. Саме вона повинна гарантувати забезпечення конституційних

прав та свобод людини [124, с. 511-515].

Виходячи із вищезазначеного, можемо зробити висновок, що судова

влада має ряд ознак, що притаманні публічній (державній) владі, проте такі

ознаки підкреслюють не стільки державне начало судової влади, скільки

відображають її публічний характер.

П. М. Шабанов, досліджуючи правову природу судової влади, зазначає,

що судовій владі притаманні ознаки політичної (державної) влади, проте вона

має власні особливості: 1) володіючи державно-владними повноваженнями та

здійснюючись тільки судами в строго установленій процесуальній формі,

судова влада має захищати права і свободи громадян, конституційний устрій,

забезпечувати відповідність актів законодавчої і виконавчої влади щодо

Конституції України, додержання законності та справедливості при

застосуванні та виконанні законів й інших нормативних актів; 2) суд як орган

судової влади слугує арбітром у вирішенні спорів; 3) судові рішення

обов’язкові для виконання усіма органами, організаціями, посадовими

76

особами, громадянами. Більше того, судова влада преюдиціальна, тобто суд

установлює певний факт, а всі інші органи державної влади його застосовують

в обов’язковому порядку. При чому преюдиція органів судової влади ширша

за обов’язковість виконання судового рішення [202, с. 74-77].

Аналіз чинного законодавства, практики та показників функціонування

судової влади і наукових джерел надає нам можливість виокремити такі

ознаки, що притаманні судовій владі:

1) судова влада є різновидом публічної (соціальної, державної) влади.

Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні

здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи

законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у

встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. У свою

чергу це означає, що, по-перше, єдиним джерелом державної влади з усією

системою створюваних нею органів є народ; по-друге, судова влада за своїми

властивостями є державною з усіма належними їй атрибутами й чітко

визначеною компетенцією, а отже, повинна мати механізми забезпечення її

функціонування; і, по-третє, ознаки державної влади, у свою чергу,

поширюються на судову владу. Значимість цієї ознаки обумовлена тим, що

судова влада власне є частиною єдиної державної влади, що передбачає

погоджену і ділову співпрацю всіх компонентів влади, недопущення

зосередження всієї повноти в будь-якому з них. Єдність влади як вираження і

прояв суверенітету народу покликана протистояти узурпації влади, а в

юридичному плані - забезпечити єдину політику усіх органів держави з

принципових питань [199, с. 52]. Саме так проявляється діалектична взаємодія

поділу гілок та органів єдиної влади. Проте це не виключає того, що при

виконанні відокремлених функцій з управління справами держави будь-яка

гілка влади, неминуче прагнучі вторгнутися в зону дії інших гілок, повинна не

лише існувати в умовах ефективної системи стримувань і противаг, але і

зобов'язана сприяти досягненню спільної державно-управлінської мети. Для

правової держави встановлюються жорсткі рамки їх повноважень, спеціальні

77

засоби контролю з боку суспільства, а також передбачаються особливі

інструменти самообмеження [203]. Проте це не виключає можливості

наприклад, що недостатню активність законодавчої гілки влади (недостатню

урегульованість суспільних відносин законами) може бути компенсовано

високою активністю розвинутої судової влади (шляхом так званої

прецедентоутворюючої судової практики, заповнення прогалин у

законодавстві тощо). У підсумку це дозволяє єдиній державній владі зберегти

в цілому високий ступінь активності (високі показники її поширеності) [161,

с. 56]. Відтак, як справедливо зазначається у науковій літературі, від роботи

судової влади залежить авторитет держави, рівень соціальної цінності

конституційної задекларованості судового захисту прав і свобод людини;

2) широка можливість безпосередньої та опосередкованої участі народу

в організації та функціонуванні судової влади. Ця ознака логічно витікає із

попередньої. В основі цієї ознаки лежить концепція влади, точніше те

положення, що влада належить в повному обсязі народу України. Найбільш

яскраво такий підхід відображено в статті 5 Конституції України, відповідно

до якої носієм суверенітету та єдиним джерелом влади у нашій країні є народ;

він ж має право на здійснення влади як безпосередньо, так і через органи

державної влади і місцевого самоврядування. Народ має виключне право на

визначення та зміну конституційного ладу держави, і це право не підлягає

узурпації ні державою, ні її органами, ні її посадовими особами. Нікому не

дозволяється узурпувати державну владу. Дослідники також акцентують увагу

і на тому, що тільки державна влада на відміну від інших видів влади виступає

як спосіб вираження інтересів суспільства за наявності самого широкого його

спектру, коли окремі інтереси можуть носити суперечливий характер. Більше

того, саме народ в особі окремих громадян може займати посади в системі

судової влади як суддів, так і працівників апарату суду. Також народ приймає

участі у відправленні правосуддя шляхом запровадження в Україні та

функціонування суду присяжних;

78

3) соціальний характер судової влади. Це пояснюється тим, що суспільна

влада зароджувалася саме як концентрований вираз спільних інтересів, як

втілення єдиної соціальної волі, як відображення своєї цілісності. Більше того,

ми погоджуємося із тим, що судова влада як соціальний інститут - це

викликана потребами людей в соціальному порядку стійка соцієтальна

система регуляції суспільних відносин та вирішення соціальних конфліктів на

основі правових норм [46]. Ця ознака знайшла широке закріплення у

Конституції України. Так, Преамбула Конституції України зазначає, що

держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,

піклується про зміцнення громадянської злагоди на землі України, а також

прагне розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу.

Відповідно до статті 1 Україна є суверенна і незалежна, демократична,

соціальна, правова держава. Згідно зі статтею 3 людина, її життя і здоров'я,

честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою

соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст

і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за

свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним

обов'язком держави. Соціальні відносини - це дуже широке коло відносин між

різними соціальними групами, різними етнічними групами, які можуть бути

як дружніми, так і конфліктними. При цьому одне з найважливіших завдань

держави, і звісно державної влади, - не дати конфліктам розростати до такого

стану, який приведе до роздробленості або розпаду суспільства [198, с. 150]. У

цьому сенсі сама по собі єдність не є самоціллю, а повинна гарантувати

рівність громадян перед законом і судом, єдиний стандарт їх прав, рівні для

них можливості судового захисту прав і законних інтересів на основі

верховенства Конституції і закону. Із цього випливає суспільно корисний

характер судової влади у суспільстві, її соціально корисна мета, що полягає у

врегулюванні конфліктів на благо суспільства і його членів, а не на шкоду їм.

Влада, результати якої марні для членів суспільства або навіть завдають їм

79

шкоди, є неповноцінною, тому що не виконує своєї функції соціального

регулятора [161, с. 42];

4) цілеспрямованість судової влади. Досліджуючи сутність державної

влади В. Ф. Халіпов відмічав, що цілі, завдання, функції та методи державної

влади - це найбільш складні та багатофункціональні групи характеристик

влади, що пов’язано із різноманітністю влади в різних історичних епохах, в

тих чи інших країнах, у конкретних сферах життя [190, с. 204]. Слід мати на

увазі, зазначає дослідник, що цілі державної влади є досить динамічним

явищем, і на різних етапах державного будівництва можуть домінувати ті чи

інші цілі. При цьому вони створюють відповідну гармонічну систему, яка

багато в чому визначає ефективність функціонування самої держави. Так,

відомий американський соціолог Н. Смелзер вбачає суть влади у можливості

владного суб’єкта одночасно нав’язувати свою волю та мобілізувати ресурси

суспільства для досягнення цілі. Більше того, влада повинна мати чіткий

вектор свого розвитку, що дозволяє більш ефективно організовувати її

діяльність щодо вирішення державних та суспільних завдань. Будучи гілкою

державної влади, судова влада виконує державну функцію, що виражає

«соціальне призначення і суть держави» і, значить, підкорює свою діяльність

цій спільній, «генеральній» меті. Спільне здійснення цілей у рамках

принципово єдиних напрямів діяльності, окреслених компетенційними

рамками, є одним з важливих єднальних чинників, що об'єднують всі складові

системи судової влади в єдине ціле. Це досягається, коли враховуються

інтереси всіх громадян, а не окремих територіальних спільнот або етнічних

груп, які повинна захищати єдина державна влада [209, с. 63-64].

Цілеспрямованість власне ж судової влади найяскравіше продемонстрована

положеннями статті 55 Конституції України, відповідно до якої права і

свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується

право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної

влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен

має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної

80

Ради України з прав людини. Кожному гарантується право звернутись із

конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав,

установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом. Кожен

має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту

звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних

судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом

або учасником яких є Україна. Можна сказати, що цілеспрямованість судової

влади закріплена в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» як

завдання суду: «суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права,

забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і

свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також

міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України». Особливе значення має для відновлення балансу у

суспільстві, між окремими індивідами, утвердження справедливості, надання

впевненості суб'єктам у дієвості окремої правової норми та правової системи

в цілому. Проявляється воно в тому, що незалежний, безсторонній і

справедливий суд, утворений законом, має гарантувати захист прав, свобод та

інтересів кожного у розумні строки; нікого не можна позбавити права на

розгляд справи суді, до юрисдикції якого ця справа віднесена процесуальним

законом. Свідченням такої ознаки судової влади можуть бути такі норми

Основного Закону. Так, відповідно до статті 8 Конституції України звернення

до суду з метою захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина

можливе безпосередньо на підставі Конституції України. Стаття 19

встановлює, що правовий порядок в нашій державі базується на засадах того,

що нікого не можна примусити робити те, що не передбачено законодавством.

А органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові та службові

особи зобов'язані виконувати свою діяльність тільки на підставі, в рамках

повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Також у юридичній літературі зазначається, що за допомогою судової влади

забезпечується соціальне управління в окресленому середовищі шляхом

81

здійснення правосуддя та виконання судового, у тому числі конституційного,

контролю в механізмі державного управління. Адже таким чином судова влада

представляє собою необхідний чинник соціальної діяльності, а також

цивілізовані засоби соціально-правового регулювання щодо налаштування

відносин та дії суб'єктів у межах законності. Цілеспрямованість повинна мати

логічне завершення у виді результативності діяльності судової влади, що має

включати: а) наявність результату судово-владної діяльності, оскільки сама

діяльність без відчутного ззовні результату є безглуздою; б) відповідність

результату владного впливу інтересам індивідів і суспільства в цілому.

Результат владної діяльності завжди має повноту і вирішальний характер [161,

с. 42];

5) судова влада повинна існувати (організовуватися та функціонувати)

виключно в правовому полі. Цій ознаці судової влади респондує принцип

підзаконності, або ж нормативності чи легальності. Інакше кажучи, судова

влада має функціонувати у єдиному правовому просторі. У свою чергу, це

передбачає підзаконний характер діяльності влади у цілому, у тому числі і

судової, оскільки вона функціонує лише на підставі, в межах та на виконання

законодавчих приписів. Ця ознака прямо витікає із правових засад

функціонування державної влади. Так, В. Є. Чиркін з цього питання зазначає,

що державна владає особливим різновидом публічної політичної влади; вона

реально належить органам держави, її посадовим особам відповідно до законів

держави (саме в цьому виражається її легалізація); вона діє від імені всього

суспільства, хоча на практиці не завжди представляє інтереси всього

суспільства або представляє в одних відносинах і не представляє в інших [200,

с. 113]. Судова влада зобов’язана функціонувати у відповідності до чинного

законодавства. У правовій державі всі аспекти практичної реалізації державної

влади мають бути регламентовані нормативними правовими актами.

Очевидно, що в правовій державі державна влада має бути обмежена правом,

що в максимальній мірі міститься в його джерелах. У зв’язку із цим аксіомою

має стати здійснення державної влади виключно у правових формах. Таким

82

чином, судова влада реалізується виключно у рамках правових відносин.

Очевидно, що поза такими відносинами не може бути реалізована судова

влада, тому це не тільки процес, а й підсумок функціонування. Відтак,

ігнорування чинного законодательства тягне за собою неправову форму,

незаконність реалізації, і, як наслідок, порушення прав і свобод громадян. Ця

ознака передбачає і можливість законодавчого обмеження прав та закріплення

обов’язків всіх суб’єктів судових відносин. Також на судові органи держави

покладаються великі завдання із забезпечення єдності правового простору,

оскільки вони безпосередньо реалізують закони і підзаконні нормативні акти

у повсякденному житті держави, тобто суд, діючи від імені всього суспільства,

«може реалізувати законну волю широкого діапазону політичних і

економічних агентів - від окремого громадянина до держави як цілісності»

[16]. В аспекті цього справедливим є зауваження В. І. Анішиної, що діяльність

судової системи має бути показана у змісті та результатах її роботи, тобто

одноманітному судовому тлумаченні, праворозумінні та використанні

правових принципів, засад та положень як Конституції, так і законів, а також

єдності судової практики щодо певних категорій справ усіма судами [6, с. 168].

Досліджуючи легальний характер судової влади, В. С. Смородинський

зазначає, що легальність судової влади має два прояви: формальний, або

формоутворюючий, та змістовний. Формоутворюючий, у свою чергу, також

має два прояви: первинний та вторинний. Первинний, він же перший ступінь

легалізації, є визначанням системи органів, її здійснюючих, в законі, перш за

все в конституції. Вторинним проявом легалізації (другим ступенем

легалізації судової влади) є те, що сама діяльність судових органів, судів

здійснюється виключно в юридичних формах (вторинна легалізація) [161, с.

42];

6) судова влада як прояв публічної (державної) влади здійснюється в усіх

сферах життєдіяльності суспільства, зокрема тих, що регулюються правом.

Мова має йти про повноту судової влади. Інакше кажучи, судова влада

наділена універсальним характером, так як функціонує скрізь, де існують

83

людські колективи, діяльність яких урегульована законом. Адже для

виконання й застосування закону необхідні не лише організуючі й

координуючі дії держави, а й контролюючі. Вчені-процесуалісти традиційно

називають це юрисдикцією суду, яка дає змогу виділити коло питань, що

належать відповідно до закону до сфери діяльності цього органу. За

справедливим зауваженням О. М. Овчаренко, універсальність судової

юрисдикції означає, цей орган він вправі розглядати справи будь-якої категорії

[110, с. 92]. Так, відповідно до статті 55 Конституції України, права і свободи

людини і громадянина захищаються судом; юрисдикція судів поширюється на

будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у

передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Захищаючи та охороняючи інтереси всіх членів суспільства судова влад в

цілому та рішення її органів максимальною мірою можуть розповсюджуватися

на всі аспекти соціального життя. Цікавою в цьому плані є точка зору В. С.

Смородинського, який зазначає, що судова влада (як результативний і

остаточний вплив судової системи) поширюється, звичайно, не на всі

відносини в громадянському суспільстві, а на ті, що входять до ареалу

поширеності державної влади. За його концепцією загальним об’єктом судової

влади є не правові відносини, що виникають у державі, а суспільні відносини,

що виникають у суспільстві [161, с. 57]. Водночас, як дослідник зазначає далі,

у разі суспільної необхідності розширення меж цього об’єкта (передусім, з

метою захисту прав громадян) саме судова влада є компенсуючим (а відтак, і

суспільно стабілізуючим) чинником, оперативно здатним на таке розширення;

7) територіальна необмеженість поширеності судової влади. Так, судова

влада поширюється на всю територію держави і на всіх її громадян та на інших

суб’єктів, які знаходяться під її юрисдикцією. Судова влада має досить

суверенний характер, що і визначає можливість поширення її повноважень на

всю територію та громадян;

8) судова влада інституціолізована, тобто здійснюється професійним

апаратом, відокремленим від інших державних структур та влад. Мова йде про

84

те, що судова влада може здійснюватися лише за умови формування та

ефективного функціонування спеціально уповноважених суб’єктів, що

створюють відповідну систему. Ця система є частиною державного механізму,

державного апарату, що створюється для реалізації широкого спектру завдань

держави. Власне державний механізм являє собою систему державних органів,

установ та посадових осіб, які в встановленому правовому порядку наділені

державно-владними повноваженнями і реалізують функції держави [104, с.

69]. Механізм держави включає систему органів, що здійснюють державно-

владну діяльність. Ця система включає в себе органи законодавчої, виконавчої

і судової влади. Також, ця система доповнюється низкою органів, що не

належать до гілок державної влади, а є державними органами. Мова йде про

Президента України, систему органів прокуратури, Рахункову палату. Інакше

кажучи, судова система розглядається в цьому аспекті переважно як частина

державного апарату, а надання послуг населенюю для неї вторинно. При чому

само поняття щодо судового захисту як послуги суспільного сектору не

отримало широкого поширення [5]. Власне апарат судової влади, так би

мовити, «обслуговується» особами - суддями, службовими особами,

посадовими особами, технічними працівниками, для яких робота в

державному апараті є професією. Також орган судової влади є частиною

єдиного фонду державної власності, кошти для реалізації повноважень

виділяються із державного бюджету тощо;

9) вольовий характер судової влади. Всі органи державної влади від

імені держави як владні інститути забезпечують додержання визначених

правил поведінки. Для судових установ це означає, що суди (судді) наділені

правомочністю приймати правові акти, в яких інституціоналізується воля

суду. Судово-правові акти ухвалюються відповідно у належній процедурі та у

спеціально передбаченій формі. Остання дозволяє класифікувати їх за різними

підставами, наприклад, за сферою дії, формою, юридичною силою, відповідно

до правового статусу суду, котрий ухвалив акт. Певні види рішень суду

обумовлені встановленими законодавством різними видами судово-

85

юрисдикційного процесу. Так, сутнісні вимоги до судових рішень

урегульовані процесуальним законом; ними є законність, обґрунтованість і

вмотивованість рішень суду. Тобто ця ознака, по-перше, означає, що фактично

кожен судовий розгляд має закінчитися винесенням судового рішення із

розглядуваного питання. Вид судового акту залежить від виду судочинства і

етапу розгляду справи. Так, відповідно до статті 129-1 Конституції України

суд ухвалює рішення іменем України; судове рішення є обов’язковим до

виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному

законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Також закріплення вольового характеру судової влади простежується і в ряді

інших статей. Для прикладу наведемо статтю 30 Конституції України;

відповідно до неї кожному гарантується недоторканність житла; не

допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи,

проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням

суду. По-друге, вольовий характер судової влади передбачає можливість

обирати спосіб її реалізації шляхом вибору відповідного методу. Це

обумовлюється широким спектром завдань, що поставлені перед судовою

владою. Цілком справедливими з цього питання є зауваження Ю. М.

Старілова, який розглядав співвідношення між формою та змістом у діяльності

органів виконавчої влади. Правник зазначає, що форма є первинною щодо

методу; форма управління показує, що конкретні управлінські дії

здійснюються шляхом оформлення їх у правовий акт управління, що має для

суб’єктів юридичні наслідки [166, с. 29];

10) судова влада має право на застосування системи державного

примусу, тобто владно-силові повноваження. Держава виступає монополістом

застосування легалізованого примусу - заходів державного примусу, що за

певних обставин вона може делегувати іншим суб’єктам. Відповідно

джерелом такого примусу є державний механізм в особі спеціально

уповноважених органів. Як зазначають у літературі, влада в особі державних

органів та установ стає державною владою тільки тоді, коли держава може

86

забезпечити примус. Примусовий характер судової влади означає, що держава

має гарантувати виконання судового рішення, а також належними їй

повноваженнями організовувати таке виконання. Судова влада природно не

може існувати без примусу, але сама безпосередньо його не застосовує. Для

цього в державному механізмі створюються уповноважені органи та особи, які

здійснюють виконання рішень суду. При чому, як зазначає В. С.

Смородинський, необхідно мати на увазі, що застосування сили не обов’язкова

умова здійснення влади, а тільки можливість такого застосування у виключних

випадках, коли інші ресурси вичерпані, а суспільна корисність мети,

результату не викликає сумніву [161, с. 43]. І знову маємо звернутися до статті

129-1 Конституції України, відповідно до якої судове рішення є обов’язковим

до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному

законом порядку; контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. До

того ж, є ряд інших статей, які свідчать про можливість судовою владою

застосовувати примус або надавати згоду на його застосування. Так, стаття 29

Конституції України закріплює, що ніхто не може бути заарештований або

триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на

підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності

запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи

можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний

захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути

перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом

сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого

рішення суду про тримання під вартою. Відповідно до статті 41 конфіскація

майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі

та порядку, встановлених законом;

11) відповідальність судової влади за не виконання належних їй владних

повноважень. Із розвитком громадянського суспільства і правової

(національної) держави судова влада повинна трансформуватися із

політичного інституту у соціальний. У цьому процесі особливу роль

87

відіграють антропологічні принципи морально-правових основ судової влади

- справедливість, довіра та відповідальність [46]. Як і в будь-якій правовій

державі, в Україні органи державної влади, їх посадові та службові особи

мають відповідати перед громадянами та суспільством. Як зазначають

науковці, ця відповідальність набуває реального характеру тільки за наявності

відповідних актів, в яких закріплюється процедура притягнення до неї

посадовців, що допустили порушення закону, та встановлюються санкції за це.

Питання відповідальності державної влади є предметом уваги і міжнародної

спільноти. Так, у висновку Консультативної ради європейських суддів № 18

«Судова влада та її відносини з іншими гілками державної влади в умовах

сучасної демократії» зазначено, що судова влада як одна з гілок влади несе

відповідальність перед народом, якому вона служить; для судової, як і інших

влад держави, пріоритетним завжди повинен бути інтерес суспільства,

оскільки це основна цінність [125].

Відповідальність держави в цілому и судової влади зокрема перед

громадянами забезпечується системою гарантій, до яких належать: 1) правове

закріплення відповідальності власне влади перед народом; 2) дисциплінарна,

цивільна, адміністративна, кримінальна та інші види відповідальності (якщо

вони законодавчо закріплені відповідно) посадових осіб за порушення прав і

свобод громадян; 3) процедура імпічменту; 4) відшкодування заподіяної

шкоди та ін. Вважаємо досить влучним є зауваження, що притягнення до

відповідальності орган державної влади означає притягнення до

відповідальності держави в цілому [10, с. 36-41]. Цікавими є положення і щодо

соціальної відповідальності суду. У фаховій літературі зазначається, що вона

виступає як один із регуляторів соціальних відносин, зокрема, між судом і

суспільством, що гарантує взаємоузгодженість суспільних та державних

інтересів [14, с. 160]. Як вважає Л. М. Москвич, «соціальна відповідальність

суду становить собою форму зв’язку між судом і суспільством, що має два

діалектично взаємопов’язаних аспекти - позитивний (відповідальність за

наслідки своїх рішень) і ретроспективний (відповідальність за судові

88

помилки)» [99, с. 245-246]. Відповідальність має означати, що суб’єкт

усвідомлює сутність своєї діяльності та обов’язковість дотримання певних

правил. Стосовно суду, то правила його власної діяльності встановлені і

нормами права, і змістом його статусу як соціального інституту. Адже суд

повинен відповідати очікуванням суспільства, що розраховані, у першу чергу,

на можливість цього інституту бути реальним захисником їх права від

порушень, від кого б вони не виходили - від органу влади чи звичайного

громадянина;

12) авторитет судової влади. Як зазначає Л. М. Москвич, авторитет є

ознакою, природно притаманною владі, в тому числі і судовій [99, с. 226].

Витоки авторитету суду нерозривно пов’язані із загальним рівнем розвитку

права, якістю правосвідомості конкретного народу, збалансованістю судово-

правової політики, а також з порядком формування судів, самостійністю,

незалежністю і непідкупністю суддів, законністю їх діяльності [60, с. 50].

Рівень авторитету інституту суду має якісне й кількісне вираження. Кількісні

характеристики визначаються частотою звернення до суду учасників

конфліктів і навпаки, якісні залежать від оцінок його діяльності населенням,

громадськими структурами, органами державної влади, юристами-

професіоналами. Авторитет інституту суду залежить від реальної, а не

декларованої підсудності; від переліку категорій конфліктів, розв’язання яких

належить до компетенції суду. Чим ширше даний перелік, тим

авторитетнішим є суд. Його авторитет також обумовлений стабільністю

судово-правової політики держави. Й той же час необхідно розрізняти

авторитет судової влади та авторитет інституту суду. Авторитет конкретної

судової установи залежить від якості роботи окремих суддів і працівників

апарату. Тому авторитет конкретної судової установи може бути високим, у

той час як рівень авторитету судової влади як сукупності суспільних відносин

- в цілому низьким [99, с. 226].

Як бачимо, судова влада як вид публічної влади характеризується

такими ознаками, які надають їй спроможність виконувати функції щодо

89

розгляду та вирішення правових конфліктів, реалізовувати дію засади

верховенства права, впроваджувати стабільність у правовідносинах, мати

організаційний та узгоджуючий вплив у певних випадках, забезпечувати

додержання прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина на

належному рівні. Всі ці механізми, обираючи форму та зміст своєї діяльності,

мають першочергово обирати гарантування верховенство прав і свобод

людини, незалежність при здійсненні повноважень, слідування

процесуальному порядку розгляду та перегляду справи, забезпечення

ефективності судового захисту в цілому. Виходячи із вищесказаного, ми

розуміємо, що зміст та призначення судової влади і судової системи

відповідно залежить від стану та характеристик соціальних систем більш

високого порядку - держави, суспільства в цілому.

2.2. Ознаки судової влади: поняття та класифікація

Як зазначається правниками, для більш повної характеристики судової

влади необхідно розглядати її у декількох аспектах. По-перше, важливою

сутнісною характеристикою судової влади є аналіз її через призму того, що

вона є гілкою державної влади. Таким чином ми розуміємо, що судова влада є

однією з гілок єдиної неподільної державної влади, наділеної державно-

владними повноваженнями. По-друге, судова влада розглядається у поєднанні

із правом судити, вирішувати спір про право чи якийсь конфликт. По-третє,

призначення судової влади полягає у забезпеченні реалізації конституційної

функції судового захисту шляхом поновлення порушених прав, захисту від

незаконних дій чи рішень [124, с. 511]. Суди є інститутом сучасної держави,

який забезпечує вирішення економічних, цивільних, кримінальних,

адміністративних та інших спорів відповідно до норм права. Тією мірою, що

судова система створює передбачувану та справедливу правову сферу,

забезпечується надійний захист прав громадян чи їх груп [128, с. 10].

90

Відповідно перший аспект був детально розглянутий нами у

попередньому підрозділі роботи. Спробуємо дослідити два інших,

застосовуючи висновки для вивчення власних ознак судової влади та їх

класифікацій, оскільки, як вбачається, наше дослідження може бути

збагаченим дослідженням різних можливих класифікацій ознак судової влади,

як і будь-якої складної системи.

Судова влада та судова система у кожній країні є результатом

формування багатьма поколіннями суспільства. Вважається, що наразі

існують вагомі причини розглядати судові системи деяких країни як

самодостатні та розвинуті системи, деякі з них виникли природнім шляхом,

деякі ще розвиваються та мають значний потенціал. При чому всі вони

виокремлюються різноманітними культурами, оточуючим середовищем,

цінностями, соціальною організацією, етносом, нацією, що має забезпечувати

їм можливості подальшого розвитку та удосконалення. Також для судових

систем характерна їх організованість. Їх правова природа передбачає

можливість їх постійної зміни та удосконалення. Як свідчить аналіз судових

систем країн на різних етапах їх розвитку, система судової влади залежить від

епохи, неповторності цивілізаційних, етнічних та культурологічних умов. До

того ж становлення та модернізація судової влади на сучасному етапі

пов’язана із процесами інформатизації та технологізації суспільства, у

результаті чого удосконалюються її комунікативні властивості, розширюється

сфера владних відносин, посилюються політичні, гносеологічні, естетичні,

етичні та інші аспекти судової діяльності.

Слід погодитися із М. О. Колоколовим, що порівняльний аналіз показує,

що судові системи держав принципово множинні, різноманітні,

багатоальтернативні, характеризуються множинністю станів. Завдяки

наявності у судової влади власних механізмів цілеспрямування, судові

системи самостійно формують свої цілі, напрями руху і програми. Крім того,

судові системи володіють властивостями адаптації, збереження своєї

самобутності. Внутрішня будова системи представляє собою єдність складу,

91

організації, структури системи. Склад системи - це повний перелік її

елементів, який характеризує багатство та багатоманітність судової системи,

її складність. Природа системи багато в чому залежить від її складу, зміна

якого інколи призводить до зміни властивостей судової системи. Відтак склад

суду - необхідна характеристика судової системи, проте не завжди

найголовніша. Так, судові системи, що мають однаковий склад, нерідко

володіють різними властивостями, оскільки елементи системи, по-перше,

мають різну внутрішню організацію, по-друге, по-різному взаємопов’язані,

по-третє, вони вирішують різні задачі, по-п’яте, існують у різних середовищах

[68].

Проте, перш ніж перейти до розгляду ознак судової влади, хотілося б

наголосити на такому. У юридичній літературі існує така думка, що необхідно

концептуально розглядати судову владу, так би мовити, за формулою «перехід

від аналізу явищ до аналізу суті», оскільки розуміння судової влади у сучасній

науці - це розуміння її явищ [195]. З логіко-понятійної сторони таке розуміння

відображає лише ті зв’язки, що обумовлені існуванням будь-якого явища,

пов’язаного із реалізацією судової влади. З методологічної сторони, розуміння

явищ судової влади характеризує в значно більшій мірі обсяг поняття. Г оловна

методологічна особливість концепту судової влади в тому, що явища самі

виступають ознаками сутності. Інакше кажучи, у контексті даного

дослідження ми можемо зробити висновок, що розуміння ознак судової влади

надає змогу зрозуміти сутність судової влади, і навпаки - розуміння сутності

судової влади є передумовою розуміння її ознак.

Ознаки судової влади мають об’єктивно-суб’єктивний характер.

Об’єктивність ознак судової влади випливає з того, що досліджуючи ознаки

судової влади, які властиві виключно їй, ми маємо розуміти, що їх

виокремлення та пояснення можливе лише шляхом дослідження факторів, які

впливають на їх становлення в межах становлення самої судової влади.

Такими можуть бути:

92

1) з’ясування соціальної природи судової влади, аналіз поняття «судова

влада», аналіз її функцій, видів, форм та методів реалізації, визначення місця

та ролі судової влади у механізмі державної влади, політичному й соціально-

економічному житті суспільства;

2) дослідження світового та вітчизняного, історичного та сучасного

досвіду побудови судово-владних відносин, аналіз можливостей його

використання в умовах судової реформи та вітчизняних правових реаліях;

3) дослідження цілей, завдань та принципів судової влади, її

можливостей правового впливу, оптимальних алгоритмів функціонування,

механізмів захисту прав і свобод людини відповідно до визнаних стандартів

тощо;

4) встановлення критеріїв ефективності судової влади, які бажано було

б закріпити в нормах різних галузей законодавства, що регулюють діяльність

судових органів, і встановити процедури перевірки відповідності ним;

5) визначення тенденцій судової реформи, науковий прогноз

подальшого функціонування та удосконалення судових підсистем, їх

співпраці та взаємодії із системами міжнародного правосуддя.

Об’єктивність ознак судової влади визначається і призначенням судової

влади - здійснювати правосуддя. Значення та роль органів судової влади

простягається далеко за межі реалізації ними правосуддя. Оскільки

організаційно оформлені соціальні групи, що взаємодіють в умовах

громадянського суспільства, все частіше і частіше будують свої відносини на

підставі договорів чи угод. А це надає основу для оформлення соціальних

конфліктів як потенційних судових проваджень (справ), правда з можливими

доволі мирними процедурами їх вирішення. Таким чином, суд є й тим органом,

що може запобігати соціальним катаклізмам.

Суб’єктивізм ознак судової влади визначається нашими очікуваннями

від судової влади, оскільки вони певним чином відбиті в суспільній і

індивідуальній правосвідомості окремих громадян, представників виконавчих

та законодавчих органів.

93

Ознаки судової влади є фундаментом чи навіть індикатором для

відображення змін після реформування судової системи, утвердження яких

має свідчити про прагнення вітчизняного судівського корпусу та суспільства

до справжніх реформ, покращення якості діяльності судової системи (так

званих «судових послуг»), додержання європейських стандартів правосуддя і

спрямування до кращих практик здійснення правосуддя.

До того ж, за справедливим зауваженням правників, «еволюція

правосуддя - це частина еволюції ідеї права: розвиток поняття права та його

здійснення... У процесі реалізації ідеї права й виявлялися нові ознаки явища,

що, з одного боку, відображали розвиток поняття права, а з другого - ставали

частиною ідеї права вже з новим змістом. Явище, сутністю якого є судження в

найскладніших ситуаціях, здійснюване відповідно до певних критеріїв,

позначуваних як «право», і стало відтак позначатися як «правосуддя».

Водночас правосуддя як явище розвивалося відповідно до власної ідеї, її

розвиток зумовив набуття нового змісту (специфічні ознаки якого

пропонується позначати як «смисли правосуддя»)» [172, с. 19]. Власне дані

висновки ми можемо застосувати і до ознак судової влади, адже дійсно, із

розвитком права розвивалися й ознаки судової влади, набували нових граней

та, так би мовити, модифікувалися.

Більше того, ми повністю погоджуємося із Д. Б. Бароніним, який

зазначає, що «стандарти інституту суду в сучасному світі мають бути

необхідними складниками, частиною ідеології прав людини, яка не може не

визначати основні моральні, філософські, соціальні, політичні і правові

цінності соціуму. Зрозуміло, що визнання й захист прав і свобод людини як

останньої мети держави й суду як легального способу ефективного захисту

цих прав є одними з ознак правової держави, що орієнтують державну владу

на виконання тієї її функції, яка, власне, й зумовлює її існування і служить

засадою суспільного консенсусу в питаннях організації й самообмеження цієї

влади» [14, с. 37]. Автор також зазначає, що природні права особи, а серед них

і право на суд, приналежні індивіду від народження і не можуть залежати від

94

того, в якому місці (мається на увазі державі) він народився. Отже, модель

(стандарт) суду має знайти відображення в усіх державах, при чому країни не

повинні виправдовувати відсутність механізмів щодо гарантування

дотримання права людини на суд ні якимись національними особливостями,

ні неналежним внутрішнім законодавчим регулюванням [14, с. 37].

Виходячи із зазначеного, можна констатувати, що ознаки судової влади

- це надані природою, засновані на загальнолюдських цінностях відмінні риси

судової влади, які є необхідними, невід’ємними та притаманними її існуванню

показниками, що розкривають смисловий зміст судової влади та судової

діяльності.

Щодо класифікацій ознак судової влади можемо зазначити наступне.

По-перше, всі ознаки судової влади мають існувати у взаємозалежній

системній єдності, адже всі вони у цілому відображають правову природу

судової влади. По-друге, будь-які класифікації є досить умовними, що

свідчить про те, що поділ на певні групи не є абсолютним. Так, залежно від

нормативного закріплення ознаки судової влади можна поділити на:

- ознаки судової влади, що містяться у нормативно-правових актах. Не

зважаючи на те, що, як нами зазначалося раніше, для ознак не є характерним

обов’язкове нормативне регулювання, частина ознак судової влади закріплена

в Конституції України та відповідному законодавстві. Особливо це стосується

ознак судової влади як однієї із гілок державної (публічної) влади. До таких,

наприклад, належать соціальний характер судової влади, широка можливість

безпосередньої та опосередкованої участі народу в організації та

функціонуванні судової влади, забезпечення державним примусом тощо;

- ознаки судової влади, що не мають нормативного закріплення, а прямо

витікають із правової природи судової влади. До таких належать вольовий

характер судової влади, легітимність та відкритість судової влади.

Якщо критерієм обирати приналежність судової влади до публічної

(державної) влади, то можна навести таку класифікацію:

95

- ознаки судової влади як публічної (державної) влади. Прикладом таких

ознак є: судова влада - одна із гілок державної влади, соціальний характер

судової влади;

- ознаки судової влади, що відрізняють її від інших гілок влади.

Яскравим прикладом такої ознаки є наявність власної судової компетенції;

- специфічні, властиві лише судовій владі, ознаки. До них належить

структура владовідносин, незалежність, неупередженість та об’єктивність

судової влади.

Відповідно до методології системного дослідження ознаки судової

влади можна поділити на:

- предметні ознаки судової влади, які характеризують компоненти

системи судової влади і характер її існування (структурованість судової влади,

цілеспрямованість судової влади тощо);

- функціональні ознаки судової влади, які характеризують її

функціональну спрямованість в контексті системного ефекту цілісності

системи (незалежність суддів, реалізація судової влади у правовому полі

тощо);

- історичні ознаки судової влади характеризують особливості розвитку,

еволюції системи судової влади. Розвиток судової влади та визначення її

правового статусу в певний період встановлюється конкретно-історичними

умовами, до яких можуть належати і система соціальних відносин, і цілі й

цінності культури, і ідеологічні установки та особливості менталітету тощо. У

зв’язку з цим виділяються історичні моделі судової влади із певними

характерними ознаками відповідно, що знайшли своє філософське пояснення

та обґрунтування у філософських, історичних та порівняльних дослідженнях.

Такі моделі визначаються деякою умовністю, одночасно із цим відображають

історичні погляди на судову владу чи її ідеали. Тому судова влада - не лище

соціальне явище, а ще й етнокультурна традиція уявлення людей про суд та

владу суду, що існує в їх ментальній свідомості у формі певних образів,

уявлень, які мисленнєво ними переживаються [46].

96

Класифікацію ознак судової влади можна здійснити також за

юридичним визначенням категорії судової діяльності, беручи в якості основи

її предмет та ознаки. На підставі цього можна виділити:

- ознаки судової влади, що встановлюють засади діяльності суду;

- ознаки судової влади, що визначають завдання, цілі та певні напрями

організації діяльності суду;

- ознаки судової влади, що визначають статус суддів, гарантії здійснення

ними судової діяльності, їх правового й соціального захисту;

- ознаки судової влади, що встановлюють судові процедури тощо.

Якщо в основу критерію для класифікації покласти положення, що

судова влада - це вид державної влади, що здійснює судову діяльність

безпосередньо через суди за допомогою органів, що забезпечують

функціонування судової влади, то ознаки судової влади можна класифікувати

на:

- ознаки судової влади, що характеризують судову діяльність із

здійснення правосуддя. Ці ознаки притаманні судовій діяльності щодо

відправлення правосуддя як основного виду діяльності; їх можна визначити як

такі, що поширюються на діяльність із розгляду віднесених до компетенції

судів справ;

- ознаки судової влади, що характеризують організаційно-допоміжну

діяльність органів, що забезпечують функціонування судової влади. Ознаки,

що поширюються на організаційно-допоміжну діяльність, характеризують

діяльність, що здійснюється спеціально уповноваженими органами,

працівниками апарату суду, судами як органами судової влади, що спрямована

на створення умов для якісного та ефективного правосуддя. Такі ознаки

можуть випливати або навіть поширюватися на діяльність щодо розробки та

реалізації державної судової політики; діяльність щодо підготовки кадрів для

судової системи (суддів, працівників апарату суду) і щодо підвищення їх

кваліфікації; діяльність щодо вдосконалення організації діяльності судів;

діяльність щодо здійснення наукових досліджень в галузі організації системи

97

судів та їх діяльності; інформаційна діяльність судів; діяльність

Конституційного Суду України з приводу тлумачення Конституції України;

діяльність судів з приводу взаємодії з іноземними та міжнародними судовими

органами тощо.

Залежно від предмета регулювання ознаки судової влади можна

класифікувати на:

- ознаки судової влади, що притаманні її організації;

- ознаки судової влади, що притаманні її функціональним особливостям;

- ознаки судової влади, що притаманні носіям судової влади.

З огляду на відкритість переліку ознак судової влади назвати їх

вичерпним чином потенційно неможливо. Наразі ми спробуємо зупинитися на

ознаках судової влади, що, на нашу думку, потрібні для розуміння специфічної

правової природи суду, його виникнення, розвитку та становлення, в яких

відображається такий унікальний феномен як судова влада.

1. Самостійність та структурованість, тобто наявність самостійної

структурно відокремленої системи судової влади. При чому акцент має бути

саме на відокремленості системи. Як зазначають дослідники, вона

організаційно (не входить до складу іншої організації, не є її структурним

підрозділом), функціонально (здійснення управлінської, виконавчо-

розпорядчої діяльності) і юридично (має свою компетенцію, закріплену у

відповідних нормативних правових актах) відокремлена установа. Також

хотілося б наголосити, що така система є організованою та складною, в якій

велика кількість підсистем або частин, що взаємодіють між собою

невипадково, детермінованим способом, на взаємозалежних відношеннях.

Таким чином система судової влади ієрархічно побудована та функціонально

узгоджено діюча система. Конституція України, Закон України «Про

судоустрій і статус суддів», Закон України «Про Вищий антикорупційний суд»

та Закон України «Про Конституційний Суд України» повною мірою

регулюють організацію судової системи України. Більше того, детально

встановлені всі її складові та рівні як єдиного державного інституту.

98

Тобто поділ єдиної судової системи на підсистеми означає структурно-

функціональну визначеність кожної з них, наявність власної компетенції,

порядку функціонування, взаємодії тощо, встановлених у спосіб, що виключає

домінування одного органу відповідної гілки судової системи над іншою і

довільне втручання їх у діяльність одна одної (бажано із закріпленням у

певних нормативно-правових актах), а також наявність системи

процесуального контролю, взаємних зв’язків та відносин. Останнє дозволяє

зробити висновок, що єдина судова система має певну організованість, яка є

своєрідним синтезом категорій єдності, цілісності та системності як

відображення аналітико-синтетичного підходу щодо єдності, взаємозв’язку

явищ дійсності [154, с. 51]. Організованість - це складна властивість, що

полягає в наявності структури (елементів, з яких складається єдине ціле та без

яких воно неможливе) та функціонування системи як єдиного об’єкта. Вона

проявляється у чіткій регламентації відносин взаємодії між елементами, що

становлять її структуру [20, с. 258-268; 143]. При цьому цілі, форми, порядок

та межі взаємовідносин між елементами судової влади повинні бути

встановлені законодавством. Завдяки обґрунтованій організації елементів

досягається об’єднання інтересів різноманітних органів та формується єдина

узгоджена воля [7, с. 40; 201, с. 5].

За суб’єктним критерієм структурованість судової влади можна

розглядати на таких рівнях: на рівні окремого судді, на рівні окремого суду, на

рівні окремих судових підсистем (вертикалей), на рівні окремих судів певного

рівня (побудова системи судоустрою по горизонталі) та на рівні усієї системи

судів.

За суб’єктним критерієм структурованість судової діяльності судових

органів включає в себе комплекс дій, що виконуються: 1) головою суду; 2)

суддями, що здійснюють правосуддя; 3) керівником апарату та апаратом суду;

4) працівниками, які здійснюють технічне забезпечення роботи суду; 5)

особами, які приймають участь у процесі розгляду справи; 6) усіма названими

99

особами, та спрямовані на підвищення якості й ефективності здійснення судом

його конституційного призначення - відправлення правосуддя.

Структурованість судової влади проявляється також у наявності

суддівського самоврядування як особливості судової влади як незалежної

гілки державної влади. Це передбачає створення внутрішніх спеціальних

органів для вирішення внутрішніх різноманітних питань діяльності

суддівського корпусу, таки як кадрових, дисциплінарних та інших. Значна

роль у забезпеченні єдності судової системи відведена органам суддівського

самоврядування як самостійному колективному вирішенню суддями питань

внутрішньої діяльності. Відповідно до міжнародної практики органи

суддівського співтовариства - це інститути, що мають значні повноваження

при призначенні, навчанні, відборі, кар’єрному зростанні суддів, притягненні

їх до дисциплінарної відповідальності, з фінансування та адміністрування

судової системи. Суддівське самоврядування розглядає актуальні проблеми

роботи судів, їх кадрового, організаційного забезпечення, а також правового і

соціального положення суддів. Органи суддівського самоврядування є

можливістю суддів вирішувати ряд питань, і тим самим бути більш

незалежними від інших органів. У зв’язку із цим зазначається спірне

положення, що формування органів суддівського самоврядування, з одного

боку, відображає намагання судової влади замінити чи попередити

виникнення зовнішнього контролю внутрішнім, а з другого - організаційно

оформити і зміцнити правову основу управлінського впливу, що має місце

поза процедурою судочинства [94, с. 29]. Виходячи із такого завдання органів

суддівського самоврядування, як сприяння удосконаленню судової системи і

судочинства, деякі науковці пропонують наділити Раду суддів і

повноваженнями з вивчення, узагальнення та поширення позитивного досвіду

вирішення тих чи інших правових конфліктів у вигляді прийняття

рекомендацій, а також координації роботи з практичної реалізації судово-

правової реформи [106, с. 53]. Ми приєднуємося до такої пропозиції, оскільки

закріплення за органом суддівського самоврядування зазначених повноважень

100

є цілком перспективним напрямом їх діяльності, тим більше з урахуванням

проведення судово-правової реформи, та лише позитивно вплине на єдність

судової влади в цілому.

Також в інституціональному аспекті особливістю організації судової

влади в Україні є те, що у системі судової влади функціонують також

недержавні структури. Мова йде про Громадську раду доброчесності.

Відповідно до статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»

Громадська рада доброчесності утворюється Вищою кваліфікаційною

комісією суддів України для сприяння діяльності останній щодо визначення

відповідності судді чи кандидата на цю посаду критеріям професійної етики і

доброчесності у порядку кваліфікаційного оцінювання. Склад Громадської

рада доброчесності становить двадцяти членів. Ними можуть бути призначені

представники правозахисних громадських об’єднань, науковці-правники,

адвокати, журналісти, які є визнаними фахівцями у сфері своєї професійної

діяльності, мають високу професійну репутацію та відповідають критерію

політичної нейтральності та доброчесності [143].

До компетенції Громадської ради доброчесності належить: (1) збирання,

перевірка та аналіз інформації щодо судді чи кандидата на цю посаду; (2)

надання Вищій кваліфікаційній комісії суддів України певної інформації щодо

судді чи кандидата на цю посаду; (3) надання Вищій кваліфікаційній комісії

суддів України висновку про невідповідність судді чи кандидата на цю посаду

критеріям професійної етики та доброчесності, за наявності передбачених

законом підстав; (4) делегування уповноваженого Громадською радою

представника до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України для участі й її

засіданнях щодо питань кваліфікаційного оцінювання судді чи кандидата на

цю посаду; (5) право створювати інформаційний портал в рамках спеціальної

перевірки для отримання інформації щодо професійної етики та доброчесності

судді чи кандидата на цю.

2. Автономність судової влади. Автономність є похідною від

самостійності судової влади. Як зазначається у літературі, наразі в усьому світі

101

спостерігається тенденція до посилення автономії та самоуправління [171].

Разом із цим автономність судової влади передбачена лише відносною, так як

не існує вона ізольовано від іншої влади. Тобто здійснення забезпечувальних

повноважень у сфері матеріально-технічного, кадрового, інформаційно-

аналітичного та іншого забезпечення відбувається за допомогою системи

органів, що здійснюють належне забезпечення функціонування судової влади,

у визначеному законом порядку. Як зазначають дослідники, розвиток судової

системи має йти швидше за розвиток країни в цілому, адже контролюючий

орган3 на порядок має бути краще підготовлений, ніж підконтрольні йому

структури. У цьому плані цікавими є дослідження М. О. Колоколова, який

вивчав фактори, що впливають на автономність судової системи [68]. Першим

він називає людський фактор. Чисельність, рівень підготовки суддівського

корпусу, чисельність та професіоналізм структур, що виконують сервісні

функції щодо правосуддя (прокуратура, органи досудового розслідування і

адвокатура), - центральні компоненти судової системи. Від їх дій та рішень

суддів, інших осіб, що приймають участь у судчинстві, залежить результат

функціонування судової системи. Відсутність підготовленого належним

чином суддівського корпусу взмозі легко «звести на ні» будь-які зусилля щодо

організації судочинства в країні. Підготовка ж нового корпусу суддів - це

процес довгий, складний, трудоємний та дорогий. Наступним фактором

дослідник називає матеріально-технічний, оскільки чисельність чиновників,

залучених у судову діяльність, має обмеження у вигляді ресурсів, які

суспільство в особі законодавчої та виконавчої влад готове виділяти на

потреби судів. Однак наявність у держави бажання вкладати кошти в

організацію правосуддя, як правило, не в змозі подолати той фактор, що

обумовлює автономність судової системи, як правосвідомість осіб, які

приймають процесуальні рішення, та як люди діють не автоматично, слідуючи

3 Мова йде про суд в аспекті його можливостей здійснювати нормативний контроль.

102

передбаченими кимось, нехай і законодавцем, правилам, а керуючись тільки

їм відомою системою цінностей про «правильне» та «неправильне».

Отже, як вбачається, забезпечення державою гідних умов діяльності

суду за своєю формою має бути природним обов’язком держави.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні у справі за конституційним

поданням Вищого господарського суду України щодо офіційного тлумачення

положень частини першої статті 130 Конституції України (справа про

фінансове забезпечення діяльності судів) від 11 березня 2010 р. № 7-рп/2010

вказав, що забезпечення за кошти державного бюджету фінансування

діяльності судів і суддів є однією з умов їх стабільної роботи, а особливості

цього порядку є однією з важливих конституційних гарантій їх незалежності,

за допомогою яких забезпечуються належні умови реалізації незалежного

правосуддя. Вбачається, що зобов’язання держави підтримувати автономність

судової влади належить також і до міжнародних стандартів функціонування

судів. Зокрема, Основними принципами незалежності судових органів

закріплено, що «кожна держава-член повинна надавати відповідні засоби, які

давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції»

(п. 7). Згідно із Законом України «Про джерела фінансування органів

державної влади» [129] органи державної влади проводять свою діяльність

виключно за рахунок бюджетного фінансування в передбачених законом

межах про Державний бюджет України на відповідний рік, а кошти на їх

фінансування, у тому числі на фінансове забезпечення діяльності судів,

передбачаються в Державному бюджеті окремим рядком.

Як зазначають дослідники питань автономності судової влади, в аспекті

цього питання актуальним є розподіл повноважень щодо забезпечення судової

діяльності між державою і внутрішніми органами суддівського

самоврядування, що пов’язано з категорією самоорганізації судової влади.

Так, як зазначає Д. Б. Баронін, «держава, визнаючи потребу додержання

гарантій незалежності й самостійності суду, сама обмежила себе в питаннях

внутрішньої діяльності судів, закріпивши на рівні Основного Закону це

103

повноваження за органами суддівського самоврядування» [14, с. 79-80].

Системний аналіз положень Закону України «Про судоустрій та статус суддів»

дав змогу авторові констатувати, що законодавець визначив такі види

забезпечення внутрішніми як проблеми матеріально-технічного,

інформаційного, кадрового та іншого організаційного характеру, а питання

щодо правового, фінансового забезпечення судів, гарантування державної

підтримки обов’язковості виконання судового рішення законодавець залишив

у своєму віданні [14, с. 79-80].

3. Однією з ознак судової влади має бути її відкритість. Відкритість

забезпечує нормальне функціонування судової системи і саме вона є однією із

суттєвих умов для продовження її самоорганізації. Серед науковців

зазначається, що відкритість судової система полягає у її здібності отримувати

від зовнішніх відносно неї систем прямі чи непрямі імпульси, що є

ініціативним підгрунтям для початку її функціонування, та адекватно на них

реагувати. Мова йде про те, що судова система через створені належні умови

її функціонування отримує від соціуму звернення для «отримання судової

послуги з розв’язання правового питання». Для соціуму така відкритість має

проявлятися у реалізації таких принципів як доступність судової влади,

рівність всіх перед законом і судом, єдність судової практики. Як наслідок їх

дотримання ознака відкритості судової влади передбачає такі правові реалії, в

яких забезпечена дія такого загальноправового принципу як правова

визначеність. Правова визначеність означає загальноправовий критерій

визначеності, ясності, однозначності правової норми. Невизначеність змісту

правової норми допускає можливість необмеженого тлумачення у процесі

правозастосування та веде до порушення принципів рівності і верховенства

права. Європейський суд з прав людини розуміє принцип правової

визначеності і як гарантію недопущення перегляду рішення суду, що вступило

в законну силу. Таким чином, єдність судової практики та правова

визначеність мають значення не лише для судової системи та суддівського

104

співтовариства, а і для розвитку правового простору та зміцнення законності

в масштабах країни.

Не менш важливим для відкритості судової влади є єдність судової

практики. У науковій літературі небезпідставно зазначається, що

забезпечення єдності судової влади у цілому здебільшого зводиться до

забезпечення єдності судової практики, що, як вважається, у цілому може бути

гарантоване процесуальними засобами. Така якісна властивість судової

практики, як єдність, не є самоціллю, а спрямована на виключення судових

помилок та свавілля з боку суду, у тому числі на винесення судом рішення на

основі не правового акта чи в умовах несправедливих процедур. При цьому

особливо оговорюється, що в інтересах суспільства єдність судової практики

необхідна лише як засіб, що забезпечує верховенство права, а в іншому

значенні воно мало б негативний ефект [32, с. 296-300]. Судова практика є

своєрідним орієнтиром для правильного і однакового вирішення спорів,

тлумачення та застосування чинного законодавства тощо. А правильно

застосовувати норму права можна тільки в тому випадку, якщо її смисл

правильно з’ясований правозастосовником [61, с. 60-61]. Так, В. М. Жуйков

виділяє два аспекти забезпечення єдності судової практики, виходячи із

устрою системи судів: 1) забезпечення єдності судової практики у кожній із

підсистем судів; 2) забезпечення єдності застосування законодавства у цілому

в судовій системі, оскільки усіма судами застосовуються одні і ті ж норми

права [32, с. 357].

4. Незалежність, неупередженість (безсторонність) та справедливість

суду - ознаки судової влади у демократичній правовій державі та

громадянському суспільстві. Відмінним у цьому плані від інших гілок влади є

те, що судова влада є найбільш доступною та наближеною до людей. Судова

влада не тільки вирішує спори чи притягує до відповідальності, а й виконує у

соціумі роль своєрідного стабілізатора, чи то арбітра або ж посередника.

Таким чином судова влада організована так, аби її можливості правового

впливу поглинали всі конфлікті правовідносини, а сама вона діяла гласно,

105

дотримуючись засад рівності усіх перед законом та судом, змагальності,

диспозитивності тощо. Із цього випливає, що судовий порядок є найбільш

оптимальним та демократичним, а перевага судового порядку вирішення

правових конфліктів безперечна [170].

Незалежність як стандарт інституту судової влади полягає, перш за все,

у процесуальній незалежності судової влади при реалізації її завдань та

повноважень від будь-яких інших суб’єктів.

Безсторонність судової влади означає відсутність зацікавленості суду у

конкретному вирішенні судової справи, а тільки у справедливому вирішенні

конфлікту.

5. Здійснення повноважень судової влади у суворо регламентованій

законом процесуальній формі. Така ознака має ще назву нормативність або

процедурність. Так, процесуальні аспекти відправлення правосуддя закріплені

Цивільно-процесуальним кодексом України, Господарсько-процесуальним

кодексом України, Кримінальним процесуальним кодексом України,

Кодексом адміністративного судочинства України, Регламентом

Конституційного Суду України.

6. Особливою ознакою судової влади при здійсненні судової влади, на

нашу думку, має особисте (внутрішнє) переконання суддів, на яке судді мають

право у судовому розгляді, при безпосередньому вивченні і оцінці доказів, що

надані сторонами. Відповідно до концепції Гегеля суддя не тільки здійснює

закони, він є і діяльною стороною, його точка зору, його думка тощо

впливають на хід справи. Таким чином, вирок, на думку Г егеля, складається із

двох елементів: один з них закон, другий - думка, точка зору, характер судді,

і ця друга сторона в значній мірі існує [37, с. 446].

7. Легітимність судової влади. Багато правників виділяють таку ознаку

судової влади як легітимність [35, с. 12, 25; 36, с. 101-118; 45; 70, 106; 119, с.

88-123]. При цьому судовій владі необхідні два види легітимності: а) загальна

- довіра до неї всіх громадян суспільства; б) індивідуальна - довіра до

суб’єктивності тих, хто виносить рішення, тобто до суддів [37, с. 263].

106

Легітимність судової влади має відповідати цим цінностям, на які вона

спирається, та тим цілям, які вона бажає досягнути. Деякі правники

наголошують, що поняття легітимності і влади має співпадати по суті [48, с.

8]. Також треба відмітити, що термін легітимність не пов’язаний прямо із

легальністю (законністю), проте є одним із її необхідних елементів. Тому

маємо розрізняти поняття легітимності та легальності. Легітимність влади є

більш соціальною, політичною категорією, що базується на емоціях, оцінці та

внутрішньому переконанні суспільства [136, с. 112]. Легальність же влади є

юридичною категорією, що представляє регламентовану законодавством

діяльність публічної влади та її законне встановлення. Досліджуючи

легітимність судової влади як ознаку складного соціально-правового

феномену не можемо не звернути увагу на той факт, що легітимність судової

влади проявляється на двох рівнях: внутрішньому та зовнішньому. Внутрішня

легітимність судової влади означає її добровільне визнання основною

частиною суспільства, тобто населення країни. Як зазначається у юридичній

літературі, рівень внутрішньої легітимації визначається через політичний

режим, що діє у державі, та адаптованість суспільства до нього. Зовнішній

рівень легітимності означає визнання судової влади України світовим

співтовариством, тобто окремими державами, міжнародними організаціями та

окремими особами. При цьому, рівень зовнішньої легітимації багато в чому

визначається за допомогою внутрішньої легітимності. Основна спрямованість,

пов’язана із зовнішнім визнанням влади витікає із характеру політичного

режиму держави [48, с. 246]. Вважається, що всередині судової влади має бути

також і внутрішньосистемний рівень легітимності.

8. Предметність судової влади, або ж компетентність судової влади. У

Законі України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що ніхто не може

бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого

вона віднесена процесуальним законом; суддя розглядає справи, одержані

згідно з порядком розподілу судових справ, установленим відповідно до

закону; на розподіл судових справ між суддями не може впливати бажання

107

судді чи будь-яких інших осіб. Ця ознака судової влади витікає із принципу

забезпечення права особі на компетентний суд. А це означає, що особи,

питання щодо прав та свобод яких вирішуються судом, вправі вимагати

правосуддя «високої якості». Ця ознака відбивається в такому принципі

судової влади як спеціалізація судової влади; наявність власної компетенції

судової влади. Компетенція походить від латинського сотреіепііа, від сотреіе

- взаємно бажаю, прагну, відповідаю, підходжу). Традиційно під

компетентністю розуміють коло владних повноважень, сукупність предметів

відання, завдань, правомочностей, повноважень, прав чи обов'язків якогось

державного органу чи посадової особи, встановлені законодавством. Органи

судової влади мають свою виключну компетенцію, що характеризується

повноваженнями, якими наділені виключно судові органи. Судова влада

повинна забезпечувати судовий захист прав та свобод людини і громадянина.

Так, суди виступають від імені і за дорученням держави, мають право на

власний суддівський розсуд. Компетенція судової влади зумовлюється власне

цілями та завданнями судової системи та суду, зумовлює єдину державну

судову політику. Як справедливо відзначають науковці, навіть за наявності

справедливих норм матеріального права, чітко встановлених завдань та

функцій суду рівень їх реалізації більшою мірою залежить від певного кола

питань функціонування судових органів, та від закріплення їх повноважень

при вирішенні конкретних справ [141, с. 51]. Відповідно до законодавчого

регулювання кожна судова установа, інстанційний структурний підрозділ суду

мають свою визначену законом компетенцію, свої передбачені процесуальним

законом форми діяльності. Виходячи із цього, кожна складова судової гілки

влади має або свою виняткову компетенцію, у здійсненні якої вона не може

бути підмінена, або свою переважну компетенцію, у якій підміна може

відбутися рівнопорядковим або вищестоящим елементом, але не інакше як при

дотриманні певних процедур і гарантій. Передбачається, що в судовій системі

діють певні окремі підсистеми, що займають власну правову нішу,

уповноважені вирішувати справи тільки певної категорії, здійснюють

108

правосуддя за нормами спеціальних процесуальних кодексів, уніфікованих і

максимально пристосованих до розгляду категорій справ, віднесених до їх

компетенції, та фінансуються за власним бюджетним рядком [209, с. 63-64].

Ми цілком погоджуємося із висловленою в літературі думкою, що сукупна

компетенція системи судової влади охоплює всі повноваження, необхідні для

здійснення судових функцій держави, а різні органи, що належать до цієї

системи, не можуть указувати одним і тим же суб'єктам при одних і тих же

обставинах взаємовиключні правила поведінки, не можуть підміняти один

одного чи втручатися у діяльність один одного. У той же час кожна із

підсистем судової системи має свою компетенцію і не втручається в діяльність

інших і, тим більше, не може «зливатися» чи «поглинати» будь-яку іншу гілку;

між ними має бути забезпечений баланс повноважень, який би виключав

можливість перенесення центру влади на бік однієї з гілок; спори щодо

компетенції всіх гілок судової влади повинні вирішуватись законодавчо в

межах визначеної юридичної процедури.

9. Структура судово-правових відносин. Судово-правові відносини - це

суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації судової влади у

передбачених законом випадках та у визначеній законом формі судової

(державної) влади при вирішенні конфліктів, які можуть виникати у процесі

взаємодії між суб’єктами права. Щодо структури судово-правових відносин,

то, як зазначається у юридичній літературі, природа судової влади може бути

визначена через соціальні відносини, котрі традиційно мають визначену

структуру: суб'єкт, об'єкт і зміст відносин між ними. Традиційно виділяють

два види суб’єктів. Перший - це суд, який може бути двох видів: одноособовий

(суддя) та колегіальний (колегія суддів, суд присяжних). Відповідно до статті

124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно

судами; привласнення функцій судів чи делегування їх іншим органам чи

посадовим особам не дозволяється; юрисдикція судів має поширюватися на

кожен юридичний спір чи будь-яке кримінальне обвинувачення; у випадках,

передбачених законом, суди можуть розглядати й інші справи. Також

109

закріплено, що народ приймає участь безпосередньо у здійсненні правосуддя

через присяжних. Найвищим судом у системі судоустрою України є

Верховний Суд. Згідно із законом можуть бути створені та діяти вищі

спеціалізовані суди. З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері

публічно-правових відносин діють адміністративні суди, а створення

надзвичайних та особливих судів не допускається [81].

Другим суб'єктом є особа, котра звернулася до суду або щодо якої

здійснюється судове провадження. Так, згідно із статтею 24 Конституції

України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними

перед законом; не може бути встановлено жодних привілеїв чи обмежень за

ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань,

майнового стану, статі, етнічного та соціального походження, місця

проживання, за мовними або іншими ознаками; рівність прав жінки і чоловіка

забезпечується. Стаття 26 закріплює, що іноземці та особи без громадянства,

що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими

правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни

України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи

міжнародними договорами України. Усі об'єднання громадян рівні перед

законом (стаття 36 КУ).

Об’єкт судово-правових відносин - це те, що є причиною виникнення

відносини «суд - учасники судового процесу». Адже потреба у розв’язанні

юридично значущої справи виникає тоді, коли необхідна деяка невизначеність

у соціальних відносинах, або ж коли є порушення норми права, або ж коли є

необхідність у відновленні первісного стану, а це неможливо без прийняття

відповідного владного рішення суду. Об’єктом судової влади є правові

питання, що стають предметом судового розгляду [114].

Зміст судово-владних відносин були предметом дослідження

І. Є. Туркіної, яка зазначає, що суд, будучи владним суб’єктом, наділений

певними обов’язками перед учасниками процесу, такі як прийняти справу у

провадження, призначити підготовче судове засідання, вчасно провести

110

судове засідання, нпдати сторонам рівні можливості у дослідженні доказів,

обставин справи та ін. Будь-яка сторона, будучи процесуально залежною від

суду, має одночасно право вимагати від нього передбачених законом

процесуальних рішень чи дій, а суд зобов’язаний виконати ці законодавчі

приписи. У встановлених законом випадках сторони, підвладні суду,

відповідно до принципу диспозитивності, мають право відмовитись від

реалізації судової влади або прийняння владного рішення по їх справі по суті,

наприклад, шляхом повної відмови від позову, чи то примирення потерпілого

й обвинуваченого у справах приватного обвинувачення тощо. На думку І. Є.

Туркіної, особливістю судової влади є те, що в ній наявні одночасно і

незалежність судді від підвладних щодо нього учасників судового процесу, і

потреба у врахуванні процесуальних позицій, прав і вимог цих сторін. Це є

власне свідченням специфічного змісту владовідносин, які існують у

механізмі реалізації судової влади, їх владноарбітральної сутності, що поєднує

деякі елементи імперативності та диспозитивності [179].

Далі дослідники говорять, що зміст судово-владних відносин

характеризується верховенством права та закону. Зокрема, І. Є. Туркіна

зазначає, що зміст судово-владних відносин базується на діяльності суду із

вирішення суспільних конфліктів на основі правових норм, що великою мірою

зумовлені політичними, економічними, соціальними та духовними моментами

в еволюції суспільства. При цьому судово-владні відносини мають об'єктивно-

суб'єктивний характер. Об'єктивний характер виражається в тому, що сама по

собі судова влада, система зв'язків між суб'єктами судової діяльності та

професія судді є об'єктивними. Відповідно цим визначаться і роль судової

влади в соціальній системі, точніше верховенство влади та владні

повноваження і монополія на цю судову діяльність (судова влада як феномен

є безальтернативною в цивілізованій державі). Суб'єктивний характер

відносинах віддзеркалює відповідність особистісних якостей суб'єкта посаді

судді, яку він займає, та міру задоволеності судді своїм суспільно-

професійним статусом. Таким чином суб'єктивне ставлення професійного

111

судді до своєї передбачає характер виконання ним власних службових

обов'язків та впливає на ефективність діяльності суду у цілому [179].

Ми цілком погоджуємося із висновками дослідників, що судово-владні

відносини характеризуються такими ознаками: 1) з'являються у механізмі

реалізації органами судової влади своїх функцій; 2) мають в якості

обов'язкового суб'єкта судову владу - один або відразу декілька її носіїв -

органів судової влади - суд, суди, суддю, суддів, 3) завжди публічні, оскільки

всі види судочинства здійснюються тільки від імені держави; 4) є відносинами

влади і підпорядкування, а тому характеризуються юридичним нерівністю

суду і сторін, що беруть участь у справі; 5) їх мета - вирішення конфліктів

шляхом застосування судами, суддями норм права; 6) відрізняються

особливою процесуальною формою; 7) характеризуються специфічним

правовим режимом забезпечення законності та правового захисту [68; 179].

Таким чином, судово-владні відносини являють собою: 1) різновид

правовідносин, які виникають у процесі вирішення конфліктів між суб'єктами

права і особливими суб'єктами - судами; 2) регульовані нормами судового

права суспільні відносини, що складаються в процесі виконання органами

судової влади її функцій; 3) суспільні відносини, що виникають у процесі

реалізації судами у встановлених законом випадках і у встановленій законом

формі державної влади при вирішенні соціальних конфліктів, що виникають у

процесі взаємодії між суб'єктами правовідносин [179].

Отже, судово-правові відносини конкретизуються у спілкуванні, що є

фактором детермінації поведінки судді й учасників процесу, а відносини і

спілкування є особливими формами існування судової влади, у яких рельєфно

відображаються її антропологічні й соціальні цінності.

10. Правом реалізації судової влади володіють виключно судді, тобто

судова влада має своє визначене суб’єктивне вираження. Всі судді мають бути

наділені єдиним статусом. З огляду на це, цікавою є думка деяких науковців,

які вважають, що основним компонентом у соціальних системах завжди

112

виступають люди, перед котрими стоять певні цілі і котрі прагнуть їх досягти

[2, с. 15; 210].

11. За своїм суб'єктивним складом судова влада характеризується

високим професіоналізмом та компетентністю посадових осіб, які її

здійснюють. Першим чинником, який це визначає, є встановлення державою

особливих освітньо-кваліфікаційних вимог до кандидатів, що претендують та

мають реальну можливість займати певну судову посаду. У силу цього рівень

професійної підготовки кадрів судової системи залежить не лише від обсягу

засвоєних теоретичних знань і набутих практичних навиків, а й від стану

правосвідомості, ступеня її відомчої деформації, та у кінцевому результаті від

ступеня відповідності світоглядних установок потребам соціального розвитку

[93, с. 112]. Компетентність можна охарактеризувати в одному із її значень як

високий професіоналізм суддів, глибоке знання ними законів, вимог

професійної етики, неухильне слідування їм, вміння правильно розібратися у

тій чи іншій, часто складній та заплутаній ситуації. Вона включає і значний

життєвий досвід, досвід застосування законів, виконання юридичної

діяльності ще до набуття статусу судді. Суддя повинен мати вищу юридичну

освіту, проте без постійного удосконалення та розширення своїх знань,

підвищення юридичної і загальної культури та обізнаності суддя неминуче

відстане від вимог, яким повинен відповідати представник судової влади,

стане некомпетентним.

12. Моральність судової влади. Судова влада, що здійснює свою

діяльність у сфері соціальних та міжособистісних конфліктів, має відповідати

вкрай високим морально-етичним стандартам, виправдовувати очікування

суспільства. Також законодавство про судову владу має бути наповнено

моральним змістом, слугувати захисту морально-етичних цінностей.

Моральність судової влади, точніше її уособлення суддями, витікає із

філософської категорії справедливості. Дослідники моральних вимог до

діяльності судової влади зазначають, що найважливіша вимога до діяльності

судової влади - це справедливість. Суспільству і кожній людині потрібен суд

113

виключно справедливий, що стоїть на стороні правди, що активно захищає її

та виражає у своїх рішеннях [30]. Судова влада оцінюється як справедлива

лише тоді, коли вона застосовує закони, які визнані суспільством

справедливими, вирішує справи, встановивши істину, достовірно з’ясувавши

всі фактичні обставини, приймає рішення відповідно до цих фактів та вимог

закону. Вимога до судової влади бути справедливою стосується не лише її

рішень остаточного характеру, а й усієї діяльності з моменту, коли справа була

нею отримана. Наступною моральною вимогою дослідники називають

забезпечення рівності для всіх перед судовою владою, що, по суті, виражає

урівняльній аспект справедливості. Судова влада має бути об’єктивною та

безпристрасною. Судді, у разі не дотримання цих вимог, викривляють саму

ідею здійснення правосуддя. Судді, які не в змозі чи не бажають здійснювати

свої повноваження безпристрасно, не заслуговують довіри суспільства.

Моральність судової влади, як зазначають у наукових колах, у сучасних

умовах представляє інституціональну форму регуляції відносин, що знайшло

відображення у юридичній етиці. В широкому розумінні етика (лат. еїЬіса, від

грец. фдо<; - «звичай») представляє собою норми поведінки і сукупність

моральних правил. У словнику української мови уточнено, що це сукупність

моральних правил якого-небудь класу, суспільної організації, професії і т. ін.

[159, с. 490]. Тлумачать етику і як вимоги, які людина ставить перед собою,

або яких вимагає суспільство у певному середовищі, соціальній групі

населення [176]. Більше того, можна вважати мораль первинною

регулятивною системою щодо права, навіть у силу того, що межі моралі

ширші меж права і включають його. Судова діяльність вирішує суспільні

конфлікти на допомогою встановлених, тобто офіційно визнаних, норм права.

Одночасно це не означає, що професійний суддя як суб’єкт судової діяльності

є вільним від моральних суджень. Моральність судової влади має

нормативний характер, що обумовлено соціальним статусом і особливостями

діяльності, що спрямована на людину. Інтеграція моральності та правової

свідомості суддями - особлива їх якість та обов’язок, який пов'язаний із

114

відповідальністю. Обов’язок судді як владного носія судової влади передбачає

усвідомлення ним моральних та правових вимог щодо своєї професії та

власної соціальної ролі. У рамках свого існування судова влада включає і

моральні цінності, які можна розглядати також як форми духовної

предметності існування судової влади. Нова парадигма правової судової влади

формується не тільки за об’єктивних умов (громадянське суспільство та

правова держава), а й утвердження загальнолюдських, антропологічних

принципів, які наповнюють владу моральним, глибоко гуманістичним

змістом. Основними такими принципами є принцип справедливості і

відповідальності, їх реалізація - це умова довіри до судової влади з боку

суспільства і передумова формування у ментальному світі людини і культури

образу справедливого суду [46].

Як зазначається у Висновку № 21 Консультативної ради європейських

суддів Ради Європи «Запобігання корупції серед суддів», добросовістність

суддів є головною умовою для ефективних, дієвих та безпристрасних

національних систем правосуддя. Чесність правосуддя стала навіть більш

важливою наразі в контексті багатьох нападок на судову систему [215].

Висновки до розділу 2

Для дослідження ознак судової влади перед нами постала необхідність

комплексного аналізу та дослідження характеру ознак публічної влади як

феномену соціально-правової дійсності та їх нормативного закріплення, а

також розкриття основних специфічних ознак судової влади, виходячи із її

правової природи. Вивчивши з цього питання відповідні нормативно-правові

акти та наукову літературу ми дійшли таких висновків:

1. У дискусії про оптимальну модель ознак судової влади вихідною

точкою має стати вивчення ознак публічної (державної) влади як базису

судової влади. При цьому основними ідеями мають бути концепція поділу

115

влади як державний атрибут організації демократичного правового

суспільства та концепція судові органи - державні органи.

2. Вивчення юридичної літератури дало змогу нам констатувати, що

судовим органам притаманні всі ознаки державного органу, а судова влада має

ряд ознак, що притаманні публічній (державній) владі. Проте такі ознаки

підкреслюють не стільки державне начало судової влади, скільки

відображають її публічний характер. Більше того, всі ці ознаки доповнюються

ще специфічними властивостями та власними рисами судової влади.

3. Судова влада як одна із гілок державної влади є засобом управління

суспільством, у зв’язку з чим вона може бути розглянута в багатьох аспектах.

Наприклад, як соціально-політичний феномен, судова влада може бути

представлена як обов’язковий атрибут політично організованого суспільства.

Якщо розглядати судову владу виключно через призму її функціональних

основ, то цей вид державної діяльності виступає безпосередньо способом

вирішення конфліктів правового характеру, що виникають у суспільстві. Якщо

ж розглядати судову владу як державно-правовий інститут, то маємо

забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина, що визначається

функціональною спрямованістю судової діяльності відповідного органу.

4. Виходячи із цілей та мети інституту судової влади у роботі ми

спробували надати класифікацію ознак судової влади. Критеріями було

обрано: нормативне закріплення ознак; приналежність судової влади до

публічної (державної) влади; методологію системного дослідження ознак

судової влади; юридичне визначення поняття судової діяльності (взято за її

основу предмет та ознаки); положення, що судова влада - це вид державної

влади, що здійснює судову діяльність безпосередньо через суди за допомогою

органів, що забезпечують функціонування судової влади; предмет

регулювання.

5. Встановлено, що найбільш універсальною та всеохоплюючою є

класифікація ознак судової влади залежно від предмету регулювання.

Відповідно до цього критерію розглянуто: а) ознаки судової влади, що

116

притаманні її організації; б) ознаки судової влади, що притаманні її

функціональним особливостям; в) ознаки судової влади, що притаманні

носіям судової влади.

117

РОЗДІЛ 3

ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМ И ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ОЗНАК СУДОВОЇ ВЛАДИ

3.1. Проблеми забезпечення ознак судової влади

Обговорення проблем судової влади наразі є вкрай актуальним. Вони є

предметом дискусій як науковців, так і безпосередньо суддівського корпусу

України. Обговорюється коло питань як щодо вибору організаційної моделі

судової влади, проблем створення та процедури добору суддів до

спеціалізованих судів та Верховного Суду, проблем залучення іноземних

експертів до цих процедур, проблем процедури кваліфікаційного оцінювання

суддів, переформатування окружних судів, проблем наявності судів із суддями

без повноважень тощо. А передумовою цього є відсутність належно

організованої та ефективно працюючої судової влади.

Як зазначається дослідниками, наразі причин далекого від ідеалу стану

вітчизняної судової влади багато, і в їх піраміді одне із найважливіших місць

займає дефіцит фундаментальних комплексних наукових знань щодо судової

влади. Не дивлячись на те, що у наукову та масову правосвідомість прийшло

усвідомлення того, що наукові знання про судову владу вимагають не лише

серйозного переосмислення, а й узагальненого викладення у рамках єдиної

доктрини, вони й до цих пір розкидані по цілій групі філософських наук, ряду

гуманітарних наук, галузевих правових наук, деякі перенавантажені

завданнями прикладного характеру.

Існують об’єктивні та суб’єктивні причини зацікавленості у вирішенні

комплексу проблем судової влади. Об’єктивні причини - це глобальні зміни у

світі, управління якими вимагає принципово нових інструментів влади, у тому

числі і судової. Зміни світу, зміни конструкції влади з неминучістю тягнуть

модифікацію сутності судової влади. Суб’єктивні причини зацікавленості - це

118

поширений у суспільстві небезпечний стереотип про ототожнення судової

влади з судом, судовою системою, із особистістю судді. Разом з тим, суди

лише потенційні носії судової влади, інститути якої базуються на об’єктивних

природніх законах, а суди як органи державної влади зобов’язані правильно їх

застосовувати. У той же час, особи, наділені суддівськими повноваженнями,

отримують право на їх удосконалення, для чого «будівельникам» судових

систем необхідні наукові знання про закономірності судової влади, можливі

напрями її модернізації [68, с. 1-2].

В умовах розвитку національного права, процесів конвергенції із

міжнародним правом та імплементації міжнародних стандартів термін

«стандарт» є часто вживаним, викликає науковий інтерес та є причиною

дискусій дослідників. Загальновизнано, що стандарт представляє собою

еталон для предметів та явищ, їх властивосте та якостей, що перевіряються на

відповідність до нього. Як відмічається у літературі, стандарти грають роль

своєрідного масштабу виміру у законодавчому регулюванні різноманітних

сторін [175, с. 15]. Як правило, для них характерна типізація, еталонність

правил поведінки, що не передбачає альтернативи у діяльності державних

органів. З урахуванням типізації формулюються відповідні права та обов’язки.

Міжнародно-правовий стандарт відображає єдність вимог, що містяться у

ньому, для всіх учасників відповідного міжнародного зобов’язання та має

ціллю бути для них типовим орієнтиром, забезпечувати їх рівні права та

одноманітну поведінку в рамках даного стандарту. Відхилення від стандарту

може мати місце лише з ціллю підвищення чи більшої конкретизації даного

еталону [175, с. 18]. На думку С. О. Г олубока, стандарти в міжнародному праві

є універсально визнаними нормами, які, з одного боку, представляють собою

мінімально допустимий консенсус, а з іншого - є взірцем для інших [41, с.

113]. А Е. Рідел зазначає, що стандарт може бути використаний як синонім

норми чи принципу права та відігравати важливу роль разом із традиційною

тріадою джерел міжнародного права [219, с. 58-85].

119

Правові стандарти охоплюють найрізноманітніші сфери правового

регулювання, зокрема і міжнародно-правові стандарти прав і свобод людини.

Вважається, що з урахуванням закріпленого змісту міжнародні (європейські)

стандарти можна класифікувати на: 1) міжнародні стандарти у сфері прав і

свобод людини та громадянина (Європейська конвенція про захист прав

людини та основоположних свобод; Мінімальні стандартні правила ООН

щодо відправлення правосуддя щодо неповнолітніх 1985 року (Пекінські

правила); Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року;

Документ Московської наради за результатами Конференції щодо людського

виміру НБСЄ 1991 року; Загальна Декларація прав людини 1948 року;

Паризька Хартія для нової Європи 1990 року та інші; 2) міжнародні стандарти

доступу до правосуддя як можливість чи гарантія захисту законних інтересів

та прав громадян і юридичних осіб. Поняття «доступність правосуддя» у

юридичній літературі визначається як забезпечена міжнародним та

конституційним національним законодавством справедлива та рівна

можливість здійснення оперативного розгляду та вирішення судом

ініційованого зацікавленими особами звернення шляхом судового захисту

порушених чи оспорюваних прав, свобод і законних інтересів у порядку

конституційного, цивільного, господарського, адміністративного чи

кримінального судочинства, з наступним швидким виконанням судового

рішення, що вступило в законну силу; 3) міжнародні стандарти у контексті

справедливого судового розгляду та інших аспектів відправлення правосуддя

(структурні і процедурні питання національної судової системи) [47, с. 10-21].

На наближення до кращих європейських зразків говорить і сама судова

влада. Так, у Стратегії розвитку судової системи в Україні на 2015-2020 роки

зазначано, що судді добровільно та свідомого беруть на себе зобов’язання,

спрямовані на підвищення якості діяльності судової системи для людей та

наближення процесів вітчизняного судочинства до кращих європейських

зразків [169].

120

Так, на шляху створення судової влади в Україні, яка відповідала б

міжнародним стандартам, існує багато проблем, для розв’язання яких по­

трібно вирішити ряд питань, пов’язаних із законодавчим, організаційним,

фінансовим, соціально-психологічним, інформаційним, кадровим,

матеріально-технічним оформленням всього комплексу заходів, покликаних

створити дієву та узгоджену із нормами міжнародного права судову владу

України, закріпивши у ній спеціалізовані судові органи. Мова йде про

труднощі, неминучі для розвитку будь-якої соціальної системи, які, в ідеалі,

не повинні мати домінуючого впливу на збереження її цілісності.

Ось, наприклад, Національна стратегія у сфері прав людини називає такі

проблеми у сфері забезпечення права на справедливий суд. Зокрема у

документі зазначено, що право на незалежний, безсторонній та

неупереджений суд не належним чином забезпечується у нашій країні, про що

свідчить таке:

1) існування елементів залежності суддів від інших гілок влади;

2) непрозорість формування суддівського корпусу;

3) недієвість процесуальних механізмів захисту прав та свобод осіб;

4) не врахування системою надання безоплатної правової допомоги

деяких нових категорій осіб, корті повинні мати на неї право;

5) систематичне невиконання рішень судів;

6) не забезпечення належного рівня єдності і послідовності судової

практики;

7) невідповідність законодавства, що регулює судочинство, та практики

його реалізації міжнародним стандартам [102].

Одночасно у вказаному документі зазначено, що на сьогодні система

органів правосуддя не реалізовує покладені на неї завдання на бажаному рівні,

та окремлені основні фактори, що спричиняють таку ситуацію:

1) низький рівень правової культури та правової свідомості суспільства;

2) широка поширеність корупційних практик у сфері правосуддя;

3) неналежне кадрове планування та забезпечення судової системи;

121

4) існування чинників залежності суддів від законодавчої та виконавчої

гілок державної влади;

5) надмірність використання засади поширення юрисдикції судів на всі

правовідносини, а також недосконалість процесуальних положень щодо

захисту прав та свобод осіб, зокрема, нерозвинений комплекс альтернативних

методів вирішення спорів;

6) недосконалість механізмів встановлення коректного кількісного

складу суддів та чисельності працівників апаратів судів пропорційно до

навантаження; неоптимальне робоче навантаження на суддів і працівників

апарату судів, а також відсутність способів та засобів своєчасного

збалансування цього навантаження;

7) неефективність бюджетного розподілу та управління всередині

судової влади та відсутність стабільних методологічних підходів щодо

планування бюджетних видатків судів;

8) неналежний рівень забезпечення єдності та стабільності судової

практики; відсутність чи неможливість використання сучасних інформаційних

систем (електронне правосуддя, засідання в режимі відео-концеренції);

9) занадто низький рівень публічності правосуддя та відсутність

належного рівня довіри до судової системи взагалі і до суддів зокрема [102].

Крім того, названі існуючі системні проблеми судової влади у сфері

законодвчого процесу та стратегічного планування, такі як:

1) необгрунтована концентрація на короткострокових рішеннях у

законодавчому забезпеченні, недостатність системного уявлення щодо

утвердження демократизації сфери правосуддя у найближчій,

середньостроковій та довгостроковій перспективі;

2) відсутність стратегічного планування та обгрунтованого аналітично-

дослідницького гарантування механізму реформування, а також комплексного

нормативно-правового й фінансового обгрунтування реформ, що проводяться

та заплановані; малоефективні методики спостереження, перевірки та

оцінювання;

122

3) неналежний рівень узгодженості, координації та консультацій між

уповноваженими суб'єктами проведення реформ, учасниками цих реформ й

інститутами громадянського суспільства (громадського контролю);

4) відсутність належної динаміки у наближенні до стандартів

Європейського Союзу [102].

Подальше законодавче реформування судової системи передбачає

оновлення чинного адміністративного, кримінального, кримінально-

процесуального, цивільно-процесуального законодавства, а також

законодавства, що регулює організацію і діяльність судів, правоохоронних

органів та іншого законодвства, що прямо чи опосередковано пов’язано із

питаннями відправлення правосуддя. За формою та змістом воно має

відповідати суспільним вимогам, науковим підходам та практичному досвіду,

відповідати міжнародно-правовим стандартам. Більше того, як наголошується

серед фахівців із реформ, у сучасних умовах найбільш розумним та

економічно доцільним є модернізація судоустрою без їх руйнації, а перехід до

якісно нових структур. Структурні зміни маєть відбуватися поетапно,

опираючись на ті установи, що існують, наповнюючи їх якісно новим змістом.

Проблемами судової влади звичайно опікуються і самі судді України.

Так, у Стратегії розвитку судової системи Рада суддів України зазначила, що

дана Стратегія концентрується на тих напрямках, що передбачають

планомірність та можливість домогтися значних змін, передусім, за рахунок

внутрішніх заходів, що органи суддівського самоврядування та суддівський

корпус, який вони представляють, можуть вживати самостійно. Окресленими

напрямками є такі проблемні моменти судової влади як:

1) питання щодо підвищення ролі та місця судової гілки влади у

механізмі реформування сфери правосуддя та утвердження якомога більшої

ініціативної та активної участі у законотворчих процедурах;

2) питання щодо розширення можливостей формування власного

судового бюджету та системою фінансового управління;

3) проблемні питання взаємодії із громадськістю (РК);

123

4) питання зближення із моделями самоврядування та управління, що

спрямовані на підтримку та розвиток судової системи (на відміну від

орієнтації на вказівки та перевірки);

5) питання щодо використання більш дієвих способів оцінки підзвітності

та якості системи судочинства (включаючи оцінювання ступеня задоволення

громадян роботою судів);

6) підвищення доступності правосуддя і єдності судової практики [169].

Необхідність удосконалення процесуального і матеріального права була

продиктована явною нефункціональністю та неефективністю усіх інститутів

державної влади для вирішення актуальних задач, які стоять перед країною.

Судова влада не стала виключенням та вимагає серйозних змін

організаційного та правового характеру. Не дивлячись на наявні успіхи у

реалізації судової реформи щодо зміцнення судової влади, разом з тим є деякі

проблеми у питаннях організації судової влади в Україні. Перша проблема

полягає у недооцінці суспільством покращень у діяльності судової системи.

Друга - це слабкість наукового аналізу і моніторингу процесу судової

реформи, функцій судової влади та співвідношення розгляду та вирішення

справ судом по суті та судового контролю. Третя проблема полягає у

відсутності належної уваги до нової ролі та новим очікуванням від суддів.

Проблеми успішного виконання судовою системою своїх завдань були

та є предметом наукових досліджень як вітчизняних, так і іноземних

правників. Так, М. О. Колоколов зазначає на необхідності дотримання таких

умов: 1) у кожній окремо взятій країні має бути зрозуміле, чітке і єдине

розуміння природи суду, його ролі в механізмі держави; 2) за судом має бути

закріплено повноваження на творче застосування права, у тому числі й

міжнародного; 3) населення країни повинно мати довіру до судового корпусу;

4) для організації ефективного судочинства одних лише професійних суддів

недостатньо, навички участі у судовому процесі повинні мати і представники

сторін; 5) органи судової влади повинні мати відповідне не лише кадрове, а й

матеріальне забезпечення; 6) судова система має бути доступною для тех, хто

124

її потребує; 7) діяльність судів повинна відрізнятися ясністю і прозорістю;

8) процесуальне законодавство має містити налагоджений механізм

виправлення судових помилок [68, с. 2].

Аналізуючи юридичну літературу, в якій правники розглядають

причини та умови недостатньої якості правосуддя, а також проблеми

організації судової влади в цілому, можемо зазначити, що їх діапазон

надзвичайно широкий. Питання виникають від закріплених законодавчо вимог

до кандидата на посаду судді та процедури добору суддівських кадрів аж до

неефективної системи виконання судових рішень.

Щодо першої проблеми, то такою зазначають низький професійний

рівень підготовки юридичних кадрів, у тому числі суддів, причиною якої є не

найвищого рівня трансформація професійної правосвідомості та пов'язаний з

нею правовий нігілізм. Питання виникають починаючи від якості юридичної

освіти, добору та професійної підготовки суддів, закінчуючи організаційними

та фінансовими принципами роботи установ, які здійснюють таку підготовку,

зокрема, відповідність їх складу та принципів роботи міжнародним

стандартам, об’єктивність проведення конкурсу, а також забезпечення рівних

можливостей задля доступу до посади судді.

Далі йдуть проблеми, що пов’язані із недосконалістю судової системи,

зокрема про умови виконання суддівських повноважень (наявність спеціально

обладнаного залу судових засідань, наявність можливостей для технічної

фіксації процесу, забезпечення можливості проведення судового засідання у

режимі відео-конференції тощо), непомірно високе навантаження на суддів

(особливо в умовах, коли в країні є суди без суддів, які б мали право

здійснювати суддівські повноваження) тощо. У цьому аспекті вкрай

актуальними є пропозиції щонайшвидше впровадити у вітчизняну юридичну

практику інститут медіації, особливо примирювальні процедури досудового

характеру. В аспекті розгляду питання щодо навантаження, то ми цілком

погоджуємося із В. Т. Маляренком, який зазначає, що робота нашої судової

системи дедалі більше ускладнюється; кількість справ збільшується;

125

збільшується і кількість працівників судів. Більшість суддів сьогодні - це

молоді юристи з невеликим життєвим та професійним досвідом. Попередньо

вони не стажуються і у зв’язку з автоматизованою системою розподілу справ

не починають свою діяльність із нескладних справ. Водночас законодавство

постійно оновлюється та змінюється, а часу на його вивчення у судді майже

немає. Сьогодні ніхто по-справжньому не вивчає ділових та організаційних

здібностей кандидатів у судді. Разом із цим суди працюють в умовах

відкритості та гласності, що вимагає від суддів особливих якостей публічних

людей. Від їхньої поведінки, справедливості й обґрунтованості рішень

значною мірою залежать спокій чи збурення суспільства [86, с. 40].

Деякою проблемою для повноцінного існування судової влади, яка б

відповідала загальноприйнятим ознакам, для України сьогодення є відступ

України від окремих міжнародних зобов’язань. Так, у Заяві Верховної Ради

України «Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених

Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про

захист прав людини і основоположних свобод» йдеться про те, що Україна у

зв’язку із військовим конфліктом, що продовжується на її території,

відступила на окремих своїх територіях від деяких зобов’язань, які

передбачені Міжнародним пактом про громадянські та політичні права та

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод [131]. Мова йде

про зобов’язання, що передбачені ч. 3 ст. 2 (гарантувати, що будь-яка особа,

чиї права і свободи, визнані Пактом, порушені, буде мати ефективні засоби

правового захисту), ст. 9 (право на свободу та особисту недоторканність), ст.

12 (право на свободу пересування та свободу вибору місця проживання), ст.

14 (рівність перед судами і трибуналами), ст. 17 (ніхто не може бути підданий

самоправному чи незаконному втручанню в його особисте чи сімейне життя

чи таємницю його кореспонденції, чи незаконним посяганням на його честь і

репутацію) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також

ст. 5 (право на свободу та особисту недоторканність), ст. 6 (право на

справедливий суд), ст. 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) і

126

ст. 13 (право на ефективний спосіб правового захисту) Конвенції про захист

прав людини та основних свобод. Суди та інші державні органи, до

повноважень яких входить захист прав і законних інтересів громадян, повинні

орієнтуватися на те, що Заява про відступ України від зобов’язань не звільняє

державу від обов’язку обґрунтовувати у випадках оскарження її дій чи

бездіяльності розумність і пропорційність введеного обмеження того чи

іншого права людини, його обумовленість легітимною ціллю, необхідність в

демократичному суспільстві та співрозмірність між заходами, які

приймаються, та ціллю, яка при цьому переслідується [19, с. 19-20].

Тісно із попередньою проблемою пов’язана проблема відсутності довіри

до суду та досить низький авторитет судової влади у суспільстві. В Україні

проблема суспільного авторитету судової влади традиційно має особливе

значення. Це пов’язано із характером трансформаційного суспільства,

переходом до демократичної і правової держави, в якій будь-які конфлікти

вирішуються судом. Суспільство має сприймати суд в якості одного із

суб’єктів, який приймає участь у створенні громадської культури. Проте наразі

це ускладнено браком для українського суспільства традицій правового

врегулювання інституціональних та міжособистісних спорів, що негативно

впливає на процес становлення авторитету суду. Певною мірою це також

пов’язано із невисокою правовою культурою населення [99, с. 224].

Ступінь суспільної довіри до судової влади влади у нашій країні

традиційно є надто низьким, аж до найменшого серед усіх гілок державної

влади, за окремими даними. Про це свідчать результати опитування населення,

які непоодинокі у нашій країні. От, наприклад, опитування, що було здійснено

Фондом «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва разом із Центром ім. О.

Разумкова (його соціологічною службою) у грудні 2014 р., надало таку

інформацію. Більшість громадян України в цілому підтримують необхідність

проведення масштабної судової реформи, зокрема, 46% опитаних вважають,

що ця реформа - завдання нагальне і має розпочинатися якнайшвидше. Лише

9% опитаних громадян висловили довіру судовій системі України, а 81% -

127

зазначають про недовіру. Далі ситуація склалася ще гірша. Так, за даними

Центру ім. О. Разумкова у березні 2015 р. рівень довіри до судової влади

зменшився до таких низьких відсотків: тільки 1,1% опитаних повністю

довіряли судовій владі, 9,5% - переважно довіряли. Як зазначалося в

опитуваннях, втішав лише факт, що серед опитуваних людей, які

безпосередньо зверталися до суду, довіра була більшою. Відповідно до даних,

що надає проект «Справедливе правосуддя», 16% респондентів, котрі

приймали участь у судових провадженнях принаймні хоча б один раз за

останні три роки, довіряють судовій владі, а інші опитані респонденти, котрі

не приймали участь в судових розглядах, виявили довіру до суду лише на 4%

[103].

Одним із останніх було друге національне Всеукраїнське опитування

громадян щодо незалежності та підзвітності судової влади, сприйняття судової

реформи та корупції в судовій системі у вересні-жовтні 2018 року. За його

даними рівень довіри суспільства в результаті судової реформи до судової

влади зріс втричі - від критично низьких 4-5% у 2015 році до 16% станом на

жовтень 2018 року. Проте так і залишився високим відсоток тих, хто не довіряє

судовій владі, - 71% [142].

Не на користь підвищення довіри громадян до судової влади є певна

закритість інформації щодо діяльності суду. Як зазначається масово зараз у

різноманітним публіцистичних виданнях, у ХХІ столітті значно зросли

можливості державних систем цілеспрямовано впливати на масову й

індивідуальну свідомість та маніпулювати ними. Сучасні держави у політиці

активно використовують політичні та інформаційні технології, можливості

телебачення, мережі інтернет та сучасні засоби зв’язку. Проте отриманий

результат може бути неоднозначним: державні структури можуть як надавати,

так і обмежувати суспільство та громадян у доступі до інформації про свої

намери і дії [189].

Так, за результатами Всеукраїнського опитування громадян щодо

незалежності та підзвітності судової влади, сприйняття судової реформи та

128

корупції в судовій системі [142], лише 16 відсотків громадян вважають себе

повністю, або в основному обізнаними про хід судової реформи. Якщо

точніше, то доступ до інформації про судову систему оцінюється негативно:

лише 27% вважають, що отримують об’єктивну інформацію про суди і судову

систему; 21% погоджуються з тим, що легко знайти достовірну інформацію

про доходи і власність суддів; а 16% - з тим, що судова система України є

відкритою та прозорою для громадян, ЗМІ, громадських організацій та всіх

зацікавлених осіб. Щодо джерел інформування, то респонденти називають

засоби масової інформації, зокрема, телебачення, частка якого найбільша,

Інтернет ресурси, соціальні мережі, а також враження, оцінки, досвід

знайомих та близьких і власний.

У зв’язку із цим актуалізується функціональна цінність інформаційно-

правової комунікації судової влади, яка сприяє розширенню доступності

правосуддя. А інформаційна відкритість інститутів судової влади є

інструментальною передумовою участі правосуддя в інформаційній взаємодії

держави та громадянського суспільства.

На підвищення авторитету судової влади в очах суспільства був

спрямований акт Ради суддів України, яким затверджено проект Положення

про взаємодію судів із засобами масової інформації та журналістами [126].

Так, це положення розроблено відповідно на основі законодавства України із

повагою до свободи слова, свободи журналістської діяльності та редакційної

свободи ЗМІ, з урахуванням права громадян володіти інформацію із зали

судових засідань, особливостей роботи медіа при висвітленні судових справ та

у відповідності до важливості авторитету і неупередженості суду в

демократичній державі.

За даними доповіді про ситуацію з дотриманням прав людини в Україні

за 2016-2017 роки Верховного Комісару ООН з прав людини, система

правосуддя в Україні не є ефективною і повністю підзвітною, до того ж

система правосуддя не захищає права людини та не гарантує захист від

дискримінації [51]. У Доповіді Спеціального доповідача ООН з питань

129

позасудових страт, страт без належного судового розгляду та довільних страт

щодо його місії в Україні від 2016 року також вказується на необхідності

відновлення довіри до судової влади шляхом належного перегляду окремих

резонансних справ. Одночасно, доповідач вказує, що мають місце залякування

суддів [214].

Згідно із проведеним опитуванням, більшість громадян Європейського

Союзу вважають, що між національними судовими системами є суттєві

відмінності в тому, що стосується їх якісних характеристик, ефективності і

незалежності, до того ж, багато з них не повністю довіряють навіть судовій

системі своєї країни. Наприклад, аналізуючи результати другої шкали

правосуддя, можна сказати, що суддівська незалежність у таких країнах як

Угорщина, Румунія, Болгарія і Словаччина, оцінюється громадянами ЄС по

шкалі 3 з 7. Приймаючи до уваги таку статистику, можна стверджувати, що

довіра, і особливо взаємна довіра, може бути досягнута тільки до певного

рівня. Тим не менш, не можна не визнати, що у функціонуванні концепту

довіри в рамках ЄС досягнутий очевидний прогрес, наприклад, у розвитку

співробітництва з цивільних і кримінальних справ у рамках ст. 81 і ст. 82

Договору про функціонування ЄС. Саме по собі визначення рівня взаємної

довіри і умов для її досягнення началося відносно нещодавно, а саме в рамках

роботи по першій шкалі правосуддя у 2013 році, так як за її результатами було

встановлено, що політика правосуддя в ЄС вимагає реформування і що

необхідно вчинити якісь дії для зміцнення взаємної довіри [151, с. 55-58].

Наступною проблемою, що заважає ознакам судової влади бути

повноцінно забезпеченими, є наявність корупційної складової у діяльності

органів судової влади та сталої суспільної думки про тотальну корумпованість

суддів. В Україні антикорупційна реформа, за словами її ініціаторів, набирає

обертів, нових ракурсів та тенденцій. Так, Міжнародна антикорупційна

організація Тгашрагепсу Іпіетаііопаї оприлюднила результати дослідження

«Індекс сприйняття корупції-2018», відповідно до яких Україна має такий

показник - її результат - 32 бали та 120 місце серед 180 країн. Таким чином

130

Україна здобула ще 2 бали та піднялася на 10 місць (результат за 2017 рік - 30

балів, 130 місце) [216].

На жаль, судді продовжують стверджувати, що на них намагаються

чинити тиск високопосадовці-політики, які вимагають виносити рішення на їх

користь, незважаючи на матеріали справи [19, с. 131]. Також є маса публікацій,

особливо у соціальних мережах, про те, що вітчизняне правосуддя залежить

не тільки від влади, а й від олігархічних фінансових груп, які використовують

його у своїх вузькокорпоративних інтересах.

Реалізація антикорупційної політики тісно пов’язана із становленням

інвестиційної привабливості України. Одночасно у цьому також вбачається

проблема, що Україна недоотримує значну кількість інвестицій. Це якраз

обумовлено найбільш негативним ефектом корупційних процесів, що

відбуваються в Україні. При чому відбуваються вони не лише у сфері

державної влади, а, на жаль, і в сфері бізнесу. Це означає, що відсутність

прозорої діяльності бізнесу породжує неможливість виходу нашої країни на

більш високий економічний рівень, неможливість виходу товарів та послуг на

нові ринки збуту, неможливість ефективного розвитку малого бізнесу,

неможливість розвитку виробництва тощо. Інакше кажучи, необхідно

звернути увагу на то, що, з одного боку, потрібне успішне впровадження

антикорупційної політики в Україні, а, по друге, така політика має стосуватися

не лише державних органів, а й враховувати необхідність викорінення

корупції у бізнесі. Більше того, як з’ясувалося із аналізу джерел, тільки

відповідальний бізнес готовий сьогодні реалізовувати антикорупційну

політику з тим, щоб інтегруватися у європейське товариство [19, с. 129].

Також важливою проблемою для судової влади є невиконання судових

рішень. За даними Уповноваженого з прав людини, влада змогла повністю

виконати лише 40 процентів винесених судами рішень у 2017 році.

Однією з найважливіших проблем, які стоять на шляху становлення

судової влади, яка відповідала б очікуванням громадян, це проблема

відсутності якісного правосуддя. Як справедливо зазначають у юридичній

131

літературі, центральним завданням є покращення якості судового розгляду

таким чином, аби і розгляд справ у суді, і ухвалені ним в результаті судові

рішення якомога повніше відповідали принципам справедливого судового

розгляду та доступу до правосуддя. Основою таких стандартів є суспільні

очікування щодо якості судових послуг (наприклад, повноти інформації,

зручності та комфортності судових приміщень тощо), а також показники

роботи суду (наприклад, тривалість судових проваджень, питома вага

розглянутих справ тощо).

Правники зазначають, що зовнішні оцінки ефективності правосуддя

включають оцінки суб’єктів, які знаходяться поза межами судової системи і не

мають безпосередніх зв’язків з нею. Це можуть бути компетентні оцінки

незалежних експертів (головним чином вчених) та неурядових експертних

організацій, таких як Європейська комісія з ефективності правосуддя

(Еигореап СоттІ88Іоп ґог їЬе еіїісіепсу оґ ^и8^ісе), Міжнародна асоціація

юристів (Ітїетаііопаї Ваг Аа8 8 0СЇаїіоп) та інші. Також це можуть бути оцінки

суб’єктів, які постійно взаємодіють з судової системою взагалі (адвокати,

прокурори). Не менш важливі і оцінки так званих «одержувачів судових

послуг». Мова йде не тільки про неформальні оцінки, які отримуються у ході

соціологічних досліджень (картки громадського звітування), але й

безпосередньо процесуальні оцінки, які відображаються в скаргах на дії

(бездіяльність) суддів чи працівників апарату судів. До суб’єктів зовнішньої

оцінки слід віднести також і засоби масової інформації, що висвітлюють

судові процеси [164].

Як зазначає В. Т. Маляренко, аналіз отриманої національної та

міжнародної інформації дає право стверджувати, що в судочинстві України є

багато проблем і недоліків. Але вважати, що Україна в цьому плані є якоюсь

одіозою серед інших країн Європи, не можна. Найпоказовішою тут є

статистика Європейського суду з прав людини [86, с. 39]. Україна за останні

роки займає чільне місце серед лідерів у рейтингу країн за кількістю звернень

до ЄСПЛ та кількістю невиконаних рішень цього органу.

132

3.2. Ш ляхи удосконалення забезпечення ознак судової влади

Загальновизнаним серед науковців та практиків є той факт, що судова

влада - це той феномен життєдіяльності держави та людського суспільства,

який належить до категорій універсалій, базових ціннісних характеристик, що

мають багатогранний зміст та несуть глибоке вираження власне самих основ

функціонування держави та суспільства.

Наразі навколо проблем організації та діяльності інститутів судової

влади, шляхів їх подальшого розвитку розгорнулися масштабні дискусії, при

чому не лише у науковій сфері, а мають і широке обговорення серед

суспільства та політичної еліти країни. У зв’язку із цим, як зазначив

В. С. Стефанюк, «Україна отримала унікальну можливість створити таку

судову систему, яка б, увібравши все позитивне з досвіду роботи судових

систем інших держав, якнайкраще змогла б виконати визначену їй роль у

суспільстві - стати надійним гарантом захисту прав і свобод людини» [167, с.

14].

Проте абстрактні цінності і організаційно-правові рішення, що

характерні для інших національних юрисдикцій та пропонуються для

часткового запозичення чи повного копіювання у вітчизняну правову систему,

завжди трансформуються місцевим контекстом, тому їх механічне поєднання

часто дає неочікувані й непередбачувані результати. На противагу цьому, як

зазначається у юридичній літературі, проблемно-орієнтований підхід, що

передбачає діагностування конкретних проблем, розуміння їх походження та

взаємозв’язків, а також пошук рішень цих проблем, страхує нас від

недооцінювання національного контексту. Іншим важливим положенням, що

має бути покладено в основу пошуку шляхів для удосконалення судової

системи в цілому, має бути надзвичайно велика увага до організаційних,

інституціональних та соціокультурних аспектів роботи судової системи. Та

попри всю важливість формальної складової регулювання, не можна забувати

про те, що суди - це не лише визначені у законі учасники судочинства, що

133

наділені певними правами й обов’язками, а й установи, де працюють люди, які

взаємодіють один з одним для досягнення певних цілей [128, с. 14-15].

Беззаперечним є той факт, що удосконалення впровадження або ж

утвердження ознак судової влади прямо залежить від удосконалення самої

судової влади в країні. При цьому у фаховій науковій літературі поширена

думка, що удосконалення забезпечення ознак судової влади може бути

досягнуто лише шляхом закріплення єдиних стандартів, напрямків і стратегії

розвитку судової влади як державно-правового інституту, які відображають ці

ознаки.

Також зазначається, що стратегія удосконалення судової системи

повинна будуватися не на основі ідеала (ідеальної моделі) чи зовнішніх

запозичень, а, перш за все, виходячи із існуючого стану справ у судовій

системі і тих проблем, що перешкоджають реалізації на практиці права

громадян на судовий захист, конституційних принципів незалежності суддів і

автономії судової влади від інших гілок влади. Інакше кажучи, і проблеми, і їх

рішення мають бути закріплені у реальному контексті роботи судової системи

сьогодення. Такий підхід не заперечує ні важливості фундаментальних

цінностей справедливості і рівності перед законом, ні цінності найкращих

практик, що напрацьовані у світі.

Як ми зазначали в минулих підрозділах роботи, ознаки судової влади

мають бути абсолютом, незмінними величинами, що визначаються

природною сутністю судової влади. Проте кожна ознака має інструменти

виміру ступеня впровадження та забезпечення відповідно. А так як кожна

ознака - це «ідеальна константа», то її удосконалити її можливо лише шляхом

покращення тільки тих показників, які є її вимірами. А це доволі нелегкий

процес, що вимагає високої теоретичної визначеної концепції дієвості судової

діяльності в цілому, а також виокремлення відповідних показників та

критеріїв. Тож у даному підрозділі ми спробуємо охарактеризувати механізми

удосконалення судової влади в цілому та їх проекцію на забезпечення

впровадження окремих ознак судової влади.

134

Із цього можна зробити висновок, що забезпечення утвердження ознак

судової влади - це багатогранна системна діяльність, спрямована на

утвердження судової влади, що відповідала б міжнародним стандартам у сфері

забезпечення права на справедливий суд, соціально-правовим зобов’язанням

держави щодо належних умов для її існування та суспільним уявленням про її

ефективність та дієвість. Зазначене є обов'язковими складовими механізму

належної реалізації державної влади в цілому, тому відсутність якогось із них

впливає на якість її здійснення, дає можливість констатувати її формальність

та нездатність до роботи. Більше того, стандарти цих механізмів чи їх критерії

можуть бути встановлені у правових нормах, адже цей державний апарат є

системним суб'єктом процесів реалізації влади публічної.

Низка законодавчих новацій, певні тенденції правового регулювання

судової влади, міжнародні стандарти та судова практика надали нам змогу

пропонувати на розгляд такі шляхи покращення утвердження інституту

судової влади:

1) вдосконалення правової бази закріплення та регламентації інституту

судової влади;

2) завершення судової реформи та удосконалення судової системи та

судової діяльності;

3) становлення принципу взаємної довіри між судовими системами;

4) забезпечення механізмів контролю народом чи громадськими

організаціями, чи інституціями громадянського суспільства за законністю

реалізації державної влади та процедур притягнення до відповідальності

суб'єктів владних повноважень у разі порушення законодавства;

5) покращення критеріїв оцінки владної діяльності, які б охоплювали

різні сфери реалізації влади та зводили її реалізацію до певних узагальнюючих

коефіцієнтів;

6) підвищення авторитету судової влади та іміджу суду.

Вдосконалення правової бази закріплення та регламентації інституту

судової влади реалізуватися має через законодавчу текстологію, яка

135

спрямована на підвищення якості конструювання законодавчих приписів та

досягнення більш ефективних, прагматичних результатів законодавчо-

текстологічної інтерпретації та застосування судорегулюючого закону.

Маємо констатувати, що питання вдосконалення правової бази

розглядаються майже у всіх дослідженням щодо удосконалення статусу того

чи іншого державного органу. Так, реформування будь-якого правового

інституту, у першу чергу, передбачає реформуванням відповідного

законодавства, вивченням та аналіз вже існуючих норм. Реальну загрозу

становлення дієвої судової влади може становити як ослаблення правової

системи, так і малоефективне правове забезпечення чи протиріччя між

офіційними та фактичними відносинами. У юридичній літературі щодо цих

питань зазначається, що «багаторічний практичний досвід на ниві

систематизації законодавчих та інших нормативно-правових актів показує, що

правову державу неможливо побудувати без подальшого розвитку норм права

та їх систематизації» [168, с. 3]. Незважаючи на пропозиції суддівського

співтовариства вносяться такі зміни в закони, які створюють значні перепони

для ефективного функціонування судів, ускладнюють судовий процес і

зменшують законодавчі гарантії незалежності суддів [34, с. 5-8].

Для вирішення цих питань пропонується удосконалити процедуру

виявлення і приведення нормативних правових актів у відповідність до

загальновизнаних міжнародних стандартів чи реалій сьогодення. Насамперед,

потрібно переосмислити концептуальні підходи щодо розуміння механізмів

реалізації правосуддя компетентними судовими установами, а в нормах, що

регулюють питання процесу, слід визначити способи розв’язання спорів між

суб’єктами правовідносин, акцентувати увагу на правах, обов’язках і

відповідальності учасників процесу [152, с. 123].

У юридичній літературі справедливо зазначається недосконалість

правових основ судової влади, недостатня урегульованість їх механізмів

відповідно. Неабиякого негативного значення в умовах конституційного

реформування судової влади та для становлення удосконаленої судової

136

системи набуває законодавча невизначеність поняття судової влади, що часто

призводить до невизначеності на практиці. Найбільш актуальним з цього

приводу є питання невизначеності складових елементів судової влади, тобто

розмежування категорій «система органів судової влади» та «судова система»,

які збагатилися і стали ширші за змістом, питання відсутності закріплення та

повного переліку принципів судової влади, функцій судової влади та,

звичайно, ознак судової влади. Тому й виникла необхідність їх уточнення. Як

зазначає В. В. Городовенко, незважаючи на відсутність згоди щодо єдності

термінології при визначенні принципу, науковці доходять згоди в основному:

при будь-якому підході до визначення принципів права їх зміст і призначення

полягає у тому, що вони є фундаментом, каркасом для побудови певної

правової конструкції або правової системи у цілому [42, с. 17]. Власне, тому

ряд основних принципів має бути закріплений законодавчо. Те саме ми

можемо сказати і про ознаки судової влади.

У нашій країні існує ґрунтовна правова база, представлена

Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів»,

процесуальним законодавством та іншими законодавчими актами, урядовими

програмними документами, регламентами, стратегіями, іншими підзаконними

актами, внутрішніми актами судової системи, що встановлюють основи

організації і діяльності судової влади в Україні. Інші акти законодавства і

прийняті на їх основі нормативні акти інших державних органів містять

необхідну інформацію також. В середині самої судової системи джерелами

необхідної інформації про ознаки судової влади можуть бути і правила

діловодства в судах. Ці правила можуть бути джерелами інформації для

визначення порядку щоденного функціонування суду.

Так як у нашій державі проходить чергова судова реформа, яка

проходить у відповідності до внесених змін до Конституції України, до

Основний Закон держави має містити спеціальні положення, що визначають

загальну структуру судової системи, повноваження судів, засади відправлення

правосуддя. Також на організацію та функціонування судів мають впливати і

137

загальні конституційні положення щодо прав, свобод і законних інтересів

громадян, щодо механізмів обмеження деяких з них, щодо презумпції

невинуватості, зокрема прав осіб, що підозрюються чи обвинувачуються у

вчиненні злочину, тощо. На базі таких конституційних положень кожна

зацікавлена особа повинна мати можливість зробити правильні висновки про

ознаки судової влади як про її характеристики, із яких потім розуміти сутність

судової влади.

Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних

правових інститутів на 2015-2020 роки встановлено, що реформування

судової влади має включати поряд з оновленням правової бази і прийняття

змін до Конституції України [133]. Отже, очевидна необхідність наявності

розвиненого, несуперечливого матеріального і процесуального законодавства.

У рамках напряму вдосконалення правової бази закріплення та

регламентації інституту судової влади мова може йти про такий вектор

забезпечення ознак судової влади, що пов'язаний із необхідністю

безпесереднього внесення змін до законодавчого регулювання ознак, яке має

місце у правовому полі. Так, наприклад, ознака безсторонності судової влади,

на нашу думку, має суперечність у частині її закріплення в присязі судді.

Відповідно до статті 57 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»

особа, призначена на посаду судді, набуває повноважень судді після складення

присяги судді такого змісту: «Я, (ім’я та прізвище), вступаючи на посаду судді,

урочисто присягаю Українському народові об’єктивно, безсторонньо,

неупереджено, незалежно, справедливо та кваліфіковано здійснювати

правосуддя від імені України, керуючись принципом верховенства права,

підкоряючись лише закону, чесно і сумлінно здійснювати повноваження та

виконувати обов’язки судді, дотримуватися етичних принципів і правил

поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді або підривають

авторитет правосуддя». Виходячи із такого змісту присяги ми бачимо, що

суддя присягає «Українському народові». Але виникають питання - чому саме

українському народові? Чи лише українському народові? І як цей елемент

138

присяги судді має співвідноситися із визнаною рівністю всіх перед законом і

судом, із тим, що кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів

судом, і що іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи

мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними

особами України? І чи взагалі зможе суд бути безстороннім, коли однією із

сторін буде не «Український народ»? Відповідь на це питання можна надати

тільки виходячи із сутності безсторонності судової влади. З огляду на це

доцільно було б внести зміни до тексту присяги судді. Такі зміни, на нашу

думку, можуть мати дві форми. Перша - це видалення із тексту присяги слів

«Українському народові». Друга - їх заміна на «правосуддю».

Що стосується ознаки суб’єктивного вираження судової влади через

суддів, то і щодо неї виникають певні питання. Зокрема мова йде про

проблематику єдності стутусу суддів. Так, відповідно до частини 2 статті 52

Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судді в Україні мають

єдиний статус незалежно від місця суду в системі судоустрою чи

адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Проте на практиці це

викликає певні заперечення.

Як зазначає І. В. Юревич, вітчизняне законодавство та міжнародно-

правові норми текстуально не містять ані визначення єдності статусу суддів,

ані його характеристики (складові), та, аналізуючи їх зміст, можна виділити

певні компоненти цього принципу: 1) однаковість вимог, що пред’являються

до кандидата, який претендує на зайняття посади судді; 2) єдність

організаційно-правового механізму формування суддівського корпусу, що

включає в себе а) однаковість процедури відбору, б) рівність кандидатів при її

проходженні та в) єдність критеріїв при їх оцінці, г) однаковість порядку

наділення повноваженнями, тобто призначення чи обрання кандидата на

посаду судді; 3) єдність власне статусу суддів, що передбачає а) рівність у

правах; б) однаковість обов’язків; в) рівність у можливостях кар’єрного

зростання; г) однаковість підстав та процедури притягнення до

відповідальності; ґ) рівність матеріально-технічного та соціального

139

забезпечення ефективної реалізації суддівських функцій. Дійсно, є важливим,

щоб гарантії, пов’язані з добором суддів, несумісністю суддівської діяльності,

з поведінкою поза роботою чи з припиненням судової служби застосовувалися

б до всіх суддів [209, с. 186].

Вивчаючи чинне вітчизняне законодавство, ми можемо зробити

висновок, що нинішня єдність статусу суддів по всім запропонованим

параментам із ним не узгоджується. Яскравим прикладом цього є вимоги до

кандидатів на посаду суддів Вищого антикорупційного суду України та

процедура добору цих суддів. Можливо наразі це пояснюється тим, що цей суд

- це нова інституція для нашої держави, і для її створення України бажає

заручитися міжнародною підтримкою. Та попри зазначене, законодавство має

надати додаткові гарантії єдності статусу суддів у системі судоустрою

України. Для початку доцільним було б доповнити частину 2 статті 52 Закону

України «Про судоустрій та статус суддів» такими словами: «Судді в Україні

мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судоустрою чи

адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Єдність статусу суддів

поширюється також на суддів Вищого антикорупційного суду України та

суддів Вищого спеціалізованого суду з питань інтелектуальної власності».

Що стосується ознаки автономності судової влади та її самостійності, то

хотілося б зупинитися на такому. Оскільки судова влада має досить значимі

позиції у системі стримувань і противаг, то правом регулюються аспекти

легального взаємовплиу та зваємовідносин між гілками державної влади та

державними органами. Прикладом цього є передбачені вітчизняним

законодавством повноваження Президента України щодо призначення на

посаду судді. Так, відповідно до статті 128 Конституції України призначення

на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради

правосуддя в порядку, встановленому законом. Стаття 80 Закону України

«Про судоустрій та статус суддів» встановлює, що призначення на посаду

судді здійснюється Президентом України на підставі та в межах подання

Вищої ради правосуддя, без перевірки додержання встановлених цим Законом

140

вимог до кандидатів на посаду судді та порядку проведення добору чи

кваліфікаційного оцінювання кандидатів; Президент України видає указ про

призначення судді не пізніше тридцяти днів із дня отримання відповідного

подання Вищої ради правосуддя. Вбачається, що дана норма, так би мовити,

«натякає» на автономність судової влади, адже її установи взмозі самостійно

виконати добір кандидатів на посаду судді. З огляду на це, законодавцю

доцільно було б підкреслити церемоніальність виконання Президентом

України таких повноважень у двох напрямках. По-перше, доповнити частину

7 статті 81 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», якою

регулюється порядок призначення на посаду судді апеляційного суду, вищого

спеціалізованого суду або Верховного Суду за спеціальною процедурою,

вказівкою на строк, протягом якого Президент України повинен призначити

на посаду суддів. Цей строк бажано щоб був аналогічним загальному

встановленому строку для призначення на посаду судді (так логічно

передбачає принцип єдності статусу суддів).

По-друге, виходячи із українських реалій недотримання строків

ухвалення нормативно-правових актів про призначення на посаду судді є

доцільним закріплення повноваження Вищої ради правосуддя як органу

суддівського врядування прийняти рішення про таке призначення. Можна

доповнити відповідне законодавство нормою такого змісту: «У виключних

випадках, коли Президент України не ухвалив у встановлені законом строки

Указ про призначення на посаду судді, Вища рада правосуддя може прийняти

рішення про призначення на посаду судді шляхом голосування. Призначеним

вважається той кандидат, який набрав дві третини голосів від конституційного

складу Вищої ради правосуддя».

По-третє, доцільними були б зміни у нормативному регулюванні

процедури складення суддями присяги. Нині суддя складає присягу під час

урочистої церемонії у присутності Президента України, а до участі в церемонії

запрошуються Г олова Верховного Суду, Г олова Ради суддів України, Г олова

Вищої ради правосуддя та Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів

141

України. Виходячи із попередніх пропозицій варто закріпити положення,

відповідно до якого присягу суддя повинен складати перед суддівським

співтовариством. Це може бути, наприклад, перед Радою суддів України, або

ж перед зборами суддів відповідного суду, до якого призначений на посаду

суддя. Остання процедура має місце при складенні присяги суддями

Конституційного Суду України.

Щодо завершення судової реформи та удосконалення судової системи

та судової діяльності, то, як справедливо зазначають дослідники, судові

системи у перехідому суспільстві стикаються з дуже складними проблемами,

проте незважаючи на це всі судові системи повинні формувати та

підтримувати впевненість суспільства в їх здатності здійснювати правосуддя

справедливо, оперативно та ефективно, з урахуванням обставин кожної

справи. А якісне правосуддя неможливе без ефективної оптимізації судової

системи та судової діяльності. Провадження цих механізмів має заручитися

необхідною серйозною державною підтримкою, адже передбачає

застосування допоміжним ресурсів та нових важелів підвищення ефективності

судової діяльності.

Від початку реформ уже пройдений доволі довгий шлях становлення

судової влади, у результаті чого законодавець намагався створити оптимальні

рішення, що направлені на підвищення ефективності реалізації судової влади.

Наразі щодо завершення конституційної судової реформи, то її ініціатори

наголошували на тому, що досвід побудови та функціонування судової

системи за часів незалежної України сприяв виявлення та розумінню сильних

та слабких сторін судової влади, що надало можливість експертам як

вітчизняним, так і європейським, визначитися із подальшими можливостями

для реформи і розвитку.

Вбачається, що даний вектор удосконалення інституту судової влади

слугуватиме забезпеченню багатьох ознак судової влади. Звісно якщо буде

реалізований належним чином на практиці.

142

Свідченням цього є «стратегічна мета» та «очікувані результати»

забезпечення права особи на справедливий суд, викладені у Національній

стратегії у сфері прав людини, що затверджена Указом Президента України

від 25 серпня 2015 року. Так, стратегічною метою забезпечення права особи

на справедливий суд було проголошено:

- гарантування права на незалежний та справедливий суд у розумний

строк;

- побудова доступної та дієвої системи судової влади для здійснення

судочинства, що відповідатиме усім визнаним європейським стандартам.

Очікуваними результатами щодо забезпечення права особи на

справедливий суд автори Концепції назвали такі:

- реальна доступність правосуддя для кожного;

- процедури формування суддівського корпусу та механізми

притягнення їх до відповідальності є деполітизованими та узгоджені із

міжнародними стандартами;

- утверджена незалежність, безсторонність, ефективність суду та

інституційн спроможність судової системи;

- діяльність суддів та ступінь їх відповідальності прозорі;

- процесуальне законодавство без недоліків та ефективне судочинство

здійснюється у розумні строки; маємо стабільну судову практику;

- система виконавчого провадження працює ефективно, судові рішення

і рішення інших органів виконуються своєчасно, дієво працює система

інституту приватних виконавців;

- професійний рівень суддів на високому рівні;

- система суддівського самоврядування удосконалена;

- забезпечено гарантії професійної діяльності адвокатів;

- підвищено відповідність стандартам якості надання правової

допомоги;

- забезпечені повною мірою можливості надання первинної та вторинної

безоплатної правової допомоги у цивільних та адміністративних справах;

143

- утверджено справді якісну і доступну правову допомогу за допомогою

інституту адвокатури та дієву систему безоплатної правової допомоги;

- налагоджено систему розподілу справ між суддями виключно

незалежною автоматизованою системою;

- інститут конституційної скарги ефективно працює;

- відповідно до європейських стандартів покращено доступ до

правосуддя для дітей, людей з інвалідністю, повнолітніх недієздатних осіб та

осіб з обмеженою дієздатністю [102].

Хотілося б наголосити, що повною мірою цих результатів ще не

досягнуто, робота по їх реалізації послідовно здійснюється. Сподіваємося на

їх щонайшвидше реальне та повне впровадження.

Стратегія реформування судоустрою, судочинства та суміжних

правових інститутів на 2015-2020 роки встановлює такі напрями

реформування системи судоустрою, судочинства та суміжних правових

інститутів:

1) забезпечення незалежності, безсторонності та неупередженості

суддів;

2) оптимізація суддівського врядування та системи кар'єрного

просування суддів;

3) підвищення професійного рівня суддів;

4) підвищення прозорості діяльності суддів та рівня їх відповідальності;

5) підвищення ефективності правосуддя та оптимізація повноважень

судів різних юрисдикцій;

6) забезпечення прозорості та відкритості правосуддя;

7) посилення гарантій здійснення адвокатської діяльності та

забезпечення доступності безоплатної правової допомоги;

8) реорганізація системи виконання судових рішень та підвищення

ефективності виконавчого провадження;

9) приведення повноважень та діяльності органів прокуратури до

європейських стандартів;

144

10) удосконалення процесуального забезпечення справедливості і права

на захист під час кримінального провадження;

11) підвищення рівня ефективності роботи судових та правоохоронних

органів у боротьбі з організованою злочинністю та випадками корупції;

12) підвищення ефективності попередження злочинів і реабілітації

засуджених та вдосконалення системи виконання покарань;

13) забезпечення належної координації правових інститутів та єдності

інформаційної системи [133].

Організація Об’єднаних Націй також не стоїть осторонь проблем

вдосконалення судових систем. Так, в посібнику з оцінки систем

кримінального правосуддя нею пропонуються певні шляхи технічної

допомоги в сфері судової системи і системи кримінального правосуддя в

контексті широких стратегічних рамок [171].

Неодмінною умовою завершення судової реформи та побудови дієвої

судової системи є визначення потреб судової влади у матеріально-технічному,

фінансовому, кадровому, інформаційному забезпеченні для її повноцінного

функціонування та їх своєчасного та прозорого задоволення.

Як ми бачимо, напрямів удосконалення судової системи та судової

діяльності доволі багато. Можемо з упевненістю сказати, що переважна

більшість з них знайшла своє нормативне закріплення (принаймні на рівні

норм-декларацій) у наведених вище актах. Наприклад, щодо суб'єктивного

складу судової влади, що характеризується високим професіоналізмом та

компетентністю посадових осіб, які її здійснюють. Наразі забезпечення цієї

ознаки проявляється в таких важливих та актуальних напрямах оптимізації

судової діяльності як-то:

1) зміцнення (підвищення) потенціалу судової системи у сфері

професійної підготовки та навчання суддів та працівників судової системи;

2) зміцнення високоморальності, у тому числі чесності, суддів шляхом

розробка ефективних та прозорих механізмів кримінального переслідування у

зв’язку із випадками корупції;

145

3) пошук шляхів зниження навантаження на суддів.

Щодо підвищення рівня професійної підготовки суддів, то здавна

дослідники наголошують на тому, що це вимога сучасного суспільства, а

точніше необхідна вимога процесу розвитку сучасного права та

правовідносин. Також деякі правники вважають, що зміст професійної

підготовки суддів наразі повинен здійснюватися у найрізноманітніших

формах, і не лише на базі національного, а й на базі міжнародного права, що,

у свою чергу, передбачає реалізацію на практиці ідей інтегративного

розуміння права. На монографічному рівні також аргументується необхідність

у цілях підвищення якісного складу суддів на законодавчому рівні закріпити

інститут кандидатів на посаду судді, до яких би могли належати працівники

апарату суду, такі як помічники суддів, можливо секретарі судових засідань.

Щодо шляхів зниження навантаження на суддів та апарат суду, то

наголошується в основному на широке запровадження інституту медіації. В

Україні на розгляд Верховної Ради України запропонований проект Закону

про медіацію № 3665 від 17.12.2015 року, який прийнятий у першому читанні

03.11.2016 року [130]. Причинами ж повільного розвитку запровадження

інституту медіації називають такі: відсутність досвіду медіації у нашій країні;

відсутність осіб, які б володіли навичками медіатора; відсутність національної

системи підготовки медіаторів.

Ознака структурованості судової влади має отримати додаткове

забезпечення шляхом реалізації таких векторів удосконалення інституту

судової влади:

1) розширення доступу до правосуддя шляхом створення системи судів,

що передбачені профільним законом. У рамках запропонованого вектору мова

йде про утворення нових судів - вищих спеціалізованих судів - Вищого

антикорупційного суду України та Вищого спеціалізованого суду України з

питань інтелектуальної власності;

2) проведення процедури наповнення судів суддями. Мова йде про

конкурсний добір суддів на посади, зокрема до Верховного Суду;

146

3) проведення реформування системи судоустрою на місцевому та

апеляційному рівнях відповідно до судових округів;

4) продовження практики створення допоміжних громадських

організацій, а також залучення міжнародних експертів;

5) налагодження та розвиток стійких зв’язків та співробітництва між

усіми структурами, що беруть участь у роботі системи правосуддя. Засади

такого співробітництва встановлені вже згадуваною Стратегією реформування

судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки.

Ознака відкритості судової влади може отримати ширше забезпечення у

векторі розширення прозорості судової влади. Наразі прослідковуються

тенденції, як рахує Консультативна Рада Європейських Суддів, важлвості для

становлення прозорої, справедливої та безсторонньої судової системи того,

щоб судді та адвокати, а також прокурори підтримували постійний діалог,

поважаючи їх різні професійні позиції та ролі, особливо незалежність судів

[215].

Щодо забезпечення легітимності судової влади, то необхідною є робота

у напрямку підвищення довіри до судової влади. Як зазначають у юридичній

літературі, підвищити рівень довіри громадян до вітчизняної судової системи

одними лише закликами чи окремими законодавчими новелами неможливо.

Необхідно провести її модернізацію таким чином, щоб забезпечити поетапне

та постійне підвищення якості правосуддя, можливість постійного

моніторингу судової практики для прийняття своєчасних організаційних,

кадрових, матеріально-технічних заходів розвитку і становлення незалежної

та самостійної судової влади [128, с. 10-11].

Проблема легітимності судової влади є вкрай важливою для сучасної

судової влади. Так, відомий правник А. Барак стверджує, що найважливішою

якістю судді є довіра до нього з боку суспільства, тобто розуміння

громадськістю того положення, що суддя реалізовує правосуддя згідно із

нормами права; це та цінність, що суддя має старанно охороняти. Безумовно

для існування незалежної судової влади має бути впевненість суспільства у

147

тому, що судова влада прагне до справедливості на основі права; впевненість

у тому, що судочинство здійснюється чесно, нейтрально, при рівному

ставленні до кожної із сторін і без будь-якого натяку на особисту

зацікавленість у результаті процесу; впевненість у високому моральному рівні

судочинства; без цієї суспільної довіри судова влада не буде здатна

функціонувати [13, с. 287].

Останніми роками прослідковується така тенденція, що судову систему

досліджують з точки зору інвестиційної привабливості нашої країни для

іноземних інвесторів. Зазначається, що у сучасному світі розвиток та

вдосконалення суспільства, суспільних відносин залежить як від державних,

так і приватних інвестицій, як від теоретичних ідей та розробок, так і

практичних напрацювань. Проте вважається, що в Україні цей потенціал та

інноваційний підхід не реалізовані повною мірою. Однією з причин цього

називають некомфортний інвестиційний клімат у нашій державі. Це означає,

що суб’єкти, які прагнули б до довгострокових продуктивних інвестицій

грошових коштів, творчої енергії, фізичних та духовних сил на території нашої

країни, не можуть реалізувати свої бажання через високу ймовірність

неочікуваних перешкод, високий рівень можливих ризиків, порушення прав

тощо. Усе це посилюється і занадто низьким рівнем довіри громадян та

міжнародної спільноти до судової та правоохоронної (правозахисної) системи,

невпевненість у захисті своєї власності та майбутніх інвестицій тощо.

Щодо становлення принципу взаємної довіри між судовими системами

як напрямку удосконалення впровадження ознак судової влади, то зупинимося

на такому. В умовах ліберальної модернізації судової політики, яка передбачає

становлення міждержавних судових структур, що забезпечують судовий

захист прав людини та вільний глобальний економічний простір, судова влада

покликана бути механізмом узгодження приватних та суспільних інтересів, в

тому числі й транснаціональних. Питання взаємної довіри між судовими

системами було предметом обговорення на форуме Європейської комісії 2013

року, що проводився під егідою зміцнення основ Європейського Союзу і

148

розвитку європейського простору правосуддя для задоволення інтересів

громадян та юридичних осіб.

Так, комісар Європейського Союзу з питань юстиції Вівіан Редінг

пояснила, що по-справжньому європейський простір правосуддя зможе

функціонувати лише у випадку зміцнення довіри між судовими системами

країн - членів ЄС. Потім у прес-релізі Європейської комісії 2014 року було ще

раз наголошено на тому, що взаємна довіра слугує «краєугольним каменем»

правового співробітництва. Крім того, питання функціонування

європейського простору правосуддя у розрізі наявності різних правових

систем і традицій держав-членів сьогодні є одним із найбільш насущних в

Європейському Союзі. У зв’язку із чим і виникла необхідність посилення та

розвитку принципа взаємної довіри між судовими системами держав [151, с.

55-58; 213; 217].

Так як Європейський Союз - це форма співробітництва між державами-

членами, то взаємна довіра є принципом, що описує, легітимує та впорядковує

цю співпрацю, грає різну роль на різних рівнях права ЄС. Згідно зі статтею 2

Договору про Європейський Союз, Союз заснований на цінностях поваги

людської гідності, свободи, демократії, рівності, правової держави та

дотримання прав людини, включаючи права осіб, які належать до меншинств;

ці цінності є загальними для держав-членів у рамках суспільства, що

характеризується плюралізмом, недискримінацією, терпимістю,

справедливістю, солідарністю та рівністю жінок та чоловіків. Відповідно до

статті 3 Союз надає своїм громадянам простір свободи, безпеки та правосуддя

без внутрішніх кордонів, у рамках якого забезпечується свобода пересування

осіб у взаємозв’язку з відповідними заходами з питань контролю зовнішніх

кордонів, надання притулку, імміграції, а також запобігання злочинності та

боротьби із цим явищем [50]. Вважається, що ці ідеї є презумпцією того, що

всі держави-члени поділяють ці цінності ЄС. А це, у свою чергу, може бути

реальним лише у тому випадку, якщо робота у цій сфері буде побудована на

149

взаємній довірі і верховенстві права. Більше того, у Конституції ЄС вказано,4що взаємна довіра виникає у результаті взаємного визнання судових рішень .

Рада Європейського Союзу вважає, що пріоритетом на найближчій час

має бути фокусування на інтересах та потребах громадян. Задача буде

полягати в забезпеченні поваги основних прав і свобод та недоторканності

особи, гарантуючи при цьому безпеку в Європі. Вкрай важливо, щоб

правоохоронні заходи, з однієї сторони, і заходи щодо захисту прав особи,

верховенства законодавства та міжнародних норм захисту, з іншої сторони,

співпрацювали разом в одному напрямку та були взаємно посилені.

Передумовою становлення принципу взаємної довіри між судовими

системами є умови глобалізації та інформатизації світу. В цих глобальних

умовах обмежується державний суверенітет та розширюються кордони

міжнародного права, формується так зване транснаціональне право, яке

містить у собі новітні правові норми, що встановлюють регулювання в

державних системах, системах відносин особа-держава, держава-світове

суспільство. У цих умовах змінюється соціальне становище судової влади у

державі, яка має дотримуватися і норм міжнародного права, і активно

користується продуктами діяльність Європейського суду з прав людини.

Модернізація судової влади пов’язана також із процесом інформатизації

суспільства, в результаті чого змінюються її комунікативні основи,

розширюється сфера владних відносин, посилюються гносеологічні,

політичні, етичні аспекти судової діяльності.

Для того, щоб принцип взаємного визнання був ефективним, необхідно

зміцнювати взаємну довіру шляхом поетапного розвитку європейської судової

культури, заснованої на різноманітності правових систем та єдності через

європейське право. Судові системи країн-членів ЄС повинні працювати разом

злагоджено і ефективно у відповідності до їх національних правових традицій.

4 Договір про введення Конституції для Європи - міжнародний договір, що має мати роль конституції Європейського Союзу та замінити всі попередні установчі акти ЄС. Підписаний у Римі 29 жовтня 2004 року. В силу не вступив. В теперішній час можливість вступу його в силу не розглядається через підписання Ліссабонського договору.

150

Також міжнародними діячами зазначається, що ЄС повинен продовжувати

посилювати взаємну довіру в правових системах держав-членів ЄС шляхом

встановлення мінімальних прав, необхідних для розвитку принципа взаємного

визнання, і шляхом встановлення мінімальних норм, що стосуються

визначення кримінальних правопорушень та санкцій, як передбачено

Договором про ЄС. Європейський судовий простір має також надавати

можливість громадянам захищати свої права у будь-якому місці Союзу за

рахунок значного підвищення загальної поінформованості про права та шляхи

полегшення доступу до правосуддя. У зв’язку із цим, ЄС підкреслює

горизонтальну важливість електронної юстиції, яка не зводиться до

конкретним сфер права. Вона має бути інтегрована в усі сфери цивільного,

кримінального та адміністративного права з ціллю забезпечення більш

широкого доступу до правосуддя та зміцнення співробітництва між

адміністративними та судовими органами [151, с. 55-58; 213; 217]. У цьому

контексті Європейська Рада підкреслює необхідність оцінки імплементації

цих заходів, а також продовження роботи щодо взаємного визнання [220].

Такі ознаки судової влади як участь народу у її здійсненні та

відповідальність за виконання поставлених перед нею завдань

забезпечуються, серед іншого, й існуванням механізмів контролю з боку

народу, громадських організацій, інституцій громадянського суспільства за

законністю здійснення державної влади та засобів притягнення до

відповідальності суб'єктів владних повноважень у разі порушення

законодавства. Традиційно до заходів соціального контролю за судовою

владою належать: а) гласність судового розгляду; б) участь населення у

відправленні правосуддя; в) можливість оскарження та перевірки вироків у

Європейському суді з прав людини. Ці заходи забезпечують легітимність

судової влади, підвищення її авторитету в інших органів влади та у населення.

Проте з’являються і нові форми.

У сучасному світі цілком можна стверджувати, що демократична

держава навряд чи може розраховувати на громадян, які є некомпетентними у

151

політичних питаннях. Взагалі організація та підвищення рівня політичної

освіти суспільства, підвищення рівня правової обізнаності громадян,

формування у них свідомого та поважливого ставлення до власної країни є

вкрай актуальною сучасною політичною задачею. Як справедливо

зазначається у юридичній літературі, необхідність досягнення цілей сучасної

судової реформи робить актуальною політико-правову участь громадян в

організації і функціонуванні інститутів судової влади. Без самої широкої

участі суспільства, його представників у прийнятті рішень щодо організації

судової влади, у відправленні правосуддя неможливо уявити нормальне

функціонування судового механізму вирішення правових конфліктів та

підвищення авторитету суду. Від дієвої участі громадян в інституціональному

оформленні судової влади як в якості суддів, так і на суспільних началах,

багато в чому залежать успіхи перетворення судової влади і розвиток

громадянського суспільства та правової держави в цілому, тому наукове

забезпечення вирішення даної проблеми відображає загальні потреби

суспільства і держави [184].

Ми повністю погоджуємося із автором у тому, що доцільність наукового

аналізу політико-правової природи участі і різноманітних форм її прояву у

формуванні розвитку інститутів судової влади продиктована не лише

необхідністю пошуку конкретних шляхів реалізації курсу демократизації

судової сфери державного механізму управління суспільством. Більш

важливим є те, що суспільство в особі його найбільш активних представників

все більше включається у даний процес, маючи при цьому політичний вплив

на правовий розвиток судової влади як самостійної форми державної влади.

Суб’єктом політико-правової участі є людина та створені нею безпосередньо

чи опосередковано групи і інститути, які залучені в правову політику

правовими методами. При цьому політико-правова суб’єктність

характеризується політичною направленістю, яка проявляється в мірі впливу

на управління справами держави; реалізацією завжди в сфері права і через

право, з точки зору міри належного і можливого політичного впливу на

152

правовий розвиток суспільства. Рух держави та суспільства назустріч один

одному об’єктивно передбачає виникнення в найближчій перспективі нових

технологій політико-правової участі громадян у судовому механізмі

вирішення конфліктів, але в умовах незавершеності процесу формування

інституціональної сфери судової влади, в тому числі в області її правового

регулювання, потенціал такого впливу до кінця ще не реалізований, що є

завданням не лише вчених, а й правозастосовників, так як поки ще створені

тільки законодавчі передумови політико-правової взаємодії громадян з

вітчизняною системою правосуддя [184]. Роль політико-правової участі

громадян у нерозривній єдності органів судової влади і громадянського

суспільства проявляється, як мінімум, у трьох видах їх взаємодії: в сукупності

організаційних і процесуальних правовідносин, в способах побудови та в

формах організації та функціонування судової влади. Наразі дослідники

зазначають, що відношення громадян до цього процесу з позиції

раціонального вибора є таким: свобода вибору між участю та неучастю. У

політичному відношенні вони часто обирають другий варіант.

Із цим, на думку дослідників, пов’язано те, що сучасна судова система

не повною мірою відповідає міжнародним стандартам, стандартам захисту

прав людини, не відповідає рівню високої довіри до суду, який мав би бути.

Як наслідок це проявляється у низькому авторитеті судової влади в

суспільстві. За всієї багатовимірності та складності проблеми в основі всіх її

проявів лежать і вкрай неефективні правові технології реалізації політичного

права громадян на участь у відправленні правосуддя. У судової влади має бути

авторитет, який би допоміг зміцнити престиж права і сприяв би підвищенню

громадянської правосвідомості, правової і політичної культури населення.

Судова влада виступає як специфічний об’єкт соціального контролю,

суть якого полягає у наявності системи зворотних зв’язків між суспільством

та судовою владою. Ціллю соціального контролю за функціонуванням судової

влади є створення умов для її подальшого розвитку як незалежної гілки влади,

153

яка гарантує правовий характер держави. Правниками пропонуються такі

основні напрями соціального контролю за функціонуванням судової влади:

- підвищення відкритості судової влади для населення шляхом

формування механізмів постійної і продуктивної взаємодії судової влади із

ЗМІ;

- забезпечення ефективного функціонування суду присяжних;

- залучення до органів суддівського самоврядування громадян, які

представляють різні структури громадянського суспільства;

- формування багатоаспектних зв’язків національного і міжнародного

юридичного співтовариства.

Щодо існування критеріїв оцінки владної діяльності, які б охоплювали

різні сфери реалізації влади та зводили її реалізацію до певних узагальнюючих

коефіцієнтів, то треба зазначити, що питання оцінки судової влади та судової

діяльності є питанням, яке хвилює і правників, і суддівське співтовариство

[158], і міжнародну спільноту [52; 117; 191; 221; 217]. Необхідно також

розуміти, що критерії ефективності можуть визначатися як всередині

конкретного суду, всередині судової підсистеми (наприклад, ефективність

роботи господарських судів, адміністративних судів [164]), на прикладі судів

певного регіону країни [121; 122; 123], для розгляду судами окремих категорій

справ [211], так і в цілому судової системи держави. Більше того, на думку

деяких правників, судова система повинна сама напрацювати критерії

регулювання та гарантувати, що норми права будуть безспірно

застосовуватися та слугувати суспільній меті, а судова активність, допустима

у зв’язку із потребою захисту основних прав людини, не повинна порушувати

рівновагу, що досягнута між різними гілками влади [204, с. 45-46].

У юридичній літературі зазначається, що визначеність оцінок судової

діяльності залежить від деталізації факторів, що впливають на ефективність

правосуддя. Також пропонується ефективність правосуддя розкривати у

чотирьох аспектах: нормативному (якість законодавства), процесуальному

(якість судових рішень, своєчасність, відкритість правосуддя),

154

організаційному (матеріальні, технічні та кадрові ресурси) і комунікативному

(культура взаємодії судді з учасниками судочинства). Не дивлячись на те, що

вони неоднакові по значимості, їх взаємопов’язаність не викликає сумнівів.

Ступінь ефективності правосуддя залежить як від умов, в яких воно

здійснюється, так і від самих правозастосовців, професіоналізм та моральність

яких суттєво впливає на оцінку судочинства учасниками процесу [206, с. 263].

У юридичній літературі достатньо прикладів того, які критерії та

показники можуть до них належати. Так, наведемо приблизний перелік

загальних критеріїв ефективності судової влади, до яких можна віднести:

1) обсяг судової юрисдикції (кількість суб’єктів, які потенційно вправі

звернутися до конкретного суду чи судової системи, кількість правових актів

і дій, які можна оскаржити до суду, у процентному співвідношенні до кількості

населення, кількості суб’єктів - юридичних осіб тощо);

2) наявність методологічних, методичних та інших наукових розробок із

судочинства, впровадження їх в практику розгляду судових справ;

3) показник довіри до судової системи (кількість суб’єктів, які

звернулися за конкретний період часу за судовим захистом в даний суд чи

судову систему (кількість звернень); кількість заявлених та задоволених

відводів суддів; кількість суддів, яких притягнено до відповідальності;

кількість і показники проведених опитувань (моніторингів);

4) коефіцієнт доступності до судового захисту і судової інформації

(кількість справ, прийнятих до розгляду судом (судовою системою) у

відношенні до кількості тих заяв, з яких відмовлено чи повернуто; кількість

судових рішень, до яких є вільний інформаційний доступ). При цьому важливо

пам’ятати, що бажане створення посад судових доповідачів чи служб зв’язків

з громадськістю при судах, судових радах чи інших незалежних органах влади;

судді мають бути стриманими у відносинах із засобами масової інформації

[140, с. 37-40];

5) показник оперативності правосуддя (кількість справ, розглянутих із

винесенням остаточного судового рішення у встановлені законом строки);

155

6) показник «свободи» і справедливості (гуманізму) чи альтернативності

правосуддя (кількість справ, що завершилися за допомогою примирювальних,

посередницьких та інших альтернативних процедур, що сприяють

продовженню нормальних відносин між сторонами);

7) коефіцієнт технологічності (кількість справ, що розглянуті з

використанням сучасних інформаційних технологій, що приводять до

економії часу та матеріальних витрат суду (судів) і сторін);

8) показник якості правосуддя (кількість неоскаржених судових рішень

та залишених без зміни після оскарження; кількість скасованих чи змінених

судових рішень через порушення процесуальних норм);

9) показник упередженості та діалога із суспільством (кількість

інформацій про виявлені порушення, кількість лекцій, семінарів, виїздних

судових засідань, внесених пропозицій щодо удосконалення законодавства,

участь представників суспільства в органах суддівського самоврядування

тощо);

10) коефіцієнт оптимальності процедур з оскарження та перегляду

судових рішень (кількість судових інстанцій для оскарження, строки

оскарження та можливість їх поновлення, компетенція судових інстанцій з

перегляду судових рішень тощо);

11) показник виконуваності судових рішень (кількість реально і

своєчасно виконаних судових рішень (без повернення, направлених для

виконання в інші установи тощо); кількість виконаних рішень судів іноземних

держав і рішень нашої судової системи (суду) за кордоном.

Крім того, в рамках конкретного суду чи судової підсистеми можна

виділяти так звані внутрішні критерії ефективності суддів чи правосуддя.

Наприклад, своєчасність і правильність застосування заходів забезпечення,

залучення третіх осіб у процес, прийняття зустрічного позову, якість

підготовки справ до судового розгляду, результативність проведення торгів, у

тому числі електронних торгів.

156

Наведений перелік, за переконанням його авторів, звісно не є

вичерпним. Він може видозмінюватися залежно від суб’єктного складу, меж

його застосування чи інших критеріїв. Головне в тому, аби навчитися

об’єктивно цінити працю судді у суспільстві, у державі, як і кожної

особистості.

Проблеми ефективності судової системи вивчала також Л. М. Москвич,

яка дійшла висновків, що концептуальна ідея досконалої організації та

функціонування розглядуваного державно-правового механізму розв’язання

правових конфліктів повинна становити підвалини Стандартів ефективності

судової системи. Їх значення полягатиме у: а) отриманні об’єктивної

інформації щодо потреб судової системи; б) плануванні навчання й

підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату суду; в) підвищенні

транспарентності всього правосуддя. На підставі системного аналізу

Л. М. Москвич виділяє чотири групи критеріїв, що відбивають зміст

Стандартів ефективності судової системи:

1) ефективність судового устрою: доступність і незалежність суду,

спеціалізація і стабільність судової системи;

2) ефективність судової процедури: справедливість, неупередженість і

своєчасність розгляду й вирішення судових справ;

3) ефективність кадрового забезпечення судової системи:

професіоналізм суддів та працівників апарату суду;

4) соціальна ефективність судової системи: суспільний авторитет й

соціальна відповідальність суду, довіра до суду.

Також встановлено, що система технічних прийомів і методів

оцінювання ефективності судової системи має певні прогалини як

концептуального, так і технологічного характеру. При оцінюванні її

функціонування, як вбачається, повинні бути передбачені показники:

1) кількісні (наприклад, для аналізу продуктивності соціальних витрат,

спрямованих на отримання результативності такого державно-правового

157

явища як судова система; такі показники дозволять віддзеркалити

результативність досягнення цілей і витрати на її забезпечення);

2) якісні (які дозволять сформулювати загальні положення ефективності,

що надасть можливість судити про характер і тенденції в царині розвитку

окремих галузей правової дійсності) [99].

Щодо підвищення авторитету судової влади та іміджу суду, то у

юридичній літературі пропонується цікавий напрям удосконалення судової

влади як правова реклама. Правова реклама має бути значним засобом

підвищення громадського авторитету суду. Її основним завданням має стати

інформування працівників апарату суду, суддів, адвокатів, громадські

організації, місцеве населення, засоби масової інформації, навчальні й

державні установи, громадські та професійні організації та інші цільові групи

про функціонування, діяльність та завдання суду. Наглядним прикладом

правової реклами можуть бути наявні в українському телепросторі передачі,

що імітують судовий процес. І хоча до них існують певні зауваження

(основною причиною, мабуть, є те, що в ролі суддів виступають публічні діячі

й актори), в цілому ж цю практику можна оцінити як позитивну, оскільки ці

передачі позитивно впливають на формування суспільної свідомості щодо

судового процесу [99, с. 230].

Дослідники цього напряму відмічають, що при вирішенні питання щодо

ролі спеціальних теле- і радіопередач, спрямованих на популяризацію

правових знань та виховання правової культури, і американські, і російські

дослідження дають парадоксальний результат. Найбільш ефективними в плані

інформування населення про роботу судової влади є не стільки федеральні

програми радіо і телебачення, скільки місцеві та регіональні ЗМІ. Аналіз цього

факту на основі проведених досліджень приводить до висновку, що

високопрофесійні центральні програми сприймаються населенням як

телешоу. Без сумніву, такого роду передачі в центральних ЗМІ сприяють

підвищенню інтересу до правової тематики, певною мірою підвищують

правову культуру [84].

158

Так, правова культура є важливим регулятивним засобом координації

діяльності суб’єктів соціальних відносин у різних соціальних підсистемах

суспільства. У юридичному соціокультурному просторі реклама представляє

собою, з однієї сторони, частину масової культури, представлену у вигляді

норм та цінностей у формі текстів у широкому смислі та артефактів

рекламного мистецтва. З іншої сторони - це складне соціальне явище, що

регулює поведінку як виробників товарів та послуг і їх продавців, так і

споживачів за допомогою цілеспрямовано сконструйованої інформації та

засобів емоціонального впливу. Оскільки рекламно-комунікативний процес

заснований на створенні і трансляції рекламних повідомлень, то в них

інформація про рекламовані товари та послуги трансформується як за формою,

так і за змістом, набуваючи якостей як інформаційної ентропії, так і

властивості мати додатковий несанкціонований вплив на свідомість та

поведінку споживачів. Дані властивості реклами дають можливість

виконувати роль своєрідного соціального регулятора [87].

Дослідники реклами юридичних послуг аналізують рекламування у

переважній більшості на ринку адвокатсько-представницьких послуг, проте

результати їх дослідження з певними обмовками ми спробуємо застосувати

для аналізу правового рекламування суду. Так, зазначається, що ефективними

для авторитетності та пізнаваності суб’єкта надання юридичних послуг

можуть стати такі безкоштовні (переважно безкоштовні) методи як:

- рекомендації чи позитивні відгуки про діяльність судді, суду чи судової

системи в цілому. Такі позитивні відгуки можуть бути від сторін, які брали

участь у справі, від правозахисних організацій, від будь-яких осіб, які надають

позитивну оцінку указаним суб’єктам;

- ведення судового сайту. В умовах розвитку інформаційного

суспільства, становлення електронного суду та розвитку інших технологій -

ведення сайту є вкрай важливим, зокрема його структурованість та

оформлення, контент, повнота та своєчасність наповнення інформацією та

інше;

159

- наявність певних корисних безоплатних сервісів на сайті. Такими

можуть бути калькулятор судового збору, калькулятор штрафних санкцій,

якісні шаблони правових документів, можливість поставити уточнююче

питання адміністратору сайта, можливість онлайн-запису на особистий

прийом до голови суду тощо;

- соціальна активність, а також участь у семінарах, конференціях,

круглих столах, прес-релізи, коментарі у ЗМІ, написання статей на актуальні

теми, організація днів «відкритих дверей», проведення конкурсів

студентських наукових робіт з тематики юрисдикції суду чи загальноправової

тематики тощо. Працівники судової системи можуть виступати на даних

заходах у різній якості: як доповідачі, активні слухачі, організатори;

- висока судова корпоративна культура, яка має охоплювати все, що

впливає на позитивну думку про судову владу: відповідність суддів та

працівників суду морально-етичним стандартам, що пред’являються до них;

ставлення до відвідувачів суду; дрес-код; відповідність приміщення суду та

залу судових засідань сучасним вимогам тощо.

Проте, на нашу думку, все ж необхідно погодитися із точкою зору, що

так зване рекламування судової діяльності повинно носити довідковий

характер, а не рекламний. Цей довідковий характер тісно пов'язаний із

комунікаціями судової влади; а комунікації у сучасному світі пронизують всі

сторони життя суспільства, соціальних груп та окремих індивідів і може бути

представлена різними видами. Власне іміджева комунікація як раз і є одним із

таких видів, що відрізняється від рекламної комунікації. Основна відмінність

полягає у принциповій різноспрямованості інтересів: реклама є прямим

варіантом комунікації, а іміджеві комунікації, як складові «паблік рілейшнз»,

зацікавлені в опосередкованому впливі. Тому у результаті реклама породжує

сприятливі повідомлення, а «паблік рілейшнз» - сприятливі контексти [189].

Беззаперечним також є факт, що сприяти підвищенню авторитету

судової влади мають і самі судді. Бажано, аби кожен суддя виступав

посередником між судовою системою та суспільством. Від того, що судді

160

публікують свої статті у періодичних фахових виданнях, викладають у вищих

закладах освіти, приймають участь у конференціях, семінарах чи інших

суспільних заходах чи громадському житті, має бути лише позитивна

спрямованість. Наприклад, якщо суддя буде учасником конференцій,

присвячених питанням діяльності адвокатури, то він краще буде орієнтуватися

у проблемах адвокатської діяльності чи проблемних питаннях взаємовідносин

адвокатів з клієнтами і таке інше. Судді мають гарно розуміти свою роль, яку

вони відіграють у суспільстві. Суддя повинен намагатися зробити суд

настільки відкритим для громадськості, наскільки це дозволяє зробити вимога

про дотримання конфіденційності при винесенні осмисленого, вивіреного та

узгодженого рішення. Адже справа суду - це суспільна справа. Тому суд

повинен застосовувати такі процедури, які були б не вкрай обтяжливими для

суспільства та суспільної влади в грошовому виразі [218].

На переконання Ю. С. Сідої, під час характеристики й оцінки діяльності

судової влади, її авторитетності неможливо залишити без уваги проблему

впливу засобів масової інформації на правосуддя, які виконують соціально-

юстифікуючу роль, тобто так чи інакше присвоюють собі функцію відкритого

роздуму про ті чи інші боки діяльності суду з точки зору правосудності.

Водночас ЗМІ формують громадську думку щодо діяльності судової влади. На

думку автрки, для більш змістовного зв'язку судової влади і громадськості,

необхідне застосування соціальних технологій, як опитування громадської

думки, технологія організації й проведення зустрічей із громадськістю,

технологія роботи зі ЗМІ, технологія телевізійних виступів «перших осіб», які

представляють судову владу України, проведення теледебатів, технологія

інформаційного впливу на громадян за допомогою мережі Інтернет, дозволить

судовій владі укріпитися в системі державної влади, підвищити свій авторитет,

підтримати принцип зворотного зв'язку з громадськістю [157].

Найкращим свідченням утвердження високого іміджу судової влади

буде те, що коли кожний громадянин, навіть не погоджуючись із винесеним

161

судом рішенням, все рівно вважатиме його правильним і справедливим,

виходячи із загального переконання в авторитетності судової влади [33].

Як вбачається, модернізація судової влади та удосконалення її ознак

буде мати лише позитивні наслідки. Так, запровадження в механізм реалізації

судової влади нових прогресивних технологій і механізмів повинно мати як

стратегічні, так і тактичні цілі. Стратегічними цілями можна вважати зняття

напруги у соціальній сфері, підвищення ефективності управління соціально-

політичними процесами, подальший розвиток діалогу між владою та

сусрільством, забезпечення стійкості влади до зовнішніх та внутрішніх

викликів. Тактичними цілями можна вважати такі як підвищення іміджу

судової влади, збільшення фінансування державою потреб судової системи та

ефективне використання бюджетних коштів, підвищення рівня правової

свідомості громадян, підвищення соціальної активності, активізація

антропологічного фактору.

Як результат проведення судової реформи та удосконалення судової

системи та судової діяльності очікується підвищення іміджу судової влади.

Проблематика іміджу судової влади отримала своє дослідження і на

монографічному рівні. Так, зазначається, що позитивний імідж судової влади

є цінністю політичної культури суспільства, яка обумовлена суб’єктно-

об’єктною парадигмою соціально-політичних процесів свого часу. Основою

формування іміджу судової влади в контексті політичної культури

демократичного суспільства є соціальна справедливість як правова і політична

категорія одночасно. У широкому соціально-історичному плані

прослідковується, що суд здатен судити лише стільки, скільки йому

довіряють, а довіряють тією мірою, якою він відповідає потребам громадян у

справедливості і свободі [153]. Сутнісні характеристики іміджу судової влади

не вичерпуються її юридичним змістом. Імідж судової влади є її зовнішнім

проявом, показником ділових і моральних якостей людей, які її

представляють. Імідж же самого суду - це своєрідний ідеальний образ, який

стихійно складається через сприйняття його різними соціальними групами на

162

фоні певної політичної ситуації. Він формується у результаті спеціалізованих

дій окремих суддів і прокурорів, судових та прокурорських працівників,

адвокатів, присяжних тощо. На практиці це означає, що всі вони, починаючи з

суддів, при виконанні своїх повноважень і у позаслужбових відносинах

повинні уникати все, що може знехтувати авторитет судової влади, честь чи

гідність судді чи судових працівників або викликати сумніви в їх

об’єктивності, безпристрастності, справедливості, безкорисності. Ми повнстю

погоджуємося із висновками науковця, що сприйняття судової влади людьми

є суб’єктивним та залежить від того, в якому образі влада представлена в їх

свідомості, із чим вона асоціюється, які почуття та емоції викликає. Від

ставлення до влади залежить її ефективність, стійкість, успішність та власне

можливість влади досягати поставлених цілей, імідж судової влади - це її

дієвість. Вона задає членам суспільства ціль та диктує необхідні форми

поведінки. Якщо дієвість починає слабшати, а сама влада не прикладає

необхідних зусиль для досягнення поставлених цілей, боїться

використовувати всі її ресурси, вся система владних відносин перестає

працювати, імідж влади втрачається. Діяльність судової влади, результат того,

до чого вона прагне, має бути зрозумілим для людей [153].

На авторитеті судової влади наголошує і Л. М. Москвич, яка

досліджувала його у розрізі ефективності судової діяльності та дійшла таких

висновків. В умовах активного становлення інформаційного суспільства в

Україні судовій владі належить професійно займатись управлінням власним

авторитетом: а) розробляти принципи інформаційної політики та

реалізовувати її; б) конструювати позитивний імідж суду і суддів; в) виявляти

підвищену увагу до публічності й до очікувань населення. Стандарт

громадського авторитету суду дозволить належним чином оцінити статус

судової влади в умовах трансформації суспільства. Для виміру рівня

суспільного авторитету суду можуть слугувати такі показники:

1) юрисдикція суду: а) чи визнано суд єдиним органом, здатним

постановити остаточне рішення в правовому спорі; б) чи обмежена сфера

163

юрисдикції суду; в) чи підлягає рішення суду перегляду іншим державним

органом; г) чи є рішення суду обов’язковим для осіб, яких воно стосується;

2) альтернативність врегулювання правових суперечок: а) чи існують в

країні інститути альтернативного врегулювання спорів; б) яка питома вага

спорів, розв’язаних такими інститутами; в) яке співвідношення виконання

судових рішень і рішень, винесених за допомогою альтернативних спорів

урегулювання конфліктів;

3) статистичні: а) кількість звернень до суду за розв’язанням правового

конфлікту; б) індикатори виконання судових рішень: добровільно чи із

застосуванням державного примусу тощо;

4) транспарентність судової влади: а) чи налагоджений зворотній зв'язок

між судом та суспільством; б) чи мають доступ до інформації про суд

громадяни; в) чи задоволений соціум якістю судової інформації; г) чи

задовільна якість організації діяльності суду щодо комунікацій із

громадськістю тощо [99, с. 230-231].

Безумовно, і самі судді повинні підвищувати авторитет судової влади

шляхом правильного та одностайного застосування законодавства, шляхом

подолання фактів тяганини чи незаконної спрощеності при розгляді окремих

категорій справ, шляхом викорінення процедури винесення рішень без

всебічно та повно досліджених доказів тощо.

Підводячи підсумок, хотілося б наголосити, що реальним показником

удосконалення ознак судової влади могли б стати такі рузультати:

- підвищена оцінка суспільної довіри до судової влади в Україні (з боку

громадян передусім);

- підвищена оцінка рівня довіри експертного середовища (адвокатів,

юристів) до судової влади та всіх її інститутів;

- виважене та ефективне оновлення кадрового складу судових та

правоохоронних органів;

- зростання рейтингових місць України у авторитетних міжнародних

довідниках, пов'язаних із ефективністю судової системи, тощо [133].

164

Висновки до розділу 3

У результаті дослідження міжнародно-правових стандартів судової

влади, аналізу норм вітчизняного законодавства та наукових поглядів і

концепцій з питань реформування судової системи та модернізації судової

влади, нами здійснено теоретичне узагальнення та сформульовані такі

висновки.

1. На шляху створення судової влади в Україні, яка відповідала б

міжнародним стандартам, існує багато проблем, для розв’язання яких

необхідно вирішити ряд питань, пов’язаних із законодавчим, організаційним,

фінансовим, соціально-психологічним, інформаційним, кадровим,

матеріально-технічним забезпеченням системи заходів, що мають створити

дієву та узгоджену із нормами міжнародного права судову систему нашої

держави.

2. Названо та охарактеризовано причини та умови недостатньої якості

правосуддя, а також проблеми організації судової влади в цілому, діапазон

яких надзвичайно широкий. Встановлено, що для належного впровадження

ознак судової влади необхідно вирішити ряд проблем, починаючи із

закріплення законодавчо вимог до кандидата на посаду судді та процедури

добору суддівських кадрів аж до неефективної системи виконання судових

рішень.

3. Беззаперечним є той факт, що удосконалення ознак судової влади

прямо залежить від удосконалення самої судової влади в країні. При цьому всі

погоджуються із тим, що удосконалення ознак судової влади може бути

досягнуто лише шляхом закріплення єдиних стандартів, напрямків і стратегії

розвитку судової влади як державно-правового інституту.

4. Запропоновано такі механізми удосконалення ознак судової влади:

1) вдосконалення правової бази закріплення та регламентації ознак судової

влади; 2) завершення судової реформи та удосконалення судової системи та

судової діяльності; 3) становлення принципу взаємної довіри між судовими

165

системами; 4) існування механізмів контролю з боку народу, громадських

організацій, інституцій громадянського суспільства за законністю здійснення

державної влади та засобів притягнення до відповідальності суб'єктів владних

повноважень у разі порушення законодавства; 5) існування критеріїв оцінки

владної діяльності, які б охоплювали різні сфери реалізації влади та зводили її

реалізацію до певних узагальнюючих коефіцієнтів; 6) підвищення авторитету

судової влади та іміджу суду.

166

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано

вирішення наукового завдання, яке полягало у з’ясуванні особливостей ознак

судової влади, їх системи й змісту, розробки ефективної моделі їх

імплементації відповідно до міжнародних стандартів судової влади та

суспільних очікувань, та формулювання на цій основі науково-обґрунтованих

пропозицій стосовно їх подальшого вдосконалення. Основні наукові висновки

дослідження є такими:

1. Ознаки судової влади є виразом різносторонніх концепцій чи

поєднання ідей та поглядів на судову владу, на її правову природу, на належні

засади її організації, на функції судової влади та ефективність їх виконання.

Встановлено, що основні підходи до визначення поняття «ознаки судової

влади» та характеристика її основних елементів почали формуватися разом із

вченням про судову владу як окрему гілку єдиної державної влади.

2. Ознаки судової влади мають віддзеркалювати пріоритетні напрями

реформування судової діяльності, встановлювати важливі орієнтири

удосконалення інституту судової влади в цілому, зокрема, мають відображати

масштабне реформування системи судоустрою в Україні згідно з

європейськими стандартами, оновлення суддівського корпусу шляхом

проведення прозорої конкурсної процедури добору суддів, відновлення довіри

громадян до судової гілки влади, підвищення авторитету та іміджу судової

влади у суспільстві тощо.

3. Доведено, що у сучасних умовах модернізації та глобалізації,

європейської інтеграції роль ознак судової влади неабияк зростає. Цьому

сприяє зближення національних правових систем, формування єдиного

європейського правового та інформаційного простору. Тому першочерговою

метою конституційної судової реформи, яка нині триває в Україні, є

удосконалення судової влади до такого рівня, аби вона відповідала найбільш

167

високим міжнародним стандартам та найбільш вимогливим очікуванням

суспільства.

4. Обґрунтовано, що у сучасних умовах широкий діапазон думок щодо

встановлення змісту поняття «ознаки судової влади» є досить закономірним та

логічно витікає з ряду факторів. По-перше, семантика складових даного

словосполучення суттєво варіативна, отже може породжувати можливість

найрізноманітнішого тлумачення. По-друге, функціонування судової влади на

різноманітних етапах її становлення та розвитку, а також реформування,

засновано на розумінні її ознак в конкретну історичну епоху чи то якийсь

проміжок часу, в певний етап розвитку державності, тип державного устрою

тощо. По-третє, складність дослідження ознак судової влади пов’язана із

соціально-філософським ракурсом аналізу, оскільки судова влада пов’язана з

тим, що вона представляє собою не тільки об’єкт динамічного розвитку та

трансформації, а й ускладнений комплексний предмет міждисциплінарного

дослідження. І, по-четверте, на визначення природи поняття ознак судової

влади впливає обраний метод дослідження цієї правової категорії.

Констатовано, що множинність ознак судової влади як об'єкта пізнання

потенційно невичерпна.

5. Ознаки судової влади мають такі властивості: (1) системність, що

означає, що ознаки є множинністю елементів системи, що з’єднані

нетривіальними, оригінальними зв’язками один з одним; (2) динамічність та

урівноваженість (стабільність, сталість), що означає здатність системи за

відсутності зовнішніх збурюючих впливів зберігати свій стан як завгодно

довго; (3) об’єктивність та суб’єктивність: перша найчастіше є результатом

існування початкових умов створення, а друга пов’язана із свідомою,

цілеспрямованою діяльністю людей, які беруть участь у відповідних процесах;

(4) гармонійна різноманітність, яка є проявом багатопідсистемності та

багатоелементності складових судової влади; (5) зрозумілість та чіткість -

будуються на простих засадах (основних поняттях і співвідношеннях між

ними) на базі зв’язків системи судової влади; (6) є модельною формою

168

відображення природи судової влади, тобто ознаки абстрактно відображають

та закріплюють ті завдання, цілі та функції судової влади, які на неї об’єктивно

покладаються; (7) формалізованість та активність - вони мають не лише бути

просто проголошеними, названими, а й діяти так би мовити «за

налаштуванням»; (8) загальновідомість та визначеність (прозорість); (9) мають

прогностичне та стратегічне спрямування - можливість здійснити

прогнозування безпосередніх та непрямих наслідків реалізації способів, форм

дії та повноважень судової влади у реальних правовідносинах.

6. Судам притаманні ознаки державного органу, а судова влада має ряд

ознак, що притаманні публічній (державній) владі. На цій підставі

виокремлено такі ознаки: 1) судова влада є різновидом публічної (соціальної,

державної) влади; 2) широка можливість безпосередньої та опосередкованої

участі народу в організації та функціонуванні судової влади; 3) соціальний

характер судової влади; 4) цілеспрямованість судової влади; 5) судова влада

повинна існувати (організовуватися та функціонувати) виключно на правових

засадах; 6) судова влада як прояв публічної (державної) влади здійснюється в

усіх сферах життєдіяльності суспільства, зокрема тих, що регулюються

правом; 7) територіальна необмеженість поширеності судової влади; 8) судова

влада інституціолізована, тобто здійснюється професійним апаратом,

відокремленим від інших державних структур та влад; 9) вольовий характер

судової влади; 10) судова влада має право на застосування системи державного

примусу, тобто владно-силові повноваження; 11) відповідальність судової

влади за виконання належних їй владних повноважень; 12) авторитет судової

влади.

7. Ознаки судової влади можна класифікувати в залежності від багатьох

критеріїв. Найбільш універсальною є класифікація ознак судової влади

залежно від предмету регулювання, зокрема: а) ті, що притаманні її

організації; б) ті, що притаманні її функціональним особливостям; в) ті, що

притаманні носіям судової влади. До організаційних ознак судової влади

належать: 1) самостійність та структурованість, тобто наявність самостійної

169

структурно відокремленої системи органів судової влади; 2) автономність

судової влади; 3) відкритість. До другої групи ознак судової влади належать:

1) незалежність, неупередженість та справедливість суду; 2) здійснення

повноважень судової влади у суворо регламентованій законом процесуальній

формі; 3) особливою ознакою судової влади при здійсненні судової влади має

внутрішнє переконання суддів; 4) легітимність судової влади; 5) предметність

судової влади, або ж компетентність судової влади; 6) структура судово-

правових відносин. Третьою групою ознак судової влади є такі, що притаманні

носіям судової влади: 1) правом реалізації судової влади володіють виключно

судді, тобто судова влада має конкретне суб’єктивне вираження; 2)

професіоналізм та компетентність посадових осіб судової влади; 3)

моральність судової влади.

8. Встановлено, що є підстави твердити про існування органічного

зв’язку утвердження ознак судової влади та удосконалення інституту судової

влади. Процес утвердження, концептуального оформлення та кристалізації

конструкції ознак судової влади відбувається безпосередньо в рамках

становлення «ідеальної» судової влади, що є основною причиною її високого

авторитету та загального визнання світовою спільнотою.

9. Механізмами удосконалення забезпечення ознак судової влади є: 1)

вдосконалення правової бази закріплення та регламентації ознак судової

влади; 2) завершення судової реформи та удосконалення судової системи та

судової діяльності; 3) становлення принципу взаємної довіри між судовими

системами; 4) існування механізмів контролю з боку народу, громадських

організацій, інституцій громадянського суспільства за законністю здійснення

державної влади та засобів притягнення до відповідальності суб'єктів владних

повноважень у разі порушення законодавства; 5) існування критеріїв оцінки

владної діяльності, які б охоплювали різні сфери реалізації влади та зводили її

реалізацію до певних узагальнюючих коефіцієнтів; 6) підвищення авторитету

судової влади та іміджу суду.

170

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖ ЕРЕЛ

1. Абросимова Е. Б. Судебная власть в Российской Федерации: система

и принципи. Москва : Ин-т права и публич. политики, 2002. 160 с.

2. Аверьянов В. Б. Организация аппарата государственного управления

(структурно-функциональньїй аспект). Киев : Наук. думка, 1985. 146 с.

3. Азгальдов Г. Г., Райхман 3. П. О квалиметрии / ред. А. В. Гличев.

Москва : Изд-во стандартов, 1973. 172 с.

4. Алексеев П. В., Панин А. В. Философия : учеб. для вузов. Изд. 3-е,

перераб. и доп. Москва : Проспект, 2002. 604 с.

5. Анализ расходов федерального бюджета на судебную власть и

уголовно-исполнительную систему. Отчет подготовлен при поддержке

Агентства Международного развития США. Москва, 2001. ЦКЬ:

Ьіїр ://^^^.а0Ь0рогІа1.сот/Ьоок_1295_сЬарІег_22_3.5.5_РгоЬ1ета_копІго!| а_ка

сЬе8^Vа_^аЬо^у_8и0еЬпо^^_8І8^ету.Ь^т1 (дата обращения: 6.09.2018).

6. Анишина В. И. Основи судебной власти и правосудия в Российской

Федерации : курс лекций. Москва : Зксмо, 2008. 270 с.

7. Анненкова В. Г. Единство Российского государства: проблеми

конституционной теории и практики : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.02 / Рос.

акад. гос. служби при Президенте Рос. Федерации. Москва, 2006. 386 с.

8. Артемчук М. Д. Природні права людини як філософська проблема в

контексті історико-філософських досліджень : дис. ... канд. філос.наук :

09.00.05 / Дніпропетр. нац. ун-т ім. Олеся Гончара. Київ, 2018. 226 с.

9. Афанасьев В. Г. Общество: системность, познание и управление.

Москва : Политиздат, 1981. 432 с.

10. Бабаджанян К. А. Ответственность государства перед личностью как

принцип правового государства. Вестник Саратовской государственной

юридической академии. 2012. № 3. С. 36-41.

11. Байтин М. И. Государство и политическая власть. Саратов : Изд-во

Саратов. ун-та, 1972. 239 с.

171

12. Бамматов Р. Р. Конституционньїе основи организации и деятельности

судов Республики Дагестан : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Ин-

т гос. и права РАН. Москва, 2003. 27 с.

13. Барак А. Судейское усмотрение : пер. с англ. / науч. ред.: В. А. Кикоть,

Б. А. Страшун. Москва : Норма, 1999. 364 с.

14. Баронін Д. Б. Правовий статус суду в Україні : дис. ... канд. юрид.

наук : 12.00.10 / Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2015. 201 с.

15. Баронін Д. Суд в системі органів державної влади. Национальньїй

юридический журнал : теория и практика. 2014. № 4. С. 36-41.

16. Барутенко Р. О. Обеспечение единого правового пространства России

органами исполнительной власти Российской Федерации (конституционно-

правовой аспект) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Акад. упр. МВД России.

Москва, 2003. 245 с.

17. Басай В. Д. Судові, правоохоронні та правозахисні органи України :

підручник : у 3 кн. Коломия : Вік, 2006. Кн. 1. 992 с.

18. Безнасюк А. С. Рустамов Х. У. Судебная власть : учеб. для вузов.

Москва : ЮНИТИ-ДАНА : Закон и право, 2002. 455 с.

19. Бизнес и права человека в Украине : пилотньїй отчет : материальї в

рамках круглого стола «Бизнес и права человека: опит стран У4 и Балтийских

стран для Украиньї» : I Харьков. междунар. юрид. форум (3-6 октяб. 2017 г.,

Харьков, Украина) / под ред.: Е. Уварова, Ю. Разметаева. Харьков : Право,

2017. 132 с.

20. Блауберг И. В. Проблема целостности и системний подход. Москва :

Здиториал УРСС, 1997. 450 с. (Философи России XX века).

21. Блауберг И. В., Садовский В. Н., Юдин 3. Г. Системний подход:

предпосилки, проблеми, трудности. Москва : Наука, 1969. 48 с.

22. Большая советская знциклопедия : в 30 т.: полн. текст. Москва : Совет.

знцикл., 1969-1978 // Яндекс словари. НКЛ: Ьі1р://8^агі.уап<Зех.т/діс1;/Ь8Є

23. Большой латинско-русский словарь по материалам словаря И.Х.

Дворецкого. НКЛ: Шр://1тдиае1;ета.сотАосаЬи1а/Н8І;.рЬр?1е1;1;ег=8

172

24. Бондар В. І. Дидактика. Київ : Либідь, 2005. 264 с.

25. Борко А. Л. Адміністративно-правове забезпечення функціонування

судової системи України : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.07 / Харків.

нац. ун-т внутр. справ. Харків, 2014. 40 с.

26. Борко А. Л. Поняття державної влади як основи в розумінні судової

влади. Право і безпека. 2011. № 5. С. 11-15.

27. Борко А. Л. Сутність і ознаки інституту судової влади. Вісник

Харківського національного університету внутрішніх справ. 2011. № 4. С. 8­

14.

28. Бородин С. В., Кудрявцев В. Н. О судебной власти в России.

Государство и право. 2001. № 10. С. 21-27.

29. Бринцев В. Д. Стандарти правової держави: втілення у національну

модель організаційного забезпечення судової влади : монографія. Харків :

Право, 2010. 464 с.

30. Васильева Г. А. Профессиональная ^тика юриста : учеб.-метод.

комплекс по дисц. Челябинск 2005. ЦКК Ьрр://8СІсепїег.оп1іпе/кпі§а-

уи^ідісЬе8кауа-е1іка-8сісеп1е^/п^аV81Vеппуіе-1^еЬоVапіуа-деуа1е1по81і.Ь1т1

31. Введение в теорию государственно-правовой организации

социальньїх систем : моногр. / под общ. ред. Е. Б. Кубко. Киев : Юринком

Интер, 1997. 192 с.

32. Верховенство права и проблеми его обеспечения в

правоприменительной практике : междунар. кол. моногр. / В. М. Жуйков и др.

; редкол. : В. М. Жуков, Е. В. Новикова, А. Г. Федотов, М. А. Субботин. Москва

: Статут, 2009. 608 с.

33. Вінокурова Л. В. Судова влада у взаємодії громадянського

суспільства та держави : автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 / Одес.

нац. юрид. акад. Одеса, 2009. 20 с.

34. Висновки Моніторингу незалежності суддів - 2011. Вісник Верховного

Суду України. 2011. № 12. С. 5-8.

173

35. Воскобитова Л. А. Механизм реализации судебной власти

посредством уголовного судопроизводства : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук

: 12.00.09 / Моск. гос. юрид. акад. Москва, 2004. 460 с.

36. Воскобитова Л. А. Сущностньїе характеристики судебной власти /

Сев.-Кавказ. гос. техн. ун-т, Сев.-Кавказ. соц. ин-т. Ставрополь : Сервисшкола,

2003. 159 с. (Судебная реформа).

37. Гегель Г. В. Ф. Философия права : пер. с. нем. Москва : Мьісль, 1990.

524 с.

38. Герцензон А. А. Из истории создания первого советского уголовного

кодекса. Советское государство и право. 1967. № 3. С. 92-96.

39. Гладкова В. М., Пожарський С. Д. Акмеологіяі катабологія:

теоретичні аспекти. Проблеми освіти. Житомир ; Київ, 2015. Вип. 84. С. 97­

102.

40. Глазунова Н. И. Государственное управление : учеб. для вузов.

Москва : Муницип. мир, 2004. 456 с. (Знциклопедия управленческих знаний.

Муниципальная наука).

41. Г олубок С. А. Международно-правовьіе стандарти права на судебную

защиту. Известия вузов. Правоведение. 2007. № 1. С. 112-124.

42. Городовенко В. В. Принципи судової влади : монографія. Харків :

Право, 2012. 448 с.

43. Городовенко В. В. Проблеми становлення незалежної судової влади в

Україні : монографія. Київ : Фенікс, 2007. 224 с.

44. Государственное право Российской Федерации : учеб. / под ред.

О. Е. Кутафина. Москва : Юрид. лит., 1996. 584 с.

45. Дегтярев С. Л. Реализация судебной власти в гражданском

судопроизводстве : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.15 / Урал. гос.

юрид. акад. Екатеринбург, 2008. 466 с.

46. Джаримова А И. Судебная власть как предмет социальной философии

: автореф. дис. ... канд. филос. наук : 09.00.11 / Майкоп. гос. технолог. ун-т.

Краснодар, 2007. 26 с.

174

47. Джура В. В. Международньїе стандарти осуществления правосудия в

рамках гармонизации отечественного процесуального права. Сибирский

юридический вестник. 2013. № 1. С. 10-21.

48. Дибиров А.-Н. З. Теория политической легитимности : курс лекций.

Москва : РОССПЗН [Политическая ^нциклопедия], 2007. 270 с.

49. Дмитриев Ю. Л., Черемньїх Г. Г. Судебная власть в механизме

разделения властей и защите прав и свобод человека. Государство и право.

1997. № 8. С. 44-50.

50. Договор о Европейском Союзе : от 07.02.1992 г. ЦКК

Ь11р://2акоп5.^а0а.§ОV.иа/1а^8/8Ьо^/994_029

51. Доповідь щодо ситуації з правами людини в Україні 16 листопада

2016 р. - 15 лютого 2017 р. / Упр. Верхов. комісара Орг. Об’єдн. Націй з прав

людини. 51 с. ЦКК

Ьі1;р8://’№№№.оЬсЬг.ог£/Ооситеп1;8/Соип1;гіе8/ПА/ЦАКерог1;17і;Ь_иКК.рді:‘

52. Дослідження якості роботи судів з використанням методології карток

громадянського звітування : навч. посіб. / Проект ИЯАЮ «Україна:

верховенство права». Київ, 2010. 128 с. ЦКК

ЬИр://^^^.іаЬг.сот.иа/Ше8/^огк8_0ос8/15.р01‘

53. Доступ к правосудию. Судебная власть : пособие по оценке систем

уголовного правосудия / Орг. Обьед. Наций. Нью-Йорк, 2010. ЦКЬ:

ЬИ;р8://’№№№.иподс.ог£/рді:/сгітта1_]и8І;ісе/10-52547_2^и8І;ісе_2_еЬоок.рді:‘

(дата обращения: 9.09.2018).

54. Дудко И. А., Кряжкова О. Н. Содержание принципа единства

судебной системи Российской Федерации. Российская юстиция. 2011. № 2.

С. 27-32.

55. Загальна теорія держави і права : підруч. для студентів юрид. вищих

навч. закл. / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л В. Авраменко та ін. ; за ред.:

М. В. Цвік, О. В. Петришин. Харків : Право, 2009. 584 с.

56. Запобігання корупції серед народних депутатів, суддів та прокурорів

: четвертий раунд оцінювання : звіт за результатами оцінки; Україна [ухвал. на

175

76-му пленар. засід. ОКЕСО (Страсбург, 19-23 червня 2017 року)]. ЦКЬ:

Ь11р8://^т.сое.іп1/§^есоеVа14^ер-2016-9-р3-76-§^есо-19-23-2017-/1680737206

57. Застосування системи оцінювання роботи суду : метод. посіб :

розробл. та рек. експертами Проекту И8АГО «Справедливе правосуддя» : затв.

Радою суддів України. Київ, 2016. 182 с. ЦКЬ:

Ь11р://^8и.§ОV.иа/ир1оад8/а^1іс1е/сре§иіде1іпе82016^еЬ-60а66д2465.рд1‘

58. Зражевская Т. Д. Новая версия «системного анализа» - «мягкий»

системний анализ // Институт регионального законодательства : автоном.

учреждение Воронеж. обл. : офиц. сайт. ЦКЬ:

ЬіІр^/^м^^шг.огд/риЬНсаІюш/заІеІузузап.ЬітІ (дата обращения: 6.09.2018).

59. Изварина А. Ф. Судебная власть в Российской Федерации : учеб.

пособие для юрид. вузов и фак. Ростов на Дону : Изд. Центр «МарТ», 2001.

344 с.

60. История российского правосудия : учеб. пособие / [А. А. Воротьінцева

и др.] ; под ред. Н. А. Колоколова. Москва : ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право,

2009. 447 с.

61. Капліна О. В. Правозастосовне тлумачення норм кримінально-

процесуального права : монографія. Харків : Право, 2008. 296 с.

62. Квитко А. В. Управление качеством : учеб. пособие. Москва, 2005.

100 с.

63. Кладий Е. В. Судебная власть в системе государственной власти

Российской Федерации : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Рос. акад. гос.

служби при Президенте Рос. Федерации. Москва, 2002. 189 с.

64. Коваленко А. А. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному

етапі: теорія і практика : монографія. Київ : Ін-т держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. 509 с.

65. Коваль О. Я. Легітимність державної влади: співвідношення правових

і моральних аспектів реалізації : автореф. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Нац.

ун-т “Львів. політех.”. Львів, 2017. 20 с.

176

66. Колесов Д. В. Оценка обьекта: чертьі, свойства, качества. Развитие

личности. 2006. № 1 С. 40-53.

67. Колодій А. Принципи права: генезис, поняття, класифікація, місце та

роль у правовій системі України. Право України. 2013. № 1. С. 68-79.

68. Колоколов Н. А. Судебная власть как общеправовой феномен :

автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01 / Нижегор. акад. Нижний Новгород,

2006. 52 с.

69. Колоколов Н. А., Павликов С. Г. Теория судебньїх систем:

особенности конституционного регулирования, судебного строительства и

организации судебной деятельности в федеративном государстве : моногр.

Москва : Юрлитинформ, 2007. 312 с.

70. Комаров В. В. К проблеме конституционньїх оснований гражданского

судопроизводства. Современная доктрина гражданского, арбитражного

процесса и исполнительного производства. Теория и практика. Краснодар ;

Санкт-Петербург, 2004. С. 91-108.

71. Комаров В. В. Предмет цивільного процесуального права : текст

лекцій. Харків : Укр. юрид. акад., 1992. 45 с.

72. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР.

ЦКЬ: Ьйр://2акоп3.^ада.§ОV.иа/1а^8/8Ьо^/254%^0%ВА/96-%^0%В2%^1%80

73. Кравчик М. Б. Реформування судової системи як важлива складова

європейської інтеграції України : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10/ Львів. ун­

т бізнесу та права. Львів, 2015.218 с.

74. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і

права : навч. посіб. 3-тє вид., змін. й допов. Тернопіль : Карт-бланш, 2002.

247 с.

75. Крусян Р. А. Реформування системи судоустрою України: досвід,

сучасність, тенденції : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / Нац. ун-т “Одес.

юрид. акад”. Одеса, 2018. 255 с.

76. Крючко Н. І. Проблематика дослідження ознак судової влади. Форум

права : електрон. наук. фахов. видан. 2017. № 3. С. 98-102.

177

77. Крючко Н. І. Ознаки судової влади: конституційно-правовий аспект.

Право України. Вип. 4/2018. С. 251-260.

78. Крючко Н. І. Ознаки судової влади як соціальної системи. Вісник

ХНУВС. 2017. № 3 (78). С. 31-37.

79. Крючко Н. І. Судова реформа як одна із передумов удосконалення

ознак судової влади. Наукові записки Львівського університету бізнесу та

права. 2018. № 20. С. 176-180.

80. Крючко Н. І. Щодо авторитету та іміджу судової влади в Україні.

Vіке§^а^Аоигпаї оп Нитап КідИїк. 2019. № 1 ^ о іи т 1). С. 71-76.

81. Крючко Н. І. Засоби судової політики в системі судово-правових

відносин. Актуальні проблеми судового права : матеріали міжнар. наук.-прак.

конф., присвяч. пам'яті проф. І. Є. Марочкіна (Харків, 30 жовт. 2015 р.).

Харків, 2015. С. 132-134.

82. Крючко Н. І. Ознаки судової влади: проблематика дослідження.

Сучасні виклики та актуальні проблеми судової реформи в Україні: матеріали

Міжнар. наук. конф. (м. Чернівці, 26-27 жовт. 2017 р.). Чернівці, 2017. С. 23­

26.

83. Левин Г. Д. Философские категории в современном дискурсе. Москва

: Логос, 2007. 224 с.

84. Леонтьев В. И. Политико-правовая детерминация судебной власти в

контексте социального контроля : автореф. дис. ... канд. полит. наук : 23.00.02

/ Читин. гос. ун-т. Чита, 2006. 26 с.

85. Малько А. В., Семикин О. В., Люкина Д. С. Судебное право как

важнейший ^лемент судебной системи. Российская юстиция. 2010. № 3. С. 2­

4.

86. Маляренко В. Т. Щодо головних проблем судової влади в Україні.

Слово Національної школи суддів України. 2013. № 1. С. 39-49.

87. Мартиросов Р. Г. Правовая культура реклами: государственная

политика и саморегулирование : автореф. дис. ... канд. философ. наук :

24.00.01 / Краснодар. гос. ун-т культури и искусств. Краснодар. 2005. 27 с.

178

88. Марченко М. Н. Теория государства и права. 2-е изд., перераб. и доп.

Москва : ТК Велби : Проспект, 2004. 640 с.

89. Махлаева Т. И. Судебная власть в системе разделения властей. -

Москва: Акад. ^кономики, финансов и права, 2003. 144 с.

90. Махніцький О. І. Судова влада: сутність, зміст та поняття. Актуальні

проблеми держави і права. 2013. Вип. 70. С. 19-25.

91. Методологія наукової діяльності : навч. посіб. : вид. 3-є, переробл. /

Д. В. Чернілевський та ін. ; за ред. Д. В. Чернілевського. Вінниця : Вид-во

АМСКП, 2012. 364 с.

92. Минаков П. А. Публичная власть: политологический аспект : дис. ...

канд. полит. наук : 23.00.01 / Башкир. гос. ун-т. Уфа, 2007. 198 с.

93. Михайловская И. Б. Социальное назначение уголовной юстиции и

цель уголовного процесса. Государство и право. 2005. № 5. С. 111-118.

94. Михайловская И. Б. Суди и судьи: независимость и управляемость :

моногр. Москва : Проспект, 2008. 64 с.

95. Мірінович У. А. Поняття та ознаки судової влади. Наукові записки

Львівського університету бізнесу та права. 2012. Вип. 8. С. 20-23.

96. Моніторинг стану незалежності суддів в Україні / за ред.

А. Г. Алєксєєва. Київ : Адеф, 2014. 88 с.

97. Морен 3. Метод. Природа природи / [пер. с. фр. Е. Н. Князевой].

Москва : Прогресс-Традиция, 2005. 564 с.

98. Москвич Л. М. Становлення та розвиток судових систем. Вісник

Вищої ради юстиції. 2010. № 3. С. 73-81.

99. Москвич Л. М. Ефективність судової системи: концептуальний аналіз

: монографія. Харків : ФІНН, 2011. 384 с.

100. Назаров І. В. Судові системи країн ЄС та України: генезис та

порівняння : монографія. Харків : Фінн, 2011. 432 с.

101. Нарутто С. В. Федерализм и единство государственно-правовой

системи России : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.02 / Моск. гос. юрид. акад.

Москва, 2002. 471 с.

179

102. Національна стратегія у сфері прав людини : Указ Президента

України від 25 серп. 2015 р. № 501/2015. Офіційний вісник України. 2015.

№ 69. Ст. 2257.

103. Національне опитування громадської думки щодо демократичних та

економічних реформ, судової реформи та щодо впровадження Закону України

«Про очищення влади» [проведене компанією ОїК Цкгаіпе у 2015 р. за

підтримки Проекту «Справедливе правосуддя» за підтримки И8АГО]. ЦКК

ЬИ;р://’№’№№.їшг.огд.иа/соп1;еп1;ЛіЬгагу_Лос/2015_Е'АІК^и1у_РиЬНс_8игуеу_Ьи8І;г

айоп^КК.рЛГ

104. Нерсесянц В. С. Теория права и государства : краткий учеб. курс.

Москва : Норма, 2001. 272 с.

105. Нечипорук С. В. Конституційні засади організації та

функціонування судової влади в Україні (питання теорії і практики) : дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.02 / Чернівец. нац. ун-т ім. Юрія Федьковича.

Чернівці, 2010. 225 с.

106. Никитина А. В. Единство судебной системи Российской Федерации

(конституционно-правовое исследование) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02

/ Хабаров. гос. акад. ^кономики и права. Хабаровск, 2006. 202 с.

107. Николенко А. 3. Принципи разделения властей и единства

государственной власти в конституционно-правовой доктрине и практике :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Санкт-Петерб. гуманит. ун-т

профсоюзов. Санкт-Петербург, 2006. 21 с.

108. Ницше Ф. Воля к власти. Опит переоценки ценностей // Библиотека

философского факультета МГУ им. М. Ломоносова. ЦКК

Ьйр://^^^.рЬіІ08.т8и.ги/1іЬгагу.рЬр

109. Оболонский А. В. Методология системного исследования проблем

государственного управления / отв. ред. Г. А. Туманов. Москва : Наука, 1978.

191 с.

110. Овчаренко О. М. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації

: монографія. Харків : Право, 2008. 304 с.

180

111. Оганесян М. А. Судебная власть в Российской Федерации и ее роль

в становлении правового государства : моногр. Санкт-Петербург : ВВМ, 2003

(ООП НИИХ СПбГУ). 63 с.

112. Ожегов С. И. Словарь русского язьїка : около 57000 слов / под ред.

H. Ю. Шведовой. 20-е изд., стереотип. Москва : Рус. яз., 1988. 749 с.

113. Ожегов С. И., Шведова Н. Ю. Толковьій словарь русского язьїка : 80

000 слов и фразеологических виражений / Рос. Акад. наук, Ин-т рус. яз. им. В.

В. Виноградова. 4-е изд., доп. Москва : А ТЕМП, 2010. 944 с.

114. Організація судових та правоохоронних органів : підруч. для

студентів юрид. спеціал. вищих навч. закл. / І. Є. Марочкін та ін ; за ред.:

I. Є. Марочкін, Н. В. Сібільова. Харків : Одісей, 2007. 528 с.

115. Організація судової влади в Україні : учеб. пособие / за ред.: І. Є.

Марочкін, Н. В. Сібільова, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого.

Харків : Одіссей, 2007. 328 с.

116. Орленко В. І. Конституційне право України : навч. посіб. Київ :

Паливода, 2011. 156 с.

117. Оценка качества разрешения дел в судах. Принципи и предлагаемие

критерии качества : проект судов округа Апелляц. суда Рованиеми,

Финляндия, март 2006 / пер.: А. Г. Котельников, М. Ю. Котельниковая. 2007.

81 с. Ш Ь :

Ь11р8://оікеи8.й/ЬоVІоікеи0е1/^ОVапіетепЬоVІоікеи8/та1е^іа1/а11асЬтеп18/оікеи8_

ЬоVІоікеи0е1_гоVапіетепЬоVІоікеи8/ТН^11сУКР/р^іпсір1е8_V.р01‘

118. Павловський В. Теоретико-правовие основи деятельности судебной

власти. Право и жизнь. 2002. № 50. С. 23-38.

119. Пацация М. Ш. Исправление судебних ошибок в арбитражном

процессе: ценностний аспект. Российский ежегодник гражданского и

арбитражного процесса. 2005. № 4. С. 88-123.

120. Петрушенко Л. А. Единство системности, организованности и

самодвижения (О влиянии философии на формирование понятий теории

систем). Москва : Мисль, 1975. 286 с.

181

121. Підкуркова І., Кохан В. Оцінка рівня задоволеності громадян щодо

окремих аспектів функціонування судів : аналіт. зв. / Господар. суду

Дніпропетр. обл. Харків, 2012. ЦКЬ: Ьйр://^^^.іаЬг.сот.иа/икг/риЬ1іса1іоп8/

122. Підкуркова І., Губіна В., Кохан В. Оцінка рівня задоволеності

громадян якістю окремих аспектів функціонування судів : звіт за результатами

дослідж. / Апеляц. суд Донец. обл., Петровс. район. суд м. Донецька. Харків,

2011. 48 с.

123. Підкуркова І., Кохан В. Оцінка рівня задоволеності громадян якістю

окремих аспектів функціонування судів Харківської області : аналіт. звіт.

Харків : ІПГД. 2015. 92 с.

124. Погорелая Т. И. Теоретические и правовьіе основи осуществления

судебной власти в Российской Федерации. Молодойучений. 2015. № 6. С. 511­

515.

125. Позиція судової влади та її відносини з іншими гілками державної

влади в умовах сучасної демократії : висновок Консульт. ради європ. суддів;

м. Лондон, 16 жовт. 2015 р.№ 18 (2015) // ЛІГА : ЗАКОН : голов. прав. портал

України. ЦКЬ: Ш р:// 8еагсЬ.Нда2акоп.иа/1_дос2.п8І/1тк1/МП15092.Ьіт1

126. Положення про взаємодію судів із засобами масової інформації та

журналістами : проект. ЦКЬ:

Ьі1р8:/М.ск.соиг1.£ОУ.иа/и8ЄгШе8/її1е/уа1;и1;те/рокцеп|а.г1і‘

127. Прангишвили И. В. Системний подход и общесистемние

закономерности. Москва: СИНТЕГ, 2000. 528 с. (Системи и проблеми

управления).

128. Предложения по совершенствованию судебной системи в

Российской Федерации и изменения нормативних актов в целях их реализации

/ Т. Ю. Бочаров и др. Москва, 2018. 112 с. ЦКЬ:

ЬИр://еп1огсе.8рЬ.га/іта£Є8/Ргодис1:8/герог1;8/Керог1;^и8І:ісе_8у8І:ет_Ргеуіе’№.рді:‘

129. Про джерела фінансування органів державної влади : Закон України

від 30.06.1999 р. № 783-ХІУ, в ред. 05.10.2016 р. № 1404-УШ// Законодавство

182

України : нормат.-прав. база даних / Верхов. Рада України.

^Я^:Ьйр8://2акоп.^ада.§ОV.иа/1а^8/8Ьо^/783-14

130. Проект Закону про медіацію : від 17.12.2015 р.№ 3665 //

Законодавство України : нормат.-прав. база даних / Верхов. Рада України.

ЦКЬ: Ьїїр://^1. с 1.^ада.§ОV.иа/р18/2^еЬ2/^еЬр^ос4_1 ?р!3511=57463

131. Про заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих

зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні

права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод":

постанова Верхов. Ради України від 21.05.2015 р. № 462-УШ. Відомості

Верховної Ради. 2015. № 29. Ст. 267.

132. Про концептуальні засади подальшого здійснення судової реформи

в Україні : заява 8 позачерг. з’їзду суддів України. Вісник Верховного Суду

України. 2007. № 10. С. 16-18.

133. Про Стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних

правових інститутів на 2015-2020 роки : Указ Президента України від

20.05.2015 р. № 276/2015. ЦКЬ: Ь11р://2акоп5.^ада.§ОV.иа/1а^8/8Ьо^/276/2015

134. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 02.06.2016 р.

№ 1402-УШ. ЦКЬ: Ь11р://2акоп3.^ада.§ОV.иа/1а^8/8Ьо^/1402-19

135. Протасов В. Н. Теория права и государства. Проблеми теории права

и государства: вопросьі и ответьі. Москва : Новий Юрист, 1999. 240 с.

136. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию. Учебник для

студентов вузов. 4-е изд., перераб. и доп. М.: Аспект Пресс. 2008. 512 с.

137. Пустовойт Т. В. Поняття судової влади та її місця в конституційно-

правовому механізмі публічної влади. Вісник Маріупольського державного

університету. Серія : Право. 2014. Вип. 8. С. 186-192.

138. Рабінович С. П. Взамозв’язки природного та позитивного права:

методологічні засади дослідження. Проблеми філософії права. 2008/2009. Т.

6/7. С. 64-72.

183

139. Рамазанов С. К., Рогоза М. Є., Мусаєва Е. К. Нелінійні моделі та

аналіз складних систем : навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. 3-є вид., зі

змін. Полтава : РВВ ПУЕТ, 2011. Ч. 1. 517 с.

140. Рекомендация 42 СМ/Кес (2010)12 Комитета министров Совета

Европьі «Судьям государств-членов: независимость, ^ффективность,

ответственность» (п. 16) : принята Комитетом министров 17 ноября 2010 на

1098-м заседании заместителей министров. Вісник Верховного Суду України.

2010. № 12. С. 37-40.

141. Ржевский Н. А., Чепурнова Н. М. Судебная власть в Российской

Федерации: конституционньїе вопросьі организации и деятельности. Москва :

Юристь, 1998. 216 с.

142. Рівень довіри суспільства до судової влади в процесі реформ зріс

втричі [Всеукраїнське опитування громадян щодо незалежності та підзвітності

судової влади, сприйняття судової реформи та корупції в судовій системі, яке

у вересні-жовтні 2018 року здійснила Програма реформування сектору

юстиції «Нове правосуддя» за підтримки ШАГО] // Рада суддів України. ЦКЬ:

Ь11р://^8и.§ОV.иа/иа/пе^8/^ІVеп-доVІ^і-8и8рі181Vа-до-8идоVОІ-V1аді-V-р^осе8І-

ГЄІОГт-2ГІ8-УІГІСІ

143. Родионов И. Б. Теория систем и системний анализ : лекции. ЦКЬ:

Ь11р://VІс1о^-8а1^опоV.^и/8у81ет8-апа1у8І8/1ес1и^е8/^одіопоV.Ь1т1

144. Руденко М.В., Рибалко Г.С. Судова влада та правоохоронні органи

України: Підручник для студ. вищих юрид. навч. закладів. Харків, 2007. 285 с.

145. Руденко М. В., Шайтуро О. П. Новий судоустрій України: проблеми

правового регулювання. Вісник Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна. Серія «Право». 2018. Випуск 25. С. 9-13.

146. Садовский В. Н. Основания общей теории систем. Москва: Наука,

1974. 280 с.

147. Садовский В. Н., Юдин 3. Г. Исследования по общей теории систем

: сб. пер. Москва : Наука, 1969. 340 с.

184

148. Саленко О. В. Гармонізація законодавства України про судоустрій і

статус суддів із міжнародними стандартами : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10

/ Київ. нац. унів-т ім. Тараса Шевченка. Київ, 2015. 235 с.

149. Самойлюк Р. Н. Понятие, признаки и сущность государственной

власти. Наука. Мьісль : ^лектрон. период. журн. 2015. № 4. С. 15.

150. Самостоятельность и независимость судебной власти Российской

Федерации / под ред. В. В. Єршова. Москва : Юристь, 2006. 493 с.

151. Семушкина Н. И. Роль принципа взаимного доверия в развитии

общего пространства правосудия в Европейском Союзе. Вопроси жономики и

права. 2016. № 3. С. 55-58.

152. Сердюк В. В. Правовий статус Верховного Суду України в системі

судової влади : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.10 / Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2009. 563 с.

153. Серьій В. В. Имидж судебной власти в России как отражение

социально-политических процессов : автореф. дис. ... канд. полит. наук :

23.00.02 / Ин-т социологии РАН. Москва, 2011. 216 с.

154. Сетров М. И. Принцип системности и его основньїе понятия.

Проблеми методологии системного исследования / редкол. : И. В. Блауберг,

В. Н. Садовский, 3. Г. Юдин. Москва : Ммсль, 1970. С. 49-63.

155. Система оцінювання роботи суду: стандарти, критерії, показники та

методи : розроб. та рек. робоч. групою з розробки системи оцінювання якості

роботи суду за підтримки проекту ^ А Г О «Справедливе правосуддя» : затв.

Радою суддів України. Київ, 2015. 58 с.

156. Ситникова А. И. Уголовно-правовая текстология: моногр. Москва :

Проспект, 2016. 304 с.

157. Сіда Ю. С. Судова влада в умовах трансформації українського

суспільства : автореф. дис. ... канд. соціол. наук : 22.00.04 / Харків. нац. ун-т

ім. В. Н. Каразіна. Харків, 2005. 19 с.

158. Сімоненко В., Вертелецький Т. Система оцінювання роботи суду як

засіб підвищення довіри громадськості до судової системи : практ. звіт : Суди

185

майбутнього : Міжнар. конф. судов. досконалості. Київ-Сингапур 2016. ЦКШ

Ь11р8://^V.а^Ьі1^.§ОV.иа/и8е^Ше8/2016_^идісіа^уойЬе%20Ри1и^е_Соп1е^епсе_СО^

_Е’АІК_Рарег_ЦКК.рд1‘ (дата обращения: 9.09.2018).

159. Словник української мови : в 11 т. / [ред. колег.: І. К. Білодід (голова)

та ін.]. Київ : Наук. думка, 1970-1980. Т. 1: А-В / [ред. П. Й. Горецький, А. А.

Бурячок, Г. М. Гнатюк, Н. І. Швидка]. Київ : Наук. думка, 1970. 799 с.

160. Смородинський В. С. Судова влада в Україні (загальнотеоретичні

проблеми) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Нац. юрид. акад.

України ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2001. 19 с.

161. Смородинський В. С. Судова влада в Україні (загальнотеоретичні

проблеми) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Нац. юрид. акад. України

ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2001. 187 с.

162. Советский ^нциклопедический словарь / гл. ред. А. М Прохорова. 4-

е изд., испр. и доп. Москва : Сов. знп.икл., 1989. 1632 с.

163. Совместное коммюнике для Европейского парламента, Совета

Европейского Союза, Европейского ^кономического и социального комитета

и Комитета регионов. Пересмотр Европейской политики соседства : [версия

8^(2015) 500 оконч.] / Европ. комис. ; Верхов. представитель ЕС по иностр.

делам и политике безопасности ; Брюссель, 18.11.2015 г. // ЕигореЦпіоп.

Ехіегпаї Асііоп. ЦКЬ: Ьйр8://ееа8.еигора.еи/8І1е8/ееа8/Ше8/|оіп1-

с о т т и т са1ю п _ ^ іе ,№-оі-1;Ье-епр_т .рді:‘

164. Соловйов І. М. Проблеми підвищення ефективності діяльності

адміністративних судів : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / Нац.

юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2015. 20 с.

165. Сомкин А. А. Целостная личность и современньїй социум: единство

и оппозиционность : автореф. дис. ... д-ра филос. наук : 09.00.11. Саранск,

2011. 16 с.

166. Старилов Ю. Н. Административное право : в 2 ч. Воронеж : Изд-во

ВГУ, 2001. Ч. 2, кн. 2: Форми и методи управленческих действий. Правовье

186

акти управления. Административньїй договор. Административная юстиция.

432 с.

167. Стефанюк В. С. Запровадження адміністративних судів у рамках

судово-правової реформи в Україні. Судова реформа в Україні: проблеми і

перспективи : матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квіт. 2002 р., м. Харків.

Київ, 2002. С. 12-18.

168. Стефанюк В. С. Систематизація законодавства та суди

адміністративної юстиції. Право України. 1999. № 11. С. 3-7.

169. Стратегія розвитку судової системи в Україні на 2015-2020 роки :

затв. Радою суддів України 11 груд. 2014 р. ЦКК

Ьйр://^^^.|и8Іісеге1огтикгаіпе.еи/^р-соп1еп1/ир1оад8/2015/02/Кагеп_иа.рд1‘

170. Струс-Духнич Т. В. Судова влада в період розбудови

громадянського суспільства: теоретико-правові аспекти : автореф. дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.01 / Нац. ун-т «Львів. політехніка». Львів, 2012. 16 с.

171. Судебная власть : пособие по оценке систем уголов. правосудия Орг.

Обьединен. Наций / Упр. Орг. Обьединен. Наций по наркотикам и

преступности. Нью-Йорк, 2010. ЦКК

ЬИр8://’№№№.иподс.ог£/рд1‘/сгітт а1_]и8І;ісе/10-52547_2^и8І;ісе_2_еЬоокр ді:‘

172. Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності,

особливості розвитку : монографія / В. С. Бігун та ін. ; за ред.І. Б. Усенка. Київ

: Наук. думка, 2014. 504 с.

173. Суховій М. Особливості та ознаки інституту судової влади:

дискусійні аспекти визначення. Наукові записки Львівського університету

бізнесу та права. 2012. Вип. 8. С. 167-172.

174. Татьянченко Н. Ф. Атрибут як смисловий компонент у межах

простого речення. 8іиШа ^т§иШіса. 2010. Вип. 4. С.76-80.

175. Тиунов О. И. Защита прав человека в практике Конституционного

Суда Российской Федерации в условиях интернационализации российского

права и роль в ^том процессе международньїх правових стандартов.

Международное публичное и частное право. 2003. № 2. С. 14-21.

187

176. Тлумачний словник економіста [Гончаров С. М., Кушнір Н. Б.]. Київ:

ЦУЛ, 2009. 264 с.

177. Токвіль А. Про демократію в Америці : у 2 т. / пер. з фр.: Г. Філіпчук,

М. Москаленко; передмова А. Жардена. Київ : Всесвіт, 1999. Т. 1. 590 с.

178. Толочко А. Н. Принципи судебной власти. Конф. по итогам научно-

исследов. работ, вьіпол. проф.-препод. составом Украинской юрид. акад. в

1992 году (4-5 марта 1993 г. Харьков). Харьков, 1993. С. 137-138.

179. Туркіна І. Є. Судова влада як соціальний феномен. Державне

будівництво. 2011. № 1. ЦКК Ьйр://^^^.кЬиара.кЬа^коV.иа/е-Ьоок/дЬ/2011-

Шос/5/04.ргіґ

180. Туркіна І. Є. Конституційні засади судової влади в Україні:

теоретичний аналіз. Вісник Академії митної служби України. Сер. : Державне

управління. 2011. № 2. С. 41-46.

181. Тюхтин В. С. Отражение, системи, кибернетика. Теория отражения

в свете кибернетики и системного подхода. Москва : Наука, 1972. 256 с.

182. Умнова И. А. Как обеспечить единство законодательной и

исполнительной власти в условиях федерации. Журнал российского права.

1998. № 4/5. С. 36-46.

183. Урманцев Ю. А. Общая теория систем об отношениях

взаимодействия, одностороннего действия и взаимонедействия. Проблема

связей и отношений в материалистической диалектике : сб. науч. тр. Москва,

1990. С. 101-137.

184. Фарений С. И. Технологии политико-правового участия в

институциональном оформлении российской судебной власти : автореф. дис.

... канд. юрид. наук : 23.00.02 / Ростов. фил. Рос. акад. Ростов на Дону, 2007.

164 с.

185. Філософія. Хрестоматія : навч. посіб. / за ред.:Л. Г. Дротянко, О. А.

Матюхіна, В. І. Онопрієнко та ін. Київ : Вид-во Нац. авіац.ун-ту, 2009. 244 с.

188

186. Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол.

редкол.) та ін. ; наук. ред.: Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук. Київ : Абрис, 2002.

742 с.

187. Філософський словник / за ред. В. І. Шинкарука. 2-е вид. і доп. Київ

: Гол. ред. УРЕ, 1986. 800 с.

188. Фоков А. П. Приоритетьі судебной власти в системе разделения

властей. Научньїе трудьі Российской академии юридических наук : в 2 т.

Москва, 2002. Вьіп. 2, т. 1. С. 690-700.

189. Фролов Е. В. Политический имидж институтов государственной

власти России: современное состояние и перспективи совершенствования :

автореф. дис. ... канд. полит. наук : 23.00.02 / Моск. гос. техн. ун-т

им. Н. 3. Баумана. Москва, 2005. 23 с.

190. Халипов В. Ф. Наука о власти. Кратология : учеб. пособие. Москва :

ОСЬ-89, 2002. 448 с.

191. Харрисон К. Отчет изучение зарубежного опьіта оценки

^ффективности деятельности судов : проект № 00081933. Ташкент, 2015. 85 с.

(Партнерство в сфере верховенства закона в Узбекистане). ЦКЬ:

Ьіїр ://^№№_.и2 .ипф. огд/ сопїепї/ гїат/игЬекізїап/ досз/РиЬІісайош/детос^а1іс§ОVе

гпапсе/Керогї_Соигї_регґогтапсе_а88Є88теп1/ип_и2Ь_Керогї_Соиг1%20регґогт

апсе%20а88Є88теп!_ги8.рдґ

192. Хитч Ч., Маккин Р. Военная ^кономика в ядерний век : пер. с англ.

Москва : Воениздат, 1964. 32 с.

193. Хотинська-Нор О. З. Теоретико-правові та праксеологічні засади

судової реформи в Україні : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.10. Київ,

2017. 38 с.

194. Цихоцкий А. В. Теоретические проблемьі ^ффективности

правосудия по гражданским делам. Новосибирск : Наука, 1997. 392 с.

195. Ц иганят В. Н. Судебная власть в российском обществе:

концептуальное обоснование и способ социального функционирования :

189

автореф. дис. ... д-ра филос. наук. 09.00.11 / Южн. федер. ун-т. Ростов на Дону.

2011. 42 с.

196. Черемньїх Г. Г. Судебная власть в Российской Федерации. Москва :

Манускрипт, 1998. 155 с.

197. Чиркин В. Е. Государствоведение : учеб. 2-е изд., испр. и доп.

Москва : Юристь, 2000. 382 с.

198. Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежньїй опьіт.

Москва : Зеркало, 1998. 448 с.

199. Чиркин В. Е. Основи государственной власти : учеб. пособие /

В. Е. Чиркин. Москва : Юрист, 1996. 112 с.

200. Чиркин В. Е. Современное государство. Москва : Междунар.

отношения, 2001. 416 с. (Федеральная программа книгоиздания России).

201. Чистяков О. И. Об «организации государственного единства»

вообще, России в частности и в особенности. Вестник Московского

университета. Сер. 11: Право. 2003. № 3. С. 3-18.

202. Шабанов П. Н. О признаках судебной власти. Судебная власть и

уголовньїй процесс. 2017. № 2. С. 74-77.

203. Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс

конституционализма) : пер. с венг. Москва : Юрист, 2001. 292 с.

204. Шихата И. Правовая реформа. Теория и практика : учеб. пособие :

пер. с англ. / под ред. Н. Г. Дорониной. Москва : Бельїе альвьі, 1998. 256 с.

205. Знциклопедический словарь : [в 86 т. (82 т. и 4 доп.)] / под ред.:

И. Е. Андреевского, К. К. Арсеньева, Ф. Ф. Петрушевского ; изд.

Ф. А. Брокгауз [Лейпциг], И. А. Ефрон [Санкт-Петербург]. Санкт-Петербург :

Семен. типо-литогр. И. А. Ефрона, 1890-1907. Т. ХІУА (28) : Карданахи-Керо.

495 с.

206. Зффективность правосудия и проблема устранения судебньїх

ошибок : моногр. / отв. ред. В. Н. Кудрявцев. Москва : Ин-т гос. и права АН

СССР, 1975. Т. 1. 298 с.

190

207. Югов А. А. Конституционньїе начала публичной власти: российское

измерение. Российский юридический журнал. 2005. № 1. С. 43-53.

208. Югов А. А. Правовьіе основи публичной власти в Российской

Федерации : моногр. Екатеринбург : Изд-во УрГЮА, 1999. 124 с.

209. Юревич І. В. Єдність судової влади : монографія. Харків : Право,

2014. 264 с.

210. Якимчук М. К. Організаційно-правові основи управління в органах

прокуратури України : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.07 / Чернівец. нац. ун-т

ім. Юрія Федьковича. Чернівці, 2002. 470 с.

211. Якість роботи судів України: виборчі спори : аналіт. зв. / Проект

И 8АШ «Справедливе правосуддя» ; Харків. міська громад. орг. «Інститут

прикладних гуманітарних досліджень» ; В. Кохан та ін. - Харків, ІПГД. 2015.

ЦКЬ: Шр://’№№№.іаЬг.сот.иа/її1е8/’№огк8_дос8/140.рдґ

212. Ярмиш О. Н., Серьогін В. О. Державне будівництво та місцеве

самоврядування в Україні : навч. посіб. / за заг. ред. Ю. М. Тодики. Харків :

Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. 672 с.

213. Виіідіпд Тгш! іп ^и81ісе 8у8Їет8 іп Еигоре: 'А88І8Є8 де 1а ^и81ісе' ґогит

1о 8Йаре їке ґиїиге оґ ЕЦ ^и81ісе Роїісу : рге88 ге1еа8е, Вги88еІ8, 21 Ц ^ е т Ь е г 2013

// Еигореап СоттІ88Іоп: Рге88 ге1еа8е даїаЬа8е. ЦКЦ Шр://еш'ора.еи/гарід/рге88-

ге1еа8е_ТР-13-1117_еп.Ьіш

214. СЬгЇ8Їоґ Неуп8. ^ІVе8 1о8Ї іп ап ассоипїаЬіІіІу Vасиит (Ш тате) : Епд оґ

VІ8І1 8Іаїетепї оґ їке Зресіаі Каррогїеиг оп ехїта.|идісіа1, 8иттагу ог агЬіїтагу

ехесийош, КуІV, Цкгаіпе, 18 ЗерїетЬег 2015. ЦКЬ:

кйр8://^^^.окскг.ог§/ЕN/Nе^8ЕVеп18/Ра§е8/^І8р1ауNе^8.а8рx?Nе^8Т^=16460

&^апдТ^=Е

215. СошиІШгуе соипсії оґ еигореап ^идде8 (сфе) : ССШ Оріпіоп по. 21

(2018) ргеVеп1іп§ соггирїіоп атопд ̂ идде8, 2а§геЬ, 9 NоVетЬег 2018 // Соип8і1 оґ

Еигоре. ЦКЦ кйр8://гт.сое.іп1/с^^е-2018-3е-аVІ8-21-с^^е-2018-ргеVеп1-

согтрйоп-атопд8І;^ идде8/16808ґд8 дд

191

216. СРІ-2018: Україна знову гірше всіх сусідів, окрім Росії [Індекс

сприйняття корупції-2018 / Міжнар. антикорупц. орг. Тгап8рагепсу

Іпіетаїіопаї] // Тгап8рагепсу Іпіегпайопаї ЦКЬ: кі^^/іі-икгаіпе.огд/пет/срі-

2 0 1 8 -икгаута-2 по^-д іг 8к е ^ 8Ік-окгіт-го8Іуі/

217. Еигореап СоттЇ88Їоп ргезепіз а ґгате^огк 1о 8аґедиаггї !ке гиіе оґ 1а^

іп !ке Еигореап Ш іоп : рге88 ге1еа8е, 8іга8Ьоигд, 11 Магск 2014 // Еигореап

СоттІ88Іоп: Рге88 ге1еа8е да1аЬа8е. ЦКЬ: кйр://еш'ора.еи/гарі<3/рге88-ге1еа8е_[Р-

14-237_еп.к!т

218. Неґґегтап N. ^ к а ! Маке8 а Ооогї ^идде?. ЦКЬ:

кіїр8://діді1;а1соттоп8.реррегдте.еди/сдіМе’№соп1;еп1;.сді?аг1;іс1е=1234&соп1;ех1

=паа1|

219. Кіегїе1 Е. 8іапдагГЇ8 ап<3 8оигсе8. Раге^еП 1о !ке Еxс1и8ІVІ1у оґ !ке

8оигсе8 Тгіагї іп Іпіегпаїіопаї ^ а^ . Еигореап ^ои^па^ о/Іпіетаїіопаї ̂ аж, Уої. 2,

І8. 2, 1 ^апиагу 1991, Р. 58-84.

220. Тке 8іоскко1т Ргодгатте - Ап ореп апгї 8есиге Еигоре 8 етп § апгї

ргоіесііпд сіїігеш. ЦКЬ: кйр8://ес.еигора.еи/ап!і-

Ігаґґюкіпд/ 8Ї1е8/апйігаґїїскіпд/ґі1е8/1ке_8Іоскко1т_рго§гатте_-

_ап_ореп_ап<3_8есиге_еигоре_еп_1.рдґ

221. Тке Тгіа1 СоигІ8 Регґогтапсе 8іапдагГЇ8 апгї Меа8игетеп! 8у8Іет // И.8.

^ераг1теп1 оґ ^и81ісе ; Оґґісе оґ ^и81ісе Ргодгат8 ; Вигеаи оґ ^и81ісе А88Ї8Іапсе.

^а8кіп§1оп, NоVетЬег 1995. 4 р. ЦКЬ: кіїр8://’м^^.пс|г8.доУрдґїї1е8/1;ср8.рдґ

222. ^аШгор М. Мі1ске11. Сотр1ехі!у: Іке Етегдіпд 8сіепсе а! Іке Егїде оґ

Оггїег ап<3 Скао8. Уогк; ^оп<Зоп ; Тогопіо ; 8у<3пеу : 8ітоп&8ски8!ег

РарегЬаск8, 1992. 387 р.

192

ДОДАТКИ

Додаток А

Список публікацій здобувача.

Наукові праці, в яких опубліковані основні наукові результати

дисертації:

1. Крючко Н. І. Проблематика дослідження ознак судової влади. Форум

права : електрон. наук. фахов. видан. 2017. № 3. С. 98-102.

2. Крючко Н. І. Ознаки судової влади: конституційно-правовий аспект.

Право України. Вип. 4/2018. С. 251-260.

3. Крючко Н. І. Ознаки судової влади як соціальної системи. Вісник

Харківського національного університету внутр. справ. 2017. № 3 (78). С. 31­

37.

4. Крючко Н. І. Судова реформа як одна із передумов удосконалення

ознак судової влади. Наукові записки Львівського університету бізнесу та

права. Серія юридична. 2018. № 20. С. 176-180.

5. Крючко Н. І. Судова влада та інвестиційна привабливість України: до

постановки питання. Вісник кримінального судочинства. 2018. № 4.С.86-94.

6. Крючко Н. І. Щодо авторитету та іміджу судової влади в Україні.

Vіке§^аААоигпаї оп Нитап КідИїк. 2019. № 1 ^ о іи т 1). С. 71-76.

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:

1. Крючко Н. І. Засоби судової політики в системі судово-правових

відносин. Актуальні проблеми судового права : матеріали міжнар. наук.-прак.

конф., присвяч. пам'яті проф. І. Є. Марочкіна (Харків, 30 жовт. 2015 р.).

Харків, 2015. С. 132-134.

2. Крючко Н. І. Роль та значення інформації для забезпечення роботи

суду. Актуальні проблеми судового права : матеріали Всеукр. наук.-практ.

конф., присвяч. пам’яті проф. Івана Єгоровича Марочкіна (м. Харків, 20 квіт.

2017 р.). Харків, 2017. Т. 1. С. 199-203.

193

3. Крючко Н. І. Ознаки судової влади: проблематика дослідження.

Сучасні виклики та актуальні проблеми судової реформи в Україні : матеріали

Міжнар. наук. конф. (м. Чернівці, 26-27 жовт. 2017 р.). Чернівці, 2017. С. 23­

26.

4. Крючко Н. І. Інноваційні технології у системі правосуддя. Актуальні

проблеми адвокатури : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Харків, 14

груд. 2017 р.). Харків, 2018. Т. 1. С. 50-52.

5. Крючко Н. І. Системні ознаки судової влади: конституційний вимір.

Актуальні проблеми судового права : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м.

Харків, 23 квіт. 2018 р.). Харків, 2018. С. 84-86.