НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова праця

на правах рукопису

БУЛГАКОВ АРТУР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 340.15.(477) «19»:349.4

ДИСЕРТАЦІЯ

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ І

ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНИ В ХХ СТ.

12.00.01 «Теорія та історія держави і права,

історія політичних і правових учень»

Юридичні науки

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук.

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

А.О. Булгаков

Науковий керівник Власенко Сергій Іванович кандидат юридичних наук,

доцент

Харків – 2017

1 

 

АНОТАЦІЯ

Булгаков А.О. Правове регулювання раціонального використання і

охорони земель в Україні в ХХ ст. – Кваліфікаційна наукова праця на правах

рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за

спеціальністю 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і

правових учень». – Національний юридичний університет імені Ярослава

Мудрого, Міністерство освіти і науки України, Харків, 2017 рік.

Необхідність дослідження землеохоронного законодавства зумовлене

екологічною кризою, яка посилилася із другої половини ХХ ст., що викликає

особливу актуальність історико-правового дослідження проблеми охорони

земель та дбайливого ставлення до земельних ресурсів, оскільки земля є

основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною

держави. В умовах надмірного техногенного навантаження на земельні ресурси,

необхідність розробки нової історично вивіреної і системно оптимальної

правової концепції землекористування й охорони земельних багатств стає все

більш перспективною і визначає актуальність цього дослідження.

У роботі наведене теоретичне узагальнення й вирішення наукового

завдання, що полягає у історико-правовій характеристиці правового

регулювання раціонального використання й охорони земель в Україні в ХХ ст.,

визначенні його сутності, розкриття процесу становлення та розвитку

землеохоронного законодавства на різних історичних етапах.

Метою дисертації є визначення загальних закономірностей розвитку

землеохоронного законодавства та виявлення конкретних історичних умов

становлення і розвитку правового регулювання раціонального використання та

охорони земель України в ХХ ст. (до 1991 р.), а також поглиблення та

розширення наукових знань з історії права щодо цієї проблематики. Для

досягнення вищезазначеної мети були поставлені такі взаємопов’язані наукові

завдання: з’ясувати зміст категорій «раціональне використання» та «охорона»

2 

 

«земельних ресурсів», визначити співвідношення зазначених категорій;

дослідити законодавство, наукові, архівні та інші матеріали для визначення

ступеня і рівня теоретичної розробки проблеми; виявити історичні передумови і

визначити основні етапи становлення та розвитку інституту раціонального

використання й охорони земель в Україні; визначити особливості формування

підходів до правового регулювання раціонального використання і охорони

земель у визначених у дисертації періодів історії розвитку; розкрити специфіку

законодавства про раціональне використання та охорону земель в Україні у ХХ

ст. на кожному з визначених у дисертації періодів історії його розвитку;

виявити особливості спеціального порядку охорони та раціонального

використання категорій земель, які мали особливу цінність; сформулювати

теоретичні положення, висновки і пропозиції щодо використання позитивного

досвіду та врахування недоліків.

Підґрунтя методології дослідження становить багаторівнева система

методів пізнання, притаманних сучасній науці. Базовим, щодо аналізу

землеохоронного законодавства став діалектичний метод пізнання в основі

якого лежить принцип наукової об’єктивності. Крім того, застосування

категорій діалектики (загальне та особливе, можливість і дійсність, зміст і

форма, причина і наслідок) дали змогу всебічно охарактеризувати процес

землеохоронних відносин у ХХ ст.

На підставі діалектичного методу застосовувались системний метод, який

забезпечив урахування максимально можливої сукупності фактів, а також низка

загальнологічних методів, серед яких індуктивний та дедуктивний методи, які

дозволили здійснити сходження від абстрактного до конкретного та від

простого до складного у динаміці правового регулювання раціонального

використання земель у досліджуваний історичний період. За допомогою

термінологічного підходу розкрилася сутність раціонального використання та

охорони земель завдяки виявлення та уточнення їх поняття, цілей та завдань;

логіко-юридичний та формально-логічний методи були використані під час

3 

 

розгляду понять та категорій, ознак та структури предмета дослідження,

включаючи засоби і способи логічного вивчення; застосування системного

методу сприяло систематизації та узагальненню існуючих в історико-правовій

думці поглядів щодо розвитку та результатів земельних правовідносин на

початку ХХ ст. історико-правовий метод виражав динаміку розвитку

землеохоронного законодавства в Україні у ХХ ст. в його хронологічній

послідовності; порівняльно-правовий надав можливість порівняти особливості

вдосконалення правового регулювання раціонального використання та охорони

земель в зазначених періодах; нормативно-догматичний (юридико-технічний)

застосовувався для тлумачення юридичних текстів, що стосуються правового

регулювання землеохорони.

У дисертації було наведені наукові думки та визначення землеохоронної

справи. Задля вивчення самого поняття «охорона земель» та «раціональне

використання земельних ресурсів», визначено, що стало поштовхом для появи

цих понять, а також їх історичний розвиток та визначення їх цілей, завдань та

принципів. Виводилась єдина концепція, що необхідно вносити такі зміни в

сучасне законодавство України, які будуть фундаментальними з урахуванням

історико-правового досвіду з кращими моделями правозастосування в історії, з

використанням сучасних можливостей та інтеграційних процесів новітнього

законодавства, яке буде виражене в комплексному механізмі реалізації всіх

природоохоронних правил через призму врахування інтересів природи та

людини.

Часовий діапазон дисертаційного дослідження охоплює низку самобутніх

періодів: а) початок ХХ ст., коли більша частина України входила до складу

Російської імперії; б) радянський період української історії (1917 –1960), коли

на базі державної власності була вибудувана централізована етатистська модель

правового регулювання земельних відносин, а також в) друга кодифікація

радянського земельного законодавства (1960 – 1985 рр.), коли змінювався

підхід до землекористування, г) етап становлення і розвитку українського

4 

 

законодавства, коли прийшов час привести історичну спадщину у відповідність

з інтеграційними процесами в Європі, зокрема, та світовою глобалізацією в

цілому.

Кожний історичний етап розвитку землеохороного законодавства

характерний тим, які цілі перед собою ставила влада. На початку ХХ століття

державна політика в українських губерніях, що входили до складу Російської

імперії була зосереджена на проведені земельної реформи та забезпеченні

селянства земельними наділами, маючи на меті не стільки забезпечення

бережливого підходу до використання земельних ресурсів, скільки економічну

стабільність. В ході визвольних змагань за часів революції 1917-1920 рр. в

земельному законодавстві Української Народної Республіки періоду

Центральної Ради та УНР часів Директорії вже в загальних рисах закріплялось

формування інституту раціонального використання та охорони земель. В силу

низки причин, детальної регламентації, так і не відбулося.

Перші роки радянської влади ознаменувались прийняттям великої

кількості нормативних актів, які започаткували засади розвитку інституту

раціонального використання й охорони земель. Перш за все було вирішене

питання власності та визначене коло суб’єктів, на яких покладалося завдання

охорони та раціонального використання земель. Усі землі, ліси та води, що

мали загальнодержавне значення, перейшли у виключну власність держави, але

з можливістю користування громадянами із зобов’язанням турбуватися про

землю та не допускати її забруднення.

Новий етап розробки системної кодифікації земельного права відбувся

на початку 1960-х рр. Основоположним актом став Закон УРСР «Про охорону

природи УРСР» від 30 червня 1960 р., що характеризувався

ширококомплексним підходом до охорони природи та містив цілу низку норм,

які стосувались раціонального використання і охорони земель.

У зазначений період земельну правову базу склали Основи земельного

законодавства СРСР і союзних республік від 13 грудня 1968 р. та Земельний

5 

 

кодекс УРСР від 8 липня 1970 р. Зазначені нормативно-правові акти закріпили

комплексний підхід до землекористування, визначили права і обов’язки

землекористувачів, унормовували питання землеустрою та земельного

кадастру, поділу земель на категорії, а також системи боротьби з ерозійними

процесами та державного контролю за використанням земель і застосування

отрутохімікатів під час обробітку.

Автором відзначено, що землеохоронні норми, котрі містились у цих

актах, були підняті на новий рівень. Законодавець поступово підходив до

розуміння того, що правильне співіснування людини і природи надає набагато

більше користі. Однак, незважаючи на бажання здійснити кодифікацію

земельного законодавства, витрачену велику кількість зусиль на розроблення

величезного масиву нормативних актів, у нормотворчій діяльності так і не

вдалося сконструювати ідеальну схему поводження із землями.

Наступний етап 1985 – 1991 рр., відзначився в підході законодавця до

вимог охорони та раціонального використання природних ресурсів, але

нерозсудливі дії призвели до катастроф, що значно вплинули на стан земельних

ресурсів та природи в цілому. Це призвело до постійних змін та доповнень в

земельне законодавство, що вже мало орієнтир на природні особливості

українського регіону.

В роботі було визначено, що в землеохоронному законодавстві

виокремлювались основні категорії земель, яким завдавалось найбільшого

впливу і вони потребують найбільшої охорони з боку держави. Такими

категоріями земель виступають землі сільськогосподарського призначення,

охорона земель у промисловості та регламентація охорони земель у

заповідниках і рекреаційних зонах.

Землі сільськогосподарського призначення для кожної країни мають

велике значення, оскільки вони виступають основою базису аграрного сектору

країни. Саме раціональний підхід зумовив отримання більшої кількості

сільськогосподарської продукції, що прямо впливає на наповнення бюджету

6 

 

країни. Для земель сільськогосподарського призначення створювався комплекс

заходів, що направлені на збереження корисних якостей земель.

Охорона земель у промисловості визначала, що при здійсненні будь-якої

господарської діяльності потрібно особливо уважно відноситися до охорони

земельних ресурсів, оскільки не виконання землеохоронних норм призводять

до тяжких наслідків для природи, можливі втрати цінних порід земель, які

формувались сотнями років. Саме збереження їх під час здійснення

господарської діяльності надає змогу раціонально використовувати їх за

призначенням.

Регламентація охорони земель у заповідниках і рекреаційних зонах,

зумовлювалась всебічною охороною цих земель, оскільки вони мають важливе

значення для держави та суспільства в цілому. Адже землі рекреаційного

призначення мають унікальні особливості для лікування, оздоровлення та

відпочинку людей. Позитивним фактором стає те, що законодавець,

незважаючи на кризисні ситуації, продовжує дбати про навколишнє природне

середовище і навіть про ті ресурси, що не використовуються для підйому

економіки у теперішній час.

В результаті роботи над дисертацією встановлені загальні закономірності

розвитку земельного законодавства та виявленні конкретні історичні умови

становлення і розвитку правового регулювання раціонального використання та

охорони земель України в ХХ ст. При цьому виокремлена увага, щодо

визначення місця норм раціонального використання та охорони земель у

природоохоронному законодавстві. У свою чергу, звертається увага на

спеціальний порядок охорони та раціонального використання категорій земель,

які мали особливу цінність.

Практичне значення роботи полягає у тому, що викладені в ній

положення, узагальнення і висновки, частина яких побудована на документах,

що вперше вводяться до наукового обігу, дають можливість, з одного боку,

глибше зрозуміти тенденції становлення та розвитку інституту раціонального

7 

 

використання й охорони земель у досліджуваних періодах, а з другого –

використати історичний досвід при реформуванні інституту раціонального

використання й охорони земель в Україні сьогодні.

Ключові слова: правове регулювання, раціональне використання,

раціональний підхід, охорона земель, земельні ресурси, землеохоронне

законодавство, комплексний підхід.

Список публікацій здобувача

Наукові праці, в яких опубліковані основні результати дисертації:

1. Булгаков А. О. Закон «Про охорону природи Української РСР» 1960

року – новий етап комплексного врегулювання раціонального використання та

охорони земель. Науковий вісник Херсонського державного університету.

Серія: Юридичні науки. 2014. Вип. 5, т. 1. С. 16–19.

2. Булгаков А. О. Земельний кодекс 1922 р. УРСР – перша кодифікація

норм з охорони та раціонального використання земель. Науковий вісник

Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. 2014. Вип. 6-

1, т. 2. С. 85–89.

3. Булгаков А. А. Историко-правовой анализ понятия рационального

использования и охраны земель Украины, проблемы его применения.

Экономика и право Казахстана. 2013. № 17. С. 60–64.

4. Булгаков А. О. На шляху до Земельного кодексу УРСР від

29.11.1922 р. Право і суспільство. 2015. № 1. С. 8–14.

5. Булгаков А. О. Проблеми вдосконалення законодавства України на

початку 90-х років у сфері раціонального використання та охорони земель.

Право і суспільство. 2014. № 6-2, ч. 2. С. 115–119.

Список публікацій, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:

1. Булгаков А. О. Актуальність врегулювання питань в сфері

раціонального використання та охорони земель. Теорія та практика

сучасної юриспруденції : матеріали I всеукр. наук. конф. (15 берез. 15

квіт. 2013 р.). Харків, 2013. С. 8–10.

8 

 

2. Булгаков А. О. Відновлення аграрного сектору СРСР після ІІ Світової

війни. Теорія та практика сучасної юриспруденції : матеріали Х

всеукр. наук. конф., 15 груд. 2016 р. Харків, 2016. С. 13–16.

3. Булгаков А. О. Вплив перебудови (1985–1991 рр.) на інститут

раціонального використання та охорони земель України. Теорія та

практика сучасної юриспруденції : матеріали V всеукр. наук.-практ.

конф., 1 трав. 2015 р. Харків, 2015. С. 5–7.

4. Булгаков А. О. Деякі особливості розвитку землеохоронної політики в

Україні. Теорія та практика сучасної юриспруденції : матеріали ХІ

всеукр. наук. конф., 6 квіт. 2017 р. Харків, 2017. С. 19–23.

5. Булгаков А. О. Деякі питання закріплення правових основ

раціонального використання та охорони земель у промисловості в

другій половині ХХ століття. Теорія та практика сучасної

юриспруденції : матеріали ХІІ всеукр. наук. конф., 20 трав. 2017 р.

Харків, 2017. С. 14–17.

ABSTRACT

Bulgakov A.O. Legal regulation of rational use and protection of land in

Ukraine in the twentieth century. - Qualifying scientific work. Manuscript.

The thesis for obtaining of the Candidate of Legal Science degree, specialty

12.00.01 «Theory and History of State and Law, History of Political and Legal

Studies». – Yaroslav Mudryi National Law University, Ministry of Education and

Science of Ukraine, Kharkiv, 2017.

The necessity of studying land protection legislation is due to the ecological

crisis, which has been intensified since the second half of the 20th century. This

causes the special value of historical and legal study of the problem of land protection

and careful attitude to land resources, since the land is the main national wealth that

is under special protection of the state. In conditions of excessive man-caused use of

9 

 

land resources, the necessity of developing a new historically verified and

systematically optimal legal concept of land use and protection of land resources is

becoming more promising and determines the relevance of this research.

The dissertation presents the theoretical generalization and solution of the

scientific problem, which consists in the historical and legal characteristics of the

legal regulation of rational use and protection of lands in Ukraine in the 20th century,

the definition of its essence, the disclosure of the process of formation and

development of land legislation at various historical stages.

The purpose of the dissertation is to determine the general legislation on

development of land protection and to identify specific historical conditions for the

establishment and development of legal regulation of rational use and protection of

lands of Ukraine in the twentieth century (until 1991), as well as to deep and expand

scientific knowledge on the history of law in this field. To achieve the above goals,

the following interconnected scientific tasks were set: to find out the content of the

categories "rational use" and "protection of "land resources", to determine the

correlation of these categories; to study legislation, scientific, archival and other

materials for determining the degree and level of theoretical development of the

problem; to reveal historical preconditions and to define the main stages of formation

and development of the institute for rational use and protection of lands in Ukraine;

to define the peculiarities of the formation of approaches to the legal regulation of

rational use and protection of lands in the chronological frames defined in the

dissertation; to reveal the specifics of the legislation on rational use and protection of

land in Ukraine in the twentieth century on each of the historical periods defined in

the dissertation; to find out the peculiarities of the special order of protection and

rational use of land categories that were of set as a special value; to formulate

theoretical positions, conclusions and suggestions on the use of positive historical

experience.

The basis of the research methodology is a multilevel system of cognitive

methods inherent in modern science. The basic, in relation to the analysis of land law,

10 

 

is a dialectical method of knowledge based on the principle of scientific objectivity.

Furthermore, the application of categories of dialectics (general and special,

possibility and reality, content and form, cause and effect) made it possible to fully

characterize the process of land relations in the twentieth century.

On the basis of the dialectic method, a systematic method was used to ensure

that the maximum possible set of facts was taken into account as well as a number of

general methods, including inductive and deductive methods which allowed the

ascension from abstract to concrete and from simple to complex in the dynamics of

legal regulation of rational land use in the investigated historical period. Using the

terminology approach, the essence of rational use and protection of land was revealed

through the identification and clarification of its concept, goals and objectives;

logical-legal and formal-logical methods were used in the consideration of the

concepts and categories, features and structure of the subject of research, including

the means and methods of logical study; it was used the systematic method

contributed to the systematization and synthesis of existing scientific views on the

development and results of land legal relations in the early twentieth century; the

historical-legal method expressed the dynamics of the development of land-protection

legislation in Ukraine in the twentieth century. in its chronological sequence; еру

сomparative legal method provided an opportunity to compare features of improving

the legal regulation of rational use and protection of land during the specified periods;

normative-dogmatic (juridical and technical) method was used for the interpretation

of legal texts concerning the legal regulation of the land conservation.

In order to study the very concept of "land protection" and "rational use of

land resources", it has been determined what exactly became an impetus for the

emergence of these concepts, as well as their historical development and the

definition of their goals, objectives and principles. It was defined the concept of the

necessity to make such changes in modern legislation of Ukraine that will be

fundamental in the light of historical and legal experience with ensuring of the best

models of law enforcement in history, using modern possibilities and integration

11 

 

processes of the newest legislation, which will be expressed in the integrated

mechanism of implementation of all environmental regulations through the prism of

taking into account the mutual interests of nature and man.

The time range of the dissertation covers a number of distinct periods: a) the

beginning of the twentieth century, when most of Ukraine’s territory was part of the

Russian Empire; b) the Soviet period of Ukrainian history (1917-1960), when on the

basis of the state ownership a centralized statistical model of the legal regulation of

land relations was constructed; and c) the second codification of the Soviet land

legislation (1960 - 1985) when the approach to land use was changed, d) the stage of

formation and development of Ukrainian legislation with correlation with the

integration processes in Europe, in particular, and global globalization in general.

Each historical stage in the development of land law is characterized by the

specific goals set by the authorities. At the beginning of the twentieth century, state

policy in the Ukrainian provinces, that were part of the Russian Empire, focused on

the land reform ensuring, with the aim not only of ensuring a thrifty approach to land

use, but also economic stability. In the course of the liberation struggle during the

1917-1920 the land legislation for the rational use and protection of land of the

Ukrainian People's Republic during the period of the Central Rada and the UNR of

the Directorate was established in general terms. Due to a number of reasons, detailed

regulation did not happen.

The formation of the institute for the rational use and protection of land

became the period from 1917 to 1960. This period was marked by the adoption of a

wide range of normative acts. Initially, the land legislation during the existence of the

UCR and the subsequent consolidation on the Ukrainian territory of the Soviet state

system. With the advent of Soviet power, the land passed into the state ownership and

the main task became to obtain the greatest economic benefit for the country's

economy, despite no factors. Consequently, the land received new challenges through

erosion, salinity intrusion, desertification, etc. The second stage of development was

the period from 1960 to 1985. It was marked by a new approach to the

12 

 

implementation of measures aimed at preserving the protection of land resources and

covering them in numerous laws and regulations. Despite the adopted codification

and the large amount of effort and the development of a huge array of acts, it was not

possible to make an ideal scheme for land management, although during that period

were determined the errors that were committed and as a result, an understanding

about the importance of their solution was reached.

The next stage (1985 – 1991), distinguished in the legislature's approach to the

set of requirements for protection and rational use of natural resources, but unwise

actions led to disasters, which greatly affected the state of land resources and nature

in general. This led to constant changes and modifications to the land legislation,

which already consist a landmark on the natural features of the Ukrainian region.

It was determined that land protection legislation distinguished the main

categories of land that were the most affected by influence and needed the

governmental protection. Such categories of land became agricultural land, land

protection in industry, and the regulation of land conservation in nature reserves and

recreation areas.

Agricultural land is important for each country because it serves as the basis

for the agricultural sector. It is the rational approach that led to the receipt of more

agricultural products, which directly influences the filling the budget of the country.

For agricultural land, a set of measures aimed at preserving the useful qualities of

land was created.

Land protection in industry sector determined that during any economic

activity it is necessary to pay special attention to the protection of land resources,

because failure to comply with land protection standards leads to grave consequences

for nature, possible loss of valuable land formed over hundreds of years. Its

preservation during the economic activity makes it possible to rationally use of this

type of land for its intended purpose.

The regulation of land conservation in nature reserves and recreational zones

was conditioned by the comprehensive protection of these lands, since they are

13 

 

important for the state and society in general. Indeed, recreational land has unique

features for the treatment, rehabilitation and recreation of people. A positive factor of

its protection is that the legislator, despite the crisis, continues to take care of the

natural environment and even of those resources that are not used to lift the economy

at the current time.

As a result of the dissertation, there were identified the general laws on the

development of land legislation and specific historical conditions for the

establishment and development of legal regulation of rational use and protection of

lands in Ukraine in the twentieth century. At the same time, attention is drawn to the

place of the norm of rational use and protection of land in the environmental

legislation as whole. In its turn, attention is paid to the special order of protection and

rational use of land categories that are of the special value.

The practical value of the dissertation lies in the fact that the provisions,

generalizations and conclusions set forth in it, some of which are based on documents

that are first introduced into scientific circulation, give an opportunity, on the one

hand, to understand the trends of the formation and development of the institute for

the rational use and protection of land in Ukraine, on the other, to use historical

experience in reforming the institute of the rational use and protection of land in

Ukraine today.

Key words: legal regulation, rational use, rational approach, land protection,

land resources, land law, integrated approach.

List of publisher publications

1. Bulgakov A.O. The urgency of the regulation of issues in the field of

rational use and protection of land. The theory and practice of modern jurisprudence:

materials I ukr. sciences conf. (15 March, 15 April 2013). Kharkiv, 2013. pp. 8-10.

2. Bulgakov A.O. Restoration of the agrarian sector of the USSR after the

Second World War. Theory and practice of contemporary jurisprudence: materials of

X. sciences Conf., Dec. 15 2016 Kharkiv, 2016. P. 13-16.

14 

 

3. Bulgakov A.O. The Influence of Perestroika (1985-1991) on the Institute for

the rational use and protection of lands of Ukraine. Theory and practice of modern

jurisprudence: materials V vekukr. science-practice Conf., May 1 2015, Kharkiv,

2015. pp. 5-7.

4. Bulgakov A.O. Some features of the development of land policy in Ukraine.

The theory and practice of modern jurisprudence: materials XI allukr. sciences Conf.,

April 6 2017 Kharkiv, 2017. pp. 19-23.

5. Bulgakov A.O. Some issues of consolidation of legal foundations of rational

use and protection of land in industry in the second half of the twentieth century.

Theory and practice of modern jurisprudence: materials XII, allukr. sciences conf.,

May 20 2017 Kharkiv, 2017. pp. 14-17.

 

 

2

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….3 РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, МЕТА, ЗАВДАННЯ ТА ПРИНЦИПИ

ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ І ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНІ……………………………………………...12

1.1 Визначення поняття «охорона земель» та «раціональне використання земель»……………………………………………………………………………...12

1.2 Мета, завдання та принципи раціонального використання та охорони земель………………………………………….……………….…………...............20

Висновки до розділу 1…………………………………………………….... 35 РОЗДІЛ 2. ГОЛОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО

РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ І ОХОРОНУ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНІ В ХХ СТОЛІТТІ (ЕВОЛЮЦІЯ ТА ДИНАМІКА)……………………..……..…37

2.1 Питання раціонального використання і охорони земель на початку ХХ століття. …………………………………………………………………………....37

2.2 Становлення основ радянського законодавства в Україні про раціональне використання і охорону земель та його розвиток 1917–1960 рр…49

2.3 Розвиток правового регулювання раціонального використання і охорони земель у період із 1960 по 1985 рр. ……………………………………..82

2.4 Трансформація законодавства України про раціональне використання і охорону земель у період перебудови (1985-1991 рр.)…………………………..123

Висновки до розділу 2…………………………………………………...…151 РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ І ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНІ У ХХ СТ. …………………………………………………………..153

3.1 Правове регулювання охорони земель у сфері сільського господарства в Україні ……………………………………………………………………………153

3.2 Закріплення правових основ раціонального використання та охорони земель у промисловості в Україні ……………………………………………..176

3.3 Регламентація охорони земель у заповідниках і рекреаційних зонах в Україні ……………………………………………………………………………183

Висновки до розділу 3………………………………………………….….191 ВИСНОВКИ ………………………………………………………….……192 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….196 ДОДАТКИ…………………………………………………………………..226

 

 

3

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Необхідність здійснення

правового регулювання раціонального використання та охорони земель

в Україні зумовлене екологічною кризою, яка посилилася із другої половини

ХХ ст., що викликає особливу актуальність історико-правового дослідження

проблеми охорони земель та дбайливого ставлення до земельних ресурсів,

оскільки земля є основним національним багатством, що перебуває під

особливою охороною держави. В умовах надмірного техногенного

навантаження на земельні ресурси необхідність розробки нової історично

вивіреної і системно оптимальної правової концепції землекористування

й охорони земельних багатств стає все більш перспективною і визначає

актуальність цього дисертаційного дослідження.

Правове регулювання раціонального використання й охорони земель не

отримало належного законодавчого закріплення, а чинне має чимало

суперечностей і прогалин. Проведене історико-правове дослідження покликане

допомогти сучасному українському законодавцеві отримати певне уявлення

про становлення та розвиток інституту раціонального використання та охорони

земель, що, у свою чергу, є підґрунтям при вдосконаленні чинного земельного

законодавства України. У зв’язку з цим постала необхідність проведення

детального аналізу історичного досвіду України у цій сфері, врахування всіх

позитивних і негативних результатів законотворчої, виконавчої та контрольної

діяльності держави, виявлення нагальних проблем і шляхів їх розв’язання, без

яких неможлива еволюція сучасної європейської держави.

Часовий діапазон дисертаційного дослідження охоплює низку самобутніх

періодів: а) початок ХХ ст., коли більша частина України входила до складу

Російської імперії; б) радянський період української історії (1970–1960), коли

на базі державної власності була вибудувана централізована етатистська модель

правового регулювання земельних відносин, а також в) друга кодифікація

радянського земельного законодавства (1960–1985 рр.), коли змінювався підхід

 

 

4

до землекористування; г) етап становлення і розвитку українського

законодавства, коли прийшов час привести історичну спадщину у відповідність

з інтеграційними процесами в Європі зокрема, та світовою глобалізацією

в цілому.

Значна частина українських земель, що входили до складу Російської

імперії, були аграрними за своєю суттю, хоча і не мали законодавчого

закріплення раціонального землекористування, а самі землекористувачі

дбайливо ставилися до землі. Початок ХХ ст. визначався змінами в державному

ладі країн, до складу яких входили українські території, проте питання

раціонального використання та охорони земель не отримало належного

закріплення.

У 1917 р. розпочався процес становлення та розвитку законодавства про

раціональне використання й охорону земель, але він відбувся лише після

закріплення остаточного власника землі, яким виступала держава, що було

відбито в радянській державній системі. Водночас у цьому періоді зафіксовано

достатньо фактів, які свідчать про шанобливе ставлення землекористувачів до

землі. Разом із тим, ураховуючи загальну індустріалізацію в країні, на земельні

ресурси збільшився тиск, пов’язаний із їх різноманітним використанням задля

економічного зростання держави, що не могло не позначитися на стані.

Відбувається поступовий занепад, змінюється підхід до експлуатації земель.

А вже у другій половині ХХ ст. підхід до використання й охорони земель

змінюється в напрямі відтворення та збереження земельних ресурсів для

майбутніх поколінь. Цей період ознаменувався прийняттям великої кількості

нормативно-правових актів, що містили в собі різноманітні підходи до охорони

земель.

Визначення закономірностей історичного розвитку правового регулювання

раціонального використання й охорони земель у досліджуваному періоді має

стати орієнтиром для подальшого удосконалення земельного законодавства.

Водночас необхідність історико-правового дослідження також зумовлюється

 

 

5

продовженням реалізації Загальнодержавної програми адаптації законодавства

України до законодавства Європейського Союзу.

У сучасній юридичній літературі теоретико-правові засади правового

регулювання земельних відносин були закладені у працях С. С. Алексєєва,

О. В. Петришина, В. Я. Тація, І. В. Яковюка та інших; історичні аспекти

правового регулювання земельних відносин в Україні знайшли відображення у

працях І. Й. Бойко, М. Ю. Бурдіна, В. Д. Гончаренка, В. М. Єрмолаєва,

В. І. Лозо, А. Й. Рогожина, В. О. Рум’янцева, Б. Й. Тищика, І. Б. Усенка,

О. Н. Ярмиш та інших; галузеві проблеми правознавства з питань правового

регулювання землеохоронних відносин відбилися у працях Г. О. Аксененка,

В. І. Андрейцева, А. П. Гетьмана, О. С. Єрофєєва, М. Д. Казанцева,

О. С. Колбасова, М. І. Краснова, Л. В. Лейби, В. Л. Мунтяна, В. В. Петрова,

Ю. С. Шемшученка, М. В. Шульги та інших вчених.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри

історії держави і права України та зарубіжних країн у межах комплексно-

цільової програми Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого «Актуальні питання державотворення в Україні та зарубіжних країнах

на різних етапах їх історії» (№ 0111U000970).

Мета і завдання дослідження.

Мета дисертації полягає у визначенні загальних закономірностей розвитку

землеохоронного законодавства та виявленні конкретних історичних умов

становлення і розвитку правового регулювання раціонального використання та

охорони земель України у ХХ ст.

Досягнення поставленої мети зумовило постановку таких взаємопов’язаних

наукових завдань:

– виявити історичні передумови і визначити закономірності розвитку

землеохоронного законодавства, з’ясувати зміст категорій «раціональне

 

 

6

використання» та «охорона» «земельних ресурсів» і визначити їх

співвідношення;

– виявити історичні передумови і визначити основні етапи становлення та

розвитку інституту раціонального використання й охорони земель в Україні;

– визначити особливості формування підходів до правового регулювання

раціонального використання і охорони земель у визначених у дисертації періодів

історії розвитку;

– розкрити специфіку законодавства про раціональне використання та

охорону земель в Україні у ХХ ст. на кожному з визначених у дисертації періодів

історії його розвитку;

– виявити особливості спеціального порядку охорони та раціонального

використання категорій земель у ХХ ст.., які мають особливу цінність;

– сформулювати теоретичні положення, висновки і пропозиції щодо

використання позитивного досвіду та врахування недоліків, а також за

підсумками дослідження виробити науково-практичні рекомендації, спрямовані

на вдосконалення правового регулювання раціонального використання та

охорони земель;

– дослідити законодавство, наукові, архівні та інші матеріали для

визначення ступеня і рівня теоретичної розробки проблеми.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері раціонального

використання й охорони земель.

Предметом дослідження є правове регулювання раціонального

використання та охорони земель України у ХХ ст.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють ХХ ст., що дає можливість

простежити становлення і розвиток законодавства про раціональне використання

й охорону земель за різних часів історії України, основні зміни природи і

характеру законодавства, еволюцію комплексу заходів зі збереження та

відтворення земель, а також їх охорони. Основна увага, зокрема, була приділена

 

 

7

законодавству, що регулювало процес збереження корисних властивостей землі

в сільському господарстві та промисловості.

Методи дослідження. Підґрунтя методології дослідження становить

багаторівнева система методів пізнання, притаманних сучасній науці. Базовим

щодо аналізу землеохоронного законодавства став діалектичний метод

пізнання, в основі якого лежить принцип наукової об’єктивності. Крім того,

застосування категорій діалектики (зокрема, загальне та особливе, можливість і

дійсність, зміст і форма, причина і наслідок) дали змогу всебічно

охарактеризувати процес землеохоронних відносин у ХХ ст. (розд. 1, розд. 2,

розд. 3).

На підставі діалектичного методу застосовувались системний метод, який

забезпечив урахування максимально можливої сукупності фактів, а також низка

загальнологічних методів, серед яких індуктивний та дедуктивний методи, що

дозволили здійснити сходження від абстрактного до конкретного та від

простого до складного у динаміці правового регулювання раціонального

використання земель у досліджуваний історичний період.

Термінологічний підхід спрямовувався на розкриття сутності

раціонального використання та охорони земель за допомогою виявлення та

уточнення їх поняття, сутності та змісту ( розд. 1).

Логіко-юридичний та формально-логічний методи було використано під

час розгляду понять та категорій, ознак та структури предмета дослідження,

включаючи засоби і способи логічного вивчення (підрозділи 1.1, 1.2).

Застосування системного методу сприяло систематизації та узагальненню

існуючих в історико-правовій думці поглядів щодо розвитку та результатів

земельних правовідносин на початку ХХ ст. (підрозд. 2.1).

За допомогою історико-правового методу виражена динаміка розвитку

землеохоронного законодавства в Україні у ХХ ст. в його хронологічній

послідовності (розд. 2, розд. 3); порівняльно-правовий метод надав можливість

порівняти особливості вдосконалення правового регулювання раціонального

 

 

8

використання та охорони земель в зазначених періодах (розд. 2); нормативно-

догматичний (юридико-технічний) метод застосовувався для тлумачення

юридичних текстів, що стосуються правового регулювання землеохорони

(розд. 3).

Обґрунтованість висновків і положень, що досліджуються в роботі,

ґрунтуються на аналізі великого обсягу спеціальної літератури, нормативних

актів та архівів.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження. Ця робота є

першим у вітчизняній науці комплексним історико-правовим дослідженням

розвитку правового регулювання раціонального використання й охорони

земель в Україні у ХХ ст. Системний і всебічний аналіз природоохоронного

законодавства дозволив автору з’ясувати процес становлення та розвитку

правових основ раціонального використання й охорони земель, що знайшло

вираження в таких новаціях:

уперше:

– запропоновано періодизацію розвитку землеохоронного законодавства в

Україні, яка складається з чотирьох етапів (початок ХХ ст., 1917–1960, 1960–

1985, 1985–1991 рр.), виявлено основні закономірності та тенденції розвитку

правового регулювання раціонального використання й охорони земель на

кожному з таких етапів;

– виявлено різноманітність підходів до раціонального використання й

охорони земель протягом ХХ ст., зміну підходу природокористування від

досягнення максимальної економічної вигоди до створення умов правильного

землекористування задля збереження земельних ресурсів для майбутніх

поколінь;

– надано авторське узагальнення і розвинуто існуючі наукові погляди

щодо розвитку раціонального використання та охорони земель, змісту цієї

діяльності, аргументовано необхідність розширення комплексу заходів, які

спрямовані на збереження природних ресурсів;

 

 

9

– на підставі аналізу законодавства обґрунтовано висновок, що за своєю

сутністю забезпечення й охорона права громадян на безпечне навколишнє

природне середовище є провідним принципом галузі земельного права;

– із нових позицій аргументується доцільність розширення об’єктів

раціонального використання й охорони з точки зору природних особливостей

окремих категорій земель;

– за допомогою історико-правового аналізу землеохоронного

законодавства простежується процес усвідомлення державою та суспільством

необхідності правильного підходу до землекористування, на основі чого

формується поняття «екосвідомість», що визначається як історико-правова

категорія;

– уведено до наукового обігу архівні матеріали та акти земельного

законодавства державних утворень періоду 1917–1921 рр.;

удосконалено:

– понятійно-категоріальний апарат дослідження, зокрема, відповідно до

земельного законодавства досліджуваних етапів уточнені поняття «правова

охорона земель», «раціональне використання земель», а також визначено їх

зміст, завдання та цілі;

– обґрунтовано необхідність удосконалення сучасного законодавства, що

регулює організаційні аспекти охорони земель на основі історико-правового

вивчення переваг і прогалин у законодавстві ХХ ст.;

набули подальшого розвитку:

– проведення історичних паралелей і виявлення аналогій між розвитком

земельного законодавства за різних часів, у тому числі щодо: недостатньо

чіткого механізму проведення землеохоронних заходів із подолання наслідків

спричинення негативного впливу людства та промисловості на землю;

переважання масиву підзаконних актів; слабкої дієвості окремих норм;

недосконалості інституту раціонального використання й охорони земель;

закріплення принципу дбайливого використання;

 

 

10

– визначення змісту юридичних понять «раціональне використання» та

«правова охорона земель», що реалізується та гарантується державою за

допомогою комплексу встановлених юридичних можливостей власного

апарату, а також «реалізація інтересів суспільства в безпечному

навколишньому природному середовищі».

Усе це становить спробу розв’язати наукове завдання, що спрямоване на

визначення комплексного ретроспективного аналізу законодавчих актів на

різних історичних етапах, архівних джерел та інших документальних

матеріалів, а також становлення і розвиток правового регулювання

раціонального використання й охорони земель України. Розкрито

методологічний апарат та опрацьовано історіографічні джерела як емпіричну

базу дослідження. На підставі поглибленого вивчення сформульовано

рекомендації та пропозиції щодо використання наявного досвіду для

подальшого вдосконалення земельного законодавства в сучасний період.

Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому,

що викладені в ній положення, узагальнення і висновки, значна частина яких

побудована на даних із документів, що вперше вводяться в науковий обіг, дають

можливість, з одного боку, глибше зрозуміти тенденції становлення та розвитку

інституту раціонального використання й охорони земель у досліджуваних

періодах, а з другого – використати історичний досвід при реформуванні

інституту раціонального використання й охорони земель в Україні сьогодні.

Можна виділити такі сфери застосування результатів дослідження:

а) науково-дослідну – в процесі подальшого розвитку науки історії

держави і права України, земельного та екологічного права, складовою яких має

стати історія охорони земель в Україні;

б) правотворчу – у процесі вдосконалення чинного законодавства з

урахуванням як позитивного, так і негативного історичного досвіду;

в) навчальну – у процесі написання підручників, посібників і

викладання курсів «Історія держави і права України», «Історія правової охорони

 

 

11

земель в Україні», «Екологічне право України», «Земельне право України»,

тощо;

г) інформаційно-аналітичну – у роботі установ, пов’язаних із

вивченням екологічного та земельного законодавства, а також із розробкою

природоохоронної політики.

Апробація матеріалів дисертації. Основні теоретичні положення,

висновки і пропозиції, які містяться у дисертації, обговорювались та були

схвалені на засіданнях кафедри історії держави і права України та зарубіжних

країн Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Ключові положення роботи доповідалися автором на таких конференціях:

«Теорія та практика сучасної юриспруденції» (Харків, 15 квітня 2013 р.);

«Теорія та практика сучасної юриспруденції» (Харків, 10 грудня 2014 р.);

«Теорія та практика сучасної юриспруденції» (Харків, 2 листопада 2015 р.),

«Теорія та практика сучасної юриспруденції» (Харків, 15 грудня 2016 р.),

«Теорія та практика сучасної юриспруденції» (Харків, 20 травня 2017 р.),

«Актуальні проблеми науки історії держави і права» (Харків, 5 жовтня 2013),

«Теорія та практика сучасної юриспруденції» (Харків, 6 квітня 2017 р.)

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох

розділів, що містять дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел

(248 найменувань) та додатків. Загальний обсяг дисертації – 226 сторінок, із них

основна частина – 195 сторінок.

 

 

12

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ, МЕТА, ЗАВДАННЯ ТА ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО

РЕГУЛЮВАННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ І ОХОРОНИ

ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНІ

1.1. Визначення поняття «охорона земель» та «раціональне

використання земель»

Наша планета – єдине відоме людству космічне тіло у Всесвіті, де воно

може повноцінно існувати. Через постійні війни та нерозумну господарську

діяльність Земля стає все менш придатною для комфортного буття людини. За

такого ставлення до навколишнього середовища знищуються природні ресурси,

що забезпечують нормальне життя людей. Здатність нашої планети

підтримувати людське життя скорочується завдяки споживчому ставленню до

землі, недооцінці законодавцем просторово-часової матриці, в межах якої

можна відтворювати земельні багатства, особливо в умовах бурхливого

зростання населення й інтенсивності експлуатації природних ресурсів. Будучи

просторовим базисом і головним засобом промисловості та сільського

господарства, земля суттєво відрізняється від будь-яких засобів виробництва

такими притаманними їй ознаками, як її незамінність іншими активами й

постійність місця розташування [155].

Земля як об’єкт природоохоронних відносин законодавчо визначається у

такий спосіб: це поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими

природними елементами, що органічно поєднуються і функціонують разом із

нею [203]. Особливість правової охорони землі в контексті цінності об’єкта

самої охорони також включає: обмеженість у просторі, неоднакову якість і

родючість на різних ділянках, здатність поліпшуватися в процесі

сільськогосподарського виробництва при правильному використанні [158].

Науково-технічна революція принесла із собою нові можливості

використання природи, але при зловживанні цим останній завдається величезна

 

 

13

шкода. Завдається шкоди через надлишок товарів, що повністю не

використовуються, а стають господарськими відходами, що, у свою чергу,

засмічують навколишнє середовище. Так, Ю. С.Шемшученко зазначав:

«Історично правове регулювання сфери взаємодії суспільства і природи

розвивалося на основі регламентації порядку використання природних ресурсів

із метою задоволення матеріальних потреб людини. Соціальні функції права

базувалися на економічних інтересах пануючого класу. Загроза деградації

природного середовища внаслідок його забруднення, виснаження і руйнування

в результаті господарської діяльності, орієнтованої виключно на споживання

природних ресурсів, призвела до зростання екологічних потреб охорони

природи, відтворення природних ресурсів, оздоровлення навколишнього

життєвого середовища» [157].

Екологічна криза, яка загострилося у другій половині ХХ ст., викликала

особливий інтерес в історико-правовому дослідженні питання охорони земель

та дбайливого ставлення до земельних ресурсів, у зв’язку з тим що земля є

основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною

держави.

Вдаючись до історії людства, можно побачити, що землеробством люди

займались ще багато тисячоліть тому. Наприклад, ще наші предки (скіфи) у

VІІ–III ст. до н.е. займалися орним землеробством [68]. Розумне використання

земельного фонду нашої країни дасть можливість підвищити рентабельність

аграрного сектору, наповнити державний бюджет, створити і підтримувати

кількість робочих місць в Україні, поставляти високоякісний продукт на

світовий ринок.

Аналіз досвіду правового регулювання охорони та раціонального

використання земель згідно із завданнями, які ставило життя за різних часів,

дає можливість уникати помилок та ураховувати досягнення, виявляти

актуальні проблеми сучасного законодавства, визначати стратегічні цілі й

тактичні завдання удосконалення екологічного права.

 

 

14

Установлення порядку охорони та раціонального використання

земельних ресурсів – прерогатива держави, що покликана забезпечити сталий

правовий статус цього природного ресурсу. На думку Л. П. Коваленко, «захист

навколишнього середовища спрямовано: по-перше, на забезпечення

нормального обміну речовин між людиною і тими елементами природи, що

становлять життєву основу людства і на яких найбільше відбиваються

негативні наслідки людської діяльності (повітря, вода, земля)» [70, c. 91]. Вона

вважає, що для повноцінного співіснування людини і природи є необхідною

точна і перспективна регламентація діяльності людини в межах навколишнього

середовища на засадах реалістичної державної стратегії та скорегованої тактики

з урахуванням інтересів усіх власників і землекористувачів.

Принципи раціонального використання й охорони земель закріплені у

Конституції, кодексах та чинному законодавстві України. Однак недоліком

сучасного правового регулювання у цій сфері, на наш погляд, є відсутність

чіткого механізму реалізації правоохоронних норм, особливо при

невизначеності реального співвідношення державної та інших форм власності,

відсутності чіткого розподілу повноважень та відповідальності у вертикальній

ієрархії і горизонтальній компетенції відповідних органів.

Відсутнє також ґрунтоване і практично спрямоване визначення

раціонального використання й охорони землі в екологічному та земельному

законодавстві. Історико-правовий аналіз із урахуванням еволюції поняття

дозволить, на наш погляд, визначити динаміку змісту цього терміна в умовах

історичних змін, розвитку суспільних відносин і становлення відповідних

галузей законодавства України. У статях 91 і 96 Земельного кодексу України

від 25 жовтня 2001 р. серед вимог до власників земельних ділянок не

закріплюється обов’язковість їх раціонального використання, а вказується лише

на обов’язковість цільового використання без урахування екологічних аспектів

природокористування [54]. При цьому Закон України «Про охорону

навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. у ст. 12 [204], на

 

 

15

відміну від Земельного кодексу України 2001 р., одним з обов’язків громадян

визначає саме раціональне, а не цільове використання природних ресурсів, що є

правомірним. Виходячи із застосування земельного законодавства, таке саме

положення слід внести й до чинного Земельного кодексу та Конституції

України.

Стаття 4 Земельного кодексу України як одне із завдань правового

регулювання земельних відносин закріплює забезпечення раціонального

використання та охорони земель, але в практичній реалізації зміст і

регламентація порядку втілення в життя цього положення мають суперечності,

оскільки не враховують важливі умови належного використання земель [54].

Належні умови використання земель реалізуються через зберігання,

відновлення та покращення якості землі. Використовувати землю треба таким

чином, щоб не відбувалося погіршення якісного складу земельних ресурсів.

Збереження землі необхідно здійснювати не через її консервацію і

недоторканність, а через систему заходів, що спрямовані на рекультивацію

земель для покращення їх стану. Із метою підтримання та відновлення

родючості ґрунтів важливого значення набуває правильне, науково

обґрунтоване землеробство з комплексом внесення у ґрунт необхідної кількості

добрив, а також боротьба з бур’янистою рослинністю, що виснажує ґрунт,

проведення інших заходів, що забезпечують відновлення земельних ресурсів.

Не можна не погодитися з думкою О. А. Забелишенського, який стверджував,

що коли охороняється якісний стан земної поверхні, це означає, що земля

охороняється всебічно і як елемент навколишньої природи в цілому [46].

Тривалий час норми, що регулюють раціональне використання та

охорону земель, були розкидані по різних галузях права і залишалися, як

правило, «мертвими». Цим нормам необхідно було надати дієвого характеру

шляхом інтеграції у визначене правове поле чи субсистему, що органічно та

функціонально забезпечували б застосування відповідних інститутів, органів,

механізмів та інструментів [11]. Значний вплив на стан землі та на всю

 

 

16

екосистему планети мали війни, а особливо у ХХ ст., коли збільшувалась

кількість механічних та автоматизований апаратів. Так, після Другої світової

війни головним завданням країни були: відбудова народного господарства,

індустріальний розвиток, відновлення життя в країні, а правові вимоги охорони

та раціонального використання природних ресурсів відсувались на другий план,

але не знімались з порядку денного, а чекали свого часу, коли держава зможе

забезпечити раціональне землекористування в інтересах суспільства і власника.

Долаючи величезні труднощі в справі відновлення розорених війною

земель, Українська держава закладала фундамент науково обґрунтованого

відтворення експлуатації земель. Країна поступово поверталася до курсу на

відновлення земельних ресурсів і відтворення родючості земель. В умовах

удосконалення законодавства розмах виробничої діяльності обумовлював

необхідність підвищення правового статусу охорони природи до рівня

загальнодержавного завдання і справи всього народу. Потужним базисом

розвитку раціонального землекористування у період завершення післявоєнного

відновлення стало зведення охорони природи в ранг конституційного закону, а

також прийняття загальносоюзних Основ земельного законодавства СРСР і

Земельного кодексу УРСР. Земельний кодекс УРСР 1970 р. було прийнято з

урахуванням специфіки земельного господарства республіки. Цей акт творчо

увібрав шістдесятирічний досвід правового регулювання земельних

правовідносин в Україні. Головним завданням зазначених законодавчих актів

було підвищення продуктивності земель у процесі їх раціонального

використання, всебічної охорони та захисту. Країна переходила від заходів

нейтралізації негативних антропогенних впливів до регулювання розвитку

сприятливого навколишнього середовища. На основі все більш тісного

поєднання раціонального використання та охорони земель, які розвивалися

раніше розрізнено і нерівномірно, відбувалося становлення виваженого підходу

до землекористування, що позначилося на збагаченні земель у процесі їх

використання відповідно до потреб суспільства.

 

 

17

Сталий розвиток земельного фонду передбачає збереження загальної

рівноваги та цінності основних природних запасів, визначення коротко-,

середньо- і довгострокових ціннісно-прибуткових оціночних критеріїв та

інструментів, що відбивають реальні соціально-економічні ефекти, цінності

споживання та збереження, а також рівноправний розподіл і використання

ресурсів між націями і регіонами світу в цілому. Важливість правильного

розподілу підкреслює В. Л. Мунтян: «Охорона природи і раціональне

використання природних ресурсів є сукупністю правових норм, що

закріплюють виключність правомочностей держави з володіння, користування і

розпорядження землею, надрами, водами, лісами, природними ресурсами

континентального шельфу країни» [88, c. 25].

Поняття «раціональне використання» та «охорона земель», по суті є

різними і, на перший погляд, самостійними. Але в процесі використання землі

вони зливаються в більш загальне поняття, в єдину категорію «раціональне

використання та охорона земель» [174, c. 22]. Без інтеграції цих складових у

двоєдину цілісну категорію вони залишаються нереалізованими, тобто разі

нереалізованими належною мірою щодо створення оптимального правового

режиму системного врегулювання земельного комплексу.

Визначення основних напрямів правового регулювання через призму

понятійного апарату допомагає окреслити спектр дій, що покладаються на

будь-якого землекористувача. Таку точку зору висловив, зокрема,

М. Т. Осипов: «Чіткість визначень і однозначність термінології понятійного

апарата дослідження необхідні для правильного і найбільш повного

відображення об’єктивної дійсності, сутності явищ і процесів, що відбуваються

у природі та суспільстві» [213, c. 211].

Аналізуючи наукову літературу різних періодів, можна визначити ті чи

інші особливості у поглядах різних авторів на визначення раціонального

використання земель. Так, В. В. Петров відзначав: «Раціональність

використання та охорона земель полягає у забезпеченні ефективної

 

 

18

експлуатації природних благ із метою отримання найбільшої кількості

продуктів за найменших затрат праці і коштів, із метою їх збереження та

подальшого виробництва» [160, c. 60]. Науковець визначає цю категорію як

встановлення такого правового режиму окремих категорій земель, що, по-

перше, відповідав би їх основним господарським призначенням, і, по-друге,

забезпечував належне використання цих земель. Г. О. Аксеньонок стверджує,

що для вирішення проблеми правильного і раціонального використання

сільськогосподарських земель важливим є підвищення їх родючості і корисних

якостей, які необхідні для задоволення матеріальних і духовних потреб людини

та суспільства [173, c. 226]. Отже, ефективне використання природних багатств

передбачає врахування взаємодії і взаємозалежності всіх природних факторів.

М. І. Краснов під раціональним використанням землі розуміє досягнення

максимального ефекту в здійсненні цілей землекористування з урахуванням

корисної взаємодії землі з іншими природними чинниками та при охороні землі

в процесі використання як специфічної умови будь-якої діяльності та основного

засобу виробництва у сільському господарстві [177, c. 30]. Уявляється, що це

поняття підкреслює лише економічний сенс, адже, на його думку, тільки

ефективне використання може бути раціональним. На технократичній

домінанті зауважує й Ю. Г. Жариков. У своєму дослідженні він визначив

раціональне використання як повне, комплексне та інтенсивне (найбільш

рентабельне) використання землі [45, c. 90]. На наш погляд, це визначення не

може зіставлятися з реаліями сьогодення, оскільки на той час поняття

раціонального використання та охорони земель було в процесі розвитку. Проте

воно заслуговує на увагу при розробці нового поняття, хоча раціональність

землекористування вже не можна пов’язувати лише з досягненням

економічного ефекту. Нераціональне використання земель власниками може

створювати екологічну небезпеку, що стане високою ціною для суспільства.

Відомо, що безвідповідальна діяльність призведе до суттєвого зниження

родючості земель або значного погіршення екологічної ситуації.

 

 

19

В. Л. Мунтян наполягає на дотриманні такого правила: «Повертати землі

все, що від неї взяте» [90, c. 74]. Згідно з Держстандартом (ДСТУ) 26640-85

«Землі. Терміни та визначення» раціональне використання земель визначається

як забезпечення всіма землекористувачами в процесі виробництва

максимального ефекту при здійсненні мети землекористування з урахуванням

охорони земель та оптимальної взаємодії з природними факторами [28].

Повністю із цією думкою погоджується Б. В. Єрофєєв [42, c. 329]. Положення,

закріплене у ДСТУ, поділяє О. І. Радченко. Він, зокрема, підкреслює, що

«раціональне використання земель – це таке їх цільове і комплексне

використання, за якого зберігається баланс (найоптимальніше, пропорційніше і

гармонійніше зіставлення) між ефективністю використання земель і

екологічними вимогами». Водночас автор критикує попереднє визначення з

боку юридичної невизначеності, вказуючи, що це оціночна категорія, розуміння

якої залежить від знань, досвіду та навичок коментатора, який замість нього дає

своє визначення з не менш оціночними поняттями «найоптимальніше,

пропорційніше і гармонійніше» [215].

А. М. Мірошниченко відстоює досить специфічну позицію, а саме:

«визначення терміна “охорона земель” є непродуктивним. Сам термін є загалом

зрозумілим, а спроби його визначити за допомогою інших термінів навряд чи

призведуть до зменшення ступеня багатозначності» [87]. На його думку,

колізійності нашого законодавства неможливо уникнути, і тому краще його не

вдосконалювати, а залишити як є, що, вважаємо, неправильно. Доцільність

внесення змін збільшується із розвитком суспільних відносин у цьому секторі,

зміною ролі держави в цих відносинах та еволюцією конкретних історичних

обставин.

Правове забезпечення охорони та раціонального користування земель

стає все більш актуальним, оскільки здатність землі до самовідновлення в

умовах індустріального розвитку постійно зменшується. Регулювання цього

питання потребує повного та чіткого закріплення із жорсткими заходами

 

 

20

покарання за невиконання. На думку М. І. Краснова, з якою можна погодитися,

підзаконні акти і теоретичні положення з питань раціонального використання й

охорони земель, видані до реформи 90-х рр. ХХ ст., обов’язково треба

враховувати для вирішення проблеми збереження комплексу природних

якостей земельного фонду, розвитку різноманітних видів і форм земельних

відносин й у теперішній час.

Необхідною умовою подальшого розвитку екологічного та земельного

законодавства у сфері раціонального використання й охорони земель є

розмежування та співвідношення різних визначень понять раціонального

використання та охорони земель. М. І. Краснов наводить декілька прикладів,

але основними, враховуючи загальнотеоретичні положення земельного права як

науки, він вважає такі два поняття. Перше з них полягає в тому, що раціональне

використання й охорона землі – самостійні види суспільних відносин, оскільки

це різні явища у сфері взаємовідносин суспільства з природою. Згідно з іншою

позицією, раціональне використання земель включає також і їх охорону в

процесі користування, оскільки сучасне розуміння користування землею визнає

останнє раціональним при виконанні землекористувачем комплексу заходів з

охорони землі. Поширення отримала саме остання позиція [174]. Цю позицію

взяв до уваги законодавець під час розробки Земельного кодексу України

2001 р., у ст. 162 якого наголошується: «Охорона земель – це система правових,

організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне

використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель

сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від

шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості

ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення,

забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного,

оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення». До того ж у

п. 3 ст. 83 Земельного кодексу України зазначається, що система раціонального

використання земель повинна мати природоохоронний, ресурсозберігаючий,

 

 

21

відтворювальний характер і передбачати збереження ґрунтів, обмеження

негативного впливу на них, а також на рослинний та інші компоненти

навколишнього середовища [54].

З викладеного вище зрозуміло, що необхідність правової охорони та

правильного використання земель визначалося як першочергове завдання

держави. Влада, беручи до уваги дійсність і важливість цієї проблеми,

створювала сприятливі умови впровадження ідей раціонального

природокористування через прийняття правових норм. У свою чергу, у

теоретичній площині існує чимало визначень правової охорони земель. Так,

наприклад, Т. К. Оверковська вважає, що під правовою формою охорони земель

від забруднення та псування слід розуміти таке правове явище, яке закріплене в

правовій формі, має обов’язковий характер, сприяє реалізації правових вимог та

приписів, повноважень, заходів, діяльності щодо збереження якісного стану

земель та здійснює відповідний вплив на вирішення проблем охорони земель

від забруднення та псування [149]. Тобто без установлених державою

обов’язкових приписів зберегти землі від забруднення неможливо. Наприклад

М. В. Орлов, вважає, що охорону природи слід розглядати як перехідний етап у

спілкуванні людей із природою, на зміну якому має прийти всебічне

раціональне перетворення природи [150]. На його думку люди можуть без

установлення фактичних обов’язкових правил раціонального використання та

охорони земель берегти природу та дбайливо ставитися до неї.

Ураховуючи загострення проблем аграрного сектора, та, зокрема стан

земель, необхідно вжити всіх необхідних заходів, які б не лише ліквідовували

завдану шкоду або пом’якшили негативний вплив, а й усунули першопричину

цієї шкоди. Установлення адекватної правової охорони земель передбачає

збалансоване співвідношення між природними і сільськогосподарськими

ландшафтами, створення комфортного співіснування природи та людини.

Більш широко розглядає правову охорону земель М. О. Фролов. Він

виокремлює два аспекти – широке та вузьке розуміння цього феномен. Так, у

 

 

22

широкому розумінні охорона земель, на його думку, включає в себе весь

комплекс регулятивних правовідносин, у яких опосередковуються економічні,

організаційні, науково-технічні заходи, спрямовані на забезпечення збереження

земель та їх, дбайливе, раціональне, ефективне використання за допомогою

державно-владного впливу. У вузькому сенсі це система правових заходів як

форми юридичної реалізації економічних, науково-технічних, організаційних

заходів охорони земель [240]. Такий підхід, на нашу думку, є більш

правильним, оскільки у широкому розумінні наведене поняття охоплює всі

необхідні умови, за яких здійснюватиметься охорона земельних ресурсів.

Г. М. Полянська висловлює свою думку щодо відновлення природних

ресурсів, що спрямоване на їх охорону від скорочення і знищення. Водночас із

правової точки зору охорону природи вона рекомендує розглядати як боротьбу

з розкраданням і незаконним користуванням її об’єктами, а також як захист від

нераціонального використання її ресурсів у процесі господарської

діяльності [178, c. 31].

Аналізуючи поняття правової охорони земель, слід зазначити, що більш

чітку позицію із цього приводу висловив В. В. Петров. Він зазначав: «Правова

охорона земель є системою державних заходів, закріплених у правових актах і

спрямованих на збереження, відновлення та покращення земель» [175].

Подібне, але більш широке визначення пропонував М. В. Шульга. Правову

охорону земель він визначав як систему врегульованих нормами права

організаційних, економічних, екологічних та інших суспільних відносин щодо

забезпечення раціонального екологічно збалансованого використання

земельного фонду країни, попередження необґрунтованого вилучення земель

сільськогосподарського призначення, захисту від шкідливого антропогенного

впливу, відновлення та підвищення продуктивності земель лісового фонду,

забезпечення особливого правового режиму використання природоохоронного,

оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного значення [248].

 

 

23

У науковій літературі зустрічаються схожі визначення поняття «охорона

середовища», але з деякими відмінностями. Наприклад, О. О. Лаптєв під

охороною середовища, до об’єктів яких належать землі, води, повітря, ліси та

інше розуміє сукупність установлених державою правових норм, спрямованих

на виконання заходів з охорони навколишнього середовища та оптимізації його

якісного стану, раціонального використання природних ресурсів і збереження

заповідних територій та об’єктів [156, c. 30]. В. В. Петров під охороною

середовища розуміє систему правових норм і приписів, спрямованих на

збереження земель, відновлення і збільшення їх ґрунтової родючості та

здійснюваних в інтересах побудови матеріально-технічної бази в країні й

підвищення добробуту… народу [176, с. 137]. Останнє визначення конкретизує,

з якою метою виконуються ці заходи та які від цього будуть отримані

результати.

В. Л. Мунтян визначає правову охорону земель як систему правових

норм, що містять приписи, спрямовані на збереження земель, відновлення й

підвищення їх родючості та здійснювані з метою раціонального використання

землі в інтересах підвищення добробуту… людей [88, с. 117]. Є. С. Лисицин

надає подібне визначення: «Правова охорона земель – це сукупність правових

норм і правовідносин, спрямованих на здійснення заходів щодо охорони

ґрунтів від виснаження і забруднення, руйнування їх родючого шару,

раціональне використання земель та підвищення їх родючості для задоволення

потреб народного господарства і забезпечення якості навколишнього

середовища» [179]. Як бачимо, у цьому визначенні вже закладено екосвідомий

підхід: за мету ставиться не лише отримання вигоди від земельних ділянок, а й

забезпечення охорони природи в цілому. Однак охорона земель не повинна

здійснюватися як певна самоціль, адже це має робитися заради покращення її

якостей для майбутнього використання. Сама охорона має співіснувати з

раціональним використанням земельних ресурсів із метою створення

оптимального, екозахисного механізму землекористування.

 

 

24

А. І. Пшеничний вважає, що головну роль відіграють правові засоби,

оскільки охорона земель є багатогранною планово-регулюючою та

господарською діяльністю держави із забезпечення збереження, раціонального

використання земель та постійного покращення і підвищення їх родючості, яка,

врешті-решт, виступає у формі правового регулювання земельних

відносин [214, с. 4]. О. А. Вівчаренко деталізує політику у сфері охорони

земель: «Правоохоронна політика становить систему різноманітних заходів,

метою яких є раціональне використання земельних ресурсів і запобігання

необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення для

несільськогосподарських потреб, захист земель від антропогенного впливу,

відтворення і підвищення родючості ґрунтів та підвищення їх продуктивності,

забезпечення використання земель природоохоронного, оздоровчого,

рекреаційного та історико-культурного призначення» [20].

На думку цих науковців раціонально використовувати природні ресурси

означає не брати зайвого від природи, а планомірно відновлювати її ресурс, не

завдаючи шкоди іншим землекористувачам і не допускаючи погіршення умов

навколишнього середовища [247, c. 6–9].

Ефективне раціональне землекористування, яке здійснюється з

дотриманням публічних інтересів і з урахуванням екологічних зв’язків у

навколишньому середовищі разом з охороною землі, є основою життя і

діяльності людини.

Ураховуючи загальні завдання охорони природи, інтереси індивіда

повинні збігатися з інтересами суспільства, хоча індивід цього може і не

усвідомлювати, тому це створює конфлікт між економічними інтересами

власника землі та громадськими екологічними інтересами, який необхідно

вирішувати на законодавчому рівні та за умови забезпечення належної

екологічної правосвідомості таких власників землі. Пункт 7 ст. 41 Конституції

України закріплює, що використання власності не може завдавати шкоди

 

 

25

правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати

екологічну ситуацію і природні якості землі [76].

Конкретним змістом раціонального землекористування є науково

обґрунтований процес діяльності людини, споживання природних властивостей

земель відповідно до цільового призначення при дотриманні всіх правил їх

раціонального використання та охорони. Використання земельних ресурсів

зумовлюється вимогами об’єктивних закономірностей існування природи.

Процес експлуатації землі неможливий без обов’язкового дотримання правил

охорони природних ресурсів, нерозривно пов’язаних із землею, забезпеченням

екологічної безпеки, збереженням ґрунтового покриву, захистом землі від

ерозійних та інших несприятливих процесів.

Правовий регламент має забезпечуватися такими засобами

землекористування, що виключають зниження родючості ґрунтів, їх хімічне і

радіоактивне забруднення, погіршення екологічної обстановки тощо.

Аналізуючи позицію законодавця, можна дійти висновку, що суб’єкти

природокористування зобов’язані ефективно й раціонально використовувати

землю, підвищувати родючість ґрунтів, здійснювати заходи з її охорони та ін.

Праву має кореспондувати обов’язок кожного громадянина ефективно

використовувати землю і формувати систему цінностей, за якої стан

навколишнього середовища та економічне зростання визнаються як

«фундамент», на якому будується майбутнє держави [3]. Відродження

сільського господарства має вирішальне значення для покращення добробуту

населення, забезпечення його екологічно чистими та якісними продуктами

харчування. Держава має застосовувати усі можливі заходи для планування

процесу охорони та раціонального використання землі, що неможливий без

удосконалення законодавства, встановлення меж землекористування,

уникнення деградації земель і зубожіння всього навколишнього середовища в

цілому.

 

 

26

Нерозривно з удосконаленням законодавства про раціональне

використання та охорону земель пов’язана й проблема екологічного

правозастосування. У наш час, щоб уникнути екологічних катастроф та

виснаження природних ресурсів, необхідно не лише закріплювати норми

раціонального використання земель, а й виховувати у громадян розуміння того,

що людина – не господар природи, а її органічний елемент. В. Л. Мунтян

справедливо зазначав із цього приводу: «Охорона природи забезпечується

найрізноманітнішими засобами і методами. Серед них важливе місце належить

правовому регулюванню суспільних відносин, що виникають у процесі

природокористування й охорони навколишнього середовища. Право визначає

міру необхідної і можливої поведінки людей стосовно природи й наслідки, що

настають при відхиленні від установлених правил» [89, с. 8].

Багато шкоди природі завдається через відсутність екологічної та

правової культури, нерозуміння основ рівноваги людини і природи. Як зазначав

В. М. Столетов, озброїти людину знанням законів природи замало, адже дуже

важливо виховати внутрішню культуру, яка ґрунтується на знаннях

природи [228]. Низку важливих ролей в охороні навколишнього середовища

відіграє будь-який представник громадянського суспільства: а) як особа, котра

занепокоєна загальною якістю навколишнього середовища, особистого

здоров’я та якістю життя майбутніх поколінь, і як відповідальний громадянин,

що впливає на політичні рішення; б) як споживач товарів і послуг, джерело

забруднення і відходів у межах будинку, як підприємець або службовець, як

житель приміської зони і суб’єкт дозвілля [25]. Підтверджуючи висловлену

думку, слід зазначити про психологічний підхід суспільства до охорони

навколишнього природного середовища. Так, Ю. В. Нечіпас зазначає:

«Ефективність правового регулювання охорони природи безпосередньо

залежить від масової й активної участі громадян у природоохоронній справі. Це

неможливо досягти лише за допомогою примусових заходів. Вирішальною

умовою масової участі громадян в охороні природи є їх глибока переконаність

 

 

27

у необхідності цих заходів. А така переконаність формується у процесі

тривалого й систематичного морального правового виховання» [92].

Головними проблемами реалізації земельного законодавства є: складне

економічне становище країни, неврегульованість законодавцем питань

власності та забезпечення фінансування екологічної політики. У такій ситуації

одним із засобів прискорення вирішення цих проблем є запозичення

історичного досвіду Європейського Союзу (далі – ЄС) та адаптація

вітчизняного законодавства до норм і принципів екологічного права ЄС.

Вирішення цього питання можливе через проведення земельної реформи, що

буде полягати у зміні норм природокористування шляхом прийняття нових

нормативних актів чи доповнення вже існуючих актів для забезпечення

позитивних змін у питанні охорони та раціонального використання земель.

Обов’язковим, на нашу думку, є закріплення норм раціонального використання

й охорони земель з урахуванням історичного конституційно-правового досвіду

регулювання земельних відносин у сфері раціонального використання й

охорони земель у СРСР, що знайшов відбиття в Конституції Української РСР

1978 р. та інших законодавчих актах радянського періоду.

Накопичений досвід необхідно використовувати адаптуючи до нових

історичних умов, не уникаючи при цьому ігнорування багаторічних розробок

учених-правознавців. Г. Х. Шахназаров із цього приводу зазначав:

«Конституція є й Основним Законом, й певною мірою дзеркалом життя

суспільства. Вона не просто закріплює ті чи інші принципи організації

політичної структури, завдання та функції органів влади, спосіб відносин між

державою і громадянином, вона також висловлює дух законодавця, його

прагнення, погляди та уявлення про призначення влади, її природу та

цілі» [246]. Думка науковця відображає не суто закріплення норм і виконання

державою певних функцій, а її спрямованість на дійсне виконання завдань і

цілей охорони земель. Конституційний розвиток, наскільки це можливо, має

бути спрямований на наступність, втілюючи ідеї і принципи попередніх

 

 

28

досягнень, вбираючи кращий досвід у вирішенні проблем, указуючи шляхи

подальшого розвитку можливостей держави. Зважаючи на викладене,

необхідно якомога повніше враховувати генезу науково-історичної думки.

Наведений вище аналіз теоретичних і законодавчих джерел дозволив

зробити висновок, що норми про раціональне використання та охорону земель

передбачають не лише здійснення спеціальних заходів, які спрямовані на

охорону земель та їх правильне використання, а по суті повинні

реалізовуватися через глобальне та постійне шанобливе ставлення людини до

земельних ресурсів та природи в цілому. Тому сучасне законодавство повинно

впроваджувати екологічні, економічні та організаційно-виховні межі суспільної

поведінки громадян та роботи державного апарату:

1. Екологічний напрям – оскільки щороку екологічна ситуація у світі

погіршується, то потрібно працювати над збереженням природного балансу

планети. Тільки спільними зусиллями можливо впроваджувати екологічні

програми, в тому числі й шляхом правового регулювання раціонального

використання та охорони земель.

2. Економічне регулювання здійснюється у двох основних напрямах.

Перший полягає у комплексному встановленні стимулюючих пільг за охорону

та раціональне використання земель. Другий – в економному використанні

земельних ресурсів без надлишку виробництва, лише для необхідності.

3. У межах організаційно-виховних заходів актуальним є формування

суспільства, особливо суспільства майбутніх поколінь, за напрямом дбайливого

та правильного використання як земель, так і всього природного середовища.

До цього так само слід додати державний контроль, зонування територій,

земельний кадастр і землеустрій.

Саме закріплення у нормах цих основних напрямів сприятиме

підвищенню ефективності використання земель, формуванню доцільної

поведінки землекористувача і запобіганню негативним наслідкам, що можуть

бути завдані землі. Інститут раціонального використання й охорони земель є

 

 

29

важливим аспектом діяльності держави та суспільства, оскільки втілює у собі

найбільш гармонійні принципи і форми взаємодії людини з природою.

1.2. Мета, завдання та принципи раціонального використання та

охорони земель

Законодавче закріплення й подальший розвиток інституту охорони та

раціонального використання земель відбулися тоді, коли вже було остаточно

визначено, хто є власником землі і як здійснюється її використання. За період

усього існування людства стан занепокоєння з приводу підтримання землі в

належному стані майже не виникав. У людства була інша мета – збільшити

кількість своїх земель за допомогою війн, захоплень тощо.

У ХХ ст. на території України з установленням радянської влади було

закріплено, що земля належить державі, а народ має право користування цим

ресурсом. Після чіткого розв’язання питання щодо належності землі певному

суб’єкту, почали здійснюватися заходи стосовно її охорони з акцентом на

раціональне використання.

У процесі історичного розвитку склалося, що зміст і завдання охорони

природи змінювалися залежно від ставлення влади до своїх наділів. Коли був

отриманий єдиний вектор розвитку відносин, стала проводитися систематична

робота щодо співжиття природи і суспільства, оскільки люди внаслідок свого

безвідповідального ставлення здатні завдавати чимало лиха навколишньому

середовищу, вважаючи, що вони підкорили природу і стали вище за неї, замість

рівноправного співіснування. Таким чином, розвиток індустріалізації,

збільшення населення та технологій виробництва мусив вдатися до визначення

цілей та завдань охорони земель.

Досвід радянського природоохоронного права показав приклад створення

певної системи законодавства, за якої відбулося співвідношення норм

внутрішнього законодавства, що в подальшому поєднувалося із зовнішнім,

котре врегульовувало необхідну поведінку з метою охорони природного

 

 

30

середовища, що в результаті надавало можливість створити комплексний

механізм регулювання питань, які стосуються землеохорони та раціоналізації

земельних ресурсів.

З приводу визначення цілей правової охорони та раціонального

використання земель існує кілька думок. Мета як філософська категорія є

ідеальним або реальним предметом свідомого чи несвідомого прагнення

суб’єкта; фінальний результат, на який навмисно спрямовано процес [93].

У такому випадку суб’єкт, що прагне ідеального результату, є законодавцем,

який систематизує законодавство для вирішення проблем охорони природи.

Так, В. К. Попов зазначав: «Право землекористування базується на певних

принципах: максимальної стабільної зацікавленості в більш ефективній

експлуатації земель; вигідності для землекористувачів; дбайливого ставлення

до землі та ін.» [171]. Отже, основна мета землекористувача полягає в

зацікавленості експлуатації землі у такий спосіб, щоб йому, по-перше, було

вигідно, а по-друге, щоб він при цьому дбайливо ставився до неї. На жаль,

більшість великих землекористувачів отримують значну вигоду саме при

недбайливому підході, беручи від землі все, що вона може дати і при цьому не

замислюючись про майбутнє. Слід розуміти, що виснаження землі – це втрата її

родючості, а потім і втрата цієї землі для всього суспільства. Тобто, подібне

поняття не можна назвати ідеальним для землекористувача.

Схожу думку висловлював Б. В. Єрофєєв: «Нераціональне використання

землі, споживче та безгосподарне ставлення до неї призводять до порушення

виконуваних нею функцій, зниження її природних властивостей. Тому метою

охорони земель є запобігання виснаженню ґрунтів і забрудненню поверхні

землі, підвищення родючості ґрунтів та збереження їх природних якостей і

властивостей» [43, с. 329]. Деякі науковці мають схожі розуміння щодо

охорони, але Б. В. Єрофєєв визначив першочерговість охорони землі та

збереження її якостей, а потім вже вказав на потреби окремого

землекористувача. Цю позицію поділяє С. А. Дьоміна: «Правова охорона

 

 

31

земель має за мету насамперед зберегти їх від виснаження. Значно зношені та

виснажені ґрунти «починають “хворіти”», і для їх повного «одужання»

необхідний значний проміжок часу. Отже, важливим завданням у справі

охорони земель є боротьба з надмірностями у вилученні сільськогосподарських

угідь не за своїм призначенням» [33, с. 24].

У другій половині ХХ ст. радянська влада визначила всесоюзну мету, яка

полягала в забезпеченні раціонального і найбільш ефективного використання

земель, що підвищить родючість ґрунтів та призведе до отримання значного

врожаю. Вона створила нову модель землекористування на законодавчому

рівні, але з проблемами в реалізації. Таким чином, керівництво держави

розуміло, що саме завдяки правильному підходу до використання земель через

використання нових методів у охороні земель вона не лише отримає

надприбутки, а й збереже землю для наступних поколінь.

У своїй роботі М. Д. Казанцев сформулював мету охорони природи як

передачу землі наступним поколінням у покращеному стані. Володіючи

високим рівнем технічної обробки, можливо інтенсивно використовувати

землю. У свою чергу влада повинна забезпечити відповідальність за порушення

її раціонального використання [69, с. 36]. На підтвердження думки останнього

А. Є. Єренов визначив, що основна мета земельного права – врегулювання

земельних відносин з метою забезпечення раціонального використання [41].

Більш детальне поняття навів В. В. Петров: «Мета охорони земель – у

запобіганні виснаженню ґрунтів і забрудненню поверхні землі, підвищенні

родючості ґрунтів і збереженні їх природних властивостей» [161, с. 214]. Слід

підкреслити, що забруднення земель зумовлюється зміною фізико-хімічного

складу за рахунок потраплянням в ґрунт шкідливих для здоров’я людини,

рослинного і тваринного світу відходів та інших речовин. Воно посилює

деградацію ґрунту і, крім того, породжує небезпеку заподіяння шкоди природі і

людині. Разом із тим кінцевим завданням охорони земель є таке користування

землею, що несе в собі безпечну життєдіяльність людини, яка не спричинить

 

 

32

лиха земельним ресурсам та суспільству в цілому. Мета в такому випадку

відбивається в забезпеченні гармонії людини і природи та спільного безпечного

їх співіснування.

Суб’єктом, який досягає цієї мети, є держава через видачу

загальнообов’язкових правил користування та охорони земель. У літературі

висловлена думка із цього приводу. Так, О. О. Лаптєв зазначав, що мета

правової охорони земель полягає в установленні, застосуванні та виконанні

еколого-правових приписів, які сприяли б досягненню гармонії екологічних і

економічних інтересів суспільства [156].

Із наведеного вище стає зрозумілим, що суб’єктом ідеальної моделі є

держава, яка ставить перед собою за мету створити умови гармонійного

співіснування людства в природі, що відбивається у запобіганні деградації і

порушенню земель, забезпеченні покращення і відновлення земель, створенні

механізму обліку та перевірки екологічного стану земель, а також в

установленні відповідальності за порушення.

Щодо визначення принципів раціонального використання та охорони

земель, беручи до уваги філософську категорію, відмітимо, що принцип (лат.

рrincipium – основа, першооснова) є центральним поняттям, підставою системи,

що виступає узагальненням та поширює положення на всі явища тієї області, з

якої цей принцип абстрагований [238, с. 362]. У юридичній літературі стосовно

принципів правової охорони та раціонального використання земель існують

різні позиції вчених. Так, Б. В. Єрофєєв визначав, що це створення пріоритетів і

раціональне використання природних об’єктів [43, с. 149]. Схожу думку

висловлює Т. О. Бушуєва, яка зазначала, що принцип правової охорони

відбивається в комплексі зв’язків науково обґрунтованого, раціонального

використання природних ресурсів із забезпеченням відтворення природних

багатств. Охорона навколишнього середовища передбачає не просто її

збереження, консервацію, а й покращення, збагачення [19, с. 12]. Таким чином,

 

 

33

зрозуміло, що раціональне використання містить у собі не лише правильний

підхід до використання природних ресурсів, а й їх покращення та збагачення.

Іншу думку щодо принципу охорони земель має С. М. Кравченко, яка

вважає, що це «дотримання законодавства про охорону природи та раціональне

використання природних ресурсів, підвищення відповідальності міністерств,

відомств, підприємств, організацій, колгоспів і радгоспів, а також громадян за

дотримання природоохоронного законодавства» [80, с. 57]. Як випливає з

викладеної думки, то для автора визначальною складовою принципу виступає

саме дотримання всіма суб’єктами законодавчих норм. Однак у нашому

випадку потрібно пам’ятати, що шанобливе та дбайливе ставлення до

земельних наділів походить від ставлення людини до природи, а не від

законодавця, який може і не зазначити певний негативний вплив. Розуміння

того, що на землі можна робити все, що не заборонено законом, уявляється, не є

прийнятним.

Позицію щодо всебічного врегулювання питання висловлював

О. С. Колбасов. На його думку, основний принцип земельного права, який

відбивається в охороні природи, є найважливішим державним завданням і

справою всього народу. Окрім цього він зазначав, що охорона природи –

завдання не лише державне, а й загальнолюдське: «Природоохоронний

загальний принцип міжнародного права вимагає від держав вживати за

необхідності односторонні і спільні заходи щодо дбайливого користування

міжнародними природними багатствами, експлуатувати належні їм природні

ресурси у такий спосіб, щоб це не завдавало шкоди як міжнародним, так і

національним багатствам природи, які знаходяться під суверенітетом інших

народів і держав» [72, с. 45]. Із цією думкою не можна не погодитися, оскільки

негативний вплив на будь-який один елемент природи може спричинити

жахливі наслідки для всього навколишнього середовища. Тому спільна

міждержавна робота в цьому напрямі має проводитись у великих масштабах.

Зважаючи на це географічні та державні кордони у вирішенні проблем охорони

 

 

34

та раціонального використання природи, в тому числі і землі, не мають

значення, оскільки людство живе на одній планеті та дихає одним повітрям.

Конкретний механізм здійснення та встановлення єдиного принципу

правової охорони запропонувала Л. Л. Чаусова: «Головним принципом є

принцип правового забезпечення досягнення гармонійної взаємодії суспільства

і природи. Він становить базу для виникнення і формування інших основних

принципів, до числа яких належать: правове забезпечення екологічної безпеки;

юридичне закріплення приналежності екологічних об’єктів за відповідними

суб’єктами на праві власності або на праві користування; правове забезпечення

раціонального та ефектного використання природних об’єктів» [245, с. 117].

Така позиція відповідає сформованій на сьогодні системі охорони земель, що

враховує потребу гармонійного співіснування, яке виникає внаслідок

законодавчого закріплення правил користування та відповідальності за їх

порушення.

Таким чином, із вищезазначеного можна зробити висновок, що до

основних принципів правової охорони та раціонального використання земель

належать такі: 1) охороні підлягають всі природні ресурси; 2) система охорони

природи отримала своє законодавче закріплення; 3) усі ресурси підлягають

кількісному та якісному обліку; 4) використання цих ресурсів відрізняється

плановістю; 5) існування людини і природи має бути гармонійним.

Необхідним визначенням також є завдання самої охорони та

раціонального використання. Як філософська категорія завдання в певних

умовах (наприклад, у проблемній ситуації) є метою діяльності, що має

досягатися перетворенням цих умов відповідно до визначеної процедури [239].

Історичне підґрунтя завдання охорони земель змінювалося від охорони земель

від виснаження та дбайливого й правильного використання до забезпечення

сприятливих умов існування людини і природи.

Сучасне законодавство імплементує завдання охорони земель як

забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної

 

 

35

цінності природних і набутих якостей земель [54]. Із наведеного випливає, що

до сучасних завдань входить перш за все забезпечення державою умов для

збереження та відтворення землі, але без включення раціонального підходу до

їх використання. На нашу думку, це завдання є не повним, оскільки без

реалізації правильного підходу у використанні земельних ресурсів не

забезпечується комплексна охорона. Крім того, не постає й завдання про

забезпечення гармонійних умов сучасного існування громадян і природи.

Як зазначав Б. В. Єрофєєв, для вирішення завдання охорони земель усі

власники, землевласники, землекористувачі та орендарі повинні проводити

раціональну організацію земель, відновлювати і підвищувати родючість

ґрунтів, а також інші властивості землі [43, с. 329]. В цьому випадку завдання

охорони покладається повністю на землекористувачів. На нашу думку, більш

цікава й обґрунтована позиція висловлена Н. С. Гавриш. Вона зазначала, що

охорона земель – найважливіше завдання державної політики, планування та

управління у сфері охорони навколишнього природного середовища,

збереження здоров’я та генетичного фонду людини, безпеки та благополуччя

населення; держава повинна здійснювати комплекс дій для реалізації

гармонійного життя населення та збереження земельних ресурсів

країни [23, с. 25]. Схожу позицію свого часу обстоював В. В. Петров, який

визначав, що головним завданням охорони земель є забезпечення їх

раціонального використання та збереження ґрунтової родючості як бази для

подальшого розвитку всього народного господарства і зростання життєвого

рівня населення [176, с. 159].

Висновки до розділу 1

Здійснення історико-правового аналізу становлення та розвитку

землеохоронного законодавства не можливе без дослідження основних

категорій, які зазнають змін у самому дослідженні. Задля дослідження поняття

«охорона земель» та «раціональне використання земельних ресурсів» необхідно

 

 

36

визначити причину їх появи, а також історичний розвиток та визначення цілей,

завдань та принципів.

Ці питання зазнали детальних досліджень у науковому товаристві. Вчені

висловлювали різні думки щодо розуміння землеохоронної справи, але хоча і

були розбіжності у їх поглядах, всі вони приходили до однієї основоположної

думки, що необхідно вносити такі зміни в сучасне законодавство України, які

будуть фундаментальними з урахуванням історико-правового досвіду з

кращими моделями правозастосування в історії, з використанням сучасних

можливостей та інтеграційних процесів новітнього законодавства, яке буде

виражене в комплексному механізмі реалізації всіх природоохоронних правил

через призму врахування інтересів природи та людини.

Саме впровадження такого підходу надасть змогу державі та кожному

громадянинові України реалізувати свій конституційний обов’язок, який

затверджений у ст. 66 Конституції України: «Кожен зобов’язаний не

заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним

збитки».

 

 

37

РОЗДІЛ 2

ГОЛОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО РАЦІОНАЛЬНЕ

ВИКОРИСТАННЯ І ОХОРОНУ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНІ В ХХ СТОЛІТТІ

(ЕВОЛЮЦІЯ ТА ДИНАМІКА)

2.1. Питання раціонального використання і охорони земель на

початку ХХ століття.

На початку ХХ ст. відбувся відхід від колишнього державного устрою,

що позначився на всіх законодавчих процесах. Ці процеси стали відправною

точкою створення правової бази земельного законодавства, а також підґрунтям

землеохоронних норм. Вони не відокремлювались від історичних напрацювань,

які були зроблені ще за часів Київської Русі і перейшли на новий рівень

правової значимості.

На сучасному етапі дуже важливо проаналізувати процеси розвитку

правових норм з охорони земель, адже можна віднайти прогалини в сучасному

законодавстві та використати ті заходи та засоби, що виявлялися максимально

ефективними у певний час. Тож, зараз їх можна вдосконалити та пристосувати

для належного використання.

Сприятливе географічне положення України передбачає високу

родючість земель, визначаючи землеробство одним із основних видів занять

населення, що вимагає правового врегулювання у сфері дбайливого ставлення

до природних ресурсів. Україна за час свого існування накопичила значний

досвід регламентації земельних відносин.

Ще до Хрещення Русі наші предки вірили в гармонію людини та

природи. Тоді людина не відокремлювала себе від природи: природа і людина

були єдиним цілим. Люди шанобливо ставилися до природи та отримували від

неї все, що їм було потрібно. Щороку за добрий врожай проводилися обряди

вдячності землі, а також люди просили про майбутній добробут народу. Землю

 

 

38

називали матір’ю, вважаючи її символом багатства та достатку. Наші предки

розуміли, наскільки вразливою є природа і намагалися її всіляко охороняти.

Законодавчого закріплення охорона природи отримала в Руській Правді.

За цим документом передбачалась охорона общинної власності, до якої уже

входили земельні ресурси. Звичайно, що очевидної необхідності в

раціональному використанні земель ще не виникало, але мало місце шанобливе

ставлення до них. Протягом довготривалого використання землі народ

створював свої звичаї та правила сівозміни і догляду за нею.

Із XIV ст. влада почала більше приділяти уваги захисту земельних

ресурсів. За лісами був установлений заповідний характер оборонних лісових

засік, що служили засобом захисту від набігів татар. Законодавством того часу

суворо заборонялася вирубка дерев у засічних межах. Такі ліси охоронялися

спеціальними сторожами [1, с. 77].

19 листопада 1641 р. було видано Указ о даче порозжих земель на льготу

(наведено мовою оригіналу). Цей документ надавав підтримку

землекористувачам та на його підставі видавати їм додаткові земелі в обмін на

орання чи будівництво дворів. Такі землі надавалися боярам, дворянам та

«думним людям» і записувалися в книгу Помісних приказів про надання угідь.

У випадку, якщо землі не використовувались, за указом на землевласника

накладалась пеня [235]. Із наведеного вище випливає, що люди розуміли

важливість правильного підходу до використання земель, за якого необхідність

їх обробки вважалася державним обов’язком [6].

Наступним етапом зміни земельного законодавства стало скасування

кріпосного права. Передумовою реформі стало те, що селяни страждали від

малоземелля, кріпосної повинності та безправ’я. 19 лютого 1861 р.

Олександром ІІ був виданий Маніфест про скасування кріпосного права.

Відповідно до цього документа селяни не лише отримали свободу та право

голосу, а й право на отримання земельних наділів. На жаль, реформа 1861 р. не

до кінця скасувала панську систему і в цілому не задовольнила потребу селян у

 

 

39

землі, а навпаки, дала поміщикам можливість зосередити у своїх руках чималі

земельні наділи за рахунок зменшення площ селянських земель, виділення їм

неповних або дарчих наділів. Крім того, поміщики, намагаючись зберегти за

собою кращі землі, свідомо створювали черезсмужжя, надаючи селянам

ділянки мало родючі землі [49, с. 43]. До того ж складне становище селян

пояснювалося тим, що наділення їх землею здійснювалося не у власність, а

лише у користування за умови відбування повинності на користь поміщика, а

фактичним власником залишалась сільська община, що несла колективну

форму відповідальності за несплату податків. На викуп надільних земель

селяни могли перейти тільки через дев’ять років після її отримання. Для викупу

палевої землі була потрібна згода поміщика, а для викупу садибної землі –

відсутність недоплат [58, с. 20]. Таким чином, реформа була проведена знову в

інтересах поміщиків, надаючи їм широких можливостей для зменшення

землеволодіння селян, зберігаючи на невизначений строк систему феодальної

експлуатації, хоча були створені соціально-економічні умови для формування

нового класу – пролетаріату [67, с. 334].

На окрему увагу заслуговує документ, що був спрямований на

систематизацію роботи землекористувачів на своїх наділах. Ним уперше було

зафіксовано низку положень та механізм правильної обробки земельних

наділів. 25 січня 1875 р. у Санкт-Петербурзі була видана у двох томах

«Настольная книга для русских сельских хозяев» (наведено мовою

оригіналу) [91], у якій уперше визначалося поняття землі: «Земля становить

істотну приналежність сільськогосподарського промислу; основу, на якій

базується вся господарська будівля, і здебільшого – головну, найціннішу

частину маєтку». Наведене поняття розкриває сутність значення землі, яке

існувало на той час, та містить матеріальну оцінку. Воно визначає, що земля є

найціннішою частиною майна господаря, яке здебільшого спрямоване на

використання для сільського господарства, а решта – для господарських

будівель. Також у Книзі було висвітлено значущість та якісний стан земель,

 

 

40

склад та види ґрунтів, а також механічний аналіз та походження землі. Окрім

землекористування, в ній описані процеси вирощування, догляду та збору

рослин, здійснення забудов, а також визначено важливість використання

робочої худоби. Були розглянуті питання оренди земельних ділянок та

вирощування на них домашньої худоби.

Окремої уваги заслуговує розділ «Корінні покращення». У ньому

визначається важливість огородження земельних наділів та захист від вітрів

через побудову мертвої чи живої огорожі. Мертва огорожа захищала землі не

лише від вітрової ерозії, а й від тварин. Вона була таких видів: дерев’яна,

проволочена, кам’яна чи земляна. У Книзі викладали всі деталі побудови таких

захисних споруд. Для створення живої огорожі пропонувалося вирощувати

кущові рослини. Подальші покращення полягали в обробці засушливих земель,

повному їх огородженні (внутрішньому та зовнішньому) і засіванні рослинами,

що зможуть поліпшити верхній шар землі. У деяких випадках пропонувалося

внесення різних добрив [14].

У Книзі землекористувача надавалося поняття «виснаження ґрунту».

Воно використовувалося у двох значеннях. У першому значенні – виснаження

зумовлене несприятливим станом поживних речовин у ґрунті – якісне

виснаження; у другому воно зумовлене недостатньою кількістю поживних

речовин (таке виснаження називалося кількісним).

Для подолання проблем із якістю земель визначено низку можливостей,

що покликані покращували їх стан, цьому був призначений окремий розділ

книги «Періодична обробка ґрунту». Тут було зазначене таке застереження:

постійне використання земель прямо впливає на хімічний стан ґрунту.

Рекомендувалось застосувати два прийоми періодичної обробки земель –

удобрення та механічну обробку ґрунту. Щодо першого прийому, то головне

його завдання – час від часу вносити добрива різного типу. Щодо механічної

обробки, то визначалося, що цей прийом є необхідною частиною

землекористування, оскільки з механічним розпушенням ґрунту земля отримує

 

 

41

кисень, необхідну температуру та вологу, а крім того, виходять гази продуктів

розпаду, що негативно впливають на кореневу систему нових рослин та

мінеральну складову ґрунту.

Ця книга надавала відповіді на всі необхідні на той час будь-якому

землекористувачу питання. На жаль, у тяжкі політичні моменти вона не

отримала належної уваги і не була використана в повному обсязі. Тож не було

отримано змоги навчитися правильно та раціонально використовувати земельні

ресурси.

Реформа 1861 р. не лише не вирішила проблеми селян, а й створила нові

внаслідок незлагодженості механізму продажу земель та утиску прав селян.

Тому революційні події 1905 р. сприяли розв’язанню вже кардинально нового

завдання – зробити землекористувачів землевласниками, що передбачало

збереження їх наділів та дбайливе ставлення до власної землі.

Наступним етапом розвітку земельного законодавства стала земельна

реформа П. А. Столипіна, що призвела до знищення земських общин,

полегшення викупу земель та створення умов переїзду селян до Сибіру на

необроблені землі.

Однак володіння, користування і розпорядження наділами як

викупленими, так і після скасування платежів, здійснювалося з істотними

обмеженнями. До скасування викупних платежів більшість юристів не

розглядали право на наділ як право власності. Це право визначалося як різновид

існування тодішньої довгострокової оренди (оброчне користування) [229].

Земельна Столипінська реформа розпочалася з підписання Миколою ІІ

Маніфесту про покращення добробуту і полегшення становища селянського

населення від 9 листопада 1905 р. У ньому зазначалося, що заможне,

просякнуте ідеєю власності, багате селянство служитиме оплотом порядку і

спокою. Із цього приводу М. Ю. Бурдін висловлював думку стосовно реформи

П. Столипіна: серед українських селян та їх 217 громадських і партійних

осередків устолилася думка, що приватна власність на землю є найбільш

 

 

42

доцільною для подальшого розвитку як соціально-економічного потенціалу

України, так і його національної буржуазної землевласницької еліти, яка мала

взяти на себе відповідальність за майбутнє України як самостійної і незалежної

держави, створивши для цього соціально-економічне підґрунтя на основі

приватновласницьких відносин у всіх сферах суспільного

виробництва [18, с. 216].

За реформою розглядалося питання виходу селян з общини та отримання

власних земельних ділянок уже на праві землеволодіння. Проте задуми не були

повністю втілені в реформі – засади земельного устрою Росії залишилися без

змін, збереглося поміщицьке землеволодіння, землеволодіння казни, церкви,

монастирів тощо [53, c. 54]. С. В. Сидорова зазначала, що на початку ХХ ст.

сільське господарство розвивалось екстенсивним шляхом, освоючи нові

території. Використання природних ресурсів, у тому числі й земель, було

стихійним: вирубалися ліси, розорювались степи, інтенсивно велося

землеробство. Столипінська реформа сприяла розвитку промисловості, а також

зростанню виробництва сільськогосподарської продукції для експорту [223].

Після смерті голови уряду П. А. Столипіна реформа сповільнилася. Загалом її

результат був не досить втішним: утворився багатий клас селян із одночасним

виникненням чималої кількості безземельних селян, що сприяло поверненню

значної кількості переселенців із Сибіру. Такі дії призвели до неминучої

ненависті простих селян, які залишились без нічого, до тих, хто встиг на цьому

заробити. Це зберігало політичну та економічну нестабільність до Жовтневого

перевороту 1917 р.

Окремо слід виділити «Закон про зміну та доповнення деяких постанов

про селянське землеволодіння» від 14 червня 1910 р. та Положення про

землеустрій від 29 травня 1911 р. [48; 164]. Перший документ визначав права

селян на виділення ділянок та складання загальних для всіх актів, які

засвідчували права власності окремих господарів, а також здійснював

аналогічну фіксацію в установлену сільську книгу для записів. Особливість

 

 

43

цього періоду полягала у тому, що у ст. 20 зазначено: «Власники ділянок мають

право на окрему винагороду за зайняття поверхні ділянок, що виявилося

необхідним при розробці надр, а також за псування цієї поверхні і знаходяться

на ній будівель, що є наслідком такої розробки. Розмір цієї винагороди

визначається повітовим з’їздом». Ця норма отримала подальший розвиток у

радянському і перейшла у сучасне. В Положенні про землеустрій було

включено розробки попереднього закону та інші загальні основи

землевпорядної діяльності про важливість та необхідність цієї роботи, але вони

не отримали подальшого розвитку.

Особливої уваги заслуговує період роботи Української Центральної Ради.

Вона виникла на революційній хвилі народного піднесення, котра ставила

перед собою завдання перебудови суспільного ладу на основі невід’ємного

права українського народу на самовизначення і відродження державності [66].

Як зазначав В. О. Румянцев, за рік існування Центральна Рада разом з усією

Україною пройшла шлях від підданства – через автономію – до незалежної

держави і всі зусилля відбивалися в її Універсалах [222]. Було створене правове

поле усіх гілок влади та структур. Професор В. М. Єрмолаєв зазначав, що за

правління Української Центральної Ради було прийнято близько 130 законів та

інших законодавчих актів [40]. ІІІ Універсалом було проголошено створення

Української Народної Республіки, а також скасування права власності на

землю [219]. Буквально через тиждень, Генеральний Секретаріат розповсюдив

офіційне роз’яснення до Універсалу, у якому зазначалося, що скасування

приватної власності на землю й перехід її до трудового народу слід розуміти

так: право власності на ці землі переходить до народу Української Республіки.

Отже, від дня опублікування Універсалу колишнім власникам заборонялося

землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у

власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Українською

Центральною Радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а

всьому трудящому народу, причому скасування власності, як і весь земельний

 

 

44

лад в Україні, мають підтвердити й остаточно встановити Українські Установчі

Збори [77, с. 73]. Цим документом визначалося, що земля має особливу цінність

і є загальносуспільною власністю. Однак за власність на землю до 50 десятин

не скасовувалася.

Як відомо, лідери Центральної Ради постійно декларували прагнення

розбудувати Українську державу на соціальних засадах. М. Грушевський,

зокрема, рішуче виступав проти самого поняття «святість прав на землю».

Особливе заперечення у нього викликала ідея приватної власності на землю.

Він висловлював сподівання на те, що настане час, коли «власність на землю,

торгівля землею» вважатимуться явищем таким же ненормальним, як

«власність на людину-раба» [68, c. 580]. Серед урядовців також були й такі, хто

не поділяв думки про скасування земельної власності, і тому між урядом і

земельним секретаріатом виникли непорозуміння. Протилежний табір

урядовців, зокрема К. Мацієвич та Б. Мартос, вважав, що скасування земельної

власності буде згубним для розбудови УНР [18, с. 246].

На підставі ІІІ Універсалу був прийнятий Тимчасовий Земельний закон

(далі – Земельний закон) від 18 січня 1918 р. [233], який складався із 3 розділів і

33 параграфів. Його загальними положеннями закріплювалося, що право

власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними багатствами

скасовується, і вони переходять у власність народу УНР. Право користування

мали усі громадяни без обмежень віросповідання, статі чи національності, але

мали й обов’язок дотримуватися правил цього Закону. Також було встановлено,

що плата за використання земель не стягується.

Відповідно до ст. 4 Земельного закону міські землі були передані в

розпорядження місцевому самоврядуванню, а інші – сільським громадам,

волосним, повітовому і губернському земельному комітетам у межах їхньої

компетенції. За ними було закріплено обов’язок з охорони природних багатств

землі від виснаження і вживання заходів щодо їх примноження. За бажанням

громадян вищезазначені органи повинні були забезпечувати їх право на

 

 

45

користування землями. Землі надавалися під забудову окремим особам,

товариствам, громадським установам, для розміщення торговельних і

промислових підприємств, а також приватного господарства. А у випадках

порушення землекористувачами правил охорони землі від виснаження земельні

комітети могли повернути передані раніше площі у громадське користування.

Так само й у випадку невикористання земель за призначенням вони переходили

у підпорядкування громад і земельних комітетів.

А. Й. Рогожин зазначав, що Земельний закон стимулював підвищення

родючості землі, для чого у ст. 16 було встановлене важливе правило, за яким

при зміні господарів участків землі всі заведені попереднім господарем і

невикористані земельні поліпшення й меліорації сплачуються його основним

господарем [216].

За Земельним законом утворювався Державний меліоративний фонд для

здійснення заходів з охорони земель і надання кредитів для розвитку села.

Цей Закон призвів до конфліктів як у самій Центральній Раді, так і в

суспільстві. Так, польські поміщики Поділля та Волині вимагали відновлення

поміщицького землеволодіння і навіть створювали власні загони, з допомогою

яких прагнули повернути землю. На Лівобережній Україні поміщики і заможні

селяни на зборах ухвалювали резолюції з вимогами скасувати земельний закон.

Зволікання Центральної Ради з розподілом землі призвело до конфлікту з

німецькою окупаційною владою. Так, 6 квітня 1918 р. німецький

головнокомандувач Г. Ейхгорн без згоди Центральної Ради видав наказ про

засів полів і всупереч земельному законодавству Української Центральної Ради

повернув право розпоряджатися землею колишнім власникам, чим зводив

нанівець результати діяльності земельних комітетів [236].

Таким чином, за таких історичних умов до кінця реалізувати ідеї,

закладені Центральною Радою в законодавстві, не вдалося. Як зазначав

А. Й. Рогожин, однією з причин цього була недостатньо послідовна політика

Ради. Вона не завжди відповідала інтересам трудящих і незабаром призвела до

 

 

46

ослаблення зв’язку Центральної Ради з народом, що зумовило падіння Ради, а

згодом і її поразку [217].

29 квітня 1918 р. відбувся з’їзд хліборобів, який був організований

Союзом земельних власників. На цьому з’їзді П. Скоропадського було обрано

гетьманом України. Він одразу висловив рішучу відмову від соціальної

політики Центральної Ради. Свою політичну програму він виклав у «Грамоті до

всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. [30]. У ній було закріплено,

що право приватної власності як фундамент культури і цивілізації

поновлюється повною мірою, а розпорядження колишніх урядів скасовуються.

Також будуть вжити заходи із відчуження земель за дійсною їх вартістю у

великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних

хліборобів. З цього приводу В. М. Єрмолаев зазначав, що антидемократична

політика гетьманського уряду викликала невдоволення опозиції, тому коли

відбувся відвід австро-німецьких військ з України у зв’язку з розпадом Австро-

Угорщини гетьмана Скоропадського було позбавлено військової

підтримки [39].

Після проголошення П. Скоропадським грамоти про зречення 14 грудня

1918 р. Директорія фактично прийшла до влади. Цим актом скасовувалась

Українська Держава гетьмана Скоропадського і відновлювалась Українська

Народна Республіка, але від УНР часів Центральної Ради бралася лише назва.

Форма держави і організація її вищих владних структур принципово

відрізнялись від УНР доби Центральної Ради [221].

Незначних змін земельне законодавство зазнало і під час існування

Директорії. 8 січня 1919 р. було прийнято Закон «Про землю в Українській

Народній Республіці» [195]. Цим Законом підтверджувалося скасування

приватної власності з розширенням об’єктів охорони, якими охоплювалися не

лише землі, а й ліси. Крім того, документом передбачалася їх передача у

загальнонародну власність.

 

 

47

Однак ці законодавчі акти не змогли повноцінно діяти через політичну і

військову ситуацію, що ознаменувалася проголошенням України Радянською

Республікою і переходом до більшовицького земельного законодавства, а саме

до положень Декрету на землю від 27 жовтня 1917 р. [100].

Важливо звернути увагу на становлення основ землеохорони в

земельному законодавстві західноукраїнських земель, що були під владою

Австро-Угорщини. Земельне законодавство Австро-Угорщини того періоду не

мало значних відмінностей від законодавства Російської імперії, оскільки

економічні чинники, які впливали на законодавство обох імперій, були схожі по

суті. Однак деякі відмінності все-таки були. Так, М. Д. Вітенко зазначав, що

основою економіки Галичини у складі Австро-Угорщини було сільське

господарство, а експлуатація землі становила основне джерело прибутків для

більшості населення регіону, земельний податок давав 25–30 % надходжень до

бюджету коронного краю [21, с. 72]. Л. Я. Коритко було зазначено, що в 1785–

1788 рр. в усій Австрійській імперії бу проведений поземельний кадастр, який

називався «Йосифіканська метрика». Мета його полягала у переписі й оцінці

для розподілу державного податку між землевласниками. Він постійно

еволюціонував. В його основу покладався чистий дохід з одиниці площі

відповідних сільськогосподарських угідь. При обстеженні земельних ділянок,

крім генетичних і фізико-хімічних властивостей ґрунтів, враховувалось їхнє

положення над рівнем моря, кліматичні умови, шляхи сполучення та ін. Ці

показники включались в кадастрові карти [78]. На думку Л. В. Лейби, саме

одним із надійних джерел отримання достовірної інформації про земельні

ділянки, як тих, що вже зареєстровані у банку даних кадастру, так і тих, що ще

треба належним чином облікувати, є інвентаризація земель [83]. Таким чином,

за допомогою таких даних виокремлювались більш цінні земельні наділи, що

були цікавими для землекористувачів.

Після розпаду Австро-Угорської імперії 19 жовтня 1918 р. утворилася

Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). З метою якнайшвидшого

 

 

48

вирішення земельного питання ЗУНР також ухвалила низку законодавчих актів,

які мали на меті розв’язати цю проблему. Законом «Про вивласнення великих

табулярних посілостей» було започатковано аграрну реформу на

селі [52, с. 275]. Ним установлювався порядок конфіскації земель у великих

землевласників. До ухвалення земельного закону у власність народу

передавалися посілості великих землевласників. Кількість землі, що залишалася

у власності колишніх поміщиків, не могла перевищувати 200 моргів (1 морг –

0,57 га) Націоналізовані землі переходили в тимчасове управління повітових

земельних комітетів, які розподіляли їх між селянами.

14 квітня 1919р. Українська Національна Рада прийняла Закон «Про

земельну реформу», який був покликаний остаточно врегулювати аграрні

відносини. Закон передбачав: а) збереження принципу приватної власності;

б) конфіскацію земель поміщиків, церков, монастирів, різноманітних установ, а

також набутих із метою спекуляції та тих, що не обробляли власники своїми

силами; в) націоналізовані землі переходили до державного земельного фонду,

а з нього і мали наділятися земельними ділянками безземельні та малоземельні

селяни; г) не мали права на отримання землі засуджені за дезертирство з лав

української армії, за злочини проти Української Республіки, її збройних сил, а

також громадяни інших держав; д) особам, що втратили землю внаслідок

націоналізації, передбачалося відшкодування збитків. Без компенсації

відбирали землі: а) власників, що боролися проти Української держави;

б) становили державну власність Австро-Угорщини; в) отримані у результаті

спекуляції в роки війни. На жаль, цей закон ЗУНР не був практично втілений у

зв’язку з польською окупацією держави [236].

Таким чином, слід погодитись з думкою С. В. Сидорової, щодо ХІХ ст.

питання правового забезпечення раціонального землекористування

розглядалося лише у рамках проблеми кількості виробництва

сільськогосподарської продукції, а на початку ХХ ст. воно за своїм змістом

 

 

49

було близьким до поняття «корисного використання» сільськогосподарських

угідь [223].

2.2. Становлення основ радянського законодавства в Україні про

раціональне використання і охорону земель та його розвиток 1917–1960 рр.

Відправною точкою правової бази земельного законодавства української

радянської влади стали правові акти РРФСР, яка, будуючи диктатуру

пролетаріату, закріплювала положення про раціональне використання та

охорону земельних ресурсів. Першим основоположним нормативно-правовим

документом у сфері раціонального використання та охорони земель України

нової формації після Жовтневого більшовицького перевороту став Декрет про

землю від 27 жовтня 1917 р. [100]. Хоча він і мав переважно політико-правовий

характер, але започаткував засади розвитку інституту раціонального

використання й охорони земель. Перш за все цей документ вирішив питання

власності та визначив коло суб’єктів, на яких покладалося завдання охорони та

раціонального використання земель. Він установлював, що всі землі, а також

ліси та води, що мають загальнодержавне значення, переходять у виключне

користування держави, але з можливістю користування громадянами. Так, у

Декреті визначено: «Право користування землею отримують усі громадяни (без

розмежування статі) Російської держави, які бажають обробляти її своєю

працею, за допомогою своєї сім’ї або в товаристві, і лише до того часу, поки

вони спроможні її обробляти». Особи, які мали в користуванні землі,

зобов’язувалися перед державою турбуватися про землю, не допускати її

забруднення: «При випадковому безсиллі будь-якого члена сільського

товариства протягом не більше двох років сільське товариство зобов’язується

(до відновлення його працездатності) на цей час прийти до нього на допомогу

шляхом громадської обробки землі. Ця норма стала основою для регламентації

обов’язку землекористувачів раціонально використовувати та охороняти землі

від занепаду» [100].

 

 

50

Виходячи з норм чинного на той час законодавства про землю, ми

бачимо, що воно стало фундаментом подальшого розвитку основ раціонального

використання й охорони земель України. За всієї своєї ємності Декрет про

землю містив концептуальні положення, що в подальшому отримали розвиток у

правовому регулюванні раціонального використання й охорони земель.

Законодавчим актом, що регламентував питання використання землі,

були Правила про діяльність волосних земельних комітетів, прийняті 3 червня

1917 р. на І Всеросійському з’їзді Ради робочих та солдатських депутатів. Ці

Правила деталізували положення Декрету про землю 1917 р.: надання та

розпорядження землями є можливим лише за рішенням органів певної волості,

а видатки стосовно заснування зазначених земельних комітетів здійснюються за

рахунок держави. На волосний земельний комітет покладалося першочергове

завдання щодо ліквідації кріпосного ладу та всіх кабальних відносин. Крім

того, орган займався складанням земельного кадастру: «Для доцільного

завідування усім земельним фондом волості волосний земельний комітет має

зібрати всі документальні дані про кількість землі, що знаходиться в межах

волості, – казенної, кабінетської, церковної, приватної, селянської, общинної,

хутірської тощо, а також про поділ її на угіддя, луки, ліси, вигони, ріллі

тощо» [94]. У цій нормі простежується продовження формування земельного

кадастру, на який покладено завдання із запровадження єдиної системи

земельно-кадастрової інформації та її достовірності, що має виконувати одне із

таких призначень: або регулювати раціональне використання й охорону земель

у складі природних ресурсів, або здійснювати контроль за використанням і

охороною земель [13].

Частина законодавчих актів, що будуть розглянути у цьому

дисертаційному дослідженні, були покладені в основу вітчизняного земельного

законотворення. Хоча вони діяли на території РСФРР, однак мали вплив на

законодавчий матеріал, прийнятий українською владою. Це, наприклад,

Постанова РНК РСФРР «Про перехід земель в розпорядження земельних

 

 

51

комітетів», прийнята 5 листопада 1917 р. [117]. У ній зазначалося, що всі

поміщицькі землі цілком і повністю переходять до рук Рад селянських

депутатів. Волосні земельні комітети беруть поміщицькі землі в своє

розпорядження під суворий облік.

До переліку актів РСФРР, що відіграли значну роль, слід додати й

Положення РНК РСФРР «Про земельні комітети і про врегулювання ними

сільськогосподарських відносин» від 4 грудня 1917 р. [99]. За цим документом

створювався Головний та місцеві земельні комітети, на які покладалися

обов’язки щодо збору інформації та розробки законопроектів для формування

проекту земельної реформи. А за земельними комітетами волостей

закріплювався обов’язок із здійснення охорони земельних угідь у вигляді

обліку всіх земель. Це було своєрідним внеском у створення земельного

кадастру й охорони господарств від знецінення.

Для організації охорони сільськогосподарських угідь і всіх господарств

призначалися земельні комісари, обов’язком яких було спостерігання за станом

земель. Відбувалося це у формі опису й оцінки господарств із точним

зазначенням кількості й якості землі, угідь та ін. Такі дії вчинювалися для того,

щоб все, що було описано, не було зіпсовано. В частині «Контроль і організація

виробництва» закріплювався обов’язок земельних комітетів стежити за тим,

щоб всі землі були своєчасно та правильно оброблені, засіяні та прибрані.

Землекористувачі повинні були вчасно обробляти та прибирати відведену їм

землю, а за неналежне виконання взятих на себе зобов’язань установлювався

штраф у розмірі нанесеного збитку. Губернськими з’їздами визначався розмір

подесятинного земельного податку, що збирався для покриття витрат з

утримання та роботи земельних комітетів, а також для створення особливого

фонду покращення земель. Таким чином, із кожним прийнятим актом

збільшувалась увага до вирішення проблем землекористування.

Наступним важливим документом був Декрет ВЦВК «Про соціалізацію

землі» від 19 лютого 1918 р. [130]. Він окрім того, що підтверджував, що

 

 

52

власність на землю скасована і земля без викупу переходить у користування

всього трудового народу, сприяв створенню резервного фонду земель

сільськогосподарського призначення. Зазначалося, що сільськогосподарські

землі визначаються як особливо цінні і потребують правильного використання

та дбайливого ставлення. Також у ст. 23 цього Декрету, відзначаючи всю

важливість правильного розпорядження родючими землями, акцентувалася

увага і на раціональності їх використання. Право користування ділянкою

припинялося у випадку використання землі для заборонених законом цілей

(наприклад, як звалище нечистот).

З метою охорони та раціонального використання земель у сільському

господарстві було прийнято Декрет РНК РСФРР «Про створення спеціального

фонду для заходів із розвитку сільського господарства» від 2 листопада

1918 р. [136]. Із прийняттям цього законодавчого акта був створений

спеціальний фонд у розмірі 1 млрд руб. для видачі позик на заходи з розвитку

сільського господарства.

Положенням ВЦВК про соціалістичний землеустрій і про заходи

переходу до соціалістичного землеробства від 14 лютого 1919 р. передбачалося,

що всі землі становлять єдиний державний земельний фонд [131]. У ст. 4

Положення ставилося нове завдання для суспільства: «В основу землеустрою

має покладатися прагнення створити єдине виробниче господарство, що

забезпечує Радянську Республіку найбільшою кількістю господарських благ за

найменших затрат народної праці». Для досягнення цієї мети на земельні

відділи покладалися обов’язки: а) відмежування земель сільськогосподарського

призначення від земель іншого призначення; б) виділення із

сільськогосподарського фонду тих земель, що не підлягали розподілу в

одноосібному землекористуванні; в) знищення… черезсмужжя та ін.;

г) розподіл сільськогосподарського фонду між трудовим населенням для

ведення сільського господарства; д) відведення землі для інших потреб;

е) проведення досліджень з метою розширення сільськогосподарського фонду;

 

 

53

ж) облік земельного фонду та землеробського населення. Наведені положення

свідчать про намагання виділити особливо цінні сільськогосподарські землі та

визначити їх призначення, що, у свою чергу, потребувало особливого нагляду.

Передбачалося розширення таких земель та їх розподіл між населенням задля

недопущення їх занедбаності. Встановлювався інститут охорони земель

губернськими відділами, які завідували та розпоряджалися землями з метою їх

охорони від виснаження та провадження засобів щодо збільшення

продуктивності. Стаття 9 цього документа закріплювала, що розподілу та

одноосібному користуванню не підлягали землі спеціального призначення

(міські, селищні, курортні, а так само землі, зайняті промисловими, фабрично-

заводськими підприємствами, шляхами сполучення та ін.). Для постійного

підтримання якості земель та їх покращення було вирішено, що всі кошти,

отримані від комунального господарства, повинні витрачатися лише на

покращення та розширення господарства (ст. 70). Ця норма також

наголошувала на зацікавленості держави в постійному розширенні

сільськогосподарських угідь та утриманні їх у належному стані.

Значний вплив на земельне законодавство мала Постанова

Всеукраїнського революційного комітету про поширення на Україну декретів

РСФРР від 27 січня 1920 р. [241, с. 163]. За нею усі декрети й постанови УСРР,

що стосувались органів влади й підвідомчих установ, анулювались й

замінювались декретами РСФРР, що вступали в силу на всій території України

та підлягали негайному виконанню. Таким чином, захоплення більшовиками

українських земель призвело до юридичного закріплення своєї влади через

нав’язування свого законодавства.

Ще одним актом у регулюванні питань землекористування стала

Інструкція із застосування Положення про соціалістичний землеустрій,

затверджена Постановою Народного комісаріату землеробства РСФРР від

11 березня 1919 р. [64]. Цей документ регулював розподіл земель між

волостями, а також відводи земель для господарств, артілей, установ і

 

 

54

підприємств. Установлювалася черговість подачі заяв на видачу земель та

документів на землю, що підтверджують це. Документами на право

землекористування визнавалися землевідвідні записи з повною фіксацією

характеристики землі та вказівкою на те, ким і кому вона передана.

У ст. 55 висловлювалося занепокоєння станом особливих земельних

фондів, до яких належали такі категорії: а) землі, що перебували у віданні

радянських і громадських культурно-освітніх установ (сільськогосподарські

школи, дослідні поля тощо); б) колишні землі нетрудового користування, на

яких організовані або передбачалось організувати радянські господарства;

в) колишні землі нетрудового користування, залишені у віданні земельних

відділів для організації товариського спільного господарства; г) землі

спеціального призначення (міські, селищні, курортні землі, а також землі,

зайняті промисловими, фабрично-заводськими підприємствами, шляхами

сполучення та ін.); д) усі взагалі землі, що до часу набуття чинності Положення

про землеустрій ще не розподілені в одноосібне користування, а також е) землі,

зараховані в установленому порядку до державного колонізаційного фонду.

Вони не включалися до складу земель, що надаються населенню волості.

У Декреті РНК РСФРР «Про перерозподіл землі» від 30 квітня 1920 р.

констатувалося, що часті земельні переділи супроводжувалися зниженням

продуктивності сільського господарства та перешкоджали правильній обробці й

удобренню земель [116]. Для запобігання цим негативним явищам: по-перше,

переділи земель допускалися лише із розширенням територіальної

підвідомчості земельних органів із метою якісного та кількісного зрівняння

землекористувачів; по-друге, закріплювалася примусова конфіскація земель у

користувачів, у яких були надлишки земельних наділів і які не підтримували їх

у належному стані; по-третє, визначалися умови, за яких застосовувалися

санкції за такі порушення правил раціонального користування, як: ухилення

користувача від удобрення своєї ділянки; умисне ухилення від удобрення

перегноєм своїх земель. Такі землевласники позбавлялися права подальшого

 

 

55

користування землею, що була їм надана. Також цей акт стимулював дбайливих

землекористувачів, вказуючи, що: «ділянки орних земель (смуги) окремих

господарств, які правильно оброблялися та удобрювалися, при здійсненні

часткових переділів землі в сільських громадах у порядку цього Декрету

повинні надаватися по перевазі в користування тих самих господарств». Таким

чином, землекористувачі, що добросовісно ставилися до землі, могли

розраховувати на пролонгацію користування землею, що сприяло збереженню

родючості ґрунтів і стимулювало отримання матеріальної вигоди

землекористувачами.

Нарешті, Декрет ВЦВК і РНК РСФРР «Про збільшення розміру

землекористування у трудових господарствах» від 27 травня 1920 р.

закріплював економічну зацікавленість землекористувачів поєднувати

матеріальну вигоду з покращенням земельних наділів, за якого угіддя

залишалися у пріоритетному використанні дбайливих землекористувачів, а

згідно з п. 2 ставало можливим навіть розширити розміри

землекористування [143].

Важливими законодавчими актами, на нашу думку, були декрети і

постанови, що мали статус вузькопрофільних: Декрет Ради Народних Комісарів

РСФРР «Про перехід маєтків, сільськогосподарських підприємств і ділянок

землі, що мають у культурно-просвітницькому та промисловому відношенні

загальнодержавне значення, у відання Народного Комісаріату Землеробства»

від 1 жовтня 1918 р. [118], Декрет РНК РРФСР «Про створення спеціального

фонду для заходів із розвитку сільського господарства» від 2 листопада

1918 р. [136], Постанова Наркомзему РРФСР «Про відпуск відділу земельних

покращень при Наркомземі коштів Державного казначейства на перше півріччя

1918 р. у формі авансу 7 млн 874 тис. 675 руб.» [85]. Останній документ

свідчить про особливу увагу влади до проблем землекористування, що

необхідно було нагально вирішувати, виділяючи на це значні кошти. Також

слід згадати й про Інструкцію Наркомзему «Про організацію земельних відділів

 

 

56

при виконкомах» від 27 лютого 1919 р. [62] та Постанову Наркомзему УСРР

«Про розподіл земель у тимчасове зрівняльне користування» від 11 березня

1919 р. [125]. За останнім документом усі землі єдиного державного фонду

УСРР переходили до відання Наркомзему для врегулювання

землекористування. За Декретом ВУЦВК «Про соціалістичний землеустрій і

про перехідні заходи до соціалістичного землекористування» від 26 травня

1919 р. приватна власність на землю, надра, води і ліси скасовувалася [132].

Уся земля, в чиєму б користуванні вона не перебувала, вважалася єдиним

державним фондом. Зміст права державної власності на землю полягав у

визначенні радянською владою загальних правил володіння та користування

землею. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди щодо землі. Декрет РНК

УСРР «Про націоналізацію всіх колишніх казенних, удільних, монастирських,

міських і поміщицьких земель» від 3 квітня 1920 р. встановлював, що всі землі

в межах УСРР, що належали раніше казенним, монастирським, поміщицьким

всякого роду органам, оголошуються державним надбанням без будь-якого

викупу. Громадяни мали право отримувати земельні наділи за особливими

нормами і з дозволу відповідних органів. Користування землею здійснювалось

у такий спосіб, щоб не завдати шкоди. Кожен громадянин зобов’язаний берегти

землю як державне надбання. Постановою V Всеукраїнського з’їзду Рад «Про

закріплення землекористування» від 2 березня 1921 р. закріплювалося

післявоєнне відновлення земель [189].

Централістські тенденції у відносинах між РСФРР та УСРР почали

поступово реалізовуватись через формування радянської федерації на основі

підписаного 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР союзного договору. Хоча в

документі і було зазначено, що обидві республіки визнають «незалежність і

суверенність» кожної із сторін, з метою оборони та розбудови спільного

господарства, проте вже 30 грудня 1922 р. ситуація змінилась на створення

однієї союзної держави СРСР, що мало наслідком повну втрату самостійності

Української Республіки.

 

 

57

Нормативно-правові акти, прийняті у подальшому, зафіксували різні

аспекти землекористування через урегулювання порядку ведення лугового

господарства та регламентацію правового статусу лікувальних місцевостей. До

таких документів належать: Постанова ВУЦВК та РНК УСРР «Про

впорядкування користування сінокосами та про заходи щодо підняття лугового

господарства» від 11 квітня 1921 р. та Декрет ВЦВК та РНК РРФСР «Про

впорядкування користування сінокосами та про заходи підняття лугового

господарства» від 9 березня 1922 р. [184; 144].

На земельні органи покладався обов’язок із нагляду за правильним

землеробством лугового господарства Держлугфонду. Прийняття наведених

актів свідчило про особливу увагу й стурбованість за тодішній стан земель та їх

майбутнє у контексті укріплення держави. Ці акти регулювали частину питань,

що увійшли до Земельного кодексу України (далі – ЗК) за принципом

комплексного врегулювання всіх питань. Крім того, проаналізовані

нормативно-правові акти стали підґрунтям української радянської кодифікації,

що, врешті-решт, призвело до створення системного за характером Земельного

кодексу Української Республіки, спрямованого на чітке впорядкування

землекористування з урахуванням раціонального використання й охорони

земельних угідь.

За підсумками первинної законотворчості у сфері налагоджування

раціонального землекористування з’явився Земельний кодекс УСРР, що був

прийнятий Президією ВУЦВК 29 листопада 1922 р. і набирав чинності із дня

опублікування [55]. Цей Кодекс складався із чотирьох частин, що включали

7 розділів, 14 глав, 227 статей. Стаття 1 ЗК УСРР остаточно закріпила державну

власність на землю: «…право приватної власності на землю, надра, води та ліси

в межах УСРР скасовано назавжди; вони всі становлять власність Робітничо-

Селянської держави». Сільськогосподарські землі згідно зі ст. 3 становили

єдиний державний земельний фонд, яким відав Народний комісаріат земельних

справ та його місцеві органи. А ст. 13 закріпила, що землі трудового

 

 

58

користування під несільськогосподарські промисли та продукцію дозволялось

надавати лише за згодою районних земельних органів. Ця норма фіксувала

важливість використання сільськогосподарських земель лише за своїм цільовим

призначенням. Для всіх землекористувачів встановлювалося єдине правило

користування. У ст. 7 визначалося, що всі землекористувачі, які ведуть сільське

господарство на землях, підлягають загальному нагляду з боку земельних

органів і виконують щодо доцільного використання наданих їм земель

обов’язки, встановлені Кодексом.

П. Д. Індиченко зазначав, що Земельний кодекс розподіляв землі на

категорії із використання і це надавало землекористувачам більш раціонально

використовувати наділи. Серед них землі сільськогосподарського призначення

мали найбільшу цінність [59, с. 59].

Земельний кодекс не залишив поза увагою і питання щодо обов’язків

користувачів. Стаття 19 давала кваліфікацію дій, пов’язаних із залишенням

земель: «Припиненням господарювання вважається невикористання землі

землекористувачем для господарчих потреб без поважних причин протягом не

менше трьох років». Наголошувалося також, що земля без оброблення та

догляду за нею буде втрачати свої корисні властивості [15]. Водночас у ст. 22

законодавець передбачив, що покращення угідь за власні кошти

компенсуватиметься, якщо землю трудового користування буде вилучено для

державних чи громадських потреб.

Стаття 27 ЗК УСРР установлювала інститут оренди землі: «Для трудових

господарств, що не мають можливості обробити свою землю за браком коштів,

реманенту або робочих рук, допускається здавати всю або частину землі в

оренду за грошову плату або іншу винагороду, додержуючись умов

користування, строком до 12 років».

У розд. ІІ ст. 50 «Права та обов’язки земельної громади» було визначено

компетенцію земельної громади щодо розгляду справ про землекористування,

землеустрій, меліорацію, ведення господарства й інших справ, пов’язаних із

 

 

59

реалізацією земельно-господарчих завдань. У свою чергу ст. 53 закріпила за

громадою обов’язок відповідати перед державою за правильне й доцільне

використання земель як розподілених у користування окремим господарствам,

так і тих, якими безпосередньо користується громада.

У випадках протиправного використання земельних ресурсів громада

згідно зі ст. 54 мала вплив на вирішення цієї проблеми: «Коли поодинокі

землекористувачі без поважних причин залишать землю без господарчого

використовування або здадуть її в оренду, порушивши закон, а також коли вони

ведуть хижацьке господарство, що виснажує землю, покладається обов’язок

піднести належним чином справу про тимчасове позбавлення таких

землекористувачів права користуватися цими землями». Строк такої санкції

установлювався від однієї плодозміни до трьох років, а у випадках, коли

землекористувачі відмовлялися провести меліоративні роботи, маючи для цього

можливість, уже виконавчому комітетові надається право позбавити земельну

громаду або поодиноких користувачів права користуватися цими землями.

Для розвитку сільського господарства земельна громада відповідно до

ст. 56 здобувала право: розробляти й запроваджувати заходи щодо збільшення

продуктивності землі й покращення сільськогосподарської продукції; вживати

заходів щодо найдоцільнішого використання площі; проводити

землевпорядження, меліорацію; вживати інших заходів стосовно

раціонального використання й охорони земель. Також на громаду покладався

обов’язок всіма засобами поширювати серед своїх членів сільськогосподарські

знання й культурні способи ведення сільського господарства задля правильного

використання земельних наділів і здійснення запобіжних заходів. Таким чином,

Земельний кодекс УСРР 1922 р. закріпив раціональні традиції

землекористування.

У випадку нераціонального землекористування, що вело до розорення

господарства, ст. 70 ЗК дозволяла сільській раді замінити господаря іншою

особою зі складу того самого господарства. Кодекс гарантував дбайливим

 

 

60

землекористувачам збереження їх земельних прав, встановивши, що дільниці,

на яких користувачами зроблені ґрунтовні покращення й, зокрема, штучне

зрошення або осушення, при переділах залишаються у розпорядженні колишніх

користувачів (ст. 120 ЗК).

Землевпорядкування згідно зі ст. 171 передбачалося у таких випадках:

а) утворення та зміни складу земельних фондів спеціального призначення;

б) визнання установами із землевпорядкування потреби негайно усунути на

території того чи іншого району хиб землекористування, особливо у випадках

їхнього шкідливого впливу на господарство та ін. Відвід земель

землекористувачам здійснювався за процедурою та за наявності обставин,

закріплених у ст. 173 ЗК: «у разі відводів земель державним установам,

підприємствам й організаціям на їхнє клопотання – відповідно до доведеної

ними землевпорядним установам справжньої потреби в землі й можливості

належним способом використовувати її найближчим часом».

Прийняття ЗК УСРР 1922 р. мало фундаментальне значення для

подальшого розвитку правовідносин у сфері охорони земель. Уперше в Україні

було прийнято кодифікований закон, що врегульовував комплексний механізм

раціонального землекористування. Він інтегрував понад 50 декретів та

постанов та 100 циркулярних указівок, що видавалися центром [237]. Цей

документ був покладений в основу розв’язання всіх проблемних питань

практичного землекористування. Норми з охорони землі отримали нового

імпульсу під час свого використання. Таким чином, система охорони й

раціонального землекористування на рівні зазначеного Кодексу та нормативно-

правових актів, прийнятих на його розвиток, набувала ємної і рухомої

законодавчої форми та стала окремим інститутом законодавства [10].

Разом із тим деякі вчені відзначали низку технічних та юридичних

недоліків ЗК УСРР 1922 р. Так, у спеціальній літературі стверджується, що

Земельний кодекс переважно регулював правовий режим земель

 

 

61

сільськогосподарського призначення, у той час як правовий режим інших

категорій земель характеризувався в ньому недостатньо [79].

У червні 1925 р. при Управлінні меліоративних і земельних робіт

Наркомзему УСРР була створена Комісія з перегляду ЗК. Нею були розроблені

пропозиції, що містили зміни і доповнення більш як до 60-ти статей ЗК УСРР

1922 р. Ці пропозиції були надіслані на розгляд місцевим земельним органам.

Отримані від останніх висновки використовувалися при продовженні роботи з

перегляду ЗК.

Свідченням нової планової політики у сфері землекористування може

служити висновок Президії Окрплану щодо плану меліоративних робіт в

Ізюмському окрузі Харківської області на 1925–1926 рр., поданому у вигляді

пропозицій до Відділу земельних відносин, згідно з якими в місячний строк

пропонувалося скласти семирічний план меліорації земель на площі 15 тис.

десятин округу, а також виділити для реалізації поставленого завдання 667 крб.

71 коп. [22].

У період становлення законодавства непу діяльність підприємницьких

селянських господарств у країні активізувалася, однак ці зміни відбувалися

повільно у зв’язку із підсиленням майнової диференціації селянства. Хоча були

і позитивні зрушення, оскільки його введення покращило стан

сільськогосподарського сектору і у 1925 р. загальна посівна площа і середня

врожайність зернових культур в Україні досягли довоєнного рівня (1913) [26].

Повільність реалізації заходів з охорони землі була зумовлена постійним

введенням в обіг нових земельних ділянок. Свідченням існування якісних

земель на території України є частина архівних матеріалів, що систематизовані

в Описі про стан сільського господарства Ізюмського округу Харківської

області за 1925 рік. Він деталізує всі господарства, зокрема й земельне, що

характеризувалося практично повним охопленням чорноземних площ, але з

різними ступенями деградації внаслідок значного вмісту кварцового піску; до

того ж на схилах частина чорнозему була змита й оголений підґрунт; лісний

 

 

62

суглинок значної потужності покривав пласти більш раннього формування [82].

Тобто відбувались процеси плановості землекористування через визначення

множинності території та підготовки її до посіву, що визначає раціональний

підхід до користування землею.

Постановою IV з’їзду Рад Союзу РСР «Про основні завдання сільського

господарства у зв’язку з розвитком народного господарства та

індустріалізацією країни» від 26 квітня 1927 р. була підкреслена важливість

запровадження нових важелів розвитку сільськогосподарського сектору [138].

У зв’язку з поставленим завданням щодо індустріалізації країни сільське

господарство має перейти до покращених способів виробництва, обробки

більшої кількості земель та кращих форм її використання. У цьому напрямі вже

були проведені заходи, зокрема, такі, як: збільшення кредиту на землеустрій та

його роботу, передача близько 9 млн десятин землі із державного фонду до

селян, збільшення агрономічного персоналу та кількості селян для роботи в

земельних органах. Було визнано, що якщо не брати до уваги землевпорядні

роботи, то індустріалізація стає однією з основних перешкод на шляху

правильного використання експлуатованих площ та освоєння нових земель.

Зазначені акти, безумовно, мали позитивний вплив на реорганізацію

сільського господарства, але це був лише початок – уже були поставлені нові

завдання: необхідність збільшення асигнувань із державного бюджету на

розвиток меліоративних робіт із освоєння нових площ; спрощення

землевпорядних робіт та їх здешевлення; покращення якості робіт і розширення

землевпорядних навчальних закладів; залучення якомога більшої кількості

селян до цих процесів; забезпечення відшкодування землекористувачам затрат,

що вкладені в землю (удобрення, меліорація та ін.).

Доказом раціонального підходу до використання земель та їх охорони, на

наш погляд, є доповідь Ізюмського окружного земського управління про

«Весняну посівну кампанію за 1923–1924 рр.». У документі зазначено, що у

 

 

63

результаті повного господарського використання земель і накопичення коштів

виробництва посівна площа збільшилася на 57 % [162].

Подальший розвиток земельних відносин було визначено за планом,

установленим Постановою РНК СРСР «Про план державних заходів у

сільському господарстві на 1927–1928 рр.» від 2 березня 1928 р. [120]. Цей

документ містив чіткий перелік заходів, який необхідно було реалізувати

найближчим часом задля розвитку сільського господарства, оскільки розвиток

суспільства та економіки потребував більшої уваги до земельних ресурсів. Було

наголошено на необхідності: посилення і розширення виробничої діяльності

колективних господарств, а також збільшення їх культурного впливу на

одноосібні селянські господарства; проведення землевпорядкування шляхом

розселення і меліорації, що безпосередньо наближують сільське господарство

до усуспільнення та посилюють його міць. Радам народних комісарів республік

при проведенні заходів із землеустрою пропонувалося: а) будь-яким чином

сприяти збільшенню форм землекористування для розвитку кооперації і

механізації сільського господарства; б) зобов’язати земельні органи закінчити

кампанію 1928 р. землеустрій радянських і колективних господарств, що

виникли до цього року, а у разі неможливості проведення його в кампанії

1928 р. включити до першочергових робіт кампанії 1929 р. Із метою більш

доцільного використання земель та підвищення ефективності необхідних

агрокультурних заходів ставилося завдання підготувати доповідь із питань

установлення тих агрокультурних потреб, які держава повинна пред’являти до

землекористувача, а так само з питань порядку їх реалізації.

Зазначені заходи свідчили про намагання влади оптимізувати роботу

щодо раціонального використання землі шляхом чіткої постановки завдань

перед відповідними органами, а також виділення додаткових асигнувань.

Подальшим серйозним кроком у розвитку землекористування стала

розробка Загальних начал землекористування та землеустрою (далі – ЗН). Вони

були прийняті Постановою ЦВК СРСР 15 грудня 1928 р. [148]. Цей документ

 

 

64

закріпив оновлене земельне законодавство, що спрямоване на більшу

підтримку сільського господарства та осіб, які ним займаються. Всі республіки

повинні були в місячний строк здійснити перегляд законодавства для того, щоб

усі пункти, які не узгоджуються із ЗН, привести у відповідність або скасувати.

Загальні начала землекористування містили в собі комплексний підхід із

більш детальним закріпленням необхідних умов землекористування. ЗН

складалися із 13 розділів та 63 статей.

Стаття 1 ЗН закріплювала, що основою земельного ладу виступає

проведення землеустрою й організація землекористування в інтересах

селянства. Всі угоди, що порушують націоналізацію землі, є недійсними та

тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Для підвищення благополуччя землекористувачів, що призведе до

покращення якісного стану земель, у ст. 4 ЗН визначаються необхідні заходи,

які потрібно здійснити. До них віднесено: підвищення технічного рівня

сільського господарства, укріплення та розвиток мережі колективних

господарств і прийняття дійсних заходів щодо захисту інтересів малопотужних

прошарків села і сільськогосподарських робітників. Усі громадяни, які бажали

обробляти землю, мали на це право, але в порядку, закріпленому

законодавством. Необхідною для цього умовою був вступ в об’єднання

землекористувачів.

Стаття 8 ЗН закріплювала особливі права певних груп населення, за

якими переважне право на отримання землі у трудове користування мали

сільськогосподарські колективи, а також бідняцьке і середняцьке безземельне і

малоземельне населення. Крім того, цим особам надавалося право вибору

кращих земельних наділів.

Стаття 10 ЗН установлювала випадки, за яких землекористувачі могли

втратити свої наділи. Окрім добровільної відмови, право на землю «втрачається

внаслідок її невикористання земельною громадою, двором або колективом без

поважних причин». Отже, держава піклується щодо кожної ділянки землі, яка

 

 

65

може використовуватися за призначенням та приносити економічну вигоду

суспільству. На окрему увагу заслуговує пункт, який вказує на занепокоєеність

із приводу землі, яка не оброблюлася вчасно (наприклад, випадки виморочності

двору, при якій земля після смерті власника не знайшла свого наступного

користувача за спадком, адже держава змушена піклуватися про подальшу

долю цієї землі).

Фундаментальним для подальшого розвитку основних принципів

землекористування стало положення, що містилося у ст. 12 ЗН. У ній

зазначалося, що землекористувачі зобов’язані правильно і доцільно

використовувати надану їм землю. Також встановлювався порядок нагляду за

правильністю та доцільністю користування землею та заходи, що вживаються

проти порушень цього обов’язку.

Стаття 13 ЗН закріплювала положення, що законодавством союзних

республік мають передбачатися заходи, які забезпечують необхідне трудове

землекористування і створюють сприятливі умови для посиленого вкладання

праці і коштів у сільськогосподарське виробництво з метою його покращення.

До таких заходів належали: а) запобігання надмірному дробленню трудового

господарства шляхом економічних заходів; б) переважне збереження при

землевпорядкуванні та перерозподілі земельних ділянок, на яких здійснено

докорінні покращення; в) відшкодування збитків і невикористаних затрат при

вилученні землі для державних і громадських потреб. Наведені пункти

вказують на те, що держава піклується не лише про добробут земельних

наділів, а й про користувачів, які обробляють її і сприяють покращенню

земельних наділів та загальному розвитку сільського господарства. Всі ці дії

виконувались під загальним керівництвом і контролем народних комісаріатів

землеробства, місцевих земельних органів та землевпорядників.

Розд. IV Загальних начал землекористування стосувався питання

переселення людей. Зараз такі дії ми розглядаємо як посягання на природні

права та свободи людини. Однак у ракурсі нашого дослідження ми підходимо

 

 

66

до цього питання не з боку моралі або політики, а з боку доцільності державних

заходів у сфері земельної політики щодо забезпечення підвищення

продуктивності земель, які не використовуються за призначенням.

Відповідно до ст. 23 ЗН переселення здійснювалося з метою планового

освоєння необжитих і малообжитих районів і використання їх природних

багатств для збільшення сільськогосподарської та промислової продукції, а

також з метою ослаблення перенаселеності окремих місцевостей Союзу РСР і

покращення господарств населення, що залишається в них. Особи, які були

переселені у необжиті і малообжиті райони за такою формою, мали певні

переваги у новій місцевості: їм надавалися пільги і кредит, а також допомога

при ліквідації залишеного ними майна.

За розд. V ЗН установлювалася низка пільг для землекористувачів.

Владою для землекористування поставлено вибір: ведення господарства або

одноосібно, або шляхом кооперування селянства. Причому останній формі –

утворенню та діяльності колективних господарств (комун, артілей, товариств та

ін.) – надавалася перевага у вигляді: пільг щодо єдиного

сільськогосподарського податку; пільгового кредитування; переваг із наділення

земель; передачі в безоплатне користування і розпорядження від державних

органів промислових і підсобних підприємств будівель, інвентарю тощо;

забезпечення сільськогосподарськими машинами і знаряддями, мінеральними

добривами, насінням, племінною худобою та ін.; позачергового

землевпорядкування за рахунок держави.

Розд. VII ЗН установлював можливість і умови оренди земельних

ділянок. Одним із найважливіших моментів оренди землі було те, що орендарі

були зобов’язані вести на них господарство, не виснажуючи землі та за цінами

не нижче середнього рівня господарств місцевих землекористувачів. Крім того,

сільськими радами, земельними органами чи комітетами встановлювався

нагляд за точним виконанням правил оренди землі.

 

 

67

Розд. IX ЗН установлював обов’язковість селян бути членами земельної

громади, яка відповідно до законодавства здійснювала нагляд за використанням

землі. Цей орган, як додатковий контролюючий орган, із державними органами

ніс відповідальність перед державою за правильне та доцільне використання

земельних угідь.

Ці ЗН землекористування орієнтували людей на колективізацію їх праці,

спрямовану на правильний підхід до використання земельних ресурсів,

дбайливе ставлення до них та економічну вигоду, яку може отримати країна,

якщо діяти за встановленими нормами.

Із часом до ЗН було внесено кілька змін. Так, Постановою ЦВК і РНК

СРСР «Про зміну і доповнення Загальних начал землекористування та

землеустрою» від 16 жовтня 1929 р. [135] були внесені доповнення щодо

встановлення лімітованого часу оренди земельної ділянки: вона надавалася на

строк не більше 6 років; господарствам, яким надано допомогу держави та які

все одно здають цю ділянку в оренду, районні виконавчі комітети можуть

зменшувати строк оренди до 3 років. Це свідчить про боротьбу з неналежним

землекористувачем, який не зацікавлений у покращенні якості земельної

ділянки.

Подальші зміни були внесені Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заходи

щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах

суцільної колективізації та боротьби з куркульством» від 1 лютого

1930 р. [105]. Цей додатковий акт зробив вагомий внесок змін до Загальних

начал землекористування та землеустрою, заборонивши оренду землі та

використання найманої праці в одноособових сільських господарствах з метою

створення більш сприятливих умов перебудови сільського господарства.

Доповнення до Загальних начал вносилося й Постановою ЦВК і РНК

СРСР «Про доповнення Загальних начал землекористування і землеустрою» від

19 лютого 1930 р. [97]. Цим документом було введено заборону найманої праці,

адже праця в колгоспах має здійснюватися спільно, хоча й з можливістю

 

 

68

наймання спеціалістів (агрономів, рахівників та ін.) на умовах письмового

договору.

Подальший розвиток земельного законодавства пов’язується із

затвердженням Постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Зразковий статут

сільськогосподарської артілі» від 17 лютого 1935 р. [147]. Цей документ одразу

встановив, що межі всіх наділів знищуються та перетворюються на єдиний

земельний масив, який входить до колективного користування артілі. Зазначені

заходи свідчать про спрямованість дій на утвердження лише державної форми

власності на землю, якою може користуватися громадськість.

Кожній артілі видавався акт на безстрокове користування землею, в

якому встановлювався розмір і межі земельних наділів із можливим їх

збільшенням. На артіль покладалося коло обов’язків, яких вона мала

дотримуватися під час використання земель: ведення та дотримання сівозміни,

внесення в землю навозу та мінеральних добрив, боротьба із

сільськогосподарськими шкідниками, охорона та очистка зрошувальних

систем, дотримання, посадка полезахисних лісних смуг, дотримання

агротехнічних правил тощо. Все це спрямовувалося на підвищення врожайності

землі.

1936 р. була прийнята Конституція СРСР. Відповідно до цього

законодавчого акта земля, її надра, води, ліси знаходилися у державній

власності, тобто були всенародним надбанням, а земля, яку займали колгоспи,

закріплювалася за ними у безоплатне і безстрокове користування, тобто

навічно. Стаття 13 Конституції СРСР зобов’язала громадян раціонально

використовувати надані їм земельні ділянки [225].

4 червня 1937 р. ЦВК і РНК прийняли Постанову «Про заборону здавати

в оренду землі сільськогосподарського значення» 1, якою повністю заборонили

                                                            1 Постанова Про заборону здавати в оренду землі сільськогосподарського значення. Постанова ЦВК і РНК СРСР від 4 червня 1937 року «99\900 (СЗ СССР 1937г. №37, ст.150)  Збірник законодавчих актів на допомогу сільським і селищним Радам під редацією Голодного М.О. вид. Політичної літератури, Київ 1967 ( с. 235)  

 

 

69

здачу зазначених земель по всій території СРСР. Виокремлюючи цю категорію

земель як таку, що мала найбільшу цінність [95].

Земельні відносини розвивались і потребували нових підходів. Місцеві

земельні органи, а також колгоспи та установи звертались до Наркомзему СРСР

із численними запитами щодо надання листа з вирішенням їхніх проблемних

питань, з якими вони зіткнулися на практиці. Зважаючи на таку необхідність,

Наркомзем СРСР видав для всіх республіканських наркомземів циркулярний

лист від 21 січня 1939 р. [243]. За листом визначалось, що розміри присадибної

ділянки, що знаходилась в особистому користуванні колгоспного двору,

встановлюються статутом кожної сільськогосподарської артілі. Якщо у

колгоспного двору наявні надлишки присадибної землі понад вищу межу

встановленої норми, то вони підлягають відрізку, а якщо є недостача за рахунок

вільних земель колгоспу необхідно було додати для створення єдиних за

розміром земельних наділів. Такий підхід надавав більш зручний контроль за

використанням земельних наділів.

Задля ознайомленням із реалізацією земельного законодавства та

вирішення основних директив щодо здійснення землеохоронної політики ЦК

ВКП(б) замовляв у НКВС СРСР доповідну записку щодо шкідництва в

сільському господарстві. Так, 29 січня на ознайомлення була представлена

Доповідна записка НКВС СРСР про шкідництво в сільському господарстві за

слідчими матеріалами за 1936–1938 рр. [36]. У цьому документі відображені

звіти матеріалів слідства у справах, розкритих протягом 1937 і 1938 рр. у

сільському господарстві. Були охоплені тією чи іншою мірою основні ланки

системи земельних органів, починаючи від вищих (Наркомзем СРСР) і

закінчуючи нижчими. Деякі з них стосувалися зриву посівних завдань та

заплутування сівозміни в колгоспах. Здійснювалося це шляхом встановлення в

плані підвищених проектувань по зерновим культурам в Харківській області,

Азово-Чорноморському краї й ін. Також були заведені справи щодо шкідництва

у сфері сортового насінництва. Було зафіксовані дії, які спрямовані на звуження

 

 

70

мережі сортовипробувальних ділянок та була скасована апробація сортового

насіння, а також не здійснювались випробування високосортного насіння. Був

зафіксований факт скасування апробації сортових посівів, замінивши її

простою реєстрацією. В результаті шкідницьких дій було втрачено до 20 млн

центнерів сортового насіння зернових культур. У галузі землевпорядкування

також були зафіксовані порушення. Начальником Госсортфонду були видані

акти, які мали неправдиві відомості щодо земельних площ колгоспів, які

стосуються 1930–1931 рр. замість 1936–1937 рр. Це призвело до того, що

більшість колгоспів мали меншу кількість землі, ніж було зазначено в

державних актах. Найбільшу шкоду було завдано центральним апаратом

Наркомату радгоспів. Під приводом виконання рішень партії, нерентабельності

і відрізу земель колгоспам було ліквідовано 477 радгоспів розташованих на

родючих землях, що мали міцну виробничу базу, а в ряді інших радгоспів були

відрізані найкращі землі. Робота зі складання організаційно-господарських

планів Наркоматом радгоспів велася протягом 4 років. На цю справу витрачено

7165 тис. рублів, а реальних результатів не отримано. Плани, як правило,

складались на основі недоброякісних матеріалів і, врешті-решт, бракувалися як

негідні. Окремим радгоспам встановлювалися розміри посівних площ, що

виходили за рамки правильної сівозміни. Така шкідницька практика була

проведена у переважній більшості радгоспів Азово-Чорноморського краю.

Кошти, що виділялися на будівництво радгоспних будівель, навмисно не

використовувалися. Так, у 1936 р. освоєно було 69 %, у 1937 р. – 70 %

відпущених коштів, у 1938 р. – 70 %. Собівартість будівництва значно

перевищувала планові асигнування. Тобто в цей період земельне законодавство

ігнорувалося усіма органами, що спричиняло значну шкоду державі та

земельним ресурсам.

Таке становище в сільськогосподарському секторі не задовольняло владу

і була прийнята Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони

громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р. [103].

 

 

71

У ній було намічено заходи, спрямовані на усунення порушень, допущених у

сфері колгоспного землекористування. Вказувалося, що присадибні землі

колгоспів мають бути суворо відмежовані від громадських земель колгоспів. У

колгоспах установлювався обов’язковий запис як щодо громадських земель

колгоспів, так і присадибних ділянок усіх колгоспних дворів. Для цього в

кожному колгоспі вводилася спеціальна шнурова книга, а в земельному

райвиконкомі – Державна земельна книга реєстрації земель.

У зв’язку з прийняттям цієї Постанови одразу був прийнятий Наказ

Прокурора СРСР № 103-7 від 31 травня 1939 р. [180]. Цим документом

встановлювався жорсткий контроль за землекористуванням та виконанням

Постанови ЦК ВКП (б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель

колгоспів від розбазарювання» задля ліквідації протидержавної практики.

Працівники прокуратури зобов’язані як у період підготовки до збирання

врожаю, так і в період збирання і здачі державі сільськогосподарських

продуктів, виявляти оперативність у боротьбі з різного роду зловживаннями і

злочинами, спрямованими на зрив успішного ходу збирання врожаю.

Прокурори усі незаконні постанови місцевих органів влади і колгоспів,

які порушують зазначену вище Постанову ЦК ВКП (б) і СРСР, негайно мали

опротестовувати, домагаючись в найкоротший термін їх скасування та

забезпечивши при цьому фактичне усунення всіх виявлених порушень, а осіб,

які допускали порушення землекористування та розбазарювання громадських

колгоспних земель, притягати до кримінальної відповідальності.

Прокурорам союзних республік було наказано систематично спостерігати

і контролювати за землекористуванням та в подальшому щодекадно подавати

відомості про рух справ, а також надавати докладну доповідь до Прокуратури

Союзу РСР не пізніше 1 серпня 1939 р.

Таким чином, цим указом встановився жорсткий контроль не лише за

землекористувачами, але й за всіма нормотворчими органами, що впливали на

земельну політику в державі, області чи районі.

 

 

72

Унаслідок такої діяльності був представлений зворотний зв’язок. Так, у

доповідній записці Прокуратури СРСР А. А. Андреєву і В. М. Молотову про

факти невиконання Постанови ЦК ВКП (б) і РНК СРСР від 27 травня

1939 р. [37], зазначено, що після прийняття вищезазначеної постанови

наявність фактів порушення землекористування зменшилися, але така

діяльність ще зустрічається у Харківській, Ростовській та інших областях, винні

притягуються до кримінальної відповідальності. Однак було встановлено, що в

багатьох місцях під час реалізації Постанови ЦК ВКП (б) і РНК СРСР від

27 травня 1939 р. «Про охорону громадських земель колгоспів від

розбазарювання» було допущено цілий ряд грубих перекручень цієї постанови.

Керівники колгоспів у деяких місцях стали орієнтувати колгоспників на

встановлення завищеного обов’язкового мінімуму трудоднів понад

установлений. Так, у Валківському районі Харківської обл. Благодатневскої

сільради 17 червня був встановлений для жінок мінімум 100 трудоднів, для

чоловіків 250 трудоднів. Також спостерігались факти незаконного позбавлення

робочих і службовців у користуванні колгоспним пасовиськом для худоби, що

знаходиться в їх особистому користуванні. У ряді країв і областей незаконно

вилучалися присадибні ділянки у колгоспників та одноосібників, у деяких

випадках навіть з урожаєм, до затвердження результатів обміру присадибних

ділянок. Так, Голова Градизького району Полтавської області на нараді голів

сільрад і колгоспів дав розпорядження у разі виявлення надлишків присадибних

ділянок відбирати їх з урожаєм. У результаті цього в селах Вереміївка і

Недогади у одноосібників скосили і вилучили сіно. Таким чином, можна

спостерігати, що нижчестоящі органи не розуміли, чого вимагала верхівка, і

здійснювали реалізацію постанови на власний розсуд аби догодити партійному

керівництву, хоч це було протизаконно і порушувало права людини.

Наступна доповідь була вже через 4 місяці і вона мала більш загальну

характеристику порушень земельного законодавства. Так, у доповідній записці

М. І. Панкратьєва Й. В. Сталіну і В. М. Молотову про порушення на місцях

 

 

73

Постанови ЦК ВКП (б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель

колгоспів від розбазарювання» від 2 грудня 1939 р. було зазначено, що

органами прокуратури приймалися відповідні заходи із усунення проблем у

всіх сферах, де фіксувалися порушення законодавства і за період з 1 червня по 1

жовтня 1939 р. здійснено 4238 протестів і порушено 3718 кримінальних справ

проти осіб, винних у розбазарюванні громадських земель колгоспів [35, с. 487].

Проводжуючи реалізацію охорони земель був прийнятий Циркулярний

лист ЦК ВКП (б) у зв’язку з постановою ЦК ВКП (б) і РНК СРСР «Про заходи

охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 19 червня

1939 р. [244]. У листі акцентувалась увага на необхідності доведення до

землекористувачів та всіх громадян інформації про видачу нових чи зміну

старих норм, які спрямовані на виховання земельної справи та виконання

обов’язкових землеохоронних норм, а також публікація помилок та порушень

керівників, які вже допустили порушення земельного законодавства.

У Коломацькому районі Харківської області після опублікування Постанови від

27 травня 1939 р. «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від

розбазарювання» деякі колгоспи висунули до сільської інтелігенції вимогу

виходу на роботу в колгоспи, погрожуючи в іншому випадку вилучити у них

городи.

Незважаючи на широкомасштабні бойові дії, керівництво країни розуміло

свою відповідальність перед людьми, використовуючи багаторічні

напрацювання у сфері правильного використання земельних ресурсів для

забезпечення продовольчої сигнатури військовим та мирному населенню. Лише

раціональний підхід щодо використання землі з урахуванням напрацювань

трьох передвоєнних п’ятирічок дозволив досягти належного результату.

Виробництво зерна у 1940 р. склало 119 млн т [124]. Сільське господарство

забезпечило армію та країну продовольством, а промисловість – сировиною.

За часів Другої світової війни вся економіка країни була налаштована на

важку промисловість, кожний громадянин свідомо працював на благо країни

 

 

74

задля досягнення єдиної цілі – знищення ворога. Проте влада не забувала і про

аграрний сектор, що годував країну. Була прийнята Постанова РНК СРСР і ЦК

ВКП(б) «Про державний план розвитку сільського господарства на 1943 рік»

від 18 березня 1943 р. [96], яка поставила всі колгоспи перед необхідністю

забезпечити повні посівні роботи за кращими прикладами розміщення культур

попередніх років. Наведена норма вказувала на те, що мав використовуватися

найкращий досвід із раціонального використання земельних ресурсів, який

зможе забезпечити добрим урожаєм всю країну. Колгоспам було дозволено

використовувати всі посівні площі і навіть ті, що раніше не були у

використанні. Всі машино-тракторні станції (МТС) зобов’язувалися

забезпечити обробку земель згідно з планом. З метою недопущення

забруднення полів голови колгоспів та директори радгоспів повинні були

спостерігати за порядком на прилеглих до них територіях.

Для відновлення звільнених від загарбників радянських територій у

серпні 1943 р. було прийнято Постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про

невідкладні заходи щодо відбудови господарства в районах, звільнених від

німецької окупації» [111].

Щойно звільнені від окупаційних військ території потребували швидкої

та повної реабілітації. Ставилося завдання щодо відновлення інфраструктур

аграрного сектору з метою матеріального забезпечення військ під час

подальшого успішного наступу. Також цим документом було установлено

пільгові умови для працівників залізничного транспорту. У зв’язку з роботою

на прифронтових та звільнених залізницях такі працівники наділялися

земельними ділянками, що знаходилися у смузі відчуження залізниць та

вільних земель держфонду від 0,5 га до 1 га, а також їм дозволялося засівати ці

землі сільськогосподарськими культурами на власний розсуд. До того ж вони

звільнялися від обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції державі

та сільськогосподарського податку на 1943 і 1944 рр. Такий підхід

зумовлювався тим, що ці особи, по-перше, виконували важку і водночас

 

 

75

важливу роботу для ефективного здійснення контрнаступу, а по-друге,

внаслідок проживання поряд із залізничними дорогами додаткова обробка цієї

місцевості могла б дати й додаткову вигоду при користуванні у майбутньому

цими ділянками.

З огляду на післявоєнну розруху державі потрібні були чіткі дії із

прискореного відновлення інфраструктури, підняття рівня розвитку аграрного

сектору до колишніх показників. У подібній ситуації саме раціональний підхід

до використання сил та можливостей аграрного сектору у сукупності міг надати

швидкий і якісний результат. Була прийнята Постанова РНК СРСР «Про заходи

щодо поліпшення справи введення й освоєння сівозмін у колгоспах» від

21 червня 1945 р. [106]. Установлювався оборот посівних культур у народному

господарстві, за колгоспами закріплювалися обов’язки щодо правильного

використання всіх колгоспних земель, підвищення родючості ґрунтів,

організації використання пасовищ, правильного розміщення полезахисних

лісосмуг. Якщо колгоспи повністю освоїли свої землі, ставилося питання про

освоєння нових земель для їх використання.

Військові загарбницькі дії та відступ противника знищували за собою

всю інфраструктуру та завдавали значної шкоди сільському господарству.

18 березня 1946 р. був прийнятий Закон СРСР «Про п’ятирічний план

відновлення і розвитку народного господарства СРСР на 1946–1950 рр.» [124].

Зазначений документ був спрямований на відновлення роботи всіх секторів

промисловості, що зазнали шкоди. Таким чином, на 1946–1950 рр. задля

відродження та зростання економіки установлено нову п’ятирічку із

відновлення і розвитку народного господарства. Вона включала першочергові

заходи із відновлення тракторобудівних заводів і випуску до 1950 р. 112 тис.

тракторів, а також іншої сільськогосподарської техніки й обладнання для

боротьби зі шкідниками сільського господарства. До того ж до 1950 р.

необхідно було підготувати 134 тис. га землі для посіву та 20 тис. га з метою

освоєння нових площ; провести відновлення меліоративно-осушувальних

 

 

76

робіт [4]. Таким чином, швидко та комплексно було вжито максимум дій та

зусиль для відновлення стану земельних ресурсів.

Особлива увага зверталася на те, що найважливішим завданням

сільського господарства у 1946–1950 рр. мало б стати всебічне підвищення

врожайності на основі значного покращення культури землеробства і широкого

використання досягнень передової агрономічної науки. З метою якнайшвидшої

ліквідації засміченості полів забезпечувалося застосування довільної системи

обробки ґрунту. Поряд із повним використанням місцевих органічних добрив

(перегною, торфу) поширювалося застосування у колгоспах і радгоспах

мінеральних добрив. У 1950 р. сільському господарству було поставлено

мінеральних добрив у розмірі 5 100 тис. т. Завданням було й відновлення у

колгоспах і радгоспах степових і лісостепових районів полезахисних

лісонасаджень, а так само забезпечення збільшення закладки полезахисних

лісових смуг із швидкозростаючими деревними і плодовими породами. Не

обійшли увагою й повне використання зрошуваних земель під поливні посіви і

насадження, не допускаючи при цьому їх засолення і заболочування, та

поліпшення технічної експлуатації зрошувальних систем, а також організацію

правильної експлуатації осушувальних систем.

29 березня 1947 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР

«Про нагородження орденами і медалями передовиків сільського господарства

Харківської області Української РСР» [110]. Цей указ закріпив контроль за

продуктивністю праці в сільському господарстві, вважаючи її головним

критерієм підвищення врожайності. В документі акцентувалась увага на

стимулюванні громадян до виконання норми виробітку (що приносило, у свою

чергу, великий прибуток для економіки держави), за що їх нагороджували

медалями та грамотами. Таким чином, ці заходи стимулювали

землекористувачів обробляти землі якомога ефективніше.

Наступним актом, спрямованим уже на розвиток охорони природного

середовища, у тому числі і землі, стала Постанова Ради Міністрів УРСР «Про

 

 

77

охорону природи на території УРСР» від 3 червня 1949 р., у якій містилися

землеохоронні норми [205]. Нею констатувалося, що виконавчі комітети

обласних Рад депутатів трудящих, а також міністерства і відомства, які

займаються експлуатацією природних ресурсів УРСР, не приділяють належної

уваги питанням їх охорони і відтворення та не ведуть боротьби з

нераціональним використанням природних багатств, унаслідок чого в низці

випадків пошкоджуються або знищуються цінні ділянки первісної природи, не

забезпечується збереження рідкісних пам’яток садово-паркового мистецтва і

значно зменшується поголів’я корисних диких тварин. Так само

підкреслювалося, що незначна територія державних заповідників, які

знаходилися під особливою охороною закону, були зовсім недостатніми для

того, щоб забезпечити збереження і відтворення природних ресурсів у

потрібних для держави розмірах. Тому питання охорони природи набувало

особливого значення і повинно було стати об’єктом надбання і піклування

радянських, господарських, громадських організацій і всього населення

Республіки.

У ст. 1 наведеної Постанови Рада Міністрів УРСР наголосила: «Нагляд за

станом охорони природи покласти на Головне управління по заповідниках при

Раді Міністрів УРСР. Зобов’язати виконавчі комітети обласних рад

упорядкувати охорону цінних об’єктів природи, що мають наукове культурно-

історичне або народногосподарське значення, і видати обов’язкові постанови

про заходи щодо посилення охорони природи на території областей». На

Міністерство освіти УРСР у ст. 6 покладався обов’язок посилити роботу з

виховання дітей у школах із метою прищеплення дбайливого ставлення до

природи та її охорони. А у ст. 10 було установлено заборону на території УРСР

розорювати цілинні степи на землях державного фонду без спеціального

дозволу Ради Міністрів УРСР. Винні у порушенні особи мають притягатися до

відповідальності. Загальне керівництво і нагляд за станом охорони природи на

 

 

78

території УРСР покладався на Головне управління по заповідниках при Раді

Міністрів УPCP.

4 червня 1949 р. Радою Міністрів УРСР було прийнято постанову «Про

заходи по охороні полезахисних лісонасаджень від потрав, поломок,

самовільних порубок і пожеж, а також від пошкоджень шкідниками і

хворобами у степових і лісостепових районах УРСР» [191].

Цей документ забороняв у державних лісових смугах та полезахисних

лісових смугах будь-яку вирубку, окрім санітарної, і порубок в порядку догляду

за лісом. Окрім цього, було заборонено випасати і проганяти худобу, стоянки

тракторних бригад і прокладати дороги на такій території. Був установлений

порядок охорони державних лісових смуг, яку повинні здійснювати лісники і

об’їждчики, що входять до складу лісгоспу та лісництва. З метою посилення

охорони захисних лісонасаджень від пожеж Постановою було закріплено

обов’язковий до виконання перелік дій, що повинні виконувати Міністерство

лісового господарства УРСР, Міністерство сільського господарства УРСР та

виконавчі комітети обласних і районних Рад. Вони мали були забезпечити у

весняний період оборювання захисних лісонасаджень та підтримувати смуги

оборювання протягом усього літа в належному стані, було заборонено

проведення сільськогосподарського випалювання на земельних ділянках, що

межують з захисними лісонасадженнями, а також на пожежонебезпечний

період виділити додаткових тимчасових пожежних сторожів. Як бачимо,

відбувалась охорона не лише земель, але й об’єктів, які позитивно впливали на

земельні ресурси та охороняли її від вітрових ерозій.

Робота з охорони землі в областях свідчила про активну діяльність із

приведення господарств до належного стану. Це підтверджує приклад роботи

Харківської області. Рішенням виконавчого комітету Харківської обласної Ради

депутатів трудящих «Про незадовільний стан робіт щодо догляду за

полезахисними лісонасадженнями в колгоспах області» від 4 липня 1950 р.

№ 1181 було наголошено на важливості проведення своєчасного догляду за

 

 

79

лісонасадженнями, оскільки це є головним і першочерговим заходом, який

спрямовано на збереження вологи в ґрунті і створення кращих умов для

зростання і розвитку сільськогосподарських культур, а також забезпечення їх

повного збереження. Таким чином, обласна рада зобов’язувала райвиконкоми

вживати необхідних заходів щодо виконання плану робіт із догляду за

лісозахисними смугами, а також забезпечити до осені 1950 р. у будь-якому

колгоспі, радгоспі і лісгоспі поповнення і відновлення полезахисних

лісонасаджень минулих років [114].

Розуміючи важливість захисних лісонасаджень для збереження земельних

ресурсів, Харківська обласна рада депутатів трудящих прийняла рішення

«Про охорону захисних лісонасаджень» від 9 квітня 1951 р. № 4/575. У ньому

було встановлено заборону на прогін та випасання худоби на посадках

полезахисних лісових смуг, проїзд або прохід, що може пошкодити

лісопосадки. Крім того, було встановлено санкцію за перелічені порушення у

вигляді штрафу 100 крб або примусової праці до 1 місяця, а у випадку

повторного порушення зазначених вимог передбачено притягнення до

кримінальної відповідальності [202]. Таким чином, Харківською обласною

радою депутатів трудящих було встановлено всебічну охорону земельних угідь

від нанесення шкоди врожаю, зокрема, внаслідок дії так званого людського

фактора.

Більш чіткому контролю за правильністю використання земельних

ресурсів сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР «Про єдиний державний

облік земельного фонду СРСР» від 31 грудня 1954 р. [98]. Цим документом із

1955 р. вводився обов’язковий державний облік наявності та розподілу землі по

угіддям та землекористувачам, а також державна реєстрація всіх

землекористувачів за єдиною загальносоюзною системою. Обліку підлягали всі

землі, що знаходилися у користуванні колгоспів, радгоспів, міст і селищ,

державних, кооперативних і громадських установ, організацій і підприємств,

одноосібних селянських господарств та окремих громадян, а також землі

 

 

80

державного земельного фонду (запасу) і державного лісового фонду.

Ця діяльність, а також контроль за правильністю використання земель

незалежно від того, в чиєму користуванні вони перебувають, покладалася на

Міністерство сільського господарства СРСР. При цьому на Держплан СРСР

покладався обов’язок при розгляді плану топографо-геодезичних робіт, що

проводяться Головним управлінням геодезії і картографії Міністерства

внутрішніх справ СРСР, ураховувати запити Міністерства сільського

господарства СРСР щодо знімальних і картографічних матеріалів для потреб

землеустрою та обліку земельного фонду країни.

Зазначені заходи здійснювалися з метою повного контролю за

використанням земельних ресурсів. Кожна ділянка землі, що оброблялася, мала

бути зареєстрованою. Контролюючі органи повинні були здійснювати

перевірку правильного використання земель, а у випадку порушення правил

користування передати їх більш сумлінному землекористувачу. Такими діями

держава намагалася убезпечити себе від несумлінних користувачів,

охороняючи землю від занепаду.

У подальшому був прийнятий документ, положення якого досі

застосовуються в сучасному законодавстві. 11 січня 1955 р. був виданий Указ

Президії Верховної Ради СРСР «Про відповідальність за потрави посівів у

колгоспах і радгоспах» [139]. Положення цього документа були сфокусовані на

нанесенні шкоди, спричиненої сільськогосподарській продукції, що можуть

спричинити знищення або псування врожаю. Встановлювалась матеріальна

відповідальність за потраву та іншу шкоду, заподіяну посівам і насадженням,

якщо було спричинено вперше накладався штраф від 5 до 50 крб з голови

затриманих на посівах овець, кіз, свиней, телят та повністю компенсувати

нанесену шкоду, а при повторній – штраф у подвійному розмірі. За проїзд по

посівах від 50 до 100 крб. Цей Указ мав значний вплив на землеохоронне

законодавство, оскільки сільськогосподарськім призначенням землі є

 

 

81

принесення доброго врожаю, а порушення таких юридично-технічних норм

створюють перешкоду в її реалізації.

На реалізацію поставлених завдань із охорони земельних ресурсів

Міністерство сільського господарства СРСР затверджує Інструкцію про

порядок здійснення державної ревізії землекористування [61]. Цей документ

визначав необхідність ревізій землекористування у вигляді перевірки

законності використання наданих земель колгоспам, радгоспам та іншим

землекористувачам, правильність їх використання та проведення

землевпорядних робіт із покращенням угідь, а також правильність ведення

земельно-облікових та реєстраційних книг та своєчасність складання земельних

звітів та ін. За результатами перевірки складався акт, у який вносилися всі дії,

які були проведені під час ревізії. Документ підписував ревізор та представник

землекористувача. Якщо виявлені недоліки не усувались, акт ревізії

направлявся до вищестоящих органів. Таким чином, цим документом

надавались широкі повноваження для Міністерства сільського господарства

щодо контролю за виконанням земельного законодавства землекористувачами.

Наступним актом стала Постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи

щодо поліпшення охорони природи Української РСР» від 3 червня

1958 р. [193]. У ст. 1 цієї постанови наголошувалось: «Визнати, що охорона

природи і відновлення природних багатств республіки як важлива

загальнодержавна справа має стати предметом постійної уваги всіх організацій

і всього населення. Державним органам УРСР необхідно забезпечити

раціональне використання природних багатств республіки в інтересах

народного господарства, широко здійснювати заходи щодо їх збереження та

відновлення, рішуче припиняючи будь-які прояви халатного і безгосподарного

ставлення до природних багатств, що є всенародним надбанням». У свою чергу,

ст. 8 підкреслювала: «Міністерству сільського господарства УРСР розробити на

основі досвіду науково-дослідних установ, передових колгоспів і радгоспів

систему заходів із боротьби з ерозією ґрунтів і встановити терміни проведення

 

 

82

цих заходів». У ст. 12 закріплювалося, що Міністерству освіти УРСР і

Міністерству вищої школи УРСР необхідно поліпшити пропаганду заходів з

охорони природи серед учнів і студентів. Стаття 14 установлювала:

«Облвиконкоми повинні всіляко сприяти активізації роботи місцевих органів

Українського товариства охорони природи та сприяння розвитку природних

багатств, а також посилити контроль за здійсненням заходів щодо охорони і

відновлення природних багатств республіки, за правильним і раціональним

використанням цих багатств». Стаття 18 зобов’язала всі органи влади посилити

увагу до питань охорони земель, застосовуючи оперативні та конкретні заходи

з ліквідації недоліків у цій справі, і забезпечити подальше збільшення

природних багатств та раціональне їх використання в інтересах народного

господарства.

Таким чином, період 1917–1960 рр. відзначився становленням

землеохоронного законодавства, що поєднував у собі накопичений достатній

досвід, який будувався на поєднанні планового ведення сільського

господарства з науково-практичним прогресом. У свою чергу, такий розвиток

вимагав нового правового регулювання.

2.3. Розвиток правового регулювання раціонального використання і

охорони земель у період із 1960 по 1985 рр.

Новий етап розробки системної кодифікації земельного права відбувся на

початку 60-х рр. ХХ ст. Він ознаменувався новим підходом до здійснення

заходів, що спрямовувалися на охорону земельних ресурсів та закріплення її у

законах і постановах.

Основоположним актом, що містив комплексний підхід до реалізації

заходів із забезпечення охорони природи, став Закон УРСР «Про охорону

природи УРСР» від 30 червня 1960 р. [206]. Ідентичні за назвами і змістом акти

були прийняті в союзних республіках, хоча єдиного союзного закону не

існувало. Це надавало особливого статусу цим документам [9].

 

 

83

Закон «Про охорону природи УРСР» урегульовував відносини у сфері

охорони і раціонального використання природних ресурсів. Закон складався з

11 розділів і 32 статей. У розділах 1 і 2 надавалися загальні поняття охорони

природи, визначалися органи, відповідальні за охорону природи й управління

раціональним природокористуванням. Розділи 3–8 присвячені комплексній

охороні земель, вод, лісів та атмосферного повітря. Регламентація проведення

земельної реформи розглядалася в розділах 1, 3, 9 і 10. Питанню захисту землі

присвячений окремий розд. 3.

Уже у Преамбулі Закону вказувалося на особливе значення охорони

природи: «Охорона природних багатств становить важливе завдання Радянської

соціалістичної держави і всієї нашої громадськості», що вказує на спільну

відповідальність як держави, так і суспільства та громадян.

Стаття 1 підкреслювала, що: «Охорона природи полягає у збереженні,

раціональному використанні всіх її багатств, відтворенні та розвитку цінних

видів флори і фауни». Також було заборонено види діяльності, які можуть

завдавати шкоди земельним ресурсам, призвести до ерозії ґрунтів та в цілому

погано впливати на стан природних багатств. Таким чином, закріплювався

режим охорони, хоча й у загальній формі, без конкретних засобів її реалізації.

Стаття 3 покладала відповідальність за охорону природи на місцеві Ради

депутатів трудящих, раднаргоспи, міністерства, відомства та організації, у

віданні яких знаходилися певні земельні масиви, ліси, водойми або інші об’єкти

природи. Стаття 4 визначала контролюючі органи, до компетенції яких належав

нагляд за охороною природи та раціональним використанням земельних

ресурсів. Таке завдання покладалося на виконавчі комітети всіх рівнів, а також

спеціальні державні інспекції й органи охорони.

Розділ 3 «Охорона ґрунтів» складався зі статей 5, 6, 7. Згідно зі ст. 5 усі

землекористувачі зобов’язані використовувати землі, додержуючись правил їх

раціональної експлуатації. У ст. 6 вказувалося, що землі необхідно

використовувати так, щоб запобігати шкідливим процесам водної й вітрової

 

 

84

ерозії ґрунтів, досягаючи неухильного зростання їх родючості. У ст. 7

регламентувався процес розробки надр, указувалося, що перед їх розробкою

мають проводитися необхідні планові заходи з охорони земної поверхні та

розташованих на ній будівель, водоймищ і насаджень від шкідливого впливу

гірничих виробок.

Достатньо новим у законодавстві радянського періоду став розд. 10

«Участь громадськості в охороні природи». За ст. 28 встановлювався обов’язок

кожного громадянина УРСР підтримувати збереження, розвиток і раціональне

використання багатств природи та активно сприяти боротьбі з будь-якими

порушеннями правил її охорони. Стаття 29 наділила правами всіх громадян у

сфері охорони природи з метою вирішення питань використання та охорони

земель. Через Українське товариство охорони природи і сприяння розвитку

природних багатств набирався громадський актив, у який залучали інспектори з

охорони природи. Їх діяльність регламентувалася Радою Міністрів УРСР, що

певною мірою вказувала, як саме громадськості треба здійснювати цей

контроль однак це мало й позитивний аспект. Отже, у цій період земельні

правовідносини залишаються в полі зору громадськості. А сам процес втілення

права в життя стає усвідомленим та виражений через вольову діяльність

людей [231, с. 276].

Основні положення Закону про охорону природи 1960 р. отримали

розвиток у 1964 та 1970 рр. 3 липня 1964 р. був прийнятий Закон УРСР

«Про внесення змін та доповнень до Закону „Про охорону природи Української

РСР“» [183]. Сутність внесених змін полягала в такому. У широкому форматі

викладалася ст. 1 згаданого Закону: «Охорона природи полягає у збереженні,

раціональному використанні, розширеному відтворенні та розвитку всіх її

багатств. Державній охороні і регулюванню використання на території

Української РСР підлягають: земля та інші природні багатства як ті, що задіяні

в господарському обороті, так і ті, що не експлуатуються. В інтересах охорони

природи забороняється діяльність, що може шкідливо вплинути на стан

 

 

85

природних багатств, призвести до ерозії ґрунтів, зруйнувати або пошкодити

інші цінні об’єкти природи». Статтю 2 викладено у такій редакції: «Облік

природних ресурсів в УРСР здійснюють ради народного господарства,

міністерства і відомства, що займаються їх використанням і відтворенням».

Тобто на стадії подальшого планування використання природних

ресурсів законодавець виходив із необхідності їх комплексного використання й

відновлення на основі повноцінного відтворення, враховуючи взаємний зв’язок

і залежність між ними, у такий спосіб, щоб експлуатація одних видів природних

багатств не завдала шкоди іншим. Стаття 5 викладена в такій редакції:

«Охороні підлягають всі землі, закріплені за землекористувачами як основний

засіб виробництва в сільському господарстві. Землекористувачі зобов’язані

систематично здійснювати з урахуванням місцевих умов комплекс

агротехнічних, агрохімічних, меліоративних та гідротехнічних заходів,

спрямованих на збереження та підвищення родючості ґрунтів». Також

доповнено ст. 6, у якій встановлено, що користувачі земель

сільськогосподарського призначення зобов’язані використовувати ці землі так,

щоб запобігати шкідливим процесам водної і вітрової ерозії ґрунтів,

заболочуванню, заростанню чагарниками. Крім того, визначено, що

використання ґрунтів чи інших природних ресурсів, що з ними пов’язані,

взагалі не повинні призводити до зменшення площ сільськогосподарських

угідь, погіршення якості земель і їх родючості.

Раціональний підхід до землекористування підтверджувався фактами

контролю за підготовкою врожаїв. Так, виконавчий комітет Харківської

обласної ради депутатів трудящих прийняв рішення «Про заходи з підготовки

зрошувальних земель колгоспів та інших господарств області до ефективного

освоєння їх у 1960 році» № 144 від 21 березня 1960 р. [192].

Дані статистики дають можливість спостерігати за сумлінністю

проведення необхідних заходів, що призводили б до збільшення врожаю. Так,

наприклад, у рішенні зазначено, що в 1959 р. у Барвінківському та

 

 

86

Куп’янському районах Харківської області було отримано низький врожай

(55 ц зерна з га), у Красноградському та Нововодолазькому – 90–100 ц зерна з

га, що значно менше за Харківський район, який зібрав 290 ц зерна з га.

Установлено, що райони, які отримали низький рівень врожаю, порушували

правила землеробства. Наприклад, полив посівів проводився несвоєчасно, лише

2–3 рази замість 6–8, до того ж без додержання поливної норми. Разом із цим не

здійснювалося розпушування ґрунту після поливів, мало вносилося

мінеральних добрив. Усе це призвело до унеможливлення підготовки

зрошувальних земель до повного та ефективного освоєння у 1960 р. Виходячи

із вищенаведеного, виконавчий комітет Харківської обласної ради з метою

поліпшення використання земель та отримання високих врожаїв встановив для

районів області такі чіткі правила землекористування, відповідно до яких вони

повинні були: «а) забезпечити розробку агротехнічних заходів із вирощування

високого врожаю, звернувши особливу увагу на зміну сівозміни; провести

своєчасний посів насіння, а також здійснити необхідну кількість поливів в

установлений строк із обов’язковою обробкою ґрунту після цього; б) у

двотижневий строк переглянути плани кожного господарства щодо зрошування

та поливу, щоб забезпечити повне використання земель зі зрошувальною

мережею; в) забезпечити максимальну механізацію для здійснення всіх

процесів сільськогосподарських робіт; г) забезпечити до початку проведення

поливів очистку і ремонт зрошувальної мережі і гідротехнічних споруд, а також

провести перевірку готовності колгоспів, радгоспів та інших господарств до

використання зрошувальних земель» [192].

Таким чином, розуміючи, що не кожний голова колгоспу може

самостійно здійснювати правильний підхід до землекористування, місцева

влада, спираючись на основи законодавства, встановлювала додаткові

алгоритми дій, які необхідно було дотримуватися. Отже, завдяки

раціональному підходу до використання наділів земля принесе бажаний

результат.

 

 

87

Іншим прикладом практичного застосування норм з раціонального

використання земель є розпорядження виконавчого комітету Харківської

обласної ради депутатів трудящих № 220 від 16 березня 1961 р. Цей документ

спрямовувався на здійснення перевірки земель, що були передані під забудову.

У випадках, якщо ці землі не використовувалися за призначенням, останні

повинні були повертатися відповідним колгоспам і радгоспам, які їх надавали

для сільськогосподарського використання [218].

Ще одним актом, що містив зміни, був Указ Президії Верховної Ради

УРСР «Про внесення змін і доповнень до Закону «Про охорону природи

Української РСР» від 3 липня 1964 р. [183]. Ці зміни було внесено у зв’язку з

прийняттям Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік

1968 р., спрямованих на подальше приведення його у відповідність із чинним

законодавством. Закон було доповнено статтею 7-а такого змісту:

«Землекористувачі зобов’язані користуватися земельними ділянками

відповідно до їх цільового призначення і раціонально їх використовувати.

Підприємства, установи, організації, що займаються розробкою корисних

копалин на наданих їм у тимчасове користування сільськогосподарських

землях, повинні за власний рахунок приводити ці земельні ділянки у стан,

придатний для використання їх за призначенням. При проведенні робіт, що

пов’язані з порушенням ґрунтового покриву, родючий шар ґрунту повинен бути

знятий і збережений із метою його використання для рекультивації земель і

підвищення родючості малопродуктивних угідь».

Таким чином, Закон «Про охорону природи Української РСР» від

30 червня 1960 р. став новим етапом розвитку законодавства про охорону та

раціональне використання земельних ресурсів. Однак у науковій літературі є

інша думка. Так, П. О. Гвоздик вважає: «Цей Закон має ту саму ваду, що й

відповідні закони радянського періоду: він лише декларував, але нічого прямо

не регулював. Насамперед він виконував ідеологічну, інформаційну функції –

сигналізував про те, що держава знає про наявні екологічні проблеми та

 

 

88

способи їх вирішення й бажає це зробити» [24, с. 170]. На наш погляд, автор не

врахував той факт, що створена при Верховній Раді УРСР спеціальна комісія з

охорони природи детально відстежувала хід реалізації цього Закону [170].

Влада розуміла, що зазнає великих збитків, якщо не урегулює екологічні

аспекти землекористування. Тому вона ставила за мету розв’язати цю проблему

шляхом уведення нових стандартів щодо охорони природи через прийняття

комплексного закону та запровадження системного нагляду за його

виконанням. Наполеглива робота в цьому напрямі продовжувалася: вносилися

зміни до чинних норм, приймалися нові акти про екологічну раціоналізацію

землекористування. На нашу думку, такий симбіоз комплексного

законотворення та системного контролю не втрачає актуальності й зараз.

Зважаючи на досвід минулих років та визначивши основні проблемні

питання, Рада Міністрів УРСР для їх вирішення 8 травня 1964 р. прийняла ще

одну постанову – «Про поліпшення охорони природи, раціонального

використання і відтворення природних багатств УРСР» [208]. У Преамбулі

постанови було викладено та проаналізовано кілька проблемних аспектів, за

наявності яких охорона земель від ерозійних процесів відбувалася у неповному

обсязі. Зазначено, що на території Республіки значно поширена вітрова і водна

ерозії ґрунтів; територія, що постраждала від ерозії, становить понад 22 % від

загальної площі орних земель. У свою чергу, це призводило до великих втрат у

сільському, лісовому, водному, рибному і шляховому господарствах.

Зазначалось, що в цілому рівень науково-дослідної роботи в галузі охорони

природи не відповідав сучасним вимогам. Науково-дослідні інститути і станції

Міністерства сільського господарства УРСР та інших міністерств і відомств не

надавали необхідної допомоги промисловим підприємствам, колгоспам і

радгоспам в ефективному використанні очисних споруд, у розробці і

впровадженні протиерозійних заходів. Недостатньо пропагувалися питання

охорони природи в пресі, по радіо і телебаченню. Органи прокуратури не

 

 

89

завжди здійснювали належний нагляд за виконанням Закону «Про охорону

природи Української РСР».

У зв’язку з цим було вирішено, що для поліпшення стану охорони

природи, раціонального використання і відтворення природних багатств

необхідно забезпечити найефективніше використання всіх земельних угідь,

здійснити необхідні меліоративні заходи з підвищення їх продуктивності, не

допускати випадків залишення земель без господарського використання. Всі

площі, непридатні для використання у сільському господарстві, що можуть

бути залісені, залісити протягом найближчих 4–5 років силами

землекористувачів або передати їх у Держлісфонд для залісення силами лісових

органів. Особливу увагу необхідно було звернути на першочергове залісення

пісків, щоб запобігти у подальшому вітровій ерозії ґрунтів і занесенню піском

сільськогосподарських угідь.

Рада Міністрів УРСР через цю постанову зобов’язала Міністерство

виробництва і заготівель сільськогосподарських продуктів УРСР і Міністерство

сільського господарства УРСР у двомісячний строк розробити конкретні заходи

щодо боротьби з ерозією ґрунтів і підвищення продуктивності земель з

урахуванням природних умов і особливостей окремих господарств. Крім того,

Рада Міністрів УРСР поклала на Академію наук УРСР обов’язок створити

наукову раду з охорони природи для науково-методичного керівництва і

координації дослідних проблемних питань з охорони природи, раціонального

використання та відтворення природних багатств.

Українському товариству охорони природи та сприяння розвитку

природних багатств ставилося за мету активніше залучати широку

громадськість до практичної роботи у сфері охорони, раціонального

використання і відтворення природних багатств Республіки. У свою чергу,

Державному комітету Ради Міністрів УРСР із радіомовлення і телебачення, а

також редакторам республіканських газет ставилося завдання з використанням

можливостей радіо і телебачення організовувати передачі та публікації у

 

 

90

газетах і журналах статей стосовно охорони природи, що спрямовувалися б на

виховання у громадян почуття любові і дбайливого ставлення до багатств

природи, популяризацію Закону «Про охорону природи Української PCP» і

необхідність свідомого, неухильного його виконання та ін. Товариству

«Знання» Української PCP необхідно було організувати видання спеціальних

брошур із цієї тематики. Такі підходи актуальні й досі. Так, наприклад,

В. Я. Тацій зазначав, що формування правової держави передбачає не лише

наявність розгалуженого та несуперечливого законодавства, але й високу

правосвідомість та правову культуру усіх учасників суспільних відносин [230].

Таким чином, розглянутий вище документ відображав зацікавленість

держави й у подальшому поширювати ідею дбайливого ставлення до земельних

ресурсів. Як бачимо, держава після прийняття низки актів, що спрямовувалися

на організацію програми раціонального використання й охорони земель та

виділення коштів на розробку відповідних механізмів і створення

контролюючих органів, звертала увагу громадськості на проблеми охорони

природних багатств. Ставила за мету більш глибоко вивчити цю проблему і в

подальшому ефективно розв’язати її. Як наслідок, кожен землекористувач,

обізнаний про таку необхідність, мав більш ретельно використовувати

потенціал своїх наділів.

Заходи щодо комплексного поліпшення родючості земель потребували

додаткових витрат, тому законодавець усіляко намагався цю справу

підтримувати. Однією із таких дій було прийняття Постанови ЦК КПРС і Ради

Міністрів СРСР «Про віднесення витрат із докорінного поліпшення земель у

колгоспах за рахунок державного бюджету» від 1 квітня 1965 р. [140]. У ній

визнано важливе значення роботи із проведення меліоративних, а також

здійснення інших видів заходів, що були спрямовані на підвищення родючості

земель. Документом було установлено, що роботи з докорінного поліпшення

земель у колгоспах районів надмірного зволоження (будівництво і

перевлаштування закритого дренажу, відкритої внутрішньогосподарської

 

 

91

осушувальної мережі, розкорчовування лісу і чагарнику та інші технічні

роботи, комплекс робіт із видобутку, перевезення і використання торфу,

вапнування кислих ґрунтів, включаючи вартість вапняних добрив і сланцевої

золи, витрати на перевезення і внесення їх у ґрунт) і роботи щодо гіпсування

солонцевих ґрунтів у колгоспах (включаючи вартість гіпсу, витрати на

перевезення і внесення його в ґрунт, а також витрати зі складання проектно-

кошторисної документації на зазначені роботи), здійснюються виключно за

рахунок коштів державного бюджету.

Це свідчить про колосальні витрати на покращення охорони природи та

підтримання її в належному стані. Із цього приводу є доречною думка

М. І. Краснова, який стверджує, що для того щоб визначити перспективи,

тенденції та головні шляхи подальшого вдосконалення законодавства про

природокористування та охорону природи, необхідно виходити з правильної

оцінки причин, характеру й основних теоретичних проблем сучасної

кодифікації законодавства в цій галузі. Автор вважає, що при визначенні

проблеми та ретельному аналізі шляхів вирішення можливе її викорінення у

принципі [81].

Наступним актом, що був спрямований на врегулювання земельних

відносин, раціональної організації використання землі стали «Основні

положення землеустрою», затверджені Міністерством сільського господарства

СРСР 27 травня 1968 р. [151]. Землевпорядкування сприяло налагодженню

процесів упорядкування, щодо використання земель. Воно створювало основу

для здійснення комплексу організаційно-економічних, агротехнічних і

меліоративних заходів щодо підвищення родючості ґрунту, найбільш

ефективному використанню землі та раціональної організації колгоспу. За

завданнями, змістом і методами проведення землевпорядкування

підрозділялось на два основних види – міжгосподарське і

внутрішньогосподарське.

 

 

92

Міжгосподарське землевпорядкування проводилось з метою регулювання

та зміцнення земельних відносин та організації раціонального використання

шляхом правильного її розподілу між галузями народного господарства,

підприємствами, організаціями та установами. Внутрішньогосподарське

землевпорядкування створювало територіальне підґрунтя для удосконалення

процесів роботи на землі, повного і правильного використання кожного гектара

землі, високопродуктивного застосування техніки і раціональної організації

виробництва колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств.

Воно проводилось на всіх землях, закріплених за сільськогосподарськими

підприємствами. Таким чином, здійснювалася комплексна підтримка

землекористувачів через постанови вже не загальних положень

землекористування, а видавались конкретні інструкції з переліком дій які,

повинні реалізовуватись на практиці.

Застосування проаналізованого законодавства мало свої результати,

землеробство в країні набирало нових обертів: покращувались підходи до

виробництва, правильного користування землею, сформувалося розуміння того,

що землю необхідно охороняти. У такому напрямі зазнало змін і земельне

законодавство. Замість Загальних начал землекористування і землеустрою

1928 р. у 13 грудня 1968 р. було прийнято Основи земельного законодавства

СРСР і союзних республік (далі – ОЗЗ) [154]. Вони складалися із Преамбули, 11

розділів та 50 статей.

Із прийняттям ОЗЗ усім союзним республікам було доручено внести

зміни до свого земельного законодавства з метою його адаптації відповідно до

нового всесоюзного нормативного акта.

У Преамбулі ОЗЗ визначено поняття землі: «це найважливіше багатство

суспільства, головний засіб виробництва в сільському господарстві і

просторовий базис розміщення та розвитку всіх галузей народного

господарства. Науково обґрунтоване раціональне використання ґрунтів, їх

охорона і підвищення родючості є загальнонародним завданням» [154]. Отже,

 

 

93

було визнано значимість правильного підходу до користування земельними

ресурсами.

З приводу прийняття такого комплексного документа висловився

президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук П. Лобанов, який

зазначив, що: «Зміни в суспільних відносинах, розвиток сільського та інших

галузей народного господарства, що відбулися в наступні роки, хоча і отримали

відповідне відображення в багатьох нормативних актах, але вони вимагають

певної систематизації, уточнення та вдосконалення, оскільки основні

законодавчі акти, що регулюють земельні відносини, прийняті майже сорок

років тому» [84].

Стаття 1 ОЗЗ одним із основних завдань земельного законодавства

закріпила регулювання земельних відносин з метою забезпечення

раціонального використання земель, створення умов підвищення їх

ефективності, охорони прав соціалістичних організацій і громадян, зміцнення

законності в галузі земельних відносин.

Формою власності, як і раніше, була державна, яка, по суті, складала

земельний фонд із розподілом земель за їх основним цільовим призначенням:

1) землі сільськогосподарського призначення, надані у користування

колгоспам, радгоспам та іншим землекористувачам для сільськогосподарських

цілей; 2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських

населених пунктів); 3) землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників

та іншого несільськогосподарського призначення; 4) землі державного лісового

фонду; 5) землі державного водного фонду; 6) землі державного запасу.

Під час обговорення ОЗЗ на стадії законопроекту зазначалося, що цей

нормативно-правовий акт стане міцною базою для впорядкування і подальшого

розвитку як союзного, так і республіканського земельного законодавства

шляхом його кодифікації2 [50, c. 330–331]. Сенс прийняття Основ полягав у

закріпленні загальних принципових положень земельного законодавства,

                                                            2 Виступ голови Комісії із сільського господарства Ради Міністрів СРСР Сурганова Ф. О. на засіданні

Верховної Ради СРСР 7-го скликання 5-ї сесії, 10-13 грудня 1968 р.

 

 

94

обов’язкових для союзних республік. У свою чергу, республіканські земельні

кодекси повинні були закріпити систему правових норм, що будуть базуватися

на Основах земельного законодавства з урахуванням, безумовно, особливостей

кожної республіки. Це відбивалося, зокрема, в розподілі компетенцій різних

рівнів влади. Так, до компетенції всесоюзної влади з урегулювання земельних

питань належало встановлення планів загальносоюзних заходів щодо меліорації

земель та інших заходів із підвищення родючості ґрунтів, а також установлення

основних положень з охорони ґрунтів від ерозії, засолення та інших процесів,

що погіршують стан ґрунтів. Ці заходи були обов’язковими для всіх республік

країни.

Також Комісією із сільського господарства Ради Міністрів Союзу РСР

було розглянуто питання про плату за користування землею. Однак було

вирішено, що такі зміни негативно впливатимуть на стан земельних ресурсів.

Земля знаходилась тільки в державній власності, але вона була надбанням

всього народу. Отже, надавати колгоспам, радгоспам, іншим державним,

кооперативним, громадським підприємствам, організаціям, установам і

громадянам землю у СРСР можливо було тільки в безоплатне користування.

Надавалась вона на певний період, а саме для колгоспів – на безстроковий

термін, а для інших – від 3 до 10 років, у деяких випадках – до 25 років.

Під час обговорення проекту ОЗЗ було висловлене твердження, що

завдяки новому земельному законодавству земельні відносини можна привести

у відповідність із тогочасними вимогами. Головну увагу приділяли питанням

правильного, найбільш раціонального використання кожного гектара

землі3 [50, c. 339]. Це відбивалось у тому, що для будівництва промислових

підприємств, житлових об’єктів, залізниць і автомобільних шляхів, ліній

електропередачі, магістральних трубопроводів, а також інших

несільськогосподарських потреб надаються землі несільськогосподарського

призначення або непридатні для сільського господарства, а так само

                                                            3 Виступ депутата Дорошенко П. О. (Первомайський виборчий округ Миколаївська обл.) на засіданні

Верховної Ради СРСР 7-го скликання 5-ї сесії, 10-13 грудня 1968 р. 

 

 

95

сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Надання для вказаних цілей

земельних ділянок із земель державного лісового фонду провадилося

переважно за рахунок не вкритих лісом площ, а територій, зайнятих

чагарниками та малоцінними насадженнями. Це положення свідчить про

важливість будь-якої ділянки родючої землі, про яку турбується держава.

Усім землекористувачам при передачі землі видавався державний акт на

право користування. Разом зі своєю ділянкою землекористувачі набували права

та мали дотримуватися певних обов’язків, за невиконання яких наставала

адміністративна чи кримінальна відповідальність. Насамперед вони мали

обов’язок використовувати надану їм ділянку лише за цільовим призначенням.

У свою чергу землекористувачі отримали право на зведення житлових чи

виробничих будівель, здійснення посівів та насаджень, а також можливість на

експлуатацію інших корисних властивостей землі.

При цьому установлювався важливий обов’язок раціонального

використання наданої їм земельної ділянки та заборони дій, що порушують

інтереси сусідніх землекористувачів. Усі збитки, завдані землекористувачам,

підлягали обов’язковому відшкодуванню.

Однією із проблем у земельному секторі стала відсутність правових норм,

які спрямовувалися б на порушників. Так, було запропоновано установити

відповідальність усіх землекористувачів перед державою за неправильне

використання земель та недотримання правил охорони ґрунтів. Такий крок

аргументувався тим, що земля має велику матеріальну цінність, але на відміну

від інших засобів виробництва, які внаслідок псування можуть бути замінені

новими, земля не створюється заново, а при правильному її використанні не

лише можна зберігати її якості, а й покращити її4 [50, c. 340]. Виходячи з

вищенаведеного, держава надає у користування земельні наділи всім, хто буде

дбайливо ставитися до них, але з повною відповідальністю за неналежне

ставлення до них.

                                                            4 Виступ депутата Дорошенко П. О. (Первомайський виборчий округ, Миколаївська обл.) на засіданні

Верховної Ради СРСР 7-го скликання 5-ї сесії, 10-13 грудня 1968 р. 

 

 

96

На окрему увагу заслуговує ст. 13 ОЗЗ «Охорона земель та підвищення

родючості ґрунтів». Вона більш детально описувала основний обов’язок

землекористувачів. У ній зазначалося, що землекористувачі зобов’язані

здійснювати ефективні заходи з підвищення родючості ґрунтів, а також

комплекс організаційно-господарських, агротехнічних, лісомеліоративних і

гідротехнічних заходів щодо запобігання вітровій та водній ерозії ґрунтів, не

допускати засолення, заболочування, забруднення земель, заростання їх

бур’янами та інших процесів, що погіршують стан ґрунтів.

Крім того, під час обговорення ОЗЗ зазначалося, що цей документ

сприятиме повному раціональному використанню земель, їх охороні та

підвищенню культури землеробства. На це звернув увагу депутат Верховної

Ради СРСР Н. Бубновський, який зазначив, що саме впровадження високої

культури землеробства можливе через найбільш раціональне чергування

культур, а також від ставлення людей до справи. «Якби у всіх господарствах

розміщували озиму пшеницю за відповідними попередникам, своєчасно і якісно

готували ґрунт, вносили необхідну кількість добрив, в оптимальні терміни і

високоякісно сіяли, то навряд чи, навіть в посушливі роки, довелося б

вдаватися до пересівання» [2]. Таким чином, необхідність проведення заходів

потребувала не лише законодавчого закріплення, а й впровадження нових, чітко

структурованих підходів до землекористування.

У своїй доповіді депутат Верховної Ради СРСР К. Абдугулов зазначав,

що для більш ефективного проведення заходів, спрямованих на покращення

використання сільськогосподарських угідь, керівники цих господарств мали

бути впевнені в непорушенні меж землекористування. Новелою законодавства

стало те, що під особливу охорону підпадали не лише зрошувані й осушені

землі, а й рілля та землі, що зайняті багаторічними насадженнями5 [50, c. 343].

ОЗЗ закріплювали, що у державних планах розвитку народного

господарства, які здійснювалися відповідними міністерствами, відомствами та

                                                            5 Витуп депутата Абдугулова К. (Ілійській виборчий округ, Алма-Атинська обл.) на засіданні Верховної Ради

СРСР 7-го скликання 5-ї сесії, 10-13 грудня 1968 р.  

 

 

97

землекористувачами, мали передбачатися заходи з меліорації та охорони

земель, полезахисного лісорозведення, а також заходи, спрямовані на докорінне

поліпшення земель, зокрема, щодо боротьби з ерозією ґрунтів. Із цього приводу

в землеохоронній літературі зазначалося, що завдяки збільшенню лісосмуг

землі, що були непридатні для виробничих цілей унаслідок вітрової та водної

ерозії, могли використовуватися за призначенням, а це, у свою чергу,

призводило до збільшення кількості й якості земельних ресурсів

країни6 [50, c. 352]. На актуальності проблеми зауважив інший депутат

Верховної Ради СРСР П. Лобанов, який навів статистичні дані щодо

погіршення ситуації та важливості її вирішення. Він зазначав: «якщо у 1958

році на кожного жителя в СРСР припадало 1,06 гектара ріллі, то в 1967 – вже

0,95 гектара. І це пов’язано не тільки зі зростанням населення. У ряді районів

вітрова і водна ерозії виводять з обороту значні площі орних земель, а через

поганий меліоративний стан і несправність зрошувальних та сушіння систем

випадають з обігу зрошувані і осушені землі» [84]. Цим акцентувалася увага на

зміні в підході до землекористування, що виражається вже в новому

законодавстві.

Також у ОЗЗ законодавець виділив в окрему групу норми щодо

спеціальної охорони земель сільськогосподарського призначення. Колгоспи,

радгоспи, інші підприємства, організації та установи, що користувалися

землями сільськогосподарського призначення, були зобов’язані охороняти,

відновлювати і підвищувати родючість ґрунтів. Промислові та будівельні

підприємства, організації та установи зобов’язувалися не допускати

забруднення сільськогосподарських та інших земель виробничими та іншими

відходами, а також стічними водами. Землевласники втрачали право

користуватися землею, якщо вони не використовували її протягом двох років

чи використовують не з тією метою, для якої вона надавалася.

                                                            6 Виступ депутата Кучмии Б. І. (Зерноградський виборчий округ, Ростовська обл.) на засіданні Верховної

Ради СРСР 7-го скликання 5-ї сесії, 10-13 грудня 1968 р.

 

 

98

Новим законодавством була перейнята традиція підтримки тих

землекористувачів, які ініціюють здійснення заходів щодо охорони земель,

підвищення родючості ґрунтів і залучення до сільськогосподарського обороту

невикористовуваних земель: до цих землевласників застосовувалося

матеріальне заохочення. Депутат Верховної Ради СРСР Б. І. Кучма зазначав, що

для відповідальних землекористувачів необхідно встановити заходи

матеріального заохочення, оскільки це підвищить їх зацікавленість у

правильному розпорядженні землею. Після зазначеного позицію підтримали та

були внесені відповідні зміни до ст. 13 ОЗЗ: «Законодавством Союзу ССР та

союзних республік можуть бути встановлені заходи матеріального заохочення

землекористувачів, які стимулюють здійснення заходів з охорони земель,

підвищення родючості ґрунтів та залучення до сільськогосподарського обороту

невикористовуваних земель» 7 [50, c. 349].

У деяких випадках землі могли вилучити для державних або громадських

потреб, але всі збитки, завдані землекористувачам вилученням земельних

ділянок, підлягали відшкодуванню. Вилучення ділянок із земель, що

перебували у користуванні колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських

підприємств, організацій і установ, а також із земель, що мали культурне або

наукове значення, допускалося лише у випадках особливої необхідності.

Наприклад, Г. А. Аксененок визначив деталі щодо вилучення ділянок для

суспільних потреб, оскільки відчужуваними об’єктами могли стати об’єкти, які

були власністю землекористувача і завдані збитки повинні відшкодовуватись

державою. Відшкодовування повинні були надані за будівлі чи споруди, посіви

чи насадження або вартість їх перенесення і влаштування на новому місці;

невикористані витрати із обробки, удобрення, обводнення і осушення

вилучених ділянок; витрати із відновлення землі, майна та ін. [73].

Як бачимо, у цьому питанні можна виокремити два аспекти: один – це

турбота про землі, що мають особливу цінність, а другий – це підтримка

                                                            7 Виступ депутата Кучмии Б. І. (Зерноградський виборчий округ, Ростовська обл.) на засіданні Верховної

Ради СРСР 7-го скликання 5-ї сесії, 10-13 грудня 1968 р. 

 

 

99

громадян у випадку вилучення таких земель, їм надавалися компенсації за

вилучення цих ділянок та роботу на них.

За виконанням землекористувачами обов’язків здійснювався постійний

державний контроль. Його сутність полягала в нагляді за усіма землями з

метою забезпечення відповідного порядку користування землею, правильності

ведення земельного кадастру і землеустрою, а також з метою забезпечення

раціонального використання та охорони земель. Висловлювалася думка щодо

встановлення для землекористувачів обов’язку не доводити землі до ерозії,

заболочування, забруднення, заростання бур’янами та до інших процесів, що

погіршують стан ґрунтів; цей обов’язок мав поширюватися на всіх

землекористувачів8 [50, c. 347]. Зважаючи на викладене, саме державний

контроль міг забезпечити правильний порядок використання землі.

Другий розділ ОЗЗ був присвячений землям сільськогосподарського

призначення, до яких належали всі землі, надані для потреб сільського

господарства або призначені для цих цілей. Крім вищезазначених обов’язків,

всі, хто користуються землями сільськогосподарського призначення,

зобов’язувалися:

1) передбачати в планах конкретні заходи щодо підвищення родючості

ґрунтів і раціонального використання земель;

2) упроваджувати відповідно до зональних умов і спеціалізації

господарства найбільш ефективні системи землеробства, економічно вигідне

поєднання галузей господарства, запроваджувати й освоювати сівозміни,

залучати в сільськогосподарське виробництво невикористовувані землі;

3) розвивати зрошення, осушення й обводнення земель, поліпшувати

пасовища, здійснювати вапнування і гіпсування ґрунтів;

4) вживати заходів проти ерозії ґрунтів, заболочування і засолення

земель, здійснювати посадку полезахисних насаджень, залісення і закріплення

пісків, ярів і крутих схилів, не допускати забруднення ґрунтів;

                                                            8 Виступ депутата Беляковой А. І. (Гродненський виборчий округ, Гродненська обл.) на засіданні Верховної

Ради СРСР 7-го скликання 5-ї сесії, 10-13 грудня 1968 р. 

 

 

100

5) очищати сільськогосподарські угіддя.

Важливу думку висловив П. П. Лобанов, який зазначив, що для

високопродуктивного використання землі велике значення має широке

впровадження досягнень науки та передового досвіду в сільському

господарстві. Ним пропонувалося запровадити у кожному господарстві

прогресивну систему землекористування з урахуванням ґрунтово-кліматичних

особливостей окремого регіону та досвіду сівозмін, що в комплексі дозволить

отримувати додатковий врожай. Важливим моментом, на який звернув увагу

П. П. Лобанов, є те, що в законопроекті ОЗЗ підкреслювалася перевага

сільськогосподарських земель над іншими категоріями, оскільки вони –

основне джерело зростання колгоспів і добробуту населення9 [50, c. 353].

Більш конкретна організація праці, що була спрямована на охорону

сільськогосподарських угідь, зумовлювалася тим, що законодавець

відповідально ставився до надання земель, які відігравали важливу роль у

розвитку економіки країн. Тому для збереження особливих властивостей ці

угіддя використовувалися під особливим наглядом.

Так само при обговоренні ОЗЗ зазначалося, що впровадження земельного

кадастру є необхідною передумовою раціонального використання земель та

науково обґрунтованої організації сільського господарства10 [50, c. 361].

Розділ VIII законопроекту описував основи державного земельного кадастру,

що створювався з метою забезпечення раціонального використання земельних

ресурсів. Такий державний земельний кадастр містив сукупність достовірних і

необхідних відомостей про природний, господарський і правовий стан земель.

А земля (ґрунт) – такий об’єкт природи, експлуатація якого вимагає всебічного

врахування місцевих природно-кліматичних умов і ґрунтових особливостей

(тип ґрунтів, їх структура, ступінь ерозії тощо) [178, c. 240].

                                                            9 Виступ депутата Лобанова П. П. (Армавірський виборчий округ, Краснодарський край) на засіданні

Верховної Ради СРСР 7-го скликання 5-ї сесії, 10-13 грудня 1968 р. 10 Виступ депутата Дараселія М. К. (Кобулетський виборчий округ, Грузинська РСР) на засіданні Верховної

Ради СРСР 7-го скликання 5-ї сесії, 10-13 грудня 1968 р. 

 

 

101

На важливості та необхідності упровадження земельного кадастру

наполягав фахівець у галузі сільського господарства В. Руді. На його думку,

розміщення й організація сільськогосподарського виробництва, вирішення

питань поліпшення земель – і в окремому господарстві, і в масштабі області,

краю, республіки – неможливі без єдиного земельного правопорядку, єдиної

системи обліку та оцінки земель. Проект Основ вперше передбачав введення в

країні земельного кадастру. Він являв собою сукупність взаємоузгоджених

відомостей, що характеризують правовий, природний стан і рівень

господарського використання земель. Але у своїй роботі він відзначив

необхідність розширення юрисдикції кадастру, оскільки в ОЗЗ не зазначена

залежність правових актів від кадастрової оцінки. Таким чином, вся кадастрова

робота зводилась до статистичного аналізу якості земельний ресурсів, але стала

початком розвитку важливого інституту, який вплинув на землеохоронну

діяльність [220].

Державний земельний кадастр включав відомості щодо реєстрації й

економічної оцінки земель, обліку їх кількості та якості, бонітування ґрунтів.

Завдяки цим даним підвищувалися ефективність використання землі та її

охорони, планування народного господарства, розміщення й спеціалізації

сільськогосподарського виробництва, меліорації земель і хімізації сільського

господарства, а також здійснення інших народногосподарських заходів,

пов’язаних із використанням земель. Така важлива діяльність сприяла чіткій

дефініції контролю за якістю земельних ресурсів та виявленню проблемних зон,

а так само пошуку шляхів їх вирішення.

Дев’ятий розділ ОЗЗ стосувався питань державного землеустрою,

завданнями якого була організація найбільш повного, раціонального та

ефективного використання земель, підвищення культури землеробства.

Реалізація цих завдань включала дії, спрямовані на утворення нових, а також

впорядкування існуючих угідь з усуненням черезсмужжя та інших

незручностей у розташуванні земель; уточнення і зміну меж угідь на основі

 

 

102

схем районного планування; розробку заходів щодо боротьби з ерозією ґрунтів;

виявлення нових земель для сільськогосподарського та іншого освоєння;

відведення і вилучення земельних ділянок; проведення топографо-геодезичних,

ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень.

Останній одинадцятий розділ ОЗЗ присвячувався питанню

відповідальності осіб, які порушують правила загального землекористування.

Всі дії, що пов’язані із самовільним зайняттям земельних ділянок;

безгосподарним використанням земель або їх використанням із метою

одержання нетрудових доходів; псуванням сільськогосподарських та інших

земель, їх забрудненням виробничими та іншими відходами і стічними водами;

невиконанням обов’язкових заходів щодо поліпшення земель і охорони ґрунтів

від вітрової, водної ерозії та інших процесів, унаслідок чого погіршується стан

ґрунтів, кваліфікувалися як кримінальне чи адміністративне правопорушення,

за яке в судовому порядку передбачається відповідальність.

М. Соболева свого часу зазначала, що в подальшому доцільно

передбачити відповідальність проектних організацій за нераціональне

використання землі при проектуванні промислових і інших об’єктів, оскільки

почастішали випадки надлишкових невикористовуваних ділянок [224].

Таким чином, ОЗЗ, ураховуючи попередні напрацювання і зміну

помилкових уявлень про неважливість раціонального підходу до використання

земельних ресурсів, відрізнялися комплексним підходом до землекористування:

було розподілено землі, визначені проблемні питання та шляхи їх вирішення,

заходи щодо покращення подальшої роботи, створено облікові та контролюючі

органи.

У законодавстві аналізованого періоду чітко простежувалася позиція, яку

можна вважати проявом деяких ідей екологічної свідомості. Про це свідчить

той факт, що розглянуті ОЗЗ спрямовували на всебічну охорону земель,

подальше зміцнення законності в галузі земельних відносин і забезпечення

раціонального використання земельних багатств країни: необхідно враховувати

 

 

103

інтереси майбутніх поколінь, а не виснажувати і перетворювати землі на

безплідні пустелі.

25 березня 1968 р. Радою Міністрів УРСР була прийнята постанова «Про

затвердження Положення про Державний комітет Ради Міністрів УРСР по

охороні природи» [169]. У зазначеному положенні було встановлено, що такий

комітет є республіканським органом із питань охорони природи та

раціонального використання природних багатств. На нього покладався досить

широкий перелік обов’язків, що полягали в контролі за збереженням,

раціональним використанням та відтворенням природних ресурсів,

збереженням об’єктів і пам’яток природи, що мають історичне, наукове,

естетичне та культурне значення, охороною земельного фонду республіки,

виконанням заходів щодо боротьби з ерозією, засоленням, заболочуванням і

забрудненням ґрунтів. Щодо безпеки людей, то комітет контролював

застосування та використання отрутохімікатів і гербіцидів у народному

господарстві, використання поверхневих і підземних водних ресурсів, займався

їх охороною від виснаження, засмічення і забруднення, а також виконання

заходів щодо запобігання забрудненню атмосферного повітря та ін.

28 листопада 1969 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР затвердили

«Зразковий статут колгоспу» [147], який встановлював основи

землекористування і забезпечував найбільш раціональне використання всіх

ресурсів колгоспу. Основним обов’язком колгоспу було найбільш повно і

правильно використовувати і постійно покращувати закріплену за ним землю,

підвищувати її родючість, здійснювати заходи зі зрошення і осушення земель,

боротьбі з ерозією ґрунтів, створення полезахисних лісових насаджень, берегти

й охороняти землі, а також дотримуватися правил охорони природи. Тобто цим

Статутом перекладалися обов’язки землеохоронної політики на колгоспи.

Продовжуючи роботу щодо охорони земельного фонду (після Основ

земельного законодавства СРСР) приймається низка постанов для реалізації

нового законодавства. Фундаментальною можна вважати постанову Ради

 

 

104

Міністрів СРСР «Про затвердження Положення про державний контроль за

використанням земель» від 14 травня 1970 р. [163]. Зазначений документ є

особливим з огляду на те, що реалізовував механізм охорони земельних

ресурсів через виконання комплексу визначених дій і обов’язків органами, які

здійснюють контроль за використанням земель. У постанові розкривалася

сутність цього контролю та наводилися першочергові завдання, що ставились

перед ним. Так, у ст. 1 установлено: «Державний контроль за використанням

усіх земель мав своїм завданням забезпечити дотримання міністерствами,

відомствами, державними, кооперативними, громадськими підприємствами,

організаціями та установами, а також громадянами земельного законодавства,

порядку користування землею, правильності ведення земельного кадастру та

землеустрою з метою раціонального використання та охорони земель». Далі

описується система органів, якими системно здійснюється відповідна

діяльність, починаючи з Міністерства сільського господарства і закінчуючи

управліннями на місцях та інженерами-землевпорядниками. Таким чином,

створювалася землевпорядна служба, на яку покладався широкий спектр

повноважень та обов’язків. Основні з них були спрямовані на здійснення

контролю за використанням земельних ділянок та реалізацію проектів

землеустрою, а також участь у плануванні заходів, спрямованих на правильне

використання та охорону земель, окрім цього участь у пропаганді земельного

законодавства і заходів щодо поліпшення використання та охорони земель та

інше.

Органам контролю надавалося досить широке коло прав щодо здійснення

своїх обов’язків із метою недопущення занедбання земель. Інспектори, які були

виконавцями вищезазначених дій, мали особливі повноваження, які наділяли їх

повноваженнями з видачі всім землекористувачам вказівки з питань охорони

земель та використання земельних ділянок, а у випадках порушень вносити до

відповідних органів пропозиції про вилучення цих ділянок з їхнього

користування, інше.

 

 

105

При здійсненні державного контролю посадові особи землевпорядної

служби могли обстежувати земельні угіддя землекористувачів та надавати

рекомендації щодо правильного використання та охорони земель, а у випадках

виявлення порушення складати протокол, за яким адміністративна комісія при

виконкомах має право накладати штраф. Порушення полягали в псуванні

сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх виробничими та

іншими відходами, невиконання обов’язкових заходів щодо їх поліпшення й

охорони ґрунтів, а також за використання земельних ділянок не у відповідності

з тими цілями, для яких вони надані, інше. Тобто права, надані контролюючим

органам, давали можливість ефективно боротися з порушниками земельного

законодавства.

Цим документом підтверджувалося те, що держава стимулює розвиток

системи організації і контролю за раціональним землекористуванням та його

охороною. Крім рекомендацій до землекористувачів за порушення

законодавства з охорони землі почали застосовувати визначені санкції.

14 травня 1970 р. Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про

адміністративну відповідальність за порушення земельного

законодавства» [134]. Цей документ установлював, що на осіб, які винні в

псуванні сільськогосподарських та інших земель, накладається штраф. Було

установлено, що за забруднення відходами, безхазяйне використання земель, а

також за невиконання обов’язкових заходів щодо покращення земель і охорони

ґрунтів від вітрової та водної ерозії – штраф від 50 до 100 р. Встановивши

істотні санкції на землекористувачів, законодавець стимулював їх до

правильного підходу до земельних ресурсів.

Попередня законодавча база стала підґрунтям для нового земельного

кодексу, який було прийнято Верховною Радою УРСР 8 липня 1970 р. Він

почав діяти з 1 січня 1970 р. та складався із преамбули, одинадцяти розділів та

173 статей [56].

 

 

106

Основні положення Кодексу були подібні до Основ земельного

законодавства СРСР від 13 грудня 1968 р. Проте у Кодексі було деталізовано

організацію роботи з певних питань. Як зазначалося, переважна більшість

положень першого Земельного кодексу застаріла і не відповідала завданням

того часу, а земельні відносини в Республіці регулювалися окремими

законодавчими актами11 [51, c. 161]. Документ враховував особливості

організації землекористування за цільовим призначенням, що було характерним

саме на території України.

Під час обговорення проекту Земельного кодексу зазначалося: «Новий

Земельний кодекс чітко визначає систему правових норм, що базуються на

Основах земельного законодавства СРСР і союзних республік, націлює

колгоспи, радгоспи й інших землекористувачів на збереження і раціональне

використання землі та буде сприяти подальшому підйому соціалістичного

сільського господарства України, зміцненню економічної могутності нашої

країни» 12 [51, c. 161].

Землю законодавець визначив як найважливіше багатство радянського

суспільства, що є головним засобом виробництва в сільському господарстві і

просторовим базисом розміщення та розвитку всіх галузей народного

господарства. Науково обґрунтоване, раціональне використання всіх земель, їх

охорона та підвищення родючості ґрунтів було визначене як всенародне

завдання.

Стаття 1 закріпила основні завдання Кодексу. До них віднесено:

регулювання земельних відносин з метою забезпечення раціонального

використання земель, створення умов підвищення їх ефективності, охорона

прав організацій і громадян, зміцнення законності в галузі земельних відносин.

Усі землі як і раніше залишаються лише в державній формі власності.

Земля надавалася у безоплатне користування особам та організаціям на період

                                                            11 Виступ першого заступника Міністра сільського господарства УРСР Кузьменко М. В. на засіданні

Верховної Ради УРСР 7-го скликання 7-ї сесії, 7-8 липня 1970 р.  12 Виступ депутата Бойка С. К. (Диканьский виборчий округ, Полтавська обл.) на засіданні Верховної Ради

УРСР 7-го скликання 7-ї сесії, 7-8 липня 1970 р. 

 

 

107

від 3 до 10 років, а в деяких випадках – до 25 років. На це отримувався

державний акт на право користування ділянкою, що видавався виконавчим

органом міської або селищної ради, і лише після його видачі особи могли

почати користуватися наданим угіддям. Для землекористувачів

встановлювалися зобов’язання – користуватися земельними ділянками в тих

цілях, для яких вони їм надані, а також раціонально використовувати надані їм

земельні ділянки, не здійснюючи на ділянці дій, що порушували б інтереси

сусідніх землекористувачів.

Стаття 4 встановлювала, що вся земля в Українській РСР входить до

єдиного державного земельного фонду, який складається із: 1) земель

сільськогосподарського призначення, наданих у користування колгоспам,

радгоспам та іншим землекористувачам для сільськогосподарських цілей;

2) земель населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених

пунктів); 3) земель промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого

несільськогосподарського призначення; 4) земель державного лісового фонду;

5) земель державного водного фонду; 6) земель державного запасу. Як бачимо,

стаття передбачала чітку диференціацію земель, в якій на перше місце

ставились землі сільськогосподарського призначення.

Статті 26 і 27 установлювали обов’язки землекористувачів, які

розробляли корисні копалини, щодо приведення землі у належний стан за

власний рахунок або зняття корисного шару ґрунту з метою його використання

для рекультивації земель.

До розд. VI входило 5 статей, присвячених охороні земель та підвищенню

родючості ґрунтів. Стаття 28 зобов’язувала землекористувачів проводити

ефективні заходи з підвищення родючості ґрунтів, не допускати засолення,

заболочування, забруднення земель, заростання їх бур’янами, а також інших

процесів, що погіршують стан ґрунтів. У свою чергу, колгоспи, радгоспи, інші

сільськогосподарські підприємства, організації та установи зобов’язувалися

здійснити комплекс агротехнічних заходів із підвищення родючості ґрунтів.

 

 

108

Стаття 29 закріплювала, що спеціальній охороні підлягають

сільськогосподарські угіддя, особливо зрошувані й осушені землі. На

важливість реалізації цих положень свого часу зверталася увага й депутатами

Харківської області. Так, на засіданні Верховної Ради Української РСР сьомого

скликання (1970) наголошувалося (на прикладі Харківської області), що

правильне використання земель неможливе без систематичного здійснення

захисту ґрунтів від ерозії, підвищення продуктивності земель. Щоб більш

продуктивно використовувати землі, що піддалися ерозії, протягом двох років у

Харківській області висадили 10 312 га захисних лісонасаджень, влаштували

тераси на площі 160,5 га, спорудили вали, що затримують воду, довжиною

понад 72 км, збудували 15 складних гідроспоруд на діючих ярах

та ін.»13 [51, c. 161].

Про охорону та безпеку довкілля мав турбуватися й індустріальний

сектор. Так, ст. 30 встановлювала, що промислові та будівельні підприємства,

організації і установи зобов’язані не допускати засмічення та забруднення

сільськогосподарських та інших земель виробничими та іншими відходами, а

також стічними водами. Підприємства, організації та установи, що проводять

або застосовують у виробництві отруйні речовини й отрутохімікати, зобов’язані

вживати заходів щодо запобігання їх шкідливого впливу на землю. Кожен

землекористувач був зобов’язаний своєчасно проводити комплекс заходів із

запобігання вітровій та водній ерозії ґрунтів, а також здійснювати дії щодо

ведення робіт на невикористаних заболочених землях, покращення землі

шляхом осушення районів, які надмірно зволоженні, та зрошування землі в

посушливих районах, гіпсування засолених та вапнування кислих ґрунтів.

Стаття 33 закріпила, що з метою збереження та підвищення родючості земель

необхідно було встановити правила експлуатації земельних ділянок. Потрібно

було здійснювати постійний нагляд за їх станом, не допускати заболочування,

надмірного осушення й ерозії ґрунтів, а також чітко дотримуватися

                                                            13 Виступ депутата Бездетко А. П. (Красноградський виборчий округ, Харківська обл.) на засіданні Верховної

Ради УРСР 7-го скликання 7-ї сесії, 7-8 липня 1970 р. 

 

 

109

рекомендованих для цих земель систем обробки та удобрення ґрунту, структур

посівних площ, чергування сільськогосподарських культур тощо. Збереження

та охорону гідротехнічних споруд міжгосподарського значення мали

здійснювати підприємства та організації, що їх експлуатували. Цікаву думку

щодо юридичних приписів висловив Ю. Г. Жариков, який зазначав, що

меліоративні правила та норми, які передбачали охорону земель, повинні

носити обов’язковий характер, а не рекомендаційний. Таким чином,

землекористувач мав чітко зазначений обов’язок, який підлягав

виконанню [44].

За дбайливе ставлення до землі та проведення комплексу робіт з її

охорони ст. 34 установлювала заходи матеріального заохочення

землекористувачів. Також зазначалося, що право користування

землекористувачів наданою їм ділянкою може бути ліквідоване у випадку,

якщо угіддя не освоюється протягом двох років. Тобто з боку законодавця

підтримувала та поведінка землекористувача, яка позитивно впливала на якість

земель.

На нашу думку, окремо слід виділити норму Кодексу, що вказувала на

особливе ставлення держави до високопродуктивних земель. Так, ст. 41

закріплювала, що вилучення зрошуваних і осушених земель, ріллі, земельних

ділянок, зайнятих багаторічними плодовими насадженнями і виноградниками,

для несільськогосподарських потреб, а також земель, зайнятих

водоохоронними, захисними та іншими лісами першої групи, для використання

у цілях, не пов’язаних із веденням лісового господарства, земель заповідників,

курортів і зон санітарної охорони курортів проводиться у виняткових випадках

і тільки за постановою Ради Міністрів Української РСР. Лише остання може

надати дозвіл на використання особливо цінної землі. Виходячи із цього, можна

констатувати, наскільки важливим був кожний клаптик землі, що приносив

користь суспільству і державі. Процедура зміни цільового призначення землі

була достатньо складною і потребувала великих зусиль.

 

 

110

Новелою законодавства стала ст. 42, за якою підприємства, організації і

установи, що здійснювали геодезичні, пошукові та інші роботи, могли

проводити ці роботи на всіх землях у порядку, що встановлювався

законодавством Союзу РСР і Української РСР без вилучення земельних ділянок

у землекористувачів, але лише за наявності на це дозволу від обласної ради

депутатів трудящих і при наданні всіх необхідних документів для проведення

такого виду робіт. Після проведення відповідних заходів земля мала

приводитися у належний стан протягом місяця.

Для більш глибокого розуміння суті низки норм Земельного кодексу

доречним буде звернутися до думок депутатів, які брали участь в обговоренні

та прийнятті положень цього документа. Так, на стадії обговорення

законопроекту депутат В. П. Русина зазначив, що для раціонального

використання земель вельми важливими є ті його розділи, які регулюють

питання земельного кадастру. Відомо, що відсутність кадастрових даних про

землю, зокрема, щодо порівняльної якісної оцінки землі, заважає її

правильному господарському використанню14 [51, c. 161]. Наявність кадастру

дозволяє вирішити питання раціонального розміщення і спеціалізації

сільськогосподарських підприємств, диференційовано підходити до визначення

державних закупівель по окремих районах і господарствах. Введення кадастру

сприятиме вирішенню питань аналізу й оцінки виробничої діяльності

сільськогосподарських підприємств.

Таким чином, було унормовано основні питання державного контролю за

використанням земель. Стаття 47 визначала його завдання: забезпечити

дотримання міністерствами, відомствами, державними, кооперативними,

громадськими підприємствами, організаціями й установами, а також

громадянами земельного законодавства, порядку користування землею,

правильності ведення земельного кадастру та землеустрою з метою

раціонального використання та охорони земель. Також було закріплено систему

                                                            14 Виступ депутата Русина В. П. (Кіровський виборчий округ, Закарпатська обл.) на засіданні Верховної Ради

УРСР 7-го скликання 7-ї сесії, 7-8 липня 1970 р. 

 

 

111

органів влади, що його здійснюють, починаючи від Міністерства сільського

господарства Союзу РСР та закінчуючи органами на місцях.

Традиційним уже стало урегульовувати питання, що пов’язані із

правовідносинами в сільськогосподарському секторі, через установлення

відповідних норм у Земельному кодексі. У розділі та главах про землі

сільськогосподарського призначення визначалося, що ці землі перебувають під

особливим контролем та мають істотний вплив на розвиток економіки країни.

Окремо можна виділити ст. 52, що не допускала зменшення площ зрошуваних і

осушених земель, ріллі, цінних багаторічних плодових насаджень і

виноградників, а також інших високопродуктивних угідь. Але за винятком

випадків особливої необхідності і тільки з дозволу Ради Міністрів Української

РСР такі дії були можливі.

На всіх користувачів земель сільськогосподарського призначення

покладалися основні обов’язки, такі як: передбачення у планах організаційно-

господарського устрою і виробничо-фінансових планах конкретних заходів із

підвищення родючості ґрунтів і раціонального використання земель,

упровадження найбільш ефективних систем землеробства, розвиток зрошення,

осушення й обводнення земель, вживання заходів проти ерозії ґрунтів,

заболочування і засолення земель, здійснення посадки полезахисних

насаджень, недопущення забруднення ґрунтів, очищення

сільськогосподарських угідь та ін. Зрозуміло, що при постійному здійсненні

таких заходів стан земель, що надавалися у користування, значно

покращувався, оскільки постійний догляд, своєчасний полив та ін. сприяли

цьому. З другого боку, законодавець надав на такий детальний перелік

зобов’язань, оскільки розумів, що землі сільськогогосподарського призначення

мають найбільше значення та потребують більшої уваги та контролю з боку

держави.

Стаття 109 Кодексу визначала, що землі промисловості, транспорту,

курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення – це

 

 

112

землі, які надані в користування підприємствам, організаціям і установам для

здійснення покладених на них спеціальних завдань (промислового

виробництва, транспорту, організації курортів, заповідників і т. д.).

Користування такими наділами було можливе при встановленні спеціальної

санітарної охорони, що підтверджувалася окремим положенням Ради Міністрів

СРСР і Ради Міністрів Української РСР. У зв’язку з цим зауважимо, що у

ст. 116 «Санітарно-захисні зони навколо промислових підприємств»

зазначалося, що, окрім забезпечення підприємствами охорони земельних

ділянок, на яких вони працюють, на них покладається обов’язок створити

санітарно-захисні зони, а розвиток цієї території, її благоустрій та озеленення

має проводитися за рахунок підприємства. Підприємствами-гігантами на

прилеглій до них території будувалися цілі міста для жителів, які працювали на

користь певного заводу чи фабрики. Таким чином, працівники, які працювали

на цих підприємствах, створювали умови для благоустрою свого міста за

кошти, що вони заробляли для економіки країни. Тобто підприємства мали

відданих працівників, які забезпечувалися заробітною платнею та нормальними

умовами життя. Отримувалася взаємна вигода для держави, суспільства та

природи, оскільки такими діями збільшувалася кількість осіб, які бажали

займатися сільськогосподарським сектором для надання продукції цим містам,

а одже, кількість нових оброблюваних земель збільшувалася та

використовувалася за призначенням.

Законодавець не обійшов увагою і регулювання питань щодо державного

землеустрою та земельного кадастру. Перший встановлював систему

державних заходів, спрямованих на здійснення рішень державних органів у

галузі користування землею, а другий був необхідним для забезпечення

раціонального використання земельних ресурсів через використання сукупності

достовірних і необхідних відомостей про природне, господарське і правове

положення земель. Таким чином, створювався комплекс заходів зі збереження

земельних ресурсів.

 

 

113

Основи земельного законодавства СРСР і союзних республік закріпили

державний контроль за використанням земель, але з метою розширення

контролю вводиться контроль громадськими інспекторами із використання та

охорони земель. Їх статус був закріплений у Положенні про громадських

інспекторів з використання та охорони земель, затвердженому Міністерством

сільського господарства СРСР 4 вересня 1970 р. [166]. Вони висувалися

колективами колгоспів, радгоспів з числа фахівців сільського господарства, які

добре знали сільськогосподарське виробництво. Їх завдання, функції та права

були аналогічні правам працівників державної служби з контролю за

використанням земель. Тобто таким чином влада намагалась розширювати

контрольну функцію за виконанням землекористувачами норм земельного

законодавства.

З огляду на розуміння важливості розвитку роботи щодо модернізації

комплексу заходів із раціонального використання та охорони земель не

припинялися. Так, 20 вересня 1972 р. було прийнято Постанову Верховної Ради

СССР «Про заходи щодо подальшого поліпшення охорони природи і

раціонального використання природних ресурсів» [104].

Основна концепція цього документа полягала в тому, що в умовах

швидкого розвитку промисловості, транспорту і сільського господарства,

розгортання науково-технічної революції, зростання різнобічних матеріальних і

культурних потреб охорона природи і раціональне використання природних

ресурсів ставало одним із головних загальнодержавних завдань, від розв’язання

якого залежала подальша якість земної поверхні. Вирішення цього завдання

нерозривно пов’язане з охороною здоров’я, із забезпеченням людям необхідних

умов для плідної праці та відпочинку. В постанові зазначалося, що завдяки

тому, що всі природні ресурси перебувають у державній власності, відбувається

сприяння плановій організації використання природних багатств та їх

ефективної охорони.

 

 

114

У розглядуваний період приймались програми розвитку країни, які

фіксували, що вся землеохоронна діяльність здійснювалася на основі глибоких

всебічних досліджень та супроводжувалася науковими прогнозами можливих

наслідків і обов’язковою системою заходів, які б виключали шкідливий вплив

на навколишнє середовище для збереження багатств для майбутніх поколінь,

але вони мали декларативний характер. Виходячи із цього Верховна Рада СРСР

визнала, що найважливіше державне завдання – це постійне піклування про

охорону природи і покращення процесу використання природних ресурсів у

поєднанні із суворим додержанням природоохоронного законодавства. У свою

чергу підкреслювалось, що здійснення захисних заходів необхідно поєднувати з

науково-технічним прогресом. На Раду Міністрів СРСР було покладено

обов’язок розробити програму заходів щодо посилення охорони природи і

поліпшення використання природних ресурсів із урахуванням новітніх

досягнень і вимог часу. В подальшій діяльності необхідно було передбачити

вдосконалення планування, спрямованого на раціональне використання

природних ресурсів і охорону природи, підвищити відповідальність всіх

відомств та громадян за порушення законодавства у сфері охорони земель,

створити нові і вдосконалити існуючі технології із запобігання шкідливих для

природи наслідків, розширити науково-дослідні роботи щодо найважливіших

проблем охорони природи і раціонального використання природних ресурсів,

підготувати висококваліфікованих спеціалістів у галузі природознавства і його

захисту, а також розробити програму міжнародного співробітництва в галузі

вивчення природного середовища і його захисту від несприятливих впливів.

Державну програму боротьби з ерозійними процесами деталізувала

Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 2 жовтня 1972 р. [29].

Вона закріпила, що всі органи повинні забезпечувати на підпорядкованих їм

землях роботу з меліорації земель як довготривалої програми із докорінного

підвищення родючості земель і прискорення темпів розвитку сільського

господарства. За нею всі землекористувачі повинні були прискорити виконання

 

 

115

робіт щодо зрошення земель у посушливих зернових районах у степовій

частині України, а також щодо меліорації орних земель. Обов’язково потрібно

було забезпечити виконання робіт по меліорації земель і вжити заходів задля

підвищення технічного рівня експлуатації меліоративних систем, впровадити

прогресивні організаційні форми, а також прискорити введення в експлуатацію

меліоративних земель й ефективне їх освоєння.

Розробка та прийняття нових законів, якими передбачалося розширення

комплексу заходів щодо збереження природи і її ресурсів, продовжувалися.

29 грудня 1972 р. була прийнята Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР

«Про посилення охорони природи і поліпшення використання природних

ресурсів» № 898 [152]. Цей нормативно-правовий акт свідчив про розширення

світогляду з проблеми охорони природи в цілому та земельних ресурсів

зокрема. Відзначалося, що в країні здійснюються заходи з охорони природи і

раціонального використання природних ресурсів, наприклад, широко

запроваджена меліорація земель, активно ведеться боротьба з ерозією ґрунтів

тощо.

Попередні акти, що були прийняті законодавцем та присвячувалися

раціональному використанню та охороні природного середовища від

забруднення, створили умови для найбільш ефективного, науково

обґрунтованого використання цих ресурсів та посилення охорони земель.

Незважаючи на те, що покращення у цій сфері істотно змінилися, деякі

міністерства та відомства не приділяли належної уваги розробці нових та

вдосконаленню вже існуючих заходів задля зниження ступеня забруднення

ґрунтів, не проводили необхідних досліджень за цим напрямом. Також існували

вади в галузі охорони природи в школах, технікумах та вищих навчальних

закладах.

Зважаючи на існуючі недоліки, керівництво країни вирішило посилити

увагу до охорони природи та забезпечення раціонального використання

природних ресурсів, установивши системний контроль за проведенням робіт

 

 

116

щодо боротьби з ерозією ґрунтів, правильним використанням природних

багатств землекористувачами, дотриманням ними правил і норм із

рекультивації земель і запобігання забрудненню земельних ресурсів. Цю

діяльність повинні були проводити всі органи влади на всіх рівнях. Зазначена

постанова деталізувала роботу та обов’язки всіх відомств по роботі з охорони

земель та її раціональному використанню. На міністерства та відомства

республік СРСР, починаючи із 1974 р,. покладалося зобов’язання забезпечувати

розробку проектів річних планів з охорони природи та раціонального

використання природних ресурсів, а також представляти їх для внесення до

Держплану СРСР. Це свідчить про те, що заходи, які здійснювалися з метою

збереження природи, були системними та запланованими для виконання

відповідними суб’єктами. Результати виконання чіткого плану заходів із

проведення природоохоронної діяльності вносилися до звіту, включаючи й

проблемні напрями, за якими необхідно збільшити зусилля у наступному році.

У свою чергу, на Держплан СРСР був покладений обов’язок щодо

створення методичних вказівок, переліку показників і форм для складання

державних планів щодо раціонального використання природних ресурсів та

охорони природи. Починаючи із 1974 р. такі плани стали складовою частиною

перспективних і річних планів розвитку народного господарства. Також

Держплан мав забезпечувати розробку генеральних схем розвитку та

розміщення продуктивних сил економічних районів країни, спеціальних заходів

з охорони природи та створити відділ з охорони природи у своїй структурі.

Великі надії покладалися і на науковий сектор. Він повинен був

здійснювати спільно з відповідними міністерствами та відомствами

дослідження з наукових основ раціонального використання природних ресурсів

та охорони природи при розробці планів щодо її охорони. Особлива увага

приділялася забезпеченню переходу на якісно нові технологічні процеси, що

дають можливість більш раціонально використовувати природні ресурси і

зменшити негативний вплив на навколишнє середовище. Такі дослідження та

 

 

117

розробки забезпечувались фінансуванням Державного комітету Ради Міністрів

СРСР з науки та техніки.

Кардинально новим напрямом у сфері раціонального використання та

охорони земель можна вважати те, що на Головне управління

гідрометеорологічної служби при Раді Міністрів СРСР постановою

покладалися обов’язки щодо організації загальнодержавної служби

спостережень і контролю за рівнем забруднення атмосфери, ґрунту та водних

об’єктів за фізичними, хімічними і гідробіологічними (для водних об’єктів)

показниками, термінового інформування про різкі зміни рівня забруднення

атмосфери, ґрунту і вод; забезпечення зацікавлених організацій та установ

систематичною інформацією та прогнозами про рівні забруднення атмосфери,

ґрунтів, водних об’єктів і про можливість їх зміни під впливом господарської

діяльності та гідрометеорологічних умов.

Також окремої уваги заслуговує діяльність, пов’язана з використанням

отрутохімікатів при обробці земельних наділів. У зв’язку з тим, що вводилися

нові технології та розробки у сфері підвищення родючості земель за допомогою

добрив та шляхом знищення шкідників, із метою запобігання забрудненню

земель необхідно було встановлювати правила їх застосування. Отже, на

Міністерство сільського господарства СРСР та інші суміжні установи

постановою був покладений обов’язок із забезпечення суворого дотримання

колгоспами, радгоспами та іншими підприємствами, організаціями та

установами, а також громадянами встановлених правил застосування

отрутохімікатів, а на Головне управління гідрометеорологічної служби при Раді

Міністрів СРСР – спостереження за змінами в навколишньому природному

середовищі, викликаними застосуванням отрутохімікатів. Із 1973 р.

установлювалося, що перед застосуванням отрутохімікатів необхідно було

отримати висновок про доцільність проведення хімічної обробки у місцевих

органах Міністерства сільського господарства чи Державного комітету лісного

господарства Ради Міністрів СРСР. Організації, що розробляли нові види

 

 

118

отрутохімікатів, разом із випуском певної отрути мали випускати методику

визначення залишкових кількостей цих засобів у воді, атмосферному повітрі,

ґрунті, а також у сільськогосподарській продукції.

Свідченням того, що керівництво країни посилює увагу на забезпеченні

охорони природи та її ресурсів стала організація розробки документації на

будування сміттєпереробних і сміттєспалювальних заводів, зокрема, їх

будування (починаючи із 1974 р.) у великих містах та курортних зонах. Це

здійснювалося з метою поліпшення санітарного стану міст та очищення

природи від залишків виробництва. У такому підході ми вбачаємо наявність

екосвідомості державної політики стосовно охорони природи. Це поняття

розроблено нами під час проведення запропонованого наукового дослідження.

Воно несе в собі історично вироблену систему (модель) поглядів, що

відбивають важливість та необхідність збереження й раціонального

використання природних ресурсів.

Розуміючи, що реалізація законодавства про охорону земель на практиці

неможлива без правильної подачі його основ правової регламентації до

громадськості, акцентувалась увага на поширенні природоохоронної освіти, яка

прямо впливала на розуміння громадськості, що охорона земель від

забруднення це справа кожного громадянина. Встановлювалась дефініція

правильного підходу до кожного природного ресурсу. Для більш поглибленого

розуміння важливості роботи в сфері раціонального використання природних

ресурсів та їх охорони поставало завдання поширити серед населення знання з

охорони природи та роз’яснення важливості раціонального використання її

багатств. Державний комітет Ради Міністрів СРСР з телебачення та

радіомовлення розпочав серію випусків інформаційної, науково-популярної,

художньої літератури і кінофільмів із питань охорони природи. Також

посилилася й лекційна пропаганда. У свою чергу Міністерство вищої і

середньої спеціальної освіти СРСР у вищих навчальних закладах, технікумах та

професійно-технічних училищах розпочало роботу із викладання основ

 

 

119

природознавства, раціонального використання та захисту навколишнього

природного середовища. Було зазначено, що через повне усвідомлення владою і

громадянами необхідності шанобливого ставлення до природи можливо

отримати квітучу та здорову націю. І відповідні дії з охорони природи має

здійснювати кожен громадянин.

Важливим документом, який вливав на всіх землекористувачів та

підштовхував їх до правильного підходу у використанні своїх наділів, стала

Інструкція про порядок проведення державного контролю за використанням

земель землевпорядною службою міністерства сільського господарства. Вона

була затверджена Міністерством сільського господарства СРСР 26 липня

1974 р. і узгоджений з Прокуратурою СРСР [60]. Той факт, що ця Інструкція

була узгоджена прокуратурою свідчить про те, що землекористувачі не

додержувались землеохоронного законодавства і влада здійснювала кроки зі

створення контролю за їх діяльністю. В Інструкції закріплено, що

землевпорядна служба системи Міністерства сільського господарства СРСР

повинна здійснювати державний контроль за використанням усіх земель та за

дотриманням земельного законодавства. Поряд із перевірками дотримання

земельного законодавства повинні здійснюватися перевірки щодо дотримання

всіх основних питань правильного землекористування. Здійснював перевірку

районний інспектор, який після її завершення складав акт та направляв її до

адміністративної комісії при виконавчому комітетові району чи міста для

впливу на землекористувача, щоб він усунув порушення, а також інспектор

вносив відомості про хід справи в спеціальну «Книгу перевірок дотримання

земельного законодавства».

З огляду на те, що законодавець максимально намагався посилити

контроль за дотриманням земельного законодавства, але важливою частиною

дотримання норм було саме доведення їх до землекористувачів. Міністерство

сільського господарства СРСР і Міністерство юстиції СРСР видали наказ «Про

заходи щодо посилення правової пропаганди серед працівників сільського

 

 

120

господарства від 21 травня 1975 року» [109, с. 104]. Через незнання законів, а

часом зневажливого ставлення до вимог правових норм допускали грубі

порушення законодавства, що нерідко призводило до зачіпання інтересів

колгоспів і радгоспів. Мали місце випадки, коли накази і рішення

сільськогосподарських органів, керівників господарств не відповідали чинному

законодавству. Це стало серйозним недоліком у правовій підготовці

працівників сільського господарства.  Таким чином, необхідно було посилити

правове виховання землекористувачів та широко роз’яснити їх права і

обов’язки, регулярно ознайомлювати із законодавством з охорони й

раціонального використання земель, а також широко використовувати засоби

масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення), щоб більше

надавалося юридичних консультацій, відповідей на листи сільських читачів і

іншої правової кореспонденції.

Занепокоєння керівництва країни про охорону природи та її ресурси

реалізовувалось через забезпечення охорони навколишнього середовища до

конституційного обов’язку.

1977 р. була прийнята Конституція СРСР. У повній відповідності до неї у

1978 р. Верховною Радою УРСР було прийнято Конституцію УРСР [74; 75].

Але в ній були відсутні новели щодо регулювання землеохоронного

законодавства, залишилися лише загальні норми з Конституції 1938 р.

Відповідно до неї земля, її надра, води, ліси знаходилися у державній власності,

тобто були всенародним надбанням, а земля, яку займали колгоспи,

закріплювалася за ними у безоплатне і безстрокове користування, тобто

навічно. Стаття 13 Конституції СРСР зобов’язала громадян раціонально

використовувати надані їм земельні ділянки [12].

Як справедливо зауважував О. С. Колбасов: «Регулювання економічної

діяльності вимагає насамперед екологічної її обґрунтованості – цей принцип

червоною стрічкою проходить через статті Конституції СРСР і все радянське

законодавство» [71]. Про це, зокрема, говорилося у ст. 18 Конституції СРСР

 

 

121

1977 р.: «В інтересах нинішнього і майбутніх поколінь у СРСР приймаються

необхідні заходи для охорони і науково обґрунтованого, раціонального

використання землі та її надр, водних ресурсів, рослинного і тваринного світу,

для збереження в чистоті повітря і води, забезпечення відтворення природних

багатств, покращення навколишнього середовища» [74].

Проте реалізація цих положень в дійсності унеможливлювалась стійкістю

командно-адміністративної системи управління. Як зазначав академік

В. Д. Гончаренко, це було обумовлено апологетикою існуючого порядку речей,

видавання бажаного за дійсне. Численні заяви про досягнення розвинутого

соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Існуюча

командно-бюрократична система управління гальмувала прогресивний

розвиток суспільства, негативно впливала на всі сторони соціально-

економічного, політичного та культурного життя, внутрішню і зовнішню

політику країни [27].

Окрім конституційного закріплення екологічних прав та обов’язків,

аналогічні зобов’язання були закріплені в Декларації Стокгольмської

конференції ООН із навколишнього середовища від 16 червня 1972 р. [32].

Вона визнавала необхідним прийняття додаткових економічних,

організаційних, правових та інших заходів з охорони природи і раціонального

використання природних ресурсів, покращення навколишнього природного

середовища людини, а також визнавала безумовним дотримання

природоохоронного законодавства. При вирішенні проблем розвитку народного

господарства необхідно виходити з пріоритетів охорони здоров’я теперішнього

і майбутніх поколінь, створення належних умов для життя та забезпечення

переходу на ресурсозберігаючі технології, а також дбайливого використання

природних багатств та отримання від них сировини, матеріалів і продукції. Ця

норма наголошувала на зміні підходу держави до природи та її використання.

Раніше на рівні охорони природи ставилися цілі щодо видобування та

раціонального використання природних ресурсів. У розглядуваний період часу

 

 

122

пріоритетною стала екобезпека людини: природні ресурси повинні не лише

правильно використовуватися, а за можливості й зберігатися для майбутніх

поколінь.

Окрім Декларації екологічні права та обов’язки були закріплені у

Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня

1975 р. [47], учасницею якої стала й Україна. Так, ст. 67 Конституції СРСР

закріпила два обов’язки громадян: а) берегти природу; б) охороняти її

багатства. Обов’язок берегти природу вимагав від кожного громадянина

певного передбаченого законом типу поведінки. Розширення правової

юрисдикції питань щодо охорони природних ресурсів є доказом правильного

підходу до використання та охорони землі.

16 травня 1977 р. Радянським Союзом було підписано Міжнародну

конвенцію про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого

використання засобів впливу на природне середовище (№ 2692), що була

ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 18 травня 1978 р.

Із положеннями Конвенції влада СРСР погодилася, зобов’язавшись не

вдаватися до військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів

впливу на природне середовище (тобто до будь-яких засобів для зміни шляхом

навмисного управління природними процесами динаміки, складу або структури

Землі, включаючи її біосферу, літосферу, гідросферу та атмосферу, а так само

космічний простір), що викликають значні, тривалі або серйозні наслідки у виді

руйнації чи заподіяння шкоди будь-якій іншій державі-учасниці [126].

Таким чином, розвиток правового регулювання раціонального

використання та охорони земель у період із 1960 по 1985 рр. ознаменувався

новим підходом до здійснення заходів, що спрямовувалися на збереження

охорони земельних ресурсів та висвітлення їх у численних законах і

постановах. Відбувалась кодифікація землеохоронних норм та створювався

новий підхід до їх реалізації.

 

 

123

2.4. Трансформація законодавства України про раціональне

використання і охорону земель у період перебудови (1985-1991 рр.)

Із початком перебудови, що відзначалася реформою суспільного устрою

країни, змінилися й підходи до вимог охорони та раціонального використання

природних ресурсів. 3 червня 1985 р. була прийнята Постанова Верховної Ради

СРСР «Про дотримання вимог законодавства про охорону природи та

раціональне використання природних ресурсів» [129]. У цій Постанові

Верховна Рада СРСР визнавала успіхи поступового впровадження положень

природоохоронного законодавства у практику, що дозволило в цілому

покращити використання та охорону земельних ресурсів і продовжило розвиток

мережі заповідників та інших особливо цінних територій. Країна активно брала

участь у боротьбі за мир та розглядала це через призму охорони й оздоровлення

навколишнього природного середовища як найважливішого напряму

внутрішньої та зовнішньої політики держави. Законодавець констатував, що

великої небезпеки природі та життю на планеті завдає гонка озброєння, яка

загрожувала катастрофічними наслідками для всієї цивілізації. Отже, існувала

потреба тісної міжнародної співпраці із забезпечення охорони природи як

визначальної умови збереження життя на Землі.

Постановою влада країни визнала, що мала певні успіхи щодо

запровадження раціонального підходу у користуванні землями, але згодом

виявилася недосконалість механізмів реалізації законодавства, присвяченого

охороні земель. Так, порушенням раціонального підходу, передбаченого

земельним законодавством, було відведення під будівництво об’єктів різного

призначення високопродуктивних сільськогосподарських угідь. Також

недостатніми темпами здійснювалися протиерозійні заходи, полезахисне

лісорозведення, рекультивація порушених земель. Слабко використовувався

накопичений родючий шар ґрунту для покращення малопродуктивних угідь.

Припускалося забруднення ґрунтів хімічними добривами і пестицидами.

 

 

124

Таким чином, законодавець констатував, що до того часу не було

розроблено низки нормативних актів, які випливали із законів про охорону

природи та правильного використання природних ресурсів, а деякі відомчі акти

не були приведені у відповідність до чинного законодавства.

Виходячи з наведеного, влада країни в постанові закріпила нове завдання

перед міністерствами та відомствами, підприємствами та організаціями з

приводу використання ресурсів: до промислового обороту більше залучати

вторинну сировину, а також покращувати планування та економічне

стимулювання заходів щодо збереження природи й раціонального її

використання. До комплексу заходів, що мають здійснюватися, віднесені,

зокрема: вдосконалення і підвищення ефективності державного управління та

контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища та

раціонального використання природних ресурсів; розширення та

впорядкування роботи зі створення природоохоронного обладнання,

автоматизованих систем і приладів контролю за станом навколишнього

природного середовища; розробка заходів щодо посилення охорони природи в

цілому.

На початку перебудови громадські організації отримали можливість

значного впливу на суспільство та навіть впливу на державні процеси. Однією з

таких виявилося Українське товариство охорони природи – добровільна масова

громадська організація, що мала за мету сприяти державним органам у

здійсненні заходів щодо охорони навколишнього середовища, раціонального

використання, відтворення природних багатств і забезпечення поєднання в усіх

галузях народного господарства досягнень науково-технічного прогресу із

дбайливим ставленням до природних ресурсів [227].

Основними завданнями цього органу було залучення широких верств

населення до природоохоронної роботи, виховання у населення почуття

дбайливого ставлення до природи; сприяння державним підприємствам,

установам і організаціям, кооперативним та іншим громадським організаціям у

 

 

125

проведенні заходів з охорони природи, раціонального використання і

відтворення природних ресурсів; здійснення громадського контролю за

раціональним використанням та охороною природних багатств та ін.

Зважаючи на необхідність постійного вдосконалення важелів впливу на

діяльність з охорони земельних ресурсів, приймається Постанова ЦК КПРС і

Ради Міністрів СРСР «Про корінну перебудову справи охорони природи в

країні» від 7 січня 1988 р. [101]. Згаданою Постановою визначено, що під час

глобальної перебудови в країні необхідно змінити підходи до використання

земельних ресурсів. Отже, повинна була відбутися корінна перебудова всієї

справи щодо охорони природи в країні, тому цей документ ми дослідимо більш

докладно.

Важливим кроком у докорінній перебудові стала розробка проекту

довгострокової Державної програми охорони довкілля та раціонального

використання природних ресурсів СРСР на тринадцяту п’ятирічку і на

перспективу до 2005 р. У цій Програмі передбачалося в 1990–1995 рр.

поліпшити стан довкілля і довести в 1991–1995 рр. якість питної води та

продуктів харчування до санітарно-гігієнічних нормативів; істотно розширити

обсяги науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт зі створення

екологічно чистих, маловідходних технологій і продукції, а також вирішити

інші природоохоронні проблеми.

У Постанові визнавалось, що незважаючи на активну діяльність

законодавця у сфері охорони та раціонального використання природних

ресурсів, міністерства та відомства СРСР мали недоліки у своїй роботі із

забезпечення комплексного підходу до розв’язання питань охорони природи та

її раціонального використання.

У котре намагалися вирішити проблемні питання, що виникали внаслідок

недбалого ставлення до природних ресурсів. Так само визнавалося, що питання

охорони природи мають велику суспільну значимість. Тому є неприпустимою

політична та організаційна млявість, безініціативність органів державного

 

 

126

управління, підприємств, організацій та установ. Боротьба за екологічну

безпеку на Землі повинна розглядатися як одне з найбільш відповідальних і

благородних завдань суспільства. У зв’язку із цим керівництво країни

визначило в постанові п’ять основних завдань для країни в галузі раціонального

природокористування та охорони природи. Першим із них стало завдання щодо

збереження і примноження природних ресурсів, покращення стану

навколишнього природного середовища, виходячи із визнання життєвої

необхідності вирішення цих питань не лише для СРСР, а й для всього людства.

Одним із напрямів реалізації цього завдання визнано послідовне проведення

роботи з підвищення родючості земель, особливо за рахунок здійснення

комплексу заходів щодо захисту ґрунтів від ерозії, своєчасної меліорації і

рекультивації земель, а також скорочення відводів високопродуктивних угідь

для несільськогосподарських потреб. Згідно із другим напрямом Держплану

СРСР Державному комітету СРСР з науки і техніки, іншим центральним

економічним органам при розробці Концепції та Основних напрямів

економічного і соціального розвитку СРСР, проектів державних планів,

довгострокових народногосподарських програм ставилося в обов’язок

передбачати заходи із природоохоронної діяльності у русі намічених масштабів

розвитку продуктивних сил і впровадження у народне господарство досягнень

науково-технічного прогресу, а також передбачити дієві заходи щодо

запобігання погіршенню якості природного середовища та нераціонального

використання природних ресурсів. Для вирішення цього завдання всі

міністерства та відомства мали доводити до відома дійсні показники якості

земель та здійснювати низку заходів, спрямованих на охорону та раціональне

використання земель. Третій напрям полягав у тому, що всі міністерства та

відомства СРСР при здійсненні своїх функцій у галузі планування, розвитку

економіки повинні були забезпечувати сувору відповідальність господарської

діяльності екологічним вимогам, для того щоб будь-яке рішення враховувало

інтереси людства та завдання покращення природного середовища. Четвертим

 

 

127

напрямом мало стати забезпечення високоефективної координаційної роботи

Ради Міністрів СРСР з усіма підприємствами, організаціями незалежно від їх

відомчої приналежності. Сутність п’ятого завдання полягала в тому, що всім

керівникам об’єднань і підприємств, радам трудових колективів, виходячи з

інтересів нинішнього і майбутніх поколінь суспільства, необхідно

забезпечувати раціональне природокористування й охорону навколишнього

природного середовища, безумовно дотримуватися вимог природоохоронного

законодавства, суворо припиняти будь-які його порушення з боку членів

трудового колективу.

Також цією постановою було створено новий орган – союзно-

республіканський Державний комітет СРСР з охорони природи

(Держкомприроди СРСР), який був центральним органом державного

управління в галузі охорони природи та використання природних ресурсів.

Поряд із Радами Міністрів союзних республік на цей орган покладалася вся

повнота відповідальності за охорону природи, організацію раціонального

використання і відтворення природних ресурсів у країні. Для цього Комітет

наділявся відповідними повноваженнями. Державний комітет СРСР з охорони

природи здійснював свою діяльність під керівництвом Ради Міністрів СРСР.

Він реалізовував широкий спектр заходів щодо забезпечення охорони

природного середовища, основні з них були: здійснення комплексного

управління природоохоронною діяльністю в країні; розробка і проведення

єдиної науково-технічної політики в галузі охорони природи та раціонального

використання природних ресурсів; координація діяльності міністерств і

відомств у цій сфері; здійснення повного контролю за використанням та

охороною земель. Окрім основного управління, комітет повинен був

здійснювати державну екологічну експертизу генеральних схем розвитку і

розміщення продуктивних сил країни та галузей народного господарства,

контролю за дотриманням екологічних норм при розробці нової техніки,

технології, матеріалів і речовин. При цьому Комітет мав орієнтуватися

 

 

128

насамперед на такий вирішальний чинник покращення діяльності з охорони

природи, як широке застосування в усіх галузях народного господарства

маловідходних і безвідходних технологій та інших досягнень науково-

технічного прогресу, що забезпечують раціональне природокористування. Крім

того, цей орган став єдиним, що міг видавати дозволи на захоронення

(складування) промислових, побутових та інших відходів, викиди шкідливих

речовин у навколишнє природне середовище та ін.

У зв’язку із широким комплексом функцій Державному комітету СРСР з

охорони природи передавалися в безпосереднє підпорядкування науково-

дослідні та інші організації. Інші міністерства та відомства передавали частково

свої повноваження Комітету для створення єдиної системи забезпечення

охорони природних ресурсів. Комітет наділявся правом накладати заборони на

будівництво, реконструкцію або розширення об’єктів промислового та іншого

призначення, проведення робіт з експлуатації природних ресурсів та інших

робіт, здійснюваних із порушенням природоохоронного законодавства, а також

призупиняти роботу промислових та інших підприємств, що грубо порушували

норми і правила охорони навколишнього природного середовища, а також

пред’являти позови підприємствам (об’єднанням) і організаціям, громадянам та

іноземним фізичним та юридичним особам про стягнення коштів у порядку

відшкодування шкоди, заподіяної державі забрудненням навколишнього

природного середовища і нераціональним використанням природних ресурсів.

У галузі соціально-економічних досліджень із питань охорони

навколишнього природного середовища і природокористування необхідно було

зосередити зусилля на постійному вдосконаленні економічного механізму

господарювання з урахуванням зміни відносин людини і природи, розробці

науково обґрунтованих екологічних нормативів, методів оцінки екологічного

ризику розвитку виробництва, підвищенні ефективності робіт із вивчення

природних комплексів та створення різноманітних довгострокових прогнозів

стану навколишнього природного середовища.

 

 

129

Особливістю цієї Постанови слід вважати наявність у ній окремого

розділу «Підвищення ефективності міжнародного співробітництва СРСР у

галузі охорони природи», що вказував на відкритість роботи держави над

проблемами людства. Визнавалося, що глобальний характер екологічних

проблем вимагає більш тісної співпраці СРСР з усіма зарубіжними країнами та

міжнародними організаціями в галузі охорони природи та раціонального

використання природних ресурсів, а також підвищення його ефективності.

Констатовано, що послідовні дії щодо активізації міжнародного

співробітництва в галузі охорони природи і раціонального використання її

ресурсів стають одним із найважливіших завдань країни. Крім того, виділені

основні напрями співпраці: розвиток двостороннього та багатостороннього

співробітництва, розробка глобальної стратегії з охорони природного

середовища та використання природних ресурсів, вдосконалення принципів

міжнародного режиму природокористування, а також розробка та

впровадження ресурсо- й енергозберігаючих, безвідходних, екологічно

безпечних технологій; підготовка пропозицій щодо упередження та усунення

наслідків діяльності великих промислових, транспортних аварій, природних

катастроф тощо.

З огляду на поставлені завдання був прописаний механізм їх втілення у

життя. Тому необхідно було, по-перше, забезпечити всебічне підвищення ролі

Радянського Союзу у реалізації Програми ООН із навколишнього природного

середовища в діяльності інших спеціалізованих органів ООН; по-друге,

розширити участь у міжнародних неурядових організаціях, що займаються

питаннями охорони природного середовища та раціонального використання

природних ресурсів; по-третє, забезпечити подальший розвиток зв’язків із

міжнародними організаціями, що займаються проблемами науково-технічного

прогресу в галузі охорони природи.

Із вищевикладеного стає зрозумілим, що часи перебудови позитивно

вплинули на процес розвитку земельного законодавства, оскільки був

 

 

130

створений чіткий механізм роботи органів з охорони та раціонального

використання природних ресурсів, визначений новітній комплекс заходів щодо

боротьби із забрудненням та неправильним використанням земель, включаючи

в себе попередні напрацювання. Замість складного механізму органів влади

утворили один орган, що відповідав за належну природоохоронну роботу. До

того ж розширювалася міжнародна програма роботи, в основу якої покладалося

раціональне використання ресурсів та дбайливе ставлення до природи.

У зв’язку з активним розвитком громадянського суспільства та

особливим його впливом на державні процеси створюються різноманітні

громадські спільноти. Однією з таких стала Студентська дружина з охорони

природи [180], що являла собою колектив ентузіастів, громадська активність

яких спрямовувалася на вдосконалення практики охорони природи,

оптимізацію природокористування, формування природоохоронної свідомості у

населення. Перша дружина була створена ще в 1960 р. У середині 80-х рр.

ХХ ст. на території СРСР діяло понад 100 подібних дружин, 47 з яких діяли на

території Української Республіки [65]. Їх основне завдання – сприяти

вирішенню проблеми охорони природи та екологічному вихованню молоді на

основі практичної природоохоронної діяльності. Таким чином, право людини

на безпечне довкілля частково передавалось суспільству і воно спонукало

державу до взаємної відповідальності в охороні природи, а також земельних

ресурсів. У цьому контексті слід погодитись із думкою О. В. Петришина, що

ефективне функціонування інститутів громадянського суспільства дає змогу

поставити людину у центр суспільного й політичного життя, розглядати її

гідність, права та свободи як найвищу соціальну цінність, а держава, у свою

чергу, за таких умов зможе нести реальну відповідальність перед суспільством і

людиною. Поступальний історичний розвиток суспільних форм

життєдіяльності призводить до їх диференціації, відносного виокремлення та

інституціоналізації, і у підсумку – до «роздержавлення державності», коли

держава поступово передає, а інститути громадського суспільства відповідно

 

 

131

перебирають на себе повноваження щодо контролю за певними галузями

життєдіяльності [159].

Діяльність дружини будувалася на основі комплексного підходу до

організації природоохоронної роботи, що відбивалася в організації

громадського контролю за дотриманням природоохоронного законодавства,

пропаганді ідей охорони природи та раціонального природокористування, а

також у проведенні науково-практичних досліджень із метою розробки

рекомендацій для вирішення певних природоохоронних проблем.

Після Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про корінну

перебудову справи охорони природи в країні» від 7 січня 1988 р. була прийнята

Постанова Ради Міністрів УРСР «Про корінну перебудову справи охорони

природи в республіці» від 19 листопада 1988 р. [196], у якій було відмічено, що

система управління природою, яка склалася в республіці, внаслідок надмірної

роз’єднаності природоохоронних функцій по різних міністерствах і відомствах

не відповідає сучасним вимогам господарювання та стає серйозним чинником,

що стримує проведення єдиної природоохоронної політики, інтенсифікацію

виробництва в умовах зростаючої взаємозалежності між станом навколишнього

природного середовища і розвитком економіки.

Визнано, що в республіці не забезпечувався комплексний підхід до

розв’язання питань охорони природи і раціонального використання природних

ресурсів. При розміщенні промислових об’єктів не завжди враховувалися стан

навколишнього природного середовища та можливі екологічні наслідки. Крім

того, значним недоліком було те, що діяльність, пов’язана із

природокористуванням, слабко базувалася на досягненнях науково-технічного

прогресу.

Цей республіканський документ, хоча і приймався вже за часів

перебудови, проте він за «традицією» був просто переписаний із союзного

закону. Він містив ті самі завдання та принципи, що і союзний документ, а

також установлював, що Державний комітет УРСР з охорони природи є

 

 

132

центральним органом державного управління УРСР у галузі охорони природи і

використання природних ресурсів. Комітет наділявся всіма відповідними

повноваженнями; до того ж створювалися обласні, районні та міські комітети з

охорони природи. До повноважень республіканського Комітету входили:

здійснення комплексного управління природоохоронною діяльністю в

республіці, проведення єдиної науково-технічної політики в галузі охорони

природи й раціонального використання природних ресурсів, державний

контроль за використанням і охороною земель, організація підготовки

довгострокових республіканських програм з охорони природного середовища

та раціонального використання природних ресурсів тощо. Свої повноваження

Комітету передали органи, що раніше відповідали за сферу реалізації цих

питань. Наприклад, Держагропром УРСР передав повноваження щодо

здійснення державного контролю за використанням та охороною земель,

додержанням норм і правил зберігання, транспортування й застосування

пестицидів і мінеральних добрив.

Для підтримання в належному стані земель, а також для очищення від

забруднення та підвищення їх якості були потрібні значні кошти. Тому було

прийнято рішення створити Фонд охорони природи [232]. За постановою Ради

Міністрів УРСР «Про порядок формування та використання фондів охорони

природи в УРСР» від 15 листопада 1989 р. створений республіканський

резервний фонд охорони природи Державного комітету УРСР з охорони

природи, а також фонди органів, що підпорядковувалися Комітету. Фонд

формувався за рахунок стягнень від покриття збитків, заподіяних державі

внаслідок порушення природоохоронного законодавства під час господарської

діяльності, та штрафів, стягнутих в адміністративному і судовому порядку з

посадових осіб і окремих громадян за порушення законодавства про охорону

природи, а також від реалізації конфіскованих речей, інвалютних коштів, що

були стягнуті з іноземних фізичних чи юридичних осіб за заподіяння державі

шкоди, а так само за рахунок добровільних внесків.

 

 

133

Кошти фондів охорони природи спрямовувалися на фінансування заходів

з охорони навколишнього середовища та регіональне використання природних

ресурсів на території Української РСР. Крім того, зазначені кошти витрачалися

на проведення екологічних експертиз, науково-дослідних робіт, розробку

методичних матеріалів із питань охорони природи, встановлення міжнародних

зв’язків економічного та науково-технічного співробітництва, придбання

техніки, лабораторного устаткування, апаратури та спеціальних засобів. Також

частка коштів спрямовувалася на заохочення виробничих колективів.

Таким чином, ми бачимо, що законодавець запровадив централізований

підхід до вирішення завдання з охорони природних ресурсів. Окремо був

створений вищий орган з охорони природи, визначена його структура, а також

передані повноваження з інших міністерств і відомств. У подальшому цей

орган всіляко підтримувався, створювалися фонди для його розвитку та

підтримки працівників, які добросовісно працювали на благо збереження

природного середовища.

Майже через два роки після прийняття Постанови «Про корінну

перебудову справи охорони природи в країні» приймається Постанова

Верховної Ради СРСР «Про невідкладні заходи екологічного оздоровлення

країни» від 27 листопада 1989 р. [113], в якій із значним занепокоєнням

визначалося, що екологічна обстановка в країні майже кризова. Напружене

становище зберігалось у районах, постраждалих від аварії на Чорнобильській

АЕС. На межі екологічної кризи перебували Придніпров’я, Придністров’я,

Донбас, Чорне, Азовське, Каспійське та Балтійське моря і низка інших регіонів.

Збільшилися обсяги токсичних промислових відходів, значна частина яких

вивозилася на звалища твердих побутових відходів.

У Постанові зазначалось, що мільйони гектарів колись родючих земель

були виведені із сільськогосподарського обороту внаслідок гірничих робіт,

ерозії, підтоплення, засолення й опустелювання. Частину продуктів харчування

небезпечно стало вживати в їжу через насичення їх пестицидами, нітратами,

 

 

134

гормонами і радіонуклідами. Зростала захворюваність алергічними,

онкологічними та іншими хворобами. Не було достатньої та оперативної

інформації населення з екологічних питань. Становище ускладнювалося й

безвідповідальним ставленням керівників багатьох міністерств і відомств СРСР

до цих проблем. Мали місце серйозні прорахунки в організації раціонального

використання природних ресурсів, а також прорахунки в розміщенні

продуктивних сил країни. Водночас були відсутні дієві економічні важелі.

Таким чином, зазначимо, що довгий процес кодифікації

природоохоронного законодавства був визначний, але мав лише декларативний

характер, оскільки неспроможність влади вирішити екологічні проблеми

вилились для України та СРСР катастрофами та бідами, які й досі завдають

шкоди людству. Після аварії на Чорнобильській АЕС усі відомства СРСР та

союзних республік повинні були визначити заходи із надання невідкладної

допомоги регіонам екологічного лиха, а також реалізувати комплексну

програму з ліквідації наслідків цієї аварії. Такі заходи спрямовувалися на

швидке реагування під час виникнення нового екологічного лиха. Ще одними

заходами, які необхідно було реалізувати, виявилися заходи, спрямовані на

створення програми автоматизованих систем контролю за станом

навколишнього природного середовища та проведення екологічної

паспортизації всіх діючих підприємств та екологічно небезпечних об’єктів. Такі

заходи дозволили б попередити спричинення шкоди природі. Посилився

контроль за порушеннями природоохоронного законодавства внаслідок

розширення системи природоохоронних прокуратур та підвищення заходів

кримінальної відповідальності з обов’язковим відшкодуванням винними

заподіяної шкоди. Також важливим інструментом контролю стало підвищення

ролі державної екологічної експертизи, без позитивного висновку якої

неможливо проводити фінансування робіт за будь-якими проектами і

програмами. Таким чином, екологічний пріоритет ставився вище за

економічний. Додатковими заходами стали розширення обсягу науково-

 

 

135

дослідних і дослідно-конструкторських робіт зі створення екологічно чистих,

маловідходних технологій і продукції, а також розширення міжнародного

співробітництва із розв’язання природоохоронних і глобальних екологічних

проблем на багатосторонній і двосторонній основі.

З огляду на викладене слід зазначити, що після екологічних катастроф,

що трапилися у країні, влада намагалася виправити становище, ставлячи майже

неможливі завдання, які повинні були виконуватися дуже швидко, наражаючи

на нову небезпеку природне середовище.

Визнаючи, що екологічна обстановка в країні досить складна, а заходи із

покращення стану природних ресурсів не завжди призводять до потрібного

результату, було прийнято Постанову Верховної Ради УРСР «Про екологічну

обстановку в республіці та заходи щодо її докорінного поліпшення» від

17 лютого 1990 р. [188]. Постанова визначала, що у республіці відбувались

зміни в ставленні до охорони навколишнього природного середовища та

природокористування. За чотири роки п’ятирічки було зафіксовано зросту

обсягів державних капітальних вкладень у природоохоронне будівництво, а

також рекультивовано понад 93 тис. га земель. Водночас розпочато

впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з культурно-

меліоративною організацією територій, збільшено природно-заповідний фонд

Української РСР.

Незважаючи на деякі успіхи в боротьбі із забрудненням земельних

ресурсів, значне занепокоєння викликав стан земельного фонду. Зросли

масштаби ерозії ґрунтів, що охопила майже третину всіх орних земель,

знизилася їх родючість і якість, тривало забруднення хімічними речовинами і

техногенними відходами. Збільшилася насиченість сільськогосподарської

продукції пестицидами і нітратами. Продовжувалася практика

необґрунтованого вилучення продуктивних земель для

несільськогосподарських потреб. Значно ускладнила екологічну ситуацію

аварія на Чорнобильській АЕС. Неприпустимим стало подальше зволікання з

 

 

136

боку союзних органів із розв’язанням питань із приводу фінансування робіт

щодо ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Необхідним було

негайне виділення за цільовим призначенням відповідних фінансових і

матеріальних ресурсів.

З огляду на те, що УРСР зазнала колосального забруднення та

потребувала допомоги від усіх республік країни, керівництво республіки

почало займатись вирішенням питання політичного характеру. В цій Постанові

було визнано, що однією з основних причин екологічної проблеми є порушення

союзними органами суверенних прав республіки щодо використання

природних ресурсів, розміщення нових виробництв і розширення діючих

потужностей. Тим самим керівництво республіки в Постанові указувало на

необхідності першочергової розробки і прийняття законів про політичний та

економічний суверенітет УРСР.

Для розв’язання зазначених вище проблем та з метою забезпечення

здійснення комплексу заходів, спрямованих на докорінне покращення охорони

навколишнього природного середовища, збереження здоров’я людей, дбайливе

використання та відтворення природних ресурсів, Верховна Рада УРСР в

Постанові закріпила такі основоположні завдання:

– розробити та реалізувати екологічно обґрунтовану концепцію

подальшого розвитку народного господарства республіки в умовах економічної

самостійності;

– припинити нове промислове будівництво, що не пов’язане

безпосередньо із задоволенням потреб населення;

– при розробці проектів державних планів економічного і соціального

розвитку Української РСР визнати пріоритетними капітальні вкладення

матеріально-технічних ресурсів на будівництво природоохоронних об’єктів, а

також безумовне виконання планових завдань з охорони природи та

раціонального використання природних ресурсів;

 

 

137

– перейти від адміністративно-командних до економічних методів

управління природокористуванням шляхом запровадження та підвищення

плати за використання природних ресурсів і забруднення навколишнього

середовища, економічного стимулювання екологічно чистих виробництв,

підприємств із переробки промислових та побутових відходів;

– установити невідворотність відповідальності та відшкодування збитків,

заподіяних порушеннями природоохоронного законодавства.

Таким чином, після визнання помилок на офіційному рівні та розуміння,

що загострення проблеми щодо охорони земельних ресурсів та природи в

цілому набуває широких масштабів, були визначені основи подальшої

землеохоронної політики в країні. Потреба в здійсненні наступного кроку, що

зможе реалізовувати визначені завдання на практиці стає актуальною.

Законодавчу еволюцію отримали Основи законодавства СРСР та союзних

республік про землю. Це були треті Земельні основи у ХХ ст., що були

прийняті Верховною Радою СРСР від 28 лютого 1990 р., а введені в дію

15 березня 1990 р. (далі – Основи) [153]. Вони спрямовувалися на

врегулювання земельних відносин, створення умов для раціонального

використання й охорони земель, відтворення родючості ґрунтів, збереження і

покращення природного середовища.

Цей документ заслуговує на окрему увагу, оскільки для розуміння всієї

концепції нових змін необхідно зазначити змістовну деталізацію.

Землі поділялися на сім категорій: 1) землі сільськогосподарського

призначення; 2) землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських

населених пунктів); 3) землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників

та іншого несільськогосподарського призначення; 4) землі державного лісового

фонду; 5) землі державного водного фонду; 6) землі державного запасу; 7) землі

природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного

призначення. Останні виявлялися новою категорією, пов’язаною з еволюцією

 

 

138

екосвідомості внаслідок усвідомлення необхідності посилити охорону та

дотримання правил раціонального використання земельних ресурсів.

Новелами для радянського земельного законодавства стало те, що земля є

надбанням народів, які проживають на цій території, і те, що кожен громадянин

СРСР має право на земельну ділянку. Їх правомочності як землекористувачів

розширилися за рахунок права на одержання у довічне успадковування

земельних ділянок для таких потреб, як: ведення селянського господарства,

особистого підсобного господарства, садівництва і тваринництва, традиційних

народних промислів, спорудження та обслуговування житлового будинку,

дачного будівництва тощо. У постійне володіння земля надавалась так само

колгоспам, радгоспам, іншим державним, кооперативним, громадським

підприємствам, установам, організаціям, релігійним організаціям для ведення

сільського і лісового господарства. В оренду ділянки передавались у тимчасове

користування навіть іноземним державам, міжнародним організаціям,

іноземним юридичним особам і громадянам. Такі зміни були дуже

кардинальними, зважаючи на попередній досвід землекористування.

Були розширені умови, за якими правоволодіння і користування

земельною ділянкою припиняються. Так, особи позбавляються своїх прав на

землекористування за: використання землі не за цільовим призначенням;

нераціональне використання земельної ділянки, що для земель

сільськогосподарського призначення відбивається у зниженні рівня

врожайності порівняно із кадастровою оцінкою; використання земельної

ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного

і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;

невикористання протягом року ділянки, наданої для сільськогосподарського

виробництва, і протягом двох років ділянки, наданої для

несільськогосподарського виробництва.

Новим для землеволодіння і землекористування в СРСР стало і те, що

воно стало платним. Так, ст. 12 Основ закріпила, що плата за землю стягувалася

 

 

139

у формах земельного податку або орендної плати, які визначалися залежно від

якості і місцезнаходження земельної ділянки. Платежі за землю надходили до

бюджетів місцевих Рад народних депутатів і спрямовувалися насамперед на

охорону земель, підвищення їх якості, матеріальне стимулювання

землевласників і землекористувачів, у тому числі орендарів, за здійснення цих

заходів, а також на землевпорядкування та соціальний розвиток території.

Таким чином, за Основами змінилися не лише форма власності, а й підхід

до користування земельною ділянкою. Кошти, що сплачували користувачі та

власники земельних наділів, спрямовувалися на забезпечення належного

якісного стану земель.

Щодо прав землевласників, то вони отримали можливість робити на своїх

ділянках майже все, що їм потрібно за цільовим призначенням, але маючи

невеликий перелік важливих обов’язків. Окрім звичайних (сплата податків та

непорушення прав інших землевласників), необхідно виділити ті, що прямо

впливали на збереження якісного стану землі. Так, ст. 16 Основ закріплювала

такі, як: ефективне використання землі відповідно до цільового призначення,

підвищення її родючості, застосування природоохоронних технологій

виробництва, недопущення погіршення екологічної обстановки на території у

результаті проведення господарської діяльності, а також здійснення комплексу

заходів щодо охорони земель.

Особливої уваги потребує цікавий момент у нових Основах. Так, ст. 25

встановлено, що граничні розміри земельної ділянки громадян, які ведуть

господарство, визначали місцеві Ради народних депутатів, спираючись на

врахування регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей обробки

наданих земель переважно особистою працею членів селянського господарства.

Виходячи із цього, якщо особа мала «привілейоване становище» або особливу

повагу серед депутатів, їй могли віддавати майже безмежні ділянки землі,

оскільки статтею не закріпили ліміт на надання таких ділянок.

 

 

140

На окрему увагу заслуговує той факт, що в розділі Основ законодавства

СРСР та союзних республік про порядок користування сільськогосподарськими

землями про землю вже відсутні статті, які раніше спрямовувалися на

спеціальну охорону та контроль за правильністю використання цих особливо

цінних земель із боку держави. Разом із тим в окремий розділ було винесене

питання стосовно врегулювання користування землями природоохоронного,

оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного значення. Усі вони

повинні були використовуватися лише за своїм цільовим призначенням.

Водночас лише землі оздоровчого призначення підлягали особливій охороні,

якою охоплювалося збереження природних лікувальних факторів усіх курортів

через установлення округів санітарної охорони. В межах цих округів

заборонялося надавати земельні ділянки у володіння, користування або оренду.

Це дозволялося лише тим підприємствам, установам і організаціям, що

виконували діяльність, сумісну з охороною природних лікувальних

властивостей і створенням сприятливих умов для відпочинку населення.

У випадках, якщо підприємство, установа чи організація або громадянин

завдавали шкоди землі, внаслідок чого відбувалося погіршення якості землі,

землевласникам і землекористувачам, які зазнали збитків, відшкодування

здійснювалося у повному обсязі, включаючи упущену вигоду за рахунок

сторони, що завдала цю шкоду (ст. 39 Основ).

Отже, у процесі розвитку земельного законодавства з’явився окремий

розділ в Основах з охорони земель, за яким визначено, що охорона земель

включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів,

спрямованих на їх раціональне використання, запобігання необґрунтованим

вилученням земель із сільськогосподарського обороту, захист від шкідливих

антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів,

продуктивності земель лісового фонду. Охорона земель здійснювалася на

основі комплексного підходу до угідь як до складних природних утворень

(екосистем) з урахуванням зональних і регіональних особливостей.

 

 

141

Окремо слід виділити норму Основ щодо забезпечення заходами захисту

земель при будівництві та введенні в експлуатацію нових чи реконструйованих

об’єктів, будівель і споруд. Для розміщення таких об’єктів було необхідним

погодження із землевпорядними, природоохоронними та іншими органами.

Це зобов’язання позитивно впливало на забезпечення охорони цінних земель

від необґрунтованої забудови.

Для організації комплексу заходів із раціонального використання та

охорони земель держава продовжувала стимулювати землевласників і

землекористувачів у плані зберігання і відтворювання родючі ґрунти, а також

захисту землі від негативних наслідків виробничої діяльності. Комплекс таких

заходів отримав конкретне відображення у ст. 44 Основ: 1) наданні пільгових

кредитів; 2) частковій компенсації із коштів бюджету зниження доходу в

результаті тимчасової консервації порушених не з їх вини ділянок; 3) звільненні

від плати за земельні ділянки, що перебувають на стадії сільськогосподарського

освоєння або покращення їх стану в період, передбачений проектом виконання

робіт; 4) виділенні коштів союзного, республіканського або місцевого бюджету

для відновлення земель, порушених не з їх вини.

Із вищевикладеного можна зробити висновок, що на той час

спостерігалося розширення роботи законодавця, спрямованої на всіляке

стимулювання раціонального використання та охорони земель.

Законодавчій еволюції «піддалося» також й земельне законодавство

УРСР. 18 грудня 1990 р. Верховною Радою УРСР приймається Земельний

кодекс УРСР (далі – ЗК) [57]. Значимість норм ЗК УРСР обумовлювалась

гострою потребою забезпечити населення необхідними продуктами

харчування, занепокоєнням у зв’язку з погіршенням стану родючості

чорноземів республіки. В Україні спостерігається надто висока розораність

земель сільськогосподарського призначення (81 %), а за останні 10 років

вилучено для несільськогосподарських потреб 500 тис. гектарів родючих

земель, вміст в орних угіддях зменшився на 9 відсотків [31].

 

 

142

У новому Земельному кодексі існувало чимало норм, що позитивно

вплинули на організацію відносин землевласника. Так, у ст. 1 підкреслювалося,

що завдання земельного законодавства полягає в регулюванні земельних

відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони

земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і

господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, покращення

природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і

організацій на землю. Отже, першочерговим завданням ЗК було регулювання

земельних відносин, які спрямовані на реалізацію землеохоронної політики.

Землі так само, як і раніше, поділили на сім категорій. При цьому

достатньо плутано викладалося питання щодо переведення земель з однієї

категорії в іншу. Так, у ст. 2 ЗК йшлося про цю процедуру: «Віднесення земель

до відповідних категорій і переведення їх з однієї категорії до іншої

провадиться органами, що приймають рішення про передачу цих земель у

власність або надання їх у користування, а в інших випадках – органами, що

затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення

об’єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого

призначення». У такому випадку відповідні органи могли без перешкод

передати цінні земельні наділи у власність, змінивши їх цільове призначення.

Новелою ЗК було розширення форм власності на землю. Стаття 3 ЗК

вказувала: «Власність на землю в Україні має такі форми: державну,

колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними». У державній

власності перебували всі землі України, за винятком земель, переданих у

колективну і приватну власність. Одразу визначалися категорії земель, що не

могли бути передані будь-якому землекористувачу. Це:

– землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці,

проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери,

бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також

 

 

143

землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної

виконавчої влади;

– землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної

систем, транспорту, зв’язку, оборони;

– землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-

культурного призначення;

– землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів, що

входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських

(фермерських) господарств;

– землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 га) ділянок водойм і

боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств,

селянських (фермерських) господарств;

– землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних

закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів,

державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких

і насінницьких господарств, племінних заводів, племінних радгоспів і

конезаводів, господарств із вирощування хмелю, ефіроолійних, лікарських

рослин, фруктів і винограду.

Таким чином, ці категорії земель отримали з боку держави особливий

статус.

Землі могли передаватися в користування на постійній чи тимчасовій

основі, а тимчасове користування поділялося на короткострокове – до трьох

років і довгострокове – від трьох до двадцяти п’яти років. У разі виробничої

необхідності ці строки могли продовжуватися на період, що не перевищував

одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового

користування.

В оренду земельні наділи надавалися в короткострокове користування –

до трьох років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних та

громадських потреб) і довгострокове – до п’ятдесяти років.

 

 

144

У випадках, якщо земельні наділи, надані для сільськогосподарського

виробництва, не використовувалися протягом одного року, земельні наділи,

надані для несільськогосподарських потреб, – протягом двох років, право

власності на ці наділи припинялося. Процедура припинення прав власності та

прав користування прописувалася законодавцем. Так, у ст. 29 ЗК передбачалися

певні механізми. У разі виявлення випадків використання землі не за цільовим

призначенням, нераціонального використання або способами, що призводять до

зниження родючості ґрунтів і забруднення, систематичного невнесення

платежів за землю органи державного контролю за використанням і охороною

земель або фінансові органи письмово попереджали власників землі і

землекористувачів про необхідність усунення цих порушень у місячний строк.

Якщо порушення за цей час не були усунуті, на винних накладалося

адміністративне стягнення в установленому порядку і надавався додатково

місячний строк для усунення порушень. Якщо порушення і в цей строк не

усувалися, вказані органи передавали відповідній місцевій Раді народних

депутатів або власнику землі, який надав земельну ділянку в користування, акт

і свій висновок про необхідність припинення права на земельну ділянку.

На осіб, що отримали землі у користування чи власність, Кодекс (ст. 40)

покладав низку обов’язків: забезпечувати використання землі відповідно до

цільового призначення та умов її надання, ефективно використовувати землю

відповідно до проекту внутрішньогосподарського землеустрою, підвищувати її

родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не

допускати погіршення екологічної обстановки на території внаслідок своєї

господарської діяльності, а також здійснювати комплекс заходів щодо охорони

земель та ін.

Окремими розділами виділялися питання користування земельними

наділами, віднесеними до кожної категорії земель. Розділ 7 визначав порядок

використання земель сільськогосподарського призначення.

 

 

145

Коло осіб, які могли отримати землі сільськогосподарського призначення,

враховуючи положення останнього нормативно-правового акта,

змінилося [148]. Тепер зазначався не лише суб’єкт, якому надається земельне

угіддя, а й мета надання земельної ділянки. Так, ст. 48 ЗК установлювала:

«Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність і

надаються у користування: 1) громадянам – для ведення особистого підсобного

господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби;

2) громадянам, радгоспам, колективним та іншим сільськогосподарським

підприємствам і організаціям – для ведення товарного сільськогосподарського

виробництва; 3) сільськогосподарським науково-дослідним установам та

навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам і

загальноосвітнім школам – для дослідних і навчальних цілей, пропаганди

передового досвіду, для ведення сільського господарства;

4) несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям,

громадським об’єднанням та релігійним організаціям – для ведення підсобного

сільського господарства». Таким чином, розмежовували суб’єкта користування

та об’єкт, який може бути наданий лише певній групі землекористувачів, що

надавало змогу більшого контролю за правильністю користування земельною

ділянкою.

Свій розвиток отримав і розділ з охорони земель. Так, за ст. 82 ЗК

Земельним кодексу 1990 р. установлювалося, що охорона земель включає

систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих

на їх раціональне використання, запобігання необґрунтованому вилученню

земель із сільськогосподарського обороту, захист від шкідливих антропогенних

впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів,

продуктивності земель лісового фонду, забезпечення режиму земель

природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного

призначення. Охорона земель здійснювала на основі комплексного підходу до

 

 

146

угідь як до складних природних утворень (екосистем) з урахуванням цілей і

характеру їх використання, зональних і регіональних особливостей [5].

З’явилася окрема стаття, що встановлювала систему організації

раціонального використання земель, яка включала охорону природи,

ресурсозбереження, відтворення і збереження ґрунтів, обмеження негативного

впливу на них, а також на рослинний і тваринний світ, геологічні породи, водні

джерела та інші компоненти навколишнього природного середовища. Будь-

який землекористувач, у тому числі й орендарі, повинні були здійснювати

комплекс заходів, що спрямовані на охорону земельних ресурсів, але цей

перелік заходів був продубльований з Основ законодавства Союзу РСР та

союзних республік про землю [153]. Їх основою стало створення комплексу

заходів з охорони, раціонального використання та збереження земельних

ресурсів.

Сталий розвиток екосвідомості спостерігався й у положеннях, що

спрямовувалися на економічне стимулювання раціонального використання та

охорони земель. Так, за ст. 87 ЗК економічне стимулювання раціонального

використання та охорони земель спрямоване на підвищення заінтересованості

власників і землекористувачів, у тому числі орендарів, у збереженні та

відтворенні родючості ґрунтів, на захист земель від негативних наслідків

виробничої діяльності та включає: а) виділення коштів державного,

республіканського, місцевого бюджету для відновлення земель, порушених не з

їх вини; б) звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії

сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану, в період,

передбачений проектом проведення робіт; в) часткову компенсацію з коштів

бюджету зниження доходу в результаті тимчасової консервації порушених не з

їх вини ділянок; г) заохочення за поліпшення якості земель, підвищення

родючості ґрунтів і продуктивності земель лісового фонду, виробництво

екологічно чистої продукції.

 

 

147

Положення щодо контролю за використанням та охороною земель,

моніторингу, землеустрою та земельного кадастру не зазнали важливих змін.

Перехід економіки держави до ринкових відносин у період становлення

незалежної України на початку 90-х рр. ХХ ст. супроводжувався і земельною

реформою. Вона передбачала перерозподіл земель з одночасною передачею їх у

приватну та колективну власність із метою створення умов для рівноправного

розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної

економіки, раціонального використання та охорони земель [194].

Саме розширення кола власників змусило законодавця уважно та

відповідально поставитися до вдосконалення норм з екологічного й земельного

права. Стаття 3 Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу» від

18 грудня 1990 р. зобов’язувала місцеві ради та Раду Міністрів Української РСР

провести інвентаризацію земель усіх категорій, визначивши ділянки, що

використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально або способами,

які призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного

забруднення, погіршення екологічної обстановки. Виходячи саме з такої позиції

законодавця, можна стверджувати, що раціональне використання та охорона

земель розглядалася як одна із цілей земельної реформи та природоохоронного

законодавства. В подальшому ці пункти, на жаль, так і залишилися на

папері [8]. Аналізуючи законодавство до та після проведення реформи, ми

бачимо, що значних змін так і не відбулося, але ринкові відносини змусили

переглянути низку норм з метою встановлення обов’язків землекористувачів

щодо раціонального використання землі та її охорони [16].

Для подальшого впровадження земельної реформи був виданий Указ

Президента СРСР «Про першочергові завдання щодо реалізації земельної

реформи» від 5 січня 1991 р. [115]. У ньому зазначено про необхідність

створення умов для ефективного функціонування різних форм власності і

господарювання, усунення монополії на землеволодіння, переходу до

багатоукладної економіки в аграрному секторі і досягнення на цій основі

 

 

148

стабільного нарощування виробництва сільськогосподарської продукції. Однак

для цього потрібно було вчинити низку відповідних дій. Зокрема, уряди

республік, виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів мали

забезпечити проведення в першій половині 1991 р. інвентаризації

нераціонально використовуваних земель у колгоспах, радгоспах, лісгоспах та в

інших землекористувачів, включаючи землі, надані міністерствам і відомствам

СРСР. Крім того, виникала необхідність сформувати за рахунок нераціонально

використовуваних угідь спеціальний земельний фонд місцевих Рад народних

депутатів для надання земель створюваним селянським господарствам,

орендарям, сільськогосподарським кооперативам, а також громадянам для

ведення особистого підсобного господарства, дачного будівництва, садівництва

і городництва, а також виділити навесні 1991 р. 3–5 млн га земель для

задоволення невідкладних потреб населення.

Аби залучити у сільські райони з недостатньою забезпеченістю

трудовими ресурсами переселенців з інших регіонів, міст і промислових

центрів керівництво республік мало було розробити систему організаційно-

економічних заходів, що сприятимуть цьому процесу.

Для подальшого втілення у життя земельної реформи приймалися

додаткові акти. Так, було прийнято Постанову Верховної Ради СРСР «Про

реалізацію Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю і

хід проведення земельної реформи» від 27 травня 1991р. [127]. У цьому

документі зазначалося, що Основи законодавства Союзу РСР і союзних

республік про землю стали правовою базою для проведення в країні земельної

реформи. В усіх земельних кодексах союзних республік була прийнята єдина

концепція щодо вирішення питань у сфері земельних відносин. Хоча всі

працювали за єдиним планом, але в деяких напрямах спостерігалося повільне

впровадження організаційних та економічних важелів проведення земельної

реформи. У зв’язку із цим уряди республік, виконавчі органи на місцях повинні

були вживати невідкладних заходів щодо підвищення ефективності

 

 

149

використання землі та продуктивних сил у сільському господарстві, створення

умов для розвитку всіх форм господарювання, введення економічних важелів

раціонального землекористування.

Документ визначав особливу роль науки в реалізації землеохоронної

політики в країні. Так, з метою вчинення відповідних дій Міністерству

сільського господарства і продовольства СРСР, Державному комітету СРСР з

науки і технологій, Академії наук СРСР необхідно було організувати наукове

забезпечення земельної реформи, звернувши особливу увагу на дослідження

проблем багатоукладності економіки, земельної власності, економічної оцінки

землі та переходу до платного землекористування, моніторингу та охорони

земель, землеустрою, екологізації землеробства, прогнозування соціально-

економічних наслідків реформи.

Після перебудови та нововведень у державному секторі нового формату

сформовано сучасне законодавство про охорону навколишнього

середовища [204]. 25 червня 1991 р. напередодні великих звершень, що

призвели до незалежності нашої країни, Верховною Радою був прийнятий

Закон «Про охорону навколишнього природного середовища». Він діє й тепер,

тобто 25 років, зазнавши понад 40 змін і доповнень.

На нашу думку, документ такої важливості має бути прийнятий у новій

редакції відповідно до викликів, які сьогодні постають перед нашим

суспільством. Але у 1991 р. зазначений Закон у цілому охоплював основні

проблемні моменти. Він складався із Преамбули, 16 розділів та 72 статей.

Метою його прийняття була реалізація екологічної політики, що

спрямовувалася на збереження безпечних умов існування природи, досягнення

гармонійної взаємодії суспільства і природи, а також на охорону, раціональне

використання і відтворення природних ресурсів для забезпечення інтересів

теперішнього та майбутніх поколінь.

 

 

150

Закон має загальних характер, містить чимало так званих відсильних

норм до інших законодавчих актів та не встановлює конкретних механізмів з

охорони природного середовища.

У ст. 1 Закону визначено, що охорона природи полягає у збереженні,

раціональному використанні всіх її багатств, відтворенні та розвитку цінних

видів флори і фауни. Водночас заборонено сфери, діяльність яких може нанести

шкоду земельним ресурсам, призвести до ерозії ґрунтів та взагалі погано

вплинути на стан природних багатств. Закон 1991 р. так описує загальне

завдання: «Завданням законодавства про охорону навколишнього природного

середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і

відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання

і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на

навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів,

генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних

комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-

культурною спадщиною». Звертає на себе увагу той факт, що в цьому Законі не

існує розділу «Охорона ґрунтів», який був у попередньому Законі. Зазначений

документ більше спрямований на регламентацію організації процесу охорони

та компетенцію органів влади, а не на самі об’єкти охорони.

Земельна реформа ґрунтувалася на принципі: «земля має належати тим,

хто на ній працює». Хоча подібна практика і показала непогані результати,

однак у гонитві за прибутком землевласники часто ігнорували правильний та

раціональний підхід до використання своїх наділів. Із метою реалізації

наведеного принципу в Україні в першій половині 90-х рр. XX ст. було

прийнято низку нормативно-правових актів, що передбачали паювання

сільськогосподарських угідь колективних сільськогосподарських підприємств

із наданням кожному їх члену умовної земельної ділянки – земельної частки

(паю).

 

 

151

Щодо правового регулювання земельної реформи, то ми підтримуємо

думку дослідників, які зазначають, що вітчизняна правотворча діяльність у

реформуванні земельних відносин здійснювалася поквапливо; законодавчі

положення були нечіткими, ґрунтувалася на пропозиціях, не перевірених

практикою, оскільки часто змінювалися за змістом і характеризувалися

непослідовністю. Пояснюється це тим, що земельна реформа, як правило,

проводилася «пошуковими» методами, на її завершення відводився історично

малий проміжок часу, що, у свою чергу, призвело до неврегульованості

важливих питань і суперечливості законодавства [234].

Висновки до розділу 2

Процес становлення та розвитку раціонального використання та охорони

земель має велику історію, вивчення якої дає змогу сучасному законодавцю

реалізовувати кращі здобутки історії з використанням сучасних можливостей.

Кожний історичний етап розвитку землеохороного законодавства

характерний тим, які цілі перед собою ставила влада. Так, із приходом

радянської влади земля переходить у державну власність і основним завданням

стає отримання найбільшої економічної вигоди для економіки країни,

незважаючи на жодні фактори. Отже, земля через нівелювання правильного

підходу отримала нові проблеми, ерозії, засолення, опустелювання та ін.

На початку ХХ ст. державна політика в українських губерніях, що

входили до складу Російської імперії, була зосереджена на проведені земельної

реформи та забезпеченні селянства земельними наділами, маючи на меті не

стільки забезпечення дбайливого підходу до використання земельних ресурсів,

скільки економічну стабільність.

В ході визвольних змагань за часів революції 1917–1920 рр. у земельному

законодавстві Української Народної Республіки періоду Центральної Ради та

УНР часів Директорії вже в загальних рисах закріплювалось формування

 

 

152

інституту раціонального використання та охорони земель. Через низку причин

детальної регламентації так і не відбулося.

Період десталінізації кардинально змінив ставлення до раціонального

використання та охорони земельних ресурсів. Було прийнято ряд документів,

що стали основою земельного законодавства. В них підняли на новий рівень

природоохоронні норми. Але старі традиції комуністичної влади, яка

популяризувала свою діяльність більше ніж реалізовувала, механізми реалізації

залишалися на тому самому рівні. Хоча вплив новітнього підходу не залишився

осторонь, законодавець поступово підходив до розуміння того, що правильний

підхід в існуванні людини з природою надає більше користі і дає можливість

співіснувати, але незважаючи на бажання здійснити кодифікацію, витрачену

велику кількість зусиль та розроблення величезного масиву актів, так і не

вдалося зробити ідеальну схему поводження з землями, хоча саме цей період

визначив, які помилки було вчинено і в результаті було сформовано розуміння

важливості їх вирішення.

Четвертий етап вносив свої корективи в законодавство завдяки

численним проблемам в економіці, політиці і найголовніше в екології.

Нерозсудливі дії призвели до катастроф, що значно вплинули на стан

земельних ресурсів та природи в цілому. Це призвело до постійних змін та

доповнень в земельне законодавство, що вже мало орієнтир на природні

особливості українського регіону. Перебудова виявилася початком кінця

земельного законодавства СРСР, однак саме вона відіграла значну роль у

кардинальних змінах ставлення держави до землі. Такі зміни мали як позитивні

(отримання права громадян використовувати землі за своїм розсудом, оскільки

вони стають їх власниками), так і низку негативних аспектів (ті самі

землевласники без нагляду з боку держави почали діяти всупереч нормам щодо

піклування про землю з метою отримання більш значної вигоди, однак без

урахування інтересів суспільства).

 

 

153

РОЗДІЛ 3

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ

РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ І ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНІ

У ХХ СТ

3.1. Правове регулювання охорони земель у сфері сільського

господарства в Україні

Як відомо, в УРСР 70 % становили землі сільськогосподарського

призначення. До них належали землі, надані: колгоспам і радгоспам – для

ведення сільського господарства; науково-дослідним, навчальним та іншим

сільськогосподарським установам – для наукових досліджень, практичного їх

застосування та поширення досягнень науки й передового досвіду, а також

землі, виділені несільськогосподарським підприємствам, організаціям і

установам для ведення підсобного сільського господарства. У 70-ті рр. ХХ ст.

сільськогосподарські угіддя в цілому по країні становили близько 27 %; орні

землі – 10 %, а в УРСР – відповідно 71 і 57 % [182, с. 62]. Більш детальну

статистику наводив В. Л. Мунтян: «Українська РСР багата родючими землями.

Із загальної площі (60,3 млн га) сільськогосподарські угіддя становлять близько

43 млн га, а орні землі – понад 34 млн га. Це понад 15 % від усієї площі ріллі

СРСР» [90, с. 27].

На особливу увагу заслуговує вивчення охорони та раціонального

використання саме цих земель, оскільки вони є основою аграрного сектору

країни, що прямо впливає на наповнення бюджету країни.

Історико-правовий аналіз норм, що стосувалися охорони

сільськогосподарських земель, визначив коло механізмів і заходів, що можна

використовувати й зараз. Правовий режим спеціального природокористування

виходить із системи пріоритетів одних видів користування ресурсами природи

над іншими. За такої системи забезпечуються оптимальні умови життя людини.

Саме пріоритет охорони сільськогосподарських земель є необхідним, оскільки

 

 

154

ці землі є джерелом виробництва продуктів харчування та промислової

сировини для країни й суспільства.

Основи земельного законодавства СРСР 1968 р. у ст. 8 закріплювали, що:

«З усіх видів землекористування пріоритетним за радянським законодавством є

сільськогосподарське, оскільки в сільському господарстві земля – основний

засіб виробництва. Землі, визнані в установленому порядку придатними для

потреб сільського господарства, насамперед повинні надаватися колгоспам,

радгоспам, іншим землекористувачам для сільськогосподарських цілей».

Зважаючи на особливу цінність сільськогосподарських земель та їх користь для

суспільства та країни, з боку законодавця створювались особливі умови захисту

цих земель та раціонального їх використання.

Однією з таких умов захисту виступає їх захист від надлишкового

використання та самостійного захоплення. Із цією метою була прийнята

Постанова ЦК ВКП (б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель

колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р. [103]. Серед

землекористувачів було зафіксовано розбазарювання і розкрадання суспільних

земель на свою користь. Люди обманним шляхом фактично захоплювали

додаткові ділянки за рахунок польових суспільних земель, і це приносило

шкоду суспільним інтересам. Були зафіксовані випадки самовільного

розпорядження земельними наділами особами, які навіть не працювали в

колгоспах. Таким діям сприяв і той факт, що в колгоспних господарствах

панував безлад та плутанина, присадибні ділянки змішувалися із суспільними

землями колгоспів. До того ж був відсутній польовий та присадибний облік.

Керівництво країни, незважаючи на передвоєнний стан та напругу в

суспільстві, через недостачу продовольства приймає досить жорсткі методи

землевпорядної політики і ставить за мету реалізацію особистих інтересів і не

зважає на потреби суспільства.

Керівництво країни суворо критикувало такі дії та встановлювало, що

суспільні землі колгоспів є недоторканними, а їх розміри в жодних випадках не

 

 

155

повинні зменшуватися. Адже спроба повторного вчинення такого роду діянь

розцінюватиметься як кримінальне правопорушення. У земельних відділах і

колгоспах створювалися спеціальні земельні книги, в яких фіксувалися всі

наділи. За кожним колгоспником установлювалася кількість днів, яку вони

мали відпрацювати, щоб залишатися у статусі колгоспників (від 60 до 100

робочих днів залежно від регіону, в якому працював колгоспник).

Аналізований документ свідчив про стурбованість держави про цільове і

правильне використання земельних ресурсів, але до того часу такої

стурбованості не відчувалось і в такому випадку вбачалось проведення

жорсткої диктаторської політики, яка не зважала на потреби людей.

Отриманню високих і сталих урожаїв сільськогосподарських культур і

подальшому розвитку сільського господарства та позитивний вплив на земельні

ресурси сприяло зрошуване землеробство. Воно набуло вирішального значення

також й у справі боротьби з посухою. 18 серпня 1950 р. була прийнята

постанова Ради Міністрів СРСР «Про перехід на нову систему зрошення з

метою більш повного використання зрошуваних земель і покращення

механізації сільськогосподарських робіт» [119]. Перед сільськогосподарськими

органами ставилося завдання щодо проведення робіт із покращення

використання зрошувальних земель, забезпечення подальшого більш швидкого

зростання врожайності всіх культур на поливних землях шляхом всебічного

підвищення рівня механізації сільськогосподарських робіт і широкого

впровадження передової агротехніки при використанні земель. Затрати, що

пов’язані із розширенням та покращенням земельних робіт, фінансувалися із

Державного бюджету у розмірі 40 %, включаючи кошти на користування води

та технічне керівництво проектно-дослідними роботами.

Із наведеного вище можна зробити висновок, що держава закріплювала

на законодавчому рівні піклування про землю і вдосконалювала порядок

землекористування через покращення системи зрошення та збільшення

механізації сільськогосподарських робіт. Оберігаючи земельні ресурси від

 

 

156

осушення, країна зміцнювалася економічно, а народ забезпечувався

продовольчими товарами та робочими місцями.

Для повноцінної охорони земель має бути відомо, де саме необхідно

здійснювати комплекс відповідних заходів, а також потрібно бути обізнаними

щодо кількісного і якісного стану земель. Для реалізації цього завдання була

прийнята постанова Ради Міністрів СРСР «Про єдиний державний облік

земельного фонду СРСР» від 31 грудня 1954 р. [98]. Цим документом із 1955 р.

було вводилися обов’язковий державний облік наявності та розподілу землі за

угіддями та землекористувачами, а також державну реєстрацію всіх

землекористувачів за єдиною загальносоюзною системою. Обліку підлягали всі

землі, що перебували в користуванні колгоспів, радгоспів, міст і селищ,

державних, кооперативних і громадських установ, організацій і підприємств,

одноосібних селянських господарств та окремих громадян, а також землі

державного земельного фонду (запасу) і державного лісового фонду.

Зазначеною діяльністю мало займатися Міністерство сільського господарства

СРСР. До того ж на нього покладався контроль за правильністю використання

земель незалежно від того, в чиєму користуванні вони перебувають. Крім того,

Ради Міністрів усіх республік та всі нижчестоящі органи зобов’язувалися

забезпечувати ведення обліку земель та реєстрації землекористувачів за єдиною

загальносоюзною системою, щорічно розглядаючи та затверджуючи звіти про

використання земель та розподіл їх по угіддях.

На Держплан СРСР покладався обов’язок при розгляді плану топографо-

геодезичних робіт, що проводилися Головним управлінням геодезії і

картографії Міністерства внутрішніх справ СРСР, забезпечувати Міністерство

сільського господарства СРСР знімальними і картографічними матеріалами для

задоволення потреб землеустрою та обліку земельного фонду країни. Ці заходи

здійснювалися з метою повного контролю за використанням земельних

ресурсів. Кожна ділянка землі, що оброблялася, реєструвалася, а контролюючі

органи здійснювали перевірку правильного використання землі. У випадку

 

 

157

порушення порядку використання землі цю землю передавали іншому

землекористувачу. Такими діями держава намагалася убезпечити себе від

несумлінних користувачів, а землю – від занепаду.

Рада Міністрів УРСР відмічала, що народне господарство республіки

щороку зазнає великої шкоди від руйнування ґрунтів унаслідок водної і

вітрової ерозії. Це викликало необхідність у прийнятті постанови Ради

Міністрів УРСР «Про організацію боротьби з ерозією ґрунтів на території

УРСР» від 30 квітня 1960 р. [200]. Значні площі родючих земель втрачали свої

якості й знецінювалися через змивання верхніх шарів та розмиви ґрунту, що

заносили посіви, сади, городи, замулювали річки тощо. Через такі події

колгоспи щороку недобирали до 40–60 % урожаю вирощуваних культур.

Наслідком непроведення систематичних протиерозійних робіт ставало не лише

зниження родючості ґрунтів, а й марнотратство у використанні державних і

колгоспних коштів, що доводилося витрачати для ліквідації наслідків ерозії.

Рада Міністрів УРСР визнавала охорону ґрунтового покриву, відновлення

родючості та раціональне використання земель важливими і невідкладними

завданнями. Для здійснення цих заходів усі органи і відомства (незалежно від їх

підпорядкованості), у користуванні яких були земельні угіддя, зобов’язувалися

здійснювати повний господарський облік земель, що зазнавали ерозії,

оцінювати стан наявних протиерозійних споруд, а також організовувати за

участю науково-дослідних установ розробку необхідних заходів щодо боротьби

з ерозією ґрунтів і відновлення родючості та продуктивного використання

земель. Відповідальність за проведення цих заходів покладалася на голів

колгоспів, директорів радгоспів та керівників підприємств, у віданні яких

перебували земельні угіддя. Навчальним закладам ставилося завдання

збільшити кількість спеціалістів у сфері боротьби з ерозією ґрунтів, а

Українській академії сільськогосподарських наук розширити науково-дослідну

роботу з опрацювання комплексу протиерозійних заходів.

 

 

158

На підставі викладеного слід зазначити, що подолати проблемні питання,

пов’язані із підвищенням родючості земельних угідь та правильним

використанням їх у застосувалися усі можливі заходи і засоби.

Прикладом реальної боротьби з ерозією ґрунтів була реалізація заходів,

передбачених рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради «Про

організацію боротьби з ерозією ґрунтів на території Харківської області» від

23 травня 1960 р. За цим рішенням передбачався комплексний підхід до

створення умов для раціонального використання земель шляхом встановлення

їх охорони. Так, установлювався повний господарський облік земель, що

зазнавали ерозії, а також облік протиерозійних гідротехнічних споруд. Крім

того, організовувалася за участю працівників науково-дослідних установ

розробка необхідних заходів щодо боротьби з ерозією ґрунтів і відновлення

родючості та щодо продуктивного використання еродованих земель як

обов’язкової і невід’ємної частини системи ведення господарства. До

зазначених заходів належали: ведення сівозмін з урахуванням рельєфу,

внаслідок чого попереджався б змив верхніх родючих шарів ґрунту;

запровадження на площах еродованих земель спеціальних ґрунтозахисних

сівозмін, а також смугової системи землеробства; впровадження обробки

ґрунту, посіву і догляду за посівами сільськогосподарських культур лише

впоперек схилів у напрямі горизонталей місцевості, що знижує інтенсивність

ерозії ґрунтів і підвищує врожайність без будь-яких додаткових затрат;

запровадження відповідно до чинного законодавства дисциплінарної та

матеріальної відповідальності працівників, які порушували установлений

порядок оранки посіву та обробки посівів на еродованих ґрунтах, а також

преміювання працівників і спеціалістів сільського господарства, які

відзначилися при виконанні протиерозійних заходів; заборона добування піску,

глини, крейди та інших загальнопоширених копалин; створення системи

прияружних, ґрунтозахисних і полезахисних лісонасаджень, а також своєчасне

 

 

159

проведення всіх заходів із догляду за гідротехнічними спорудами та

насадженнями.

Після розробки комплексних програм щодо боротьби з ерозією ґрунтів

обласна рада зобов’язала всі господарства, в яких є земельні угіддя,

невідкладно організувати здійснення заходів із запобігання ерозії ґрунтів,

приділити особливу увагу збереженню наявних полезахисних смуг і всіх

насаджень, докорінно поліпшити догляд за ними з тим, щоб всебічно

підвищити ефективність цих насаджень у захисті ґрунтового покриву.

Для здійснення усього комплексу протиерозійних заходів до складу окремих

районних інспекцій із сільського господарства в районах із сильно розвинутою

ерозією ґрунтів вводилися посади спеціалістів із боротьби з ерозією

ґрунтів [201].

Такий підхід свідчить про становлення свідомості законодавця з охорони

земель, що відбивається у розумінні правильного підходу до

землекористування крізь призму розвитку історії правових норм.

Зазначений напрям захисту поступово розвивався й у подальшому. Так,

була прийнята постанова Ради Міністрів УРСР «Про додаткові заходи із

захисту ґрунтів від водної і вітрової ерозії» від 21 лютого 1961 р. [187]. Це

викликано необхідністю у забезпеченні освоєння всіма сільськогосподарськими

підприємствами системи протиерозійних агротехнічних заходів протягом 2–3

років, а лісомеліоративних заходів (створення полезахисних лісових смуг,

захисних лісонасаджень по ярах і балках та ін.) – до 1970 р.

Центральному статистичному управлінню при Раді Міністрів УРСР

ставилося завдання щороку проводити облік виконання протиерозійних заходів

усіма землекористувачами за показниками, передбаченими

народногосподарським планом.

На Українську республіканську контору Держбанку СРСР та

Міністерство сільського господарства УРСР покладався обов’язок: у межах

загальної суми довгострокового кредиту, що надавався Українській PCP за

 

 

160

планом Держбанку СРСР із довгострокового кредитування, кредитувати

колгоспи на проведення агролісомеліоративних заходів із приводу боротьби з

ерозією ґрунтів.

З метою удосконалення планування розвитку сільськогосподарського

виробництва з урахуванням агровиробничих особливостей ґрунтів Міністерство

сільського господарства УРСР зобов’язувалося організовувати державний облік

земель по землекористувачах та угіддях на основі карт ґрунтів із виробничою їх

оцінкою, забезпечивши внесення поточних змін у відомості обліку та карти

ґрунтів залежно від змін у землекористуванні, складі угідь і стані їх

окультуреності. Планування виявлялося однією з основних функцій управління

землями сільськогосподарського призначення.

Для забезпечення виконання заходів з охорони ґрунтів захисних

лісонасаджень, визначених Законом УРСР «Про охорону природи Української

PCP» і постановами Ради Міністрів УРСР із цих питань, Міністерство

сільського господарства УРСР зобов’язувалося передбачити посилення

землевпорядної служби і додаткове укомплектування її спеціалістами-

ґрунтознавцями та агролісомеліораторами з покладенням на цю службу

обов’язків щодо охорони ґрунтів і захисних лісонасаджень, а також державного

обліку земель із їх виробничою оцінкою.

Постановою продовжувалась розпочата робота щодо боротьби з ерозією

ґрунтів. Установлення постійного обліку та звітності свідчить про те, що це

питання постійно контролювалося вищими органами влади. Виділялися

додаткові кошти на проведення всіх робіт та збільшення спеціалістів за цим

напрямом, робилося все, щоб зберегти землю.

У зв’язку зі значною роботою щодо проведення протиерозійних заходів

паралельно вносяться зміни до законодавства з метою його приведення у

відповідність із новими потребами землекористування. Була прийнята

постанова Ради Міністрів УРСР «Про питання охорони ґрунтів і захисних

лісонасаджень на території УРСР» від 6 вересня 1961 р. [207]. Відмічалось, що

 

 

161

якщо не будуть враховані ерозійні процеси, то вони призведуть до змиву і

видування ґрунтів, замулювання водоймищ.

Окрім вирішення проблем з ерозійними процесами паралельно

відбувалась боротьба з бур’янами. 26 квітня 1962 р. був виданий Указ Президії

Верховної Ради УРСР «Про посилення боротьби з бур’янами» [209]. Цим

документом встановлювався обов’язок всім землекористувачам проводити

боротьбу із бур’янами, яка повинна здійснюватися агротехнічними, хімічними

та іншими засобами з урахуванням особливостей видів бур’янів. Заходи

повинні здійснюватися не лише над знищенням, але й запобіганням їх

розповсюдженню. В разі порушення землекористувачами правил боротьби з

бур’янами виконавчий комітет місцевої Ради депутатів оголошує йому

попередження із зобов’язанням здійснити ці заходи найближчим часом. У

випадках невиконання накладався штраф від 5 до 30 карбованців, а за злісне

порушення в подвійному розмірі, аж до позбавлення права користування

земельними ділянками. Протягом двох тижнів, 11 травня 1962 р., Рада

Міністрів УРСР затвердила Правила по боротьбі з бур’янами [172]. Було

визначено основні заходи по боротьбі із шкідниками, яких мали дотримуватися

всі землекористувачі: забезпечувати високу агротехніку вирощування кожної

сільськогосподарської культури, удобрювати поля, створювати кращі умови

росту і розвитку культурних рослин, а також пригнічення бур’янів; слідкувати

за черговістю культур, щоб на кожному полі періодично розміщувались

просапні культури, які обробляються протягом всього періоду вегетації; не

допускати порушення агротехнічних норм висіву насіння, а також широко

застосовувати вузькорядний посів культур; застосовувати прийоми обробітку

ґрунту, які забезпечать максимальне очищення полів від бур’янів до посіву

культур; посів проводити в кращі агротехнічні строки для кожної культури

насінням І класу посівного стандарту; а на посівах просапних культур

застосовувати досходове та післядосходове боронування та ін. Окремо була

приділена увага триманню в чистоті від бур’янів полезахисні лісові смуги,

 

 

162

узлісся, парки та землі іригаційно-меліоративної сітки та ін. Такі факти

усебічного обробітку визначали комплексний підхід до боротьби над

шкідниками, що погано впливають на земельні ресурси. Окрему увагу

заслуговує закріплення юридично-технічної норми по боротьбі з бур’янами

шляхом використання хімічних засобів та наявних гербіцидів, зокрема: на

посіві злакових культур – 2,4 Ді 2М-4Х для знищення дводольних бур’янів; на

посівах кукурудзи – симазин або атразин; - на посівах цукрових буряків –

далапон, дихлоральсечовину та інші гербіциди та ін. Встановлювалась заборона

вносити свіжий гній весною під культивацію і дозволялось лише вносити гній

та перегній з осені і весною тільки після зберігання його в гноєсховищах та

польових буртах. Такі заходи завдають найменшої шкоди землі і якомога

більшої користі для росту рослин, що підтверджує ощадливий підхід до

земельних ресурсів.

Наступним документом, що стосувався захисту сільськогосподарських

культур була Постанова Ради Міністрів УРСР від 22 березня 1963 року «Про

мінімум заходів для колгоспів, радгоспів та інших господарств заходів по

захисту рослин від шкідників і хвороб в Українській РСР» [197]. Через великі

збитки врожаю, що завдають шкідники і хвороби, встановлювався обов’язковий

мінімум заходів для поліпшення ситуації. Такими загальнообов’язковими

агротехнічними заходами визначено: лущення стерні слідом за збиранням

врожаю; зяблева оранка; удобрення полів органічними та мінеральними

добривами; ретельний обробіток ґрунту; посів та посадка в оптимальні строки

кондиційним здоровим насінням і посадковим матеріалом районованих сортів;

старанний догляд за посівами і систематичне знищення бур’янів. На додаток до

виконання основних агротехнічних заходів, обов’язково повинні проводитись

мінімальні хімічні й механічні заходи по боротьбі з шкідниками і хворобами

рослин. Надавався детальний підхід до землекористування, за яким

законодавець виконує головну функцію землеохоронної політики – створення

єдиних умов для збереження та примноження цінних якостей землі.

 

 

163

Важливим моментом у розширенні комплексу заходів з охорони земель

можливо було реалізовувати через досліди самих землекористувачів і

керівництво країни пішло на такий крок. Рада Міністрів СРСР 30 червня 1964 р.

прийняла постанову «Про заходи по поліпшенню справи винахідництва і

раціоналізації в сільському господарстві» [107], надаючи допомогу та стимул

до винахідницької діяльності в сільському господарстві задля розробки та

здійснення нових пропозицій та методів землеохоронної діяльності. Таким

чином, таку діяльність здійснював кожен колгосп, радгосп чи інша

сільськогосподарська організація. У випадках, коли раціоналізаторський

винахід виправдовував себе на практиці, колгосп повинен був повідомити у

вищестоящі організації задля впровадження їх іншими колгоспами, а

винахіднику виплачувалась винагорода.

Влада, розуміючи масштаб і важливість реалізації дій, спрямованих на

подолання проблем нераціонального використання земельних ресурсів,

прийняла Постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про підвищення ролі

Міністерства сільського господарства СРСР у керівництві колгоспним та

радгоспним виробництвом» від 1 березня 1965 р. [121]. Цим документом було

збільшено повноваження Міністерства сільського господарства, встановлено

додаткові завдання – державний нагляд за дотриманням порядку

землекористування, організація державного обігу земель і землевпорядкування,

розробка і здійснення заходів щодо боротьби з ерозією.

Постійне здійснення заходів, які спрямовані на збереження та

покращення земельних ресурсів, потребувало збільшення додаткових витрат.

Так, 1 квітня 1965 р. була прийнята Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР

«Про віднесення витрат із докорінного покращення земель у колгоспах за

рахунок державного бюджету» [140]. За документом визнавалося важливе

значення проведення меліоративних та інших заходів, спрямованих на

підвищення родючості земель. Установлено, що роботи з докорінного

покращення земель у колгоспах районів надмірного зволоження (будівництво і

 

 

164

перевлаштування закритого дренажу, відкритої внутрішньогосподарської

осушувальної мережі, розкорчовування лісу і чагарнику та інші технічні

роботи, комплекс робіт із видобутку, перевезення і використання торфу,

вапнування кислих ґрунтів, включаючи вартість вапняних добрив і сланцевої

золи, витрати на перевезення і внесення їх у ґрунт) і роботи щодо гіпсування

солонцевих ґрунтів у колгоспах, включаючи вартість гіпсу, витрати на

перевезення і внесення його в ґрунт, а також витрати зі складання проектно-

кошторисної документації на зазначені роботи, здійснювалось за рахунок

коштів державного бюджету. Все це вказувало на колосальні витрати,

спрямовані на покращення охорони земель та підтримку її у належному стані.

Окрім загальних положень, цей документ регламентував техніко-юридичні

норми реалізації протиерозійних процесів, які повинні були використовуватись

усіма колгоспами та радгоспами. Так, була регламентована робота

гідротехнічної меліорації земель, в яку входила система заходів стосовно

корінного поліпшення сільськогосподарських угідь шляхом регулювання

водного режиму задля підвищення її родючості. Вона включала в себе

зрошення і осушення земель. Зрошення земель проводилось в посушливих

зонах та зонах із недостатньою кількістю вологи (Крим, південні і степові

райони України). Основною умовою для пристрою зрошувальної системи або

поливних ділянок була наявність надійного водного джерела. Придатність води

для зрошення визначалась за вмістом у ній солей. Розрізняють води: прісна –

менше 1г солей на літр води, солонуваті – від 1 до 5, слабко солоні – від 5 до 10,

солоні – від 10 до 30, дуже солоні – від 30 до 80, розсіл – більше 80 г солей на

літр води. При вмісті солей менш 1г на літр вода придатна для зрошення.

Зазначено, що на родючих ґрунтах з доброю водопроникністю допускається

відносно більший вміст солей у воді, ніж на важких маловодопроникних. Цей

документ регламентував детальний режим зрошення, який включав в себе

кількість поливів, їх величину та найкращі строки проведення поливів. Також

були визначені зрошувальні норми по культурам і строкам поливів з

 

 

165

урахуванням попереднього досвіду. У випадках, коли такі норми відсутні,

встановлювалась універсальна формула, в яку включався коефіцієнт

водоспоживання для створення одиниці врожаю на кубічний метр, проектована

врожайність на один гектар, коефіцієнт опадів і їх сума, а також запас засвоєної

вологи в ґрунті до моменту посіву на 1 гектар і кількість використовуваних

ґрунтових вод. Окремо регламентувався порядок правильного підходу до

способів та технік поливів. Також цей документ мав рекомендаційний характер

щодо вибору спеціалізованої техніки для поливу та правильним доглядом за

нею. Окрім регламентації поливів було закріплено порядок осушення земель.

Під осушенням земель розумілось відведення надлишкової води з ґрунту з

метою створення в ній водного режиму, сприятливого для вирощування

високих і сталих врожаїв. Заболочування земель виникає внаслідок надмірних

поверхневих вод і перезволоження кореневмісного шару ґрунтовими водами.

Осушення здійснювалось відповідно до норми осушення, під якою розуміється

глибина стояння від поверхні землі рівня ґрунтових вод, коли в кореневмісному

шарі створюються нормальні умови для росту рослин. До складу осушувальної

системи входять: регулюючі канали; захисні вали, що перехоплюють

поверхневі і ґрунтові води; провідні канали (колектори); водоприймачі;

дорожня мережа на осушеній території. Використання осушуваних земель в

колгоспах і радгоспах здійснювалось відповідно до планів регулювання

водного режиму. Тому була розроблена універсальна формула динаміки

вологості на основі балансу вологи в ґрунті. За цією формулою обчислювалась

вологість кореневого шару на кінець і початок розрахункового періоду, а також

використовувані опади з підживлення кореневмісного шару ґрунтовими водами

з водоспоживанням. Зазначена Постанова зобов’язувала колгоспи передбачати

в промфінпланах цільовим призначенням амортизаційні відрахування 4,8 %

вартості меліоративних споруд, які перебувають на балансі господарства, у

тому числі 2,8 % на капітальний ремонт і 2 % на повне відновлення, а також

кожен колгосп повинен був виділити колгоспника-ремонтера на кожні 250–300

 

 

166

гектар площі, на якого покладались повноваження з охорони, очистки, ремонту

меліоративних мереж. Таким чином, влада країни ухвалила документ, який

надав чіткого алгоритму діям для правильного вирішення проблемних питань у

землеохоронній справі.

Велике значення для попередження виснаження земель мало проведення

меліоративних заходів. Як зазначав В. В. Петров, під виснаженням земель

розуміється стійка втрата землею властивості родючості, що настає внаслідок

виникнення і розвитку шкідливих процесів на ґрунті, які призводять до

порушення його фізичних і хімічних властивостей і викликають втрату

поживних речовин, необхідних для росту рослин [175, с. 161]. У радянський

період створено велику кількість водогосподарських комплексів, що дозволяли

орошати тисячі гектарів земель. Вагоме значення мав Пленум ЦК КПРС і Ради

Міністрів СРСР, що відбувся 16 червня 1966 р. На ньому було прийнято

Постанову «Про широкий розвиток меліорації земель для одержання високих і

сталих урожаїв зернових та інших сільськогосподарських культур» [133].

Відповідно до згадуваного документа було розширено роботи зі зрошення та

осушення земельних ресурсів. На здійснення цих заходів було виділено понад

40 млн крб.

Зазначений нормативно-правовий акт установлював чіткі обов’язки всіх

органів, пов’язаних із земельними ресурсами: неухильно дотримуватися вимог

з охорони ґрунтів від вітрової та водної ерозії, із запобігання заболочуванню й

засоленню земель; здійснювати висадку полезахисних насаджень та заліснення

пісків; забезпечувати ведення й освоєння правильних сівозмін; упроваджувати

найбільш ефективні системи землеробства; переходити на посів високоякісних

сортових культур; поліпшувати використання добрив; точно обліковувати

землі та забезпечувати їх якісний стан. Водночас засуджувалася хибна практика

відведення цінних орних та інших сільськогосподарських угідь під будівництво

промислових об’єктів, доріг та під інші несільськогосподарські потреби.

 

 

167

Підкреслювалася й необхідність раціонального використання та охорони

цінних для держави і суспільства земель.

Унаслідок недбалості колгоспів і радгоспів у сфері охорони ґрунтів

завдавалася велика шкода сільському господарству. Деякі з них проводили

захисні заходи в невеликих обсягах або взагалі не проводили їх. У такому

випадку влада країни постановила визнати боротьбу з вітровою та водною

ерозією ґрунтів одним із важливих завдань держави. З метою боротьби з

недбалістю була прийнята Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про

невідкладні заходи щодо захисту ґрунтів від вітрової та водної ерозії» від

20 березня 1967 р. [112]. Цією постановою Міністерству сільського

господарства СРСР ставилося в обов’язок створення у своєму штаті Державної

інспекції з охорони ґрунтів. На голів колгоспів покладалася особиста

відповідальність за правильне використання земель та здійснення на них

протиерозійних заходів.

Для вирішення поставлених завдань розширювалися повноваження

органів та створювались нові. Так, 25 березня 1967 р. був виданий Указ

Президії Верховної Ради УРСР «Про утворення Державного комітету Ради

Міністрів Української РСР по охороні природи» [212]. За цим Указом створено

відповідний республіканський комітет, головним завданням якого стало

докорінне покращення стану охорони природи в республіці.

Керуючись Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 20 березня

1967 р., Рада Міністрів УРСР приймає аналогічну республіканську постанову

«Про невідкладні заходи щодо захисту ґрунтів від вітрової та водної

ерозії» [198]. Прилюдно було визнано існування цієї проблеми на півдні

території республіки у Криму та Карпатах. Крім того, визнавалися й факти

бездіяльності у плані виконання заходів з усунення ерозійних процесів,

недооцінки небезпеки руйнівної дії вітрової та водної ерозії ґрунтів, невжиття

заходів щодо впровадження у виробництво розробленої науковими закладами

системи землеробства, яка давала б можливість зберегти землі, та ін. Тому Уряд

 

 

168

для подальшого розвитку сільського господарства визначив як невідкладне

широко розгортання планомірного здійснення комплексу протиерозійних

заходів.

Із метою розв’язання поставленого завдання керівництвом республіки

було вирішено зобов’язати Міністерство сільського господарства УРСР та всі

інші органи, що пов’язані із землекористуванням, розробити низку заходів

щодо захисту ґрунтів від ерозії, при цьому беручи до уваги залежність від

ґрунтово-кліматичних умов певної території. У районах поширення вітрової

ерозії, особливо в південній і південно-східних областях (Кримській,

Запорізькій, Херсонській, Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській,

Луганській і Донецькій), поставлено за обов’язок впроваджувати такі способи

обробки ґрунту і здійснення посіву сільськогосподарських культур, що

забезпечуватимуть максимальне збереження вологи у ґрунті.

У гірських та передгірних районах Карпат, де поширене перезволоження

ґрунтів, а також у гірській зоні Криму необхідно було забезпечити регулювання

поверхневого стоку з використанням водотоків, проводити будівництво

протиселевих та інших гідротехнічних споруд, а так само здійснювати заходи

щодо залісення та залуження схилів, захисту та збереження гірських лісів.

На заходи щодо організації цього процесу у 1968–1970 рр. із Державного

бюджету було виділено 31 млн крб. Також Постановою було визначено

завдання щодо розробки планів стосовно обсягів протиерозійних робіт, що

необхідно було здійснити у 1971–1980 рр. Зазначені роботи по господарствах

союзного підпорядкування виконувалися за рахунок коштів союзного бюджету.

Розглядуваним документом був передбачений повний комплекс дій усіх

органів влади для покращення стану земельних ресурсів, повної систематизації

та оптимізації робочого процесу та виділення коштів на їх реалізацію і премії

на заохочення робітників, а також на придбання всього необхідного технічного

обладнання для успішного втілення у життя поставленої мети з охорони землі.

Від вдалого проведення цих робіт залежали збереження і покращення якості

 

 

169

сільськогосподарських угідь, зростання врожайності, повне задоволення потреб

країни у продуктах землеробства і тваринництва.

Повний комплекс робіт з охорони земельних ресурсів був неможливий

без створення контролю за виконанням землеохоронного законодавства. Так,

була прийнята постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвердження Положення

про державний контроль за використанням земель» від 14 травня 1970 р. [163].

Цей документ є особливим з огляду на те, що реалізовував механізм охорони

земельних ресурсів унаслідок запровадження комплексу певних дій і

покладення обов’язків на органи, що здійснюють контроль за використанням

земель. У постанові містилося визначення таких понять, як контроль та

першочергові завдання, що ставилися перед ним. Так, у ст. 1 установлено, що

державний контроль за використанням усіх земель має своїм завданням

забезпечити дотримання міністерствами, відомствами, державними,

кооперативними, громадськими підприємствами, організаціями та установами,

а також громадянами земельного законодавства, порядку користування землею,

правильності ведення земельного кадастру та землеустрою з метою

раціонального використання та охорони земель. Далі окреслювалася система

органів, що здійснюватимуть цю діяльність, починаючи з Міністерства

сільського господарства СРСР і закінчуючи управліннями на місцях і

інженерами-землевпорядниками. Таким чином, створено землевпорядну

службу, яка здійснювала контроль за правильним використанням та охороною

земель, а також проведенням заходів, які спрямовані на охорону та покращення

наданих їм ділянок. Особливістю роботи було те, що вони діяли через

громадських інспекторів із використання та охорони земель. Крім того,

отримали досить широке коло прав задля недопущення занедбання природних

ресурсів.

Інспекторам, які були виконавцями вищезазначених дій, надавалися

досить широкі повноваження. Вони давали вказівки колгоспам та іншим

організаціям і установам обов’язкові для виконання вказівки з питань охорони

 

 

170

та використання земель, а у разі систематичного порушення ними правил

користування землею або неосвоєння протягом двох років наданої земельної

ділянки вносили пропозиції про вилучення у землекористувачів земельних

ділянок та інше.

При здійсненні державного контролю посадові особи землевпорядної

служби могли обстежити земельні угіддя землекористувачів та надати

рекомендації щодо правильного використання та охорони земель, а у випадках

виявлення порушення вони могли скласти протокол, за яким адміністративною

комісією при виконкомах накладався штраф. Штраф призначався за вчинення

таких дій:

– псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх

виробничими та іншими відходами і стічними водами, безгосподарне

використання земель, невиконання обов’язкових заходів щодо покращення

земель і охорони ґрунтів від вітрової, водної ерозії та інших процесів, що

погіршують стан ґрунтів;

– використання земельних ділянок не за призначенням;

– несвоєчасне повернення тимчасово зайнятих земель або невиконання

обов’язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за

призначенням;

– відступ без належного дозволу від затверджених в установленому

порядку проектів внутрішньогосподарського землеустрою;

– знищення межових знаків між земельними ділянками.

Зазначеним документом підтверджується те, що держава була зацікавлена

у розвитку системи організації і контролю за раціональним

природокористуванням та охороною природи. Окрім рекомендацій до

землекористувачів почали застосовувати чіткі й визначені санкції за

порушення, яких вони припускалися.

Раціональну політику щодо правильного підходу до використання всіх

природних ресурсів було закладено в Постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів

 

 

171

СРСР «Про покращення експлуатації меліоративних систем та використання

зрошуваних та осушених земель» від 16 липня 1970 р. [144]. Згідно із цим

документом всі відомства повинні були вживати заходів із покращення

експлуатації меліоративних систем, ефективного використання води, що

подається для зрошення, повного освоєння зрошуваних і осушених земель та

отримання на них високих і сталих урожаїв зернових, технічних та інших

сільськогосподарських культур. Таким чином, наголошувалось, що завдяки

раціональному використанню водних ресурсів можливо збільшити якість

земельних ресурсів, які можна було більш ефективно використовувати.

На Міністерство сільського господарства СРСР покладався обов’язок із

забезпечення повного і високопродуктивного використання меліоративних

земель. Установлювалося, що відповідальність за раціональне використання

зрошуваних і осушених земель поряд із сільськогосподарськими та

водогосподарськими органами несуть також місцеві органи. Інакше кажучи,

установлювалася система заходів, спрямованих на підтримку земель, які

зазнали посухи чи зрошення. Щодо вирішення будь-якої проблеми існував

алгоритм дій органів влади, спрямованих на подолання негативного впливу на

землю.

В умовах швидкого розвитку промисловості, транспорту і сільського

господарства, розгортання науково-технічної революції, зростання

різноманітних матеріальних і культурних потреб охорона природи і

раціональне використання природних ресурсів стає одним із головних

загальнодержавних завдань, від розв’язання якого залежить добробут

теперішнього і майбутніх поколінь. Вирішення цього завдання нерозривно

пов’язане з охороною здоров’я, із забезпеченням людям необхідних умов для

плідної праці і відпочинку. У зв’язку з цим була прийнята Постанова Верховної

Ради СРСР «Про заходи щодо подальшого покращення охорони природи і

раціонального використання природних ресурсів» від 20 вересня 1972 р. [104].

У документі зазначалося, що перебування природних ресурсів у державній

 

 

172

власності сприяє плановій організації використання природних багатств та

ефективної охорони.

Для стрімкого зростання державної економіки складовою частиною

виступало раціональне використання, збереження і відтворення природних

ресурсів. ХХІV з’їзд КПРС, який відбувся 30 березня 1971 р. [34], поставив

завдання щодо посилення охорони природи у країні, підвищення

відповідальності всіх відомств за раціональне використання природних

багатств.

На з’їзді було зазначено, що подальший розвиток народного господарства

і введення у виробництво природних ресурсів у все більших масштабах

вимагали від державних і громадських організацій посилення уваги до справи

охорони природи, покращення використання природних ресурсів, усунення

наявних у цих галузях серйозних недоліків. Влада визнала всю важливість

правильного підходу співпраці із природою, комплексне використання

природних ресурсів може забезпечити ефективний її захист. Програма розвитку

країни повинна була здійснюватися на основі глибоких комплексних

досліджень, супроводжуватися науковими прогнозами можливих наслідків і

обов’язковим запровадженням системи заходів, які виключали б шкідливий

вплив на навколишнє природне середовище.

Із наведених вище положень випливає, що Верховна Рада СРСР

визнавала, що найважливішим державним завданням вважалося безперервне

піклування про охорону природи і покращення використання природних

ресурсів із суворим додержанням природоохоронного законодавства. Для його

реалізації здійснення захисних заходів необхідно було поєднувати з науково-

технічним прогресом. На Раду Міністрів СРСР покладався обов’язок розробити

програму заходів із посилення охорони природи і покращення використання

природних ресурсів з урахуванням нових вимог часу. В подальшій діяльності

необхідно передбачати вдосконалення планування, спрямованого на

раціональне використання природних ресурсів і охорону природи, підвищувати

 

 

173

відповідальність усіх відомств та громадян за порушення законодавства у сфері

охорони природи, створювати нові і вдосконалити існуючі технології із

запобігання шкідливих викидів у природу, розширювати науково-дослідні

роботи із найважливіших проблем охорони природи і раціонального

використання природних ресурсів, готувати висококваліфікованих спеціалістів

у галузі природознавства та його захисту, а також розробити програму

міжнародного співробітництва у галузі вивчення природного середовища та

його захисту від несприятливих впливів.

Таким чином, життя вимагало від державних структур займатися

вирішенням проблем екологічної охорони, а також зрозуміти всю важливість

заходів, спрямованих на охорону екології. Незважаючи на закритий режим

розвитку країни, керівництво розуміло, що питання охорони природи

набувають міждержавного характеру, адже покращення охорони природи

спільними зусиллями здійснюватиметься більш ефективно.

На виконання положень Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР

«Про посилення охорони природи та покращення використання природних

ресурсів» від 29 грудня 1972 р. Рада Міністрів УРСР з метою раціонального

використання та підвищення охорони природи видала постанову «Про

посилення охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів

республіки» від 8 травня 1973 р. [210]. Цим документом до міністерств,

відомств, підприємств та організацій висувалася вимога комплексного і більш

повного використання при видобутку і переробці не лише основних, а й

супутніх корисних копалин, тобто дбайливого ставлення до природних

ресурсів.

За Міністерством сільського господарства УРСР закріплювалися

обов’язки з державного контролю за дотриманням порядку використання

земель, організації комплексу протиерозійних заходів та ін. Водночас

установлювалася відповідальність за охорону та раціональне використання

земель, що входили до системи Міністерства.

 

 

174

У свою чергу, Міністерство охорони здоров’я УРСР повинно було

здійснювати державний контроль за проведенням заходів, спрямованих на

ліквідацію та запобігання забрудненню навколишнього природного

середовища.

Уперше до нагляду за охороною природи залучалося Міністерство

внутрішніх справ УРСР, що надавало відповідним органам сприяння у

здійсненні заходів щодо охорони і захисту від забруднення природних багатств.

Усі міністерства та відомства, починаючи із 1974 р., повинні були

забезпечити розробку проектів планів проведення заходів з охорони природи та

раціонального використання природних ресурсів.

На Академію Наук УРСР покладалося завдання щодо здійснення заходів

із розробки нових підходів до охорони природи, таких як: методичне

керівництво з виконання найважливіших науково-дослідних робіт із питань

раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього

природного середовища; розробка спільно з відповідними міністерствами і

відомствами та затвердження планів досліджень щодо створення наукових

основ раціонального використання природних ресурсів та охорони природи;

розробка спільно з науково-дослідними організаціями зацікавлених міністерств

і відомств у 1973–1974 рр. методики економічної оцінки ефективності

здійснення природоохоронних заходів у республіці. Тобто на науково-дослідну

сферу покладалося зобов’язання щодо створення нових підходів, технологій,

розробки прогнозів ефективності певних дій, спрямованих на охорону природи,

підготовки рекомендацій із приводу розв’язання виявлених проблем у цій сфері

та ін. При цьому за багатьма пунктами в аналізованому документі

спостерігалося дублювання положень союзної постанови (це, зокрема,

стосувалося завдань, повноважень та заходів із раціонального використання й

охорони природи).

На продовження діяльності, спрямованої на активну боротьбу з

ерозійними процесами, видавалися додаткові нормативно-правові акти. Так, за

 

 

175

постановою Ради Міністрів СРСР «Про заходи із покращення організації робіт

щодо захисту ґрунтів від вітрової та водної ерозії» від 13 жовтня 1975 р. [108]

відзначалося, що робота, проведена протягом 9 років після прийняття

Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про невідкладні заходи щодо

захисту ґрунтів від вітрової та водної ерозії» від 20 березня 1967 р., забезпечила

не лише захист ґрунтів від руйнування, а й сприяла підвищенню врожайності

сільськогосподарських культур. Водночас під час проведення таких заходів

були виявлені й недоліки. Інколи фіксувалося марнотратство, протиерозійні

роботи або взагалі не здійснювалися, або здійснювалися не в повному обсязі.

Зроблені висновки відбилися в новій Постанові.

Усім міністерствам та відомствам необхідно було посилити увагу до

боротьби з вітровою та водною ерозією та встановити, що проекти (схеми)

протиерозійних заходів усіх землекористувачів (незалежно від відомчого

підпорядкування) мають погоджуватися із землевпорядною службою, що

здійснює контроль за використання земель. Також зазначалося про необхідність

посилити контроль за реалізацією всіма підприємствами та організаціями

заходів із захисту ґрунтів.

Всесоюзній академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна та

Академії Наук СРСР разом із Радами Міністрів республік ставилося завдання

прискорити розробку нових прогресивних протиерозійних заходів та

забезпечити їх широке впровадження в сільськогосподарське виробництво, а

Міністерству тракторного і сільськогосподарського машинобудування –

забезпечити протягом 1976–1980 рр. серійний випуск машин і знарядь для

проведення робіт із захисту ґрунтів.

Для реалізації повного комплексу заходів із покращення земельних

ресурсів необхідне було фінансове забезпечення, тому ухвалювалися такі

документи:

1) Постанова Ради Міністрів СРСР «Про порядок фінансування

меліоративних робіт і пов’язаних з ними витрат» від 13 березня 1978 р. –

 

 

176

закріплювала, що витрати на будівництво і перевлаштування дренажів,

осушувальних мереж, створення полезахисних лісових смуг будівництво

протиерозійних споруд в розмірі 85% всіх витрат підприємства [122];

2) Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про віднесення витрат

щодо докорінного покращення земель у колгоспах за рахунок державних

централізованих капітальних вкладень» від 8 грудня 1975 р. Нею

встановлювалося, що роботи, які проводяться в колгоспах районів надмірного

зволоження, роботи з будівництва та перебудови закритого дренажу, відкритої

внутрішньогосподарської осушувальної мережі, розкорчовування лісу і

чагарнику, інші технічні роботи, а також витрати щодо складання проектно-

кошторисної документації на їх здійснення відшкодовуються за рахунок

державних централізованих капітальних вкладень, які передбачаються в

народногосподарських планах на водогосподарське будівництво [141].

З огляду на ці зміни стає зрозуміло, що за радянських часів

спостерігалось поступове збільшення видатків на розвиток заходів,

спрямованих на охорону природи. У випадку ігнорування екологічної шкоди

відбуватиметься загострення суперечностей між екологією та економікою, а

отже, страждатиме держава та суспільство через забруднення навколишнього

середовища.

3.2. Закріплення правових основ раціонального використання та

охорони земель у промисловості в Україні

Природне середовище унікальне тим, що складає єдину систему,

організм, у якому взаємодіють елементи та явища. Якщо спричиняється шкода

природному середовищу, то це може завдати не лише кількісної шкоди, а й

незворотних змін. Тому у нашому випадку на увагу заслуговують, зокрема,

заходи з охорони земель при добуванні корисних копалин. З активним

індустріальним розвитком, що відбувався на початку ХХ ст., значно збільшився

видобуток корисних копалин для всіх видів промисловості країни.

 

 

177

Раціональний підхід до їх видобутку є необхідним, оскільки на поверхні землі

часто знаходяться цінні землі, які можна використовувати за призначенням [7].

Історико-правовий аналіз правильного підходу до видобутку корисних

копалин допомагає зрозуміти, що при дбайливому ставленні можна отримати

більшу економічну вигоду для країни та зменшити при цьому шкоду

природному середовищу.

У науковій літературі існує й інша думка. Наприклад, зазначається, що у

промисловості (крім добувної), будівництві, на транспорті земля – лише місце,

на якому розміщуються підприємства [158, с. 30]. У цьому випадку вона

безпосередньо не задіяна у виробничих процесах. У видобувних галузях

промисловості роль землі значно зростає. Однак і тут якість ґрунтового покрову

істотно не впливає на процеси виробництва. Така думка, на наш погляд,

відбиває недбайливе ставлення до природних ресурсів. При забудові

насамперед треба визначити цінність верхнього шару землі і вже потім

здійснювати забудову. Ця діяльність спрямована на правильний підхід до

використання земель. Краще перенести місце забудови, ніж знищувати цінні

землі. В. В. Петров зазначав, що «забруднення земель є набуттям землею такого

стану, що погіршує її якість та може викликати різні несприятливі наслідки, які

роблять неможливим повне або часткове використання забруднених земельних

ділянок» [175, с. 165]. При здійсненні такого виду робіт відбувається

пошкодження та забруднення великої площі земель. У разі видобутку копалин

законодавчо було закріплено обов’язок знімати цінний шар землі та

здійснювати дбайливий підхід у роботі з ним.

На розвиток земельного законодавства після прийняття нового

Земельного кодексу 1970 р. видавалися спеціалізовані акти щодо вживання

заходів із раціонального використання та охорони землі. Так, Державним

комітетом Ради Міністрів СРСР з науки та техніки були прийняті Основні

положення з відновлення земель, порушених при розробці родовищ корисних

копалин, проведенні геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, від

 

 

178

30 червня 1971 р. [152]. Цей документ закріпив основні положення Кодексу та

деталізував певні дії, що необхідно здійснювати при розробці корисних

копалин. Так, він зазначав: «Основні положення із відновлення земель,

порушених при розробці родовищ корисних копалин, проведенні

геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, установлюють основні

вимоги щодо приведення (рекультивації) сільськогосподарських земель і

лісових угідь, а також інших земель у стан, придатний для використання їх за

призначенням, які є обов’язковими для всіх підприємств, організацій та

установ, що розробляють родовища корисних копалин відкритим або

підземним способом, здійснюють всі види будівництва (промислове,

сільськогосподарське, житлово-цивільне, транспортне, енергетичне,

водогосподарське та ін.) або виконують геологорозвідувальні та інші роботи,

пов’язані з порушенням ґрунтового покриву». Із вищенаведеного зрозуміло, що

підприємством, яке їх здійснювало, на нього встановлювався обов’язок за

власні кошти привести земельні ділянки у стан, придатний для їх використання

в сільському, лісовому або рибному господарстві, а при виконанні зазначених

робіт на інших землях – у стан, придатний для використання їх за

призначенням. Приведення земельних ділянок у придатний стан здійснюється

під час робіт, а при неможливості цього – не пізніше року після завершення

робіт.

У випадках здійснення будівельних робіт чи розробки родовищ корисних

копалин відкритим способом, а також проведення інших робіт, що викликають

порушення ґрунтового покриву, підприємства, установи, організації зобов’язані

знімати і транспортувати до місця складування (або тимчасового зберігання)

родючий шар ґрунту і наносити його на відновлювані землі або

малопродуктивні угіддя. Відновлення земельного наділу до придатного стану

покладалося на організації, що здійснювали будівельні роботи: у місячний

строк ця робота мали бути виконаною.

 

 

179

Додатковим обов’язком підприємств при знятті, складуванні та зберіганні

родючого ґрунтового шару було вжиття заходів, що виключають погіршення

його якостей (змішування з іншими породами, забруднення рідинами або

матеріалами та ін.), а також запобігають розмиву і видуванню складованого

родючого шару ґрунту шляхом закріплення поверхні відвалу посівом трав або

іншими способами. Таким чином, влада країни піклувалась про стан земель і

тоді, коли шар ґрунту було знято: на організацію покладався обов’язок

оберігати цінну породу землі під час її своєрідної консервації. Це розширювало

коло заходів, що спрямовувалися на раціональне використання та охорону

земель.

Після того як закінчувалися всі дії із будівництва та збереження в

належних умовах знятого покриву ґрунту, підприємство зобов’язувалося

привести в придатний стан взяте угіддя для використання його в сільському

господарстві, покрити родючим ґрунтовим шаром, обладнати в необхідних

випадках дренажем та іншими комунікаціями і спорудами відповідно до

проекту. Ділянки повинні бути зручними для виконання сільськогосподарських

робіт із застосуванням сучасних машин, мати прийнятний рівень ґрунтових вод,

що забезпечувало б оптимальні умови для проростання рослин.

Із наведеного випливає, що надавалися преференції організаціям та

підприємствам, що займалися будівельними роботами чи розробками родовищ

корисних копалин, однак лише у випадку реалізації низки зобов’язань,

спрямованих на раціональне використання та збереження земель.

Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову «Про рекультивацію земель,

збереження і раціональне використання родючого шару ґрунту при розробці

родовищ корисних копалин і торфу, проведенні геологорозвідувальних,

будівельних та інших робіт» від 2 червня 1976 р. [128], якою визначила, що дії,

спрямовані на раціональне використання земельних ресурсів, більшістю

підприємств, організацій та установ, які займалися розробкою родовищ

корисних копалин і торфу, геологорозвідувальними, будівельними та іншими

 

 

180

роботами, пов’язаними із порушенням ґрунтового покриву, не виконувалось

вимоги Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік із

проведення рекультивації земель, збереження родючого шару ґрунту та

використання його для рекультивації земель або нанесення на малопродуктивні

угіддя. Внаслідок цього родючий шар ґрунту часто знищувався, а значні площі

земель, що могли бути повернутими для використання в сільському, лісовому

або рибному господарстві, приводилися в непридатний стан.

Виходячи із цього, Рада Міністрів СРСР в Постанові встановлювала

заходи із забезпечення рекультивації земель, а також збереження та

раціонального використання родючого шару ґрунту при здійсненні таких робіт.

Усі органи, що займалися діяльністю, пов’язаною з порушенням

ґрунтового покриву на наданих їм у користування сільськогосподарських

землях або лісових угіддях, зобов’язувалися, коли зникне потреба в цих землях,

за свій рахунок приводити їх у стан, придатний для використання в сільському,

лісовому або рибному господарстві, а при виконанні зазначених робіт на інших

землях – у стан, придатний для використання їх за призначенням. Окрім цих

дій, зазначені органи зобов’язувалися знімати, зберігати і наносити родючий

шар ґрунту на рекультиваційні землі, а при економічній доцільності – і на

малопродуктивні угіддя. При цьому витрати, пов’язані з нанесенням родючого

шару ґрунту на один гектар малопродуктивних угідь, не повинні були

перевищувати встановлених у союзних республіках нормативів вартості

освоєння одного гектара нових земель, замість земель, вилучених для

несільськогосподарських потреб. Землі, що знаходилися у користуванні

органів, які проводили розробку родовищ загальнопоширених корисних

копалин для внутрішньогосподарських потреб, повинні були рекультивуватися

в обов’язковому порядку за власний рахунок.

Аналізованою постановою на землевпорядну службу системи

Міністерства сільського господарства СРСР додатково покладалося завдання

щодо здійснення державного контролю за раціональним використанням

 

 

181

родючого шару ґрунту підприємствами, організаціями та установами, які

проводили роботи, пов’язані з порушенням ґрунтового покриву. Були внесені

зміни до підп. «з» п. 7 Положення про державний контроль за використанням

земель, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 14 травня

1970 р. № 325 [163].

У радянських традиціях дублювання положень структурних нормативно-

правових актів було видано постанову Ради Міністрів УРСР

«Про рекультивацію земель, збереження і раціональне використання родючого

шару ґрунту при розробці родовищ корисних копалин і торфу, проведенні

геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт» від 14 липня 1976 р. [211].

У цьому акті були закріплені обов’язки органів за республіканською

вертикаллю.

Для вчинення комплексу необхідних заходів щодо забезпечення

організації ефективного використання земель, їх охорони та інших заходів,

пов’язаних із землекористуванням, важливим уявляється ведення земельного

кадастру. Із цією метою Радою Міністрів СРСР 10 червня 1977 р. було

прийнято Постанову «Положення про порядок ведення державного земельного

кадастру» [165]. Радам Міністрів усіх республік СРСР та Міністерству

сільського господарства СРСР необхідно було завершити у 1977–1980 рр.

роботи з оцінки земель в основних землеробських районах країни, а також

постійно відслідковувати, систематично уточнювати та оновлювати відповідні

дані, включаючи їх до кадастру.

У прийнятому документі було закріплено основні моменти роботи з

ведення земельного кадастру з розширеними повноваженнями, які за обсягом

були більшими, ніж ті, що передбачалися в Основах земельного законодавства

1968 р. Земельний кадастр вівся за єдиними принципами для всієї країни, що

включав відомості з реєстрації землекористувачів, обліку кількості та якості

земель та бонітування ґрунтів і їх економічної оцінки. Вся ця робота

здійснювалася під керівництвом Міністерства сільського господарства СРСР,

 

 

182

яке додатково розробляло методичні вказівки та інструкції щодо роботи

кадастру. Як зазначав В. Л. Мунтян: «…прийняття оптимальних рішень у галузі

природокористування неможливе без об’єктивної інформації про справжній

стан природних ресурсів і навколишнього середовища. Законодавство

встановлює обов’язок здійснювати всебічний кількісний і якісний облік та

економічну оцінку природних ресурсів і стану середовища, що є основою

наукової організації управління єдиним фондом природних

ресурсів…» [89, с. 28].

Для забезпечення оновлення інформації щодо якості земельних ресурсів

усі керівники підприємств, організацій та установ зобов’язувалися щорічно

подавати звіти про зміни у складі їхньої землі до виконкомів районних, міських

Рад депутатів, а землевпорядні служби від районного до республіканського

рівнів складали звіти про наявність та якісний стан земель. До 20 січня

поточного року всі республіканські звіти повинні були надсилатися

Міністерству сільського господарства СРСР, яке складало повний звіт якості

земельних ресурсів всієї країни.

З метою забезпечення збереження та оптимального використання

природних ресурсів і захисту інших економічних інтересів країни було

прийняте Положення про охорону економічної зони СРСР, затверджене

постановою Ради Міністрів СРСР від 30 січня 1985 р. [167]. Органами, що

координували діяльність з охорони економічної зони, регулювання,

використання й охорони системи меліорації і водного господарства СРСР,

виступали прикордонні війська Комітету державної безпеки СРСР. Вони мали

право складати протоколи про порушення законодавства про економічну зону

СРСР, призупиняти і припиняти відповідні роботи, затримувати

правопорушників, вилучати знаряддя, інструменти та інші предмети і

документи, а також все незаконно набуте в економічній зоні майно.

Зазначений документ більше розраховувався на охорону водного

середовища. Однак, оскільки під нагляд підпадали й системи меліорації (а це

 

 

183

той сектор, що впливає на якість земельних ресурсів), то при охороні водних

ресурсів зачіпалися й інтереси охорони земельних ресурсів.

Для запобігання необґрунтованому скороченню сільськогосподарських

земель влада країни установила порядок вилучення цих земель для інших

потреб. Під будівництво доріг чи будь-яких інших несільськогосподарських

потреб виділялися непридатні для сільськогосподарської діяльності землі. Як

справедливо зазначав В. В. Петров: «Вилучення земель із

сільськогосподарського обороту дуже часто є наслідком пошкодження

сільськогосподарських земель при розвитку деяких галузей промислового

виробництва, під час будівництва або розробки корисних копалин. Ґрунтовий

покрив як елемент земного середовища практично не поновлюється» [176].

Аналіз законодавства свідчить, що при здійсненні будь-якої

господарської діяльності потрібно особливо уважно ставитися до охорони

земельних ресурсів, оскільки невиконання землеохоронних норм призводить до

тяжких наслідків для природи, можливі втрати цінних порід земель, які

формувались сотнями років. У свою чергу, державний апарат повинен

реалізовувати контролюючу функцію за додержанням законодавства

господарюючими суб’єктами.

3.3. Регламентація охорони земель у заповідниках і рекреаційних

зонах в Україні

Особливими об’єктами, що заслуговують окремої уваги, є землі, які

мають статус рекреаційної зони чи заповідника. Всебічна охорона цих земель

має важливе значення для держави та суспільства в цілому. Адже землі

рекреаційного призначення мають унікальні особливості для лікування,

оздоровлення та відпочинку людей. Будь-який негативний вплив на подібні

території може призвести до катастрофічних наслідків та повністю знищити

особливо цінні землі.

 

 

184

Землі, що мають заповідний характер, насамперед спрямовані на

збереження всього природного комплексу на певній території. Вони піддаються

певній консервації із метою збереження унікальної ландшафтної зони, що має

особливу цінність.

Розуміння необхідності особливого підходу до заповідників ще у 1883 р.

висловив В. В. Докучаєв, який зазначав, що заповідники необхідні для

об’єктивного вивчення ґрунтів і закономірностей їх розвитку, але за умови

повного їх виключення з господарського обороту [38].

Законодавче закріплення норм, що визначають ці об’єкти зі спеціальним

статусом, розпочалося в радянський період. Так, першим документом, що

відокремив особливо цінні землі як спеціальний об’єкт, став Декрет про землю,

що закріпив основні приписи охорони такої категорії: «Земельні ділянки з

висококультурними господарствами: сади, плантації, розсадники, розплідники,

оранжереї тощо не підлягають поділу, а перетворюються в показові і

передаються у виключне користування держави або громад залежно від їх

розміру і значення». Це положення стало визначальним для розробки окремих

актів, що спрямовувалися на забезпечення режиму особливої охорони таких

територій.

Першим спеціалізованим актом у цій сфері став Декрет РНК РСФРР «Про

лікувальні місцевості загальнодержавного значення» від 20 березня

1919 р. [102]. У ньому наведено визначення «лікувальна місцевість

загальнодержавного та місцевого значення». Їх загальнодержавний статус

закріплювався постановами Народного комісаріату охорони здоров’я, що

визначали ці ділянки як такі, що мають важливе значення за складом і

цілющими властивостями своїх мінеральних джерел і мають постійно

забезпечений приплив води або запаси мінеральних грязей у достатній

кількості. Лікувальні місцевості місцевого значення перебували під

спостереженням Народного комісаріату охорони здоров’я та передавалися у

відання й управління медико-санітарних відділів відповідних місцевих органів.

 

 

185

Указані землі, парки, степові та водні простори передавалися із ведення

Наркомзему у відання Народного комісаріату охорони здоров’я та його

закладам. Постановою Народного комісаріату охорони здоров’я РСФРР «Про

визнання за деякими лікувальними місцевостями загальнодержавного значення

та про поширення на них дії Декрету від 4 квітня 1919 р.» від 29 травня 1919 р.

лікувальними місцевостями загальнодержавного значення було визнано

30 територій [123].

У зазначених актах відчувалась особлива увага та стурбованість про стан

земель та їх майбутнє. Ці акти регулювали частину питань, що увійшли згодом

до Земельного кодексу із комплексним урегулюванням усіх питань [17].

Першими актами, що започатковували процес створення заповідників,

були: декрети РНК УСРР «Про оголошення частин колишнього маєтку

Фальцфейна „Асканія-Нова“ і „Єлізаветфельд“ народним заповідним парком»

від 3 квітня 1919 р. [137], «Про оголошення „Асканія-Нова“ державним

степовим заповідником УСРР» від 8 лютого 1921 р. [199], постанова

Української економічної ради «Про державний рибний заповідник „Антоніна“»

від 11 лютого 1922 р. [186]. Вони стали відправним пунктом збереження і

відтворення унікальних природних багатств.

Одним із основоположних актів того часу став Декрет РНК РСФРР «Про

охорону пам’яток природи, садів і парків» від 16 вересня 1921 р. [142]. Він

закріпив, що землі, віднесені до заповідників і національних парків, не можуть

використовуватися під обробку або розробку природних багатств без дозволу

Народного комісаріату освіти. А Постанова Народного комісаріату освіти

РРФСР «Інструкція про облік та охорону пам’яток мистецтва, старовини,

побуту і природи» від 7 липня 1924 р. підкреслила, що заповідники назавжди

підлягають повній охороні та вилучаються з будь-якого господарського

використання [63].

Ще одним актом, що регламентував питання заповідників, стала

Постанова РНК СРСР «Про державні природні заповідники СРСР» від 1 червня

 

 

186

1937 р. [185]. За Чорноморським державним заповідником закріплювалися

землі з метою охорони природи на заповідних територіях, зокрема, з метою

виявлення і вивчення дикорослих корисних рослин (наприклад, люцерна

серповидна), а також способів закріплення пісків і покращення

малопродуктивних пасовищ.

26 лютого 1940 р. РНК УРСР створила Управління із заповідників,

зоопарків та зоосадів, якому влітку передали Чорноморський та Азово-

Сиваський заповідники, а до кінця року намагалися створити два нових

великих заповідники в Карпатах «Чорногора» (66 тис. га) та Горгани (50 тис.

га), але через війну цього не вдалося реалізувати [86].

Післявоєнним документом стало Положення про державні заповідники та

пам’ятники природи на території УРСР, що було затверджене постановою Ради

Міністрів УРСР від 26 липня 1946 р. [168]. Воно закріпило, що земельні й водні

простори та їх природні багатства мають особливу наукову, природо-історичну

або народногосподарську цінність. Тому з метою їх збереження оголошувалися

державними заповідниками. Державні заповідники – це науково-дослідні

установи, що здійснюють завдання зі збереження первісної природи та

знаходяться під особливою охороною держави. На території державних

заповідників були установлені певні заборони. Так, заборонялось: переорювати

цілину, порушувати рельєф місцевості і використовувати надра землі, рубати

дерева і чагарники, випасати худобу, косити очерет, рибалити, полювати,

ловити і нищити будь-якими засобами диких тварин, руйнувати пташині гнізда,

збирати яйця і пух, збирати ягоди, гриби і насіння. З наведеного вище випливає,

що певна територія повинна залишитися у своєму первісному вигляді.

Нормативно-правовим актом, що підвищив увагу до заходів заповідної

справи, стала постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи з упорядкування

охорони державних заповідників та пам’ятників природи на території УРСР»

від 26 липня 1946 р. [190]. Документом дозволялося Головному управлінню по

заповідниках при Раді Міністрів УРСР організувати Українське товариство

 

 

187

охорони природи, затвердити Статут цього товариства та провести протягом

1946 р. обстеження об’єктів природи, що потребують охорони, і подати на

затвердження Ради Міністрів УРСР перелік пам’ятників природи

республіканського значення. Таким чином, збільшувалася кількість земель, що

підпадали під особливу охорону держави.

Слід загадати й про документ, що визначав необхідність підвищення

статусу охорони земель. Йдеться про Постанову Ради Міністрів УРСР «Про

охорону природи на території УРСР» від 3 червня 1949 р. [205]. Вона

закріпила, що нераціональне використання природних багатств, унаслідок чого

в ряді випадків пошкоджуються або знищуються цінні ділянки первісної

природи, не забезпечує збереження рідкісних пам’ятників садово-паркового

мистецтва і значно зменшує поголів’я корисних диких тварин.

Незначна територія державних заповідників, що знаходилась під

особливою охороною закону, було зовсім недостатньою для того, щоб

забезпечити збереження і відтворення природних ресурсів у потрібних для

держави розмірах. Тому питання про охорону природи набувало особливо

важливого значення і ставало об’єктом піклування радянських, господарських,

громадських організацій і всього населення республіки. Також на виконавчі

комітети покладалося зобов’язання упорядкувати охорону цінних об’єктів

природи.

Особливим для нового екологічного законодавства етапом стало

прийняття Закону УРСР «Про охорону природи УРСР» від 30 червня

1960 р. [206]. Питання охорони особливо цінних природних ресурсів виділялося

в окремому розділі. За ст. 23 земельні багатства, що мали особливу наукову,

історичну або народногосподарську цінність, заносились до спеціального

реєстру та бралися під особливу охорону держави. Особливий статус території

так само підтверджувався тим, що орган, який опікувався питанням охорони

особливо цінних ресурсів, мав високий статус, оскільки лише за постановами

Ради Міністрів УРСР було можливе внесення змін до основних завдань чи

 

 

188

цільового призначення екосистеми. Стаття 26 цього Закону визначала суб’єктів

особливої охорони. До них належали: Академія наук УРСР, Академія

сільськогосподарських наук УРСР, міністерства, відомства, виконкоми

обласних і місцевих рад, які, у свою чергу, визначали об’єкти зі спеціальним

статусом. Доповнення до Закону були внесені Указом Президії Верховної Ради

УРСР «Про внесення змін і доповнень до Закону „Про охорону природи

Української РСР“ від 3 липня 1964 р. [183]. Ці зміни були внесенні у зв’язку з

прийняттям Основ земельного законодавства СРСР 1968 р. для подальшого

приведення його у відповідність до чинного законодавства. Було визначено, що

лісові, земельні та водні простори, природні багатства, які мають особливу

наукову, історичну або народногосподарську цінність, оголошуються

державними заповідниками, заносяться до спеціального реєстру і беруться під

особливу охорону держави. Територія державних заповідників з усіма

природними багатствами, що в них є, становить державний заповідний фонд.

Таким чином, підкреслюється статус особливо цінних територій.

Ще одним комплексним актом, що регулював питання всієї екосистеми,

стали Основи земельного законодавства СРСР, прийняті Верховною Радою

СРСР 1968 р. [154]. У них зустрічалося поняття «особлива охорона». Однак у

документі не містилося положень стосовно того, що саме включає це поняття.

Водночас «особлива охорона» виокремлювалася від усього іншого спеціальним

статусом. Такий статус був у земель курортів, що мають лікувальне

призначення, сприятливі умови для організації оздоровчих заходів та надані в

установленому порядку в користування лікувально-курортним установам. Із

метою охорони природних лікувальних факторів на всіх курортах

установлювалася санітарна охорона, спрямована на забезпечення необхідних

умов для лікування та відпочинку населення.

Під особливий статус охорони також підпадали й землі заповідників, у

межах яких знаходилися природні об’єкти, що становлять особливу наукову

або культурну цінність. Будь-яка діяльність, що порушувала природні

 

 

189

комплекси заповідників або загрожувала збереженню природних об’єктів, які

мають особливу наукову або культурну цінність, заборонялася як на території

заповідників, так і в межах, установлюваних навколо охоронних зон

заповідників.

Наступними діями зі збереження землі стало прийняття постанови Ради

Міністрів УРСР «Про затвердження Положення про Державний комітет Ради

Міністрів УРСР по охороні природи» від 25 березня 1968 р. [169]. На

республіканський Комітет з охорони природи покладено низку обов’язків щодо

контролю за збереженням та раціональним використанням природних ресурсів.

Одним із цих обов’язків було спостереження за дотриманням законодавчих

положень про державні заповідники і пам’ятники природи. Отже, відбувався

постійний розвиток законодавчого регулювання природоохоронної бази.

Нова кодифікація земельного законодавства, що відзначилася

прийняттям Верховною Радою УРСР Земельного кодексу від 8 липня 1970 р.,

що почав діяти із 1 січня 1970 р., закріплювала питання правової охорони

особливо цінних земель. Особливо цінними для суспільства та держави були

землі курортів і землі заповідників. Перші мають лікувальні якості та

сприятливі умови для організації оздоровчих заходів; вони надані в

установленому порядку в користування лікувально-курортним установам, а

другі – це ділянки землі, в межах яких є природні об’єкти, що представляють

особливу наукову або культурну цінність (типові або рідкісні ландшафти,

співтовариства рослинних і тваринних об’єктів, рідкісні геологічні утворення,

рослин, тварин тощо).

До земель курортів належать ділянки з джерелами цілющих вод,

лікувальних грязей та ін., а землі заповідників становили цінність унаслідок

того, що на них дозволялася діяльність із науковими цілями та для

забезпечення і примноження багатств заповідників. Зазначені землі підлягали й

підлягають особливій охороні з метою збереження цінних об’єктів природи, для

чого створювалися окремі охоронні зони.

 

 

190

Україна під час перебудови отримала новий формат Закону про охорону

навколишнього середовища від 25 червня 1991р. [204]. У цьому законодавець

прагнув комплексно врегульовувати природоохоронні відносини як повну

систему охорони природи, а також виокремлював напрями, що спрямовані на

збереження природних ресурсів, унікальних територій та природних об’єктів,

пов’язаних з історико-культурною спадщиною.

Таким чином, першими особливо цінними є землі сільського

господарства, оскільки саме охорона та раціональне використання цих земель є

аграрним базисом країни, що прямо поєднано з економічним становищем

держави. В роботі не раз наголошувалось на важливості та особливості цих

земель, оскільки саме наша країна досі має величезні запаси, які при

правильному використанні зможуть збагатити країну. В сьогоднішніх реаліях

саме наші землі мають потенціал забезпечувати продовольчими товарами всю

Європу, а, можливо, і більше. В такому випадку використання історичного

досвіду правильного землекористування є особливо актуальним задля

запровадження нового законодавства в країні.

Проблема сільськогосподарського сектору не єдина, оскільки нами було

вивчене питання раціонального використання та охорони земель у

промисловості, нами досліджено правильний підхід до використання кожного

клаптика цінних земельних ресурсів, що надає більшу економічну вигоду, при

цьому завдається менша шкода природному середовищу.

При видобутку корисних копалин необхідно дотримуватись обов’язкового

правила використання – «беручи, не шкодь». А у деяких випадках можливо

створювати додатковий заробіток для країни. Так, наприклад, при видобутку

корисних копалин цінний шар ґрунту, який повинен зніматися, можна

використати за призначенням або при видобутку піску можливо створювати

рекреаційні або зони для відпочинку громадян.

Регламентація охорони земель у заповідниках і рекреаційних зонах має

свою парадигму. При охороні цих категорій відбувається більшою мірою, не

 

 

191

раціональне використання, а консервування особливо цінних територій.

Використання цих земель спрямоване на збереження всього природного

унікального комплексу, а також на особливий вплив на оздоровлення та

відпочинок людей.

Висновки до розділу 3

Із наведеного вище випливає, що масштабна урбанізація та

індустріалізація захопила всі об’єкти природи незалежно від того, чи

здійснюються на них певні дії. Позитивним фактором є те, що законодавець,

незважаючи на кризові ситуації, намагається дбати про навколишнє природне

середовище і навіть про ті ресурси, що не використовуються для розвитку

економіки зараз.

Підхід влади до природи історично змінювався, відбиваючись в

усвідомленні необхідності передати нашим дітям здорову природу. Це стає

принципом виживання усього людства. Оскільки ми єдині істоти, що

спричиняють негативні наслідки для природи, то повинні піклуватися не лише

про власне виживання, а й про оточуюче нас середовище та живі організми, які

можуть зникнути, якщо не буде встановлена всебічна охорона та раціональне

використання природних ресурсів.

 

 

192

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні наведене теоретичне узагальнення та

розв’язання наукового завдання, що полягає у визначенні загальних

закономірностей розвитку земельного законодавства та виявленні конкретних

історичних умов становлення і розвитку правового регулювання раціонального

використання та охорони земель України у ХХ ст. Його вирішення пов’язане з

визначенням місця норм раціонального використання та охорони земель у

зазначеному періоді у природоохоронному законодавстві.

На підставі проведеного дослідження зроблені такі основні висновки:

1. Інституту раціонального використання й охорони земель притаманний

особливий категоріально-понятійний апарат, який відображає особливості

правового регулювання в цій сфері. Його метою є забезпечення суспільного

інтересу, який полягає в ретельній правовій регламентації охорони та

раціонального використання земельних ресурсів.

2. Законодавство, що регулювало раціональне використання та охорону

земель у ХХ ст., характеризується такою періодизацією:

– перший період – початок ХХ ст. (різновекторність земельного

законодавства);

– другий період – 1917–1960 рр. (період ієрархічності і розгалуженості

законодавства);

– третій період – 1960–1985 рр. (період стабільного та ефективного

законодавства);

– четвертий період – 1985–1991 рр. (період кризового стану

законодавства).

3. Державна політика в українських губерніях, що входили до складу

Російської імперії, на початку ХХ ст. була зосереджена на проведенні земельної

реформи та забезпеченні селянства земельними наділами, маючи на меті не

стільки забезпечення дбайливого підходу до використання земельних ресурсів,

скільки економічну стабільність.

 

 

193

4. У ході визвольних змагань за часів революції 1917–1920 рр. у земель-

ному законодавстві Української Народної Республіки періоду Центральної Ради

та УНР часів Директорії вже в загальних рисах закріплювалось формування

інституту раціонального використання та охорони земель. Унаслідок низки

причин детальної регламентації так і не відбулося.

5. У перші роки радянської влади в Україні вектор розвитку

землеохоронного законодавства змінився. ІІ Всеросійським з’їздом Ради

депутатів був прийнятий Декрет про землю від 27 жовтня (8 листопада) 1917 р.,

який став відправною точкою розвитку радянського земельного законодавства,

як у радянській Росії, так і в радянській Україні.

6. В умовах розвитку нової економічної політики (непу) відбулися суттєві

зміни і в земельному законодавстві. Президією ВУЦВК 29 листопада 1922 р.

був прийнятий Земельний кодекс УСРР, який інтегрував понад 50 декретів та

постанов та 100 циркулярних указівок та врегулював комплексний механізм

раціонального землекористування.

7. Прийняття ЦВК СРСР 15 грудня 1928 р. Загальних начал

землекористування та землеустрою ознаменував прояв централіських тенденцій

у земельному законодавстві, які повною мірою реалізовувались в Україны

1930-х рр. у галузі регулювання земельних відносин.

8. У 1930-х рр. був різко змінений вектор розвитку землеохоронного

законодавства у напрямі отримання більшої кількості сільськогосподарської

продукції від аграрного сектору, незважаючи на шкоду якісному стану

земельних ресурсів.

9. У період німецько-радянської війни 1941–1945 рр. не останню роль в

економіці країни відігравав аграрний сектор, який забезпечував потреби країни.

Тому правове регулювання раціонального землекористування актуалізувалося.

10. У повоєнний час приймається низка нормативних актів у галузі

раціонального використання та охорони земель, особливістю яких було

намагання відновити сільське господарство в УРСР. Пронизує землеохоронні

 

 

194

норми ідея всебічного підвищення врожайності на основі значного покращення

культури землеробства і широкого використання досягнень передової

агрономічної науки.

11. Друга кодифікація радянського законодавства, розпочата в кінці 1950-х рр.,

не оминула і земельне законодавство. Його основу склали такі нормативні акти,

як: Закон УРСР «Про охорону природи УРСР» від 30 червня 1960 р., Основи

земельного законодавства СРСР і союзних республік від 13 грудня 1968 р.,

Земельний кодекс УРСР від 14 травня 1970 р. Положення названих документів

були розвинуті в значній кількості нормативно-правових актів державних

органів СРСР, а також Української РСР. Ця зазначена база містила

розгалужену, комплексну систему норм, які спрямовувались на всебічну

охорону земель. Незважаючи на велику кількість норм, що регламентували

зазначену сферу, із постанови в постанову спостерігалась інформація про

погіршення стану земельних ресурсів у зв’язку з недотриманням

землекористувачами нового земельного законодавства.

12. «Перебудова» 1985–1991 рр. торкнулась багатьох аспектів політики та

економіки СРСР, у тому числі і в УРСР. Відбулися зміни і в земельному

законодавстві, що реалызувалися в прийнятті основних документів, таких як:

Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про корінну перебудову справи

охорони природи в країні» від 7 січня 1988 р., Основи законодавства Союзу

РСР і союзних республік про землю від 28 березня 1990 р., Земельний кодекс

УРСР від 18 грудня 1990 р., Закон УРСР «Про охорону навколишнього

природного середовища» від 25 червня 1991 р. Для цієї нормативної бази були

притаманні такі риси, як: розширення форм власності, розширення прав

землекористувачів. Але законодавчі положення були нечіткими, ґрунтувалися

на пропозиціях, не перевірених практикою, оскільки вони часто змінювалися за

змістом і характеризувалися непослідовністю. В той же час необґрунтовано

було виключено з Закону «Про охорону навколишнього природного

 

 

195

середовища» цілий розділ «Охорона ґрунтів», який був у попередньому законі

1960 р.

Без будь-якого обґрунтування в Основах законодавства Союзу РСР і

союзних республік про землю від 28 березня 1990 р. не містились граничні

розміри земельної ділянки громадян, які ведуть господарство, а такий підхід

потенційно містив загрозу запущення земель, що, у свою чергу, тягнуло за

собою погіршення їх якісних показників.

13. Характерна риса земельного законодавства за радянських часів –

виокремленість основних категорій земель, які мали особливу цінність для

країни. Це такі, як: землі сільського господарства; землі промисловості; землі у

заповідниках та рекреаційних зонах. Такий підхід свідчить про те, що

законодавець врахував особливість цих об’єктів регулювання, які потребували

спеціального порядку землекористування.

14. Для радянського земельного законодавства в галузі раціонального

використання та охорони земель притаманні такі особливості: ієрархічність,

комплексність, соціальна спрямованість, наявність достатньо великої кількості

техніко-юридичних норм, у ряді випадків декларативність.

15. Земельне законодавство досліджуваного періоду підтверджує, що

інститут раціонального використання й охорони земель є важливим аспектом

діяльності держави та суспільства, оскільки втілює у собі найбільш гармонійні

принципи і форми взаємодії людини з природою.

16. Земельне законодавство, що діяло на теренах України у ХХ ст., дає

можливість отримати повне уявлення про становлення та розвиток інституту

раціонального використання та охорони земель, що, у свою чергу, є підґрунтям

при вдосконалені чинного земельного законодавства України.

 

 

196

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бринчук М. М. Экологическое право : право окружающей среды :

учеб. Москва : Юристъ, 1998. 688 с.

2. Бубновский Н. Составляющие урожая. Известия. 1968. 20 сент.

3. Булгаков А. О. Актуальність врегулювання питань в сфері

раціонального використання та охорони земель. Теорія та практика сучасної

юриспруденції : матеріали I всеукр. наук. конф. (15 берез. 15 квіт. 2013 р.).

Харків, 2013. С. 8–10.

4. Булгаков А. О. Відновлення аграрного сектору СРСР після ІІ

Світової війни. Теорія та практика сучасної юриспруденції : матеріали Х

всеукр. наук. конф., 15 груд. 2016 р. Харків, 2016. С. 13–16.

5. Булгаков А. О. Вплив перебудови (1985–1991 рр.) на інститут

раціонального використання та охорони земель України. Теорія та практика

сучасної юриспруденції : матеріали V всеукр. наук.-практ. конф., 1 трав. 2015 р.

Харків, 2015. С. 5–7.

6. Булгаков А. О. Деякі особливості розвитку землеохоронної

політики в Україні. Теорія та практика сучасної юриспруденції : матеріали ХІ

всеукр. наук. конф., 6 квіт. 2017 р. Харків, 2017. С. 19–23.

7. Булгаков А. О. Деякі питання закріплення правових основ

раціонального використання та охорони земель у промисловості в другій

половині ХХ століття. Теорія та практика сучасної юриспруденції : матеріали

ХІІ всеукр. наук. конф., 20 трав. 2017 р. Харків, 2017. С. 14–17.

8. Булгаков А. О. До деяких проблем врегулювання питань

природоохоронного законодавства України на початку 90-х років. Актуальні

проблеми науки історії держави і права : матеріали «круглого столу», присвяч.

пам'яті проф. А. Й. Рогожина (Харків, 5 жовт. 2013 р.). Харків, 2013. С. 201–

203.

 

 

197

9. Булгаков А. О. Закон «Про охорону природи Української РСР» 1960

року – новий етап комплексного врегулювання раціонального використання та

охорони земель. Науковий вісник Херсонського державного університету.

Серія: Юридичні науки. 2014. Вип. 5, т. 1. С. 16–19.

10. Булгаков А. О. Земельний кодекс 1922 р. УРСР – перша

кодифікація норм з охорони та раціонального використання земель. Науковий

вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. 2014.

Вип. 6-1, т. 2. С. 85–89.

11. Булгаков А. А. Историко-правовой анализ понятия рационального

использования и охраны земель Украины, проблемы его применения.

Экономика и право Казахстана. 2013. № 17. С. 60–64.

12. Булгаков А. О. Конституційне закріплення основ раціонального

використання та охорони земель України в другій половині ХХ століття. Теорія

та практика сучасної юриспруденції : матеріали I всеукр. наук. конф. (15 берез.

15 квіт. 2013 р.). Харків, 2013. С. 179–180.

13. Булгаков А. О. На шляху до Земельного кодексу УРСР від

29.11.1922 р. Право і суспільство. 2015. № 1. С. 8–14.

14. Булгаков А. О. «Настольная книга для русских сельских хозяев» як

визначна пам'ятка в історії земельного законодавства. Теорія та практика

сучасної юриспруденції : матеріали VII всеукр. наук. конф., 1 квіт. 2016 р.

Харків, 2016. С. 23–24.

15. Булгаков А. О. Основні положення Земельного кодексу 1922 р.

УРСР з питань охорони та раціонального використання земель. Судова

реформа 1864 року в історії українського державотворення ; Теорія та

практика сучасної юриспруденції : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф.:

14 листоп. 2014 р.; 10 груд. 2014 р. Харків, 2014. С. 12–14.

16. Булгаков А. О. Проблеми вдосконалення законодавства України на

початку 90-х років у сфері раціонального використання та охорони земель.

Право і суспільство. 2014. № 6-2, ч. 2. С. 115–119.

 

 

198

17. Булгаков А. О. Становлення правової регламентації охорони земель

в заповідниках і рекреаційних зонах. Теорія та практика сучасної

юриспруденції : матеріали VI всеукр. наук.-практ. конф. (2 листоп. 2015 р.).

Харків, 2015. С. 16–17.

18. Бурдін М. Ю. Регулювання земельних відносин в Україні (друга

половина XVII–XX ст.): історико-правовий та інституційний виміри : дис. ... д-

ра юрид. наук : 12.00.01 / Харків. нац. ун-т внутр. справ. Харків, 2017. 473 с.

19. Бушуева Т. А., Дагель П. С. Закон охраняет природу

/ Т. А. Бушуева. Москва : Юрид. лит., 1980. 128 с.

20. Вівчаренко О. Інститут правової охорони земель і соціально-

економічна функція права. Юридична Україна. 2009. № 9. С. 74–79.

21. Вітенко М. Д. Польське велике землеволодіння в Галичині (кін. ХІХ

– поч. ХХ ст.). Вісник Прикарпатського національного університету імені

Василя Стефаника. Історія. Івано-Франківськ, 2008. Вип. 14. С. 72–78.

22. Висновок Президії Окрплану про план меліоративних робіт в окрузі

на 1925/26 рр. : Ізюм. окруж. земель. упр., протокол № 5, § 75 // Державний

архів Харківської області. Ф. Р-1643. Оп. 1. Спр. 62. Плановая комиссия

Изюмского окрисполкома, сельскохозяйственная секция. Материалы о

мелиорации в округе, 2 – 9 ноября 1926 г. Арк. 1–4.

23. Гавриш Н. С. Правова охорона ґрунтів в Україні : монографія.

Одеса, 2008. 228 с.

24. Гвоздик П. О. Трансформаційні процеси в екологічному

законодавстві: від Закону «Про охорону природи в Українській РСР» (1960 р.)

до майбутнього Екологічного кодексу України. Вісник Луганського державного

університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. 2009. № 4. С. 165–173.

25. Гетьман А. П., Лозо В. И. Государственно-правовые проблемы

преодоления экологического кризиса в эпоху глобализации. Международно-

правовое и национальное регулирование экологической сферы общества.

Москва, 2012. С. 154–173.

 

 

199

26. Гончаренко В. Д. Законодательное закрепление новой

экономической политики в Украине (20-е годы). Проблемы законности.

Харьков, 1996. Вып. 31. С. 9–17.

27. Гончаренко В. Д. Укрепление командно-административной

системы управления и ее негативное влияние на общественно-политическую

жизнь Украины (середина 60-х – начало 80-х гг.). Проблемы законности.

Харьков, 1995. Вып. 30. С. 68–74.

28. ГОСТ 26640-85 (СТ СЭВ 4472-84). Земли. Термины и определения.

[Взамен ГОСТ 17.5.1.05-80 ; введен в действие постановлением Гос. ком. СССР

по стандартам от 28.10.85 г. № 3453 ; дата введения 01.01.87]. Переизд. Москва

: Изд-во стандартов, 2002. 34 с.

29. Государственная программа борьбы с эрозионными процессами :

постановление ЦК КПСС, Совета Министров СССР от 2 окт. 1972 г. Собрание

постановлений Правительства СССР. 1972. № 21. Ст. 116.

30. Грамота до всього українського народу : від 29 квіт. 1918 р.

Державний Вістник. 1918. 16 трав. (№ 1). URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/

show/n0003300-18 (дата звернення: 27.07.2017).

31. Гречко В. Правове забезпечення охорони родючості земель.

Радянське право. 1991. № 9. С. 9–13.

32. Декларация по окружающей среде : от 16 июня 1972 г. Действующее

международное право : в 3 т. Москва, 1999. Т. 3. С. 682–687.

33. Демина С. А. Закон на страже природы. Москва : Юрид. лит., 1987.

80 с.

34. Директивы XXIV съезда КПСС по пятилетнему плану развития

народного хозяйства СССР на 1971–1975 годы. ХХIV сьезд Коммунистической

партии Советского Союза, 30 марта – 9 апреля 1971 года : стеногр. отчет.

Москва, 1971. Т. 2. С. 245–312.

35. Докладная записка М. И. Панкратьева И. В. Сталину и

В. М. Молотову о нарушениях на местах постановления ЦК ВКП(б) и СНК

 

 

200

СССР «О мерах охраны общественных земель колхозов от разбазаривания» : от

2 дек. 1939 г. Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание,

1927–1939 : док. и материалы : в 5 т. Москва, 2006. Т. 5 : 1937–1939, кн. 2 :

1938–1939. С. 485–487.

36. Докладная записка НКВД СССР о вредительстве в сельском

хозяйстве по следственным материалам за 1936–1938 гг. : от 29 янв. 1939 г.

Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание, 1927–1939 :

док. и материалы : в 5 т. Москва, 2004. Т. 5 : 1937–1939, кн. 1 : 1937. С. 550–571.

37. Докладная записка Прокуратуры СССР А. А. Андрееву и

В. М. Молотову о фактах невыполнения постановления ЦК ВКП(б) и СНК

СССР : от 27 мая 1939 г. Трагедия советской деревни. Коллективизация и

раскулачивание, 1927–1939 : док. и материалы : в 5 т. Москва, 2006. Т. 5 : 1937–

1939, кн. 2 : 1938–1939. С. 470–473.

38. Докучаев В. В. Русский чернозем : отчет Вольному экон. о-ву / под

ред. Л. И. Прасолова. Москва ; Ленинград : Сельхозгиз, 1936. 558 с.

39. Єрмолаєв В. М. Гетьманат і Директорія: спроби відновлення вищих

представницьких органів. Право України. 2017. № 3. С. 62–79.

40. Єрмолаєв В. М. Про законодавчу діяльність Української

Центральної Ради. Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. 2004. № 1.

С. 177–182.

41. Еренов А. Е., Мухитдинов Н. Б., Ильяшенко Л. В. Предмет и

система советского земельного права. Алма-Ата : Наука, 1981. 208 с.

42. Ерофеев Б. В. Земельное право : учеб. Москва : Профобразование,

2001. 656 с.

43. Ерофеев Б. В. Экологическое право России : учеб. Изд. 2-е, перераб.

и доп. Москва : Юристъ, 1996. 624 с.

44. Жариков Ю. Г. К вопросу о совершенствовании советского

законодательства об охране почв. Ученые записки / Всесоюз. ин-т юрид. наук.

Москва, 1962. Вып. 15. С. 82–114.

 

 

201

45. Жариков Ю. Г. Право сельскохозяйственного землепользования.

Москва : Юрид. лит., 1969. 200 c.

46. Забелышенский А. А. Правовая охрана земель как составной части

природного комплекса : учеб. пособие. Свердловск : Изд-во Урал. ун-та, 1979.

81 с.

47. Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в

Европе : (Хельсинки, 1 авг.) 1975 г. Офіційний вісник України. 2005. № 4.

Ст. 266.

48. Закон об изменении и дополнении некоторых постановлений о

крестьянском землевладении : от 14 июня 1910 г. Хрестоматия по истории

СССР, 1861–1917 / под ред. В. Г. Тюкавкина. Москва, 1990. С. 343–349.

49. Заріцька І. М. Земельне законодавство доби української революції

1917–1921 рр. : монографія. Київ : Атіка, 2010. 240 с.

50. Заседания Верховного Совета СССР седьмого созыва, пятая сесия,

10–13 декабря 1968 года : стеногр. отчет. Москва : Изд-во ВС СССР, 1969.

436 с.

51. Заседания Верховного Совета Украинской ССР Седьмого созыва,

седьмая сессия, 7–8 июля 1970 г. : стеногр. отчет. Киев : Подитиздат Украины,

1970. 228 с.

52. Захарченко П. П. Історія держави і права України : підручник. Київ

: Атіка, 2005. 368 с.

53. Земельне право : підручник / за ред.: В. І. Семчик, П. Ф. Кулинич.

Київ : Ін Юре, 2001. 424 с.

54. Земельний кодекс України : від 25 жовт. 2001 р. № 2768-III.

Відомості Верховної Ради України. 2001. № 3–4. Ст. 27. Дата оновлення:

04.06.2017. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2768-14 (дата звернення:

27.07.2017).

55. Земельний кодекс УСРР : від 29 листоп. 1922 р. Збірник узаконень

та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. 1922. № 51. Ст. 750.

 

 

202

56. Земельний кодекс УРСР : від 8 лип. 1970 р. Відомості Верховної

Ради УРСР. 1970. № 29. Ст. 205.

57. Земельний кодекс УРСР : від 18 груд. 1990 р. № 561-XII. Відомості

Верховної Ради УРСР. 1991. № 10. Ст. 98. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/561-12 (дата звернення: 27.07.2017).

58. Земельное право России : учеб. / под ред. В. В. Петрова. Москва :

Стоглавъ, 1995. 300 с.

59. Індиченко П. Д. Новий Земельний кодекс Української РСР.

Проблеми правознавства. Київ, 1972. Вип. 22. С. 56–63.

60. Инструкция о порядке проведения государственного контроля за

использованием земель землеустроительной службой Министерства сельского

хозяйства : утв. М-вом сел. хоз-ва СССР от 26 июля 1974 г. № 224-3/1,

согласован с Прокуратурой СССР. Бюллетень нормативных актов

министерств и ведомств СССР. 1974. № 11.

61. Инструкция о порядке производства государственной ревизии

землепользований : утв. М-вом сел. хоз-ва СССР от 19 июня 1956 г. Сборник

законодательных актов о земле. Москва, 1962. С. 32.

62. Инструкция об организации земельных отделов при исполкомах :

утв. постановлением Нар. комиссариата земледелия РСФРР от 27 февр. 1919 г.

Cобрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

Правительства. 1918. № 25. Ст. 346.

63. Инструкция об учете и охране памятников искусства, древности,

быта и природы : постановление Нар. комиссариата образования РФСРР от 7

июля 1924 г. URL: http://lawru.info/dok/1924/07/07/n1204291.htm (дата

обращения: 17.07.2017).

64. Инструкция по применению Положения о социалистическом

землеустройстве : утв. постановлением Нар. комиссариата земледелия РСФРР

от 11 марта 1919 г. Cобрание узаконений и распоряжений Рабочего и

Крестьянского Правительства. 1919. № 39–40. Ст. 384.

 

 

203

65. История движения студенческих природоохранных дружин

Украины в документах и воспоминаниях / сост. В. Е. Борейко. Киев : Киев.

экол.-культур. центр, 2000. 264 с. URL: http://www.ecoethics.ru/old/b28 (дата

обращения: 27.07.2017).

66. Історія держави і права України : академ. курс : в 2 т. / за ред.: А. Й

Рогожин, В. Я. Тацій. Київ : Ін Юре, 2000. Т. 2. 580 с.

67. Історія держави і права України : підручник : у 2 ч. / за ред.

А. Й. Рогожина. Харків : Основа, 1993. Ч. 1. 432 с.

68. Історія держави і права України : підручник : у 2 т. / під ред.:

В. Я. Тацій, А. Й. Рогожин, В. Д. Гончаренко. Київ : Ін Юре, 2003. Т. 1. 656 с.

69. Казанцев Н. Д., Колотинская Е. Н. Правовая охрана природы в

СССР : учеб. пособие. Москва : Госюриздат, 1962. 134 с.

70. Коваленко Л. П. Види об’єктів адміністративно-правової охорони

навколишнього природного середовища. Проблеми законності. Харків, 2005.

Вип. 76. С. 87–95.

71. Колбасов О. С. Конституция СССР об охране окружающей среды.

Охрана окружающей среды: управление, право. Киев, 1982. С. 18–25.

72. Колбасов О. С. Экология: политика – право. Правовая охрана

природы в СССР. Москва : Наука, 1976. 230 с.

73. Комментарий к Основам земельного законодательства Союза ССР и

союзных республик / под ред.: Г. А. Аксененок, Н. А. Сыродоев. Москва :

Юрид. лит., 1974. 352 c.

74. Конституция (Основной Закон) Союза Советских

Социалистических Республик. Москва : Правда, 1977. 48 с.

75. Конституція (Основний Закон) Українcької Радянської

Соціалістичної Республіки : прийнята на позачерг. 7-й сес. Верхов. Ради УРСР

9-го скликання 20 квіт. 1978 р. Київ : Політвидав України, 1979. 69 с.

 

 

204

76. Конституція України : прийнята на 5-й сес. Верхов. Ради України

28 черв. 1996 р. : станом на 1 верес. 2016 р. : відповідає офіц. тексту. Харків :

Право, 2016. 82 с.

77. Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України, 1917–

1920 : Центральна Рада. Гетьманство. Директорія : навч. посіб. Київ : Либідь,

1997. 208 с.

78. Коритко Л. Я. Розвиток правової охорони земель нормами

автрійського права ХІХ – поч. ХХ ст. Держава і право. Юридичні і політичні

науки. Київ, 2012. Вип. 58. С. 95–100.

79. Королев А. И. Опыт кодификации земельного законодательства в

СССР. Вопросы кодификации советского права. Ленинград, 1957. Вып. 1.

С. 77–89.

80. Кравченко С. М. Социально-психологические аспекты правовой

охраны окружающей среды. Львов : Вища шк., 1988. 155 с.

81. Краснов М. І. Удосконалення законодавства про

природокористування та охорону природи в світлі нової Конституції СРСР.

Проблеми соціалістичної законності на сучасному етапі комуністичного

будівництва : тез. доп. і наук. повідомл. респ. конф., 21–23 листоп. 1978 р.

Харків, 1978. С. 153–155.

82. Краткое описание состояния сельского хозяйства Изюмского округа

и перспективы развития // Державний архів Харківської області. Ф. Р-1643.

Оп. 1. Спр. 58. Плановая комиссия Изюмского окрисполкома. Материалы о

состоянии сельского хозяйства и деятельности Изюмского окружного

земельного управления, переписка с ним и райисполкомами, 14 сентября

1925 г. 1 декабря 1926 г. Арк. 352.

83. Лейба Л. В. Інвентаризація земель як один із чинників завершення

земельної реформи в Україні. Сучасні науково-практичні проблеми

екологічного, земельного та аграрного права : круглий стіл (Харків, 6 груд.

2013 р.) : зб. тез наук. доп. Харків, 2013. С. 156–159.

 

 

205

84. Лобанов П. Ниве быть плодородной. Известия. 1968. 15 авг.

85. Май 1918 (первая декада). Владимир Ильич Ленин: биографйическая

хроника, 1870–1924 : в 12 т. Москва, 1974. Т. 5 : Октябрь 1917 г. июль 1918 г.

XII, 740 с. URL: http://leninism.su/biograficheskie-xroniki-lenina/104-tom-54/3819-

maj-1918-pervaya-dekada.html (дата обращения: 27.07.2017).

86. Макаров В. Н. Заповедники СССР. Москва : Сельхозгиз, 1940.

160 с.

87. Мірошниченко А. М. Земельне право України : підручник. Київ :

Алерта ; Центр учб. літ., 2011. 680 с.

88. Мунтян В. Л. Правова охорона природи УРСР. Київ : Вища шк.,

1982. 232 с.

89. Мунтян В. Л. Правові основи охорони природи. Київ : Знання, 1979.

47 с.

90. Мунтян В. Л. Правові проблеми раціонального

природокористування. Київ : Вид-во Київ. ун-ту, 1973. 184 с.

91. Настольная книга для русских сельских хозяев / сост.:

А. П. Людоговский, И. Н. Чернопятов, И. А. Стебут, А. А. Фадеев ; изд.

А. Ф. Девриена. Санкт-Петербург : Тип. Ретгера и Шнейдера, 1875. Т. 1. 944 с.

92. Нечіпас Ю. В. Психологічні проблеми правової охорони природи.

Десяті харківські політологічні читання. Формування суспільної політики:

теоретичний, практичний та правовий аспекти. Харків, 2000. С. 82–83.

93. Новая философская энциклопедия : в 4 т. / Ин-т философии РАН ;

Нац. обществ.-науч. фонд ; предс. науч.-ред. совета В. С. Степин. 2-е изд., испр.

и доп. Москва : Мысль, 2000–2001. Т. 1–4. URL: http://iph.ras.ru/enc.htm (дата

обращения: 27.07.2017).

94. О волостных земельных комитетах : постановление НК земледелия

РСФРР от 4 дек. 1917 г. [правила одобрены I Всерос. съездом Советов рабочих

и солдат. депутатов от 23 июня 1917 г.]. Собрание узаконений и распоряжений

Рабочего и Крестьянского Правительства. 1917. № 2. Ст. 20.

 

 

206

95. О воспрещении сдачи в аренду земель сельскохозяйственного

назначения : постановление ЦИК и СНК СССР от 4 июня 1937 г. Собрание

законов и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства СССР. 1937.

№ 37. Ст. 150.

96. О государственном плане развития сельского хозяйства на 1943 год

: постановление СНК СРСР и ЦК ВКП(б) от 18 марта 1943 г. Правда. 1943.

19 марта.

97. О дополнении Общих начал землепользования и землеустройства :

постановление ЦИК и СНК СССР от 19 февр. 1930 г. Собрание законов и

распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства СССР. 1930. № 15.

Ст. 161.

98. О едином государственном учете земельного фонда СССР :

постановление Совета Министров СССР от 31 дек. 1954 г. № 2529 : (ред. от

21.10.1983 г.). Свод законов СССР. 1990. Т. 4. С. 100.

99. О земельных комитетах и об урегулировании ими

сельскохозяйственных отношений : постановление СНК РСФСР от 4 дек.

1917 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

Правительства. 1917. № 7. Ст. 105.

100. О земле : Декрет 2-го Всерос. Съезда Советов рабочих, солдат. и

крестьян. депутатов от 26 (27) окт. 1917 г. Собрание узаконений и

распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. 1917. № 1. Ст. 3.

101. О коренной перестройке дела охраны природы в стране :

постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 7 янв. 1988 г. № 32.

Собрание постановлений Правительства СССР. 1988. № 6. Ст. 14.

102. О лечебных местностях общегосударственного значения : Декрет

СНК РСФСР от 20 марта 1919 г. Собрание узаконений и распоряжений

Рабочего и Крестьянского Правительства. 1919. № 19. Ст. 231.

 

 

207

103. О мерах охраны общественных земель колхозов от разбазаривания :

постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР от 27 мая 1939 г. Собрание

постановлений Правительства СССР. 1939. № 34. Ст. 235.

104. О мерах по дальнейшему улучшению охраны природы и

рациональному использованию природных ресурсов : постановление Верхов.

Совета СССР от 20 сент. 1972 г. № 3351-VIII. Ведомости Верховного Совета

СССР. 1972. № 39. Ст. 346.

105. О мерах по укреплению социалистической перестройки сельского

хазяйства в районах сплошной коллективизации и по борьбе с кулачеством :

постановление ЦИК и СНК СССР от 1 февр. 1930 г. Собрание законов и

распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства СССР. 1930. № 9.

Ст. 105.

106. О мерах по улучшению дела введения и освоения севооборотов в

колхозах : постановление СНК СССР от 21 июня 1945 г. № 1467. Известия.

1945. 22 июня.

107. О мерах по улучшению дела изобретательства и рационализации в

сельском хозяйстве: постановление Совет Министров СССР от 30 июня 1964 г.

№ 560. Собрание постановлений Правительства СССР. 1964. № 12. Ст. 79.

108. О мерах по улучшению организации работ относительно защиты

почв от ветровой и водной эрозии : постановление Совета Министров СССР от

13 окт. 1975 г. № 884. Собрание постановлений Правительства СССР. 1975.

№ 21. Ст. 144.

109. О мерах по усилению правовой пропаганды среди работников

сельского хозяйства: приказ М-ва сел. хоз-ва СССР, М-ва юстиции СССР от

21 мая 1975 г. № 255/10. Справочник юристконсульта сельскохозяйственного

предприятия. Москва, 1982. С. 104.

110. О награждении орденами и медалями передовиков сельского

хозяйства Харьковской области Украинской ССР : указ Президиума Верхов.

Совета СССР от 29 марта 1947 г. // Державний архів Харківської області. Ф. Р-

 

 

208

1869. Оп. 3. Спр. 36. Указы Президиума Верховного Совета СССР «О

награждении орденами и медалями передовиков сельского хозяйства

Коломакского района за 1947 год». Арк. 1.

111. О неотложных мерах по восстановлению хозяйства в районах,

освобожденных от немецкой оккупации : постановление СНК СССР и ЦК

ВКП(б) от 21 авг. 1943 г. Правда. 1943. 22 авг.

112. О неотложных мерах по защите почв от ветровой и водной эрозии :

постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 20 марта 1967 г. № 236.

Собрание постановлений Правительства СССР. 1967. № 9. Ст. 45.

113. О неотложных мерах экологического оздоровления страны :

постановление Верхов. Совета СССР от 27 нояб. 1989 р. Ведомости Съезда

народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. 1989. № 25. Ст. 487.

114. О неудовлетворительном состоянии работ по уходу за

полезащитными лесонасаждениями в колхозах области : решение исполкома

Краснокут. район. Совета депутатов трудящихся Краснокутского района

Харьковской области от 4 июля 1950 г. № 1181 // Державний архів Харківської

області. Ф. Р-528. Оп. 4. Спр. 11. Рішення і Постанови Виконавчого комітету

Харківської обласної Ради депутатів трудящих, 3–31 липня 1950 р. Арк. 22–23.

115. О первоочередных задачах по реализации земельной реформы :

Указ Президента СССР от 5 янв. 1991 г. № УП-1285. Ведомости Съезда

народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. 1991. № 2. Ст. 58.

116. О переделах земли : Декрет СНК РСФСР от 30 апр. 1920 г.

Cобрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

Правительства РСФСР. 1920. № 35. Ст. 170.

117. О переходе земли в распоряжение земельных комитетов :

постановление СНК РСФСР от 5 нояб. 1917 г. Cобрание узаконений и

распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. 1917. № 2. Ст. 23.

118. О переходе имений, сельскохозяйственных предприятий и участков

земли, имеющих в культурно-просветительном и промышленном отношении

 

 

209

общегосударственное значение, в ведение Народного Комиссариата Земледелия

: Декрет СНК РСФСР от 1 окт. 1918 г. Собрание узаконений и распоряжений

правительства за 1917–1918 гг. Москва, 1942. С. 997–998.

119. О переходе на новую систему орошения в целях более полного

использования орошаемых земель и улучшения механизации

сельскохозяйственных работ : постановление Совета Министров СССР от

17 авг. 1950 г. Известия. 1950. 18 авг.

120. О плане государственных мероприятий по сельскому хозяйству на

1927–1928 годы : постановление СНК СССР от 2 марта 1928 г. Собрание

законов и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства СССР. 1928.

№ 15. Ст. 126.

121. О повышении роли Министерства сельского хозяйства СССР в

руководстве колхозным и совхозным производством : постановление ЦК КПСС

и Совета Министров СССР от 1 марта 1965 г. № 125. Собрание постановлений

Правительства СССР. 1965. № 4. Ст. 20.

122. О порядке финансирования мелиоративных работ и связанных с

ними расходов: постановление Совета Министров СССР от 13 марта 1978 г.

№ 201. URL: http://www.libussr.ru/doc_ussr/usr_9584.htm (дата обращения:

27.07.2017).

123. О признании за некоторыми лечебными местностями

общегосударственного значения и о распространении на них действия Декрета

от 4 апреля 1919 г. : постановление Нар. комиссариата здравоохранения от

29 мая 1919 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

Правительства. 1919. № 25. Ст. 285.

124. О пятилетнем плане восстановления и развития народного

хозяйства СССР на 1946–1950 гг. : Закон СССР от 18 марта 1946 г. Решения

партии и правительства по хозяйственным вопросам. Москва, 1968. Т. 3.

С. 250–259.

 

 

210

125. О распределении земель во временное уравнительное пользование :

постановление Нар. комиссариата земледелия от 11 марта 1919 г. Собрание

узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства Украины.

1919. № 25. Ст. 271.

126. О ратификации Конвенции о запрещении военного или любого

иного враждебного использования средств воздействия на природную среду :

Указ Президиума Верхов. Совета СССР от 16 мая 1978 г. Ведомости

Верховного Совета СССР. 1978. № 21. Ст. 28.

127. О реализации Основ законодательства Союза ССР и союзных

республик о земле и ходе проведения земельной реформы : постановление

Верхов. Совета СССР от 27 мая 1991 г. № 2192-1. Ведомости Съезда народных

депутатов СССР и Верховного Совета СССР. 1991. № 22. Ст. 658.

128. О рекультивации земель, сохранении и рациональном

использовании плодородного слоя почвы при разработке

месторождений полезных ископаемых и торфа, проведении

геологоразведочных, строительных и других работ : постановление Совета

Министров СССР от 2 июня 1976 г. № 407. Собрание постановлений

Правительства СССР. 1976. № 11. Ст. 52.

129. О соблюдении требований законодательства об охране природы и

рациональном использовании природных ресурсов : постановление Верхов.

Совета СССР от 3 июня 1985 г. Ведомости Верховного Совета СССР. 1985.

№ 27. Ст. 479.

130. О социализации земли : Декрет ВЦИК от 19 февр. 1918 г. Cобрание

узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. 1918.

№ 25. Ст. 346.

131. О социалистическом землеустройстве и о мерах перехода к

социалистическому земледелию : положение, утв. постановлением ВЦИК от

14 февр. 1919 г. Cобрание узаконений и распоряжений Рабочего и

Крестьянского Правительства. 1919. № 4. Ст. 43.

 

 

211

132. О социалистическом землеустройстве и о переходных мерах к

социалистическому землепользованию : Декрет ВУЦИК от 26 мая 1919 г.

Узаконения и Распоряжения Рабоче-Крестьянского Правительства Украины.

1919. № 74, ч. 2. Ст. 695.

133. О широком развитии мелиорации земель для получения высоких и

устойчивых урожаев зерновых и других сельскохозяйственных культур :

постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 16 июня 1966 г. № 465.

Собрание постановлений Правительства СССР. 1966. № 11. Ст. 114.

134. Об административной ответственности за нарушение земельного

законодательства : указ Президиума Верхов. Совета СССР от 14 мая 1970 г.

Ведомости Верховного Совета СССР. 1970. № 20. Ст. 165.

135. Об изменении и дополнении Общих начал землепользования и

землеустройства : постановление ЦИК и СНК СССР от 16 окт. 1929 г. Собрание

законов и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства СССР. 1929.

№ 69. Ст. 642.

136. Об образовании специального фонда на мероприятия по развитию

сельского хозяйства : Декрет СНК РСФСР от 2 нояб. 1918 г. Собрание

узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. 1918.

№ 81. Ст. 856.

137. Об объявлении частей бывшего имени Фальц-Фейна «Аскания-

Нова» и «Елизаветфельд» народным заповедным парком : Декрет СНК УССР

от 3 апр. 1919 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского

Правительства Украины. 1919. № 34. Ст. 400.

138. Об основных задачах сельского хозяйства в связи с развитием

народного хозяйства и индустриализацией страны : постановление IV съезда

Советов Союза ССР от 26 апр. 1927 г. Собрание законов и распоряжений

Рабоче-Крестьянского Правительства СССР. 1927. № 21. Ст. 240.

 

 

212

139. Об ответственности за потравы посевов в колхозах и совхозах :

Указ Президиума Верхов. Совета СССР от 11 янв. 1955 г. Ведомости

Верховного Совета СССР. 1955. № 1. Ст. 4.

140. Об отнесении затрат до коренному улучшению земель в колхозах за

счет государственного бюджета : постановление ЦК КПСС и Совета

Министров СССР от 1 апр. 1965 г. Собрание постановлений Правительства

СССР. 1965. № 8/9. Ст. 54.

141. Об отнесении затрат по коренному улучшению земель в колхозах

на счет государственных централизованных капитальных вложений :

постановление ЦК КПСС, Совета Министров СССР от 8 дек. 1975 г. № 991.

Собрание постановлений Правительства СССР. 1976. № 1. Ст. 1.

142. Об охране памятников природы, садов и парков : Декрет СНК

РРФСР от 16 сент. 1921 г. Собрание узаконений и распоряжений

Правительства РСФСР. 1921. № 65. Ст. 492.

143. Об увеличении размера землепользования в трудовых хозяйствах :

Декрет ВЦИК и СНК РСФСР от 27 мая 1920 г. Cобрание узаконений и

распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. 1920. № 52. Ст. 226.

144. Об улучшении эксплуатации мелиоративной системы и

использования орошаемых и осушенных земель : постановление ЦК КПСС и

Совета Министров СССР от 16 июля 1970 г. № 550, в ред. от 13 янв. 1989 г.

Собрание постановлений Правительства СССР. 1989. № 10. Ст. 28.

145. Об упорядочении пользования сенокосами и о мерах к поднятию

лугового хаозяйства : Декрет ВЦИК и СНК РСФСР от 9 марта 1922 г. Собрание

узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства. 1922.

№ 24. Ст. 260.

146. Об усилении охраны природы и улучшении использования

природных ресурсов : постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР от

29 дек. 1972 г. № 898. Собрание постановлений Правительства СССР. 1973.

№ 2. Ст. 6.

 

 

213

147. Образцовый устав сельскохозяйственной артели : постановление

СНК СССР и ЦК ВКП(б) от 17 февр. 1935 г. Собрание законов и распоряжений

Рабоче-Крестьянского Правительства СССР. 1935. № 11. Ст. 82.

148. Общие начала землепользования и землеустройства : постановление

ЦИК СССР от 15 дек. 1928 г. Собрание законов и распоряжений Рабоче-

Крестьянского Правительства СССР. 1928. № 69. Ст. 642.

149. Оверковська Т. Правові форми охорони земель від забруднення та

псування за законодавством України. Вісник Київського національного

університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. 2007. Вип. 77/78. С. 43–

48.

150. Орлов М. В. Проблеми визначення і реалізації правових форм у

сфері охорони навколишнього природного середовища. Право України. 2002.

№ 6. С. 74–77.

151. Основные положения землеустройства : от 27 мая 1968 года.

Москва : Колос, 1968. 12 с.

152. Основные положения по восстановлению земель, нарушенных при

разработке месторождений полезных ископаемых, проведении

геологоразведочных, строительных и иных работ : утв. Гос. ком. Совета

Министров СССР по науке и технике, Гос. ком. Совета Министров СССР по

делам стр-ва, М-вом сел. хоз-ва СССР, Гос. ком. лесного хоз-ва Совета

Министров СССР от 30 июня 1971 г. № 183-п. URL: http://lawru.info/dok/1971/

06/30/n1189141.htm (дата обращения: 12.04.2016).

153. Основы законодательства Союза ССР и союзных республик о земле

: от 28 февр. 1990 р. Ведомости Съезда народных депутатов СССР и

Верховного Совета СССР. 1990. № 10. Ст. 129.

154. Основы земельного законодательства СССР и союзных республик :

по состоянию на 1968 г. Ведомости Верховного Совета СССР. 1968. № 51.

Ст. 485.

 

 

214

155. Основы советского гражданского, трудового, земельного и

колхозного права / под ред. Н. Д. Казанцев. Москва : Изд-во Моск. ун-та, 1965.

310 с.

156. Охрана и оптимизация окружающей среды / под ред. А. А. Лаптева.

Киев : Лыбидь, 1990. 256 с.

157. Охрана окружающей среды: управление, право : сб. науч. тр. / АН

УССР, Ин-т государства и права. Киев : Наук. думка, 1982. 207 с.

158. Охрана природы – задача всенародная / сост.: А. Л. Андриенко,

П. И. Лапечук, Н. Н. Смолин. Киев : Политиздат Украины, 1987. 222 с.

159. Петришин О. В. Громадянське суспільство: особливості

формування концепції та становлення. Проблеми законності. Харків, 2001.

Вип. 50. С. 6–13.

160. Петров В. В. Обьект и предмет правовой охраны природы в СССР.

Советское государство и право. 1976. № 4. С. 60.

161. Петров В. В Правовая охрана природы в СССР : учеб. Москва :

Юрид. лит., 1984. 384 с.

162. По весенней посевной кампании : докл. Изюм. окруж. земел. упр. за

1923–24 гг. // Державний архів Харківської області. Ф. Р-1643. Оп. 1. Спр. 25.

Плановая комиссия Изюмского окрисполкома. Сведения о состоянии

экономики округа и материалы о деятельности Изюмского окружного

земельного управления, 22 декбря 1923 г. 11 сентября 1924 г. Арк. 1–4.

163. Положение о государственном контроле за использованием земель :

утв. постановлением Совета Министров СССР от 14 мая 1970 г. № 325.

Собрание постановлений Правительства СССР. 1970. № 9. Ст. 71.

164. Положение о землеустройстве : от 29 мая 1911 г. Хрестоматия по

истории СССР, 1861–1917 / под ред. В. Г. Тюкавкина. Москва, 1990. С. 349–

353.

 

 

215

165. Положение о порядке ведения государственного земельного

кадастра : постановление Совета Министров СССР от 10 июня 1977 г. № 501.

Собрание постановлений Правительства СССР. 1977. № 10. Ст. 119.

166. Положение об общественных инспекторах по использованию и

охране земель : утв. М-вом сел. хоз-ва СССР от 4 сент. 1970 г. Сборник

материалов по контролю за использованием земель. Москва, 1970. С. 25–27.

167. Положение об охране экономической зоны СССР : утв.

постановлением Совета Министров СССР от 30 янв. 1985 г. № 102. Собрание

постановлений Правительства СССР. 1985. № 5. Ст. 23.

168. Положення про державні заповідники та пам’ятники природи на

території УРСР : затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 26 лип. 1946 р.

№ 1273. Збірник постанов і розпоряджень Уряду УРСР. 1946. № 13. Ст. 110.

169. Положення про Державний комітет Ради Міністрів УРСР з охорони

природи : затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 25 берез. 1968 р. № 14.

Збірник постанов і розпоряджень Уряду УРСР. 1968. № 3. Ст. 45.

170. Положення про постійні комісії Верховної Ради Української РСР :

затв. постановою Верхов. Ради УРСР від 29 черв. 1966 р. Відомості Верховної

Ради УРСР. 1968. № 14. Ст. 126.

171. Попов В., Чуйков В. Дослідження проблеми охорони

навколишнього середовища. Радянське право. 1985. № 12. С. 81–83.

172. Правила по боротьбі з бур’янами : затв. Радою Міністрів УРСР від

11 трав. 1962 р. № 531. Збірник постанов і розпоряджень Уряду УРСР. 1962.

№ 5. Ст. 73.

173. Право землепользования в СССР и его виды / отв. ред.:

Г. А. Аксененок, Н. И. Краснов. Москва : Юрид. лит., 1964. 544 с.

174. Право природопользования в СССР / отв. ред. И. А. Иконицкая.

Москва : Наука, 1990. 196 с.

175. Правовая охрана природы : учеб. / под ред. В. В. Петрова. Москва :

Изд-во Моск. ун-та, 1980. 312 с.

 

 

216

176. Правовая охрана природы в СССР : учеб. пособие / под ред.

В. В. Петрова. Москва : Юрид. лит., 1976. 352 с.

177. Правовое обеспечение рационального использования земли в СССР

/ под ред. Н. И. Краснова. Москва : Юрид. лит, 1969. 216 с.

178. Правовые вопросы охраны природы в СССР / отв. ред.

Г. Н. Полянская. Москва : Госюриздат, 1963. 332 с.

179. Правовые проблемы экологии : сб. науч.-аналит. обзоров совет. и

зарубеж. лит. / отв. за вып. Е. Н. Лисицын. Москва : ИНИОН АН СССР, 1980.

303 с.

180. Приказ Прокурора СССР № 103-7 в связи с постановлениями ЦК

ВКП(б) и СНК СССР «О мерах охраны общественных земель колхозов от

разбазаривания» от 27 мая и «О подготовке к уборке урожая и заготовкам с/х

продуктов в 1939 г» от 28 мая : от 31 мая 1939 г. Трагедия советской деревни.

Коллективизация и раскулачивание, 1927–1939 : док. и материалы : в 5 т.

Москва, 2006. Т. 5 : 1937–1939, кн. 2 : 1938–1939. С. 427–430.

181. Примерное положение о студенческой дружине по охране природы

: утв. приказом Гос. Ком. образования СССР от 17 июня 1988 г. № 14.

Бюллетень Государственного комитета СССР по народному образованию.

Серия: Высшее и среднее специальное образование. 1988. № 10. С. 26.

182. Природа України та її охорона / упоряд. Л. В. Андрієнко. Київ :

Політвидав України, 1975. 302 с.

183. Про внесення змін та доповнень до Закону «Про охорону природи

Української РСР» : Закон УРСР від 3 лип. 1964 р. Відомості Верховної Ради

УРСР. 1964. № 27. Ст. 378.

184. Про впорядкування користування сінокосами та про заходи по

піднесенню лугового господарства : постанова ВУЦВК та РНК від 11 квіт.

1921 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-Селянського уряду України

за 1921 рік. Харків, 1921. Ст. 280.

 

 

217

185. Про державні природні заповідники УРСР : постанова РНК УРСР

від 1 лип. 1937 р. № 774. Збірник законів та розпоряджень Робітничо-

Селянського Уряду УРСР. 1937. № 47. Ст. 168.

186. Про державний рибний заповідник «Антоніна» : постанова Укр.

екон. ради від 11 лют. 1922 р. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-

Селянського Уряду України. 1922. № 7. Ст. 114.

187. Про додаткові заходи по захисту ґрунтів від водної і вітрової ерозії :

постанова Ради Міністрів УРСР від 21 лют. 1961 р. № 205. Збірник постанов і

розпоряджень Уряду УРСР. 1961. № 2. Ст. 28.

188. Про екологічну обстановку в республіці та заходи щодо її

докорінного поліпшенню : постанова Верхов. Ради УРСР від 17 лют. 1990 р.

Відомості Верховної Ради УРСР. 1990. № 11. Ст. 165.

189. Про закріплення землекористування : постанова V Всеукр. з’їзду

Рад від 2 берез. 1921 р. Збір законів і розпоряджень Робітничо-Селянського

уряду України і уповноважених РСФРР. 1921. Ч. 3. С. 93.

190. Про заходи до впорядкування охорони державних заповідників та

пам'ятників природи на території УРСР : постанова Ради Міністрів УРСР від

26 лип. 1946 р. № 1273. Збірник постанов і розпоряджень Уряду УРСР. 1946.

№ 13/14. Ст. 110.

191. Про заходи по охороні полезахисних лісонасаджень від потрав,

поломок, самовільних порубок і пожеж, а також від пошкоджень шкідниками і

хворобами у степових і лісостепових районах УРСР : постанова Ради Міністрів

УРСР від 4 черв. 1949 р. № 1429. Збірник постанов і розпоряджень Уряду

УРСР. 1949. № 11. Ст. 39.

192. Про заходи по підготовці зрошувальних земель колгоспів, радгоспів

та інших господарств області до ефективного освоєння їх у 1960 році : рішення

виконкому Харків. обл. Ради депутатів трудящих від 21 берез. 1960 р. № 144 //

Державний архів Харківської області. Ф. Р-4875. Оп. 4. Спр. 97. Постановления

 

 

218

и Решения Исполкома Харьковского областного совета депутатов трудящихся.

Т. 2, 1 марта – 17 апреля 1960 г. Арк. 122–125.

193. Про заходи по поліпшенню охорони природи Української РСР :

постанова Ради Міністрів УРСР від 3 черв. 1958 р. № 106. Збірник постанов і

розпоряджень Уряду УРСР. 1958. № 6. Ст. 106.

194. Про земельну реформу : постанова Верхов. Ради УРСР від 18 груд.

1990 р. № 563-ХІІ. Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. № 10. Ст. 100.

195. Про землю в Українській Народній Республіці : Закон від 8 січ.

1919 р., ухвал. Радою Нар. Міністрів УНР. URL: http://www.kmu.gov.ua/control/

publish/article?art_id=1229863 (дата звернення: 27.07.2017).

196. Про корінну перебудову справи охорони природи республіки :

постанова ЦК КП і Ради Міністрів УСРР від 19 листоп. 1988 р. № 357. Зібрання

постанов Уряду УРСР. 1988. № 11. Ст. 44.

197. Про мінімум заходів для колгоспів, радгоспів та інших господарств

заходів по захисту рослин від шкідників і хвороб в Українській РСР : постанова

Ради Міністрів УРСР від 22 берез. 1963 р. Збірник постанов і розпоряджень

Уряду УРСР. 1963. № 4. Ст. 30.

198. Про невідкладні заходи щодо захисту ґрунтів від вітрової та водної

ерозії : постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів УРСР від 16 трав. 1967 р. № 320.

Збірник постанов і розпоряджень Уряду УРСР. 1967. № 5. Ст. 47.

199. Про оголошення «Асканія-Нова» державним степовим

заповідником Української СРР : Декрет РНК УСРР від 8 лют. 1921 р. Збір

законів і розпоряджень Робітничо-Селянського уряду України і уповноважених

РСФРР. 1921. № 2. Ст. 48.

200. Про організацію боротьби з ерозією ґрунтів на території

Української РСР : постанова Ради Міністрів УРСР від 30 квіт. 1960 р. № 638.

Збірник постанов і розпоряджень Уряду УРСР. 1960. № 4. Ст. 63.

201. Про організацію боротьби з ерозією ґрунтів на території

Харківської області : рішення виконкому Харків. обл. Ради депутатів трудящих

 

 

219

від 23 трав. 1960 р. № 511 // Державний архів Харківської області. Фф. Р-4875.

Оп. 4. Спр. 98. Постановления и Решения Исполкома Харьковского областного

совета депутатов трудящихся. Т. 3, 20 апреля – 31 мая 1960 г. Арк. 145–148.

202. Про охорону захисних лісонасаджень : рішення виконкому Харків.

обл. Ради депутатів трудящих від 9 квіт. 1951 р. № 4/575 // Державний архів

Харківської області. Ф. Р-528. Оп. 4. Спр. 68. Обов’язкове рішення виконавчого

комітету Харківської обласної Ради депутатів трудящих, 26 січня – 3 грудня

1951 р. Арк. 5.

203. Про охорону земель : Закон України від 19 черв. 2003 р. № 962-IV.

Відомості Верховної Ради України. 2003. № 39. Ст. 349.

204. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон УРСР

від 25 черв. 1991 р. № 1264-XII. Відомості Верховної Ради України. 1991. № 41.

Ст. 546. Дата оновлення: 04.06.2017. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/

laws/show/1264-12 (дата звернення: 27.07.2017).

205. Про охорону природи на території УРСР : постанова Ради Міністрів

УРСР від 3 черв. 1949 р. № 1432. Збірник постанов і розпоряджень Уряду

УРСР. 1949. № 11. Ст. 40.

206. Про охорону природи Української РСР : Закон УРСР від 30 черв.

1960 р. Відомості Верховної Ради УРСР. 1960. № 23. Ст. 175.

207. Про питання охорони ґрунтів і захисних лісонасаджень на території

Української РСР : постанова Ради Міністрів УРСР від 6 верес. 1961 р. № 1283.

Збірник постанов і розпоряджень Уряду УРСР. 1961. № 9. Ст. 112.

208. Про поліпшення охорони природи, раціонального використання і

відтворення природних багатств Української РСР : постанова Ради Міністрів

УРСР від 8 трав. 1964 р. Збірник постанов і розпоряджень Уряду УРСР. 1964.

№ 5. Ст. 59.

209. Про посилення боротьби з бур’янами : Указ Президії Верхов. Ради

УРСР від 26 квіт. 1962 р. Відомості Верховної Ради УРСР. 1962. № 18. Ст. 204.

 

 

220

210. Про посилення охорони природи і поліпшення використання

природних ресурсів республіки : постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів УРСР

від 8 трав. 1973 р. № 223. Збірник постанов і розпоряджень Уряду УРСР. 1973.

№ 5. Ст. 35.

211. Про рекультивацію земель, збереження і раціональне використання

родючого шару ґрунту при розробці родовищ корисних копалин і торфу,

проведенні геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт : постанова

Ради Міністрів УРСР від 14 лип. 1976 р. № 327. Збірник постанов і

розпоряджень Уряду УРСР. 1976. № 7. Ст. 29.

212. Про утворення Державного комітету Ради Міністрів Української

РСР по охороні природи : указ Президії Верхов. Ради УРСР від 25 берез. 1967 р.

Відомості Верховної Ради УРСР. 1967. № 13. Ст. 99.

213. Проблемы правовой охраны окружающей среды в СССР / под ред.

Н. Т. Осипова. Ленинград : Изд-во Ленингр. ун-та, 1979. 199 с.

214. Пшеничний А. І. Закон охороняє землю. Київ : Знання, 1978. 48 с.

215. Радченко А. Рациональное использование земель: понятие и

содержание. Персонал. 2005. № 8. С. 92–96.

216. Рогожин А. Й., Гончаренко В. Д. Земельне законодавство

Центральної Ради. Вісник Академії правових наук України. Харків, 1994. № 2.

С. 52–60.

217. Рогожин А. Й., Гончаренко В. Д. Центральна Рада і її правові акти.

Вісник Академії правових наук України. Харків, 1993. № 1. С. 42–50.

218. Розпорядження виконавчого комітету Харківської обласної Ради

депутатів трудящих № 220 від 16 березня 1962 р. // Державний архів

Харківської області. Ф. Р-4875. Оп. 4 Спр. 118. Распоряжения исполкома

Харьковского областного совета депутатов трудящих, 9 января – 22 июня

1961 г. Арк. 91.

219. Роз’яснення Генерального секретаріату із земельного питання,

викладеного в ІІІ Універсалі. Нова Рада. 1917. 16 листоп.

 

 

221

220. Руди В. Кадастр и хозяйство. Известия. 1968. 19 сент.

221. Рум'янцев В. О. До питання про форму Української держави доби

Директорії. Вісник Академії правових наук України. Харків, 1996. № 7. С. 151–

156.

222. Рум'янцев В. О. Універсали Центральної Ради – етапи в боротьбі за

відродження української державності. Правова держава Україна: проблеми,

перспективи розвитку : короткі тези доп. та наук. повідомл. респ. наук.-практ.

конф., 9–11 листоп. 1995 р. Харків, 1995. С. 77–80.

223. Сидорова С. В. Історичний аспект проблеми правового

забезпечення підвищення родючості грунтів України у XX столітті. Осінні

юридичні читання : тези доп. та наук. повідомл. всеукр. наук.-практ. конф.

молодих вчених, 12–13 листоп. 2008 р. Харків, 2008. С. 364–367.

224. Соболева М. Неучтенные права. Известия. 1968. 19 сент.

225. Советские конституции : справ. / под общ. ред. П. С. Ромашкина.

Москва : Госплитиздат, 1963. 348 с.

226. Справочник председателя колхоза / сост.: Л. И. Зайцев ; под ред

А. П. Чубарова. Москва : Колос, 1983. 488 с.

227. Статут Українського товариства охорони природи : затв.

постановою Ради Міністрів УРСР від 1 жовт. 1986 р. № 352. Зібрання постанов

Уряду УРСР. 1986. № 10. Ст. 58.

228. Столетов В. Н. Закон природы. Москва : Наука, 1976. 123 с.

229. Сыродоев Н. А. История земельного права. Известия вузов.

Правоведение. 1999. № 4. С. 238–251.

230. Тацій В. Я., Петришин О. В. Правосвідомість і правова культура в

процесі формування правової держави в Україні. Держава і право суверенної

України: проблеми теорії і практики : [матеріали наук. конф. до 20-ї річниці

незалежності України, Київ, 21 черв. 2011 р.]. Київ, 2011. С. 22–29.

231. Теория государства и права : учеб. для вузов / под ред.

С. С. Алексеева. Москва : Норма, 2005. 496 с.

 

 

222

232. Тимчасове положення про порядок формування та використання

фондів охорони природи в Української РСР : завт. постановою Ради Міністрів

УРСР від 15 листоп. 1989 р. № 281. Зібрання постанов Уряду УРСР. 1989.

№ 11. Ст. 64.

233. Тимчасовий Земельний закон. Вісник Ради Народних Міністрів

УНР. 1918. 30 січ.

234. Тонюк М. О. Аналіз правових засад становлення ринку земель

сільськогосподарського призначення в Україні. Землевпорядний вісник. 2005.

№ 3. С. 63–68.

235. Указ о даче порозжих земель на льготу : от 19 нояб. 1641 г.

Хрестоматия по истории русского права / сост. М. Владимирский-Буданов.

Санкт-Петербург ; Киев, 1889. Вып. 3. С. 251.

236. Ухач В. З. Земельне законодавство ЗУНР, УНР та Української

держави: порівняльний аналіз. 90-річчя утворення Західно-Української

Народної Республіки: досвід та уроки державо- і правотворення : міжнар.

наук.-практ. інтернет-конф. 2008. URL: http://www.lex-line.com.ua/

?language=ru&go=full_article&id=324 (дата звернення: 27.07.2017).

237. Ушаков А. А. Важнейшие кодификационные работы на первой фазе

развития советского государства : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Ленингр.

гос. ун-т. Ленинград, 1953. 363 с.

238. Философский словарь / под ред. М. М. Розенталя. Москва :

Политиздат, 1972. 496 с.

239. Философский словарь. URL: http://znachenieslova.ru/slovar/philosoph/

zadacha (дата обращения: 12.04.2016).

240. Фролов М. О. Охорона земель як еколого-правовий імператив

земельного законодавства. Вісник Хмельницького інституту регіонального

управління та права. 2002. № 3. С. 73–79.

 

 

223

241. Хрестоматія з історії держави і права України : у 2 т. / за ред.

В. Д. Гончаренко. Київ : Ін Юре, 1997. Т. 1 : З найдавніших часів до початку ХХ

ст. 464 с.

242. Хрестоматія з історії держави і права України : у 2 т. / за ред.

В. Д. Гончаренко. Київ : Ін Юре, 1997. Т. 2 : Лютий 1917 р. 1996 р. 799 с.

243. Циркулярное письмо Наркомзема СССР наркомземам союзных и

автономных республик и начальникам край(обл)земотделов с временными

указаниями по землепользованию : от 21 янв. 1939 г. Трагедия советской

деревни. Коллективизация и раскулачивание, 1927–1939 : док. и материалы : в

5 т. Москва, 2006. Т. 5 : 1937–1939, кн. 2 : 1938–1939. С. 342–345.

244. Циркулярное письмо ЦК ВКП(б) в связи с постановлением ЦК

ВКП(б) и СНК СССР «О мерах охраны общественных земель колхозов от

разбазаривания» : от 19 июня 1939 г. Трагедия советской деревни.

Коллективизация и раскулачивание, 1927–1939 : док. и материалы : в 5 т.

Москва, 2006. Т. 5 : 1937–1939, кн. 2 : 1938–1939. С. 434–436.

245. Чаусова Л. Л. Предпосылки принципов экологического права

Украины. Проблемы совершенствования украинского законодательства и

повышение эффективности правоприменительной деятельности. Харьков,

1997. С. 117–123.

246. Шахназаров Г. Х. Социалистическая демократия: некоторые

вопросы теории. Москва : Политиздат, 1972. 192 с.

247. Шемшученко Ю. С. Правовые основы охраны окружающей среды в

сельском хозяйстве. Київ : Вища шк., 1984. 55 с.

248. Шульга M. B. До питання про правову охорону земель.

Перспективи міжнародної інтеграції агропромислового комплексу України –

МІА України 2005 : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (24 черв. 2005 р.,

м. Київ). Київ, 2005. С. 69–71.

 

 

224

ДОДАТКИ

Список публікацій, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації:

1. Булгаков А. О. Закон «Про охорону природи Української РСР» 1960

року – новий етап комплексного врегулювання раціонального

використання та охорони земель. Науковий вісник Херсонського

державного університету. Серія: Юридичні науки. 2014. Вип. 5, т. 1. С.

16–19.

2.Булгаков А. О. Земельний кодекс 1922 р. УРСР – перша кодифікація

норм з охорони та раціонального використання земель. Науковий вісник

Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. 2014.

Вип. 6-1, т. 2. С. 85–89.

3.Булгаков А. А. Историко-правовой анализ понятия рационального

использования и охраны земель Украины, проблемы его применения.

Экономика и право Казахстана. 2013. № 17. С. 60–64.

4.Булгаков А. О. На шляху до Земельного кодексу УРСР від 29.11.1922 р.

Право і суспільство. 2015. № 1. С. 8–14.

5.Булгаков А. О. Проблеми вдосконалення законодавства України на

початку 90-х років у сфері раціонального використання та охорони

земель. Право і суспільство. 2014. № 6-2, ч. 2. С. 115–119.

Список публікацій, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:

1. Булгаков А. О. Актуальність врегулювання питань в сфері

раціонального використання та охорони земель. Теорія та практика

сучасної юриспруденції : матеріали I всеукр. наук. конф. (15 берез. 15

квіт. 2013 р.). Харків, 2013. С. 8–10.

2. Булгаков А. О. Відновлення аграрного сектору СРСР після ІІ Світової

війни. Теорія та практика сучасної юриспруденції : матеріали Х

всеукр. наук. конф., 15 груд. 2016 р. Харків, 2016. С. 13–16.

 

 

225

3. Булгаков А. О. Вплив перебудови (1985–1991 рр.) на інститут

раціонального використання та охорони земель України. Теорія та

практика сучасної юриспруденції : матеріали V всеукр. наук.-практ.

конф., 1 трав. 2015 р. Харків, 2015. С. 5–7.

4. Булгаков А. О. Деякі особливості розвитку землеохоронної політики в

Україні. Теорія та практика сучасної юриспруденції : матеріали ХІ

всеукр. наук. конф., 6 квіт. 2017 р. Харків, 2017. С. 19–23.

5. Булгаков А. О. Деякі питання закріплення правових основ

раціонального використання та охорони земель у промисловості в

другій половині ХХ століття. Теорія та практика сучасної

юриспруденції : матеріали ХІІ всеукр. наук. конф., 20 трав. 2017 р.

Харків, 2017. С. 14–17.

6. Булгаков А. О. До деяких проблем врегулювання питань

природоохоронного законодавства України на початку 90-х років.

Актуальні проблеми науки історії держави і права : матеріали

«круглого столу», присвяч. пам'яті проф. А. Й. Рогожина (Харків, 5

жовт. 2013 р.). Харків, 2013. С. 201–203.

7. Булгаков А. О. Конституційне закріплення основ раціонального

використання та охорони земель України в другій половині ХХ

століття. Теорія та практика сучасної юриспруденції : матеріали I

всеукр. наук. конф. (15 берез. 15 квіт. 2013 р.). Харків, 2013. С. 179–

180.

8. Булгаков А. О. «Настольная книга для русских сельских хозяев» як

визначна пам'ятка в історії земельного законодавства. Теорія та

практика сучасної юриспруденції : матеріали VII всеукр. наук. конф., 1

квіт. 2016 р. Харків, 2016. С. 23–24.

9. Булгаков А. О. «Деякі особливості розвитку землеохоронної політики

в Україні» як визначна пам'ятка в історії земельного законодавства.

 

 

226

Теорія та практика сучасної юриспруденції : матеріали ХІ всеукр.

наук. конф., 6 квіт. 2017 р. Харків, 2017. С. 19–22 10.

10. Булгаков А. О. Становлення правової регламентації охорони земель в

заповідниках і рекреаційних зонах. Теорія та практика сучасної

юриспруденції : матеріали VI всеукр. наук.-практ. конф. (2 листоп.

2015 р.). Харків, 2015. С. 16–17.