Джамала:\

Аби люди відмовились відфальші, повинна відбутись

якась революція

“Ігор Голубицький|

Демон культурноїглобалізації — це міф

”Параджанов та японські

привиди

У незаперечному досягненніукраїнського кіно,

«Тінях забутих предків», є коротка специфічна

сцена, здатна спантеличитине лише шукачів

відповідностей в історіяхКоцюбинського й

Параджанова, але і тих, хто потрапив у

кігті всенезгасаючої модина японські фільми

жахів — джей–хоррори

№ 3, 2011

www.uaculture.info

ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕВИДАВНИЦТВО МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУУКРАЇНИ

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 95220

4 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Страх з’являється тоді, коли ми боїмося довідатисящось про себе. Це чудово розумів Михайло Коцю-бинський, пишучи повість «Тіні забутих предків».А відбувалося це — рівно 100 років тому.

Не буває випадкових збігів. Тому, коли ми зрозуміли,що ключове дослідження цього числа присвяченевпливу кінострічки «Тіні...» Сергія Параджанова наяпонські фільми жахів, які досі надихаються кадроміз Марічкою у вікні, — зникли усі сумніви: українськепоетичне кіно, як і наша література, досі має неймо-вірну силу впливу. Перш за все — у подоланні

страху. І недаремно цей фільм посідає гідне місце серед 10 найкращих картинусіх часів та народів, за визначенням ЮНЕСКО.

Судячи з усього того, на що ми натрапили у процесі підготовки журналу, українцізнаються на страхіттях чи не краще за представників інших національностей.Тому вашій увазі — оповідання Івана Гавришкевича, маловідомого галицькогосвященика, який тематично випередив Стокера з його «Дракулою» та багатьохінших класиків.

Чи можна боятися власного страху? І чи варто?

Про те, що бути собою і вірити у себе — єдина правильна стратегія, говоритьфотопроект «Азіз», який представляв Україну у Киргизії (с. 56). Про те, що вартодосліджувати власне коріння та історію своєї землі — кобзар Тарас Силенко(с. 52). Про те, що варто прислухатися до голосів, які кличуть тебе до новихзвершень — поезія Андрія Голяка (с. 54).

Нам нема чого боятися, стверджують герої цього числа. На думку Екхарда Шнай-дера, Генерального директора PinchukArtCentre, котрий вже не один рік мешкаєв Києві, Україна «має зростаючий потенціал молодих талантів» (с. 6). Потрібнограти за власними правилами і не зраджувати себе — стверджує Джамала, укра-їнська співачка, яка змінила наше уявлення про сучасну поп-музику (с. 26). По-трібно робити так, як вважаєш за потрібне, а не розмірковувати над тим, як можнабуло б — каже один з наших провідних архітекторів Віктор Зотов (с. 42).

Варто залишатися собою за будь-яких обставин. Про те, як українці змінюютьсвіт і завдяки чому стають кращими у своїх професіях, розповідає канадієцьукраїнського походження Ігор Голубицький (с. 12).

Чим ми можемо пишатися сьогодні і як критика допомагає нам рухатися далі —читайте у рубриках «Тенденції» та «Рецензії». Також у номері: що дивитися на41-й «Молодості», чим відзначились українці на фестивалях у Туреччині, якемистецтво проростає на вулицях і куди в Україні варто помандрувати, аби від-крити для себе нові несподівані культурологічні ландшафти.

Усі матеріали дивним чином сплітаються у навдивовижу натхненний малюнок,який і може слугувати портретом сучасної української культури: вишуканої, не-передбачуваної, стародавньої, красивої і світлої. Це не боялися стверджуватисвоєю творчістю і Коцюбинський, і Гавришкевич, і Параджанов.

Марія Хрущак, головний редактор

Українська культура# 3, 2011

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1+38 (044) 498-23-61pr.uaculture@gmail.comНаклад: 1000

Фото:PR-служба Джамали

Засновник: Міністерство культури і туризму України

Видавець: ДП «Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України»

Директор: Олеся Білаш

Видавнича рада:Олеся Білаш (голова),Вікторія Ліснича, Олена Чередниченко,Олена Воронько, Лариса Лебедівна, Ольга Дарибогова, Лідія Карпенко, Михайло Швед, Ольга Голинська,Орест Когут, Алла Підлужна, Наталя Потушняк

Головний редактор журналу: Марія Хрущак

Над номером працювали: Денис Бортніков, Юлія ВустілкаОльга Татьяненко (Льоля Гольдштейн), Лія Гугучія, Віра КарпенкоОксана Женжера

Автори: Дарія Бадьйор, Дільабр Борисовець, Олек Веремко-Бережний, Оксана Грішина,Оксана Казьміна, Олексій Карпович, Олеся Найдюк, Тарас Полатайко, Микола Скиба, Ірина Танцюра, Аглая Топорова, Назар Шешуряк, Екхард Шнайдер

Розповсюдження, редакційна передплата:Ірина Сидоренко(044) 498-23-64

Журнал виходить з червня 1921 року

Підписано до друку: 13 жовтня 2011 року

Редакція залишає за собою право наредагування отриманих матеріалів безузгодження з автором.

Думки авторів публікацій можуть не відповідатипозиції редакції.

Матеріали, опубліковані в журналі «Українськакультура», є інтелектуальною власністю редакції тане можуть бути використані у будь-якій формі безписьмового дозволу видавця.

При використанні публікацій посиланняобов'язкове. © «Українська культура»

Друк: ТОВ «Мега-Поліграф»

Медіа-підтримка: Iнтернет-видання telekritika.ua,dusia.telekritika.ua, korrespondent.net, kievreport.com, журнал «Публічні люди»,портал «Культура»

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 5

ЗМІСТПОДІЯ

ДУМКА

ТЕОРІЯ

КІНО

МУЗИКА

ТЕНДЕНЦІЇ

АНОНС

РЕЦЕНЗІЇ

ЛІТЕРАТУРА

МІЖНАРОДНІ ПОДІЇ

ІСТОРІЯ

ТЕАТР

АРХІТЕКТУРА

ВУЛИЧНЕ МИСТЕЦТВО

ЗІЗНАННЯ

МУЗЕЙ

ФОТОГРАФІЯ

ФОТОРЕПОРТАЖ

МАНДРИ

ПОЕЗІЯ

ЕТНО

8

6

12

38

20

26

18

30

33

31

63

78

36

66

44

42

50

52

64

56

70

84

88

72

54

90

Кінофестивалі осені

Премія PinchukArtCentre для молодих українських художників

Канадійський куратор Ігор Голубицький про особливості професії

Мистецтво після 2000-го року за Акіле Боніто Олівою

«Тіні забутих предків»: вплив на японські джей-хоррори

Джамала про трагізм кримськотатарського співу та музику, від якої хочеться жити

Літературні антології та музичні фестивалі

Прем’єра «Травіати» Верді за мотивами «Дами з камеліями» Дюма-сина

«Записки українського самашедшого» Ліни Костенко

Вірші Мілоша в перекладах Жадана і Прохаська

Борис Косарев: від малярства до теа-кіно-фото

«Страхи» галицького священика Івана Гавришкевича

Сім творів сучасного українського мистецтва, які цієї осені опиняться в західних колекціях

Українські митці про Віктора Петровича Гонтаря

Перший Київський міжнародний театральний фестиваль «Дім Химер»

Віктор Зотов: «Коли боїшся бути схожим на когось — обов’язково будеш»

«Урбаністичні ігри» та міжнародний проект I, Culturе на вулицях міста

Тарас Силенко: «Кобзарство живе в молодих руках»

Сучасний музей як взірцева національна парадигма

Перший український проект у Киргизії

Туреччина. П’ятий фестиваль культур

Виставка Цая Гоцяна в донецькій «Ізоляції»

«20 років присутності» в Інституті проблем сучасного мистецтва

Кінбурнська коса

«Обряд розрізання яблука» Андрія Голяка

20-й симпозіум кам’яної скульптури «Подільський оберіг»

6 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Подія Послідовність та різноманіття Текст: Екхард Шнайдер

ПОСЛІДОВНІСТЬ ТА РІЗНОМАНІТТЯГЕНЕРАЛЬНИЙ ДИРЕКТОР PINCHUKARTCENTREЕКХАРД ШНАЙДЕР — ПРО ВИСТАВКУНОМІНАНТІВ НА ДРУГУ ПРЕМІЮ ДЛЯ МОЛОДИХУКРАЇНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ ТА НОВІЕКСПОЗИЦІЇ ЦЕНТРУ

Напрочуд вдалий рік для PinchukArtCentre: перше повнепрограмне моделювання ідеї майбутнього музею, потім,у вересні, святкування 5-ї річниці заснування. Рік пройшовз особливою увагою до постійної колекції, «Циркуляція 1»,що, сукупно з РАС-UA, відкрила можливість постійногопредставлення нових творів провідних українських митцівВасиля Цаголова, Арсена Савадова і яку до кінця року про-довжать проекти Олександра Ройтбурда та Іллі Чічкана. Напочатку цього року відбулись персональні виставки Да-міана Ортеги та Кендіс Брайтц, що мали на меті предста-вити їхні нові твори, показати пульсацію мистецьких ідейта важливість ризиків.

Ми щойно закінчили вражаючу виставку Олафура Еліас-сона, що своїм мистецьким баченням привабила аудиторію,якої ми до цього не мали. Ідея Еліассона про те, що не тількиглядач дивиться на роботу, але і робота також спостерігаєза глядачем, стала реальністю — майже 200 000 від -відувачів — це тільки одна сторона ідеї. Дивлячись на усмі-хнені обличчя наших юних відвідувачів, ми зрозуміли,наскільки важливо для нас мати справу з вишуканими тво-рами сучасного мистецтва. І тепер це направду найважли-віший момент нашої програми та місії: вдруге представитиПремію PinchukArtCentre. Я радий та пишаюся результа-тами процесу, що почався три року тому з першої демокра-тичної процедури подачі заявок для нового поколіннямитців з України. Все це було зроблено саме для новогопокоління — виставка номінантів, переможець Артем Во-

локітін, який отримав шанс взяти участь у виставці Future-GenerationArtPrize в Києві у 2010 і не так давно представивроботи на Венеційській бієнале.

У поєднанні національної ідентичності та міжнародного кон-тексту ми вбачаємо особливу силу нашої концепції. Я вірюу послідовність та різноманіття і тому радію за 20 митців-номінантів, яких ми тепер представляємо після процедуривідбору з-поміж більш, ніж 1100 заявок з усіх регіонівУкраїни. Майже половина номінантів брали участь у першійвиставці, і друга половина новачків — разом це чудове по-єднання, яке показує, що ми рухаємося у правильному на-прямку, підтверджуючи, перш за все, що досвідчені митцімають художню можливість знову запропонувати «послі-довність», а по-друге, що ця нація має зростаючий потен-ціал молодих талантів.

Ця виставка — важливий крок на довгому шляху залученняРАС до розвитку майбутнього покоління відвідувачів та ми-стецького середовища, які зростають в Україні. Я запрошуювас на виставку, де будуть представлені і роботи Сінтії Мар-селле, переможниці Future Generation Art Prize. Її виставка унас — це важливе свідчення того, як ми співпрацюємо з на-шими митцями, довіряючи їхнім ідеям, поділяючи ризики тапідтримуючи їхній митецький розвиток. Я впевнений, що між-народне топ-журі, яке прибуде до Києва 9 грудня на церемо-нію нагородження, матиме серйозні та цікаві дискусії упроцесі вирішення — хто стане переможцем Премії РАС.

НЦ Я Н А Ц І Я М АЄ З Р О СТА Ю Ч И Й

П ОТ Е Н Ц І А Л М ОЛ ОД И Х ТА Л А Н Т І В

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Екхард Шнайдер 7

ДОВІДКА

Премія PinchukArtCentre — перша приватна за-гальнонаціональна премія в галузі сучасного ми-стецтва, метою якої є відкриття, підтримка ірозвиток нового покоління молодих українськиххудожників. Це важливий внесок у відкриття мо-лодих митців у динамічному розвитку України.Заснована у 2009 році Фондом Віктора Пінчука,премія присуджується молодим митцям віком до35 років. Ключовими моментами є:- національний вимір- концентрування на молодому поколінні митців- відкрита демократична процедура подачі заявок- високий рівень мистецького оцінювання- внесок міжнародних митців- авторитетне журі та відбірковий комітет

Цього року незалежний відбірковий комітет виб-рав 20 митців-номінантів, які тепер представ-ляють свої роботи в PinchukArtCentre:

Виставка номінантів працюватиме в PinchukArtCentreз 28 жовтня до 8 січня 2012

Андрiй ГалашинДанiiл ГалкiнГамлет ЗінківськийДобриня ІвановМикита КаданЖанна КадироваТарас КаменнойАліна КлейтманВолодимир КузнєцовЛада НаконечнаСергій Петлюк

Сергій РадкевичМикола РіднийСтепан РябченкоІван СвітличнийОлеся ХоменкоМикита ШаленнийМаша ШубінаНаташа Шульте

група Салманов-Корнієнко

8 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Подія Гід по 41-й «Молодості» Текст: Дарія Бадьйор

Гід по 41-й «Молодості»МИНУЛОГО РОКУ «МОЛОДІСТЬ» ПЕРЕЖИЛА КРИЗУ —ФЕСТИВАЛЬ СВЯТКУВАВ СОРОКОВУ РІЧНИЦЮ. НЕБУДЕМО ГАДАТИ, ЧИ ЦЕ БУЛА КРИЗА СЕРЕДНЬОГО ВІКУ, ЧИ СКЛАДНОЩІ ВСЕ ЩЕ ПУБЕРТАТНОГО ПЕРІОДУ,ЗАЗНАЧИМО ЛИШЕ ТЕ, ЩО МИНУЛОРІЧНИЙ КІНОФОРУММАЄ СТАТИ ПЕВНОЮ ВІХОЮ У ЙОГО РОЗВИТКУ

По-перше, у «Молодості» з’явивсяконкурент із серйозними претензіямина звання першої кіноподії в Україні.Не дивлячись на те, що програмнийвідділ Одеського міжнародного кіно-фестивалю робить ставки на фести-вальні хіти, а конкурсну програмуформує за вельми туманним принци-пом «артмейнстрім» (докладніше проце — в № 1-2 «УК»), на підняття йогостатусу в очах колег-кінопрофесіоналіввитрачається багато зусиль.

«Молодості» зовсім не можна спочиватина лаврах і користуватися здобутками,напрацьованими за 40 років. З огляду нанахабного південного конкурента, київсь-кий кінофестиваль має сформувати чіткулінію відбору стрічок та формування ос-новних позаконкурсних програм, не чекаючи, доки це занього зроблять журналісти.

По-друге, минулорічний фестиваль зовсім не був по-свят-ковому розкішним, як мало бути, скоріше навпаки: скла-лося враження, що фільми до конкурсу спеціальнопідібрали для того, щоб віддати гран-прі українському учас-нику — ігровому дебюту «Щастя моє» Сергія Лозниці. Нащастя, стрічка виявилась дуже контроверсійною і її не со-ромно було обговорювати в холах фестивального центру,в кінотеатрі «Київ».

Провальні церемонії відкриття та закриття фестивалю, не-передбачувані зміни в програмі, відсутність яскравих кіно-подій (стрічку Лозниці показали в передостанній деньфестивалю), надмірна кількість фільмів — все це склалосьу досить невдалу комбінацію для «Молодості».

Тому тепер, у 41-й раз, перед організаторами стоїть не-легке завдання відновити статус-кво фестивалю, якийледь не було втрачено. Судячи з частково представленоїпрограми, роботи з його відновлення поки що триваютьуспішно: цьогоріч у програмі «Молодості» на глядачів че-кають цікаві дебюти в конкурсі та «смачний» для кінома-нів дайджест стрічок, зібраних з інших фестивалів (тут,до речі, й проглядається відмінність між принципами від-бору на ОМКФ та «Молодість»: те, що взагалі неможливобуло б побачити в літній Одесі, привозять в осінній Київ).Окрім того, судячи з цьогорічного логотипу, зробленого

на зразок QR-кодів, «Молодість» нехоче бути осторонь сучасних тенден-цій. Насамперед, цього року впершебуло дозволено подавати до конкурсуфільми, зняті на цифрову камеру.А ще фестиваль хоче повністю ви ко -ристати інструменти «веб 2.0», готую-чись, вочевидь, до подання інформаціїнайшвидшим чином — через Інтернетта соціальні мережі.

Отже, що дивитись у кінотеатрах«Київ», «Жовтень», «Кінопанорама»та «Київська Русь» з 22 до 30 жовт ня?

КОНКУРСНА ПРОГРАМАЯк завжди, за основні фестивальнінагороди стрічки будуть боротися в

трьох категоріях: студентський та дебютний (переважно цеперші фільми, зняті після випуску з кіношколи) короткіметри та повнометражні дебютні фільми. Також на «Мо-лодості» існують альтернативні конкурси: «Панорама укра-їнського кіно» та «Сонячний зайчик», який збирає фільмина квір-тематику (аналогічний конкурс існує на Берлінсь-кому кінофестивалі). Щоправда, останнього конкурсуцього року не буде.

Також цього року немає жодного українського фільму впов нометражному конкурсі. Організатори пояснюютьце браком дійсно визначних кіноробіт, відзнятих в Україніпротягом останнього року. Але українське кіно буде в ко-роткометражних конкурсах: «Поза грою» Наталії Пятигіноїта «Крос» Марини Вроди беруть участь у змаганні дебют-них короткометражок, «Фактор Фелліні» Мирослави Хоро-шун — у конкурсі студентських фільмів.

Не дивлячись на те що учасники повнометражного конкурсу«Молодості» дебютанти, майже всі стрічки мають непогануфестивальну історію. Невелике зауваження: на момент на-писання цього тексту було відомо лише 7 учасників. Судячиз представлених стрічок, магістральною темою основногоконкурсу цьогоріч стане пошук людиною свого минулого таможливих шляхів для розвитку в майбутньому.

«ВУЛКАН», РЕЖИСЕР РУНАР РУНАРСОН, ДАНІЯСтрічка брала участь в основному конкурсі на фестивалі вКарлових Варах та буде брати — на Лондонському кінофе-стивалі в жовтні. В основі сюжету — 67-річний чоловік, який

ПТ Е , Щ О В ЗА ГА Л І

Н Е М ОЖ Л И В О БУЛ О Б

П О БАЧ И Т И В Л І Т Н І Й

ОД Е С І , П Р И В О З Я Т Ь

В О С І Н Н І Й К И Ї В

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Дарія Бадьйор 9

намагається змінити своє життя, усвідомивши, наскількижалюгідним є його існування (він втратив роботу, хобі таповагу членів родини), та виверження ісландського вулкануЕйяф’ятлайокютль, яке паралізувало європейські авіапе-ревезення в травні минулого року, та дало можливістьщось змінити головному герою стрічки.

«БИДЛО», РЕЖИСЕР МІХАЕЛЬ Р. РОСКАМ, БЕЛЬГІЯБрав участь у цьогорічному Берлінале, в конкурсі «Плюше-вий Ведмедик». Сюжет стрічки розгортається навколоферми, власник якої стає причетним до підозрілих маніпу-ляцій. Утім, Роскам йде далі, конструюючи конфлікт нав -коло головного героя на кшталт шекспірівського«Гамлета». За його словами, його фільм — це «гротескнатрагедія про долю та про те, як наші життя іноді повністюзалежать від подій, які ми навіть не в змозі контролювати.Це фільм про людей, доведених до межі».

«ПОДИХ», РЕЖИСЕР КАРЛ МАРКОВІЦ, АВСТРІЯРежисерський дебют австрійського актора Карла Марко-віца, відомого за головною роллю у стрічці «Фальшивомо-нетники». Призер Каннського «Двотижневика режисерів»,нагорода за найкращу європейську стрічку. «Подих» —істо рія про 19-річного Романа Коґлера, хлопця, який всежиття провів у відчужених закладах — від сиротинця дов’язниці за ненавмисне вбивство. Врешті-решт він знахо-дить роботу в місцевому морзі, де й починається його шляхдо пошуку самого себе.

«АКАЦІЇ», РЕЖИСЕР ПАБЛО ДЖОРДЖЕЛЛІ, АРГЕНТИНА—ІСПАНІЯ«Золота камера» за найкращий дебют на Каннському кі-нофестивалі. Роуд-муві про водія вантажівки, який підво-зить молоду жінку з дитиною. Попереду півтори тисячікілометрів та багато цікавих відкриттів про самого себе. Засловами режисера стрічки, «Акації» — дуже важливий длянього фільм «про власний біль, пов’язаний із утратоюблизької людини, та про спроможність людини реконструю-вати саму себе».

«ДІМ», РЕЖИСЕР ЗУЗАНА ЛІОВА, ЧЕХІЯ—СЛОВАЧЧИНАФільм-учасник програми «Форум» Берлінського кінофе-стивалю. Дім, який винесено в назву стрічки, в малень-кому словацькому селищі будує Імріх, деспотичний батькоголовної героїні Єви, з-під жорсткого нагляду якого вонамріє втекти. Потайки вона прогулює заняття в школі, щобзаробити гроші й зібрати кошти на подорож до Велико-британії, де Єва хоче влаштуватись на роботу за програ-мою au-pair. На противагу своєму батькові, який будуєвласне життя цеглина за цеглиною, головна героїня мрієпро щасливе майбутнє, яке, за її наївним задумом, маєказковим чином розпочатись відразу після її приїзду доЗахідної Європи.

«ПІДНЕСЕННЯ», РЕЖИСЕР ЛІЗА ЛАНҐСЕТ, ШВЕЦІЯГоловна героїня цього фільму — двадцятирічна Катаріна —знаходить сенс життя в класичній музиці. Одного разу по-чувши «Реквієм» Моцарта на YouTube, вона не хоче пори-вати зі світом музики і влаштовується на роботу в концертнузалу Гьотенбурга, де зустрічає диригента Адама, який про-довжує знайомити її з музикою та літературою. Фільм по-ставлений за однойменною п’єсою, яка з успіхом йшла натеатральній сцені в Данії у 2004 році.

«КІМНАТА САМОГУБЦІВ», РЕЖИСЕР ЯН КОМАСА, ПОЛЬЩАУчасник «Панорами», спеціальної секції Берлінського кіно-фестивалю. Цю стрічку називають маніфестом молодогопольського кіно. Це історія про підлітка, який одного разу за-нурився у віртуальну реальність, запропоновану Інтернетом,і досяг найтемніших її закутків — Кімнати самогубців, вірту-альної спільноти людей, які по-стійно живуть у готовності накластина себе руки, що і є предметом по-стійних обговорень. У головногогероя, Домініка, немає суїцидаль-них схильностей, проте він вступаєв цю групу, оскільки симпатизуєдівчині, через яку він взагалі по -трапив у Мережу. За словами ре-жисера, він надихався романомВірджинії Вульф «Кімната Якоба»,йому також хотілося поглянути настан сучасної людини, яку розди-рають протиріччя: з одного боку, їйхочеться маніфестувати власну ін-дивідуальність, з іншого — сховатите, що її дратує, оскільки цього ви-магає суспільство.

Позаконкурсна програма зазвичай представляє собою зрізнаціональних європейських кінематографій (французьке,німецьке, скандинавське кіно тощо), фестиваль фестивалів(найцікавіші фігуранти програм іноземних кінофестивалів),ретроспективи та тематичні програми, на кшталт програмидокументального кіно, або програми «Синергія», яка по-єднує в собі кіно, відеоарт та суміжні види мистецтва.

5 ФІЛЬМІВ ПОЗАКОНКУРСНОЇ ПРОГРАМИ, ЯКІ ОБОВ’ЯЗКОВО ТРЕБА ПЕРЕГЛЯНУТИ:

1. «БАЙДУЖІСТЬ» ОЛЕГА ФЛЯНГОЛЬЦА (НОВЕ РОСІЙСЬКЕ КІНО)Фільм отримав гран-прі «Кінотавру» в 2011 році, Флянгольцзнімав його протягом 21 року. Через це дивним здаєтьсясприйняття часу в цій роботі: на початку 90-х він почав зні-матись як оммаж 60-м рокам, утім це не заважає йому бутисприйнятим зараз — на 11 році ХХІ століття. Критики пишутьпро «Байдужість» як про стрічку, яка мала змогу стати ви -триманою, як добре вино. Що й казати, цей фільм ідеальнопідходить для атмосфери цьогорічної «Молодості».

2. «ТУРИНСЬКИЙ КІНЬ» БЕЛА ТАРРА (ФЕСТИВАЛЬ ФЕСТИВАЛІВ)Остання робота видатного угорського режисера, його про-щання з кінематографом, яке отримало «Срібного вед-

медя» Берлінського кінофестивалю. Основою сюжету є ві-дома історія про Ніцше, який побачив, як у Турині наїзникбив свого коня. Філософ підійшов і обійняв тварину, що зу-пинило наїзника, а згодом збожеволів. Утім, про Ніцшепісля цього прологу в стрічці не буде ані слова — всі нечис-ленні події фільму сконцентровані навколо бідного фер-мера, який працює візником кінної упряжки.

Не дивлячись на те що «Туринський кінь» триває близькодвох з половиною годин, від нього неможливо відірватись —довгі плани, мінімалістична візуальна складова, скупі діалогив сумі складають те, що прийнято називати «магією кіно».

3. «ПОЗА САТАНОЮ» БРУНО ДЮМОНА (ФРАНКОМОВНЕ КІНО)Як і інші фільми цього режисера, заграє з релігійною те-матикою. Це, як і «Туринський кінь», — мінімалістичне тастатичне кіно, в якому піднімається питання природи зла

та релігійності.

4. «ЗВІР» КРІСТОФФЕРА БОЕ (СКАНДИНАВСЬКА ПАНОРАМА)Бое — представник молодого кіне-матографа Данії, так званої «Анти-Догми», школи, яка протистоїтьвідомій «Догмі-95», сформульова-ній Ларсом фон Трієром. СамогоКрістоффера Бое часто називають«новим Трієром», через що старийТрієр його не любить. Проте це незаважає молодому режисерові зні-мати дійсно цікаві роботи. «Чудо-висько» — одна з останніх йогострічок, історія про темний бік ко-хання та пристрасті.

5. «АРІРАНГ» КІМ КІ ДУКА (СПЕЦІАЛЬНІ ПОДІЇ)Цей фільм пройняв навіть тих, хто не є шанувальникомтворчості відомого корейського режисера. «Аріранг» — до-кументальна (з додаванням псевдодокументалістики) спо-відь стомленого художника про себе, свою творчість,невдалі проекти, погані стосунки з учнями тощо.

Фільмом відкриття фестивалю стане нова робота Єжи Гоф-фмана «Варшавська битва. 1920», знята в 3D-форматі.

Серед інших кінопрограм на «Молодості» планується про-ведення так званих «довгих ночей короткого метра» з Ні-меччини та Франції, програм польського документальногокіно та польської школи анімації, а також ретроспективСандрін Боннер та In Memoriam, присвячених Людмилі Гур-ченко та французькому режисерові Клоду Шабролю.

Окрім цього, заплановані майстерня талантів (серія лекційта відкритих зустрічей молодих кінематографістів та знанихрежисерів, акторів та професіоналів кіно), Міжнароднийринок ко-продукції «Molodist Boat Meeting» та міжнароднийтренінг EEFA-2011, організований Східноєвропейським кі-ноальянсом.

41-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість»відбуватиметься з 22 до 30 жовтня 2011 року в кінотеатрах«Київ», «Жовтень», «Кінопанорама» та «Київська Русь».

10 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Подія Гід по 41-й «Молодості» Текст: Дарія Бадьйор

Ф І Л Ь М О М В І Д К Р И Т ТЯФ Е СТ И ВА Л Ю СТА Н Е Н О ВАР О Б ОТА ЄЖ И ГО Ф Ф М А Н А,

« ВА Р Ш А В С Ь КА Б И Т ВА. 1 9 2 0 »З Н Я ТА В 3 D - Ф О Р М АТ І

Текст: Дарія Бадьйор УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 11Подія 5 горішків для третього КМКФ

Два перші фестивалі були проведеніпід директорством Богдана Ступки,який залишив цю посаду, аби присвя-тити себе, посеред іншого, створеннютеатрального фестивалю міжнарод-ного рівня. З часу, коли Ступка покинувКМКФ і до вересня 2011, ор ганіза ториподії були у підвішеному стані: узго -джували концепцію, намагались на ла -годити співпрацю із програмнимдиректором з-за кордону (це їм не вда-лося, на те були різні причини), та йвзагалі, робили все можливе, щоб невтратити і без того нестабільну репута-цію, репутацію фестивалю-новачка, дляякого немає нічого неможливого.

Третій КМКФ став, без сумніву, най -успішнішим із трьох проведених.Яким чином і якою ціною це сталоможливим, спробуємо підсумувати вп‘яти пунк тах.

1. ПОКАЗИ OPEN-AIRЦьогоріч КМКФ обрав для себе оригі-нальний формат — показ фільмів про-сто неба. Цьому передували дискусії зприводу доречності вуличних кінопо-казів у Києві (порівняно з аналогіч-ними подіями під час Одеського МКФ),а також не дуже вдала організація ми-нулорічного КМКФ, коли половинапрограмних показів була зірвана:майже ніхто з глядачів та преси незнав фестивальний розклад і зали кі-нотеатрів були мало не порожніми. За-мінити кінотеатри на Софійську площута Золоті ворота було вдалим рішен-ням — цього року фестиваль відвідалов декілька разів більше людей, аніжминулого разу.

Єдине, що можна було б змінити в ційсимпатичний картині — це час прове-дення фестивалю. Попередні рази вінвідбувався у травні, і надалі відкриватилітній сезон переглядом фільмів про-сто неба було б набагато приємніше,аніж, мерзнучи, чекати на ті стрічки,які показуються о десятій вечора, на-прикінці вересня.

2. ПРОГРАМА СОЦІАЛЬНОГО КІНОЗвісно, з певного погляду, соціальнекіно стало каменем спотикання у су-перечках за мистецьку складову кіно-фестивалів. Деякі надто захоплюютьсядемонстрацією виключно стрічок на со-ціальну тематику, і тому відбуваєтьсяполітизація кінофестів. На КМКФ соці-альне кіно показували поза конкурсом,що дозволило, по-перше, заручитисяпідтримкою ЮНЕСКО, по-друге, спро-бувати не допустити політизацію ос-новного конкурсу.

3. МУЗИЧНА СКЛАДОВА КІНЕМАТОГРАФАПлануючи проведення фестивалю щев травні, програмний відділ КМКФ роз-повідав про віднайдену оригінальнуконцепцію відбору фільмів до основ-ного конкурсу. Нею стала музичнаскладова у кінематографі. Відтак, булозаплановано показувати не тільки мю-зикли або біографічні фільми про ком-позиторів або музикантів, а й узагалістрічки, де музика є самостійним ком-понентом або ж подана в досить оригі-нальному ключі.

4. «ТРІУМФ» УКРАЇНСЬКОГО КІНОПрем’єра стрічки Михайла Іллєнка«Тойхтопройшовкрізьвогонь» мала

ста ти місцевою сенсацією, а врученняГран-прі фестивалю, рішення про якеначебто прийняли глядачі, мало допо-могти українському фільму стати по-дією національного масштабу.

Попри негативні відгуки, продюсерита знімальна група з оптимізмом див-ляться в майбутнє: планується, щовзимку стрічка вийде в прокат, щобчерез рік можна було змагатися завходження в список номінантів премії«Оскар» за найкращий неангломов-ний фільм.

5. НЕВМИРУЩА АМБІТНІСТЬНе дивлячись на те що попередні двафестивалі були не дуже вдалими, а тре-тій — затьмарений фіаско українськоїпрем’єри, організатори КМКФ, воче-видь, не збираються складати руки.Повільно, але впевнено вони крокува-тимуть далі, щоб наступного року про-вести ще один фестиваль, який будестояти кількома сходинками вище.Випра вивши деякі помилки, припустив-шись ще кількох в інших сферах, скла-даючи більш ніж скромну програму, алез неабияким оптимізмом, КМКФ, швид -ше за все, має майбутнє.

ГОРІШКІВ ДЛЯ ТРЕТЬОГО КМКФ

З 17 ДО 22 ВЕРЕСНЯ ВТРЕТЄ ПРОХОДИВКИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ,ПОДІЯ З ЦІКАВОЮ ПЕРЕДІСТОРІЄЮ ТА,СПОДІВАЄМОСЬ, НЕ МЕНШ ЦІКАВИМ МАЙБУТНІМ

5

12 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Думка Ігор Голубицький

— Ти народився у Великобританії. Розкажи, як потрапив доКанади.

— Мої батьки народилися в Україні: мати у Дніпропетровську,батько в невеличкому містечку біля Львова. Обоє емігрували вАнглію після Другої світової війни, там я народився. У 1959 роцімій батько переїхав у Канаду, Торонто, де жили його друзі зУкраїни. Я переїхав до нього через рік.

Спочатку я спілкувався з іншими емігрантами з України, але в під-літковому віці втратив зв’язок з українською культурою. Оче-видно, це відбулося через домінантну місцеву культуру. Це булоще до появи поняття «культурна мозаїка», тому бути «не-англо»вважалося стигмою.

Поняття «культурної мозаїки» стали використовувати після ви-ходу книги Джона Портера «Культурна мозаїка: аналіз соціальнихкласів і влади в Канаді» (The Vertical Mosaic: An Analysis of SocialClass and Power in Canada), яка вплинула на державну соціальнуполітику, особливо протягом ранніх років влади Ліберальної партіїі прем’єр-міністра П’єра Трюдо. Офіційно мультикультурну полі-тику було введено в 1971 році.

— Чи мали зміни державної політики та культурного кліматувплив на тебе особисто?

— Абсолютно. Часи правління уряду Трюдо, 1967 рік — СторіччяКанади — це часи оптимізму й прогресу. Я тоді вступав до універ-ситету. Озираючись назад, можу сказати, що це було останнє по-коління ліберальності й гуманізму. В університеті я зрозумів, щобути «етнічним» — це нормально.

Я пам’ятаю, як ходив із батьком на дивну для мене тоді подію доMassey Hall, у 1967 чи 1968 році — це була 50-та річниця «укра-їнського уряду у вигнанні» (не знаю, чи вірно цей термін визна-чив). Було безліч промов, нудних, як на мене-підлітка. Для менеце виглядало як возведення пам’ятника безнадійній справі, алепізніше я почав розуміти, що це був спосіб зберегти надію на ра-дикальні рішення та істотні політичні та культурні зміни.

— Розкажи, як ти почав цікавитися мистецтвом?

— У дитинстві в Англії мистецтво в цілому в моєму житті було від-сутнім, так само, як, наприклад, телебачення. Так, я бачив теле-візор у інших людей удома, але тоді телебачення не булощоденним ритуалом або звичкою, адже воно було надто моло-дим. У селищі міського типу, де я тоді жив, був кінотеатр, якийпрацював, так би мовити, «на останньому диханні»: був відкритийлише декілька днів на тиждень і не демонстрував голлівудськихфільмів.

У мене були книги. Я любив ілюстровані історичні книжки і ко-мікси. Я навіть зробив власну ілюстровану книжку для шкільногопроекту, вона досі в мене є. Але я ніколи на завершував своїілюстрації, певно тому, що я надто амбітний: хотів, аби вони булинастільки ж довершеними, як у друкованій книзі.

Я малював і мріяв бути художником, хоча й не знав, що це озна-чає насправді. Справжніх мистецьких робіт я не бачив до 12 чи13 років, коли ми зі шкільною екскурсією відвідали Художню га-лерею Торонто (нині — Художня галерея Онтаріо — Прим. ред.),і я побачив скульптуру Родена, яка експонується на вулиці.

Коли я був у середній школі, що розташовувалась у західному пе-редмісті Торонто, я потоваришував із людиною, чий батько Вол-тер Ярвуд був художником та учасником групи Painters Eleven у1950-х роках. Це була моя перша справжня зустріч із митцем і ми-стецтвом. Ця дружба також дала мені можливість «зустрітися» замериканським джазом і блюзом 1930-х, 1940-х років — коріннямтієї музики, переважно британської, яку я слухав по радіо в сере-дині 1960-х.

Так виникло дві течії у моєму житті: музика і мистецтво. Наостанньому році навчання у школі я влітку працював асистентому студії Волтера Ярвуда. На першому курсі університету я при-єднався до групи, заснованої одним із синів Волтера, як бас-гіта-рист. Ми грали Чиказький блюз. Я ніколи не грав на бас-гітарі,але за 6 тижнів вивчив досить для того, щоб вийти на сцену. Насеместр я пішов з університету, щоб навчитися грати краще.

ІГОР ГОЛУБИЦЬКИЙКУРАТОР ЯК ДЗЕРКАЛО ЗАДНЬОГО БАЧЕННЯ

ІГОР ГОЛУБИЦЬКИЙ, КАНАДЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГОПОХОДЖЕННЯ, ОДИН ІЗ ПРОВІДНИХ КУРАТОРІВКРАЇНИ КЛЕНОВОГО ЛИСТА, РОЗПОВІДАЄХУДОЖНИКОВІ ТАРАСОВІ ПОЛАТАЙКУ ПРОТРУДНОЩІ ПРОФЕСІЇ , ЩО ДЛЯ НЬОГО УКРАЇНСЬКАКУЛЬТУРА І ЧОМУ ВІН СТАВ КУРАТОРОМ ПРОЕКТУ«ДУХ УКРАЇНИ: 500-ЛІТТЯ МАЛЯРСТВА»

Текст: Тарас Полатайко

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 13

Я здобув величезний досвід тоді, але я досі цікавився мистецт-вом, хоча й знав, що шансів стати митцем у мене мало.

Під час навчання в університеті я відповів на оголошення про ро-боту в приватній галереї The Electric Gallery — і отримав роботу.Там я займався тим, що розсилав запрошення, відповідав налисти, допомагав художникам організовувати виставки. Однієюз перших таких виставок була робота з художником РобертомВоттсом (1923-1988): проект, який складався із відео й музики,зробленої на комп’ютері. Це відкрило мені очі на те, чим можебути мистецтво, і мої вуха на те, чим може бути музика.

Через 2 роки після закінчення університету я почав працюватидля The Electric Gallery в Німеччині. Парадоксально: саме тоді якупив диптих Йозефа Бойса, навіть не знаючи, власне, хто такийБойс. У той час я почув британський панк-гурт The Stranglers та,коли повернувся у Торонто, створив власний гурт. Тож, я працю-вав у The Electric Gallery 4 роки і грав у групі, а коли The ElectricGallery закрилась, мене найняли працювати в іншу галерею підназвою The Art Gallery at Harbourfront — один із перших канадсь-ких виставкових центрів на зразок німецьких kunsthalle. Я працю-вав там десять із половиною років і був частиною команди, якатрансформувалась у The Power Plant.

Із моїм гуртом ми робили музичні записи, відео й демонструвалиїх у галереях та інших мистецьких місцях Канади, Німеччини, Бра-зилії. Музика, так само як і мистецтво, були для мене «мовою».Ми працювали з митцями з різних країн, різних культур, вивчалиїх образну мову, вони — нашу.

Коли я пішов з Power Plant, мене найняли на роботу в художніймузей The Art Gallery of Hamilton, який поєднав для мене два інте-реси: мистецтво й історію.

— Які проекти ти здійснив у Power Plant?

— Як я вже зазначав, я працював кілька років у Art Gallery at Har-bourfront — попереднику Power Plant. Це була важлива та не-

обхідна база, хоча галерея тоді не була такою формалізованоюорганізацією, як зараз. Ми працювали в реконструйованому ан-гарі для трейлерів — приміщенні, в якому розміщувались вистав-кові майданчики, громадська галерея, ремісничі студії.

У 70-х роках з’явилась урядова ініціатива — відновити набережнута гавань Торонто. Ця місцевість розташовувалась поблизуцентру міста, але була занедбаною. Федеральний уряд заснувавThe Crown Corporation, відому як Harbourfront, для розвитку тауправління місцями для забудови в місті. Це був союз із Департа-ментом із забудови, який працював із приватною промисловістю,будував торгові й житлові площі для створення прибуткового на-прямку, який зможе підтримувати культурні ініціативи, мистецтво,ремесла, театр, кіно, літературу та інше.

Спершу культурна діяльність засновувалась на громадських іні-ціативах, але перший директор нашої галереї Аніта Ааронс, ав-стралійський митець та викладач, вірила в прогрес та розвитокнаціональних та міжнародних програм як платформу для роботи.Тож Harbourfront була продовженням майстерень художників.У цей ранній період ми не обмежувались простором галереї: ро-били вуличні проекти, створювали перформанси в покинутих бу-дівлях. Ці місця були тимчасовими і пов’язаними з контекстом.Їх тоді називали «природним середовищем» посеред міста. У Ка-наді чи Торонто не було нічого подібного. Ми працювали коман-дою — маленька група кураторів із 3 осіб — всі робили все і малибільше мільйона відвідувачів на рік. Завдяки незвичності нашоїконцепції та можливостям, ми могли привертати увагу іменитихмитців, хоча, звичайно, справа була не в імені: деякі автори небули знаними взагалі. Наприклад, я працював із Білом Віолою у83-му, можливо, це була його перша виставка у Канаді. Я такожпривіз до нас відомого німецько-американського монологістаБрата Теодора як частину серії сольних виступів у середині1980-х. Теодору було 80. Мені треба було поїхати до Нью-Йорка,щоб заманити його, адже він ніколи не виступав у Канаді.

Пам’ятним проектом для мене була виставка біл-бордів, яку яробив у той час. Це було щось таке, що не могло відбутись у

14 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Думка Ігор Голубицький Текст: Тарас Полатайко

більш структурованому галерейному середовищі, тому що це небуло ані мистецтвом, ані дизайном. Мене цікавило занурення утрансформацію візуального коду в комерцію, капіталістичну куль-туру. Я витратив рік на те, щоб зібрати рекламні щити 6-7 метрівзавдовжки в Англії, Франції, Канаді та США. Я мав діяти швидко,адже нікого не хвилювало збереження біл-бордів: їх надруку-вали — їх знищили, все просто. Не всі біл-борди мали рекламнийхарактер. Наприклад, один із них був англійським анти-Тетче-рівським посланням, яке виготовила Рада Великого Лондона,інший належав єпархії Римсько-Католицької церкви Торонто.

Я працював із Power Plant протягом перших 18 місяців. Ми про-довжували практикувати командний підхід, а не роботу над про-ектом одного конкретного куратора. Ми також обговорювалимайбутнє організації: вона потребувала змін, мала стати більшформалізованою щодо забезпечення стабільності ресурсів.Я пішов, бо прийшов час іти. Я повинен був використати свій до-свід і зробити щось інше, аби не стати «заручником звички».

— Після Power Plant ти керував Art Gallery of Hamilton. Чимвідрізнялась ця робота від попередньої?

— Я почав працювати в Art Gallery of Hamilton роком пізніше (у пе-рерві зробив кілька незалежних проектів, писав, викладав у Ко-леджі мистецтв Онтаріо).Art Gallery of Hamilton — це музей із величезною історичною тасучасною канадською і міжнародною колекцією, 3000 квадратнихметрів виставкової площі та специфічна аудиторія. Для мене цебув свого роду виклик, пов'язаний зі зміною рівня, масштабу.

Крім того, Art Gallery of Hamilton була заснована в далекому1914 ро ці, а я став першим її куратором сучасних мистецтв. Не-обхідно було зрозуміти її структуру, історію та історію колекції.

Я хотів дізнатися все про колекцію, але це не було систематич-ним вивченням, я просто «мандрував». В одній із моїх ранніх такзваних «експедицій» я натрапив на дивні, як мені здалось, кар-тини. Спершу я подумав, що це копії відомих митців. Обидві кар-тини належали руці Давида Бурлюка. Я знайшов його файл, щобдізнатись, ким був цей художник. Інформації було небагато, айого національність була вказана як росіянин, вже пізніше я ді-знався, що це не так.

Якось директор сказав мені, що я буду куратором-наглядачем ви-ставки «Дух України: 500-ліття малярства» (Spirit of Ukraine: 500Years of Painting), організованої Winnipeg Art Gallery, — від ікон дораннього авангарду з Національного художнього музею України.Я був спантеличений цим призначенням, але директор відповів:«Історичний куратор не відчуває себе досить експертним у ційтемі… а ти — українець». Цієї миті я став «українським курато-ром», не знаючи нічого про історію мистецтв України. В процесіпідготовки виставки я дізнався багато про історію українськогомистецтва і митців. У виставковій експозиції були й картини Да-вида Бурлюка.

Досвід, отриманий під час організації та проведення виставки«Дух України: 500-ліття малярства», я переніс на інші виставки.По суті, я зрозумів, як розповідати історії та які історії треба роз-повідати. Після реорганізації та зміни кадрів у галереї, я став го-ловним її куратором — і відповідав за виставки, публікації,дослідження.

Навіть актуальні твори мистецтва, так би мовити, «істори-зуються», коли потрапляють до музейної колекції. Мені доручилитоді придбання майже тисячі робіт. Озираючись назад, можу ска-зати, що ці роботи були не найкращим вибором. Деякі мої су-дження були помилковими, а також був певний тиск з бокуколекціонерів та зацікавлених осіб зі сторони музею. Ще одна річ,яку я дізнався у цей час, — як вести перемови так, щоб нікого необразити, адже часто мистецькі питання суміжні з питаннямисмаку, персональних уподобань.

Коли я пішов з Art Gallery of Hamilton, пропрацювавши там 8 з по-ловиною років, я переїхав до Австралії, жив і працював у Сіднеїта, переважно, у Брісбені. Там я повинен був вивчити нову длямене історію мистецтва цього «регіону». Однією з перших моїхзустрічей із нею була робота англійця за народженням, австра-лійського художника Яна Фейрвезера (1891-1974), який не буввідомим поза Австралією, але в 1962 році його назвали «найви-датнішим живим художником Австралії». Мені було цікаво знати,чому так, адже його роботи не здавались мені надто примітними.Творчість Яна Фейрвезера стала однією з основних тем длямоєї роботи на отримання звання доктора філософії. Другоютемою став Давид Бурлюк, тому що для мене він залишавсясправжньою загадкою. До речі, пізніше я дізнався, що він був уБрісбені у 1962 році.

Знаєте, моя проблема полягає в тому, що я не синтезую куль-турну сферу. Мої переміщення з Англії до Канади, Австралії тазнову до Канади (з коротким періодом в Японії) поставили менеперед цікавими питаннями про культуру, але позбавили мене від-чуття реальності місця. Це ставить нове питання: чи можна існу-вати в «інтелектуальному місці»?

Коли минулого тижня я побачив виставку, що відкрилась у PowerPlant, — «Дзеркало заднього бачення: нове мистецтво Централь-ної та Східної Європи» — я повернувся буквально в певне місце,яке було конкретним інтелектуальним і соціальним «домом», і на-магався зрозуміти ті сигнали, які подавало мені нове поколінняхудожників, митців пострадянської епохи.

— То що ти думаєш з приводу «Дзеркала заднього бачення»?

— У виставці занадто мало того, що можна назвати «переконли-вим мистецтвом». Сам куратор виставки Крістофер Імон висло-вив «дилему» про те, що ця виставка не є спробою класифікуватичи виділити ознаки Сходу.

Американський художник, письменник та ідеолог раннього по-стмодерну Даглас Девіс у 1977 році написав про свою зустріч зінтелектуалами у Москві: «Захід нагадує течію річки, а Схід —це брила криги. Ти можеш плавати у річці, та не зміниш їїформи. Якщо ти зрушиш хоч дюйм всередині криги, вонатрісне».

Для мене це ідеологічна відмінність. У капіталізму немає ідеоло-гії — ти пливеш за течією, якщо ти успішний — ти виграєш. Ко-мунізм — це ідеологія, яка базується на контролі для «спільногоблага», кожному відповідно до його потреб. Це обмежувальнийрежим. Колишній Схід — це фігурально брила льоду. На Заходіавангард вижив і навіть процвітав за підтримки буржуазії, яка немала його любити, просто приймати. Радикальне мистецтво неможе загрожувати системі, за винятком суперечок, які виникаютьі зникають, так само як глибина річки змінюється з часом. Ради-кальний художник на Заході може стати успішним капіталістомбез протиріч.

З мого особистого часткового досвіду: багато змінилось у ми-стецтві Сходу за останні 20 років. Я був у Москві в 1988 році, уКиєві — в 1999. Але мало що змінилося на Заході. Ця виставкапредставляє наступне десятиліття, наступне покоління.

Я не буду поспішати й використовувати оціночні судження. Про-тягом наступного десятиліття все знову зміниться. Думаю, щозміни стануть наслідком дорослішання місцевого критичного таекономічного ринку. Демон культурної глобалізації — це міф, мивже про це знаємо. Я більше «стурбований» новим капіталізмом,який іде з Китаю, де ідеологія комунізму ще не дала тріщини. Хтознає, до чого це приведе.

— Я думаю, кураторська парасолька «Сходу» дуже розмитаі свідчить, здебільшого, про північноамериканську необізна-ність із тим, що в цьому регіоні відбувається насправді. Така

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Тарас Полатайко 15

«остальгія», як ти це наиваєш, може бути корисною для до-слідження різних векторів розвитку мистецтва в різних куль-турах після розвалу «Східного блоку». Адже те, що навідстані здавалося монолітом, завжди мало радикальні від-мінності. Наприклад, польське мистецтво інтегроване у За-хідний мистецький процес, а от українська мистецька сценатільки зараз намагається побудувати інституційну та іншупідтримку для сучасного мистецтва.

— Я згоден і з тим, що кураторська парасолька розмита, і з тим,що в Новому світі існує недостатність знань про Схід. КристоферІмон (куратор виставки) починає з Ялтинської конференції, алеісторія не така проста. Якщо заглиблюватися, то виникає дужебагато запитань, оскільки впливи Римської, Османської та Габз-бурзької імперій у цьому регіоні надзвичайно заплутані.

Повертаючись до метафор про брилу льоду — коли ти починаєшзаглиблюватися розрізнено в окремі речі, то все починає тріщати.

Так, Україна на іншому етапі побудови інфраструктури для під -тримки сучасних митців та інформування й освіти громадян. І вонане може покластися на Захід, адже він приділяє їй занадто по-біжну увагу.

— Думаю, що в історію варто заглиблюватися настільки, на-скільки вона стосується предмета аналізу. Звичайно, можназаглибитися аж до появи вікінгів у Києві, але тоді це має бутитовста книга, а не короткий есей до каталогу. Менше з тим,розкажи про свої враження від українського мистецтва у1999 році.

— Я не кажу, що потрібно писати повну історію. Скоріше про те,що треба її знати. Чи навіть про те, як її знати, як її представлятибез спрощень.

Мої враження з 1999 року… Це було в контексті кураторської кон-ференції — куратори зі Східної Європи та Азії. Я, здається, був єди-

ним куратором із Нового світу, хоча в цей час жив у Австралії.Перед цим у мене не було прямого спілкування з молодим поко-лінням пост-незалежної України, за виключенням есею для ката-логу першої виставки сучасного українського мистецтва в Канаді«На маргінесі», організованої тобою, Тарасе.

Я буквально входив у «новий світ» із метою спостерігати та ста-вити питання — відправні точки для творення мистецтва, чомувоно так виглядало? «Так» означало грубість (на відміну від«глянцю», продукованого західними арт-школами, з оглядкою наринок) і певну тимчасовість.

Під час одного з конференційних ланчів, я зайшов до майстерніхудожника, роботи якого я бачив у європейському художньомужурналі. На жаль, не пригадую, як його було звати… Його в тойчас не було в Києві, і візит був організований через друзів. Це бувдивний візит, що нагадував «таємницю місця злочину». Майстернянічим не нагадувала західні майстерні. Це була малесенька

спальня маленької квартири. Тоді я зрозумів обставини: якщов тебе були фарби з пензлями, ти міг писати; якщо була камера зплівкою — ти знімав; якщо була відеокамера — ти міг знімативідео. Така творчість «на межі» була свідченням «необхідності ми-стецтва» — терміна, що з'явився 65 років тому для аналізу взає-мозв'язку мистецтва та суспільства. Не «суспільства в цілому»,а місця, де ти перебуваєш.

Я тоді написав статтю про свої враження для cіднейського жур-налу Art + Text, але, на жаль, не можу її зараз знайти. Пізнішея перечитав свій текст для виставки «На маргінесі» включно зтвоїми коментарями, щоб з'ясувати, наскільки влучними булимої «здогадки». Йшлося про початок радикальності. Оскількикласичний авангард був придушений, стався розрив, з'явиласяпорожнина. Тобто йдеться не лише про потребу в мистецтві, алей про потребу радикального голосу — починати знову і знову…випробовувати сучасність. Бо як сказав американський сатирикМорт Сал у 1958 — «майбутнє попереду».

16 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Думка Ігор Голубицький Текст: Тарас Полатайко

— Як ти вибираєш свої проекти? Я маю на увазі, як визна-чаєш, якого художника показувати?

— Гарне питання, і в мене на нього немає відповіді. Леві-Стросписав, що міф приходить до людини без її відома. Я це розуміюскоріше як досвід життя, а не як містику. Це не я обираю, це ідеїта митці обирають мене тому, що вони ставлять гарні питання про«знання життя».

На практиці, невеликий відсоток ідей реалізується в проекти. Неможна ставати рабом кожної ідеї. Деякі хороші ідеї не треба вті-лювати у виставки взагалі.

Мої професійні взаємини із митцями різні: деякі з них стали менідрузями на все життя поза професійними стосунками і потре-бами. Тепер між нами відбувається обмін ідеями, який базуєтьсяна взаємоповазі.

Мої стосунки з мертвими митцями інші: мені важче отримати від-повіді на запитання, ними поставлені.

— Чи буде справедливим сказати, що ти реагуєш на ми-стецтво, яке резонує з твоїм життєвим досвідом?

— Це справедливе питання. Все взаємопов’язано. Через ми-стецтво я вивчаю світ і себе. Резонанс виникає тоді, коли неочі-куване у мистецтві відкриває двері в життя. Так, у моє життя, алемоя робота полягає в тому, щоб бути посередником між людьми,їх життям та мистецтвом. Якщо контакт із мистецтвом чи ідеямимене зворушує, а не лише тішить моє око, тоді я можу робити цюсправу. Але моя робота не полягає в наверненні людей на певний

кураторський шлях мислення чи нав’язування ідеї про те, що «ми-стецтво добре для них», адже це занадто авторитарно. Я зазви-чай дивуюсь позитивним відгукам, вони, як правило, неочікувані.Негативні відгуки менш корисні, адже вони є опором, закритістю.

— Мені здається, я знаю точно, що ти маєш на увазі. Я зна-ходжу нових художників, які мене цікавлять у той самийспосіб. Тоді розумієш, що бачиш щось, що з тобою резонує,але не знаєш, що це. У мене було кілька таких моментівцього літа у Венеції. Наприклад, із роботою Маріани Ка-стілло Деболл. Часами це трапляється з класичними тво-рами, які я раніше не бачив «правильно». Два роки тому умене було інтенсивне переживання від давньогрецької кера-міки в Нью-Йоркському Метрополітен Музеї. Я тоді зрозумівщось важливе про мистецтво і життя, чого раніше на знав.Надзвичайно, коли з тобою це трапляється, але для цьогопотрібно бути в певному стані, бути відкритим. Можеш роз-казати про подібне пережите?

— Цей досвід дуже важливий, ба більше — суттєвий. Але щобйого отримати, треба бути готовим до того, щоб тебе «знесло».Так у 1977 році у Basel Kunsthalle (Швейцарія) я відвідав виставкуПанамаренка, Татліна та Да Вінчі: грандіозний простір з його ста-ровинною величчю, розуміння утопічності ідеї людського польоту(оскільки це була виставка літальних апаратів). У цей момент язрозумів міф про Ікара, час зупинився. Під час цієї ж подорожі явперше побачив роботу Йозефа Бойса — жир, який лежав укутку. Роботі вже було більше десяти років, але вона все ще руй-нувала час і простір навколо себе.

Подібний досвід я отримав у музеї Пергамон у Східному Берліні в1985 році, коли входив до простору, де був встановлений «Пер-гамський вівтар», а також коли проходив вздовж реконструкціїВоріт Іштар. Я був приголомшений не тільки розмірами, але й над-звичайною винахідливістю людського розуму, який створив ці ве-личні об’єкти. Під час цієї ж подорожі в мене майже зупинилосьдихання, коли я побачив невеликий портрет руки Аньоло Бронзінов Західному Берліні. Через кілька місяців я побачив іншу роботуБронзіно в Сіднеї, і вона справила на мене таке ж враження.

Я щасливий, бо зараз у мене є можливість «торкатися» МарселяДюшана, його останньої при житті серії Boite-en-valise. У нашій ко-лекції також є важлива робота Бойса. Ми маємо перше видання«Лихоліть війни» Франсіско Гойї 1863 року, яке я часто перегля-даю, перегортаю сторінку за сторінкою — кожного разу воно ви -глядає інакше. Ці моменти можуть мати значення, тільки коли я«відкритий» до сигналів і повідомлень, які мені відправляє ми-стецтво. Не подумайте, що я говорю про вшанування минулого —того, що вже відомо. Моя кураторська посада дає мені доступ,який відрізняється від доступу відвідувачів, але я хочу розбити цю«четверту стіну», хоч це і нелегко. Те саме можу сказати й про су-часне мистецтво, з яким я працюю.

— Чи мав ти такий досвід із чимось українським?

— Не в тому самому розумінні, але мав. Першим був пізній, аможе й останній автопортрет Тараса Шевченка (1860), що бувпредставлений на виставці «Дух України». Коли я встановлювавекспозицію в Art Gallery of Hamilton, я розмістив цей автопортретна великій стіні, окремо від інших робіт. Директор музею був зди-вований, чому я зробив саме так? Але я ріс в українській сім’ї,тому я розумів, що це не просто якийсь там портрет. Мистецтвовтілює конкретні речі для тих, хто в курсі.

Інший досвід був приблизно 8-9 років тому. В Торонто я відвідаводну колекціонерку. Вона успадкувала картини Давида Бурлюкавід свого батька, який виготовляв рами для картин у Нью-Йорку ізнав Бурлюка. Усі картини були його Американського періоду, алеодна відрізнялась від інших. Я звернув на це увагу колекціонерки,яка відповіла, що це картина Московського періоду, але я не пого-дився з нею і перевернув картину — на звороті була наклейка NYK(японські морські лінії). Безперечно, це була робота Японського пе-ріоду, ймовірно, написана на Островах Оґасавари у 1921 році.

— Ти був куратором проектів у Північній Америці, Європі, Ав-стралії, Японії, Бразилії і Сінгапурі. Чи можеш порівняти про-фесійне середовище сучасного мистецтва у цих країнах?

— Середовище більше відрізняється в залежності від культурнихперспектив, адже професійна практика «глобально стандартизо-вана». Основна відмінність у тому, як фінансуються система гро-мадських галерей та митці. У Канаді набагато більше урядовогофінансування на місцевому, провінційному та федеральному рівнях,ніж у США. Те саме і в Японії, де урядове фінансування невелике.Музеї сучасного мистецтва є скрізь, але громадських не існувалодо 1951, коли перша галерея з’явилась у місті Камакура. Зараз вонамає три відділення — два у Камакурі і одне біля міста Хаями.

Австралійська система найбільш схожа з Канадською — AustraliaCouncil (Австралійська Рада) засновано на основі Canada Council

(Канадська Рада). Причиною, можливо, є те, що обидві націїмають невелику популяцію і велику географічну площу.

Відмінності полягають у бажанні громадськості та приватного сек-тора визнавати важливість сучасного мистецтва, але я не вірю, щовоно може бути інституціалізовано. Канадська Рада заснувала в1974 році Art Bank, щоби купувати зразки сучасного мистецтва —не для колекції, а для підтримки ринку сучасного мистецтва та длятого, щоб зробити сучасне мистецтво доступним громадськостічерез орендну програму для урядових та громадських установ. Хо-роша ідея, але важка у своїй реалізації, адже багато цікавих при-дбаних робіт «просиділи в запасниках десятиріччями». Деякі з нихбули за запитом відправлені до громадських галерей, саме туди,де їм і місце. Існують і інші громадські не-галерейні програми дляколекціонування робіт у Австралії, Англії, Голландії та, певно, і вінших країнах.

Я не думаю, що існує відповідь на вагоме питання, де найбільшдинамічно та «прогресивно»? Сценарій кожної нації має як пози-тивні, так і негативні аспекти. Але найкраще там, де є поєднаннягромадської та приватної підтримки сучасного мистецтва. Інодіокремі особи «закохуються» в сучасне мистецтво, тому всілякопідтримують його. Але в цьому випадку мінусом є те, що кількаперсон стають настільки впливовими у сфері сучасного ми-стецтва, що починають думати, ніби вони володіють цим усім.

— Над чим ти зараз працюєш?

— Завжди є дюжина виставок і різні дослідницькі проекти на по-рядку денному, але найбільш складним є зведення цього докупи:

творів мистецтва, життя художників, кураторських, культурних тасуспільних ідей. Я працюю з компанією, яка базується в Канадіта Європі, розробляючи та впроваджуючи віртуальне мережевесередовище для McMaster Museum of Art. Це дуже амбітний про-ект, адже він не має ніяких обмежень. Він відрізняється від зви-чайних веб-сай тів із висувним меню контенту. Він такожвідрізняється від Вікіпе дії, де відсутня можливість оцінки якостіматеріалу, що викла дається. На нашому сайті існуватиме бага-торівнева система за сферами інтересів та рівнем їх вивчення, атакож можливість для відвідувача-користувача залишити пові-домлення, відгук про матеріал.

Це радикально відрізняється від галерейно-виставкової моделі,яка, втім, залишається корисною та базовою, але причиною того,що роботи потрапляють до експозиції є, власне, кураторська візія:він вирішив, ставити цю роботу чи ні.

У цьому випадку ми починаємо з одного твору мистецтва, який«ставить» куратор, не визначаючи при цьому траєкторію руху гля-дача. Вона може бути лінійною, асоціативною або дотичною досамого життя. Це не замінить — і не здатне замінити — виставкиі галерейну практику. Це додає ще один критичний вимір, оскількиз середини ХІХ століття в педагогічних галерейних практиках невідбулося жодних фундаментальних чи тривалих змін. Технологіявідкриває таку можливість — вона змінила світосприйняття, томущо ми хочемо знати більше.

Переклад та редакція — Льоля Гольдштейн

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРАТекст: Тарас Полатайко 17

Помітні українські романи виходять у кращому разі двічі нарік. Натомість «груповухи» — мінімум щосезону, і це тількивраховуючи «вищу лігу». Кількість збірників містечковихабо маловідомих авторів взагалі зашкалює. Найсвіжішийна цей момент анонс антології «85 українців працюють надновоформатним експериментом колективного твореннятекстів». Проект виділяється надміру роздутою командоюавторів, серед них — як і зірки типу Любка Дереша, так ізовсім нікому не відомі студенти з жагою до писання, аледоля його навряд чи буде відрізнятись від долі решти по-дібних збірників. Надрукують, презентують, роздадуть при-мірники друзям і забудуть.

Літератор Андрій Бондар відповів на моє запитання про пе-редозування антологіями наступним чином: «Думаю,укладання й видання антологій в сучасній українській си-туації — тенденція не так літературна, як радше видавнича.Їх набагато приємніше й легше видавати. Антології скон-струйовані таким чином, аби для кожного потенційного чи-тача знайшлося кілька авторів, яких йому буде цікавочитати. До того ж кожна антологія формується так, що іс-нують автори-паротяги, відомі широкому читачеві. Вонивже здобули в літературі певний статус, тому тягнуть засобою інших авторів-вагончиків. Розрахунок у нашій ситуаціїцілком прагматичний і тверезий. Ринок ісправді важко наразі заповнити до-статньою кількістю якісної прози чи по-езії. А так у читача з’являється враження,що, купивши антологію, він одразу купуєбагато різних книжок. Це така марке-тингова гра з емоціями».

Антології, варто віддати їм належне,справді можуть стати своєрідним зрізомлітературного процесу, а також прива-бити свіжих-незайманих читачів. Осо-бисто моє швидкоплинне шкільне захоплення сучукрлітомпочалося саме зі збірника «Нерви ланцюга. 25 есе про сво-боду». Книга цілком зійде за вдалий груповий портретукраїнської літератури першої половини нульових — чоговартий тільки наїзд нині покійного Павла Загребельного наОксану Забужко.

«З іншого боку, — продовжує Бондар, — антології даютьпевну ілюзію того, що все в нас гаразд і, як казав класик,«дєнь ото дня растьот процент жиров у маслі». Насправді ядалекий від думки, що ці антології на щось серйозно впли-

вають чи щось формують. Все це відбувається на тлі, нажаль, досить плачевної на цей момент ситуації в літературі.Антологія — це своєрідна «щеневмерла» для книжковогоринку. Вони плодяться не від доброго життя. Причина — взагальному безриб’ї. І я гадаю, що попри всі недоліки ан-тологій, радше добре, що вони виходять. Гірше було б,якби не виходило зовсім нічого».

І навіть не можна звинуватити українських письменників івидавців у творчій імпотенції (хоч і дуже хочеться). Причинитакої ситуації суто економічні: видавництва все ще не мо-жуть оговтатись від кризи 2008-го, і навряд чи оговтаютьсяв найближчі роки. Антологія в наших умовах значно вигід-ніша, ніж видання роману. Гонорарне навантаження назбірник менше, та й грант на такий проект легше отримати.

«Особисто я не бачу нічого поганого в антологіях, — ко-ментує видавець Завен Баблоян. — Вони, в разі успіху,трохи підгодовують авторів і видавництва і вносять певнепожвавлення в літературне життя. Як правило, грамотноскладена антологія буде продаватися хоча й гірше, ніжроман найбільш популярного з її авторів, але точно краще,ніж роман найменш популярного. Крім того, кожному зучасників проекту легше написати оповідання чи невелику

повість, ніж роман (якщо взагалі йдетьсяпро нові твори)».

Звісно ж, легше. В такій ситуації навіть ви-знаним і відомим письменникам вигіднішеписати по десять есе на рік, ніж братися зароман. Про появу на ринку свіжої кровівзагалі мова не йде. Ось і виходить за-мкнене коло, постійні варіації салатику зЖадпрохзабуховича.

Так що шукайте в книгарнях найближчимчасом такі антології:«Aльманах творчості лисих українських письменників»;«Літературний бульбулятор: українські поети про свій до-свід вживання шмалі»;«Сімдесят 70-річних письменників про те, як погано жи-лося в СРСР»;«Стоп’ятсот віршів молодих поетес про каву та бруківку»;«Онтологія антології: десять найкращих українських ан-тологій»

...ну і так далі.

18 УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА Тенденції Kievreport про антології

АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ НУЛЬОВИХ,АНТОЛОГІЯ СНІВ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ,ПИСЬМЕННИКИ ПРО ЛЮБОВ, ПИСЬМЕННИКИ ПРОФУТБОЛ, ПИСЬМЕННИКИ ПРО ВИНО-КІНО І ТАКЕІНШЕ: СТАЄ ОЧЕВИДНИМ, ЩО СУЧУКРЛІТ ОСТАННІКІЛЬКА РОКІВ ЖИВЕ ВИКЛЮЧНО АНТОЛОГІЯМИ ІАЛЬМАНАХАМИ. КОНЦЕПТУАЛЬНИМИ І НЕ ДУЖЕ

KIEVREPORT ПРО АНТОЛОГІЇ: МАСОВІ ЗАХОДИ

А Н ТОЛ О Г І Я — Ц Е С В О Є Р І Д Н А« Щ Е Н Е В М Е РЛ А » Д Л Я К Н И Ж КО В О ГОР И Н КУ

Текст: Назар Шешуряк

Найближче до статусу Справ -жнього Великого Фесту підібра-лося «Старе Місто» у Львові, дев якості хедлайнера другий рікпоспіль виступав IAMX — по-пулярний і більш-менш актуаль-ний європеєць. «Старе Місто»традиційно проводиться у трав -ні. Далі в календарі йдуть «Форт-місія», «Славське-рок», «Арт-поле», «Захід» — і ще купа назв.Незважаючи на традиційні про-блеми з грошима, всі ці фести-валі стоять на ногах і щорокуприймають у себе тисячі відвідувачів. Сігета, однак, ні вкого не виходить. І, судячи з усього, ще довго не вийде.

Ні для кого не секрет, що одна з головних проблем сучас-ної української музики — розшарування на інтровертнісубкультурки-болота. Розшарування, що особливо загос -трилось за останні п’ять років — гурти разом зі слухачамизариваються в ці субкультурки і нічого звідти не бачать.«Музикантам зараз набагато простіше причепитись доякоїсь течії, — жалівся мені колись Антон Слєпаков згрупи «…И Друг Мой Грузовик». — Пос-трок який-небудь.Грати на пос-трокових концертах для пос-трокової ауди-торії, носити однакові штани. В результаті — самодостат-ність і законсервованість сцени».

Так от, одна з найобширніших і найцікавіших таких суб-культурок — відвідувачі західноукраїнських музичних фе-стивалів. Всього фестів проходить більше десятка, і вонимало чим різняться один від одного. Аудиторія, відповідно,теж спільна — приблизно одні й ті самі люди кочують зфеста на фест, знайомляться між собою, тусять і роз’їжд-жаються, щоб наступного літа знову зібратися тією ж ком-панією. Свого роду колоніальний самодостатній організм,відрізаний від світу. І хоча літні фести різняться концеп-ціями — здавалося б, що може бути спільного у «СтарогоМіста» і «Арт-поля» — ДНК у всіх єдине.

Окремо слід зауважити українські етно-фестивалі, ще однеколоніальне тіло, що кілька років тому відділилося від ве-ликої мами і розрослося десятками локальних гулянок. Наетно-фестивалях грають іншу музику, і серед публіки на по-рядок вищий відсоток вишиванок, але загалом справийдуть так само, спільні відвідувачі, однакові розваги, одна-кова музика.

Невдоволене брюзжання тут, звісно ж, зайве. Немає нічогопоганого в тому, що молоді люди збираються і весело ліп-лять горщики під акомпанемент живої музики, залишимо

антропологам досліджувати їхнідреди і еко-торби. Шкода тільки,що разом з відвідувачами консер-вуються і музиканти. Десяток фе-стивалів мали би давати поштовхукраїнській рок-музиці, але нато-мість маємо застій і «вторяки».

Традиційно крапку у фестиваль-ному сезоні ставив потужний важ-коваговик «Захід». В цьому роцідодалась ще «Республіка» у Ка -м’янці-Подільському — такий собівересневий постскриптум. «Респуб-

ліка» виділилась, по-перше, місцем проведення: красива се-редньовічна фортеця, оточена глибоким каньйоном. (Міська

адміністрація навіть побоювалась, що від гучних звуків стіниархітектурної пам’ятки розваляться і поховають під собоювідвідувачів.) По-друге, музиканти зголосились віді грати без-коштовно або за символічні копійки, а гроші з квитків пішлина оплату роботи райтерів, що розмальовували сірі міськістіни. Однак сам фестиваль, куди я приїхав провести час ізколишніми однокласниками, нічим особливим не виявився:ні стосовно лайн-апу, ні стосовно інших розваг.

Ведучий фесту, знайомий кожному другому відвідувачуМ’ячик, постійно пригадував той же «Захід» і впізнавав унатовпі знайомі обличчя. Музиканти теж відчували себе якудома — більшість із них також є частиною цього колоні-ального фестивального організму і навряд чи колись віднього відлипнуть. Який вже тут Сігет.

І ХО Ч А Л І Т Н І Ф Е СТ И Р І З Н Я Т Ь С Я КО Н Ц Е П Ц І Я М И — ЗД А ВА Л О С Я Б ,Щ О М ОЖ Е БУТ И С П І Л Ь Н О ГО У « СТА Р О ГО М І СТА » І « А РТ -П ОЛ Я » — Д Н К У В С І Х ЄД И Н Е

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА 19

НА ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ В ТЕПЛИЙ СЕЗОН ПРОХОДИТЬ ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬМУЗИЧНИХ ФЕСТИВАЛІВ: КОЖЕН З НИХ, ОЧЕВИДНО, МАЄ АМБІЦІЇ СТАТИ ЯКЩО НЕ УКРАЇНСЬКИМ ВУДСТОКОМ, ТО ПРИНАЙМНІ УКРАЇНСЬКИМ СІГЕТОМ

ФЕСТИВАЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ

Тенденції Фестивальний організм Текст: Назар Шешуряк