Джамала:\

Аби люди відмовились відфальші, повинна відбутись

якась революція

“Ігор Голубицький|

Демон культурноїглобалізації — це міф

”Параджанов та японські

привиди

У незаперечному досягненніукраїнського кіно,

«Тінях забутих предків», є коротка специфічна

сцена, здатна спантеличитине лише шукачів

відповідностей в історіяхКоцюбинського й

Параджанова, але і тих, хто потрапив у

кігті всенезгасаючої модина японські фільми

жахів — джей–хоррори

№ 3, 2011

www.uaculture.info

ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕВИДАВНИЦТВО МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУУКРАЇНИ

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 95220

4 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Страх з’являється тоді, коли ми боїмося довідатисящось про себе. Це чудово розумів Михайло Коцю-бинський, пишучи повість «Тіні забутих предків».А відбувалося це — рівно 100 років тому.

Не буває випадкових збігів. Тому, коли ми зрозуміли,що ключове дослідження цього числа присвяченевпливу кінострічки «Тіні...» Сергія Параджанова наяпонські фільми жахів, які досі надихаються кадроміз Марічкою у вікні, — зникли усі сумніви: українськепоетичне кіно, як і наша література, досі має неймо-вірну силу впливу. Перш за все — у подоланні

страху. І недаремно цей фільм посідає гідне місце серед 10 найкращих картинусіх часів та народів, за визначенням ЮНЕСКО.

Судячи з усього того, на що ми натрапили у процесі підготовки журналу, українцізнаються на страхіттях чи не краще за представників інших національностей.Тому вашій увазі — оповідання Івана Гавришкевича, маловідомого галицькогосвященика, який тематично випередив Стокера з його «Дракулою» та багатьохінших класиків.

Чи можна боятися власного страху? І чи варто?

Про те, що бути собою і вірити у себе — єдина правильна стратегія, говоритьфотопроект «Азіз», який представляв Україну у Киргизії (с. 56). Про те, що вартодосліджувати власне коріння та історію своєї землі — кобзар Тарас Силенко(с. 52). Про те, що варто прислухатися до голосів, які кличуть тебе до новихзвершень — поезія Андрія Голяка (с. 54).

Нам нема чого боятися, стверджують герої цього числа. На думку Екхарда Шнай-дера, Генерального директора PinchukArtCentre, котрий вже не один рік мешкаєв Києві, Україна «має зростаючий потенціал молодих талантів» (с. 6). Потрібнограти за власними правилами і не зраджувати себе — стверджує Джамала, укра-їнська співачка, яка змінила наше уявлення про сучасну поп-музику (с. 26). По-трібно робити так, як вважаєш за потрібне, а не розмірковувати над тим, як можнабуло б — каже один з наших провідних архітекторів Віктор Зотов (с. 42).

Варто залишатися собою за будь-яких обставин. Про те, як українці змінюютьсвіт і завдяки чому стають кращими у своїх професіях, розповідає канадієцьукраїнського походження Ігор Голубицький (с. 12).

Чим ми можемо пишатися сьогодні і як критика допомагає нам рухатися далі —читайте у рубриках «Тенденції» та «Рецензії». Також у номері: що дивитися на41-й «Молодості», чим відзначились українці на фестивалях у Туреччині, якемистецтво проростає на вулицях і куди в Україні варто помандрувати, аби від-крити для себе нові несподівані культурологічні ландшафти.

Усі матеріали дивним чином сплітаються у навдивовижу натхненний малюнок,який і може слугувати портретом сучасної української культури: вишуканої, не-передбачуваної, стародавньої, красивої і світлої. Це не боялися стверджуватисвоєю творчістю і Коцюбинський, і Гавришкевич, і Параджанов.

Марія Хрущак, головний редактор

Українська культура# 3, 2011

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1+38 (044) 498-23-61pr.uaculture@gmail.comНаклад: 1000

Фото:PR-служба Джамали

Засновник: Міністерство культури і туризму України

Видавець: ДП «Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України»

Директор: Олеся Білаш

Видавнича рада:Олеся Білаш (голова),Вікторія Ліснича, Олена Чередниченко,Олена Воронько, Лариса Лебедівна, Ольга Дарибогова, Лідія Карпенко, Михайло Швед, Ольга Голинська,Орест Когут, Алла Підлужна, Наталя Потушняк

Головний редактор журналу: Марія Хрущак

Над номером працювали: Денис Бортніков, Юлія Вустілка,Ольга Татьяненко (Льоля Гольдштейн), Лія Гугучія, Віра Карпенко,Оксана Женжера

Автори: Дарія Бадьйор, Дільабр Борисовець, Олек Веремко-Бережний, Оксана Грішина,Оксана Казьміна, Олексій Карпович, Олеся Найдюк, Тарас Полатайко, Микола Скиба, Ірина Танцюра, Аглая Топорова, Назар Шешуряк, Екхард Шнайдер

Розповсюдження, редакційна передплата:Ірина Сидоренко(044) 498-23-64

Журнал виходить з червня 1921 року

Підписано до друку: 13 жовтня 2011 року

Редакція залишає за собою право наредагування отриманих матеріалів безузгодження з автором.

Думки авторів публікацій можуть не відповідатипозиції редакції.

Матеріали, опубліковані в журналі «Українськакультура», є інтелектуальною власністю редакції тане можуть бути використані у будь-якій формі безписьмового дозволу видавця.

При використанні публікацій посиланняобов'язкове. © «Українська культура»

Друк: ТОВ «Мега-Поліграф»

Медіа-підтримка: Iнтернет-видання telekritika.ua,dusia.telekritika.ua, korrespondent.net, kievreport.com, журнал «Публічні люди»,портал «Культура»

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 5

ЗМІСТПОДІЯ

ДУМКА

ТЕОРІЯ

КІНО

МУЗИКА

ТЕНДЕНЦІЇ

АНОНС

РЕЦЕНЗІЇ

ЛІТЕРАТУРА

МІЖНАРОДНІ ПОДІЇ

ІСТОРІЯ

ТЕАТР

АРХІТЕКТУРА

ВУЛИЧНЕ МИСТЕЦТВО

ЗІЗНАННЯ

МУЗЕЙ

ФОТОГРАФІЯ

ФОТОРЕПОРТАЖ

МАНДРИ

ПОЕЗІЯ

ЕТНО

8

6

12

38

20

26

18

30

33

31

63

78

36

66

44

42

50

52

64

56

70

84

88

72

54

90

Кінофестивалі осені

Премія PinchukArtCentre для молодих українських художників

Канадійський куратор Ігор Голубицький про особливості професії

Мистецтво після 2000-го року за Акіле Боніто Олівою

«Тіні забутих предків»: вплив на японські джей-хоррори

Джамала про трагізм кримськотатарського співу та музику, від якої хочеться жити

Літературні антології та музичні фестивалі

Прем’єра «Травіати» Верді за мотивами «Дами з камеліями» Дюма-сина

«Записки українського самашедшого» Ліни Костенко

Вірші Мілоша в перекладах Жадана і Прохаська

Борис Косарев: від малярства до теа-кіно-фото

«Страхи» галицького священика Івана Гавришкевича

Сім творів сучасного українського мистецтва, які цієї осені опиняться в західних колекціях

Українські митці про Віктора Петровича Гонтаря

Перший Київський міжнародний театральний фестиваль «Дім Химер»

Віктор Зотов: «Коли боїшся бути схожим на когось — обов’язково будеш»

«Урбаністичні ігри» та міжнародний проект I, Culturе на вулицях міста

Тарас Силенко: «Кобзарство живе в молодих руках»

Сучасний музей як взірцева національна парадигма

Перший український проект у Киргизії

Туреччина. П’ятий фестиваль культур

Виставка Цая Гоцяна в донецькій «Ізоляції»

«20 років присутності» в Інституті проблем сучасного мистецтва

Кінбурнська коса

«Обряд розрізання яблука» Андрія Голяка

20-й симпозіум кам’яної скульптури «Подільський оберіг»

6 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Подія Послідовність та різноманіття Текст: Екхард Шнайдер

ПОСЛІДОВНІСТЬ ТА РІЗНОМАНІТТЯГЕНЕРАЛЬНИЙ ДИРЕКТОР PINCHUKARTCENTREЕКХАРД ШНАЙДЕР — ПРО ВИСТАВКУНОМІНАНТІВ НА ДРУГУ ПРЕМІЮ ДЛЯ МОЛОДИХУКРАЇНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ ТА НОВІЕКСПОЗИЦІЇ ЦЕНТРУ

Напрочуд вдалий рік для PinchukArtCentre: перше повнепрограмне моделювання ідеї майбутнього музею, потім,у вересні, святкування 5-ї річниці заснування. Рік пройшовз особливою увагою до постійної колекції, «Циркуляція 1»,що, сукупно з РАС-UA, відкрила можливість постійногопредставлення нових творів провідних українських митцівВасиля Цаголова, Арсена Савадова і яку до кінця року про-довжать проекти Олександра Ройтбурда та Іллі Чічкана. Напочатку цього року відбулись персональні виставки Да-міана Ортеги та Кендіс Брайтц, що мали на меті предста-вити їхні нові твори, показати пульсацію мистецьких ідейта важливість ризиків.

Ми щойно закінчили вражаючу виставку Олафура Еліас-сона, що своїм мистецьким баченням привабила аудиторію,якої ми до цього не мали. Ідея Еліассона про те, що не тількиглядач дивиться на роботу, але і робота також спостерігаєза глядачем, стала реальністю — майже 200 000 від -відувачів — це тільки одна сторона ідеї. Дивлячись на усмі-хнені обличчя наших юних відвідувачів, ми зрозуміли,наскільки важливо для нас мати справу з вишуканими тво-рами сучасного мистецтва. І тепер це направду найважли-віший момент нашої програми та місії: вдруге представитиПремію PinchukArtCentre. Я радий та пишаюся результа-тами процесу, що почався три року тому з першої демокра-тичної процедури подачі заявок для нового поколіннямитців з України. Все це було зроблено саме для новогопокоління — виставка номінантів, переможець Артем Во-

локітін, який отримав шанс взяти участь у виставці Future-GenerationArtPrize в Києві у 2010 і не так давно представивроботи на Венеційській бієнале.

У поєднанні національної ідентичності та міжнародного кон-тексту ми вбачаємо особливу силу нашої концепції. Я вірюу послідовність та різноманіття і тому радію за 20 митців-номінантів, яких ми тепер представляємо після процедуривідбору з-поміж більш, ніж 1100 заявок з усіх регіонівУкраїни. Майже половина номінантів брали участь у першійвиставці, і друга половина новачків — разом це чудове по-єднання, яке показує, що ми рухаємося у правильному на-прямку, підтверджуючи, перш за все, що досвідчені митцімають художню можливість знову запропонувати «послі-довність», а по-друге, що ця нація має зростаючий потен-ціал молодих талантів.

Ця виставка — важливий крок на довгому шляху залученняРАС до розвитку майбутнього покоління відвідувачів та ми-стецького середовища, які зростають в Україні. Я запрошуювас на виставку, де будуть представлені і роботи Сінтії Мар-селле, переможниці Future Generation Art Prize. Її виставка унас — це важливе свідчення того, як ми співпрацюємо з на-шими митцями, довіряючи їхнім ідеям, поділяючи ризики тапідтримуючи їхній митецький розвиток. Я впевнений, що між-народне топ-журі, яке прибуде до Києва 9 грудня на церемо-нію нагородження, матиме серйозні та цікаві дискусії упроцесі вирішення — хто стане переможцем Премії РАС.

НЦ Я Н А Ц І Я М АЄ З Р О СТА Ю Ч И Й

П ОТ Е Н Ц І А Л М ОЛ ОД И Х ТА Л А Н Т І В

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Екхард Шнайдер 7

ДОВІДКА

Премія PinchukArtCentre — перша приватна за-гальнонаціональна премія в галузі сучасного ми-стецтва, метою якої є відкриття, підтримка ірозвиток нового покоління молодих українськиххудожників. Це важливий внесок у відкриття мо-лодих митців у динамічному розвитку України.Заснована у 2009 році Фондом Віктора Пінчука,премія присуджується молодим митцям віком до35 років. Ключовими моментами є:- національний вимір- концентрування на молодому поколінні митців- відкрита демократична процедура подачі заявок- високий рівень мистецького оцінювання- внесок міжнародних митців- авторитетне журі та відбірковий комітет

Цього року незалежний відбірковий комітет виб-рав 20 митців-номінантів, які тепер представ-ляють свої роботи в PinchukArtCentre:

Виставка номінантів працюватиме в PinchukArtCentreз 28 жовтня до 8 січня 2012

Андрiй ГалашинДанiiл ГалкiнГамлет ЗінківськийДобриня ІвановМикита КаданЖанна КадироваТарас КаменнойАліна КлейтманВолодимир КузнєцовЛада НаконечнаСергій Петлюк

Сергій РадкевичМикола РіднийСтепан РябченкоІван СвітличнийОлеся ХоменкоМикита ШаленнийМаша ШубінаНаташа Шульте

група Салманов-Корнієнко

8 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Подія Гід по 41-й «Молодості» Текст: Дарія Бадьйор

Гід по 41-й «Молодості»МИНУЛОГО РОКУ «МОЛОДІСТЬ» ПЕРЕЖИЛА КРИЗУ —ФЕСТИВАЛЬ СВЯТКУВАВ СОРОКОВУ РІЧНИЦЮ. НЕБУДЕМО ГАДАТИ, ЧИ ЦЕ БУЛА КРИЗА СЕРЕДНЬОГО ВІКУ, ЧИ СКЛАДНОЩІ ВСЕ ЩЕ ПУБЕРТАТНОГО ПЕРІОДУ,ЗАЗНАЧИМО ЛИШЕ ТЕ, ЩО МИНУЛОРІЧНИЙ КІНОФОРУММАЄ СТАТИ ПЕВНОЮ ВІХОЮ У ЙОГО РОЗВИТКУ

По-перше, у «Молодості» з’явивсяконкурент із серйозними претензіямина звання першої кіноподії в Україні.Не дивлячись на те, що програмнийвідділ Одеського міжнародного кіно-фестивалю робить ставки на фести-вальні хіти, а конкурсну програмуформує за вельми туманним принци-пом «артмейнстрім» (докладніше проце — в № 1-2 «УК»), на підняття йогостатусу в очах колег-кінопрофесіоналіввитрачається багато зусиль.

«Молодості» зовсім не можна спочиватина лаврах і користуватися здобутками,напрацьованими за 40 років. З огляду нанахабного південного конкурента, київсь-кий кінофестиваль має сформувати чіткулінію відбору стрічок та формування ос-новних позаконкурсних програм, не чекаючи, доки це занього зроблять журналісти.

По-друге, минулорічний фестиваль зовсім не був по-свят-ковому розкішним, як мало бути, скоріше навпаки: скла-лося враження, що фільми до конкурсу спеціальнопідібрали для того, щоб віддати гран-прі українському учас-нику — ігровому дебюту «Щастя моє» Сергія Лозниці. Нащастя, стрічка виявилась дуже контроверсійною і її не со-ромно було обговорювати в холах фестивального центру,в кінотеатрі «Київ».

Провальні церемонії відкриття та закриття фестивалю, не-передбачувані зміни в програмі, відсутність яскравих кіно-подій (стрічку Лозниці показали в передостанній деньфестивалю), надмірна кількість фільмів — все це склалосьу досить невдалу комбінацію для «Молодості».

Тому тепер, у 41-й раз, перед організаторами стоїть не-легке завдання відновити статус-кво фестивалю, якийледь не було втрачено. Судячи з частково представленоїпрограми, роботи з його відновлення поки що триваютьуспішно: цьогоріч у програмі «Молодості» на глядачів че-кають цікаві дебюти в конкурсі та «смачний» для кінома-нів дайджест стрічок, зібраних з інших фестивалів (тут,до речі, й проглядається відмінність між принципами від-бору на ОМКФ та «Молодість»: те, що взагалі неможливобуло б побачити в літній Одесі, привозять в осінній Київ).Окрім того, судячи з цьогорічного логотипу, зробленого

на зразок QR-кодів, «Молодість» нехоче бути осторонь сучасних тенден-цій. Насамперед, цього року впершебуло дозволено подавати до конкурсуфільми, зняті на цифрову камеру.А ще фестиваль хоче повністю ви ко -ристати інструменти «веб 2.0», готую-чись, вочевидь, до подання інформаціїнайшвидшим чином — через Інтернетта соціальні мережі.

Отже, що дивитись у кінотеатрах«Київ», «Жовтень», «Кінопанорама»та «Київська Русь» з 22 до 30 жовт ня?

КОНКУРСНА ПРОГРАМАЯк завжди, за основні фестивальнінагороди стрічки будуть боротися в

трьох категоріях: студентський та дебютний (переважно цеперші фільми, зняті після випуску з кіношколи) короткіметри та повнометражні дебютні фільми. Також на «Мо-лодості» існують альтернативні конкурси: «Панорама укра-їнського кіно» та «Сонячний зайчик», який збирає фільмина квір-тематику (аналогічний конкурс існує на Берлінсь-кому кінофестивалі). Щоправда, останнього конкурсуцього року не буде.

Також цього року немає жодного українського фільму впов нометражному конкурсі. Організатори пояснюютьце браком дійсно визначних кіноробіт, відзнятих в Україніпротягом останнього року. Але українське кіно буде в ко-роткометражних конкурсах: «Поза грою» Наталії Пятигіноїта «Крос» Марини Вроди беруть участь у змаганні дебют-них короткометражок, «Фактор Фелліні» Мирослави Хоро-шун — у конкурсі студентських фільмів.

Не дивлячись на те що учасники повнометражного конкурсу«Молодості» дебютанти, майже всі стрічки мають непогануфестивальну історію. Невелике зауваження: на момент на-писання цього тексту було відомо лише 7 учасників. Судячиз представлених стрічок, магістральною темою основногоконкурсу цьогоріч стане пошук людиною свого минулого таможливих шляхів для розвитку в майбутньому.

«ВУЛКАН», РЕЖИСЕР РУНАР РУНАРСОН, ДАНІЯСтрічка брала участь в основному конкурсі на фестивалі вКарлових Варах та буде брати — на Лондонському кінофе-стивалі в жовтні. В основі сюжету — 67-річний чоловік, який

ПТ Е , Щ О В ЗА ГА Л І

Н Е М ОЖ Л И В О БУЛ О Б

П О БАЧ И Т И В Л І Т Н І Й

ОД Е С І , П Р И В О З Я Т Ь

В О С І Н Н І Й К И Ї В

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Дарія Бадьйор 9

намагається змінити своє життя, усвідомивши, наскількижалюгідним є його існування (він втратив роботу, хобі таповагу членів родини), та виверження ісландського вулкануЕйяф’ятлайокютль, яке паралізувало європейські авіапе-ревезення в травні минулого року, та дало можливістьщось змінити головному герою стрічки.

«БИДЛО», РЕЖИСЕР МІХАЕЛЬ Р. РОСКАМ, БЕЛЬГІЯБрав участь у цьогорічному Берлінале, в конкурсі «Плюше-вий Ведмедик». Сюжет стрічки розгортається навколоферми, власник якої стає причетним до підозрілих маніпу-ляцій. Утім, Роскам йде далі, конструюючи конфлікт нав -коло головного героя на кшталт шекспірівського«Гамлета». За його словами, його фільм — це «гротескнатрагедія про долю та про те, як наші життя іноді повністюзалежать від подій, які ми навіть не в змозі контролювати.Це фільм про людей, доведених до межі».

«ПОДИХ», РЕЖИСЕР КАРЛ МАРКОВІЦ, АВСТРІЯРежисерський дебют австрійського актора Карла Марко-віца, відомого за головною роллю у стрічці «Фальшивомо-нетники». Призер Каннського «Двотижневика режисерів»,нагорода за найкращу європейську стрічку. «Подих» —істо рія про 19-річного Романа Коґлера, хлопця, який всежиття провів у відчужених закладах — від сиротинця дов’язниці за ненавмисне вбивство. Врешті-решт він знахо-дить роботу в місцевому морзі, де й починається його шляхдо пошуку самого себе.

«АКАЦІЇ», РЕЖИСЕР ПАБЛО ДЖОРДЖЕЛЛІ, АРГЕНТИНА—ІСПАНІЯ«Золота камера» за найкращий дебют на Каннському кі-нофестивалі. Роуд-муві про водія вантажівки, який підво-зить молоду жінку з дитиною. Попереду півтори тисячікілометрів та багато цікавих відкриттів про самого себе. Засловами режисера стрічки, «Акації» — дуже важливий длянього фільм «про власний біль, пов’язаний із утратоюблизької людини, та про спроможність людини реконструю-вати саму себе».

«ДІМ», РЕЖИСЕР ЗУЗАНА ЛІОВА, ЧЕХІЯ—СЛОВАЧЧИНАФільм-учасник програми «Форум» Берлінського кінофе-стивалю. Дім, який винесено в назву стрічки, в малень-кому словацькому селищі будує Імріх, деспотичний батькоголовної героїні Єви, з-під жорсткого нагляду якого вонамріє втекти. Потайки вона прогулює заняття в школі, щобзаробити гроші й зібрати кошти на подорож до Велико-британії, де Єва хоче влаштуватись на роботу за програ-мою au-pair. На противагу своєму батькові, який будуєвласне життя цеглина за цеглиною, головна героїня мрієпро щасливе майбутнє, яке, за її наївним задумом, маєказковим чином розпочатись відразу після її приїзду доЗахідної Європи.

«ПІДНЕСЕННЯ», РЕЖИСЕР ЛІЗА ЛАНҐСЕТ, ШВЕЦІЯГоловна героїня цього фільму — двадцятирічна Катаріна —знаходить сенс життя в класичній музиці. Одного разу по-чувши «Реквієм» Моцарта на YouTube, вона не хоче пори-вати зі світом музики і влаштовується на роботу в концертнузалу Гьотенбурга, де зустрічає диригента Адама, який про-довжує знайомити її з музикою та літературою. Фільм по-ставлений за однойменною п’єсою, яка з успіхом йшла натеатральній сцені в Данії у 2004 році.

«КІМНАТА САМОГУБЦІВ», РЕЖИСЕР ЯН КОМАСА, ПОЛЬЩАУчасник «Панорами», спеціальної секції Берлінського кіно-фестивалю. Цю стрічку називають маніфестом молодогопольського кіно. Це історія про підлітка, який одного разу за-нурився у віртуальну реальність, запропоновану Інтернетом,і досяг найтемніших її закутків — Кімнати самогубців, вірту-альної спільноти людей, які по-стійно живуть у готовності накластина себе руки, що і є предметом по-стійних обговорень. У головногогероя, Домініка, немає суїцидаль-них схильностей, проте він вступаєв цю групу, оскільки симпатизуєдівчині, через яку він взагалі по -трапив у Мережу. За словами ре-жисера, він надихався романомВірджинії Вульф «Кімната Якоба»,йому також хотілося поглянути настан сучасної людини, яку розди-рають протиріччя: з одного боку, їйхочеться маніфестувати власну ін-дивідуальність, з іншого — сховатите, що її дратує, оскільки цього ви-магає суспільство.

Позаконкурсна програма зазвичай представляє собою зрізнаціональних європейських кінематографій (французьке,німецьке, скандинавське кіно тощо), фестиваль фестивалів(найцікавіші фігуранти програм іноземних кінофестивалів),ретроспективи та тематичні програми, на кшталт програмидокументального кіно, або програми «Синергія», яка по-єднує в собі кіно, відеоарт та суміжні види мистецтва.

5 ФІЛЬМІВ ПОЗАКОНКУРСНОЇ ПРОГРАМИ, ЯКІ ОБОВ’ЯЗКОВО ТРЕБА ПЕРЕГЛЯНУТИ:

1. «БАЙДУЖІСТЬ» ОЛЕГА ФЛЯНГОЛЬЦА (НОВЕ РОСІЙСЬКЕ КІНО)Фільм отримав гран-прі «Кінотавру» в 2011 році, Флянгольцзнімав його протягом 21 року. Через це дивним здаєтьсясприйняття часу в цій роботі: на початку 90-х він почав зні-матись як оммаж 60-м рокам, утім це не заважає йому бутисприйнятим зараз — на 11 році ХХІ століття. Критики пишутьпро «Байдужість» як про стрічку, яка мала змогу стати ви -триманою, як добре вино. Що й казати, цей фільм ідеальнопідходить для атмосфери цьогорічної «Молодості».

2. «ТУРИНСЬКИЙ КІНЬ» БЕЛА ТАРРА (ФЕСТИВАЛЬ ФЕСТИВАЛІВ)Остання робота видатного угорського режисера, його про-щання з кінематографом, яке отримало «Срібного вед-

медя» Берлінського кінофестивалю. Основою сюжету є ві-дома історія про Ніцше, який побачив, як у Турині наїзникбив свого коня. Філософ підійшов і обійняв тварину, що зу-пинило наїзника, а згодом збожеволів. Утім, про Ніцшепісля цього прологу в стрічці не буде ані слова — всі нечис-ленні події фільму сконцентровані навколо бідного фер-мера, який працює візником кінної упряжки.

Не дивлячись на те що «Туринський кінь» триває близькодвох з половиною годин, від нього неможливо відірватись —довгі плани, мінімалістична візуальна складова, скупі діалогив сумі складають те, що прийнято називати «магією кіно».

3. «ПОЗА САТАНОЮ» БРУНО ДЮМОНА (ФРАНКОМОВНЕ КІНО)Як і інші фільми цього режисера, заграє з релігійною те-матикою. Це, як і «Туринський кінь», — мінімалістичне тастатичне кіно, в якому піднімається питання природи зла

та релігійності.

4. «ЗВІР» КРІСТОФФЕРА БОЕ (СКАНДИНАВСЬКА ПАНОРАМА)Бое — представник молодого кіне-матографа Данії, так званої «Анти-Догми», школи, яка протистоїтьвідомій «Догмі-95», сформульова-ній Ларсом фон Трієром. СамогоКрістоффера Бое часто називають«новим Трієром», через що старийТрієр його не любить. Проте це незаважає молодому режисерові зні-мати дійсно цікаві роботи. «Чудо-висько» — одна з останніх йогострічок, історія про темний бік ко-хання та пристрасті.

5. «АРІРАНГ» КІМ КІ ДУКА (СПЕЦІАЛЬНІ ПОДІЇ)Цей фільм пройняв навіть тих, хто не є шанувальникомтворчості відомого корейського режисера. «Аріранг» — до-кументальна (з додаванням псевдодокументалістики) спо-відь стомленого художника про себе, свою творчість,невдалі проекти, погані стосунки з учнями тощо.

Фільмом відкриття фестивалю стане нова робота Єжи Гоф-фмана «Варшавська битва. 1920», знята в 3D-форматі.

Серед інших кінопрограм на «Молодості» планується про-ведення так званих «довгих ночей короткого метра» з Ні-меччини та Франції, програм польського документальногокіно та польської школи анімації, а також ретроспективСандрін Боннер та In Memoriam, присвячених Людмилі Гур-ченко та французькому режисерові Клоду Шабролю.

Окрім цього, заплановані майстерня талантів (серія лекційта відкритих зустрічей молодих кінематографістів та знанихрежисерів, акторів та професіоналів кіно), Міжнароднийринок ко-продукції «Molodist Boat Meeting» та міжнароднийтренінг EEFA-2011, організований Східноєвропейським кі-ноальянсом.

41-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість»відбуватиметься з 22 до 30 жовтня 2011 року в кінотеатрах«Київ», «Жовтень», «Кінопанорама» та «Київська Русь».

10 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Подія Гід по 41-й «Молодості» Текст: Дарія Бадьйор

Ф І Л Ь М О М В І Д К Р И Т ТЯФ Е СТ И ВА Л Ю СТА Н Е Н О ВАР О Б ОТА ЄЖ И ГО Ф Ф М А Н А,

« ВА Р Ш А В С Ь КА Б И Т ВА. 1 9 2 0 »З Н Я ТА В 3 D - Ф О Р М АТ І

Текст: Дарія Бадьйор УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 11Подія 5 горішків для третього КМКФ

Два перші фестивалі були проведеніпід директорством Богдана Ступки,який залишив цю посаду, аби присвя-тити себе, посеред іншого, створеннютеатрального фестивалю міжнарод-ного рівня. З часу, коли Ступка покинувКМКФ і до вересня 2011, ор ганіза ториподії були у підвішеному стані: узго -джували концепцію, намагались на ла -годити співпрацю із програмнимдиректором з-за кордону (це їм не вда-лося, на те були різні причини), та йвзагалі, робили все можливе, щоб невтратити і без того нестабільну репута-цію, репутацію фестивалю-новачка, дляякого немає нічого неможливого.

Третій КМКФ став, без сумніву, най -успішнішим із трьох проведених.Яким чином і якою ціною це сталоможливим, спробуємо підсумувати вп‘яти пунк тах.

1. ПОКАЗИ OPEN-AIRЦьогоріч КМКФ обрав для себе оригі-нальний формат — показ фільмів про-сто неба. Цьому передували дискусії зприводу доречності вуличних кінопо-казів у Києві (порівняно з аналогіч-ними подіями під час Одеського МКФ),а також не дуже вдала організація ми-нулорічного КМКФ, коли половинапрограмних показів була зірвана:майже ніхто з глядачів та преси незнав фестивальний розклад і зали кі-нотеатрів були мало не порожніми. За-мінити кінотеатри на Софійську площута Золоті ворота було вдалим рішен-ням — цього року фестиваль відвідалов декілька разів більше людей, аніжминулого разу.

Єдине, що можна було б змінити в ційсимпатичний картині — це час прове-дення фестивалю. Попередні рази вінвідбувався у травні, і надалі відкриватилітній сезон переглядом фільмів про-сто неба було б набагато приємніше,аніж, мерзнучи, чекати на ті стрічки,які показуються о десятій вечора, на-прикінці вересня.

2. ПРОГРАМА СОЦІАЛЬНОГО КІНОЗвісно, з певного погляду, соціальнекіно стало каменем спотикання у су-перечках за мистецьку складову кіно-фестивалів. Деякі надто захоплюютьсядемонстрацією виключно стрічок на со-ціальну тематику, і тому відбуваєтьсяполітизація кінофестів. На КМКФ соці-альне кіно показували поза конкурсом,що дозволило, по-перше, заручитисяпідтримкою ЮНЕСКО, по-друге, спро-бувати не допустити політизацію ос-новного конкурсу.

3. МУЗИЧНА СКЛАДОВА КІНЕМАТОГРАФАПлануючи проведення фестивалю щев травні, програмний відділ КМКФ роз-повідав про віднайдену оригінальнуконцепцію відбору фільмів до основ-ного конкурсу. Нею стала музичнаскладова у кінематографі. Відтак, булозаплановано показувати не тільки мю-зикли або біографічні фільми про ком-позиторів або музикантів, а й узагалістрічки, де музика є самостійним ком-понентом або ж подана в досить оригі-нальному ключі.

4. «ТРІУМФ» УКРАЇНСЬКОГО КІНОПрем’єра стрічки Михайла Іллєнка«Тойхтопройшовкрізьвогонь» мала

ста ти місцевою сенсацією, а врученняГран-прі фестивалю, рішення про якеначебто прийняли глядачі, мало допо-могти українському фільму стати по-дією національного масштабу.

Попри негативні відгуки, продюсерита знімальна група з оптимізмом див-ляться в майбутнє: планується, щовзимку стрічка вийде в прокат, щобчерез рік можна було змагатися завходження в список номінантів премії«Оскар» за найкращий неангломов-ний фільм.

5. НЕВМИРУЩА АМБІТНІСТЬНе дивлячись на те що попередні двафестивалі були не дуже вдалими, а тре-тій — затьмарений фіаско українськоїпрем’єри, організатори КМКФ, воче-видь, не збираються складати руки.Повільно, але впевнено вони крокува-тимуть далі, щоб наступного року про-вести ще один фестиваль, який будестояти кількома сходинками вище.Випра вивши деякі помилки, припустив-шись ще кількох в інших сферах, скла-даючи більш ніж скромну програму, алез неабияким оптимізмом, КМКФ, швид -ше за все, має майбутнє.

ГОРІШКІВ ДЛЯ ТРЕТЬОГО КМКФ

З 17 ДО 22 ВЕРЕСНЯ ВТРЕТЄ ПРОХОДИВКИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ,ПОДІЯ З ЦІКАВОЮ ПЕРЕДІСТОРІЄЮ ТА,СПОДІВАЄМОСЬ, НЕ МЕНШ ЦІКАВИМ МАЙБУТНІМ

5

12 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Думка Ігор Голубицький

— Ти народився у Великобританії. Розкажи, як потрапив доКанади.

— Мої батьки народилися в Україні: мати у Дніпропетровську,батько в невеличкому містечку біля Львова. Обоє емігрували вАнглію після Другої світової війни, там я народився. У 1959 роцімій батько переїхав у Канаду, Торонто, де жили його друзі зУкраїни. Я переїхав до нього через рік.

Спочатку я спілкувався з іншими емігрантами з України, але в під-літковому віці втратив зв’язок з українською культурою. Оче-видно, це відбулося через домінантну місцеву культуру. Це булоще до появи поняття «культурна мозаїка», тому бути «не-англо»вважалося стигмою.

Поняття «культурної мозаїки» стали використовувати після ви-ходу книги Джона Портера «Культурна мозаїка: аналіз соціальнихкласів і влади в Канаді» (The Vertical Mosaic: An Analysis of SocialClass and Power in Canada), яка вплинула на державну соціальнуполітику, особливо протягом ранніх років влади Ліберальної партіїі прем’єр-міністра П’єра Трюдо. Офіційно мультикультурну полі-тику було введено в 1971 році.

— Чи мали зміни державної політики та культурного кліматувплив на тебе особисто?

— Абсолютно. Часи правління уряду Трюдо, 1967 рік — СторіччяКанади — це часи оптимізму й прогресу. Я тоді вступав до універ-ситету. Озираючись назад, можу сказати, що це було останнє по-коління ліберальності й гуманізму. В університеті я зрозумів, щобути «етнічним» — це нормально.

Я пам’ятаю, як ходив із батьком на дивну для мене тоді подію доMassey Hall, у 1967 чи 1968 році — це була 50-та річниця «укра-їнського уряду у вигнанні» (не знаю, чи вірно цей термін визна-чив). Було безліч промов, нудних, як на мене-підлітка. Для менеце виглядало як возведення пам’ятника безнадійній справі, алепізніше я почав розуміти, що це був спосіб зберегти надію на ра-дикальні рішення та істотні політичні та культурні зміни.

— Розкажи, як ти почав цікавитися мистецтвом?

— У дитинстві в Англії мистецтво в цілому в моєму житті було від-сутнім, так само, як, наприклад, телебачення. Так, я бачив теле-візор у інших людей удома, але тоді телебачення не булощоденним ритуалом або звичкою, адже воно було надто моло-дим. У селищі міського типу, де я тоді жив, був кінотеатр, якийпрацював, так би мовити, «на останньому диханні»: був відкритийлише декілька днів на тиждень і не демонстрував голлівудськихфільмів.

У мене були книги. Я любив ілюстровані історичні книжки і ко-мікси. Я навіть зробив власну ілюстровану книжку для шкільногопроекту, вона досі в мене є. Але я ніколи на завершував своїілюстрації, певно тому, що я надто амбітний: хотів, аби вони булинастільки ж довершеними, як у друкованій книзі.

Я малював і мріяв бути художником, хоча й не знав, що це озна-чає насправді. Справжніх мистецьких робіт я не бачив до 12 чи13 років, коли ми зі шкільною екскурсією відвідали Художню га-лерею Торонто (нині — Художня галерея Онтаріо — Прим. ред.),і я побачив скульптуру Родена, яка експонується на вулиці.

Коли я був у середній школі, що розташовувалась у західному пе-редмісті Торонто, я потоваришував із людиною, чий батько Вол-тер Ярвуд був художником та учасником групи Painters Eleven у1950-х роках. Це була моя перша справжня зустріч із митцем і ми-стецтвом. Ця дружба також дала мені можливість «зустрітися» замериканським джазом і блюзом 1930-х, 1940-х років — коріннямтієї музики, переважно британської, яку я слухав по радіо в сере-дині 1960-х.

Так виникло дві течії у моєму житті: музика і мистецтво. Наостанньому році навчання у школі я влітку працював асистентому студії Волтера Ярвуда. На першому курсі університету я при-єднався до групи, заснованої одним із синів Волтера, як бас-гіта-рист. Ми грали Чиказький блюз. Я ніколи не грав на бас-гітарі,але за 6 тижнів вивчив досить для того, щоб вийти на сцену. Насеместр я пішов з університету, щоб навчитися грати краще.

ІГОР ГОЛУБИЦЬКИЙКУРАТОР ЯК ДЗЕРКАЛО ЗАДНЬОГО БАЧЕННЯ

ІГОР ГОЛУБИЦЬКИЙ, КАНАДЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГОПОХОДЖЕННЯ, ОДИН ІЗ ПРОВІДНИХ КУРАТОРІВКРАЇНИ КЛЕНОВОГО ЛИСТА, РОЗПОВІДАЄХУДОЖНИКОВІ ТАРАСОВІ ПОЛАТАЙКУ ПРОТРУДНОЩІ ПРОФЕСІЇ , ЩО ДЛЯ НЬОГО УКРАЇНСЬКАКУЛЬТУРА І ЧОМУ ВІН СТАВ КУРАТОРОМ ПРОЕКТУ«ДУХ УКРАЇНИ: 500-ЛІТТЯ МАЛЯРСТВА»

Текст: Тарас Полатайко

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 13

Я здобув величезний досвід тоді, але я досі цікавився мистецт-вом, хоча й знав, що шансів стати митцем у мене мало.

Під час навчання в університеті я відповів на оголошення про ро-боту в приватній галереї The Electric Gallery — і отримав роботу.Там я займався тим, що розсилав запрошення, відповідав налисти, допомагав художникам організовувати виставки. Однієюз перших таких виставок була робота з художником РобертомВоттсом (1923-1988): проект, який складався із відео й музики,зробленої на комп’ютері. Це відкрило мені очі на те, чим можебути мистецтво, і мої вуха на те, чим може бути музика.

Через 2 роки після закінчення університету я почав працюватидля The Electric Gallery в Німеччині. Парадоксально: саме тоді якупив диптих Йозефа Бойса, навіть не знаючи, власне, хто такийБойс. У той час я почув британський панк-гурт The Stranglers та,коли повернувся у Торонто, створив власний гурт. Тож, я працю-вав у The Electric Gallery 4 роки і грав у групі, а коли The ElectricGallery закрилась, мене найняли працювати в іншу галерею підназвою The Art Gallery at Harbourfront — один із перших канадсь-ких виставкових центрів на зразок німецьких kunsthalle. Я працю-вав там десять із половиною років і був частиною команди, якатрансформувалась у The Power Plant.

Із моїм гуртом ми робили музичні записи, відео й демонструвалиїх у галереях та інших мистецьких місцях Канади, Німеччини, Бра-зилії. Музика, так само як і мистецтво, були для мене «мовою».Ми працювали з митцями з різних країн, різних культур, вивчалиїх образну мову, вони — нашу.

Коли я пішов з Power Plant, мене найняли на роботу в художніймузей The Art Gallery of Hamilton, який поєднав для мене два інте-реси: мистецтво й історію.

— Які проекти ти здійснив у Power Plant?

— Як я вже зазначав, я працював кілька років у Art Gallery at Har-bourfront — попереднику Power Plant. Це була важлива та не-

обхідна база, хоча галерея тоді не була такою формалізованоюорганізацією, як зараз. Ми працювали в реконструйованому ан-гарі для трейлерів — приміщенні, в якому розміщувались вистав-кові майданчики, громадська галерея, ремісничі студії.

У 70-х роках з’явилась урядова ініціатива — відновити набережнута гавань Торонто. Ця місцевість розташовувалась поблизуцентру міста, але була занедбаною. Федеральний уряд заснувавThe Crown Corporation, відому як Harbourfront, для розвитку тауправління місцями для забудови в місті. Це був союз із Департа-ментом із забудови, який працював із приватною промисловістю,будував торгові й житлові площі для створення прибуткового на-прямку, який зможе підтримувати культурні ініціативи, мистецтво,ремесла, театр, кіно, літературу та інше.

Спершу культурна діяльність засновувалась на громадських іні-ціативах, але перший директор нашої галереї Аніта Ааронс, ав-стралійський митець та викладач, вірила в прогрес та розвитокнаціональних та міжнародних програм як платформу для роботи.Тож Harbourfront була продовженням майстерень художників.У цей ранній період ми не обмежувались простором галереї: ро-били вуличні проекти, створювали перформанси в покинутих бу-дівлях. Ці місця були тимчасовими і пов’язаними з контекстом.Їх тоді називали «природним середовищем» посеред міста. У Ка-наді чи Торонто не було нічого подібного. Ми працювали коман-дою — маленька група кураторів із 3 осіб — всі робили все і малибільше мільйона відвідувачів на рік. Завдяки незвичності нашоїконцепції та можливостям, ми могли привертати увагу іменитихмитців, хоча, звичайно, справа була не в імені: деякі автори небули знаними взагалі. Наприклад, я працював із Білом Віолою у83-му, можливо, це була його перша виставка у Канаді. Я такожпривіз до нас відомого німецько-американського монологістаБрата Теодора як частину серії сольних виступів у середині1980-х. Теодору було 80. Мені треба було поїхати до Нью-Йорка,щоб заманити його, адже він ніколи не виступав у Канаді.

Пам’ятним проектом для мене була виставка біл-бордів, яку яробив у той час. Це було щось таке, що не могло відбутись у

14 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Думка Ігор Голубицький Текст: Тарас Полатайко

більш структурованому галерейному середовищі, тому що це небуло ані мистецтвом, ані дизайном. Мене цікавило занурення утрансформацію візуального коду в комерцію, капіталістичну куль-туру. Я витратив рік на те, щоб зібрати рекламні щити 6-7 метрівзавдовжки в Англії, Франції, Канаді та США. Я мав діяти швидко,адже нікого не хвилювало збереження біл-бордів: їх надруку-вали — їх знищили, все просто. Не всі біл-борди мали рекламнийхарактер. Наприклад, один із них був англійським анти-Тетче-рівським посланням, яке виготовила Рада Великого Лондона,інший належав єпархії Римсько-Католицької церкви Торонто.

Я працював із Power Plant протягом перших 18 місяців. Ми про-довжували практикувати командний підхід, а не роботу над про-ектом одного конкретного куратора. Ми також обговорювалимайбутнє організації: вона потребувала змін, мала стати більшформалізованою щодо забезпечення стабільності ресурсів.Я пішов, бо прийшов час іти. Я повинен був використати свій до-свід і зробити щось інше, аби не стати «заручником звички».

— Після Power Plant ти керував Art Gallery of Hamilton. Чимвідрізнялась ця робота від попередньої?

— Я почав працювати в Art Gallery of Hamilton роком пізніше (у пе-рерві зробив кілька незалежних проектів, писав, викладав у Ко-леджі мистецтв Онтаріо).Art Gallery of Hamilton — це музей із величезною історичною тасучасною канадською і міжнародною колекцією, 3000 квадратнихметрів виставкової площі та специфічна аудиторія. Для мене цебув свого роду виклик, пов'язаний зі зміною рівня, масштабу.

Крім того, Art Gallery of Hamilton була заснована в далекому1914 ро ці, а я став першим її куратором сучасних мистецтв. Не-обхідно було зрозуміти її структуру, історію та історію колекції.

Я хотів дізнатися все про колекцію, але це не було систематич-ним вивченням, я просто «мандрував». В одній із моїх ранніх такзваних «експедицій» я натрапив на дивні, як мені здалось, кар-тини. Спершу я подумав, що це копії відомих митців. Обидві кар-тини належали руці Давида Бурлюка. Я знайшов його файл, щобдізнатись, ким був цей художник. Інформації було небагато, айого національність була вказана як росіянин, вже пізніше я ді-знався, що це не так.

Якось директор сказав мені, що я буду куратором-наглядачем ви-ставки «Дух України: 500-ліття малярства» (Spirit of Ukraine: 500Years of Painting), організованої Winnipeg Art Gallery, — від ікон дораннього авангарду з Національного художнього музею України.Я був спантеличений цим призначенням, але директор відповів:«Історичний куратор не відчуває себе досить експертним у ційтемі… а ти — українець». Цієї миті я став «українським курато-ром», не знаючи нічого про історію мистецтв України. В процесіпідготовки виставки я дізнався багато про історію українськогомистецтва і митців. У виставковій експозиції були й картини Да-вида Бурлюка.

Досвід, отриманий під час організації та проведення виставки«Дух України: 500-ліття малярства», я переніс на інші виставки.По суті, я зрозумів, як розповідати історії та які історії треба роз-повідати. Після реорганізації та зміни кадрів у галереї, я став го-ловним її куратором — і відповідав за виставки, публікації,дослідження.

Навіть актуальні твори мистецтва, так би мовити, «істори-зуються», коли потрапляють до музейної колекції. Мені доручилитоді придбання майже тисячі робіт. Озираючись назад, можу ска-зати, що ці роботи були не найкращим вибором. Деякі мої су-дження були помилковими, а також був певний тиск з бокуколекціонерів та зацікавлених осіб зі сторони музею. Ще одна річ,яку я дізнався у цей час, — як вести перемови так, щоб нікого необразити, адже часто мистецькі питання суміжні з питаннямисмаку, персональних уподобань.

Коли я пішов з Art Gallery of Hamilton, пропрацювавши там 8 з по-ловиною років, я переїхав до Австралії, жив і працював у Сіднеїта, переважно, у Брісбені. Там я повинен був вивчити нову длямене історію мистецтва цього «регіону». Однією з перших моїхзустрічей із нею була робота англійця за народженням, австра-лійського художника Яна Фейрвезера (1891-1974), який не буввідомим поза Австралією, але в 1962 році його назвали «найви-датнішим живим художником Австралії». Мені було цікаво знати,чому так, адже його роботи не здавались мені надто примітними.Творчість Яна Фейрвезера стала однією з основних тем длямоєї роботи на отримання звання доктора філософії. Другоютемою став Давид Бурлюк, тому що для мене він залишавсясправжньою загадкою. До речі, пізніше я дізнався, що він був уБрісбені у 1962 році.

Знаєте, моя проблема полягає в тому, що я не синтезую куль-турну сферу. Мої переміщення з Англії до Канади, Австралії тазнову до Канади (з коротким періодом в Японії) поставили менеперед цікавими питаннями про культуру, але позбавили мене від-чуття реальності місця. Це ставить нове питання: чи можна існу-вати в «інтелектуальному місці»?

Коли минулого тижня я побачив виставку, що відкрилась у PowerPlant, — «Дзеркало заднього бачення: нове мистецтво Централь-ної та Східної Європи» — я повернувся буквально в певне місце,яке було конкретним інтелектуальним і соціальним «домом», і на-магався зрозуміти ті сигнали, які подавало мені нове поколінняхудожників, митців пострадянської епохи.

— То що ти думаєш з приводу «Дзеркала заднього бачення»?

— У виставці занадто мало того, що можна назвати «переконли-вим мистецтвом». Сам куратор виставки Крістофер Імон висло-вив «дилему» про те, що ця виставка не є спробою класифікуватичи виділити ознаки Сходу.

Американський художник, письменник та ідеолог раннього по-стмодерну Даглас Девіс у 1977 році написав про свою зустріч зінтелектуалами у Москві: «Захід нагадує течію річки, а Схід —це брила криги. Ти можеш плавати у річці, та не зміниш їїформи. Якщо ти зрушиш хоч дюйм всередині криги, вонатрісне».

Для мене це ідеологічна відмінність. У капіталізму немає ідеоло-гії — ти пливеш за течією, якщо ти успішний — ти виграєш. Ко-мунізм — це ідеологія, яка базується на контролі для «спільногоблага», кожному відповідно до його потреб. Це обмежувальнийрежим. Колишній Схід — це фігурально брила льоду. На Заходіавангард вижив і навіть процвітав за підтримки буржуазії, яка немала його любити, просто приймати. Радикальне мистецтво неможе загрожувати системі, за винятком суперечок, які виникаютьі зникають, так само як глибина річки змінюється з часом. Ради-кальний художник на Заході може стати успішним капіталістомбез протиріч.

З мого особистого часткового досвіду: багато змінилось у ми-стецтві Сходу за останні 20 років. Я був у Москві в 1988 році, уКиєві — в 1999. Але мало що змінилося на Заході. Ця виставкапредставляє наступне десятиліття, наступне покоління.

Я не буду поспішати й використовувати оціночні судження. Про-тягом наступного десятиліття все знову зміниться. Думаю, щозміни стануть наслідком дорослішання місцевого критичного таекономічного ринку. Демон культурної глобалізації — це міф, мивже про це знаємо. Я більше «стурбований» новим капіталізмом,який іде з Китаю, де ідеологія комунізму ще не дала тріщини. Хтознає, до чого це приведе.

— Я думаю, кураторська парасолька «Сходу» дуже розмитаі свідчить, здебільшого, про північноамериканську необізна-ність із тим, що в цьому регіоні відбувається насправді. Така

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Тарас Полатайко 15

«остальгія», як ти це називаєш, може бути корисною для до-слідження різних векторів розвитку мистецтва в різних куль-турах після розвалу «Східного блоку». Адже те, що навідстані здавалося монолітом, завжди мало радикальні від-мінності. Наприклад, польське мистецтво інтегроване у За-хідний мистецький процес, а от українська мистецька сценатільки зараз намагається побудувати інституційну та іншупідтримку для сучасного мистецтва.

— Я згоден і з тим, що кураторська парасолька розмита, і з тим,що в Новому світі існує недостатність знань про Схід. КристоферІмон (куратор виставки) починає з Ялтинської конференції, алеісторія не така проста. Якщо заглиблюватися, то виникає дужебагато запитань, оскільки впливи Римської, Османської та Габз-бурзької імперій у цьому регіоні надзвичайно заплутані.

Повертаючись до метафор про брилу льоду — коли ти починаєшзаглиблюватися розрізнено в окремі речі, то все починає тріщати.Так, Україна на іншому етапі побудови інфраструктури для під -

тримки сучасних митців та інформування й освіти громадян. І вонане може покластися на Захід, адже він приділяє їй занадто по-біжну увагу.

— Думаю, що в історію варто заглиблюватися настільки, на-скільки вона стосується предмета аналізу. Звичайно, можназаглибитися аж до появи вікінгів у Києві, але тоді це має бутитовста книга, а не короткий есей до каталогу. Менше з тим,розкажи про свої враження від українського мистецтва у1999 році.

— Я не кажу, що потрібно писати повну історію. Скоріше про те,що треба її знати. Чи навіть про те, як її знати, як її представлятибез спрощень.

Мої враження з 1999 року… Це було в контексті кураторської кон-ференції — куратори зі Східної Європи та Азії. Я, здається, був єди-ним куратором із Нового світу, хоча в цей час жив у Австралії.

Перед цим у мене не було прямого спілкування з молодим поко-лінням пост-незалежної України, за виключенням есею для ката-логу першої виставки сучасного українського мистецтва в Канаді«На маргінесі», організованої тобою, Тарасе.

Я буквально входив у «новий світ» із метою спостерігати та ста-вити питання — відправні точки для творення мистецтва, чомувоно так виглядало? «Так» означало грубість (на відміну від«глянцю», продукованого західними арт-школами, з оглядкою наринок) і певну тимчасовість.

Під час одного з конференційних ланчів, я зайшов до майстерніхудожника, роботи якого я бачив у європейському художньомужурналі. На жаль, не пригадую, як його було звати… Його в тойчас не було в Києві, і візит був організований через друзів. Це бувдивний візит, що нагадував «таємницю місця злочину». Майстернянічим не нагадувала західні майстерні. Це була малесенькаспальня маленької квартири. Тоді я зрозумів обставини: якщов тебе були фарби з пензлями, ти міг писати; якщо була камера з

плівкою — ти знімав; якщо була відеокамера — ти міг знімативідео. Така творчість «на межі» була свідченням «необхідності ми-стецтва» — терміна, що з'явився 65 років тому для аналізу взає-мозв'язку мистецтва та суспільства. Не «суспільства в цілому»,а місця, де ти перебуваєш.

Я тоді написав статтю про свої враження для cіднейського жур-налу Art + Text, але, на жаль, не можу її зараз знайти. Пізнішея перечитав свій текст для виставки «На маргінесі» включно зтвоїми коментарями, щоб з'ясувати, наскільки влучними булимої «здогадки».

Йшлося про початок радикальності. Оскільки класичний аван-гард був придушений, стався розрив, з'явилася порожнина.Тобто йдеться не лише про потребу в мистецтві, але й про по-требу радикального голосу — починати знову і знову… випро-бовувати сучасність. Бо як сказав американський сатирик МортСал у 1958 — «майбутнє попереду».

16 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Думка Ігор Голубицький Текст: Тарас Полатайко

— Як ти вибираєш свої проекти? Я маю на увазі, як визна-чаєш, якого художника показувати?

— Гарне питання, і в мене на нього немає відповіді. Леві-Стросписав, що міф приходить до людини без її відома. Я це розуміюскоріше як досвід життя, а не як містику. Це не я обираю, це ідеїта митці обирають мене тому, що вони ставлять гарні питання про«знання життя».

На практиці, невеликий відсоток ідей реалізується в проекти. Неможна ставати рабом кожної ідеї. Деякі хороші ідеї не треба вті-лювати у виставки взагалі.

Мої професійні взаємини із митцями різні: деякі з них стали менідрузями на все життя поза професійними стосунками і потре-бами. Тепер між нами відбувається обмін ідеями, який базуєтьсяна взаємоповазі.

Мої стосунки з мертвими митцями інші: мені важче отримати від-повіді на запитання, ними поставлені.

— Чи буде справедливим сказати, що ти реагуєш на ми-стецтво, яке резонує з твоїм життєвим досвідом?

— Це справедливе питання. Все взаємопов’язано. Через ми-стецтво я вивчаю світ і себе. Резонанс виникає тоді, коли неочі-куване у мистецтві відкриває двері в життя. Так, у моє життя, алемоя робота полягає в тому, щоб бути посередником між людьми,їх життям та мистецтвом. Якщо контакт із мистецтвом чи ідеямимене зворушує, а не лише тішить моє око, тоді я можу робити цюсправу. Але моя робота не полягає в наверненні людей на певний

кураторський шлях мислення чи нав’язування ідеї про те, що «ми-стецтво добре для них», адже це занадто авторитарно. Я зазви-чай дивуюсь позитивним відгукам, вони, як правило, неочікувані.Негативні відгуки менш корисні, адже вони є опором, закритістю.

— Мені здається, я знаю точно, що ти маєш на увазі. Я зна-ходжу нових художників, які мене цікавлять у той самийспосіб. Тоді розумієш, що бачиш щось, що з тобою резонує,але не знаєш, що це. У мене було кілька таких моментівцього літа у Венеції. Наприклад, із роботою Маріани Ка-стілло Деболл. Часами це трапляється з класичними тво-рами, які я раніше не бачив «правильно». Два роки тому умене було інтенсивне переживання від давньогрецької кера-міки в Нью-Йоркському Метрополітен Музеї. Я тоді зрозумівщось важливе про мистецтво і життя, чого раніше на знав.Надзвичайно, коли з тобою це трапляється, але для цьогопотрібно бути в певному стані, бути відкритим. Можеш роз-казати про подібне пережите?

— Цей досвід дуже важливий, ба більше — суттєвий. Але щобйого отримати, треба бути готовим до того, щоб тебе «знесло».Так у 1977 році у Basel Kunsthalle (Швейцарія) я відвідав виставкуПанамаренка, Татліна та Да Вінчі: грандіозний простір з його ста-ровинною величчю, розуміння утопічності ідеї людського польоту(оскільки це була виставка літальних апаратів). У цей момент язрозумів міф про Ікара, час зупинився. Під час цієї ж подорожі явперше побачив роботу Йозефа Бойса — жир, який лежав укутку. Роботі вже було більше десяти років, але вона все ще руй-нувала час і простір навколо себе.

Подібний досвід я отримав у музеї Пергамон у Східному Берліні в1985 році, коли входив до простору, де був встановлений «Пер-гамський вівтар», а також коли проходив вздовж реконструкціїВоріт Іштар. Я був приголомшений не тільки розмірами, але й над-звичайною винахідливістю людського розуму, який створив ці ве-личні об’єкти. Під час цієї ж подорожі в мене майже зупинилосьдихання, коли я побачив невеликий портрет руки Аньоло Бронзінов Західному Берліні. Через кілька місяців я побачив іншу роботуБронзіно в Сіднеї, і вона справила на мене таке ж враження.

Я щасливий, бо зараз у мене є можливість «торкатися» МарселяДюшана, його останньої при житті серії Boite-en-valise. У нашій ко-лекції також є важлива робота Бойса. Ми маємо перше видання«Лихоліть війни» Франсіско Гойї 1863 року, яке я часто перегля-даю, перегортаю сторінку за сторінкою — кожного разу воно ви -глядає інакше. Ці моменти можуть мати значення, тільки коли я«відкритий» до сигналів і повідомлень, які мені відправляє ми-стецтво. Не подумайте, що я говорю про вшанування минулого —того, що вже відомо. Моя кураторська посада дає мені доступ,який відрізняється від доступу відвідувачів, але я хочу розбити цю«четверту стіну», хоч це і нелегко. Те саме можу сказати й про су-часне мистецтво, з яким я працюю.

— Чи мав ти такий досвід із чимось українським?

— Не в тому самому розумінні, але мав. Першим був пізній, аможе й останній автопортрет Тараса Шевченка (1860), що бувпредставлений на виставці «Дух України». Коли я встановлювавекспозицію в Art Gallery of Hamilton, я розмістив цей автопортретна великій стіні, окремо від інших робіт. Директор музею був зди-вований, чому я зробив саме так? Але я ріс в українській сім’ї,тому я розумів, що це не просто якийсь там портрет. Мистецтвовтілює конкретні речі для тих, хто в курсі.

Інший досвід був приблизно 8-9 років тому. В Торонто я відвідаводну колекціонерку. Вона успадкувала картини Давида Бурлюкавід свого батька, який виготовляв рами для картин у Нью-Йорку ізнав Бурлюка. Усі картини були його Американського періоду, алеодна відрізнялась від інших. Я звернув на це увагу колекціонерки,яка відповіла, що це картина Московського періоду, але я не пого-дився з нею і перевернув картину — на звороті була наклейка NYK(японські морські лінії). Безперечно, це була робота Японського пе-ріоду, ймовірно, написана на Островах Оґасавари у 1921 році.

— Ти був куратором проектів у Північній Америці, Європі, Ав-стралії, Японії, Бразилії і Сінгапурі. Чи можеш порівняти про-фесійне середовище сучасного мистецтва у цих країнах?

— Середовище більше відрізняється в залежності від культурнихперспектив, адже професійна практика «глобально стандартизо-вана». Основна відмінність у тому, як фінансуються система гро-мадських галерей та митці. У Канаді набагато більше урядовогофінансування на місцевому, провінційному та федеральному рівнях,ніж у США. Те саме і в Японії, де урядове фінансування невелике.Музеї сучасного мистецтва є скрізь, але громадських не існувалодо 1951, коли перша галерея з’явилась у місті Камакура. Зараз вонамає три відділення — два у Камакурі і одне біля міста Хаями.

Австралійська система найбільш схожа з Канадською — AustraliaCouncil (Австралійська Рада) засновано на основі Canada Council

(Канадська Рада). Причиною, можливо, є те, що обидві націїмають невелику популяцію і велику географічну площу.

Відмінності полягають у бажанні громадськості та приватного сек-тора визнавати важливість сучасного мистецтва, але я не вірю, щовоно може бути інституціалізовано. Канадська Рада заснувала в1974 році Art Bank, щоби купувати зразки сучасного мистецтва —не для колекції, а для підтримки ринку сучасного мистецтва та длятого, щоб зробити сучасне мистецтво доступним громадськостічерез орендну програму для урядових та громадських установ. Хо-роша ідея, але важка у своїй реалізації, адже багато цікавих при-дбаних робіт «просиділи в запасниках десятиріччями». Деякі з нихбули за запитом відправлені до громадських галерей, саме туди,де їм і місце. Існують і інші громадські не-галерейні програми дляколекціонування робіт у Австралії, Англії, Голландії та, певно, і вінших країнах.

Я не думаю, що існує відповідь на вагоме питання, де найбільшдинамічно та «прогресивно»? Сценарій кожної нації має як пози-тивні, так і негативні аспекти. Але найкраще там, де є поєднаннягромадської та приватної підтримки сучасного мистецтва. Інодіокремі особи «закохуються» в сучасне мистецтво, тому всілякопідтримують його. Але в цьому випадку мінусом є те, що кількаперсон стають настільки впливовими у сфері сучасного ми-стецтва, що починають думати, ніби вони володіють цим усім.

— Над чим ти зараз працюєш?

— Завжди є дюжина виставок і різні дослідницькі проекти на по-рядку денному, але найбільш складним є зведення цього докупи:

творів мистецтва, життя художників, кураторських, культурних тасуспільних ідей. Я працюю з компанією, яка базується в Канадіта Європі, розробляючи та впроваджуючи віртуальне мережевесередовище для McMaster Museum of Art. Це дуже амбітний про-ект, адже він не має ніяких обмежень. Він відрізняється від зви-чайних веб-сай тів із висувним меню контенту. Він такожвідрізняється від Вікіпе дії, де відсутня можливість оцінки якостіматеріалу, що викла дається. На нашому сайті існуватиме бага-торівнева система за сферами інтересів та рівнем їх вивчення, атакож можливість для відвідувача-користувача залишити пові-домлення, відгук про матеріал.

Це радикально відрізняється від галерейно-виставкової моделі,яка, втім, залишається корисною та базовою, але причиною того,що роботи потрапляють до експозиції є, власне, кураторська візія:він вирішив, ставити цю роботу чи ні.

У цьому випадку ми починаємо з одного твору мистецтва, який«ставить» куратор, не визначаючи при цьому траєкторію руху гля-дача. Вона може бути лінійною, асоціативною або дотичною досамого життя. Це не замінить — і не здатне замінити — виставкиі галерейну практику. Це додає ще один критичний вимір, оскількиз середини ХІХ століття в педагогічних галерейних практиках невідбулося жодних фундаментальних чи тривалих змін. Технологіявідкриває таку можливість — вона змінила світосприйняття, томущо ми хочемо знати більше.

Переклад та редакція — Льоля Гольдштейн

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Тарас Полатайко 17

Помітні українські романи виходять у кращому разі двічі нарік. Натомість «груповухи» — мінімум щосезону, і це тількивраховуючи «вищу лігу». Кількість збірників містечковихабо маловідомих авторів взагалі зашкалює. Найсвіжішийна цей момент анонс антології «85 українців працюють надновоформатним експериментом колективного твореннятекстів». Проект виділяється надміру роздутою командоюавторів, серед них — як і зірки типу Любка Дереша, так ізовсім нікому не відомі студенти з жагою до писання, аледоля його навряд чи буде відрізнятись від долі решти по-дібних збірників. Надрукують, презентують, роздадуть при-мірники друзям і забудуть.

Літератор Андрій Бондар відповів на моє запитання про пе-редозування антологіями наступним чином: «Думаю,укладання й видання антологій в сучасній українській си-туації — тенденція не так літературна, як радше видавнича.Їх набагато приємніше й легше видавати. Антології скон-струйовані таким чином, аби для кожного потенційного чи-тача знайшлося кілька авторів, яких йому буде цікавочитати. До того ж кожна антологія формується так, що іс-нують автори-паротяги, відомі широкому читачеві. Вонивже здобули в літературі певний статус, тому тягнуть засобою інших авторів-вагончиків. Розрахунок у нашій ситуаціїцілком прагматичний і тверезий. Ринок ісправді важко наразі заповнити до-статньою кількістю якісної прози чи по-езії. А так у читача з’являється враження,що, купивши антологію, він одразу купуєбагато різних книжок. Це така марке-тингова гра з емоціями».

Антології, варто віддати їм належне,справді можуть стати своєрідним зрізомлітературного процесу, а також прива-бити свіжих-незайманих читачів. Осо-бисто моє швидкоплинне шкільне захоплення сучукрлітомпочалося саме зі збірника «Нерви ланцюга. 25 есе про сво-боду». Книга цілком зійде за вдалий груповий портретукраїнської літератури першої половини нульових — чоговартий тільки наїзд нині покійного Павла Загребельного наОксану Забужко.

«З іншого боку, — продовжує Бондар, — антології даютьпевну ілюзію того, що все в нас гаразд і, як казав класик,«дєнь ото дня растьот процент жиров у маслі». Насправді ядалекий від думки, що ці антології на щось серйозно впли-

вають чи щось формують. Все це відбувається на тлі, нажаль, досить плачевної на цей момент ситуації в літературі.Антологія — це своєрідна «щеневмерла» для книжковогоринку. Вони плодяться не від доброго життя. Причина — взагальному безриб’ї. І я гадаю, що попри всі недоліки ан-тологій, радше добре, що вони виходять. Гірше було б,якби не виходило зовсім нічого».

І навіть не можна звинуватити українських письменників івидавців у творчій імпотенції (хоч і дуже хочеться). Причинитакої ситуації суто економічні: видавництва все ще не мо-жуть оговтатись від кризи 2008-го, і навряд чи оговтаютьсяв найближчі роки. Антологія в наших умовах значно вигід-ніша, ніж видання роману. Гонорарне навантаження назбірник менше, та й грант на такий проект легше отримати.

«Особисто я не бачу нічого поганого в антологіях, — ко-ментує видавець Завен Баблоян. — Вони, в разі успіху,трохи підгодовують авторів і видавництва і вносять певнепожвавлення в літературне життя. Як правило, грамотноскладена антологія буде продаватися хоча й гірше, ніжроман найбільш популярного з її авторів, але точно краще,ніж роман найменш популярного. Крім того, кожному зучасників проекту легше написати оповідання чи невелику

повість, ніж роман (якщо взагалі йдетьсяпро нові твори)».

Звісно ж, легше. В такій ситуації навіть ви-знаним і відомим письменникам вигіднішеписати по десять есе на рік, ніж братися зароман. Про появу на ринку свіжої кровівзагалі мова не йде. Ось і виходить за-мкнене коло, постійні варіації салатику зЖадпрохзабуховича.

Так що шукайте в книгарнях найближчимчасом такі антології:«Aльманах творчості лисих українських письменників»;«Літературний бульбулятор: українські поети про свій до-свід вживання шмалі»;«Сімдесят 70-річних письменників про те, як погано жи-лося в СРСР»;«Стоп’ятсот віршів молодих поетес про каву та бруківку»;«Онтологія антології: десять найкращих українських ан-тологій»

...ну і так далі.

18 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Тенденції Kievreport про антології

АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ НУЛЬОВИХ,АНТОЛОГІЯ СНІВ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ,ПИСЬМЕННИКИ ПРО ЛЮБОВ, ПИСЬМЕННИКИ ПРОФУТБОЛ, ПИСЬМЕННИКИ ПРО ВИНО-КІНО І ТАКЕІНШЕ: СТАЄ ОЧЕВИДНИМ, ЩО СУЧУКРЛІТ ОСТАННІКІЛЬКА РОКІВ ЖИВЕ ВИКЛЮЧНО АНТОЛОГІЯМИ ІАЛЬМАНАХАМИ. КОНЦЕПТУАЛЬНИМИ І НЕ ДУЖЕ

KIEVREPORT ПРО АНТОЛОГІЇ: МАСОВІ ЗАХОДИ

А Н ТОЛ О Г І Я — Ц Е С В О Є Р І Д Н А« Щ Е Н Е В М Е РЛ А » Д Л Я К Н И Ж КО В О ГОР И Н КУ

Текст: Назар Шешуряк

Найближче до статусу Справ -жнього Великого Фесту підібра-лося «Старе Місто» у Львові, дев якості хедлайнера другий рікпоспіль виступав IAMX — по-пулярний і більш-менш актуаль-ний європеєць. «Старе Місто»традиційно проводиться у трав -ні. Далі в календарі йдуть «Форт-місія», «Славське-рок», «Арт-поле», «Захід» — і ще купа назв.Незважаючи на традиційні про-блеми з грошима, всі ці фести-валі стоять на ногах і щорокуприймають у себе тисячі відвідувачів. Сігета, однак, ні вкого не виходить. І, судячи з усього, ще довго не вийде.

Ні для кого не секрет, що одна з головних проблем сучас-ної української музики — розшарування на інтровертнісубкультурки-болота. Розшарування, що особливо загос -трилось за останні п’ять років — гурти разом зі слухачамизариваються в ці субкультурки і нічого звідти не бачать.«Музикантам зараз набагато простіше причепитись доякоїсь течії, — жалівся мені колись Антон Слєпаков згрупи «…И Друг Мой Грузовик». — Пос-трок який-небудь.Грати на пос-трокових концертах для пос-трокової ауди-торії, носити однакові штани. В результаті — самодостат-ність і законсервованість сцени».

Так от, одна з найобширніших і найцікавіших таких суб-культурок — відвідувачі західноукраїнських музичних фе-стивалів. Всього фестів проходить більше десятка, і вонимало чим різняться один від одного. Аудиторія, відповідно,теж спільна — приблизно одні й ті самі люди кочують зфеста на фест, знайомляться між собою, тусять і роз’їжд-жаються, щоб наступного літа знову зібратися тією ж ком-панією. Свого роду колоніальний самодостатній організм,відрізаний від світу. І хоча літні фести різняться концеп-ціями — здавалося б, що може бути спільного у «СтарогоМіста» і «Арт-поля» — ДНК у всіх єдине.

Окремо слід зауважити українські етно-фестивалі, ще однеколоніальне тіло, що кілька років тому відділилося від ве-ликої мами і розрослося десятками локальних гулянок. Наетно-фестивалях грають іншу музику, і серед публіки на по-рядок вищий відсоток вишиванок, але загалом справийдуть так само, спільні відвідувачі, однакові розваги, одна-кова музика.

Невдоволене брюзжання тут, звісно ж, зайве. Немає нічогопоганого в тому, що молоді люди збираються і весело ліп-лять горщики під акомпанемент живої музики, залишимо

антропологам досліджувати їхнідреди і еко-торби. Шкода тільки,що разом з відвідувачами консер-вуються і музиканти. Десяток фе-стивалів мали би давати поштовхукраїнській рок-музиці, але нато-мість маємо застій і «вторяки».

Традиційно крапку у фестиваль-ному сезоні ставив потужний важ-коваговик «Захід». В цьому роцідодалась ще «Республіка» у Ка -м’янці-Подільському — такий собівересневий постскриптум. «Респуб-

ліка» виділилась, по-перше, місцем проведення: красива се-редньовічна фортеця, оточена глибоким каньйоном. (Міська

адміністрація навіть побоювалась, що від гучних звуків стіниархітектурної пам’ятки розваляться і поховають під собоювідвідувачів.) По-друге, музиканти зголосились віді грати без-коштовно або за символічні копійки, а гроші з квитків пішлина оплату роботи райтерів, що розмальовували сірі міськістіни. Однак сам фестиваль, куди я приїхав провести час ізколишніми однокласниками, нічим особливим не виявився:ні стосовно лайн-апу, ні стосовно інших розваг.

Ведучий фесту, знайомий кожному другому відвідувачуМ’ячик, постійно пригадував той же «Захід» і впізнавав унатовпі знайомі обличчя. Музиканти теж відчували себе якудома — більшість із них також є частиною цього колоні-ального фестивального організму і навряд чи колись віднього відлипнуть. Який вже тут Сігет.

І ХО Ч А Л І Т Н І Ф Е СТ И Р І З Н Я Т Ь С Я КО Н Ц Е П Ц І Я М И — ЗД А ВА Л О С Я Б ,Щ О М ОЖ Е БУТ И С П І Л Ь Н О ГО У « СТА Р О ГО М І СТА » І « А РТ -П ОЛ Я » — Д Н К У В С І Х ЄД И Н Е

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 19

НА ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ В ТЕПЛИЙ СЕЗОН ПРОХОДИТЬ ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬМУЗИЧНИХ ФЕСТИВАЛІВ: КОЖЕН З НИХ, ОЧЕВИДНО, МАЄ АМБІЦІЇ СТАТИ ЯКЩО НЕ УКРАЇНСЬКИМ ВУДСТОКОМ, ТО ПРИНАЙМНІ УКРАЇНСЬКИМ СІГЕТОМ

ФЕСТИВАЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ

Тенденції Фестивальний організм Текст: Назар Шешуряк

20 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Кіно Обличчя жаху

ОБЛИЧЧЯ ЖАХУ: Параджанов та японські привиди

ВАВІЛОНСЬКА ПАВУТИНА:ХТО КОГО ВПОЛЮВАВ

Цього немає в літературному сценаріїІвана Чендея. В епізоді явлення упитомуІванові привида потонулої Марічки шістьмонтажних склейок, кожен з кадрів триваєвід однієї до двох секунд. В третьому кадріна обличчя нерухомої Марічки так наче-сане незвично чорне волосся, що мибачимо лише одне її немигаюче око.

Цього немає і в повісті-першоджерелі. Нато-мість до страшного схожий кадр — волосся,яке приховало лице, та око між пасмами —неважко витягнути з колодязя пам’яті,щойно спробуєш відтворити образ Садако,дівчини-привида зі знаменитого «Дзвінка»Хідео Накати. «Дзвінок» багато разів обій-шов планету вибуховою хвилею епігонськихнаслідувань, що розтиражували в маскуль-турі давній символ джей-хоррорів — поган-кового кольору, не надто гнучку пані ізпотойбіччя. Тепер найчастіше подібний пер-сонаж виставляють саме з каскадом во-

лосся, що приховало обличчя. Добре на цютему пожартували хоррор-майстри братиПанг, лякаючи дівчиною, в якої коса ззаду,коса спереду і проділ уздовж стику лобовоїта тім’яної кісток. Підтримав та помітно зміц-нив тенденцію режисер Такаші Шіміцу, якийпрославився проектом «Прокляття», і зо-крема своєю Кайако — привидом, що не ви-падає навіть з найкоротших рейтингівнайстрашніших кінопотвор.

Наката-сан сказав про свій «Дзвінок»:«У нас дуже злий персонаж, що показуєтільки одне око і своє волосся. Думаю, ценайпотужніший спосіб зобразити подіб-ний диявольський характер». Дияволь-ський? А ось Параджанову, на перше око,йшлося про характер радше ангельський.Коли розберемося, що саме об’єднує ці,настільки різні, фільми, для нас розпрозо-ряться не лише нюанси власних настроїв,викликаних переглядом, але ми навіть ви-малюємо собі відповідь на несподіванепитання: чи не злякався Параджановтого, що прочитав у Коцюбинського.

Не раз англомовні автори, починаючи ана-літичний огляд, брали на себе місію по-яснити, чому в джей-хоррорах у жіночихпримар волосся поводиться саме так. За-звичай це пояснення обмежується кивкому бік японської міфології, де злостиві духи«юурей», що є душами передчасно помер-лих жінок, одягнені в біле та розпізнаютьсяза довгим розпущеним волоссям (за життяяпонку частіше можна було зустріти із за-коленим зверху волоссям, а розпускали їйзачіску та перевдягали в біле кімоно —перед похованням). Проте, говорячи пророзпущене волосся й обводячи широкимжестом численні японські гравюри XVІII-XIX століть, де неабияк обжилися образи«юурэй», ці просвітники не називають жод-ного випадку до «Дзвінка» й «Прокляття»,щоб лице було саме приховане волоссям.

Традиційно йшлося про надмірну розпат-ланість. Вважалося, що волосся продов-жує рости після смерті. В авторськихсюжетах про привидів приділяти увагу во-лоссю навчив і знаменитий спектакль ка-

У НЕЗАПЕРЕЧНОМУ ДОСЯГНЕННІ УКРАЇНСЬКОГО КІНО, «ТІНЯХЗАБУТИХ ПРЕДКІВ», Є КОРОТКА СПЕЦИФІЧНА СЦЕНА, ЗДАТНАСПАНТЕЛИЧИТИ НЕ ЛИШЕ ШУКАЧІВ ВІДПОВІДНОСТЕЙ ВІСТОРІЯХ КОЦЮБИНСЬКОГО Й ПАРАДЖАНОВА, АЛЕ Й ТИХ, ХТОПОТРАПИВ У КІГТІ НЕЗГАСАЮЧОЇ МОДИ НА ЯПОНСЬКІ ФІЛЬМИЖАХІВ — ДЖЕЙ-ХОРРОРИ

Текст: Олек Веремко-Бережний

букі «Йоцуя кайдан», уперше поставлений1825 року, а згодом неодноразово екра-нізований. Попри все інше, він відомийсценою kamisuki: ще до своєї смерті бідо-лашна Оїва, отруєна суперницею, розчі-сується перед дзеркалом, вторуючи в ційсправі героїням любовних п’єс. Але волос -ся випадає пасмами і приходить в повнийбезлад, що позначається і на її посмерт-ному вигляді.

Набагато простіше з шуканим нюансом увипадку слов’янських русалок (згадаймо,що під виглядом померлої Марічки в Коцю-бинського являлася нявка, а нявка — цееквівалент русалки). До речі, зазначені Зе-леніним характерні риси русалок — жіночаіпостась, зв’язок з водою, мотив розчісу-вання свого довгого волосся — ріднить їхз більшістю «юурей», як і передчасна кон-чина, що призвела до їх появи.

Знавець слов’янської демонології Люд-мила Виноградова завважує, що розпу-щене волосся — об’єднуюча прикмета всіхнаших жіночих духів, а «довге волосся ру-салки тягнеться за нею по землі, закутуєвсе тіло, закриває обличчя, іноді спеці-ально підкреслюється, що через довге во-лосся русалка нічого не бачить».

Такі низькі поклони у бік «нижчої міфоло-гії» лишають майже несуттєвим питання,чи це образ із «Тіней» продістався у джей-хоррори, через зачарованого Куросаву, аможе, і безпосередньо, враховуючи коло-сальний вплив картини на світовий кінема-тограф. Чи, навпаки, з японських живописуі театру, преважливих для Ейзенштейна тавідомих Параджанову, — в поетичне кіноУкраїни.

На цьому, гадалося б, можна і завершити,якщо раптом припустити, буцім слухняним

дотриманням традиції вичерпуються тут усірежисерські резони — як Параджанова,який «трактат згортав у фразу… і в філь-мах у нього: кадр — трактат» (Семен Фрей-ліх), так і Накати з Шіміцу, які підняли змогили увесь кіножанр, притихлий булоперед міленіумом.

Придивімося ж до механіки впливу чорнихпасм на глядача.

РУБИЛЬНИК СТРАХУ: ЯК ЦЕ ПРАЦЮЄ

В перших двох кадрах Маріччиного про-зирку з небуття у вікно Параджанов дає ве-ликий план її обличчя або навіть йогочастини. Обличчя дивиться в хату з пітьми,воно позбавлене виразу й перекресленеплетінням вікна.

Видатний мислитель Франції Жиль Дельозу книзі «Кіно» радикально судив про ве-ликий план обличчя. Нагадавши, що воблич зазвичай три функції — індиві-дуюча, соціалізуюча та комунікантна, —він стверджував, що з них не лишаєтьсяжодної, тільки-но лице подадуть великимпланом. А ось і наслідки, що ними лякаєДельоз: «Голизна обличчя більша за го-лизну тіла, нелюдський характер обличчябільший від нелюдяності тварин... Малотого, великий план перетворює обличчя нафантом і віддає його привидам на роз-дертя. Обличчя стає вампіром. Тепер вононічого не відбиває й не відчуває, та лишетерпить глухий страх. А в порожнечі воностає палаючою фотограмою, єдинийафект якої — Страх: великий план-лице єводночас і обличчя, і його стирання».

Ще один слідопит і звіробій кінематогра-фічних джунглів Зіґфрід Кракауер, хоч і невідмовляв збільшеним обличчям у вираз-ності, стверджував дещо схоже про дію

прийому: «Мурнау теж знімав великимпланом обличчя для того, щоб запам’ятатина екрані внутрішні емоційні імпульси йстворити атмосферу жаху».

Щось на кшталт «страху Дельоза» покли-кані провокувати й чорні патли джей-хор-рорів, що закривають обличчя якраз так,аби воно «нічого не відбивало й не відчу-вало». Ось Садако або Кайако вповзає вкадр — першої ж миті нестача у персонажаобличчя (відсутність належного) не додаєнам умиротвореності. Замість обличчя —чорнота, буквальний малюнок порожнечі,безодня, яка тебе бачить. За волоссям нелише, як за маскою, не видно паспортнихданих і мімічних підказок. Це не лише знео-соблення, але й заміщення людяності не-людством. Волосся стає тією маскою, якоювичерпується суть цієї істоти, маскою, прояку Ейзенштейн писав: «метафізично неру-хома сутність, граничний синтез образу».

Існує в японському фольклорі й таке стра-шидло, як «ноперапон» — фігура, що ля -кає відсутністю обличчя. А в слов’янськомународному театрі замазане сажею або за-вішене гілками обличчя актора означало,що перед глядачем прибулець з іншогосвіту. І сьогодні в театрі, де ми личини задомовленістю приймаємо як характери,поклін акторів після спектаклю (їх обличчяприховуються волоссям, наче завісою, абож виразні риси поступаються місцем гла-денькому тімені) знаменує собою оста-точне припинення життя персонажа.

Але це тільки щонайперше, первинне вра-ження. Воно, як це називав той самий Ей-зенштейн, «фізіогномічне» — це емоційнареакція одразу на всю суму образу, котрийбачимо. Після буде звичайний для нашоїсвідомості перехід від чуттєвого сприй-няття до логічного, розчленовування на

Кіно Обличчя жаху 21УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

22 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Кіно Обличчя жаху текст: Олек Веремко-Бережний

деталі й подальший їх аналіз, та й тутнічого приємного — Ейзенштейн називавцей пере хід «центральною травмою». Ідалі ми розуміємо, що обличчя, ймовірно,на місці, але яке воно, коли його вирішеноприховати?

Людмила Софронова в статті «Маска якприйом ускладненої ідентифікації» запев-няє, що будь-яка маска не тільки й нестільки щось маніфестує, скільки таїть:«Вона, хоч і виставлена перед людськіочі, малозначна, позаяк головне прихо-вано. Інші, розпізнавши… прагненнящось приховати або прикинутися, такожвідчувають страх».Так, джей-привиди ненаділи жахливу маску,вони ховають від нассвоє нинішнє жахливеобличчя. Лиходій явив -ся, але мається на ува -зі, що в ньому відкритодалеко не все, загрозане вичерпана.

За суттю це подібно дотієї заїждженої сцени,апробованої в сотніфільмів: хтось сидить,

скрутившись, спиною до нас і не реагує нанаближення героя — пульс пришвидшуютьсумніви, кого ж ми побачимо, коли незна-йомець поверне голову. Волосся, що ля-кало в перший момент, здається тепертаким покривалом Iзіди, яке аж ніяк не хо-четься відгортати. Це добре зрозумів ГорВербінскі, працюючи над американськимремейком «Дзвінка». Апофеоз його фільмуу відкритті обличчя привида — просто фо-кусуючої лінзи потойбічної агресії. Але тампісля афектації приходить вдоволення: пе-редчуття справдилися, всі точки розстав-лено. Для Параджанова, Накати й Шіміцутаке було би простотою недозволеною.

Врешті Марічка, Садако і Кайако дещо від-кривають обличчя. Перші дві немов раке-лем крізь сітківку продавлюють в нашупам’ять цей образ: волосся розступилося,мертва дивиться одним оком. Третя пані-привид занадто вигадлива, щоб так самолегко було виокремити зловісну кульміна-цію її візитів, проте і в її арсеналі таке тежприсутнє (цей персонаж щедро напакова-ний чужими жанровими знахідками, умілов ньому розподіленими; так, характернекректання здається невід’ємним атрибу-том Кайако, тоді як у легендарного режи-сера-жанровика Лючіо Фульчі, в котроговоно позичене, скидалося на необов’яз-кову варіацію). До речі, Шіміцу розблоко-вував хід на наступний поверх прийому зприхованим обличчям нападника. Вінсвоїй Кайако лице відкриває — і даруєйому вираз надмірного здивування, що зіс-ковзує за межу не лише переляку, але йбудь-якої нормальної людської реакції (якз’ясується, це агонія душеної). І хоч самеКайако винищує героїв, її фізіономія тим

хитра, що на чисто візуальному рівні сиг-налізує про присутність агресора зі сто-рони, про насування ще більшого зла.

Кайако лицем неймовірно схожа на ба-гатьох мумій з катакомб капуцинів у Па-лермо («нездоровий» колір шкіри, ні слідувтихомиреності в рисах, відкриті роти, вит-ріщені очі, у декого головний убір закриводне з таких очей). Про них писав, там по-бувавши, Мопассан: «Одні дивляться по-рожніми очима вгору, інші вниз; деякіскелети неначе сміються страшним смі-хом, інші немов корчаться від болю, й усівони здаються охопленими невимовним,

нелюдським жахом».

У своєму повному пое-тичних прозрінь і дослід -ницької проникливостітрактаті «Секс і страх»,що присвячений зламув античній еротиці йбуйному розквіту хри-стиянства на цій рані,Паскаль Кіньяр нібирозчищає прадавню ге-неалогію образів, щонас цікавлять. Він роз-починає з горгони Ме-дузи, власниці живого

волосся і погляду, що ціпенить: «це маскапекельного сміху з розверстим ротом, ізякого рветься крик агонії у вакханалії Га-деса». Пише про маску смерті з вічно роз-плющеними очима, про спартанськихюнаків, яким Лікург наказував носити довгеволосся, щоби здаватися «страхітливі-шими», та молодих воїнів Лакедемона, щовикористовували довге волосся заради«жахливішого» вигляду. Кіньяр знаходить«загальні корені лихого ока, ока смерті»,страшного єдиного ока: це погляд лучника,що цілиться, погляд циклопа, «погляд» ста-тевого органу.

У примар Накати й Шіміцу злоба росте, якздоба. Зрозуміло, що в джей-хоррорахзнайшов пристанок цей тонкий, але дієвийсимвол агресії. Залишилося з’ясувати, на-віщо він знадобився Параджанову.

СУПЕРСУПЕРЕЧКА МУЗ: ЧИМ ЗАМІНИТИ НЕЗАМІННЕ

Наприкінці фільму Iван — уже на відході —знов здобуває кохану. Вони разом і ща-сливі, тільки от глядач пойнятий сумом.

У Коцюбинського все не так просто.Стрівши Марічку, Iван стає перед пробле-мою, недоброю підозрою, котрій проти-стоятиме: «Він бачив перед собоюМарічку, але йому дивно, бо він разом ізтим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшовпоруч із нею й боявся пустити Марічку впе-ред, щоб не побачить криваву дірку ззадуу неї, де видно серце, утробу і все, як се унявки буває. На вузьких стежках він ту-ливсь до Марічки, аби йти рядом, аби нелишитися ззаду, і чув тепло її тіла».

В І Н БАЧ И В П Е Р Е Д С О Б О Ю М А Р І Ч КУ,

А Л Е Й О М У Д И В Н О , Б О В І Н РАЗ О М З Т И М

З Н АЄ , Щ О ТО Н Е М А Р І Ч КА,А Н Я В КА

Зазирнути нявці за спину — те саме, щовідвести волосся джей-привида й переко-натися, що боявся не даремно.

Та чи можна розуміти прихід екранної Ма-річки як прихід агресора? В четвертомукадрі бентежливої сцени, вона, схилившиголову, тулиться до вікна, наче бажаючи,але не наважуючись ступити до хати, несміючи розтривожити живої сім’ї. В п’ятомубачимо її профіль, вочевидь, вона вже йде,проте долоня її все ще лежить на склі.В шостому вже тільки ця долоня — не-мовби прощальний жест. Знаючи, що Ма-річка — все ще скорботна любов Iвана, мисхильні інтерпретувати примару, як уособ-лену печаль — його чи її.

Але не відбігаймо далеко від Кіньяра. Ма-річка обмежена віконною рамою і ледьвикривлена рефракціями скла. Пізніше Са-дако буде обмежена рамою дзеркала та ек-раном і злегка присипана телевізійним«шумом». Кайако всюдисуща, але і вонанерідко проявляє свої неясні контури на об-рамленій площині: в дзеркалі, на світлині,погрожує з дисплея, заглядає до вікна квар-тири або проступає на вікні автобуса тощо.

Нас уже просвіщали, що, традиційно, будь-яка японська поверхня, оправлена вяпонську рамку, стає дверима в наш світдля японських духів. Але, звичайно ж, там-тешня міфологія не має монополії на по-дібні повір’я. Ось про що нагадує Кіньяр:«В храмі Лікосури, в Аркадії, праворуч одвівтаря було вмонтовано в стіну дзеркало.Молільник бачив у ньому замість свого об-личчя похмуру, неясну (amudros) маскусмерті. Грецьке amudros служило визна-ченням привида. Згідно з віруваннямидревніх, дзеркала ніколи не повторюютьвигляд того, хто в них відбивається; їхтемна вода (дзеркала, як і щити, робилисяз бронзи) завжди відсилає людину до ін-шого, а не реального світу. Дзеркало — цезагадкове єдине око».

На початку сцени з примарою віконне пле-тиво позбавляє Марічку носа, зміцнюючисимволіку смерті. В другій половині «з’яви»нульова Марічкина міміка заходить у супе -речність з уявною доброзичливістю жестів.Ми не бачимо її усміхненою, як раніше,також не бачимо її туги за рівноцінною втра-тою. Не бачимо ні співчуваючою марному

Івановому горю, ні обіцяючою позбавленнявід нього в майбутньому. Вона прийшла, нещоб заманювати або відпустити. Тоді на-віщо ж вона явилася й дивиться?

В четвертому кадрі до теплого домашньогосвітла, що вихоплює її обличчя, підмішу-ється синє підсвічування. Потому Марічкавже відверто залита густим синім світлом.Женучись за його відблисками, ми діста-немось часів навчання Параджанова уВДІК. У ті роки Ейзенштейн повернувся довикладання й детально роз’яснював сту-дентам ВДIК сенс кольорового підсвітлю-вання облич, ілюструючи прикладом зісвого «Івана Грозного», де м’яке жовтесвітло на обличчі Василя Старицького наякийсь час поступається місцем синьомувідсвіту.

В нотатках тих років Ейзенштейн тлума-чить: «Залита якимсь кольором людина таin extenso предмет мимоволі десь від по-чатку прочитуються як продукуючі з себеце світло… синя підсвітка… миттєво ж асо-ціюється із заціпенінням, із задиханням,коли при різкому застої крові синявою про-ступають вени, а відповідний несамовитийвираз обличчя доводиться цією колірноюкомпонентою до міри «смертельного»жаху (покійник, утопленик — сині). Забарв-леність обличчя його прочитується якознака відповідного емоційного стану, яксама емоція, як емоційний зміст людини, іпримушує власний стан сприймача у від-повідь емоційно вторити цим — припусти-мим у ньому — почуттям».

Саме так і «працюють» землисті й синю-ваті примари Накати й Шіміцу (Кайако за-душена, а Садако чи то задушена, чи товтоплена). Щоправда, детектив про поход-ження виражального засобу дещо-таки за-плутаний. Ще значно раніше дослідникроспису облич в кабукі Масару Кобайошізазначає в листі до Ейзенштейна: «Черво-ний — теплий та привабливий. Синій —навпаки. Синій колір злодіїв, а в надпри-родних створінь — колір привидів та дия-волиць». В Ейзенштейна такі персонажізвуться «зловісними фігурами».

Ейзенштейн припускав, що залежно відконтексту глядач може реагувати на емо-ційний натяк «забарвленого» персонажа нелише «в унісон», але й «усупереч». Проте,якщо описані вище прийоми впливають нелише на теоретиків кіно, у співчутливогоглядача джей-хоррорів немає вибору. Від-повідати цій емоції «наперекір» неможливо,вона вже підготувала собі посадочну смугуміж його лопаток, вико ристовуючи тривожніімпульси, описані Дельозом, Софроновоюта Кіньяром. Мало того, образ обох джей-привидів будується й іншими засобами. На-приклад, ця самостійність волосся: пасмачигають непрошеними гостями та навіть на-падають, повзають перуки…

Страх перед волоссям осмислював щев двадцяті роки минулого століття харків’я -нин оберіут Леонід Ліпавський у сво єму«Дослідженні жаху». Згідно до Ліпав -ського, ми боїмося черв’яків, щупалець,консистенції емульсії, окремо розгляданихчастин тіла (згадаємо укрупнені обличчя в

Кіно Обличчя жаху 23УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

КОЛ И Р О З Б Е Р Е М О С Я , Щ О СА М Е О Б ’ ЄД Н УЄ Ц І ,Н АСТ І Л Ь К И Р І З Н І ,Ф І Л Ь М И , Д Л Я Н АСР О З П Р О З О Р Я Т Ь С Я Н ЕЛ И Ш Е Н ЮА Н С И ВЛ АС Н И ХН АСТ Р О Ї В , В И К Л И КА Н И ХП Е Р Е ГЛ Я Д О М , А Л Е М И Н А В І Т ЬВ И М А Л Ю Є М О С О Б ІВ І Д П О В І Д Ь Н АН Е С П ОД І ВА Н Е П И ТА Н Н Я : Ч И Н Е ЗЛ Я КА В С ЯП А РА Д ЖА Н О В ТО ГО , Щ О П Р О Ч И ТА В УКО Ц Ю Б И Н С Ь КО ГО

24 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Кіно Обличчя жаху текст: Олек Веремко-Бережний

Дельоза), оскільки підсвідомо не визнаєморухливі примітивні форми життя — апо-феоз безособовості, безіндивідуальності,на противагу функціонально чітко членова-ним тілам вищих тварин. «Джгутики, ву-сики, щупальця, ніжки, волосистість тіла.Страх перед ними не фіктивний: в них, дій-сно, деяка самостійність життя, відірвананога восьминога, павука-довгоніжки…»

Особливі й фірмові ламані, переривчастірухи джей-привидів, увесь цей аритмічнийпульс їхніх переміщень. Дитячий психологВільям Стерн вважав вродженим страхперед об’єктом, що несподівано з’яв-ляється та швидко наближається. Але ней-робіолог Ґольдштейн заперечував йому:тривожити ся примушує неможливість пра-вильно оціни ти сенсорні стимули, сама не-адекватність ситуації. Психоаналітик РолоМей, переказу ю чи цей поступ поглядів ре-зюмує: «В момент тривоги порушуєтьсясаме усвідом лення стосунків між собою танавколишнім світом. Ґольдштейн прихо-дить до висновку, що серйозна тривога —це переживання розпаду Себе, «зникненнясвоєї особистості». Японські хоррор-мей-кери бомбардують свою публіку з усіх мож-ливих підльотів.

Так і Параджанов — подає «страх Ейзен-штейна» після «страху Дельоза» й «жахуКіньяра». До всього, як вірно підмітив Во-лодимир Горпенко в книзі «Архітектонікакіно», в картині про всі шекспірівські небез-пеки, що загрожують їхній з Іваном парі, мидізнаємося саме з вуст Марічки. Вона —оповісник небезпеки й виповідач тривоги.

При цьому фільм залишає Івана щасли-вим, тоді як Іван Коцюбинського розумієсвою помилку і б’ється у безвиході. За-надто вже просто — припускати, що Па-раджанов, перекроюючи та спрощуючисюжет повісті, не зміг впоратися з нею напринциповому фронті, нібито здригнувсяперед тим факіром страху, яким за суміс-ництвом виступив Коцюбинський в«Тінях», а сцена «з’яви» — просто симп-том непоміченого режисером зараженнявірусом першоджерела.

Параджанов не дарма говорив: «У своїйпрактиці я найчастіше звертаюся до живо-писного рішення, але не літературного».Натрапивши на найстрашніший уривок по-вісті, написаний так, що він просто непід-владний кінематографічній передачі,режисер немов памороззю на склі виво-

дить епізод, який, навпаки, словами не пе-реповіси. Чи він розрахував його матема-тично, на взір Ейзенштейна, чи «вгадав»,будучи таланистим піратом ноо-сфери —питання іншого порядку.

Ця серія кадрів теж вкидає нас, услід заІваном, у вир амбівалентності. І виражає туж скруху першоджерела: інший світ не обі-цяє приємних сюрпризів, шлях до поря-тунку Еврідіки запечатано, не відпускативід себе привид минулого означає прикли-кати у своє життя руйнівну силу.

Ані Коцюбинський, ані Параджанов недавлять на нас епізодом власне трагічноїзагибелі дівчини. Загибель дивитиметьсяна персонажа усю решту часу — крізь очімилого йому обличчя. І стрімка ін'єкціяхоррору, кумулятивний снаряд тривогитут це прийом достатній, щоб і повість, іфільм, без того являючи собою щосьбільше, ніж багату низку яскравих етно-графічних листівок та гроно стилістичнихновацій, ввели нам під шкіру чорнило уні-версальних міфологічних сенсів. Від-битки, нанесені м’якшим способом, якнатякав ще Арістотель, змиваються пер-шим теплим дощем.

СТ РАХ П Е Р Е ДВ ОЛ О С С Я МО С М И СЛ Ю ВА В Щ ЕВ Д ВА Д Ц Я Т І Р О К ИМ И Н УЛ О ГОСТОЛ І Т ТЯХА Р К І В ’ Я Н И НО Б Е Р І УТ Л Е О Н І ДЛ І П А В С Ь К И Й УС В О Є М У« Д О СЛ І Д Ж Е Н Н ІЖАХУ »

Кіно Обличчя жаху 25УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ТА К І Н И З Ь К І П О К Л О Н И У Б І К « Н И Ж Ч О Ї М І Ф ОЛ О Г І Ї »Л И Ш А ЮТ Ь М А Й Ж Е Н Е СУТ ТЄ В И М П И ТА Н Н Я , Ч И Ц Е О Б РАЗ І З « Т І Н Е Й » П Р ОД І СТА В С Я У Д Ж Е Й - ХО Р Р О Р И , Ч Е Р Е ЗЗАЧ А Р О ВА Н О ГО КУ Р О СА ВУ, А М ОЖ Е , І Б Е З П О С Е Р Е Д Н Ь О ,В РАХО ВУ Ю Ч И КОЛ О СА Л Ь Н И Й В П Л И В КА РТ И Н И Н А С В І ТО В И ЙК І Н Е М АТО Г РАФ . Ч И , Н А В П А К И , З Я П О Н С Ь К И Х Ж И В О П И СУ І Т Е АТ РУ, П Р Е ВАЖ Л И В И Х Д Л Я Е Й З Е Н Ш Т Е Й Н А ТА В І Д О М И ХП А РА Д ЖА Н О ВУ, — В П О Е Т И Ч Н Е К І Н О У К РА Ї Н И

ДЖАМАЛА — СПІВАЧКА, КОТРА ЗМІНИЛА УЯВЛЕННЯПРО СУЧАСНУ ПОП-МУЗИКУ. ВОНА ЗБАЛАНСУВАЛАШОУ І МИСТЕЦТВО, РОЗВАГУ Й ПРОСВІТНИЦТВО,ФОЛЬКЛОР І МЕЙНСТРІМ, АКТУАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇМОДИ І РЕТРО… У СВОЄМУ ІНТЕРВ’Ю «УК» СПІВАЧКАРОЗПОВІДАЄ ПРО ВЛАСНИЙ ОБРАЗ СУЧАСНОЇМУЗИКИ, ВПЛИВ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО КОРІННЯНА Ї Ї ТВОРЧІСТЬ, ЕТИКУ ВИКОНАВЦЯ І ЕСТЕТИЧНУРЕВОЛЮЦІЮ

ДЖАМАЛА:«АБИ ЛЮДИ ВІДМОВИЛИСЯ ВІД ФАЛЬШІ, ПОВИННА ВІДБУТИСЯ ЯКАСЬ РЕВОЛЮЦІЯ»

Музика Джамала 27УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

— Відколи ти прийшла в шоу-бізнес, змінився якийсь стерео-тип про нього. Який особисто в тебе склався образ сучасноїукраїнської поп-музики? Чи можна говорити про період «доДжамали» і «після»?

— Не люблю слова «шоу-бізнес» і не вважаю себе його частиною,я, радше, зі світу музики. В кожному разі, говорити про «епохуДжамали» було б надто сміливо та завчасно. Втім, я відчуваюпевний вплив своєї музики, особливо манери виконання, на твор-чість і візуальний імідж деяких українських співачок. Мої пісні, на-самперед, вокальні. І я помітила, що тенденція до вокалізації —розробок, додавання фрагментів вокального характеру — про-являється і в піснях Тіни Кароль, Гайтани, Еріки. Я також в пев-ному сенсі задала моду на тематику: після того, як вийшлакомпозиція Smile, через півроку з’явилася пісня «Смайлик», аЕріка, котра досі позиціонувала себе як ультра-модна дівчина,раптом одягає спідницю-пачку.

Стосовно образу сучасної української музики, то він мене дуже невлаштовує. Звичайно, в Україні є талановиті виконавці, яких яособисто дуже люблю та поважаю, але їх можна порахувати напальцях однієї руки: The Maneken, «Океан Ельзи», «Бумбокс»,Gorchitza... А загалом в українській поп-музиці багато обману, під-робок. Коли ми дивимося по телевізору концерт, в якому берутьучасть 40 співаків, то серед них одиниці співають «наживо», це вкращому випадку, всі інші використовують плюсову фонограму.

Парадоксально, але люди, що позиціонують себе співаками, на-справді виходять на сцену не для того, аби співати, а щоб де-монструвати ноги, своє красиве обличчя, одяг тощо. Але ж ценемає нічого спільного з музикою! Можливо, це пов’язано з тим,що зараз з’явилося дуже багато талант-шоу, котрі переконуютьлюдей, що всі вони можуть співати, достатньо їм убратися у кра-сиве плаття й вийти на сцену. Люди перестали працювати —отримувати музичну освіту, вчитися грати на інструментах, вчи-тися співати. Навіть музиканти, які з’являються на сцені у складіоркестру, вони дуже часто ніякі не музиканти, а люди, які пра-цюють, сказати б, «в масовці». Візьмімо — 60-70-ті роки (не таквже й давно!). Вважаєте, що The Beatles або Майкл Джексонвийшли б на стадіон співати під фонограму? Тоді були абсо-лютно інші цінності! Якщо людина не вміла співати або грати,вона не мала шансів навіть потрапити в студію. А зараз будь-хто може щось наспівати поміж нотами, а все решта зроблятьв програмі на комп’ютері. Що сьогодні в системі цінностей?У кого крутіше шоу: у кого урветься на задньому плані вертоліті всі скажуть «вау», хто одягне собі мішок на голову, і всі ска-жуть «вау». Музики в цьому немає! І в цьому, в першу чергу,винне телебачення.

Ті цінності, на яких виховувалася я, тепер чомусь знецінюються, імені складно. Мені подобається співати на сцені, і я хочу саме спі-вати, а не зображати, що співаю. Зараз деякі співаки навіть бо-яться широко відкривати рота, бо вони вважають, що ценекрасиво, що шкідливо розтягувати мускули на обличчі, аджез’являються зморшки на лобі, шиї. Ось до чого ми дійшли: співакибояться співати, бо вважають, що це некрасиво виглядає. А я вва-жаю, що це мегакрасиво!

Коли співак сотий раз співає ту ж пісню, він же щоразу співає йпереживає її по-новому, — а це нова емоція, нова енергія. Я неможу обманювати людей, які сидять у залі. Нещодавно пройшовCrimea Music Fest, на якому я єдина із сотні вітчизняних вико-навців співала «наживо». А мені закидали: «О, ти що, викаблу-чуєшся?» Перепрошую, якщо ти робиш свою роботу чесно — ценазивається викаблучуванням?

Мені не раз докоряють, що в моїх аранжуваннях задіяні живі ін-струменти, симфонічний оркестр, що це сьогодні немодно і надтодорого. Так, я, можливо, не зароблю мільйон на масовій аудиторії,але зате у мене буде «моя» аудиторія, однодумці. І вони будутьрозуміти, де є музика, а де її спотворене відображення.

— Тобто, ти знала цю тенденцію, але всеодно пішла в шоу-бізнес, бодай і в революціонери.

— Мені дуже імпонує зміст фрази «не стоит прогибаться под из-менчивый мир». І я все ж таки хочу виконувати своєю музикоюпевну просвітницьку місію. Сьогодні модно співати «Чумачечаявесна», значить, всі повинні це співати. Ні, друзі. Є класика, джаз,поп, рок, але все повинно бути музичним і вокальним. Меніскладно, бо я граю за своїми правилами. Тому до остатку я неможу вважати себе частиною шоу-бізнесу, я все ж таки тримаюсятрохи осторонь од цього всього.

Вважаю, музика повинна виховувати. Моя аудиторія — це зо-крема й діти від п’яти років, аудиторія, чию увагу втримати прак-тично неможливо. Але так було на моєму концерті в Жовтневомупалаці: діти юрмилися біля сцени, охоронники не могли їх забратизвідти. Мені здається, що я в такий спосіб виховую дітей, відпо-відно, моя музика не може нести агресії. Можливо, це прозвучитьбанально й по-радянськи, але я за любов у всьому світі, задружбу, за усмішку. Нас оточує занадто багато негативних подій,і я абсолютно щиро вірю, що музика повинна нести хороше, віднеї повинно хотітися жити.

— Розкажи трохи про кримськотатарський етнос, менталітет,фольклор, який тобі знайомий більш ніж будь-кому. Як цевплинуло на твою творчість?

— Кримськотатарська музика за своєю природою вокальна.І практично на 90 відсотків сумна. Можливо, це пов’язано з тим,що кримські татари, як всі малі народи, багато страждали. Крим-ськотатарські пісні тяжіють до плачевних інтонацій. Коли, наприк-лад, співає народну пісню мій батько, я не можу слухати його безсліз. У нього дивовижний тембр, але мені здається, що сама ме-лодія містить якусь драму.

— У чому інтонаційна специфіка кримськотатарських пісень?

— Тут немає багатоголосся, як у грузинській, і немає мелізматики,як, наприклад, у вірменській народній музиці, що дуже складнадля співу. Кримськотатарські пісні одноголосні. Навіть коли спі-вають хором, то в унісон. Грузинська і кримськотатарська пісня —небо і земля. В кримськотатарській головне, гадаю, зміст, драма,що передається мелодією. Я, коли їхала на інтерв’ю, слухала в ма-шині радіо «Ренесанс», звучала кримськотатарська пісня в моємувиконанні, Pengereden, що означає «Біля вікна». Ця пісня є вмоєму новому альбомі. Дуже приємно чути на столичному укра-їнському радіо кримськотатарську пісню. Отже, я зробила щосьдля свого народу, для мене це дуже важливо. Я присвятила цюпісню своїй бабусі, вона мене тієї пісні й навчила. На жаль, я неволодію досконало мовою, бо зростала в мішаній сім’ї (батькокримський татарин, а мама вірменка). Але коли приїжджаю до-дому, то намагаюся говорити з татом кримськотатарською. Меніприємно усвідомлювати себе частиною свого народу.

текст: Олеся Найдюк

28 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Музика Джамала текст: Олеся Найдюк

— Відчуваєш себе кримськотатарською співачкою?

— Відчуваю себе українською співачкою кримськотатарського по-ходження.

— В тебе є «оперне» життя, зокрема, були пропозиції співатив престижних оперних театрах. Втім, ти, очевидно, знала відчого відмовлялася. У чому для тебе полягає принципова різ-ниця між класикою і поп-музикою — це пов’язано з самореа-лізацією, специфікою побутування цих «музик», матеріальнимстимулом?

— Зі мною трапилася ось яка історія: спочатку я полюбила на-родну музику, а потім джаз. Тоді вступила до музичного училищав Сімферополі по класу оперного вокалу. І спершу начебто трохиопиралася: я не розуміла, що від мене хочуть, все здавалося яки-мось дуже складним. Але потім зрозуміла, що в класиці також євеличезний пласт композиторів, і всі вони по-різному звучать, уних різна стилістика, всі вони про різне говорять; я побачила, щоросійська музика абсолютно відрізняється від німецької, німецькавід італійської тощо. Тобто я все розклала по поличках. І що я зро-зуміла? Це зараз немодно тільки тому, що ми не навчені, нас такне виховують. Перше, всі ходили на концерти, в оперу, це буланорма. Ба більше, скільки фільмів знято на базі опер! — «Кате-рина Ізмайлова» з Вишневською, «Тарас Бульба», «Євгеній Онє-гін»… Це було модно. Сьогодні ж люди абсолютно відмовилисьвід цього. Лишився хіба стереотип, мовляв, класика для інтелек-туалів, а поп для решти.

Я закінчувала консерваторію оперою «Травіата», партія Віолеттидуже складна, вона написана для лірико-драматичного сопрано.Практично Верді її писав для двох сопрано. Я ставила перед собоюзавдання заспівати достойно, адже розуміла, що до мене цю партіюспівали тисячі. Я не можу сказати, що складніше — класика чи поп.Завдяки поп-музиці я відкрила для себе, що сама можу писати. З ін-шого ж боку, без того фундаменту, який я засвоїла, слухаючи кла-сичну музику, джаз, соул, world music, не було б зараз ані моїхмузичних думок, ані того розуміння музики, що маю.

Я також розумію, що будучи класичною співачкою, можна зароб-ляти стільки ж, скільки я тепер заробляю. Можливо, це потребуєжертви власною популярністю, але, з матеріальної точки зору, це

майже одне й те саме. А втім, я вирішила, що не зможу стільки ска-зати класикою, скільки можу виразити власною музикою. В класиція буду виконавцем, що так чи інакше мусить дотримуватися кано-нів, стилів, жанрів, мови. А в поп-музиці, джазі, соулі я більшоюмірою можу самовиразитися, насамперед, за рахунок текстів, ак-туальних тем і відповідно, розкрити себе як композитор.

— Ти співаєш ті ж кримськотатарські пісні в сучасній обробці,вкрай оригінальна твоя версія лемківської пісні «Ой, верше,мій верше». Що для тебе інтерпретація в музиці? Як окрес-лиш межу, переступити через яку виконавець просто не маєправа?

— Насамперед, скажу, що межа повинна бути. Якщо я беру крим-ськотатарську пісню Pengereden, яка дуже багато означає для крим-ськотатарського народу, то я не можу її зробити, скажімо, вдіксіленді, або ще в якомусь танцювальному стилі. Я можу внести внеї щось нове, але повинна дотримуватися грані. Те ж саме «Ой,верше мій верше». Це власне пісня-трагедія. Дівчина розповідаєпро те, що вона не послухалася мами, котра їй говорила, що неможна було з якихось причин любити того хлопця. Це трагедія однієї дівчини, і ця пісня теж повинна прозвучати на відповідному рівні.Не можна сміятися, ставитися легковажно до тих пісень, текстів,історій, які багато означають для людей.

— Ти, коли берешся співати ту чи іншу народну пісню, зби-раєш про неї якусь додаткову інформацію, тобто яким шля-хом ти доходиш до контексту твору?

— Я радше відчуваю цей контекст, відштовхуючись від тексту ймелодії, де, як на мене, все зашифровано. Завдання виконавця —розшифрувати цей «код», відповідно до свого відчуття й таланту.

— Залежно від чого змінюються твої «улюблені» співаки, ком-позитори?

— Залежно від часу, я дорослішаю, і мені хочеться слухати щосьще краще. Недавно я переслухала музику, яку нам колись на -в’язували в консерваторії, тобто це хрестоматійні твори, які ятепер слухаю абсолютно по-іншому. Так само, гадаю, не можнадавати дітям в шкільному віці читати «Войну и мир», або «Пре-ступление и наказание», бо ці тексти пройдуть не крізь них, а повзних, їх треба читати у свідомому віці. Так само з класикою. Як,зрештою, з The Beatles. Я тільки тепер розумію, наскільки сучаснімузиканти черпають з них усе — з аранжування, мелодики, гар-монії, це ж просто безкінечний запас! Те ж саме Queen, яка цепопса — це ж симфонії! В цій музиці відчувається імпульс, життя…

…Щось відбувається зараз з нами всіма. Ми стаємо тотально не-грамотними. Мені здається, з людьми повинно щось статися, абивони відмовилися від фальші, підробок, штучних шоу. Немож-ливо, щоб люди так довго «кормилися» усім несправжнім. По-винна відбутися якась революція. Нехай я буду не першою, нехайя взагалі залишуся непоміченою, о’кей, але повинні прийти люди,які захочуть щось кардинально міняти. Якщо ваші діти люблятьспівачку Глюкозу, або Жанну Фріске, то треба з цим щось робити,адже ці явища не відносяться до світу музики. Я їх не осуджую.Але й не хочу, аби мої діти росли на цьому і деградували.

— Я скажу зараз одну суб’єктивну річ: в якомусь сенсі ти умене асоціюєшся з Майклом Джексоном в жіночій подобі. Пе-редовсім через властиву для тебе гармонію голосу, пластики,акторської майстерності, енергетики.

— Це приємно, дуже. Мені справді хотілось би, аби в мене, таксамо як у Майкла, вийшло створити абсолютно впізнаний стиль,де б так гармонійно поєднувалися різні музичні напрямки. Це колині з ким не сплутаєш. А в сучасній Україні з особистостями великапроблема. Дуже мало по-справжньому цікавих людей. А більшістьякісь загублені, «стерті». Відчуваю, повинно щось трапитися, абивсі люди наповнилися змістом, наповнилися собою.

Н АС ОТО Ч УЄ ЗА Н А Д ТО БА ГАТО

Н Е ГАТ И В Н И Х П ОД І Й , І Я А Б С ОЛ ЮТ Н О

Щ И Р О В І Р Ю , Щ О М УЗ И КА П О В И Н Н А

Н Е СТ И ХО Р О Ш Е , В І Д Н Е Ї П О В И Н Н О

ХОТ І Т И С Я Ж И Т И

30 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Анонс Фешн-Травіата

У КИЇВСЬКОМУ ДИТЯЧОМУ МУЗИЧНОМУ ТЕАТРІ НА ПОДОЛІ ГОТУЮТЬ ПРЕМ’ЄРУ«ТРАВІАТИ» ВЕРДІ ЗА МОТИВАМИ «ДАМИ З КАМЕЛІЯМИ» ДЮМА-СИНА.

ЦЕ БУДЕ ПРЕМ’ЄРА НОВОЇ РЕЖИСЕРСЬКОЇ ВЕРСІЇ . АДЖЕ З ЦІЄЮ ОПЕРОЮТРУПА ТЕАТРУ ВЛІТКУ ГАСТРОЛЮВАЛА ЄВРОПОЮ, ВІДІГРАЛИ ВІСІМ

СПЕКТАКЛІВ. ВТІМ, ЗА КОРДОНОМ БУЛА ПРЕДСТАВЛЕНА ТРАДИЦІЙНА,КЛАСИЧНА ПОСТАНОВКА «ТРАВІАТИ». В КИЄВІ Ж

17 ЛИСТОПАДА ПОБАЧИМО АЛЬТЕРНАТИВНУ

ФЕШН-ТРАВІАТА

Головна каверза у постановці будь-якого оперного «шлягеру» (а «Тра-віата» одна з них) — режисеровітреба дуже постаратися, аби здиву-вати публіку. Віталій Пальчиков —випускник факультету оперної режи-сури Київської консерваторії (в се-зоні 2008-го він представив один знайцікавіших музичних спектаклів,комічну оперу Пуччіні «ДжанніСкіккі»), в минулому професійнийтрубач, — знайшов оригінальне рі-шення: він вирішив поставити такзвану фешн-оперу. Можливо, такаідея зародилася в нього ще тоді,коли він викладав акторську май-стерність в модельному агентстві.

А можливо, під впливом сучасноїекспансії «території моди», щоостаннім часом сягнула й фойє фі-лармонічних залів.

Дія в опері відбувається не в 19-му,як у лібрето Піаве, а в 20 сторіччі вПарижі, атмосфера 1950-60-х. Віо-летта Валері, вона ж «травіата»,себто блудниця й куртизанка, — ві-домий дизайнер, власниця модногосалону (пікантним моментом поста-новки має стати модне дефіле хори-сток театру, задля чого вониспеціально вивчали непросте «ми-

стецтво ходи» подіумом з професій-ною моделлю). Проблеми в житті ус-пішної бізнес-леді починаються зпоявою Альфреда Жермона, в якогозакохується дівчина. Він — звичай-ний хлопець з провінції, якого вабитьсвітське життя. За великим рахун-ком, Альфред недостойний коханняВіолетти, а не навпаки.

У цій версії суттєво зміщено драма-тургічні акценти: центральний кон-флікт опери не соціальний, міждвома світами — «вищим», в лиціАльфреда, його батька, ЖоржаЖермона, і світом Віолетти, відкину-тим та засудженим суспільством.Маємо власне драму, чи то пак тра-гедію жінки, яка розривається міжкар’єрою і особистим життям. Режи-сер віртуозно обіграє й той момент,коли засліплений перемогами і влас-ним честолюбством чоловік, в прин-ципі, не здатен зрозуміти поведінкузакоханої в нього жінки.

Матимемо можливість також спогля-дати ілюстровану історію костюма50-60-х. Тенденції, що відбувалисяна той період в світі моди, доско-нально вивчила Анжела Лисиця, якавиступила художником постановки ізсценічних костюмів. Вона відома пе-

редовсім як дизайнер в сфері шоу-бізнесу (її костюми багато хто бачиву новорічних мюзиклах «Вечори нахуторі біля Диканьки», «Попе-люшка», «Сорочинський ярмарок»,«Пригоди Вєрки Сердючки», у кліпах«ВІА Гри» тощо). Для академічноготеатру Лисиця створюватиме дизай-нерські костюми вперше.

У спектаклі задіяні хор (хормейстерАнжела Масленнікова) і оркестр те-атру (диригент Роман Мороз), го-ловні ролі зіграють Ольга Фомічова іАндрій Маслаков.

Після того як минулого літа у цьомуж театрі феєрично пройшла фран-цузькою мовою сюрреалістичнаопера Франціса Пуленка «Перси Ти-ресія» за Аполлінером (ставивДмитро Тодорюк), нетрадиційноюпостановкою «Травіати» з рідкісноюу нас оригінальною режисерськоюконцепцією, вочевидь, також легко-важити не варто.

Текст: Олеся Найдюк

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 31Рецензії Впізнавання Мілоша

Українською вірші Мілоша звучать у пере-кладах Тараса Прохаська і Сергія Жаданана фоні авангардної музики, створеноїучасниками ансамблю Nostri Temporis,композиторами Олексієм Шмураком, Бог-даном Сегіним і Максимом Коломійцем.

Звичайно, переклади Прохаська і Жаданав плані синтаксису і мови блискучі. Втім,позаяк це — аудіокнига, тексти пізнаютьсяй оцінюються передовсім на слух. Про-хасько, заворожуючи слухача низьким іглибоким грудним тембром, читає відсто-ронено-меланхолійно — так промовляютьмолитву або ж переказують притчу,«маючи на меті мораль». А Жадан, по-юнацьки запальний і темпераментний,читає пристрасно, вкраплюючи в Мілоше -ве Слово й особливості східноукраїнськоїорфоепії з характерним м’яким «ч».

Музика тут — не просто супровід, а само-стійна й рівнозначна смислова грань ці-лого. Вона навіть дещо заважає слухатитексти Мілоша, а натомість приковує увагудо самої себе: зроблена-бо дуже якісно й

композиційно оригінально. А проте їїмета — не стільки доповнювати вербаль-ний образний ряд, скільки коментувати,проявляючи речі, які в мілошевих текстахзазвичай не акцентуються. З-за цього слу-хання аудіокниги перетворюється на за-хопливий процес «впізнавання Мілоша».

Наприклад, з легкої руки Шмурака із такихсерйозних і глибоких текстів Мілоша, як«Притча», «Дар», несподівано випливаєрафінована іронія, зокрема певна «мульти-плікаційність» (використовуються нетради-ційні, «губні» способи звуковидобування —цмокання, прицмокування і т. ін.).

Коломієць майстерно актуалізує гротеск іабсурд — бавиться контрастними тембрами(«Чесний опис самого себе») або ж експе-риментує з художнім часом музичного і вер-бального творів (Rue Descartes); якпереграш культурними метафорами зву-чить створена за принципом аплікації ком-позиція до вірша «А однак». Найближчепідійшов до екзистенції болю («Тіло») аболюбові до світу флори і фауни («Лінней») увіршах Мілоша Сегін. Принаймні його ком-позиції ідеологічно нейтральні, вони не мі-стять позиції, а тим паче опозиції автора, цямузика тримається другого плану, тоді як«соло» належить все ж таки читцю, вла-стиво слову Чеслава Мілоша.

Загалом експеримент, у будь-якому разі,цікавий, адже він представляє творчістьМілоша в контексті не просто міжкультур-ного діалогу, а інтелектуальної гри.

Тож перекладати вірші Чеслава Мілоша —в широкому сенсі поняття «переклад» —очевидно, забава не просто вишукана, алей до певної міри складна. Складність поля-гає не в тому, аби у власній адекватностідосягнути рівня Нобелівського лауреата(хоча в цьому теж), а в тому, щоб намацатив цих поезіях щось екзистенційно близь -ке — на рівні чуття, сливе тваринного ін-стинктивного відчування світу, при цьомуне втративши таланту бачити іншого як са-мого себе, так як це умів Чеслав Мілош.

ВПІЗНАВАННЯ МІЛОША

М УЗ И КА ТУТ — Н Е П Р О СТО СУ П Р О В І Д ,

А СА М О СТ І Й Н А Й Р І В Н О З Н АЧ Н А С М И СЛ О ВА

Г РА Н Ь Ц І Л О ГО . В О Н А Н А В І Т Ь Д Е Щ О ЗА ВАЖАЄ СЛ УХАТ И Т Е КСТ И М І Л О Ш А,

А Н АТО М І СТ Ь П Р И КО ВУЄУ ВА ГУ Д О СА М О Ї С Е Б Е

У

ЧЕСЛАВУ МІЛОШУ ЦЬОГО РОКУВИПОВНИЛОСЯ Б 100 ЛІТ. ДО ЦІЄЇ ДАТИ В РАМКАХ ОДНОГОЗ ПРОЕКТІВ МІЖНАРОДНОЇКУЛЬТУРНОЇ ПРОГРАМИГОЛОВУВАННЯ ПОЛЬЩІ ВЄВРОСОЮЗІ ПРИУРОЧЕНО ВИХІД УСВІТ АУДІОКНИГ, ЩО ПРОПАГУЮТЬВІРШІ ПОЕТА ДЕСЯТЬМА МОВАМИ:УКРАЇНСЬКОЮ, РОСІЙСЬКОЮ,БІЛОРУСЬКОЮ, ФРАНЦУЗЬКОЮ, АНГЛІЙСЬКОЮ, КИТАЙСЬКОЮ,НІДЕРЛАНДСЬКОЮ, ІСПАНСЬКОЮ,НІМЕЦЬКОЮ ТА ЯПОНСЬКОЮ

Текст: Олеся Найдюк

Спроба Ліни Костенко осмислити 2000-2004 роки існування української дер-жави крізь призму особистісного, протеніяк не особистого, досвіду визвалатаку хвилю докорів в «антиукраїнсько-сті», некомпетентності й просто маразміавторки, що з «Записками українськогосамашедшого» змушені були ознайоми-тися навіть ті, хто спочатку не збиравсятого робити. Дійсно ж рідкісна куль-турна подія в країні спричиняє низку су-перечок, скандалів і незліченноїкількості обурених відгуків, загальнийзміст яких коливався в діапазоні від«жах» до «жах-жах-жах».

Тож чим поважна поетка так засмутиласвоїх читачів, що трепетно чекали навихід її першого прозового твору?

По-перше, «Записки…» виявились зов-сім не мемуарами, а повновартісним ро-маном. Із сюжетом, героями, істо ричнимтлом та іншим побутописанням. Читаючупубліку це страшенно обурило. Дійсно,що ще можна писати у 80 років,окрім спогадів?

По-друге, героєм, від імені кот-рого ведеться розповідь, вия-вився 35-річний програміст…Як? — схаменулись критики. —Як це немолода жінка може на-писати роман від імені чоловікав розквіті років? Та ще й про-граміста?! Вона ж, певно, не ро-зуміється на комп’ютерах ічоловіках? І не може розумітися!Де це бачено, щоб людина скла-дала героя, а не описувалавласне життя? Тим більше жінкачоловіче… Страшенно цікаво,куди в розпал цієї дискусії диви-лися феміністки та інші політко-ректні люди? Або хоча б простоосвічені?

З’ясувалося, що описувати, а вжетим більше придумувати будь-якийдосвід, окрім власного, в сучаснійукраїнській літературі — ледь не зло-чин і проти літератури, й проти мо-ральності, й навіть — хоч як би це небуло смішно — проти самої Українита її громадян.

Поганий герой, недостовірний, та йне герой України зовсім, а так —змучений огидними комплексамиобиватель із залишками інтелігент-ського виховання, що тому й перей-мається нескінченною та практичнобезглуздою рефлексією, маленькалюдина на тлі великих історичнихподій, коротше. Про таких не мусятьписати класики, якщо вже замис-лили створити щось масштабне проУкраїну та українців. Де боротьба?Де звитяги?

Але, між іншим, «Записки…» чи-таються на одному подиху. Це блис-куча, хай часом і нещадна,сатира… Це дійсно буквально помиттєвостях відновлений перебігподій в Україні та світі за виразнічотири роки. Це практично енцик-лопедія міфів і розчарувань людей,що втрачають себе і власне світос-прийняття у вирі глобальних та ло-кальних соціальних та життєвихтрансформацій. Це своєрідне дзер-кало, котре показує нас такими,що хочеться, аби його визналикривим, бо якщо воно відобразилоправду, то нам треба негайно бігтидо пластичного хірурга чи, черезбрак сміливості та коштів, простоу нього плюнути. Що й спробувалазробити публіка, але ми ж то не-терпляче чекаємо продовження«Записок…». Здається, воно маєвийти наприкінці року.

ПЛЮНУТИ В ДЗЕРКАЛОБУДЬ-ЯКА ДУМКА ПРО РОМАН ЛІНИ КОСТЕНКО «ЗАПИСКИ

УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО», ЩО ВИЙШОВ МАЙЖЕ РІКТОМУ У ВИДАВНИЦТВІ «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», НЕ

МАТИМЕ СЕНСУ, КОЛИ НЕ ТОРКНУТИСЯ СОЦІАЛЬНО-ЛІТЕРАТУРНОЇ ДИСКУСІЇ , ЯКА РОЗГОРНУЛАСЯ

СЛІДОМ. ДИСКУСІЇ ВЕЛЬМИ, НА ЖАЛЬ,НЕПРИЄМНОЇ ВЛАСТИВОСТІ

А Л Е , М І Ж І Н Ш И М , « ЗА П И С К И . . . »

Ц Е С В О Є Р І Д Н Е Д З Е Р КА Л О ,

КОТ Р Е П О КАЗУЄ Н АС ТА К И М И ,

Щ О ХО Ч Е Т Ь С Я , А Б И Й О ГО В И З Н А Л И

К Р И В И М , Б О Я К Щ О В О Н О

В І Д О Б РАЗ И Л О П РА ВД У,

ТО Н А М Т Р Е БА Н Е ГА Й Н О Б І Г Т И

Д О П Л АСТ И Ч Н О ГО Х І РУ Р ГА

Ч И П Р О СТО У Н Ь О ГО П Л Ю Н УТ И

С

СССССС

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 33Рецензії Плюнути в дзеркало Текст: Аглая Топорова

34 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Записки українського самашедшого

…Все змішалося у моїй голові. Вибух метану, 10-ліття ГКЧП, фестиваль помідорів в Італії, бомба у Сан-Себастьяно, павуки-каракурти, що покусали людей у степах. Солтис, що повбивав своїх рідних у Сакра-менто. Боюся, що я таки перекрою плащ на мантію і таки підпишуся: Фердинанд VIII.

По радіо лунає заклик: «Відчуй себе українцем!»Спасибі, я вже відчув.На Майдані відкрили Монумент Незалежності.По телебаченню це виглядало як голка, на яку нашпилено мотиля.Увечері дружина потягла мене подивитися зблизька.Лопотіли гетьмани на плакетках. Сосюра просив з того світу: «Любіть Україну!» Публіка ходила, тусу-

валася, всуціль російськомовна. Щебетали зграйки дівчат. Гордо проносила себе стильна пані з пацюкомна плечі. Хирлявий чоловічок, мабуть, з амністованих, хрипів під гітару: «Я сроднілся с тобой, Магадан».Якась поведена дівка неврастенічно палила, сигарета в одній руці, бляшанка пива у другій. Сичали недо-палки у жовтих калюжках, не долетівши до сміттєвих урн.

Ані сліду того Майдану, який він був. Кам’яні гармошки сходів, мильні бульбашки ліхтарів. Простір за-харащений і перекритий — теплицями, щитами, білбордами, павучками висаджених дерев. Велетенськийбутафорський глобус обертається над галактикою барахла.

А над усім цим Монумент Незалежності — кам’яна каплиця, на каплиці колона, на колоні куля, на куліноги, на ногах дебела дівка у плахті, в руках у дівки калина,а знизу спробуй розбери, що там у неї в руках, колона ж підх-марна, рукава широкі, нестеменно гуску випускає у вирій.А дівочі її опуклості і картата плахта покриті сусальним зо-лотом. Не яким, а сусальним.

Незалежність у сусальному золоті. Круто.А хоч би кому в голові сяйнуло — бодай шматочок того

граніту залишити, бодай пам’ятний знак поставити на честьтих студентів, що тут голодували! Це ж були діти твої,Україно! Може, останні твої самовіддані діти.

Що ж ти дозволила, Україно, ломами підважити той гра-ніт?!

Трибуна для завтрашнього параду вже готова. Попідтрибуною тиняється охорона, пересипає розмову матом.Двірники з мітлами обтанцьовують урни, підмітаючи куписміття. Стоїть поганий дух перегару й недопалків.

Хотілося хутчій додому.І ось коли ми вже йшли до підземного переходу, дружина раптом сказала: — Путін! — І справді, звід-

кись там, із вечірнього мороку, від Пасажу, вийшла їх ціла група — чіткі силуети, майже фантоми, вони ру-хались по Хрещатику, як у якомусь фантастичному фільмі. Попереду президент Росії з її повноважнимпослом, а за ними, в конфігурації крил кажана, чоловік п’ятнадцять оточення. І так ця процесія пройшлаХрещатиком, очевидно, імпровізовано, без протоколу, без офіційних тутешніх осіб, принаймні я їх не бачив,без журналістів і камер, цілком відкрита для народної адорації. Але вечір був уже пізній, людей на Хреща-тику залишалося мало, лише якась підпила компанія остовпіла й заскандувала — високі особи заспокоїлизахват жестами і пішли далі, повз пам’ятник Леніна, який у рельєфі розкопів і реконструкцій наче балансувавнад ямою.

Чого вони йшли і що думали, ці люди? Що приємно пройтися напередодні свята столицею дружньоїсусідньої держави? Чи все ж таки, мать-перемать городов русскіх! Как же ето случілось, што Украіна уженє наша?!

Зненацька з-за рогу біля Критого ринку навзгинці вискочили якісь чорні постаті з автоматами і, приги-наючись, перебіжками, як вийшли з ночі, так і поринули в ніч, — отже, ця невимушена прогулянка таки булапід недріманною охороною, що весь час непомітно йшла паралельним курсом. А потім промчалися чорніавто з мигавками, і верталися силуети вже належним чином, за непроникними вікнами лискучих урядовихмашин. Наступного дня жодна газета й словом не прохопилася про цю нічну прогулянку президента Росії.Так наче й не було цих нічних силуетних містерій. Що ж, будемо вважати, що нам привиділося. Що у насспільна галюцинація на двох.

Парад приймали три президенти — України, Росії та Македонії. Щоправда, в кадрі були переважнодвоє, гість із Македонії зрідка потрапляв у об’єктив. Від того здавалося, що у нас два президенти.

Європа нашу 10-ту річницю проігнорувала. Ну, бо справді — якщо ми вийшли з зоопарку, то хто ж митакі, щоб нас поважати? Польський президент приїхав і одразу ж поїхав. Пошанувавши нашу Незалежність,але й не постоявши на трибуні на такому міжнародному рівні.

Н А ОД Н О М У З Н І Ч Н И Х КА Н А Л І ВБ Е З З ВУ Ч Н О В О РУ Ш И В ГУ БА М И

В І РТУА Л Ь Н И Й М УЛ ЬТ И П Л І КАТ У К РА Ї Н Ц Я .М Е Н І ЗД А Л О С Я , Щ О Ц Е Я .

Я Ж Т Е Ж В О РУ Ш У ГУ БА М И ,А Л Е М Е Н Е Н І ХТО Н Е Ч УЄ

«ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО»Фрагмент роману Ліни Костенко

Ліна Костенко

Парад був грандіозний. Лопотіло і майоріло, гупало і ревло. Все обліпили Грона блакитних і жовтихкульок, наче якась велетенська риба наметала патріотичну ікру. Міністр оборони гаркнув: — Товариші офі-цери! — Пройшла могутня військова техніка.

Відчуття таке, що знову потрапив у Радянський Союз.Ті ж самі генерали. Ті ж самі танки. Та ж сама форма звертання.Карбованим кроком пройшов президентський полк.Грізно посунули танки, взуті у спеціальну гуму. Механічна колона БТР. Артилерійські самохідні уста-

новки. Потужна система «Град», спадкоємиця легендарних «Катюш». Система зенітного вогню «Ураган».Система залпового вогню. Гаубиці «Гіацинт».

— І ти ж зверни увагу, — сказала дружина. — Вся ця бойова техніка схожа на чоловічі причандали.І взагалі зброя. Від найменшого пістолета до найбільшої гармати. Форма, система наведення, принцип дії.Що то чоловіча цивілізація!

Мені захотілося зробити руки човником і пірнути у світовий океан.У небі ширяла авіація. Парад замкнули спортсмени.Художня програма була дуже насичена. Співали, танцювали й ходили ко-

лесом. Матнею вулицю мели. Тягли здоровенний коровай. Ровесниці Неза-лежності, десятирічні дівчатка, випустили в небо голубів.

Чи то, може, були білі душі з обгорілих шахтарських тіл?У Донецькому опіковому центрі помер ще один шахтар, це вже 52-й.На одному з нічних каналів беззвучно ворушив губами віртуальний

мультиплікат українця. Мені здалося, що це я. Я ж теж ворушу губами, алемене ніхто не чує.

Я думаю, що якби мене не було, то мені було б легше.Спека то вибухає грозами, то плавить асфальти. Гіпертоніки страж-

дають від перепадів температур. Я людина не метеозалежна, та й то від-чуваю. Боюся за батька, щось він дуже ослаб. Але в нього така дружина,що йому нічого не страшно. Мужчині головне, щоб у нього був тил. У менетилу немає. Я вже не чуюся молодим.

Я вже не сподіваюся на пристойну роботу за фахом. Тепер на ро-боту охоче беруть зовсім молодих. І це, мабуть, правильно. НашогоТіней джера тепер скрізь візьмуть, а мені хоч в Італію на помідори.

Їжджу на своїй лайбі по різних фірмах, пропоную свій інтелект. Ка-жуть, у Донецьку є Інститут штучного інтелекту. Зі штучним мені булоб краще. Зі штучного не зійдеш.

Приходжу додому втомлений, не від втоми — від безробіття.— Знайшов роботу? — питає дружина.— Пропонували дві, — не зморгнувши, кажу я.Вона дивиться на мене очима, як два перископи, з таких глибин, що я розумію — вона мене бачить

наскрізь. Її мучить не те, що я безробітний. Її мучить те, що я безпорадний.Добре, що наш малий ще не приїхав. У нас весь будинок охоплений жахом. Вчора в під’їзді убили Борь-

чиного батька. Щойно вернулися з фіордів, і раптом таке. Термінатор теж смертельно поранений. При такійблискавичній реакції, а не встиг. Міліція всіх розпитує, але ніхто нічого не чув, зброя, очевидно, була з глуш-ником. Тільки й лишилось — калюжа крові і три гільзи з пістолета Макарова. Борька зовсім притих, розма-зує сльози по щоках, його лати у чорному, в їхній квартирі моторошно виє пес.

Люди проскакують до ліфта, обминаючи те місце.Фактично оце я вперше його побачив. То ж він завжди стрімко проходив під прикриттям охоронця. Вза-

галі він був, як тінь Шлеміля, сам від себе окремий. Ось пройшов, ось проїхав. Ось клацнули дверці машини.Тепер він уже нікуди не поспішає. Лежить у труні, руки схрещені, весь у квітах. Схожий на шкіпера, зовсімще молодий, риси мужні й гарні. Вдову насилу одірвали від нього. На сходах у неї підломилися ноги, я ледвевстиг її підхопити. Виявляється, у них не так і багато друзів, кілька людей стояли біля автобуса, не всі й по-їхали на цвинтар. Ще менше було за поминальним столом. Дружина залишилася з нею, а я пішов. На душі

важко. І весь час виє пес.Дружина вже й ночує там, бо та жінка у відчаї. Так що я переважно сам.

Дивлюся у вікно, за вікном дощ, почуваюся, як в акваріумі. Машини, як рибкиу Матісса, плавають кольорові. У шибках розмиті водорості дерев.

Подзвонив батько, питає, як ми, хто зараз дома?Кажу: «Я і дощ».З роботою нічого не чутно. Жодної відповіді нізвідки. Я вже готовий ста-

жуватися на підприємстві. Може, візьмуть. Глас волаючого у пустелі, ці моїрезюме.

Дружина каже… Вона вже нічого не каже. Вона махнула на мене рукою.Не трать, куме, сили, спускайся на дно.

Я спускаюсь. Вчора зайшов у якусь кнайпу в бетонному закапелку. Кажупродавщиці: — Налийте 150. — Вона на мене дивиться: «Чого?» — Того, щови подумали.

Справді, можна збожеволіти. Або, не дай Боже, спитись. Ходжу вулицями й питаю: — Чого ж ви мене виживаєте з життя, хто ви такі?

Я не знаю, до кого я звертаюсь. У нас є до кого звернутися лише тоді, коли тобі добре…

Видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га», Київ. 2010, ababahalamaha.com.ua

П ОД З В О Н И В БАТ Ь КО ,П И ТАЄ , Я К М И ,

ХТО ЗА РАЗ Д О М А ?КАЖУ:

« Я І Д О Щ »

В О Н А Д И В И Т Ь С Я Н А М Е Н ЕО Ч И М А, Я К Д ВА П Е Р И С КО П И , З ТА К И Х ГЛ И Б И Н , Щ О Я Р О ЗУ М І Ю — В О Н А М Е Н ЕБАЧ И Т Ь Н АС К Р І З Ь . Ї Ї М У Ч И Т ЬН Е Т Е , Щ О Я Б Е З Р О Б І Т Н И Й . Ї Ї М У Ч И Т Ь Т Е , Щ О Я Б Е З П О РА Д Н И Й

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 35

36 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Арт-ринок Україна — Захід

УКРАЇНА – ЗАХІД

14 вересня в Лондоні відбулись осінні торги «Післявоєнне та сучасне ми-стецтво» аукціону Christie’s. Українське мистецтво вперше тут представ-ляли наші художники Анатолій Криволап та Олег Тістол. На аукціоні Phillipsde Pury&Co, також у Лондоні, 13 жовтня Україну представлятимуть п’ятеромитців — Анатолій Криволап, Віктор Сидоренко, Ігор Гусєв, Віталій таОлена Васильєви й Taisha 3.14.

Найавторитетніший у світі аукціонний дім Christie’s донедавна тільки при-дивлявся до сучасного українського мистецтва, протягом майже двох роківвелися переговори.

Для цьогорічних осінніх торгів спеціалісти дому Christie’s відібрали роботивідомих українських художників Анатолія Криволапа та Олега Тістола. Кар-тина Криволапа «Осіннє поле» (2004) у 2009 році була представлена на йогоперсональній виставці «Структури» в Національному художньому музеїУкраїни. На сьогодні митець є «найдорожчим» українським живописцем —у травні цього року його полотно «Степ» було продане за рекордну суму нааукціоні Phillips de Pury&Co в Нью-Йорку.

У провенансі (історії) твору Олега Тістола «Яффа» (2010) значаться Донець-кий обласний музей (виставка-ретроспектива Тістола «Гроші. Гори. ЮБК»,2010) та Мистецький арсенал («АртКиїв», 2010).

Роботи наших художників на торгах сучасного мистецтва Phillips de Pury&Coбудуть представлені поруч із зірками мистецтва минулого та нинішньогостоліть — такими як Енді Воргол, Кейт Харінг, Міра Шендель, Демієн Хьорст,Девід ЛяШапель, Бенксі, Елмгрін та Драгсет тощо.

38 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Теорія Акіле Боніто Оліва Текст: Марія Хрущак

АКІЛЕ БОНІТО ОЛІВА: МИСТЕЦТВО ПІСЛЯ 2000

ЖУРНАЛ «УК» ПУБЛІКУЄ ЛЕКЦІЮ ІТАЛІЙСЬКОГО АРТ-КРИТИКА, КУРАТОРАУКРАЇНСЬКОГО ПРОЕКТУ POST VS PROTORENESSANS ОКСАНИ МАСЬ НА 54-ЙВЕНЕЦІЙСЬКІЙ БІЄНАЛЕ, ХУДОЖНЬОГО КЕРІВНИКА 45- Ї ВЕНЕЦІЙСЬКОЇБІЄНАЛЕ ТА КУРАТОРА БІЄНАЛЕ У ВАЛЕНСІЇ , ПРОФЕСОРА ІСТОРІЇ МИСТЕЦТВУНІВЕРСИТЕТУ ЛА САПІЄНЦА В РИМІ, АВТОРА ДЕСЯТКА КНИГ ТА ТЕЛЕВІЗІЙНИХФІЛЬМІВ ПРО СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО, ЛАУРЕАТА ЕННОЇ КІЛЬКОСТІЛІТЕРАТУРНИХ ПРЕМІЙ. ЛЕКЦІЯ ПРОЗВУЧАЛА 17 КВІТНЯ 2011 РОКУ В ЦЕНТРІСУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА «М17», В РАМКАХ ВІДКРИТТЯ КУРАТОРСЬКОГОПРОЕКТУ ОЛІВИ «ІТАЛІЙСЬКИЙ ТРАНСАВАНГАРД»

Мистецтво, як казав Бодлер, — це воскресіння життя.І сьогодні ми говоримо про мистецтво після 2000 року. По-стмодерн — перехідний період, впродовж якого розгорну-лись різні діалоги, вибухнула криза гуманітарних наук, атакож криза економічна. Але була і велика ейфорія світу,який у 80-ті роки переживав час загальної і тотальної сво-боди. Безумовно, велике свято настало, коли впав Бер-лінський мур.

Ми говоримо про трансавангард як про мистецтво звіль-нююче, без будь-яких обмежень, тобто мистецтво навіть у

чомусь розбещене, яке готове на все — вести діалог з ху-дожниками, що представляють абстракціонізм та інші на-прямки в мистецтві аж до поліхромії, коли художниквеличається як майстер. І це мистецтво — ідентифікуюче.

Після політичної оргії 60-х і знаменитого 1968 року митціпочувалися покараними, в усьому було верховенство полі-тики. Потім, коли настала криза марксизму та інших рухів,почали розмірковувати про подолання догматичного ба-чення мистецтва. Тобто після цього «звільнення», яке зна-менує трансавангард, ми почали просуватися до кінця20 століття. Але ми залишаємося в межах постмодер-нізму — того, що зветься «кінцем великих метанаративів»і того, що я називаю «трансавангардом».

Є перехід від трансавангарду «теплого» до трансавангарду«холодного». Те, що ви бачите на стінах (Живопис із про-екту «Італійський трансавангард». — Прим. Ред.) — цезразки теплого трансавангарду, до якого також належатьамериканські, французькі, голландські художники, тобтозагалом це авангард інтернаціональний, що постійно діє наоснові принципів збирання, монтажу, змішування, деструк-туризації. Це принципи, що застосовуються за рахунок руч-ної роботи та живопису.

У 90-ті роки ті ж принципи теплого трансавангарду почи-нають застосовуватися з використанням об'єктів, інсталя-ції, змішання архітектури, живопису та скульптури. Це,наприклад, Джеф Кунс в Америці, Дмітрієвіч в Хорватії табагато інших. Художники, які переносять головну точку зарахунок використання того, що я називаю «сукупністюоб'єктів», об'єктів повсякденності.

Чому «холодний трансавангард»? Таке збирання або мон-таж потребують мінімального проектування, яке не є уні-

М

версальним і спільним з символічної точки зору, тобто цене призводить до порятунку світу, це не усуває хаос у дій-сності, але як думав Кандінський, Альбертс — за рахунокреформулювання такого повсякденного об'єкта вони моглипереробити або змінити формулу споживача цього пред-мета. Ось у цьому і полягає оптимізм історичного аван-гарду. У цьому якраз утопічний аспект Баухауза.

У 90-ті за рахунок холодного трансавангарду до концептуутопічного проекту, пов'язаного ще з уявленнями греків,для яких утопія означає «немає місця», додається новийсенс. В кінці утопії покоління 90-х, представники холодноготрансавангарду, протиставляють концепт «дизутопії», незабуваючи про дійсність, про негативний характер історії.Тут немає мрій про щось, що невідомо де. Тут ведеться ро-бота, заснована на накладанні або на суперпозиції.

У результаті утопічний концепт ще зберігає якийсь зв'язокз утопією марксистського або гегельянського штибу —принцип діалектики: теза, антитеза, синтез. У той час якзворотне утопії діє не на основі саме діалектичній, а наоснові накладання чогось на щось. Вельми показовий ху-дожник у цьому сенсі — Вільям Кентрідж, білий південноаф -риканський митець, який працює саме за цим принципомнакладання і протиставлення.

Відповідно, в 90-ті роки художники повертаються до такогопроектного або проектуючого концепту, але відноснимчином. Це те, що я називаю «м'яким проектом» — він ство-рює певну лінгвістичну послідовність у розумінні образів-засобів. А це просто відповідає моральному порядку,особистим умовам художника, себто це вже порядок не уні-версальний, а персональний.

У будь-якому випадку в 90-ті роки мистецтво відчуває по-требу створити канал для спілкування із суспільством.Більше не йдеться про ляпас громадській думці, про якийговорили італійські футуристи, це вже більше не скандалдюшанівського пісуара і не різкість боді-арту та перфор-мансів 60-х. У 90-ті роки мова йде про повернення до діа-логу мистецтва із суспільством, прагнення до розвиткуактивного свідчення мистецтва.

З іншого боку, в цей час спостерігалося дуже важливеявище — вибух моди. Мода, яка стосується одягу, оскількив цій сфері було важливо розвивати саме комунікативнийпринцип. Відповідно, мистецтво починає прибирати до рукпровідну роль — пропагандистську, що характерно самедля стилістів 80-х. І якщо взяти таких художників, як Мау-ріціо Кателан, то вони починають вести себе в такому пер-формативному чи автореференційному стилі, виставляючисебе напоказ.

Такі тенденції простежуться також і в архітектурі — архі-тектори починають відтворювати й застосовувати в своїхроботах засоби та принципи, запозичені з інших напрямівдумки. Так виникає явище «трансархітектури».

Але що ж відбувається в 2000-му році?

Завжди якесь нещастя. Теракт в Нью-Йорку 11 вересня,коли група ісламських терористів використовує два літаки,які з різних точок досягають Нью-Йорка. Перший літак під-літає до першої вежі, пронизує її. Що тут нового? Другий

літак з’являється через 15 хвилин. Тобто за час, необхіднийдля того, аби CNN зв'язалося з відеокамерою і, такимчином, за цих 15 хвилин 4 мільярди людей змогли побачититрагедію. Другий літак пронизав другу вежу на моїх очах —телевізійних очах. Я був свідком трагедії у своїй майстерні:говорив по телефону і притишив звук телемовлення, булотільки зображення. Я подумав, що це черговий амери-канський фільм, один з тих, де вони самі з собою воюють.А потім побачив, що все це транслюють у теленовинах!Я увімкнув звук і тоді до мене дійшло, що бен Ладен здій-снив перший телематичний теракт.

Яке відношення цей теракт має до мистецтва? Тут є одинспільник у цій справі, але спільник, звісно, мимовільний —це Енді Воргол: якщо ви були в Музеї сучасного мистецтвав Нью-Йорку, там є робота 1962 року і відео в маленькомутемному залі, яке триває 8 годин. Це зйомки відомої усімбудівлі Empire State Building. В кадрі не відбувається нічого,просто фронтальна зйомка. Але встановлюється певнийпринцип: вежі існують, поки їх знімають. Тобто за рахунокВоргола ЕСБ заявляє про своє існування і це такий актестетизації архітектури. А естетизація дійсності почина-ється з проявів Марінетті. Я маю на увазі його скульптурніманіфести, присвячені жінці, радіо, театру…

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Марія Хрущак 39

В 9 0 - Т І Р О К И М И СТ Е Ц Т В О В І Д Ч У ВАЄ П ОТ Р Е БУ СТ В О Р И Т И

КА Н А Л Д Л Я С П І Л КУ ВА Н Н Я І З СУС П І Л Ь СТ В О М

Данунціо свого часу займався естетизацією війни, звісно,за рахунок естетизації того, що називається «реді-мей-дом» Дюшана, відбуватьєся естетизація повсякденності.А за рахунок Енді Воргола здійснюється прямий зв'язокчерез мистецтво художника, як свого роду ікони, із засо-бами масової інформації, які тепер надають статус дійсно-сті всьому. І бен Ладен таким чином здійснює вчинок, якийможна назвати актом естетизації тероризму.

Тут вся справа у другому літаку, який потім підлетів, самевін створює комунікацію за рахунок залучення 4-х мільярдівглядачів. Якщо мистецтво 90-х років було просто комуніка-цією, то тут вже настав справжній шок для художників. Я бсказав, що в мистецтві створюються два напрямки. Один зних можна було б назвати авторефлексивним, неоконцеп-туальним або постконцептуальним. В цьому випадку ми-стецтво саме згинається перед собою, аби зобразитидійсність. Інша лінія — мистецтво, яке прагне покарати дій-сність і, з іншого боку, посилає нас до девізу Пікассо — ми-стецтво має бути скероване до миру. Цей напрямок можнаназвати відповідальним,соціальним мистецтвом.Воно досліджує актуальнутематику і проблематику:екологія, расизм, нерів-ність, насильство. Багатосучасних митців дослід-жують теми міграції — цевелика драма, адже мі-грують цілі народи. Зараз уцьому напрямку працює Мі-келанджело Пістолетто ійого фонд, Віто Акончі, якийтакож тепер займається со-ціальним мистецтвом тастворює прикладні об’єкти.

Це вже відповідь на те ми-стецтво, яке пішло в на-прямку до світу. І таквідбувається не тому, щоми повертаємось до величі історичного авангарду, а тому,що перевага надається звільненню змісту. Немає більшечасу для трагедії, тільки для пародії.

Поверхня протиставлена будь-якій глибині, переважає ко-мунікація. І ось в результаті — спустошення політики, вонапозбавлена будь-якого змісту, тому що використовує в яко-сті моделі телебачення. А воно не тільки залучає та деесте-тизує глядача, але й розвиває іншу чуттєвість. Виникаєтаке явище, яке я назвав «медійний тероризм».

Так ось, взяти на себе відповідальність повинні якраз ті ху-дожники, які прийшли після 2000 року — представникицього публічного, соціального мистецтва мають замисли-тись над головними проблемами людства.

Та в чому різниця між соціальними художниками і тими, хтопрацював у рамках соціалістичного реалізму? Представ-ники соцреалізму були риториками, вони не створювалинові образні засоби, а були просвітниками. А ось ті митці,про яких я вам щойно говорив, — вони знаходяться в станіпошуку образних засобів, для того щоб охопити саме тойвміст політики, який нею був втрачений.

У чому головна функція мистецтва сьогодні? Виробляти,створювати нові пізнавальні процеси, екзальтувати суб'єк-тивність глядача, створювати інтерактивність і робитимасаж атрофованих м'язів колективної свідомості.

Так от, цікаво подивитися, що відбувається в цьому пере-ході від мистецтва 60-х до рейганівського гедонізму 80-х.Поряд з втратою ідеології поширюється еротизм, якийтягне за собою падіння моралі. Згодом вже за рахуноктравматичної події 11 вересня 2001 року настав шок, якийструснув всю систему мистецтва.

Свого часу ми з художником Мікеланджело Пістолетто їз-дили до Мінська, де представляли проект «Третій рай».У чому концепт «Третього раю»? Перший рай — ми знаємоякий, другий рай — те, що стосується технологій, прогресу,який звільняє людину від утоми, і ось що цікаво — третійрай згідно з концепцією Пістолетто, це і є мистецтво, якебере на себе відповідальність за соціальну тематику, прицьому не забуваючи і про естетичну насолоду.

Ось така картина мистецтвапісля 2000 року. Мистецтвостворює зображення, і ство-рює комуні кацію, а самасистема мистецтва стаєбільш глобальною та інтер-національною. В цьому ро -зумін ні можна говоритипро творчість такого ху-дожника, як Субодх Гуптаз Нью-Делі.

Глобалізація системи ми-стецтва — це те, що відпо-відає вже такому явищучасу, як мультикультура-лізм, і тому, я вважаю,можна визнати заслугу затрансавангардом 70-80-хроків, завдяки якому на

перше місце було поставлено питання про ідентичністьмистецтва, з поверненням художнику відповідальності зайого роботу, його персональні особливості та антрополо-гічне коріння.

У 80-ті роки Нью-Йорк перестає бути центром мистець-кого життя і тепер ми живемо в світі поліцентричному, вякому дедалі більше розповсюджується мультикультура-лізм, який поширюється на такі країни, як Китай, Індоне-зія, Індія — країни, де переважає суб'єкт, а не міць і силасамої держави.

Я дуже сподіваюся, що тут, в Україні, формується нове по-коління, яке буде в змозі створювати мистецтво, здатне осмислити всю комплексність та складність цієї території.Комплексність, яка пов'язана з геополітичним розташуван-ням, оскільки це країна, де сходиться багато чого, і,останнє, — це місце рівнинне, де можна пересуватись і деможе бути вічний трансавангард.

Редакція висловлює подяку Оксані Баршиновій за надання запису лекції

40 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Теорія Акіле Боніто Оліва Текст: Марія Хрущак

42 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Архітектура Віктор Зотов

ОД Н А ЗН А Й Ц І Н Н І Ш И ХЖ И Т ТЄ В И ХЯ КО СТ Е Й Д Л Я М Е Н Е — Ц Е С В О Б ОД А. Р О Б И ТА К , Я К В ВАЖАЄ Ш ЗА П ОТ Р І Б Н Е , А Н Е Р О З М І Р КО ВУ ЙН А Д Т И М , Я К М ОЖ Н А БУЛ О Б

ПРОВІДНИЙ АРХІТЕКТОР ТА ТВОРЧИЙ ДИРЕКТОР БЮРОZOTOV&CO ВІКТОР ЗОТОВ СПРИЙМАЄ АРХІТЕКТУРУ ЯКПРОЦЕС, НЕ БОЇТЬСЯ БУТИ СХОЖИМ НА КОГОСЬ ТАНАЦІЛЕНИЙ НА МОЛОДИХ СПЕЦІАЛІСТІВ, ПРОГРЕС ІЄВРОПЕЙСЬКУ ІНТЕГРАЦІЮ

Що для вас архітектура?

Архітектура для мене — це, перш за все, процес, технологія, створення ситуації,в якій зручно жити. Це легко зрозуміти, якщо визначити, що для мене в архітек-турі є злом — нав’язливий декор, прикрашання.Великою мірою я — модерніст.

Ваші авторитети в архітектурі.

Коли боїшся бути схожим на когось — обов’язково будеш. Ми, навпаки, ра зомзі своїми проектами завжди подаємо замовникам і колегам найкращі прототипиз усього світу. Може, саме тому в наших роботах багато нового.

Надихаємось швейцарцями, японцями. Багато цікавого роблять доволі молодіархітектори з Чилі, Словенії, Китаю. Загалом ми орієнтуємось на нове, на мо-лодь. Нині бути у контексті розвитку світових трендів просто — заходите на сайт

archdaily.com, а до нього підв’язані декількадесятків інших цікавих ресурсів.

Співробітники нашого бюро щоденно слідкуютьза оновленнями в Інтернеті, адже ми маємо три-мати руку на пульсі часу. Крім того, ми найма є -мо на роботу іноземців, а працівники нашогобюро навчаються і працю ють в кращих євро-пейських архітектурних школах і компаніях.

Ми регулярно влаштовуємо інтернаціональнікооперації з прогресивними командами з різ-них кінців світу, як у реальних роботах, так і вархітектурних заходах, одним з них є міжна-родний конкурс CANactions, який проводитьсяв Києві з 2008 року.

Щb

ВІКТОР ЗОТОВ:«Я досі працюю в Україні, тому що це моя батьківщина і я її люблю»

Льоля Гольдштейн

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАЛьоля Гольдштейн 43

Розкажіть про мету CANactions.

Canactions — це міжнародний молодіжний архітектурний фестиваль, платформановому поколінню архітекторів. Особливо важливим є те, що він міжнародний,адже майже всьому хорошому в архітектурі ми завдячуємо закордону, і моло-діжний тому, що старше покоління не так націлене на прогрес.

Це проект соціальний, безкоштовний для тисяч відвідувачів. Для нашого бюровитратний, потребує купи ресурсів, енергії, душевних сил, але нам цікаво церобити, і приємно, що цікаво не лише нам.

Наскільки в Україні можливо відбутись сучасному молодому спеціалісту?

У нас показати себе молодому архітектору легше, ніж будь-де: немає закри-того доступу до самостійної практики, як у більшості країн, немає вагомих об-межень для початківця, якого вже прийняли на роботу.

Побажання тим юним співвітчизникам, хто бажає відбутись у професії.

Єдина необхідна і достатня умова, аби відбутись у професії — це хотіти цього.

Чи багато із задуманого реалізується у конкретні проекти?

Україна у контексті інновацій — країна небагата і не надто розвинута. Дужеважливо розуміти цей реальний стан справ для впровадження ефективних дій.Не вдаючись у причини даю рецепт: нам необхідно залучати кращий іноземнийдосвід.

Чому молодому спеціалісту варто залишитись тут, а не працювати за кор-доном, де перспектив більше і самореалізація вірогідніша?

Одна з найцінніших життєвих якостей для мене — це свобода. Ніхто нікомунічого не винен. Роби так, як вважаєш за потрібне. Не розмірковуй над тим,як можна було б, зроби маленький крок.

Над чим Ви працюєте зараз?

Проектів багато. Усі вони дуже цікаві. Взагалі важко згадати нецікаві роботи.Ландшафтні та містобудівні роботи, офісні та житлові будівлі, культурні об’єкти,декілька музеїв, промислові будівлі і території, інтер’єри. Наша гордість — пуб-лічні, соціальні, освітні архітектурні проекти, такі як CANactions, Архітектурнийклуб, ведення практики конкурсного проектування.

ДОВІДКА

Віктор Зотов — засновник архітек-турного бюро ZOTOV&CO. Органі -зація спеціалізується на модернійархітектурі та урбанізмі, однаковона масштабних та невеликих об’єк-тах і орієнтована на європейськийдосвід. За 7 ро ків свого існуванняZOTOV&CO як самостійно, так і у ко -лаборації з німецькими, нідерланд-ськими, австралійськими та іншимибюро створило безліч проектів дляУкраїни і закордону.

Крім проектування, бюро є організа-тором міжнародного фестивалю мо-лодих архітекторів CANactions, якийпроводиться у Києві з 2008 року тацього року включав у себе міжнарод-ний відкритий архітектурний конкурс«Благоустрій цен тральної частиниміста Києва до Євро-2012», майстер-класи та лек ції європейських архітек-торів, таких як Christos Passas (ZahaHa did Architects), Lorenz Dexler (Topo-tec 1), Mark Glaudemans (Stadslab) таінших, конкурс молодих архітекторівУкраїни та виставку проектів провід-них європейських та українських ар-хітекторів.

44 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Театр Перший «Дім Химер»

ПЕРШИЙ «ДІМ ХИМЕР»: КРОК ДО НОВОЇ АУДИТОРІЇ

У ВЕРЕСНІ ВІДБУВСЯ КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ ТЕАТРАЛЬНИЙФЕСТИВАЛЬ «ДІМ ХИМЕР» ЗА ІНІЦІАТИВОЮ ХУДОЖНЬОГОКЕРІВНИКА МОЛОДОГО ТЕАТРУ СТАНІСЛАВА МОЙСЕЄВА. В РАМКАХ ПОДІЇ БУЛИ ПРЕДСТАВЛЕНІ ВИСТАВИ ПОЛЬСЬКИХ ТАУКРАЇНСЬКИХ ТЕАТРІВ, ЧИТКИ П’ЄС НОВОЇ ДРАМИ, А ТАКОЖЦИКЛ ЛЕКЦІЙ В РАМКАХ ПОЛЬСЬКОГО ПРОЕКТУ «ТАБІРСОЛІДАРНІСТЬ»

Текст: Ірина Танцюра

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 45

Фестиваль наголошує на спадковості традицій «Гогольфесту»щодо проведення масштабних мистецьких акцій, але наразі Київмали змогу відвідати лише представники театрального просторусусідньої Польщі. Обмеженість міжнародної програми лише поль -ською стороною організатори пояснили дуже коротким терміномпідготовки до втілення фестивалю в життя, а також надзвичайниментузіазмом з боку польських колег.

ВІДКРИТТЯ. ДОСТОЄВСЬКИЙ ТА ЛЕМДля поціновувачів театру відкриття проекту відбувалося в Моло-дому театрі виставою «Брати Карамазови» театру Provisorium, адля широкої публіки фестиваль розпочався з вуличної акції «Пла-нета Лем» від трупи «Бюро Подорожей».

«Брати Карамазови» — доволі класична постановка, з відповід-ною реалістичною грою акторів, співпереживанням душевно трав-мованим героям Достоєвського, зорієнтована на поважнутеатральну публіку. Сюжет всім відомий, і достатньо було слідку-вати лише за розгортанням дії на сцені, не зосереджуючись начитанні субтитрів. Власне, театр Provisorium ставить вистави втрадиційній манері без радикальних сценографічних рішень та но-вітніх трактувань, тому стрижень вистави — акторська гра.

Можна стверджувати, що це театр старого зразка в усіх його по-зитивних та негативних проявах. Але для фестивалю набагатоважливішими є вистави сміливі та експериментальні, які дозво-ляють розширити глядацький досвід і окреслити перспектививітчизняного театрального простору. Тому є сподівання, що на-ступного разу програмні директори приймуть це до уваги.

Театр «Бюро Подорожей» з вуличною виставою «Планета Лем»,на жаль, не виправдав очікувань, оскільки від сюжету, який побу-дований на мандрах Всесвітом, чекаєш нових фантастичних ви-гадок та ексцентричної сценографії. Але в даному випадкуголовна ідея авторів полягала в компіляції здобутків науково-фан-тастичного кінематографа. Поставлений за мотивами творчостіСтаніслава Лема проект був вдалий в кількох моментах, але ненастільки, щоб слугувати вагомим екземпляром сучасного теат-

рального мистецтва. Та завдяки цьому проекту до фестивальноїпубліки залучилося більше людей, тому, частково, комунікативно-виховну функцію він виконав.

ТІЛО ФЕСТИВАЛЮНадалі всі вистави відбувалися на базі Молодого театру. Наступ-ною в програмі була вистава «Фердидурке» знову ж таки театруProvisorium. Гра акторів, як і попереднього разу, не викликала пи-тань в дусі Станіславського, отже спартанська класичність поста-новки змусила забути про побачене вже наступного дня.

Культовий твір Гомбровича є досить варіативним і гідним творчихпошуків. Для того щоб передати атмосферу абсурдності, можназнайти безліч самобутніх рішень, які дозволять вивести театр нановий креативний рівень. Та, на жаль, така перспектива була про-ігнорована режисером цього театру. Єдиним виправданням можеслугувати давність вищезазначеної постановки і непопулярністьтеатральних експериментів на той час.

Вистава «Голод Кнута Гамсуна», створена в межах коопераціїпольського Teatr Centralny та норвезського Drammen Theater, вия-вилася короткою замальовкою душевного стану Гамсуна, якийдеякий час перебував у психіатричній клініці. Звернення до темиХолокосту, виправдання нацистів, моральна проблема ставленнядо діяльності Гітлера — основна сюжетна канва.

Гамсун, який переживає момент публічного осуду за свої зв’язкиз нацистською верхівкою, намагається аргументувати свій вибір ісхилити шальку терезів справедливості в свій бік, згадуючи дрібнівчинки, які б вказували на його критичне ставлення до винищенняєврейського народу.

Після перегляду залишається незрозумілим, чому режисер вирі-шив задіяти на сцені багатолюдну трупу, яка лише відволікала відмонологу головного героя і заважала стежити за логічним ходомйого думок. Ця вистава цілком могла стати талановитою монови-ставою, але в реальності залишилась посереднім короткотрива-лим дійством.

НОВИЙ ТЕАТРПерлиною польської програми фестивалю стала вистава «Туран-дот» від Інтернет-театру neTTheatre та формації Grupa Coinciden-tia за мотивами життя та творчості Пуччіні. Постановка вжевстигла отримати престижну премію Единбурзького фестивалюFRINGE Herald Angel, тому можна стверджувати, що вона є носіємновітньої театральної практики. У виставі зіставлено багато різ-номанітних елементів, таких як медіа-проекція, провокативні об-рази та іронічна гра з сучасними образними кліше. Використаннямедіа-проекції може слугувати прикладом для вітчизняних колег,оскільки це не тільки елемент конструкції відеотла, але й повно-цінний учасник вистави, що транслює значну кількість образів ісмислів. Завдяки веб-камерам, які стежили за рухом акторів насцені, ожив гіпсовий манекен, який мав втілювати внутрішній стантяжкохворої та змученої ревнощами дружини Пуччіні.

«Турандот» не є костюмованою драмою — це замальовка емо-ційного стану, що розповідається сучасною мовою. Герої доволігротескні, які то відлякують, то викликають посмішку — відіграютьроль іронічних бісів, які роз’ятрюють душу втомленого процесомнаписання опери «Турандот» Пуччіні. Найбільш кривавий і темнийтвір композитора постає в усій своїй інфернальності.

Згадки про китайські тортури, нелюдські середньовічні вимоги дожіночої краси та випробування, які долають діти-гімнасти, скла-даються в одну зловісну картину темного боку історії держави.Вони якнайкраще ілюструють жах забаганок кривавої принцесиТурандот. Використання хору німих у виставі може символізуватипокірність китайського народу долі, його неспроможність повстатипроти насильницьких правил, мовчазний крик ображених та зне-долених. Таким чином, різноманіття елементів, що органічнозв’язуються між собою, постають у вигляді цікавого зразка сучас-ного театрального мистецтва.

ПОЗА КОМПЛЕКСАМИ«Хор жінок» Марти Гурницької — спроба переосмислення хоро-вого співу і залучення його до сучасного контексту. Фактично, цефеміністичний хор-маніфест, який намагається розкрити світ сте-реотипів, у межах яких існує сучасна жінка. Хорові партії складноназвати вокальними, оскільки вони радше проговорюються, зри-ваються на крик і скидаються на прадавні закляття.

Головна ідея полягає у віднайденні архетипної природи жінки, їїприродного голосу, очищення від нав’язаних соціумом комплексів.Як відомо, світ архетипів є досить жахаючим, тому і «Хор жінок»справив таке ж враження. Коли попри всі умовності перед очимапостають жінки в своїй первісній іпостасі — найшвидше хочетьсявийти за межі цієї ситуації. Можливо, така реакція входила до за-думу авторки, але, на мою думку, занадто перебільшеним був по-гляд на сучасність і вираження опозиції щодо нього в такій формі.

ВІТЧИЗНЯНА СОЦІАЛКАУкраїнський учасник програми — вистава Павла Юрова «ДепоПівнічне» за мотивами п’єси Василя Сігарєва «Фантомні болі» —вже відзначений вітчизняною нагородою «Золота Пектораль».Сюжет драми заснований на типовій історії з побуту російськоїглибинки, яку можна почути у вечірніх новинах.

Трагічна загибель, втрата розуму, безкінечний алкоголізм та до-кори сумління є основною тематикою нових драматургів. Це вжестало, так би мовити, особливим стилем російської культури —знаходження променів людськості в жорстокому світі соціальногодна. Вистава розбита на кілька елементів, глядачу дозволяють по-бачити ситуацію в ключі комедійного скетчу головних комедійнихшоу країни «Аншлаг! Аншлаг!» та «Камеді Клаб», більш жорстокийваріант з нецензурною лексикою (що виглядає найбільш правдо-подібно), та головний стрижень — розмірена оповідь про події.

46 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Театр Перший «Дім Химер» Текст: Ірина Танцюра

Складена з напівреальності-напівфантастики вистава виглядає,наче побачена очима божевільної головної героїні. Режисеру вда-лося гармонійно поєднати всі частини вистави та створити вдалийекземпляр театральної практики на тему нової драми, який не со-ромно представляти на міжнародних фестивалях.

ЛЕКТОРІЙЗавершився фестиваль лекційним циклом за сприяння про-грами «Табір Солідарність». В рамках проекту були прочитанілекції Пьотра Грущинського, Ігора Стокфішевського та АнниР. Бужинської. Грущинським в темі «Табу свободи. Театр вПольші після 1989 року» були представлені театральні доробкизнаних польських режисерів Крістіана Люпи та Кшиштофа Вар-ліковського.

Розкриваючи суспільно-важливі теми Холокосту, релігійності тагомосексуальності естетикою театру, режисери йдуть на роз-криття проблематики через класичні сюжети. Театр КрістіанаЛюпи є досить монументальним — він потребує значної глядаць-кої витримки та розуміння. Не кожен поціновувач театру в змозіпрослідкувати за дванадцятигодинною, розтягнутою на кількаднів дією вистави. Такий експеримент потребує повного співпе-реживання та існування в одному просторі з героями драми. Про-понується нова практика театральних уікендів — де людинавиходить за межі побутового простору і цілковито поринає в скон-струйований режисером світ.

Кшиштоф Варліковський пропонує дещо іншу практику. Йоговистави адаптовані до фестивального формату з цікавими сце-нографічними рішеннями і сміливими театральними експери-ментами. Наприклад, в проекті «Аполлонія», фрагменти якогобули показані в лекції, ситуація людської самопожертви зарадиспасіння інших життів розкривається через три подібні оповіді.За основу перших двох обрані елементи класичних давньо -грецьких трагедій, остання ж — твір сучасної авторки, що навласному досвіді пережила жах переслідування нацистами. Ви-става є емоційно напруженою, гра акторів — на межі людськихможливостей, що потребує значної підготовки і осмисленнясвоїх ролей. Тому творчість Варліковського можна вважати пока-зовою для Польщі, і є сподівання, що в найближчому майбут ньо -му український глядач не обмежиться лише відеофрагментамийого вистав, а побачить їх на власні очі.

Лекції Ігоря Стокфішевського «Театр як політика — про мистецькіпрактики, спрямовані на зміну реальності» та Анни Р. Бужинської«Театральні ревізії міфу Солідарності: Клата, Задара, Стшемпка»були в деякій опозиції до предмета попередньої оповіді. Політич-ний театр Моніки Стшемпки протиставляється традиційній теат-ралізованості Люпи та Варліковського.

АКТУАЛЬНІСТЬСпрямованість на залучення нової аудиторії, що має сприйнятиповідомлення і почати змінювати проблемну соціальну ситуаціюпотребує нових видів театральної практики. Один із таких спосо-бів — створення дискусій через Інтернет, в яких режисер беребезпосередню участь. Гостра соціальна спрямованість цих диску-сій дозволяє вести діалог з публікою, далекою від театральноїеліти. Театр політичний виходить в урбанізований простір, нама-гаючись говорити мовою цього середовища.

На мій погляд, теорія зміни соціальної та політичної ситуаціїчерез театральний простір є утопічною, але завдяки лекціямсклалося уявлення про два антагоністичні напрями в сучасномупольському театрі, що дозволить простежити за розгортаннямїхньої діяльності й проаналізувати її позитивні та негативніаспекти.

Отже, є надія, що перший фестиваль «Дім Химер» у жодному разіне буде останнім. І наступного року український глядач побачитьбільше міжнародних та вітчизняних театральних проектів.

Текст: Ірина Танцюра 47УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

48 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Вуличне мистецтво Урбаністичні ігри

Проект складається з двох частин: української і польської. Укра-їнський «Арт-тренінг» відбувався у Києві з 20 до 23 вересня цьогороку. Художники-автори проекту запросили мешканців міста доучасті в іграх, які проходили на Пейзажній алеї, у Парку Шевченката клубі «Хліб». Правила ігор були закодовані у вуличних перфор-мансах, плакатах і поштових листівках, які розповсюджувались устудентських кампусах, парках, метро, галереях, мистецькихцентрах, навчальних закладах.

Польська частина проекту пройшла з 8 до 11 вересня у Вроцлавів рамках Європейського Культурного Конгресу в програмі «Впливмистецтва на зміни в суспільстві», де були представлені роботимолодих українських митців Жанни Кадирової та Микити Кадана.

У київському проекті взяли участь визнані польські митці: ЮлітаВуйчик, Роман Дзядкевич, Маріуш Лібел, для яких мистецтво не-розривно пов’язане з сучасністю та політичними, культурними, со-ціальними аспектами.

ФУТБОЛЬНИЙ СТАДІОНЮліта Вуйчик належить до покоління, яке намагається стертилінію між мистецтвом та життям, свідомо перетворюючи життєвібанальності на засіб спілкування з аудиторією. Її роботи не маютьнічого спільного з академічною освітою в сфері скульптури. ЮлітаВуйчик відчуває, що зв'язки між мистецтвом і публікою втра-чаються, і намагається активізувати дискусії на цю тему. Вонареалізувала численні арт-проекти в публічному просторі у ба-гатьох містах Європи, а також у Штатах (Нью-Йорку).

Проектом «Зроби собі власний стадіон» для «Урбаністичних ігор»Юліта намагалась спровокувати глядачів до створення власногостадіону, адже він є символом розвитку, модернізації та, якоюсьмірою, соціального статусу. Стадіон — це мрія громадян та певна

метафора власного добробуту та самореалізації. Не кожен маєможливість хоча б потрапити на стадіон: квитки, як правило, дужедорогі, тому в своєму проекті мисткиня дає інструкції, як збуду-вати власний стадіон, спонукаючи людей вірити в те, що завждиє можливість здійснити свою мрію.

У грі «Мурахополія» Юліта торкнулась соціальної тематики, пока-зуючи, як важко нині виживати (економічно) і скільки зусиль требадокласти, щоб урешті-решт отримати бажаний результат — приз.Мурахополія «грається» з економічними реаліями прикордоннихтериторій. Гравці можуть стати так званими «мурахами» —людьми, які заробляють на життя, переносячи товари через кор-дон кілька разів на день.

ДЗЕРКАЛЬНА ВЕЧІРКАРоман Дзядкевич — художник та співзасновник асоціації SAOZ(1999-2002) і «36.6 foundation». Він проводить тривалі дослідженнята воркшопи на межі з художньою практикою, соціальними до-слідженнями та кураторськими стратегіями, цікавиться проце-сами переплетінь у мистецтві, творчими проявами у політичномуі культурному контексті, реконструкціями історичних і мультикуль-турних традицій.У рамках проекту «Арт-Тренінг: Урбаністичні ігри» митець запропо-нував «Дзеркальну вечірку-перформанс». Перформанс зосере-дився на темі дзеркала та віддзеркалення. Цитати з «Аліси у країнічудес» та «Білосніжки», дзеркальне меню та інверсійний ді-джеїнґвідтворювали атмосферу «задзеркалля», формуючи метафору прозворотний бік світу загалом та кожної людини зокрема.

«УРБАНІСТИЧНІ ІГРИ»:КОЛАБОРАЦІЯ УКРАЇНИ І ПОЛЬЩІ ДО ЄВРО-2012

Текст: Льоля Гольдштейн

ПОЛЬСЬКІ ФУНДАЦІЇ SPLOT ТА «МИСТЕЦТВОДЛЯ МИСТЕЦТВА» РАЗОМ З УКРАЇНСЬКОЮ«МЕДІА АРТ ЛАБ-КИЇВ» ОРГАНІЗУВАЛИМІЖНАРОДНИЙ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙПІЛОТНИЙ ПРОЕКТ «АРТ-ТРЕНІНГ:УРБАНІСТИЧНІ ІГРИ» У КИЄВІ І ВРОЦЛАВІ,ЩОБ ДОСЛІДИТИ МІСЬКІ ПРОСТОРИ ЯКГУМАНІТАРНЕ СЕРЕДОВИЩЕ, В ЯКОМУПЕРЕТИНАЮТЬСЯ НАШІ ЖИТТЯ, ДУМКИ,БАЖАННЯ, МРІЇ

ЗА РАЗ Н А Й ВАЖ Л И В І Ш О ЮЛ А Н КО Ю В П Р О Ц Е С ІВ І Д Р ОД Ж Е Н Н Я М І СТА СТАЄ СА М Е Р Е А Н І М А Ц І Я А КТ И В Н О СТ ІЙ О ГО М Е Ш КА Н Ц І В

ЗРОБИ ПЕРЕРВУМаріуш Лібел — один із представників відомої польської арт-групи Twożywo, створеної в 1995 році у Варшаві, що працює в пуб-лічному просторі. Як засіб мистецького висловлення, вінвикористовує інструменти масової комунікації (рекламні щити, на-клейки, шаблони, плакати і фрески), суттєво змінюючи їх зміст ізторгово-рекламного на мистецько-соціальний. Роботи його маютьелементи поп-арту, конструктивізму й поезії.У своєму проекті для «Арт-Тренінгу» авторзвернувся до проблеми динамічного життясучасного міста: його темпу, ритму, суєти,в яких кожен наш день, робота, розваги,щоденні ритуали стають рутиною. МаріушЛібел замислився над питаннями сенсу ісутності життя та намагався нагадати проті речі, над якими ми не встигли подуматипротягом дня. Митець просить нас іноді ро-бити перерву.

КУРАТОР ГОВОРИТЬБеата Северин, куратор проекту, Вроц-лав: «Арт-тренінг у міському просторі» —це проект, темою і місцем здійсненняякого є громадський простір міста у розу-мінні природної сфери діяльності та сус-пільної власності. Митці, використовуючинаявні обумовленості місця, розробили ін-струкції ігор, які критично відображаютьвибраний аспект функціонування гро-мадського простору. Предметом їхньогоаналізу є питання реального впливу ми-стецтва на дійсність та можливість аніма-ції суспільних змін.

Поштовхом для створення проекту сталироздуми на основі спостережень числен-них мистецьких, дослідницьких і акти-вістських ініціатив, які відстоюють правамешканців на своє місто. Зараз найважли-вішою ланкою в процесі відродження містастає саме реанімація активності його меш-канців. Сценарії ігор, які будуть поширюва-тись у вигляді плакатів і листівок, наділеніперформативним і активістським потенціа-лом. З їх допомогою автори хочуть активі-зувати гени співучасті і самоорганізації,відповідальні за рівень залучення й участів громадській сфері міста».

ДВЕРІ ТА ТІНЬУкраїну в Польщі представляли учасники арт-угруповання українсь-ких художників «Р.Е.П.» Жанна Кадирова та Микита Кадан, основ-ною темою яких є комунікація та соціально-політична активність.

Жанна Кадирова організувала у Вроцлаві гру-квест під назвою«Next door is waiting for you». За словами історика Йохана Хей-зінга, кожна гра приводить людину в «магічний вимір», тимчасову

зону, яка існує серед повсякденногожиття. Авторка запропонувала гравцямзнайти свій «магічний вимір», що існуєпосеред міста. Суть гри полягає в тому,що учасник має знайти знаки художника,заздалегідь залишені в міському про-сторі. Кожен із знаків, а всього їх 15,приво дить до наступного — і так до пе-ремоги. Знак художника втілений у виг-ляді дорожнього знаку, який є символомправил, із зображенням людської фігуриі відчинених перед нею дверей, які сим-волізують можливість звільнення від об-межень. Маршрут, на якому розставленізнаки, пролягає поряд із характернимита символічними місцями міської інфра-структури та управління: ринкова площа,в'язниця, бойня, університет, церква тавиводить нас із замкненого центру міста,де всі живуть за певними правилами, дорічки — території природи і свободи.Маршрут займає лише 10 хвилин, аледозволяє зрозуміти, що знайти власнийшлях до свободи може кожен.

Фокусом гри «Escape from the shadow»Микити Кадана був Sky Tower — най-вища будівля в центрі міста Вроцлава,яка діє як гігантський сонячний годин-ник, відкидаючи велетенську тінь, щосимволізує гроші як сутність сучасногомегаполісу. Кожна людина сама вирі-шує: сховатись їй у тіні чи відшукатисвоє місце під сонцем. Гравець можеуникнути тіні, дотримуючись карти, якусклав художник: на ній зазначені місця,час та довжина тіні, яка іноді досягаєдвох кілометрів та покриває невеликібудівлі, парки, садки та історичну ча-стину міста.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Льоля Гольдштейн 49

КОЖ Н А Г РА П Р И В ОД И Т ЬЛ ЮД И Н У В « М А Г І Ч Н И ЙВ И М І Р » , Т И М Ч АС О ВУ

З О Н У, Я КА І С Н УЄ С Е Р Е Д

П О В С Я К Д Е Н Н О ГО Ж И Т ТЯ

50 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Вуличне мистецтво Я, культура

Я, КУЛЬТУРАПРОЕКТ I , CULTURE PUZZLE, ЩО ОБ’ЄДНАВ 12 СТОЛИЦЬ СВІТУ (ПЕКІН, БЕРЛІН, БРЮССЕЛЬ,КОПЕНГАГЕН, КИЇВ, ЛОНДОН, МАДРИД, МІНСЬК, МОСКВА, ПАРИЖ, ВАРШАВА ТА ТОКІО), БУВПРЕДСТАВЛЕНИЙ 4 ВЕРЕСНЯ В КИЄВІ. ПРОЕКТ «I, CULTURE PUZZLE. МАЙСТЕРНЯ СУЧАСНОГОРЕМЕСЛА» ЗБИРАЄ ДОВКОЛА СЕБЕ АМАТОРІВ ТА ПРОФЕСІОНАЛІВ, ВОЛОНТЕРІВ ТА МИТЦІВ,ЯКІ МАЮТЬ НА МЕТІ ОТРИМАТИ-ПЕРЕДАТИ ЗНАННЯ РЕМЕСЛА, ВІДЧУТИ ЙОГО ЧЕРЕЗ СВОЇСПРОБИ ТА ВНЕСТИ «ПАЗЛ» СВОГО МІСТА У ГАСЛО ПРОЕКТУ

Текст: Денис Бортніков

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Денис Бортніков 51

I, culture puzzle складається з двох етапів. На першому етапі команда волонтерів,які пройшли попередній відбір, займаються власними дослідженнями за темоюпроекту: зустрічаються з майстрами, вивчають ремесла, їх специфіку, долу-чаються до процесу виготовлення продукту. Завершальний етап досліджень —майстер-класи з польською художницею Монікою Якубяк.

Ідея Моніки полягає в тому, що зрозуміти майстра тільки розумом неможливо.І для того, щоб осягнути всю глибину і таїнство ручної праці, її необхідно випро-бувати на собі. Практичне заняття для всіх вибрали спільне — шиття. В облад-наній усім необхідним студії кожен з учасників вчився створювати речі власнимируками. Хтось із них був уже добре знайомий з основами шиття, а деякі сідализа машинки вперше.

На другому етапі команда волонтерів презентувала результати своїх дослідженьширокому загалу. Для цього 4 вересня на Софійській площі була обладнана сту-дія, де відвідувачі змогли не тільки створити щось власноруч, а й долучитися дообговорення ролі ремесел у житті сучасної людини.

Потрапити до студії міг кожен охочий, адже все відбувалося просто неба. Най-головніше візуальне вираження проекту — пазл-логотип I, culture, розділенийна 12 частин відповідно до кількості столиць, задіяних у проекті. Кожне містоотримує свою частину у вигляді великого квадрату тканини, і команда волон-терів спільно з учасниками відкритої події заповнюють свою частину написуствореними за дні проекту виробами, «розфарбовуючи» його таким чином насвій манер.

Фото кожного квадрату займає своє місце на сайті, де кожен може їх роздивитися.Київ отримав почесну першу частину пазла. Окрім того, жителі та гості столиці,що побували на Софіївській площі 4 вересня, спільним голосуванням визначили,які ремесла можуть зберегти свою популярність у майбутньому. Такі професії, якювелір, кравець, палітурник, столяр, гончар та швець взяли першість.

Попереду в проекту ще три столиці, і вже зараз I, culture перетворюється на гро-мадський креативний рух, у якому багато діячів знаходять натхнення для власноїініціативи. Серед найближчих планів проекту в Україні — концерт симфонічногооркестру I Culture Orchestra, серед учасників якого будуть молоді виконавці, ві-дібрані журі. Варто додати, що в Україні цей проект реалізується спільно зGarage Gang Kollektiv. Результати подій в інших містах можна переглянути наофіційному сайті проекту www.culture.pl.

За матеріалами biggggidea.com

В ПРОЕКТІ I, CULTURE НЕ ВИСТАЧАЄ ЛИШЕ ТРИ ПАЗЛИ:

ПЕКІН

КОПЕНГАГЕН

ТОКІО

Д Л Я ТО ГО , Щ О Б О С Я Г Н УТ И В С Ю ГЛ И Б И Н УРУ Ч Н О Ї П РА Ц І , Ї Ї Н Е О БХ І Д Н О В И П Р О БУ ВАТ И Н А С О Б І

52 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Зізнання Тарас Силенко

БАНДУРАЦе друг, який не зрадить, який розрадить, емоційну підтримкуякого відчуваєш на кожному кроці. Я завжди кажу: тому, що вмене є, тому, що я пізнав і зміг помандрувати, я завдячуюбандурі.

Для мене бандура — це той інструмент, з яким приємно і за-тишно бути на самоті. Я можу дні проводити з бандурою, про-сто собі в кімнаті. Вона мене супроводжує в усіх мандрівках,додаючи сил і натхнення.

АКАДЕМІЧНА ТА СТАРОСВІТСЬКА БАНДУРИЯ звик до академічного способу гри. Гра на старосвітськійбандурі зовсім інша в подачі: цей інструмент камерний, тихі-ший, не такий драйвовий, як академічна бандура.

ТАРАССИЛЕНКООДИН З НАЙВІДОМІШИХСУЧАСНИХ КОБЗАРІВУКРАЇНИ, — ПРО ДІТЕЙ,БАНДУРУ, ВИСТУПИ ТАГЛИБИННУ СУТНІСТЬРІДНОЇ КУЛЬТУРИ

Текст: Льоля Гольдштейн

Коли опанував старосвітську бандуру — репертуар розширився іможливостей додалось: почав виконувати не лише козацькі абонародні жартівливі, історичні, ліричні пісні, а й зміг зануритисяглибше, звертаючись до древньоруського репертуару, який зі ста-росвітською бандурою звучить природно.

КОБЗАРСТВОКобзарство живе в молодих руках. Мені 38. Головне — співатидля себе. Душа цього потребувала і потребує, тому як колись, такі зараз я опановую нове. Того, що хотілося б відшукати і донестидо людей — армада.

Кобзарство до двадцятого століття було ніби «закритою кастою».Кобзарем міг стати лише незрячий чоловік. Треба було навчатисярік, щоб бути допущеним до посвяти. Кобза була сакральноюріччю: її ніколи не позичали і не давали тримати сторонньому.Кобзарі говорили на арго — лебійській мові, а свої знання пере-давали із уст в уста і називали це «Устинськими книгами». Такікниги неможливо було поцупити, адже вони тримались у голові.За їх розголошення карали так званим «урізанням торби» — за-бороною грати і співати.

ЗАРОБІТОКТут питання у ставленні. Я не шукаю саме заробітку, не лобіюювласні інтереси. Люди почули — запросили грати, потім дали зна-йомим контакти, таким чином і виникають усі мандрівки Україноючи за кордон. Я націлений на те, щоб підняти пісенні пласти, якіще ніким не виспівані.

Час від часу виступи дають копійку, тобто невеликою мірою цеможна назвати професією.

Деякі запрошують кобзаря і вважають, що він зобов’язаний без-коштовно заспівати. Ти ж не можеш помацати його творчість. Алеїм не прийде в голову запросити сантехніка безкоштовно відре-монтувати трубу.

МОЖЛИВОСТІЯ працюю і мандрую цілий рік. В мене такий стиль життя і я цимдуже задоволений. Маю можливість більше пізнати світ.Україну чи навіть певну область можна пізнавати усе життя:скільки в нас святилищ, енергетичних та історичних місць, ди-ковинок у музеях…

ВИСТУПИЛюблю виступати в залах набагато менше, але доводиться висту-пати все більше. У них у всьому штучність: освітлення, тіні. Коб-зарювання на вулиці — це найприродніша річ, особливо коли цепобутує в народі. Наші сучасники відвикли від вуличного кобза-рювання, бо рідко його бачать, а до 1930-х це було типовим яви-щем, особливо на Слобожанщині чи на Полтавщині.

Нині легше кобзарювати на базарі у районному центрі, ніж на ву-лицях столиці, адже плин сучасного життя великого міста пере-биває в людях щиру емоційну ноту.

Легко в товаристві, яке тебе знає і просить заспівати конкретніпісні, але особливо душа тішиться, коли співаєш перед дітьми,адже вони ще нічим не заангажовані. Вдячними слухачами є сіль-ські мешканці: з ними затишно, вони люди землі, які творилинаше прадавнє мистецтво.

ПІСНЯНайперше, це вивчати пісні за покликом душі.

Вчені дослідили, що перші звуки дитини після народження несутьв собі вібрації, притаманні лише певному народу. Криком дитиназаявляє про те, що вона народилась, і оспівує своє народження.В мене такий принцип: намагаюся насичувати пісні, щоб вонимали конкретну історичну прив’язку: до події, села, річки, прі-

звища козака чи отамана. Коли вимальовується пісня, то хо-четься, щоб вона була максимально інформативна.

РЕПЕРТУАРПитання репертуару є для мене ключовим. Мене приваблюють іс-торичні пісні, які можуть бути актуальними і сьогодні, щоб булазмога переосмислювати сучасність, вдаючись до символічних по-рівнянь. Старосвітська бандура розширює можливості репер-туару. Першою моєю піснею із старосвітською бандурою булаобрядова — «Ой, як же було ізпрежди віка», архаїчна колядка,яка доносить світотворчі уявлення наших предків.

Окрім обрядових пісень до нас практично нічого древньоруськогоне дійшло. Тексти билин є, а от з мелодіями сутужно. Поступововдавалось підібрати в репертуар твори, що відповідають харак-теру епохи Київської Русі, за допомогою гри на старосвітськійбандурі, імітуючи бряцання на криловидних гуслах.

З козацької, гайдамацької доби до нас дійшло багато пісень, нелише відома широкому загалу «Ой на горі женці жнуть». От заними я «полював» і «полюю». Завжди хотілося підняти пласт пі-сень про харизматичних отаманів чи воїнів, тому якщо потрапляєдо рук текст, скажімо, про отамана Зеленого, а я знаю, що пісеньпро нього немає, то народжується до слів і мелодія.

Паралельно з традиційним репертуаром, де є билини про ІллюМуромця, про гайдамаків, про швачку, про Гонту, про Залізняка,про бій під Крутами, з’явилось півтора десятка пісень, які можнаназвати авторськими. Це пісенна ретроспекція України, почи-наючи від «Слово о полку». Досі дивуюсь, як зміг відчути до не-під’ємного тексту мелодію, адже «Слово о полку Ігоревім» — цеглиба, монументальний епос.

ДІТИ І МУЗИКАДля дітей в сім’ї музика може бути взаємостимулом. Мої діти на-вчались грати на бандурі, сопілці, фортепіано, гітарі, щоб не від-ставати один від одного. Це можна екстраполювати на ті часи,коли в традиційних українських родинах було дванадцятеро дітей,і всі вони окрім того, що вчилися від батька, матері, баби й діда,також навчались від старших братів та сестер. В лавині народногомистецтва поколінь вони формували власні вміння.

КУЛЬТУРА І МИСТЕЦТВО УКРАЇНИКультура — її не помацаєш. Глибинна сутність нашої культури —це духовність. Це також нерозривність мистецтва й традицій, якіми самі розділили. А в нашого народу все в душі є одним цілим.Вишивка, прислів’я, малюнки, писанки, рушники — усюди є «древожиття», тобто все мистецтво в нас між собою переплетене і маєспільні мотиви. Звичаєвість супроводжувала людей усе життя.

У книзі Романа Коваля «Операція «Заповіт», де мова йде про че-кістські операції з ліквідації учасників Визвольного руху, одна зоперацій має назву «Щириє». Тобто щирість — це та риса, якаспоконвіку ідентифікувала наш народ. Ми цю рису можемо втри-мати і не втратити, треба лише націлитись та відчути внутрішнюпотребу замість крику на широкий загал.

Нині зводиться нанівець дух села. Але саме там можна насититирадістю душу. Маю на увазі не лише природу, але й красивих,душевних, вмілих людей. В селі Крячківка є бабусі, які співаютьбагатоголоссям, є люди, які знають, як покрити очеретом чи со-ломою хату. Ми можемо ще перейняти цю спадщину, щоб вонабула неперервною. Наша культура залежить від нас.

Час стискається. Якщо раніше вчинки відбивались на сьомомупоколінні, то тепер вже через 10 хвилин після свого діяння людинаможе отримати бумеранг.

Я за чистоту культури. Яка б не була людина: бідна чи багата,совісна чи аморальна — а вона піде до чистого джерела водинапитись.

Текст: Льоля Гольдштейн 53УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

54 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Поезія Поезія як спосіб спілкування

Майже всі вірші Андрія Голяка покладені на музику. За виняткомдекількох журналів, друком його твори ще не виходили, оскількиавтор вважає найбільш повноцінним представлення своєї творчостісаме в музичному форматі. «УК» публікує його вірші, що увійшли доальбому «Обряд Розрізання Яблука» та прозвучали у виконаннігурту «Окрема територія» на «Червоній Руті-97»

Група проіснувала з 1995 до 2001 року. За цей час «Окрема терито-рія» отримала Гран-прі Всеукраїнського фестивалю акустичної му-зики «Срібна підкова-96», стала лауреатом міжнародногофестивалю альтернативної музики «Альтернатива-96», дипломан-тами Всеукраїнського фестивалю «Червона Рута-97».

«Для мене слово є логічним продовженням моєї музики, а музика,своєю чергою, є логічним продовженням моїх поезій. Я не можу ска-зати, що є важливішим — це дві половинки одно го яблука. Поезіядозволяє мені висловити певні речі, які не можуть бути висловленізвичайною мовою. Якщо висловитись простіше, можна сказати, щопоезія, як і музика — це спосіб спілкування з навколишнім світом».

ДИВИСЬ, І ПОБАЧИШ...

Дивись, і побачиш...Дивись, і побачишЯк зім'ята трава ховає сліди,Як співають роси — відлуння води,Не дай мені накричати біди,Не дай мені наврочити біди...

Мати Вогню, чеканням поїш вікно,Знаю, чому кропиш сліди вином,Шлеш кажанів — побачте і розкажітьЯк цвіркуни виплакали мить.

Врода зловіснаяП'яною квіткоюСтане цвісти,Довго блукатиму,Стежку шукатиму —Тебе знайти.

Дай-но мені, дай-но меніЗілля приворотного...Дай-но мені, дай-но меніЗілля приворотного...

Місяць у спину, темрява у вічі,Сичання гадюче Коркуш накличе —Сестро зміїна, сядь-но до столу,Випий безсоння з моєї долоні.

Мавки, кружляючи,Смутку торкаючись,Ваблять мене,Хтось невідспіванийТретіми півнямиСполохи жне.

Вдягнеш мене піснею замовлянь,Північ мине — випитий дурман,В брами очей прокрадеться забуття,З твоїх ночей не матиму вороття.

ГОЛОСИ

Брате мій,Хочу розповісти тобі про себе...Уяви на мить, що ти — це я...Я розумію, що бути мною незручно.Це — як дивитись в очі сліпого,Це — як пити із дзеркала,Це — як тікати від власної тіні.

Голоси,Що кличуть тебе,Голоси,Що несуть тебе,Лелеки, що знаютьДавній обряд Священного СмуткуІ осінь, що шле тобі листя замість листів.

Заповіт волхвів ти щодня читав на своїх долонях,Слухав сміх лелек, що шукали стріл у висоті небес,Виливав свій плач за померлими на чужих могилахІ гарячу кров ти перетворив на міцне вино.

Голоси,Що читають час,Голоси,Що біжуть від нас,Прокинешся мертвим, і станеш прозорий, мов день,Пройдеш повз них — ніхто не побачить тебе.

В тебе опалені вії і сльози на очах...Не можна дивитись на сонце, не прикриваючись рукою...

НАСТРІЙ

Я знаю — ти живешВ дощових краплинах,Твій погляд — провалляНа стежці Самоти,Ти вмієш ховатисьВ прозорих хвилинахІ бавитись в ноти.

Настрій смичкаСпливає по струнах,ВіолончельнеЗлітає до стелі,Ти вмієш блукатиБерегом сумуВіолончелі.

Осіннє дівчаМалює знайомеОбличчя зливиВ парасольній уяві,Ти вмієш вертатисьЗ безвиході втомиВ окрему реальність.

ПОЕЗІЯ як спосіб спілкування

Андрій Голяк

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРААндрій Голяк 55

ДОВІДКА

Андрій Голяк народився1973 року у Львові. Закін-чив Львівський національ-ний університет «Львівськаполітехніка», але жодногодня не працював за спеці-альністю. В 1991 році ство-рив рок-групу «Клан тиші»,яка проіснувала до 1994 ро -ку, після чого Андрій ство-рив арт-рок-проект«Окрема територія». Саме цей момент можнавважа ти початком серйоз-них поетичних спроб,оскіль ки «ОТ» була спла-вом психоделічної музикита інтелектуальної поезії.Критики охрестили цеявище терміном «неоша-манство».

ІNTRO

Я забираю вас з собоюМарити неспокоєм,Я забираю вас з собоюНосити в долонях дощ.Знедолені пасинки хтивих розваг,

Я звертаюсь до вас на порогах площ —Дивіться на мене —ЯРозрізаюЯблуко.

Час кам'яних ідолів вже скінчився,А час дерев'яних ідолів ще не настав.Це мить, коли вмирають богиІ народжуються богочоловіки.І головне — вчасно вмерти,Щоб встигнути вчасно народитись.

НЕ МИНАЙ

— Не минай мене...Не минай мене…

В тонких пальцях тримаєш секунди,Ловиш мелодії зимової флейти —Не минай мене...

Ловиш краплини земного кохання,В розкритих долонях несеш за обрій —Не минай мене...

Дивишся з ночі у вікна Безсоння,Твій колір — прозорий, ім’я твоє — Все...Не минай мене...

Німий композитор торкнеться води,І кінчики пальців відчують тепло твоїх рук.

В червоному лісіВіддайся деревам,В травах знайди себеКоролевою,Випий сонця з келиха РанкуВипий сонця з келиха РанкуВипий сонця з келиха РанкуІ не минай мене...

CODA

Щось відлуналоІ зникло щось,Вже не існуюче.І кроки мої краплями впали в їх мовчання.У темряву їх поглядів увійшов,Стебло вогню у долонях тримаючи,Бо прошепотів хтось тихо:«Прийди освятити прихід».

ВТРАЧЕНИЙ

ЗагубивсяВ запахах лісових,Чорне небоКутало погляд мій,Регіт відьмиПлівся в гілках густихІ русалкиЩось шепотіли вслід.

Нашепотіли розлуку прозорую,Наспівали вогні у тенетах хащ,Націлували шию зашморгами,Але ти мене їм не віддаш.

Повернувся,Знаючи пісню стріл,Печаль-траво,Ти зберегла сліди,Сірий попілЗамість роси покривМою втечуІ тихий плач води.

Очеретяні флейти тужили по мені,Плакальниць крила вкривали тіло моє,Поранений птах сів напитися з жмені —В темній воді вмирання побачив своє.

Їх закляттяСтелилися чорним димом,Йшов за обрій —Розпитував шлях у стріл,В’ялим листямОпадали години,Падав з кручі —Бракувало крил.

ФОТОПРОЕКТ «АЗІЗ» БУВ СТВОРЕНИЙ СВІТЛАНОЮВОЛЬНОВОЮ У КИЄВІ В 2003 РОЦІ. ЗАРАЗ ВІНПРЕДСТАВЛЕНИЙ РАЗОМ З ГРАФІКОЮ ТА ОБ’ЄКТАМИМАЙКЛА МЕРФЕНКА ВКИРГИЗЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУМУЗЕЇ ОБРАЗОТВОРЧИХМИСТЕЦТВ ІМЕНІ ГАПАРААЙТІЄВА РАМКАХ ПРОЕКТУ«ІНСЕКТОЇДИ ТА РЕПТИЛОЇДИ —ПОШУК ГАРМОНІЇ», ЩОПРОХОДИТЬ ПІД ПАТРОНАТОМПОСОЛЬСТВА УКРАЇНИ ВКИРГИЗСТАНІ ДО 20-РІЧЧЯНЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

56 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Фотографія Азіз Текст: Марія Хрущак

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 57

Дивний збіг. В стінах саме цього музею зберігається одна з робітхудожника, котрий вперше зобразив людину богоподібною: Аль-брехт Дюрер, відомий німецький митець, створив свій власнийпортрет «за образом та подобою» — велично, іконописно.

Cвого часу автопортрет Дюрера зробив справжню революціюв образотворчості. Звернення до людського образу у наш частаким чином, як це зробила Світлана Вольнова, — своєріднеповернення до Північного Відродження. Адже фотографічнасерія «Азіз» мисткині відсилає нас саме до цієї традиції пере-ведення величі почуттів в образи.

В будь-якому випадку світлини Вольнової не мають жодногостосунку до фототрадиції людського зображення — ані амери-канської, просякнутої відстороненою цікавістю до людини якдо однієї з форм життя, ані до європейської, котрій властивийпікторалістичний підхід, що передбачає вторгнення автора тайого світобачення на територію зображуваного.

Фотографія робить реальним те, що ми відчуваємо. В той жечас вона заперечує відчуття, оскільки об’єктив обмежує його

пошуком ідеального образу. Автору цієї серії портретів вдалосяпоказати людину такою, якою та може бути тільки тоді, коливона навіть не здогадується, що її фотографують. Можливо,так сталося тому, що автор — жінка, чий спосіб життя сам пособі є проявом мистецтва — кожна її поява на міських імпрезахє певним перформансом.

Перш за все обеззброює відсутність будь-якої ідеалізації зоб-раженого. Перед нами — оголені почуття. Фотографія як актневтручання, що є точкою перетину стану моделі та фотографа.Як спроба перевести в образи ті відчуття, які здатен відчутикожен з нас, будучи собою.

Без гри в хованки або наслідування. Галерея емоцій та станів,котрі віддзеркалюють в нас божественне. І тут варто згадатипро ще один дивовижний збіг — ім’я Азіз перекладається зарабської як «людина».

У Бога немає рук, окрім наших, — каже одне українське при-слів’я. У Нього тут немає нікого, окрім нас, — продовжує Світ-лана Вольнова.

Ф ОТО Г РАФ І Я Р О Б И Т Ь Р Е А Л Ь Н И М Т Е ,Щ О М И В І Д Ч У ВАЄ М О

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 57

58 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Фотографія Метафора соціальних рас

Імпреза в Бішкеку є світовою прем’єрою фотопроектукиянки Світлани Вольнової «Азіз» — серії портретів киргизь-кого легіня, створеної 2003 року. Це спроба мисткині, народ-женої та сформованої в Санкт-Петербурзі, що працювалатакож в Америці, а нині — в Україні, вловити світ відчуттівлюдини з Центральної Азії. Прорватись крізь стереотип пронепроникність азійського обличчя. Звернутись до мови тіла,його пластики, як загальнолюдської. Для Світлани, топ-мо-делі, продюсера моди, фешн-перформера та телезірки,принциповим було обрати героєм мистецького міжкультур-ного діалогу за синхронного перекладу камери не профе-сійну модель, не актора — людину, для якої територіяприватності залишається сокровенною. Ефектна випадко-вість кадрів відсилає до естетики американця Тері Річард-сона, який зробив революцію в естетиці фільмування модита знаменитостей. Так певним митцям, що формують світреклами, вдається трансформувати цей досвід у щосьякісно інше. Про що пише італійський психолог Антоніо Ме-негетті: «Зараз велике мистецтво, справжнє мистецтво з ве-ликої літери фактично є рекламою буття»1.

Закладаючи в фотоісторію драматургію спонтанного про-вокування емоції та її фіксації одразу начисто, Вольноване приховує зачарованості героєм в його «тут і зараз». Щемайбутній петербурзький академік гравюри та праотецьукраїнської культури Тарас Шевченко писав з центрально-азійського вигнання: «Киргизи такі мальовничі, такі оригі-нальні та наївні, що самі просяться під олівець, і я дурію,коли дивлюся на них»2.

Текст: Костянтин Дорошенко

I

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Костянтин Дорошенко 59

Досліджуючи тілесність власним творчим досвідом,Вольнова сама часто виступає мистецьким об’єктом —в дефіле, фотозйомках чи провокативних появах насвітських подіях. Цю тему розкривають завдяки її об-разу українські художники в мистецьких проектах (ІлляЧічкан, «Цуцики», 2003) і театральних (Лесь Поде-рев’янський, «Павлік Морозов», режисер Андрій Кри-тенко, 2011). Перфектний знавець перетворення тілаза посередництва одягу, макіяжу, аксесуарів; образу —завдяки дигитальним технологіям, звернувшись до«Азіза», Світлана принципово наслідує те, чому Шев-ченка навчав Карл Брюллов: «...Прагніть передатиживе тіло: воно таке прекрасне, що тільки зумійте від-чути його, та й не вам ще виправляти його»3. І чорно-біла серія «Азіз», і кольорова — з тим самим героєм —«Тханки» — не зазнавали обробки перед друком вжодних програмах. Залишаючи глядачеві можливістьпобачити людину без редагування.

Фрагмент статті Костянтина Дорошенка «Метафора соціальних рас», опублікованої в каталозі проекту «Інсектоїди та рептилоїди — пошук гармонії»

Пекін, вересень 2009 — Київ, Parovozzz, травень 2011

1 Менегетти Антонио. Система и личность. Москва, 2007. С. 752 Цит. за: Білецький Платон. Апостол України.

Життя і творчість Тараса Шевченка. Київ, 1998. С. 1743 Цит. за: Білецький Платон. С. 41

60 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Фоторепортаж Пошук гармонії

ПОШУК ГАРМОНІЇ ПРОЕКТ «ІНСЕКТОЇДИ ТА РЕПТИЛОЇДИ —ПОШУК ГАРМОНІЇ» БУЛО СТВОРЕНОАВТОРАМИ ЯК ВІЗУАЛЬНИЙ ДІАЛОГ ЗФІЛОСОФСЬКОЮ ІДЕЄЮ КИРГИЗЬКОГОУЧЕНОГО ІЛЬЯСА САДИБАКАСОВА.ЙОГО ЕКСТРАВАГАНТНА ТЕОРІЯ ПРОГЕНЕЗУ КУЛЬТУР І ЦИВІЛІЗАЦІЙ МОЖЕНЕОДНОЗНАЧНО СПРИЙМАТИСЯБАГАТЬМА, ХОЧА Й, БЕЗУМОВНО,ВИГЛЯДАЄ ПОВЧАЛЬНОЮ

Уважно роздивляючись в експозиції несхожісвіти інсектоїдів та рептилоїдів, у певний моментраптово розумієш, що частина кожного з нихживе і в тобі. І це протиріччя, що закладене в су-часній людині, дозволяє відчути цільність влас-ного «я». Адже і рептилоїди, чий менталітеторієнтований на індивідуалізм, і інсектоїди, щоживуть психологією вулика — це дві невід’ємнічастини одного цілого, картини світу, що нас ото-чує. Здавалося б, така проста, але й несподіванаартистична маніфестація матеріалізувалася зУкраїни в Національному музеї образотворчогомистецтва імені Гапара Айтієва в Бішкеку. Мате-ріалізувалася, бо іншого визначення для експо-зиції не підбереш: жодної роботи на стінах, всі —або ширяють у просторі зали, або розташованіна підлозі, провокуючи глядача отримуватиякийсь новий досвід у самому їх спогляданні.Питання, що виникають при цьому, — як при-йняти й трансформувати в собі індивідуалізм таколективізм, залишаються для кожного відкри-тими. Мистецтво пробуджує вашу власну уяву,провокує внутрішню роботу. Різні моделі роз-витку цивілізацій, різні шляхи руху в майбутнє —особисте, соціальне, геополітичне, перетина -ються лише у духовному розумінні спільності кін-цевої цілі — гармонії світу.

Метафоричні образи, створені Майклом Мер-фенком, у дивовижний спосіб стають близькимитому внутрішньому настрою, що приходить підчас тривалого перегляду й навіть вивчення йогоробіт. Енергетика й образність знаходять відгукв душі не раптово, ти ніби відкриваєш її, й витя-гаєш на поверхню пласт за пластом свої досвід,знання, емоції та пристрасті. Й напруга, в якійзнаходишся в експозиції, стає своєрідним баро-метром, який фіксує ритм взаємодії настроїв ав-тора й глядача.

Й лише за повторного перегляду виставкистверджуєшся в думці, що непоєднуване мож-ливо поєднати — на рівні образу, думки, енер-гії, в жодному разі — механіки. Експерименткуратора Костянтина Дорошенка, на відміну віддоктора Франкенштейна, виявляється життєз-датним.

Директор Національного музею імені Гапара Айтієва професор Юрістанбек Шигаєв та Посол України в Киргизстані Володимир Соловей відкривають експозицію

Етно-поп-діва Киргизстану Каникей вивчає каталог виставки

Д-р Ільяс Садибакасов подарував Костянтинові Дорошенку геологічні чудасіїТянь-Шаню

Куратор проекту КостянтинДорошенко, киргизська телезірка,

дизайнер Ассоль Молдокматова,співзасновник «Клініки Дорошенка

Грищенко» Оксана Грищенко,художник Майкл Мерфенко

Віце-президент Ради Ремесел Азійсько-Тихоокеанського регіону, кіноакторка Дінара Чочунбаєва

Фот

о: К

сені

я Т

олка

ньов

а

Текст: Дільабр Борисовець

До таких парадигмальних музеїв нале-жить Національний художній музейУкраїни (НХМУ). Його створення на-прикінці ХІХ століття як першого в КиєвіМіського музею стало можливим за-вдяки згоді та концентрації зусиль і ре-сурсів старої аристократії, духовенства,нової інтелігенції. Однак відомі істо-ричні обставини призвели до того, щомузей втратив зв’язок із сучасністю.

Фактично, з набуттям Україною неза-лежності музей потребував своєрід-ного «перезаснування». Цей процесще триває, але впродовж останньогодесятиліття відбулося головне — му зей отримав свою аудиторію,сформував ядро постійних партнерівіз мистецького середовища, пред-ставників творчих індустрій, митців,юристів (серед них — АТ «Титич іПарт нери»).

ПРОРИВ ДО РЕАЛЬНОСТІУ музеї, нагадаємо, відбувалися вис -тав ки легендарних седнівських плене-рів 1988 та 1989 років, на якихпроросла «Нова українська хвиля». Алезнаковим досвідом звернення НХМУ досучасного мистецтва фактично сталавиставка Олега Голосія в 2003 році. Цейрік також прикметний тим, що музейсформував свою програму розвитку,одним із пріоритетів якої стало розши-рення і створення експозицій ХХ і ХХІстоліть.

Креативним прочитанням класики українського авангардубула позначена виставка Олександри Екстер «АмазонкиАвангарду», яка відбулася у травні — червні 2008 року.Спеціальний дизайн кожного виставкового залу (розроб-лений спільно з організацією Майстерня великих ідей«Ганка») дав можливість відвідувачам відчути атмосферу,в якій працювала і яку створювала мисткиня, збагнути різ-нобічність її таланту.

Один із залів був перетворений на своєрідний кінотеатр,в якому демонструвалася раритетна фантастична стрічка1924 року «Аеліта» (режисер — Яків Протазанов), ко-стюми для якої розробила Екстер. Відкриття супроводжу-валось показом «art couture» колекції українскоїдизайнерки Лілії Пустовіт.

Визначним для музею став моногра-фічний проект «Нова хвиля» (2009 рік,куратор Оксана Баршинова), завдякиякому покоління «1987» набуло ста-тусу «класики». Хоча в експозицій-ному плані ця виставка швидше явилаприклад впливу класичного музею насучасний мистецький простір — самеїї можна вважати поворотною длясприйняття музею як активного учас-ника сучасного арт-процесу.

Як стверджують експерти, на початку2000-х НХМУ видавався досить кон-сервативною установою, і навіть ім’ялюдини, яка опікувалася в музеї ХХстоліттям, було невідоме в арт-сере-довищі. Нині відділ мистецтва ХХ —ХХІ століть очолює Оксана Барши-нова — добре відомий в Україні спе-ціаліст у галузі сучасного мистецтва.

ТЕ, ЩО ЗА ФАСАДОМНесподівано цікава взаємодія гостьо -вого проекту з музейним контекстомвідбулася під час реалізації в НХМУкураторського проекту Олесі Ост-ровської-Лютої «Велика несподі-ванка». Хоча концептуально проектбув спрямований на приверненнясуспільної уваги до проблем тубер-кульозу, кураторці та митцям із групи«Р.Е.П.» передусім вдалося доситьпродуктивно дослідити музейнийпростір, виявивши і актуалізувавши вньому низку прихованих (у прямому і

переносному сенсах) «порожнин» та «згустків» пам’яті.

Зокрема, йдеться про великогабаритну соцреалістичнускульптуру, яку з технічних причин неможливо було пере-містити з експозиційних залів у фондосховище і тому до-велося закрити фальш-стінами. Митці зі згоди музейнихпрацівників зробили віконця у цих перегородках, і оку гля-дачів відкрився феномен музейного палімпсесту, який ха-рактеризує стан суспільства, яке цей музей репрезентує.

Учасник групи «Р.Е.П.» Микита Кадан назвав цю ситуаціюодним із проявів «культури євроремонту» — коли опорніконструкції соціальної структури залишаються без змін ілише декоруються відповідно до віянь часу. Суспільство нездійснило докорінної перебудови того, що залишилосяпісля радянського періоду, обмежившись косметичним ре-

64 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Музей Реакція на сучасне мистецтво

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ УКРАЇНИ:реакція на сучасне мистецтво

П Е РФ О Р М А Н С Ж Е В ТА КО М У С Е Н С І

Є Ч И М О С Ь ТА К И М , Щ О О П О Н УЄ КО Н Ц Е П ТУ М УЗ Е Ю

Я К М А В З ОЛ Е Ю КУЛ ЬТУ Р И І П Р И В Н О С И Т Ь В Н Ь О ГО

П УЛ Ь С Ж И Т ТЯ

КОЖНІЙ ЕПОСІ ВІДПОВІДАЄ ПЕВНА МОДЕЛЬ МУЗЕЮ. ЖАН-ЛУЇ ДЕОТТ НАЗВАВ МУЗЕЇ ВЗІРЦЕВОЮ НАЦІОНАЛЬНОЮ ПАРАДИГМОЮ,

НЕВІДДІЛЬНОЮ ВІД СУСПІЛЬСТВА, ЯКЕ Ї Ї РОЗВИНУЛО

Текст: Микола Скиба

монтом фасаду. Кадан зауважив, що НХМУ є однією з тихнебагатьох установ на пострадянському просторі, яка опо-нує цій тенденції.

МУЗЕЙ УНОЧІЛабораторією нових форм роботи з експозиційним про-стором і новою аудиторією стала для НХМУ участь у все-європейській акції «Ніч Музеїв». У 2009 році експериментполягав у грі з експозиційним освітленням: відвідувачампропонувалося оглянути виставку Романа Жука «Грабіж-ники» в темряві, присвічуючи собі лише кишеньковимиліхтариками, тож кожен міг відчути себе шукачем/викра-дачем музейних скарбів (щоправда — під пильним контро -лем відео-нагляду). Це була своєрідна творча відповідь на

резонанс ні музейніпогра бу ван ня. На пер -шому поверсі глядач мігзануритися в атмо-сферу «Крику» ЕдвардаМун ка в однойменнійвідео-артівській компо-зиції Олега Чорного.

Наступного року, оці-нивши інтерес публікидо подібного форматуподій, музей продовжив експерименти. Світлозвукова ін-сталяція у виконанні Олександра Друганова і Віктора При-дувалова розширила камерний простір музею, вмістившиу нього стихії води, повітря, землі і вдало доповнивши ра-фіновану експозицію чорно-білих фото. «Ніч музеїв» 2011року хоч і не була така масштабна, як попередні, зате три-вала довше, і відвідувачам знову ж таки було запропоно-вано новинку — «тиху дискотеку» в навушниках. Причомув слухача-глядача була можливість вибирати між каналомкласичної музики і рок-композиціями у виконанні групи«Сінгл тон», які на першому поверсі грали наживо.

МУЗЕЄФІКАЦІЯ СУЧАСНОСТІПроведення в НХМУ виставки класиків відео-арту ДжосефаБойса, Нам Чжун Пайка і Вольфа Фостеля (куратор — Да-рина Якимова) засвідчило, що в стінах класичного музеюцілком органічно можуть сприйматися не тільки хрестома-тійні живопис, скульптура, графіка, але й мистецтво, в якихмедіумом виступає екран і відео-проектор.

Своєрідним дослідженням специфіки музейного просторустало проведення на території НХМУ серії перформансів«Заручник в НХМУ», курованих Ларисою Бабій: «Льотчик

Бойс» у виконанні Олександра Лебедєва, «Давай домови-мося: ти не помічаєш мене, я не помічаю тебе» (Лариса Ве-недиктова), «Ще один день» (Лада Наконечна), таавторської екскурсії Алевтини Кахідзе.

Практикуючи «повільне мистецтво» на території уповільне-ного музейного часо-простору, перформери примушуютьйого реверберувати прихованими і незатребуваними досівимірами. За словами Лариси Бабій, останній видаєтьсяцілком полярним явищем до того, що є суттю діяльностікласичного музею, який зазвичай зупиняє час для арте-фактів, які він збирає, зберігає, експонує. Тобто йдетьсяпро те, що Даніель Бюрен свого часу назвав зовнішнімефектом безсмертя.

Перформанс же в такому сенсі є чимосьтаким, що опонує концепту музею як мавзо-лею культури і привносить у нього пульсжиття.

Ця та інша проблеми, зрештою, стали пред-метом дискусії «Як класичний музей маєреагувати на сучасне мистецтво» (модера-тор — Микола Скиба), організованої НХМУ

в травні 2011 року до Міжна-родного дня музеїв. Зокрема,директор Музею мистецтв уЛодзі Ярослав Сухан поділивсядосвідом музеєфікації явищ су-часного мистецтва (в томучислі таких ефемерних, як пер-форманс), зауваживши зна-чення документування, фіксаціїконтексту.

Таким чином, музей набуваєфункції аналітичної установи.На думку польського гостя,контекстуальний підхід важли-вий і при побудові постійноїекспозиції — іноді варто ві-дійти від хронологічного прин-

ципу, зосередившись на проблемному структуруванні,виходячи із того, що цікавить і хвилює реципієнта. Загалом,учасники дискусії неодноразово звертали увагу на те, щов центрі сучасного музейництва має бути суспільство, томуза кожним артефактом має читатися конкретна історія читенденція.

Подібний підхід є близьким і для Національного художньогомузею України, і найкращим чином він розкривається в ди-тячих програмах, що їх організовує науково-просвітниць-кий відділ під орудою Марини Скирди. Мистецтво є однієюз мов міжнародного спілкування, тож не випадково одна зпросвітницьких програм музею називається «Абетка ми-стецтва».

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Микола Скиба 65

В Ц Е Н Т Р І СУ Ч АС Н О ГО М УЗ Е Й Н И Ц Т ВА М АЄ БУТ ИСУС П І Л Ь СТ В О , ТО М У ЗА КОЖ Н И М А РТ Е ФА КТО М М АЄ

Ч И ТАТ И С Я КО Н К Р Е Т Н А І СТО Р І Я Ч И Т Е Н Д Е Н Ц І Я

66 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Історія Незабутній Петрович Текст: Віра Горбатюк

ВЕАНІР КРУГЛОВ, НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИЩасливий ризикУ колишньому Радянському Союзі було три позакатегорійні театри — це Великий у Москві, Кі-

ровський (зараз Маріїнський) у Ленінграді, а ще театр опери та балету імені Шевченка у Києві. Ці ко-лективи мали величезні переваги над своїми колегами, які працювали у звичайних театральнихзакладах. У таких театрах був збільшений склад оркестру, балету. Всі працюючі отримували значнобільшу зарплатню, цим колективам надавалася подовжена профвідпустка. Піклування уряду булоособливо уважним. У цих театрах були величезні можливості вибору артистів. Сюди потрапляликращі з кращих. Працювати в таких театрах було і почесно, і престижно.

Мені надзвичайно поталанило! Випадково я, бувши проїздом у Києві, насмілився показатися ке-рівництву театру опери та балету. Не сподіваючись на успіх, спробував ризикнути. І... доля казковопосміхнулася мені! Я був зарахований (щоправда, спочатку тимчасово) в балетну трупу. Для дебютумені запропонували підготувати партію Базіля в балеті Л. Мінкуса «Дон Кіхот».

За час підготовки я передивився увесь балетний репертуар. Провідний склад балетної трупибув унікальний. Це, насамперед, неперевершена, технічно досконала Олена Потапова, чарівно на-тхненна Алла Гавриленко, поетична, майстерно витончена Ірина Лукашова. А Валентина Кали-новська! Моя чарівна, прекрасна партнерка впродовж багатьох років. Її поривчастість, натиск,неймовірне володіння всіма технічними складнощами хореографічного малюнку надихали мене і сти-мулювали удосконалюватися.

…Не можу не згадати і керівника нашого дивовижного колективу. Це Віктор Петрович Гонтарь —

директор театру. На жаль, він недовго очолював наш колектив, але його особа для мене залишиласянезабутньою.

Наскільки мені відомо, в колишньому Радянському Союзі не було навчальних закладів, які го-тували б кадри для надзвичайно складної, я б сказав, універсальної професії керівників великоготворчого колективу. Гонтарь був одним з видатних представників цієї унікальної професії.

Трупа нашого театру (солісти, співаки, балет, хор, оркестр) була однією з найкращих не лишена батьківщині, але й далеко за межами її. Віктор Петрович знав театр «від» і «до». Мене дивувалайого компетентність в різних жанрах, а ще його любов і повага до акторів усіх категорій.

Віктор Петрович обов'язково був у залі на кожній виставі (особливо був уважним до молоді).Після вистави він неодмінно заходив у гримувальні кімнати, ділився враженням від щойно побаче-ного, висловлював свої побажання, і, як правило, вони завжди були професіональними і достемен-ними.

Любов до мистецтва, до артистів, до всього, пов'язаного з театром, було сенсом його існування.Образ Гонтаря назавжди залишиться в пам'яті всіх, кому пощастило його знати й працювати під йогоорудою. Залишиться в пам'яті нашій ім'я цієї видатної, залюбленої в театр людини.

НЕЗАБУТНІЙ ПЕТРОВИЧЖУРНАЛ «УКРАЇНСЬКАКУЛЬТУРА» ПУБЛІКУЄФРАГМЕНТ ЩЕ НЕОПУБЛІКОВАНОЇ КНИГИ«НЕЗАБУТНІЙ ПЕТРОВИЧ»(УПОРЯДНИК ВІРАВІТАЛІЇВНА ГОРБАТЮК) —ЗБІРКИ СПОГАДІВУКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ, ЯКІ ПРАЦЮВАЛИ В РІЗНИЙЧАС І В РІЗНИХ ТВОРЧИХКОЛЕКТИВАХ ПІД ОРУДОЮВИДАТНОГО ОРГАНІЗАТОРАІ ТАЛАНОВИТОГОКЕРІВНИКА ВІКТОРАПЕТРОВИЧА ГОНТАРЯ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Віра Горбатюк 67

ВАЛЕНТИНА КАЛИНОВСЬКА, НАРОДНА АРТИСТКА СРСРВіктор Петрович був для нас, як батько ріднийУ 1957 році після закінчення Київського державного хореографічного училища я на загальних

правах була прийнята в групу кордебалету Київського театру опери та балету. Місяців через дваВахтанг Іванович Вронський запропонував мені виконати головну партію в балеті Ф. Ярулліна «Шу-рале». Я була приголомшена! Мені, ще не досвідченій танцівниці, можна сказати, вчорашній шко-лярці доручають головну партію у виставі! Подиву моєму, як і хвилюванню, не було меж. Згодом ядізналася, що ця ініціатива виходила від нашого директора В. П. Гонтаря. Він спонукав головногобалетмейстера Вронського ризикнути і довірити юній балерині складне завдання. Нехай, мовляв,покаже, на що здатна! А, можливо, побачив в мені потенціальну солістку балету? Життя показало,що не помилився.

…Віктор Петрович безпомилково знаходив талановитих людей і сприяв якнайкращому ви-

явленню їхньої обдарованості. Таких артистів він запрошував з різних міст нашої великої країни івони залюбки залишалися працювати в нашому театрі, бо умови для творчої роботи створювалисябездоганні. Він інтуїтивно відчував артиста. Зібрав у наших стінах всіх зірок. З Ленінграда запросивТимохіна, Туфтіну, з Москви Огневого, з Донецька забрав Солов'яненка. Директор, здається, й ночу-вав у театрі. І вже, звичайно, був присутній на всіх спектаклях.

… Ще хочу відзначити його неабияку доброту. Якщо часом затримували заробітну плату, товін допомагав грішми робочим сцени, прибиральницям та іншим малозабезпеченим співробітникам.За час своєї роботи в театрі він багатьом призначив достойні зарплати, допомагав тим, хто потре-бував поліпшення житлових умов. Творчі питання вирішувалися разом з Художньою радою. Наприк-лад, після кожної вистави Художня рада ставила питання, чи спроможний цей артист і надалівиконувати сольні партії, можливо, ще не вистачає досвіду, а, можливо, це йому взагалі не під силу.Віктор Петрович міг підтримати, похвалити, а міг і полаяти.

Я якось невдало станцювала партію Оділії в «Лебединому озері» Чайковського. Прийшла усвою гримерну і розридалася. Заходить Віктор Петрович. Побачив мої сльози і каже: «Що ж, гра-фине (він завжди мене тільки так називав), ридаєте? Правильно! Плачте! Не можна покладатисялише на свої дані, треба ще й працювати. Наполегливо. Вимогливо ставитися до своїх партій!»

…Саме при Гонтарі почалися регулярні гастролі нашого театру за кордоном. Мені пощастило по-

бувати з Віктором Петровичем в Ісландії, Норвегії, Данії, Швеції. Коли ми виїжджали на гастролі,Віктор Петрович був для всіх нас як батько рідний. Запрошував нас або в кафе, або до парку розвагі завжди сам за все розраховувався.

…Віктор Петрович був у дружніх стосунках з Володимиром Васильовичем Щербицьким. Бук-

вально на всі прем'єри приходили всі члени уряду зі своїми дружинами. Присутність таких глядачівстимулювала наших артистів. Володимир Васильович завжди цікавився, яка зарплата у того чи ін-шого артиста? Чи є у нього житло? А якщо виникали проблеми, то вони легко вирішувалися разом.

Віктор Петрович Гонтарь поважав і любив увесь колектив. Коли зняли Хрущова і рикошетомпосипалися несправедливі звинувачення на адресу нашого директора, колектив співчував йому,але вдіяти нічого не міг. І коли В. П. Гонтаря звільнили з посади директора, для нашого театру цебула величезна втрата. Він був справжнім господарем. У нього була своя команда, що складаласяз двох заступників — з творчих питань і адміністративно-господарчих. Особливо виділявся молодий,енергійний Д. Д. Федоряченко, який став своєрідним «повпредом» театрального мистецтва Україниза кордоном. Він вивозив наш театр в США, Канаду, Францію, Італію і майже в усі країни соцта-бору — Польщу, Югославію, Румунію, Німеччину, Чехословаччину, Болгарію. «Дан Дан», як залюбкиназивають Данила Даниловича колеги по театру ім. Івана Франка, якому він більш як 30 років слу-жить вірою і правдою як директор-розпорядник, заслужено вважає Віктора Петровича своїм вчите-лем. Ідея книги спогадів про Віктора Петровича належить саме «Дан Дану».

…

ДАНИЛО ФЕДОРЯЧЕНКО, ЗАСЛУЖЕНИЙ ДІЯЧ МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ, ЗАСТУПНИК ДИРЕКТОРА КИЇВСЬКОГО ТЕАТРУ ОПЕРИ ТА БАЛЕТУМені пощастило зустрітися з Віктором Петровичем на старті моєї театраль-

ної кар’єри. Він став для мене вимогливим вчителем, добрим наставником і,зрештою, не дивлячись на різницю у віці, вірним товаришем впродовж багато-річної спільної праці.

Познайомився я з ним, щойно закінчивши драматичну студію при Укра-їнському академічному драматичному театрі ім. І. Франка. Було це у 1950 році.Бенедикт Володимирович Бенедиктов, тодішній заступник директора Київсь-кого театру ляльок, запропонував мені зайти в театр Російської драми, бо, мов-ляв, директор цього театру Гонтарь просив порекомендувати йому молодогоенергійного юнака на посаду головного адміністратора театру, думаю, твоя кан-дидатура підійде.

Наступного дня я прийшов до службового входу театру і запитав черго-вого, де я можу побачити директора?

— А он він, у дворі, стоїть біля машини. Бачите? Високий, у сірому костюмі.Я зайшов у двір, несміливо підійшов до елегантного красеня, відрекомен-

дувався. Віктор Петрович пильно подивився на мене, якусь хвилину помовчав,

68 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Історія Незабутній Петрович Текст: Віра Горбатюк

а потім рішуче запросив до свого кабінету. Прискіпливо вивчаючимене поглядом, коротко розповів, що я повинен робити, які обов’язкипокладаються на мене, а потім встав і на прощання сказав:

— Ідіть зараз до відділу кадрів, оформляйте документи і завтрапочинайте працювати!

— Завтра?!— Так! Завтра! Бажаю успіху!Завтра... Мені стало моторошно. Така відповідальна посада! Го-

ловний адміністратор — це я, молодий і недосвідчений, такого пре-стижного театру!!! Як директор не боїться мені довіряти?

Згодом я зрозумів, що Віктор Петрович напрочуд умів прозор-ливо бачити, на що здатний той чи інший працівник, який творчий по-тенціал несе у собі. Особливо покладався на молодь, сміливо довірявїй, але ж і вимагав суворо. Пам’ятаю, який важливий урок завдав меніВіктор Петрович. Було це в перші дні моєї роботи на посаді головногоадміністратора академічного театру російської драми ім. Лесі Укра-їнки. Якось вранці викликає мене Віктор Петрович до свого кабінету.А він, не вітаючись, до мене:

— Чому на колосниках так багато пилу?— Та я ж...— Я тебе запитую, чому там стільки бруду? Бачив?

— Та я ж...— А ти повинен все бачити!..— Так я лише адміністратор, — ледве встиг вставити свою репліку.— Що значить «лише»? Ти тут господар! Піклуйся про своє господарство від колосників до під-

валу. Запам’ятав?О, запам’ятав! Я добре це запам’ятав на все моє театральне трудове життя.

…Одного осіннього дощового дня приїхали ми на дачу до нашого головного балетмейстера Вах-

танга Івановича Вронського. Точилася ділова серйозна розмова, і під час її Віктор Петрович, ніби не-нароком, жартома, висловив думку, образливу для мене, незаслужено образливу. Я мовчки вставз-за столу, швидко одягнувся і рішуче вийшов з хати. Мене ніхто не зупинив, а я з гіркотою на душіпішов шляхом. Накрапав дощ, та я його не помічав, енергійно крокував, аби подалі звідси. Йшов потрасі. Від Плютів до Києва далеченько...

Вранці йду на роботу і не знаю, як мені бути? Що говоритиме Віктор Петрович? Але він... мовчав!І я мовчав! Отак ми обидва мовчали довго, мабуть, з місяць. Але одного ранкудзвонить мені Віктор Петрович, викликає до свого кабінету. Іду і не знаю, щобуду говорити. Зайшов... А він до мене:

— Ну, що, турок! (Таке звернення у нього було і гнівне, і пестливе.) Незабув, що завтра вихідний? Може, махнемо удвох у Петрівці на рибалку?

Отак умів Віктор Петрович нівелювати свої недоречності чи помилки.Були й складніші ситуації, про які й згадувати не хочеться. Та вони неодміннотрапляються у тих, хто не боїться ризику, хто прагне зламати стереотип, хтосміливо й упевнено утверджує нове, свіже, молоде!

…«Ми мусимо дбати не лише про сьогодення, а думати ще й про завтраш-

ній день. На нашій сцені повинні виступати найкращі виконавці — це наше най-перше завдання!» — повторював Віктор Петрович. І він збирав талантизвідусіль. В Ленінграді запримітив В. Тимохіна та Г. Туфтіну, з Москви запро-сив К. Огневого, з Одеси — Б. Руденко, Г. Олійниченко, В. Мартіросову, зМінська — М. Ворвулєва, з Кишинева — В. Третяка, з Донецька — Ю. Гуляєвата А. Солов’яненка, з Тбілісі — Л. Чконію. Щороку наш театр поповнювавсяновими іменами молодих талановитих виконавців — співаків, артистів балету,диригентів, музикантів оркестру. Гонтарь створював новоприбулим найком-фортніші умови. «Побут повинен сприяти розквіту таланту, а не пригнічуватийого, — щоразу повторював він, а ще додавав, — акторам треба довіряти. До-віра до найменшого робить його мужнім і впевненим!»

Я не можу забути, як сміливо дозволив він винести на нашу академічнусцену державний іспит випускниці Київської консерваторії Євгенії Мірошни-ченко та ще й в заголовній партії. Я маю на увазі оперу Верді «Травіата». Цебула неабияка подія! Того незабутнього вечора до театру прийшла переважномолодь консерваторії, а також учні Київського ремісничого училища, в якомуЖеня паралельно навчалася, будучи студенткою консерваторії і, звичайно, те-атрали. В директорській ложі, як завжди, Віктор Петрович. Крім нього цілийсинкліт знаменитих митців, членів державної екзаменаційної комісії — середних І. С. Паторжинський, З. М. Гайдай, М. Е. Донець-Тессейєр, професор ЖеніМірошниченко та інші.

…Я уважно стежу за Віктором Петровичем. Коли дія почалася, він раптомдо мене пошепки:

— Глянь, а Віолетта без квітки. На сукні немає квітки!!! Ось уже й промах.Він добре знає виставу, знає, що квітка Віолетти задіяна в сюжеті опери.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Віра Горбатюк 69

— Який же вихід вона знайде? — хвилюється Віктор Петрович.А Женя на сцені поводить себе вільно й невимушено, хоча відчувається, що вона вже збагнула

свою помилку: забула приколоти квітку до сукні. Зараз вона хоче виправити свій недогляд. Продов-жуючи сцену з Альфредом, вона підходить до вази з квітами і хоче взяти одну з них. Але, очевидно,бутафори так міцно всі їх зв’язали, що ту одну квітку неможливо було витягти. Її партнер В. Тимохінпобачив це і кинувся на допомогу. Нарешті, квітка опинилась в руках у Жені. Віктор Петрович полег-шено зітхнув. А сцена тривала:

— Коли ж ми зустрінемось знову? — запитує Альфред.— Тоді, як опадуть пелюстки на цій квітці, — відповідає Віолетта і дарує Альфредові камелію.В антракті І. С. Паторжинський захоплено повторював: «Молодчина Женя. Не розгубилася! Буде

вона актрисою, — весело заспокоював він Марію Едуардівну, яка мало не зомліла, — сцена любитьсміливих! Чи я не правий, Вікторе Петровичу?»

— О! На сто відсотків правий, — сказав директор і радісний вибіг з ложі.Віктор Петрович був майстер відкривати таланти, з особливою, я б сказав, батьківською увагою

ставився до обдарованої молоді. Ледь побачить чи почує неабиякий природний хист у когось, то вжейого володаря з рук не випустить. Приголубить, запросить, зацікавить роботою.

…Віктор Петрович був прекрасним менеджером. Він прискіпливо слідкував за розподілом роботи,

особливо між солістами. Їхня участь в репертуарі чергувалася з численними сольними концертамив різних містах України та колишнього Радянського Союзу, а також, що було організаційно найсклад-ніше, за кордоном. Особливо заохочував директор артистів до участі у Всесоюзних і Міжнароднихконкурсах. За час Гонтаревого керівництва в театрі з’явилася ціла плеяда лауреатів. Майже щорокуз 1956 до 1965 хто-небудь із співаків або танцюристів тішив нас престижними міжнародними пре-міями, золотими і срібними медалями. Я із задоволенням згадую сьогодні імена Є. Мірошниченко,Б. Руденко, В. Тимохіна, К. Огневого, А. Кикотя, Г. Туфтіної, Л. Чконії, Т. Пономаренко, В. Реки.Всіх не перерахувати!

…ЄВГЕНІЯ МІРОШНИЧЕНКО, НАРОДНА АРТИСТКА СРСРЛючія — моя мрія(Запис звучав в ефірі 2 вересня 2002 року)У 1962 році мене, молоду солістку Київської опери, з групою мо-

лодих співаків нашої трупи послали на стажування в Італію до зна-менитого театру «Ла Скала».

Нас зустріли доброзичливо. Директор театру Антоніо Геренгелі,насамперед, ознайомив нас з приміщенням театру. Ми були в захоп-ленні. А найбільше — від залу для слухачів. Невже тут я буду спі-вати?

Мене направили до вчителя-наставника, відомої співачки Ель-віри Ідальго. Саме в неї вчилася світова зірка Марія Каллас. На од-ному із занять мені пощастило зустрітися з нею, Марія Калласвиглядала і трималася дуже скромно.

Заняття наші були напружені, відбувалися щоденно, спілкувалися ми переважно італій-ською мовою і, звичайно, мовою музики. А щовечора мали щастя побувати на спектаклі «ЛаСкала» і насолоджуватися досконалим мистецтвом опери. Мене найбільше вразила виставаопери Доніцетті «Лючія ді Ляммермур». Я спостерігала за роботою над партією цієї трагічноїгероїні, яку готувала відома співачка Джоан Сазерленд, і от тоді подумки сама собі сказала:«Буду все робити, аби цей спектакль з’явився на сцені нашого Київського театру».

Я зателефонувала Марії Едуардівні і написала листа нашому директору Гонтарю ВікторуПетровичу. Я знала, що від нього залежить все. Коли я повернулася до Києва, мрія моя здій-снилася! Я заспівала Лючію. Це був прекрасний спектакль, і, як бачите, він не сходить з афішітеатру вже понад 30 років.

Лючія — здійснена моя мрія. І мені приємно, що мою Лючію слухали не тільки кияни, а,дякуючи Володимиру Петровичу Гонтарю — активному організаторові зарубіжних гастролейсолістів нашого театру, слухали шанувальники оперної музики в різних країнах світу.

ДОВІДКА

Гонтарь Віктор Петрович (1905-1987) — навчався у школі мистецтвМихайла Терещенка при експериментальному театрі в Києві, працю-вав помічником режисера в театрі П. К. Саксаганського. Був дирек-тором «Жінхорансу» (жіночого хорового ансамблю), директоромхорової академічної капели «Думка». Займав посаду директораКиївського театру музичної комедії, директора Київського російськогоакадемічного театру імені Лесі Українки, директора Київського ака-демічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка, директораКиївської філармонії. Заслужений діяч мистецтв України.

70 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Фоторепортаж Туреччина. Углиб країни Текст: Олексій Карпович

ДОРОГА НА ТАШКОПРУКоли ми ступили на турецьку землю, в му-сульманському світі закінчився Рамадан. Ідля всіх розпочався тиждень канікул. Алепро це ми здогадались згодом, коли, виїжд-жаючи зі Стамбула в напрямку Ташкопру, убагатьох будинках просто не горіло світло.Потім, на трасі, все стало зрозуміло — ко-лони автобусів займали практично весьпростір. Коли ми зупинялися на заправках іблизько спеціальних дорожніх центрів зкрамницями і кав’ярнями, то можна булоспокійно загубити свій автобус — так їхбуло багато і майже всі вони були однакові.

Вранці по приїзді в Ташкопру, який знахо-диться в 50 км від Чорного моря, централь-ного узбережжя Туреччини, нас повели вмісто. Ми відчували себе «білими людь -ми» — на вулицях з нами скрізь віталися,діти мало не водили навколо нас хороводи,особливо всіх цікавили наші фотокамери.

Дізнавшись, що ми з України, згадували профутбольне протистояння турецьких та укра-їнських клубів, у магазинах пригощали со-лодощами, в інтернет-кафе грошей спершуне брали. Така увага приємно дивувала.

У фестивальну дію було занурене всемісто з центром на площі біля стародавнь-

ого моста, яким особливо пишаються таш-копрувці. Городяни в принципі постійно навулиці: як продавці, так і просто мешканці,сидять на стільчиках і п’ють чай.

Тим часом під’їхали решта груп з Грузії,Туреччини, Мексики та Індії. Зібравшивсіх разом, нас повезли в Кастамону,обласний центр, якому більше трьох тисячроків. Місто славиться чудовими панора-мами, затишними вуличками, де обов’яз-ково на вас буде чекати чай та крамничкиіз ласощами.

КУЛЬТУРНИЙ ОБМІНЗ багажем приємних вражень ми поверну-лися в Ташкопру, де мало відбутися зна-йомство з іншими групами-учасниками.І культурний обмін відбувся: турки, українціта грузини грали і танцювали свої народні,натхненно імпровізуючи. Закінчилося всепротистоянням перкусій України та Грузії,після якого грузини мало не цілувализемлю, по якій ходив український гурт.

Через день по Ташкопру пройшов парадкраїн-учасниць фестивалю — з розмахом,щоправда хода вийшла трохи розтягнутоюі сумбурною. З іншого боку, поки звільнялидорогу, вдалось організувати феєричнуфотосесію між групами.

Фестиваль розпочався низкою виступів наголовній сцені, у кожної країни був свійвечір, на якому вона представляла своюкультуру. Відбувся конкурс краси. Містомрозгорнулись ярмарки.

Серед культурних вечорів варто від-значити зразкову організацію виступуМексики. Тут було враховано все: деко-рації, сувеніри на вході, вишуканістьмузи чної програми, об’єднаної з костюмо-ваним дійством, яке вповні відобразилоісторію мексиканського народного ко-стюма.

Вечір української презентації співпав ізконкурсом краси, який до того ж затяг-нувся, тому глядачів на нашій виставі булоне так багато, як хотілося б. Але Україна немогла так просто з цим змиритися, тому …виграла конкурс краси — наша співвітчиз-ниця Світлана Павловська стала короле-вою Ташкопру.

СТАМБУЛПісля закриття фестивалю в Ташкопру,день відпочивши, ми вирушили до Стам-була. Очікувалося, що це буде щось гран-діозне за розмахом та організацією. Але зцього приводу є гарна українська при-казка — «не так сталося, як гадалося».

Туреччина. Углиб країни

НА ПОЧАТКУ ВЕРЕСНЯ ПІД ПАТРОНАТОМ CIOFF ( INTERNATIONAL COUNCIL OFORGANIZATIONS OF FOLKLORE FESTIVALS AND FOLK ARTS) У ТУРЕЦЬКОМУ МІСТІТАШКОПРУ ВІДБУВСЯ П'ЯТИЙ ФЕСТИВАЛЬ КУЛЬТУР. ТРОХИ ЗГОДОМ, 7-11 ВЕРЕСНЯ,ЗА ПІДТРИМКИ ЦІЄЇ Ж ОРГАНІЗАЦІЇ В СТАМБУЛІ ПРОЙШОВ ПЕРШИЙ МІЖНАРОДНИЙФЕСТИВАЛЬ КУЛЬТУР KATIBIM. УКРАЇНУ УСПІШНО ПРЕДСТАВЛЯВ ФОЛЬКЛОРНИЙАНСАМБЛЬ «КАНАРЕЙКА» ЗА МУЗИЧНОЇ ПІДТРИМКИ ГРУПИ CLOUD JAM

Фестиваль культури в Стамбулі проходиввперше, і CIOFF були скоріше спостері-гачами. Загалом, подія складалася з безлічізаходів різного культурного спрямування:конкурси, художні виставки, альтернативніконцерти, благодійні акції, змагання.

Можливо, організатори приділили не дужебагато часу на складання програми дляучасників фестивалю культур — склалосьтаке враження, що турки хотіли дотрима-тися перш за все формальної частини, безурахування бажань гуртів-учасників. Дотих країн, що були в Ташкопру долучилисяКіпр та Польща.

З програмою приблизно та ж історія, що ів Ташкопру — парад, виступи на п’яти сце-нах у різних частинах міста та масштабнезакриття на великій сцені.

НАШІ В МІСТІУкраїнський виступ Туреччина запа м’я -тала — глядачі захоплено плескали CloudJam, які щиро і натхненно заспівали піснюпро турків. Жіноча частина української де-легації просто плакала. Фольклорна трупа«Канарейка» наостанок вирішила вико-нати свій знаменитий танець «Полотна»,який ніяк не могли затанцювати раніше,зважаючи на час виступів на інших сценах.Це було дійсно потойбічне видовище, про-никаюче вглиб, до витоків, ритуалу: легкітканини, вимальовуючи в повітрі дивні ма-люнки та символи, просто заворожили всіхприсутніх.

Навздогін про організаторські примхи: наодин з виступів Україну не взяли, простозабули. Та наша група не розгубилась і ви-рішила поїхати в місто — виступити наодній із площ — зробити свій альтернатив-ний вуличний концерт. Зрозуміло, органі-

затори почали хапатися за телефони й ка-зати, що це неможливо, але таки дали намавтобус і відвезли на набережну Іскудара.

Милуючись найпрекраснішим заходом звидом на Дівочу башту і старезні будівлі наіншому березі, хлопці грали у своє задово-лення, яке передалося оточуючим.

І це, на мій погляд, і є справжнім фестивалемкультур, зі щирими посмішками, душевноюатмосферою та натхненною імпровізацією.

В цілому, турецькі фестивалі найбільше за-пам’яталися саме джем-сейшнами, які про-ходили в хостелах музикантів до глибокоїночі, а то й до ранку. І цей внутрішній обмінкультурами дуже хотілося перенести на-зовні, у тій же культурній дозі.

У випадку ж з фестивалем, його висту-пами, відбувалося знайомство з іншим —в різних обрядах, костюмах, танцях єодне зерно, одна світова душа, що об’єд-нує усіх нас.

71УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ДОВІДКА

Організація CIOFF заснована в 1970 році. Серед її основнихзавдань: пропагування традиційного культурного спадку,збагачення та примноження світової культурної спадщини втаких його проявах як танець, музика, традиційні ігри та роз-ваги, ритуали, обряди; сприяння реалізації завданьЮНЕСКО; підтримка та співпраця з іншими міждержавними інеурядовими організаціями, які сприяють розвитку охоронифольклору та інше.

Зрозуміло, це не вся діяльність організації, але її мету можнавизначити в одному реченні: «Охорона традиційної культури,а також об’єднання представників різних культурних групсвіту в одну фестивальну родину».

В основному, CIOFF приваблюють невеликі міста з давньоюісторією. І, як правило, святкування відбуваються на територіївсього міста або у різних його частинах.

72 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Мандри Кінбурнська коса

КІНБУРНСЬКА КОСА ЩОДЕННИК МАНДРІВНИКА

ПРЕДСТАВНИКИ ОДЕСЬКОГО МИСТЕЦЬКОГО БОМОНДУ ВВАЖАЮТЬ КІНБУРНСЬКУКОСУ МІСЦЕМ СИЛИ І НАТХНЕННЯ, НАЗИВАЮТЬ Ї Ї «КОСАНЬКА» І ЗАЗВИЧАЙ ВЛІТКУВІДПОЧИВАЮТЬ САМЕ ТУТ. У ЦЬОМУ МІСЦІ ЧОРНЕ МОРЕ ЗЛИВАЄТЬСЯ З ЛИМАНОМ, АНЕБО — З МОРЕМ. ОСКІЛЬКИ КОСА — ЗАПОВІДНА ЗОНА, В МЕРЕЖІ ПЕРЕДУСІМ МОЖНАНАТРАПИТИ НА ВІДОМОСТІ ПРО Ї Ї НЕАНТРОПОМОРФНИХ МЕШКАНЦІВ: БЕЗЛІЧ ВИДІВРОСЛИН, РИБ І ПТАХІВ, ТАКОЖ ВОНА СЛАВИТЬСЯ ВЕЛИКОЮ КІЛЬКІСТЮ ЛІКУВАЛЬНИХМІНЕРАЛЬНИХ ПРІСНИХ І СОЛОНИХ ОЗЕР ТА ГРЯЗЕЙ. ПРЕДКИ ВВАЖАЛИ ЦЕ МІСЦЕСВЯЩЕННИМ, ТУТ ПРОХОДИВ СЛАВНОЗВІСНИЙ ШЛЯХ ІЗ ВАРЯГ У ГРЕКИ, І ЧУМАКИХОДИЛИ СЮДИ ЗА СІЛЛЮ. «УК» ПУБЛІКУЄ РЕФЛЕКСІЇ У ВИГЛЯДІ ЩОДЕННИКАРЕЖИСЕРКИ ОКСАНИ КАЗЬМІНОЇ. СВІТЛИНИ ЗАФІКСОВАНІ НА ФОТОАПАРАТ «ЛОМО»(МОДЕЛЬ «СМЕНА-8»)

Текст: Оксана Казьміна

ЧАСТИНА 1«МУЖЧІНА С МАЛЬЧІКОМ І СОБАЧКОЙ…»«Вот так праходітє… чєрєз вєсь Прівоз праходітє… І даходітє дотрамвайних путєй. Вот пєрєходітє еті путі, і прямо через дарогу —остановочка! Там мужчіна с мальчіком… І собачкой…» — через15 хвилин стоїмо на зупинці. Поруч — чоловік із сином і малимвертлявим псом. За легендою, вони (всі, крім пса) теж дали во-дієві «на лапу», аби не купувати квитки в касах автовокзалу. Так,кажуть, дешевше.

Ми стоїмо, чекаємо на автобус, а також сподіваємося, що пра-вильно зрозуміли всі інструкції водія, і трійко з собакою — не збіг.Через 20 хвилин автобус нарешті приїздить.

І от я… напівлежу. Найближче вікно — лобове. Воно за моєю спи-ною. Воно задраєне, як корабельний люк. З одного боку мене під-пирає коробка передач і — час від часу — дебела волосиста рукаводія, з іншого — подруга й наші попутники. Подругу звати Таня.Із попутниками ми теж познайомились: чоловіка звати Костя, йогосина Максим, а малого вертлявого пса — Арчі.

Арчі облизує протяг у дверних щілинах автобусу, ми завмерли, якогірки в парнику, і потроху розбухаємо від спеки. Пасажири зай-няли всі сидіння в автобусі й прохід між ними. Вони теж притихлив своїх розбухлих, розпарених тілах.

Сьогодні 15 липня 2011 року, в Одесі близько 35 градусів у тіні, вавтобусі зламався вентилятор.

Ми рухаємося через переповнений центр, до передмістя Таірово.Потім виїдемо на Миколаївську трасу і попрямуємо в Очаків.Звідти — іще близько години пароплавом, і ми (я, Таня, Костя,Максим і Арчі) зійдемо на берег Кінбурнської коси.

ВСЕ ЩЕ ЧАСТИНА 1ГІМНВласники місцевих турбаз люблять Кінбурнську косу щиро і про-сто. Тексти з їхніх сайтів — наче хвалебні гімни. Баптистські, на-приклад. Баптистські — бо дуже мелодійні й енергійні. Я бскладала саме такі. В моїх гімнах ішлося б про пеліканів і рожевихфламінго, про дельфінів, про соснові й березові гаї, про солоні іпрісні озера, про грязі, які лікують радикуліт.

Про комах, болота зі зміями і павуків я б, напевне, не згадувала.

І ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЧАСТИНА 2ЩОДЕННИКИ15.08.2011Нарешті дістались коси (з Одеси це зайняло півдня). Щойно ви-вантажились на берег — сімейство із собачкою зникло. Сідали вбобік і махали нам руками. Їхали до батька-діда в село Покровку.Кликали нас із собою. Ми відмовилися. Хотіли далі від сіл, хуторів,ближче до кінця коси. Самі не знали чому. Так придумалось.Транспорт (джип, трактор і бобік) із пасажирами, що приплили знами із Очакова, теж роз’їхались. Лишилась курява. Ми стояли,дивилися їм услід. А потім — на нас напали.

Налагоджено, цілеспрямовано, нещадно. Наче огорнули склова-тою. Жирні, ядучі, дззззенькотливі. Монстри! Кілька хвилин —атаку відбито спреєм. Шок і свербіння по тілу.

***Степ. Спека. Пісок сиплеться. Шурхотить сухе різнотрав’я. Пахне.Сушиться. Небо розмито спадає на горизонт. Сіре, бліде, голубе.Алюмінієве. Безхмарне і безкрає скло. Ми йдемо недовго. Десь загорбом журчить двигун. У бобіку дівчина і парубок. Їдуть на берег,до моря, на стоянку. Стоянка коштує 35 грн на добу. З людини. Про-понують місце для намету, прісну воду з місцевих свердловин (яка,втім, солона, бо мінеральна). За дорогу просять 90 грн, торгуємось ідомовляємося за п’ятдесят. Сідаємо з ними, і за 15 хв ми на березі.

***Пляж нагадує розхристану неприбрану кімнату. Корчі, кущі, водо-рості, камінчики й мушлі на білому піску. Де-не-де розкидані олив-кові дерева і люди під ними.

Де пляшки, пластикові стакани, золотка від шоколаду? Де цело-фан? Нема? Не хочу приглядатися пильніше. Нема. І прекрасно.

Хвилі викинули на берег купи водоростей. У формах читаютьсятрупи тварин: черепахи, дельфіни, собаки і коні обліпили все уз-бережжя. А сама вода нагадує шпинатний крем-суп. Буро-зеле-ний, густий, із запахом йоду суп. Або зелений борщ.

***Прогулялись навколо. Сполохали зграї чайок із висохлих потріс-каних днищ солоних озер. Сходили в село Римби, купили сушеноїриби, домашнього хліба і гострого перцю. Прийшли назад на сто-янку, залили окропом вівсяну кашу, сіли на висохлий стовбур де-рева. Поїли в фіолетових сутінках.

***Ввечері липкий вітер обволік усе тіло в солону глазур. Хвилі ши-піли, а розхристаний пляж білів своїм піском, наче оголеним жи-вотом. Прийшла господиня стоянки Наташа. Із собачкою Інессою(знову собака…) Познайомились.

Зірки. Цикади. Оливи.Все кричить. Без надриву.Наче співає.Вітер. Хвилі. Оливи.Хвилі. Вітер.Медитація...

***У спальник заліз павук — іду в намет.

16.08.2011Високе небо. Голубе. Легке, як дівоча сукня. Завмерло тихо в бі-лому боа. Перебирає лебединий пух. І мріє. Небо. Щоранку це будеперше, що я бачитиму. Застібку вгору, наметові «двері» вгору, го-лову вгору. В обличчя свіжий подих, жмут проміння. Небо.

«Доброє утро!» — витягає мою голову із хмар і з намету. Білявий,голубоокий. Вмивався (наш намет — одразу поруч із рукомийни-ками). «Доброго», — кажу. Його звати Діма. Приїхав із сином. Накілька тижнів. Пройшло вже два, і він знудився. Напружився. Наобличчі жваві очі і зосереджена цікавість, як у мисливської со-баки. Ніс за вітром — аби не пропустити нічого цікавого. Аби на-решті натрапити на щось. Натрапив! І одразу кинувся. Гарні очі.Голубі. Холодні. Насторожують. Поки він не говорить, славабогу — він весь час щось говорить. Від страху, мабуть, аби невтекло. Сьогодні йдемо збирати (він) — перебирати (я) мідії. Алеспочатку — наша пригода! Наша з Таньою. Ми йдемо на самийкінець коси — туди, де море зливається з лиманом.

***7 кілометрів, чи 5. Ніхто точно так і не сказав. Йдемо. Ліворуч —бурлить високими хвилями «зелений борщ», праворуч — старезніоливкові дерева. Під ними — напнуті балдахіни-спальні, зали, ві-тальні і кухні. Все з підручного матеріалу — покривал, накидок,хусток і шнурків. Здається, наче величезний циганський табір роз-бився на маленькі купки і розтягнувся по всьому узбережжю.Людей не видно за оливами. Лише здалеку час від часу бовванієякесь кольорове манаття.

***Сонях. На самому березі. В піску. Швидше всього, хтось встромив.

***Зелений борщ перетворюється на зелений чай. Чисте (більш-менш) море. Купаємось.

***Піднялись від берега трохи вище і вглиб коси. Тут трава. Кількадерев. У тіні — місця для наметів, збудовано туалет і навіть полиці

Текст: Оксана Казьміна 73УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

74 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Мандри Кінбурнська коса Текст: Оксана Казьміна

якісь, і — нікого. І далеко навкруги — теж ні-кого. Переглянулись — вирішено — завтрапереходимо сюди.

***Пройшли іще кілометри зо два. Сполохаликупи різнопташшя. Тут, виявляється, запо-відник. Прохід на його територію — заборо-нено — так написано на табличці. Косапотоншала до кількох сотень метрів. З од-ного боку ми тепер бачимо лиман без хвиль,з іншого — якесь наче потривожене море(лиман і море завжди бушують по черзі).Піску немає. Лише мільярди подрібнених му-шель. Знайшли дві величезні мушлі рапана.Одна шумить в унісон морю. Інша стара —мовчить. Чому співають лише нові, щойновикинуті морем, мушлі?

***Смуга звужується все більше. Звужується аж до кількох санти-метрів, потім закручується в один виток спіралі і зникає у воді.Щойно вона зникає, море і лиман накидаються одне на одного.Жеруть одне одного. В своє задоволення.

Хочеться кинутися туди з головою. Кажуть — небезпечно. Море ілиман, зливаючись, утворюють круговерть, із якої не вибратися.Від цього хочеться ще більше. В автобусі Костя розповідав проюнацьку команду з греблі. Вони отримали завдання від тренерівпройти складну ділянку, і потонули. Разом із тренерами, які кину-лися рятувати своїх підопічних. 26 юнацьких тіл.

Уявляю їх десь там, у танках із русалками.Риби і краби обшматували м’ясо, ли-шивши одні кістки. Цікаво, чи викине їхколи-небудь на берег? Вони б лежали намушлях і світили проти сонця, як оті риб’ячіскелети.

Море викидає на косу чимало речей. На-приклад, затонулий військовий корабель.Зараз на ньому фотографуються, виги-наючись, дві блондинки, а він з бетону і по-хмурої іржі. Поруч гниє величезна медузакольору недостиглої сливи.

***Вертала на стоянку з обпеченим облич-чям, животом і правою рукою. Не схова-лась від сонця під численними хустками,боа і шарфами.

***Пішли перебирати мідій. Діма наловив півмішка. Старався. Нама-гаюсь поговорити з ним просто, без всяких «штучок» не виходить.Ховає погляд і — соромиться. Завчасно.

Краще б не оглядався. Краще б безсоромно дивився мені в очі.

***Збираємо шишки для вогнища. З патиками поперед себе. Розма-хуємо ними у всі боки — розганяємо павуків, руйнуємо їхні неви-димі пастки. На обличчя налипають нитки пряжі. Коли сонце

ТУТ В І Т Р Я Н О . Я К Щ О СТАТ ИН А Р І В Н І Н О Г И —

В И Д Н О Л И М А Н І М О Р Е . П ОЛ О С КУ Т РА В И . П ОЛ О С КУ П І С КУ.

Н Е Б О , Н АЧ Е С И Н Я Т КА Н И Н АН А А БАЖУ Р І .

С В І Т И Т Ь С Я З С Е Р Е Д И Н И

Текст: Оксана Казьміна 75УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

сідало, впав дощик. Ми підняли очі. Згори, з-поміж гілля, на насдивились сотні очей. Гірлянди, а на них — різнокольорові ліхта-рики. Червоні, жовті, смугасті. Маленькі намистинки і великі, зволоський горіх. Мовчали. Тремтіли під вітром. Мені стало їхшкода. Мені стало страшно. Пішли палити вогнище.

***Величезний вогняний диск пішов під землю, а в нашому попе-лищі мерехтіли зірки. Принесені в жертву вогневі, шишки нага-дували вогняні пульсуючі квіти. Або зірки.

17.08.2011(мій улюблений день)Діма із сином поїхали на екскурсію. Ще вдосвіта.Штиль.

Приплив дельфін. Маленький. З гумовими плавником і спиною.Вони вилискували проти сонця, коли дельфін вистрибував ізводи в погоні за креветками чи бичками. Приплив до самого бе-рега. Якщо б розігнатись від самого намету, пробігти зо п’ятьметрів по зеленому шпинатному супу (або зеленому борщі), томожна було б наздогнати його. Але дельфін був весь у справах.Поснідав нашвидко і поплив шукати маму. Мені здалося — вінтямить у мультиплікації.

***Моє тіло. Воно палає. Пульсує. Не все. Лише обличчя, права рукаі живіт. А сонце не зважає. Готує гриль. Навіть крізь накидку.

***— Пішли в село, — кажу Тані.— Пішли, — відповів чоловічий голос.

Сергій. У перший день допомагав нам ставити намет. Він «нафелюзі». Фелюга — його смислотвір. І означає він все можливеі неможливе. Все, на що немає відповіді. Або є, і вона така: «Я нафелюзі».

***Скільки сьогодні за Цельсієм? 45, припускаю. «Хіба що в тіні», —каже Сергій. Ще він каже, що спека тут іноді сягає 60 градусів.Мені складно це уявити. Але обличчя почувається так, наче йоговарять. Тому погоджуюсь. Іду й тішу себе думками про домашніхліб і молоко, які ми купимо в селі.

***Сергій за все життя не прочитав жодної книжки. Йому 23. Віндумає, що ми дуже розумні. Ще в першому класі Сергій вивчиввіршик:

В кухнє вєнік я нашол,Всю квартіру ім подмєл,І осталось от нєгоТрі соломєнкі всєго!

У першому класі він розповідав цей віршик перед учнями, три-маючи в руках пенал, а в ньому шкарпетку. Так наказувала вчи-телька. І ще вона наказувала вкінці віршика казати: «У-у-у-у-ух!»

Ми йдемо селом і ухаємо на різні лади. Намагаємося приладнатидо віршика те, що найбільше б пасувало. Нам це здалося сміш-ним. І ще було дуже цікаво, навіщо вчителька просила кластишкарпетку в пенал.

Іще дещо про Сергія:

— В якомусь класі Сергія перевели. До бовдурів. Вчителі не при-ходили до цих бовдурів на уроки.

— Сергій закінчив ПТУ. Точно не знає, як називається його про-фесія. Щось пов’язане із кораблями і доками.— Сергій жив у дядька в Прибалтиці. За тиждень вивчив пол-

І Ш Л И У ТА Б І Р. Я Д И В И Л АС Ь Н А С В О Ю Т І Н Ь ,П О К Р И ТУ ХУСТ КО Ю З ГОЛ О В И Д О Н І Г.Я УЯ ВЛ Я Л А С Е Б Е Д І В О Ю М А Р І Є Ю . І Ц Е БУЛ О З В О РУ Ш Л И В О . Б О Н А В К РУ Г И БУЛ А П ОТ Р І С КА Н А З Е М Л Я . І С І Л Ь . І СУХ І КОЛ Ю Ч К И . А Ч А Й К И , С П ОЛ ОХА В Ш И С Ь , Р И Д А Л И

ьську і не злюбив поляків. Бо вони всі якісь надто «інтересні».Дядько якось закрив Сергія вдома на цілий день і наказав прочи-тати книгу. Сергій прочитав, але не пам’ятає автора і про щокнига.

— Сергій каже, що кожне прочитане слово він тут же забуває. Бовоно для нього нічого не значить. Він тільки уміє поєднувати буквиу склади, а склади у слова. Таня спробувала уточнити: «Читаючи,ти відволікаєшся на якісь інші думки?» — «Коли я читаю, в мененемає жодних думок», — сказав Сергій. Таня не повірила.

Я — повірила.***

Йшли назад. Вирішили покупатись у лимані голяка. На березістояв бобік. У ньому сидів брат Сергія. Він возить туристів з при-чалу на базу і навпаки. Сергій бере в брата гроші. На пиво. Сергійпішов просити ще грошей, а ми одягалися. Поки ми ходили в селоі назад, Сергій випив 6 літрів пива.

***Йшли у табір. Я дивилась на свою тінь, покриту хусткою з головидо ніг. Я уявляла себе Марією. І це було зворушливо. Бо навкругибула потріскана земля, сіль і сухі колючки. А чайки, сполохав-шись, ридали.

Сергій всю дорогу просив Таню відвезти його в одеські ката-комби. В цьому не було пафосу.

***Сергій вирішив, що йому потрібно прочитати якусь книгу. Попро-сив поради в нас. Таня порадила Германа Гессе «Степовийвовк». Я — Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»Сподіваюсь, він їх не читатиме.

***Я сплю. А мене хапають за руки і за ноги, аби віднести в море.

***Ми розморені. Ми лежимо в тіні олив. Ми заснули і прокинулиськілька разів.

***Діма із сином повернувся. Метушня. Треба збирати речі. Сьогодніми переходимо на іншу стоянку.

Діма:— Я прийду до вас у гості з вином.— Звісно, — кажу я.

***Сонце низько і пече в саме обличчя. Я опустила голову. Дивлюсьсобі під ноги. Як же багато мушель! Різних форм і кольорів. Райдля мене маленької. Рай для мене великої.

***Стоянка. Вона чудова. Вона дивна. За два дні її ніхто не зайняв.Ми фантазуємо над тим, хто це все побудував і чому зараз тут ні-кого немає.

Згадали казку про Машу і трьох ведмедів. А також останню на-станову Сергія: «Якщо що — кажіть, що ви на фелюзі». Сподіває-мося, казати це доведеться не ведмедям.

***Ми кілька годин варили пшеничну кашу. Вогонь погасав, а мийого роздмухували знову. Стояли над кам’яним попелищем з ого-леними грудьми. Амазонки. Цікаво — вони справді відтинали собіодну грудину, аби було зручніше стріляти з лука? В National Geo-graphic писали, що таку операцію жінкам робили іще в дитинстві,аби вся сила перейшла у праву руку. А також там написали, щовсе це неправда. І що то були звичайні скіфські жінки. Мужепо-дібні через синдром Морганьї-Стюарта-Мореля.

Вони тут скакали на конях. І тренувався Ахіл, пробігаючи усі сороккілометрів уздовж коси. Хтось правив служби в храмі Деметри.В гаях Гекати, певно, теж щось відбувалось, якісь містерії. Ма-буть, листя вилискувало проти місяця, і танцювали люди в білому,чи просто привиди. Цікаво, чи тоді уже стояв отой знаний дуб іззолотим ланцюгом і чи ходив по ньому вчений кіт? Зараз тамнемає ніякого кота і ланцюгів. Лише старе дерево.

Тут вітряно. Якщо стати на рівні ноги — видно лиман і море.Смужку трави. Смужку піску. Небо, наче синя тканина на абажурі.Світиться зсередини.

***Ми лежимо біля холодного багаття, і на нас сиплються зірки. Наднами пролітають літаки. І НЛО. І супутники. Й інші планети. Чер-воні карлики і новонароджені. Ми дуже маленькі. Зірки теж. І всете маленьке зайняло весь простір. Так, що важко дихнути. Важкокліпнути оком.

І серце, здається, сповільнилось. Все те — маленьке до без-межжя — разом навалилося на наші здивовані душі.

Вітер харчувався нашими страхами.

***Я лежу в наметі, а з-під землі випинаються руки мерців. Із хвильвиринають і шкіряться рудоволосі сирени. Прекрасні, пружні.Блискавичні. Прорізають воду, наче ножі. Здається, десь поручвпало дерево. Здається, якісь гіганти луплять молотами по воді.З обох боків тоненької смужки суші. А посередині ми. У зеленомунаметі. Величезні хвилі підіймаються все вище і вище. Наче вос-кресають із могил велетні. Здається, увібрали в себе все море івесь лиман, і всю рибу і русалок. Все те нависає над нами. Ди-виться сотнею очей. Принюхується. Вагається якусь мить. А потімвраз кидається вниз. Усією своєю ваготою, усіма сотнями тонн —на маленький зелений намет!

18.08.2011Прокинулись пізно. Десь о восьмій. А море хлюпоче. Так, наченічого не сталося. Наче вночі нас не хотіло.

***Пішли досліджувати околиці. В корчах зі сторони лиману знайшлисусідів. Тітка з цигаркою: «От же ж ця лєснічіха!» Виявляється, тут єлісничиха. Вона їздить усіма стоянками, збирає плату. Взамін по-винна привозити воду і дрова. На нашій стоянці були дрова. Щевчора, до нашого приходу — так каже сусідка. Дала нам п’ятилітро-

76 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Мандри Кінбурнська коса Текст: Оксана Казьміна

вий бутель. Ми маємо знайти лісничиху поруч із рятувальною стан-цією, і виміняти цей бутель на такий самий із водою. Подякували.

***Вздовж лиману йти цікаво. Тут усе поросло комишем. У ньомущось постійно вовтузиться, шумить, шипить.

***Ще одна стоянка. Напнуто зо п’ять величезних тентів. Один ізних — їдальня і кухня, ще один — комора. Один їхній кіт побіг заєнотом і не повернувся. Вони припускають, що той єнот з’їв кота.Дуже журяться. Але тішаться, що лишився другий кіт. Ще у них єдуш і туалет.

***Рятувальна станція. Розморені рятувальники. Повернулися з ри-боловлі. Возяться з гумовими човнами. Лісничихи нема. Кажуть,зачекати півгодини-годину-дві. Може, з’явиться. Ми не чекали.

***Я полюбила нашу нову стоянку. Тут люди жили щохвилинної хви-лини, і кожна річ раділа їхнім рукам. Розфарбовані мушлі, плетенівінки, полички, викладені камінням багаття, ворота для волей-болу, дзеркало на дверях туалету, солома під наметами і виритірови навколо. Я все це полюбила і раділа, що ми зупинились саметут. Кращого місця для нас не могло бути на усій Кінбурнськійкосі. Отак мені подумалося.

***Я знову спала. На пляжі. Потім спала в наметі. Падав сильнийдощ. Таня гуляла. Важкі краплі стукали в стінки намету і проси-лися всередину.

***Ввечері отримала смс: «Приду к вам сегодня в гости. Дима». Танявирішила не чекати його і пішла спати.

***Я сиджу на темному березі. Холодно. Приємно. Небо мерехтитьблискавками. Мовчить. Море теж притихло. Вітер у спину. Ліхтар.Діма. Вино. Ми пили і довго про щось говорили. Було темно, і мине бачили облич. Це було недоречно. Я сміялась. Голосно, щоброзбудити Таню. Спальник вкрився росою. Я пішла до Тані. Дімапішов назад. 5 чи 7 п’янких кілометрів. Там був його намет, і тамспав його син.

19.08.2011Вранці був сталево-солоний присмак у роті. Нудило. Штормило.Я спробувала поплавати. Три рази. Щоразу хвилі викидали менена берег. Це були дуже красиві хвилі. Я такі бачила лише в раннь-ому дитинстві або у снах. Трохи роздерла лікоть. Це було при-ємно. Пора було збирати речі. Небо нависало.

***І знову трави. І суха земля. Все сушиться, як і в перший день.І шурхотить під вітром.

***Пройшли пам’ятник Суворову. Пройшли пам’ятник кошовому от-аману Сидору Білому. Пройшли місце, де колись стояла турецькафортеця. Її збудували ще в ХV столітті. Біля її стін Суворов колисьрозгромив численний турецький десант. Утратив свого коня і ледьне загинув сам. Великого полководця врятував рядовий Степан Но-віков. Тепер фортеці немає, а замість людей — пам’ятники. Дякуюнаписам. Іду величезним музеєм. А він живе і шурхотить під вітром.

***Прийшли в село Римби. На причал. Тут кілька днів тому купалисяголяка. Поруч стояв бобік із братом Сергія. Сьогодні дідок: «Бєд-няжкі! Занесло же вас в ету глуш…» Я думаю про те, що ліс-ничиха так і не приїхала за грошима. Мені стало цікаво, які в них

обличчя. Також мені стало цікаво, скільки пива випив сьогодніСергій, і що робить Діма зі своїм сином, і чи раптом не задавивбобік собачку Інессу, і нарешті, що там поробляють Костя із Мак-симом зі своїм вертлявим псом.

***Ми відпливали. Махали парео і хустинами. Бо до берега приїхавбобік. З нього вийшла Наташа з Інессою на руках. І Сергій.

З пляшкою пива. Його брат не виходив. Сидів за кермом. І не махавнам. А всі решта махали. І посилали поцілунки повітрям. Може, і ненам. Але ми їх ловили. І махали у відповідь парео і хустинами.

***Віндсерф мчав хвилями якогось хлопця у гідрокостюмі.

ДОВІДКА

Оксана Казьміна — молодий режисер, сце-нарист і медіа-артист. Учасник кінопроекту«Україно, Гудбай!»

Автор відеокліпів до музичних композиційгурту «Фолькнери» («Утєня» та «Бочечка»).Учасник The Moving Academy for PerformingArts (Amsterdam). Режисер і виконавецьсерії пластично-театральних етюдів безназви.

«Часто картинка здатна миттєво і точно пе-редати те, що неодмінно губиться, щойностає висловлене словами. Так і з цим текс-том. Це мій відеоряд. Те, що я бачила і хо-тіла б передати за допомогоюслів-образів».

Текст: Оксана Казьміна 77УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Нема то, як осіннії м’ясниці. Тоді-то душі небіжчиків митарства терплячиху достатку пробувають, коли ми їх пирогами, книшами та паляницями поми-наємо. Пробують десь за нашими молитвами, як молоді пташечки на яр1, пер-шого свого лету по світлиці небесній.

Буде тому літ кільканадесять, справляв поминки старший брат церквиГаврило Пасічинський. Господар, кметь на весь Цапів, як горішній, так і доліш-

ній, наспрошував свояків, та кумів, та сватів, та урядників сільських повні-сіньку хату. Там-то сидів поважний війт на оба села Микита Палочник, що

не полишав ані на мить поливати своє горло густими ликами з куфлика,медом наповненого; а в короткім межичассі, наскільки йому отямленнядозволяло, тримався він хоч би поважним своїм органом нюху в атмо-сфері запахущого напитку, щоби по можливості і наркотичні пари йогоз вітром не пустити.

Коло війта скулився другий від церкви брательник ПантелеймонЦапович та бігав воколо очима, щоб кому що похлібного кинути.Попри нім вертівся пономар Тимко Чепіга, відомий на селі як ТимкоПодригайло. Ім’я тоє завинив незрівнянній своїй зручності при дзво-нінні, которе, крім рук обох, іще содійства обох його ніг і зубів дома-галося, і принуджувало його всіма своїми членами мало не таквибрикувати, як то жаби роблять. Поминувши тоє, почитав’єм2 в Тим-кові дуже веселого, а мені до краю відданого колегу, з котрим було

мені не раз немало потіхи.За ним сиділи оба присяжні і з десять сватів; за тими же розправ-

ляли і гостилися наші чеснії супруги, межи котрими перше місце займаламоя люба Хавроня.

Я обрав собі одно з нижчих місць, із котрого виділося мені найвигідніше,і міг без знаку верховодження покотом бесіди поводити.

Крім тих гостей, самої, як то кажуть, сметани села3, глодали губою іочима, але мовчки, при другім столі прості гості, крізь напівотворені двері заглядали

сільські діти й діди, а в курні воркотіло й гуділо від гамору бесідуючої посліднійшої ізсела голоти.

Наш чесний господар крутився з вибраною на той день господинею комори по хаті, доносячи нам го-стинці.Уже й стало смеркати, а їх преподобіє попрощалися уже були й пішли до себе; ожеш4, мені прийшла пораза поводи бесіди щасливо хватати. Но оден гість, о котрім ще не споминав’єм, причиняв мені клопіт. Не раз

78 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Література Страхи

У СВОЇХ «СТРАХАХ» ГАЛИЦЬКИЙ СІЛЬСЬКИЙ СВЯЩЕНИК ІВАН ГАВРИШКЕВИЧ НА 36 РОКІВ ТЕМАТИЧНО ВИПЕРЕДИВ СТОКЕРА ЗЙОГО «ДРАКУЛОЮ». А ЩЕ ВИКОРИСТАВ ТІ САМІ ПРИЙОМИ САСПЕНСУ

(ВІД АНГЛ. — ТРИВОГА, НЕСПОКІЙ), ЯКІ БАТЬКО «ЧОРНОЇ ЛІТЕРАТУРИ»ЛАВКРАФТ ПОЛЮБИТЬ 60 РОКІВ ПОТОМУ, ТА РОЗВІВ ТАКУ ГРАЙЛИВУЕТНОГРАФІЮ, ЗА ЯКОЮ ЛИШЕ ЧЕРЕЗ 130 РОКІВ УПЕРШЕ ВПІЗНАЄМО

АВТОРА «ХОЗАРСЬКОГО СЛОВНИКА» ПАВИЧА. ОПОВІДАННЯ «СТРАХИ»ДРУКУВАЛОСЯ В «ОТЕЧЕСТВЕННОМУ СБОРНИКУ» У ЛЬВОВІ В 1861 РОЦІ.

ПОДАЄТЬСЯ ЗА АНТОЛОГІЄЮ «ОГНЯНИЙ ЗМІЙ», ЯКУ УКЛАВ І ЗРЕДАГУВАВЮРІЙ ВИННИЧУК (АВТОРСЬКИЙ СТИЛЬ ЗБЕРЕЖЕНО)

ГО В О Р И В М А Л О , Н О Щ ОС КАЗА В , ТО , ХО Ч А Н Е РАЗ

Б Е З ГОЛ О В И , А Л Е ГОЛ О С О МТА К Т В Е РД И М , Ж Е Н Е СТА Н Е

ТЯ Щ О В І Д П О В І СТ И . А Я К СТА Н Е К Л Я СТ И С Я І

В И З И ВАТ И , ТО АЖ В ОЛ О С С ЯД У БА СТАЄ ТА Л И Ш

О Б З И РАЄ Ш С Я , Д Е К Л Я М КА

Н

Іван Гавришкевич

«СТРАХИ»

бо уже при подібних випадках не хотів він мої слова беззаперечно приймати і перетрясав мої блискучі бе-сіди, котрими був би зі всією певністю у слухачів моїх якнайбільше подивлення мудрості моєї возбудив, іобтинав їм крила немилостивими своїми утинками.

Був то вислужений вояк Гарасим Сікун. Перед двадцяти літами пішовши в рекрути в світ за очі, воло-чився десь по французьких війнах, а тепер вернувся Бог знає звідки і осів на батьківщині. Хлоп високий,плечистий, ще здоровий як горіх, хоча уже немало сивого волосся, а літамидесь коло п’ятдесяти сягав. Говорив мало, но що сказав, то, хоча не разбез голови, але голосом так твердим, же не стане тя що відповісти. А якстане клястися і визивати, то аж волосся дуба стає та лиш обзираєшся, деклямка.

— Гідна то душа, наш панотець, — сказав, попрощавшися з їх препо-добієм і повернувшись на місце своє, другий брательник.

— Най же собі вік жиють здорові, — мовив паламар, — та за нас усіхще парастаси співають. Здоров’я їм, куми!

Всі дружно підтримали паламаря, коли ще з-під печі озивається Гара-сим:

— Мав би Господь Бог бути не дуже музикальний, якби такий голосмного у нього добився.

Вжахнулисьмося всі тих неґречних слів.— Ба! — озвався Подригайло. — І з найчистішого жита кинеся хоч

стебло стоколоси. Ще ся той не вродив, аби всім догодив.— Триста бись картачів випив з медом! Ви й мене вмовите ще, же не

чув’єм доброго співу?!— Ось не сердіться, куме, — наливав му господар випорожнений ку-

флик. — Знаєте, що у нас чоловік не ангел. Що іншого, може, де в чужійстороні.

— Та же знаєте, який я вояк! Скілько світа побачив!— Ось не величайте-но так дуже вояків, — заїхав му паламар, — бо у

нас був недавно Наум бородатий, котрий всі ворони і сови у всій околиціповиїдав. На війні Бог знає як много французів посік, а проклинати знавпо-французьки, московськи й угорськи. А прийшлося під ніч, то прова-див’єм його не раз коло цвинтаря, бо щось му не ставало відваги.

— Ба, ба, ба! — знову мішає Гарасим кукіль до пшениці. — З упири-цями ліпше не зачіпатися.

— Щось ви також баландаєте, — встряв і я. — Такий, як ви, хлоп мавби труситися перед упирицями?

— Но, но, смійтеся здорові, доки охота, бо, борони Боже, якби прийшлона вас...

— Шкода, що не булисьте на поминках у Сварника, там я витолкувавіз френології5, же то обман — тії страхи.

— То-то правда, — потакував Подригайло, — то якась дуже мудракнига, той фиролой.

— Га, га! Фиролой! Но, но — добре йому букви смаровати в білий день.Гей, кумо Хавроно! Пам’ятайте, щобись-те той фиролой ліпше взяли під ко-лачі, а напекли на нім красних книшів на поминки.

— Цить-но, цить! — тихо мирив’єм його та узявся було сутність страхівіз френології розтлумачити. — Бачите, куме, голова чоловіка состоїть...

— До сто полків вражих! Машируй до школи з такими мудрагельщи-нами! А я на власні очі — сорок тисяч бомб у печінку! — бачив...

— Що? Ви самі виділи нехриста? — запитав Цапович.— Га! чого я не видів! Та я таке видів, що якби розказав, то вам розум

перед страхом сховався би!— Ну, то розкажіть, повчіть нас, — сказав я дуже спокійно.— Гм!.. розказати... Сто сот гарматних ядер! Гей, господарю! Крупнику!

Наливай, то розкажу, що видів’єм.Поволі все стихло, хоч мак сій. Свіча поминальная яла ся догоряти —

то липне синім по стіні поломнем, то згасне, то знову липне, а далі враз істопилася й упала на лавку. Темнота груба окружила нас, лиш на стіні на-чертав криваво сходячий місяць образ віконця. Господиня роздула на при-пічку вогонь і ми почали слухати розповідь Герасима. Не хочу повторятивсі його вояцькі приповідки і прокляття, ані рахувати му всі мірки крупнику, досить сказати згори, що булоїх немало і гнали одно по другому навздогін.

— Видите, мої куми, — почав Гарасим, — вам здається, що світ Божий всюди такий, як у вас за две-рима. Ви гадаєте, же Господь не знав, чим землю посипати, як лиш рівною ордою лазовиною та піском.Легко вам ту о страхах розправляти за печею. Але підіть-но ви на границю — видрися там на Пікуй, на Зе-лемінь6, де небо над тобою, мов стріха, а хмари під ногами плахтами стеляться... Перейдися понад Опір,що мов чортова юха, в ложиську своїм кипить і воркоче, а сонце тут бліде і малу лиш годину на день заглянев глибоку долину та й за темнії бори чим хутше ховаєся. Там-то дич — лиш орел зашумить часом або вовкзавиє, а бойко в темній одежі, в тихих ходаках пересувавсь марою. Він і не вмре там, як наш християнин, абуде й по смерти лазити марою і страшити жиючих, аж го викопають із-під землі, а лоб утявши і пробившиосиковим колом, під паху положать.

СТА Р І Л ЮД И КАЖУТ Ь , Ж ЕУ П И Р И Ц Я ТАЯ БУД Е ТА КД О В ГО СТ РАЖУ С В О ЮР О Б И Т И , Д О К И ХТО І ЗР ОД И Н И ВЛ АСТ И Т Е Л ЯГ Р О Ш Е Й Н Е Н А Б Е Р Е СТ І Л Ь К ИВ І Д ВА Г И , А Б ИП Е Р Е Н О Ч У ВАТ ИСА М В Т І МО Б И ТА Л Е С Ь КУП РАОТ Ц І ВС В О Ї Х

Текст: Іван Гавришкевич 79УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Ідеш у білий день, блуд чіпаєся тебе, а корови доєні кров дають; люди сохнуть на самі заданя7 і вроки,по дорогах хрести поскробані заданями, по полонинах звиваються чарівниці за зіллям, а інші верх Бескида,мов птахи, літають. Най же нас Бог заварує від таких сторін, людей і чарів.

Там-то, в тії зачарованії місця, загнала мене судьба по французьких війнах. Рік іще мав’єм дослужити.На моє нещастє, мешкав’єм у ґазди, котрий мав пречудесную дочку. Скакала вона по горах, як ле-

гонький олень, сміялась, танцювала, співала, як ангелик небесний. Оченятками чорними липала, мов двомазірочками, а де поглинула, то все враз ставало таким миленьким, наче від сонця краси прибирало. Як ви-пустить слівце якеє із вуст, мов із помежи шнурочків перед і коралів, то тя залоскоче в ушах, мов то голосіз неба. Гай, треба ся було залюбити, но залюбити на смерть!

Але як? Знав’єм, що ми рада, але ж я ще вояк — нині ту, а завтра деінде. Та й грошей нема.Раз проваджую смерком із поля за руку і кажу до неї:— Гей! Що було, якби тепер язя яка вискочила із лісу і тя мені видерла?Галюня затрусилася, мов листок трепети, і сказала:— Ох, не споминайте-но за язі, бо я і так боюся. А ось видите відломаний сей хрест коло тамтої пу-

стки — там нехристь сидить.— Го, го! — розсміяв’ємся, — рад би-м змірятися з тою упирицею, то показав би-м, яка орудка з ці-

сарським вояком.Вона ще більше напудилася і стала бігти, що стигла, а мені приступило до пустої голови, і кажу:— Оже щоби-сь знала, як ваших страхів боюсь, піду іще нині до упириці на ніч.Отак балакаючи, учули ми різноголосі звуки дзвінків, котрі то купно задзеленькали, то одиноко, раз

ближче, раз оддалеки. Межи ними виводила гірська фуяра8 своє хрипливе сумовання.Вступивши на верх горбка, узріли ми перед собою зелену полонину, по котрій паслися воли з дзвінками

на шиях. На узвишші під корчем сидів самотньо скотар, з-під ширококрисого темного капелюха біліло сріблистеволосся. Він тримав біля губ довгу фуяру і вигравав фантастичні думки, що всю його увагу заполонили.

Котячись униз, перетинала полонину річка, а за нею чорнів густий ліс. Все покривала темна тінь із гір,за які закотилося сонце, а лише через деякі нижчі хребти переходили сонячні промені, лишаючи ясні

смуги на полонині. Там, за лісом в долині, трафляли вони на білі вистромлені руїни таємничоїпустки, котора, мов оголені кості людські, з темноти сяяла. За пусткою возносилися темнії,

борами порослії, стрімкі стіни гір, котрих верхи грали сонячним промінням.Послухавши хвилю приємної гри, підступили ми до пастиря, а Галюня сказала:— Пождіть, дідусю, і скажіть пану вояку за упиреву пустку, бо їм багнеться Бога

скусити.— Хлопче! — мовив пастир, — дивися на скотину, що то кажуть безумна. Вона й

не нюхне ось тої мандригули10, бо Господь назначив на ній признак внутрішньої тру-тизни. А ти хочеш самохіть з ворогом ся зачіпати?.. Сядьте-но лишень коло мене,то я вам розкажу історію сеї пустки.Діти, полонини тії не нинішнії. Перед віками ходили по них люди не такії, як ми.Прапрадід небожки мами моєї випасав, як я нині, маржину пана, котрий сидів у тійпустці, тодішньому замку. Тоді не були такими безпечними, як нині, і коли йшлипасти маржину, то збиралися по кількадесять найсильніших хлопів купно, коженозброєний великою палкою, денекотрі і рушницями від опришків, а скотину окру-

жало множество собак для безпеки від вовків і бортників. Мусіли пильнуватися, бокриваво запрацьований кусник видирав ще й татарин з Криму.

Раз, коли прапрадід з іншими скотарями по кичерах веселі танці виводили, пока-залася зі сходу кривава луна. «Горить!» — крикнув один скотар.

— Ого! То татарська походня9!Луна кривава заливала поволі все небо, а всі гори відбивали червоною краскою пекла.

Татарва впала нашим гірським шляхом, грабувала добуток і загортала жителів у ясир.Хто живий, брав, що мога, і втікав у ліси. Пан віддав маржину мому праотцю і казав погнати

на Угорщину, сам же винісся з родиною до Кракова. Гроші, котрих мав дуже много, боявся з собоюзабрати і віддав їх найвірнішому слузі-німцеві. За пару днів мовби вимерли гори, люди поховалися і поза-тарасовували дорогу постинаними лісами. Оден лише німець остався сам на кількадесять миль з грішмисвого пана.

А маєте знати, же татарин — то не є людина, а ціла біда: чорний, як вуголь, з одним оком на чолі, зрос-нен з конем, не їсть нічого, крім пшона і кінського молока, а коня гречкою годує. А яка у нього бесіда і віра,то либонь і сам ворог відає. Вони мали палиці знахорські, котрі їх вели, де лиш який гріш схований, а все-відучеству їх нич не утече.

Німець тамтой був чоловіком із світа, знав, що другії не знали, мав цвіт папороті, знав зіллє по на-звиську і властивостям і вигодовував, мабуть, хованця14. Коли людей мовби вимело, закопав наперед грошів землю десь під замком, а сам пішов на верх Пікуя. Там донині ще є сад не леда кому зримий, де ростутьзела, котрі, загадані так, як належить, самі заговорять. Там німець назбирав різних трав і став панськіскарби зіллям помазувати. Уже все майже було готове — ще лишень три рази замок обійти і приговорити,а палиця татарська не відгадала би скарбів. Но при самім кінці третього обходу показався знахар татарськийна горі, тримаючи перед собою таємничу паличку. Німець іде сміло; уже кінчиться закляття — но тут уздрівйого одноокий татарин і прострілив при останньому слові груди.

Паличка запровадила татар до замку, але закляття перемогти не могла, крутилася і вертілася, а врештіповела куди інде. Татари взяли замок бурити і обернули все догори ногами, но нічого не знайшли. Від тогочасу ходить кожної ночі німчик в червоній шапочці й темнім спенцирку воколо замку і стереже закляті гроші.

Не оден кусився обогатитися заклятими грішми, но жаден не вийшов цілий із очарованого замку. Нераз заходить біда дорогу тим, що ідуть з торгу, і робить різні свинства: то введе в трістя й на стрімкі улети,то гулюкає і свище, а впровадивши христянина в нещастя, сміється сміхом нехриста.

КОЛ И ОТЯ М И В С Я , УЖ Е З О Р І ЗАС І Я Л И .О Б З И РА Ю С Я В О КОЛ О ,У П И Р И Ц І Н Е М А, П І З Н А ЮП И В Н И Ц Ю , М А Ц А Ю - Є РУ Ш Н И Ц Я , Н О П І Д Н Е СТ И Ї Ї А Н І РУ Ш

80 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Література Страхи

Старі люди кажуть, же упириця тая буде так довго стражу свою робити, доки хто із родини властителягрошей не набере стільки відваги, аби переночувати сам в тім обиталеську праотців своїх.

Дід замовк, а я відрік йому нерозважно:— Старче, старче! Жаль мені твого сивого волосся, байкам таким даєш віру. Но щоби тобі іще перед

гробом очі отворити, іду ось нині виполошити тую упирицю.І так сталося. Щойно запала ніч, погнало мене на варту до пустки.Понад лісом і горами світив місяць вповні, долом лилася непроглядна чорнота. Там в таємничій глибині

шумів Опір, одноголосо й глухо.Я наблизився до пустки. Високо возносилася вежа, попри неї

частина муру. Біля румовиська стояв хрест, похилений, без по-перечника. Під ним виднілася гора черепів, мерви11 й сміття, якеподорожні наскидали для вернення від себе упириць.

Запустившися в тії дикії сторони сам оден, став’єм трохитужити; мені виділося, же я опущений людьми, і кинутий наінший світ межи чужую, мені неприязну природу. Щоби не утра-тити духу, закурив’єм люльку, зайшов до замку. Закватиро-вався я до одного з покоїв, постелив, як міг, мервою, набиврушницю, положився і заснув поволі.

Спав’єм, може, добру годину, аж ту приснилося мені, же чуюякесь дуже сумне заводженє. Хотів’єм піднятися — годі; рвався імучився довго — аж нарешті отямився прецінь. Прокидаюся, слу-хаю, а мій Веркусь виє, а виє так, мов чого дуже страхається. Кла-цав зубами, заводив тихо, а то знову зі всією силою скавулів,перекриваючи навіть шум ріки й стогін лісу.

Мені щось душно зробилося. Хотів’єм галаснути на собаку,но ляк якийсь не давав мені й дихати. Слухаю, розкривши рота,дивлюся вибалушеними очима, а ту в кутку піднімається якасьмара — дивогляд страшний. Щось несамовите, худе, бліде, буціміз тоненького, сухого, темно-жовтого паперу — очі непорушні,вгору піднесені, мов шкла притьменного — уста сині, стулені, амежи них вистають два предовгі зуба. Зодягнене було в спенци-рок12 чорний, шапочку і холошні червоні, а руки держало на худі-сінькім череві. Воно витріщило очі, але в оку його не було видночоловічка13.

Зірвав’ємся на рівні ноги, та й до рушниці.— Хто там! — крикнув’єм не своїм голосом і наставив багнет

до него.Воно стояло на місці, витріщивши свої шкляні очі й мерзенні

ікли на мене.— Гет! Бо заколю! Веркусь, гузя! — кричу, а потвор стоїть,

як стояв, а Веркусь виє, аж волосся мені шапку підносить.Замкнув’єм очі, страсся від огиди і «пшик!» багнетом раз і

другий на чудовище. Отворяю очі — воно взад, я за ним — воно,позираючи весь час на мене, «цап, цап», мов кіт, поволі взад від-суваєся. Що шибну багнетом, то воно вислизне дивом і задкує, адалі опинилося разом зі мною десь у пивниці.

— Стій! — кричу, аж захрип, а воно, Бог знає як, розпусти-лося в повітрі.

Перехрестив’ємся то правою, то лівою, пекнув15, сплюнув, на-сунув шапку на очі і вертаю до первої квартири. Щойно хочу по-ложитися — дивлюся, а біс витріщив знову очі й зуби.

— Пек ти й осина, вражий сину! — та й пробиваю раз, другий,третій.

Воно в кут — я за ним, воно знову під землю — я за ним, допивниці. «Лусь!» — стрілив’єм в пивниці, щоб не утекло мені. Ажту загриміло і земля стряслася, мури і ліси, й гори, й Опір з камінням, все стало рушатися, все враз ожило.

І скажу я вам, куми мої, що не був я тоді який такий хвалюх, котрий нічо іще не видів. Бувало, на війніздавалося під градом куль карабінових, же вони лиш ніс обтирають; коли голови братів вояків одірвані відтулубів із страшними перемінами лиця котилися під ноги, то казалисьмо, же ворог з нами кругляка бавиться;а під Дрезном дивився я, як покалічені повзали рачки всі до водного рову, а там, одні по других, мов хробив гноївці бродили. Я тоє видів, а духу не стратив. Но явлене із тамтого світу запаморочило мене — я зімлів.

Коли отямився, уже зорі засіяли. Обзираюся воколо, упириці нема, пізнаю пивницю, мацаю — є руш-ниця, но піднести її ані руш. Натягаюся, термошуся — годі! Встаю, підвожуся — брень! — виважив’єм руш-ницю з кусником муру, а під ним щось забряжчало. Ударив’єм рушницею, забряжчало знову. Сягнув’ємрукою, а там щось стуленого, округлого. Я витяг жменю, вибіг оленем на двір і виджу — самі срібняки і чер-вінці. Тут же зиркнув’єм на руку, а з неї тече кров, як з потоку, з грудей — то само, а за шкірою на боцікуля. І коли не вірите словам моїм, то дивіться — ровець сей маю від нехриста.

Теє сказавши, відкасав Гарасим від грудей сорочку і показав за пазухою довгий ровець. Ляк малю-вався на лицях всіх слухачів.

— Не зважав я много на рани, хоча їх було з десять, но лиш жменя по жмені витягав гроші і набрав їхстільки, що мож було занести, а решту забрав’єм, прийшовши по ню коло полудня.

ДОВІДКА

Іван Гавришкевич — галицький про-заїк 60-х років ХІХ століття. Написавкілька оповідань і казок, перекладавнімецьку прозу.

Написавши лише два оповідання,доволі важко зайняти місце поряднайвпливовіших прозаїків світу.А втім, однак, усі на це шанси малаб кандидатура галицького сіль-ського священика Iвана Гавришке-вича (друкувався у 60-ті рокиХІХ століття).

Одночасно зі Стороженком Гавриш-кевич відточив метод подвійного об-рамлення оповіді задля покроковогорозмивання реальності, а саме за це,як знають студенти, професор Чи-жевський дякував Стороженкові насторінках власної «Iсторії українськоїлітератури».

Попри подальшу паранормальну па-сивність, Гавришкевич сьогодні ціл-ком заслуговує на реанімацію свогодоробку, розпочату Юрієм Винничу-ком.

Текст: Іван Гавришкевич 81УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Ожеж4 видите, мої куми, рана, котру осягалисьте, не є тінь, а інших десяток, котрі уже позаростали, аколись знахаркам дали немало роботи, і то не тінь. А гроші, котрі виніс’єм із зачарованого місця, помоглимені Галюню дістати і з війська викупитися. Що ж? Не є то зримі пам’ятки по духах? Но і що ви на теє, панемудрець.

— Гм! нема що казати, верхом досить до правди подібне, но, може...— Загнало би тя під огонь батарей французьких! Що? Іще тобі мало?.. А знаєте, що в той самий день

за рік породила ми жінка моє нещастє, на другий — захворіла і вмерла, в третій — забрало цілу кошаруовець моїх і чужих, за котрі потому правовали мене до остатного шеляга, в четвертий — стратив воли,правдиві сейки угорські, а в п’ятий — забрав проклятий Опір одну пам’ятку із усього, мого Івана, і заніс підсамую пустку.

Коли уже не мало чим допікати, насилало мені щоніч того огидника, мару. Приволікалася біда і витрі-щалася на мене, ані молитва, ні святая іордальськая крейда, ні вода, ні небо, ні пекло — нич не помагало.І так було доти, доки не покинув я ті закляті сторони. Такі-то з бісом орудки.

Сказавши це, Гарасим ликнув трохи крупнику, закурив, відвернувся до стіни лицем і більше не віді-звався до нас і словом.

Я кусився іще виказати гостям, же теє, що Гарасим оповідав, могло бути оманою. Но труд мій був да-ремний і не міг’єм жодного на мою сторону перетягнути. Нарешті порозходилися ми кождий домів, но ледвещо устиг’єм виспатися на одному боці, як здалося мені, же чую якесь йойкання та пукання. Я перехрестивсята й, скулившись у клубок, накрився периною, но йойкання не переставало.

— Хто там? — озвався я. — Що там за мара по ночі?— Ой, ой, ой, та встаньте-но, пане реєнтій16, але хутко!— А що ж тебе так пізно несе? — пізнав я голос Варварки, служниці Гарасимової.— Ой ходіть борзо, бо Гарасим уже доходять!— Свят Господь! — стрілило мною на рівні ноги. — Та перед годиною ще такий здоров!..Впустив’єм Варварку, скресав вогню, запалив скалки і випитав, що вночі став раптово Гарасим кида-

тися по ложі, руками робити і галасати. Коли засвітили, увиділи лице його, одежу і постелю в крові, котрайому носом і ротом бухала.

Зібрав’ємся чим борше, засвітив ліхтарню, а по дорозі зайшов ще до їх преподобія. Вигляд Гарасиманас вразив: той, ще вчора здоровий, червоний лицем чоловік, сидів скулений, блідий, кров’ю страшливообліплений, з очима боязливо непевними і видавався нужденнійшим сотворінням. Кров цюркотіла ще знього, а заледво могли ми ю сіллю загамовати. Залив крові, повсталий, без сумніву, безмірним прийняттямнапитку, був дуже сильний. Над Гарасимом, витягши руки, нашіптувала таємничі заклинання знахорка Яв-доха Пражигорицвіт. У хаті було ще кілька свояків з перестрашеними лицями, хтось пробував навести по-рядок серед розкиданих речей. Варварка взялася замітати, їх преподобіє відправили знахарку, казалипослати по цилюрника, а, віддаливши нас всіх із хати, стали слухати святої сповіді. Но небавом завізвалимене досередини, бо Гарасим мав щось мені сказати.

Голос його не був уже той, що вчора — пливучий, кріпкий, такий, що не терпів перечення. Нині ослаб,гамувався щохвиля, душачись кашлем і напливом крові.

— Григорій! — проказав ледь чутно. — Чулисьте вчора мою історію. Будьте так добрі переказати юпреподобному отцю, коли мені Бог не дасть подужати... Ох! Вся кара Божа спала уже на мене! Той німчикне дає ми нігде супокою! Преподобний отче! Дайте ми потіхи — помилуйте!

— Заспокойтеся, — хтів’єм го потішити, але не знав, як та й бовкнув знагла: — То тільки нічниці васмучать. Нема страхів на світі.

— Як то? Га! — скрикнув Гарасим. — Нема? Та ж він ту щоночі... зубатий, шклоокий... кров п’є... з ме...Як вихор зірвався недужий, а вид його був страшливий. Волосся піднялося щетиною, губи запінилися

і кровію загатилися, очі вертілись колом огненним серед набіглого білка. Кричав, робив руками, відпихаючимов кого, і валандав язиком серед густої крові.

Ми силилися його заспокоїти, притримуючи за руки й ноги. Но серед того стрілив він зизом17 страшнимна мене, я вжахнувся і стрясся, а голова його вирвалася нам і вдарилася в ріг ліжка. З рота бухнула кров,а тіло омліло.

Ще тягнув Гарасим пару днів, не помогли йому жодні ліки, ані примовляння, застиг урешті бідака, амені пішло через серце, же моя упертість за правдою причинилася, може, до його передчасної смерті.

Підготував Олек Веремко-Бережний

1 яр — весна2 почитав’єм — поважав3 сметана села — вершки4 ожеж — отже ж5 френологія — теорія, що обстоює зв’язок між

окремими частинами мозку і певними здібностями розуму. Герой твору, очевидячки, має на увазі щось інше

6 Пікуй, Зелемінь — гірські вершини7 заданя — вроки, наслані лихими людьми8 фуяра — флояра

9 походня — смолоскип10 мандришула — мандрагора, тут — отруйна

трава11 мерва — трухлява солома 12 спенцирок — жупан13 чоловічок — зрачок14 хованець — виплеканий хатній чортик15 пекнув — сказав «пек тобі!»16 реєнтій — регент17 стрілити зизом — глянути скоса

82 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Література Страхи

84 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Фоторепортаж Китайський погляд

У 1999 році Гоцян отримав Золотого Лева на 48-й Венеційській біє-нале. Під час літньої Олімпіади в Пекіні у 2008-му художник був режи-сером спецефектів на церемоніях відкриття і закриття Ігор. Того жроку його ретроспектива стала головним героєм у Музеї Гуггенхайма.Восени 2010-го Цай створив «Одіссею» для Музею образотворчих ми-стецтв у Х'юстоні — до сьогодні вона є одним із найбільших його по-рохових полотен. Цай Гоцян живе і працює в Нью-Йорку.

Арт-проект «Цай Гоцян — 1040 метрів під землею» — це освоєнняукраїнських пост-тоталітарних реалій китайцем за допомогою пороху,солі та вугілля з місцевих шахт. Спеціально для «Ізоляції» Гоцян ство-рив дві інсталяції та окрему серію порохових картин, присвячених до-нецьким шахтарям.

У травні цього року Гоцян спустився на 1040 метрів під землю й прой-шов понад 1000 метрів підземним тунелем — саме такий шлях щодняпроходять шахтарі. Увесь проект китайця побудовано у вигляді діалогуз особливим, добре знайомим йому світом «соціалістичного ідеалу»,який не втратив своєї актуальності в наші дні ані в Китаї, ані в Україні.Проте, як і в багатьох інших країнах.

Проект вражає, і потрібен він, передовсім, нам, українцям, — на тери-торії сучасного мистецтва тему шахтарів піднімав хіба Арсен Савадову «Донбас — Шоколад». Це — перша спроба погляду як збоку, так і«з-під землі» на людей, чиє щоденне життя є власним, приватним по-двигом.

Виставка працюватиме до 13 листопада

Китайський погляд на українців під землею26 СЕРПНЯ В ДОНЕЦЬКОМУ АРТ-ЦЕНТРІ «ІЗОЛЯЦІЯ. ПЛАТФОРМА КУЛЬТУРНИХІНІЦІАТИВ» ВІДБУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ ПРОЕКТУ «ЦАЙ ГОЦЯН — 1040 МЕТРІВ ПІД ЗЕМЛЕЮ».ЦЕ — ПЕРШИЙ В УКРАЇНІ ПЕРСОНАЛЬНИЙ ПРОЕКТ ВІДОМОГО КИТАЙСЬКОГО МИТЦЯЦАЙ ГОЦЯНА, ВІДОМОГО СВОЇМИ «ПОРОХОВИМИ» КАРТИНАМИ

4

7

1

32

5 6 98

Текст: Марія Хрущак

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Марія Хрущак 85

10 11 12 13

17161514

18 22 27 8

26252423

29 30 21 19 20

31

Випуск монографії ТетяниПа влової та Валентини Че чик,яку частково присвячено кон -структивістській театральнійдекорації Бориса Косарева,у часи відсутності будь-якихобмежень та рамок — подіявизначна та навіть необ -хідна. Авангард Косарева1920-х років оголює полі -функ ціональність митця, де-монструючи універсальністьу використанні широкогоспектра матеріалів: від пераі чорнила до олівця, аква-релі й вугілля, та показуючиусі сторони його творчості: театральні, живописні, графічні тафотографічні.

Монографію поділено на розділи відповідно до творчих періодівКосарева 1910-1920-х років.

У розділі «Борис Косарев: ракурси театрального конструктивізму»аналізуються сценографічні твори через призму відчуття і баченняавтором кольору, акцентів, цілісності композиції, нових прийомів.Художня культура Харкова та України загалом пов’язує Бориса Ко-сарева з кубофутуристичним об’єднанням «Спілка семи», яка дек-ларувала концепт усеохоплюючого мистецтва, змішування високоїкультури з приземленим прикладним мистецтвом, цим самим роз-ширюючи свій мистецький полігон та заявляючи про відхід від ви-тончених західних мистецьких традицій.

Розділи «Хроніки Землі» та «Сорочинський ярмарок через стороків після Гоголя» досліджують доробок Косарева в документаль-ній та художній фотографії, який, безумовно, є вагомим. На зйом-ках фільму Олександра Довженка «Земля» Косарев асистувавоператору Демуцькому, в цей час він і зробив серію фотографій підназвою «Робочі моменти Землі», які разом із фотосесією «Соро-чинський ярмарок» мають не лише художню, а й історичну цінність.

У розділі «Художник-постановник. Сценографія Бориса Коса-рева» розглянуто сценографічні роботи автора для Червоноза-водського театру: «Марко в Пеклі» (І. Кочерга), «За двомазайцями» (М. Старицький), «Коммольці» (Л. Первомайський).

Незважаючи на свій вагомий внесок у мистецький арсеналУкраїни, Борис Косарев і досі залишається відомим лише у вузь-кому колі дослідників та поціновувачів. Вивчення особистості татворчості майстра почалось наприкінці 1960-х років публікацієюмонографії Марини Чернової «Борис Косарев: нариси з життя ітворчості», проте надалі спостерігались лише спорадичні сплескиу вигляді інтерв’ю з Косаревим. Систематичного ж і цілісного ана-лізу немає досі, хоча книга «Борис Косарев: 1920-ті роки. Від ма-лярства до теа-кіно-фото» містить дослідження та найповніший насьогодні альбом творів художника 1910-1920-х років: графіка, ма-лярство, сценографія, плакат, фото.

Одразу після виходу монографії «Родовід-Галерея» запропону-вала Надії Косаревій, доньці Бориса Косарева, ідею мандрівноївиставки, презентацію якої було проведено 25 липня 2011 року в«Білому просторі» Стедлі Арт фундації. Міжнародний виставковий

проект отримав назву «Від лотоса до серпа: Харків у творчостіБориса Косарева».

Він складається зі 105 робіт, виконаних на вершині розквіту твор-чості Косарева між 1915 та 1931 роками. Зміст виставки створю-вався автором у часи, коли Харків був столицею України, а вповітрі літав дух підйому конструктивізму як естетичної ідеології.Це також і період українізації — політики сприяння відродженнюнаціональної культури, яка принесла відродження мистецтва ікультури, відкрила шляхи до світового модернізму.

«Виставка покаже, що харківська естетика індустріального кон-структивізму є ліричною та поетичною, що й демонструють роботиКосарева, які поєднують у собі конкретне й абстрактне, пом’як-шують механістичні мотиви шляхом поєднання їх із живими при-мітивістськими елементами», — стверджує Мирослава Мудрак,куратор проекту, професор Університету Огайо (США).

Більшість творів Косарева зберігаються у приватній колекції НадіїКосаревої, вони й складуть основу першої виставки, що заплано-вана в Нью-Йорку (Український музей) у грудні 2011 року.

ХУД ОЖ Н Я КУЛ ЬТУ РА ХА Р КО ВА ТА У К РА Ї Н И ЗА ГА Л О М П О В ’ Я ЗУЄ

Б О Р И СА КО СА Р Е ВА ЗКУ Б О ФУТУ Р И СТ И Ч Н И М

О Б ’ ЄД Н А Н Н Я М « С П І Л КА С Е М И » , Я КА Д Е К Л А РУ ВА Л А КО Н Ц Е П Т

В С Е ОХО П Л Ю Ю Ч О ГО М И СТ Е Ц Т ВА

ТВОРЧИЙ СПАДОК БОРИСА КОСАРЕВА СТАНОВИТЬ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПЛАСТ УКРАЇНСЬКОГОКУЛЬТУРНОГО ДОРОБКУ. ПРОТЕ ОСОБЛИВОЇ ЦІКАВОСТІ НАБУВАЮТЬ КЛЮЧОВІ У ЙОГОТВОРЧОСТІ 20-ТІ РОКИ, ЯКІ ПОКАЗУЮТЬ ТРАНСФОРМАЦІЮ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІАВТОРА В АВАНГАРДИСТСЬКОМУ КУЛЬТУРНОМУ ДИСКУРСІ, У КОЛІ ТАКИХ ЙОГОПРЕДСТАВНИКІВ, ЯК ВЕЛИМИР ХЛЄБНИКОВ, ДАВИД БУРЛЮК, СЕСТРИ СИНЯКОВИ,МИКОЛА АСЄЄВ, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО ТА ІНШІ

86 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Рецензії Борис Косарев: 1920-ті роки Текст: Льоля Гольдштейн

1 2

Рецензії Сучасні українські художники 87УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Розуміючи, що кожен вибір, як і мистецтво загалом, завжди щосьлишає «за рамкою», автори проекту не ставили за мету показатиякнайбільшу кількість яскравих вітчизняних митців, а зупинилисьна ювілейній «незалежній» цифрі 20. Презентували сучасне укра-їнське мистецтво Ігор Гусєв, Олександр Животков, ОлександрКлименко, Анатолій Криволап, Павло Маков, Максим Мамсіков,Микола Маценко, Арсен Савадов, Сергій Панич, Влада Ралко,Вінні Реунов, Олександр Ройтбурд, Тіберій Сільваші, Віктор Си-доренко, Марина Скугарєва, Юрій Соломко, Антон Соломуха,Олег Тістол, Василь Цаголов та Ілля Чічкан.

Що їх об’єднує? Кожне з цих імен — добре знане за кордоном,ці люди гідно представляють нашу державу в найвідоміших му-зеях світового рівня, престижних галереях, на всесвітніх арт-фо румах та аукціонах.

«Українське сучасне мистецтво є красномовним доказом того,що в Україні останні двадцять років мали місце не лише по-милки, і нам є чим пишатись, —стверджує у передмові до ката-логу Ігор Абрамович. — Сьогодні ми маємо право твердити, щоукраїнське мистецтво перетворюється на своєрідний національ-

ний бренд, вільно конвертований у широкому світовому кон-тексті — це визнають відомі мистецтвознавці та колекціонери».

Це перше в нашій країні видання такого масштабу (формат А3,148 сторінок) і такої якості. Експертні матеріали про кожного здвадцяти, авторські цитати, де самі митці розповідають про своївідносини з дійсністю, про особисте розуміння наповнення по-няття «мистецтво». Представлені у каталозі репродукції даютьзмогу навіть розглянути фрагменти робіт, зблизька ознайомитисьз особливостями авторських технік.

Якщо шукати недоліки, то виданню можна закинути те саме, щой виставці в Інституті проблем сучасного мистецтва — питанняселекції авторів та їх робіт. Рівень робіт не викликає сумнівів, алепотрапивши на виставку чи погортавши каталог зрозуміти, щоперед вами творчість саме українських митців, можна не одразу.Але чи вважати це недоліком? 20 років незалежності України —це 20 років присутності її мистецтва у світовому арт-просторі. І непросто присутності, а й помітності, конкурентоспроможності. Ви-дання цього каталогу констатує початок нового якісного етапупрезентації наших митців на міжнародному рівні.

ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВАНАМ УКРАЇНИ ВИДАВ КАТАЛОГ ДО ВИСТАВКИ«20 РОКІВ ПРИСУТНОСТІ», ПРИСВЯЧЕНОЇЮВІЛЕЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ. ПРОЕКТЗДІЙСНЕНО ЗА СПРИЯННЯ МІНІСТЕРСТВАКУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

СУЧАСНІ УКРАЇНСЬКІ ХУДОЖНИКИ

P

текст: Оксана Грiшина

88 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Фоторепортаж 20 років присутності

В експозицію арт-проекту ввійшли знакові роботи сучасних укра-їнських митців, які є лідерами вітчизняного актуального ми-стецтва: Ігор Гусєв, Олександр Животков, Олександр Клименко,Анатолій Криволап, Павло Маков, Максим Мамсіков, Микола Ма-ценко, Арсен Савадов, Сергій Панич, Влада Ралко, Вінні Реунов,Олександр Ройтбурд, Тіберій Сільваші, Віктор Сидоренко, Ма-рина Скугарєва, Юрій Соломко, Антон Соломуха, Олег Тістол, Ва-силь Цаголов та Ілля Чічкан.

Імена цих художників добре знані далеко за межами України. Цімитці впродовж багатьох років представляють нашу державу внайвідоміших музеях світового рівня, престижних галереях, навсесвітніх арт-форумах та аукціонах.

Як зазначила куратор проекту, «Експозиція вдалась лаконічною

і, водночас, глибокою для осмислення, як і наша історія останнь-ого двадцятиріччя. А вона, власне, якнайкраще може бути проілю -стрована творами тих митців, котрі допомагають нам усвідомити,якою була наша картина світу, як вона змінилась і куди потрібнорухатись далі. Саме вони є творцями нового образу України —держави з потужним культурним потенціалом, здатністю реагу-вати на соціально-політичні процеси не лише похмурим візіо-нерством, але й вітальними рефлексіями».

Як зазначив керівник проекту Ігор Абрамович: «20 років присут-ності» — не рейтинг і не триб’ют, а визнання того, що національнемистецтво у нашій молодій державі, якій лише виповнилося20 років, відбулося. Художники, що взяли участь у цій виставці,є одними із кращих, хто представляє на сьогодні українське ми-стецтво.»

РОКІВ ПРИСУТНОСТІ23 СЕРПНЯ В ІНСТИТУТІ ПРОБЛЕМСУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА НАМ УКРАЇНИВІДБУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ ВИСТАВКИ «20 РОКІВ ПРИСУТНОСТІ», ПРИУРОЧЕНОЇ20-РІЧЧЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

1 2

3 4 5

20

Текст: Денис Бортніков

текст: Денис Бортніков 89УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

12

6

1718

11

22

8

16

7

20

19

1523

9

10

13

14

21

24

90 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Фоторепортаж 20-й «Подільський оберіг»

20-й «Подільський оберіг»

У СЕРПНІ РЕДАКЦІЯ «УК» ПОБУВАЛА НАНАЙСТАРШОМУ ТА НАЙШАНОВАНІШОМУСКУЛЬПТУРНОМУ ПЛЕНЕРІ УКРАЇНИ«ПОДІЛЬ СЬКИЙ ОБЕРІГ», ЯКИЙ УПРОДОВЖЧВЕРТІ СТОЛІТТЯ ПРОХОДИТЬ У СЕЛІ БУШАНА ВІННИЧЧИНІ

Перед відвідинами Буші ми потрапили до не менш славного селаБукатинка, відомого своїми унікальними кам’яними кар’єрами.Тут вже тридцять три роки мешкає подружжя скульпторівАльош кіних — дослідників та продовжувачів давньої традиції ка-менярства.

КИЇВ — МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ — БУКАТИНКАЗ вокзалу містечка Могилів-Подільський нас везе стареньке«Жигулі» до села Букатинка, де живе легендарний митець цьогокраю Олекса Альошкін. Підстрибуємо на напівзаасфальтова-ному шляху, споглядаємо величезний яскравий місяць, що за-любки складає компанію вицвівшим фарам автівки. Нарештісеред темряви перед нами постає велика фігура у помаранче-вому. Пірнаємо разом із скульптором у пітьму і за мить вже п’ємотрав’яний чай із його родиною та гостями — молодими львівсь-кими скульпторами, студентами Львівської академії мистецтв.Дружина Олекси Людмила пригощає нас місцевою рибою та по-казує зроблені нею та родичами «берегиньки» та намиста ізглини.

Свого часу подружжя залишило Київ та Мінськ аби бути поручіз кам’яними кар’єрами, чудово розуміючи, що саме тут вонизможуть відбутись як скульптори. В той же час вони активнослідкують за тим, що відбувається в сучасному українському тасвітовому мистецтві. Олекса вражає мудрістю, самобутністю таінтересом до сучасності — посеред книжок на його полиці чер-воніє «Ворошиловоград» Жадана.

ТАЄМНИЦІ НІЧНОЇ БУКАТИНКИВже зібравшись до сну, Альошкін пропонує нічну прогулянкуселом. Нас звабливо ковтають нічні літні сутінки. Обійстя Альош -кіних включає кілька старих хатинок — деякі з них обладнані підмузеї: скла, кераміки, витинанки...

Де-не-де відчуваєш на собі погляд старих кам’яних скульптур,що виринають із трав — у Букатинці мало не щокроку каменюки,яких торкнулась рука людини. Пройшовши річку Мурафа потрап-ляємо до першого «об’єкта» — це кам’яні брили розміром з од-ноповерхові будівлі, які бачили чимало за тисячі років. Бриливиблискують кристалами і якщо пригледітись, можна побачитиїх морську структуру: спресовані часом і простором, вітрами іводою водорості, мушлі, пісок.

Опісля зустрічі із морськими велетнями рухаємося вгору, в бікцентру села, через хащі турецьких акацій, які завезли сюдиблизько 100 років тому. Прислухаючись до розповідей Альош-кіна, дивимось під ноги — центральна дорога Букатинки викла-дена бруківкою. Цей гранітний шлях був також прокладений напочатку минулого століття.

Прямуємо до місцевих підземель — винного погреба колишньоїпанської садиби. Виявилось, що в цьому погребі є таємний під-земний хід, яким селяни могли рятуватись у разі нападу татар.І хоча немає точних відомостей, куди він виводив утікачів, поча-ток тунелю Альошкін із тутешніми селянами розкопав. Провівшинас до одного з музеїв, Альошкін попереджає, що сон тут незви-чайний — міцний і сповнений знайомств із добрими сновиддями.

РАНОК. БЕСІДАПрокинувшись під радісні мугикання онучки Альошкіна — Росави,ми пішли снідати до альтанки, що заховалась серед виноградута кущів кизилу. За сніданком розмова йшла про історію симпо-

11 22

33 44

55 66

Текст: Денис Бортніков

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Денис Бортніков 91

зіуму «Подільський оберіг» та унікальні поклади кам’яних брил, щоколись привернули увагу світових геологів своїм унікальним по-ходженням — пласти, створені під час формування землі та ланд-шафту зостались у чіткій історичній послідовності. «Це —унікальне місце. У 1986 році тут проходив з’їзд геологів, яких за-цікавили місцеві поклади каменю. Тут усе залишилось у такому жпорядку, як було тисячі років тому» — розповів Альошкін.

БУША. «ПОДІЛЬСЬКИЙ ОБЕРІГ»Раніше учасники симпозіуму разом освоювали певне місце, аджедля скульптури це необхідно — стати частиною простору, допов-нити його, зажити в ньому своїм життям. Також це необхідно і длямісця — Буша могла б стати цілісним, органічним музеєм скульп-тури, в якому можна було б прочитувати історію сучасного укра-їнського каменярства.

Цього року учасники працювали кожен окремо і, відповідно, з ан-самблем знову не склалося. Так, поступово, бушанський музейвтрачає свою початкову концепцію. З іншого боку, є ще варіантсистематизувати її іншим чином: академічна, примітивна, ама-торська та дитяча скульптура.

Проте Буша була і залишається в Україні місцем зустрічі профе-сійних каменярів і студентства. Тут створено ідеальні умови дляроботи: кам’яний кар’єр, який споконвіку був джерелом натхненнята оберегом краю, відкритий простір із фантастичним краєвидом.

Музей паркової скульптури складається з кількох частин. У дворімузею Державного історико-культурного заповідника «Буша» ємайданчик із новими, «свіжими» скульптурами. Певної тематикичи закономірності об’єктів одразу не помітно, та зрозуміло, що всівони суголосні цьому краю.

Учасники пленерів у різні роки звертаються до схожих образів:жінки-берегині, козаки, духи-захисники, казкові та міфологічні іс-тоти. Жінкам-берегиням та духам-захисникам приділено увагу невипадково, адже село має давню історію — заснована у 17 сто-літті, Буша не один раз була місцем сутичок козаків із полякамита турками.

Із території майстерні веде стежка до власне парку скульптур, щобули створені за час проведення симпозіуму, починаючи з 1986-го.Звісно, всі твори не могли б тут поміститися фізично, деякі булоподаровано музеям чи сусіднім містам.

Олекса Альошкін розказав, що сьогодні місцева влада не усві-домлює необхідність збереження робіт, створених під час симпо-зіумів. А ми повинні берегти і поважати камінь, який наповнилисвітлими думками та образами руки скульптора.

За парком є ще кілька перлин Буші — залишки християнськогота дохристиянського храмів. Відкриті для широкого загалу в1883 році київським професором Володимиром Антоновичем тазбережені під накриттям, вони відсилають нас у часи розквітусередньовічного селища, саме цим періодом датують храм, йчаси до трипільської та черняхівської культур, які побутували нацих землях.

Від храмів ідуть стежки до старовинного козацького кладовищата Бушанського музею, де можна переглянути фотографії симпо-зіумів різних років. Слідом можна потрапити в третю частинумузею: тут, на мисі, утвореному на місці злиття річок Мурафи і Бу-шанки, стоїть оглядова вежа, яка лишилась від оборонної фортеціта її шести башт, що датуються 16-17 ст.

Довкола вежі стоять скульптури знаних українських пластиків:Юрія Миська, Людмили Сафонової (Альошкіної), Миколи Михаль-чука, Андрія Микитюка, Анатолія Непорожнього, Олександра Пір-няка, Миколи Худолія, Миколи Степанова, Клима Степанова,Кості Синицького, Людмили Маляренко.

Незважаючи на всі труднощі, Буша і сусіднє село Букатинка єунікальними українськими селами, де скульптуру можна зу-стріти в найнесподіваніших місцях: в хащах поруч із кар’єрами,на сільських вуличках, поруч зі школою або на городі обійстяАльошкіна. Саме сюди приїздять вчитися творити із каменюмолоді скульптори з усієї України й не тільки. І саме такі ми-стецькі ініціативи є центром передавання традиції новому по-колінню митців.

77 88 99 1 01 0 1 11 1

1 31 31 21 2

92 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Фоторепортаж Презентація «УК» в Києві

10 СЕРПНЯ У РУСЬКОМУ КЛУБІ«КУЛЬТ РА» ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ

ВИДАВНИЦТВО МІНІСТЕРСТВАКУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИПРЕЗЕНТУВАЛО ОНОВЛЕНИЙ

ВИПУСК ЖУРНАЛУ «УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА»

Гостями презентації стали народна артистка України Ніна Матвієнко,режисер Володимир Тихий, співачка Марічка Бурмака, арт-критик такуратор Костянтин Дорошенко, арт-дилер Ігор Абрамович, кураториКатерина Тейлор та Володимир Кадигроб, ведучий Володимир Вой-тенко, перекладач та засновник видавництва «Кальварія» Анетта Анто-ненко, видавець Лідія Лихач, Людмила Гарбуз та багато інших.

Офіційна презентація нового числа журналу проходила у форматі прес-конференції із представниками видавництва: заступником директораВіктором Пасаком, головним редактором газети «Культура і життя»Людмилою Гнатюк, головним редактором журналу «Українська куль-тура» Марією Хрущак та директором Руського клубу «Культ Ра» Олек-сандром Вавриком.

Редакція «УК» спільно із «Культ Ра» започаткувала премію «За внесокв українську культуру» та урочисто нагородила обраних провідних усвоїй галузі діячів культури та мистецтва. Нагороди від партнера пре-зентації ТМ «Французький бульвар» та дизайн-студії «Самогон» — ав-торські світильники, які символізують джерело світла та натхнення, —отримали: Людмила Міляєва, доктор мистецтвознавства, професор,автор 180 наукових праць — за популяризацію та осмислення українсь-кого мистецтва; Володимир Тихий, кінорежисер — за потужний укра-їнський кінопроект «Мудаки. Арабески»; Анетта Антоненко, директорта засновник видавництва «Кальварія» — за найкращі переклади укра-їнською видатних зразків світової літератури та створення Благодій-ного Фонду видавництва «Кальварія», який об’єднав українськихвидавців.

Гості презентації мали нагоду першими переглянути свіжий випусконовленого видання, на шпальтах якого — раритетні сторінки відциф-рованого стародруку 1906 року, «зізнання» одного з найвідоміших су-часних живописців України Анатолія Криволапа, особливостінеодизайну Ольги Громової та успіхи українців у Венеції.

Розважали гостей вечора фольклорний гурт «Кросна» із майстер-кла-сом автентичного танцю, кобзар Тарас Силенко та діджей КостянтинМаркевич.

Презентація « » в Києві

1 2 33

6 77 8 99

1010

4 5

УК